Book: Поразка демократії



Поразка демократії

Поразка демократії

ПОРАЗКА ДЕМОКРАТІЇ

Франк Карстен і Карел Бекман


Переклад українською мовою Ганни Слободянюк, Берлін, червень 2013


Оригінальна назва: Beyond Democracy


Чому демократія не сприяє солідарності, добробуту та свободі, але провокує соціальні конфлікти, неконтрольовані витрати та тиранічну владу


Сайт: www.beyonddemocracy.net


ISBN-13: 978-1484995488

ISBN-10: 1484995481


версія: 1.2

липень 2013

Про авторів

Поразка демократії

Карел Бекман - письменник та журналіст. Він є головним редактором онлайн-видання Energy Post (energypost.eu). До цього він працював в голландській фінансовій газеті Financieele Dagblad. Його персональна сторінка в Інтернеті: www.charlieville.nl.


Поразка демократії

Франк Карстен - засновник Mises Instituut Nederland, голландської лібертаріанської організації, яка виступає за зменшення податків та обмеження державного втручання. Він регулярно виступає з промовами проти державного втручання в життя громадян. Сайт: www.mises.nl.

Слово перекладача

Я вирішила долучитись до перекладу цієї книги українською мовою, тому що переконана, що питання недоліків і переваг демократії варте дискусії в українському суспільстві. Жодна система, ані демократична, ані авторитарна, ані система приватного права не позбавлена властивих саме їй недоліків і переваг. Обираючи одну з них важливо переконатись, що вибір свідомий.

З деякими питаннями читач може не погодитись, деякі потребують більш детального дослідження або додаткового ознайомлення з належною літературою. Що я ціную найбільше в цій книзі – це діалог, заклик до дискусії.

Дякую всім, хто підтримав мене в процесі перекладу, як морально, так і перекладаючи деякі частини тексту. Без вас процес затягнувся б надовго. Щиро дякую!


Ганна Слободянюк, квітень 2013

Присвячення

Ця книга присвячується пам'яті Людвіга фон Мізеса і Мюррея Ротбарда.

Ці два інтелектуали лібертаріанства ніколи не зупинялись у пошуку істини. Вони долали неймовірні перешкоди. Їх ідеї і переконання не завжди знаходили підтримку за їх життя, але серед людей, які є щирими прихильниками свободи, вони повільно і впевненно завойовують визнання. Якщо у свободи є майбутнє - це буде здебільшого завдяки їх досягненням.

Вступ

"Сьогоденні проблеми демократії можуть бути подолані лише шляхом ще більшої демократії". Ця стара цитата одного американського політика влучно демонструє сучасний погляд на нашу демократичну систему. Люди погоджуються з тим, що демократія має проблеми. Вони навіть готові погодитись з твердженням, що західні парламентські демократії, включно з США, можуть в один момент зазнати поразки. Але вони не бачать альтернативи. Вони вважають ще більшу демократію єдиним засобом для подолання цих проблем.

Мало хто може заперечити той факт, що наша демократична система переживає кризу. Скрізь громадяни демократичних держав відчувають невдоволення і сумніви. Політики скаржаться, що виборці поводяться як розбещені діти, громадяни жаліються, що політики глухі до їх бажань. Для виборців стало популярним регулярно змінювати свою позицію. Вони часто змінюють свої уподобання з однієї партії на іншу. Вони також нерідко віддають перевагу радикальним і популістським партіям. Політичний ландшафт стає все більш строкатим, що значно ускладнює можливість подолання суперечностей і формування дієвого уряду.

Існуючі політичні партії не можуть протистояти цим випробовуванням. Вони не можуть запропонувати справжню альтернативу. Вони зв’язані жорсткою партійною системою, їх ідеали залежать від певних впливових груп і лобістів. Практично жодний демократичний уряд не був здатний контролювати власні витрати. Більшість демократичних урядів позичали, збільшували видатки і підвищували податки. Це все, в результаті, призвело до фінансової кризи. Деякі держави навіть опинились на межі банкрутства. У поодиноких випадках, коли скрутні обставини змушують уряд зменшити витрати, виборці починають протестувати, бо сприймають такі заходи як порушення їх прав. В такій ситуації будь-яке ефективне зменшення витрат є неможливим.

Незважаючи на збільшення витрат, майже всі демократичні режими переживають постійне зростання числа безробітних. Великі групи населення опиняються за межею бідності. Ще жодна демократична держава не прийняла ефективні міри пов’язані зі старінням населення.

Зазвичай всі демократичні суспільства страждають від надлишку бюрократії та нормативного регулювання. Держава все більше втручається в життя кожного з нас. Є правила і норми на всі випадки життя. При вирішенні кожної нової проблеми перевага надається збільшенню кількості цих правил і норм.

Демократичні уряди погано виконують свої основні завдання – підтримання закону і порядку. Злочинність і вандалізм набувають загрозливих масштабів. Поліція та система правосуддя ненадійні, некомпетентні та часто корумповані. Нерідко поведінка, яка нікому не може завдати шкоди, криміналізується. В США найбільша в світі кількість ув’язнених по відношенню до кількості населення. Багато хто з цих людей перебуває у в’язниці за поведінку, яка не становить загрози іншим, вони ув'язнені тільки тому, що їх звички спричиняють незручності для більшості.

Впевненість людей в ефективності обраного демократичним шляхом уряду досягла найнижчого рівня згідно з результатами численних досліджень. Має місце глибока недовіра до керівництва, політичних діячів, політичної еліти та міжнародних агенцій, які іноді діють так, ніби знаходяться поза сферою дії законів. Багато людей стали песимістами по відношенню до їх майбутнього. Вони переживають, що їх діти будуть жити за гірших умов, ніж зараз. Вони бояться масової імміграції та зникнення власної культури.

Віра в демократію

Хоча більше немає сумніву в тому, що демократія переживає кризу, мало хто наважується критикувати демократію. Фактично, немає нікого, хто б звинуватив демократичний режим у сьогоденних проблемах. Політичні лідери – лівого, правого чи центрального спрямування – обіцяють вирішити наші проблеми ще більшою демократією, але не меншою. Вони обіцяють прислуховуватись до людей, ставити суспільні інтереси вище приватних. Вони обіцяють зменшити бюрократію, стати більш прозорими, надавати кращі послуги – зробити все, щоб система знову працювала. Але вони ніколи не піддають сумніву доречність демократичної системи. Вони, скоріше за все, вважають саме свободу, а не демократичний устрій, підставою наявних проблем. Єдина різниця між прогресивними політиками і консервативними в тому, що перші жаліються на надлишок економічної свободи, а останні – на надлишок соціальної свободи. І це в час, коли ми маємо найбільше законів і найвищі податки, ніж будь-коли.

Насправді, критика демократичної ідеї є своєрідним табу у західноєвропейському суспільстві. Ви можете критикувати способи втілення демократичних цінностей на практиці, або обговорювати сучасних лідерів політичних партій – але критика демократії як ідеалу не заохочується.

Не є перебільшенням твердження, що демократія стала своєрідною релігією – сучасною світською релігією. Вона навіть претендує на звання найбільш поширеної релігії в світі. Всі, крім одинадцяти держав – М’янма, Ватикан і деякі арабські держави – називають себе демократичними, навіть якщо це - лише декларації. Віра в божество Демократії тісно пов’язана зі схилянням перед національною державою, ідея якої виникла в ХІХ столітті. Бог і Церква були замінені Державою. Вибори – це ритуал в якому ми молимось Державі про працевлаштування, житло, здоров’я, безпеку та освіту. Ми маємо абсолютну віру в демократичну Державу. Ми віримо, що Держава може подбати про все. Держава роздає винагороди, піклується про безпеку, все знає, все може. Ми, навіть, очікуємо від Держави вирішення всіх наших особистих і суспільних проблем.

Божество Демократії притягує до себе тим, що всі добрі справи Воно робить абсолютно безкорисливо. Держава не має власного інтересу, вона існує заради суспільного добробуту. Вона також нічого не коштує. Вона просто роздає хліб, рибу та надає інші послуги.

В усякому випадку, так це уявляють собі люди. Більшість людей бачить лише переваги уряду, але не те, якою ціною вони були досягнені. Одна з причин такого підходу полягає в тому, що уряд збирає податки непрямим шляхом, наприклад, змушуючи підприємства платити податок з продажу, або змушуючи працівників робити внески у соціальне страхування, або позичаючи кошти на фінансових ринках (віддавати їх будуть платники податків), або збільшуючи кількість грошей в обігу. Таким чином, люди не розуміють, яка частина їх прибутку була конфіскована державою. Варто додати, що є видимі результати діяльності уряду, в той час як все те, що можна було б зробити, якби уряд не забирав гроші в людей, залишається невидимим. Військові літаки, які вже сконструювали і збудували, може побачити кожен, але ми не бачимо речей, які могли б бути зроблені, якби кошти не були витрачені на військові літаки.

Демократична віра так глибоко в’їлась в свідомість, що для багатьох людей вона є синонімом всього, що політ-коректно і морально. Демократія означає свободу (кожен має право голосу), рівність (всі голоси мають однакову вагу), чесність (всі рівні), єднання (ми все вирішуємо разом), мир (демократичні країні ніколи не беруть участь у несправедливих війнах). За такого мислення, єдина альтернатива демократії – диктатура. А диктатура, звичайно, втілює в собі все негативне – це ворог свободи, причина нерівності, війни, несправедливості.

У своїй роботі "Кінець історії?" в 1989 році неоконсерватор Френсіс Фукуяма проголосив, що сучасне західне суспільство є вершиною еволюції політичної думки. Він зазначив, що "наразі ми є свідками універсалізації західної ліберальної демократії як останньої форми правління". Очевидно, лише злий розум (терористи, фундаменталісти, фашисти) могли б не погодитись з цією ідеєю.

Демократія = колективізм

Це те, що ми хочемо показати в цій книзі – виступити проти божества Демократії, а особливо, національної парламентської демократії. Демократична модель прийняття рішень може стати в нагоді в деяких випадках – в маленьких спільнотах або асоціаціях. Але національна парламентська демократія, яка властива майже всім західним державам, має більше недоліків, ніж переваг. Парламентерська демократія, на нашу думку, призводить до бюрократії, застою, підриває свободу, незалежність і підприємництво, а також спричиняє протистояння в суспільстві, втручання в приватну сферу і надмірні витрати. Це стається не через те, що деякі політики не вміють добре робити свою справу, або тому, що була обрана не та партія. Це стається, бо так працює система.

Характерною ознакою демократії є те, що "люди" приймають рішення щодо організації суспільства. Іншими словами, всі ми "разом" вирішуємо все, що нас хвилює. Якими мають бути податки, скільки необхідно витратити на соціальну допомогу з догляду за дитиною і за літніми людьми, з якого віку можна вживати алкогольні напої, якими повинні бути внески роботодавців у пенсійне страхування робітників, яка інформація повинна бути на етикетці продуктів, що діти повинні вчити в школі, скільки можна витратити на гуманітарну допомогу і на альтернативну енергетику, на спортивне виховання, на оркестри, що повинен робити власник розважального закладу і чи можна там курити, як будувати будинки, яка повинна бути відсоткова ставка, скільки грошей повинні бути в обігу, чи повинні банки бути врятовані від банкрутства ціною грошей платників податків, хто має право називати себе лікарем, хто може відкрити лікарню, чи має право людина померти тоді, коли вона цього хоче, коли і за яких умов вступати у війну? За демократії від "людей" очікуються рішення всіх цих численних запитань.

Таким чином, демократія за визначенням є колективістською системою. Це той самий соціалізм, тільки в профіль. Основна ідея демократії полягає в тому, що правильним і важливим є колективний спосіб вирішення питань фізичної, соціальної і економічної організації суспільства. Рішення приймає народ. Люди надають повноваження своїм представникам в парламенті – іншими словами, Державі – і вона приймає ці рішення за них. Таким чином, у демократичному режимі все суспільство спрямоване на Державу.

Сприйняття демократії як логічне завершення розвитку політичної думки людства є безпідставним. Це лише намагання приховати той факт, що демократія представляє собою певну політичну орієнтацію і на її противагу дійсно можна знайти багато прийнятних альтернатив.

Одна з таких альтернатив називається свобода. Або лібералізм у класичному розумінні слова, яке має абсолютно інше значення у порівнянні з тим поняттям лібералізму, що використовується наразі в США. В тому, що свобода не означає теж саме, що і демократія, дуже легко переконатись. Наприклад, чи ми вирішуємо демократичним шляхом, скільки кожен має витрачати на одяг? Або в який супермаркет нам піти? Звичайно, ні. Кожен вирішує сам за себе. І ця свобода вибору функціонує без проблем. Тож чому інші питання, які не менш важливі для нас – робоче місце, медична допомога, пенсія, відпочинок – мусять вирішуватись демократично?

Насправді, чи не може бути причиною наших проблем той факт, що ми вирішуємо всі економічні і соціальні питання демократичним шляхом? Бюрократія, втручання уряду у приватне життя громадян, паразитизм, злочинність, безробіття, корупція, інфляція, низькі стандарти освіти спричинені не браком демократії, а радше її надлишком? Вони є такими ж супутниками демократії, як порожні крамниці і автомобілі марки Трабант були супутниками комунізму в НДР.

Це те, що ми хочемо показати Вам в цій книзі.

Ця книга розділена на три частини. В першій частині ми обговорюємо віру в божество парламентської Демократії. Як будь-яка інша релігія демократія має певні догми, які кожен приймає як такі, що не підлягають сумніву. Ми представляємо ці догми у формі 13 міфів про демократію.

У другій частині ми змальовуємо практичні наслідки демократичної системи. Ми хочемо продемонструвати, чому демократія безповоротно веде до застою і що саме робить її неефективною і несправедливою.

У третій частині ми представляємо альтернативу демократії – політичну систему, що ґрунтується на самопізнанні індивіда, якій характерна децентралізація, місцеве самоврядування і різноманіття.

Незважаючи на нашу критику сучасної національно-демократичної системи, ми з оптимізмом дивимось в майбутнє. Одна з підстав, чому деякі люди песимістично налаштовані – це те, що вони відчувають ніби система веде в нікуди, але вони не можуть уявити достойну альтернативу. Вони знають, що уряд у великій мірі контролює їх життя, але вони не можуть контролювати уряд. Єдині альтернативи, які вони собі можуть уявити – це різноманітні форми диктатури, такі як "китайська модель", або інші форми націоналізму чи фундаменталізму.

В цьому вони помиляються. "Демократія" не означає "свобода". Це лише форма диктатури – диктатура більшості і Держави. Демократія також не є синонімом до слів "справедливість", "рівність", "солідарність" або "мир".

Демократія – це система, яка була запроваджена 150 років тому в більшості західноєвропейських держав через різноманітні обставини. Наприклад, це було бажання втілити в життя соціалістичні ідеї в ліберальному суспільстві. Незважаючи на те, якими мотивами керувались тоді, немає жодних підстав для утримання національної парламентської демократії. Ця система більше не діє. Прийшов час для нового політичного ідеалу, в якому продуктивність і солідарність не організовані на основі демократичної диктатури, але є результатом добровільних стосунків між людьми. Ми сподіваємось переконати наших читачів в тому, що можливість втілити в життя цей ідеал набагато більша, ніж багато хто може собі уявити, і вона варта зусиль, що будуть витрачені на її досягнення.



I. Міфи демократії

Міф 1. Кожен голос має значення

Ми часто чуємо це під час виборів. Твердження, що твій голос дійсно має значення. Насправді – це один голос зі ста мільйонів (якщо ми говоримо про вибори в США). Але, якщо у вас один голос проти 100 мільйонів, або 0,000001% від всіх голосів, це фактично дорівнює нулю. Ймовірність того, що ваш голос дійсно вплине на результат виборів астрономічно маленька.

Насправді, все ще гірше. Ви віддаєте свій голос не за певне рішення чи політику, а за кандидата або політичну партію, яка буде приймати рішення від вашого імені. В той же час ви не маєте можливості вплинути на те, які рішення буде приймати ця особа або партія! Ви не можете їх контролювати. Чотири роки вони будуть вирішувати те, що хочуть вони, і ви тут ніяк не можете зарадити. Ви можете писати їм листи, ставати перед ними на коліна або ж клясти їх – все вирішують вони.

Щороку уряд приймає тисячі рішень. Ваш один голос, який ви віддали комусь, хто тепер може робити що завгодно без попереднього погодження з Вами, не має жодного впливу на ці рішення.

Голос, який ви віддаєте, іноді навіть не є справжнім вибором. Він є ознакою певних уподобань. Дуже рідко можна знайти особу або політичну партію, з якою б ви погодились з усіх аспектів. Наприклад, ви не хочете, щоб гроші з державного бюджету витрачались на гуманітарну допомогу, або на війну в Афганістані. Ви можете проголосувати за партію, яка проти цього. Але можливо, ця партія також планує підняти пенсійний вік, з чим ви не погоджуєтесь.

Навіть більше, після того як партія чи особа, за яку ви проголосували, отримала перемогу на виборах, вона дуже часто порушує передвиборчі обіцянки. Що ви можете зробити в такому випадку? Ви повинні були б мати право подати на них в суд за брехню, але ви не можете. В найкращому випадку ви можете голосувати за іншу партію на наступних виборах. Але результат буде незмінний.

Голосування це ілюзія впливу в обмін на свободу. Коли Том чи Джейн підходять до скриньок з виборчими бюлетенями, вони думають, що впливають на напрямок розвитку їх держави. Це правда, але в дуже маленькому масштабі. В цей самий час 99,9999% приймають рішення протилежне до того, що прийняли Том і Джейн. Таким чином вони не отримують "вплив" на життя інших, а втрачають набагато більший контроль над власним життям. Вони мали б набагато більше впливу, якби вони могли приймати рішення за себе самостійно. Наприклад, якби вони могли вирішити самі за себе, на що вони будуть витрачати власні гроші без необхідності спочатку віддати половину власних прибутків у вигляді численних податків державі.

Ось ще один приклад. В нашій демократичній системі люди майже не мають прямого контролю над системою освіти. Якщо вони хочуть змінити освітню програму і хочуть мати більше впливу, ніж просто через скриньку для голосування, вони повинні заснувати лобістську групу або приєднатись до такої групи, або писати численні звернення до політиків, або організовувати протести перед будівлею уряду. На даний час існують об’єднання батьків, які намагаються змінити освітню політику таким чином. Це забирає багато часу і зусиль, і є майже безрезультатним. Було б набагато простіше, якби держава не втручалась в галузь освіти, а студенти, вчителі і батьки могли самі разом чи самостійно обирати як і чому їм вчитись.

Звичайно, правлячий клас постійно заохочує людей голосувати наголошуючи на тому, що шляхом голосування, люди дійсно можуть вплинути на політику уряду. Насправді, висока явка на виборах дає політикам carte blanche - моральне право керувати людьми.

Деякі громадяни вірять, що участь у виборах є їх моральним обов’язком. Часто кажуть, що, якщо ви не голосуєте, ви не маєте права брати участь у публічних обговореннях влади, а також не можете критикувати політичні рішення. В кінці кінців, якщо ви не голосували, ваша думка більше не має значення. Люди, які це стверджують, мабуть, не можуть уявити собі, що ті, хто відмовляється голосувати, просто не хочуть піддаватись ілюзії впливу. Така поведінка може бути охарактеризована як Стокгольмський синдром. Вони відчувають симпатію до своїх загарбників і не розуміють, що вони розмінюють свою свободу на владу політиків над ними.

Міф 2. Демократія – це влада народу

Це - основна ідея демократії. Це - буквальне значення демократії. Влада народу. Але чи насправді в демократії влада належить народу?

Основна проблема полягає в тому, що такої сутності як "народ" не існує. Є лише мільйони індивідів з мільйонами власних поглядів і інтересів. Як вони можуть керувати разом? Це неможливо. Один голландський комік колись сказав: "Демократія – це воля народу. Щоранку, читаючи газету, я дивуюсь тому, чого, виявляється, хочу я".

Давайте визнаємо те, що ніхто не скаже щось на кшталт "споживач хоче Microsoft" або "народ хоче Pepsi". Деякі хочуть, а деякі ні. Це саме стосується і політичних переконань.

Варто додати ще й те, що це насправді не "народ", який приймає рішення, а "більшість" людей чи навіть більшість виборців (А точніше, більшість тих, хто брав участь у виборах. Таким чином юридична меншість може виявитись фактичною більшістю. - Пер.). Меншість, очевидно, не належить до "народу". Це трохи дивно - невже кожен громадянин не належить до народу? Як клієнт Walmart ви не хочете споживати продукти з іншого магазину. Але саме так і функціонує демократія. Якщо ваша думка не співпадає з думкою більшості на виборах, ви повинні танцювати під музику переможців.

