Book: Краса, що не рятує



Краса, що не рятує

Павліна Пулу

Краса, що не рятує

Купить книгу "Краса, що не рятує" Пулу Павліна

Дипломант Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші,засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsіya.com

Передмова

Півнячі бої

Чи ви бачили колись, як б’ються півні? Видовище криваве, безжальне і красиве, як саме буття. Квінтесенція сили та значущості, перемоги над обставинами, над суперником і над собою. Утім, півні, звісно, далекі від таких філософських роздумів. А люди? Що спонукає їх до борні? Чи завжди лише безвихідь і прагнення вижити за будь-яку ціну, намір всюди та у всьому довести свою першість або, може, інстинкт? Отой давній інстинкт завойовника, володаря, пана, що час від часу озивається в кожному з нас і вкрадливо, але рішуче нагадує: «Або ти володієш, або підкоряєшся. Третього не дано»?

Утім, безперечно, боротьба буває різною. І відповідь на питання «За що і заради чого боротися?» зовсім не така очевидна, як здається на перший погляд. Деколи її, цієї відповіді, можна не зауважити взагалі. Та чи її відсутність позбавляє боротьбу сенсу? Ні. Сенс будь-чому – діям, рухам, почуттям – незмінно надає сама людина.

У романі «Краса, що не рятує» майже немає позитивних героїв. «“Чому героїня неодмінно має бути позитивна?” – думала Надька». А й справді, чому? Чіткий безапеляційний поділ на чорне і біле, на своїх і чужих, на відданих друзів і зловмисних ворогів часто зустрічається в літературі і вкрай рідко – в реальному житті. А твір Павліни Пулу – це анатомічний атлас життя. Атлас, написаний дивовижно гарною, чистою та образною мовою, розтин особистостей, яким неможливо не замилуватися, дзеркало реальності, зіткане із напрочуд точних спостережень і соковитих, влучних порівнянь. Тло роману – це наше з вами існування, знайоме, впізнаване, близьке й від того – страшне.

Жінка, хто користується вродою, вправно і не роздумуючи, як чоловіки – силою та розумом, яка вона? Погана? Та невже? А що, як інакше вона не вміє? Що, як «жіночність – це риса коханих, а її не кохали»? Що, як єдиною мрією, яка збулася, стали для неї, дивовижної красуні, запаси колгот зі стрілками, а на решту мрій просто забракло сміливості? І романтичне прізвисько Верона, що миттю викликає асоціацію з «Ромео та Джульєттою», має вельми трагічне походження? І що, як розбите з юності серце, замулене стражданнями, випробуваннями та жагою невідчутого щастя, зберігає на своєму дні справжню любов та пам’ять про полонез Огінського посеред блискучого сибірського неба? Коли жінка певна, що краса – це єдине, що цікавить у ній світ, боротьба за вроду стає фанатичною. Але… чия вина?

А маленький хлопчик, котрий виріс і перетворився на великого негідника… як щодо нього? Що зробило його таким? Так, читач може зітхнути: «Знову! Ніби тяжке дитинство все виправдовує!» Ні. Але діти негідниками не народжуються. Ними стають через брак уваги з боку батьків, через вічні безглузді війни всередині родини, через шалених бабусь, котрі муштрують онуків не згірше армійських сержантів і плекають у них жорстокість, чомусь плутаючи її із силою волі.

Усіх монстрів ми створюємо власноруч. Неприємно, але факт. Як і те, що між любов’ю, одержимістю та ненавистю часто немає жодної різниці, жодної найтоншої межі.

Я не буду переповідати сюжетні колізії «Краси, що не рятує», це зайве. Хтось назве твір «побутовим» романом – можливо. Та, як на мене, він значно глибший і цікавіший за це просте визначення. Якщо ви любите романи, як життя, якщо вам кортить прочитати щось щире, справжнє, буденне і страшне, красиве і жахливе водночас, ще й довершено написане – я вас вітаю. Ви знайшли «свій» твір.

І до речі, а чи знаєте ви, чому б’ються півні?


Наталка Шевченко

Два Ромео

Надька любила дивитись, як б’ються півні – дзьоб до дзьоба, голова до голови, пристрасні, гребені червоні, у-у-ух, які шалені, скільки динаміки, енергії, нервів, руху… Таких півнів у своєму житті вона зазвичай зводила, щоб побилися за неї, бажано до крові… Анатолій Лук’янович Шистачок, її вінчаний чоловік, і доктор Бау, вже старший мужчина із сивими бачками, що смішно ворушилися, коли він жував, із солодким зеленкуватим поглядом, який щоразу при зустрічі занурювався їй у декольте, пірнав, наче вправний плавець, у біле пудингове тісто грудей, – вона крутила ним як заманеться. А гарна ж, можна і покрутити… Доктор Бау в цей момент млосно потягувався, розкурював цигарку і казав:

– Мила ви моя Вероно, якби мені таку даму серця, то я би щодня вбивав для неї мамонта і норку – щоб мала, що їсти і у що вбирати таке розкішне тіло.

У відповідь Надька сміялася своїм сріблястим сміхом, сміх мелодійно переходив у гортанне муркотання, і вона ніжно, пальчиком, смикала доктора Бау за борідку, яка приховувала його подвійне підборіддя, робила трохи схожим на вождя революції, а трохи – на старого задерикуватого цапа. Іноді Надька дозволяла йому платити, себто доплачувати, – за свої покупки. Одного разу він доплатив за духи, про які мріяла кілька років, а для їхньої родини вони були занадто дорогі. Доплатив за комбінацію, за панчохи, за туфлі. Винагородою за таку щедрість стала сама Надька – у комбінації, панчохах, туфлях. Винагороду свою вона вирішила піднести докторові Бау саме тоді, коли вдома був Толічка.

Толічка саме грав із доктором Бау в шахи і програвав уже третю партію, тому нерви у нього напружились, як кігті у роздратованого кота. Йому хотілося набити доктора по голові шахівницею і запхати йому в рота свою чорну королеву, яку щойно прибрала з поля біла тура, аж раптом із горнятками кави на таці з’являється його Надька-Верона – на височезних підборах, у панчохах і комбінації. Ласкаво усміхається, наче нічого й не сталося, гострі від збудження соски пробивають тонку тканину рожевої білизни, із-під нейлону просвічують передчасно набряклі на ногах вени, чорне волосся блищить рівнесенькими кучерями на голові, а погляд доктора Бау потопає в її глибокому декольте, і безнадійно-відсторонена усмішка старечого збудження, жовта, довга, кінська усмішка, займається на його обличчі.

«Розумниця, – думає Толічка, – хоч щось зробила правильно. Тепер я виграю на одному подиху». І справді Толічка виграє. Його пішак досягає протилежного краю шахівниці, білий король, збитий із ніг новонародженою чорною королевою, падає, і доктор Бау розгублено повторює:

– Не може бути, не може бути, я ж вигравав…

Він нервово облизує губи – колишній чемпіон із шахів, – поплескує себе долонями по підборідді, а потім махає рукою – та нехай, Верона варта не однієї такої партії. І сідає за стіл біля неї. Ліктем випадково торкається до грудей, пояснюючи дію кофеїну на людський організм, коліном – до ноги, під столом наступає на туфлю і, вдихаючи запах «Шанель № 5», гучно сопе їй під вухом. Надька – вона ж політик у цій справі, вона ж фахівець у півнячих боях – солодко вигинається над столом, щоб її драглисті мармеладові груди лягли двома суничними галяретками на скатертину, і, не відводячи погляду від Толічки, свого синього слизького холодного погляду, облизуючи губи від спраги, бо їй аж гаряче стало від своєї безсоромності, відсуває долонею лікоть доктора Бау:

– Обережно, – каже, – ви мене ліктем товчете у груди. Вони ж ніжні, їм боляче. І ногу заберіть із моєї туфлі – у вас ноги як костилі.

Доктор Бау ховає руку під стіл, і його пальці повзуть внутрішньою частиною нейлонового стегна.

– Які ти, Надько, тістечка спекла, просто смакота, не відірватися, – каже Толічка.

Його губи в крихтах і варенні, а руки спокійнісінько лежать на столі, наче все так і має бути, і ці сумирні руки своєю пасивністю деруть Надьчине серце колючим дротом, бо чого це він не ревнує, треба ж ревнувати таку гарну жінку, а не тістечка їсти.

«Ну, Толічко, зараз ти в мене закукурікаєш», – думає роздратована Надька, бо якщо вона запланувала півнячі бої, то вони таки відбудуться, і ніхто її життєвого розкладу не змінить. Вона знову вигинається, тільки вже не над столом, а на спинку крісла, опускає повіки, робить дуже задоволене обличчя, а потім, наче її совість замучила від таких розкошів, різко запитує у доктора:

– Що ви там шукаєте? Може, щось загубили?

Жовті вуста Марка Альфредовича Бау майже торкаються до її вуха, ласолюбний погляд солодко спочиває на грудях, а рука й далі намацує оте, загублене.

– Вас загубив, мила моя Вероно, кого ж іще, як не вас? – шепоче він жінці.

– Ти дивися, тісто аж у роті тане, солодке, ніжне… Що ти туди додаєш? Докторе Бау, зробіть аналізи цього тіста, бо у нього мусить бути якесь чар-зілля підмішане. Нереально смачно, – Толічка наче нічого і не помічає.

Надька обмірковує ситуацію – може, розлюбив, може, істерику закатати, що честь своєї жінки не захищає, а їсть, як борсук, коли в нього на очах Верону, красуню, звабницю, так просто відбиває старий доктор Бау? І цієї миті лунає дзвінок у двері. Надька вивільняється з остогидлих докторських обіймів. Єдине, чого вона хотіла досягти цим фліртом, виявилося недосяжним, тож можна тепер бути різкою, поганою і відшити старого так, щоб і ноги його на порозі більше не було. Толічка пожвавлюється, витирає крихти з губ, причісує масними від тістечка пальцями волосся, щоб не куйовдилося. Доктор Бау згасає – він розуміє, що сьогодні вже не буде такої бажаної миті близькості з цією жінкою, то й сидіти тут нічого. Та до них приходить гостя – Марічка, і все змінюється.

Вона теж із України, як і Толічка з Надькою. Марічка старша за Надьку на сімнадцять років, а за Толічку – на сім. Вона самотня, розлучена, дуже добра жінка. Навчила Надьку пекти печиво, вивела Толічці пляму з піджака краще, ніж у будь-якій хімчистці. Чуйна, завжди вислухає, зрозуміє, усміхнеться. Марічку всі люблять, і доктор Бау – теж, бо вона ніжно його запевняє, що він не старий, а зрілий, не підтоптаний, а підкований, не здохлий кнур, а стріляний горобець, і вік для нього лише додаткова прикраса. Надька їй співчуває, адже бути розлученою – це таке приниження, приниження з усіх принижень, і водночас поважає – Марічка вміє робити завивку краще, ніж у будь-якій перукарні, рівнесенько, ніжно… Уміє пофарбувати волосся у чорний колір, хоча собі не фарбує, а носить довгу сиву, зовсім не модну косу, зібрану в акуратну гульку на потилиці. Толічка завжди на неї бурчить, але в присутності цієї жінки його обличчя світлішає і стає задоволеним, отже, йому вона теж подобається, хай і таємно.

Марічка принесла цукерки з лікером, які сама ж і виготовила – до всіх своїх чеснот вона ще й уміла варити шоколад.

– Привіт, Надюсю! Яка ти гарна, що й очей не відвести, а у вас, докторе Бау, вигляд ще загадковіший і принадніший, ніж завжди. Оце так чоловік, кажу я своїм друзям про вас, оце так особистість. Стільки досвіду, знань! Стільки пережити і залишитися таким молодим і бадьорим – це талант, докторе Бау. Правдивий талант. Толічко, що це в тебе за пір’їнка на штанях?

Марічка стріпнула в Толічки зі штанів пір’їнку, потиснула руку докторові, поцілувала Надьку в щоки, і здалося, що кімната враз сповнилася гамором, людом, гістьми… Наче ціла юрба щасливої усміхненої публіки увірвалась до вітальні Шистачків. Тому всім трьом захотілося посунутись, щоб звільнити Марічці місце. Вони сіли, щільно притиснувшись одне до одного на канапі, а Марічка показала на худенького хлопчину з великим масивним фотоапаратом у кутку, якого досі ніхто не помітив:

– Знайомтеся, синочок моєї подруги Олесі з універсаму, тієї, в якої я какао беру з-під прилавка, Олежик. Він фотограф. О, як ви гарно сидите, просто як для знімка. Олежику, сфотографуй. – І вже знову до них, наче по секрету: – Я його привела, бо думаю, у нас жодної картки разом, а треба ж мати пам’ятку, мало там що зі мною станеться, то я вирішила, що нехай прийде і зніме. Спершу вас трьох, потім Верону з доктором Бау, а потім нас із Толічкою…

На фотографії – двоє чоловіків: щасливий від можливості торкатися до пишного жіночого тіла, виструнчений, зібраний та поважний доктор Бау і знудьгований сутулуватий Толічка, що з’їхав униз, як торба з борошном, – лисина виблискує, чоло наморщене, він наче ухиляється від дружини, опершись на бильце канапи. А посередині, звабливо вигнувшись, щоб її великі груди здавались іще більшими, сидить Верона. Вона вагітна, та жоден із чоловіків про це не знає. Навіть доктор Бау – їхній сімейний лікар.



Жінка, яка не плаче

Чому героїня неодмінно має бути позитивна, думала Надька. Чому обов’язково скромна, а як хвалькувата, тоді що? Чому – працьовита, якщо увесь прогрес створюють ліниві? Чому обов’язково любити Другу Світову, як найніжнішого коханця, і світу божого не бачити поза тією перемогою, яку Надька ненавиділа, бо чого вона має обожнювати часи, коли її мало не вбили, і ту владу, яка погнала її в шахту? Надька не була працьовита, бо люто ненавиділа шахту, на якій колись довелося кайлувати, і якби її знову хтось надумав туди загнати, вона воліла би померти. Чесно, смерть краща за таке життя. Надька не була скромною, бо що означає бути скромною? Вмирати треба від скромності чи як? Чи чекати – скромно! – поки її зґвалтують або вб’ють? Поки жива, треба все брати в свої руки і йти напролом. До біса скромність. Бо якби вона весь час канючила – мої ж ви солоденькі, сю-сю-сю, мої ж ви наймиліші, сю-сю-сю, – то всі солоденькі й наймиліші з голоду повмирали б чи просто вимерзли. Але ж ні. Не канючила. У той час, коли добрі родичі канючили, страждали, пили підсолену воду і були трудолюбиві – ох, уже ця підсолена вода, яка була їм у Сибіру за харч, Надька її на все життя напилася! – вона працювала, злилась, і пух сипався з усіх цих добреньких і солоденьких, аж поки солона вода раз і назавжди опинилася в минулому. Звісно, про свої погляди на життя вона мовчала, мов риба, – вона ж не курка дурноверха, щоб людям довіряти. А тепер ось її чоловік, Толічка, закидає, що вона не позитивний персонаж із радянського кіно. «Скільки тих доріг у світі – ходити не переходити», – намагається Надька абстрагуватися від його голосу. А голос каже:

– Ти зрозумій, Надюсю, я втомився від твоїх постійних вистав, від цього вічного протиприродного цирку, коли ошаліла розмальована самка женеться за зграєю самців. Мені здається, що ось уже двадцять років я несу на спині важелезний тягар, який зветься дружиною. І той тягар дедалі важчає і важчає. Може, пора його скинути?

Толічка сидить на краю ліжка, у якому лежить Надька – без помади і пудри, без панчіх, у самій лише комбінації, – і її нога плавно розхитується, і ніжно заклично тремтить м’яке сальце на внутрішній частині стегна…

– Вгамуйся, старий. Хто сказав, що дружина-красуня – це легко? Зате тепер, – Надьчина нога чіпляє Толічку за голову і тягне до себе, – тепер біля тебе в ліжку я, а не якась розжиріла нудна баба, пропахла голубцями… Я…

Вона за вуха тягне його до себе, щоб продемонструвати, яка ж вона гарна зблизька, та чоловік виборсується і веде своєї:

– Ти нічогісінького не розумієш. Ти просто мене не чуєш, зациклена на своїй красі так, наче це твоє особисте досягнення… Може, нам пора розійтися? Я хочу жінку, яка дбає, любить, відчуває… Ти наче з глини виліплена… У мене мама померла, а ти наступного ж дня цирк із доктором Бау влаштовуєш, наче нічого не сталося. Ти на похороні сміялась і жартувала, наче на весіллі. Ти й сльози не зронила, а це вже непристойно! Я просто не можу з тобою більше жити…

Толічка сідає на підвіконня, обіймає свою лисіючу голову, і якийсь час вони обоє мовчать. Надька розглядає посивілий пушок його русявого волосся навколо рожевої лисини, його білі руки чистенького інтелігента – тепер він інженер, а ще недавно стояв на заводі за верстатом, стругав гвинти і про свою дружину Верону був геть іншої думки. «Ти в мене розумниця, – казав, – красуня, із будь-яким начальником домовишся, то домовся, щоб мене підвищили»… І вона, Надька, домовлялася. Саме тому, що вміла полювати на самця, наздоганяти його і перемагати. Тоді він не вважав, що це протиприродно. Ні. Він думав – яка ж вона у мене розумничка. А тепер, коли сидить у теплому кабінеті, коли життя склалося, коли вони отримали у Москві квартиру і телевізор купили і все налагодилося, він вирішив покапризувати. «Ну що ж, нехай вередує», – думає Надька. Побавиться, а тоді прийде до неї в ліжко і вже не вважатиме, що вона глиняна, а думатиме – як мені пощастило, що сплю з такою красунею. Щоб прискорити процес, вона скинула комбінацію, розтріпала волосся і знадливо облизала губи. Толічка дивиться зневажливо – теж мені, звабниця, думає. Погляд падає на подерті мізинці і великі пальці на ногах – не пальці, а криваве місиво.

– Це тобі нові туфлі так понатирали? – запитав зі співчуттям у голосі, та пригадавши, хто за ті туфлі доплачував, знову збайдужів до дружини та її закривавлених ніг.

– Нічого страшного, мені зовсім не боляче. Туфлі дуже красиві.

– Тобі ніколи не буває боляче, – зневажливо стискає рукою мізинець на її нозі, а Надька навіть не кривиться. Тоді Толічка вдягає штани, сорочку і в домашніх капцях іде до вхідних дверей.

– Ти куди? – біжить за ним здивована Надька, бо куди це можна йти у хатніх капцях? Надворі вже холодно, вересень.

– До Марічки. Нам потрібно розлучитися. Завтра повернуся, і ми це обговоримо.

– Розлучитись? Але я не можу бути розлученою! – гукає йому вслід Надька, потім вибігає як є, гола, на сходовий майданчик і кричить уже в порожнечу, бо він зайшов у ліфт і двері зачинилися: – Я ж красуня, красуні не розлучаються!!!

У коридорі холодно, вона стоїть боса на кахляній підлозі і здивовано дивиться на двері ліфта – не ждала такого. «Я ж гарна і доглянута, а таких не кидають, – думає Надька, – це якесь непорозуміння, сон… Пішов до Марічки, а вона ж геть сива. І губ не фарбує. Ще й пудрою не користується… Ха, налякав…»

По десятій. Надька замикає двері – якщо вночі повернеться, вона його не впустить. Одягає халат і плентається на кухню – обережненько, бо роздерті мозолі на пальцях таки болять, просто нема чого стороннім розповідати, що там і де в неї болить, бо як сподобається комусь робити їй боляче, то вже не зупиниш. Люди – вони ж такі, садисти… Заварює чай і намагається осмислити те, що сталося. Толічка, мабуть, блефує, йому хочеться посваритися, помститися їй за вчорашнє, от він і вирішив довести, що теж може знайти іншу жінку… Але вона не вірить, бо то не жінка, а стара баба, її з Вероною і порівнювати нема чого. Щиросерда хіба що. Але щиросердість – це безумовна ознака дурості. А Верона і вродливіша, і молодша. Та що там! Верона – це Верона, а не якась там Марічка, що навіть убратися нормально не вміє і працює вихователькою у дитячому садку. Натомість Надька – секретарка, відповідальна особа, можна сказати, їй і хабарі носять, і компліменти роблять, і навіть у закордонні відрядження шеф із собою бере. Вона була і в Естонії, і в Грузії… Одним словом, уся ця історія з розлученням звичайнісінький блеф. Посидить годинку, покавує, поскаржиться сусідці, яка Надька зрадлива, знадлива і пихата, а потім пів на дванадцяту буде тут як тут – вибачатиметься. Упреться своєю рожевою лисиною Надьці в живіт і так стоятиме – на колінах, інакше вона йому не пробачить. Не якась там покинута, щоб просто так пробачати. Хай падає навколішки. Ось як вона вирішила. Задля цієї події припудрилася, напарфумилась і нафарбувала губи. Буде вродлива і неприступна, щоб знав, кого кидати.

Настала північ, а Толічки нема, потім перша, друга, третя година… Випите чергове горнятко чаю, червоні відбитки губ на порцеляні. На будинку навпроти червоний відбиток ранкової зірки. Потім будинок рожевіє, блідне, жовтіє, і зрештою Надьку і увесь світ заливає яскраве вересневе сонце. Понеділок, думає Надька. Толічці на роботу, мусить прийти перевдягнутися – не піде ж він у хатніх капцях і спортивних штанях на роботу. П’є ще одне горнятко чаю. Чи він уже в Марічки на гардероб розжився? Її вікно на схід, тому сонце пече в очі. Очі печуть, сонце пече, серце пече, а вона не плаче. Нічого, скоро дванадцята, сонце перейде на будинок навпроти, і буде затінок. Верона сидітиме собі в затінку і питиме чай. Освіжила на губах помаду, пішла в туалет, запарила новий чай. Прийде. Точно прийде. Він мусить прийти, інакше й бути не може. Он, навпроти, за своїми вікнами, живуть щасливі сім’ї, під нею живе щаслива сім’я, над нею живе щаслива сім’я. І вони з Толічкою – щаслива сім’я серед решти щасливих сімей. І в них буде дитина. Прийде він, прийде. Прийде на ніч. Сидить спершу в сутінках, далі в темряві. Світла не вмикає. Надьці не потрібне світло. Губи вже не підфарбовує. Ніч, день і ще одну ніч не спить. Людині, яка не спить другу добу, світла не треба.

Ранкова зірка знову рожевіє на будинку навпроти. Доктор Бау казав, що саме в цей час, удосвіта, помирає найбільше людей. Саме в цей час.

І Надька, міцно зціпивши губи, збирає у валізку найнеобхідніший одяг – якщо він її собі не поверне, якщо він її не знайде, то саме тепер, удосвіта, помре їхня любов.

Бо вона не хоче через місяць, заповнюючи якусь анкету, у графі «сімейний стан» писати «розлучена». Бо вона не хоче, щоб через місяць, коли до неї приходитимуть шанувальники, їх ніхто більше шанувальниками не вважатиме, а щоб усі казали – проститутка, хахалів до себе водить… А вони приходитимуть, бо нащо ж тоді бути гарною, як не на те, щоб приходили шанувальники, їли твої тістечка і сохли від кохання, намагаючись кінчиками пальців торкнутися до твого халата. Бо вона не хоче жити покинутою матір’ю-одиначкою через якусь сиву бабу, що відбила її чоловіка. А саме зараз Толічка спить із цією потворою, селючкою, із цією розжирілою свиноматкою, замість того, щоб цілувати Надьчине тіло, яке так щедро лежало б перед ним, розкинувшись на простирадлах усією своєю застиглою мовчазною красою.

Це треба відвернути, вирішує вона. За будь-яку ціну. Від цього треба втекти. Зібрати валізи, сісти на потяг і поїхати. Колись вона йому зізналась, що хотіла б повернутися на батьківщину, в Україну. Він сказав, що це все дурниці, нікуди вони зі столиці не поїдуть, бо треба геть дурними бути, щоб їхати звідси в провінцію. А Надька відповіла, що вона таки колись поїде, бо десь там має бути її родина.

Час їхати, бо скільки ще доріг треба обійти! А якщо не вирушити зараз, то коли? Найвдаліший час. Нехай спробує пожити без неї. Толічка повернеться в їхню квартиру, а дружини нема. Бо так і повинно бути, це вона його має покинути, а не він. Бо в кого більші можливості? У кого більше корисних знайомств? Хто красивіший, урешті-решт?

Ранок. У порожній квартирі Шистачків у кухні на столі стоїть немитий сервіз із відбитками її губ.

Ранок. На пероні вокзалу з маленькою валізкою стоїть Надька. Вона не збирається залишатися на батьківщині надовго. Толічка здогадається, де її треба шукати, і знайде – серед рідних Надьчиних боліт, серед теплих хат, серед люблячих родичів – і забере назад. То нащо набирати багато речей? І в цей момент, із маленькою валізкою, на пероні, де зупинився поїзд Москва – Київ, її сфотографували – стоїть біля самісінької колії, одна нога звисає, наче жінка от-от стрибне під поїзд, три чверті обличчя, світлі підведені очі дивляться в кадр, а на губах чи то усмішка, чи то гримаса плачу, тільки сліз нема, обличчя сухе, гарне і біле від пудри. Знімок зробив фотохудожник, із яким Надька розговорилася на вокзалі. Він теж їде в Україну, у Москві був на екскурсії, відвідав мавзолей, Красну площу і покатався на метро. Потім вони сидітимуть поруч у вагоні, і жінка розповідатиме йому сумну історію з розлученням, а він здивовано вигукне:

– Надіє Павлівно, ви така сильна жінка, що я від вас просто у захваті. Справді. Жодної сльозинки, ви й разу не заплакали.

Звісно, його захоплення стосується не так історії, як Надьчиних грудей, що погойдуються – чух-чух – у викоті блузки. Надька від спеки розстібнула ґудзик – чух-чух…

А Надька здивовано думатиме: «І нащо ото людям плакати? Мішки під очима, синці, зморшки… Добре, що я не вмію цього робити. Добре, що мені не боляче».

Потім їй стане дуже сумно, і вона гадатиме – шукатиме її чоловік чи не шукатиме? І коли він її нарешті знайде? Коли? Надька вийде з купе, бо їй стане раптом дуже гаряче, відчинить у туалеті вікно і вистромить голову в темряву. Там пахнутиме згарищами, сухим листям і вологим торфом. Вона знову подумає – і чому це я ніколи не плачу? Чому навіть тоді, коли розриваюся від почуттів, – не плачу?

Десь попереду на неї чекає Верона. Скільки тих доріг…


Вітер вив усю осінь, наче він був вовком і наче три місяці світила повня. Мама саме носила його в животі – вона сама собі нагадувала кенгуру, але намагалася про це не думати, бо думати і без цього було про що. Наприклад, про ніжність, якої їй бракувало в стосунках із чоловіком, про зверхність, яку щоранку на неї виливала свекруха – відром холодної води, горнятком гарячої кави, кільцями цигаркового диму, випущеного з рота повз язик. А також про те, що така вона, ціна успіху, якого прагнула мама.

У маминому животі йому було не те, щоб геть не комфортно, але дуже вже хотілося назовні, на свободу…

Мама хотіла заміж за багатого і вийшла, тож мала б бути щасливою. Тато зненавидів маму – і за її міцну партійну позицію, яка не дозволяла йому втекти, і за її затяте бажання монументально й велично влитися у міське життя з його звичками та цінностями, а найбільше ненавидів за те, що через неї втратив свою субтильну, густо розмальовану білявку-офіціантку, яка все в житті відчувала напрочуд «ніжно та делікатно», називала себе «тонкою душею» і любила приймати подарунки золотом або хутром. Вона вже й удома в них поводилась, як господиня, і маму його називала свекрухою, хоч та вперто відповідала їй прізвиськом «эта твоя»… І тут раптом, як грім серед ясного неба, до нього приїздить розповніла від сидячого способу життя, розпашіла секретарка райради і ставить перед фактом – партія звеліла женитися.

Батько ненавидів і дитину, і жінку. Він думав – ці дві істоти, які поки що мають вигляд однієї, позбавили його свободи. Вони увірвались у його життя застарілою літньою любовною історією, про яку й згадувати не хотілося, – сінокіс, дебела дівчина з безмежним мокрим ротом і далеке перегавкування псів. Він потім сунув п’яний по багнюці – у тому селі помиї виливали на дорогу, тому там весь час чвакало болото, – його світлі модні штани були забрьохані до колін, і він, налиганий – господи, якою ж згубною буває пиятика! – блює на порозі чиєїсь хати і не певен, чи тут ночує, чи деінде! Отака була любовна історія.

А мама… Мама розкошувала тепер у міській квартирі, потягувалася на тахті, вставала пізно, лягала – пізно, робила темний манікюр і планувала, як вона тепер житиме, – на широку ногу, бо в неї нога таки справді широка. Заживе… Вона їла багато копченого сиру, пила багато солодкої води з бульбашками – от що любить, то любить. Їй казали, вагітним такого їсти не можна. А вона лише відмахувалася – нічого тій дитині не буде.

Тому ще в маминому животі, ще зародком, йому хотілося втекти, і він час від часу робив такі спроби, та його зупиняли ліками, тож доводилося і далі сидіти в материній утробі та мріяти про свободу.

Дід тримає на руках кішку

Вона прийшла з ранньої осені, з іскристого туману, із солодких пахощів сухого зілля – зі старими фотоальбомами в сумці, з поламаною навпіл мовою – половина російської, половина української, зі знешкодженою бомбою своїх спогадів, із фальшивою білизною щік – жінка до діда. Без баби дід Надьці ніким не доводився, а Надька доводилася дідові бабиною племінницею.

– Василь Степанович Макарчук? А я племінниця вашої дружини. Поживу до зими у вас, – каже вона, роздивляючись дорідний макарчуківський ніс, що в його роду передавався чоловікам через покоління, від діда до внука.

– Поживете у мене? Тобто… Як би то… – дідові аж у роті пересохло. Він не звик, що хтось хоче в нього жити. Та ще й жінка, яку він про себе назвав «улічніца», бо хіба порядні баби її віку таке на себе одягають? – Моя хата не пристосована… Тут вам село, а не хтозна що…

У велетенські ніздрі йому б’є запах парфумів.

– А може б, ви у Дуньки Воропаїхи пожили? У неї всі начальники ночують, – заступає їй вхід до подвір’я. – Вона моїй бабі далека родичка.

Надька не зважає і йде собі далі. А Макарчук тим часом згадує, що у нього підлога не помита, рушники аж чорні, а вікна заліплені здохлими мухами. Стидно.

– То, може, до Дуньки… – веде своєї і біжить слідом за незнайомкою, ледь встигаючи.

– Не знаю ніякої Дуньки.

– А мене хіба знаєте, пані?

– Тітка Тетяна Макарчук присилала листи і посилки. Заочно знаю.

Не встиг дід оговтатися, а вона вже в хаті. Туфлі їдуть по мокрій брудній підлозі, хапається за діда, і вони на якийсь час стають єдиною чотириногою істотою, що намагається втримати рівновагу. «Який сором», – думає дід, намагаючись утримати вдвічі більшу за себе Надьку на ногах. «Що за нечупара, цей дід Макарчук, – роздратовано думає Надька, – і мені що, тепер тут жити?»

Кілька годин тому вона зійшла на перон маленької залізничної станції районного центру. Світла осінь, як чиста сторінка, айстри, дим, листя і мрії… Отак Надька повернулася на батьківщину. Весь у квітниках вокзал, пізні чорнобривці, туалетне жасминове мило в поїзді. Вона заходить у привокзальне кафе, щоб поснідати і розпитати, о котрій годині в її рідне село їздять автобуси. Виявляється, ще годину треба чекати, тому вона сідає біля вікна і трохи гидливо п’є чай із лимоном. Перед нею – переповнена недопалками попільниця, яку ніхто не міняє, за вікном – провінціали зі своєю дикою говіркою і кукурікання півнів посеред міста… Столи з червоними серветками, горнятка з сірої глини, бідно і несмачно, – це світ людей, які приручили півнів, думає Надька.



– У кожному курнику має бути лише один півень, якщо буде два, то битимуться, або ж один із них піде в сусідський курник. Краще, коли один, – розповідає сільська жіночка своїй напарниці – вони несуть на вокзал відра з грибами, і Надька вихопила це речення з розмови, наче продовження своїх думок, – вона любить, коли б’ються півні.

Панчохи зі стрілкою, туфлі на високих підборах, спідниця до коліна і червоні губи під капелюшком. Вона привертає до себе увагу – незвична, елегантна і чужа. «Хто ти, Надько, для них усіх?» – запитує вона себе, бо рішучість потрохи відступає. Емоції, які гнали жінку в такий далекий світ, поволі вщухають. Вона не думає, що це надовго, думає, що десь до січня, коли Толічка по неї приїде, щоб разом святкувати Новий рік, адже з ким його зустрінеш, із тим і проживеш, а він, напевно ж, хоче прожити з нею. А якщо не зараз, то потім, то все одно захоче, бо кинути Надьку на день – це одне, але жити без неї все життя – то інше. «Він не зможе, – думає, – наздожене, схопить за рукав і притисне до свого живота, її, Верону».

Макарчукове життя схоже на сни – із порожніми сторінками розмитих дощем листів від померлих. І ось одного дня в ці сни приходить Надька. Вона стоїть на гожих струнких ніжках, узутих у якісь геть нереальні високі туфлі з ліліями. Ворушить губами, як риба, що розмовляє з іншими рибами, та її мови він почути не вміє – глухий. Підходить ближче, щоб розчути, скидає з голови кашкет, щоб не заважав уважніше слухати. А та вже й замовкла, тільки клацає рівненькими нігтями по лакованій сумці – вона ніколи не любила довгих яскравих манікюрів, бо вважала, що вони підкреслюють зморшки на руках. Вона прийшла у дідове життя милою красунечкою з розвіяним шарфом, і на її обличчі не можна було прочитати віку.

«Хтозна, скільки їй, – думає собі дід Макарчук, – мала б бути старою і сивою, як дірявий човен, мусила б мати на дні повно піску і закам’янілих мушель. А подивишся – то хто його зна?»

Макарчук іще й не втямив, хто ця Надька, ще й не розібрав, як її звати, а вже внюхав своїм дзюбатим ґачкуватим носом запах її вроди і подумав – подивимося, що то за фіфа. Вони п’ють чай із липи та звіробою – на веранді. Вона – бридливо, він – з апетитом. Із чорним хлібом, помазаним медом. Вона виймає свій фотоальбом, він – фотографію померлої баби, дивляться. Що їм іще робити?

Лягають спати, двоє малознайомих родичів у різних кутках тісної темної хати, що пахне попелом. Дід Макарчук думає перед сном – нащо і звідки з’явилася в його житті ця жінка? Він прислухається до шарудіння її тонкого халата в смужку, до хлюпання води, і намагається вгадати, добра чи погана прикмета – оця Надька. Для нього вона залишається якийсь час лише прикметою, дороговказом долі, що він його ніяк не може прочитати.

А Надька вперше за ті роки, що відділяли її від дитинства, опиняється у старій сільській хаті, переділеній навпіл сіньми, що пахне димом, мишами, старими кожухами і житнім хлібом. Вона не може збагнути, подобається їй тут чи ні. У напівсні пригадує далекі часи, коли вони з бабусею мешкали на околиці села, лягали спати разом із курми, а просиналися – з жайворонками. Бабуся казала, що рання пташечка зубці теребить, а пізня – очки. Надька їла немитий виноград, і на язиці вискакували прищі. Вечорами вона любила гуляти польовою дорогою – до зірок. Ідеш, було, по коліна в тумані, під ногами рипить мокра трава, у роззявлений від сміху рот залітають нічні комахи, вії молодого місяця вкриваються росою, загадково темніють мальви, коливають брилями кручені паничі, теплий вітер, пахучо зібраний у мильні бульбашки диму над будинками, печена капуста, звіробої, чебреці, ожини, жовті безсмертники – Надьчине життя тоді було сповнене насолод. Навіть пухирці на тілі від укусів комах не допікали, бо як же подобалося розчухувати їх до крові.

Але зараз усе змінилося. Їй здалося, що тут тісно і брудно.

І Надька, лягаючи під пухову важку перину, подумки слізно просить у Толічки – знайди мене якнайшвидше і поверни в тепло своєї турботи, на улюблену кухню, де так смачно пеклися тістечка та плітки…


Тихо і впевнено приходить зима. Надька, таємно від Макарчука, хлипає в істериці на веранді – невже це і є тепер її життя? Сліз нема. Є спазми, а сліз нема. Над нею сушене свячене зілля з павуком на верхівці, під нею – чорне ткане рядно, за вікном – снігодощ… Нейлонові колготки рвуться, волосся нефарбоване, але губи червоні і пудра досі не закінчилася… Мусить вона бути у формі чи ні?

Спершу зима – початок жовтня! – мете мокрим снігом, і Надька заламує з відчаю руки, бо туалет надворі, а криниця – аж у кінці подвір’я. Та найгірше, коли немає ванни, де можна поніжити своє тіло ялівцевим екстрактом, а потім, розпашіле і гаряче, помастити кремом і пірнути в ліжко до Толічки – золотою рибкою його бажань…

Потім негода остаточно замикає їх у темній хаті, а у діда Макарчука немає телевізора. Ще колись, коли сільські жінки вважали телевізори творінням диявола, його баба заприсяглася, що такої нечисті в її хаті не буде. І не було. Ні телевізора, ні телефону. Він живе в архаїчній оселі, далекий від цивілізації. Щасливим або нещасним його роблять тільки ті речі, які відбуваються з ним особисто. Лише на полиці, на покуті, висить велетенський білий радіоприймач з єдиною кнопкою, яка регулює все, що можна було в цьому приймачі відрегулювати. Макарчукові навіть на гадку не спадало його вмикати, а Надька як увімкнула, так і слухає безперервно. Радіо весь час балакає, тихенько та невиразно, і їй здається, наче хтось невпинно шурхоче фольгою.

Колись у сибірському містечку Кемерові, в якому мешкала Надька зі своїм «опікуном», радіо висіло на стовпі посеред вулиці. Одного разу навесні вона йшла кудись у справах – підстрибом, легко і зухвало. І ніс у ніс зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком. Вона не знала, що це її майбутній чоловік, тому подивилася зневажливо на кілька весняних прищів на його носі, на порізане під час гоління лице, на вим’ятий комірчик сорочки, відчула запах господарського мила і подумала: «Який неприємний чоловік». А він запросив Надьку танцювати. Притиснув до себе так, що вона бачила лише смужки на його сірувато-безбарвних чоловічках і відчувала боляче свої груди на поверхні випраної господарським милом сорочки. І посеред вулиці, посеред блискучого сибірського неба, вона танцювала з майбутнім чоловіком під полонез Огінського. «Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па, – думала Надька – па-па-ба-па, па-па-ба-па»… Небо в ті часи було велике й розлоге, воно ніде не починалося, ніде не закінчувалося, і дівчина думала, що земля – лише чорна хмаринка на небі, а якщо стрімко бігти, аж так, щоб вуха вловлювали мову трави, це буде політ над хмарами. І тоді Надька вперше збагнула, що має живе тріпотіння тіла, яке незбагненно хоче танцювати із цим чоловіком усе життя. І хоче, щоб танець проникав у її кров, у її судини, у її тіло і замовкав у розбухлій від емоцій голові полонезом Огінського.

Уже разом, після весілля, вони купили собі радіоприймач і переїхали в продувну, незатишну Москву, якої Надька ніколи не полюбила, попри крамниці, широкі вулиці та шанувальників. Одного разу вони святкували щось із друзями в ресторані, а потім пішли гуляти вдовж річки. Там пахло бризками і вітром. Вони обоє почувалися молодими, п’яними і романтичними. Толічка, наспівуючи їхній улюблений полонез, повів Надьку танцювати.

– Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па. Па-па-ба-па, па-па-ба-па, – співала Надька голосно, так голосно, що її спів чули човнярі і бармени, рибалки і риба.

– Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па, – співала Надька посеред Москви, посеред життя, посеред щастя.

Відчувала запах цигарок, одеколону, чистий солоний запах найкоханішого в світі чоловіка. Відчувала свої груди на його сорочці як ніколи чітко, тепло, наче це вже були не груди, а дві вогняні кулі. Її кроки відлунювали щастям. Вона весь цей час чекала на щастя, думала, що воно буде десь попереду, колись, потім. Вона хотіла мати шубу, кухонний комбайн і багато-багато всього, щасливого.

– Щастя вже, – любив повторювати доктор Бау, – щастя, люба моя Вероно, у цю мить. Те все, що попереду, – це мрія.

Хоча, якщо розібратися, то саме він і не вмів відчувати щастя вже, бо був одним із найбільших мрійників у Надьчиному житті.

А потім вона опинилася на батьківщині, там, де запах землі, готової до посіву, гостріший за парфуми. Де їй на сніданок дід Макарчук приносить варених раків, окунів, сомів і щук. Де вітри зривають електричні дроти зі стовпів, і їх тижнями не ремонтують, і в хатах світять гасовою лампою чи лойовою свічкою, а на свято – восковою. Де носять на головах не капелюшки, а кольорові салісохи і вовняні картаті пудьохи. Де вона спить взимку на розпареному житі, на печі…

Цієї зими від морозу тріскаються термометри. Макарчук спить у своїй вовчій шапці, а кішка Муха переселилась із хліва на піч. Двом односельцям відрізали пальці – одному на нозі, іншому – два пальці на правій руці, – вони відмерзли, коли ті поралися по господарству. Надька носить вовняні шкарпетки, сплетені ще бабою, надіває хатні окуляри на резиночках, щоб не злетіли, і читає районні газети. Слухає ламані дідові розповіді про життя їхньої сім’ї, про війну і полювання на вовків. Уранці вони разом ходять у крамницю по хліб, по халву, по плітки і по життя, якого так мало в сірих закутках хати, у темних закамарках – павучих апартаментах… Так думає Надька. Але найгірше, що життя в тих закапелках таки вирує, і ватагує там міль, павуки, миші, шашіль… Кого тільки немає по тих темних кутках, із яких Надьці хочеться втекти – Верона! – до блиску, до застіль, до музики, до моди, до парфумів, до Толічки…

Але можна втекти тільки в магазин, і вони йдуть утрьох. Дід – маленький і тонкий, Надька – дебела, з великими грудьми під великим пальтом, у своїх рудих супермодних чобітках. А позаду – Муха.

– Тобі оце б чоловіка знайти, – порекомендував якось Макарчук, розтираючи з морозу жовті долоні, які були схожі на в’язанку шнурків із вузликами. Вузлики – суглоби і тонкі-тонкі пальці поміж ними. Надька випростала спину, поворушила ніздрями і промовчала, бо її чекання на чоловіка зайшло в глухий кут.

І все-таки вона вірила, що Толічка по неї приїде. Вірила так самовіддано, що про жодного іншого чоловіка в її житті й мови не могло бути. Навіть про того, який клацнув зненацька фотоапаратом у крамниці – Боберко, – щоб сфоткати Надьку, – таку гарну і розпашілу з морозу, але вона безперервно рухалася, тому в кадр потрапив лише дід Макарчук зі своєю кішкою Мухою.

Тієї зими її забрали в лікарню – у Надьки почалась кровотеча. Вона стікала кров’ю півдня, і їй здалося – чи то від втрати крові, чи від бажання отримати нездійсненне, що Толічка стоїть поруч – заклопотаний, знервований, мацає їй пульс і витирає піт із чола. А коли вона прокинулась у лікарні – його вже не було. Надька так і не наважилася запитати в Макарчука, як було насправді. Їй хотілося зберегти ілюзію.


Немовля впало з рук акушерки й замовкло. Його підняли за ніжки, кілька разів вдарили по сідничках, а воно мовчало. Не синіло, а просто мовчало.

– Яка слухняна дитина з нього виросте! – захвилювалися медсестри від цієї мовчанки, яку годі було чимось прорвати. Не плаче, і все.

– Янгол, а не дитина, – схвально підтакував невропатолог, оглянувши мовчазне дитинча, бо після падіння його понесли до невропатолога.

Дали його мамі – мама саме смакувала улюблену солодку воду з бульбашками. Кинула:

– Ні, грудьми не годуватиму. Я вже й шоколад їла, ще алергія буде. Годуватиму сумішшю.

