Book: Крізь час



Стівен Кінг

Крізь час

Присвячується Донові Гранту, котрий ризикнув прочитати ці романи — один за одним.

Вступ

Коли тобі дев'ятнадцять

(І ще про дещо)

І

Коли мені виповнилося дев'ятнадцять (в історіях, які ти збираєшся прочитати, це число має певне значення), гобіти були великими.

Під час Великого музичного фестивалю у Вудстоці у бруді на фермі Макса Язґура бебралися десь півдюжини Меррі та Піппінів, удвічі більше Фродів і незліченна кількість гіпарів Ґендальфів. «Володар перснів» Дж. P. P. Толкієна в ті дні мав шалену популярність, і хоча я так і не зміг потрапити на «Вудсток» (про що шкодую), по-моєму, я був наполовину гіпі, принаймні, достатньо гіповим, щоб прочитати ці романи й захопитися ними. Книги «Темної вежі», як і більшість довгих історій-фентезі, написаних чоловіками та жінками мого покоління («Хроніки Томаса Ковенанта» Стівена Доналдсона, «Меч Шаннари» Тері Брукса — і це тільки два приклади), народилися під впливом Толкієна.

Але попри те, що ті книжки я прочитав у 1966 і 1967 роках, від свого писання я утримався. З якоюсь зворушливою приязністю реагував я на розмах Толкієнової уяви (на честолюбність задуму розказаної ним історії), але хотів написати власну історію. Якби я почав це робити тоді, то неминуче повторив би його витвір. А це, як полюбляв говорити покійний Хитрун Дік Ніксон, було б неправильно. Завдяки панові Толкієну двадцяте століття було під саму зав'язку забезпечене всіма необхідними ельфами і магами.

1967 року я не мав жодного уявлення про те, якою буде моя історія, але це не важило. Я був на сто відсотків упевнений, що впізнаю її, коли вона проходитиме повз мене на вулиці. Мені було дев'ятнадцять, і я був гордовитий. Авжеж, я був досить зарозумілий, щоб відчути, буцімто ще можна трохи почекати на прихід музи й появу мого шедевра (я не сумнівався, що так і станеться). Схоже, в дев'ятнадцять років людина має право на самовпевненість — о цій порі час зазвичай іще не починає свою паскудну підривну діяльність, позбавляючи вас волосся і кидка в стрибку, як співають у популярній пісні кантрі. Та насправді час забирає значно більше. У 1966 і 67-му я цього не знав, та навіть якби знав, то мені було б начхати. Я ще міг собі уявити (ледве-ледве), як мені виповниться сорок або п'ятдесят? Ні. Шістдесят? Та ні в якому разі! Про шістдесят років не могло бути й мови. І це цілком природно, коли тобі дев'ятнадцять. Дев'ятнадцять — це такий вік, коли ти кажеш: «Дивіться, я курю тринітротолуол і п'ю динаміт, і якщо ви знаєте, що для вас добре, то геть з дороги — бо ось іде Стіві!»

Дев'ятнадцять — егоїстичний вік, пора обмежених турбот. Я був вельми амбітний і прагнув досягти вершин. І це все, що мене хвилювало. Я мав друкарську машинку, яку переносив із одного задрипаного помешкання до іншого, завжди з пакетиком марихуани в кишені і з посмішкою на обличчі. Компроміси середнього віку були далекою перспективою, образи літнього віку — за лінією горизонту. Мов головний герой тієї пісні Боба Сеґера про те, що зараз вони звикають продавати вантажівки, я почувався безмежно могутнім і надзвичайно оптимістичним. У кишенях вітер гуляв, але в голові роїлися думки, котрі я хотів висловити, а душа була переповнена історіями, які я хотів розказати. Сьогодні це звучить банально, але тоді здавалося дивовижним. Я почувався дуже крутим. Понад усе на світі хотів прорвати оборону своїх читачів, здобути над ними перемогу, змусити захоплюватися і змінити їх назавжди, орудуючи тільки сюжетом, більше нічим. І я відчував, що мені під силу це зробити. Що я просто створений для цього.

Наскільки помпезно це все звучить? Сильно чи не дуже? Хай там як, я не вибачаюся. Мені було дев'ятнадцять. У моїй бороді не було ані сивої прядки. Я мав три пари джинсів, пару чобіт, думку про те, що світ — це моя устриця, і за двадцять наступних років не сталося нічого такого, що могло б мене переконати у помилковості поглядів. А потім, десь років у тридцять дев'ять, почалися проблеми: алкоголь, наркотики, нещасний випадок на дорозі, через який у мене змінилася хода (та й не тільки). Все це я вже детально описував і тут не повторюватимуся. Крім того, вам однаковісінько, чи не так? Врешті-решт світ виставляє на вашому шляху підлого Патрульного, щоб уповільнити ваш розвиток і показати, хто тут господар. Ти, читачу, поза сумнівом, зустрічав уже свого Патрульного (або у тебе ще все попереду). Я зустрів свого і впевнений, що він іще повернеться. Бо знає мою адресу. Це неприємний хлопець, Поганий Лейтенант, запеклий ворог наркотиків, трахання, гордощів, амбіцій, гучної музики — усього, що властиво дев'ятнадцяти рокам.

Але я й досі вважаю, що то був дуже гарний вік. Може, навіть найкращий період життя. Цілу ніч можеш танцювати рок-н-рол, а коли музика стихне і з голови вивітриться пиво, ти в змозі думати. І мріяти про велике. Підлий Патрульний зрештою вкаже вам на ваше місце, і якщо почати з малого, то коли він із вами розбереться, від вас точно не залишиться й мокрого місця. «Ще один готовий!» — вигукне він і покрокує далі з книжкою квитанцій у руці. Тож трохи (чи навіть багато) зарозумілості — не так вже й погано, хоча ваша мати, поза сумнівом, не цього вас учила. Моя так точно. «Гординя призводить до падіння, Стівене», — казала вона… а потім я з'ясував — десь у віці 19 помножити на два, — що падіння неминуче. Ти падаєш сам чи тебе зіштовхують у канаву. В дев'ятнадцять у тебе можуть перевірити документи в барі й звеліти забиратися до дідька, виставити твої вибачення (і дулу, яка теж шкодує) назад на вулицю, але, бігме, ніхто не перевірить у тебе посвідчення, коли ти починаєш писати картину, вірша чи розповідати історію, і якщо ти, читачу, зараз дуже молодий, то не дозволяй старшим і (на їхню думку) ліпшим переконати тебе в протилежному. Авжеж, ти ніколи не бував у Парижі. Так, ти ніколи не бігав з биками у Памплоні. Звісно, ти молокосос, у якого лишень три роки тому почало рости волосся під пахвами — то й що з того? Якщо від самого початку ти будеш недооцінювати себе, то що станеться з тобою, коли ти подорослішаєш? Давай, уперед, і не слухай, що тобі кажуть, — ось що я думаю. Сядь і викури цю сигарету до кінця.

II

Гадаю, письменники-романісти поділяються на дві категорії (включаючи й ту, до якої наприкінці 1970-х як новачок належав і я). Ті, хто дотримуються більш літературного, тобто «серйозного», боку цієї праці, розглядають кожну ймовірну тему в світлі такого питання: «Що означатиме написання такої історії особисто для мене?» Ті ж, чия доля (або ка, якщо вам це більше до вподоби) — писати масові романи, схильні ставити зовсім інше питання: «Що означатиме написання такої історії для інших?» «Серйозний» романіст шукає відповідей і ключів до власної особистості, «масовий» письменник — читацьку аудиторію. Обидва різновиди літераторів однаково егоїстичні. Я знав багатьох із них, тож б'юся об заклад на свій годинник.

Хай там як, здається, що навіть у дев'ятнадцять років я відносив історію Фродо і його намагань позбутися Одного Великого Персня до другої категорії. То були пригоди купки пілігримів, більшість із яких походила з Британії, на тлі обрамлення, у якому вгадувалися елементи давньоскандінавської міфології. Мені сподобалася ідея подорожі — чесно кажучи, я був од неї у захваті, — але мене геть не цікавили ні Толкієнові витривалі сільські парубки (не те щоб вони мені не подобалися, навпаки), ні лісисті скандинавські пейзажі. Якби я спробував просуватися в цьому напрямку, то мене б неминуче спіткала невдача.

Тож я чекав. На початку 1970-х мені вже було двадцять два, і в бороді почали з'являтися перші пасма сивини (гадаю, це було якось пов'язано з тим, що я викурював по дві з половиною пачки «Пел-Мела» на день). Та навіть у двадцять два роки ти можеш дозволити собі чекати. У двадцять два час іще на твоєму боці, хоча той гидкий Патрульний уже поряд і розпитує про тебе сусідів.

Атоді якось у майже порожньому кінотеатрі («Біжу» в Бангорі, штат Мен, якщо це має якесь значення) я подивився фільм режисера Серджіо Леоне. Називався він «Хороший, поганий, злий». Не минуло ще й половини стрічки, як я зрозумів, що хочу написати роман, у якому толкієнівський зміст пошуків пригод і чаклунства поєднувався б із леонівським майже до абсурду величавим обрамленням вестерна. Якщо ви дивилися цей ексцентричний вестерн по телевізору, то не зрозумієте, про що йдеться, — можете голосно репетувати про незгоду, але це правда. На екрані кінотеатру, через проектор із належними лінзами Panavision, «Хороший, поганий, злий» виглядає епічною сагою, що може змагатися з «Бен Гуром». Зріст Клінта Іствуда сягає п'яти метрів, кожна волосина шорсткої, мов дріт, щетини на його обличчі виступає вперед, наче молоде червоне дерево. Борозни навколо рота Лі ван Кліфа глибокі, немов каньйони, а на дні кожного з них міг би бути тонкохід (дивіться книгу «Маг і кристал»). Пустельні декорації простягаються аж до орбіти планети Нептун. Адуло кожного пістолета виглядає не меншим за тунель «Голанд».

Навіть більше, ніж тло, мені потрібне було відчуття епічного, апокаліптичного простору. Те, що Леоне ні чорта не знав про географію Америки (за словами одного з персонажів, Чикаго — це десь поблизу Фенікса, штат Аризона), додало картині відчуття дивовижного зміщення у просторі. Сповнений ентузіазму (того штибу, на який, гадаю, здатна тільки молода людина), я хотів написати не просто товсту книжку, а найдовший масовий роман в історії людства. Мені це не вдалося, але я відчув, що старт непоганий. «Темна вежа», томи один-сім, справді становить одну історію, і перші чотири книги тягнуть на більш ніж дві тисячі сторінок у м'яких обкладинках. Останні три томи — це ще дві тисячі п'ятсот сторінок рукопису. Я не хочу сказати, що обсяг має якесь відношення до якості, а просто маю на увазі, що намагався написати епічну сагу, і певною мірою це в мене вийшло. Якби ви запитали мене, звідки таке бажання, я б не зміг відповісти. Можливо, частково це пояснюється тим, що так зростають американці: будуй найвище, копай найглибше, пиши найдовше. І це почухування потилиці, коли постає питання мотивації? Здається мені, це теж частина американського життя. Врешті-решт все закінчується тим, що ми кажемо: «На той час це здавалося не такою вже й поганою ідеєю».

III

Ще один аспект дев'ятнадцятиліття, якщо вас це потішить: як на мене, то це вік, у якому багато хто з нас застрягає (розумом та почуттями, якщо не фізично). Роки спливають, і одного дня ти дивишся у дзеркало зі справжнісіньким збентеженням. «Чому це в мене на лиці такі зморшки? — дивуєшся ти. — Звідки це ідіотське пузце? Чорт, мені ж тільки дев'ятнадцять!» Не надто оригінальна думка, але збентеження не стає від цього меншим.

Час сріблить твою бороду, час віднімає у тебе кидок у стрибку, і все це відбувається, поки ти вважаєш — дурнику, — що він досі на твоєму боці. Логічній частині твого єства все добре відомо, але серце відмовляється в це вірити. Якщо тобі пощастить, той самий Патрульний, котрий оштрафував тебе за перевищення швидкості та надмірні розваги, піднесе тобі до носа нашатир. Щось подібне сталося й зі мною під кінець двадцятого століття. Сталося у подобі фургона «Плімут», що збив мене у придорожню канаву в моєму рідному місті.

Десь через три роки після того нещасного випадку я підписував книжки на презентації роману «Майже як б'юїк» у крамниці «Бордерс» у Дерборні, штат Мічиган. Коли підійшла черга одного хлопця, він сказав, що дуже-дуже радіє, що я залишився живий. (Мене це дуже зворушує і відбиває охоту думати «Чого ти в біса не здох тоді?»)

«Я був зі своїм хорошим другом, і раптом ми почули, що вас збили. Ми просто затрясли головами і почали наперебій говорити: «А як же Вежа, вона хилиться, падає, о-о-ох, блін, він уже ніколи її не закінчить!»

Щось подібне спадало на думку й мені. Тривожна думка про те, що, збудувавши Темну вежу в колективній уяві мільйонів читачів, я, можливо, несу відповідальність за її безпеку доти, доки читачам хочеться про неї читати. Це може тривати усього лише п'ять років, а може й п'ятсот — звідки мені знати? Схоже, що у романів фентезі, як поганих, так і хороших (навіть зараз хтось десь, імовірно, почитує «Вампіра Варні» чи «Монаха»), довге життя. Роландів захист Вежі полягає у тому, щоби спробувати відвернути загрозу од Променів, які її тримають. А мені (я збагнув це після аварії) доведеться зробити це, закінчивши історію про стрільця.

Під час тривалих пауз між написанням і публікацією перших чотирьох романів серії «Темна вежа» я отримував сотні листів типу «як вам не соромно, це ви в усьому винні». У тисяча дев'ятсот дев'яносто восьмому (інакше кажучи, коли я працював, помилково вважаючи, буцімто мені досі дев'ятнадцять) надійшов лист від вісімдесятидворічної бабці: «Не хочу діймати вас своїми турботами. АЛЕ!!! Зараз дуже слаба». Бабуся повідала мені, що їй, мабуть, залишилося жити усього рік («од сили 14 місяців, у мене рак — пішли метастази»). Оскільки вона не сподівалася, що я спеціально для неї закінчу історію Роланда, то просто питала, коли моя ласка (ласка!), чи не розповім я їй, чим усе закінчиться. Від одного рядка у мене просто стислося серце (хоч і не досить сильно для того, щоби знову сісти за писання) — це була її обіцянка «не казати ні одній живій душі». За рік по тому, можливо, після нещасного випадку, внаслідок якого я опинився у лікарні, одна моя помічниця, Марша Ді Філіппо, отримала листа від чоловіка, засудженого до страти в Техасі чи Флориді, котрий хотів знати те саме: чим усе закінчиться? (Він обіцяв забрати таємницю з собою в могилу, від чого моє тіло взялося сиротами.)

Якби на те моя воля, я б дав обом цим людям те, що вони в мене просили, — стислу версію подальших пригод Роланда, але, на жаль, у мене не було такої можливості. Я просто не знав, як усе обернеться для стрільця та його друзів. Для того, щоб знати це, я мусив писати. Колись я тримав у голові короткий начерк, але потім згубив. (Мабуть, він не вартий був ані шеляга.) Все, що в мене залишалося, — кілька записів («Чусіт, чисіт, чосик, щось-щось-кошик» — так написано на одному з цих аркушів, який лежить у мене на столі, поки я пишу ці рядки). З часом, починаючи з липня дві тисячі першого, я знову почав писати. На ту мить я вже твердо знав, що мені не дев'ятнадцять і мені не оминути жодного з тілесних ушкоджень, які можуть спіткати людину. Я розумів, що мені буде шістдесят, а може, навіть сімдесят. І хотів закінчити свою історію, поки гидкий Патрульний не прийде по мене востаннє. Наміру залишитися в пам'яті людей із чимось на кшталт «Кентерберійських оповідань»[1] та «Таємниці Едвіна Друда»[2] в мене не було.

Результат — на краще це чи на гірше — лежить перед тобою, Постійний Читачу, незалежно від того, чи ти приступаєш до першого тому, чи готуєшся почати том п'ятий. Подобається це тобі чи ні, історія Роланда вже закінчена. Сподіваюся, ти дістанеш від неї насолоду.

Що ж до мене, то я відірвався на повну котушку.

Стівен Кінг

25 січня 2003 р.



Передмова

Майже все, що автори пишуть про свої твори, — некомпетентна дурня.[3] Ось чому вам до рук ніколи не потрапляла книга під назвою «Сто великих передмов західної цивілізації» чи «Найулюбленіші передмови американців». Звісно, так казати — це упередженість з мого боку, але, написавши як мінімум п'ятдесят вступів і передмов, не кажучи вже про цілу книжку, присвячену мистецтву писати художні твори, я думаю, що маю право на таке упередження. І вважаю, що ви можете серйозно поставитися до моїх слів, коли я вам скажу, що це може бути один із тих рідкісних випадків, коли мені справді є що цінного сказати.

Кілька років тому я справив певний фурор серед своїх читачів, запропонувавши їм перероблену й розширену версію свого роману «Протистояння». Тоді я нервувався, і зрозуміло чому: з усіх моїх романів читачі завжди найбільше любили «Протистояння» (на думку найзапекліших фанатів «Протистояння», я міг би спокійно сконати у 1980-му і світ би від цього аж ніяк не постраждав).

Якщо й існує така історія, що могла б позмагатися з «Протистоянням» в уяві читачів Кінга, то, мабуть, це оповідь про Роланда Дескейна та його пошуки Темної вежі. І тут — чорт забирай! — я знову зробив те саме.

Тільки насправді я цього не робив і хочу, аби ви це знали. А ще я хочу, щоб ви знали, що ж я все-таки зробив і чому. Можливо, вас це не обходить, але для мене це дуже важливо, і тому ця передмова — виняток (сподіваюся) з кінгівського критерію дурні.

По-перше, нагадую, що рукопис «Протистояння» зазнав великих купюр, і не через редагування, а через фінанси. (До списку обмежень також додалося переплітання, але я навіть не хочу про це згадувати.) Наприкінці вісімдесятих я поновив виправлені розділи попереднього рукопису. А ще відредагував твір повністю, загалом для того, щоби визнати факт епідемії СНІДу, яка в період між першим виданням «Протистояння» і виходом у світ переробленого варіанта через вісім чи дев'ять років пережила розквіт (якщо це правильне слово). У книзі, що стала результатом цієї праці, було на сто тисяч слів більше, ніж у початковому томі.

У випадку «Стрільця» том оригіналу був тонким, а додатковий матеріал у цій версії становить усього лише тридцять п'ять сторінок, тобто приблизно дев'ять тисяч слів. Якщо ви читали «Стрільця» раніше, то знайдете тут лише дві-три повністю нові сцени. Звісно, борці за чистоту «Темної вежі» (і таких навдивовижу чимало — пошукайте-но в Інтернеті) перечитають книгу знову, і більшість із них, імовірно, зробить це як із цікавістю, так і з роздратуванням. Я розумію їхні почуття, але мушу сказати, що вони хвилюють мене менше, ніж читачі, що ніколи раніше не зустрічалися із Роландом та його ка-тет.[4]

Попри існування палких прихильників, історія Вежі менш відома серед моїх читачів, ніж «Протистояння». Інколи на літературних читаннях я прошу присутніх підняти руки, якщо вони читали один чи декілька моїх романів. Оскільки вони взагалі завдали собі клопоту прийти (часом для цього доводиться наймати няньку й заливати бензин у бак старого седана, що в обох випадках спричиняє додаткові труднощі і витрати), не дивно, що більшість із них піднімають руки. Тоді я прошу їх не опускати руки, якщо вони читали один або більше романів із циклу «Темна вежа». І щойно це прозвучить, як принаймні половина зали обов'язково опускає руки. Напрошується один висновок: незважаючи на те, що я витратив цілу купу часу, протягом тридцяти трьох років (із 1970 до 2003-го) пишучи ці книжки, порівняно мало людей їх читали. Але ті, хто читав, фанатіють від них, утім, як і я сам — у будь-якому разі, досить сильно люблю, бо ніколи не зміг би допустити, аби Роланд потрапив у вигнання — жалюгідний притулок для нереалізованих персонажів (згадайте Чосерових пілігримів на шляху до Кентербері або людей із незакінченого останнього роману Чарльза Діккенса, «Таємниця Едвіна Друда»).

Гадаю, я завжди припускав (десь глибоко у підсвідомості, бо не можу пригадати, щоб думав про це свідомо), що в мене буде час завершити роботу, що, мабуть, Господь у призначений час навіть надішле мені телеграму-співуна: «Тра-та-та-та, тра-та-жу, / До роботи, Стівене, / Закінчуй вже Вежу». І щось таке сталося насправді, я знову став до роботи, тільки спонукала мене не співуча телеграма, а вкрай близький контакт із міні-фургоном «Плімут». Якби автомобіль, що збив мене того дня, виявився трохи більшим чи удар — точнішим, то був би шанс для плакальників, «будь ласка, не треба квітів, родина Кінгів дякує вам за співчуття». І Роландові пошуки пригод навіки залишилися б незавершеними, принаймні в моєму виконанні.

Хай там як, 2001 року (на цей час я вже трохи почав оклигувати) я вирішив, що настав час закінчити історію Роланда. І, відклавши все інше вбік, з головою поринув у роботу над останніми трьома книгами. Та, як завше, робив це не так для читачів, які вимагали книжок, як для себе самого.

І хоч останні два томи ще чекають на виправлення, поки я пишу ці рядки взимку 2003-го, самі книжки були закінчені минулого літа. У проміжку між роботою редакторів над п'ятим («Вовки Кальї») та шостим («Пісня Сюзанни») томами я вирішив, Що час повернутися до початку і взятися до остаточного редагування всього циклу. Чому так? Бо ці сім томів насправді ніколи не були окремими історіями, а становили розділи одного довгого роману під назвою «Темна вежа», і початок не був узгоджений із кінцем.

Мій спосіб переробки за багато років не зазнав особливих змін. Я знаю, що є письменники, які роблять це в процесі написання, але мій метод критики завжди полягав у тому, щоб зануритися в сюжет і просуватися якнайшвидше, стежачи за тим, щоб лезо висловлювання завжди залишалося якомога гострішим (для цього ним треба весь час користуватися), і намагатися випередити найпідступнішого ворога романіста — сумнів. Коли озираєшся назад, постає надто багато питань. Наскільки достовірні мої персонажі? Наскільки цікава ця історія? Справді-бо, вона гарна? Комусь вона буде потрібною? А мені самому вона потрібна?

Коли перша, чорнова версія роману готова, я відкладаю її такою, як є, щоби визріла. Через деякий час — за півроку, рік чи два роки (насправді це не має значення), — я можу до неї повернутися з холоднокровнішим підходом (але так само з любов'ю) і вже тоді починати редагувати. Кожна книга циклу Вежі перероблювалася як окремий твір, я ніколи не сприймав свою працю як ціле, поки не закінчив том сьомий — «Темну вежу».

Переглянувши перший том, який ви зараз тримаєте в руках, я зрозумів три прості істини. По-перше, «Стрільця» написала дуже молода людина і в ньому є всі проблеми, притаманні книгам дуже молодих людей. По-друге, він ряснів купою помилок і невдалих місць, особливо у світлі наступних томів.[5] По-третє, «Стрілець» навіть звучав не так, як наступні книги, — чесно кажучи, його було досить важко читати. Надто часто я ловив себе на тому, що вибачаюся за це і кажу людям: трохи терпіння й історія зазвучить на повну силу у «Видобуванні трьох», от побачите.

В одному місці «Стрільця» Роланд описується як людина, що в номерах готелів завжди вирівнює картини, які висять криво. Я й сам такий, і до певної міри саме в цьому й полягає сенс переписування: вирівняти картини, почистити порохотягом підлогу, до блиску вишарувати унітази. В ході цього редагування я виконав чимало господарської роботи й мав шанс зробити те, що будь-який автор хоче зробити зі своїм твором, коли той закінчений, але ще потребує остаточного шліфування й полірування, для того, щоби навести у ньому лад. Щойно ви дізнаєтесь, чим усе закінчиться, як у вас виникає обов'язок перед потенційним читачем — і перед самим собою — повернутися назад і привести все до ладу. Саме це я й спробував зараз зробити, звісно, дбаючи про те, аби жодне доповнення, жодна зміна не видали таємниць останніх трьох романів циклу, таємниць, які я у деяких випадках терпляче приховував протягом тридцяти років.

Перш ніж закінчити свою передмову, мушу сказати кілька слів про молодого чоловіка, який наважився написати цю книгу. Той юнак відвідував забагато семінарів з літературної творчості і надто призвичаївся до ідей, які ці семінари пропагували: письменник пише для інших, а не для себе; мова важливіша, ніж сюжет; невизначеність краща за простоту і зрозумілість, бо вони зазвичай є ознакою недалекого письменника-букваліста. В результаті я геть не здивувався з того, що в дебютній появі Роланда побачив величезну претензію (не кажучи вже про тисячі нікому не потрібних прислівників). Я викинув стільки порожньої балаканини, скільки зміг, і не шкодую про жоден вирізаний шматок. У інших місцях (ними неодмінно виявлялися фрагменти, у яких мене захоплював сюжет і спокуса забути ідеї, запозичені з письменницького семінару, була надто великою) я мав змогу залишити письмо таким, яким воно є, якщо не брати до уваги звичайних правок, які робить кожен автор. Як я вже зазначав у іншому контексті, тільки у Господа Бога все виходить з першого разу.

Хай там як, я не хочу цензурувати чи істотно змінювати хід сюжету цієї книги. Попри всі вади, у ньому є якийсь особливий шарм (так мені здається). Змінити його надто глобально означало б відцуратися од людини, яка першою писала про стрільця наприкінці весни та на початку літа 1970-го року, а цього я робити не хотів.

Що мені насправді хотілося зробити (по змозі, перед тим, як вийдуть останні томи серії), так це запропонувати новачкам оповіді про Вежу, а разом з ними — і давнім читачам, які схотіли б освіжити спогади, — зрозуміліший початок і зробити так, щоб знайомство зі світом Роланда відбулося трохи легше. А ще я хотів, щоб у них була книга, у якій майбутні події передвіщаються краще. Сподіваюся, мені це вдалося. І якщо ви один із тих, хто ще ніколи не відвідував магічного світу, через який пересуваються Роланд та його друзі, маю надію, що ви дістанете насолоду від див, на котрі там натрапите. Найбільше мені хотілося розповісти казку про дива. І якщо вас бодай трохи зачарує аура Темної вежі, я вважатиму свою працю, яка почалася в 1970-му й переважно закінчилася в 2003-му, завершеною. Проте саме Роланд першим укаже на те, що такий проміжок часу насправді важить дуже мало. І взагалі, коли хтось вирушає на пошуки Темної вежі, час втрачає будь-який сенс.

6 лютого 2003 р.

Оновлення

Короткий зміст попереднього роману

Роман «Крізь час» — це другий том довжелезного циклу під назвою «Темна вежа». Джерелом натхнення і до певної міри взірцем цієї історії стала епічна поема Роберта Браунінга «Чайльд Роланд до вежі темної прийшов» (котра, в свою чергу, завдячує своєю появою «Королю Ліру»).

У першому томі (його назва — «Шукач») розповідається про те, як Роланд, останній стрілець світу, що «зрушив з місця», нарешті наздоганяє чоловіка в чорному — чаклуна, якого він переслідував дуже довго (але ми ще не знаємо, як довго). Переслідуваний виявляється людиною на ім'я Волтер. Саме він, криючись під облудною маскою, удавав із себе друга Роландового батька в ті часи, коли світ ще не зрушив з місця.

Але мета Роланда — не ця напівлюдська істота. Він прагне досягти Темної вежі. А чоловік у чорному (кажучи точніше, те, що цьому чоловікові відомо) — лише перший крок на шляху до цього загадкового місця.

Власне кажучи, хто такий Роланд? Яким був його світ до тою, як зрушити з місця? Що таке Вежа і чому він так прагне її досягти? У нас є тільки уривчасті відомості, напевно нічого не відомо. Роланд — стрілець, хтось на кшталт рицаря, що зобов'язаний захищати світ, тримати його, щоби він не зрушив з місця. Спогади про цей світ у Роланда пов'язані з «любов'ю і світлом, що його переповнювали».

Нам відомо, що Роландові рано довелося пройти випробування на зрілість, бо він дізнався, що його мати стала коханкою Мартена, ще могутнішого чарівника, ніж Волтер (цей останній був Мартеновим спільником, про що батько Роланда не знав). Нам відомо, що Мартен навмисне зробив так, аби Роланд дізнався про зраду матері, сподіваючись, що хлопець зазнає поразки і його «відправлять на Захід». Але Роланд гідно витримав випробування, вийшовши з нього переможцем.

Що ще нам відомо? Світ стрільця трохи нагадує наш. У ньому ще залишилися предмети людської діяльності на кшталт бензинових колонок і декілька пісеньок (наприклад, «Гей, Юдо!» або ж нісенітниця, що починається словами «Боби, боби, музичний фрукт…»). Ще живі деякі звичаї та обряди, подібні до тих, що їх ми за своїми романтичними уявленнями пов'язуємо з Диким Заходом.

Наш світ та світ стрільця пов'язані між собою невидимими нитками. На придорожній станції, що стоїть на довгому тракті для диліжансів, у величезній стерильній пустелі, Роланд зустрічає хлопчика на ім'я Джейк, який помер у нашому світі. Насправді це сталося так: на розі вулиці його штовхнув на проїжджу частину всюдисущий (і страхітливий) чоловік у чорному. Джейк ішов до школи, тримаючи в одній руці портфель, а у другій — пакунок з обідом. Останній спогад хлопчика про свій світ (наш світ) — це колеса кадилака, що розчавлюють його… і смерть.

Та зустрітися з чоловіком у чорному йому не судилося: Джейк знову помирає. Цього разу причиною його смерті стає стрілець, котрий стикається з необхідністю вдруге у своєму житті зробити найболючіший вибір і врешті-решт вирішує принести в жертву свого символічного сина. Поставши перед потребою обирати між Вежею і хлопчиком (а можливо, між засудом на вічні муки і спасінням), Роланд обирає Вежу.

«Вперед, — каже йому Джейк перед тим, як упасти в прірву. — Цей світ не єдиний, існують інші».

Фінальне протистояння між стрільцем і чоловіком у чорному відбувається на вкритій білим пилом голгофі з гнилими скелетами. Темний чаклун пророкує Роландове майбутнє за допомогою колоди карт таро. Пророцтва, виголошені цими картами, що показують В'язня, жінку на ймення Дама Тіней, темну примару, що називається просто — Смерть («але не твоя, стрільцю», — каже йому чоловік у чорному), стануть головними у цій книзі… і другим кроком Роланда на довгому й тернистому шляху до Темної вежі.

«Шукач» закінчується тим, що Роланд сидить на березі Західного моря й дивиться, як сідає сонце. Чоловік у чорному мертвий, майбутнє уявляється стрільцеві невиразно. Дія роману «Крізь час» починається на тому самому березі. Минуло не більше семи годин…

Пролог

Моряк

Стрілець пробудився від сумбурного сну, в якому, здавалося, був лише один образ: Моряк із колоди карт таро, якою чоловік у чорному передвіщав (чи, принаймні, претендував на те, щоби передвіщати) плачевне майбутнє стрільця.

«Він тоне, стрільцю, — казав чоловік у чорному, — і ніхто не кине йому рятувальну мотузку. Це хлопчик. Джейк».

Але сон не був кошмарним, якраз навпаки — приємним. Приємним тому, що тонув саме він, стрілець, а це означало, що він зовсім не Роланд, а Джейк. Від цієї думки йому полегшало, бо ж набагато краще втопитися в подобі Джейка, ніж продовжувати жити у власному тілі, тілі чоловіка, що холоднокровно зрадив дитину, яка йому довіряла.

«Добре, гаразд, я потону, — подумав він, слухаючи рокіт хвиль. — Нехай». Але звук ішов не з розверстих глибин. То було ревище потоку, горловина якого вщерть переповнена камінням. Невже це він був Моряком? Якщо так, то чому суша так близько? І взагалі, хіба він не на суші? Відчуття було таке, наче…

Крижана вода затопила його чоботи й почала стрімко підбиратися до паху. Очі Роланда широко розплющилися, й перша думка, що вирвала його зі сну, була зовсім не про яйця, котрі від холоду стислися до розміру грецьких горіхів, і навіть не про страховисько праворуч, а про револьвери… його револьвери. Але передусім — про набої. Мокрі револьвери можна швидко розібрати, витерти насухо, змастити, знову витерти, ще раз змастити й зібрати. А от вологі набої, як сірники, можуть і не спрацювати.

Страховисько — повзуча істота, яку, мабуть, щойно викинуло на берег хвилею, — втомлено волочило своє мокре лиснюче тіло по піску. Завдовжки чудовисько сягало чотирьох футів. Підповзаючи справа, воно невпинно скорочувало відстань між собою і Роландом — залишалося не більше чотирьох ярдів'. Безбарвні очиська, посаджені на щупальця, безрадісно спостерігали за стрільцем. Довгий дзьоб із зазубринами розтулився, і з нього полилися звуки, що на диво нагадували людське мовлення: жалібні, навіть відчайдушні питання чужоземною мовою.

— Дид-е-чик? Дум-е-чум? Дед-е-чем? Дед-е-чек?

Колись стрілець бачив омарів. Дивлячись на цю істоту, стрілець міг порівняти її хіба що з омаром, та й то з великою натяжкою. До того ж це точно був не омар. Схоже було на те, що потвора геть його не боїться. Стрілець не знав, небезпечна вона чи ні. Та навіть тимчасове потьмарення розуму його не хвилювало — він не міг згадати, де він і як сюди потрапив, чи він справді наздогнав чоловіка в чорному, чи це був лише сон. Знав тільки, що треба якомога швидше забиратися подалі від води, поки вона не затопила йому набоїв.



Почувши неприємне ревіння води, що невпинно наростало, стрілець перевів погляд з чудовиська (істота зупинилася і підняла клешні, за допомогою яких просувалася берегом, зараз викликаючи в пам'яті абсурдну згадку про боксера у вихідній позі, яку Корт, навчаючи їх, називав позою честі) на велетенську хвилю з гребенем білої піни, що насувалася прямо на них.

«Воно чує хвилю, — подумав Роланд. — Чим би воно не було, у нього є вуха». Він зробив спробу підвестися, але занімілі ноги підігнулися.

«Це сон, — подумав він. — Я досі сплю». Але навіть у такому розгубленому стані, як зараз, він розумів, що це припущення надто принадне, аби виявитися вірогідним. Він спробував встати ще раз (і тепер йому майже вдалося), але знову впав. Хвиля вже підкочувала. Часу не було. Йому не залишалося нічого, крім як пересуватися так само, як це робила істота праворуч: обпираючись на обидві руки, він підтягував своє тіло і повз галькою узбережжя нагору, подалі від хвилі.

Повністю уникнути її не пощастило, проте він відповз досить далеко, на що й розраховував. Хвиля накрила лише його чоботи. Майже підібравшись до його колін, вона відкотилася. «Можливо, перша дісталася не так далеко, як я думав. Можливо…»

У небі стояв півмісяць, оповитий серпанком туману. Але тьмяного світла, яке пробивалося крізь нього, було досить, аби роздивитися, що кобури потемніли. Револьвери точно промокли. Чи сильно — годі було сказати. Чи набої в барабані та в патронташі теж набралися вологою — залишалося невідомим. Спочатку він мусить забратися подалі від води, а тоді вже перевіряти. Він мусить…

— Дод-е-чок? — пролунало вже значно ближче. Переймаючись через воду, стрілець геть забув про те, що вона викинула, — про істоту. Він озирнувся і побачив, що їх розділяє лише якихось чотири фути. Повзучи, потвора підтягувалася на клешнях, встромляючи їх у вкритий галькою та мушлями пісок узбережжя. Вона підняла своє м'ясисте зигзагоподібне тіло, від чого умить стала схожою на скорпіона, от тільки жала на кінці тулуба Роланд не бачив.

Знову розкотистий гуркіт, цього разу значно гучніший. Істота негайно зупинилася й підняла клешні вгору, знову демонструючи власний варіант «пози честі».

Ця хвиля вже була більшою. Роланд знову почав підтягуватися вгору схилом узбережжя. Щойно він витяг руки, тварюка з клешнями метнулася до нього з такою блискавичністю, яку годі було навіть уявити, судячи з її попередніх рухів.

Стрілець відчув яскравий спалах болю у правій руці, але думати про це було ніколи. Він щосили відштовхувався від землі підборами промоклих чобіт, чіплявся за неї скрюченими пальцями і все-таки спромігся уникнути хвилі.

— Дид-е-чик? — зажурено запитала потвора, наче кажучи: «Невже ти мені не допоможеш? Бачиш, я у безвиході!» — і Роланд побачив, як кінці великого і вказівного пальців його правої руки зникають у зубчастому дзьобі істоти. Вона знову метнулася вперед, і Роланд підняв праву руку, з якої стікала кров, — саме вчасно, аби врятувати ті два пальці, що залишилися.

— Дум-е-чум? Дед-е-чем?

Стрілець, похитуючись, звівся на ноги. Істота розірвала його мокрі джинси, продірявила старий чобіт, зроблений з м'якої, але міцної, мов сталь, шкіри, і вирвала шматок м'яса з Роландової литки.

Правою рукою він витяг револьвер, але те, що двох пальців, потрібних йому для виконання цього древнього обряду — вбивства, вже немає, збагнув тільки тієї миті, коли револьвер з глухим стукотом упав на пісок.

І потвора жадібно накинулася на нього.

— Е ні, мерзото! — гаркнув Роланд і вдарив тварюку ногою. З таким самим успіхом можна було садонути по камінній брилі… що кусається. Створіння відірвало носок Роландового правого чобота, більшу частину великого пальця, зірвало з його ноги сам чобіт.

Стрілець нахилився, підняв револьвер, впустив його, вилаявся і врешті-решт спромігся втримати зброю. Дія, що раніше здавалася настільки простою, що навіть задумуватися не доводилося, зненацька виявилася трюком, не легшим за жонглювання.

Істота вже припала до ноги стрільця й шматувала її, белькочучи свої незрозумілі питання. В напрямку берега котила нова хвиля. У розсіяному сяйві півмісяця хребет хвилі з баранцями виглядав мертвотно-блідим. Омароподібне страховисько облишило гризти чобіт і знову підняло клешні, прибираючи позу боксера.

Скориставшись лівою рукою, Роланд витяг іншого револьвера і тричі натиснув на гачок. Клац, клац, клац.

Тепер принаймні ясно, що з набоями у барабані.

Він сховав револьвер у ліву кобуру. Щоби вкласти зброю в праву кобуру, довелося за допомогою лівої руки повернути його дулом донизу й дозволити опуститися на місце. Потерті рукоятки з «залізного» дерева були слизькими від крові, плями вкривали кобуру й старі джинси, до яких вона була прив'язана ремінцем. З цурпалок, на місці яких ще зовсім недавно були стрільцеві пальці, струменіла кров.

Скалічена права нога заніміла, тому болю в ній не відчувалося, а от у правій руці лютував нестерпний вогонь. Душі вправних, натренованих протягом багатьох років пальців, котрі вже розчинялися в нутрі тварюки під дією її шлункового соку, волали, що вони досі на місці, що їм боляче, вони у вогні.

«Бачу, попереду в мене великі проблеми», — відсторонено подумав стрілець.

Хвиля відступила. Монстр опустив клешні, прорвав нову дірку в стрільцевому чоботі, а потім вирішив, що його господар значно смачніший, аніж цей шмат шкіри, що невідь яким чином з нього знялася.

— Дад-е-чам? — спитала істота і в блискавичному темпі майнула за ним. Стрілець відступав, майже не відчуваючи своїх ніг. Він розумів, що, напевне, істота наділена якимось розумом, бо ж наближалася вона до нього обережно, мабуть, з досить віддаленого прибережжя, не знаючи, що він таке й на що він може бути спроможний. І якби його не розбудила чимала хвиля, створіння розшматувало б йому обличчя, поки він бачив десятий сон. А тепер воно вирішило, що він не тільки смачна, але й легка здобич.

Страховисько — ця істота довжиною чотири фути й висотою цілий фут, що важила, мабуть, не менше сімдесяти фунтів і була так само щирою у своїй жорстокій невситимості, як і Давид, той сокіл, що належав йому в дитинстві (от тільки Давидового невиразного, залишкового уявлення про відданість у неї не було), — вже майже наздогнало його.

Підбором лівого чобота стрілець зачепився за камінь, що стирчав із піску, і мало не втратив рівноваги.

— Дод-е-чок? — якось наче турботливо спитала істота і, тягнучись до стрільця клешнями, подивилася на нього своїми мінливими очиськами на рухомих щупальцях… а потім накотила хвиля, і клешні знову зметнулися вгору, імітуючи «позу честі». Але зараз вони злегка хилиталися з боку в бік, і стрілець зрозумів, що так істота реагує на звук хвилі. Зараз шум прибою вже трохи стихав (принаймні для неї).

Він відступив на крок назад через камінь і, коли хвиля з ревінням розбризкалася на гальковий берег, нахилився. Тепер його голова опинилася за кілька дюймів від комахоподібної морди істоти. Однією клешнею вона могла б легко зрізати стрільцеві очі з обличчя, але клешні, до болю нагадуючи стиснуті кулаки, тремтіли й залишалися піднятими по обидва боки папужого дзьоба.

Стрілець потягнувся до каменя, через який мало не впав, величезного, напівукопаного в пісок. У відкриту кровоточиву рану на скаліченій руці тут же вп'ялися грудочки землі і гострі краї булижника, і праву кисть пронизав нестерпний біль, але Роланд, неймовірним зусиллям і ошкіряючись від знемоги, висмикнув камінь і підняв його вгору.

Хвиля розбилася, і її ревіння стихло.

— Дед-е… — почав було монстр, опускаючи й розтуляючи клешні, але тут стрілець з усієї сили вгатив у нього каменем.

Сегментована спина істоти хруснула. Вона несамовито заборсалася під каменем, б'ючись об пісок задньою частиною тулуба, піднімаючи зад і з глухим звуком вдаряючи ним об землю. Питання перетворилися на верескливий клекіт болю. Клешні розтулялися й змикалися марно. У дзьобі скреготали грудочки піску й галька.

Та все одно з надходженням і розбиттям чергової хвилі створіння спробувало підняти клешні, і цієї миті стрілець наступив йому на голову чоботом, який ще залишався на ньому. Звук був такий, наче тріснуло безліч маленьких сухих гілочок. З-під підошви Роландового чобота в два боки порснула густа рідина. Чорна на вигляд.

Істота вигнулася дугою і почала несамовито звиватися. Стрілець натиснув сильніше.

Насунулася чергова хвиля.

Клешні потвори піднялися на дюйм… на два дюйми… потім затремтіли і безвільно опустилися, судорожно змикаючись й розмикаючись.

Стрілець забрав ногу. Зазубрений дзьоб істоти, яким вона відкусила від живого тіла стрільця два пальці на руці й один — на нозі, повільно відкривався й закривався. Одне нерухоме щупальце лежало на піску. Інше безтямно тремтіло.

Стрілець іще раз придушив істоту. І вдруге.

Через силу скинувши камінь, він почав методично топтати лівим чоботом тіло потвори з правого боку, розкришуючи панцир, вдавлюючи білі кишки в темно-сірий пісок. Істота вже була мертвою, але він ніяк не міг вгамувати свій гнів. Ніколи за весь довгий час мандрів його не ранили так сильно. І так несподівано.

Він топтав доти, поки не побачив у мерзенній каші, на яку перетворилося неживе тіло, кінчик одного зі своїх пальців і білий кістковий пил з голгофи під нігтем, де він і чоловік у чорному провадили тривалу розмову. Стрілець відвернувся, і його знудило.

Хитаючись, мов п'яний, і притискаючи до живота поранену руку, він рушив до води. Проте час від часу озирався, щоби пересвідчитися, чи не ожила, бува, потвора, наче якась живуча оса, яку розчавлюють знову і знову, а вона все смикається, приголомшена, але не мертва. Пересвідчитися, чи не повзе вона слідом, белькочучи свої незрозумілі питання голосом, у якому бринить смертельний відчай.

На півдорозі до води він зупинився на непевних ногах, розглядаючи те місце, де він знаходився, і пригадуючи. Очевидно, він заснув нижче рівня повної води. Він ухопив свій кошіль і порваний чобіт.

У голому світлі місяця він побачив інших істот — таких самих. У інтервалі між припливами почув їхні голоси, що навперейми повторювали питання.

Стрілець відступав крок за кроком, відступав, аж поки не дійшов до краю узбережжя, за яким починалася трава. А там сів і зробив усе, що мусив робити, керуючись своїми знаннями: посипав цурпалки пальців на руках і нозі залишками тютюну, аби зупинити кровотечу. Щедро посипав, незважаючи на гострий біль, що виник знову (до хору тепер приєднався відсутній на нозі палець). А потім просто сидів, вкриваючись потом попри прохолоду повітря, і сушив голову, чи не буде зараження крові, розмірковуючи, як він торуватиме собі шлях у світі без двох пальців на правій руці (при стрільбі з револьвера обидві руки були однаково вправними, але за інших обставин права відігравала головну роль), мізкуючи, чи, бува, істота не була отруйною і отрута вже не почала проникати у його організм, і турбуючись, чи настане коли-небудь ранок.

В'язень

Розділ 1

Двері

1

Три. Ось число твоєї долі.

Три?

Так, троє — це містика. Троє — в самому серці заклинання.

Хто такі ці троє?

У першого темне волосся. Він стоїть на межі грабунку та вбивства. У нього вселився демон. Імення демона — ГЕРОЇН.

Що це за демон? Я про такого не чув, навіть у дитячих казках його не було.

Він намагався говорити, але голос пропав так само, як і голос провидиці, Зоряної шльондри, Повії вітрів. Він бачив карту, що, тріпочучи на вітрі, спускалася з ніде в нікуди, дедалі перевертаючись і перевертаючись в пітьмі, що налаштовує на лінощі. На ній з-поза спини молодого чоловіка з темним волоссям огидно кривлявся павіан. Його людські пальці, що виводили з душевної рівноваги, так глибоко вп'ялися в шию юнака, що кінчики губилися в складках шкіри. Придивившись пильніше, стрілець побачив, що павіан-душогуб тримає в одній із чіпких лап батіг. На обличчі переслідуваного, здавалося, застигла маска невимовного переляку.

В'язень, — по-приятельському прошепотів чоловіку чорному (колись він був людиною, якій стрілець довіряв, чоловіком на ім'я Волтер). — Трохи нервується, еге ж? Трохи нервується… трохи нервується… трохи…

2

Стрілець різко прокинувся, відмахуючись від чогось скаліченою рукою, певний того, що за мить на нього нападе одна з панцирних почвар Західного моря, відчайдушно питаючи про щось своєю чужинською мовою і водночас роздираючи йому обличчя, відокремлюючи від черепа.

Але натомість побачив морську пташку, котру привабив блиск ґудзиків його сорочки у променях ранкового сонця. Переполошено скрикнувши, вона полетіла геть.

Роланд підвівся і сів.

Руку терзало пульсування тупого нескінченного болю, з ногою відбувалося те саме. Обидва пальці на руці й один на нозі досі наполягали, що вони на місці. Нижньої половини сорочки взагалі не було, рештки нагадували обшарпаний жилет: стрілець відірвав смужку тканини, аби перев'язати руку, і ще одну — для бинтування ноги.

«Забирайтеся геть, — наказав він відсутнім частинам свого тіла. — Ви вже примари. Забирайтеся».

Трохи допомогло. Не надто, але все ж таки. Так, вони були примарами, але живими.

Стрілець підживився в'яленим м'ясом. Рот не дуже жадав їжі, шлунок — ще менше, але Роланд примусив себе їсти. Коли м'ясо потрапило всередину, він відчув легкий приплив сил. Але провіанту лишалося не так вже й багато. Він майже закінчився.

Проте на нього чекали нагальні справи, які треба було полагоджувати.

Він звівся на ноги, що вперто не хотіли слухатися, і оглянувся. Каменем падаючи з небес, у воду пірнали птахи. Але схоже було на те, що світ належить тільки йому та їм. Потвор не було видно. Можливо, вони виходили на сушу лише вночі, а може, разом із припливом. На той час це не мало жодного значення.

Неозоре море зливалося з горизонтом у туманній голубій точці, координати якої годі визначити. Споглядаючи його, стрілець на кілька хвилин забув про біль. Ще ніколи в житті йому не доводилося бачити таку безмежну водойму. Звісно, він знав про море з казок, вчителі (принаймні дехто з них) навіть запевняли, що воно існує насправді. Але бачити його, це дивовижне безмежжя води після стількох років життя на засушливій землі, — у це було важко повірити… навіть дивитися на нього було нелегко.

Зачудований, він дивився довго-предовго, змушуючи себе дивитися, від захвату навіть тимчасово забувши про біль.

Але був ранок, і на нього чекали справи.

Він помацав задню кишеню в пошуках щелепи, обережно доторкуючись долонею правої руки, аби не зачепити її цурпалками пальців, бо тоді нескінченне схлипування руки переросте в пронизливе голосіння.

На місці.

Гаразд.

Потім.

Незграбно розстебнув кобури і поклав їх на нагрітий сонцем камінь. Вийняв револьвери, відкрив барабани й дістав набої, що стали тепер ні до чого не придатними. Стрілець викинув їх. Яскравий зблиск привабив якусь пташку: вона підхопила один із набоїв дзьобом, але, не втримавши, впустила й полетіла геть.

Самі револьвери слід було берегти, подумати про це раніше, але оскільки сам по собі, без набоїв револьвер у цьому чи будь-якому іншому світі — не більше, ніж палиця, стрілець спершу поклав самі кобури на коліна і обережно провів лівою рукою по шкірі.

Кожна з них була мокра від пряжки до місця, де патронташ перехрещувався на стегнах. Вище кобури, схоже, були сухими. Він обережно витяг кожен патрон із сухих гнізд патронташа. Права рука не вгавала: намагалася впоратися з цим завданням, наполегливо, попри біль, вимагала забути про те, що вона вкорочена, і він знову й знову повертав її на коліно, наче пса, занадто дурного чи занадто неспокійного під час лікування. Ошалівши від болю, він раз чи два був готовий вдарити по ній.

«Бачу, попереду в мене серйозні проблеми», — знову подумав стрілець.

Сподіваючись на те, що ці набої не пошкоджені, він склав їх купкою. Купка виявилася такою малою, що в стрільця защеміло серце. Двадцять. Кілька з них обов'язково не вистрілять. І на жоден він не міг розраховувати. Діставши решту, він склав їх іншою купкою. Тридцять сім.

«Та ти все одно був не надто добре озброєний», — подумав він, чудово розуміючи різницю між п'ятдесятьма сімома бойовими патронами і двадцятьма, та й то не напевно. Або десятьма. Або п'ятьма. Чи то одним. Чи жодним.

Ненадійні набої він відклав до другої купки.

У нього ще залишався кошіль. Це по-перше. Він поклав його на коліна, а потім повільно розібрав револьвери й виконав ритуал чищення. Закінчити вдалося тільки за дві години. На той час біль був уже таким нестерпним, що паморочилася голова. Думати логічно стало важко. Хотілося спати. Ще ніколи в житті йому не хотілося цього так сильно. Але коли виконуєш свій обов'язок, прийнятних причин для задкування не існує.

— Корт, — промовив він не своїм голосом і сухо розсміявся.

Потім повільно, неквапом зібрав револьвери й зарядив їх набоями, які здалися йому сухими. Коли справу було зроблено, він узяв револьвер, призначений для лівої руки, звів курок… але потім повільно опустив назад. Авжеж, йому хотілося дізнатися. Дізнатися, чи почує він звук пострілу, натиснувши на гачок, чи тільки даремне клацання. Але клацання означатиме, що патрон холостий, а зі звуком пострілу кількість набоїв зменшиться від двадцяти до дев'ятнадцяти… чи дев'яти… чи трьох… абож не залишиться.

Він відірвав од сорочки ще шмат, склав у нього інші — намочені — набої і зав'язав лівою рукою, допомагаючи собі зубами. Клунок поклав до кошеля.

«Спати, — вимагав організм. — Спати, ти мусиш поспати, поки ще не сутеніє, іншого виходу нема, ти геть виснажений…»

Хитаючись, він звівся на ноги й обвів поглядом порожнє узбережжя. Всіяне безбарвними мушлями, воно мало колір заношеної спідньої білизни, яка давно вже потребувала прання. То тут, то там у крупнозернистому піску стирчали великі валуни, вкриті гуано. Застарілі шари мали жовтавий відтінок старих зубів, свіжіші плями були білими.

Лінія припливу була позначена бурими водоростями, що вже почали висихати. Поблизу лінії стрілець побачив шматки свого правого чобота і бурдюки. І подумав, що великі хвилі могли легко змити бурдюки в море. Те, що цього не сталося, можна було приписати лише диву. Сильно накульгуючи, стрілець повільно підійшов до того місця, де вони лежали. Підняв один і потрусив, тримаючи за горлечко. Інший був порожній. У цьому ж іще лишалося трохи води. Мало хто зміг би зрозуміти, в чому між ними різниця, але стрілець знав кожен із бурдюків не гірше, ніж мати знає своїх дітей-близнюків, котрих вона завжди розрізняє. Він подорожував з ними довго-предовго. Всередині хлюпотіла вода. Це було добре. Дар. Адже істота, що напала на нього, або її родичі могли розірвати цей чи інший бурдюк одним неуважним укусом чи розрізати клешнею, але цього не сталося, та й приплив їх не зачепив. Від самої істоти не лишилося й сліду, хоча двоє з її побратимів закінчили своє життя далеко за лінією припливу. Можливо, її труп розтягли інші хижаки, можливо, що родичі влаштували їй похорон у морі, як слони (з дитячих казок він знав, що ці гігантські створіння ховають своїх небіжчиків).

Він підняв бурдюк лівим ліктем, напився і відчув, як мало-помалу до нього повертаються сили. Щоправда, правий чобіт перетворився на дрантя… та раптом у душі стрільця зажевріла іскорка надії. Сама підошва залишилася цілою — подряпаною, але цілою — і, можливо, вдасться обрізати другий чобіт до пари, зробити щось таке, аби воно бодай трохи протрималося…

Йому стало млосно. Він щосили змагався з запамороченням, але коліна підігнулися й довелося сісти, по-дурному прикусивши язика.

«Ти не зомлієш, — рішуче наказав він собі. — Тільки не тут, ввечері сюди може повернутися котрась із цих потвор і довершити почате».

Тож він звівся на ноги і обв'язав порожній бурдюк довкола пояса. Але, пройшовши усього двадцять ярдів у напрямку того місця, де залишилися його револьвери і кошіль, знову впав напівпритомний. Якусь мить він просто лежав, притиснувшись щокою до піску, й відчував, що край мушлі врізається йому в щелепу так сильно, аж може піти кров. Спромігшись ковтнути води з бурдюка, стрілець навкарачки поповз до того місця, де прокинувся. На висоті двадцяти ярдів від початку схилу росло дерево Ісуса — хоч яким би чахлим воно не здавалося, але якусь тінь все-таки відкидало.

Двадцять ярдів розтяглися для Роланда на двадцять миль.

Проте він вперто підштовхував залишки своїх пожитків до того жалюгідного острівця затінку. А там ліг і поклав голову в траву, поволі провалюючись у стан, що нагадував сон, безпам'ятство чи смерть. Він дивився на небо і намагався визначити час. Ще не полудень, але, судячи з розміру острівця тіні, в якому він спочивав, зеніт був уже не за горами. Зібравши волю в кулак, щоби протриматися ще трохи, стрілець повернув праву руку й підніс її до очей, шукаючи червоних ліній, промовистих ознак зараження крові, отрути, що невпинно просочувалася всередину організму.

Долоня стала блідо-червоною. Недобрий знак.

«Тепер дрочитиму лівою, — подумав він. — Хоч якась втіха».

А потім провалився в пітьму і проспав шістнадцять годин. Весь цей час у вухах стояв невпинний глухий рокіт хвиль Західного моря.

3

Коли стрілець знову прокинувся, море було темним, але небо на сході вже почало світлішати. Наближався ранок. Роланд сів, і на нього тут же накотила хвиля млості.

Він схилив голову й чекав.

Коли нудота минулася, він подивився на руку. Так, зараження було очевидним — червоний набряк поширювався долонею до самого зап'ястя. Вище зап'ястя шкіра поки що була чистою, але він бачив ледь помітні початки інших червоний ліній, що з часом дійдуть до самого серця і спричинять смерть. Його сильно лихоманило.

«Мені потрібні ліки, — подумав стрілець. — Але тут немає ніяких ліків».

Невже він зайшов так далеко лише для того, щоб померти? Цього просто не може бути. І якщо йому судилося сконати всупереч усій його сміливості, він помре на шляху до Вежі.

«Який же ти надзвичайний, стрільцю! — хихотів у його уяві чоловік у чорному. — Який упертий! Такий романтичний у своїй тупій одержимості!»

— Пішов ти, — прохрипів стрілець і ковтнув води. Її залишалося не так вже й багато. Перед ним простиралося ціле море, от тільки сенсу в цьому не було. Вода, всюди вода, але ні краплі вологи, придатної для пиття. Та нічого.

Він застебнув і зав'язав патронні стрічки. Це заняття забрало стільки часу, що закінчив стрілець тільки тоді, коли вже почав розгоратися день, прийшовши на зміну першим боязким променям зорі. Впоравшись, Роланд зробив спробу підвестися. Він сумнівався, що йому вдасться це зробити, аж поки не став на ноги.

Спираючись на дерево їсуса лівою рукою, він підхопив майже порожній бурдюк правою і перекинув через плече. Потім кошіль. Випроставшись, він знову відчув, як його затоплює хвиля млості, і схилив голову в покірному очікуванні.

Нудота минула.

Бредучи непевною ходою горе-п'яниці, готового будь-якої миті впасти на землю, стрілець спустився на узбережжя. Деякий час він стояв, споглядаючи океан, темний, як шовковичне вино, а потім дістав з кошеля останню порцію в'яленого м'яса. З'їв половину, помітивши, що цього разу рот і шлунок прийняли їжу трохи охочіше. Повернувся і зжував другу половину, спостерігаючи, як над горами, де загинув Джейк, сходить сонце. Спочатку воно наче зачепилося за грізні безлісі зубці гірського хребта, а потім почало підніматися вище.

Роланд підставив обличчя сонячному промінню, заплющив очі, посміхнувся. І доїв решту солонини.

«Чудово, — подумав він. — Тепер я людина без їжі. У мене на два пальці на руці й один на нозі менше, ніж було при народженні. Я стрілець з набоями, що можуть дати осічку. Я слабну від укусу потвори, а ліків не маю. Води в мене лишилося на один день, та й то як пощастить. І якщо я вичавлю з себе всі сили, на які здатен, то пройду з десяток миль. Коротше кажучи, становище моє критичне, як не крути».

У якому напрямку йому йти? Прийшов він зі сходу. На захід іти не можна, якщо тільки у нього немає здібностей святого чи спасителя. Залишається північ і південь.

Північ.

Так сказав йому внутрішній голос. І його інтонація зовсім не була питальною.

Північ.

І стрілець рушив на північ.

4

Він ішов три години. Двічі падав, і після другого падіння подумав, що вже не підніметься. А потім підкотила хвиля, досить близько, аби змусити його згадати про револьвери, і він скочив на ноги раніше, ніж це усвідомив. Ноги тремтіли, як на ходулях.

Він гадав, що за ці три години пройшов приблизно чотири милі. Сонце вже припікало сильніше, але не настільки сильно, щоби цим можна було пояснити, чому в скронях стукотить чи піт струменить по обличчю. І вітерець з моря був не настільки сильним, аби від нього раптово могло кидати в дрож, яка час від часу охоплювала стрільця, й від неї шкіра бралася сиротами, а зуби цокотіли.

«Тебе лихоманить, стрільцю, — захихотів чоловік у чорному. — Твоє нутро охоплене полум'ям».

Червоні лінії, що свідчили про інфекцію, тепер були помітніші: вони йшли вгору від правого зап'ястя і вже наполовину дісталися до ліктя.

Подолавши ще одну милю, стрілець спустошив бурдюк до дна і обв'язав його навколо пояса разом з іншим. Краєвид був монотонний і неприємний. Праворуч — море, по ліву руку — гори, внизу — сірий всипаний мушлями пісок, що хрускотів під укороченими чоботами. Хвилі накочували й розбризкувались. Стрілець пошукав поглядом омароподібних монстрів, але ніде їх не побачив. Він ішов з нікуди в нікуди, людина з іншого часу, що, схоже, досягла пункту безглуздого кінця.

Перед самим полуднем він знову впав і зрозумів, що підвестися вже не зможе. Отже, це кінець. Тут. Нарешті кінець.

Він став навкарачки і підвів голову, наче нетверезий забіяка… і трохи попереду, на відстані милі чи трьох (йому важко було зорієнтуватися на одноманітних просторах узбережжя, поки всередині бушує лихоманка, від якої очні яблука викочувалися й западали вглиб), побачив щось нове. Щось. вертикальне.

Що то було?

(троє)

Байдуже.

(ось число твоєї долі)

Стрілець примудрився знову зіп'ястися на ноги. З вуст зірвалося щось незрозуміле, якесь благання, що його могли чути тільки морські птахи, котрі невтомно кружляли навколо (які ж вони будуть щасливі, коли нарешті випаде нагода виклювати мені очі, подумав він, авжеж, така лакоминка!), і він рушив далі, хитаючись значно сильніше, петляючи й залишаючи на піску дивні сліди.

Погляд не відривався від предмета, що стояв на узбережжі. Волосся лізло в очі, стрілець нетерпляче змахнув його з лоба. Предмет не ставав ближчим. Сонце стояло в зеніті й наче застрягло там. Роландові здалося, що він знову в пустелі, десь між хижкою останнього чужоземця

(музичний фрукт їси-їси а з дупи звук)

і придорожньою станцією, де хлопчик

(твій Ісаак)

чекав на його появу.

Коліна підігнулися, розпрямилися, підігнулися, знову розпрямилися. Коли волосся знову впало на очі, він навіть не став відкидати його назад. Не було сил. Лише не зводив очей з предмета, що тепер відкидав вузьку тінь у напрямку суходолу, і чалапав до нього.

Тепер, попри лихоманку, стрілець міг розпізнати цей предмет.

Двері.

Коли до дверей лишалося менше чверті милі, Роландові ноги знову підкосилися, й цього разу він не зміг примусити суглоби рухатися. Він упав, протягнувши праву руку по шорсткому піску й мушлях, й цурпалки пальців, з яких було здерто присохлу кірку, несамовито заволали від болю. Знову потекла кров.

Тож Роланд поповз. Він плазував, а у вухах стояв невпинний рокіт Західного моря, хвилі якого з ревінням розбивалися об берег і відступали. Він відштовхувався від землі ліктями й колінами, прокладаючи борозни в піску понад жмутами витких брудно-зелених водоростей, що позначали лінію припливу. У нього було припущення, що вітер дме й досі — безсумнівно, бо ж тіло час від часу проймав дрож, — але єдиний повітряний потік надходив з його власних легенів — тяжке сапання з хрипами.

Відстань між Роландом і дверима скоротилася.

Вже ближче.

Нарешті, приблизно о третій годині того довгого шаленого дня, коли власна тінь стрільця ліворуч від нього почала видовжуватися, він дістався до дверей. Присів навпочіпки і змучено роздивлявся.

Заввишки двері сягали шести з половиною футів. Схоже, зроблені вони були з суцільного «залізного» дерева, хоча найближче «залізне» дерево, напевно, росло миль за сімсот чи навіть далі звідти. Ручка мала вигляд золотої. На ній було вигравірувано зображення, яке стрілець врешті-решт упізнав: обличчя павіана, що шкіриться в усмішці.

Замкової щілини не було ніде: ні в ручці, ні над нею, ні нижче.

Дверні завіси були прикріплені до порожнечі. «Або так тільки здається, — подумав стрілець. — Це загадка, найдивовижніша з усіх таємниць, але хіба це має якесь значення? Ти помираєш. Твоя власна таємниця, єдина, до якої не байдуже всім чоловікам і жінкам в останній момент їхнього життя, не за горами».

І все ж таки, схоже, якийсь сенс був.

Ці двері. Двері там, де їх бути не могло. Вони просто стояли на сірій смузі узбережжя за двадцять футів вище лінії припливу, на вигляд такі ж вічні, як і саме море. Тепер, коли сонце почало хилитися до заходу, навскісна тінь падала на схід.

Чорними літерами, на відстані двох третин від рівня землі, на ній було виведено слово високою мовою:

В'ЯЗЕНЬ

У нього вселився демон. Імення демона — ГЕРОЇН.

Стрілець почув тихе диркання. Спочатку він вирішив, що це вітер чи звук у його уяві, яка від лихоманки стала хворобливою. Але поступово дедалі більше пересвідчувався, що то був гул двигунів… і лунав він з-за дверей.

Тоді відчини їх. Вони не замкнені. Ти ж знаєш, що вони не замкнені.

Натомість він незграбно звівся на ноги й, обійшовши навколо дверей, зайшов на інший їх бік.

Іншого боку не було.

Куди не кинь оком, тільки безмежні простори темно-сірого узбережжя. Тільки хвилі, мушлі, лінія припливу, його власні сліди, наближення — відбитки чобіт і заглиблення від ліктів. Він знову поглянув, й очі стали круглими від подиву. Дверей не існувало, але тінь від них була.

Він хотів було простягнути праву руку — надто повільно вона опановувала своє нинішнє місце в його видозміненому житті, — але опустив і натомість підняв ліву. Навпомацки пошукав твердої поверхні.

«Якщо я намацаю її, то постукаю в невидиме ніщо. Бодай перед смертю переживу щось цікаве», — подумав стрілець.

Рука просувалася далі, і в тому місці, де мусили бути двері, хай навіть невидимі, намацала тільки розріджене повітря.

Немає у що стукати.

Звук двигунів (якщо це були вони) зник. Довкола тільки гуляв вітер, шуміли хвилі, і якась маячня в голові.

Стрілець повільно рушив до іншого боку дверей, яких не було, навертаючись на думку, що йому привиділося…

І зупинився мов укопаний.

Щойно він дивився на захід, і перед його очима стояло суцільне сіре видовище хвилі, що накочувала на берег, а вже наступної миті погляд вперся в товщу дверей. Він бачив накладку дверного замка (теж золоту на вигляд), з якої стирчала засувка, схожа на обрубаний металевий язик. Роланд на дюйм повів головою на північ, і дверей не стало. Повернув голову в попереднє положення — і двері знову були на місці. Не з'явилися, а саме були.

Він обійшов довкола і, похитуючись, став до них обличчям.

Можна було б обігнути їх з боку моря, але Роланд був упевнений, що результат був би той самий, хіба що цього разу він би впав.

Цікаво, чи зможу я пройти крізь них з того боку, де нічого немає?

Дійсно, цікавого було дуже багато, але правда була простою. На безмежній смузі узбережжя стояли двері, і зробити з ними можна було лише одне з двох: відчинити або ж залишити зачиненими.

Стрільця трохи звеселила думка про те, що, можливо, він помирає не так швидко, як гадав раніше. Якщо він справді однією ногою на тому світі, то чому ж йому так страшно?

Простягнувши ліву руку, він взявся за ручку. Його не здивували ні мертвотний холод металу, ні тьмяний вогнедишний накал вигравіруваних на ній рун.

Стрілець повернув ручку. Потягнув двері, й вони прочинилися на нього.

Він сподівався чого завгодно, але тільки не цього.

Від побаченого стрілець закляк, уперше за все своє доросле життя скрикнув від жаху й ривком зачинив двері. Грюкнути дверима було неможливо, бо ж не було по чому грюкати, а проте це сталося, й від гучного звуку морські пташки з вереском стрімголов злетіли зі скель, на яких вмостилися було, щоб за ним спостерігати.

5

Він побачив землю з неймовірної висоти в небі — здавалося, до її поверхні милі й милі. На землі він побачив тіні хмар, що пливли по ній, наче сни. Бачив те, що міг би узріти орел, якби піднявся на висоту, що втричі перевищувала його можливості.

Переступити поріг цих дверей означало б падати довго-довго, з пронизливим криком, і загинути, врізавшись у землю на велику глибину.

Ні, ти бачив більше.

З тупим виглядом сидячи на піску перед зачиненими дверима й тримаючи поранену руку на колінах, він зважив на це. Перші ледь помітні сплетіння ліній почали з'являтися вже вище ліктя. Невдовзі зараження дійде до серця — жодних сумнівів.

У голові стрільця зазвучав голос Корта.

Слухайте сюди, шмаркачі. Слухайте, якщо вам дорогі ваші життя, бо одного дня їх зможе врятувати тільки те, що я вам скажу. Вам не дано побачити все, що ви сприймаєте оком. Вас прислали до мене, аби я, серед іншого, показав вам те, що ви не помічаєте, в тому, що ви споглядаєте — чого не бачите, коли налякані, чи б'єтеся, чи біжите, чи трахаєтеся. Ніхто не бачить усього, на що дивиться. Але перед тим, як ви станете стрільцями (авжеж, ті з вас, хто не піде на захід), ви однісіньким побіжним поглядом помітите більше, ніж дехто за все своє життя. А дещо з того, чого ви не помітите тим поглядом, ви побачите пізніше, в оці спогаду. Звісно, якщо ви доживете до того часу, коли буде що згадати. Бо різниця між тим, що бачиш, і чого не помічаєш, може виявитися межею між життям і смертю.

Він бачив землю з фантастичної висоти (чомусь це викликало в нього сильніше запаморочення і спантеличило більше, ніж візія росту, що виникла у нього перед самим кінцем розмови з чоловіком у чорному, бо побачене крізь двері візією не було). І, навіть попри вкрай ослаблену увагу, він все ж відзначив про себе істотну річ: земля, яку він бачив, не була ні пустелею, ні морем, а якимось зеленим і неймовірно просторим обширом, помережаним вузькими смужками води. Саме через них стрілець подумав, що це болото, але…

Вкрай ослаблена увага, грубо перекривив його Кортів голос. Ти бачив більше!

Так.

Він бачив щось біле.

Білі краї.

«Браво, Роланде!» — тріумфально вигукнув Корт у його голові. Роланд наче наяву відчув сильний удар його важкої мозолистої руки. І зморщився.

Він дивився крізь вікно.

Стрілець із зусиллям звівся на ноги, простягнув руку вперед, шкірою долоні відчув пекучі холодні лінії витонченої розжареної ручки. А потім знову відчинив двері.

6

Видиво, до якого він підготувався, — земля зі страхітливої, небаченої висоти, — зникло. Тепер перед його очима були слова, значення яких він не розумів. Роланд майже збагнув їхнє значення — напис виглядав так, наче Великі Літери були перекручені…

Над словами було зображення якогось екіпажа, що пересувався без коня, транспортного засобу з двигуном. Мабуть, таким був переповнений світ до того, як зрушити з місця. Зненацька він згадав про те, що розповідав Джейк на придорожній станції, коли стрілець його загіпнотизував.

Цей екіпаж без коня (біля нього стояла жінка, вбрана у хутряне боа, й сміялася) міг виявитися тим, що переїхав Джейка в дивному чужому світі.

«Це і с той інший світ», — подумав стрілець.

Зненацька видиво…

Не змінилося, а почало рухатися. Стрілець похитнувся на ногах, відчуваючи запаморочення і приплив нудоти. Слова і малюнок опустилися, і тепер він здалеку бачив прохід із подвійним рядом сидінь. З них тільки декілька були порожніми, всі інші заповнені чоловіками в дивному вбранні. Нічого подібного він раніше ніколи не бачив, але вирішив, що це костюми. Те, що було обв'язано в них навколо ший, могло бути краватками чи шийними хустками, яких йому ще не доводилося бачити. І, наскільки він міг судити, ні в кого не було зброї. Стрілець не побачив жодного кинджала чи меча, не кажучи вже про револьвери. Що ж це за довірливі вівці? Декілька чоловіків читали щось із аркушів паперу з дрібними літерами, то тут, то там серед слів були розкидані картинки. Інші писали на папері ручками, не схожими на жодну з тих, які стрілець бачив у своєму житті. Але до ручок йому було байдуже. Значення мав папір. Він жив у світі, де цінність паперу й золота була майже однаковою. Так багато паперу він не бачив ще ніколи. Щойно один із чоловіків вирвав аркуш із жовтого блокноту, що лежав у нього на колінах, і зіжмакав його в кульку, хоча писав тільки угорі з одного боку, а на іншому не писав зовсім. Навіть змучений до краю, стрілець відчув благоговійний жах і обурення з приводу такого жахливого марнотратства.

Позаду чоловіків вип'ячувалася біла стіна з рядом вікон. Декілька з них були затулені чимось на кшталт фіранок, але за іншими виднілося блакитне небо.

До проходу наблизилась якась жінка, вбрана у щось схоже на форму, але такого одягу Роландові ще не доводилося бачити. Це був яскраво-червоний комплект зі штанами. Він бачив те місце, де закінчувалися її ноги й починалося лоно. Жодна бачена ним раніше жінка в одязі так не виглядала.

Вона підійшла до дверей так близько, що Роланд подумав, чи не пройде вона в них, і незграбно зробив крок назад, якимось дивом не впавши. Вона подивилася на нього з натренованою турботливістю жінки, що водночас є служницею і господинею нікому, крім самої себе. Але не це зацікавило стрільця. Його увагу привернув вираз її обличчя, що геть не змінився. Жодна жінка — та й жодна людина, коли вже на те пішло, — не дивитиметься так на брудного, виснаженого чоловіка, що непевно стоїть на ногах, з револьверами, перехрещеними на стегнах, скривавленою ганчіркою, обмотаною довкола правої руки, і в джинсах, які виглядали так, наче по них пройшлися циркулярною пилкою.

— Чи не хотіли б ви… — спитала жінка. Кінець фрази стрілець не зрозумів. Поїсти чи випити, подумав він. Червона тканина її форми — то була не бавовна. Шовк? Трохи схоже на шовк, утім…

— Джин, — відповів голос, і стрілець це зрозумів. Зненацька його наче осяяло.

То були не двері.

То були очі.

Яким би божевіллям це не видавалося, він дивився на салон диліжанса, що мчав у небі. Він дивився на нього очима якоїсь людини.

Якої?

Відповідь була йому відома. Він дивився на світ очима в'язня.

Розділ 2

Еллі Лін

1

І тут, наче на знак підтвердження цього майже божевільного припущення, те, на що стрілець дивився з дверей, зненацька піднялося й посунуло вбік. Зображення пішло обертом (знову це запаморочення, відчуття, що стоїш на тарілці^на колесах, яку невидимі руки катають туди-сюди), а потім прохід повільно поплив повз одвірок. Він проминув місце, де стояло кілька жінок у однакових формах. Тут усе було сталевим, і, незважаючи на біль та виснаження, він волів би, щоб рухома картина зупинилася: тоді він зміг би краще роздивитися сталеві предмети. Схоже, то були якісь пристрої. Один чимось нагадував піч. Жінка-військова, котру він уже бачив, наливала джин, який замовив той голос. Пляшка була надзвичайно маленькою. І скляною. Посудина, в яку наливали, була схожа на скляну, але стрілець сумнівався, що так є насправді.

Не встиг він роздивитися більше, як картина в дверях змінилася. Черговий запаморочливий оберт — і його погляд спинився на металевих дверях. У маленькому овалі містилася вивіска з підсвічуванням. Це слово стрілець уже зміг прочитати. «ВІЛЬНО» — проголошував напис.

Поле огляду трохи змістилося вниз. З правого боку дверей, крізь які дивився стрілець, з'явилася рука і взялася за ручку дверей, на які був спрямований його погляд. Він побачив манжет блакитної сорочки, трохи загорнений назад. Під ним виднілися кучеряві завитки чорного волосся. Довгі пальці. На одному — каблучка з коштовним каменем, рубіном, вогненним діамантом чи просто дешевою підробкою. Швидше за все, це дешевка, подумав стрілець, надто вже він великий і вульгарний як для справжнього.

Металеві двері прочинилися. Вбиральня, що постала перед стрільцевими очима, була найдивнішою з усіх бачених досі. Вона була повністю металевою.

Одвірок металевих дверей проплив повз краї дверей на узбережжі. Стрілець почув, як вони зачиняються й замикаються на засувку. Цього разу обійшлося без запаморочливих обертів, тож стрілець подумав, що чоловік, очима якого він дивився, мабуть, сягнув рукою за спину й таким чином замкнувся.