Припустимо, що більшість і є весь народ. Чи насправді навіть в цьому випадку народ вирішує? Є два види демократії: пряма і непряма (або представницька). За прямої демократії кожен голосує з кожного рішення як на референдумі. За непрямої демократії народ обирає певних людей, які прийматимуть рішення за нього. Звичайно, в другому випадку народ має набагато менше можливості брати участь в процесі прийняття рішень, ніж в першому. Незважаючи на це, майже всі сучасні демократії непрямі, хоча іноді деякі рішення приймаються на референдумі.

Для того, щоб виправдати представницьку демократію, стверджується, що:

a) це непрактично – проводити референдум щодо всіх рішень, які приймає уряд, кожен день;

б) народ не має фахових знань, щоб вирішувати такі складні питання.

Аргумент а) дійсно був достовірним в минулому, тому що було важко кожному надати достатньо інформації і можливість висловити свою думку, за виключенням дуже маленьких держав. Сьогодні цей аргумент більше не дійсний. Завдяки Інтернету та іншим сучасним комунікаційним технологіям, можна легко залучити великі групи населення до процесу прийняття рішень і проводити референдуми. Але навіть за таких умов референдуми майже не проводяться. Чому б не провести референдум, чи повинні США вступати у війну в Афганістані чи Лівії, чи в будь-якій іншій державі? В кінці кінців, це воля народу, чи не правда? Насправді, звичайно, приймається багато рішень, які більшість не підтримала б, якби мала можливість проголосувати. Ідея, що демократія — це "воля народу" – просто міф.

Але як щодо аргументу б)? Чи не є більшість питань занадто складними для голосування? Навряд. Де будувати мечеть, з якого віку можна вживати алкогольні напої, якими мусять бути мінімальні покарання за певні злочини, будувати більше чи менше автомагістралей, яким має бути національний борг, з якими державами вести війну та інші – це дуже зрозумілі питання. Якщо уряд серйозно ставиться до демократії, то чому ж він не дозволяє народу вирішувати більше питань прямим голосуванням.

Чи означає аргумент б) те, що народ недостатньо розумний і не здатний сформувати виважену думку щодо всіх соціальних і економічних питань. Якщо це так, чому народ вважається здатним зрозуміти численні передвиборчі програми і голосувати відповідно. Будь хто, хто захищає демократію повинен хоча б припускати той факт, що люди дещо знають і розуміють просту мову. Крім того, чому політики вважаються розумнішими за тих, хто за них проголосував? Невже політики мають таємний доступ до колодязя мудрості і знань, а виборці не мають? Чи, можливо, вони мають вищі моральні цінності, ніж пересічний громадянин? Немає жодного доказу для таких тверджень.

Захисники демократії, можливо, будуть апелювати до того, що навіть, якщо люди не дурні, жодна особа не має достатньої компетенції та знань, щоб приймати рішення щодо питань, які мають глибокий вплив на життя мільйонів людей. Це безперечно правда, але те ж саме можна сказати про політиків і чиновників, які приймають рішення в демократичній системі. Наприклад, яку саме систему освіти бажають батьки, вчителі і студенти? Або, що таке найкраща освіта? Всі люди мають власні бажання і власні погляди на те, що таке хороша освіта. Більшість з них є достатньо розумними, щоб, в усякому випадку, вирішити, що добре для них і для їх дітей. Але це суперечить одному з принципів демократії, коли одне рішення є обов’язковим для всіх.

Здається, що за нашої демократії народ не має влади взагалі. І це не дивно. Всі знають, що уряд регулярно приймає рішення, які не підтримуються більшістю громадян. Це не "воля народу", це воля політиків, сформована професійними лобістами, зацікавленими групами і активістами, які правлять в демократичній системі. Гіганти нафтової промисловості, аграрної, фармацевтичної, військової, медицини, Wall Street – вони всі знають, як можна використати систему на свою користь. Невелика група людей приймає рішення часто за зачиненими дверима. Їх не хвилює, чого хоче "народ". За рахунок наших заощаджень вони ведуть війни, надають гуманітарну допомогу, дозволяють масову міграцію, прихильниками якої є меншість громадян, збільшують дефіцит бюджету, шпигують за громадянами, роздають субсидії, вступають у валютні союзи, ЄС або НАФТА, які підтримують збиткові проекти за рахунок прибуткових. Це ми хочемо всього цього, чи це бажання правлячої верхівки?

Скільки людей насправді добровільно перекажуть свої гроші на рахунок уряду, щоб солдати могли воювати в Афганістані? Чому ми хоча б один раз не спитаємо людей? Хіба це не повинна бути воля народу?

Часто говорять, що демократія – це хороший спосіб обмежити владу. Але, як ми бачимо, це перетворюється на черговий міф. Правлячий клас може робити майже все, що хоче.

Тим більше, влада політиків поширюється далеко за межі їх діяльності в парламенті і в уряді. Коли політики припиняють свою роботу в уряді, вони дуже часто займають прибуткові позиції у численних організаціях, які існують у тісному симбіозі з державою – телекомпанії, профспілки, житлово-будівельні асоціації, університети, неурядові організації, групи лобістів, науково-дослідні центри і тисячі консалтингових компаній, які паразитують на державі як пліснява на гнилому дереві. Іншими словами, зміна уряду не означає зміну тих, хто тримає владу в своїх руках. Демократична відповідальність набагато менша, ніж ви собі уявляєте.

Варто зауважити також те, що це доволі нелегко – брати пасивну участь у виборах в США. Для того, щоб брати участь у федеральних виборах, потрібно ознайомитись з законодавством на 500 сторінках. Правила настільки складні, що не кожна людина може їх зрозуміти.

Незважаючи на це все, захисники демократії, коли уряд приймає чергове нове рішення, завжди наполягають на тому, що "ми проголосували за це". А це означає, що "ми" не маємо права бути проти цих рішень. Цьому аргументові бракує послідовності. Геї використовують цей аргумент, коли захищають права геїв, але не тоді, коли демократична держава забороняє гомосексуальність. Захисники навколишнього середовища наполягають на демократичному прийнятті заходів з захисту навколишнього середовища, але не цураються організовувати несанкціонований протест, щоб уникнути прийняття демократичних рішень. В цих випадках, очевидно "ми" за це не голосували.

Міф 3. Більшість завжди права

Давайте уявимо на хвилину, що влада дійсно належить народу і що кожен голос має значення. Чи дійсно такі умови призведуть до правильного результату? В кінці кінців, це те, чому ми надаємо перевагу демократії, чи не так – щоб все було правильно? Але 100% вірогідність того, що демократичний процес безумовно призведе до хороших чи правильних результатів, неможливо довести. Якщо більшість в щось вірить, це ще не означає, що це правильно. Історія знає багато випадків, коли колективний розум помилявся. Наприклад, люди думали, що звірі не відчувають болю, або що земля пласка, або, що король чи імператор є представником Бога на землі.

Ніщо не може бути правильним і справедливим тільки тому, що багато людей є прихильниками цього. Подумайте про всі ті колективні злочини, які були вчинені у минулому. Рабство або переслідування євреїв колись вважались абсолютно прийнятними більшістю людей.

Давайте визнаємо той факт, що люди, як правило, керуються власними інтересами при голосуванні. Вони голосують за партії, від яких вони мають шанс отримати найбільше переваг. Вони знають, що за їх переваги будуть платити всі без виключення. Неприємна правда полягає в тому, що ті, хто надають перевагу демократії, сподіваються, що вони будуть належати до більшості. В такому випадку вони будуть мати змогу насолоджуватись поразкою інших. Вони сподіваються, що їх витрати будуть компенсовані за рахунок інших. Така поведінка є прямо протилежною до моральної.

Можливо, ми перебільшуємо? Якщо ви і ваші друзі обкрадуть когось на вулиці, ви будете покарані. Якщо більшість прийме закон про пограбування меншості (новий закон про податок на цигарки чи алкогольні напої), це демократичне рішення і тому воно легальне. Але як воно відрізняється від вуличного пограбування?

Коли ви замислитесь над цим, ви зрозумієте, що основний механізм демократії – той факт, що більшість править меншістю – фундаментально аморальний. В демократичній системі, моральні принципи поступаються бажанню більшості. Кількість переважає над якістю – кількість людей, які чогось хочуть, має більше значення, ніж мораль і раціональність.

У XIX столітті британський політик і письменник Оберон Герберт сказав наступне про логіку і мораль демократії:

"П'ятеро людей знаходяться в кімнаті. Через те, що три особи поділяють одну думку, а дві інші - протилежну, три особи мають моральне право примушувати інших двох? Таке враження, ніби ці три особи отримують магічну силу тільки тому, що їх більше, ніж двоє. Вони стають володарями тіла і розуму меншості. До тих пір, поки їх було двоє на двоє, кожен лишався б сам собі господар. Але в той момент, коли одна людина долучилась до тієї чи іншої групи з невідомо яких підстав, члени цієї групи стали володарями меншості. Чи ще колись була така примітивна і безапеляційна влада більшості? Чи не є це відлунням володарювання імператорів і священників над тілами і розумом людей?"

Міф 4. Демократія є політично нейтральною

Демократія може змішуватись з різноманітними політичними напрямками. В кінці кінців, виборці визначають політичні напрямки партій. Таким чином, демократична система поєднує в собі все різноманіття політичного ландшафту: сама по собі вона не права і не ліва, не соціалістична і не капіталістична, не консервативна і не прогресивна.

Це так здається на перший погляд. В найкращому випадку це лише половина правди. Насправді, демократія передбачає конкретний політичний напрямок.

Демократія, за своєю суттю, є колективістською ідеєю. Вона ґрунтується на визначенні, що ми повинні вирішувати все разом і всі потім повинні дотримуватись цих рішень. Це означає, що в демократичному режимі майже все є публічною справою. Цей колективізм не знає меж. Якщо більшість (а точніше, уряд) захоче цього, він зможе вирішити, що ми всі повинні носити лицарські лаштунки, коли ми виходимо на вулицю, тому що так безпечніше. Або одягатись як клоуни, тому що так веселіше. Свобода особистості не є недоторканою. Це дає можливість уряду збільшувати сферу свого впливу, а в демократичних суспільствах уряд все частіше зловживає цим.

Це правда, що політичні спрямування можуть змінюватись і часто негативна реакція суспільства на дії уряду має місце. Наприклад, суспільство може вимагати зменшення впливу уряду, а потім - знову збільшення. Але у довгостроковій перспективі західні демократії рухаються у напрямку збільшення влади уряду, залежності від Держави, бюджетних витрат.

Можливо, це не було так сильно помітно за часів “холодної війни”, коли західні демократії порівнювали з Радянським Союзом і Китаєм. Таке порівняння зробило демократії більш привабливими. В ті дні важко було помітити, що і наші суспільства стають все більше і більше колективістськими. З 1990 року, після колапсу комунізму стало ясно, що наші соціальні держави рухались в тому ж напрямку. Зараз нас випереджають держави, що розвиваються, які мають більше свобод, нижчі податки і менше законів, ніж в нашій системі.



Звичайно, багато демократичних політиків стверджують, що вони за "вільний ринок". Але їхні дії не відповідають їхнім власним словам. Наприклад, республіканська партія, яку сприймають як партію вільного підприємництва і яка фактично втілила в життя більшість інтервенційних заходів власних суперників з лівого крила – соціальну державу, високі податки, великі державні витрати, муніципальне житло, трудові закони, участь у військових діях за кордоном – і додали декілька власних, такі як субсидії для банків і великих компаній, закони проти злочинів без жертв (наркотики і проституція). Незважаючи на випадкові перегляди законів і "дерегулювання", за часів обох партій: демократів і республіканців, влада уряду зростає. Факт полягає в тому, що за правління республіканського "консервативного" президента Рональда Рейгана витрати уряду збільшились, а не зменшились. За часів республіканської демократії Дж. Буша витрати уряду почали збільшуватись зі швидкістю світла. Це є доказом того, що демократія не є нейтральною, вона постійно скеровує суспільство у ще більший колективізм і збільшення влади уряду, і немає значення, яка політична сила знаходиться при владі.

Ця загальна тенденція відображається у збільшенні бюджетних витрат. На початку ХХ століття частка бюджетних витрат по відношенню до валового національного продукту у більшості західних держав становила 10%. Зараз вона становить близько 50%. Це означає, що шість з дванадцяти місяців на рік люди працюють на Державу.

За часів більшої свободи і меншої демократії, податковий тягар був набагато нижчим, ніж сьогодні. Впродовж століть в Англії була система, за якої король мав право розпоряджатись грошима, але не підвищувати податки, а парламент мав право збільшувати податки, але не міг розпоряджатись грошима. В результаті, податки були відносно низькі. У ХХ столітті, коли Великобританія стала більш демократичною, податкові ставки почали підвищуватись.


Поразка демократії


Джерело: The Economist, 17 березня 2011


Американська Революція почалась як масовий протест американських колоністів проти Великобританії. Засновники США любили демократію так само "сильно" як вони любили високі податки. Слова "демократія" немає в Декларації про Незалежність і в Конституції.

В ХІХ столітті податкове навантаження в США становило лише декілька відсотків, за виключенням воєнних часів. Не було податку на прибуток, він навіть був заборонений Конституцією. Але коли США з децентралізованої федеративної держави перетворились на національну парламентську демократію, влада уряду почала постійно збільшуватись. Тому, наприклад, в 1913 році був запроваджений податок на прибуток і Федеральна резервна система.

Ще одним прикладом є Кодекс федеральних постанов (CFR), який документує всі закони, прийняті федеральним урядом. В 1925 році це була лише одна книга. В 2010 році їх було вже 200 і лише зміст займає 700 сторінок. Там є правила для всього під сонцем – від того, як мають виглядати годинники і до того, як потрібно готувати кільця цибулі в ресторанах. Лише за президента Дж. Буша, кодекс збільшувався на 1000 сторінок щороку. З 2001 року до 2010 Податковий кодекс США збільшився з 1,4 млн. слів до 3,8 млн. слів.


Поразка демократії


Багато запропонованих на розгляд Конгресом законів настільки великі, що конгресмени навіть не читають їх перед голосуванням. Коротше кажучи, пришестя демократії призвело до збільшення впливу уряду в США, хоча люди досі називають Америку "вільною" державою.

В інших західних демократіях мав місце такий самий розвиток подій. Наприклад, в Нідерландах, де наразі мешкають автори цієї книги, у 1850 році загальна податкова ставка становила 14%. Зараз це 50% згідно з результатами досліджень Голландського центру планування. Згідно з результатами іншого дослідження, частка урядових витрат по відношенню до національного валового продукту становила 10% у 1900 році і 52% у 2002 році.

Кількість законів і постанов у Нідерландах також виросла на 72% у період з 1980 до 2004 року, відповідно до даних Центру наукових досліджень і документації Голландського департаменту юстиції. І 2004 році в Нідерландах було 12 000 законів і постанов, кількість статей в яких становила 140 000.

Єдина проблема зі всіма цими законами полягає в тому, що вони посилюють один одного. Іншими словами, один закон відсилає до іншого. Наприклад, якщо в державі ввели систему медичного страхування, уряд також може спробувати змусити людей дотримуватись здорового способу життя. Адже "ми" всі платимо високу ціну за медичне обслуговування людей, які не слідкують за своїм здоров’ям. Це правильно, але лише тому, що уряд ставить на перше місце колективістську систему. Цей вид медичного фашизму типовий для демократичних держав і більшість людей сприймають це як належне. Вони вважають нормальним те, що уряд вирішує, що вони не повинні їсти жирну їжу, курити, що вони повинні носити шлеми або користуватись ременями безпеки і так далі. Це все є прямим порушенням прав індивіда на свободу.

Деякі з вас можуть зауважити, що за останні десятиліття рівень свободи збільшився в деяких галузях. В багатьох західних державах приватні ("комерційні") телекомпанії зруйнували державні монополії на теле- і радіомовлення, крамниці почали працювати довше, повітряний рух став менш регульованим, ринок телекомунікації був лібералізований, а в багатьох державах відмінили обов’язкову військову службу. Тим не менш, більшість з цих досягнень не можна віднести на рахунок демократичних політиків. В багатьох випадках, ці зміни просто не могли бути зупинені політиками, через те, що вони були результатом технологічного розвитку (наприклад, медіа і телекомунікації) або конкуренції з іншими державами (наприклад, дерегуляція повітряних сполучень). Ці зміни можна порівняти з колапсом комунізму в Радянському Союзі. Це сталось не тому, що люди при владі хотіли цих змін, а тому, що вони не мали іншого вибору – система була зруйнована і її неможливо було полагодити. І саме так наші демократичні політики втрачають шматки своєї влади.

Але нашим політикам доволі швидко вдається знову відчути втрачену під ногами землю. Тому свобода в Інтернеті все більше і більше обмежується урядом. Свобода слова обмежується антидискримінаційним законодавством. Права на інтелектуальну власність (патенти і авторське право) використовують для контролю над виробниками і споживачами. Лібералізація ринку супроводжується встановленням нових бюрократичних механізмів для регулювання ринку. Нові бюрократичні органи потім збільшуються і приймають все більше правил. В Нідерландах, такі сектори економіки як енергетика і телекомунікація дійсно були лібералізовані, але в той же час були відкриті нові державні установи – шість за останні десять років.

В США, відповідно до результатів дослідження, яке провів університет Вірджинії, вартість утримання федерального уряду зросла на 3% з 2003 до 2008 року до 1,75 трильйонів в рік або 12% ВНП. Після 2008 року, уряд прийняв нові закони для фінансового ринку, нафтової, харчової промисловості і багатьох інших галузей. В Європі бізнес і приватні домогосподарства не лише мають свої національні уряди, вони також повинні страждати від виконання численних постанов Європейського Союзу в Брюсселі. І якщо в 1990 році лібералізація була гаслом Брюсселю, тенденція на сьогодні абсолютно протилежна: в сторону більшої зарегульованості.

Якщо коротко, то демократія не є політично нейтральною. Ця система колективістська за своєю природою і призводить до зростання ролі уряду і зменшення свободи індивіда. Так відбувається тому, що люди продовжують пред’являти свої вимоги до уряду і хочуть, щоб інші платили за них.

Взагалі-то, по своїй суті, демократія – це тоталітарна ідеологія, хоча і не така екстремальна як нацизм, фашизм чи комунізм. Свобода, в принципі, не є недоторканою в демократичній системі. Кожний аспект життя індивіда потенційно підлягає урядовому контролю. Меншість завжди повністю підпорядковується більшості. Навіть за наявності Конституції, яка б обмежувала владу уряду, ця Конституція також може бути змінена більшістю. Єдине фундаментальне право, яке ви маєте в демократичній системі, крім роботи, це право голосувати за політичну партію. Цим єдиним голосом ви передаєте свою незалежність та свободу у руки більшості.

Справжня свобода – це право вибирати: брати чи не брати участь в системі, платити чи не платити. Як споживач, ви не вільні, якщо ви повинні вибрати один з телевізорів, і немає значення, наскільки великий ваш вибір. Ви вільні лише тоді, коли можете вирішити не купувати телевізор взагалі. В демократичній системі ви повинні купити те, що за вас вибрала більшість, подобається вам це чи ні.

Міф 5. Демократія веде до добробуту

Багато демократичних держав є заможними, отже люди часто вважають, що демократія потрібна щоб досягти добробуту. Насправді, ситуація зворотня. Демократія не призводить до добробуту, вона його знищує.

Це правда, що багато західних демократій заможні. Однак в інших місцях ви не побачите цієї кореляції. Сінгапур, Гонконг та кілька країн Перської Затоки не є демократичними, хоча є заможними. У той же час багато країн Африки та Латинської Америки є демократичними, але їх населення бідне, за винятком нечисленної еліти. Західні країни заможні не завдяки демократії, а скоріше всупереч їй. Їхній добробут спричинений традиціями волі, які властиві цим країнам. В результаті держава ще не повністю контролює їх економіки. Але ця традиція поступово послабляється демократією. Приватний сектор неухильно розмивається – це процес, який погрожує знищити казкові багатства, що сторіччями будувались на Заході.

Добробут створюється там, де права осіб належно захищені – зокрема, право власності. Інакше кажучи, добробут створюється там, де люди можуть володіти плодами своєї праці. У цій ситуації люди мотивовані працювати наполегливо, ризикувати та ефективно використовувати ресурси.