Отак його зустрів світ. Він довго лежав, закутаний у брудні пелюшки, напівголодний і забутий. І мабуть, дивувався своїм дитячим здивуванням, тим, що не запам’ятовується, але стає підмурівком життя, чому його не люблять, як решту дітей, чому не агукають над ним і не дзвенять брязкальцями, і чому не обсмоктують йому пустушки, яка впала долі, а відразу, з піском, пхають до рота. Мати втішалась омріяним містом, тахтою і манікюрницею, батько сумував за «витонченою душею», яка не довго сумувала після втрати нареченого і переїхала на утримання до партійного чиновника вищого рангу. Бабуся зневажливо казала, що чужих дітей бавити не збирається, а дідусь працював на них усіх. Час до часу в них з’являлася нянька, а потім непомітно зникала. І він мовчав, новонароджена дитина нелюбові…

Кастрати

Надька розлючена, дика, розкошлачена – по руці струменить кров від необережно видертої голки від крапельниці, у білій нічній сорочці з відкритим горлом, із якої під час бігу вистрибують груди, боса, бо не вспіла взути тапки, така безвихідна лють її охопила, – біжить уздовж лікарняного коридору. Двері, двері, ще одні двері, далі двері… Господи, скільки ж тих дверей, і на жодних не написали слова «хірург». За нею біжить медсестра – стара жіночка з варикозними ногами, їй би до пенсії доробити, а не скажених пацієнток переслідувати. Але біжить, бо в тої жінки вже розійшлися післяопераційні шви, і сорочка в крові. Кров тече по ногах, жінка безсило спирається на стіну і зсувається на підлогу – знеможена. Голосно хапає ротом повітря.

– Де хірург? – шепоче безсило.

Заплющує очі. Медсестра плеще її по щоках, бо хіба ж сама подужає таку пацієнтку затягти в ліжко? А пацієнтка вже зомліла. Медсестра втомлено хитає головою та йде шукати підмогу.


Сонце, як ваза, розбилося на безліч малесеньких скалок – гримнулось із розгону у вікно Надьчиної палати, рвонуло на повній швидкості, як невмійко-водій, і вони всі, знекровлені після операцій жінки, зажмурилися від його несподіваної зимової активності. Надворі стояв голий сухий грудень.

Вони всі мовчать – життя після наркозу схоже на конвульсії сну, от-от або заснеш, або помреш, або провалишся в гостру реальність звуків і безпліддя. Була, щоправда, жінка, яка після операції встромила руку під подушку, витягнула цукерку і зі смаком з’їла. А вже потім заснула. Кожна вдавала, що світу поза сном нема. Надька теж. Коли хтось починав розмову, вона відверталася до стіни і спала-марила, закутана у вовняну ковдру. Вона втратила дитину. Нічого особливого. Вона якось не звикла страждати. Вона подумала – все ще можна переграти, у неї попереду ще багато вагітностей. А потім медсестра випадково видала лікарську таємницю – хірург, добряче набравшись, вирізав Надьці обидві труби. Надьку взяла злість. Вона так розлютилася, що висмикнула крапельницю і побігла, щоб закатати хірургові істерику – падлюка, негідник, думала, позбавив її шансу переграти невдалу гру! Її, Верону! «Ух-х-х», – люто мріяла, як же вона йому помститься. Але її впіймали, поклали в ліжко і накололи снодійним – щоб не мстилась і не підривала авторитету лікарні.

Вона тоді подумала, що на світі є людина, яка могла б її вилікувати. Він знав її тіло, як своїх п’ять пальців, і завжди рятував, навіть тоді, коли здавалося, що порятунку немає. Він завжди їй прощав, навіть тоді, коли Надька вибрала іншого. Марк Альфредович Бау. У лікарні вона написала йому листа. Та відповіді не було і не було. «Невже він її забув?» – чудувалася Надька.

Врешті вона, приборкана, лежить у палаті серед решти жінок, і зі шматків кволих розмов про вічне будує свій новий світ. Без дітей.

– У нашій сім’ї всі щось колекціонували. Мій чоловік колекціонував марки та жетони, а мама – кулінарні рецепти. Мій дід колекціонував сорти помідорів, мальви, кашкети і розповіді про полювання. У нього було двадцять п’ять кашкетів. Він їх розвісив у своїй хаті на цвяшках, як у музеї, – розповідає жінка Василина. Її потай називали Горпинівна – по матері, – бо її мати народжувала дітей від різних чоловіків, тому всіх її дітей називали в містечку Горпинівними чи Горпиновичами.

– Я навчилася колекціонувати адреси, – продовжує Василина. – Адреси на конвертах і в телефонних довідниках, адреси, які мені розповідають більше, ніж іншим.

Василина до всього мала ґрунтовний колекціонерський підхід. А сама збирала дивну колекцію – знайомих із різних міст та сіл. Коли світ одягав пухнасті пантофлі хурделиці і їхнє містечко скидалося на м’яку білу кицьку, Василина писала своїм вихилястим старомодним почерком довгі листи незнайомим адресатам. Замість книжок, що колись милували око своїми дорогими темними палітурками із тисненими золотом іменами авторів, у її книжковій шафі оселилася величенька колекція адресних довідників, що їй привозили знайомі з різних міст та райцентрів. Коли хтось кудись їхав, вона просила привезти їй телефонно-адресний довідник. І потім, коли старий, вимащений олією чи хною довідник, куплений у якогось букініста, опинявся у неї, Василина вибирала найкрасивішу, на її думку, адресу і писала листа. Іноді – отримувала відповіді. Відповідали їй переважно жінки та каліки. Вони писали про пенсії та інвалідні візки, про сморід каналізації та аромат першої аличі, яка розцвіла на їхній маленькій дачі з розграфленими клітинками майбутніх грядочок і металевою будкою під замок для реманенту. Вони писали про пекінесок, болонок, персидських котів та звичайних котів, яким в’язали платтячка і читали на ніч казки. Вони писали нерозбірливо і квапливо або великими акуратними буквами, якими пишуть підсліпуваті бабусі. Вони писали по-різному, і їхні почерки були для Василини обличчями, а папір – інтер’єром кімнат. Їхні адреси розповідали їй про брудні провулки міст, вищерблені тротуари і темні під’їзди, про сірий радянський посуд у їхніх кухнях і про запах варених сардельок, якими пропахли товсті розшаровані шпалери чи побілка на стінах, поцяткованих чорними крапочками. Коли вона розповідала про когось із них, то казала – мої друзі з такого ось міста. Іноді хтось із них помирав, і їй відписували про це чужими молодими почерками люди, які завжди поспішають і не мають часу на непотрібне листування.

Василина не могла народити дитину через кісту, яку їй періодично вирізали, а потім вона знову виростала, забарвлювала жилки під очима у чорний колір, провокувала ріст елегантної жіночої борідки чи тоненьких вусиків і надавала її голосові жирних чоловічих нот. Чоловік її покинув під час першої операції. Він тихесенько зник, щоб нічого не пояснювати, залишивши кілька старих сорочок і гострий запах одеколону «Шипр». Навіть на лікарняному ліжку вона писала листи, які були паралельним світом її мрій і сподівань – світом з оранжевими камінцями, що їх у дитинстві Василина збирала на луках і викладала навколо півоній, із теплим відчуттям власних рук, які пишуть, власного рота – її теплий рот із розгону наштовхувався на холодне перо фіолетової ручки, і губи фарбувалися чорнилом.

Іншій жінці вирізали щось, що гарно і поетично називалося міомою. Вона прийшла в лікарню із великим животом, сподіваючись, що вагітна, а з’ясувалося, що в неї не дитина, а міома. Вона працювала листоношею і жила з чоловіком-мовчуном, тому й сама навчилася мовчати. Вони могли не розмовляти тижнями. Її було звати Любою, і любов мала б стати за основу її життя. Може, та любов і була в неї, але називалася вона мовчанням. Люба ніколи не віддавала пенсій дітям своїх пенсіонерів – лише особисто в руки. Вона відчайдушно боролась із самотністю, але самотність поглинула її, як велетенська хвиля поглинає відчайдуха, який заплив далеко у штормове море.

У палаті вона теж мовчить. І любить усе мовчазне – листи, бо вони тримають свої таємниці в конвертах і не намагаються про них розповісти; любить свій великий фотоапарат «Зеніт» і жінок, які лежать із нею в одній палаті. Вона їх фотографує – жінок із сірими обличчями, із сумними поглядами в камеру й усмішками, що кажуть – а я ще нівроку, живу… Ця фотографія збереглась у Надьчиному альбомі. Вона назвала її «кастрати».

Надька отримує три речі в один день – роздруковані фотографії, виписку з лікарні та відповідь від доктора Бау. Пише його донька – Марк Альфредович помер і залишив Надії Павлівні у спадок трохи грошей, які вона й надсилає, а також свою колекцію книжок, але їх Надька отримає лише за особистої зустрічі.

Надька так розсердилася, аж закортіло щось розбити. Це ж треба тому докторові Бау так невчасно померти! Тепер мусить шукати нового лікаря, а це ж так складно. Вона, закотивши рукави і розщібнувши верхнього ґудзика, щоб нічого не заважало злитися, мчить до клятого хірурга, який своєю дурнуватою помилкою зруйнував їй життя. Вона дивиться йому в очі, пальцем націлившись у самісіньке серце, наступаючи на нього – каблуками, усім тілом, шипить:

– Вам… ще колись… відомщу… прокляну… знищу…

Уже хотіла було вчепитися нігтями йому в лице, але медсестра втримала її, тому Надька так і обвисла на білому лікарському плечі, б’ючись у безслізній істериці. Потім покірно ковтнула таблетку валер’янки.

Лікар сидить у своєму кутку сірий і знервований – перед Надькою в нього під ножем померла пацієнтка, тому він мусив випити, бо йому аж руки сіпалися від нервів, а медсестри йому запізно сказали, що в цієї жінки не позаматкова вагітність, а викидень, от він і… А потім якась інфекція, то змушений був і другу трубу… Він не навмисне. Він дуже втомився. Йому так важко жити. Хірургові очі заходяться слізьми, кінчики синюватих пальців тремтять, і він витягує з шухляди чвертку і ковтає рідину:

– Бачите, Надіє Павлівно, лише кілька крапель… Моє життя таке складне, що й не передати.

Надька виходить із лікарні, їй треба повертатися в село. Іде на автобусну зупинку біля вокзалу. На автобус іще рано. Знову заходить у кав’ярню із червоними серветками, п’є дешевий чай з лимоном. Усе, як у вересні. Тільки нема в неї однієї дрібнички, та вона і без неї запросто проживе. І нічого з нею не станеться, бо безліч людей живуть і не вмирають без цієї абищиці, яка зветься Надія. Кумедно, думає Надька, у Надії немає надії. Перш ніж сісти на автобус, ще довго милується довгими коліями і мокрими потягами, що ковзко, наче весняні потічки, течуть у незвідану далину людських доль. І раптом вирішує – навіть, якщо її Толічка так і не знайде, вона мусить сама влаштувати своє життя. Знайти роботу, оселитися в цьому місті.

Сімдесяті, Надьці сорок…


Хлопчик ріс відлюдьком. Не тому, що був нетовариським чи позбавленим дитячої допитливості, а тому, що майже ніколи не було навколо нього людей, із якими можна було б спілкуватися. Йому купували найдорожчі іграшки – усіляких монстриків і конструктори, але забороняли гратися з іншими дітьми, бо мама вважала, що вони йому заздрять, а батько, що це все діти наркоманів і алкоголіків, не з такої хорошої сім’ї, як їхня, тож можуть навчити його поганого. Біднота – вона завжди біднота, дурна та брехлива, тому краще таких уникати. Іноді малий тікав від батьків до хлопчика, який бавився у піску перед сусідським будинком, сідав обережно на дерев’яний край пісочниці, щоб не «набратися всякого», і казав:

– Ти – біднота, твої батьки алкоголіки і наркомани, тому ти повинен подякувати, що я прийшов до тебе гратися. Подякуй, що я не побоявся набратися від тебе всякої зарази…

Після цих слів хлопчик його дубасив, і він чимдуж утікав додому і, розтираючи шмарклі та сльози, кричав:

– Ти мені просто заздриш, бо я з хорошої сім’ї…

Після невдалих походів у народ, він остаточно переконався, що його батьки кажуть правду – всі діти йому заздрять і від них можна набратися поганого. Малий потайки заздрив щасливим бідним дітям, які бігали зграйками, а він натомість трощив із безсилої люті свої дорогі іграшки – ну чому він, із хорошої сім’ї, такий самотній? Колись мріяв був про тваринку, але бабуся – педантична суха напарфумована жіночка, яка була чи не єдиною російськомовною бабусею в їхньому містечку і дуже цим пишалася, бо не якась там хохлушка, а жінка породиста, культурна, розмовляє з пафосом і без угаву цитує Пушкіна, – сказала, що в усіх тварин глисти. І якщо малий гладитиме кошенят, цуценят чи, не доведи, Господи (вона аж сплюнула від огиди), мишу, то велетенські білі хробаки з’їдять його зсередини…

«Велетенські білі хробаки, велетенські білі хробаки»… – думав хлопчик і здригався від огиди. Коли одного разу до них на подвір’я заблукало, розпачливо нявкаючи, бездомне кошеня, він, не вагаючись, рушив на нього ровером, щоб розчавити білого величезного хробака ще до того, як він з’їсть його зсередини. Потім, коли батько, мама і навіть бабуся запитували, нащо ж він розчавив бідну кицю, хлопчик гордо відповів:

– Щоб білий хробак не з’їв мене зсередини.

Мама з жахом вигукнула:

– Та з нього ж виросте монстр…

Тато гидливо поморщився і кинув:

– Це все твої гени.

А бабуся похвалила:

– Маладєц, мальчік, усвоіл урок. Тєпєрь я могу бить спокойна – у тєбя нікагда нє будєт глістов.

І малюк зашарівся від щастя, бо бабуся мала в їхній сім’ї найбільший аторитет і сама себе називала «сільной, умной женьщіной».

Іноді йому здавалося – як би було чудово порушити всі заборони, знехтувати сімейними забобонами і кинутися до тваринок, гладити їх і цілувати, таких зворушливих маленьких тваринок. Бігати з дітьми по вулиці й не боятися підхопити глисти чи матюки, бігати з повітряним змієм чи стріляти з уявного кулемета у фашистів – як це було б добре… Іноді він залазив у зарості флоксів на подвір’ї й дивився на птахів, – як вони літали і приземлялися, а потім знову злітали. Іноді він стежив, як вовтузяться у траві комахи, і думав, що світ не може бути такий загрозливий, як кажуть. Але потім іще раз усе обмірковував і вирішував, що таки дорослі знають краще, бо вони розумніші.

Іноді хлопчик спостерігав із-за паркана за біганиною однолітків, – як вони стріляють із уявної зброї, як падають «мертві» на пісок, а потім встають, обтрушуються і знову біжать. Як зустрічний вітер зафарбовує рум’янцем їхні щоки, скуйовджує волосся, а очам додає блиску. Він теж хотів бігти назустріч вітрові, тікаючи від уявного ворога з уявною зброєю. Але не міг, бо ж знав про всі загрози спілкування з дітьми. Тому з найновішими іграшками замикався у своїй стерильній кімнатці, де він був повелителем і міг робити геть усе – відламувати солдатикам руки, викручувати ноги, виколупувати лялькам очі. Він був не просто собі хлопчиком, який бавиться, він був хлопчиком, якому все можна. Він уявляв себе як на справжній війні. Там він був би героєм.

Старість і мармелад

– Ніколи, ніколи-ніколи-ніколи я не буду самотньою, – повторює двадцятидворічна Надька, сидячи в темному помешканні доктора Бау.

Вона вгніздилася з ногами, закутаними у вовняне покривало, на великому довоєнному дивані із круглими бильцями. Доктор Бау підсунувся до неї на чорному дзиґлику від фортеп’яна і крутиться перед носом, відштовхуючись від підлоги довгими худими ногами. У ньому дивно поєднуються старість і хлопчакуватість.

– Я теж колись так казав, – сумно констатує Марк Альфредович.

Надька розглядає його непривабливу постать – худе обличчя з жовтими кінськими зубами, бруднувате волосся. «Та ясно, – думає жорстоке дівчисько, – такий, як він, не має шансів на любов». А Надька – то зовсім інша річ – біла, як перший сніг, а як зведе свої сірі, великі, у чорних віях, як у кожухах, очі, то людям аж плакати хочеться від такої краси, такої чистоти, такої ніжності… Їй навіть подруги кажуть: «Боже, яка ти ніжна, Надько, яка чиста, як перший пролісок». Бо вона таки ніжна, не те, що дехто. Закопилені примхливі губки – тільки цілуй. Такі красуні самотніми не бувають.

– Іноді людина вибирає самотність, якщо не може отримати бажаного, – філософує доктор Бау. На столі кипить самовар. Він розливає чай у горнятка – білі в сині квіточки. Одне дає Надьці.

Доктор Бау п’є чай із блюдечка у прикуску з варенням.

– Варення фей, – каже Марк Альфредович. До цього варення вона призвичаїться і їстиме аж до старості, – із дивовижного фрукту фейхоа.

– Щось ви прибріхуєте, докторе. Хіба може людина, в якої є вибір, обрати самотність? – Вона собі справді цього не уявляє. Надька думає – красуня отримає будь-кого.

Вона тоді лише познайомилася з Толічкою і вечорами бігала до нього на побачення, а доктор Бау випрошував поцілуночок, лише один малесенький поцілунок між чорним буфетом, що пахнув цвілим хлібом, і темно-вишневою стіною в темній кімнаті, яку вони називали «прихожа». Один малесенький поцілуночок, яким вона зраджує себе, бо не хоче, не любить, гидує – застояною слиною, застояним життям сибірського інтелектуала, але бере – бо може. Позаду шелестять лапами таргани – ніде ніколи потім вона не бачила такого нашестя тарганів, як у помешканні доктора Бау. Здавалося, що те помешкання насправді належить тарганам, а доктор у них лише квартирується.

І от якихось двадцять п’ять років по тому – самотність, яку вона обрала.


Спершу Надьці здається – медом, мелісою, соломою і чорнобривцями пахне свобода. Коли приїздить із міста в село – у ніздрі б’є солодкий пронизливий подих літа, розніженої в променях першого сонця трави. Туман, концентрований біля землі, ближче до небес розчиняється у сяйві, сяйво заповнює світ, і в Надьки виникає непереможне відчуття свободи. Наче вона якась перепілка, що ось зараз чкурне в голосисту траву, молотитиме дзьобом насіння подорожника чи різухи, а далі, кугикаючи, злетить у височінь.

– Переспілка, – коментує Макарчук, коли вона ділиться з ним своїми міркуваннями.

«Ні, вона не переспілка, – думає Надька – вона спіла, налита соком, саме те, що треба». І морочить голову місцевому гультіпаці Боберкові. Спершу ненавмисне – по інерції, а далі – цілком свідомо. Бо вона ще не одну дівку за пояс заткне. То підійде впритул до нього – так, що відступитися нікуди, то така далека, наче з іншої галактики, то розкриється, що відвертіша буває тільки душа, то замкнеться на всі замки, обгородиться колючим дротом неприступності. Навмисне і не з добрих намірів крутить Надька Боберкові голову. Щоб не казали, що стара баба нікому не потрібна, щоб не думали, що її покинув чоловік. Щоб і не наважилися поспівчувати.

Не з добрих намірів, бо знає Надька, краще за всіх знає, що ніколи, за жодних обставин, навіть якщо їй померти доведеться від самотності, Боберко не стане їй потрібним.

Снився Надьці у ті часи сон: їде вона в автобусі кудись – до якоїсь школи чи до батьків, кудись, куди ніколи не їздила автобусом, бо такого транспорту в її далекому дитинстві не було. Їде вона автобусом, аж раптом до її спини тулиться якась загублена дитина – мама вийшла на попередній зупинці, двері зачинилися – і все, дитина біля неї. Треба їхати в зворотному напрямку і відвезти дитя мамі. Надька виходить. Але замість дороги опиняється на засніженій вулиці, чи то на засніженому мосту. Незнайоме їй місто, пізня ніч, транспорт уже не ходить, і вона блукає в лабіринтах холодних вулиць, чоботи по коліно в багнюці, розгублена – куди це вона заблукала, Надька? Як їй повернутися додому? У лабіринтах вулиць губиться дитина, місто стає незбагненне – пам’ятники, оранжереї, обеліски, будинки. Надька мерзне, губиться, загрузає в багнистій дорозі, нарешті безсило падає і прокидається. Це незнайоме місто сниться їй майже щоночі, воно мандрує з одного сну в інший, а прокинувшись, вона ще відчайдушніше пірнає у вир життя. Хоч іноді їй хочеться кричати – куди це вона заблукала, Надька?


Не зупинятися, навіть якщо боляче, не кричати, навіть якщо страшно, не озиратися, навіть якщо хочеться, бо перетворишся на соляний стовп. Ось вона, філософія Надьчиного життя… Все це гра, казав колись татусь, все лише гра, і життя, і смерть, а біль – це побічний ефект, який потрібно перетерпіти, зціпивши зуби, якщо ти хочеш залишитися у грі. Надька готова була терпіти все. Глибоко вдихнути, різко видихнути, стиснути діафрагму, щоб живіт здавався пласким, випнути груди, плечі трохи назад, лопатки наче крила до польоту, рот усміхається, зіниці розширюються, серце завмирає – ось вона до всього й готова.

Жіноче лібідо – це слабкість і довірливість. Хорошими матерями стають зазвичай за міцними спинами, а Надька мала найміцнішу з усіх, які вона знала, та сама собі за спину не станеш… Жіночність – це риса коханих, а її не кохали. Тому дитина не виросла б у її тілі, просто через гормональну несумісність долі та материнства. Ось як. Чи хотіла вона цю дитину? Хтозна. З часом вона навчилася не любити дітей. Їй було значно простіше їх ненавидіти, ніж любити – щоб не відчувати бідності свого тіла, яке не народжувало, і безглуздої округлості грудей, до яких не торкалися м’якенькі дитячі ясна, і щоб не плакати з туги за вимащеними малиновим варенням і шоколадом простирадлами та розмальованими стінами в під’їзді, на яких крізь сердечка та імена вона могла б розпізнати тріпотіння їхніх маленьких зухвалих почуттів, яким так страшно і шалено хочеться вирватися на поверхню.

Їй потім казали, що все це через травму – колись, у п’ятнадцять, привалило у шахті. Вона збрехала, що їй сімнадцять, щоб взяли на роботу, і їй там щось впало на голову, десь у районі гіпоталамуса, і почалися дивні зміни – вона перестала дорослішати. Зникли місячні й відновилися лише у двадцять два. А потім її малесенькі підліткові груди несподівано почали рости, і з запізнілого підлітка вона стала жінкою-казкою – тонкостанна, пишногруда, стегниста. Єдиний побічний ефект цього вибуху – набряклі вени, вже з двадцяти п’яти вона мала варикоз. Казали, що в усьому винні гормони.

Надька не вірила. Навпаки, вона вважала своє тіло розумним і логічним. Колись, узимку, в Сибіру, вперше у житті поїхавши до міста, і містом цим було Кемерово, їй довелося пізно повертатися додому. Трохи підвіз приятель – Надька мала багато приятелів, бо скидалася на хлопчика, тому хлопці сприймали її за свою. Але додому не довіз, тому пішла пішки. Зима була люта, думала, замерзне. Аж раптом Надьку почало лихоманити. Що далі вона йшла у тріскучому прозорому морозі, то дужче її лихоманило. Ту пішохідну прогулянку вона запам’ятала як потріскування кроків, нереальну близькість зірок – вони мигтіли просто перед її носом, водили хороводи, і вона вдихала морозяний пил, від якого злипалися ніздрі. Здавалося, навколо немає повітря, саме скло. Підійшовши до дому, вона була гаряча і червона. Її тітка, старша за Надьку на чотири роки, відразу побігла до медсестри за термометром, наче термометр – це ліки. Температура була під сорок… Вдома почався ґвалт, усі стали на вуха – мала помирає, бо як така температура, то звісно, що помре. Але напившись теплої води із сіллю, вона солодко заснула і прокинулась здорова. Хвороба не повернулась, а от людина на тій дорозі, якою Надька йшла додому, – замерзла. Якби її тоді не почало лихоманити, то замерзло б тіло. Лежала б вона тоді на узбіччі і дивилася крізь крижану паранджу на пронизливу порожнечу сибірської зими. Відтоді Надька вірила своєму тілові – воно знало, що робить. Воно знало, коли ставати гарячим, а коли холодним, коли коритися дії гормонів, а коли блокувати їх. Тому, якщо її тіло відмовилося народжувати дитину, – це на краще. Може, народився б каліка чи серійний убивця.

Сьогодні їй виповнилося шістдесят, а чоловік її досі не знайшов. Може, він неуважно слухав про її плани на майбутнє, а може, не досить добре знав про її рід, а може, розлюбив…

Життя Надії Павлівни Шистачок схоже на шкарпетку – протерте на п’ятці, воно трохи смердить черевиком, але вона і досі його носить. Її доля нагадує передвиборчу кампанію – начебто багатообіцяюча, а насправді – ніщо. І оте ніщо Надька навчилася любити, однак це не заважає їй мріяти про наступні вибори і про те, що життя зміниться в чарівний спосіб і їй не доведеться докладати до цього жодних зусиль. Однак наступні вибори ще не настали – дев’яносто третій рік! – а вона старіє… Роки псують її вроду і обмежують можливості.

І ось в один із останніх днів листопада вона стоїть на балконі, а внизу тонкий і граційний, як ластівка, йде юнак, недбало обкрутивши навколо шиї довгий шарф і запхнувши руки глибоко в кишені, щоб не померзли. Біля її будинку він зупиняється і дивиться вгору, просто на Надьку. Може, його зацікавила пісня, на якій хтось зациклився поверхом нижче, а може, він просто відчув на собі ностальгійний жіночий погляд.

Вона бачить у темряві бліде обличчя з гарною рівною лінією брів, самотню постать, легку руку, що вітально, білим капустяним метеликом, махає їй. Надька думає – боже, як солодко, люблю, коли так… Далі думає – здаля, мабуть, здаюся молодшою і красивішою, тому цей хлопчина сприйняв мене за молоду дівчину.

Він іде далі, трохи згорбившись від холоду і дихаючи собі в шарф. Поверхом нижче лунає сумна пісня про чиєсь несправджене кохання і про очі, які сльозяться на вітрі. Щоб не чути пісні, Надька повертається в кімнату і зачиняє двері. Вона немов відчуває смерть. Їй шістдесят.

У кімнаті гамір – букініст Зеник навприсядки демонструє, як мавпи бігали за ним по клітці, коли він у зоопарку вирішив нагодувати тварин сиром. Анка, вчителька англійської, вдає із себе Зеника, бо якщо він мавпа, то вона – Зеник, і кладе йому в рота солодкі сирки із родзинками, а дід Макарчук весело потирає руки від задоволення. Ось вона – розвага. Йому подобається, коли люди імітують тварин. Йому взагалі подобаються тварини, він любить їхній запах, звуки, за допомогою яких вони спілкуються, любить користь, яку вони дають людині, а найбільше любить їх за те, що вони такі плавні, меланхолійні, ніжні, вразливі і цілком залежні від волі людини. І навіть тварина, яку належатиме вбити, наприклад, свиня чи вівця, доки живе, любить тебе своєю тваринячою любов’ю, бо ти її годуєш й іноді поплескуєш по хребту. Дід Макарчук, коли йому треба було вбити якусь тварину, найчастіше приїздив до Надьки, аби худобинка не думала, що це він її вбиває. Щоб не знала. Щоб перед смертю бачила чиєсь інше лице і не розчаровувалася в своїй любові.

Вони стали її друзями відразу, відколи Надька переїхала в це місто. Букініст Зеник продавав помалу книжки доктора Бау, що їх таки переслала дочка Марка Альфредовича. Анка трохи закохана в Зеника, хоча й ретельно це приховує, бо хтозна чи вийде щось добре з тієї любові. Боберко – переїхав у місто, щоб бути ближче до неї…

Надька вже не Верона. Ніхто з тутешніх не знає тієї дитячої помилки. Вона для них – Надія Павлівна, зріла красуня, яка покинула чоловіка-пияка. Це вона вигадала. Не зізнаватися ж, що чоловік проміняв її на смачні сусідчині пироги. Надька вже дуже зріла, навіть, можна сказати, перестигла. Розм’якла, як грушка-падалка, може, десь навіть трохи підгнила, бо запах у Надьки тепер не той, що колись, і ноги, натерті до крові взуттям, так швидко не загоюються, і пальці іноді гниють – підвищений цукор. Старість диктує свої закони – квіткові парфуми, які вона так любила замолоду, замінили інші, з густими гострими ароматами. Щипчиками вона тепер вискубує не лише брови, а й волосинки на підборідді. Взуття носить м’яке, і підбори понижчали до шести сантиметрів. Але краса, що нею так пишалася, досі при ній – вона ніколи не плакала, тому під очима шкіра була майже пружна; ніколи не супилася, тому чоло було рівне і спокійне, як біле пшеничне тісто. Волосся стало трохи не таке чорне, бо густа чорнота підкреслювала б зморшки.

Авжеж, Надька нікому не сказала, що їй шістдесят, усі думають – 55, бо саме стільки свічок вона задмухала на торті, загадавши старе бажання – щоб Толічка її знайшов. А потім з жахом відчула, що, дмухаючи, задихалась, і в неї пришвидшено забилося серце. «Ні, я ще не така стара, щоб воно так калатало, – відкинула згубну думку Надька. – Це мені здалося. Я просто розхвилювалася». Дід Макарчук, щоправда, ніяк не второпає, як це їй може бути 55, якщо вже в сорок восьмому, коли розкуркулювали, їй було тринадцять. Щось не збігається. Але він мовчить – нащо псувати людині свято?

Свято було і так зіпсовано, бо раптом з’явилася сусідка Ганна Василівна, яку Надька дуже недолюблювала з багатьох причин, – колишній працівник КДБ, байдуже, що була лише секретаркою, заміжня жінка, та ще й прихильниця секти, яка практикує висмоктування енергії з дерев. Але найгірше те, що дамочка за старою звичкою в усе пхає свого носа, хоче знати всі подробиці Надьчиного життя. Коротше, хатній шпигун. Бо сусідка сміливо приходить у хату, нишпорить на тумбочці в коридорі і Надьці просто в очі каже, що вона ворог народу і дитина ворога народу… Якого саме народу вона, щоправда, не уточнює, але переконана, що на всіх таких ворогів іще знайдеться управа.

І оця ось змія заявляється в гості – з червоними гвоздиками, у червоній блузці, з червоними губами стоїть попід руку з юнаком, який щойно проходив під вікнами. Юнак сором’язливо тупцяє при вході, Ганна Василівна виступає з привітальною промовою, що завершується нагадуванням:

– Ти, Надюсю, за світло минулого місяця не доплатила. Мені поштарка казала.

Юнак пояснює, що він не хотів у гості, та прийшов до бабусі, а бабуся сказала…

– У тебе, Надюсю, гості затрималися. Не забувай, якщо бенкет триватиме довше, ніж до дев’ятої, скликатиму нараду… вживатиму заходів… – говорить ніжнесенько Ганна Василівна, а її очі вишукують, до чого б іще причепитися.

Юнак зашарівся, бо не думав, що жінка, якій він легковажно помахав рукою, вже стара. Він так і сказав, тому настрій у Надьки погіршився.

– У тебе килим брудний, бачила, скільки на ньому плям?… У мене такого не буває. Якщо вже я кличу гостей, то в ідеально чисту квартиру, – зауважує Ганна Василівна. – А-а-а-а, – її обличчя аж засвітилося радістю, – поглянь, Надюсю, ти сусідів залила! У тебе повнісінька ванна води, з-під дверей тече…

Ганна Василівна, сяючи від щастя, біжить у ванну, та, на жаль, бачить там лише невеличку калюжку, – хтось нахлюпав, миючи руки. Згорбившись від розчарування, невтомна бабера мчить до гостей – Зеник-спекулянт, Анка-англійка – фіксує її розум. Треба запам’ятати, щоб потім усе розповісти, кому треба… Ага… Макарчук, дід сивий, його баба до церкви ходила… Ну-ну… Колись і на її вулиці буде свято, думає Ганна Василівна, і вона таки скличе нарешті збори мешканців і все вирішить… Що-що, а вирішувати вона любить.

Він би ніколи не заглядався, якби знав, що вона вже в літах, тому нехай вибачить Надія Павлівна, виправдовується тим часом хлопчина… І Надьці хочеться закатати істерику – як це – «не заглядався»? Чи вона ж не красуня? Трохи перестигла, але ж перестиглі груші чи банани значно смачніші за зелені.

Революційна Надьчина натура, зіпсований сусідкою настрій – усе зібралося докупи, і замість істерики вона раптом, несподівано для себе, починає плести тонку павутину флірту. Так, жартома, щоб забути про сусідку, щоб розвіяти своє обурення і щоб довести – вона не стара. Щоки її червоніють від азарту, серце б’ється швидше, рухи від люті стають плавні та ніжні. Лагідна лють, так називав цей стан доктор Бау. Він казав, що це стан хижих тварин перед нападом. Вони розслабляються, бо лише так здатні бути максимально прудкими й точними… Так кішка бавиться з мишею, ніжно і люто. Тому Надька глибоко вдихає, розслабляє плечі, лопатки – як крила, шия довга, груди вперед, підходить до хлопчини майже впритул, щоб він роздивився її блискуче, шовковисте і живе волосся – не якась там фарбована пакля, і запитує:

– Ти хто?

– Я – Осип Гречка, – відповідає він і справді зауважує її волосся. Воно блищить, кучерявиться, і хлопець ледь стримується, щоб не помацати, таке воно ніжне. А потім, коли жінка відводить скляне свердло прозорого погляду, роздивляється всю і розуміє, яка ж вона все-таки гарна у напівмороці коридору.

– Гречка… Люблю стрибати в гречку, – і Надька раптом присувається грудьми до його куртки так близько, аж він сахається, але позаду – стіна. Жінка так і стоїть мовчки, наче в хаті більше немає де стати, а він зашарівся, зніяковів і не знає, що робити з цією немолодою пані…

У неї кругле біле обличчя з темними тінями під очима, рухливе – на кожне слово своя мімічна зморщечка, воно живе кожною своєю жилкою і складочкою. Кожна думка та емоція пробігає, наче кінокадр на білій стіні. А ще вона пускає бісики. Гречка подумав був, що жінка прислухається до розмови в кімнаті, аж вона раптом глип – на нього… І знову стоїть собі, байдужісінька.

Осип Гречка, притиснутий її грудьми до стіни, роздивляється красиве обличчя жінки, яка прохромила його шпилькою свого холодного іскристого погляду.

– Я роззуюсь… – каже він, щоб якось утекти з-під цього погляду, і пробує нахилитися, та мимоволі наштовхується на губи, що легенько ковзають йому до рота, а потім, наче нічого не сталося, даленіють:

– Ви, Ганно Василівно, проходьте, торт поїсте. У мене тут гості і ніякого потопу…

А Надька думає – і як це було на неї та й не задивитися? Задивлятиметься, ще й як задивлятиметься. І Осип Гречка справді задивляється, бо ніяк не второпає, чи це йому баба в коханки набивалася, чи що… І рот у неї мармеладом пахне. Та більше йому не випало з нею ні поговорити, ні поглядом зустрітися. Навпроти за столом сидить далека, весела і досі вродлива жінка, яка допіру так пахла йому мармеладом. Згодом Осип Гречка голосно каже, що йому вже пора, а вона й не глянула, наче його і на світі не існувало.

Надька, підстаркувата красуня з печаткою полатаного безталанного життя у погляді, подумала – ото б усі пліткували, якби в мене молоденький залицяльник з’явився. Вона любить подратувати поважних матусь порядних сімейств, які при плиті та за чоловіковою спиною вік відвікували і не мали інших розваг, ніж розсівшися перед будинком із плетивом своїх безконечних шарфів, обговорювати її, мовляв, і вдягається не за віком, і фліртує, наче молода, та й, урешті-решт, нема вже чого цій єврейці тут швендяти, пора на історичну батьківщину. Насправді вона не була єврейкою, але ретельно це приховувала. Бо євреями зазвичай називають людей, яким заздрять, – успішних і мудрих. Тому ці чутки піднімали її у власних очах, свідчили, що навіть у шістдесят вона може заткнути за пояс цих матусь, безпорадних перед власними комплексами. Надьці тільки й треба, щоб про неї пліткували. «Хай знають», – думає. Від людських побрехеньок вона розквітає, виструнчується і молодшає, навіть золоті персні на пальцях блищать яскравіше, і вона солодко мружиться від запаху людського поголосу, мов кицька, внюхавши смажену курятину.

Бо як не пліткувати про таку цікаву авантюрну людину, в якої два імені – Надія та Верона? Взяти хоча б дідка зі смугастою торбою, який щотижня до неї навідується, а потім вони напиваються вдвох у кнайпі, наче найкращі друзі, і вертаються додому, хитаючись, немов дві сухі гілки на дереві з опалим листям. І неодмінно десь у темній простоволосій ночі їх підстерігає погляд ласих до пересудів кумась.

І саме тоді, коли вона на піку захоплення собою уявляє, які немилосердні плітки рознесе завтра Ганна Василівна про те, що Надька фліртувала з її внуком, коли вона, окрилена думкою, що Верона повертається із забуття, несе до чаю мармелад, Зеник фотографує її з тацею в руках і з поглядом, яким вона вдивляється у мрії, – зі стертою помадою та осипаною на комір темно-фіолетової сукні пудрою.

Через тиждень він приносить їй готові світлини, на яких стара жінка тримає тацю з мармеладом.


…Перед ним у затінку соснового лісу стояв чоловік, обперши собі на ногу велосипед, і його тінь була схожа на сім тонконогих комарів, розташованих у такій послідовності, що там, де закінчувалась тінь першого, розпочиналась тінь наступного. Червоний стиглий глід підкреслював рудизну волосся, і на тлі темно-зеленого хвойного лісу чоловік палав, як свічка.

Руденький худий чоловічок із непомірно довгою шиєю і сузір’ям вологих прищів на підборідді накачував велосипедну камеру. До багажника було прикріплено ванночку для немовлят, на кермі висіла велика продуктова торба, в якій, схоже, були якісь пляшки. На чоловікові була дешева брезентова куртка, що додавала йому віку, та масивні квадратні черевики – у таких сільські хлопчаки люблять ходити по багнюці. На голові в рудого була в’язана смугаста шапка, схожа на велетенський вовняний засіб для безпечного сексу.

– Добрий день, – привітався він, усміхнувшись на диво білими зубами.

«Де в такому здихлякові взялося стільки кальцію?»

– Може, підкинете мене до перехрестя, бо ровером ще дуже довго їхати. А від перехрестя я – миттю. Мене дружина з новонародженою дитинкою чекають.

«Ще чого», – подумав, тамуючи лють.

– Нам у місті ще не увімкнули опалення, то я дружину перевіз на село – там тепла піч, не померзнуть. І щодня їжджу туди після роботи ровером, – розповідав рудий однотонним хрипкуватим беземоційним голосом.

«Погань. Огидна балакуча погань», – подумав він.

– То що, допоможете добратись? Я сам із Яблуньки, там мої батьки живуть, – продовжував гомоніти чоловічок, ігноруючи холодну осінню мжичку, таку сприятливу для розвитку гнійних процесів та паличок Коха.

Рудяк мав непропорційно великі руки з набряклими від важкої роботи венами, вузькі, але м’язисті – і це ще більше дратувало – плечі.

– То як, підвезете? – нарешті рудий прищавий чоловічок накачав камеру. – Бо як ні, то бувайте. Уже поночіє.

І тоді він сів у свою тачку, розвернувся, щоб лобове скло дивилося просто на маленького чоловічка, і на повній швидкості рвонув на нього. Навколо шумів ліс, листя зграями мчало під колеса, кружляло хвилями на вітрі, гостро пахло глицею, гілки зі стиглим глодом схилялися над дорогою – червоні краплі плодів, червоні краплі крові…

«Падлюка, покидьок, – думав із ненавистю, – злодій, огидна тварюка, паразит». Йому аж у голові паморочилось, але знав, що це таки станеться, що він це таки зробить. А як ні, то просто помре від ненависті до цього щигля, який ледь сягав йому до грудей. Щойно його побачив, одразу зрозумів, чим усе завершиться.

Потім він подивився на потрощене колесами його машини тіло, на червоний глід, на рудувате листя придорожніх осик, що, наче риби-мальки, мчало за течією вітру назустріч червоним небесам – небо червоніє на холод, подумав він. Кусав губи, щоб стримати усмішку – Карлсона знищено! – бо усміхаються тільки психи, а він не такий, він нормальний. Він має право. Це була наче дуель, яку він виграв.

Поїхав у місто, ретельно вимив машину, трохи подряпану спицями ровера та дитячою ванночкою. Ванна перетворилася на скалки кольорової пластмаси, ровер – на зігнуту залізяку.

Потім зайшов у кафе, де замовив собі кави та здобну булочку, і з апетитом поїв – полудень. Під вікном кав’ярні – теж ріс глід. Червоний, підсвічений пурпуровим сонцем. Колір перемоги.

Фотографія в газеті

Надька вдягнула вузеньку білизну, тугий пасок, темну спідницю, в якій її не зовсім ідеальне тіло мало б гнучкіший і стрункіший вигляд. Підщипуючи брови біля вікна, зауважила на вулиці тонку зграбну юначу постать, що прямувала просто до їхнього під’їзду – швидко, трохи налякано, трохи знервовано, глибоко зануривши підборіддя в комір, а руки в кишені. Тому Надька відклала вбік щипчики, швидко вдягнула темно-фіолетову блузку, взула фіолетові чобітки, накинула шарф, пальто і помчала вниз, щоб перестріти його, наче випадково, – запахом, дотиком, голосом. Їй у спину гухнула хвиля музики – Огінський, – клацнув замок, і вона збігла легкою ходою молодої жінки сходами вниз. До малого, якого вона поцілувала на своє шістдесятиріччя. Ні, Надька не думає, що в них може бути роман, вона взагалі ні про що не думає. Просто хочеться про себе нагадати, відчути, що вона ще красуня, ще весела, ще ого-го. І лице в лице зустрічає Гречку.

Він налетів просто на її випнуті груди, мало не збив із ніг, аж сумочка впала на сходи, розсипався дріб’язок, полетіли в один бік ключі, в інший помада, кришечка відскочила, і Гречка побачив її напівстертий червоний, мов кров, стовпчик, а нахилившись над сумочкою, не зміг відвести погляду від Надьчиних губ – рисочки зморшок вертикальні, замасковані пудрою, кінчик язика і запах – запах мармеладу, соковитих груш, чогось іще. Таке наповнене життям жіноче тіло – просто перед ним, і голос:

– Ти чому такий збентежений, малий? Проблеми? Може, я чимось допоможу?

І Гречка раптом усвідомлює, що саме вона може йому допомогти. Вона ніхто – не родичка, не друг. Вона може допомогти. Вона ще хоче, мабуть, пофліртувати, хоче, мабуть, почути комплімент – червона помада, вертикальні зморшки біля губ, усе кричить – моя старість самотня та безрадісна, а я ще така соковита. І Осип раптом хапається за свій порятунок – він, зібравши дріб’язок у сумку, допомагає Надьці звестися на ноги – вона присіла і не могла встати через тугий пояс, який передавлював живіт. Отож він її підіймає, притискає до себе так сильно, що Надьці дух забиває від думки – цей хлопчисько навмисне треться об її груди, вона ще не стара, ще є порох у порохівницях. А Гречка вже цілує їй руку, вибачається, що збив із ніг, і шепоче, опустивши очі:

– Мені справді потрібна допомога.

І Надьці пересихає в горлі – невже вона так легко, одним дотиком губ, здобула любов молодого гарного хлопчиська? І полегшене, майже ейфорійне – вона ще може!

– То ходімо до мене на чай, там усе й розповіси, – пропонує Надька, а Гречка не випускає її руки і далі торкається до грудей.

– Ходімо, – шепоче він, і в Надії Павлівни Шистачок, шістдесятирічної жінки, раптом завмирає серце, вона помічає, які довгі, темні й закручені на кінчиках у нього вії, – наче в дівчинки. А його щічки, порожевілі від хвилювання – через неї! Усе в ній аж волає від захвату, а він так зворушливо здригається, наче от-от розридається від почуттів.