Потім картина все-таки повернулася (не повністю, а наполовину), і в дзеркалі він побачив обличчя, яке бачив один раз раніше… на карті таро. Ті самі карі очі й кучма чорнявого волосся, що спадає на лоба. Обличчя спокійне, проте бліде, а в очах — очі, якими він дивився, тепер відбивалися у дзеркалі, — Роланд побачив щось спільне з переляком й жахом тієї істоти на карті таро, яку осідлав павіан.

Чоловіка трусило.

Він теж хворий.

Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла.

І подумав про оракула.

У нього вселився демон.

Раптом стрільцеві спало на думку, що він здогадується, що таке «ГЕРОЇН»: це щось на кшталт чортового зілля.

Трохи нервується, еге ж?

Не вагаючись, керуючись простою відчайдушністю (саме завдяки їй він став останнім з усіх, останнім, хто, не спиняючись, прямував далі після того, як Катберт та інші померли чи здалися, наклали на себе руки, стали зрадниками чи просто зреклися Вежі), цілеспрямованою і незворушною безоглядністю, що вела його по сліду чоловіка в чорному крізь пустелю і всі ті роки до пустелі, стрілець переступив через поріг.

2

Едді замовив собі джин із тоніком — можливо, не надто гарна ідея проходити нью-йоркську митницю п'яним, тим більше, що він себе знав: почавши, не зупиниться, — але йому потрібно було прийняти бодай щось.

«Якщо тобі потрібно спуститися вниз, а ліфт ти знайти не можеш, — одного разу сказав йому Генрі, — то мусиш обходитися тим, що є, але обов'язково зробити це. Навіть якщо під рукою нема нічого, крім лопати».

Коли він зробив замовлення і стюардеса пішла, у нього з'явилося відчуття нудоти і він подумав, що зараз, мабуть, виблює. Не напевно виблює, а тільки мабуть, але краще убезпечитися. Проходити митницю, ховаючи під кожною пахвою фунт чистого кокаїну й дихаючи на митників джиновим перегаром саме по собі було поганою ідеєю, не кажучи вже про проходження митниці з зариганими штанами. Це призвело б до катастрофічних наслідків. Тож краще себе убезпечити, ніж потім шкодувати. Мабуть, це відчуття минеться, так було завжди, але краще не ризикувати.

Біда була в тому, що в нього починався підхідняк. Підхідняк, а не відхідняк. Ще одна мудрість від великого мудреця і видатного наркаша Генрі Діна.

Вони сиділи на балконі пентхаусу «Рідженсі Тауер», кайф ще не настав, але до нього було вже близько, теплі промені сонця падали їм просто на обличчя, приход був таким класним… ще в ті добрі старі часи, коли Едді тільки почав нюхати, а Генрі ще не сів на голку.

«От всі торочать — відхідняк, відхідняк, — сказав тоді Генрі, — але ж до того, як настане відхідняк, мусить бути підхідняк».

І Едді, забалділий до нестями, несамовито захихотів, бо точно знав, про що йдеться. Втім, сам Генрі лише криво посміхнувся.

«У певному сенсі підхідняк гірший за відхідняк, — зауважив Генрі. — Коли починається відхідняк, ти точно ЗНАЄШ, що будеш блювати, що тебе буде трясти, а піт тектиме з тебе доти, доки тобі не здасться, що ти зараз втопишся у ньому. А підхідняк це, типу, прокляття чекання».

Едді згадав, що запитав тоді в Генрі, як називається стан, коли той, хто сидить на голці (в ті одноманітні безплідні дні, — мабуть, відтоді минули всі шістнадцять місяців, — вони обидва урочисто обіцяли самим собі, що ніколи не сядуть на голку), ширнеться смертельною дозою.

«Це називається — спікся», — швидко відповів Генрі, й на його обличчі з'явився здивований вираз, як у людини, котра сказала щось смішніше, ніж розраховувала. Вони перезирнулися й розреготалися, хапаючись один за одного. Спікся. Як смішно. На ділі щось не дуже.

Едді пішов проходом до носового відсіку літака повз бортову кухню, побачив знак «ВІЛЬНО» і відчинив двері.

Агов, Генрі, о великий і видатний великий брате всіх наркашів, якщо вже ми заговорили про печене, хочеш почути, що я вважаю смаженим півнем? Це коли митник в аеропорту Кеннедіраптом вирішує, що ти виглядаєш якось не так, або ж це один із тих днів, коли їхні собаки, що винюхують усе з професіоналізмом докторів наук, опиняються там замість бути в управлінні аеропорту, і вони всі починають гавкати та від нетерплячки обсцикати підлогу, і рвуться зі своїх повідків-удавок, щоби дістатися до тебе, після того, як митник перериє твою валізу, тебе відводять у тісну кімнатку і люб'язно просять зняти сорочку, і ти кажеш звісно аякже я б залюбки але на Багамах трохи застудився а тут так холодно від кондиціонера і я боюся що застуда переросте в пневмонію а вони тобі авжеж а ви завжди так сильно пітнієте коли кондиціонер вистужує повітря, пане Дін, а, справді, ну тоді вибачайте, ану знімай, і ти знімаєш, а тобі кажуть, що краще, мабуть, і футболку зняти, бо у тебе, приятелю, такий вигляд, наче ти серйозно хворий, у тебе під пахвами такі горби, можливо, це пухлини лімфатичних вузлів чи щось подібне, а ти навіть не завдаєш собі клопоту, аби відповісти, це наче центровий, що не ловить м'яч, коли той летить від певного удару, а просто повертається і простежує очима траєкторію його польоту на трибуни, бо що впало, те пропало, тому ти знімаєш футболку, і оба-на, та ти везунчик, це не пухлини, хіба що їх можна назвати наростами на тілі суспільства, бу-га-га, ці штуки більше схожі на пакети, присобачені скотчем, і до речі, не зважай на цей запах, синку, це всього-навсього півень. Смажений півень.

Потягнувшись рукою назад, він замкнув двері. Лампи носового відсіку спалахнули яскравіше. Двигуни тихо гули. Він повернувся до дзеркала, бо хотів побачити, наскільки погано виглядає, і зненацька його охопило жахливе нав'язливе відчуття: за ним хтось стежить.

«Та годі тобі, — стривожено подумав він. — Тебе вважають найменш схильним до параної хлопцем у світі. Тому тобі й довірили це завдання. Тому…»

Аж раптом у нього виникло враження, що з дзеркала на нього дивляться не його власні очі, карі, майже зелені очі Едді Діна, що розтопили так багато сердець і за останню третину двадцяти одного року його життя дали йому змогу розвести в сторони так багато пар гарненьких ніжок, а очі незнайомця, їхній колір був не світло-коричневим, а блакитним, як у заношених «лівайсів». Очі холодні, ясні, несподіване диво точної калібровки. Очі бомбардира.

У них він побачив — чітко побачив — відображення чайки, що кинулася в прибійну хвилю й щось звідти вихопила.

Він мав час на те, щоби подумати: «На Бога, що означає вся ця фігня?» — а потім зрозумів, що нудота не минеться і все-таки доведеться блювати.

За півсекунди до нападу, за ті півсекунди, що він дивився у дзеркало, він побачив, що блакитні очі зникли… але перед тим, як це сталося, було відчуття роздвоювання, що він — це дві людини… відчуття одержимості, наче в маленької дівчинки у «Тому, що виганяє диявола».

Він ясно відчував присутність іншого розуму в своїй голові. Думки звучали, як чужі, як голос із радіоприймача: «Я пройшов. Я всередині небесного диліжанса».

Було ще щось, та Едді не чув. Йому було не до того: він блював у раковину, намагаючись робити це якомога тихіше.

Не встиг він витерти рота, як сталося щось таке, чого з ним ніколи не було. На якусь жахливу мить все зникло, не було нічого, тільки порожнеча, нічим не заповнений проміжок часу. Так, наче хтось акуратно замазав чорнилом один-єдиний рядок у газетній колонці.

«Та що це таке? — безпорадно подумав Едді. — Що це, в біса, за лайно?»

Потім у нього знову почався напад блювоти, і, можливо, це було саме те, що треба. Всі «проти» зрівноважувалися одним великим «за»: поки ти блюєш, ти не можеш думати ні про що інше.

3

«Я пройшов. Я всередині небесного диліжанса, — подумав стрілець. А через секунду: — Він бачить мене у дзеркалі!»

Роланд відступив. Не вийшов, а просто відступив назад, як дитина, що прагне сховатися в найдальшому кутку довжелезної кімнати. Він був усередині небесного диліжанса, він був усередині чоловіка, що не належав собі. Всередині В'язня. Тієї першої миті, коли він наблизився до переднього плану (він тільки так міг це описати), він опинився не просто всередині. Він майже став тим чоловіком. Він відчував, що чоловік хворий, що чоловіка зараз знудить. Роланд зрозумів, що в разі необхідності зможе контролювати його тіло. Відчуватиме його біль, його осідлає демонічна мавпа, що заволоділа чоловіком, але якщо буде необхідно, він зможе це зробити.

Також він може залишатися тут, позаду, й бути непоміченим.

Коли напад нудоти у в'язня минув, стрілець стрибнув уперед, цього разу аж на передній план. Він дуже мало розумів, що відбувається, а робити щось у дивній ситуації, якої геть не розумієш, означає накликати найжахливіше, але йому потрібно було взнати дві речі, й ця потреба була такою нездоланною, що переважила будь-які можливі наслідки.

Чи двері, крізь які він увійшов зі свого світу, досі на місці?

І якщо так, то чи його фізичне тіло ще там, знесилене, уразливе, можливо, на межі смерті чи вже мертве, позбавлене свого внутрішнього єства, що бездумно контролювало легені, серце і нерви? Та навіть якщо його тіло й досі було живим, то недовго — до настання ночі. Поки з моря в пошуках вечері не вийдуть омароподібні страховиська, прагнучи знайти відповідь на свої питання.

Він різко повернув голову, що на якусь мить стала його головою, й швидко озирнувся.

Двері все ще були на місці, в нього за спиною. Стояли прочинені у його власний світ, з петлями, впосадженими у сталь цієї вбиральні. І так, справді, він, Роланд, останній стрілець, лежав там на боку, перев'язана права рука покоїлася на животі.

«Я дихаю, — подумав Роланд. — Треба буде повернутися й розворушити себе. Але спочатку справи. Справи…»

Він відпустив на волю розум в'язня й відступив, спостерігаючи, очікуючи на мить, коли в'язень відчує його присутність.

4

Переставши блювати, Едді деякий час постояв над раковиною, не розгинаючись, міцно стуливши повіки.

«Вирубився на секунду. Не знаю, що то таке було. Я оглядався?»

Він намацав кран і пустив холодну воду. Не розплющуючи очей, побризкав собі на щоки й чоло.

Коли тягнути далі вже було нікуди, він знову звів погляд у дзеркало.

Звідти на нього знову дивилися його власні очі.

Жодних сторонніх голосів у голові.

Ніякого відчуття, що за ним стежать.

«У тебе був миттєвий глюк, Едді, — пояснив великий мудрець і видатний наркаш. — Не така вже й незвична річ для того, в кого підхідняк».

Едді глянув на годинник. До Нью-Йорка ще півтори години. За розкладом літак мусив приземлитися о 4:05 за східним поясним часом, але насправді буде самий полудень. Час перевірки.

Він повернувся на своє місце. Його випивка стояла на розмежовувачі. Він зробив два ковтки, а потім повернулася стюардеса і спитала, чи йому ще щось треба. Він розтулив було рота, щоби сказати «ні»… і знову настав той дивний відруб.

5

— Будь ласка, принесіть щось поїсти, — сказав стрілець голосом Едді Діна.

— Ми подаватимемо гарячі закуски за…

— Я помираю від голоду, — сказав стрілець, ані на йоту не покрививши душею. — Будь-що, хоча б брутербот…

— Брутербот? — насупилася жінка-військова, й стрілець раптом зазирнув у свідомість в'язня. Сендвіч… слово прозвучало десь удалечині, ніби легенький пошум у великій мушлі.

— Хоча б сендвіч, — сказав стрілець.

Схоже, жінка вагалася.

— Ну… в мене є тунець…

— Чудово, — відповів стрілець, хоча ніколи в житті не чув про рибу-днець. Але жебракам обирати не доводиться.

— Ви справді трохи блідий, — сказала жінка-військова. — Я думала, це від повітряної хвороби.

— Та ні, від голоду.

Вона обдарувала його професійною посмішкою.

— Піду пошкребу на кухні.

«Пошкребу?» — вражено подумав стрілець. У його світі сленгове дієслово «пошкребти» означало взяти жінку силою. Байдуже. У нього буде їжа. Він уявлення не мав, чи зможе пронести її в двері, до тіла, яке так сильно її потребувало, але не все одразу, крок за кроком.

«Пошкребу», — подумав він, і голова Едді Діна похитнулася, наче не вірячи своїм вухам.

І стрілець знову відступив.

6

«Нерви, — запевнив його великий провидець і видатний наркаш. — Нерви, та й годі. Це все підхідняк, малий брате».

Але якщо це лише нерви, то чому він відчуває напливи дивної сонливості, дивної, тому що за всіма правилами він мусить потерпати від нетерплячки, свербежу, відчуваючи ту потребу корчитися і чесатися, що приходить перед тим, як настане справжня ламка. І навіть якщо в нього не той стан, який Генрі охрестив підхідняком, то все одно нікуди дітися від факту, що він збирається провезти два фунти коксу через митницю Сполучених Штатів, а це кримінальний злочин, за який не менш ніж на десять років можна загриміти за грати федеральної в'язниці. А ще, здається, в нього зненацька почалися якість відключки.

Якби ж не ця сонливість.

Він знову сьорбнув джину й опустив повіки.

Чому ти вирубався?

Я не вирубався. Якби це сталося, вона б прожогом помчала по всіх аптечках, які тут у них є.

Тоді відключився. Та сама лажа. Ніколи в житті ти не був у такій відключці. Від кайфу балдів, це було, але свідомість не втрачав.

І з правою рукою щось було негаразд. Вона слабо пульсувала від болю, наче після удару молотком.

Не розплющуючи очей, Едді зігнув кисть. Ніякого болю. Ніякого пульсування. Ніяких блакитних очей бомбардира. Що ж до відключок, то вони просто пояснювалися підхідняком і тим особливим станом, що його великий провидець і видатний тощо тощо обов'язково назвав би блюзом контрабандиста.

«І все-таки я засинаю, — подумав він. — Як вам це?»

Обличчя Генрі пропливло перед ним у повітрі, наче відв'язана кулька. «Спокуха, — казав Генрі. — Все буде ніштяк, малий. Полетиш до Нассау, там зареєструєшся в готелі «Аквінас», і в п'ятницю ввечері тебе навідає один чувак. Один із правильних чуваків. Він принесе тобі дозу, стільки, щоб на всі вихідні вистачило. В неділю ввечері він принесе кокс, а ти віддаси йому ключ від банківської комірки. В понеділок уранці зробиш усе так, як завжди, точно так, як сказав Балазар. Цей чувак у грі, він знає, як усе має бути. В понеділок удень ти сідаєш на літак. З таким чесним лицем, як у тебе, пройти митницю — раз плюнути, і ще до заходу сонця ми будемо наминати біфштекси у «Спарксі». Малий, усе пройде, наче вітерець дмухне, прохолодний вітерець».

Але вітерець виявився досить-таки теплим.

Проблема полягала в тому, що вони з Генрі були як Чарлі Браун і Люсі. Відрізнялися вони тільки тим, що час від часу Генрі тримав футбольного м'яча, аби Едді міг по ньому вдарити. Не часто, але таке бувало. Одного разу під героїновим кайфом Едді навіть подумав, що йому слід було б написати Чарльзові Шульцу листа. «Шановний пане Шульц! — говорилося б у листі. — Дарма Ви ПОСТІЙНО змушуєте Люсі в останню секунду піднімати м'яча. Краще хай вона іноді притримує його на землі. Треба, щоб Чарлі Браун навіть не здогадувався, коли вона це зробить, розумієте? Іноді вона могла б притримати м'яча, щоб він по ньому вдарив, тричі або навіть чотири рази поспіль, потім цілий місяць нічого такого не робити, потім один раз і знову нічого три чи чотири дні, а потім… ну Ви зрозуміли. Це б СТО ПУДІВ обламало малого, правда?»

Едді точно знав, що малого б це обламало.

Знав з досвіду.

«Один із правильних чуваків», — сказав Генрі, але на зустріч прийшов схожий на бліду поганку тип із хворобливо-блідим обличчям, британським акцентом, тонкою лінією вусиків, що нагадували про персонажів чорнушних фільмів 1940-х, і жовтими зубами, що геть усі позагиналися досередини, наче зуб'я дуже старої пастки на тварин.

— У вас є ключ, сеніоре? — спитав він, от тільки через акцент британської приватної школи це прозвучало наче від учня останнього класу.

— Ключ на місці, якщо ти про це, — відповів Едді.

— То давай його сюди.

— Ні, ми так не домовлялися. Ти мусив принести мені дозу, щоб вистачило на всі вихідні. В неділю ввечері ти теж маєш принести мені дозу. Я віддаю тобі ключ. В понеділок ти йдеш до міста і використовуєш його, аби отримати щось інше. Що — не знаю, мене це не стосується.

І тут в руці типа з хворобливо-блідою шкірою обличчя невідомо звідки з'явився маленький плаский автоматичний пістолет.

— Чому б тобі просто не віддати його мені, сеніоре? Язбережу час і сили, а ти — своє життя.

Едді Дін, хай там яким нарколигою він був, насправді був твердий, мов кремінь. Генрі.це знав. Ще важливіше — це було відомо Балазарові. Саме тому йому й доручили цю справу. Більшість із них вважали, що він пішов на це тому, що був кінченим наркоманом. Він це знав, Генрі це знав, і Балазар теж. Та тільки їм із Генрі було відомо, що він зважився б, навіть якби не вживав наркотиків узагалі. Заради Генрі. Балазар не заходив аж так далеко в своїх роздумах, але до дідька Балазара.

— Ану сховай свою пукалку, ти, малий смердючий козел, — сказав Едді. — Чи хочеш, щоби Балазар прислав сюди когось зі своїх хлопців, а вони викололи тобі очі іржавим ножем?

Бліда поганка криво всміхнувся. Пістолет зник, ніби порухом чарівної палички, а замість нього з'явився маленький конверт. Він вручив його Едді.

— Жартую. Що, вже й пожартувати не можна?

— Як скажеш.

— Тоді до вечора неділі.

Він повернувся до дверей.

— Гадаю, тобі краще не поспішати.

Бліда поганка повернувся, здивовано підвівши брови.

— Думаєш, я не можу піти, якщо мені цього хочеться?

— Я думаю, що якщо ти підеш, а товар виявиться лайном, то завтра мене тут не буде. А ти опинишся у глибокій дупі.

Бліда поганка спохмурнів. Він опустився в єдине м'яке крісло в номері, а Едді тим часом відкрив конверта і висипав із нього дрібку коричневого порошку. На вигляд поганого. Едді подивився на блідого.

— Я знаю, на що це схоже, це схоже на лайно, але це тільки так здається, — сказав поганка. — Він нормальний.

Едді відірвав аркуш із блокнота, що лежав на письмовому столі, і відділив трохи коричневого порошку від купки. Підчепив пальцем і втер у піднебіння. А через секунду сплюнув у сміттєвий кошик.

— Ти хочеш здохнути? Так? Життя набридло?

— Іншого немає. — Поганка спохмурнів ще сильніше.

— У мене на завтра заброньований квиток, — сказав Едді. Це була брехня, але він сумнівався, що поганка мав змогу це перевірити. — Світові авіалінії. Я замовив його сам, на той випадок, якщо агент виявиться таким паршивцем, як ти. Та мені по фіг. Так навіть легше. Я не призначений для такої роботи.

Поганка сидів і міркував. Едді сидів, з усіх сил намагаючись не ворушитися. А ворушитися йому хотілося сильно: ковзатися і ковзати, танцювати бібоп, джайв, розчісувати подряпини і тріщати всім, що тріщить. Він навіть відчував, що його очі хочуть ковзнути назад до купки коричневого порошку, хоча й знав, що це отрута. Він прийняв дозу о десятій того ранку. Відтоді минуло стільки ж годин. Але якби він зробив бодай щось із того, що його так і поривало зробити, ситуація б змінилася. Поганка уже не просто розмірковував: він спостерігав за ним, намагаючись визначити, на скільки його вистачить.

— Може, я зумію щось роздобути, — нарешті мовив він.

— Зроби таку ласку, — відповів Едді. — Але об одинадцятій я вимикаю світло і вішаю на двері табличку «НЕ ТУРБУВАТИ». Якщо після цього в мої двері хтось постукає, я дзвоню адміністраторові й кажу: «До мене хтось хоче вдертися, пришліть охорону».

— Який же ти гівнюк, — промовив поганка зі своїм бездоганним британським акцентом.

— Ні. Гівнюк — це той, кого ти очікував побачити, — відповів йому Едді. — Я приїхав, схрестивши ноги. 1 ти прийдеш сюди до одинадцятої, і принесеш те, чим я зможу скористатися — не обов'язково, щоб це був вищий клас, просто щось придатне для вживання, — або тобі хана.

7

Бліда поганка повернувся задовго до одинадцятої. Він з'явився о пів на десяту. Едді здогадувався, що інша наркота лежала у нього в машині.

Цього разу порошку було трохи більше. Не білого, але принаймні кольору темної слонової кістки, і це трохи заспокоювало.

Едді спробував на смак. Наче нічого. Насправді навіть ліпший. Чудовий. Він скрутив банкноту трубочкою і втягнув порошок.

— Ну, тоді до неділі, — швидко сказав поганка, підводячись.

— Зачекай, — владно зажадав Едді, так, наче це в нього була зброя. У якомусь сенсі вона в нього була. І звали цю зброю Балазар. Еміліо Балазар, зброя великого калібру в казковому світі нью-йоркських наркотиків.

— Чекати? — Поганка повернувся і глянув на Едді так, наче той несповна розуму. — Чого чекати?

— Ну, взагалі-то я про тебе непокоюся, — сказав Едді. — Якщо мені стане зле від того, що я вдихнув, усе псу під хвіст. Якщо я помру, то само собою всьому кінець. От про що я подумав: якщо мені тільки трохи стане погано, то, може, я й дам тобі другий шанс. Знаєш, як у тій історії про малого, що потер лампу і дістав змогу виконати три бажання.

— Тобі не стане зле. Це китайський білий.

— Якщо це китайський білий, то я Дуайт Ґуден, — сказав Едді.

— Хто?

— He зважай.

Поганка знову сів. Едді сів за стіл, на якому неподалік лежала маленька купка білого порошку (отруту він уже давно спустив в унітаз). По телевізору, завдяки компанії WTBS і велетенській супутниковій тарілці на даху готелю «Аквінас», показували матч, у якому «Хоробрим» влітало від «Металістів» по перше число. Едді відчув слабкий повів спокою, що наче зринав звідкись із глибин свідомості… тільки про те, звідки насправді походить це розслаблення, він знав із медичних журналів. Жмут живих дротів у основі хребта, те місце, де відбувається звикання до героїну, бо він спричиняє неприродне потовщення нервового стовбура.

«Хочеш швидко зіскочити? — спитав він якось у Генрі. — То зламай собі хребта. Твої ноги перестануть ходити, і член відмовиться працювати, ате потреба колотися зразу ж відпаде».

Генрі це не здалося аж таким вже смішним.

Едді й самому не було смішно. Якщо єдиний швидкий спосіб позбутися мавпи на спині, — видерти собі спинний мозок над цим жмутком нервів, то ти маєш справу з дуже сильною мавпою. І не з капуцином, не з маленькою проворною мавпочкою катеринщика, а з великим огидним старим павіаном.

Едді зашморгав носом.

— О'кей, — нарешті мовив він. — Досить. Можеш покинути приміщення. Гівнюк.

Поганка підвівся.

— У мене є друзі, — сказав він. — Вони можуть прийти сюди і віддухопелити тебе. Ти на колінах валятимешся, аби самому розповісти, де ключ.

— Тільки не я, дупо, — відповів Едді. — Мене не обдуриш. — І всміхнувся. Він не знав, на що ця посмішка схожа, але навряд чи вона була такою вже чарівною, бо поганка покинув приміщення, хутко покинув, не озираючись.

Коли Едді Дін пересвідчився, що той пішов, він приготував собі марафет.

Вмазав.

І заснув.

8

І зараз все ще спав.

Стрілець, якимось чином опинившись у свідомості цього чоловіка (чоловіка, чийого імені він не знав — нікчемне створіння, яке в'язень називав «блідою поганкою», також його не знало, тому й не називало), спостерігав за сном, що розгортався перед його очима, як колись малим, бувало, дивився вистави, ще до того, як світ зрушив з місця… чи думав, що дивився, бо ж вистави були єдиним, що він бачив у житті. Якби йому довелося бачити фільм, то насамперед він подумав би про це. Відсутні деталі він зміг видобути зі свідомості в'язня, бо асоціації були близькими. Але з іменем коїлося щось незрозуміле. Він дізнався ім'я брата в'язня, але не його самого. Втім, звісно, імена ж були потаємними, всевладними речами.

Та й ім'я цього чоловіка насправді не мало значення за тих обставин, що склалися. Однією з них була слабкість залежності. Іншою — загартованість, занурена в ту слабкість, як хороший револьвер, що повільно поглинається сипучими пісками.

Цей чоловік до болю нагадував стрільцеві Катберта.

Хтось наближався. В'язень уві сні не чув. А стрілець не спав і чув, тож знову ступив уперед.

9

«Отакої, — подумала Джейн. — Він скаржиться на голод, і я шукаю йому поїсти, бо він наче нівроку, симпатичний, а він взяв і заснув».

Але пасажир — хлопець років двадцяти, високий, у чистих трохи потертих блакитних джинсах і сорочці з пістрявим візерунком — розплющив очі й посміхнувся їй.

— Я дякую, сай, — сказав він. Принаймні, так це прозвучало. Майже по-старовинному… чи по-іноземному. «Уві сні розмовляє, от і все», — подумала Джейн.

— Прошу. — Вона всміхнулася своєю найліпшою черговою посмішкою стюардеси, не сумніваючись у тому, що він знову засне і бутерброд залишиться нез'їденим аж до обіду.

Але хіба тебе не навчили бути готовою до всього?

Вона повернулася на кухню, аби перекурити.

Запалила сірника і вже наполовину піднесла до сигарети, аж раптом рука застигла на місці. Тому що якраз до такого її не привчили бути готовою.

«Я подумала, що він нівроку, симпатичний. Переважно через очі. Його карі очі.

Але коли хвилину тому чоловік у кріслі ЗА розплющив очі, вони були не карими, а блакитними. Не того теплого сексуального відтінку, як у Пола Ньюмана, а радше кольору айсберга. Вони…

— Ой!

Полум'я сірника обпекло їй пальці, і вона впустила його на підлогу.

— Джейн? — спитала Пола. — 3 тобою все гаразд?

— Так. Просто замріялася.

Вона запалила іншого сірника і цього разу вже прикурила. Зробивши лише одну затяжку, Джейн раптом зрозуміла, що всьому цьому є розумне пояснення. Він носить лінзи. Звісно, лінзи. Ті, що змінюють колір очей. Він ходив до вбиральні. І пробув там досить довго, вона вже навіть почала непокоїтися, що в нього повітряна хвороба. Він мав блідий колір обличчя і виглядав, наче йому недобре. Але насправді він просто знімав контактні лінзи, щоби було комфортніше дрімати. От усе й прояснилося.

«Ви можете щось відчути, — зненацька пролунав голос із її не такого вже й далекого минулого. — Щось, наче легенький дотик. Вам може раптом здатися, ніби щось трохи не так».

Кольорові контактні лінзи.

Джейн Дорнінг особисто знала понад два десятки людей, які носили лінзи. Більшість із них працювали на тій самій авіалінії, що й вона. Всі про це мовчали, але вона сама здогадувалася, що бортпровідники відчували, що пасажирам не подобається бачити членів екіпажу в окулярах — їх це дратує. І персонал це відчував.

З усіх цих людей вона знала не більше чотирьох, хто мав кольорові лінзи. Прості лінзи коштували недешево, а про кольорові й говорити годі — вони обходилися в цілий статок. Усі знайомі Джейн, що наважувалися розтринькати таку суму грошей на лінзи, були жінками, до того ж понад усяку міру марнославними.

То й що з того? Чоловіки теж можуть бути гордовитими. Чом би й ні? Він вродливий.

Ні. Не вродливий. Може, симпатичний, тай по всьому, а через блідий колір шкіри його й симпатичним назвати важко. Тоді навіщо йому кольорові лінзи?

Пасажири авіаліній часто бояться літати.

У світі, де захоплення літаків і контрабанда наркотиків стали нормою, члени екіпажу часто бояться пасажирів.

Голос, що наштовхнув її на такі думки, належав інструкторші льотної школи, старій міцній козир-бабі, що мала такий вигляд, наче літала на поштовому літаку ще з Вайлі Постом:[6] «Не можна ігнорувати своїх підозр. Якщо ви забудете все, що знали про те, як упоратися з імовірними чи справжніми терористами, пам'ятайте ось що: не можна нехтувати своєю інтуїцією. Буває, екіпаж на допиті каже: ми й гадки не мали, поки той чувак не витяг гранату і не сказав: «Летимо на Кубу, інакше всі на цьому літаку розлетяться до такої матері». Але найчастіше двоє чи троє різних людей (переважно бортпровідниці, якими ви й станете менш ніж за місяць) кажуть, що вони щось відчували. Щось, наче легенький дотик. Відчуття, що з хлопцем у кріслі 91С чи молодою жінкою у 5А не все гаразд. Вони щось інтуїтивно відчували, але нічого не зробили. Їх за це звільнили? Господи, звісно, ні! Не можна закувати когось у наручники лише тому, що тобі не подобається, як він роздирає свої прищі. Насправді проблема в тому, що у них було якесь передчуття… але згодом вони забули про це.

Стара козир-баба підняла тупий палець угору. Джейн Дорнінґ, як і її одногрупниці з курсів, сиділа нашорошивши вуха. «Якщо ви відчуєте цей легенький дотик, не робіть нічого… але й не забувайте. Бо тоді у вас завжди залишатиметься невеличкий шанс, що ви зможете перешкодити розгортанню подій… таких, наприклад, як незапланований дванадцятиденний простій у якійсь задрипаній арабській країні».

Просто кольорові контактні лінзи, але…

Я дякую, сай.

Бурмотав уві сні? Чи, пробудившись, заговорив якоюсь іншою мовою?

Джейн вирішила, що спостерігатиме за ним.

І не забуде.

10

«Зараз, — подумав стрілець. — Зараз побачимо, правда ж?»

Зі свого світу він спромігся проникнути в це тіло крізь двері на узбережжі. Тепер йому треба було з'ясувати, чи зможе він пронести щось назад. Не самого себе — він був певний, що будь-якої миті зможе проникнути крізь двері й знову повернутися у своє ослаблене зараженням крові тіло. Варто лише зажадати. Аяк щодо іншого? Матеріальних речей? Зараз, наприклад, перед ним лежала їжа: те, що жінка у формі назвала сендвічем із рибою-днецем. Стрілець і гадки не мав, що то за риба, але брутербот впізнав одразу, як тільки той перед ним з'явився, хоча й виглядав він якимось сирим.

Його тіло потребувало їжі й води, але понад усе йому потрібні були які-небудь ліки. Без них воно помре від укусу омароподібного страховиська. У цьому світі можуть знайтися ліки. У світі, де диліжанси літають по небу, там, куди може добутися тільки найсильніший орел, здавалося, що все можливо. Але якщо нічого матеріального крізь двері пронести не вдасться, то ефективність ліків не мала жодного значення.

«Ти можеш жити в цьому тілі, стрільцю, — прошепотів голос чоловіка в чорному десь у глибинах його мозку. — Облиш той шмат м'яса, що поки дихає, хай його зжеруть потвори. Все одно це лише оболонка».

Але він цього не зробить. По-перше, це буде найжорстокіше злодійство, бо він недовго зможе вдовольнятися роллю пасажира, визираючи з очей цього чоловіка, наче подорожній з вікна диліжанса — на пейзаж, що пропливає повз вікно.

А по-друге, він Роланд. І якщо вже треба помирати, то він збирався померти Роландом. Він загине, повзучи до Вежі, якщо так треба.

А тоді гору взяла жорстка практичність, що в його вдачі співіснувала з романтизмом, наче тигр із ланню. Немає потреби думати про смерть, поки не проведено експеримент.

Він узяв брутербот, розрізаний на дві половинки. Взяв по одній у кожну руку. Розплющив очі в'язня і повів ними довкола. На нього ніхто не дивився (хоча на кухні Джейн Дорнінґ думала про нього, до того ж дуже напружено думала).

Роланд повернувся до дверей і вийшов, тримаючи в руках половинки брутербота.

11

Спочатку він почув рокіт хвилі, що насувалася, потім — суперечку численних морських птахів на скелях поблизу, і з неймовірним зусиллям сів («ці боягузливі мерзотники вже підбиралися до мене, — подумав він, — і невдовзі б уже почали клювати, їм байдуже, дихаю я чи ні, це ж стерв'ятники, тільки розфарбовані); і тут він зрозумів, що одна половинка брутербота (та, котру він тримав у правій руці) випала на шорсткий сірий пісок, бо він тримав її всією цілою рукою, коли проходив у двері, а тепер тримав — точніше, вже не тримав — рукою, що зазнала скорочення на сорок відсотків.

Він незграбно підняв половинку, затис між великим і безіменним пальцями, струсив з неї пісок, наскільки це було можливо, і відкусив шматок на пробу. А вже за мить жадібно вминав, не зважаючи на піщинки, що рипіли на зубах. Через декілька секунд його увага зосередилася на другій половині. Вистачило її на три укуси.

Невідома стрільцеві риба-днець виявилася надзвичайно смачною. І цього було цілком досить.

12

Ніхто в салоні літака не помітив, як зник сендвіч із тунцем. Ніхто не бачив, як руки Едді Діна вхопили дві половинки так міцно, що в білому хлібі могли лишитися заглиблення від великих пальців.

Жодна душа не бачила, як сендвіч поволі ставав прозорим, а потім зник, залишивши по собі кілька сиротливих крихт.

Десь за двадцять хвилин після того, як це сталося, Джейн Дорнінґ загасила сигарету і пішла до передньої частини салону, нібито для того, щоби дістати книжку зі своєї великої сумки, але насправді збираючись подивитися на пасажира в кріслі ЗА.

Здавалося, він глибоко спав… та сендвіча не було.

«Господи Ісусе, — подумала Джейн. — Він його навіть не з'їв, а заковтнув цілим. А тепер знову спить? Та бути такого не може».

Те, що не давало їй спокою в пасажирі на місці ЗА, містері То-Карі-То-Блакитні, не переставало збуджувати нерви. Щось у ньому насторожувало.

Розділ 3

Контакт і посадка

1

Едді розбудив голос другого пілота, який оголошував, що приблизно за сорок п'ять хвилин вони здійснять посадку в міжнародному аеропорту «Кеннеді», де видимість необмежена, вітер західний, десять миль на годину, температура чудова — сімдесят градусів за Фаренгейтом. Ще пілот додав, що на той випадок, якщо йому більше не трапиться така нагода, він хотів би подякувати всім пасажирам за те, що вони обрали авіарейс компанії «Дельта».

Едді роздивився навколо і побачив, що люди перевіряють свої митні декларації й свідоцтва про громадянство — в принципі, прав водія і кредитної картки з назвою банку Сполучених Штатів при перельоті з Нассау мусило вистачити, але більшість усе одно мали при собі паспорти — і Едді відчув, як у нього всередині починає натягатися сталевий дріт. Він і досі не міг повірити, що заснув, та ще так міцно.

Він підвівся і пішов до вбиральні. Пакети з коксом у нього під пахвами сиділи легко й надійно, так само добре облягаючи контури його тіла, як і в номері готелю, де улесливий американець на ім'я Вільям Вілсон прикріпив їх клейкою стрічкою. Після операції приклеювання чоловік, ім'я якого зробив славетним Едґар По (коли Едді натякнув йому на це, Вілсон лише тупо на нього подивився), дав йому сорочку.

Звичайна собі пістрява сорочка, трохи вилиняла, таку будь-який студент міг би вдягти, повертаючись літаком після коротких канікул перед іспитами… от тільки ця сорочка була спеціально пошита таким чином, аби приховувати потворні горби під пахвами.

— Перед тим, як сідати у літак, перевір усе гарненько, на випадок чого, — сказав Вілсон, — але у Тебе все буде добре.

Едді не знав, буде з ним усе гаразд чи ні, але причина знову скористатися вбиральнею перед тим, як загорілася табличка «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ БЕЗПЕКИ», у нього була. Попри всю спокусу — а більша частина минулої ночі обернулася вже не просто спокусою, а нагальною потребою — він якось примудрився заощадити останні крихти того порошку, що його бліда поганка мав нахабство назвати китайським білим.

Митний огляд після прибуття з Нассау — не те саме, що після рейсу з Гаїті, Кінкона чи Боготи, але все одно там були ті, хто пильно спостерігав. Професіонали. Він мав скористатися будь-яким, навіть мізерним шансом. Якби він міг зайти туди, трохи заспокоївшись, зовсім трішки, то, можливо, це б допомогло йому бути переконливим.

Він вдихнув порошок, спустив паперовий пакетик, у який його було загорнуто, в унітаз і помив руки.

«Авжеж, якщо тобі все вдасться, ти ніколи не дізнаєшся, чи не так?» — подумав він. Так. Не дізнається. І йому буде начхати.

Повертаючись на своє місце, він побачив стюардесу, що принесла йому джин, який він так і не допив. Вона всміхнулася йому. Він відповів посмішкою, сів, пристебнувся, дістав рекламний журнал і почав гортати сторінки, роздивляючись картинки і слова. Ні те, ні те не справило на нього враження. Сталевий дріт все тугіше обвивався довкола його нутрощів, і коли загорілася табличка «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ», він, зробивши два оберти, міцно затягнувся.

Героїн подіяв (на доказ цього Едді захлюпав носом), але, звичайно ж, він цього не відчував.

Що він справді відчув перед посадкою, так це один із тривожних періодів провалу в пам'яті… короткочасних, але, поза сумнівами, реальних.

«Боїнг-727» зробив віраж на протокою Лонг-Айленд і пішов на посадку.

2

Коли чоловік, схожий на хлопчика з коледжу, пішов до вбиральні першого класу, Джейн Дорнінт саме була на кухні бізнес-класу, допомагаючи Пітерові та Анні складати склянки для напоїв, які подавали після обіду.

Він вже повертався на своє місце, коли вона відсунула завісу, що відділяла салони першого і бізнес-класу. Інстинктивно Джейн прискорила кроки, чарівливо посміхаючись йому, змушуючи його підвести очі й посміхнутися у відповідь.

Очі знову були карими.

«Спокійно, спокійно. Він пішов у нужник і зняв їх перед сном, а тепер знову пішов і одягнув. Заради всього святого, Джейні! Яка ж ти дурепа!»

Але ж ні. Дурепою вона не була, хоча в цій ситуації і не могла нічого сказати напевно.

«Він надто блідий.

То й що з того? Тисячі людей так виглядають, і твоя рідна мати теж, відтоді, яку неї великі проблеми з жовчним міхуром».

У нього були дивовижні сині очі. Можливо, не такі гарні, як світло-карі, але такі точно не забудеш. То навіщо йому такі клопоти і витрати?

«Бо він любить колір очей від відомих дизайнерів. Хіба цього не досить?»

Ні.

Незадовго до того, як спалахнув напис «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ» і була проведена перевірка перед посадкою, Джейн зробила те, чого раніше ніколи не робила, — зробила, ні на мить не забуваючи про стару інструкторшу — козир-бабу. Вона налила в термос гарячої кави і накрила його червоним пластмасовим ковпачком, не закриваючи пробкою. Ковпачок прикрутила тільки для годиться, до першого витка різьби.

Сюзі Дуглас робила останнє оголошення перед посадкою, звертаючись до підопічних із проханням погасити сигарети, повідомляючи їм, що вони мусять сховати речі, які дістали раніше, що в аеропорту їх зустріне представник компанії «Дельта», наказуючи їм перевірити і переконатися, що митні декларації і посвідчення громадянина при них, кажучи, що зараз треба зібрати всі чашки, склянки і навушники.

«Дивно, що нам не треба перевіряти, чи вони не обпісялися», — відсторонено подумала Джейн. Вона відчула, як довкола нутрощів, міцно їх стискаючи, обмотується її власний сталевий дріт.

— Займися моїми, — попросила Джейн, коли Сюзі повісила мікрофон.

Сюзі глянула на термос і перевела погляд на обличчя Джейн.

— Джейн? Тобі погано. Ти біла, немов…

— Зі мною все гаразд. Прошу, займися ж моїми. Я поясню, коли ти повернешся. — Джейн ковзнула поглядом по відкидних кріслах біля лівого виходу. — Я хочу поспостерігати.

— Джейн…

— Ну ж бо, займися моїми пасажирами.

— Добре, — відповіла Сюзі. — Гаразд, Джейн. Без проблем.

Джейн Дорнінг сіла у відкидне крісло, що стояло найближче до проходу. Вона тримала термос у руках і не збиралася застібати паси безпеки. Щоб тримати термос під повним контролем, обидві руки мусили бути вільними.

«Сюзі думає, що в мене поїхав дах».

Джейн сподівалася, що саме так воно і є.

«Якщо капітан Макдональд здійснить жорстку посадку, у мене всі руки будуть в пухирях».

І все ж вона ризикне.

Літак знижувався. Чоловік у кріслі ЗА, з очима двох відтінків і блідим обличчям, зненацька нахилився і дістав з-під сидіння дорожню сумку.

«Починається, — подумала Джейн. — Зараз він вийме звідти гранату чи автомат, чи що там у біса в нього є».

Щойно побачивши це, вона збиралася скинути червону кришку з термоса в руках, що трохи тремтіли, і один із друзів Аллаха буде дуже-дуже здивований, коли йому доведеться кататися з обвареним обличчям на підлозі у проході літака авіарейсу 901 компанії «Дельта».

Чоловік у кріслі ЗА розстебнув «блискавку» на сумці.

Джейн приготувалася.

3

Стрілець подумав, що цей чоловік, хай навіть і в'язень, мабуть, краще знається на мистецтві виживання, ніж будь-хто з тих, кого він бачив у повітряному диліжансі. Інші в більшості своїй були гладкими створіннями, та навіть ті, що були схожі на здорових, мали вигляд вразливих і незахищених, обличчя зіпсутих і розбещених дітей, обличчя чоловіків, що стануть на бій (врешті-решт), але перш ніж це зробити, скиглитимуть і рюмсатимуть без угаву; і навіть якщо випустити їхні кишки їм на взуття, то останнім виразом стане не лють чи страждання, а тупе здивування.

В'язень був кращий за них… та все ж недостатньо сильний. Зовсім не сильний.

Жінка-військова. Вона щось бачила. Не знаю що, але вона точно зрозуміла: щось не так. Вона пантрує його не так, як решту пасажирів.

В'язень сів. Подивився на книжку в тонкій обкладинці, яку про себе називав «Жур-гнав», хоча Роланда ні краплі не цікавило ані те, хто такий Жур, ані те, кого він гнав. Стрілець не хотів дивитися на книжку, попри всю дивовижність таких штук. Він хотів бачити жінку у військовій формі. Спокуса вийти вперед і перебрати на себе контроль була дуже сильною, але він переборов її… принаймні, поки що.

В'язень кудись їздив і отримав там порошок. Не той порошок, який він сам вживав, і не той, що так потрібен для лікування хворого стрільця, а той, що за нього люди відвалюють купу грошей, тому що він заборонений законом. Він збирався віддати порошок своєму братові, а той — чоловікові на ім'я Балазар. Оборудку буде завершено, коли Балазар в обмін на нього віддасть їм порошок, який приймають вони, — тобто в разі, якщо в'язень зможе правильно виконати не відомий стрільцеві обряд (у настільки дивному світі, як цей, просто мусить бути багато дивних ритуалів). Називався він «Проходження Митниці».

Але жінка бачить його.

Чи може вона перешкодити йому Пройти Митницю? Роланд подумав, що, мабуть, на це питання можна дати ствердну відповідь. А що тоді? Тюрма. А якщо в'язень потрапить у тюрму, то можливості дістати ліки, потрібні його зараженому тілу, що вже помирало, не буде.

«Він мусить Пройти Митницю, — подумав Роланд. — Мусить. І мусить піти зі своїм братом до того чоловіка, Балазара. Вони так не домовлялися, братові це не сподобається, але він повинен це зробити».

Бо чоловік, що має справу з дурманом, повинен або знати людину, яка лікує хворих, або сам бути такою людиною. Людиною, що може вислухати скаргу, а потім… можливо…

«Він неодмінно мусить Пройти Митницю», — подумав стрілець.

Відповідь була такою геніально простою, до того ж лежала так близько, що він мало не випустив її з поля зору. Авжеж, Пройти Митницю буде важко саме через той порошок, який в'язень збирався провезти. Мабуть, там є якийсь Оракул, до якого звертаються, якщо людина виглядає підозріло. Інакше, здогадався Роланд, церемонія Проходження була б елементарно простою, як перетин кордону дружньої держави у його власному світі. Варто було лише присягнути на вірність монархові тієї держави, та й то суто символічно, — і мандрівника пропускали.

Він мав змогу проносити речі зі світу в'язня до свого власного світу. Доказом цьому став брутербот із рибою-днецем. Він винесе пакети з порошком так само, як забрав брутербот. В'язень Пройде Митницю. А потім Роланд поверне порошок.

А зможеш?

Ох, це питання досить сильно стривожило його, та так, що він навіть забув про воду внизу, на яку дивився… вони перелетіли через щось схоже на неозорий океан і зараз повертали до узбережжя. Вода все наближалася і наближалася. Повітряний диліжанс спускався (Едді лише кинув неуважний погляд, але стрілець був у такому захваті, немов дитина, що вперше бачить снігопад). Він знав одне — забирати речі з цього світу він міг. А от повертати їх… Поки що це була таємниця, яку невдовзі доведеться розкрити.

Стрілець сягнув у кишеню в'язня і зімкнув його пальці на монеті.

А потім вийшов через двері.

4

Він сів, і птахи розлетілися геть. Цього разу вони не наважилися підібратися до нього ближче. Йому було боляче. Тіло знемагало від запаморочення й лихоманки… і все ж невелика порція їжі створила диво й повернула його до життя.

Він подивився на монету, яку цього разу проніс із собою. Схожа на срібну, але червонувата барва по краях свідчила про те, що насправді монета зроблена з якогось менш благородного металу. З одного боку був викарбуваний профіль чоловіка, чиє обличчя мало на собі відбиток шляхетності, хоробрості та впертості. Волосся, вкладене у локони довкола чола і заплетене в кіску на потилиці, також давало привід запідозрити за ним дещицю марнославства. Стрілець перевернув монету і побачив щось настільки разюче, що з його грудей вирвався хриплий крик.

На звороті був орел — емблема, що прикрашала його власний стяг у ті давно минулі часи, коли ще існували королівства та їхні прапори.

Час спливає. Повертайся. Швидко.

Але він затримався ще на мить, розмірковуючи. Думки в цій голові снували повільніше. Розум в'язня був далеко не ясним, принаймні на деякий час — більш виразним, ніж його власний.

Пронести монету туди й назад — це ж тільки половина експерименту, чи не так?

Він витяг із патронташа гільзу патрона і затис її в руці разом з монетою.

І знову зайшов у двері.

5

Монета в'язня була на місці, надійно затиснута в кулані, що був у кишені. Стрільцеві навіть не треба було виходити вперед, щоб перевірити, чи є гільза, — він і так знав, що її немає.

І все одно він на короткий час виступив уперед, бо було дещо, про що мусив дізнатися. Точніше, що повинен був побачити.

Тож він повернувся, наче для того, аби поправити якусь маленьку паперову штуку на спинці крісла (стрілець готовий був заприсягтися усіма богами, що будь-коли існували, — у цьому світі папір був буквально скрізь), і глянув крізь дверний прохід. Він побачив своє тіло, розпластане, як і раніше, але тепер зі свіжої ранки на щоці стікала цівка крові (мабуть, він поранився каменем, коли залишив своє тіло і пішов до дверей).

Патрон, який він тримав разом із монетою, лежав на піску біля дверного порогу.

І все ж потрібну відповідь було отримано. В'язень міг Пройти Митницю. Їхні вартові могли обшукати його з ніг до голови, від дірки в дупі до рота і назад.

Нічого їм не знайти.

Задоволений, стрілець відступив назад, навіть не здогадуючись (принаймні, зараз), що він досі не усвідомлює собі масштабу своєї проблеми.

6

«Боїнг-727» низько і плавно пролетів над солончаковими болотами Лонг-Айленду, залишаючи позаду шлейф відпрацьованого пального. Ось шасі торкнулося землі, і почувся шум та глухий удар.

7

3А — чоловік з очима двох кольорів — випростався, і Джейн побачила (справді побачила) у нього в руках короткоствольний автомат «Узі», а вже потім збагнула, що це всього лише його митна декларація і невеличка барсетка з застібкою-блискавкою, у яких чоловіки часом тримають свої паспорти.

Літак приземлився м'яко, як пір'їна.

Перечекавши, поки минеться судомна хвиля, що пройшла всім тілом, Джейн закрутила червону кришку термоса.

— Можеш назвати мене кретинкою, — тихо мовила вона до Сюзі, застібаючи паси безпеки, хоча потреба в цьому вже відпала. Коли літак заходив на посадку, вона розповіла Сюзі про свої побоювання, щоби та була готова. — І матимеш на це повне право.

— Ні, — відповіла Сюзі. — Ти все зробила правильно.

— Я переборщила з пильнуванням. З мене обід.

— Аякже. І не дивися на нього. Дивися на мене. Посміхайся, Джейні.

Джейн посміхнулася. Кивнула. Подумала: «Що, в ім'я всього святого, зараз відбувається?»

— Ти стежила за його руками, — сказала Сюзі і розсміялася. Джейн теж. — А я помітила, що сталося з його сорочкою, коли він нахилився дістати сумку. У нього там стільки добра, що можна у «Вулворті» цілий галантерейний відділ спорядити. Тільки я сильно сумніваюся, що він везе на собі товар, який можна купити у «Вулворті».

Джейн відкинула голову назад і знову розсміялася, почуваючись маріонеткою.

— І що нам тепер робити? — Сюзі була на п'ять років досвідченіша за неї, і Джейн, котра ще хвилину тому відчувала, що ситуація перебуває під бодай якимось її безрозсудним контролем, тепер тихо раділа тому, що Сюзі поруч.

— Нічого. Розповісти капітанові, коли ми вже будемо на землі. А капітан скаже митникам. Наш приятель стане в чергу, як усі інші, тільки потім його висмикнуть із черги кілька чоловіків і відпровадять до маленької кімнатки. І по-моєму, це буде його перша кімнатка з нескінченної анфілади маленьких кімнаток.

— Господи. — Джейн посміхалася, але відчувала, що її проймає то жар, то холод.

Коли реверси почали зупинятися, вона розстебнула пас безпеки, передала термос Сюзі, потім підвелася і постукала в двері кабіни.

Не терорист, а контрабандист наркотиків. Подякуймо Господові за невеличку милість. І все одно їй було якось не по собі. Справді симпатичний хлопець.

Не так уже щоб дуже, але все ж таки.

8

«Він і досі не бачить, — розлючено подумав стрілець. Його почав охоплювати відчай. — О боги!

Едді нахилився, аби взяти папери, потрібні йому для обряду, а коли підвів очі, то жінка-військова витріщалася на нього — очі широко розплющені, щоки бліді, як паперові штуки на спинках крісел. Срібна трубка з червоною кришкою, яку він спочатку прийняв за якусь флягу, вочевидь була зброєю. Зараз жінка тримала її між грудями. Роланд подумав, що за одну-дві миті вона або кине її, або відкрутить червону кришку і вистрелить у нього.

А потім вона розслабилася і застебнула ремінь, хоча вже пролунав глухий удар, з якого і стрілець, і в'язень зрозуміли, що повітряний диліжанс приземлився. Вона повернулася до іншої військової, біля якої сиділа, і щось сказала. Та друга жінка розсміялася і кивнула, але якщо це щирий сміх, подумав стрілець, тоді він річкова жаба.

Роланд із подивом подумав, як чоловік, чия свідомість стала тимчасовим притулком для стрільцевого власного ка, міг бути таким тупим. Звісно, частково це пояснювалося тим, що він вводив собі в організм… один із різновидів чортового зілля, які існували в цьому світі. Частково, але не повністю. Він був не такий неспостережливий тюхтій, як інші, але з часом, можливо, стане таким.

«Вони саме тому такі, бо живуть у світлі, — зненацька спало на думку стрільцеві. — У тому світлі цивілізації, яке навчали обожнювати понад усе. Вони живуть у світі, який ще не зрушив з місця».

Але якщо в цьому світі люди ставали такими, то Роланд починав замислюватися, а чи не більше йому до вподоби темрява. «То було, коли світ ще не зрушив з місця», — казали люди у його світі тоном, у якому завжди бриніли нотки безнадійного смутку… але, мабуть, той смуток був бездумний, несвідомий.

«Коли я/він нахилився взяти папери, вона подумала, що я/він збираємося дістати зброю. А коли побачила папери, то розслабилася і зробила те саме, що й усі перед тим, як диліжанс опустився на землю. А тепер вони з подругою перемовляються і сміються, але з їхніми обличчями — особливо з її обличчям, тієї жінки з металевою трубкою — щось не так. Так, вони розмовляють, але тільки вдають, що сміються… а все тому, що розмовляють вони про мене/нього».

Повітряний диліжанс тепер рухався уздовж довгої забетонованої дороги, яких тут було безліч. Стрілець переважно дивився на жінок, але кутиком ока помічав на інших дорогах інші повітряні диліжанси. Деякі з них їхали повільно, незграбно, інші ж, готуючись стрибнути в повітря, мчали з неймовірною швидкістю, зовсім не як диліжанси, а як снаряди, випущені з гармат. І попри всю безнадійність ситуації, у якій він опинився, частково стрілець жадав вийти вперед і повернути голову, щоби на власні очі побачити, як ці махіни злітають у небо. Вони були витвором людських рук, але так само фантастичним, як і казки про Великого Крилача, що, подейкували, жив колись у далекому-далекому (і, мабуть, міфічному) королівстві Ґарлен. Але ці диліжанси були навіть казковіші саме тому, що їх зробила людина.

Жінка, що принесла йому брутербот, розстебнула ремінь (не минуло й хвилини відтоді, як вона його застебнула) і попрямувала до якихось маленьких дверцят. «Там сидить візник», — подумав стрілець. Але коли двері відчинилася і вона ступила через поріг, він збагнув, що диліжансом правлять не один, а троє візників, і навіть того побіжного погляду, на який вистачило часу, було досить, аби зрозуміти, чому всередині був мільйон циферблатів і важелів та блимало безліч вогників.

В'язень дивився на все це, але нічого не бачив. Корт би на таке спочатку презирливо скривився в усмішці, а потім добряче гепнув би його головою об найближчу стіну. Свідомість в'язня була всуціль зайнята тим, аби забрати сумку з-під сидіння й куртку з багажної полиці… і пройти жахливе випробування, яке чекало на нього попереду.

В'язень не бачив нічого, стрілець — усе.

Жінка вирішила, що він злодій чи божевільний. Він — або, мабуть, це був я, так, дуже на те схоже — повівся якось не так, і це змусило її запідозрити негаразди. Вона змінила свою думку, але потім та, інша жінка переконала її в слушності підозр…от тільки тепер, по-моєму, вони знають, у чому справді проблема. Знають, що він збирається осквернити обряд.

А потім його наче громовиця вдарила: ось у чім штука. По-перше, суть була не в тому, аби пронести мішки до його світу так само, як він це зробив з монетою. Монета ж не була приклеєна до тіла в'язня клейкою стрічкою, яку він обмотав довкола торсу, щоби пакети міцно прилягали до шкіри. Та й клейка стрічка — це ще не все. В'язень не помітив тимчасового зникнення однієї монети — їх у нього було повно. Але якщо він збагне, що те, заради чого він ризикує життям, зненацька зникло, він неодмінно запанікує… і що тоді?

Більш ніж імовірно, що в'язень почне поводитися настільки нерозумно, що його піймають на оскверненні обряду й одразу запроторять у темницю. Наслідки ж будуть сумними. Якщо пакети з порошком у нього під пахвами просто щезнуть, то він може вирішити, що з'їхав з глузду.

Повітряний диліжанс, рухаючись по землі тяжко, наче неповороткий віл, з натугою повернув ліворуч. Стрілець зрозумів, що роздумувати далі — неприпустима розкіш, бо час спливав. Тепер йому потрібно було не просто виступити вперед — він мусив вступити в контакт із Едді Діном.

Негайно.

9

Едді поклав митну декларацію і паспорт у нагрудну кишеню. Сталевий дріт тепер невпинно обмотувався довкола його нутрощів, вганяючись дедалі сильніше й сильніше, від чого нерви шарпало й лихоманило. І тут у нього в голові пролунав голос. Не думка — голос.

Слухай сюди, хлопче. Уважно слухай. І якщо хочеш лишитися в безпеці, то зроби так, щоб ці жінки-військові не прочитали на твоєму обличчі думок, які зродять у них подальші підозри. Бачить Бог, вони й так вже занадто недовірливі.

Спершу Едді подумав, що в нього на голові ще й досі навушники авіакомпанії, через які він чує якусь недолугу розмову з кабіни пілотів. Але навушники забрали п'ять хвилин тому. Другою думкою було те, що за спиною хтось стоїть і розмовляє. Він ледь не вивернув шию ліворуч, але то було безглуздо. Подобалося йому це чи ні, але істина полягала в тому, що голос ішов зсередини голови.

Можливо, пломби у нього в зубах працювали як радіоприймач для довгих, коротких чи надвисокочастотних хвиль. Колись він про таке чув…

Ану вирівняй спину, шмаркачу! Вони й так тебе підозрюють. Бракувало ще, аби ти сильно нагадував навісного!

Едді миттю сів рівно, наче його добряче огріли ззаду. Той голос — він не належав Генрі, але дуже сильно його нагадував. Таким він був у пору їхнього дитинства, коли вони гасали районом, Генрі на вісім років старший, середульша сестра (тепер тільки тьмяний спогад — Селіну збила на смерть машина, коли Едді було два роки, а Генрі — десять). Той скрипучий командний голос лунав щоразу, коли Генрі бачив, що Едді робить щось не так і може врізати дуба дочасно… як це сталося з Селіною.

Що, в дідька лисого, тут відбувається?

«Ти не чуєш голосів людей, яких тут немає, — відповів голос у голові. Ні, то був не голос Генрі — доросліший, сухіший… гучніший. Але подібний до голосу Генрі… і такий, що йому годі було не повірити. — Це по-перше. І ти не божеволієш. Я СПРАВДІ інша людина».

Невже це телепатія?

Едді підсвідомо розумів, що його обличчя геть нічого не виражає. І подумав, що, зважаючи на обставини, за це його могли б номінувати на «Оскара» як найкращого актора року. Він визирнув у ілюмінатор і побачив, що літак під'їздить до сектора «Дельти» в міжнародному аеропорту «Кеннеді».

Я не знаю цього слова. Але я точно знаю, що цим жінкам-військовим відомо, що ти везеш…

Настала пауза. З'явилося відчуття — несказанно дивне, — що в його мозку порпаються примарні пальці, так, наче він живий картковий каталог.

…героїн чи кокаїн. Що саме — сказати не можу. Хоча ні, мабуть, це кокаїн, бо ти везеш те, що не вживаєш, аби купити те, що вживаєш.

— Які жінки-військові? — тихо пробурмотів Едді. Він не усвідомлював, що розмовляє вголос. — Що ти, в біса, верзе…

Знову це відчуття, що йому дали ляпаса… таке реальне, що він відчув, як задзвеніло у вухах.

Стули писок, ти, клятий недоноску!

Гаразд, гаразд. Господи!

1 знову те відчуття, що в голові нишпорять пальці.

Військові стюардеси, відповів чужий голос. Розумієш тепер? У мене нема часу, аби детально вивчати кожну твою думку, в'язню!

— Як ти… — почав Едді й миттю стулив рота. Як ти мене назвав?

Байдуже. Просто слухай. Часу дуже, дуже мало. Їм все відомо. Військові стюардеси знають, що у тебе цей кокаїн.

Але звідки? Це ж просто смішно!

Мені не відомо, звідки ця обізнаність, і це не має значення. Одна з них попередила візників. А візники розкажуть жерцям, що проводять цю церемонію, це Проходження Митниці…

Голос шварґотів таємничою мовою, а слова були такими незвичними, майже принадними… але їх зміст дійшов до нього чітко і ясно. І хоча обличчя лишалося незворушним, Едді боляче стиснув зуби і тихо, роздратовано присвиснув.

Голос казав, що гру закінчено. Він ще навіть з літака не зійшов, а гра вже закінчилася.

Але це було не насправді. Нічого такого не могло відбуватися наяву. Просто його уява в останню хвилину викинула коника і пішла витанцьовувати параноїдальну джигу, от і все. Він не зважатиме на це. Просто викине цю думку з голови, і все минеться…

Ти НЕ знехтуєш, бо інакше тобі доведеться сісти за грати, а я сконаю! — проревів голос.

«Та хто ти такий, заради всього святого?» — мимоволі перелякано спитав Едді й почув, як хтось (чи щось) у його голові глибоко й палко зітхнув з полегшенням.

10

«Він повірив, — подумав стрілець. — Дякую вам, о всемогутні боги, він повірив!»

11

Літак зупинився. Табло «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСИ» згасло. М'яко стукнувся об борт трап, який підкотили.

Вони прибули.

12

Є місце, де ти можеш залишити його, поки здійснюється Проходження Митниці, сказав голос. Безпечне місце. Потім, коли ти здійсниш обряд, то зможеш забрати його знову і віднести цьому чоловікові, Балазару.

Люди вже вставали зі своїх крісел, діставали речі з багажних полиць і намагалися придумати, куди б подіти пальта, які, згідно з оголошенням пілота, можна не одягати, бо надворі занадто тепло.

Візьми свою сумку. Куртку. А потім знову йди до вбиральні.

Вби…

Ох. Туалету. Голова.

Якщо еони вважають, що у мене наркота, то вирішать, що я намагаюся спустити її в унітаз.

Та Едді розумів, що це не має значення. Двері ніхто не ламатиме, бо це може налякати пасажирів. І їм відомо, що нікому не вдасться спустити два фунти кокаїну в унітаз літака, не залишивши жодних слідів. А раптом голос казав правду… про те, що є безпечне місце? Але як таке може бути?

Не думай про це, чорти б тебе забрали! ЙДИ!

І Едді пішов. Бо нарешті збагнув усю серйозність ситуації. Він не бачив того, що було відкрито поглядові Роланда, котрий упродовж багатьох років вправлявся у спостережливості (і вправи ці були мішаниною тортур і вправності), але розгледів обличчя стюардес — справжні обличчя за масками посмішок, — що допомагали пасажирам, передаючи сумки й коробки зі стінної шафи для зберігання багажу. Він бачив, що вони поквапливо блимали на нього, знову і знову.

Він узяв сумку і куртку. Двері, що вели до трапу, вже були відчинені, й люди помалу просувалися проходом. Двері в кабіну пілотів були відчинені, і в отворі стояв Капітан. Він теж посміхався… а ще дивився на пасажирів першого класу, які досі збирали свої речі, помітив його — ні, знайшов його, — а потім знову відвів погляд, кивнув комусь, скуйовдив волосся якомусь малому.

Зараз йому було холодно. Не через ламку, просто холодно. І холодно йому стало зовсім не від голосу в голові. Холодно — часом це буває добре. Просто треба слідкувати за тим, аби не замерзнути.

Едді рушив уперед, дійшов до місця, де можна було повернути ліворуч і вийти до трапу… а потім раптом затулив рота долонею.

— Мені недобре, — пробурмотів він. — Вибачте. — Він причинив двері кабіни, що трохи перекривали прохід до переднього відсіку першого класу, і відчинив двері туалету праворуч.

— Боюся, вам слід вийти з літака, — різко мовив пілот, коли Едді відчинив двері. — Зараз…

— Здається, мене зараз знудить, і не хотілося б, щоби блювотиння потрапило на ваші черевики. Або на мої, — сказав Едді.

Секундою пізніше він був уже в туалеті, за замкненими дверима. Капітан щось говорив. Едді не міг розібрати слів, та й не хотів. Важливим було те, що він просто говорив, а не кричав, він був правий, ніхто б не зчинив бучу, поки двісті п'ятдесят пасажирів чекають своєї черги зійти з літака через одні-єдині двері в передньому відсіку. Він був усередині, тимчасово в безпеці… але який у цьому сенс?

«Якщо ти там, — подумав він, — то роби щось, і швидше, хай там хто ти є».

Якусь жахливу секунду-дві не було взагалі нічого. Мить була короткою, але в уяві Едді Діна вона розтяглася до вічності, ніби та турецька іриска, що їх Генрі часом купував йому влітку, коли вони були ще дітьми. Якщо малий Едді поводився погано, Генрі лупцював його до нестями, а якщо ж добре, то Генрі купував турецьку іриску. Таким чином Генрі справлявся зі своїми обов'язками, яких на час літніх канікул більшало.

Боже, о Боже, мені це все приверзлося, о Ісусе, яким же я був ідіотом…

«Приготуйся, — сказав грізний голос. — Я не можу зробити це самотужки. ВИЙТИ ВПЕРЕД я можу, а от змусити тебе П РОЙТИ — ні. Ти мусиш зробити це разом зі мною. Повернися».

Зненацька Едді почав бачити двома парами очей, відчувати двома нервовими системами (не всі нерви тієї, іншої людини були задіяні, якісь частини тіла були втрачені, зовсім недавно, вони ще кричали не своїм голосом), відчувати десятьма чуттями, думати двома розумами. Кров пульсувала у двох серцях.

Він повернувся. У стіні туалету була діра, схожа на дверний отвір. Крізь неї він побачив понуре непривабливе узбережжя і хвилі кольору старих спортивних шкарпеток, що накочували на нього.

Чув шум прибою.

Відчував запах солі, гіркий; наче сльози в носі.

Проходь.

Хтось грюкав у двері туалету і наказував йому негайно вийти з туалету і літака.

Проходь, хай тобі чорт!

Стогнучи, Едді зробив крок до дверей… перечепився через поріг… і опинився в іншому світі.

13

Він повільно звівся на ноги, розуміючи, що порізав праву долоню об край мушлі. Тупо глянув на струмок крові, який перетинав лінію життя, а потім побачив іншого чоловіка, що повільно спинався на ноги праворуч від нього.

Едді подався назад, відчуття дезорієнтації й примарна мішанина в голові поступилися місцем сильному страху: цей чоловік був мертвий, але не знав про це. Обличчя виснажене, шкіра натягнута на вилицях, наче ганчір'я — на тонких металевих кутиках, так сильно, що будь-якої миті може порватися. Шкіра чоловіка була мертвотно-блідою, тільки лихоманкові червоні плями виднілися на вилицях і на шиї нижче лінії щелепи з обох боків, а між очей було кружальце, що нагадувало спробу дитини відтворити кастовий символ індусів.

Але його очі — сині, з рішучим поглядом, не божевільні — були живими і сповненими невситимої жаги життя. На ньому було темне вбрання з якоїсь домотканої матерії. Сорочка з закатаними рукавами колись була чорною, а тепер вигоріла мало не до сірого кольору. Штани нагадували джинси. Стегна опоясували патронташі, але майже всі гнізда для патронів були порожні. У кобурах були револьвери — на вигляд сорок п'ятого калібру, — але неймовірно древньої моделі. Гладеньке дерево рукояток неначе сяяло якимось внутрішнім світлом.

Едді не знав, що збирається щось сказати — взагалі розтуляти рота, — проте почув власні слова.

— Ти привид?

— Поки що ні, — прохрипів чоловік із револьверами. — Чортове зілля. Кокаїн. Чи як ти його там називаєш. Знімай сорочку.

— Твої руки… — Едді їх побачив.

Руки чоловіка, що виглядав як екстравагантний стрілець із вестерна якогось макаронника, були всуціль помережані зловісними яскраво-червоними смугами. Едді дуже добре знав, про що свідчать такі смуги. Зараження крові. Вони свідчили про те, що диявол не просто дихає тобі в дупу. Він уже пробирається трубами, що ведуть до твого насосу.

— Забудь про мої трикляті руки! — наказало мертвотно-бліде привиддя. — Знімай сорочку і позбався його!

Він чув шум хвиль, тоскне завивання вітровію, що не знав перепон. Бачив цього божевільного помираючого чоловіка і більше нічого, одна безвихідь; і все ж за спиною розрізняв слабкий гомін голосів пасажирів, що виходили з літака, і безупинне приглушене грюкання в двері.

— Містере Дін! — «Той голос, — подумав він, — іде з іншого світу». Насправді він у цьому не сумнівався, а просто намагався вдовбати це собі в голову так само, як вбивають гвіздок у товсту дошку червоного дерева. — Вам уже час…

— Кинь усе тут, пізніше забереш, — прохрипів стрілець. — О боги, невже ти не розумієш, що мені доводиться говорити? А це боляче! І часу зовсім немає, кретине!

Деяких людей Едді міг би вбити за таке звертання… але щось йому підказувало, що вбити цього чоловіка буде нелегко, хоча його зовнішній вигляд промовисто свідчив, що смерть пішла б йому на користь.

І все ж він відчув, що ці сині очі не брешуть. Всі питання розчинялися в їхньому божевільному блиску.

Едді почав розстібати сорочку. Його першим поривом було просто зірвати її, як це робив Кларк Кент, коли Лоїс Лейн була прив'язана до залізничної колії чи чогось подібного, але в реальному житті це не годилося. Рано чи пізно доведеться пояснювати, куди поділися ґудзики. Тож він проштовхував їх у петлі під безперервний акомпанемент грюкання в двері за спиною.

Він висмикнув сорочку з джинсів, стягнув її й кинув на пісок. Груди під сорочкою були навхрест обв'язані клейкою стрічкою. Едді виглядав як людина, що вже майже одужала після перелому багатьох ребер.

Зиркнувши через плече, він побачив відчинені двері… коли хтось (мабуть, той, що помирав) прочинив їх — нижній одвірок накреслив на сірому піску віяло. Крізь отвір виднівся туалет першого класу, раковина, дзеркало… а в ньому — відображення його обличчя, обличчя людини у відчаї. Чорне волосся розсипалося на лобі й лізло в карі очі. На задньому плані він побачив стрільця, узбережжя і птахів, що, ширяючи в повітрі, верещали й сварилися через бозна-що.

Він провів рукою по стрічці, не знаючи, з чого почати, як знайти кінець, і його охопило приголомшливе відчуття безнадії. Мабуть, так почувається олень чи кролик, що добіг до середини сільської дороги й повернув голову тільки для того, аби йому в очі вдарило світло фар, що стрімко наближалися.

Вільям Вілсон, чоловік, ім'я якого прославив Едґар По, щоб прикріпити цю стрічку, морочився двадцять хвилин. Двері туалету першого класу зламають хвилин за п'ять, максимум за сім.

— Я не можу зняти з себе це лайно, — повідомив він чоловікові, що, похитуючись, стояв перед ним. — Не знаю, хто ти такий і де я, але кажу тобі прямо — тут надто багато стрічки й замало часу.

14

Коли капітан Макдональд, непокоячись через мовчанку пасажира ЗА, почав грюкати у двері, то Дір, другий пілот, порадив йому не робити цього.

— Та куди він подінеться? — спитав Дір. — Що вдіє? Змиє себе в унітаз? Він занадто великий і не пролізе.

— Але якщо він везе… — почав Макдональд.

— Якщо й везе, то завантажений він по повній, тому позбутися наркотиків так просто не зможе, — відповів Дір, який і сам не раз та навіть не два нюхав кокаїн.

— Відключіть воду, — різко скомандував Макдональд.

— Вже, — коротко відзвітував штурман (котрий теж за нагоди любив нюхнути). — Але гадаю, це не має значення. Можна розчинити у воді все, що змивається у збірні баки, але зробити так, щоб їхній вміст випарувався, неможливо. — Вони скупчилися біля дверей туалету, над якими, немовби насміхаючись, горіла табличка «ЗАЙНЯТО», і неголосно перемовлялися. — Хлопці з УБН[7] спустять воду, візьмуть зразок — і чувак спалився.

— Він завжди може відбрехатися, буцімто хтось перед ним зайшов у туалет і спустив наркотики в унітаз, — відповів Макдональд. Роздратування в його голосі наростало. Він не хотів це обговорювати — йому потрібно було щось робити, хай навіть він чітко усвідомлював, що пасажири досі тягнуться вервечкою з літака, і багато хто з них з неприхованою цікавістю поглядає на екіпаж літака і стюардес, що скупчилися біля дверей туалету. Екіпаж, зі свого боку, чітко усвідомлював, що занадто відверті дії можуть спровокувати пробудження бабая-терориста, який нині міцно засів у підсвідомості кожного пасажира літаків. Макдональд знав, що правда на боці штурмана і бортінженера, розумів, що наркотики, швидше за все, у пластикових пакетах, на яких лишилися відбитки пальців того козла. І все одно в голові, не замовкаючи ні на мить, лунав сигнал тривоги. Щось було не так. Щось всередині нього волало «Шахрай! Шахрай!», наче цей хлопець з місця ЗА був аферистом з річкового судна, який заховав у рукаві купу тузів і готовий їх усі викласти.

— Він не робив спроб злити воду, — сказала Сюзі Дуглас. — Навіть кранів у раковині не відкривав. Якби відкривав, ми б почули шум повітря. Я щось чула, але…

— Іди, — обірвав Макдональд і різко перевів погляд на Джейн Дорнінґ. — Ти теж. Ми самі впораємося.

Густо почервонівши, Джейн відвернулася, готова піти геть. А Сюзі тихо сказала:

— Джейн його вирахувала, а я побачила у нього під пахвами горби. Гадаю, ми залишимося тут, капітане Макдональд. Якщо ви захочете оголосити нам догану за порушення субординації, що ж, воля ваша. Але запам'ятайте: ви можете облажатися і зіпсувати УБН чималу оборудку.

Їхні погляди схрестилися, метаючи блискавки.

— Ми з вами відлітали сімдесят чи вісімдесят рейсів, Мак. Я хочу бути вашим другом, — сказала Сюзі.

Макдональд дивився на неї ще якусь мить, а потім кивнув.

— Гаразд, можете залишитися. Але відступіть на крок назад до кабіни, обидві.

Він зіп'явся навшпиньки, подивився назад і побачив, що кінець черги щойно перемістився з туристичного до бізнес-класу. Лишилося дві, можливо, три хвилини.

Він повернувся до представника компанії «Дельта», який стояв біля люка і пильно до них придивлявся. Мабуть, він відчув, що щось коїться, бо дістав рацію з чохла і тримав її напоготові.

— Скажи йому, щоби прислали сюди митників, — тихо звелів Макдональд, звертаючись до штурмана. — Трьох чи чотирьох. Озброєних. Негайно.

Штурман пропхався крізь чергу пасажирів, з легкою посмішкою роздаючи направо і наліво вибачення, і тихо перемовився з представником. Той підняв рацію і так само тихо щось у неї сказав.

Макдональд (котрий за все своє життя не вводив у свою систему нічого міцнішого за аспірин, та й той лише зрідка) повернувся до Діра. Його губи стислися в тонку білу смужку, що нагадувала шрам.

— Щойно останній пасажир залишить літак, ми зламаємо двері цього лайноприймача, — сказав він. — І мені начхати, будуть тут митники чи ні. Ясно?

— Так точно, — відповів Дір і поглянув на хвіст черги, який поволі просувався в салон першого класу.

15

— Дістань мого ножа, — звелів стрілець. — Він у мене в кошелі.

Жестом він показав на сумку з потрісканої шкіри, що лежала тут же, на піску. Зовні це було більше схоже на великий рюкзак, ніж на кошіль. Такі сумки, вирушаючи у мандри Аппалачською стежиною, брали з собою гіппі. Вони брели й балділи від природи (а час від часу, може, й від сигаретки). Тільки ця сумка була схожа на життєво необхідну річ, а не просто на атрибут іміджу якогось телепня, річ, що витримала безліч років непростих — а може, навіть відчайдушних — мандрів.

Показав жестом, але не пальцем. Цього він зробити не міг. Едді здогадався, чому права рука чоловіка була обв'язана брудною ганчіркою: на ній бракувало кількох пальців.

— Візьми, — наказав він. — Розріж стрічку. Постарайся не поранитися. Це просто. Будь обережний, але дій швидко. У нас майже не залишилося часу.

— Знаю, — відповів Едді й став навколішки на пісок. Все це відбувалося не насправді. В цьому заковика, в цьому відповідь. Як сказав би Генрі Дін, великий мудрець і видатний наркаш, люлі-люлі, клац та шасть, глузд втрачаєш — ну й напасть, дах твій зносить — не біда, бо життя — дурна вигадка, не турбуйся цим і крапка, зараз вмажемось гарненько, і настане кайф швиденько.

Нічого цього не було насправді, все це просто якийсь надзвичайно яскравий глюк, тож краще не смикатися і сприймати все як є.

Яскравішого глюка годі було й сподіватися. Він потягнувся до «блискавки» (а може, до липучки) на чоловіковому кошелі й раптом побачив, що сумка зашнурована хрест-навхрест ремінцями з сиром'ятної шкіри. Деякі з них були порвані та дбайливо зав'язані, а вузлики були такими маленькими, що легко проходили в петельки, ущільнені кільцями.

Едді потягнув за ремінець, розкрив сумку і знайшов ніж під трохи вологим пакунком, у якому були кулі, обгорнуті шматком сорочки. Один погляд на рукоятку — і Едді від захвату затамував подих… вона була з чистого срібла, сіро-білого кольору, оздоблена складним різьбленим візерунком, що, мов магніт, притягував до себе погляд…

Вухо пронизав нестерпний біль. Він проревів у голові, й очі миттєво заступив червоний туман. Едді незграбно перечепився через відкритий кошіль, впав на пісок і, підвівши погляд, побачив блідого чоловіка в обрізаних чоботах. То був не глюк. Сині очі, що гнівно виблискували на обличчі людини, яка стояла на порозі смерті, були реальнішими за саму дійсність.

— Помилуєшся пізніше, в'язню, — сказав стрілець. — А зараз просто користуйся.

Едді відчував, що його вухо пульсує болем і розпухає.

— Чому ти мене так називаєш?

— Ріж стрічку, — суворо сказав стрілець. — Якщо вони вдеруться до он тієї вбиральні, поки ти ще тут, то, як мені здається, ти залишишся тут на дуже довгий час. А невдовзі за єдину компанію тобі правитиме труп.

Едді витяг ножа з піхов. Не просто старовинний — стародавній. Прадідівський. Лезо, заточене так майстерно, що його майже не було видно, здавалося вічністю, відлитою в металі.

— На вигляд гострий, — невпевнено промовив Едді.

16

Група останніх пасажирів виходила на трап. Одна з них — жінка років сімдесяти з надзвичайно розгубленим виглядом (притаманним хіба що тим дуже вже немолодим людям, хто літав уперше чи погано володіє англійською) зупинилася і показала Джейн свої квитки.

— Як мені знайти свій літак на Монреаль? — спитала вона. — А мій багаж? Мені проходити митницю тут чи там?

— На верхній площадці трапа вас зустріне представник компанії, який залюбки відповість на всі ваші питання, мем, — сказала Джейн.

— А чому ви не можете надати мені потрібну інформацію? — обурилася стара. — На трапі досі повно люду.

— Проходьте, пані, не затримуйтеся, — втрутився капітан Макдональд. — У нас проблема.

— Ну що ж, тоді вибачте, що я й досі жива, — роздратовано озвалася жінка. — Мабуть, я просто впала з катафалка!

І продефілювала повз них, задравши носа, наче собака, що чує пожежу ще на віддалі, затиснувши в одній руці велику сумку, а у другій — течку з квитками (з неї стирчало стільки корінців посадкових талонів, що складалося враження, буцімто дама облетіла всю земну кулю, пересідаючи з одного літака на інший у кожному аеропорту, де зупинялася).

— Від нас щойно пішла жінка, яка, мабуть, більше ніколи не літатиме лайнерами компанії «Дельта», — пробурмотіла Сюзі.

— А мені до дупи, хай хоч у Супермена в штанах літає, — відповів Макдональд. — Вона остання?

Метнувшись повз них, Джейн глянула на ряди крісел бізнес-класу, потім зазирнула в головний салон. Там було порожньо.

Повернувшись, вона доповіла, що літак порожній.

Макдональд глянув на трап і побачив двох одягнених у форми митників, що пробивалися крізь натовп, вибачаючись, але не завдаючи собі клопоту озиратися на людей, яких вони розкидали. Останньою з них була старенька. Вона впустила свою течку з квитками, папірці розлетілися навсібіч, і жінка, лементуючи, ніби розлючена ворона, кинулася їх збирати.

— Гаразд, — сказав Макдональд, — хлопці, зупиніться он там.

— Ми офіцери федеральної митної служби, сер…

— Так, це я вас викликав, і я радий, що ви прийшли так швидко. А зараз просто стійте там, бо це мій літак і хлопець у туалеті — мій підопічний. Як тільки він вийде з літака і ступить на трап, він стане вашим підопічним і ви зможете робити з ним усе, що забажаєте. Він кивнув Дірові.

— Я збираюся дати цьому гівнюку ще один шанс, а після цього ми виламаємо двері.

— Я не проти, — відповів Дір.

Макдональд грюкнув у двері туалету нижньою частиною долоні й закричав на все горло:

— Виходь, друже! Більше я не проситиму!

Відповіді не було.

— Хай буде так, — сказав Макдональд. — Починаємо.

17

До вух Едді донісся ледь розбірливий голос старої жінки: «Ну що ж, вибачте, що я й досі жива. Мабуть, я просто впала з катафалка!»

Він зняв уже половину клейкої стрічки. Коли стара заговорила, його рука трохи смикнулася і животом потік струмок крові.

— Бля, — сказав Едді.

— Зараз нічого не вдієш, — пролунав хрипкий голос стрільця. — Закінчуй почате. Чи тебе нудить від вигляду крові?

— Тільки від своєї власної, — відповів Едді. Стрічка починалася якраз над животом. Що вище він зрізав, то гірше йому було видно. Знявши ще дюймів зо три, він знову мало не порізався, і тут пролунав голос Макдональда, який говорив митникам: «Гаразд, хлопці, зупиніться он там».

— Якщо я закінчуватиму, то розпанахаю собі шкіру. Спробуй ти, — сказав Едді. — Я не бачу, що роблю. Кляте підборіддя заважає.

Стрілець узяв ножа лівою рукою. Вона тремтіла. Дивлячись на лезо, заточене до вбивчої гостроти, що так сильно трусилося, Едді рознервувався не на жарт.

— Мабуть, краще я сам…

— Зажди.

Стрілець невідривно дивився на свою ліву руку. Не те щоб Едді не вірив у телепатію, але й віри у неї в нього ніколи не було. Проте зараз він щось відчував, щось настільки ж реальне, як розжарене повітря з печі. За кілька секунд він збагнув, що то було: то згромаджувалася воля цього дивного чоловіка.

Як, у біса, він може помирати, якщо я відчуваю його нездоланну силу?

Рука поволі переставала тремтіти. Невдовзі вона вже ледве посіпувалася. Не минуло й десяти секунд, як вона стала непорушною, мов скеля.

— Готово, — сказав стрілець. Він виступив уперед, підняв ніж, і Едді відчув, що від нього йде інша енергія — вбивча лихоманка.

— Ти шульга? — спитав Едді.

— Ні, — відповів стрілець.

— Господи, — тільки й спромігся сказати Едді. Він вирішив, що краще заплющити очі. Почувся шорсткий шерех стрічки, яку віддирали.

— Ось так, — сказав стрілець, відступаючи назад. — А тепер тягни якомога далі. Я займуся спиною.

У двері туалету перестали тихенько стукати. Тепер у них гепали кулаком. «Пасажири повиходили, — подумав Едді. — Капець ввічливості. От чорт».

— Виходь, друже! Більше я не проситиму!

— Відривай! — прогарчав стрілець.

Едді обома руками вхопився за щільний кінець стрічки і смикнув з усієї сили. Тіло пронизав пекельний біль. «Кінчай скиглити, — подумав він. — Все могло бути значно гірше. Якби в тебе були волохаті, як у Генрі, груди».

Опустивши погляд, він побачив червону смугу запаленої шкіри, дюймів сім завширшки, що перетинала грудну клітину. Прямо над сонячним сплетінням було те місце, де він поранився. Крізь ранку сочилася кров і червоним струмком стікала до пупка. Пакети з наркотиком під пахвами тепер звисали, як погано прикріплені сідельні сумки.

— Хай буде так, — промовив до когось притлумлений голос за дверима туалету. — Почина…

Решта фрази потонула в несподіваному нападі нестерпного болю, що пронизав його спину, коли стрілець безцеремонно відірвав залишки липкого пояса.

І Едді прикусив губу, аби не закричати.

— Одягни сорочку, — сказав стрілець. Його обличчя, яке Едді вважав настільки блідим, наскільки це можливо у живої людини, тепер набуло відтінку застарілого попелу. Потримавши стрічку (тепер вона заплелася в безглуздий жмут, а великі пакети з білим порошком нагадували дивовижні кокони) в лівій руці, стрілець викинув її геть. Едді побачив, як крізь саморобний бинт на його правій руці просочується свіжа кров. — Зроби це швидко.

Почувся стукіт: але зовсім не схожий на стукіт для отримання дозволу зайти всередину. Едді підвів очі саме тоді, коли двері туалету здригнулися, а світло блимнуло. Хтось із того боку намагався виламати двері і вдертися всередину.

Пальцями, що зненацька стали здаватися надто великими і неслухняними, він підняв сорочку. Лівий рукав був навиворіт. Едді спробував проштовхнути його крізь пройму назад, але рука застрягла, і він так сильно смикнув її, що рукав знову вивернувся назовні.

Бах — двері туалету знову здригнулися.

— На бога, чому ти такий неповороткий? — простогнав стрілець і кулаком проштовхнув лівий рукав сорочки Едді. Коли він витягнув руку, Едді вхопив манжету. Зараз стрілець тримав для нього сорочку, наче дворецький для господаря. Едді вдягнувся і намацав найнижчий ґудзик.

— Ще не час! — гаркнув стрілець і відірвав черговий шмат від власної сорочки, що стрімко зменшувалася в розмірах. — Витри пузо!

Едді зробив усе, що було в його силах. Те місце, де ніж продірявив шкіру, досі сочилося кров'ю. Так, лезо було гострим. Гострющим.

Він жбурнув скривавлений шматок стрільцевої сорочки на пісок і застібнув ґудзики.

Бах. Цього разу двері не просто здригнулися, а прогнулися. Крізь двері на узбережжі Едді бачив, як з підставки біля раковини на його сумку впала пляшечка рідкого мила.

Едді зібрався заправити сорочку (застебнуту на всі ґудзики і, як це не дивно, застебнуту правильно) в брюки, але раптом йому сяйнула в голову краща ідея. І він розстебнув ремінь.

— На це нема часу! — Стрілець зрозумів, що намагається крикнути, але не може. — Ті двері витримають тільки один удар!

— Я знаю, що роблю, — сказав Едді, сподіваючись, що так воно і є, і переступив поріг дверей між світами, розстібаючи джинси і ширіньку.

За одну мить по тому — мить відчаю і безнадії, стрілець пішов слідом. І тіло, сповнене фізичного болю, наступної секунди перетворилося на спокійне ка в свідомості Едді.

18

— Ще раз, — рішуче сказав Макдональд, і Дір кивнув. Тепер, коли всі пасажири зійшли з трапа і він від'їхав від літака, митники витягли зброю.

— Нумо ж!

Двоє чоловіків рвонули вперед і разом навалилися на двері. Вони розчахнулися, уламок на мить затримався в замку, а потім упав на підлогу.

І перед їхніми очима виникла така картина: містер ЗА зі штаньми, опущеними до колін, краї линялої пістрявої сорочки ледве прикривають член. «Схоже, ми справді піймали його на гарячому, — втомлено подумав капітан Макдональд. — Єдина проблема в тому, що це гаряче, наскільки мені відомо, — цілком у рамках закону». Зненацька він відчув тупий біль у плечі, в тому місці, яким він бив у двері — скільки? три рази? чотири?

— Що, в дідька, ви там робите, містере? — гаркнув він уголос.

— Взагалі-то я срав, — відповів пасажир 3А. — Але якщо вам, хлопці, дуже припекло, то я можу підтертися в терміналі…

— І, мабуть, зовсім нас не чув, так, розумнику?

— До дверей не зміг дотягтися. — 3А виставив уперед руку, щоб продемонструвати, і хоча двері зараз криво звисали з петлі, спираючись на стінку праворуч, Макдональд зрозумів, про що йдеться. — Звісно, я міг би і встати, але в мене, типу, була безвихідна ситуація і руки зайняті. Ну, не те щоб вони були зовсім зайняті, якщо ви розумієте, до чого я веду. Я б і не хотів, щоб вони були зайняті. Ви слідкуєте за моєю думкою? — ЗА посміхався переможною, трохи дурнуватою посмішкою, яка здавалася капітанові Макдональду справжньою, як купюра вартістю дев'ять доларів. З його слів виходило, що нахилитися вперед — це трюк, якого ніхто його ніколи не вчив.

— Вставайте, — сказав Макдональд.

— Залюбки. Ви не могли б трохи затулити собою жінок? — 3А чарівно всміхнувся. — Знаю, в наші дні це старомодно, але я нічого не можу з цим вдіяти. Такий вже я сором'язливий. Хоча взагалі-то мені нема чого соромитися. — Він підняв ліву руку, розвівши великий і вказівний пальці на півдюйма, і підморгнув Джейн Дорнінґ, котра, сильно зашарівшись, вискочила на трап. Сюзі вибігла слідом.

«На сором'язливого ти не схожий, — подумав капітан Макдональд. — Ти схожий на кота, який з'їв сметану, от на кого ти схожий».

Коли стюардеси зникли з поля зору, ЗА встав і натягнув труси та джинси. Потім потягнувся до кнопки зливу, і капітан Макдональд хутко вдарив його по руці, вхопив за плечі і повернув у напрямку проходу між кріслами. А Дір взявся за ремінь штанів Едді ззаду.

— Тільки без залицянь, — сказав Едді рівним і невимушеним голосом (принаймні, так йому здавалося), але всередині все обірвалося. Він відчував іншого, ясно відчував'. Той перебував у його свідомості й пильно за ним спостерігав, стояв рівно, збираючись втрутитися, якщо Едді облажається. Боже, усе це — лише сон, ясна річ? Поза всяким сумнівом?

— Стій спокійно, — сказав Дір.

Капітан Макдональд зазирнув в унітаз.

— Ніякого лайна, — сказав він і люто зиркнув на бортмеханіка, який мимоволі голосно розреготався.

— Ну, ви ж знаєте, як це буває, — сказав Едді. — Часом як припече, а виявляється — фальшива тривога. Хоча я кілька разів так газонув — болотяний газ відпочиває. Якби три хвилини тому тут запалили сірника, то можна було б спокійно засмажити індичку на День подяки. Мабуть, щось не те з'їв перед тим, як сісти на літак…

— Заберіть його геть, — сказав Макдональд, і Дір, що досі тримав Едді за штани ззаду, виштовхав його з літака на трап, де його взяли попід руки митники.

— Ви що? — обурено закричав Едді. — Віддайте мені сумку! І піджак!

— Та ми й самі хочемо, щоб всі твої манатки були при тобі, — відповів один із офіцерів, дихаючи в обличчя Едді смородом «Маалоксу» і відрижки шлункового соку. — Нас твої манатки дуже цікавлять. А тепер ходімо, приятелю.

Едді все переконував їх не брати близько до серця, заспокоїтися, він і сам може йти, але пізніше у роздумах збагнув, що на. проміжку між люком «Боїнга-727» і виходом з терміналу його черевики торкалися підлоги трапа лише три чи чотири рази. А на виході їх уже чекали ще троє митників і півдюжини копів — охоронців аеропорту. Митники чекали на Едді, а копи стримували невеличкий натовп, що з нездоровою, жадібною цікавістю спостерігав за тим, як його ведуть.

Розділ 4

Вежа

1

Едді Дін сидів на стільці. Стілець цей стояв у маленькій білій кімнаті. Це був єдиний стілець у маленькій білій кімнаті. В маленькій білій кімнаті було повно люду. В маленькій білій кімнаті стояв дим, хоч сокиру вішай. Едді був у трусах. Едді хотілося курити. Інші шестеро — ні, семеро — чоловіків у маленькій білій кімнаті були одягнені. Ці інші чоловіки стояли навколо нього, оточили його щільним кільцем. Троє — ні, четверо — курили сигарети.

Едді хотілося чесатися і смикатися. Едді хотілося стрибати і плигати.

Едді сидів спокійно, розслабившись, й дивився на чоловіків, що його оточували, з зачудуванням і цікавістю, так, наче його не доводило до сказу бажання прийняти дозу, наче він не шаленів від звичайнісінької клаустрофобії.

Причиною був інший, що перебував у його свідомості. Спочатку інший страшенно його лякав. Тепер він дякував Богові за те, що інший з ним.

Можливо, інший хворий, навіть на межі смерті, але в його хребті досить незламності, щоби ще й позичити цьому переляканому двадцятиоднорічному наркоманові.

— На ваших грудях дуже цікава червона мітка, — сказав один із митників. З кутика його рота звисала сигарета. В кишені його сорочки стирчала пачка. Едді думав, що якби йому вдалося взяти з цієї пачки сигарет п'ять, засунути їх усі до рота, вишикувавши в лінію, що тягнеться від кутика до кутика, усі їх запалити, глибоко затягнутися, то йому б полегшало на душі. — Вона схожа на смугу. Схоже, на її місці щось було приклеєне скотчем, Едді, а потім ти вирішив відірвати його і позбутися того, що він закріплював.

— На Багамах до мене причепилася алергія, — відповів Едді. — Я вам це вже казав. Тобто вже вкотре це повторюю. Я намагаюся зберегти почуття гумору, але з кожним разом це вдається мені все важче й важче.

— Пішов ти зі своїм сраним гумором, — сердито відказав йому митник. Цей тон Едді впізнав одразу. Так само звучав його власний голос, коли Едді півночі чекав на холоді продавця, а продавець не приходив. Бо ці типи теж були наркоманами. Тільки їхнім марафетом були такі, як він та Генрі.

— А дірка у тебе в пузі? Звідки вона, Едді? З публічного дому? — Третій митник показував на місце, де Едді поранився. Кров нарешті перестала сочитися, але натомість утворилася темно-пурпурова булька, що от-от лопне.

Едді показав на червону смугу від стрічки.

— Чешеться, — сказав він. І то була чистісінька правда. — На літаку я заснув — якщо не вірите мені, спитайте у стюардеси…

— А чому б це ми мали тобі не вірити, Едді?

— Не знаю. Вам часто доводиться стикатися з контрабандистами, які сплять, везучи наркотики? — Він замовк, даючи їм час обміркувати це, а потім простягнув руки вперед. Декілька нігтів були обламані. Інші — обгризені. Якось Едді зробив відкриття, що коли настає підхідняк, нігті стають улюбленою перекускою. — Мені якось вдавалося тримати себе в руках і не чесатися, але, мабуть, уві сні я добряче розпанахався.

— Або під кайфом. Може, це слід від голки? — Едді бачив, що вони кривлять душею. Варто лише один раз вколотися так близько до сонячного сплетіння — а це контрольна панель для нервової системи, — і ти вже не колотимешся більше ніколи.

— Дайте мені відпочити, — сказав Едді. — Ви так близько нахилялися до мого обличчя, коли роздивлялися зіниці, що я думав, ви збираєтеся поцілувати мене по-французькому. І ви знаєте, що я не був під кайфом.

На обличчі третього митника з'явився вираз огиди.

— А ти непогано знаєшся на ширеві як для невинного ягняти, Едді.

— Чого не було в «Пороках Маямі», те я вичитав у «Друзі читача». А тепер скажіть мені правду — скільки ще разів мені доведеться повторювати одне й те саме?

Четвертий агент підняв маленький поліетиленовий пакет, всередині якого було кілька ниток.

— Це волокна. Ми чекаємо на підтвердження лабораторії, але й без того зрозуміло, що це таке. Це волокна клейкої стрічки.

— Перед тим, як поїхати з готелю, я не прийняв душ, — вчетверте сказав Едді. — Я засмагав біля басейну. Хотів позбутися висипки. Алергічної висипки. І заснув. Мені взагалі в біса пощастило, що я встиг на літак. Я біг мов навіжений. Дув вітер. Що там поналипало мені на шкіру, це вже я не знаю.

Інший митник простягнув руку і провів пальцем по шкірі з внутрішнього боку руки Едді, на три дюйми вище згину ліктя.

— Еге ж, а це не сліди від голки.

Едді відштовхнув руку.

— Москіти покусали. Я вам казав. Майже зажило. Боже праведний, ви ж самі бачите!

Вони бачили. Ця оборудка готувалася не вчора ввечері, а загодя. Едді перестав колотися у вену місяць тому. Генрі б так не зміг, і це була одна з причин, чому на завдання відправили Едді. Це мусив бути Едді. Коли йому неодмінно потрібно було вколотися, він коловся у ліве стегно, дуже високо, там, де ліве яєчко прилягало до шкіри ноги… як зробив це минулого вечора, коли бліда поганка приніс йому нормальний товар. Загалом він просто нюхав. А от Генрі це вже перестало вставляти. Едді не міг точно назвати почуття, які роїлися в ньому через це… то була якась суміш гордощів і сорому. Якби вони зазирнули туди, якби тільки відсунули яєчко вбік, він точно мав би великі проблеми. Ще серйознішою проблемою міг би стати аналіз крові, але вони не могли наважитися на такий крок, не маючи жодних доказів, — а саме доказів їм і бракувало. Вони знали все, а довести не могли нічого. Ось і вся різниця між «хотіти» і «мати», як сказала б його люба матуся.

— Москіти покусали.

— Так.

— А червона відмітана — це алергія.

— Так. Вона з'явилася в мене на Багамах. Тільки там усе було ще не так погано.

— Там вона у нього і з'явилася, — сказав один митник іншому.

— Еге ж, — відповів другий. — Ти йому віриш?

— Аякже.

— Ти віриш у Санта-Клауса?

— Авжеж. Коли я був малим, то навіть один раз із ним сфотографувався. — Він зиркнув на Едді. — А у тебе є фотка знаменитої червоної мітки з того часу, коли ти ще не вирушив у свою маленьку подорож, Едді?

Едді не відповів.

— Якщо ти чистий, то чому відмовляєшся від аналізу крові? — знову втрутився перший митник, із сигаретою, що стирчала в кутику рота. Тепер вона догоріла майже до фільтра.

Зненацька Едді розлютився — просто осатанів. Він прислухався до голосу всередині.

«Давай», — одразу ж озвався голос, і Едді відчув не просто згоду — він відчув абсолютне схвалення. Так він почувався, коли Генрі обнімав його, куйовдив волосся на голові, плескав по плечу і казав: «Молодець, малий. Який же ти молодець. Тільки не задирай носа».

— Вам прекрасно відомо, що я чистий. — Він різко встав — так різко, що вони подалися назад. Він подивився на найближчого до нього митника з сигаретою в зубах. — І от що я тобі скажу, чувак: якщо ти негайно не забереш цього цвяха для гробу від мого обличчя, я його виб'ю.

Митник відступив назад.

— Ви вже перевернули цистерну з лайном на тому літаку. Господи, та у вас було стільки часу, що вже можна було тричі це зробити. Ви перерили всі мої речі. Я нахилився, і один із вас засунув мені в дупу найдовший у світі палець. Якщо перевірка простати — огляд, то це було проклятуще сафарі. Мені було страшно вниз подивитися — все боявся, що побачу, як з мого члена висовується ніготь того чувака.

Він обвів їх розлюченим поглядом.

— Ви побували в мене в дупі, ви рилися в моїх речах, я тут сижу в самих трусах, а ви пускаєте дим мені в обличчя. Хочете зробити аналіз крові? Ну добре. Ведіть сюди того, хто його зробить.

Вони щось промимрили і переглянулися. Здивовано. Стривожено.

— Але якщо ви хочете зробити це без санкції прокурора, — сказав Едді, — то нехай той, хто братиме кров, тягне з собою більше шприців і пробірок, бо я буду не я, якщо дамся сам. Я вимагаю, щоб сюди прийшов федеральний судовий чиновник і кожен з вас здав той самий клятий аналіз, і на кожній пробірці написали ваші прізвища й номери посвідчень, і їх передали тому чиновникові. І щоб вашу кров перевірили на те ж саме, на що ви будете перевіряти мою — на кокаїн, героїн, бензедрин, траву, мені це байдуже. А результати щоб потім відправили моєму адвокатові.

— Ти диви, АДВОКАТОВІ! — вигукнув один із митників. — Ви, засранці, завжди хилите до цього, правда, Едді? МІЙ АДВОКАТ з вами зв'яжеться. Я натравлю на вас СВОГО АДВОКАТА. Мене нудить від цього гівняного верзіння!

— Взагалі-то, в мене поки немає адвоката, — сказав Едді, не покрививши душею. — Я не вважав, що він мені потрібен. Але ви, чуваки, змусили мене передумати. Вам нічого не обломилося, бо в мене нічого нема. Але ж рок-н-рол не закінчується, правда? Ви хочете, щоб я танцював? Чудово. Я станцюю. Але не сам. Ви у мене теж пострибаєте.

Запала довга гнітюча пауза.

— Містере Дін, я б попросив вас іще раз зняти шорти, — нарешті сказав один із них. Цей митник був старший за інших. Вигляд у нього був такий, наче він тут всіма командує. У Едді з'явилася думка — лише підозра, — що цей чувак нарешті допер, де можуть бути свіжі сліди від голки. Досі вони там не перевіряли. Обдивилися руки, плечі, ноги… а туди не заглядали. Надто впевнені були в тому, що він попався.

— Мені настобісіло знімати речі, опускати штани і жерти це лайно, — сказав Едді. — Або ви приводите сюди людину для взяття мого і вашого аналізу крові, або я забираюся звідси. То що ви оберете?

Знову мовчанка. А коли вони почали обмінюватися поглядами, Едді зрозумів, що переміг.

«Ми перемогли, — виправився він. — Як тебе звати, чувак?»

Роланд. А тебе Едді. Едді Дін.

А ти вмієш слухати.

Слухати і спостерігати.

— Віддайте йому одяг, — з огидою наказав старший і глянув на Едді. — Не знаю, що там у тебе було і як ти цього позбувся, але попереджаю: ми це з'ясуємо.

Старий обвів його пильним поглядом.

— Сидиш. Сидиш і мало не шкіришся від щастя. Від твоєї брехні мене не нудить. Блювати мені хочеться від тебе самого.

— Вас від мене нудить.

— Точно.

— Ну треба ж таке, — сказав Едді. — Фантастика. — Я сиджу тут, в тісній кімнатці, в самому лише спідньому, оточений сімома мужиками, у яких на стегнах висять пушки, і ви кажете, що це вас від мене нудить? Та у вас, я бачу, проблеми.

Едді зробив крок у його бік. Митник деякий час залишався на своєму місці, але щось у очах Едді — неймовірний колір, що здавався наполовину коричневим, наполовину блакитним — змусило його відступити до стіни.

— У МЕНЕ НЕМАЄ ТОВАРУ! — не своїм голосом закричав Едді. — ДАЙТЕ МЕНІ СПОКІЙ! ВІДЧЕПІТЬСЯ! ВІДВАЛІТЬ!

І знову запанувала мертва тиша. Потім старший повернувся і визвірився на когось:

— Ти що, глухий? Принеси його одяг!

На тому все й закінчилося.

2

— Думаєте, за нами хвіст? — радісно спитав таксист.

Едді повернувся до нього обличчям.

— Чому ви так вважаєте?

— Ви весь час дивитесь у заднє вікно.

— Про хвіст я навіть не думав, — зізнався Едді. Це була цілковита правда. Хвости він помітив першого ж разу, коли озирнувся. Не один хвіст, а кілька. Щоби переконатись у цьому, озиратися було не обов'язково. Лише пацієнти, випущені з лікарні для розумово відсталих, змогли б загубити таксі, в якому їхав Едді, у цей ранній травневий вечір: автомобілів на лонг-айлендській естакаді було мало. — Просто вивчаю дорожній рух, от і все.

— Ага, — сказав водій. У деяких колах така дивна фраза неодмінно викликала б шквал питань, але нью-йоркські таксисти рідко ставлять питання. Натомість вони сиплють твердженнями і, як правило, з поважним виглядом. Більшість таких тверджень починається так: «Ох уже це місто!» — ніби ці слова — релігійне звернення перед початком служби… хоча зазвичай так і є. Цей водій теж замість спитати сказав:

— Бо якщо ви справді думали, що за нами хвіст, то його нема. Я б його зразу засік. Ох уже це місто! Господи. Свого часу мені довелося переслідувати купу народу. Ви не повірите, скільки людей стрибало у мою машину й казало: «їдь за тою тачкою». Знаю, здається, що таке можна тільки в кіно почути, правда ж? Так і є. Але, як то кажуть, мистецтво наслідує життя, а життя наслідує мистецтво. Таке буває насправді! А щодо того, як позбутися хвоста, то це легко, якщо знаєш, як це робиться. Просто…

Бубніння таксиста стало лише тлом, на якому Едді, щоб кивнути у разі потреби, слухав рівно стільки, скільки необхідно. Якщо задуматися, то тріскотня водія насправді була досить потішною. Одним із хвостів був темно-синій седан. Едді припустив, що він належить митниці. Інший — вантажний автофургон із написом «ПІЦА ВІД ДЖИНЕЛЛІ» на бортах. Там була також зображення піци, тільки піцою було усміхнене обличчя хлопчика. Усміхнений хлопчик плямкав губами, а під картинкою було гасло «ММММММ! Піца — СМАААААКОТА!» Але якийсь молодий художник-урбаніст з балончиком фарби і примітивним почуттям гумору закреслив слово «Піца» і над ним друкованими літерами написав «ПИСЬКА».

Джинеллі. Едді знав тільки одного Джинеллі — той керував рестораном «Чотири отці». Піцерія для нього була допоміжною справою, гарантією безпеки перед аудиторами. Джинеллі і Балазар. Невіддільні одне від одного, як хот-дог і гірчиця.

За початковим задумом, біля аеропорту на нього мусив чекати лімузин із шофером, який мав домчати його до Балазарового закладу — бару в центрі міста. Але, ясна річ, початковий варіант не передбачав двох годин у маленькій білій кімнатці, двох годин безперервного допиту, який йому влаштувала одна група митників, поки інша група спочатку спускала, а потім прочісувала вміст зливних цистерн літака, шукаючи велику партію контрабандних наркотиків, в перевезенні якої підозрювали Едді, чималу партію, яку не змиєш в унітаз і не розчиниш у воді.

Тож коли він вийшов назовні, лімузина, звісно, вже не було. Водій діяв за інструкцією: якщо перевізник не вийде з терміналу за п'ятнадцять хвилин після того, як його залишить решта пасажирів, притьмом мчати геть. Водій лімузина повівся обережно і не скористався телефоном в автомобілі, який міг прослуховуватися, бо працював на радіохвилях. Балазар, мабуть, подзвонив кому треба, з'ясував, що Едді вляпався, і приготувався до того, що в нього незабаром теж виникнуть проблеми.

Хай навіть Балазар визнавав, що Едді — кремінь, все одно наркоман залишався наркоманом. Не можна було розраховувати на те, що наркоман не зламається під тиском.

З усього цього випливало, що фургон піцерії запросто міг порівнятися з таксі, з його вікна могло висунутися дуло автомата, і після цього на задньому сидінні таксі залишилося б щось дуже схоже на закривавлену тертушку для сиру. Але Едді більше хвилювався б з цього приводу, якби його протримали чотири години, а не дві. А якби його тримали шість годин, то хвилювання було б значно сильнішим. Атак… дві години… він подумав, що Балазар все-таки вирішить, що він тримав язика за зубами хоча б ці дві години. І захоче дізнатися, де його товар.

Насправді Едді весь час озирався назад, бо там були двері.

Вони вабили його до себе.

Коли митники наполовину вели, наполовину волочили його сходами до адміністративної будівлі аеропорту Кеннеді, він озирався через плече, і двері були на місці — неймовірно, але безсумнівно, беззаперечно реальні. Вони летіли в повітрі на відстані приблизно трьох футів. Крізь отвір він бачив, як на берег накочують хвилі й розбиваються об пісок, бачив, що день там почав хилитися до вечора.

Двері були наче картинка з секретом, у якій сховане ще одне зображення. Спочатку ви б не помітили його нізащо в світі, але щойно воно відкрилося вашим очам, не бачити його вже було неможливо, хай там як ви намагалися.

Коли стрілець раз чи два виходив без нього, двері зникали, і Едді охоплював страх. Він почувався наче дитина, в кімнаті якої вимкнули нічник. Уперше це сталося під час допиту на митниці.

«Мені треба піти. — Роландів голос прозвучав чітко, заглушивши собою питання, якими митники закидували Едді. — Мене не буде всього лише декілька хвилин. Нічого не бійся.

«Чому? — спитав Едді. — Чому ти йдеш?»

— Що таке? — спитав його один із митників. — Ти зненацька так перелякався.

Його справді огорнув раптовий страх, але цей бовдур все одно б не зрозумів, чого він боїться.

Він озирнувся через плече, і митники теж подивилися. І не побачили нічого, крім глухої білої стіни, обшитої білими панелями з проробленими в них отворами для притлумлення звуку; Едді побачив двері — як завжди, за три фути від себе (тепер вони були в стіні кімнати, рятівний люк, якого не бачив ніхто з допитувачів). Його поглядові відкрилося більше. Він побачив, що з хвиль вилазять якісь істоти, створіння, які виглядають так, наче зійшли з екрана, на якому демонструвався фільм жахів — з трохи переконливішими спецефектами, ніж вам хотілося б, настільки переконливими, що все здається справжнім. Схожі на мутантів — покруч креветки, омара і павука, — вони щось белькотіли, дуже дивне й моторошне.

— У тебе що, глюки? — спитав один із митників. — Жучків на стіні побачив, Едді?

Це було так близько до правди, що Едді мало не розреготався. Він зрозумів, чому чоловік на ім'я Роланд мусив повернутися. Роландова свідомість була в безпеці — принаймні поки що, — але істоти підбиралися до його тіла, і в Едді з'явилася підозра, що Роландові треба якомога швидше прибрати його з того місця, де воно лежало, інакше його душі буде нікуди повертатися.

Зненацька він наче наяву почув голос Девіда Лі Рота, що горлав пісню «У менеееее… нікого нема…», і цього разу справді розреготався. Просто не зміг втриматися.

— Що такого смішного? — спитав митник, котрий хотів дізнатися, чи не бачить Едді жучків.

— Уся ця ситуація, — відповів Едді. — Тільки вона не смішна, а якась дивна. Тобто якби це був фільм, то зрежисований Фелліні, а не Вуді Алленом, якщо ви тямите, про що я.

«З тобою все буде гаразд?» — спитав Роланд.

«Ага, все нормально. Будь спок, чувак».

Не розумію.

Займайся своїми справами.

А. Гаразд. Я ненадовго.

І раптом він зник. Просто зник. Розчинився, наче димок, такий прозорий, що його може розвіяти навіть найменший подув вітру. Едді знову озирнувся, не побачив нічого, крім пробуравлених білих панелей, — ні дверей, ні океану, ні моторошних монстрів, — і відчув, душа його завмирає. Не було жодного сумніву в тому, що це не галюцинації. Товар зник, а інших доказів Едді було не потрібно. Але Роланд… якось допоміг. Полегшив усе це.

— Хочеш, щоб я повісив там картину? — спитав один із митників.

— Ні, — відповів Едді й зітхнув. — Я хочу, щоб мене звідси випустили.

— Як тільки скажеш, куди подів геру, — сказав інший. — Чи це була кока? — І, як у пісеньці, все почалося знову: обертається вона й обертається, і ніхто не знає, де вона спиняється.

Через десять хвилин — десять дуже довготривалих хвилин — Роланд раптом з'явився в його свідомості. Щойно його не було, наступної миті він тут як тут. Едді відчув, що він страшенно змучений.

«Зробив свою справу? — спитав він.

«Так. Вибач, що примусив так довго чекати. — Пауза. — Мені довелося повзти».

Едді знову оглянувся. Дверний отвір повернувся, але тепер крізь нього було видно дещо інший пейзаж, і він зрозумів, що двері рушили слідом за Роландом так само, як і за ним тут. Від цієї думки Едді мимоволі здригнувся. Він наче був прив'язаний до цього чоловіка якоюсь надприродною пуповиною. Бездиханне тіло стрільця, як і раніше, лежало перед дверима, але тепер Едді дивився на довгу смугу узбережжя, що тягнулася до лінії припливу, де аж кишіло від потвор. Вони бродили туди-сюди, гарикали і щось лопотіли. Щоразу, коли надходила хвиля, всі вони піднімали клешні. Вони були схожі на слухачів у тих старих документальних фільмах, де Гітлер говорить, а всі салютують руками «Sieg heil!» так, наче від цього залежать їхні життя (якщо подумати, то, мабуть, так воно і було). На піску Едді побачив звивисті сліди просування стрільця.

Поки він дивився, одне зі страхопудал з блискавичною швидкістю потягнулося вгору і вхопило морську пташку, що, на свою біду, пролітала надто низько над берегом. Два скривавлені шматки того, що було птахом, упали на пісок і навіть ще не перестали смикатися, як їх зжерли панцирні страховиська. Самотня біла пір'їна повільно злетіла вгору. Клешня перервала її політ.

«Господи Ісусе, — подумав Едді, вражений побаченим. — Ну й ножиці».

— Чому ви весь час озираєтеся? — спитав головний.

— Час від часу мені потрібна протиотрута, — відповів Едді.

— Від чого?

— Від вашої пики.

3

Таксист висадив Едді біля однієї з будівель у Кооперативному містечку, подякував за доларові чайові й поїхав геть. Якусь хвилину Едді просто стояв: в одній руці тримав сумку, пальцем другої руки — закинуту за плече куртку. В цій будівлі вони з братом винаймали двокімнатне помешкання. Задерши голову, він дивився на гранітний моноліт будівлі, зведеної в стилі цегляної коробки для крекерів і з таким самим смаком оформленої. Через безліч вікон вона нагадувала Едді тюремний блок камер, а її вигляд справляв на нього настільки ж гнітюче враження, наскільки Роланда — того, іншого — вражав.

«Ніколи, навіть у дитинстві, я не бачив такої високої будівлі, — промовив Роланд. — І їх тут так багато!»

— Еге ж, — погодився Едді. — Живемо, наче мурахи в мурашнику. Тобі цей будинок може подобатися, але скажу тобі, Роланде, він застаріває. Дуже швидко стає ветхим.

По шосе промчалася синя машина. Фургон піцерії повернув і під'їхав ближче до Едді. Той одразу напружився і відчув, як Роланд у його свідомості теж весь підібрався. Можливо, врешті-решт вони вирішили його здихатися.

«Як щодо дверей? — спитав Роланд. — Може, вийдемо? У тебе є таке бажання?» Едді відчув, що Роланд готовий до будь-якого розвитку подій, але його голос звучав спокійно.

«Поки що ні, — сказав Едді. — А раптом вони просто хочуть поговорити? Але будь напоготові».

Він відчував, що ці слова були зайвими, збагнув, що Роланд більш зібраний і готовий рухатися й діяти, навіть у глибокому сні краще, ніж Едді тоді, коли сон не йде на очі.

Фургон із личком усміхненого хлопчака на боці пригальмував у кількох кроках від нього. Вікно місця для пасажира вже опускалося, а Едді дожидався біля входу до свого будинку, точніше, очікував, щоб дізнатися, що ж звідти висунеться — обличчя чи дуло автомата. Довжелезна тінь Едді лежала перед ним на тротуарі, тягнучись уперед від кінчиків кросівок.

4

Вдруге Роланд залишив його самого приблизно через п'ять хвилин по тому, як митники нарешті здалися й відпустили Едді.

Стрілець поїв, але цього було не досить. Йому потрібна була вода, а понад усе — ліки. Поки що Едді не міг допомогти йому з ліками, яких Роланд справді потребував (хоча й припускав, що стрілець правий і Балазар міг би допомогти… звісно, якби захотів), адже звичайнісінький аспірин міг би принаймні збити лихоманку, жар якої Едді відчув, коли стрілець підійшов ближче, аби зняти верхню частину клейкої стрічки. Едді затримався перед кіоском для преси в головному терміналі.

Там, звідки ти родом, є аспірин?

Ніколи не чув про нього. Це чарівне зілля чи ліки?

По-моєму, те і те разом.

У кіоску Едді купив упаковку сильнодіючого анацину. Потім зайшов у снек-бар і взяв кілька довжелезних хот-догів і надвелику «пепсі». Він уже почав мастити сосиски гірчицею та кетчупом (Генрі називав такі довгі хот-доги «Ґодзилла-догами»), аж раптом згадав, що їжа призначалася не йому. Звідки йому знати, а раптом Роландові не до смаку гірчиця й кетчуп? Може, він вегетаріанець. А ще ця хрінотінь може вбити Роланда.

«Вже надто пізно», — подумав Едді. Коли Роланд розмовляв з ним — і діяв, — то Едді знав, що все це відбувається насправді. Коли ж він мовчав, запаморочливе відчуття, що це сон — надзвичайно яскравий сон, який він бачив у літаку компанії «Дельта», рейс 901, що прямував до аеропорту Кеннеді, — неминуче поверталося.

Роланд казав йому, що може проносити їжу в свій світ. Стверджував, що одного разу вже зробив щось подібне, поки Едді спав. Едді не йняв віри, але Роланд запевнив його, що так і було.

«Все одно нам треба бути в біса обережними, — сказав Едді. — За мною стежать двоє митників. За нами. За тим, ким я зараз є, чорт забирай».

«Я знаю, що мусимо бути обережними, — відказав Роланд. — їх не двоє, а п'ятеро». Раптом у Едді з'явилося одне з найдиво-вижніших відчуттів за все його життя. Він не водив очима, але відчув, що вони рухаються. Їх рухав Роланд.

Чоловік у футболці, що вигідно підкреслювала м'язи, розмовляв по телефону.

На лавці сиділа жінка й копирсалася в своїй сумочці.

Молодий чорношкірий, якого можна було б назвати навдивовижу вродливим, якби не заяча губа, яку хірург так і не зміг виправити повністю, роздивлявся футболки в кіоску, з якого не так давно вийшов Едді.

На перший погляд, у них не було нічого підозрілого, та Едді все одно розпізнав їх — для нього це було все одно що бачити приховане зображення в дитячому пазлі: щойно воно відкрилося твоєму поглядові, ти його вже не загубиш. Він відчув, як горять його щоки, бо саме інший вказав йому на те, що він мусив одразу помітити сам. Він побачив тільки двох. Ці троє були трохи вправнішими, але не надто. Погляд чоловіка, що розмовляв по телефону з уявним співрозмовником, був не відсутнім, а свідомим, сторожким, і саме до місця, де стояв Едді, весь час повертався погляд цього чоловіка. Жінка з сумочкою не знайшла в ній те, що шукала, але й шукати не перестала — просто безцільно перебирала її вміст. А покупець мав змогу оцінити кожну футболку на поворотній вішалці як мінімум дюжину разів.

Зненацька Едді знову відчув себе п'ятирічним хлопчиком, що боїться перейти вулицю без Генрі, який тримав би його за руку.

«Не зважай, — сказав Роланд. — І за їжу не турбуйся. Я їв жуків, коли деякі з них ще були достатньо живі, аби стрімко збігати вниз моїм горлом».

«Розумію, — відповів Едді. — Але це ж Нью-Йорк».

Він відніс хот-доги й содову на дальній кінець шинкваса і став спиною до головного вестибюля терміналу. Потім зиркнув угору, в лівий куток. Там висіло опукле дзеркало, витрішкувате, наче око гіпертоніка. У ньому він бачив усіх своїх наглядачів, але всі вони були надто далеко, аби помітити їжу й стакан содової, і це було на краще, бо Едді не мав жодного уявлення, що з ними станеться.

Поклади астин на м'ясні штуки. Потім тримай все в руках.

Аспірин.

Добре. Хоч педикольгіном назви, в'яз… Едді. Просто зроби це.

Він дістав анацин із запечатаного пакетика, який засунув було в кишеню, зібрався покласти його на один із хот-догів, і тут його осяяв здогад, що Роланд, мабуть, матиме клопіт із тим, щоби зняти захисну плівку (яку Едді вважав захистом від отрути) з коробки, не кажучи вже про те, щоби її відкрити.

Тож він зробив це власноруч: витряс три пігулки на серветку, а після деяких вагань додав ще три.

Три зараз, три пізніше, сказав він. Якщо, звісно, буде це «пізніше».

Гаразд. Дякую.

А що тепер?

Тримай усе в руках.

Едді знову глянув у опукле дзеркало. Двоє агентів неквапом прогулювались у напрямку снек-бару. Можливо, їм не сподобалося те, як була повернута спина Едді, а може, вони запідозрили, що відбувається якесь штукарство, і їм закортіло наблизитися, щоб пороздивлятися все краще. Якщо назрівали якісь події, то краще б їм поквапитися.

Він обхопив усе руками, відчуваючи тепло хот-догів у м'яких білих булочках і прохолоду «Пепсі». Тієї миті він дуже нагадував чолов'ягу, що збирається віднести їжу дітлахам… а потім усе почало потихеньку щезати.

Він дивився вниз, розплющуючи очі дедалі ширше й ширше, поки не виникло відчуття, що вони ось-ось випадуть і повиснуть на ниточках.

Крізь булки він бачив сосиски. Бачив «Пепсі» крізь стакан: вщерть наповнена льодом рідина повторювала контури стакана, якого вже не було видно.

Потім крізь довжелезні хот-доги почала проступати пластикова поверхня шинкваса, а крізь «Пепсі» — біла стіна. Руки Едді плавно пересувалися назустріч одна одній, бо спротив між ними все зменшувався і зменшувався… і врешті-решт вони зімкнулися, долоня до долоні. Їжа… серветки… «Пепсі-кола»… шість пігулок анацину… усе, що було у нього в руках, зникло.

«Ні фіга собі», — тупо подумав Едді й швидко подивився в опукле дзеркало.

Дверний отвір зник… так само, як і того разу, коли Роланд щез із його свідомості.

«їж на здоров'я, друже», — подумав Едді… але ж хіба ця дивна чужорідна присутність у свідомості, що називала себе Ролан дом, була його другом? Це ще треба довести, чи не так? Щоправда, він урятував гузницю Едді, але це ще не означає, що він бойскаут.

І попри все, Роланд йому подобався. Лякав його… але водночас і подобався.

Едді підозрював, що з часом міг би полюбити його так само, як любив Генрі.

«Добре попоїж, незнайомче, — подумав він. — Добре попоїж, залишайся живий… і повертайся».

Неподалік лежали замащені гірчицею серветки, які залишив попередній відвідувач бару. Едді зіжмакав їх, на виході вкинув у корзину для сміття і пожував повітря, наче дожовуючи останній шматочок їжі. Прямуючи до вказівників «БАГАЖ» і «ДО НАЗЕМНОГО ТРАНСПОРТУ», він наблизився до чорношкірого чоловіка і навіть зміг удати, що відригує.

— Що, не знайшли підходящої футболки? — спитав Едді.

— Перепрошую? — Чорношкірий хлопець, що вдавав, буцімто він вивчає розклад відправлення літаків компанії «Америкен Ейрлайнз», повернувся до нього лицем.

— Я думав, ви шукаєте з написом: «ПОГОДУЙТЕ МЕНЕ, Я УРЯДОВИЙ СЛУЖБОВЕЦЬ», — сказав Едді й пішов далі.

Прямуючи до сходів, він помітив, що сумкорийка поспіхом закрила сумку й скочила на ноги.

Нічого собі, та це буде цілий супермаркетівський парад на день подяки.

День минув з біса цікаво, та Едді сумнівався, що він закінчився.

5

Коли Роланд побачив, що страховиська знову виходять із води (виявляється, їхні вилазки ніяк не були пов'язані з припливом — їх спричиняла темрява), він покинув Едді, щоби перемістити своє тіло, поки до нього не добралися ті ненажерливі створіння.

Він чекав, що буде боляче, і був готовий до цього. Біль так давно супроводжував його, що вони майже стали давніми друзями. Але його вразило те, як швидко посилювалася лихоманка і як стрімко танули сили. Якщо раніше він не був на порозі смерті, то зараз вона точно його спіткає. Чи було в світі в'язня щось настільки потужне, аби відвернути її? Можливо. Але якщо він не отримає ці ліки протягом наступних шести-восьми годин, то це вже не матиме значення. Якщо все зайде надто далеко, то жодні ліки чи чари в тому або будь-якому іншому світі не допоможуть йому одужати.

Іти він не міг. Доведеться повзти.

Він уже готувався вирушати, коли його погляд упав на покручений шматок липкої гидоти і пакети з диявольским порошком. Якщо порошок залишиться тут, омаромонстри точно порозривають пакети. А морський вітер розвіє порошок на всі чотири сторони. «Туди йому й дорога», — понуро подумав стрілець. Але цього він допустити не міг. Коли надійде час, Едді Дін опиниться по вуха в неприємностях, якщо не зможе віддати цей порошок. Блеф із людьми, подібними до цього Балазара (яким його уявляв собі стрілець), рідко залишався безкарним. Він захоче побачити товар, за який заплатив, а поки не побачить, то на Едді будуть спрямовані дула стількох револьверів, що хоч армію споряджай.

Стрілець потягнув до себе покручену мотузку з клейкої стрічки і перекинув її собі через шию. І поволі почав просуватися вгору узбережжям.

Він уже подолав повзком двадцять ярдів — цієї відстані було майже досить, аби вважати себе в безпеці, — коли раптом його осяяла жахлива (проте водночас і безмежно смішна) думка про те, що двері залишилися позаду. Навіщо ж, заради всього святого, він так мучився?

Повернувши голову, він побачив двері, але вже не внизу на узбережжі, а за три фути позаду себе. Якусь мить Роланд тільки й міг, що кліпати очима. Тепер він усвідомив собі те, що міг би раніше вважати суцільною маячнею, якби не лихоманка і не допит слідчих, які без кінця й краю засипали Едді питаннями: «Де ви, як ви, чому ви, коли ви?» (питання наче зливалися в нерівний хор із голосами повзучих потвор, що вибиралися на сушу з хвиль: Дед-е-чок? Дед-е-чам? Дид-е-чик?). Але це не маячня.

«Тепер двері рухаються разом зі мною, куди б я не подався. Так само, як і з ним, — подумав він. — Тепер вони всюди нас переслідують, наче прокляття, якого не позбутися довіку».

Все це здавалося настільки правдоподібним, що навіть не виникало сумнівів у істинності… так само, як і дещо інше.

Якщо двері у них за спинами зачиняться, то вже навіки.

«Коли це трапиться, — похмуро подумав Роланд, — він мусить бути на цьому боці. Зі мною».

«Та ти просто взірець добропорядності, стрільцю! — розсміявся чоловік у чорному. Схоже, він назавжди оселився в Роландовій свідомості. — Ти вбив хлопчика, пожертвував ним, і це дало тобі змогу впіймати мене і, по-моєму, створити двері між світами. А тепер збираєшся видобути свою трійцю, одного по одному, і приректи їх на те, чого й сам собі б не побажав: на життя в чужому світі, де вони можуть загинути, наче звірі з зоопарку, випущені на волю».

«Вежа, — затято подумав Роланд. — Щойно я добудуся до Вежі й здійсню те, для чого я призначений, виконаю той фундаментальний акт відновлення чи спокути, який є моїм призначенням, тоді, можливо, вони…»

Але несамовитий регіт чоловіка в чорному, чоловіка, що був мертвий, але продовжував жити як голос заплямованої совісті Роланда, обірвав його думку на півслові.

Проте думка про зраду, яку він зважував, не могла відвернути його від наміченого.

Він насилу проповз іще десять ярдів, озирнувся і побачив, що навіть найбільші з повзучих потвор не могли забрести далі, ніж на двадцять футів вище лінії припливу. А він уже подолав утричі більшу відстань.

Тоді все добре.

Все погано, радісно озвався чоловік у чорному, і тобі це відомо.

Стули писок, подумав стрілець, і сталося диво: голос замовк.

Роланд запхнув пакети з диявольським порошком у тріщину між двома скелями і накрив їх жмутом пила-трави, що росла тут в мізерних кількостях. По тому трохи перепочив, відчуваючи, як стугонить кров у голові, наче там пульсував гарячий плодовий мішок. Шкіру обсипало то жаром, то морозом. А потім стрілець вирушив назад, у інший світ, ненадовго залишивши смертоносну інфекцію позаду.

6

Коли він вдруге повернувся в своє тіло, воно перебувало в такому глибокому сні, що він подумав, а чи не настала кома… стан такого занепаду всіх функцій організму, що були моменти, коли він відчував, як свідомість вирушає в довгу путь повільного падіння в темряву.

Але стрілець змусив своє тіло прокинутися, копняками і стусанами вигнав його з темної печери, в яку воно заповзло. Він примусив серце битися швидше, змусив нерви знову відчути біль, що з шипінням просочився крізь шкіру і повернув організм до нестерпної дійсності.

Стояла ніч. Небо було всіяне зірками. Брутерботи, які купив йому Едді, були шматочками тепла в нічному холоді.

Їсти не хотілося, але він їх з'їсть. Проте спочатку…

Він подивився на білі пігулки, що лежали на долоні. Астин — так, здається, назвав їх Едді. Ні, не зовсім так, але Роланд не міг вимовити це слово так, як вимовляв його в'язень. Та в сутності своїй це були ліки. Ліки з іншого світу.

«Якщо я й сконаю від чогось з твого світу, В'язню, — похмуро подумав Роланд, — то радше від вашого зілля, ніж від ваших брутерботів».

І все ж йому доведеться спробувати. Це не ті ліки, які йому справді потрібні, — принаймні, так вважав Едді, — але вони можуть збити температуру.

Три зараз, три пізніше. Якщо, звісно, буде це «пізніше».

Він поклав три пігулки до рота, потім зняв кришку — зроблену з якоїсь дивної білої речовини, що не була ні папером, ні склом, а нагадувала і те, й те одночасно — з паперового стаканчика, в якому був напій, і запив ліки рідиною.

Перший же ковток так сильно вразив його, що якусь мить він просто лежав, спираючись на скелю і так широко розплющивши нерухомі очі, в яких відбивалося світло зірок, що будь-який випадковий подорожній міг би прийняти його за мертвого. А потім почав жадібно пити, тримаючи стакан обома руками. Напій настільки поглинув його, що він майже не відчував пульсування болю в нагноєних обрубках пальців.

Солодкий! О боги, який солодкий! Який солодкий! Який…

І тут йому до горла потрапив маленький плаский кубик льоду. Поперхнувшись, стрілець закашлявся, вдарив себе у груди і виплюнув його. Тепер голову пронизав інший біль: той гострий біль, що з'являється, якщо дуже швидко випити щось крижане.

Він лежав нерухомо, відчуваючи, як сильно, наче розігнаний двигун, калатає серце, як швидко вливається в його тіло свіжа енергія, і у нього складалося враження, що він от-от лопне. Не задумуючись над тим, що робить, він відірвав ще один шмат від своєї сорочки — скоро від неї не залишиться нічого, крім клаптя, що обвивається довкола шиї, — і поклав його собі на ногу. Коли напій закінчиться, він загорне у цей шмат лід і зробить компрес для пораненої руки. Але його розум був налаштований на інше.

«Солодко! — не вгаваючи, викрикував розум, намагаючись збагнути сенс цього слова чи переконати себе, що в ньому є сенс. Так само й Едді прагнув запевнити себе в тому, що інший — це жива істота, а не якийсь спазм головного мозку, за допомогою якого його друге «я» намагалося його надурити. — Солодко! Солодко! Солодко!»

У темному напої було повно цукру, навіть більше, ніж Мартен (за строгою аскетичною подобою якого ховався великий ненажера) клав собі у ранкову каву і в трактирі «Доунерс».

Цукор… білий… порошок…

Погляд стрільця помандрував до пакетів, прикиданих травою і тому ледь помітних, і він подумав, а чи, бува, речовина в цьому напої та порошок у пакетах — не одне й те саме. Він знав, що Едді чудово розумів його мову там, де вони були двома різними фізичними створіннями; підозрював, що якби, перебуваючи у власному тілі, переступив поріг і опинився у світі Едді (він усвідомлював, що це можливо… хоча якщо двері зачиняться за його спиною, то він залишиться там назавжди, так само, як і Едді залишиться тут, якщо вони поміняються ролями), то так само добре розумів би мову, якою розмовляють у тому світі. Перебуваючи в свідомості Едді, він дізнався, що мови двох світів перш за все подібні. Подібні, та не однакові. Тут сендвіч називався брутерботом. Там пошкребти означало знайти щось їстівне. Тож… хіба не можливо, щоб зілля, яке Едді називав «кокаїном», у світі стрільця називалося «цукром»?

Поміркувавши ще, він дійшов висновку, що це малоймовірно. Едді купив напій відкрито, знаючи, що за ним стежать Жерці Митниці. Крім того, Роланд відчув, що Едді заплатив за нього порівняно невеликі гроші. Навіть менше, ніж за м'ясні брутерботи. Ні, цукор не був кокаїном, та все одно Роланд не розумів, як хтось може потребувати кокаїну чи іншого забороненого зілля в світі, де так багато сильнодіючого цукру і де його можна купити так дешево.

Він знову подивився на м'ясні брутерботи і вперше відчув апетит… та з подивом і сором'язливою вдячністю зрозумів, що йому вже ліпше.

Напій? Це від нього йому покращало? Від цукру в напої?

Частково, можливо, що й так — але це лише незначна частка правди. З дитинства йому було відомо, що цукор може на деякий час додати сил тому, хто ослаб. Але втамувати біль чи загасити пожежу лихоманки в твоєму тілі, яке інфекція перетворила на палаючу піч, цукор не здатен. І все ж таки з ним відбулося саме це… досі відбувалося.

Гарячкове тремтіння припинилося. Піт на лобі почав висихати. Риболовні гачки, що з усіх боків вп'ялися в його горло, схоже, почали зникати. Неймовірно, але факт залишався фактом, і це була не вигадка та не видавання бажаного за дійсне (насправді стрілець протягом багатьох десятиріч не дозволяв собі такої легковажності, як видавання бажаного за дійсне). Пальці рук і ніг, яких уже не було, досі пульсували і палали від болю, але йому здалося, що навіть цей біль угамувався.

Роланд закинув голову назад, заплющив очі й подякував Богові.

Богові та Едді Діну.

«Будь обачним і не піддавайся своїм емоціям, Роланде, — заговорив голос з потаємних глибин його свідомості. То був не нервовий, хихотливий і цинічний голос чоловіка в чорному, не грубий голосище Корта. До стрільця наче долинув голос його батька. — Ти ж знаєш: те, що він зробив для тебе, було передусім потрібно йому самому, і так само добре тобі відомо, що ті люди, хай навіть і Інквізитори, певною мірою чи повністю були щодо нього праві. Він пропаща людина, і взяли його не тому, що він підступний чи мерзенний. У ньому є загартована сталь — це поза всіляким сумнівом. Але є й недолік — безвілля. Він наче Гекс, кухар. Гекс підсипав отруту в їжу неохоче… але це не стишило мученицькі крики тих, що помирали, коли їх пожирав пекельний вогонь. До того ж є ще одна причина стерегтися…»

Але Роланд і так знав цю причину — для цього голос йому був не потрібен. Він побачив її в очах Джейка, коли хлопчик нарешті почав розуміти своє призначення.

Будь обачним і не піддавайся своїм емоціям.

Добра порада. Ти завдавав собі лиха для того, щоб не почувати провини щодо тих, кому неминуче довелося б завдати лиха.

Пам'ятай про свій обов'язок, Роланде.

«Я ніколи й не забував про нього, — прохрипів він, а байдужі зорі холодно сяяли у височині, а морські хвилі з шелестом накочували на берег, а страховиська викрикували свої ідіотські питання. — Мій обов'язок — це моє прокляття. А який сенс проклятим звертати зі шляху?»

Він почав їсти м'ясні брутерботи, які Едді називав «догами».

Роланд не надто переймався думкою, що їсть собаку. Порівняно з рибою-днецем ці штуки на смак були як помиї, але хіба мав він право скаржитися після такого казкового напою? Навряд. Поза тим, надто вже далеко зайшла гра, аби прискіпуватися до їжі. Він з'їв усе і повернувся туди, де зараз був Едді: в якусь магічну карету, що мчала металевою дорогою, запрудженою такими самими каретами… Їх були десятки, може, навіть сотні, і жодна з них не була запряжена конями.

7

Коли фургон піцерії зупинився, Едді весь підібрався, щоб бути напоготові. Роланд у його свідомості теж натягнувся, мов струна.

«Це просто ще один варіант сну Діани, — подумав Роланд. — Що в шкатулці? Золота чаша чи отруйна змія? І як тільки вона повертає ключ і кладе руки на кришку, лунає голос її матері: "Прокидайся, Діано! Час доїти корову!"»

«Добре, — подумав Едді. — Що з двох? Леді чи тигр?»

З пасажирського вікна фургона визирнув чоловік із блідим прищавим обличчям і великими нерівними, випнутими вперед зубами. Це обличчя було Едді знайомим.

— Здоров, Коле, — привітався він без особливого ентузіазму. За Колом Вінсентом сидів водій — Старе Страшко (так Генрі величав Джека Андоліні).

«Але Генрі називав його так тільки позаочі», — подумав Едді. Авжеж. Назвати Джека таким прізвиськом у вічі означало чудову нагоду врізати дуба. То був велетень із випуклим чолом троглодита і щелепою, що так само виступала вперед. З Енріко Балазаром його пов'язував шлюб із якоюсь родичкою… чи то племінницею, чи то двоюрідною сестрою, чорт її розбере. Гігантські ручища цупко тримали кермо фургона, наче лапи мавпи, що висить на гілляці. З вух стирчала жорстка волосяна щетина. Зараз Едді видно було тільки одне вухо, бо Джек Андоліні сидів у профіль і не озирався.

Старе Страшко. Але навіть Генрі (а Едді мусив визнати, що його брат не завжди був таким уже проникливим) ніколи б не помилився і не назвав би його Старим Бовдуром. Колін Вінсент був усього-навсього пихатим хлопчиськом на побігеньках. А от під чолом неандертальця ховався такий гострий розум, що Джек був правою рукою Балазара. І Едді не сподобалося те, що Балазар прислав таку важливу людину. Аж ніяк не сподобалося.

— Здоров був, Едді, — відповів Кол. — Я чув, ти в щось вляпався.

— Нічого такого, з чим я не зміг би впоратися самотужки, — сказав Едді. Він упіймав себе на тому, що по-наркоманському чеше по черзі то одну руку, то другу — поки його тримали в ув'язненні на митниці, він неймовірним зусиллям волі намагався не робити цього. І зараз примусив себе зупинитися і стояти спокійно. Але Кол усміхався, і Едді відчув, що його так і пориває зацідити кулаком у цю усміхнену пику, та так, щоби рука вийшла з того боку черепа. І якби не Джек, він би це зробив. Джек досі дивився просто перед собою, і здавалося, що він заглиблений у власні примітивні думки, породжені спогляданням світу в простих основних барвах і елементарних рухах — от і весь діапазон сприйняття, на який здатні люди з таким інтелектом (саме на таку невтішну оцінку наштовхував його зовнішній вигляд). Але Едді вважав, що Джек за один день бачив більше, ніж Кол Вінсент за цілісіньке своє життя.

— Що ж, добре, — мовив Кол. — Це добре.

Запала мовчанка. Кол дивився на Едді й усміхався, чекаючи знову побачити Танець Наркаша — коли вже врешті-решт Едді почне чухатися й переступати з ноги на ногу, як дитина, якій припекло бігти до туалету. Але ще більше він очікував, коли ж Едді спитає: «Що трапилося? І до речі, у вас часом нема з собою ширева?»

А Едді тільки дивився на нього, але не чесався, навіть зовсім не рухався.

Легенький вітерець підхопив обгортку від шоколадного батончика і заходився ганяти її по паркувальному майданчику. Тишу порушував тільки її шелест і пихкання клапанів двигуна, що працював на холостому ходу.

Осміх на обличчі Кола помалу почав втрачати багатозначність.

— Сідай-но, Едді, — сказав Джек, не повертаючи голови. — Давай проїдемося.

— Куди? — спитав Едді, наперед знаючи відповідь.

— До Балазара. — Джек навіть не глянув на нього, тільки на мить стиснув руки на кермі. На середньому пальці правої руки зблиснув велетенський перстень із суцільного золота, інкрустований оніксом, що випирав, наче око велетенської комахи. — Він хоче знати, де його товар.

— Товар у мене. Все ніштяк.

— Добре. Тоді у всіх усе гаразд, нема про що турбуватися, — сказав Джек Андоліні, але не повернув голови.

— Мені б хотілося спочатку піднятися нагору, — сказав Едді. — Перевдягнутися, побалакати з Генрі…

— І ширнутися, про це не забудь, — сказав Кол, широко розплившись в усмішці на всі свої великі жовті зуби. — От тільки ширнутися тобі, приятелю, нічим.

Дед-е-чим? — подумав стрілець у свідомості Едді, й обидва ледь здригнулися.

Побачивши це, Кол всміхнувся ще ширше. «Ну, нарешті, — промовисто говорила усмішка. — Старий добрий Танець Наркаша. А я вже було почав хвилюватися, Едді». Зуби, що оголилися, коли усмішка стала ширшою, були не кращими за ті, які він продемонстрував раніше.

— Чого це?

— Містер Балазар вирішив, що краще буде, якщо ваша, хлопці, квартира стоятиме прибрана, — сказав Джек, не повертаючи голови. Перед його очима і далі розгортався неймовірний світ, неймовірний для такої людини, як сформулювали б це пересічні спостерігачі. — На випадок, якщо хтось поткне туди носа.

— Наприклад, федерали з ордером на обшук, — додав Кол. — Його обличчя стирчало з вікна фургона і злобно шкірилося. Зараз Едді відчував, що Роландові теж хочеться зацідити кулаком у гнилі зуби, через які усмішка здавалася такою недоброю, чомусь навіть безутішною. Ця єдність почуттів його трохи підбадьорила. — Він найняв прибиральників, щоби вони помили стіни й пропилососили килими. І за цю послугу не візьме з вас жодного цента, Едді!

«А тепер ти спитаєш, що в мене є, — промовляла Колова усмішка. — О так, зараз ти поцікавишся, мій хлопчику. Бо навіть якщо кондитер тобі огидний, цукерки ти все одно любиш, правда ж? А тепер, коли ти знаєш, що Балазар наказав забрати твій персональний резерв…»

1 раптом Едді осяяла думка, неприйнятна і страшна водночас. Якщо заначки немає…

— Де Генрі? — різко спитав він, та так грубо, що Кол від здивування аж сахнувся.

Джек Андоліні нарешті повернув голову. Повертав повільно, так, наче цю дію він виконував дуже рідко і ціною неймовірних зусиль. Здавалося, ще трохи — і в товщі його шиї пролунає скрип незмазаних петель.

— У безпеці, — сказав він і так само повільно повернув голову у вихідне положення.

Едді стояв біля фургона піцерії, борючись із панікою, що невпинно наростала і зроджувала думку за думкою. Зненацька потреба ширнутися, яку йому досить добре вдавалося тримати на припоні, стала нездоланною. Він мусить вмазатися. Після дози він зміг би думати, взяти себе в руки…

«Негайно припини!» — прогримів Роландів голос у його голові, та так гучно, що Едді скривився (і Кол, помилково прийнявши гримасу болю й здивування на обличчі Едді за чергове маленьке па у Танці Наркаша, знову почав усміхатися). — Негайно припини! Весь потрібний контроль дам тобі я!»

Ти не розумієш! Це мій браті Мій брат, трясця його матерії Балазар забрав мого брата!

Ти говориш так, наче я ніколи не чув цього слова. Ти боїшся за нього?

Так! О Господи, так!

Тоді роби те, чого вони від тебе очікують. Плач. Скигли і благай. Проси цього свого ширева. Я впевнений, саме цього вони від тебе і чекають, і певен того, що в них воно є. Роби це все, переконай їху тому, що ти такий і є, і можеш не сумніватися, що всі твої страхи справдяться.

Не розумію, про що ти…

Я про те, що якщо ти покажеш їм, який ти слабак, то жити твоєму дорогоцінному братові залишиться недовго. Саме цього ти прагнеш?

Гаразд. Я заспокоюся. Може, це звучить непереконливо, але я буду спокійний і крутий.

Ти це так називаєш? Гаразд. Так. Будь крутим.

— Так ми не домовлялися, — сказав Едді, ігноруючи Кола і звертаючись просто до волохатого вуха Джека Андоліні. — Не тому я дбав про товар Балазара і тримав язика за зубами, в той час, як будь-хто інший на моєму місці виклав би по п'ять імен за кожен рік зменшення терміну ув'язнення.

— Балазар вирішив, що твоєму брату з ним буде спокійніше, — сказав Джек, не повертаючи голови. — Він узяв його під своє крило.

— Що ж, добре, — сказав Едді. — Подякуйте йому від мене і скажіть, що я повернувся, його товар на місці і я можу подбати про Генрі так само, як Генрі завжди дбав про мене. Скажіть йому, що в мене в холодильнику стоїть шість банок пива, обкладених льодом, і коли Генрі повернеться, ми їх розіп'ємо, а потім сядемо в свою тачку, поїдемо в місто і завершимо оборудку так, як і має бути. Так, як домовлялися.

— Балазар хоче бачити тебе, Едді, — сказав Джек. Його голос був невблаганний і непохитний. Голова не поверталася. — Залазь у фургон.

— Засунь його собі туди, де не світить сонце, гівнюк, — сказав Едді і рушив до дверей свого будинку.

8

Іти було недалеко, але він спромігся подолати лише півшляху, коли рука Андоліні з паралізуючою силою обценьків ухопила його вище ліктя. Потилицею Едді відчував гаряче, мов у бика, дихання. Все це Андоліні проробив за той проміжок часу, який, на вашу думку (судячи з його зовнішності), знадобився б його мозку для того, аби переконати його руку повернути ручку дверей.

Едді повернувся до нього обличчям.

«Будь спокійним, Едді», — прошепотів Роланд.

«Я спокійний», — відповів Едді.

— Я міг би тебе вбити за таке, — сказав Андоліні. — Ніхто не сміє наказувати мені засунути щось у зад, особливо такі малі гівнюки-наркоші, як ти.

— Хріна собачого вб'єш! — заверещав Едді — але цей крик був продуманим. Спокійний такий крик, могли б подумати ви. Вони стояли там, на пустирі поселення, що називалося Кооперативним містечком Бронкса, — темні фігури в жовтогарячому світлі західного сонця наприкінці весни, що стлалося по землі, і люди чули вереск, і чули слово «вбити», і якщо їхні радіоприймачі були ввімкнені, то вони робили гучність більшою, а якщо вимкнені — то вмикали на повну гучність, тому що так було краще. Безпечніше.

— Ріко Балазар не дотримав слова! Я через нього підставляв свій зад, а він за мене не заступився! Тому я тебе посилаю в сраку, і його пошлю туди так само, та кого завгодно пошлю, бля!

Андоліні мовчки дивився на нього. Його очі були такими темно-карими, що здавалося, ніби колір просочився в білки, надавши їм жовтизни старого пергаменту.

— Якщо президент Рейган порушить дану мені обіцянку, я пошлю його в сраку, і хай він трахне сам себе!

Відлуння слів губилося в цеглі та бетоні. На гральному майданчику через дорогу стояв якийсь малий. Його шкіра на тлі білих бейсбольних шортів і високих кросівок здавалася смолисто-чорною. Хлопець спостерігав за ними, згином ліктя злегка притискаючи баскетбольний м'яч до боку.

— Все сказав? — спитав Андоліні, коли відлуння повністю стихло.

— Так, — відповів Едді абсолютно буденним тоном.

— Добре, — сказав Андоліні. Він розчепірив пальці, що нагадували пальці людиноподібної мавпи, і посміхнувся… а коли він посміхався, одночасно відбувалися дві речі: по-перше, ставав очевидним його шарм, настільки несподіваний, що це обеззброювало людей, а по-друге, було видно, що він справді дуже розумний. Небезпечно розумний. — А тепер ми можемо перейти до справи?

Едді провів розчепіреними пальцями по волоссю, швидко схрестив руки, щоби можна було почесати обидві одночасно, і сказав:

— Мабуть, це буде краще, бо так ми далеко не заїдемо.

— Хай буде так, — сказав Андоліні. — Ніхто нікому нічого не казав, ніхто нікого не ображав. — І, не повертаючи голови, в тому самому ритмі додав: — Повертайся у фургон, ідіоте.

Кол Вінсент, що обережно виліз був із фургона через дверцята, які Андоліні залишив відчиненими, ретирувався так швидко, що аж головою вдарився. Він ковзнув уздовж сидіння і зсутулився на своєму старому місці, сердито потираючи маківку.

— Ти ж не можеш не розуміти, що, коли тебе заарештували митники, умови одразу змінилися, — розсудливо сказав Андоліні. — Балазар — поважна людина. Є інтереси, які він мусить захищати. Люди, яких йому потрібно охороняти. І якось так вийшло, що одним із цих людей виявився твій брат Генрі. Гадаєш, це все туфта. Якщо так, то краще подумай, у якому стані зараз Генрі.

— Генрі в порядку, — сказав Едді, не дуже в це вірячи і не в змозі зробити так, щоби голос його не видав. Він сам це відчував і зрозумів, що Джек Андоліні теж. Здавалося, всі ці дні Генрі постійно перебував під кайфом. Попіл сигарет, що падав йому на сорочки, попропалював у них дірки. Відкриваючи м'ясні консерви для Потсі, їхнього кота, він сильно порізав собі руку електричною відкривачкою. Едді не розумів, як узагалі можна порізатися електричною відкривачкою, але Генрі якось примудрився. Часом кухонний стіл був всуціль усіяний тим, що залишав після себе Генрі, а в раковині ванної кімнати Едді знаходив обвуглені почорнілі завитки.

«Генрі, — не раз казав він, — Генрі, тобі треба якось із цим зав'язувати, бо це вже виходить з-під контролю, ти ж на межі, ще трохи — і тебе загребуть копи».

«Спокуха, малий, — відповідав Генрі, — не парся, я тримаю ситуацію під контролем». Але іноді, дивлячись на землисто-сіре лице Генрі й застиглий погляд, Едді розумів, що Генрі жодну ситуацію вже ніколи не триматиме під контролем.

Те, що він хотів сказати Генрі й не міг, ніяк не було пов'язане з тим, заарештують Генрі чи їх обох. Насправді він хотів сказати: «Генрі, в тебе такий вигляд, наче ти шукаєш куток, куди можна було б заповзти і здохнути. Так мені здається, і я хочу, щоб ти це припинив, бісовий ти син. Бо якщо ти помреш, навіщо тоді жити мені?»

— Генрі аж ніяк не в порядку, — сказав Джек Андоліні. — Йому потрібен хтось, хто був би завжди напоготові й пильнував його. Йому потрібен — як це в тій пісні співають? Міст над буремними водами? Ось що потрібно Генрі. Міст над буремними водами. IlRoche і є тим мостом.

«Il Roche — це міст до пекла», — подумав Едді. А вголос сказав: — Це там ви тримаєте Генрі? В будинку Балазара?

— Так.

— Якщо я віддам йому товар, він поверне мені Генрі?

— І твій власний товар також, — відповів Андоліні, — не забувай про це.

— Інакше кажучи, домовленість знову набуває сили?

— Точно.

— А тепер скажіть мені, що так і буде. Ну ж бо, Джеку. Скажіть. Я хочу побачити, чи зможете ви це сказати з незворушним лицем. І якщо зможете, то я хочу побачити, наскільки видовжиться ваш ніс.

— Не розумію тебе, Едді.

— Авжеж, розумієте. Балазар вважає, що його товар у мене? Якщо так, то він, мабуть, дурний. Але наскільки мені відомо, він зовсім не ідіот.

— Я не знаю, що він там собі думає, — незворушно відповів Андоліні. — В мої обов'язки не входить знати, про що він думає. Він у курсі, що товар був у тебе, коли ти вилетів з Багамів, що тебе загребли на митниці, а потім відпустили, що ти тут, а не на шляху до «Райкерс», і він знає, що його товар мусить десь бути.

— А ще йому відомо, що митники облягли мене, як мокрий костюм — аквалангіста, бо це відомо вам, і ви надіслали йому якесь зашифроване повідомлення з рації у фургоні. Щось типу «З подвійним сиром, без анчоусів», правда, Джеку?

Джек Андоліні промовчав. Незворушний вираз не сходив з його обличчя.

— Тільки нічого нового ви йому не сказали, він і без вас усе знав. Це так, наче ти з'єднуєш точки на картинці, вже зрозумівши, що на ній зображено.

Андоліні стояв, освітлений золотистими променями західного сонця, що помалу починали палахкотіти помаранчевим, як язики полум'я у печі. Незворушний вираз так само не покидав його обличчя, він і далі мовчав.

— Він вважає, що вони мене завербували. Думає, що я у них на гачку, а я такий тупий, що так і висітиму. Та я його й не засуджую. Тобто, чому б і ні? Від наркоші всього можна сподіватися. Хочете подивитися, чи є на мені жучок?

— Знаю, що нема, — відповів Андоліні. — В мене у фургоні дещо є. Це така штука, схожа на копівську рацію, тільки вона ловить короткохвильові радіопередачі. І якщо їй можна вірити, то навряд чи ти стукач федералів.

— Та невже?

— Еге ж. То що, може, сядемо у фургон і гайда в місто?

— А у мене є вибір?

«Ні», — сказав Роланд у нього в голові.

— Ні, — відповів Андоліні.

Едді поплентався до фургона. Хлопець із баскетбольним м'ячем і досі стояв на другому боці вулиці. Його тінь була такою довжелезною, що нагадувала підйомний кран.

— Забирайся звідси, малий, — сказав Едді. — Тебе тут не було, ти нікого не бачив і нічого не чув. Чеши звідси.

Хлопець побіг геть.

Кол шкірився до Едді на всі кутні.

— Посунься, приятелю, — сказав Едді.

— По-моєму, ти маєш сидіти посередині, Едді.

— Посунься, — повторив Едді. Кол подивився на нього, потім на Андоліні, шукаючи його підтримки. А той просто зачинив двері водія й нерухомо дивився перед собою, наче Будда, у якого сьогодні вихідний, залишивши їм самим вирішувати, хто де сидітиме. Кол знову зиркнув Едді в обличчя і вирішив поступитися йому місцем.

Вони поїхали в Нью-Йорк. І хоча стрілець цього не знав (він тільки зачудовано витріщався на височенні будівлі, що далі, то все вищі й граційніші, мости, що сталевою павутиною з'єднували береги широкої річки, і повітряні диліжанси з пропелерами, які гули, наче дивовижні комахи, вироблені людськими руками), та місцем, до якого вони прямували, була Вежа.

9

Як і Андоліні, Енріко Балазар не думав, що Едді Діна завербували федерали. Як і Андоліні, Балазар це знав.

Бар був порожній. Табличка на дверях проголошувала «ЗАЧИНЕНО ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ». Балазар сидів у себе в кабінеті, чекаючи, коли Андоліні та Кол Вінсент привезуть молодшого Діна. З ним були особисті охоронці — Клаудіо Андоліні (Джеків брат) і Чимі Дрето. Вони сиділи на дивані ліворуч від великого письмового стола, з приголомшеним виглядом спостерігаючи, як росте будівля, яку зводив Балазар. Двері стояли наостіж. За дверима був невеличкий коридор. Праворуч знаходилася задня частина бару, за яким була маленька кухонька, де готували кілька простих страв з макаронів. Ліворуч — кабінет бухгалтера і комора. У бухгалтерському кабінеті ще троє Балазарових «джентльменів» — так їх зазвичай називали — грали у вікторину «Щасливий випадок» з Генрі Діном.

— Добре, — пролунав голос Джорджа Бйонді, — тоді просте питаннячко, Генрі. Агов, Генрі? Генрі, ти чуєш? Земля викликає Генрі, ти потрібен землянам. Прийом, Генрі. Повторюю: прийом, Г…

— Я тут, я тут, — сказав Генрі. Він ледь-ледь володів язиком, наче чоловік, який крізь сон каже дружині, що не спить, щоби вона залишила його в спокої ще хвилин на п'ять.

— Добре. Категорія — мистецтво і розваги. Питання таке… Генрі? Ану не смій куняти, ти, чмо!

— Я не сплю! — жалібно викрикнув Генрі.

— Добре. Питання звучить так: назвіть роман Вільяма Пітера Блетті, що мав шалену популярність, дія якого розгортається в Джорджтауні — фешенебельному передмісті Вашингтона, округ Колумбія, і в якому розповідається про молоду дівчину, одержиму дияволом?

— Джонні Кеш, — відповів Генрі.

— Ну ти й мудак! — заверещав Фігляр Постіно. — Та ти відповідаєш так на кожне питання! У тебе на все одна довбана відповідь — Джонні Кеш!

— Бо Джонні Кеш і є все, — серйозно відповів Генрі, й на мить, поки всі здивовано обдумували почуте, запанувала відчутна тиша… а потім пролунав неприємний вибух сміху: сміялися не тільки чоловіки в кімнаті, де був Генрі, але й двоє інших «джентльменів», що сиділи в коморі.

— Зачинити двері, пане Балазар? — тихо спитав Чимі.

— Та ні, все нормально, — відповів Балазар. Він був сицилійцем у другому поколінні, але говорив зовсім без акценту. Його мова не була мовою людини, яка здобула освіту на вулиці. На відміну від багатьох своїх побратимів по бізнесу, він закінчив середню школу. Ба навіть більше: протягом двох років він навчався в школі бізнесу Нью-йоркського університету. Його голос, як і манера вести бізнес, був спокійним, культурним і американським, а зовнішність вводила всіх в оману так само, як і вигляд Джека Андоліні. Його чиста американська мова без акценту, почута вперше, майже завжди вганяла людей у ступор, наче вони щойно почули особливо вдалий уривок черевомовлення. На вигляд він скидався на фермера, господаря трактиру чи дрібного мафіозо, який досяг успіху не завдяки тому, що в нього є голова на плечах, а тільки через те, що опинився в правильному місці в правильний час. Його зовнішність нагадувала той тип, який розумаки попереднього покоління називали «Вусатим Пітом»: огрядний чолов'яга в селянському одязі. Цього вечора він був одягнений в скромну білу бавовняну сорочку з розстебнутим коміром (попід пахвами розпливалися плями поту) і прості сірі штани з саржі. Товсті ноги без шкарпеток були взуті в коричневі шкіряні туфлі без задників, такі старі, що вони більше скидалися на капці. На кісточках зміїлися багряно-сині варикозні вени.

Чимі й Клаудіо захоплено спостерігали за ним.

Колись давно його називали IlRoche — Скеля. А дехто зі старожилів подосі так до нього звертався. У правій шухляді письмового стола, де інші бізнесмени зберігали блокноти, ручки, скріпки і тому подібне, Енріко Балазар завжди тримав три колоди карт. Але не для того, щоб грати.

Він використовував їх для будівництва.

Брав дві карти і притуляв одна до одної, утворюючи літеру «А» без горизонтальної риски. Поряд будував іще одну фігуру у вигляді літери А. Понад двома клав карту, щоб зробити дашок. 1 так викладав шарами букву А за буквою А, поки на письмовому столі не виростав картковий будиночок. Якщо нахилитися і зазирнути всередину, то можна було побачити щось схоже на вулик із трикутників. Чимі сотні разів спостерігав, як ці будиночки завалюватися (Клаудіо також час від часу ставав свідком Цієї події, але не так часто, бо він був на тридцять років молодший за Чимі, який сподівався скоро піти на пенсію і переїхати зі своєю стервозною дружиною на їхню ферму на півночі Нью-Джерсі, де він увесь свій вільний час плекатиме свій сад… і намагатиметься пережити довбану сучку, на якій він оженився, прожити довше за тещу, мабуть, не вдасться, він вже давно покинув мріяти про те, як їстиме фетучині на поминках Ла-Монстри, Ла-Монстра була вічною, але якась примарна надія пережити бодай стерво-дружину в нього лишалася; у його батька був улюблений вираз, який у перекладі звучав приблизно так: «Господь пісяє тобі на потилицю щодня, але топить лише один раз», і Чимі, хоч і не був дуже впевнений, гадав, що Господь все-таки непоганий хлопець і тому він може сподіватися на те, що переживе якщо вже не тещу, то бодай дружину), але тільки одного разу бачив, як Балазарові урвався через це терпець. Найчастіше конструкція розліталася через якусь дрібницю — хтось грюкнув дверима в сусідній кімнаті чи п'яниця наштовхнувся на стіну. Бувало, Чимі бачив, як будівля, на зведення якої пан Балазар (якого він досі називав Да Босе, як героя коміксу Честера Гоулда) витрачав багато годин, завалювалася, бо в музичному автоматі надто гучно звучали баси. А часом ці повітряні споруди падали без будь-якої видимої причини. Одного разу — цю історію він розповідав як мінімум п'ять тисяч разів, і вона до смерті набридла всім його знайомим (за винятком його самого) — Да Босе подивився на нього поверх руїн і сказав: «Бачиш, Чимі? Ось відповідь — для кожної матері, яка проклинала Бога за те, що її дитина лежить на дорозі мертва, для кожного батька, що проклинає чоловіка, який звільнив його з заводу, залишивши без роботи, для кожної дитини, що народжена була страждати і спитала — чому. Наші життя подібні до цих штук, які я будую. Іноді вони ламаються з якоїсь причини, а буває, це відбувається зовсім без причини».

Карлочимі Дрето вважав це найглибокодумнішим з усіх почутих ним тверджень про життя людини в світі.

Той єдиний випадок, коли Балазар розлютився через падіння будиночка, стався дванадцять, а може, й чотирнадцять років тому. До нього прийшов один тип, аби спитати щодо спиртного. Неосвічений тип, який жодного поняття не мав про гарні манери. Від нього смерділо так, наче він приймав ванну раз на рік, та й то з-під палки. Інакше кажучи, недоумкуватий ірландець. І звісно, він прийшов через випивку. Ірландцям завжди потрібна лише випивка, наркота їм по цимбалах. А цей ірландець, він подумав: те, що стоїть на столі в Да Босса, — якийсь жарт. «Загадай бажання!», — закричав він після того, як Да Босе пояснив йому (культурно пояснив, як джентльмен джентльменові), чому вони не можуть займатися комерцією разом. А потім цей ірландець, один із тих чуваків з кучерявим рудим волоссям і таким блідим кольором шкіри обличчя, що його можна прийняти за туберкульозника чи щось таке, один із тих, чиє прізвище починається на О, а потім іде така закарлючка між О і справжнім прізвищем, так от, він взяв і дунув на стіл Балазара, наче піno,[8] який задуває свічки на святковому торті, й карти розлетітися довкола Балазарової голови, і Балазар відчинив ліву горішню шухляду письмового столу, шухляду, у якій інші бізнесмени могли б зберігати канцелярське приладдя, приватні цидулки чи щось подібне, і дістав звідти пістолет сорок п'ятого калібру, і застрелив того ірландця, влучивши в голову, а вираз Балазарового обличчя при цьому не змінився, і після того, як Чимі і хлопець на ім'я Трумен Алекзандер, котрий помер чотири роки тому від серцевого нападу, закопали ірландця під курником десь за Седонвілем, штат Коннектикут, Балазар сказав, звертаючись до Чимі:

— Будувати — справа людей, paisan.[9] А руйнувати — справа Бога. Згоден?

— Так, пане Балазар, — відповів тоді Чимі. Він і справді був згоден.

Балазар вдоволено кивнув.

— Ви зробили так, як я звелів? Поховали його там, де на нього будуть срати кури й качки чи щось таке?

— Так.

— Дуже добре, — лагідно сказав Балазар і дістав з правої горішньої шухляди письмового стола нову колоду карт.

Одним рівнем Скеля Балазар не вдовольнявся. На даху першого ряду він будував другий (тільки вже не такий широкий), над другим — третій, понад третім — четвертий. Щоби будувати вище, йому потрібно було підвестися. Тепер, для того щоб зазирнути всередину, не треба було низько нахилятися. А заглянувши, можна було побачити не ряди трикутних фігур, а крихку, предивну і неймовірно гарну залу із ромбів. Якщо надто довго дивитимешся всередину — голова тобі піде обертом. Якось Чимі зайшов на Коні-Айленді в «Дзеркальний лабіринт», і там йому запаморочилося в голові. Більше він туди не ходив.

Чимі казав (він вважав, що йому ніхто не вірить, а насправді всім було просто байдуже), що одного разу бачив, як Балазар збудував щось подібне не до будиночка з карт, а до справжньої вежі з карт. Ця вежа стояла, аж доки не був зведений дев'ятий рівень, а потім впала. Чимі не знав, що всім це до сраки, бо всі, кому він розповідав, зображали перед ним щиросердне здивування, тому що Чимі був наближеною особою Да Босса. Але люди справді були б вражені, якби йому вдалося дібрати слова для опису вежі — її витонченості, її висоти (вона сягала майже трьох чвертей відстані од кришки письмового стола до стелі, конструкція з вшіетів, двійок, королів, десяток і тузів, схожа на мереживо; червоно-чорна конфігурація з паперових ромбів кидала виклик світові, який у вихорі мчить крізь усесвіт непослідовних рухів і сил); вежа, котра для захопленого погляду Чимі здавалася промовистим запереченням усіх несправедливих парадоксів життя.

Якби він міг дібрати правильні слова, то сказав би: «Я дивився на те, що він побудував, і розумів, чому існують зірки».

10

Балазар знав, як усе мусило бути.

Федерали пронюхали, що Едді везе товар — можливо, він вчинив нерозумно, коли обрав саме Едді, мабуть, інстинкти починають його підводити. Але Едді чомусь здавався такою підходящою кандидатурою, таким ідеальним перевізником. Балазарів дядько (перша людина, на яку він працював у бізнесі), казав, що існують винятки з будь-якого правила, крім одного: ніколи не довіряй нарколигам. Балазар тоді промовчав — не годилося п'ятнадцятилітньому хлопчакові висловлювати свою думку, навіть якби він хотів погодитися, — але про себе подумав, що єдине правило без винятків — це те, що існують правила, яких це правило не стосується.

«Але якби тіо[10] Вероне був живий, — подумав Балазар, — він би посміявся з тебе і сказав: слухай, Ріко, ти завжди був надто розумним, коли це стосувалося твого зиску, ти знав правила, ти тримав рота на замку, коли це було потрібно, але в тебе завжди був зарозумілий погляд. Ти завжди був занадто високої думки про свій розум і врешті-решт ускочив у халепу, пастку власної гордині. Я ніколи не сумнівався, що рано чи пізно так воно і станеться».

Він склав дві карти у формі літери А і накрив їх іншою картою.

Едді загребли, трохи протримали, а потім випустили.

Балазар забрав брата Едді та весь їхній запас марафету. Цього буде досить, аби заманити його… а Едді йому був потрібен.

Балазар хотів бачити Едді тому, що його тримали лише дві години, а дві години — це ненормально.

Допитували його в аеропорту Кеннеді, а не на 43-й вулиці, і це також було ненормально. Це означало, що Едді вдалося скинути більшу частину чи навіть весь кокс.

А може, ні?

Він думав. Він розмірковував.

Едді вийшов з аеропорту Кеннеді через дві години після того, як його вивели з літака. Цього часу було надто мало, щоби витрясти з нього правду, і надто багато, аби вони вирішили, що він чистий, що якась стюардеса просто поспішила з висновками.

Він думав. Він розмірковував.

Брат Едді був зомбі, але сам Едді ще не втратив клепки, Едді досі був міцним горішком. За дві години його б так легко не завербували… якщо тільки це не пов'язано з його братом. Щось із його братом.

Та все одно, чому його не відвезли на Сорок третю вулицю? Як так вийшло, що не було фургона митниці, замаскованого під поштову вантажівку (якби не ґрати на задніх вікнах, їх можна було б легко сплутати)? Бо Едді справді щось зробив із товаром? Десь його скинув? Сховав?

Сховати товар на літаку неможливо.

І скинути неможливо.

Звісно, і з деяких в'язниць годі втекти, й деякі банки пограбувати, і від деяких термінів ув'язнення відмазатися. Але ж людям іноді це вдавалося. Гаррі Гудіні пощастило вибратися з гамівних сорочок, замкнених багажників, банківських сховищ, хай їм чорт. Але Едді Дін — не Гудіні.

Справді?

Він міг наказати прикінчити Генрі в їхній квартирі, міг зробити так, щоб Едді загинув на лонг-айлендській естакаді або — навіть краще — також у квартирі, де копи побачили б таку картину: двоє наркашів, докайфувавшись до нестями, забули, що вони брати, і повбивали один одного. Ате при цьому надто багато питань залишилося б без відповіді.

Він отримає відповіді тут, у себе, і залежно від того, якими вони будуть, і щоби клопіт не заскочив його зненацька, вживе якихось заходів чи просто задовольнить свою цікавість (будуть відповіді), а потім замочить їх обох.

Кількома відповідями більше — двома наркоманами менше. Бодай якийсь зиск і не така вже й велика втрата.

У іншій кімнаті тривала вікторина, й хід знову перейшов до Генрі.

— Добре, Генрі, — сказав Джордж Бйонді. — Будь уважний, бо питання підступне. Категорія — географія. Питання таке: як називається єдиний континент на планеті, де живуть кенгуру?

Запала напружена мовчанка.

— Джонні Кеш, — відповів Генрі, й усі розреготалися на повні горлянки, та так, що аж стіни здригнулися.

Чимі напружився, боячись, що Балазарів картковий будиночок (який міг би стати Вежею тільки в тому разі, якби так було завгодно Господові чи сліпим силам, що керували всесвітом від Його імені) розлетиться.

Карти трохи затремтіли. Якщо хоч одна з них упаде, то вона неминуче потягне за собою інші.

Але цього не сталося.

Балазар підвів очі і всміхнувся до Чимі.

— Piasan, — сказав він. — Il Dio est bono; il Dio est malo; temps est poco-poco; tu est une grande peeparollo.[11]

Чимі всміхнувся.

— Si, senor, — відповів він. — Io grande peeparollo; Io va fanculo por tu.[12]

— None va fanculo, catzarro, — відповів йому Балазар. — Eddie Dean va fanculo.[13]

Він лагідно посміхнувся і почав зводити другий рівень своєї карткової вежі.

11

Коли фургон припаркувався біля Балазарового бару, Кол Вінсент саме дивився на Едді. І побачив шось неймовірне. Він спробував заговорити і зрозумів, що не може. Язик прилип до піднебіння, і Кол зміг видушити з себе тільки притлумлене бурмотіння.

Він побачив, що колір очей Едді змінився з карого на блакитний.

12

Цього разу рішення Роланда виступити на передній план було підсвідомим: він інстинктивно плигнув, ні про що не думаючи, рухаючись так само спонтанно, як і тоді, коли зіскакував зі стільця й тягнувся по револьвери, коли хтось вдирався до кімнати.

«Вежа! — ошелешено подумав він. — Це ж Вежа, Господи, Вежа в небі, Вежа! Я бачу в небі Вежу, накреслену вогненними червоними лініями! Катберте! Алане! Десмонде! Вежа! В…»

Але цього разу він відчув, що Едді бореться — не з ним, а намагаючись поговорити, відчайдушно прагнучи щось йому пояснити.

Стрілець відійшов назад і почав слухати — слухати без надії. А десь над узбережжям, на невідомій відстані в часі й просторі, його непритомне тіло здригалося в конвульсіях і тремтіло, як тіло людини, що бачить солодкий до нестями чи неймовірно кошмарний сон.

13

«Вивіска! — кричав Едді у своїй власній голові… й голові того, іншого. — Це просто неонова вивіска, не знаю, про яку вежу ти думаєш, але це просто бар, він належить Балазарові, «Похила вежа», так він його назвав на честь тієї, що стоїть у Пізі! Це просто вивіска, що буцімто зображає Пізанську вежу, яка падає, хай їй хрін! Припини! Заспокойся! Чи ти хочеш, щоб нас замочили ще до того, як у нас з'явиться шанс показати їм, де раки зимують?»

«Пітза?» — із сумнівом перепитав стрілець і знову подивився на вивіску.

Вивіска. Так, тепер він і сам бачив: то була не Вежа, а Стовп-вказівник. Він похилився на один бік, на ньому було багато зубчатих вигинів, і виглядав він дивовижно — але й по всьому. Зараз Роланд бачив, що вивіска була зроблена з трубок, трубок, у якийсь спосіб наповнених червоним болотяним вогнем, що палахкотів усередині. У деяких місцях його було менше, ніж у інших — у цих місцях вогненні лінії пульсували і дзижчали.

Тепер він роздивився, що під вежею були літери, зроблені з вигнутих трубок. У більшості це були Великі Літери. ВЕЖА — прочитав він, так, ПОХИЛА. ПОХИЛА ВЕЖА. Перше слово складалося з трьох літер: перша була Б, другої букви він не знав, а третя Р.

«Бер?» — спитав він у Едді.

«БАР. Це не важливо. Тепер розумієш, що це просто вивіска, знак? Ось що має значення!»

«Розумію, — відповів стрілець. А сам подумав: «Невже в'язень справді вірить у те, що сказав? Чи він тільки намагається, аби все не пішло шкереберть (як і вежа, зображена вогненними лініями, бо, схоже, ще трохи, і вона впаде)? І здивувався, як це Едді може вважати будь-який знак звичайною річчю.

Тоді розслабся! Чуєш мене? Розслабся!

«Бути крутим?» — спитав Роланд, і обидва відчули, що він ледь-ледь посміхнувся в свідомості Едді.

Так, будь крутим. Дозволь, я сам все владнаю.

Так. Добре. Він дозволятиме Едді самому все владнати.

Принаймні деякий час.

14

Кол Вінсент нарешті спромігся відліпити язика від піднебіння.

— Джеку. — Його голос був таким же рипучим, як грубе килимове покриття.

Андоліні заглушив двигун і роздратовано глянув на нього.

— Його очі.

— Що там з його очима?

— А що з моїми очима? — спитав Едді.

Кол глянув на нього.

Сонце вже сіло. В повітрі не залишилося нічого, крім денної порохняви, але світла було достатньо, аби Кол побачив, що очі Едді знову карі.

Якщо вони взагалі змінювали колір.

«Ти ж це бачив». — наполягала якась частина його свідомості. Але чи було це насправді? Колові було двадцять чотири роки, і за останні двадцять один рік жодна людина в світі не вважала його вартим довіри. Часом він бував корисний. Майже завжди був слухняний… якщо його тримали на короткому повідку. Та чи надійний? Ні. І з часом Кол перестав довіряти сам собі.

— Нічого, — пробурмотів він.

— Тоді ходімо, — сказав Андоліні.

Вони вийшли з фургона. Оточені вартовими — Андоліні ліворуч, Вінсент праворуч, — Едді зі стрільцем переступили поріг Похилої вежі.

Розділ 5

Розбірки й стрілянина

1

У своєму блюзі двадцятих років Біллі Голідей співала (й одного дня пісенне пророцтво справдилося щодо неї самої): «Лікар сказав: зроби свій вибір, дочко, і не вживай цих штук/Ще пару раз ширнешся — і все, тобі каюк». Каюк Генрі Діну настав за п'ять хвилин до того, як фургон пригальмував перед «Похилою вежею» і його брата повели всередину.

Запитання Генрі ставив Джордж Бйонді (друзі називали його «Великим Джорджем», а вороги — «Великим шнобелем»), бо сидів праворуч від нього. Зараз, коли Генрі сидів, куняючи й по-совиному кліпаючи очима, Фігляр Постіно вклав фішку в руку, що вже набула того відтінку пилюки, який свідчить про тривалу залежність від героїну, сірого відтінку — передвісника гангрени.

— Твоя черга, Генрі, — сказав Фіґляр, і Генрі безвільно випустив фішку з руки.

Й оскільки він і далі сидів, утупившись у якусь точку в просторі та не виказуючи жодного наміру посувати фішку, Джиммі Гаспіо зробив це за нього.

— Глянь-но, Генрі, — сказав він. — У тебе є шанс урвати шматок пирога.

— Пирога-шмирога, — сонно сказав Генрі, а потім несподівано роззирнувся навкруги, неначе пробуджуючись. — А де Едді?

— Невдовзі буде тут, — заспокоїв його Фігляр. — Ти грай давай.

— А дозу дасте?

— Грай, Генрі.

— Добре, добре, тільки не нависай наді мною.

— Не нависай над ним, — наказав Джиммі Кевін Блейк.

— О'кей, не буду, — погодився Джиммі.

— Готовий? — спитав Джордж Бйонді й значуще підморгнув іншим, коли підборіддя Генрі опустилося на груди, а потім знову повільно піднялося — видовище нагадувало споглядання колоди, яка ще не промокла наскрізь і тому не готова навіки опуститися на дно.

— Ага, — відповів Генрі. — Валяй.

— Валяй! — радісно вигукнув Джиммі Гаспіо.

— Валяй його, козла! — погодився Фігляр, і всі вибухнули сміхом (Балазарова споруда в іншій кімнаті, що тепер сягала трьох поверхів заввишки, знову заколивалася, але не розвалилася).

— О'кей, слухай уважно, — сказав Джордж і знову підморгнув. І хоча категорією Генрі був спорт, Джордж оголосив іншу — «Розваги і мистецтво».

— У якого популярного співака в стилі кантрі та вестерн були такі хіти, як «Хлопець, якого звали Сью», «Блюз в'язниці Фолсом» та ще купа селюцьких пісень?

Кевін Блейк, настільки розумний, що справді міг додати сім і дев'ять (якби для цього йому дали фішки для покеру), аж зайшовся реготом, плескаючи себе по колінах, та так, що ледь не перекинув дошку.

І далі вдаючи, що читає з картки, яку тримав у руці, Джордж продовжив: — Цього популярного співака також знають під псевдонімом «Чоловік у чорному». Його ім'я означає місце, куди ти відливаєш,[14] а прізвище — це те, що ти маєш у гаманці,[15] звісно, якщо ти не довбаний нарколига.

Настала довга пауза: всі притихли в очікуванні.

— Волтер Бреннан, — нарешті сказав Генрі.

Вибух реготу. Джиммі Гаспіо міцно стис плечі Кевіна Блейка. Кевін кілька разів садонув Джиммі кулаком у плече. Картковий будиночок у Балазаровому кабінеті, що вже перетворювався на вежу з карт, знову заколивався.

— Ану позатикайте пельки! — проревів Чимі. — Да Босс будує!

Вони миттю втихомирилися.

— Добре, — сказав Джордж. — Правильна відповідь, Генрі. Це було не так легко, але ти впорався.

— Як завжди, — відповів Генрі. — Я завжди, бля, виходжу сухим із води. То як щодо дози?

— Класна ідея! — сказав Джордж і взяв десь у себе за спиною коробку від сигар «Рої-тан», витяг звідти шприц і втикнув його у поколоту вену вище ліктя Генрі. І тут Генрі настав каюк.

2

Зовні фургон піцерії виглядав задрипаним, але під дорожнім брудом і фарбою з балончика ховалося диво високих технологій, якому б позаздрили навіть убеенівці. Як неодноразово повторював Балазар, тих козлів не обдуриш, якщо не будеш завжди на крок попереду них — у тому числі якщо в тебе не буде такого самого обладнання. Коштувало воно дорого, але Балазар мав одну перевагу: те, що УБН купувало за шалені гроші, його люди просто цупили. На Східному узбережжі повсюдно знаходилися працівники компаній, що виготовляли електроніку, готові продати вкрай секретні розробки за зниженими цінами. Ці каццароні (Джек Андоліні називав їх кокаїнниками з Силіконової долини) буквально нав'язували свій товар.

Під приборним щитком розміщувався повний боєкомплект: поліцейська рація, ультрависокочастотний глушник поліцейських радарів, широкодіапазонний/високочастотний детектор радіопередач; високочастотний генератор перешкод, ретранслятор-підсилювач, завдяки якому всі спроби відшукати фургон стандартними методами триангуляції закінчувалися тим, що фургон виявляли одночасно в Коннектикуті, Гарлемі й у готелі «Монтаук Саунд», радіотелефон… і маленька червона кнопка, яку Андоліні натиснув одразу ж після того, як Едді Дін вийшов із фургона.

У кабінеті Балазара пролунав короткий дзвінок внутрішнього телефону.

— Це вони, — сказав Балазар. — Клаудіо, впусти їх. Чимі, накажи всім стулити писки. Едді Дін не знає, що, крім тебе і Клаудіо, зі мною є ще хтось. Чимі, йди до комори й посидь там з іншими джентльменами.

Вони пішли: Чимі повернув ліворуч, Клаудіо Андоліні — праворуч.

Балазар повільно почав зводити черговий поверх своєї будівлі.

3

«Я сам усе владнаю», — повторив Едді, поки Клаудіо відчиняв двері.

«Добре». — погодився стрілець, але розслаблятися не став, був напоготові, готовий вийти на передній план у ту ж мить, коли виникне бодай видимість такої потреби.

Брязкали ключі. Стрілець гостро відчував запахи. Від Кола Вінсента, який стояв праворуч, тхнуло немитим тілом, від Джека Андоліні ліворуч — якимось різким, майже терпким лосьйоном після гоління. Коли вони ступили до затемненого бару, в ніс ударив кислий запах пива.

Запах пива був для нього єдиним знайомим ароматом у цьому приміщенні. То був не задрипаний салун з посиланою стружками підлогою, й дошками, покладеними на козли для розпилювання замість шинкваса. Стрілець мусив визнати, що таким закладам, як шинок Шеба в Таллі, до цього було не дорівнятися. Куди не кинь оком, м'яким світлом вилискувало скло. У цій одній-єдиній кімнаті було більше скла, ніж він бачив за всі свої роки, з того часу, як виріс, — саме тоді почали закриватися лінії постачання, частково через напади повстанців під проводом Фарсона, Доброго Чоловіка, але в основному, вважав стрілець, тому, що світ почав зрушувати з місця. Фарсон був лише ознакою того великого зрушення, але аж ніяк не його причиною.

Він бачив їхні відображення скрізь — на стінах, на обкладеному склом шинквасі й у довгому дзеркалі за ним. Їхні фігурки в мініатюрі відображалися навіть на вигнутих стінках бокалів для вина у формі дзвонів, що, перевернуті догори дном, висіли над шинквасом… бокалів блискучих і крихких, як святкові прикраси.

У кутку стояла скульптура, зроблена з вогників, що спалахували і мінилися, спалахувати і мінилися, спалахували і мінилися. Золотистий ставав зеленим, зелений — жовтим, жовтий — червоним, червоний — знову золотистим. Перетинав її напис Великими Літерами. Це слово він міг прочитати, але не розумів його значення: РОКОЛА.

Та байдуже. Тут на нього ще чекали справи.'Він не мандрівник і не може дозволити собі розкіш поводитися як мандрівник; хай там якими дивовижними чи гідними подиву не були б речі, що трапляються на його шляху.

Чоловік, що їх впустив, вочевидь був братом того, хто правив диліжансом, який Едді називав фургоном (мабуть, щось на кшталт фури, вирішив Роланд), хоча цей був вищий на зріст і років на п'ять молодший. У наплічній кобурі він мав зброю.

— Де Генрі? — спитав Едді. — Я хочу бачити Генрі. — Він підвищив голос. — Генрі! Агов, Генрі!

Відповіді не було; тільки тиша, в якій бокали, що висіли над шинквасом, здавалося, невловно завібрували, та так тихо, що людське вухо не змогло б розрізнити цього звуку.

— Спочатку з тобою хоче побалакати пан Балазар.

— Ви заткнули йому рота кляпом і тримаєте десь зв'язаного, так? — спитав Едді, і не встиг Клаудіо навіть рота розтулити для відповіді, як Едді розреготався. — Та ні, чим я думаю — ви просто дали йому ширнутися, от і все. Він у відрубі. Навіщо возитися з мотузками та кляпами, якщо Генрі можна заспокоїти, вколовши йому дозняк, та й по всьому? Добре. Ведіть мене до Балазара. Покінчимо з цим раз і назавжди.

4

«Черговий знак», — подумав стрілець, побачивши вежу з карт на Балазаровому письмовому столі.

Балазар не підвів погляду. Карткова вежа вже була такою високою, що потреба в цьому відпала — він дивився поверх неї. На обличчі — вираз щирого вдоволення й лагідності.

— Едді, — мовив він. — Радий тебе бачити, синку. Я чув, в аеропорту «Кеннеді» тебе спіткали якісь неприємності?

— Я вам не син, — відрубав Едді.

Балазар повів рукою, зробивши легенький жест — комічний, сумний і недовірливий водночас. «Як ти можеш так говорити? Ти ображаєш мене, Едді», — неначе промовляв він.

— Перейдімо одразу до суті, — сказав Едді. — Ви знаєте, що тут або одне, або інше: або федерали мене пасуть, або їм довелося мене відпустити. Ви знаєте, що розколоти мене всього лише за дві години їм би не вдалося. І якби це сталося, то я б уже сидів на Сорок третій вулиці, відповідаючи на питання між перервами, відведеними для ригання в раковину.

— А вони пасуть тебе, Едді? — лагідно спитав Балазар.

— Ні. Їм довелося мене відпустити. Вони у мене на хвості, але я не маю на собі жучків.

— Отже, ти заховав товар. Це цікаво. Розкажи мені, як можна заховати два фунти коксу на реактивному літаку? Таку інформацію завжди корисно мати. Це наче в історії про загадку замкненої кімнати.

— Я його не заховав. Але й при собі його не маю, — сказав Едді.

— А хто має? — спитав Клаудіо і почервонів, бо його брат понуро, майже люто зиркнув на нього.

— Він, — із посмішкою відказав Едді, показуючи на Енріко Балазара, що височів над вежею з карт. — Товар уже доставлено.

Уперше відтоді, як Едді ввели під конвоєм до кабінету, на обличчі Балазара з'явився непідробний вираз: здивування. З'явився і миттю зник. Він ввічливо посміхнувся.

— Так, — сказав він. — Доставлено до місця, про яке ти повідомиш пізніше, після того як ти, твій брат і ваш товар опинитеся в безпеці. Може, в Ісландії. Ти так усе розрахував?

— Ні, — відповів Едді. — Ви не розумієте. Він тут. Доставка додому. Як ми й домовлялися. Бо навіть у такі часи, у такий вік, як нині, є люди, котрі й досі вважають, що угода є угода і її треба виконувати, як домовлялися від самого початку. Знаю, звучить неймовірно, але це факт.

Всі вирячилися на нього.

«Як я тримаюся, Роланде?» — спитав Едді.

По-моєму, тримаєшся ти чудово. Але не дозволяй цьому Балазарові знову повернути душевну рівновагу, Едді. Гадаю, він небезпечний.

Думаєш? Ну, на цьому я знаюся краще за тебе, друже. Я на сто відсотків упевнений, що він небезпечний. Дуже небезпечний, хай йому чорт.

Він знову подивився на Балазара і злегенька йому підморгнув.

— Тож якщо кому й слід зараз перейматися щодо федералів, то це вам, а не мені. Якщо вони приїдуть сюди з ордером на обшук, то може виявитися, що вас трахнуть, навіть якщо ви не розставите ноги, пане Балазар.

Балазар узяв дві карти, але руки зненацька затремтіли, і він відклав їх убік. Це тривало не довше миті, але Роланд помітив, і Едді побачив також. На його обличчі з'явився й одразу ж зник вираз нерішучості — можливо, навіть миттєвого страху.

— Тримай язика на припоні, коли розмовляєш зі мною, Едді. Стеж за своєю мовою і, будь ласка, пам'ятай, що мій час і моє терпіння щодо всіляких нісенітниць вже майже вичерпані.

Вираз обличчя Джека Андоліні став стривоженим.

— Та він з ними змовився, пане Балазар! Цей малий гівнюк здав їм кокс, і вони підкинули його сюди, поки вдавали, що допитують його!

— Тут нікого не було, — сказав Балазар. — Ніхто не зміг би підібратися до мене близько, Джеку, і ти це знаєш. Варто лише голубові на даху перднути, як спрацьовує сигналізація.

— Але…

— Навіть якби їм вдалося десь нас підставити, у нас все одно стільки людей у їхній організації, що через три дні їхня справа накрилася б мідним тазом. Ми б знали — хто, коли і як.

Погляд Балазара знову повернувся до Едді.

— Едді, у тебе в розпорядженні п'ятнадцять секунд на те, щоб припинити верзти цю хрінотінь. А потім я звелю Чимі Дрето зробити тобі боляче. Ще пізніше, трохи поробивши тобі боляче, він піде, і з сусідньої кімнати ти почуєш, як він робить боляче твоєму братові.

Едді весь напружився.

«Спокійно», — пробурмотів стрілець, а сам подумав: «Завдати йому болю — раз плюнути. Для цього тільки треба вимовити ім'я його брата. Це все одно що колупатися палицею у відкритій рані».

— Зараз я зайду до вашого туалету, — сказав Едді й показав рукою на двері в дальньому лівому кутку кімнати. Ці двері були настільки непомітні, що майже зливалися з обшивкою стін. — І зайду сам. А потім вийду з фунтом вашого кокаїну. Половиною партії. Ви його перевірите. Потім приведете Генрі сюди, щоб я на нього подивився. Коли я його побачу, переконаюся, що з ним усе гаразд, ви віддасте йому наш марафет, і він поїде додому з одним із ваших джентльменів. Поки він буде в дорозі, я і… — «Роланд» мало не сказав він, — я і решта чуваків, що, як нам з вами обом добре відомо, тут стовбичать, спостерігатимемо, як ви будуєте ту штуку. Коли Генрі буде вдома, в безпеці — тобто ніхто не нависатиме над ним, тримаючи біля скроні пушку, — він подзвонить і скаже одне слово. Це пароль, ми вигадали його, коли я їхав на завдання. Про всяк випадок.

Стрілець зазирнув у підсвідомість Едді, щоби перевірити, правда це чи блеф. Це була правда, принаймні Едді в це вірив. Роланд зрозумів, що Едді справді вірить, що його брат Генрі радше помре, ніж скаже це слово під дулом пістолета. Сам стрілець не був такий упевнений.

— Мабуть, ти гадаєш, що я досі вірю в Санта-Клауса, — сказав Балазар.

— Знаю, що не вірите.

— Клаудіо. Обшукай його. А ти, Джеку, йди до мого туалету. Обшукай там усе.

— Там є якийсь сховок, про який я не знаю? — спитав Андоліні.

Балазар замислився, не зводячи з Андоліні уважного погляду темно-карих очей. — На задній стінці аптечки є маленька відсувна панель, — нарешті сказав він. — За нею я тримаю кілька особистих дрібничок. Для фунта марафету там місця замало, але все одно краще перевір.

Коли Джек зайшов до маленької вбиральні, стрілець побачив спалах того самого холодного білого світла, що й у вбиральні повітряного диліжансу. Потім двері зачинилися.

Балазарів погляд блискавично метнувся до Едді знову.

— Навіщо вся ця маячня божевільного, Едді? — мало не з сумовитим виразом промовив він. — Я вважав тебе розумнішим.

— Скажіть, що я брешу, просто мені у вічі, — тихо мовив Едді.

Балазар виконав його прохання. Він довго не відводив погляду. Потім відвернувся, засунувши руки в кишені так глибоко, що стало помітним заглиблення між половинками його селянської дупи. Всім своїм виглядом він демонстрував жалість — співчуття до блудного сина, — але перед тим, як він знову відвернувся, Роланд встиг вловити на його обличчі вираз, що аж ніяк не можна було назвати співчуттям. Те, що Балазар побачив у очах Едді, не спонукало його сумувати, а навпаки — викликало сильне занепокоєння.

— Роздягайся, — наказав Клаудіо, наставивши на Едді пістолета.

І Едді почав знімати одяг.

5

«Мені це все не подобається», — розмірковував Балазар, чекаючи, поки Джек Андоліні вийде з туалету. Йому було страшно, він раптом почав пітніти — не тільки під пахвами і в паху (в цих місцях він пітнів навіть у найлютіші морози), — а весь вкрився потом. Коли Едді їхав, то виглядав як наркаш — хай навіть розумний, але все одно наркаш, жалюгідна істота, яку можна заманити будь-куди, підчепивши за яйця риболовним гачком героїну, — а повернувся зовсім іншим… яким же? Так, наче він певним чином змінився, змужнів.

Так, наче хтось влив йому в горло дві кварти додаткового зухвальства.

Так. У цьому вся суть. І в наркоті. В цій довбаній наркоті. Джек перевертав догори дригом все в туалеті, Клаудіо з заповзяттям тюремника-садиста проводив особистий огляд Едді. Коли він, чотири рази харкнувши на ліву долоню, розтер змішану з соплями слину по правій руці й засадив її в гузницю Едді аж по самий зап'ясток і дюйми на два-три далі, Едді сприйняв це так незворушно, з такою стійкістю, яка, на думку Балазара, раніше не була притаманна йому чи будь-якому іншому нарколизі.

Наркоти не було ні в туалеті, ні на Едді, ні у нього всередині. Ніякого товару ні в одязі, ні в куртці, ні в дорожній сумці Едді. Отже, це все блеф і нічого, крім блефу.

Скажіть, що я брешу, просто мені у вічі.

Він і подивився. Побачене змусило його нервуватися. Балазар зрозумів, що Едді Дін ні на йоту не сумнівається: він зайде до туалету і вийде з половиною Балазарової партії товару.

Балазар і сам уже ладен був у це повірити.

Клаудіо Андоліні витяг руку. Його пальці вийшли з анального отвору Едді Діна зі звуком «плям». Клаудіо так скривив рота, що той став схожим на риболовну волосінь із зав'язаними на ній вузлами.

— Швидше, Джеку! У мене рука замащена лайном цього наркаша! — сердито крикнув Клаудіо.

— Якби я знав, що ти там проводитимеш дослідження, Клаудіо, я б після останнього срання підтерся ніжкою стільця, — лагідно сказав Едді. — Твоя рука вилізла б чистішою, а мені не довелося б стояти тут із відчуттям, ніби мене щойно зґвалтував бик Фердинанд.

— Джеку!

— Спустися на кухню й помий руку, — тихо наказав Балазар. — Ми з Едді не маємо жодних причин шкодити один одному. Правда ж, Едді?

— Саме так, — погодився Едді.

— Все одно він чистий, — сказав Клаудіо. — Ну, не те щоб чистий. Просто у нього нічого немає. Будьте певні. — І вийшов, з огидою несучи перед собою руку, наче дохлу рибу.

Едді спокійно дивився на Балазара, а той знову почав думати про Гаррі Гудіні, Блекстоуна, Дага Генінґа і Девіда Копперфільда. Всі казали, що виступи штукарів — це така ж сива давнина, як і водевіль. Але ж Генінґ був суперзіркою, а малий Копперфільд — від того у глядачів взагалі зірвало дах, коли Балазар один-єдиний раз бачив його шоу в Атлантик-Сіті. Балазар обожнював фокусників відтоді, як уперше побачив одного на розі вулиці: той заробляв собі дріб'язок, показуючи фокуси з картами. А що насамперед роблять усі фокусники перед тим, як показувати фокус, — щось таке, від чого в усієї публіки перехопить подих, а потім вона шалено зааплодує? Що вони завжди роблять, так це запрошують когось із глядачів переконатися, що місце, звідки незабаром з'явиться кролик, чи голуб, чи красунечка з оголеними грудьми, абсолютно порожнє. Більше того: пересвідчитися, що потрапити туди, всередину, аж ніяк не можливо.

Думаю, може, він це зробив. Не знаю як, і мені начхати. Єдине, що мені відомо напевно — мені геть не подобається ця фігня, зовсім не подобається.

6

Джорджеві Бйонді теж дещо не подобалося. І він сумнівався, що й Едді Дін буде від цього в шаленому захваті.

Джордж був абсолютно впевнений, що невдовзі після того, як Чимі зайшов до кабінету бухгалтера і загасив світло, Генрі помер. Помер тихо, не завдаючи нікому клопоту. Його душа просто відлетіла собі геть, як спора кульбабки, підхоплена легеньким вітерцем. На гадку Джорджа, це могло статися саме тоді, коли Клаудіо пішов на кухню помити свою замащену лайном руку.

— Генрі? — прошепотів Джордж на вухо Генрі. Його губи опинилися так близько від вуха Генрі, що виглядало це так, ніби він цілує дівчину в кінотеатрі, і це було так, хай йому грець, непристойно, особливо якщо подумати про те, що чувак, мабуть, мертвий — це було наче наркофобія чи як там, бля, її називали, — але він мусив дізнатися, а стінка між цим кабінетом і Балазаровим була дуже тонка.

— Що там таке, Джордже? — спитав Фігляр Постіно.

— Стули писок, — тихо нагримав на нього Чимі. В голосі вчувалося ревіння двигуна на холостому ходу.

Усі стулили писки.

Джордж просунув руку під сорочку Генрі. Ох, дедалі, то гірше. Його не полишало відчуття, що він з дівчиною в кіно. Тепер він її мацав, тільки це була не вона, а він. Це вже була не просто наркофобія, а підорська наркофобія, бля. Кістляві, як і в будь-якого наркоші, груди Генрі не піднімалися й не опускалися, і всередині нічого не робило стук-стук-стук. Для Генрі Діна все закінчилося, участь Генрі Діна у бейсбольному матчі скінчилася в сьомому раунді. Крім його годинника, нічого не цокало.

Джордж повернувся до Чимі Дрето, відчувши тяжкий дух маслинової олії й часнику (аромат Старої Доброї Італії, який оточував його завжди), і прошепотів:

— Здається, у нас проблема.

7

Джек вийшов із туалету.

— Там нема ніякої наркоти, — сказав він і втупився важким поглядом у Едді. — А якщо ти думаєш про вікно, то забудь. Там сталева сітка десятого калібру.

— Про вікно я й не помишляв. А товар справді там, — тихо сказав Едді. — Просто треба знати, де шукати.

— Вибачайте, пане Балазар, але цей розумник починає діяти мені на нерви.

Балазар наче й не чув, що сказав Андоліні: він вивчав Едді поглядом. Та інтенсивно розмірковував.

Думав про фокусників, що дістають кроликів із капелюха.

На сцену викликається хтось із глядачів, щоби підтвердити той факт, що капелюх порожній. А що ще завжди залишалося незмінним? Звісно, те, що ніхто, крім фокусника, до капелюха не заглядав. А що сказав цей хлопець? Зараз я зайду до вашого туалету. І зайду сам.

Зазвичай він не хотів дізнаватися, як виконується той чи той фокус. Бо після цього вся втіха б пропала.

Зазвичай.

Однак задоволення від цього трюку він хотів перебити якомога скоріше.

— Гаразд, — мовив він, звертаючись до Едді. — Якщо товар там, піди й принеси його. Тільки без нічого. З голим задом.

— Добре, — погодився Едді і рушив до дверей туалету.

— Але не сам, — зупинив його Балазар. Едді враз зупинився. Все його тіло заціпеніло, наче Балазар поцілив у нього невидимим гарпуном, і від цього Балазарові стало легше на душі. Бо зараз уперше все пішло не так, як запланував малий. — Джек піде з тобою.

— Ні, — одразу ж заперечив Едді. — Я так не…

— Едді, — м'яко сказав Балазар, — мені не відмовляють.

Це одна з тих речей, яких робити не слід.

8

«Нічого, — сказав стрілець. — Нехай іде».

«Але ж… але…»

Едді ледь не втратив самовладання: він був на межі зриву. І не через підступні фінти Балазара. Його постійно гризла тривога щодо Генрі, але понад усе терзала потреба вколотися.

Нехай іде. Все буде гаразд. Скорись.

І Едді послухався.

9

Балазар дивився на Едді — стрункого голого чоловіка, в якого тільки почали з'являтися перші ознаки типової для наркоманів сутулості та впалості грудної клітини. Він стояв, схиливши голову набік. І що довше Балазар спостерігав, то сильніше відчував, як його самовпевненість потроху щезає. Здавалося, хлопець керується голосом, який чує тільки він сам.

Та сама думка, тільки в іншій формі, промайнула і в Андоліні: «Та що це таке? Він схожий на собачку зі старих грамплатівок!»

Кол хотів щось йому сказати про очі Едді. І тут Джек Андоліні пошкодував, що тоді не послухав його.

«В одній руці бажання, у другій — шматок лайна», — подумав він.

Якщо Едді підкоряється голосам, що звучали в його голові, то зараз одне з двох: або вони перестали звучати, або він перестав на них зважати.

— Гаразд, — сказав він. — Ходімо, Джеку. Я покажу тобі восьме диво світу. — Він обдарував їх сліпучою посмішкою, яка анітрохи не сподобалася ні Джекові Андоліні, ні Енріко Балазару.

— Та невже? — Андоліні витяг револьвер з подвійної кобури, що висіла в нього на поясі ззаду. — І це справить на мене враження?

Едді всміхнувся ще ширше.

— О так. Як на мене, то ти будеш просто приголомшений.

10

Андоліні попрямував до туалету слідом за Едді. Револьвер він тримав напоготові, бо нерви в нього були на межі.

— Зачини двері, — сказав Едді.

— Та пішов ти, — відповів Андоліні.

— Зачини двері, а то не віддам наркоту.

— Пішов ти, — повторив Андоліні. Зараз, трохи наляканий, відчуваючи, що відбувається щось незбагненне, Андоліні виглядав кмітливішим, ніж у фургоні.

— Він не хоче зачиняти двері, — гукнув Едді до Балазара. — Так дійде до того, що я розчаруюся у вас, пане Балазар. Та у вас тут, мабуть, цілих шість горил, і у кожної по чотири пістолети, а ви двоє сците через якогось пацана в сортирі. Мало того — ще й наркомана.

— Та зачини ти ті довбані двері, Джеку! — крикнув Балазар.

— Молодець, — сказав Едді, коли Андоліні ногою захряснув за собою двері. — Мужчина ти, кінець кінцем, чи м…

— Ну й дістав же мене цей гівнюк, — промовив Андоліні сам до себе. Він підняв револьвер рукояткою вперед, наміряючись врізати Едді по зубах.

Але закляк на місці, так і тримаючи револьвер піднятим. Злобний вишкір зубів поволі зникав, натомість щелепа відвисла від здивування, бо побачив він те саме, що й Кол Вінсент у фургоні.

Колір очей Едді змінився з карого на блакитний.

«А тепер хапай його!» — сказав тихий владний голос, який не належав Едді, хоч і линув з його рота.

«Шизанувся, — подумав Джек Андоліні. — Бля, йому шизи перемкнуло…»

Але думка обірвалася, коли Едді руками вхопив його за плечі, бо коли це сталося, Андоліні побачив діру в реальності, яка. зненацька утворилася за спиною Едді на відстані близько трьох футів.

Ні, не діру. Обриси цього отвору були надто досконалі, аби називати його дірою.

То були двері.

— Пресвята Діво Маріє, — тихо з придихом простогнав Джек. Крізь дверний отвір, який зяяв у повітрі на висоті приблизно фута над підлогою перед душовою кабіною Балазара, він побачив темне узбережжя, що полого спускалося до шумливих морських хвиль. По узбережжю повзали якісь істоти. Потворні істоти.

Він усе-таки завдав удару рукояткою револьвера, але розтрощити всі передні зуби Едді аж до самих ясен, як намірявся Джек, не вдалося: рукоятка лише приплющила Едді губи й трохи подряпала їх до крові.

Сили залишали Джека: він буквально відчував, як це відбувається.

— Я ж попереджав, що ти будеш у паніці, — сказав Едді й накинувся на нього. Джек тільки в останню мить зрозумів наміри Едді й почав пручатися, як дикий кіт, але було вже занадто пізно — вони вже випали крізь той дверний отвір, і гул нічного Нью-Йорка (такий звичний і постійний, що його навіть не було чутно, поки він не стихав) змінився на ревіння хвиль і скреготливі питання страховиськ, ледь помітних у пітьмі, що сновигали туди-сюди узбережжям.

11

«Тепер ми мусимо рухатися дуже швидко, інакше виявиться, що нас поливають жиром в розжареній печі», — сказав Роланд, і Едді був упевнений, що зрозумів його правильно: якщо вони не ухилятимуться зі швидкістю світла, то спечуться. Він теж так вважав. Коли йшлося про крутих чуваків, Джек Андоліні був як Двайт Гуден: йому можна було забити баки, може, навіть завдати удару, але якщо дати йому шанс швидко отямитися, то, отямившись, він тебе зрівняє з землею.

«Ліва рука! — закричав Роланд сам до себе, коли вони перетнули поріг і його ка відділилося від Едді. — Пам'ятай! Ліва рука! Ліва рука!»

Він побачив, як Едді з Джеком, змагаючись за револьвер, що був у руці Андоліні, заточилися назад, упали й покотилися вниз кам'янистим осипом, що тягнувся вздовж узбережжя.

Роландові саме вистачило часу подумати про те, яке б то було грандіозне посміховисько — повернутися до свого власного світу й побачити, що, поки він був відсутній, його фізичне тіло померло… а потім вже стало надто пізно. Пізно дивуватися і пізно повертатися назад.

12

Андоліні навіть не усвідомив, що сталося. Якась його частина була впевнена, що він збожеволів, а інша частина — що Едді накачав його наркотою чи отруїв газом абошо. Частина вважала, що Бог його дитинства нарешті втомився від усього того зла, яке накоїв Джек, і Його караюча десниця вирвала його зі знайомого світу і вкинула у це потойбічне чистилище.

А потім він побачив прочинені двері. З них на кам'янисту землю віялом розливалося біле світло — світло з Балазарового сортиру, — і Джек зрозумів, що можна повернутися. Андоліні був насамперед практичною людиною. Про те, що все це в біса означає, він потурбується пізніше. А зараз збирався просто замочити цього мудака і повернутися через двері назад.

Сили, що залишили його після шоку й здивування, тепер швидко прибували. Він збагнув, що Едді намагається відняти У нього маленький, але дієвий кольт «Кобра», і йому це майже вдалося. Лаючись, Джек звільнив руку і спробував прицілитися, але Едді знову прожогом ухопив його за неї.

Андоліні коліном уперся в широкий м'яз правого стегна Едді (дорогий габардин, з якого були пошиті слакси Андоліні, тепер був вкритий шаром брудного сірого піску), й Едді пронизливо скрикнув від защемлення м'яза.

— Роланде! — закричав він. — Допоможи! Заради Бога, допоможи мені!

Андоліні різко повернув голову, і побачене знову вибило його з рівноваги. Там стояв якийсь чоловік… тільки схожий він був радше на привида, ніж на людину. Але аж ніяк не на приязного привида Каспера. Фігура стояла похитуючись, бліде змучене обличчя було вкрите шорсткою щетиною. Порвана сорочка покрученими стрічками майоріла на вітрі поза його спиною, оголюючи гострі ребра виснаженої голодом людини. Права рука була обв'язана брудною ганчіркою. У нього був вигляд хворого, смертельно хворого, але навіть попри це видно було, що він достатньо крутий, аби Андоліні відчув себе рідко звареним яйцем.

А ще в цього типа було два револьвери.

На вигляд вони були старі, як світ, настільки допотопні, що такі можна було побачити тільки в якому-небудь музеї Дикого Заходу… але все одно револьвери залишалися револьверами, вони навіть могли бути в робочому стані, й Андоліні зненацька зрозумів, що йому негайно слід розібратися з тим блідим… якщо тільки він у натурі не привид, бо в такому разі все одно ні хріна не вдієш, тут і хвилюватися нема сенсу.

Андоліні відпустив Едді й різко перекотився праворуч, майже не відчувши, що розпоров об гострий камінь спортивну куртку вартістю п'ятсот доларів. Тієї ж миті стрілець лівою рукою витяг револьвер, і цей рух був таким самим, як завжди, незалежно від хвороби чи доброго самопочуття, бадьорості чи дрімоти: він був швидшим за спалах блакитної блискавиці влітку.

«Мені кранти, — подумав Андоліні із жахом і захопленням водночас. — Господи, який же він швидкий, я таких ніколи не зустрічав! Свята Діво Маріє, Матір Божа, мені труба, він розмаже мене по піску, він…»

Чоловік у лахмітті натиснув на гачок револьвера, який тримав у лівій руці, і Джек Андоліні спочатку подумав — справді подумав, — що вже мертвий. І тільки згодом зрозумів, що замість пострілу пролунаю лише притлумлене клацання.

Осічка.

Андоліні з посмішкою зіп'явся на коліна і підняв свою власну зброю.

— Не знаю, хто ти такий, але можеш на прощання поцілувати себе в дупу, ти, привид траханий, — сказав він.

13

Едді сів. Його оголене тіло, вкрите сиротами, били дрижаки. Він побачив, як Роланд витяг револьвера, почув сухе клацання замість пострілу, побачив, що Андоліні зводиться на коліна, почув, як той щось каже, і перш ніж Едді зрозумів, що робить, рука сама потягнулася до зазубреного уламка скелі. Він витяг його з гранульованого грунту й щосили швиргонув.

Уламок втрапив Андоліні в самісіньке тім'я і відскочив. Із рваної рани в голові Джека Андоліні фонтаном бризнула кров. Андоліні вистрелив, aie промазав, і куля, яка неодмінно вбила б стрільця, промчала мимо.

14

«Не зовсім мимо, — міг би сказати Едді стрілець. — Коли щокою відчуваєш вітер від кулі, то навряд чи можна сказати, що вона пролетіла повз».

Уникнувши кулі Андоліні, він великим пальцем лівої руки відвів курок револьвера назад і знову натиснув на гачок. Цього Разу постріл пролунав — сухий авторитетний тріск прокотився луною вздовж узбережжя. Чайки, що спали високо на скелях, рятуючись від омароподібних страховиськ, прокинулися і з криками знялися на крило.

Попри те, що стрілець мимоволі відскочив, його куля могла б назавжди зупинити Андоліні, але на ту мить Андоліні вже рухався. Приголомшений ударом в голову, він почав хилитися вбік. Постріл стрільця з револьвера здався йому далеким, а от відчуття, що йому встромили в ліву руку розжарену кочергу, яка розтрощила лікоть, було досить-таки реальним. Це привело Андоліні до тями, і він звівся на ноги. Одна рука в нього була поламана, і з неї тепер не було ніякої користі. Другою він нестямно водив револьвером, шукаючи мішень для пострілу.

Першим він побачив Едді, наркаша Едді, який незрозуміло як притягнув його в це падлюче місце. Едді стояв у чому мати народила, тремтячи на холодному вітрі й обіймаючи себе руками. Якщо Андоліні судилося тут здохнути, то він принаймні не відмовить собі у задоволенні забрати на той світ Едді Вгашеного Діна.

Він підняв револьвер. Зараз маленька «Кобра» важила, мабуть, фунтів двадцять, не менше, але йому вдалося це зробити.

15

«Тільки б не осічка», — похмуро подумав Роланд, знову зводячи курок. Попри безугавний лемент чайок, він почув, як плавно повернувся і клацнув змащений барабан.

16

Осічки не сталося.

17

Стрілець цілився не в голову Андоліні, а в револьвер у його руці. Він не знав, чи потрібен їм іще цей чоловік (цілком імовірно), але для Балазара він був цінним підручним, і оскільки Балазар, як і підозрював Роланд, справді виявився надзвичайно небезпечним, краще вже убезпечитися.

Його постріл влучив у ціль, і це не дивно. А от з револьвером Андоліні та з самим його власником сталося неймовірне. Роланд таке вже бачив, але лише двічі за всі ті роки, коли йому доводилося спостерігати за поєдинками чоловіків з револьверами.

«Ох і не пощастило ж тобі, приятелю», — подумав стрілець, коли Андоліні з пронизливим криком наосліп побрів до узбережжя. Кров струменіла вниз, заливаючи йому сорочку і штани. Пальці руки, яка тримала кольт «Кобра», відірвало. Револьвер — тепер це був лише нікому не потрібний шматок покрученого металу — лежав на піску.

Едді скам'янів, не ймучи віри своїм очам. Обличчя Джека Андоліні більше нікому не могло нагадати печерну людину, бо тепер він не мав обличчя. Замість нього було криваве місиво і зяяла чорна діра рота, з якої виривалися несамовиті крики.

— Боже мій, що сталося?

— Напевно, моя куля втрапила у барабан його револьвера в ту саму мить, коли він натиснув на гачок, — відповів стрілець. Його голос звучав сухо, як у професора, котрий читає лекцію з балістики в поліцейській академії. — В результаті стався вибух, що розірвав задню частину його револьвера. Гадаю, одночасно з ним розірвалися також один-два патрони.

— Застрель його, — попросив Едді. Він тремтів сильніше, ніж перед тим, і тепер уже не просто через холодне нічне повітря, вітер з моря і відсутність одягу. — Вбий його. Позбав його страждань, заради Бога…

— Вже пізно, — мовив стрілець з холодною байдужістю, що пробрала плоть Едді аж до самих кісток.

1 Едді відвернувся, але все одно не настільки швидко, аби Уникнути видива омаромонстрів, що скупчилися біля ніг Андоліні, розриваючи його черевики від «Гуччі»… із ногами всередині, звісно. З пронизливим криком конвульсивно розмахуючи перед собою руками, Андоліні впав уперед, і на нього миттю жадібно накинулися монстри. Вони жерли його живцем і весь час тривожно допитувались: «Дед-е-чек? Дид-е-чик? Дум-е-чум? Дод-е-чок?»

— Господи, — простогнав Едді. — Що ж нам тепер робити?

— Тепер ти візьмеш рівно стільки

(чортового порошку — сказав стрілець; кокаїну — почув Едді)

скільки ти обіцяв тому Балазарові. Не більше і не менше, — сказав Роланд. — І ми повернемося. — Він дивився Едді просто у вічі. — Тільки тепер я мушу піти з тобою. У власній подобі.

— Господи Ісусе, — сказав Едді. — А ти зможеш? — І одразу ж відповів на власне питання. — Звісно, зможеш. Але навіщо?

— Бо сам ти з цим не впораєшся, — відповів Роланд. — Іди сюди.

Едді озирнувся на в'юнисте кубло, що кишіло клешнястими потворами на узбережжі. Джек Андоліні йому ніколи не подобався, але все одно він відчув, як у шлунку все перевертається.

— Іди сюди, — нетерпляче повторив Роланд. — У нас обмаль часу, і я не в захваті від того, що зараз зроблю. Цього я не робив ніколи. Навіть не думав, що доведеться. — Його губи скривилися в гіркій усмішці. — А втім, я вже починаю звикати до таких речей.

Едді повільно підійшов до кістлявої фігури, дедалі сильніше відчуваючи, що ноги в нього мов ватні. Біла шкіра оголеного тіла мерехтіла в пітьмі чужого світу. «Хто ти, Роланде? — подумав він. — Що ти таке?І цей жар, який іде від тебе і який я відчуваю — невже це просто лихоманка? Чи якесь божевілля? Як на мене, то може бути і те, і те разом».

Як же ж йому потрібно було зараз вмазатися! Більше того: він просто заслуговував на те, щоби добряче вжаритися.

— Чого тобі ніколи не доводилося робити раніше? — спитав він. — Про що це ти зараз торочиш?

— Візьми, — сказав Роланд, жестом показуючи на старовинний револьвер, що висів у нього внизу на правому стегні. Не вказав, бо вказівного пальця більше не було, замість нього лише якась неоковирна зав'язь із ганчірки. — Мені він зараз не потрібен. І, мабуть, уже ніколи не знадобиться.

— Я… — Едді вдихнув у себе повітря. — Я не хочу його торкатися.

— Та я теж не хочу, аби ти його торкався, — напрочуд лагідно сказав стрілець, — але, боюся, у нас нема вибору. Буде стрілянина.

— Справді?

— Так. — Стрілець спокійно глянув на Едді. — І по-моєму, серйозна.

18

Балазар непокоївся дедалі сильніше й сильніше. Надто довго. Вони пробули там занадто довго і поводилися надміру тихо. Він почув, що десь на віддалі, можливо, в сусідньому кварталі, кричали один на одного якісь люди, а потім пролунала пара тріскотливих вибухів, мабуть, від феєрверків… але коли людина крутиться в такому бізнесі, як Балазар, то перша її думка в таких випадках — зовсім не про феєрверки.

Крик. То був крик?

Не зважай. Те, що діється в сусідньому кварталі, тебе не стосується. Ти перетворюєшся на стару бабцю.

Все одно сигнали насторожувати і свідчили проте, що справи кепські. Навіть дуже.

— Джеку? — гукнув він у зачинені двері туалету.

Відповіді не було.

З лівої передньої шухляди свого письмового стола Балазар дістав револьвер. 1 зовсім не маленький кольт «Кобра», який міг уміститися в двостулкову кобуру. То був «маґнум-357».

— Чимі! — гукнув він. — А йди-но сюди, ти мені потрібен!

І захряснув шухляду. З тихим, ніби зітхання, глухим звуком вежа з карт упала. Балазар цього навіть не помітив.

Двохсотп'ятдесятифунтова туша Чимі Дрето заповнила собою дверний прохід. Побачивши, що Да Босе витяг із шухляди свій револьвер, Чимі негайно дістав свій з-під картатого піджака. Його кричущий колір був настільки сліпучо-яскравим, що кожний, хто мав необережність дивитися на нього надто довго, неодмінно дістав би опік очей, викликаний світловим опроміненням.

— Мені потрібні Клаудіо і Фігляр, — сказав Балазар. — Приведи їх, і якомога швидше. Той малий щось затіває.

— У нас одна проблема, — сказав Чимі.

Гнівний погляд Балазарових очей метнувся від дверей туалету до Чимі.

— В мене їх і так уже по вуха. Що там іще, Чимі?

Чимі облизнув губи. Він не любив повідомляти Да Боссу погані новини навіть за найкращих обставин. А вже коли бос виглядав так, як зараз…

— Ну, — сказав він і знову облизнув губи. — Бачте…

— Ти можеш не м'ятися, хай тобі грець? — гримнув на нього Балазар.

19

Сандалова рукоятка револьвера була такою гладенькою, що Едді, взявшись за нього, мало не впустив собі на пальці ніг. Через велетенський розмір ця штуковина здавалася допотопною і була такою важкою, що він одразу зрозумів: тримати доведеться двома руками. «Віддача буде такою, що мене розмаже по найближчій стінці, — подумав він. — Це за умови, що він вистрілить». І все ж якась частина його єства страшенно хотіла потримати в руках цей револьвер, відгукувалася на його цілком конкретне призначення, відчувала його темне криваве минуле й омиту кров'ю історію та хотіла стати його складовою.

«Цю крихітку тримали в руках тільки кращі з кращих, — подумав Едді. — Принаймні досі».

— Готовий? — спитав Роланд.

— Ні, але ходімо, — відповів Едді.

Лівою рукою він взяв Роланда за ліве зап'ястя. Своєю гарячою правою Роланд обійняв Едді за голі плечі.

І так вони разом переступили через поріг дверного отвору і з відкритої всім вітрам темряви узбережжя в напівмертвому світі Роланда потрапили у прохолодне флуоресцентне сяйво особистого туалету Балазара в «Похилій вежі».

Едді примружив очі, призвичаюючись до світла. І почув, як Чимі Дрето в сусідній кімнаті каже: «У нас одна проблема». «Хіба тільки у вас?» — подумав Едді, і тут його погляд зупинився на Балазаровій аптечці. Її дверцята були прочинені. В пам'яті зринув епізод, коли Балазар наказував Джекові обшукати туалет, а Андоліні спитав, чи є там місце, про яке він не знає. Балазар відповів не зразу. «На задній стінці аптечки є невеличка відсувна панель, — відповів він. — Там я тримаю кілька особистих дрібничок».

Андоліні відсунув металеву панель убік, але не став завдавати собі клопоту, щоби закрити її.

— Роланде! — прошипів Едді.

Роланд підняв свого револьвера і притиснув ствол до губ, наказуючи йому поводитися тихіше. Едді нечутно ковзнув до шафки з ліками.

Кількома особистими дрібничками виявилися флакон супозиторіїв, примірник порножурнальчика «Дитячі забави» з неякісною поліграфією (на обкладинці двоє голих дівчаток віком років восьми цілувалися взасос)… і ще вісім чи десять пробних упаковок «Кефлексу». Едді знав, що таке «Кефлекс». Це було відомо всім наркоманам з їхньою схильністю до інфекцій, як загальних, так і місцевих.

«Кефлексом» називався антибіотик.

«В мене їх і так по вуха, — казав за стінкою Балазар. У його голосі вчувалося занепокоєння. — Що там іще, Чимі?»

«Якщо вже це не допоможе йому побороти хворобу, то йому вже нічого не допоможе», — подумав Едді. Позгрібавши упаковки, він зібрався було розпихати їх по кишенях, але вчасно згадав, що в нього немає кишень. Він хрипко лайнувся, що зовсім не нагадувало сміх.

Потім почав скидати упаковки в раковину. Пізніше потрібно буде забрати їх… якщо настане це «пізніше».

— Ну, — казав Чимі, — бачте…

— Ти можеш не м'ятися, хай тобі грець? — гримнув Балазар.

— Старший брат того малого, — сказав Чимі, й Едді завмер з двома останніми упаковками «Кефлексу» в руці, піднявши голову. Зараз він більше, ніж будь-коли, нагадував собачку зі старих грамплатівок.

— Що з ним? — нетерпляче відмахнувся Балазар.

— Він мертвий.

Едді впустив «Кефлекс» у раковину й повернувся до Роланда.

— Вони вбили мого брата.

20

Балазар уже розтулив було рота, аби вилаяти Чимі й наказати не діставати його різним лайном, бо він має важливіші справи, про які варто непокоїтися — такі, наприклад, як ось це настирливе відчуття, що хлопець пошиє його в дурні, незважаючи на те, буде Андоліні його контролювати чи ні, — аж раптом почув голос малого так само чітко, як і малий, поза сумнівом, чув розмову між ним та Чимі. «Вони вбили мого брата», — сказав малий.

Раптом Балазару стало геть байдуже до свого товару, до своїх питань, що так і лишилися без відповіді, і взагалі до всього, крім бажання різко натиснути на гальма, та так, щоб вони завищали, і зупинити цю ситуацію, поки вона не стала ще фатальнішою.

— Джеку, пристрель його! — закричав він.

Відповіді не було. А потім він знову почув, як хлопець каже: «Вони вбили мого брата. Вбили Генрі».

І Балазар збагнув — з усією переконливістю, — що розмовляє той не із Джеком.

— Збери всіх джентльменів, — сказав він, звертаючись до Чимі. — Усіх без винятку. Ми підсмажимо цьому мудаку сраку, а коли він здохне, потягнемо його на кухню і я особисто відрубаю йому голову.

21

— Вони вбили мого брата, — сказав в'язень. Стрілець промовчав. Він тільки дивився і думав: «Флакони. В раковині. Це те, що мені потрібно. Принаймні, він вважає, що мені це потрібно. Пакети. Не забути. Не забути».

«Джеку, пристрель його!» — долинуло з сусідньої кімнати.

Едді й стрілець не звернули на це уваги.

«Вони вбили мого брата. Вбили Генрі».

У сусідній кімнаті Балазар уже говорив, як здобуде свій трофей — голову Едді. І в цьому стрілець знайшов якусь дивну втіху для душі: схоже, не все у цьому світі було геть не таким, як у його власному.

Тип, якого звали Чимі, почав хрипко гукати, скликаючи інших. Почулося зовсім не джентльменське тупотіння: прихвосні бігли з усіх ніг.

— Ти так і будеш стовбичити тут чи все-таки щось робитимеш? — спитав Роланд.

— О, так, я зараз щось зроблю, — сказав Едді і підняв стрільцевого револьвера. Зараз револьвер здавався напрочуд легким, хоча лише хвилину тому він думав, що доведеться тримати його обома руками.

— І що ж ти збираєшся зробити? — спитав Роланд голосом, який йому самому видався чужим. Він почувався зле, його лихоманило, але те, що відбувалося з ним зараз, було початком іншої, до болю знайомої лихоманки. Лихоманки, що охопила його в Таллі: то було прагнення сутички, що затуманювало всі думки, залишаючи лише потребу перестати думати й почати стріляти.

— Я хочу війни, — спокійно відповів Едді Дін.

— Ти сам не розумієш, про що говориш, — мовив Роланд, — але нічого, зараз зрозумієш. Коли ми вийдемо в двері, повертай праворуч. Я мушу йти вліво. Моя рука. — Едді кивнув. І вони пішли на війну.

22

Балазар очікував, що вийде Едді, чи Андоліні, чи обидва. Повною несподіванкою було побачити Едді й зовсім не знайомого йому чоловіка, високого, з посірілим від бруду чорним волоссям і обличчям, ніби витесаним з надміцного каменя якимось жорстоким божеством варварів. На якусь мить він розгубився і не знав, у кого стріляти.

Однак у Чимі такої дилеми не було. Да Босс лютував через Едді. Тож він спочатку замочить Едді, а потім візьметься за іншого кацарро. Чимі незграбно повернувся до Едді і тричі натиснув на гачок свого автоматичного пістолета. В повітря полетіли блискучі уламки стінної обшивки. Едді побачив, що бурмило повертається, і, спритно опустившись на коліна, шугнув по підлозі уздовж дверей, розсікаючи повітря, наче якийсь підліток на дискотечному конкурсі, такий укурений, що навіть не тямить, де подівся весь його джонтраволтівський антураж, зі спідньою білизною включно. Його член хилитався з боку в бік, а коліна від тертя спочатку нагрілися, а потім їх почало нестерпно пекти. Якраз над головою Едді кулі пробили дірки в пластику, що імітував соснову дошку з сучками. На плечі й волосся градом посипалися скалки.

«Господи, не дай мені померти голим і не вмазаним, — почав він молитися, знаючи, що така молитва — це не просто богохульство, а якийсь абсурд. І все одно він не міг втриматися. — Я помру, але, будь ласка, дай мені шанс іще хоч раз…»

Прогримів постріл із револьвера у лівій руці стрільця. Він і на відкритому просторі узбережжя звучав голосно, а вже тут, у приміщенні, — просто оглушливо.

— Ой ні! — скрикнув Чимі Дрето здушеним хрипким голосом. Дивно, що він узагалі міг кричати. Його груди раптом запали всередину, наче хтось ударив кувалдою по бочці. На білій сорочці почади з'являтися червоні плями, наче на ній розквітли маки. — Ой ні! Ой ні! Ой н…

Клаудіо Андоліні відштовхнув його, і Чимі з глухим стуком повалився на підлогу. Впали дві фотографії в рамках, що висіли в Балазара на стіні. Та, на якій Да Босе вручав кубок «Спортсмена року» усміхненому хлопчині на банкеті Поліцейської атлетичної ліги, приземлилася на голову Чимі. На плечі посипалися уламки розбитого скла.

— Ой ніііі, — прошепотів він голосом, що вже слабнув, і на губах з'явилася кривава піна.

Слідом за Клаудіо прямували Фігляр і один із тих чоловіків, що чекали в коморі. Клаудіо тримав по автоматичному пістолету в кожній руці. У чоловіка з комори був обріз-дробовик «ремінгтон», такий короткий, що нагадував короткоствольний великокаліберний пістолет, хворий на свинку. Фігляр Постіно ніс те, що сам називав «незрівнянний кулемет Рембо», — то був автомат М-16.

— Де мій брат, ти, наркоманська сучаро? — пронизливо завищав Клаудіо. — Що ти зробив із Джеком? — Мабуть, відповідь його не надто цікавила, бо він почав стріляти з двох пістолетів водночас, навіть не закінчивши своє питання. «Я труп», — подумав Едді. І тут Роланд знову вистрілив. Клаудіо Андоліні відкинуло назад у бризках його власної крові. Пістолети вислизнули з рук і, відскочивши від Балазарового письмового столу, з глухим стуком впали на килим, а на них згори посипалися гральні карти. Більшу частину нутрощів Клаудіо жбурнуло на стіну, а секундою пізніше і сам Клаудіо їх наздогнав.

— Вбийте його! — верещав Балазар. — Мочіть цього привида! Хлопець нам не загроза! Це всього лише голожопий нарик! Привида цього кінчайте! Розмажте його по стінці!

Він двічі натиснув на гачок маґнума. Звук пострілу був майже такий самий гучний, як і в Роландового револьвера. В обшивці стіни «під дерево», біля якої присів навпочіпки Роланд, по обидва боки від стрільцевої голови з'явилися не охайні дірочки, а зяючі зигзагуваті отвори від куль. Крізь них із туалету полилися криві промені білого світла.

Роланд натиснув на гачок револьвера.

Тільки сухий щиглик.

Осічка.

— Едді! — прокричав стрілець, і Едді підняв свій револьвер та натиснув на гачок.

Звук пострілу був такий гучний, що на мить йому здалося, ніби револьвер вибухнув у нього в руках, як це сталося із Джеком. Віддачею його не розмазало по стінці, але рука відскочила, описавши неймовірну дугу, від якої боляче смиконуло всі сухожилля під пахвою.

Він побачив, як частина Балазарового плеча розпорошується, розсіюючись червоними бризками, почув, як Балазар заходиться криком пораненого кота, і сам заволав:

— То що, кажеш, наркоман вам не загроза ? Так ти сказав, мурло смердюче? А будеш займати нас із братом? Я тобі покажу, хто для тебе загроза! Я пока…

Щось загуркотіло, наче розірвалася граната: хлопець із комори пальнув з обріза. Едді покотився по підлозі одночасно з тим, як від пострілу в стінах і дверях туалету утворилося безліч крихітних дірочок. Його оголену шкіру обпалило шротом у кількох місцях, і він зрозумів, що якби той чувак стояв ближче, де концентрація шроту дуже насичена, то Едді був би гаплик.

«Чорт, все одно мені хана», — подумав він, спостерігаючи, як хлопець із комори вкладає в гнізда Ремінгтона нові набої та кладе дробовик собі на передпліччя. Він шкірився в усмішці, демонструючи жовтезні зуби — Едді подумав, що їх давно вже не торкалася зубна щітка.

«Господи, мене зараз пришиє якийсь уйобок з жовтими зубами, а я навіть не знаю, як його звуть, — блискавкою промайнуло в голові Едді. — Але принаймні я всадив кулю в Балазара. Хоч щось корисне зробив». Він спробував згадати, чи стріляв Роланд знову, і не зміг.

— Він у мене на мушці! — радісно заверещав Фігляр Постіно. — Відійди, Даріо, дай мені простір! — 1 перш ніж чоловік, якого звали Даріо, зміг дати йому простір чи ще щось, Фігляр відкрив вогонь з «незрівнянного кулемета Рембо». Кабінет Балазара наповнився потужним рокотінням автоматної черги. Першим результатом цього загороджувального вогню стало те, що він врятував життя Едді Діну. Даріо вже цілився в нього з обріза, але не встиг натиснути подвійний гачок — Фігляр перерізав його навпіл автоматною чергою.

— Припини, ідіоте! — заволав Балазар.

Але Фігляр чи то не чув його, чи то не міг або не хотів зупинитися. Ошкіривши блискучі від слини зуби в широкій акулячій усмішці, він поливав кімнату автоматною чергою з одного кінця в інший — стер на порох дві стінні панелі, перетворив фотографії в рамках на летючі осколки скла, зірвав двері туалету з петель. Стінка душової кабіни Балазара, виготовлена з матового скла, вибухнула. Кубок «Маршу десятицентовиків», який Балазар здобув минулого року, задзвенів, наче колокол, — куля пробила його наскрізь.

У кіно люди справді вбивають одне одного чергами з ручної автоматичної зброї. Але в реальному житті таке трапляється рідко. А якщо вже трапляється, то в ціль влучають тільки перші чотири-п'ять куль (як міг би засвідчити нещасний Даріо, якби він узагалі міг зараз будь-що засвідчити). Після перших чотирьох-п'яти куль з людиною — навіть дуже сильною, — яка намагається втримати таку зброю, відбувається дві речі. Дуло починає підніматися, а самого горе-стрільця розвертає праворуч чи ліворуч, залежно від того, яке плече він мав нещастя розтрощити віддачею од стрільби. Коротше кажучи, спробувати скористатися з такої зброї міг би лише розумово відсталий чи кінозірка. Це все одно що намагатися стріляти в когось із пневмодриля.

Якусь мить Едді був не здатен на щось конструктивніше, ніж просто витріщатися на це досконале диво ідіотизму. А потім побачив, що за Фіглярем у двері продираються інші, і підняв Роландів револьвер.

— Я влучив! — верещав Фігляр радісно-істеричним тоном людини, яка передивилася надто багато голлівудських бойовиків і тепер не може відрізнити реальне життя від сценарію. — Він мертвий! Мертвий! М…

Едді натиснув на гачок. Куля розтрощила Фігляреві голову від надбрівних дуг і вище. Судячи з поведінки автоматника, сірої речовини там було не так вже й багато.

«Господи Ісусе, коли ці штуки спрацьовують, то залишають в усьому здоровенні дірки», — подумав він.

Ліворуч від Едді пролунало гучне «БА-БАХ», і з його слабо-розвиненого лівого біцепса щось видерло шматок гарячої живої плоті. Він побачив, що з-за рогу засипаного картами письмового стола в нього цілиться з маґнума Балазар. Замість плеча у нього була червона кашоподібна маса, що сочилася кров'ю. Маґнум знову вистрілив, і Едді пригнув голову.

23

Роланду вдалося присісти навпочіпки, і, прицілившись у першого з чоловіків, що поспішали на підмогу й уже заходили в двері, він натиснув на спусковий гачок. Перед цим він перекрутив барабан, викинув ужиті гільзи і патрони, що не вистрелили, на килим, і зарядив револьвер єдиним новим набоєм. Все це він проробив зубами. Балтазар тримав Едді на мушці. Якщо цей патрон осічеться, гадаю, нам кінець.

Цього не сталося. Постріл прогримів, рука відчула оддачу, і Джиммі Гаспіо відлетів убік, а пістолет сорок п'ятого калібру випав із пальців трупа.

Роланд помітив іншого, що швидко пригнувся і поповз від дверей по скіпках дерева й уламках скла, якими була всіяна підлога. Стрілець опустив револьвер назад у кобуру. Думка про те, щоби перезарядити його знову без двох пальців на правій руці, здалася йому кумедною.

Едді тримався добре. Той факт, що він відстрілювався голим, був для стрільця незаперечним свідченням того, наскільки чудово він тримався. Для чоловіка це було непросто. Часом навіть неможливо.

Стрілець ухопив один із автоматичних пістолетів, які впустив Клаудіо Андоліні.

— Та чого ви всі чекаєте? — волав Балазар. — Господи! Порвіть цих мудаків!

Великий Джордж Бйонді та інший чоловік із комори стрімко рвонули у двері. Чоловік із комори щось белькотів італійською.

Роланд підповз до рогу письмового столу. Едді підвівся, націливши револьвера на двері й людей, що рвалися до кабінету. «Він знає, що Балазар зачаївся і вичікує, але вважає, що тепер із нас двох тільки у нього є зброя, — подумав Роланд. — Ось іще один готовий померти за тебе, Роланде. Чим же ти так сильно завинив, що тепер надихаєш стількох людей на таку надзвичайну відданість?»

Балазар звівся на ноги, не помітивши, що збоку за ним спостерігає стрілець. Зараз він мав на думці лише одне: прикінчити нарешті проклятого наркаша, через якого на його голову звалилося все це лихо.

— Ні, — сказав стрілець, і Балазар озирнувся. На його обличчі проступило щире здивування.

— Та пішов т… — почав Балазар, наставляючи на нього маґнум. Стрілець зробив чотири постріли з пістолета Клаудіо. То була маленька дешевка — іграшка, не більше. Власна рука здавалася йому брудною від того, що тримала таке, але для знищення мерзотника, мабуть, годиться тільки мерзенна зброя.

Енріко Балазар помер з виразом безмежного здивування на рештках обличчя.

— Здоров, Джордже! — сказав Едді й натиснув на гачок стрільцевого револьвера. Приємний для вуха постріл пролунав знову. «У цій крихітці нема негодящих, — ошаліло подумав Едді. — Мабуть, мені дістався той, що з нормальними патронами». Перш ніж куля Едді відкинула Джорджа назад, на чоловіка, що кричав, і перевернула його, наче кеглю, він устиг вистрелити один раз, але куля пройшла мимо. Едді охопило ірраціональне, але вкрай переконливе відчуття: відчуття, що Роландів револьвер володів якоюсь магічною силою оберега. Поки револьвер у нього в руках, його не поранять і не вб'ють.

А потім запала тиша, затишшя, у якому Едді чув лише стогони чоловіка, якого привалило Великим Джорджем (впавши на Руді Веккіо — а саме так звали цього нещасного, — Джордж поламав йому три ребра), і гучний дзвін у власних вухах. Він і сам не знав, чи повернеться до нього коли-небудь нормальний слух. У порівнянні з цим веселеньким гармидером, який, схоже, вже закінчився, найгучніший рок-концерт, на якому був Едді, здавався тепер не гучнішим за радіо, що грає десь там, за два квартали.

Кабінет Балазара тепер важко було взагалі назвати кімнатою. Функція, яку він виконував раніше, більше не мала значення. Едді огледівся довкола широко розплющеними очима зовсім юного хлопця, що бачить таке вперше, дивується і не йме віри. Роландові був знайомий цей погляд: завжди такий самий. Однаковий незалежно від того, було це на відкритому полі битви, де тисячі помирали від артилерійських гармат, рушниць, мечів і галябард, чи у маленькій кімнатці, де п'ятеро чи шестеро перестріляли одне одного. І місце наприкінці було аналогічним, завжди подібним: чергова трупарня, у якій тхне порохом і сирим м'ясом.

Від стіни між туалетом і офісом лишилася тільки пара-трійка підпорок. Скрізь виблискувало розбите скло. Стеля, зрешечена страхопудним, але геть ні до чого не придатним Фігляревим генератором феєрверків М-16, звисала шматками, наче відлущена шкіра.

Едді сухо кашлянув. Зараз до його вух доносилися й інші звуки — збуджений гул голосів, крики на вулиці біля бару, а десь на віддалі аж заходилися сирени.

— Скільки їх? — спитав у Едді стрілець. — Ми їх усіх поклали?

— Гадаю, так…

— Едді, у мене для тебе сюрприз, — сказав Кевін Блейк із коридора. — Я подумав, що тобі захочеться його мати, на пам'ять, типу сувеніра. — І те, що Балазарові не вдалося зробити з молодшим Діном, Кевін зробив зі старшим. Відтята голова Генрі Діна покотилася в двері.

Побачивши, що це таке, Едді закричав не своїм голосом. Він побіг до дверей, не зважаючи на гострі скалки дерева і скла, що впивалися в голі ступні. По дорозі кричав і стріляв, і розстріляв останні п'ять патронів, що лишалися у великому револьвері.

— Едді, ні! — заволав Роланд, але Едді не чув. Він ніби оглух.

У шостому гнізді виявився зіпсований патрон, але на той момент Едді не розумів нічого, крім того, що Генрі мертвий, Генрі, вони відрізали йому голову, якийсь паскудний недоносок відрізав голову Генрі, і той сучий виблядок заплатить за це, о так, сто пудів.

Тому він побіг до дверей, знову і знову тиснучи на гачок, не розуміючи, що револьвер не стріляє, не усвідомлюючи, що його ноги геть закривавлені, а Кевін Блейк, низько пригнувши голову, переступив через поріг і йде йому назустріч з автоматичним пістолетом «Лама» тридцять восьмого калібру в руці. Руді кучеряві патли Кевіна стали сторч, і Кевін усміхався.

24

«Він промаже, куля пролетить нижче», — подумав стрілець, знаючи, що, навіть якщо його здогад правильний, йому знадобиться неабияке везіння, щоби влучити в ціль цією ненадійною пукалкою.

Коли Роланд побачив, яку штуку встругнув Балазарів блазень, аби виманити Едді за двері, він звівся на коліна і підпер ліву руку кулаком правої для рівноваги, рішуче ігноруючи зойк від болю, що пронизав його, коли рука стислася в кулак. У нього буде тільки один шанс. Тут не до болю.

А потім рудоволосий, криво всміхаючись, ступив у дверний прохід, і, як завжди, Роландова свідомість відключилася. Око побачило — рука вистрілила, і за мить рудоголовий лежав, привалившись до стіни коридору, з розплющеними очима і маленькою синьою дірочкою в лобі. Над ним стояв Едді, захлинаючись від крику і схлипуючи, марно натискаючи на гашетку великого револьвера з рукоятками сандалового дерева знову і знову, так, наче рудоволосий ще не достатньо мертвий і його треба було добивати й добивати.

Стрілець чекав перехресного вогню смерті, що переріже Едді навпіл, але ніхто не вистрілив, і Роланд зрозумів, що все скінчено. Якщо й були інші солдати, то вони показали спину.

Він втомлено звівся на ноги, похитнувся і повільно рушив до місця, де стояв Едді Дін.

— Припини, — наказав він.

Не звертаючи на нього жодної уваги, Едді продовжував марно натискати на гашетку великого Роландового револьвера, дуло якого було спрямоване на мертвого чоловіка.

— Припини, Едді, він мертвий. Вони всі мертві. У тебе з ніг кров тече.

Едді знову його проігнорував і продовжував натискати на гачок револьвера. Гамір схвильованих голосів надворі все наближався. Як і сирени.

Стрілець взявся за револьвер і потягнув його до себе. Едді повернувся до нього, і перш ніж Роланд зрозумів, що діється, той ударив його по голові збоку його ж револьвером. Роланд відчув на щоці теплу цівку крові й прихилився до стіни. Він відчайдушно намагався встояти на ногах, бо їм з Едді треба було вибиратися звідти, і до того ж негайно. Але, попри всі його зусилля, відчув, що сповзає стіною вниз, а потім світ ненадовго заволокло сірою пеленою.

25

Він пролежав у відрубі не більше двох хвилин, а потім спромігся зосередитися й підвестися на ноги. Едді в коридорі не було. Роландів револьвер лежав на грудях мертвого рудоволосого чоловіка. Що було сили змагаючись із запамороченням, стрілець нахилився, підняв револьвер і незграбним перехресним рухом поклав його в кобуру.

«Я хочу назад свої трикляті пальці», — втомлено подумав він і зітхнув.

Він хотів нормальним кроком повернутися назад у кабінет, що лежав тепер у руїнах, але не зміг: надто вже сильно його хитало. Зупинившись, він нахилився і позбирав увесь одяг Едді, який зміг втримати зігнутою лівою рукою. Виття сирен звучало вже майже поряд. Роланд вирішив, що наближається поліція, озброєний загін шерифа чи щось подібне… але все одно існувала ймовірність, що це Балазарові люди поспішали на підмогу.

— Едді, — прохрипів він. — Горло знову пульсувало й боліло, навіть сильніше, ніж ґуля на потилиці, куди Едді втрапив рукояткою револьвера.

Едді не відреагував. Він сидів на підлозі, ніжно притискаючи до живота голову брата, весь тремтів і схлипував. Стрілець пошукав поглядом двері, не знайшов їх і відчув огидний поштовх, що межував із жахом. А потім згадав. Коли вони обидва перебувають на цьому боці, єдина можливість відчинити двері — встановити фізичний контакт із Едді.

Він потягнувся до нього рукою, але Едді сахнувся. З його очей весь час котилися сльози.

— Не чіпай мене, — сказав він.

— Едді, все скінчено. Вони всі мертві, і твій брат теж мертвий.

— Тільки не вплутуй у це мого брата! — наче дитина, заверещав Едді, і його тіло охопила чергова судома. Він притис відрізану голову до грудей і почав її заколисувати. А потім підняв заплакане обличчя до стрільця.

— Він завжди про мене дбав, розумієш, — сказав він, схлипуючи так голосно, що стрілець ледве розбирав слова. — Завжди. То чому я не можу подбати про нього хоча б один раз, після всього того, що він для мене зробив?

«Аякже ж, дбав він про тебе, — похмуро подумав Роланд. — Глянь-но на себе: сидиш тут і тремтиш, наче з'їв яблуко з лихоманкового дерева. Гарно ж він про тебе дбав».

— Нам треба йти.

— Іти? — На обличчі Едді вперше за весь час з'явився невиразний натяк на розуміння, слідом за яким негайно проступила тривога. — Я нікуди не піду. Особливо туди, де ті великі краби чи що воно таке зжерли Джека.

Хтось грюкав кулаком у двері, голосно вимагаючи відчинити.

— То ти хочеш залишитися тут і пояснювати, звідки всі ці трупи? — спитав стрілець.

— Мені по цимбалах, — сказав Едді. — Без Генрі мені все по барабану. Все.

— Можливо, для тебе це не має значення, але, крім тебе, є й інші, в'язню, — сказав Роланд.

— Не смій мене так називати! — заволав Едді.

— Я називатиму тебе так доти, доки ти не покажеш мені, що здатен вийти за грати своєї клітки! — закричав Роланд у відповідь. Від крику горло боліло, але він кричав, не звертаючи на біль уваги. — Викинь той гнилий шматок м'яса і перестань скиглити!

Едді подивився на нього: щоки мокрі, очі широко розплющені, а в них — страх.

— ЦЕ ВАШ ОСТАННІЙ ШАНС! — прокричав хтось у гучномовець надворі. Едді той голос здався зловісним, наче голос ведучого телевікторини. — ПРИБУВ ЗАГІН ШВИДКОГО РЕАГУВАННЯ! ПОВТОРЮЮ: ПРИБУВ ЗАГІН ШВИДКОГО РЕАГУВАННЯ!

— А що мене чекає по той бік дверей? — тихо спитав Едді у стрільця. — Валяй, розкажи мені. Якщо зумієш переконати, то так і бути, може, я й піду. А якщо збрешеш, я це зрозумію.

— Можливо, смерть, — відповів стрілець. — Але перш ніж це тебе спіткає, гадаю, нудьгувати тобі не доведеться. Я хочу, щоб ти склав мені компанію в моїй подорожі. Ясна річ, вона може закінчитися смертю — смертю для нас чотирьох у якомусь дивному місці. Але якщо нам пощастить пробитися… — Його очі засяяли. — Якщо ми прорвемося, Едді, ти побачиш щось таке, що перевершить усі твої сподівання.

— І що ж воно таке?

— Темна Вежа.

— Де ця Вежа?

— Далеко від того узбережжя, на якому ти мене знайшов. А наскільки далеко — це мені не відомо.

— А що це таке — Темна Вежа?

— І цього я не знаю… це може бути щось на кшталт… осі. Центральної опори, завдяки якій тримається вся світобудова. Все життя, в усі часи і на всьому нескінченному просторі.

— Ти сказав, що нас четверо. А ще двоє хто?

— Я з ними не знайомий, бо їх ще треба видобути.

— Так само, як мене. Чи так само, як тобі хотілося б видобути мене.

— Так.

Надворі пролунав вибух, схожий на кашель, наче почався обстріл із міномета. Вітрина «Похилої вежі» розлетілася на друзки. Бар почав заповнюватися задушливими клубами сльозогінного газу.

— Ну? — спитав Роланд. Він міг би примусово схопити Едді, щоби від їхнього контакту з'явився дверний отвір, а потім протиснутися разом із ним у прохід. Але він бачив, що Едді заради нього ризикував життям, бачив, з якою гідністю природженого стрільця поводився цей чоловік, осідланий злими духами, незважаючи на свою згубну залежність від наркотиків і те, що він був змушений битися голим, в чому мати народила. Тому він хотів, щоб Едді вирішував за себе сам.

— Подорожі, пригоди, Вежі, світи, які треба завоювати, — сказав Едді й силувано посміхнувся. У вітрину влетіли нові шашки зі сльозогінним газом і зі свистом вибухнули на підлозі, але жоден з них не озирнувся. Перші ядучі щупальця газу вже дісталися до кабінету Балазара. — Все це звучить привабливіше, ніж у тій книжці Едгара Райса Берроуза, яку Генрі часом читав мені в дитинстві. Ти не згадав лише одну річ.

— Яку?

— Вродливих дівчат із оголеними грудьми.

Стрілець посміхнувся.

— На шляху до Вежі може трапитися все, що завгодно, — відповів він.

Тіло Едді знову пройняла дрож. Він підняв голову Генрі, поцілував у холодну попільно-сіру щоку і обережно поклав вкриту згустками крові реліквію на підлогу. А потім звівся на ноги.

— Гаразд, — сказав він. — У мене все одно ніяких планів на вечір.

— Ось, візьми, — сказав Роланд і кинув йому одяг. — Взуй хоча б черевики. Ти поранив собі ноги.

Надворі, на тротуарі, двоє копів у масках із оргскла і подвійних бронежилетах вибивали парадні двері «Похилої вежі». У туалеті Едді (у самих трусах і кросівках «Адідас») по одному передав пробники «Кефлексу» Роланду, а той повкладав їх у кишені джинсів Едді. Коли всі ліки були надійно сховані в кишені, Роланд знову обхопив правою рукою шию Едді, а Едді взяв Роланда за ліву руку. 1 прямокутником пітьми перед ним раптом постали двері. Едді відчув, як повів вітру з іншого світу відкинув йому з чола просякле потом волосся. Почув, як на каменисте узбережжя накочують хвилі. Вдихнув вологий солоний запах моря. І попри все на світі, попри весь біль і все горе, раптом захотів побачити цю Вежу, про яку говорив Роланд. Дуже сильно зажадав цього. Генрі мертвий, а що ще тримало його в цьому світі? Ї хні батьки померли, постійної дівчини відтоді, як три роки тому він серйозно підсів на наркоту, у нього не було — тільки безперестанна зміна шльондр, ширялок і нюхалок. 1 жодної порядної. До дідька таке життя.

Вони переступили через поріг, Едді навіть ішов трохи попереду.

На тому боці його зненацька охопили корчі, знову дрож і агонія, що зсудомлює м'язи, — перші ознаки тривалого утримання від героїну. А разом з ними з'явилися й перші тривожні думки.

— Зажди! — закричав він. — Мені треба повернутися, всього лише на хвилину! Це в його столі! В його столі чи в тій, іншій кімнаті! Наркотики! Якщо вони накачували Генрі наркотою, то там мусить бути гера! Героїн! Він мені потрібен! Потрібен!

Він благально поглянув на Роланда, але стрільцеве обличчя наче скам'яніло.

— Едді, та частина твого життя закінчилася, — сказав він і простягнув ліву руку.

— Ні! — пронизливо закричав Едді, вчепившись в нього. — Ні, ти не доганяєш, мені треба! ТРЕБА!

З тим самим успіхом він міг би вчепитися в камінь.

Стрілець захряснув двері.

Із глухим звуком «клац», що свідчив про невблаганну скінченність, двері зачинилися і впали на пісок, здійнявши невеличкі хмарки куряви. За дверима не було нічого, та й слва зникли з їхньої поверхні. Цей портал між світами зачинився навіки.

— НІ! — крикнув Едді, й чайки озвалися криком, наче глузуючи з нього. Омаромонстри питали його про щось, мабуть, натякаючи, що він зрозуміє їх краще, якщо підійде трошечки ближче. А Едді впав на бік, плачучи й тремтячи, й здригаючись від судом.

— Твоя залежність минеться, — сказав стрілець і спромігся видобути одну з пробних упаковок, що лежали в кишенях джинсів Едді, які були так схожі на його власні джинси. Він зміг прочитати тільки деякі з літер, але не всі. Здається, написано «Чифлет».

Чифлет.

Ліки з того, іншого світу.

— Смерть або одужання, — пробурмотів Роланд і проковтнув дві капсули, не запиваючи. Потім прийняв ще три пігулки астину, ліг біля Едді й обійняв його, наскільки це було в його силах. А потім, трохи промучившись, обидва заснули.

Тасуються карти

Після тієї ночі ціла смуга життя Роланда спливла намарне, цей проміжок часу для нього насправді не існував. Єдине, що він пам'ятав, — ряд розрізнених картинок, моментів, уривки розмов без контексту. Повз нього проносилися якісь карти: одноокі валети, трійки, дев'ятки, Кривава Чорна Сука — Дама Павуків — які швидко-швидко тасує шулер.

Пізніше він поцікавився в Едді, як довго це тривало, але Едді теж не знав. Вони обоє жили поза часом. У пеклі часу немає, а кожен тепер перебував у власному пеклі: Роланд — у пекельному полум'ї лихоманки й зараження крові, а Едді — в геєні наркотичної ламки.

— Точно менше тижня, — відповів Едді. — Це все, що я можу сказати напевне.

— А звідки ти можеш це знати?

— Пігулок для тебе було рівно на тиждень. Після цього з тобою сталося б як не те, то інше.

— Одужання чи смерть.

— Точно.

тасуються карти

На зміну сутінкам вже приходить темрява, і лунає постріл, сухий тріск, що накладається на безперестанний, невідворотний шум прибою, які розбиваються об безлюдний берег: БА-БАХ! Він відчуває запах пороху. «Небезпека, — знесилено думає стрілець і тягнеться до револьверів, але їх немає. — О ні, це кінець, це…» Але пострілів більше не чути, натомість крізь пітьму доноситься приємний запах

тасуються карти

смачного. Це аромат їжі, яку готують, після тривалого безрадісного гаяння часу нарешті готують. І річ не просто в цьому ароматі. Він чує потріскування гілочок, бачить слабкий помаранчевий проблиск розкладеного багаття. Час від часу, коли налітає морський вітерець, він відчуває ароматний димок і той, інший запах, від якого рот наповнюється слиною. «їжа, — думає він. — Господи, невже я голодний? Якщо хочеться їсти, то, мабуть, я одужую».

«Едді, — намагається покликати він, але у нього пропав голос. Болить горло, дуже болить. — Треба було взяти з собою ще й астину», — думає він, і тут його розбирає сміх: всі ліки для нього, а для Едді — жодних.

З'являється Едді. В руках у нього металева тарілка, яку стрілець впізнав би за будь-яких обставин: зрештою, її дістали з його кошеля. На ній димляться шматочки білувато-рожевого м'яса.

«Що це?» — силкується спитати він, але видушує тільки ледь чутний писклявий звук, схожий на пукання.

Едді читає у нього по губах.

— Не знаю, — роздратовано відповідає він. — Знаю тільки, що я від цього не здох. Їж, щоб тебе чорти взяли.

Стрілець бачить, що Едді дуже блідий, він весь тремтить і від нього йде якийсь запах, тхне чи то лайном, чи то смертю, і Роланд розуміє, що Едді дуже зле. Він простягає руку, прагнучи втішити його. Едді сердито відкидає її назад.

— Я тебе годуватиму, — гнівно каже він. — Хер його знає чому. По-нормальному я мусив тебе вбити. Я б так і зробив, якби вчасно не подумав, що коли вже тобі вдалося пробратися у мій світ один раз, то, може, ти зможеш зробити це ще раз.

Едді оглядається довкола.

— І якби мені не було так самотньо. Про них я вже мовчу.

Його погляд повертається до Роланда, і тут з ним стається напад корчів — такий сильний, що він мало не скидає шматки м'яса з тарілки. Нарешті дрож минається.

— їж, хай тобі грець.

Стрілець їсть. М'ясо не просто непогане: воно смачнюче. Він з'їдає три шматки, а потім все застилає пеленою, і знову

тасуються карти

він намагається щось сказати, але може тільки шепотіти. Едді притис вухо до його губ, тільки час від часу, коли Едді скрючується в черговому спазмі, воно здригається і відсувається вбік. Стрілець повторює:

— На північ. Угору… вгору узбережжям.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю, — шепоче він.

Едді дивиться на нього.

— Ти шизонутий, — каже він.

Стрілець посміхається і пробує вирубатися, але Едді дає йому ляпаса, боляче плеще по щоці. Блакитні очі Роланда різко розплющуються, і на якусь мить у них з'являється стільки життя й збудження, що Едді стає якось не по собі. Потім його губи розходяться в усмішці, що більше схожа на вишкір.

— Добре, можеш покімарити, — каже він, — але спершу тобі треба прийняти свою дозу. Саме час. Судячи з того, де сонце. Мені так здається. Бойскаутом я ніколи не був, тому й знати напевно не можу. Але, здається, воно вже близько до того, щоб уряд розпочав роботу. Відкривай рота широко, Роланде. Доктор Едді каже, щоби ти ширше відкрив рота, ти, викрадач довбаний.

Стрілець розтуляє вуста, наче малюк, що тягнеться до маминих грудей. Едді вкладає йому до рота дві пігулки, а потім недбало заливає їх прісною водою. Роланд думає, що він, мабуть, взяв цю воду зі струмка на пагорбі десь на сході. Вона може бути отруйною — Едді не відрізнить добру воду від поганої. З іншого боку, з самим Едді наче все гаразд, а вибору в нього немає, чи ж не так? Абсолютно ніякого.

Він ковтає, заходиться кашлем і мало не давиться, а Едді байдуже за ним спостерігає.

Роланд простягає до нього руку.

Едді намагається відсторонитися.

Тяжкий гіпнотичний погляд стрільця змушує його підкоритися.

Роланд притягує його до себе, так близько, що відчуває сморід хвороби Едді, а Едді — його сморід. Від злиття огидних запахів їх обох нудить, але в той самий час це їх і поєднує.

— Тут є тільки дві можливості вибору, — шепоче Роланд. — Не знаю, як це відбувається в твоєму світі, але тут лише дві можливості. Або ти стоїш і, можливо, лишаєшся в живих, або помираєш навколішках, опустивши голову й засунувши носа собі під смердючі пахви. Для мене… — Він сильно закашлюється. — Для мене вибору нема.

— Та хто ти такий? — пронизливо кричить на нього Едді.

— Твоя доля, Едді, — шепоче стрілець.

— Най би ти вдавився лайном і здох, — огризається Едді. Стрілець намагається відповісти, але не встигає — його свідомість кудись лине, поки

тасуються карти

БА-БАХ!

Роланд розплющує очі, споглядає міріади зірок, що пливуть крізь морок, і знову заплющує їх.

Він не знає, що відбувається, але гадає, що все гаразд. Колода карт все ще зсовується, і досі

тасуються карти

Знову солодкі, смачні шматочки м'яса. Йому вже ліпше. Едді також уже краще виглядає. Aie вигляд у нього стурбований.

— Вони підбираються все ближче і ближче, — каже він. — Може, вони й потвори, але не зовсім тупі. Вони знають, що я робив і продовжую робити. Якось їм стало це відомо, і їх це зовсім не пре. Щоночі вони потроху скорочують відстань. Тож якщо ти в змозі, краще нам на світанку рушати. Інакше цей світанок стане останнім у нашому житті.

— Що? — Шепіт уже більше нагадує хрипіння — щось середнє між шепотом і нормальною мовою.

— Вони, — каже Едді, жестом показуючи на узбережжя. — Дед-е-чек, дум-е-чум і тому подібна хрінь собача. По-моєму, вони такі самі, як ми, Роланде, — люблять їсти самі й терпіти не можуть, коли їдять їх.

Раптом Роланд із жахом усвідомлює, що то були за білувато-рожеві шматочки м'яса, яким годував його Едді. Він не може говорити — огида позбавляє його навіть тих зачатків голосу, які він спромігся собі повернути. Але те, що він хоче сказати, написане в нього на обличчі, й Едді це бачить.

— А що, по-твоєму, мені залишалося робити? — Едді такий сердитий, що мало не гарчить. — Подзвонити в ресторан «Червоний омар» і замовити обід?

— Вони отруйні, — шепоче Роланд. — Ось чому…

— Еге ж, ось чому ти зараз hors de combat.[16] A я, друже мій Роланде, намагаюся не допустити, щоби ти став ще й hors d'oeuvres.[17] A щодо отрути, то гримучі змії теж отруйні, а люди ж їх їдять. М'ясо гримучої змії дуже добре на смак. Наче курятина. Я десь про це читав. Ці тварюки нагадали мені омарів, і я вирішив скористатися шансом. А що нам ще лишалося жерти? Землю? Я застрелив одну з потвор і варив її до повної готовності. Більше нічого не було. Але вони реально дуже смачні. От я і відстрілюю по одній гадині, як тільки почне сідати сонце. Поки не настане повна темрява, вони якісь в'ялі і не опираються. Я ще ні разу не бачив, щоб ти відмовився їсти.

Едді посміхається.

— Мені приємно думати, що я міг підстрелити одного з тих, що зжерли Джека. Я в захваті від того, що їм цю мерзоту. Від цього наче легшає на душі. Розумієш?

— Одне з них і мені дещо відгризло, — сичить стрілець. — Два пальці на руці, один на нозі.

— Це теж круто, — не перестає посміхатися Едді. Його обличчя бліде, схоже на акуляче… але його вигляд вже начебто не такий хворобливий, і сморід лайна та смерті, що окутував Едді саваном, теж наче починає зникати.

— Та пішов ти, — хрипко огризається стрілець.

— Що ми бачимо: Роланд демонструє бойовий запал! — кричить Едді. — Може, врешті-решт, ти і виживеш! Дог'огенький! По-моєму, це пг'ечудово!

— Виживу, — каже Роланд. Хрип знову переходить у шепіт. В горло, як і раніше, впиваються риболовні гачки.

— Точно? — Едді дивиться на нього, потім киває і відповідає на своє власне питання. — Стопудняк. Здається, ти серйозно на це налаштувався. Один раз я подумав, що ти вмираєш, а іншого разу мені здалося, що тобі вже гаплик. А тепер, схоже, ти помалу одужуєш. Антибіотики, звісно, допомагають, але мені здається, що переважно ти просто сам, власними силами видряпуєшся. Навіщо? Якого хера ти так чіпляєшся за життя на цьому сучому узбережжі?

«Вежа», — промовляє він самими губами, бо більше навіть хрипіти не подужає.

— А щоб вам пусто було — тобі й твоїй сраній Вежі, — каже Едді, повертається, щоб іти, а потім здивовано обертається знову, бо відчуває мертву хватку Роланда на своїй руці, ніби на зап'ястя наділи наручник.

Деякий час вони дивляться один одному у вічі, а потім Едді каже:

— Ну добре. Нехай!

«На північ, — самими губами промовляє стрілець. — Я ж казав тобі, на північ». А чи казав насправді? Йому здається, що так і було, але пам'ять підводить, все губиться. Губиться, бо тасуються карти.

— Звідки ти знаєш? — раптово, розлютившись від власного безсилля, кричить на нього Едді. Він піднімає кулаки, неначе наміряючись вдарити Роланда, а потім опускає їх.

«Просто знаю, і крапка. То навіщо ти марнуєш мій час і сили своїми дурними питаннями?» — хоче відповісти він, але не встигає, бо

тасуються карти

його кудись тягнуть, тіло підстрибує і б'ється, голова безсило мотиляється з боку в бік, він прив'язаний до якоїсь химерної волокуші власними кобурами, і лунає голос Едді Діна: він співає моторошно знайому пісню, настільки знайому, що йому спочатку здається, ніби це якесь марення:

«Гей, Юдо… не мудруй… якусь сумнууууу пісню… до ладу припасуй…»

«Де ти це почув? — хоче спитати він. — Ти чув, як я її співаю, так, Едді? І взагалі, де це ми?»

Але не встигає він щось запитати, як

тасуються карти

«Корт би відірвав хлопцеві голову, якби побачив цю хитромудру штуку», — думає Роланд, роздивляючись волокушу, на якій він провів весь день, і сміється. Розсміятися вдається не дуже. Звук такий, наче великою хвилею на берег вивалило купу каміння. Він не знає, як далеко вони вже зайшли, але, мабуть, далеко, бо Едді геть змучений. Він сидить на камені в світлі дня, що вже згасає, тримає один із стрільцевих револьверів на колінах, а наполовину повний бурдюк із водою — збоку. Його нагрудна кишеня трохи випинається. Там кулі із задньої частини патронташа — запас «хороших» куль, що стрімко зменшується. Едді зав'язав їх у вузол, зроблений зі шматка власної сорочки. Основна причина швидкого зменшення кількості «хороших» куль полягає в тому, що кожна четверта-п'ята дає осічку.

Едді, який уже клював носом, підводить голову.

— Чому тобі так смішно? — питає він.

Стрілець заперечно махає рукою і хитає головою. Бо розуміє, що помилився. Корт не став би відривати Едді голову за чудернацький винахід — волокушу, навіть попри її дивний і жалюгідний вигляд. Роланд вважає, що Корт міг би навіть пробурчати щось на кшталт компліменту — це була така рідкість, що хлопець, з яким це траплялося, навіть не знав, як реагувати, а просто стояв, роззявивши рота, мов риба, витягнута з кошика кухаря.

Дві гілки тополі приблизно однакової довжини і товщини слугували для каркаса. Мабуть, їх відламало вітром, вирішив стрілець. Едді використав також і менші гілки, присобачивши їх до двох головних усім підряд, що трапилося йому під руку: кобурами, клейкою стрічкою, яка кріпила чортів порошок у нього на грудях, навіть ремінцем із сиром'ятної шкіри, витягнутим із капелюха стрільця, та шнурками з кросівок самого Едді. На цьому каркасі він розклав стрільцеву постіть зі скатки.

Корт не вдарив би його, бо, незважаючи на свою недугу, Едді не склавши руки сидів навпочіпки, оплакуючи долю: він щось робив. Він діяв. Намагався щось зробити.

І Корт міг би похвалити його: грубо, майже бурчливо (такою вже була його манера), — тому що, попри весь свій химерний вигляд, ця штуковина була дієвою. Доказом цьому були довгі паралельні сліди, що тягнулися узбережжям до точки на краю перспективи, у якій вони сходилися.

— Ти хоч одне з них бачиш? — питає Едді. Сонце сідає, простилаючи по воді помаранчеву стежку, і стрілець розуміє, що цього разу був у відключці понад шість годин. Він почувається сильнішим. Піднявшись і сівши, він дивиться вниз, на воду.

Ні саме узбережжя, ні земля, що простирається до західного схилу гір, майже не змінилися. Він бачить, що трохи інакшими стали ландшафт і те, що трапляється під ногами (наприклад, ярдів за двадцять ліворуч і ярдів на тридцять ближче до води купкою пір'я, яке роздмухує вітер, лежить мертва чайка), але якби не ці дрібниці, то місце, де вони перебувають зараз, нічим би не відрізнялося від того, звідки вони починали свою путь.

— Ні, — каже стрілець. А потім: — Так. Он там один.

Він показує, де саме. Примружившись, Едді киває. Сонце опускається нижче, помаранчева стежка дедалі сильніше забарвлюється в колір крові, а з хвиль, спотикаючись, виходять перші потвори і лізуть вгору узбережжям.

Двоє з них незграбно мчать до мертвої чайки. Переможець забігу хапає її клешнею, розриває і починає напихати в пащу гнилі останки.

— Дид-е-чик? — питає він.

— Дум-е-чум? — відповідає переможений. — Дод-е…

БА — БАХ! Роландів револьвер ставить крапку в питаннях другої потвори. Едді спускається і хапає її за спину, не випускаючи з поля зору її приятеля. Однак той не становить загрози — він зайнятий пожиранням чайки. Едді приносить здобич. Вона досі смикається, піднімаючи й опускаючи клешні, але невдовзі перестає ворушитися. Хвіст востаннє вигинається дугою, а потім, замість того щоб розігнутися вниз, просто опадає. Боксерські клешні безсило повисають.

— Скоро подам обід, маста, — каже Едді, імітуючи вимову слуги-негра. — У меню сьогодні філе повзучого гада і філе гада повзучого. Що вам більше до вподоби, маста?

— Я тебе не розумію, — каже стрілець.

— Та все ти розумієш, — відповідає Едді. — Просто у тебе нема почуття гумору. Куди воно поділося?

— Мабуть, його відстрелили у котрійсь із війн.

Почувши це, Едді посміхається.

— Сьогодні у тебе трохи жвавіший голос і вигляд, Роланде.

— Здається, я й почуваюся жвавішим.

— Ну, тоді, може, завтра ти навіть зможеш трохи пройти сам. Чесно кажучи, друже, тягнути тебе важко до всирачки.

— Я спробую.

— Гляди мені.

— Ти теж трохи краще виглядаєш, — наважується сказати Роланд. На двох останніх словах його голос ламається, наче в молоденького хлопчика. «Якщо я зараз не перестану говорити, — думає він, — то не зможу говорити більше ніколи».

— По-моєму, жити буду. — Він дивиться на Роланда поглядом, який нічого не виражає. — Хоча ти ніколи не дізнаєшся, як близько я стояв до того, щоб померти. Одного разу я взяв твого револьвера і приставив собі до скроні. Звів курок, трохи потримав, а потім опустив. Відпустив курок і сховав револьвер назад у кобуру. Іншого разу, вночі, в мене почалася конвульсія. Здається, це сталося на другу ніч, але точно не скажу. — Він хитає головою, а потім каже щось таке, що стрілець водночас розуміє і не розуміє. — Тепер Мічиган здається мені сном.

Хоча його голос і сів до сухого бурмотіння і він знає, що йому взагалі не слід розмовляти, стрілець мусить дізнатися одну річ. — Чому ти не натиснув на гашетку? Що тобі завадило?

— Знаєш, ці штани, які на мені зараз, — це у мене єдина пара, — відповідає Едді. — В останню секунду я раптом подумав: а що, як я натисну на гачок, а пострілу не буде, бо патрон лажовий? Мені більше не вистачить хоробрості зробити це ще раз. А якщо вже ти один раз накладеш у штани, то треба або зразу ж їх випрати, або все життя ходити смердючкою. Так казав мені Генрі. А сам Генрі дізнався про це у В'єтнамі. А оскільки якраз була ніч і берегом гуляв Омар Лестер, не кажучи вже про його друзів…

Але стрілець уже сміється, регоче що є духу, хоча цього й не чути, тільки час від часу хрипкий звук зривається з його губ. І собі посміхнувшись, Едді каже:

— Я от думаю, може, твоє почуття гумору відстрелили в тій війні тільки по лікоть?

Він підводиться — мабуть, збирається піднятися схилом туди, де є хмиз для багаття, думає Роланд.

— Зачекай, — шепоче він, і Едді дивиться на нього. — Ні, справді, чому?

— Мабуть, тому, що я був тобі потрібен. Якби я наклав на себе руки, ти б помер. Трохи пізніше, коли ти знову станеш на ноги, я можу тойво… передумати. — Він оглядається довкола і глибоко зітхає.

— Роланде, може, в твоєму світі десь є Діснейленд чи Коні-Айленд, але те, що я бачив досі, поки що не надто надихає.

Він вирушає, зупиняється і знову озирається на Роланда. Його обличчя похмуре, хоча хвороблива блідість вже трохи зійшла. Напади дрожі минулися, і тепер він лише зрідка здригається.

— Іноді мої слова для тебе — темний ліс, правда?

— Так, — погодився стрілець. — Іноді я тебе не розумію.

— Тоді я розтлумачу. Існують люди, яким необхідно бути потрібними іншим. Ти цього не розумієш, бо сам до таких не належиш. За інших обставин ти б використав мене і викинув геть, як ужитий паперовий пакет. Бог зіграв з тобою злий жарт, мій друже. Ти достатньо розумний для того, щоб це завдало тобі болю, і так само досить жорсткий, щоб зробити це, незважаючи ні на що. 1 ти б нічого не зміг із цим вдіяти. Лежи я на березі й волай про допомогу, ти б переступив через мене, якби я перешкоджав тобі дістатися до тієї довбаної Вежі. Ну як, це далеко від правди?

Роланд мовчить, тільки дивиться на Едді.

— Але ж не всі такі, як ти. Є люди, яким необхідно бути потрібними іншим. Як у тій пісні Барбри Стрейзанд. Банально, але правда. Це просто інший спосіб сісти на голку, от і все.

Едді пильно дивиться на Роланда.

— Але якщо вже про це річ, то ти чистий, правда ж?

Роланд і далі дивиться на нього.

— От тільки твоя Вежа… — Тут Едді сміється — коротко й уривчасто. — Ти наркоман, Роланде, і твій марафет — Вежа.

— На якій війні? — шепоче Роланд.

— Що?

— На якій війні тобі відстрелили шляхетність і вміння прагнути до мети?

Едді відсахується, наче Роланд дав йому ляпаса.

— Піду принесу води, — коротко відповідає він. — Стережися повзучих гадів. Ми сьогодні чимало пройшли, але я досі не знаю, чи вони спілкуються між собою.

Він відвертається, але Роланд встигає помітити, яку останніх червоних променях заходу сонця блищать сльози на його щоках.

Роланд знову повертається обличчям до берега і спостерігає. Монстри повзають і питають, питають і повзають, але, схоже, і те, і те роблять безцільно. Вони наділені якимось розумом, але його вочевидь недостатньо для того, щоби передавати інформацію подібним до себе істотам.

«Господь не завжди запускає тобі тарілку в обличчя, — думає Роланд. — У більшості випадків, але не завжди».

Едді повертається із хмизом.

— Ну? — питає він. — І що ти думаєш?

— Ми в порядку, — хрипить стрілець, і Едді починає щось говорити, але Роланд втомився. Він лягає на спину і дивиться, як на фіолетовому балдахіні неба загоряються перші зірки і

тасуються карти

упродовж наступних трьох днів стрілець стабільно почав одужувати. Червоні лінії, що повзли шкірою його рук угору, спочатку змінили напрямок, потім стали світлішати і зрештою зникли. Наступного дня він то йшов сам, то дозволяв Едді себе волокти. Через день він уже взагалі не потребував, щоби його тягнули, просто через кожну годйну-дві обидва деякий час сиділи й відпочивали, поки він не переставав відчувати, що ноги в нього налиті свинцем. Саме під час цих зупинок і вночі, після вечері, поки не догоріло багаття й вони не вкладалися спати, стрілець почав слухати оповіді про Генрі та Едді. Він пам'ятав, як спочатку не міг зрозуміти, що робило стосунки між братами такими непростими, але після того, як Едді почав розповідати — затинаючись, з тією образою та тим гнівом, що походять від глибинного болю, стрілець міг би спинити його, міг би сказати: «Не хвилюйся, Едді. Я все розумію».

Та тільки це б не зарадило Едді. Едді розповідав не для того, щоби допомогти Генрі, бо Генрі був мертвий. Він розповідав, щоби навіки поховати Генрі. А заразом і нагадати собі, що Генрі мертвий, але він, Едді, живий.

Тож стрілець мовчав і не перебивав.

Суть була простою: Едді вважав, що він зіпсував братові життя. Генрі теж у це вірив. Можливо, він повірив у це сам чи тому, що так часто чув лекції матері, які вона читала Едді, наголошуючи на тому, що вони з Генрі пожертвували усім заради нього, аби Едді почувався в безпеці, якщо в цьому місті-джунглях таке можливо, аби він був щасливий, дуже щасливий, якщо в цьому місті-джунглях таке взагалі можливо, щоби він не закінчив, як його нещасна сестра, яку він ледве пам'ятає, але вона була така гарненька, царство їй Небесне. Зараз вона з янголами, і це, поза сумнівом, чудове місце, але мати не хоче, щоб Едді теж пішов до янголів передчасно, якщо його, як його сестру, зіб'є на дорозі якийсь п'яний псих, чи якийсь малий наркоманський покидьок заріже за двадцять п'ять центів, що лежать у Едді в кишені, й покине з кишками, розкиданими по тротуару, і саме тому, що вона знала, що Едді поки що не хоче йти до янголів, йому краще було в усьому слухатися старшого брата і завжди чинити так, як каже старший брат, і завжди пам'ятати, що заради любові до нього Генрі жертвує собою.

Едді розповів стрільцеві про те, що навряд чи його матері було відомо про деякі їхні витівки — наприклад, про те, як вони крали комікси з кондитерської на Рінкон-авеню чи курили цигарки за фабрикою на Когоуз-стрит, де виготовляли зварні вироби з гальванічним покриттям.

Одного разу вони побачили «шевроле», в якому були ключі, і хоча Генрі ледве вмів водити — тоді йому було шістнадцять, а Едді вісім років, — він заштовхав малого у машину і повідомив, що вони їдуть у Нью-Йорк. Едді злякався і розплакався. Генрі теж було страшно, але він розлютився на Едді й звелів йому заткнутися, перестати бути таким довбаним сосунком, у нього було десять баксів, а в Едді — три чи чотири, вони могли весь день, блін, ходити в кіно, а потім сісти на Пелгемський поїзд і повернутися додому раніше, ніж мати встигне накрити на стіл до вечері й подумати, а де ж це її діти. Але Едді все плакав і плакав, і біля мосту Квінсборо вони побачили на бічній вулиці поліцейську патрульну машину, і хоча Едді був упевнений, що коп в машині навіть не дивився у їхній бік, він сказав Ага, коли Генрі різким тремтливим голосом спитав його, чи Едді думає, що той мент їх бачив. Генрі весь пополотнів і зупинив машину біля тротуару так різко, що ледь не збив пожежний гідрант. 1 поки Едді, якого теж охопила паніка, вовтузився з незнайомою ручкою дверей, Генрі, взявши ноги в руки, вже мчав вулицею геть. Але потім зупинився, повернувся і витяг Едді з машини, з такої нагоди ще й давши йому два ляпаси. Після цього вони пішли пішки — ні, насправді вони пішли крадучись — назад до самого Брукліна. На це в них пішла більша частина дня, і коли мати спитала, чому вони такі збуджені, спітнілі й змучені, Генрі відповів, що це тому, що він увесь день вчив Едді, як грати в баскетбол удвох, на баскетбольному майданчику на тому боці кварталу. А потім прийшли великі хлопці, і їм довелося вшиватися бігом. Мати поцілувала Генрі й обдарувала Едді осяйною посмішкою. І спитала його, чи ж не правда, що у нього най-най-найкращий братик у світі. Едді з нею цілком погодився. І в цьому не було ні краплини брехні. Він чесно так вважав.

— Того дня він так само злякався, як і я, — сказав Едді Роландові, коли вони сиділи й спостерігали, як останнє світло дня зникає з морської води, в якій невдовзі відбиватиметься тільки сяйво зірок. — Насправді він злякався ще сильніше, бо подумав, що коп нас бачив, а я знав, що не бачив. Тому він і втік. Але повернувся. Ось у чому сіль. Він повернувся.

Роланд промовчав.

— Ти ж розумієш, правда? — Едді змірив Роланда жорстким допитливим поглядом.

— Розумію.

— Він вічно всього боявся, але завжди повертався.

Роланд подумав, що для Едді було б краще (а взагалі-то і для них обох), якби Генрі того дня… або в якийсь із інших днів просто накивав п'ятами. Але такі люди, як Генрі, ніколи так не вчиняють. Такі, як Генрі, завжди повертаються, бо такі, як Генрі, знають, як користуватися довірою інших. Це єдина річ, якою насправді добре вміють користуватися такі, як Генрі. Спочатку вони перетворюють довіру на потребу, потребу — на наркотик, а щойно це станеться, вони — яким словом це називав Едді? — підсажують. Так. Вони підсажують на це інших.

— Мабуть, піду я спати, — сказав стрілець.

* * *

Наступного дня Едді продовжив свою розповідь, але Роланд і без цього вже все знав. Генрі не грав у спорт в останніх класах середньої школи, бо не міг залишатися після уроків на тренування. Генрі мусив дбати про Едді. Той факт, що Генрі був худющий, мав проблеми з координацією рухів і взагалі спорт йому був по цимбалах, ясна річ, до уваги не брався. Їхня мати без угаву переконувала їх обох, що з Генрі вийшов би неперевершений бейсбольний пітчер чи один із тих стрибунів-баскетболістів. У Генрі були погані оцінки, і йому доводилося повторно проходити багато предметів — але це зовсім не тому, що Генрі був дурний. Едді й пані Дін обоє знали, що Генрі страшенно тямущий. Просто той час, який Генрі мусив проводити, виконуючи домашні завдання, він витрачав на те, щоб доглядати Едді (той факт, що зазвичай це відбувалося у вітальні Дінів, де обидва хлопці дивилися телевізор, розлігшись на дивані, чи борюкалися на підлозі, чомусь не мав значення). Погані оцінки означали, що Генрі не міг вступити нікуди, крім Нью-йоркського університету, але навчання там було їм не по кишені, бо з такими оцінками не отримаєш стипендії. А потім Генрі забрали до армії, і він потрапив до В'єтнаму, де йому знесло майже ціле коліно, і біль був нестерпний, а в ліках, які йому давали, було дуже багато морфію, і коли йому стало ліпше, то від ліків його поступово відучили, от тільки не дуже добре їм це вдалося, бо коли Генрі повернувся до Нью-Йорка, в нього на спині сиділа мавпа, голодна мавпа, що жадала їжі, і через місяць-два він сходив до одного чоловіка, і приблизно за чотири місяці (менш ніж через місяць після смерті матері) Едді вперше побачив, як його брат вдихає з дзеркала якийсь білий порошок. Едді подумав, що це кокс. Виявилося — героїн. А якщо простежити за ходом подій від кінця до початку, то хто був у цьому винен?

Роланд нічого не сказав, але подумки почув голос Корта: «Провина завжди лежить в одному і тому ж місці, діточки ви мої: на тому, хто надто слабкий і кого можна в усьому звинуватити».

Дізнавшись правду, Едді спочатку був шокований, а потім розлютився. У відповідь Генрі не пообіцяв, що покине нюхати, а сказав Едді, що не звинувачує його за цей напад люті, він знає, що В'єтнам перетворив його на нікчемний мішок із лайном, він слабкий, він піде з дому, це найкраще, що він може зробити, Едді правий, тільки брудного наркаша, який перетворить хату на бардак, йому тут і не вистачало. Він просто сподівається, що Едді не надто сильно його засуджуватиме. Він визнає, що став слабаком, щось у В'єтнамі перетворило його на слабака, зробило його гнилим, таким самим гнилим, як шнурки кросівок і гумки в спідній білизні від сирості. У В'єтнамі було щось таке, від чого гниє душа, сльозливо зізнався Генрі. Він просто сподівається, що Едді пам'ятатиме всі ті роки, коли він намагався бути сильним.

Заради нього, Едді.

Заради мами.

Тож Генрі спробував піти з дому. А Едді, ясна річ, йому цього не дозволив. Едді безперестану мучило почуття провини. Едді бачив той вкритий шрамами кошмар, на який перетворилася колись здорова нога брата, і коліно, в якому тепер було більше тефлону, ніж кістки. У холі їхнього поверху відбулося змагання з перекрикування. Генрі, з очима, обведеними фіолетовими колами, одягнений у свою стару армійську форму, стояв біля виходу, тримаючи в руці спакований речовий мішок. Едді був майже голий, якщо не брати до уваги пари пожовтілих трусів. Генрі казав: «Едді, я тобі тут не потрібен, я тільки отруюватиму тобі життя, я це знаю», а Едді кричав: «Ти нікуди не підеш, ану повертай свій зад!» Так вони й сварилися, поки пані Макгурськи не висунулася з дверей своєї квартири і не закричала: «Можеш валити звідси чи залишатися, мені на це начхати, але тобі краще вже вирішити, і то швидко, або я викликаю поліцію!» Схоже, пані Макгурськи збиралася виплюнути ще кілька попереджень, аж раптом помітила, що на Едді немає нічого, крім трусів. «А ти, Едді Дін, просто розпусник», — додала вона і швидко сховалася, хряснувши дверима. Наче чортик із табакерки, тільки навпаки. Едді подивився на Генрі. Генрі подивився на Едді. «Здається, наше янголятко набрало кілька фунтів», — тихим голосом сказав Генрі, і обидва розреготалися, хапаючись один за одного і б'ючи один одного по спині кулаками, і Генрі повернувся у квартиру, а тижнів за два Едді теж нюхав і ніяк не міг уторопати, якого біса, блін, він так кипішився, Генрі ж усього-навсього нюхав, бля, це ж просто допомагає відірватися, от і все, і як казав Генрі (якого Едді врешті-решт почне подумки називати великим мудрецем і видатним наркашем), хіба гріх піймати кайф у світі, який стрімголов несеться у пекло?

Минав час. Едді не сказав, скільки часу, а стрілець не допитувався. Він здогадувався, що Едді знав: існує тисяча приводів, але жодної причини для того, щоби ловити кайф, і він досить-таки добре тримав свою звичку під контролем. І Генрі теж вдавалося тримати під контролем свою. Не настільки добре, як Едді, але достатньо, аби не пуститися берега. Тому що, незважаючи на те, розумів Едді правду чи ні (в глибині душі, думав Роланд, розумів), Генрі точно розумів: вони помінялися ролями. Тепер Едді переводив Генрі через дорогу, тримаючи за руку.

Нарешті настав день, коли Едді упіймав Генрі на тому, що той не нюхає, а колеться. Вони знову посварилися, голосно, до істерики. Ця сварка була майже точною копією першої, за винятком того, що вона відбулася в спальні Генрі. І закінчилося все майже так само, як минулого разу: Генрі схлипував і на свій захист міг представити тільки один невблаганний, незаперечний аргумент — здаюся й підкорююся. Едді правий, він не гідний того, щоб жити, не гідний того, щоб хавати помиї з канави. Він піде з дому. Едді більше ніколи його не побачить. Він лише сподівається, що брат пам'ятатиме все, що…

Розповідь помалу перетворилася на гул, що нічим не відрізнявся від звуку хвиль, які невтомно напливали і розбивалися об каменистий берег. Роланд знав цю історію, тому просто мовчав. Це Едді не знав історії, той Едді, у якого вперше за десять чи більше років була справді ясна голова. Едді розповідав свою історію не Роландові, Едді нарешті розповідав історію самому собі.

І це було непогано. Чого-чого, а часу в них було повно, наскільки розумів стрілець. І розмова була одним зі способів його заповнити.

Едді сказав, що коліно Генрі постійно стояло в нього перед очима, той покручений шрам, що зміївся на нозі, піднімаючись угору й опускаючись (звісно, рана давно загоїлася, і зараз Генрі майже не кульгав… тільки коли вони сварилися, кульгання завжди проявлялося сильніше). Едді переслідували думки про все те, від чого Генрі відмовився заради нього, а ще не давала спокою одна значно прагматичніша річ: на вулиці Генрі б не вижив. Там він був би як беззахисний кролик, випущений у джунглі, що кишма кишать тиграми. Залишений на самоті, Генрі б зрештою потрапив до в'язниці чи до лікарні Бельв'ю.

Тож він благав брата лишитися, і Генрі зрештою змилостивився, піддавшись на вмовляння. Минуло півроку, й Едді теж почав колотися. Відтоді життя почато невпинно і невідворотно спускатися по спіралі вниз, а закінчилося все поїздкою Едді на Багами і раптовою появою Роланда.

Будь на місці Роланда інший чоловік, менш прагматичний і більш вдумливий, він би міг запитати (про себе, якщо не вголос): «Чому саме він? Чому починати треба було саме з цього чоловіка? З чоловіка, який, схоже, передвіщає слабкість, чи дивакуватість, чи навіть вірну загибель?»

Але стрілець не просто не поставив собі це питання — воно навіть не спало йому на думку. От Катберт неодмінно б запитав, Катберт усе піддавав питанням, питання були його хворобою, він навіть помер із питанням на вустах. Нікого з них не залишилося, нікого. Останні Кортові стрільці, тринадцятеро тих, що вижили, — а на початку їх клас налічував п'ятдесят шість чоловік, — всі були мертві. Всі мертві, крім Роланда. Він був останнім стрільцем, котрий незламно йшов світом, що крапля за краплею втратив силу, став стерильним і порожнім.

Згадалися слова Корта у день перед Церемонією представлення. «Тринадцять. Це погане число». А наступного дня, вперше за тридцять років, Корт не був присутній на Церемонії. Його учні, останні, кого він зробив стрільцями, прийшли до його хатини і спочатку стали навколішки, схилившись йому до ніг і відкривши беззахисні шиї, а потім підвелися, отримали його вітальні поцілунки й дозволили вчителеві вперше зарядити їхні револьвери. За дев'ять тижнів по тому Корт помер. (Подейкували, що від отрути.) Через два роки після його смерті розпочалася остання кривава громадянська війна. Кровопролитне бойовисько докотилося до останнього бастіону цивілізації, світла і здорового глузду та знищило все, що вони вважали таким міцним. З такою ж легкістю хвиля змиває палац із піску, збудований дитиною.

Отже, він був останнім і, мабуть, вижив тому, що практичність і простота переважили темну романтику його натури. Він розумів, що тільки три речі мали значення: смертність, ка і Вежа.

Для обдумування цілком вистачить і їх.

Едді закінчив розповідати свою історію десь о четвертій годині третього дня їхньої подорожі на північ безбарвним узбережжям океану. Сам берег, здавалося, залишався незмінним. І якщо хотілося переконатися в тому, що вони все-таки йдуть, а не стоять на місці, то єдина ознака просування вперед виднілася ліворуч, на сході. Там зубчасті вершини гір почали трохи пом'якшуватися і осідати. Можливо, якщо вони зайдуть досить далеко на північ, гори перетворяться на положисті пагорби.

Розповівши свою історію до кінця, Едді замовк, і так вони мовчки йшли півтори години чи навіть довше. Едді весь час скоса на нього зиркав. Роланд знав: Едді не здогадується, що він помічає ці погляди, надто вже він заглиблений у себе. Роланд також розумів, чого чекає Едді: реакції. Якої-небудь відповіді. Будь-якої. Двічі Едді вже розтуляв рота, але потім, передумавши, знову закривав. Нарешті він не витримав і поставив питання, якого чекав від нього стрілець.

— То як? Що ти думаєш?

— Гадаю, ти зараз тут.

Едді зупинився, взявши руки, стиснуті в кулаки, у боки.

— І це все? Все, що ти можеш сказати?

— Це все, що мені відомо, — відповів стрілець. Відсутні пальці на руках і ногах пульсували й свербіли. Йому хотілося трохи того астину зі світу Едді.

— У тебе нема жодної думки з приводу того, що це все, в біса, означає?

Стрілець міг би виставити вперед скалічену праву руку й сказати: «Подумай про те, що означає ось це, ти, тупий недоумку», — але це спало йому на думку не більше, ніж замислитися над питанням, чому з усіх людей в усіх всесвітах, які тільки могли існувати, йому дістався Едді.

— Це ка, — терпляче відповів він, повертаючись до Едді обличчям.

— Що таке ка? — Голос Едді звучав грубо. — Ніколи про таке не чув. Правда, якщо сказати це слово двічі підряд, вийде дитяча назва лайна.

— Про це мені не відомо, — відповів стрілець. — У нас це слово означає обов'язок або долю, а простонародною мовою — місце, куди мусиш іти.

Едді примудрився зробити так, щоби на його обличчі з'явилося одночасно три вирази: стурбованість, огида і цікавість. — Тоді скажи це двічі, Роланде, бо такі слова для такого малого, як я, означають лайно.

Стрілець стенув плечима.

— Я не обговорюю філософські питання. Я не вивчаю історію. Все. що я знаю: минуле вже минуло, а те, що попереду, — ще не сталося. Майбутнє — це ка, і воно дбає про себе саме.

— Та невже? — Едді подивився на північ. — Так от, все, що я бачу попереду, — це приблизно дев'ять мільярдів миль цього самого йобаного пляжу. Якщо саме це чекає на нас попереду, то ка і «кака» — одне й те саме. Може, нам вистачить патронів, аби пристрелити ще п'ять-шість цих ракоподібних, а потім нам доведеться опуститися до того, щоб жбурляти в них камінням. Так куди ми йдемо?

Зараз Роланд на мить замислився, чи Едді коли-небудь думав про те, аби поставити це питання своєму братові, але спитати про таке означало б розпочати безглузду суперечку. Тому він просто показав великим пальцем на північ і сказав:

— Туди. Для початку.

Едді подивився у вказаному напрямку, але не побачив нічого, крім одноманітних обширів сірого берега, всіяного мушлями й камінням. Він повернувся до Роланда, і слова знущання вже готові були зірватися з його вуст, але, побачивши незворушну впевненість на обличчі стрільця, він знову глянув на північ. Примружився. Затулив правий бік обличчя правою ж рукою від променів сонця, що хилилося до заходу. Він несамовито прагнув побачити що-небудь, хоч щось, чорт, навіть міраж би згодився, але там не було нічого.

— Можеш закидати мене лайном, — повільно проговорив Едді, — але я кажу, що це проклятуще западло. У Балазара я ризикував заради тебе життям.

— Я знаю. — Стрілець посміхнувся, і ця посмішка — рідкісне явище на його обличчі — освітила його, як моментальний проблиск сонця у понурий пасмурний день. — Саме тому я чесний з тобою, Едді. Вони там. Я побачив їх годину тому. Спочатку я вирішив, що то міраж чи мій зір приймає бажане за дійсне, але вони там, точно там.

Едді подивився знову, і дивився довго, аж поки не почали сльозитися очі. Врешті-решт він сказав:

— Попереду я не бачу нічого, крім берега, берега і ще раз берега. А у мене зір — одна ціла нуль десятих.

— Я не знаю, що це означає.

— Це означає, що якби там було щось таке, що можна побачити, я б неодмінно це побачив! — Але Едді був заінтригований. Він замислився над тим, наскільки далі, ніж він сам, бачить стрілець орлиним поглядом своїх блакитних очей. Можливо, трохи далі.

А може, набагато далі.

— Ти побачиш їх, — сказав стрілець.

— Побачу що?

— Сьогодні ми до них не дійдемо, але якщо ти справді бачиш так добре, як кажеш, то перш ніж сонце торкнеться води, ти їх побачиш. Звісно, якщо ти не збираєшся стояти тут з роззявленим ротом.

— Ка, — задумливо повторив Едді.

Роланд кивнув.

— Ка.

— Кака, — сказав Едді і розсміявся. — Ходімо, Роланде. Прогуляємося. І якщо тієї миті, коли сонце торкнеться води, я нічого не побачу, то з тебе курятина на вечерю. Чи «біг мак». Чи будь-яка страва, до складу якої не входить м'ясо омара.

— Ходімо.

Вони знову вирушили в путь. До тієї миті, коли нижній край сонця мав торкнутися горизонту, лишалася ще як мінімум ціла година, коли Едді Дін почав розрізняти на віддалі якісь обриси — нечіткі, мерехтливі, невизначені, але, поза сумнівом, реальні. Щось нове.

— Гаразд, — сказав він. — Я бачу. Мабуть, у тебе зір, як у Супермена.

— Як у кого?

— Забудь. Твій рівень культурного розвитку лишає бажати кращого, ти про це знав?

— Що?

Едді роісміявся.

— Та нічого. Що то таке?

— Побачиш.

І перш ніж Едді встиг спитати ще щось, стрілець пішов далі.

Через двадцять хвилин Едді здалося, що він справді бачить. Через п'ятнадцять хвилин він був у цьому впевнений. До предмета на березі залишалося ще дві, а може, й три милі, але він знав, що то таке. Ясна річ, двері. Ще одні двері.

Тієї ночі обидва спали не надто добре, і, за годину до того, як перші промені сонця освітили вивітрені обриси гір, вони вже були на ногах і йшли далі. Вони підійшли до дверей, коли їх торкнулися перші промені ранкового сонця, такі величні й такі спокійні. Ці промені, наче лампи, освітили їхні порослі щетиною щоки. Стрілець знову виглядав на свої сорок, а Едді — не старшим за Роланда, коли той став на герць із Кортом, обравши як зброю сокола Давида.

Ці двері були точно такими самими, як і перші, тільки на них було написано:

«ДАМА ТІНЕЙ»

— Так, — м'яко сказав Едді, дивлячись на двері, які просто стояли на піску, впосаджені петлями в якийсь невидимий одвірок між двома світами, між одним всесвітом та іншим. Вигравіюване на них послання було справжнім, як камінь, і чужим, як сяйво зірок.

— Так, — погодився стрілець.

— Ка.

— Ка.

— Це звідси ти видобудеш другого зі своєї трійці?

— Схоже на те.

Стрілець знав, що задумав Едді, ще до того, як це спало Едді на думку. Він побачив рух Едді раніше, ніж Едді сам зрозумів, що рухається. Він міг би повернутися й зламати Едді руку в двох місцях, перш ніж Едді збагнув би, що відбувається, але він не поворухнувся. Він дозволив Едді потай витягти револьвер з його правої кобури. Це вперше у його житті він дозволив забрати у себе револьвер, не запропонувавши спочатку його взяти. І все ж він навіть не поворухнувся, щоби покласти цьому край. Розвернувшись, він глянув на Едді врівноваженим, навіть м'яким поглядом.

Обличчя Едді було напружене, без єдиної кровинки. Очі настільки широко розплющені, що довкола райдужних оболонок виднілися білки. Він тримав важкий револьвер обома руками, але дуло ходило ходором, то врівноважуючись, то перехиляючись набік, то націлюючись, то знову перехиляючись.

— Відчиняй, — наказав Едді.

— Ти поводишся нерозумно, — так само м'яким голосом сказав стрілець. — Ні в тебе, ні в мене немає жодної гадки, куди ведуть ці двері. Не обов'язково має бути так, щоб вони відчинялися у твій всесвіт, не кажучи вже про світ. Звідки нам знати, а раптом у цієї Дами Тіней вісім очей і дев’ять рук, як у Сувії? Та навіть якщо вони й відчиняються у твій світ, то це може бути час задовго до твого народження чи після твоєї смерті.

Едді натягнуто всміхнувся.

— Знаєш що, Монті: я більш ніж готовий обміняти гумову курку і цю срану відпустку на морі на те, що за дверима номер два.

— Я тебе не розумі…

— Знаю. Це байдуже. Давай відчиняй цю дуру.

Стрілець похитав головою.

Вони стояли в променях зорі, а двері відкидали навскісну тінь у напрямку моря, де починався відплив.

— Відчиняй! — закричав Едді. — Я піду з тобою! Що, не доганяєш? Я з тобою піду! Це не означає, що я не повернуся. Може, й повернуся. Тобто, скоріше за все, повернуся. По-моєму, саме стільки я перед тобою і завинив. Ти всю дорогу був зі мною чесний, як унітаз, не думай, що я цього не розумію. Але поки ти розбираєшся з цією тіньовою крихіткою, ким би вона не була, я збираюся знайти найближчу забігайлівку, де смажать курей, і взяти там трохи хавчика. Гадаю, сімейної упаковки на тридцять порцій для початку вистачить.

— Ти залишишся тут.

— Ти думаєш, я жартую? — Едді був на межі зриву, і його голос звучав верескливо. Стрільцеві здалося, що він бачить, як Едді зазирає в хисткі глибини свого прокляття. Едді звів древній курок револьвера. З настанням нового дня і початком відпливу вітер вщух, і щиглик зведеного курка прозвучав дуже чітко. — То давай, перевір.

— Мабуть, перевірю, — сказав стрілець.

— Я застрелю тебе! — верескнув Едді.

— Ка, — незворушно відповів стрілець і повернувся до дверей. Рука тягнулася до ручки, але душа чекала: чекала, щоб дізнатися, житиме він чи помре.

Ка.

Дама тіней

Розділ 1

Детта та Одетта

Якщо випустити весь професійний жаргон, висловлювання Адлера звучатиме так: ідеальний шизофренік — якби такий взагалі існував — це людина, яка не тільки не підозрює про існування свого другого (других) «я», але й не розуміє, що в її житті щось не так.

Шкода, що Адлерові не довелося зустрітися з Деттою Волкер та Одеттою Голмс.

1

— …останній стрілець, — сказав Ендрю.

Він говорив уже давно, але Одетта звикла до його балаканини і завжди просто дозволяла їй текти крізь її розум, як струмочкам теплої води в душі, що стікають на волосся й обличчя. Але ці слова не просто привернули її увагу — вони зачепили її, наче колючка.

— Що-що?

— А, та це просто була така стаття в газеті, — відповів Ендрю. — Я не знаю, хто її там написав, я не звернув уваги. Один із тих політиків. Ви його, мабуть, знаєте, міз Голмс. Я його любив, і в ту ніч, коли його обрали, я плакав…

Зворушена, вона несамохіть посміхнулася. Ендрю казав, що весь час теревенить без угаву тому, що просто не здатен зупинитися, не може тримати це під контролем, бо в ньому говорить ірландець. Більша частина балаканини була ні про що — просторікування про родичів і друзів, з якими вона ніколи не зустрінеться, поверхові політичні висловлювання, дивні наукові коментарі, почерпнуті з не менш дивних джерел (серед усього іншого Ендрю твердо вірив у літаючі тарілки, які він називав «нульо»), — але ці слова зворушили її тому, що вона теж плакала в ту ніч, коли його обрали.

— Але я не плакав, коли той сучий потрох — вибачайте за мою погану французьку, міз Голмс — так от, коли той сучий потрох Освальд його застрелив, і з того дня я більше не плакав, а це було — коли, два місяці тому?

«Три місяці й три дні», — подумала вона.

— По-моєму, десь так. Ендрю кивнув.

— А тоді я прочитав цю статтю — здається, в «Дейлі ньюс» — учора, про те, що Джонсон, мабуть, теж незле впорається, але це вже буде не те. Той хлопець написав, що Америка стала свідком смерті останнього в світі стрільця.

— Я не думаю, що Джон Кеннеді взагалі був останнім стрільцем, — відповіла Одетта, і якщо її тон був різкішим, ніж той, до якого звик Ендрю (а так воно й було, бо в дзеркалі заднього огляду вона побачила, що він здивовано блимнув очима від несподіванки, та й то швидше скривився, ніж блимнув), то це тому, що ці слова її теж зворушили. Абсурдно, але факт. Було щось таке у цій фразі — Америка стала свідком смерті останнього в світі стрільця, — що дзвінкою луною відгукнулося глибоко в її свідомості. Ці слова були бридкі й брехливі — Джон Кеннеді був миротворцем, а не типом на кшталт Малюка Біллі, що за найменшої нагоди хапається за кобуру револьвера, таке більш у дусі Голдвотера — але чомусь від цієї фрази у неї шкіра вкрилася сиротами.

— Ну, той чувак писав, що стрільців у світі завжди було і буде вдосталь, — провадив Ендрі, нервово зиркаючи на неї в дзеркало заднього огляду. — Він там називав, по-перше, Джека Рубі, потім Кастро, потім того хлопця на Гаїті…

— Дювальє, — підказала вона. — Тато Док.

— Еге ж, його, і Дьємів…

— Брати Дьєм уже мертві.

— Ну, він написав, що Джек Кеннеді був іншим, от і все. Що він, бувало, діставав зброю, але тільки тоді, коли треба було захистити слабшого, а інших варіантів — чортма. Ще там писалося, що у Кеннеді вистачало клепки, аби розуміти, що бува таке, що словами ділу не допоможеш. І Кеннеді знав, що собаку, в якого з рота капає піна, тре' пристрелити.

Поглядом він і далі занепокоєно слідкував за нею в дзеркалі.

— Та й то була всього лише якась там стаття.

Зараз лімузин плавно їхав П'ятою авеню, прямуючи до вулиці Сентрал-Парк-Вест. Емблема «кадилака» на капоті розрізала морозне лютневе повітря.

— Так, — лагідно сказала Одетта, і погляд Ендрю трішечки розслабився. — Розумію. Не погоджуюся, але розумію.

«Брехуха, — сказав голос у неї в голові. Цей голос вона чула досить часто і навіть дала йому ймення — голос Спонукання. — Все ти добре розумієш і цілком погоджуєшся. Якщо так треба, то бреши Ендрю, але, заради всього святого, не обманюй саму себе, жінко».

І все ж якась налякана частина її єства запротестувала. У світі, що перетворився на порохову бочку, де замість пороху — ядерна енергія, бочку, на якій сиділи близько мільярда людей, було б помилкою (і, напевне, самогубчих масштабів) вважати, що є якась різниця між хорошими і поганими стрільцями. Надто багато непевних трясучих рук тримали запальнички біля безлічі ґнотів. Цей світ був не для стрільців. Їхній час (якщо він узагалі колись був) тепер у минулому.

Чи ні?

Вона на коротку мить заплющила повіки й потерла скроні. Відчувала, що насувається чергова мігрень. Часом вони маячіли на горизонті, як зловісне нагромадження чорних хмар у спекотний літній полудень, а потім їх кудись відносило… як часом відносить вітром потворні літні тучі, щоби вони метали свої громи й блискавки на землю деінде.

Однак вона думала, що цього разу буря не минеться. Вона прийде з грозою, блискавицями і градом розміром із куряче яйце.

Ліхтарі, що виструнчилися вздовж П'ятої авеню, світили тепер занадто яскраво.

— Міз Голмс, то як там було в Оксфорді? — обережно спитав Ендрю.

— Вогко. Хоч надворі і лютий, все одно було вогко. — Вона замовкла, наказуючи собі не вимовляти слова, що накопичувалися в неї в горлі, наче жовч, змушуючи себе проковтнути їх. Сказати їх означало б виявити непотрібну брутальність. Базікання Ендрю про останнього в світі стрільця було просто частиною безкінечних пустопорожніх теревенів. Але вкупі з усім іншим це було вже трохи занадто, і слова, які не варто було говорити, все одно вирвалися. Їй здавалося, що її голос звучав так само спокійно і рішуче, як і завжди, але вона не дурила себе: вона завжди знала, коли хтось бовкне щось не те. — Авжеж, поручитель прийшов дуже швидко — його попередили заздалегідь. Але все одно нас протримали стільки, скільки змогли, і я сама трималася скільки могла, але, по-моєму, цього разу вони виграли, бо кінчилося все тим, що я обпісялася. — Вона побачила, що Ендрю знову зробив гримасу і відвів погляд, і хотіла замовкнути, та не могла зупинитися. — Розумієте, так вони хочуть дати нам урок. Мені здається, частково тому, що це страшно, а злякана людина може більше й не поткнути носа на їхній безцінний Південь і більше їх не турбуватиме. Але я думаю, що більшість із них — навіть тупоголові, а вони не всі там тупоголові, аж ніяк — розуміють, що, як би вони не опиралися, зміни врешті-решт настануть, тому вони користаються з будь-якого шансу принизити тебе, поки ще є така можливість. Показати тобі, що тебе можна принизити. Ти можеш клястися перед Господом Богом, Ісусом Христом і всіма святими, разом узятими, що ніколи, нізащо, ні за яку ціну не наробиш у штани, але якщо тебе протримають досить довго, то, ясна річ, рано чи пізно це станеться. Урок полягає в тому, що ти просто тварина в клітці, не більше і не краще. Просто тварина в клітці. Так я і обмочилася. Я досі відчуваю запах висохлої сечі й тої клятої камери. Ви знаєте, вважається, що ми походимо від мавп. Зараз я відчуваю, що від мене саме так і тхне.

Як від мавпи.

У дзеркалі заднього огляду вона побачила очі Ендрю, і вираз цих очей змусив її шкодувати. Часом сеча — не єдине, що не можеш втримати у собі.

— Шкода мені, міз Голмс.

— Ні, — відповіла вона, знову тручи скроні. — Це мені шкода. Вибачте. Ці три дні були тяжкими для мене, Ендрю.

— Та я думаю, — сказав він тоном шокованої старої діви, що змусив її мимохіть розсміятися. Але загалом їй було не до сміху. Вона думала, що розуміє, у що вплутується, і готова до найгіршого. Вона помилялася.

Тяжкі три дні. Ну, можна й так сказати. Якщо ж описати це інакше, то три дні, проведені в Оксфорді, штат Міссісіпі, були короткочасним перебуванням у пеклі. Але про деякі речі, що там сталися, взагалі не можна було розповідати. Ніж таке сказати, легше померти… якщо тільки тебе не покликано свідчити про них перед Престолом Всемогутнього Господа Бога-Отця, де, як вона гадала, навіть ті правди, що спричиняли пекельне збурення в дивній сірій желеподібній субстанції у тебе між вухами (вчені стверджували, що сіре желе позбавлене нервів, і якщо це не смішно до коліків, то що вже тоді смішно, вона не знала), потрібно визнавати. — Я просто хочу потрапити додому й спочатку купатися, купатися, купатися, а потім спати, спати, спати. Після цього, гадаю, я прийду в норму.

— Аякже, аякже! Тільки так і буде, я й не сумніваюся! — Ендрю хотів перепросити за щось, і ці слова були всім, на що він наважився. Крім того, він не хотів ризикувати й продовжувати розмову. І так, зберігаючи незвичне мовчання, вони вдвох під'їхали до сірого багатоквартирного будинку у вікторіанському стилі, що стояв на розі П'ятої авеню та Сентрал-Парк-Саут, дуже престижного будинку у вікторіанському стилі, і, на її гадку, її проживання в ньому істотно знижувало цю престижність. Вона знала, що в цих мажорних квартирах є люди, що без крайньої потреби не захочуть з нею розмовляти. Але насправді їй було байдуже. До того ж вона була вище них усіх за суспільним становищем, і вони це добре знали. Їй не раз спадало на думку, що їх це, мабуть, не на жарт бісило. Ще б пак, у пентхаусі старого солідного, вишуканого будинку, в будинку, де колись чорним дозволялося бути присутнім лише в тому разі, якщо їхні руки обтягнуті білими рукавичками слуг чи подеколи — тонкими шкіряними рукавичками водіїв, мешкає негритоска! Вона сподівалася, що це справді дуже їх дратувало, і картала себе за те, що вона недоброзичлива, поводиться не по-християнському, але водночас дуже цього хотіла. І як вона не могла втримати потік сечі, що лився на витончену імпортну шовкову білизну, так само нестримним був і цей струмінь смердючої рідини. Такі думки були низькими, нехристиянськими і майже так само поганими — ні, навіть гіршими: принаймні, з точки зору Руху, вони були неефективними. Вони збиралися здобути потрібні їм права і, скоріше за все, цього року: Джонсон, пам'ятаючи про спадщину, залишену йому вбитим Президентом (і, мабуть, сподіваючись забити ще один гвіздок у труну Баррі Годдвотера), буде не просто стежити за тим, щоби Закон про громадянські права був прийнятий. Якщо це буде необхідно, він увіб'є його в законодавство. Отже, важливо звести до мінімуму кількість шрамів і біль. Попереду ще чекає робота. І ненависть не допоможе її виконати. По суті, ненависть стане їй на заваді.

Але часом ти просто не можеш перестати ненавидіти.

Цього її теж навчив Оксфорд-Таун.

2

Детта Волкер геть не цікавилася Рухом, і житло у неї було набагато скромнішим. Вона мешкала в мансарді облупленого будинку в Ґрініч-Віллідж. Одетта не знала про мансарду, а Детта — про пентхаус, і єдиною людиною, що підозрювала якісь негаразди, був Ендрю Фіні, водій. Він почав працювати на Одеттиного батька, коли самій Одетті було чотирнадцять, а Детта Волкер навряд чи взагалі існувала.

Іноді Одетта зникала. Це могло тривати кілька годин або кілька днів. Минулого літа Одетта зникла на три тижні, й Ендрю вже збирався дзвонити в поліцію, аж раптом одного вечора вона зателефонувала йому і попросила наступного дня приїхати десь о десятій — сказала, що збирається на закупи.

У нього готовий був зірватися крик: «Міз Голмс! Де ви були?» Але він уже питав про таке раніше й у відповідь отримував лише спантеличений погляд — справді спантеличений, Ендрю був у цьому впевнений. «Тут, — відповіла б вона. — Ендрю, ви ж возили мене щодня в два-три місця, хіба ні? У вас часом не склероз, га, Ендрю?» — Сказавши це, вона б розсміялася і, перебуваючи в доброму гуморі (як це часто-густо й траплялося після її зникнень), вщипнула б його за щоку.

— Добре, міз Голмс, — сказав він тоді. — Десята так десята.

Після того страхітливого випадку, коли її не було три тижні, Ендрю поклав трубку, заплющив очі й проказав коротку молитву до Благословенної Діви Марії за благополучне повернення міз Голмс. А потім зателефонував Говардові, швейцару в її будинку.

— О котрій вона прийшла?

— Хвилин десь так двадцять тому, — відповів Говард.

— Хто її привіз?

— Поняття не маю. Ви ж знаєте, як це буває. Щоразу її підвозить якась інша машина. Іноді вони зупиняются за будинком, і я їх зовсім не бачу, навіть не знаю, що вона повернулася, а тільки тоді вже чую дзвінок, виглядаю, бачу, що це вона. — Говард трохи помовчав, а тоді додав: — У неї на щоці такий здоровенний синець.

Говард не помилився. Синець був справді здоровенний, але він уже сходив. Ендрю не хотілося думати про те, як він виглядав, коли був свіжим. Міз Голмс наступного ранку не забарилася: з'явилась о дев'ятій, вбрана в шовковий сарафан на тоненьких бретельках (стояв кінець липня), і на той час синець уже почав жовтіти. Вона недбало замазала його тональним кремом, наче знаючи наперед, що надлишок гриму тільки приверне до нього увагу.

— Звідки це у вас, міз Голмс? — спитав він.

Вона весело розсміялася.

— Ендрю, ти ж мене знаєш, я така незграбна, ну, як завжди. Вчора, коли я вилазила з ванни, рука ковзнулась об поручень — це я так поспішала подивитися новини. Я впала і вдарилася щокою. — Вона уважно на нього подивилася. — Ви збираєтеся заголосити з приводу лікарів і оглядів, я не помиляюся? Можете не відповідати, я вас знаю стільки років, що читаю, як відкриту книгу. Я не піду, тому не завдавайте собі клопоту зайвими питаннями. Я в повному порядку. Вперед, Ендрю! Я збираюся скупити половину «Сакса», весь «Джимбел», а в перерві з'їсти все у «Порах року».

— Так, міз Голмс, — сказаввін і посміхнувся. Посмішка вийшла вимученою, і видушити її з себе було нелегко. Той синець з'явився не вчора, а як мінімум тиждень тому… тим паче, що Ендрю знав: усе не так. Протягом останнього тижня він щовечора дзвонив їй о сьомій годині, бо якщо міз Голмс коли і можна було застати вдома, то це під час випуску репортажу Гантлі-Брінклі. У міз Голмс була просто-таки наркотична залежність від новин. Він дзвонив щовечора, якщо не враховувати вчорашній. Вчора він поїхав туди і випросив у Говарда ключ від її дверей. У ньому росло й міцніло переконання в тому, що з нею трапилося нещастя, щось на кшталт того, яке вона описала… тільки замість отримати синець чи зламати собі щось, вона померла, померла в порожній квартирі і тепер лежить там мертва. Він увійшов, відчуваючи, як шалено калатає серце, почуваючись котом у темній кімнаті, де хрест-навхрест протягнуті струни від піаніно. От тільки причин нервуватися не було. На кухонному столику стояла масельничка. І хоча масло було накрите, судячи з товстого шару плісняви, простояло воно досить довго. Він зайшов у квартиру за десять сьома, а вийшов у п'ять по сьомій. Швидко оглянувши квартиру, він зазирнув у ванну кімнату. Сама ванна була сухою, рушники розвішані не просто охайно, а в строгому порядку, сталеві поручні, яких у цій ванній було багато, начищені до блиску і не закапані водою.

Він знав, що халепа, яку вона описала, з нею не траплялася.

Але Енрю також не думав, що вона каже неправду. Вона сама вірила в те, що розповіла.

Він знову подивився у дзеркало заднього огляду і побачив, як вона злегка потирає скроні кінчиками пальців. І йому це не сподобалося. Надто часто він бачив, як вона це робить — перед черговим зникненням.

3

Ендрю залишив двигун увімкненим, щоби їй було тепло, і пішов до багажника. Подивившись на дві її валізи, він знову поморщився. Вони виглядали так, ніби їх безжально копали туди-сюди ногами розлючені люди з маленькими мізками і великими тілами, штурхали так, як не наважились би вдарити саму міз Голмс — так, як могли б побити, наприклад, його, якби він раптом там опинився. Вся сіль була не в тім, що вона — жінка. Вона була нігером, нахабним нігером з Півночі, що лізе не в свої справи, і, мабуть, вони вирішили, що така жінка заслуговує на те, що отримала. Річ була в тому, що вона — заможний нігер. У широких колах американської громадськості вона була відома не гірше за Медгара Еверса чи Мартіна Лютера Кінга. Вся сіль була в тім, що її багата чорномаза пика пролізла на обкладинку «Тайме», а такій людині трохи тяжче надавати по ребрах, а потім казати: «Що? Ні, пане, клянемося, нікого такого ми тут в очі не бачили, правда, пацани?» Сіль була в тому, що трохи важче роздраконити себе до того, щоби нашкодити єдиній спадкоємиці імперії «Голмс Дентал Індастріз», коли на сонячному Півдні цілих дванадцять заводів Голмса і один із них — через один округ від Оксфорд-Тауна.

Тож всю свою злість вони вимістили на її валізах.

Він дивився на ці мовчазні знаки її перебування в Оксфорд-Тауні з соромом, люттю й любов'ю, емоціями так само безмовними, як і подряпини на валізах, що туди їхали ошатними, а назад повернулися з тупим і побитим виглядом. Ендрю дивився, тимчасово втративши здатність рухатися, і від його дихання в морозне повіртя здіймалися хмарки пару.

Із будинку, збираючись допомогти, вже виходив Говард, але Ендрю ще мить зволікав, а потім взявся за ручки валіз. Хто ви, міз Голмс? Хто ви насправді? Куди ви, бува, зникаєте, і якими такими поганими справами там займаєтесь, що навіть для себе самої мусите вигадувати різні історії про ті години й дні, поки вас не було?\ в ту мить, поки ще не підійшов Говард, йому спало на думку ще дещо, якимось дивним чином пов'язане з усім цим: «Де решта вас?»

А ну припини про це думати. Якщо вже хто и має право думати-гадати з цього приводу, то це сама міз Голмс, але вона спокійна, то й ти перестань.

Ендрю витяг валізи з багажника і передав їх Говардові, а той тихо спитав:

— З нею все нормально?

— Та нібито, — відповів Ендрю, також знижуючи голос. — Просто змучена якась. Втомлена як я не знаю що.

Говард кивнув, узяв побиті валізи і пішов назад до будинку. Він зупинився тільки для того, щоби спокійно й шанобливо відсалютувати Одетті Голмс — майже невидимій за димчатим склом.

Коли він пішов, Ендрю дістав з дна багажника складену раму з іржостійкої сталі й почав її розкладати. То було інвалідне крісло.

З дев'ятнадцятого серпня 1959 року (відтоді минуло якихось п'ять з половиною років) частина тіла Одетти Голмс від колін зникла, як ті вкриті мороком години і дні.

4

До нещасного випадку в метро Детта Волкер з'являлася всього кілька разів — ці проблиски іншої свідомості нагадували коралові острови, що здавалися окремішніми, але насправді були хребцями в хребті довгого архіпелагу, більша частина якого ховалася під водою. Одетта навіть не підозрювала про існування Детти, і Детта теж не мала жодного уявлення, що існує Одетта… але Детта принаймні чітко усвідомлювала, що щось не так, що хтось лізе без мила в її життя. Уява Одетти, наче романіст, витворювала все те, що сталося з нею, поки Детта головувала над її тілом. Детта не була такою розумною. Їй здавалося, що вона пам'ятає хоч якісь уривки, але більшої частини подій вона не пригадувала.

Детта принаймні частково усвідомлювала, що в неї траплялися провали в пам'яті.

Вона пригадувала порцелянову тарілку. Це в її пам'яті зафіксувалося чітко. Вона пам'ятала, як нишком опустила її в кишеню сукні, весь час озираючись через плече, чи не підглядає за нею Синя Тітка. Вона мусила бути певною, бо порцелянова тарілка належала Синій Тітці. Детта невиразно розуміла, що порцелянова тарілка — щось особливе. Тому Детта її і взяла. Детта пам'ятала, як принесла її в місце, яке називалося Сміттяркою (от тільки звідки їй відома ця назва, Детта не знала), — вщерть заповнена сміттям яма в землі, над якою курився дим. Якось вона там бачила охопленого полум'ям малюка з пластмасовою шкірою. Вона пригадувала, як дбайливо поклала тарілку на всипану гравієм землю і почала її топтати, а потім зупинилася, пам'ятала, як зняла свої прості бавовняні трусики і поклала їх у кишеню, де раніше лежала тарілка, а потім обережно торкнулася вказівним пальчиком лівої руки того розрізу в своєму тілі, де Старий Дурний Бозя так недосконало з'єднав її та інших дівчаток-і-жінок, але щось у цьому місці, напевно, було й приємного, бо вона пам'ятала пронизливу втіху, пам'ятала, як хотіла натиснути, ввігнати палець глибше і не натиснула, пам'ятала, якою ніжною була її оголена піхва, коли її не ховали від світу бавовняні трусики, і вона не натиснула доти, доки не натиснув її черевичок, її чорний полакований черевичок, поки її черевичок не натиснув на тарілку, і тільки тоді вона натиснула на свій розріз пальцем так само, як натискала ногою на особливу порцелянову тарілку Синьої Тітки, у пам'яті лишилася згадка про те, як чорний полакований черевик закрив делікатну синю павутинку, що облямовувала тарілку, вона пам'ятала сам натиск, так, пам'ятала натиск у Сміттярці, натиск пальцем і ногою, згадувала насолоду, яку обіцяв палець розрізові і їй, пам'ятала, що тарілка тріснула з різким рвучким звуком, і така сама рвучка насолода стрілою пронизала її нутрощі, вона пригадала крик, що зірвався з її уст, неприємне каркання, наче у зляканої ворони, яка знялася з кукурудзяної грядки, вона пам'ятала, як тупо дивилася на уламки тарілки, а потім повільно дістала з кишені сукні прості білі бавовняні трусики і знову їх наділа, спіднє — вона чула, що їх так називали, пам'ять не зберегла ті часи, тож спогади дрейфували, як шматки дерену під час повені, спіднє, гарна назва, тому що спершу ти оголюєш свій спід, переступаючи спочатку одним лискучим полакованим черевичком, потім — другим, робиш своє дію і знову надягаєш спіднє, це добре, трусики були гарні, вона так чітко пам'ятала, як натягала їх, протягувала через коліна, на лівому коліні вавка, засохла кірка на ній вже скоро відпаде й оголить чисту рожеву дитячу шкіру, так, вона пригадувала все так чітко, наче це сталося навіть не те щоб тиждень тому чи вчора, а лише секунду тому, вона пам'ятала, як гумка трусиків дісталася краю її святкової сукні, виразний контраст білої бавовни і коричневої шкіри, наче вершки, так, наче вершки з глечика зависли в повітрі над кавою, текстура тканини, трусики зникають під сукнею, тільки тепер сукня була кольору спеченого помаранча, а трусики не надягалися, а знімалися, але вони досі були білі, тільки не бавовняні, а нейлонові, дешеві прозорі нейлонові труси, дешеві в кількох смислах, і вона пам'ятала, як переступала через них, пам'ятала, як вони біліли на килимку в «доджі Де Сото» сорок шостого року випуску, так, якими білими вони були, якими дешевими, не шляхетна нижня білизна, а дешеві труси, дівчина була дешевою, і бути дешевою добре, добре виставлятися на продаж, коли тебе пускають з молотка навіть не як повію, а як добрячу свиноматку; вона пригадувала не круглу порцелянову тарілку, а кругле обличчя хлопця, якогось п'яного здивованого хлопця-студента, він був не порцеляновою тарілкою, але його обличчя було таким самим круглим, як порцелянова тарілка Синьої Тітки, і в нього на щоках була павутинка, і ця павутинка виглядала такою самою синьою, як і на облямівці особливої порцелянової тарілки Синьої Тітки, але тільки тому, що неонове світло було червоним, сліпучим, у пітьмі неон з вивіски придорожнього готелю забарвив кров на його щоках, що лилася із залишених нею глибоких подряпин, у синій колір, і він тільки й повторював Навіщо ти навіщо ти навіщо ти, а потім опустив шибку вікна, виставив обличчя назовні і виблював, і вона пам'ятала, що чула голос Доді Стівенса, що линув із музичного автомата, Доді Стівенс співав про коричневі черевики з рожевими шнурками і велику панаму з пурпуровою стрічкою, вона пам'ятала, що звуки, які він видавав, блюючи, нагадували пересипання гравію в бетономішалці, а його пеніс, що кілька секунд тому стирчав із пучка волосся на лобку, наче синюватий знак оклику, тепер опав, перетворившись на в'ялий білий знак питання: вона пам'ятала, як різкий сипучий звук його ригання стих, а потім знову почалося, і вона подумала: «Так, схоже, він ще недостатньо намішав бетону, аби зацементувати свій фундамент», і розсміялася, і притисла свій палець (тепер на ньому ріс довгий ніготь) до піхви, оголеної, але вже прикритої, зарослої шорстким волоссям, і всередині неї знову щось тріснуло з різким рвучким звуком, і в цьому було стільки ж болю, скільки й насолоди (але все одно це краще, набагато краще, ніж зовсім нічого), а потім студент наосліп спробував її вхопити і плаксивим переривчастим голосом казав: «Ах ти ж клята чорномаза пизда», а вона все сміялася і сміялася, легко ухилилася від його рук, підхопила свої трусики і відчинила дверцята зі свого боку машини, відчуваючи останні сліпі удари його пальців на спині, обтягнутій блузкою, і втекла у травневу ніч. сповнену пахощів ранньої жимолості, а червоно-рожеве неонове світло відбивалося від гравію, що вкривав якусь повоєнну стоянку для автомобілів, вона запихувала свої трусики, дешеві слизькі нейлонові трусики не в кишеню сукні, а в сумочку, донесхочу забиту підлітковим косметичним мотлохом, вона бігла, світло відбивалося, а потім їй стало двадцять три, і це вже були не трусики, а віскозний шалик, і вона недбало опустила його в сумочку, йдучи вздовж прилавка відділу галантерейних виробів універмагу «Мейсі» — шалик, що в ту пору продавався за долар дев'яносто дев'ять центів. Дешевий.

Дешевий, як білі нейлонові трусики.

Дешевий.

Як вона сама.

Тіло, в якому вона жила, належало жінці, що успадкувала мільйони, але це лишалося невідомим і не мало значення. Шалик був білим, облямівка — синьою, і було те саме розламне відчуття насолоди, коли вона сиділа на задньому сидінні таксі й, забувши про водія, в одній руці тримала шалик і зосереджено його роздивлялася, а друга рука тим часом пробралася під твідову спідницю та під тасьму білих трусиків, і довгий темний палець одним-єдиним безжальним ударом зробив справу, яку треба було зробити.

Тож часом вона розсіяно замислювалася над тим, де вона була, коли була не тут, але переважно її потреби були надто раптовими і нагальними, щоби довго роздумувати, і вона просто здійснювала те, що слід було здійснити, робила те, що потрібно було зробити.

Роланд би зрозумів.

5

Одетта могла б куди завгодно їздити на лімузині, навіть у 1959-му — хоча на той час її батько був іще живий. Та навіть у 1962-му, після його смерті, вона ще не була такою казково багатою, якою стала у двадцять п'ять років із дня народженння, коли всі гроші, що трималися у трасті, перейшли у повну її власність і вона могла робити все, що заманеться. Але їй дуже не сподобалися слова, які рік чи два тому ввів у вжиток один із консервативних газетних оглядачів. «Лімузинний ліберал» — так звучала ця фраза, а Одетта була ще надто молодою, тому хотіла, щоби її такою не вважали, навіть попри те, що вона справді такою була. Не досить молода (чи дурна!), щоби вірити, нібито кілька пар витертих джинсів і сорочки захисного кольору, які вона час від часу вдягала, можуть якось змінити її матеріальний стан, або це можуть зробити поїздки на автобусі чи метро, коли в її розпордженні був автомобіль (але вона була надто зайнята собою, аби помічати образу і здивування Ендрю; він любив її і думав, що це, мабуть, якась особиста неприязнь до нього), але достатньо молода, аби досі вважати, що жест може іноді побороти істину (або принаймні підірвати її авторитет).

Ввечері дев'ятнадцятого серпня 1959 року один такий жест коштував їй половини ніг… і половини душі.

6

Одетту спочатку затягувала, потім волочила і врешті-решт підняла хвиля, що невдовзі переросла у велетенський вал. У1957 році, коли вона вступила у лави борців, утворення, яке з часом дістало назву «Рух», ще було безіменним. Вона знала трохи його історії, знала, що боротьба за рівноправ'я почалася не з «Прокламації про звільнення», а мало не з того часу, коли до Америки приплив перший корабель з рабами на борту (по суті, до Джор-Джії — колонії, яку британці заснували, аби позбутися своїх злочинців і боржників), але Одетті чомусь завжди здавалося, що все почалося в одному місці, з п'яти слів: Я не зрушу з місця.

Місцем був міський автобус у Монтґомері, штат Алабама, а слова вимовила чорношкіра жінка на ім'я Роза Лі Парке. Зрушувати Роза Лі Парке не хотіла з сидіння в передній частині міського автобуса, бо не бажала пересідати в задню частину, де, ясна річ, у міському автобусі були місця для Джима Кроу.[18] Значно пізніше Одетта разом із рештою співатиме «Нас не зрушити з місця» і думками завжди повертатиметься до Рози Лі Паркс, і співатиме цю пісню з почуттям сорому. Так легко співати «ми», коли тримаєшся за руки з іншими, вся юрба тримається за руки, легко навіть для жінки без ніг. Так легко співати «ми», так легко бути в стані «ми». У тому автобусі не було ніякого «ми», той автобус, мабуть, просмердів старою шкірою і роками куріння сигар і цигарок, автобус із покрученими рекламними листівками, на яких було написано щось на кшталт «ЛАКІ СТРАЙК — ЦЕ НАСОЛОДА», і «ЗАРАДИ ВСЬОГО СВЯТОГО, ВІДВІДУЙТЕ ТУ ЦЕРКВУ, ЯКА ВАМ ДО ВПОДОБИ», і «ПИЙТЕ ОВАЛТИН! ЦЕ СМАЧНО!», і «ЧЕСТЕРФІЛД. ДВАДЦЯТЬ ЧУДОВИХ СИГАРЕТ ІЗ ДВАДЦЯТИ ОДНОГО ВІДМІННОГО СОРТУ ТЮТЮНУ», ніякого «ми» під враженими поглядами водія, білих пасажирів, серед яких вона сиділа, і чорношкірих позаду, що так само не вірили своїм очам і вухам.

Ніякого «ми».

Ніяких багатотисячних демонстрацій.

Тільки Роза Лі Парке, з якої почалася хвиля, що переросте в могутній вал, і п'ять слів: Я не зрушу з місця.

Одетта часто думала: «Якби ж то я могла зробити щось подібне — якби була настільки хороброю, — то, здається, стала б щасливою на все своє життя. Але така відвага не в моїй вдачі».

Вона читала про інцидент із Парке, але спочатку без особливої зацікавленості. Інтерес у ній зростав мало-помалу. Важко сказати, коли і як її уяву полонило й охопило полум'ям те расотрясіння, що спочатку було беззвучним, а потім почало трясти Південь.

За рік чи два по тому юнак, з яким вона більш-менш регулярно зустрічалася, почав брати її з собою у Віллідж, де виступали молоді (і в більшості своїй білі) фолк-співаки. Вони включили до свого репертуару кілька нових вражаючих пісень, і це було несподівано — до всіх тих старих банальностей про те, як Джон Генрі взяв свого молотка та перегнав у роботі паровий молот (і в процесі загнав себе в домовину, Господи, Господи) і як Барбрі Ельєн жорстоко відмовила своєму спраглому від кохання молодому залицяльникові (і закінчила тим, що померла від сорому, Господи, Господи), додалися пісні про те, як почуваєшся, коли тебе вважають у місті покидьком і не звертають уваги, як почуваєшся, коли відмовляються взяти тебе на роботу, що тобі під силу, бо у тебе неправильний колір шкіри, як це — коли тебе кидають за грати і б'ють за те, що у тебе темна шкіра, а ти насмілився (Господи, Господи) сидіти у відділі закусочної в універмазі Ф. В. Вулворта, призначеному тільки для білих, у Монтгомері, штат Алабама.

І як би це абсурдно не звучало, тільки тоді вона почала по-справжньому цікавитися своїми батьками, і їхніми батьками, і батьками їхніх батьків. Їй не довелося прочитати «Витоки» — вона жила в іншому світі й часі задовго до того, як ця книга вийшла друком, а може, навіть просто з'явилася у задумах її автора, Апекса Гейлі, але саме в цей до абсурду пізній період її життя Одетті вперше спало на думку, що не так багато поколінь тому її предків заковувати в кайдани білі люди. Ясна річ, цей факт і раніше привертав до себе її увагу, але винятково як інформація без температурного забарвлення, наче рівняння, а не те, що має якесь реальне відношення до її власного життя.

Одетта склала докупи все, що їй було відомо, і її неприємно вразило, як мало вона насправді знає. Вона знала, що її мати народилася в Одетті, штат Арканзас, місті, на честь якого її (єдину дитину в сім'ї) і назвали. Було відомо, що її батько працював у маленькому містечку дантистом. Він винайшов і запатентував процедуру виготовлення і встановлення коронок, яка Десять років пролежала ніким не поміченою, а потім одного чудового дня зробила його помірно заможною людиною. Вона знала, що протягом десяти років до того, як на нього звалилося багатство, і за чотири роки по тому він розробив багато інших стоматологічних процедур, більшість із яких за природою своєю були або ортодонтичними, або косметичними, і що невдовзі після переїзду до Нью-Йорка з дружиною і донькою (котра народилася через чотири роки після отримання основного патенту) він заснував компанію під назвою «Голмс Дентал Індастріз», назва якої тепер асоціювалася з зубами так само, як «Сквіб» — із антибіотиками.

Але коли вона спитала у нього, яким було їхнє життя упродовж усіх тих проміжних років — літ, поки її не було на світі, і потім, коли вона з'явилася, — батько не захотів розповідати. Тобто говорив він багато, але до пуття так нічого і не сказав. Цю частину свого життя він для неї закрив наглухо. Якось її мама, Аліса — він називав її «ма» або часом «Еллі» (зазвичай це траплялося, коли він перехиляв чарчину чи просто був у доброму гумору) — сказала: «Дене, розкажи їй про часи, коли ти їхав на «форді» критим мостом, а ті люди стріляли в тебе», і він так похмуро подивився на Одеттину маму, поглядом забороняючи їй чіпати цю тему, що мама (вона завжди була трохи подібною до горобчика) просто зіщулилася на своєму стільці і замовкла.

Після того вечора Одетта один раз чи двічі чіплялася до матері з питаннями, але марно. Якби вона спробувала раніше, то, можливо, їй би і вдалося щось витягти, але тепер мати мовчала, тому що не хотів говорити батько. А для нього, як зрозуміла Одетта, минуле — всі ці родичі, всі ці червоні грунтові дороги, крамнички, халупи з земляною підлогою і вікнами без скла, затуленими не фіранками, а так, однією назвою, ці випадки насильства і гноблення, ці сусідські діти, що ходили в комбінезонах, що починали своє життя як мішки для борошна, — все це було для нього поховане, як мертві зуби під бездоганними, сліпучо-білими коронками. Він не хотів розповідати, а може, й не міг. Напевно, він свідомо захворів на вибіркову втрату пам'яті. Зубами під коронками було їхнє життя у будинку «Ґреймарл-епартментс» на вулиці Сентрал-Парк-Саут. Все інше ховалося під цим непроникним зовнішнім прикриттям. Його минуле було так надійно захищене, що в ньому не залишилося шпарини, крізь яку можна було б туди пролізти, жодного шляху повз ідеальний короночний бар'єр у самісіньке горло одкровення.

Детта знала, як усе було, але Детта й Одетта не були знайомі, тож рівнесенькі зуби і тут зімкнулися щільно, як брама редана.

Вона успадкувала не тільки незламну твердість вдачі свого батька, але й щось від материної сором'язливості, тому той єдиний випадок, коли вона наважилася далі розвивати з ним цю тему, натякнути, що він відмовляє їй у заслуженій довірі, яку, однак, ніколи не було їй обіцяно і якій вочевидь не судилося визріти, стався одного вечора в татовій бібліотеці. Він обережно струснув свою «Вол-Стрит-Джорнел», склавїї, розправив і відклав убік на дерев'яний столик, що стояв поряд із торшером. Зняв окуляри без оправи і поклав їх на газету. А потім подивився на дочку, худорлявий чорношкірий чоловік, такий худий, що виглядав мало не виснаженим, з сивою закучерявленою головою (скроні западали дедалі глибше і глибше, й там, де постійно пульсували тендітні пружинки вен, швидко росли залисини), і сказав тільки одне: «Одетто, я не хочу ні говорити про ту частину свого життя, ні думати про неї. Це не матиме сенсу. Відтоді світ зрушив з місця».

Роланд би зрозумів.

7

Коли Роланд відчинив двері з написом «ДАМА ТІНЕЙ», то побачив щось таке, чого на початку геть не зрозумів, — але збагнув, що це не має значення.

То вочевидь був світ Едді Діна, але зітканий з якоїсь суміші вогнів, людей і предметів — стільки предметів стрілець за все своє життя не бачив. Судячи з вигляду, то були жіночі речі, і до того ж явно виставлені на продаж. Деякі лежали під склом, деякі були складені в спокусливі стосики та виставлені напоказ. Але це більше не важило, бо той світ перед їхніми очима проплив повз одвірок. Дверним проходом були очі Дами. Він дивився крізь них так само, як крізь очі Едді, коли той рушив уздовж проходу небесного диліжанса.

Едді ж стояв, немов блискавицею уражений. Револьвер у його руці затремтів і трохи опустився. Стрілець міг би легко забрати у нього зброю, але не став цього робити. Просто спокійно стояв. Цей трюк він вивчив давним-давно.

Зараз вид крізь двері зробив один із тих поворотів, які видавалися стрільцеві такими запаморочливими, — але Едді той самий різкий оберт на диво заспокоїв. Роланд ніколи не бачив кіно. Едді дивився їх тисячами, і те, що він бачив зараз, нагадувало миттєву зміну ракурсу. Такі прийомчики застосовувалися у фільмах на кшталт «Геловіну» і «Сяйва». Він навіть знав, як називається штука, якою це все знімалося. Стедікам. Саме так.

— І в «Зоряних війнах», — пробурмотів він. — Зірка смерті. Як вони залітали в ту сучу тріщину, пам'ятаєш?

Роланд тільки подивився на нього і нічого не відповів.

У полі зору, яке Роланд вважав дверним отвором, а Едді вже починав сприймати як якийсь чарівний кіноекран… кіноекран, у який за сприятливих обставин ти зможеш увійти так само, як той чувак вийшов із екрану в реальний світ у «Пурпуровій троянді Каїру»… з'явилися руки — темно-коричневі руки. Хрінове кіно.

Едді тільки зараз зрозумів, наскільки воно хрінове.

Тільки на іншому боці дверей, крізь які він дивився, цей фільм ще не був знятий. Так, то був Нью-Йорк — це проголошували самі лише клаксони таксівок, як би віддалено і слабко вони не звучали, — і дія відбувалася в котромусь із нью-йоркських універмагів, у які він часом ходив, але все було якимось… якимось…

— Це давніше, — пробурмотів він собі під ніс.

— Ще до твого «коли»? — спитав стрілець.

Глянувши на нього, Едді коротко розсміявся.

— Ага. Можна і так сказати.

— Вітаю, міс Волкер, — сказав непевний голос. Картина в дверях так стрімко наблизилася, що навіть у Едді трохи запаморочилося в голові. І він побачив продавщицю, яка вочевидь була знайома з власницею чорних рук — знала її та чи то не любила, чи то побоювалася. Або і те, і те разом. — Вам допомогти?

— Оцей. — Власниця чорних рук підняла білий шалик з яскраво-синьою облямівкою. — Загортати не треба, дитинко, просто засунь його в пакет.

— Будете розплачуватися готівкою чи че…

— Готівкою. Я завжди плачу готівкою, правда ж?

— Так, гаразд, міс Волкер.

— Рада, що ти схвалюєш, дорогенька.

Продавщиця скорчила міну — Едді побачив це, коли вона відвернулася. Мабуть, причина такої реакції була простою: дівчині не сподобалося, що з нею так розмовляє «нахабна негритоска» (знову ж таки, така думка з'явилася у нього тому, що ці знання він швидше почерпнув із фільмів, ніж з історії чи навіть вуличного життя, бо надто вже декорації нагадували сцену з фільма, знятого в 60-ті, щось типу «В спекотну ніч» із Сідні Стайгером та Родом Пуатьє). Але все могло пояснюватися ще простіше: Роландова Дама Тіней, чорна вона чи біла, виявилася падлючим стервом.

А те насправді це не мало значення, чи не так? Ніщо не мало, блін, значення. Він думав лише і винятково про одне — вибратися звідси до такої матері.

То був Нью-Йорк, він мало не відчував запах Нью-Йорка.

А в Нью-Йорку було ширево.

Це він теж мало не нюхом чув.

Тільки існувала одна перепона.

Одна велика заїбиста перепона.

8

Роланд уважно стежив за Едді. За весь цей час він будь-якої миті міг шість разів убити Едді, але вирішив стояти спокійно і мовчки та дозволити йому самому впоратися з ситуацією. У Едді було багато різних рис вдачі, і багато не надто гарних (як чоловік, що свідомо допустив, аби дитина впала у прірву і забилася на смерть, стрілець знав різницю між «гарно» і «не дуже добре»), але дурість до них не належала.

Едді був розумним хлопцем.

Він зробить правильний вибір.

І він зробив.

Він озирнувся на Роланда, всміхнувся одними губами, крутнув стрільцевий револьвер на пальці (вийшло незграбно, наче пародія на заключний жест ярмаркового стрілка по мішенях) і простягнув його Роландові рукояткою вперед.

— Ця штука може виявитися для мене шматком лайна, навіть якщо я матиму з неї якусь користь, правда ж?

«А ти, коли хочеш, то говориш розумні речі, — подумав Роланд. — Тільки чому ти так часто мелеш дурниці, Едді? Тому, що тобі здається, ніби так говорили там, куди пішов твій брат зі своїми револьверами?»

— Правда ж? — повторив Едді.

Роланд кивнув.

— І якби я все-таки всадив у тебе кулю, що б сталося з тими дверима?

— Не знаю. По-моєму, єдиний спосіб дізнатися — спробувати це зробити.

— А як ти думаєш, що могло б статися?

— Думаю, вони б зникли.

Едді кивнув. Йому теж так здавалося. Пуф! Зникли, наче помахом чарівної палички! Зараз ви їх бачите, дорогі друзі, а тепер — раз, і їх нема. Те саме, що сталося б, якби кіномеханік у кінотеатрі взяв і всадив у проектор кулю з шестизарядного револьвера, хіба ні?

Якщо вистрілити у проектор, кіно обірветься.

Едді не хотів, щоби екран погас.

Йому не хотілося, щоби пропали гроші, витрачені на квиток.

— Ти можеш піти сам, — повільно промовив Едді.

— Так.

— Типу того.

— Так.

— Ти потрапиш у її голову. Так само, як потрапив до моєї.

— Так.

— Так ти проберешся автостопом у мій світ, та й по всьому.

Роланд промовчав. «Автостопом» — одне з тих незрозумілих слів, які Едді часом вживав… але суть він ухопив.

— Але ти зміг би пройти у своєму власному тілі. Як там, у Балазара. — Він говорив уголос, але насправді розмовляв сам із собою. — Тільки для цього тобі потрібен я, правильно?

— Так.

— Тоді візьми мене з собою.

Стрілець розтулив рота, аби відповісти, але Едді вже поспіхом продовжував:

— Не зараз, я не про те, щоб зараз. Я знаю: якщо ми просто… зненацька вискочимо, то почнеться паніка чи ще яка фігня. — Він дико розреготався. — Наче фокусник, що витягає з капелюха кролика. От тільки капелюха нема, авжеж. Ми почекаємо, поки вона залишиться сама, а тоді…

— Ні.

— Я повернуся разом з тобою. Клянуся, Роланде. Тобто, я розумію, що в тебе є завдання, а я його частина. Знаю, що ти врятував мою дупу на митниці, але і я твою врятував у Балазара — ти так не думаєш?

— Думаю, врятував, — відповів Роланд. Він згадав, як Едді підводився з-за стола, не зважаючи на ризик, і на мить завагався.

Але тільки на мить.

— То як? Баш на баш. Рука руку миє. Все, що мені потрібно, — на пару годин повернутися в мій світ. Курку там смажену замовити в ресторанчику і прихопити з собою, може, ще коробку пончиків. — Едді кивнув у напрямку дверного проходу, де картинка знову почала рухатися. — Що скажеш?

— Ні, — відповів стрілець, цієї миті думаючи зовсім не про Едді. Той рух проходом — Дама, ким би вона не була, рухалася не так, як звичайні люди, — не так, як, скажімо, Едді, коли Роланд дивився його очима, або так (наразі, коли він замислився над тим, що ніколи не спадало йому на думку раніше, так само, як ніколи не помічав постійної присутності кінчика свого носа у нижньому полі периферичного зору), як рухався він сам. Коли людина йде, поле її зору потроху розхитується, наче маятник: лівою ногою, правою ногою, лівою ногою, правою ногою, світ хитається вперед-назад так спокійно і лагідно, що через деякий час — невдовзі по тому, як почнеш іти, думав він — просто перестаєш це помічати. У пересуванні Дами не було нічого від маятника — вона просто плавно рухалася проходом, наче по рейках їхала. Цікаво, що в Едді було те саме відчуття… тільки для нього все виглядало, як зйомка стедікамом. Це відчуття його заспокоювало, бо воно було знайомим.

Для Роланда ж це було чужим… але тут його роздуми обірвав Едді. Його голос звучав на високих тонах.

— А чому ні? Чому, блядь, ні?

— Бо ніяка курка тобі не потрібна.

Я знаю, як називається те, чого ти хочеш, Едді. Ти хочеш «вмазатися». «Дозняк» роздобути.

— То й що з того? — викрикнув, мало не завищав Едді. — А як хочу, то що? Я ж сказав, що повернуся з тобою! Я тобі слово дав! Чесне, блядь, СЛОВО! Що тобі ще треба? Хочеш, щоб я поклявся ім'ям своєї матері? Добре, я клянуся ім'ям своєї матері! Хочеш, щоб я поклявся ім'ям свого брата Генрі? Все, я клянуся! Клянуся! КЛЯНУСЯ!

Енріко Балазар міг би його просвітити на цю тему, але стрільцеві не потрібні були поради таких, як Балазар. Він і сам знав прописну істину: ніколи не довіряй наркоманові.

Роланд кивком показав на двері.

— Принаймні до того часу, поки ми не знайдемо Вежу, та частина твого життя закінчилася. Після того, як знайдемо, — мені байдуже. Після того ти будеш вільний і зможеш забиратися куди завгодно, хоч у своє пекло. Але поки що ти мені потрібен.

— Ах ти ж довбаний смердючий брехун, — тихо сказав Едді. Голос був позбавлений емоцій, але стрілець побачив, що в очах у нього блищали сльози. І нічого не сказав у відповідь. — Ти ж знаєш, що не буде ніякого «після», ні для мене, ні для неї, ні дія того третього, ким би він не був. Та й тобі, мабуть, ніяке «після» не світить — у тебе, блядь, такий роздовбаний вигляд, яку Генрі, коли йому вже було зовсім хріново. Якщо ми не здохнемо на шляху до твоєї Вежі, то нам точно вили, коли ми туди доберемося. То навіщо ти мені брешеш?

Стрілець відчув, що його пробирає якийсь тьмяний докір сумління, але тільки повторив:

— Принаймні поки що та частина твого життя закінчилася.

— Та невже? Тоді у мене для тебе новини, Роланде. Я знаю, що буде з твоїм тілом, коли ти переступиш через поріг і опинишся у неї в голові. Знаю, бо вже це бачив. Так що мені навіть револьвери твої не потрібні. Я тримаю тебе за те уславлене місце, де росте коротке волосся, друже ти мій. Ти навіть зможеш повернути її голову так само, як повертав мою, і побачити, що я зроблю з твоїм тілом, поки ти будеш в подобі свого сраного ка. Я дочекаюся ночі і перетягну тебе поближче до води. А тоді ти зможеш спостерігати, як омари зжирають тебе до крихти. Але, може, тобі буде не до спостережень — ти будеш занадто поспішати.

Едді трохи помовчав. У тиші, що настала, скрегіт хвиль об берег і постійне глухе завивання вітру здавалися дуже гучними.

— Тому я просто візьму твій ніж і переріжу тобі горлянку.

— І назавжди зачиниш двері?

— Ти кажеш, що та частина мого життя в минулому. І йдеться тут зовсім не про ширево. Ти маєш на увазі Нью-Йорк, Америку, мій час, геть усе. Якщо це так, то я хочу і з цією частиною покінчити. Ландшафт хіровий, а від співрозмовника смердить. Часом буває так, Роланде, що порівняно з тобою навіть Джиммі Свогарт здається майже нормальним.

— Попереду на нас чекають великі дива, — сказав Роланд. — Надзвичайні пригоди. Більше того — у тебе є шлях для пошуку і шанс відновити втрачену честь. І є ще дещо. Ти можеш стати стрільцем. Врешті-решт, не обов'язково ж я маю бути останнім. У тобі це є, Едді. Я бачу. Я відчуваю.

Едді розсміявся, хоча по щоках у нього котилися сльози.

— Шикарно! Просто шикарно! Саме те, що мені треба! Мій брат Генрі. От він був стрільцем. У місці, яке називається В'єтнамом. Та йому просто пощастило, що він там побував. Тобі треба було бачити його під тяжким кайфом, Роланде. Він без допомоги не міг навіть до сраного туалету дійти. Якщо поряд нікого не було, він просто сидів, дивився по ящику боротьбу і робив собі, блядь, у штани. Класно бути стрільцем. Я бачу. Мій брат був наркоманом, а у тебе зірвало на хуй дах.

— Можливо, у твого брата не було чіткого уявлення про те, що таке честь.

— Може, й так. У нашому районі таке не хавалося. Честь була просто словом, яке говорили після «Ваша», якщо тебе брали за дупу, коли ти курив косяк чи знімав колеса з крутої тачки якого-небудь чувака, і тягнули в суд.

Едді плакав дедалі сильніше, але водночас і сміявся.

— А тепер давай про твоїх друзів. Наприклад, про того чувака, про якого ти говорив уві сні, Катберта чи як його там…

Стрілець мимоволі здригнувся. Навіть усі довгі роки тренування не допомогли йому втриматися.

— їм хоча б перепало того, про що ти тут торочиш, наче клятий сержант, який вербує найманців у морфлот? Пригод, пошуків, честі?

— Вони розуміли, що таке честь, — повільно сказав Роланд, думаючи про тих, що пропали.

— І як, це їм дало щось більше, ніж моєму братові, теж стрільцеві?

Стрілець не відповів.

— Знаю я тебе, — сказав Едді. — Багацько таких, як ти, бачив. Ти просто ще один двинутий, що співає «Вперед, Христові воїни», розмахуючи прапором в одній руці й револьвером — у другій. Не потрібна мені ніяка честь. Все, що мені треба, — курка на вечерю і вмазатися. Саме в такому порядку. Тому кажу тобі: давай, іди. Ти можеш. Але в ту саму мить, коли ти підеш, я прикінчу те, що від тебе тут залишиться.

Стрілець нічого не сказав.

Едді криво всміхнувся і тильними сторонами долоней змахнув зі щік сльози.

— Хочеш знати, як це називають у нас удома?

— Як?

— Мексиканська нічия.

Деякий час вони просто дивилися один на одного, а потім Роланд різко перевів погляд на дверний прохід. Бічним зором вони обидва побачили — Роланд більше, ніж Едді, — що відбувся черговий поворот, цього разу ліворуч. Тут були розкладені іскристі ювелірні прикраси. Деякі з них лежали під захисним склом, але оскільки більшість була відкрита, то стрілець зробив висновок, що це дешеві підробки… те, що Едді назвав би біжутерією. Темно-коричневі руки покрутили кілька речей, але якось побіжно, для годиться, а потім з'явилася інша продавщиця. Відбулася розмова, яку жоден з них не чув, і Дама (оце так Дама, подумав Едді) захотіла побачити ще щось. Продавщиця кудись пішла, і саме цієї миті погляд Роланда різко повернувся до дверей.

У полі зору знову з'явилися коричневі руки, тільки тепер вони тримали сумочку. Вона відкрилася. І раптом руки почали згрібати туди прикраси — схоже, навіть напевне, що навмання.

— Ну й компанію ти збираєш собі, Роланде, — сказав Едді, в його голосі звучала гірка іронія. — Спочатку ти знайшов типового наркаша, потім типову чорношкіру магазинну злод…

Але Роланд не слухав: навіть не глянувши на Едді, він уже стрімко прямував до дверей між світами.

— Я не жартую! — пронизливо закричав Едді. — Тільки спробуй пройти, і я переріжу тобі горлянку, я переріжу твою паскудну горля…

Не встиг він закінчити, як стрілець зник. Все, що від нього залишилося, — обм'якле тіло, що, дихаючи, лежало на березі.

Якийсь час Едді просто стояв на місці, не в змозі повірити, що Роланд наважився і зробив цей ідіотський учинок, не звертаючи увагу на його обіцянку — якщо вже на те пішло, його, блядь, гарантію від щирого серця, — про те, якими будуть наслідки.

Він трохи постояв, водячи очима, наче наляканий перед початком грози кінь… от тільки гроза, ясна річ, почалася лише в його голові.

Добре. Добре, чорт з ним.

Може, іншої такої нагоди більше не трапиться, і в нього є тільки одна секунда. Рівно стільки часу, можливо, дасть йому стрілець, і Едді достобіса добре це знав. Він глянув крізь двері і побачив, що чорні руки завмерли, тільки наполовину встигнувши засунути золоте намисто в сумочку, з якої, немов з піратської скрині зі скарбами, вже розлягалося сяйво. Хоча йому нічого й не було чути, Едді відчував, що Роланд зараз розмовляє з власницею чорних рук.

Він дістав ножа зі стрільцевого кошеля і перевернув обм'якле тіло, що, дихаючи, лежало перед дверима. Очі були розплющені, але пусті, закочені аж до білків.

— Дивися, Роланде! — пронизливо закричав Едді. У вуха бив монотонний, ідіотський, нескінченний вітер. Господи, цей вітер кого завгодно доведе до сказу! — Уважно дивися! Я хочу дати тобі останній урок і закінчити твою довбану освіту! Я покажу тобі, що буває з тими, хто найобує братів Дін!

І підніс ножа до горла стрільця.

Розділ 2

Зміна масок

1

Серпень 1959 року:

Коли за півгодини практикант вийшов надвір, то побачив, що Хуліо стоїть, прихилившись до машини швидкої допомоги, яка досі була припаркована на стоянці Лікарні сестер милосердя на 23-й вулиці. Каблуком гостроносого чобота Хуліо тримався за переднє крило «швидкої». Він перевдягся у пару кричущих рожевих штанів і синю сорочку, на лівій кишені якої золотими літерами було вишите його ім'я. Вбрання членів боулінг-ліги. Джордж подивився на годинник і зрозумів, що Джорджева команда — «Шпигуни переваги» — вже мусить катати шари.

— Думав, тебе вже не буде, — сказав Джордж Шейверс. Він проходив практику в Лікарні сестер милосердя.

— І як твої збираються виграти без Диво-Крюка?

— У них є Мігель Басале, замість мене поставлять. У нього не завжди однаково виходить, але бува й таке, що розіграється. Всьо у них буде хокей. — Хуліо помовчав. Цікаво, як вони дізналися? Він був водієм, цей кубинець із почуттям гумору, про яке, як підозрював Джордж, і сам не знав, що воно у нього є. Він озирнувся навколо. Жодного з лікарів, які їздили з ними, поблизу не було.

— Де вони? — спитав Джордж.

— Хто? Довбані близнюки Бобсі? А ти як думаєш де? Полюють на міннесотських чорних курв у Віллідж. Як гадаєш, вона прорветься?

— Не знаю.

Він з усіх сил намагався, щоби його голос звучав мудро і справляв враження, ніби йому відоме те, чого він не знає, але правда життя полягала в тому, що спочатку черговий ординатор, а потім двоє хірургів забрали у нього чорношкіру жінку швидше, ніж він встиг би проказати «Аве Марія!» (насправді молитва вже готова була зірватися з його уст — чорношкіра жінка виглядала так, наче їй вже недовго залишилося).

— Вона втратила в біса багато крові.

— Це без тринди.

Джордж був одним із шістнадцяти практикантів у Лікарні сестер милосердя і одним із восьми записаних у нову програму «Дорога швидкої допомоги». Теоретично практикант, що їздить із парою лікарів, у екстреній ситуації часом може виявитися корисним і допомогти врятувати чиєсь життя. Джордж знав, про що думають більшість водіїв і лікарів-парамедиків: зелені інтерни з однаковим успіхом могли як врятувати тих, хто потребує невідкладної допомоги, так і вбити їх, але особисто Джордж гадав, що цей принцип може бути дієвим.

У деяких випадках.

З якого боку не глянь, для лікарні це була чудова реклама, і хоча інтерни, залучені до програми, любили поскиглити про зайві вісім годин (до того ж безоплатних) щотижня, Джорджу Шейверсу чомусь здавалося, що більшість із них почувається так само, як він, — гордими, крутими, здатними впоратися з будь-чим, що трапиться на їхньому шляху.

А потім була ніч, коли в Айдлвайльді розбився «Трайстар», який належав компанії «Авіалінії світу». Шістдесят п'ять людей на борту, шістдесят із них — у стані, який Хуліо Естевес називав «ЗМ» (зразу мертвий) — а троє з п'яти, що вижили, на вигляд як те, що можна вишкребти з дна вугільної печі… та тільки те, що вишкрібаєш із дна вугільної печі, не стогне, не кричить диким криком і не благає кого-небудь дати йому морфій чи вбити. «Якщо ти зможеш це витримати, — думав він опісля, згадуючи відокремлені кінцівки, що лежали серед шматків алюмінієвих закрилків, подушок сидінь і зазубреного уламка хвоста з цифрою 17, великою червоною літерою «А» і частиною літери «С», згадуючи очне яблуко, яке він побачив на обгорілій валізі «Самсонайт», згадуючи дитячого плюшевого ведмедика з блискучими очицями-ґудзиками, що лежав поряд із маленькою червоною кросівкою, в якій так і залишилася нога дитини, — якщо ти зможеш витримати це, малий, то витримаєш будь-що». І він тримався досить пристойно. Тримався добре весь час, поки їхав додому. Весь час він тримався чудово, навіть упродовж пізньої вечері, що складалася з індички-напівфабриката з упаковки, подібної за формою до телевізора. Заснув він теж без проблем, і це було залізобетонним свідченням того, що тримається він ну просто чудово. А в глуху темну годину ранку він прокинувся від пекельного кошмару, в якому на обгорілій самсонайтівській валізі лежав не плюшевий ведмедик, а голова його матері, з розплющеними очима, і очі обвуглилися, це були вирячені очі-намистини іграшкового ведмедя, що дивилися без жодного виразу, і крізь відкритий рот виднілися поламані зуби — до того, як в літак вдарила блискавка, коли він ішов на посадку, то були її протези, і вона прошепотіла: «Джордже, ти не зміг врятувати мене, а ми ж заради тебе в усьому собі відмовляли, заощаджували, поїхали без тебе, твій тато витяг тебе з халепи, в яку ти втрапив через ту діваху, а ти ВСЕ ОДНО МЕНЕ НЕ ВРЯТУВАВ БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТИЙ», і він прокинувся від власного крику, нечітко усвідомлюючи, що хтось із сусідів грюкає йому в стінку, але він уже з усіх ніг мчав до туалету і ледве встиг стати в уклінну позу покаяння перед порцеляновим вівтарем, бо вечеря піднімалася вгору зі швидкістю ліфта-експреса. Вона приїхала спеціальною доставкою, гаряча, від неї йшов пар і запах індички-напівфабрикату. Він стояв навколішках і дивився в унітаз, на шматочки напівперевареної індички й моркви, що досі не втратила своєї оригінальної флуоресцентної яскравості, і в його свідомості великими червоними літерами проявилося слово:

ГОДІ

Правильно.

З нього

ГОДІ

Він збирався покинути хірургічний бізнес. Покинути, бо:

ГОДІ ЗНАЧИТЬ ГОДІ.

Покинути, бо девізом моряка Папая були слова: «Це все, що я можу, а я так більше не можу», і у Папая справи досі всі були в повному шоколаді.

Він злив воду і повернувся в ліжко. Заснув майже миттєво, а прокинувшись, зрозумів, що досі хоче бути лікарем, і знати це напевне було дуже приємно, хай йому чорт, можливо, це було варте цілої програми, як би вона там не називалася — «Дорога швидкої допомоги», «Відро крові» чи «Відгадай мелодію».

Він досі хотів бути лікарем.

Він знав одну жінку, що займалася вишиванням. За десять доларів (величезну, як на його гаманець, суму) він замовив їй невеличку вишивку в старомодному дусі.

ЯКЩО ТИ ВИТРИМАЄШ ЦЕ, ТО ВИТРИМАЄШ ЩО ЗАВГОДНО.

Так. Правильно.

Неприємна історія в метро трапилася за чотири тижні по тому.

2

— Знаєш, та дамочка була якась, бляха, тойво… дивна, — сказав Хуліо.

Джорджеві аж від серця відлягло. Якби Хуліо не заторкнув цю тему, то він сам, певне, на це б не наважився. Він був практикантом і рано чи пізно збирався стати справжнім лікарем (поки що він свято в це вірив), але Хуліо був ветеринаром, а бовкнути якусь дурню перед ветеринаром не хотілося. Він би тільки розреготався і сказав: «Бляха, малий, та я таке тисячу разів бачив! Візьми рушника і витри те, що в тебе за вухами, бо он воно вже по щоках у тебе тече».

Та було очевидно, що Хуліо не бачив такого тисячу разів, і це тішило, бо Джордж справді хотів поговорити про це.

— Точно, дивна. Наче в ній було двоє людей.

Джордж із подивом побачив, що тепер настала черга Хуліо зітхнути з полегшенням, і зненацька на нього накотила хвиля сорому. Хуліо Естевес, чоловік, який не мав у своєму житті жодних планів, крім як до самого його кінця водити лімузин з парою червоних мигалок на даху, шойно виявив більше хоробрості, ніж здатен був виявити.

— Твоя правда, док. Стопудово. — Видобувши пачку «Честерфілда», він застромив одну сигарету в куточок рота.

— Ці штуки тебе вб'ють, хлопче, — сказав Джордж.

Хуліо кивнув і запропонував пригоститися.

Деякий час вони мовчки курили. Мабуть, парамедики ловили себе за хвіст, як сказав Хуліо… а можливо, щойно виявилося, що вони ситі по горло. Справді-бо, Джордж перелякався не на жарт. Але саме він врятував ту жінку, а не лікарі зі «швидкої», і він знав, що Хуліо це теж відомо. Можливо, тому Хуліо тут і затримався. Допомагали ще стара негритянка і білий хлопець, котрий подзвонив копам, у той час, як усі інші (крім старої негритянки) просто стояли, вирячившись, наче це було якесь бісове кіно, телешоу абощо, може, епізод із детективного серіалу «Пітер Ґанн», але врешті-решт рятівником виявився Джордж Шейверс, переляканий на смерть, але готовий виконати свій обов'язок якнайкраще.

Жінка чекала поїзда, про який Дюк Еллінгтон був такої високої думки, — уславленого поїзда «А». Просто собі вродлива молоденька чорношкіра жінка в джинсах і сорочці захисного кольору чекала славетного поїзда «А», щоби поїхати десь на околиці міста.

Хтось її штовхнув на рейки.

Джордж Шейверс не мав жодного уявлення, чи схопила поліція мерзотника, який це зробив, — це була не його справа. Його справою була жінка, котра з криком упала в трубу тунеля перед тим самим знаменитим поїздом «А». Просто-таки якимось дивом вона не зачепила третьої рейки, яка зробила б з нею те саме, що штат Нью-Йорк робив із в'язнями Сінґ-Сінґа, котрі заробили собі безкоштовну поїздку на тому горезвісному поїзді «А», який зеки між собою прозвали Старою Замикалкою.

Дива електрики, та й годі.

Вона спробувала відповзти з дороги, але часу було надто мало, а той легендарний поїзд «А» вже в'їжджав на станцію, скрегочучи гальмами й висікаючи іскри, бо водій побачив її, та було вже запізно, запізно для нього і для неї. Сталеві колеса славетного поїзда «А» перерізали їй ноги акурат над колінами. І поки всі інші (крім білого хлопця, який викликав поліцію) просто втикали, чешучи собі яйця (чи, на думку Джорджа, мацаючи інші зовнішні статеві органи), стара негритянка зістрибнула вниз, при цьому вивихнувши собі стегно (пізніше мер міста вручить їй медаль за хоробрість), і перев'язала одне зі стегон молодої, з яких так і лилася кров, пов'язкою, котру мала на голові, зробивши щось на кшталт джгута. На одному боці станції молодий білий хлопець заходився криком, щоби викликали «швидку», а стара негритянка кричала, щоби хтось їй допоміг, дав їй щось для перев'язки, заради Бога, хоч що-небудь, і врешті-решт якийсь літній бізнесмен неохоче опустив їй свій ремінь, і стара негритянка підняла на нього погляд і промовила слова, які наступного дня стануть заголовком нью-йоркської «Дейлі ньюс», слова, що зроблять її національною яблучно-пиріжною героїнею Америки: «Дякую тобі, брате». А потім затягнула ремінь десь на середині між стегном молодої жінки і тим місцем, де було її ліве коліно, поки по ньому не проїхався славетний поїзд «А».

Джордж почув, як хтось сказав, що останніми словами молодої негритянки перед тим, як вона зомліла, було таке: «ХТО БУВ ТОЙ СУЧИЙ ВИБЛЯДОК? Я ЙОГО ЗНАЙДУ І ВІДРІЖУ ЙОМУ ЯЙЦЯ!»

Пробити дірки у ремені там, де потрібно було його затягнути, було неможливо, тож літня негритянка, наче похмуре старече уособлення смерті, просто тримала його до того часу, поки не приїхали Хуліо, Джордж і парамедики.

Джордж згадав жовту обмежувальну лінію, і як його мати наказувала ніколи, ніколи, ніколи не заходити за жовту лінію, поки він чекає на поїзд (славетний чи якийсь інший), сморід моторної оливи і електрики, що вдарив у ніс, коли він зістрибнув униз, на колію, згадав, як спекотно там було. Спекотні хвилі наче піднімалися від нього самого, від старої й молодої негритянок, від поїзда, вони накочували з тунелю, з невидимого неба над головою і самого пекла десь глибоко внизу. Згадав, що ні сіло ні впало тоді подумав: «Якби мені зараз поміряли тиск, то стрілка б зашкалила», а потім якось заспокоївся і крикнув, щоб йому дали сумку, а коли один із лікарів спробував зістрибнути з нею вниз, він наказав йому відвалити, і у лікаря був такий вражений вигляд, наче він бачив Джорджа Шейверса вперше, але він все-таки підкорився і відвалив.

Джордж перев'язав стільки вен і артерій, скільки зміг, а коли її серце перестало відбивати ритм бібопу, ввів повну дозу діґіталіну. Прибула цільна кров. Її привезли поліцейські. «Хочете підняти її нагору, доку?» — спитав один із них, і Джордж сказав йому, що поки ні, взяв голку, крізь яку текла життєдайна кров, і заткнув їй у вену, наче якійсь наркоманці, котрій конче треба було вмазатися.

І тільки потім дозволив підняти її нагору.

Потім вони повезли її в лікарню.

На шляху вона прийшла до тями.

Тоді-то й почалася вся мутотінь.

3

Коли лікарі завантажили ноші в автомобіль, Джордж зробив їй укол демеролу — вона почала ворушитися і слабо скрикувати. Він ввів їй таку дозу, що був упевнений — вона лежатиме спокійно аж до самої Лікарні сестер милосердя. Дев'яносто відсотків, вирішив він, за те, що довезуть вони її живою, і це один бал на користь їхньої команди.

Однак, коли до лікарні залишалося ще шість кварталів, повіки жінки затремтіли, і вона неголосно застогнала.

— Можна зробити ще один укол, доку, — сказав один із лікарів.

Джордж майже не звернув уваги на те, що це вперше лікар «швидкої допомоги» назвав його інакше, ніж Джордж або (ще гірше) Джорджі.

— Ви здуріли? Вам, може, й байдуже, але я знаю різницю між «помер дорогою до лікарні» і «помер від передозування».

Лікар відсахнувся.

Джордж знову глянув на молоду негритянку і побачив, що її очі не затуманені й притомним поглядом дивляться на нього.

— Що зі мною сталося? — спитала вона.

Джорджеві згадався чоловік, котрий сказав іншому, якими буцімто були слова жінки (про те, як вона знайде сучого виблядка і відріже йому яйця тощо тощо). Той чоловік був білий. Зараз Джордж вирішив для себе, що це була повна вигадка, до якої того чоловіка підштовхнула дивна людська потреба драматизувати і без того драматичні ситуації, або ж просто расова упередженість. Перед ним була культурна, інтелігентна жінка.

— З вами трапився нещасний випадок, — відповів він. — Ви були…

Її очі заплющилися, і він подумав, що вона знову заснула. Добре. Нехай хтось інший їй розповість, що вона втратила ноги. Хтось, хто заробляє понад 7600 доларів на рік. Він посунувся трохи ліворуч, аби знову перевірити її тиск, і саме тоді вона знову розплющила повіки. І коли це сталося, перед Джорджем Шейверсом виявилася зовсім інша жінка.

— Ця хрінотінь мені ноги відрізала. Я почула, як їх не стало. Це що, «швидка»?

— Т-т-так, — сказав Джордж. Зненацька він відчув потребу щось випити. І не обов'язково, щоби це було спиртне. Просто промочити горло. Голос був сухим. Він наче дивився на Спенсера Трейсі у фільмі «Доктор Джекіл і містер Хайд», тільки відбувалося все насправді.

— Того смердючого білого недоноска піймали?

— Ні, — відповів Джордж, асам подумав: «Той чувак усе правильно розчув, бляха-муха, так і було».

Краєм ока він бачив, що лікарі, які буквально над душею в нього стояли (мабуть, сподіваючись, що він зробить щось не так), почали задкувати.

— Добре. Білі мінти все 'дно б його випустили. Я його знайду. І відріжу йому яйця. Сучий потрох! Сказать тобі, що я зроблю з тим блядським уйобком? Я тобі скажу, ти, білий сучий сину! Я тобі скажу… скажу…

Її повіки знову затремтіли, і Джордж встиг подумати: «Так, засни, ну прошу, засни, мені за не не платять, я такого не розумію, нам розповідали про шок, але ніхто не казав, що шизофренія — один із…»

Очі розплющилися. Це була перша жінка.

— Що то був за нещасний випадок? — спитала вона. — Я пригадую, як вийшла з «Пуза»…

— З пуза? — по-дурному перепитав він.

Вона легко всміхнулася. Посмішка вийшла болісною.

— З «Голодного пуза». Це кав'ярня.

— А. Точно. Правильно.

Та, друга, хоч як вона страждала, змушувала його почуватися брудним і трохи хворим. Поряд із цією він почувався лицарем з легенди про короля Артура, лицарем, який щойно врятував Прекрасну Даму від лап дракона.

— Пригадую, як спустилася сходами на платформу, а потім…

— Вас хтось штовхнув. — Прозвучало це по-дурному, та й що з того? Сама ситуація була тупою.

— Штовхнув під колеса поїзда?

— Так.

— У мене більше немає ніг?

Джордж спробував ковтнути і не зміг. У горлі не було нічого для змащення всієї машинерії.

— Не зовсім так, — тупо сказав він, і її очі заплющилися.

«Нехай вона знепритомніє, — подумав Джордж, — будь ласка, нехай вона буде непритомна…»

Очі розплющилися, вергаючи блискавки. Рука метнулася вгору і п'ятьма нігтями розітнула повітря в дюймі від його обличчя — якби він був трохи ближче, то замість курити «Честер» із Хуліо Естевесом йому довелося б іти в травматологію накладати шви.

— ТА ВИ ПРОСТО КУПА БІЛОМОРДИХ ПВНЮКІВ! — заверещала вона. Обличчя спотворилося, очі сповнилися пекельного вогню. Це обличчя навіть не можна було назвати людським. — УСІХ БІЛИХ ПОРІШУ БЛЯ! ВИХОЛОЩУ НАХУЙ! ПОВІДРІЗАЮ ЇМ ЯЙЦЯ І ПОКИДАЮ В МОРДИ! Я…

Це було безумство. Вона розмовляла, як негритянка з коміксів, Метелик Макквін, що потрапила до мультику «Божевільні мелодії». Здавалося, що вона — чи воно — не людина. Не могло такого бути, щоби ця істота, яка верещала й звивалася, всього лише півгодини тому зазнала імпровізованої операції на рейках поїзда метро. Вона кусалася. Вона поривалася знову і знову дістати його розчепіреними пазурами. З її носа летіли соплі. Губи плювалися слиною. З рота нескінченним потоком лився бруд.

— Дайте їй укол, нехай вона заткнеться, доку! — закричав один із лікарів. Його обличчя пополотніло. — Заради Бога, дайте укол! — Лікар потягнувся до сумки з медикаментами, але Джордж притьмом відштовхнув його руку.

— Греби звідси, боягузе нещасний.

Джордж подивився на свою пацієнтку, і перед ним знову була спокійна, культурна людина.

— Я житиму? — світським тоном спитала вона. «Вона нічого не знає про свої провали, — подумав він. — Навіть не здогадується». А за мить: «Так само, як і друга, якщо вже на те пішло».

— Я… — Він судомно ковтнув, взявся за серце, що шалено калатало під халатом, а потім наказав собі заспокоїтися і опанувати себе. Він урятував їй життя. А її психічні проблеми — це вже інша справа, і вона його не стосується.

— З вами все гаразд? — спитала вона, і щира, непідробна стурбованість у її голосі викликала у нього слабку посмішку — і вона ще питає!

— Так, мем.

— На котре з питань ви відповідаєте?

Спочатку він не зрозумів, але потім дійшло.

— На обидва, — відповів він і взяв її за руку. Вона потисла її, він подивився в її очі, що світилися добром і розумом, та подумав: «У такі очі можна с ходу закохатися», і саме в цю мить її рука перетворилася на скрючену лапу, і жінка почала викрикувати, що він білий козел і вона не просто відірве йому яйця — вона їх пережує і виплюне на тих скотів.

Він одсахнувся, перевіряючи, чи не тече з руки кров, і при цьому думаючи не в тему, чи, бува, не потрібна дезінфекція, бо вона отруйна, ця жінка отруйна, її укус — все одно що укус мідноголовки чи гримучої змії. Крові не було. А коли він знову подивився на неї, то знову була інша жінка — перша.

— Прошу вас, — сказала вона. — Я не хочу помирати. Про… — А потім вона відключилася повністю, і це було добре. Всім полегшало.

4

— І що ти думаєш? — спитав Хуліо.

— Про те, хто потрапить на світовий чемпіонат? — Джордж розчавив недопалок підбором шкіряного черевика. — «Вайт Сокс». Я поставив на них гроші.

— Про ту жінку що ти думаєш?

— Гадаю, у неї може бути шизофренія, — повільно відповів Джордж.

— Це я і без тебе знаю. Я в тому плані, що з нею буде?

— Не знаю.

— їй потрібна допомога, чувак. Хто їй допоможе?

— Ну, я вже допоміг, — сказав Джордж, але відчув, що до обличчя приливає кров, наче він шаріється.

Хуліо подивився на нього.

— Якщо це і вся допомога, яку ти їй можеш дати, доку, то треба було кинути її там помирати.

Джордж якусь мить дивився на Хуліо, але не зміг витримати виразу його очей — не звинувачення, а суму. Тому він просто пішов геть. На нього чекали справи.

5

Час видобування:

Коли стався нещасний випадок, свідомість переважно була під контролем Одетти Голмс, але Детта Волкер з'являлася дедалі частіше і частіше, а що найбільше в світі полюбляла Детта, так це красти. Не мало значення, що натирене добро завжди коштувало трохи більше за мотлох, і так само не важило, що все вкрадене вона викидала.

Важливим був сам процес.

Коли стрілець увійшов до її свідомості в універмазі «Мейсі», Детта закричала. В цьому лементі змішалися лють, переляк і жах. а її руки нерухомо застигли над біжутерією, яку вона запихувала в сумочку.

Вона закричала, бо в ту мить, коли Роланд втрутився у її свідомість, вона відчула іншу, так, наче всередині її голови розчахнулися якісь двері.

А ще закричала тому, що загарбник, який вдерся до її голови, був білим. Побачити його вона не могла, але все одно відчувала, що шкіра в нього біла.

На неї почали оглядатися. Черговий адміністратор побачив жінку: вона кричала, сидячи в інвалідному візку, з розкритою сумочкою, помітив руку, що застигла в процесі запихання дешевої біжутерії в сумочку, котра на вигляд (навіть із відстані тридцяти футів) коштувала втричі більше, ніж ті дрібниці, які жінка збиралася вкрасти.

«Джиммі!» — гукнув адміністратор, і Джиммі Гелворсен, один із охоронців «Мейсі», повернувшись, побачив, що відбувається. 1 бігом кинувся до негритянки в інвалідному візку. Не бігти він не міг (вісімнадцять років служби в міській поліції все ж давалися взнаки), але вже починав думати, що сенсу в цій облаві нема. Малі діти, інваліди, монахині — ловити їх завжди нема сенсу. Це все одно що жалітися на ханигу. Вони пускали нюні перед суддею, а потім ішли собі геть. Тяжко було переконати суддів у тому, що інваліди теж можуть бути шваллю.

Та все одно він побіг.

6

Роланд на мить жахнувся від того зміїного кубла ненависті й відрази, в яке він потрапив… а потім почув, як кричить та жінка, побачив велетня з відвислим животом, схожим на мішок з картоплею, що біг до неї/нього, зрозумів, що на них почали звертати увагу люди, і перебрав на себе керування свідомістю.

Раптом він став жінкою з темними руками. Він відчув, що її душа якимось дивним чином роздвоєна, але думати про це було ніколи.

Він розвернув стілець і почав штовхати його вперед. Прохід котився повз нього. Люди кидалися врозтіч. Сумочка впала, із неї посипалися Деттині документи і вкрадені скарби, залишаючи по собі широкий хвіст. Черевань послизнувся на фальшивих золотих ланцюжках і тюбиках губної помади та гепнувся на сідниці.

7

Чорт! Гелворсен гарячково розмірковував, і на мить його рука пірнула під спортивну куртку, де в двостулковій кобурі висів пістолет тридцять восьмого калібру. Але потім гору взяв здоровий глузд. Це не напад наркоманів і не збройне пограбування. Злодійкою була чорношкіра негритянка в інвалідному візку. Хай навіть вона котила його, наче якийсь панк — свій гоночний дрегстер, але все одно при цьому залишалася всього лише негритянкою-інвалідом. Що він зробить, застрелить її? Чудова була б картина. Та й куди вона дінеться? В кінці проходу не було нічого, крім двох примірочних.

Він звівся на ноги, потираючи сідниці, що нили від болю, і, трохи накульгуючи, рушив слідом за нею.

Інвалідний візок майнув у одну з примірочних. Двері захрясли ся, щойно рукоятки візка опинилися всередині.

«Попалася, лярво, — подумав Джиммі. — Зараз я тебе налякаю до всирачки. Мені начхати, що тобі жити лишилося всього рік і п'ятеро діточок залишаться сиротами. Боляче я тобі не зроблю, але потрясу добряче, крихітко».

Він обігнав адміністратора, який прямував до примірочної, лівим плечем вибив двері, але всередині виявилося порожньо.

Ніякої негритянки.

Жодного інвалідного візка.

Геть нічого.

Не ймучи віри, він витріщився на адміністратора.

— У другій! — закричав адміністратор. — У тій!

І перш ніж Джиммі встиг поворухнутися, адміністратор розчахнув навстіж двері іншої примірочної. Там стояла жінка в нижній спідниці й бюстгалтері. Пронизливо скрикнувши, вона навхрест прикрила груди руками. Шкіра у неї була біла-біла, а ознак інвалідності — геть ніяких.

— Пардон, — пробурмотів адміністратор, відчуваючи, що обличчя починає пломеніти.

— Ану геть звідси, збоченцю! — закричала жінка в нижній спідниці і ліфчику.

— Так, мем, — сказав адміністратор і зачинив двері.

В універмазі «Мейсі» правда завжди була на боці покупця.

Адміністратор подивився на Гелворсена.

Гелворсен відповів йому таким самим поглядом.

— Що за лайно тут діється? — спитав Гелворсен. — Вона туди заїхала чи як?

— Заїхала.

— Тоді де вона?

Адміністратор тільки похитав головою.

— Ходімо наведемо лад.

— От ти іди і прибирай, — відказав Джиммі Гелворсен. — А мені здається, що я зламав собі дупу в дев'яти місцях. — Трохи помовчавши, він додав: — Чесно кажучи, приятелю, я до всього ще й геть збитий з пантелику.

8

Тієї ж самої миті, коли стрілець почув, як за його спиною зачинилися двері примірочної, він розвернув у тісноті крісло напівоберта, шукаючи свій дверний прохід. Якщо Едді виконав свою погрозу, то отвір зникне.

Але двері були відчинені. І Роланд викотив крізь них крісло Дами Тіней.

Розділ З

Одетта на іншому боці

1

Мине трохи часу, і Роланд подумає: «Якби незнайомець, що вигулькнув у голові будь-якої жінки (інвалід вона чи ні), зненацька почав штовхати її вздовж проходу в крамниці, де вона займалася своїми оборудками — злодійськими, якщо вже називати речі своїми іменами, — заштовхав в маленьку кімнатку, поки в неї за спиною якийсь чоловік кричав «Стій!», потім раптово повернув, знову штурхонув, хоч там і не було для цього місця, а потім вона опинилася в геть незнайомому світі… Гадаю, будь-яка жінка за цих обставин перш за все неодмінно запитала б: «Де це я?»

Натомість Одетта Голмс майже лагідно промовила:

— Що це ви надумали робити з ножем, юначе?

2

Роланд підняв очі на Едді, котрий сидів навпочіпки, тримаючи ножа на відстані не більше чверті дюйма від його горла. Навіть попри всю свою надзвичайну моторність, стрілець аж ніяк не зміг би рухатися досить швидко, аби уникнути леза, якби Едді вирішив його застосувати.

— Так, — сказав Роланд. — Що ти надумав з ним робити?

— Не знаю, — відповів Едді голосом, у якому звучала огида до самого себе. — Мабуть, відрізати трохи наживки. Не схоже, що я прийшов сюди порибалити, правда ж?

Він жбурнув ножа до візка Дами, але так, щоби він упав трохи правіше. Лезо по саму рукоятку загрузло в піску, й ніж захитався.

Тоді Дама повернула голову та почала:

— Я була б вам дуже вдячна, якби ви пояснили мені, куди ви мен…

І замовкла. Вона саме встигла промовити: «Я була б вам дуже вдячна…» — коли її голова повернула досить далеко, аби побачити, що ззаду ніхто не стоїть, але стрілець зі справжньою цікавістю відзначив, що вона все одно деякий час продовжувала говорити, тому що її стан зобов'язував вірити у певні життєві істини, які стали для неї прописними, — наприклад, якщо її візок рухався, то, напевно, його хтось штовхав. Але у неї за спиною нікого не було.

Зовсім нікого.

Спантеличена і стривожена, вона знову подивилася на Едді та стрільця стурбованим поглядом темних очей і нарешті запитала:

— Де я? Хто мене привіз? Як я могла тут опинитися? Чому я так одягнена, якщо вже на те пішло, якщо я сиділа вдома в халаті й дивилася новини опівночі? Хто я? Що це за місце? Хто ви такі?

«Вона спитала: хто я? — подумав стрілець. — Дамбу прорвало, і крізь неї линув потік питань. Цього можна було сподіватися. Але те єдине питання — хто я?… Навіть зараз я сумніваюся, що вона знає, що спитала про це.

Чи коли це відбулося».

Бо вона вже ставила це питання раніше.

Навіть перед тим, як спитати, хто вони, вона спитала, хто вона така.

3

Едді перевів погляд від гарненького молодого й водночас старечого обличчя негритянки, яка сиділа в інвалідному візку, на лице Роланда.

— Як це так, що вона не знає?

— Не можу сказати. Мабуть, це від шоку.

— То це через шок вона раптом опинилася в себе у вітальні і не знає, що поїхала в універмаг? Ти хочеш сказати, що остання річ, зафіксована її пам'яттю, — це те, як вона сидить у халаті й слухає балачку якогось причмеленого поца про те, як у Флорида-Кійз знайшли того психа, що повісив руку Крісти Маколіф на стінку свого барлога поряд із впійманим велетенським марлінем?

Роланд не відповів.

Вражена ще сильніше, Дама спитала:

— А хто така Кріста Маколіф? Вона одна з пропалих без вісти Вершників Свободи?

Тепер настала черга Едді не відповідати. Вершники Свободи? А то що за чортівня ?

Стрілець глянув на нього, і в його погляді Едді ясно прочитав: «Невже ти не бачиш, що вона шокована?»

Розумію, про що йдеться, друже ти мій Роланде, але це справи не міняє.

Я й сам був трохи не при собі, коли ти вдерся в мою голову, наче Волтер Пейтон під креком, але це не стерло мені пам'ять. І якщо вже вони заговорили про шок, його ще раз добряче довбонуло, коли вона в'їхала у двері. Він став навколішки над Роландовим нерухомим тілом, тримаючи лезо ножа прямо біля беззахисної шкіри горла… але насправді Едді не зміг би ним скористатися, принаймні не тієї миті. Він, мов зачаклований, дивився крізь дверний отвір, як прохід в універмазі «Мейсі» помчав уперед. Це знову нагадало Едді фільм «Сяйво», де вся картина розгорталася перед очима маленького хлопчика, що катався на своєму триколісному велосипеді коридорами того готелю, де мешкали привиди. Він згадав, як хлопчик побачив в одному з коридорів моторошну пару мертвих близнюків. В кінці цього проходу чекала значно прозаїчніша річ: білі двері. На ній був напис невеликими друкованими літерами: «Прохання брати тільки дві речі на одну примірку». Це точно магазин «Мейсі». Сумнівів бути не може.

Темна рука піднеслася вгору і розчахнула двері, а чоловічий голос позаду (голос копа, Едді міг сказати це напевно, бо чув у своєму житті немало таких голосів) викрикував погрози, вимагаючи зупинитися, бо виходу нема, вона тільки робить собі гірше, і в дзеркалі ліворуч Едді мигцем помітив чорношкіру жінку в інвалідному візку. Він пригадав, що йому тоді подумалося: «Господи, він її впіймав, це точно, але не схоже, щоби вона була дуже щасливою з цього приводу».

Потім картинка повернулася, і виявилося, що Едді дивиться сам на себе. Видовище почало стрімко наближатися до глядача, і йому захотілося затулити очі рукою, яка тримала ножа, бо зненацька відчуття, що він дивиться двома парами очей^ стало нестерпним, шаленим, він би неодмінно збожеволів, якби це не припинилося, але все сталося надто швидко і в нього не було часу.

Інвалідний візок в'їхав у двері. Він ледь-ледь пройшов — Едді почув, як маточини коліс скрегочуть об одвірок. У ту ж саму мить до його вух долинув інший звук: щільний, наче щось рвалося. Він викликав у пам'яті Едді одне слово

(плацентарний)

про котре він не міг як слід подумати, бо не знав, що воно йому відоме. Потім візок покотив у його напрямку втрамбованим піском, і виявилося, що жінка більше не виглядає божевільною, як сто чортів. Вона взагалі не була схожа на ту, яку Едді краєм ока побачив у дзеркалі, коли вже на те пішло, але саме це й не здалося йому дивним. Якщо тебе з примірочної Універмагу «Мейсі» раптом перетягують у якийсь глухий світ, Де певні омари сягають розміру невеликих собак коллі, від Цього може трохи перехопити подих. Щодо цього Едді Дін міг би запросто дати свідчення в суді.

Прокотивши ще близько чотирьох футів, вона зупинилася, та й то заїхала так далеко тому, що земля йшла під укіс, а пісок був щільно втоптаний. Її руки більше не розкручували колеса, як це, напевно, відбувалося раніше (якщо завтра ви, леді, прокинетеся з болем у плечах, то сміливо можете звинувачувати в цьому сера Роланда, кисло подумав Едді). Натомість вони міцно вчепилися за бильця крісла і не відпускали їх, поки жінка роздивлялася двох чоловіків.

Двері в неї за спиною вже зникли. Зникли? Не зовсім так. Вони наче склалися всередину, як шматок плівки, перемотаний назад. Це почало відбуватися саме тієї миті, коли магазинний коп ввалився у інші, прозаїчніші двері — між примірочною і рештою магазину. Він летів з розгону, гадаючи, що злодійка замкнулася зсередини, й Едді подумав, що зараз він неодмінно втелющиться в дальню стінку, але Едді не судилося це побачити. Простір зіщулився, коли двері, що поєднували два світи, зникли повністю, але перед тим Едді побачив, як усе на тому боці непорушно застигло.

Кіно стало нерухомою фотографією.

Залишився тільки подвійний слід від коліс інвалідного візка, який починався в піщаному безпростор'ї та простягався на чотири фути до того місця, де зараз сиділа власниця коляски.

— Будь ласка, поясність мені, де я і як сюди потрапила, — майже благально промовила ця жінка.

— Дороті, я можу сказати тобі тільки одне, — відповів Едді. — Ти більше не в Канзасі.

Очі жінки налилися слізьми. Едді бачив, що вона намагається стриматися, але марно. Вона почала схлипувати.

Розлючений (відчуваючи відразу і до себе самого), Едді повернувся до стрільця, який, хитаючись, звівся на ноги. Роланд пішов, але не до заплаканої Дами. Йому потрібно було підібрати ножа.

— Розкажи їй! — закричав Едді. — Це ж ти її привів, то давай, колися! — А за мить вже тихішим голосом додав: — І мені розкажи, як це так, що вона не пам'ятає, хто така.

4

Роланд не озивався. Відповів не одразу. Він нахилився, затиснув рукоятку ножа двома пальцями правої руки, тими, що залишилися, обережно переклав його у ліву й опустив у піхви, що висіли збоку біля однієї з кобур. Стрілець досі намагався осягнути розумом те, що відчув, перебуваючи в свідомості Дами. На відміну від Едді, вона опиралася, боролася з ним несамовито, наче розлючена кішка, з тієї самої миті, як він виступив уперед, і аж до моменту, коли вони вкотилися на візку в двері. Бійка почалася, щойно вона його відчула. Провалу в пам'яті не сталося, бо це вторгнення не було несподіванкою. Він пізнав це на досвіді, але зовсім не розумів, що відбувається. Її свідомість не відреагувала здивуванням на появу чужинця, в ній були тільки миттєва лють, жах і рішучість дати відсіч і викинути загарбника. Виграти цю битву, як він і підозрював, їй було не під си-лу, але це не завадило їй чинити пекельний опір. Він відчув, що ця жінка знавісніла від страху, гніву й ненависті.

Він відчував, що в ній панує тільки морок. То була свідомість, заживо похована під уламками.

От тільки…

От тільки тієї миті, коли вони увірвалися у дверний отвір і роз'єдналися, він зажадав — відчайдушно зажадав — ще трохи затриматися в її голові. Одна мить багато б що прояснила. Бо жінка, що сиділа зараз перед ними, була іншою, не тією, у чиїй свідомості він побував. Свідомість Едді нагадувала кімнату зі стінами, що тремтять і вкриваються краплями вологи. Перебувати в свідомості Дами було все одно, що лежати голим у пітьмі й відчувати, як по тобі повзають отруйні змії.

Так було до самого кінця.

Наприкінці вона змінилася.

І було ще дещо, щось таке, що він вважав життєво важливим, але не міг чи то збагнути, чи то згадати цю річ. Щось на кшталт

(блискавичний погляд)

самих дверей, тільки в її свідомості. Щось таке

(ти розбила тарілку це ти)

якийсь раптовий прорив у розуміння. Як на навчанні, коли нарешті бачиш…

— А щоб ти сказився, — з огидою мовив Едді. — Ти всього лише триклята машина, от ти хто.

Великими кроками він пройшов повз Роланда, підійшов до жінки, став біля неї навколішки, і вона обійняла його, майже ухопилася від панічної судоми, наче пловець, що потопає, а він не відсахнувся, тільки обійняв її сам.

— Все добре, — сказав він. — Тобто нічого доброго тут нема, але все одно все гаразд.

— Де ми? — плакала вона. — Я сиділа вдома, дивилася телевізор, чекала, коли скажуть, чи мої друзі вибралися з Оксфорда живими, а зараз я тут і НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ДЕ ЦЕ «ТУТ»!

— Та я теж не знаю, — відказав Едді, обіймаючи її ще міцніше, трохи заколисуючи, — але гадаю, що ми вляпалися в це разом. Я звідти ж, звідки й ви, зі старого доброго Нью-Йорка, і я теж таке пережив… хоча взагалі-то, все було трохи інакше, але принцип той самий… і з вами буде все гаразд. — І, наче навздогін своїм думкам, додав: — Звісно, якщо ви любите омарів.

Обіймаючи його, вона плакала, а Едді тримав її й заколисував, і Роланд подумав: «Тепер із Едді все буде добре. Його брат мертвий, але з'явилася людина, про яку він може піклуватися, тому з Едді все буде чудово».

Але душу йому пронизав біль: гострий докір сумління. Він умів стріляти — хай навіть лівою рукою, — убивати, торувати собі шлях в пошуках Вежі, брутально й безжалісно долаючи милі й роки. Здавалося, навіть виміри — й ті йому підвладні. Він умів виживати, а часом навіть захищати — врятував же він хлопчика. Джейка, від повільного конання на придорожній станції, а потім від поглинення ненаситною розбещеною Провидицею в горах. Але врешті-решт він допустив, щоби Джейк загинув. І сталося це не випадково. Він свідомо здійснив вчинок, що прирікав на довічні муки. Тепер він дивився на цих двох, бачив, як Едді її обіймає, запевняє її, що все буде добре. Він би так не зміг. І тепер, крім каяття, в його серце прокрався страх.

Роланде, якщо заради Вежі ти відмовився від свого серця, то вважай, що вже програв. Істота без душі — це істота без любові, а істота без любові — звір. Напевно, бути звіром — це стерпний тягар, хоча людина, що ним стала, неодмінно заплатить в кінці свою пекельну ціну, але що, як ти досягнеш своєї мети? Що, як тобі, безсердечному, вдасться взяти Темну вежу штурмом і захопити її? Якщо в твоїй душі нема нічого, крім пітьми, що ти робитимеш, поза тим, що зі звіра виродишся у монстра? Досягнути мети в подобі звіра буде гіркою комедією, все одно що роздивлятися крізь збільшувальне скло слона. Але в подобі монстра…

Виплачувати пеклу борг — це одне. Але невже ти хочеш ним володіти?

Він подумав про Еллі, а ще про дівчину, котра колись чекала на нього біля вікна, згадав сльози, які пролив над неживим тілом Катберта. Ох, у ті часи він ще любив. Так. У ті часи.

«Я хочу любити, справді хочу!» — вигукнув він, але попри те, що Едді теж плакав разом із жінкою в інвалідному візку, стрільцеві очі лишилися сухими, як пустеля, котру він перетнув, аби дістатися до цього похмурого моря.

5

На питання Едді він збирався відповісти пізніше. Збирався, бо вважав що Едді добре впорається з роллю вартового. Її провал у пам'яті пояснювався просто. В ній існувало дві жінки.

І одна з них була небезпечною.

6

Едді розповів їй усе, що зміг, трохи прикрасивши епізод зі стріляниною, але правдиво передавши решту історії.

Коли він закінчив розповідь, вона деякий час сиділа мовчки, склавши руки на колінах.

З гір, що ставали дедалі більш пологими, а за кілька миль на схід узагалі зрівнювалися з поверхнею землі, стікали невеличкі струмки. Саме з них Роланд і Едді наповнювали бурдюки, просуваючись на північ. Спочатку цим займався Едді, бо Роланд був надто слабий. Потім вони чергувалися. Що далі, то довше тривали пошуки струмка і більшою ставала відстань, яку треба було здолати, аби його знайти. Круті гірські схили поступово ставали більш положистими, і разом з ними мілішали струмки, але вода була безпечною для Роланда й Едді та не спричиняла нудоту.

Поки що.

Роланд ходив по воду вчора. І хоча сьогодні настала черга Едді, стрілець перекинув шкіряні бурдюки через плече і знову пішов, не промовивши ні слова. Цей жест здався Едді навдивовижу тактовним. Йому хотілося лишитися байдужим (утім, як і до всього, що стосувалося Роланда, якщо вже на те пішло), проте він відчув легкий дотик розчулення.

Жінка уважно слухала розповідь Едді, не говорячи ні слова й не відводячи від нього погляду. Однієї миті Едді здалося, що вона на п'ять років старша за нього, а іншої — що на п'ятнадцять. Тільки про одне можна було не думати й не гадати: він по-справжньому закохувався в неї.

Коли він замовк, вона деякий час нічого не говорила і тепер уже дивилася не на нього, а повз нього, на хвилі, що вночі винесуть на берег велетенських омарів із їхніми незрозумілими питаннями, подібними до адвокатських. Цих монстрів він описав у своїй розповіді особливо ретельно. Краще нехай вона трохи злякається зараз, ніж надто перестрашиться потім, коли вони повилазять на свої ігрища. Він подумав, що спочатку вона не захоче їх їсти, особливо після того, як почула про те, що вони зробили з Роландовими рукою і ногою, а потім ще й гарно роздивиться. Але врешті-решт голод візьме гору над «дид-е-чик» та «дум-е-чум».

Її погляд був далеким і відстороненим.

— Одетто? — позвав він, коли спливло хвилин п'ять. Вона назвала йому своє ім'я. Одетта Голмс. Едді воно здалося розкішним.

Різко вирвана зі своєї задуми, вона подивилася на нього. Слабо всміхнулася. І промовила лише одне слово.

— Ні.

Едді дивився на неї, не знаючи, що відповісти. Він думав про те, що досі не знав, яке безмежжя може ховатися в простому запереченні.

— Не розумію, — нарешті сказав він. — Що ні?

— Все це. — Одетта обвела рукою пейзаж (він помітив, що в неї дуже міцні руки, з гладенькою шкірою, але сильні), показуючи на море, небо, берег, неохайні схили передгір'я, де, мабуть, зараз шукав воду стрілець (а може, його живцем жерла якась нова цікава потвора — хоч про це Едді не думав, йому було байдуже). Загалом показуючи на весь цей світ.

— Я розумію, як ви почуваєтеся. Я й сам спочатку думав, що це все нереальне.

Але чи це була правда? З теперішньої перспективи йому здалося, що він просто прийняв стан речей, мабуть, тому, що був нездоровий, розпадався на шматки через потребу ширнутися.

— Ви звикнете.

— Ні, — знову заперечила вона. — Я вважаю, що сталося одне з двох, і не має значення, що саме, бо я досі в Оксфорді, штат Міссісіпі. І все це відбувається не насправді.

Вона говорила далі. Якби її голос лунав гучніше (чи, можливо, якби Едді не закохувався), то швидше за все ця промова скидалася б на лекцію. Але зараз це звучало як поема.

«Та тільки це все дурня собача, от це що, і ти мусиш її в цьому переконати, — безперервно нагадував собі Едді. — Заради її ж добра».

«Мабуть, я зазнала травми голови, — сказала вона. — Оксфорд-Таун славиться своїми умільцями жбурляти сокирища і поліцейські кийки».

Оксфорд-Таун.

У пам'яті Едді невиразно заворушився якийсь спогад. Вона промовила ці слова в ритмі, який чомусь викликав у нього асоціацію з Генрі… Генрі та мокрими пелюшками. Чому? Що такого? Зараз це не мало значення.

— Тобто ви хочете сказати, що лежите непритомна, а це все — сон, який ви бачите?

— Непритомна чи в комі, — погодилася вона. — І не треба дивитися на мене так, ніби це все просто смішно, бо це не абсурд. Погляньте-но.

Одетта обережно відсунула волосся з лівого боку, і Едді зрозумів, що вона зачісувала його на бік не тому, що їй подобався такий стиль. Під водоспадом її волосся виявилася стара рана, зарубцьована і бридка, не коричнева, а сірувато-біла.

— Схоже, свого часу життя вас добряче побило, — сказав він. Вона роздратовано знизала плечима.

— Добряче побило і водночас винагородило комфортом, — озвалася вона. — Можливо, для рівноваги. Я показала це вам тому, що протягом трьох тижнів лежала в комі. Тоді мені було п'ять років. І мені снилося багато снів. Я не пам'ятаю, про що, але пригадую, як мама казала: вони були впевнені, що я не помру, поки розмовляю уві сні, а здавалося, що говорила я весь час, хоча вона й казала, що з дюжини слів вони не могли розібрати жодного. Насправді я пам'ятаю, що сни були дуже виразні.

Вона замовкла, роззираючись довкола.

— Такими ж яскравими, як і це місце. І як ви, Едді.

Коли вона вимовила його ім'я, в шкіру рук Едді наче сотня голок вп'ялася. Все, він вклепався. І до того ж сильно.

— І він. — Вона здригнулася. — Хто-хто, а він здається мені найвиразнішим з усього побаченого.

— Ви так і маєте нас сприймати. Тобто ми справжні, що б там ви собі не думати.

Вона всміхнулася до нього. Посмішка була доброю і вкрай недовірливою.

— Як це сталося? — спитав він. — Звідки у вас це на голові?

— Це не має значення. Я просто хотіла наочно продемонструвати, що те, що відбулося один раз, може повторитися.

— Не може, але мені цікаво.

— Мені на голову впала цеглина. Під час нашої першої поїздки на північ. Ми приїхали в містечко Елізабет, це в Нью-Джерсі. Приїхали у вагоні для Джима Кроу.

— А що це таке?

Не вірячи власним вухам, вона зміряла його скептичним, мало не презирливим поглядом.

— Де ви жили, Едді? У бомбосховищі?

— Я з іншого часу, — відповів він. — Даруйте, Одетто, а можна спитати, скільки вам років?

— Мені вже дозволено голосувати, але до пенсії ще далеко.

— Схоже, мене щойно поставили на місце.

— Але, сподіваюся, ви не образилися, — вона посміхнулася тією променистою посмішкою, від якої його руки вкривалися сиротами.

— А мені двадцять три, — сказав він. — Але народився я у тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому — того року, з якого Роланд вас забрав.

— Які нісенітниці!

— Ні. Мене він забрав із вісімдесят сьомого.

— Ну, — озвалася вона після паузи. — Це зайвий раз ставить під сумнів ваші аргументи щодо того, чи можна це назвати дійсністю, Едді.

— Вагон для Джима Кроу… це для чорношкірих, так?

— Для негрів, — виправила вона. — Називати негра чорношкірим — це трохи грубо, ви так не думаєте?

— До початку вісімдесятих ви всі так себе називатимете, — сказав Едді. — Коли я був малим, то назвати чорношкірого хлопця негром означало нарватися на бійку. З таким самим успіхом його можна було обізвати ніґером.

Секунду чи дві вона недовірливо дивилася на нього, а потім знову похитала головою.

— Краще розкажіть про цеглину.

— Наймолодша сестра моєї матері виходила заміж, — почала Одетта. — її звали Софією, але мама завжди кликала її Сестра Синя, бо вона просто обожнювача цей колір. «Чи то пак обожнювала обожнювати», як казала моя мати. Тому я завжди називала її Синьою Тіткою, навіть до того, як познайомилася з нею. Весілля було найгарнішим з усіх, які я бачила. Після вінчання влаштували прийом. Я пам'ятаю всі подарунки.

Вона розсміялася.

— Малій дитині подарунки завжди ввижаються такими чарівними, чи ж не правда, Едді?

Він посміхнувся у відповідь.

— Це точно. Подарунки ніколи не забуваються. Ні ті, які дарують тобі, ні ті, котрі отримують інші.

— На той час мій батько вже почав багатіти, але я знала тільки те, що ми прорвалися. Так це називала моя мати. Одного разу я розповіла їй, що дівчинка, з якою я гралася, спитала, чи мій тато заможний, і мама наказала мені саме так пояснювати всім моїм приятелям, якщо мене запитають про наші статки. Що ми прорвалися.

Отож, вони могли собі дозволити подарувати Синій Тітці гарний порцеляновий сервіз, і я пригадую…

Вона запнулася. Піднісши руку до скроні, з неуважним виглядом потерла її, наче в неї починалася мігрень.

— Що пригадуєте, Одетто?

— Пригадую, як мама подарувала їй щось особливе.

— Що?

— Даруйте. В мене болить голова. Навіть язик не слухається. До того ж, я взагалі не знаю, навіщо вам це все розповідаю.

— А вам не хочеться?

— Та ні. Хочеться. Я мала на увазі те, що мама подарувала їй особливу тарілку. Білу, з делікатним синім візерунком по краях. — Одетта слабо всміхнулася. Едді здалося, що ця посмішка не зовсім спокійна. Цей спогад чомусь зроджував у ній неспокій. А Едді стурбувало те, наскільки сильнішим він виявився за вкрай незвичну ситуацію, у якій вона опинилася, настільки дивну, що вона мала б полонити всю Одеттину увагу.

— Едді, я бачу цю тарілку так само чітко, як от вас зараз. Моя мама вручила її Синій Тітці, і та не змогла стримати сліз, все плакала і плакала над нею. Гадаю, таку тарілку вона бачила, коли вони з мамою були ще дітьми, тільки, ясна річ, тоді їхні батьки не могли собі дозволити таку розкіш. Жодна з них у дитинстві не отримувала в подарунок нічого особливого. Після святкового обіду Синя Тітка з чоловіком вирушили в гори Ґрейг-Смоукі на медовий місяць. Поїхали поїздом.

Вона подивилася на Едді.

— У вагоні для Джима Кроу, — закінчив він.

— Точно! У ньому. В ті часи негри їздили лише в такому вагоні, і їсти їм дозволялося тільки там. Ми прибули в Оксфорд-Таун, аби змінити саме це.

Вона глянула на нього, майже не сумніваючись: зараз він почне наполягати, що вона тут, а не в якомусь Оксфорд-Тауні, але його знову полонив вир власних спогадів: мокрі пелюшки й ці слова. Оксфорд-Таун. Зненацька у пам'яті спливли інші слова, всього лише один рядок, але він пригадав, що Генрі весь час невтомно їх наспівував, аж поки мати не попросила його замовкнути, бо їй не чути Волтера Кронкайта.

Тепер би хай швидше ту справу закрили. Такими були ці слова. Генрі весь час монотонно бубнив їх собі під ніс. Едді спробував видобути з пам'яті інші слова, але не зміг, та й не дивно. На той час йому не могло бути більше трьох років. Тепер би хай швидше ту справу закрили. Від цих слів його пересмикнуло.

— Едді, з вами все гаразд?

— Так. А що?

— Ви здригнулися.

Він посміхнувся.

— Мабуть, мою могилу щойно перейшло каченя Дональд.

Вона розсміялася.

— Хай там як, але принаймні весілля я їм не зіпсувала. Це сталося, коли ми поверталися на залізничну станцію. На ніч ми зупинилися у подруги Синьої Тітки, а вранці тато викликав таксі. Машина прибула майже одразу, але коли водій побачив, Що ми не білі, то зірвався з місця, наче йому підпалили голову і от-от мала була зайнятися дупа. Подруга Синьої Тітки вже поїхала на станцію з нашим багажем — багажу було багато, бо ми збиралися провести тиждень у Нью-Йорку. Пригадую, як мій батько казав: «Не можу дочекатися, коли побачу, як засяє твоє личко, коли проб'є годинник у Центральному Парку і тваринки почнуть танцювати».

Тато сказав, що ми можемо пройтися до станції пішки. А мама миттю погодилася, сказала, що це чудова думка, до вокзалу всього лише миля, добре буде розім'яти ноги після того, як ми три дні провели в одному поїзді та ще півдня їхатимемо в іншому. Мій батько притакнув і відзначив, що надворі стоїть прекрасна погода, але, здається, навіть у свої п'ять років я розуміла, що тато розлючений, а мама збентежена, і обоє вони бояться викликати інше таксі, бо може статися те саме.

Тож ми рушили вниз вулицею Я йшла з внутрішнього боку, бо мама боялася підпускати мене близько до проїжджої частини. Пам'ятаю, я думала-гадала, чи тато мав на увазі, що моє лице насправді загориться, коли я побачу той годинник у Центральному Парку, і чи боляче це буде. От тоді мені на голову і впала та цеглина. На якийсь час усе навкруги занурилося в пітьму. А потім я почала бачити сни. Яскраві сни.

Вона посміхнулася.

— Як ось цей, Едді.

— Цеглина просто впала чи її хтось жбурнув навмисне?

— Нікого не знайшли. Поліцейські (мама розповіла мені про це тільки згодом, через багато років, коли мені було близько шістнадцяти) знайшли те місце, звідки, на їхню думку, впала та цеглина, але там не вистачало й інших цеглин, а деякі були розхитані й готові впасти. Під вікном на п'ятому поверсі багатоквартирного будинку, призначеного на знесення. Але, звісно, в ньому усе одно зупинялося багато людей. Особливо на ночівлю.

— Авжеж, — погодився Едді.

— Ніхто не бачив жодних зловмисників, які б виходили з цього будинку, тому все списали на нещасний випадок. Мама сказана, що вона гадає, буцімто так воно і було, але, по-моєму, вона обманювала. Вона навіть не завдала собі клопоту, аби розповісти мені, що думав тато. Вони обоє в ту мить перетравлювали те, що таксистові вистачило одного погляду на нас, аби поїхати геть. 1 саме це більше, ніж будь-що інше, змусило їх вважати, що там, угорі, хтось був, і цей хтось визирнув у вікно, побачив нас і вирішив скинути цеглину на нігерів. А ваші потвори-омари скоро повиповзають?

— Ні, — відповів Едді. — Тільки коли посутеніє. Отже, ви гадаєте, що все це — коматозний сон, на кшталт тих, які ви бачили, коли вас стукнуло цеглиною? Тільки цього разу це був поліцейський кийок чи щось подібне.

— Так.

— І це тільки один здогад. А який другий?

Обличчя й голос Одетти були досить спокійними, але в голові клубочилися потворні хмари образів, що зводилися всі до одного — Оксфорд-Таун, Оксфорд-Таун. Як там у тій пісні?

У місяця світлі двох хлопців убили,

Тепер би хай швидше ту справу закрили.

Слова не зовсім точні, але близько до тексту. Близько.

— Можливо, я збожеволіла, — відповіла вона.

7

Спершу Едді хотів сказати: «Одетто, якщо ви гадаєте, що збожеволіли, то ви просто чокнута».

Але після нетривалих роздумів він дійшов висновку, що наполягати на цьому аргументі не варто.

Замість сперечатися він деякий час помовчав, просто сидів біля її візка, підпираючи груди коліньми й обхопивши свої зап'ястя руками.

— А ви справді не могли жити без героїну?

— Чому не міг? Я й зараз не можу, — уточнив він. — Це все одно що бути алкоголіком чи курити крек. Цього ніколи не позбудешся остаточно, це неможливо. Знаєте, я чув це і думав собі: «Говоріть-говоріть», але зараз я розумію. Я досі хочу дозу, і, по-моєму, якась частина мене завжди її хотітиме, але фізична ламка в минулому.

— Що значить «курити крек»? — спитала вона.

— У вашому часі його ще не винайшли. Це той самий кокаїн, але сам процес більше нагадує перетворення тротилу на атомну бомбу.

— Ви теж це робили?

— Та ну, ні. Я сидів на героїні. Я ж вам казав.

— Ви не схожі на наркомана, — зазначила вона.

Едді й справді мав непоганий вигляд… тобто якщо не брати до уваги запах протухлої дичини, що йшов від його тіла (хоча він і споліскувався сам, і трохи прав одяг, та без мила зробити це нормально було важко). Коли Роланд з'явився в його житті, волосся Едді було коротким (так легше пройдеш митницю, дорогенький, — яким же колосальним злим жартом долі це обернулося…), але й досі мало пристойну довжину. Щоранку він голився гострим лезом Роландового ножа, спочатку з пересторогою, а потім усе впевненіше і впевненіше. Коли Генрі поїхав у В'єтнам, Едді був ще надто малим для того, аби гоління було невід'ємною частиною його життя, та Генрі й сам особливо ним не заморочувався. Бороду він не відпускав ніколи, але часом за три чи чотири дні відростала така щетина, що мати бурчала, аби він «викосив» це неподобство. Однак коли Генрі повернувся, то виявилося, що він ставиться до гоління з маніакальною впертістю (втім, як і до деяких інших моментів особистої гігієни — користуватися присипкою для ніг після душу, чистити зуби три чи чотири рази на день, а потім ще й полоскати їх ополіскувачем, завжди охайно вішати одяг). Він і Едді перетворив на фанатика. Щетина викошувалася щоранку і щовечора. Тепер ця звичка вже була у нього в крові, як і деякі інші, які йому прищепив Генрі. У тому числі, звісно, та, що вимагає шприца і голки.

— Надто охайний? — шкірячи зуби, спитав він.

— Надто білий, — коротко відповіла вона і на якийсь час замовкла, похмуро дивлячись на морські хвилі. Едді теж принишк. Він не знав, що можна дотепно відповісти на таке, якщо взагалі можна.

— Пробачте, — нарешті сказала вона. — Це було дуже нечесно, дуже нечемно і дуже на мене не схоже.

— Та нічого.

— Ні. Це все одно, якби біла людина сказала комусь, у кого дуже світла шкіра: «Господи, ніколи б не сказала, що ти ніґер».

— Вам подобається думати, що ви справедливіша, — сказав Едді.

— Те, що ми про себе думаємо, і те, чим ми є насправді, рідко має щось спільне, як мені здається. Але це правда, мені хочеться вважати себе справедливішою. Тож прошу вас, Едді, вибачте мені.

— За однієї умови.

— Про що це ви? — На її губах знову заграла слабка посмішка. І це було добре. Йому подобалося, що він здатен викликати у неї посмішку.

— Дайте цьому всьому шанс. Ось така умова.

— Чому саме я маю дати шанс? — В її голосі звучали легкі нотки глумливого здивування. Якби таким тоном з ним розмовляв будь-хто інший, то Едді, мабуть, розсердився б, бо подумав, що його беруть на кпини. Але з нею все було інакше. В її вустах це прозвучало нормально. Едді подумав, що від неї може почути що завгодно і не образитися.

— Тому, що є третій варіант. Що це все відбувається насправді. Тобто… — Едді прочистив горло. — Я не надто добре знаюся на всій цій філософській фігні, метаморфозиці, чи як воно, блін, називається…

— Ви маєте на увазі метафізику?

— Можливо. Не знаю. Мабуть, так. Але я знаю, що не можна так уже сильно не довіряти своїм відчуттям. Тобто, якщо ваша думка про те, що це все сон, слушна…

— Я не казала «сон»…

— Хай там як ви це назвали, все ж зводиться до сну, хіба ні? Фальшивої дійсності?

Якщо кілька секунд тому в її голосі й звучала поблажливість, то зараз вона випарувалася.

— Можливо, філософія й метафізика не ваш коник, Едді, але, мабуть, у школі ви залюбки брали участь у дискусійних гуртках.

— Ніколи. Ті гуртки були для геї'в, страшків і заучок. Як шахові клуби. Що ви маєте на увазі під коником? Що таке коник?

— Те, що вам подобається. А що ви маєте на увазі під геями? Хто такі геї?

Якусь мить він вивчав її поглядом, потім знизав плечима.

— Гоміки. Голубі. Та байдуже. Обмінюватися словами можна цілий день. На цьому далеко не заїдеш. Я просто хочу сказати, що якщо це все сон, то, може, мій, а не ваш. А раптом це ви — плід моєї уяви?

Її посмішка враз зів'яла.

— Вас… вас не били по голові.

— Вас теж.

Тепер від посмішки не лишилося й сліду.

— Якщо я не пам'ятаю, то це не означає, що ніхто до цього не причетний, — трохи різкувато виправила вона.

— І я не пам'ятаю! — вигукнув Едді. — Ви казали, що в Оксфорді народ грубий. То я вам скажу, що ці митники — теж не фунт ізюму, особливо коли їм не вдається знайти товар, який вони винюхують. Хтось із них міг легко стукнути мене по голові рукояткою свого пістолета. І може бути так, що я зараз лежу собі в палаті лікарні Бельв'ю, і мені сниться сон про вас із Роландом, а митники пишуть у своїх звітах, що під час допиту я застосував насильство, і їм довелося вжити відповідних заходів.

— Це не те саме.

— Чому? Бо ви інтелігентна й суспільно активна чорношкіра дамочка без ніг, а я просто наркаш із Кооперативного містечка?

Він сказав це з усмішкою, прагнучи по-дружньому пожартувати над нею, але вона несподівано розлютилася.

— Прошу вас, припиніть називати мене чорношкірою!

Він зітхнув.

— Добре, але до цього доведеться звикати.

— Ні, вам усе-таки слід було відвідувати дискусійний гурток.

— Бля, — сказав він, і вона так підкотила очі, що він знову зрозумів: між ними не просто різниця в кольорі шкіри. Вони розмовляють одне з одним з різних островів. А вода, що їх розділяє, — це час. Та байдуже. Лайка привернула її увагу. — Я не хочу з вами сперечатися. Я хочу вас розтрясти, щоби ви нарешті зрозуміли, що не спите, ось і все.

— Я могла б підкоритися диктату вашого третього варіанта, принаймні тимчасово, поки це… ця ситуація… не буде розв'язана, тільки є одне «але»: Між тим, що трапилося з вами і зі мною, фундаментальна різниця. Настільки фундаментальна, настільки гігантська, що ви її просто не помічаєте.

— Тоді покажіть, у чому вона.

— У вашій свідомості немає порушення послідовності. А у моїй є обрив, і дуже глибокий.

— Не розумію.

— Ви усвідомлюєте кожну хвилину свого часу, — пояснила Одетта. — Ваша історія просувається від точки до точки: літак, вторгнення того… того… його…

З явною відразою вона кивнула в напрямку передгір'їв.

— Потім ви ховали наркотики, вас заарештували і таке інше. Історія фантастична, але в ній не бракує жодних ланок.

Якщо говорити про мене, то я приїхала з Оксфорда, мене зустрів Ендрю, мій водій, і привіз додому. Я прийняла ванну й хотіла спати. У мене починалася сильна мігрень, а сон — це єдині ліки від особливо сильного болю в голові. Але було близько півночі, і я вирішила спочатку подивитися новини. Мене відпустили разом з кількома нашими, але коли ми від'їжджали, деякі досі залишалися за ґратами. Я хотіла дізнатися, чи їхні справи були вирішені.

Я витерлася рушником, наділа халат і пішла до вітальні. Ввімкнула телевізор. Ведучий новин почав розповідати про останню заяву Хрущова щодо американських радників у В'єтнамі. Він сказав: «У нас є запис із…» — а потім зник, а я опинилася на цьому узбережжі, на візку, який котився по піску. Ви кажете, що бачили мене в якомусь магічному дверному отворі, якого зараз немає, і що я була в «Мейсі» й займалася злодійством. Усе це просто безглуздо, але навіть якщо припустити, що так було, я ж могла знайти собі щось краще за дешеву біжутерію. Я взагалі не ношу прикрас.

— Тоді ще раз гляньте на свої руки, Одетто, — тихо сказав Едді.

Довго-предовго вона переводила погляд від «діаманта» на лівому мізинці, надто великого і вульгарного, аби бути справжнім, до гігантського опала на середньому пальці правої руки, занадто великого і вульгарного, щоби виявитися підробкою.

— Це все не насправді, — вперто повторила вона.

— У вас часом не заїло платівку? — Едді вперше по-справжньому розлютився. — Щоразу, коли у вашій охайній маленькій історійці виникає діра, ви просто починаєте торочити «це все не насправді». Детто, станьте вже нарешті розумнішою.

— Не смійте мене так називати! Ненавиджу це ім'я! — закричала вона так пронизливо, що Едді аж сахнувся.

— Даруйте. Нічого собі! Я не знав.

— Ніч для мене виявилася днем, я була одягнута, а тепер роздягнута, я сиділа у себе в вітальні, а опинилася на цьому порожньому пляжі. А що насправді сталося, так це те, що якийсь неотесаний пузатий помічник шерифа садонув мене по голові кийком, от і все!

— Але ж ваші спогади не обриваються в Оксфорді, — лагідно сказав Едді.

— Щ-що? — Знову непевність. А можливо, небажання визнавати очевидне. Так само, як і з перснями.

— Якщо вас стукнули в Оксфорді, як так вийшло, що ви пам'ятаєте все, що було після нього?

— У таких справах завжди не дуже багато логіки. — Вона знову почала терти скроні. — А тепер, Едді, коли ваша ласка, я б хотіла припинити цю розмову. В мене знову болить голова. Просто розколюється.

— А по-моєму, є тут логіка чи немає, залежить від того, у що ви хочете вірити. Одетто, я бачив вас у «Мейсі». Я бачив, як ви крали. Ви кажете, що не робите такого, але ж ви також сказали, що не носите прикрас. Сказали навіть попри те, що, поки ми розмовляли, ви кілька разів дивилися на свої руки. Ті персні весь час були на місці, але ви наче їх не помічали, поки я не звернув вашу увагу і не змусив їх побачити.

— Я не хочу про це говорити! — закричала вона. — У мене голова болить!

— Добре. Але ви знаєте, коли загубили лік часу, і це геть не в Оксфорді було.

— Дайте мені спокій, — втомлено попросила вона.

Едді побачив стрільця, який ледве тягнув назад два наповнених водою бурдюки — один обв'язаний довкола пояса, а другий перекинутий через плечі. Вигляд у нього був дуже змучений.

— Хотів би я вам допомогти. Але для цього, гадаю, я мусив би бути справжнім, — відповів Едді.

Він трохи постояв біля Одетти, але вона схилила голову і безперестану терла скроні кінчиками пальців.

І Едді пішов допомогти Роландові.

8

— Сідай. — Едді забрав у стрільця бурдюки. — У тебе такий вигляд, наче ти ледь на ногах тримаєшся.

— Так і є. Мені знову зле.

Пильно подивившись на Роланда, Едді відзначив про себе його розпашілі щоки і чоло, потріскані губи й кивнув.

— Я сподівався, що тебе це обмине, але якщо вже так вийшло, приятелю, то нічого дивного. Ти прийняв неповний курс. У Балазара не вистачило «Кефлексу».

— Не розумію тебе.

— Якщо приймати пеніцилінові ліки недостатньо довго, то інфекцію не вб'єш. Ти просто заженеш її глибоко всередину. Мине кілька днів, і вона повернеться. Нам потрібно буде знову розжитися антибіотиком. Принаймні є двері, через які його можна дістати. А тим часом тобі треба просто розслабитися. — Але насправді Едді приречено міркував про те, що Одетта не має ніг, а шукати воду з кожним разом доводиться дедалі довше і довше. «Роланд обрав не найліпший час для того, щоби знову захворіти», — подумав він. І вирішив, що могло бути й гірше, але наскільки — не знав.

— Я маю для тебе щось цікаве про Одетту.

— Це так її звуть?

— Угу.

— Дуже гарне ім'я, — відзначив стрілець.

— Ага. Мені теж так здалося. А от те, що вона думає про це місце, не дуже гарно. Вона вважає, що її тут немає.

— Я знаю. Та й я їй не дуже подобаюсь, правда ж?

«Так, — подумав Едді, — але це не заважає їй думати, що ти потворисько з галюцинації». Але вголос цього не вимовив, тільки кивнув.

— І знову причина майже та сама, — сказав стрілець. — Вона не та жінка, яку я провіз крізь двері, розумієш. Це зовсім не вона.

Спочатку Едді зачудовано подивився на нього, а потім схвильовано кивнув. Той каламутний погляд у дзеркалі… вищир зубів… чувак казав правду. Господи Боже, авжеж, так! То була ніяка не Одетта.

І тут він згадав руки, що недбало порпалися в шаликах і так само недбало набивали сумку дешевою біжутерією — виникало таке враження, що вона хоче, аби її впіймали на гарячому.

Персні були на пальцях.

Ті самі персні.

«Але не обов'язково ж це були ті самі руки», — не тямлячи себе, подумав він, та ця думка затрималася лише на мить. Він уважно подивився на її руки. Руки були ті самі, делікатні, з довгими нігтями.

— Так, — правив далі стрілець. — То була не вона.

Поглядом своїх синіх очей він уважно вивчав Едді.

— Її руки…

— Слухай, — сказав стрілець, — і слухай уважно. Від цього можуть залежати наші життя. Моє — тому, що я знову хворий, а твоє — бо ти закохався в неї.

Едді промовчав.

— У її тілі живуть дві жінки. Коли я втрутився у її свідомість, вона була однією, а повернувся сюди вже з іншою.

Тепер Едді нічого не міг сказати.

— Було ще щось, щось дивне, але я або не зрозумів, або зрозумів, і воно вислизнуло від мене. На ту мить здавалося, що це важливо.

Роланд поглянув повз Едді. Його погляд помандрував до інвалідного візка, що самотньо стояв на березі там, де закінчувався його короткий слід з нізвідки, і повернувся до Едді.

— Я дуже погано розумію, що це таке або як таке може бути, але ти маєш постійно пильнувати. Збагнув?

— Так. — Едді здалося, що в його легенях дуже мало повітря. Він розумів (або принаймні до нього дійшло те, про що говорив стрілець, як зміст фільму — до глядача), але йому не вистачало духу все пояснити самому собі. Роланд наче вибив з нього дух.

— Добре. Бо жінка, у яку я ввійшов на тому боці дверей, так само смертельно небезпечна, як і ті омароподібні тварюки, що вилазять уночі.

Розділ 4

Детта по той бік дверей

1

«Ти мусиш постійно пильнувати», — сказав йому стрілець, і Едді погодився. Але стрілець зрозумів: Едді не знає, про що йдеться. Підсвідомість Едді, де коріниться (чи ні) інстинкт виживання, ніяк не відреагувала на новину.

І стрілець це помітив.

Едді пощастило, що так сталося.

2

Посеред ночі очі Детти Волкер розплющилися. Вони світилися сяйвом зірок і ясним розумом.

Вона пам'ятала все: як боролася з ними, як вони прив'язати її до візка, як знущалися з неї, називаючи чорномазою сучкою. Чорномазою сучкою.

Вона пам'ятала, як з морських хвиль вийшли потвори і як один із чоловіків — старший — вбив одну з них. Молодший розклав багаття і засмажив м'ясо монстра, а потім, шкірячись, простягнув їй шматок на палиці. Вона пригадала, як плюнула йому прямісінько в лице, і вишкір його білої морди тут же перетворився на люту гримасу. Він вдарив її по обличчю і сказав: «Ну, чорномаза сучко, начувайся. Ти ще проситимеш. От побачиш». А потім вони зі Справжнім Мерзотником розреготалися, і Справжній Мерзотник показав їй шматок яловичої вирізки, яку він насадив на рожен і повільно засмажив над вогнем багаття, розкладеного на цьому незнайомому березі, куди вони її привезли.

Від аромату смаженини, що повільно готувалася на вогнищі, текли слинки, але Детта вдала, ніби їй байдуже. Навіть коли молодший помахав шматком м'яса перед самим її носом, виспівуючи: «Кусай, чорномаза сучко, ну ж бо, давай, кусай», вона сиділа незворушно, наче скам'яніла.

Потім вона заснула, а тепер прокинулася і побачила, що мотузок, якими вони її зв'язали, немає. Вона більше не сиділа в своєму візку, а лежала на одній ковдрі, вкрита іншою, далеко від лінії припливу, за якою досі бродили омариська з тими своїми питаннями і прямо на льоту хапали чайок, що забарилися.

Детта подивилася ліворуч і нічого не побачила.

Праворуч від неї, закопавшись у ковдри, спали двоє чоловіків. Молодший лежав ближче, а Справжній Мерзотник зняв свої кобури і поклав їх поряд.

Револьвери були всередині.

«Оце вже дарма. Ти попав, мудак», — подумала Детта і перекотилася на правий бік. Пісок рипів і хряскав під вагою її тіла, але вітер, шум хвиль і питання потвор притлумили ці звуки. Виблискуючи в пітьмі очима, вона повільно поповзла по піску (зараз вона сама була подібна до одного з омаромонстрів).

Зупинилася біля кобур і витягла револьвер.

Він був дуже важкий, а гладенька рукоятка в її руці здавалася смертоносною сама по собі. Те, що зброя важка, її не стурбувало. Детта Волкер мала міцні руки, о, так.

Вона проповзла трохи далі.

Молодший лежав собі і давав хропака, а от Справжній Мерзотник трохи поворухнувся уві сні, і Детта завмерла з вишкіреними зубами й чекала доти, доки він знову не вгамувався.

Цей паскудник хитрющий, як лис. Обережніше, Детто. Будь напоготові.

Вона знайшла потерту клямку барабана й спробувала посунути її вперед. Не вдалося. Тоді Детта потягнула за неї. Барабан розкрився.

Заряджений! Курва, заряджений! Спочатку ухайдохаєш цього молодого недоноска. А коли той Справжній Мерзотник прокинеться, ти покажеш йому, як треба шкірити зуби — посміхайтеся, зараз вилетить пташка, — а потім начистиш йому пику.

Вона закрила барабан, почала зводити курок… і зупинилася.

Коли здійнявся порив вітру, Детта повністю звела курок.

І приставила Роландів револьвер до скроні Едді.

3

Напіврозплющеним оком за її приготуваннями спостерігав стрілець. Хвороба повернулася, але його лихоманило не настільки сильно, щоби він не міг вірити власним очам. Тож він чекав. Напіврозплющене око перетворилося на палець, що лежав на спусковому гачку його тіла, тіла, яке завжди слугувало йому револьвером, коли револьвера не було під рукою.

Вона натиснула на гачок.

Клац.

Авжеж, клац.

Коли стрілець та Едді повернулися після розмови, Одетта Голмс, похилившись набік, спала глибоким сном у своєму візку. Вони постаралися зробити найкращу постіль з усіх можливих на піску і дбайливо перенесли її з візка на розстелені ковдри. Едді був певен, що вона прокинеться, але Роланд краще знав, що до чого.

Він пристрелив омарисько, Едді розклав багаття, і вони повечеряли. Одеттину порцію відклали їй на ранок.

Потім вони розмовляли, й Едді сказав щось таке, від чого Роланда наче струмом від блискавиці вдарило. Це осяяння було надто яскравим і надто короткочасним, аби дати повне розуміння, але все одно він побачив багато: так світла від блискавки часом буває достатньо, щоби розрізнити обриси ландшафту.

Він міг би сказати про це Едді одразу, але не зробив цього. Роланд розумів, що мусить стати для Едді тим, чим Корт був для нього. А коли один із Кортових учнів несподівано отримував удар, від якого кров так і юшила, то Корт завжди відповідав однаково: «Дитині невтямки, що таке молоток, поки вона не розтрощить ним собі пальця, забиваючи гвіздка. Вставай і перестань нюняти, шмаркачу! Ти забув обличчя свого батька!»

Отож Едді заснув, хоча стрілець і наказував йому пильнувати. І коли Роланд переконався, що обоє сплять (Дама могла хитрувати, тому він почекав трохи довше), то перезарядив револьвери стріляними гільзами, зняв їх із себе (відчувши миттєвий гострий біль) і поклав поряд із Едді.

1 став чекати.

Минула година, дві, три.

Через три з половиною години, коли його втомлене й змучене лихоманкою тіло вже почало куняти, він радше відчув, ніж побачив, як Дама прокинулася, і сам скинув із себе сон.

Ось вона перекотилася на інший бік. Ось вона, орудуючи кігтистими лапами, на які перетворилися її руки, почала підтягуватися по піску туди, де лежали його кобури. Він дивився, як вона дістала один з них, підповзла ближче до Едді, затрималася, задерши голову, ніздрі надималися й опускалися — не просто втягуючи повітря, а смакуючи його.

Так. Саме цю жінку він перевіз через поріг.

Коли вона глянула на стрільця, він не просто вдав, ніби спить, бо вона б нюхом відчула вдавання. Він справді заснув. А коли відчув, що її погляд повернув у інший бік, прокинувся і знову розплющив око. Він побачив, як вона піднімає револьвер — для цього їй довелося докласти менше зусиль, ніж Едді, коли Роланд спостерігав, як він це робить вперше, — й націлює його в голову Едді. Трохи зволікає, а на обличчі написаний невимовно хитрий вираз.

У ту мить вона нагадувала йому Мартена.

Детта поторсала циліндр. Спочатку їй ніяк не вдавалося його відкрити, але зрештою вона вийшла переможницею. Подивилася на головки гільз. Роланд напружився, очікуючи, що вона побачить пробиті ударниками капсулі, далі — що вона поверне револьвер, огляне інший бік циліндра і помітить, що замість свинцю там порожнеча (він міркував над тим, аби зарядити револьвери патронами, які не вистрелили, але швидко відмовився від цього задуму; Корт учив їх, що кожним револьвером керує Старий Парнокопитий і патрон, що одного разу не вистрілив, вдруге може не схибити). Якщо вона це зробить, він одразу стрибне.

Але вона закрила циліндр, почала зводити курок… але знову зупинилася. Спинилася, аби почекати, поки тихе клацання зіллється з виттям вітру.

«Ось така друга, — подумав він. — Господи, вона зла й безнога, але це не заважає їй так само бути стрільцем, як і Едді».

Він чекав разом із нею.

На узбережжі шаленів вітер.

Вона повністю звела курок та майже впритул піднесла дуло до скроні Едді. І, вишкіривши зуби в усмішці вурдалака, натиснула на гачок.

Клац.

Роланд чекав.

Знову натиснула. І ще раз. І ще.

Клац-клац-клац.

— МУДАК! — закричала вона і плавно, граційно повернула револьвер рукояткою від себе.

Роланд весь підібрався, але не стрибнув. Дитині невтямки, що таке молоток, поки вона не розтрощить ним собі пальця, забиваючи гвіздка.

Якщо вона вб'є його, то вб'є й тебе.

«Це не має значення», — відгукнувся невблаганний Кортів голос.

Едді ворухнувся. Рефлекси у нього були непогані. Саме це його і врятувало: він рухався досить швидко, аби уникнути удару, який відправив би його в безпам'ятство або навіть позбавив життя. І замість того, щоб опуститися на беззахисну скроню, важка рукоятка револьвера ковзнула по щоці і вдарила в щелепу.

— Що… Господи!

— МУДАК! БІЛОМАЗИЙ МУДАК! — верещала Детта, і Роланд побачив, що вона вдруге заносить револьвер над головою Едді-1 хоч вона була безногою, а Едді відкочувався вбік, чекати далі він не міг. Якщо Едді й зараз не засвоїть урок, то не засвоїть його більше ніколи. Наступного разу, коли стрілець накаже йому пильнувати, Едді послухається. Крім того, те стерво було метке. Нерозумно бодай на мить довше покладатися на те, що Едді моторний чи Дама знову схибить.

Він стрибнув, пролетів над Едді й повалив її на спину, опинившись зверху.

— Що, свербить, мудак? — закричала вона на нього, водночас притискаючись лоном до його паху і заносячи руку з револьвером над його головою. — Хочеш мене? То я тобі зараз дам, ох дам!

— Едді! — знову закричав він, цього разу командним тоном. Деякий час Едді, не ймучи віри, широко розплющивши очі, просто зойкав. Зі щелепи, що вже почала розбухати, юшила кров. «Давай, чого ж ти застиг? — подумав Роланд. — Чи просто не хочеш мене рятувати?» — Сили стрімко покидали його, і наступного разу, коли вона опустить важкий револьвер, то зламає йому руку… себто, якщо він встигне вчасно її підняти для захисту. А коли не встигне, то вона проломить йому голову.

Але Едді почав рухатися. Він упіймав револьвер, коли той стрімко опускався вниз, і жінка, повертаючись до нього, заверещала. Вона кусалася, наче вампір, і поливала його вуличною лайкою, настільки безнадійно південною, що навіть Едді не тямив ані слова. Для Роланда ж це звучало так, наче Детта зненацька заговорила іноземною. Але Едді спромігся забрати у неї револьвер. І тепер, коли нависла загроза удару була усунута, Роланд зміг прикувати її до землі.

Навіть тоді вона не облишила своїх спроб: продовжувала пручатися, вириватися й проклинати їх. Все обличчя було залите потом. Едді тільки й робив, що витріщався, розкриваючи й закриваючи рота, наче риба, викинута на пісок. Він обережно торкнувся своєї щелепи, скривився й оглянув пальці, замарані кров'ю.

Жінка кричала, що замочить їх обох, що вони можуть спробувати зґвалтувати її, але вона їх загризе своєю діркою, кругом неї там гострі зубиська, і якщо вони захочуть спробувати, то дізнаються.

— Що це нах… — тупо почав Едді.

— Мій патронташ, — важко дихаючи, різко наказав йому стрілець. — Принеси його. Я перекочуся на спину, щоб вона була зверху, а ти схопиш її за руки і зв'яжеш їх за спиною.

— ХУЙ вам! — заверещала Детта, і її безноге тіло забилося з такою силою, що мало не скинуло з себе Роланда. Він відчув, як вона намагається культею свого правого стегна вмазати йому по яйцях.

— Я… Я… вона…

— Ворушися, будь прокляте обличчя твого батька! — прогримів Роланд, і Едді нарешті зрушив з місця.

4

Зв'язуючи Одетті руки, вони двічі мало не втратили над нею контроль. Але нарешті Едді вдалося зав'язати Роландів патронташ на ковзкий вузол довкола її зап'ясть, коли стрілець — з усіх сил — нарешті завів їх їй за спину (змушений весь час ухилятися від неї, наче мангуст — від змії; укусів він уник, але, поки Едді закінчив зв'язувати їй руки, стрілець був весь заляпаний слиною). А потім Едді потяг її по піску, тримаючи за короткий повідок саморобного лассо. Він не хотів робити боляче цій верескливій істоті, що борюкалася й бризкала прокльонами. Вона була далеко гидкішою за омароподібних потвориськ — через інтелект, який надавав їй інформацію. Але Едді знав, що вона може бути прекрасною. І не хотів завдавати шкоди іншій особі, яку таїла в собі ця посудина, наче живу голубку — в одному з потаємних відділень чарівної коробки фокусника.

Десь у глибинах цієї верескливої потвори була Одетта Голмс.

5

Попри те, що його останній їздовий кінь — власне, мул — здох ще в незапам'ятні часи, Роланд зберіг шматок мотузки, яким його прив'язував (котра, в свою чергу, колись слугувала стрільцеві незамінним арканом). Нею вони й прив'язали Одетту до візка, втіливши в реальність її вигадки (чи то пак фальшиві спогади, що врешті-решт виявляється одним і тим самим, чи не так?). Після цього вони відійшли.

Якби біля моря не вешталися повзучі створіння, Едді б залюбки спустився до води й помив руки.

— Здається, я зараз буду ригати, — повідомив він голосом, що зривався то на бас, то на фальцет, як у хлопчика-підлітка.

— Ану давайте, позжирайте один одному ХУЇ! — верескнула істота, прив'язана до візка. — Коли вже ви перед діркою чорної так пересрали, то давайте! Ну, я чекаю! Вперед! Відсмокчіть один одному! Зробіть це, поки можна, бо Детта Волкер вибереться з цієї колимаги, повідрізає ваші худі білі хери й згодує їх тим ходячим бензопилам!

— Ось у якій жінці я був. Тепер ти мені віриш?

— Я й раніше тобі вірив, — заперечив Едді. — Я ж казав.

— Ти повірив, що ти віриш. Поверхово повірив. Тепер віриш оглибно? До самого дна?

Едді подивився на створіння, що верещало та торсалося у візку, і відвів очі, блідий, мов примара. Тільки рана на щоці виділялася на білому — з неї досі капала кров. Та сторона його обличчя помалу починала нагадувати повітряну кульку.

— Так, — сказав він. — Боже мій, так.

— Ця жінка — чудовисько.

Едді розплакався.

Стрілець захотів утішити його, але не зміг вчинити таке святотатство (він надто добре пам'ятав Джейка) і пішов у пітьму, згоряючи зсередини від лихоманки й болю.

6

Значно раніше в ту ніч, поки Одетта ще спала, Едді сказав: «Здається, я здогадуюся, що з нею таке». Здогадуюся. Стрілець спитав, що він має на увазі.

— Можливо, у неї шизофренія.

Роланд тільки головою похитав. Едді як зумів розказав, що це за хвороба. Його знання переважно були почерпнуті з таких фільмів, як «Три обличчя Єви», та різних телепрограм (здебільшого мильних опер, які вони з Генрі часом дивилися, поки були вгашені). Роланд кивком підтвердив, що розуміє. Так. Хвороба, яку описав Едді, була дуже схожа на Одеттину. Жінка з двома обличчями: світлим і темним. Обличчя — як те, що його чоловік у чорному продемонстрував на п'ятій карті Таро.

— І вони — ці шизофрени — не знають, що у них всередині є інший?

— Ні, — відповів Едді. — Але… Він замовк, похмуро споглядаючи, як омариська повзають і питають, питають і повзають.

— Що «але»?

— Я не покрівельник, — сказав Едді. — Тому я не знаю точно…

— Покрівельник? А хто це такий?

Едді постукав себе по скроні.

— Лікар, що займається дахом. Душу лікує. Насправді вони називаються психіатрами.

Роланд кивнув. Слово «покрівельник» подобалося йому більше. Бо мозок цієї Дами був надто великим. Вдвічі більшим, ніж треба.

— Але, по-моєму, шизики завжди знають, що з ними щось не те, — правив далі Едді. — Бо у них трапляються провали в пам'яті. Може, я й помиляюся, але мені завжди здавалося, що в них роздвоєння особистості: дві людини в одній вважають, що у них часткова амнезія, бо в їхніх спогадах утворюється порожнеча там, де орудувала друга. А вона… вона каже, що пам'ятає все. Вона справді вважає, що нічого не забула.

— А по-моєму, ти казав, вона не вірить у те, що це все відбувається насправді.

— Так, — промовив Едді, — але поки що про це забудь. Я намагаюсь довести ось що: вірити вона може у що завгодно, але пам'ятає лише те, що зі своєї вітальні, де сиділа в халаті й дивилася новини опівночі, перенеслася сюди. І ніякого розриву. У неї нема відчуття, що якась інша особа захопила владу в проміжок між тим часом і миттю, коли ти загріб її в «Мейсі». Чорт, міг минути один день, але не виключено, що й кілька тижнів. Я знаю, що трапилося це взимку, бо більшість покупців у тому магазині була вдягнена у пальто…

Стрілець кивнув. Едді ставав проникливішим. І це було добре. Він не згадав про чоботи й шалики, про рукавички, що стирчали з кишень пальто, але для початку непогано.

— …але у нас більше нема фактів, які могли'б підтвердити, скільки часу Одетта провела в подобі тієї, іншої жінки, бо сама вона не знає. Гадаю, вона опинилася в такій ситуації, в яку ніколи раніше не потрапляла, і тому для захисту обох своїх «я» вона прикривається цією історією про те, як її хряснули по башці.

Роланд знову кивнув.

— А ще ці персні. Побачивши їх, вона реально офонаріла. І як вона не намагалася це приховати, все одно воно вилізло.

— І якщо ці дві жінки не знають, що вони співіснують в одному тілі, якщо вони навіть не підозрюють, що щось не так, якщо у кожної свій окремий ланцюжок спогадів, частково реальний, а частково вигаданий для того, щоби заповнити прогалини, в яких панує інша, то що нам з нею робити? Як ми взагалі з нею житимемо? — спитав Роланд.

Едді знизав плечима.

— Ти мене питаєш? Це твої проблеми. Це ж ти кажеш, що вона тобі потрібна. Чорт, та ти навіть головою ризикував, аби тільки притягнути її сюди. Едді на якийсь час над цим замислився. Згадалося, як він сидів навпочіпки над розпростертим тілом Роланда, приставивши його власний ніж йому просто до горла, і Едді різко та невесело розреготався. «БУКВАЛЬНО ризикував головою, приятелю», — подумав він.

Запала мовчанка. Одетта на той час вже дихала рівно і спокійно. І саме тієї миті, коли стрілець збирався повторити своє попередження про те, що Едді мусить бути пильним, і оголосити (досить голосно, аби почула Дама, на той випадок, якщо вона тільки вдає, ніби спить), що він збирається на бокову, Едді сказав щось таке, від чого у голові Роланда наче стався раптовий спалах. Ці слова дали йому змогу бодай частково зрозуміти те, про що він так сильно хотів дізнатися.

Наприкінці, коли вони вже проходили в двері.

Наприкінці вона змінилася.

І він щось побачив, щось таке…

— Знаєш що? — спитав Едді, понуро поворушивши рештки вогнища клешнею вбитого ввечері страховиська. — Коли ти її провіз, мені здалося, що я сам ошизів.

— Чому?

Поміркувавши хвилю, Едді знизав плечима. Важко було пояснити це. А можливо, він надто сильно втомився. — Це не важливо.

— Але чому?

Подивившись на Роланда, Едді збагнув, що це серйозне питання пов'язане серйозною причиною — або так вважав стрілець, — і ще хвилину обмірковував те, що пам'ятав. — Насправді це важко описати, приятелю. Це сталося, коли я дивився в ті двері. Тоді я й перелякався. Коли дивишся в ті двері й бачиш, як хтось рухається, то наче рухаєшся разом із ним. Ти знаєш, про що я.

Роланд погодився кивнувши.

— Я дивився те все, наче кіно — це не важливо, не забивай собі голову, — до самого кінця. А тоді ти повернув її лицем до цього боку дверей, і я вперше подивився сам на себе. Це було так, ніби… — Він ніяк не міг дібрати слів. — Не допру. Взагалі-то мусило виглядати так, наче я дивлюся в дзеркало, принаймні так мені здається, але все було інакше, бо… бо я наче бачив перед собою іншу людину. Наче мене вивернули навиворіт. Ніби я одночасно був у двох різних місцях. Бля, не знаю, як це пояснити.

Але стрілець сидів, немов громом уражений. Ось що він відчув, коли вони перетинали поріг. Саме це з нею й сталося, ні, не з нею одною, з ними двома: якусь мить Детта й Одетта дивилися одна на одну, але не так, як жінка дивиться на своє відображення в дзеркалі. Кожна з них бачила іншу: дзеркало стало вікном, і на секунду Одетта побачила Детту, а Детта — Одетту, і вони обидві страшенно перелякалися.

«Кожна з них знає про другу, — похмуро міркував стрілець. — Можливо, раніше їм це не було відомо, але тепер вони знають. Вони можуть скільки завгодно приховувати це від самих себе, але за одну секунду вони побачили і дізналися, і я певен, що це усвідомлення ще не вивітрилося».

— Роланде?

— Що?

— Просто хотів перевірити, чи ти, бува, не заснув з розплющеними очима. Бо вже цілу хвилину в тебе такий вигляд, ніби ти не тут, а десь далеко, в далекому минулому.

— Навіть якщо так, то я вже повернувся, — відказав стрілець. — І лягаю спати. Пам'ятай, про що я тобі казав, Едді: пильнуй.

— Я пильнуватиму, — пообіцяв Едді, але Роланд зрозумів, що бути на варті доведеться йому самому, хворий він чи ні.

Подальші події напряму залежали від цього.

7

Після колотнечі Едді та Детта Волкер з часом знову заснули (Детта не так заснула, як поринула у стан непритомності від виснаження, звісившись вбік, але не падаючи, бо була прив'язана мотузками).

Але стрілець не склепляв повік.

«Мені доведеться привести їх на ґерць, — подумав він. Але для того, аби збагнути, що цей бій може виявитися смертним, жоден із «покрівельників», про яких говорив Едді, був не потрібен. — Якщо перемогу здобуде світла, Одетта, то все може обернутися добре. Але якщо переможе темна, все буде втрачено безповоротно».

І все ж він відчував, що насправді потрібно було не вбивати, а об'єднати. Він уже визначив для себе — для них — багато цінного в покидьковій грубості Детти Волкер, і вона була йому потрібна — але потрібна керована. Шлях до цього не близький. Детта вважала їх із Едді потворами того виду, який вона називала «біломазим мудаком». Це був лише небезпечний самообман, більш нічого, але на шляху їм трапляться справжні монстри — омариська були не першими і не останніми. Жінка, в яку він увійшов і яка знову вийшла зі свого сховку цієї ночі, ладна битися до останньої краплини крові, і вона могла б бути дуже корисною в боротьбі з такими тварюками, якби її стримувала лагідна людяність Одетти Голмс — особливо зараз, коли в стрільця було на два пальці менше, він лишився майже без патронів і дедалі сильніше мучився від лихоманки.

Але про це ще рано думати. Гадаю, якщо мені вдасться змусити їх визнати одна одну, то це неминуче призведе до сутички. Як же це зробити?

Стрілець всю ніч пролежав без сну і сушив собі голову цим питанням. І хоча лихоманка всередині наростала, він так і не знайшов на нього відповіді.

8

Едді прокинувся незадовго до світанку, побачив, що Роланд, загорнувшись у ковдру, як індіанець, сидить біля охололого багаття, яке вони розклали минулої ночі, і приєднався до нього.

— Як почуваєшся? — тихим голосом спитав він стрільця. Дама, хрест-навхрест обв'язана мотузками, досі спала, але час від часу смикалася, щось бурмотіла і стогнала.

— Добре.

Едді обвів його оцінювальним поглядом.

— По тобі цього не скажеш.

— Дякую тобі, Едді, — сухо відрізав стрілець.

— Ти тремтиш.

— Це минеться.

Дама знову смикнулася і застогнала — цього разу слово, яке зірвалося з її губ, уже майже можна було розібрати. Воно було схоже на «Оксфорд».

— Боже ж ти мій, як мені не подобається, що вона зв'язана, — пробурмотів Едді. — Наче те трикляте теля в коморі.

— Невдовзі вона прокинеться. Хтозна, може, після цього ми її розв'яжемо.

Жоден з них не насмілився вимовити це вголос, але малося на увазі, що вони сподіваються на те, що коли Дама у візку пробудиться, то з їхніми очима зустрінеться лагідний, хай навіть трохи спантеличений, погляд Одетти Голмс.

Минуло п'ятнадцять хвилин, і коли перші промені сонця позолотили верхівки пагорбів, її очі справді розплющилися — але то був не ніжний погляд Одетти Голмс, а скажені озлоблені витрішки Детти Волкер.

— Ну, і скільки разів ви мені всунули, поки я куняла? — спитала вона. — У мене всередині так слизько і жирно, наче там хтось добряче попрацював парою маленьких білих свічок, які ви, сіром'ясіуйобки, називаєте херами.

Роланд зітхнув.

— Рушаймо, — сказав він і з гримасою болю звівся на ноги.

— Я нікуди з тобою не піду, мудак, — виплюнула з себе Детта.

— Ще й як підеш, — озвався Едді. — Мені страшенно шкода, крихітко.

— І куди, по-вашому, я піду?

— Ну, — сказав Едді, — те, що було за Дверима Номер Раз, виявилося не таким вже й приємним. За Дверима Номер Два все було ще гірше. Отже, тепер, замість покинути це все, як зробили б нормальні люди, ми підемо прямісінько вперед і пошукаємо Двері Номер Три. Судячи з того, як розвивалися події, гадаю, там швидше за все виявиться який-небудь Ґодзилла чи Триголова Гідра. Але я оптиміст. Я досі сподіваюся, що там на нас чекають каструлі з іржостійкої сталі.

— Я нікуди не піду.

— Підеш, де ти дінешся, — відрізав Едді і зайшов за її візок ззаду. Вона знову почала пручатися, але вузли зав'язував стрілець, і від її зусиль вони хіба що трохи ослабли. Невдовзі вона пересвідчилася в тому, що борюкатися марно, і затихла. Жінка була по вінця повна отрути, але далеко не дурна. Повернувши голову через плече, вона обдарувала Едді таким вишкіром, що він аж сахнувся. Такого злого виразу він ніколи не бачив на жодному людському обличчі.

— Ну нехай, може, я й прокочуся недалеко, — сказала вона, — але мабуть, не так далеко, як ти думаєш, білявий. І, Бог тому свідок, не так швидко, як ти гадаєш.

— Тобто?

Знову злостивий косий погляд через плече і вишкір.

— Побачиш, білявий. - Погляд її очей, шалений, але переконливий, ненадовго перемістився на стрільця. — Обидва у мене взнаєте.

Едді взявся за велосипедні захвати на кінцях ручок її інвалідного візка, і вони знову рушили на північ уздовж узбережжя, яке, здавалося, ніколи не закінчиться. Тільки тепер на піску залишалися не тільки їхні сліди, але й подвійні лінії від коліс Даминого візка.

9

День обернувся суцільним жахіттям.

Важко було оцінювати пройдену відстань, рухаючись місцевістю, що залишалася незмінною майже на всій протяжності, але Едді розумів: зараз вони просувалися черепашачим кроком.

І знав, хто в цьому винен.

Авжеж.

«Обидва у мене взнаєте», — погрожувала Детта, і не минуло й півгодини відтоді, як вони вирушили в путь, як почалося це взнавання.

Візок треба було штовхати.

Це по-перше. Штовхати візок берегом, всипаним дрібним піском, було б так само неможливо, як вести машину дорогою, на якій лежить глибокий сніг. Піщана мергельна поверхня узбережжя, якою вони просувалися, дозволяла рухати його, але це теж було не легко. Місцями він котився плавно — під шинами з твердої гуми хрупотіли мушлі й розліталися в обидва боки дрібні камінці… а потім колеса потрапляли у баюру, наповнену дрібним піском, і Едді доводилося з кректанням налягати на візок, щоби провезти його і тілисту та непіддатливу пасажирку через перепону. Пісок жадібно засмоктував колеса. Візок доводилося одночасно штовхати й налягати всією вагою на ручки, опускаючи їх донизу, щоби він не перекинувся і зв'язана жінка не впала обличчям на пісок.

Коли Едді намагався посунути візок, стараючись не скинути її, Детта хихотіла.

— Тобі там добре, солоденький? — питала вона щоразу, коли візок потрапляв у одну з таких баюр.

Стрілець рушив до них з наміром допомогти, але Едді жестом показав йому іти геть.

— Ще й твоя черга настане, — сказав він. — Будемо чергуватися. «Але схоже, що твої чергування будуть в біса довшими, ніж його, — промовив внутрішній голос. — Судячи з його вигляду, йому з головою вистачить турботи про те, як триматися на ногах. Йому не до жінки в цьому візку. Так, сер, Едді, боюся, що це пиво для вас. А знаєте, це кара Божа. Всі ці роки ви змарнували як наркоша. А тепер вгадайте що? Ви нарешті стали штовхачем!»

Він уривчасто, наче задихаючись, реготнув.

— Чого тобі так смішно, білявий? — спитала Детта. І хоча за задумом її тон мусив виражати сарказм, у ньому ледь вчувалися сердиті нотки.

«Навряд чи мені варто зараз сміятися, — подумав він. — Радше, навпаки. Як і в усьому, що стосується її».

— Тобі не зрозуміти, дитинко. Заспокойся.

— Коли все це закінчиться, я тебе заспокою, — відрізала вона. — Я тебе й твого козла-приятеля так заспокою, що ви мені розляжетеся шматками по всьому цьому пляжу. Будь спок. А тим часом побережи свій дихальник, а то як би не зіпсувався, нічим штовхати буде. Он уже й так ледве дишеш, так ухекався.

— Та ти ж за нас двох говориш, — видихнув Едді. — Схоже, ти у нас ніколи не захекуєшся, повітря не бракує.

— Я тобі зараз зіпсую повітря, біла мордо! Прямо в твій дохлячий писок насмерджу!

— Ти все тільки обіцяєш. — Едді виштовхнув коляску із піску, і деякий час вона котила більш-менш плавно. Сонце підбилося ще зовсім не високо, а він уже весь вкрився потом.

«День буде веселий і змістовний, — подумав він. — Я вже це передчуваю».

Зупинки.

Це було по-друге.

Вони натрапили на смугу, де пісок був рівний і твердий. Тепер Едді штовхав коляску швидше. У голові снувалися невиразні думки про те, що якби вдалося втримати це крихітне прискорення, то він зміг би суто за інерцією проскочити наступну піщану яму, що трапиться на шляху.

Аж раптом візок став на місці. Застиг мов укопаний. Задня поперечина з глухим звуком вдарила Едді в груди, і він охнув. Роланд озирнувся, але навіть котяча моторність стрільця не змогла перешкодити ходу подій: візок Дами, як і погрожував раніше у кожній піщаній ямі, перевернувся. І потягнув за собою зв'язану Детту, яка навіть попри свою безпомічність дико гигикала і не припинила хихотіти навіть після того, як Роланд і Едді нарешті спромоглися вирівняти візок. Деякі мотузки так міцно затягнулися, що, напевне, безжально врізалися в її плоть, перекриваючи доступ крові до кінцівок. На лобі була рана, з якої на брови стікала кров. А вона знай хихотіла.

На той час, коли візок знову став на колеса, чоловіки засапалися і важко дихали. Разом із жінкою він, мабуть, важив фунтів двісті п'ятдесят, і більша частина цієї ваги припадала на візок. Едді подумав, що коли б стрілець забрав Детту з його часу, 1987 року, коляска важила б на шістдесят фунтів менше.

Детта гигикнула, пирхнула і закліпала очима, аби розігнати кров, що натекла в очі.

— Ох, хлопчики, ви мене перекинули.

— Подзвони своєму адвокатові, — пробурмотів Едді. — Подай на нас до суду.

— А коли садовили мене назад, вимоталися до дна. Хвилин десять мудохалися, ніяк не менше.

Стрілець відірвав черговий шмат від своєї сорочки — від неї й так лишилися самі спогади, так що заощаджувати було не варто — і простягнув ліву руку, аби обтерти Детті кров з лоба. І тут вона так люто клацнула зубами, прагнучи вкусити його, що Едді подумав: «Якби Роланд зреагував трохи повільніше, лише на мить забарився, то Детта Волкер зрівняла б кількість пальців на його руках».

Вона знову гигикнула і вп'ялася в нього лихим поглядом, у якому блимали веселі вогники, але стрілець побачив, що на дні цих очей зачаївся страх. Детта боялася його. Боялася, бо він був Справжнім Мерзотником.

А чому він був Справжнім Мерзотником? Можливо, тому, що в глибині душі вона відчувала: він дещо про неї знає.

— Майже дістала тебе, біла мордо, — виплюнула вона. — Цього разу майже вдалося.

І по-відьмачому захихотіла.

— Потримай їй голову, — незворушно проговорив стрілець. — Кусається, наче тхір.

Едді виконав його прохання, а стрілець обережно обтер кров з Деттиного чола. Рана була не широка і, судячи з усього, неглибока, але стрілець не захотів ризикувати. Він повільно спустився до моря, змочив шмат сорочки солоною водою і повернувся до Детти.

Поки він наближався, Детта заверещала не своїм голосом.

— Ану не підходь! Не смій мене чіпати тою хернею! Не смій мене терти водою, з якої вилазили отруйні тварюки! Забери! Забери геть!

— Тримай голову, — так само незворушним голосом сказав Роланд. Детта шалено мотала нею з боку в бік. — Я не хочу ризикувати.

Едді взяв її голову обома руками… і стиснув, коли вона спробувала виборсатися. Зрозумівши, що він не жартує, Детта миттю заспокоїлася й перестала виказувати страх перед мокрою ганчіркою. Зрештою, вона лише вдавала, що їй страшно.

Весь той час, поки Роланд промивав поріз, ретельно вимиваючи частинки піску, що в'їлися, вона з усмішкою його роздивлялася.

— Так, я бачу, ти не просто вимотаний, — відзначила Детта. — Біла мордо, та ти весь хворий. По-моєму, ти довго не протягнеш. Ти взагалі не протягнеш нічого, крім ніг.

Едді оглянув примітивні органи керування коляскою. Там було ручне аварійне гальмо, яким блокувалися обидва колеса. Детта дотягнулася до нього правою рукою, терпляче вичікувала, поки Едді добре розженеться, а потім смикнула за гальмо, навмисне, щоби випасти з візка. Навіщо? Щоб уповільнити їх пересування, от і все. Причин для того, аби зробити таке, не було, але такій жінці, як Детта, причини до лампади, подумав Едді. Така, як Детта, спокійно вчинить так тільки заради підлянки.

Роланд трохи ослабив її пута, аби кров могла циркулювати вільніше, а потім надійно прив'язав її руку подалі від гальма.

— Порядок, шеф, — сказала Детта, обдаровуючи його сліпучою, але надто вже зубастою посмішкою. — Все одно моя буде зверху. Є й інші способи вам нагидити, хлопці. Ціла купа способів.

— Уперед, — безбарвним тоном промовив стрілець.

— Чувак, ти в нормі? — спитав Едді. Стрільцеве обличчя було дуже блідим.

— Так. Ходімо.

І вони знову рушили уздовж узбережжя.

10

Стрілець наполіг на тому, аби годину штовхати візок, і Едді неохоче поступився йому. Роланд провіз його через першу піщану яму, але в другій Едді довелося втрутитися, й витягали вони візок уже разом. Стрілець хапав ротом повітря, на лобі виступили великі краплі поту.

Едді дозволив йому провезти коляску трохи далі, й Роланд цілком успішно впорався з завданням обходити місця, де пісок був досить розсипчастим, аби колеса повгрузали в нього. Але зрештою візок знову застряг, і Едді не зміг довше хвилини витримувати жалюгідне видовище, коли Роланд силкувався його витягти, — стрілець засапався, його груди важко здіймалися й опускалися, а відьма (так Едді почав називати її про себе) аж заходилася від сміху і навмисне нахилялася назад, аби ускладнити завдання, — а потім він посунув стрільця вбік і одним сердитим ривком висмикнув візок із піску. Коляска загрозливо захиталася, і Едді побачив чи швидше відчув, як відьма в слушний момент інстинктивно посувається вперед," наскільки дозволяли мотузки, прагнучи одного: знову вивалитися.

Роланд наліг своєю вагою на спинку коляски поряд із Едді, і разом вони вирівняли його.

А Детта озирнулася і змовницьки підморгнула їм. Це виглядало настільки непристойно, що Едді відчув, як руки вкриваються сиротами.

— Ви знов ледь не викинули мене, — сказала вона. — Дбайте про мене краще. Я ж усього-навсього стара калічна карга, тому потурбуйтеся про мене.

І вона розреготалася, та так сильно, що ледь не луснула зі сміху.

І хоча Едді був не байдужий до її другого «я» — ладен був закохатися за той короткий час, що він провів у розмовах із нею, — він відчув, що його руки так і чешуться, аби зімкнутися в неї на горлянці й заглушити той сміх, стискати доти, доки вона не вгомониться навіки.

Вона знову зиркнула на всі боки, прочитала його думки так, наче вони були написані в нього на лобі червоним чорнилом, і зареготала ще сильніше. У погляді читався виклик. Давай, біла мордо. Ну ж бо, давай. Ти цього хочеш? То зроби це.

«Інакше кажучи, годі вже класти на спину крісло, поклади жінку, — подумав Едді. — Поклади її навіки. Цього вона й домагається. Для Детти загинути від руки білого — можливо, єдина справжня мета, яку вона має в житті».

— Ходімо, — сказав він і знову почав штовхати коляску. — Як собі хочеш, цукерочко, а ми вирушаємо в подорож узбережжям.

— Іди в сраку, — огризнулася вона.

— Сама туди йди, мала, — ввічливо відповів Едді. Стрілець ішов поряд, опустивши голову.

11

Коли, судячи з розташування сонця на небосхилі, було близько одинадцятої ранку, вони підійшли до місця, де гірська порода в багатьох місцях випиналася з-під землі. Едді зі стрільцем поснідали залишками вчорашнього полювання. Едді запропонував порцію Детті, і та знову відмовилася, заявивши, що як їм хочеться це зробити, то хай зроблять це голими руками і припинять підсовувати їй отруту. Це, сказала вона, боягузтво.

«Едді правий, — міркував стрілець. — У цієї жінки власний ланцюжок спогадів, вона його сама зробила. Вона знає все, що з нею сталося минулої ночі, навіть попри те що насправді міцно спала.

Вона переконала себе в тому, що вони принесли їй шматки м'яса, які смерділи смертю і гнилизною, дражнили її, поки самі їли солонину, запиваючи її якимось пивом із фляг. Вона була впевнена, що вони раз у раз простягали їй шматки своєї власної незіпсованої вечері, а в останню мить, коли вона готова була вп'ястися в них зубами, різко забирали — при цьому, звісно, заходячись від реготу. У світі (або принаймні в свідомості) Детти Волкер Біломазі Мудаки робили з темношкірими жінками тільки дві речі: ґвалтували їх чи насміхалися. Чи те й те одночасно».

Це було б весело, якби не було так сумно. Едді Дін востаннє бачив яловичину, коли подорожував небесним диліжансом, а Роланд, той взагалі не куштував відтоді, як з'їв останні свої запаси в'яленого м'яса — а це було ще бозна коли. Що ж до пива… він напружив пам'ять.

Талл.

У Таллі було пиво. Пиво й м'ясо.

Господи, зараз би пива. Боліло горло, і прохолода пива могла б заспокоїти той біль. Ліпше за астин зі світу Едді.

Вони відійшли подалі від Детти.

— Що, білі хлопчики вже не беруть мене в кумпанію? — прокаркала вона їм услід. — Чи вам просто хочеться потягати один одного за ті мацюпусінькі білі свічки?

Закинувши голову назад, вона вибухнула реготом, від якого чайки, котрі зібралися на зліт приблизно за милю звідти, перелякано знялися зі скель.

Стрілець сидів, опустивши руки між колінами, і думав. Врешті-решт підвів голову і зізнався Едді:

— З кожних десяти слів, які вона промовляє, я ледве розумію одне.

— Тут я тебе випередив, — відповів Едді. — Я розумію цілих два з трьох. Та байдуже. Найчастіше йдеться про біломазих мудаків.

Роланд кивнув.

— Невже там, звідки ти родом, так розмовляють більшість людей із темною шкірою? Та, друга, говорила не так.

Едді хитнув головою і розсміявся.

— Ні. І мушу тобі сказати щось смішне — принаймні мені це видається смішним, але може, все тому, що тут взагалі-то нема з чого пореготати. Це все фігня. Фігня, а вона навіть про це не здогадується.

Роланд тільки глянув на нього і нічого не сказав.

— Пам'ятаєш, як вона вдавала, що боїться води, коли ти їй лоба промивав?

— Так.

— Ти розумів, що вона придурюється?

— Спочатку ні, але дуже скоро збагнув.

Едді кивнув.

— То був спектакль, і вона сама чудово знала, що грає. Але актриса з неї нівроку — обох нас надурила на кілька секунд. Так от, її манера балакати — теж спектакль. Але не такий вже і вдалий. Це так тупо, бля, така лажа!

— Ти гадаєш, вона гарно грає тільки тоді, коли знає, що це гра?

— Так. Вона говорить, наче негрів із тієї книжки, «Мандінго», яку я колись читав, схрестили з Метеликом Макквін із «Віднесених вітром». Я знаю, що тобі ці імена нічого не кажуть, але що я хочу сказати, так це те, що вона сипле всілякими кліше. Знаєш, що означає це слово?

— Те, що кажуть чи вважають люди, які не звикли багато думати.

— Точно. Я б і наполовину так гарно не сформулював.

— Ви там і досі дрочите, хлопці?

Деттин голос звучав хрипко і був наче надтріснутий.

— А може, ви просто не можете знайти свої недогарки? Що, вгадала?

— Ходімо. — Стрілець повільно звівся на ноги. На мить похитнувся, але, побачивши, що Едді за ним спостерігає, посміхнувся. — Я буду в нормі.

— Надовго?

— Рівно стільки, скільки потрібно, — відповів Роланд, і від спокою в його голосі у Едді все похололо всередині.

12

Того вечора стрілець використав останній стовідсотково придатний патрон на те, щоби пристрелити чергову потвору. Завтра ввечері він один по одному перевірятиме ті, які здавалися йому негодящими, але він починав схилятися до думки, що Едді каже правду: невдовзі їм доведеться забивати проклятущих крабів до смерті.

Нині все було, як завжди: багаття, приготування вечері, видобування м'яса з панцира, їжа — зараз її просто повільно пережовували без будь-якого апетиту. «Ми просто заправляємось», — подумав Едді. Вони запропонували Детті поїсти, і вона почала верещати, сміятися, матюкатися і спитала, як довго вони матимуть її за ідіотку, а потім почала дико торсатися з боку в бік, не зважаючи на те, що її мотузки затягувалися все тугіше і тугіше. Вона просто хотіла завадити їм поїсти: перекинути візок на один чи інший бік, аби їм довелося її піднімати.

Але за мить до того, як цей фокус вдався, Едді вхопив її, а Роланд привалив до обох коліс по великому каменю.

— Я трохи ослаблю пута, коли ти заспокоїшся, — сказав їй стрілець.

— Висмокчи гівно з мого ґузна, мудак!

— Не розумію, ти згодна чи ні.

Вона подивилася на нього з підозрою, звузивши очі, чи, бува, за спокоєм його голосу не приховується гострий шип сатири (Едді теж над цим замислився, але не міг розібрати, так воно чи ні), і через мить понуро відповіла:

— Буду сидіти тихо. Надто, блін, голодна, аби шебуршати. Видасте мені якоїсь нормальної хавки чи голодом моритимете? Це такий ваш план? Задушити боїтеся, пересрали, а отруту вашу я не їстиму нізащо. То ви придумали таке. Щоб я від голоду здохла. Ну, побачимо. Побачимо. Аякже ж.

Вона знову нагородила їх моторошною подобою усмішки у формі серпа.

І невдовзі заснула.

Едді торкнувся рукою Роландової щоки. Той тільки глянув на нього, але не відсахнувся од дотику.

— Я в порядку.

— Ага, ти просто красава. Ось що я тобі скажу, красеню: так ми сьогодні далеко не заїдемо.

— Я знаю. — Була ще проблема із ужитим останнім патроном, але без цього знання Едді міг спокійно обійтися. Принаймні сьогодні. Едді не був хворий, але давалося взнаки виснаження. Він був надто змучений, щоби почути ще трохи поганих новин.

Ні, він не хворий, принаймні поки що, але якщо й далі йтиме без відпочинку, втомиться до краю, то точно захворіє.

У певному сенсі Едді вже занедужав. Вони обидва були хворі. У кутиках рота молодого чоловіка з'явилися болячки від застуди, а на шкірі — плями, що лущилися. У стрільця вже хиталися зуби, а між пальцями ніг і залишками пальців рук почала тріскатися та кровоточити шкіра. Вони харчувалися, але день у день одним і тим самим. Так можна було протриматися деякий час, але врешті-решт вони загинуть — просто помруть від голоду.

«У нас хвороба моряків, хоч ми й на суші, — думав Роланд. — Все дуже просто. Як кумедно. Нам потрібні фрукти. І зелень».

Кивком голови Едді показав у напрямку Дами.

— З нею нам і далі буде непереливки.

— Якщо не повернеться її інше «я».

— Добре було б, але розраховувати на це не варто, — відповів Едді. Взявши обгорілу клешню, він почав виводити нею на піску незрозумілі візерунки. — До наступних дверей далеко, не знаєш?

Роланд заперечно похитав головою.

— Питаю, бо якщо відстань між Номером Два і Номером Три така сама, як між Номером Раз і Номером Два, то ми в глибокій дупі.

— Ми вже й так у глибокій дупі.

— По самісіньку шию, — похмуро погодився Едді. — Мені просто цікаво, як довго я зможу протриматися на плаву.

Роланд ляснув його по плечу. Такий прояв приязні був настільки рідкісним, що Едді аж заблимав очима від несподіванки.

— Є одна штука, про яку наша Дама не здогадується, — сказав йому стрілець.

— Та невже? І що ж це таке?

— Ми, Біломазі Мудаки, можемо триматися на плаву дуже довго.

Едді розреготався, та так сильно, що довелося прикрити рота рукою, аби не розбудити Детту. Нині він був ситий нею по горло і більше б не витримав.

Стрілець, посміхаючись, подивився на нього.

— Я зараз засну, — сказав він. — Будь…

— …пильний. Еге ж. Буду.

13

Далі були крики.

Едді заснув, щойно його голова торкнулася згорнутої і зіжмаканої сорочки. Минуло хвилин п'ять, не більше, і Детта закричала.

Він миттю прокинувся, готовий до будь-чого, до того, що з морських глибин, палаючи жагою помститися за своїх убитих дітей, піднявся Цар Омар чи з пагорбів спустилося чудовисько. Йому тільки здалося, що він одразу ж прокинувся, але стрілець уже був на ногах, тримаючи в лівій руці револьвер.

Побачивши, що обоє підірвалися, Детта швиденько вгамувалася.

— Ну тре ж було мені взнати, чи ви, хлопці, пильнуєте, — сказала вона. — А раптом ті падли підкрадуться? Тут наче для них поле неоране. Хотіла перевірити, чи зможу вчасно вас розбудити, якщо котресь падло підповзе сюди.

Але в її очах не було страху — навпаки, вони світилися від лихого задоволення.

— Господи, — очамріло промовив Едді. Місяць зійшов, але невисоко. Вони проспали менше двох годин.

Стрілець сховав револьвер назад у кобуру.

— Не роби так більше, — сказав він Дамі в інвалідному візку.

— А то що буде? Трахнете мене?

— Якби ми збиралися тебе трахнути, то зараз ти була б вже затрахана донесхочу, — спокійно відповів стрілець. — Не роби так більше.

Він знову ліг, натягнувши на себе ковдру.

«Господи Боже ж ти мій, — подумав Едді, — ну й лажа, яка ж фігня собача…» 1 не встиг він додумати речення до кінця, як знову відплив у змучений сон. 1 тут повітря знову розрізали дикі крики. Вона верещала пронизливо, наче пожежна сирена. Едді знову підірвався, стиснувши кулаки й відчуваючи, що тіло палає від адреналіну. А Детта хрипко, деренчливо розреготалася.

Поглянувши вгору, Едді побачив, що відтоді, як вона розбудила їх уперше, місяць пройшов небом не більш ніж десять градусів.

«Вона й далі збирається нас мучити, — втомлено подумав він. — Збирається не спати і спостерігати за нами. А коли впевниться, що ми поринули в глибокий сон, під час якого набираєшся сил, то знову розтулить пельку і почне вити. І витиме доти, поки не зірве собі голос».

Раптом сміх обірвався. До Детти наближався Роланд — темна фігура на тлі місячного сяйва.

— Ану не лізь до мене, біломазий, — сказала Детта, але в її голосі вчувалося нервове тремтіння. — Ні хріна ти мені не зробиш.

Роланд став перед нею, і на мить у Едді з'явилася впевненість, абсолютна впевненість у тому, що стрільцеві урвався терпець і зараз він її розчавить, наче муху. Але на диво сталося геть інше: він опустився перед нею на коліно, наче залицяльник, що збирається освідчитися.

— Послухай, — сказав він, і Едді власним вухам не повірив: так м'яко звучав Роландів голос. На Деттиному обличчі читався той самий вираз надзвичайного здивування, тільки з домішкою страху. — Послухай мене, Одетто.

— Кого це ти кличеш О-Деттою? Мене не так звуть.

— Стули писок, сучко, — прогарчав стрілець, а потім продовжив тим самим ніжним голосом: — Якщо ти мене чуєш і якщо можеш її контролювати…

— Чого це ти так до мене? Чого де ти наче з кимсь іншим патякаєш? Ти мені це облиш, біломазий! Зараз же, чуєш мене?

— …то зроби так, аби вона заткнула пельку. Я можу вставити їй кляп, але не хочу цього робити. Твердий кляп — небезпечна штуковина. Буває, люди задихаються.

— АНУ ОБЛИШ СВОЄ СМЕРДЮЧЕ БІЛОЖОПЕ ВУДУ, ТИ, МУДАК!

— Одетто. — Його голос знизився до шепоту: так шелестить дощ, який тільки починає накрапати.

Детта затихла й вирячилася на нього величезними очима. Едді ніколи не бачив, щоби в людських очах було стільки ненависті й страху водночас.

— Гадаю, цій курві тільки на руку, якщо вона здохне, задихнувшись від кляпа. Вона прагне смерті, але ще більше вона хоче умертвити тебе. Але ж досі ти якось виживала, і я сумніваюсь, що Детта з'явилася в твоєму житті зовсім недавно. Надто вже впевнено вона почувається в твоєму тілі, тож, можливо, зараз ти чуєш мене. І якщо вже ти не можеш зараз вийти, то, може, якось упораєшся з нею. Одетто, не дозволяй їй розбудити нас втретє. Дуже вже мені не хочеться затикати її кляпом. Але якщо змусить, то доведеться.

Він підвівся з коліна, пішов, не озираючись, знову вгорнувся в ковдру і швидко заснув.

А вона й далі витріщалася на нього широко розплющеними очима, роздуваючи ніздрі.

— Херове вуду біломазих, — прошепотіла вона.

Едді ліг, але цього разу, попри глибоку втому, сон прийшов із великим запізненням. Вже поринаючи в сон, він все одно очікував, що от-от пролунає вереск, і прокидався.

Години через три чи навіть більше, коли місяць уже почав свою тріумфальну ходу в інший бік, Едді нарешті нормально заснув.

Тієї ночі Детта більше не верещала, чи то злякалася Роландових погроз, чи то хотіла поберегти голос для майбутніх побудок, а можливо (тільки можливо), Одетта почула прохання стрільця й перебрала на себе контроль.

Врешті-решт Едді заснув, але прокинувся весь розбитий, не відпочивши. Він подивився на візок, без надії сподіваючись, що побачить там Одетту, будь ласка, Господи, нехай цього ранку там буде Одетта…

— Привіт, білюнчику, — сказала Детта, по-акулячому вишкірившись до нього. — А я вже думала, ти до обіду продрихнеш. Але ж так не мона, правда? Нам же ще кілька миль пирячити, еге? Еге! І по-моєму, це тобі доведеться корячитися, бо той другий пацан, той з очима шамана, все миршавіє і миршавіє, це я тобі кажу! Ага! Сумніваюся, що він довго ще хавку псуватиме, навіть те дивне копчене м'ясо, яке ви, білюнчики, никаєте на випадок, коли захочеться жерти після того, як посоваєте один одному ті свої малі білі недогарки. Так що поїхали, біломазий! Детта не хоче, щоби її звинуватили в тяганині.

Її повіки й голос трохи затремтіли, а очі хитро зирили крізь щілинки.

— Принаймні від самого початку.

«Ти у мене надовго запам'ятаєш цей день, білюнчику, — обіцяв цей хитрий погляд. — На дуже-дуже довго запам'ятаєш. Будь спок».

14

Того дня вони подолали три милі, а можливо, на крихту менше. Деттин візок перевертався двічі. Першого разу вона зробила це сама, повільно й непомітно знову простягнувши руку до ручного гальма і смикнувши за нього. Вдруге Едді ніхто не допомагав: він сам надто сильно штовхнув коляску, витягаючи її з однієї з тих клятих піщаних ям. Це сталося ближче до вечора, і він просто запанікував, гадаючи, що цього разу не зможе витягти її, просто фізично не зможе. Тому він востаннє титанічним зусиллям штурхонув візок, і ясна річ, зусилля було надто великим, Детта звалилася, наче Шалам-Балам зі стіни. Їм із Роландом довелося напружитися, аби знову повернути його у вертикальне положення. І закінчили саме вчасно. Мотузка, що обвивала Деттині груди, тепер стискала її горло. Її душив ковзкий вузол, який зав'язав стрілець. Обличчя набуло дивного синюшного відтінку, жінка була на межі втрати свідомості, але не припиняла огидно хихотіти.

«Облиш її, просто облиш, — хотілося сказати Едді, коли Роланд притьмом нахилився, аби ослабити вузол. — Нехай задушиться! Я не знаю, чи справді вона хоче себе ухайдохати, як ти сказав, але нас ухайдохати так точно хоче… тому облиш її!»

А потім він згадав Одетту (хоча їхня зустріч була такою короткою і здавалася такою далекою, що спогад про неї вже почав тьмяніти) і кинувся допомагати.

Але стрілець нетерпляче відсторонив його рукою.

— Місце тільки для одного.

Коли пута були ослаблені й Дама почала судорожно хапати ротом повітря (не забуваючи при цьому виштовхувати з себе уривки сердитого сміху), він повернувся і критично поглянув на Едді. — По-моєму, нам час робити привал на ночівлю.

— Трохи далі, — мало не благальним тоном промовив він. — Я можу ще трохи пройти.

— Еге! Це кобель моцний! Він і сам натрахається, і тебе обслужить сьогодні вночі по першому розряду, відсмокче тобі з того малого недогарка.

Вона досі відмовлялася їсти, і риси обличчя поступово загострювалися. В запалих очницях виблискували очі.

Роланд не звернув на неї ніякої уваги, тільки пильно подивився на Едді. І врешті-решт кивнув.

— Гаразд, далі то далі. Але недалеко.

На двадцятій хвилині шляху Едді сам сказав «баста». Відчуття було таке, що його руки перетворилися на желе.

Вони сиділи в затінку скель, слухали крики чайок, спостерігали за припливом, чекали, коли сяде сонце, повиповзають омаромонстри і почнуть свій гнітючий перехресний допит.

Тихо, щоб його не почула Детта, Роланд повідомив Едді, що в них закінчилися бойові набої. Едді ледь помітно стиснув губи, та й по всьому. Роланд залишився задоволений.

— Тому тобі доведеться самотужки вибити мізки одній з потвор, — підсумував він. — Мені не вистачить сил, аби впоратися з брилою, яка для цього потрібна… і влучити у ціль.

Тепер настала черга Едді пильно роздивитися стрільця.

І побачене йому аж ніяк не сподобалося.

Стрілець відмахнувся від його уважного погляду.

— Байдуже, — сказав він. — Забудь, Едді. Що вже є, то є.

— Ка, — відповів Едді.

Стрілець кивнув і слабо посміхнувся.

— Ка.

— Кака, — в тон йому сказав Едді. Вони перезирнулися і розсміялися. Скреготливі звуки, що зірвалися з вуст стрільця, якось спантеличили і, можливо, навіть трохи налякали його. Довго він не сміявся. Замовкнувши, він знову поринув у свої роздуми й сум.

— Що, регочете, бо таки побавилися усмак? — гукнула до них Детта своїм хрипким, зірваним голосом. — А коли почнеться перепихалово? Я хочу це побачити! Хочу бачити, як ви трахаєтесь!

15

Едді вбив потвору.

Детта, як і раніше, відмовилася їсти. З'ївши півшматка у неї на очах, другу половину Едді запропонував їй.

— Нізащо! — сказала вона, гнівно виблискуючи очима. — Пішов ти! Отрута в тому, другому шматку. В тому, який ти хочеш спихнути мені.

Не кажучи ні слова, Едді поклав залишок м'яса собі до рота, прожував і проковтнув.

— Ні фіга не значить, — понуро сказала Детта. — Дай мені спокій, біломазий.

Але від Едді не так легко було відкараскатися.

Він приніс їй інший шматок.

— Сама розірви його навпіл. Мені віддай будь-який шматок, я його з'їм, а потім ти з'їси решту.

— Е ні, я на ваші білогадські трюки не поведуся, містере. Я сказала відвали, значить, відвали.

16

Тієї ночі вона не верещала… але наступного ранку нікуди не поділася.

17

Того дня вони пройшли лише дві милі, хоча Детта й не робила спроб перевернути візок. Едді здалося, що вона стає надто слаба для спроб саботажу. А можливо, вона просто зрозуміла, що в цьому немає потреби. Три фатальних чинники поступово й невблаганно зливалися в один: втома Едді, місцевість, котра після багатьох днів однакового ландшафту нарешті почала змінюватися, і стан Роланда, що весь час погіршувався.

Піщаних ям поменшало, але це була слабка втіха. Земля ставала все грубішою, більше схожою на поганий неродючий грунт, а не на пісок (де-не-де з-під неї витикалися жмутки зілля, яким наче було соромно за те, що вони тут ростуть), і з цього дивного поєднання грунту й піску виступало так багато великих валунів, що Едді доводилося маневрувати між ними так само, як раніше він намагався об'їхати візком Дами піщані ями. Він передбачав, що невдовзі узбережжя закінчиться. Пагорби, бурі й безрадісні, ставали все ближчими і ближчими. Едді вже міг роздивитися ущелини, що звивалися між ними, нагадуючи засічки, зроблені тупою сокирою незграбного велетня. Тієї ночі, перед сном, він почув, як високо в горах, в одній із тих улоговин пронизливо кричить якась тварина, судячи зі звуку — дуже велика кішка.

Раніше берег здавався нескінченним, але Едді починав розуміти, що й він колись має скінчитися. Десь там попереду схили просто задушать його, і він перестане існувати. Вивітрені пагорби покрокують до моря, зайдуть у нього і там спочатку перетворяться на мис чи півострів, а потім — на ряд архіпелагів.

Едді переймався через це, але Роландів стан турбував його значно більше.

Тепер уже здавалося, що стрілець не згоряє від лихоманки, а тане, втрачає вагу, стає прозорим.

Знову з'явилися червоні лінії. Вони безжально тягнулися внутрішнім боком його правої руки в напрямку ліктя.

Останні два дні Едді тільки те й робив, що вдивлявся вперед, мружився в далечінь, мріючи побачити двері, двері, чарівні двері. Останні два дні він чекав, мріючи, щоби з'явилася Одетта.

Але не побачив ні того, ні другого.

Того вечора перед сном його-пронизали дві жахливі думки, наче якийсь жарт із подвійним закінченням:

А що, як дверей більше не буде?

А що, як Одетта Голмс уже мертва?

18

— Прокинься і співай, мудак! — Пронизливий Деттин вереск вирвав його зі стану забуття. — По-моєму, солоденький, ми з тобою лишилися вдвох. Схоже, твій приятель склеїв ласти. Тепер він перепихується в пеклі з дияволом.

Глянувши на вкутану фігуру Роланда, на якусь жахливу мить Едді вирішив, що те стерво каже правду. Але потім стрілець ворухнувся, хрипко застогнав і, силкуючись, сів.

— Подивіться, хто тут у нас! — Детта так багато кричала, що в певні моменти її голос майже повністю зникав, знижувався просто до моторошного шепоту, схожого на завивання зимового вітру під дверима. — А я думала, шеф, що ти вже труп!

Роланд поволі зводився на ноги. Едді не міг позбутися відчуття, що для цього він послуговується перекладинами невидимої драбини. Молодий чоловік відчував якусь жалість навпіл із люттю: це були знайомі емоції, якась дивна ностальгія. За якусь мить він збагнув, у чому річ. Все було так само, як тоді, коли вони з Генрі дивилися по телевізору бокс, і один боксер ранив супротивника, бив його ще й ще, а натовп шаленів, жадаючи крові, і Генрі теж кричав разом із натовпом, а Едді просто сидів і відчував цю жалість-лють, цю тупу огиду. Він сидів, подумки посилаючи судді сигнали: «Зупини це, чувак, ти що, осліп нах? Він же зараз сконає! СКОНАЕ! Зупини бій, бля!»

Бій, що розгортався перед його очима зараз, зупинити було неможливо.

Роланд зміряв її загнаним поглядом червоних від лихоманки очей.

— Не ти одна так думала, Детто. — Він подивився на Едді. — Готовий?

— Ага, по-моєму, так. А ти?

— Так.

— Подужаєш?

— Так.

І вони рушили далі.

Близько десятої Детта почала терти пальцями скроні.

— Зупиніться, — сказала вона. — Мене нудить. По-моєму, я зараз буду ригати.

— Мабуть, нестравлення, ти вчора стільки всього з'їла на вечерю, — глумливо відреагував Едді, не перестаючи штовхати візок. — Тре було відмовитися від десерту. Я ж тобі казав, що шоколадний крем важкий для шлунку.

— Я ригати буду! Я…

— Зупинись, Едді, — наказав стрілець.

Едді послухався.

Зненацька тіло жінки у візку вигнулося в конвульсіях й забилося, наче ним пройшов електричний розряд. Очі широко розплющилися, витріщаючись у нікуди.

— ЦЕ Я РОЗБИЛА ТВОЮ ТАРІЛКУ, ТИ, СТАРА СИНЯ ШВАБРО! — заверещала Детта. — Я РОЗБИЛА, ІМЕНІ ТЕПЕР, СУКО, ТАК КАЙФОВО…

Вона різко подалася вперед, і якби не мотузки, то неодмінно випала б з візка.

«Боже, вона померла, це був серцевий напад, і тепер вона мертва», — промайнуло в Едді в голові. Він притьмом кинувся вперед, але згадавши, яка вона хитра й підступна, зупинився так саізко, як і зірвався з місця. Він подивився на Роланда. Той відповів йому спокійним поглядом, у якому не можна було геть нічого прочитати.

Аж раптом вона застогнала. І розплющила очі.

Інші очі.

Очі Одетти.

— Господи Боже, невже я знову зомліла? — спитала вона. — Шкода, щомо р вам довелося морочитися з мотузками. Мої дурнуваті ноги! Гадаю, я могла б сісти трошки вище, якби ви…

І тут Роландові повільно підігнулися коліна, і він поринув у забуття, за тридцять миль на південь від місця, де закінчувалося узбережжя Західного моря.

Перетасування

1

Тепер Едді Діну здавалося, що вони з Дамою не насилу бредуть і навіть не просуваються землею, що лишилася до кінця узбережжя. Здавалося, що вони просто летять.

Одетта Голмс досі не відчувала довіри до Роланда, та й те, що він їй не подобається, було очевидно. Але, зрозумівши, у якому безвихідному стані він перебуває, вона всією душею відгукнулася на його проблеми. І тепер, замість мертвої гори металобрухту й гуми, до якого суто випадково прив'язали людське тіло, під руками в Едді наче планер опинився.

Іди з нею. Раніше я пильнував замість тебе, і це було важливо. Тепер я тільки тягарем для вас стану.

Він майже одразу збагнув, наскільки правий був стрілець. Едді штовхав візок, Одетта підкачувала важелями.

За пояс штанів Едді був заткнутий один зі стрільцевих револьверів.

Пам'ятаєш, як я наказав тобі пильнувати, а ти не був обережний?

Так.

Кажу тобі знову: пильнуй. Щомиті. Якщо її інше «я» повернеться, не зволікай ні секунди. Вдар її по голові.

А якщо вб'ю?

Тоді це буде кінець. Але якщо вона вб'є тебе, то теж настане кінець усьому. А вона неодмінно спробує це зробити, якщо повернеться. Неодмінно.

Едді не хотів його залишати. І не тільки через ті котячі крики вночі (хоча вони не йшли йому з думки). Просто Роланд був для нього єдиною ланкою, що пов'язувала з цим світом. Вони з Одеттою були тут чужі.

І все одно він розумів, що стрілець каже правду.

— Хочеш перепочити? — спитав він у Одетти. — У нас ще лишилася їжа. Трішки.

— Поки що ні, — відповіла вона, хоча голос звучав стомлено. — Скоро.

— Гаразд, але хоча б перестань працювати важелями. Ти надто слабка. Твій… твій живіт, сама розумієш.

— Добре. — Вона повернула до Едді обличчя (воно блищало від поту) й обдарувала його посмішкою, від якої він водночас відчув слабкість у ногах і приплив нової сили. За одну таку посмішку він ладен був померти… і помер би, якби цього вимагали обставини.

Він щиро сподівався на те, що обставини не вимагатимуть, але напевне сказати не міг. Чинник часу став настільки вирішальним, що аж волав про себе.

Одетта склала руки на колінах, і тепер він штовхав уже сам. Сліди, які залишав по собі візок, стали менш чіткими, поверхня берега дедалі твердішала, але то тут, то там було розкидане каміння, через яке з візком могла трапитись аварія. А на тій швидкості, з якою вони пересувалися, перевернутися було раз плюнути. В тяжкій аварії Одетта могла поранитися, і це було б справді погано. Міг також поламатися візок, і це було б погано для них, але ще гірше — для стрільця, який в такому разі точно помер би на самотині. А зі смертю Роланда вони б назавжди лишилися в цьому світі, як у пастці.

Коли Роланд надто знесилився, аби йти далі, Едді довелося визнати один простий факт: їх було троє, і двоє з них — каліки.

На що їм було сподіватися, на що покладати надії?

На візок.

У тому візку була надія, вся їхня надія, і нічого, крім надії.

І нехай Господь їм допоможе.

2

Стрілець прийшов до тями невдовзі після того, як Едді відтягнув його в затінок під скелею, що виступала з-під землі. Його обличчя палахкотіло червоним рум'янцем, а місцями набуло відтінку попелу. Груди здіймалися й опадали в швидкому темпі. На правій руці розходилася павутина вигнутих червоних ліній.

— Нагодуй її, — прохрипів він до Едді.

— Ти…

— Забудь про мене. Я буду в нормі. Нагодуй її. Тепер вона їстиме. А тобі знадобиться її сила.

— Роланде, а що, як вона просто вдає з себе… Стрілець нетерпляче відмахнувся від нього.

— Нікого вона з себе не вдає, крім самої себе в своєму тілі. Я це знаю, і ти теж. Це написано в неї на обличчі. Нагодуй її, заради імені свого батька, а поки вона їстиме, повертайся до мене. Зараз дорога кожна хвилина. Кожна секунда.

Едді підвівся, але стрілець лівою рукою притягнув його до себе. Хворий він був чи ні, але його сила нікуди не поділася.

— І нічого не кажи їй про ту, іншу. Хай там що вона казатиме, хай там як пояснюватиме, не супереч їй.

— Чому?

— Не знаю. Просто знаю, що не можна цього робити. А тепер роби, як я кажу, і не гай часу!

Одеттта сиділа у своєму візку й дивилася на море. На її обличчі був написаний вираз легкого збентеження. Коли Едді запропонував їй шматочки омара, що залишилися від учорашньої вечері, вона всміхнулася з невимовним сумом. — Я б поїла, якби могла. Але ви ж знаєте, що буде.

Едді було невтямки, про що вона говорить, тож він тільки знизав плечима:

— Одетто, якщо ви спробуєте ще раз, це вам не зашкодить. Вам потрібно їсти, зрозумійте. Ми мусимо рушати якомога швидше.

Вона коротко розсміялася й торкнулася руки Едді. І він відчув електричний розряд, який передався від неї йому. То справді була вона — Одетта. Тепер він знав це так само добре, як і Роланд.

— Ви дуже подобаєтесь мені, Едді. Ви так старалися. Були такі терплячі. Я к і він… — Вона кивнула в напрямку того місця, де, привалившись до скелі й спостерігаючи за ними, лежав стрілець. — Але любити таку людину важко.

— Точно. Кому, як не мені, це знати.

— Я спробую ще раз. Заради вас.

Одетта посміхнулася, і він відчув, що весь світ обертається заради неї і через неї, та подумав: «Будь ласка, Господи, в мене ніколи не було так багато, тож молю Тебе, не забирай її у мене знову. Будь ласка».

Вона взяла шматочки м'яса омара, смішно скривила ніс і підвела погляд на Едді.

— Я конче мушу це їсти?

— Просто скуштуйте.

— Відтоді я більше не їла молюсків.

— Прошу?

— А хіба я вам не розповідала?

— Цілком може бути, — відповів він і коротко та нервово розсміявся. Саме тоді наказ стрільця не розповідати їй про ту, іншу, набув у його свідомості величезних розмірів.

— Одного разу, коли мені було десять чи одинадцять років, у нас на вечерю були молюски. Мені було гидко їх їсти, бо на смак вони були наче гумові кулі, й пізніше я їх виблювала. І відтоді більше не їла. Але… — Вона зітхнула. — Як ви кажете, я скуштую.

Одетта поклала шматочок до рота, наче дитина, що збирається проковтнути ложку огидної мікстури. Спочатку жувала повільно, дедалі швидше й швидше. Ковтнула. Взяла ще шматок. Прожувала, ковтнула. Ще. Тепер вона мало не заковтувала м'ясо.

— Агов, повільніше! — сказав Едді.

— Мабуть, це вже інший вид! Авжеж, так і є! — Сяючими очима Одетта подивилася на Едді. — Ми проїхали далі берегом, і види змінилися! Схоже, в мене більше немає алергічної реакції! Смак не огидний, не такий, як раніше… і я справді старалася втримати м'ясо всередині, правда ж? — її погляд був відкритим і незахищеним. — Я дуже старалася.

— Авжеж. — Власний голос здавався йому звуком радіо, що транслює дуже далекий сигнал. «Вона думає, що їла кожного дня, а потім усе вибльовувала і тому так ослабла. Господи Всевишній». — Еге ж, ви старалися, як не знаю хто.

— На смак… — Слова було важко розібрати, бо Одетта говорила з повним ротом. — На смак таке добре! — Вона розсміялася. Лагідно і приємно. — їжа залишиться в мене в шлунку! Тепер я підживлятимусь! Я це знаю! Просто відчуваю!

— Тільки дивіться не перестарайтеся, — застеріг Едді і простягнув їй бурдюк з водою. — Ви відвикли від їжі. З усім цим… — Він ковтнув слину, і у нього в горлі пролунало виразне (принаймні для його вуха) клацання. — 3 усім цим блюванням.

— Так. Так!

— Я на кілька хвилин відійду, поговорю з Роландом.

— Добре.

Але не встиг він піти, як Одетта знову взяла його за руку.

— Я вдячна вам, Едді. Вдячна за те, що ви були таким терплячим. І йому я дякую. — Спохмурнівши, вона помовчала. — Подякуйте йому від мене, але не кажіть, що я його боюся.

— Не скажу, — пообіцяв Едді й пішов до стрільця.

3

Одетта дуже допомагала просуватися вперед, навіть й коли не працювала важелями. Вона маневрувала з тим особливим Шостим чуттям жінки, яка багато років просувалася в інвалідному візку в світі, що на той час був ворожим до таких інвалідів, як вона.

— Ліворуч, — командувала вона, й Едді брав курс ліворуч, обходячи камінь, що по-собачому шкірився з в'язкої землі, наче гниле ікло. Сам він, звісно, теж міг його помітити, але міг і недогледіти.

— Праворуч, — гукала Одетта, й Едді підкорювався, бо інакше втрапив би в одну з піщаних ям, котрих ставало дедалі менше й менше.

Нарештті вони зупинилися, й Едді, тяжко дихаючи, ліг на землю.

— Поспіть, — сказала Одетта. — Якусь годинку. Я вас розбуджу.

Едді подивився на неї.

— Чесно. Я помітила, в якому стані ваш друг, Едді…

— Взагалі-то, ви знаєте, він мені не зовсім друг…

— …і я знаю, що час зараз — на вагу золота. Тому я не дам вам спати довше ніж годину з облудного почуття жалю. Я непогано можу визначати час за сонцем. Довівши себе до виснаження, ви тому чоловікові не допоможете, правда ж?

— Ні, — відповів він, а сам подумав: «Але ти не розумієш усього. Якщо я засну, і повернеться Детта Волкер…»

— Поспіть, Едді, — сказала вона. І оскільки Едді був надто втомлений (і надто закоханий), аби їй не довіряти, він заснув. Одетта розбудила його так, як і обіцяла. Вона нікуди не поділася — досі була Одеттою. І вони рушили далі, тільки тепер вона знову допомагала керувати візком, натискаючи на важелі. Вони мчали смугою узбережжя, що дедалі звужувалася й звужувалася, до дверей. Едді несамовито виглядав їх, але досі не бачив.

4

Коли він залишив Одетту доїдати її першу страву за багато днів і повернувся до стрільця, Роланд виглядав трохи краще.

— Присядь, — сказав він.

Едді сів навпочіпки.

— Залиш мені наполовину повний бурдюк. Це все, що мені потрібно. А сам відвези її до дверей.

— А що, як я…

— Не знайдеш? Знайдеш. Перші двоє дверей були на місці, й ці будуть. Якщо ви дістанетесь туди сьогодні ввечері до заходу сонця, дочекайся темряви, а потім убий двох омарів. Ти муситимеш залишити їй їжу і зробити надійну криївку. Якщо до вечора сьогоднішнього дня дверей не буде, вбий трьох омарів. Ось, тримай.

Стрілець простягнув йому один зі своїх револьверів. Едді з повагою прийняв його, знову здивувавшись, який він важкий.

— А я думав, усі патрони лажові.

— Можливо, так і є. Але я зарядив револьвер тими, які, по-моєму, намокли найменше: три з них були біля пряжки патронташа ліворуч, три — праворуч. Один може спрацювати. Якщо тобі пощастить, то два. Не перевіряй їх на повзучих гадах. — Він кинув на Едді короткий погляд. — Там можуть бути інші створіння.

— Ти теж це чув?

— Якщо ти про те, що там ходить і нявкає на пагорбах, то так. Якщо ти про Бабая, як промовляють твої очі, то ні. Я чув дику кішку в хащах, от і все. Здається, у неї голос в чотири рази потужніший за тіло. Може статися, що таке створіння легко відігнати палицею. Але кого треба стерегтися, то це її. Якщо інша повернеться, то, можливо, тобі доведеться…

— Я її не вбиватиму, якщо про це йдеться!

— Можливо, тобі доведеться поранити її в руку. Розумієш?

Едді знехотя кивнув. Все одно ті трикляті патрони можуть не спрацювати, то який сенс чубитися?

— Коли знайдеш двері, залиш її там. Зроби їй якомога надійнішу криївку і повертайся до мене з візком.

— А револьвер?

Стрільцеві очі спалахнули таким полум'ям, що Едді аж сахнувся, наче Роланд тицьнув йому в обличчя запаленим смолоскипом. — Боже мій, авжеж! Ти хочеш залишити їй заряджений револьвер, коли інша може повернутися будь-якої миті? Ти чокнувся?

— Набої…

— На хер набої! — викрикнув стрілець. Слова луною рознеслися над місцевістю, бо вітер раптово стих. Одетта повернула голову, довгу мить уважно їх роздивлялася, а потім знову відвернула погляд до моря. — Не смій залишати їй револьвер!

Едді відповів тихо, майже пошепки, на випадок, якщо вітер знову вщухне. — А що, як, поки я повертатимуся сюди, із хащів вилізе яка-небудь тварина? Якась кішка, в якої тіло в чотири рази потужніше за голос, а не навпаки? Істота, яку не можна відігнати палицею?

— Поклади біля неї купу каміння, — відповів стрілець.

— Каміння! Господи Боже! Чоловіче, який же ти вилупок!

— Я думаю головою, — сказав Роланд. — А от ти, схоже, на це не здатен. Я дав тобі револьвер, аби ти міг захистити її від тих небезпек, про які ти говориш, протягом половини шляху, що на тебе чекає. Тобі сподобається, якщо я заберу револьвера назад? Тоді, мабуть, ти захочеш померти заради неї. Це тебе задовольнить? Дуже романтично… от тільки тоді, замість неї однієї, всі троє підемо на дно.

— Як усе логічно виходить. І все одно ти вилупок.

— Іди або лишайся. І перестань мене обзивати.

— Ти дещо забув, — розлючено сказав Едді.

— Про що ж?

— Ти забув сказати мені «Подорослішай». Це те, про що мені вічно талдичив Генрі. «Та подорослішай уже нарешті, малий».

Стрілець посміхнувся, і посмішка вийшла втомленою, але на диво привабливою.

— По-моєму, ти вже подорослішав. То ти йдеш чи лишаєшся?

— Йду, — вирішив Едді. — А що ти їстимеш? Вона подоїдала все, що у нас було.

— Вилупок не пропаде. Вилупок звик виживати. Едді відвів погляд.

— Я… По-моєму, я шкодую, що так тебе обізвав, Роланде. У мене був… — Зненацька він різко розсміявся. — У мене був дуже тяжкий день.

Роланд знову посміхнувся.

— Так, — сказав він. — Це точно.

5

Того дня вони продемонстрували найкращий результат за весь час, але коли сонце розгорнуло свою золотисту доріжку на поверхні океану, в полі зору досі не було жодних дверей. І хоча Одетта переконувала його, що вона чудово протримається ще півгодини, Едді оголосив зупинку й підняв її з крісла. Він переніс жінку на рівну ділянку поверхні, що на вигляд була досить гладенькою, взяв подушки зі спинки й сидіння візка та підмостив під неї.

— О Господи, як же приємно потягнутися! — видихнула вона. — Але… — її чоло спохмурніло. — У мене з голови не йде той чоловік, Роланд. Він там сам-один, і я не можу повністю розслабитися, все думаю про нього. Едді, хто він такий? Що він таке? — І майже запізніла думка: — І чому він так багато кричить?

— Просто, по-моєму, у нього така вдача, — сказав Едді й, обірвавши розмову, відійшов назбирати каміння. Роланд дуже рідко підвищував голос. Едді пригадав, що стрілець трохи покричав сьогодні вранці — НА ХЕР набої! — але решта спогадів були фальшивими: вони походили з того часу, коли вона вважала, що вона Одетта, а насправді була Деттою.

Діючи за вказівками стрільця, він убив трьох омарів і так захопився останнім, що недогледів четвертого, котрий наближався справа, і лише в останню мить встиг відскочити. Едді побачив, як клешні потвори зімкнулися на пустому місці, де лише секунду тому була його нога, і на згадку прийшли відкушені пальці стрільця.

Коли останні промені денного світла зникли з західного неба, молодий чоловік приготував м'ясо над багаттям, розкладеним із сухого хмизу. Тепер шукати потрібне паливо було значно легше й простіше — цьому сприяли близькість пагорбів і рослинність, різновидів якої побільшало.

— Погляньте-но, Едді! — вигукнула Одетта, показуючи на щось угорі.

Підвівши погляд, він побачив одну-єдину зірку, що мерехтіла на грудях ночі.

— Хіба не прекрасно?

— Так, — сказав Едді, і його очі раптом наповнилися слізьми. Де ж він був усе своє довбане життя? Де був, що робив, хто був із ним, поки він це робив, і чому йому раптом стало так паскудно на душі, наче йому туди хтось нагидив?

Її підняте обличчя було жахливим і невідпорним у своїй красі та в цьому світлі, але його власниця навіть не підозрювала про свою красу. Вона просто дивилася на зірку широко розплющеними зачудованими очима і лагідно сміялася.

— Зайнялась-замерехтіла перша зіронька-зоря, — проказала Одетта і замовкла. Потім подивилася на нього. — Знаєте цей вірш, Едді?

— Ага. — Едді не підводив голови. Його голос звучав досить чітко, але якби він підвів очі, то Одетта побачила б, що він плаче.

— Тоді продовжуйте разом зі мною. Але ви маєте подивитися.

— Добре.

Витерши сльози долонею, він теж подивився на зірку.

— Зайнялась-замерехтіла… — Жінка подивилася на Едді, й він підхопив:

— …перша зіронька-зоря.

Вона простягнула руку, навпомацки шукаючи його руки, і він стиснув її. Одна рука була чарівного світло-коричневого відтінку, інша — ніжно-білою, як груди голуба.

— Щойно спалах я піймав, вмить бажання загадав, — урочисто промовляли вони в унісон. Зараз вони були хлопчиком і дівчинкою, а не чоловіком і жінкою, якими стануть пізніше, коли западе глупа ніч і Одетта спитає його, чи він не спить, а Едді відповість, що не спить, і тоді вона спитає, чи він не обійме її, бо їй холодно. — Зіронько ясная, зоре прекрасная, ще яскравіше гори…

Вони обмінялися поглядами, і він побачив, що по Одеттиних щоках котяться сльози. І його очі знову зволожилися, та тепер він не дбав про те, аби приховати від неї, що плаче. Бо сльози принесли не сором, а невимовне полегшення.

Вони посміхнулися одне одному.

— Диво чарівне мені сотвори, — продовжив Едді, а сам подумав: «Прошу, нехай це завжди будеш ти».

— Диво чарівне мені сотвори, — луною підхопила вона і подумала: «Якщо мені судилося померти в цьому дивному місці, прошу, нехай я не дуже страждатиму і нехай цей добрий юнак буде зі мною».

— Вибачте, що я розплакалася, — сказала вона, витираючи очі. — Зазвичай я такого не роблю, але сьогодні…

— …був дуже важкий день, — закінчив він її думку.

— Так. А вам потрібно поїсти, Едді.

— Вам теж.

— Сподіваюся, мені не стане від цього зле, як раніше. Він посміхнувся.

— Навряд чи.

6

А пізніше, коли над їхніми головами в повільному танці оберталися чужі галактики, вони кохалися, відчуваючи, що ніколи раніше це не було так солодко і не наповнювало такою радістю.

7

З першим проблиском зорі вони вже вирушили в путь і мчали вперед. Коли настала дев'ята ранку, Едді пошкодував, що не спитав у Роланда, що їм робити, коли схили остаточно заглушать узбережжя, а жодних дверей у полі зору не буде. Схоже, Це питання наразі було актуальним, бо, поза всіляким сумнівом, наближався кінець узбережжя. Схили підступали все ближче й ближче, діагоналлю спускаючись до моря.

Сам берег вже, по суті, перестав бути берегом, бо земля стала твердою і досить рівною. Більша частина каміння, що стирчало з-під землі, зникла. «Мабуть, його змило повінню в котрийсь із дощових сезонів», — подумав Едді. Проте відколи він у цьому світі, з неба ще не впало жодної краплини. Декілька разів воно захмарювалося, а потім вітер знову розганяв хмари.

О дев'ятій тридцять Одетта почала гукати:

— Зупинися, Едді! Стоп!

Він так різко зупинив візок, що Одетті довелося вхопитися за бильця, аби не випасти. І вмить опинився перед нею.

— Вибач, — сказав він. — З тобою все гаразд?

— Я в порядку. — І Едді зрозумів, що помилився: то було хвилювання, а не сигнал тривоги. Вона показала кудись пальцем. — Он там! Бачиш?

Він приклав руку дашком до очей, але нічого не побачив. Потім примружився. На мить йому здалося… ні, ясна річ, це було просто спекотне марево, що піднімалося з утрамбованої землі.

— Ні, сумніваюся, — сказав він і посміхнувся. — Хіба що тобі дуже цього хочеться.

— А я не сумніваюся! — Вона повернула до нього схвильоване усміхнене личко. — Стоять самі-самісінькі! Поблизу того місця, де закінчується берег.

Він іще раз поглянув туди, де, за Одеттиними словами, мали бути двері, цього разу так сильно примруживши очі, що вони засльозилися. 1 знову на коротку мить йому здалося, що там щось є. «Все-таки ти побачив, — подумав він і посміхнувся. — Угледів її бажання».

— Все може бути, — сказав Едді, але не тому, що повірив, а тому, що так вважала вона.

— Вперед!

Едді знову зайшов за спинку стільця й забарився на мить, масажуючи собі поперек, де оселився постійний тупий біль. Одетта здивовано озирнулася.

— Чому ти зволікаєш?

— Ти справді вважаєш, що розгледіла двері?

— Так!

— У такому разі вперед!

Едді знову почав штовхати візок.

8

Минуло півгодини, й Едді теж побачив двері. «Господи, — подумав він, — та в неї так само гострий зір, як і в Роланда. А може, навіть гостріший».

Їм не хотілося зупинятися на обід, але потрібно було поїсти. Швидко перекусили й знову рушили. Наближався час припливу, й Едді з тривогою, що постійно наростала, поглядав праворуч — на захід. Поки що вони були на безпечній відстані від плутаної смужки водоростей, що позначала собою лінію припливу, але він думав, що на той час, коли двері будуть на відстані витягнутої руки, вони з Одеттою опиняться в неприємному становищі, затиснуті з одного боку морем, а з іншого — навскісними схилами. Тепер він бачив пагорби так добре, наче вони були поряд. І нічого приємного у їхньому вигляді не було. Скелясті узвишшя поросли низькими деревами, покручене коріння яких грізно впиналося в землю, наче скалічені артритом пальці, й тернистими чагарниками. Вони не були надто крутими, але з візком не проїхати. Можливо, Едді зміг би винести Одетту нагору, зміг би, якби його змусили до цього обставини, але він навіть помислити не міг, що залишить її там.

Уперше за весь час його вухо розрізнило дзижчання комах. Звук нагадував стрекотіння цвіркунів, але був вищим і без натяку на ритм — просто монотонне ріііііііііііі. Так гудуть високовольтні лінії електропередач. Уперше він бачив якихось птахів, крім чайок. Деякі з них були досить-таки великими і ширяли над землею на розправлених крилах. Едді подумав, що то яструби. Він бачив, як час від часу вони складали крила й каменем падали вниз. Полювали. На що? На всіляких малих тваринок. Нічого страшного в цьому не було.

Але з думки не йшло те дике виття, яке він чув уночі.

Опівдні вони вже чітко розрізняли треті двері. Як і попередні двоє, ці двері здавалися неможливими в цьому місці й разом з тим непохитно, наче ліхтарний стовп, вивищувалися над землею.

— Неймовірно, — почув він Одеттин спокійний голос. — Абсолютно неймовірно.

Двері стояли саме там, де, за його здогадами, й мали знаходитися, під кутом, що позначав кінець безперешкодного простування на північ: точно над лінією припливу, менш ніж за дев'ять ярдів від того місця, де з-під землі, наче гігантська рука, на котрій замість волосся росли сіро-зелені чагарники, різко виринали пагорби.

Приплив почався, коли сонце стало хилитися до поверхні води. Приблизно о четвертій годині — так сказала Одетта, і оскільки, за її власними словами, вона добре вміла визначати час за сонцем (а ще тому, що він був закоханий), то Едді їй повірив — вони досягли дверей.

9

Обоє просто дивилися на двері: Одетта — з візка, склавши руки на колінах, Едді — з того боку, де було море. Певним чином вони роздивлялися двері так само, як минулого вечора — вечірню зірку, тобто, так би мовити, наче діти, — та з іншого боку зараз усе було інакше. Загадуючи бажання до зірки, вони дитиніли від радості. А тепер обоє дивилися урочисто, з задумою, наче діти, що пильно вдивляються в утілення того, що трапляється тільки в казках.

На цих дверях було написано два слова.

— Що це означає? — врешті-решт спитала Одетта.

— Я не в курсі, — відповів Едді, але відчув, як у душу закрадається якесь темне передчуття.

— Точно? — Допитливий погляд у відповідь.

— Так. — Він ковтнув слину. — Не знаю.

Ще секунду-дві вона дивилася на Едді, а потім попросила:

— Завези мене на той бік дверей, будь ласка. Я хочу побачити, що там. Я знаю, що тобі потрібно повертатися до нього, але, може, все-таки зробиш це для мене?

І він зробив.

Вони почали об'їжджати двері з того боку, що був ближчий до пагорбів.

— Почекай! — вигукнула Одетта. — Ти це бачив?

— Що?

— Повертайся! Дивися! Уважно!

Цього разу Едді дивився на двері, а не виглядав можливі пастки попереду. Поволі просуваючись уперед, він бачив, як двері вужчають у перспективі, бачив петлі, петлі, що наче були впосаджені в порожнечу, бачив двері в товщину…

І тут вони зникли.

Товща дверей пропала.

Вид на море зараз мусили перекривати три або й чотири дюйми суцільного дерева (двері виглядали надзвичайно міцними), але ніщо не заважало бачити воду.

Дверей не було.

Тінь була на місці, а самі двері зникли.

Едді відкотив коляску на два фути назад, щоби стати точно на південь від того місця, де стояли двері, і ось вони знову на місці.

— Бачиш? — різким голосом спитав він.

— Так! Знову з'явилися!

Едді трохи прокотив візок уперед. Двері не зникали. Ще шість дюймів. На місці. Тепер ще два дюймів. На місці. Ще дюйм… і зникли. Наче випарувалися.

— Господи, — прошепотів Едді. — Боже милостивий.

— А перед тобою вони відчиняться? — спитала Одетта. — Чи переді мною?

Едді повільно виступив уперед і взявся за круглу ручку дверей, на яких було написане одне слово.

Спробував повернути за годинниковою стрілкою, потім проти неї.

Ручка не піддалася.

— Так, ну добре. — Одеттин голос звучав спокійно й покірно. — Значить, ці двері для нього. Гадаю, ми з тобою обоє це знали. Іди по нього, Едді. Не зволікай.

— Спершу я мушу подбати про тебе.

— Зі мною все буде добре.

— Ні, не буде. Ти надто близько до лінії припливу. Якщо я залишу тебе тут, то коли посутеніє і вийдуть омари, ти станеш для них вече…

Зненацька в його слова, наче той ніж, що розтинає тонку мотузку, врізався рик кішки десь на пагорбах. Він пролунав досить далеко, але ближче, ніж минулого разу.

На якусь мить Одеттин погляд метнувся до револьвера, запханого за пояс штанів Едді, але вона одразу ж подивилася на його обличчя. Він відчув, як щоки пашать жаром.

— Він наказав тобі не давати мені револьвер, правда ж? — тихим голосом спитала вона. — Не хоче, аби я отримала його до рук. Чомусь не хоче.

— Набої промокли, — почав відбріхуватися Едді. — Все одно з них ніякого зиску, не вистрілять.

— Розумію. Едді, віднесеш мене на пагорб, трохи вище? Я знаю, що твоїй спині зараз не солодко. Ендрю називає це «візковими корчами». Але якщо ти віднесеш мене трохи вище, то омари не зможуть до мене дістатися. Сумніваюся, що інша жива істота насмілиться підійти близько до того місця, де гуляють вони.

«Може, поки приплив, це й слушно… та коли вода почне убувати, що тоді?»

— Дай мені яких-небудь харчів і кілька каменів, — сказала Одетта, не підозрюючи, що повторює слова стрільця, і Едді знову густо почервонів. Щоки й чоло були наче боки розпашілої цегляної печі.

Жінка поглянула на нього, слабо всміхнулася й похитала головою так, наче він сказав щось уголос.

— І жодних заперечень. Я бачила, в якому він стані. У нього лишилося дуже, дуже мало часу. Тому для дискусій немає ані зайвої хвилини. Віднеси мене трохи вище на схил, залиш їжі й каміння, а потім бери візка і вперед.

10

Едді влаштував Одетту так швидко, як тільки міг, потім витяг стрільцевий револьвер і простягнув його їй рукояткою вперед. Але вона заперечно похитала головою.

— Він розсердиться на нас обох. На тебе — за те, що дав, а на мене ще більше — за те, що взяла.

— Маячня! — закричав Едді. — Звідки у тебе такі думки?

— Просто знаю, — відповіла Одетта, і вії голосі чулося: не сперечайся.

— Ну, припустімо, що це правда. Просто припустімо. Тоді я теж розсерджуся на тебе, якщо ти не візьмеш його.

— Забери його. Не люблю зброї. Та я навіть користуватися нею не вмію. Якщо на мене щось вискочить із пітьми, то перше, що я зроблю, — обпісяюся. А після цього спрямую дуло не туди й підстрелю сама себе. — Вона помовчала, серйозно дивлячись на Едді. — Є ще дещо, і, можливо, ти знаєш, про що йдеться. Я не хочу торкатися речей, що належать йому. Жодних речей. Мені так здається, що його речі можуть, як казала моя мама, зурочити мене. Я вважаю себе сучасною жінкою… але не хочу, аби поряд були якісь чаклунські штучки, коли ти підеш, а мене накриє темрява.

Едді переводив погляд із револьвера на Одетту, і в його очах досі читалося питання.

— Забери його, — строгим, немов у шкільної вчительки, тоном наказала вона. Едді вибухнув сміхом і підкорився.

— Чому ти смієшся?

— Бо ти сказала це, як міс Гетуей. Моя вчителька з третього класу.

Не відводячи погляду осяйних очей від очей Едді, Одетта розтулила губи в легкій посмішці й тихо, ніжно заспівала:

«Божественні тіні ночі спускаються на землю… час сутінок настав…» Вона замовкла, й обоє подивилися на захід, але зірка, до якої вони загадували бажання вчора ввечері, ще не зійшла, хоча тіні вже видовжилися.

— Може, ще щось, Одетто? — Йому хотілося якомога на довше відтягнути мить прощання. Знаючи, що це минеться, щойно він вирушить назад, Едді, проте, відчував непереборну потребу знайти якесь виправдання, аби залишитися.

— Поцілунок. Мені б він дуже знадобився, якщо ти не проти, звісно.

Він цілував її довго-предовго, а коли їхні вуста нарешті роз'єдналися, Одетта взяла його за зап'ястя й уважно подивилася у вічі.

— До минулої ночі я ніколи не кохалася з білим чоловіком, — сказала вона. — Не знаю, чи це важливо для тебе. Я навіть не знаю, чи для мене самої це має якесь значення. Але думаю, ти точно знаєш.

Едді замислився.

— Для мене — ні, — сказав він. — По-моєму, в темряві ми обоє сірі. Я кохаю тебе, Одетто.

Вона накрила його руку долонею.

— Ти чудовий хлопець, і, можливо, я тебе теж кохаю, хоча нам обом поки що зарано…

Тієї ж миті, наче за командою, в заростях, які стрілець називав хащами, почулося гарчання дикої кішки. Звуки були далекими, здавалося, що до того місця чотири чи п'ять миль, та все одно відстань стала на чотири-п'ять миль коротшою, ніж минулого разу. І судячи з потужності звуку, істота, що його спричинила, була справді великою.

Обоє повернули голови в тому напрямку. Едді відчув, що коротке волосся на шиї прагне стати сторч, але в нього нічого не виходить. «Вибач, щетинко, — по-дурному подумав він. — Здається, у мене тепер надто довге волосся».

Гарчання переросло у дикий лемент, що нагадував вереск закатованого до мученицької смерті (та насправді той крик міг означати не більше, ніж вдалий кінець парування). Дикі звуки тривали ще секунду, до болю нестерпну, а потім помалу почали стихати, все затухаючи й затухаючи, поки остаточно не припинилися. А можливо, їх перекрило нескінченне завивання вітру. Одетта й Едді чекали, чи не повториться крик, але цього не сталося. Щодо Едді, то це не мало значення. Він знову витягнув револьвер з-за пояса і простягнув жінці.

— Бери й не сперечайся. Якщо в тебе справді виникне потреба ним скористатися, то ні хріна не вийде (з цими штуками так завжди), але все одно візьми.

— Ти хочеш посперечатися зі мною?

— Можеш собі сперечатися. Сперечайся скільки влізе.

Деякий час вона пильно дивилася в майже-світло-карі очі Едді, а потім посміхнулася — трохи стомлено.

— Я не сперечатимуся. — І взяла револьвер. — Прошу тебе, повертайся швидше, якщо зможеш.

— Зможу. — Едді знову її поцілував, але цього разу вже поспіхом, і мало не сказав їй «Шануйся»… але серйозно, про яке шанування могло йтися за таких обставин?

Він спустився вниз схилом пагорба, крізь тіні, що вже почали згущуватися (омаромонстри ще не повилазили, але невдовзі настане їхній час), і знову прочитав слово, написане на дверях. Тілом, як і минулого разу, пробіг холодок. Яким же слушним було це слово. Яким слушним, Господи. Він знову подивився на пагорб. Деякий час не міг розгледіти Одетту, а потім побачив, як щось рухається. Світло-коричнева пляма долоні. Вона махала йому рукою.

Едді помахав у відповідь, а потім розвернув візок і побіг, трохи піднявши його таким чином, аби менші й крихкіші колеса не торкалися землі. Він біг на південь, туди, звідки прийшов. Перші півгодини його тінь бігла разом із ним. То була неймовірно довга тінь кістлявого велетня, що, пришпилена до підошов кросівок Едді, простиралася на багато ярдів на схід. Коли зайшло сонце, тінь зникла, а з хвиль на берег почали виватювати омаромонстри.

Минуло близько десяти хвилин відтоді, як він почув перший із їхніх криків, які нагадували дзижчання пилки, і, піднявши очі в небо, Едді побачив, що на темно-синьому оксамиті неба заспокійливо світиться вечірня зоря.

«Божественні тіні ночі спускаються на землю… час сутінок настав…»

— Нехай тільки з нею нічого не станеться. — Ноги вже боліли, повітря в легенях було надто гарячим і важким, а на нього ще чекала третя поїздка, і цього разу за пасажира правитиме стрілець. І хоча Едді здогадувався, що Роланд, мабуть, важчий за Одетту фунтів на сто, і знав, що мусить берегти сили, він усе одно не припиняв бігу. — Нехай тільки з нею нічого не станеться, ось моє бажання, нехай моя кохана буде в безпеці.

І тут, наче погане передвістя, десь у кривих ущелинах, що зміїлися на пагорбах, пролунав рик дикої кішки… тільки голос у неї був, наче в лева з африканських джунглів.

Едді побіг швидше, штовхаючи перед собою порожню коляску. Невдовзі вітер почав тоненько й моторошно завивати у спицях піднятих передніх коліс, що вільно оберталися в повітрі.

11

Стрілець почув тонкий і неприємний, як стогін, звук: до нього щось наближалося. Він трохи напружився, а потім до вух долинуло важке засапане дихання, і Роланд розслабився. Едді. Щоб зрозуміти це, йому навіть очей розплющувати не довелося.

Коли виття стихло і кроки бігуна вповільнилися, Роланд розплющив повіки. Перед ним, важко дихаючи, стояв Едді. По його шоках струмками стікав піт. Сорочка суцільною темною плямою прилипла до грудей. Від усіх залишкових ознак хлопчика-студентика, які йому приписував Джек Мандоліні, не лишилося й сліду. Волосся нависало на чоло. Штани в паху були порвані. Під очима розпливалися синювато-багряні кола. Вони й довершували картину. У Едді Діна був украй неохайний вигляд.

— Я встиг, — сказав він. — Я тут. — Він роззирнувся довкола, потім знову глянув на стрільця так, наче не міг до кінця в це повірити. — Боже милосердний, я справді тут.

— Ти віддав їй револьвер.

Едді вирішив, що стрілець погано виглядає — так само недобре, як до першого скороченого курсу «Кефлексу», а може, навіть трохи гірше. Жар лихоманки наче розходився від нього хвилями, й Едді знав, що мусить відчувати до нього співчуття, але тієї миті ним оволодів тільки пекельний шал, і більш нічого.

— Я рвав собі сраку, аби добутися сюди в рекордно короткий термін, і все, що ти можеш сказати з цього приводу, — «Ти віддав їй револьвер»?! Дякую, чувак. Мені здавалося, що я можу розраховувати бодай на якусь мінімальну вдячність, а отримав, бля, по балді.

— Гадаю, я сказав єдине, що має значення.

— Ну, якщо вже ти про це заговорив, то так, я віддав їй револьвер, — сказав Едді, взявши руки в боки і з викликом дивлячись на стрільця згори вниз. — Тепер у тебе є вибір. Або ти залазиш у цей візок, або я спробую скласти його й запхати тобі в дупу. Що вам припало до душі, господарю?

— Ні те, ні те. — На Роландових вустах заграла легка посмішка, посмішка людини, що посміхається проти власної волі, просто тому, що нічого не може з собою вдіяти. — Спочатку ти трохи поспиш, Едді. Усьому свій час, а поки що тобі треба поспати. Ти геть виснажений.

— Я хочу повернутися до неї.

— Я теж. Але якщо ти не відпочинеш, то впадеш по дорозі. Просто впадеш. Паскудно для тебе, для мене ще гірше, а для неї так узагалі найгірше.

Якусь мить Едді вагався.

— Судячи з часу, ти незле впорався, — визнав стрілець. Примружившись, він подивився на сонце. — Зараз четверта, можливо, п'ята година. Поспиш годин п'ять, може, сім, і буде вже зовсім темно…

— Чотири. Чотири години.

— Добре. Важливо те, що спатимеш, поки не стемніє. Потім поїси. І поїдемо.

— Ти теж поїси.

На стрільцевих вустах знову з'явилася подоба посмішки.

— Принаймні спробую. — Він спокійно подивився на Едді. — Зараз моє життя в твоїх руках. Гадаю, тобі це відомо.

— Так.

— Я тебе викрав.

— Так.

— Тобі хочеться мене вбити? Якщо так, то краще зроби це зараз, але не змушуй нас… — Дихання з тихим свистом виривалося в нього з грудей. Едді почув хрипіння, і цей звук йому дуже не сподобався. — …почуватися незручно, — закінчив Роланд.

— Я не хочу тебе вбивати.

— Тоді… — Напад хрипкого кашлю обірвав слова. — …лягай.

Едді ліг. Сон не зійшов на нього, як це часом бувало, а навалився і схопив грубими ручищами розпаленої і незграбної коханки. Він ще встиг почути (а можливо, це був лише сон), як Роланд говорить: «Не варто було залишати їй револьвер», а потім на непевний час поринув у пітьму. Прокинувся від того, що Роланд торсав його, а коли сів на пісок, то відчуття було таке, наче все тіло перетворилося на згусток болю: болю й важкості. М'язи перетворилися на проіржавлені лебідки й крани в давно покинутому будинку, який ніяк не добудують. Перша спроба звестися на ноги не вдалася, й Едді важко гепнувся на землю. З другої спроби він спромігся це зробити, але відчував, що на виконання такої простої дії, як поворот, піде не менше двадцяти хвилин. І це буде боляче.

Роланд допитливо дивився на нього.

— Готовий?

Едді кивнув.

— Так. А ти?

— Так.

— Точно зможеш?

— Так.

Тож вони підживилися, і після цього Едді розпочав свою третю й останню подорож тією проклятою смугою узбережжя.

12

Того вечора вони проїхали добрий відрізок шляху, але коли стрілець зажадав зупинки, Едді все одно не відчув нічого, крім млявого розчарування. Він не заперечував, адже надто втомився, аби йти далі без перепочинку, але все-таки сподівався, що їм вдасться пройти більше. Вага. Справжній камінь спотикання. У порівнянні з Одеттою Роланд важив як штабель залізяк. До світанку Едді поспав ще чотири години. Прокинувся він з першими променями сонця, що дряпалися на вивітрені схили — все, що лишилося від колишніх гір, — і почув, як кашляє стрілець. Кашель був слабкий, із присвистом: так кашляє старигань, якого звалила з ніг пневмонія.

Їхні погляди зустрілися. І Роландів напад кашлю переріс у сміх.

— Я ще не спікся, Едді, не зважай на ці звуки. А ти? Подумавши про Одеттині очі, Едді заперечно похитав головою.

— Ще ні, але від чизбургера з «будоном» не відмовився б.

— Бутоном? — недовірливо повторив стрілець. У пам'яті спливли яблуні й квіти в Королівському саду навесні.

— Проїхали. Застрибуй, чувак. Жодних тобі супершвидкостей, ніяких рекордів, та байдуже — кілька миль ми все одно прокотимось.

І прокотилися. Але настав вечір другого дня, відколи Едді залишив Одетту, сонце вже сіло, а вони досі повільно повзли до того місця, де стояли треті двері. Едді ліг, воліючи відключитися на наступні чотири години, проте за дві години його буквально вирвав зі сну черговий жахливий лемент кішки. Серце несамовито калатало у грудях. Господи, та тварюка достобіса здоровенна, якщо так верещить.

Він побачив, що стрілець звівся на лікоть. Його очі слабо виблискували в пітьмі.

— Готовий? — спитав Едді й повільно звівся на ноги, кривлячись від болю.

— А ти? — знову дуже тихим голосом спитав Роланд.

Едді розім'яв спину, і в ній затріщало так, наче вибухнула низка крихітних феєрверків.

— Ага. Але піймати кайф від чизбургера я б зараз не відмовився.

— А я думав, тобі кортіло курятини.

Едді застогнав.

— Дай спокій, чувак.

На той час, коли сонце освітило пагорби, треті двері вже було добре видно. А за дві години Роланд і Едді були біля них.

«Знову ми всі разом», — подумав Едді, відчуваючи, що зараз, знесилений, гепнеться на пісок.

Але він вочевидь помилявся. Одетти Голмс ніде не було видно. Жодних ознак присутності.

13

— Одетто! — закричав Едді, і тепер його голос був зірваний та хрипкий, як у Одеттиного другого «я».

У відповідь він не почув навіть відлуння, луни, яку міг би помилково прийняти за голос Одетти. Звук від цих низьких вивітрених пагорбів не відбивався. Тут чутно було лише шум хвиль, набагато гучніший на цьому тісному клапті землі, що наконечником стріли впиналася в море. Ритмічний глухий рокіт прибою, що шумів у кінці якогось тунелю, вибитого ним самим у крихкій скелі, накладався на невгамовне пронизливе завивання вітру.

— Одетто!

Цього разу Едді закричав так голосно, що зірвав собі голос: голосові зв'язки шарпнуло щось гостре, наче гострий виступ риб'ячої кістки. Погляд несамовито нишпорив пагорбами, виглядаючи світло-коричневу пляму її долоні, порух, якщо вона трохи підведеться… яскраві бризки крові (не дай Боже) на сіруватому граніті скелі.

Він піймав себе на думці про те, що робитиме, якщо побачить кров. Або знайде револьвер, на сандаловому дереві рукояток якого виднітимуться глибокі відбитки зубів. Подібне видовище могло довести його до істерики, навіть до божевілля, але він усе одно не здавався, шукав цих чи бодай якихось ознак.

Очі нічого не побачили. До вух не долинув жоден, навіть найтихіший звук.

Тим часом стрілець уважно вивчав треті двері. Він очікував, що на них буде написане одне слово, те, яке чоловік у чорному вимовив, коли під час їхньої розмови на запилюженій голгофі перевернув шосту карту таро. «Смерть, — сказав тоді Волтер, — але не для тебе, стрільцю».

Слово, викарбуване на дверях, означало не СМЕРТЬ. Беззвучно ворушачи губами, стрілець прочитав:

ШТОВХАЧ

«І все-таки це означає смерть», — подумав Роланд, не сумніваючись, що так воно й є.

Озирнутися його змусив голос Едді. Едді йшов геть. Він уже видряпувався на пагорб, досі кличучи Одетту.

На якусь мить Роланд замислився над тим, чи не відпустити його.

А раптом йому пощастить її знайти, можливо, навіть знайти живою, не сильно пораненою й досі Одеттою, а не іншою? Роланд подумав, що вони вдвох могли б влаштувати тут собі таке-сяке життя, що взаємне кохання Одетти та Едді могло б придушити те нічне жахіття, яке називало себе Деттою Волкер. «Так, між ними двома Детті не місце, в міцних обіймах вона б просто задихнулася на смерть», — припустив стрілець. Він був романтиком, своєрідним, жорстким, але романтиком… і все ж досить реалістично ставився до життя, аби знати, що часом любов справді перемагає все. А що буде з ним самим? Навіть якщо йому пощастить добути ліки зі світу Едді, ті ліки, від яких він майже одужав минулого разу, то чи зцілять вони його тепер? Чи зможуть бодай покласти початок одужанню? Зараз він почувався дуже зле і піймав себе на думці, чи надто далеко все зайшло. Ноги й руки боліли, в голові гуло, груди були важкі й забиті мокротиння