З іншого боку, якщо люди змушені поступатись плодами своєї праці на користь Держави (що частково притаманне демократії), вони менше мотивовані до праці. Більш того, держава неминуче буде використовувати ці ресурси неефективно. Зрештою, (демократичні) керманичі отримали ресурси на дурняк, та їхні цілі дуже відрізняються від цілей тих, хто ці гроші заробив.

Як воно працює в демократії? Ви можете порівняти її із групою з десяти людей, що вечеряють у ресторані та вирішили заздалегідь поділити рахунок нарівно. Оскільки 90% рахунку будуть сплачувати інші, кожний зацікавлений замовляти дорогі страви, які б вони не замовили, якби сплачували свої рахунки самі. Навпаки, оскільки внесок кожного важить лише 10%, жоден не має стимулу бути скромним. В підсумку загальний рахунок стає набагато більшим, ніж якби кожен сплачував сам за себе.

В економіці цей феномен відомий як "трагедія громад". Громада – це коли ділянкою землі володіють та використовують декілька фермерів. Фермери, які є членами громади, мають природній стимул, щоб їх корови паслися якомога більше (за рахунок інших), та не мають жодних стимулів забирати своїх корів с пасовища вчасно (бо тоді на пасовищі паслися б чужі корови). Так, через те, що лани належать усім і нікому одночасно, вони виснажуються через надмірний випас.

Демократія працює таким самим чином. Громадяни заохочуються отримувати зиск за рахунок інших, або перекладати свої проблеми на інших. Люди голосують за політичні партії, які змушують інших оплачувати їх власні бажання (безкоштовну освіту, соціальний захист, субсидії на утримання дітей, більше автомобільних доріг тощо). У прикладі вечері, ситуація не могла зайти надто далеко, тому, що у дрібних групах люди обмежені соціальним контролем. Однак у випадку демократії із мільйонами виборців це не працює.

Політики обираються, щоб маніпулювати цією системою. Вони керують "народним" добром. Вони не володіють ним, тож вони не повинні бути економічно поміркованими. Навпаки, вони зацікавлені витрачати якомога більше, щоб виправдати довіру. І нехай наступники сплачують за рахунками! Зрештою, вони мають задовольнити виборців. Це важливіше, ніж довгострокові інтереси держави. Результат – неефективність та марнотратство.

Політики спокушені не тільки смітити грошима. Вони також мають стимул забирати собі стільки, скільки вони можуть, поки вони несуть відповідальність за "державні кошти". Зрештою, коли вони залишать свої посади, вони більше не зможуть так легко збагачуватись.

Ця система катастрофічна для економіки. Люди ще тільки наближаються до усвідомлення, наскільки вона катастрофічна! Рахунок за гулянку наших демократичних урядів ще не сплачений.

Величезні борги урядів є результатом величезного бюджетного дефіциту, який – не випадково – притаманний практично усім демократичним державам. У Сполучених Штатах Америки демократична вечеря настільки вийшла з-під контролю, що державний борг на даний час складає більше 15,185 мільярдів доларів, приблизно 48 тисяч доларів на людину. У більшості європейських країн ситуація така ж сама. Голландський національний борг зріс до майже 380 мільярдів євро у кінці 2010, тобто приблизно 25000 євро на душу населення. Ці борги колись потрібно буде сплачувати і сплатять їх платники податків. Чимало доведеться сплатити лише за відсотки. В Нідерландах відсотки по державному боргу складають близько 22 млрд. євро. В 2009 році на оборону та інфраструктуру було витрачено менше. І все це – результат розбазарювання грошей платників податків.

Але все ще складніше. Наші демократичні політики не тільки збирають податки, які вони згодом марнують. Вони також спромоглися встановити контроль над нашою фінансовою системою – нашими грошима. Через центральні банки, такі як Федеральний резерв та Європейський центральний банк, наші демократичні уряди визначають що саме є грошима ("законним платіжним засобом"), скільки грошей потрібно створити та запустити в економіку, та якими повинні бути відсоткові ставки. У той же час вони розірвали зв’язок, який існував раніше, між паперовими грошима та вартістю, якою ці гроші були забезпечені, наприклад у вигляді золота (Золотий стандарт був відміненій більшістю країн світу з 1931 по 1933 роки. - Пер.). Вся наша фінансова система – включаючи усі наші накопичення та пенсійні внески, усі кошти якими, як нам здається, ми володіємо – базуються на декретних паперових грошах, що випускаються державою.

Перевага такої системи для наших урядів очевидна. Вони мають грошовий друкарський верстат, який вони можуть увімкнути, коли захочуть. Жодний абсолютний монарх у минулому не мав чогось подібного! Демократичні лідери можуть так би мовити "підкачати" економіку, якщо вони хочуть підвищити свою популярність. Вони роблять це через центральні банки, які у свою чергу використовують приватні банки для забезпечення розповсюдження грошей. Система влаштована таким чином, що приватні банки мають право позичати лише такий об'єм коштів, який складає певну визначену законом долю депозитів їх клієнтів (часткові банківські резерви). Таким чином, через численні фокуси ще більше паперових або електронних грошей вливається в економіку.

Це має декілька негативних наслідків. Перш за все, вартість грошей зменшується. Цей процес триває протягом майже сторіччя. Долар втратив 95 відсотків своєї вартості з моменту створення Федерального резерву у 1913 році. Ось чому ми, як громадяни, помічали як товари та послуги постійно дорожчали. Тоді як на дійсно вільному ринку ціни мають тенденцію до постійного падіння в результаті зростання продуктивності праці та конкуренції. Але в нашій державно-маніпулятивній системі, в якій пропозиція грошей постійно зростає, ціни також постійно зростають. Деякі люди мають з цього зиск (наприклад, великі боржники, такі, як сам уряд), інші потерпають (як ті, хто живе на фіксовану пенсію або мають заощадження).

Другий наслідок полягає в тому, що усі нові гроші, що накачуються в економіку, породжують один штучній бум за іншим. Таким чином в нас вже були: бум нерухомості, бум фондового ринку, бум товарних ринків. Усі ці дива створювались на порожньому місці – усі ці буми виявились повітряними кулями, що рано чи пізно луснули. Вони виникали лише завдяки грошовим повеням, спричиненим доступними кредитами, коли усі могли влізати в борги. Але такі вечірки не можуть продовжуватись вічно. Коли стає зрозуміло, що борги не повернуться, бульбашка вибухає. Так і виникають рецесії.

Влада реагує на рецесії дуже очікувано, як для демократичних політиків, а саме, шляхом друку ще більшої кількості штучних грошей та вкачування їх в економіку (не забуваючи обвинувачувати у кризі "вільний ринок" та "спекулянтів"). Вони роблять це тому, що цього від них очікують виборці. А виборці хочуть лише продовження вечірки якомога довше. Та політики задовольняють ці бажання. Тому що вони хочуть бути переобраними. Американський письменник та політик Бенджамін Франклін бачив цю проблему ще у XVIII сторіччі. Він писав: "Коли люди побачать, що вони можуть наголосувати собі гроші, це буде кінець республіки".

Вмикання друкарського верстата зазвичай дає деяке полегшення, але воно завжди тимчасове. Зараз ми, здається, сягнули межі, коли вже не можна створювати нові бульбашки, не зруйнувавши усю систему. Влада більше не знає, що робити. Якщо вони продовжать створювати гроші, вони ризикують спровокувати гіперінфляцію, як у 1920-му в Німеччині, або нещодавно у Зімбабве. З іншого боку, вони не сміють припинити накачувати економіку, тому що це призведе до рецесії, а виборці цього не схвалюють. Загалом, ситуація виглядає безвихідною. Уряди не можуть більше підтримувати ілюзію, яку вони створили, але й не можуть її далі утримувати.

Таким чином ми бачимо, що демократія не призводить до добробуту, але веде до невпинної інфляції та рецесії, з усією нестабільністю та непевністю, що йде з ними. Що є в такій ситуації розумною альтернативою? Рішення для демократичної лихоманки марнотратства полягає у відновленні поваги до приватної власності. Якщо усі фермери мають свої земельні ділянки, вони попіклуються по те, щоб вони не потерпали від надмірного випасу. Якщо усі громадяни будуть зберігати власність на плоди своєї праці, вони попіклуються, щоб ресурси використовувались дбайливо.

Це також означає, що фінансова система повинна піти з рук політиків. Грошова система, так само як будь-яка інша економічна діяльність знову повинна стати частиною вільного ринку. Кожний має бути спроможний випускати свої власні гроші та приймати їх у будь-якій формі. Механізм вільного ринку попіклується про те, щоб не виникало нових бульбашок – принаймні не такого розміру, які ми пережили через урядові маніпуляції фінансовою системою.

Багатьох людей така ринкова монетарна система може налякати. Але історично вона скоріше домінувала, ніж була виключенням. Та це могло б допомогти зрозуміти, що наш добробут – фантастичне багатство, яким ми зараз володіємо – повністю складається з нічого крім того, що ми, як продуктивні громадяни створили та створюємо у формі реальних товарів та послуг. Не більше і не менше. Будь-які фокуси та омани, до яких наші демократичні уряди залучені зі своїми паперовими грошима, не можуть змінити цей факт!

Міф 6. Демократія гарантує справедливий перерозподіл

Чи насправді демократія необхідна для справедливого перерозподілу добробуту? Політики часто говорять про солідарність і справедливий розподіл, але наскільки справедливими є ці схеми насправді? Варто почати з того, що до того як добробут буде перерозподілений, його потрібно створити. Послуги і підтримка уряду не безкоштовні, навіть якщо багато людей так думають. Грубо кажучи, половина з того, що заробляють продуктивні громадяни, забирає уряд і потім перерозподіляє.

Якщо припустити, що Держава зобов’язана розподіляти добробут серед громадян, питання, чи є демократія системою, яка забезпечує справедливий розподіл, залишається відкритим. Чи насправді гроші отримують ті, хто дійсно їх потребує? Якби ж це було так. Більшість грантів і субсидій отримують зацікавленні групи. Наприклад, 2/5 бюджету Європейського Союзу йдуть на субсидії для фермерів.

Групи лобістів ведуть нескінченну боротьбу за гранти, привілеї і посади. Всі хочуть їсти з корита, куди стікаються "публічні" фінансові потоки. В цій системі, паразитизм, фаворитизм і залежність заохочуються, індивідуальна відповідальність і впевненість у власних силах засуджуються. Варто також зазначити, що зацікавленні групи, які насолоджуються таким станом речей, важко назвати бідними чи збитковими: агентства з розвитку і реконструкції, банки, великі корпорації, фермери, публічні телекомпанії, агентства з захисту навколишнього середовища, культурні організації. Вони здатні отримувати мільярди грантів і субсидій, тому що вони мають прямий доступ до влади. Найбільший зиск отримують, звичайно, працівники цієї системи. Вони впевнені, що вони незамінні і призначають самі собі зарплати.

Групи зацікавлених осіб не лише отримують зиск від державної щедрості, але і знають як вплинути на законодавство, щоб отримати ще більший зиск за рахунок іншої частини суспільства. Подумайте про обмеження імпорту і квоти, які забезпечують додаткові прибутки для аграрного сектору, але збільшують ціни на харчові продукти. Або профспілки, які разом з політиками втримують мінімальні зарплати на високому рівні, таким чином зменшуючи конкуренцію на ринку праці. Це все шкодить менш досвідченим громадянам, які не можуть знайти роботу, тому що вони занадто дорогі для компаній, щоб їх наймати.

Іншим прикладом є закони про ліцензування – кмітливий спосіб для нейтралізації небажаної конкуренції. Фармацевти використовують закони про ліцензування для блокування конкуренції зі сторони аптек і Інтернет-магазинів. Лікарі блокують конкуренцію зі сторони "неліцензованих" спеціалістів у сфері медичних послуг. Також можна навести приклад патентного і авторського права, яке компанії, наприклад, фармацевтичної і розважальної галузей, використовують для створення перешкод для виходу нових компаній на ринок.

Чи можуть виборці влаштувати протест проти особливих переваг для груп лобістів? Теоретично це можливо. Але практично, це рідко стається, тому що привілеї обраних груп переважають над інтересами простих громадян. Наприклад, якщо фунт цукру буде на три центи дорожче через мито на імпорт, це буде дуже привабливим для місцевого виробника цукру (і для Держави), але для кінцевого споживача це не варто того, щоб проти цього протестувати. Саме тому окремі групи лобістів зацікавленні в збереженні таких привілей, адже більша частина виборців занадто зайняті, щоб протестувати.

Більшість людей, мабуть, навіть не знають про існування таких цікавих особливостей. Тим не менш, всі ці схеми разом взяті виливаються у дуже суттєві витрати – а, відповідно, і в нижчий рівень життя – для всіх нас, хто не має лобістів, які працюють на нас в Вашингтоні чи іншій столиці. Таким чином, демократична політика дегенерує до рівня машини для перерозподілу з найбільш впливовими і якнайкраще організованими клубами за інтересами за рахунок інших. Навіть не варто нагадувати про те, що система працює в обидва напрямки. Групи лобістів, отримавши надприбутки, стають спонсорами політичних компаній.

В нашій країні, Нідерландах, яку можна вважати типовою європейською демократичною державою, Бюро з соціального і культурного планування (урядова установа) опублікувало у своєму звіті в серпні 2011 року, що група населення з середнім прибутком отримує менше зиску від державних програм, ніж групи населення з низьким прибутком і з високим. Дослідники з’ясували, що група населення з найвищими прибутками отримує найбільші преференції від уряду. Їх дослідження стосувалось лише 2007 року, але немає жодного приводу думати, що результати могли змінитись за останні роки. Групи населення з великими прибутками отримують зиск від субсидій для вищої освіти, мистецтва і інституцій з догляду і піклування.

Багато людей бояться, що, якщо освіта, медицина, публічний транспорт, житло та інше будуть передані "в руки" вільного ринку, бідні громадяни не зможуть дозволити собі ці послуги. Але вільний ринок вже робить багато для бідних. Наприклад, супермаркети, які забезпечують нас найважливішим для нашого життя – їжею. Вони пропонують низку якісних продуктів за низькими цінами. Завдяки інноваціям і конкуренції, вільний ринок зробив можливим для людей з низьким прибутком, такі як "блакитні комірці" і студенти, користуватись такими благами цивілізації як автомобілі, персональні комп’ютери, мобільні телефони, авіаперельоти. Все це було колись доступним лише для більш заможних. Якби піклування за літніми людьми було організовано як супермаркет, без втручання Держави, чи не мали б ми такі ж результати? В цьому випадку літні люди і їх родичі змогли б вирішувати, які послуги вони потребують і за якими цінами. Вони мали б більше контролю над послугами, які вони отримують і за які вони платять.

Чи не постраждає якість, якщо Держава більше не буде втручатись в справи шкіл, лікарень, організацій опіки і піклування? Якраз навпаки. Якою була б якість наших продуктових крамниць, якби вони були організовані так, як державні школи? Ви навіть не можете уявити собі кількість "особливих вимог" в Вашингтоні, які потрібно враховувати в сфері освіти і медицини. Через нескінченні реформи, постанови, комітети, комісії, статті, дерективи, рекомендації вони не виробляють нічого, крім ще більшої бюрократії.

Справжні експерти знаходяться в школах і лікарнях. Вони знають найбільше про їх сферу діяльності і вони найкраще можуть організувати їх заклади ефективно. Якщо вони не робитимуть свою справу добре, вони просто не виживуть на ринку. З цієї причини, якість освіти і медицини без втручання уряду виросте, а не знизиться. Бюрократія, черги і переповнені класні кімнати зникнуть. Так само як є дуже мало брудних супермаркетів з поганими продуктами або окулістів з чергами на півроку на вільному ринку. Вони не виживають.

Звичайно, завжди будуть люди, які не можуть самостійно себе забезпечувати. Ці люди потребують допомоги. Але немає необхідності розбудовувати масивну машину перерозподілу, щоб їм допомогти. Це можуть робити приватні благодійні організації – або будь хто інший, хто хоче простягнути руку допомоги. Ствердження, що нам потрібна демократія, щоб допомагати бідним і невдалим – це димова завіса для задоволення власного інтересу людей, які отримують зиск від механізмів перерозподілу.

Міф 7. Демократія необхідна для мирного співжиття

Люди часто вважають, що конфліктів можна запобігти шляхом прийняття рішень демократичним шляхом. Врешті-решт, якщо кожен буде жити за своїми власними уподобаннями, ви не зможете жити разом у злагоді. Ось такий от аргумент.

Це може мати сенс, коли група людей вирішує куди піти: до бару або на пляж. Але більшість питань не потрібно вирішувати демократично. В дійсності, демократичний шлях вирішення проблем скоріше створює проблеми, ніж вирішує. Це через те, що в демократії будь-які приватні та соціальні проблеми перетворюються на колективні. Змушуючи людей дотримуватись демократичних рішень, демократія спонукає до змагання, а не до гармонійних стосунків між людьми.

Наприклад, було "демократично" вирішено, чому вчити дітей у школі, скільки грошей витрачати на догляд за літніми людьми, скільки спрямовувати на допомогу країнам третього світу, чи дозволено паління у барах, які телевізійні канали повинні субсидіюватись, які медичні послуги покриваються медичною страховкою, якого розміру повинна бути орендна плата, чи дозволено жінкам носити хустки, які ліки людям дозволено приймати і так далі. Усі ці рішення створюють конфлікти та тиск. І цих конфліктів можна легко запобігти, дозволивши людям робити власний вибір та нести відповідальність за наслідки.

Припустимо, ми вирішили демократичним шляхом, скільки та якого хлібу повинно випікатись кожного дня. Це призвело б до нескінченного лобіювання, кампаній, суперечок, мітингів та протестів. Прихильники білого хлібу будуть вважати прихильників чорного хлібу своїми політичними ворогами. Якщо "чорнохлібники" отримають більшість, вони спрямують більшість субсидій на виробництво чорного хлібу, можуть навіть взагалі заборонити білий. І навпаки.

Демократія – це автобус повний людей, які хочуть визначити, куди має їхати водій. Прогресивні голосують за Сан-Франциско, консерватори віддають перевагу Далласу, лібертаріанці хочуть їхати у Лас-Вегас, зелені хочуть до Вудстоку, решта хоче їхати у тисячу інших місць. Зрештою, автобус прибуває до якогось міста, куди майже ніхто не хотів їхати. Навіть якщо у водія немає власного інтересу та він уважно прислухається до пасажирів, він ніколи не задовольнить усіх забаганок. В нього є лише один автобус, та майже стільки ж бажань скільки й пасажирів.

Це також є причиною того, що новачки у політиці, яких вітали як рятівників, врешті-решт, завжди розчаровували людей. "Так, ми можемо!" завжди закінчується "ні, ми не можемо". Навіть наймудріша людина у світі не зможе задовольнити протилежні бажання.

Не випадково, що політичні дискусії між людьми часто такі емоційні. Насправді багато людей вважають, що краще оминати розмов про політику, коли вони стикаються у соціальному плані. Це тому, що вони зазвичай мають дуже різні ідеї щодо того, "як жити". За демократії ці погляди потрібно якось узгоджувати.

Рішення проблеми з автобусом досить просте. Просто дати людям самим вирішувати, куди йти та з ким. Дати людям самостійно вирішувати, як вони хочуть жити, дати їм можливість знайти рішення власних проблеми та створювати власні групи. Дозволити їм самостійно вирішувати, що їм робити зі своїми тілами, розумом та грошима. Багато наших політичних проблем зникне як за помахом чарівної палички.

Проте в демократії відбувається прямо протилежне. Система заохочує людей перетворювати свої власні преференції у колективні цілі, до яких усі повинні прямувати. Це заохочує тих, хто хоче йти до місця Х, спробувати примусити інший йти туди ж. Один особливо несприятливий наслідок демократії полягає у тому, що люди схильні утворювати групи, що обов’язково увійдуть в конфлікт з іншими групами. Це трапляється тому, що лише якщо ти є частиною досить великої групи (або виборчого блоку), вона може перетворити ваші ідеї у Закон. Таким чином, літні люди налаштовані проти молоді, фермери - проти міських, іммігранти - проти місцевих. Християни проти мусульман, віруючи проти атеїстів, працедавці проти працівників і так далі. Чим більша різниці між людьми, тим гострішим стає між ними протистояння. Коли одна група вірить у те, що гомосексуальність це гріх, а інша вимагає більше розповідати про геїв у школах та освітніх матеріалах, вони неминуче зіткнуться.