А Осип Гречка думає – пудра, кокетка, проста, як двері, хоч на свій день народження здавалася такою загадковою, такою неприборканою, а сама за кілька компліментів зробить усе, що треба.

– Ваші губи ніжні, мов трояндові пелюстки. Нізащо не дав би вам п’ятдесяти, щонайбільше сорок п’ять.

– Ой, малий, мені всі кажуть, що я не виглядаю на свій вік. Хороший настрій – ось увесь секрет моєї молодості. Я ніколи не плачу.

Вони йдуть сходами під руку. Надька горда – як давно вона не ходила з кимось, крім діда і Боберка, сторожа з дитсадка, в якому вона працювала бухгалтером. Сторож Боберко її давній шанувальник, але ж йому аж шістдесят три. Веснянкуватий, рудий, волосся сивіє неестетично якось, проходячи складний етап перетворень через брудно-жовтий. Осип Гречка – інша річ. Він наче весняний, із ароматом злив і фіалок, вітерець, який раптом дмухнув у її листопаді. І це так швидкоплинно, нереально, що їй раптом захотілося втримати цей момент якнайдовше, щоб він не закінчувався. Он через вічка у дверях роздивляються їх сусідки і думають, що Надька геть уже берега пустилася, молоденьким голову морочить. І їй стало так тепло на серці, так солодко, що й не передати.

Вона запарила йому найдорожчий чай, який мала, вийняла пастилки, варення з казкового фрукта фейхоа. Миючи руки, поплескала себе по щоках, щоб були свіжіші, і крізь перегородку вислухала історію про те, що у хлопчини, виявляється, неприємності з міліцією. Так сталося, що він став свідком злочину, коли ошаліла червона «ауді» – мабуть, водій напився – переїхала на лісовій дорозі велосипедиста. Але чомусь Гречку викликають як обвинуваченого. А він не винен, це якийсь інший водій на повній швидкості розчавив бідолашного хлопця. Тож якби Надія Павлівна змогла посвідчити, що вона бачила, як червона «ауді» розчавила велосипедиста, то в Осипа Гречки стало би значно менше проблем. Він прийшов попросити про допомогу в бабусі, але бабуся може не зрозуміти. Все, що потрібно від Надії Павлівни, – це маленька брехня, яка лише допоможе міліції встановити справжнього вбивцю. От і все.

Надька висунулась із ванної трохи здивована, бо як вона пояснить, що робила на лісовій дорозі? Але малий і тут знайшов, що відповісти. Виявляється, це те саме село, звідки родом дід Макарчук, тому Гречка міг її підвозити саме тоді, коли сталося це нещастя.

– Міліція рано чи пізно довідається правду і злочинця посадять, але коли то буде? А я ж підозрюваний… Ви ж знаєте, Надіє Павлівно, що з міліцією краще не зв’язуватися.

Надька завагалася, але тут Гречка підвівся і долив їй чаю в горнятко. Долив, схилившись над її потилицею, і вона відчула його теплий приємний жасминовий подих. «І як я йому тепер поясню, що ми просто друзі? Бідолаха, мабуть, думає, що у нас роман, – розчулилася Надька. – Біднесенький хлопчик, розгублений, із купою проблем. Бідолашненький. Гарний смішний хлопчина. А як же він мені довіряє, якщо звертається з таким проханням. Більше, ніж рідній бабусі».

– Я посвідчу, – сказала Надька, вмокнувши палець у варення з фейхоа.

І Надька потрапила в місцеву газету – з червоними губами, з зачіскою, як у Марлен Дітріх, із драперіяма шарфа, що затуляє шию і плечі, – єдиний свідок ДТП. А поруч – фотографія пригоди. Потрощений велосипед і тіло, накрите простирадлом. Навколо простирадла – криваві плями, розтрощена дитяча ванночка і пасма волосся в калюжі. Перестигле м’яке яблучне Надьчине серце здригнулося з огиди, коли поряд з її усміхненим обличчям, за яким важко було визначити вік, вона побачила цю страшну світлину. Вона знову почувалася на краю прірви, їй здавалося, що вчинила щось погане, брудне. Їй снилося потім, як вона по лікоть у крові ходить кімнатою, намагаючись відтерти ту кров то фіранкою, то скатертиною, то заполом спідниці, але кров не відтиралась, а все крапала і крапала з рук. Крапала і крапала. Їй снилися болотяні бездоріжжя, незнайомі заплутані вулиці. Вона блукала ними, шукаючи виходу, а його не було. Але Надька не зважала на сни, бо в її життя повернулася нарешті справжня пригода, яку вона потайки називала – любов.

Лише вранці, щойно прокинувшись зі сну, вона розгублено обводила свою кімнату поглядом і запитувала в себе – де ти загубилася, Надько?


Коли він їхав на рудого чоловіка і дивився у розгублене здивоване обличчя, то пригадував, як у сутінковому зимовому парку ця руда гнида гралася в сніжки з Ніною, найкращою дівчиною в світі. На тій холодній алеї його не помічали двоє жорстоких дітей, які аж пищали від захвату. Жорстокі діти завжди пищали від захвату, а він завжди залишався сам.

Коли він їхав на здивованого рудяка, то бачив тих двох дітей у центральному парку. Тоді намело багато снігу, і Ніна носила пальто з хутряним комірцем, а на цьому рудому була якась величезна потворна куртка і шапка, з-під якої стирчали пасма волосся. Навіть у сутінках сяяло це смішне руде волосся і веснянки впереміш із прищами. Тоді він охрестив хлопця «Карлсоном».

Вони кидалися сніжками, і ця дівчина, його дівчина, загравала з Карлсоном, наче нікого іншого в її житті не було. І це завдавало неймовірного болю. Якби Ніна його проклинала і лаяла, якби принижувала, насміхалася, зневажала – він би витримав. Так поводяться всі закохані і покинуті дівчата. Але те, що ця мала погань живе своїм окремим життям, а він і досі тужить за запахом її великих м’яких грудей, за ковзанням язика, за її розмовами і жартами – це йому дошкуляло. Він страждав.

Ті двоє кидалися сніжками, потім розбігалися в протилежні боки і знову бралися одне одного наздоганяти, потім хлопець із розгону наскочив на дівчину, і вони обоє впали на сніг, і Він майже фізично відчув, як прогинається під Карлсоном її тіло і назустріч його змерзлим порепаним губам рухається її язик. «Зла руда лялька! – думав. – Йому треба руки повідкручувати, волосся повисмикувати». Він досі пам’ятав смак Ніниного язика – смак пластівців із молоком, які вона їла на сніданок, смак перетертого з медом яблука, ячмінної кави і зубної пасти. Якби він забув смак її язика, він би забув усе. Але він пам’ятав, пам’ятав у цих снігових сутінках якоюсь фізичною чуттєвою пам’яттю, і тому йому хотілося вбити їх обох, цих обкиданих снігом закоханих посеред білих від паморозі дерев, і бачити їхню кров, відчувати страждання людей, які завдавали йому болю, але навіть не здогадувалися, що його очі за ними стежать.

Згодом він наздогнав Ніну в єдиному підземному переході, який був у їхньому містечку, схопив за лікоть і хотів щось з’ясувати.

– Давай поговоримо, – благав дівчину, яку колись покинув, бо, на його думку, вона аж ніяк не пасувала такому перспективному хлопцеві. А вона дивилася на нього зеленкувато-безбарвними іскристими очима і зневажливо кривила губи, – давай поговоримо.

Він знав, що існують кращі, дієвіші слова, щоб зупинити цю кохану нахабу, яка ішла собі, глипаючи на нього з-під лоба. Але тоді він забув усі слова, крім цих двох, тому повторював їх із різними інтонаціями, наче розповідав їй багато історій.

– Не переслідуй мене, – казала Ніна, кутаючись у своє пальтечко з хутряним коміром, і не збавляла ходи.

– Давай поговоримо, – просив, і якби вона зупинилась у цьому темному переході, він, мабуть, задушив би її.

– То було просто захоплення. А зараз нам нема, про що говорити. Йди.

«Не любить і ніколи не любила, не любить і ніколи не любила», – повторював подумки, відчуваючи якесь дивне загальне оніміння тіла і думок. Того вечора він зненавидів балакучого рудого чоловічка, який оце раптом виник перед ним на дорозі. А вранці він захворів на ангіну і довго лежав у ліжку, майже непритомний від високої температури.

Молоденький півник у винному соусі

Колись, коли на Сибіру доктор Бау підібрав юну і хвору Надьку, то першою стравою, якою її пригостив, був молоденький півник у винному соусі. Дівчину витягли з шахти із розбитою головою, вона лежала на дошках, безтямно водила поглядом, а тіло здригалося в конвульсіях. І якби не Марк Альфредович Бау – вона називала його татусем, аж поки «татусь» не спробував залізти донечці в панталончики – Надька вже була б на тому світі, а якщо й ні, то лишилася б розумово неповносправною. Тоді, після тривалої хвороби, під час якої вона лише цукор смоктала та молоко пила, доктор Бау приготував диво-страву, таку духмяну і ніжну, що Надьці у голові паморочилося від самого запаху.

– Моя маленька Вероно, запам’ятай – саме соус робить із тієї синьої здохлої тварини, яку я приніс, оцей нектар у тебе на тарілці.

Соус – ось що у страві найголовніше. Так думала Надька. От, наприклад, вона – стара, втомлена життям, трохи підтоптана дама, але якщо подати під смачним соусом – то ще нічогенька. Тепер усі перетворилися на дам, чи то пак сеньйор, через латино-американські серіали, що гіпнотизували з телеекранів. Спершу «Рабиня Ізаура», потім «Багаті теж плачуть», тому зрештою Надька не втрималась і закохалася в Луїса Альберто. Сусідська дівчина, закохана в того красеня, спізнившись одного разу на серіал, із розпачу наковталася снодійних таблеток. Потім іще довго пила воду з марганцівкою, щоб добре проблюватися. Усі ті жінки, які працювали на заводах і оспівували тріумф пролетаріату, раптом перетворилися на синьйор, і Надька з ними, – під соусом одягу, викроєного з журналу «Бурда-мода».

Соус – головне, що має навчитися готувати жінка, думала Надька. У полумиску синюватими лапами вгору розмерзався півник. На серці в Надьки шкреблися кішки. Крізь відчинену кватирку деренчав зяблик. Увечері має прийти Гречка. Увечері вона впіймає час за хвіст.

Упіймати час за хвіст – значить замаскувати старість, розтерти до червоного зап’ястки трояндовою олійкою, вбратися в найкращу спідницю, яка вилискуватиме діагональними нейлоновими нитками, і посидіти навпроти Гречки під барвистою парасолькою ілюзії кохання. Попивати з фігурної склянки каву-глясе і зманіжено про щось муркотіти, мляво рухаючи язиком.

Бо в Надьки була ілюзія, що цей юнак із холодними тремтячими руками – бідолашненьке, таке молоде, а вже із судинами проблеми – трішки закоханий у неї, і ця ілюзія солодко озивалась у глибині її нутра музикою улюбленого композитора Огінського. Огінського грав доктор Бау на чорному фортеп’яні в своїй обжитій тарганами квартирі у Кемерові – таргани виповзали з-під темно-зелених шпалер, щоб послухати його гру, ворушили від задоволення вусами, і Надька пам’ятає, що після їхнього барака докторська квартира, хай навіть із тарганами, нехай немилосердно по-солдатському прокурена, здавалась їй найзатишнішим місцем у світі, бо, по-перше, тут було, що їсти, тут було тепло, і вона, переїхавши сюди, здобула авторитет у родичів. Вони, хоч і хитаючи скрушно головами – повіялася повія, – а таки приходили до неї по харчі, і вона завжди ділилася, великодушно прощаючи зневажливі посмішки. Доктор Бау працював у лікарні, і чого-чого, а їжі в них не бракувало.

Їй тепер здавалося, що вона трохи схожа на покійного доктора Бау – ось, рятує хлопця. І можливо, він ставиться до неї, як до матері чи як до бабусі. Але ж… «Ні!» – подумки аж кричала Надька, такого бути не може! Та все одно не виключала цієї версії. Аж раптом упіймала себе на думці, що геть не проти зазирнути юнаку в панталончики…

А колись – Боже милий, як же вона страждала, коли доктор Бау спробував до неї позалицятися. Несміливо, ніби жартома, усміхаючись своєю довгою кінською усмішкою, червоніючи – залицяння повоєнного інтелігента. Він тоді заліз до неї на диван і медичними термінами описав, чого йому від Надьки хотілося б. Так і не стягнув із неї панталонів, бо вона зіскочила і притьма відбігла до чорного серванта. Зіщулилася в кутку, червона-червона, і мовчала. Бабуся її колись навчила, що коли чоловіки так поводитимуться, то не можна ні плакати, ні кричати. Нізащо не плакати і не кричати, бо зґвалтують. Це було увечері перед від’їздом. Як зараз пам’ятала – сидять за порожнім столом, бо їсти нема чого. Бабуся раптово постаріла, згорбилась – її викликали на допит. До допиту вона плювалася слиною, коли говорила. А після допиту – кров’ю.

– Вони бояться сильних, бо самі боягузи. Мужністю, тільки мужністю захищайся, – вчить бабуся Надьку, – вони хотітимуть, щоб ти плакала і кричала, а ти усміхайся і мовчи. Вони хотітимуть, щоб ти просила про милосердя, а ти вмирай, а не проси. Бо якби вони були милосердні, ти жила б із татом і мамою, ткала б полотно, пасла вівці, ходила б до школи. Бо якби вони були милосердні, такого б ніколи не сталося…

І бабуся махнула рукою на вікно, а за вікном висів на грушці Надьчин тато. Вже стемніло, вони балакали в хаті при свічці, і бабуся була така хороша, мирна, не сварилася на Надьку, лозою не била, лише іноді під час розмови з рота летіли бризки слини і крові, і Надьці було гидко.

– Не плюйтеся, бабо, – сердито каже Надька. Їй хотілося і від себе додати щось про те милосердя, яке баба з татом виявляли до її мамусі, коли він бив, а бабуся дорікала, тільки не синові, а невістці, мовляв, якщо не вміє з чоловіком поводитися, то мусить бути бита. Але Надька промовчала, побоялася лози.

За вікном було вже темно і не видно, що тато там висить, тільки Надька все одно відчувала, що висить. Відчувала і все. Навіть відчувала, як вітер колише гілкою, грушкою і ним. Наче його за шию прив’язали до грушки, а за ноги до Надьчиних нутрощів, десь їй у грудях чи у животі віддавало кожне те колихання. Тільки вона заспокоювала себе – от поїду звідси, і все буде добре. І не відчуватиму, як він на грушці колишеться. Так і не заснула тієї ночі, бо все в ній колихалося – і грушка, і тато, і нутрощі.

Тоді, з доктором Бау, вона зробила так, як казала бабуся. Не просила, не кричала. Стала обличчям у куток, закусила губу, а потім, коли доктор Бау підійшов до неї зі спини, збуджено дихаючи у вухо, розвернулася – усмішка, як лілія, усмішка, як сонце… Де тільки поділася юна недосвідчена дівчинка?

– Не зараз, докторе Бау. Я ще не одужала. Пізніше, як стану здорова, наберуся сил, щоб вам не було соромно, що вилікували сирітку… Може, чаю?

Наче нічого між ними й не сталося, запалила гасову лампу. Витягнула з буфета хліб, розм’якле домашнє масло, яке докторові Бау приносили родичі пацієнтів. Приносили, звісно ж, щоб нагодувати своїх рідних, а не доктора. Але він був хазяїном у своїй лікарні, тому сам вирішував, кому те масло їсти.

Поки доктор Бау розгублено стояв серед кімнати – голий і смішний, худий, як тріска, із розставленими для обіймів руками, Надька вдягла сукню, роздмухала самовар і наказала:

– Одягніться!

І він послухався, наче маленький хлопчик маму.

Бабуся застерігала від ворогів, від солдатні, від тих, хто хоче Надьці зла. А доктора Бау вона вважала другом і батьком. І цей друг, виявляється, зовсім не друг, а такий само ворог, як і всі решта. І з ним треба боротися так само, як з усіма. Надька тоді подумала, що ніхто з чоловіків не може бути другом, лише ворогом. А від ворогів треба захищатися. Тільки ночами більше не спала, прокидалася від кожного шурхоту, кожного скрипу, болісно усвідомлюючи – той, кого вона вже встигла по-своєму, по-дитячому полюбити – один із її ворогів.

Надька натерла півника сіллю – на голові в неї з боку на бік перекидалися бігуді, на обличчі лисніла маска зі свіжої солодкої сільської сметани. Півника теж помастила сметаною, присипала куркумою для золотавості. У живіт напхала йому почищених яблук, вмостила на зелені листочки базиліку і запхнула в духовку, а себе у ванну – змивати сметану, розкручувати бігуді, пахтитися новими дорогими духами.

Колись, коли вона мешкала в доктора Бау, їй здавалося, що майбутнє широке і пишне, як павичевий хвіст. Тепер воно більше нагадувало бульдожий – куций і обрубаний. І її мрії, сяйливі та веселкові, як весняні райдуги над розцвілими луками, змінила буденна і темна, як довжелезні підземні тунелі в горах, дійсність. Але тепер вона вміє готувати півника у винному соусі, а також геть непогані соуси для своєї потьмянілої вроди.

Готово. Жінка вбрана в свою найкращу спідницю, зачесана, напарфумлена, кінчиками пальців ледь торкається кухонного начиння, щоб не вимаститися і не зіпсувати своєї вроди.

Гречка приносить їй подарунок і вино.

– Не знаю, як вам і дякувати, Надіє Павлівно. Якби не ви, сидів би я зараз у тюрмі й чекав суду. – Осип Гречка цілує Надьці руку, ледь торкнувшись губами до її пересохлої шкіри.

Вони знову стоять у коридорі – він спиною до стіни, вона поруч, і могла б Надька ще раз довести малого до шалу якоюсь несподіваною витівкою, але її серце чомусь калатає занадто голосно, а рука пече так, наче це оса вкусила, а не Гречка поцілував. Тому вона щодуху біжить на кухню, щоб малий бува не помітив її емоцій. Похапцем розгортає пакунок, а в ньому лежать червоні вишиті пантофлі.

«Червоні пантофлі», – думає солодко Надька.

Потім вони їдять півника, п’ють вино, на столі пізні жоржини… Гречка думає про те, що Надьчина квартира пахне ваніллю, корвалолом, пліснявою, трохи лимонним печивом і молоком, але пліснявою найдужче, і йому хочеться вийти з її кімнати на сонце, на вітер, якнайдалі. Але він хлопець ввічливий – послуга за послугу. Надька хмільним поглядом дивиться на білі жоржини, що звисають із вази, уже трохи прив’ялі. Повітря після гарячого літа й погожого жовтня таке сухе, наче пелюстка троянди, якою переклали книжку, читану востаннє сто років тому. Напівсонно і легко точиться розмова про щось неважливе, збуджуючи, як наркотик, бо ніщо так не збуджує, як люди, з якими можна говорити про несуттєве. «Тук, – каже Надьчине серце, – тук», – і підстрибує, як молода кізочка чи дівчинка. Стрибає вітер із гілки на гілку, легкий, як потічок вина, що цюркоче із пляшки в келих. Але Надька носом вдихає згущений вечірній пил свого міста і знає, що десь вітри збираються в зграю, щоб ламати дерева, зносити дахи, руйнувати світ.

Вона намагається уявити, яке чудове враження справила на малого, і ця думка розслабляє, їй стає легко, і вона довірливо починає довгу розповідь про те, важливішого за що немає в її житті.

– Навіть коли дощі розмивали дорогу до нашого містечка, я взувалась у величезні чоловікові гумові чоботи і виглядала його перед будинком під сірою колючою мжичкою, він приходив до мене з дощу, холодний і вологий. І я любила його дужче за всіх. Навіть більше за себе, – розповідає Надька, мрійливо вигладжуючи пучками пальців серветку.

– Навіть коли вранці не було чим поснідати, а на вечерю доводилося варити пісну кашу без солі, ми були найбагатшими людьми на світі, бо ми мали відчуття власної сили. Ти й гадки не маєш, голубчику, яке це п’янке відчуття. Коли ти понад обставинами. Коли ти розумієш, що здатен пережити все, і ніщо не змінить твого Я, – філософствує вона. – У нас могло бути прекрасне майбутнє.

«Чого тільки не наслухаєшся від підпилої старої жінки», – думає тим часом Осип Гречка. Він не розуміє, як люди вірять у майбутнє, якщо в будь-який момент може розвалитися на льоту літак, у якому ти летиш, або вибухнути атомна станція, що постачає тебе електрикою. Він, хоч убий, не розуміє краси майбутнього, з якого боку не дивись.

– Я вас чудово розумію, Надіє Павлівно, – ввічливо відповідає їй Гречка. – Усе було дуже смачно, але мені вже час.

Він затягнувся цигаркою, яку по-жіночому запхав у різьблений мундштук, і встав з-за столу. Але Надька садить його назад, повиснувши на лікті, а потім іще якийсь час ковзає своїми сухими старечими руками по його светрі. «Він, мабуть, не тямиться від щастя поруч зі мною», – думає Надька.

– Ми ще не доїли півника, – нагадує йому.

Півник Гречці теж не дуже подобається. Наче й смачний, але смак здається якимось старомодним, наче з вечірок, які влаштовувала його бабуся для колишніх однопартійців, – дрібно порізаний олів’є, пересолоджений мокрий торт, котлети в тертих сухарях та інші м’ясні страви, що їх подавали зазвичай із гарніром – відвареною картоплею, рисом чи ще з чимось.

Після півника йому доводиться їсти огидне варення із фейхоа. «Хто тільки вигадав робити варення з цього фрукта?» – дивується Гречка. Потім вони п’ють каву з морозивом, тільки Надька приготувала не шарами, як це роблять зараз, а перемішала ложечкою гарячу каву і холодне морозиво, тому вийшло чортзна-що. Знову не смачно. Гречка робить іще одну спробу піти, але йому втелющено фотоальбоми. «Але ж гарнюсінька вона колись була, – думає Гречка, – мабуть, крутила гарячі чоловічі голови, як волосся – на бігуді. А тепер не може змиритися з тим, що постаріла».

Щойно переступив поріг її квартири, Гречка весь час хотів негайно звідси втекти.

– Роки, прожиті разом зі своїм чоловіком, були справжнім щастям, тільки я того не розуміла, – тривають Надьчині одкровення. Вона зачарована тим, як уважно Гречка її слухає.

Щастя – транжирити гроші, переходити з кав’ярні в кав’ярню розлінованим містом, іноді відпочивати в якійсь екзотичній країні, красти вранці в батька машину і розповідати дівчатам на трасах, що ти продюсер і зробиш із них кінозірок за маленький розкішний інтим на задньому сидінні. Оце щастя. І Осип Гречка майже співчутливо дивиться на Надьку, адже вона ніколи такого не зазнала. «Вона була колись гарна, – думає Осип, – гарнюсінька. З її темпераментом можна було б мати увесь світ біля ніг. А вона, замість пробивати собі шлях у Москві, переїхала в це занедбане українське провінційне містечко, замість крутити романи з багатіями, обрала пересічного чоловіка, який її покинув. Дивачка, – зневажливо думає Гречка. – Тільки як же тепер від неї вирватися?»

Нарешті – відпустила. Він стоїть у коридорі, взувається, а вона, добряче захмеліла баба, намагається повторити свою витівку зі стіною. Знову підпирає його грудьми, але цього разу Гречку так просто не візьмеш – він не нахиляється, не ніяковіє, а спокійно чекає, коли ж їй набридне його підпирати. Надька, зачарована своєю ілюзією кохання, думає – який солодкий зніяковілий півник у винному соусі. І наступна думка – вона би залюбки його скуштувала…

Уночі падав дощ. Одяг, вивішений за балкон сушитися, довгими вологими тінями метлявся на мотузках, зсовуючись до купи, щоб було не так мокро та холодно. А потім зірвався і полетів пластом на землю, у багнюку, у розмоклі квітники. Вранці, накинувши халат, Надька продиралася крізь мокрі хащі посаджених іще навесні хризантем, щоб позбирати лахи, а потім пила багато гарячого чаю, щоб зігрітись і не захворіти.

А після чаю зручно вмостилася в м’якому кріслі коло вікна, поклала ноги в червоних пантофлях на журнальний столик і замилувалася їхньою зухвалою червінню, відчуваючи, як у її серце гарячим потічком ніжності тече пізня і нереальна віра в те, що все ще зміниться у її долі, а вкарбовані в її серце маленькі кришталики льоду, які іноді завдавали такого болю, що хотілося проковтнути власний кулак, почали танути, аж їй захотілося видихнути власну душу.

Вона вкрала у Ганни Василівни його фотографію – юного ще хлопчиська-випускника зі школи такої-то, мокрого від шампанського, що вибухнуло в чиїхось руках. «Молоденький півник», – надписала на звороті Надька.


…Матері він соромився. Вона подалася в столицю «прожигать жизнь» навздогін за місцевим опецькуватим бізнесменом, який не дуже її і кликав, але ж мама – це особливий випадок. Її кликати не треба. Вона вирвалася з села і дуже пишалася, що така хвацька, вперта, наполеглива. Бабуся, та, що мамина мама, працювала колись секретаркою у місцевому відділі КДБ і теж дуже тим пишалася. Покинула чоловіка з дитиною та й поїхала «робити кар’єру».

Отак і мама. Та після активного десятирічного «прожигання» повернулася обдерта і спита. Від неї за кілометр смерділо сечею, і щоб не чути цього смороду, батько час до часу давав їй трохи грошей. Вона думала, що житиме з «мамулькою», та бабусі незадовго до того шептуха сказала, що як прийде до неї людина і попроситься жити – треба цю людину вигнати, бо в неї погана енергетика. Чого-чого, а поганої енергетики бабуся боялась. Тому й вигнала. І мама знову пішла «жити для себе», але вже – під мостом, на вокзалі та у притулку для бідних.

Іноді він її бачив – на ринку, на вулиці, намагався оминути, і не міг. Наче прикипав до землі і терпляче ждав, поки вона підійде. Як це буває уві сні – хочеться втекти від якоїсь загрози, а не можеш. Ноги ватяні, руки мляві, тебе накриває щось страшне, і ти падаєш. Уві сні загрозою зазвичай був скажений пилосос, у житті – мама. Він стояв і бурчав щось на її запитання, а коли вона гладила його руку своїми холодними тонкими твердими пальцями, він відскакував, наче його струмом било. Пхав їй у кишені гроші, вона йому – гостинці, забувала, мабуть, що він уже великий, тому приносила якісь цукерки, – пом’яті, розталі, у брудних обгортках, цукерки, які він гидував їсти, але складав у коробку з-під взуття. Хтозна, нащо він їх колекціонував. Мати завдавала йому болю – одутлістю, занедбаністю, самотністю, своїм розпатланим сивим волоссям, збайдужілим поглядом. Він почувався хворим, коли її зустрічав. Він мав би її ненавидіти – за самотнє дитинство, за непрочитані казки, недозволених друзів, за те, що на десять років просто собі зникла… Або – любити, бо вона таки мама, а у людей заведено любити мамів. Він не знав, як ставитися до цієї жінки, і щоразу його роздирали два контрастних почуття – одне скидалося на любов, друге – на ненависть…

Мачухою він пишався. Іноді підвозив її до крамниці на своєму авто, і тоді його друзі, двоє самовдоволених бичків із «хороших родин», прицмокували, присвистували і покрикували: «Кицюню, озирнись», – услід мачушиним чорним панчохам, які можна було розглядати аж до мережаного патенту, за який чіплявся тонкими лапками спеціальний пояс.

Шлюб його батьків тривав найдовше з усіх шлюбів – десять років. Шлюб корисливості й ненависті виявився сильніший за шлюб любові, що прийшов потому, – із субтильною білявкою, яка згодом розбила йому серце, гайнувши до Києва, нової столиці відродженої держави, із продавцем чобіт.

А потім батько привів гарну і запальну мачуху. Це була найпрекрасніша жінка їхнього містечка, лялечка, цяцька, цукрова статуетка. Вона вбиралася так шалено, що від її одягу навіть бездомні собаки непритомніли. Вона писала довгі сумні вірші про втрачене кохання, які зчиняли фурор на їхніх провінційних літвечорах. Він довго лаштувався у неї закохатися, та несподівано закохався в Ніну – невиразну і негарну, як сам вважав.

Коли вони зустрілися, він міркував приблизно так: треба набратися досвіду, дівчина мрії – недосяжна, прищі на обличчі зійдуть не скоро, тіло ніколи не набуде прекрасних форм кіногероя, хочеться сексу, адже він з’явився у їхній країні лише в дев’яностих, тому досі був бажаний…

Ніна гризла нігті, й він ніяк не міг остаточно вирішити – огидно це чи чарівно у своїй безпосередності. Вільний час вона проводила на іподромі – підробляла тренером верхової їзди. А ще вона нітрохи не намагалася бути гарною, і це мало невимушений і чарівливий вигляд – гладеньке личко без макіяжу, великі зуби і тонкі зморшки у кутиках рота від сміху. У Ніни були великі безбарвні очі, як у риби, і трохи риб’яча форма рота. Була відчайдушна – часом здавалося, що вона геть нічого не боїться, і від цього ставало страшно. Люди, які нічого не бояться і не намагаються бути красивими і добропристойними, завжди лякають. Та безбарвною вона видавалася лише з першого погляду, – попелясте волосся, вибалушені світлі риб’ячі очі й бліда шкіра. Але хлопець незчувся, як вона стала для нього найкольоровішою дівчиною на світі.

Потім – бабуся йому відкрила очі, батько натякнув, навіть мама застерегла, що Ця швидесенько завагітніє, бо такі, як вона (таким лише під церквою побиратися), хочуть лише заарканити порядного хлопця і мерщій вискочити за нього заміж, а далі – норкові шубки, золоті персні… Тому одного темного густого надвечір’я він її покинув, відводячи очі, щоб випадково не втопитися в трясовині безбарвного, світлого витрішкуватого погляду. Пробурмотів, що нічого зазіхати на нього зі своєю любов’ю і планами про заміжжя. Аргументи були тверді й незаперечні: він іще не нагулявся, а коли навколо всі хлопці зустрічаються з блондинками-фотомоделями, безглуздо зустрічатись із такою, як вона.

А кляте дівчисько заміть того, щоб чекати його любові, якою він колись, нагулявшись, таки планував її обдарувати, взяла і вийшла за іншого.

Антуанетта

Надька чекала його до знемоги – прибігала з роботи, чіпляла сумочку на вішак і мчала на балкон – виглядати… Вона щовечора готувала вечерю на двох – а раптом прийде… Надька, красуня, Верона, чоловіча мрія – невже не прийде? Як же він на неї дивився, як же дзвенів його голос, напружений від її близькості, який же пестливий був у нього погляд, розмочений в усмішці, як хліб у молоці… Скільки він їй наговорив компліментів – господи-боже…

Вона чекає. Надія Павлівна Шистачок чекає. Ці маленькі пантофлі – червоні оксамитові гульвіси – взуває і ходить по квартирі легко, плавно, бо почувається в них бажаною жінкою, почувається молодою. Ці криваві пелюстки якоїсь великої пантофляної квітки, які Осип Гречка зірвав дорогою до жінки, яку він, мабуть, любить. Чи ні? Надька ходить у них рівнесенько, випроставши спину, сяючи очима, і коли до неї прийшов букініст Зеник, вона щасливо сміялась із кожного його жарту.

– Так здатні сміятися лише молоді дівчата, які ніколи не стикалися зі смертю чи зрадою, – сказав він тоді.

Вона тоді думала – який же красивий і барвистий цей світ, де вони всі так затишно оселились, як міль у теплих сукняних пальтах, як личинки комах у чорних суцвіттях весняного ґрунту чи в гарячій гноївці, що витікала з дідового хліва і прямувала проритим рівчаком просто на поле. Вона милувалася світанковими латками листопадового снігу, які біло-рожевими ліліями плавали по дорогах, перш ніж розтанути під осіннім сонцем, а звечора знову випадав сніг і вона знову милувалася – як прекрасно…

Іноді ці маленькі пантофлі, червоні оксамитові гульвіси, вночі вирушали мандрувати, свавільно вештаючись по квартирі й гублячись у закамарках помешкання, не дочекавшись її ніг. А Надька ж точно пам’ятала, що залишала їх біля ліжка. Вони мандрували під диваном і у великій шафі, де висіли її пальта. Іноді вони заходили углиб цієї шафи, і, заблукавши за старим грамофоном чи за коробками з-під черевичків, лягали в м’яку перину пилу, і чекали, коли ж Надька їх знайде. І вона завжди їх знаходила, протирала щіткою для оксамиту, а потім цілувала в носики і взувала собі на ноги – ці маленькі, вишиті бісером пантофельки.

Дід Макарчук завжди боявся вовків і любив кнайпи. Іноді по суботах він приїздив у місто до Надьки зі смугастою сумкою гостинців – солодких сільських помідорів, які пахли родзинками і розмоченим у фруктовому сиропі цукром, сметанки, зігрітої в автобусі, кількома кусками овечого м’яса та нарізаними разом із росою та сонними комахами в листі квітками – у величезну прозору вазу, куди могло вміститися рівно п’ятдесят п’ять троянд.

Дід обтріпував шапку, пригладжував умоченими в Надьчин шампунь пальцями смички сивого волосся і, притамовуючи щільно стуленими губами радість, вибирався гуляти. Їхня улюблена кнайпа – «Антуанетта» – була розташована на перехресті двох головних міських вулиць недалечко від тамтешнього МРЕВ та Університету. Вдень там обідали службовці, а під вечір напивалися студенти на честь якихось своїх щоденних свят. Столи було накрито червоними серветками та скатертинами, а стіни товстими масивними смугами пофарбовано рудим мастилом для підлоги – «під дерево», казала господиня закладу Тося, найвідоміша міська повія. Саме на її честь ця кнайпа й називалася «Антуанетта».

Власник кнайпи свою бізнес-кар’єру розпочинав як сутенер. А допомагала йому в цьому гарнюня дівчинка Тося із сиротинця. Ще підлітком вона дуже жаліла всіх чоловіків і кохалася з ними винятково з милосердя. Вони разом вирішили зробити в цьому містечку кар’єру. Винайняли помешкання на першому поверсі біля МРЕВ і Університету, в якнайкращому місці. Чоловіків, згодних платити за любощі, тут виявилося чимало – працівники міліції, цнотливі студенти із розбитим серцями. Тому через чотири роки гарненька сирітка та її діловий партнер розжилися грошенятами, викупили це помешкання та ще декілька прилеглих і обладнали кав’ярню, яку назвали на честь найкращої міської повії – «Антуанетта». Тосю презентували покупцям саме так – гордо і пафосно, щоб кожен чоловік почувався біля цієї жінки князем і щоб платив по-князівському.

Тієї осені, як завжди, Надька з Макарчуком сидять в окремій кабінці, замовляють копчену рибу, червоне солодке вино і шоколад. Дід розповідає Надьці про господарство, про те, з чиїм котом парувалася його Муха, які смачнючі цьогорічні сливи і які червиві грушки вродили в його садку. А Надька – про заздрісну подругу-кагебістку, про посиденьки перед будинком, про симпатичного букініста Зеника, якому вона щонеділі носить книжки, і про чоловіка, кохання до якого досі жевріє – як лахміття з домашніх скринь на згарищі будинку.

За такими балачками минав їхній вечір. Дідові щоки порожевіли, і він почав сором’язливо ділитися інтимними подробицями їхнього з бабою життя. Надька у цей час дивилася на брудно-руді стіни і розкошувала в якійсь безглуздій п’яній мрії, що пахла виноградними лозами і риб’ячою лускою. Аж раптом за перегородкою почула Греччин голос. Їй аж млосно стало – він! – наче окропом її обшпарили. Перша реакція – тікати! Щоб не побачив її в товаристві старого діда, бо ще подумає, що й вона стара, а вона ж не стара, а так тільки… Щоб не побачив її без щільного паска, щоб не побачив її відвислого живота, бо вона ж не товста, а так… Тікати, бо не готова вона зараз зустрітися зі своїм молоденьким півником – от намарафетиться, підмалюється, тоді…

Але доросла жінка у ній перемогла. «Тоді» може не настати, аргументує Надька, тоді – не існує, існує лише зараз. Вона встає зі свого крісла, плескає себе по щоках і йде на голос – п’яна, закохана, стара.

Осип Гречка сидить сам. Йому принесли каву, і він замовляє щось поїсти. На столі безладно розкидані якісь папери. Раптом він підводить погляд, аж назустріч – блискуче зухвале бісеня, яке стрімголов вистрибнуло з примружених Надьчиних очей. Гречка спантеличений.

– Що ви тут робите, Надіє Павлівно?

– Ти чому до мене не заходиш? – з порогу нападає Надька. – Я ж на тебе чекаю. Чи ти вже забув, як я тобі допомогла?

– Я зайду, обов’язково. Ви така чарівна жінка…

– Не зайдеш, – капризує Надька.

– Зайду, обіцяю. У мене скоро сесія, треба вчитися, повно справ, – Гречка дивиться їй просто в очі таким чистим чесним поглядом, що Надька раптом усвідомлює – вірить йому, вірить…

– У тебе дуже жорстоке обличчя. І дуже гарне, – каже вона і сідає навпроти. – Тому я не знаю, що мені робити. Вірити твоїй вроді чи боятися твоєї жорстокості?

«Вона хоче залишитися тут, – роздратовано думає Гречка. – Замість того, щоб дівчата сходилися, баби, наче мухи на мед, злітаються. Прекрасно!»

– Що там у тебе? – вона підсовує до себе пальцем його курсову. – Вчишся?

Надька виправляє якусь помилку і жалісливо хитає головою, відчуваючи, як випите вино тепло стікає простісінько до серця і навалюється на неї тією живою і справжньою мрією, якої вона досі не могла чітко усвідомити.

– Я ж кажу… Може б, ми з вами іншим разом поспілкувалися? А послугу ви зробили мені важливу… ніколи не забуду. Ви чудова жінка.

– Серденько, у тобі стільки енергії, ти мов акумулятор, і я біля тебе наче молодшаю, – каже з надією.

– Але ж ви ще зовсім не стара, – Гречка червоніє від власної брехні.

А Надька думає, що це його почуття розпирають… Гречка тим часом збирає папери. «Ага, – злиться, – молодшає вона біля мене. Та мушу терпіти – все-таки від тюрми врятувала». Зібравши папери, кладе гроші за каву на стіл і йде до виходу.

– Не маю часу чекати, поки вони приготують, треба бігти.

Але Гречка до дверей – і вона за ним. Наче й забула, що в сусідній кабінці сидить дід Макарчук, занурившись у свої далекі молодечі спогади. Та й не хоче згадувати – щоб Гречка не бачив, із ким вона пиячить, щоб думав – не така вже ця Надька і стара…

– Ти справді красунчик, – засипає його компліментами Надька, хоча її вже й саму починає від тих компліментів нудити. «Це ж треба, на старості років перетворитися на доктора Бау», – думає вона.

Виходять у холодний мокрий вечір. Гречка роздратований – невже вона тепер усе життя за ним назирці ходитиме? Зупиняється посеред тротуару, щоб їй не було, як пройти, може, тоді повернеться в «Антуанетту»? Але Надька і далі йому щось лепече – про неприбрані тротуари, про погану погоду, про те, що він до неї не приходить. Тротуар Гречка загородив, тому вона стоїть на дорозі, а за спиною шугають машини.

– Півночі на тебе дивилася би. Який огидний колір у твого шарфа. Треба носити м’якші кольори.

Сухими чутливими руками тягнеться до шарфа і закутує Гречці шию. Він озирається, чи немає де знайомих, бо ще скажуть, що з мамою вечорами гуляє. Надька не зважає, куйовдить волосся, усміхається так пестливо, наче до найулюбленішої тваринки. Раптом просто у неї за спиною, пронизливо сигналячи, різко гальмує машина.

– Ти що, самогубця? Нащо посеред дороги стала? – лається водій. – А ти чого, дурню, усміхаєшся, я ж твою матір ледь не задушив. Ти ж мене, бовдуре, бачив, ти ж мені в очі дивився, то не міг її з дороги забрати?

Гречка думає – ось він, порятунок!

– Добраніч, Надіє Павлівно, – кидає переляканій Надьці, якій капотом машини набило на стегні синець. – Мені час.

Надька розтирає стегно – оце так… Її мало не переїхало авто, а Гречка і не помітив?

Він пішов. У Надьки тремтять кінчики пальців, які щойно торкалися до його шарфа, – чи з любові, чи з переляку, чи ще чогось. Вона мовчки слухає розлюченого водія, ступає на тротуар і ніс у ніс наштовхується на п’яного Макарчука. «Пора додому», – думає. Роззирається, чи немає поблизу Гречки, тоді бере під руку діда, який щільно і довірливо тулиться до її плеча, засинаючи на ходу, і так вони йдуть додому.

Дід засинає вдягненим на канапі, а Надька лежить у ліжку і думає – чи Осип так сильно любить, що нічого, крім неї, не бачить, чи хотів, щоб її машина переїхала? Так і засинає, тримаючись за матрац руками, щоб не впасти, якщо ліжко раптом полетить. Вранці дід тихесенько бере порожню смугасту торбу і першою електричкою вирушає на село.

Надька прокидається, коли вже сонце збирається заходити. Очі підпухлі, ноги онімілі. Пожовуючи гіркий, терпкий язик, сунеться на кухню, копирсається у тумбочці, дістає звідти коньяк і старий засохлий лимон. Кілька разів ковтає просто з пляшки, заїдає шматочком лимону і намагається пригадати свою вчорашню дилему – любить чи ненавидить? На її столі – рекламний календарик «Антуанетти», який прихопив із генделика Макарчук.


…Це було давно, за ранньої юності… Тепер він не відчуває за собою жодної вини, хоча мав би. Але ж обставини різні бувають. І люди – теж різні. Хіба не споконвіку чоловіки вбивали суперників і ґвалтували жінок? Хіба не було це виявом героїзму? Такий закон життя – одні мають померти, щоб інші жили щасливо. На цьому побудовано політику всіх великих держав, політику сили. Мають померти аристократи, щоб пролетаріям добре велося, мають вмирати від важкої праці кріпаки та селяни, щоб добре жилося аристократам. Мають вмирати злочинці, щоб жили законослухняні. Чи навпаки.

Він сам нічого не вигадав. Хіба що став уже досить сильний, щоб знищити когось заради власного щастя. Він відчував зараз те, що колись у своїй гральній кімнаті. Він мав силу вирішувати все.

Був колись випадок, так, дрібничка…

Якось він поїхав з друзями на вихідні за місто. Уже починало сутеніти. Темрява підкрадалася до нього зі спини разом із суничними пахощами першої, ще майже непомітної роси. Цю росу людина змогла б відчути, хіба що лежачи голою у траві, щоб кожна частинка її тіла торкалася до трави; торкалась і вслухалася. Сутінки ступали тихесенько, мов у вовняних шкарпетках, і він із насолодою дихав гострим чебрецем та конюшиною, глицею і суницями, насолоджувався смаком переламаної навпіл печеної картоплі.

Вони розпалили вогонь і смажили м’ясо. Ще й досі пам’ятає той смак молодої свинини, трохи солодкуватий із прілим запахом. Він тоді подумав – яке смачне м’ясо, яке солодке смачнюче м’ясце. У роті аж танула їжа, а неподалік синіло глибоке темне озеро, що утворилося на торфовиську. Здаля воно здавалося майже чорним. До того часу вони вже добряче там накупались і насмажилися при воді на сонці. Крім того, пили спиртне – багато пили, бо в ті часи шістнадцятирічні хлопці демонстрували один перед одним власну міць кількістю випитого. Тіло перетворилося на вогонь, а вогонь – це і був він. У сутінках відчував, як палахкотить, тьмяно і ніжно – так загорається сонце у холодні осінні світанки. Так палають нетлі, черкнувши крильми об вогник свічки. Він рухався плавно, як і належить вогню, пив вогняну горілку, яка гнучко обтікала смакові рецептори його гарячого язика.

Він був шістнадцятирічний і незайманий.

Коли вже не було сили ні пити, ні їсти, коли останній шматок м’яса розтанув у роті, вирішив прогулятися між соснами. Ішов і вслухався у свої рипучі кроки – наче під ногами згорав хмиз і гілляки. А назустріч ішла якась дрібна, не дуже гарна дівчина, опецькувата й товстенька, з малими грудьми і тонкими губами. Ця дівчина була втіленням усього, чого він не любив у дівчатах. Але того вечора він був не собою, а палахким вогнем, який шукав щось пружне і гнучке, щоб палити і нищити. І він її зґвалтував. Усе цьому сприяло – і сутінки, що ніжно дихали йому в обличчя, і комарі, що вовтузились у цих сутінках, лоскотались і кусалися. Це були розкішні літні сутінки із запахом глиці та суниць. Потім на землю впала холодна хмільна роса, впала на дівоче тіло, і йому забило памороки від того, як усе це естетично і красиво. Вранці він залишив дівчину в мокрому хмизі, зомлілу, напівмертву, а сам повернувся першим автобусом до міста.

Він тоді думав – навіщо ці людці, невігласи, злодії і заздрісники, як не на те, щоб задовольняти примхи порядних людей. Бо йому всі завжди заздрили, така вже вдача у цього обшарпаного народу – заздрити й ненавидіти кожного, хто стоїть вище. Як кажуть, «щоб у сусіда здохла корова». О, він їх знає, тільки корова в нього не здохне. Ні. Він стояв вище. Він – дитина шанованої людини, він колись приноситиме користь, стане важливим, зароблятиме гроші. А що їм – на них треба працювати, бо нічого, крім землі, цей люд не знає.

Це іграшки, ляльки, яких можна поламати, замкнувшись у кімнаті.

Закохані

Це – Боберко. Рудий, у чуприні вже проглядає жовтувата сивина, розхристаний, вічно голодний – хоч скільки годуй, усе їстиме; розгублений… мне у руках теплий зимовий картуз, тупцяє вимащеними у багнюці черевиками по її килимах, роззирається, ніби ніколи тут не був, а потім – раптом, зненацька, непристойно – гепається перед Надькою на коліна, обіймає її за пояс, впирається обличчям у Надьчин живіт і починає ридати, шморгаючи носом…

– Крім тебе, у мене нікого, ні кровиночки живої більше нема. Нема… Крім тебе, у мене більше нікого, – ридає він, щільно притулившись до її живота, заляпуючи її одяг патокою своїх страждань.

Надька такого не чекала. Вона усміхнено відчинила перед ним двері – у червоних вишитих бісером пантофельках, плечі рівнесенькі, груди вперед, тіло огорнуте блякло-голубим шовком домашнього халатика, але під домашнім халатиком усе бойове оснащення – пояс, корсет, який підтримує важкий відвислий бюст, щільні шорти, і це все густо скроплено духмяною росою ніжних парфумів. «Нічого дивного, краса потребує праці і терпіння», – думає Надька.

Пережите недавно розчарування так міцно закріпило усмішку на її обличчі, що стягнути її не здатні навіть чоловічі ридання.

Кожна жінка у глибині душі – Джульєтта. Навіть якщо їй шістдесят. Навіть якщо вона Надька – надламана, підкошена і прибита. Тож хіба дивно, що стоячи на балконі, вона, як Джульєтта, як юна шістнадцятирічна мрійниця, виглядала коханого. На балконі по сусідству стоять мішки з морквою і картоплею, на підвіконні – борщ, щоб не скис, на табуретці – накритий мискою осінній яблучний пересолоджений торт. Її ногам м’яко і тепленько в червоних пантофлях. У її серці – любов, теж – м’яка, свіжа і тепла. Вона виглядає хлопчиська Гречку. «Це ж треба, – думає Надька, – назватись, як каша».

Колись у них у Сибіру був дід Пшоно – йому дали таке прізвисько, бо торгував із-під поли крупою, яку підкрадала з крамниці внучка-продавщиця. Хороший був дід, хоча вона прочитала про таких, як він, не один роман, і завжди прототипи діда Пшона були лютими ворогами народу, вбивцями чи шпигунами, словом – підривали лад, шкодили колективізації, тому заслуговували всіляких проклять і зневаги. Та в житті, а не у романі, це були переважно надійні і добрі люди. Коли діда просили відсипати трохи круп, він завжди запитував:

– Пшона?

Далекі то були часи.

Надька побачила раптом під під’їздом Гречку – він сунув, мале ведмежа, крізь мжичку, зсутулившись, щоб менше змокнути, і Надька йому крикнула:

– Малий, чого ж це ти не заходиш? Обіцяв. На мені твій подарунок.

Гречка обернувся і роздратовано глянув на те старе бабище, яке чіплялося з дурними запитаннями. У нього були інші проблеми – курсова, бабуся, яка раптом вилила на себе окріп, і Гречка мусив щодня носити їй продукти, домовлятися з медсестрами про нагляд і перев’язки. А це було вкрай складно, з нею жодна медсестра не хотіла знатися. Баба любила писати викривальні листи начальству – давня робоча звичка. Словом, і без Надії Павлівни клопотів вистачало. Уже не кажучи про те, що не дуже подобалося Гречці віддавати борги. А їй він таки був винен.

– Я не маю часу, – гукнув.

– Як там бабуся, Ганна Василівна? – запитала Надька.

– А ви зайдіть і подивіться, – відповів Гречка, хоча знав, що до бабусі вона не піде.

Але вона ходила. Після їхньої вечері – ходила відвідувати Ганну Василівну, таку немилу її серцю.

До бабусі зазвичай ніхто не ходив. Вона жила в своїй кришталевій норі. Ще в дитинстві була для Гречки Сніговою Королевою, яка скалками свого шпигунства травмувала чиїсь очі – на більше її не вистачало. А іноді, на Новий Рік опівночі, він залишався в оздобленій сріблястим дощиком квартирі-печері і тремтів од страху, а бабуся тим часом сунула на коридор вслухатися у чийсь галас, щоб зафіксувати, зібрати збори і вирішувати, що робити з порушником спокою. Бабуся тоді ще була гарною, а може, йому лише так здавалася, бо була єдина з усієї сім’ї, хто Гречку любив і замовляв йому Діда Мороза зі Снігуронькою на вечір. А Снігуроньки були зазвичай красуні, садовили його собі на коліна і вдавали люблячих старших сестер, а він клав їм свою хлоп’ячу голівку на груди, такі м’які, аж вуха від щастя судомило, і думав – точно, моя бабуся – це Снігова Королева…

Надька була одним із порушників спокою переважно через те, що прала у пральній машинці, а вона гуде. Але насолити їй Ганна Василівна так і не змогла. Начальник ЖЕКу був Надьчиним приятелем, секретар місцевого відділу партії – любим другом… Що вже вона тільки вигадувала, ніщо не допомогло. І збори збирала, і двері її квартири трупною водою обливала – і таке було, бо хоча Ганна Василівна вважала себе атеїсткою, та порожнину, яка була призначена для віри в Бога, вправно заповнювала забобонами, магією і чарами. Адже у біблії комунізму ніде не йшлося про те, що не можна вірити у чари. Там ішлося лише про шкідливість віри у Бога. Тому Ганна Василівна спершу на вихідних, потім і в будні, вийшовши вже на пенсію, вряди-годи підчакловувала і їздила на прощу спершу до Кашпіровського, потім до Чумака, а далі до якоїсь бабки-шептухи з Білорусії, що славилася дивовижною чудодійною силою: на один бік махне рукавом – усі здорові стають, як молоденькі дубочки, на другий бік вітер здійме – хворіють…

Саме те чаклування і лякало всіх найдужче. Вона сама ж себе і видала якось, коли обіймалась із липкою, щоб набратися від неї сили і наснаги. Її застукав під тим деревом один сусід, старий холостяк, а всі ж знають, що старі холостяки значно більші базіки за старих дів, ото він і розніс по всіх сусідах, що Ганна Василівна не лише активістка, а й відьма. Потім, коли в неї запитували, чи то правда, вона лише загадково усміхалася – мовляв, мої таємниці такі глибокі й незбагненні, що куди вам, жалюгідним людцям, це зрозуміти… Їй подобалася слава чарівниці. І не подобалася Надька, бо вона теж мала славу чарівниці, тільки серед чоловіків, і баби, які влаштовували під під’їздом щоденні засідання для обговорення та вирішення чужих проблем, казали:

– Ця Надія Шистачок таки знається з якоюсь силою, бо чоловіки до неї злітаються, мов нетлі на вогонь… А вже ж не молоденька.

Осип Гречка не нетля. Він іде собі під балконом далі, роздумуючи про свою бабусю, а Надька ще якийсь час розчаровано дивиться йому вслід, намагаючись пояснити самій собі, чому цей хлопчак такий байдужий до неї. «Бідолашка, за бабусю переживає… Було б за кого», – і вона йде до хати. У двері дзвонить Боберко.

І ось, замість того, щоб захоплено зробити їй один зі своїх незграбних компліментів, побуряковіти й настирливо відривати ґудзик із піджака, втупившись у підлогу, цей чолов’яга ридає просто в її щільно стягнутий живіт. Дихнути неможливо.

– Що з вами, Боберку, що могло статися, щоб такий сильний чоловік так ридав? – запитує ввічливо Надька. За роки його залицянь так і не перейшла з ним на «ти». Він через це називав її аристократкою.

Тепер він не може нічого сказати, грубо стискаючи в своїх руках і без нього стиснуте тіло. Тільки повторює у перервах між незграбними чоловічими хлипаннями:

– Більше… нікого… немає… тільки… ти… єдина… рідна…

Надька здивовано роздивляється його руду сивіючу чуприну, густу і не дуже чисту, високе чоло з залисинами, біле, пористе, нееластичне, у рудому ластовинні. «У нього ж, здається, і жінка була, і син, і навіть онуком хвалився якось… Що за сентиментальщину він меле?» – думає Надька.

У цей момент вдирається в двері життєрадісний Зеник із новим фотоапаратом.

– Дивіться, я купив і ще не навчився користуватися… Але ж який якісний, мені продали зі знижкою, японський.

У фотоальбомі Надьки є фотографія – об’єктив до половини закритий пальцем, а на другій половині – жінка здивовано звела голову, а до її живота тулиться чиясь руда голова.


…Той день, коли людина починає по-справжньому жити, завжди «завтра». Завтра відбувається все – дієта, ранкова гімнастика чи пробіжка, робота, секс, кохання, діти. Якби у світі настало завтра, він би вибухнув від гіперактивності. Час, коли справжнє життя вривається у чиюсь долю, – завжди незручний. То людина занадто молода, то вже застара, то саме хворіє, то не визначилась у житті, чи навпаки – визначилася… Справжня любов – пріоритет минулого, вона завжди там, колишня. Бо лише втративши, ми усвідомлюємо, як сильно любили.

Він думав… Він чекав. Усе планував, продумував, як їй подзвонити. Він так добре пам’ятав свою Ніну. Її глибокі сліди, вгрузлі у багнюку, чорний верес вздовж дороги – чорна ознака осені, такої глибокої, як лісове дупло змії, тієї осені, яка рушала вслід за нею на пошуки скарбів. Вона ступала легко, як кицька, пучками лап відчуваючи вогкий дотик дороги, і дорога вела до великих коричневих дубів із сяйливими світлячками білячих хвостів між гілками, до маслюків і мухоморів у темних нутрощах переспілої трави. Вітер задував їй під пальто і виспівував у порожньому гілляччі придорожніх кущів, як гітара.

Ніна шукала гриби так само, як шукала мушлі на дні моря і як шукала гірські стежки та квітку мімози, як шукала любов і життєве призначення, так, як самка-лисиця шукає виповзле з печери лисеня – з жалем та захватом у розширених зіницях безбарвних зеленавих очей, із червоним від пристрасті напіввідкритим ротом, із палахким азартом – так йому здавалося, коли вистежував попереду худу кощаву постать. Він ішов слідом, але вона його не бачила, бо ніколи не озиралася. Ніколи. Вона мчала з такою певністю у майбутнє, що не мала потреби відстежувати позаду власні кроки. Позаду вона мала порожнечу. І він був частиною цієї порожнечі.

Лише він знав, як спритно, з розбігу, вистрибувала вона на коня, і кінь під тиском її м’язистих стегон галопував уперед стежками і лісами. Він бачив її великі міцні руки на віжках, зціплені пальці з обгризеними нігтями, і на відстані бачив, як сяють її очі, як віється світле волосся, що вибилося з-під шапки, і бачив червоні гарячі губи, які йому хотілося просто на бігу цілувати, і щоб слина мала смак осіннього вітру, а губи сходилися докупи лише на мить, і щоб доводилось їх щоразу наздоганяти, як мрію.

Лише він знав закушену усмішку на її обличчі, таку струмку і холодну, як гірська річка, мінливу усмішку, яка іноді завершувалася пронизливо блискучим сміхом, і її сміх різав його серце, мов скло. Колись Ніна часто сміялась із нього через його педантизм, через вічно чисту білу сорочку і світлий одяг, який він ніколи не носив два дні поспіль, обов’язково мав бути щодня чистим. Дівчина просто любила з нього посміятися, гризучи зубами нігті, а він не витримав такого зухвальства і закохався у гострий вигин її ключиць, у безбарвний погляд, у сіро-жовте, завжди тьмяне волосся.

Йому здавалося – Ніна хапає життя за горло і смокче його артерії, стриножує власну долю, як баского коня, і не знає нічого неможливого, бо для неї можливо геть усе. Усе. І за це він її любив. Ця дівчина була не лялькою. Навпаки, йому здавалося, що тут сильний проти сильного, що вона йому рівня…

Вона була глибоким урвищем серед гір, у яке так солодко було б зірватись і летіти, навіть якщо потім розіб’єшся об каміння і твоє тіло з’їдять соколи. Вона казала:

– Щасливі вовки і лисиці. Коли вони помирають, їхніми тілами живляться соколи, а нас проковтне глина і з’їдять хробаки.

У дитинстві ця дівчина шукала зірки, що впали. Бо, якщо вони падають на землю, отже, їх десь можна знайти – під прілим листом чи суничником. Вона брала з собою до лісу кошика, щоб знайшовши багато зірок, мати в чому принести їх додому. Зірки вона уявляла небесними лампочками, що палають вічно. Їй казали:

– Та які зірки, дитино?

Вона думала, чому можна збирати гриби чи ягоди, а зірок не можна? І їй ще дужче хотілось зірок. Потім, коли у школі довідалася, що зірки – це велетенські сонця в інших галактиках, вона цілком до них збайдужіла і полюбила коней.


Нарешті наважився і подзвонив.

Його запросили в гості. Основною забавою – було дитя. Пропонували поколисати, поагукати до нього, помахати над ним брязкальцем і зворушено попищати:

– Сю-сю-сю, яке ж воно миле…

Дитина була маленька, з великими синіми очима без вій. Руда, бо вродилася схожою на батька, і синьоока.

Воно лежало у великій лозовій колисці, підвішеній на вбитий у стелю гак, щоб матері було зручніше доглядати за дитям. Коли він нахилявся з брязкальцем, дитина зворушливо морщила надмірно серйозне і доросле личко.

– Потім усе буде інакше. М’язи розслабляться, і дитина стане пухка, біла і весела, – пояснювала Ніна, замотана у велику чорну хустку, яка дивовижно пасувала і до її очей, і до білого, аж синюватого, обличчя, і до рожевих заплаканих повік, і до самих сліз.

Він хотів їй допомогти. Моральної потреби комусь допомагати він не мав, просто за цю допомогу сподівався здобути любов. Тому й з’явився на порозі тісної дерев’яної хатки батьків того рудого покійника і приніс трохи дитячого одягу, трохи екзотичних фруктів і темного гіркого шоколаду, який вона колись дуже любила.

– Я не можу їсти шоколаду, бо годую дитину грудьми і її обкидає, – повернула його подарунок Ніна і байдуже пішла до колиски.

А він дивився на похитування її плечей і стегон і пригадував, як азартно вона колись їздила верхи на місцевому іподромі. Ця жінка була саме для нього. Навіть її смуток був азартний, хапкий, вона ним захлиналася, її очі потемніли від горя, вона вся була втіленням жалю.

Він вважав, що заслуговує на цю жінку, бо переможець не повинен викуповувати здобич чуйністю чи матеріальною допомогою, але знаючи її норов, він чемно взяв шоколад і віддав його істеричній бабусі, яка намагалася кожному переповісти свою біду.

– Такий хороший був синочок у мене, так любив усім допомогти, мій голубочок найрідніший. Що ж воно тепер буде?

Він відчув, що подобається їй. Натомість згорьована баба геть йому не імпонувала. Ні, чого-чого, а чужих страждань він не розумів. Йому здавалося дивним, що за тим рудим невдахою на велосипеді хтось може отак побиватись. Але здивування свого не видав – сидів тихенько на лавці з атласними подушками, на яких було зображено лелек, і слухав бабу. А вона поралася, готувала їжу, годувала котів і розповідала, розповідала…

«Невже моя мати так само за мною плакала б, якби щось сталося і одного разу я не повернувся додому? – думав він. – Сумніваюся. Вона не така, моя мати».

Потім через кілька тижнів вони з Ніною разом ходили дивитися на вбивцю. Пліч-о-пліч, як колись, коли він дарував їй хризантеми і міг у будь-який момент відчути гнучкість і плавність її язика. Але тепер її язик був замкнений за пожовклими від страждань зубами, і вона носила чорний одяг – колись давно вона понад усе любила чорний шоколад, але ніколи не вдягала чорного вбрання.

І тоді, коли вони ходили дивитися на вбивцю її чоловіка і вбивця проходив повз них під конвоєм, понуро розглядаючи глибокі тріщини в дерев’яній, пофарбованій червоним підлозі, він обійняв Ніну за плечі і відчув, що вони м’які та плавні. «Переможець здобуває все», – подумав.

І він справді здобув. Одного разу вона нахилилася до його обличчя і кінчиком скрученого в трубочку язика, легким, ніжним і гострим, торкнулася до його верхньої губи. Легесенько намалювала там якийсь ієрогліф, а потім язик проник у його рот, і він відчув, що верхню губу поневолено її губами, а нижня в цей момент теліпалася собі, немов чужа. Потім він присунув її до себе, і його Ніна була покірна, мов дитина, ніжна, як квітка, солодка, як карамелька.

Та була одна абищиця, яка в цій історії мордувала його найдужче. З ним весь час був здивований погляд рудого чоловіка, бо перш ніж померти, він здивувався. Погляд запитував – як хтось, якась людина, схожа на нього, запросто і без причини вирішила його вбити? Якби можна було повернути час, він, мабуть, іще раз його розчавив би, але перед тим пояснив, що і до чого. Бо те здивування мучило його. «Невже це так дивно? – думав. – Невже у нього ніколи не було схожих бажань?»

І цей здивований погляд дитина успадкувала від батька. Щоразу, коли він приходив до своєї вдовички, наражався на дитячий здивований погляд, який запитував:

– Чому ти вбив людину, яка не зробила тобі нічого злого?

Цей погляд заважав йому вповні насолоджуватися коханням. «Якби не було дитини, – мрійливо думав він, – ми з нею були б найщасливіші люди на світі».

Однієї ночі, коли Ніна ще спала, а він збирався їхати в місто, бо треба було вранці на лекцію, знову наштрикнувся на погляд немовляти – розіспаний, засльозений, але так само запитальний. Йому раптом захотілося, щоб погляд замовк, і це здавалося так природно, а здійснити це було так просто – один рух і все. Тому він узяв диванну подушку і підійшов до колиски.

Тиша осені

Боберко встав із колін. Букініст Зеник допоміг йому підвестись і сісти на кухні в крісло. Надька втиснула у тремтячі пальці склянку з водою, та Боберко ще довго не міг її випити, у нього сильно тремтіли губи. І зуби цокали об скло, наче у дзвоник хтось калатав.

– Та що ж із вами таке, – розізлилася Надька. Вона могла б іще трохи помилуватися на балконі прекрасною зграбною хлопчачою постаттю, якби цей бурмило не припхався і не закатав істерики. – Хіба ж це по-чоловічому так поводитися, схлипувати і плакати?

Букініст Зеник, який потроху розпродав книжки, успадковані Надькою від доктора Бау – саме вони і стали підмурівком їхньої дружби, міцно поплескав Боберка по плечах. Але і це не зарадило, тому він рясно бризнув йому в обличчя водою зі склянки. Боберко стрепенувся від холодних бризок і нарешті заговорив.

– Моя невістка цієї ночі внука задушила.

– Як задушила? – вигукнула здивована Надька. Їй аж мороз пішов поза плечі.

– Задушила… Через свого коханця. Сказилася баба. Моя колишня вдосвіта подзвонила в сльозах… Господи, як же я це переживу? – і Боберко знову занурився Надьці в живіт обличчям, але вона цього разу мовчала і не пручалася.


Коли цей товстелезний шевцюра Боберко виходив із сільського шинка, червоний і трохи заслинений, бо коли він пив, його нижня губа безвладно звисала донизу синюватим м’ясним філе, ніхто б і подумати не міг, що він може бути схильним до сентиментів. Навіть якщо б він пригостив вас малесенькою лимонною цукерочкою за п’ять копійок, яку йому дали на здачу. Нікому б і на думку не спало, що цьому одороблові властиві якісь почуття, надто після його вихвалянь про любовні пригоди з сусідською дівкою Кошицею, яка носить батистові тонкі сорочки із зав’язками на грудях, а під спід не вдягає трусів, і тому так легко дістатися до її тіла, потягнути на оборіг, і вже там швець Боберко вміє дати собі раду з дівкою без трусів.

А коли раптом під час цієї оптимістичною розповіді нагоджувалася його дружина – на запах, наче велика, підсмажена на олії цибуля, і пискляво починала бідкатися на свою лиху долю, її голос лунав так надривно, як високі ноти сопілки в губах якогось телепня, що йому ведмідь наступив на вухо. І якби вам хтось розповів, що йдеться саме про того пияцюру і гульвісу, який, мов хлопчисько, закохався у бліде припудрене Надьчине обличчя з кривавою раною губ, що постало перед ним однієї довгої жовтої осені, ви подумали б, що то марить людина в тяжкому запої. Він знайшов її, загрузлу в багнюці, серед дороги, – на підборах, із парасолькою, тоді саме доярки йшли на ферму доїти, і вона була така контрастна, така незвичайна серед цих спалених сонцем жінок із пронизливими голосами – а у селі в усіх голоси пронизливі, щоб перекричати вітер, птахів, хурделицю чи дощ. Боберко, добряче набравшись, сунув додому, стягнувши собі на потилицю картуза, щоб здаватися ще зухвалішим і задерикуватішим.

«Ну і ляля, – подумав, побачивши Надьку. – Цікаво, звідки ж така з’явилась у нашому селі?» Він підійшов, допоміг жінці вилізти з багнюки і щось таке сказав, щось, щоб позалицятись, якийсь жарт, від якого залилися сміхом місцеві сміхотухи. Але Надьку це не розважило, вона звела на нього свої великі сірі прозорі очі, а в них було стільки відчаю, стільки сліз, що й не переповісти, і за все життя не виплакати, у них було стільки жалю за нездійсненним, що Боберкові по спині побігли холодні мурашки. Він похнюпився, засоромився і замовк, а Надька пішла собі геть. Боберко розглядав її легкий зграбний силует у сірій мжичці й думав тоді, що заради неї він покине сім’ю.

Наступного дня він убрався в найкращу одежу, затягнув тісно ременем живіт і пішов до Надьки, щоб запитати, чи потрібна їй допомога. Відтоді він допомагав їй робити усе і не просив за це жодної віддяки. Але коли вона пригощала вареною картоплею з ніжним рожевим м’ясом засоленої риби і, усміхаючись, переповідала історії, почуті, вигадані та пережиті, Боберко повертався додому, підтанцьовуючи, затискав у сінях груди своєї дружини, а потім, підспівуючи собі під ніс, шив найкращі шапки і пальта, які йому тільки доводилося шити. Але коли вона чи слабувала, чи просто була не в гуморі, дякувала Боберкові та й зачинялася в хаті, а він залишався на подвір’ї сам на сам із зіжмаканим під пахвою картузом, тоді він ішов до крамниці й напивався. А потім лупасив до синього свою жінку і нічого не робив, аж поки до нього приходили замовники і відбирали в Боберка гроші, тканину та хутро.

Якщо когось і любив у цьому світі Боберко, то це Надьку і сина. Колись він одружився, бо дуже хотів дітей. Боберко ніколи не любив своєї дружини – великої, ногатої дівчини, яка вічно господарювала, навіть тоді, коли до неї приходили хлопці, й на хвилину не присідала, і якщо хлопці спершу захоплювалися: «Яка ж добра господиня з неї буде», то вже через півгодини думали: «Як важко спілкуватися з дівчиною, яка весь час нависає над баняками», а йдучи додому, заприсягалися не переступати порога тієї оселі. «Хай собі хазяює сама», – і йшли до веселих дівчат, які любили цілуватися, кохатися і морочити людям голову. Боберко пішов сватати майбутню дружину, бо йому здавалося, що вона зможе народити багато дітей і зі своєю невгамовністю усім їм дасть раду.

Багато дітей не вийшло, бо жінка так само, як не мала часу на хлопців, тепер не мала часу ні на Боберка, ні на єдиного сина. Боберко не раз пробував дочекатися дружину в ліжку, щоб зробити ще одну дитину, але щоразу засинав, поки вона поралася коло свиней, курей, гусей, качок, робила порядки з хідниками, баняками, закрутками, грибами, огірочками…

Якийсь час Боберко пробував бути їй вірним, іноді навіть намагався силою відтягти дружину від баняків до ліжка, але вона починала кричати:

– Ти, дурню, хіба не бачиш, як я важко працюю? І для кого працюю! Ти, ледащо! Я на тебе проробила все життя і далі роблю. Якщо хочеш бавитися, то чому сидиш і не допомагаєш мені по господарству? Тільки тринькаєш моє багатство на шинки.

Боберко намагався працювати на рівні з дружиною, сподіваючись, що так вона матиме більше часу на любощі. Але де там. Що завзятіше працював Боберко, то більше роботи вигадувала дружина. Наприклад, раніше вони тріпали хідники раз на тиждень, а коли Боберко приєднався до роботи, то це вже стало майже щоденним заняттям. Раніше вони пололи картоплю двічі на літо, а коли приєднався Боберко, то щойно після дощу починав сходити дрібнесенький, як павутинка, бур’янець, жінка негайно тягнула його на город. Це було замкнене коло, геометрична прогресія працьовитості, і він здався.

Боберко купив собі канапу, прорізав у пивниці вікно і зажив своїм власним життям окремо від працьовитої дружини. Шевцював і виховував сина.

Дружина перестала звертати на малого увагу, щойно він навчився ходити, бо їй не було часу панькатися з дитиною, коли можна було робити щось корисне.

Син удався в Боберка – був розумний і кмітливий, невисокого зросту, покладливий і ніжний, мав руде волосся і вічні веснянки впереміш із прищами. Коли Надька після смерті доктора Бау отримала трохи грошей і поселилася в місті, Боберко не знав, як житиме далі без неї – поїхав слідом і сина з собою забрав. Дружина пробувала було запротестували, та усвідомивши переваги цієї ситуації – тепер їй ніхто не заважатиме працювати і вона зможе ще більше грошей відкладати собі на книжку, – погодилася. Вони обидва оселилися у маленькій гуртожитській кімнаті, Боберко влаштувався працювати сторожем, син пішов вчитися, і вони були найщасливішими людьми на світі.

Коли його син одружився, йому довелося переїхати до мами – у кімнаті не було місця для всіх. У день, коли сталася та страшна подія, Боберко у них гостював. Він їв борщ, а його колишня дружина стояла поруч і пиляла:

– Ти, ледащо, мені життя занапастив, ти мені долю покалічив, пустопляс ненависний. Ти мене зі світу звести хочеш…

І тут її перебив сусідський хлопець. Він приїхав із міста, та завернув чомусь не до свого двору, а до Боберкового. Хвилину постояв, вагаючись, а далі тихесенько і нерозбірливо сказав, що його син лежить мертвий на дорозі, такий потрощений, наче велетенська фура, навантажена холодильниками, проїхалася по ньому вздовж і впоперек. Боберко ще дожовував їжу, тому не відразу второпав, що йому кажуть. «І де ця мала погань встигла ще завидна напитися, що таке меле? Чого це мій хлопчик має бути мертвий?» – думав Боберко, потрохи усвідомлюючи, що від того хлопця геть не смердить перегаром, а смердить холодцем і часником. І так само – поволі – усвідомлював, що, може, це й правда, бо його хлопчина о цій порі повертається з роботи і повертається на ровері.

Боберкові потемніло в очах. Дружина накапала йому на голий язик гірких крапель від серця і вирішила їхати з хлопцем до міста, щоб побачити все на власні очі і переконатися, що це не помилка.

Коли зловили синового вбивцю, міського кишенькового злодія, який, мов шалений, гасав на старій роздовбаній червоній «іномарці» по місту і мав дві судимості, Боберко подумав, що це не справжній убивця. Ні, той хлопець не міг бути вбивцею. Він радше скидався на самогубцю – мав тьмяні розчаровані очі, трохи перекривлений рот і всім пояснював, що в нього десь є тато, який йому подарував іномарку. Хоча насправді малий виріс у притулку. Де він ту стару машинюру взяв – хтозна. Щоб справити ще більше враження, він загадково усміхався у брудний комір спортивної кольорової куртки і казав, що він бандит, рекетир. У його «тачці» висів постер Аль Пачіно з фільму «Обличчя зі шрамом». Якби його хтось звинуватив у мусульманському тероризмі чи у тому, що він пограбував швейцарський банк, він точнісінько так само згорбився б, увібгав голову в комір спортивної куртки і сказав би надірваним підлітковим фальцетом:

– Так, це зробив я.

Йому було байдуже до обвинувачень, і може, навіть краще, що його посадили в тюрму, думав Боберко, принаймні хлопчина не повіситься на якомусь клені, не втопиться у річці і не зірветься зі своєю «іномаркою» в урвище.

Коли Боберко розмовляв із ним – із підпухлими від плачу очима, – хлопець так співчутливо на нього подивився, як на рідного батька, і тоді Боберко збагнув, що та роздовбана машина не могла нікого переїхати. Зіткнувшись із кимось, вона просто розвалилась би посеред дороги на іржаві запчастини. Він також зрозумів, що якийсь негідник убив його сина свідомо, це не могла бути випадкова пригода. Боберко намагався викласти свої міркування слідчому, але у слідчого був незаперечний аргумент – хлопець зізнався.

– Він зізнався. Чого ви від мене хочете? Якщо вам такий дорогий убивця вашого сина, то наймайте йому адвоката. А я знаю, що ми розкрили злочин і – крапка.

Саме це і зробив Боберко – найняв хлопцеві адвоката. Його колишня дружина в істериці дряпала своїми короткими, чорними від польової роботи, нігтями обличчя того хлопчини, а він навіть не захищався, просто намагався ухилитися. Зрештою його сховали в камері, тоді Боберчиха взялася дряпати стілець і голосити на цілий відділок про своє горе.

Лють і ненависть відчув Боберко, побачивши самовдоволене обличчя молодого піжона, що якось навідався був до невістки. Боберко саме привозив їм гроші – треба ж цим жінкам на щось жити. І от до невістки приїхав цей малий піжон на великій міцній машині, отже, не бідний. Цей дженджик оберемками возив його невістці подарунки, а жінки завжди на таке ласі. Та Боберкові хотілося наплювати на ті всі подарунки.


– І ось моя невістка задушила власне дитя, – Боберко знову хлипав, притиснувшись до Надьки. – До речі, той хлопчина був на твоєму дні народження. Він приходив із сусідкою.

– Гречка? – здивувалася Надька.

– Не знаю, як його звати. Приходив. Стояв у кутку, а ти з ним безбожно фліртувала. Ох, ненавиджу…

Надька раптом відчула, як у неї мліють ноги, бо червоні пантофлі, що їх подарував Гречка як подяку за неправдиве свідчення, печуть ступні, наче в них накидали жару. А Зеник фотографує далі. Він клацає і клацає – хризантеми на столі, позаду – відкрите навстіж вікно, у яке зазирає вже майже гола кленова гілка, а за нею – голубе прозоре небо. Ця осінь здається погідною і тихою…


…Ніна сиділа, опустивши плечі, знеможена, розбита, у чомусь темному, і покірно чекала на «швидку». Їй викликали психіатра. Вона не могла прийти до тями, спершу кричала, потім, коли вкололи заспокійливе, тихенько скавуліла, як побита собачка. Він приїхав під вечір – у нього саме хворіла бабуся, тому не міг раніше. Примчав, щоб урятувати її, та, побачивши цю жалюгідну істоту, худеньку, темну, змарнілу, безтямну, то засумнівався, чи йому це треба.

«Рівня? – дивувався він. – Як я тільки міг подумати, що ця істота мені рівня? Слабка іграшка в руках долі, от вона хто».


Хіба можна врятувати людину, яка сама себе не хоче рятувати? У іншому кутку сиділа її свекруха. Час до часу поривалася накинутися на невістку і навіть зривалась із місця, вигукуючи – «Сука ти така», але її ловив міліціонер і садовив назад, у куток. Дитини вже не було – тіло забрали на медичну експертизу.

Він спробував із Ніною поговорити – присів навпочіпки, взяв її холодні руки в свої долоні, став помалесеньку розтирати і шепотіти:

– Ти мусиш отямитися, квіточко, прийти до себе… Тебе ніхто не зможе врятувати, якщо ти сама себе не врятуєш. Розумієш? Тому ти мусиш отямитися, а я спробую чимось допомогти. Знайду адвоката, повернемо справу так, що дитина сама задушилася. Розумієш?

– Ууу, – тихесенько скавуліла вона, дивлячись погаслим поглядом перед себе, – ууу…

– Квіточко моя, я тебе не впізнаю… Де та дівчина, яка так ненаситно любила життя? Де? Отямся, сонечко, – він стиснув їй руки так сильно, що вона заскавуліла голосніше. Але не отямилася.

Він іще трохи посидів поруч, навіть по обличчю її легенько поплескав, і врешті розізлився. «Якщо тобі важливіший твій мертвий виродок, аніж живий я, отже, ти заслуговуєш на свою долю», – подумав. І пішов.

Він виїхав на багнисту дорогу і поринув у чорну листопадову темряву, без ліхтарів та зірок. «Подорож на край ночі», – усміхнувся. Ніч він любить.

На снігу

Це був її час – час теплих светрів у синю смужку з відкритим горлом і високих чобіт, що в них ховалися тонесенькі синтетичні колготи, від яких Надьчині ноги вкривалися висипом, і вона мастилася борсучим жиром, щоб вберегтися від екзем.

– Ну і ніжки, такі ніжки варті гріха, – шепоче Боберко, притиснувшись до Надьчиної спини.

Але вона не така, вона доброчесна… Була б інша – одна ніч, і повернувся б собі додому, а ця – не така…

Це був час коротких кучерявих зачісок і фарбованих білявок, писцевих шапок і вечірніх посиденьок у колі друзів із пафосними тостами та саморобними салатами.

– Господи, смачно так, що хочеться вашу блузку з’їсти, – сунеться Боберко до її полуничної блузки, бант під шию, чорне мереживо білизни просвічує, і від цього серце у нього стукає голосніше, ніж завжди. І скинула б із себе ту блузку – розлюбив би, але ж не скидає.

На вітрилах того свого часу вона летіла у прірву трохи жорстокої і байдужої сучасності, у якій мешкали нові молоді красуні, що народжувалися, росли і квітли, поки Надька носила свої смугасті светри і високі чоботи. Спершу на ті светри озиралися перехожі чоловіки і прицмокували – он, мовляв, яка вона красуня. Потім уже не озирався ніхто – вона злилася з юрбою таких самих жінок у високих чоботях і смугастих светрах із відкритим горлом. А потім Надька почала помічати дивну особливість цього світу – що довше вона жила, то більше жінок ставали молодшими за неї.

Боберко вже тягне собі в ліжко якусь дівку – волосся каре, руде, спідничка на зав’язках, потягнув за зав’язку – впала, а Надька не така, вона для душі… Більше ніяких прозорих блузок, і все когось чекає – чоловіка? Але поки ще є порох у порохівницях, душа може почекати. Боберко не приходить. А як і прийде – то про жіночу гордість розводиться, через яку все життя як псові під хвіст, про темні круги під очима:

– У вас, Надю, під очима потроху темнішає…

«І на душі темнішає, не лише під очима», – додає подумки Надька.

Вона плескала себе по щоках для жвавого рум’янцю, фарбувала яскраво губи, навіть укорочувала свої спідниці, та все намарно. Час високих чобіт минув, його змінив час іще вищих чобіт і ще довших светрів, або зовсім коротких, і довгого прямого волосся, і молодості, якої у Надьки вже не було.

Поки вона бальзамувала своє життя, щоб ні на крок не відступити від тих щасливих днів, коли світ належав їй, той світ змінився. І вона опинилася у вакуумі самотності.

Надька знає, що таке самотність, бо були часи, коли вона місяцями нікого не бачила – може, вона боялася показувати людям свою старість, а може, людей лякала темрява в її вікнах. Вона знала, що таке самотність – занадто довго вона не мала потреби усміхатися, і в кутиках її вуст утворилися два горбочки – від сліз та апатичного безвольного сну, якими вщерть наповнювала своє життя.

– Деякі люди довго сплять, бо їм нема, задля чого прокидатися, – казала Надька. – Дайте людині щось таке, задля чого хотілося б жити, і вона прокинеться.

У Надьки тоді був білий язик. Від сну він укривався якимось нальотом, і вся їжа здавалася їй гіркуватою. Вона собі казала – ось навесні я знову стану молодою красунею, менше спатиму – і мої очі засяють, менше плакатиму – і мій сміх задзвенить, виходитиму на свіже повітря – і щоки посвіжішають, куплю крем від зморшок – і обличчя розгладиться, назбираю грошей на дорогого стоматолога – і зуби побілішають… З весни…

Навесні нічого не змінювалося, вона дозволяла старості забирати щоразу більше території свого життя. Замість омолоджуватися, вона поринала в іще глибші сни, а прокидаючись, бачила у люстрі вим’яте обличчя, каламутний погляд, жовті зуби і порепані бліді губи, зморщені на краєчках так, наче вони збіглися під час прання в гарячій воді. На Надьку напав дурносміх, і вона сміялась так само часто, зі смаком, як і колись, але тепер не той ефект – півники мариновані, фаршировані, цукрові чи з плоті та крові не збігалися до неї войовничими зграйками. Старість… Їй здавалося, варто посміятись, і з неї спаде тягар віку, вона вирівнювала спину і ставала легкою-легкою, осяйною-осяйною.

– Що це наша Надька почала молодитися? – Осудливо крутили головами сусідки, які вже й забули про її існування. – Що це вона замислила?

– Ех, – кректали бабусі під під’їздом, – та ми в її роки…

А півники не збігались. У кожного був свій курник і своя квочка, якій треба носити хробачків. Вона намагалася змиритись із часом – ну пливе він, ця акула-людожерка, то хай собі пливе. Летить, то хай собі летить, їй що? Руйнує, будує, знищує і створює, вбиває і народжує, дарує і обкрадає – то й нехай собі. Надька змирилася. Вона стара і досі гарна, вона самотня і бездітна – будь ласка. Їй навіть на самоті буває цікаво, і навіть без дітей вона має, чим жити, і навіть коли в її вікнах темно, на душі в неї світло, бо вона – Верона. Хоча, що воно за ім’я? Помилка дівчинки, яка потрапила не зовсім туди, куди хотіла…

Аж раптом задумалася – чи таки справді вона досі гарна? Гречка… Вона мало не шубовснула під колеса машини через нього, а він і оком не змигнув… Чи така вона досі гарна? А як ні – помирати?

Ще в дитинстві тато казав:

– Для жінки головне врода. Вродлива не пропаде – ні у війну, ні після війни.

Мама не була дуже красивою, але ж він чогось учепився у неї кліщем – уже з іншим заручилася, була б щаслива, а він увірвався – п’яний, очі кров’ю налиті, бичок – у її життя і сказав – краще вбити таку, ніж відпустити. Не вбив, не відпустив, проте лупцював до крові, а вона тихесенько шкандибала до озера, залазила у воду по шию і так стояла, щоб синців не було – вода холодна, розсмокче…

Чомусь ніхто не міг пробачити, що вона не красуня – ні бабця, яка щоразу буркотіла: «Яке ж ти поганюче, ні тобі грудей, щоб аж млоїло від їхньої пухкості, ні тобі очей синіх, як озера, ні тобі губ червоних та м’яких – чорноока худа циганка з синюватим ротом… Що за невістка?» Ні батько, якого найдужче розлючувало те, що любив цю циганку, а вона ж негарна… мабуть, зачарувала… Надька з дитинства чула, що в неї поганюча мама, хоча їй здавалося, що красивішої на світі немає – очі чорні, глибокі, великі, личко тонесеньке, наче з липи вирізьблене, і сама така в’юнка, гнучка, зміїста… Але згодом і її переконали – не така у неї мати, як треба.

– Для жінки головне врода. Ти в мене красуня, – казав татусь і тулив Надьку до себе, – ти не пропадеш.

Їхали в Сибір – красунечку гріли і охоронці, і хлопці, і всі – юна, чотирнадцятирічна, очі – гірський кришталь, личко – лілія ніжна, зубки білі, губки рожеві, припухлі, вередливі… Далі так само – поки пацієнти доктора Бау вмирали в лікарні, вона лежала на його дивані, дивилася на тарганів і жила… Красуня, про таку кожен подбає, не яка-небудь. Не абихто… Що далі, то гостріше відчувала – ця ідеологія краси має сенс. Дівчата мусили спати зі своїми благодійниками, а їй вистачало просто бути гарною… Хто тепер повірить, що цілуночки біля буфета були єдиним, чим Надька відплатила докторові за його турботу? Але так воно й було. Дівчата їхали до міста вчитися, щоб за інженерів заміж повиходити, а Надька просто так знайшла інженера. І полюбила. Але тут філософія вроди дала збій. Уперше.

А як їй жити тепер? Вона стара, негарна, то як же їй жити далі без вроди?

І ось прийшла весна… Восени.

Снігопад котом підповзав впритул до її світу. Осінь минула, вже й половина грудня минула, а Гречка так і не з’явився. «Мабуть, таки він ту людину збив, – думала Надька, – а я – спосіб замести сліди. Прийшов би – спитала. А може, так, допомогти вдові хотів, ну і закрутилося. Він, мабуть, милосердний…»

Сніг заповнював дороги та рови, балкони і смітники, горизонти й небо. Люди сиділи замкнені в своїх кімнатках-гніздечках за вікнами, замурованими в іній, біля батарей, грубок та олійних обігрівачів. В одну з тогорічних хурделиць якогось пізнього вечора Надька йде на двір викинути сміття. І от, коли вона обережно ступає вузенькою, витоптаною стежечкою до смітника, кутаючись у пальто, чує за спиною, як її хтось гукає давнім, як світ, ім’ям:

– Вероно…

Озирається. Так різко, що мішок для сміття рветься, і лушпиння картоплі, пакети від круп – усе висипається на сніг.

Він сидить на лавці, на снігу, маленький і старий. Він сидить на снігу і дивиться просто в Надьчині очі, прозорі, блискучі, які стали такі холодні і жорстокі за ці роки. І всміхається. І щось у тій усмішці таке безпритульне й пекуче, щось таке прощальне і домашнє, щось таке глибоке, аж Надьці хочеться розтанути. Він так ніжно усміхається, наче вони досі одружені, наче й не минуло двадцяти років – довгих двадцяти років згасання її вроди і розпалювання ненависті.

Надька кидає сміття на сніг, обертається спиною до його усмішки, усмішка зісковзує з її плечей, мов крижинка, і падає, розбита, на сніг.

Удома вона лізе у ванну, ароматизовану трояндовою олією, – заспокоїтись. Але спогад про ту усмішку не дає спокою – болить їй у суглобах після гарячої ванни, болить у серці, тому вона крапає на цукор корвалол, тремтячими пальцями підносить ложку до рота, і ложка цокає їй по зубах. Засинає, і та усмішка сниться їй на морді дідової кішки Мухи, яка залетіла у вікно, розпустивши пишний павичевий хвіст…

Вранці запарює каву і на коричнево-оксамитовому плесі ще не осілої гущі бачить усмішку свого колишнього чоловіка, яку одного разу зруйнувала – на снігу.

А сьогодні на снігу Зеник фотографує Анку. Анка відбивається, бо поспішає на роботу. Надька теж іде на роботу. Вони обидві – обурені, їхні очі наповнені млою нещодавно перерваного сну, Надька махає рукою, Анка затуляє обличчя, а Зеник – знай собі клацає. «Хлопчисько, – думає Надька, – нехай собі побавиться новою іграшкою».


Що це за мана – ця жінка з безбарвними зеленавими очима… Що за відьма – її теплий вигин плечей – Господи! – її профіль, трохи, як у мавпи, а трохи, наче вирізьблений із жовтого каменю… Її повислі безживно тонкі руки і ледь заширокі плечі… Що це за жінка, чому йому, сильному, розумному, багатому хлопцеві, що міг би вибирати – а таки міг би! – ніхто не милий, крім цієї божевільної, що так безглуздо опинилася за ґратами і тепер їде лікуватися у психіатрію? Чому нічиї плечі не мають такої теплої гнучкої лінії? Чому нічиє волосся так не вабить? Чому він не може забути той мертвий, глухий до всього погляд – на прощання…

Він вирішив зняти вроки. Його бабуся, та, що по мамі, запропонувала вдвох поїхати до якоїсь шептухи. Бо йому таки наврочено, інакше чому він не може про неї забути – навіть уві сні? Чому вона йому сниться? Усі ж бачать – і не красуня, і не така вже й розумна, таке собі, жінка та й жінка, бідна божевільна вдова.

– Точно закопала твою фотографію десь на цвинтарі на могилі жінки, яка мала те саме ім’я, що й вона, і тепер ти гинеш, – впевнено пояснила бабуся. Вона на магії зуби з’їла. – Живе в Білорусії чарівниця, усім ворожкам ворожка. Поїдеш – вона тебе відшепче.

Не годиться дорослому сучасному хлопцеві до ворожок їздити, але що ж… Поїхали. Наснилося йому напередодні – вікно, навстіж відчинене в літо, за вікном – білі гортензії, вона стоїть гола, сині жилки розносять її тілом кров, наступає йому холодними пальцями на пальці, але дивиться десь у далечінь – чиста тобі відьма. Жилки сині снують тілом, краплі роси – на грудях, гусяча шкіра під росою пахне життям, що за жінка, думає він, кінчиком її волосся малюючи вигин шиї, аж раптом дивиться – перед ним не жінка, а дитина, руда…

Вроки…

У Білорусії випав сніг. Бабка оселилась у забитому селі, але машин під її воротами – не проїхати. Зупинилися просто в калюжі з-під талого снігу. Бабуся побігла записуватися, Він тупцяв на дорозі – такий увесь респектабельний, модний, наче випадково тут опинився, заблукав… Біля нього – ще декілька чоловіків – респектабельних, модних, які відчайдушно вдавали, що теж тут випадково, адже вони ні у що таке не вірять. Бо ж не годиться дорослому солідному чоловікові до шептухи.

Таки довелось іти – бабуся тягне під лікоть, переказує, що сказала їй шептуха:

– То все вроки. Розбила яйце – а в ньому камінчик чорний, каже – бачиш, вроки, бо якби не було камінчика, чиста твоя дитина. А так – тільки вона може допомогти, тільки їй це під силу – бо такі сильні вроки, що так просто їх і не знімеш…

Прийшов, сів на веранді, обвішаній часником, бабка в хаті приймає. Вийшла. Приємна така бабуся, заусміхалася, пасмо волосся підпалила, руками поводила, каже:

– За додаткову плату – амулет виготовлю, треба лише крові краплю, волосся і ніготь.

Повернулися пізно вночі – саме почалася перша того року завірюха. Плутали дороги, довелося об’їжджати великими трасами, щоб не заблукати. Сніг мете, аж повітря густе від вологи, слизько їхати. Він хотів спати, бабуся бурчала:

– Тобі що, краплі крові шкода і нігтя? Був би амулет у тебе – з амулетом нічого не страшно, нічогісінько… Так не робиться, як оце ти робиш. Приїхав, людина тебе прийняла, допомогти хотіла, а тобі нігтя шкода, – бабуся хотіла була сердито сплюнути, та покрутивши головою, зрозуміла, що нема куди, і проковтнула…

А коли заснув, першою в сон прийшла Ніна – теплий малиновий светр, міль дірку проїла, лінія плечей така зворушлива, що йому серце голосно закалатало, плете косу – пальчики тоненькі, поміж пальчики пасма блискучі, туди-сюди рухаються, пахне життям, така справжня, досяжна, на зап’ястках сині вени, кров по них тече, аж стугонить, шкіра пахуча, наелектризована, суха… Він підходить, кладе голову їй на коліна, її пальчики – вже у нього на голові, зазирає в очі… аж то не вона – дитина руда…

Прокинувся, і назад у Білорусію, по амулет…

Батистова блузка в горошок

Було чи знову примарилося?

Надька сидить у своїх червоних пантофлях на червону шкарпетку в кріслі – велика стара зимова чапля – і переглядає свій фотоальбом.

Верона, древнє прізвисько, яке вона заробила ще за Сталіна.

Надька думала, що її відвезуть у Верону. Передчувала десь у глибині душі. У ній пульсувала гаряча кров синьоокої білявки. Хоча завжди мислила себе чорнявою – і в часи дитинства, коли фарби для волосся були лише білі, а фарбувалися самі проститутки – іноді їх привозили в село воєнні, тому вона знала, що це – такі тітки, які наклеюють родимки і грають на піаніно в місцевому шинку, – тому мастила волосся смальцем, і воно темнішало. Зверху, звісно ж, пов’язувала нову хустку з квітками, найчастіше білу чи жовту – для кращого ефекту, і тоді бабуся огрівала її, чим під руку попадало – ганчіркою, ополоником, різкою. Найдужче Надька боялася різки, бо було боляче. Але все одно не втрачала надії стати брюнеткою. Дарма, що бабуся весь час повторювала, яка погана Надьчина мама, бо в неї чорне волосся і смаглява шкіра, отже – ніякої породи, чого тільки синочок її взяв. Дарма, що була поліською відьмочкою – так охрестили Надьку ті ж солдати, коли вона у десять років раптом розмалювалася косметикою однієї з привезених пергідролевих панночок і в червоних фальбанках станцювала для німчури свій перший танець. Хвойди сміялися: «Виросте, буде наша!» Німчура казала: «Зюсе медхен!» А що вже баба їй тоді дала, ото дала. Надька сім днів із ліжка не могла встати, все читала – у місцевій польській школі вчилась, і вчителька-полька дала їй почитати любовний роман про прекрасне кохання у Вероні.

А потім убили Надьчину маму, і всі зрозуміли, яка погана дитина росте в їхній сім’ї, бо коли матусю принесли закривавлену, і вона ледь дихала на лавці, роззиралася навколо ошалілим поглядом, а потім той погляд завмер, Надька з реготом вигукнула:

– Погляньте, мама на курку схожа!

Тоді всі й зрозуміли, яке вона чудовисько – замість плакати, знущається. А потім прийшли «наші», повісили Надьчиного батька на груші, і один добрий дядько сказав їй по секрету, що гарненьку дівчинку та її сім’ю, а також більшу половину села завтра повезуть. Він сказав: «Ти передай усім, хай утікають, або хоч речі збирають, бо завтра вас усіх повезуть». Надька не передала, бо вона собі подумала – а як повтікають, то я що, сама у Верону поїду? Мені що, самій там романи з гітаристами крутити? Тому й не передала, і, сповнена мрій про Верону, наступного дня в самій лише нічній сорочці сіла на воза, яким їх везли до залізниці. Подумала – там буде тепло, у Вероні, там буде сонце гаряче, як розжарені голки, якими бабця їй вуха проколювала. «У-у-у-ух, – думала Надька, – ось воно, життя починається». Бабцю залишили, бо немічна була, але дівчина не сумувала – не хотілося, щоб у розпал несамовитого роману з кабальєро прийшла бабця з лозиною і взялася Надьку по спині періщити, і відтягуючи за косу від палкого коханця, кричати: «Геть додому!» Не хотілось би такого Надьці. Тому вона радо вмостилася разом із кількома далекими родичами на воза, і коли бабця накинула їй на плечі кожуха, гірко схлипуючи і сякаючись у ганчірочку, дівчина гордо повела плечем, скинула одяганку і сказала:

– Забирайте собі свої блохи, я не змерзну.

Бо в ті часи в кожухах зазвичай жили блохи. А в Надьки вдома бліх було особливо багато, бо коли вбивали євреїв і Надька з рештою дітей ходила дивитися «на побоїще», татусь приніс додому багато блохастих кожухів і хусток. Мама їх викидала на двір і кричала, що на людському горі гріх добро наживати, але бабця таки встигла дещо заховати, примовляючи, що з такою дурноверхою невісткою ніколи не розживешся. Тож тієї зими у них удома було чимало бліх. Надька подумала, що у Вероні не носять кожухів, а одяг, мабуть, легкий, мов павутинка, то й і бліх там немає, а самі лише гітари, кабальєро і любов. Вона аж примружувалася від солодких передчуттів. Зневажливо роздивлялася заплаканих людей, які залишалися в селі – їсти нема чого, холодно, та й ті таки блохи. Усі перелякані, нужденні, якісь чорно-білі, пожовклі, жінки в намітках. «Господи, як же старомодно, – думала Надька, – не те, що ці милі білявочки, яких німчура привозила собі для розваг. Ото гарні жінки, – думала, – ото справжня краса – кучерики, парфуми, фальбаночки, пудра… Як же хвацько вони пудряться і грають на піаніно – та-та-татата-тата-та-та… Оце діло, оце краса…»

Матуся, татусь… Надьці трохи засвербіло в переніссі, як ото буває, коли підступають сльози, але вона стрималася – її матуся ніколи і не пудрилась… От як вона стане великою людиною у Вероні, то знайде такого лікаря, який умітиме воскрешати людей. Вона привезе його в село, відкопає матусю з татусем та й воскресить їх. Мамі купить пудру, парфуми і красиво вдягне, щоб ніяких старомодних наміток. Татка – теж… І заживуть вони чудово.

А поки Надька, сидячи на возі, будувала свої плани на майбутнє, заклавши пальцем сторінки любовного роману польською мовою – щоб дорогою дочитати, – бабця цілувала мокрим обличчям Надьку в чоло, в руки, навіть у ноги, закутувала в блохастий кожух, який бісив дівчину, – не треба він їй, хай баба в себе залишає! «І що то за бабця, – сердилася Надька, – не придумає нічого кращого, як давати мені у Верону, у теплі краї – кожуха!» Саме випручувалась із обіймів, як раптом її засліпив спалах фотоапарата – приїхав кореспондент знімати «розкуркулення». Він планував надрукувати в місцевій газеті патріотичний репортаж про ворогів народу, вмить здобути купу слави, стати визначним журналістом і отримати медаль. Тому сфотографував спершу всіх, а потім гарненьку Надьку в нічній сорочці – ось яке миле кучеряве паненя росте – і бабцю в батистовій блузці в горошок, яка віддавала малій у дорогу свого кожуха. У бабці насуплені брови, довгий ніс, губи трохи провалилися в порожнину рота, бо на допиті, коли судили її сина за співпрацю з німцями, старій повибивали зуби, але батистова блузка в горошок – охайна, напрасована залізком із жаринками, а на шиї – скляні коралі. Бабця дивилася у фотоапарат із гідністю – їй не вперше фотографуватись – напівусміхнено. Трохи виставила вперед сухі груди, відвела назад плечі – хай і горе, але ж її фотографують. На голові намітка, із-під якої вибилося пасемце, і баба пальцем ховає, бо вона не якась нечупара, а поважна жінка. Горе горем, але завжди треба мати пристойний вигляд. Те, що у бабці зараз мокре обличчя, ніхто, крім Надьки, не знав. Ніхто не знав, що пальці, які заправляли під намітку пасемце, тремтять, що ясна кривавлять, і стара, скоромовкою шепочучи онуці на вухо, що треба поводитися слухняно і покірно, берегтися, щоб не змерзнути і щоб не зґвалтували, – плювалася кров’ю, і Надька, миючись уже в бараці, вимивала засохлу кров із вух.

Уже потім, коли всі поїхали, баба підійшла до фотографа, вийняла з кишені фартушка ще одну ганчірочку, розмотала з неї монетку і всунула в його задубілу від холоду руку – нехай зробить на згадку отой знімок, де вона разом із онучкою.

А внучка… Внучка отримала своє прізвисько Верона, бо бігала по товарняку і розповідала всім, що насправді вони їдуть не в Сибір, а у Верону. Вона ще довго у це вірила. Вона ще довго не хотіла зізнаватися сама собі, що голодує в холодному бараці, кутаючись у кожух, повний бліх і спогадів про дім.


…Амулет не зарадив. Він не міг забути жодної хвилини з того короткого осіннього щастя. Згадував її під час останньої зустрічі, думав – слабак, яка вона мені рівня? Не рівня. Одна з тих іграшок, які заслуговують на понівечені руки-ноги і виколупані очі. А наступної миті пригадував усе до найдрібніших деталей, і йому судомило живіт…

Одного разу, прийшовши до Ніни опівночі, він побачив у вікно, що вона солодко спить на канапі з увімкненим світлом – чекає на нього. А в її обіймах – дитина на білосніжних наволочках… Йому тоді захотілося схопити щось важке і шибнути ту дитину – виродок рудий – по голові. Але яка насолода споглядати, як людський мозок витікає на наволочки? Він же не псих. Він притомна людина і не робить чогось такого, що могло б нашкодити його долі…

Тому тихо відійшов від вікна і сів на лавку – заспокоїтися… То була пізня зоряна осінь і вздовж сільської вулиці стояли високі хризантеми, що при світлі місяця здавалися білими. Він тоді подумав – я ж естет, а естет не може такого зробити з дитиною… Йому було тепло у куртці, підбитій хутром, було вже пізно, і він на кілька хвилин задрімав.

А потім прийшла вона. Її привів інстинкт кішки, яка інтуїтивно лягає людині на хворе місце і своїм вуркотом, своєю ніжністю, вірним поглядом – незмигно просто в очі – витягує всі хвороби. Ніна сіла поруч – пахне сном, у білій нічній сорочці, схожа на привид. Він іще подумав – справжня кішечка. Вона розбудила його м’якими доторками, якими відгортала волосся з чола і розтирала рукою його холодні щоки. Вона жувала кінець своєї пухової хустки, якою загорнулась поверх сорочки, тому в її роті був теплий смак задушеної миші. Він прокинувся – і все вже було інакше. Забув про дитину, забув про те, як ту дитину було створено з рудою потворою – її чоловіком. Забув про свої ревнощі. Притиснув Нінину голову собі до плеча, закинув її ноги собі на коліна – замерзлі ноги, які треба було нагріти. І тоді вона сказала, що вийшла заміж за рудого на зло йому, щоб не думав, наче один на всьому світі. Щоб навіть не смів повертатися – не чекатиме. А що такого? Безліч людей одружуються комусь на зло, і нічого, щасливі…

І йому тоді аж посвітлішало серед ночі. Потягнув її у чисту постіль, що пахла сіном і щойно видоєним молоком – так пахне слина сільської кішки-чистьохи. Вона роздягла його і все тіло розтерла гарячим відваром чебрецю, і їм обом тієї ночі спалося так солодко, як ніколи досі – наче все стало на свої місця, наче все узгодилося, і запанувала гармонія, якої вони обоє так довго шукали.

А вранці, коли він прокинувся, то побачив її широкі, як два поля невиораної стерні, брови, і відчув у ніздрях тонкий запах її котячого гнучкого тіла, і як вона, схилившись над ним із цікавістю, жує яблуко – пора снідати… Він тоді подумав – які красиві світанки поруч із цією жінкою…

Амулет не допомагав. Бабуся порадила знову поїхати до шептухи попросити ще один. Та дівчина, мабуть, добре зналася на чарах, якщо так міцно приворожила.

Він поїхав…

Усміхнена Верона

Надька боялась, що її життя завершиться абияк. Мине, як літній дощ, – нашумить, наблискає, закінчиться, а через годину все висушить сонце, і жодної тобі згадки про дощ.

Вона почувалася старою. Вона вже й раніше почувалася старою, але відколи запізналася з Осипом Гречкою, то почувалася древньою, похилою, ветхозавітною. Так почуваються книжки в замкнених шафках бібліотек – виставлені напоказ своїми потріпаними палітурками і золотими написами, які не кожен прочитає. Так почуваються мамонтові бивні, присипані порохом уваги якогось зоолога-туриста – порохом, який ніколи не спалахне. Так почувалася Надька до того погідного січневого дня.

Вона прокинулася тоді з відчуттям, що увесь світ залило холодним молоком. Розплющила очі й заніміла від краси. Її вікна було вкрито морозяними візерунками, акації під вікнами – в інеї, машини на автостоянці білі, дороги – білі, життя біле-біле… Надька накинула теплий плащ і вийшла на балкон, щоб роздивитися ближче цей білосніжний прегарний світ. Аж глип, – а під її вікном іде Гречка. Класика жанру, думає Надька. Задирає до неї голову, вітається.

– Надіє Павлівно, я до вас завтра в гості зайду. Можна?

– Заходь. Приготувати півника?

– Не дуже люблю курятину. Я так, на чай.

– Півник – не курятина. Півничатина, – каже Надька і ловить його посмішку, гостру, як перець.

«На чай, – думає Надька тепло, – ось воно, малий прийде на чай». Збирається на роботу, а сама аж сяє – на чай. Спускається сходами і світиться – на чай.

– Що це ти, Надюсю, така радісна? – запитує Ганна Василівна, яка стежила у вічко за сходами, а побачивши Надьку, різко відчинила двері.

– Ранок красивий, от і радію собі, – кинула їй Надька.

– І з чого б це дорослій нормальній жінці з цього радіти? – ніби сама до себе, бурчить Ганна Василівна, але так, щоб Надька почула і замислилася над своєю недоречною поведінкою. Так не можна, треба жити стримано, з острахом…

– І чого б це дорослій нормальній людини та й не зробити щось корисне замість того, щоб за сусідами підглядати? – каже Надька ніби про себе, але щоб Ганна Василівна почула.

– Ти мені не хами, – гукає Ганна Василівна вниз до сходів, – я жінка впливова, зі мною краще не зв’язуватися.

– Це точно, – відгукуються сходи Надьчиним голосом.

Надька легко ковзає на роботу в слизьких чоботах. Мороз обпікає щоки, ніс, але на душі так тепло – на чай прийде до неї. Це ж треба. Не така вона й старезна, як уже почала була про себе думати. Нічогенька вона ще. Аж раптом напроти… Надьчине серце аж завмерло – Толічка. Вона не може зупинитися, бо дуже слизько. Він її ловить і тицяє в носа троянду – білу.

– Я поспішаю, – шепоче Надька і хоче йти далі.

– Побалакаймо півгодинки… Кави…

– У мене на роботі в неопрацьованих документах уже миші завелися. Біжу… – ледь вимовляє звуки Надька.

– Трошечки, кілька хвилин.

Вона не дивиться на нього, бо страшно. Він на неї, бо – боляче. Вчепився в її руку, вона – у його рукав – те саме пальто, що й колись, небагато живеш, чоловіче, думає раптом. Під самісіньким вухом ранкова голодна ворона каже – каррр… «Чого-чого-чого вона може бути чарівною і знадливою з усіма, крім нього, а біля нього – дубова і зла?» – думає Надька. Чого тільки поруч із ним їй пересихає в роті і хочеться втекти? Чи залишитися. Як? Що ж це за мана така, той Толічка. Старий і занедбаний Толічка – і ворона летить назад – карр, каррр…

Бере троянду:

– Мені? – питає, ніби й так не ясно.

– Тобі, – відповідає Толічка.

Лисий, геть лисий, як макогін, думає Надька. Теплий, такий теплий, свій…


Не слухати, як дзвенить кришталь, як тягне жили Огінський, серце смокче – Огінський, як рветься душа – на шматки, на спогади, на відчай – Огінський… Не бачити, як піняться усмішки – ось вона, Надька, усміхнена, у польоті, легка, мов пір’ячко, молода… Ось вона підходить до нього впритул, щоб поправити краватку, її губи – червона кров, і смокче, смокче, смокче його нерви, його кров, його життя, висмоктує з нього всю силу – упирка, красуня, незрівнянна в усьому, чарівна, наївна… Нічого не вміє робити, жити не вміє, пекти не вміє, шити не вміє, а все, що вміє – писати документи і бути вродливою… «Невмійка», – шепоче їй ніжно, і вона зникає… Верона. Де тільки взялося це дурнувате ім’я? З яких глибин її дитячої трагедії воно виринуло, щоб зробити із його Надьки, із його ніжної кішечки хтиву самку, що – мій Боже! – обереги панчіх видно, як на долоні, у розпірці, а то не спідниця розпорена, то його серце розпорене… І не забуде він ніколи, що ніхто так і не навчився бути ніжнішим за неї, навіть Марічка. Коли скинути увесь войовничий обладунок, коли витерти їй губи, то під помадою – тепла волога лілія рота, білі зуби, солодкий запах… ніхто так не вміє перевтілюватися. І захищатися. З яких глибин її травматичного дитинства виринула ця звичка – моментально захищатися? Бо інші думали – залицялася, та ж ні – захищалася, ішла в бій – червоною помадою, розпірками, туфлями на високих підборах, йшла на війну – запашна, груди – мечі, біла пудра, червоні губи, забрало усмішки, щит легковажності… Він знав, що то самозахист – щоб не образили, щоб не покинули, щоб не витерли об неї ноги. Моментально, так, наче й не існувало його лілії, його Надьки, наче і не спадав із неї тонкий нейлон, наче і не змивала пудри і помади – моментально в позу, жінка, якої не візьмеш голіруч, кусається…

Він думав – повернеться, він думав – прийде сама… Він думав – ця жінка знає, що робить, і якщо вона пішла, то пішла… Він думав – якби хотіла, щоб знайшов, то сказала б, написала б, подзвонила б – знайди…

Повернувся в темне помешкання наступного вечора після її від’їзду – вирішив, що вже достатньо її покарав. Побачив висунуті шухляди, відчинену шафу, розкидані шкарпетки – свої… Надьки не було.

Марічка – дуже хороша жінка, тримала свою руку в нього на пульсі, зазирала в очі, годувала.

– Нащо вона тобі, любий, нащо, якщо маєш мене? Обігрію, втішу, пригорну. Вона ж – гадюка, стерво невдячне, а я ж – поглянь-но лише, ні з ким ніколи, тільки з тобою… У нас вдома буде затишок і любов.

Марічка його втішала – коли приходив додому, занурювався в теплу ванну і нарікав – який же він нездара, нічого в нього не виходить, ні до чого не придатний… Вона пригортала його до свого м’якого живота, гладила по голові – тістечка печуться, вареники ось-ось готові будуть… І не міг він їй сказати – мила, ти маєш одну суттєву ваду, ти – не Надька. Не міг. І піти не міг – наче в павутині застряг – мій же ти бідолашний, мій же ти маленький… Він і справді наче на маленького хлопчика перетворився. І тулився до її грудей, як маленький хлопчик до матусі. І більше не був ні на що здатний. Із керівника відділу став простим інженером із недоробленими проектами, потертими ліктями на піджаку і борщем у банці на обід.

Із Надькою був не такий. Із Надькою був півнем, спроможним на що завгодно. Вона не співчувала, не тулила, не сюсюкала, де треба – допомагала, але ніколи не співчувала. Мабуть, і не знала, що таке співчуття. І не плакала.

Марічка плакала. І ображалася. Затримається після роботи – вона плаче.

– Ти мене образив, дуже образив. Мусиш вибачитися.

І доводилося випрошувати в неї пробачення. Випрошував і ще глибше застрягав у павутинні цієї доброї-предоброї жінки.

А потім вона померла – рак. Доглядав, потім поховав і поїхав шукати Надьку.

Стільки років минуло, яка вона тепер? Чи така ж зухвала, чи така ж уперта, чи так ніколи у житті й не заплакала?

І тепер вона стояла перед ним, а він не знав, що сказати. Слова вивітрилися з його голови, усі до одного.


Надька взяла його під руку – теж мовчить. Так мовчки і добрели до якоїсь забігайлівки, сіли за столик. Кухня ще не працювала у такий ранній час, холодно, тому сиділи вдягнені…

– Я тебе завжди, знаєш…

Виймає з портфеля томик Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Надька бере в руки, крутить, намагається щось пригадати і не може. Знає тільки – щось страшне, щось дуже страшне ховає ця палітурка. Була в неї колись стара книжка польською мовою, з польської школи. Колись давно. Дивиться на нього прозорими сірими очима, в яких стільки сліз, що годі їх і виплакати, то й не плаче.

Толічка втупився в гусячі лапки – стадо гусей промчалося під її очима, навколо рота усмішки прорили траншеї. Пахне глибоко, гостро, насичено – вік додав їй глибини, вродлива така, що серце завмирає, але інакше, ніж колись.

– Вероно, пам’ятаєш? Ти привезла з собою стару польську книжку Шекспіра і в усіх питала, чи Кемерово – то Верона. Пам’ятаєш?

Надька дивиться зосереджено то на книжку, то на Толічку. Про Верону вона пам’ятає.

А він думає, чому ж вона не забрала його від Марічки? Чому не повернулася? Чому віддала його просто так, без бою. Без сліз… Чому боролася за прихильність усіх, навіть цього старого доктора Бау, а за нього не поборолася.

– Я іноді мріяв, щоб ти стала потворною, щоб захворіла на віспу, може, тоді ти була б лише моєю…

– Не вигадуй, – презирливо кривить губи Надька. – Моє обличчя – мій шанс на щастя. У нас це… дитина могла бути…

– Як? – стрепенувся.

– Викидень…

– Ясно, – розглядає її обличчя. – Ти не змінилася.

Надька дивиться на дорогу за вікном. «Слизька, – думає, – дорога. І розмова якась слизька. Весь час із рук вислизає, наче жива рибина. Не втримаєш». Вона думала, що коли він прийде, говоритиме безперервно, а сама мовчить, бо про що йому казати? Пізненько він з’явився.

– Я чекала… – каже Надька.

– Я прийшов…

Ось і поговорили. Запахло кавою. Надька раптом заквапилася – їй терміново треба на роботу. Поспішає. Вихилила гаряче горня розчинної кави на одному подиху – тут заварної не подають. Попекла піднебіння, подумала, що у неї в холодильнику мандарин повно, а вона тепер кислого їсти не зможе. Схопила троянду і побігла – зловив на льоту її холодну руку без рукавички, вдихнув запах долоні, видихнув поцілунок, просто в жменю, рука затремтіла – чи йому лише здалося?

– Ще побачимося.

Надька зникла – зловив її силует за вікном, обійняв своє обличчя руками – не хотів казати, що знайшов її перед смертю – йому вже недовго… Забув про це сказати. Просто забув. А може, й не хотів, бо боявся, що скривить презирливо губи, зневажливо хмикне і запитає – така незбагненна за забралом усмішки:

– Як був здоровий, то покинув, а як помирати, то до моєї цицьки?

А Надька йшла на роботу і не розуміла своїх емоцій. Отже, Толічка її любив. І Гречка. І вона знову має двох півнів, які, можливо, за неї поб’ються. Уже оговтавшись, не може стримати усмішки – отже, знову два півні!

На роботі – постсвяткова вечірка. Фотографуються. Надька всміхається в об’єктив на всі зуби. Усмішка рветься з її рота потоком щастя.

Увечері розгортає книжку – Шекспір. Ромео, навіщо ти Ромео… Щось далеке і моторошне, щось таке, що хотілося б забути. Щось із потойбіччя…

Колись давно, коли люди любили воювати, коли чоловіки вбивали, щоб довести собі й іншим, що їхні ідеї найправильніші, коли вона ходила в польську школу і до них увірвалися зі зброєю прибічники якоїсь ідеї, уже й не пам’ятає якої, вона саме читала – Ромео, навіщо ти Ромео… Увірвалися до них у школу – сильні, брудні, з гострим запахом поту, з темним запахом смерті, і взялися всіх стріляти – щоб визволити від когось… коли Джульєтта чекала на Ромео у Вероні, у цьому чарівному місті спокус, дуелей і пристрастей, увірвалися до них чоловіки, брутальні, дикі, потворні й звабливі у своїй дикості, із запахом смерті. Вона пригадала той запах, гострий, різкий, холодний, він проникав їй у всі шпарки – на неї впало тіло товариша її дитинства Мар’янека, сина вчительки польської мови, і його запах розривав їй носа. Тоді вона вперше відчула цей твердий, холодний, солодкавий запах, який згодом став у її житті таким природнім і нормальним, що всіх людей вона вже поділяла на живих і на мертвих. Два види людей, які її оточували. Але тоді, коли вона пізнала цей запах уперше, то не витримала і голосно розревілась. І її почули. Якби вона промовчала, не розплакалася, то, може б, і не почули, а так – Ромео, навіщо ти Ромео – на неї дивилося знаряддя смерті, а вона дивилася на сильного великого чоловіка, відразливого і прекрасного у своїй всемогутності, у здатності вирішувати, кому в цьому світі жити, а кому – ні…

І тоді хтось інший гукнув – яка гарна дівчинка, не займай, підросте – повернемося, коханкою буде… Завбачливий який. Гарна дівчинка – підійшов ближче, щоб роздивитися. Провів пальцем по волоссю, по бровах, торкнувся до кінчика носа – красива. Дуже красива дівчинка.

– Доки ти, маленька, така гарна, доти й житимеш.

О, Ромео, навіщо ти Ромео… – читала, зціпивши зуби, Надька біля мертвого Мар’янека. Не плакала, щоб більше ніколи знаряддя вбивства не дивилося їй у вічі. Бо її ніхто не захищатиме.

Потім, уже в радянській вечірній школі, вона дізналася, що ніхто її тоді не захистив, бо всі чоловіки боролися за мир. Виявляється, це була велика війна за мир.


…Коли він приїхав удруге, шептуха була вже не така привітна. Її таки добряче дратували ці люди, які спершу докладали неймовірних зусиль, щоб зруйнувати своє життя, не вміли тримати на припоні ротів, ширінок і таємниць, а потім вирішували, що їм пороблено, і сунули до неї зі своїми бідами, вроками, ляльками вуду, зрадами – хай зцілює. Вона думала, що от збудує синові хату, а далі пішли вони всі…

– Амулета шукаєш? Краще сліди за собою замети, – мовила, хитро підморгуючи молодикові, який чомусь вирішив, що йому пороблено.

Щось у ньому було темне, непропорційне, фанатичне. І видався їй занадто гордим. Поводився так, наче вона його покоївка. Гроші на стіл кинув, чай із зілля погидував пити. А по амулети їздить. Совість, мабуть, малого замучила.

Він потім усю дорогу додому думав, що ж ця шептуха мала на думці? Сліди? Був один слід, один-однісінький. Але той слід навіть не знає, що він слід.

Амулет дала, та він знову не допоміг. Їде, а сам ні про що не може думати, крім рідкісних, таких коштовних усмішок, які йому іноді вдавалося розкрити на Ніниному обличчі – як мушлю з перлиною. Про її тіло, легке і невинно чарівливе, немов у дикої тваринки. Її випадкові дотики – м’які і пружні, мов у кицьки, – доводили до відчаю, йому до болю хотілося зловити на льоту пальці, недоглянуті, з нерівно підстриженими нігтями, і стиснути їх своїми. Пальці були худі, сухенькі, зі шкірою, яка щільно прилягала до суглобів і вкривалася поздовжніми тріщинками на пучках – від прання.

Іноді Ніна йому переповідала все, що робила за день. Його розчулювали ці розповіді. Він думав – у неї голос яблучний, свіжий, хрумкий, соковитий. Ловив її губи на півслові, і вони ще якийсь час договорювали в його роті, а коли відпускав, вона міцно стискала їх в якусь випадкову усмішку, щоб не заплакати від щастя.

Вона часом забувала вищипувати брови, і вони щільно зросталися на переніссі, тоді, навіть усміхаючись, вона нагадувала сердите щеня. Коли він загортав їй волосся назад, то бачив великі білі вуха і дуже-дуже білі вилиці. Вона заплющувалася, чорні потічки вій спадали на щоки, іноді сідала біля його ніг, клала голову йому на коліна і замовкала.

Йому здавалося, що це кохання прослизнуло, наче глист у його організм, і тепер пожирає зсередини. Він страждав, бо розумів – ніколи не зможе такий перспективний хлопець, як він, бути цілком щасливий із цією селючкою. І водночас вона була єдина, з ким він таки почувався щасливим. Йому бракувало простору для планів та мрій, проте ця свавільна непередбачувана відьма – любов, цей підшкірний диявол, потребував торкатися до Ніниних білих вилиць і пожадливо їсти надкушене нею яблуко, і цілувати її шарф, що пахнув кремом і кров’ю, яка іноді текла в неї з носа, і світлим пухом волосся, що тоненькою зворушливою ниточкою приклеїлося до наелектризованої вовни.

Амулет не допомагав.

– І чого це він не допомагає? – дивувалася бабуся. – Може, ти щось не так зробив? Але знаєш, у Житомирській області, недалеко від Чорнобиля, живе якась спадкова віщунка. Їдьмо, може, вона допоможе. Бо чари, як бачиш, сильні, у твоєї відьми…

Заплакана Верона

Через хвилину Гречка питиме в неї чай. Боже, у неї знову двоє півників. Як у найкращі часи. Вона досі гарна, а врода захистить. Врода – запорука безпеки. Врода захистить від наклепів Ганни Василівни в ЖЕК. Надька прийде, опустить очі: «Ви ж мене знаєте, я законослухняна поважна жінка». А потім різко зведе очі, по вінця наповнені слізьми, які ніколи не витікають зі слізниць, – от і все. Діло зроблено. Коли вона прихворіє, її прийме особисто головний лікар, а не пошле до юної недосвідченої практикантки. І вилікує. Їй хлопці поступатимуться місцем в автобусі, а не сидітимуть, байдуже спльовуючи собі між широко розставлених ніг соняшникове лушпиння.

У Надьки було повнісінько мрій. На антресолях лежало чимало вирізок зі старих газет із кулінарними рецептами. У передпокої стояла купа капців усіх розмірів для гостей. Надька готувала багато їжі, а потім годувала бездомних котів і собак, доки місцеві гицлі не встигали їх виловити. Вона скликала котів біля смітника, вихопившись із хати з напіввідкритими грудьми і оголеними почуттями самотньої жінки, в якої відібрано єдине, за що вона могла себе любити.

Надька знала все, що потрібно було знати щасливій жінці, але щасливою бувала дуже рідко. Геть рідко. Ненароком. Коли приїздила в гості до Макарчука і, напившись коньяку та кави з молоком, співала протяжних пісень своєї сибірської напівголодної молодості.

– У мене були валянки і усмішка, біліша за сибірський сніг, – розповідала Надька. – У мене були нейлонові колготки, які примерзали до ніг.

Зараз Надька мала купу нейлонових колготок багатьох кольорів, які вона скуповувала багато років – контрабандних і вітчизняних – про запас. Колготки були різних відтінків, струмовито-ніжні. Зі стрілкою.

– Колись на Сибіру про такі колготки я могла лише мріяти, – казала вона.

Колготки були її єдиною справдженою мрією. На решту мрій їй забракло сміливості.

Надька таємно і боязко мріяла про колишнього чоловіка. Після коньяку та кави з молоком ця мрія іноді проступала – словом, тонким, як шпага, впиралася співрозмовникові в груди і зникала за потоком спогадів та інших думок, щоб приховати ту, попередню, відверту, мов душа. А ще Надька мріяла поїхати у Верону. Іноді їй снилося, що вона вже там, де живуть чудо-лікарі, які можуть воскресити таточка-матінку. Звісно, вона їх вигадала, тих чудо-лікарів, але ні з чим люди не прощаються так важко, як із вигадками свого дитинства. Іноді вона розповідала про ці сни сусідкам – тим, які пліткували в неї за спиною, – млосно вихопившись із своєї заспаної старості з напіввідкритими грудьми і з оголеними мріями.

Але найдужче Надька мріяла про ще одну молодість. Бо її попередня – лежала на антресолях разом зі старими газетами і вирізками з журналу «Радянська жінка». Але Надька не могла з цим змиритись, і щоразу витягала цю молодість і прикладала до себе, смакуючи годинкою безтурботності та щастя.

Чай, молодість, варення, тістечка, фрукти, врода, підправлена за допомогою сметанкової маски, косметики і білизни. Все було готове до приходу Гречки.

Він прийшов такий свіжий, як солодкий, щойно наточений з берези, сік, подумалося Надьці спершу, але потім раптом зауважила – ні, щось не те. Опускав очі, уникав її погляду. Не зачинив за собою дверей – забув. Не роззувся, похапцем привітавшись, потягнув її в кімнату до ліжка. Встигла було подумати – невже сексу хоче, малолітній збоченець? Аж раптом на її обличчі опинилася подушка. Подушка закрила їй рот, ніс, одне око, друге дивилося запитально на Гречку. «Жартуєш?» – казало здивоване око. «Жартує, мабуть, малий», – думала Надька, але дихати ставало важче. Спробувала рукою відіпхнути його руку, але він коліном притиснув її зап’ясток до ліжка. Притиснув міцно – не поворухнутися. Спробувала відіпхнути його своїми коліньми – не може, повітря бракує, задихається, ледь жива… Майнула думка – не можна високо підіймати коліна, у неї стегна негарні.

І перш ніж зомліти від нестачі кисню, побачила Толіччине обличчя.

Він несміливо зайшов у відчинені двері, у руці – коробка цукерок, на голові – хутряна шапка, черевики в снігу. Зазирнув, аж бачить – душить хтось Надьку. Кинувся рятувати. Толічка проти Гречки – маленький опецькуватий бурундучок, старий і лисий проти молодого лютого пса. Але бурундук напав несподівано, зі спини, тому Гречка відпустив руки. І Надька вдихнула повітря – ще жива. Жива… Відкинула вбік подушку, вислизнула з рук, забилася в куток – жива… Похитала головою, порозтирала кінчики пальців, щоб кров краще циркулювала. Сіла. Дихає. Боже, цей юний милий хлопчина, якого вона колись так необачно врятувала, хотів її задушити! Ця думка боляче вдарила їй у голову. Гепнуло під дихало її самолюбство – отже, не закохався він у неї, красуню, а використав. Пантофлі, фальшиве алібі, машина, яка мало її не переїхала… Отже, він таки винен у вбивстві того чоловіка, а вона – просто знаряддя!

А потім зненацька усвідомила – її вперше в житті врятували, захистили, і просто перед нею на килимі б’ються два півні. За неї! Толічка, спокійний урівноважений старий Толічка її врятував! «Хто б міг подумати», – намагалася зіронізувати про себе Надька, але не вийшло. Бо вона раптом відчула глибоку втому. Болів хребет, свербіло в носі. Розщібнула верхнього ґудзика на кофтинці. Втомилася. У вікні оранжево світило сонце, збираючись за небокрай. Сяяли кришталеві фужери в серванті. На підлозі сопіли двоє чоловіків, а вона була в безпеці. Цілком і повністю. Толічка про все подбає. Надька відчула, як у неї мліють зап’ястки, робляться ватяними руки. Солодко розслабилося тіло. Невже в її житті з’явився хтось, хто зможе врятувати, не вірилося Надьці. Невже все так просто – просто жити і знати, що хтось прийде на допомогу, якщо ти раптом втратиш контроль над ситуацією?

Гречка лежав підім’ятий на килимі, зверху на ньому – лисий старий Толічка. «Півні, справжнісінькі півні», – думала Надька. Біля ліжка – розпанахана коробка цукерок. Оранжеве сонце проривалося крізь білі фіранки і лягало на килим – оранжевий з осінніми листочками. Надька скрутилася серед подушок і здивувалася – що це за вода на моєму обличчі розмиває пудру? Що за неподобство? Але клубок, що зазвичай збирався в горлі, коли їй було важко, раптом став розсмоктуватися. Зазвичай вона той клубок ковтала і заливалася дзвінким сміхом або азартно вибухала фліртом, або підходила до якогось чоловіка впритул і підводила на нього великі сірі втомлені очі. Іноді допомагало. Але тут він, наче сам собою, почав розсмоктуватися. «Це я що, на Ніагарський водоспад перетворююся?» – думала Надька, але їй уже було все одно. Накрилася ковдрою і солодко схлипувала в подушку. Солодко-солодко. Толічка про все подбає, а вона тим часом поспить.

За неї вперше билися півні.

Тим часом Ганна Василівна почула, що в Надьки хтось вовтузиться, і їй аж на душі потеплішало. Нарешті ця баба себе скомпрометувала. Ганна Василівна у капцях і халатику, тихесенько, мов кішечка, підійшла до її дверей, побачила, що вони відчинені, почула гуркіт меблів – щось у Надьчиній хаті падало – і радісно побігла дзвонити в міліцію. Аякже, вона, законослухняна громадянка, просто мусить подбати про спокій у своєму під’їзді. Просто мусить.

Щоб злочинці не повтікали, вона принесла табуреточку і вмостилася біля дверей сторожувати, ще й спиною їх підперла. «Оце так, – думала Ганна Василівна, – оце мені пощастило! Оце я знаю діло! Це тобі не якась пральна машина гуде, а справжнісінька бійка. І де? У Надьки Шистачихи, цієї зверхньої перестарілої кокетки з розмальованим ротом, яку підозрюють у відьомстві. Теж мені, відьма, – зневажливо думала Ганна Василівна, – єдина, варта уваги відьма в цьому під’їзді, – я».

Міліції не було і не було. Вона вже й ногами ритм по підлозі відбивала, і прочитала подумки заклинання від снігової бурі, й нігті почистила, і навіть притулилася до дверей, щоб задрімати. Нарешті приїхав єдиний дільничний міліціонер – побутові бійки на більше не заслуговують.

– Показуйте, – кинув Ганні Василівні ще зі сходів. Він її добре знав – за життя не на одну пральну машину скаргу написала.

– Тут, – схвильовано прошепотіла, відставивши табуреточку від дверей.

Він увійшов, а Ганна Василівна заховалася – щоб не знали, що це вона міліцію викликала. Чула, комусь заламують руки, лайка, крик, суперечка. Отже, двоє чоловіків. Так їй і треба, цій Надьці, нема чого по двоє до себе водити. Лише одним оком вирішила зазирнути, щоб побачити, що ж там коїться. І заніміла. Її онукові надівали наручники.

– Що тут таке? – вбігла стурбовано. – Ви все неправильно зрозуміли. Його сюди заманили, щоб побити. А сам він мухи не скривдить!

– Мухи, може, й ні, а мене мало не задушив, – мовив підтоптаний незнайомець, підводячись із підлоги.

В одній руці він тримав хутряну шапку, в іншій – хутряне вухо від шапки. По кімнаті валялися перекинуті крісла, шоколадні цукерки, Гречка стояв розкошланий, червоний, задиханий.

– Він Надію Павлівну душив, коли я увійшов у квартиру, – пояснював дільничному старий.

– Та що ви брешете, не міг він Надію Павлівну душити, – верескнула Ганна Василівна. – Вона спокійнісінько собі спить. Стягнула з Надьки ковдру, а та й справді спала серед подушок, і жоден крик їй не заважав.

– Може, вона зомліла, – припустив незнайомець.

Дільничний мацає Надьчин пульс.

– Спить. То що з вами робити? – запитує в Гречки.

Звісно ж, Гречку відпустили. Пообіцяв більше не бешкетувати в чужих квартирах, був тверезий, як скельце, ну і зрештою – він же з сім’ї тих самих Гречок, яких усе місто знає.


– Бабусю, ти нащо міліцію викликала?! – шипів на бабусю Гречка, червоний, як ошпарений рак, коли вони виходили з квартири.

А старий тільки віддихувався, пересів із підлоги на диван і стягував із себе пальто.

– Ви не на її смак, – злісно вичавила Ганна Василівна. – Надька молоденьке м’ясце любить. Як він, – махнула рукою на відчинені двері квартири. Вийшла, взяла табуреточку з-за дверей та й пішла собі.


Відтоді Надька плакала. Сльози наче назбиралися в цистерну і тепер лилися та й лилися. Через кожну дрібничку. Сфотографував, як завжди, Зеник. Пили вони якось чай, і вона помалесеньку танула, як морозиво, великими прозорими краплями. Він не стримався, сфотографував – із білим горнятком у руці, з білими перлами на шиї, сидить собі чорнява жінка, обличчя рівненьке, не викривлене плачем, а з очей стікають величезні краплини.


Він лише спробував позамітати за собою сліди. А тепер ця жінка становить справжню загрозу. І старий. Він із ненавистю продирався крізь хурделицю, що холодними хвилями шмагала його обличчя. Треба з цим щось робити. Хто його зурочив? Хто своєю заздрістю зіпсував йому життя? Він був успішний гарний хлопець – і от… Що з ним сталося? Як опиниться завтра за ґратами, хто його врятує? Бабуся? Не годиться хлопцеві його віку вірити в усіляку бісовщину, але що ж це все, як не бісовщина?

Йшов уперед люто, швидко. Машину забере завтра – як її з тих кучугур відкопати? Зате є нагода пройтися пішки і думати. Насамперед треба їхати до віщунки. Може, вона побачить щось таке, чого не побачила цілителька?

Наступного ранку Гречка їхав порожнім, глухим, без жодних ознак життя селом. Хати стояли присипані снігом, дорога така, що боявся – от-от заглухне мотор і його з’їдять вовки. Бо ж, мабуть, вовків тут повнісінько. Нарешті побачив, що біля однієї з хат якась маленька постать – порошинка, подумав, комашка – відкидає сніг. Зупинив машину. Вийшов – холодно, волого, сніжно. Пішов у двір.

Спершу, опинившись на темному подвір’ї під соснами, у куточку помітив її. Стояла між занедбаних аґрусових кущів, тендітних стовбурців чорної горобини та велетенської, як дуб, голої груші з замерзлими грушками на верхівці. Стояла – рука в бік – його мила вдова, його Ніна. Жінка його снів. Зухвало на нього дивилася.

«Вона, – аж у серці йому замлоїло, – що тут робить? От же ж відьма».

Стояла, аж їй рота усмішкою звело. Гречці мороз побіг по спині, так моторошно стало.

– Ти… Що ти тут робиш?

Підходив до жінки ближче – губи сині, очі чорні… Що за мана?

– Ти як тут опинилася? Вже вилікувалася?

Мовчить. Сміється. А як це її очі з зеленавих на чорні перетворилися? Постояла-постояла, і мовчки взялася далі сніг відкидати. Аж тут Гречка дивиться, а перед ним – геть незнайома жінка. Інша. Привиділося.

Позадкував до машини – відьма ця жінка, треба втікати.

– Ти куди це, півнику, побіг? – гукнула йому вслід. – Я з тобою ще не поговорила. Стій!

Зупинився – руки зібгані в кулаки, готовий захищатися. Боїться озирнутися і побачити Ніну.

– Я поспішаю, – каже.

– Твій слід тебе тримає, твій слід…

Обернувся. Стоїть перед ним жіночка середнього віку, у теплому пальті з хутряним коміром, у хустці. Обперлася на лопату і дивиться на нього, а очі жовто-чорні, й хотів би відвести погляд – не може. Брови у неї – від чола до повіки – світлі й короткі, наче два поля перегнилої за зиму стерні, два поля на широкому виразному обличчі, яке могли б малювати художники.

– Аби ж то я поїхала до міста та й познайомилась із художником, – відповідає на його думки. – Але я ніколи не вибиралася в місто. Найдалі, куди доводилось їздити – на сусідський хутір, за п’ять кілометрів від села – на весілля. Давно, ще до вибуху.

Вона спершу видалася Гречці негарною, навіть потворною, так виразно і чітко, аж дух йому перехопило. Він не міг відвести погляду від цих широчезних брів і жовтих, як соснова смола, очей під ними. Бо з чорних вони стали жовтісінькі, мов у кішки. А потім його погляд з’їхав трохи вниз, на широкий сумний ніс, такий плаский, що Гречці здалося – її ніздрі виросли просто на обличчі, і він не розумів, що за істота опиналася перед ним у затінку свого широкого подвір’я, темного і загадкового. Але потім раптом побачив її губи – найніжніші губи, які коли-небудь довелося йому бачити. Таких делікатних, сумних і водночас трохи розхилених до усмішки та примхливо насуплених, наче до поцілунку.

Її котяче личко було обмотане хусткою з пожованими кінчиками, бо вона любила жувати кінчики хустки чи соломинку, або ж зламувала гілочку чи листочок і – жувала.

– Ти знати щось хотів чи як? – запитує жінка.

– А хіба ви щось знаєте? Чого ж я не бачу машин коло подвір’я, людей, які прийшли до вас про себе взнати?

– Значить, нічого я не знаю, – якось так жалюгідно усміхнулася до нього жінка і почала далі відкидати сніг.

– Хочу знати, хто мені життя зіпсував?

– І що ти з цією людиною зробиш, як дізнаєшся? Розчавиш машиною чи задушиш? Який вирок ти винесеш людині, що зіпсувала тобі життя? Смертний?

Гречка дивився на жінку – знає вона щось про нього чи це випадково?

– Можливо, – відповів обережно, щоб не видати себе.

– Ну що ж, упокійся з миром, – знову сумно усміхнулася віщунка.

Відсунула з вуха хустку і пошкреблася в ньому мізинцем. «Яка гидота», – подумав. А вона аж замружилася від насолоди з фалангою мізинця у вусі. Гречка тим часом зауважив, яка в цієї жінки розкішна шкіра. Гладесенька, такого чистого, золотисто-порцелянового відтінку, що хотілось нахилитись і помацати, аби переконатися, що вона справжня. Цю шкіру нітрохи не псували зморшки. Вони невимушеними рисочками трохи підкреслювали очі і гарно оздоблювали недовгу шию.

– Як мені її позбутися, цієї мани? – запитав Гречка.

– Кого позбутися? Ти ж щойно виніс собі смертний вирок. Смертникам уже ніхто не заважає.

– Мені потрібен амулет, який захистить мене від злих заздрісних людей, – намагався Гречка скерувати розмову в правильне русло.

– Мені теж.

Пройшла повз нього, сперла на стіну лопату, якою відкидала сніг, похукала на руки. «Біднота, – подумав. – Треба їй заплатити щось, бо зогниє в цій дірі». Але вона вже була в хаті. Хлопець хотів піти за нею, але жінка замкнула за собою двері. Він походив навколо хати, пообшкрібав пальцем з одвірка стару вибляклу олійну фарбу – голуба чи сіра, так і не розібрав. Погукав, постукав у вікна – глуха тиша. Ні звуку. Навіть засумнівався, чи справді бачив ту жінку. Може, привиділось?

«Ніяка вона не віщунка, – вирішив Гречка, – шарлатанка. Бо якщо їй теж потрібен амулет, то хто вона, як не самозванка? І що вона таке молола? З чого б це йому, молодому, гарному, перспективному хлопцеві себе вбивати?»

Тепер у нього два сліди. Дві ноги і два сліди.

Хтось, хто ніколи не забуде…

Це темне золото ночі, сни розмірені, розкриті, як серце під натиском ніжності, як розслаблена тепла долоня, що хоче торкатися… Ця мжичка холодного пуху, пір’я, що його погубила велика біла гуска – зима… Це темне золото ночі, самоцвіти щастя – несподіваного на старість, нежданого, яке так стрімко впало і перехопило подих… Це темне золото ночі…

Хтось, кого можна не забувати, не втрачати і не втікати від нього. Лише розслаблено торкатися – як балерина торкається до підлоги кінчиками пуантів, легко й швидко, аж поки танець не закінчився, поки триває життя.

Хтось, хто ніколи не забуде тебе… Навіть якщо старість витопче стежки на твоїй голові, викопає рови на обличчі… Навіть якщо старість…

Від його рук здригалося Надьчине серце. Він був старший за Надьку на десять років і вмів красиво засмагати. Одного разу він переїхав із Москви у маленьке провінційне містечко, де вона після розлучення годувала помийних котів, запиваючи самотність щоденним келихом вина. Він до неї повернувся. Він її врятував. Лежав тепер поруч, у теплій темряві щастя, а навколо ніч, блискуча і морозяна.

Він постарів, вона теж. Але чомусь не соромилася своєї старості, бо знала – Толічка зможе полюбити її старість. Він любитиме складки на її животі з візерунком у червоні реберця – сліди від тугого широкого гумового паска, яким вона обперізувалася під одягом. Він любитиме її груди, що парилися під сподом, і вона мала один секрет – пересипала їх дитячою присипкою, бо такі важкі відвислі спітнілі міхи не просто подразнювали шкіру – вона колись у лікарні два тижні пролежала з виразками. Він любитиме її набухлі судини на литках і венозну сітку на стегнах, цю синю старечу потворність, яку Надька ненавиділа більше за решту ознак розкладу, які щодня бачила в дзеркалі й ретельно намагалася замаскувати, зібрати свою вроду знову до купи, як пазл, а цей пазл щоразу ставав дедалі складніший і складніший.

У цьому темному золоті ночі він полюбить її дужче, ніж колись давно-давно, коли її врода сяяла діамантом, і Надька – о, свята простота! – вважала, що вона і справді діамант, коштовність, за яку й життя не гріх віддати. І навіть була переконана, що один чоловік таки віддав був своє життя, щоб заволодіти Надькою. Вона думала – це доктор Бау. Аж поки не знайшла в збірці сонетів Шекспіра старих вижовклих листів і фотографій, що їх він отримував від жінки на ім’я Анна, – на гірчичній фотографії вона, як дві краплі води схожа на Надьку… Біженка, російська аристократка Анна… Тоді Надька відчула себе ошуканою – отже, вона, Верона, була лише дзеркальним відображенням чиєїсь любові? Отже, світ не крутився навколо неї?

Вона пам’ятає той прикрий осінній час – щойно отримала свою малосімейку, сиділа в порожній хаті та розбирала посилку. І от – удар по її самолюбству – доктор Бау всі ті роки мовчазної відданості, цілуючи її біля свого старого чорного буфета, який важив із тонну і був заселений рудими тарганами, лікуючи її від травми, доплачуючи за одяг, цілував насправді Анну, лікував Анну, одяг купував – Анні…

Але зараз, у цьому темному золоті ночі – тільки Надька і чоловік її життя…


Надька прокинулася пізно. З її мокрого носа крапають сльози. Вони сповзають із товстих слізниць, а під нижньою повікою опиняються на роздоріжжі. Доки вона лежить горілиць, вони обтікають вилиці й осідають за вухами, тому її волосся за вухами вологе і масне. А коли встає з ліжка і йде на кухню готувати сніданок для себе і Толічки, сльози тоненькими рівчаками зморшок течуть на ніс, а потім на мить застигають на його кінчику і сильно, впевнено скрапують у маринад, в якому вона квасить курячі стегна. «Сьогодні запросить гостей, – вирішує Надька, – нехай побачать, що вона вже не сама». Свою самотність глибоко в душі вона вважала принизливою, адже біля вродливої жінки мусить бути чоловік. Чоловік поруч – це наче шкала для вимірювання вроди.

Толічка досі спить. Вона прибирає кімнату, але щось із нею не так. Щось наче не зовсім їй добре. Спиною рояться мурашки чи то холоду, чи то гарячки.

Вона зашпилила кількома гренадлями гладенько зачесане на потилицю волосся, вмоченими у вологу пудру та в одеколон пальцями протерла щоки і глибоко вдихнула вітер із відчиненого вікна. Це був вітер змін. Якесь коліщатко в її налагодженому побуті мало зламатись. Їй подобалася ця перспектива. Авантюрно і загадково Надька підперла груди, поклацала суглобами по шклу і закусила з нетерплячки губу – коли, ну коли ж!

Білими пульсаціями завірюхи, полуничним варенням на плястеркові сирної булки, зміни, здавалося, затамували останній подих перед стрибком.

Толічка потягується в ліжку, розплющує очі й шепоче:

– Здається, вік не лишив на тобі жодного сліду.

– А на тобі, здається, лишив. І не один.

Вона сама собі боїться зізнатися, що досі його любить. Навіть старого. Їй тоді здалося, що зміни принесуть щастя.


Анка тоді була молодою вчителькою англійської мови з гарною дикцією і зубами, з довгим вузьким личком, яке нагадувало формою вушко голки, і так само, як ніколи не помічають вушка голки, так ніхто не помічав її обличчя. Воно губилося серед кетягів рудого від природи, добряче підпаленого хімією волосся та яскравих суконь, що виразно підкреслювали пласкі груди, тонесеньку талію і широкі стегна. Обличчя зникало у вихорі п’яних сліз Надьчиних балачок, бо від її сліз п’яніли і верзли бозна-що всі – піднесені, радісні. Наче щось от-от станеться.

Якось Анчине личко помітив був високий американець Віллі – спершу в колонці шлюбних оголошень, потім на фотографіях, які вона йому надсилала в страшенно дорогих американських конвертах, мріючи про чоловіка-іноземця. Урешті Віллі дістав нагоду роздивитись її вузьке, схоже на вушко голки, обличчя, зустрівшись у київському аеропорту; роздивитись і (як вона про це мріяла!) закохатися.

І от саме завдяки Надьчиним сльозам Анка проміняла свого високого американця, який зауважив її личко, на маленького і худющого букініста Зеника, який зауважив її вік і великі пишні стегна.

Букініст любив випити коньяку, напарфумитися гостро та п’янко, вбратися в чорну шовкову сорочку і прогулюватися вулицями, почепивши на руку барсетку. При цьому букініст Зеник голосно прицмокував услід юним дівчатам. Він був паном років під сорок і вдень почувався на вулицях ласолюбцем і фатальним звабником. Але вночі – самотнім хробачком, і боявся, що жодна жінка ніколи не лежатиме поруч із ним більше, ніж одну ніч. Він боявся, що помре від раку легень самотнім парубком, і його смерті ніхто не помітить. Тому коли в той вечір він довідався, що Анка збирається заміж за американця, букініст Зеник опинився поруч із нею на дивані, і під дією Надьчиних чарівних сліз, які накрапали в збиті вершки з чорносливом, вони зізналися одне одному в своїх страхах, і вийшовши з квартири пізніше за всіх, вмостилися на сходах і поцілувалися.

І коли вони ще сиділи на сходах, Анатолій Лук’янович вивів скоцюрблену від болю Надьку з під’їзду і гукнув їм:

– Ловіть таксі.

– Що сталося, що сталося? – крутилася Анка навколо Надьки.

– Здається, отруїлася, – прошепотіла Надька і виблювала на сніг.

– Господи, Господи… – пищала перелякана Анка.

– Хіба ти миша, щоб пищати? – запитувала Надька, скрутившись на лавці.

Нарешті приїхало таксі. І сідаючи в нього, вона думала – через годинку повернуся здоровою. Через годинку. Вони їхали нічним містом. Біля «Антуанетти» тримався за напівголу повію п’яний Боберко – повернення Надьчиного чоловіка його підкосило, і він вирішив брати від життя все, що зможе. Анка показала на нього пальцем:

– Дивіться, як бідолашненький за вами страждає.

– Хороша повія, – зі знанням справи зауважив Зеник.

– Яка я? Не сильно страшна? – поцікавилася Надька.

«Вона геть утратила форму, – подумав Толічка, – мабуть, їй справді дуже погано». І притиснув Надьку, скручену від болю в животі, до свого плеча.

Так вони відвезли її в лікарню. Усі думали – це наслідок застілля, гостро приправленого аджикою та пекучими соусами.

І справді, на ранок їй покращало. Але Надька почувалася такою розбитою, як тротуар під її будинком. Ледь піднявшись із ліжка і сяк-так пообідавши гречкою і ріденьким лікарняним чаєм, вона пішла на обстеження, розпочавши таким чином свій найважчий у житті період – період встановлення діагнозу. Це був час, коли вона з прихворілої на кілька днів жінки, яка, випивши кілька пакетиків проносного, знову стане гарною, енергійною і мріятиме про хрумку, добре пропечену шкірочку фаршированої яблуками курки, перетворилася на спітніле бабище з синьо-бузковою горою нутрощів, вилущених під час операції на поверхню з-під драглистої шкіри.

Надька почувалася вагітною. І дарма, що уявне дитя ніколи не стане людиною, і що замість смачної вітамінно-молочної суміші воно пожирає Надьку. Вона відчувала власну пухлину як дитя, їй навіть здавалось, якщо прикласти до грудей руку, то можна відчути, як ростуть довгими білими хвостиками метастази.

У її кишківнику росла пухлина. Перш ніж її видаляти, Надьці дали час подумати, адже ніхто не давав жодних гарантій на успіх.

Надька опинилася на роздоріжжі. Вона могла прийти додому, скласти в невеличку валізку кілька халатів, мило, рушник та нові світло-рожеві капці з білими пухнастими помпонами на носиках і повернутися в лікарню, щоб, можливо, більше ніколи з неї не вийти. А могла померти вдома, болісно і важко. Лікарі, розв’язуючи складну задачу людського організму, відвели їй на життя чотири місяці.

Одне вона знала напевне – Толічці біля неї більше не місце. Від таких болячок не гарнішають, а бачити, як він спершу навідуватиметься до неї з увічливості і з огидою цілуватиме в щічку, гарячково шукаючи приводу, щоб утекти, вона не хоче. А може, він просто зникне – ще раз, і більше ніколи не повернеться, бо стільки на світі чоловіків кидають своїх хворих дружин, навіть тих, яких завжди любили і поруч з якими прожили вік. То що вже казати про нього – нагулявся, постарів, повернувся і знову втече, варто їй стати немічною і нещасною.

Надька не могла дозволити одному чоловікові покинути її двічі. Тому коли у лікарню приїхав стурбований Толічка і почав випитувати про здоров’я, Надька байдуже окинула поглядом його постать, відвернулася, щоб не дивитися в очі, і мовила:

– Я цілком здорова. І знаєш що? Ти вже не той, що був колись. Вибач, любий, але я чекала чоловіка, а не старого діда. Побачилися, все з’ясували, поговорили – і годі. Повертайся додому.

– Але… – хотів було заперечити Толічка, та вона його перебила.

– Жодних «але». Хіба я винна, що час знищив мою любов? Тієї ночі – то була ностальгія за молодістю, за надіями… Тепер усе інакше. Якби ти тоді не пішов, у нас могла бути дитина. Ми були б щасливі. А тепер нам кінець.

Вона стояла біля свого лікарняного ліжка вже одягнена, перетягнута паском, плечі назад, груди випнуті, підтягнуті майже до шиї – холодна повсякденна Надька, обгороджена колючим дротом своєї пихи. Толічка топтався перед нею, мов школяр, якого підловили на забороненій любові до вчительки, дивився на неї – з болем? з надією? – своїми світлими вибляклими очима, пальцями механічно вивертав навспак свою стару хутряну шапку, вухо до якої Надька лише вчора йому дбайливо пришила. І Надьці так запекло в горлі через ту шапку, так їй гірко стало, коли згадала, як вона сиділа в м’якому кріслі, у білому сяйві зими, і пришивала до неї вухо, а Толічка тим часом мився у ванній, й дзвенів Огінський, серце рвав – Огінський, на старому Надьчиному програвачі, на пластинці…

Але Надька не звикла зважати – пече їй у горлі через чиюсь шапку чи не пече. Вона не дозволить покинути себе вдруге і крапка. Тому припудрила собі носа, вдягла шубку і вийшла з лікарні у білу снігову зиму, що пахла білою сніговою смертю. У найближчому кіоску купила листівку і на звороті написала Толічці короткого листа, якого він отримає після її смерті.

У Надьчиному записникові лежить фотографія молодого і гарного Толічки. Він – той, хто ніколи її не забуде.


…Життя було до нього несправедливе. Йому двадцять. Його ніхто не любив так, як йому цього хотілося. Ця хвойда, ця жінка, яка клянеться-божиться-обіцяє любов, показала, що для неї важливіший рудий виродок, аніж він. Вона проміняла його, не вагаючись, безсовісно, на іншого… Проміняла швидко, без страху помилитися.

Вона заслуговує на свою долю і на своє божевілля.

А він – ні… Він боровся за любов, він убив суперника, знищив його потомство – хіба не так чинили чоловіки протягом усієї історії людства? Хіба не це вони робили, щоб бути лицарями, заради своїх інфантильних хвойд, які сиділи у вежах і чекали, поки хтось їх візьме.

Він заслуговує на свободу, бо він сильний і справжній, і якщо якась баба, яка й так невдовзі помре, загрожуватиме його свободі, то що має зробити справжній чоловік? Їй однаково скоро на той світ.

Він вирішив – прийде пізно, скаже, що хоче вибачитися, мовляв, сам не розумів, що коїть, що він її відданий шанувальник… О, вона точно повірить, бо хто-хто, а вона беззастережно вірить у свою вроду… Вона наче й не помічає, що вже не зовсім у тому віці, щоб так покладатися на зовнішність. Але жіноча дурість на те й існує, щоб чоловіки її використовували, хіба ні? Нащо ж тоді жінку створено дурепою?

Купив квіти. Триматиме букет, щоб вона побачила і повірила. Додатковий аргумент. А тоді ввійде, накине на неї перину – ліжко буде розстелене, бо ж ніч, вона вже має спати… І все. Чисто. Свободу йому гарантовано. Ніхто нічого й не запідозрить, адже вона в нічній сорочці, у ліжку – що може бути природніше?

Коли його вперше охопила ця дика енергія помсти і він не міг її приборкати, тоді він повівся необачно. Тепер буде обережніший.

Пізно увечері прийшов до Надії Павлівни. Постояв перед її дверима, потер руки, щоб не тремтіли, і подзвонив. «Ку-ку, – проспівав дзвінок, – ку-ку». А за дверима – тиша. Подзвонив удруге. Втретє. Аж раптом зауважив, що двері якось не зовсім щільно прилягають до дверної рами. Наче трішки відстають. Натиснув на ручку – відчинилися. Невже вона забула замкнути на ніч двері? Хоча це й на краще, легше буде з усім упоратися. Він тихесенько зайшов до кімнати, схилився над ліжком і у світлі, що проникало крізь вікна, побачив – ліжко порожнє.

Старе курвисько пішло ночувати до свого пенсіонера? Він засміявся з цієї думки. Вона часу не гає – з ним нічого не вийшло, то іншого знайшла. Не дарма його бабуся каже, що Надія Павлівна гуляє більше за всіх мешканців їхнього будинку. Ніяк зупинитися не може…

І що тепер робити? Пригадав кадр із якогось фільму – герой заходить у квартиру, вмикає світло і – вибух… Можна й так.

Він підійшов до вікна спершу в кімнаті, потім у кухні. У кімнаті вікно було зачинене, у кухні – відчинена кватирка. Зачинив. Увімкнув газ.

Усе. Увійде, клацне вмикачем і – кінець…

Як і годиться, повитирав сліди від пальців кухонним рушником. Ручку на дверях протер вовняною рукавицею. Зачинив двері й вийшов… А потім подумав – нащо було витирати відбитки пальців, якщо все й так вибухне? Недосвідчений він злочинець.

Але хіба людину, яка бореться за своє щастя, можна вважати злочинцем?

Вийшов у сніг. «Отака вона, любов, – подумав. – Якби міг бути з будь-ким, якби не любив так сильно і віддано, якби не мав такого чистого серця – то всі були б живі». І він – теж, і всі були б щасливі.

Перед дверима в під’їзд кіт грався мертвим горобцем. Він його підкидав, потім ловив, потім знову підкидав і знову ловив. Врешті поклав на сніг і взявся ніжно облизувати – голову, крила, дзьоб. Облизувати і муркотіти. «Отака вона любов», – подумав він. Кіт любить упольованого горобця.

Останній місяць його ламало – то любив себе, то Ніну, а Ніну можна було врятувати, лише пожертвувавши любов’ю до себе. Ніну можна було викрасти з лікарні, закинути на заднє сидіння машини і відвезти далеко-далеко, якнайдалі від цього світу умовностей і стандартів. Вона ж була геть інша за цей світ – нудний, сірий, пострадянський, просочений вірою і любов’ю до мафії чи бодай до кримінального кіно. Чи до мексиканських сералів і ворожок-шептух.

Він не раз мріяв про те, як викраде її, а потім занурить у свою пристрасть, у свою любов, у свою ніжність, і вона розтане, вилікується, опам’ятається, бо він не вірив, що ця жінка могла так просто втратити глузд.

Тепер, коли вона була поза зоною його досяжності, йому здавалися дріб’язковими й безглуздими ті бар’єри, які зводила між ними його сім’я. Тепер, коли її відсутність так боляче рвала нерви, він не вірив, що Ніна звабила його за допомогою чарів – версія Ганни Василівни, чи за допомогою сексу – батькова версія.

– Ти, синку, напав на жінку, яка просто вміла тебе правильно вкласти в ліжко і цим користувалася, – повчально казав батько.

«Судить усіх по собі», – думав Гречка.

Бо навіть на відстані він її любив. Невже родині так складно було зрозуміти, що їхня дитина здатна любити? Вони, такі поважні, доброчесні, толкові, навіть гадки не мали, що він може просто когось любити, без чарів, без вроків, безкорисливо. Але ще більше їх дивувало у цій ситуації те, що і його, самотнього повелителя іграшок, можуть любити. У це ніхто не вірив, кожен хотів відкрити якийсь дивовижний секрет, якусь страшну таємницю, якусь корисливу мету, яка стала причиною Ніниної прихильності до їхнього нащадка.

Після того, як її фотографія з’явилася в газеті, лаконічно підписана – «дітовбивця», усі в його родині винесли Ніні вирок – вона у тебе негарна. Не гарна.

– Та-а-ак, – багатозначно тягнув батько гуму, – красунею її точно не назвеш.

– А чи я тобі не казала, що то чари? Який притомний хлопець зможе таку полюбити? Та вона проти тебе – ніщо, – казала бабуся Ганна Василівна.

Тільки на Гречку цього разу висновки його сім’ї справляли зовсім протилежний уплив. Помалу він починав ненавидіти цю сім’ю.

Йому здалося, що знає, хто став причиною його нещасть, – ця велика, складна і не зовсім чистоплотна конструкція, яка зветься «шанована родина». Йому захотілося раптом збити з них пиху – аякже, «шанована»… Він їм іще покаже, він, іграшковий тиран Осип Гречка.

І захистить – від них? – Ніну. Єдину, кого він любив. Єдину жінку, яка дала любов йому. Яка була йому рівнею. Яка втішала, коли було боляче, заспокоювала, коли було страшно. Вона ж дала йому те, чого жодна Ганна Василівна і жоден батько не зможуть осягнути своїми «шанованими» мізками.

Гречка приходив до неї в лікарню, але Ніна відмовлялася з ним спілкуватися. Бліда, худа і холодна, як бурулька, вона мовчки і беземоційно терпіла його обійми.

Вона була в якійсь далекій заплутаній реальності, але почувалася цілком щасливою. Лікування пішло на користь – Ніна трохи погладшала, іноді навіть усміхалась, і її очі сяяли. Лікарня була розташована в старовинному магнатському замкові. Усе тут було обдерте, потворне. Потворні люди вештались алеями парку, кричали в простір потворні слова, говорили про потворні речі, а Ніна вигідно вирізнялася з-поміж них своєю чистою ніжною вродою, якої не міг замаскувати потворний лікарняний одяг. І нехай його тато скільки завгодно каже, що вона не красуня. Гречці вона здавалась найвродливішою у світі.

Він приїздив до неї на цілий день, і вони гуляли. Гречка дивився в її глибокі, як лісові озера, очі, що в них аж хотілося втопитися. Думав: «Моя рідна здивована рибка, моя мила зозулька». Після таких відвідин йому хотілося зробити щось хороше. Хоч він уважав, що відвідини – це вже щось хороше. Жоден інший хлопець із його суспільним становищем не відвідував би колишньої збожеволілої коханки. А він – відвідує.

Відвідував, аж поки одного разу йому сказали, що Ніна відмовляється до нього виходити з палати. Відмовляється, і все. Тоді він тиждень ходив сам не свій. Як це – відмовляється? Що значить – відмовляється? Замість вдячності, замість ніжності – відмовляється? Лютував. Кричав на батька і на мачуху. Виливав каву в раковину – пересолоджена. Виливав борщ – сама їж, дурна куховарко, твій борщ огидний. Гримав дверима так, аж розбив скло в дверях. І врешті – написав листа. Лист йому здався занадто примітивним, тому він попросив у мачухи – поетеса все-таки – переписати. Вийшло таке:

«Моя мила тепла мишко. Я так перед тобою завинив, що іноді ненавиджу тебе за це, ненавиджу за ті великі подушки щастя, якими ти обкладала мій заслуханий і задивлений у себе світ, якими наповнюєш моє життя, а я тупаю ногами і кричу – мало, мені треба оте і оте, для більшої вірогідності моєї власної історії, якої я не можу скласти. Не складається моя історія. Не будується. Нема ні яскравих персонажів, ні величних почуттів, лише чекання і тупання ногою – чому воно так?

А ти терпиш. Мій сірий метелику з красивою чистою усмішкою, в якій так багато всього – і сонячних зайчиків, і маленьких шпильок, якими проколюється моє серце в багатьох місцях, і коли в мене запитують, де я зробив собі пірсинг, відповідаю, що на серці, але не на тому м’язі, що качає кров, а на тому романтичному серці у вигляді чоловічої передміхурової залози, яким позначають любов.

У твоїй усмішці багато страждань. Але я тебе пам’ятаю іншою, худенькою і засмаглою, зі стриженим під хлопчика волоссям, просто з озера… Ти ніколи не вважала себе красунею, і це врятувало тебе від страждань, від власних примх, від зверхності і байдужості, бо якби ти знала, яка ти гарна, то була б однією з тих байдужих легковажних дівчат, які в молодості розбещені, а на старості – жорстокі, нестерпні й вимогливі до інших. Це тебе врятувало.

Ти – мій сірий невтомний метелик, моя пахуча материнка, мчиш своєю швидкою ходою, підстрибом у майбутнє, летиш, і твої зеленаві очі – очі наполоханого метелика – блищать від весняної алергії на пилок. І мені хочеться тебе зупинити, на хвилину вповільнити твоє життя і твою катастрофу, сказати – почекай, але в тебе вологі очі – чи від алергії, чи з утоми від життя, і я ловлю на льоту пилок, пахучий пилок твого запаху і голосу, найлюбіший пилок твого життя».

Наступного разу, коли він приїхав у лікарню і вона знову відмовилася вийти, він передав їй через лікаря листа.

– Не знаю, чи вона зможе прочитати, бо ліки, які ми даємо, вповільнюють роботу мозку, – пояснив лікар, але обіцяв передати.

Ще через день він подзвонив Гречці – Ніна прочитала листа, і тепер їй промивають шлунок. Ця божевільна жінка назбирала заспокійливих таблеток – ховала від медсестри під язиком, потім пхала під матрац і, зрештою, випила їх за один раз.

– Що ви їй такого написали? – хотів вивідати лікар, коли в смерть переляканий Гречка примчав у лікарню, боячись не застати Ніну живою.

Його впустили в палату – він схилився над блідим обличчям жінки, яку любив. Синювата, холодна і така приваблива, як ніколи досі. Він схилився над нею, поцілував німі повіки, щоки, чоло, волосся – злипле, давно не мите волосся… Жодній іншій він би такого не вибачив, але їй простив. Він думав: «Пташко моя, моя сіра самотня пташко». Грів у своїх її холодні безживні руки і шепотів:

– Крильця тобі нагрію, твої малесенькі крильця нагрію.

Лікар, дивлячись на ці вияви любові, поплескав його по плечу і заспокоїв.

– Вилікуємо. Тільки більше не пишіть листів, ви ж бачите, що це за дама. Найменший емоційний подразник – і зрив.

А зараз Гречка сидів під під’їздом жінки, яку збирався підірвати газом, і дивився на кота, що ніжно облизував мертву пташку. Чи не таку саму пташку він облизував кілька днів тому в лікарні? Чи не так само, як цей кіт, він задушив Ніну, теплу красиву пташку, яка любила життя і Гречку, розмовляла свіжим яблучним голосом і співала дитині колискові своїм фруктовим тембром…

А він її задушив. І мабуть, задушить іще одну, і цією пташкою буде навіть не Надія Павлівна, а його бабуся… Мороз по спині – якщо справді, немов у кіно, від іскри вмикача спалахне і вибухне Надьчина квартира, то поверхом нижче вибухне і квартира його бабусі… його любої бабусі, ще однієї пташки, яка любила Осипа Гречку… Їх лише двоє, жінок, які дали йому любов, і що ж, тепер оце він знищив обох?

Переляканий заєць

Підійшовши до свого помешкання, Надька побачила, що двері відчинені. Два дні тому вона забула замкнути квартиру. Бо звідси тоді вийшла щаслива забудькувата, хоч і чимось отруєна, Надька. А повернулася – самотня і хвора.

Під вечір Надька зрозуміла, що її шкіра гаряча, як сльози першого кохання, що її тіло палає. Надька обтерлась водою, розбавленою оцтом, випила кілька горняток шипшинового чаю і вкрилася всіма ковдрами, що були в хаті. Але вранці вона не прокинулася. Прокинулася вже по обіді, така ж гаряча, і ніяк не могла виборсатися з павутини заплутаних снів. Вона не вставала з ліжка, сподіваючись, що до вечора вигріється і видужає, але їй не легшало. Надьці геть не хотілось їсти, тому вирішила поспати ще трохи, тоді на ранок уже напевно видужає.

Ніяк не могла змиритися з думкою, що вона – це лише купка тліну з пульсуючими метастазами усередині, купка гнилої плоті. Здобувши нарешті здатність плакати, Надька це робила цілісінькими днями, оплакуючи свою діамантову минувшину, свою самотню діамантову минувшину, так і не знайшовши гідної оправи для свого тіла. А тепер – он вона, та оправа, пожирає її зсередини.

Надьці було шістдесят. Хоча тіло було, як у сорокарічної – ноги без целюліту, з підтягнутими м’язами, трохи худі і кощаві, але досі гарні. Живіт роздутий, та якщо не снідати, то до середини дня він ставав майже нормальний.

Обличчя виглядало на п’ятдесят, якщо не придивлятися зблизька. Придивлятися до свого личка вона нікому не дозволяла і завжди ставала до світла спиною. І ніколи не акцентувала уваги на повіках, як це роблять старші жінки за допомогою косметики. Ні, Надька найважливішим елементом власного обличчя вважала свою усмішку. Вона досі мала цілком пристойні зуби, може, не такі білі, як раніше, але міцні, доглянуті і гарної форми. Тому усмішка була не протезно-біла, як це буває в жінок її віку, а молода. Тому Надька усміхалася.

Її груди досі пахли пристрастю. Блискуче, гладеньке, шовковисте волосся, зібране в кулачок на потилиці, яке вона іноді накручувала на бігуді і розпускала, було приємне на дотик, і коли Надька нахилялася до чийогось вуха, щоб про щось прошепотіти, волосся приємно лоскотало співрозмовникові щоку.

Їй би ще жити і жити. До неї повернувся чоловік, усе так вдало складалося. За що їй така хвороба?

Вона була як весняний вітерець, як неміцне домашнє вино – ароматна, доступна, без зайвого пафосу, дуже приємна. Їй би пожити хоч би трохи легко і безтурботно. Надьчине життя лише недавно наповнилося якимось особливим сенсом, а їй уже пора на той світ.

Це був важкий період для Надьки. Вона не могла стриножити свою розбурхану плоть і наказати тілові – будь здорове, живи. Якась неймовірна нудьга її охопила і не відпускала, і ця нудьга називалася – Толічка. Так довго вона його ненавиділа, так страшно вона його любила, так нестерпно було жити у світі, у якому не було вже ні найменшого шансу, жодної можливості побачити його кульгаву самотню постать, яка суне повільно вздовж вулиці і яку можна було б іще тоді наздогнати, і напоїти гарячим какао, і перепросити, і простити… А шансу не було, бо нащо йому хвора жінка?

Надька поїхала в монастир. І довго не поверталася додому. Бо там на неї чекали сумніви і пристрасті. Добру частину свого життя вона провела у сплячці, намагаючись забути свого колишнього чоловіка. А коли прокинулась, життя з подвійною порцією страждань і бажань чекало на неї. Тут, у спокої чорних суконь, у сутінках довгих алей і альтанок, в яких сиділи мовчазні черниці і перебирали чотки, Надька заспокоювалась і ні про що не думала. Білий сніг і чорні черниці – цей мінімалізм її заколисував. Тільки не було часу заколисуватися. Треба було вирішувати. «Мабуть, він скучив», – думала вона про Толічку. Хтозна. Може, йому бракувало прохолоди її голосу і квіткового запаху її волосся, і відчуття, що життя має сенс. А може, заспокоєно повернувся додому, з відчуттям виконаного обов’язку.

Врешті вона вирішила ризикнути. Зібрала речі, дала Анці ключі від квартири – щоб квіти поливала, і пішла в лікарню.


Ще не відійшовши цілком після операції, Надька вирішила їхати додому – ще не затяглися шви, ще не вилікувалася, ще не загоїлася рана… З їжі вона могла проковтнути тільки сире яйце, але заповзялася – додому. Їй чомусь здалося, що варто опинитися на своєму ліжку, добре виспатися, поїсти домашньої їжі, й вона оговтається.

Але не оговталася. Двічі на день приходила медсестра обробляти рану. Надька пластом лежала в своєму ліжку, температура не спадала, їсти не могла, але це все квіточки, порівняно з найгіршим – вона попросила у медсестри дзеркало. І медсестра дала. І тоді Надька зірвалася на ноги, кров і кал текли по її животу, розкрита рана пекла, було так боляче, що вона гепнулася з усієї сили назад у ліжко, і медичка обурено сказала:

– Ви так ніколи не вилікуєтеся.

А Надька не знала, що їй дужче пече – біль чи усвідомлення, що вона вже не вродлива.

Як так сталося? Місяць хвороби, і все?


Боберко знав точно – він Надьку любить. А вона захворіла. А якщо він її любить і вона хвора, то треба навідати. Хоча після тієї важкої трагедії, яку він пережив із сином, йому було не до Надьки. Він спивався, гуляв із хвойдами – йому хотілося якнайповніше відчувати життя, забувши про все решту.

Серед його друзів з’явилася жінка, дуже схожа на Надьку. Вона працювала продавщицею, була трохи старша за нього, і він уважав, що це «пікантно». Звалася Танічкою Ваваліною.

Людей поділяють на дві категорії – ті, які ще чогось чекають від життя, і ті, які пригадують усе прекрасне. Танічка Ваваліна ще чогось від життя чекала. Вона сама не знала, як це вдалося, але до шістдесяти років вона дожила Танічкою Ваваліною, не перетворившись ні на Тетяну Петрівну, ні на пані Ваваліну, ні на бабусю Тетяну. Залишилася Танічкою, яка хіхікає в кулак, кокетливо закочує очі від здивування, потайки вночі пише довгі сумні вірші про втрачені надії, хоча сама і досі надії не втрачає.

Її вірші колись друкували в жіночих журналах, і вона, як справжня леді, подавала руку долонею вниз, натякаючи, що ту руку варто було б поцілувати. Щоправда, місцеве хамовите чоловіцтво не сприймало вишуканості Таніччиного жесту і мало хто прикладався до її старої сухої руки з червоним манікюром, аби чмокнути пергаментну шкіру, напарфумовану тим особливим різновидом духів, які здатні збуджувати найнеймовірніші мрії та штовхати до шалених вчинків.

Парфуми Танічка Ваваліна вміла вибирати чудово. Що-що, а це був її козир. Коли Танічка опинялась у парфумерному магазині і вдавала з себе дружину депутата, то з продавщиць стікало сім потів, бо поки вона не перенюхає всіх можливих варіантів, доти нічого не купить. Елегантно схиляючись над смужечками ароматизованого паперу, вона командувала:

– Кави. Заслабкий запах, поновити. Кави. Покажіть пляшечку.

Танічка Ваваліна, стоячи під прицілом обурення і пошматованого терпіння продавщиць, жувала задумано губами, розглядала полиці й дозволяла роздивлятися себе. А там було на що подивитися. Яскраво червоне волосся спускалося до лопаток довгими підкрученими кетягами, а далі густо чорнішало. Пронизливий погляд світлих очей вдало відтінювали сині тіні, й Боберко потроху почав її відвідувати – гвоздики, цукерки, коньяк… Боберко потроху почав нюхати зблизька так важко підібрані парфуми і поволі від них чадіти. Але найважливіше, що мала Танічка Ваваліна й чого не було в Надьки, – це обіцянка…

Але ж Надьку він любив. Наприкінці лютого її привезли додому після лікарні. Зеник на роботі сказав Боберкові – вдома вже Надія Павлівна, йди провідай. Навіть передав, що чекає вона Боберка, а не так часто вона когось чекає, щоб ігнорувати це чекання.

Йому дуже не хотілося йти – не любив хворих. Любив здорових, сповнених життя людей, і її любив – за ті іскри, які вона випромінювала, така гаряча і справжня Надька. Така галаслива сміхотуха, вродливиця, мисливиця на чоловічі серця.

Але треба, то треба. Боберко купив кілька грейпфрутів, банку гранатового соку і зателефонував їй, щоб попередити про свій прихід.

Надька насилу звелась на опухлі жовті і потріскані ноги, накинула халат і, тримаючись за стінку, пошкандибала запарювати для Боберка каву. Вона соромилася себе і своєї болячки, соромилася говорити, бо безсилий язик плутався між зубами, як п’яниця на темній дорозі. Але Надька знала, що треба вдавати з себе гарну та сильну, як робила це протягом життя. Тому випростала спину і усміхалася тонкими та порепаними від хвороби губами, прикриваючи пожовклі зуби.

– Ходімо на кухню, – запропонувала, і, йдучи попереду, силкувалася не згинатись, не горбитися, щоб не розпізнав її хвороби, яка весь час намагалася скрутити її в клубок.

Колись Надька грала в провінційному сибірському театрі другорядні ролі. До акторства вона не мала хисту. Але в житті вміла пересилити себе в найважчий момент і зіграти так блискуче, що лише найближчі люди здатні були розпізнати фальш – за тим, як тремтить підборіддя при кожній усмішці, як жорстоко впинаються нігті у долоні, щоб пересилити біль і до останнього рівно тримати спину – красиву і струнку, із гладенькою лінією плечей і гордовитим вигином шиї.

Боберко спершу не помітив її хвороби. Надька видалась йому трохи блідою, зовсім трошки схудлою і ледь-ледь засмученою. Але що далі, то важче було Надьці тримати рівненько тіло з великою кривавою раною посередині, ретельно прихованою за бинтами і болем подряпаних у кров долонь. Дедалі важче було усміхатися, тримати в напрузі язика, щоб кілька мовлених слів пролунали чітко. Халат здавався Надьці страшенно важким, голова розпухлою кулею весь час намагалася похилитися на плече. Гаряча кава ошпарювала нутрощі і перетворювалася на металеву голку, що прохромлювала Надьку зсередини і забивала дух.

– Я відпочину трохи на дивані, а ви мені розкажіть, що там і до чого, – запропонувала врешті знесилена Надька, звелася зі стільця і попрямувала до канапи.

Але халат був такий важкий і довгий, що врешті вона впала під його тягарем просто на підлогу і заплющилася. «Нехай думає, що хоче, я все одно помру», – вирішила Надька і розслаблено зомліла.

А очунявши, побачила, що й далі лежить на підлозі. У Надьчиній квартирі підлога була цементна, лише колись тимчасово кинуто поверх неї лінолеум. Надька так і жила, чекаючи кращих часів, коли збере трохи грошей і покладе паркет. Тим часом носила теплі капці, щоб не мерзнути в ноги.

І ось вона лежала на холодному цементі, вкритому шматком кольорової гуми, а Боберка не було. Ніде. Надька гукнула в простір, але простір був залитий холодним цементом – зацементований світ мовчав просто Надьці у вічі, вона не могла поворухнутись, стиснута зусібіч, закам’яніла. Холод заповзав у легені, і не маючи сили підвестися, вона знову зомліла.

Очуняла наступного ранку на дивані, куди її переніс Зеник. Вона, безборонна, лежала обличчям до вікна і з жахом дивилася на світ, що зазирав до неї крізь фіранки, загрозливий і жорстокий. Її охоплювала паніка від самої лише думки, що колись доведеться вийти надвір – беззбройною стояти перед людьми, жорстокими, корисливими, по вінця сповненими ненавистю до кожного, хто від них відрізняється, – долею, світоглядом, виглядом… Стояти перед людьми, які мчать, наче дикі коні, шляхами своїх бажань, і готові розтоптати будь-кого слабшого за них. А Надька слабша. Вона стара, хвора і нещасна. Вона слабка.


Боберко перелякався, що вона помирає. Що довше тягнувся вечір, то дужче лякала його ця зустріч. «Надя, мабуть, думає, – розмірковував Боберко, – що все життя мною маніпулювала, а тепер у неї заболіла кишка, вона стала схожа на стару потвору і я маю за нею доглядати?» Раніше ні разу не передавала Зеником, що чекає на нього. Це він набивався їй у друзі, бігав за нею – і хоч би найменшу винагороду отримав… Але варто їй було захворіти – і на тобі, приходь і доглядай за мною до смерті. Так?

Він заради Надьки переїхав до міста ще в ті часи, коли вона брехала про свій вік і казала людям, що їй тридцять п’ять. Надька тоді й справді була квітуча, мала гарні руки, тонкі брови і довгі стрункі ніжки, які вона вважала за зайве приховувати від світу. Її погляд був трохи запаморочений сном, каламутний і відсутній, і здавалося, що там, у тих затуманених дрімотою зіницях криються бозна-які розкоші й таємниці. Боберкові по спині бігали гарячими лапками якісь комашки, варто було побачити Надьку. Йому хотілося підняти пальцем її біле кругле підборіддя і поцілувати кінчик ошатного рівненького носа. Але ні разу вона йому не дозволила цього зробити.

А тепер – будь ласка, приходь і доглядай за мною до смерті. Еге?

Ця перспектива лякала Боберка, тому він увесь вечір чекав слушної миті, щоб утекти. Але коли ця раптово постаріла і споганіла жінка з жовтими плямами на обличчі почала зомлівати – він перелякався до нестями. Йому здалося, що зараз у нього на очах помре людина. А він же слабкий. Він сам може зомліти, побачивши кров. Боберко вихопився з хати і помчав до Анки, Надьчиної сусідки.

– Там із Надькою щось! – гукнув із порога.

Анка вийшла до нього, зав’язуючи халат. Перед нею голосно дихав товстий задиханий чолов’яга з круглим червоним обличчям, а спершу здавалося було, що то маленький хлопчик прибіг до Анки. Вона почала набирати номер медсестри, яка приходить робити перев’язки. За Анкою вийшов Зеник у трусах. «Ого, вони що – коханці?» – здивувався Боберко. А Зеник, фотолюбитель, уже наставив на нього об’єктив – переляканий погляд, похилі плечі, чоловік, який втікає від неприємностей. А далі Зеник іде – у трусах і тапках – дивитися, що там із Надькою. Підіймає зімлілу жінку з підлоги, переносить на канапу, вкриває ковдрою.

– Ти ж не чоловік, а заєць переляканий, – каже зневажливо Зеник, – це ж треба, покинути хвору жінку на підлозі, а самому втекти.

– Я думав – вона помирає. Я перелякався.

– Це ж твоя любов чи ні? – запитує сердито Зеник. Він не любить, коли його посеред ночі відривають від важливих справ.


…На небосхилі її життя погасли зорі. У темряві, покресленій місяцем на кубики і ромбики – нікого. Ніна теж ніхто. Розмовляє з собою про життя. З ким іще поговориш? Ніхто не зрозуміє, не вислухає. Кожен думає про себе. І Він. Завжди – тільки про себе. Її мама казала – цей із тих хлопців, яким начхати, що відчуває жінка поруч із ними. Будеш гарною – добре. Здоровою – кохатиме. Щасливою – прийде в тепло твого щастя. Але щойно трішечки занепадеш – покине. Винищить усе навколо і покине саму в безплідній пустелі відчаю.

Мама казала – цей знищить. Ніна не послухалася. Думала – любов’ю вилікує його егоїзм, зцілить, розбудить у ньому людину. Думала – приїхав її від болю рятувати після смерті чоловіка. А він убив синочка. Знала, що він. Але нікому не скаже – навіщо? Їй уже нічого втрачати, а йому – є. Нехай усі її ненавидять, кажуть, що дітовбивця, вона на це заслуговує. Бо якщо любов жінки виявилася безсилою, щоб урятувати тих, кого вона любить, отже, ця жінка заслуговує найгіршого.

Він курив міцні цигарки, по-жіночому вставляючи їх у мундштук. Його пальці, жовті й холодні на кінчиках від поганої циркуляції крові – так буває в усіх курців – залізли Ніні під сарафан, і вона нічого не сказала, ні пари з вуст. Бо він проникав у її думки і мучив її, то зникаючи на місяці, то з’являючись і виймаючи з-під шкіряної маринарки пожований букетик сезонних чи тепличних квітів. Вона була найщасливішою людиною у світі, беручи той пожований букетик із прокурених пальців.

Ніну в дитинстві іронічно називали балеринкою – за незграбність. Вона була неоковирна і стихійна. Коли кудись квапилася, то вслід за нею валилося і падало – вази, стільці, горнятка. Вона коротко стригла нігті й любила їздити верхи. І природу любила. Гуляла сама в лісі, вистрибувала на коня, навіть якщо він не був осідланий, і мчала, – і у цьому була дуже зграбна, ніколи не впала, бо притискалася до кінської спини всім тілом і зливалася з ним, легка і вправна.

Їй не подобалися його дотики, а іноді він робив боляче. Ніні не подобались його поцілунки і клейка слина, що осідала на щоках та в ямці між підборіддям і нижньою губою. Ніні не подобалось, коли він запихав їй у вухо язик. Не подобалося, коли він брутально брав у жменю її волосся і тягнув униз – це був такий кінематографічний жест. Але їй подобалося відчуття авантюри й азарту. Їй подобалось усвідомлювати, що цей вибір, на відміну від решти, вона робить сама. І якщо це буде помилка, то буде її помилка. А якщо досягнення, то її досягнення. Поруч із Гречкою вона почувалася безпорадною татарською полонянкою і шпигункою, оспіваною українським мистецтвом покриткою і занехаяною та приниженою жінкою, яка кохає. Іноді вона його ревнувала до дівчат, що сиділи в його машині.

– Та поглянь, які вони страшні! А ти – моє гарнюнє сонечко, – казав він їй.

І Ніна була спокійна, бо якщо її незграбність його приваблює, то в системі Греччиних цінностей звабливість інших дівчат нічого не варта. Їхні взаємини тривали довго – років зо два. Вона не змогла б точно сказати – тоді в неї було відсутнє відчуття часу. Десь тоді Ніна вступала вчитися, та від першого дня навчання не ходила на пари. Спершу її не виганяли через регулярні капіталовкладення батька – о, її батько, ця далеке медове сузір’я на зоряному небі її щастя! – а вона тим часом бігла під університет на побачення до Гречки. Коли Ніна пізно вночі поверталася додому з блискучими від щастя та сексу очима, її мама кричала:

– Як можна було впасти так низько?

Мама здавалася Ніні навіженою.

А потім він її покинув. Вона сиділа на канапі, широко розплющивши очі, наче велетенська зеленоока гола риба, і не плакала – просто дивилася на Осипа Гречку, а він не розумів, про що вона думає за тим далеким поглядом. «Що вона замислила?» – думав Гречка і потай дуже хотів, щоб вона замислила щось підступне, щоб зупинила й залишила його собі, як дитину, як ляльку. Але Ніна не зупиняла. Лише гризла мариновані огірки і запивала їх чорною-пречорною кавою, гіркою-прегіркою. Їй було боляче. Кава всі почуття робить гострими і нестерпними, а Ніні страшенно хотілось сягнути апогею цієї нестерпності почуттів. Вона хотіла плакати, кришити керамічний дріб’язок із шаф – усіляких гномиків, рожевих янголят, гусочок, лебедят і корівок. Цей гіпсовий мотлох роками носили в її дім гості, вітаючи зі святами та ювілеями. Її життя в той час схоже було на життя вина в закоркованій пляшці.

І тому вона вирішила побудувати нове життя, гарне і щасливе, із кимось іншим, щоб Осип Гречка помер від заздрощів, – захлинувся ними і помер. Ніна іноді хотіла його смерті.

Вона ніколи не була вродливою. Вона мала невиразне ім’я. Вона не знала в школі краще за всіх математики і не вчилася музики. Так собі, гидке каченя. Їй навіть на думку не спадало, що хтось колись зможе її любити. З нею цілувалися не дуже гарні хлопці – так, задля практики. І молодий Боберко нізащо б із нею не одружився, якби вона вчасно не завагітніла – на зло Гречці. Він розглядав її як тимчасовий досвід, а кохав якусь Альону, доньку директора м’ясокомбінату та власниці кількох яток із кольоровим, імпортним одягом, який Ніні навіть не снився. Тому Альона одягалась із шиком – яскраво-фіолетова куртка, яскраво-зелені штани. Коротке чорне волосся, як в Уми Турман у «Кримінальному чтиві», і малий Боберко, потираючи від щастя руки і скроплюючи Нінине обличчя бризками слини, піднесено казав:

– Ця Альона мені сьогодні усміхнулася в автобусі… Ти знаєш, який у неї тато крутий? Директор м’ясокомбінату! Оце так дівчина – і гарна, і багата. Просто мрія. Казала, їй тато «дев’ятку» подарував…

«Яка чудова дівчина, а головне, одним пострілом можна двох зайців уполювати – і матеріальні проблеми розв’язати, й особисті», – подумки насміхалася з нього Ніна.

А от Гречка… Іноді він був такий беззахисний. І багатої нареченої не шукав. І мама його спилася, і батько його не любив. І він скручувався клубочком на її дивані, а вона занурювала в його чудове густе волосся руку і думала – мій великий дивний кіт. Він був єдиний, в усьому світі не було більше хлопця, який вважав Ніну гарною.

Гречка був схожий на її тата і годував її медом.

Ніна змалечку не любила меду, як і все занадто солодке. Вона любила гострі страви й гострих людей. Мед оповивав солодкою плівкою рот, і потім іще довго хотілося пити чи закусити квашеними огірками. Матуся, яка все життя виготовляла гліцеринове мило у формі різних квітів і фруктів, додавала в нього мед. І для Ніни мед асоціювався з милом.

Але одного разу, коли велетенські риби плавали в акваріумі-стіні у ресторанчику, де вони з матусею їли недільну порцію морозива з горішками і полуничним варенням, їй раптом засмакував мед. Видавався їй блискітками на бісквітовій сукні тістечка на таці у гарненького усміхненого кельнера. Ніна навіть не розгледіла, що це мед, так і проковтнула разом із молочним коктейлем. Кельнер повертався разом із ними додому і подарував їй білого великого бегемота в сукні. А потім Ніна довго пригадувала медові тістечка, і вони пахли їй татовою усмішкою – бо той кельнер виявився її татом, який через чотири роки відсутності знову повернувся до них із мамою. А потім знову їх покинув, щоб наздогнати одну зі своїх недосяжних мрій. І знову повернувся. І знову покинув. І так покидав-повертався все життя, а вони з мамою, зачаровані його усмішкою, чекали. Медом пахла їхня вкотре відновлена родина, і мама додавала його не лише у вариво, яке, застигаючи, перетворювалося на екзотичне мило, але й у вівсянку, якою годували Ніну. А ще – у жовті з бронзовою шкірочкою сирні пляцки, які мама поливала вже на блюдечку сметаною і сипала кілька крихт меленої кориці. А ще мама додавала мед до паски, і паска виходила особливо пружна, солодка і духмяна, як поцілунок.

Відтоді Ніна любила їсти мед, хоч він іноді обпікав піднебіння.

Одного разу, у бабусі в селі, вона побачила здаля бджолиний рій, що повертався до кількох, поставлених просто біля лісу, вуликів. Вулики з’явилися зовсім недавно, мабуть, пасічник вирішив наточити трохи меду з лісових квітів та бузини, яка саме розкішно квітла на узліссі. Повернувшись у село, вона розпитала, хто тут у них пасічникує, бо хотіла купити трохи меду. Бджолярувала самотня вдова, яка мешкала далеченько від села на хуторі.

Баба Текля колись давно зіграла в колгоспному театрі лисицю. І так гарно їй ця роль пішла, що режисер районного заводського театру – заводу імені Леніна, що виготовляв колеса – запросив дівчину до себе на ніч. Ця ніч і роль справили на жінку таке неймовірне враження, що тепер, на старості, вона розповідала історію свого акторства кожному, скрушно похитуючи головою, мовляв, який талант пропав, тобто – її талант.

У баби Теклі була червона хустка з ружами, вона досі знала напам’ять п’єcи, які тоді ставились у театрі, про трактористок і доярок. А ще вона любила секрети. Вони залягали в сутінках її саду, у затінку зморшок, вона вся, цілісінькою поставою, руками і тілом – була секретом. Поралася на пасіці, блукала поміж вуликами, дрібненька і згорблена, а на її обличчі нічого не відображалося. Зате, коли баба Текля помічала потенційного глядача, – вона випростовувалася, її обличчя ставало виразне і яскраве, а пасіка перетворювалася на театр зірки заводу імені Леніна, що виготовляв колеса, а баба Текля – на торбу з таємницями.

І одну з цих таємниць вона довірила Ніні, у ражі обпльовуючи їй вухо. А таємниця полягала в тім, що існують на світі чоловіки, які гасять на небосхилі жіночого щастя зорі. Саме такими словами пафосно прошепотіла баба Текля Ніні на вухо, а потім відійшла вбік, подивилася на неї з-під лоба і загадково усміхнулася. У житті баби Текли таким чоловіком був режисер заводського театру, який наобіцяв їй золоті гори, а потім нічого не дав, навіть малесенької ролі в своєму театрі. Подарував їй мрії, які потім сам і зруйнував.

Ніна хотіла купити меду, а в баби того добра було багато і різного. Ніна стояла посеред пасіки під ласими поглядами бджіл, яким жала терпли – так хотілося віддати свої життя, покусавши Ніну за голі ноги. А потім баба завела її в царство бочечок і збанків, глечиків і ступ, наповнених медом, який відрізнявся один від одного так само, як відрізнялися між собою квіти, з чийого пилку той мед створили комахи. Баба Текля давала їй куштувати кожен сорт, вчила, як його правильно нюхати, і аж тоді, коли Ніна вибрала кілька сортів, пообіцяла перелити їх у банки і принести наступного дня.

– Мед колючий, як крупинка солі в оці, і солодкий, як стиглі паперівки. На цьому треба знатися. Кожен мед, як і кожна нова роль, має своє обличчя, і його треба розпізнати. Але коли ти навчишся відрізняти за найнепомітнішим відтінком запаху один мед від іншого, то твій нюх стане такий досконалий, як нюх мисливської собаки.

Нюх мисливської собаки Ніні не загрожував. Колись матуся повела її до лікаря, дівчинці поколупалися в носі довгим металевим гачком, вирвали шматок м’яса, який, на думку лікаря був поліпом і заважав дихати, і відтоді Ніна майже втратила здатність розпізнавати запахи. Навіть якщо якийсь і відчувала, то переважно – горлом, а не через ніс.

Гречка її покинув, заїдаючи ранковий чай медом із гречаного цвіту, який вона замовила в баби Теклі. Гречка їв гречаний мед. Вона сиділа гола на дивані, щойно після кохання, розслаблена, розпарена, закохана, готова за ним хоч у пекло, хоч на плаху, а він її покинув – так невимушено, наче засмажив на сніданок омлет. І їй тоді здалося, що він саме з тих чоловіків, які гасять зорі…

З Боберком вона схитрувала – на зло, щоб привернути до себе увагу, щоб загнати у цього перевертня Гречку осиковий кілок – хай знає, як воно…

Але Боберко – то одне, а дитина – інше… Дитина, те, що виросло в тобі, наче продовження руки чи живота, і любиш її, незважаючи ні на що, любиш понад усе… І як він, Гречка, міг позбавити Ніну цього продовження? А завтра він їй що, руку вві сні відрубає? Чи ногу відріже? А потім скаже – чому ти сама себе не хочеш урятувати і зробити щасливою? І напише любовний лист. І ображатиметься – як ти могла цей лист не прочитати, я ж із найкращими намірами…

Темрява, покреслена місяцем на ромбики і квадрати. Вона сидить на ліжку і пошепки розмовляє з собою – а з ким іще? Більше ніхто не зрозуміє.

– Я розумію, – сказала дівчина в кутку.

– Чому тобі ліжка не дають? – запитала Ніна, бо в цій кімнаті ліжко було одне, а їх двоє.

– Я на підлозі сплю. Мене звати Світлана.

Зорі згасли…

Любов

Анатолій Лук’янович вирушив до крамниці. Спершу він плавно рухався в снігу, вибираючи місця мілкі та тверді – вершечки тротуарів або купини замерзлої трави. Та старість і безсилля брали своє. Обережно обходити подвір’я було занадто довго, тому Толічка наважився і пішов просто через кучугури.

Його ліва нога важко згиналася і слабко підіймалася догори. Толічка ще в Москві, працюючи на заводі, покалічив ногу. Тому ноги в нього ступали різними кроками. Ліва – дрібненьким і недолугим. Права – великим, справжнім, чоловічим. У снігу здорова нога зробила рішучий крок, а хвора – шкутильгнула вслід. Здорова нога легко зробила ще один рішучий крок, а хвора міцно засіла по литку в снігу. Вона причаїлась і відмовилася йди далі.

Одного погожого ранку Надька підвелася з постелі, накинула пальто і вийшла на балкон подихати повітрям. А наприкінці вулиці, там, де сходилися докупи клени та липи, йшов дідусь із ціпком. Ціпок був гарний, різьблений, Надька помилувалася його граційною ніжкою, аж раптом роздивилася дідове лице і зрозуміла, що то її чоловік. Вона довго розглядала його рідну сиву потилицю, його старе пальто, ще з Москви, із каракулевим коміром та теплою важкою підшивкою, від якої опускалися плечі й пітніло чоло.

Толічка жив бідно і неохайно. Вранці він ходив у крамницю по варену ковбасу, кефір і хліб. Надька вистежила ці його продовольчі мандрівки.

– Ні, щоб мамонта вбити чи бізона якогось завалити, то він по кефір, – іронізувала вона. – До чого докотилися сучасні чоловіки?

Але відтоді щоранку в одній і тій же порі підходила до вікна, щоб подивитись, як він важко суне вздовж вулиці, а під її балконом підіймає голову, сподіваючись побачити дружину. Іноді Надька його ненавиділа. Вона думала, підлий зрадник, який занапастив моє життя. А іноді їй хотілося підбігти впритул, щоб їхні носи торкалися один до одного, цілувати і казати: «Люблю». Вона розглядала його стару хутряну шапку – те вухо, відірване і пришите, що зробило їй боляче і пекло в горлі…

– Що за кляте вухо, – злилася Надька, – якийсь жалюгідний шматок кролячої шерсті може людину з розуму звести!

Вона відчувала кожен його крок як болісне завмирання подиху в найглибших закамарках легень. Її серце, як мураха в мурашнику, теліпало лапками. Надька розуміла, що це любов. Чиста, наче крижана вода з ополонки. Безнадійна, як серце з перерізаними артеріями. Чудернацька, як її старість. Але Надька була не в тому віці, щоб любити. А саме у тому, щоб ненавидіти за своє занапащене життя.


У Надьки було багато страхів. Як і безліч самотніх людей, що рідко виходять на люди, вона почала тих людей боятися. Ще коли була здорова, боялась усіх, кого не могла зрозуміти – багатіїв, бізнесменів, безпритульних, п’яниць, повій і циган. Здавалося, що в крамницях її щоразу обважують, а в трамваях обкрадають. Повертаючись додому, вона перевіряла кишені й казала, що кілька купонів – тоді саме ходили купони – зникли. Але тепер, коли друзі навідувалися дедалі рідше, боячись заразитися від неї нещастям, а від Толічки вона відмовилась сама, добровільно, Надьці почало здаватися, що весь світ її ненавидить. «Усі ненавидять хворих», – думала Надька.

Її життя вщерть заповнив запах плісняви, яка роз’їдала кахлі у її ванні, стелі, стіни і життя. Ночами вона довго плакала, бо вдень боялася, що сльози побачить Бог. Її обличчя втратило міміку, бо міміка потребувала сили, а Надька її не мала. Плакала вона чи сміялась, обличчя було сіре, мляве і статичне.

До Надьки прийшли думки про смерть.

«Смерть – річ важлива та вирішальна», – думала Надька. Вона пахне безтурботністю, відчиненими навстіж дверима і чимсь, про що ніхто ніколи не зможе написати за життя. Хто як вимірює життя. Хтось – грішми, ароматами чи дорогами. Надька вимірювала його відстанню до смерті.

Багато людей викреслили її з життя, і вона не могла їм цього пробачити. Вона кусала від образи кінчики своїх тремтячих, схудлих за час хвороби, пальців і казала:

– Ось коли я видужаю, вони всі ще про це пошкодують.

У глибині душі вона знала, що не пошкодують, бо Надька вже ніколи не прийде в їхнє життя зі своїм ріденьким волоссям, темними пігментними плямами та набряклими венами. Ніколи в такому вигляді вона не з’явиться на люди. Краще взагалі ні з ким не розмовляти, краще носити маску, краще що завгодно… Назавжди зник Боберко, – відтоді, як покинув її на підлозі й утік, він більше не з’являвся. Потім зникла Анка і Зеник – вони продали свої окремі квартири і купили спільний будинок на іншому кінці міста. Час до часу з’являвся Макарчук, уже геть старий і немічний. У нього тремтіли руки, сльозилися очі, та він запекло продовжував господарювати й возити Надьці сільські харчі. Гречка теж зник, відколи спробував був задушити її подушкою. «Малий дурень, – сердилася Надька, – якби він мені ще раз зустрівся, я сама б його задушила. Це той випадок, коли яблуко від яблуньки далеко не покотилося». Яблунькою вона вважала Ганну Василівну.

Спершу Надька бадьорилася. Думала – місяць похворіє і встане. Але минув місяць, потім – другий, уже квітень на носі, а Надька досі хворіє. Зрештою вона втратила надію одужати і не хотіла, щоб її бачило сонце. Надія втратила надію…

Вона так мало ходила, що в її пантофлях оселилися павуки. Іноді, встаючи з ліжка, перш ніж взутися, Надька ретельно їх витрушувала і шурувала в них ложкою для взуття. Вона боялась павуків смертельно. Вночі їй снилося, що вони повзають по кімнаті, вона чула шелест їхніх лап. А потім прокидалася і довго вслухалася, чи вони ще не прийшли – павуки.

Надька обдумувала зустріч із давно померлими рідними, з тими, кого вона колись любила понад усе, і навіть приготувала собі одяг для такої події – з притаманною їй молодечою елегантністю. Якщо і був хтось, хто тримав її в житті, то це – Толічка, який щоранку сунув у магазин під її вікнами.

Надька роздивлялася себе в дзеркалі годинами – і нащо такій потворі жити? Вона знала багатьох потворних людей, їх оминали, від них сахалися і намагалися з ними не розмовляти – потвора мусить бути ізольована від світу. Надька тепер потвора. Стара хвора потвора. Навколо очей чорно, волосся вилазить, руки – Господи, на що перетворилися її руки! Потвора.

Толічка втече, щойно побачить її зблизька. Навіть Боберко втік, а як же любив, як же на коліна перед нею падав, наче вона якесь божество.

Якось Надьці наснилося, що вона миє ноги, а Толічка цілує її розпарені від води ступні, чисті та слизькі. І Надька не хотіла просинатись. А коли прокинулася, то розуміла, що жоден поцілунок ніколи більше не розвіє темряви в її кімнаті і в її житті. І страх підступав щоразу ближче, дихав у обличчя – гостро, щедро, відверто, безвихідно. Білий, схожий на світлий силует місяця за шторами, схожий на свист потяга в темряві – страх самотньої смерті.

Одного разу вона не витримала. Уранці накинула поверх халата пальто, взула чоботи на босу ногу і обережно вийшла з квартири. Притримуючи однією рукою живіт із рукавичкою, в яку виходить кал, іншою міцно вчепившись у перила, щоб не впасти від запаморочення, бо вона так довго не їла нічого, крім сирих яєць. Розпатлана – не може задерти рук угору, щоб розчесатися, бо шви розійдуться. Вона ледве човгає вниз, і Ганна Василівна аж двері розчинила, щоб це побачити. Хотіла бовкнути щось іронічне, але стрималася, з її рота лише звук «у-у-у» вихопився. Надька так не шокувала її своїм виглядом навіть тоді, коли міні в п’ятдесят одягала.

Коли дійшла до першого поверху і, тримаючись за стіну, відчинила двері під’їзду, тітки на лавочках аж завмерли з несподіванки. Навіть привітатися забули – така моторошна, вихудла і почорніла була Надька у світлі сонячного сніжного дня.

– Ви бачили? Це Надька?

– Вона, вона… усе-таки є справедливість на світі, такі безмозкі кури отримують своє, – відповідали інші.

– А мені її шкода. Мабуть, важко змиритися тепер із старістю…

– А може, то не вона.

Надька сунула далі, тримаючись то за лавку, то за дерево, то за стіну будинку… У голові шуміло так, що вона нікого не бачила, не чула, тільки годинником цокала думка – хай Толічка побачить і покине, хай побачить і покине, побачить і покине – саму, на снігу, потворну… Тоді не шкода буде помирати. Це все, що їй треба знати, – він побачить і покине. Щоб не залишалося сумнівів, щоб не хотілося щоранку виглядати його постать у білому світлі ранньої снігової весни. Щоб раз і назавжди зупинилося серце…

Осип Гречка теж вийшов того дня з дому, раз і назавжди для себе вирішивши – це кінець. Кінець. Перш ніж завершити те, що так жорстоко розпочав, він купив бабусі продуктів і простував із великою сумкою від парковки до будинку. Йшов, поринувши у свої роздуми, пірнувши на дно свого відчаю, любові, мани… Він ішов просто на Надьку, і вони зіткнулися ніс до носа – підняв очі, побачив зім’яте старе обличчя, пігментні плями, шматки пудри, розкошлане волосся, яке вибивалося з-під капюшона. На ногах – незастебнуті чоботи, одна рука притиснута до горла, інша – до живота… Під пальтом – рожевий махровий халат. Губи теж рожеві і такі потріскані, аж махрові.

– Надіє Павлівно, що з вами сталося? – здивувався Гречка.

Надька дивилася на хлопчака, який недавно збирався її задушити, й думала – хай би задушив. Дивилася невидющим поглядом і думала – чого було оборонятися? Лежала б у труні красунею, всі б казали – як же ця Надька добре збереглася, невже вона справді з тридцять третього? Неможливо. А тепер – живий мішок гною та лайна суне вулицею, і всі вдають, що з нею не знайомі.

Оминула його і пішла далі, бо відчувала – сил не вистачає, щоб добратися до дороги, якою Толічка йде по хліб. А треба добратися.

– Надіє Павлівно, – Гречка дивився на розпатлане волосся, незастебнуті чоботи, і йому грудка стала поперек горла – як мама… Як мама тоді, коли Гречка бачив її востаннє.

– Надіє Павлівно, – гукнув Гречка до її байдужої похилої спини, спробував затримати рукою, але вона випручалась. Їй треба якнайшвидше дістатися до дороги, поки не сповзла лантухом на сніг. Якнайшвидше до дороги…

– Надіє Павлівно, я вибачитися хотів! – гукнув голосно Гречка, хоч і сам розумів, як це безглуздо – вибачатися за те, що хотів задушити. Жінку, що як мама, жінку, яка допомогла йому, – хотів задушити. Боже! Гречка підхопив свою сумку і помчав до бабусі – ну нічого, вже недовго залишилося. Він покладе цьому край.

Надька, засапана, зблідла, аж синя, на грані свідомості добралася до доріжки, якою Толічка ходив у магазин, і зупинилася. Почекає тут. Заплющила очі, відвела руку трохи в бік, щоб тримати рівновагу, і так стояла. Отямилася від голосу:

– Надька?

Різко розплющила очі – він…

Толічка не міг повірити, що це вона. Якби не знав так добре її обличчя, погляду, прозорого, як лід, холодного і гострого, мов лезо, – ніколи не повірив би, що то його дружина.

Вона стояла перед ним, зблідла, знеможена від таких нелюдських зусиль. Дивилася просто в очі. «Втечи, – думала, – втечи, як усі втекли, до якоїсь свіжої і вродливої, покинь, скажи – виплутуйся сама, Надюсю, а в мене є справи веселіші. Втечи», – думала Надька, а її кінчики пальців тремтіли від страху, що таки втече. Губу закусила до крові – втече, думала, втече, а я впаду, просто у відлигу шубовсну, обличчям в розквашену жовту сіль, якою посипають слизькі тротуари. Губу закусила і повалилася просто на нього. Від натуги в неї носом потекла кров. Серце то билося, то спинялося, то знову билось. І коли відчула, що Толічка її тримає, ніжно плеще по щоці рукою, заспокоєно подумала: «Не втік».


У ті часи була популярна теорія одностороннього миття посуду. Вважалось, якщо не складати тарілки одна в одну, то зворотній бік не забрудниться, то й мити його не треба. Отой зворотній бік тарілок і мисок із накопиченим брудом у щілинках – перше, на що Толічка звернув увагу, коли, засапано роззувшись у її темному коридорі, сів у кухні на табуретку, запарив чай і накрив зверху горнятко блюдечком, щоб краще настоявся.

А вона насамперед побачила затерті манжети його пальта і не обстрижені нігті на руках.

– Що з тобою сталося? Ми не бачилися кілька місяців, а здається – десятиліття… – запитав Толічка, коли його погляд плавно перемістився на її обличчя – жовте, худе, вкрите пігментними плямами, з синяками під очима. – Надюсю, ти ж у мене була така гарна, коли ми востаннє бачились, а тепер що? Захворіла?

У його голосі було стільки співчуття, аж Надька схилилася на ті його брудні затерті зарукавки, із-під яких визирали ще брудніші манжети сорочки, і засьорбала носом.

– Я, мабуть, помиратиму, – схлипувала вона, – мені зробили операцію, а видужати не можу. Мабуть, помру.

Толічка дивився на неї і усвідомлював – ось воно, збулося, тепер ця жінка втратила свою вроду і належить лише йому. Тільки замість радості його затоплювало гостре гаряче співчуття.

– Давай, я тобі посуд помию, – запропонував Толічка.

Відтоді він почав Надьку доглядати. Готувати їсти, виводити на прогулянки, прибирати, прати. Колись він доглядав хвору маму, потім – Марічку, а тепер – Надьку. Допомагав ходити на закупи в суботу для недільного обіду, допомагав готувати якийсь желейний торт або салат, сидів у Надьки на кухні, слухав її довгі заплутані розповіді про минуле – а минуле Надьчине було нудне, як дощова осінь, і дивне, як сніг у травні, і це були майже нормальні стосунки майже нормального подружжя. Її мудрість пахла пилом доріг, якими їй доводилося подорожувати; ванільно-горіховими тістечками, сирниками і пісочним печивом, що вона пекла; сукнями, які їй довелося зносити, і парфумами, які висохли в темних закутках Надьчиних косметичок.

А Надька розуміла, що вона – дурна. Безнадійна дурепа. Бо є два виміри мудрості. Прожити щасливе життя, навіть якщо ти ні біса в ньому не тямиш, – це мудрість, якої вона не мала. Надька розуміла, що той, хто в одному вимірі мудрості – найбільший мудрагель, у іншому вимірі – йолоп.

Це неможливо було поєднати, бо існувала несправедлива життєва аксіома – що більше ти знаєш і вмієш, що краща ти з себе, то – нещасніша. Бо зосереджуючись на собі, пропускаєш повз увагу ті глибокі, підсвідомі, інстинктивні канали щастя, ті безглузді та жертовні речі, які доводиться робити задля кожної щасливої усмішки людини, яку любиш. Пропускаєш, думаючи про красу, комфорт, здоров’я і власний організм. І твоя мудрість – ця глибока мудрість, яку виплекали страждання, не дає нічого, крім інших страждань, страждань самотності.

Колись Надька мала приятеля. Він жив самотньо, як і вона. Був на двадцять років молодший, але це не заважало їм приятелювати, бо Надька добре збереглася, а він передчасно постарів, зваливши собі на плечі тягар всесвітніх проблем і захворівши на комплекс Бога. Він так багато знав, що вважав себе всесильним, і так жваво розв’язував чужі проблеми, що в його житті не залишалося часу на власні.

Цей приятель знав мільйон речей – він легко орієнтувався в історії та літературі, читав різноманітні прогресивні дослідження Другої світової війни. Він ремонтував усілякі прилади, що їх відмовлялися ремонтувати в майстернях, вважаючи безнадійними. До того ж, він вів здоровий спосіб життя, вмів розрізняти генетично модифіковані овочі та фрукти на нюх, визначав, який оселедець свіжий, а який полито якимось замінником формальдегіду, щоб довше зберігався. Харчувався рисом і гречкою, пив зелений чай, а у 42 роки помер від раку легень.

Він нічого не створив. Він не народив сина, не збудував будинку, не посадив дерева. Він просто з’явився і зник, ніким не помічений розумака з цілою купою принципів та установок. Він мав мудрість, яка не зробила його щасливим, бо він не вмів жертвувати і прощати, створювати і народжувати. Бо його всесвіт належав усьому на світі, але не належав йому.


– Як ти жила ці двадцять років? – запитав якось Толічка.

Надька сиділа на канапі, їла капустяний салат, а він стояв поруч у фартуху і протирав вазу.

– Я… – Надька не знала, що відповісти. Перша думка, яка промайнула в голові: я була вродлива. Потім їй хотілося додати – була розумна, впевнена в собі, просунута, популярна, молода… Але хіба це заняття? Вона раптом із жахом усвідомила, що жила абияк. Просто не жила. Не знала нікого, крім себе, бо кого вона по-справжньому знала? Не бачила нікого, крім себе, бо кого вона по-справжньому бачила?

Одного разу, коли до них у гості приїхав дід Макарчук, вони вклали в його руки фотоапарат, показали, куди натискати, і Макарчук, підсміюючись собі під носа і примовляючи, що ніколи й не подумав би, що триматиме в руках таку штукенцію, бо такі штукенції були колись тільки у «великих цабе», сфотографував їх – старе подружжя, що сиділо, обійнявшись, на дивані в обдертій тісній малосімейці. Але це була любов.


Він відкашлявся – перехопило голос. Довгий ніс адвоката, біла стружка після підшитих паперів, що валялася на підлозі, – ніхто не підмів цих маленьких паперових кружечків, і він, ідучи давати свідчення, спробував ногою заштовхнути сміття під крісло – який дивний педантизм, подумав про себе… Який дивний педантизм. Може, Ніна оговтається, може, прийде до тями і оцінить, що він робить заради неї. Може, зрозуміє всю його жертовність – адже майбутнє перед ним неосяжне, а він, людина честі, знищить це майбутнє одним махом. Круглий, картоплиною, ніс прокурора, трохи алкогольного запаху, чорне волосся – він умів зачепитися за життя. Про це й сказав молодій дівчині поруч:

– Головне у житті – за щось зачепитися, а далі – випливеш… Я свого часу вмів зачепитися. Плавати самостійно – річ важка і невдячна, якщо хочеш заплисти далеко – треба за щось зачепитися.

Він собі подобався – прокурор. Потирав задоволено руки. Адвокат собі теж подобався – потирав прокуророві піджак – у нього глина на рукаві.

Опинившись за трибуною, він зауважив, що крісла в приміщенні – точнісінько, як у їхній школі. Шкільні крісла.

Ще встиг подумати – як голосно співають пташки за вікном. У нього запитали, чи був він Ніниним коханцем. Відповів ствердно. Потім попросили розповісти про все, що сталося того ранку – чи жінка ще спала, чи спала дитина, чи спала вся Нінина сім’я.

– Я задушив дитину, – відповів Гречка відразу на всі запитання.

Присутні з розумінням заусміхалися. Адвокат спробував пояснити, що такого милого хлопчину ніхто ні в чому не підозрює, заспокійливо поплескав по руці – нічого, мовляв, не хвилюйтеся.

Коли Гречка спробував наполягати, адвокат сказав, що він розуміє похвальне бажання захистити кохану жінку, проте в них це не пройде. Вони – за справедливість.

Він уже збирався йти, його відпускали, дружньо поплескуючи по плечу, – його самопожертву всі схвалювали – оце так любов! Та раптом Гречка озирнувся на Ніну – у її погляді була надія, і чекання, і спокій. Вона немов на мить прийшла до тями і просила у нього – продовжуй, любий. Продовжуй…

Тому Гречка випростався, набрав у легені повітря – він сміливий і сильний. І продовжив. Він розповів про любов до цієї жінки – гостру й шалену, ненаситну й зневажливу, бо він зневажав і себе, і її за цю любов, адже тільки слабаки можуть так любити, а він сильний, він сильний і мужній, він не слабак. І сильний чоловік мусить – хіба ви не знаєте, панове, що сильний чоловік усуває суперника на дуелі? Не знаєте? Така традиція. І в них – в Осипа Гречки й у Боберка – була дуель – людина проти людини. Вони до останнього дивилися один одному в очі – півні, леви, – поки один із них не впав. Помер.

Він розповів про червоний глід і червоний захід сонця – того вечора все було червоне, як кров. І він убив свого суперника, як це робили мільйони чоловіків до нього, бо це пріоритет справжнього самця. Дужчого. Все було б добре, якби те дитя не дорікало. Знаєте, що діти вміють дорікати? Вміють знищувати тих, хто вбив їхніх батьків. Уміють знищувати імперії, які роками цілеспрямовано знищували їхніх батьків. Уміють знищувати культури – великі імперські культури – тих, хто знищував їхніх батьків. Так варвари знищили латинян. Хіба ви не знали, панове, що діти вміють дорікати? Вони ростуть і дорікають. Вони дивляться в очі вбивці свого батька – і дорікають. Треба знищувати таких дітей. Бо вони виростуть і знищать вас.

Того ранку він узяв у руки подушку, щоб захиститися. Воно ще не виросло, а вже погрожувало, дивлячись здивовано на Гречку. Воно погрожувало вивести на чисту воду його, сильного успішного чоловіка, погрожувало нокаутувати його, борця за власне місце під сонцем. Він убив ту дитину із самозахисту. Ви думаєте, панове, під час червоного терору дворянських дітей убивали просто з жорстокості? Ні, з метою самозахисту. Щоб колись вони не повернулися. Ви думаєте, у газові камери єврейських діток відсилали з жорстокості? Ні, з метою самозахисту. Щоб потім вони не повернулися. Ви думаєте, під час голодомору діти вмирали через чиюсь жорстокість? Ні, вони вмирали, бо хтось від них захищався, – щоб потім не повернулись і не знищили великої імперії, великої політики, великої нації…

Того ранку Гречка взяв у руки подушку, бо це був самозахист…

Гречка розповідав. Закритий суд, суддя чекав на швидке закінчення, бо треба йти обідати, а тут усе ясно – неадекватна жінка, медекспертиза, приїхала з психушки, туди й повернеться. Все було ясно. А цей хлопець усе псує… Суддя не раз зустрічався з Гречкою-старшим, вони разом обідали, спілкувалися. А тут таке… Це було навіть не зізнання – агресивне виправдання власних злочинів. Це був напад – хочете судити, судіть, але якщо судити, то всіх… Не лише він, Осип Гречка, знищив свого суперника та його потомство. Він наче пишався собою – справжній чоловік. Якби він жив за часів великих імперій, а не дрібних розколів, то отримував би медалі. Великі імперії розуміють великі вчинки.

Суддя спантеличено і втомлено вислуховував дифірамби, які співав собі Гречка, і сумнівався, хто з них божевільний – дівчина чи хлопець. Чи божевілля заразне?

Прокурор і далі собі подобався – він уявляв, як посилиться його вплив у місті, коли засудить таку велику цяцю – Осипа Гречку. Адвокат шморгав носом – як і надворі, там шаліла відлига.

Осип Гречка роздивлявся білі круглі шматочки паперу, вибиті дироколом, яких прибиральниця чомусь не підмела. Він собою пишався. Він спромігся на вчинок.

А Ніна пригадувала мамині слова – цей знищить і тебе, і себе…

Широкий світ поза нею

– Я б ніколи не вбралася в жовте, ви мене хоч убийте, а це такий колір – що тільки у селі на стайню вдягати, – жіночка середнього віку в шкірянці стоїть перед під’їздом із кішкою. Кішка в її руках голосно сичить на маленьке біле щеня, якого тримає на ланцюгу товстий чоловік у спортивному костюмі та плетеній шапці. Щеня залюбки побавилося б котячим хвостом.

– А я б… Мама каже йти на роботу, а я ніяк не доберу – куди? Куди йти? – запитує чоловік із собакою. – Якщо мені допомога з безробіття покриває заробітну плату, а таки покриває, бо я – кандидат, то нащо йти? Я книжку пишу… А про жовтий – це ви правильно, я б теж не вдягнув.

– Дитячий колір… Мені й підписів ніхто б не дав, аби я таке вбрала. Та й куди б я так одягнулася? Не смішіть… – втручається у розмову Ганна Василівна, яка підійшла до гурту людей, щоб зібрати підписи проти автозаправки, яку почали будувати неподалік. – Жовтий! Та хіба ж то колір для одягу? Мій зять он будинок пофарбував у жовтий, та й то я кажу йому, що – не солідно. Ти ж дорослий мужчина, у тебе сім’я, фарбуй у персиковий чи блідо-коричневий, а не в жовтий, – Ганна Василівна жестикулює текою і випадково плескає чоловіка по щоці. – А я все ходжу, підписи збираю. Треба, щоб нам начальника ЖЕКу змінили, бо то така сволота, що вже й працювати не можна! Нічим не допоможе. Усе палки в колеса…

– Кажуть, мільйон вкрав, – втручається автор книжки.

– Кажуть, два, – перебиває пані з кішкою. – Мені знайома, яка знає одну жіночку з облдержадміністрації, сказала. А ви чули, що Єля із сьомого поверху собі наркомана знайшла?

– Ми не лише чули, а й нюхали, – продовжує розмову кандидат, – у мене на балконі щоранку шмаллю смердить.

– А ваша мама каже, що то ви конопельками бавитеся… – Ганна Василівна не може втриматися, щоб не вкольнути.

– Я ні… Я… та ви що??? Це Єля. А може, Надія Павлівна… У неї рак, а кажуть, конопля допомагає.

– Не красиво, коли доросла людина ходить у жовтому.

– Ні, не красиво…

У цей момент до під’їзду підходить Надька в жовтому пальті. Усміхається, десь там, глибоко в роті блискає старомодний золотий зуб, і дзвінким голосом, занадто дзвінким як на присутніх, каже: «Доброго ранку».

Усі замовкають, хтось вітається, хтось тільки головою киває. Кофлікт Надьки зі світом так і не розв’язався. Конфлікт загострився. Бо вони всі, групка чорно-сірих пліткарів, не могли зрозуміти – із чого вона радіє? Що в цьому світі є такого, що могло б примусити її усміхнутися? І чому вона в жовтому? Хіба ж не мають усі порядні люди нарікати на гірку долю і носити чорне?


Коли Надька зовні стала схожою на решту старших жіночок, вичавлених дрібними клопотами і сточених хворобами, вона вийшла до них на лавочку – побазікати. Тепер вони на рівних.

Жіночки поставилися до цього схвально – правильно, так і слід поводитися. Так і треба. Її розпитали про опромінення, про те, як гоїлися шви, ще про щось. Надьчині відповіді всіх потішили, бо довели – вона така сама людина, як і вони, із тими же проблемами. Та ось настав травень, а з ним – розмови про політику.

Найдужче кумась дратувало Надьчине ставлення до війни. Дратувало геть усіх. Скажімо, героїчний партизанський рух, що й діти знають, який він героїчний, Надька вважала збіговиськом злочинців. Спершу кожне угрупування жіночок – тих, що з медалями, і тих, що – без, намагалося перетягти Надьку на свій бік.

– Так, бандерівці були злочинцями, але ж – не героїчні радянські партизани! – пафосно казали ті, що з медалями.

– Ти, Надю, правду кажеш, радянські партизани справді були ґвалтівниками й убивцями. Є багато свідчень про це, – переконували її ті, що без медалей. – Але українські націоналісти захищали наш народ.

А Надька і тим, і тим відповідала:

– Якщо на фронті танк виступає проти танка, вояк проти вояка, гармата проти гармати і бомба проти бомби, то в партизанській війні – озброєні до зубів люди виступають проти мирного населення, жінок і дітей. То хіба не байдуже, заради якої ідей цих жінок і дітей розстрілюють, відбирають їжу та підривають їхні мости – єдиний шлях дістатися до міста. І ці жінки мають прогодувати не лише своїх дітей, а й кожну партизанську армію. Бо права вибору вони не мали – або годуєш, або вмираєш. Будь-яка партизанська війна – це смерть без правил, без аргументів і без права на адвоката. Бо якщо сьогодні в тебе заберуть їжу вояки однієї партизанської армії, завтра зґвалтують вояки іншої партизанської армії, а вояки третьої післязавтра тебе розстріляють за те, що одних ворогів годуєш, а іншим – даєш…

Тому в часі травневих свят увесь будинок квартир-малосімейок, заселений пенсіонерами, відчайдушно ненавидів Надьку. Це була люта, глибока і дика ненависть людей до того, хто наважився порушити їхні правила.

– Вона така дурна, що навіть своєї політичної позиції не має! – обурювалися жіночки.

– Треба їй було хоч трохи літератури читати, преси, а не за хлопами бігати, – казали інші.

– Та про що ви, яка література! Надька, мабуть, і читати не вміє! Усе життя думала, що раз вона гарна, то нічого їй не треба ні знати, ні вміти, що хлопи замість неї шию гнутимуть. А тепер постаріла, і дурість вилізла на поверхню.

А Надька більше до них на лавочку не виходила.


Восени Надька по-старечому ховалася від протягів. Вона роздратовано ступала на мокре облетіле листя і з усієї сили копала ногами каштани. Осінній дутий плащ, яскраво-жовтий, який вона купила в секонд-хенді на вагу, називався «осінка». Надька дуже-дуже не любила осені. І дуже не любила маленького провінційного містечка, в якому жила. Вона не любила його розбитих тротуарів, «сталінок», «хрущовок», старовинних храмів і пам’ятників жертвам репресій.

– Це огидне місто, – казала Надька.

Це місто завжди когось оплакувало. Його люди вічно скиглили і мітингували. Ця стіна плачу та голосінь здавалася Надьці непробивною, нездоланною. Тому люди в її житті знову поділилися на дві категорії – мертві та живі. З мертвими їй було простіше. Вона любила ходити восени на цвинтар. Пам’ятник, на якому вибите ім’я Анатолій Лук’янович Шистачок, Надька обсадила хризантемами, обставила лавочками і приходила в неділю після церкви подумати, помолитись і поплакати. Осінній цвинтар, спокійний і сумний, зачаровував її жовтогарячими горобинами, темними соснами і свіжими могилами з синтетичним капроновим запахом поховальних вінків.

Толічка помер невдовзі після того, як перебрався до неї жити. У травні. Помер випадково, дорогою в магазин. Зірвалась атеросклеротична бляшка.

Надька боялася протягів. Вони – як срібне волокно, як білі спіралі дощу, з усієї сили своїх повітряних м’язів билися об її парасолю. Надька любила туман. Густий, кисільний, він поглинав звуки і силуети, ніжно впираючись у небо і плавно розчиняючись у світлі несподіваного пообіднього сонця. Під сонцем трава на кладовищі м’яко хрумтіла засохлими кінцівками, між старими глиняними хрестиками «могилок» Надька забувала про свою старість, бо почувалася вічною. Тут її старість здавалась логічною, закономірним розв’язком життєвих негараздів, як і має бути. Наступним етапом повинна стати смерть.

Від цвинтаря до її будинку вело кілька вулиць, вимощених старою бруківкою, з напіврозваленими особняками обабіч. Вона йшла вздовж цих вулиць, топтала черевичками стиглу горобину, білі ягоди «тріскухи», роздивлялася клени… Вона ніколи нічого, крім себе не бачила, – аж раптом цей світ розкрився перед нею, як каталог краєвидів, подій, людей. І тепер їй здавалося – у цьому світі жити і жити. Ніхто не вбиває, не засилає в Сибір, ніхто не голодує… Щоправда, усі чомусь стогнуть.

Одного разу Надька прокинулася від болю в суглобах. Їй порадили більше рухатись, але рух стимулював думки, а думати не було про що, тому вона вирішила – краще вже спати і мати хворі суглоби. І вона спала. Що їй тільки не снилося. І колишній чоловік із розкритим записником на кріслі біля вікна – він планував свої будні, і їй варто було підійти кілька кроків, щоб відчути тепло його шорсткого підборіддя. І бронзові дерева з майстерно відлитими металевими пташками, емальованими, кольоровими, і вона ходила поміж тими деревами і хотіла сфотографувати це диво, та не було під рукою фотоапарата. І якісь горища з розкиданими матрацами, на яких її чекав хтось безмежно жаданий, але вона так і не зрозуміла – хто, а коли вона сідала поруч, її огортала солодка патока збудження, та вона все одно не знала, хто це, навіть торкаючись до його потилиці, – не знала, лише відчувала його присутність. Їй снилися подорожі у прекрасні, небачені досі міста і дороги, і лелеки, і батьки, і її ненароджені діти. Усе, чого вона хотіла, та чого не змогла зазнати.

Окрім протягів, Надька боялася думок. Тому вона всіляко намагалася не думати. Щоб не думати, теж треба було спати. І вона спала. Іноді поралася на кухні, читала газету, пригадувала минуле. На ніч мастила обличчя дитячим кремом, зав’язувала очі й поринала у значно цікавіше життя з тривалими подорожами, коханням. І у тому житті Надька була молода й здорова. Та якось їй наснилося, що її поховали живцем, тому вона перестала зав’язувати на ніч очі.

Але потім до Надьки прийшло ще одне прокляття старості – безсоння. Вона лежала під ковдрою, готова поринути в якусь чарівну сонну пригоду, але відчувала лише білі вістря осінніх протягів, які проривалися крізь щілини у віконних рамах, крізь вату, смужки паперу, якими вона утеплювала вікна. Ці вістря кололи її між лопатками, у суглоби і м’язи. Тому Надька намащувалася каштановою та перцевою настоянкою, і її кімната починала пахнути гірко і перчено, мов соус із голубцями, хоча вона ніколи не їла гірчичного соусу з голубцями.

Надька любила гаряче глибоке літо зі стиглими паперівками, з розмореними спекою, аж напівдохлими собаками на тротуарах. Пізнього літа, коли тіні ставали теплі і темні, а ночі – карамельно-м’які і солодко пахли передчуттям диму, Надька збиралася в село до діда копати картоплю. Вона пакувала у валізи халатики та сукні, жасминовий одеколон. І їхала.

У Надьки було дві пари окулярів. Одні – для людей, у красивій, та незручній оправі. Інші – старі, на резиночці, щоб не спадали, коли вона занадто низько нахилиться над книжкою. Красиві лежали в твердому незручному футлярі, старі – у пошитій зі старої сорочки торбинці, яка стягувалася бузковою стрічечкою і її можна було повісити на груди чи на руку.

У село на картоплю вона брала обидві пари. Увечері, у промінні призахідного сонця Надька молилася за курником у старих окулярах. Вона сиділа на дровах, підмостивши під дупу подушечку, напхану капроновими шкарпетками і колготами, і пошепки читала молитви, низько нагнувшись над книжкою. Іноді плакала, а коли хтось підходив, похапцем витирала сльози і казала, що це від червоного сонця очі сльозяться. Чи від запаху матіоли.

Про людське око Надька здавалася незручною, у твердому футлярі, обтягнутому золотистою свинячою шкірою. Але вдома, у побуті, Надька була стара і комфортна, на резиночці.

Вона прала на світанку свою білизну і розвішувала на горищі, щоб присутні чоловіки (себто, дід) не бачили, які просторі в неї панталони, теплі та байкові зсередини, і які негожі ліфчики, вилинялі від хлорки, з дошиваними щороку шнурочками для збільшення об’єму. Надька носила некрасиву білизну, хоча здавалося – навпаки. Вона здавалася жінкою у красивій вишуканій білизні. Надька соромилася своєї білизни і свого тіла. Вона хотіла бути безтілесною, не мати людського запаху, бути привидом. Вона хотіла б залишитися у спогадах тією далекою красунечкою з фотографії.

Надька здавалася людиною з піску, яку поволі розмиває прибережна морська хвиля, закидає водоростями і порожніми мушлями. Потім пісок висихає. Чиїсь голі слизькі ступні проникають в обличчя піскової людини, і лише чайки розпізнають людський силует у стоптаній брилі.

У нових окулярах Надька читала в поїзді газети. Струнко, впевнено, по-молодечому сиділа вона в поїзді, пахуча і життєрадісна, геть не схожа на Надьку за курником. Іноді заплющувала під новими окулярами очі, й неможливо було вгадати, спить вона чи читає. Лише обличчя змінювалося і старіло, не контрольоване, м’яке, сірувате. А коли підняти догори волосся за вухами, то можна було побачити червоний слід від тісної резиночки її хатніх старих окулярів.


Мокрий, як хлющ, квітень доводив діда Макарчука до розпачу. Жодна тварина не хотіла ступити у поле своїми копитами і жоден тракторист не наважувався в’їхати в дідову багнюку. Дідове село розташувалося на перехресті всіх посух. Але Макарчук шістдесят років тому звів свою першу хату у видолинку, найродючішій у всьому селі місцині. Навесні сюди стікалися снігові потічки і в промінні відчайдушно-жагучого першого сонця всмоктувались у ґрунт, тому кожна насінина, яка знаходила на цьому полі свою маленьку теплу нірку, мала багато поживи та вологи і проростала особливо розкішно. Але того року в квітні сонцем навіть не пахло.

Дощі сунули за дощами. Від вологи розбухали дошки дідової хати, гнили засіки сухого листя навколо стін, яким він з осені втеплював своє помешкання. Проснувшись уранці і просунувши вимережену бабиними руками фіранку, дід бачив дощ. Потім він услизав у темно-зелені гумові чоботи, які сягали йому аж до стегон і використовувалися переважно для риболовлі. Але дід у цих чоботах тієї весни ходив по подвір’ю. Він виповзав із хати, як сонний зелений рак, ішов за курник «до вітру» і дивився крізь велетенські щілини між дошками вбиральні, як гнеться під дощем його конюшина. Макарчук сіяв конюшину з осені, щоб було, де випасати корову, коли на луках іще тільки лускаються зимові пухирці криги і пастухи – такі ж зелені блискучі раки, як і він, у велетенських дощовиках і гумаках, із собацюрами змішаної породи, намагаються втримати корів на чубочку пагорба – єдиному сухому зеленому моріжку серед блискучих морів повені.

Кішка Муха, мокра і брудна, з вухом, по вінця повним білого гною, приповзала на світанку до хати. Дід мив їй лапи та вухо відцідженою теплою юшкою з картоплі, потім годував умоченим в смалець хлібом, а вже потім розпалював піч. Це був єдиний спосіб боротися з вологістю. Щоранку знову виявлялося, що і цей день мине намарно під потоками квітневої зливи, що поле і далі стоятиме не розоране, що не проїде автобус по тутешньому бездоріжжю, який міг би відвезти діда в місто, щоб навідати Надьку – як вона там, його небога? Він би заодно купив іще й виводок каченяток. Макарчук вмикав радіоприймач, вилазив до кішки на піч і думав. Він гладив маленьку котячу голівку, намагаючись не зачепити хворого вуха, дивився, як снується на стелі благенька невиразна павутина якогось недолугого павука – виплодка квітневої вільготи. На стіні бубнів радіоприймач, розповідаючи крізь шелест фольги про війни і катаклізми. А дід у напівсні думав – про господарство, яке зухвало занапастив цей квітневий дощ, про свою теплу муркотливу Муху, що запхнувши голову йому під пахву, солодко пригадувала ніч на сусідському горищі з молодим рудошерстим коцуром, із яким вони виспівували своїх довгих котячих пісень аж до ранку. Думав про Надьку, до якої давно вже не міг вибратись через весняне бездоріжжя, а вона теж загубилася – за важкими сірими фіранками квітневих злив.

Одного ранку він прокинувся раніше, ніж завжди, бо гостра голка сонячного промінця вперлася йому в повіку. Розплющив око і спросоння навіть не зрозумів, що це з ним таке. А зрозумівши, вибіг босий надвір і, перестрибуючи з ноги на ногу по ще холодній землі, помчав навстіж відчиняти хліви та клуні, щоб просихали.

Макарчук дочекався сонця!

І от біжить він босий двором, а перед ним – Надька. Тільки це вже не колишня Надька – у неї на голові хустка, а плечі звисають худими підбитими крилами. У неї в сумці повно одягу і пліток.

– Я до вас назавжди, жити.

Дід Макарчук муркає щось собі під носа, мовляв, пробувала вона вже в селі жити, і що? Базікає щось про Надьчину непристосованість, непрактичність, бо приїхати картоплю копати – це одне, а жити – зовсім інше. Чеше свого довгого носяку – мабуть, буде, що випити… І раптом помічає, що попри все – попри старість, яка сіла їй на плечі, не скинути, попри хустку, попри все, Надька таки гарна.

Такою гарною Надька ще ніколи досі не була. Навіть на портретах та в спогадах давно померлого чоловіка. Гарна глибокою чистою і прозорою красою. Такими гарними бувають мохи на дні найглибшого висохлого лісового болота. Такими глибокими бувають відображення хмар у гірських потічках. Такими чистими бувають дитячі сни.

Надьці личить старість, подумав Макарчук.

А Надька милувалася рожевим сонцем, яке мерехтіло в кожній калюжі інше і засліплювало очі.

Вона привезла з собою дві розваги – велосипед і фотоапарат. Бо у Надьки прокинулася гостра потреба все навколо фіксувати. Наче розпрощавшись зі своєю красою, вона раптом зауважила красу світу.

Надька їздила щодня до лісу вузькою болотистою стежкою. Спершу фотографувала бруньки, болота, що розлилися від талого снігу, птахів, які щойно прилетіли з вирію висиджувати яйця. Потім у лісі – сезон суниць, лисичок і безсмертника. Далі – малини. А потім, у вересні – глід, і нарешті – осінь… Вона ледь ворушила педалями, а колеса застрягали в багнюці. Внизу був повнісінький рів води – занедбаний кусень радянської меліорації, який уже нічого не осушував, а слугував розплідником гусей для місцевого фермера, який заганяв своє птаство плавати і ловити жаб далеко за садибу, щоб воно не запаскуджувало йому дворів і доріг.

Надька їхала тією стрункою стежинкою, милуючись зеленим лісом, просторими вологими полями, що пахли грецьким салатом і свіжим огірком. Її тінь лягала на дзеркальні брижики води, а стежина прогиналась під нею, мов гума. Вона ліниво крутила педалі, роздивлялася краєвиди свого дитинства, вдихала пахощі лісу і думала – от воно, широкий світ поза нею… Навколо лежали поля – вільні, сповнені пташиного щебету. Жити б і жити, думала Надька, стільки місця, стільки свободи, а життя вже от-от закінчиться. От-от…


Восени дощі ставали затяжні та холодні. Надька сиділа в своїй напівтемній кімнатці біля маленького квадратного віконця – зі ставнями, як у старовину – і в’язала, а поруч Макарчук змотував у клубок нитки, намагаючись зігріти біля печі ноги. Іноді вона перечитувала старі листи, книжки, Шекспіра, що подарував їй Толічка. Або перекладала речі у важезній шафі з цільного дерева. Там пахло пліснявою, і Надька виймала речі, щоб пересушити біля вогню. Вночі залазила у вологу холодну постіль і намагалась уявити, що насправді її тут нема, а постіль лежить порожня в темряві – волога у вологій темряві, а вона сидить у теплій затишній кав’ярні, огорнута запахом кави і парфумів, легковажна і нагріта, молода – і слухає, слухає, слухає, як мелодійно жебонить розмова, тягуча й осіння. Вона шурхала капцями по голій старій підлозі, кожна дошка якої рипіла власним скрипом. Макарчук казав, що дошки з різної деревини, тому й риплять по-різному. Надька навмисне не дивилася вгору, щоб не бачити чорного павутиння сирості на чорній стелі – піч кадила, а дах протікав. Під час грози порвалися дроти і зникла електрика, тому певний час вони жили при світлі гасової лампи, бо ніхто не міг до них доїхати, щоб поремонувати. Вони жили у мокрому напівмороці, ледве розпізнаючи свої тіні на голій підлозі. Восени в їхній хаті пахло квашеними помідорами і капустою. Запах пробивається з-під низу, із льоху, крізь щілини в підлозі, і Макарчук задоволено каже, що цього року був добрий врожай помідорів.

Надька в’яже чи гачкує. Сидить рівненько, у капцях і в облізлому голубому халаті, під який вона навдягала светрів, щоб тепліше, і тихенько щось розповідає чи співає постових пісень. Гачкує серветки, плете светри. Іноді вона плаче у своїй вологій постелі – через дощ. Життя просочене дощем, немов на дні озера, – навколо вода, де не глянь, скрізь вода, холодна, струмлива.

Потім – сніг. Вона знову пробувала заїхати в ліс – не вдалося. Вона йшла пішки крізь заметіль, а поруч із нею їхав ровер. Вони вдвох сунули крізь хурделицю, і вона пригадала свій перший поцілунок.

Надьку вперше поцілував хлопчик, коли їй було дванадцять. Це був маленький полячок Мар’янек, двічі на рік вони разом ходили колядувати – на польське Різдво і на православне. Польське Різдво відколядували дуже добре. Надька виміняла для своєї бабусі в циганки салісоху, яку потім усі носили по черзі – Надька, мама і бабуся.

На православне Різдво Надька пішла в новій салісосі колядувати, а після колядування вони з Мар’янеком довго ковзалися на замерзлому озері. А втомившись, посідали на снігу і їли наколядовані пироги з салом. З неба на них дивився великий білий місяць, холодний і чистий, як зимова ополонка, в якій жінки перед Різдвом прали білизну. І от якось так сталося – спершу вони хукали разом на замерзлу Надьчину руку. А потім Мар’янек потягнув на себе клини салісохи, і вона з несподіванки повалилась вперед, просто на Мар’янекові губи. Спершу їхні губи позастрягали між собою і не могли зрушити з місця. А потім заворушились, заметалися з переляку та несподіванки. Було дуже приємно і ніжно. Надька почувалась так, наче зловила в долоню метелика, а потім нахилилась, щоб його поцілувати. Метелик тріпав крильцями, вони черкалися об її губи, на губах осідав пилок, і було трохи лоскотно, свіжо і тепло. Наче влітку. А потім їй стало соромно, і з сорому вона побігла додому, забувши забрати свою частину наколядованих пирогів і грошей.

Снігу Надька не фотографувала – занадто ясно. Фотографувала сіру напівоблетілу кульбабку Макарчукової голови, яка читала газету біля вікна, до половини заваленого снігом. Фотографувала довжелезні товсті бурульки, що звисали з даху їхньої хати.

Весна в місті – це відлига, чорний гумовий дим від спаленого сміття, неприбрані парки, в яких крізь розбиті пляшки й упаковки з-під чіпсів пробивається перша трава. У селі весна – це земля. Нагріта першим березневим сонцем рілля, чорна і волога, готова до насіння, саджанців, трави і будяків. Глибоко всередині у Надьки щось тремтіло, солодко і боляче, коли вона садила під вікном весняні квіти і жоржини. Надька відчувала землю порами своєї шкіри. Вдихала глибоко, до мозку, гіркувато-попелястий запах землі й думала – туди, в її темні глинисті надра Надьці дорога.

А поки вона тут, на поверхні, треба дивитися, вдихати, вбирати, пити цей широкий і красивий світ поза нею.


Зупинитися і подумати, що далі. Обернутися і побачити, що було. Його зламали, чи він сам зламався, добровільно? На дворі шаленіло гірке і пекуче літо, сухе, пекуче літо. Місто скидалося на пустелю, безлюддя било в очі – де вони всі? Здавалося, от-от настане армагеддон. Гречка вийшов із тюрми. Зсутулений, розбитий, мерз у спеку і кутався в теплу куртку. Морозило його від хвилювання. Батька поруч не було – не зустрів. Сказав – ти зганьбив нашу сім’ю. І мами не було – тихо спивалася на закамарках життя, бо бабуся вигнала її з дому, щоб не крала грошей. Була бабуся. Він їй подзвонив – чекає.

І от Гречка йшов гарячим містом, мерзнучи від хвилювання, бо невідомо, як воно все обернеться з бабусею.

Зайшов у під’їзд, сонце посушило вазони, сухе листя звисає з горщиків. Колись ті вазони поливала його бабуся – активістка. А тепер, видно, не поливає. Чомусь.

Двері замкнені. Раніше Ганна Василівна весь час чатувала біля вічка, пильнуючи за сходовим майданчиком, щоб не проґавити важливих подій. Тепер він ледве до неї додзвонився. Причовгала – маленька, скручена.

– Заходь, мій хороший хлопчику. Як же ти виріс, – погладила його по голові і притиснула до грудей. – Як же ти виріс. Увесь у дідуся, такий красунчик.

Гречка здивовано на неї подивився – він що, у тюрмі підріс?

– Як навчання? Ти вчися, вчися, – заспокійливо плескала його по руці стара. – Наука – світло. Як я колись хотіла вчитися! Але тільки курси машиністок закінчила.

«Вона вже геть стара і зовсім вижила з розуму», – подумав Гречка. Ганна Василівна совала капцями по підлозі. Насилу піднімала ноги, такі худі, що капці здавалися лижами…

– Бабусю, а що з твоїми ногами? – запитав Гречка.

– Це в мене… Тут сусідка молода поселилася. Відьма така, що їй вистачить тільки глянути. То вона мене врекла. Я активістка, маю вплив, збираю збори, щоб вирішувати… – бабуся хитро усміхнулась. – Але я їй знаєш, що зроблю? Я знаю, що їй зробити. Капусти квашеної підкину під вікна. Знаєш, що тоді буде? Мені шептуха з Білорусії казала…

Бабуся посадила Гречку на диван, а сама пішла на кухню по їжу, на ходу розповідаючи про заздрісну сусідку. За тумбочку зачепився край її спідниці, і Гречка побачив рани на ногах по лінії вен. Варикоз, цукор підвищений.

Принесла йому з кухні млинців. На брудній тарілці. Гречка дивився, як бруд повлазив у візерунок – які ж це були колись вишукані тарілки, подумав.

– Ти їж, їж… То от, я тобі кажу, страшна річ – заздрість. Страшна.

Двері сусідньої квартири стукнули, і бабуся посунула туди, махаючи Гречці йти за нею. Гречка пішов.

– Поглянь, – прошепотіла бабуся, – це вона. Відьма.

Із сусідньої квартири виходила молода вродлива білявка з білим пухнастим песиком.

– Заздрить мені, що аж страшно, – умиротворено прошепотіла бабуся, а що не мала сили повернутися в кімнату, то впала в крісло і щасливо всміхнулася.

«Геть божевільна, – думав Гречка, – але думка, що молода гарна білявка може їй заздрити, здається, робить бабусю щасливою». Тому він промовчав. Потім допоміг їй дійти до дивана.

– У мене отут, – загадково всміхнулася Ганна Василівна, – компромат.

Взяла старовинний фотоальбом і поклала Гречці на коліна. Гречка його розгорнув – він уже це бачив. Фотоальбом Надії Павлівни.

– Коли наші знову прийдуть до влади, це буде доказом, що вона – ворог народу, – бабуся знову загадково усміхнулася, – я знаю, я тепер добре знаю, хто ця лярва… Надька квартиру продала і випадково забула цей альбом. А я знайшла, я завжди все знаходжу. Така вже я людина.

Вона на мить заплющила очі, й здавалося – задрімала. Гречка розглядав її геть старе лице, кругле, як під циркуль, із темними колами під очима. Її рука час до часу смикалась і скидалася на скручений засохлий листок, що шелестить на протязі. Визула вкриті ранами ноги і поставила згори на капці.

– Тобі, бабусю, до лікаря треба. Поглянь, що з твоїми ногами.

– Нащо мені лікар? Я тепер стала така сильна, що сама себе лікую. Якби не ця фарбована хвойда, то й з ногами нічого не сталося б. Але я тепер сильна, ти й гадки не маєш – яка, – бабусин голос задзвенів гордо, але очей вона не розплющила. Потім пояснила, – печуть очі…

Гречка досі тримав у руках тарілку з млинцями. Йому було гидко з неї їсти, але потім він поглянув на бабусині ноги, подумав, що їй, мабуть, уже дуже важко стояти біля плити, й буде образливо, якщо він не з’їсть млинців.

– Ти тут посидь, а я на кухню… У тебе там є соус якийсь?

– Майонез є.

– Добре, нехай буде майонез.

– Моя мама до тебе заходить?

Але бабуся не відповіла. Коли він доїв млинці і зазирнув у кімнату, бабуся спала.

Гречка вимив після себе тарілку. Потім пішов у душ, але душу не було. Стара ванна текла. Доводилося митися над мискою, а воду потім зливати в унітаз.

Наступного дня, коли він прокинувся, бабуся шаткувала капусту, щоб підкинути сусідці під вікна.

– У тебе зараз канікули? – запитала.

Гречці не хотілося розчаровувати бабусю і пояснювати, що його щойно випустили з тюрми. Тому перевів розмову на інше.

– А чому ти ванну нову не поставиш? Твоя тече.

– Я гроші збираю, у мене зайвих немає, щоб ванну нову ставити.

– На що ж ти збираєш гроші?

– Поїду до Джуни. Знаєш, є така цілителька…

– Ти ліпше до лікаря піди…

– А що мені твій лікар допоможе, якщо в мене вроки?

– Бабусю, які вроки… У тебе цукор підвищений, склероз, тобі скоро вісімдесят…

– Нічого, деякі жінки у моєму віці прекрасно почуваються, як дівчатка. А я чим гірша? Ця біла пройда мені сказала якось – ви геть не виглядаєте на свій вік. Ви така молода й активна. І що ти думаєш? Зурочила. Можеш скільки завгодно мене ображати, а я знаю, що роблю. Вік прожила…

– А снідати щось є?

– Хіба не бачиш, я зайнята? Який сніданок може бути?

Гречка вдягнувся і пішов геть. День був іще гарячіший за вчорашній, а в нього – жодного літнього одягу. Нічого не було. Тому зайшов до батька в офіс по гроші – батько ж усе-таки. Гречка-старший.

Осипа не пропустили на прохідній. Подзвонили батькові. Він вийшов, глянув на сина, потер собі очі – може, сльози накотилися, та він не хотів цього показувати.

– Ти… Ти в такому вигляді не ходи по місту. Ось тобі гроші, купи путній костюм. Знаєш, мені вчора друг казав – посада для тебе в Києві є. Керівна. То менше тут перед народом з’являйся, тебе тут знають. Поїдеш?

Гречка справді відчув, що в нього дивний вигляд – тепла куртка, шапка на очі, спортивні штани, черевики квадратні – колись це були наймодніші черевики в околиці, а тепер – наче з минулого життя.

– Поїду.

– І правильно. Поживеш у Ганни Василівни поки що. Вона трохи маразматична, але нічого. Терпимо. Приходила до мене кілька днів тому просити, щоб я виселив її сусідку з квартири, бо вона відьма… Треба ж… Ну нічого, потерпиш. До нас, це… не дуже ходи, – батько зніяковів. Він соромився Гречки. – Даремно ти тоді той цирк улаштував… Ну збив хлопця, ну то й що? Збив то й збив. Ніхто не вічний. А ти… Стидно тепер за тебе. Йди.

– Зідзвонимося?

– Зідзвонимося.

Гречка пішов у торговий центр. «Світ змінився, – думав Гречка, – тепер стільки красивого одягу, і дівчат, і всього… Не надивишся».

Коли переодягнувся і поснідав, пішов перед від’їздом відвідати Ніну. Ледве впізнав будинок – поремонтували дорогу, поклали новий тротуар, на дверях під’їзду – домофон. Не міг пригадати номер квартири. Зайти – вмів, а номера не пам’ятав. Порахував – від найменшого, який у цьому під’їзді, до четвертого поверху. На четвертому – чотири квартири, тому дзвонив на всі чотири номери. Думав – хто відгукнеться, Ніна чи її мама? І нарешті полегшено – Нінин свіжий яблучний голос:

– Хто там?

Відчиняє йому двері. Стоїть на порозі і широко розплющеними очима дивиться на Гречку. Впізнає і не впізнає. У неї біле пофарбоване коротке волосся. Зморшки. Відвислі груди теліпаються під халатом. Убрана в трикотажний халат, не довгий і не короткий, а саме такий, що наполовину вкорочує їй ноги. Гречка спершу подумав – то це заради цієї жінки я зруйнував собі життя? А потім вона простягнула руки і обійняла. Мокре обличчя біля його непоголеної щоки – сльози? Невже чекала? Простила? Любила? Дурман її запаху, тепло її тіла – усе попливло в тумані ніжності. Усе попливло, тільки й думав – жінка, кращих за яку не буває.


Мефодій Опінія народився в мами один. І саме вже від народження почалися його проблеми. Було б їх двоє або четверо, Мефодієва матуся прала б пелюшки і жила б так само, як і решта жінок з їхнього двору – плітками, чарівницями та голубцями.

Мефодій Опінія народився в мами один. Після цього мама пана Опінії завітала в перукарню і зробила собі наймоднішу в світі зачіску – її волосся поставили над головою кучерявим дибом – і було воно таке, відколи пан Опінія її знав. А знав пан Опінія свою матусю з колиски. Одного разу видався хороший сонячний день. Пан Опінія смоктав пустушку і милувався комашками на вікні. І ось на нього посунула велетенська кудлата тінь із гострими нігтями і різким запахом парфумів. Тінь схопила пазурами малі ніжненькі щічки і червоною помадою поцілувала Опінію в рот. Відтоді так і повелося в їхній сім’ї – коли пан Опінія чимось чи кимось милувався, з’являлася кудлата матусина тінь, цілувала його в рот, і пан Мефодій відчував смак матусиної помади і гостроту її кігтів.

Матуся пана Опінії була жінкою з вищого світу. Її батько був одним із найкомуністичніших комуністів країни, забезпечив матусю всіма доступними тоді благами – машиною, дачею, квартирою і женихом із дрібних перспективних підлабузників. Матуся пана Опінії вже в дитинстві збагнула, що в її жилах тече особлива елітарна кров, тому щойно тато пана Опінії намагався кудись устромити свого носа, вона притискала його до стінки своїми кігтями і пояснювала, хто вдома господар. Аж раптом він, солодко напарфумлений, затримався на роботі за північ. А потім одного разу зібрав валізи і пішов від них назавжди. Радянська доба закінчувалася, у людей з’являлися нові пріоритети, і тато пана Опінії чудово знав, що донька директора заводу, який потім той завод приватизує, перспективніша за доньку запеклого комуніста, партія якого банкрутує.

В Опініїєвої матусі було ще кілька залицяльників – сантехнік, який вряди-годи ремонтував їхні крани і щоразу, коли матуся пересувалася по квартирі, затискав її в кутку, і вона вдихала солоний запах волосся на його грудях. Згодом до матусі пана Опінії почав заходити сусід із першого поверху – переляканий знавець ядерної фізики. Він позичав у неї гречку, горох, хліб і сірники. А одного разу прийшов у яскравій краватці, що сяяла барвистими хризантемами і мальвами найнесамовитіших кольорів, і червоніючи навколо носа, промуркотів:

– Я подумав, що ми вже з вами заприятелювали…

– Що-що? – недочула Опінієва матуся, яка, на біду сором’язливого гостя, була вбрана в легкий халатик, що відкривав зорові принишклого фізика всю її красу – великі драглисті груди, які тремтіли від кожного подиху, і худі, вузлуваті в колінах ноги.

– Я подумав, що ми заприятелювали і, може б, якось… у той, у театр, чи… – мурмотів, ковтаючи склади, фізик.

– Що ви собі під носа муркочете? Голосніше! – рознервувалася матуся, не в змозі розібрати жодного слова.

Тоді фізик перелякався і втік. Він так утікав, що зашпортався і впав своєю барвистою краваткою простісінько на сходи.

– Та що це з вами таке? – кричала вслід матуся пана Опінії, і цей її крик довів бідолашного фізика до такого відчаю, що він принишк за власними дверима і розплакався з розпачу.

Сантехнік Опінієвій мамі подобався. Проте вона вважала, що така розкішна жінка варта чоловіка, що посідав би вищий соціальний щабель. А фізик їй підходив, і якби ще раз наважився зайти, то матуся пана Опінії сама запросила б його до театру. Та він не наважувався більше з’явитися в них на порозі, а матуся не мала бажання за ним бігати. Тому вона панувала над єдиною людиною, що залишилася поруч – над паном Опінією.

Батьківської любові пан Опінія не зазнав. Його татусь, як і кожен справжній лакуза, досягнув у житті висот. Спершу він одружився з донькою директора заводу, потім – розлучився і одружився з донькою мера їхнього міста, потім і з нею розлучився і одружився з донькою третьої особи в країні, а вже ставши депутатом і очоливши власну партію, розлучився і з тією, а одружився з фотомоделлю. Одного разу пан Опінія написав батькові листа і попросив автограф його дружини. Батько повівся достоту по-батьківському – надіслав рекомендованим листом каталог спідньої білизни, в якому біля еротичної фотографії його дружини-фотомоделі стояв її автограф. На цьому їхнє спілкування припинилося.

Панові Опінії на той час було двадцять п’ять, тому каталог він використав із великою втіхою для себе, проте ще далі відійшов від основної мрії – позбутися цноти.

Цнота пана Опінії була його прокляттям. Він любив скромних тихих дівчат, які й знати не знали, що таке помада. Вони перевальцем рухалися коридорами у важких корсетах власної сором’язливості, носили за собою величезні ранці з книжками та конспектами, і пан Опінія думав: «Які чудові мовчазні дівчата». Іноді він уявляв, як би було прекрасно, якби котрась із них йому віддалася, або ще краще – якби вони одружилися і жили окремо від матусі. Але не на те матуся пана Опінії його народжувала, щоб так просто відпустити. Ні. Не на те.

Мама пана Опінії любила таких, як і сама – рішучих, самовпевнених, вкритих густим шаром фарби, аби відчувалося, що дівчина має гроші на косметику. Вона приводила таких дівчат до пана Опінії, і він ціпенів від погляду їхніх густо натушованих очей, ніяковів від їхнього досконало запломбованого білосніжного сміху. Він почувався безпорадним від передчасного збудження перед їхніми розкішними декольте і гладенькими ніжками в черевичках на шпильці. Він думав, що ніколи не зможе наважитися бодай пальцем доторкнутися до такої дівчини. Вони снились йому в еротичних снах, але він усе одно панічно їх боявся. Так само, як і матусі.

Тому пан Опінія, досягнувши солідного віку, залишився цнотливим і не мав на це жодної ради. Загравати зі скромницями, які йому подобалися, він не наважувався. Від загравань матусиних кандидаток у наречені він червонів і опускав очі. Одного разу підстаркувата сусідка, якій уже було під сорок, хоча вона вдавала двадцятип’ятилітню, спробувала пана Опінію схилити до шлюбу. І пан Опінія дуже зрадів. «Ось воно», – подумав пан Опінія і побіг до матусі хвалитися. Але матуся розсердилася не на жарт:

– От же ж стара повія. Мого хлопчика хоче на собі оженити! От я їй дам!

Після серйозної розмови сусідка оминала пана Опінію десятою дорогою, а коли він одного разу спробував заговорити з нею на трамвайній зупинці, втекла на інший бік вулиці.

Тому пан Опінія спивався.

Пан Опінія напивався щовечора до нестями. Спершу він думав – от, мовляв, розслаблюся після роботи, хильну келишок і все. Потім думав – вип’ю ще один келишок, погомоню з друзями та й піду собі додому. Потім він розумів, що не може примусити себе, пана Опінію, повертатися сьогодні до матусі, і напивався залпом, із завзяттям фанатика, напивався, щоб не вертатися додому. Потім заповзав під стіл і засинав.

Коли охоронці його викидали на тротуар, пан Опінія трохи приходив до тями і, похитуючись, наче танцюючи румбу, чеберяв додому. Його матуся вважала, що синів алкоголізм спричинив розпад Радянського Союзу, тому її дитинка так переживає, адже в ті славні часи вони мали все, а тепер йому, бідолашному, доводиться працювати у відділі доставки. Йому, художнику, який краще за всіх у школі малював Леніна.

Тому матуся дуже ніжно вкладала пана Опінію в ліжко, роздягала його, і він солодко засинав під її пильним поглядом, а вона ще певний час лаяла всіх, хто розвалив прекрасну країну, в якій матуся пана Опінії мала все. А потім скаржилася на лавочці сусідкам, що її дитина спивається через підступних американців, які розвалили СРСР. Бо через кого ж іще?

І все ж заповітна мрія пана Опінії, як і переважна більшість заповітних мрій, збулася.

Коли б хто сказав, що саме з цією жінкою він утратить цноту, пан Опінія наплював би тому брехунові в очі, дав би під дупу, а потім утік. Коли б після цієї екзекуції той брехуняка, зловмисник та базікало зловив тремтячого від страху пана Опінію в кущах та й додав до сказаного, що ця жінка народить від нього дитину, пан Опінія розреготався б тій брехливій заразі в очі, бо хіба ж таке можливо – щоб жінка її віку та її статусу спромоглася на дитину.

Бо не думав він і не гадав, що жінка, яка нещодавно вийшла з психлікарні й розмовляла з дзеркалами та уявними подругами, візьме його в свої руки і не відпустить.

Ніна взяла. Щоб вилікуватись, їй потрібна була ще одна дитина. Та матуся пана Опінії вигнала її з хати, захлопнула за нею двері й сказала синочкові:

– То хапужка без клепки в голові. Ти, мій маленький, вартий кращої.

Але клепку Ніна мала, просто її клепка відрізнялась від усіх звичних клепок. Якось вони з паном Опінією напилися. Вона сиділа біля нього при шинквасі, розмовляла з уявним співрозмовником – подругою Світланою, яку сама собі вигадала, коли не мала жодної реальної подруги, бо всі вважали, що Ніна – божевільна мама, яка задушила власну дитину, тому ніхто не хотів з нею мати нічого спільного. Відтоді вони зі Світланою нерозлучні. А пан Опінія, напившись, розглядав, які в цієї дівчини нічогенькі кінцівочки. Ніна ніколи не зауважила б його погляду, якби Світлана до неї не прошепотіла:

– Поглянь, як на тебе заглядається цей молодик.

Ніна подивилася, прикинула, що вагітніти від нього можна, і прибрала все в свої руки. Пан Опінія спершу подумав – які ніжні руки в цієї божевільної, а потім його охопив тріумф – мрія збулася…

Ніна, недовго думаючи, викрала пана Опінію з бару, де він випивав, замкнула у себе в квартирі й не випускала півтора місяці. До них надзвонювала перелякана матуся, навідувалася міліція, та Ніна виявилася спритною, впертою і наполегливою, тому певний час утримувала його біля себе. Але ж назавжди в хаті не замкнеш. Варто було панові Опінії піти по хліб, як його матуся – тут як тут… Схопила синочка в обійми, зацілувала, запестила, заніжила, за руку – і додому.

– Ти повинен зрозуміти, що я хочу для тебе лише найкращого. А ця божевільна дівуля – не найкраще. Ти вартий хорошої нареченої, ти в мене розумний, талановитий, забезпечений… Кожна дівчина слиною сходить, коли бачить тебе. А ця… Для неї ти – останній шанс, розумієш?

Пан Опінія зібрав валізи і пішов до мами – роздивлятися журнали з голими жінками і безнадійно мріяти про ту, що її врешті схвалить його мама.


Нінин син спав у сусідній кімнаті. Йому нещодавно виповнилося вісім, це був здоровий, гарний і трохи рудуватий хлопчик. За дивним збігом обставин, пан Опінія теж був рудий.

Ніна лежала поруч із Гречкою, обпершись йому на плече щокою, і думала – мій ніжний, мій наймиліший, єдиний, хто мене любив, хто заради мене був здатен на все.

– Ага, і дитину твою вбив, – докинула Світлана, що саме розхитувалася на кріслі біля ліжка.

«Любий мій Гречка», – думала Ніна.

– Але дитину таки вбив. Ти йому вже казала, що маєш сина від іншого?

Вона йому не встигла сказати – прийшов пізно, та й емоції обох їх охопили… Немов колись, коли вони були щасливими студентами.

– А як скажеш, що буде? Може, твого хлопчика машина зіб’є, як вертатиметься зі школи? – тягнула своєї Світлана. – Чи як?

Ніна дивилася на теплий вигин його підборіддя – схуд хлопчина, змарнів. Уже не нагадував дикої тваринки з джунглів, уже не мав гострої посмішки, лютого погляду. Скидався на побиту собаку, що повернулася в буду. Але як довідається, що в неї дитина від іншого – то хтозна, що тоді…

– Собака, ага, надійся… Знаєш приказку – скільки вовка не годуй, однак у ліс побіжить, – видно, Світлана вирішила її дістати.

Гречка солодко спав на спині, розкинувши руки і ноги, – стільки простору… Вона дивилася на нього – жінка, яка пройшла через все – через психіатричну лікарню, через довгу й холодну самотність, що скалками льоду дряпала їй серце… Через депресію, під час якої разів зо п’ять пробувала померти, – не дали. Через сивину – посивіла, мов перекотиполе. А він спокійно і солодко спав у її ліжку, досі гарний. Вік наче не зачепив його обличчя, жорстокого і твердого. Він, такий колись коханий, спав, як немовля… На полиці стояли синові іграшки – солдатики і машинки. Синові малюнки. Як добре, що Гречка ще цього не зауважив. Як добре…

Ніна взяла в руки подушку, підбила її та ніжно схилилась над Гречкою…

Півні

– Чого вони б’ються? – запитує Надька у Макарчука.

– Кого? – перепитує Макарчук. Він на старість геть оглух. Сидить біля неї на лавці – глуха сіра кульбабка, яку от-от здує вітром.

– Півні, питаю, чому б’ються? За курку?

– Га? Що ти хочеш? – присуває Макарчук Надьці своє вухо до рота. Ця велика жовтава вушна раковина для неї – звична річ. Усе, що треба сказати, кричить у самісіньке вухо.

– Півні за курку б’ються?! За найкращу?!

– Яка там курка? Півні люблять битися, от і б’ються, – Макарчук підносить до свого рота розрізаний помідор і притримуючи вказівним пальцем кінчика носа, кусає пахучий соковитий м’якуш. Його ніс уже майже лежить на підборідді – дорідна Макарчуківська носяка, що передавалася в їхній родині чоловікам через покоління.

– Півні… – усміхається беззубий Макарчук до помідора, – ти знаєш, усякі бувають півні. Одні курок топчуть, інші сідалко, щоб нестися, шукають, а ще інші – б’ються. Колись ми півників на м’ясо хотіли вигодувати. То вони з голими черепами ходили – так обдирали один одного. Щотижня по два півники гинули. Із тридцяти – чотирьох вигодували.

Макарчук бере чергового помідора, посипає цукром і, притримуючи носа вказівним пальцем, щоб не прикусити, натискає на помідор яснами. У їхній веранді на столі стоїть склянка, а в склянці його вставні щелепи. Та Макарчук запевняє, що без зубів йому зручніше, бо більше вільного місця в роті.

Надька тим часом намагається впіймати в об’єктив фотокамери півнів. Тепер уже інші фотокамери – без плівки, цифрові. Їй так і сказав один продавець побутової техніки, який приїздить раз на місяць до них у село. Але Надька – вона ж минула епоха. Нащо їй цифрова фотокамера? Як і колись – старий плівковий фотоапарат, стара Надька – схудла, зібгана, зморщена, з чорними нігтями – налазить під них земля, з білим волоссям, яке ховає під хустку, з худими ногами, покресленими сіткою синіх жил.

Надька любить, коли б’ються півні – дзьоб до дзьоба, голова до голови, гребені червоні, пристрасні, у-у-ух, які шалені, скільки динаміки, енергії, нервів, руху… Таких півнів у своєму житті вона колись зводила, щоб побилися за неї, бажано до крові.


Купить книгу "Краса, що не рятує" Пулу Павліна

home | my bookshelf | | Краса, що не рятує |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу