Book: Таємниця зміїної голови



Таємниця зміїної голови

Андрій Кокотюха


Таємниця зміїної голови



Пригодницький детектив














Розділ 1

У якому все починається з дурного вчинку


Спочатку треба пройти селище пішки зі сходу на захід.

Багато часу це не забере. Селище Подоляни невеличке, центральна дорога в ньому одна. І якщо нікуди не звертати, старий та розпечений липневим сонцем асфальт виведе вас на його західну околицю хвилин за тридцять пішої прогулянки.

Як прийшли — повертайте ліворуч і піднімайтесь угору. Підйом на пагорб не надто стрімкий, тож на його вершині ви опинитесь непомітно, навіть не захекаєтесь. Ну, звісно, якщо не будете бігти, але навіщо бігати та й узагалі робити різкі рухи в самий розпал липневої спеки?..

З вершечка пагорба, просто перед вами, відкриється краєвид, дуже милий очам численних туристів. А їх у Подолянах останнім часом таки не бракує — хочеться людям поглянути на замок князя Козицького. Бо тільки зблизька ця будівля – місцевий краєзнавчий музей.

Дивитися на муровану споруду слід саме з вершечка пагорба, бо звідси відкривається справжня велич і загадковість цього замку, якому майже триста років. З протилежного — східного — боку видно річку. Вас побачать, якщо визирнуть з вікна у бік заходу, туди, де тягнеться ліс.

До замку можна дістатися навпростець, через поле та пагорби, з боку лісу. У часи Козицького навіть дорогому гостю доводилось зачекати перед глибоким оборонним ровом, заповненим водою, поки з доброї волі господарів опустять мостик та відчинять браму. Тепер, відколи тут зробили музей, через осушений рівчак довелося збудувати місточок. А браму в мурованій стіні відчиняють у чітко визначений час — від дев'ятої ранку до п'ятої вечора, крім понеділка — так музей працює.

Проте він нам зараз не потрібен. Затримавшись трошки на вершечку пагорба, аби помилуватися краєвидом, спускаємося з протилежного боку. Тут уже за кілька десятків метрів починається праліс. Під ногами вужем звивається вузенька стежка, вона веде просто вглиб лісу та виводить зрештою на невеличку галявину. Місцевість у цій частині лісу не надто рівна, це радше не ліс, а поросле буками та дубами урочище, по дну якого дзюркотить тоненький струмок.

І нарешті ми можемо побачити наших героїв. Вони стоять за кілька кроків від глинистого бережка, просто перед вузьким входом у печеру. Над темною проймою, з якої тягне незвичним для спекотного літа холодом, нависає кам'янистий горб, порослий густими кущами.

На печеру можна натрапити й випадково, але це надто складно. Хоча місцеві жителі не тримають це місце в секреті. Навпаки, в музеї чи під час звичайної туристичної екскурсії вам охоче розкажуть її коротеньку історію — не надто цікаву, аби охочі до пригод не захотіли полізти в темряву, до царства кажанів та вуханів. Та все ж ця печера має не надто добру репутацію, тому тутешні батьки забороняли своїм дітям ходити сюди самим.

Думаю, ви вже зрозуміли: саме через це наші герої товклися в урочищі біля входу в печеру серед білого дня. Їх тут троє, і двох ви повинні впізнати. Один — невисокий худорлявий хлопчина з акуратно підстриженим волоссям. Це — Данило Лановий. Поруч — вищий на півголови, ширший у плечах та з непокірною кучмою патлів на голові — його друг Богдан Майстренко. Третьою з ними була дівчинка на ім'я Варвара. Через неї хлопці опинилися тут, у забороненому для самостійних прогулянок місці.

Але про це трохи пізніше. Бо саме в цю хвилину з-за дерев з'явився ще один герой. Він захекався, і навіть здалеку можна помітити, як палають від захвату його круглі очі. Вигляд хлопець мав справді прикметний. Опецькуватий, не надто зграбний, веснянкуватий. Руде волосся стояло сторчака. Довершували образ клапаті вуха. Власне, через них у Подолянах його так і прозивали — Вухо.

Хлопець, якого насправді звали Андрієм, не ображався. Для чого, якщо в дзеркалі щодня бачить справді клаповухого рудого бевзя. Тим більше, що він розумів: ніхто його дражнити не збирається. Вдачу мав хорошу, нічого поганого нікому не робив. А те, що тутешня компанія тримала його на відстані, теж розумів.

По-перше, тато в нього — міліціонер, місцевий дільничний Іван Рудик. Тому хлопець намагався поводитись так, аби ні в що не влипнути. Ну, а в компаніях без маленьких таємниць ніяк. Відтак краще, аби цих таємниць не знали ані міліціонер, ані його діти. По-друге, Вухо взагалі звик триматися окремо від великих гамірних ватаг. Йому цілком вистачало товариства Варвари, рідної сестри, до того ж — близнючки. Вухами дівчина, правда, в брата не пішла. Зате її руде волосся та великі очі під час першої зустрічі змусили Богдана Майстренка забути про все на світі. Дуже захотілося київському хлопцеві сподобатися подільській рудючці.

Ось чому всі четверо прийшли сьогодні в урочище, до входу в печеру.

— Ну, скільки часу пройшло? — швидко запитав Вухо, підтюпцем підбігши до гурту.

— Сорок три хвилини, — відповів Данило, якому батько нещодавно подарував першого в його житті годинника.

— Не бре? — Вухо повернув голову до сестри.

— Годинник у мене, — руда Варвара показала братові, що тримає в руці годинника. — Забрала, щоб київський не махлював.

— Ніхто не забирав! — обурився Данило. — Я сам тобі віддав! Щоб було чесно!

— Для чистоти експерименту, — додав Богдан. — Тільки ти все одно стратив!

— Хто стратив? — тепер прийшла черга Вуха обурюватися. — Я стратив? Чого це я стратив?

— Бо брався пройти печеру за півгодини! А сам скільки йшов?

— Нічого це не значить! — сіпнуся до нього Вухо. — Під землею час інакше йде, аби ти знав собі!

— Так не буває! Час скрізь однаковий!

— А ти, Бодя, раз такий грамотний — дуй під землю сам! І побачимо, скільки ти там будеш лазити! Твоя черга! Покажи, на що ти здатен!

— Запросто! Чого б інакше ми сюди приходили!

Дуже добре знав Данило Лановий свого друга. Як заведеться — не зупиниш. Тим більше, ця руда Варка поруч мовчки слухає та чекає, чим усе це скінчиться. Насправді подорож для Богдана Майстренка у надра печери могла справді скінчитися погано.

Вперше в житті збирався Бодя під землю лізти. Підвал їхнього будинку, бабусин погріб та льох старого замку, куди хлопцям довелося забратися минулого літа, з цією глибокою темною печерою не порівняти. І нехай Вухо каже, що там заблукати складно, якщо рухатися тільки центральною галереєю. Все одно Богдан ризикує не знайти виходу так легко, як це щойно вдалося рудому Андрієві.

Та це — півбіди. Якщо Богдан пробуде під землею довше, ніж Вухо, то програє дурну суперечку, в яку сам же рудого вуханя і втягнув. Коли ж раптом у печері станеться щось непередбачуване і Богданові доведеться повертатися, хлопець не просто програє, а програє ганебно.

Якщо ж він із якихось причин не зможе самотужки вибратися з печери, доведеться гукати на допомогу дорослих. І добре, якщо обійдеться тільки Даниловим татом, Лановим старшим. Набагато гірше, коли руді близнюки змушені будуть кликати свого батька, капітана міліції Рудика. Отут, хлопці й дівчата, справді ховайтеся…

Знав це Данило. Розумів Богдан. Чудово уявляли собі наслідки таких дурних вчинків Андрій Вухо та Варвара. Тільки нічого вже не могли зробити. Механізм запущений, машину розігнали — не зупиниш. А тиснути на гальма у цьому випадку ніхто не наважиться. Це б означало визнати спільну поразку. А такого нікому, самі розумієте, не хочеться. Бо одне діло — покепкувати з чужого програшу, і зовсім інша річ — коли програють усі.

Тим більше, Вухо вже заліз до підземелля і вибрався з протилежного боку цілий та неушкоджений. Витратив він на це більше часу, ніж нахвалявся. Та мудрий і розважливий Данило розумів: дорікати йому за це можна лише після того, як у печеру піде Богдан. І або пройде її усю швидше, побивши Вухів рекорд, або витратить на перехід довше часу та програє заклад.

Спортивна куртка в хлопців була із собою — знав Данило, куди йдуть, прихопив завбачливо. Взяв і ліхтарик. Умови угоди цього не забороняли. Ось тільки нічим голову прикрити, а в печері справді можуть жити кажани — раптом вчепляться кігтями в Богданове волосся? Правда, Вухо лазив туди без кепки, але Богдан вирішив не брати у цьому з рудого приклад.

Скинув футболку. Обмотав нею голову на піратський манер. Вдягнув куртку на голе тіло, застебнув блискавку до підборіддя. Підморгнув Данилові — не журись, мовляв, прорвемося. Кивнув Варварі — побачиш зараз, як братика твого зроблю.

Нічого більше не сказав. Навіщо дарма словами струмок каламутити… Зібрався з духом, відкинувши нав'язливу, мов нічний комар, думку про те, що зараз справді чинить нерозважливо.

Аби не сумніватися ще довше, стиснув ліхтарика в правиці й ступив у темну пройму печери.




Розділ 2

У якому Богдан Майстренко вирушає в підземну мандрівку


Спочатку був спуск.

Присвічуючи собі ліхтариком, Бодя обережно ступав униз саморобними нерівними сходами. Сходинки були різної величини та ширини. Якщо не дивитися під ноги, можна вмить утратити опору, ступити в порожнечу та загриміти вниз. Але хоч і вважався Богдан Майстренко відомим у колі друзів відчайдухом, тут вирішив поводитися обережно.

«Не всяка обережність — страх», — так сказав він собі.

Прохід по обидва боки східців також був не всюди однаковий. Спочатку — досить широкий, не лише хлопець-підліток, а й доросла людина могла зайти без особливих проблем. Та варто зробити десяток кроків донизу, як він починав звужуватися. Для того, щоб рухатися далі, треба сунути боком, виставивши перед собою плече. В одному місці стеля опускалася занизько — Бодя навіть присів. Освітлювати шлях стало складніше. Довелося просуватися ще повільніше, фактично навпомацки.

Та вузька горловина незабаром знову розширилася. Богдан розвернувся і решту сходинок подолав уже досить легко. Скільки їх — не рахував, але Вухо доводив: у цьому місці сходинки ведуть під землю на цілих десять метрів. «Теж мені, — гмикнув тоді Бодя. — Це навіть трошки менше, ніж три прольоти у типовій міській багатоповерхівці старої забудови». Саме в такій він з батьками і мешкав у Києві.

Відчувши нарешті під ногами рівну твердь, Богдан полегшено зітхнув. Не така вже й страшна ця печера, як її тут малюють. Місцеві жителі називають її Змією. Але не тому, що тут облаштувало своє кубло тутешнє лісове гаддя: просто ходи під землею такі вузькі й звивисті, мов зміїний слід на піску. Про довжину цього підземелля Богдан із Данилом теж довідалися: майже п'ять сотень метрів коридору, вважай — півкілометра. Подумаєш, п'ять разів по сто. Стометрівку Бодя Майстренко на шкільній фізкультурі бігає — будь здоров!

Тут було не так холодно, як передбачав хлопець. Хоча, можливо, це тільки перше враження. Надто перепеклися хлопці на липневому сонці, тому печерну прохолоду Богдан попервах сприйняв за щастя. Почне рухатися — не змерзне. А рухатися треба. Бо час пішов, і він повинен пройти печеру Змію з кінця в кінець до протилежного виходу швидше за Андрія Рудика на прізвисько Вухо. Та довести йому, а надто його рудій сестрі: ми там, у Києві, теж дещо вміємо.

Жовтувато-білий промінь ліхтарика падав дугою на похмурі кам'яні стіни. Богдан торкнувся каменю пучками пальців, відчув холодну та непривітну вологу. «Справді, не найкраще місце для життя», — подумав хлопець. А тут же, за переказами, ховалися різні люди, та й то не раз і не два за майже три сотні років. І враз зрозумів: хоч і любить він, Бодя Майстренко, різні пригоди, проте зовсім не хотів, аби теперішня затія завела його надовго в цей понурий кам'яний мішок.

Подумав так — і раптом різко труснув головою. Навіть взутою в кед ногою тупнув: ну точно, правду йому казали! Печера Змія на поганий настрій навертає, сумні думки навіює, от маєш, пацане… Ні, геть невеселі думи, геть смуток! Так далеко не зайдеш.

— Агей! — вигукнув Богдан, підбадьорюючи сам себе, почув, як відбився його крик луною, знову гаркнув: — Гей! Ого! Ага! Еге! — а насамкінець: — Га-га! Ха-ха! Бу-га-га!

Де й подівся смуток. Зникла кудись невпевненість у своїх силах, за луною пішла. А зовсім настрій у Боді поліпшився, коли уявив, як перелякається Вухо, коли приїде до Києва. Рудий, як відомо, жодного разу в столиці не був. Колись міг потрапити: від школи екскурсію збирали. Та в найбільш відповідальний момент десь підхопив грип, сестра теж вдома залишилася із солідарності. Така в них, виходить, із братом дружба. Тільки ж колись все одно Вухо приїде до столиці, зайде в метро, побачить ескалатор — і точно перепудиться.

Чомусь від цієї думки Богданові зовсім весело стало. Ніби не в похмурому підземеллі, а десь у парку на лавці сидить, жартами сипле.

— Нічого, — мовив він сам до себе, і не пошепки — на весь голос, аби вся печера чула, кожна стіна, кожен камінчик. — Нічого, Вухо. Зараз дядя Бодя тебе з носом залишить!

Сказав так і рушив уперед, пронизуючи підземелля світлом ліхтарика.

Не роздивлявся довкола. Цікаво, але ніколи. Потім якось, якщо знову не буде чим зайнятися, злазять вони з Даньком сюди уже не на спір, а просто так, із власної цікавості. Може, навіть не з Данилом, а з цією рудою Варкою. Ось тут Богдан готовий знову вдарити руку об руку на те, що дівчину ніхто ще отак, на підземну прогулянку, не запрошував.

Окрилила хлопця така божевільна думка. Тому рухався далі зовсім впевнено. Знав-бо: хоч і був тут колись знаменитий печерний лабіринт, тільки ходи ще не розвідані. Роботи непочатий край для тих, хто хоче починати таку розвідку. Всі галереї завалені-закупорені, лиш одна зміїлася від одного кінця пагорба до іншого, протилежного, того, що трохи нижче урочища. Навіть якщо захочеш, не заблукаєш. Галерея сама тебе виведе, визміїть, як місцеві кажуть.

Богдан уже проминув чотири повороти. Десь коридор був короткий, десь — трохи довший, та кожного разу підземна галерея повертала то в лівий, то в правий бік. Місцями прохід міг бути вужчим, але за поворотом він розширювався, і хлопцеві уже стало цікаво пересуватися під товщею землі. У якийсь момент Боді навіть стрельнуло, що час тут таки повільніший, аніж нагорі.

Та ось ще один поворот — і наш мандрівник опинився в невеличкій напівкруглій залі. Стеля тут піднімалася вище двох метрів, сама зала утворювала неправильне коло. В різні боки від цього кола розходилися темні пройми галерей.

«Ось він, лабіринт, — зрозумів Богдан. — Ось звідки він починався!»

Ступивши крок уперед, хлопець став у самому центрі підземної зали. Гадати особливо нічого. Три ходи, два з них, як відомо, давно завалені. Розв'язати загадку та знайти потрібний прохід буде досить просто. «Навряд чи це надовго мене затримає», — вирішив Богдан. Адже він і без того, як для новачка, швидко рухався.

Тому не стримався, почав роздивлятися. Пройшовся променем ліхтарика по стінах. Вихопив із темряви кришталеві гірлянди. Схожі на чудернацькі казкові квітки, виблискували вони тьмяним підземним світлом, ніби підморгуючи прибульцеві. Мовляв, ласкаво просимо в наше нічне царство. Ніколи не бачив київський хлопець такої краси. Захотілося торкнутися рукою, навіть узяти з собою на пам'ять, подарувати рудій Варці — ось, дивись, як можемо…

Промінь посунувся трошки далі. Тепер вихопив щось інше. Сіре, довгасте. Господи, воно живе!

Сполохані світлом, з-під стелі майнули огидні кажани. Скільки їх було, Богдан, ясна річ, не рахував. Так само, як толком не доп'яв, атакують його печерні мешканці чи просто так летять на світло. З рівноваги вивело хлопця шурхотіння крил по кам'яних стінах та гидке пищання в темряві.

Замахав Богдан руками, мало ліхтарика не впустив. Кинувся навтьоки до найближчого проходу, навіть не зважаючи, летять туди кабаниська чи ні. Зробивши три величезних стрибки, налетів із розгону на глуху стіну, стукнувся лобом об край гострої каменюки. Зашпортався, зіперся на стіну рукою, поволі опустився на підлогу, притиснувся спиною до каменя.

І аж тепер перевів дух.






Розділ 3

У якому Богдан шукає світла в кінці тунелю, а чує таємничі голоси


Скільки так сидів — не знає. Час під землею інакше тече. Тільки дуже скоро Богдан Майстренко образився сам на себе.

Це спочатку образився, ясна річ. Потім швидко розізлився. От же ж герой! Кажанів налякався! На лобі точно ґуля, і як він тепер із розбитим лобом гратиме переможця? Хто-хто, а вже Вухо точно буде насміхатися. Руді та клаповухі — вони завжди такі.

Стиснув зуби Бодя. Підвівся рішуче. Знову взяв ліхтарика напереваги.

— Нічого, — процідив, дивлячись просто перед собою. — Я ще своєї гри не скінчив.

Повернувся назад до круглої зали. Мимоволі глянув на стелю. Кажани знову там повиснули. Чи ті самі, чи інші — цим його вже не взяти. Посунув Богдан уперед, до першого-ліпшого проходу. Пощастило — не глухий кут, кам'яна галерея зміїлася далі, до виходу.

Коридор. Поворот. Знову коридор. Знову поворот. Ще один коридор, тепер — задовгий та в деяких місцях завузький, навіть занизький. Невчасно пригнувся Богдан в одному місці, лупнувся знову головою, уявив себе вже з двома ґулями і тепер мало не розплакався.

Ні, не любив Богдан Майстренко плакати, не в його натурі. Але ж тут, в темряві, коли ніхто не бачить, так прикро йому стало за власну незграбність. А ще — за свою дійсно дурну затію. Правду кажуть: не знаєш броду — не лізь у воду. Мандрівок по підземеллях це, виявляється, теж стосується.

Час тепер побіг швидко. Так само, як Богдан — темними вогкими переходами. Ще трошки — і ось він, вихід. Нічого, навряд чи Вухо виграє по часу. А те, що Бодя весь у ґулях, то не біда. Мужчинам, до речі, личать синці, садна та криваві подряпини. Шанс якщо не виграти заклад, то хоча б не програти його з ганебним рахунком у Майстренка ще залишався.

Наступний звив вузького коридору Змії — і ось він — промінчик світла. Тьмяніє дороговказом за наступним поворотом. Цей коридор здавався досить коротким — метрів десять, не більше. Один марш-кидок — і підземелля пройдено наскрізь. Та не встиг Богдан зробити кількох кроків, як почув спереду, з того місця, звідки лилося світло, якісь звуки.

Зупинився. Нашорошив вуха. Дослухався.

Точно — голоси. Ні з чим їх не сплутаєш. Говорили люди, причому — дорослі. Здається, двоє чоловіків. Про що розмова, Богдан зі свого місця розібрати не міг. Та зараз йому це було зовсім неважливо. Бо відразу змикитив: хто б то не був, а нічим хорошим така зустріч під землею ані для нього, ані для тих, хто чекає біля протилежного виходу, не закінчиться.

У Подолянах вони з Данилом жили другий тиждень, тому вивчили тутешні звичаї. Туристів до Змії водять не часто, вона ще не належним чином обладнана. Випадкові ж люди сюди, в урочище, ще рідше приходять. Нема тут нічого цікавого. Подумаєш — дірка в кам'янистому пагорбі та підземелля, не найвідоміше в цих краях. Значить, прийшов сюди хтось із місцевих. Може, навіть дослідники з музею. І зустрітися з ними — нарватися на серйозні неприємності. Адже заборонено неповнолітнім лазити тут, у підземеллях. Скандал не потрібен нічиїм батькам.

Через те позадкував Богдан, подумки уже погодившись зі своїм програшем через непереборні обставини. Краще зараз цим же шляхом, бо іншого, як відомо, просто нема, повернутися назад. Пояснити все. І тут же запропонувати Вухові переграти заклад найближчим часом. Будь-коли, за його побажанням. Так Богданові навіть краще буде. Знає тепер, що таке печера Змія — нічого особливого та надто складного.

Голоси наближалися. Вже можна було почути, про що незнайомці говорять. Тільки не було в Богдана Майстренка такого бажання. Швидко позадкував, сховався за вигином коридору, тоді розвернувся і посунув назад. Але голоси не стихали, і зрозумів Бодя: хоч би кого занесло в підземелля, але йдуть вони за ним. Точніше, не саме за ним, не переслідують його, навіть не знають про існування хлопця. Просто рухаються підземеллям уперед. А Богдан, виходить, від них тікає.

Ось так повернувся хлопець назад, до напівкруглої зали, де зовсім недавно сполохав кажанів. Тепер навіть не згадав про існування цих потвор, бо голоси позаду стали наближатися надто швидко. Це означало — небажані незнайомці прискорили ходу. Отже, рухаються впевнено, бували тут не раз. Ноги робити треба, ноги!

Але раптом Богдан зупинився посеред зали. Бо зрозумів — забув, який із темних проходів веде далі, до виходу з підземелля. За інших обставин легко б знайшов. Адже всі, крім потрібного, завалені та швидко закінчуються глухими стінами. Раз-два — і на потрібному шляху. Тепер же часу на пошуки нема. Та й ліхтарик краще загасити. В темряві, як казав колись його друг Данило Лановий, краще думається.

Занурившись у вогкий морок, Богдан не надумав нічого мудрого. Мабуть, не досить опинитися в темряві. Треба ще мати час на роздуми. А часу в Боді зовсім не залишалося. Тому зробив перше, що в голову стукнуло, — майнув до того проходу, котрий ближче від нього був, на відстані двох кроків, із лівого боку.

Щойно опинився там — рвонув з місця. Та перечепився об камінь, упав, не стримавши крику, перекотився на спину і тут же затиснув собі рота долонею. Аби ж не почули! Поповз уперед, і знову розчарування: глухий кут. Причому камінь, який намацав Богдан у темряві, видався йому дуже знайомим. Чорт забирай, він у цьому тупику уже був! Об цю саму брилу лоба розбив!

Хлопцеві враз стало холодно. До кісток пробрало. Раніше не звертав на це уваги, а тепер відчув — зимно тут, незатишно. А голоси чулися вже зовсім поруч. Раптом в проході майнуло світло. Хтось, хто зайшов до зали, присвічував собі ліхтариком. І не одним: два голоси, двоє людей, два ліхтарі!

Богдан притиснувся до стіни. Якби міг — зовсім уріс би в камінь. Чи перекинувся на кажана, повиснувши під стелею. Почнуть зараз обшукувати підземелля, світити в темні пройми — і все, попався, порушник…

Один із незнайомців заговорив. Його тепер було добре чути. І найстрашніші Богданові передчуття почали збуватися. Бо грубий чоловічий голос запитав:

— Ну, і де ви чули тут крики?

«Все, — подумав Богдан. — Амба.

Пропав.

Спалився».




Розділ 4

Обов'язковий, у якому варто нагадати, хто такі Данило з Богданом, та пояснити, який вітер заніс друзів на Поділля


Залишмо поки що всіх на тому місці, де вони перебувають у цей час…

Богдана Майстренка та незнайомців, які можуть ось-ось побачити його, — в підземеллі. Данила Ланового разом з братом та сестрою Рудиками — в урочищі, де вони вже хвилюються, позираючи на годинник. І повернімося трошки назад, аби нагадати про те, що наші герої теж горобці стріляні та вже мали нагоду втрапити в небезпечні пригоди.

На перший погляд, між Даньком та Богданом спільного дуже мало. Перший — відмінник, багато читає, добре грає в шахи та зовсім недавно почав учити англійську мову. Другий — спортсмен, до недавнього часу зовсім не мав охоти до читання книжок, а колись взагалі водився з поганою компанією вуличних грабіжників. Але так склалося в житті, що двоє хлопців, які живуть у Києві по сусідству, познайомилися, подружилися, та навіть недавнім літом відпочивали разом у невеличкому містечку на Полтавщині, в Данилової бабусі. Там Данилові з Богданом випадково стала відома одна давня загадка, розв'язавши яку, вони знайшли давній скарб, захований від лихих очей козацьким полковником Іваном Лиховієм.

Правда, лихих очей, як і лихих жадібних рук, у тій історії теж вистачало. Хлопці навіть мали необережність віч-на-віч зіткнутися зі справжніми озброєними дорослими бандитами. Та все закінчилося добре, бо під час пошуку скарбів двоє київських школярів надбали собі на Полтавщині купу друзів.

Про кількох із них варто сказати окремо. Бо вони ще з'являться в нашій історії, і то дуже скоро. Та відіграють у ній неабияку роль, з головою поринувши у справді небезпечні пригоди, котрі ось-ось почнуться. І порівняно з якими кажани, побачені Богданом під печерною стелею, здаватимуться квіточками.

Після того, як знайшовся козацький скарб, Данило та Богдан почали часто спілкуватися з Галкою, донькою містечкової бібліотекарки. Дівчинка як дівчинка, худенька, не надто висока, дві кіски виклично стирчать у різні боки. Але щось таке зачепило обох хлопців, бо якось вони мало не побилися через Галку. Ну добре, добре, до бійки не дійшло, та сварка аж просилася. Але помирив усіх, як не дивно, кращий Галчин друг. Називала дівчина свого друга Футболом, коли скорочено — Футбиком, і був він справжнім африканським страусом. Його разом із іншими родичами привезли якось на Полтавщину, поселили на спеціальній страусовій фермі. Та довго висидіти за загоном Футбол не зміг, одного дня втік, дістався до найближчого людського житла, попоїв біля курника — ось так з Галкою і здибався.

Дівчині вдалося приборкати непокірного птаха. Для цього просто осідлала його, і з того моменту Футбол ходив за нею хвостиком, мов особистий охоронець. А мати справу зі страусом, як невдовзі з'ясувалося, не дуже-то й хотілося. Бігає він швидко, може навіть машину перегнати. Дзьоб сильний, шия довга: дожене ворога в чистому полі чи просто на вулиці — все, ховайся. Дуже не любить, коли його, мов курку, кличуть: «Ціп-ціп-ціп!». В такому разі можна навіть Галку не чіпати, без того ворогом страуса станеш на віки вічні. Нарешті Футболом його прозвали, бо дуже любить довгоногий птах ганяти м'яча. Це єдине, чим можна забавити страуса: буцнеш м'ячика ногою, і все, довго цей африканський футболіст ганятиме його полем. Якось навіть вдалося влаштувати футбольний матч, де страуса як повноцінного гравця, поставили на ворота. Жодного гола не пропустив! Чим дуже здивував ватажка місцевих хлопчаків та кращого містечкового футболіста Льоньку Гайдамаку.

Із ним Богдан та Данило спочатку теж довго не могли порозумітися. Та коли почалася шалена гонитва за злодіями, які вкрали золоту булаву та інші скарби, заховані козацьким полковником, вчорашні вороги об'єдналися. І прощалися вже друзями. А Льоньчин дід, старий Гайдамака, музейний сторож та знавець місцевих легенд, дуже добре свого часу знав Данилового тата, Ланового-старшого. Тому й запропонував допомогу хлопцям у їхніх пошуках корисними порадами.

Пізніше Льонька Гайдамака навіть гостював у Данила в Києві. Хотів Данько ще й Галку якось запросити, та одна проблема завадила: той самий страус. Ви ж уже знаєте — Футбол від дівчинки з кісками зазвичай ані на крок не відстає. Домовитися з птахом про те, що, мовляв, ось я поїду, а потім, дуже скоро, повернуся, Галці, звісно, не вдалося. Ну, а брати з собою страуса в дорогу, навіть якщо це не дуже далека путь, не лише в Україні — ніде в світі, здається, не прийнято. Не котик він, не песик, навіть не морська свинка чи папуга. На повідку не поведеш, у кошик не покладеш, у клітку не посадиш.

А Данько чим далі, тим довше за Галкою сумував. Розмов по телефону вже не вистачало. Тому малював хлопчина плани, як улітку знову приїде до бабусі, як побачить дівчинку з кісками, як залізе верхи на страуса — Футбол друзям це милостиво дозволяв. Та не так сталося, як гадалося.

Річ у тому, що Лановий-старший чим далі, тим серйозніше ставився до можливості прокласти по Україні нові цікаві туристичні маршрути. Мало, казав, знаємо свою країну, все по закордонах, по морях-океанах, пустелях-пірамідах. Своє ж не гірше, та ще й під боком, і цікаве, бо мало вивчене. Поговорив Данилів тато зі своїм другом, бізнесменом Михайлом Вороненком, і вирішили вони почати з Поділля. Серйозно взятися за старовинні замки та маєтки, дослідити, в якому вони стані, вивчити історію, розробити цікавий маршрут для кількаденної подорожі.

Для цього чоловікам треба було виїхати на місце. І стрельнула Лановому-старшому думка: чому б синові не поїхати з ним разом? Побуде далі від Києва, побачить щось нове для себе, подихає свіжим повітрям, відпочине… Друга Богдана може з собою взяти, тим більше, давно Вороненко щось таке обіцяв рятівникам золотої булави…

Не став Данило батькові перечити. А Богданові все одно. Хлопець мало де, крім свого київського двору, бував. Правда, Лановий-старший мусив дати синові обіцянку: щойно всі справи тут, на Поділлі, вирішить, негайно відішле його на Полтавщину. До бабусі, до друзів, до Галки з Футболом.

Налаштував себе Данило на цікаву подорож. Та за кілька днів, що вони провели в селищі, стало обом хлопцям надзвичайно нудно. Оселили їх на турбазі, виділили окрему кімнату, видав тато синові мобільний телефон для зв'язку — все, сам днями мотався чи по околицях на джипі з Вороненком, чи по лісистих пагорбах, де лишилися недоглянуті руїни. Данько з Богданом мусили давати собі раду самі. Єдине: не морочив голову батько проханнями постійно дзвонити чи відповідати на дзвінки. Місцевість тут така: ось є стільниковий зв'язок, крок ступив — уже нема, зник. Тому телефон Лановий-старший видав синові лише для власного спокою. Загалом же вважав обох хлопців достатньо дорослими, аби ті не влізли в якусь дурню без нагляду.

А вони, бачте, все одно вклеїлися. Бо познайомилися з Рудиками, рудоволосою Варварою, яка Богдану дуже сподобалася, та її братом-близнюком Андрієм на прізвисько Вухо. Далі ви вже здогадалися: побився Майстренко з Вухом об заклад, що орієнтується під землею краще за місцевого вуханя. Захотів перед Варкою похизуватися, і взагалі — чого не зробиш від безділля, коли поруч є закинута печера, у яку школярам шлях заказаний…

Ну ось, тепер можна вже й назад повернутися. Бо почули незнайомці зойк у підземеллі, а це для них несподіванка: вони ж явно прийшли сюди не для того, аби хтось сторонній почув їхню розмову.




Розділ 5

У якому Богдан Майстренко не розуміє, які саме двері повинна відкрити жіноча рука


— Де ви чули тут крики? — спитав у темряві, майже зовсім поруч із місцем Богданового сховку, грубий чоловічий голос.

— Попереду, — почулося у відповідь, і цей голос звучав не так грубо, але й не надто тонко. Вчувалося в ньому щось незвичне для вуха. — Дивно, що ти нічого не чув!

Ага, зробив Богдан подумки позначку. Не рівні між собою невидимі співбесідники. Той, хто називає іншого на «ти», явно старший у цій парі. Та має більше впливу. Чомусь саме цей нехитрий здогад наштовхнув хлопця на інше невеличке відкриття: якщо вони так між собою, то привела обох у підземелля точно не звичайна людська цікавість.

Не раз доводилося Боді брати участь у спортивних змаганнях. Мав змогу бачити, як спілкуються між собою старші спортсмени. Коли вони одна команда, коли випробування складне і варто довіряти один одному та відчувати плече товариша завжди, ось так, на «ви», дорослі та рівні між собою люди один одного не називають. А якщо й називають, то є в цьому звертанні, хоч на «ви», хоч на «ти», певна повага до співбесідника та напарника. Тут же, у вогкій темряві печери, почулося Богданові: власник грубого голосу побоюється товариша. Той же, своєю чергою, ставиться до колеги зверхньо.

Тим часом промінь ліхтарика ковзнув по колу підземної зали, на мить мазнув темряву пройми, де принишк Бодя. Тому довелося посунути ще далі вглиб глухого коридору. Навіть міцніше притулився спиною до стіни, одночасно ковзнувши на землю. Була якась примарна надія: в разі чого за камінь приймуть, за таку собі невеличку брилу. Та пощастило, поки що незнайомці не збиралися детально обстежувати всі закутки цієї зали. Натомість почулося:

— Я точно не глуха! Чи ти, Карлику, думаєш інакше?

«Оп-па…» — мало не вирвалося в Богдана. Значить, один із незнайомців — жінка. Тут же сама собою склалася невеличка мозаїка: голос у неї дивний, бо не зовсім жіночий. Незвичний, бо хрипкуватий. Не відразу й розбереш. І вмить переляк почала витісняти цікавість: не всяка жінка полізе під землю просто так. Отже, тут дійсно може початися щось цікаве. Тепер головне — сидіти, як сидів. Завмерти, нічим себе не видати, перетворитися на слух.

Як вирішив Бодя — так і зробив. Зрештою, іншого виходу тепер у хлопця просто не було.

— Боже борони, пані Крук! — заторохтів тим часом той, кого, попри грубий голос, назвали Карликом. — Справді, щось таке вчулося. Ось тільки навряд чи кричала людина. І взагалі… не думаю… при всій повазі… що тут справді кричали.

— Не мороч голову! — чи здалося Богданові, чи пані Крук справді сердито тупнула ногою. — Думаєш, у мене почалися слухові галюцинації?

— Не думаю я так, — тепер Карлик наче виправдовувався. — Просто я хочу показати вам дещо. Аби ви зрозуміли, що… ну, як хочете — хто вас так наполохав.

Знову на мить майнуло світло — промінь ліхтарика гойднувся. І відразу — хрипкуватий вигук:

— Це що таке?

— Хто, — так ввічливо, як міг, поправив Карлик. — Не «що», а «хто». Місцеві аборигени, якщо завгодно. Летючі миші.

— Кажани? — перепитала пані Крук. — Тьфу, яка бридота.

Проте Богдан не відчув, аби крилаті печерні мешканці, котрі так налякали його, справді викликали в невидимої власниці хрипкуватого голосу помітну огиду. Та, кого називали пані Крук, просто озвучила очевидне: кажани дійсно не білі та пухнасті тваринки, з породи тих, кого приємно взяти до рук та попестити.



Враз почувся шурхіт — це сполохані світлом тварини злетіли зі своїх місць, переміщаючись подалі. Зойкнув від несподіванки грубий голос. Проте жінка, як годилось би, навіть не скрикнула. Схоже, летючі миші загадкову пані Крук ані вразили, ані злякали.

— Вони не кусаються, — мовила жінка.

— Не скажіть, не скажіть. Всяке може бути, — активно заперечив із темряви Карлик. — Але ж я не про те. Кажани, бачте, літають та пищать. Коли тихенько, коли голосно. Ось вам і здалося.

«Ага», — зрадів після цих слів Богдан. Ось і прийшов йому на виручку незнайомець, сам того не знаючи. Тепер залишається, аби ця сама пані повірила.

— Думаєш? — перепитала пані Крук, ніби читаючи Богданові думки, без жодного натяку на сумнів.

— Певен.

— Може, й так, — схоже, пані Крук погодилася з цим припущенням охоче.

— Так, так! — зачастив невидимий Карлик. — Скільки разів я це чув, коли тут вештався… Знаєте, в темряві, на глибині, кажанячий писк дає такий, знаєте, несподіваний акустичний ефект…

— Ці тварюки тут постійно живуть? — обірвала жінка його пусті теревені.

— У печері?

— Конкретно в цій залі.

— Куди ж їм ще діватися? Вночі вилітають на повітря, вдень повертаються. Бачте, навіть не дуже полохані. До людей не звикли.

— Тобто?

— Про що й кажу вам: люди тут, у цій печері, нечасто ходять. Місце для прогулянок, самі бачите, не найкраще. Печера взагалі нецікава. Лише один хід, і той не надто довгий. До того ж її взагалі закрили, колись обвали були…

— Мене інше турбує, Карлику, — знову жорстко перервала його пані Крук. — І ти прекрасно це знаєш. Оці, з Києва… Почнуть тут свою туристичну діяльність, розгорнуться на повну. І на Змію цю саму руки накладуть. Око вже наклали, сама чула. Знаєш же сам, як буває. Спочатку тут облагородять усе для туристів, як у тій же Кришталевій печері. Або в Озерній чи Млинках. Потім почнуть копати, досліджувати, чи правду кажуть про лабіринти…

— Правду, — вставив Карлик. — Чисту правду, чистісіньку.

— Ну, значить нам з тобою треба ворушитися. І думати швидше, — на мить обоє замовкли, а тоді хрипкуватий голос залунав знову: — Значить, кажеш — нема тут інших таких ось залів?

— Можемо прогулятися далі. Але всюди суцільні стіни. Коли і починати шукати, то десь звідси.

— Знову оте твоє «десь!» — голос пані Крук звучав тепер роздратовано. — Ти мені конкретну інформацію давай, розумієш? От привів ти мене сюди — що з того? Далі що?

— Ви самі хотіли… — Карлик знову почав виправдовуватися.

— «Хотіли, хотіли», — передражнила його жінка. — Мені насправді іншого хочеться. Покажи мені чи хоча б натякни, що саме повинна відімкнути жіноча рука? Ось ця рука. Моя.

З того, як ішла розмова, Богдан зрозумів — зараз пані Крук простягнула в темряві свою руку Карликові.

— Та не треба мені вашої руки, — промимрив у відповідь грубий голос. — Я той… Тобто, не той…

— «Той, не той!» — знову перекривив хрипкуватий голос. — Карлику, це дитячий садок якийсь! Прямо кажи — для чого ми сюди запхалися, якщо нема дверей, які я можу відчинити? Ну?

— Може, двері не тут, — відказав Карлик, мов школяр. — Не в печері. Є тільки цей кривий прохід. А ось ці отвори в стінах нікуди не ведуть. Самі гляньте.

Ніколи раніше не вірив Богдан Майстренко, що серце справді здатне піти в п'яти. Але зараз він відчув: його власне серце опинилося саме там. Ось почнуть вони зазирати в кожний куток, точно знайдуть мимовільного шпигуна. І все… Що саме криється під словом «усе», Боді навіть думати не хотілося. У цей момент думки взагалі з голови повилітали. Крім однієї: почнуть незнайомці оглядати печерні отвори, чи ні.

— Ти смієшся? — глузливо перепитала пані Крук. — Знущаєшся з мене? Хочеш, аби я кудись лазила без діла? Робити мені нічого? Тебе ж для якоїсь біди я тримаю біля себе, га, Карлику?

— Але ж, пані…

— Що таке?

— Двері можуть бути не тут, — Карлик далі стояв на своєму, хоча, на Богданове щастя, вже забув про свій намір світити ліхтарем у глухі ходи. — Як відомо, місце схованки намагалася назвати тяжкохвора людина. Чоловік марив, думки плуталися. Ми ж маємо лише уривки фраз.

— Нехай так, — погодилася пані Крук. — Де ж, по-твоєму, треба шукати зміїну голову?

— У замку. У печерах не буває дверей. А якраз підземелля в замку є напевне!

— Там, Карлику, вже давно б знайшли. Без нас. Ще років сто тому. І все, досить! — відрубав хрипкуватий голос. — Часу в нас мало. Якщо ті двоє, Лановий із Вороненком, затвердять та підпишуть усі потрібні папери, тут почнеться робота. І про діамант доведеться забути назавжди. Тому шукати, Карлику, треба звідси — або складати руки! Ти просто думати не хочеш!

Після цієї роздратованої фрази Богдан швидше відчув, ніж почув — загадкова пані Крук повернулася й пішла геть. А там і Карлик потрусив за нею. Знову настала звична для підземелля тиша. Видихнув Бодя полегшено, ступив на тремтячих ногах до виходу. Та раптом завмер від несподіваного здогаду.

Про чиї руки та які двері говорили тут ці двоє — не важливо. Згадали вони при цьому Данилового батька та його друга, бізнесмена Вороненка. Невже затівають щось проти них?

Де й подівся страх. Навіть печерної вогкості Богдан уже не відчував. Про кажанів забув. Як і про змагання в Вухом.

Бог із ним, із змаганням! Небезпечне щось починається, попередити треба!




Розділ 6

У якому починають шукати зниклого


Не знав Богдан Майстренко, навіть не підозрював: у той самий час, коли заховався від незнайомців у густій вогкій темряві та мимоволі підслухав їхню розмову, нагорі, в урочищі, за нього вже почали хвилюватися.

Першою тривогу зняла руда Варка. Воно й не дивно: за часом дівчина стежила. Хлопці ж, Данило з Вухом, завели якусь дуже серйозну для них суперечку. Двоє підлітків завжди знайдуть, про що сперечатися. Тим більше, якщо це київський відмінник та всезнайко з невеличкого селища на Поділлі. Навіть не слухала їх Варка, цілком справедливо вважаючи хлопчачі суперечки не вартими серйозної уваги. Навіть відійшла подалі, аби не забивати цим собі голову. Думала про своє та на годинник глипала.

Коли минуло сорок хвилин від зникнення Богдана під землею, дівчина напружилася. Ось зараз цей спритник вискочить з-за пагорба. Рудючка навіть уявила собі щасливу посмішку переможця на його обличчі та, насупивши брови, труснула головою — так проганяла дивні думки. Чомусь раптом закортіло їй, аби виграв київський гість оце змагання. Дарма, що Вухо — її брат. Саме тому й насупилася: сама на себе стала злою за такі думки. Як це так, не бажати перемоги рідному братові, а якомусь зайді…

Та минуло п'ять хвилин, потім — ще десять. Спочатку Варвара вирішила — все, програв Богдан. Потім замислилася. Справді, разом із Вухом колись наважилася залізти під землю та пройти Змією від початку до кінця. Незатишно, страшнувато навіть. Але все, що говорять про тамтешні лабіринти — не більше, ніж легенди. Бо заблукати в підземеллі, яке складається лише з одного, нехай звивистого, проходу, навіть новачок не зможе. Взагалі, бувають і довші переходи. Подумаєш, п'ятсот з копійками метрів тунелю…

Коли збігло ще десять хвилин, Варвара вже серйозно занепокоїлася. Більше години сидить у підземеллі хлопець. Може, щось із ним скоїлося?

— Е, народ, а його ще нема! — зауважила, ступивши кілька кроків до хлопців.

— То й що? — байдуже кинув через плече Вухо.

Не тому, що рудому справді байдуже, куди подівся Богдан. Просто він налаштував себе на програш суперника. Тому й не стежив за часом. Яка різниця, на скільки довше за нього Бодя пройде тунель: на п'ять хвилин чи на двадцять.

Але Данило Лановий, на відміну від Вуха, відразу відчув — Варвара не тішиться, а непокоїться. Зробив крок назустріч, запитав швидко:

— Давно нема?

— За всіма розрахунками мусив би вже вийти. Або — виповзти, — озвалася дівчина, простягнувши Данилові годинник.

— Не зупинився?

— Ні. Працює справно, — відказала Варка. — Може, він так грається?

— Для чого? Нє, я Бодю добре знаю, — Данило стривожено глянув на приятелів. — Що завгодно може вигадати, правда. Але не тоді, коли націлився виграти спір. Ігри заради програшу не в його правилах.

— Тоді де ж він? — тепер і Вухо стривожився. Так не годиться, Даньку. Сам же розумієш… А раптом щось сталося?

— Не каркай! — вирвалося у Варвари.

— Спокійно, — Данило ще раз глянув на годинник, потім припасував його на лівий зап'ясток і пристебнув за ремінець.

Поки застібав, думав.

— Спокійно, — повторив після короткої паузи. — Давайте так: що могло статися? Обвал?

— Там нема чому валитися, — впевнено заявив Вухо.

— Може, газ який чадний пішов з-під землі?

— Якби була така небезпека, наш тато-міліціонер один із перших про це дізнався б, — хитнула головою Варка. — Нас би попередив, та й інших теж. Стовпа б тут якогось поставили, з табличкою. Типу, обережно, чадний газ під землею… Ну, таке, знаєш…

— Добре. Робимо так, — Данило для чогось підсмикнув спортивні штани. — З підземелля лише два виходи. Бодя або вийде з протилежного боку, або — повернеться назад. Хоч би що там із ним сталося, ми цього не знаємо. Варко, проведеш мене до іншого виходу?

— Легко, — кивнула рудючка.

— Ти, Вухо, лишаєшся тут. Якщо Богдан тудою ще не вийшов або не з'явиться на поверхні протягом найближчого часу, я полізу в печеру сам. Із того боку. Щойно я це зроблю, ти, Варко, побіжиш сюди. Скажеш це братові. І ти, Вухо, полізеш із цього боку. Таким чином, ми підемо назустріч один одному.

— Точно! — погодився Вухо. — Нікуди він від нас не дінеться… Якщо він там…

— Стоп! — насторожився Данило. — Хіба якісь є варіанти? Чогось ми не знали?

— Все ви знали! — відмахнувся Вухо. — Я так, міркую вголос…

— Краще помовчи! — Данило націлив на нього вказівний палець. — Все, часу вже нема! Вперед!

Діючи за планом, приятелі розділилися. Данило поспішив за Варкою. Дівчина впевнено вивела його з урочища, обігнула пагорб. Далі вони вийшли на тоненьку стежку, рудючка йшла попереду. Причому квапилася так, що Данило засапався, ледве встигаючи за нею. Не роздивлявся, прошкував за дівчиною, а та вже навіть не йшла — бігла звивистою стежкою. Ще трошки — і та повела донизу, спустилася в широкий рівчак. Обоє опинилися по той бік пагорба, просто перед широкою проймою, наполовину закритою порослою мохом кам'яною брилою. Якщо дивитися здаля — не відразу й вгледиш цей вихід.

Тут нікого не було. Але Данило відразу змикитив: той, хто виходив із підземелля, просто не міг не побачити стежки, що привела їх сюди. Отже, якби Богдан вибрався на повітря, не став би шукати інших, довших шляхів. Адже ось він, найкоротший та дуже зручний. Якщо його друга досі нема на поверхні, то з ним точно щось трапилось.

Цього тільки не вистачало!

Данило рвонув уперед, навіть штовхнув Варку плечем. Не вибачився — не до того. Став біля самого входу в підземелля, мимоволі повів плечима — зсередини потягнуло ледь відчутною прохолодою. Набрав повні груди повітря, крикнув у темряву:

— Богдан! Богдане! Бодя, ти там?

І навіть сам не сподівався відразу почути у відповідь:

— А це ще хто волає?




Розділ 7

У якому біля виходу з печери вперше віч-на-віч зустрічаються друзі та вороги


Не Майстренків голос. Навіть не хлопчачий — дорослий чоловік говорив.

Данило від несподіванки позадкував, озирнувшись при цьому на Варвару. Та теж нічого не зрозуміла — надто швидко все це відбулося: просто назустріч їм із підземного тунелю вийшов спочатку високий чоловік у зелених плямистих штанях і куртці. Причому — повністю лисий. Точніше — гладенько поголений. На бритому черепі примостив таку саму камуфляжну кепку з козирком.

За ним з'явився ще один несподіваний прибулець. Точніше — прибулиця.

Невисока худорлява жінка в зовсім не придатному для підземних мандрівок брючному костюмі. До того ж — світлому, салатного кольору. Гостре довгасте обличчя, такий самий гострий носик та волосся до плечей: чорне, мов вороняче крило. Погляд насторожений, пронизливий і хижий. Зиркнула на Данила — того аж холодом пробрало, хоча спека стояла в самому розпалі.

Заговорила першою. Голос хрипкуватий, зовсім не жіночий. Не надто приємний та привітний, як і вся вона сама.

— Ви тут що забули?

— А хіба не можна? — вирвалося в Данила.

— Чого не можна? — не зрозуміла жінка і відразу перейшла в наступ: — Ви хіба не знаєте, що тут не місце для ігор? Печери небезпечні!

— Небезпечні? — тепер уже стривожилася Варвара. — Ніхто нічого не казав…

— Я говорю! — підвищила голос жінка. — Перевіряємо сигнал. Там, під землею, смертельно небезпечний чадний газ.

— Підземні гази, — вставив плямистий чоловік. — Буває.

— А не повідомляють нікому в селищі, бо не треба тут паніки, — тепер слова жінки звучали впевненіше, не говорила — карбувала. — Тому попереджаю: нікому ні слова. Крім вас, цього ніхто не знає. Та й таким, як ви, я зізнаюся вимушено.

— Ага, щоб не лізли туди, — чоловік кивнув у бік виходу з печери. — Гуляйте, дітки. Грайтеся десь подалі.

— Знаєте що, — жінка трохи подалася вперед, уперлася долонями в коліна, пронизала гострим поглядом чорних очей спочатку Данила, потім — руду Варку. — Не дуже-то я вам довіряю. Скажіть-но мені ваші прізвища. Де живете, хто батьки?

— Для чого? — обережно поцікавився Данько.

— Для чого? — обережно поцікавився Данько.

— Якщо паніка почнеться і про газ у печері заговорять, точно будемо знати, хто язика не втримав, — тепер у її голосі звучала погано прихована погроза. — Ось тоді буде серйозна розмова з вашими батьками.

— Ми нікому… — пробелькотіла Варвара.

Данило теж злякався. Але, на відміну від доньки строгого міліціонера Рудика, не за себе.

— Там, у печері… — вичавив із себе він.

— Що? — стрепенулася жінка.

— Ви нікого там не бачили?

— Хто там повинен бути? — швидко запитала чорнявка.

— Мій… наш друг. Богдан. Така дурна ситуація вийшла… Ми ж не в курсі, що там гази… Він заліз під землю, ось досі нема. Заблукати там важко…

— Давно він туди поліз? — тепер жінка чомусь притишила голос, і це зовсім не сподобалося Данилові.

Йому ці двоє взагалі якось так відразу, з першого погляду, стали несимпатичними.

— Більше години, — встряла Варвара. — Якщо там гази підземні і ви на нього не наткнулися, треба негайно повертатися! Може, він там лежить непритомний!

Чорнявка та лисий стривожено глянули один на одного. Чоловік аж стягнув із голови плямисту кепку, промокнув нею спітнілий голений череп. У повітрі зараз повисла така тиша, що Данилові здалося — навіть лісові пташки припинили співати.

Аж раптом десь позаду, з того боку пагорба, зчинився якийсь гармидер, потім почулися крики радості, і за мить на невеличку галявину біля виходу з печери влетіли Вухо та Богдан Майстренко. Обоє збуджені, Бодя до всього ще й з побитим лицем, у брудному одязі, але живий та здоровий. Проте, помітивши дорослу парочку поруч із печерою, хлопці миттєво знітилися, навіть спробували відступити трохи назад. Так, ніби зібралися давати драла від гріха подалі.

Данило відразу ж засік: радості від появи ще двох хлопців чорнявка та лисий не виявляють. Навпаки, чоловік натягнув на голову свою плямисту кепку чомусь козирком назад. Жінка ж випросталася, схрестила руки на грудях, від чого здалася трошки вищою, нищівним поглядом обвела всю компанію.

— Привіт! — аби щось сказати, видала Варка, зробивши крок до Богдана. — А ми тут тебе шукаємо вже… Кажуть, газ під землею… Смертельний… А тебе нема й нема. Ну, ми й подумали…

— То це він у печері загубився? — перервала її чорнявка, і тепер погляд жінки прикипів до Богдана. — Значить, оце Богдан у нас…

— Нарушаєм, — для чогось вставив лисий. — Не можна нарушать… Лазите ото де попало…

— Прізвище твоє як, синку? — враз поцікавилася жінка.

— А ваше? — несподівано зухвало відповів Богдан.

І тут щось дивне сталося. Замість того, аби продовжити тиснути на порушників правил безпеки, чорнява жінка раптом замовкла. Відступила назад. Несподівано посміхнулася, та посмішка вийшла якоюсь холодною, зовсім не щирою й радісною. Спробував посміхнутися також її голомозий супутник. Тільки в нього ще гірше вийшло: перекривив писок, немов цілий лимон прожував.

— Думаю, любі дітки, ми з вами зрозуміли одне одного, — голос чорнявки став дуже улесливим, так бабусі вмовляють вередливих онуків їсти манну кашу з цукром. — Ви сюди більше ходити не будете, згода? Небезпечно тут.

— Еге, — додав здоровань. — Небезпечно це.

— І не треба нікому нічого казати, — нагадала жінка, дивлячись тепер лише на Варвару. — Ми ж домовлялися, здається, дівчинко. Ви нас не чули, ми вас не бачили.

— Не чули. Не бачили, — луною повторив лисий.

А тоді ці двоє взагалі дивно повелися: мовчки повернулися і швидко пішли геть. Зовсім зникли з очей, наче й не було їх тут.




Розділ 8

У якому всі розуміють, що опинилися в небезпеці, але не розуміють, чому


Коли дивної парочки й слід захолов, Данило нарешті запитав друга:

— Де ти оце був?

— Знаєте, хто вони? — Майстренко ніби й не почув його слів. — А я впізнав! Це вони, Вухо, точно вони! Тітка ця, чорна — пані Крук, її голос ні з чиїм не сплутати!

— А другий, значить, Карлик? — здогадався Вухо. — Нівроку карлик, скажу тобі! Швидше велетень недорослий…

Ось тепер Данило точно зрозумів: він чогось не знає. Дуже йому це не сподобалося.

— Так, ану досить уже загадок! — він навіть ногою тупнув. — Давай, Бодя, від самого початку. Бо щось мені підказує — сам ти в халепі, і ми через тебе влізли в історію.

Майстренка не треба було двічі просити. Тут же на одному подиху виклав він і про голоси в печері, і про підслухану розмову, і про те, як не ризикнув піти за незнайомою парою і повернувся назад. Тим шляхом, яким прийшов. Вибрався в урочище, застав біля струмка Вуха, і з ходу видав йому все почуте. Обоє навіть про заклад забули — так пригодою перейнялися. Побігли навздогін за Данилом та Варкою.

І ось маєш зустріч.

— Ось так, значить, — Данько пошкріб потилицю. — Виходить, мій батько їм заважає.

— Ти зараз не про це думай! — нагадав Вухо. Вони, каже Бодя, про твого тата лише згадували. Бо збираються зробити якісь свої таємні справи раніше, ніж він та отой його друг, Вороненко, почнуть свої.

— Не таємні, — чомусь уточнила Варка.

— Ага, — кивнув Вухо. — Замишляють вони щось.

— Мені ці двоє відразу не сподобались. Особливо — жінка, — продовжила Варвара. — Страшна вона якась. Холодна.

— Ти їй, сестричко, теж навряд чи до душі, — зауважив Вухо. — Але якби вони вас отак зустріли, просто так, біля входу в печеру, цю казочку про смертельні підземні гази ми всі відразу б проковтнули. Тепер же вони знають: у той час, коли обговорювали свої таємні справи в печері, поруч напевне був сторонній. Який усе чув.

— Правильно! — підхопив Данило. — Свідок! Ці двоє, пані Крук та Карлик, чи як там вони одне одного називають, тепер знають: їх підслухали. Навіть знають, хто. Знають, як виглядає Богдан. І головне, народ, вони напевне знають, що Бодя нам усе розповів.

— Наче в кіно виходить, — підсумувала Варвара. — Вони знають, що ми знаємо. А ми знаємо, що вони це знають…

— Так, сестричко, ти не той… — відмахнувся Вухо. — Не плутай нас. Ми всі тепер у небезпеці, це як двічі два. Не будь я сином міліціонера!

— Він правий, — погодився Данило, дивлячись не на рудого, а кудись повз нього.

Знаючи свого друга, Богдан зрозумів: Лановий зараз шалено думає. Хотів щось сказати від себе, та Данько зупинив його жестом, знову пошкріб потилицю, тоді обвів усю компанію уважним, дуже серйозним поглядом.

— Правий ти, Вухо, — повторив він. — Навіть не треба мати батька-міліціонера, аби скласти оце твоє «два на два». Не знаю поки, чим нам загрожує сьогоднішня зустріч. Але те, що з цієї миті треба бути обережному не лише Боді, а й усім нам — факт. Тепер подумаймо, що з цим усім робити.

Заклавши руки за спину, Данило почав повільно міряти кроками галявину. Всі інші мовчали, чекаючи пропозицій від нього. Нарешті, зупинившись напроти Вуха, Данило наставив на нього палець:

— Піти та розказати все вашому батькові. Це найпростіше.

— Е, ні! — хлопець активно замотав клаповухою головою, здавалося — самі вуха зараз почнуть від цього битися об голову, мов пташині крила. — Це якраз не вихід, народ! Доведеться зізнаватися, що ми поперлися в цю печеру! Влетить!

— Ой, попаде! — підтвердила Варвара.

— Тим більше, що ми не знаємо точних намірів цієї парочки. Батько їх не шукатиме, у нього і так справ вистачає, без наших фантазій.

— Це не фантазії! — образився Богдан. — Не чув хіба: вони ж нас тут лякали! Ви нас не чули, не бачили, мовляв, держіть язик за зубами…

— Вухо правий, — спокійно мовив Данило. — У мене тато, може, не такий строгий, як їхній з Варкою. Тільки все одно ми порушили домовленість та полізли в печеру. Проти цього вчинку нам нічого виставити. Висновок такий: розкажемо про цю зустріч зараз — нашкодимо лиш собі.

— А не розкажемо — теж нашкодимо! — знову не стрималася Варвара. — Треба ж якось захищатися! Андрій правий, — кивнула на брата. — Ці двоє нам погрожували!

— Але, — тепер Данило націлив палець на неї, — якщо ми відразу здіймемо бучу, пані Крук та Карлик згорнуть свою діяльність! І тоді вже точно нічого нікому не доведемо! Думаєте, вони злякаються та заберуться звідси геть? Дулю з маком! Перечекають та продовжать! Лиш паскудити стануть обережніше! І ось у такому випадку моєму татові та його другові Вороненку стане навіть гірше! — перевівши подих, Данько заговорив уже спокійніше: — Ми навіть не знаємо, що пані Крук із Карликом збираються шукати в печері.

— Двері, — нагадав Богдан. — Відчиняє їх жіноча рука. За дверима — діамант. А ще якась зміїна голова…

— Ага, дуже цінна інформація, — тепер Данило наставив палець на нього. — Набір слів та речень, чуваче, ось що я тобі скажу. Поки ми не з'ясуємо, що саме вони шукають, чому саме тут, у закинутій печері, та до чого тут зміїні голови, треба справді нікому нічого не казати. Заодно наші вороги подумають: ми справді злякалися. А от коли ми зрозуміємо, що вони замислили, тоді стане ясно, чому їм так хотілося нас налякати. Аж після цього можна переходити в наступ! Усі згодні?

Данило обвів новоспечених змовників уважним поглядом.

Знав, хто першим підніме руку. Так і вийшло — Богдан Майстренко. При цьому хлопець не зводив із рудючки погляду, тож Варвара мимоволі піднесла правицю. А Вухо швиденько витягнув догори свою, аби не відставати від гурту.

— А тепер, — задоволено промовив Данило, — розкажіть нам, хто міг заховати тут скарби. Ви ж місцеві, ви повинні знати.

І тут уперше Данило та Богдан побачили свого нового приятеля Андрія Рудика на прізвисько Вухо таким розгубленим.

Ба навіть більше: хлопець так знітився й засоромився, що, здавалося, кожна веснянка на обличчі почервоніла. А знамениті вуха так запашіли, наче ось-ось задимлять. Він аж руками схопився за їх краєчки, наче збиваючи таким чином жар.

Сестра ж його, Варвара, опустила очі, й почала зовсім по-дитячому колупати землю носаком темно-рожевого дівчачого спортивного капця.

— Що таке? — здивувався Данило.

— Соромно, мабуть… Ну повинно бути нам соромно, значить… — пояснив Вухо тихим голосом.

— Чому? За що?

— Бо живемо тут і жили завжди. А про те, що кругом нас, у яких краях живемо, знаємо дуже мало, — мовила Варка. — Хіба хтось чужий приїде, нам же про нас і розказує.

— Тю! — вихопилося в Богдана. — Так я оно в Києві скільки живу, а думаєш, сам багато про що знаю? Хіба в школі… Екскурсія там…

— От молодець, — не стримався, підсмикнув друга Данько. — Заспокоїв людей! Типу, не плачте, я такий самий темний, як і ви тут… Е-е, знайшов чим хвалитися, чуваче!

— Та я хіба хвалюся? — тепер Майстренко зиркнув на друга вовком. — Ну, от де ти чув, щоб я похвалився? Просто не завжди, знаєш, час на це є…

— Забули, — відмахнувся Данило. — Тобто ніяких бабусиних казок про місцеві поклади золота, скриню з діамантами чи різні там закопані скарби ніхто з вас не чув?

— Бабусиних — ні, — кивнув Вухо.

— Правильно, від бабусі нічого не чули. — додала Варвара. — Зате в музеї щось таке говорили.




Розділ 9

У якому друзі йдуть до старого замку у справах


— Це в якому? — стрепенувся Данило. — У тому, який замок?

— Ага. Його тут, до речі, тільки замком і називають. Музеєм зрідка, хіба тільки гості. Та й музей там узагалі недавно, — Вухо говорив охоче, бо це якраз знав. — Ми з Варкою ще не народились, як його відкрили. Раніше там була якась лікарня. Чи санаторій, але, по-моєму, таки лікарня. Наша бабця ще там санітаркою працювала. Ну, а потім уже хтось вирішив облаштувати там музей.

— Не хтось, а Жора, — уточнила Варвара.

— Чому Жора? — не зрозумів Данило. — Який Жора, що за Жора?

— Солдатенко він насправді, Георгій Дмитрович, — пояснив Вухо. — І нічого він сам не вирішував. Просто батько з мамкою час від часу про нього згадують. Жора те, Жора се… Жора молодець, таке різне. Його у нас тут всі Жорою називають.

— Та хай називають, як хочуть! Яке він має діло до музею?

— Пряме. Ніби приїхав сюди, в Подоляни, після інституту чи що… Десь бігав, статті кудись писав, по телевізору виступав. Ну, добився-таки, аби замок отой, на березі…

— Князя Козицького, — нагадав Данило.

— Во-во, княжий замок передали під приміщення музею. Як він там усе облаштовував потім, то вже краще в нього самого запитати. Так само, як і про різні там легенди місцеві. Він їх збирає.

Нарешті хоч невеличкий слідок з'явився.

— Раз так — то пішли до того вашого Жори! — діловито промовив Богдан.

— Прийдемо — що скажемо? «Шановний Жоро, розкажіть, де тут у вас діаманти закопали?» — скептично запитав Вухо.

— По-перше, не Жора, а все ж таки, мабуть, Георгій Дмитрович, — серйозно сказав Данило. — А по-друге, ходімо. А як і що запитати, я вже сам придумаю.

Аби не відкладати справу у довгу шухляду, вся компанія рушила до музею відразу. Але не пішли тією дорогою, якою йшли сюди, — Вухо повів коротким шляхом, навпрошки. Так вони вийшли просто до парку, у який лісистий пагорб перетікав, здавалося, сам собою. Лиш зелена огорожа-сітка показувала цю межу, але місцеві добре знали, де тут хвіртка. Зсередини її ніхто не зачиняв, тому минули її без жодних проблем. Далі витоптаною стежкою пересікли парк, вийшли до глибокого рову, де колись була вода, і перетнули його по дерев'яному мосту, який вів до прочинених воріт, у замковий, тепер — музейний, двір.

Не те, щоб великий двір — швидше середній. Як кажуть — стандартний. Не бідний був перший власник замку, але й не надто багатий. Ну, а якщо таки мав капітали, то не любив це показувати. Ані двір, ані сам замок не вражали своїми розмахами. Проте інше враження відразу складалося в того, хто проходив через цю браму вперше, — затишок тут. Сувора споруда, каміння кругом, та все одно — затишно у дворі, навіть безпека відчувається. Мабуть, саме цього й прагнув для себе князь Козицький.

Правда, зараз тут не все тішило око. Бруківки в деяких місцях немає, і виглядає так, наче велетень показує усім свій щербатий рот. У центрі — колодязь, муровані стіни якого теж частково поруйновані. Зате фасад самого двоповерхового замку не облуплений, як це часто буває. Видно, ремонт тут зовсім недавно робили. Тепер споруда хоч трошки схожа на помешкання шляхетного пана.

Звісно, Данилові Лановому хотілося погуляти цим двором довше. Та сам розумів: не для прогулянок вони сюди прийшли. Точніше, не гуляти він покликав свою компанію до колишнього княжого замку. Незважаючи на невелику кількість туристів, що по черзі фотографувалися то на тлі колодязя, то біля мурованих замкових стін та довгастої гостроконечної вежі, четверо приятелів перетнули двір і пройшли досередини.

— Ваші квиточки? — тут же поспішила до них жіночка в синьому халаті з довгими рукавами: хоч ззовні палила спека, тут, усередині, панувала зовсім не липнева прохолода.

— Драстуйте, тітко Любо! — виступила наперед Варвара.

— О! — жіночка навіть надягла окуляри, що теліпалися на шворці та легенько билися об груди. Потім подалася трошки назад, ніби з такої позиції юних відвідувачів стало краще видно. — Диви! Пара Рудиків! Варко, ти чого не сказала батькові, щоб поговорив з отим Колькою Присяжним? Що не ранок, то сидить отам біля парку, сувеніри людям продає! У нас тут своя крамничка, скільки Георгій Дмитрович її добивався…

— Пані Любо, — ну чого ж ви самі не прийдете? — миролюбно запитала Варвара.

— А мені є коли?

— А татовий час теж не гумовий! — вступився за батька Вухо. — Подзвонити можна!

— Еге, можна! Ви, молодь, теж тут живете! Знаєте, який у нас телефонний зв'язок! Оці мобілки — й ті глохнуть! Тут є зв'язок — тут уже його нема!

Жінка витягла з кишені халата старенький мобільник, простягла перед собою.

— Добре, тітко Любо, я ще раз татові нагадаю, — щиро пообіцяла Варвара. — А ви нам скажіть краще, директор є на місці?

— Для чого він вам? — підозріло примружилася жіночка.

— То нам, — Данило рішуче виступив наперед. — Ми з Києва. Мій тато тут по туристичних справах. Ось я й хочу в пана Солдатенка дещо запитати. Сам цікавлюся, знаєте…

— А-а, ясно-ясно, — жіночка закивала головою. — Похвально, знаєте. Я вже думала, нинішні школярі взагалі тільки в комп'ютерах своїх сидять, бридоту різну дивляться там бездуховну по своєму Інтернету. Ось Рудики хоча і народилися тут, а щоб отак у музей зайти… — махнула вона рукою. — Добре, пройдіть. Кабінет директора отак наліво, в кінці коридору.

І все ж таки, як не поспішала команда, Данило не втримався — пригальмував трошки ходу, аби бодай краєм ока глянути, що ж тут, усередині замку.

Вони саме проходили повз велику залу. Напевне, колись тут князь Козицький приймав гостей, влаштовував бали чи інші пишноти. Тепер муровані стіни прикрашали картини. Розміри різні, проте майже всюди, як устиг помітити Данько, — чиїсь портрети. Переважали чоловіки у військовому одязі, хоча де-не-де траплялися жіночі профілі або просто пейзажі. До зали, що вела праворуч від картинної галереї, показувала стрілка-вказівник. На ній великими літерами читалося: «Зброя XVII–ХІХ ст.». Нічого, вирішив Данило, буде ще час туди забігти.

Помітивши, що трохи відстав від своїх, хлопець наддав і швидко наздогнав свою компанію. Тепер усі тупцяли біля оббитих залізом — так, аби нагадували вхід до лицарських покоїв, — дверей із табличкою: «Директор Сокирко Г. Д.» і чекали на нього.

— Стукай, — Вухо кивнув на двері, навіть ступив убік, пропускаючи товариша вперед.

— Чому я? — здивувався той.

— У тебе краще вийде, — почулося у відповідь.

— Це хто так вирішив? — Данькові справді не посміхалося заходити до робочого кабінету незнайомої людини першим.

— Ми всі вирішили, — Богдан став на бік більшості. — Давай, давай, уперед, чуваче.

Мабуть, він промовив це надто голосно. Інакше не поясниш, чому двері раптом широко розчахнулися і над головами прибульців почулося суворе:

— Ану, що тут за шум? Кого вам треба?




Розділ 10

У якому директор Жора пояснює, кого колись називали розбійниками


Від несподіванки всі четверо здригнулися.

Богдан навіть тікати хотів, далі від гріха. Така вже звичка у вчорашнього вуличного розбишаки. Але власник кабінету, який височів на порозі, виявився зовсім не грізним. Гримнув, звісно, та більше для порядку. Візитери побачили досить симпатичного дядька.

Скільки йому років — ось так із першого погляду важко сказати. Патлатий, русяве волосся ледь не торкається плечей. Окуляри в тонкій оправі, замість солідного костюма, який пасував би директорові музею, — кросівки, джинси та червона футболка з портретом такого ж, як і її власник, патлатого чоловіка. Дивився цей намальований чоловік перед собою трошки мужнім, а трошки замисленим романтичним поглядом. Кучму волосся на голові прикривав берет.

Данило бачив уже подібні портрети. Запитав колись у тата, хто це, і Лановий-старший відповів коротко: команданте Че Гевара, революціонер. Виявляється, багато хто ним захоплюється в цілому світі, та більше від батька Данило все одно не почув. Обіцяв розповісти якось іншим разом, але потім сам забігався, та й у Данька без Че Гевари завжди була купа своїх інтересів. Але одне чітко запам'ятав хлопець: той, хто носить такі футболки чи значки з цим портретом, хоче в подібний спосіб виявити всім свою бунтівну натуру.

— Ну, так кого ви шукаєте? — запитав чоловік у футболці. — Заблукали, може?

Вухо та Богдан штовхнули Данила з обох боків. А Варка ще тицьнула пальцем у спину. Нема куди діватися.

— Ми теє… До директора…

— Я директор, — просто відповів чоловік, тицьнувши для певності пальцем у табличку. — Ось — Сокирко Ге Де. Напис відповідає дійсності. А ви що, хотіли побачити іншого директора?

— Та ні… — Данило вже зовсім розгубився.

— Ясно, — діловито мовив Сокирко, простягнув хлопцеві правицю долонею догори. — Знайомитись давай. Георгієм Дмитровичем мене звуть. Ще Жорою називають, он вони не дадуть збрехати, — директор кивнув на близнят: — Цих рудих я знаю, міліціонерові діти. Місцеві. А ви хто?

— Не місцеві, — відповів Данько. — З Києва приїхали. Мене Данило звати. Лановий…

— Ага, тепер ясно. Дуже схожий на батька. Був він у мене тут, не раз уже. Цікаву справу закрутили хлопці в Києві. Давно пора українцям Україну показати. А то все по туреччинах, і тих до пуття не бачать… — Сокирко коротко й міцно, по-чоловічому, потиснув хлопцеві руку, глянув на Бодю: — Ну, а ще один…

— Мій друг.

— У друга язика нема?

— Богдан, — назвався той.

— Ось і познайомились. Якесь діло у вас, молодьож? Бо я, чесно, трошки той… Справи, я ж тут цілий директор.

Сказав так — і підморгнув з-під окулярів. Після чого до Данила остаточно повернулася впевненість у собі, бо чомусь відчув: з тутешнім директором можна нормально поговорити. Не боячись, що їхня цікавість викличе в Сокирка якісь непотрібні підозри.

— Не те, щоб важливе, — почав він обережно. — Але це тато мені говорив, що ви тут усі таємниці знаєте.

— Зважаючи, які, — посміхнувся Сокирко, поправив окуляри на переніссі, глянув при цьому на циферблат наручного годинника: — Таємниці — справа серйозна. Давайте, залітайте, тільки недовго, справді поспішаю. Але раз син Ланового… Похвально, похвально, молоді люди. Не всякого нинішнього підлітка сюди, до музею, затягнеш.

Він говорив це, пропускаючи гостей до кабінету і причиняючи за ними двері. Всередині це була звичайна робоча кімната вченого: стіл, комп'ютер-ноутбук, кілька стільців, решта — книжкові полиці.

— Сідайте, де бачите, — припрошував господар кабінету, і поки гості намагалися вчотирьох умоститися на трьох стільцях, вів далі: — Оце, напевне, вам треба було прийти. Тепер хоч знатиму, як зробити, аби підлітки з доброї волі сюди приходили. Треба тиснути на якусь таємницю! — Сокирко багатозначно націлив пальця у стелю. — Навіть якщо її нема — придумати! Історія, знаєте, багато має таємниць. А якщо не цікавитися ними, не знатимеш, як кажуть, майбутнього. Ну, добре, не хочу вам тут лекцій читати. Звик, знаєте, перед різними там виступати… в кабінетах… — директор музею відмахнувся від якихось невидимих мух. — То таке. Слухаю вас. Чим цікавиться син Ланового разом із друзями? Всі таємниці розкриваю на раз!

Глянув Данило на товаришів, ніби чекаючи від них поради або допомоги. А вони дивилися на нього в три пари очей, чекаючи від нього дій. Зітхнув хлопець, почав обережно, навпомацки:

— Щось тато говорив, ніби тут, у Подолянах, чи в тутешніх печерах, якісь скарби шукали… Колись, — і тут же перейшов на скоромовку, наче виправдовувався: — Батько крутить у голові таку ідею… Ну, маршрут спеціальний — скарби Поділля, отаке…

Директор посміхнувся.

— Скарб, молоді люди, — поняття, як кажуть, дуже широке. Природа за вікном — скарб. Бивень мамонта в нашому музеї — теж скарб. Оцей ось замок — так само цінність. Та й люди, за великим рахунком, найбільший скарб планети. Це якщо так підходити, широко.

— Ні, там якраз інша тема спливла…

— Та розумію я, про які скарби йдеться! — відмахнувся напівжартома Сокирко. — Звичайно, про закопані та заховані! Острів скарбів, як кажуть. Читали вже?

— Читали, — відповів за всіх Данило.

— До речі, про ці піратські пригоди я зараз недарма згадав. У мене вирвалося, ясна річ. Проте всі наші місцеві легенди про заховані скарби так чи інакше пов'язані не з піратами, звісно, а — з розбійниками. Тут же Кармелюк свого часу погуляв. Чули щось про Устима Кармелюка?

— Чули, — так само від імені всіх погодився Данько. — Тільки він, здається, не розбійник…

— О! — кудлатий Сокирко з поважним виглядом націлив у стелю вказівного пальця. — Бачу, правильного батька синок! Для тих, кого Кармелюк потріпав свого часу, він дійсно був розбійником. Як там у пісні:

«Зовуть мене розбійником, бо людей вбиваю. Я ж багатих убиваю — бідних награждаю». Сім разів ловили Кармелюка царські жандарми. Всякий раз він утікав від них, аби знову повернутися в Україну та далі сипати їм усім солі на хвости. Устим Кармелюк, молоді люди, такий самий розбійник, як-от, знаєте, Робін Гуд. Звичайно, що людина-легенда сама по смерті легендами обростає. Зокрема, і про скарби розбійницькі… От не може такого бути, щоб Кармелюк чи його сподвижники все-все, що забирали в поміщиків, роздавали селянам. Так, у всякому разі, говорять уже скоро, як дві сотні років.

— А ви самі як вважаєте? — поцікавився Данило.

— Я — історик, юначе, — Сокирко розвів руками. — Мушу працювати з фактами і лише з них робити якісь висновки. От ти міг би дослідити бивень мамонта, не бачачи цього самого бивня?

Данило втримався від відповіді — просто знизав плечима.

— Бачиш — так само з легендами про скарби.

— Про діаманти! — вирвалося в Богдана.

— Ага, ось ви про що! — посмішка директора музею стала ще ширшою. — Так би й сказав, Даниле, що твій батько теж десь почув уже про Зміїну Голову! Для чого ця конспірація, так би прямо запитали!

Богдан почервонів. А Данило проказав із напускним каяттям:

— Ми боялися, що засмієте нас… Це ж наче казка…

Навмання сказав. Не знав нічого. Просто відчув правильний напрямок — і зробив ще один обережний крок уперед.

— Казка — не казка, але реальний факт таки має місце.




Розділ 11

У якому герої слухають легенду про Зміїну Голову


Сокирко зручно вмостився на стільці, схрестив руки на грудях.

— Є в архівах поліцейські протоколи, датовані тими роками, коли по нашому краю гуляв Устим Кармелюк. Не все збереглося, але щось лишилося. І ось серед тих старих паперів, писаних більше як сто п'ятдесят років тому, є свідчення розбійника Охріма Куцого, одного з друзів Кармелюка. Царські війська врешті решт придушили повстання, багатьох убили, багатьох у полон взяли. Охрім Куций міг врятувати своє життя в обмін на Зміїну Голову. Так, молоді люди, називається великий діамант.

Сокирко розставив великий та вказівний пальці, показуючи, якого приблизно розміру може бути коштовний камінь.

— За переказами, діамант овальний та трошки приплюснутий з боків і справді схожий на голову змії. За такий діамант можна було купити цілу губернію. Або — високу посаду навіть не в Києві, а в Петербурзі, столиці Російської імперії. Туди поглядав Козицький, бо на той час, коли Поділля охопило повстання Кармелюка, князь був за крок до розорення. Зміїна Голова, таким чином, лишалася чи не єдиною коштовною річчю, якою він володів.

— А замок? — поцікавився Вухо.

— Сам замок, щоб ви знали, прибутку не дає. Цей Станіслав Козицький, про якого ми говоримо, отримав замок у спадок від батька. Той — від діда. А прадід, польський шляхтич Зиґмунд Козицький, цей замок і збудував. Коли польська влада на Поділлі змінилася на російську, царську, правнук шляхтича погодився вірою та правдою служити цареві — аби лиш замок, титул та землі лишити за собою. Навіть перехрестився з католика на православного. Отакі бували справи. Саме в ті часи захотів пан Станіслав прадідів замок перебудувати. Найняв добрих інженерів, котрі тямлять у будівельній справі. Серед них був Михайло Ружич, дуже тямущий чоловік. Кажуть, це він особисто склав проект «кімнати страху» за наказом власника замку.

— Там що, атракціон якийсь? — зацікавлено спитала Варвара. — Опудало графа Дракули?

— Ні, — хитнув головою Сокирко. — Це зараз «кімната страху» — справді атракціон з опудалами. Раніше власники подібних замків дуже боялися стати жертвами нападу. Тому облаштовували собі потаємні кімнати, куди можна заховатися, коли стане зовсім страшно. І пересидіти там напад ворога. Або — втекти з цієї кімнати за межі замку, для чого там робили інший вихід — підземний. Звісно, про цей сховок мало знати лише дуже обмежене коло людей. Тому креслення Ружич носив Козицькому особисто. А роботи будівельники вели тільки під наглядом князя, більше нікого він не підпускав. Будували це все близько року. Ну, а потому, коли все було готове, князь Козицький велів знищити всіх, хто працював на будівництві. Першим, звісно, у списку був Михайло Ружич. Проте йому вдалося втекти, і то — дивом. Князь оголосив Ружича поза законом. Так інженер пристав до Кармелюка і його теж почали називати розбійником. Цікаво?

— Ага, — відповів за всіх Богдан. — А діамант тут до чого?

— Не поспішайте, буде вам і діамант. Про його існування, до речі, багато хто знав. Козицький був марнославною людиною, часто ним хвалився — інших чеснот у тієї людини не було. Аж якось уночі на замок наскочили розбійники. З ними був Ружич, і він прекрасно орієнтувався в замку. Крім іншого, знав, де скарбниця. Тому забрав діамант, покаравши в такий спосіб убивцю. Далі дуже довга історія, часу в мене не надто багато лишилося, — Сокирко глянув на годинник, спохмурнів на мить: — Розбійники ховалися у лабіринтах тутешніх печер. Це зараз вони всі засипані, а колись ходи-переходи вели далеко під землею. Десь там, у печері, помер від ран Михайло Ружич, поруч із ним був той самий розбійник Охрім Куций — рятувалися від поліцейської облави. Коли Охріма врешті-решт викурили з-під землі, як лисицю з нори, він, ясна річ, не знав, де шукати Кармелюка. Зате під тортурами з нього витягли інші зізнання: де розбійники заховали знаменитий діамант.

— І де ж? — тепер вирвалося в Данила.

— Е-хе, якби знали, де — давно б знайшли! Бо, за словами Охріма Куцого, Михайло Ружич назвав йому місце сховку, коли марив перед смертю. Тому нічого конкретного не сказав. Лише уривки фраз. У протоколі допиту вони лишилися. Про це колись писали у газеті. Хтось думав, що сенсацію зробив…

— Що за фрази?

— Справді марення, — Сокирко знову глянув на годинник, наморщив лоба. — Уривки швидше. Дослівно звучить цей ребус так: «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою. Хто розумний — знайде». Ви щось розумієте? Я — ні, чесно, — Сокирко розвів руками, підвівся: — Ну, все. Мені пора вже. Якщо, Даниле, твого тата ці та інші легенди справді цікавлять — хай приходить, поговоримо. Дійсно, казки казками, але люди на таке клюють, коли йдеться про туристичні цікавинки. Навіть якщо скарбів насправді ніяких нема. Вас провести?

— Та ні, — сказав Данько, підводячись. — Самі вже підемо. Дякую, Георгію Дмитровичу. Вибачте, що потурбували.

— Та нічого, нічого, — благодушно відповів він, теж зводячись на ноги. — Мені навіть приємно місцеві казочки порозказувати. Не бивнем же мамонта людей зацікавиш нині…

Директор Жора чемно та зовсім по-дорослому потис кожному на прощання руку. При цьому вкотре глянув на годинник, і Данилові стало ясно: дуже зайнятий Сокирко, але й дуже ввічливий та делікатний — не дає цього прямо зрозуміти, нікого не виганяє, всім намагається приділити увагу. Тому вирішив поки що не зловживати його часом. Тим більше, що побоявся — надмірна цікавість зараз теж не потрібна.

Підозріло це.

Коли поверталися до виходу — мовчали не змовляючись. Звісно, є тепер про що говорити. Але точно не тут і не тепер. Кивнули дружно тітці Любі на прощання. Вже збиралися вийти на замкове подвір'я.

Аж раптом Данило, котрий ішов першим, різко зупинився. Позадкував. А тоді крутнувся на підборі, розвернувся довкола власної осі та посунув назад, до картин.

Спочатку його дивного маневру ніхто не зрозумів. Та щойно Богдан Майстренко, який рухався за другом, глянув перед собою, тут же повторив цей трюк. А за ним і руді близнюки дуже швидко зацікавилися портретами на стінах.

Адже просто на них, перетинаючи двір, до входу в музей рухалися їхні недавні лиховісні знайомі — чорнокоса пані Крук у тому самому салатовому костюмі та кремезний лисий чоловік, названий нею Карликом. Ох, не бажаною була зараз ця зустріч для нашої четвірки!

Колоритна парочка теж запитала щось у тітки Люби. Жіночка в синьому халаті так само показала обом, як пройти в директорський кабінет. Все це наші герої бачили, обережно зиркаючи з картинної галереї у бік центральної зали. При цьому вони намагалися триматися за спинами інших відвідувачів, яких, на щастя, саме в цей час до середини зайшло чимало. Пані Крук та Карлика старовинні портрети, ясна річ, не цікавили. Не роззираючись, вони рушили в тому напрямку, звідки щойно вийшли Данило, Богдан, Вухо та Варка.

Не встигли вони зникнути в коридорі, як четвірка, як і перед цим, не змовляючись, рвонула, нарешті, до виходу. Компанія бігом перетнула двір, вибігла за ворота, подріботіла дерев'яним мостом через рів. Відсапалися вже в парку, забігши подалі, під захист кущів.

— Бачили? — запитав Вухо.

— Ага. Сто пудів ясно, що вони шукають, — мовив Богдан відсапуючись.

— І так само ясно — вони теж не знають, де шукати. Ось і йдуть нашим шляхом, — пояснив Данило.

— Стежать за нами? — вигукнула Варвара.

— Ні. Просто дурні думають однаково, — мовив хлопець.

— А я не дурень! — образився Вухо. — Сам дурний!

— Це приказка така, — заспокоїв його Данило. — І раз на те вже пішло… Поки ми не знайшли розгадки, не треба вважати себе розумнішими за них. Просто слід до розбійницького скарбу один. І він очевидний.

— Ой, народ, боюся я — здивує ця пані Крук директора Жору, — зітхнула Варвара. — Спочатку ми про діамант розпитуємо. Відразу за нами — ще двоє підозрілих типів…

— Все одно іншої легенди вони не почують, — сказав Данило. — Але ти маєш рацію: сьогодні ми надто часто плуталися у цих злочинців під ногами.

— Чому — злочинців? — здивувалася рудючка.

— Ти інакше вважаєш? Слухай, якби вони справді хотіли знайти діамант отак, заради інтересу, хіба б ховалися? Взагалі з розмови, яку почув Бодя, в мене інших припущень нема. Вони серйозно вирішили знайти Зміїну Голову. Бо щойно мій тато та його друг Вороненко почнуть свою справу, зробити це ось так, потайки, для аферистів уже буде неможливо, — Данило нарешті впорався з диханням, обвів поглядом невеличку компанію. — Раз ми вирішили нікому поки що нічого не казати, значить, будемо діяти самі. Але нас усіх бачили. Подоляни — маленьке селище. Всі на виду. Довіритися випадковим людям не хочеться, якщо чесно. Тому пропоную викликати підмогу.

— Тобто? — не зрозумів Вухо.

— Є кілька наших друзів, із якими ми вже мали подібну пригоду. І яким можна довіряти напевне. До того ж наші вороги їх не бачили і, я так собі планую, не побачать. Бодя, ти все зрозумів?

— Та ясно. Гадаєш, наші швидко підтягнуться? Не близький світ…

— А нам нема куди поспішати поки що. Давайте, місцеві, покажіть, де у вас тут краще мобільний зв'язок працює. Подзвонити треба одному надійному бійцеві.




Розділ 12

У якому Льонька Гайдамака домовляється з Галкою, а дівчина — зі страусом


Думаю, ви вже здогадалися — Данило Лановий вирішив гукнути на допомогу Льоньку Гайдамаку. Того самого хлопчачого ватажка з містечка на Полтавщині, котрий якось допоміг йому та Богданові Майстренку визволитися з полону справжніх бандитів та навіть врятувати від їхніх зазіхань козацький скарб — справжню золоту булаву. Лиш йому, перевіреному в дії, Данько міг зараз повністю довіритися.

Тому залишмо на кілька днів наших героїв у Подолянах та завітаймо до містечка, де жили їхні кращі друзі і куди подзвонив Данило.

Невеличка проблема була в тому, що Льонька й досі не мав свого власного мобільного телефону. Батьки вважали — рано ще йому, не заробив. Хлопчачий ватажок не надто сумував з цього приводу. Навпаки, часом навіть радів: адже не треба весь час сушити голову над тим, як би ото не загубити десь дорогу річ.

Взагалі, коли батьки тицяють телефон, це не подарунок, а насправді — довгий та міцний ланцюжок, пояснював якось Льонька. Це ж будь-якої миті стукне комусь із них у голову набрати номер та запитати: «А де це ти, любий друже, зараз є? А що це ти там робиш? А не пішов би ти просто зараз додому?». Ну і таке інше. Спробуй лиш вимкнути злощасний апарат — відразу почнуться підозри та претензії, ніхто ніколи не повірить, що акумулятор сів чи ще якесь там горе.

Словом, не мав Льонька Гайдамака власної телефонної трубки в кишені. А вдома влітку не сидів. Тому зловити його можна було в один спосіб: подзвонити Галці. Дівчина з кісками якраз телефон мала та носила з собою, чим іноді був дуже незадоволений її кращий друг та охоронець — страус на прізвисько Футбол. Скаржилася якось Галка: щойно трубка оживе і вона піднесе її до вуха, аби відповісти, страус починає нервувати. Навіть кілька разів намагався вихопити слухавку дзьобом. Тому, коли телефон дзвонив, дівчина всякий раз намагалася відходити подалі від цибатого птаха.

Ну, і головна причина: Галка після пригод з козацьким скарбом стала якщо не повноправним членом хлопчачої ватаги, то дуже часто бувала в їхній компанії. Адже страус, шалений фанат футболу, тепер став повноцінним гравцем місцевої команди. Проти нього багато хто хотів зіграти, і від пізньої весни до ранньої осені футболісти або проводили товариські змагання, або тренувалися за містом на полі. Звісно ж, Галка не могла відпускати свого підопічного самого.

Отже, Данило набрав Галчин номер. А дівчина з кісками передала слухавку Льоньці, при цьому жестом прогнавши хлопця далі від страуса, який уже підозріло дивився на ненависний апарат. Розмова вийшла короткою — Данило добре пояснив, а Гайдамака все з півслова втяв. Тому відразу скликав до себе всіх та видав відразу, без передмов:

— Наші встряли в халепу.

— От пусти їх кудись без нагляду! — роздратовано буркнув хлопець, якого називали Князем Олегом.

— Ага, ти якраз наглянеш! — реготнув Ігор Харитоненко на прізвисько Харитон.

— Що там у них таке? — поцікавився Валера, якого прозвали тут Гоблін Два.

— Вони хоч живі? — обережно запитав Юрко, названий Космонавтом.

— От же ж язик дурний! — тупнула ногою Галка, а страус, котрий теж підійшов до гурту, витягнув довгу шию в бік Космонавта, сердито клацнув дзьобом: не мели, мовляв, дурниць.

— Та забери ти свою курку! — незадоволено позадкував Юрко, і Футбол, котрий дуже добре знав, хто такі кури та не любив подібних порівнянь, підстрибнув і посунув на язикатого кривдника.

— Ану, ша всім! — Льонька підняв руку, закликаючи до порядку. — Я ще нічого не пояснив, а ви вже розходилися! Космонавте, справді прикуси язика. Галко, пильнуй свого друга. Він хороший, але… Ну, зрозуміла, думаю. Тепер слухайте спокійно.

І Льонька переповів принишклій ватазі почуте від Данила.

Усі разом загули, перекрикуючи один одного. Кожен мав що сказати з цього приводу. Навіть Футбол — і той забігав по колу, час від часу клацаючи дзьобом. Льонька все одно нічого не зрозумів, тому дав усім п'ять хвилин, тоді знову підняв руку:

— Ти-хо! Хто б що з вас зараз не казав, які б у кого ідеї не виникали, ясно одне: часу мало, а допомога потрібна. Як кажуть у таких випадках — на вчора. Усі разом ми зриватися теж не можемо. Данько чітко сказав: потрібні люди, котрих не впізнають і котрі не будуть привертати увагу. Якщо ми поїдемо всім кагалом, така купа народу сама по собі помітна. Та й зібратися всім гуртом довше, це ж у кожного татамами, поки кожного випросиш… До того ж — акуратно, аби зайвої та передчасної пурги не нагнати… Коротше, дорогі брати і сестри, на виручку поїду я сам.

Ватага знову здійняла галас. Та мудрий ватажок і цього разу не сперечався. Просто мовчки стояв, даючи всім виговоритися. І хлопці нарешті самі зрозуміли: таки правий Льонька. Кожен відразу знайшов масу причин, які затримають їх удома. А допомога Данилові з Богданом потрібна тепер. Зрештою, ватага дійшла згоди — сам Льонька швидше знайде вихід.

Ось тільки Галка була категорично проти. Стала просто перед Гайдамакою, навіть взяла руки в боки, мовила грізно:

— Е, ні, хлопче! Такого не буде! Це ми тут усі лишаємося, а ти один такий сміливий? Ось вони, — дівчина кивнула в бік хлопчачого гурту, — хай собі як знають. А я їду з тобою! Спробуй тільки мене спинити!

Сказала так — і ще ногою тупнула. Страус тут же повторив за Галкою — теж тупнув спочатку однією довгою ногою, потім — другою, а тоді ще й підстрибнув, тупнувши об землю відразу двома.

— Ніхто тебе не… — спробував заперечити Льонька.

Але Галка загрозливо посунула на нього.

— Не здумай мені зараз клепати, що допомагати друзям — не жіноча справа! Ми їдемо разом або…

— Або що? — перебив її тепер уже Льонька. — Не пустиш мене?

Галка закусила губу. Справді, крити нічим. Та раптом її очі засяяли.

— Тебе ніхто тримати не збирається, — мовила обережно, пустивши хлопцеві хитрі лисячі бісики. — Тільки сам подумай: якщо доведеться стежити за гуртом небезпечних злодіїв, один ти довго не протримаєшся. Сто пудів, засічуть твою пику. А так ми зможемо діяти по черзі. То хлопець крутиться поруч, то дівчина. Так краще злочинців заморочити, згоден?

— Логічно, — визнав Льонька після коротких роздумів. — Добре, вдвох воно веселіше. В мене вже є одна ідея. Тобі лишається придумати, що з ним робити, — хлопець показав на страуса. — Знайдеш, куди прилаштувати, аби не думати постійно, як тут твоя пташка, вважай, домовились.

— Теж мені ще командир, — пирхнула Галка.

Потім демонстративно повернулася до ватаги спиною, підійшла до Футбола, погладила його голу шию, навіть стала навшпиньки і чмокнула в дзьоб.

— Ти ж все розумієш, Футбику?

Страус поважно кивнув головою.

— Ти ж у мене розумник?

На знак згоди страус підстрибнув та клацнув дзьобом.

— Ти ж побудеш без мене трошки? Зовсім трошки? — Галка на пальцях показала, скільки.

Птах хоч і не відразу, та все ж таки знову кивнув.

— Бач! — Галка переможно повернулася до Льоньки: — З ним легше домовитися, ніж із тобою!

Нічого не відповів хлопець — лиш руками розвів — мовляв, не страус я, не страус.




Розділ 13

У якому всі збираються та слізно прощаються


Того ж вечора пішов Льонька до свого діда.

Старий Гайдамака давно вже сторожував у місцевому музеї і після пригоди з козацьким скарбом ставився до онука та його друзів із величезною симпатією. Ще б пак: він половину свого життя знав про ці скарби, іншу половину сам мріяв їх знайти. А тут хлопчаки раз — і розгадали давню загадку, котра мала такі ж прості рішення, як і більшість складних задачок.

Через те Льонька вирішив довіритися йому ще раз. І дід Гайдамака відразу ж знайшов потрібний вихід.

— У мене, щоб ти знав, у Подолянах старий друг живе. Давно хочу його провідати.

— У самих Подолянах? — не повірив Льонька.

— Ну, може не в самих, — хитро посміхнувся дід. — Може, взагалі в іншому місці. Але хто про це знає, крім нас двох? Важливо інше: давно я, старий, збирався друга навідати. Навіть оно гроші якісь на таку подорож відклав. Самому такому дідові їхати кудись не дуже добре. Ось і візьму з собою онука. Хай розвіється трошки, хоч Україну побачить. А то ж сидите тут ціле літо з року в рік, дурієте, одне й те саме перед очима…

— Так ти, діду, виявляється, наша людина! — зрадів Льонька.

— А ти як думав? — старий Гайдамака розправив плечі. — Коли там треба їхати? Завтра й виберемось. Повір мені, твої батьки тільки щасливо зітхнуть. Точно знатимуть: я хоч і дід, а спуску тобі не дам! — він жартівливо показав хлопцеві кулака.

— Ну, а з Галкою як бути? — Льонька ще мав надію, що дівчини з кісками вдасться позбутися.

— З собою брати, — категорично заявив дід Гайдамака. — Ти не знаєш, що буває, коли дівчата собі щось утешуть у голову. Я з її батьками поговорю, думаю, відпустять.

— Мені, діду, з тобою теж не нудно буде! — заперечив Льонька, та старий Гайдамака лиш притулив пальця до вуст.

— Усе. Тихо будь. Раз не зміг відговорити Галку від самого початку — тепер уже змирися. Та й взагалі, мені здається, дівка від дурниць швидше убереже, ніж навіть я. Добре, катай додому, збирайся. А я вже про все інше домовлюсь.

Старий розгорнув бурхливу діяльність Під кінець дня зрозумів Льонька — його дід зараз такий активний, бо справді згадує свою молодість. І заодно — те, чого йому свого часу так не вистачало. По-перше, з Льоньчиними батьками швидко домовився, ті навіть не питали нічого, особливо брехати не було потреби. По-друге, переговорив з Галчиними батьками і ті охоче відпустили дівчину з дідом: трошки мандрів не завадить. Нарешті, знайшов транспорт просто до Києва — звідти залізницею до Подолян дістатися дуже просто, без пересадок. Задоволена Галка навіть вирішила передзвонити Данькові, але не змогла: телефонний зв'язок постійно пропадав. Проте Данько про таке попереджав.

Отже, наступного дня, глибоко по обіді, вся ватага вийшла проводжати мандрівників. Їхати мусили не легковиком — везла діда, Льоньку та Галку вантажна машина з критим брезентом фургоном. Старий та дівчина полізли в кабіну. Льонька ж умовив водія, аби той пустив його в кузов — давно хотів отак покататися. Водій, місцевий фермер Грицько Черемша, лиш попередив діда Гайдамаку:

— Під вашу відповідальність, діду!

А той поблажливо кивнув.

— Хай собі. Сам же малим був, Гришко, ні?

— Ага, — погодився той. — Любив у кузовах їздити. Навіть мріяв колись купити таку машину, аби самого себе катати. Смішно, діду?

— Купив же! — посміхнувся старий у вуса.

— Так вона ж стара! — вигукнув той (бідкання фермера Грицька з приводу своєї вантажівки давно нікого не дивували, адже для Черемши машина майже відразу після купівлі перетворилася на болючий мозоль) і пояснив: — Поки не прочхається — не поїде! Стати може посеред дороги! Її колись велосипед обганяв! Ваш же онук, діду, ще й дражнився!


— Ото не плюй у колодязь, Льонько! — сказав старий з удаваною суворістю, навіть не втримався — дав хлопцеві легенького, чисто символічного потиличника. — Все, Гришко, не буде він більше дражнитися. Паняй у кузов!

Двічі просити Льоньку Гайдамаку не треба було. Перекинув дорожній наплічник через борт, сам схопився за край руками, на раз-два підтягнувся, хвацько стрибнув усередину — і ось уже стоїть на дні кузова, друзям рукою махає.

Тим часом Галка ніяк не могла попрощатися з Футболом. Страус поводив себе якось дивно: як завжди, прийшовши за дівчиною хвостом, цього разу не підстрибував, не клацав дзьобом, навіть не намагався ні в кого нічого вициганити. Взагалі, ні до кого не чіплявся навіть із дружніми намірами. Ігор Харитон та Валера Гоблін Два навіть завели, чи не дала йому Галка якогось зілля, аби страус пригальмував та спокійно витримав розлуку. Почувши це, дівчина показала обом кулака. А Футбол, який у таких випадках завжди думав, що Галку хтось ображає, та починав заступатися, цього разу навіть не повернув свою довгу гнучку шию в бік імовірних кривдників.

— Е, Галко, часу нема! — гукнув з кузова Льонька. — Прощайся вже, чи, може, лишайся…

— Я комусь зараз лишуся, — дівчина недобре глипнула в його бік. — Комусь, для кого нема в кабіні місця! — потім погладила страуса по голові останній раз, мовила тихо: — Скоро буду, Футбику. Ти ж у мене гарний хлопчик, ти ж побудеш трошки сам? Ти ж дорослий, правда?

Напевне, Футбол щось зрозумів — кивнув ніби на знак згоди.

Все, не треба затягувати прощання.

Галка різко повернулася і пішла до машини, вмостилася у кабіні та закусила губу, бо відчула раптом, що не готова ще лишати страуса самого. Коли мотор фермерської вантажівки нарешті прокашлявся і вони рушили, дівчинка заплющила очі — сльози таки навернулися, от би не побачив ніхто…

А в кузові Льонька Гайдамака знайшов зібганий брезент, розстелив його, вмостився на спині, поклав рюкзак під голову і теж примружив очі. Роздивлятися було нічого, хіба брезентовий дах над головою. Та не дуже то й хотілося: набагато цікавіше ось так лежати, трястися в кузові старої вантажівки, уявляти себе Індіаною Джонсом, невтомним шукачем скарбів у крислатому капелюсі.




Розділ 14

У якому є перегони і стає ясно, чим страус може бути подібним до слона


Від переживань перед дорогою Льонька спав цієї ночі погано. Тому під гойдалку кузова таки закуняв.

Надовго чи ні — хтозна. Бо вирвав його з дрімоти різкий звук. Це водій давив на сигнальну кнопку — так роблять, коли хтось або щось заважає проїхати. Проте вантажівка не зупинялася, сунула далі, навіть не збавляючи ходу. Навпаки, Черемша, здається, наддав газу. Швидко до різкого сигналу домішався ще один звук — чи здалося Льоньці, чи справді з кабіни голосно кричала Галка.

Хлопець перекотився на бік. Порачкував до краю борту. Виткнув голову з кузова. І мимоволі роззявив рота.

Вантажівка їхала битим шляхом, ще не вибравшись навіть на головну, як її тут називали, — київську трасу. З одного боку бовваніла лісосмуга, з іншого — здіймалися вкриті травою невисокі пагорби. Саме по цих пагорбах, не докладаючи, здається, надмірних зусиль, стрибав страус Футбол. Довгоногий бігун не переганяв машини, не відставав від неї — просто рухався паралельно. І напевне рухався не в повну силу своїх природних страусячих можливостей.

Гришко Черемша ще наддав газу, хоча старенька вантажівка не була розрахована для таких перегонів. Льоньці навіть страшнувато стало: раптом мотор заглухне, тоді вони точно нікуди не доїдуть. Проте машина хоча й почала сильніше підстрибувати на ґрунтовій дорозі, але впевнено демонструвала свої приховані можливості.

Затамувавши подих, Льонька з кузова стежив за пересуваннями страуса. Футбол спочатку теж наддав ходу, але досить скоро почав видихатися. Зрозуміло — в цьому місці пагорби ставали вищими. Долати їх навіть своїми сильними ногами африканський птах, народжений бігти по рівнинах, усе ж таки не навчився. Ще ривок уперед — і ось вантажівка лишила переслідувача позаду. За мить страус взагалі зник за пагорбом, а водій упевнено скерував машину праворуч, повертаючи в бік широкої асфальтованої дороги.

«Здулася пташка», — сказав про себе Льонька. Він не знав, що зараз виробляє в кабіні Галка. Напевне побачила улюбленця. Але раз машина не зупинилася, отже, вирішила бути дорослою. Нікуди страус не дінеться, його по тутешніх околицях усі давно знають. У разі чого — повернуть додому. Чи, як варіант, повернеться назад Галка. Що Льоньку, між іншим, цілком би влаштувало. Не дуже він любив, коли дівчата з кісками втручаються у хлопчачі справи.

Повернувся Льонька, навіть розпрямив ноги — хотів пройти назад углиб кузова.

Та враз машину так смикнуло, що хлопець як стояв, так і заорав носом. Лиш тренована реакція спортсмена врятувала: встиг останньої миті виставити перед собою руки і вберіг писок від удару. Так завжди трапляється, коли водій різко лупить по гальмах.

Машина стала. Невже старенький мотор перегонів із страусом не потягнув? «От же ж чортова натура, — скреготнув зубами Льонька. — А так добре все починалося!». Ніби у відповідь Гришко Черемша знову почав сигналити. Та що ж там робиться, бляха-муха?

Висунув хлопець голову з кузова. Нікого, нічого. Але тут же дверцята кабіни хряснули, знову почувся Галчин голос, здивований та переляканий водночас. Уже зовсім заінтригований, Льонька легко перескочив через борт, оббіг машину. І ось тут остаточно завмер, ноги мов прилипли до розпеченого липневим сонцем ґрунту.

Вантажівка стояла посеред дороги в курній хмарі, яка поволі осідала. Перед нею, заступивши шлях, стовбичив страус.

Розставивши свої цибаті ноги, аби стояти міцніше, Футбол тримався перед суперником із явним виглядом переможця. Поруч зі своїм улюбленцем уже крутилася Галка, навіть не знаючи від щастя, з якого боку птаха обійняти. Дід Гайдамака та Черемша тим часом теж вибралися з кабіни.

— Оббіг! — кричав фермер, для наочності розмахуючи руками. — Сучий же син! Він отак погнав, за бугром! Там можна зрізати путь, я знаю! Він же просто перед машиною вискочив! А якби я тебе, дурного, задавив?

При цьому Черемша постукав себе кісточками пальців по лобі.

— І що тепер робити і як з усім цим бути? — буркнув дід, глянувши при цьому на Льоньку. — Цей же, бач, тепер не відчепиться. Бігтиме, як пес.

— Повертаймо! — вирвалося в Льоньки. — Він же за Галкою вчепився! За нами не побіжить! Везімо назад!

— Чого ти тут командуєш? — запитав спокійно дід. — Онучку, якщо я захочу, то й ти в мене вдома лишишся. Разом зі мною. І не будемо ми гасати сьогодні туди-сюди, щоб ти знав.

— Тоді хай сідає на нього верхи і їде додому сама! — не вгавав Льонька.

— Воно-то так, — старий почухав потилицю, подивився на Галку, яка мовчки притислася до страуса, потім — на Футбола, який пестив дзьобом її кіски, повторив: — Воно-то так. І не так трошки. Тут або всі вертаються, або — всі їдуть. Нема іншого виходу.

— Він теж? — зробивши круглі очі, фермер Черемша тицьнув пальцем на страуса.

— Куди його подінеш? — розвів руками дід Гайдамака. — Давай так: поки цю кашу ми не поїмо самі, ніхто за нас цього не зробить. Тому, Гришко, хай оце чудо лізе до тебе в кузов.

— Слухайте, діду, я вас поважаю і все таке, — почав заводитися фермер. — Але в машині заборонено перевозити страусів!

— Де ти це вичитав? — хитро запитав старий. — Покажи, де написано. Навіть якщо це десь і написано, ніхто не побачить, що у тебе в кузові страус. Кузов критий, до Києва якось доїдемо.

— А там? — не вгавав Гришко.

— А там уже не твій клопіт, — переможно закінчив дід Гайдамака. — Ну, то як, молоді люди? Додамо собі клопоту чи, може, Галко, справді додому вернешся ось із ним? — старий кивнув на Футбола.

— Ще чого! — вирвалося в дівчини. — Наших виручати треба. Вони чекають. А Футбол, бачте, сам лишатися не хоче. Теж рветься…

— Побачимо, — тихо мовив Льонька, відвівши очі.

— Ну, отак, — дід Гайдамака витер змокріле чоло. — У тебе там, Грицю, була дошка, в кузові. Витягайте, зробимо для нашого прудконогого друга місток. Бігом давайте, бо час таки гаємо!

Фермер, Льонька та навіть Галка швиденько заходилися мостити Футболові сходи. Коли дошку спустили з кузова, страусу навіть слова ніхто не сказав — сам усе зрозумів, поважно піднявся хистким містком. Потім пройшовся всередині, пригинаючи свою довгу шию.

— Може, мені здається, — проговорив Льонька, дивлячись на страуса, — може, так неправильно буде сказати, але зараз цей твій страус, Галко, виглядає задоволений, як слон!




Розділ 15

У якому страус та всі, хто подорожує з ним, не дуже подобаються міліції


За пару годин мандрівники таки дісталися до Києва. Так десь і розраховували, ближче до вечора. Не хотілося тинятися спекотним містом цілий день, краще відразу сісти в поїзд.

Пощастило — вантажівка примудрилася під'їхати майже під самий залізничний вокзал. Коли страус так само поважно й обережно виходив з критого кузова на світ Божий, ця з'ява відразу привернула загальну увагу. Біля вокзалу народу завжди вистачало, і всі — хоч пасажири, хоч ті, хто проводжав, хоч торгівці городиною та ягодами, навіть просто випадкові перехожі — всі пороззявляли роти.

— Цирк приїхав! — вирвалося в когось із натовпу.

Дід Гайдамака посміхнувся у вуса. Старий зовсім не збирався втручатися в хід подій, і Галка дуже добре це зрозуміла. Тому, суворо оглянувши гурт цікавих, зупинила погляд на якомусь хлопчику років семи в шортах, сандалях на босу ногу та з гумовою іграшковою потворою в кулаку.

— Як тебе звати, хлопчику? — запитала.

Той знітився, зиркнув на маму, яка тримала його за іншу руку. А молода жінка теж розгубилася.

— Чого ти злякався, Костику? Скажи, як тебе звати…

— Костик, — бовкнув Костик, ще не розуміючи, для чого дівчинці з кісками з ним знайомитись.

— А скажи, Костику, хто оце такий? — Галка тицьнула пальцем у Футбола, котрий не відходив від неї далеко.

— Пташка, — пробелькотів малий.

— Правильно, Костику. Пташка. А як називається ця пташка, знаєш?

— Ця пташка називається страус, — старанно відповів хлопчик, усе одно побоюючись сказати щось не те.

— Бачте! — Галка широко розправила плечі, знову глянула на гурт роззяв. — Навіть маленькі діти знають, що це пташка і називається вона страус. Ви що тут, у Києві, страусів не бачили ніколи?

Дивно, але подіяло. Зрозумівши, що нема чого витріщатися на звичайного собі птаха, люди досить швидко знову розійшлися по своїх справах. А Галка переможно глянула на Льоньку. Той закусив губу. Схоже, його прогноз не справджувався: дівчина з кісками поки що давала раду собі та Футболові.

Попрощавшись із Григорієм та відпустивши машину, невеличка компанія пройшла на привокзальний майдан. Тут поява дивного пасажира, з дзьобом та на довгих ногах, теж без уваги не лишилася. До честі Футбола, він на роззяв не реагував. Навіть шиєю не крутив, ступав прямо та дивився просто перед собою.

Одначе просто так, без пригод, вдалося перетнути лише майдан. Щойно старий, хлопець, дівчина та страус зайшли до залу очікування, до них відразу посунув міліцейський патруль. Причому відразу з двох боків, беручи по ходу руху всіх у кільце. Збоку могло видатися: просто зараз озброєні пістолетами та гумовими кийками міліціонери збираються захопити та знешкодити банду небезпечних злочинців.

— Ану, стійте, — тихо мовив дід Гайдамака, виступаючи трошки вперед. — Тепер, мабуть, моя буде черга.

Щойно так сказав, як міліція оточила їх, а старший, пузатий та з погонами, приклав руку до козирка форменого кашкета.

— Лейтенант міліції Недогибченко! Ваші документи!

— А що ми зробили? — мирно поцікавився дід. — Ось у нього, наприклад, точно нема документів, — старий кивнув на страуса. — То що йому за це буде? Ви його заарештуєте?

— Послухайте, шановний, ось не треба нам, як той казав, тюльку травить! — підніс голос міліціонер Недогибченко. — Хто вас знає, що ви за люди…

— Він — точно не людина, — дід Гайдамака потріпав Футбола по гнучкій лисій шиї.

— Це страус, — вирвалося в когось із патрульних.

— Бачте, це страус, — старий задоволено глянув на Недогибченка. — Молодці, хлопці. Добре працюєте. Невідому особу встановили за секунди! То ми можемо йти?

— Так, пане… Гражданін… Товаріщ… Тьфу! — міліцейський лейтенант сам заплутався, навіть не міг придумати, що й сказати.

— А ви чого плюєтеся тут, пане офіцер? — строго запитав дід Гайдамака.

— Так, по-хорошому ви не хочете, — видно, міліціонер вирішив застосувати звичну та знайому тактику в розмові з тими, хто йому чимось не сподобався. — Зараз я викличу сюди патруль, і там з вами розберуться!

— Що з нами не так? — здивовано поцікавився старий.

— Звідки я знаю, де ви стравуса цього взяли! Може, ви його десь украли!

— Скажіть, пане офіцер, — дід Гайдамака хитро глянув на Недогибченка, — що, сьогодні по радіо передавали про викрадення страуса? Якщо це сталося десь у Зімбабве, то це — не ми! І потім: коли щось крадуть, це вкрадене намагаються заховати. А нашого друга ми не ховаємо. Навпаки — йдемо собі вільно та спокійно, як люди з чистою совістю.

Не знаючи, що відповісти, лейтенант підніс до вуст рацію, точно вже збираючись викликати серйозну підмогу. Льонька мимоволі втягнув голову в плечі. Все це йому дуже не подобалося. Та старий жестом зупинив міліціонера.

— Ви мене послухайте, пане офіцер. Будьте мудрим. Про що ви зараз доповісте якомусь там своєму начальству? Що в Києві на залізничному вокзалі гуляють старий дід, двоє школярів та африканський страус? Знаєте, що у вас запитають ще? Чи нема там десь поряд слона… Або мавпи… Краще не робіть цього, пане офіцер.

Недовго вагався лейтенант Недогибченко. Опустив рацію, обсмикнув кітель, набуваючи в очах молодших за званням блюстителів порядку поважнішого вигляду.

— Усе ж таки, господа, отак гулять із стравусом не положено.

— Це десь написано? — вирвалося в Галки.

— Ач, грамотні діти пішли, — гмикнув Недогибченко. — В мене теж таке… Начитаються своїх книжок… Так, ладно. Що ви хоч забули на вокзалі?

— Нічого не забули. Купимо зараз квитки та поїдемо в Подоляни. За розкладом найближчий поїзд туди — через півтори години. У касах черги. Може, якось допоможете, аби ми з птахом у черзі не стовбичили?

Міліцейський лейтенант вказівним пальцем збив на потилицю форменого кашкета. Тоді раптом здригнувся, мов мішком його ззаду стукнули, крутнувся на п'яті, грізно оглянув натовп цікавих пасажирів.

— Шановні, чого ви тут не бачили? Пташки? Поїзди ваші без вас поїдуть! Розходимось, розходимось, звичайна курка, тільки велика!

Дарма він так сказав. Ще точно не досліджено, чи розуміють африканські страуси людську мову. Але точно відомо: слово «курка» дуже добре розуміє українізований страус Футбол. І дуже це слово благородному птахові не подобається. Тому Футбол витягнув шию, загрозливо клацнув дзьобом, навіть готовий був копнути кривдника. Галка вчасно поклала йому руку на спину, інакше хто знає, чим би завершилася для всієї компанії ця невеличка дорожня пригода.

А Недогибченко і не помітив нічого, надто перейнявся своїми думками. Умовивши таки людей розійтися, він знову повернувся до діда.

— Добре… Ось взяли ви квитки, скажімо. А як же птах? Для них, здається, квитків ще не придумали.

— Папуг же возять у клітках, — подала голос Галка.

— Ага, тільки він у вас без клітки. І зовсім не папуга, дівчинко!

— Це ви правильно говорите, — серйозно зауважив дід Гайдамака. — Ось у цьому, пане офіцер, суть цілого нашого експерименту.

— Експерименту?

— Так точно, пане офіцер, — старий правив своєї впевнено. — Бачте, собак возити можна. Котів можна. Навіть папуг чи канарок. Тим часом у нас чим далі, тим більше стає страусових ферм. І досить скоро страус стане такою ж домашньою твариною. Тому ми проводимо перший в Україні експеримент по здатності людини та страуса існувати разом. Усе, ясна річ, знімається на відео.

— Де? — міліціонер перелякано закрутив головою. — Де знімають? Хто дозволив?

— Прихована камера, наче так це називається, — не моргнувши, видав старий. — Ви не про це думайте, пане офіцер. Краще уявіть, який вигляд ви матимете потім на відео. Ось напишуть вчені, що охоронці порядку не сприяють цікавим дослідам…

Недогибченко швидко поправив кашкета, виструнчився, обсмикнув кітель. Те ж саме зробили інші, а один, зовсім молодий, навіть нагнувся й тернув носаки черевиків рукавом.

— Значить, так, шановні, — поважно кахикнув міліціонер. — Українська міліція всіляко сприяє науковим експериментам. Тому зараз ми самі проведемо вас до спеціальної каси. Там можна взяти квитки без черги. Якщо проблеми які — з начальником поїзда вирішимо, не хвилюйтеся, шановний… Як вас, до речі?

— Професор Гайдамака, — дід теж викотив груди колесом, навіть трошки надув щоки. — Доктор орнітологічних наук. Будемо вам дуже вдячні за допомогу, пане офіцер!

— Тоді гайда! — вигукнув страж порядку і тут же поспішив уперед.

Інші міліціонери посунули за ним. Компанія мандрівників трошки відстала і Льонька захоплено смикнув старого за лікоть.

— Ну діла, діду! Ну ти й придумав! Слухай, класно! Круто! Крутезно! Я б так не зміг!

Старий Гайдамака задоволено посміхнувся у вуса.

— А ти, онучку, думав, я завжди наш місцевий музей сторожував? Були й ми молодими, були і в нас історії. Потім колись мо' щось розкажу… для науки. А тобі для початку треба за книжки взятися, фантазія відразу запрацює. Тепер давайте швидше, бо й, правда, поїзд без нас піде.




Розділ 16

У якому стає зрозуміла користь від страусів на залізниці


Аж до самої колії, де стояв потяг, котрий їхав через Подоляни, компанію зі страусом уже ніхто не зупиняв. Воно зрозуміло: якщо поруч міліція, значить — усе в порядку, хлопці контролюють ситуацію і все законно. Отже, знайте: в супроводі стражів порядку страуси цілком можуть ходити по вокзалу.

Правда, спочатку касирка не дуже-то й хотіла давати квитки. Бо справді не знала, чи можна з таким птахом проходити до вагона.

Тут уже дід Гайдамака почав сердитися не на жарт:

— Послухайте, ми купуємо ціле купе! Ось гроші, будь ласка! — старий акуратно просунув купюри у віконце каси. — Ви нам дайте квитки. А ми вже самі розберемося, кого або що в цьому купе перевозити!

— Вибухівку не можна, — нагадала чомусь касирка, позираючи зі свого місця на дивовижного птаха. — Ще ці, як їх… Речовини отруйні.

— Він не вибухне, — заспокоїв касирку дід. — І зовсім не отруйний. До речі, його Футболом звати.

— Отак! — стрепенувся міліцейський лейтенант. — Може, він ще й до футбольного чемпіонату має стосунок?

— А ви як думали! — старий багатозначно підніс догори пальця. — Так що це, можна сказати, державна справа і корисний для держави екземпляр.

Після такого навіть ті запитання, які комусь, може, й хотілося поставити, якось так самі собою знялися та відпали.

Видали мандрівникам квитки, а до вагона міліціонер сам усю компанію підвів. Провідниця, не стара ще жінка з накрученими кучерями, ледве встояла на ногах від такого видовища.

Коли отямилася — пробелькотіла:

— Двадцять років роблю, люди добрі… Два десятки літ на залізниці… Думала — всяких пасажирів бачила. Навіть народні артисти України колись весь вагон зайняли під якийсь фестиваль… Всі мені на квитках автографи написали… Але такого ще не було! Куди його? Він тут не тойво мені… Туалет, знаєте…

— Він культурний птах, — заспокоїв провідницю дід Гайдамака, примружив очі, нахилився трохи вперед, читаючи ім'я жінки на білому ламінованому прямокутнику з її фотографією: — Не переживайте, Любов Миколаївно. Он у вас ім'я чудове яке — Любов! Ви нас тільки в купе проведіть, а в Подолянах випустіть. Скільки тут їхати?

— Сім годин, — ще не оговтавшись, Любов Миколаївна м'яла в руках чотири квитки.

— От бачите — нам ще сім годин сидіти. Не будемо ж ми спати спокійно, поки страус у вагоні. Для нього це вперше, він молодий ще. Бачите, квиток на нього дитячий навіть видали.

Тим часом лейтенант міліції вже про щось домовлявся з високим худим чоловіком у залізничній формі — начальником поїзда. Той слухав, кивав, поглядав на Футбола, знову кивав, тоді знизав плечима, махнув рукою.

— Тільки, шановні пасажири, я відразу кажу: за безпеку вашої цієї пташки ані я, ані хтось інший у потязі не відповідає!

— Він сам про себе подбає, — запевнив дід Гайдамака, а потім тупнув ногою, підштовхнувши Льоньку. — Чого стоїте? Давайте, лізьте в вагон! Нас тут уже справді всі знають.

— Чекайте, чекайте! — провідниця все ж таки вирішила востаннє не допустити такого залізничного казусу, заступила пасажирам дорогу. — А от усе ж таки якщо воно мені тут нагидить у вагоні?


— Це не «воно», а він, — повчально зауважив дід Гайдамака. — У нього он аж дві няньки, вони за Футбола відповідають. Вони й простежать, аби ніде не було загиджено.

Льоньку від цього аж перекосило.

— Я? — він тицьнув себе пальцем в груди. — Я теж? Чому, я ж не…

— Тоді всі вертаймося назад, — розвів руками старий. — Вважаймо експеримент невдалим. Готові здаватися?

Льонька закусив губу, зиркнув на Галку з-під лоба, мовчки мотнув головою.

— Значить, все буде добре. Поїхали, — махнув рукою дід Гайдамака.

Коли вони почали підніматися до вагона, страус спочатку підозріло вдивлявся на східці. Та коли в тамбур спокійно зайшла дівчина з кісками, Футбол зовсім перестав вагатися. Став ногою на нижню сходинку, міліціонер з начальником поїзда підштовхнули птаха знизу, і Футбол сам не помітив, як заскочив усередину.

Решта пасажирів повисипали зі своїх купе, роздивляючись такого дивовижного попутника.

Хтось навіть запитав:

— Це у вас тут пересувний зоопарк?

— Цирк! — ображено огризнулася Галка.

Вона вже й сама була не рада, що вперлася. Тепер її улюблений страус дійсно створював проблеми на кожному кроці. Хотіли пригод — нате: самі клопоти довкола нього вже стали справжньою пригодою. Але ж не могла Галка вертатися назад. І Футбика лишити вдома самого теж не могла — лиш вона могла дати птахові раду. Тому швиденько заштовхала страуса в купе, де відразу стало тісно. Ще й Льонька з дідом зайшли — зовсім не розвернутися.

Доки поїзд не рушив, усі мовчали. Лиш старий Гайдамака час від часу зітхав. Чудово розуміла Галка діда. Вагони пасажирських поїздів не пристосовані для перевезень страусів, сюди навіть не з усякою собакою зайдеш. І їм не просто тепер доведеться мучитися наступних сім годин до Подолян — ще ж і назад якось треба повертатися…

Ніби відчуваючи, що всі довкола супляться одне на одного через нього, Футбол намагався стояти спокійно. Лиш тупцяв на місці у вузькому просторі купе, крутив головою та іноді клацав дзьобом. Так тривало якийсь час, потім дід ляснув себе по колінах.

— Ну, так, молоді люди! Влипли в історію — побачимо, чим вона закінчиться.

— Крок уперед — там видно буде, — підхопив Льонька.

— Це ти до чого? — не зрозумів дід.

— Принцип східних єдиноборств. Не знаєш, що робити — роби крок уперед, — пояснив хлопчачий ватажок.

— Добренний ми з вами крок зробили, — похитав головою старий. — Я нам усім дивуюся. Це ж зуміти треба — страуса у вагон запхати, і ніхто не заперечував… Гаразд, поп'ємо чайку, там видно буде.

Вийшов дід з купе, скоро повернувся, а за кілька хвилин провідниця наспіла. В одній руці тримала один бляшаний підстаканник, де парувала склянка з гарячим чаєм, у іншій — відразу два. Так уже наловчилася за двадцять років роботи.

— Ось, замовляли — беріть, — буркнула Любов Миколаївна так само не надто привітно. Далі кидала незадоволені погляди на незвичного пасажира. Простягла руки вперед, намагаючись при цьому зберегти рівновагу, вагон від руху похитувався.

І тут страус відколов неймовірне.

Ніхто не знає, що стукнуло в його страусячу голову і чому він вирішив повестися саме так. Може, хтось колись і зможе пояснити мотиви африканського птаха. Нахилив Футбол голову, нагнув шию, підчепив дзьобом склянку за ручку. Провідниця зойкнула — вирішила, що вкусить. Мимоволі розтиснула пальці. Та гаряча склянка не впала, не розбилася, навіть окріп ні на кого не пролився. Страус лиш міцніше дзьобом стиснув ручку підстаканника. А тоді обережно перемістив чай у купе, простягнув Галці.

Та роззявила рота і не закривала, навіть машинально прийнявши від птаха склянку. Дід не стримався — крекнув, хоча старі люди багато в житті бачили. А Льонька вражено вигукнув:

— Ух ти! Ще так можеш, брате?

Клацнув Футбол дзьобом. І раз — повторив маневр. Цього разу поводився ще обережніше, та провідниця не заважала. Хоч не оговталася ще, але взяла у кожну руку по підстаканнику. Третій навіть сама подала страусові — під шалені оплески всього вагона. Зрозумів страус — йому аплодують, отже, сподобався він усім. Гордо вийшов з купе, випнув груди і навіть підстрибнув від задоволення.

Ось тоді й почалося!

— Мені чаю!

— І мені!

— І сюди чайку!

— А нам — шість склянок!

Звісно ж, кожному пасажирові хотілося, аби чай подав незвичний попутник. Футболові ж це було нескладно. Провідниця Любов Миколаївна ледь встигала робити чай та мити склянки. Сама подавала несподіваному помічникові черговий підстаканник. А птах обережно та поважно ступав коридором, несучи чайок тому, хто з нетерпінням чекав на замовлення.

Далі — більше.

Чутки про те, що у такому-то вагоні чай пасажирам розносить справжній дресирований страус, миттю розлетілися по всьому поїзду. До розпашілої від невпинного заварювання чаю Любові Миколаївни потекли охочі з інших вагонів. Хтось просив чайку, та більше — просто подивитися. До того дійшло, що окріп у неї в титані весь вийшов. Не біда: дуже попросили Галку пасажири сусідніх вагонів, аби провела обережно свого друга й до них. Знайшлися такі, хто їхав із дітьми, і ось тут уже Футбол постарався на славу: не тільки чайок подавав, а й соки.

Усе це, звісно ж, під супровід дружних бурхливих оплесків.

Навіть строга Любов Миколаївна відтанула. Забула, як бурчала на птаха — тепер уже зовсім розставатися з ним не хотіла: он скільки чаю пасажири випили, ніколи такого успіху не було. Зрештою, кудись провідниця сходила, з кимось порадилася, а коли вернулася — гостинно розчахнула перед Футболом двері свого особистого купе, для відпочинку.

— Тут поїдеш. З комфортом. Чого тобі тіснитися.

Мабуть, таки зрозумів страус, про що йдеться. Переступив поріг, вдячно клацнув дзьобом. Хотів підстрибнути, але тісненько.

Так непомітно ніч настала. Складалося все, як треба. Поїзд їхав за розкладом. Таки дочекаються Данило з Богданом своїх друзів у Подолянах.




Розділ 17

У якому шукають Богдана Майстренка, а знаходять телефон пані Крук


А допомога нашим героям навіть дуже потрібна.

Бо поки Льонька з дідом та Галка зі страусом з різними пригодами добиралися до Подолян, шукачі розбійницького скарбу влипли в дуже й дуже неприємну історію.

Зранку того дня нічого біди, як водиться, не віщувало. Навпаки, все складалося для команди навіть дуже добре. Лановий-старший ще звечора поставив сина та його друга перед фактом: три дні їм доведеться побути в Подолянах самим.

— Харчування триразове, ви знаєте. Не спізнюйтесь у їдальню — і голодними не будете, — діловито сказав він. — З собою ми вас узяти не можемо. А новий маршрут треба пройти самим. Причому не спішити, аби з'ясувати, що на шляху може бути не так. Я можу бути спокійним за вас?

— Ну та ясно! — запевнив тата Данило.

— Мамів тут немає. Ви вже хлопці не маленькі. Заодно вам іспит на самостійне життя. Від цього буде залежати, як ми з вами далі житимем — будемо дружити, чи ні.

— Дружити! — вихопилося в Богдана. — Протримаємось, чого там…

— «Протримаємось…» А що тут складного? Ходити в їдальню, не лазити в печери і не гуляти ночами. То що, по руках?

Ляснули Данило та Богдан простягнуту чоловічу долоню по черзі. А самі радісінькі: тепер найближчими днями їм точно ніхто не заважатиме, ні перед ким звітувати особливо не треба. Лишилося зрозуміти, як би ці дні повної свободи найкраще для себе використати.

Лановий-старший та його друг Вороненко ще вдосвіта завантажили джип бізнесмена всім необхідним для триденної мандрівки та поїхали. Данило після сніданку зганяв до місцевої бібліотеки — хотів знайти газету, де писалося про таємницю замку Козицького. Не знайшов, не довозили сюди таких газет. Зате в читальному залі вже працював Інтернет — теж Вороненко постарався. Не можна, каже, аби в перспективному туристичному центрі зовсім не було ніякого сучасного джерела інформації. Мобільний зв'язок губиться, так хоч мережа працюватиме стабільно. Щоправда, поки лиш один комп'ютер працював у залі, і той зайняли.

Данько терпляче дочекався своєї черги, швиденько побігав пальцями по клавішах, досить швидко знайшов електронну версію потрібної статті. Роздрукувати ніяк, тож хлопець занотував ручкою на аркуші паперу. Так було навіть зручніше: робив з прочитаного лиш потрібні помітки, від цього думка працювала в потрібному напрямку.

Коли повернувся, застав Богдана в кімнаті. Той уже позеленів від нудьги — поки Данило ходив, Майстренко нудився.

— Довго ти, — кинув роздратовано.

— Так уже сталося, — Данило витер мокре чоло. — Спека…

— Жарко, — погодився Богдан. — Це все, чи щось таки вдалося розкопати?

— Не те, щоб розкопати… Але дізнався дещо більше, ніж розказав отой директор у музеї…

— Жора?

— Жора, Жора, — кивнув Данило, присів на своє ліжко, витягнув з кишені шортів списані аркуші. — Я тут поки йшов, дещо покрутив у голові. Оте передсмертне марення Михайла Ружича. Ну, ребус, пам'ятаєш? «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою. Хто розумний — знайде».

— Набір слів. Крім, звісно, останньої фрази… Я, коли чесно, все, що кажуть люди в таких випадках, не сприймав би буквально. Думати треба.

— О, правильно! — посміхнувся Данило. — Ружич так і сказав: для розумних. Тобто для тих, хто звик думати й мислити, знаєш, не надто стандартно. Ну, не так, як у школах учать.

— Подумав?

— Почитав, пописав. Звісно ж, подумав. І здається мені…

Та раптом замовк, прикипів поглядом до вікна. А тоді повільно склав аркуш, знову запхав його в кишеню. Вираз Данилового обличчя Богданові зовсім не сподобався.

— Чого?

Замість відповіді Данило кивнув на вікно. Озирнувся Бодя, глянув — і теж завмер.

Бо тепер і сам побачив, як до турбази наближалися троє. Один із них — високий чоловік у форменій міліцейській сорочці з коротким рукавом. Хоч і одягнув батько близнюків Варки та Вуха під цю сорочку звичайні сині джинси та сандалі на босу ногу, все одно лишався грізним дільничним. А поруч із ним йшли та про щось бубоніли на два голоси пані Крук у незмінному салатовому костюмі та Карлик у плямистій кепці на гладко виголеній голові.

— По мою душу, — тихо, самими губами, мовив Богдан.

— Не мели дурниць, — так само неголосно відповів Данило. — Може, вони просто так…

— У мене чуйка, чуваче. Не забувай, я ж колись сам ледь не став отим самим малолітнім злочинцем. До нас додому стільки разів міліціонери приходили. Ні, отут чую — по мене, — Бодя поклав долоню на груди зліва, де серце. — Це ж я їхню розмову чув, і вони це знають.

Трійця тим часом уже заходила в корпус.

— Так ти ж нам усе розказав. Навряд чи вони думають інакше, — спробував заспокоїти друга Данило.

— То думати, а то — знати. За мною, за мною, я тобі зуб даю!

І перш, ніж Данько Лановий спробував ще якось заперечити, Богдан Майстренко миттю впав на підлогу, швидко закотився під ліжко і там завмер. Не було в кімнаті іншого сховку — одна шафа, та вона надто маленька.

Щойно Бодя зник з очей, як у двері постукали. Та швидше для ввічливості, бо відразу ж штовхнули ззовні. Данило сів на ліжко, під яким принишк Богдан, навіть не встав, коли всі троє зайшли до кімнати.

— Можна? — запитав дільничний Рудик.

— Зайшли вже, — Данило не підводився. — Драстуйте. А ви когось шукаєте?

— Цей? — замість відповіді міліціонер кивнув своїм супутникам на хлопця.

Пані Крук виступила вперед, наблизилася до Данила майже впритул, нахилилася ближче, примружила очі. Щось таке промайнуло в них дуже недобре, Данькові аж подих перехопило.

— Друг твій де? — запитала чорнявка без зайвих передмов. — Тільки не кажи, що не знаєш.

— Так цей, чи ні? — повторив дільничний, явно нервуючи.

— Ні, не він. Але ж вони тут разом живуть, правда? То де дружок?

Рудик кахикнув.

— Знаєте що, шановна пані Крук? Може, давайте я тут буду питати…

Знизавши плечима, пані Крук відступила. І вже звідти пускала в бік Данила недобрі бісики. Дільничний Рудик роззирнувся, взяв стільця, вмостився навпроти хлопця. Кахикнув, наче не знаючи, з чого почати.

— Ти ж Данило? Лановий?

— Ага, — визнав той.

— Тато твій тут, на Поділлі, збирається налагодити туризм та придумати різні маршрути?

— Ага, — не знайшовшись, як сказати інакше, повторив хлопець.

— І сюди ти приїхав з ним та зі своїм другом. Друга Богданом звати? Це ж ви із моїми разом гуляєте, правильно?

— Хіба не можна?

— Можна, можна. Вже краще, ніж самим вештатись… — дільничний Рудик озирнувся на пані Крук. — Батько зараз де?

— Поїхав з компаньйоном з самого ранку. Справи в них. Три дні не буде.

— Так, — Рудик побарабанив пучками пальців себе по коліні. — А якось подзвонити йому можна?

— Зв'язок у вас тут не дуже… А вони взагалі кудись подалися, де телефон не бере. Я вже пробував, — для чогось збрехав Данило, ще не розуміючи, до чого ж веде міліціонер.

— Богдан куди забіг?

«Брехати — то брехати», — вирішив хлопець.

— Так з ними ж поїхав!

— Ти чому лишився?

— Не захотілося. Не цікаво, — Данило знизав плечима. — Настрою не було, спека. Все докупи.

— І тебе батько самого лишив?

— А що зі мною станеться?

— Пане Рудик! — не витримала чорнявка. — Ви дуже довго щось розкачуєтеся! Ми не для цього прийшли!

— Н-да, справді, — якимось дивним тоном відповів їй тато близнюків.

Тоді підвівся. Витяг із кишені старенький мобільник.

— Кажіть телефон, пані Крук!

Та почала диктувати якісь цифри. Данило взагалі перестав розуміти, що відбувається. А події відтак розгорталися стрімко.

Набравши номер, Рудик не приклав трубку до вуха. Просто тримав у руці, ніби чогось чекаючи. Дочекався: десь тут, у кімнаті, почувся новий, зовсім незнайомий звук — приглушено хтось заспівав. Назви пісні Данило не згадав, проте чув її багато разів і знав — це співає Віктор Павлік.

— Там! — палець пані Крук націлився на шафу.

Перш ніж Данило оговтався, Карлик спритно кинувся до неї, рвонув на себе дверцята. Звуки справді лунали з її глибини. Але звідки, якщо там лише хлопчачі спортивні куртки та Богданів рюкзак?..

— Ось! — Карлик підхопив наплічник за лямку.

— Ану, не чіпати! — гаркнув Рудик командирським голосом, і Карлик слухняно простягнув свою здобич йому.

Тепер і Данило розчув: мелодія лунала з надр Богданового наплічника. Від поганого передчуття хлопець навіть втратив можливість рухатися. А тілом побігли холодні мурахи, дарма, що спека довкола.

Навіть не питаючи дозволу, дільничний Рудик розстебнув рюкзак, вивалив його вміст на ліжко поруч із Данилом. Нічого особливого там не було: шкарпетки, чисті шорти, плеєр, два збірники кросвордів, і…

— Мій! — голосно сказала пані Крук, тицяючи пальцем на дорогий мобільний телефон, який лежав серед інших речей.

Хотіла схопити. Та дільничний Рудик легенько ляснув чорнявку по руці. А тоді натиснув на кнопку свого телефону — і Віктор Павлік перестав співати.

— Казала ж вам, пане міліціонер: ось вони — злодії! — переможно заявила пані Крук.

— Бандити, я б сказав навіть, — додав Карлик.

«Погано, — зрозумів Данило. — Ох, як недобре. Просто біда».




Розділ 18

У якому нашим героям лишається обмаль часу на порятунок


Дільничний міліціонер Рудик пройшовся по кімнаті. Кроки широкі, ходив — наче міряв. Ще відзначив Данило: чи йому здалося, чи навмисне, батько рудих близнюків тримається так, аби постійно бути між пані Крук та Карликом.

— Значить, Даниле, ти не знаєш, де твій друг? — знову запитав дільничний.

— Чому не знаю? Знаю, — спокійно відповів той. — Кажу ж — подався з моїм батьком та його другом, бізнесменом Вороненком.

— А телефон цей ти бачив у нього раніше? — палець Рудика націлився на знайдену трубку.

— Ні, не бачив. У Богдана ніколи не було телефону. Ні такого, ні взагалі…

— Вони заодно! — знову втрутилася пані Крук. — Хіба не ясно ще? Цього треба заарештувати! І того, другого, злодюжку малолітнього, сюди тягти!

— Я помітив, як він крутився біля нашої машини, — додав Карлик. — Моя колега залишила в салоні трубку. Казав їй — не лишай, а вона: тут не Київ, тут маленьке селище, чесні люди… Ну, маєте ось…

Почувши це, Рудик розвернувся, глянув просто на Карлика.

— Хто — «він»? Про кого ви говорите?

— Друг оцього, — лисий Карлик кивнув у бік Данила.

— Добре. А як ви знаєте, що хлопці живуть саме тут? Ви раніше бачили їх? Готові впізнати?

Данило принишк. Напружився. Ось воно — зараз міліціонер виведе цих шахраїв на чисту воду.

— Кажу ж — селище у вас невелике. Цих пацанів я вже раніше помітив. Коли зник телефон, поставив комусь пару потрібних питань… Так і вичислив, що вони отут живуть.

— Так ви у нас, пане Карлович, справжній, виходить, сищик, — дільничний замислено потер пучками пальців підборіддя, не зводячи з лисого очей. — Тільки давайте так: я тут приймаю рішення, кого затримувати і кого куди саджати. Телефон можете забирати, знайшовся.

— А протокол? — не вгавала пані Крук. — Щойно ми з вами вилучили мою річ у кімнаті тих, хто її потягнув! Це як мінімум підсудне діло! Судити треба — і в тюрму!

— Все правильно, — легко погодився Рудик. — Під-суд-не! Але ви не суддя, пані Крук. І колега ваш, пан Карлович — теж. Між іншим, треба ще довести, що ваш телефон у рюкзак хлопця поклав саме він, власник рюкзака.

— У вас є сумніви? — щиро здивувалася чорнявка.

— У мене завжди є сумніви. Інакше я б тут не працював. Значить, так, — Рудик ляснув у долоні. — Почекайте мене, будь ласка, надворі. Чи в коридорі, якщо спеки боїтеся. Словом, вийдіть за двері, мені треба поговорити з хлопцем сам на сам. Трубку все ж таки заберете?

Хотіла щось сказати пані Крук. Навіть уже рота відкрила. Та раптом передумала. Мовчки забрала мобільник, стиснула, ще раз недобре зиркнула на Данила. Тоді жестом звеліла Карликові йти за собою і за мить обоє залишили кімнату.

Щойно за ними зачинилися двері, Рудик знову повернувся до принишклого хлопця. Постояв, тоді опустився на стілець, подався вперед. Тепер дивився просто на Данька.

— Ти мені зараз правду сказав?

— Про що? — вичавив із себе Данило.

— Про друга свого. Богдана Майстренка. Він дійсно поїхав з твоїм татом на три дні?

— Вже на два.

— Тобто сьогодні в нас четвер. Коли вони будуть назад?

— У неділю рано… Напевне… Або вдень… Як карта ляже, знаєте…

— Так слухай мене, хлопче. Не перебивай, — тепер дільничний намагався говорити коротко, чітко та ясно. — Ці двоє — якісь дуже впливові шишки, ваші, київські. Чим займаються — Бог його знає. Які справи в наші краї їх занесли — теж не важливо. Головне: оці двоє, Ганна Крук та Роман Карлович, можуть серйозно зіпсувати нам усім життя. Ми тут, у провінції, не такі вже зелені та кволі. Теж дещо можемо. Тим більше, в мене родич у Києві… Не остання людина в міліції. Коли ці двоє до мене вранці прийшли, я дещо по телефону довідався про них. Потім — про друга твого. Для тебе ж не секрет, що колись Богдан Майстренко водився з вуличною шпаною, яка крала в людей мобільні телефони?

— Ні, — якомога спокійніше відповів Данило. — Тільки це давно було…

— Ну не так уже й давно, — розвів руками дільничний. — Якщо я дам цій неприємній історії хід, другові твоєму давні гріхи згадають. А для нього це дуже зле. За інших обставин я б оце так з тобою не говорив. Обшукав би цю кімнату (Данило похолов), знайшов би твого батька. Підняв би хвилю, яка б друга твого накрила та збила з ніг. Але, — дільничний витримав паузу, — і ти, і Богдан здружилися з моїми махновцями… Це я так Варку з Андрієм називаю, якщо ти зрозумів…

— Та ясно, — бовкнув Данило, аби не мовчати.

— Добре, що тобі ясно. Хочу ще, аби до тебе дійшло: вам обом пощастило, що ви — друзі моїх дітей. Вам можу не довіряти. Хай там батько в тебе хоч який поважний і багато робить для наших Подолян, все одно не можна красти в наших гостей мобільні телефони. Зате я довіряю своїм близнюкам. Аби з ким вони водитися не стануть.

— Дякую, — знову вичавив із себе хлопець.

— Поки нема за що. Буде ось як, — Рудик діловито ляснув себе по колінах. — Чекаємо неділі. При бажанні, я можу, звичайно, знайти спосіб зв'язатися з паном Лановим та перевірити, чи правду ти мені сказав. Тільки квапити події я не стану.

Прийде неділя. І якщо до обіду твого друга Богдана тут не буде або від нього не буде вістей, я почну діяти інакше. Пані Крук та Карлович із мене не злізуть. Щось вони уже затялися…

Данило кахикнув.

— Питання можна?

— Валяй.

— Коли у них мобільник зник?

— Кажуть — учора.

— Чому вчора не прибігли до вас?

— Кажуть — пізно було, вечір. Думали, на ранок знайдеться.

— І тільки на ранок згадали хлопця, що крутився напередодні біля їхньої машини?

Рудик від несподіванки подався назад, відкинувся на спинку стільця.

— Слухай, голова в тебе, хлопче, трошки варить… Щоб ти знав: я теж десь так подумав. Це ще одна причина, чому ми з тобою ось так говоримо. На ґвалт таких поважних людей, як оті двоє, я не маю права не реагувати. Але й визнавати крадіями всіх без розбору або тих, на кого мені вкажуть пальцем, теж не маю права. Раз ти кажеш, Даниле, що твій друг Богдан дасть про себе знати лише в неділю — хай так і буде. Тоді ми поговоримо з ними особисто. Якщо до того часу нічого не проясниться. Наприклад, ось це, — Рудик кивнув на злощасний наплічник.

— Ви про що? — Данилове нерозуміння було щирим.

— Про те, чого обікрадені не помітили. І що я за родом діяльності помічати мушу, — міліціонер витер спітніле чоло. — Спека, одначе… То чому це твій друг наплічника тут залишив? З чим на три дні в похід пішов? Невже з порожніми руками? Чи, може, свої речі твоєму татові в рюкзака доклав?

Данилові враз стало холодно, хоч за вікном шаленіла спека, а в їхній кімнаті стояла задуха. Він не міг придумати отак відразу, що відповісти пильному міліціонерові на цілком очевидне й логічне зауваження. Проте, схоже, негайної відповіді той і не чекав. Бо промовив:

— Не треба, не відповідай, хлопче. Краще подумай, що ти мені скажеш і покажеш за три дні. Отепер у мене все. Бувай, Данило Лановий.

Рвучко підвівся Рудик. Легенько, майже по-батьківському, ляснув хлопця по плечу й пішов, лишивши його наодинці з невеселими думками.

Богдан під ліжком теж не ворушився. Данило навіть на якийсь час забув про нього. Згадавши, підхопився, швиденько зачинив вікно, копнув край ліжка ногою.

— Вилазь, пішли вже всі.

Майстренко обережно висунув голову зі свого сховка. Увесь з'являтися не поспішав.

— Так і будеш там жити? — поцікавився Данько.

— А хіба є інші варіанти? — прогудів Бодя.

— Мусять бути, чуваче. Ти ж усе прекрасно чув. Ми ж фактично згоріли. Просто батько наших рудих друзів чомусь повірив нам. І дав нам часу до неділі. Час, між іншим, уже пішов, годинник цокає. Ми мусимо довести, що ти нічого не крав.

— Як?

— Способів маса, — зітхнув Данило. — Дієвий лише один: треба спочатку знайти скарб. Зміїну Голову, діамант князя Козицького. Тільки в цьому випадку пані Крук та отой її лисий Карлик заберуть назад усі свої звинувачення. Та й самі заберуться геть. Ловити ж їм тут уже буде нічого. А отже, ставити ось такі хитрі палиці в колеса тим, хто знає про розбійницький скарб, смислу не буде. Згода?

Промовчав Богдан. Звісно, він згоден. Але як же ж знайти діамант за два дні? Навіть якщо знаєш, де його шукати…




Розділ 19

У якому друзі придумують, куди заховати Богдана


Звісно, найближчим часом Боді виходити з кімнати було зась.

Під ліжком він не сидів, але пересувався кімнатою навкарачки, намагався не підходити до вікна і взагалі робити якомога менше шуму. Данило час від часу визирав у вікно. Чи то йому ввижалося, чи справді поруч із турбазою прогулювався Карлик. Так чи інакше, взялися двоє шахраїв за хлопців міцно. Але хоч не хоч, а сидіти склавши руки не будеш. Виходити на світ Божий все одно доведеться.

Хоча б для того, аби знайти близнюків Рудиків та все їм розказати. Від батька вони точно знали про прикру пригоду, та, на відміну від нього, так само, як і Данило, розуміли, чому вона трапилася саме з Богданом. Та й рятувати ситуацію без Варки з Вухом складно. По-перше, вони місцеві. По-друге, тут краще діяти гуртом.

Тому лишив Данило друга в кімнаті. Попередив, аби сидів тихо. Перед цим розказав, нарешті, те, що склалося в голові, коли докладну статтю про розбійницький скарб прочитав. Тепер його думки та висновки тим більше можуть знадобитися. Ну, а трохи згодом поговорив про те ж саме з близнюками. Уважно вислухав думки обох. Навіть дещо записав, аби за всіма клопотами з голови не втекло. І тоді вирішив: чекати до завтра, зустріти київський поїзд — підмога нині знадобиться, як ніколи.

Ще довго тієї ночі не міг заснути Данило. То у вікно визирне, то почне щось креслити-перекреслювати, то про якісь незначущі дурниці з Богданом поговорить: той теж крутився, також не спалося із зрозумілих причин. Справді, хіба поспиш нормально, коли шахраї називають тебе крадієм, а міліція — хай не шукає, та все одно — чекає. Лиш глупої ночі обоє буквально змусили себе заснути. А ледь вранішні промені пробилися крізь завісу на вікні, Данило підхопився, насилу став під крижаний душ, підбадьорився, вдягнувся й подався на залізничну станцію. По дорозі рудого прихопив, так вони домовилися.

З рудого вуханя все й почалося.

Спочатку Данило дуже здивувався, коли за Льонькою Гайдамакою з вагона вийшов його дід. Не думав, що старий теж сюди вибереться. Зрадів, звісно, дід Гайдамака людина мудра. Ось тільки чи не втрутиться він у їхні ризиковані плани? Та, вгледівши в дверях вагона ще й Галку, відразу забув про свої сумні думки. Вилетіли з голови, натомість сором охопив страшенний: аби знав, що дівчина з кісками до них теж рвоне, нарвав би квітів по дорозі. Ромашки вона дуже любить. Та коли останнім поважно вийшов страус Футбол, хлопець узагалі забув, у якій реальності перебуває.

Мовчки, опустивши підборіддя до грудей, Данило, спостерігав, як страус спочатку обережно визирнув з вагона, а тоді відштовхнувся міцними ногами та зістрибнув униз, на платформу, під оплески провідниці й усіх пасажирів, які прилипли до вікон і дружно проводжали дивного птаха.

Тут же, на станції Подоляни, народ теж ніколи не бачив, аби екзотичні птахи вистрибували з вагонів. Не плескали — просто висипали з будівлі на платформу і мовчки дивилися. Страус же, звиклий до такої загальної уваги, уже не надто зважав на людей. Пройшовся по твердій землі, підстрибнув кілька разів, розминаючись. Вгледів отетерілого Данила. Витяг шию — та враз переключив свою увагу на того, хто стояв поруч із його давнім знайомцем.

Клаповухий Андрій Рудик на прізвисько Вухо теж був шокований появою страуса. Ще ніхто нічого не сказав, прибулі навіть не привіталися.

Тим часом Футбол уже наблизився до рудого, нахилився, витяг шию, розкрив дзьоба… і ущипнув хлопця за найближче до себе праве вухо.

— Ой! — верескнув власник чудових вух, відсахнувся і ледве не впав. Боляче не було, хіба трошки. Просто несподівано. До того ж страус поводив себе цілком доброзичливо, навіть приязно: зробив ще один крок, аби стати ближче до Вуха і знову торкнувся його вуха дзьобом, цього разу — лівого.

— Ай! — повторив Вухо, та вже не так перелякано. — Ти чого? — і глянув на Данила круглими очима: — Слухай, він чого?

— Сам не знаю, — знизав той плечима. — Він зазвичай до незнайомих не надто привітний.

— Таке чудо звідки взагалі?

— З нами воно, з нами, — заспокоїла рудого Галка. — Це він так із тобою дружиться. Слухай, це взагалі якась дивина! Спитай у Данька, як страус їх по полю ганяв! З ним подружитися — вміти треба! Осідлати, наприклад… І то, як кажуть, не факт…

— Йому вуха твої сподобалися! — зрозумів Льонька Гайдамака. — Глянь, у Галки оно кіски в різні боки стирчать! А в тебе — ось!

Не маючи сили більше стримуватися, Льонька розтягнув свої вуха, дражнячи рудого.

Даремно він це зробив.

Бо страус тут же посунув на хлопця, загрозливо клацаючи дзьобом. Так, ніби не мандрували вони разом ось уже майже добу. Знаючи поганий характер страуса, Льонька не на жарт злякався, навіть позадкував.

— Е-е, ти чого! Свої, свої!

— А ти не дражнися! — повчально промовила Галка. — Бач, як Футбол відразу рідну душу знайшов! Усе, тепер ти його можеш не боятися! — весело сказала Вухові. — Віднині Футбик за твої вуха всіх заклює і закопає! Познайомтеся хоч!

Задоволений страус знову легенько смикнув рудого за вухо, став поруч із гордим виглядом. Вухо спробував прикрити свої чудові вуха руками, та потім вирішив змиритися.

Далі перезнайомилися вже швидко. І коли Данило Лановий тут же, на місці, коротко розповів про те, що з ними сталося, прибулі зрозуміли: їхні веселі дорожні пригоди скінчилися.

— Вмієте ви влазити в дурне, — пробурчав дід Гайдамака. — Тепер ось і я з вами втягнувся… Бач, добре, що приїхав. Чую, нарубаєте без мене таких дров…

— І що ти пропонуєш, діду? — зітхнув Льонька. — Не починай тільки зараз усіх повчати…

— Я, внучку, як почну повчати, мало не буде! — вперше за весь час підніс голос старий. — Хотів би навчити, пішов би відразу з усією вашою гоп-компанією, як то кажуть, куда нада! — Цю фразу дід промовив саме так, ще й багатозначно глянув на Льоньку. — І саме тому, що я давно живу й багато чого бачив, ми туди не йдемо. Бо де-де, а там, гдє нада, — старий знову наголосив на цій фразі, — розбиратися не хочуть і не будуть.

Поки дід вичитував усіх, компанія стояла на платформі мовчки. Навіть страус — і той відчув важливість моменту, тож припинив приділяти увагу клапатим вухам. Коли старий закінчив, Данило обережно й тихо запитав за всіх:

— То що зараз треба робити?

— Найперше, молоді люди, — дайте собі раду з Богданом. Під ліжком він до неділі точно не протягне, — уже спокійніше порадив дід Гайдамака.

— Куди його подінеш? — знизав плечима Вухо. — Ми тут вчора вже мізкували. До нас не можна, навіть у сарайчик. Хіба печера, він там був уже. Тільки навряд чи це мудро, не просидить з кажанами.

Тут Льоньку мов струмом ударило.

— У вас тут печери є?

— А то!

— Не знаю, як самі печери. А ось у наметі Бодю заховати дуже просто. Біля печери, січете?

— Нічого не січемо, — чесно зізнався Данило. — У тебе, Льончику, слова, як завжди, попереду думки.

За інших обставин хлопчачий ватажок образився б. Та не до цього тепер. Заговорив швидко, ніби боявся — хтось геніальну ідею перехопить та вкраде.

— Мені Галка щось про цю печеру товкла. Я так прикидаю, вона нас усіх дуже цікавить. Тому краще стати поруч із печерою табором. Намет або наметове містечко. Два намети — ось вам і містечко. Нам хтось заборонить розбити табір? — запитав він у Вуха, єдиного тут місцевого.

— Та навряд, — була відповідь. — У нас люди самі часто з наметами влітку виходять…

— Ось так, у наметі, Бодьку затасувати легко. Чужі ходитимуть — швидше почуємо. Заодно зможемо триматися разом. У разі чого — прикриємо. То як, класно придумано?

— Може бути, — промовив Льонька. — Тільки ж ви такою компанією, — він кивнув на страуса, — точно не залишитеся без уваги. Нічого собі вийде тиха хованка…

Дід Гайдамака кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Я ось що скажу: не ідеально, внучку, але толково. Давайте вже кудись підемо, бо чаю хочеться всім. А по дорозі поговоримо. Може, і мені, старому, щось у голову прийде.




Розділ 20

У якому Данило Лановий бере командування на себе


Недовго йти від станції до самого селища.

Поки рухалися, Данилові та Вухові все ще було незатишно ловити на собі цікаві погляди всіх зустрічних. А решта, включно з самим страусом, уже звикли до загальної, нехай не зовсім здорової, уваги. Тому й не зважали. Футбол виступав попереду, гордо збиваючи хмарки пороху своїми цибатими ногами. Інші йшли за птахом, мов почет.

Щойно повернули на околицю Подолян, як перед гостями відкрився замок Козицького в усій своїй красі. Вухо раптом зупинився, лунко ляснув себе долонею по лобі. Так, що аж сам зойкнув від болю. Його новий друг страус відразу ж повернувся на звук, почав крутити головою, шукаючи — хто ж образив власника таких чудових вух?

— Ти чого? — здивувався Данило.

— Згадав! — радісно вигукнув Вухо.

— І для цього треба собі влаштовувати струс мозку? — насмішкувато поцікавилася Галка.

— Що ж ти таке згадав? Кажи! — поквапив Льонька Гайдамака.

— Жора! Ну, директор музею, Сокирко!

— Жора, директор, і що далі? — не зрозумів Данило.

— Намети в нього є! Спальники — так само! Він недавно придумав клуб чи щось таке. «Слідопит» називається. Виходити з наметами на тиждень, жити в лісі, розкопки проводити. Минулого року автомат німецький знайшли, іржавий… Тепер у музеї, під склом…

— До чого тут автомат?

— Автомат ні до чого! Намети в Жори можна позичити! Бо в нас удома нема, а шукати зараз по всіх Подолянах — замучимось.

— Ідея реальна, — погодився Данило. — Ось тільки як ми її реалізуємо? Приходимо такі: оп-па, дайте нам пару наметів, Георгію Дмитровичу, бо хочемо в лісі переночувати?

Дід Гайдамака кахикнув. Коли вся ватага повернулася до нього, старий розгладив вуса.

— Дітвора… Забули, що я у музеї працюю. Хай і сторожем. Тільки ви вже знаєте, що сторожем я був не завжди. Але то — таке… Зараз я про цього вашого Сокирка… Начуваний про нього. Активний, старається, фонтан ідей, за справу вболіває. Навіть у газетах про нього пишуть, по телевізору показували. Є привід познайомитися з колегою. Гарну ідею підкинув, вухатий, молодець!

Старий поплескав рудого по плечу. Навіть хотів легенько торкнутися вуха. Та страус тут-таки загрозливо посунув на діда, клацнувши дзьобом.

Дід жартома підніс руки догори:

— Здаюся, здаюся! Бач, хлопче, тепер ця пташка може й тут лишитися, з тобою!

— Ніхто ніде не лишиться! — тупнула ногою Галка, ревниво зиркнувши на зніяковілого Вуха.

— Та ходімо вже! — поквапив Данило.

Прийшли вчасно — ворота замку саме відчинялися для перших відвідувачів. Коли у двір зайшов страус, чоловік у формі охоронця навіть схопився за припасований до пояса гумовий кийок. А наглядачка тітка Люба голосно зойкнула — луна відбилася в стінах. Проте, як уже повелося, дуже швидко перший подив змінився на доброзичливу цікавість.

— Це ж звідки він такий взявся? — тітка Люба навіть спробувала торкнутися птаха рукою.

— Довга історія. Колись розкажемо, — пообіцяв дід Гайдамака. — Ви нам краще допоможіть директора знайти.

— А я тут!

Справді, патлатий молодцюватий директор Сокирко вже виходив із замку, поспішаючи до несподіваних відвідувачів.

— Доброго ранку, — старий поважно простягнув Жорі руку.

— Не те слово! Чудовий ранок, просто клас! — Сокирко коротко й міцно потиснув дідову правицю, не зводячи очей зі страуса: — Це ж треба! Ваш? Нічого собі! Як він сюди дістався?!

— Теж довга історія, — мовив дід Гайдамака. — Неодмінно вам розкажемо, шановний Георгію Дмитровичу. Коли все скінчиться — ви дізнаєтесь першим.

— Що повинно скінчитися, шановний?.. — директор запитально глянув на старого, тільки тепер помітив поруч із ним інших: — О, знову Ланового син! І Рудик тут! Цих двох не знаю…

Дід знову кахикнув.

— Послухайте, пане Георгію. Моє прізвище Гайдамака, я працюю в одному музеї на Полтавщині. Десь ваш колега… До певної міри. У нас, на Полтавщині, не так давно відкрили страусову ферму. Може, чули?

— Так, їх по Україні вже багато, — кивнув Жора.

— Отож. І ніхто ще не дослідив, як страуси можуть пристосуватися до нових для себе природно-кліматичних умов. Наскільки ці екзотичні птахи взагалі готові жити в Україні. Зокрема — на Поділлі. Ось я зі своїми вихованцями й проводжу такий експеримент. Самі розумієте, як у нас із наукою… Словом, це поки що моя приватна ініціатива. І ось вони, — старий поклав праву долоню на голову Льоньки, ліву — на Галчину маківку, — мені допомагають. Ви теж можете.

— Чудово! — вигукнув директор музею. — Але чим, як?

— Нам для проведення певних дослідів треба пожити кілька днів подалі від цивілізації. Тобто — взагалі в лісі. У вас тут підходяща місцевість: не рівнина, як у нас, і не гори, як у Карпатах. Звідси — прохання. Місцеві хлопці говорили, у вас можна на пару днів позичити намети, спальні мішки, інше туристичне приладдя…

— Та ради Бога! — Сокирко широким жестом показав у бік замку. — З цього треба було починати! Ну, ви молодці, я скажу! Тільки умова: я до вас прийду з фотоапаратом, нароблю знімків, оформлю куточок у музеї, лади?

— Годиться, — легко погодився дід Гайдамака. — Лиш не сьогодні. Хай справді за пару днів.

— У неділю годиться?

— Саме те, — кивнув старий, тоді глянув на Данила. — Чого стоїте? Взялися — помагайте!

Години не минуло, як уся компанія вже сунула пагорбами до лісу, в бік урочища, туди, де була печера Змія. Льонька з Вухом несли по намету. Галка примудрилася припасувати до спини страуса спальники. Сама вона тягнула свій наплічник. Данило, стікаючи потом, пер Льоньчин рюкзак. Усі так захопилися переходом, що перестали зважати на діда Гайдамаку.

Старий же поводив себе не зовсім звично. Куди поділася заразлива бадьорість! З кожним кроком він дихав усе важче, навіть перестав повчати онука та його друзів. Рухався повільніше, частіше зупинявся, витирав змокріле чоло.

Першою разючі зміни в поведінці старого помітила Галка. На той час вони вже зайшли в ліс, Вухо вів компанію найкоротшим шляхом до урочища. Дівчина з кісками необережно ступила, втрапила ногою в ямку, зойкнула і впала. Хлопці, що впевнено йшли попереду, оглянулися на крик. Дівчина скрикнула вдруге. Проте не від болю: з нею усе було гаразд. Просто, встаючи, вона мимохіть побачила, як старенький повільно осідав на траву, спираючись рукою об стовбур найближчого бука.

— Діду! — перелякано вигукнув Льонька, кинувся на допомогу.

Вмить компанія оточила старого. Той намагався навіть посміхатися, проте видно було — дуже важко дідові, як не кріпився.

— Що з вами? — Данило скинув наплічника, спробував пошукати пульс на старечій руці.

— Нічого страшного, — кволо посміхнувся дід Гайдамака. — Жити буду, не бійтеся… Тільки підвів я вас. Дуже підвів… Видно, не розрахував сил. Не для мене такі пригоди і переходи… Та й спека… Вибачте, діти, серце щось схопило… Полежати б мені… Не тут…

Данило закусив губу.

— От досада… Що робимо, народ?

— Мене слухай, — старий торкнувся його руки. — Робіть, що задумали. До неділі час є, не підводьте друга. Я зараз посиджу, потім мене хай хтось назад до Подолян проведе. Може, лікаря, чи лікарню… Придумаю щось… Тільки вам тепер доведеться теж думати. І то швидше, хлопці й дівчата. Данько, впораєшся сам?

Сказав так дід Гайдамака — а всі, навіть страус, дружно глянули на Данила Ланового.

— Це як… — знітився хлопець. — Виходить, ви, діду, мене ніби за старшого лишаєте?

— Якщо ти не проти. І всі інші не заперечать, кволо посміхнувся старий.

Тепер уже Данило обвів усіх поглядом. Найдовше затримав його на Льоньці. Як відреагує визнаний хлопчачий ватажок?

— Нічого, Данько, командуй, — діловито кивнув Льонька, виставив перед собою правицю долонею вперед. Галка з Вухом зробили те ж саме.

Ляснув новий командир кожного з них долонею в долоню. І відчув відразу: отепер часу гаяти точно не слід.




Розділ 21

У якому операція з порятунку Богдана перетворюється на велике перевдягання


Чесно — не чекав від себе Данило Лановий здатності думати та діяти швидко й правильно саме в такій ось критичній ситуації.

Дідові стало трошки легше дихати хвилин за тридцять, він навіть підвівся без сторонньої допомоги. Та звісно, що далі в ліс його ніхто за собою не потягне. Відтак новий командир тут же віддав перший наказ:

— Льонько, Галко! Беріть із собою Футбика, далеко не відпускайте. Урочище вже недалеко, ось так по прямій вийдете. Почуєте, струмок дзюрчить. Знайдіть зручне місце для табору, ставте намети. Ми з Вухом проведемо дідуся в селище. До вас його можна, Андрію?

— Та мабуть, — знизав плечима той. — Мамка, до речі, в лікарні працює.

— Те, що треба! — Данило потер руки. — Коли підемо назад — захопимо твою сестру. Потім зайдемо за Богданом, він уже там вчадів під ліжком…

— А він так під ліжком і сидить? — зовсім недоречно до ситуації реготнув Льонька.

— Сам у нього запитаєш… То я так, перебільшив трохи, — відмахнувся Данило. — Щойно стукнуло, як можна Майстренка тихенько з турбази вивести. Навряд чи йому сподобається, але раптом справді за нами стежать…

Хлопці довели діда Гайдамаку до Рудиків додому. Передали його з рук в руки мамі близнюків, яка ще й висварила обох: втягнули у свої незрозумілі ігрища літню людину. Не стала їх держати вдома, почала біля діда квоктати. А Данила з Вухом та Варкою просити особливо не треба: прихопила рудючка з собою усе, що новий командир попросив, і всі троє забралися геть.

Коли дійшли до турбази, зрозумів Данько — не помилився. Неподалік на стоянці біля машини стовбичив Карлик. Незмінні плямисті штани, незмінна кепка накривала лису голову. Трійця ковзнула по ньому поглядом, а лисий вдав, ніби переміщення трьох друзів його зовсім не обходить. Стоїть собі і стоїть, стояти під пекучим сонцем не заборонено…

Богдан тим часом у чотирьох стінах справді занудився. Спочатку зрадів, що його нарешті звідси витягнуть. Та коли почув, якою ціною — вперся.

— Знаєш що, Лановий! Сам одягай дівчаче плаття! І взагалі, де я таке волосся візьму, як у Варки!

Чекав Данило такого вибрику. Був готовий, тому сказав спокійно:

— Інакше ти не вийдеш непоміченим, Бодя. Вікна наші виходять просто у двір, де стоїть на варті той Карлик. Вибратися з іншого боку не вийде. Бач, цей корпус так стоїть, що як не обходь, все одно буде видно знадвору. Потерпиш трохи. Або тут сиди, ніхто ж не проти.

— Я проти! — гаркнув Богдан.

— Тоді не викаблучуйся. Зараз Варка перевдягнеться у ванній. Одягнеш її сарафан. А на голову — кепку з козирком. Вона її спеціально взяла, аби під неї волосся вкласти. Все продумано, чуваче.

— А сама Варка?

— За якийсь час вийде звідси теж. Уже по-іншому вдягнена. Я тобі гарантую, Карлик усіх дівчат та хлопців, які тут живуть, не знає. До того ж є такий момент: дуже скоро сонце почне світити йому в очі. Отже, він толком і не розгледить, хто вийшов з корпусу. Головне — аби не ти!

Богдан Майстренко міг, звичайно, ще довго сперечатися. Та правий Данило Лановий був в одному: часу на це немає. Хлопець скреготнув зубами, насупився, та все ж пересилив себе.

— Умовили… Давайте ваше дівчаче барахло…

— Сам ти барахло! — несподівано образилася Варка. — Ось будеш тут сидіти до неділі!

— Та я не те хотів сказати… — знітився Богдан, не хотілося з рудючкою отак сваритися. — Я, в смислі… Ну, ви хоч мій одяг візьміть…

— Без штанів не залишишся, — пообіцяв Данило.

Уже коли Бодя, сопучи та скрегочучи зубами, натягнув на себе Варварин сарафан, зрозумів Данило — авантюра це все. І халтура. Адже був Майстренко на півголови вищий за дівчину, ширший за неї в плечах, а її сандалі взагалі виявилися тісними, бідака пальці підібгав. Повернувся клишоного до хлопців, розкинув руки.

— Оце так я піду? Лисий випасе! Зуб даю — відразу випасе!

Справді, якщо Варка навіть здалеку, в простенькому сарафані, сандалетах та навіть кепці з козирком виглядала зграбно, Богдан був схожий на опудало. Звісно, Данило йому цього не сказав. А Вухо перехопив його погляд — і вчасно стримав сміх.

— Значить, так зробимо, — промовив Лановий. — Крім цього великого перевдягання народів іншого виходу в нас нема. Роздивлятися нас лисий Карлик навряд чи буде. Двоє хлопців та дівчина зайшли в будинок. Та ж сама компанія вийшла. Чомусь я підозрюю: наш сторож не надто розумний. Додайте спеку. Ну, він тут, на відкритому сонці, не першу годину стовбичить. Та ще й не підемо ми, а побіжимо!

— Чому — побіжимо? — не зрозумів Вухо.

— Чому б ні? Ми ж діти для них! От захотілося нам побігти! Знімай сандалі, Бодя! Вискочиш першим, рвонеш вперед! Босий!

— Думаєш, спрацює? — Богдан недовірливо глянув на Данила, тоді з сумом — на свої покривлені ноги.

— Знаю! — впевнено промовив той.

Хай там як — Богдан скинув тісні дівчачі сандалі з полегшенням. Саме тут з'явилася Варка з ванної, зовсім на себе не схожа. Зозулясті шорти до колін, кросівки, волосся закручене на голові в якийсь дивовижний вузол. Оцінила хлопчачі старання, мовчки показала великого пальця. Від такого визнання Богдан трошки відтанув, це навіть сили йому додало…

Уже за кілька хвилин Роман Карлович на прізвисько Карлик, котрому справді набридло шпигувати за малолітками просто неба, під неймовірно пекучим липневим сонцем, побачив дивну картину. Навіть не зрозумівши, що все побачене — простенька вистава, розіграна спеціально для нього.

Спочатку з корпуса на ґанок вискочило дівчисько в сарафані. Наче те ж саме, що не так давно сюди разом із хлопцями заходило. Все те ж саме: кепка дурнувата, платтячко простеньке, в горошок, тільки чомусь боса. Зістрибнула з ґанку і побігла повз нього. Дивно якось бігла: пригнулася, голова вперед, руками загрібає — наче кролем пливе. Карлик навіть очі рукою прикрив від сонця, та швидше для порядку. Не збирався він дівчину роздивлятися. Не вона його цікавила, а хлопчина зниклий. Того, хто їхню розмову підслухав, вони з пані Крук якраз добре розгледіли, Карлик його з тисячі впізнає.

Пробігло-пропливло дівчисько повз нього. Тим часом за нею на ґанок інші двоє вибігли. Рудий вухань, брат її. Та цей, другий, київський, надто мовчазний, з розумними очима. Обоє щось вигукнули розхристаній дівчині навздогін, а тоді, не змовляючись, замахнулися та жбурнули в неї сандалями. Мало не влучили, хвацько пуляють! Вона на мить зупинилася, підхопила свої сандалі — тільки курява за нею помела…

Карлик знизав плечима, обперся об капот машини. Чогось ця компашка не поділила, вирішив. Он як ці двоє за дівчиною поскакали. Київський розумник ще й з рюкзаком. Ясно, татко по справах, синок — на гулі, свободу відчув… Знайома історія: кіт за поріг — миші танцюють… Комусь бігати, зітхнув Карлик, а комусь — стояти, стерегти, чекати з моря погоди…




Розділ 22

У якому наші герої здогадуються, де взяти жіночу руку


Добре, хоч на очі Богдан у такому вигляді нікому не втрапив.

Щойно відбіг подалі від турбази, мерщій заскочив у найближчі кущі. Тут і хлопці наспіли, дочекалися Варку з потрібним одягом, Бодя швидко переодягнувся і тепер уже почував себе цілком комфортно. Можна діяти далі.

З'ясувалося — ще не зовсім. Обережне пересування до околиці, далі — повз замок через пагорби в ліс, а тоді — в урочище, де Льонька з Галкою вже розбили невеличкий табір, забрало досить часу. Потім були обійми та вітання зі страусом, котрий уже цілком освоїв нову територію. Навіть посваритися встигли хлопці — хоч коротко, та все ж таки…

Ну, не стримався Вухо, з ходу виклав Льоньці з Галкою, яка з Богдана дівчинка вийшла. Галка, та нічого, так, посміхнулася, пораділа за Данила: його ідея, вдало викрутилися. А ось Льоньці — тому тільки скажи! Не стримався, почав реготати. І не те, щоб історія дуже смішна. Такий характер у хлопчачого ватажка: якщо є нагода покепкувати з рівного по силі, Гайдамака її ніколи не пропускав. Звісно, Богдан погані звички старого приятеля добре вивчив. Хоча за інших обставин напевне з ним би завівся, проте цього разу стримався. Стиснувши кулаки, звузив очі, посунув на Вуха.

— Слухай, ти… — просичав погрозливо. — На перший раз прощаю. Але ще хоч раз при мені чи без мене нагадаєш…

— Ой-ой! Лякав один їжака! — рудий зовсім не збирався страшитися.

— Не знаю, який із тебе їжак — а вуха я тобі точно відкручу!

Звісно, не збирався Богдан Майстренко битися з Андрієм Рудиком. У всякому разі — тут і тепер. Зробив просто різкий рух, лапнув рукою повітря, ніби збираючись таки схопити вухо кривдника. І вчасно встиг ухилитися, боковим зором побачивши стрімке наближення Футбола. Страус клацнув дзьобом просто перед обличчям хлопця, загрозливо підстрибнув та посунув на нього.

— Е, ти чого, Футбику! — заволав Богдан. — Галко, скажи йому!

— Тримай свої граблі подалі від його вух, — спокійно пояснила дівчина з кісками. — І все буде добре. — Трохи помовчала й додала: — Для кожного з нас.

Та все це скоро забулося. Зрозуміли нові друзі: з цієї миті вони, як не крути, одна команда. Краще дарма не сваритися, а діяти злагоджено та слухати того, хто мимоволі очолив пошуки діаманта Зміїна Голова.

Відчувши загальні очікування, Данило Лановий розпорядився:

— Давайте, народ, поїмо. Є там щось?

Аж тепер усі згадали, що майже нічого не їли з самого рання, а день уже перевалив далеко за полудень. Перевірили запаси. Льоньці вдома ще вчора вдень сало поклали, Галка хліб знайшла, та й близнюки Рудики з дому огірків-помідорів прихопили.

А от страус, здається, свої харчові проблеми в лісі давно вирішив, і тому неквапом прогулювався довкола, то зникаючи між дерев, то виходячи перед очі. Походжав, мов вартовий. Бо й справді таким був. Сторонній не підійде нечутно, за це Данило не переживав.

— То що робимо? — запитав Богдан, втамувавши перший голод. — Неділя — вже післязавтра. Скарб скарбом, але й мене ніби рятувати треба…

— Дійсно, є якісь ідеї? — підхопила Галка, дивлячись просто Данилові в очі. — У тебе на такі випадки вони завжди є…

— Та є наче… — неквапом відповів той, витягаючи з кишені джинсів складені вчетверо аркуші зі своїми вчорашніми записами. — Ось тільки не знаю, чи буде від них користь. Згадай, Богдане, як ми вдвох шукали той скарб, де золота булава?

— Таке забудеш, — погодився Майстренко. — І що?

— А те! Ми ж тоді, вважай, нікуди не поспішали. Мали коли помізкувати, те чи інше припущення перевірити. Нині, як сам сказав, часу зовсім обмаль. Це значить, — Данило обвів усіх пильним поглядом: — Якщо ми почнемо шукати не в тому напрямку і витратимо на це дуже багато цінних годин, почати все від самого початку просто не встигнемо.

Галка відразу піднесла руку, мов у школі.

— Кажи, — кивнув Данило.

— Слухайте, а ці двоє, пані Крук і той її Карлик, теж не знають, де шукати скарб, правильно?

— Навряд чи вони знають більше від нас, — погодився хлопець. — Напевне, так само застрягли на ребусі, який загадав помираючий розбійник. Ага, тут же не всі знають! — згадав він і повторив спеціально для Галки з Льонькою: — Товариш Устима Кармелюка, розбійник Михайло Ружич, перед смертю вказав місце, де заховав діамант князя Козицького. І звучить ця загадка так: «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою».

— Справді, тут сам чорт ногу поламає, — погодилася дівчина з кісками. — Тоді чому ж вони так напосілись на вас? Обклали просто, пастку влаштували…

— Думаю, Галко, ми заважаємо їм уже тим, що знаємо про їхні наміри знайти Зміїну Голову, — пояснив Данило. — У них є свої плани. Бог його знає, як далеко вони готові зайти. Чули ж — у Києві ці люди дуже впливові. Отже, мають можливості перешкодити планам мого тата. Їм же не вигідно, аби тут, у Подолянах, хтось щось починав і знайшов розбійницький скарб швидше за них.

— Він взагалі існує? — скептично поцікавився Льонька. — Ти покликав, ми приїхали. А воно все виявиться місцевою казкою…

— Ти згадай, скільки сотень років у твоєму рідному містечку шукали козацький скарб! — парирував Данько. — А забув — дід нагадає, коли трошки оговтається! Теж ніби цікава казочка, а почали копати, де треба, ось і маєш… Тим більше, діамант таки існує. Здається, я навіть знаю, де його заховали.

Після цих слів довкола запала дзвінка тиша. П'ять пар очей втупилися в Данила Ланового. Якби поглядом можна було пропекти, хлопця пропекло б наскрізь відразу з п'яти боків.

— Ти… ти серйозно? — Вухо навіть перейшов чомусь на шепіт. — Тільки піти й узяти?

— Ну, якби ж усе так просто, — трошки зніяковів Данько. — Я не те, щоб знаю… Швидше здогадуюсь. Ось послухайте уважно, — він розгорнув аркуші, розрівняв на коліні. — Я тут прочитав уважно статтю, де ця історія описана. Дещо намалював. Трошки покреслив… Словом, довго не говоритиму, лише деякі свої висновки. Спершу — коли смертельно поранений Михайло Ружич говорив розбійникові Охріму Куцому, що вхід до скарбу — через Змію, він напевне мав на увазі ось цю печеру.

Всі дружно повернулися в потрібний бік.

— Сто процентів, — погодився Вухо. — Печера Змія. Без варіантів.

— Отже, — повторив Данило тепер уже — швидше для себе, аби закріпити свої здогади, — десь там, під землею, є якісь двері. Тобто — вхід. Він виведе нас до місця, де Ружич сховав діамант, котрим колись володів та пишався його лютий ворог, князь Козицький. Це підтверджують його слова: «Далі під землею». Тобто, — тепер Данило почав говорити повільно, зважуючи кожне слово, — якщо спуститися в печеру та знайти двері чи просто прохід, який відкриває жіноча рука, далі треба йти підземним ходом.

— І пірнати під воду, — додала Варка.

— Ти з водою почекай. Прохід би відчинити. Двері б знайти, — зітхнув Богдан. — І жіночу руку.

— З рукою просто, — промовив Данило. — Не знаю, чи ховалися в ті часи в печерах разом із розбійниками їхні дружини або подруги. Та напевне Михайло Ружич не шукав би собі в спільниці жінку з якоюсь спеціальною рукою-відмичкою. І, тільки не смійтеся, навряд чи відрубав комусь руку…

Ніхто не засміявся. Навпаки, Богдан відказав серйозно:

— Від розбійників усього можна чекати.

— Дурниць не мели, — осадив друга Данило. — Не забувайте — Ружич помирав та марив. І міг мати на увазі не те, що говорив. Я б ризикнув не розуміти його слова про жіночу руку буквально.

— Ха! — вирвалося у Вуха. — Як, по-твоєму, їх можна розуміти інакше?

— Коли мужчина говорить про жіночу руку, що він може мати на увазі? — лукаво запитав Данько. — Яка вона, ця жіноча рука?

— Тонка! — вирвалося в Галки швидше, ніж у решти було часу умову цієї загадки переварити. Дівчина для наочності навіть свою руку виставила: — Ось, гляньте! Чоловіча рука звичайно грубіша за жіночу!

Богдан мимоволі витягнув уперед свою, порівняв із Галчиною.

— Не так уже й сильно…

— Різні руки бувають, згода, — жестом зупинив його Данило. — Але я так собі думаю: коли Ружич марив, йому в голову могло щось таке прийти. Ось така, як кажуть, асоціація скластися. Не жіноча рука потрібна, народ! Потрібна тонка рука! Тонша за руку дорослого мужчини! Хоча б така!

І хлопець теж виставив уперед свою.




Розділ 23

У якому хлопці збираються під землю, а дівчата лишаються на поверхні


Вся компанія почала гудіти у п'ять голосів. Богдан, Льонька, Вухо, Галка та Варвара показували один одному свої руки, мірялися ними, щось комусь доводили. Так, що аж страус звернув увагу на цей вселенський гармидер. Вирішив птах — щось сталося, тому забігав довкола табору, почав вимахувати своїми куцими крилами, клацати дзьобом, ніби долучаючись до загальної суперечки.

— Тихо, тихо! — вигукнув нарешті Данило на повну силу легенів. — Аж пташку он перелякали. Ми так зараз усі пересваримося та переб'ємося, в кого рука тонша! Це ж тільки початок! Ми ж не знаємо, як саме можна відчинити двері! А головне — де вони?

— У печері! — заявив Богдан, рвучко звівшись на ноги. — Гайда!

— Куди гайда? — здивувався Данило, тоді не стримався — додав у риму: — Балда! Ти ж був усередині! Знаєш хоч, де шукати?

— Сам балда! — огризнувся Бодя, та все ж таки знехотя знову опустився на траву.

— Є якісь ідеї? — знову поцікавилася Галка.

— Вухо, ти сам скільки разів у печері бував? — повернувся Данько до рудого.

— Ну, так… Десь разів зо три, — зізнався нехотя той.

— Ага! — Богдан переможно тицьнув на нього пальцем. — А заливав, заливав! Сто разів проходив, двісті! Знаю Змію, як свою хату!

— Потім поговорите, хто з вас більше бував у підземеллі, — закликав хлопців Данило. — Так чи інакше, Вухо місцевий. Спускався туди частіше за тебе, Бодя. І напевне може пригадати, як вона виглядає зсередини.

— Нічого особливого, — сказав Вухо. — Ось так зміїться прохід, — він показав рукою жест, схожий на рух плазуна. — Потім вихід у таку округлу залу і далі на протилежний бік. При бажанні не заблукаєш.

— Колись же можна було, сам казав…

— Нам розказували, що раніше тут, під землею, справді існував здоровенний лабіринт. Хто знав ходи та переходи, міг ось сюдою залізти, а вийти взагалі кілометрів за п'ять звідси. А ті, хто дороги не знав, легко плутали. Навіть, — Вухо зробив великі очі, — кружляли під землею та помирали від утоми, голоду й спраги! Скелети знаходили, але то давно.

— Про все це та навіть більше я вчора теж трошки почитав, — кивнув Данило. — Тутешні підземелля та лабіринти багатьох згубили. А врятували ще більше народу. У різні часи там ховалися від переслідувань жорстокої влади не лише її противники — цілі сім'ї виживали. І ось про що я подумав: цікаво, чому за весь цей час ніхто з тих, хто опинявся під землею та кружляв лабіринтами, не знайшов отих дверей, на які вказував Ружич? Навіть замкнених?

У відповідь — тиша. Данило знову обвів усіх уважним поглядом.

— Знаєте, чому? Тому, що від самого початку потрібний прохід був замаскований під завалений породою підземний коридор! Це Ружич сам так придумав!

— З чого ти це взяв? — поцікавився Льонька.

— Слухайте тепер дуже уважно, бо з думки зістрибну, — Данило зібрався, зосередився, заговорив: — Якби у нас було більше часу на розмову з директором музею, цей ваш Жора напевне б більше розказав. Та газетна публікація досить велика і насичена подробицями. Зокрема, там згадувалося, що нібито Ружич вигадав, як прокласти таємний хід із печери просто до замку. Згадайте — Михайло Ружич лишався одним із небагатьох, хто знав, як непомітно вийти із замку через кімнату, яку називають «кімнатою страху». Пригадуєте, той самий таємний сховок на випадок нападу ворогів, який Ружич обладнав у замку на вимогу князя Козицького. Навіть так пишуть: ймовірно, Ружич лишився єдиним, крім князя, хто знав, де ця «кімната страху» і як у неї зайти. Звідси висувається припущення, з яким я готовий погодитися, — Данило знову перевів подих і повідомив: — Там, під землею, є замаскований підземний хід. Який веде не просто до замку, а до таємної «кімнати страху». Ось на цей вхід і вказав напевне розбійник перед смертю.

— Хай, — тут же мовив Богдан. — Напевне, так і є. Але як ця вся історія може стосуватися діаманта?

— Думаю, якийсь стосунок до Зміїної Голови підземелля, яке ми повинні знайти, таки має, — відказав Данило. — Для того, аби це дізнатися, треба спочатку самі двері під землею знайти. Згода?

Тут уже навіть примхливий Майстренко не заперечував. Знову звівся на ноги, запитав діловито:

— То гайда?

— Чекай трошки. Підземелля від нас нікуди не втече, — Данило глянув на сонячні промені, що пробивалися між листям дерев, тоді — на годинник: — Вечоріє. Проти ночі я б у підземелля не ризикнув лазити.

— Там завжди темно, хоч день, хоч ніч, — зауважив Вухо.

— Але вночі дівчата не зможуть робити те, про що я їх попрошу, — мовив Данько. — Галю, Варваро, нам треба розділитися.

— Тобто? — тепер уже дівчина з кісками рвучко звелася на рівні, за звичкою вперла кулачки в боки. — Ти хочеш сказати, що ми з Варкою з вами не підемо? Що шукати скарби — не дівчача справа?

— Може, й дівчача, — примирливо відповів Данило. — Згадай хоч Лару Крофт, як вона давні гробниці все досліджує. — Але точно не страусяча.

— До чого…

— До того! — різко перервав її Лановий. — Як ти втримаєш свого Футбола на поверхні? Попхається за тобою чи он за ним, другом своїм новим! — він кивнув на рудого вуханя. — Нам тільки страуса під землею не вистачало!

— Так це виходить, ми лишаємося няньками для Футбика?

— Ні, не так виходить. Дослухай до кінця, тоді вже лайся, — спокійно проказав Данило. — Нам потрібно знати все про ворогів. Бо пані Крук та Карлик навряд чи сидітимуть склавши руки. Стежити за ними вночі нема смислу. Нам усім треба зараз набратися сил і нормально виспатися. А завтра зранку ти, Галю, і ти, Варваро, берете на себе стеження за противником. До двох дівчат ця парочка не поставиться серйозно. Тим більше, що Галку вони взагалі ніколи не бачили. Тим більше, коли біля вас крутитиметься страус. Як ви зможете тримати під контролем кожен їхній крок — то вже ваше діло. Годиться?

Галка далі пнула губи.

— Не дмися, — підбадьорливо посміхнувся Данило. — Будете нашими очима й вухами тут, на поверхні. Щось піде не так — зможете втрутитися. Ну, годиться?

Дівчина з кісками знехотя кивнула. Зиркнула на задоволеного життям страуса. Визнала: правий все ж таки Данило. Нема інакшого рішення.

Та навіть якби слова Данька й не переконали інших у тому, що на пошуки таємничих дверей у нетрі печери Змія треба спускатися негайно, все одно довелося б чекати ранку. До підземної мандрівки команда шукачів була елементарно не готовою: не було навіть ліхтариків. Один, звісно, можна взяти вдома у Рудиків. Та одним джерелом світла чотирьом хлопцям у підземеллі просто не обійтися.

До того ж після неприємних розмов із батьком близнята мусили ночувати вдома. Якщо всі полізуть у печеру проти ночі, невідомо, скільки вони там пробудуть і чим ця пригода може скінчитися. Ні, зваживши все, компанія змовників погодилася: не слід дражнити гусей.

Льонька сходив провідати діда. Старому все ж таки знайшли місце в лікарні та вмовили переночувати під наглядом чергової медсестри. На той час йому вже стало легше. В усякому разі, колір обличчя знову став здоровішим — саме таким Льонька звик бачити свого діда. Той попередив для годиться, аби онук та його друзі нікуди не встрявали без його нагляду. А онук пообіцяв, теж для годиться. І залишив діда відпочивати, той сам попросив. Справді, втомила старого Гайдамаку така несподівано насичена подорож.

Данило тієї ночі вирішив на турбазу не повертатися. Доведеться рано виходити, а Карлик, як уже встигла розвідати Варка, далі там стирчить у своїй машині. Якщо Данило вийде вдосвіта, це неодмінно приверне увагу вартового. Правда, якщо хлопець не повернеться ночувати на базу, це теж стривожить Карлика. Але тут Данило міркував інакше: шпигун не знає, чим тепер займається хлопець і коли насправді планує повернутися до їхньої зі зниклим Богданом кімнати. Отже, чатуватиме до глупої ночі, лише тоді здійме паніку. Навіть якщо пані Крук звелить розшукати ще одного втікача, серед ночі ніхто цього робити не стане.

— Значить, ми хоч як час виграємо, — підсумував Лановий.


Розділ 24

У якому відчиняються підземні двері


Спали в наметах.

Хлопці в одному, Галка — в іншому, поруч. Страус спочатку ходив довкола її намету, потім кроки затихли. Заспокоївся та заснув, не інакше. Трошки покрутившись, заснув і Гайдамака, тихенько похропуючи. Найдовше не засинав Данило, все крутився у своєму спальнику. Склепив очі, здалося, на якусь коротку мить — і ось уже вранішні сонячні промені намагаються пробитися крізь брезентову поверхню намету.

Вибрався Данило зі спальника. Потягнувся. Штовхнув Льоньку.

— Пора.

Хлопці хотіли, щоб Галка поспала трошки довше, не будили. Та вона сама прокинулася, без зайвих слів почала збирати залишки вчорашньої вечері для сніданку. Розводили багаття, гріли чай у казанку, вмивалися в струмку — так час і минув. Не добігло до сьомої ранку, як у маленькому таборі з'явилися близнюки. Вухо десь добув ліхтарики, знайшов міцну мотузку для білизни, обмотався нею замість паска. Голову пов'язав хусткою — ну чисто пірат вийшов, джентльмен удачі. Хлопці вдягнули куртки, кепки, озброїлися ліхтарями. Вирішили взяти лиш один наплічник, туди поклали дві пляшки води та пакетик з сухарями — всяке може статися.

Зібралися біля входу в печеру. Постояли мовчки, мов перед стрибком у воду. Тоді помахали дівчатам і по черзі протиснулися в прохід. Спочатку — Вухо, як старожил. Данило за ним, потім — Богдан, нарешті — Льонька з наплічником.

Щойно пройшли, відразу засвітили ліхтарики. Та Вухо тут же попередив:

— Пацани, економте батарейки. Вмикаємо світло через одного, так і рухаємося. Нічого складного нема.

— Мудро, — погодився Данило, вимкнув свій ліхтар. — Гаси, Льоньчику!

Тепер промені світла направляли Вухо, який рухався попереду, та Богдан, котрий сунув передостаннім. Так і пішли звивистими коридорами, торкаючись руками шорстких печерних стін.

Хоча Данило та Льонька опинилися в такому підземеллі вперше і обом хотілося більше роздивитися, розуміли — не на екскурсію прийшли. Як пощастить, іншим разом залізуть сюди з іншою метою. До того ж треба було рухатися, дбаючи про безпеку власних голів і тримаючись у фарватері запалених ліхтариків. Обережність допомогла — до великої зали Змії дісталися без особливих пригод та досить швидко. Данило, щоправда, встиг трошки змерзнути — на відміну від інших, таки був мерзлякуватий. Нічого нікому не сказав, лише щільніше застібнув куртку.

— Ну, куди далі? — запитав Вухо.

Перш, ніж відповісти, Данило витягнув свій ліхтарик, засвітив. Те ж саме зробив Льонька. Світла в похмурій печерній залі стало відразу більше. Це відразу сполохало дрімаючих під склепінням кажанів. Мить — і крилаті володарі мороку зашурхотіли крилами, запищали огидно, зірвалися з місця, закружляли над незваними гостями.

— Голови! Голови! — вигукнув Богдан, низько пригинаючись та прикриваючи голову курткою.

Інші зробили те ж саме. Ніхто не втримався, щоб не скрикнути. Навіть Льонька не посоромився. Ще б пак, такі потвори атакують. Одна тварюка заділа крилом його маківку і Гайдамака впав на коліна. Та все скінчилося так само раптово, як почалося: запала тиша, кажани розлетілися в різні боки, шукаючи іншого, спокійнішого місця. Лиш тоді всі четверо дружно зітхнули.

— Ти бач, які потвори! — процідив Льонька, підводячись із колін.

— Переживемо, — буркнув Богдан. — Я таких уже бачив…

— Ага, ти взагалі герой у нас, — вирвалося в Льоньки.

Данило хотів втрутитися, та вчасно стримався. Хоч хлопці від часу першого знайомства подружилися, все одно Гайдамака не міг забути Майстренкові, як той колись при всій ватазі повалив його вправним прийомом на землю. Відтоді між обома час від часу спалахували подібні суперечки: хто ж із двох усе-таки сильніший та сміливіший?

— Не з'їдять вони нас, — промовив. — Вухо, далі що?

— Тобто — далі? Куди далі?

— Тут ось три ходи, — Данило висвітив променем свого ліхтарика кожен із них. — Де вихід з печери на протилежний бік?

— Отут, — трошки подумавши, Вухо вказав своїм світловим пучком, мов шкільною указкою.

Їхні голоси лунко відбивалися під склепінням підземної зали.

— Точно?

— Хоч — перевір сам.

— Добре, — Данило почухав потилицю. — Далі там нема ніяких таких ось залів чи просто тупикових коридорів?

— Нема, — відповів замість нього Богдан. — Стіни кругом рівні, ходи місцями навіть дуже вузькі. Розвернутися можна тільки тут.

— Не густо, — мовив Данило. — Два ходи. Обидва — завалені. Я тут подумав — а раптом наші оці двері десь далі і теж завалені? Тоді ми нічого не знайдемо.

— Але і Крук з Карликом — теж! — зауважив Богдан.

— Чого ти радієш? Ми нічого не знайдемо — тобі ж гірше! Так, спокійно, — Данило загасив ліхтарик, навіть для більшого ефекту темряви заплющив очі. — Подумати треба.

Поки він стояв отак посеред зали, інші розбрелися в різні боки, зазираючи в ходи та старанно вишукуючи щось на стінах. Нарешті Данило ввімкнув свій ліхтар знову.

— Чуєш, Вухо?

— Гов! — озвався той.

— А ти хоч приблизно знаєш, де ми зараз?

— У печері. Під землею.

— Не смішно, чуваче. Над нами що?

Вухо, заскочений таким питанням, повернувся на середину зали. Став обличчям до стіни. Покрутився довкола своєї осі. Помахав руками, пожував замислено губами. Нарешті впевнено поставив ноги на ширину плечей, правою рукою показав на галерею, котра вела до виходу.

— Якщо там — протилежний бік урочища, то отам, — він перемістив правицю ліворуч, націливши жовтуватий промінь на отвір у стіні, — завалений хід до лабіринту. Якщо його колись розкопають, то…

— Куди цей лабіринт виводив? — перервав його Данило.

— Лабіринти кружляють. Хоча нам хтось якось на якомусь уроці в школі казав: той лабіринт мав усе ж таки кілька виходів. І всі вели туди, далеко за Подоляни.

— У бік замку?

— Ні, — впевнено заявив Вухо. — Замок у нас, здається, десь там.

Рука його перемістилася ще лівіше. Тепер жовтавий промінь показував на інший отвір.

— Це ж там я ховався! — вирвалося в Богдана.

— Чекай, чекай, — Данило знову намагався не втратити потрібної думки. — Слухайте, якщо замок Козицького — в тому боці, то значить, оцей хід може вести саме до нього. Те, що треба, ні?

— Там завал, — сказав Богдан. — Нема ніяких дверей.

— Ось це ми зараз і перевіримо. Бо не такий дурний був інженер Ружич, аби ось так запросто хтось міг випадково знайти його потаємний хід.

Данило першим зайшов у отвір. Постояв, обмацав все довкола променем. Світло вихоплювало лиш кам'яний моноліт. Шорсткі стіни, брила в глухому куті. Наглухо завалений прохід.

Не бажаючи вірити в те, що вони програли, ледь не почавши гру, Данило обережно пройшов уперед. Дійшов до завалу. Пальці пробіглися по холодному каменю. Нічого навіть не натякало на те, що десь тут може бути старанно замаскований майже дві сотні років тому прохід.

Аж раптом рука завмерла. Щось незвичне майнуло в світлі ліхтаря.

Данило знову присвітив, тепер уже придивляючись уважніше.

Так і є. Отвір у стіні.

Невеличкий. Зовсім вузький. Якби не знати, що шукати, ніхто б на цей отвір навіть уваги не звернув.

Торкнувся Данило краєчка отвору пальцями. Правда, сюди тільки тонка рука пролізе. Але — пролізе! Бо не дарма ця дірка між щільно складеними каменями тут залишена.

Перша думка — там, усередині, може сидіти якась підземна гидота. Ухопить за руку — гаплик. Та поки голова так думала, рука сама ковзала все глибше в отвір.

Пальці щось намацали. Чи гострий камінчик. Чи важіль. Зручно взялися, потягнули на себе. Данило напружив руку.

Скрикнув вражено, коли невидимий важіль подався, кілька каменів випало зі стіни та відкрили в ній темний холодний прохід.

Ось вони — двері!




Розділ 25

У якому наші герої йдуть під землею


Чотири ліхтарики світили всередину вогкої пройми.

Хлопці стояли на місці, нерішуче топталися. Здається, ось вона, перша перемога, перший крок до скарбу. Отже, вони на правильному шляху. Але все ж таки щось утримувало всіх від занурення в морок.

— Як це воно так… — вимовив нарешті Вухо, аби не мовчати.

— Нічого не видно, — зауважив Данило. — Сюди треба спеціально спускатися, вивчати… Думаю, там закони фізики… Ружич інженером був усе ж таки, хоч і самоуком… Коротше, він усе так зробив, аби ця стіна не порушилася навіть випадково.

— Слухай, рудий, а тебе й справді ось зараз більше нічо не цікавить? — озвався з темряви Льонька. — Стоїмо тут, як ці… стовпи кам'яні…

— Так не стій стовпом! — Богдан вирішив заступитися за Вуха. — Давай, дуй вперед, першопроходець!

— А ти, бачу, боїшся? — в голосі Гайдамаки прозвучало торжество. — Ясно все з тобою! Дивись, як дядьки роблять!

Відсторонивши Данила, Льонька виставив уперед правицю з ліхтарем і рішуче ступив у темний прохід. Зробив кілька кроків — і розчинився.

— Е, ти де? — занепокоєно гукнув Данько.

— Тут, тут! — почулося з глибини коридору. В кого штани сухі — давай за мною!

Тепер уже Богдан Майстренко не схотів чекати. Рішуче натягнув свою кепку глибше на голову, для чогось нагнувся і теж пірнув у темряву. За ним, уже не роздумуючи, пішли по черзі Данило та Вухо.

Цей коридор виявився досить вузьким навіть для хлопців. Хоча голови не торкалися стелі, та об неї можна було торкнутися рукою, якщо станеш навпочіпки. Дорослий чоловік, за розумінням Данила, міг тут пересуватися радше рачки. Зате прохід не звивався, лише два-три рази за весь час повернув — і кожного разу ліворуч. Тут узагалі чомусь здавалося холодніше й навіть темніше, аніж у галереях Змії.

Під час переходу ніхто не перемовлявся, хіба що Льонька, рухаючись у авангарді, попереджав, де хід повертає.

Сунули зосереджено, тільки Вухо чомусь дуже голосно сопів.

Данило, маючи годинник на руці, стежив за часом. Під землею вони вже більше двох годин. Включно з пересуванням новим підземним ходом, у якому хлопці пробули майже півгодини. Але йшли доволі швидко: коридор рівний, шлях ніщо не заступало, нічого мандрівників не затримувало.

Аж раптом попереду почулося Льоньчине:

— О! Тут уже сходи якісь!

— Будь там! — відгукнувся Данило.

Та коли він наштовхнувся на Богдана, що рухався перед ним, зрозумів — розвернутися в проході особливо ніде.

Тим часом ззаду вже наспів Вухо і теж спробував роздивитися, що ж там, в кінці тунелю.

— Чого застрягли, гей! — запитав нетерпляче.

— Сходи вгору, — почулося попереду. — Тільки обережно, вони тут різні. Спочатку ногу ставте міцніше, тоді — вперед!

Знову запала тиша. Почав поволі рухатися вперед і вгору Богдан. Та враз спереду знову почулося:

— Оп-па! Люди, тут каменюка!

— Яка? — спитав Данило.

— Велика й кругла! Загороджує прохід! Мертво! — повідомив Льоньчин голос.

— Відсунути зможеш?

— Ні! — коротка пауза. — Ага, не треба! Тут пролізти можна! Я погнав, давайте за мною!

Роздивитися, про що говорив Гайдамака, Данило зміг, коли за Льонькою вперед просунувся Богдан. До того ж справді просунувся: промінь висвітив тільки його ноги, котрі дриґнули в темряві підземелля.

Піднявшись ще на пару саморобних сходинок вище та ставши, нарешті, на Богданове місце, Данило уздрів перед собою велику округлу каменюку. Вона справді перегороджувала прохід від краю до краю. Та, за задумом тих, хто цей хід прокопав, камінь не запечатував його, мов корок пляшку. Брила сягала хлопцям трошки нижче пояса. І в отвір, який лишався, можна було протиснутися. Добре, що гладунів серед них не було, ніхто не ризикував застрягнути.

Данило, не роздумуючи, нахилився, просунув у отвір руки, потім — плечі, голову, а вже з того боку Богдан із Льонькою спритно перетягли. По цей бік каменюки прохід розширився, можна було стояти двом поруч. Далі вже Данько допоміг пролізти Вухові. І аж тоді стало ясно: підземелля скінчилося.

За три метри попереду хід упирався в стіну. Але — не таку вже й глуху. У щілини пробивалися тоненькі промінчики, і це означало — там десь є вихід. Тепер Данило взяв ініціативу на себе, відсторонив Богдана рукою, сказав Льоньці:

— Ану, пропусти, — і наблизився до стіни, складеної з грубих каменюк.

Помацав її, штовхнув. Верхній камінь вибився з третього разу, решта не посипалися з гуркотом — кам'яна піраміда виявилася доволі щільною та міцною. Та все ж таки розбиралася досить легко. Спочатку Данило працював сам, потім поруч примостився Богдан і в чотири руки вони проклали прохід, через який можна було пролізти по черзі.

Тепер сонце вже майже нічого не затуляло. Хоча промені падали під якимось дивним кутом — спереду та згори. Зробивши ще кілька кроків на світло, Данило, а за ним — усі інші опинилися на дні якогось неглибокого колодязя. Стінки муровані, та в одному місці стирчали старі металеві іржаві східці. Неба хлопці не бачили, згори дно колодязя закривала густа дротяна сітка.

— Здається, я знаю де ми, — проказав Вухо. — Бачив такі сітки. Їх всюди мостять, де колись були виходи з підземель.

— Значить, про цей хід теж хтось знає? — здивувався Богдан. — Чому ж тоді сюди ніхто ще не лазив?

— Тому, що тут ніхто ніде особливо не лазить, крім знайомої тобі печери Змія, — сяйнула Данилові несподівана думка. — Ходи завалені. Їх не особливо досліджували з різних причин. Ніхто ж не міг припустити, що саме цей вихід завалено навмисне і давно!

— Маскування, — підсумував Льонька. — Причому, як кажуть, на віки. Той Ружич знав, що робить.

— Так де ми вийшли? — Данило повернувся до Вуха.

— Десь біля замку. Точно зараз не скажу.

Поплювавши на долоні, Данило взявся за першу скобу.

Досить легко видерся по стіні. Без особливих зусиль посунув сітчану накривку. Взявся за край, підтягнувся, ривок — і ось він уже вивалився нагору.




Розділ 26

У якому стає зрозуміло, як опинитися під водою, коли води нема


Нарешті стало ясно, куди вивело підземелля — у парк біля музею. Причому — не на парадний, а дальній, занедбаний його бік. Звівшись на рівні, Данило побачив тильну сторону замку Козицького. Якщо піти ліворуч, то можна обігнути споруду та опинитися біля мостика через рів. Тобто — біля головного музейного входу.

Тим часом нагору вибралися по черзі Льонька та Богдан, допомогли вилізти Вухові. Роздивилися.

— Сюди що, ніхто не ходить? — запитав Данило.

— А що тут цікавого? — знизав плечима рудий.

— І я про це, — Данько замислено пошкріб потилицю. — Гаразд. Нехай розбійник Ружич зумів організувати діло так, аби цим підземним ходом можна було непомітно й напрямки підібратися до замку. А далі куди?

— Сам же знаєш — під водою, — нагадав Богдан.

— Ти десь воду бачиш?

Справді, не було ніде води. Лише старий висохлий рів, та й то не надто глибокий. Метрів зо два, не більше.

— Вода могла бути там, — Льонька кивнув на яму.

— Не могла — була. Про це теж писали, — мовив Данило. — Козицький облаштував собі справжню подобу оборонної фортеці. Тільки воду дуже давно спустили, греблю зруйнували. Навіть не згадати, де вона й була. Але це знання нас не врятує.

— Ти про що?

— Про те саме, Льоньчику. У часи, коли все це відбувалося, вода у рову таки хлюпала. Припустімо, десь тут треба було пірнати. Але де виринати? Гляньте — кругом же по периметру рову суцільна стіна. Навіть натяку на прохід!

— Може, знову замаскований? — припустив Вухо.

— І що, під водою відкривався? Щось мені в це слабо віриться…

Данило знову заплющив очі. В печері це допомогло думати. Може, і зараз знайдеться якийсь вихід, прийде якесь рішення… Та подумати толком не дали: раптом міцно штовхнули в плече. Тільки Майстренко так уміє.

— Зовсім здурів? — відкривши очі, Данило роздратовано зиркнув на друга.

— Слухай сюди! — лице Боді пашіло несподіваною радістю, а говорив він швидко, поки думка була свіжа. — Аби опинитися під водою, не завжди треба пірнати в воду! Січеш?

Не лише Данило — інші двоє теж покрутили головами.

— Вода може бути над головою! — Богдан для наочності поклав долоню на маківку. — Ми в аквапарк ходили. Сам атракціон на четвертому поверсі. І якщо ти стоїш поверхом нижче — ти в теорії стоїш під водою! А вода — над тобою! Дійшло тепер?

— Ні! — хором сказали Льонька та Вухо.

— Так! — вигукнув Данило. — Точно! Молодець, Бодя! Ви ще не втяли, народ? — хлопець зробив кілька кроків до краю рову. — Там була вода! Хід — під водою! Оце так Ружич! Оце голова! Хлопці, там, прямо під ровом, мусить бути ще один прохід!

У цей момент загриміло, а земля здригнулася. Так здалося Данилові Лановому. Бо так завжди буває в кіно, коли героя осяює якась геніальна думка, котра змінить увесь хід його пригод. Чи хоча б, коли він перемагає в боротьбі дракона, велетня або людожера.

Схоже, Богдан Майстренко таким ось переможцем себе не відчував. Просто висмалив навмання перше, про що подумав. Ну, а Льонька з Вухом — ті взагалі поки що нічого не зрозуміли.

— А чого це? — видушив із себе рудий, теж глянувши в бік рову. — Для чого копати рів, та ще й під ровом?

— Я дещо читав про старі замки. Трошки батько розказував, — зараз Данило намагався пояснювати якомога коротше та ясніше. — Значить, така з цими замками історія: більшість із них мала систему підземних ходів. Дуже часто до підземелля можна було потрапити через колодязі. Захочеш — поговоримо про це якось, багато цікавого є. Тепер про наші справи. Пам'ятаєте, за що князь Козицький звелів убити інженера Ружича?

— Аби ніхто не знав, як можна пробратися в замок та вибратися з нього! — мов на уроці відтарабанив Вухо. — Ружич же йому якусь таку «кімнату страху» прибудував.

— Не просто «кімнату страху», — тут же уточнив Данило. — Ружич взагалі керував перебудовою замку Козицького. Там, як кажуть тепер, був цілий комплекс робіт. У тому числі — ось цей рів. Бо я бачив у тата старі схеми та описи цього замку. До початку дев'ятнадцятого століття рову довкола нього не було! В цій частині — так точно. Молодий Козицький хотів, аби все було красиво. Ну, він же хотів стати російським дворянином, служити цареві. А замок зовні мусив відповідати новому статусу. Тому ці рови з водою насправді були швидше декоративними…

— Для краси? І для цього… для понту? — перепитав Льонька.

— Точно, — посміхнувся Данило. — Але попри це Ружич мав перед собою досить конкретне завдання. Він не просто мусив облаштувати секретну кімнату, куди Козицький міг би заховатися з родиною в разі небезпеки. Він повинен був придумати, як із цієї кімнати потім вибратися за межі замку. Чоловік Михайло Ружич був, як ви вже зрозуміли, оригінальним. Тому й запропонував Козицькому таку конструкцію: підземний вихід із замку, прокладений під ровом, наповненим водою. Чудове маскування, хіба ні? Води тепер там нема, сміття он тільки… Зате підземний хід є!

— Ти точно це знаєш? — недовірливо запитав Вухо.

— А ось зараз і перевіримо!

Дуже не хотілося Данилові помилитися. Іншим — теж не посміхалося, якщо Данько помиляється. Хлопці відразу ж розбрелися по цьому занедбаному куточку парку, шукаючи місце, хоча б віддалено схоже на вхід у підземелля. Знайшли досить швидко — лише в двадцяти кроках від того старого колодязя, звідки вибралися на поверхню.

— Сюди! — гукнув Богдан.

За мить усі четверо оточили порослу травою та чагарниками дірку в землі, обкладену по краях камінням та, як годиться, накриту для безпеки іржавим шматком ґрат. Перезирнулися хлопці.

— Ти точно певен, що нам… ну… сюди… В смислі — туди? — обережно запитав Льонька, киваючи на яму.

— Не знаю, — чесно визнав Данило. — Але якщо ми знайдемо десь тут ще одну таку дірку в землі…

— Там можуть бути щури! — вирвалося в Гайдамаки.

Богдан тут же перехопив ініціативу — пригадав, як у печеру Льонька поліз першим, відтерши його.

— Ти що, боїшся? Ану, пацани, взяли! На раз-два!

І тут же Майстренко першим схопився за ґрати. Вухо взявся зі свого боку, Данило допоміг. Льонька не встиг оговтатись, як решітку вже відсунули вбік. А Бодя, не дозволивши собі навіть на мить завагатися, сів на краєчок та стрибнув униз.




Розділ 27

У якому наші герої проходять крізь стіну


Приземлився Богдан на ноги.

Присів, та не впав. Під ногами — трохи сміття, але попереду, як передбачав Данило, — прохід. Не дуже високий, хоч достатньо широкий. Нагнувся Богдан, обережно посунув у вологу темряву, поки страх невідомого остаточно ним не заволодів. Забув на мить про ліхтар, швидко згадав, присвітив.

Промінь вихопив із підземної темряви щось велике й громіздке. На якусь мить хлопцеві здалося — воно ще й ворушиться. Навіть сахнувся, збираючись ганебно тікати. Та враз зупинився, вилаяв сам себе пошепки. Очі вже трохи звикли до темряви і тепер він розгледів перед собою брилу. Таку ж саму, як у тому підземеллі. Вона перегороджувала хід, але, як у попередньому випадку, не повністю, лиш наполовину.

— Е, ти чого там застряг? — почулося згори. Бабай забрав?

— Стрибайте! — гукнув Богдан у відповідь. — Схоже, тут теж угадали!

Один за одним всі інші пострибали в яму. Відразу стало тіснувато. Проте навіть у такій колотнечі Данило встиг помітити: стіни цієї ями теж підмуровані камінням. Тому вона й простояла так довго.

Знову не витрачали часу на розмови — вервечкою полізли вперед, у темну вологу пащу підземелля. Довелося перелазити через брилу, далі рухалися навкарачки, та пересування не було складним. Хід, у якому вони опинилися, так само мав підмуровані стіни, тягнувся прямо, і, як всі вже зрозуміли, був прокладений нижче рівня рову.

Довжиною це підземелля було не більше за стометрівку. Може, навіть менше, ніхто ж не вимірював. Просто в один момент прямий та довгий прохід завершився поворотом праворуч. Тут уже можна було встати. Данило зі своїм ліхтариком протиснувся вперед, Богдан теж додав світла. Перед собою вони побачили не дуже широкий, але й не надто вузький підземний коридор. Куди він вів — невідомо.

— Щурів нема? — поцікавився ззаду Льонька.

— Та глохни вже зі своїми щурами! — огризнувся Бодя, легенько штовхнув ліктем Данила. — Де ми, як ти думаєш?

— За логікою — на території замку. Точніше — під нею. Десь у тому боці — двір, — Данило кивнув ліворуч. — Погнали далі? Раз уже зайшли…

Тепер він рухався попереду. Подальший перехід був не складний, а коридор — досить високий. Звісно, доросла людина тут мусила б пригинатися. Хлопці ж пересувалися вільно, вже навіть не відчуваючи тиску поверхні над головами.

Поворот.

Коротка галерея — ще один поворот.

Дійшовши до кінця проходу, Данило вперся в першу кам'яну сходинку, що вела кудись нагору. Вже зовсім відкинувши сумніви, маючи намір рухатися лише вперед та дійти до кінця, яким би він не був, хлопець рішуче поставив ногу на сходинку. Лише попередив:

— Обережно, під ноги дивіться…

Сходи були звивисті. Данило машинально почав їх рахувати. Тридцять сьома була останньою, верхньою. Вона вивела до невеличкого вузького мурованого ґанку та вперлася в суцільну кам'яну стіну.

— Отак, — тихо промовив ззаду Богдан, теж видершись нагору. — Називається, приїхали.

— Що там? — нетерпляче почулося знизу.

Вухо з Льонькою не мали куди стати, товклися на сходинках. У темряві відразу стало тісно.

— Стіна, — пояснив Данило.

— Правильно. Під землею були, під водою пройшли. Тепер треба якось за стіну пролізти, — озвався Вухо.

— Я б сказав — крізь стіну, — Данило висвітив мур променем. — Не головою ж її… Мусить же бути щось. У цього Ружича все не просто так…

Він провів по стіні рукою. Жодного натяку на те, що десь тут повинні бути двері, які можна відчинити так само, як той прохід у печері. Нічого, жодного отвору. Суцільна мурована твердь.

Рука ковзнула далі. За нею — промені двох ліхтарів.

А це що таке?

— Дай сюди світла, — чомусь пошепки мовив Данило, вдивляючись у те, на що натрапило око.

Богдан підсунувся майже впритул. Тепер вони обоє бачили малюнок, вибитий на камені. Данило навіть торкнувся його пучками пальців.

— Це що таке? — прогудів йому Богдан просто у вухо.

— Так колись зображували квітку. Бачив я у книжках татових такі гравюри.

— Звичайну квітку?

— Ні, ось це — троянда. Так її малювали в лицарські часи. Ну, а Козицький в усьому намагався наслідувати лицарів… Думаю, це просто така позначка…

— Ружа! — раптом почулося ззаду.

Данило рвучко обернувся на голос Вуха. Навіть мало не збив з ніг Богдана. Той втримався, схопившись за стіну.

— Яка ружа? До чого тут ружа?

— Троянда — це ружа. У наших краях цю квітку ще й так називають.

— До чого тут… — спробував щось сказати Богдан, та Данило знову штовхнув його в темряві.

Тепер уже — навмисне.

— Троянда. Ружа. Ружич! — вигукнув він. — Михайло Ружич! Оце все — плід його фантазії! Робота його розуму! Хіба ви забули, що в нього все має значення? Знак ружі — підказка.

Не знав ще Данило Лановий, чи правильно робить. Діяв, як відчував.

Поклав руку просто всередину зображення квітки. Натиснув.

Нічого.

Натиснув сильніше.

Теж нічого.

— Ану, дайте щось важке! — крикнув не повертаючись.

Знизу передали каменюку. Данило примостив її до викарбуваної ружі, натиснув утретє, сильно, наскільки зміг.

Є!

Засув зі скрипом, але прийшов у дію. Зображення по контуру посунулося всередину. В перехресному світлі чотирьох ліхтариків повільно відсунулася стіна.

Стояти й дивуватися, роззявивши роти, не стало вже терпцю. Данило — перший, а за ним — усі інші зробили крок уперед.

І опинилися за стіною.




Розділ 28

У якому хоч і стоїть суцільна темрява, та все одно видно злу дію підземель і кам'яних стін


Перше, що відчули шукачі, — густий запах завмерлого повітря. Здавалося, його можна помацати, проте дихання не спирало. Льонька, а за ним — Богдан навіть закашлялися так, ніби вода чи шмат їжі потрапив не в те горло.

Щойно вихід відкрився, як усередину темного кам'яного мішка шаснув легенький, ледь відчутний протяг і загусле повітря перестало дерти в горлі. Дихати відразу стало легше, очі швидко звикли до масної темряви. А ліхтарики, які всі четверо чомусь машинально опустили, коли зайшли в сховок, знову дружно, в чотири промені, освітили це загадкове місце.

Наскільки хлопці змогли розгледіти, вони опинилися у звичайній кімнаті, не дуже великій, навіть швидше маленькій порівняно з уже баченими в замку. Під ногами стелився тонкий шар пилу щонайменше півторастолітньої давнини. Данило чомусь думав — пилюки тут буде більше. Та відразу знайшов цьому пояснення: «кімната страху» не мала ані килимів, ані шафи для одягу, словом — нічого такого, що накопичує пил у людському житлі.

Голі муровані стіни. Підлога, викладена шматками граніту. Жодного вікна, хоча напевне десь тут мусив бути хоч маленький отвір для вентиляції. Кімната мала стати такою собі невеличкою безпечною фортецею для господарів, і звідси можна вийти під землею на той бік замкової стіни. Та все одно напевне передбачалося, що князь чи його родина пробудуть тут якийсь час. Зовсім без вентиляції це приміщення лишати не можна. Такий майстер, як Михайло Ружич, це напевне знав.

— Ну, ось ми й прийшли, — нарешті вичавив із себе Вухо.

— Треба чимось двері підперти, — стрепенувся Льонька. — Чи стіну, чи як це називається… Словом, аби нас тут не закрило.

— Взагалі-то зсередини цю стіну, чи, як ти кажеш, ці двері теж можна відчинити, — зауважив Данило.

— І ти знаєш, як? — Льонька навів на нього промінь свого ліхтаря. — Слухай, є таке правило: лізеш кудись — не забудь подумати, як вилізеш.

— Він правий, — озвався Богдан. — Мацнемо щось не те, як у фільмах про Індіану Джонса… Тільки ми ж не в кіно, народ. Чудесного спасіння не буде…

Данило зробив кілька обережних кроків углиб кімнати. Ліхтарик висвітив дерев'яне ліжко в кутку. Просто каркас, лежак між двома спинками. Ані матраца, ані перини, ані ковдр, ані подушок. Далі з темряви вихопився міцно збитий дерев'яний стілець із високою спинкою, стіл біля стіни, трошки далі — невеличкий ослінчик.

— Хто сміливий — поставте туди, в прохід, стіл чи табуретку, — промовив він, і поки Льонька з Вухом квапливо волочили меблі, блокуючи рухому частину стіни, сказав уголос, проте швидше для себе, ніж до когось: — Не густо. Він тут точно довго бути не планував.

— Ти про князя? — спитав Богдан, обережно присідаючи на ліжко.

— Ага… Так, тимчасове пристанище. Пересидіти якийсь час. Коли справді є від кого ховатися, не варто відразу відкривати переслідувачам усі козирі.

— Тобто? — не зрозумів Вухо.

— Хід, яким ми сюди дійшли, веде не так уже й далеко. Лише виводить за межі замку, — пояснив Данько. — Якщо втікача шукають ретельно, можуть швидко помітити. А так пересидів, перечекав день. Тут, вважай, неприступна фортеця. Звісно, коли ніхто не знає, як сюди зайти.

Ось чому Козицький наказав усіх свідків знищити, тепер точно ясно.

— Може, ще поясниш, раз такий розумний, чого ми сюди прийшли? — подав голос із темряви Льонька. — Нібито діамант шукаємо. Поки що ним навіть і не пахне.

— Діаманти, до твого відома, взагалі не пахнуть, — зауважив Данило.

— Не знаю. Жодного ще не нюхав.

— Слухай, чого ти бурчиш? — не втерпів Богдан. — Що тобі не так?

Поки хлопці гарикалися, Вухо пройшов у дальній кут кімнати, зовсім порожній. Враз під ногою щось хруснуло і від цього звуку всі дружно здригнулися. Та й сам рудий не стримав зойку, навіть відскочив убік.

— Якого дідька! — гаркнув Гайдамака.

— Ні, це ти якого милого лаєшся оце зараз! — Богдан наставив на нього ліхтарик, мов світловий меч.

— Тихо! — тепер уже Данило підвищив голос. — Чого це ви завелися на рівному місці? Ще нема чого ділити, а вони вже…

— Отож бо й воно! — не збирався вступатися Льонька. — Лазимо з ранку під землею, як кроти! Прийшли бозна-куди! І це вони називають шукати діаманти!

Данило знов примружив очі, порахував до десяти.

— Андрію, чим ти там хруснув? — запитав уже спокійніше.

Вухо присвітив собі під ноги. Нахилився. Помацав на підлозі, спробував знахідку підняти, знову зойкнув. Тепер уже — від болю.

— Скло тут, зараза! Пальця врізав!

— Ай-ай-ай! — закривлявся Льонька. — Ваву хлопчик зробив!

— Ти сьогодні замовкнеш? — ось тепер Богдан Майстренко уже розізлився на Гайдамаку всерйоз.

— А якщо ні? То що?

— Замовкніть! Обоє! — вигукнув Данило, а потім, стишивши голос, повторив: — Замовкніть. Я й про таке читав. Це на всіх нас підземелля тисне. Взагалі — замкнений простір ще гірше може діяти на людей. Так що ви вважайте.

Потому підійшов до того місця, де стояв Вухо. Нахилився, присвітив. Щось блиснуло. Намацав пальцями, підняв обережно.

Рука тримала нерівний скалок. У ньому щось майнуло — чи хтось…

— Дзеркало, — зрозумів Данило. — Десь тут висіло на стіні. Впало й розбилося. Оно там далі уламків повно, я бачу.

Промінь справді висвітив далі по підлозі припалі порохом осколки люстра.

— Для чого воно тут? — здивувався Богдан.

— Для кого, — виправив Данило. — Жінки не можуть без дзеркала. Навіть у такі невеселі моменти, які доводиться переживати в оцих «кімнатах страху». Не знаю, щоправда, чи всі. Проте своїй княгині Козицький напевне припасував тут дзеркало до стіни.

— Точно! — підтвердив Вухо, ступивши тим часом ще далі, майже впритул до стіни. — Ось, гляньте, що знайшов!

Рудий тримав у руці старовинний підсвічник.

— Тут навіть згарок свічний лишився. У кого є сірники?

— Усе ясно, — сказав Данило. — Хто б тут не ховався, він дивився в дзеркало, присвічуючи собі свічками.

— А зі скарбом як, Лановий? — нагадав Льонька. — Про Зміїну Голову, про діамант, нічого не скажеш?

— Тільки те, що скарб десь тут. У цій кімнаті.




Розділ 29

У якому знаходять розбійницький скарб


— Чому? — тут же вирвалося в Льоньки. — Чому саме тут?

Богдан вигукнув майже одночасно з ним:

— Де?

— Цього ми поки що не знаємо. Але придумав Михайло Ружич геніально! Головне — просто, як усе геніальне! Дивіться, ми прийшли сюди за його підказкою. З печери Змія під землею, далі — під водою, нарешті — за стіною. Ніхто ж не заперечить, що Ружич перед смертю вказував путь саме до схованого діаманта?

— Ніби так, — відповів за всіх Бодя.

— Отже, ми розгадали майже всі загадки. Розгадки привели нас сюди, в «кімнату страху». Ружич сам будував цей сховок і цей таємний хід. Виходить, йому нічого не заважало пробратися сюди одного разу. Та заховати діамант в такому місці, де його точно ніхто не здогадається шукати! Просто під носом у Козицького! В таємній кімнаті, куди той не ходить без потреби! Ось чому ми тут!

— Нехай, — мовив Льонька після короткої паузи, переваривши почуте. — Хід із печери навмисне прорито до замку, аби можна було непомітно підібратися до іншого підземелля. Звідти — пряма дорога в це сховище. Згоден, хай. Далі що?

— Тобто? — не зрозумів Данило.

— Як звучать оті останні слова Ружича? За стіною, потім — за собою? Під землею — ясно. Під водою — хитро та зрозуміло. За стіною — осьдечки. Далі куди? За собою — це як? Отак?

Хлопець повернувся довкола власної осі.

— Чого крутишся? — здивувався Богдан.

— Шукаю за собою. Чи, може, за тобою треба? А може, кожен із нас гляне собі за спину? Коротше — не бачити нам скарбу, як тобі, рудий, своїх вух!

Почувши таке, Андрій Рудик на прізвисько Вухо навіть забув на мить про поранений палець.

— Ти, значить, отак? Ти нариваєшся тут? Тобі вже вуха не подобаються? Та я тебе зараз тут закрию, дурню! Замурую!

Вухо переклав ліхтар із правої руки в ліву. Стиснув правицю в кулак. Дарма, що тут темно, не час і не місце. Надто вже розізлив його нахабний хлопчачий ватажок.

Вухо зробив крок уперед. Льонька теж приготувався битися. Богдан не заважав — на його думку, Гайдамака з недавніх пір справді почав нариватися. Хай там, може, й діє отак погано замкнений простір, але совість теж треба мати.

Та Данило такого вже стерпіти не міг. Раз — і став між двома півнями, навіть руки розставив.

— Ану, тихо! Зовсім уже подуріли! По кутках обоє! Брек!

Раптом завмер. Навіть забув на мить, що відбувається. А тоді, наче знов повернувшись в реальність, спрямував промінь Льоньці просто в лице.

— Повтори!

— Що тобі повторити? — той аж позадкував, прикриваючись рукою від світла.

— Про вуха ти говорив…

— А… Не бачити нам скарбу, як йому — своїх вух…

Тепер Данило розвернувся всім корпусом до Вуха.

— Ти десь можеш свої вуха побачити?

— Чого ви всі вчепилися до моїх вух!

— Ти бачив колись свої вуха? — Данило зробив крок у бік рудого.

— А хоч би й бачив! — вишкірився той. — Нормальні вуха! Не те, що у деяких!

— ДЕ ти бачив свої вуха?

— У дзеркалі! Ти хіба там своїх не бачив?

— Бачив! — вигукнув Данило і тут уже почав поводитись зовсім дивно: застрибав по кімнаті, мов страус Футбол у хвилини найвищої радості. — Дзеркало! Точно, дзеркало!

— Яке дзеркало? — тепер уже Богдан приєднався.

— Будь-яке, де хто завгодно може побачити себе! Ми бачимо в дзеркалі себе, люди! Де захований діамант? Де його сказав шукати Ружич, коли втрапиш у цю кімнату? За со-бо-ю! Раз у дзеркалі можна побачити себе, то діамант схований за дзеркалом. Де воно могло тут висіти?

Хлопці відразу забули всі сварки та образи. Стали півколом навпроти стіни, біля якої валялося бите люстро. Спрямували на неї світло чотирьох ліхтарів. Постояли так якийсь час, кожен слухаючи лункі удари свого серця.

А тоді Данило Лановий наблизився до холодної мурованої стіни, розкидаючи на шляху ногою скалки. Прикинув на око, де могло висіти дзеркало. Уважніше придивився, ще присвітив — так ось же він, гвіздок, у стіну вмурований! З нього люстро й злетіло, хряснулось об гранітну підлогу.

Цікаво, яке ж воно було за розміром. Знову посвітив Данило під ноги. Уламки досить великі. Та все одно ось так, у темряві, не розбереш.

Добре, спробуємо інакше. Данило став до стіни впритул. Окреслив пальцем прямокутник, не великий і не маленький. Ну, скажімо, повісив дзеркало господар десь отак… Нерівні краєчки каменів стирчали зі стіни в середині уявного прямокутника. Провів Данило по них пучками пальців. Зачепив один, спробував смикнути другий, потермосив третій. Є!

Слабенько — але хитається, мов молочний зуб.

— Ножа хтось дайте! — сам здивувався Данило своєму голосу, несподівано хрипкому.

Знав — ножик є в Льоньчиному рюкзаку. Той не скидав наплічника, просто повернувся до Богдана спиною. А Бодя сам витяг ножа з бокової кишені, простягнув Вухові, той — Данилові.

На руків'ї кнопка фіксатора. Палець натиснув на неї. Клац — лезо вилетіло.

Данило підважив камінь. Розхитав краще. Трошки поморочився, вийняв. Камені, котрі поруч, піддалися легше. За третім разом ліхтарик висвітив досить акуратну прямокутну дірку в стіні.

Ось він, сховок Михайла Ружича!

Затамувавши подих, хлопець засунув туди руку, не боячись чомусь жодної пастки. Пальці намацали щось тверде. Потягнули до себе.

— Оп! — вирвалося в Данила.

Від хвилювання здригнулася рука. Мало не впустила знахідку.

Та все ж таки втримав її хлопець, стиснув у руці, котра враз стала вологою від поту.

— Є!

Всі відразу оточили Данила, штовхаючись та ледь на збивши його з ніг. Вухо присвітив, Лановий обережно розтиснув долоню.

На ній лежав невеличкий, схожий на неправильної форми яйце, гранований камінчик. Наче скляний, але не зі скла — це точно. В світлі ліхтарів тьмяно блиснув, наче підморгнув. Данило покрутив знахідку в руці, взяв за пласкі боки, повернув до себе. Якщо тримати так, то камінь справді нагадував приплюснуту зміїну голову. Лиш жала не вистачає.

Нічого не розумів Данило Лановий у діамантах. Та й жоден інший на цьому не розумівся.

Але зараз кожен готовий був зізнатися як один одному, так і собі, а заразом — усьому світові: нічого гарнішого в своєму житті ніхто з них ще не бачив.




Розділ 30

У якому наші герої потрапляють у засідку та розуміють, хто насправді хотів украсти діамант


Скільки часу вони отак стояли, навіть Данило зі своїм годинником не зміг би сказати. Ні тепер, ані потім. Та він перший труснув головою, мов проганяючи від себе чари, котрі випромінював у світлі ліхтариків діамант. Ну, чи йому здалося, що випромінював…

— Так, — відказав діловито. — Ми тут лишаємось?

— Ще чого! — вигукнув Льонька. — Давай назад бігом! Ото дівкам покажемо!

— Дівкам не дівкам, але одному з нас цей камінь, ох, як допоможе в житті, — Данило легенько тицьнув ліктем Богдана в бік. — Тоді не стоїмо, погнали. Хто понесе?

— По черзі! — вирвалося у Вуха. — І взагалі — куди ми оце щастя подінемо? В міліцію?

— У тебе міліція вдома, — зауважив Данило. — Ні, тут треба якийсь інший хід… Звісно, поставити твого батька до відома треба. Але я б уже дочекався і мого. Вони з Вороненком точно знають, як краще діяти. А про те, хто понесе… Справді, давайте по черзі. Так правильно буде, ми ж його разом знайшли.

Коли вийшли, Богдан із Льонькою заштовхнули старі меблі назад до «кімнати страху». Як повернути стіну в первісне положення, ніхто не знав. Данило хотів спочатку стукнути по малюнку троянди знову. Та вчасно зупинився: зараз на його місці зяяв досить вузький та глибокий отвір і з цим уже він вирішив розібратися пізніше. Все одно доведеться повертатися сюди. Лановий-старший це все точно мусить побачити.

Та й навіщо тепер зачиняти за собою двері. Таємницю розгадано, розбійницький скарб — ось, глибоко в кишені штанів.

З таємного підземелля назад у парк повернулися швидко. Шлях уже знайомий. Вибравшись на поверхню, замружились від яскравого сонця. Навіть думки ні в кого з чотирьох не виникало раніше: до сонця, виявляється, теж часом доводиться звикати. Тільки тепер подивився Данило на циферблат свого годинника. Нічого собі! Скоро полудень!

— Слухайте, ми ж там, у темряві, години чотири пробули! — повідомив він.

— Я-то думаю: чого це так їсти хочеться! — вигукнув Богдан. — Льонько, вивалюй свої сухарі!

Гайдамака витрусив наплічник на траву. Хлопці нарешті могли глянути один на одного — і дружно засміялися. Навіть стали тицяти пальцями один на одного.

— Диви, який!

— А ти думаєш — кращий?

— Такий самий, глянь!

Видовище справді кумедне. Всі брудні, замурзані, навіть місцями трошки подерті, зате щасливі — далі нікуди. Сполоснули руки водою з пляшок, схрумали по сухарю, запили. Нічого смачнішого в житті не їли, так кожен міг поклястися. Тоді Льонька знову підхопив рюкзак, Данило, як було домовлено, передав знахідку наступному, Богданові. І четвірка рушила далі — знову під землю.

До урочища підземеллям поверталися теж швидше, ніж кількома годинами раніше. Так само не відволікали себе непотрібними розмовами. Рухалися злагоджено та впевнено. Діставшись назад до печери Змія, зупинилися на кілька хвилин у знайомій печерній залі. Перевели подих. Богдан передав діамант Вухові, як естафету.

Вперед і вгору. Тепер уже зовсім близько.

Першим до струмка в урочище вибрався з-під землі Льонька. Став, знову примружився, відразу обтрусився. Хоча все одно митися-пратися доведеться. За ним випхався Вухо, далі — Богдан, останній — Данило. Підземелля він залишав, наче капітан — свій корабель.

Щойно вибрався, навіть на сонці не освоївся, як відразу почув десь поряд голосне та задоволене:

— Чотири! Все! Комплект!

Данило глянув перед собою. Закліпав. Очам не повірив.

Просто біля наметів стояла, склавши руки на грудях, чорноволоса пані Крук у незмінному зеленому брючному костюмі. Спину тримала рівно, вигляд переможний. А ззаду, з пагорба, вже стрибнув, точніше — ковзнув, кремезний Карлик. Мить — і загородив собою вхід до печери. Навіть різко відштовхнув Вуха, котрий вгледів засідку раніше та відчайдушно рвонув назад у підземелля.

— Куди! Розігнався! Прибігли вже, ясно вам? — рявкнув лисий.

А пані Крук, вклавши в свої слова якомога більше отрути, промовила:

— Здрастуйте, хлоп'ята! З поверненням вас, діти підземелля!

Хлопці мовчали. Хтось не знав, що сказати. Хтось — не бачив у цьому потреби. Просто перемістилися один до одного ближче і тепер стояли колом. Спина до спини.

— Чого мовчимо? — проказала пані Крук. З її обличчя не сходила ядуча й переможна посмішка. — Ви ж напевне хочете щось запитати? Наприклад, як ми, ваші старші товариші, тут опинилися? Тому й опинилися, між іншим, що старші. Значить, розумніші.

— Не факт! — вирвалося в Богдана.

— О! — вигукнула чорнявка, її брови скочили вгору. — Перший німий заговорив! Тобі б, злодюжці, взагалі краще помовчати. Бо це ж твоя доля вирішується просто зараз. А тобі, — пані Крук перевела погляд на Данила, — соромно повинно бути.

Тепер Данило не стримався.

— Чому це? За що?

— Брехун. Батько — поважний чоловік, відома в певних колах людина. Ти ж узяв та нахабно збрехав нам. Та хай би нам — ти міліціонеру збрехав! Владі! Покривав злодія, хай і малолітнього.

— Це ви — злодії! — огризнувся хлопець.

— Ми? — пані Крук для переконливості ткнула себе пальцем у груди. — Я? Що я в кого потягнула? А мій колега — кого обікрав? Це ви лазите, де не треба й не можна! Це ви підслуховуєте чужі розмови та вивідуєте чужі таємниці! Думаєте, директор музею, ця божа корівка, не посміявся з вас? Ще одні шукачі скарбів! Так він сказав! Проте коли я почула від нього про гурт якихось дітей та страуса, не сприйняла це за анекдот. Наметове містечко вирішили вони поставити. В урочищі. Біля печери Змія. Просто так, аби дослідити поведінку африканської пташки. Кого ви хотіли обдурити, діти? Шмаркачі! — тепер пані Крук уже не посміхалася, говорила, мов плювалася отрутою: — Трошки пізно я склала рівняння. Тільки не аж так запізнилася. Гріли чай вранці на вогнищі? Гріли, гріли. Коли ми знайшли ваш табір, нікого не було. Та попіл був ще теплий. Мій колега, дядечко Карлович, дуже добре на таких речах знається. Він і визначив за теплотою попелу: не пізніш, як годину тому пішли в печеру. І раз вас так довго нема, значить, ви розумніші, ніж ми припускали. Хоча, — чорнявка зробила красномовну паузу, — син Ланового все ж таки не мав бути аж таким дурним. Лишалося чекати, поки ви повернетесь. І чим довше вас не було, тим більше ми переконувалися: ви таки натрапили на потрібний слід. Давайте!

Пані Крук простягнула руку розкритою долонею догори.

— Що давати? — обережно спитав Данило.

— Не розчаровуй мене, син Ланового! Я тільки-но назвала тебе розумнішим за це кодло!

— Ми — не кодло! — процідив Льонька.

— Краще б вам усім далі помовчати! Вимкни дурника, Данило Лановий, це тобі не пасує. Діамант сюди!

При цих словах пані Крук нетерпляче поманила простягнутою рукою, як це роблять у кіно.

— У нас нема діаманта.

— Знову брешеш, шмаркачу! Туди глянь!

Вона кивнула головою в бік Карлика.

Спочатку Данило, потім — інші повернули голови.

І тоді стало справді страшно.

Бо лисий здоровань стискав у зігнутій в лікті правиці пістолет. Дуло націлене просто на хлопчачий гурт.

— Думаєте, він не стрілятиме, бо ви діти? Якщо ви так думаєте — ви справді діти! Читали ж про Зміїну Голову, напевне читали. Знаєте, що в ті часи можна було за цей діамант купити… Так він і тепер цінний! Причому — чи не вдвічі більше! Він дає такі можливості, що проти них один постріл в одного впертого шмаркача коштує менше ялинкової шишки! Не доводьте до гріха! Діамант сюди, я сказала!

Пані Крук розпашіла й тяжко дихала. Всім своїм виглядом показувала: нічого вже її не зупинить.

— Чим же ви кращі за злодіїв? — промовив Данило обережно. — Припустімо, в нас є діамант. Та ми якраз збиралися нести його в музей. А там директор уже знає, як далі діяти. Ви ж хочете забрати собі скарб, який вам не належить!

— Багато ти знаєш, Даниле Лановий! Але не все на світі! — пані Крук ступила вперед, розпрямила плечі та спину, гордо піднесла голову: — Це ви вкрали! І директор ваш, Жора, вкраде! Ця річ належить не йому, не вам, жодній державі! Це — мій діамант! Моя спадщина! Я єдиний нащадок князя Козицького! Тільки я маю право на Зміїну Голову!




Розділ 31

У якому страус Футбол не любить, коли його друзів смикають за вуха


Сказати, що це був шок — нічого не сказати.

Ось тепер навіть у Данила зовсім відібрало мову. Вже й пістолет у Карликовій руці не так лякав. Чорнокоса пані Крук, насолодившись ефектом, продовжила.

— Мій рід походить від молодшої доньки власника цього замку. Так що, за великим рахунком, діамант допоможе мені не лише отримати його назад, у свою власність. Зміїна Голова насправді коштує стільки, що я можу мати всю землю довкола нього. Навіть оцей ліс, оце урочище, цю печеру. Думаєте, це важко зробити? Запитай у свого тата, Даниле Лановий. Він знає, як такі справи вирішуються, коли маєш у столиці купу впливових друзів. Щойно я завершу свої справи, сюди, на мою територію та в мій замок, без мого дозволу жодна жива душа не зайде!

— Навіть отака? — раптом запитав Данило.

Пані Крук ще нічого не зрозуміла. А хлопець, мов би вивільнившись з-під гіпнозу, показав рукою кудись за спину чорнявки.

Та повернула голову. І разом із усіма побачила цибатого страуса, який неквапом, поважно, навіть якось по-хазяйському виходив з-за дерев на галявину. Просто до наметового містечка. Зупинився, клацнув дзьобом, побачивши знайомих, ще й підстрибнув замість вітання.

— О, здрасьтє! — вигукнула пані Крук, тоді роздратовано плюнула. — Тьфу на вас із вашим страусом! Щось давно його тут не було. Чого сюди забрів?

Футбол тупцяв на місці, доброзичливо позираючи на компанію, що зібралася в урочищі.

— Це, між іншим, ідея! — пані Крук уважніше придивилася до страуса, тоді рвучко повернулася до гурту. — Карлику, а правда! Заведу тут собі зоопарк! Приватний! Ні в кого в резиденції не буде ані страусів, ані кенгуру, ані мавп із крокодилами! А у мене — будуть! Я сюди ще левів завезу! Випускатиму за паркан, якщо мені хтось із місцевих набридне! О, тоді точно боятися будуть! Значить — поважатимуть! Так, ну все, — до чорнявки повернулася діловитість. — Договір такий, діти мої. Ви віддаєте мені діамант. Я забуваю про існування вашого друга Богдана. Ми взагалі не бачили одне одного. Ніхто нікого ні в чому не звинувачує. Живіть тут, бавте свого страуса. Діліться враженнями про підземну мандрівку. Мабуть, усе це було цікаво. У вашому віці все мусить бути цікаво, хіба не так? Інакше у вас будуть великі неприємності. При тому, що діамант ми у вас усе одно заберемо. В кіно та книжках дають час на роздуми. Ми живемо в реальному світі. Тому час на роздуми у вас, я вважаю, був. І весь вийшов. Готові?

Перезирнулися хлопці.

Глянув Данило на страуса. От кому зараз добре — жодних рішень не приймати. Потому перевів погляд на пані Крук.

— Згода.

— Яка згода? — чорнявка хоч і лякала хлопців, та вже ж не була готова до такого швидкого складання зброї.

— Повна згода. Богдан — мій друг. Зрозуміло, ви все це якось підстроїли. Через вікно забралися до нашої кімнати та підсунули телефон. Найпростіше рішення. Та все одно вам удалося. Я не хочу для нього проблем. Забирайте камінь.

— Здурів! — вигукнув Майстренко, навіть смикнув Данька за рукав. — Придурок, ми не здаємося! Вони нам нічого не зроблять! Я викручуся, вперше хіба!

— Бодя, думай трошки наперед. Як у шахах, Данило тримався на диво спокійно, навіть приречено, так поводить себе той, хто програв партію. — Нікому, крім тебе, нічого не загрожує. Про діамант ми могли нічого не знати. Хай краще спробують тепер щось комусь довести по закону. Ми виходимо з гри.

— Ти виходиш! — гаркнув Богдан. — Не треба мною прикриватися, почув? Хай ризикнуть здоров'ям!

— Поки здоров'ям ризикуємо ми, чуваче, — Данило зробив крок уперед, відходячи від гурту, показав Карликові рукою на Андрія Рудика. — Камінь у нього. Забирайте.

Такої нахабної зради хлопці від свого командира не чекали. Льонька з Богданом тут-таки перестроїлись і стали так, аби Вухо опинився між ними.

— Рудий, віддай камінь! Краще буде всім! — закликав Данило.

— Хай спробують забрати, гади! — вигукнув замість нього Льонька. — А з тобою, цапе драний, ми ще поговоримо! Потім!

— Не сваріться, хлопчики, — з удаваною лагідністю мовила пані Крук. — Слухайтеся розумних. Данилко розумніший за вас, правда. Віддай діаманти, руденький, віддай…

— Ніколи не прощу! — крикнув Вухо. — Ніколи! Ти, розумник! У тебе було троє друзів — стало троє ворогів!

Данило відійшов від них ще на два кроки.

— Знаєте, як з ним треба? — він говорив зараз не до чорнявки, а до Карлика. — Он які вуха відростив. Хапайте просто за них і тягніть! Ще вмовляти його… з такими вухами…

Карлик не стримався — реготнув.

— А справді! Давно в мене руки сверблять ці вуха відкрутити! Самі ж просяться! Ану, йди сюди, вуханю!

Лисий Карлик переклав свій пістолет у ліву руку і наблизився до хлопців упритул.

Без особливого напруження здолав опір, загріб п'ятірнею найближче до нього ліве Андрієве вухо і смикнув за нього з усієї люті, ще й добряче покрутив.

— Ай-ай! — не стримався хлопець — заверещав від різкого болю.

Та навіть якби він мовчки стерпів — усе одно на очах у Футбола ніхто не міг безкарно хапати, смикати й крутити вуха його нового друга.

Данило знав, що далі станеться, та ледве встиг відскочити, даючи дорогу страусові. Той рвонув зі свого місця, наче гоночна машина на старті. Трьома сильними стрибками знищив відстань між собою та Карликом. Ще в русі замахнувся головою та з силою опустив міцний дзьоб просто в центр лисої голови кривдника.

Такої стрімкої атаки голомозий явно не чекав. Пустив вухо, розвернувся. Хоч у очах потемніло від різкого болю — все одно замахнувся рукою, в якій стискав пістолет. Дарма він це зробив: Футбол знову клюнув дзьобом, влучно вціливши в кисть. Пальці розтиснулися, пістолет упав на землю.

— Тікай! — закричав Данило на всю силу легенів, аж закашлявся від цього.

Карлик послухався, повернувся й почав на свою біду тікати. Футбол машини переганяв — що йому лиходій на лісовій стежці?? Один стрибок, підскок, міцна страусова нога майнула в повітрі. Удар по Карликових сідницях вийшов не менш точний, ніж якби це був футбольний м'яч. Не втримав міцного копняка лисий здоровань — упав, покотився стежкою, заволав щось незрозуміле. А Футбол ще додав, і ще, аби не свербіли більше руки хапати його нового друга за такі чудесні вуха.

Тим часом пані Крук швидко оговталася. Зрозуміла — надійний помічник надовго, якщо не назавжди, вибув із гри. А просто на неї насуваються четверо не на жарт розлючених хлопчаків. Отже, треба терміново шукати вихід.

— Спокійно, спокійно, діти, — почала вона, виставивши перед собою руки та задкуючи. — Ми ще можемо домовитися!

— А ось дульки, як у нас кажуть! — почулося раптом за спиною.

Озирнулася пані Крук — і побачила те, що хлопці помітили на мить раніше. З-за дерев їй навперейми виступив батько близнюків, у кітелі з погонами та з пістолетом. Щоправда, не в руці, а в кобурі. Та долоня багатозначно по ній попліскувала. Трошки позаду йшли директор музею Сокирко, якого тут усі називали Жорою, Галка з Варварою. А останнім, за спинами в усіх, бадьоро, як для тяжкохворого, виступав дід Гайдамака.

— Діду! — вирвалося в Льоньки. — Оп-па! А ти вже здоровий?

— Цей дід, онучку, ще вашої старості дочекається! — старий звичним жестом націлив вказівного пальця в небо. — Наука вам усім заодно, як важливо вчасно захворіти. Добре, то потім. Поки що заберіть птаха, бо відіб'є злодюзі всю задницю — нічим у суді на лавку буде сідати.

Пані Крук настільки розгубилася від такого швидкого перебігу подій, що без опору дозволила Рудику взяти себе під лікоть.

— Ну, тим часом отак, — сказав міліціонер. — Зараз у мене, бачте, свої справи з'явилися. Але поговоримо обов'язково, дивіться мені!

Данило простяг Вухові руку.

— Ти вже вибач, братику. За вуха… Іншої думки, як нас усіх врятувати, просто в голову не стукнуло.

— Та живи вже, — рудий потиснув простягнуту правицю. — Але все одно — теж якось поговоримо…




Розділ 32

У якому селище Подоляни може стати відомим на цілий світ


Спочатку всі, включно з дідом та директором Жорою, довго по черзі роздивлялися скарб. Сокирко навіть покрутив його в сонячних променях, зітхнув:

— Зробить же природа… Розміром менше половини пальця, а коштує ого-го…

— По-моєму, ціни йому нема, — зауважив дід Гайдамака. — Але то вже, Георгію, не нам із тобою вирішувати. Заховай добре.

— У них краще вийде, — директор Жора повернув діамант Данилові. — Заховай. Справді, краще буде твого батька дочекатися.

— Ага, ага. Лановий зробить, як треба. Не пропаде, — погодився старий, глянув на компанію з удаваною суворістю. — Ви, значить, повірили, що дідові погано?

— А як ви хотіли! — сказала Галка з нотками образи в голосі. — Возилися тут із вами…

— Саме так я і хотів, — дід усміхнувся в вуса. — Тут, між вами, я був би зайвий. Та й знаю дуже добре: коли в такій компанії затятих є старший чоловік, це стримує думку. Постійно виникає потреба порадитись. Запитати, чи все правильно робиться. У таких випадках не часто вдається проявити себе на повну силу. Тому я вирішив дати вам таку можливість. Бачу — все правильно зробив, дуже добре ви впорались без мене. А заодно, — покректав старий, — справді відпочив трошки. Від вас, від вашого гармидеру. Та й треба було з людьми поговорити без вашої участі. Я хоч старий, але не дурний: не можу ж отак вас, зовсім без нагляду, під землю відпустити. Кому треба, всі були в курсі справ.

— І ви теж? — Данило глянув на директора Жору.

— Я перший, — кивнув той. — Ця парочка, яку ми тут усі бачили в повній красі, давно в мене викликала підозри. Коли дізнався від твого діда про підслухану розмову, все стало на свої місця.

— А ми стежили за ними, як ти й просив! — пояснила Галка Данилові. — Тільки ці двоє відразу сюди пішли, до урочища.

— Ходили тут, попіл мацали. Лисий навіть в печеру спускався, — додала Варвара. — Однак він не був там довго…

— Прохід знайшов, — зітхнув Данило. — Не інакше. Тому й засіли тут.

— Ага! Ось коли засіли, я кажу Варці…

— Ні, Галко, це я тобі сказала!

— Та хіба це аж так важливо, дівчата! — спинив сварку в зародку дід Гайдамака. — Головне, що сама тут лишилася…

— Я! — вставила Галка.

— Вона, — кивнув старий. — А в іншої стало мудрості відшукати дільничного. Рудик на той час уже про все знав. Я його ще раніше підготував. Лишалося тільки разом зі злочинцями дочекатися, поки ви нарешті повилазите з підземелля.

— Ну, а про страуса і вуха — це вже ти сам додумався! — закінчив Сокирко. — Ніхто з нас навіть не встиг втрутитися.

— Футбик сам вийшов! Правда-правда! — запевнила Галка.

— То й добре, — підсумував Данило. — А ця пані Крук… Вона правду казала?

— Про те, що пряма родичка князя Козицького? Бог її знає! — розвів руками Жора. — Треба перевірити. Взагалі все це перевіряти треба. Не день, не два. До речі, я вже не можу — так чекаю історій про ваші підземні мандри!

Та хлопці вирішили потягти трошки час. Хай, цікавіше слухати буде. Бо відразу раптом усі згадали, що брудні, втомлені та голодні. А коли за кілька годин скупалися та наїлися, тоді й розповіли все докладно.

Директор Жора слухав та навіть зупиняв розповідь. Просив повторити, записував щось собі в блокнот, креслив, черкав, знову креслив. А під вечір не втримався: повів усю компанію до замку, прикинув на місці, де розташована «кімната страху», і відшукав в одному залі на стіні викарбуваний знак троянди.

То ось звідки вели двері в секретну княжу хованку! Із кімнати, де колись була зброярня, а тепер — музейна виставка старовинної зброї.

Та не квапився Сокирко ці двері відчиняти. Дочекався наступного ранку, коли в Подоляни повернулися втомлені, але щасливі Лановий-старший та бізнесмен Вороненко. Довго готувати до сюрпризів їх не стали. Не встигли обоє здивуватися, побачивши Галку з Льонькою, діда Гайдамаку, а особливо — страуса Футбола, давнього знайомого, як дружний хор наввипередки почав розповідати про знайдений розбійницький скарб.

— Отак залишай їх на три дні без нагляду, — відповів Лановий-старший, переваривши почуте та роздивившись Зміїну Голову ближче. — Сказав би, що так не буває. Але ж буває, чорт забирай! На власні очі бачу!

Вороненко відразу пішов шукати місце, де в Подолянах не зникає мобільний зв'язок. Не було його хвилин з тридцять, а коли повернувся, лице його мало водночас діловий та радісний вигляд.

— Деталі вам не потрібні, ними займемося ми самі, — видав бізнесмен з ходу. — У двох словах так: є люди, готові вкладати немалі гроші в туристичний проект «Розбійницький скарб». Назва умовна, просто вона перша стрельнула в голову. Пройти з печери в замок таємними ходами і відшукувати різні скарби — це ж мрія сотень тисяч людей! Це ж скільки народу сюди, до Подолян, рине? Наших, іноземців! Тут же все справжнє: таємні ходи, загадки… Це не Діснейленд з надувними чудовиськами! Все, панове, ви як хочете, а я цю історію починаю.

— Про Подоляни дізнається весь світ, — захоплено присвиснув Сокирко.

— Не свисти. Грошей не буде, — нагадав дід Гайдамака стару приказку.

— Буде, діду. Все буде, — запевнив його Вороненко. — Звісно, не зараз і не завтра. Працювати треба. Діло робити, як у нас кажуть. А до вас, дослідники підземель, у мене окрема розмова буде. Як ви стосовно того, аби трохи згодом, скажімо, наступного літа, тут попрацювати?

— Ким? — хором запитали всі четверо.

— Краще за вас таємниць інженера та розбійника Ружича не знає поки що ніхто. Якщо не боїтеся час від часу повертатися під землю — ласкаво просимо! Туристів дуже цікавлять історії, розказані тими, хто брав у них участь. Подумайте, я не кваплю. Це не просто пальцями тикати — вам, будь ласка, сюди, далі — сюди, потім — отак. Чого смієтесь? Багато знати треба, а ви як хотіли?

Данило кахикнув, глянув на решту враз принишклих друзів.

— Ну, нам треба порадитись… Мабуть…

— Я теж так думаю! — підморгнув Вороненко. — Добре, з цим поки що все. А тепер так: ваша весела компанія ще довго збирається тут гуляти?

— Та ще не знаємо… А що таке? — обережно поцікавився Льонька.

— Та нічого такого. Просто назад страус ваш поїздом, отак авантюрно, вже навряд чи поїде. Є в мене один знайомий, у нього — фургон. Довезе з вітерцем вашу пташку. Ви не проти?

— Навіть дуже не проти, — відповів дід Гайдамака. — Тільки знаєте, раз я вже все одно вирвався, побув би ще тут кілька днів. Ось Жора мені б хазяйство своє показав.

— Що скажете? — Вороненко повернувся до Данила.

— Та теж хотілося б ще трошки побути.

— Три дні досить? Якраз ми з твоїм батьком усі стратегічні справи тут владнаємо.

— Нормально, — діловито кивнув Данило. — Ось заодно футбольний матчик тут проведемо. Вухо, у вас же тут ніхто ще не грав у футбол зі страусом?

— Хіба так можна?

— Можна. Але обережно. Наш страус сам за цілу команду зіграє. Правда, Футбику?

Не знати, чи зрозумів страус, про що його спитали. Та хлопець звертався зараз до нього.

І у відповідь цибатий птах браво підстрибнув на місці.


лютий—березень 2012 р.,

Київ


home | my bookshelf | | Таємниця зміїної голови |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 47
Средний рейтинг 3.9 из 5



Оцените эту книгу