Поразка демократії


Майже усі розуміють, що свобода віросповідання, яка розвивалась сторіччями, була розумною ідеєю, що послабила соціальну напругу між релігійними групами. Зрештою католики не могли диктувати як жити протестантам та навпаки. Але небагато людей сьогодні розуміють, що тиск виникає тоді, коли через демократичність системи наймані працівники можуть диктувати працедавцям як робити бізнес, літні змушують молодих сплачувати їм пенсії, банки можуть змусити громадян заплатити за їх помилкові інвестиції, працівники охорони здоров’я можуть примушувати людей споживати певні лікарські засоби.

Завжди варто представляти свою групу як слабку, дискриміновану, принижену, позбавлену прав тощо. Це надає додатковий аргумент, для отримання державної допомоги і надає уряду аргумент, щоб виправдовувати своє існування та роздавати цю допомогу в ім’я "соціальної справедливості".

Як зазначив американський письменник Генрі Луіс Менкен: "У цьому світі людина цінує не права, а привілеї". Це відноситься до багатьох груп в суспільстві, і це добре видно за демократії. Якщо колись жінки, чорні та гомосексуалісти боролися за свої права, їх сучасні представники частіше вимагають привілей у вигляді квот, компенсаційної дискримінації та анти-дискримінаційних законів, що обмежують волю висловлювання. Вони називають це правами, але оскільки ці права поширюються лише на певні групи, насправді вони є привілеями. Дійсні права, такі як право на вільне висловлювання, поширюються на всіх. Привілеї поширюються лише на певні групи. І вони покладаються на силу, тому, що єдиний шлях забезпечити їх – змусити інших сплатити за них.

Інша тактика отримати привілеї або послуги від демократичної системи - представити вашу справу як таку, що необхідна для порятунку суспільства від якого-небудь лиха. Якщо ми не врятуємо клімат, або Євро, або банки, суспільство приречене на хаос, мільйони постраждають, прийде розбрат та сифіліс. Лорд Менкен також побачив цей виверт: "Бажання врятувати людство – це майже завжди прикриття для бажання правити".

Зверніть увагу ще на те, що в демократії люди не повинні доводити свої слова справами. Вони можуть захищати нелегальних іммігрантів, мешкаючи у районах, де іммігранти ніколи їх не турбували. Вони можуть голосувати за субсидії для оркестрів та музеїв, куди вони ніколи не придбали б квитка. Все тому, що вони знають, що витрати на субсидії понесе хтось інший.

До того ж такі люди часто демонструють свою моральну зверхність. "Ми не хочемо щоб мистецтво існувало за законами вільного ринку" - проголошують схильні до субсидіювання мистецтва. Дійсно вони мають на увазі, що саме вони цього не хочуть. Але вони вважають, що решта суспільства повинна оплачувати їх уподобання.

"Ми" - це найпопулярніше слово за демократії. Її прихильники часто говорять "ми хочемо щось", "ми повинні щось робити", "нам щось потрібно", "ми маємо право". Немов усі природнім чином з цим згідні. Насправді вони мають на увазі, що це вони цього хочуть, але не хочуть відповідальності за це. Люди кажуть "ми повинні допомогти країнам третього світу", або "ми повинні воювати в Афганістані". Вони ніколи не кажуть: "Я збираюсь допомогти країнам третього світу. Хто зі мною?", або: "Я збираюсь воювати з Талібаном". Таким чином Демократія пропонує легкий спосіб перекладання власної відповідальності на інших. Кажучи "ми" замість "я", 99,99% тягаря рішень несуть інші.

Політичні партії з готовністю використовують цей прийом. Вони (явно чи неявно) обіцяють своїм виборцям, що тягар виконання їх побажань буде нести решта людей. Таким чином "ліві" кажуть: "голосуй за нас, а ми відберемо гроші в багатих та віддамо вам". "Праві" кажуть: "голосуй за нас, а ми профінансуємо війну в Афганістані за гроші тих, хто проти неї". Та всі вони кажуть фермерам: "голосуй за нас, а ми простежимо, щоб не-фермери сплачували субсидії".

Чи це система доброї волі та солідарності? Або може це антисоціальна, паразитична система?

Так звана "солідарність" в демократії цілковито покладається на силу. Але насильницька солідарність насправді є протиріччям. Солідарність, щоб бути реальною, передбачає добровільні дії. Жертві вуличного пограбування не накажеш демонструвати солідарність із грабіжником, якими б шляхетними не були його мотиви.

Справа в тому, що ті, хто користується демократією для забезпечення солідарності, можуть робити це тому, що вони не повинні самі платити за це. Зауважте, що вони ніколи не пропагують ідею, що перерозподіл багатств повинен здійснюватись у глобальному обсязі. Якщо ділитись з менш успішними людьми правильно, чому б не поширити схеми добробуту на весь світ? Чому не створити соціальну справедливість на глобальному рівні? Очевидно, західні прихильники перерозподілу розуміють, що глобальний перерозподіл зменшить їх прибуток до кількох тисяч доларів на рік. Але, звичайно, вони не проти "поділитись" з достатньо заможніми людьми.

Якщо ти хочеш віддати свої гроші, тобі не потрібна більшість, яка б схвалила твоє рішення. Свободи достатньо. Ти вільний відкрити гаманець та віддати скільки завгодно. Ти можеш жертвувати на благодійність сам або знайти однодумців, щоб пожертвувати разом. Але немає жодних підстав змушувати інших людей робити те ж саме.

Міф 8. Демократія необхідна для відчуття єдності

В умовах демократії кожна відмінність в поглядах призводить до боротьби за владу та ресурси, які у підсумку одна група отримує за рахунок іншої. Кожний щось вимагає від держави і держава примушує інших задовольняти ці вимоги. Це навряд чи може бути по-іншому, тому що держава, врешті-решт, є нічим іншим ніж інструментом примусу.

В результаті люди псуються. Вони вимагають все більше від своїх керманичів та скаржаться, якщо не отримують того, що хочуть. В той же час вони вже не мають іншого вибору, ніж брати участь в системі, бо інакше решта людей буде вимагати щось від них самих. Таким чином система підриває впевненість в собі, здатність людей захистити себе. У той же час вона руйнує бажання людей допомагати іншим – зрештою, як вважають люди, вони вже і так допомагають іншим (сплачуючи податки).

На теперішній час люди настільки "демократизувались", що навіть не усвідомлюють наскільки їх дії антисоціальні в дійсності. Останнього часу будь-хто, хто хоче відкрити спортивний клуб, культурний заклад, дитячий садок, екологічну організацію або щось інше, перш за все намагається отримати субсидіювання від місцевої влади. Іншими словами, вони хочуть щоб інші оплачували їхнє хобі. І це цілком логічно, бо якщо ви не граєте в цю гру, вам лишається сплачувати за хобі інших та не отримати нічого. Але ця система не має нічого спільного із ідеєю спільності, яку люди схильні пов’язувати із демократією. Це більше схоже на виживання найсильніших у боротьбі за податкову здобич.

Людвіг Ерхард (Ludwig Erhard) - колишній канцлер Німеччини та архітектор післявоєнного німецького економічного дива - визнав цю проблему демократії. "Як ми можемо продовжувати забезпечувати прогрес, якщо ми все частіше приймаємо спосіб життя, в якому ніхто не бажає брати відповідальність за самих себе і усі шукають безпеки в колективізмі?" - розмірковував він. "Якщо ця манія продовжиться, наше суспільство деградує в соціальну систему, за якої кожен тримає руки в чиїйсь кишені".

Тим не менш, дехто може запитати: чи не втратимо ми наше почуття національної єдності, якщо ми припинимо все вирішувати "разом". Без сумнівів, в якомусь сенсі країна є спільнотою. В цьому немає нічого поганого, це навіть може бути добре. Адже більшість людей не одинаки. Вони мають потребу в співчутті, і, звісно, вони потребують один одного з економічних міркувань.

Але питання ось в чому: чи є демократія суттєвою для цього почуття єдності? Важко зрозуміти, чому це повинно бути так. Коли ви говорите про співтовариство, ви говорите про щось більше, ніж просто про систему. Люди поділяють між собою мови, культуру та історію. Кожна країна має не тільки спільних національних героїв, знаменитостей, спортивних зірок, але й літературу, культурні цінності, бізнес етику та стиль життя. Ніщо з цього не прив’язано до демократії. Це все існувало до неї та немає жодних причин, чому усе це не може існувати і за відсутності демократії.

У той же час жодна країна не має цілком однорідної культури. В кожній країні між людьми існують великі відмінності. Існує багато регіональних та етнічних груп з сильними взаємними зв’язками. В межах вільного суспільства всі ці соціальні структури та ініціативи можуть співіснувати. Але головне те, що вони добровільні. Вони не нав’язуються державою, та не можуть нав’язуватись, тому що культури та громади це природні утворення. Їх неможливо насадити силою уряду. І, звісно, вони не мають жодного відношення до виборів.

Різниця між цими соціальними громадами та демократією полягає у тому, що демократія це організація з обов'язковим членством. Тоді як участь у справжньому співтоваристві добровільна. Таке співтовариство звичайно може мати "демократичні" правила. Члени тенісного клубу можуть голосувати за те, хто буде їхнім головуючим, якими будуть членські внески і таке інше. В цьому немає нічого поганого: це приватна спілка та члени вільні приєднуватись до неї або ні. Якщо комусь не сподобаються правила спілки, вони можуть не вступати в неї, можуть вступити в іншу спілку, або можуть організувати власну. Крім того, добровільна основа існування клубу гарантує його ефективну роботу. Якщо, наприклад, раду клубу запідозрять у фаворитизмі, багато членів просто піде. Але в нашій демократичній системі ти не маєш можливості залишити клуб - демократія обов’язкова для всіх.

Іноді про батьківщину кажуть: "або люби, або залишай". Але це означає, що країна належить державі, колективу, і що кожен, кому трапилось народитися в ній, за визначенням є суб’єктом цієї держави. Не зважаючи на те, що люди не давали на це згоди.

Якщо хтось на Сицилії потерпає від рекету з боку мафії, ніхто не каже "люби це, або залиш це". Якщо країна саджає гомосексуалістів у в’язниці, люди не кажуть "їм нема на що скаржитись, бо якщо їм не подобаються привила, вони можуть емігрувати". Так само як Сицилія не належить мафії, США не належить уряду "більшості" (те саме стосується будь-якої країни). Кожна людина володіє своїм життям та не може бути примушена робити щось, чого хоче якась "більшість". Люди мають право робити те, що їм заманеться зі своїм життям до тих пір поки це не завдає шкоди іншим, спричиняючи насильство, крадіжки або шахрайство. Наша національна парламентська демократія позбавляє нас цього права.

Міф 9. Демократія дорівнює свободі та терпимості

Один з найбільш стійких міфів про демократію полягає у тому, що демократія і є свобода. Для багатьох людей "свобода та демократія" належать одне одному як зірки та місяць. Але насправді свобода та демократія взаємно виключають одне одного. За демократії кожен має підкорятись рішенням уряду. Але той факт, що уряд обраний більшістю, не має жодного значення. Примус є примус, незалежно від того, чи його здійснює більшість або самодержавний правитель.

За нашої демократії ніхто не може уникнути рішень, які приймає держава. Якщо ти не підкоряєшся, тебе оштрафують, а, якщо ти відмовишся сплачувати штраф, до тебе додому прийдуть зі зброєю і вб’ють тебе, якщо ти будеш намагатись захистити себе. В кращому випадку ти опинишся у в'язниці. Не більше і не менше. Спробуй не сплатити квиток за проїзд. Або наші податки. В цьому сенсі немає істотної різниці між демократією та диктатурою. Для людей, що жили у часи, коли демократія ще не була канонізована (як, наприклад, Аристотель), це було очевидним. Він писав:

"Необмежена демократія це як олігархія або тиранія, що поширена на багатьох людей".

Свобода означає, що ти можеш робити не те, що хоче від тебе більшість, а те, що ти сам хочеш робити. Як одного разу сказав економіст Джон Т. Уендерс, "Є різниця між демократією та свободою. Свобода не вимірюється можливістю проголосувати. Вона вимірюється межами того, за що ми не голосуємо."

Ці межі дуже вузькі в демократії. Наша демократія не принесла нам свободи, а відібрала її. Уряд вводить в дію безліч законів, що унеможливлюють багато добровільних взаємодій та стосунків. Орендарі та орендодавці не можуть домовлятись так, як їм здається доречним, працівники та працедавці не вільні визначати ставки заробітної платні та умови праці, які б влаштували обох. Лікарі та хворі не вільні визначати, які ліки та лікування застосовувати. Вчителі не можуть вчити тому, чому вони хотіли б вчити. Громадянам не дозволено "дискримінувати", бізнесу не дозволено наймати того, хто йому потрібен, люди не вільні отримати професію, яку вони забажають; в багатьох країнах політичні партії зобов’язані висувати жінок на виборах; освітні установи піддаються квотуванню. Перелік можна продовжувати. Усе це не має жодного відношення до свободи. Чому люди не мають права домовлятись один з одним, та укладати договори будь-якого змісту? Чому якісь люди кажуть, що повинно бути у договорах, у яких вони навіть не є стороною?

Закони, що заважають людям укладати добровільні домовленості, можуть надавати користь певним групам, але вони безперечно шкодять іншим. Закон про мінімальну заробітну платню допомагає певним працівникам, але вони дискримінаційні для тих, хто згоден на меншу платню через меншу продуктивність. Такі люди стають надто дорогими для працедавців, тому вони лишаються безробітними.

Так само, закони, що захищають людей від звільнення, для когось можуть бути корисними, але вони знеохочують працедавців наймати нових людей. Чим жорсткіші закони про працю, тим більше працедавці мають підстав побоюватись опинитись з людьми, яких вони не зможуть позбавитись, коли міркування бізнесу будуть вимагати цього. В результаті вони наймають якомога менше людей навіть у гарні часи. Знову ж таки, недостатньо кваліфіковані робітники ризикують залишитись безробітними. В той же час, спричинене безробіття втримує робітників від зміни працедавця та, зрештою, професії, навіть, якщо вони відчувають потребу в цьому.

Так само закони, що контролюють розмір орендної платні, можуть бути в нагоді існуючим орендарям, але знеохочують власників домівок та інвесторів розвивати проекти з нерухомості. Таким чином, ці закони ведуть до дефіциту помешкань та в підсумку – до зростання орендної платні, створюючи проблеми людям, які шукають місце для мешкання.

Або візьміть закони, що гарантують мінімальні стандарти товарів та послуг. Можливо, хоч вони корисні для всіх? Нажаль, ні. Недолік цих законів полягає у тому, що вони обмежують пропозицію, зменшують вибір покупців та підвищують ціни (знову таки, найболючіше вони б’ють по бідним). Наприклад закони, що встановлюють стандарти безпеки, роблять недоступними автомобілі для груп з найменшим прибутком, лише тому, що їм не дозволено самим вирішувати, який рівень ризику є для них прийнятним на дорозі.

Щоб побачити, чому ці захисні заходи мають такі серйозні недоліки, уявіть собі, що уряд заборонив би продаж будь-якої машини, рівень показників якості якої нижче, ніж у мерседесу. Мабуть, це гарантує усім, що ми будемо володіти лише найкращими та найбезпечнішими автомобілями, чи не так? Насправді машини будуть тільки в тих, хто міг би дозволити собі мерседес. Або запитайте себе, чому уряд не потроїть мінімальну заробітну платню? Ми б могли заробляти шалені гроші, чи не так? Так, ті, хто ще мали б роботу, заробляли б. Інші – ні. Уряд не може робити дива своїми законами, навіть попри те, що багато людей у це вірить.

За демократії, ти не просто повинен робити усе, що тобі накаже уряд, на все, що ти робиш, тобі потрібен дозвіл держави. На практиці особі залишено ще достатньо свобод, але акцент робиться все ж на дозвіл. Усі свободи, що ми маємо у демократичній нації, надаються державою, і держава може їх забрати у будь-яку мить.

Хоча ніхто не просить дозволу у держави на те, щоб випити пива, ця згода неявно усе ж необхідна. Наш демократично обраний уряд може заборонити пити пиво, якщо захоче цього. Фактично, це вже траплялось в США за часів сухого закону. Зараз у США потрібно бути не молодше 21-го року, щоб уряд дозволив тобі пити пиво.

Інші демократичні держави мають схожі правила. В Швеції міцні напої можна придбати тільки у державній крамниці. У багатьох державах проституція поза законом. Громадяни Норвегії навіть не мають права "придбати секс" поза межами Норвегії. В Голландії тобі потрібно мати дозвіл уряду, щоб побудувати навіс від дощу, або іншим чином змінити зовнішній вигляд свого будинку. Звісно, усе це приклади диктатури, а не свободи.

Дехто вважає, що насправді більшість не може робити те, що їй заманеться, та вона повинна враховувати інтереси меншості. Це міф. Так, дійсно, зараз існує декілька меншин, яким держава надає спеціальний захист. Це наприклад, феміністки, геї або етнічні меншини. Інші меншини, такі як мексиканці, курці, наркозалежні, підприємці, християни – не можуть розраховувати на таке особливе ставлення. Популярність деяких меншин пояснюється лише модою, але не демократією.

Існують різні причини особливого ставлення до меншин за демократії. Деякі причини дуже "гучні" та миттю виганяють на вулиці, коли чиїсь "права" (тобто привілеї) опиняються під загрозою. Наприклад, певні бюджетники, члени профспілок, фермери у Франції. З іншими поводяться обережніше, бо вони можуть повести себе агресивно, коли від них вимагають дотримання правил. Поміж них футбольні фани, етнічні угруповання та зелені активісти. Якщо курці раптом стануть більшістю, та вирішать, що їх свободи люто зневажають, імовірно, жодні закони про обмеження паління вже не пройдуть.

Справа в тому, що немає нічого поганого у демократичній системі або у принципі демократії як такому, якби вона гарантувала права меншості. Однак базовий принцип демократії як раз і полягає в тому, що недоторканих прав меншості не існує. Парламент або конгрес можуть прийняти будь-який закон, не беручи до уваги меншість. Та примхи змінюються. Опікувана сьогодні меншість завтра може стати цапом відбувайлом.

Хіба демократії не мають конституцій, щоб захистити меншість від тиранічного законодавства більшості? До певної міри так. Але помітьте, що США прийняли конституцію, коли вони ще не були демократією. За демократії конституція може бути змінена як захоче більшість. І таке траплялось неодноразово: нові обмеження впроваджували поправками до Конституції. Так, наприклад, впровадили прибутковий податок, який до того був прямо заборонений. Саме існування поправок до конституції доводить, що конституція підлягає демократичному контролю, тобто, контролю більшості. Хоча й початкова конституція не була ідеальною – вона дозволяла рабство.

Інші демократичні країни мають конституції, що захищають індивідуальну свободу ще менше, ніж конституція США. Відповідно до конституції Голландії, держава повинна забезпечувати робочі місця, житло, засоби до існування людей, охорону здоров’я, перерозподіл багатства і так далі. Ця конституція більше схожа на соціал-демократичну передвиборчу програму, ніж на маніфест свободи особистості. Конституція Європейського Союзу каже, що вона "повинна працювати в інтересах сталого розвитку Європи на основі збалансованого економічного зростання та цінової стабільності, висококонкурентної соціальної ринкової економіки, спрямованої на забезпечення повної зайнятості та соціальний прогрес, а також високий рівень охорони та поліпшення якості навколишнього середовища". Ці та інші статті цього документу дають європейській владі можливості для необмеженого втручання у справи людей. Доречі, під час прийняття цієї конституції, населення Франції та Нідерландів проголосували проти неї, але її все одно проштовхнули.

Часто можна почути, що демократія забезпечує свободу слова. Але це також міф. Як з’ясував ще Сократ, в ідеї демократії немає нічого, що б йшло на користь свободі слова. В демократичних країнах існує безліч правил, що обмежують свободу слова. Наприклад, в Нідерландах заборонено ображати королеву.

В Сполучених Штатах перша поправка до конституції гарантує свободу слова, але "за вийнятком непристойності, наклепу, підбурення до заколоту, агресивних висловів, переслідування, привілейованої комунікації, торгівельної таємниці, секретних матеріалів, інформації захищеної авторським правом та патентами, інформації про військові дії, комерційної комунікації, такої як реклама; а також обмежень часу, місця та способу". Забагато винятків.

Слід зазначити, однак, що конституція США, та свобода слова, яку вона надає, була прийнята ще до появи демократії. Причина з якої люди в західних демократіях користуються свободами не в тому, що вони живуть в демократіях, а в тому, що вони мають класичні ліберальні або лібертаріанські традиції, що виникли в XVII-XVIII сторіччях, задовго до того, як ці країни стали демократичними. Багато людей в цих країнах не хочуть відмовлятися від цих свобод, хоча дух свободи постійно розмивається демократичним втручанням.

В інших частинах світу люди менше прив’язані до особистих свобод. Багато незахідних демократій демонструють дуже мало поваги до свободи особистості. У демократичних ісламських країнах, таких як Пакистан, жінки майже не мають свобод, не існує свободи слова та свободи віросповідання. В цих країнах демократія є виправданням для гноблення. Там, де демократія була введена в умовах абсолютних монархій, як у Дубаї, Катарі чи в Кувейті, рівень свободи зменшився, а не зріс. І палестинці в секторі Газа демократично обрали собі фундаменталістський, та не надто схильний до свободи Хамас (вибори, які за іронією долі не визнали США та ланка інших західних демократичних урядів).

Міф 10. Демократія сприяє миру та допомагає боротись з корупцією

На міжнародній арені демократичні держави грають роль гарних хлопців, а решта - поганих. Демократії, врешті-решт, усі миролюбні, чи не так? Взагалі-то, не зовсім. Досить часто демократії показували себе надто мілітаристичними. США, найпотужніша демократія у світі, розпочала десятки воєн. Американський уряд провів численні перевороти, скинув декілька урядів, що підтримувались диктаторами (Мобуту, Сухарто, Піночет, Маркос, Сомоза, Батіста, Шах Ірану, Саддам Хусейн і так далі) і скидали бомби на беззахисних цивільних. Навіть атомні бомби. На даний час США має війська в більш ніж 700 військових базах, що розташовані в більш ніж 100 країнах, витрачаючи приблизно стільки ж на "захист", скільки інші країни витрачають усі разом.

Демократична Великобританія винайшла концентраційні табори (у Південній Африці) та була першою, хто придушив національну опозицію в своїх колоніях шляхом авіаційного бомбардування, знищивши цілі села (Ірак, 1920-ті роки). Демократична Великобританія придушила численні повстання за незалежність у своїх колоніях, таких як Афганістан, Індія та Кенія. Відразу після звільнення союзниками від нацистів, демократичні Нідерланди розпочали війну в Індонезії проти людей, що хотіли бути незалежними. Франція зробила те ж саме в Індокитаї. Демократичні країни, такі як Бельгія і Франція вели багато брудних воєн в Африці (наприклад, в бельгійському Конго і Алжирі). Сполучені Штати на даний момент ведуть війни в Іраку і Афганістані, що супроводжуються тортурами тисяч безневинних жертв.

Існує варіація цього міфу, що стверджує, що демократії не воюють одне проти одної. Так, наприклад, колишній прем’єр Великобританії Маргарет Тетчер заявила під час візиту до Чехословаччини в 1990: "Демократії не воюють одна з одною". Або Білл Клінтон заявив в своєму виступі в Конгресі США в 1994: "демократії не атакують одна одну". Це означає, що всі війни, які вели демократії, виправдовуються тим, що вони були не проти інших демократій, і таким чином, якби увесь світ був демократичним, у світі не було б воєн.

Так, це дійсно правда, що з кінця Другої Світової Війни велика кількість "західних" країн, які випадково опинились "демократіями", об’єднались в НАТО, та зараз вони дійсно не схильні до атак один проти одного. Але це не означає, що вони були миролюбні історично. В стародавній Греції демократичні міста-держави регулярно воювали одне проти одного. У 1898-му році воювали США та Іспанія. Перша світова війна велася проти Німеччини, яка була не менш демократичною, ніж Англія чи Франція. Демократична Індія та демократичний Пакистан декілька разів воювали між собою лише тільки в 1947-му році. США підтримали антидемократичні перевороти проти демократично обраних урядів Ірану, Гватемали та Чилі. Ізраїль воював проти демократичних Лівану та Сектору Газа. Демократична Росія нещодавно воювала із демократичною Грузією.


Поразка демократії


Сучасні західні демократії не воюють одна проти одної після Другої Світової Війни через конкретні історичні обставини, на основі яких важко зробити загальні висновки. Найбільш важливою причиною є те, що вони були об'єднані в військовий альянс НАТО.

Існує також "закон", за яким "не існує двох країн, де є ресторан McDonald’s, які б воювали одна проти одної". Певний час так і було. До бомбардувань Сербії військами НАТО в 1999 (пізніші контрприклади – це вторгнення в Ліван, Ізраїль і конфлікт між Росією та Грузією). Таким чином, цей так званий закон важить не більше ніж заяви Клінтона і Тетчер.

Можна навіть впевнено стверджувати, що демократія призвела до посилення конфліктів. До XVIII сторіччя, коли демократія стала популярною, королі вели війни, використовуючи наймані армії. Не існувало загальнообов’язкового призову і люди не повинні були воювати, не повинні були ненавидіти інші народи.

З появою націонал-демократичних держав це змінилось. В усіх демократичних країнах була введена загальна військова повинність. Першою стала Франція з її Великою Французькою Революцією: усе населення було мобілізовано для участі у війнах проти народів інших країн. Призовників почали використовувати в якості гарматного м'яса, бо став доступним майже невичерпний ресурс людської маси.

Ототожнення демократії з націоналізмом може здатись несправедливим, але ці дві ідеології одночасно набули популярності не просто так. Демократія означає "народне" урядування. Тобто вона сама по собі обумовлює схильність до націоналізму. З демократичних "прав" випливають демократичні обов’язки: ти маєш виборчі права, отже, ти маєш обов’язок брати участь в обороні своєї країни.

Давайте не будемо забувати, що катастрофічна Перша Світова Війна, яка спричинила появу тоталітарних держав ХХ сторіччя і спровокувала Другу Світову Війну, велась здебільшого демократичними або напів-демократичними державами. Перша Світова Війна сталась через те, що демократичний націоналізм в значній мірі відсунув класичне ліберальне мислення.

У Сполучених Штатах поштовх до війни теж прийшов від прогресивних демократів, які почали домінувати в громадській думці в кінці XIX століття. Сполучені Штати брали участь у Першій Світовій Війні під відомим гаслом президента Вільсона: "зробити світ безпечним для демократії". Якби американці залишились вірні лібертаріанським "ізоляціоністським" принципам їх батьків-засновників, США б не вступили в Першу Світову Війну. Тоді війна, швидше за все, закінчилась не почавшись, бо у цьому випадку союзники не змогли б примусити німців до обтяжливого та принизливого Версальського миру, Гітлер не прийшов би до влади і Другої Світової Війни та Голокосту не було б.

Демократія не обов'язково приносить більше "прозорості" та підзвітності, як це часто стверджується. Дійсно, той факт, що політикам потрібні голоси, щоб бути обраними, заохочує корупцію. Вони повинні щось зробити для своїх виборців, щоб виграти голоси. Цей вид корупції особливо поширений в Сполучених Штатах, де за рахунок усієї громади часто проводять проекти, що йдуть на користь лише окремим групам. Американські політики часто не зупиняються ні перед чим, щоб отримати федеральні фонди або програми для свого місцевого уряду або регіону. Крім того, вони мають тенденцію бути пішаками потужних лобістських організацій, які надають їм гроші для дорогих виборчих кампаній. На додаток, Вашингтон став сумно відомий тим, як без жодних докорів сумління люди з влади переходять з політики у бізнес і назад.

Інші демократичні країни демонструють аналогічні форми корупції. У країнах, що розвиваються, демократії майже завжди йдуть пліч-о-пліч з корупцією. Те ж саме стосується таких країн, як Росія, Італія, Франція і Греція. Корупція майже неминуча там, де держава має велику владу, незалежно від політичної системи, що, безумовно, включає в себе демократію.

Міф 11. За демократії люди отримують те, що вони хочуть

Основна ідея демократії полягає в тому, що люди отримують те, чого вони прагнуть. Або якнайменше те, чого прагне більшість. Іншими словами, ми можемо скаржитись на демократичну систему, але те, що ми маємо зараз, є результатом нашого демократичного вибору.

Це добре звучить в теорії, але на практиці все по-іншому. Наприклад, ми можемо припустити, що всі є прихильниками кращої освіти. Але ми не одержуємо кращу освіту. Натомість ми маємо роздратованих вчителів, насильство в школі, школи, які функціонують як фабрики навчання, школярі, які іноді не вміють навіть читати, писати і рахувати. Це не найкраща освіта.

Як це могло статись? Це не через брак демократії. Навпаки, це результат роботи демократичної системи. Той факт, що питання в сфері освіти вирішуються демократично, означає, що політики і бюрократи диктують правила, за якими освітні програми мають функціонувати і скільки грошей на це буде витрачено. Роль батьків, вчителів, учнів мінімальна. Державне втручання стало причиною того, що школи і університети загрузли в планах, вимогах, правилах і постановах Міністерства освіти. Ця бюрократизація не покращує освіту, а робить її гіршою.

Коли люди скаржаться на якість освіти, політики у відповідь приймають ще більше постанов. Що ще вони можуть зробити? Ідея, що вони повинні припинити втручатись не спадає їм на думку. Адже це означало б, що їх дії контрпродуктивні і надмірні, що вони, звичайно, ніколи не зроблять. Вони в цьому не зацікавлені.

Нові постанови погіршують проблему, тому що вони ще більше обмежують роль студентів, батьків, вчителів. Вони також призводять до ще більшої бюрократії і часто провокують зловживання. Наприклад, в Нідерландах школи повинні надавати освітні послуги встановлену мінімальну кількість годин, звичайно ж, для того, щоб забезпечити якість освіти. Але це ніяким чином не покращило ситуацію з нестачею вчителів, тож школи були вимушені тримати учнів в школах годинами, хоча не проводилось жодних занять. Те, що уряд найбільше зацікавлений в цифрах, не дивно. З відстані можна судити лише за кількісними показниками. Якість бачать лише ті, хто безпосередньо до цього долучений.

Демократичну систему можна порівняти з державними фабриками Радянського Союзу. Їх контролювали і ними керували на основі кількісних показників. Не зважаючи (а точніше, завдяки) всій увазі, яку вони отримували від держави, якість виробництва була низькою. Жодне з комуністичних авто не змогло б конкурувати з західними моделями. Це тому, що виробництво контролювалось бюрократами, а не споживачами. Як бюрократ може знати, що необхідно споживачу? І що саме потрібно вдосконалити?

Центральне планування Радянського Союзу стояло на перешкоді технологічних і культурних інновацій. Скільки винаходів було зроблено в комуністичних державах? Якість і інновації є результатом конкуренції і вибору, а не центрального контролю і державного втручання. Якщо приватні компанії хочуть вижити, вони повинні конкурувати один з одним пропонуючи споживачам привабливі ціни або покращуючи якість і надаючи кращі послуги. Компанії, що належать державі, в цьому не зацікавлені, тому що вони існують на гроші уряду.

Через те, що наша система освіти (частково) організована за принципом демократії, вона є (до певної міри) державним продуктом, що робить її подібною до державних фабрик Радянського Союзу. Цей приклад також показує як демократія призводить до соціалізму. Вільний ринок не функціонує на засадах демократії. Але вільний ринок більш "демократичний", ніж демократія в цілому, тому що громадяни можуть самостійно робити вибір, а не чекати на рішення уряду.

Те, як ми тільки що змалювали освіту, також має відношення і до інших сфер, які контролюються демократично: охорона здоров’я і захист від злочинності. Більшість людей прагнуть більшої безпеки. Але демократія і тут на дає того, що прагнуть люди. Люди голосують за політиків, які обіцяють подолати злочинність, але в результаті отримуємо ще менше безпеки і збільшення кількості злочинів.

В Нідерландах кількість злочинів збільшилась в шість разів за період з 1961 до 2001 року і кожен рік 700 000 злочинів залишаються нерозкритими. У багатьох таких випадках (як мінімум 100 000) поліція знає, хто злочинець, але вони не проводять розслідування, тому що вони не мають часу або вони просто байдужі. Поліцейські офіцери повинні проводити більшу частину робочого часу за паперами. Тим не менш, вони знаходять час на виявлення плантацій марихуани або штрафування громадян за невеликі порушення правил дорожнього руху.

Низькі показники діяльності поліції спричинені фактом демократичного управління. Поліція отримала монополію в сфері контролю за дотриманням законів. Всі розуміють, що якби ExxonMobil отримав монополію на ринку нафтопродуктів, ціни б виросли, а якість товарів і послуг впала б. Цей самий принцип застосовується і до поліції. Поліція - це організація, яка отримує тим більше грошей, чим менше злочинців вони спіймають. Якби поліція досягла успіху в зменшенні кількості злочинів, їх фінансування зменшилося б і працівники втратили б робочі місця. Так само функціонують і інші державні установи. Ви навіть не можете звинувачувати людей, які працюють в таких системах. Лише найстаранніші працівники з високими моральними принципами поводяться інакше, навіть не зважаючи на спокуси системи.

Той факт, що питання в сфері освіти вирішуються демократично, означає, що політики і бюрократи диктують правила, за якими освітні програми мають функціонувати і скільки грошей на це буде витрачено.

Хоча поліція не може похвалитись успіхами в розкритті злочинів, є те, що вони вміють робити дуже добре: заповнювати бланки. Будь-хто, хто колись повідомляв поліцію про злочин, може це підтвердити. Працівники поліції в цьому не винні, їм постійно доводиться підлаштовуватись під нові правила. В Нідерландах з семи тисяч поліцейських, які стали до роботи в період з 2005 до 2009 року, лише 127 активно працюють на вулицях. Згідно з заявами поліції це було спричинено величезним бюрократичним навантаженням, створеним урядовими постановами.

Що ще гірше – поліція отримує більше повноважень, а не менше. Це стало особливо помітним в США після 9/11, коли організації, що відповідають за дотримання законів отримали ще більше влади, наприклад - право проводити превентивні перевірки пасажирів в аеропортах, право встановлювати телефонні підслуховуючі засоби, катування підозрюваних в терактах і порушення правового захисту громадян, тобто те, що в наших правових системах сприймається як належне (Хабеас Корпус).

Чи є альтернатива системі безпеки, яка насаджується на нас зверху. Звичайно. Альтернативою є набуття особами, бізнесом і містами більшого контролю над власною безпекою. Монополія поліції повинна поступитись місцем конкуренції охоронних фірм. Люди не повинні бути змушені платити податки для фінансування державної поліції, а мати можливість найняти приватні охоронні фірми. Це знизить ціни і покращить якість. Навіть зараз, приватний сектор росте, бо люди все більше і більше розуміють, що не можуть покладатись на поліцію.

Те, що діє для освіти і поліції, також має місце і в інших державних секторах, наприклад, охорони здоров’я. Тут також демократичний контроль призводить до зниження якості і збільшення вартості. Тільки уявіть собі інновації, які б мали місце, якби система охорони здоров’я стала частиною вільного ринку.

Факт залишається фактом: люди не отримують те, що потребують, в демократичній системі. Демократичний принцип "один-розмір-на-всіх" призводить до централізації, бюрократії і монополії (характеристики соціалізму). Це неодмінно призводить до низької якості і високих цін.

Якщо ви хочете отримати підтвердження того, що демократія не виконує свої обіцянки, зверніть увагу на те, що політики перед кожними виборами визнають, що уряд все зіпсував. Кожного разу вони обіцяють все змінити – освіту, безпеку, охорону здоров’я і таке інше – на краще. Але вони часто пропонують те саме рішення: надати їм більше грошей і влади, щоб вирішити ці проблеми. Звичайно, таким чином проблеми ніколи не вирішуються, тому що проблеми викликані грошима і владою тих самих політиків.

Міф 12. Ми всі демократи

Якщо демократія постійно зазнає поразки в наданні людям того, що їм дійсно потрібно, чому так багато людей досі підтримують її? Чи не є кожний правильно-думаючий громадянин демократом, навіть якщо він іноді критикує уряд?

Щодо останнього можна посперечатись. Чи люди дійсно вірять в оцінки і обіцянки результатів, що ґрунтуються виключно на промовах і деклараціях, а не на діях в умовах вільного вибору? Якщо хтось вимушений їсти курятину кожен день і він стверджує, що дуже її любить, це звучить не дуже переконливо. Цьому можна повірити лише тоді, коли він матиме вибір не їсти курятину. Так само і щодо демократії. Демократія примусова. Кожен повинен в ній брати участь. Особи, міста, села, райони, держави – всі повинні дотримуватись демократії і ніхто не має права виходу. Чи переїхали б люди в інше місто за 40 кілометрів від їх теперішнього місця проживання, якби там були нижчі податки і менше бюрократії, але вони не мали б права голосу? Багато хто так. Багато хто вже проголосував ногами і переїхав в заможні регіони світу, які в той же час є менш демократичними, або взагалі недемократичними.

Людина, яка живе в демократичній системі і стверджує, що є прихильником демократії, схожа на громадянина Радянського Союзу, який запевняє, що купить Ладу, навіть якщо матиме вибір купити Chevrolet чи Volkswagen. Можливо, але маловірогідно. Так само, як в радянських громадян, не було іншого вибору, ніж Лада, в нас немає іншого вибору, ніж демократія.

Насправді, всі правильно-думаючі демократи з задоволенням уникнули б мір, за які вони, нібито, самі ж і проголосували на виборах. Якби в них був вибір. Чи платили б люди податок на соціальне страхування уряду, не будучи впевненими, що соціальна система не зміниться на момент їх виходу на пенсію? Скільки низькоякісних, високовартісних урядових послуг вони б оплатили добровільно, якби вони мали вибір так розпоряджатись своїми грошима, як вони вважають за потрібне?

Американський економіст визнав той факт, що, загалом, ми не хочемо, щоб наші особисті рішення були демократичними рішеннями. Він писав: "Щоб повністю усвідомити загрозу свободі, яку чинить демократія, а отже і влада більшості, запитайте себе, скільки рішень у вашому житті ви прийняли демократичним шляхом? Як щодо вибору авто, місця проживання, кого брати в шлюб, їсти індичку чи шинку на День Подяки? Якби всі ці питання вирішувались демократичним шляхом, пересічний громадянин вважав би це тиранією, а не особистою свободою. Але чи не є тиранією прийняття рішень у демократичний спосіб щодо медичного страхування чи заощаджень на пенсію? Як для нас так і для наших однодумців по всьому світу ми повинні виступати за свободу, а не за демократію, де Конгрес приймає будь-які рішення, за які можна отримати більшість голосів."

Насправді, багато прихильників демократії не підтримують ідеї, які вони поширюють. Прикладом цього є поведінка демократичних політиків і урядовців, які дуже часто не дотримуються того, до чого вони закликають. На думку спадають політики-соціалісти, які за часів правління критикують високі зарплатні менеджерів великих корпорацій, а після закінчення виборчого періоду приєднуються до однієї з таких корпорацій. Або політики, які виступають за мультикультуралізм, але живуть в "білих" районах і віддають дітей в "білі" школи. Або політики, які голосують за війну, але ніколи не відправлять туди своїх дітей.

Є декілька підстав, чому люди підтримують демократію, навіть, якщо їх поведінка говорить про протилежне. По-перше, можна зрозуміти, що люди вважають наш сучасний добробут здобутком політичної системи за якої ми живемо. Нам непогано живеться і ми живемо в демократичній державі, тож демократія непогано функціонує. Приблизно так вони думають. Але це хибне мислення. Порівняйте це з тим, що деякі прихильники Радянського Союзу говорили про Сталіна і Леніна. Звичайно ці диктатори чинили злочини, але люди, тим не менш повинні бути вдячні їм, тому що за їх правління відбулась індустріалізація і електрифікація Радянського Союзу. Але Росія була б "електрифікована" і індустріалізована в будь-якому випадку, навіть, якби Леніна і Сталіна не було б поряд. Так само прогрес, якого ми досягли в нашому суспільстві не можна вважати досягненням політичної системи. Подивіться на Китай. Китайська економіка росте з шаленою швидкістю, але це - недемократична держава. Добробут базується на економічній свободі, яку мають люди, і захисті приватної власності, а не на демократії.

Друга підстава, чому люди підтримують демократичну систему, це тому що їм складно уявити, що було б з їх життям, якби вони могли розпоряджатись всіма тими грошима, які вони заробили і які були вимушені заплатити у вигляді податків. Ви можете побачити "безкоштовну" державну дорогу, але ви не побачите медичного центру, який міг би бути побудований на ці кошти. Ви також не побачите свою відпустку, яку ви могли б мати, якби ці гроші не були витрачені на війну в Іраці. Ще складніше побачити винахід, який би створили науковці, якби уряд не втрутився в економіку. Вільний ринок забезпечив би виникнення нових технологій, які б врятували життя, якби бюрократія не втикала дрючки в колеса.

Іноді здається, що уряд надає багато послуг задарма, але це все має приховану ціну, яку потрібно платити: всі можливості – послуги, продукти, інновації – які не були створені, тому що засоби на їх створення були узурповані державою. Люди бачать лише те, що надає держава, але не бачать того, що вона поглинає.

Є ще третя підстава, чому ми всі думаємо, що ми демократи. Тому що нам постійно повторюють, що ми ними є. Наші школи, медіа, політики, вони постійно запевняють нас, що єдина альтернатива демократії - це диктатура. Після того як демократію наділили таким божественним статусом, хто ще наважиться бути проти неї?

Міф 13. Немає (кращої) альтернативи

Якщо ви стверджуєте, що ви проти демократії, люди миттєво починають підозрювати вас в прихильності до диктатури. Але це позбавлено здорового глузду. Диктатура не єдина альтернатива демократії. Альтернатива до купівлі авто у демократичний спосіб, це не диктатор, який купить авто для вас, це ви самі, які купите собі авто.

Вінстон Черчилль сказав: "Демократія – це найгірша форма правління крім всіх інших, які вже мали місце". Іншими словами, демократія має свої недоліки, але немає нічого кращого. В своїй відомій книзі "Кінець історії і остання людина" Франсіс Фукуяма навіть написав про "універсалізацію західної ліберальної демократії як кінцевої форми людського уряду." Ймовірно, не може бути нічого кращого.

Таким чином, будь-яка критика демократії дуже зручно знімається з порядку денного. Демократія стоїть "над політичними партіями і ідеологіями", і завдяки такому вагомому статусу кращої чи іншої альтернативи не можна і уявити. Але це пропаганда чистої води. Демократія – це особлива форма політичної організації. Немає підстав вважати, що це найкраща форма правління. Ми не користуємось демократією в науковій сфері, ми не голосуємо про результати наукових досліджень, але ми користуємось логікою і фактами, що є цілком обґрунтованим підходом. Тож немає підстав вважати демократію найкращою системою в політичній сфері.

Чому люди не можуть самоорганізуватись у спосіб інакший, ніж національна держава, де править "народ"? В менших громадах, наприклад? Але децентралізація абсолютно не підтримується нашими демократичними керманичами і часто в принципі неможлива. Якби демократія була насправді найкращим варіантом, люди обирали б його добровільно. Беручи до уваги всі переваги демократії, повинна була утворитись черга з бажаючих. Але цього не сталось. Більше того, в жодній демократичній державі, навіть в США, штати чи регіони мають право вийти зі складу і йти власним шляхом.

Тенденція в демократичних державах скоріше протилежна – в сторону більшої централізації. Європа поступово перетворюється в демократичну Наддержаву. В результаті чого тепер німці можуть вирішувати як жити грекам і навпаки. За такої мега-демократії одні держави перекладають тягар наслідків власної короткострокової економічної політики (так само як в національних державах деякі громадяни можуть жити за рахунок інших) на плечі іншим державам. Деякі держави тринькають гроші – вони не заощаджують, вони надають своїм державним службовцям щедрі пенсії, накопичують борги, які вони ніколи не зможуть віддати – і, якщо вони знаходять підтримку серед інших держав-членів ЄС, вони можуть змусити платників податків більш успішних країн оплатити їх рахунки. Це логіка демократії на європейському рівні.

Чим більш демократична держава і чим більше в ній проживає різноманітних етнічних, національних і соціальних груп, тим більше вірогідність виникнення конфліктів. Подібні групи будуть використовувати демократичні процеси для втручання в життя інших з метою задоволення власних інтересів. Чим менше держава і чим більш однорідним є її населення, тим менше ризик зловживання демократією. Люди, які особисто знають один одного, і які відчувають свою приналежність до інших, мають меншу схильність до обкрадання один одного і чинення тиску.

Саме тому ідея надати людям можливість "адміністративної сецесії" наділена здоровим глуздом. Якби Нью Гемпшир отримав право на вихід з США, він мав би набагато більше свободи організувати процеси інакше, ніж, наприклад, в Каліфорнії. Він міг би запровадити систему оподаткування привабливу для компаній і підприємців. Регіони конкурували б між собою і люди мали б змогу обирати те, що їм насправді до вподоби. Люди голосували б "ногами" переїжджаючи до іншого штату. Управління стало б більш динамічним і менш бюрократичним. Регіони могли б обмінюватись досвідом, тому що кожен з них мав би різний політичний підхід.

Допомога бідним може бути набагато краще організована на місцевому рівні. Місцевий контроль не допустив би зловживань і став би гарантією того, що ті, хто справді потребують допомоги, її і отримують і що гроші не зникають в руках шахраїв. Розщеплення національної демократичної держави також пішло б на користь успішній інтеграції меншин. Наразі, багато мігрантів просто живуть на соціальну допомогу. Це - мігранти, які нікому не потрібні. Але більшість людей не проти мігрантів, які можуть подбати про себе і бажають стати рівноцінними членами суспільства.

До речі, Черчилль колись сказав: "Найкращий аргумент проти демократії — це п’ятихвилинна розмова з пересічним громадянином".

II. Криза демократії

Демократія починалась як великий ідеал, що мав би робити людство сильнішим. Але результати стоп’ятдесятирічного практичного застосування демократії цілковито незадовільні. Наразі стало ясно, що демократія є радше тиранічною, ніж звільняючою силою. Ті західні держави, що пішли шляхом демократій і соціалізму, насправді отримали застій, корупцію та репресивний бюрократичний апарат. Як ми намагались показати вище, це сталося не тому, що демократичний ідеал був якось невірно зрозумілий, а навпаки, саме через те, що люди дуже правильно зрозуміли його колективістський характер.

Наочний приклад того, як працює демократія – сучасна Греція. Грецький соціаліст Георгіос Папандреу переміг на виборах в 2009 році з простим гаслом: ГРОШІ Є! До цього його консервативні противники скоротили заробітну платню державних службовців та інші державні витрати. Папандреу просто сказав, що це було не потрібно. "Λεφτα υπαρχουν" було його гаслом - ГРОШІ Є. Він легко переміг на виборах. Насправді, грошей, звичайно, не було. Він розраховував на гроші інших країн Євросоюзу, які з’являються, звісно, з податків. Але в демократії більшість завжди права. Якщо людям пропонують гроші лише за "правильне" голосування, вони голосують. Наївно очікувати іншого.

Грецький приклад це також ілюстрація того, що в демократії люди схильні в усьому покладатись на державу. Вони вже не просто сподіваються, вони вимагають, щоб держава піклувалась про них та вирішувала будь-які їхні проблеми. Через це вони все менше покладаються на свої сили та втрачають здібність діяти самостійно. В той же час для того, щоб вирішувати проблеми, держава постійно вимагає більше контролю. Ожиріння, наркоманія, безробіття, нестача вчителів або медсестер, падіння кількості відвідувачів музеїв (пригадайте ще) - з усім цим повинна щось робити держава. Що б не сталось: пожежа в театрі, авіакатастрофа, бійка у барі - люди очікують, що спіймає та засудить винних держава. Безробітні сподіваються, що уряд попіклується про "створення робочих місць". Якщо ціни на газ ростуть, люди чекають, що уряд якось дасть цьому раду. На Youtube є відео, на якому жінка, яка щойно прослухала промову Обами. Вона ледь не ридаючи від екстазу вигукувала: "Мені більше не доведеться платити за бензин для моєї машини, та сплачувати іпотеку!" Ось який менталітет породжує демократія.

І політики цілком готові постачати те, що люди вимагають від них. Вони, як горезвісна людина з прислів’я, в якої є лише молоток і тому все, що вона бачить, здається їй цвяхом, по якому треба вдарити. Таким же чином, люди бачать себе спроможними вирішити кожну проблему в суспільстві. Зрештою, заради цього їх і обрали. Вони обіцяють "створювати робочі місця, зменшувати відсоткові ставки по кредитах, підвищувати купівельну спроможність людей, надавати домівку, або навіть домоволодіння кожному, хто цього потребує, підвищити якість освіти, створити спортивні майданчики для дітей, зробити безпечними робочі місця, забезпечити якісне і доступне медичне обслуговування, відремонтувати дороги, прибрати злочинність з вулиць, захистити наші "національні" інтереси за кордоном, нав’язати всьому світу "міжнародне право", сприяти емансипації і боротьбі з дискримінацією в усьому світі, забезпечити безпечну їжу і чисту воду, "врятувати клімат", зробити країну найчистішою, найзеленішою та найінноваційнішою у світі і стерти голод з обличчя землі. Вони будуть виконувати всі наші мрії і вимоги, будуть захищати нас від колиски до домовини, попіклуються, щоб ми були щасливі і задоволені з ранку до ночі. І звичайно, вони не втомлюються обіцяти скоротити бюджетний борг і зменшити податки.

Ось для таких мрій і винайшли демократію.

Вади демократії

Насправді, це ніколи не запрацює. Уряд не може досягти всього цього. Врешті-решт, політики будуть робити лише те, що вони можуть робити, а саме:

- Кидатись грошима по проблемах

- Створювати нові правила та закони

- Створювати комітети (та платити їх працівникам зарплатню), щоб контролювали виконання своїх законів

Насправді, як політики вони нічого іншого і не можуть робити. Вони навіть не можуть самостійно оплатити свою діяльність – ця "честь" належить платникам податків.

Ви бачите наслідки цієї системи кожного дня навколо себе:

Бюрократія

Демократія у всьому світі народила велику бюрократію, яка свавільно керує нашим життям. І завдяки тому, що вона є частиною держави, бюрократи можуть унебезпечити себе від жорстокої економічної дійсності, яку решта людей відчуває на собі кожну мить. Їх департаменти ніколи не збанкрутують, їх самих навряд чи колись звільнять і в них рідко бувають проблеми із законом, бо вони і є закон. У той же час, вони поклали на нас величезний тягар своїх правил і нормативів, єдина мета яких полягає у тому, щоб їх порушували. Скрізь починаючим підприємцям заважають, їх збентежують безліччю законів і бюрократичних витрат, які на них накладаються. Існуючий бізнес також страждає під тягарем бюрократії. У США витрати на регулювання питань малого бізнесу (зауважте, це державна установа) складають $ 1,75 трлн на рік (відповідно до статті у Вікіпедії). Початківці та малоосвічені найбільше потерпають від цієї системи: вони не можуть знайти першу роботу, бо бізнесмени згідні платити їм менше, ніж дозволяє закон. Їм також дуже важко створити свій власний бізнес, тому що вони бояться стикатись із бюрократичними джунглями, та просто не знають як робити власний бізнес, бо батьки, школа та інститут навчають чому завгодно, але не цьому.

Паразитизм

На додаток до чиновників і політиків, існує й інша група людей, яка вельми гарно почуває себе в демократичній системі: ті, хто керують компаніями і установами, які зобов'язані своїм існуванням лише щедрості уряду або особливим привілеям. Згадайте про менеджерів у компаніях військово-промислового комплексу, у банках та фінансових установах, паливно-енергетичних монополістів, яких підтримує уряд та президент. А також люди в "субсидованих галузях": установах культури, в суспільному телебаченні, в агенціях допомоги, в екологічних групах тощо. Не кажучи вже про повний цирк з "міжнародних інститутів". Багато хто з цих людей мають високооплачувану роботу, якій вони зобов'язані "інтимними" зв'язками з урядом або з державними установами. Це є однією з форм інституційного паразитизму, якому сприяє та який провокує демократична система.

Манія величі

У розпачі від власної неспроможності насправді змінити суспільство, уряд регулярно ініціює мегапроекти, щоб допомогти черговому кризовому сектору економіки, або щоб досягти якихось інших "шляхетних" цілей. Незмінно такі дії тільки лише збільшують проблеми, і вони завжди коштують набагато більше, ніж планувалось. Пригадайте освітні реформи, плани реформувати систему охорони здоров'я, інфраструктурні проекти та енергетичні забавки, на кшталт етанолової програми чи вітроенергетичних проектів в Європі. Війни теж можна розглядати як "громадські проекти". Уряди починають їх, щоб відвернути увагу від внутрішніх проблем, змусити громаду більше підтримувати уряд, створити робочі місця для декласованих верств населення, і створити величезні прибутки обраним компаніям, які колись стануть спонсорами виборчих кампаній політиків, та забезпечать їм місто роботи, коли вони опиняться поза офісом.

Добробут

Політикам, які призначаються для боротьби з бідністю і нерівністю, природньо відчувати, що їх священний обов'язок - постійно впроваджувати нові програми сприяння добробуту (і нові податки, щоб платити за них). Це служить не тільки їх власним інтересам, але й інтересам тих чиновників, які відповідають за реалізацію цих програм. Добробут зараз займає значну частину державних витрат у більшості демократичних держав. У Великобританії уряд витрачає третину свого бюджету на соціальні допомоги. В Італії і Франції цей показник наближається до сорока відсотків. Багато громадських організацій (наприклад, профспілки, громадські пенсійні фонди, державні фонди зайнятості) зацікавлені у збереженні та розширенні соціальної держави. Типовий спосіб роботи демократичного уряду полягає в тому, що він не пропонує жодного вибору і ніколи не укладає жодних угод з громадянами. Кожен змушений сплачувати внески за страхування на випадок безробіття, соціальні внески тощо, але ніхто не знає, що він отримає за них. Гроші, які вони повинні були заплатити, вже будуть витрачені. Соціальна катастрофа є найбільш кричущим прикладом такого марнотратства. І майте на увазі, "добробут" прийде не тільки до "знедолених". Чимало добробуту піде до багатих, наприклад, до банків, які зароблять лише на комісіях близько $ 700 млрд.

Асоціальна поведінка і злочинність

Демократичні держави загального добробуту заохочують безвідповідальність і асоціальну поведінку. У вільному суспільстві люди, які погано себе поводять, не виконують свої обіцянки, зневажають інших, позбавляються допомоги друзів, близьких та родини. Тим не менше, наші держави загального добробуту кажуть їм: якщо ніхто більше не хоче допомагати вам, ми допоможемо! Таким чином, люди отримують винагороду за антисоціальну поведінку. Вони так звикають до урядової допомоги, що стають халявщиками, які не хочуть працювати, щоб заробляти собі на життя. Що ще гірше, жорсткі закони про працю (як і закони проти дискримінації) роблять майже неможливим для роботодавців позбутися співробітників, які працюють незадовільно. Крім того, державне регулювання робить практично неможливим виключення студентів або звільнення викладачів, які погано працюють або відстають в навчанні. Майже неможливо виселити з громадського житла людину, що своєю поведінкою створює незручності для сусідів. Порушникам порядку у нічних клубах неможливо заборонити вхід через анти-дискримінаційні закони. Щоб досипати солі на рану, уряд часто встановлює дорогі програми допомоги для асоціальних груп, наприклад футбольним хуліганам. Тобто, злочинність винагороджується та заохочується.


Поразка демократії


Посередність і низькі стандарти

Оскільки більшість в будь-якому суспільстві, як правило, бідніша, ніж більш успішні і компетентні члени суспільства, то неминучий тиск на політиків у демократичному перерозподілі багатства - взяти у багатих і віддати бідним. Таким чином, успіх у бізнесі та високу продуктивність карають прогресивним податком. Демократія, як очікується, призведе до отупіння низів і зниження загального культурного рівня. Там, де править більшість, посередність стає нормою.

Культура невдоволення

В умовах демократії приватні розбіжності постійно перетворюються в соціальні конфлікти. Це тому що держава втручається у всі особисті і соціальні відносини. Все, що десь йде не так, починаючи з погано функціонуючої державної школи, закінчуючи місцевими бунтами, виростає до масштабів національних (або навіть міжнародних) питань, на які політики повинні знайти відповіді. Кожен відчуває себе повинним поширити свій світогляд на інших. Групи, які вважають себе скривдженими, ініціюють блокади, організують акції протесту та страйки. Це створює загальне відчуття розчарування і невдоволення.

Недалекоглядність

Головним стимулом для політиків в умовах демократії є бажання бути переобраними. Таким чином, їх горизонти, як правило, не виходять за рамки майбутніх виборів. Крім того, демократично обрані політики працюють з ресурсами, які їм не належать і які лише тимчасово в їх розпорядженні. Вони витрачають гроші інших людей. Це означає, що вони не повинні бути обережними в тому, що вони роблять і думають про майбутнє. З цих причин короткострокові політики переважають в демократії. Один колишній голландський міністр соціальних справ одного разу сказав: "Політичні лідери повинні правити так, немов виборів більше не буде. Таким чином, вони повинні були б мати довгостроковий погляд на речі." Але це саме те, що вони не можуть зробити. Як зазначає американський автор Фарід Закарія в одному з інтерв'ю: "Я думаю, ми стикаємося з реальною кризою в західному світі. Те, що ви бачите, є фундаментальною нездатністю в кожному західному суспільстві зробити одну річ, яка полягає у завданні короткострокового болю заради довгострокового зиску. Всякий раз, коли уряд намагається завдати якогось болю, результатом стає повстання. І повстання майже завжди успішне. “Оскільки люди прагнуть вести себе як нахлібники в умовах демократії і політики ведуть себе радше як орендарі, ніж власники нерухомості, бо в офісі вони просто тимчасово, цей результат не повинен нікого дивувати. Хтось, хто орендує щось, має набагато менше стимулів бути обережним з орендованою власністю і думати на перспективу, ніж господар.

Чому ситуація продовжує погіршуватися

В теорії люди могли б голосувати за іншу, менш бюрократичну та менш марнотратну систему. На практиці це наврядчи відбудеться, оскільки існує занадто багато людей, які зацікавлені у збереженні системи. І, оскільки уряд поступово збільшується в розмірах, ця група росте разом з ним. Як зазначав великий австрійський економіст Людвіг фон Мізес, бюрократія буде чинити опір будь-яким змінам зубами і кігтями. "В демократичній системі бюрократ це не тільки державний службовець, це ще й виборець, тобто він є частиною свого суверена, що дає йому роботу. Він знаходиться у своєрідному становищі: він є роботодавцем і працівником одночасно. І його грошовий інтерес в якості співробітника стоїть вище за його інтереси як роботодавця, бо він отримує набагато більше від державних фондів, ніж вкладає в них. Цей подвійний зв’язок набуває все більшого значення зі зростанням зарплатні державних працівників. Бюрократ як виборець прагне лише отримати більше грошей, і йому байдуже чи буде збалансованим бюджет. Його основним завданням є формування фонду оплати праці".

Економіст Мілтон Фрідман розділяє витрачання грошей на чотири типи. Перший, це коли ви витрачаєте гроші на себе. У вас є стимул витрачати менше грошей та отримувати кращу якість. Загалом так, як витрачаються гроші в приватному секторі. Другий тип це витрачання грошей на когось іншого, наприклад, при придбанні комусь вечері. Ви, звичайно, подбаєте про суму, яку ви витратите, але будете менше звертати увагу на якість. Третій тип, коли ви витрачаєте чужі гроші на себе, наприклад, коли ви вечеряєте за рахунок Вашої компанії. Ви будете відчувати невеликий стимул, щоб бути скромним, але ви будете докладати зусилля, щоб вибрати найкращій обід. Четвертий тип - витрачати чужі гроші на когось іншого. Тоді у вас немає причин турбуватися про якість і про вартість. Витрачання грошей урядом належить до цього типу.

Політики рідко несуть відповідальність за прийняті та втілені ними рішення, які виявилися шкідливими в довгостроковій перспективі. Вони отримують похвалу за свої добрі наміри і перші позитивні результати своїх програм. Але за довгострокові негативні наслідки (наприклад, борги, які повинні бути погашені) будуть відповідати їх наступники. Навпаки, в політиків мало стимулів для впровадження програм, які приведуть до результатів після того, як вони покинуть свій пост, тому що вони будуть присвоєні майбутніми лідерами.

Таким чином, демократичні уряди завжди витрачають більше грошей, ніж вони отримують. Вони роблять це за рахунок підвищення податків, а ще краще (податкам, як правило, обурюються люди, які повинні платити їх) шляхом запозичення грошей або просто друком. Вони рідко скорочують свій бюджет. Коли вони говорять про "скорочення", вони зазвичай мають на увазі уповільнення зростання витрат.

Друк грошей, звичайно, призводить до інфляції, яка призводить до постійного зниження вартості заощаджень населення. Запозичення грошей викликає державний борг, який зростатиме і призведе до виплати відсотків для майбутніх поколінь. В даний час державний борг майже всіх демократій у світі став настільки високим, що він наврядчи коли-небудь буде погашений. Що ще гірше – це те, що інституції, такі як пенсійні фонди, масово купили державний борг за умови, що це буде гарна довгострокова інвестиція. Це жорстокий жарт. Багато людей ніколи не отримують пенсію, на яку вони розраховували, тому що гроші, які вони вкладають у свої пенсійні фонди, вже розтрачені.

Однак, незважаючи на всі ці проблеми, що демократія приносить нам, ми продовжуємо сподіватись і вірити, що після наступних виборів, все зміниться. Це тримає нас в зачарованому колі: система не робить те, що обіцяє, люди розчаровуються і вимагають від політиків дотримання своїх обіцянок, ті обіцяють ще більше і не роблять нічого і так далі. Громадяни в демократії як алкоголіки, яким потрібно пити все більше і більше, щоб сп'яніти, в результаті чого похмілля стає все гострішим. Замість того, щоб зробити висновок, що вони повинні триматись подалі від горілчаних напоїв, вони тільки хочуть більше. Вони повністю забули, як піклуватись про себе і більше не відповідають за своє власне життя.

Чому нам потрібно менше демократії

Питання в тому, як довго така ситуація може тривати, враховуючи невдоволення в суспільстві і нестабільність політичної та економічної системи. Багато людей розуміють, що щось не так з системою. Політики та лідери громадської думки засмучуються через фрагментацію політичного ландшафту, мінливість електорату, поверховість і жагу до сенсацій ЗМІ. Громадяни скаржаться, що політики не слухають їх, що вони не отримують те, що політики їм обіцяли і що Конгрес є фарсом, пародією на гарний уряд. Тим не менш, вони звинувачують у проблемах неправильних політиків чи побічні проблеми, такі як імміграція або глобалізація, а не недоліки, які властиві самій демократичній системі.

Зараз ніхто не знає, куди від цього подітись. Ми застрягли в обмеженості, що зветься демократія. Ми бачимо єдине рішення проблеми – більше демократії. Тобто більше державного втручання. Молоді люди п’ють занадто багато алкоголю? Піднімемо вік з якого дозволено пити! Хронічно хворими нехтують в будинках престарілих? Відправити туди більше інспекторів від уряду! Відсутні інновації? Створити урядову раду з інновацій! Діти вчаться замало в школі? Впровадити більше тестів! Підвищується злочинність? Створити новий департамент в уряді! Регулювати, забороняти, перешкоджати, перевіряти, контролювати, реформувати і, перш за все, кидатись в проблеми грошима.

А що, якщо все це не спрацює? Зрештою заклик до Великого Вождя буде почутий. Прийде сильна людина, яка покладе край квоктанню та принесе Закон і Порядок. В цьому існує певна логіка. Якщо все повинно регулюватись державою, то чому б не знайти великодушного диктатора та запропонувати йому зробити це? Без нескінченної сум'ятті, нерішучості, сварок та неефективності. Але це буде угодою з дияволом. Ми отримаємо закон і порядок, це правда. Але ціною свободи, динамізму і розвитку.

На щастя, є інший шлях, хоча багато людей важко уявляють собі, як його можна втілити. Цей шлях: менше демократії. Менше держави. Більше свободи особистості.

Як цей Лібертаріанський ідеал може виглядати на практиці – є предметом останнього розділу цієї книги.

III. На шляху до нового політичного ідеалу

Це ілюзія, що проблеми, з якими стикається наше суспільство, можуть бути вирішені "більшою демократією", не кажучи вже про думку, що демократія є кращою з усіх можливих систем.

Демократія виникла в той час, коли уряд був відносно невеликим. Однак півтора століття демократії, призвели до величезного розширення держави у всіх демократичних країнах. Це також призвело до ситуації, коли ми змушені боятися не тільки держави, але й наших співгромадян, які здатні поневолити нас через скриньку для голосування.

Сліпа віра в демократію в нашому суспільстві не є чимось безперечно зрозумілим. Це насправді досить нове явище. Це може бути сюрпризом для багатьох читачів, але великі батьки-засновники Сполучених Штатів – Бенджамін Франклін, Томас Джефферсон і Джон Адамс – усі без вийнятку були проти демократії. Бенджамін Франклін сказав: "Демократія — це два вовки та ягня, які голосують за те, що вони будуть їсти на обід. Свобода – це добре озброєне ягня, що оспорює результати цього голосування." Томас Джефферсон сказав, що демократія "це не більше, ніж самосуд, де 51% людей можуть забрати права інших 49%".

Вони були не самотні. Більшість класичних ліберальних і консервативних інтелектуалів у XVIII і XIX сторіччі, в тому числі відомих мислителів, таких як лорд Актон, Алексіс де Токвіль, Вальтер Бейджгот, Едмунд Берк, Джеймс Фенімор Купер, Джон Стюарт Мілль і Томас Маколей, були проти демократії. Відомий консервативний письменник Едмунд Берк писав: "Я впевнений, що за демократії більшість громадян здатна встановити найжорстокіший гніт над меншістю ... і що пригнічення меншин буде поширюватись на набагато більшу кількість людей і буде вестись з набагато більшою люттю і, що це майже ніколи не буде зупинено владою жодного скіпетру".

Томас Макалей, відомий британський ліберальний мислитель, висловив аналогічну думку: "Я вже давно переконаний, що суто демократичні інститути повинні рано чи пізно знищити свободу або цивілізацію, або і те, і інше." Як показує у своїй книзі Ерік Ріттер фон Кюнельт-Леддін "Свобода і рівність" (1951), це були цілком прийнятні ідеї в ті дні.

Однак, в кінці XIX і початку XX сторіччя класичний ліберальний ідеал все більше відсувається на другий план і замінюється вірою в колективізм - поняття, що людина знаходиться в підпорядкуванні групи. Лібералізм був замінений різними формами колективізму - комунізм, соціалізм, фашизм і демократія. Останній зараз підміняє ідею "свободи". Але, як ми показали в цій книзі, це абсолютно помилково ототожнювати демократію із свободою. Класичні ліберальні мислителі минулого визнали, що демократія, насправді, це продумана форма соціалізму. Те, що залишилось від нашої волі, пов'язане з класичною ліберальною традицією, яка все ще жива на заході, а не є демократією.

Ця класична ліберальна традиція, однак, перебуває під сильним тиском. З кожним новим поколінням, яке росте в умовах щоденної демократичної пропаганди, помирає частина нашої ліберальної спадщини. Нікого не дивує, коли жінки вимагають квоти на радах директорів компаній, коли держава забороняє паління в пабах або, коли уряд вирішує, що наші діти будуть вчити в школі. Не кожен може погодитись з цим, але кожен вважає цілком нормальним, що уряд може ухвалювати рішення щодо таких питання. Навряд чи існує спротив тому, що ми живемо в системі, що втручається в наше життя навіть в найдрібніших деталях. Не існує принципового спротиву тому, що те як нам жити має вирішуватись "демократично".

Децентралізація та особиста свобода

Чи можлива альтернатива демократії? Суспільство без головуючої держави, без правила більшості, вільне та співпрацююче товариство?

Абсолютно можливо. Така альтернатива необхідна терміново, якщо ми не хочемо скотитися в тиранію і застій. Західний світ потребує нового ідеалу. Ідеал, який поєднує в собі динамізм і свободу особистості з соціальною гармонією.

Такий ідеал не утопія. Його можна досягти. Перше, що потрібно зробити - зменшити роль держави. Люди повинні відновити контроль над своїм життям і плодами своєї праці. Без настирливих правил і податків люди будуть створювати безпечні, життєздатні і сталі спільноти. Чому люди не можуть витрачати свої гроші як вони хочуть і купувати страхування, охорону здоров'я і освіту, які вони обрали? Яке велике лихо трапиться, якщо так станеться? Навіщо державі брати гроші з населення через податки і приймати ці рішення за них? Людям потрібно повернути собі свободу вибору, свободу вирішувати свої проблеми так, як вони вважають за потрібне. Самостійно, або разом. Бо без співробітництва порядок і процвітання неможливі. Але співпраця може дійсно працювати лише на добровільній основі, на основі взаємної згоди.

Люди повинні відновити контроль над плодами своєї праці. Вони повинні мати свободу створювати свої власні місцеві, релігійні, комуністичні, капіталістичні, етнічні і так далі громади. Вони можуть регулюватись "демократично", якщо члени громади захочуть.

Ринок управління

Патрі Фрідман, онук лауреата Нобелівської премії Мілтона Фрідмана, одного разу сказав: "Урядування – це галузь з дуже високим бар’єром входу. Ви повинні перемогти на виборах або розпочати революцію, щоб спробувати нову форму правління".

Насправді не існує вибору або конкуренції урядування. Люди вважають важливим те, що компанії конкурують. Обираючи автомобіль, одяг або страхування, ми очікуємо побачити можливість вибору серед багатьох конкуруючих постачальників. Тоді чому б не створити ринок управління, де уряди змушені конкурувати, і де громадяни можуть легко переїхати до іншого регіону, де діє інший уряд? В даний час люди можуть переїхати в інше місто, але через те, що більшість податків і законів прийняті федеральним урядом, це нічого не змінює. Для отримання різного виду управління, люди змушені емігрувати, а це є величезним бар'єром.

Ми знаємо, що компанії мають тенденцію до утворення монополій і картелей з метою зниження конкуренції. Уряди також схильні до цього. Подивіться на концентрацію державної влади у Вашингтоні чи Брюсселі. Проте у вільному ринку у людей є можливість почати новий бізнес та кинути виклик існуючій монополії. Саме тому монополії, як правило, недовго витримують в приватному секторі. Коли монополісти пропонують надвисокі ціни або зловживають своїм положенням на ринку, вони запрошують інші компанії на даний ринок.

В державному управлінні такої конкуренції не вистачає. Як справжні монополісти політики не хочуть конкуренції. Вони воліють, щоб усі питання вирішувались на колективному та на центральному рівні. Вони кажуть: "Проблема нелегальної іміграції може бути вирішена тільки в європейському контексті". Або: "Боргові кризи можуть бути вирішені тільки на міжнародному рівні." Або: "Тероризм може бути подоланий тільки за допомогою потужного центрального органу". Тим не менш, у світі є багато маленьких країн, які не входять в будь-які "блоки", і які не потерпають від економічної кризи і тероризму. Так само припускається, що ми повинні вірити, що освіта, охорона здоров'я, фінанси, соціальне страхування і так далі, можуть бути узгоджені і регулюються тільки на національному рівні. Але для цього не існує жодних підстав.

Децентралізація буде корисною для багатьох груп у суспільстві. За місцевої автономії прогресивні мислителі можуть втілити свої ідеї на практиці, і консервативні мислителі можуть впровадити свої цінності не змушуючи інших пристосовуватись до їх способу життя. Люди, які хотіли б заснувати еко-хіпі комуну, можуть жити у відповідності зі своїми мріями. За свій рахунок, звісно. Релігійна громада, яка хоче не відчиняти свої магазини у неділю, зможе робити це. Єдиний підхід для всіх не потрібний і навіть не бажаний. Децентралізація, на відміну від національної демократії, є системою типу "живи і дай жити іншим".

Різноманітність управління передбачає, що люди можуть просто вирішити, в якій системі вони хочуть жити. Вони можуть піти до іншого міста або округу, якщо вони бажають іншого управління. Така конкуренція гарантує, що правителі будуть відповідальні, що навряд чи трапиться, коли вплив громадянина обмежений виборами раз на чотири роки. Навіть тоді, коли лише деякі громадяни переїдуть в інший район, це буде сильним стимулом для правителів поліпшити свою політику.

Якщо не все буде централізованим, регіони можуть вибрати напрямок, який відповідає їх обставинам і уподобанням. Наприклад, в тій чи іншій області можна вирішити значно скоротити податки і регулювання з метою стимулювання економічної активності. Американський історик Томас Вудс відзначає, що політична свобода виникла в Західній Європі саме через фрагментацію і диференціацію, яка панувала там історично. Безліч невеликих юрисдикцій дозволяли тікати з місць, де панувало пригнічення до більш ліберальних. Правителі таким чином були змушені надавати більше свободи.

Децентралізація в Швейцарії

Швейцарія вже давно є успішним прикладом децентралізації. Люди часто думають, що розмір і централізація є умовою для добробуту та інших привілей. З іншого боку Швейцарія, яке не є членом ані ЄС, ані НАТО, доводить протилежне. З майже 8 мільйонами жителів ця країна за кількістю населення дорівнює штату Вірджинія і її управління надзвичайно децентралізоване. 26 кантонів змагаються один з одним і активно користуються всіма перевагами автономії. Кантони колись були окремими автономними державними утвореннями, а населення деяких з них не перевищує 50 000 мешканців. Крім того, в Швейцарії є 2900 муніципалітетів – найменший з них має близько 30 мешканців. Більшість з європейських держав не має такої великої кількості муніципалітетів. Найбільша частина швейцарського податку на прибуток надходить до муніципалітетів і кантонів, не до федерального уряду. Муніципалітети і кантони дуже відрізняються між собою за системою оподаткування, і тому змагаються один з одним створюючи найбільш сприятливі умови для громадян та компаній.

Звичайно, всі знають, що Швейцарія дуже успішна держава. Вона одна з перших в світі за показниками середньої тривалості життя, зайнятості, успішності і добробуту. Лише декілька держав світу можуть похвалитись тим, що за останнє століття на їх території не було війни, і Швейцарія - серед них. Незважаючи на існування чотирьох мов (німецька, французька, італійська і ретороманська), в суспільстві панує соціальна гармонія, на відміну від Бельгії, де протистояння між голандськомовними фламандцями і франкомовними валлонами становлять загрозу цілісності держави. В той час як фламандці жаліються, що вимушені платити за менш заможних валлійців, швейцарцям не доводиться переживати подібні соціальні незгоди завдяки їх децентралізованій системі.

Звичайно, Швейцарія демократична держава, але вона має так багато маленьких демократичних одиниць, що їй вдається уникнути багатьох негативних ефектів національної парламентської демократії.

Швейцарія також на власному прикладі показує, як можливість сецесії зменшує вірогідність виникнення соціальних конфліктів. В 1970 році франкомовні жителі кантону Берн відчули, що їх інтереси недостатньо добре представлені в переважно німецькомовній місцевості, де вони жили. Тож 1979 році франкомовні спільноти вийшли зі складу кантону Берн і сформували кантон Юра. Протягом століть суперечки між різними етнічними групами вирішувались мирно в такий спосіб. Оскільки швейцарські кантони і спільноти невеликі, люди не лише голосують перед скринькою для голосування, але також мають можливість виїхати, якщо вони незадоволені управлінням. Таким чином погані політичні рішення витісняються хорошими.

Це не означає, що ми вважаємо швейцарську систему ідеальною або єдино можливою. Швейцарія є прикладом ефективного децентралізованого управління, яке призводить до нижчих податків і більшої індивідуальної свободи. Ми також не думаємо, що демократія має переважно позитивні риси, якщо запроваджується на невеликих за розміром територіях. Навіть в групі з трьох людей демократія вже неправомірна, якщо ні у кого немає можливості вийти з групи. Вона має такий самий негативний ефект як і в державі з 10 мільйонів.

Натомість, велике значення має той факт, що люди самостійно можуть вирішувати в адміністративних одиницях якого розміру вони хочуть жити і якій формі правління вони надають перевагу. Це не повинна бути демократія. Ліхтенштейн (160 кв. км), Монако (2 кв. км), Дубай, Гонконг (1100 кв. км) і Сингапур (710 кв. км) не є парламентськими демократіями. Але вони успішні. Ці держави своїм прикладом доводять, що розмір не має значення.

Деякі люди можуть думати, що право на сецесію і самоврядування призводить до конфліктів. Але це ствердження є безпідставним. Візьмемо, наприклад, основи існування вільного ринку. Кожен має право розпочати власну справу. Тим не менш, більшість людей працюють на великі компанії. Останнє приваблює своїми перевагами. Цей принцип можна також застосувати і до держав. Люди можуть надати перевагу незалежності, але більшість обере можливість приєднатись до певної групи. Всі ці різні групи також знайдуть можливість для співробітництва. Звичайно економія від масштабу сприяє зменшенню витрат, але розмір масштабу можна встановлювати лише тоді, коли люди мають право вибору.

Сецесії не обов’язково повинні призводити до повної адміністративної незалежності. Будь-яка форма децентралізації, метою якої є передача обов’язків від центральних до місцевих органів влади може називатись політичною сецесією. Це може стати привабливою (перехідною) формою між повною сецесією і сучасною ситуацією.

Як це виглядає на практиці можна побачити на прикладі так званих особливих економічних зон таких як Шеньчжень, яка була створена китайським урядом в 1980-х і 1990-х роках. Ці регіони були звільнені від обов’язків слідувати певним законам, стали відкритими для іноземних інвестицій і показали Китаю шлях до більшої свободи. Дубай також запровадив такі зони вільної торгівлі. Подібні вільні економічні зони можуть стати прикладом для вільних політичних зон, де люди могли б експериментувати з різними формами правління.

Суспільство на основі приватного права

Люди часто думають, що якщо держава не піклується про щось (наприклад, про оперний театр чи підтримку людей літнього віку), то цього не буде. Але це радянський менталітет, який базується на моделі існування людини лише за умови всесторонньої "підтримки" держави. Під час візиту американського економіста Мілтона Фрідмена до комуністичного Китаю його запитали, хто є секретарем США з питань розробки і використання корисних копалин. Відповідь, що такої особи немає, здивувала китайських співрозмовників. Їм було дуже складно уявити собі, що розробка і використання корисних копалин можлива без державного контролю.

В минулому люди не могли уявити собі життя без монарха. Монарх піклувався про своїх підданих. Наразі ми сприймаємо державу і демократію так само. Сьогодні людям важко уявити, що громадяни – до періоду розвиненої демократії – допускали верховенство влади монарха. Натомість вони допускають верховенство влади більшості без жодних нарікань.

Незважаючи на все це, ми щодня стикаємось з прикладами незалежного від держави розвитку громадських ініціатив. Іноді навіть всупереч очікуванням. Ніхто не міг собі уявити, що такий анархічний проект як Вікіпедія може бути успішним без державного контролю. Але він працює. Весь Інтернет є зібранням численних окремих організацій, особистостей і технологій, які співпрацюють один з одним без центрального управління. На початку розвитку Інтернету більшість людей не могли собі уявити, що Інтернет існуватиме без власника, що він буде базуватись на індивідуальних добровільних ініціативах між тисячами організацій (провайдери, компанії, інституції), кожна з яких контролює невелику частину мережі.

Насправді наше ідеальне вільне суспільство було б схожим на модель існування Інтернету, де застосовуються лише декілька простих правил, а все інше залежить від користувачів. Основне правило – спілкування через Інтернет – протокол ТСР/ІР. На цій основі мільйони компаній, організацій та фізичних осіб вільні робити те, що вони вважають доцільним – створювати власні домени, пропонувати послуги і спілкуватись у зручний для них спосіб. Можна також запроваджувати нові протоколи додатково до ТСР/ІР і долучати інших за їх бажанням. Вони можуть пропонувати нові послуги і шукати клієнтів. Ця різноманітність, свобода і самоорганізація в Інтернеті довела свою повну спроможність існувати напрочуд добре.

Відповідно, у вільному суспільстві основне правило – не чинити шахрайства, насильства і крадіжки. До тих пір, доки люди дотримуються цих правил, вони можуть пропонувати будь-які послуги, навіть ті, що зараз надаються державним сектором. Вона також можуть створювати власні спільноти: монархічні, комуністичні, консервативні, релігійні або авторитарні до тих пір поки їх учасники приєднуються до них добровільно і мають право в будь-який момент припинити членство. Такі спільноти можуть мати менше 10 осіб, або навіть більше мільйону. Наприклад, приватна компанія Walmart має два мільйони співробітників.

Коли у вас є багато різних адміністративних одиниць, люди можуть переходити від однієї до іншої і керівники про це знають. Учасники не просто громадяни, які випадково отримали право голосу, а клієнти, які зацікавлені в належних послугах. За таким принципом функціонує ринок. Якщо покупці не задоволені пропозицією пекаря, вони не влаштовують протести, щоб вплинути на власника пекарні, а йдуть до іншої пекарні.

Невеликі спільноти мають більше шансів для існування на основі прозорих домовленостей, а не на принципі впливу через скриньку для голосування. В США та інших демократичних державах громадяни не мають контракту з урядом, де б визначались їх двосторонні зобов’язання, наприклад, що повинен зробити уряд і скільки це коштуватиме. Подумайте про такі аспекти як пенсії, охорона здоров’я, освіта, охорона праці і т.д. Громадяни мають невизначене чітко зобов’язання платити податки і дотримуватись законів, а держава має зобов’язання надавати послуги. І уряд може змінити правила в будь-який момент незалежно від результатів виборів. Це створює юридичну невпевненість. Ви можете роками сплачувати пенсійні внески сподіваючись на певні переваги, але уряд може змінити обсяг цих переваг одним розчерком олівця. Або ви здаєте в оренду кімнату сподіваючись, що зможете розірвати договір у зручний для вас час, а уряд вирішує, що різноманітні умови повинні бути виконані для визначення строку оренди.

Належне суспільство повинно бути побудоване на договірній основі, де права поважаються і всі сторони чітко їх усвідомлюють. Де правила не можуть бути змінені протягом гри. Ці контракти не обов’язково повинні бути однаковими для всіх. Так само як для працівників компанії, різні громадяни мають різні контракти, залежно від того, де вони працюють і живуть.

Шлях до свободи

Якщо технологічний прогрес є індикатором майбутнього розвитку, тоді перспективи децентралізації виглядають дуже позитивно. Такий винахід як автомобіль надав людям свободу пересування. Винахід протизаплідних пігулок надав людям сексуальну свободу, а жінкам, зокрема, – можливість контролювати власне життя. Інтернет позбавить правлячі еліти можливості контролювати медіа. Тепер кожен може публікувати новини, відправляти свої ідеї в світ або розпочати торгівлю товарами через інтернет.

Насправді, технологія має більшу демократичну силу, ніж сама демократична система. В той час, як демократія наділяє більшість правом керувати меншістю, технологія надає людям можливість керувати власними життями самостійно. Демократія забирає владу в людей, технологія її надає. Це децентралізуюча сила, якою може користуватись і пересічний громадянин, і уряд. Вона переважає в таких сферах як комунікація, фінанси, освіта, медіа і торгівля. А оскільки, вільний ринок робить технології дешевшими, це дає можливість навіть найбіднішим людям отримати контроль над власними долями. Навіть в Африці зараз мільйони людей отримують нові можливості не завдяки гуманітарній допомозі, а завдяки комп’ютерам і мобільним телефонам, які стають все дешевшими.

Тому людство переживає неймовірний прогрес за останнє століття не завдяки демократії, а завдяки технологіям і приватному підприємництву. Такі побутові прилади як iPhone, Walkman і персональний комп’ютер стали прикладом передових технологій, які доступні для пересічного громадянина. Саме вони зробили величезний внесок в збільшення долі персональної свободи. Завдяки послугам, таким як Facebook, люди можуть вибирати приналежність до того чи іншого соціального контексту навіть поза національними кордонами і без втручання уряду. Крім того, розвиток англійської мови як мови міжнародного спілкування і можливість подорожувати за прийнятною ціною зробили світ "меншим" і полегшили пересування від однієї держави до іншої.

Все це підтверджує тезу, що створення конкуренції між урядами матиме позитивний ефект. Вже зараз все більше людей самостійно вирішують, де вони хочуть працювати і жити, а також під яким правлінням. Мільйони людей живуть та працюють за кордоном. Світ з невеликими урядовими одиницями буде логічним продовженням вже розпочатої тенденції. Ці невеликі утворення можуть добровільно співпрацювати один з одним, якщо це приноситеме їм певний зиск, наприклад, в сфері енергетики, імміграції, транспорту. Вони також можуть співпрацювати в сфері оборони, якщо Велика Держава надумає зруйнувати їх маленькі спільноти. Інноваційні і економічно успішні спільноти точно знайдуть спосіб захистити себе від подібних інтервенцій.

Нові технології навіть можуть стати в пригоді у створенні нових держав. Організація Сістейдинг (Seasteading), що була заснована вищезазначеним Патрі Фрідманом, будує штучні острови у відкритому морі. Ці острови можуть стати альтернативою до існуючих форм правління.

Для того, щоб досягти високого рівня децентралізації, наша сучасна політична система потребує радикальних змін, але вони не настільки складні, як здається на перший погляд. Великі урядові організації можуть бути ліквідовані. Міністрества освіти, охорони здоров’я, соціальної політики, економіки, сільського господарства, закордонних справ, гуманітарної допомоги і фінансів можуть бути розпущені. Суспільство потребує лише базові державі послуги, щоб забезпечити дотримання законів і порядку і вирішувати питання охорони навколишньої середи.

Соціальна держава може бути перетворена в страхову компанію. Це надасть громадянам свободу і безпеку. Вони зможуть вибирати форму і обсяг страхування індивідуально чи колективно через профспілки або компанії, де вони працюють. Умови державного страхування, як ми знаємо, постійно змінюються урядом. Безпека, яку нам пропонує уряд, неповна і залежить від забаганок політиків. Це потрібно зупинити. Допомога бідним і тим, хто цього потребує, може бути надана на місцевому рівні.

Державний контроль над нашою фінансовою системою повинен бути заборонений. Таким чином уряд не матиме можливості знецінювати вартість грошей і штучно спричиняти підйоми і падіння курсу. Таким чином буде створений справедливий фінансовий ринок, яким більше не будуть маніпулювати могутні держави і пов’язані з урядом фінансові інституції.

Велика демократична національна держава повинна поступитись місцем маленьким політичним утворенням, громадяни яких матимуть змогу самостійно вибирати форму існування суспільства. Там, де це можливо, питання повинні вирішуватись на якомога нижчому місцевому рівні.

Це означає кінець ЄС, що і на краще. Європейські політики полюбляють змальовувати сценарії Судного дня про те, що може статись, якщо ЄС розпадеться. Але такі держави як Швейцарія і Норвегія ніколи не були членами ЄС і при цьому чудово себе почувають.

Іноді можна почути аргумент, що ЄС забезпечує вільну торгівлю між європейськими державами. Якби це було єдине, що б робив ЄС, це ще було б прийнятним, але ЄС втручається в цілу низку питань. "Внутрішній ринок" створений Брюсселем немає нічого спільного з економічною свободою. Навпаки, ЄС спритно приймає закони і постанови, які обмежують економічну свободу. Ця майбутня Наддержава поглине свободу громадян і бізнесу. ЄС є протилежністю децентралізації – це приклад централізації, непрацездатна сила, яка все руйнує на своєму шляху, де індивідуальна свобода знаходиться під ще більшою загрозою, ніж національна демократія. Чим скоріше він буде ліквідований, тим краще.

Оптимістичний погляд в майбутнє

Є багато підстав для того, щоб з оптимізмом дивитись в майбутнє. Людство накопичило неймовірно багато знань і величезні виробничі можливості. Цього більше, ніж достатньо, щоб забезпечити добробут для кожного в світі.

Крім того, після розпаду кривавих комуністичних і фашистських режимів ХХ століття, таких як Радянський Союз, Китай та інші держави, в світі розпочалась тенденція до більшої свободи. Великі групи людей отримали індивідуальну і економічну свободу, що призвело до більшого процвітання і добробуту. Інші вже піднімаються проти диктатур і вимагають більшої свободи. Немає підстав для припинення цієї тенденції.

Можливо, складно уявити життя без демократичної національної держави, але схожі радикальні зміни мали місце в минулому. Як написали Лінда і Морріс Таннехілл в своїй класичній лібертаріанській антидемократичній книзі "Ринок для свободи" в 1970 році: "Уявіть собі кріпака, який юридично зв’язаний з землею, де він народився і з соціальним прошарком, до якого він належить, працюючи від сходу сонця до заходу з примітивними знаряддями праці для отримання мінімального прибутку, який він повинен розділити з феодалом. Його розумові процеси заплутались в страхах і забобонах. Уявіть собі, що ви пробуєте розповісти кріпаку про соціальну структуру Америки ХХ століття. Мабуть, вам буде дуже важко переконати його в тому, що така соціальна структура можлива, тому що він сприйматиме все, що ви йому розкажете, крізь призму власних знань про суспільство. Він, навіть, зверхньо проінформує вас, що людина, яка народилась у відповідному прошарку суспільства має чітко визначену соціальну роль. Якщо цього не буде, суспільство швидко перетвориться на хаос. Так само, розказуючи людині ХХ століття, що уряд це зло і тому можна обійтись і без нього і, що ми матимемо набагато краще суспільство без уряду, можна легко отримати у відповідь скептичні погляди… Особливо, якщо ваш співрозмовник не звик думати незалежно. Завжди важко уявити існування суспільства, яке відрізняється від того, в якому живемо ми, а особливо таке, що є більш розвиненим. Це тому що ми так звикли до нашої соціальної структури, що ми схильні автоматично розглядати інші форми існування суспільства через призму нашого досвіду, що є повністю позбавленим сенсу."

Ми віримо в те, що національна держава, а разом з нею і демократія є явищем ХХ століття, але не ХХІ. Шлях до автономії і свободи продовжується, але не веде до великих демократій. Він веде до децентралізації і організації людей в невеликі адміністративні одиниці, які створюються і розвиваються їх учасниками.

Дехто може сказати, що більшість людей не здатні бути вільними. Що вони не мають бажання брати на себе відповідальність жити незалежним життям. Що ними потрібно керувати для їх власного добробуту. Але це той самий аргумент, який висловлювався на захист рабства чи проти емансипації жінок. Рабство не можна забороняти, тому що афро-американці не здатні самостійно піклуватись про себе. Крім того, більшість навіть не хоче бути вільними. Жінкам не можна надавати рівні з чоловіками права, тому що вони не здатні утримувати себе і забезпечувати свої потреби, якщо будуть незалежними. Але реальність виявилась іншою. Буде так само, коли демократична держава-нянька зникне. Люди виявляться на дивовижу самостійними, якщо їм дадуть шанс. Звичайно, вони не вирішать жити окремо від кожного, але вони самоорганізуються на власний вибір в окремі групи, компанії, клуби, профспілки, асоціації, спільноти та родини.

Люди, звільнені від паралізуючого контролю бюрократії і демократичної влади більшості, змінять світ у спосіб, який ми зараз не можемо передбачити. Як сказали Лінда і Морріс Таннехілл: "Багато небажаних умов, які зараз сприймаються як належне, зміняться у суспільстві вільному від уряду. Багато відмінностей будуть ініційовані ринком, який звільниться від мертвої руки урядового контролю – як фашистського, так і соціалістичного – а тому спроможний створити здорову економіку і набагато вищі стандарти життя для кожного."

Прийшов час для людей прокинутись і зрозуміти, що демократія не веде до свободи і автономії. Вона не вирішує конфлікти і не ініціює продуктивні і креативні процеси. Все навпаки. Демократія провокує антагонізм і обмеження. Центристські і примусові аспекти демократії провокують організований хаос, де індивідуальна свобода і динаміка неорганізованого ринку самочинно створюють порядок і добробут.

Люди надають перевагу свободі, ніж примусу. Їм до вподоби мати право вибору на вільному ринку, ніж лише визначати свої вподобання під час голосування. Чи знайдеться хтось, хто б хотів, щоб уряд вибрав йому автомобіль замість того, щоб самостійно зробити вибір?

Наразі слушний момент, щоб зрозуміти, що свобода, яку люди бажають для себе, повинна бути також дарована іншим. Неможливо бути вільним, якщо інші в неволі. В кінці кінців, вони можуть стати жертвами примусу, який вони – демократично – чинять над іншими. Вони риють самі собі могилу.

Рух за меншу демократію і більшу свободу може видатись для декого страхітливим. Ми всі виросли в національній демократичній державі в оточенні соціально-демократичних ідей. Нас запевняли в тому, що наше суспільство "найкраще з усіх можливих на світі".

Тим не менш, сьогоденна ситуація не є кращою. Настав час відверто подивитись в очі цій реальності. Уряд це не благодійник чи Санта Клаус. Це егоїстичний монстр, який ніколи не насититься і скоріше придушить незалежність і автономію своїх суб’єктів. Це монстр підтримується демократією: ідеєю, що життя кожного може контролюватись більшістю.

Настав час відмовитись від ідеї, що Люди – а отже і Держава – мають право на керування. Що нам житиметься краще, якщо уряди, а не ми самі, будуть визначати як нам жити і як витрачати наші гроші. Що демократична одна-на-всіх ідеологія принесе гармонію і добробут. Що ми виграємо від демократичного примусу.

Настав час звільнитись від тиранії більшості. Нам немає що втрачати крім кайданів, які зв’язують нас один з одним.

Післяслово – Лібертаріанство і демократія

Наша критика демократії була написана з перспективи лібертаріанства. Лібертаріанство – це політична філософія заснована на праві кожного індивіда на власне тіло і життя, а отже і на плоди власної праці. Альтернативою цьому є феномен керування людьми життям і працею інших (або – що малоймовірно – всі керують всіма). Відповідно до лібертаріанства така ситуація несправедлива. Лібертаріанство базується на принципі, що перед особистістю не стоїть обов’язок приносити себе в жертву колективу, що має місце за соціалізму, фашизму і демократії.

Для лібертаріанців індивідуальна свобода не означає "право" на роботу, освіту, охорону здоров’я, житло та інше, бо подібні "права" накладають обов’язок на інших ці права забезпечувати. Якщо людина вимушена приносити себе в жертву іншим, це не свобода, це рабство. Свобода означає, що кожен має право робити те, що він хоче, зі своїм життям і власністю, до тих пір поки це не втручається в життя і власність інших. Коротше кажучи, лібертаріанці проти застосування насильства.

Основна мета лібертаріанської системи правосуддя – захист особи від всіх форм насильства. Лібертаріанці надають перевагу всім свободам, які базуються на принципі свободи індивіда. Наприклад, ми за свободу релігії, евтаназії, за легалізацію наркотиків, свободу слова і таке інше. Ми також за право людей на об’єднання, співробітництво і вільну торгівлю, а отже, і за вільний ринок.

Ми віримо в те, що люди і об’єднання мають право встановлювати власні правила щодо користування їх власністю. Так само як кожний самостійно вирішує, кого він запросить в свій дім, власник бару має право сам вирішувати чи можна палити в барі, чи ні, а роботодавець самостійно приймає рішення щодо дрес-коду в своїй компанії. Кожен має право не заходити в бар або не працювати в компанії, якщо їм не до вподоби встановлені правила.

З цих підстав лібертаріанство проти антидискримінаційних законів. Такі закони є порушенням принципу вільних об’єднань. Уряд насаджує: Об’єднуйтесь! Незалежно від того, подобається вам це чи ні! На відміну від цього лібертаріанство базується на свободі вибору; всі стосунки і трансакції повинні бути добровільними.

Дискримінація означає ставитись до різних людей по-різному. Звичайно, це дивно - принципово не хотіти об’єднуватись з гомосексуалістами, євреями, німцями або ще кимось, але принцип свободи означає, що ніхто не повинен виправдовувати свій власний вибір і немає значення дивний він чи ні. Ви не повинні потребувати суттєву підставу, щоб щось не робити. Лібертаріанство захищає право людей чинити дії чи не чинити дії незалежно від того, згодні з цим інші чи ні. Так само свобода слова означає, що кожен має право висловити свою думку, навіть якщо інші з нею не згодні. Єдиний обов’язок людей – це відмовитись від застосування примусу по відношенню до інших.

Анти-дискримінаційні закони є, самі по собі, формою примусу, бо вони змушують людей об’єднуватись з тими, з ким вони цього робити не бажають. Чи повинні ми змушувати літніх пані йти темними алеями парків, де розважаються молоді нахабні люди? Чи повинні ми змушувати людей вступати в стосунки з тими, кого вони вважають непривабливими? Звичайно ні. Але чому тоді уряд змушує компанії наймати на роботу осіб, яких вони не хочуть наймати? Чому уряд змушує власників нічних клубів приймати відвідувачів, яких вони приймати не хочуть? Як лібертаріанці ми переконані, що це не тільки неправильно, але і контрпродуктивно. Такі дії призводять до ненависті і конфліктів, а не до толерантності і гармонії.

Лібертаріанство не є ані "правим", ані "лівим". Воно також не є прогресивним чи консервативним. Перші заохочують втручання уряду в економіку, але (іноді) виступають за надання розумної частки індивідуальної свободи. Консерватори допускають втручання уряду в особисту сферу, але виступають за надання розумної частки економічної свободи. І ті, і інші вважають людину власністю держави, колективу. Лібертаріанці єдині, хто стверджує, що колектив не має права керувати особистістю. Лібертаріанство – це єдина політична філософія, яка проти примусу в принципі, наприклад, проти всіх форм використання сили крім самооборони. Базуючись на цьому принципі лібертаріанство також проти колоніалізму, імперіалізму і іноземних інтервенцій.

Лібертаріанство – це не нова філософія. Воно ґрунтується на старій традиції. Ідеї великих ліберальних мислителів XVII-XVIII століть були дуже близькими до лібертаріанського ідеалу. Нині ми називаємо їх ідеї "класично ліберальними", щоб відрізнити від сучасного "лібералізму", який насправді є одним з видів соціальної демократії, ніж філософією свободи. На стороні лібертаріанства в ХІХ столітті були як численні "анархо-капіталісти", так і класичні ліберальні економісти, переважно з Австрії. Сьогодні академічним центром лібертаріанство в США є інститут Мізеса, названий на честь австрійського економіста, прихильника теорії вільного ринку Людвіга фон Мізеса. В 1974 році Фрідріх Гаєк, студент Мізеса, отримав Нобелівську премію з економіки. Найвідомішим лібертаріанцем ХХ століття став інший студент Мізеса, американський економіст і інтелектуал Мюррей Ротбард. Його книга "За Нову Свободу" досі є найкращою роботою з основ лібертаріанства.

Тим не менш, Мізес і Ротбард ніколи не проводили всеохоплюючого аналізу такого явища як демократія. Перший лібертаріанець, який це зробив, це німецький економіст Ганс-Германн Гоппе, який живе і працює в США. Його книга "Демократія: Бог, який зазнав поразки" (2001) на даний момент типова лібертаріанська робота в цій галузі.

В останні роки, частково завдяки роботі Гоппе, ідея демократії привертає все більшу увагу лібертаріанських авторів, але більшість їх критики можна знайти лише в статтях, що опубліковані в різноманітних журналах і на лібертаріанських сайтах, такі як Mises.org. Наскільки нам відомо, ще не було опубліковане жодне повне зібрання лібертаріанської критики демократії. Ми сподіваємось, що нам вдалось заповнити цю прогалину цією книгою.

Для отримання більшої інформації про цю книгу запрошуємо вас відвідати наш сайт www.beyonddemocracy.net. В Нідерландах більше інформації про лібертаріанство можна знайти на голадськомовному сайті Франка Карстена www.meervrijheid.nl.

Цитати

"Демократія – це коли два вовки і ягня голосують, що буде на обід. Свобода – це добре озброєне ягня здатне оскаржити результати голосування."

Бенджамін Франклін, державний діяч, науковець, філософ і один з батьків-засновників США.


"Демократія ніколи не триває довго. Вона швидко вичерпує себе. Ще не було демократії, яка б не зчинила самогубства."

Джон Адамс, другий президент США.


"Демократія – це ніщо інше як влада натовпу, де 51% людей вирішує, що будуть робити інші 49%."

Томас Джефферсон, третій президент США.


"Ми віримо в те, що соціалізм і демократія єдині і неподільні."

Соціалістична партія США.


"Кожні вибори – це удосконалена форма аукціону з продажу крадених речей."

Х.Л. Менекен (1880-1956), американський журналіст і ессеїст.


"Як ми можемо забезпечити прогрес, якщо ми постійно запроваджуємо стиль життя, за якого ніхто не хоче брати на себе відповідальність і всі очікують безпеку від колективізму? Якщо ми будемо продовжувати в тому ж дусі, ми опинимось в соціальній системі, де кожен триматиме руки в кишенях іншого."

Людвіг Ерхард, колишній німецький канцлер і творець німецького економічного дива після Другої Світової Війни.


"Необмежена демократія, така як олігархія, це тиранія, що поширена на велику кількість людей."

Аристотель


"Уряд – це вигадка, за якої кожен намагається жити за рахунок інших."

Фредерік Бастіа (1801-1850), французький класичний ліберал-теоретик, політичний економіст.


"Коли люди зрозуміють, що можуть "наголосувати" собі гроші, це стане кінцем республіки."

Бенджамін Франклін, державний діяч, науковець, філософ і один з батьків-засновників США.


"Ті, хто прагне більшого втручання уряду, прагне більшого примусу і меншої свободи."

Людвіг фон Мізес, австрійський економіст і захисник теорії вільного ринку.


"Демократія – це воля народу. Кожного ранку, читаючи газету, я дивуюсь тому, чого, як виявляється, я хочу."

Вім Кан, голландський комік.


home | my bookshelf | | Поразка демократії |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 4
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу