Book: Людвисар. Ігри вельмож



Людвисар. Ігри вельмож

Богдан Коломійчук

Людвисар. Ігри вельмож

Постріл Людвисара

Автор цього роману звернувся до мене ще кілька років тому, надіславши спочатку уривки з нього, а відтак і сам роман, прохаючи поради. Час від часу мені хтось щось надсилає, але здебільшого доводиться такі витвори збудженого і збентеженого духу читати по діагоналі. Важко навіть збагнути, що думали ці люди, коли бралися писати, бо таке враження, що до них літератури не існувало — хіба лише наскельні малюнки.

Богдан повідомив, що писав цей роман під моїм впливом і зокрема під впливом «Легенд Львова». Я став читати і побачив, що мова тут ллється легко й невимушено, оповідь захоплює і підкуповує досить добрим знанням реалій того часу.

Середньовічний Львів не раз ставав об’єктом опису в романах. На жаль, більшість цих романів писалися надто серйозно і занудно. До кращих зразків можна віднести «Око пророка» Володислава Лозинського та «Манускрипт з вулиці Руської» Романа Іваничука. Перший з них суто пригодницький з хвацько закрученим сюжетом, другий більше карнавальний і химерний.

Роман Богдана Коломійчука увібрав у себе і одне, й друге. Тут маємо цікавий сюжет, колоритних персонажів, багато з яких справжні історичні особи, гарну мову і чудове володіння діалогом. Загалом у романі просто таки буяє стихія життя. Чого вартує діяльність Братства відьмоборців, які полюють на відьом, потрапляючи в кумедні ситуації.

Роман «Людвисар» міцно вмонтований у другу половину XVI сторіччя, авантюрний сюжет захоплює і не відпускає. Причому від самого початку. Адже роман і починається з того, що на прохання бургомістра Якуба Шольца місцевий лікар Домінік Гепнер влаштовує публічний розтин людського тіла.

А вночі обурений єпископ тягне Шольца на Личаківський цвинтар, щоб вистежити того, хто розкопує могили. Бо є підозра, що займається цим сам лікар. І на цьому ставимо крапку, бо якщо ви з цього моменту не завелися з півоберта, то марна справа.

Дочитавши роман, я зрозумів, що маю перед собою дуже вдалий твір, а тому не хотілося б, щоб він вийшов у видавництві, яке не вміє розкручувати автора. Тому порадив податися на «Коронацію слова». На моє превелике здивування, минулого року цей роман прошмигнув повз журі непоміченим. Як так могло статися і яка гемонська душа його відкинула набік, невідомо.

А цього року роман раптом не тільки потрапляє у фінал, а ще й отримує першу премію. І цілком заслужено. Я радий вітати молодих авторів, які не бояться братися за такі насичені сюжети, а тим більше, коли йдеться про Львів, який може подарувати сотні і сотні захоплюючих тем.

Людвисар — гарматник — у фіналі стріляє з гармати. Влучно. Як і автор.


Юрій Винничук

Частина перша

Розділ І

На щастя, було прохолодно і навіть збиралося на грозу… Якщо піде дощ, то видовище відбудеться під накриттям. Цікаво, чи бургомістра не знудить. Навряд чи йому захочеться мокнути під дощем, тому він накаже поставити своє крісло на поміст…

Направду, дощ не передбачали, а втім, передбачай, не передбачай — все одно ця проклятуща львівська погода зробить своє.

Люд уже збирається, товпився. Міщани ласі до такого видовища. Авжеж упевнені, що сьогодні тут комусь зітнуть голову. Може, й зітнуть… Та ні, мабуть, досить буде з того бідолахи й розпоротого тулуба. І взагалі, не пора нині для таких видовищ. Спекотно. Втім, розуміють це у Львові хіба що м’ясники.

— Панове, будьте ласкаві, змініть воду в труні! — відірвавшись від роздумів, вигукнув чоловік, що стояв біля вікна, — вода мусить бути студеною…

Гукнув він це у сусідню кімнату, і троє спудеїв кинулися виконувати його наказ: один метнувся в погріб, де була криниця, двоє інших заходилися над домовиною. За мить усе було зроблено, і чоловік продовжив спостерігання за площею, погладжуючи довгими міцними пальцями акуратно підстрижену бороду.

Серед усіх послідовників Гіппократа та Парацельса Домінік Гепнер вирізнявся передусім охайністю. Його чистий та свіжий одяг зовсім не виказував у ньому майстра ремесла, що в той час було співзвучним із шарлатанством і не знаходило прихильності ані серед патриціяту, ані серед простого люду. І перші, і другі схильні були більше вірити заклинанням ворожок та молитвам святих отців, ніж медицині і лікарям. І все ж Гепнер мав своїх пацієнтів, завдяки яким зміг навіть дозволити собі львівське громадянство.

Багатьох дивувала причина успіху колись простого флорентійського студента, що прибув до Львова, прислуговуючи якомусь купцеві. І тільки декотрі звертали увагу на те, що хвора пані чи панянка не хотіла бачити біля свого ліжка ані священлка, ані ворожку… Вони покладалися тільки на майстерність молодого лікаря, що здатен був зціляти лише самим дотиком до хворої. Згодом у Львові навіть патриціанки послуговувалися його хистом, приносячи все більший добробут Гепнеру.

Перед загрозою епідемії Домінік вибивався з сил, приймаючи хворих інколи по кілька десятків за день, а то й уночі. Бо, як відомо, недуга найбільш оповідає людське тіло саме в темну пору доби. Проте епідемія все насувалася, а грошей у молодого лікаря вже було достатньо, отож він невдовзі звузив коло своїх пацієнток. Атож, треба про власне здоров’я подбати. Йому хотілося зайнятися нарешті справжньою медициною.

У місті його стали бачити нечасто, що у свою чергу дало поживу чуткам. Подейкували, нібито Гепнер оволодів в Італії мистецтвом перетворювати залізо на золото. А хтось твердив, що він воскрешає мерців і займається усіляким чаклунством…

У двері постукали, і спудеї в сусідній кімнаті стривожено переглянулись між собою. Вони, як ніхто інший, чекали цього дня, що був важливішим над усе. На противагу їм, спокійний і незворушний Гепнер відійшов від вікна, взяв невеличку скриньку з інструментами та рушив до дверей. На порозі стояло двоє охоронців зі зброєю, щоб відтручувати надмірно цікавих.

— Виносьте, — коротко мовив Гепнер учням, і ті миттю завдали домовину собі на плечі.

Лікар вийшов першим, за ним — спудеї з труною і нарешті — охоронці з ціпами на плечах. Міщани вже обступили ешафот тісним колом, і двом ціпакам довелося попрацювати де ліктями, а де й держаком від ціпа, щоб дати змогу пройти туди головному учаснику.

— Зараз проведе розтин, — перешіптувались школярі, — справжній розтин…

Міщани упівголоса перемовлялись:

— А що тото — не страта?

— Нє, прошу пана. Кажуть, він викопав мерця з труною, що пролежав кілька днів у землі. Хоче ту труну відкрити та показати, що ся з ним стало. Ото смороду буде, прости мені Господи.

Тим часом з протилежного боку ешафоту також орудували ціпаки, щоб прокласти прохід бургомістру, для якого несли крісло. Поставили його на підвищенні, бо спостерігати звідти було найкраще, і бургомістр зручно в ньому вмостився.

Юрба рушила до катедрального собору, розподілившись надвоє: розбиваючи до крові коліна, православні і католики колінкували кожен до свого храму. Здивовані такою кількістю прихожан, та ще й на колінах, священики з потаємною думкою про кінець світу негайно сповістили місто дзвонами про початок служби.

Євреї розбрелися хто куди. Сердито почимчикував додому і бургомістр. Настрій у Якуба Шольца був кепський… Сьогодні передбачався день забав, і першу було зіпсовано, залишалась надія на другу — ввечері у Львові мав відбутися бал.

Розділ II

Близько півночі, коли місто вже купалося в блідому сяйві місяця, кроки одинокого перехожого лунко відбилися від стін Домініканського собору. Безформна тінь падала на бруківку, довгий плащ огортав перехожого до самих черевиків. Минувши Криве Коло, він рушив вуличкою Божого Тіла. Ступивши кілька кроків, почув жалібне скигління:

— Подайте, ласкавий пане…

Перехожий спинився і поглянув на жебрака. Вигляд того був страшний, аби не сказати — жахливий. Ніч вносила щось огидне в його постать: жалюгідне лахміття, тремтячі кістляві руки і потворне обличчя з єдиним оком.

— Вибач, бідаче, — промовив перехожий, — але о такій порі ходять лише ті, в кого за душею не більше, аніж у тебе…

— Пан направду не має? — прошепелявив жебрак. — Я гадаю, пан багатий…

— Хотів би я, щоб це було так, — зітхнув перехожий.

Жебрак жалюгідно затупцяв довкола, стріпуючи своїм лахміттям.

— Подайте, подайте, подайте…

— Іди геть, дурню! — втрачаючи терпець, вигукнув перехожий.

— Гроші! — раптом засичав жебрак і наставив свої пальці-гаки, готові вчепитися в шию упертюху.

З тіні від будинку поступило ще кілька силуетів в лахах. У руках жебрака з’явився ніж.

— Я з тебе шкуру здеру! — просичав він.

У відповідь кулак перехожого розтрощив йому носа і збив із ніг. Жебрак розпластався на бруківці, виючи, мов пес, стікаючи кров’ю. Перехожий тим часом, відступивши назад, вихопив шаблю. На розбійників це подіяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножі та палиці.

— Чого стали, недоумки? Він же один! — накоськував їх жебрак.

Це додало духу нападникам, і вони знову посунули вперед.

— Попереджаю, повідрубую вам носи і вуха, — попередив перехожий.

— Уперед, йолопи! — скомандував розпластаний заводій.

Негідники боягузливо ступили ще кілька кроків.

— Дурні, — свиснув глузливо перехожий, — у мене ж нічогісінько нема…

На доказ він відгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому — піхви від шаблі.

— У нього ж ще є кишені! — завив жебрак з відчаю.

Тим часом на ратуші пробило дві чверті по півночі.

— Ого! — вигукнув перехожий. — Даруйте, панове, розступіться!

З цими словами він змахнув шаблею, і в одну мить почулися зойки, тріск палиць і чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кілька трупів, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину і ратушу, він наблизився до будинку, звідки потоком лилося світло, музика, а з відчинених вікон долинали п’янкі пахощі жіночих парфумів та винні випари. При вході його зустрів лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився і запитально глянув на прибулого.

— Авжеж, вичистиш до блиску.

Гість усміхнувся і по-дружньому поплескав слугу по плечі:

— Я згадаю про тебе у своїх сьогоднішніх віршах.

Обличчя лакея проясніло в усмішці.

— Як тебе звати? — запитав гість.

— Мартин, ваша милосте, — відповів той.

— Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моїм клинкові не було жодної подряпини.

Гість квапливо рушив сходами. З бенкетної зали котилися хвилі музики і ароматів.

Перед різьбленими дверима з позолотою він примружився і на мить спинився, звикаючи до світла сотень свічок, яке заломлювалось у незліченній кількості підвісок із кришталю, розсіювалось по залі дивовижними спалахами. Сотні очей з цікавістю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, і музика стихла…

— Мій любий Себастяне! — залунало на всю залу.

Присутні розступилися, даючи дорогу бургомістру, Якубові Шольцу. Той, розкривши обійми, рушив назустріч гостю.

— Мій любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустріли в дорозі музу, і вона не відпускала вас аж дотепер.

— Справді, мій пане, я зустрів музу і не одну.

Усмішка бургомістра раптом зникла.

— Бачу, вона навіть лишила про себе згадку, — стривожено сказав він, — погляньте на свою руку… На ліву…

Тільки тепер гість помітив, що трохи нижче плеча у нього було розірвано камзол, а сорочка під ним прилипла до тіла. Кров на темній тканині була непомітною.

— Пусте, — усміхнувся поранений.

— Лікаря! — вигукнув бургомістр, знаком наказуючи Себастяну сісти.

— Лікаря, лікаря! — підхопили присутні.

— Благаю вас, мій пане, не турбуйтесь, — мовив гість, — зі мною все гаразд. Я нічого не відчував дотепер.

Але бургомістр його не слухав, він кивнув слугам.

Нарешті в іншому кінці зали з’явився товстун, якого всі нетерпляче підштовхували наперед. Той ледве утримував рівновагу.

— Швидше, чорт забирай! — лайнувся бургомістр. — Швидше!

— Святий Антонію, та, прошу, ваша милосте. Коли ж ця зала така довга, — задихаючись, мовив нещасний лікар. — Уже біжу, біжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлі застрягло? Риб’яча кістка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спині…

— Де Домінік? — вигукнув у натовп бургомістр.

— Пана Гепнера на балу немає, — відповів хтось.

ТИМ часом лікар намірився глянути Себастянові до рота.

— Телепню, він поранений! — заволав Шольц.

— Ах! — вигукнув розпачливо товстун. — Але ж я передовсім рятую, коли хтось перебрав з їжею, чи не дай боже — вдавився.

— Хай тобі грець, ти лікар чи хто?

— Лікар, ваша милосте…

— Тоді роби свою справу! Спини для початку кровотечу!

— Слухаюсь…

Із Себастяна зняли камзол і лівий рукав сорочки. Лікар уважно і злякано придивлявся до рани, невідомо чого більше боячись — крові чи бургомістра.

— Рана серйозна? — запитав Шольц.

— Ні, ваша милосте…

— Мій пане, — мовив Себастян, — мені незручно опинитися тут у такому вигляді…

— Дурниці, — перебив бургомістр, — ми надто довго чекали на вас, мій друже, аби тепер отак-от відпустити…

— Принесіть води, — розгублено кивнув лікар.

Прохання було миттю виконане.

— Розкажіть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? — спитав Шольц.

Гість, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло і на мить задумався. Йому подали повний келих і, зробивши ковток, Себастян почав свою розповідь:

Я поспішав на бал прийти,

Всі лиха й біди обійти,

Раніше всіх сюди з’явитись,

Щоб вам, мій пане, уклонитись

І перший келих підійняти

Та славу Бахусу воздати,

Потішити своїм віршем

Людей поважних і… нікчем,

Хоча останніх тут немає,

Та доля різне посилає,

Про те підказує життя:

Ось неозначеність буття.

Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очі бургомістра заблищали, він був палким прихильником поезії.

— «Про неозначеність буття», — повторив він, — клянусь, ви мене заінтригували!

Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:

Так от, я поспішав, аж тут

Узяв мене зненацька блуд,

Повів дорогою лихою,

Звів із халепою й бідою.

Готові взятися до «праці»,

Харцизів з десять,

Може, й двадцять

Мене у темряві чекали,

Наживи легкої шукали,

Не знали, бачте, чим багатий

Був я… Коли про те спитати,

Скажу — усі мої скарби

Я не віддам без боротьби.

Лиш сріблом слова я багатий,

І будь-кому його не взяти…

— О, сором, сором мені! — раптом вигукнув бургомістр. — «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…

— Одну хвилинку, — благально втрутився лікар, — я не маю навіть чим перев’язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…

— Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? — почувся чийсь оксамитовий голос.

— Дякую, панно, — полегшено зітхнув лікар.

Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.

Він уклонився їй — не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.

— Даруйте, — промовив поранений, — просто рана заболіла раптом.

Бідолаха лікар упав на коліна.

— Обережно, телепню, — гримнув бургомістр.

— Пробачте, ваша милосте, — проскиглив той.

Себастян кивнув головою, і всі затихли. За мить його голос знову всіма заволодів присутніми:

Устиг, як бачите, на свято

Покірний ваш слуга… Завзято

Оборонявся він мечем

Від тих грабіжників-нікчем.

І показав їм без вагання

Урок затятий фехтування.

Тим часом лікар перев’язав рану, і поет, під нову хвилю оплесків, звівся на ноги, мимоволі шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалік і також аплодувала йому. На її вустах сяяла усмішка, за яку він ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталеві відблиски, що так спочатку його засліпили, тепер здавалися лише жалюгідним мерехтінням. Укотре поета повернув до тями бургомістр:

— Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, — говорив він, — але, втім, у мене до вас прохання.

— Так, пане, слухаю.

— Відтепер завжди носіть кольчугу.

— Неодмінно!

— До розваг, панове! — звеселіло вигукнув бургомістр. — Музику!

А поет тим часом знову поринув у задуму.

— Мій друже, — перегукуючи перші акорди, промовив Шольц, — у вас на вустах ще одна поезія?

— Справді, вашмосць, всього кілька рядків. Ось вони:

Історії заключний штрих

Ще не наведено.

Між тим,

В боргу я ще перед ним —

Слуга внизу — старанний хлоп,

Розумні очі, світлий лоб,

Мій безкорисно чистив меч

І плащ дорожній з моїх плеч.

Все говорив про свого пана,

Мовляв, подяка йому й шана

Казав: «Не лічить зовсім гроші,

Все ними сипле, хоч не прошу,

Хоч милостям нема причин»…

Ім’я його… — Стривайте — Мирон?.. Марко?..

— Мартин! — вигукнув бургомістр, — мій дорогий Мартин! Він отак казав? От віддана душа… Заждіть, він же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнішу роботу…



З цими словами вони й розкланялись.

Бал полонив поета, і Себастян вже почувався його королем… Кишені приємно обтяжувало срібло, камзол приємно тиснув на плечі, дарма що був зіпсований діркою від ножа, яку тепер не приховала б і найуміліша швачка. А вродливиця, що полонила його, закружляла з усіма у веселому вихорі. І кольори її сукні злилися з іншими барвами, а голос розтанув у музиці та сміхові.

Вино дурманило та все віддаляло, отож поет його стерігся… Серпанкові хвилі її вбрання, мов уві сні, то з’являлися, то зникали, наче примара…

Мелодія скінчилася. Нарешті! Себастян раптом відчув, що світ пливе перед очима. У голові паморочилось. Можливо, рана серйозніша, аніж те йому видавалось? Дурниці! Це інше…

Вона стояла у барвистому жіночому колі, коли зустрілася знову з ним поглядом, не відвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум’яття безцеремонним вторгненням.

— Ви хочете прочитати нам вірша? — запитала котрась із дам.

— Пані, я вже стільки сьогодні їх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе ні рядка, — відповів Себастян.

— О, як шкода…

— Якщо тільки…

— Що? — кокетливо перепитала дама.

— Якщо тільки вірші самі не народяться і не вирвуться жагучим потоком…

Дама засміялася переможно.

— Слово честі, Себастяне, ви мене лякаєте, але я готова вас слухати.

— Мила пані, я вражений вашою безстрашністю, — мовив поет, — але боюсь, з того потоку на вас не впаде ні краплини.

Її обличчя аж позеленіло від злості. Вона вже ладна була піти, кинувши якесь слово спогорда, проте цікавість взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподіваючись угледіти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмішку і залишилась. Себастянові слова плутались у голові, наче гублячись в тумані, що стояв перед його очима. Він ступив кілька кроків до красуні, що вразила його.

— Необачний вчинок, — тихо вронила вона.

— Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, — так само покрадьки відповів Себастян.

— Боюся, що причини буде замало для виправдання наслідків…

Вона звела очі і, наче обпікшись, в ту ж мить відвела погляд.

— Ви, здається, збиралися читати поезію…

Себастян нахилився до її плеча і промовив рядки, наче вихопив із самого серця:

Дозвольте, пам’ятаючи цю мить,

Не розлучатись з вашим образом ніколи,

Коли ця ніч, немов життя, промчить

Кудись у даль на ошалілих конях.

А в день прийдешній, не зазнавши інших втіх,

Рабом схилитися до ваших ніг…

Красуня раптом здригнулася, як від болю. Її схвильований шепіт увірвав слова Себастяна:

— Не треба… Припиніть…

Густий рум’янець залив її щоки, а губи нервово затремтіли. Але поет, лише на мить зупинившись, продовжив:

І відтепер лиш Бог мені суддя,

За ваше серце я віддам життя!

— Досить! — рішуче мовила вона. — Ви не розумієте… ви не повинні…

Замість відповіді поет спробував поцілувати її руку, однак панна швидко відійшла і загубилася серед присутніх.

Він побачив її нескоро: музиканти встигли перепочити і зіграти кілька нових вальсів, лакеї — змінити порожні барила на повні, а слуги — відвести декількох вельмож на свіже повітря.

Себастян устиг побачити, як лакей шанобливо відчинив перед його богинею двері, тільки тепер її вже супроводжував якийсь чоловік. Хвилину зачекавши, поет кинувся за ними, та коли він опинився внизу, її екіпаж уже рушив. Густа темрява за світлою плямою від ліхтаря ненажерливо проковтнула екіпаж, полишивши гуркіт коліс і прощальне кінське іржання.

— Ну й п’яниця, — почулося збоку.

За спиною стояв той самий лакей, що його Себастян вихваляв перед бургомістром.

— Хто п’яниця? — не втямив поет.

— Я про того ведмедя, що супроводжував красуню.

— А хто отой ведмідь?

— Лихий його знає…

— Слухай, хлопче, — скинувся раптом поет, вигребши з кишені жменю срібла, — лети чимдуж за тією каретою, і будь що дізнайся, де вона живе. Зрозумів?

— Ще б пак! — на ходу кивнув хлопець. — Я вітром…

— Я живу на Руській! — гукнув Себастян услід. — Знайдеш мене вдень.

— Гаразд, пане, — відлунало з темряви.

Розділ III

Близько третьої ночі веселощі на балу досягли свого апогею і потроху почали вщухати. Час від часу з будинку виходив лакей і, освітлюючи дорогу ліхтарем, йшов на вулицю запрягати карету котрогось із гостей, який в цей час розкланювався із захмелілим бургомістром. Іншим, що жили на середмісті, досить було ступити кілька кроків, щоб опинитися вдома. Отож вони не потребували послуг лакеїв, котрі потайки вже мріяли про сон більше, ніж про панські подачки. То тут, то там чулися фальшиві голоси, що силкувалися видобути з горлянки сороміцьких, зрідка героїчних пісень.

Місячний диск, що кілька годин тому освітив дорогу поетові, вже сховався у свинцеву безодню грозових хмар, які міцно тримали небеса у своїх широких обіймах, подекуди спалахуючи десь удалині блискавками.

Проте Якуб Шольц та гості не зважали ані на небо, ані на густу темряву довкола… Стоячи на вулиці, бургомістр люб’язно прощався з молодою парою, яка, востаннє розцілувавши господаря міста, сіла в карету. З півгодини Шольц давав настанови кучеру про те, як правильно смикати за віжки, їдучи прямо або завертаючи, щоб панів не трусило і не кидало в кареті, бо це не діжки з капустою. Врешті, навіть коням урвався терпець і вони потроху почали рушати, лишивши бургомістра з усмішкою на розчервонілому, мов буряк, виду.

Зненацька крізь густе, як кисіль, повітря долинуло з передмістя протяжне собаче виття. Усмішка Шольца в ту ж мить зникла. Бургомістр, зиркнув на лакея, що стояв поруч з ліхтарем, багатозначно дмукнув і рушив до дверей. Раптом, услід за виттям, пролунав чийсь голос, аж присутні уклякли і перехрестились. Ліхтар у руці служника замиготів і ледь не впав на землю.

— Зачекайте…

З темряви на тремтливе світло вийшов чоловік у сутані, на ходу докинувши:

— …сину мій.

Чернець — то був єпископ Лібер — підняв каптур, підставивши світлові худі й суворі риси.

— Ваше преосвященство, — прохрипів нарешті бургомістр, — я не чекав…

— Заспокойтесь, Шольце, я не на бал. Відпустіть лакея і ходіть зі мною, — перебив його єпископ.

— Але… куди?

— Робіть, що кажу. Побачите.

Бургомістр знаком відпустив лакея і ступив крок до єпископа. Лібер знову натягнув на голову каптур і ступив у темряву.

— Сину мій, — сказав він, — чи не завгодно вам здійснити маленьку прогулянку на Личаків?

— Куди? — ошелешено вигукнув бургомістр. — Хіба це не може почекати до ранку?

— Не може, — твердо відповів єпископ. — Проте не турбуйтесь, за брамою нас чекає карета.

— Ви що, змусите ціпаків відчинити для вас браму? — не вгавав Шольц.

— Чому ж, ми вийдемо через хвіртку…

— Але тоді треба поспішати.

З-за рогу Скотської блимнув вогонь смолоскипа і освітив постать людини, що тримала його в руках.

— Нам туди, — сказав Лібер.

Обережно ступаючи по нерівній бруківці, вони рушили на світло і в бургомістра раптом кров застигла в жилах. Вогонь висвітив диявольську посмішку на шоломі, що ховав голову незнайомця. Такі шоломи називали «чортова личина». Темні очниці і щілина усміхненого рота виникли так раптово, що зойк не втримався в горлянці Шольца.

— Не лякайтесь, — заспокоїв єпископ, — це наш слуга і охоронець. За мурами нас чекають ще декілька таких «веселунів».

Бургомістр важко дихав. Серце його рвалося з грудей, будь-що хотілося назад, до будинку, де вщухав бенкет. Якуб Шольц раптом зовсім протверезів.

Незнайомець видобув з-під довгого плаща короткий меч і рушив уперед. За ним крок у крок йшли два наймогутніші мужі міста: бургомістр та єпископ. Заспаний вартовий вгледівся у їхні обличчя і, змірявши недовірливим поглядом незнайомця, прочинив хвіртку.

Через широчезний рів було перекинуто дерев’яну кладку. Обережно ступаючи, троє чоловіків дісталися до іншого, нижчого муру, за яким був ще один рів і високий вал.

Коли врешті бургомістр, хекаючи, мов загнаний хорт, ступив на рівну землю, на ратуші пробило дві чверті по третій ночі.

— Хай йому грець, — лаявся роздратований Шольц, — набагато простіше було б дістатися сюди через браму…

— Тихше, — спокійно наказав єпископ, — ніхто не повинен знати про нашу подорож.

— Дідько! — не втихомирювався бургомістр, в якого від страху перед єпископом кебети не залишилось ані сліду. — А як же вартовий?

— Якби ми рушили через браму, вартових було б шестеро. Що менше, то краще. Ви розумієте? — сказав Лібер.

— Ні, ваше преосвященство, — отетеріло відповів Шольц.

— Я мав на увазі, що ми з вами — надто поважні люди, аби дати поживу чуткам. Але на нас чекають…

З темряви справді долинуло кінське іржання та стишені людські голоси. «Хай йому грець, — подумав бургомістр, — я не здивуюся, якщо там зібрався гурт кентаврів». У небі раптом спалахнула блискавка, вихопивши з темряви запряжену парою коней карету і чотирьох чоловіків у таких же зловісних шоломах, що й незнайомець. Неподалік стояло четверо коней, пощипуючи траву. Чотири диявольські усмішки повернулись до прибулих і завмерли у беззвучному привітанні.

— Бачу, ви подбали про безпеку, — зауважив з потаємною радістю Шольц.

Єпископ зняв з голови каптура і єхидно посміхнувся, ставши схожим на решту учасників цього страхітливого дійства. Проте, ледь він зібрався відповісти, як повітря здригнулось від могутнього удару грому та зляканого іржання коней. У цьому гуркоті голос Лібера розчинився, бургомістрові лишалося тільки здогадуватись про сказане.

— Пробачте, я не дочув, — сказав він.

Лібер нервово відмахнувся і знову сховав голову під каптур. Схоже, повторювати сказане єпископ не мав бажання. Вони сіли у карету, їхній супутник натягнув віжки. За деякий час, минувши бездоріжжя, вони виїхали на рівний шлях.

Шольц прикипів очима до віконця карети, але міг розгледіти лише темний силует вершника, що їхав збоку. Бургомістр тричі перехрестився і жалібно промовив:

— Де ми?

— На Глинській дорозі, — відповів єпископ, — не хвилюйтесь.

Бургомістр здригнувся, перехрестився ще раз, бурмочучи:

— Застарий я вже для таких прогулянок…

— Я хочу тільки, аби ви дещо побачили, — мовив Лібер.

— Зважаючи на характер подорожі, можу собі уявити, — відповів Шольц, знову хрестячись.

— Не думаю…

— Я впевнений…

— Припиніть!

— Що?..

— Годі, вам кажу.

— Єзус Марія, та що?

— Та припиніть хреститися, ви мене дратуєте, Якубе!

Бургомістр знову відвернувся до віконця. Звідти на нього подивилася у відповідь вищирена кінська морда. Йому здалось, ніби Якуб Шольц видивлявся в ту мить на себе в криве дзеркало… Його ошатна сорочка змокла від поту, а від протягів, що пронизували карету наскрізь, ставало дедалі холодніше. Він жалкував, що зморений балом, зняв камзол і, виходячи на вулицю, не прихопив його із собою.

Карета раптом зупинилася. Єпископ відчинив дверцята зі свого боку, кивнувши бургомістру зробити те саме. Вони ступили на землю, і чийсь старечий голос привітався з його преосвященством.

— Благослови тебе Господи, сину мій, — відповів єпископ, — ти могильник?

— Так, отче…

— Нагороду отримав?

— О, вашій щедрості немає меж!

— Тоді веди нас.

— Слухаюсь, ваше преосвященство… Сюди, за мною… Йой, обережно, тут камінь…

— Отже, ми йдемо на цвинтар? — пошепки запитав бургомістр.

— Який ви здогадливий, Якубе, — безцеремонно мовив єпископ.

Шольцу знову стало гаряче, як на балу, щоправда не надто весело.

— Всемогутній Боже, там же ховали померлих від чуми, — застогнав він.

— Хтось із них вас впізнає? — скривив губи єпископ.

Бургомістр не втримався і вилаявся щиро.

— Тсс, — зашипів могильник, коли вони наблизились до першого хреста, — слухайте…

Зовсім недалеко чулося чиркання заступа об землю, що час від часу натрапляв на камінь і лунко при цьому дзвенів.

— Хтось блюзнірствує, — тихо промовив Шольц.

— Авжеж, і не просто так, — відповів єпископ, — і не просто «хтось». Дочекаємось блискавки, і ви спробуєте впізнати цих людей.

— Ви гадаєте, я маю їх знати?

— Упевнений. Підійдімо ближче…

— Сюди, мої панове, — озвався гробар, нагадавши про свою присутність, — сюди. І пригніться…

Він затяг їх за широчезне дерево, якому вода добряче підмила коріння і воно стирчало тепер у темряві, як багатоголова гідра.

Троє завмерли у своїй засідці, прислухаючись до нічного дійства. Бургомістр, що мав кращий зір, до болю витріщивши очі, поступово починав розрізняти силует чоловіка в білій сорочці. Цей зрадливий колір не змогла приховати навіть темна, як сам диявол, ніч.

— Щось бачите? — запитав єпископ.

— Так, здається… — відповів Шольц.

— Коли мигне блискавка, — мовив Лібер, — будьте готові придивитися якомога, мусите впізнати цих людей.

— Гаразд, — пробурмотів той.

У ту ж мить небо спалахнуло, і проступила доволі страхітлива картина: промені світла заплутались, як душі померлих, у тумані, що огортав сірі кам’яні хрести, які на мить відкинули різкі лиховісні тіні. Запахло спліснявілим потойбіччям…

Серед цього мертвого світу на купі розрихленої землі і каміння стояли двоє. Один був той самий чоловік із лопатою, а поруч — жінка в темному футеркові поверх легкої сукні.

— Ну? — випалив нетерпляче єпископ, коли все знову вкрилося темрявою.

Шольц мовчав і лише важко дихав. Незважаючи на туман, він добре розгледів дві знайомі йому постаті.

— Кажіть же! — сердито наказав єпископ.

Новий гуркіт грому врятував бургомістра від відповіді. Очі Лібера горіли в темряві, як очі Сатани, нещадно спопеляючи його пекельним полум’ям.

— Не розгледів, — застогнав Шольц, — так несподівано… ця блискавка…

— Годі скиглити, ви впізнали цих людей? — почав втрачати терпіння єпископ.

— Не впевнений…

— Менше з тим, — раптом змінив тон Лібер, — я знаю цих двох! Жінка — відьма, а чоловік — єретик. І ви бачили там, біля них, розриту могилу, адже так?

— Так, — вичавив із себе бургомістр.

Листя вгорі раптом зашелестіло, і великі краплини холодного нічного дощу вперіщили їх по обличчях.

— Ходімо звідси, — благально мовив Шольц, — на мені тільки сорочка.

Єпископ накинув на голову каптур, і вони вийшли з кладовища тією ж дорогою, якою сюди прийшли. Тим часом гроза ставала дедалі сильнішою, і коли вони дісталися карети, то вже потопали в багнюці.

— Тобі є де сховатися, сину мій? — запитав у могильника єпископ.

— За мене не турбуйтесь, ваше преосвященство, — відповів той, — у мене тут халабуда недалечко — до ранку перечекаю…

— Тоді прощавай і на ось…

Він простягнув могильнику декілька монет.

— Що ви, — зам’явся той. — Його преосвященство такі щедрі…

Бургомістр прикусив губу і вліз у карету, єпископ за ним. Вони були схожі тепер на двох промоклих псів, що скоса поглядали один на одного. Карета важко рушила і повільно поповзла, немов великий слимак. Коні надриваючись тягли її по розмоклій глині, ледь не чиркаючи мордами об землю. Лише п’ятеро охоронців в усміхнених шоломах, здавалось, не зважали на погоду. Їхні коні терпляче місили копитами грязюку, ідучи обабіч карети, можливо, щиро співчуваючи запряженим у неї товаришам. Хоч було ще темно і, з огляду на грозу, світання мало настати ще нескоро, охоронці вже відчинили браму і опустили підйомний міст. Четверо вершників повернули і рушили назад до передмістя, а карета загуркотіла на мостових дошках. Підозріливо вдивляючись у візника, двоє ціпаків загородили їм дорогу. Один підійшов до дверцят і різко їх відчинив. Назустріч йому Лібер тицьнув руку з перстнем, і той миттю її поцілував. Навіть промоклий як пес у місті єпископ мав неабияку владу.

— Пропусти! — вигукнув вартовий іншому, шанобливо зачиняючи дверцята.

Карета в’їхала в місто. Біля конюшні бургомістр кивнув на прощання єпископу і ступив на підніжку.

— Стривайте, — зупинив його Лібер. — Я точно знаю, що ви впізнали тих двох. Ви не повинні чинити опір церковному правосуддю!

Шольц не відповів. Тут, у місті, він почувався впевненіше і мовчки дивився в очі Ліберу.

— Відьму треба спалити, а єретика…

— Прощавайте, отче, — перебив бургомістр.

Раптова думка сяйнула в голові Шольца.

— Ваше преосвященство! — вигукнув він із дивною радістю в голосі. — Я гадаю, що ми повинні знати думку короля…

Лібер перемінився на обличчі.

— До чого тут король? — докинув спогорда він.

— Але ж ви не верховний суддя, отче, — упевнено мовив бургомістр, ступивши нарешті на бруківку, — його величність може й не схвалити рішення.

— Та жінка — відьма! — відрізав єпископ, висунувши голову з карети.

— Я віддам її під суд тільки з наказу короля, — різко промовив Шольц і попрямував Ринком.

Гроза стихала… Поступово ставало світліше, а вгорі, поміж шматками чорних хмар, виднілися клаптики сірого неба. Бургомістр підійшов до будинку, в якому так чудово розпочалася ніч, що так кепсько для нього закінчилася. Якуб Шольц кілька разів грюкнув у двері, мовчки проминув слугу, збіг нагору і зачинився у своєму кабінеті.



Розділ IV

Ближче до полудня небо над містом повністю прояснилось. Бруківка швидко висохла, лише численні калюжі досі виблискували на сонці. Ринок жив повсякденним життям: в усі голоси і на всіх мовах кричали купці, ремісники та жебраки і ті, хто їх намагався перекричати. Чувся вереск свиней, яким на Ринку була відведена невелика загорода, однак у своїй меншості вони галасливістю не поступалися більшості.

У передмісті було тихіше, хоч у кожному домі теж панувала метушня.

Господині готували обід, а чоловіки в цю пору переджнив’я лагодили підводи, лаштували комори для зерна, місце для соломи, а ще багато-багато інших турбот було в простого люду…

Дороги не були тут вимощені каменем, і земля вільно дихала, віддаючи вологу повітрю і полегшуючи полуденну спеку. Трави, кущі і дерева, натішившись за ніч дощем, тепер купалися в сонячному промінні і цвіли життям, наче сам Бог голубив їх у долонях.

Ніхто не звернув особливої уваги на одинокого вершника, що промчав галопом по сирій дорозі, то минаючи дзеркальні калюжі, то розбиваючи їх на тисячі блискучих бризок. Лише гуси, що бабрались посеред дороги, з криком кинулися геть з-під копит коня, а за мить вже проводжали подорожнього одностайним ґелґотінням, витягуючи йому вслід довгі гнучкі шиї.

Біля в’їзду в місто вершник спішився, ведучи коня за собою через безладну людську метушню, що, як завжди, панувала тут о цій порі.

— Дорогу! Дорогу, чорт забирай! — нетерпляче вигукував він торговцям і ремісникам, що геть її загородили.

Ті, скоса поглядаючи на його кольчугу і шаблю при боці, слухняно розступалися, що й було потрібно стомленому вкрай мандрівникові, котрий аж ніяк не був налаштований церемонитись.

На Галицькій він передав повід разом із дріб’язком монет замурзаному хлопчакові, наказавши відвести змиленого коня до конюшні. Сам же швидким і широким кроком рушив до ратуші. Спіймавши там першого-ліпшого писарчука, запитав про бургомістра.

— Пана Шольца нині не було, — відповів йому той, — служниця передала, що пан хорий.

Кивнувши, подорожній вирушив до будинку, де мешкав Якуб Шольц.

Там було тихо, як у склепі, лише на другому поверсі з-за дверей покоїв лунав гучний свистючий кашель.

— Як вас представити? — запитав слуга-німець баварською говіркою.

— Скажіть, що прибув кур’єр з Кам’янця, Христоф, — відповів гість.

Слуга шанобливо вклонився. За мить гість увійшов у затінену спальню, посеред якої стояло велетенське ліжко. Там розривався від кашлю бургомістр. Не в такт йому в кутку поволі відбивав години бронзовий годинник часів короля Казимира, показуючи золотими стрілками дванадцяту о полудні. Біля вікна тулився письмовий стіл на вигнутих різьблених ніжках і таке ж крісло. Килими на підлозі, розкіш меблів та розмаїття порцеляни на каміні створювали приємне і заспокійливе відчуття затишку…

Бургомістр звівся на лікті.

— Христофе, — промовив він, — який я радий тебе бачити.

Кур’єр шанобливо уклонився і витягнув з-під поли плаща згорнутий сувій. Бургомістр зламав печатку і перечитав послання.

— До вчорашнього дня я ще чекав цієї звістки, — прохрипів Шольц, сідаючи на ложі, — але тепер мені плювати на ці політичні настанови…

Подумки приписавши таку зміну настрою бургомістра хворобі, Христоф нерухомо стояв над ліжком, стежачи за ним стомленими очима. Його мужнє обличчя не виражало нічого, окрім утоми і глибоко захованого бажання відпочинку.

— Важкою була дорога? — поцікавився Шольц.

Очі кур’єра пожвавішали і уважніше вгледілись в обличчя бургомістра.

— Дякую, вашмосць. Мені не звикати.

— Не дивуйся, — крізь кашель промовив Шольц, — сьогодні я не бургомістр…

Ні, Якуба Шольца терзала не лише застуда! Щось інше робило його зморшки різкішими і глибшими. І якщо застуда могла зникнути невдовзі, то інша недуга, схоже, терзала жорстоко.

— У мене горе, Христофе, — промовив він так жалісливо, що навіть кашель перестав душити йому горло, — у мене горе, і розповісти про це можу лише тобі…

— Що ж трапилось? — запитав кур’єр.

— Мою доньку… хочуть спалити…

— Що? Спалити?

— Звинуватити у відьмацтві і спалити…

— Вашмосць, — опам’ятавсь Христоф, — у вас же…

— Так, — перебив Шольц, — моя дружина безплідна… Але не всі жінки безплідні… Словом, це моя позашлюбна донька.

Христоф замовк. Тепер він мусить бути опорою для цього чоловіка, який викликав щире співчуття. Застуда не полишала бургомістра, давлячи його кашлем, а він, у свою чергу, кляв її в моменти короткого відпочинку. Зараз він був схожий на рака — червоний, з виряченими очима і безсило розкинутими руками.

— У мене один порятунок, — ледь чутно промовив він, — єдине, на що я можу сподіватися, — це на милість короля.

Шольц пильно подивився на кур’єра.

— Христофе, її життя буде у твоїх руках…

Кур’єр вклонився і приготувався слухати далі.

— Король прямує до Острога, можливо, вже на півдорозі… Прибудеш туди, від мого імені доб’єшся аудієнції і передаси моє благання врятувати цю невинну істоту.

— Що ж, — важко зітхнув кур’єр, — я можу вирушити хоч зараз, аби не гаяти часу.

— Стривай, — мовив Шольц, — ми ще мусимо як слід сховати мою дитину тут, у Львові, аби єпископ не вчинив судилище самохіть…

Слуга, що увійшов до покоїв, перебив його:

— Пан лікар просить прийняти.

Шольц схопився з ліжка і, стиснувши кулаки, закричав:

— Давай сюди собачого сина!..

— Вам не на користь так кричати, мій пане, — промовив спокійно Домінік, заходячи до покою.

— Не на користь, кажеш? Ах ти виродку! Зараз я тобі покажу «користь»!

З цими словами Шольц рушив назустріч лікарю і щосили вчепився йому в горлянку. Домінік не зрушив з місця, так наче його не душили, а обіймали на радощах.

— Відповідай, що ти робив цієї ночі на кладовищі, іроде?

Лікар зблід, проте відповів спокійним, злегка здавленим голосом:

— Розкопував могилу, як ви, мабуть, помітили.

— А моя донька?

— Хто, даруйте?

— Ляна. Що вона робила поруч із тобою?

Новий напад кашлю змусив Шольца відпустити горло лікаря і повернутися на своє ліжко.

— Трясця б тебе побила! — простогнав він вже звідти. — Її за це звинуватили в чаклунстві!

Тепер уже лікарю довелося шукати руками опори, хоч ніхто його більше не душив.

— Послухай мене, шарлатане, — перейшов до погроз Шольц, — якщо тебе не відправить на той світ інквізиція, я власноруч здеру з тебе живцем шкуру! Зрозумів?

Домінік не слухав. Він мовчки кланявся, не протестуючи і не виправдовуючись.

— Не варто зволікати, — промовив Христоф, обережно урвавши лайку Шольца.

Той, важко дихаючи, звівся на ноги. Обхопивши голову руками, наче намагаючись втиснути всередину думки, котрі звідти розповзались, він ледь чутно мовив:

— Найкраще місце, де можна сховати дівчину, — Високий Замок… Треба попередити коменданта…

— З вашого дозволу, мій пане, — сказав Христоф, — я зберу міських гайдуків.

— Вони вже довго тиняються без роботи, — промовив Шольц, — навіть не знаю, де їх нечистий носить.

— Я знайду їх…

Бургомістр сів за стіл і взявся писати. Кур’єр тим часом наблизився до напівживого лікаря і тихо промовив:

— Ви вправно фехтуєте?

— Мечем не згірш, аніж ланцетом, — гаряче відгукнувся той.

— Мені знадобляться ваші послуги. Дівчина зараз у місті?

— У моєму домі.

— Будьте готові віддати за неї життя.

— Зайве про це говорити.

— Не відходьте від неї сьогодні ні на крок, а як тільки побачите внизу, біля вашого дому, карету, проведіть її туди. До зустрічі.

— Благослови вас боже.

Лікар тихо вийшов з кімнати, безшумно зачинивши за собою двері. Трохи згодом з будинку бургомістра вийшов Христоф, а слідом за ним — посланець до Високого Замку. Всі троє розійшлися врізнобіч, так що навіть найуважніший спостерігач не зміг би й подумати, що їх об’єднувала одна спільна мета.

Розділ V

Пан Бень і гадки не мав, яку важливу справу йому доручили. Зрештою, якби він і знав, що був єдиним, хто підвернувся під руку бургомістрові, то навряд чи втішився б із того. Він прямував до Високого Замку робити черговий перепис майна фортеці. А ще ніс у шкіряній торбі згорнутий і запечатаний сувій для бурграфа, що його той мав отримати у власні руки. Інакше Якуб Шольц обіцяв усі страхіття пекла…

Пан Бень був глибоко ображений таким зайвим нагадуванням про його обов’язки. Однак пекельні картини, змальовані осатанілим бургомістром, гнали його вперед, змушуючи минати усі корчми і заїзди. І навіть всемогутній винний дух, що долинав звідти, не міг його спинити. Корчмарі, що зустрічали його широкими усмішками та розкритими обіймами, за мить проводжали Беня гримасами подиву. Вони не впізнавали у своєму частому відвідувачеві того, хто пройшов повз них, навіть не привітавшись.

За Краківською брамою він гукнув візника і важко гепнувся в бричку. Слід зазначити, що з широтою душі та серця пана Беня могли зрівнятися тільки ширина його плечей та розміри черева. Тому коли він умостив свої чесноти в бричку, вона заскрипіла так жалісливо, що кінь здивовано нашорошив вуха, передчуваючи недобре. Передчуття нещасної тварини справдились, щойно візник, сплюнувши, вигукнув «вйо».

Бричка повільно прокотилася Старим Ринком, минула костел Івана Хрестителя і, так само ледве сунучи, об’їхала Лису Гору. Високий Замок похмуро виглядав своїми стінами та вежами з-за густого мішаного лісу, що обволікав його підніжжя.

Дорога стрімко попрямувала вгору, і бідолашній шкапі довелося непереливки. Вона хрипіла і мотала головою, час від часу спотикаючись об підступне каміння. Стривожений візник зіскочив на землю і взявся штовхати бричку ззаду. Пан Бень опинився в дуже незручному становищі. Він не міг вилізти слідом за візником, бо тоді черево потягло б його донизу і він скотився б, як чималий валун. З іншого боку, через свою доброту, він слізно жалів змилену конячку.

Замкова сторожа ще здалеку почула про наближення екіпажа. Коли титанічними зусиллями всім трьом вдалося вибратись на вершину, кілька озброєних драбів вийшли їм назустріч. Зморена шкапа повалилася усім тілом на землю, поряд із нею розпластався візник, проклинаючи все на світі, а найперше — зажирілий магістрат.

Пан Бень обережно виліз із брички і, поклавши перед бідолахами потрійну платню, вирішив їх не турбувати і пішов слідом за драбами. Ті провели посланця через головну браму до подвір’я замку, що потопало в багні, створюючи рай для свиней. Ті могли хлюпатись майже всюди, окрім тих місць, де для людей були прокладені дошки: від брами до будинку бурграфа, звідти до пекарні і до колодязя.

З пекарні долинав запах свіжого хліба і чулася людська метушня. Зате в будинку бурграфа, ясновельможного пана Сильвестра Білоскорського, було тихо, як у могильній ямі.

Один з драбів постукав у двері. Було чути, як відголос блукає по стінах, вікнах, долинає до кожної кімнати і, врешті, досягнувши даху, вмовкає. Коли двері прочинилися, на порозі постав маленький гостроносий дідок, діловито взявшись у боки руками.

— Чого треба? — швидко прошамкотів він.

— До його світлості, — коротко пояснив драб, вказавши на Беня.

Дідок зміряв посланця швидким поглядом і, примруживши око, сказав:

— Так, так… А, це ви? Впізнаю. Ідіть за мною.

— Ви до нас з тим же, що і завжди? — на ходу перепитав дідок.

— Так, відколи його величність поклав таке зобов’язання на львівський магістрат, ми мусимо щороку робити те саме…

— Ви тільки з цим? — допитувався старець.

— Ще дещо особисте для бурграфа, — відповів Бень.

— Еге ж, я так і подумав, що ви не просто так заявились на дві декади раніше, — з беззубою усмішкою підморгнув дідок.

Подумки пан Бень віддав належне спостережливості слуги, якого ледве пам’ятав.

З-за потемнілих дверей чувся голос бурграфа.

— У пана аудієнція? — запитав Бень, важко дихаючи після прогулянки сходами.

— Не хвилюйтесь, — промовив дідок, — я нікого не впускав, отже у пана бурграфа один із наших привидів.

— Привидів? — не второпав Бень.

— Так, вони мають доволі погану манеру з’являтися без попередження.

— Себто… духи?..

— Так, так. Хіба ви досі ні з ким не зустрічалися?

— Слава богу, ні…

— Ну, тоді маєте таку можливість.

— Та що ви, господь із вами!

— Зовсім від рук відбилися. З’являються серед білого дня.

Дідок постукав, і голос коменданта запросив його увійти.

Пан Бень, боязливо хрестячись, переступив поріг і вкляк, не сміючи поворухнутись.

— А, пане Беню! — зрадів бурграф. — Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо відверто, то я сам це роблю, коли мені набридає балаканина. Ха-ха! Тоді його як вітром здуває.

Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф і його слуга за цей рік геть з’їхали з глузду.

Подали обід, і це змусило його забути про всі жахи, які він пережив за півдня: скажену морду бургомістра, вихід на Замкову гору і, врешті, відчуття потойбіччя, що перевершило всі жахи, доти пережиті. Обід був на диво смачний, і доки пан Бень віддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.

Сильвестр Білоскорський був середнього зросту, міцної статури, але вже в літах чоловік. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечі з високого і зморшкуватого чола, під яким, прикриваючись дугами брів, видніла пара жвавих синіх очей. Шрам на лівій щоці і зламаний ніс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнішої на Галичині фортеці дісталася зовсім не задарма. Над гострим виголеним підборіддям містився широкий рот, завжди готовий розтягнутися в дружній усмішці.

Він зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи їх пивом зі здоровенного кухля.

— Ну, що, мій друже, ви готові провести опис майна його величності? — запитав бурграф, коли гість усе ум’яв і випив.

— Авжеж, — відповів пан Бень, витираючи губи, — це чудове пиво додало мені наснаги.

— Тільки вчора привезли ченці. Свіже-свіжісіньке, — похвалився бурграф.

— Впізнаю, впізнаю, — вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, — бернардини?

— Бернардини, — відповів комендант, — а як ви вгадали?

— Тільки вони вміють зварити так, що одним кухлем не нап’єшся, — відповів Бень, — скажіть, а його у вас багацько?

— Та хоч утопися!

— Невже?

— Бігме, не зійти мені з цього місця!

— От якщо, приміром, умерти, — по-філософськи просторікував Бень, — то хтів би ся втопити в пиві.

— Та ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж у жодну бочку не влізете!

— Зате в мій живіт поміститься цілих дві! — зареготав Бень.

Тимчасом кмітливий слуга приніс ще один кухоль пінистого напою, котрий гість так само, як і перед тим, за кілька потужних ковтків спровадив собі в шлунок.

— Ну що, — сказав він по тому веселим голосом, — а тепер до справи.

— Почнімо з мого будинку, який також є власністю його величності, бо наданий мені його милістю, — сказав бурграф.

— А може, з гармат і пороху? — чухаючи потилицю, запитав урядник.

— Устигнемо, пане Беню, встигнемо, — мовив комендант, — дайте собі спокій.

— Так то й так, — сказав той і рушив слідом за господарем.

Вони порахували меблі та картини, скрині та годинники, що дісталися Білоскорському від попереднього бурграфа.

— А ще — два привиди, — додав комендант. — Вони живуть у моєму домі, але я не знаю де. Померли, кажуть, років сорок тому…

Пан Бень витріщив очі, але в ту ж мить з’явився слуга з пивом, і він лише махнув рукою.

— Привиди, кажете? Так і запишу: «Двоє душ померлих… Коли? Так… 1527 року Божого від чуми…»

І пошепки додав:

— Може, це не господар, а я з глузду з’їхав? Пива б пити менше… А мо’ більше…

Далі вони вийшли з будинку і рушили до кухні. Пан Бень уже не міг іти прямо по кладках, а місив збоку грязюку.

— Куцьки, — звернув його увагу бурграф, — запишіть, пане Беню, і їх.

— Справді, — промовив той, — стривайте-но, я їх порахую…

З цими словами пан Бень під голосний сміх кухарок кинувся бігати за свиньми, а оскільки ті щоразу розбігалися хто куди, він частенько зупинявся, чухаючи пером потилицю.

— Чи то так довго лічити пару куцьок? — сміялися кухарки — веселі жіночки з розхристаними і спітнілими пазухами.

— Пару? — здивувався Бень. — Та їх тутка двадцять, не менше!

— Най буде двадцять, — гукнув бурграф. — Пишіть, Беню, і ходім на кухню.

— Записав! — відповів урядник і рушив прямісінько до дівок.

Ті, позбавлені чоловічої уваги, раді були і такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка німф вбігла до кухні. Дарма що пузо зайняло ледь не півкухні завдяки своїй щедрості пан Бень устигав пригортати всіх.

Багато ще випив і записав у той день урядник з магістрату. Коли він захропів у стайні, перелічуючи коней, бурграф покликав до себе слугу і сказав:

— Скажи драбам, щоб пана не чіпали, але пильнували. Б’юсь об заклад, його і воли не перетягнуть у пристойніше місце. І ще відправ посланця до ратуші, передай бургомістрові, що я згоден і чекатиму.

Той мовчки кивнув і рушив виконувати доручення…

А пан Бень мирно спав, усміхаючись, як дитина.

«…А у дворі, — написав він, — свиней видимо-невидимо, незліченна кількість… Та всі, як одна, хитрі, що полічити їх — зась. У льоху стоїть діжка з капустою, ще одна — з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердюча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було троє душ. У кожної — перса пругкі та свіжі, як молоді груші. А що в кухні було спекотно, то я міг рахуючи і помилитись».

Розділ VI

Служниця попросила дозволу запалити ще одну свічку. Ляна звела на неї стомлені очі і ледь чутно запитала:

— Навіщо, Вірцю?

— Я не бачу вашого волосся, пані, — пояснила дівчина, — здається, ніби розчісую саму темряву.

Господиня всміхнулась.

— Тоді запали…

Служниця перехилила палаючий підсвічник до іншої, сплячої свічки, яку вогонь миттю пробудив. Кілька краплин воску, що падали на стіл, дівчина вправно спіймала в долоню і застиглими крихтами поклала під полум’я.

— Не боляче? — запитала пані.

— Та ні, — весело відповіла Вірця, — пече недовго.

Темрява глибше забилась у кутки, і в кімнаті стало світліше.

Служниця поклала на стіл дерев’яний гребінь і, відкинувши волосся дівчині за плечі, запитала, чи готувати його до спання.

— Ні, Вірцю, — відповіла Ляна, — я ж говорила, що не буду спати. Заплети косу…

Веселунка закусила рожеву губку і знову взялася до роботи.

— Йой, пані, — за хвилину знову весело озвалася вона, — та, бігме, ніц не бачу…

Голос її звучав, як весняний струмочок.

— Годі, Вірцю, — зітхнула панна, — не до пустощів мені. Плети…

Коса була заплетена. Вона ніжно торкалася тонкої Ляниної шиї і збігала далі, поверх її сукні, що в темряві здавалась сірою, а проте була улюбленого білого кольору.

Панна підвелася, майнувши грацією високого, тонкого стану і пружних грудей.

— Пан Гепнер у вітальні? — запитала вона.

— За дверима, — пустотливо усміхнулась Вірця.

— Як я тобі? — Ляна піднесла свічку до обличчя, на якому вже сяяла усмішка.

— Ви чарівна, — з усією щирістю відповіла служниця.

— Лукавиш? — перепитала господиня, йдучи до дверей.

— От не зійти мені з цього місця!

— Ну, дивись, — весело кивнула Ляна на прощання, дивуючи Вірцю зміною настрою.

Домінік схопився з-за столу, на якому лежали його шабля і кинджал.

— Заспокойся, це я, — сказала Ляна, наближаючись до нього.

Гепнер зітхнув.

— Пробач…

Лікар додав згодом з печаллю в голосі:

— Яка ти гарна сьогодні…

— Говориш, наче востаннє, — стривожено сказала дівчина.

— Та ні, що ти, — спробував усміхнутись Домінік, — тобі здалося, я лишень турбуюся. Єпископ — мій давній ворог… А цього разу у нього в руках усі карти.

— Це через ту ніч на цвинтарі?

Лікар відвів погляд.

— Вибач, що втяг тебе у цю чортівню.

— Усе гаразд, — Ляна намагалася сказати це якомога бадьорішим тоном. — Так, приміром, роблять в Італії. Хіба ні? Що, врешті-решт, залишається для справжнього вивчення анатомії? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…

— Ляно, — перебив він стомленим і вже дещо знервованим голосом.

— Я знаю, ти мене захистиш, — додала дівчина майже пошепки.

Вона, грайливо усміхнувшись, взяла до рук Домінікову шаблю, обережно та невміло поклавши її на долоні. Холодне лезо блиснуло між ними і затремтіло, наче ртуть.

— Бачиш, — мовила Ляна, — ми в безпеці, і нам ніщо не загрожує…

Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стіл. Шабля тихенько дзенькнула і затихла, наче сповнена ревнощів суперниця.

Жовте світло свічок огорнуло обох, що завмерли в обіймах. Воно торкалося очей, розкриваючи заховані там таємниці, що видавали себе жагучим і дивовижним блиском.

— Чому ж так солодко відчувається небезпека? — шепотіла Ляна. — Пересихає в горлі, тремтять руки, але від того хочеться ще дужче тебе обійняти…

— Може, у вас гарячка, панно? — через силу пожартував Домінік. — Треба підібрати ліки…

Дівоча усмішка розтанула на губах лікаря в легкому звабному поцілункові… В кутиках ніжних вуст затаїлась несмілива пристрасть і ледь чутні слова кохання, що поступово зливалися з диханням…

Полум’я однієї зі свічок тривожно сколихнулося,і темні смуги різко пробігли по кімнаті. Свічка затріскотіла, але не згасла, мовби намагаючись про щось попередити.

— Що воно? — промовив Домінік.

— Мабуть, нетля потрапила у полум’я, — відповіла Ляна, — не тривожся.

Лікар кинув погляд на годинник і процідив крізь зуби:

— Довго він…

У ту ж мить у двері хтось голосно постукав.

— От бачиш, — промовила дівчина, — це, певно, той пан.

— Без карети? Дивно…

Стукіт пролунав ще дужче. Лікар взяв зі столу шаблю і тихо підійшов до дверей. З іншого боку чулося недбале шамотіння ніг і незнайомі стишені голоси. Він повернувся назад і швидко проговорив:

— Ляно, ходи до своїх покоїв!

— Домініку, а ти…

— Заради Бога! — він ледве себе стримував. — Ти мусиш…

Лікар обійняв її, не випускаючи зброю з рук, а потім ще хвильку почекав, доки вона сховається.

У двері гамселили щосили, вони вже затріщали — зволікати було годі. Гепнер дістав ключ і, підкравшись, різко прочинив їх. Задум вдався якнайліпше: в простір кімнати встромився тулуб того, хто мав необережність випробовувати деревину на міцність. Лікар змахнув шаблею і відділив голову від тіла з усією притаманною хірургам майстерністю. Ще один з гостей, спіткнувшись об труп, зазнав тієї ж процедури. Зате решта була значно обачніша. З блискучими хижими очима двоє вдерлись до кімнати і підступили до Гепнера з обох боків. Це були звичайні найманці в дірявих сорочках, латаних шароварах і сяких-таких чоботях. Відчуваючи свою перевагу, головорізи не поспішали, а обережно скрадалися, перекидаючи з руки в руку зброю.

Домінік вирішив атакувати першим. Штовхнувши велетенський підсвічник на одного, він щосили рубонув шаблею іншого, проте лезо тільки сердито заскреготіло, зустрівши вправний захист. Зав’язався відчайдушний бій.

Найманці чудово знали свою справу, проте й Гепнер був не з розманіжених паничів, котрі не відрізняли шаблі від кухонного ножа. Раз-по-раз відкидаючи то одного, то другого, він завдавав обом дошкульних ран, сам при цьому лишаючись майже неушкодженим.

Врешті, за деякий час усі троє добряче потомилися. Супротивники дедалі частіше промахувались і трощили меблі, лупцювали підсвічники або чиркали по стінах якісь дивовижні знаки. Поєдинок ставав геть безладним, перетворюючись на звичайну колотнечу, в якій зброя відігравала вже другорядну роль, поступившись місцем кулакам, ліктям і колінам.

Домінік став відчувати, що чисельна перевага розбійників почала даватися взнаки і витримувати їхній натиск йому стає дедалі важче. Відбиваючись, він мимоволі відступав все далі й далі в глибину кімнати. Камзол його, скривавлений і пошматований, мало чим тепер відрізнявся від лахміття розбійників. Останні ж, окрилені своїм успіхом, з подвоєним азартом атакували упертюха, від якого аж ніяк не чекали такого опору.

— Чортяки! — вигукнув лікар, відчуваючи нестерпний біль у плечі.

Нападники радісно завили, мов двоє хижаків над упійманою жертвою. Здавалося, ще мить, і одна з тих кривих надщерблених шабель підкосить його і припне додолу.

Вхідні двері хтось прочинив різким ударом. Услід за тим кімната наповнилась несамовитим, відчайдушним криком. Щось у ньому схоже було на волання людини, з якої живцем здирають шкіру, а ще — на моторошний голос кажана. Гепнер та розбійники звернули погляди на прибулого і заніміли від жаху. Перед ними стояв голий чоловік із розпанаханим черевом, звідки проглядали залишки нутрощів і порожнеча довкола них. В підняте догори обличчя вчепилися кістляві руки, гострими пальцями роздираючи залишки тліючої шкіри.

— Мати Божа, — прошепотів Домінік, хапаючись рукою за порубаний стіл, аби не впасти.

Найманці тимчасом, також забувши про нього, тіснилися з переляку до стіни. Крик незнайомця поволі стихав. Він, ставши посеред кімнати, відняв від обличчя руки і почав роззиратися довкола своїм єдиним виряченим оком. Гепнер, відчувши, що справджуються його найжахливіші підозри, стиснув руків’я і випростався, приготувавшись до нової оборони. Погляди їхні зустрілися і на мить завмерли. З незнайомцем несподівано сталося щось дивне: він ще дужче заволав і кинувся до вікна. Надавивши на скло усім тілом, він з-поміж безлічі осколків зірвався донизу.

Нажахані коні довгожданого екіпажа стали дибки і рвучко оминули тіло, що так несподівано випало з вікна. Христоф зістрибнув на бруківку і кинувся до будинку. В наступну мить він увірвався до кімнати, де розбійники, опам’ятавшись, знову взялися до справи. Допомогти Домінікові кількома швидкими і безжальними ударами було для нього справою кількох секунд. Найманці, конаючи, розпластались на підлозі.

— Дякувати Богу, — видихнув Домінік, — ви саме вчасно.

— Усе гаразд? — запитав кур’єр.

— Зі мною так, — відповів лікар і кинувся до дверей, за якими лишилася Ляна.

Дівчина, бліда наче смерть, безсило впала в його обійми і заридала.

— Треба поспішати, — нагадав Христоф, — невідомо, перед чим іще не зупиниться єпископ.

Лікар кивнув і, вхопивши Ляну на руки, рушив за ним. Слідом, весь час йойкаючи і читаючи молитви, задріботіла Вірця, змушена цілковито покладатися на свої ноги, оскільки втрачати свідомість мали право лише вельможні пані.

Біля карети Христоф зупинився і здивовано глянув на порожню бруківку. Тіло, що лежало там, безслідно зникло.

— Куди ви поділи того нещасного? — запитав він у гайдуків, помітивши, що ті були так само бліді, як винесена з будинку панна.

— Нікуди, — розгублено відповіли ті.

— Хочете сказати, він устав і пішов сам?

Гайдуки ствердно закивали головами.

— Шляк би вас наглий трафив…

Порозумівшись з ними в такий спосіб, він сів у карету, опинившись поруч з Вірцею, чим змусив її сором’язливо опустити очі і поринути в найсолодші мрії.

Екіпаж зрушив з місця, і гуркіт коліс злився з цокотінням підков шістьох коней гайдуків, що їхали поряд, оточивши карету півколом. Поряд із дверцятами йшов кур’єрський кінь, сумно позираючи на свого господаря. Либонь, йому було невтямки, чим дерев’яна лава краща за його міцну і перевірену спину.

Карета і вершники через Краківську браму залишили місто. Рушили швидше, поступово проминувши вкутане у темряву передмістя, і потрапили зрештою до лісу.

— Готуйтеся, — спокійно мовив Христоф, дістаючи арбалет, завбачливо покладений під лаву.

— Ви очікуєте засідки? — запитав Домінік.

— Швидше навпаки, пане Гепнере, засідка очікує на нас, — відповів кур’єр.

— Ви знали про неї і все одно рушили цією дорогою? — з докором у голосі промовила Ляна.

— Пані, — з тим же спокоєм у голосі продовжив він, — ми не уникнемо нападу, навіть якщо в наших коней зараз виростуть крила. Єпископ — не дурень, і його люди стережуть всі дороги до Високого Замку…

Сказавши це, він заклав болт у арбалетний жолоб і взявся мовчки й методично крутити коловерть. Впоравшись, Христоф прикипів, жадібно розглядаючи темний пейзаж.

— Здається, тут, — сказав він, — приготуйтесь…

Гепнер кивнув і витягнув готову до герцю зброю. Тим часом кур’єр відчинив дверцята і миттю опинився на спині свого коня. Приклавши арбалет до плеча, він тихо скомандував гайдукам:

— Цільтеся в той пагорб, що попереду. Побачите, що за «ягоди» на тих кущах.

Сім тонких і гострих, наче голки, стріл, зі свистом розсікаючи повітря, помчали попереду вершників і вп’ялися у темну ціль. У відповідь донеслись відчайдушні крики і прокляття. Кілька чорних тіл з сірими плямами облич скотилися з пагорба на дорогу.

— Ще раз! — вигукнув Христоф, вдруге заряджаючи і одразу ж прицілюючись.

Знову семеро стріл пронизали повітря, але тепер у ціль потрапила всього одна. І ще один невдаха, відчайдушно змахнувши руками, впав донизу. Наче у відповідь, попереду з’явився загін вершників…

— Ну от, — мовив кур’єр, чіпляючи арбалет до сідла, — дійство почалося.

— Чи не були б ви, панове, такі ласкаві пропустити нас? — голосно звернувся він до них.

У темряві зареготали і порадили поцілувати когось у дупу.

— Як неґречно, — зауважив Христоф.

— Пане, їх більше ледь не втричі, — промовив хтось із гайдуків.

— Половину я беру на себе, — спокійно відповів той, — а з рештою — вже якось самі. Хіба я помилився, коли взяв собі у підмогу найвідважніших сміливців Львова?

— Ні, пане, не помилились, — прозвучала відповідь.

— Тоді по чортові вам кожному!

Навпроти раптом запалахкотіли смолоскипи, і чудернацькі тіні стрімголов кинулись на них. Христоф звів коня дибки, і перший з нападників, наштовхнувшись на копита, вилетів з сідла. Другому дістався удар мечем, третьому — міцним, наче камінь, кулаком… Приклад кур’єра перейняли семеро інших. Нажахані коні рвалися геть, і вершники поступово спішувались. Оточивши кільцем карету, захисники билися, наче леви, збадьорюючись тим, що вперто стояли на ногах, доки їхні вороги відступали і падали.

Так тривало доти, доки полум’я смолоскипа не зблиснуло на застиглій диявольській усмішці, що, наче примара, виникла з темряви. За нею з’явилася ще одна, і ще одна… Десять постатей в усміхнених шоломах, переступаючи через кінські і людські трупи і тримаючи напоготові зброю, поступово наближалися до все ще незрушного строю гайдуків.

— Шляк! — вилаявся Христоф крізь зціплені зуби. — Що вони за блазні?

— Погляньте, — мовив Домінік, — ті, що з нами билися, відступають…

— Або поступаються місцем, — припустив кур’єр, — у будь-якому разі, панове, маємо можливість перепочити. Я запропонував би вам по кухлику винця, але боюся, що найближчий шинок задалеко…

— Я сказав би, до пекла значно ближче, — додав той самий гайдук.

— Ага, а там, кажуть, п’ють смолу, — підхопив інший.

— Згоден, непідходяще місце, — сказав Христоф, — тоді відправимо туди цих веселунів.

Чоловіки дружно засміялися, однак у ту ж мить мусили відбивати новий напад. Кільце одразу звузилося. Схоже, під тими чудернацькими шоломами і довгими чорними плащами ховалися майстерні фехтувальники і безжальні вбивці. Коли Христофу вдалося врешті проткнути одного з них, натомість почувся передсмертний крик двох гайдуків. Було зрозуміло, що шестеро зморених, хоч і хоробрих оборонців не зможуть вистояти. Впало ще двоє, потім двоє останніх, і залишились тільки Гепнер та Христоф. Вони захищали карету з різних боків і могли тільки подумки молитися один за одного.

— Лікаря мусите брати живим! — вигукнув раптом кур’єр. — Чуєте, живим!.. Інакше єпископ раніше за мене постинає вам голови!

Клинок, що в цей час прямував Домінікові в груди, спинився і сердито рубонув землю біля його ніг. Гепнер полегшено зітхнув. У думках він був готовий подарувати Христофові за його кмітливість усе, що той тільки забажає. Лише б не впасти…

— Стійте, нечестивці! — почувся несподівано вигук, в якому всі впізнали голос єпископа. Його худорлява, загорнута в рясу постать чорніла на пагорбі.

— Гм, чого б це? — тихо промовив кур’єр. — Сам хоче помірятись силою чи що?

Невідомі в «чортових личинах» завмерли, чекаючи, доки єпископ з погано прихованим поспіхом спуститься донизу.

Глянувши на чотирьох мертвих «веселунів», що лежали біля Христофа, Лібер зауважив:

— А лікар убив лише одного…

— Бачте, отче, він закоханий. А закохані — милосердні, — відповів кур’єр.

— Ви ж не протримаєтесь, — сухо сказав єпископ.

— Блазнів тільки п’ятеро, — Христоф знизав плечима і вдав, що уважно розглядає свою закривавлену зброю.

— Годі вам, — скривився єпископ, — ви б’єтесь майже годину. Окрім того, маєте поранену руку. Самі розумієте, що врешті-решт загинете..

— Нічого не вдієш, отче. Але поки що, зауважте, я живий-живісінький.

— А вам, Домініку, — вів далі Лібер, переходячи до іншого боку карети, — я пропоную врятувати і друга, і кохану…

— Як? — важко видихнувши повітря, запитав той.

— Здайтесь.

— Не вірте йому! — попередив Христоф.

— Вибір за вами, — повторив слуга церкви.

— Якого дідька? Перевага ж на його боці! — не вгавав кур’єр.

— Я не хочу більше крові, — лицемірно мовив Лібер.

— Я… я згоден… — сказав Гепнер, — але нехай ваші люди заберуться подалі від карети…

«Чортові личини» миттю відступили.

— Далі! — вигукнув лікар. — Аби я встиг повернутись, якщо ви дурите нас!..

Невідомі, здавалось, зовсім розчинилися в темряві. Домінік опустив шаблю і рушив до єпископа. За мить кілька пар рук міцно його вхопили і, зв'язавши, перекинули через сідло. Хтось щосили ляснув коня, і все стихло.

Від смолоскипів місцями загорілися сухі гілляки і торішня пожовкла трава, висвітлюючи жахливу картину з купою мертвих тіл. Христоф прислухався до грудей кожного з шести гайдуків, проте жодне серце вже не билося. Почувся жіночий крик: Ляна, яка щойно визирнула з карети, відразу безсило повисла на дверцятах. Чоловік за кілька кроків опинився поруч і, підхопивши її, всадовив назад, кинувши служниці:

— Приведи панну до тями. І не давай більше дивитися. Такі картини не для неї.

Бідолаха була налякана не менше за свою господиню, але мліти і скрикувати не мала права.

У глибині лісу знову заблимали вогні. Придивившись, Христоф упізнав замкових драбів і тільки спересердя закусив губу. Так от чого єпископ поспішав! От чому він так прагнув отримати бодай щось із цієї колотнечі. Ще б трохи, і сам би він поплатився…

— Ви один живий? — коротко запитав офіцер.

— Ще пані Ляна і її служниця, — була стомлена відповідь.

— Ви молодчина, Христофе, слово честі!

— До дідька… Мертвих це не врятує…

Він кілька разів свиснув, але, не почувши у відповідь знайомого іржання, роздратовано запитав:

— Зайвий кінь у вас знайдеться?

— Звичайно, — з готовністю відповів драб і додав: — Поїдете з нами?

— Неодмінно, — сказав той, — я дав слово довезти панну до Високого Замку, і я його дотримаю.

Розділ VII

Здоровенний і чорний як смоль знахабнілий ворон спокійно примостився на підвіконні і вже чверть години товк своїм міцним широким дзьобом окраєць хліба. При цьому поважний птах не звертав жодної уваги на кімнату та господаря, що, сидячи за столом і поклавши голову на витягнуту руку, спостерігав за цим дійством. Обом, зрештою, було байдуже… Тільки Себастян подумки зауважив, що такої ненажерливості він не спостерігав уже давно. Справді, ворон відривав іноді такі шматки, що, незважаючи на всі зусилля, ніяк не міг стулити дзьоба.

Ще за чверть години значна частина окрайця зникла у його ненаситному волові. Тоді вперше за цей час птах звів голову і пильно, крізь розчинене вікно, вдивився в кімнату. Раптом він поважними кроками перейшов з підвіконня на стіл і попрямував до келиха з вином.

— Що за чортівня? — вилаявся господар, зводячи голову. Проте пернатий гість і далі поводився так, наче був невидимкою: витягнув шию і занурив дзьоб у вино. Птах неквапно пив, відкидаючи назад свою велику голову і закриваючи від задоволення банькаті очі. Коли вина вже лишилося стільки, що дістати було годі, він, невдоволено крекочучи, повернувся до незавершеної трапези.

— Бісів птах… Якщо я тільки не спав, — промовив Себастян, заглядаючи до келиха, в якому зосталося не більше ковтка.

Ворон, між тим, здавалося, зовсім наситився і заходився чистити дзьобом своє блискуче пір’я. Однак раптовий вигук з вулиці змусив його стрепенутися і завмерти, дослухаючись до нього водночас із Себастяном.

— Пане поете! — почувся молодечий голос. — Пане поете, вигляніть-но!

Господар потягнувся до вікна і нетерплячим рухом зігнав звідти птаха. Той розправив свої великі крила і, щось на прощання каркнувши, вилетів у вікно.

Унизу, на вулиці, задерши догори голову, стояв лакей бургомістра.

— Агов, хлопче! — гукнув йому Себастян. — Заходь до господи.

Мартин — то був він — рушив до під’їзду. На сходах вони зустрілися, і поет нетерпляче вхопив хлопця за плечі.

— Дізнався? Кажи!

— Дізнався, пане, дізнався, — відповів той, — але не трясіть так, бо душа в мене одна…

— Добре, але не барися, кажи.

Мартин перевів подих і діловито промовив:

— Ця пані Даманська, за чиїм екіпажем я біг уночі мов скажений, живе в передмісті, у невеликому маєтку поблизу Лисої Гори. Ух!..

— Пані Даманська? — кисло перепитав Себастян. — То вона заміжня?

— За паном Даманським, — співчутливо відповів хлопець, — але, пане…

Мартин чомусь знітився.

— Що?

— Пане, я назад біг швидше, ніж за каретою, хоч, здавалось, уже нікого не наздоганяв.

— Наздоганяли тебе? — криво усміхнувся Себастян.

— Ні… Ви не повірите, але вона раптом на мене так глянула, що від того погляду ноги самі мене понесли геть подалі від маєтку.

— Чого ж ти на очі ліз?

— Та де! Святим Мартином присягаюся, сховався, як пропав…

Себастян на мить замислився. Погляд його блукав по старих дерев’яних сходах, на яких він ледь не скрутив собі в’язи, коли біг назустріч лакею. Утім, така зосереджена заглибленість тривала лише мить, не більше. За ту мить наш герой усе зважив, оцінив і прийняв рішення. Обличчя його посвітлішало і навіть здалося безтурботним.

— І хто ж цей пан Даманський? — запитав він у Мартина, який саме впорядковував нову ліврею.

— Гм, — задумався Мартин, — здається, лавник… Чи то пак, ні… Начальник міської сторожі, от хто!

— Ах, чорти та пекло, — зморщивши чоло, сказав Себастян, — той самий Даманський… Так-так… Овва, Мартине, який ти чепурун!

— Так, пане, все завдяки вашим віршам, — щиро зрадів хлопець.

— А Даманського — під три чорти! Ходімо, Мартине, я пригощу тебе вином, а ти ще раз мені все розкажеш…

— Охоче, пане…

— Облиш, не такий я вже й пан, тільки того й маю, що трохи блакитної крові в жилах… А що, кажеш, пані Даманська?.. Поглядом тебе обпекла? Ха-ха… І мене також, тільки мені не тікати хотілося, а навпаки…

Вони поволі підіймалися під монотонне рипіння східців.

— Завваж, Мартине, сходи трухляві, — почулося десь ізгори.

Відьмою була пані Даманська, от у чому річ! Сердешний Мартин нізащо б не повірив у її портрет, описаний нами вище…

Двійко відьомських очей ще довго ввижались йому в благословенну пору доби, отруюючи тим самим усі солодощі сну.

У той пам’ятний для всіх вечір Катерина Даманська зовсім не відчувала втоми. Вона знала, що, вибиваючись із сил, за каретою біжить лакей бургомістра. І знала, чому… Її це неабияк тішило, рівно як і спогад про того палкого поета, чиї вірші вона тепер з усмішкою повторювала.

Поряд сопів, схиливши голову на груди і вряди-годи дриґаючись її чоловік, добре знаний усім волоцюгам і п’яницям Львова завдяки тому, яку роботу виконував у магістраті. Випари вина, вириваючись з його ніздрів і рота, робили повітря всередині карети нестерпним. Через це пані Даманська мусила щоразу після кількох його могутніх видихів прочиняти дверцята, висовуючи назовні свій гарненький носик.

Карета спинилась біля воріт помістя, чекаючи, доки заспаний сторож прочалапає темною алеєю і впустить господарів. Мартин тим часом чекав того ж таки, причаївшись за розкішним кущем жасмину, який так любила господиня. Маленька гілочка ледь-ледь тріснула, і звук той з такої відстані не почула б жодна жива істота… Але слуху пані Даманської він не уник.

«Шляк би тебе трафив, — подумки мовила вона, — вже ліпше б зовсім не ховався…»

Мартину в ту ж мить стало так кепсько, що, аби не зомліти, він вчепився зубами в гілку. Опам’ятавшись, Катерина вирішила бути обережнішою з побажаннями і повільно провела біля чола руками, наче виганяючи злість назовні. Мартин полегшено зітхнув, лишивши на гладенькій гілці невидимі сліди. Катерина, перехилившись через сплячого чоловіка, відчинила дверцята з його боку. Шовкова накидка тихо сповзла з її плечей і безшумно вкрила чоботи начальника міської сторожі. Над його сплячою тушею виникли воістину божественне видіння: стрункий і граційний стан несподівано вигнувся з-під хвилі довгого волосся і звабливо окреслив неслухняні груди, що й собі рвалися з полону.

Катерина виглянула з карети і рисячими очима сяйнула в той бік, де зачаївся Мартин. Останній похолов з остраху, бо ті очі втупилися прямісінько в нього. «Побачила», — обірвалося всередині у хлопця.

— Ану, геть з мого жасмину, — якомога лагідніше прошепотіла пані Даманська.

Однак на Мартина це подіяло, як укол розпеченою голкою. Безжально топчучи клятий кущ, він зірвався з місця, і за мить навіть чистокровний арабський скакун не ризикнув би позмагатися з ним у швидкості.

— О, moja droga…[1] — почула поруч Катерина п’яне мимрення.

— А бодай тобі… — жінка вчасно зупинилася і, вирвавшись з його п’яних обіймів, тихо, але твердо промовила, різко змахнувши рукою:

— Іди геть!

Начальник міської сторожі Єжи Даманський, протаранивши своїм огрядним задом делікатні крихкі дверцята, вилетів з карети і зашурхотів у кущах так, наче його пригостив стусаном біблійний Самсон чи міфічний Поліфем. Коли шурхотіння стихло, почувся приглушений стогін: «О-о-о-о… Кu-ku-ku-r-r-wa-a-a-a»…

Тим часом пані Даманська, вже більше не в змозі стримувати свій гнів, вистрибнула легко, мов рись, з карети і рушила до воріт. Сторожеві, який, щойно причалапавши, відчинив їх, вона різко кинула:

— Доручаю того бовдура тобі. Він п’яний, як чіп…

Старий лях уклонився і, спідлоба дивлячись їй услід, пробурмотів, повільно розгинаючись:

— Казав же я йому: «Не беріть, пане, за дружину русинки. Хіба сумирних полячок вам мало?» Як у воду дивився — відьмачки всі до одної…

— Витягнемо його з тих кущів, чи хай там і лежить? — промовив, підійшовши, кучер.

— Тягни, ґалаґане, бо то твій пан.

— «Тягни, тягни»! А йдіть-но лишень помагати, бо я сам не годен.

— Може, воли пригнати?

— Не базікай.

— Тра було пані попросити…

— А що пані?

— Пальцями клацнула б і він сам би полетів.

— Бігме, правда…

Піднявши гордо голову, Катерина Даманська йшла темною алеєю. Кроки її були швидкі і трохи непевні. Здавалось, вона стримує себе, аби не полетіти. В її чарівній голівці одна за одною змінювались думки. Одні конали, інші народжувались, декотрі вона душила ще в зародку… Проте одна з них, народжена не в голові, а біля серця, пережила всіх. Тихо причаївшись десь у куточку, вона підступно чекала належного моменту. І ось цей момент настав. Катерина спинилась і різко, наче прагнучи її позбутись, мотнула головою, притулившись щокою до оголеного плеча. Марно! Думка не полетіла шкереберть, вона лишилась, бо цього підсвідомо прагнула сама пані Даманська!.. Так! Волосся кількома темними пасмами впало на її знеможене обличчя. Якась первісна і дика краса майнула в цю мить у її палких очах і злегка розчулених від важкого дихання вустах. Вона була переможена тією раптовою думкою, але тому, що здалася сама… Відьма! Усі демони пекла жили тепер у її душі! А душа прагнула одного…

У покоях Катерина опинилася перед дзеркалом у золотій оправі, яка зображала якесь чудернацьке хитросплетіння. В ньому пані Даманська побачила себе на повний зріст… Прекрасні до нестями груди вже звільнилися зі свого полону і тепер зухвало здіймалися в ритмічному диханні. Катерина провела по них долонями і злегка усміхнулась. «До біса», — подумала вона і кількома вправними рухами спустила сукню додолу. «Цієї ночі ще буду з ним, а потім…»

За вікном почувся глухий гуркіт грози, і важкі краплі застукотіли по темних шибках.

У той самий ранок наступного дня, коли Христоф увірвався до Львова, пані Даманська прокинулася і відразу звелася з ліжка. За звичкою вона мала б зараз гукнути служницю, щоб та принесла своїй господині ранкову легку одіж, розчесала волосся і провела до вже зготованої ванни. Проте Катерина не поспішала торкатися маленького мідного дзвоника, який миттю пригнав би покоївку сюди. Лишивши свого сплячого чоловіка й далі хропти на всі заставки з-під білосніжної ковдри, Катерина ступила кілька кроків по дорогому килимові і підійшла до вікна. Вся челядь у дворі вже давно виконала всю вранішню роботу, і серед мокрих від нічного дощу жасминових алей не було нікого, крім кам’яних статуй.

Її не побачив ніхто, окрім Давида і Аполлона. На обличчі ж останніх, здавалось, застигла мука: чом вони витесані, а не виліплені Богом із глини, як той перший чоловік, що Бог вдихнув йому життя? Хвилину помилувавшись мокрими статуями, пані Даманська звела очі і поглянула вище. З правого боку до вікна крадькома зазирали зеленясті схили Кальварії, збігаючи до лисої, з хрестом на маківці вершини сонячним вранішнім перелиском. За квітучим жасмином було видно Краківське передмістя. Туман, що бродив по ньому, віщуючи спекотний липневий день, був схожий на зім’яту ковдру, яку, здавалось, воно вперто на себе натягало, прагнучи, мов вранішній сплюх-лінивець, допити залишки сну. Проте так тільки здавалось… Уже давно відправили службу в церкві святого Миколая, в костелах Івана Хрестителя та Марії Сніжної. Давно взялось до роботи працьовите Підзамче. Волинською дорогою скрипіли вози — прямували хто до Старого Ринку, а хто далі — до міста. І байдуже їм було, що там, у маєтку Даманських, стоячи біля вікна, на них згори дивилася гола господиня. Зрештою, вона їх і не бачила. Для неї існував лише ранок, сповнений життя, і соковитий туман. Усе це хотілося проковтнути, вдихнути одним порухом легень, вживити в себе всю цю красу!

Катерина поглянула на сплячого чоловіка і презирливо усміхнулася. Відчуття невгамованої жаги клекотіло в її грудях все дужче й дужче. Не хотілось одягатися… Вона рвучко прочинила вікно і щосили вдихнула. Мало! Ще, ще…

Раптом почулося лопотіння дужих крил і кілька пронизливих «кар-р-р». Великий чорний, як сатана, птах, описавши над вікном вигадливу спіраль, впевнено опустився на підвіконня. Катерина присіла так, що її чарівна голівка порівнялася при цьому з гостем.

Чорні тонкі брови, гордість пані Даманської, злегка смикнулись догори. Цей жест, цей порух часто означав багато, але тепер лише запитання: «І що?» Ворон роззявив дзьоба і, дихнувши, наче пан Єжи, перегаром, якось насмішкувато каркнув. Катерина гордовито і вдоволено випросталася. Ступаючи повільно і граційно, наче тоді, на балу, вона рушила назад у кімнату. Відповідь пані Даманська отримала.

Розділ VIII

Шинок Стеця П’явки славився на все передмістя. Якби комусь довелося звідкілясь приїхати на Старий Ринок у ярмаркових справах, то святим ділом вважалося заїхати до Стецька і перехилити чарчину-другу. А скільки побрехеньок передавалось тут із вуст в уста! Сам господар, часом не маючи роботи, полюбляв, підперши руками голову, послухати історії, що приносили із собою бородаті мандрівники. Траплялося, що відвідувачі їх і годували, і поїли в обмін на ті побрехеньки.

Проте найбільший прибуток Стецько мав з подорожніх, котрі в сутінках, як-то кажуть, цілували замок на міській брамі і не мали де зупинитися, як тільки в нього. Під вечір до шинку приходили музики: юнак-сопілкар, вусатий скрипаль і сивий дідок з кобзою. Усю ніч вони бавили гуляк, а вранці розбрідалися хто куди.

Омелько, магістратський писар, бував тут частенько. Випивав і залицявся до П’явчихи. Утім, не лише це. Маючи гарного співрозмовника, себто кума свого Беня, Омелько полюбляв поміркувати і про серйозні речі. Приміром про відьом. Що-що, а на цьому він знався. Стишивши голос і безупину хрестячись, він розповідав такі придибенції, що пан Бень боявся йти поночі додому і лишався в шинку чекати ранку.

Пан Бень, цей достойний урядник і відданий слуга магістрату, щойно виконавши того дня свій обов’язок у Високому Замку та гарненько виспавшись у стайні, поніс свій опис у магістрат. Там сердито зустріли автора, який невідь-де пропадав цілу добу, і безсердечно поглумились із творіння його пера. З-поміж цієї невдячної публіки знайшлася тільки одна співчутлива душа, себто його кум Омелько, писар. Біда якось особливо в той вечір зблизила їх і повела звичною дорогою — до шинку Стецька П’явки.

Музики, певно, добре виспались і похмелились, бо так шкварили, що смуток пана Беня, либонь, не втримався і пр итьмом пустився в танець, геть забувши про господаря, якому увесь день підгризав душу.

— А то, куме, нині так є, що від тих відьом спасу нема, — почав звичну розмову Омелько після першого кухля, — куди, з перепрошенням, не сякнешся чи в який куток не глипнеш — усюди як не якесь кодло, то його послід…

Тут, мов на підтвердження цих слів, з темного кутка на Омелька зиркнуло двоє здоровезних диких очей, аж у писаря мороз сипнув по шкірі і слова застрягли в горлянці.

— Ет, знову ви за своє, куме, — відмахнувсь, як завжди, пан Бень, для якого творче падіння вже відходило в минуле, і він весело гойдався в такт музиці, ніби піддражнюючи скрипаля.

Погляд тим часом зник, і Омелько вирішив бути обережнішим, затим зробив добрячий ковток, запхнувши непромовлені слова в утробу.

…Ех, Омельку, з’їв би ти шмат шинки, вгриз би до лажу півцибулини та ще й кухлем пива все те запив, то, може, вони б там і всиділи. А ти, небораче, не втримав…

— От ви, куме, кажете, вас у Білоскорського блуд узяв? То все, куме, недарма, бо Кальварія там недалечко.

Від того нагадування пан Бень скривився, наче з’їв кислицю.

— От хрест мене побий, — розпалився Омелько, — думаєте, брешу? Та вже всі півні переспівали, що туди опівночі відьми злітаються. Лишень ви дивитесь на мене, як на вар’ята… — Тут писар вловив той самий загадковий погляд з кутка. Невже якась нечисть бере його на кпини?

Та ні, кому-кому, а тим виряченим банькам достеменно відомо, що Омелько не бреше! Вже підбадьорений, а не переляканий, він продовжив:

— Скрізь нечисть, куме, скрізь… От хоча б узяти П’явчиху, — тут Омелько облизався, — з виду — файна молодиця, а коли придивитися, то очі в неї відьомські: нині чорні, а завтра будуть болотяними…

Пан Бень скинув око на кругленьку і вправну шинкарку. З-під очіпка вибивалось чорне, ще без сивини волосся. Очі, про які говорив Омелько, під рівненькими бровами, жадібно блищали, відчуваючи добрий зиск, а ще й те, що більше за пиво та шинку пан писар хочуть її саму. Під свіжими, зібраними усмішкою в тугенькі пампушки щоками, цвіли соковиті вуста, білі, мов перлини, рівненькі зуби і широке м’яке підборіддя. Ні, обличчя геть не відьомське.

— А я ж її бачив, кляту, — випалив Омелько, помітивши, що сказане зовсім не справило потрібного враження.

— От там її бачив, — писар тицьнув пальцем угору, — на мітлі…

— Свят, свят, свят, — відсахнувся пан Бень, — таке скажете…

— От провалитися мені на цьому місці! Хіба самі не помічали, що, як тільки за північ, то ця краля десь пропадає?

— Та Господь із вами, куме, пийте ліпше…

Омелькові здалося, що баньки з кутка знову з нього глузують… Тьху, нечисть! Нема на вас хреста святого!

Тим часом хтось голосно почав вимагати гальбу пива. Всі звернули увагу на багато вбраного молодика, до якого щодуху поспішала П’явчиха з пивом у руках. Тицьнувши їй гроші, він несподівано голосно свиснув. Омелько помітив, що очі в темряві заметушилися, а над паном Бенем виросла чиясь постать. Чоловік із жахливо роздертим обличчям, на якому було, до того ж, тільки одне око, а рана нічим не прикрита, пройшов повз них і попрямував до панича.

— Увага, панове, — як штукар на площі, загукав молодик, — стежте за моїм слугою, він покаже вам, як на тамтім світі п’ють пиво грішники.

Нещасний, побачивши повну до краю гальбу, потягнувся до неї обома руками і з жалібним скавулінням миттю випив усе, що в ній було.

Одразу щось заклекотіло в його утробі, а з черева, крізь численні дірки на сорочці, наче з Мелюзіни, полилося щойно випите пиво. З виряченого ока слідом за пивом полилися розпачливі сльози. Панич схопився з лави і весело зареготав. Сприйнявши це за веселу витівку пана і його слуги, увесь шинок до нього приєднався. Регіт стояв такий, що музики здивовано затихли.

— Агов, мої панове! — вигукнув молодик і з капелюхом у руці почав граційно походжати поміж гуляк, — давайте гроші за цю комедію!

Розкішне страусяче перо вилося з-під його випещених пальців і досягало брудної зачовганої долівки. Камзол був розшитий золотом, і золото бряжчало в кишенях. А проте панок збирав мідяки і подекуди срібло, хоч усе те, що потрапляло до капелюха, вкупі вартувало хіба що ґудзика на його вбранні.

— Чого затихли? — гукнув він музикам, що з роззявленими ротами спостерігали за ним.

Обійшовши довкола останній стіл, він притьмом опинився біля музик.

— Ану, діду, наставляй долоні, — і коли той випростав уперед свою жменю, висипав туди все, що назбирав. — А тепер ушкварте так, щоб навіть дідько станцював! — крикнув панич, відстібаючи збоку шпагу.

Ті завзято взялися до справи, а молодик заходився в танці. Спершу розважливо, наче приміряючись, а потім пустився навприсядки так, що в Омелька і кума заряботіло в очах. А далі ще й П’явчиху ухопив, та так нею завертів, що очіпок злетів їй з голови і гарне чорне волосся, вирвавшись на волю, розлетілось урізнобіч, як хмара сліпих кажанів, ненароком сполоханих удень.

— От відьма, — впівголоса сказав Омелько, — гуцає тут серед чесного люду…

— І сорому нема, — почулося збоку.

Обидва — і писар, і пан Бень крутнули головами. Панич уже сидів поруч них і обмахував спітнілий писок капелюхом, наче віялом.

— Що за чортів…

— …ня, — додав гість.

— Хе, ви лихого не подумайте, — поспішив додати Омелько, кинувши оком на музик, що після десятого поту голосно підсапувались.

— Нічого проти не маю, — зауважив той, — навпаки…

У горлі пана Беня щось застрягло, і він мусив кашлянути. Панок повернувся до нього.

— А відьми на Лисій Горі усе-таки збираються, добродію, — повідомив він ні сіло ні впало.

— Ага! А я про що? — аж підскочив Омелько. — Казав же, казав? Повторіть це ще раз, пане, прошу вас.

— Збираються, збираються, — сказав, позіхнувши, той, — і щоразу те саме, така нудьга.

Омелько, відчуваючи цікавинку, підсунувся ближче до нього. Щодо пана Беня, то дивне підозріле відчуття ніяк його не полишало, не пускало до горлянки пиво і змушувало увесь час спостерігати за цим безцеремонним молодиком. А той у свою чергу так мальовничо розповідав Омелькові про відьомські зборища, що годі було заперечувати в ньому знавця тої нечистої справи.

— Опівночі відьмацтво злітається туди хто на чім: на мітлах, на віниках, на рогачах, а то й просто на якійсь ломаці… Однак найпочеснішим вважається приїхати верхи на чиємусь горбі. Звісно ж, той бідолаха переконаний згодом, що усе це йому наснилося. Він і направду спить аж до того моменту, коли на самій вершині відьма дає йому добрячого копняка і той котиться до самого підніжжя. Унизу прочухується і, плюючись, коли йде, а коли й повзе додому…

— Бісове кодло! — гаряче перебив Омелько. — Отак знущатися з християнських душ!

— Правильно, — зауважив гість, — таки бісове.

Омелько гримнув кулаком по столі.

— Будь-яка порядна православна душа мусить чинити спротив такому блюзнірству… Про католиків ніц не кажу, ті як собі хочуть!

Від того щирого сплеску писаревого гніву варені раки, що купкою лежали в мисці посеред столу, розлетілися в різні боки… Незнайомець клацнув пальцями, і вони, мов живі, сповзлися назад. Навіть позалазили один одному на тверді червоні спини.

Пан Бень завмер з виряченими очима і відвислою щелепою… Ні, такої чортівні він ще не бачив!

— От, куме, — прошепотів Омелько, — отож бо й є, що відьма їх варила.

— Вона, курва, — кивнув незнайомець.

Музики затягнули урочисту прелюдію до якогось танцю, а три голови зіткнулися чоло в чоло над купкою раків.

— Те, що вони повзали, — сказав писар, — означає, що невдовзі нечисть візьме нас за зябра… Це знак! Ми мусимо утворити братство відьмоборців і до скону боротися з нечистю.

— Я готовий! — палко заявив панич.

— Як вас звати, хоробрий юначе? — запитав Омелько.

— Граф Хіх, — відповів той.

— Ви з Австрії, пане граф?

— Jа.

— Чудово. Ви будете відстоювати наші ідеї там… Вас, куме, я знаю. За нами Львів. Панове, — урочисто промовив писар, запихаючи руку за пазуху, — давайте на хресті поклянемось…

Хіх закашлявся.

— Вам зле?

— Трохи… Скажіть, скільки зараз раків на столі?

— Чотири, — відповів Омелько.

— Значить, нас також мусить бути четверо.

Братчики задумались. Хіх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих раків, а писар таємничим поглядом шукав поміж присутніх однодумців. Всі були добряче напідпитку, і кожен натякав якусь дурницю. Ні, такі високі ідеї не для них. Проте Омелько не втрачав надії.

Музики сіли перепочити і перехилити по чарчині, коли двері шинку прочинились, і досередини увірвалось трохи свіжого повітря. Пригнувши голову, чоловік з шаблею при боці переступив поріг. За його плечима майнула місячна ніч. Ніхто не звернув особливої уваги на прибулого, окрім, звичайно, Омелька, що впізнав у ньому кур’єра бургомістра.

Христоф пройшов повз них, привітавшись легким кивком, і попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як він попросив приготувати харчів на три дні та постіль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутніх, сів за стіл. Постать магістратського писаря скрадливо виросла ліворуч від нього.

— Дай Боже щастя, пане Христоф, — привітався Омелько.

— Дай Боже й вам, пане писарю, — відповів той.

— Ви, я бачу, знову в дорогу?

— Так, вирушаю вдосвіта.

— Далеко?

— Як поведеться.

Омелько сів поруч.

— Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, — сказав він, — комашня всіляка й очей не дасть стулити.

— Ет, — засміявся той, — коли б то звикати, пане Омельку…

— А йдіть до мене, — запропонував писар, — я тутка недалеко жию, за полем.

Христоф спробував відмовитись, але Омелько так наполегливо взявся його вмовляти, що той невдовзі полишив спроби. З’явився Стецько з великою торбою, але йому повідомили, що писар сам спровадить магістратського посланця в дорогу. Писар, під лихий погляд шинкаря, вивів кур’єра на вулицю. Ліхтар і повний місяць освітили постаті наших героїв-відьмоборців.

— Знати б, котра година, — про себе мовив Омелько.

Хіх виріс за спиною, звів догори очі і впевнено сказав:

— За чверть північ.

— Чудово, саме вчасно, ходімо, браття…

Христоф вивів зі стайні свого коня, і той слухняно почалапав за ним. Хіх чалапав позаду.

— Можу запропонувати карету, — гукнув він услід.

Писар заперечливо похитав головою.

— Не треба.

Цієї миті до графа приєднався його слуга з дірявим черевом, і вся ця процесія, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.

Вітру не було… Ніч стояла ясна і спокійна. Місячні промені сновидами бродили поміж розкішного колосся, лякаючи цвіркунів і безцеремонно натикаючись на сплячі волошки та маки.

Омелько ішов попереду, велично переставляючи ноги, і дихав гордо та ритмічно, мов легендарний Леонід, ведучи своє нечисленне, проте відважне військо. Над ним височів пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотінні польової миші ввижалася відьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажанові — крилатий куролиск.

Слідом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох відьмоборців тендітну мелодію шпор. Пана Беня ця мелодія заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таємничість смішила, проте передчуття затишного дому і хорошої вечері, обіцяні писарем, змушували підігравати цьому добродушному борцеві з нечистю.

Слідом за конем, ухиляючись від помахів хвоста цієї благородної тварини, йшов граф Хіх. Його шляхетні очі, що світилися в темряві, більше дивились на стежку, оскільки сліди, які залишав попереду кінь, подекуди липли до чобіт і кепсько пахли. Останнім ішов графський слуга. Він мовчки вдивлявся єдиним оком у темну постать господаря і нічим більше не цікавився.

Врешті поле закінчилося, і стежка, вистрибнувши з жита, повилася далі сірою стрічкою поміж темної трави до одиноких вогників вдалині, біля яких перебріхувалися час від часу собаки. На межі росло високе і гіллясте дерево, плоди його зацвиркотіли під ногами та в кінських зубах.

— Ту яблуня, — тихо сказав Омелько, — їден жид колись її посадив… Але яблука такі кислі, що, крім коней, їх міг би їсти хіба що дідько.

— Навряд чи, — озвався Хіх.

Брудно вилаявшись і не по-графськи плюнувши, він метнув у темряву надгризений плід і сердито додав:

— Жидва…

З боку села почулося якесь дике хихотіння. Кінь різко звів голову і тривожно заіржав.

— Ну-ну, — сказав Омелько, витягнувши в той бік шию, — покажись мені…

Утім, щиро кажучи, відважний писар і гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться віч-на-віч з кимось із нехрещеної братії. Але він був не сам, а ця обставина робить будь-кого героєм.

Місяць мав би тепер висіти над головою, але він, з необережності зачепившись за Лису Гору, тріпотів самотнім бранцем майже над обрієм. Хіх легенько дмухнув у той бік, і він, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.

— Ге! — вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.

— Куме? — тривожно мовив Омелько.

Пан Бень сидів на купі розчавлених яблук і жалібно стогнав:

— Люди добрі, ну це вже занадто. Раків у шинку я ще міг стерпіти, але ж місяць — не рак!.. Ні, тепер ані краплини до рота.

— Тю! — глузливо відповів писар і вхопив кума попід руки, роблячи відчайдушну спробу звести його на ноги. — Що ви там вигадуєте!

У цей час якийсь дикий сміх пролунав зовсім близько, і на осяяній місяцем стежині з’явився дивний вершник: гола й розпатлана молодиця сиділа на плечах в огрядного чоловіка, тримаючись обома руками за його розкішні вуса, правлячи ними, як віжками. Кінь кур’єра, побачивши таке видиво, рвонув геть, і доки Христоф його стримував та заспокоював, дивне породження ночі вже шурхотіло в житі.

— Свят, свят, свят, — пронеслося між присутніми, а Хіх відступив від них на три широкі кроки.

— То наш староста, — вичавив з себе Омелько, — ач, осідлала, навіжена…

— У-у, нечисть! — раптом завив пан Бень і, вхопивши яблуко, метнув його в жито.

Щоправда, це був швидше прояв відчаю, аніж сміливості.

— Отак їх, куме, — зрадів Омелько, отримавши несподівану підтримку, — хай тільки ще з’являться.

Наче почувши писаря, у небі промайнуло дві тіні і, покружлявши довкола місяця, зникли за Лисою Горою.

— Ти диви, — процідив той, хапаючись і собі за яблуко.

За мить у небо випливла ще одна тінь. Вона рухалась повільно й гордовито, минаючи зорі і не зважаючи на людей унизу.

— На тобі! — випалив Омелько, метнувши в неї кислицею. Проте, не досягнувши цілі, яблуко гупнуло за кілька кроків від нього.

— Кидайте, куме, — жваво підбадьорив він пана Беня.

Той широко замахнувся, але з жахом відчув, що його велетенська правиця з силою вперіщила когось по голові. Граф Хіх, тільки гигнувши, розпластався на землі. Капелюх наліз йому на обличчя, сховавши здивовану мармизу.

Тінь угорі заметушилась. Христоф чітко бачив жіночі обриси верхи на мітлі. Якнайкраще прицілившись, він, слідом за писарем, щосили жбурнув у ціль кілька гниляків. Отепер відьмі буде непереливки! Стрілецьке око його не підвело: разів з десять перевернувшись у повітрі, вона так затріскотіла у верболозах понад Полтвою, що всі солов’ї довкола замовкли і ще довго не наважувались подати голос.

Омелько затанцював на радощах:

— Отам їй і амінь! Їй-богу, навіть відьма вріже дуба, коли телепнеться з такої висоти!

Христоф мовчав. Незрозуміле відчуття провини каменем лягло на його душу. Подумки він уже картав себе за те, що погодився піти з писарем і тепер встряв у цю вар’ятську історію. З голови не виходило темне гнучке тіло, що звивалось у небі на мітлі: розпущене волосся, круглі перса, пишні стегна… Він важко зітхнув і відв’язав коня.

— Ходімо, пане писарю, якщо ви ще запрошуєте.

— Так-так, — радісно мовив Омелько, — безумовно!

У темряві почулося глухе гарчання. Тріумфатори лячно озирнулись. Дірявий слуга Хіха волік свого непритомного господаря подалі від них у жито. Він сердито поглядав на пана Беня і грозив йому вискаленими жовтими зубами.

— Бідолашний, — пожалів його писар, — дісталось йому від тих відьом. Певно, якісь чари…

Пан Бень мовчки кивнув головою.

— І не кажіть, куме…

Усі троє вирушили до писаревого дому, а вранці, як тільки на світ благословилося, посланець бургомістра галопом помчав на схід, геть забувши про відьмоборців і нічні пригоди.

Розділ IX

За дверима почулися чиїсь квапливі кроки, загрозливе скрипіння сходів і лайка господаря. У двері сильно і безцеремонно постукали.

— Трясця вашій матері, — крізь сон відповів Себастян.

Стукали наполегливо і дедалі сильніше.

— Кого там шляк приніс о такій порі? — важко відриваючись від ліжка, сердито гукнув він.

— Це я, пане поете, не вбивайте… — донісся стурбований голос Мартина, — ваш покірний слуга, хочу передати наказ бургомістра…

Себастян важко сперся на двері і зусиллям усього неслухняного тіла їх прочинив.

— Господи помилуй, — зойкнув Мартин.

— Ти чого?

— Вас навіть блідим не назвеш. Ви наче мрець.

— Я майже не спав… Цілу ніч щось зі мною коїлось.

— Зурочили.

— Кажи, що треба від мене бургомістрові.

— Він велів передати, що на світанку до Львова прибуде наближений до короля. І ви мусите скласти для нього вітальний памфлет.

Обличчя Себастяна перекосилося від люті.

— Якого біса? Про такі візити повідомляють за місяць. Він що, про нього забув і згадав уві сні?

Лакей, мов боячись, що його підслухають, стишив голос і майже пошепки відповів:

— Кажуть, бургомістр і єпископ чогось не поділили і покликали його, аби той їх розсудив. Але хіба дідько знає, чом він так швидко прибув.

Поет важко зітхнув і попрямував до цебра з водою.

— Гаразд, — сказав він хлопцю, — передай, що я вже беруся до роботи.

Морок потроху почав розсіюватись, і Себастян не запалював свічки. У напівтемряві він підсунув до себе каламар і папір. Втупившись у нього, завмер, наче знову заснувши.

Мартин відкланявся і вийшов за двері. Обережно спустився сходами і, минувши сплячого господаря, опинився на вулиці.

Темні фігури лавників та урядників дріботіли по площі, плутались поміж першими торговцями, спотикалися, лаялись і врешті зникали в освітленій ратуші. Туди поспішив і лакей бургомістра. Якуб Шольц ухопив його за плечі.

— Сказав? — нервово випалив він.

— Так, мій пане, — відповів той, — він уже взявся до роботи.

— Гаразд. Нікуди не йди. Ти ще мені будеш потрібен.

Мартин мовчки відступив убік і, притулившись до стіни, спостерігав, як кожен зі служителів магістрату, щойно зайшовши до палати, неминуче потрапляв у ту круговерть, що її створював довкола себе бургомістр. До зали приносили столи. Їх у ту ж мить застеляли скатертинами, коронували вином і тарелями з найсвіжішими фруктами, щойно зірваними в темному саду, вкритими запашною ранковою росою. Чувся запах печені, доводячи до спазм порожні шлунки і наповнюючи давкою слиною жадібні роти.

— Хутко, хлопці, хутко, — то тут, то там чувся голос Якуба Шульца. — Як же воно так? — бурмотів він собі під ніс. — Отак раптово… Не міг же Христоф дістатись до Острога за півночі?.. А може, король не в Острозі? Може, ближче?..

Раптом якась думка змусила його спинитись і вклякнути на місці. Роздуми бургомістра обірвалися розпачливим вигуком:

— От чортівня!

Усі завмерли і витріщились на голову магістрату. З хвилину він мовчав, а потім з розпачем у голосі промовив:

— Не сам же Себастян своїм памфлетом зустрічатиме наближеного до короля! Людину, від якої стільки залежить… Пане Даманський!

— Я тут! — війнуло перегаром збоку.

— В околицях Львова є військові?

— Можливо, ваші гайдуки, пане.

Бургомістр закусив губу.

— А окрім них?

Пан Єжи почухав за вухом.

— Хіба що замкові драби.

— Не покинуть же вони замок, — процідив крізь зуби Шольц.

Пан Єжи знизав плечима.

— Вишикуєте своїх ціпаків, — вирішив бургомістр, — і самі одягніть парадовий мундир.

— Буде сповнено!

— Ще б квітів і кобіт… Квіти і кобіти… Та чого ви поставали? Працюйте, чорт забирай! У нас година — півтори, не більше!

Метушня відновилась, і від того мозок бургомістра запрацював швидше. Він зиркав по кутках, на стелю, в темне вікно, однак рішення ніде не було. Натомість варта провела в залу якогось чоловіка в дорожньому костюмі, що урочисто повідомив:

— Його сіятельство за півгодини прибуде до Львова!

— От напасть! — заволав бургомістр. — Ідіть шукайте дівчат!

— Якубе, о такій порі ми знайдемо хіба що блудниць, та й то сплячих, — сердито відповів війт, котрому ця метушня вже давно була в печінках.

— То приведіть блудниць, чорт забирай!

— Блудниць?!!

— А що? У них на чолі не написано, хто вони!.. Мартине!

Хлопець миттю опинився поруч.

— Мерщій до борделю!

Від несподіванки в лакея відібрало мову, зате округлилися очі.

— Ти знаєш, де у Львові оте місце? — вже тихше запитав бургомістр.

Мартин нерішуче похитав головою.

— Та не бреши, я у твої роки знав усіх курвів поіменно!

Хлопець зрозумів, що діжка з порохом всередині цього чоловіка от-от вибухне, а тому вирішив не опиратися.

— Підеш, ні, побіжиш туди і скажеш, аби з десятеро найгарніших одягнулись ошатненько і негайно з’явились сюди. Зрозумів?

Мартин кивнув головою.

— Чого стоїш? Мерщій! — закричав Шольц.

Здавалось, що той окрик породив вихор, який миттю виніс лакея на Ринок. Тут він зупинився, щоб перевести подих, але, відчувши на собі палючий погляд, помчав далі, проклинаючи службу, знавіснілого бургомістра і всіх повій на світі.

Та біг Мартин недовго: минувши цвинтарні стіни, що оберігали мертвих від живих біля церкви латинів, зупинився неподалік брами. На одному з будинків висіла, тримаючись з останніх сил, вивіска «Львівські курчата». Поряд з нею справді було дерев’яне курча з неймовірної величини розправленими крилами, отож одні бачили в ньому кажана, а інші — пегаса. Втім, господаря це не засмучувало. Курча було покликане приваблювати відвідувачів і з честю виконувало свій обов’язок. За що й отримувало винагороду — кілька мазків жовтої свіжої фарби на свої чудернацькі крила щомісяця.

Усередині панували тиша і сморід. Кілька мізерних каганців освітлювали господаря, що спав, сидячи за масивним столом серед численних недогризків і недоїдків. Під ногою лакейського черевика розлізся шмат бруднющого сала. Мартин гидливо скривився і кілька разів човгнув підошвою по підлозі, як молодий бугай у загоні. Корчмар трохи звів розкуйовджену голову і поглянув на нього байдужим поглядом.

— Що ти тут робиш? — промимрив він.

Мартин, трохи ступивши наперед, тихо мовив:

— Дівку хочу… Маєш?

Корчмар хмикнув і, нарешті відірвавшись від столу, сів, спираючись тільки на лікті.

— Що, кров кипить? А гроші маєш?

— Кипить, — відповів, червоніючи, хлопець. І трохи знічено додав: — І гроші є. А десятьох… Маєш?

Від того господар прокинувся зовсім. Він на мить вгледівся в лакея, а потім зайшовся хрипким, як свиняче рохкання, сміхом. Хлопець дістав з-під лівреї гаманець бургомістра і витрусив жменю злотих на стіл. Сміх урвався, і господар жадібно ковтнув слину.

— З того б і починав.

— Я їх візьму з собою.

— Гаразд.

Згрібши золото, корчмар заховав його до кишені і підвівся з-за столу. Зробивши знак іти слідом, він попрямував у темний куток до сходів нагору. У невеличкій кімнатці спали повії, хто де. Їх тут було душ двадцять, якщо не більше. Схоже, корчмар непогано на цьому заробляв, якщо мав змогу їх стількох утримувати.

У кутку стояла шафа, посередині — стіл, біля стіни — велике ліжко, на якому спали семеро. Більше з меблів не було нічого. З-під зім’ятих суконь звідусіль визирало найсокровенніше, що було тут предметом торгу. Кожна з них справедливо могла вважати себе красунею. Зрештою, інших корчмар до себе не наймав.

Вікно було зачинене, і вранішня свіжість сюди ще не досягла. У кімнаті стояв запаморочливий дух поту, якогось дешевого зілля та вина.

— Прокидайтесь, дівки! — голосно сказав корчмар. — Панич десятьох замовив.

По заспаних личках пробігли хвильки подиву. Там сіпнулась тонка брова, там сяйнула усмішка, там розімкнулися спраглі вуста і почулося стомлене зітхання.

Господар, гидотно підморгнувши Мартинові: «Вибирай», вийшов з кімнати. З хвилину хлопець стояв нерухомо, наче закам’янілий, доки одній із дівчат не прийшло в голову прочинити вікно. Чи то скрипіння старих завіс, чи то свіже повітря повернуло його до тями. Він чемно уклонився і захриплим голосом мовив:

— Якщо буде ласка панянок, то десятьох із вас пан бургомістр просить негайно прибути в магістрат для зустрічі посланця до короля.

Поміж дівками пролунав дзвінкий сміх і посипалися непристойні жарти, що змусило й без того зашарілого Мартина почервоніти ще більше. Проте, зібравшись з духом, він додав:

— Ще пан бургомістр просить одягнутись якнайліпше…

Знову посипались жарти, і хлопець відчув, що вже нічого більше не скаже. Він тільки крадькома спостерігав, як дівчата, відчинивши шафу, перевдягалися в інші вбрання, геть при цьому не соромлячись. Відвести очі було несила, так само як і зімкнути докупи щелепи.

Однак досить швидко вони були вже готові, і одна за одною почали виходити. Усі були з невиспаними червоними очима, сяк-так причепурені, а на тендітних плечах і шиях залишились сліди нічних пригод. Коли десятеро з них вийшли, лакей знову вклонився і вже рушив було слідом, аж тут його спинила чиясь ніжна і тепла рука. Обернувшись, він зустрівся зі стрімким і палючим поглядом чорних, як львівська ніч, очей.

— Чом ти поспішаєш? — прошепотіли гарячі вуста, і шепіт той долинав немов іздалеку, долаючи туман, що сповив і запаморочив його.

— Я… м-мушу… з ними, — вичавив із себе хлопець.

— Вони знають, де магістрат, — почулося збоку.

— Не турбуйся, — промовили з іншого.

— Гарний одяг, — обпік потилицю чийсь подих.

— Служиш у бургомістра?

— Він добре платить?

— А дівку маєш?

— Медку вже пробував?

Мартин відчув, як кілька вмілих рук шастають під одягом, і гаманець із рештою золота перестав обтяжувати пояс.

Та хлопцеві раптом стало до всього байдуже. Світ перед очима закрутився, і солодка безмежна прірва простяглася під ногами.

— Таки добре платить…

Хлопець зрозумів свою приреченість. Не стримуючись, він полетів на самісіньке дно тієї прірви…

Зійшло сонце. І коли проміння почало лоскотати йому писок, хлопець, мов ошпарений, схопився. Нікого з блудниць у кімнаті вже не було. Так, наче всі вони наснилися. Вікно досі було відчинене, і десь іздалеку, мабуть, з Ринку, долинав гамір юрби. Швидко одягнувшись, він вибіг з кімнати і загуркотів сходами донизу. Усі каганці в корчмі вже загасили, було так само тихо, тільки кудись подівся господар. Натомість мале дівча, блукаючи поміж снопами сонячного світла, що проникало сюди з двох вікон, шаруділо віником, підмітаючи долівку. Мартин не помітив лукавої усмішки, яку воно причаїло, відвернувшись убік. Він вибіг на вулицю і притьмом помчав на Ринок.

Незважаючи на доволі ранній час і на те, що звечора про цей приїзд не знав навіть сам бургомістр, цікавого люду там зібралося багато. Складалося враження, що в кожного з міщан був свій кур’єр, що в будь-який час дня і ночі сповіщав господарів про найцікавіше. Щоправда, не надто точно, бо одні запевняли, мовляв, приїздить сам пан круль, інші — що австрійський цісар, але всі погоджувались на тім, що, аби його побачити, можна й не доспати.

Утім, на площу виїхала тільки одна карета без солдат і почту. Проте яка! Вона одна вартувала цілого королівського ескорту. Позолота вкривала навіть колеса, і від того вони не були заболочені, наче екіпаж і не подолав сотні верст. Золото пишною оздобою прикрашало зроблені з чорного дерева дверцята. Різьблення на них зображало картини пекла і муки грішників, однак ці грішники були вдоволені і щасливі, мов перебували насправді в раю. Ззаду карета плавно переходила у стрімкі кажанячі крила, а над візником була розміщена голова, замість очей у якої сяяли коштовні камені такої величини, яких, мабуть, не бачив і найбагатший ювелір. І, нарешті, чистокровні арабські скакуни були впряжені в карету і нервово били копитами по бруківці.

Юрба затихла. Хто це? Може й справді король або цісар? Або хтось інший, без сумніву, значно багатший за них обох.

Дверцята прочинились, і пишно вбраний молодий пан ступив на бруківку. Юрба загула у привітаннях, а з рук панича у відповідь посипалось золото.

— Чи я сплю? — сказав хтось з урядників. — Погляньте-но, куме, та це ж граф Хіх! Бачите, які люди в нашому братстві? Ну, тепер ми тій нечисті покажемо! Ех і покажемо!..

Пролунало військове привітання ціпаків, і назустріч графові виступило десятеро блудниць з оберемками квітів у руках. Обличчя гостя раптом ожило:

— Оце так, — вдоволено мовив він, безцеремонно оглядаючи їх зусібіч, — кращого я не міг і бажати… Славні дівоньки…

Тут граф зняв свого розкішного капелюха і заходився цілувати кожну, від чого юрба здивовано загомоніла, а бургомістра кинуло в піт. Розцілувавши останню, гість повернувся до міщан і, піднявши догори руки, радісно вигукнув:

— Хай живе Львів!

— Хай живе найясніший пан!!! — відповіли йому.

З натовпу виступив Себастян і, уклонившись гостю, урочисто продекламував:

До ваших ніг складаєм, пане,

Львів’ян смирення і пошану.

Як відчинилась перед вами

Сьогодні вранці львівська брама,

Так душі наші відчинились, —

Любов у них, як в чаші, влилась.

Додали ми ще трохи лій

І вам підносим цей напій!

Той усміхнувся і стримано поаплодував. Потім дістав з-за пояса гаманець і під нові захоплені вигуки публіки простягнув його поетові. Себастян знову уклонився і, вже коли тримав нагороду в руках, несподівано почув сказане графом напівпошепки:

— Клянусь пеклом, ви мене вразили, молодий чоловіче. І подяка моя була б неповною, якби ви отримали тільки золото… На лівому березі Полтви, неподалік старого млина, ви знайдете безцінний скарб.

Поет з подивом і цікавістю поглянув на вельможу. Він спробував уловити тінь жарту на його обличчі, але її не було. Натомість очі Хіха, досі невиразні, раптом стали зеленими, мов у кота, а десь у самій їхній глибині блиснули два химерні вогники.

— На вашому місці, юначе, я б не зволікав, а мчав би, як несамовитий, аби лишень встигнути розділити з коханою ложе, хоч і постелене воно на болоті з шувару. Мерщій, доки не пізно!

Себастян зблід і відсахнувся від графа, як від прокаженого. Затремтівши, мов у лихоманці, він відступив декілька кроків і, не в змозі стримати раптовий неясний порив, на подив присутніх мерщій кинувся геть з Ринку.

Тим часом наближений короля був запрошений до Ратуші, де на нього чекав розкішний сніданок та всі, що мали намір з ним його розділити. До столу гості наближались, як і личить, повагом, наче виконували якийсь ритуал, а не поклик свого голодного шлунку. Вельможне панство ледве приховувало шалене бажання зоставити від жирних лящів самі голови, від смажених поросят та курча — купу кісток, а від численних пампухів, пирогів та медівників — лише спогади. Одностайно всі пристали на думку бургомістра розпочати трапезу без тих, хто через необізнаність та доволі ранню пору запізнювався до Ратуші. Не було, зокрема, королівського старости, але і його вирішили не чекати. Достатньо було й присутніх: братів бургомістра, панів Дибовецьких, Вільчків, Кампіанів та решти. Правда, присутній був і пан єпископ, але мовчазний.

За столом бургомістр обережно підійшов до суті справи:

— Пан круль виказує нам велику честь, відправляючи до міста довірену особу. Та таку поважну і так хутко, — звернувся він до графа.

Гострий, як меч, погляд єпископа наскрізь проткнув Шольца і знову втупився в стіл.

— Пусте, — відповів Хіх, нетерпляче чекаючи, доки всі, нарешті, розсядуться.

— А як здоров’я його величності?

— Чудово, — сказав не без іронії граф. — Лівонська кампанія пішла йому лише на користь. Хоча б тому, що тепер за його здоров’я буде молитися ще один єпископ.

Присутні нарешті порозсідалися, і гість вдоволено зітхнув. Утім, ніхто, крім нього, ще не торкнувся їжі — всі спрямували погляд на єпископа. А граф накинувся на частунок з такою жадібністю, наче, подібно до Ерісіхтона, вгамовував якийсь нелюдський голод. Шматуючи зубами кавалки м’яса, він, наче дикий вовк, ледве ковтав його, не пережовуючи. Загальна тиша змусила Хіха зупинитись і обвести поглядом фізіономії, здивовані таким трактуванням столичного етикету. Слова молитви позастрягали в горлянках, як риб’яча кістка.

— Ви зголодніли з дороги? — насмілився запитати бургомістр.

Жбурнувши недогризок своєму слузі, що з глухим собачим гарчанням взявся його догризати, граф посміхнувся і чемно перепросив панство за свою безцеремонність.

— Бачите, мої панове, — пояснив далі він, — я нещодавно з Лівонії, а на війні світські звички доволі швидко забуваються. Навряд чи про них згадуєш, обгризаючи труп забитого ворога…

Гумор, хоч і доволі чорний, сподобався львівському панству, і всі з апетитом взялися за наїдки.

Якуб Шольц, ніби знічев’я, продовжив розмову з гостем:

— І все ж таки, пане граф… Я лише вчора відправив до короля свого посланця, а вже сьогодні ви тут…

— Не забувайте, — таємничо відповів той, — у Корони всюди свої вуха і очі…

Недвозначно посміхнувшись, він продовжив:

— Отож я тут, аби вершити правосуддя і карати нечестивих.

— А у пана бургомістра невимовне бажання цьому правосуддю перешкодити, — в’їдливо додав єпископ.

— Зовсім ні, — пробелькотів Шольц, — я тільки благаю вас, графе, аби правосуддя було милостиве… Це ж просто бідна дівчина. Звичайна бідна дівчина, збита з пантелику пройдисвітом лікарем на ім’я Домінік Гепнер. Саме він мусить за все відповісти.

— Ця «бідна дівчина» — відьма, пане граф, — спокійно зауважив єпископ.

Хіх перестав жувати.

— Он як?

— Благаю вас, графе! — застогнав Шольц.

Гість рвучко підвівся з-за столу. Решта присутніх схопилася разом з ним.

— Відкласти таку справу, — урочисто заявив він, — було б злочином з мого боку. Я не можу стримати себе, коли стикаюся з такою нечестивою справою, як відьмацтво. Все єство моє тоді клекотить і закипає, мов казан зі смолою, прагнучи поглинути грішницю і завдати їй справедливих мук… Де вона?

Якуб Шольц мовчав. Сили, врешті, його покинули. Втративши тепер будь-яку надію, він сидів на лаві, спершись ліктями на стіл і низько схиливши важку голову.

— У мурах Високого Замку, — відповів замість нього єпископ, — під опікою бурграфа Сильвестра Білоскорського.

— Тоді я не зволікаю ані хвилини, — промовив Хіх і швидко попрямував із зали.

Слуга з дивовижною спритністю на ходу накинув на господаря розкішний плащ і навіть зумів пристебнути портупею зі шпагою.

За чверть години процесія, що складалася з піших і кінних, вирушила через Краківську браму Волинським шляхом повз Онуфріївський монастир до твердині, яка зовсім нещодавно була в’язницею княжни Острозької. А саме року 1559, коли домініканські стіни не вберегли її від ненависного нареченого. Тепер у могутній кам’яній в’язниці билося ще одне, правда, не настільки знатне, але не менш ніжне і сполохане дівоче серце.

Розділ X

Вранішня картина на дорозі неподалік Високого Замку страхітливістю не поступалася нічній. Учасники процесії вклякли на місці, і тільки граф Хіх з цікавістю висунув з екіпажа голову та якось жадібно ковтнув слину.

Обгоріле листя та хмиз, скроплені ранковою росою, заповнювали повітря їдким смородом, а обвуглені трупи вже привабили зграю голодних псів, що оскаженіло терзала їх, ледве звертаючи при цьому увагу на живих людей.

— Єзус Марія, — прошепотів бургомістр, виходячи з карети, — якою ж ціною…

Натовп познімав шапки і перехрестився.

— Розженіть собак! — скомандував війт.

Гримнуло кілька пострілів з напівгаків та пістолів, і пси, заскавулівши від жалю та болю, залишили свій бенкет, спостерігаючи здаля, як люди без жодного апетиту принюхувались до тіл, мовби збираючись зарити в землю на чорний день.

— Весела відбулась тут учта, — зауважив Хіх, — шкода, що ми встигли тільки на поклон акторів. Браво, панове, — тут він заплескав у долоні, — я впевнений, що ви блискуче зіграли свої ролі!

Бургомістр тим часом наказав сходити на Підзамче за копачами і загадати тамтешнім теслям збивати труни.

— І що ти про це думаєш? — якомога невимушеніше запитав у нього війт.

Той силувано усміхнувся і спробував відповісти начебто недбало:

— Хіба у нас це рідкість? Два розбійницькі загони чогось не поділили цієї ночі, ось і все.

— Цієї ночі, кажеш?

— Я гадаю так, бо з обгорілого хмизу ще подекуди куриться дим… Хоча… я можу й помилятися…

— Та ні ж бо, Якубе, ти правий. Це сталося справді не раніше. Інакше б передмістями мене повідомили. Але…

— Що?

— Бачиш он того нещасного, котрому перерізали горло, а пси ще й роздерли черево?

— Свята Пречиста…

— А тих трьох, посічених, як дощові хробаки?

— Годі, Стефане!

— Ще двом відтяли голови… Цих шістьох я знав, та й ти, мабуть, також. Це не розбійники — вони ще вчора служили магістрату.

— Я обходився без них, — відповів Шольц, — а тому не пам’ятаю жодного.

— Дарма, Якубе, вони були хоробрими людьми. Повір, ти багато втратив.

— Наймемо інших, — кинув на ходу бургомістр і поспішив до свого екіпажа.

Війтові, проте, заманулося ще раз пройтись поміж мертвими, над якими єпископ читав монотонним бубонінням заупокійну. Раптова знахідка допитливого лавника змусила його замовкнути і для виправдання кілька разів кашлянути.

Серед густої папороті лежав кимось утрачений бойовий шолом. Він був суцільний, з вирізаною на лицевому боці усмішкою. Було помітно, що ворожа шабля кілька разів ковзнула по ньому, а в деяких місцях навіть небезпечно прогнула. З цікавістю розглядаючи свою знахідку, війт і гадки не мав, що в цей час діялось в душі служителя церкви.

Неподалік від них походжав наближений до короля, граф Хіх. Мугикаючи під ніс якусь веселу пісеньку, він часом переривався на досить незвичні промови, що були звернені до померлих:

— Ну хто так захищається? — повчав він когось із них. — Ви, добродію, певно, геть не навчились боронити своє черево, за що і поплатились отакенною діркою. Тепер уже ніколи не наб’єте його смачною печенею і, тим паче, не заллєте туди з десяток кухлів пива, як це, мабуть, полюбляли робити за життя.

— А ви, пане, — звернувся він до іншого, — хто вам так розгепав череп? А голову, втім, треба оберігати в першу чергу. Думаю, тепер це затямите. От якби ви знали один блискучий контрудар… або мали на голові такий шолом, як у руках пана війта, то, я гадаю, все б закінчилось не так печально.

— На війні ви, певно, звикли до таких видовищ? — запитав здивований лавник.

— На війні, мій друже, я милувався значно довершенішими картинами, — відповів той.

— Пане граф, — звернувся до нього війт, сприйнявши це як дивакуватий гумор, — я хотів би заручитися вашою підтримкою в розслідуванні того, що тут відбулось. Якщо дозволите…

— Коли хочете, — байдуже відповів Хіх, — знайдіть убивць, і я вам обіцяю, що з ними буде вчинено справедливо… А тепер, панове, — голосно й нетерпляче додав він, — давайте, нарешті, продовжимо нашу мандрівку, тим більше, що до замку вже зовсім недалеко!

До замку і справді було близько. Не далі, аніж уночі, коли донька бургомістра була врятована і ледве жива від страху опинилася під захистом його веж та стін…

Драби, що охороняли її карету, розсипалися по темному подвір’ю, час від часу нагадуючи про себе вогнями і приглушеними вигуками. Біля екіпажа залишилися тільки кур’єр та офіцер, а за певний час причвалав конюх, що взявся випрягати коней. Христоф відчинив порубані дверцята і, подавши Ляні руку, запросив вийти. Проте її маленька ніжка, ледве ступивши на сходинку, завмерла нерішуче, щойно погляд зупинився на освітленій смолоскипом дорозі. Гарненький носик, зморщившись, виявив категоричний спротив іти далі. Кур’єр збагнув, що причина цьому — дворова багнюка, яка наполовину всмоктала його чоботи. Перепросивши, він запитав дозволу узяти панянку на руки, з чим вона й погодилась.

Христоф підхопив її і здивовано завмер — йому здалося, що Ляна була народжена з тієї ж невагомої морської піни, що й Кіприда…

— Дивитися треба було, йолопе, куди ставиш карету! — нагримав у темряву офіцер.

— А я звідки знав, прошу пана, кого у ній привезли! — огризнулися звідти.

Кур’єр дістався сухішого місця, але, зрозумівши, що йти сама дівчина не зможе, ніс її далі. Сил їй вистачало тільки на те, аби упівголоса розмовляти зі своїм рятівником.

— Скажіть мені, де пан Гепнер? — мовила вона.

При згадці про того, кого ця Афродіта визнала своїм Адонісом, Христоф відвів погляд убік. Таке очевидне запитання було для нього чомусь несподіваним.

— Боюся, пані, що в руках єпископа, — з якоюсь провиною в голосі відповів він.

— Господи Всемогутній… — застогнала вона зі сльозами.

— Не оплакуйте його, — холодно мовив кур’єр, — це може виявитись передчасним…

— Хай вас почує небо, мій спасителю…

— І небо, і пекло, пані, — почулося збоку. — У цьому замку ми примусимо їх служити вам.

Бурграф та його слуга схилились у поклоні на знак привітання гості. Обидва вони були в старовинних обладунках, здобутих предками, либонь, ще в битві під Грюнвальдом. На поясі у коменданта висів важкий меч, а слуга його тримав на плечі сокиру.

— Мене звати Сильвестр Білоскорський, — сказав бурграф, — віднині я і всі, хто є в цьому замку, — найвірніші ваші піддані, а ви — наша королева. Якщо дозволите, я та мій слуга проведемо вас до покоїв.

Ці бадьорі, сповнені шляхетності слова, здавалось, додали дівчині сил, і вона вже сама, лише спираючись на руку кур’єра, рушила слідом за двома лицарями. Ті ж пересувалися з такою легкістю, наче лати їхні були не з заліза, а як у лицедіїв, з грубого сукна.

— Пані Ляно, а як же я? — почувся позаду розпачливий голосок Вірці. — Благаю вас, зачекайте на свою бідолашну служницю! Заради святої Марії, не лишайте мене з цим кнуром!.. Він має мене за вуличну дівку! За те, що переніс через болото, хтів… Йой, мамцю, встид який!

У ту ж мить офіцер пригостив конюха таким ляпасом, що той беркицьнувся в грязюку і злякано там принишк, аби не отримати ще одного.

— Дякую вам, пане! Хай Господь нагородить вас так самісінько моцно, як оце ви його, — защебетала знову Вірця. — Але зачекайте мене, пані! Хто ж вам постелить перину?..

— Давно хотів вигнати того пройдисвіта, — сказав упівголоса комендант, — але все ніяк — єдиний конюх… Хоча, Тадею…

— Так, пане, — озвався слуга.

— Аби його завтра тут не було!

— Як накажете.

За кілька хвилин чоловіки відкланялись і залишили Ляну та її служницю в невеликій, проте затишній кімнаті. Самі ж спустилися знов на подвір’я.

— Ви, здається, поранені, Христофе, — зауважив комендант.

— Пусте, — відповів той, — достатньо лише перев’язати.

— Тоді скажіть мені, чи стріляли ви по дорозі сюди?

— Так, але з арбалета.

— А ті, хто на вас напав?

— Узагалі не стріляли.

— Отже, все відбулося без пороху, а головне — без того шуму, який зчиняє порох… Бачте, якби прокинулись довколишні мешканці, то невідомо, на чий бік вони б стали: відьми або ж відьмоборців.

— А ви вірите, що вона — відьма? — запитав Христоф.

— Не більше, аніж у те, що мій слуга — святий Яцек. Однак народ може повірити єпископу…. Отже, якщо ніхто нічого не чув, то маємо час підготуватися до облоги, — підсумував комендант.

— Гадаєте, буде облога? — знову запитав кур’єр.

— Я в цьому переконаний, — відповів бурграф, — проте не турбуйтесь. Ще жодного разу майно замку не було описане, як належить. Тому ніхто навіть не підозрює, скільки насправді у нас пороху та гармат.

— Ніхто не сміє судити цю дівчину без волі короля, — сказав Христоф. — Я вирушаю до Острога, аби від імені бургомістра випросити їй помилування. Думаю, брати замок штурмом ніхто не посміє.

— Хтозна, — спокійно сказав Білоскорський, — у вас, мій друже, на це піде багато часу. Судіть самі: дорога туди, потім дорога назад. А якщо ви взагалі не повернетесь? Окрім того, ми не можемо бути впевненими, що саме відповість король… Але годі, йдіть краще на кухню, там вам перев’яжуть рану. І якщо вона справді легка, то збирайтеся в дорогу. Баритись не слід. А доки будете готуватись, я напишу листа до князя Острозького. Ми з ним давні друзі, наші батьки разом громили московитів під Оршею. Словом, він прийме вас як рідного…

За годину, сховавши рекомендацію разом із листом бургомістра, Христоф сердечно попрощався з бурграфом і скочив на коня. Проїхавши внутрішні ворота і минувши пригородок, кур’єр через головну браму покинув Високий Замок. Одразу ж за ним драби підняли міст, що всім своїм полотном затулив замок від довколишнього світу. Кінь обережно ступав крутою стежкою, і Христоф повністю йому довірився. За чверть години посланець вже був на Підзамчі.


Удосвіта під замковими стінами зібрався люд. Вельможі трималися дещо поодаль, упівголоса між собою перемовляючись. Замок здавався сплячим, проте достатньо було уважно придивитись до мерлонів, аби переконатись, що це не так. Уважний спостерігач неодмінно помічав тіні вартових у сірих шоломах і зі зброєю напоготові.

— Здається, відчинити для нас браму в їхні наміри не входить, — промовив Хіх, нервово длубаючи землю краєм чобота.

— Вони й не зобов’язані цього робити, пане графе, — з краплею надії в голосі сказав бургомістр, — і, щиро кажучи, я вітаю їх спротив.

— Хіба сміє хтось опиратися наближеному до короля? — палко сказав аптекар Ян Вільчек.

— Майте витримку, панове, — спокійно та м’яко заперечив русинський урядник Тимофій Балабан, — пан Білоскорський наразі бачить лише юрбу городян, які невідомо чому приперлися. Як тільки він дізнається, що серед нас ясновельможний граф, то неодмінно скориться. Зрештою, ми навіть не вислали попереду себе гінця.

— А між тим, замок готовий до облоги, — похмуро процідив Хіх.

— Прошу пана, — засміявся Балабан, — яка облога? Ми живемо в мирний час.

— Мир панує хіба що між вами і тією чаркою, на яку ви щодня накладаєте контрибуцію, — сердито відрубав граф.

Проте Балабан зовсім не образився, а лише погладив свої розкішні вуса, як людина, якій нагадали про щось приємне.

Поряд із графом, хоч і менш відверто, нервував єпископ. Складалося враження, що в ньому прокинулась кров тамплієрів, а стіни Казимира — це насправді — Єрусалим. Лібер спересердя гриз перстень і щось бубонів собі під ніс.

Однак найсміливішими в цьому таборі були міщани, котрим відчуття спорідненості зі шляхтою додавало нахабності, а прискіпливий погляд Хіха — бажання вислужитись. Вони снували довкола рову, а декотрі від надмірного завзяття встигли туди попадати і тепер безпорадно волали про допомогу, оскільки вибратися самим було зась. Дехто, перетнувши рів, дістався до брами і щосили грюкав по піднятому мосту, наче мав якесь беззаперечне право проникнути всередину. Все це виглядало доволі кумедно, і драби на стінах, які пам’ятали ще облогу турків, відповідали їм дружним реготом. Міщан це бісило, але й потроювало їхні зусилля.

— Ану, ся звідтам приберіть! — не витримавши, врешті-решт гримнув на них Балабан.

У голосі його не чулось люті, проте наказ подіяв миттєво. Нападники відступили і понуро стали лізти до плацдарму, по дорозі неодмінно потрапляючи у проклятущий рів.

У цей час урядник, наблизившись до стін, вигукнув гучним, як сурма, голосом:

— Агов, сторожо! Закличте бурграфа! Не спроста ж тут зібралося ціле місто!

За певний час міст почав повільно і велично опускатись. Важко, мов дідуган, охнувши, він сперся на землю, відкривши замкову браму. Згодом прочинилася й вона, і на широку спину мосту виїхав вершник. Величний, як бог, у повному бойовому обладунку, він справив на юрбу враження, яке, мабуть, справив Роланд на військо басків. Усі заніміли, так що білий кінь певний час тупцяв на місці і жував вудила при повному мовчанні з боку людей. Балабан угледівся в благородне обличчя лицаря, що було дещо приховане легкою тінню від піднятого забрала.

— Даруйте, що вас турбуємо в таку ранню пору, пане бурграфе… — почав урядник.

— …хоч ви й так не спали цілу ніч, стягуючи до веж порох, — додав Хіх, що несподівано виріс поруч.

— Маєте рацію, шановний пане, — усміхнувшись, погодився комендант.

— Що ж, іменем короля я наказую вам, бурграфе, перенести порох назад у підвал і відтягнути від бійниць гармати. А ще викажете нам велику честь, якщо на ваших стінах поменшає бочок і казанів зі смолою.

— Бачу, ви добре обізнані в таких справах, шановний незнайомцю, — відповів Білоскорський, — звертаюсь так, оскільки ви не вважали за потрібне відрекомендуватись, як і годиться гостеві.

— Гостеві? — спалахнув граф. — Ви, здається, мали нахабність назвати мене гостем?

— Невже я маю прикрість вас цим образити? — спокійно сказав комендант.

— То знайте ж, пане бурграфе, що я тут за дорученням особисто його величності, бо є наближеним до короля.

Білоскорський вклонився.

— Гадаю, ви чули мої вимоги? — запитав Хіх.

Лицар, трохи повагавшись, відповів:

— Якщо я скорюся, чи приймете ви мої вибачення за негідний прийом і чи дозволите не відволікатися від охорони спокою міста? Адже я навіть не запитую у вас відповідної грамоти, а вірю, як шляхтич шляхтичеві.

— Звісно, — погодився Хіх, — але за однієї умови. Цієї ночі в замок прибула полонянка і, як мені відомо, перебуває досі там, у тих сірих, моторошних стінах, котрі гнітять їй душу і геть не пасують її вроді. Звільніть дівчину, і ви сповните свій обов’язок перед королем. Ласку його величності за це я вам обіцяю.

— Сподіваюсь, ви знаєте ціну слова? — сказав лицар.

Якуб Шольц, котрий не пропустив з розмови жодного слова, побілів як смерть.

— Звісно, пане коменданте, звісно, — догідливо мовив Хіх.

— І знаєте, що, порушивши його, дворянин навіки піддає ганьбі себе та свій рід?

— Обіцяю ще раз, — нетерпляче сказав граф, — щойно повернувшись до Кракова, добуду для вас високу військову посаду.

— Річ не в тім, пане, — заперечив бурграф, — цій дівчині, яка зовсім не є полонянкою, я пообіцяв, що без власної волі вона не залишить Високого Замку. Отже, якщо вона коли-небудь опиниться у ваших руках, то це означатиме одне з двох: або на те була її згода, або ви до останнього камінця розібрали цю фортецю і вбили останнього драба.

Граф Хіх сприйняв таке зухвальство цілком спокійно, проте говорити почав голосніше, так, аби його чув натовп.

— Вельмишановний бурграфе! — сказав він, і його виразності позаздрив би будь-який актор. — Я не звернув жодної уваги на те, що ви розмовляєте зі мною, сидячи верхи. У ваших словах відчувся сумнів, чи справді я той, хто має значно більші права почуватися тут господарем. Я пробачив вашу зухвалість… Але річ, зрештою, не в мені. Ця молода особа, що користується вашою гостинністю, стала причиною скандалу, який здатен поставити під сумнів репутацію міста. І це в той час, коли його величність Сигізмунд II збирався надати щедрі привілеї львівським купцям та ремісникам.

Натовп невдоволено заревів і посунув до мосту. В ту ж мить двоє драбів позаду коменданта вихопили мечі, і їм би неодмінно довелося пустити їх у діло, якби Хіх одним помахом руки не зупинив городян.

— Проте, аби зберегти чистим ваше сумління, — вів далі граф, — і, що важливіше, добре ім’я міста, я сам готовий піти до цієї відступниці і переконати її віддатися правосуддю, а потім…

— Панове, Христа ради! Що відбувається?! — почувся розпачливий крик маленького чоловічка, що відчайдушно пробивався крізь юрбу. — Христа ради! Іменем короля, чорт забирай! Пропустіть мене! Пропустіть, бісове кодло! Ух! — важко зітхнув він, порівнявшись, нарешті, з графом. — Білоскорський? Ви в обладунках? Якого дідька? Хіба розпочалась війна?

— Ні, пане старосто, — відповів той, — але у вельможі, який стоїть поряд з вами, такий войовничий вигляд, що нічого іншого, як одягти лати, мені не залишалось.

Староста звів очі на графа.

— З ким маю честь? — запитав він.

— Граф Хіх, канцлер його величності, — була відповідь з погано прихованим роздратуванням, — і я буду вдячний, якщо ви не стоятимете в мене на дорозі…

— Стривайте! Як ви сказали? Канцлер? — перепитав староста.

— Саме так, вам не почулося.

— Переді мною — коронний канцлер?

— Можете сміливо вірити своїм очам.

— Та я б із радістю, але… Кров Христова… Не хочеться думати нічого лихого про здоров’я пана Яцека Замойського.

— Думайте про найгірше! — безжально відрубав Хіх.

Староста зняв шапку і перехрестився. Важко зітхнувши, він з гіркотою проказав:

— Знали б ви, що це був за чоловік…

— Я поділяю вашу скорботу, — лицемірно кивнув Хіх.

— Уся Польща поділяє мою скорботу, пане граф… Треба замовити панахиду. Коли, кажете, бідний Яцек відійшов?

— Рівно місяць тому.

— Ех… А зовсім нещодавно він писав мені: «Януше, в моїх мисливських угіддях під Жешувом цьогоріч багато зайців»… Сердешний Яцек… Недарма кур’єр позаминулої неділі був одягнений у темну одіж. То був знак!.. Що ж, хай собі тішиться вся звірина під Жешувом, бо у світі стало на одного незрівнянного мисливця менше… Ох-ох-ох, — продовжував скрушно зітхати староста, — даруйте, ви сказали, коли був цей чорний день? Коли помер мій друг? Мій дорогий Актеон?

— Горе нещадне! — лицемірно вигукнув Хіх, — і ваш слух у його полоні… Сказав, звичайно, сказав. Ваш Актеон, ваш Аполлон, ваш Гіацинт помер два тижні тому…

— Ох-ох-ох! Невже від пропасниці? Адже він був ще такий молодий!

— Від французької хвороби, пане Януше.

— Матко Боска!

— Саме так.

— Все одно, царство йому небесне!

— Ну, з цим я б іще посперечався.

— Отже, канцлер тепер — ви?

— Я вже мав честь вам про це повідомити.

— І все одно, — з раптовою суворістю сказав староста, — це ще не причина брати штурмом Високий Замок.

— Гадаєте, я беру його штурмом? — єхидно мовив граф.

— Так принаймні виглядає, — відповів той, широким жестом вказавши на міщан, що юрмилися довкола стін. Ті, хто стояв ближче до них, не пропускали з розмови жодного слова, а ті, що трохи далі, — чули менше, однак цілу годину переповідали все тим, хто взагалі нічого не чув. Врешті, серед останніх розповзлася чутка, буцімто сам папа вже наклав інтердикт на місто. А як ні, то от-от це зробить. І все через ту відьму, яка ховається в замку!

Тільки з-під Східної вежі чувся кволий голос кількох монахів-францисканців, яких, наче друзки, сюди приніс людський потік. Зібравши ще не відібрані голодом сили, вони вигукували: «Свята! Мучениця! Янгол!» Їх одразу ж зацитькали і прогнали.

— Отже, — мовив Хіх, — я щойно збирався зайти туди в супроводі цього добродія, — він тицьнув на коменданта.

— А цей добродій поділяв ваше прагнення опинитись всередині в його компанії? — грізно перепитав староста, бажаючи виглядати достойно в очах львівської шляхти і неспокійних міщан.

Граф люб’язно усміхнувся і, взявши старосту під руку, відвів того вбік.

— Скажіть мені, дорогий пане Януше, — мовив Хіх, — але дайте відповідь щиро, як на сповіді.

— Гм, я спробую…

— Це стосується вашого обов’язку.

— Тоді мені нічого приховувати.

— Тоді скажіть, ви часом не жид?

— Боронь Боже!

— Не русин?

— Ні.

— То, може, московит?

— Спаси мене Свята Пречиста!

— Отже?..

— Я з діда-прадіда поляк!

— Чудово!

— Я згоден з вами.

— Я радію, бо ми з вами однієї крові. Крові синів великої держави. Ви любите вітчизну?

— Звісно!

— Тихше говоріть і слухайте мене уважно. Я прибув сюди за дорученням його величності, який сподівається, що тут йому служать вірно, як ніде. Ви потрібні Короні!

При цих словах староста випростався і зробив спробу втягнути черевце.

— У цих стінах, — продовжив граф, кивнувши в бік замку, — заховане зло. Тендітна дівчина, котра насправді є…

— Відьма? — запитав староста.

— Хто вам сказав?

— Юрба, — чесно відповів той.

— Юрба так вважає, і це добре. Було б гірше, якби це збіговисько знало правду. Ні, шановний пане старосто, все набагато гірше. Вона шпигунка!

— Йой! — вихопилось у старости. — Московії?

— Не царя, а магістра.

— Лівонії?

— Атож.

— Значить, вона не відьма?

— Тримайте це в таємниці. Хоча краще б вона була відьмою. Спалення для неї — найлегше покарання.

— Я розумію.

— Сподіваюсь, розумієте настільки, що не будете стояти на дорозі правосуддя.

— Не стоятиму. Ви хочете пройти до цієї гарпії?

— Саме збирався.

— Гаразд.

І знову випроставшись, староста владно гукнув:

— Пане Білоскорський! Ви мусите негайно пропустити графа!

Комендант мовчки вклонився.

Розділ XI

Натовп радісно заревів, коли граф слідом за Білоскорським рушив до воріт. Папський інтердикт здавався вже не таким загрозливим, а королівські привілеї ще солодше лоскотали уяву.

— Чомусь він мені видався австріяком, — пробурмотів услід староста.

— Це, либонь, тому, пане Януше, — несподівано повернувшись, сказав Хіх, — що я досить довго прожив у Відні і навіть був на службі в цісаря. Втім, хіба це заважає нашій справі, якщо у світі немає нікого відданішого його величності королю польському?

— Аж ніяк, — поспішив запевнити староста, відзначивши про себе, що у графа незвичайний слух. Мабуть, той ніколи не мав справи з артилерією.

— Мав, — зненацька сказав Хіх, — артилерія — моя слабкість. Люблю я, знаєте, цей геніальний винахід людства. Одна іскорка, і двигтить земля. Хіба не диво?

— Тьху, западись ти! — вихопилось у старости. Рука його мимоволі потяглась до золотого розп’яття на шиї.

Граф скривився, як від гіркої редьки.

«Ну коли вже вони покинуть цю звичку?» — про себе пробурмотів він.

— Наче думки читає, еге ж, пане старосто? — мовив Тимофій Балабан, коли в’їзна брама зачинилась і міст було знову піднято.

— Хай йому біс, — процідив той у відповідь, — от які тепер на королівській службі. Наче душу з мене вийняв… Піду я звідси, єпископ і так усім керує…

По той бік мурів було напружено тихо. Драби мовчки стояли кожен на своєму місці, готові щомиті взятися до оборони. Тихо було навіть в пекарні… Спікши вдосталь хліба, кухарки понуро сиділи, не впевнені, чи скоро візьмуться до звичної справи.

А що ж Ляна? На світанні вона прокинулась, хоча сон її ледве чи можна було називати сном. Проте, як не дивно, але пекуча дрімота таки додала сил. І коли комендант попрохав дозволу зайти, дівчина була бадьорою, хоч і блідою.

Крізь відчинене вікно долинав гамір натовпу. Віддалений, проте чіткий у ранішньому повітрі. На обличчі ж Білоскорського не було й тіні хвилювання. Він здавався безтурботним і з радісною усмішкою вклонився своїй гості.

— Вітаю вас, чарівна панянко! — сказав бурграф. — Застерігаю, сонце — заздрісне світило, а тому дивіться, потрапите до числа його суперниць!

Дівчина відповіла граційним реверансом і, як вимагали звичаї того часу, зачувши комплімент, опустила очі, але швидко їх знову підвела, щоб пильно вгледітись у коменданта.

— Якби я був молодшим, — сказав той, — то ваш погляд позбавив би мене глузду, але тепер тільки наповнює батьківським теплом. Так-так, моя дитино… І цей чудовий рубін на вашій шийці, який наче увібрав у себе усі зорі липневого неба, здається мені лише блідим відображенням неземного блиску ваших очей.

При згадці про цю прикрасу дівчина зашарілася, а Білоскорський весело і безжально засміявся.

— Ну от, я відкрив вашу найбільшу таємницю, янголе, — сказав він, — безумовно, це подарунок того, чиїм хоронителем ви є.

— Мені здалося, що з-за муру долинає якийсь галас, — сказала вона.

— Пусте, — жартівливо відмахнувся комендант, — натовп жерців, що прийшли вклонитися своїй богині, але цей мур став їм на заваді.

— Якщо так, мій дорогий Пріаме, чому ж ви зодягли обладунок? — запитала дівчина, що почувала себе тепер на місці Єлени, коли за стінами Трої гриміло ахейське військо.

— Тільки для того, аби ви сповна відчули чар епохи, яка, на жаль, поступово зникає… Епохи лицарства, — тут він галантно подав їй руку, — якщо, звісно, не відмовитесь трішки прогулятись по замку.

Ляна раптом щасливо усміхнулась, на серці їй стало зовсім легко… Можливо, тому, що відчула, як довіряє цьому сивому воїну, котрий ніби прийшов із її дитячих казок про короля Лева чи хороброго боярина Детька. Прийшов, щоб оборонити її, захистити від кривди, від наклепу, від смерті… Цей гордий чоловік в сяючих обладунках здавався посланцем Бога; наче сам архангел Михаїл прийняв його подобу, спустившись на землю.

— Залюбки! — сказала вона і поклала свою чарівну ручку на його важку латницю.

Білоскорський, помолодівши від того років на двадцять, провів її кількома залами, де виявились рідкісні меблі, картини, коштовна зброя… Останньої, щоправда, було найбільше. Ляна, шляхтичка до мозку кісток, не втрималась від захвату, як і від подиву, що в цьому сірому замку, поміж арсеналів і погребів з порохом, знаходяться покої, гідні короля. Так минула добра година, доки врешті вони опинились у невеличкій кімнатці, дещо скромнішій, проте затишній і світлій, попри те, що тут уже давно ніхто не жив.

Дівчина визирнула у вікно. Вони перебували доволі високо, схоже, на останньому поверсі будинку бурграфа. Було видно увесь двір, який урізала фортечна стіна, відгороджуючи це бруднюще неподобство від неперевершеного краєвиду міста Лева.

— Чудово! — промовила Ляна, мимохідь усівшись на м’яку софу, оскільки в цьому затишку її оповила втома.

Навпроти вікна стояв гарної роботи клавесин. Опорою йому були два грифони, котрі, щосили рухаючи застиглими крильми, наче намагались піднести вгору це важке середньовічне творіння. Інструмент цей, мабуть, потрапив сюди разом із приданим королеви Констанції і залишився у вже перебудованому замку після польського вторгнення. Ляна кохалась у музиці і подумки вирішила обов’язково зіграти після відпочинку.

Праворуч і ліворуч від клавесина висіли гарні килими. На одному з них була виткана Селена у вигляді вродливої пишногрудої жінки на тлі зоряного неба, на іншому — Аполлон у своїй вогненній колісниці.

Таким чином, розташовані одне навпроти одного, вони зображували дві протилежності: день і ніч, Сонце і Місяць, чоловіка і жінку…

— Бачу, мої балачки втомили вас, мила німфо, — м’яко проказав комендант, — відпочиньте. Трохи згодом сюди принесуть сніданок.

Дівчина спробувала заперечити, але замість цього лише усміхнулася — прогулянка замком таки справді розморила її, але й страхи, пережиті напередодні, майже забулися. Вранішнє проміння, розсіюючись на прозорих фіранках, м’яко стелилось по кімнаті та лоскотало обличчя, легко, мов янгол-охоронець, закривало обважнілі повіки. Недоспана ніч давалася взнаки, але вслід за втомою вона відчула несподівану легкість, наче сиділа не на софі, а гойдалась на хмаринці. Дивна добра магія була в цій кімнаті… Аполлон усміхався, а Селена виявилася схожою на її матір.

Либонь, дівоча душа не вміщала в собі стільки лиха, скільки випало на її долю. Мов з переповненої чаші, воно розлилося від необережного доторку радості. Миттєвої радості, подарованої цим янголом в обладунках лицаря.

За вікном знову почувся віддалений галас. Ляна його не зауважила, проте комендант спохмурнів. Він ще раз усміхнувся, але цього разу якось із гіркотою. Потім, не мовлячи ні слова, тихо вийшов, залишивши дівчину в обіймах цілющої дрімоти.

Коли вона прокинулась, сніданок справді стояв на столі. «Мабуть, я так міцно спала, що не помітила, як його принесли, — подумала дівчина, — сором так заснути, але ж як легко! Господи, як мені легко!»

Вона підбігла до клавесина і підняла чорну різьблену кришку. Інструмент був чудово настроєний і слухняно зазвучав під тонкими пальчиками. Кімната наповнилась музикою, до якого згодом додалося прекрасне сопрано. Вона співала, доки не помітила у дверях свою служницю, яка терпляче очікувала, поки господиня зверне на неї увагу. Ляна, не перестаючи бавитись клавішами, легким наспівом запитала:

— Чого тобі, Вірцю?

Такий жартівливий тон, певне, збадьорив дівчину, тож вона так само весело відповіла, хоч і не наважуючись відспівати:

— Моя пані, до вас ся просить коцур його величності короля.

Музика стихла, поступившись місцем дзвінкому сміхові господині.

— Хто до мене проситься? — ледве промовила Ляна.

Дівчина знизала плечима і, собі засміявшись, невпевнено повторила:

— Якийсь… коцур, моя пані…

— Що ж йому треба?

— Не повів. Каже, що від короля, і край.

— Від короля?

— Атож.

— То, може, він не коцур?

— Може, й не коцур.

— Невже… Канцлер?

— Ось! Саме так! — вигукнула служниця.

— Що ж, клич цього «коцура», — сказала господиня, — якщо пан комендант пропустив його сюди, значить, можна його прийняти. Можливо, він наш друг і приніс королівську милість..

Вірця вийшла, а Ляна, гордо випроставшись за клавесином, взялася чекати. За мить до кімнати зайшов вродливий шляхтич у розшитому золотом камзолі, високих дорожніх чоботях з пристебнутими шпорами. В руках він тримав чорний капелюх з величезним пером, а при боці мав чудової роботи шпагу. Зупинившись посеред покою, він схилився в елегантному поклоні.

«Справді, трохи схожий на кота», — подумала дівчина, відповідаючи йому кивком голови. Їй раптом стало смішно, і усмішка, не втримавшись у своєму полоні, яскраво засяяла на вустах, що були миттєво прикриті долонею.

— Даруйте, шановний пане, — поспішила вибачитись панна, — я зовсім не з вас сміюсь. Не зважайте на мою провінційну неґречність…

— Слово честі, кожен смертний продав би душу, аби бачити вас щодня, — відповів гість.

— З ким же маю честь? — запитала дівчина, щоб оминути звичну тему компліментів.

— Пробачте, я не представився, — відповів прибулий, — мене звати Рудольф Хіх. Я підданий і довірена особа його величності.

— Його величності… Імператора? — запитала Ляна.

— Ні, шановна панянко, не імператора, хоч саме він подарував мені графський титул. Його величності Сигізмунда II…

Серце дівчини забилося так сильно, що, здавалось, навіть граф почув його стукіт. Рука її інстинктивно потягнулась до грудей, наче намагаючись його втишити, і лягла на прикрасу.

Обличчя Хіха несподівано стало блідим. Мов знемагаючи, він важко гепнувся на коліна. Від такої несподіванки дівчина скрикнула і схопилась із-за клавесина.

— Що з вами, пане граф? Вам зле? — стривожено мовила Ляна.

— Коли б ви побачили свою душу в руках демона, то відчули би щось схоже, бо моя — в руках янгола, — простогнав той.

— Пане Хіх, — співчутливо сказала дівчина, — ви, мабуть, перевтомилися з дороги…

Гість задер писок догори і здавлено пробелькотів:

— Хіба ви нічого не розумієте?

— Ні, Христом присягаюсь, — зі сміхом відповіла Ляна.

— А-а-а-а! — раптом закричав граф неначе від болю. — Благаю вас, не треба так жорстоко зі своїм слугою!

— Слугою? Ах, дорогий графе! Розумію — це король прислав сюди вас! Він уже про все знає?..

Запитання довело Хіха до безумства:

— Та що вам король, чорт забирай! З цим каменем на шиї ви — сама королева!

— З каменем? — перепитала дівчина. Вона ніби вперше глянула на цю коштовність, проте не побачила в ній нічого нового. Тепер уже Хіх уважно придивлявся до її обличчя, на якому сяяв чарівний подив і цілковите нерозуміння всього, що відбувається.

— Гаразд, — граф підвівся з колін і стомлено поплентався до підвіконня. Звідси він уважніше подивився на Ляну, наче мав далекозору недугу.

— Гаразд, — повторив він, — якщо ви нічого не розумієте, я все поясню. Але для початку розкажіть мені, як цей камінь потрапив до вас. Ну ж бо!

Цього разу дівчина тільки закусила малинову губку — двічі за день одне й те саме питання — це вже занадто!

— Не хочете відповідати — не треба, — засміявся Хіх, — зрештою, я можу здогадатись. Не інакше, як пан Гепнер подарував його вам. Угадав? А сам він мусив розкопати могилу, аби зняти цю цяцьку з трупа. Ха-ха! Цього ви не знали? Яка нудота — зі століття в століття — одне й те саме…

Бачте, мила Ляно, якоїсь миті, коли той несамовитий Михаїл змагався з моїм господарем, краплина янгольської крові впала на землю і затверділа. Так-так, тепер ви знаєте, що у вас на шиї… Камінь спершу потрапив до рук одного божевільного італійця на ім’я Тарталья, який роками його шліфував, намагаючись надати цій коштовності ще більшої вартості. Якщо придивитись, то на гранях можна помітити особливі знаки, що залишив цей вар'ят.

І я служив йому, я мусив служити, я служу кожному достойному, в кого в руках Янгольська Кров. Інші ж просто накликають на себе мій гнів. Інакше не може бути, я слуга… або хазяїн.

Камінь переходив з рук у руки, аж доки не прикрасив скарбницю Сулеймана Пишного. Що було потрібно моєму новому володарю, як гадаєте? Не пекельне натхнення, не кохання жінки, не золото! Йому була потрібна слава і влада…

Граф замовк, наче достеменно все пригадуючи, але погляду з Ляни не зводив, мовби насолоджуючись тим враженням, яке щойно справив своєю розповіддю.

— І що було далі? — ледве чутно запитала дівчина.

Хіх удоволено засміявся.

— Далі? — перепитав він, — а далі, моя люба, були гучні перемоги Високої Порти. Я привів йому найкраще у світі військо з живих і мертвих. Його солдати вмирали, а потім підводились і знову ставали до бою. Завдяки мені підкорили гордий Багдад і Буду. Це я розбив для нього венеційський флот в Іонічному морі. Та що там! Відень би також не встояв, якби не султанська пиха.

Одного дня, коли народ вітав свого правителя, Сулейман жбурнув у натовп цей камінь, вважаючи, що його імперія зможе процвітати і без моєї допомоги. Занадто легким усе здавалось…

Відень не підкорився, а Янгольська Кров помандрувала світом. Врешті опинилася у вирі Лівонської війни, де принесла трохи успіхів полякам, трохи московитам, а далі опинилася в руках звичайного військового хірурга. Здогадуєтесь, як його звали, моя красуне?

Ляна кивнула у відповідь.

— Атож, — вів далі Хіх, — його звали Домінік Гепнер. І був цей добродій колись підмайстром того самого сеньйора Тартальї. Либонь, навіть допомагав йому свого часу обробляти камінь…

Зрозуміла річ, Гепнер упізнав коштовність. Безумовно, йому навіть відомий секрет тих таємничих знаків на гранях. Лікар заховав камінь у порожню очницю одного найманця і, добре заплативши, взяв з нього клятву зустрітися за певний час тут, у Львові. Turpe senex miles![2] Звісно, я пішов слідом. І навіть бачив, як той найманець загинув однієї ночі, намагаючись пограбувати перехожого. Домінік здогадався про це і почав шукати тіло… Тільки от біда, однооких трупів у Львові до біса! Одних він випрошував у магістрату для розтину, інших доводилось викопувати з могили, аж доки Гепнер не знайшов те, що шукав!

Граф замовк і несподівано став знову наближатись до Ляни. Здолавши відстань між підвіконням і клавесином, за яким вона сиділа, Хіх став перед нею на коліна.

— Ніколи ще цей камінь не чув ударів такого чистого серця, — прошепотів наближений до короля, чиє спрагле дихання дівчина відчувала навіть через сукню. — Воно не бажає влади і багатства, хоч має на це повне право. Воно буде моїм володарем або я буду володіти ним…

Ляна усім тілом подалася від графа, проте його руки вже потяглися під поли її сукні.

— Це ж треба — невинні думки скоряють, мов кайдани, — прохрипів той, — щоб така краса була ще й цнотливою…

Звук ляпаса обірвав цю хтиву мову.

— Негайно припиніть! — владно промовила шляхтянка, важко дихаючи від обурення.

Проте граф, уже схопившись на ноги, простягнув до неї свої руки, мов дві гадини. Одна опинилась під її волоссям, а друга — поверх молодих і свіжих персів. Проте ледве холодна і слизька п’ятірня накрила камінь, як на голові негідника вщент розлетілась важка флорентійська ваза.

Охоплений жагою граф не помітив, як дівчина схопила її зі столу.

Ледве не очманівши, Хіх відступив, похитуючись, мов п’яний, але на ногах втримався. Мов у тумані, він побачив, як праворуч від нього на гобелені розпоролося розкішне тіло Селени, а зліва — виткані могутні м’язи Аполлона. З прекрасної богині Місяця діловито вийшов дідок із сокирою, а з розсічених грудей срібнолукого покровителя мистецтв — Сильвестр Білоскорський. Дідок закрив собою Ляну, а комендант наблизився до графа. Туман перед очима останнього почав потроху розсіюватись, отож Хіх, врешті, запримітив дві речі: гострий півтораручний меч і ще гостріший рішучий погляд бурграфа. Ні перше, ні друге не віщувало для нього нічого доброго. Рука його потяглася до пояса, намацавши там легеньку австрійську шпагу, — вихоплена вона була з неабиякою вправністю.

— Хтозна, пане бурграфе, — мовив Хіх, — чи в кількості заліза — щастя справжнього вояка?

Він відступив і приготувався до поєдинку.

— Атож, не в кількості, пане графе, — відповів Білоскорський, поволі наступаючи, — а в тому, чи захищає воно честь і правду.

З цими словами він змахнув мечем і різко вдарив. Проте Хіх з дивовижною спритністю відстрибнув убік і зробив блискавичний випад у відповідь. Його тонка і гостра, мов голка, зброя жалом ковзнула під обладунок бурграфа, зробивши багряну пляму, схожу на вранішнє сонце.

Дівчина злякано скрикнула, сил вже не було. Вона ухопилася за руку старого слуги, щоб не впасти.

Граф тим часом завдавав удару за ударом, намагаючись влучити в обличчя Білоскорському. Коменданту ж від нападу довелося перейти до оборони, подекуди чудом рятуючись від смертельного удару. Врешті, змучений і поранений, він упав на одне коліно, важко дихаючи і стікаючи кров’ю.

Хіх криво усміхнувся.

— Лишився самий дріб’язок: прикінчити вас і подбати про упокій душі, — сказав він.

Слуга грізно підняв сокиру і зробив крок уперед.

— Ні, — хрипло зупинив того бурграф, — стій, де стоїш, Тадею!

Він підняв стомлені очі на Хіха.

— Одного ти не врахував, демоне в людській подобі, — сказав він.

— Та невже?! — Граф розреготався так, що чути його було по всьому замку, а відлуння почулося аж надворі. — Чого я не врахував?

Лицар звів догори меча і до болю стиснутим руків’ям описав хрест.

— Зі мною Бог!!!

Миттю схопившись на ноги, він ударив графа з такою силою, що той, пролетівши, мов камінь з пращі, через півкімнати, усім тілом навалився на віконне скло і, нещадно руйнуючи цю хистку опору, опинився за вікном. Над підвіконням лише прощально майнули його чоботи та почулася брудна лайка…

Сто років по тому старигань Галілей вивчав вільне падіння тіл. Тоді він зробив дивовижне відкриття: усі тіла, незалежно від маси, падають з однаковою швидкістю. Ті, хто бачив падіння графа, навряд чи з цим би сперечалися, оскільки той гепнувся на бруднюще замкове подвір’я одночасно зі скалками та шпагою.

Заверещали кухарки, зарохкали свині, драби перехрестились, а на високому дубові за стінами замку пролунав розпачливий зойк:

— Матінко Божа!

— Що там, куме? — почулося знизу.

— Матінко Божа! — повторилося знову.

— Та що ж там, куме? Що ви уздріли? — на землі почали втрачати терпіння.

Омелько замість відповіді почав хутко злазити. Руки в магістратського писаря шалено тряслися. І не лишень руки! Усе єство його тіпало, мов у лихоманці. Вже навіть ступивши обома ногами на землю, він все одно не відпускав стовбура — здавалось, що і земля під ним хитається. Пан Бень врешті-решт силоміць віддер Омелька від його опори і добряче струсонув. Це миттю привело писаря до тями, і він заговорив так швидко, що ледве сам себе розумів:

— Тамті антихристи, куме, викинули нашого братчика, графа, з вікна. Він, либонь, забився. Треба негайно мчати до громади і все розповісти…

Коли Бень опам’ятався, Омелька вже поруч не було. Він тільки те і зміг, що у свою чергу пролепетав:

— Матінко Божа!

Тіло графа нерухомо занурилося в грязюку, проте ніхто не насмілювався до нього наблизитись. Усіх відлякувала не лише дурнувата і водночас страшна гримаса, що була на його обличчі… Адже це була гримаса королівського посланця! І нічого доброго це не віщувало.

З будинку вийшли бурграф і його слуга. Натовп челядників зміряв їх недобрим оком, але жоден не насмілився сказати ані слова. Лише свині безперервно рохкали, але чи докоряли вони Білоскорському, чи його вихваляли, зрозуміти було годі.

Слуга став над розпластаним графом.

— От дивина, — промовив він, перекидаючи з руки в руку свою сокиру, — ані краплини крові з нього не вийшло. Погляньте, вашмосць, жодного поранення. Навіть меч не залишив на ньому сліду. Може б, його іще раз?

— Не підходь до нього, — суворо наказав бурграф, — молися… Всі моліться! — вигукнув він.

— Пане, — проскиглив якийсь челядник, — відпустіть нас. Усіх покарають за цього шляхтича…

— Дурню! — спалахнув гнівом Білоскорський. — Вас повісять, щойно опинитесь за мурами!

Але за мить уже трохи спокійніше додав:

— Кожному з вас я від сьогодні платитиму вдвічі більше. А тепер моліться, шляк би вас трафив!

Глибоко вдихнувши, він почав першим:

Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі, і всього видимого і невидимого…

Челядь несміливо підхопила:

І в єдиного Господа Ісуса Христа Сина Божого Єдинородного, від Отця рожденного перед усіма віками…

Молитва раптом урвалася, і слуги, вдруге за сьогодні, вклякли на місці — тіло графа поворухнулось. Він почав поволі підійматись, спочатку спершись на руки, а потім і звівшись на ноги. Грязюка, як розплавлена смола в пеклі, стікала з його камзола, очі дико горіли і спопеляли бурграфа.

Челядники миттю розбіглися і поховались хто куди. Поруч з Білоскорським лишився лише його слуга, але і в того тряслися коліна. Він не боявся людей, але тремтів перед усякою чортівнею.

Утім, воскреслий Хіх повільно побрів до замкового колодязя, в якому ще за Казимира не було води і, дико загарчавши, стрибнув донизу.

— Неси святу воду, — важко дихаючи, наказав комендант, і слуга кинувся назад до будинку.

За хвилину він повернувся з глечиком у руках.

— Жбурляй у колодязь, — мовив Білоскорський.

Двічі повторювати йому не довелось: посудина полетіла у криницю, і за кілька секунд чутно було, як вона розбилася. Тадей перевів погляд з чорної порожнечі на бурграфа, проте той знаком повелів слухати. Десь глибоко-глибоко, наче в самому пеклі, почувся крик, а трохи згодом над криницею закурився чорний смердючий дим. Він вився цілий день і, мабуть, ніч, але в темряві чувся тільки сморід.

У таборі під стінами горіли вогні. Міщани тепер і не думали повертатися до своїх домівок. Вони готували вечерю, пиячили і один поперед одного намагались розповісти про те, як колись були ополченцями. Ще з десяток чоловіків зібралося довкола магістратського писаря, який вже, певно, вдвадцяте розповідав ту саму історію: «Сердешний граф, — мовляв, — телепнувся з вікна бурграфського дому і забився. Бігме…»

Розділ XII

Біля брами Себастян спинився і спробував опанувати свою гарячку. За темним циліндром барбакану сходило сонце. Попід чіткими контурами львівських веж народжувались перші гострі тіні, а за ними цвів свіжий і погідний ранок. Такий, як він завжди буває, коли з передмістя разом із голосом півня долинають пахощі липи і чорнобривців. Коли дошки мосту ще вологі від рясної роси, сонної після нічного злягання з вечірнім пилом… Не вірилось у такий ранок, що за якусь годину-другу все ой як зміниться! Нічого ще не віщувало ані пекельного смороду з міського рову, так наче туди щойно сходила, в помсту Яну Ольбрахту, вся сорокатисячна армія Стефана Великого. Ані духу конюшень на валу, від якого у відчаї іржуть самі коні.

Себастяна, щоправда, це анітрохи зараз не хвилювало. Не зводячи погляду з барбакану, він почав розмірковувати вголос:

— Подумати лишень, стільки золота за якийсь дурнуватий вірш… Що й казати, вельможа… «На лівому березі Полтви біля млина»… Що ж там, замість качок — жар-птиці?

Поет від душі розсміявся, але швидко замовк, помітивши, що привертає увагу перших перехожих.

— Ага, іще, — вже значно тихіше провадив він собі далі, — ложе з шувару… Вершина моїх бажань, чорт забирай! От тільки з ким я матиму щастя його розділити? З жабою, рибиною, русалкою?.. А втім, що мені вартує пройтися до млина? Це ж зовсім близесенько!

Обірвавши на цьому свої роздуми, Себастян бадьоро попростував далі. Минувши Низький мур і барбакан, він врешті опинився за містом. Тільки тепер відчулося, як хороше тут і як не хочеться повертатися.

Уздовж міських укріплень спритно пробігала стежка. Вона була не вузька, але й не широка. Така, що нею міг би пройти будь-хто піший, ведучи за собою коня. Йти по ній було довше. До самого ж млина і далі широким полотном стелилася дорога, але поет обрав шлях, обрамлений низькорослою зеленню та молодою деревиною. Він був значно мальовничішим…

Так, можливо, обирають скромну заквітчану юнку. Хоча, Боже милий, як часто приваблює шлях широкий і тим певний!

За кілька кроків почулося плюскотіння води. Це була поросла чагарником і квітами невисока гребля біля Водяної бастеї, якою Полтва живила міські рови. Хоча, кажучи правду, користі від неї більше було передміщанам та хмарам комарів. Перші різали тут густу кропиву для поживи свиням, другі жерли кожного, хто тут проходив. Рови були вже неглибокими і мало перешкоджали татарам чи молдаванам.

Берег привітно зашелестів осокою і закивав продовгуватими качалками камишів з короткою, як у коня, шерстю. Млин уже виднівся. І було видно, як широка дорога, перетворюючись далі в Глинянський тракт, пускала туди свого паростка, через який у певну пору переносила вози, навантажені всіляким збіжжям…

Серед потемнілих старих дошок млина жовтуватими смугами свіжіли нові, нещодавно туди прилагоджені, красномовно засвідчуючи те, що невдовзі та гаряча пора жнив от-от настане. І поснують туди вози чи просто селянські спини, несучи прибуток мірошнику і поживу рибам, що спливуться сюди поласувати впалим зерном. І мало хто з них запідозрить, на своє лихо, що пізно ввечері до біса стомлений, однак веселий, чигатиме на них той самий мірошник з вудилищем, неводом чи ще якоюсь бідою!

Стежка, яка тягнулася вгору вдовж течії, власне, була просто смужкою низькорослої втоптаної трави. Йдучи по ній і спотикаючись об трав’яні чуби, Себастян відчув, що ота його гарячка, яку він приборкав біля міської брами, знов до нього повертається.

«Чого б мене так тіпало, — думалось йому, — той бісів вельможа, мабуть, несповна розуму, бо що цінного у звичайнісінькому млині? Та й знаходиться він на правому, а не на лівому березі…»

Здалеку було видно і самого мельника. Він стояв на дерев’яному помості, що виступав над водою, і уважно спостерігав за течією. Що він там бачив, було лишень йому відомо, але це, видно, так його захопило, що мірошник стояв незворушно і тільки річковий вітерець час від часу скуйовджував йому посивіле волосся та тріпотів рукавами старої сорочки.

Підійшовши ближче, поет спершу вирішив озватись до нього, але раптова думка його зупинила: «І що ж я скажу? Розповім, як нагнали на мене страху, а потім нагодували побрехеньками про скарби?» Себастян вже вирішив непомітно зникнути, аж раптом мельник заворушився.

Унизу, на помості біля його гачів лежав старий подертий мішок. Він був геть білий від борошна, яке зберігав колись в своїй утробі. Тепер у ньому сиділо щось невеличке і жваве, бо час від часу кволими рухами давало про себе знати. Мельник підняв мішок і впевненим рухом встромив туди правицю. За мить посеред хмари куряви тріпотів ухоплений за горлянку гусак. Птах відчайдушно запротестував проти такої брутальності, однак швидко замовк, наче зрозумівши марність протесту. Чоловік вихопив з-за пояса здоровенний блискучий ніж і одним вправним помахом відтяв маленьку дзьобату голову. Кров щедро полилася на млинове колесо і вісь. Трохи так потримавши свою жертву, вбивця витер ножа об розкішний гусячий пух і жбурнув птаха у воду.

— Доброго ранку, — привітався Себастян, хоч і не збирався цього робити.

Від несподіванки мірошник підскочив і витріщився на ранкового гостя. Хвилинку так постоявши, він, врешті, випростався і запхнув ножаку за пояса.

— Здорові будьте, — почулася відповідь, — я, бачте, не чекав так рано нікого… Гм, а ви коли молоти хочете?

— Що молоти? — не второпав Себастян.

Мельник уважно придивився до гостя.

— Чи, може, ви не за тим? То кажіть…

Поет усміхнувся.

— А чого б доброму чоловікові та не побажати доброго ранку, шановний, коли вже я знічев’я проходив повз ваш млин?..

Втішений такою чемністю, мірошник і сам розквітнув у посмішці й погладив сиву бороду.

— А доброго перехожого, — підхопив він, — чого б і не запросити до снідання?

Себастян, відчувши, що мимоволі напросився, як школяр чи мандрівний дячок, спробував відмовитись, однак… Ех! Мало на світі речей природних чи надприродних, котрі здатні були б посперечатися зі щедрістю та гостинністю галицького селянина! У нього тут, мовляв, хоч і не господа, а проте і рибка вечірня, і капуста квашена, а ще до такого діла й медок захований…

Млин мав усередині два помешкання: більше й менше. В меншім, куди потрапляв одразу кожен, хто заходив, містився сам дерев’яно-кам’яний механізм. Більше, вочевидь, було призначене для селян, що очікували своєї черги. У кутку тіснилася піч, під вікном стояв грубий стіл і чимало лавчин та ослінчиків тиснулись до нього різнорослими голими дітьми. Над вікном, обрамлений старим рушником, висів образ.

Мельник наповнив два кухлі і промовив нехитрий тост:

— Дай нам, Боже, усього, що гоже! А що негоже, то дай ворогам, Боже!

Так розпочався день, який за сим святим ділом швидко докотився до полудня, а потім і до вечора. Мельник геть забув про сьогоднішню роботу, а Себастян — для чого взагалі вибрався з дому. У кожного, хто зазирнув би до млина, склалося б враження, що господар зустрів старого друзяку, і ні на мить би не запідозрив, що цей друзяка — вранішній приблуда.

Вечір бризнув у вікно багряним світлом, заливши недоїдки з недопитками та двох за столом, що мертво спали… Один, молодший, що на тверезу голову звався поетом, врешті важко підвів голову. Навпроти сопів млинар, завдяки якому день минув, як одна година. Себастян вирішив встати і потихеньку піти назад до міста, не подякувавши, правда, за гостину, але укляк на місці, навіть не підвівшись. Річ у тому, що поряд з мельником за столом був ще хтось. Поет протер очі і втупився в темну постать, щосили намагаючись її розгледіти. Це був чолов’яга з масивним довгобородим обличчям, одягнений у сіру свиту і киптар, а поруч, на столі, лежав солом’яний бриль-кресань, з якого стирчало трохи подерте і чомусь мокре пташине пір’я. Невідомий був зайнятий тим, що з жагучим апетитом поїдав необскубаного сирого гусака і запивав залишками меду.

Поет крізь туман, струсонув запаленою головою, але цей дивакуватий дядько нікуди не подівся і навіть заговорив:

— Добрий гусак, Пилипе, — звернувся він до сплячого мірошника, який, щоправда, навряд чи його чув, — матимеш тепер спокій і воду чисту, і рибу…

Тут він забулькотів питвом, після чого втер рукавом свою густу зеленаву бороду і глипнув на Себастяна.

— Добридень… — ледве пролепетав той.

Незнайомець криво усміхнувся.

— Очуняв?

— Не знаю, — чесно відповів поет.

— Доки ти тут спиш і пиячиш, — осудливо сказав чолов’яга, — твій скарб синіє, захлинається водою, потерпає від раків і п’явок, хоч, на щастя, ніякий біс його не потопить.

— Який скарб? Ви про що? — не второпав з похмілля Себастян.

— «Про що, про що!» — перекривив незнайомець. — Скарб, кажу! Скарб! Уторопав?!

Той незграбно відмахнувся.

— Мені вже обіцяли… ска-арби… Отут, біля млина.

— Не біля цього млина, турку! — украй розлютився незнайомець. — А біля старого, покинутого. Того, що вгору по течії.

Він підвівся з-за столу і нахлобучив кресаня на голову.

— Уставай!

Себастян підкорився.

Біля водяного колеса стояв покірно, мов кінь, прив’язаний човен. Поет солодко вдихнув на повні груди. Ставало трохи легше. Вологий річковий вітерець розкуйовдив йому волосся і розшарпав поли сорочки.

— Одного не второпаю, — філософськи мовив невідомий, вмостившись у човні, — відколи це отак поспішають за винагородою?

— Дідько його матір зна… — відповів на те Себастян, приєднуючись до нього.

Відповідь, схоже, виявилась вичерпною, бо той соковито зареготав і вручив йому весло.

— Греби на середину, а там за течією.

Човен відв'язали, і Себастян дужим поштовхом відірвав його від берега.

— А ви відкіля усе знаєте? — поцікавився він посеред річки.

— Знаю, та й годі. Тобі що?

— Так, запитую. Чоловік ви незвичний. Сказали б, як ся називаєте. Я ж бо дякувати маю…

У відповідь той примружив праве волохате око і діловито промовив:

— Звуся я Гирком, але чи багацько тобі теє сказало? Я — той, чий дім отут, — і вказав на воду.

— Тепер знаю, — мовив Себастян, — що дякувати мушу… водяникові.

— А ти з подякою не поспішай, — зауважив Гирко. — Ще невідомо, чим це душі хрещеній обернеться.

Полтва дедалі вужчала, натомість лівий берег, порослий очеретом і верболозами, ставав усе розлогішим. Колись і тут вона була повноводною, але місто укріпили ще одним ровом, який заповнювали річковою водою… Занепав і млин. Стирчав чорним одиноким привидом серед осоки і лиховісно блимав на рибалок порожніми вікнами.

— Лізь у воду, — наказав водяник, забираючи у Себастяна весло, — і шукай. В очереті…

Той не роздумуючи зістрибнув з човна, опинившись по пояс у теплій мутній стихії. Щось дивне тепер скоїлося з нещасним поетом: серце калатало, як біснувате, руки шарпали несамовито гострі тонкі зарості. Позаду почувся дикий водяників регіт і гиготіння якоїсь болотяної пташки. Бредучи навмання і задихаючись від болотяних випарів, Себастян час від часу падав, доки, врешті, після доброї години таких поневірянь обважнілі від втоми та мулу ноги відмовились його нести далі. На думку спала молитва, але молитися він не став. Не слід… Не зараз…

Над головою зашуміли крила. Себастян звів очі і побачив здоровенного ворона, що кружляв над ним, як чорний янгол. Привернувши до себе увагу, птах відлетів убік, зовучи, манячи, закликаючи…

Поет підвівся і з диким шалом кинувся туди.

На зігнутих гілках верболозу лежало жіноче тіло. Ворон сів поруч і витягнув дзьоба до посинілих вуст, наче прагнучи уловити дихання.

Катерина була непритомна, здавалось, навіть, мертва, але, вхопивши її на руки, Себастян відчув, що вона жива…

Розділ XIII

— Дай вина, жиде! — коротко сказав Христоф.

Ані задуха, ані дорожня втома не спонукали до ввічливості. Особливо коли йшлося про першочергові потреби. Жид люб’язно усміхнувся і запопадливо перепитав:

— Може, пан бажає пообідати?

— Маю з собою.

У корчмі було порожньо. Тільки троє мадярів в кутку за потрісканим столом з апетитом гризли солонину. Так, ніби інших столів тут не було, і їм хоч-не-хоч довелося миритися з його тріщинами і навіть відсутністю однієї дошки. Втім, останню ваду хтось із них виправив у доволі своєрідний спосіб, закривши дірку мушкетом.

Упівока глянувши на них, кур’єр вмостився неподалік і взявся до своєї дорожньої торби, яку вклав йому магістратський писар. Її відчутна вага обіцяла багато, якби не дурнуваті писарські вузлики.

Мадярами більше цікавився напівживий від голоду триногий пес. Точніше, тим, що вони споживали. Загалом же йому було начхати, що роблять ці панове тут, біля Олеська. Підібгавши облізлий хвіст, пес завмер з роззявленою пащею і звісив набік язик. У великих вологих очах поневіреної тварини благання згасало разом із життям, поступаючись місцем ненависті до всього сущого: корчмаря, солонини, угорців і, не виключено, що навіть до їхнього імператора Максиміліана.

Куди поділася його четверта лапа, пес тримав у таємниці. Хоча можна було припустити, що він сам її відгриз у голодному відчаї.

Мадяри, однак, ним не цікавились. Двоє, одягнених дещо скромніше, сиділи навпроти третього, час від часу шанобливо до нього звертаючись і, здавалось, прагнучи у чомусь його переконати. Той мовчки жував, іноді заперечливо похитуючи у відповідь головою.

У торбі Христофа, окрім усього, виявився добрячий шмат шинки і запашна паляниця. Пес раптом стрепенувся і, гублячи слину, пострибав до нього. Поруч опинився і корчмар, принісши мальвазію.

— Коні маєш? — знову коротко кинув кур’єр.

— Їдного, — відповів той.

— Міняю на свого, якщо твій свіжий.

— Я б поміняв…

— А то що?

— Вельможа мадярський замовив, — стишивши голос, пояснив господар.

— Їх же троє, — не второпав Христоф.

— А він, видно, сам далі вирушить на свіжому, — сказав корчмар знову тихо.

— Під три чорти вирушить! — розсердився кур’єр.

— Як пан скаже, але мені цілий флорин заплачено…

— Скільки?

— Один флорин, — уточнив жид.

— Це багато? — запитав Христоф.

— Смію пана завірити, немало.

— Отже, ти вважаєш, що твоя шкура вартує тільки одного флорина?

— Чому пан так питає? — корчмар відчув недобре.

— Бо якщо не даси мені коня, то присягаю, спущу її з тебе. Іди й відмов мадяру. Решта — мій клопіт.

Господар жалюгідно скривився, змусив себе уклонитись і попростував до угорців. Втиснувши голову в плечі, він повільно підкрався до їхнього столу і здавленим голосом щось сказав. Мадяри озирнулись на Христофа і голосно розреготались.

Кур’єр і оком не моргнув, спокійнісінько відкраяв два шматки шинки. Один запхнув собі до рота, а інший жбурнув собаці. Не сподіваючись на таку щедрість, пес отримав шматком по носі, заскавулів від болю і аж тоді взявся жадібно жерти. Христоф не відставав від нього: ухопивши глека, він із насолодою забулькотів мальвазією.

Тим часом угорський вельможа кудись пропав. Усередині, окрім Христофа, лишилися тільки пес, корчмар і двоє інших мадярів.

— Ах ви сучі діти… — процідив кур’єр, зрозумівши, в чому справа.

Грюкнувши глеком спересердя, він кинувся до виходу. В ту ж мить зашипів порох, і гримнув постріл. Куля просвистіла в нього біля вуха і, присмаливши волосся, тицьнулась у стіну. Угорців огорнув смердючий дим, від чого вони захекались, видно, вже шкодуючи за содіяним.

Рубонувши шаблею хрест-навхрест порохову хмару, Христоф щосили копнув спершу жида, а потім двері корчми. Опинившись на подвір’ї, кур’єр помітив, як біля стайні мадярський вельможа готувався сісти на свіжого коня.

— Ану, стій, скурвий сину! — крикнув він йому, помчавши вперед з твердим наміром відрубати зухвальцю ногу, щойно вона посміє торкнутись стремена.

Вельможа і собі вихопив шаблю та став супроти. Кінь, либонь, відчуваючи себе яблуком роздору, відступив убік, зайнявши нейтральну позицію, хоч і доволі уважно спостерігав. Збоку могло навіть здатися, що саме його команди чекають ці двоє, аби стати до поєдинку.

Христоф тепер уважно розгледів мадяра. Той був невисокого зросту, трохи кривоногий і здавався геть бездарним фехтувальником. Вузьке чоло зовсім не претендувало на блискучий розум, а широчезний рот — на хороші манери. Однак той раптом привітно усміхнувся і, гречно уклонившись, запитав латиною:

— Чим зобов’язаний такій честі?

На хвилину оторопівши, Христоф відповів:

— Прошу пана віддати мені коня, оскільки він мені дуже потрібен…

І не знайшовши відповідника в мові Цицерона, додав уже русинською:

— А сам забирайся під три чорти.

Мадяр знову усміхнувся і промовив:

— На жаль, кінь потрібен мені не менше, аніж вам. Тому, якщо ваша ласка…

Він не договорив. Кур’єр, втративши терпіння, покинув дипломатію і латину. Наступаючи широкими ударами, він вирішив швидко здолати кривоногого вельможу і припинити ці балачки. Проте той виявився на диво вправним та спритним. Заввиграшки блокувавши, сам перейшов в атаку і вже не віддавав супернику ініціативи. Христоф, врешті, вдався до хитрощів: різко ухилившись праворуч, він щосили вдарив, цілячись мадярові в шию, яка на мить виявилась відкритою. Вистачило б миті, щоб зітнути противникові голову. Але кур’єр з жахом відчув, що його права нога втрачає опору. Чобіт, потрапивши у кізяк, проїхався по якійсь гаспидській дошці, поволікши господаря за собою. Той, наче безпомічний п’яниця, розпластався долі. Над ним виріс мадяр і заніс шаблюку. Ліва щока його була скривавлена — видно, кур’єр, таки зачепив.

«Яка безглузда смерть, — подумав Христоф. — Господи, невже я такої заслуговую?» Мадяр витер кров і спробував усміхнутись.

— Зізнаюся, непогано, — сказав він, — і якби не оте лайно, то хтозна, чи я б так легко відбувся.

Щока його знову закривавилась.

— На тамтому світі лайна не буде, — відповів кур’єр, — і я вас там неодмінно знайду.

Проте мадяр заховав зброю і коротко мовив:

— Буду радий зустрічі.

Злегка вклонившись розпластаному супернику, він швидко рушив до коня. Спритно скочивши у сідло, угорець подався геть, лишивши за собою тільки хмару куряви.

Кур’єр озирнувся довкола, шукаючи свідків своєї ганьби. Проте за ним спостерігали тільки три кінські морди, що стирчали з дверей стайні. Полегшено зітхнувши, він зіп’явся на ноги і попростував до корчми. Всередині ще пахло порохом, на землі лежало двоє мадярів з розрубаними головами. Жид кудись пропав, як і пес…

Христоф знову сів на своє місце. Недоїдене м’ясо нагадало про невгамований голод. Він дістав з торби цибулину і з великим задоволенням продовжив учту.

Знадвору долинули людські голоси. Підійшовши до вікна, кур’єр побачив, як до корчми біг розхристаний жид, а за ним поспішало п’ятеро пахолків і десятник. Господар, зойкаючи та йойкаючи, на ходу намагався їм щось пояснити, отож слідом за жовнірами тяглася ледь не вся околиця.

Христоф знов повернувся за свій стіл, підібравши мимохідь мушкета, шомпол, порохівницю, пиж і кілька розкиданих куль. Усе, що залишили йому мертві мадяри. За мить у корчму вскочив жид.

— Ой, вей! — вирвалось у нього, коли побачив свого відвідувача, що спокійнісінько наминав їжу за обидві щоки.

Слідом зайшли жовніри.

— Ой, вей! — знову вигукнув нащадок Мойсея до них. Це мало означати приблизно таке: «Ви лиш погляньте, мої панове, цю скотину навіть не знудило!» В корчмі раптом запанували сутінки, бо всі три вікна заліпили писки зацікавлених селян.

Десятник, обійшовши мертвих довкола, суворо глянув на Христофа і коротко запитав:

— Прошу пана, хто ви є?

— А кого ви шукаєте? — незворушно відповів той.

— Вбивцю цих бідолах.

— Тоді ви його знайшли. Це я.

— Ой, вей! — знову почулося збоку.

— Ви свідомо в цьому зізнаєтесь? — трохи здивовано мовив жовнір.

— Звичайно, — відповів кур’єр. — Ба, більше! Я дуже тішуся з цього приводу, бо якби вони були живі, то був би мертвим я.

— Що ж, тоді мусите йти з нами.

— Куди, дозвольте поцікавитись?

— До цюпи, прошу пана, — якось ніби аж піднесено сказав старшинник.

— А хіба ви не хочете почути подробиці? — сказав Христоф. — Наприклад, з якої речі я розлупив їм голови?

— Які ще подробиці? — не второпав той.

Той важко зітхнув, наче його примушували до непосильної праці.

— І чому ж? — вичавив він із себе.

— Я захищався.

— Он як!

— Слово честі!

Усю цю порожню розмову Христоф провадив сидячи. За цей час під столом він уже встиг засипати в дуло порох, опустити туди кулю, пиж і ретельно утрамбувати все шомполом. Лишалося тільки звести гачок…

— Вас хотіли пограбувати? — ліниво запитав жовнір.

— Для початку ці пани збиралися зробити в моїй голові невеличкий отвір, — повідомив кур’єр.

— Як саме?

— З допомогою мушкета.

Присутні уважно придивились до покійників.

— А де ж мушкет? — запитав десятник.

— А ось!

Христоф підвівся і прицілився в натовп. Усі раптом відсахнулися і, як один, позадкували, нещадно топчучи ноги тим, хто стояв за спиною. Першим з корчми вискочив жид, за ним жовніри, а потім і селяни хто куди. Навздогін їм пролунав постріл, щоправда, не завдавши шкоди нікому. Кур’єр миттю опинився біля дверей і, ковтнувши свіжого повітря, підпер їх колодою. Запанувала тиша… Він не рухався, мовчки прислухаючись, але чув тільки своє важке дихання.

Раптова думка змусила його зірватися з місця і кинутися до комори. Там були ще одні двері, які вже хтось намагався обережно прочинити. Він навіть почув, як цей «хтось» сердито прошипів:

— Скриплять, курва…

Підкравшись, кур’єр щосили смикнув двері до себе. За ними виявився той самий старшинник, який від несподіванки тільки розгублено на нього глипнув. Христоф добряче розмахнувся і щодуху вперіщив того чоботом. Потім рвучко зачинив двері і миттю опустив колоду. Знадвору долинув стогін і люті прокльони. Хтось узявся гупати, але кур’єр пригрозив, що стрілятиме, і все стихло…

Посланець бургомістра озирнувся довкола і витер піт з чола. Безперечно, ті бісові душі шукатимуть способу до нього дістатися, але поки що він має спокій. Хоч, можливо, ненадовго.

Усі обставини цієї історії віщували неабияку халепу, щоб вискочити з неї, знадобиться не менше двох ночей в сідлі, аби наздогнати згаяний час. І це лише за умови, що в жовнірів забракне завзяття дістати його звідси — живого чи мертвого. Проте, зважаючи на копняка, якого дістав старшинник, наснаги тепер їм не позичати. Скоро їм урветься терпець і вони виламають двері.

За якихось чверть години двері й справді затріщали, вочевидь, мушкет більше нікого не лякав. Діяти слід було негайно, проте кур’єру не спало на думку нічого іншого, як заховатись у льоху, підперши за собою двері. В темряві він намацав холодну запліснявілу стіну і, тримаючись за неї, рушив углиб, наштовхуючись час від часу на діжки, різних розмірів полиці й глеки. Якби не притишена лайка, то могло б здатись, що у льох заліз кіт і, добряче нажершись, намагається дістатись на світ Божий.

У корчму з криками увірвались. Чути було, як лютував десятник і йойкав жид. Невдовзі його знайдуть, але звідси принаймні легше оборонятись і тут вдосталь харчів. Можна протриматись довше, навіть якщо справа пропаща. Стало страшенно шкода Ляни, яка сердечно йому довірилась. Заради неї можна було б здатись, але тепер уже пізно. Відклавши вбік зброю, посланець став у темряві на коліна і, склавши молитовно руки, упівголоса промовив:

— Господи, не дай пропасти цьому янголу через мою необачність. Збережи її вроду і пошли довгі роки життя. А моя смерть нехай буде покутою…

Позаду нього несподівано почувся шурхіт. Схопившись на ноги, кур’єр побачив, як просто з підлоги з’явилася свічка, освітивши жіночу голову.

— Чого ж ви стоїте? — прошепотіла жінка. — Підніміть ляду, інакше я впаду.

Він кинувся допомагати, але від здивування був таким незграбним, що ледве сам не зіштовхнув гостю кудись униз, звідки та з’явилась.

— Чого це ви молилися? — запитала вона, поправляючи хустку на голові. — Треба було постукати, як завжди…

— Я ж бо…

— Годі балачок, — махнула рукою жінка, — ходімо, пані давно чекає вас.

У такому становищі було б дурістю опиратися, і кур’єр, дослухавшись здорового глузду, мовчки спустився слідом за незнайомкою. Намацавши ногами щаблі драбини, він із превеликим задоволенням зачинив над собою ляду. Ставши на рівну землю, Христоф відчув неймовірне полегшення. Жінка повела його далі тісним підземним ходом. Стримуючи радість, він покірно йшов за нею, подумки дякуючи провидінню за такий несподіваний рятунок. Куди б не вела його ця незнайомка, однаково там краще, аніж у лапах жовнірів.

Минуло добрих півгодини, доки хід нарешті закінчився. Тут знову довелося лізти по драбині і підіймати потаємну ляду. Відблиски свічки розбіглися в темряві, виказуючи ряди темних пляшок. Вочевидь, це був погріб, де зберігалося вино.

— Нарешті ми в замку, — тихо промовила незнайомка, — щоразу в цьому тунелі мене дрижаки проймають.

Христоф прикусив губу, щоб голосно не викрикнути: «В замку, чорт забирай?» Натомість він уважніше придивився до пляшок з вином, на яке потрапляло тьмяне світло. Кожна мала відтиснений воском герб. Навіть у напівтемряві неважко було впізнати геральдичний символ Даниловичів.

Лаючи подумки свою зрадливу вдачу, він прагнув лишень одного: аби його провідниця виявила свою помилку якомога пізніше. Безумовно, у тому льосі чекали когось іншого. Того, кому він зруйнував усі плани своїм дебоширством у корчмі.

Що ж діяти, коли з’ясується обман? Як утекти цього разу, коли опинишся у товстезних мурах Олеського замку? Може, пригрозити цій жінці? Змусити вивести його звідси? Ні, можуть помітити інші челядники… Цікаво, чи замок досі належить двом сім’ям? Якщо схоплять Даниловичі, то можна закликати іменем Корони інших, Каменецьких…

Тут він ледве встиг закрити обличчя рукою, оскільки незнайомка тицьнула в нього свічкою.

— Візьміть, — сказала вона.

Той заперечливо хитнув головою.

— Тоді підіймайтесь.

Погріб для вина залишився позаду. Тепер вони були в невеличкій кімнатці, вочевидь, комірчині цієї жінки. Вона відкинула килим на стіні, за яким виявились гвинтові сходи нагору. Христоф зрозумів, що далі мусить іти сам.

Сходи вивели в горішні покої, де серед темряви злякано тріпотіло світло від мармурового каміна. Воно трохи дотикалось мозаїчної стелі і лизало, наче пес, великий настінний гобелен. На ньому німфа Каліпсо поставила перед Одіссеєм чашу з нектаром і спорудила таку гору фруктів, що вистачило б на пів троянського війська. «О, Лаертід богорівний, удатний на все Одіссею! — промовляла острівна красуня. — Отже, ти справді бажаєш на рідну свою батьківщину зараз же їхать?

Знав би ти, скільки недолі зазнать доведеться тобі, то залишився б зі мною оселю оцю пильнувати…» На що впертий герой, спостерігаючи, як служниці прибирають розбурхане ложе, відповів: «Ти не гнівися, владарко-богине! І сам-бо я добре те знаю, що й станом, і зростом своїм, і красою — всим поступається вірна моя Пенелопа. Та лиш до неї я прагну й душею туди пориваюсь…»

Навпроти було розкішне ліжко, поряд із яким бовваніла позолочена Артеміда. До неї тягся м’який килим, і Христоф несміливо затупцював на місці. Він раптом з огидою відчув увесь бруд на собі, а надто заліплені гноєм чоботи.

На ліжку хтось ледь чутно ворухнувся. Услід за цим солодкий жіночий голос промовив:

— Нарешті, Димитрію! Господи, як же я за тобою скучила…

Отже, того, хто мав бути на його місці, звуть Димитрієм. Боже Всемогутній, що зараз буде! Він витер піт з чола і набрав повітря в легені — треба зізнаватись…

— Той дик Станіслав на полюванні, і я одразу ж відправила Меланію за тобою. Ходи сюди. Ти часом не прихопив по дорозі вина? Я спрагла… — почулося знову.

Кур’єр наблизився так обережно, наче йшов по голках.

— Нахилися, я зовсім тебе не бачу, — наказав голос, — поцілуй мене… Не маю сил чекати…

Запаморочливий запах теплого жіночого тіла вдарив йому в ніздрі, сколихнувши нутро, як чашу з вином. Понад усе хотілося підкоритись, пославши під три чорти здоровий глузд і все на світі.

— Роздягайся… — цей солодкий спів позбавляв розуму. — Ти знаєш, сьогодні я розглядала грецькі фрески. Там чоловік цілував гетеру в уста і водночас пестив її розкішницю… — вона засміялася.

— Пані…— видавив нарешті із себе гість.

— Пані? — спокусниця схопилася з ліжка.

Вона оторопіла, мовби вагалась: закричати чи дати ляпаса? Нарешті, соромливість і злість примусили прудко сховатись за Артемідою. Здавалося, тепер у її владі перетворити його щонайменше на оленя, як бідолаху Актеона.

— Як ви сюди потрапили? — суворо запитала богиня.

— Мене провела ваша служниця, — відповів смертний.

— Меланія? Хіба вона не завважила, що ви — не Димитрій? Господи! Забудьте це ім’я!..

— У корчмі було темно, моя пані, а я рятувався від жовнірів. Уклінно прошу, не гнівайтесь, — винувато сказав Христоф.

— Від жовнірів? То ви — харциз? — перелякалась Артеміда.

— Аж ніяк, моя пані. Я кур’єр, — пояснив той.

— Кур’єр? А в моїй спальні хотіли поміняти коней? — ядуче мовила жінка. — Забирайтесь геть!

Посланець бургомістра мовчки вклонився і попрямував до вікна.

— Стривайте! Куди ви? — зупинив його поклик.

— Йду геть, моя пані, як ви й наказали, — смиренно відповів той.

— У вікно? Дурню, та ви хоч глянули вниз? Ви розіб’єтесь прямісінько під ним!

Запала мовчанка. Чутно було навіть шерхіт піску у скляному годиннику. Врешті Артеміда озвалася знову:

— Як вас звати? — вже лагідніше запитала вона.

— Христофор, моя пані, — відповів кур’єр.

— Скажіть, вам відомо, хто я?

— Смію думати, що ви — дружина вельможного пана Даниловича, власника замку…

— Мовчіть! Більше ані слова…

Господиня вдруге прислухалась до шерхоту піску, після чого схвильовано мовила:

— Скільки вам потрібно, щоб ви про все забули? Назавжди?

— Аніскільки, моя пані, — відповів той, — дозвольте тільки залишити вас, побажавши Господньої ласки.

— Ви шляхетна людина, Христофоре, — мовила жінка, — можливо, колись я віддячу вам як слід, а поки що ось, візьміть…

Над плечем Артеміди з’явився золотий ланцюжок з невеличким смарагдом. Кур’єр, уклонившись, з радістю прийняв подарунок, встигнувши навіть поцілувати пальчики своєї благодійниці.

Несподівано до покою увірвалась Меланія і, впавши на коліна, заволала:

— Простіть мені, пані! Заради Святої Марії, простіть! Це не Димитрій! — тут вона тицьнула в Христофа, що спішно ховав прикрасу до кишені.

— Замовкни, — цитьнула господиня, — чи ти гадаєш, я не помітила? Виведи цього чоловіка так само, як і привела. Чуєш? Та заспокойся, дурепо! Усіх піднімеш на ноги!

— Не можу! Не можу вивести, моя пані… — не вгавала та.

— Чому не можеш? Чому не можеш, дурна?

— Бо Димитрій чекає в моїй кімнаті, ясна пані! Цей матолок, самозванець, не зачинив ляди в корчмі, і Димитрій сам сюди дістався, без мене… Простіть, простіть…

— Устань, Францо, — сердито наказала пані, все ще ховаючись за Артемідою, — що ти йому сказала?

— Що ви просили зачекати і випити вина з грецьких глечиків… Простіть мені…

— Пильнуй двері, аби він не зайшов передчасно… Христофе, — жінка нарешті вийшла зі своєї схованки, — благаю, рятуйте мою честь.

Він ледве її бачив, але добре чув той самий п’янкий запах. О, заради неї він зробить що завгодно!

— Лізьте у вікно, тільки обережно. Вже майже ніч, ніхто вас не побачить. Тільки, заради Бога, не розбийтесь! Інакше загубите не тільки своє життя. І не попадіться сторожі… Ну ж бо!

Той мовчки скорився…

З підвіконня було видно темне вузьке подвір’я, а ліворуч височіла надбрамна вежа. Ні те, ні інше жодної надії не вселяли. Однак праворуч, за якихось три-чотири лікті, тяглася фортечна стіна. На ній для вартових було споруджено простору галерею. Коли пощастить, то вдасться до неї дострибнути…

Удача цього дня, мабуть, сприяла-таки Христофу. Гепнувшись на дерев’яний поміст, він завмер на хвилину, а потім обережно підвів голову.

— Хто там? — долинуло з темряви.

Кур’єр у відповідь заспівав щось сороміцьке п’януватим голосом.

— Красіцький, ти? — запитав голос.

— Угу…

— Знову ся нажер, бидляку! На ногах тримаєшся?

— Угу…

— Мерщій униз! Наказано перевірити естакаду…

За якийсь час невеликий загін вийшов через браму і, минувши під’їзні аркади, рушив довкола стін. Довколишні болота кумкали жабами і сюркотіли цвіркунами. Подекуди, між осокою, у темних дзеркалах між сплячого латаття дрібно розквітали зорі. Волога і терпка ніч панувала за мурами…

Темна постать непомітно відділилась від стіни. Тихіше за болотяних духів, але стрімко, мов нічний птах, хтось подався подалі звідси.

Частина друга

Розділ І

Сп’янілий скрипаль геть фальшиво вів якусь чудернацьку мелодію. Хотілося його вбити, але той був задалеко. До того ж складалося враження, що, окрім Ореста і Казимира, він більше нікого не дратував. Незнайомець навпроти також навіть оком не моргнув. Можливо, мав кепський слух чи цілковиту байдужість до будь-якої музики. Натомість він вколов кожного по черзі своїм гострим поглядом і холодно запитав:

— Чи все зрозуміло, панове?

Орест сердито гримнув кулаком по трухлявому столі.

— Хай йому грець! Все одно не второпаю!

— Тсс! — пригрозив незнайомець.

— Та поясніть же як слід…

Казимир у цей час роззирнувся довкола, чи не слухає хто їхню балачку, але всім було наплювати.

— Усе добре, — заспокоїв він незнайомця.

Той глибоко вдихнув смердюче повітря і зі свистом видихнув. Заїзд, як і раніше, ходив ходором і реготав, отож троє співмовців знову присунулись докупи. Вони були брудні й спітнілі і вочевидь набридли один одному неабияк.

— Повторюю, — мовив чужинець, — за три дні, неподалік звідси, рікою проснує невеликий човен, що ним купці возять свій крам на продаж. Упізнаєте його за геральдикою. Належить він князю і йтиме до Острога…

Незнайомець замовк і пильно вдивився в їхні обличчя, ніби хотів розгледіти, чи второпали його слова. За мить він продовжив:

— А тепер найголовніше: мусите його перехопити і все, що там знайдете, віддати князю.

— Сто чортів! — вигукнув Орест. — Але чи вірно я почув, що човен — княжий?..

— Вірно.

— І ми, мов розбійники, нападемо на нього і пограбуємо?

— Так хоче князь.

Запала мовчанка.

— А як, дозвольте запитати, ми можемо впевнитись, що ви — його довірена особа? — запитав Казимир.

— Значить, шляхетського слова вам не досить? — зверхньо процідив незнайомець.

Двоє щиро розреготалися.

— Даруйте, шановний пане, — поспішив додати Казимир, — ми анітрохи не сумніваємось у його вагомості. Але ж поставте себе на наше місце. Та я присягнутись можу, що на будь-якій дорозі від Лівонії до Волині…

Чужинець раптом лапнув рукою під полою плаща. В руках Казимира миттєво блиснув гострий кинджал, а його сусід, трохи подавшись назад, інстинктивно пацнув під сорочкою теплу кольчугу.

— Пробачте, я вас перебив, — спокійно мовив незнайомець.

— Дрібниці, — так само відповів Казимир, — адже ви й так зрозуміли мою думку.

Він усе ще тримав у руках свою зброю, спрямовану вістрям співрозмовникові в горлянку.

— Зрозумів якнайліпше… Гарна річ… Б’юсь об заклад — італійської роботи… — сказав той.

— Так. Відібрав у такого ж найманця під Оршею. Італійця, — уточнив Казимир.

— А чим ви нас здивуєте? — іронічно усміхаючись, запитав Орест. Затим витяг з-за пояса і поклав на стіл важезного ландскнехтського меча.

— Панове… — удавши образу, мовив чужинець.

— Тільки майте на увазі, — додав Орест, — в разі чого ми розпатраємо вас, як свинячу тушу і зробимо це швидше, аніж м’ясники в Бродах.

Сказав він це так люб’язно, наче йшлося насправді про неабияку послугу.

— Панове, — вже трохи стомлено повторив незнайомець, — я бачу, суворе життя цілковито позначилось на ваших манерах.

— Дістаньте руку з-під плаща, — відрізав Казимир, усе ще тримаючи кинджал напоготові.

— Як вам буде завгодно, — з легким поклоном сказав чужинець.

Шляхтич повільно подався передпліччям, а далі обережно витягнув руку зі складеним вчетверо грубим аркушем.

Казимир заховав кинджал і насмішкувато перезирнувся з Орестом.

— Ну от, — урочисто промовив незнайомець, — ось вам доказ, якого ви так прагнули і через який ледь не відправили мене ad patres. Це документ, виданий єго княжою мосцю…

Він розгорнув його на столі.

— Лише одна обставина, — додав шляхтич, — написано латиною… Смію підозрювати, що не все вам буде зрозуміло.

Казимир взяв папір до рук. З хвилину його розглядав, а потім уважно вивчив печатку на мотузці під текстом.

Скрипаль нарешті доконав свою мелодію і хутенько потупцяв до шинквасу. Орест готовий був віддати що завгодно, тільки б він там скам’янів або принаймні заснув, як ті, для кого це місце часто-густо було за рідну домівку. Хто приходив пізніше, просто скидали сплячих під стіл і сідали на їхнє місце. Такий колообіг тривав, як правило, до самого ранку, доки останнього п'янцюгу вже було нікому зіпхнути.

Проте музика вперто тримався на ногах і, схоже, не збирався спати. Більше того — перехиливши за шинквасом добрячого кухля, знову рушив на своє місце з твердим наміром і далі терзати вуха присутніх.

Орест, роззирнувшись, витягнув з-під сусіднього стільця велетенську обгризену костомаху.

— Що ти хочеш вдіяти? — відірвався від паперу Казимир.

— Зараз поцілю того сучого сина!

— Облиш.

Орест із неабияким жалем відкинув кістку геть, сковтнувши при цьому слину.

Скрипаль, хитаючись, як тополя в буревій, дістався нарешті туди, куди прямував.

— То що? — нетерпляче мовив незнайомець і втупився в Казимира, даючи зрозуміти, що хотів би отримати документ назад.

— Гаразд, пане Сангушко, прийміть наші вибачення, — сказав той, повертаючи папір, — оскільки все, що ви кажете, підтверджено волею князя Костянтина Острозького, то ми готові продовжити нашу розмову.

Шляхтич не втримав гримаси подиву, що на словах мало означати: «Пся крев! Він знає латину?»

У ту ж мить почувся звук падіння: спершу гепнувся знеможений скрипаль, а потім зойкнула останньою п’яною нотою скрипка.

— Як на мене, то обговоримо майже все, — підсумував пан Сангушко. — То буде звичайнісінька собі пригода. Дрібниця для таких відчайдухів і сміливців, як ви.

— Майже все, та не зовсім, — зауважив Казимир.

— Розумно, — кивнув шляхтич, — йдеться про винагороду?

— І про винагороду також…

— Гаразд.

Шляхтич уперше за весь час розмови приязно усміхнувся. Оресту навіть захотілося уважніше вгледітись у його обличчя, аби запам’ятати краще.

Йому, вочевидь, не виповнилось ще й сорока, але на худому обличчі вже були різкі зморшки, схожі на шрами. До всього треба додати гачкуватий ніс, тонкий рот, високе чоло і хитрі проникливі очі. Одіж він мав коштовну, але дещо занедбану. З рук не знімав довгих рукавиць, що їх вдягають на соколине полювання.

Пан Сангушко підвівся і підійшов до закіптюженого вікна. Вгледівшись у темінь, він постукав у шибку зігнутим пальцем. Потім повернувся назад і мовчки сів.

За хвилину всередину зайшли двоє козаків і попрямували до столу. Похмурі крем’язні мимоволі наганяли своїм виглядом страх. Шляхтич завбачливо подав найманцям знак не хвилюватись.

Один з козарлюг дістав зашмольгану дорожню калитку. Ні слова не мовлячи, він подав її грубою м’язистою рукою шляхтичеві. Той кивнув у відповідь, і козаки, шанобливо вклонившись, так само безмовно вийшли.

Пан Сангушко дістав з калитки невеличкий оксамитовий мішечок і поклав його на стіл перед найманцями.

— Маєте завдаток, — сказав шляхтич, — тут два дукати. Достатньо для початку…

Він замовк, іронічно спостерігаючи, як найманці швидко й вправно поділили гроші. Обидва, вдоволені, веселі, геть забули про його існування.

Казимир був старший за Ореста, утім, не набагато. Скорше, віку йому додавав широкий, як у аптекаря, довгий одяг і проникливий погляд зелених, аж смарагдових очей. Прямий ніс і акуратна борідка м’яко завершували його портрет, викликаючи водночас більше запитань, аніж відповідей. Казимир здобув славу вправного стрільця, не раз ганьблячи в змаганнях шляхту і знаних вельмож. Пан Сангушко виснував, що перед ним, либонь, колишній спудей, якому, мабуть остогидли філософія і латина, або інші якісь причини змусили зайнятися геть іншим ремеслом.

Інша річ — Орест. Це був міцно збудований юнак, сповнений якоїсь жагучої природної сили, яка щедро з нього лилася, не залишаючи байдужим нікого. Його простодушність та весела вдача одразу викликали симпатію, і мало вірилося, що в одну мить вони можуть перетворитися на зло й рішучість. Тоді горе тому, хто спричиниться до цього!

Однак тепер, поділивши два дукати рівно по сімдесят п’ять грошів, вони сиділи сумирні і втішені. Простір довкола значно потеплішав.

Пан Сангушко продовжив:

— Можу додати, що по закінченні цієї справи ви отримаєте втричі більше.

— Тоді все решта — дурниці! — втрутився Орест, ледь не співаючи від щастя, — ми виконаємо ваше доручення якнайліпше! Для нас честь вправних майстрів — найголовніше!

— Скільки людей буде в човні? — діловито поцікавився Казимир.

— П’ятеро-шестеро, — відповів шляхтич, — навряд чи більше.

Веселість їхню мов рукою зняло.

Сангушко поглянув іронічно.

— Невже це вас злякало, панове?

— Чому ж ви не доручите цю справу своїм козакам? — подивовано запитав Орест.

— Поміркуйте самі: як козаки князя можуть напасти на його ж таки човен?

— Зате вони любісінько повісять на гілляках двох розбійників, котрі це зроблять! — аж спалахнув Орест і вперіщив кулаком по столі.

— Цього не станеться, — холодно запевнив шляхтич, — тут ви вже мусите покластись на слово шляхтича…

Та несподівано він глипнув убік і скептично скривився:

— Хоча я, мабуть, помилився, коли обрав вас для такої справи. А надто ті, хто вас вихваляв.

Він удав, наче збирається піти геть.

— Гаразд! — зупинив його Казимир. — Ми згодні.

— Оце — направду лицарська розмова! — втішився шляхтич. — Бажаю успіху, панове сміливці.

— Ще 6 пак… — процідив Орест.

— Через три дні сподіваюся бачити вас знову на цьому ж місці..

З цими словами шляхтич підвівся і, ледь піднявши капелюха, вийшов геть. Знадвору долинув кінський тупіт, але, поступово стихаючи, він віддаленів.

Орест радо посміхнувся.

— От бачиш, брате, — сказав він, — тепер усе в нас буде добре.

— Все добре — принаймі на три дні, — скривився Казимир.

— Чому лишень на три? Поки що маємо ці гроші, а їх вистачить і надовше.

— Гадаєш, так просто захопити з-посеред річки човен, у якому сидітимуть шестеро гайдуків? Як ми це зробимо? Неводом? — Казимир невдоволено спохмурнів.

— Чому ж ти погодився? — здивовано запитав Орест.

— Бо якби ми відмовились, то ті харцизяки вичавили б із нас завдаток разом із кишками! — обурено мовив Казимир.

— Але ж тепер вони пішли, — стишено промовив юнак, — то ж скажи, що нам заважає гарно повечеряти? Я голодний, як пес. Заночуємо в цьому гадючнику, а вранці вирушимо далі до Лемберга!

— Про вечерю — це ти вчасно згадав! Nunc est bibendum![3] — радісно вигукнув Казимир.

Обидва зареготали і гукнули господаря. Замовили йому дві печені гуски, гарнець меду і кімнату на ніч. Їли, наче востаннє. А ще завзятіше пили… Господар, уздрівши, як за лічені хвилини від його птиці залишилися самі кістки, обережно запитав, чи не бажають панове ще чогось.

— А галушки маєш? — запитав Казимир.

Той ствердно кивнув.

— Неси ще й галушок.

— І ще меду, — додав Орест, який, щоправда, й так був добряче захмелений.

Він сипонув на стіл кілька грошів, і господар, склювавши їх, наче півень, кинувся до кухні.

— Друже, — повів тим часом Казимир, — ось ти кажеш — рушаймо вранці до Лемберга…

Він був не такий п’яний, як Орест, але говорив весело та гучно.

— Атож, — кивнув той.

— А там що?

— Пошукаємо щастя, а як не знайдемо, підемо далі, до Кракова…

— Аж поки не здохнемо де-небудь від якогось зарізяка, і жодна душа за нами не пошкодує…

— Як на мене, — знизав плечима Орест, — то байдуже.

Принесли галушки і мед.

— Ми могли б захопити той човен, — сказав Казимир, коли господар потупцяв назад.

— Могли б, — погодився Орест і вмовк: йому впала в око струнка пишногруда кобіта, що, стоячи неподалік дверей, розглядала присутніх.

— А тоді князь узяв би нас на службу, — вів своє Казимир.

— Нащо йому двоє волоцюг?

Юнак не відривав погляду від жінки, аж прикипів. Дивно вона тут виглядала — наче квітка серед гною. Вбрана у звичайний селянський одяг, сорочка глибоко розхристана біля пазухи, і червоні шипшинові намистинки вільно колихалися, немов на спілих плодах. Русяве волосся буйно спадало хвилястими пасмами на плечі, неабияк ваблячи очі захмелілих гультяїв…

Жінка вловила його погляд і раптом, відсовуючи простягнуті зусібіч брудні руки, підійшла до нього. Від несподіванки Оресту відібрало мову, а на очі навис туман.

— Чого ж ти так знітився, любчику? — мовила вона, кладучи руки йому на плечі. — То забагато для тебе?

Красуня грайливо колихнула персами. Орест, не зводячи з неї очей, намацав рукою кухоль і одним ковтком висушив усе, що в ньому залишилось.

— А мені не пропонуєш?

Замість відповіді він міцно ухопив її за стан і потяг до себе.

— Ти що, дурнику, збираєшся впоратися тут? — засміялась вона.

— Еге ж, саме тутки, на столі, аби не глузувала…

— Стривай…

Вона вперлася так, що хлопець розімкнув обійми.

— Я знаю краще місце, ходи за мною, — владно шепнула вона.

Орест підкорився, але ноги його ледве слухались. Вона, хитаючи стегнами, пішла попереду, а він поволікся слідом п’яніючи від однієї думки.

Коли двері за ними зачинились, Казимир, намацавши кинджал, почвалав до господаря. Той перелякано згорбився і винувато опустив очі. Постоялець усміхнувся і якомога лагідніше промовив до нього:

— У тебе смачна їжа, хоч місце препаскудне…

— Дякую, пане…

— Покажи кімнату, яку я замовив.

— Охоче, пане. Ходімо…

Довелося лізти на горище, куди вів вузький і темний прохід між дерев’яними стінами. Пахло сіном і тлінню, знизу долинало форкання коней. Очевидно, горище знаходилось над стайнею. Єдине маленьке віконце в кінці проходу виказувало, що надворі вже була зоряна серпнева ніч.

— Ти забув свічку, — сердито мовив Казимир.

— Даруйте, — пробелькотів господар і шарпнув якісь двері.

Вони виявились зачиненими.

— Тут мала бути ваша кімната, — розгублено додав він.

— Хіба ти не маєш ключа? — запитав найманець.

— Маю, але внизу… Я миттю візьму і піднімуся знову. Пан чекатиме лише мить…

— Тьху!

— Та прихопи свічку, йолопе!

— Як накажете! — долинуло вже з драбини.

Господар зник.

Казимир вилаявся і стомлено сперся на замкнені двері. З віконця війнуло прохолодою та солодким запахом річки. Він видивлявся у зоряне небо і раптом усміхнувся примружено. Йому здалося, що в цих зір довгі тонкі промені, і вони лоскочуть йому очі, ніс, губи… І на смак — солодкі-пресолодкі, аж млосно… Він глибоко вдихнув, спробувавши прогнати цю млість. Зашуміло у вухах і засльозилося в очах, але млість не зникала.

«Де ж цей слимак?» — подумалось йому.

Наче у відповідь хтось уперіщив його палицею по плечу. Вдарити збирались, вочевидь, по голові, але в темряві кепсько прицілились. Найманець завив з болю і, вихопивши з-за пояса кинджал, змахнув попереду себе. Удар був напрочуд вдалим: хтось захрипів, як бугай на забої, а в обличчя Казимирові бризнуло кров’ю. Він змахнув удруге, але цього разу мимо.

— Сучі діти, — процідив Казимир, розгледівши в темряві дві постаті.

Хтось ухопив його за руку і, наштовхнувшись на гостре лезо, люто застогнав, але не відпустив. Ще двоє рук зімкнулись на його шиї. Тепер треба чекати вирішального удару, або ж його задушать, як вовка. Якби ж тільки послабити зашморг! Було б їм тоді непереливки… Але, схоже, ніхто не подарує йому життя. «Кінець, — блиснула в нього думка, коли в скронях вже чепало так, що вони, здавалось, от-от тріснуть. — І чому та русява хвойда вибрала не мене?»

Несподівано двері за його спиною різко прочинились, і всі троє ввалилися в темну кімнату.

З’явилася ще одна постать з кривою шаблею в руці.

— Заради Бога! — прохрипів Казимир. — Рубоніть нападника!

— Охоче, — спокійно відповів хтось із мадярським акцентом і миттю виконав прохання.

Душитель, який залишився тепер сам, спробував схопитися на ноги, але було пізно: італійський кинджал по саме руків’я загруз у його спині. Нападник на мить завмер, а потім простягся долі.

— Блискуче, — похвалила постать, — майстра видно навіть у темряві.

— Що? — перепитав найманець, хапаючи ротом повітря, як викинутий на берег окунь. Він звівся на одне коліно і заходився розминати затерплу шию.

— Кажу, що крові — як на бійні, — було уточнення, — але ж ночувати тут не мені.

— Якби не ви, я ночував би на тому світі, — вдячно відповів Казимир, зводячись нарешті на рівні ноги. — Чим я можу прислужитись вам?

— Побажайте доброї дороги, — коротко кинув той.

— Як? Ви збираєтесь вирушити зараз, серед ночі?

— Саме так, у мене обмаль часу.

Раптом почулися чиїсь кроки, і в кімнату влилося тьмяне світло. В дверях з’явився господар зі свічкою.

— Ключа немає… — промимрив він.

— Ось ключ, — сказав мадяр.

То був невисокий шляхтич у доломані, недбало накинутому на плечі і застебнутому на петлицю. Над його чолом хвацько сиділа шапка, прикрашена смугастим соколиним пір’ям.

— Ваша дружина була такою ласкавою, — звернувся він до господаря, — що дозволила мені залишитись ще на один вечір. — Але тепер я вас змушений покинути.

— Ну, а я запитаю в нашого гостинного господаря, звідки взялися ці троє. — Казимир узявся за зброю. — Хто ви?!

Тоді по черзі тицьнув пальцем у заколотого, зарубаного, і ще на один труп.

— Мій пане, бачить Бог, не відаю! — заскиглив той, і свічка в його руках застрибала, як божевільна, розбризкуючи довкола рідкий гарячий віск.

— Друже, — лагідно озвався мандрівник до Казимира, — дозвольте вас запевнити, що цей бідолаха навряд чи винен. Мабуть, ви легковажно продемонстрували присутнім свій гаманець, от і привабили негідників… Волинь, чорт забирай, небезпечна земля для порядних людей.

— Істинно! — гаряче підтримав господар. — Не інакше, як через вас говорить Провидіння…

Мандрівник раптом зиркнув на нього крижаним поглядом, аж той ледь не вдавився останнім словом. Навіть Казимирові стало не по собі.

— Мовчи, — зверхньо кинув подорожній, і в голосі його почулася якась зачаєна жорстокість, — бо інакше на зворотному шляху я власноруч переріжу твою свинячу горлянку….

Той злякано прилип до стіни, трусячись, як у лихоманці. Загроза здалося йому такою близькою, що він аж сахнувся.

Та враз мандрівник знову лагідно усміхнувся і вклонився, додавши на ходу:

— Лиш тільки гора з горою не сходиться… Гадаю, ще зустрінемось.

Темрява сховала його водномить, загорнувши своїм чорним задушливим запиналом.

Певний час ті двоє, що лишилися, мовчки дивились йому вслід, хоча бачили перед собою тільки темну завісу. Обидва зосталися, придавлені якимось дивним гнітючим враженням від цієї розмови.

— Прибери цей непотріб геть! — гидливо кивнув Казимир на трупи.

Коли господар упорався, він замкнув двері і, розлігшись на ліжку, миттю провалився в безодню сну.

Надворі було досить прохолодно. Так завжди буває у серпні, навіть якщо день перед тим видався спекотний. Відчувалось, що близько осінь…

Вдихати опівнічне повітря можна, лишень заплющивши від насолоди очі. Удень сотні селянських рук невтомно працювали серпами і косами, отож стиглими пахощами жнив наповнилося все довкола.

Для Ореста, проте, не існувало нічого, окрім русявої звабниці. Щойно опинившись на вулиці, вона гаряче до нього притиснулась.

— От бачиш, хіба тут не ліпше? — прошепотіла жінка.

— Ліпше… — не тямився Орест.

Свіже повітря трохи прогнало хміль з його голови, та, як і раніше, над усе йому закортіло насолодитись її вродою. Він намацав пругкі стегна, охопив стан і, тремтячи від збудження, поклав долоні на розкішні груди. Вони легенько й ритмічно здималися, тиснучи двома ягідками терну. Захотілося припасти до них вустами, впитися до нестями…

— Зажди…

Вона владно вхопила його за підборіддя, мов коня, якого збиралась загнуздати. Орест покірно випростався.

— Ти прагнеш мого тіла, — жінка вже була за його спиною, — але я можу тобі дати значно більше… Ходімо…

Орест побачив, що вона вже була за кілька кроків, пливучи в тумані, наче мара. Кинувшись навздогін, Орест відчув моторошний страх, що в ту мить з’явився в душі. Хлопець біг слідом, мов навіжений, не помітивши, як звернув з дороги, і продирався тепер крізь хащі верболозу. Попереду пливла її невагома постать, що манила його все далі й далі, аж доки не завмерла, нарешті, на березі річки.

Він зупинився, переводячи подих, боячись при цьому не розчути те, що вона скаже. Проте жінка мовчала. Стояла, мов заворожена, і дивилась у темну воду.

Але враз повернулася до нього. Всесильний Боже, яка ж вона була гарна! Гнучка постать наче сяяла, принаймні Орест бачив кожну складку її одягу і кожну рисочку на обличчі.

Раптом вона засміялася дзвінко і весело, як на забаві… І здалося, що від того сміху здійнявся вітер. Він наче зародився у її волоссі і щосили перекинувся на очерет, згинаючи його ледь не до самої води. Вздовж обох берегів зайнялися вогні, так ніби якісь рибалки одночасно на рівній відстані порозводили багаття.

Вона розв’язала крайку і кинула на траву одіж. Звабниця зосталася в самій сорочці, і довге полотно, тріпочучи під вітром, аж кричало про її гарні стегна, груди і коліна. Жінка стала на край берега і ступила в човен, що був тут припнутий.

— Ходи зі мною… Не боїшся? — усміхнулась вона.

Ореста раптово узяло роздратування, що народилося, либонь, з пристрасті, яка трусила його, мов листок.

— Це я боюся?! — завзято гаркнув він. — Та хоч у пекло! — вигукнув хлопець. — Хоч у сам казан…

Він одним махом перерубав ножем мотузку, яка тримала човен, а потім щосили відіпхнув його від берега. Орест брів уже по пояс, аж тут відчув дивну насолоду, що, мов із води, просочувалась через одяг, шкіру, досягаючи самих глибин єства. Він став гарячково здирати з себе одяг. Човен опинявся щодалі від берега, і вода тут досягала парубкові вже до горла.

— Гарно покупався? — запитала жінка. — Тепер іди сюди.

Вона подала йому руку і витягла до себе.

Вогні на берегах тяглися до них по воді яскравим перевеслом, але зовсім не приносили з собою тепла.

— Ач, як з тебе пара йде, — прошепотіла звабниця, милуючись його міцною статурою, — наче душа виходить..

Вона піднесла руки догори і стягнула з себе сорочку. Човен трохи гойднувся, але потім знову небавом подався за течією. Вона торкнулась його ніжніше, аніж торкається сплячої трави вечірній вітер.

Бідолашний щасливцю! Хто може збагнути світ жінки що межує з двома світами: реальним і містичним. Пестити розкішне тіло треба так, наче торкаєшся найтоншої порцеляни, хтозна, яка таємниця криється в ній…

Наберися терпіння, наче мандрівник у дощ, і вперто розпалюй багаття, шукаючи сухий, спраглий вогню хмиз. У якусь мить ти збагнеш, що пропадеш без цього тепла, але не квапся… Лише зробивши полум’я великим і дужим, аби його не зміг загасити дощ чи вітер, сповна можеш зігрітися.

— Чаклунко, демонице…

— О-о, ти багато збагнув за один короткий вечір…

— Це так…

— У тебе дивний терпкуватий смак. Я ще ніколи такого не відчувала. Хочу всотати тебе до краплі, як суха земля — воду. Розчинись у мені… Розчинись…

Той її шепіт лунав десь високо, аж під самими зорями. Здавалось, він розсипався на тисячі відлунь, досягнувши раю, а потім падав глибоко, до самого пекла.

Розділ II

Полудневе сонце люто розпікало землю. Здавалось, наче вона винна у якихось страшних гріхах і Бог звелів її покарати. А заодно і сотню людей, що копали глибокий рів та насипали тією ж землею вал. Ще десяток чоловіків тесали на валу здоровенні кілки, з яких позаду поставав частокіл.

По зовнішньому краю рову ледве чвалала стара шкапа, тягнучи скрипучу бідарку з двома діжками. Хлопчисько років десяти зі стражденною гримасою на обличчі вів коня за вуздечку. Час від часу він зупинявся і черпав з котроїсь діжі воду, наповнюючи висохлі цебра біля землекопів, з яких ті намагалися вгамувати свою пекельну спрагу. Втім, працювали вони вперто, і складалося враження, що за тиждень-півтора мали б завершити свої нехитрі фортифікації, захистивши ними дерев’яну капличку, конюшню і декілька критих очеретом будинків. Пройшовши поміж них, можна було зауважити в одному велетенську піч, а довкола неї декількох веселих молодиць і дівчат. Поряд з хатинкою-кухнєю тіснився дерев’яний колодязь. У простоті його конструкції проглядалася, однак, особлива дбайливість, з якою майстри припасовували одну до одної гладенькі соснові колоди, що берегли таку потрібну вологу.

За кілька кроків від кухні і криниці стояла кузня. Троє молотів дзвінко відбивали ритм тутешнього життя. Іноді якийсь із них стихав, тоді у дверях кузні з’являлася кремезна постать з червоним від жару обличчям і порожнім цебром у руках. У ту ж мить у прочинених вікнах кухні з’являлися такі ж розпашілі кухарки. Трясучи пишними грудьми і бризкаючи свіжим сміхом, вони щедро розсипали кепкування та солоні жарти:

— Ковалю, ковалю, покажи-но свого молота!.. Де ховаєш молота, ковалю? Може, в кузні забув?..

— Заждіть до вечора, — стиха промовляв той, дістаючи зі студні воду і розпливаючись у щирім усміху, — кого впіймаю, тим молотом підклепаю…

Він жадібно пив, а решту води виливав собі на розпечену голову.

— А глянь-но, ковалю, сюди, які міхи маю! — не вгавала котрась молодичка. Виставивши наперед великі гарячі перса, вона кілька разів стиснула їх руками, надуваючи при цьому соковиті щоки.

Коваль, що встиг уже вдруге наповнити відро, вдав, наче збирається виплеснути з нього воду прямісінько у вікно. Кухарки з вереском кинулись углиб, а чоловік, вдоволено зареготавши, подався до кузні. За мить робота відновилась.

Позаду кузні стояла стайня, нагадуючи весь час про себе терпкуватим запахом. Самих коней зараз там не було, і двері прочинили настіж. В цей час коні, либонь, спочивали десь у затінку або охоче скубли траву на лузі.

Кілька хатин тіснилися біля каплички. Здавалося, їх позганяла туди продовгувата касарня, що лежала вздовж валу. Поряд з її стіною рядами сушилися чоботи і спочивало кілька сідел та відстебнуті табанки. Господарі ж цих предметів, імовірно, прибувши з нічного вартування, спочивали всередині, видаючи назовні злагоджене хропіння.

Один з будинків мав три поверхи. За ними — вишка, де стояв голий до пояса вартовий. Перекриття над ним, що трималося на чотирьох смолистих стовпцях, мало би захищати його від дощу і навіть трохи від сонця. Однак вартового, судячи з його засмаглого до чорноти торсу, той дах захищав не дуже.

Вартовий ліниво оглядав довколишній краєвид, вочевидь зовсім не переймаючись його красою. Тутешній куточок Волині розділився на два царства: просторий луг і густий мішаний праліс. Перетинаючи луг, сліпучо-біла ріка ховалася в обіймах шепотливих дерев, наче вістря шаблі загорталося в оксамит…

Річку опуклим мостом переступав битий шлях, гублячись десь у сонячній далині. На мосту також була варта: два жовніри спали на гарячих колодах, накривши голови широким лопушиним листям. Оминути їх було годі, і кожен, хто їхав возом або верхи, мусив будити цих добродіїв, щоб заплатити мито. За це йому дозволялось перетнути річку і, помилувавшись розбудовою нового форту, попрямувати далі.

Від грубого тракту відділилася кривим паростком сільська дорога. Вона все звужувалась і звужувалась, минаючи хащі терну та верболозу, доки врешті зовсім губилася в гущині. Церква і хатинки уздовж путівця здавалися зовсім дрібними, так що їх заледве міг розгледіти навіть горішній вартовий. Той, однак, себе цим не обтяжував, все частіше поглядаючи то на свіже річкове плесо, то на витоптане подвір’я, де вже от-от хтось мав би йти йому на заміну.

Двоповерховий будинок належав коменданту. Сам він, молодий ротмістр, сидів за столом в товаристві бородатого здорованя. Невеличка зала на першому поверсі, схоже, правила коменданту і за кабінет, і за вітальню, і за дорадчу кімнату. Принаймні тут можна було побачити речі, які стосувались і того й того, а зачовгана підлога свідчила про те, що люди тут збиралися часто. Офіцер схилився над пошарпаним кресленням, уважно вивчаючи один з клаптів.

— Якщо ворог потрапить до нашого рову, то, хоч як це дивно, лишиться недосяжним для стрільців, — сказав він, обвівши дерев’яною тріскою позначені вежі. — Його не дістати ані з мушкета, ані з лука.

Здоровань кивнув згідно головою.

— Уся Європа у заручниках цього «мертвого поля» попід вежами і стінами, — додав ротмістр.

— Як на мене, — мовив здоровань, — то діжка окропу непогано вирішує справу.

Комендант усміхнувся.

— Проти розбійників — так, — відповів він, — але козаки і татари той окріп мають десь.

Тут реготнув здоровань.

— Послухай, Матвію, — звернувся він до коменданта, — може я надто простакуватий і небагато тямлю у тій твоїй науці, але ми будуємо острогу з дерева. Отже відповіді, твоя милосте, слід питати в нього…

— У кого? В листя та кори? — Матвій з цікавістю глянув на співрозмовника.

— І кущів, — додав той і насмішкувато замовк.

Марно почекавши на продовження, ротмістр звів руки до неба.

— Господи! — промовив він. — Цей волинський Голіаф бажає моєї смерті!

— Боронь Боже.

— Тоді кажи…

У кімнату саме зайшла вродлива служниця з глеком квасу і двома кухлями. Трохи зашарівшись від чоловічих поглядів, вона поставила посуд з напоєм і нечутно вийшла.

Доки чоловіки пили квас, на хвилину запанувала тиша, яку порушувало хіба що булькотіння та прицмокування. Після цього обидва гучно видихнули і поставили кухлі назад на стіл, втираючи зволожені бороди.

— А квас нічого не підказує твоїй мосці? — пожартував Матвій.

— Хіба те, що ця проклятуща спека доведе мене до шалу…

— Тоді повернімось до твоїх дерев і кущів.

— Гаразд.

— То кажи нарешті свою думку, — витер вуса комендант.

Здоровань раптом посерйознішав і промовив:

— Чесно кажучи, в тім нема нічого мудрагельського. Я колись опинився в такому рові. А на дні наїжачилось гостре кілля. У мутній воді з греця що побачиш. Богу лиш відомо, як мені вдалося вибратись звідтіль…

— Думка добра, — погодився Матвій, — тільки напустити води у наш рів буде непросто. Адже форт стоїть значно вище од берега Горині.

— Тоді сама природа велить щось інше придумати, — підсумував здоровань. — А що коли натикати поміж кілків кущі ожини чи тернини? Ворог, хоч і не втрапить на кілок, та виборсатись йому буде непросто…

— Отже, кілки, — мовив комендант, — а зверху листям?

— Саме так! Листя буде замість води. Гарненько притрусимо згори, аби нічого не впадало в око…

Ротмістр замислився, дивлячись на невибагливі креслення. Здавалось, він намагався подумки допасувати запропоновані новації.

— Гаразд, — врешті сказав Матвій, — ми повернемось до цього за тиждень, коли закінчимо вал. Без нього ми голі, як равлик без мушлі.

Знадвору почулося бемкання дзвону.

— Обід, — сказав здоровань, підводячись з місця.

— Стривай, — зупинив його комендант, — може, залишишся?

— Е, ні! — усміхаючись відповів той. — Мої грубі манери не для вишуканої пані.

— Дарма ви так, — почулося згори.

Обидва звели очі.

Сходами до них спускалась вродлива шляхтянка.

Чоловіки вмовкли, не відводячи від неї очей. Вишукана сукня вигідно окреслювала розкішне і граційне тіло, а коштовні прикраси ніби свідчили, що вони не варті нічогісінько поряд із красою очей, ніжними вустами, тонкими бровами і рожевими щічками.

— Панове, — усміхнулась вона, лукаво завваживши їхнє спантеличення, — що за таємничі чари скували вас?

Обидва раптом хрипко закашлялись, вдаючи, що прочищають горло.

— Даруйте, — озвався Лук’ян, — але чари ці такі невблаганно-прекрасні, що всі церемонії геть вилітають з голови.

— Скажіть, дорогий мій Лук’яне, — провадила своє шляхтянка, мовби й не почувши сказаного, — чи я колись дозволяла собі кпити з ваших манер? Ви мене трохи образили…

— Ясна пані, — схвилювався здоровань, — даруйте мою неотесаність. Але ви ж довго перебували в Італії, і я не смів…

— Жахливе місто Неаполь, — перебила вона, — а Венеція страшенно смердить. Чули? У мене зовсім прості, а ніякі не вишукані манери.

— Дозвольте, пані, вам не повірити…

— Як собі знаєте…

— Тож на обід ти не залишишся? — втрутився Матвій.

— Ні, мої панове, — відповів Лук’ян радше благально, аніж ствердно. — Маю ще безліч справ. У нас закінчується деревина, отож хочу навідати лісорубів, бо чогось вони не дуже квапляться. Я пообідаю в дорозі, коли дозволите.

Йому це ласкаво дозволили. Здоровань ще раз уклонився і вийшов.

— Сподіваюся, хоч ви мене не залишите? — усміхнувшись, запитала жінка.

— Нізащо, — пообіцяв комендант.

Вона зійшла зі сходів і дозволила провести себе до соснового столу, накритого поки що лише брудними кресленнями фортифікацій. Матвій спішно їх прибрав і кинувся до велетенської скрині в кутку з твердим наміром розшукати там скатертину. На щастя, невдовзі до зали зайшла служниця і дістала її геть з іншої схованки.

На стіл поставили куліш, смажену дичину, печену щуку, капусту і глек із вином. Служниця внесла тарілки, кухлі, дві дерев’яні ложки і сказала, що на десерт будуть ще й ягоди. Насипавши куліш, розпашіла від вогню і диму обслуга зникла за дверима.

— За два дні перебування у нас ви, мабуть, ще не встигли звикнути до місцевої кухні, — сказав Матвій.

Шляхтянка усміхнулася і без жодних церемоній піднесла ложку кулешу до рота. Підбадьорений таким жестом, ротмістр узявся краяти на шматочки дичину і щуку.

Коли принесли лісові ягоди, Матвій налив до кухлів вина.

— Воно не подібне до італійського, — мовив він, — але, сподіваюся, припаде вам до смаку.

— Ви знову? — з жартівливим обуренням перебила жінка, підносячи кухоль до рота.

Щоб випити з грубого кухля, їй довелося широко розкрити рота і трохи закинути голову. Це неабияк її розсмішило і, зробивши ковток, вона гучно поставила кухоль на стіл.

— Даруйте, — весело сказала жінка, — зовсім не по-світськи, правда?

Комендант зніяковів, не знаючи, що на це відповісти.

— Вино неперевершене, — похвалила шляхтянка, — ще ніколи такого не куштувала.

— Дякую, але в Італії…

— Годі про Італію! Це чудова земля, але там усе передбачуване, причепурене. А мені подобається буйна дикість, якщо хочете, — в очах її раптом спалахнув якийсь неприборканий вогник. — Знаєте, цієї ночі я блукала берегом Горині і не могла надихатись отією первісною красою, яка розкошує тут, щойно заходить сонце…

— Ви були на березі? Одна, серед ночі? — сторопів комендант.

— Не зовсім…

— Хтось із вартових провів вас?..

— Ні, але годі про це… Дозвольте мені висловити одну думку. Погляньте на цей кухоль. Його зробили тут? — вона провела пальцем по вінцях.

— Атож, мабуть, хтось із селян, — відповів ротмістр.

— Як на мене, то це — сама досконалість. Коли п’єш із нього, то відчуваєш смак теплого дерева, зрубаного сильною рукою серед вологого лісу. А ще — смак молодого, ще зовсім юного вина, схожого на кров, тільки терпкого… і цей божественний нектар розливається по тілу… То що скажете?

— Чудово, — промимрив Матвій, — але я прохав би вас усе-таки не виходити самій з форту, та ще й серед ночі. Тутешні околиці дуже небезпечні.

Жінка усміхнулася.

— Як скажете. Зрештою, я ваша бранка.

— Аж ніяк, — заперечив комендант, — це я — ваш бранець і покірний слуга.

— Проте ви ж не відпустите мене, навіть коли б я вас про це й попросила…

— Але ж я турбуюсь передовсім за вас! — відповів ротмістр. — Утім, вас ледве чи стримають фортеця чи варта. Можна подумати, що у вас є якийсь таємничий спосіб їх обійти.

— Ах, дорогий Матеуше, — раптом сказала жінка з важким смутком, — заради Бога, не сердьтеся! Мені добре у вас. Тільки ж я знаю, що невдовзі прибудуть королівські конвоїри, і мене, наче якусь злочинницю, заберуть звідси…

Погляд її був наповнений таким відчаєм, що офіцер, опустивши очі, тільки пробурмотів:

— Така воля короля, моя пані…

— «Моя пані», — прошепотіла вона, — ви навіть не згадуєте моє ім’я…

— Така його воля, Софіє.

— Оце вже звучить інакше. Так, наче ми знаємось два роки, а не два дні. Я навіть зважуся благати…

— Благати?

— Так. Не віддавайте мене…

Розгублений Матвій залпом осушив свій кухоль, але відчував запитальний погляд Софії.

— Отже?..

— Чим ви завинили перед його величністю? — знітився офіцер.

— Анітрохи нічим, — відповіла вона. — Я мала нещастя народитись тут, на землі, якою він править.

— Даруйте, пані, але виявити непокору королю означає поставити на собі хрест. Дозвольте запитати, в ім’я чого?

— В ім’я лицарства! — палко вигукнула шляхтянка.

— Згоден, але це надто загально і не прояснює…

Жінка, прикусивши губу, зважувала, говорити далі чи ні.

— Гаразд, я розповім, — почала вона, — проте ледве чи буде це для вашої та й для моєї користі… Я довіряю вам найпотаємніше… В Італії я була ученицею майстра Тартальї. Одного дня, відчуваючи близьку смерть, він вирішив сховати якнайпильніше свій останній, винахід, але креслення не знищив. Він розділив його на три частини і в різний спосіб заховав. Я не в праві говорити вам, що це за винахід, це велика таємниця… Можу сказати лише, що він прислужився б навіть наймогутнішим володарям, — вона стишила голос.

— І королю Польщі — також? — неабияк подивувався Матвій.

— Безперечно.

— Отже, дорога Софіє, ви знаєте, де заховані ці клапті? — схвильовано зацікавився комендант.

— Знаю, що один шматок в угорці на ім’я Іштван. Він був підмайстром мого сеньйора. А другий маестро закарбував на гранях коштовного каменя. Він називається Янгольська Кров. Навряд чи ви бачили колись щось прекрасніше, аніж цей камінь! Він вартий цілого світу!

— І де ж він? — хутко запитав комендант.

— Я не знаю… Таємниця Янгольської Крові полягає не лише в цьому. Камінь… Він має велику силу, — спроквола продовжила вона.

Софія знову замовкла, збираючись з думками.

— А третій фрагмент? — обережно запитав Матвій, вже включившись у втаємничене.

— Третій — тут, — вона вказала на свою голівку.

— Себто? — не зрозумів Матвій.

— Не второпали? — усміхнулась жінка. — Я вивчила його напам’ять. І так добре, що можу відтворити із заплющеними очима.

Матвій все ще не знав, чи не розігрують його.

— Отож, пане коменданте, — вела далі Софія, — я повторюю те, що знаю, щоранку і щовечора разом із молитвою або й замість молитви.

— А чи не простіше… — почав Матвій та й замовк.

— …позбавити себе цього тягаря? — додала шляхтянка. — Я вже думала про це не раз. Як гадаєте, що я вирішила?

— Я здогадуюсь… — відповів ротмістр.

— Не думаю, — заперечила вона. — Я не раз хотіла звірити цю таємницю комусь — хоч королю чи султану або Папі Римському… Аби цей тягар не гнітив мене… Але щоразу стримувала себе ледь не в останню мить. Бо присягнулась моєму учителеві, майстрові…

— Гаразд, — Матвій глибоко вдихнув повітря, щоб хоч якось підсумувати почуте.

— Припустімо, я погоджусь… Відправлю королівських солдат ні з чим. Але ж Деражня — це не Острог і не Лемберг. Це дерев’яний форт, у якому лише три сотні солдатів, щоб боротися з розбійниками. Натомість сюди пришлють цілий полк і схоплять нас, як заколотників!

Очі Софії вже були переповнені слізьми. Вона глянула на нього і через силу усміхнулась.

— Я бачу, що думала тільки про себе… Дозвольте, я піднімусь у свою кімнату…

Вона хутко збігла сходами нагору і зникла.

Увечері Матвій замінив вартового на вишці. Спершись на поручні, комендант спостерігав, як розпечене сонце потроху тонуло за обрієм. А з сутінками довкола форту запалали багаття, що яскраво освітлювали людські постаті. Натомлені за день люди тамували спрагу хто пивом, хто квасом і тут же, на вогні, готували собі вечерю.

Матвій жадібно вдихнув сутінкове повітря із пахощами диму і смажені. Він усміхнувся від насолоди. Вітерець доносив свіжий подих річки, очеретів, різнотрав’я, лоскотав скроні…

— Ви не надто пильні, пане вартовий, — почулося за спиною.

Комендант сіпнувся від несподіванки. Позаду стояла Софія в легкій білій сукні і з якоюсь квіткою в руках.

— Пробачте, не хотіла вас налякати, — засміялась вона.

— Та що ви, — Матвій почервонів і по-солдатськи виструнчився, — я відстежував околиці і… вслухався…

— Тоді я не заважатиму…

— Ні-ні! — палко заперечив він.

Жінка засміялась.

Ротмістр нарешті оволодів собою.

— Просто мені було б приємно… було б для мене честю, якби ви залишились…

— Гаразд.

Софія стала поруч і глибоко вдихнула.

— Ви чуєте запах людського тіла? — стишено промовила вона. — Воно переповнене силою і сонцем і тепер насолоджується прохолодою і теплом багаття. Сотні бажань і думок прагнуть нині свого вивільнення… Але що з вами? Ви знітились?

— Зовсім ні, — заперечив комендант.

— Тоді гляньте он на те вогнище, за ровом… Он бачите, дужий коваль незграбно знімає одяг з молодої служниці? Вочевидь його руки тремтять від пристрасті, і він, мабуть, його розірве, а дарма… Хіба не насолода — розплутувати всі ці вузлики і, відвойовуючи поцілунками кожен клаптик жіночого тіла, врешті зачути притамований стогін пристрасті? Ота могутня і солодка сила, що всупереч волі, змагає твоє тіло…

Матвій, наче заворожений, слухав її і водночас видивлявся в далину. Пару добре було видно з вишки і при світлі вогнища вони були схожі на якихось жерців кохання, що так і застигнуть, прикрасивши собою якусь вазу.

Софія ніжно гладила квітку, іноді підносячи її до вуст, мов для цілунку. Тоді тендітні пелюстки починали ледь-ледь тріпотіти від її подиху.

— Дивіться, ось вона, ця священна і гріховна мить! — збуджено прошепотіла жінка. — Вони вже не владні над собою…

— Годі, — ледве вимовив ротмістр пересохлими губами. І голос його став скрипучим, наче незмащене колесо. — Ходімо звідси, прошу вас… — Матвій від збудження ледве володів собою.

— Господи! — Софія раптом застогнала і знеможено перехилилася через поручень.

Внизу почулися чиїсь важкі кроки.

— Матвію! — гукнув грубий голос.

Комендант схилився до жінки, що застигла на поручнях, мов підкошена квітка.

— З вами все гаразд? — тихо запитав він.

Софія відгорнула пасма волосся. Обличчя її світилося якось дивно і таємниче.

— О, так…

Вона простягнула йому квітку і вгледілась у вогні.

Біля них постав стривожений Лук’ян.

— Пробачте, панове, — схвильовано заговорив він. — Маю до вас розмову, ротмістре.

— Що трапилось? — запитав той, відходячи убік.

— Розбійники напали на наших лісорубів, — сказав Лук’ян, — багатьох убили. Може, хто і втік, не знаю… Чекатимеш до ранку, чи вже виступаємо?

— Звели готуватись…

Комендант кивнув Софії і рушив донизу.

За хвилину солодку і духмяну ніч розрізав гострий звук сурми.

Розділ III

Карпати зі своїми холодними і сирими ночами зостались позаду. Домінік понуро спостерігав безконечні виноградники та поодиноких селян, що копирсалися між кущів. «Щасливці», — подумки позаздрив він і, ставши на коліна посеред старого воза, спробував хоч трохи розім’яти затерплі зв’язані руки. Вершники в шоломах з диявольськими усмішками повернули в його бік голови. «Від самого Львова стережуть, як десять добрих псів, — знеможено подумалось Гепнеру. — Ні вдень, ні вночі, ні в дощ, ні в спеку не слабне їхня пильність…

Так наче під обладунками справдешні чорти, а не люди. Тьху! І голоси якісь моторошні. Навіть у полудень мороз пробігає поза шкірою…»

Цю «чортячу» валку не зупинив жоден мадярський загін. Військові мовчки пропускали їх, навіть не цікавлячись, звідки і куди вони прямують. Отож не знав про це і Домінік.

Наступного дня виноградники скінчилися, а разом з ними і провізія. Полонений зрозумів це з нужденного снідання — себто шматка черствого хліба. Сторожа була аж надміру сердиті — певно, їм дісталось не більше. Добре хоч небо затягнуло хмарами, принаймні спека не дошкуляла.

Валка рушила далі кривим кам’янистим трактом.

Серед дня попереду з’явилася підвода, всуціль навантажена якимись діжками і скринями. Двоє вершників, що їхали попереду Гепнера, пришпорили коней, кинувшись навздогін. За якусь хвилину вони порівнялися з підводою.

То був старий турок-гендляр, що віз товар десь до Унгвару. Торгував він усіляким мотлохом, але мав цілу діжку харчів. Отож нові супутники не викликали в нього ані крихти приязні.

Сам він скидався на вигнанця, якого мадяри спровадили на всі вітри, але батьківщина була так само далека, як і край світу, тому, мабуть, він залишився і зайнявся сяким-таким гендлем.

Гепнер пригледівся до старця і з подивом помітив, що й той його пильно розглядає. Раптова надія несподівано зігріла Домінікові серце, хоча, здавалось, для цього не було жодних підстав. Лікар вже байдужкувато заходився розтирати зв’язані руки.

Аж до вечора він так і не глянув на турка, все на щось сподіваючись. Може, вночі вдасться щось з’ясувати?

Коли розбили табір, старого змусили готувати їжу, і той взявся за діло, невдоволено бурмочучи щось собі під ніс. Домінік пильно стежив за ним, шукаючи якогось натяку чи знаку, але марно. Турок тицьнув йому тарілку з прісною кашею.

Він подумки посміявся зі своїх безглуздих сподівань на диво.

На світанку вирушили знову в дорогу. Починалася скеляста лісиста місцина, перепадаючи поміж пагорбами, а то й невеликими горами. Рухались тепер повільніше, від чого хилило в сон. Лікареві спалося вночі погано, отож він заплющив очі, щоб надолужити згаяне. Втім, духотливий день викликав лиш болісну дрімоту, яка зморювала ще більше. В очі лізла потеруха від сіна, градом котився піт, та ще й мухи скажено кусали, чим доводили до сказу.

Від добрячого стусана лікар розплющив очі і втупився у свого кривдника. Той мовчки вказав на підводу.

— Якого дідька? Що тобі треба? — не втямив Гепнер.

У відповідь той стусонув його ще раз і вказав туди ж. Домінік сперся на лікті і вже тепер розгледів старого турка, що лежав біля своєї конячини. Лікар встав з воза і під пильним наглядом сторожі підійшов ближче. Старий глухо стогнав, благаючи ковтка води в ім’я Аллаха.

— Розв’яжіть мені руки, — вигукнув Домінік, проте ніхто не зрушив з місця.

— Гадаєте, я зцілю його поглядом? Чи ви бажаєте залишитись без кухаря?

Останній аргумент, вочевидь, подіяв, бо один з вартових підійшов до Гепнера і вправно зняв з нього пута. Домінік зачерпнув води з діжки, яку вони везли за собою, поповнюючи біля кожного свіжого джерела, і підніс старцю. Той зробив кілька жадібних ковтків і, вдячно стиснувши його руку, спроквола мовив по-турецьки:

— Хай благословить тебе Аллах, добрий чоловіче! Добре, що ці бовдури не петрають, про що я говорю. Поклади мене назад на підводу і керуй нею сам…

— Він марить, — сказав Домінік сторожі, виконавши прохання турка.

Проте навіть крізь залізні маски вгадувалось бажання вартових покинути стариганя напризволяще.

— Я можу стати замість нього, а водночас дивитимусь, аби він не сконав, — поспішив запропонувати Гепнер.

Ті, трохи провагавшись, врешті згодились і рушили.

Лікар однією рукою тримав віжки, а іншою дбайливо стискав старечу кисть.

— Приготуйся, — бубонів турок, — хвалити Аллаха і тінь його — султана Сулеймана, Людвисаре, бо вони дарують тобі життя.

Старий зненацька відчайдушно закричав і міцно вхопив Гепнера за руку. Перелякана конячина рвонула вперед, лишивши охоронців десь позаду.

— Це не лікар! Це сам шайтан! — раптом заволав турок. — Рятуйте! Він мене вбиває!

— Пусти, я стрибну, — по-турецьки мовив Домінік.

— Стривай, ще трохи… Ось тут! — з цими словами старий пхнув Гепнера з такою силою, що той, беркицьнувшись у придорожню траву, ледь не залишився там лежати. Проте йому вистачило сил підвестися і плутаними кроками податися до ближнього лісу.

За першими кущами виявилась стежка, що круто здіймалася вгору поміж гострого каміння. Домінік боявся озирнутись, але він збагнув, що вершникам тут не проїхати. Отже, переслідувати його будуть пішо, а у своїх обладунках ці кербери погані бігуни.

Сам же Домінік не зупинявся ні на мить. Коли не вистачало сил бігти, він ішов, а потім знову біг. Стежка все підіймалась і підіймалась, то круто звертаючи вбік, то петляючи серед трави і каміння, то перетинаючи потічок, то гублячись під поваленим деревом. Часом вона ширшала і розділялась надвоє — одна крутилась між піску і моху, крізь які зміями продиралось старе коріння, інша — полого й стрімко збігала між кущами і торішнім листям кудись донизу.

Було за полудень, коли Гепнер дістався скелястої вершини. Звідти добре проглядалася дорога, якою вони нещодавно їхали. Вона обходила гору і тягнулася далі, отже Домінік, утікаючи, вирушив навпростець. Від такої думки стало геть невесело, бо почувався він тепер, як загнаний вепр: спускатися вниз, до дороги — було безглуздо, повертатись назад — ще більше, отож залишалось огледіти два інші напрямки, що видавались радше могилою, аніж спасінням. Справа і зліва бескиддя та густі дерева були якнайліпше пристосовані для того, щоб скрутити собі в’язи.

Гепнер вирішив хоч трохи прийти до тями… Під ногами жебонів струмок, хизуючись прохолодою та свіжістю, мовби запрошуючи припасти до нього. Спраглий утікач допався до води і довго пив.

Вгамувавши спрагу, Домінік раптом зауважив, що каміння на вершині не безладно розкидане, як то буває. Хтось виклав їх у правильному порядку, утворивши своєрідну кам’яну бастею. Можливо, супротивники Габсбургів мали тут свою опору або ж загін ополченців захищався від турків. Схоже, кожному це місце було надзвичайно зручним.

Гепнер переліз через оборонний вал і опинився в невеликій долині, густо порослій кущами яфин та чорниць. Стежка, що привела його сюди, проглядалась, як жилка на руці, отже навіть нечисленний загін міг протриматись тут досить довго.

На самім краю справді виявилась націлена на дорогу стара іржава гармата.

Навмисне закидана сосновим гіллям, вона була все ж недосить схована. Хвоя зрадницьки осипалась, видаючи сховок.

Розгрібши це хрустке покриття, Домінік побачив поряд декілька гладенько обтесаних каменів, розміром з людську голову, і навіть справжнє чавунне ядро.

Гармата виявилась ще цілком добра, а вмілі руки закріпили її на дерев’яному лафеті і затисли поміж двох каменів. Цілком імовірно, що перед тим вона захищала якусь фортечну стіну або вежу.

Раптова думка змусила Гепнера пильніше озирнутися довкола. Трохи понишпоривши, він почав перевертати невеликі камені, наче вишукуючи нову схованку. Чуття його не підвело: в одному місці, під кам’яним настилом, виявився ряд дерев’яних дошок. Зсунути їх у войовничому азарті було справою однієї миті.

Під дошками лежало у сховку кілька старих фортечних рушниць і дві глибоко вкопані скрині. Окремо хтось загорнув у ганчірку дбайливо вичищений мушкет.

З неабияким хвилюванням Домінік витягнув скрині, здивовано помітивши, що ті незамкнені. Так мовби хтось не хотів завдавати собі клопоту, коли повернеться. У першій скрині зберігався порох, а в іншій — кулі. Причому запасів вистачало на те, щоб відстрілюватись щонайменше тиждень.

Зареготавшись, мов навіжений, утікач забив заряд, приладнав гніт і, закріпивши мушкет на підставці, з хижою радістю навів дуло на стежку. Втім, той факт, що поряд з мушкетом хтось завбачливо приховав кресало, його навіть дещо спантеличив. Невідомі каноніри чомусь не тільки покинули цілком добрі рушниці, схоже вони взагалі залишили все так, щоб кожен бажаючий міг тут повправлятися в стрільбі. І навіть кілька напилків також лежали поруч на випадок, якщо зброя потребуватиме ремонту.

Може, й справді хтось збирався от-от повернутись? А може… все це дбайливо приготували для нього? Домінік пригадав, як турок зіпхнув його з воза саме біля стежки, що вивела його сюди, не дозволивши стрибнути раніше. Імовірно, що все це — його завдяки зусиллям.

Так чи інак, а відступати було нікуди. Залишалося тільки грати за цими новими, ще невідомими йому правилами.

Напилки придалися Гепнеру. Оглянувши свій мушкет, він раптом заходився над ним, як над хворим. Заняття це так його захопило, що він і не зчувся, як минула добра година. Заряд довелося забивати ще раз, але тепер він робив це з якоюсь потаємною гордістю. Так, ніби безнадійно хворий міг тепер знову ходити.

Зненацька на стежці з’явилося троє. Навіть здалеку Домінік розгледів двох своїх недавніх конвоїрів і турка. Останній, очевидно, виступав проводирем, бо впевнено ішов попереду, а ті слухняно слідували за ним.

«Он воно що, — подумав Гепнер, — старий тепер, певно, розраховує на мене. Чекає, що я обох їх поцілю. Що ж, залюбки. Хай тільки підійдуть ближче, антихристи…»

Він затамував подих і взявся чекати. За чверть години усі троє були просто перед ним. Гніт уже палав, і Домінік тільки чекав, доки іскра торкнеться пороху. Нарешті це сталося! Постріл був схожий на феєрверк, яким вітають імператора десь у Китаї. Лікар закашлявся і відчайдушно намагався протерти очі. Єдиною думкою при цьому було якомога швидше перезарядити мушкет для нового пострілу. Втім, коли Гепнер зміг нарешті бачити крізь густі сльози, що лилися з очей, стало зрозуміло, що стріляти вдруге вже не потрібно. Один конвоїр лежав на землі, широко розкинувши ноги, мовби засвідчуючи цим, що Домінік вправний стрілець. Інший відчайдушно боровся з турком, але старий раз-на-раз пригощав супротивника рясними ударами ножа, доки й з ним не було покінчено.

— Хвала Аллаху, ти влучив, Людвисаре! — промовив той, обтрушуючись. — Я молився, аби нове ремесло не зіпсувало твоє метке око і тверду руку.

— Хто ти? — вражено запитав Гепнер, стежачи, як той нашвидкуруч поправляє брудну, закривавлену одіж.

Турок пильно подивився йому в очі.

— По-перше, твій рятівник, — сказав він якось аж погрозливо, від чого в Домініка пробігли по спині мурашки, а по-друге, — слуга великого Сулеймана, як і ти… Про це, маю надію, Людвисар пам’ятає кожну мить свого життя.

Останнє старець промовив дещо лагідніше, навіть святобливо.

— Хіба можна забути про свого благодійника і повелителя? — стримано відповів Гепнер.

Турок усміхнувся.

— Твій володар, — сказав він, — кличе тебе до себе у Стамбул. Аби ти нарешті прислужився йому, як і було домовлено.

— То великий Сулейман уже має всі частини креслення? — запитав Домінік.

— Слуги султана невдовзі йому їх добудуть, будь певен… Але ходи сюди.

Він потяг його за рукав до старої гармати.

— Я ж не даремно натягав сюди стільки пороху? — турок уважно її огледів. — Ану, поглянь…

— Я вже дивився, — сказав Гепнер, — цілком добра.

— Може стрілити? — радісно перепитав старий.

— Атож.

— Тоді не будемо гаяти часу.

Він знову зробився суворим та лиховісним.

— Послухай, Людвисаре, — старець говорив так, ніби досі переконував, — ці двоє рушили тобі навздогін, — він тицьнув убік полеглих конвоїрів, — решту я підговорив податися навперейми, довкола гори. Отже, менше ніж за годину ми побачимо їх унизу, на дорозі.

— Стрілятимемо з гаківниць? — запитав Людвисар.

— З гармати, — заперечив турок, — і тільки раз.

— Не бачу з того користі, — мовив Домінік.

— Побачиш, якщо поцілиш у мою підводу…

— Атож, мотлох з неї розлетиться навсібіч і поховає тих, хто поруч, — глузливо мовив лікар.

— Мовчи, нечестивцю! — гримнув старий. — Султан був до тебе такий великодушний, що виділив достатньо коштів, аби я зміг начинити той мотлох порохом. Берися до діла!

Людвисар скорився. Він ретельно вичистив гармату і встановив під потрібним кутом для пострілу.

Турок розвів багаття і увесь час тримав напоготові головешку. Аби диму не було видно, він ретельно добирав тільки сухий хмиз.

Гепнер засипав порох і закотив у жерло ядро. Все було напоготові, залишалося тільки правильно розрахувати траєкторію і вчасно вистрілити.

Слуга султана був правий: за якийсь час на дорозі з’явилися вершники і дві підводи. В одній з них ще недавно їхав полонений Домінік, а в іншу той-таки бранець готовий був поцілити будь-якої миті. Турок обережно підніс йому соснову головешку.

— Стріляй, — прошипів старий.

— Не пора, — відповів той.

Домінік уперто вичікував, і старий, вочевидь, вирішив йому не заважати.

Зненацька вершники й підводи зупинились, помітивши, мабуть, вогонь на вершині.

— Стріляй, — майже благав турок.

— Хоча б два лікті ліворуч, — промовив Гепнер, прикипаючи поглядом до своєї цілі, мовби намагаючись очима зрушити проклятущу підводу в потрібному напрямку.

Стара конячина, що була в неї впряжена, навіть не підозрювала, до чого спричиниться, потягнувшись до трави на узбіччі. Конюшина смакувала солодко, полин гірчив, а квасець був, як завжди, кислий… Утім, останній у своєму житті наїдок вона так і не проковтнула. На вершині гримнув постріл, рознісши, здавалось, півсвіту на друзки.

Турок затанцював на радощах. Гепнер також сяяв від щастя, мовби ніщо інше його так не тішило, як розкидані обабіч дороги різноманітні уламки і рештки…

Під вечір багаття знову роздмухали, і старий узявся запікати на вогні шматок солонини. Він безтурботно мугикав під ніс якусь бусурманську пісеньку, час від часу вдихаючи запах смаженини і прицмокуючи. Проте, коли Домінік спробував підвестись, той застережливо тицьнув у його бік загостреною палицею, якою щойно перевертав м’ясо.

— Ти куди? — запитав турок.

Веселість його наче рукою зняло.

Якусь мить вони міряли один одного грізними поглядами, але врешті Домінік примирливо усміхнувся.

— Хочу глянути ближче на цих блазнів, — він кивнув у бік мертвих.

— Ет, — махнув палицею старий, — не псуй собі охоти до їжі. М’ясо майже готове. Сідай. Хоча вам, сарматам, бажання попоїсти не зіпсує навіть найогидніше видовище. Знаю з досвіду.

— Ніч попереду, — заперечив Гепнер, — трупи можуть привабити вовків. Треба хоча б скинути їх донизу.

Турок невдоволено скривився і звівся на ноги.

— Ну, ходімо, — буркнув він.

Убієнні лежали на тому ж місці і в тих же застиглих позах.

— Моє шанування, — жартома привітався старий і зайшовся диким хриплуватим сміхом.

Десь зовсім неподалік у лісі голосно завив вовк. Турок перестав сміятись, плюнув спересердя і послав на хижака якісь потаємні і страшні мусульманські прокляття.

— Що я казав? — стурбовано мовив Домінік.

— Гаразд, ти мав рацію, — погодився старий, — давай жбурнемо їх у провалля.

— Стривай, — зупинив його Гепнер, — мені цікаво, чому вони ніколи не знімали шоломів? Я навіть не бачив, як вони їдять.

Він схилився над одним і спробував стягти з нього шолом. Це виявилось зовсім непростою справою. Той уперто тримався на голові мертвого власника, ніби намагаючись відчайдушно зберегти якусь страшну таємницю. Лікарю навіть здалося, що швидше в його руках опиниться відірвана голова, аніж те, що так вірно захищає її навіть після смерті. Коли ж нарешті шолом було знято, двоє похололи від страху. Там, де в сутінках мало засіріти обличчя, з’явилася руда, схожа на ведмежу, волохата морда.

— Господи милосердний! — Домінік відкинув шолом убік і перехрестився. — Це не людина.

Турок тим часом приніс палаючу головешку, освітивши настовбурчену шерсть, блискучі очиці і роззявлену пащеку, з якої рясно сочилася піна.

— Це перевертень, — прохрипів мусульманин.

— Ні, не перевертень, — глухо промовив Гепнер. — Колись давно я вже бачив цю нечисть. Це — песиголовець!

Вовче виття почулося ще ближче, змусивши їх стрепенутись.

— Давай позбудемося цих виродків, — промовив старий і вхопив песиголовця за ноги. Домінікові довелося, долаючи огиду, піднімати мертвого за плечі.

Розгойдавши тіло, вони щосили жбурнули його в темне провалля і дослухались, як воно вдаряється об каміння та тріскотить гіллям. Трохи постоявши, чоловіки взялися за друге тіло. Шолом вирішили не знімати, позаяк сумнівів, що під ним виявиться така сама волохата морда, не мали жодних. Тим часом вовк завив знову.

— Забирай своє кодло! — вигукнув турок, разом із Домініком спроваджуючи в останню путь другого мерця.

— Ну от, — старий витер об поли руки і знову повеселішав, — збулися.

У повітрі почувся палений запах.

— Прокляття! Наше м’ясо! — вигукнув турок і кинувся до вогнища.

Гепнер поспішив за ним. Проте обидва більше прагнули чим швидше опинитись біля тепла і світла, аніж врятувати свою вечерю.

Печеня майже геть згоріла, але в тих, що її споживали, страх усе ще перевершував голод, тому жодних нарікань не було.

Їдці мовчки жували обвуглене, тверде, як поліно, м’ясо, обмінюючись лише короткими фразами:

— Завтра підемо, — сказав турок.

— Куди?

— На південь, до волохів… Спи, я чатуватиму.

Навряд чи Домінік був у захваті від наміру мусульманина йти до Молдови. Той, либонь, сподівався зустріти там перший-ліпший турецький загін, який би супроводив їх до котрогось порту на Чорному морі. А тоді — в Стамбул…

Гепнер вирішив про це не думати. Значно приємнішою видавалася думка при першій же нагоді позбутись старого, уколошкавши його добрячим дрюком. З таким зловісним наміром Домінік уклався просто на камінні і за якусь хвилину провалився у глибоку й глуху прірву сну.

Йому здалося, що минуло заледве чверть години, аж тут турок почав термосити його за плече.

— Прокинься, Людвисаре! Заради Аллаха, прокинься!.. — благав той.

— Що сталося? — промимрив Гепнер і протер запалені від недосипу очі.

Обличчя мусульманина було яскраво освітлене — з якогось дива той кинув у вогонь весь зібраний хмиз, перетворивши багаття на справжню ватру. Рука його дрібно тремтіла і не відпускала Домінікового плеча.

— Прислухайся, — прошепотів старий, — щось діється…

З темряви почулося глухе завивання.

— Що це? Вовк? — запитав Гепнер.

— Це сам шайтан, — відповів турок, нервово кусаючи спечені губи.

— Дурниці…

Лікар звівся на ноги і, поволі підійшовши до вогнища, вихопив звідти добрячу головешку. Він ніяк не міг збагнути, чому так перелякався бувалий в бувальцях старець. Хіба не доводилось кому хоч раз оборонятися від вовчої зграї, а тут якийсь одинак. Проте турок мов заворожений сидів на камені, злякано витріщившись у темряву.

— Бери головешку! — гукнув йому Домінік. — Звір боїться вогню!

Але той, здавалось, не чув. І раптом заволав так, ніби хтось живцем виривав у нього серце.

Велетенський вовк, стрибнувши через полум’я, вдарив старого в груди і, поваливши на землю, вчепився в горло. Кинувшись на поміч, Гепнер щосили вперіщив звіра гарячою головешкою, але той не відступив ні на крок. Тільки заскавулів з болю і повернув до нападника вищирену пащеку. Лікар трохи відступив, чекаючи атаки, але вовк не квапився. Покінчивши з турком, він почав повільно скрадатись, наче вибираючи підходящий момент.

Розмахуючи головешкою, Людвисар знову і знову відступав, аж раптом відчув, що під ногами зникла опора.

«Як по-дурному…» — промайнула в нього думка і разом з ним полетіла в урвище.

Коли почало сіріти, до Гепнера, завислого на смереці, спустився чоловік у чорному одязі і з потворним опіком на обличчі.

— Вітаю тебе, Домініку, — насмішкувато гукнув він, — ось ми і зустрілися.

Той відірвався від стовбура, у який добряче втелющився, і зиркнув униз. Потроху приходячи до тями, він ледве чутно пробелькотів:

— Іди до дідька, Іштване…

— Он як, — удав, що ображається, той, — і це твоя дяка за порятунок від турка?

— Турки — янголи в порівнянні з вами, — сказав Домінік, потроху спускаючись униз.

— Що за проклятуща доля, — промовив Іштван, — спершу встряв у бійку з якимось кур’єром, потім у сутичку між волоцюгами, а тепер…

— З яким кур’єром? — перебив Гепнер.

— З отим, що фехтує, як дідько. Але годі. Ходімо.

— Куди?

— Туди, де ти завершиш нарешті диявольський винахід, і обидва світи залишать тебе в спокої…

На горі з’явилася та сама варта — песиголовці у вищирених шоломах. Тепер вони вочевидь будуть значно обачніші і не втрачатимуть пильності ні на мить.

Розділ IV

Ніч здригнулася совами і глипала перестрашено на загін солдат, що вдерся в ліс, обпікаючи темряву смолоскипами. Непрохані гості, зберігаючи стрій, рухались уперед слідом за двома вершниками: капітаном та його кремезним товаришем.

— Ще далеко? — упівголоса запитав Матвій.

— Ні, — відповів Лук’ян, — недалеко. Онде свіжий зруб. Сьогоднішній.

З темряви справді вигулькнув жовтий пеньок, посипаний тирсою і, здалося Матвієві, скроплений кров’ю.

Зненацька коні стривожено заіржали.

— Зупини солдатів, — мовив здоровань.

Ротмістр застережно звів догори руку, і загін укляк на місці. Лук’ян зіскочив з коня і, освітлюючи собі дорогу, пішов далі сам.

Кілька мертвих дроворубів лежали на обтесаних колодах серед нічної тиші. Дехто все ще стискав свою сокиру, що зі знаряддя праці в останню мить перетворилася на зброю.

Матвій опинився поруч. Обидва роззиралися в пошуках поранених. Нарешті біля темного корча хтось глухо застогнав. Молодого, ще зовсім юного лісоруба від смертельного удару врятувало хвойне гілля, що нависло над ним. Хлопець злякано дивився на двох чоловіків, що наближалися до нього.

— Не бійся, друже, — заспокоїв його Лук’ян, — ми не розбійники.

Він схилився над ним і обережно підняв криваві клапті сорочки на його животі.

— Бачу, ти дуже хочеш жити. Отже й будеш.

Він дістав з торби жмут якогось зілля і трохи пом’яв руці. Далі пожував і, сплюнувши на долоню, взявся обробляти ним рану. Дивно, але юнак навіть не сіпнувся. Так, ніби велетенські ручища Лук’яна були зовсім невагомими і рани торкались нечутно.

— Юначе, — тим часом звернувся до пораненого Матвій, — ти можеш показати, куди подалися розбійники?

Хлопець кивнув і слабко вказав на захід.

— Так я і думав, — промовив ротмістр, — у них десь там лігво… Лук’яне, я мушу йти слідом за ними.

— Залиш мені двох солдат, — попросив той, не відриваючись від роботи.

— Гаразд.

Матвій скочив у сідло, і загін рушив, поступово наддаючи ходу.

Комендант не тямився з люті. Розбійники почувалися в тутешніх лісах і на дорогах як господарі. Не міг їм дати ради, а може, й не хотів цього навіть могутній князь Острозький. Врешті, польському монарху увірвався терпець, і він домігся від сейму ухвали на побудову невеличкого форту, де містилася б залога, яка сяк-так захищала би купців. Утім, не так просто виявилося збудувати бажаний оплот, зазнаючи постійних дошкульних нападів на річці чи в лісі, вночі або й серед білого дня.

Проте цього разу напад був особливо зухвалий. Дроворуби працювали за якусь милю-півтори від форту, без страху залишаючись ночувати в лісі. До настання холодів будівництво мало бути завершене, і вони працювали, не маючи часу навіть на дорогу додому.

На узліссі перед загоном з’явилася темна галявина. Волога трава засяяла коштовними краплинками нічної роси, а вогні схилилися зовсім низько, аби людські очі могли прочитати по зігнутих стеблинках, куди попрямував супротивник.

Сліди виводили на середину галявини, а потім різко завертали вбік. Матвій спершу не надав цьому значення, але вже за мить раптовий здогад схолодив йому кров. Зціпивши зуби, як від різкого болю, ротмістр звів очі до темних небес, ніби шукаючи там пояснень чогось несправедливого і жорстокого, що вже відбулося, чи мало от-от відбутись.

Скочивши у сідло, він несамовито заволав, від чого з десяток напівсонних коней стали дибки, ледь не скинувши у слизьку траву свої наїзників.

— Усі назад!!! — пронеслося ніччю. — Всі назад, чорт забирай!!! До форту!!!

Сам він навпростець кинувся до Деражні, здавалось, навіть переганяючи світло від смолоскипа, що його тримав у руці.

Проте вже за лісом потреба освітлювати шлях зникла: було ясно, як удень. Форт палав, як велетенське багаття, розкидаючи довкола себе розпечені головешки…

Простий і диявольський план вдався розбійникам якнайкраще: виманивши залогу, вони обійшли її з тилу і спокійнісінько підпалили ненависну твердиню.

— Розділитись! — скомандував Матвій. — Сотня — за мною, шукаємо жінок і дітей! Решта — до річки! Вантажте діжки з водою на вози! Мерщій!

Жовніри слухняно виконували накази, хоч бажаючих полізти у вогонь виявилось значно більше.

Наче в мареві, комендант пролетів палаючим мостом і кинувся до свого будинку. Софії ніде не було.

«Можливо, врятувалась, — хотілось думати йому, — допомогти іншим… подивитись, чи везуть воду…»

Але свідомість раптом обірвалась. Здалося, що десь біля потилиці вона розлетілася на тисячі гарячих жаринок, зоставивши непритомне тіло Матвія падати на розпечену землю.

Ближче до світанку поранений юнак перестав стогнати — біль, очевидно, трохи затих, давши йому можливість заснути. Солдати не знайшли більше живих, і Лук’ян наказав ховати мертвих. Залишивши їх за цією роботою, він рушив у глиб лісу. Там сосни вже поступалися дубам, осикам і густим заростям ліщини. Блукаючи поміж ними в ранкових сутінках, Лук’ян був схожий на лісового духа, який ось-ось розчиниться в ранкових променях сонця. «Дух» торкався долонями кори і розмовляв з деревами пошепки якоюсь дивною чудернацькою мовою. Ті ж мовби відповідали йому, а він з насолодою вдихав ту відповідь, заплющуючи очі і здіймаючи руки догори.

Поміж дубами, через ліс тихо текли вранішні води Горині. Дуби гомоніли з рікою поважно. Неквапно, час від часу скидаючи в сіро-молочну течію рясне листя і важкі жолуді…

Лук’ян шанобливо спинився на березі і стояв так довго-довго, аж врешті звів долоні перед собою, мовби тримаючи в них щось, і промовив упівголоса:

— Тепер я зцілю тебе, хлопче. Дерева дають мені силу. Сказавши це, він витягнувся уздовж могутнього стовбура на всю височінь свого зросту, завмерши так ще на якусь мить. Тіло його раптом почало вкриватися корою, ноги — вростати коренями в землю, а руки витяглися гіллям. Наостанок почувся чи то людський шепіт, чи то шелест листя:

— Лиш відпочину трохи…

Коли туман над річкою розсіявся, до берега пристав невеликий, але зграбний човен з гербом Острозьких на гладеньких, мов жіноча долоня, бортах. Соснова щогла, як і згорнуте вітрило, спочивали вздовж вологих весел під ногами у п’яти човнярів, оскільки сподіватись на будь-який вітер серед лісу було марно. Двоє видерлися на крутий берег, тягнучи за собою мотузку з гаком, яким припнули човна до землі.

Одягнені чоловіки були в темні однострої надвірного княжого війська і мали при собі добру зброю: шаблі, мушкети і кинджали. Перемовившись кількома словами, вони завмерли в очікуванні, насторожено вивчаючи стіну лісу перед собою.

За якийсь час з гущавини з’явилися скрадливі постаті. Вони повільно наближалися до човнярів, ведучи за собою зв’язану бранку. Це була Софія. Сукня її після такої прогулянки лісом перетворилась майже на лахміття, а волосся, сплутавшись у безладні пасма, падало на очі.

Човнярі про всяк випадок налаштували мушкети. Прибулі зупинилися від них кроків за десять і перезирнулись поміж собою, вишукуючи когось, хто мав би розпочати розмову. Одягнені ці люди були у звичайну сільську одіж і виглядали б як селяни, якби не щербаті ножі та сокири, заткнуті за пояс, або просто загострені кілки в руках. Очевидно, займалися вони геть іншим ремеслом.

Врешті, наперед вийшов приземкуватий бородань і на знак привітання підняв правицю. Слуги князя кивнули у відповідь, але зброї не опустили.

— Хто говоритиме? — запитав він у них.

Один з човнярів, замість відповіді вказав убік: стежкою, що тягнулася вздовж річки, їхав одинокий вершник. Бородань пильно вгледівся в нього, але той увесь час вихилявся, як у полонезі, щоб оминути гілляки. І тільки тоді, коли він під’їхав досить близько, розбійник шанобливо зняв капелюха, похапцем додавши:

— Чорти і пекло! Сам пан Сангушко!

— Стули пельку! — сказав той у відповідь. — Моє ім’я не додасть тобі віку.

Вельможа зіскочив на землю і підійшов до бранки. Обережно відгорнувши волосся з її обличчя, він тихо запитав:

— Як ви почуваєтесь, пані?

Жінка сердито відвела погляд убік.

— Знаю, — продовжив далі Сангушко, — з вами повелися неґречно, але все це — лише задля вашого добра.

— Не надто віриться, — одвернулась Софія.

— Розумію. Утім, будьте ласкаві піти зі мною…

На дорозі в них став бородань.

— Отаман шле вам цю кралю, сподіваючись на панську щедрість, — промовив він.

— Передай отаману, нехай тішиться, що досі живий. І ви всі разом із ним. Це був завдаток, — сказав вельможа.

— А нагорода? — не вгавав розбійник.

— Коли впіймаю, то одразу повішу. Не катуватиму. Оце й буде нагородою, — відрізав Сангушко.

— Сто проклять на вашу голову! — скипів бородань. — І це після того, як ми спалили ляський форт!

— От і добре, — посміхнувся шляхтич, передаючи Софію човнярам, — бо ляські шибениці гірші від наших. Повертайтесь до лісу!

Вельможа сів на коня і рушив тією ж стежкою, якою сюди приїхав. За кілька хвилин він уже зник з очей. Човен у цей час вже був посеред річки і подався за течією. Щоглу підняли і закріпили, певно, сподіваючись на вітер як тільки закінчиться ліс. Четверо налягли на весла, п’ятий кермував і заодно наглядав за полонянкою. Втім, вона була мовчазна та сумирна, отже стернового невдовзі більше зацікавила навколишня місцина.

Природа не пошкодувала ані сил, ані натхнення, аби створити цю долину. Можливо, човняреві навіть подумалось, що у всій цій красі захована якась незбагненна для людини таємниця. Гідна подиву майстерність, завдяки якій найменша чи найбільша деревина чи рослина, тварина чи птах злилися в одне ціле. Найвищі сосни зазирали у гладеньке люстерко води, а зелений хміль плазував уздовж берега. Розкішні крони таїли в собі тисячі пташиних голосів, а зголодніла риба час від часу стрибала над водою. Гуляючи вздовж берега, можна було сполохати самітнього лося чи стадо косуль. Не рідкістю тут були й вепри. Часом тиха днина наповнювалась їхнім відгомінням, тішачи слух мисливця і наводячи острах на невтаємниченого мандрівця.

Стернового, схоже, пройняло до глибини душі. Він, замислившись, прорік:

— Е-е-е… чорт забирай… е-е-е…

Однак гребців це не зворушило, і вони й далі працювали, навіть не озирнувшись.

— Дивно якось, — озвався той удруге, — я гадав, що нас стратять.

— За пиятику не страчують, — буркнув хтось у відповідь.

— Але й не довіряють човна, — огризнувся стерновий.

— Помовч і пильнуй, — наказали йому, — десь тут має бути брід.

На цьому розмова завершилась, і більше жоден не промовив ані слова. Ліс потроху відступав, даючи місце верболозу і густим заростям терну. Течія стала стрімкішою, нуртуючи піною та розвертаючи човен на свій розсуд. У веслах потреби більше не було, і гребці склали їх уздовж бортів, піднявши натомість вітрило. Проте, ледве вони це зробили, як усіх добряче струсонуло і ледь не пожбурило у воду.

— Сказано було, йолопе, пильнуй брід! — заволали на стернового гуртома.

Утім, той уже був у воді і, відчуваючи свою провину, щосили намагався стягнути човна з мілини. Решта також заметушились: хтось ухопився за борти, а хтось — за ніс.

Раптом, невідь-звідки взявшись, у повітрі просвистіла стріла і глухо вп’ялася в одного з човнярів. Той, покинувши роботу, мирно подався за течією. За мить така ж доля спіткала ще одного бідолаху. Інші ускочили назад у човен і залягли на дно. Кожен ухопився за мушкет. Гримнуло кілька пострілів у напрямку берега, однак ніхто не міг сказати, чи досягли кулі невидимої цілі. Натомість над самими стрільцями зненацька виросла чиясь мокра постать з ландскнехтським мечем у руці. Невідомий заходився колоти й рубати з таким завзяттям і майстерністю, що аби здолати трьох конвоїрів, йому пішло не більше хвилини. Після цього переможець і собі заліз у човен відхекатись та витерти кров з обличчя і зброї. До човна прибрів ще один чоловік у чорному одязі і з луком у руці.

— Міг би й трьох поцілити, Казимире, — сказав рубака, розглядаючи неглибоку рану на своєму зап’ясті, — цей от ледве мені руку не відтяв.

По цих словах він сердито зіпхнув убитого в річку. Казимир, пробубонівши щось у відповідь, заходився витягати щоглу, але, помітивши, що Орест йому не допомагає, здивовано звів на нього погляд. Той, у свою чергу, втупився очима в полонянку, сполотнівши при цьому, мовби побачив примару.

— Ти чого? — запитав лучник, штовхнувши друга в бік.

— Поглянь-но… це ж вона, — відповів той захрипло.

— Хто «вона»?.. А-а-а-а! Впізнаю! Та шльондра…

— Це не шльондра! — заперечив Орест. — Це — богиня.

Казимир зареготав.

— Ну, чого мовчиш? — звернувся він до Софії. — Богине…

Жінка споглядала двох найманців не менш уважно, аніж вони її. Врешті, вона твердо зажадала:

— Розв’яжіть мене.

Орест кинувся до неї, проте Казимир його спинив.

— Давай спершу запитаємо, як вона тут опинилася, — сказав він.

— Хіба це має значення? — не второпав найманець.

— Аякже, чорт забирай! — спалахнув лучник. — Хіба ти сподівався її тут побачити? Отже, це — дивина! А я звик підозрювати за всякою дивиною найгірші наміри! Ти, зрештою, також…

— Гаразд, — Орест трохи заспокоївся, — тоді я скажу, що саме вона розповіла мені про цей брід. І лиш завдяки їй ми здолали цих харцизяк.

Тут він устромив меча в одного з них, що мав необережність проявити ознаки життя. Казимир поспішив перекинути мертве тіло через борт. Під ним виявились забагрені кров’ю мушкети.

— Не слід гаяти часу, — примирливіше мовив лучник, — розв’язуй її, коли тобі так хочеться, але давай спочатку пристанемо до берега і глянемо, що в човні…

Він тицьнув на скриню, загорнену в брудне сукно, яку солдати сховали під лавою.

— А чи варто? — засумнівався Орест, хоч першим ухопив її, як тільки човен опинився серед густого верболозу.

— Дідько його зна, — мовив товариш, жадібно згрібаючи сукно, — ми начебто обіцяли віддати панові Сангушку все, що знайдемо…

— До того ж навряд чи там є щось коштовне, — промовив Орест, вивчаючи замок.

Той виявився міцним і добротним, але одразу ж розпався, щойно відшукали підходящу каменюку.

Усередині виявився різноманітний мотлох: казанок, порохівниця, старі чоботи, іржавий ніж і навіть здохлий смердячий щур. Отже, навіщо скриня з таким добром його княжій мосці, було незрозуміло.

— Принаймні віддати це зовсім не шкода, — підсумував Казимир.

Орест відповів похмурою мовчанкою, крізь яку проглядало дошкульне розчарування. Хоч насправді все складалось непогано: роботу зроблено; залишалося тільки отримати решту платні, і гайда знову в дорогу.

Однак утрачене сподівання наживи несподівано знову відродилося в серцях найманців. Особливо після того, як розтираючи білі тендітні руки, на яких виднілися сліди мотузки, Софія тихо мовила:

— У скрині може бути подвійне дно…

— І справді, чорт забирай! — радісно вигукнув Казимир. — Панство ніколи б не затіяло такої комедії з дурного розуму.

Вони витрусили увесь мотлох зі скрині. Дно обережно розламали і аж підскочили з радощів: кілька самоцвітів, загорнених у шовк, зблиснули й притулилися до їхніх рук. З хвилину ті руки пожадливо їх перебирали, аж доки Орест промовив хриплуватим голосом:

— Як гадаєш, Казимире, скільки за це дадуть?

— Вистачить нам із тобою років на п’ять, — твердо відповів той.

Обидва зареготали, а Софія гостро поглянула на них.

— Знаєш, якби я був шляхтичем, — промовив лучник, — то зараз, мабуть, нагадав би собі про слово, яке дав панові Сангушку…

— …та оскільки ми волоцюги… — підхопив другий.

— …то любісінько поділимо знахідку і щодуху дамо звідси драла, — закінчив цю сентенцію Казимир.

— І її теж візьмемо, — Орест потягнув полонянку до себе.

— На якого біса? — не второпав той.

— Бо ми найманці, а не свині. Адже це вона наштовхнула нас на скарб…

Утім, Казимир вирішив не сперечатися. Серце його повнилось такою радістю, що він був згоден на все. Головне — ще його частка здобичі чекала на нього, а те, що поряд якась шльондра, — не мало жодного значення. Він байдужкувато махнув рукою, і вони подалися в дорогу.

Прямували на захід, аби дістатися Лемберга. Треба було тільки десятою дорогою обходити Острог…

Широкий багнистий шлях тягнувся через сосновий бір. Давній праліс терпко пахнув грибами і посипав землю рудими голками щоразу, як десь високо тривожились дужі великі крила. Подекуди чулася звірина, мовби нагадуючи, хто тут господар, а хто непроханий гість.

Подорожні йшли бадьорим кроком. Здавалося, веде їх уперед якась висока мета, якій ці троє віддано служать.

Казимир сипав жартами, викликаючи веселий сміх супутців. Софія, мабуть, забула про свої лихі пригоди, бо не відставала ні на крок від чоловіків. А надто від Ореста, якому не шкодувала теплої усмішки, очевидно, сподіваючись від нього захисту на тутешніх довгих і небезпечних дорогах.

У якусь мить вона тихо простягла йому жменю грошей.

— Що це? — не зрозумів той.

— Візьми, це твоє, — відповіла Софія, — я взяла їх тієї ночі.

— Але ж я… я був тобі винен…

— Ні, не винен, — заперечила вона, — насправді мені потрібно більше, аніж тіло і гроші.

— Про що це ви там шепочетесь? — реготнув Казимир. — Ну й надибав ти, Оресте, собі кралю!

— Ну то й що? — відповів той, мимоволі ковзнувши поглядом по її принадах. — Авжеж краля, та ще й яка…

За кілька миль праліс почав рідшати. Товстезні сосни лишились позаду, натомість дедалі частіше тішили око залиті сонцем галявини. Згодом почали з’являтися малі сторожки, а то й хатини. Очевидно, неподалік було село, а може, якесь місто. Утім, коли ліс закінчився, мандрівники спочатку побачили на горбі великий монастир, оточений валом і гострим частоколом. Унизу плюскотіла неширока річка, а позаду монастиря притулилося місто.

Над монастирськими стінами височіла гарна мурована церква і крадькома прозирали вершечки ще недобудованих келій. Біля воріт скрипіли два вози з камінням, і кілька ченців та селян щосили тягнули впряжених волів за роги. Ті, вочевидь, не вельми переймались будівництвом, бо йшли небавом, як до сповіді.

Міські укріплення простягалися на півмилі. Вони були нижчі за монастирські, однак подекуди за ними грізно стриміли бойові вежі. Судячи з того, як багато в передмісті було спалених дощенту хат, без діла вони не стояли.

Брама, що вела до міста, також була мурована. Вона врізалася в ескарп валу тяжким склепінням, під яким спочивали дубові ворота. Вгорі стирчало кілька вартових, довершуючи собою цегляний аттик — єдину прикрасу цієї споруди.

— Місто зоветься Межирич, — оголосив Казимир, підслухавши розмову двох молодиць.

— Чув про нього, — відповів Орест, — кажуть, тут привільно бунтівникам проти ляської шляхти. Ходімо туди, купимо харчів.

— Не варто, — засумнівався Казимир, — від завтра нас почнуть шукати. Не слід з’являтися княжим людям на очі.

— Дурниці, — заперечив Орест, — кажу ж тобі, таких з вигляду, як ми, тут не один десяток.

— Можемо купити їжу в передмісті, — втрутилась Софія.

Найманець похитав головою.

— Поглянь, скільки тут згарищ, — сказав він, — не інакше, як татари навідались нещодавно. Нічого путнього там не купимо. До того ж маємо потребу в конях, а верхи і втечемо швидше.

Сперечатись було марно — Орест мав рацію.

Від брами тягнулася мощена деревом широка вулиця. Вела вона поміж вибілених вапном будинків, очевидно, до міської площі, а звідти — до сірої вежі, що виднілась на околиці. Та призначалась, мабуть, ще й для житла палатину або місцевому старості. У таких вежах у підземеллі зазвичай була скарбниця, над нею — арсенал і аж на горі покої господарів. Зручно було, не виходячи з них, оборонятись від татар або ж від своїх городян, якщо доведеться.

Збоку вулиці стояла масивна піч під камінним склепінням. Її довкола обступили чотири лавки, на яких розсілося з десяток вояків княжого надвірного полку. Звісно, посеред літнього дня піч вони не розпалили, проте в негоду, мабуть, часто тут грілися.

Казимир розгублено став і помітив, як у Софії дрібно затремтіли руки. Тільки Орест наче анітрохи не перейнявся побаченим.

— Ви чого мов задублі? — тихо мовив він, — ходімо, вони нас не знають.

— Не дивися в їхній бік, — попередив Казимир.

— Чому ж? Я навіть запитаю, де поблизу торгують кіньми, — відповів той.

— Мовчи, дур…

— Здорові були, браття! — гукнув Орест до жовнірів, не давши Казимирові назвати себе дурнем.

— Здоров був, — кинув хтось із них у відповідь.

— Не підкажете бува, де чесним людям сторгувати добрих коней?

Орест говорив привітно та весело, як скоморох.

— А ти куди, хлопче, зібрався? — запитав жовнір, що сидів до нього спиною.

— То вже моє діло, — відповів він.

— Ні, хлопче, помиляєшся…

Вояк підвівся і повернувся обличчям. Це був… пан Сангушко.

Солдати миттю обступили подорожніх і про всяк випадок націлили на них декілька мушкетів.

— Бачу, виконали моє доручення як слід, — сказав шляхтич.

— Авжеж, — втрутився Казимир, відчуваючи, що готовий з’їсти друга живцем, — як мовиться раніше: честь майстрів своєї справи — над усе.

Вельможа в’їдливо усміхнувся.

— Отже, ви мали б пам’ятати нашу умову.

— Звичайно, вашмосць, — відповів той, — ми віддамо панові все, що знайшли в човні.

Він дістав з кишені свою частку коштовностей і знаком наказав зробити те саме Оресту. Проте шляхтич їх не взяв.

— Це ваша нагорода. Як я й обіцяв — пояснив він.

— Невже вашмосці потрібна була скриня з непотребом? — щиро здивувався найманець.

— У тому човні було ще дещо… Точніше, дехто, — мовив Сангушко і, підійшовши до Софії, гречно їй уклонився.

— Якщо ваша ласка, моя пані, — сказав він, — ходімо зі мною.

Орест рішуче ступив наперед, але в ту ж мить жовніри збили його з ніг і притисли до землі.

— А щодо вас, панове сміливці, — сказав шляхтич, — то оскільки ви збиралися накивати п’ятами, я змушений також повестись неґречно…

При цих словах найманців зв’язали і потягнули вулицею. Вона справді вела до міської площі, поруч з якою двоє циган продавали коней.

— Під Полудневу Башту їх, — наказав десятинник.

— А що там, під тією баштою? — перепитав Казимир, хоча відповідь добре знав.

— Хороми панські, — зареготали солдати, — та цюпа для вас, матолку…

Розділ V

Жахлива подія сталася у Львові, в парафії святого Івана в день після Магдалини: дурна молодиця, Меланія, зоставила немовля самісіньке в хаті, а сама поралася біля корови, бо час був полудній.

А що двері до хати Меланія не зачинила, то дісталася туди льоха, що вільно бродила по дворі, прибрела до господи і дитя теє роздерла…

Молодицю сесю було наказано бити батогами, а льоху спалити живцем, бо не інакше, як то відьма була, що перекинулась цією нечестивою тварюкою.

Одразу ж страх перед свинями змусив передмістян узятися за ножі та швайки і вчинити різанину свиней, так що вереск чувся, либонь, аж у Кракові.

Писар магістратський Омелько також узявся до справи. Звечора, покликавши кума Беня до себе ночувати, заготовив швайку, поклав на подвір’ї чотири широкі дошки і застелив їх соломою.

Удосвіта двоє мужів зайшли до писарського хліва. Напавши в сутінках на сплячого кабана, котрого Омелько тримав на Різдво, потягли його до двору.

Кабан уже був чималенький, тому весь час норовив розкидати нападників і втекти геть. Та, вочевидь, на совісті коліїв була не одна свиняча душа, отож де силою, а де підступом дотягли його таки до жертовного місця. Тут сердега й прийняв свою смерть, а Бень та Омелько відійшли вбік випити квасу та відхекатись. Писареві діти вже задріботіли довкола, чекаючи, доки тушу почнуть смалити. Тоді їм законно дістануться кабанячі вуха і хвіст.

— І не шкода вам, куме? — запитав Бень, кивнувши на тушу.

— Е-е-е… — багатозначно підняв пальця писар, — а ну ж коли це не кабан?

— Та йой…

— А може, перекинулась у нього якась нечисть? Може, свиней тепер полюбляє…

Увечері, зморені роботою, вдовольнившись свіжиною та пивцем, двоє друзів неспішно вели розмову про те, про се. Аж раптом Омелько замислився, відсунув на край столу глек і макітру зі шкварками, а тоді звернув на улюблену тему.

— Відьми, куме, — прорекли уста мовця, — вже ось-ось візьмуть нас за зябра. Даремно ми з вами втратили пильність і покинули облогу Високого Замку.

— Але ж там зосталися люде, — благально почав Бень, який вже став передчувати недобре.

— Ет, не кажіть мені про них, — відмахнувся Омелько, — збіговисько ледарів, що тільки пиячать з ранку до пізньої ночі. Хіба їм під силу викурити ту відьму? Пропадає наша справа, брате, пропадає…

На писаревих очах забриніла сльоза.

— Та чи можемо ми щось змінити? — утішливо промовив Бень.

— Я все думаю про ту льоху, — продовжив Омелько, — про оту, що спалили на Підзамчі. Ану ж як була вона сама по собі, а відьмачка в неї вселилася? І з вогнища проклятуща вистрибнула, як свиня горіла! Знайти мусимо її — ось що слід зробити!

— Та чи ви з глузду з’їхали? — слуга магістрату рвучко підтягнув до себе миску шкварок і пиво, наче вони могли захистити його від Омелькових думок, — цих відьом — як волосся на голові! Як ми знайдемо ту, що у свині сиділа?

— Е, куме, — втаємничено вів далі відьмоборець, — дещо я вам повім. Але слухайте уважно. Коли яка відьма недужа чи поранена, то може виходити з тіла і вселятися у якесь бидло, а тоді робити людям лихо та збитки. Хіба не така оказія трапилась нещодавно?

Пан Бень знизав плечима.

— Спала мені на думку та чортиця, що її пан Христофор, магістратський кур’єр, поцілив кислицею, — продовжив писар, — гепнулась вона добряче, але чи сконала? Як ні, то це вона сидить у верболозах і збиткує…

Спогади про ту ніч змусили пана Беня скривитись, як від тухлого яйця. Він із острахом стежив, як Омелько, підвівшись з-за столу, напхав повні кишені часнику і зняв зі стіни старий півгак.

— Ходімо, — скомандував він.

— Куди? — з відчаєм у голосі перепитав урядник, благально склавши руки, як святий мученик.

— До річки, куме. Пересвідчимось, що та нечестивиця таки сконала.

— Хіба ми не можемо піти туди вранці? — Бень до останнього не втрачав надії.

— Відьми не сплять, — переконано мовив Омелько, — і ми теж не повинні…

Куди було подітись сердешному Беневі? Знехотя підвівся і побрів слідом за писарем.

Темними вулицями передмістя вони пройшли безперешкодно, хоч один готовий був щомиті стати на герць, а другий накивати п’ятами.

Цього разу ніч була темна, хоч око вийми, та Омелько, знаючи, як ніхто, довколишні стежки, впевнено просувався легкими кроками, додаючи до них свою рішучість.

Зненацька писар зупинився, тож Бень, який слід у слід ступав за ним, налетів на нього і змусив одважного товариша дати сторчака кудись у темінь.

— Бісове кодло! — вилаявся той, шукаючи на землі свою шапку.

— То я, куме, пробачте… — зізнався Бень.

— Чорти б вас узяли! — не стримався писар.

— Йой, не кажіть того, бо й так дрижаки проймають, — заскиглив урядник.

— Ось моя шапка… Але де, в дідька, півгак? І ріжка з порохом немає, і кресала, і гноту… Тю! Най би вас, куме, самого порозкидало!

Слухаючи ці справедливі докори, пан Бень, сповнений вини і каяття, сам опустився навпочіпки і заходився рискати в холодній і вогкій траві, та замість втраченої амуніції щоразу натикався на Омелька або на кротячі купи.

Врешті вдалося відшукати півгак, але порохівниця, гніт і кресало все ніяк не йшли до рук. Побоюючись, аби за пошуком не минула вся ніч, Омелько запрошував облишити цю справу. Гнів його минув, і він наказав іти далі.

Раптом удалині з’явився мерехтливий вогник і, пританцьовуючи в темряві, став повільно наближатись до сміливців. За хвилину почулося торохтіння коліс.

— Хтось їде сюди, — здавлено сказав Бень.

— Щоб я провалився, коли там була дорога, — відповів писар.

Завмерши на місці, друзі спостерігали, як невідь-звідки до них виїхала бричка з великим ліхтарем біля візника. Той тримав в одній руці віжки, а для худореброї конячки — батіг. Обличчя його аж під очі було вкрите густющою бородою, а зверху був насунутий широкий крисань.

— Здорові були, панове, — привітався незнайомець булькотливим голосом, наче йому в горлянці було повно води, — накажете кудись відвезти? Знаю одну чудову місцину, де подають найсвіжіше пиво і пресмачні свинячі цицьки.

Спантеличене такою пропозицією товариство заперечливо крутнуло головами.

— Що ж, — сказав візник, — тоді поїдемо туди, куди ви прямуєте. Хоча, як на мене краще було б на цицьки…

— А звідки ви знаєте куди ми прямуємо? — запитав Омелько, щосили стискаючи півгак.

— А куди, прошу пана, ви ще могли зібратися з повними кишенями часнику? Та ще й серед ночі? Га?

Візник зайшовся реготом, кепкуючи, либонь, не так зі свого здогаду, як із враження, яке справив на відьмоборців. У тих похолола кров, а на обличчях застигли гримаси подиву і жаху.

— Сідайте, — припросив незнайомець, нареготавшись досхочу, — все одно без мене вам того місця не знайти… Чого стоїте? Це ж не казан зі смолою, а бричка!

— А й справді, — промовив Омелько, переконуючи радше себе, аніж Беня, — чого нам плентатися пішки? Сідаймо…

Усередині стояв їдкий запах болота, а зі слизької лавки зіскочило кілька жаб. Друзі гидливо сіли на їхнє місце.

— Умостились, панове? — гукнув візник і, не дочекавшись відповіді, хльоснув батогом.

Бричка захиталася і рушила спершу небавом, а далі почала надавати ходу. Несподівано конячина розігналася так, що почало свистіти у вухах.

— Добрячий у вас коник, — промовив Омелько, хапаючись за трухлявий бік, що, здавалось, от-от розсиплеться.

— Егеж, — сказав візник і, знову розреготавшись, вдруге вдарив батогом.

— Єзус Марія, що то сі робите? — злякано загорланив Бень, відчувши, що вони підіймаються над землею.

— Куди… куди… ви нас везете? — і собі закричав Омелько, ще дужче стиснувши руками слизький борт.

— Куди хотіли, — відрубав незнайомець і з тієї миті не промовив більше ані слова.

Тим часом бричка підіймалася все вище й вище, залишаючи під собою чорну пелену передмістя і поодинокі вогні Львова, що вихоплювали з темряви клапті веж, стін та будинків.

Зненацька ними почало немилосердно крутити, як тріскою по воді, а довкола зчинилася справжня чортівня: на сході вигулькнув червоний повний місяць і, пролетівши по небу, зник за обрієм. Слідом за ним з’явилося сонце, але й воно, як навіжене колесо, промайнуло і пропало. Так повторилося кілька разів, аж доки Омелькові почало здаватися, що він збожеволів. Писар глянув на кума і несамовито закричав — той мав замість людського обличчя свиняче рило, а там, де були руки, в нього виросли короткі незграбні ратиці. Бень-свиня голосно рохкав і верещав, але зрозуміти його в такій подобі було годі. Не встиг Омелько відійти від цього жаху, як пан Бень перекинувся знову: замість рила тепер мав цапину морду з довгою заплутаною бородою, а на голові — великі роги. Далі сердега ставав то конем, то віслюком, то собакою чи бараном, аж рябіло в очах. День водномить змінювався ніччю, мовби сили природи змовилися з нечистю.

Відчай охопив магістратського писаря і, мабуть-таки, змусив зібрати докупи всю відвагу. Він узявся обмацувати свій півгак, але згадав, що від того буде не більше користі, аніж від звичайної палиці.

— Вперіщіть візника, куме! — благально крикнув Бень-віслюк людським голосом.

У ту ж мить писар замахнувся і, доклавши всю силу та злість, вперіщив візника точнісінько посеред розлогого бриля. Від удару породився грім, наче вибухнула ціла діжка з порохом. Бричка розлетілася на друзки, а відьмоборців понесло кудись у безвість.

До тями ці двоє мужів прийшли у вязкому баговинні, яке, вочевидь, і прийняло їх у своє гостинне лоно. Над болотом панували сутінки, але був це світанок чи вечір, сказати нони не могли. Небо затягло сірою пеленою, і воно твердо берегло цю таємницю.

Друзі мовчки й обережно звелися на ноги, потроху впевнюючись, що їхні кістки, на продив, начебто цілі. От тільки руки, одяг і обличчя були чорні-чорнісінькі, отож ці достойники скидалися скорше на болотяних чортів, аніж на поборників священної справи.

— Де це ми? — прохрипів Бень.

Омелько роззирнувся довкола.

— Мислю, що там, де й хотіли опинитись — на березі Полтви, — відповів писар, — таки довіз той сучий син… Он видите — старий млин? Ходімо, я знаю до нього дорогу.

— Не піду, — раптом уперся черевань.

— Це ж чому, куме? — не второпав писар.

— Не піду до млина, — пан Бень показав тремтячим пальцем у бік сіріючої споруди, — там є хтось… Оно свічка горить…

Омелько щосили витріщився, але не розгледів нічого. Втім, видно, і йому було вдоста пригод, тому, махнувши рукою, він попрямував в обхід, від гріха подалі… Тим більше, що, стираючи з обличчя бруд, він намацав добрячу бороду. Так ніби магістратський писар не голився щонайменше місяць, чого з ним ніколи не було.

У старому млині й направду горіла свічка. Пан Бень ще міг похвалитися добрим зором… Він навіть розгледів дві тіні, одну поруч другої, що відбивались на стіні.

Перша належала чоловікові. Сам він, сидячи за столом, неквапно виводив на папері зграбні рядки літер. Робота, вочевидь, не надто його захоплювала, і той час від часу позирав в бік іншої тіні, що належала жінці. У звабливих рисах можна було впізнати Катерину Даманську. Вмостившись на грубій дерев’яній лаві, устеленій ковдрою, вона уважно за ним спостерігала, аж доки промовила:

— Схоже, для вас це не надто приємна робота, Себастяне.

Поет усміхнувся:

— Так чи інак, а повернутися мені доведеться. Нам потрібні будуть гроші і покровительство.

— Ані бургомістр, ані сам король не врятує нас від мого чоловіка, — зітхнула пані Даманська.

— А ти жорстока, — докірливо сказав Себастян, — невже гадаєш, що мені на дорозі стане якийсь ціпак?

— Я зовсім не те хотіла сказати, — лагідно заперечила Катерина, — але ти не вирішиш усього зброєю. Тим більше, що закон на його боці.

— Я не проситиму Якуба Шольца сприяти ухвалі на нашу користь, — мовив поет, — а тільки можливості безперешкодно покинути місто. Нехай дасть грошей і відпустить.

— І куди ми подамося? — запитала пані Даманська.

— Куди завгодно, — відповів Себастян, — я родом із Любліна, можемо вирушити туди. Або ж до Кракова, я маю там друзів. Зрештою, увесь світ може бути нам домівкою.

— Тільки чи будемо ми в ньому господарями, — сумно сказала жінка.

По мовчанці вона раптом додала:

— Ти помічаєш, як наближається осінь?

— Так, ночі стали холоднішими, — згодився Себастян, — нам треба швидше покидати це місце.

— Раніше прийдуть по мене, — мовила Катерина.

— Облиш, ніхто не знає, що ми тут, — заперечив поет.

— Знатимуть. Ось двоє дурнів кружляли над землею і гепнулись неподалік… Гирко не може оберігати нас безконечно. Зрештою, мені самій здається, що це неспроста. Це моя покута…

Себастян підвівся і сів поруч з нею.

— Ти казала про осінь, — промовив він майже пошепки, — тож дослухайся, як шурхотить вже прохолодний вітер в очереті. Мені здається, я відкілясь знаю його мову. І плюскіт води в старому колесі мені також зрозумілий…

І важкий знеможений туман, що стелеться річкою, ховаючи помутніле плесо. Як хочеться здерти, зірвати його, щоб упасти, зануритися у її свіжі обійми. Завмерти і лиш відчувати під собою пружні неспокійні хвилі.

Хіба в обіймах такої осені зачаєна небезпека? Хіба не просить вона лиш заховати долоні під її одяг і шепотіти:

Прохолодний листок жовтим полум’ям

очі остудить

Стане легко

Ти знімеш вінок

Ти розкриєш обійми

повієш

Заколишеш мене вітерцем

Я замру під твоєю корою

Просочусь від коріння

до самих

До затиснених міцно гілок.

Стане легко…

Займуся живцем

І живицею осінь по краплі

Відлічу…

Будеш мати на перстень

І намисто з смолястих зірок…

Прокинувшись на світанку наступного дня, Катерина нечутно підвелася. Обережно, аби не розбудити сплячого Себастяна, підійшла до дверей і повільно їх прочинила. Рівно настільки, щоб пройти самій. Стара деревина зрадницьки заскрипіла, але чоловік не прокинувся.

Катерина вийшла босоніж, в самій лише сорочці, і кам’яна домівка вжалила холодом. Проте жінка не зважала. Розгледівшись, вона побачила в’язку сухих дров, а поруч з нею висіла нанизана на прутик ще жива рибина. Неподалік порався з неводом Гирко.

— Здоровенькі були, — привіталася з ним жінка.

Той озирнувся.

— Здорова будь, чаклуночко… Здорова будь, відьмочко, — загомонів водяник, хутко згортаючи снасть.

Ще трохи попоравшись, він схопився з місця і попрямував у чагарник.

— Дякую, — гукнула вслід пані Даманська.

Гирко озирнувся і закивав своєю пелехатою головою.

— Увечері ті качку принесу, — сказав і щез.

Катерина звела очі догори, вдивляючись у світанкові небеса. Звідкись з’явився чорний ворон і став потроху наближатися. Потужно залопотівши крилами, вмостився на очеретяній стрісі.

Чаклунка промовила до нього кілька дивних згуків, а потім упівголоса додала:

— Лети і будь моїми очима. Я хочу знати, що там коїться.

Птах каркнув моторошно і здійнявся в повітря. Коли він зник, жінка нечутно повернулася до середини млина і лягла поруч із коханцем, що досі мирно спав.

А птах легко кружляв, розправивши широчезні крила, підставляючи груди повітряним течіям. З висоти його польоту добре виднівся Високий Замок, під стінами якого рясніли намети воєвод і халабуди міщан-ополченців. Схоже, ні тим, ні тим наче й не набридла облога фортеці і вони затялися будь-що викурити звідти відьму.

Нижче, до самих міських валів, стелилося Підзамче. У нього сірою вигнутою стрілою врізався Волинський тракт. За валами два кільця мурів міцно тримали Львів у своїх обіймах.

Ворон трохи знизився і, минувши Глинянську Вежу, прошмигнув повз Руську церкву та закружляв над Ринком.

У кам’яниці Шольців було прочинене горішнє вікно, де знаходився кабінет бургомістра. Сам глава магістрату, незважаючи на ранню пору, вже сидів у своєму велетенському кріслі за письмовим столом, втупившись поглядом у каламар, наче ця бездуховна річ могла від того ожити і проректи йому «salve» або інше щось такого ж глибинного змісту. Звісно, Якуб Шольц не завважив птаха, який сів на підвіконня.

До кабінету обережно проник слуга-німець і повідомив, що начальник міської сторожі уклінно просить його прийняти.

— Клич, — кинув бургомістр, не відриваючи погляду від каламаря.

За мить до кімнати гучно ступив пан Єжи Даманський і, по-військовому виструнчившись, перепросив, що о такій ранній порі посмів тривожити його милість бургомістра. Той звів на нього стомлені очі і байдуже махнув рукою.

Ці двоє були схожі між собою. Принаймні в обох червоні очі виказували недоспану ніч, а бліді фізіономії — препаскудні думки, що замінили сон.

— Пшеде вшисткім, хчяв бим запевнічь, вашмосць, — схилив голову начальник міської сторожі, — що облога Високого Замку, яку ви мені доручили, анітрохи не ослабла. Вартові не втрачають пильності, вашмосць.

— Данке шьон, — буркнув той у відповідь без краплини вдячності.

— Забуйство королівського посланця, ясновельможного графа Хіха, значно ускладнило становище Білоскорського, — продовжив пан Даманський. — Гадаю, він ще недовго буде противитись нам та закону. А для певності пан староста вже надіслав клопотання особисто його мосці маршалку, жебим той зволив відправити сюди півхоругви.

Бургомістр стиснув зуби.

— Хіба пан не здатен впоратися сам? — процідив він.

— Але ж, вашмосць, — винувато сказав Даманський, — в замку гармати. Ану ж коли драбам заманеться повправлятися у стрільбі?

— Не заманеться, — буркнув Шольц і, важко зітхнувши, закрив гаряче чоло долонею, — вони не стрілятимуть у тих, кого бережуть.

Начальник міської сторожі змовк, але не рушив з місця.

— Якщо це все, твоя милосте, то можеш іти, — стомлено сказав бургомістр.

— Ні, коли пан дозволить… Маю ще дещо сказати, в чому потребую панської підтримки.

Говорити Єжи Даманському раптом стало неймовірно важко. В горлі пересохло, мовби язик був посипаний перцем.

— Кажи, — бургомістр, здавалось, не помічав його потуг.

— Моя жона… коли дозволите… моя жона зникла.

Якуб Шольц звів на страждальця байдужі очі. З хвилину він намагався пригадати, про кого йдеться, а коли врешті згадав, то вперше за ранок усміхнувся.

— Не второпаю, чому ти вважав, що зможеш втримати таку красуню біля себе, — промовив бургомістр, — ці русинки мають вогонь замість серця. І коли він клекоче, закон для них — ніщо.

Начальник міської сторожі, вдавши, що не збагнув змісту сказаного, сердито виплюнув з рота не надто вправно підстрижені вуса, що настирливо туди лізли, і вже трохи впевненіше продовжив:

— Щодо цієї справи, коли зволите, я маю певні підозри щодо певної особи…

— Говори ясніше! Кого і в чому ти підозрюєш? — нетерпляче вставив Шольц.

— Одного молодого панича. Вашмосць надавали йому протекцію, — відповів Даманський, — себто маю на оці отого вар’ята, Збуя…

— Кого?

— Себастьяна, поета…

Бургомістр підвівся з-за столу і підійшов до вікна. Уздрівши там ворона, що спокійнісінько позирав на нього великим червоним оком, він позадкував від несподіванки, але одразу ж повернувся і кілька разів погрозливо махнув рукою в бік непроханого гостя. Птах, очевидно, мав би налякатись і щодуху кинутися геть, але натомість навіть не поворухнувся.

— Згинь, сатано, — прошипів бургомістр, але й це не подіяло.

Начальник міської сторожі двічі кашлянув, даючи зрозуміти, що і він нікуди не подівся.

— Якої ж підтримки ти хочеш? — перепитав Шольц, зачиняючи вікно.

— Цей убогий віршомаз спокусив мою дружину. Я прагну суду над ним! — шпарко вигукнув той.

Якуб Шольц зітхнув і гепнувся у своє крісло.

— Чого ж ти до мене прийшов? Іди до війта, — насупився бургомістр.

— Бо я не про той суд прошу вельможного пана, — пояснив Даманськй, — а про інший. Я старий жолнеж, і не пасує мені бабратися з паперами! Тож коли пан знає, де тепер цей зброднік Себастян, то нехай скаже мені, заради Христа, аби я зміг викликати його на герць. А де він, там і моя Катажина… Як із нею вчинити, ще не вирішив…

На останніх словах голос його затремтів.

— Якщо пан так певен у своїх підозрах… — почав Шольц, у якому нарешті прокинулось співчуття.

— О-о-о! — перебив його зраджений муж, — ще тоді, в бенкетній кам’яниці, на балю, я збагнув усе!.. Так, я цілковито певен! О-о-о!..

Схаменувшись, пан Даманський знову виплюнув з рота вуса і винувато опустив голову.

— Отже, пан цілком певен… — розмірковував бургомістр. — Значить, битися з Себастяном — то справа гонору. Але подалі від моїх очей, а потім — геть із міста!

— Тут, де рід Даманських вкрито такою ганьбою, мене ніщо не стримає, — скрушно відповів той.

— Більше тобі зарадити нічим не можу, — твердо сказав Шульц. — А де зараз Себастян і твоя перелюбниця, не знаю…

Бургомістр не договорив. До кабінету знову прослизнув слуга і повідомив, що його милість війт просять прийняти.

— Хай йому грець, — процідив бургомістр. — Заледве ж сьома!

— Я не заберу багато часу, — сказав новий гість з-за спини камердинера.

— А-а, Даманський, ви також тут? — додав він, зайшовши усередину. — Що ж, це до речі.

— І вам не спиться? — стомлено запитав господар.

— Де ж тут спатиметься, — відповів той, — все ніяк не йде з голови та різанина на Знесінні.

Бургомістр знесилено зітхнув. Проте війт звернувся до пана Єжи.

— Мій друже, — сказав він, — дозвольте запитати, чим ви плануєте зайнятись цього ранку?

— Хотів перевірити старий млин на Полтві, — знизав плечима той. — Кажуть, уночі там бачили якесь світло.

— Облиште. Те почекає…

Голос війта раптом став урочистим, як у дяка при службі:

— З дозволу пана Шольца, — промовив він, — негайно рушайте до будинку біскупа Лібера і, як тільки його преосвященство повернуться, схопіть і приведіть до ратуші!

Чим були зумовлені такі рішучі наміри, птах за вікном не побажав дізнатись. Він покинув спостерігати за цією вранішньою сценою, що розігралася в домі бургомістра, і з шурхотом зірвався з місця.

Розділ VI

Змучений кінь нарешті отримав спочинок. Заіржавши, як з полегші, він змінив галоп на крок. Христоф погладив його по гриві, хоча в душі був страшенно невдоволений скромними здібностями тварини. Але від самого Олеська добрих коней було катма… Наче той проклятущий мадяр зурочив!

Попереду відкривалось широчезне поле з невеликими хвилями пагорбів. Інколи поодинокі тіні хмар ковзали по ньому і зникали десь за обрієм. Часом серед поля зривався холодний вітер і, зібравши на дорозі жменю куряви, жбурляв його в обличчя вершнику, як немилосердний і невидимий дух, в чиї володіння той вдерся.

Обабіч шляху подекуди височіли незграбні могили з поламаними чорними хрестами. Декотрі були зовсім без хрестів, а інші — розриті і біліли кістками упокоєних.

Кінь під кур’єром несподівано захрипів і підставив під вітер широкі ніздрі.

— Ти чого? — Христоф потягнув повіддя на себе, водночас роззираючись довкола.

Проте нічого, що могло б спантеличити тварину, він не побачив. Хіба в заростях чорніла якась здохлятина.

Раптом кінь звівся дибки і, попри свою втому, щодуху кинувся бігти. Ледве втримавшись у сідлі, кур’єр спробував його приборкати, та марно. Той мчав уперед, наче серед його предків були не тільки орачі-трудяги, а й чистокровні рисаки.

Тільки скакавши так добру милю, Христоф зрозумів, що сердега тікав від п’ятьох вершників, які з’явилися серед поля. Не треба було мати гострого зору, щоб упізнати в них татар. Їхні низькорослі коні щосили топтали польову траву, несучи своїх господарів навперейми кур’єру.

«Що за чорт, — подумалось йому, — татари на землях Острозького…»

Але стріла, що просвистіла перед самісіньким його носом, урвала цю думку. Утікач щиросердо вилаявся і, міцно впершись колінами в кінські боки, звів мушкет.

— Тримай, сучий сину, — процідив він і натис на гачок.

Іскри посипались йому в обличчя, а найближчий татарин, розпачливо скрикнувши, перестав обтяжувати свого коня. У відповідь Христоф засміявся так, наче поклав одразу п'ятьох і тепер може небавом чвалати до найближчої корчми. Мовби здивовані такою вправністю, степовики відстали, а кур’єр спробував перезарядити зброю. Виявилось це зовсім непростим ділом, до того ж вітер, що, здавалось, також був проти нього, розвіяв добру частину пороху. Та все ж, упоравшись, Христоф був готовий стріляти знову. Татари тримались на добрячій відстані, і могло здатися, що вирішили дати йому спокій, якби попереду, просто на дорозі, не виник ще один бусурманський загін. Їх також, укритих хмарою куряви, було не менше п’яти, і справа здавалася геть пропащою.

Ледве завернувши коня, кур’єр удруге вистрілив і, жбурнувши мушкет у траву, вихопив шаблю. За мить шестеро степовиків оточили його і ще четверо летіли їм на допомогу.

Нападники не поспішали. Спершу дочекалися підмоги, а потім взялися цькувати свою жертву, намагаючись вдарити зі спини. Врешті, терпіння втратив сам Христоф: змахнувши блискучим лезом над головою, він посипав удари направо і наліво, як загнаний вовк, до останнього намагаючись вгризтися в собаче горло. В несамовитості і люті сміливець навіть не відчув, що впав з коня. І тільки від глухого удару на очі йому нависла кривава пелена, а в вуха мовби натекло води. Ледве вчувся йому раптовий пронизливий свист, що долинув звідкись, і розпачливий крик татар. Ще трохи, і запанувала тиша.

Повернувшись до тями, Христоф відчув, що лежить на траві, а під головою йому покладено сідло. Важкі повіки не хотіли підійматися, і тільки шаленим зусиллям волі чоловік розплющив очі.

Чотири постаті нерухомо бовваніли спиною до призахідного сонця, сидячи довкола маленького багаття. Одна з них підвелася і наблизилась до нього. Це виявився широкоплечий козак у дорогому вбранні.

— Очуняв, брате? — мовив той, засовуючи оселедця за вухо.

Христоф звівся на лікті, уважно вдивившись у незнайомців. У голові все ще паморочилось, а пронизливий біль нагадував про недавню пригоду з татарами.

Троє інших також були козаками. Схрестивши по-турецьки ноги, вони чистили і ладнали зброю, одночасно наглядаючи за казанком на вогні. Поруч них лежав у траві зв’язаний татарин, час від часу чи то стогнучи, чи то бурмочучи якусь свою молитву.

Христоф ухопився за пояс, але, нічого там не знайшовши, тривожно роззирнувся довкола.

— Це шукаєш? — промовив один із козаків біля вогнища, підкинувши йому дорожню сумку.

Посланець рвучко ухопив її і, відкривши, зазирнув досередини. Лист бургомістра, на щастя, нікуди не зник.

— Слава Пречистій Діві! — полегшено зітхнув він.

— О, то ти наш чоловік! — майже в один голос вигукнули козаки.

— Ет, будь він хоч дідько рогатий, — сказав козак у дорогому вбранні, — коли рубав так бусурманів, то він мені брат.

— І стрілець добрий, — докинув хтось із трійці, — я таких мало бачив.

— Ходи до вогню, — запросив інший.

Кур’єр підвівся і, трохи похитуючись, приєднався до гурту. За ним слідом підійшов четвертий козак.

— Я Андрій Карбовник, соцький єго мосці князя Острозького, — сказав він Христофу, — це мої побратими. А як тебе величати?

Кур’єр назвав своє ім’я.

— Ми тут гуляємо полем, — промовив соцький, — полюємо на татарські чамбули. Геть знавісніли бусурмани.

— Орда стоїть під Меджибожем, — додав інший козак, назвавшись Семеном Будним, — кажуть, сам Девлет Гірей з ними. Того такі й хоробрі ці чорти.

— А ти, брате, куди прямуєш? — запитав третій, Семен Лис.

— Маю доручення від львівського бургомістра, вельможного пана Шульца, доставити прохання королю. Знаю, він буде в Острозі, — відповів посланець.

— То ти ляхам служиш? — холодно мовив четвертий, що назвався Микитою Бродником.

— Не ляхам, — якомога стриманіше відповів Христоф, — а місту.

— А чи багато в тому Львові руського люду? — поспіхом запитав Будний, щоб згладити розмову.

— Багато, але більше за мурами живе, — чесно сказав кур’єр.

— Діждуться колись панове ляхи, — не вгавав Бродник.

— Годі, — гримнув соцький, — діждуться, то й діждуться. Зараз про інші речі йдеться. Ти, Христофе, коли хочеш, тримайся нас. Так буде певніше. І ми твоєю поміччю не згордуємо, бо ти вправний вояк. Король буде в Острозі за три доби, до того часу й ми там опинимось. Бачиш, цей-от зарізяка, — тут він копнув чоботом полоненого, — розповів мені, що хан послав три тисячі війська, аби налякати князя. Спершу татари хочуть спалити Межирич, а потім і на Острог підуть. Отож завтра вирушаємо в Дубно, де стоїть моя сотня, а далі рушимо на поміч.

— Коли б твій король про це відав, то хутко підібгав би хвоста і чкурнув назад до Кракова, — сказав Будний, ледве стримуючи регіт. — Татари — не придворні. Догоджати не стануть.

— Може, варто попередити міщан, аби готувалися? — запитав Христоф.

— Ми вже відправили звістку, — сказав Лис.

— Хтось помчав туди? — допитувався кур'єр.

— Ні, брате, ми зробили це по-своєму, — відповів Карбовник. — Як саме — не мусиш знати. То давня наука. Краще з'їж кулешу і відпочинь. Знімай з вогню, Семене…

— Можемо податися в дорогу хоч зараз, — сказав кур'єр, — я готовий.

— Ще цієї ночі будемо пильнувати чужих вогнів у полі, — мовив соцький, заперечливо хитнувши головою, — вирушимо вдосвіта.

Коли споночіло, Бродник і соцький кудись зникли, а Лис, загасивши вогонь, заклав його купою дерну. Тим часом Будний спутав коней і наготувався стояти на чатах.

Христофу зовсім не хотілося спати, і він ладен був присягнути, що так і не стулив очей, аж раптом почув голос Карбовника:

— Прокидайся, брате. Вже Віз на небі перехилився. Нам час.

Чоловіки миттю вихопилися на коней і рвонули ще темним полем на схід, де потроху займалася заграва. Ближче до полудня вдалині зблиснула ріка Іква, а на її березі гостро зависочіли бастеї Дубна.

Могутня вежа стерегла в’їзд, а вартові вгорі пильнували кожного пішого чи кінного, купця, селянина чи шляхтича. Утім, вершники безперешкодно подолали дерев’яний міст, проминули сторожу і широкою брукованою вулицею виїхали на простору площу. Тут височіла ратуша, яку рівним квадратом оточували зо два десятка багатих кам’яниць.

Міщани привітно знімали шапки, бачачи козаків, а ті кивали у відповідь, гордо посміхаючись собі у вуса. Вочевидь, вони добре зналися між собою.

Поза площею, за глибоким ровом стояв замок. Власне, була це могутня і водночас мальовнича цитадель, що вростала грубезними стінами в землю. Куртини гостро сходились по кутах і виступали вперед, нагадуючи вістря списа. Під час облоги воно врізалося у вороже військо, і замкові стрільці могли надійно захищати будь-які підступи до мурів.

Все це одразу впало в око Христофу, викликавши захоплення таким задумом. Очевидно, князь добре знався на оборонному мистецтві.

Міст було опущено, а брама відчинена, і тільки окута залізом герса перешкоджала в’їздові. З-за неї визирало двоє бородатих вартових, які, впізнавши соцького, не мовили ні слова, і тільки один з них дзвінко свиснув, що було, видно, знаком підіймати решітку. Вона глухо застогнала і неквапно поповзла догори.

Вершники, пригнувши голови, просковзнули під нею і, проїхавши довгим пасажем, опинилися на подвір’ї. Тут було людно і гамірно, а численні екіпажі та ще не розсідлані коні свідчили, що в замку перебуває багато приїжджої шляхти.

Праворуч височів палац, стіни якого були гарно оздоблені кам’яною різьбою, довгими фризами і увінчані аттиком, котрий, щоправда, більше нагадував бойовий кренеляж. Вочевидь, таке його застосування зодчі аж ніяк не виключали.

Христоф і козаки спішились, наказавши двом пахолкам відвести коней до стайні.

За хвилину з палацу вийшов кремезний чолов’яга в плисовій шапці з пір’ям, барвистому жупані, підперезаному золотим поясом із шаблею при боці. Вгледівши прибулих, він одразу попрямував до них.

— Чолом тобі, Богдане! — привітався соцький, коли той наблизився.

— Чолом-чолом, Андрію! — радісно відповів той, розкриваючи свої широченні обійми. — Наш світлий князь передавав тобі спасибі. Казав, що жодної нагороди не пошкодує за таку справу.

— То встигнеться, — махнув рукою Карбовник, — про Межирич подбали?

— Аякже! Одразу ж уночі пішла туди Забрамна хоругва, — відповів Богдан.

— А де мої розбишаки? — запитав сотник.

— Гостяться в челядній, — відповів той, — але не турбуйся. Казали, доки пан соцький не дозволить, питимуть іно квас та воду.

— Добре, — Андрій вдоволено засміявся. — Звели, Богдане, і нас нагодувати, та чимдуж, бо ще сьогодні хочу податися до Межирича.

— Коли пан дозволить запитати, — озвався Христоф. — Чи тут перебуває його милість, князь Острозький?

— Тут, — кивнув шляхтич, — пан має справу до князя?

— Мене звати Христоф, я кур’єр вельможного Якуба Шольца, бургомістра Львова, — представився той. — Маю листа особисто його княжій милості від каштеляна Високого Замку, Сильвестра Білоскорського.

Богдан спохмурнів і перевів погляд на Карбовника.

— Можеш бути певен, — кивнув той, — ручаюся за нього.

— Я не наполягаю на аудієнції, — знову промовив кур’єр, — нехай пан сам передасть листа єгомосці.

Христоф дістав послання від Білоскорського і простягнув його шляхтичеві. Той узяв уже з добрішим поглядом і навіть перепросив за свою мимовільну негостинність.

— Не сердься на нього, — тихо сказав Андрій по дорозі до палацу, — він береже князя, як зіницю ока, а тебе бачить уперше. Не одного підісланого до його милості вбивцю задушив своїми руками цей Богдан Сусло.

Під обід подали кусні запеченого м’яса, борщ та горохову кашу, а також вудженину, рибу, начинену грибами, сир, а до нього — діжечку пива. Пообідавши, козаки попрямували у двір. Христоф хотів був податися слідом, але крайчий, що прислуговував біля столу, пошепки попросив його йти за ним. Мовчки вони піднялися на другий поверх, де за дверима, оздобленими сріблом та перламутром, відкрилася розкішна зала. Підлога була мощена кольоровими взірцями.

Стіни прикрашали величезні гобелени, демонструючі переможні битви з тевтонцями, татарами і московитами. В полководцях, що немилосердно рубали ворогів, проглядалися постаті славетних мужів з роду Острозьких: князя Федора, Костянтина, Іллі та теперішнього, наймогутнішого серед них, Василя-Костянтина.

Поміж розкоші примхливих італійських меблів, оздоблених тонкою різьбою, коштовним камінням та слоновою кісткою, погляд раптом падав на дві старовинні скрині, щедро покриті помутнілим золотом. Пам’ятали вони, либонь, ще часи Гедиміна, а може, й короля Данила і надавали всьому простору несподіваної суворості та величі.

У ніші, в кутку, була велетенська кахляна піч, збудована у формі дзвіниці. Знизу й догори її прикрашали ліплені парсуни, кожна з яких мала свій настрій. І якщо нижні страждали від туги та розпачу, то верхні сяяли щастям і випромінювали благодать. Нарешті, над усіма височіли янголи, завершуючи собою цей німий вертеп.

Крайчий, однак, не дозволив довго милуватись, знаком запросивши іти далі. Нова зала, в якій слуга залишив кур’єра наодинці, мабуть, була особливою гордістю господаря замку. На коштовних килимах, що затуляли холодні стіни, висіла різноманітна зброя. Старовинні мечі з діамантами на руків’ях, щити, позолочені шоломи. Срібні гаківниці, півгаки, арабські вогняні труби, іспанські аркебузи та московські пищалі. На чільному місці знаходились прекрасні мушкети роботи ліонських майстрів, оздоблені перламутром та золотою лускою. А також турецькі і козацькі шаблі, сайгаки, кинджали, кольчуги і шишаки.

А ще на чільному місці була гарна кіраса з розп’яттям на грудях. Поряд з нею Христоф побачив сурму такого велетенського розміру, що важко було уявити губи, які б їй пасували. А проте цей предмет щедрістю оздоби та красою нічим не поступався решті. Кур’єр обережно повернув її розтрубом до себе, аби уважніше розгледіти дрібний візерунок на обручі. Там виявились крихітні мисливці, що заганяли ледь видимого вепра. Сцена була виконана так майстерно, що Христоф, не стримуючи захоплення, аж прилип до сурми очима, прагнучи роздивитися найменшу деталь. Несподівано з-за стіни стало чутно глухі голоси. Вочевидь, коли розтруб притулити до вуха, можна було почути перемовини за нею.

Зовсім не прагнучи вивідати чужі таємниці, а радше дослідити таке явище, кур’єр напружив слух. Почулися уривки фраз.

Перший голос (шанобливо)…Ваша Княжа Милосте… найясніший володарю наш… пане маршалку… воєводо… смію мовити… що зволікати не слід…

Другий голос (ствердно). Його милість… Август… прибуде… але боїться Вашої Мосці… тому… до Острога, а не сюди… В Острозі господарює… пес… приблуда… Ольбрахт… що п’яти королю лиже.

Третій голос (владно). Відаю.

Четвертий голос (схвильовано)…татари йдуть на Межирич…

Другий голос (ствердно). Козаки… розженуть… як зграю псів…

Третій голос (піднесено). Хто справжній володар… Волині… Русі… схопити короля…

Другий голос (насмішкувато). Або ж нехай спробує… битися з ними… кварцяним військом…

Христоф затамував подих. Очевидно, за стіною відбувалося щось дуже важливе, особливо для нього. Адже кур’єру навіть більше, ніж Польщі та Великому Князівству Литовському, король Август був потрібен цілим та неушкодженим.

Між тим, розмова притихла, а посланцю довелося різко відірватися від сурми. Двері легенько заскрипіли, і до кімнати зайшли спершу двоє озброєних слуг, а за ними міцної статури чоловік у розкішному каптані, підперезаному золотим поясом, на якому висіла гарна козацька шабля.

Здогадавшись, що перед ним сам князь Острозький, Христоф схилився у поклоні. Той кивнув у відповідь, уважно вдивившись в гостя. Погляд він мав гострий, як лезо ножа, і водночас очі були глибокі та мудрі. Високе чоло його посмугували продовгуваті зморшки, хоч князь був зовсім не старий. У короткій рівній бороді майже не було сивини, а в прямій поставі — і натяку на кволість чи недугу. Радше навпаки: перед кур’єром стояв володар і воїн, сповнений сил та завзяття.

За його знаком слуги, вклонившись, поспіхом вийшли із зали.

— Бачу, вас зацікавив мій скромний арсенал, — промовив господар, ледь усміхнувшись.

— Я в захваті, ваша милосте, — щиро відповів Христоф.

Князь підійшов до стіни і зняв масивну позолочену булаву.

— Ось ця річ належала царю московитів, — гордо сказав він. — Мій батько здобув її під Оршею.

— Однак, ваша милість не менш відомий звитягою, аніж славний предок вашмосці, — дещо запобігливе зазначив кур’єр, відчуваючи, що зайвим це не буде. Либонь, кожен воїн і приємністю слухає про свої перемоги. — Я на власні очі бачив, як під тією ж Оршею московити кидали гармати і щодуху тікали від вас.

— Он як, — господар знову пильно поглянув на нього.

— У коронному війську під командуванням вашої княжої милості я мав честь служити сотником у полку вельможного пана Сангушка, — пояснив Христоф.

Князь схвально кивнув і повісив булаву на стіну.

— Ось що, пане Христоф, — після короткої паузи продовжив він, — я прочитав листа, що його написав мені Білоскорський. Він — мій давній друг. Я звик йому вірити, а він дає добрі рекомендації щодо вас. Та ще кращу опінію висловив соцький Карбовник. Він розповів, за яких обставин відбулося ваше знайомство. Словом, я маю достатньо причин, аби домогтися для вас королівської аудієнції.

Кур’єр вдячно вклонився.

— А ще, пане сотнику, — додав князь, несподівано звернувшись так до гостя, — скажу, що сміливці у наш час на вагу золота. То ж чи не буде вам завгодно, очікуючи на приїзд короля, допомогти нам в обороні Межирича?

— О, матиму за честь, ваша милосте! — палко промовив той.

— Чудово, — сказав князь. — Тоді доручаю вам сотню замкових стрільців і наказую вирушати на допомогу Карбовнику.

— Ваша милосте, я не гаятиму часу, — коротко відповів сотник.

— Заждіть, — зупинив його Острозький. — На згадку про нашу зустріч прийміть від мене цей дарунок.

Він простягнув йому один з тих майстерно зроблених мушкетів, що так зачарували стрілецьке око гостя. Після цього князь побажав йому доброї дороги і вийшов із зали.

Посланець також не забарився і, з приємністю стискаючи нову зброю, подався за слугою, що його супроводив.

У дворі до нього поспіхом підійшов кремезний чоловічок з червоним заклопотаним обличчям. Уважно роззирнувши Христофа, він назвався замковим підскарбієм і простягнув йому невелику грамоту. Розгорнувши її, той радо засяяв, хоч усіляко й намагався стриматись. Князь дарував йому десять дукатів, отже, тут було не до скромності.

— Пан бажає отримати все зараз? — запитав підскарбій, осудливо споглядаючи таке грошолюбство.

— Ні, — поміркувавши відповів кур’єр, — як повернуся.

Чоловік уклонився, але одразу ж перепитав:

— Даруйте, а якщо… вас уб’ють?

— Тоді пошліть мені на тамтий світ, — сказав Христоф, — бо я не збираюся втрачати такий скарб.

З цими словами він гучно реготнув і вирушив до казарми стрільців, що знаходилась неподалік брами. Ті, на продив, вже були готові і лише чекали свого сотника, аби вирушати в дорогу. Добірне й мовчазне військо скочило на коней і рівною вервечкою подалося до Межирича.

Розділ VII

Десь опівночі із долини почулося валування собак. Воно ставало дедалі гучніше, а вже за годину в темряві забовваніли обриси мурів та сторожові вогні. Коней притримали і пустили повільним кроком. Здавалося, саме від того Домінік відчув усю важкість своєї втоми. Вона каменем лягла на його плечі і притисла до самої кінської гриви.

Хтось нещадно ткнув його канчуком попід ребра.

— Збадьорись, Людвисаре! — зареготав у темряві Іштван. — Ще трохи — і спочинеш.

— Що за місто попереду? — запитав Гепнер, вирівнюючись у сідлі.

— Унгвар, — відповів той, — ми ненадовго зупинимось у передмісті, а потім рушимо далі.

— Куди?

— Побачиш… Стережіть його, бевзі! — гукнув він песиголовцям. — Бо як ще раз утече, я з вас шкуру здеру!

Ті так притисли бранця зусібіч, що він аж відчув сморід брудної спітнілої шерсті.

Подолавши так ще з півмилі, вони зупинилися біля одинокої корчми, що по-злодійськи блимала двома підсліпуватими віконцями. Поруч заблискотіла річка, і частина вершників подалися напувати коней. Решта разом з Іштваном, що тримав за лікоть зв’язаного Домініка, зайшли досередини.

Спершу здалося, наче там не було нікого, крім чотирьох московських купців, що, заливаючись горілкою, вправлялися у лихослів’ї. Але з темного кутка раптом вийшов чоловік у рясі.

— Вітаю вас, отче, — промовив Іштван, — радий, що нам вдалося зустрітись у домовленому місці.

— Авжеж, — відповів служитель церкви, в якому Гепнер упізнав єпископа Лібера, — хоч у мої літа вже стільки не їздять верхи.

Усі троє сіли за стіл, і заспаний корчмар, що випхався невідь-звідки, поставив перед ними кухлі з вином.

— Пий, Домініку, — штовхнув його мадяр, — це додасть тобі снаги.

Той не змусив просити себе двічі і, вхопивши кухля, жадібно перехилив усе до краплі. Стало й справді трохи краще.

Єпископ та Іштван мовчки перезирнулися. Лібер звернувся до мадяра:

— Як здоров’я єгомосці князя Острозького? Вам удалось отримати аудієнцію?

— Вдалося, — відповів той, — князь почувається добре. Так само, як і чарівна Софія Єлецька, що вже перебуває під його опікою.

Гепнер стрепенувся, проте співрозмовники, здавалось, цього не помітили.

— Я чув, однак, що султанський пес, кримський хан, стоїть з ордою під Меджибожем і вимагає віддати дівчину туркам, — зазначив єпископ.

— Не хвилюйтеся, отче, — з усмішкою відповів Іштван, — я вірю в княжу мудрість. Він зуміє передати її графу Другету. До речі, як почувається його світлість?

— Граф також здоровий. Чекає на вас у Невицькому ще цієї ночі, — сказав Лібер.

— Ви з нами, ваше преосвященство?

— Я вдосвіта вирушаю назад, до Лемберга. Там ще досі не завершено справу однієї єретички, — тут єпископ холодно глянув на Домініка.

Той відповів йому поглядом, сповненим презирства і ненависті.

— Ну от, мій друже Людвисаре, — лагідно мовив угорець, — невдовзі справа буде тільки за тобою. У Невицькому вже готова для тебе майстерня, і найкращі помічники допоможуть тобі втілити в життя задум великого майстра. Ти сотвориш нам ту пекельну зброю.

— А що далі? — запитав Домінік, відчуваючи, як нутро його крижаніє від жаху.

— Ми звільнимось від турків і наведемо лад в Трансільванії, — сказав Іштван, — хіба не шляхетна мета?

— А князь Острозький?

— Усе залежатиме від того, як він учинить з польським монархом. Той невдовзі буде в його руках, — повів далі мадяр. — Зрештою, чи варто тобі так перейматися долею Європи?

— Твій задум не вартий і шеляга без Янгольської Крові, — сказав Домінік. — А каменя, схоже, в тебе немає…

В очах угорця раптом спалахнув пекельний вогонь.

— Гадаю, невдовзі ти охоче розкажеш мені, де він, — процідив Іштван. — До речі, ваше преосвященство, — звернувся він до єпископа, — очевидно, вам слід поквапитись з тією справою у Лемберзі. Тоді, либонь, наш друг Людвисар буде поштивішим.

Лібер скривився в глузливій усмішці і, прошепотівши щось мадяру, підвівся й зник у темряві. Той кивнув у відповідь, а за хвилину подав знак рушати.

У сідлі Домінік раптом відчув, як повіки його налилися свинцем і розтулити їх стало годі. Тільки раз він розплющив очі, побачивши перед собою темну річку, в якій мерехтіли вогні переправи. В роті відчувся препаскудний смак якогось зілля і вина.

— Сучі діти, — прохрипів Гепнер, — навмисне мені чогось підсипали, щоб я не пам’ятав дороги… Сучі діти…

З цими словами він знову поринув у безпам’ять, навалившись грудьми на кінську шию.

Пробудження було важким і пекучим, як із похмілля. Домінік опинився в тісній кімнатчині з невеличким вікном, крізь яке щедро лилося багряне світло. Руки вже не були зв’язані, але сліди від мотузки спухли і саднили. Підвівшись з твердого ліжка, Гепнер роззирнувся довкола.

На стінах висіли затерті килими, але підлога виявилась чистою, отже, хтось її таки підмітав. Поряд із дверима стояла стара розсохла скриня, правлячи радше притулком для пацюків, аніж сховком для одягу та іншого нехитрого скарбу. Під вікном тіснився грубо стесаний стіл, на ньому — глек, поряд окраєць хліба і шмат сиру.

Побачивши ці нехитрі наїдки, Домінік проковтнув слину, і тільки спогад про кляте зілля стримав бранця від того, щоб не накинутись на все одразу. Їсти хотілося немилосердно. Підійшовши до столу, він найперше зазирнув у глек — там була вода. «Зрештою, тепер уже можна не боятися. Я їм потрібен живий та притомний», — подумав Людвисар і жадібно узявся до хліба та сиру.

Втамувавши голод, він визирнув у вікно. Воно виявилось достатньо високо, очевидно, в якійсь вежі. Внизу маячило невеличке подвір’я, замкнуте звідусіль мурами, за якими видніло стрімке провалля. Безумовно, кращої в’язниці годі було й шукати.

Удалині розпечене сонце вже зникало за поблизькими горами, віщуючи закінчення дня, якого Домінік не помітив. Спадало надвечір’я, і близькість ночі відлунила холодною тугою в грудях бранця.

З настанням сутінків у дверях повернувся ключ, і до кімнати зайшло двоє вартових, а з ними — худорлява молода дівчина з підсвічником і вовняною ковдрою в руках. Поклавши ковдру на ліжко, вона спробувала запалити свічку, але щербате кресало ніяк її не слухалось. Руки дівчини затремтіли від хвилювання, вона аж зблідла.

— Дозволь мені, — сказав Домінік, ступивши крок до неї.

— Стій! — гаркнув хтось із мадяр.

— Я лишень запалю свічку, — пояснив Гепнер, — не сидіти ж у темряві.

Він обережно взяв кресало, мимоволі торкнувшись дівочих рук. Від того дотику вона зашарілась і опустила очі.

— Як тебе звати? — пошепки запитав Домінік, вдаючи, ніби чистить кремінь.

Дівчина мовчала, все ще не підводячи погляду.

— Ти мене розумієш? — вдруге запитав бранець.

— Юстина… — несміло мовила та.

— Скажи, Юстино, — покрадьки спитав Гепнер, — що це за місце?

— Замок у Невицькому, — швидко відповіла вона, наважившись нарешті глянути на співрозмовника.

Дівчина не була красунею, а проте щось у ній вабило і милувало. Вона іскрилася ще не розгубленим теплом та глибоко затаєною ласкою, що, як солодкий нектар, ладна була вилитись назовні, даруючи щастя чоловікові. Без сумніву, її обранцеві можна було позаздрити.

Гепнер нарешті запалив свічку і віддав дівчині кресало.

— Ти ще прийдеш? — шепнув він.

— Я принесу вам сніданок, — відповіла дівчина.

— Годі монятись! — вартовому урвався терпець. — Іди вже, Юстино!

Вона мовчки підкорилася. Мадяри презирливо зиркнули на полоненого і подалися слідом.

Утім, години за дві вони повернулися знову, цього разу впустивши до кімнати веселого пузаня з кухлем у руці. За ним поріг переступив Іштван.

— Це він? — запитав регтливо веселун. — Це ваш грізний Гефест? Та він більше скидається на аптекаря чи астронома, ніж на Людвисара. Щоб мене чорти взяли!

— Утім, це він, ваша милість, — відповів Іштван, зовсім, видно, не поділяючи його думки, — Домініку, це граф Другет, володар замку, саме його гостинністю ми з тобою користуємось.

Бранець уклонився на відповідь.

— Ви маєте кепський вигляд, мій друже, — ламаною польською звернувся до нього граф. — Мабуть, подорож сюди виявилась нелегкою?

— Саме так, ваша милість, — відповів Домінік, трохи подивований з вияву такої приязні.

— Ет, збадьоріться! — несподівано вигукнув граф, поляпавши в’язня по плечу. — Змайстрячите нам оту проклятущу гармату, і, клянусь честю, я зумію віддячити! А поки що мій приятель, Іштван, радить вас тримати гм… в тесноті. Сподіваюсь, ви на мене не в обиді?

— Анітрохи, пане граф, — ухильно відповів той. — Утім, я б хотів…

— Я знаю, — перебив Другет, — я знаю, що вам потрібно! Ласло! — погукав він.

До кімнати зайшов похмурий здоровань з барильцем у руках.

— Налий гостеві, Ласло! — наказав граф.

Той роззирнувся, шукаючи яку-небудь посудину, і врешті уздрів глек на столі. Виливши за вікно воду, він щедро наповнив його вином.

— Це моя прогулянкова діжка, — реготнувши, пояснив Другет, — я беру її з собою, коли гуляю по замку. Ще в мене є мисливська, та утричі більша. Ласлові тоді доводиться непереливки… Пийте, мій друже!..

Гепнер зробив ковток.

— Що ж, сподіваюся, ви невдовзі візьметесь до роботи, — сказав граф, осушивши свій кухоль до денця, — я вас покидаю. Не люблю довго затримуватись на одному місці… Ласло, за мною!..

З цими словами він пропхався у двері. Вартові також, лишивши Іштвана, подалися слідом і замкнули за собою Двері.

Угорець мовчки підійшов до вікна і втупився поглядом у мерехтливі нічні зорі. Хвилину так помовчавши, він, врешті, промовив:

— Не дивуйся графові, Домініку. Старому пиякові звідусіль казна-що ввижається. От він і бігає по замку. Прогулюється…

— А може, він просто бачить довколишній світ таким, яким він є насправді, — поблажливо мовив Гепнер.

Іштван усміхнувся.

— Я помічав, що наш учитель найбільше любив тебе саме за веселу вдачу. Бо за що ж інакше? Розум, кмітливість, відвага? Усе це було і в мене… Проте, навіть Софії, що була радше його служницею, дісталося більше, ніж мені.

— Усе, чому ми навчилися, стало нашим прокляттям, — із зачаєною гіркотою сказав Гепнер. — Людвисар, відьма і вовкулака! Хіба це може комусь принести щастя?

— Даремно ти так, Домініку, — заперечив мадяр. — Треба цінувати свої здібності. А всі лиха — від людської впертості. Взяти хоча б тебе. Зізнайся, де той проклятущий камінь?

Гепнер відвів погляд убік.

— От бачиш, у тебе анінайменшого бажання поліпшити своє становище, — розчаровано підсумував Іштван.

Та раптом він зиркнув очі в очі бранцеві.

— А може, він у твоєї коханки, в Лемберзі? — додав він, зазираючи наче в самісіньку душу. — Згадав?

Угорець зайшовся диявольським реготом.

— Ах, чорт забирай! Як я раніше не здогадався!.. До речі, доволі легковажно з твого боку, Гепнере. Знав би ти, на яку небезпеку наражаєш свою обраницю.

Проте ця думка, схоже, вразила його не менше, аніж Домініка. Обличчя Іштвана сполотніло від люті і жаху водночас.

— Молися, щоб Янгольська Кров була ще в неї, а не в того демона-австріяка, якому я служив колись і проти кого повстав, — промовив він захриплим голосом.

Утім, настрій його знову несподівано покращав.

— Напиши їй листа, — сказав угорець своїм звичним тоном. — Попроси віддати камінь єпископу, а я подбаю, щоб із нею нічого не сталося.

— Вона не повірить, що лист справжній, — заперечив Гепнер.

— Напиши так, щоб повірила, — наполягав Іштван, — вкажи якусь деталь, якусь чутливу дурничку, відому тільки вам.

В’язень заперечливо хитнув головою.

— Що ж, — мадяр остаточно повернув собі холодний спокій, — не поспішай, подумай. Хоч, зізнаюся, часу дуже обмаль. Врешті-решт, Високий Замок буде взято. Тож чи багато ти втрачаєш, Людвисаре?

— Я не вірю, що ти її вбережеш, — глухим голосом сказав Домінік, — охочіше повірю дикому вовкові.

Мадяр знову засміявся.

— Подумай, — повторив він, — я невдовзі прийду за відповіддю.

Іштван прочинив вікно і виметнувся на підвіконня. У ту ж мить Домінік відсахнувся і позадкував у глиб кімнати. Замість угорця безформна тінь з палаючими очима люто дивилася на нього. Почулося приглушене гарчання, але за мить видиво щезло.

Трохи почекавши, Гепнер підійшов до вікна і обережно визирнув униз. Темно було, хоч у око стрель. Місяць десь забарився, а поодинокі вогні біля мурів слабенько розсіювали морок…

Уранці зайшла Юстина, знову принісши хліб та сир. Двоє вартових і цього разу застовбичили біля дверей, недобре поглядаючи на Домініка.

— Чого оці не йдуть? — кивнув Гепнер на вартових.

— їм наказано пильнувати вас, — пояснила вона, прибираючи крихти зі столу, — до того ж я тут ненадовго.

— Боїшся мене? — запитав Людвисар, перехопивши її погляд.

— Ні, не боюся, — несподівано твердо відповіла вона.

— А хотіла б залишитись зі мною? — допитувався чоловік.

Рум’янець густо залив щоки дівчини.

— Чого ж я маю хотіти? Не хочу, — сказала вона.

— Тоді чому втретє витираєш стіл? Хіба він недостатньо чистий? — безжально мовив Домінік.

Дівчина швидко прибрала руки, мовби торкнулась гарячого заліза.

— Годі! Ходімо! — загарчали вартові.

Але цього разу Юстина зовсім не поспішала за ними.

— Коли ти прийдеш знову? — шепнув Домінік.

— Увечері, — хутко відповіла вона.

— А зможеш прийти раніше? — не вгавав Домінік. — Тут жахливо самотньо. Принеси хоча б Євангеліє… Зможеш? — Він спрямував на неї погляд, сповнений туги.

— Гаразд…

Вона попрямувала до виходу, і мадяри, востаннє зиркнувши на Гепнера, подалися слідом, замкнувши за собою двері.

Запала цілковита тиша. Тільки з двору долинали звуки звичайної побутової метушні. Домінік укотре визирнув за вікно, оцінюючи відстань до найближчої опори. Ліктів за двадцять тягнувся мур, але що з того, коли там його схопить сторожа? Навіть якщо вдасться якимось дивом туди дістатись.

Може, напасти на варту, коли вони наступного разу зайдуть? Це здалося більш імовірним. Бранець кинувся до скрині, сподіваючись знайти там хоч щось, подібне на зброю. Утім, там було лише старе ганчір’я і рештки розбитого посуду.

Розізлений таким невезінням, Гепнер щосили довбонув по скрині ногою, від чого та остаточно розпалася.

Не вгамувавши люті, Домінік почав міряти швидкими кроками свою в’язницю, аж поки втома взяла своє. Він сперся на підвіконня і знову почав споглядати замкові стіни та подвір’я. Долоня намацала клапоть шерсті. Людвисар гидливо здмухнув його донизу, відчувши водночас заздрість до того, хто міг отак легко метнутися з вікна. Коли 6 він мав такі самі знання!..

Хоча ні, кинутися він може. Одним порухом покласти край усім поневірянням. І тоді нехай видобувають таємниці з його розтрощеної макітри. Домінік щосили вчепився долонями в кам’яну опору, і хтозна, що б сталося за мить, якби у дверях саме не клацнув замок.

Озирнувшись, побачив на порозі незнайомку в простій сірій сукні. На грудях її блищало срібне розп’яття, а в руках вона тримала книгу, очевидно, Євангеліє.

— Ось те, що ви просили, — сказала жінка замість привітання, простягнувши в’язневі книгу.

Гепнер наблизився до жінки.

— Даруйте, пані, я прохав служницю… Я зовсім не мав на думці завдавати клопоту вам, ясновельможна…

— Графиня Другет, — додала гостя з ледь помітною усмішкою, — але порятунок душі — це зовсім не клопіт, запевняю. Мені невідомо, за яку провину покарано вас людським судом, але пам’ятаймо про Суд Божий, який буде єдино справедливим…

В’язень схилив голову зі смиренністю. Коли ж посмів підвести погляд, вона дивилася на нього з суворою жалістю, як дивляться святі з образів. Обличчя мала бліде та схудле, проте не позбавлене краси. Очевидно, ще не так давно графиня була досить вродливою.

— Укріплюйте дух, а про тіло менше дбайте, — продовжила вона, мимохідь глянувши на пляму від вина в Гепнера на рукаві.

— Атож, дух мій слабне… — розпачливо кинувся бранець перед нею на коліна.

Від несподіванки графиня розгубилась.

— О, не лякайтесь, благаю! — він молитовно склав руки. — Ви — єдиний промінчик у гріховній темряві, що оповила мою душу. Дозвольте, — Гепнер зашепотів пристрасно, — торкнутись вашого розп’яття… Може, це востаннє…

Це начебто природне прохання викликало густий рум’янець на щоках графині. Вона уклякла на місці, дивуючись глибині його каяття.

Жінка схилилась над ним.

— Нехай благословлять вас небеса, — Гепнер потягнувся до розп’яття тремтячими вустами.

Поцілунок втрапив на туго затягнені груди, змусивши графиню відсахнутись і скрикнути, як від болю. У ту ж мить заскочив вартовий, щосили вперіщив його по голові, ставши між ними кам’яною стіною.

Двері знову зачинились. Домінік лежав посеред в’язниці й очутився лиш тоді, коли Юстина принесла вечерю. Сівши на стілець, Гепнер мовчки втупився у вікно, не зважаючи на дівчину. Схоже, це її трохи образило, служниця прикусила губу.

— Пані графиня веліла запитати, як пан почувається, — сказала дівчина стишено.

Домінік торкнувся голови, де волосся злиплось від крові.

— Дякувати цим псам… — сказав він, люто глипнувши на двері.

Юстина дістала хустинку і, змочивши її водою, подала бранцеві.

— Хай благословить тебе Господь, — вдячно усміхнувся Гепнер, прикладаючи хустинку до рани.

Не дочекавшись від нього більше ані слова, Юстина спробувала запалити свічку. Кресало її знову не слухалось, але Домінік цього разу не взявся допомагати. Облишивши марні зусилля, дівчина вклонилась і вийшла.

Дні тяглись одноманітно, доводячи в’язня до шаленства. Думки про самогубство змінювались божевільними планами втечі, уриваючись гарячими молитвами.

Юстина щоразу заставала Гепнера в похмурому настрої. Він часом жалівся їй на свої лиха, а якось заждав, щоб розказала про себе. І вона розповіла, що рано зосталася сиротою та потрапила в монастир біля Мункача. Там її одного разу побачила графиня Другет і забрала до себе на службу. Проте життя в замку було не набагато легше, ніж у монастирі, бо графиня виявилась затятішою католичкою, аніж настоятелька. Тільки світу трохи більше видно, бо коли-не-коли господиня відпустить на ярмарок у Невицьке або ж пошле за чимось для себе.

Їхні розмови завершувались здебільшого тоді, коли вартовим уривався терпець і вони, роззявивши пащеки, починали волати про те, що годі молоти язиком, бо вже всі мухи виздихали з нудьги.

Якогось дня вранці Домінікові дозволили вийти назовні. Його провели довгими спіральними сходами донизу, де була похмура комендантська зала, а звідти, через важкі ковані двері, на подвір’я. У дворі на нього чекав граф Другет. Зважаючи на досить ранню пору, він, схоже, був тверезий.

Придивившись уважніше, Домінік виснував, що граф почувається доволі паскудно. Чоло рясно зросив піт, спухлі поросячі очиці ледве прозирали на світ, а з рота відгонило перегаром, що могло звалити й коня.

— Я хочу, аби ви глянули на майстерню, — ледве володаючи язиком, сказав Другет. — Невдовзі там ви розпочнете роботу.

Майстерня прилягала до північної стіни, міцно її підпираючи, і, в разі небезпеки, була надійною опорою для захисників. Усередині містилася велетенська піч і здоровенні міхи. Поряд лежали розмаїті форми та інструменти. За ними — незліченна кількість обручів, дуг та гаків, дбайливо складених та припасованих одне до одного.

Товстезну стіну прошивало кілька бійниць, над якими були підняті дерев’яні заслони та одне-єдине прорубане вікно, що виходило на замковий двір. Під ним зібралося троє кремезних бороданів у старих затертих робах.

— Це ваші помічники, — промовив граф, важко сідаючи на лаву, — кожен з них матиме за щастя… ох, трясця ж його матері, як пече усередині… що я хотів сказати?.. Пусте… Ласло, де ти, сучий сину? — гаркнув він у відчинені двері.

Домінік обережно підступив до нього.

— Бачу, ви дуже страждаєте, мій пане, — сказав бранець.

— Ет, — відмахнувся той, — щоранку те саме… Мені потрібен повний кухоль з моєї «прогулянкової» діжки, та й по всьому…

— Вино загасить вогонь у животі, але не розжене з голови туман і не поверне ясність розуму, — заперечив Гепнер. — Коли дозволите, я допоможу вашій милості, бо знаю кращі ліки.

— Он як, — граф із підозрою покосувався на нього. — Що за ліки?

— Веліть прислати сюди когось із кухні, — попросив Домінік.

У відповідь той криво усміхнувся, але все ж подав знак. За кілька хвилин до майстерні зайшла огрядна молодиця і, глипнувши на присутніх переляканими очима, низько схилилась перед графом. Той слабким жестом показав на Гепнера.

— Це ти вділяєш сир в’язневі, що сидить у вежі? — несподівано запитав Людвисар.

Кухарка, перелякавшись ще більше, мовчки глипнула на графа, але Другет сам від подиву розтулив рота.

— Відповідай! — гримнув Домінік.

— Я, ваша милосте… — розгублено сказала та.

— Отже, ти гадаєш, що той чоловік — безтілесний дух? — продовжив Гепнер. — Хоча навіть духи їдять більше ніж бідоласі приносять.

— Бачить Бог, паночку любий, — заголосила молодиця, — я вділяю стільки, скільки веліла мені ясна графиня…

Сльози покотилися по її буряковому виду, аж Домінік мусив знову гаркнути, щоб вона змовкла. Подіяло це не одразу, бо, очевидно, в її огрядному тілі десь таїлася чимала діжка з ропою. Коли ж у майстерні нарешті запанувала тиша, Гепнер і сам був не радий своїй витівці і, винувато оглянувши присутніх, підкликав жінку до себе. Та боязко підійшла.

Трохи пошкрібши себе по підборіддю, він отишено зашепотів їй щось на вухо, від чого та спершу пирснула зо сміху, а потім скривилася з відрази.

— Мерщій! — додав той уголос. — Щоб зараз же принесла.

Молодиця чкурнула із завзяттям, якого від неї годі було чекати. Невдовзі вона повернулась, розчервонівшись, як призахідне сонце, несучи в руках чималий глиняний кухоль. Узявши його, Домінік звернувся до графа:

— Дозвольте, пане графе, запропонувати вам те, що одразу поверне бадьорість. Я лиш додам сюди останню складову.

Він, ніби штукар, дістав із рукава малесенький мішечок і, розв’язавши його, добув звідти дрібку якогось попелу. Дбайливо зібравши його на долоні, лікар сипнув у кухоль. Звідти спершу долинуло люте шипіння, а потім піднялася хмара білого смердючого диму.

Коли він розвіявся, Гепнер люб’язно простягнув кухоль Другету. Однак той злякано замахав руками, даючи зрозуміти, що зроду не питиме це чаклунське зілля.

— Мій пане, — звернувся до нього лікар, — моє життя — у ваших руках. Тож чи хотів би я, давши вам отруту, заслужити й собі передчасну смерть? Щире і єдине моє бажання — принести вашмосці полегшення, а собі — трохи панської милості. Мої ліки не один раз проганяли таку недугу…

— Спочатку випий сам, — прохрипів той.

— Вони нашкодять, якщо тіло здорове, — спробував заперечити бранець.

— Пий, інакше не вийдеш звідси живим! — заверещав господар замку, ще дужче залившись потом.

Солдати оголили шаблі й ступили наперед.

— Гаразд, — Гепнер зблід і, важко зітхнувши, підніс кухоль до рота.

Після ковтка його писок перекосився з огиди, ставши схожим на лиху карнавальну маску, якими відганяють злих духів десь у Венеції. Далі щось забулькотіло в його череві, і Домінік мусив ухопитись за стіну, аби не впасти.

— З Божою милістю, пане граф, — простогнав він, — тепер ви…

Той недовірливо узяв кухоль, чекаючи, що в’язня от-от розірве на шматки. Коли ж цього не сталося, він боязко зазирнув досередини.

— Пан буде мені вдячний, — сказав лікар, — це надовго прожене ваших демонів.

Останнє, видно, таки справило враження, бо, закривши пальцями носа, Другет залпом перехилив усе в роззявлену пельку.

Наступної миті бідолаху графа затрясло, як у пропасниці. Беркицьнувшись з лави на землю, він, однак, відразу схопився на ноги і з жахливим воланням став метатися з кутка в куток, як біснуватий. Під кінець він уже готовий був дертися на стіну і навіть пролізти крізь бійницю назовні, ризикуючи при цьому безнадійно застрягти.

На щастя, графа вчасно покинули сили, і він гепнувся на підлогу, так і не здійснивши свого зухвалого наміру.

Минуло добрих чверть години, а господар замку так і не подав жодних ознак життя. Він лежав горілиць, спрямувавши порожній погляд кудись у стелю і ніби з байдужістю розглядав ще свіжі, грубо обтесані балки.

— Собако! — кинулись до нього мадяри. Людвисар відчув на шиї та плечах наче залізні обценьки. — Ти його струїв, собако! Смерть тобі!

— Сюди його! — гаркнув хтось, змахнувши зі свистом шаблею.

Домініка потягли до широкого ковадла і звалили грудьми донизу. Чиїсь руки задерли комір сорочки, оголивши шию. Ще мить, і йому б кінець, аж раптом граф Другет прийшов до тями.

— Руки геть від нього, падлюки… — голос його був кволим і свистячим, як у напівздохлого цапа, а сам він і далі лежав горілиць, тому солдати спочатку вирішили, що це їм почулося. Утім, коли шабля знов нависла над Гепнером, граф сперся на лікті і прохрипів:

— Геть, падлюки…

Розворохоблена варта нарешті дала спокій бранцеві. Другет поволі зводився на ноги, але складалося враження, що це був зовсім не той граф: обличчя його осяяла щаслива гримаса, а рухи поволі набули гнучкості й зграбності.

Натомість Гепнер виглядав тепер, як побитий пес, мовби в якусь мить вони помінялись ролями.

— Хай мене грім поб’є! Щоб я здох! — радів господар замку, виказуючи чудове самопочуття. — Цей чоловік — не просто майстер! Він чарівник! Ласло, ану хутко вина!..

— Коли дозволите… — озвався Домінік.

— Так, мій дорогий цілителю, — граф по-дружньому взяв його за плечі.

— Я раджу вам відмовитись від цього трунку, — сказав лікар.

— Назавжди? — злякано перепитав Другет.

— Хоча 6 на якийсь час, — відповів Гепнер, — інакше недуга повернеться.

— Що ж, коли так, — рішуче мовив граф, — то нехай цей дурень Ласло котиться під три чорти! Разом зі своє діжкою…

Несподівано в майстерні запанувала тиша, а всі присутні схилились у поклоні. У дверях з’явилася графиня.

— Моя люба, — радісно скинувся зцілений, — вельми втішений бачити свою дружиноньку. Чи добре почуваєтесь?

— Спасибі, пане граф, — стримано відповіла та. — Усе гаразд. Ви, бачу, здорові?

— О-о-о, — вдоволено протягнув Другет, підморгнувши потай Домініку, — чесно кажучи, ніколи ще не почувався ліпше.

— Пане Гепнере, а ви? — жінка перевела погляд на нього. — Рана на голові ще дошкуляє?

— Анітрохи, ваша вельможносте, — відповів той, — хоч, зізнаюся, у ваших солдат надто лихий норов.

— Це лиш пересторога з їхнього боку, — мовила графиня, — тому будьте обачні надалі. Їм наказано стояти не тільки на варті перед дверима, а й на сторожі цноти. Гадаю, ви збагнули, про що я?

— Не зовсім, пані, — трохи розгубився Людвисар.

— Я про служницю, Юстину, — дещо роздратовано вточнила вона, — не личить панові мирськими розмовами хилити дівчину до облудливих думок.

— На Бога, моя пані… — спробував виправдатись той.

— Мовчіть, — наказала графиня, — хоч тут і не монастир, але я такого не дозволю. Їй ще рано зазнавати почуттів, які може пробудити чоловік… Чи ви не згодні?

— Ваша милість наказали мовчати, — покірно відповів бранець.

Жінка дещо милостивіше звернулась до чоловіка:

— Бачу, дорогий графе, що кузня, якою ви займалися останній місяць, вже готова?

— Людвисарня, моя люба, — уточнив той.

— Гаразд, нехай буде по-вашому, — згодилась графиня, — аби лишень я могла звернутися з проханням до майстра.

— Це — до нього, — відповів Другет, кивнувши на Домініка.

Графиня, очевидно, не одразу збагнула, про що він. Усміхнулась:

— Бачу, Господь наділив вас розмаїтими уміннями, шановний Домініку…

Той скромно вклонився.

— Чим можу прислужитись вашій милості? — запитав Людвисар.

— Уже півроку минуло відтоді, як блискавка сильно пошкодила дзвона, і вірні тепер його не чують. Чи вистачить у вас майстерності вилити новий?

— Оскільки я не розпочав іще роботи, задля якої мене тут тримають, то не бачу причин відмовити ясній пані, — сказав Гепнер. — Утім, все залежатиме від волі його милості графа, оскільки справа ця вимагатиме певних витрат.

Другет на знак згоди байдужкувато махнув рукою.

— Тож я негайно беруся до роботи, ваша вельможносте, — сказав Домінік.

Жінка відповіла на поклін і поспіхом вийшла з майстерні, все ще неабияк подивована.

Граф знову струменів радощами, як з дірявої бочки.

— Послухай, хлопче, — підморгнув він до свого спасителя, — якщо так прагнеш тої дівки, то вважай, вона твоя. Я про те подбаю.

— Спасибі, ласкавий пане. Втім, Юстина ще занадто молода. Графиня справді має рацію, — відповів Людвисар.

— Як скажеш, — розчаровано мовив Другет. — Відсьогодні матимеш право гуляти у дворі, тож приглянься до тутешніх молодичок. Їх, звісно, у нас небагато, але, може, котрась і підійде… Без жіночого тіла важко, еге ж? — Він сплюнув. — Сам я оженився на черниці, але хе-хе… це все одно, що спати з підсвічником… Єдине, що збуджує мою дружину, — це катання верхи. Глянув би ти на неї! Волосся розлітається, щоки палають, а сама гуцикає вгору-вниз, вгору-вниз…

Докинувши ще якийсь солоний жарт, граф, нарешті, пішов.

До вечора Гепнер заледве прийшов до тями від своїх ліків та від пережитого. Проте вже на світанку наступного дня Людвисар взявся до роботи.

Дзвін мав бути невеликий, але клопотів з ним очікувалось багато. Найперше, Гепнер наказав викопати за майстернею місце для ливарної ями. Коли помічники впорались, Домінік рівно вимостив дно цеглою, а після цього загадав добути свіжої глини та свинячого сала. Коли й це було зроблено, Людвисар заходився виліплювати з глини форму. Під вечір усі побачили майбутній дзвін. Той був глевкий і суцільний, але все одно гарний. Насунула ледь не вся замкова челядь, але майстер не помічав нікого. Далі слід було обмастити форму лоєм, а потім укрити глиняним кожухом.

Коли ніч і втома взяли своє, Гепнер нарешті припинив роботу. Знеможені помічники стояли біля нього з німим благанням відпустити їх додому.

Зранку глиняний дзвін опустили в яму і розвели там вогнище. Сало шипіло і шкварчало, потроху танучи, а глина поступово тверділа. У цей час майстерня перетворилась на справжнє пекло — тут почали готувати бронзу, зливаючи розплавлену мідь та олово.

Кілька разів сюди приходила графиня, але Домінік, цілком захоплений роботою, її не помічав. Втім, здавалося, саме цього вона й прагнула, стоячи осторонь і мовчки спостерігаючи за його вправними рухами. Юстина, що супроводжувала свою господиню, крадькома зиркнувши на неї, завважила в її погляді якийсь таємничий вогонь. Це було схоже на те, коли графиня вела розмови про каяття Марії Магдалини, тільки значно-значно сильніше.

Як тільки сплав був готовий, його миттю залили в яму, під глиняний кожух. Минуло дві доби, аж поки Людвисар наважився врешті розколоти глину і показати всім своє творіння.

Дзвін удався на славу — гарний та співучий. Його освятили і повісили на дзвіницю замість старого. Того ж дня він сповістив замковий люд про вечірню.

Яким же було загальне здивування, коли на службу не прийшла, як завжди, графиня Другет. Згодом прибіг переляканий слуга і повідомив, що пані впала з коня і лежить без пам’яті. Коли Домінік, що зголосився її оглянути, нахилився до блідих і знекровлених вуст, то почув слабкий і водночас гарячий шепіт:

— Вогонь… у моєму серці…

Розділ VIII

Кур’єр львівського магістрату, їдучи попереду сотні стрільців, почувався якнайкраще. Так, ніби він прямував не на герць, а на веселі лови чи на гучну забаву. В руці він радісно стискав подарований єгомосцю мушкет, що сам по собі вартував півмаєтку, а в голові солодким лоєм розливались думки про вготовану для нього нагороду, що лишилася в Дубні.

Природа, здавалось, щиросердо за нього раділа: літнє сонце щедро поливало його і разом увесь світ Божий теплим непекучим промінням, а легкий вітерець створював прохолоду.

Дорога з поля стрибнула в сосновий ліс, де зробилась рудою від опалої хвої, а часом іржавою, мов стара підкова.

Тут посланець бургомістра під спів птахів подумав, що непогано було б, повернувшись до Львова, купити млин або тартак де-небудь над Полтвою. А ще краще — чимале поле. Тоді найняти управителя і без клопоту доживати віку, рахуючи прибуток та по неділях відвідуючи стрілецьке братство.

У цю мить двоє розвідників, що з’явилися на дорозі, його навіть роздратували. Вирушивши попереду своєї сотні, вони тепер поспіхом поверталися, несучи якусь звістку. Христоф наказав усім зупинитись. Що, в біса, могло статися, коли йому так добре думається?

— Що сталося? — запитав він, після того як розвідники з ним порівнялись.

— Вашмосць, — витираючи шапкою спітніле чоло, промовив один. — За дві милі звідси стоїть татарський чамбул. Зо дві сотні вершників… А з ним — ще десяток турків.

— Випередили нас, — кур’єр зціпив зуби. — Але як вони опинились на цій дорозі?

— Не відаю, вашмосць… Мали б іти мультянським шляхом з півдня, — погодився стрілець.

— Мабуть, головні сили справді тудою йдуть, — міркував Христоф, — а ці чомусь притаїлися тут. Можливо, навіть бачили козаків Карбовника, але не напали.

— Не вміють бусурмани битися в лісі, а тільки в полі, — докинув хтось.

— Не в тому річ, — мовив кур’єр, — вони й не хотіли битви. Мають, либонь, інше завдання… А що робили там турки? — запитав він у розвідників.

— Сиділи собі хто на возі, а хто деінде, — знизали плечима ті.

— На возі? — зацікавився Христоф. — Отже, був ще й віз?

Ті закивали у відповідь.

— А на нім — копиця сіна, — додали вони.

— Може, турки обозні? — знову припустив хтось.

— Не говори дурниць, — заперечив кур’єр, — турки обозні в татар? І навіщо їм сіно, коли довкола повно свіжої паші для коней?

— Може, під сіном що інше? — думала ледь не вся сотня.

Христоф погодився:

— Не інакше, панове браття… Не інакше… А що за бидло в той віз упряжене? — допитувався він у прибулих. — Невже коні?

— Ні, вашмосць, — була відповідь, — воли.

— Щоб я пропав! — ляснув себе по чолі кур’єр. — Агов, браття, хто добре знає цю дорогу?

Кілька чоловік вийшли наперед.

— Ану, скажіть мені, — звернувся він до них, — чи виводить цей шлях на який-небудь широкий пагорб, щоб Межирич було видно, як на долоні?

Стрільці одностайно закивали, наперебій пояснюючи, що тут за три-чотири милі якраз є таке місце.

Христоф засяяв на радощах. Було видно, що його здогад підтверджується.

— Десятники, до мене! — наказав він.

Старшина миттю збіглася. Обвівши їх поглядом, кур’єр натхненно мовив:

— Ось що ми зробимо: нехай сім десятків віддадуть мушкети решті, а ті простують назад у поле і, сховавши коней у траві, самі також причаяться. Данило!

З гурту вийшов невисокий, але кремезний чоловік.

— Очолиш їх. Коли побачиш татар, стріляй на смерть. Жоден не повинен врятуватися, — наказав йому Христоф.

— А що ж ті сім десятків? — допитувалась старшина.

— Шаблі з піхов і за мною! — відповів сотник. — Наскочимо зненацька на бусурманів. Скільки зможемо, вб’ємо, а потім щодуху кинемось навтьоки, аби вони погналися слідом. Виведемо їх у поле просто під кулі. Потім повернемось і схопимо турків. Чи все зрозуміли, панове?

— Так, вашмосць, — відповіли десятники.

Стрільці миттю розділилися, і кур’єру не довелося зволікати.

Підійти вдалося непомітно. Чамбул понуро брів слідом за возом, який і справді тягла пара волів. Поряд із ними на дорозі тіснилася четвірка коней, впряжених у щось важке, сховане під рядно від стороннього ока. Христоф витягнув шию, ризикуючи виказати засідку.

— Гавбиця, — прошепотів він, — турки — гармаші. А під тим сіном, либонь, ядра і порох. Ось для чого їм воли! Яка удача, щоб я пропав…

Стрільці впали на татар, як шуліки на курчат, змусивши тих безпорадно метатися на дорозі. Їх нещадно рубали, спихали на землю і топтали кіньми, аж доки ті не зауважили, що нападників набагато менше. Розлючені такою нахабністю, степовики перейшли у наступ, але Христоф і не думав оборонятися. Скинувши вгору закривавлену шаблю, він заволав на всю горлянку, вміло вдаючи страх і розпач:

— Ой, леле! Браття! Не знав я, що їх так багацько! Рятуйтеся, хто може!..

Для певності хитрюга, вибалушивши очі, першим кинувся тікати в бік поля. Решта стрільців подалися за ним, виконуючи якнайпильніше цей наказ. Не збираючись дарувати їм смерті численних побратимів, татари кинулись навздогін. Але як тільки ліс закінчився, їхні кривдники несподівано розділились, а навпроти, мов польові духи, з трави повстали тридцять вершників з націленими мушкетами і, зачекавши, доки степовики опиняться ближче, злагоджено гримнули пострілами. Одразу ж з-за спини кожен дістав другий мушкет, а вистреливши з нього — третій. Татар зосталася жменька, але й ті не врятувались. З обох боків знову наскочили рубаки Христофа, що хвилину тому тікали, і спокійнісінько завершили справу.

Стрільці не тямились від радощів. Троє, щоправда, загинули, ще з десяток були поранені, але ж стількох татар поклали! Водномить дужі голоси вигукнули хвалу сотникові.

— Ну ж бо, ну ж бо, — підганяв їх той, — вертаємось до лісу, по здобич.

Турки, очікуючи на повернення свого охоронного чамбулу, сиділи на тому ж місці. Помітивши попереду острозьку барву, схопилися за зброю, але одразу ж її й склали. Опір і справді був марним.

Христоф підійшов до воза і глибоко занурив руку в сіно.

Намацавши там холодні чавунні ядра, він задоволено посміхнувся. З іншого боку були заховані діжки, в яких везли порох.

Трохи перепочивши, сотня зі своєю здобиччю та полоненими рушила далі дорогою. Невдовзі попереду справді вигулькнув розлогий пагорб, звідки чудово проглядався Межирич і передмістя, що вже курилося чорним димом. Татари вештались поміж хатами, шукаючи будь-що вартісне чи їстівне. Поодаль півколом тягнувся табір, де готувалася облога.

— От і зрадило нас щастя, — розпачливо сказав Данило, споглядаючи всю цю невеселу картину, — не встигли ми до міста раніше татар. Як тепер допоможемо?

Христоф мовчав. Вони й справді опинилися в скрутному становищі. Князь Острозький покладав на стрільців неабияку надію, а тепер, якщо татари їх помітять, то вся сотня пропаде ні за цапову душу. За цих обставин радість переповнювала тільки полонених турків, від чого ті мерзенно посміхалися у свої чорнющі вуса.

— Ану, роздягніть цих сучих синів, — несподівано наказав кур’єр.

Стрільці, однак, тільки здивовано на нього зиркнули.

— Роздягніть цих антихристів, — повторив він, — вдягнемось у їхню барву, і хтозна, можливо, Господньої ласки нам і надалі не забракне.

Вояки миттю повеселішали, готові, вочевидь, вдруге покластися на відчайдушність та сміливість свого очільника. Доки одні здирали з полонених кунтуші і чоботи, іншим Христоф наказав ладнати гавбицю. Невдовзі все було зроблено, і десятеро новоявлених гармашів ліниво розсілися на траві. Всі решта сотні заховалися в лісі.

— Що робимо далі, пане сотнику? — запитав турок-Данило в турка-Христофа.

— Будемо чекати, доки внизу розпочнеться наступ, а тоді стрілимо в саму гущу, — відповів той, надягаючи на голову відібрану єрихонку. Шолом же виявився завеликий, отож полетів у бур’ян.

— Отак ми й допоможемо Карбовнику. Як пропадем, то хоч зі славою.

Чекати довелося зо дві години. Передні ряди татар кинулися до стін, напоровшись на вогонь з гаківниць. В той час головні сили, тримаючись дещо поодаль, посилали в місто хмару за хмарою смертоносні стріли. Гармаші скочили на ноги. Гавбицю давно було заряджено, тепер залишилось тільки як слід прицілитись.

— Готуйте запал! — наказав кур’єр.

Раптом з боку міста з’явився татарський вершник.

— Заждіть, — мовив Христоф, — подивимось, що йому треба.

— Свинцю стрілецького, вашмосць, — сердито сказав Данило.

— Чекай, — повторив сотник, — нехай підійде ближче.

Степовик щодуху мчав до них, безжально поганяючи коня, але кроків за двадцять різко зупинився.

— Викриє нас, гаспид, — сказав Данило, — я стріляю.

— Ні, — зупинив кур’єр, — вистрілиш — все пропало. Чекай.

Тим часом вершник звів руки догори, подаючи ними якийсь дивний знак.

— Очевидно, це сигнал допомагати татарам, — сказав Христоф, — хотів би я знати, як йому відповісти.

— Вашмосць, дозвольте, я вб’ю його, — не вгавав стрілець.

— Та ні ж бо, бісів сину! Татари будуть тут, як блискавка. Яка тоді з нас служба? — сотник звівся на рівні і повторив той самий знак, але навпаки.

Схоже, посланець саме цього й чекав, бо, схвально закивавши, кинувся назад у табір.

— Це ж треба, вгадав! — Христоф витер піт із чола. — А тепер не гаймо часу!

Гепнувши кілька разів по цапфі, кур’єр сам підніс запал, від чого гармата заревіла й дихнула вогнем, як дідько. Внизу содіялося справжнє пекло: земля, люди й коні змішалися в один клубок, виповнюючи світ лементом і прокльонами. Не чекавши нічого подібного з тилу, татарське воїнство готове було кинутися врозтіч, і лиш поводирі лайкою та канчуками стримали його від такої ганьби. Мабуть, їм спочатку здалося, що турки просто не влучили куди слід, адже ж мали обстрілювати місто. Та ось гармата озвалася знову, поклавши ще більше степовиків. Тепер уже кілька сотень татар відділилися і кинулись на приступ пагорба, звідки сіялася їхня смерть.

Стрільці тим часом також не дрімали: зібравши під гарматою весь порох, що залишився, вони підпалили гніт, приготувавши таким чином ще один вогненний подарунок супротивнику.

— Прощавай, сестрице, — зі щирою скорботою сказав Христоф і, ніжно поцілувавши край теплого жерла гавбиці, скочив у сідло.

Від вибуху задвигтіла земля і дрібно затряслися верхівки дерев. Озирнувшись, стрільці побачили, як високо в небо злетіли татарські воїни, що посилалися їм на погибель.

— Най спочивають у бозі, — промовив кур’єр, сплюнувши набік чорною слиною.

— Щоб я пропав, коли бачив у житті більшого щасливця і відчайдуха, аніж вашмосць, — сказав Данило радше злякано, аніж захоплено.

— Стривай, — відповів Христоф, — от проб’ємося в Межирич, то, може, так воно й буде.

Сотня знову з’єдналась і, не гаячи часу, кинулась до головних воріт, доки серед татар не вщухла паніка. Степовики дедалі більше відступали од стін, де підбадьорені оборонці викотили два фальконети, розширивши таким чином кут обстрілу.

Як тільки стрільці клином врізалися в татарську гущу, вогонь зі стін затих, натомість прочинилися ворота, звідки сипонули козаки і кинулись їм на допомогу. Утім, татари, схоже, мали за краще відступити і привестися до ладу, аніж надалі тратити сили і воїнів. Вони закріпилися на безпечній відстані, стягуючи у купи мертвих і поранених.

— Недарма ти, брате, нам у полі зустрівся! Тепер бачу, що недарма! — промовив Карбовник, радісно загрібаючи Христофа в обійми. — Годилося б нам із тобою по добрій чарці, але ніколи. Ті пси не надовго відступили.

— Якщо пообіцяєш чарку кожному з нас, то ми перестріляємо піворди за одним прицілом, — посміхнувся кур’єр, киваючи на свою сотню.

— Ет, за кухлями й діжками діло не стане! — розреготався козак.

— Чуєте, панове, єгомосць слово дав! — вигукнув Христоф.

Стрільці весело загомоніли, наче гості на забаві. Складалося враження, що ці люди зроблені із заліза, бо, ледве перепочивши, вони знову вишикувалися за частоколом, готові до нової битви.

Татари невдовзі справді підкотилися до міста смертоносною хвилею, подекуди перестрибуючи рів і відчайдушно кидаючись на оборонців. Але ті, вже запізнавши їхньої крові, і потрійною силою давали відсіч…

День закінчився невдало для нападників: місто встояло, і навіть монастир, де укріплення були не такими міцними, не піддався. Татари вдруге відступили, очевидно, з наміром вранці знову пошукати щастя. Втім, і ніч обіцяла бути неспокійною.

Сон не йшов Христофові, хоч утома, здавалось, мусила взяти своє. Відпустивши вартового з Полудньової Вежі, він став на його місце. Жовнір, благословивши кур’єра, розлігся неподалік на старій соломі і вмить солодко захропів, мовби поспішаючи якомога більше поспати, доки сотнику не набридне стояти замість нього на чатах. Однак воякові сама думка про сон була ворожою, і він гнав її подалі від себе.

Було за північ, коли під настилом кур’єр почув спершу якусь метушню, а потім стукіт, мовби хтось просив йому відчинити. Від несподіванки чоловік скочив на повен зріст. Чого завгодно він очікував зусібіч, але не просто з-під ніг. Між тим, стукіт повторився, дещо сміливіше. Христоф ліг грудьми на підлогу і дослухався. Знизу долинав чийсь приглушений голос:

— Агов, сторожо, агов… відгукніться… хто-небудь… відгукніться, бісові діти…

— Чого там кому треба? — запитав кур’єр, витягуючи шаблю.

— Слава Всевишньому, — зрадів голос. — Я вже гадав, що там усі поснули, як мухи.

— Хто ти? — запитав Христоф, анітрохи не поділяючи радості незнайомця.

— Важливо не те, хто я, а що маю сказати, — нетерпляче мовив голос.

— Скажи, хто ти, скурвій сину, і як туди потрапив, — відрубав сотник, втративши за останню добу будь-яке терпіння.

— Нас тут двоє, ми в’язні, — сердито відповів незнайомець, — а що сидимо при самій землі, то чуємо, як бусурмани роблять підкоп. Коли не віриш, то ходи до нас і сам послухай.

«Добрий спосіб для втечі, — подумалось Христофу, — щойно вартовий спускається до них, як із ним розправляються, і шлях вільний».

— Заради Бога, — благав знизу невідомий, — не можна гаяти часу.

Кур’єр і сам це розумів. Якщо татари направду так близько, то слід діяти негайно. Втім, і обережності він вирішив не втрачати: розбудивши вартового, наказав йому відчиняти в’язницю, а сам наготував заряджений мушкет. Проте коли він зайшов досередини, невідомі навіть не поворухнулись. Тільки той самий голос сказав йому притулити вухо до стіни. Незнайомець не брехав: звідкілясь з-під низу долинали глухі удари в землю.

— Що, твоя милосте, переконався? — вдоволено сказав в'язень.

Кур’єр наказав жовніру піднести ближче вогонь, але перш ніж він розгледів їхні обличчя, його самого несподівано впізнали:

— Хай йому грець, Казимире, та це ж той самий Христоф з Лемберга!

— Не мели дурниць, Оресте, — озвався другий в’язень, — я сам бачив, як московити порубали його на кусні.

— Щоб я пропав! — і собі вигукнув Христоф. — Невже ці пройдисвіти ще живі?

— Живі-живісінькі, — сказав Казимир. — І якби не єго клята мосць, пан Сангушко, то мандрували б собі по світі, як і раніше.

— Атож, атож, — погодився Орест, — до дідька ж ти щасливий, Христофе, нам би хоч дещицю твого щастя. Сподіваюсь, випустиш нас?

— Е, ні, — відповів той, — звідки мені знати, що ви накоїли?

— Усе через цілковиту дурню й нісенітницю, — запевнив Казимир, — ми не винні ні в чому. Хочеш, я все розповім?

— Немає часу, — відмахнувся кур’єр, — але ще цієї ночі зайві руки будуть потрібні. Я згадаю про вас.

Христоф рушив до дверей.

— Стривай, — зупинив його Казимир, — найпевніше, слід копати назустріч. Я вже не раз таке робив. Ми з Орестом готові бути в першому ряду, тільки визволи нас.

— Добре, — кивнув кур’єр, — я спробую.

Старшина хутко зібралася на раду. Говорили недовго. Казимир мав рацію: найкраще буде зустріти татар під землею.

— Як ти дізнався про підкоп? — тихцем запитав його Карбовник.

— Під Полудньовою Вежею сидять двоє в’язнів. Вони й почули стукіт лопат, — відповів той.

— Он як? Хто такі?

— Найманці. Я познайомився з ними в Лівонії. Сміливці й дурні.

— Гадаю, після цього їх помилують, — промовив соцький.

— Ні, — заперечив Христоф, — уже завтра, коли все закінчиться, про них забудуть. Давай вчинимо з ними інакше.

— Кажи, — мовив козак.

— Постав їх попереду під час атаки. Нехай Бог розсудить, жити їм чи вмерти. Як виживуть, то нехай ідуть собі на всі чотири сторони, — запропонував кур’єр.

— Як скажеш, — знизав плечима соцький, — зрештою, кому потрібні двоє волоцюг.

Збудили міщан, наказавши їм копати. Ті спроквола взялися до діла, але працювали швидко. Одних змінювали інші, тих — ще якісь, робота не припинялася. За три години копачі вже опинилися поза містом. Карбовник наказав зупинитись. Татари були вже зовсім близько, очевидно, й гадки не маючи про контрнаступ. Міщани тишком-нишком вилізли назовні, поступившись місцем воякам з довгими списами.

— Хай благословить Господь Христофа, — прошепотів один, заливаючись потом від задухи, — немає гіршого, як скніти у норі, ще гірше, ніж у в’язниці.

— Атож, — коротко відповів другий, озираючись назад, де смолоскип нестерпно розпікав повітря.

— Якщо я здохну, а ти ні, Оресте, не смій привласнювати мої гроші й самоцвіти, — продовжив перший.

— Овва! Це ж чому? — обурився той.

— Бо ти їх протринькаєш на повій або проп’єш. Я тебе знаю, — пояснив найманець, — краще пожертвуй якій-небудь святій обителі. Нехай помоляться за мою душу.

— Стерво ти, Казимире.

— Тихо, ви, бовдури! — гаркнули ззаду. — Ось-ось почнеться…

І справді, за чверть години, коли ядуча сонливість розлилася, мов отрута по тілу, земля спереду обвалилася. Такі ж закіптюжені татари від подиву пороззявляли роти, але їх миттю поклали списами. Решта кинулась тікати, але їх не минула така ж доля.

Козаки і ополченці сипонули на татарський табір стрімко з-під землі, мов з того світу. Одночасно з міста вирвалася хвиля вершників і, накривши татарську сторожу, кинулась на підмогу.

Та хоч атака оборонців міста була раптовою і блискавичною, безстрашні сини палючого степу, що спали, не знімаючи бехтерця і бармиці та вкривалися калканом, миттю похапали зброю і скочили на нерозсідланих коней. Доки дрібнота гинула і розбігалася, цей кримський цвіт татарського війська узявся до захисту.

Бій зав’язався лютий і запеклий, спалахнувши вогнями і кров’ю. Сонце, мабуть, довго зважало, чи потрібен цим людям світанок, бо й так було ясно, як удень. Врешті, воно боязко визирнуло з-за обрію, розливши довкола червону барву, ніби також зранене.

З лісу надійшли озброєні сокирами і косами селяни. Досі вони ховалися з сім’ями і добром. Допомога виявилася хоч невелика, але вчасна. Степовики врешті здалися і потроху почали відступати. Все остаточно вирішилося в полудень коли оборонці міста кинулись наздоганяти нападників, що розпорошувались попереду, як грудки сухої землі. Так вони намагалися врятуватись, збиваючи з пантелику переслідувачів, аби десь далеко, в безпечному місці, знову з’єднатися і повернутися в орду.

Під вечір козаки, ополченці та стрільці Христофа завернули назад у місто. Тут уже засипали непотрібний підкоп, рахували вбитих та поранених. Тих і тих було чимало. В монастирі били дзвони, скликаючи на молебень. Живі йшли подякувати Богові і помолитись за душі померлих.

Кур’єр допитливо роззирався довкола, вишукуючи поглядом двох найманців, проте їх ніде не було видно. Як розпорядився Господь, невідомо.

Наступного дня, перепочивши, Христоф зібрав свою сотню і вирушив до Острога. Ось-ось туди мав прибути монарх, чиєї милості він сподівався.

Розділ IX

Увечері в шинку Стецька П’явки було людно та весело, як завжди. Музики, дещо зачухані, прокинувшись від сну заледве годину тому, бадьоро вишивали мазурку, потягуючи в перервах вишнівку, аби під ранок знову звалитися пляцком і проспати завтрашній день.

Поміж столами вже витанцьовували пузаті і костисті, дрібні й довготелесі ополченці з-під Високого Замку, котрі зовсім недавно були собі міщанами, а тепер мали зручну нагоду облишити дітей і хату на жінок.

На звичному своєму місці сиділи кумове Омелько та пан Бень, теревенячи без упину про нечисть, від чого та, мабуть, заходилася гикавкою, не відаючи, з якого дива.

Та був тут ще один відвідувач, немало дивуючи решту своєю присутністю, хоч і тримався подалі від усіх, в темному кутку. Єпископу Ліберу не пощастило проникнути в місто до того, як сторожа зачинила брами. Та найбільше дошкуляло те, що вперше на вартових не подіяли жодні погрози. Ніби їм було геть начхати на свою долю! Тепер, вигадуючи люту помсту, єпископ сердито цмулив з кухля вино і зиркав роздражненим котом на всіх, хто насмілювався підійти до нього ближче, ніж на два кроки.

Раптом троє чоловіків вдерлися в цей простір, а один з них навіть нахабно всівся навпроти його преосвященства. Це був начальник міської сторожі, достойник пан Єжи Даманський, котрий замість привітання тільки полегшено мовив:

— О, Єзус Марія, сів нарешті! Ніг не чую…О-о-ох!

Позбавлені такого права, двоє ціпаків мовчки стовбичили за його спиною.

Нарешті пан Єжи, здавалось, знайшов, кому вилити душу:

— П’яти вогнем печуть, ваше преосвященство, і коліна викручує. Може, на дощ? А може, застарий вже я, аби цілий день на своїх двох швендяти…

— То в чому ж річ? Їздіть верхи, — ядуче кинув єпископ непроханому співрозмовнику.

— Е-е-е, ваше преосвященство, — заперечив той, тицяючи наперед загрубілим пальцем, — де можна, там я справді в сідлі, а від вежі до вежі на коні не проїдеш. Галереї ці знаєте які вузькі? Отакісінькі…

Даманський розвів руки в боки і почав їх звужувати, і виявилось, що ці кляті помости мають заледве лікоть ширини. Видно було, що цей чоловік п’яний як чіп.

— Що вам треба? — дратівливо запитав Лібер.

— Маю розпорядження схопити вас, отче, — байдужкувато відповів той.

У відповідь Лібер презирливо посміхнувся.

— Он як? І хто ж розпорядився, дозвольте запитати?

— їх мосці пан війт і пан бургомістр, — мовив Даманський, — так-так, хапай, казали, Єжи, його преосвященство, щойно з’явиться. Цілісінький день чатував… Не надто ви квапились, отче.

— Та вже вибачте за клопіт, — єхидно сказав слуга церкви.

— Пусте, — великодушно заявив той, — я на вас не гніваюсь. От тільки ноги болять…

— Послухайте, пане Даманський, — перебив його Лібер, — хіба вам потрібен зайвий клопіт? Поверніться і скажіть тим достойним панам, що не знайшли мене, а я зумію віддячити.

— Е-е-е, ваше преосвященство, — начальник міської сторожі знову помахав пальцем, — віддячите мені, а їм?..

Даманський показав на ціпаків.

— Це непідкупні цербери! — твердо завершив думку пан Єжи.

Тут єпископ зауважив дві зневажливі гримаси, що свідчили геть протилежне. Отже, справа була тільки в цьому п’яному череваневі.

— Не знаю, сину мій, чим викликана ця зухвала впертість, — просичав Лібер, — але терпіння не належить до моїх чеснот. Відомо вам, як небезпечно мати справу з єпископом Львівським?

— Відомо, ваше преосвященство, — пробелькотів той, — бо я щоранку збираю трупи в міському рові. І серед них маю приємність споглядати й ваших ворогів. Якщо я завтра й опинюся на їхньому місці, то не відступлю.

Єжи Даманський раптом зовсім тверезо додав:

— А зараз ходімо. Пан війт зачекався.

Єпископ скорився. Підвівшись, він рушив слідом за ним. Той привів його у вузеньку кімнату, де зазвичай П’явчиха стелила постояльцям. Біля вікна виднілася невисока темна постать, що при появі єпископа ворухнулася, склавши руки на грудях. Ціпаки і Даманський вийшли, залишивши тих наодинці.

— Хотів би просити пана війта, — першим роздратовано озвався Лібер, — аби дав пояснення.

— Куди ж вам поспішати? — спокійно заперечив той, — місто зачинене, сторожа вас не пропустить. Хіба попрямуєте до Високого Замку, адже вам так потрібна ця дівчина.

— Ця відьма! — сердито уточнив єпископ.

— Облиште, ваше преосвященство, — засміявся війт, — вона така ж відьма, як ви святий Рох.

Сказане виглядало як жарт, але єпископ розлючено тупнув ногою.

— Ви нарешті розтлумачите, в чому я винен перед магістратом? — голос його чувся, либонь, аж надворі.

— У смерті цілого загону гайдуків, — спокійно промовив війт, — почнемо з цього…

Лібер жодним порухом не виказав свого хвилювання, тільки неквапно вмостився на стільці.

— Що ж, доведеться вислухати вас, — сказав він.

— Якщо на те ласка вашого преосвященства, — продовжив війт. — Почну з того ранку, коли наша хресна хода наштовхнулася в лісі на мертвих бідолах. Пригадується, ви ревно молилися за упокій… Вочевидь, трохи перестаралися, бо один з гайдуків вирішив повернутися з того світу. Так-так, отче, донька гробаря, хай благословить її Господь, виявилася ретельнішою за свого батечка, який ледве не поховав нашого безцінного свідка живцем. Кожному, кому не відтяли голову, дівиця підносила до вуст люстерко. І сталося диво: воно раптом запітніло.

Єпископ здригнувся.

— Звісно, жодних сподівань на його одужання я не мав, — продовжив війт, насолоджуючись такою реакцією, — але не звідані шляхи Господні, і позавчора сердега прийшов до тями. Він пригадав, ваше преосвященство, що, стікаючи кров’ю і конаючи, бачив єпископа Львівського, тобто вас… Як ви зрозуміли, про зникнення Домініка Гепнера мені також усе відомо. Знаєте, що його будинок міщани обходять десятою дорогою, хрестяться, а господаря звуть чаклуном? Що він втік, бо боявся розправи? Як на диво, в цьому питанні між православними і католиками панує цілковита одностайність. Що скажете, отче?

— Продовжуйте, мій друже, — єпископ несподівано глянув на співрозмовника, як на приреченого, — адже ви знаєте набагато більше…

— Атож, — погодився той, — що ж, ось продовження: на тій галявині я підібрав загублений вашими вбивцями шолом.

На перший погляд — звичайна амуніція, однак на ньому лишилась закривавлена шерсть. По дорозі додому мене тричі обступали пси і ладні були роздерти на шматки тільки через те, що я мав цю річ у руках. Дивина, та й годі!

— Не траскайте вар’ята, — сказав Лібер, викрививши посмішку, — хіба вам не лячно, що в якусь мить ви можете побачити такі шоломи перед собою?

— Лячно, — зізнався війт, — дуже лячно… Саме тому я наказав запалити в цій кімнаті стрітенські свічки замість звичайних.

— Все одно вам кінець! — прохрипів єпископ. — Ви всього лиш світський суддя!..

— Але ж і ви, Лібере, не слуга церкви, — відповів йому війт. — Бачите, папський легат в Кракові з подивом дізнався про такого «єпископа». Мовляв, після смерті попереднього в Римі досі не визначились із наступником. Отже, ви — звичайнісінький дурисвіт, хоч і з біса вправний.

Раптом Лібер скочив з місця і кинувся до дверей.

— Марно, — заспокоїв його війт, — невже ви гадаєте, що вони незамкнені? І під вікном також стоїть варта…

Самозванець слухняно повернувся на своє місце. Вигляд у нього був жалюгідний, наче в одну мить псевдоєпископ постарів років на двадцять. Очі оскляніли, як у мерця. Лібер мовчки дивився в темну порожнечу перед собою і навіть не помітив, як залишився один.

Того вечора мала відбутися ще одна подія, котра добряче зворохобила б місто. Омелько і пан Бень, що, як завжди, і пересиділи, і перепили, навіть гадки ні про що не мали, а проте їм судилося відіграти в ній чималу роль.

Поруч з ними несподівано вигулькнула п’янюща мармиза з підпухлими очима й носом. Мармиза несамовито реготала, виставляючи напоказ гнилого зуба-стирчака.

— Вар’яти! — долаючи регіт, кривлялась препаскудна мармиза, — ну й вар’яти! Навіть на чарку не дали! І не повірили! Вар’ятиська!

Омелько й Бень чекали, що мармиза пропаде, як і з’явилась, але даремно. Очевидно, вона саме їх уподобала чомусь.

— Бачили ви, панове, колись вар’ятів? — запитала пелька.

— Бачили, аякже, — сердито відповів писар, — і зараз перед собою бачу.

— Ет, про себе не кажу, що мудрий, — не образилась мармиза, — але вони — вар’яти.

— Хто? — буркнув Омелько.

— Вони! — повторив веселун, знову заходячись реготом.

Після цього він усівся поруч і несподівано заговорив пошепки:

— Бачилисьте, панове, що під Високий Замок прибула нині хоругва маршалкова на поміч нам?

Ті знизали плечима, виказавши цілковиту необізнаність в останніх подіях. Чоловіка це не засмутило, і він продовжив:

— І от вдалося мені дістатись до хорунжого, кланяюсь йому низенько та й кажу: «Був я, ваша милосте, на службі у Білоскорського конюхом, але через ту відьму він мене прогнав. То чом би я, ваша милосте, не підказав, як у замок проникнути, щоб жоднісінька душа не помітила?» А він спідлоба глипнув на мене і буркнув: «Кажи». То я, мої панове, тільки з виду простакуватий, але зметикував, що коли повім йому все щиро, як на сповіді, то дасть мені цей жовнір хіба копняків під дупу. «Е, ні, ваша милосте, — кажу, — спершу дайте бідному конюхові хоч якогось заробку, бо вже винен чимало грошей шинкарю П’явці, та й жінка скоро з дому вижене, мов собаку яку». Він тоді вусами тріпнув та й кинув мені три злотих. «О, ваша милосте, — кажу, — тепер пошліть зо мнов свого офіцера, нехай побачить отвір під замковою стіною». «Який ще отвір? — не второпав хорунжий». «Та той, ваша милосте, — повідаю, — через який з конюшні витікає гній. Я сам ним пробирався, коли не хотів потрапляти на очі тому дурнуватому стариганю Тадею. А що бувало це частенько, то дірка там стала вже добряча. Навіть кінь, якби захотів, міг би нею скористатися. Але я її ховаю: з одного боку дошками, а з іншого — гілляками. Знавись, ще всяке трапиться…» Зачув він теє, та як загорланить: «То ти, скурвій сину, хочеш, аби мої жовніри по гноївці рачкували? От я тобі зараз покажу!» Вхопив він, мої панове, нагайку, та як хлясне мене по спині, світ став немилий, аж злоті впали на землю! А тут пахолки вбігли та давай мене мотузити, кляті. Криком кричу: «Відпустіть, бузувіри! За що б’єте?!», а вони, знай, своє роблять. Аж потім відпустили та й кажуть: «Йди собі, куди очі світять, а в табір більше не потикайся». А що скажете, хіба не вар’яти? Тепер місяць будуть стояти під тими стінами, як не більше.

Розповідь конюха, схоже, справила неабияке враження на слухачів, особливо на Омелька. Писар подобрішав і навіть підсунув йому свій кухоль. Коли той одним жадібним ковтком випив усе до краплі, він якомога приязніше сказав:

— Послухай, чоловіче, а чом би тобі не показати той отвір у стіні нам?

— Е, ні, мої панове, — конюх знову скривився у бридкії посмішці, — спершу дайте хоч якогось заробку, бо вже винен чимало….

— Добре-добре, — спішно перебив Омелько, — ось тобі два злотих, і кум дасть ще їдного…

Пан Бень неохоче поклав на стіл монету.

— У-у-у, — радісно завив конюх, сховавши вмить гроші мовби боячись, що писар також вихопить нагайку.

— На дідька нам воно, куме? — сердито запитав Бень.

— Сповнимо, нарешті, ідею братства, — пояснив той, — схопимо відьму.

— Ну, знаєте… Поночі на Замкову гору… — спротивився товстун.

— Я маю бідарку з парою коней, — підбадьорив Омелько, — їдьмо!

Нарешті пан Бень здався, хоч, по-щирості, йому, як завжди, нічого іншого не лишалося.

Коні рушили з місця, поділяючи його нехіть і страх, але цьвохкання батога невблаганно гнало їх вперед. Щойно дорога почала підніматися вгору, як писар і конюх мусили зіскочити на землю й піти далі пішки. Тільки за такої умови коні погоджувались тягнути пана Беня.

Благополучно діставшись табору ополченців, де на них не звернули жодної уваги, троє подалися вздовж фортечної стіни ледве видною сірою стежкою. Конюх ішов попереду бадьорими кроками людини, яка знає це місце, мов свою кишеню.

Невдовзі справді почувся терпкий запах гною.

— Це тут, — підтвердив конюх.

— Там хтось є в темряві, — застеріг Бень.

Уся трійця вибалушила очі, поїдаючи темну постать, що бовваніла попереду.

— Хто б це міг бути? — промовив Омелько, намацуючи під стіною добрячого дрюка.

— Мислю, що пан П’явка, шинкар, — незворушно сказав конюх.

— Якої холєри? — не второпав писар, згадавши приязне обличчя Отецька, що радісно сяяло, бачачи постійних відвідувачів.

— Я йому також розповів, — конюх по-дружньому поклав руку Омелькові на рамено, мовби говорив про щось веселе, — але провести його не захотів, бо він скнара, яких світ не видів…

— Ах ти, виродку! — писар кипів від злості.

— Йой, ціхо, панунцю, — відсахнувся той.

— Давай сюди наші гроші, — додав Бень, радий, що задум провалився.

— Та що ви, люди добрі, — благально мовив конюх, не на жарт перелякавшись за свою шкуру, — на півдорозі зупинятись? Встид! Цюкнути того П’явку дрючком по тім’ї, щоб менше крові з мене пив, та й усього діла…

— Як цюкнути? — обурився Бень. — Християнську душу?

Проте Омелько задумався. Відьма була майже в їхніх руках, і зупинятись було б дурістю… Зрештою, поночі Стецько їх і не впізнає. Треба тільки зненацька і на смерть.

— Ходімо, — впевнено сказав він тоном бувалого харцизяки.

— Е, ні, — одночасно відповіли два голоси, — то ви вже самі.

— Ну, гаразд, — погодився писар, — тільки ж як крик зачуєте, то підбіжіть. Шинкар може бути не сам, і тоді не вдасться…

— З Богом, — благословив пан Бень.

Омелько злодійкувато згорбився і почав підкрадатись до ворога.

Стецько шарудів пересохлими гілляками, очевидно, намагаючись дістатись до заповітного отвору. Шинкар був сам, хоч це анітрохи писаря не підбадьорило. До того ж, хоч як старався Омелько підійти нечутно, але, перечепившись і давши сторчака, видав себе з головою.

Стецько підскочив, як ошпарений.

— Хто тут? — злякано випалив він.

— Божий чоловік, — примирливо заскиглив писар, зводячись на ноги.

— Божий? — П’явка недовірливо позадкував. — А чого з дрючком?

— Та спирався на нього, — пояснив Омелько, — дорога тут непевна.

— Ба, чи людина ти, чи може з’ява яка, — Стецько раптом витягнув шию, — дуже вже подібний на мого кумпеля Омелька.

— Та я ж він і є, — писар наблизився так, щоб той міг розгледіти обличчя.

За мить ці двоє обіймалися і раділи, мовби не бачились щонайменше років десять.

— Послухай, Омельку, — сказав шинкар, ставши раптом сумний-пресумний, — видно, сам Бог тебе мені послав, якщо ти опинився тут неждано-негадано…

Писар мав чималі сумніви щодо свого призначення, але слухав П’явку уважно.

— Занесло сьогодні до корчми якогось приблуду, — розповідав той, — з виду жебрак жебраком, а нахвалявся, що знає, як таємно проникнути до замку. Сюдою, мовляв, через конюшню. Тільки ти, Омельку, мовчи. Не кажи нікому…

Писар побожно підняв правицю.

— Я вже хотів гнати його втришия, і було б добре, якби так і зробив, але жінка моя вперлася: нагодуй, каже, бідолаху, нехай розкаже… Той з’їв кулешу, кусень полядвиці, хліба півпаляниці, меду випив кухоль, а тоді й розповів про це місце. Грошей ще просив, але я не дав. А тим часом П’явчиха мене в кут затисла та й каже: «Ну, чоловіче милий, мусиш тепер мені щось зробити». «Що? — питаю в неї». «Бери, — каже, — добрий частунок та лізь у замок. Віддай гостинця відьмі, а сам попроси гребінця, яким вона в Купальську ніч коси чесала». Змолився до неї: «Голубонько, ясочко, таж на дідька він тобі?» «Знаю, — мовить, — навіщо. Йди і без тої речі не повертайся, бо з дому прожену!»

— Чи то вся біда? — засміявся писар, — взяв би ти перший-ліпший гребінець, хіба на нім написано, чий він?

— Думав я про це, — з гіркотою зізнався П’явка, — тільки вона одразу побачить, що річ не відьомська. Сама на душу нечиста. Часом гляну на неї, як вона по шинку снує, і аж мурашки по спині. Відьма відьмою.

На писаря це не справило жодного враження, але він удав із себе до краю обуреного. Стецько ж узяв його за плечі і по-змовницьки нахилився до вуха.

— Послухай, брате, — гаряче зашепотів П’явка, — піди замість мене до тієї відьми. Ось кошик з гостинцями, занеси їй і попрохай того проклятущого гребінця, бо сам я не насмілюсь. Боюся. І жінки боюся…

Омелько сіпнувся назад, але шинкар його стримав.

— Віддячу тобі, — пообіцяв Отецько, — рік будеш їсти й пити в мене задурно. І грошей тобі дам, тільки аби вона не знала… Виручи мене, брате.

Писар, для годиться трохи провагавшись, врешті кивнув головою.

— Гаразд, — мовив Омелько, беручи кошик, — я зроблю все, як ти просиш. Але сам тут не стій, бо як хто побачить, то все відкриється. Чекай мене на світанку біля жидівської яблуні, в полі.

— Хай благословить тебе Господь, — зрадів шинкар.

— Годі тобі, — цитьнув Омелько, — чого галасуєш? Йди вже, побачимось біля яблуні.

П’явка, не тямлячись від радості, зник у темряві, а писар повернувся до Беня і конюха.

— Усе готово, — сказав він, — шлях вільний.

Ті злякано зиркнули на нього, як на кривавого горлоріза.

— Я ж казав, — уже не так весело озвався їхній провідник, — скільки того діла…

— Він хоч живий? — пошепки запитав Бень.

— Живий-живісінький, куме, але мовчіть. Усе потім розповім, — так само тихо відповів Омелько.

Біля отвору конюх розгріб гілля і, просунувши досередини голову, намацав з іншого боку дошки. Ті легко піддалися, відкривши темну конюшню, наповнену спертим повітрям, в якому чулися порухи невидимих коней.

— Прошу, — гостинно сказав провідник.

— Спершу лізь сам, — відповів писар.

— Чи я здурів? — мовив конюх, — мене як спіймають, то вибатожать. Я краще залишуся і знову закидаю дірку гіллям, аби ніхто не пішов слідом. Так буде певніше.

Хоч Омелько і був лихий на нього, але мусив визнати, що той має рацію. До того ж, навіщо він їм там? Усе, що відбудеться далі — це справа братства.

Пролаз і справді був широкий. Конюх, видно, не один рік виймав зі стіни камінь за каменем, і тепер через цю дірку міг протиснутись навіть пан Бень.

Кілька коней злякано форкнули, але в цілому появу непроханих гостей сприйняли спокійно.

— Куди ж далі? — опам’ятався писар.

Тільки тепер до нього дійшло, що проникнути в замок — це тільки половина справи.

— Мабуть, Білоскорський поселив ту, кого ми шукаємо, в покоях дружини, — тихо сказав Бень.

— Чого б це? — не зрозумів Омелько.

— Пані Білоскорська померла чотири роки тому, — пояснив товстун. — Отож звідси вийти на подвір’я. Там, ліворуч у стіні будуть маленькі дверцята. Вони рідко замикаються навіть на ніч. За ними сходи, що ведуть прямісінько у будинок бурграфа.

Бень говорив так упевнено, що в Омелька очі полізли на лоба.

— Звідки ви це знаєте? — запитав він.

— Я кожного року описую майно замку. Забули? — відповів той.

— Справді, забув! — радісно мовив писар. — Ведіть, куме.

Далі все склалося якнайкраще. Фортуна цієї ночі, схоже, вирішила подарувати братчикам свій найкращий усміх. А може, навіть, взявши їх за руки, сама провела темним подвір’ям і відчинила незамкнені двері в стіні.

Добряче захекавшись на сходах, вони опинились перед дверима, поруч з якими солодко спав вартовий.

— Ключі в нього на поясі, — прошепотів пан Бень. Омелько дістав ножа і, підкравшись до драба, вправно зрізав, як гроно стиглого винограду, невелику в’язку. Ключ майже одразу вгадався, і, прочинивши двері, братчики заклякли.

Спиною до них на колінах перед розп’яттям стояла тендітна дівчина. Шепочучи молитву, вона їх не помітила, а тому пан Бень і писар мали вдосталь часу, аби розгледітись.

— Відьма… молиться?! — вражено мовив товстун.

— Може, не ті покої? — припустив Омелько.

— Я не знаю, де шукати ще, — сказав Бень.

— Треба розсипати мак-видюк, — вирішив писар, — як почне збирати, значить, наша.

— А потім? — Беневі ставало страшно.

— Хапаємо і міцно в’яжемо, — мовив Омелько.

Певно, сказав він це надто гучно, бо дівчина озирнулася.

Побачивши братчиків, вона не зронила ані слова, мов заніміла, тільки дивилася на них широко відкритими очима.

Омелькова сміливість раптом кудись зникла, і він тільки пролепетав:

— Ясна панно… Даруйте… А чи можна, скажіть, узяти ваш гребінець?

Чомусь це було перше, що спало йому в голову.

Ляна, все ще нічого не мовлячи, взяла зі столу потрібну річ і простягла писарю. Той гречно подякував, зовсім забувши про гостинець від шинкаря, який ніс із собою.

Утім, ледве чи судилося прозвучати будь-яким поясненням за цих дивних обставин, бо в ту ж мить з двору долунали крики, брязкотіння зброї і кілька пострілів.

— На подвір'ї солдати! — вигукнув Бень, що першим опинився біля вікна. — Замок взято!

— Ще ні, — заперечив писар, — драби відбиваються!

— Жартуєте, куме? Їх менше разів удесять!..

Братчикам, певно, важко було визначитись, на чиєму вони боці, тому лише з тривогою спостерігали за боєм.

Двері зненацька розчинились, і на порозі став комендант у закривавленій сорочці.

— Ляно, — з відчаєм промовив бурграф, не помічаючи більше нікого, крім неї. — Ляно, дитино моя…

Ступивши крок, він упав на підлогу, але руки його все ще тягнулись до неї. Вона з плачем стала вкривати їх поцілунками, благально глянувши на братчиків. Опинившись поруч, вони поклали Білоскорського на спину і з жахом побачили на грудях велетенську рану, що невпинно кровоточила.

— Пане Бень? — здивовано простогнав поранений, — ніяк не думав, що бачитиму вас перед смертю…

Урядникові хотілося щось сказати у відповідь, але густий клубок підкотився до горла.

— Челядь зрадила, — промовив комендант, — убили сторожу біля брами і впустили жовнірів. Ви з ополченцями, Беню?

— Ні, — твердо відповів той.

— Слава Богу, — полегшено мовив бургграф, — тоді може, вам удасться врятувати цю невинну душу.

Білоскорський стиснув руку дівчини.

— Ляно, — відчай терзав його дужче, ніж біль. — Один лиш Бог знає, якою дорогою і любою ти була для мене… Якиї жаль, що захистити тебе більше не можу… Сподіваюсь, що Христоф невдовзі повернеться… Хай благословить вас Господь, пане Беню… і того чоловіка, що поруч… Не гайте часу… Прощавай, моя Ляно…

Сивий лицар несподівано усміхнувся і завмер, мовби востаннє задивившись на її красу… І лиш ця непорушність говорила про те, що життя покинуло його тіло.

— Ходімо, — через хвилину глухо промовив писар.

Він мусив силоміць звести дівчину на ноги і накинути на неї плаща.

— Моя служниця… — мовила Ляна. — Я не можу піти без неї.

— Ідіть, моя пані, — почулося з глибини кімнати, — зі мною вас упізнають. Я загублюся поміж челяді, і може, захистить мене Свята Пречиста.

Братчики ствердно кивнули.

— Маю надію — ще побачимось, — відповіла дівчина, обійнявши її, мов сестру.

Ті самі сходи вивели їх на подвір’я, але конюшня вже палала.

— Йдемо через браму, — сказав писар.

— Омельку! — впізнали його якісь ополченці. — Омельку! Мерщій сюди! Нам віддали винний погріб!

— Ну його до біса! — крикнув той у відповідь. — Я так по голові дістав, що світ немилий.

Писарю повірили і відчепилися.

Щасливо проминувши ворота, братчики і Ляна трохи спустилися донизу, де слухняно стояли коні, запряжені в бідарку.

Сівши в неї, втікачі подалися дорогою, що вивела їх на Підзамче, а звідти — на широкий Волинський тракт.

Тут уже можна було стишити коней. Омелько озирнувся. Ляна схилилась на широчезне плече пана Беня і, здавалось, дрімала. Видно, втома від пережитого взяла своє. Урядник виглядав по-лицарськи гордо, і водночас тепла батьківська усмішка не сходила з його обличчя.

Писар знав, що той відчуває. Цієї ночі в душах обох братчиків зародилося щось нове. Радість від думки, що можна бути комусь опорою й захистом, породжувала безстрашність. Здавалось, і не шкода тепер їм віддати власні життя заради цієї дівчини.

У вранішніх сутінках писар згадав про Стецька П’явку. Рушивши в поле, він невдовзі розгледів поміж копицями добре знайому яблуню, а під нею одиноку постать. Шинкар чекав на нього.

Омелько зупинився трохи поодаль і, знаком попросивши Беня почекати, передав йому віжки. Після цього скочив на землю і пішов навпростець по свіжій стерні. За кілька хвилин порівнявся з П’явкою.

Побачивши гребінець, той радісно ухопив заповітну річ і щосили обійняв свого рятівника.

— Все зроблю, що обіцяв, — промовив Стецько, — коли хочеш, заходь до шинку… А гроші я вже приніс.

Омелькові хотілося сказати правду, що ніяка та дівчина не відьма, але П’явка не дав йому й рота розкрити. Тицьнувши писарю три дукати, він поспіхом подався геть, либонь, щоби той не попросив більше.

Назад писар повертався повільно, дивлячись у землю і дослухаючись, як стерня хрускотить під ногами. Та коли підійшов до бідарки, то впевнено звів очі, вочевидь прийнявши якесь рішення.

— Беню, — стиха промовив, аби не розбудити Ляну, — мусиш їхати далі сам. Я залишуся в місті і буду чекати, доки повернеться Христоф. Чув, що він має привезти помилування від короля для цієї бідолахи. Та й писанини в магістраті тепер буде чимало. Зате знатиму, що вони далі збираються робити. А про тебе вигадаю яку-небудь байку, то не вперше… Прямуй в гори, у Сколе, там жиє мій рідний брат. Чоловік він знаний, багатий, кожного спитай, де гражда Стефана Гошовського, і тобі покажуть. Ось тут дукати, що я вимудрував у шинкаря, а в тім кошику їжа… Як Бог дасть, до вечора будете там.

Братчики зі сльозами на очах обійнялися, і Бень рушив у дорогу. Дивлячись кумові вслід, Омелько думав про те, як дивно іноді розпоряджається доля. Адже їхнє братство відьмоборців було покликане геть для іншого.

І щось бриніло в його серці чарівними струнами. Мабуть, то було відчуття і впевненість, що він усе зробив правильно.

Розділ X

Його милість князь Острозький, начуваний про звитягу своєї сотні під Межиричем, радо прийняв Христофа в Острозі, пообіцявши, що цього разу кур’єр сам обере винагороду. Щоправда, лишень тоді, коли вони знову повернуться в Дубно.

Справа в тому, що родове місто Острог, як здавалося б по-справедливості, не належало князю Костянтину. Будучи свого часу власністю його покійного брата, Іллі Острозького, перейшло воно до рук безутішної вдови, її милості Беати Костелецької.

Енергійна та ще молода, ця пані найперше присвятила себе пошукам гідного нареченого для своєї спадкоємиці, юної Єлизавети. Безмежна опіка Беати та низка авантюр довели до того, що дівчина опинилася в руках старого і ревнивого воєводи Лукаша Гурки. Той подалі від ока людського заховав молоду дружину в Шамотульський замок, аби жодна спокуса не перешкоджала сімейному щастю. В цій в’язниці бідолаха була змушена чекати смерті чоловіка як спасіння.

Услід за цим пані Костелецька вирішила подбати і про свою долю. Багата і все ще прекрасна, як Афіна, вона невдовзі вийшла заміж за молодого Альбрехта Ляського, маловідомого, але амбітного шляхтича. Те, що наречений був молодший за свою обраницю на цілих двадцять років, неабияк їй лестило. І потай вона віддавала належне своїй нерозгубленій жіночності.

На відміну від доньки, з першим роком шлюбу Беаті здавалось, ніби вона й народилася вдруге. Безмежно кохаючи свого чоловіка, жінка відкрила, водночас, в собі ще одну пристрасть — Татри.

Усе літо подружжя провело в горах, милуючись красою світу і ховаючись від слуг в розлогих і запашних затінках. Доки одного такого дня в самотній гірській хатині Альбрехт намовив дружину, на доказ свого кохання, переписати йому всі свої маєтки.

За якихось півроку пан Ляський спровадив її у свій родовий замок у Кезмарку, а сам повернувся до Острога як його новий власник. Ходили чутки, що спершу він втягнувся у якісь молдавські інтриги, а потім зайнявся алхімією, від чого наче аж з’їхав з глузду.

Що ж до Беати Костелецької, то їй, як і дочці, лишалося хіба сподіватись на кончину мужа. От тільки, на біду, сама вона була від нього добряче старшою.

Утім, було б неправильно говорити, що Альбрехт Ляський почувався в Острозі господарем, Князь Костянтин був не з тих, хто так просто віддасть свій родовий замок. Щоразу, коли його княжа милість вшановував Вежу Муровану візитом, власник мав за краще розмірковувати про свої права де-небудь у найдальших покоях, пославшись на раптову недугу, або терміново відбути у Кривин чи Корець для вирішення нагальних справ.

Челядь і поневірене православне духовенство по-зрадницьки вітали князя біля в’їзної брами, щоб разом вирушити на молитву до Богоявленської церкви. Після цього його провадили до замку, де вже була готова розкішна трапеза і місце господаря за столом.

Усім у місті й замку князь міг розпоряджатися як завгодно. Усім, крім, звичайно, скарбниці. Саме тому Христоф залишився без сподіваної винагороди. Однак це не надто засмучувало кур’єра. По-перше, він знав, що єгомосць дотримає слова, а по-друге, ще не вирішив, чого попросити.

Утім, для початку його розмістили в розкішних покоях нагорі, звідки виднілася гарна долина Горині і дещо меншої Вілії, що впадала в неї своїми стрімкими срібними стрічками. Внизу виднівся рів, за ним одразу простягалася міська вулиця, потопаючи в яблунях, що важко нависали над нею спілими плодами.

Христоф відірвався від вікна і огледів кімнату. До його послуг очікувало чимале ліжко, що незборимо вабило вилежатися на ньому усмак. Обережно ступаючи поміж крихітними столиками, кур’єр наблизився до нього і обережно ліг скраю.

Морфей одразу забрав його в свої обійми, але як тільки за дверима почулися чиїсь кроки і голоси, посланець схопився на ноги. Підійшовши ближче, він напружив слух.

— …сюди, ваша величносте, — долинув до нього уривок фрази.

— Сюди? — перепитав м’який, але знервований голос, — минулого разу я зупинявся в інших покоях, звідки було видно річку. Мене це заспокоювало.

У кур’єра стиснулося серце. Очевидно, з іншого боку був не хто інший, як король Польщі і великий князь литовський, Сігізмунд II.

— Ваша величносте… е-е-е… коли дозволите… — затинаючись, мовили до нього.

— Що? Там уже не приймають? — перепитав король.

— Ні, ваша величносте, приймають, але…

Невидимий камердинер не зумів закінчити думки. Христоф уявив, як той, ніяково топчеться відчайдушно жестикулюючи. Сам він також опинився у доволі незручному становищі, адже йшлося, вочевидь, про його кімнату. В якусь мить посланець вирішив, що найкраще зараз було б вийти і, низько схилившись перед монархом, пояснити, що саме він — та мовчазна причина, а тому просить вибачення і готовий негайно перебратися в інше місце. На щастя, його порив зупинив сам король.

— Може, покої зайняті? — запитав Сігізмунд II.

— Так, ваша величносте…

— Ви могли б одразу мені про це сказати, — розгнівався монарх, — хіба я школяр, щоб відгадувати відповідь?.. У чому ж річ? Я чекаю на інше місце. Чи в пана Ляського не знайдеться кімнати для короля Польщі?

— Вашій королівській милості буде зручно ось тут, — почувся винуватий голос розпорядника.

Він забрязкотів ключами і відчинив сусідні двері.

Король віддав деякі накази слугам і озвався знову. У голосі монарха тепер чулася якась прихована в’їдливість:

— Хто ж, дозвольте запитати, поселився в моїх покоях?

— Княжий сотник, ваша величносте, — відповів камердинер, — він щойно повернувся з-під Межирича.

— Он як? — здивовано мовив король. — Я б радо на нього поглянув. Не інакше, як бути йому полковником…

Більше Христоф не почув голосу монарха, з чого зробив висновок, що той подався відпочивати.

Наступного дня, зранку, князь покликав кур’єра до себе. Його провели у невелику залу, де, окрім князя, було всього декілька чоловік. Серед них посланець упізнав Андрія Карбовника і лубенського велетня Богдана Сусла.

Костянтин Острозький знаком наказав підійти.

— Будьте біля мене по праву руку, — мовив князь, коли той наблизився. — Ви маєте тут свої інтереси, тож спостерігайте і користуйтесь побаченим і почутим на свій розсуд.

Христоф кивнув і став на вказане місце.

За півгодини було повідомлено, що його величність Сігізмунд Август хоче удостоїти присутністю його княжу милість. Острозький кивнув і звівся на ноги. Двері прочинилися, впустивши спершу королівську свиту, а потім і самого короля.

Це був худорлявий високий чоловік, вбраний без надмірної розкоші. Гостра борода якнайкраще доповнювала видовжене жовтувате обличчя з глибоко схованими блискучими очима. Втім, неприємним це обличчя не було. До того ж високе чоло свідчило, що його володар — людина освічена і може бути цікавим співрозмовником.

Монархові запропонували крісло, але той відмовився, сказавши, що налаштований на коротку аудієнцію. Острозький уклонився і став чекати.

Король скупо промовив звичні побажання, швидко перейшовши до справи.

— Найперше гнітить нас те, що на землях вашої княжої милості панує розбій та насилля. Безумовно, ви знаєте, яка доля спіткала коронний форт Деражню…. Розбійники знищили його вщент. Багатьох убито, а коменданта поранено….

Тут кур’єр помітив молодого ротмістра зі шрамом на обличчі. Матвій стояв похмурий і непорушний, наче скеля.

— Шкода, що ми одразу заговорили з вашою королівською милістю про цю прикру подію, — зазначив князь у відповідь, — чимала кількість інших тем зараз на часі.

Губи монарха нервово затремтіли. Справді, коронні війська у Лівонії, як ніколи, потребували помочі. І хто, як не Острозький, мав рятувати оту кампанію? Король надалі говорив стриманіше:

— Справа цілком могла б бути пересічною, — сказав він, — от тільки в Деражні перебувала певна особа, панна Єлецька, котру нападники, очевидно, викрали. Ми дуже стурбовані її долею.

— Гадаю, вашій королівській милості радше слід дорікати коменданту, аніж мені, — твердо, але спокійно промовив Костянтин Острозький.

Годі було піддавати сумніву цю просту істину, і король, промовивши кілька слів про гнів Господній, що неодмінно впаде на голову винуватців, покинув залу.

На обличчі князя з’явилась ледь помітна радість від отриманої перемоги, і це почуття в дивний спосіб передалося Христофу, хоч він понад усе прагнув, аби король перебував у доброму гуморі.

Невдовзі слуг відпустили, а до зали зайшли п’ятеро вельмож, оточивши княжий трон півколом. Вони підозріло глянули на Карбовника і Христофа, але Острозький знаком їх заспокоїв.

— Чи вірні ви, панове, своєму рішенню, яке ухвалили в Дубно? — запитав він у них.

— Вірні, вашмосць, — відповіли ті.

— І що хочете вчинити?

— Схопимо ляського короля!

— А потім?

— У темницю його.

— Діло нехитре, — підсумував князь Костянтин, — але негоже так робити з помазаником Божим. До того ж він нам не заподіяв нічого лихого.

— Чи ж не сам князь того хоче? — спантеличено мовили шляхтичі.

— Хочу, — підтвердив Острозький, — але не в такий спосіб. Я інакше змушу його королівську милість не покидати Вежу Муровану.

Князь, нарешті, усміхнувся, а в очах його блиснув лукавий вогник.

— Пане маршалку, — звернувся він до Богдана Сусла, — звели, щоб королівських слуг відселили від короля подалі.

Велетень кивнув.

Після цього Костянтин Острозький взяв до рук срібного дзвоника і щосили в нього задзвонив. Десь за стіною почулася чиясь хода, а згодом — скрипіння невидимих дверей. Настінний килим трохи піднявся, і з-під нього вигулькнула пишна молодиця, що одразу розчервонілась, мов рожа, від такої кількості здивованих і захоплених чоловічих поглядів. Дивитись і справді було приємно, бо очі мовби потопали в її розкішній вроді.

— Пані Яблоновська, — представив її князь, і та вклонилась, — ось хто буде найкращим вартовим його королівської милості. Сігізмунд Август, панове, обожнює і страшенно боїться таких жінок, як це миле створіння. Він і кроку не зробить без її волі, а ми з цього скористаємось… Опікуйтесь ним, душко, нехай король не потребує нічого. Будьте готові передбачити будь-яке його бажання.

Пані Яблоновська вклонилась ще нижче, розчервонівшись ще дужче. Богдан Сусло гречно подав їй руку і вивів із зали. Трохи спантеличені вельможі попросили дозволу розійтись, і князь їх не затримував. Двох сотників він також відпустив, наказавши, щоправда, повернутись увечері. Було призначено ще дві аудієнції.

Христоф у глибокій задумі побрів до своїх покоїв, що межували з королівськими. Біля сусідніх дверей вже не було варти, проте на м’якому тапчані зручно вмостилась пані Яблоновська. Вона подарувала йому білозубу посмішку і провела таким палючим поглядом, що кур’єра кинуло в жар. У покоях він прикипів до глека з водою, ніби направду намагаючись загасити раптовий вогонь усередині.

За чверть години в його двері гучно постукали. Відчинивши, Христоф побачив на порозі огрядного шляхтича, одного з тих, що був на раді в князя. За ним тупцяло кілька слуг. Прибулий загрозливо насупив брови і, ні слова не мовлячи, рвучко ступив наперед. Слуги рушили слідом, якомога тихіше зачинивши двері.

— Чим завдячую? — запитав Христоф.

— Сучий сину, — гаркнув гість, — це я тобі дечим завдячую.

— Он як? — щиро здивувався кур’єр. — І чим же, якщо ваша ласка?

Вельможа і його почет вихопили шаблі.

— Моє ім’я Станіслав Данилович, — грізно представився гість. — Тепер ти, сподіваюсь, усе розумієш.

— Ні, — мовив Христоф, — як не розумію й того, чому вам хочеться моєї крові.

— Значить, не розумієш? — єхидно сказав Данилович. — А ось це в тебе звідки?

Він тицьнув шаблею кур’єрові в груди, де мерехтіла подарована в Олеському замку коштовність. Від такого здогаду Христофа почав душити сміх, хоч подумки він і шпетив себе за таку необачність. Справді, якого дідька він не сховав подарунок якнайдалі від людських очей?

— Я давно знав, що моя жінка має мене за дурня. І навіть присягнув, що мокрого місця не залишу від її коханця, — прохрипів наступаючи ображений чоловік. — І тепер, коли він у моїх руках…

— Стривайте, пане Данилович, я зовсім не коханець вашої жінки, — кур’єр гарячково намагався вигадати більш-менш підходяще пояснення, — я… я її посланець…

— Брешеш!

— Не брешу. Судіть самі, якби я грішив з вашою дружиною, то хіба не сховав би цю річ у найглибшу кишеню?

Він зняв її і справді заховав під полу, очевидно, за жодних обставин не збираючись біднішати.

— Тоді поясни, чому пані зробила тобі цей подарунок? — шляхтич начебто трохи заспокоївся.

— Оскільки я ніколи вас не бачив, пані дала мені цю річ, щоб ви самі мене знайшли, — брехав Христоф.

— Що ж, ти цього домігся, — зареготав гість, — тільки я все одно тебе порішу, бо пані Данилович не могла знати, що її чоловік в Острозі. Я сказав їй, що їду на полювання…

— Винний погріб! — випалив Христоф, і шляхтич став, мов укопаний.

— Чий винний погріб? — перепитав він. — Мій винний погріб?

— Ваш.

— Хіба там щось негаразд?

— Саме це й веліла передати пані Данилович.

Вельможа раптом затих, а потім сховав шаблю і наказав слугам вийти.

— Кажи, — коротко мовив він, коли двері зачинилися.

Проте кур’єр тепер не поспішав. Він пристебнув пояс зі своєю шаблею і тільки тоді сухо сказав:

— По-перше, не личить шляхтичеві отак вриватися.

— Згоден, — була сумирна відповідь.

— По-друге, слід добирати слова, говорячи з незнайомою людиною, — продовжив Христоф.

— І це правда. Меа culpa. Прошу вибачення, — Данилович, схоже, справді жалкував.

Вдосталь насолодившись своїм тріумфом, кур’єр кивнув на знак примирення. Зрештою, можна було зрозуміти цього чоловіка.

— Хтось зробив підкоп до вашого погреба, — таємниче мовив Христоф, — пані Данилович це викрила, але не знала, як діяти..

— О, я знаю, хто це! — схопився з місця вельможа. — Каменецькі! Їм давно муляли око мої добірні вина. Цікаво, чи багато вони встигли поцупити?

Посланець знизав плечима, показавши, що панський погріб обходить його найменше. Він почав збиратися і навіть попрямував до дверей, коли шляхтич благально його зупинив:

— Заждіть…

Христоф із демонстративною байдужістю глипнув на співрозмовника.

— Я б радо помчав просто зараз до моєї Пенелопи, але справи змушують лишитися в Острозі щонайменше на тиждень, — промовив Данилович. — Гадаю, пан має намір вирушити раніше?

Посланець кивнув.

— Чи не обтяжливо буде панові заїхати по дорозі в Олесько і передати моїй дружині невеличке послання?

Христоф так само байдуже вказав на письмовий стіл, де був каламар, пера і папір.

— Вельми вдячний.

Чоловік хутко взявся до роботи. За кілька хвилин він передав кур’єру два листи. Перший був посланням до пані Данилович, а другий являв собою грамоту, що дозволяла безперешкодно проїжджати через Олесько та його околиці. Христоф заховав обидва в дорожню сумку, пообіцявши якнайкраще виконати взятий на себе обов’язок.

— Покладаюсь на вас, — гаряче мовив шляхтич, сунувши в його долоню якусь золоту річ, — я розпорядився, щоб той підкоп негайно засипали. Як гадаєте, слушно?

— Соломонове рішеня, — похвалив Христоф.

— Коли пан вирушає? — наостанок запитав Данилович.

— Гадаю, за день, щонайбільше за два дні, — відповів посланець.

Цими словами й завершився прикрий випадок, про який обидва його учасники воліли мовчати і взагалі забути. Олеський вельможа, до того ж, пригрозив слугам, що власноруч здере шкуру з того, хто про це розбовкає. Звісно, знаючи, що пан слів на вітер не кидає, ті мовчали як риби.

Після обіду Христоф, аби трохи освіжити голову, подався на прогулянку. Днина стояла погожа, якраз така, коли літо поступається місцем осені, кидаючи напризволяще зеленошатних підданих, довколишні сади й ліси та проганяючи геть тужливих гусей і лелек. Яскраве сонце вже не розпікало світ, а прохолодний вітерець приємно лоскотав обличчя.

За містом кур’єр побачив двох обідраних монахів-францисканців, що, сидячи під розлогим дубом, злодійкувато їли паляницю, запиваючи водою зі струмка, який тут-таки жебонів під їхніми ногами. Христоф збирався пройти повз них, оскільки мало цікавився чернечою братією, але монахи, помітивши його, ледь не вдавились. Здивований Христоф зупинився. Монахи тим часом звелися і пошкутильгали до нього. За кілька кроків, один трохи підняв каптура, що затуляв півобличчя, і перед ним з’явився лик… Казимира. Очевидно, другим «іноком» був Орест.

— Отакої, — Христоф від душі зареготав, — чого це ви так прибралися?

— Тихше, — попросили «монахи», — не викажи нас.

Кур’єр перестав реготати і озирнувся довкола. На щастя, його ніхто не чув.

— Я гадав, ви дременули подалі від цих місць, — сказав він.

— Ми й збиралися, — мовив брат Казимир, — але Оресту в матню запала дівка, що була в човні, от він і вперся, як віслюк: «Не піду без неї, і край».

— Що ж за дівка така? — перепитав Христоф. Найманець розповів те, що не доказав у Межиричі. Про угоду з Сангушком, про напад на човен і про те, як їх схопила сторожа. Змовчав тільки про коштовності.

Кур’єр замислився.

— А чи не звати її часом Софія Єлецька? — запитав він згодом.

Орест закивав головою.

— Знаєш, де вона, брате?

— Знаю, — Христоф махнув у бік замкової гори. — У Вежі Мурованій.

Юнака тріпнуло, як від удару палицею.

— Ти впевнений? — гарячково перепитав він.

— Не зовсім, — кур’єр був щирий, — але ввечері знатиму напевне.

— Послухай, брате, — Орест узяв його за лікоть, — допоможи її викрасти.

— Е, ні, — відмахнувся Христоф, — сам король у ній зацікавлений. Хіба я собі ворог?

Найманець стиснув зуби.

— Тоді хоч скажи, чи там вона напевно, — процідив Орест.

Проте кур’єр цього не почув. Він узявся уважно розглядати обличчя Казимира, що, закинувши каптур за потилицю, витирав піт з чола. Дивився так, ніби бачив уперше ці худі видовжені риси, гостру борідку і трохи запалі очі. Коли б додати до цього більш-менш пристойний одяг, то від короля було б не відрізнити. За хвилину Христоф вже сяяв від щастя.

— От що, — промовив він найманцям, що від такої переміни його настрою порозкривали роти, — я допоможу вам у нашій темній справі, але спочатку мені самому треба вашої помочі.

Кур’єр вдруге озирнувся, а тоді почав щось пошепки їм утовкмачувати. Ті слухали, відчайдушно жестикулюючи, хоч врешті-решт досягли таки згоди і розійшлися, домовившись, очевидно, про нову зустріч.

Коли Христоф повернувся в замок, його вже шукали. Ось-ось мала відбутися наступна аудієнція, і Карбовник вже стояв по ліву руку від князя. Кур'єр, винувато опустивши очі, став, як раніше, з правого боку.

Посланці Девлет-Гірея скидалися на побитих псів. Низько вклонившись, вони побажали князеві ласки Аллаха і чекали дозволу перейти до справи. Христоф подумав, що якби татари взяли Межирич, то ці люди поводилися б геть інакше. Однак залякати Костянтина Острозького не вдалося.

Князеві нагадали про якусь давню домовленість, за якою Софія Єлецька мала б перейти до них, а потім відправитись у Стамбул.

— Великий хан Девлет-Гірей, що має очі й вуха на моїх землях, — сказав Острозький рівним твердим голосом, — напевно, відає про те, що коронний форт, в якому вона перебувала, знищили розбійники.

— Як і те, — вклонився посланець, — що було це вчинено з княжої волі.

Острозький кивнув.

— Тоді очевидно, — сказав прибулий, — що ця жінка перебуває під опікою князя.

— Великий хан Девлет-Гірей, що має очі і вуха на моїх землях, — повторив господар, і це радше скидалося на знущання, — мусить знати, що наступного дня на моїх човнярів напали, а її знову викрали.

— Мій пан гадає, — заперечив посланець, — що це князь наказав своїм слугам так вчинити.

Острозький загрозливо підвівся, але той продовжив:

— Також великий хан велів передати, що Аллах змилувався над Межиричем тільки раз, і милість його не безмежна. Якщо князь не віддасть ту жінку, як і обіцяв, багато крові невірних буде пролито, і багато їхніх міст зрівняється з землею.

Після сказаного посли, очевидно, готувалися до найгіршого, але Острозький відпустив їх з миром, сказавши, що взяв до уваги побажання хана.

Лишалось невідомим, чи вплинули на нього ці погрози. Князь виглядав спокійним і незворушним.

Пізно вночі прибув чоловік, що здався кур’єрові до болю знайомим. І тільки коли той заговорив, Христоф упізнав мадярського вельможу, з яким зчепився в Олеську. Той не звернув на нього жодної уваги, будучи цілковито зосереджений на розмові з князем.

Аудієнція була короткою. Співрозмовники увесь час говорили угорською, і тільки наостанок господар промовив русинською:

— Гаразд. Завтра її забереш.

Мадяр вийшов, і Христоф, стиснувши кулаки, також покинув залу. Понад усе йому хотілося кинутися вслід недавньому кривднику, проте дещо важливіше змушувало відкласти помсту.

Ступаючи якомога тихіше, він дістався до своїх дверей, одночасно помітивши, що пані Яблоновська біля покоїв короля спала сном блаженних. Христоф нечутно зайшов до кімнати і впівголоса мовив:

— Час, Казимире.

У темряві виросла його висока худорлява постать і, поминувши кур’єра, рушила до сплячої жінки. Ставши над нею, Казимир трохи невпевнено промовив:

— Пані Яблоновська, прокиньтесь…

Жінка стрепенулась і, продерши очі, злякано глянула на нього.

— Ваша величносте… — схвильовано мовила вона, — ваша королівська милість чогось потребує?

Помітивши, як ненароком трохи оголились її пишні груди, Казимир подумав, що не так уже й важко буде виконати прохання Христофа. Можна було й не вагатись.

— Так, потребую, — відповів найманець, цілковито вжившись в образ, — потребую вас…

Вже за хвилину Казимирові здалося, що в цій жінці таїлася якась несамовита і розбещена стихія, яку він потривожив. Осідлавши його, вона стрибала і крутилась, ляскаючи себе по стегнах, хапаючись за перса і раз-по-раз відкидаючи з виду таке саме розпатлане довге волосся. При цьому видобувала з чоловіка такі шалені звуки, яких від нього не чули навіть супротивники в бою.

Звісно ж, тепер Христоф міг безперешкодно проникнути в королівські покої, де при кількох свічках сидів побілілий від жаху Сігізмунд Август.

— Що там коїться? — здавленим голосом запитав монарх.

— Ваша величносте, — замість відповіді сказав кур’єр, — прошу вас негайно слідувати за мною.

— Куди? — не второпав король.

— Ми покинемо замок, — мовив Христоф, — ось, одягніть це.

Він подав йому зібгану чернечу рясу.

— Хто вас послав? — запитав монарх, поспіхом накидаючи на себе вбрання.

— Ніхто, — відповів кур’єр, — я тут з власної волі.

— Хай благословить вас Господь.

Вони вийшли за двері і обережно минули тапчан, на якому все ще горланили коханці. Король затремтів, і Христофу довелося ледь не силоміць тягти його за собою. Варту вони минули безперешкодно і, опинившись на подвір’ї, попрямували до конюшні. Там під самотнім ліхтарем лежав на порепаній лавчині конюх. Поруч з ним, на долівці, примостився ще один чоловік, в якому можна було впізнати Ореста. Обидва були п’янющі, як свині, а тому не зауважили короля і кур’єра.

Христоф зачерпнув води з діжі і щедро полив найманця, миттю привівши небораку до тями. Орест обережно зіп’явся на ноги, клянучи усе на світі, а найперше вино і воду, які навмисне створені, щоб губити і мучити християнські душі.

— Цить, — перебив його кур’єр, — конюха споїв, та й сам нажерся… Коні готові?

Орест кивнув.

За хвилину з конюшні чимдуж кинулися двоє вершників і неквапно виповзла самотня тінь. На щастя, ніхто не помітив цієї з’яви, і кожен безперешкодно дістався туди, куди прямував.

Вершники зупинилися посеред поля, мимоволі вгледівшись у низький червоний місяць, що сходив за темним лісом. Ніч потроху ставала світлішою.

— Якщо ви, ваша величносте, поїдете далі цією дорогою, — озвався кур’єр, — то вже за годину опинитесь у таборі польського кварцяного війська.

— Хто ви? — запитав Сігізмунд Август. — І чому мені допомагаєте?

— Я той самий сотник, що зайняв ваші покої, — відповів Христоф.

— Он як, — король усміхнувся, — і чим же я можу вам віддячити?

— Помилуйте янгола від страшної смерті, — сказав кур’єр.

Від несподіванки монарх зіщулився, аж ніяк не чекаючи такого прохання.

— Якщо це тільки в моїх силах, пане сотнику, — пробурмотів Сігізмунд Август.

Христоф розгорнув папір, на якому вже був готовий текст помилування для Ляни. Потім, черкнувши кресалом, запалив свічку з червоного воску і ретельно затулив долонею вогонь від польового вітру.

— Гадаю, ви розумієте, що державної печатки я при собі не маю, — промовив Сігізмунд II, спостерігаючи за цим приготуванням.

— Достатньо буде малої і королівського підпису, ваша величносте, — заперечив кур’єр, дістаючи з сумки скляну чорнильницю і пера.

Монарх неквапно прочитав текст і, взявши змочене перо, вивів під ним свій підпис. Поряд з підписом король легко притиснув перснем кілька крапель розплавленого воску. Все було готово.

Сігізмунд Август з подивом спостерігав, як обережно Христоф згорнув папір і заховав його в кишеню камзола.

— Ви можете поїхати зі мною, — король сказав це з удаваною байдужістю в голосі.

Можливо, Сігізмунда Августа знічев’я турбувала доля його рятівника, а можливо, його величність просто боявся залишитись наодинці посеред нічного поля. Так чи інакше, але Хистоф відмовився.

— Я мушу повертатися назад, ваша величносте, — сказав він, — адже досі перебуваю на службі у князя. Крім того, двоє моїх друзів, що допомогли втекти вашій величності, поки що залишені напризволяще.

Король кивнув.

— Що ж, пане сміливцю, — відповів монарх, — назвіть принаймні своє ім’я, щоб я назавжди його запам’ятав.

— Христоф, ваша величносте.

— Якщо раптом, Христофе, ви захочете стати на королівську службу, будьте певні, вас радо приймуть у Кракові, — пообіцяв король наостанок.

Попрощавшись, два вершники роз’їхалися врізнобіч, віддаючи себе на милість ночі, що вже сріблилася тонким промінням холодного місячного диску, який поволі підіймався все вище і вище.

Христоф повертався в чудовому настрої. Тишком-нишком спровадивши Казимира з Вежі Мурованої, він солодко розтягнувся на ложі і в ту ж мить заснув, як сплять усі люди, чиє сумління чисте, мов джерельна вода, а нелегка ноша, що була їм завдана на плечі одного разу, от-от вивільниться якнайкраще.

Як завжди в таких випадках, ранок настав безжально швидко. До того ж дідько приніс когось під двері, і той загупав у них кулаком, як молотом. Сплячий віддимав себе від постелі і поплентався відчиняти. Вранішнім гостем несподівано виявився пан Сангушко. За ним стояв соцький Карбовник зі своїми козаками. Сон як рукою зняло, і Христоф спішно вклонився.

— З шаблею вам краще спиться? — сказав у відповідь прибулий вельможа.

Він був понурий, аж сірий, і не лише від вранішнього мороку. Кур’єр тільки тепер зауважив, що ліг, не знімаючи з пояса зброї. Він спробував усміхнутись, але, схоже, тут було не до сміху.

— Віддайте шаблю, пане сотнику, — наказав Сангушко, — зрадники не мають права її носити.

Зрозумівши, в чім річ, Христоф не опирався. Він мовчки виконав наказ і, опустивши голову, мовби й справді почувався винним, рушив слідом за своїми вартовими.

Одного йому лишень хотілося — побачити князя Острозького раніше, ніж його кинуть до цюпи. Тоді все буде гаразд. Він, Христофор, що стільки вже подолав на шляху від Львова до Острога, був у цьому переконаний.

У дворі кур’єр справді побачив його княжу милість. Костянтин Острозький стояв поодаль, розмовляючи про щось зі своїм маршалком. Рвонувшись убік, Христоф залишив позаду своїх вартових і, перш ніж ті кинулись слідом, впав перед князем на коліна.

— Нехай Господь благословить ясного князя, що славен своєю мудрістю і справедливістю! — випалив кур’єр.

— Зведіться на ноги, — холодно відповів той, — не гоже плазувати сотнику.

Христоф підкорився. Надбігла варта, але його не чіпали, чекаючи волі єгомосці. Той зволив вислухати кур’єра.

— Ваша княжа милосте, — промовив він, — ніхто не дорікне мені, що шкодував я свого життя, захищаючи Межирич. І вдруге, і втретє, не вагаючись, учинив би так само. І не лишень тому, що великий князь обіцяв щедру винагороду…

Острозький здивовано звів на нього очі.

— Усе, чого можу просити, — продовжив Христоф, — це дозволити мені сповнити свій обов’язок перед магістратом Лемберга. Я взяв його на себе раніше, аніж став на службі до вашої милості. По тому обіцяю повернутися, щоб стати перед лицем заслуженої кари.

Князь вислухав його, і далі не приховуючи подиву, а потім мовчки пішов, ніби не знайшовши, що відповісти.

У кур’єра похолола кров. Вперше йому здалося, що у цій задумці він перехитрував самого себе. Зараз мудрагель опиниться в сирій Острозькій в’язниці, звідки ніяка сила не донесе отримане такою ціною королівське помилування до Львова. І не варта буде й мідяка уся його подорож, поневіряння, битви й авантюри. Княжа вдячність виявилась не такою великодушною, аби пробачити зраду. На додачу Карбовник, поклавши йому руку на плече, задумливо мовив:

— Не вгадаєш, брате, як повернеться до тебе везіння: чи писком чи дупою. Ходи…

В’язниця і справді виявилась сирою, як колодязь, звідки ледве проглядався клаптик синього неба. Воно зовсім не тішило бранця, а радше гнітило, як гнітить самотнього вовка недосяжний місяць.

Поволі смерклося, від чого стало ще паскудніше. Однак у темряві несподівано прийшло спасіння. Двері в’язниці заскреготіли, неохоче впускаючи досередини двох чоловіків, один тримав у руці свічку, а інший — шаблю, відібрану в Христофа. Це були знову пан Сангушко і Карбовник.

— Єго княжа мосць певен, що покарання було достатнім, — промовив стиха вельможа, простягаючи вперед зброю, — ви більше не бранець. Втім, можете виконати ще одну роботу, аби остаточно загладити провину.

— Я готовий виконати все, чого запрагне від мене великий князь, — відповів кур’єр.

— Що ж, треба всього лишень ризикнути життям, вступивши в бій з мадярами, — відповів Сангушко, — мусимо звільнити пані Софію Єлецьку, а потім ви повезете її до Львова, де спробуєте заховати якнайдалі від усіх монархів на світі.

— З вашого дозволу, для такої справи я маю двох добрих помічників, — мовив Христоф.

— У нас сотня козаків і ще жовніри з Деражні, — усміхнувся вельможа, — але зайвими вони не будуть. Згода.

— Мушу попросити, аби ваша милість дотримали свого слова, — настояв кур’єр.

— Гаразд, — Сангушко був дещо здивований, — обіцяю, ким би не були ці люди, вони зможуть вбивати мадярів.

— Ви не пошкодуєте, — запевнив Христоф, — це відважні воїни.

Чоловіки вийшли на подвір’я, де нещодавній бранець з насолодою вдихнув нічне зволожене повітря. Неподалік вже зібрались козаки, а за міськими мурами до них приєдналися жовніри на чолі з Матвієм.

— Де ж ваші сміливці? — запитав невдовзі в Христофа пан Сангушко, але той у відповідь попросив зачекати.

За годину попереду вигулькнуло невеличке багаття, біля якого грілися двоє монахів. Помітивши загін, вони випростались і, про всяк випадок, стали осторонь.

— Може, це вони? — хмикнув Сангушко, — завзяті рубаки, про яких ви нам розповідали, Христофе?

— Атож, ваша милосте, — відповів той, — і повірте, ці двоє варті двадцятьох.

— Годі жартів, — розізлився шляхтич, — лишімо їх і далі молитися за наші душі…

— Нехай це роблять справжні ченці, — озвався Казимир, знявши каптура, — нам до вподоби інша справа, вашмосць.

Слідом за ним свій насторожений лик явив Орест.

— Хай йому біс! — вилаявся вельможа, — видно, є таки справедливість в цьому світі, якщо ви живі. Що ж, долучайтесь до нас, коли ваша ласка, панове найманці. Щоправда, мені невідомо, який інтерес ви можете мати в цій справі, але чорт із ним!

Замість вдячності, на обличчях Ореста і Казимира відобразилось палке бажання скрутити цьому панові шию, але вони змусили себе вклонитись і попростували у хвіст загону.

За дві години вдалині замерехтіли вогні мадярського табору. Місцина там була вигідна для ночівлі, хоч Христофові здалося, що вона надто доступна: можна було зачаїтись неподалік за пагорбом і любісінько розглядати навіть казанок на вогні, не кажучи вже про намети і коней. Сторожі, окрім декількох сплячих солдатів, не було видно зовсім, і пан Сангушко від задоволення потер долоні.

— Чудово, — промовив він, — раптово на них наскочимо і ще повернемось назад до сніданку.

— Не варто поспішати, вашмосць, — обережно зазначив кур’єр, — щось тут не так. Надто спокійно.

— Я згоден, — озвався Матвій, — звеліть обстежити околиці.

Шляхтич презирливо усміхнувся.

— Бачу, ви, ротмістре, все ще вважаєте себе Ганнібалом, — сказав Сангушко, — та, як на мене, той дроворуб, що вас постійно супроводжує, набагато хоробріший за свого пана…

Матвій змовчав, проковтнувши цю їдку образу, хоч було видно, що вдалося це йому нелегко.

— Я і мої жовніри готові першими кинутись на ворога, — процідив він.

— Отак і зробимо, — погодився шляхтич, — а козаки оточать табір щільним кільцем. Ті небораки, либонь, поснули, як мухи в дощ. От ми їх і розбудимо!

Атака розпочалась тієї ж миті, тільки Христоф та двоє найманців, досі виряджених у монахів, лишилися на місці. Зарядивши кожен по два мушкети, вони подалися кудись у темні зарості такою легкою і нечутною ходою, що викликали б заздрість навіть у місцевих котів, якби ті мали приємність за ними спостерігати.

Жовніри наскочили блискавично. Сплячий ворог, очевидно, не мав би жодного шансу, якби лиш направду був у таборі. Побоювання Христофа і ротмістра Матвія виявились недаремними: замість вартових на землі лежали майстерно зроблені опудала, а в наметах не було ані душі.

За мить чиясь невидима рука підпалила табір, що спалахнув, як сухе листя. Жовніри, спантеличені до краю, заметушились, як юрба школярів, і ротмістрові ледве вдалося вишикувати їх у бойовий порядок. Утім, освітлені полум’ям, вони виявились чудовою ціллю для невидимих стрільців, що вдарили по них влучно і безжально. Цей диявольський задум вдався угорцям якнайкраще: добра третина солдатів, убитих і поранених, впали на землю.

Козаки, що мали оточити мадяр, а тепер самі опинилися в пастці, повернули коней і люто кинулися в темряву, але їх там уже чекали. Кілька сотень вершників, як нічні примари, вискочили із засідки і стрімко вдарили по них, змусивши відступити аж до самого згарища, де все ще метушилися вцілілі жовніри. Результат бою здавався вирішеним, але оточені, розлютившись на ворога ще більше за те, що пошив їх у дурні, несподівано дали завзяту відсіч. Не отримавши блискавичної перемоги, здивовані угорці припинили атаку і, трохи розширивши кільце, стали готуватись до наступного нападу. Проте й удруге наштовхнулись на козаків, як на стіну. До того ж за час короткого перепочинку Матвій зумів вишикувати рештки жовнірів у каре, і ті гримнули з мушкетів, з лихвою віддячивши мадярам за недавню кривду. За таких умов, коли нападникам аж ніяк не хотілося випускати удачу з рук, бій обіцяв бути довгим та кривавим. І хтозна, кому вдасться взяти гору.

Тим часом Христоф та двоє найманців, відшукавши високий та зручний пагорб, спостерігали за всім згори. Відстань була чималою, і стріляти звідтіля в угорців здавалось марною справою. Думка вихопити шаблі і стрімголов кинутись на ворога з тилу не викликала б у них захвату, навіть якби випадково з’явилася. Найперше тому, що не хотілося гинути через пихатість і впертість пана Сангушка, якому козаки і жовніри завдячували зараз своїм собачим становищем. Отож лишалося тільки мовчки споглядати на це безглуздя.

Та за якусь годину-півтори, коли так і не виявилося ані переможців, ані переможених, ці троє раптом зрозуміли, що й вони опинилися на своєму місці недарма. Просто під ними, на дорозі, з’явились вогні, що поволі рухалися в протилежний бік від поля бою. Вгледівшись уважніше, можна було розрізнити обриси карети і кількох вершників, що її супроводжували.

Христоф стрепенувся і жваво промовив:

— Готовий закласти дукат, що в цьому екіпажі дещо цікаве для нас.

— Або дехто, — припустив Орест, в якого від цієї здогадки дужче забилося серце.

Тільки Казимир виявив цілковиту байдужість до нових обставин, повідомивши, що йому давно в печінках всі ці любовно-політичні ігрища, у світі немає миліших речей, аніж кухоль меду і ложе пані Яблоновської. Проте одразу ж зауважив, що стріляти звідси по конвоїрах — любісінька справа, за яку візьметься хоча б тому, що не хоче померти з нудьги.

Як слід прицілившись, чоловіки зробили кожен по два постріли і кинулися вниз, добивати вартових шаблями. Важливіше, однак, було наздогнати карету, яка мчала далі по дорозі. Щойно з конвоїрами було покінчено, Христоф і найманці скочили на звільнених коней і погналися слідом. Ніч була на боці переслідувачів: за якихось чверть години карета, втрапивши колесом на невидимий камінь, високо підстрибнула і звалилася набік. Кучер, описавши дугу, зник десь у придорожніх заростях, а серед коней запанував цілковитий безлад: одні воліли здатися, а інші уперто хотіли, щоб тікати далі. Зрештою, сплутана упряж вирішила все на користь перших.

Чоловіки скочили на землю і наблизились до екіпажа. Зірвавши дверцята, вони зазирнули досередини. Серед тісного темного простору завиділи клапті барвистої тканини з жіночої сукні.

— Наздогнали, — злякано промовив Орест.

За мить він тримав на руках непритомну напівживу Софію.

Розділ XI

На третій день графиня Другет прийшла до тями. Чи не найбільше зрадів цьому замковий конюх, бо на нього переклали всю провину за те, що вона впала з сідла, і кожного дня нещадно били батогами. Сердега палко молився, щоб Господь повернув їй свідомість або ж забрав його з цього світу. І от небеса явили милосердя. Конюха лишили в спокої, цілковито зосередившись на графині.

Пані Другет була ще слабкою, проте одужувала швидко. Домінік, що не відходив від неї увесь час, зміг нарешті перепочити. Утім, вже на четвертий день вона покликала його до себе.

Жінка стояла посеред кімнати, вбрана у легку сукню, напроти вікна, крізь яке щедро лилося яскраве денне світло. Картина була така незвична, що Гепнер не повірив власним очам. І тільки голос видав у цій з'яві господиню Невицького замку.

— Ви чимось здивовані, Домініку? — ласкаво мовила вона.

— Моя пані… Ваш покірний слуга радий бачити вас здоровою, — похапцем відповів той.

— Усе — завдяки вашій турботі, мій друже, — сказала графиня, — будьте певні, я зможу віддячити.

— Побачивши вас, я вже отримав свою нагороду, — чемно вклонився лікар.

— Годі вам, — пані Другет несподівано засміялась, — як на мене, вигляд золотих форинтів потішив би ваше око більше.

— Навіщо полоненому гроші, якщо за них він все одно не купить собі свободи? — промовив Домінік.

Графиня трохи спохмурніла.

— Я не пхаюся в справи мого чоловіка, — сказала вона, — очевидно, є якась важлива причина, через яку ви досі тут. Хоча, зізнаюся, коли б моя воля, я… також вас би не відпустила…

Гепнер кинув швидкий погляд, усе ще намагаючись зрозуміти, чим викликана переміна з цією жінкою. Куди поділася чернеча стриманість? Холодний погляд? Крижаний тон? Чи, може, гепнувшись об землю, вона трохи схибнулася? Але ж ні! На те не було схоже.

Мовби вгадавши його думки, пані Другет перевела розмову на інше:

— Скажіть мені, Домініку, коли мене лихоманило, чи промовляла щось… незвичайне?

Графиня сіла на край ліжка, бо так легше було дивитися йому прямо в вічі.

— Ваша милість здебільшого повторювали одне… — Гепнер трохи розгубився. — Проте навряд чи це має якесь значення…

— А що саме? — жваво поцікавилась жінка.

— Пані скаржилась, що у її серці — вогонь. Але ж… Таке часто можна почути, коли хворих лихоманить, — відповів лікар.

На її блідих щоках несподівано загорівся рум'янець, і вона сором’язливо закрила їх долонями.

— Атож, вогонь, — повторила графиня. — Знаєте, я заходила у майстерню. Там було дуже гаряче. Отож, щоб освіжитись, як на лихо, вирішила проїхатися верхи… Ось і пояснення про вогонь…

Домінік мовчки кивнув. Він погодився б, навіть якби йшлося про геєну огненну. Але що принесе йому ця переміна в настроях господині замку? Дійшовши висновку, що це таки покращить його становище, бранець трохи збадьорився.

Наостанок графиня всміхнулася і додала, що як тільки остаточно одужає, неодмінно влаштує бенкет, на який Домініка вже запрошено.

За тиждень сонячні дні зблякли, і осінь в Карпатах взяла своє, населивши їх мрякою і туманом. Споглядаючи довколишній світ, небагато хто пройнявся б думками про веселощі, однак графиня лишалася вірною своєму задуму. З самісінького ранку, неабияк усіх здивувавши, вона наглядала скрізь, сама керувала слугами, що метушливо тягли до бенкетної зали довжелезні столи, барила з вином та медом, срібний посуд, срібні підсвічники та канделябри. Пані Другет побувала навіть на кухні, де з її появою кухарки припинили галас і цілковито зосередились на смаженій дичині. Запечену птицю згори прикрашали пір’ям, а у дзьоб та нутро планувалось напхати свіжих ягід. Пильнуючи так, графиня лишилася вдоволеною і попрямувала до музикантів, що понуро сиділи в кутку, бо ще не мали й ріски в роті. Побачивши її, вони збадьорилися. Пані Другет звеліла їх добре нагодувати, і сердеги цьому були раді.

Під вечір почали з'їжджатися гості. Лакеї зустрічали їх у дворі і проводили до вітальні, де за жвавими балачками та плітками ті гаяли час до застілля. Нарешті гостей провели до бенкетної зали, де вже красувалися численні наїдки та напої, на чолі столу сиділи господарі. Доки гості розсідалися, Домінік переминався з ноги на ногу, аж поки графиня знаком підкликала його до себе.

— Ви сидітимете поруч мене, — пошепки промовила пані Другет.

Гепнер зніяковів, але вклонився і подякував за таку честь.

Граф також зустрів його по-дружньому, промовисто показавши на свій кухоль, у який було налито… квасу. Вочевидь, затятий пияк таки знайшов у собі сили не скотитися остаточно в прірву.

Горбатий ксьондз запросив присутніх до молитви, щоб подякувати Господу за чудодійне одужання графині, котра своєю побожністю і щедрістю не поступається святим угодникам. Усі присутні явили смирення, проте, щойно молитву було завершено, вони накинулись на розкішні наїдки, як голодні пси.

За годину-другу декого від надмірного завзяття слуги вже виводили на свіже повітря, а в залі лишалися тільки найстійкіші та найобачніші. Проте й вони дедалі менше звертали уваги одне на одного, невпинно проголошували тости і докидали солоних жартів. А шляхетні пані мусили підвестися з-за столу і покинути своїх мужів лихословити самих. Звісно ж, господиня, пані Другет, першою подала такий приклад, хоч її власний чоловік так і не доторкнувся до вина і взагалі був взірцем добропорядності. Він з виглядом мученика жадібно ковтав немилосердну слину, але спогади про недавні жахіття були сильнішими, ніж бажання влитися в цю вакханалію. Господар глянув услід дружині, а потім повернув до Гепнера своє спітніле обличчя.

— Воістину, я щасливець, мій друже, — несподівано сказав граф, — навіть незважаючи на ті муки, що переживаю зараз. Пані Другет мене просто вражає!.. І якщо, не приведи Господи, вона знову колись стане такою ж сухою, як раніше, клянусь честю, я змушу її ще раз впасти з коня. А поки що понад усе прагну опинитись у її постелі! От тільки нехай панство роз’їдеться…

Він глянув на захмелілих гостей і скривився у презирливій усмішці.

Домінік відчув щось схоже на заздрощі. Йому пригадалось, як він припав до її грудей, і йому раптом до нестями захотілось зробити це ще раз. Мотнувши головою, він, здавалось, прогнав це солодке видіння, але воно нікуди не поділося, а тільки розтеклось по жилах гарячою жагою. Зрештою, Гепнер поклав собі, що надто захопився п’янкими трунками зі столу.

Несподівано за спиною він зауважив Юстину. Дівчина прошепотіла:

— Вас хоче бачити її милість графиня… — відповіла служниця.

— Он як?

Він роззирнувся. Граф був цілковито поглинутий розмовою з горбатим ксьондзом. Вийти вдалося непомітно, попри те, що Гепнер хитався, як од вітру.

У покої, де чекала його графиня, панував морок, що ледь розсіювався скупим світлом лампадки. Силует жінки заледве вгадувався, і тільки голос турботливо запитав у Домініка, як той почувається. Гепнер стримано подякував, краєм ока спостерігши, як Юстина хутко вийшла з кімнати і щільно зачинила за собою двері.

— Даруйте, я втомилася від галасу і безлічі свічок… — озвалася пані Друге. — Сподіваюся, ви не заблукаєте?

— Ні, ваша милосте, — відповів чоловік.

— Либонь, я зробила це мимохіть, щоб приховати бентегу. Хоч мені це не зовсім вдалося. Як ви гадаєте?

Спантеличений Гепнер не знав, що відповісти. Від вина голова паморочилася, тож він боявся, що бовкне якусь дурницю. На щастя, графиня продовжила сама:

— Важко сховати вогонь, котрий розгоряється всередині дедалі з більшою силою… Бачте, я знову про це… І майстерня тут ні до чого… Коли ми… Я після вашого пориву, що мала би його засудити, відчула себе, як виноградар, що, занедбавши лозу, запрагнув раптом доброго плоду. Що лишається йому, як не попрохати вина в сусіда? Хоч пан Другет, в силу своїх досить обмежених потреб, втішений і тією дрібкою, що йому стільки років законно діставалась… Не знаю, хто більше мені потрібен: священик чи ви — лікар, ви зцілили мого чоловіка, я мусила розповісти про свої страждання саме вам… Підійдіть ближче…

Домінік раптом відчув запаморочення. До краю зневажаючи себе, він опинився так близько від графині, що чув її уривчасте дихання.

— Я мушу розповісти вам ще одну річ, — продовжила вона пошепки, — поділитися тим, що найбільше не дає мені спокою. Сівши тоді на коня по-чоловічому, я вперлася колінами в його боки, а лука сідла опинилася в мене поміж… Поміж стегнами… Чим дужче я мчала, тим більше торкалась її…

Гепнер сіпнув комір, бо йому забракло повітря. Свідомість розхлюпалася, як переповнена чаша, не вмістивши вже останніх слів графині: «я ніколи досі не відчувала такого, Домініку. І мені захотілося, щоб це… щоб я…»

— Ну, залиште мене!..

Домінік збентежено вискочив.

Наступні дні минали монотонно і сіро. Увесь час дощило, і в графа Другета розболілася спина. Гепнер мусив бути поруч, вигадуючи різноманітні мазі і примочки, щоб полегшити його страждання. Але мучив господаря замку не лише біль. Недобрі передчуття заволоділи ним, коли в зазначений день не з’явився Іштван, який мав би привезти в Невицьке Софію Єлецьку. Не з’явився він і наступного дня, від чого граф люто лаяв його зрадником, перевертнем та сучим сином. Здавалось, тверезу дійсність переварити йому важко, іще трохи, і він гукне Ласло, який сидів тепер без роботи, глипаючи на всіх, як прогнаний пес.

Увечері Домінік повертався у свою кімнатчину, де часом заставав Юстину, яка приносила їжу та запалювала йому свічку. Дівчина була неговіркою, як і вперше, коли вони зустрілися. Гепнер спробував допитатися, в чому річ, але вона тільки відводила погляд.

Якогось вечора до нього тихо постукали. Було вже пізно, за вікном невпинно стугоніла буря, гуркочучи дощовими ринвами і завиваючи вітром. На порозі стояла бліда жінка. Графиня скидалась на примару, наче потрапила вона сюди не через двері, а проникла крізь стіну. Пані Другет мовчала. Гепнер схилився перед нею, йому до болю хотілося побачити її, почути її голос. Він ладен був якби міг, забігти кудись. Він торкнувся її руки, вона не озвалась. Та чи потрібні слова про божевілля, яке впало на них? Усе змішалося — жар омріяного і холоднеча реальності, дика пристрасть притискала жінку грудьми до сирого підвіконня, змушуючи кричати в дощову прірву від болючої насолоди. Кудись щезли думки, що на Страшному Суді доведеться відповідати за перелюб… І за цю одержимість…

Вона приходила щовечора, аж поки одного разу сказала, що це — востаннє. Обличчя графині зачаїло якусь потаємну і страшну муку, як мучаться ті, кого долає пристрасть і сумління. Гепнеру защемило серце, він відчув, що це кінець.

Жінка підвелася, і то вже була гордовита шляхтянка, але яка ж вона була болісно гарна…

— Завтра ви будете супроводжувати мене до монастиря в Мункачі, — твердо сказала пані Друге. — Ви добряче прислужилися графові останнім часом, тож можна розраховувати на його прихильність. Як тільки від’їдемо досить далеко від Невицького і проминемо Унгвар, я подам вам знак. Для втечі…

Домінік не повірив своїм вухам.

— А варта? — перепитав він обережно.

— Кожен з них отримає по форинту, — відповіла графиня, — тож не надто будуть перешкоджати. Похапають зброю, хтось, може, для годиться вистрілить, але вам досить буде тільки пришпорити коня. У дорожній сумці при сідлі знайдете їжу і трохи грошей. До Лемберга має вистачити, якщо, звичайно, попрямуєте туди.

Домінік опустився на коліна і кинувся обійняти свою рятівницю, проте пані Другет м’яко відсторонилася.

— Не треба, — благально мовила вона, — інакше… я передумаю…

Вона поспіхом вийшла, зоставивши Гепнера в сум’ятті. Сповнений хмільної надії, шепочучи напівбожевільні молитви, він простягся на долівці і пролежав так до самісінького ранку.

Із напівсну чи напівзабуття його вивів ранковий гомін на подвір’ї. Визирнувши у вікно, він побачив з десяток солдат і двох служниць, що галасливо поралися біля осідланих коней та запряженого екіпажа. Графиня ще не вийшла, але він зрозумів, що цей почет готується для неї. Стримавшись, аби не помчати щодуху вниз і цим самим видати себе й пані Другет з головою, Домінік нервово спостерігав за приготуваннями. Час тягнувся немилосердно, йому здавалось, що за ним нікого так і не пришлють.

Нарешті з’явилась графиня. Трохи згодом слідом за нею вийшов господар замку. Гепнер не міг бачити його обличчя, але йому здалося, що граф спокійний і навіть усміхнений. Можливо, це через те, що припинились дощі і його вже не мучила спина.

Нарешті до кімнати ввалився захеканий служка, повідомивши, що її милість запрошує пана людвисара приєднатися до мандрівки в монастир, котру вона має намір здійснити. Раніше, ніж той договорив, Гепнер кинувся донизу.

За півгодини паломники вирушили в дорогу. Озирнувшись, Домінік побачив, що граф Другет змінився на виду і споглядав їм услід вже не так добродушно. Утім, тепер це було байдуже. Якщо вийде так, як спланувала графиня, то вже до полудня він буде вільний. Ця думка щемила серце і, здавалось, окриляла навіть його коня, від чого той гарячився і рвався вперед. Можливо, йому, як і вершнику, значно легше дихалось на цій розкислій дорозі поміж вологими схилами гір, що тріпотіли на осінньому сонці ще не розгубленим золотом. Трохи нижче свіжіли води Унгу, тягнучись неквапно, як лінивий вуж, в передчутті холодної пори.

За Унгваром розкинулась рівнина з попелястими хмарами на обрії. Вони передрікали негоду, проте Домінік назвав би їх Божим знаком. Швидше б опинитись там, удалині! Графиня не поспішала подавати йому знак. Може, ще був не час. Думати про те, що пані Другет змінила своє рішення, йому не хотілося. Він нетерпляче позирав крізь шовкові завіски карети, силкуючись з’ясувати причину зволікання.

Нарешті карета спинилася. Графиня пильно вдивилася в попелясту далину.

— Скажіть, пане Гепнере, — спроквола мовила вона, — чи видно вам сокола, он там, на видноколі?

Домінік глянув невидющими очима туди, куди вказала графиня, і з удаваним спокоєм відповів:

— Мені здається, це ворон, ваша милосте.

— Помиляєтесь, — досадливо заперечила вона, — ваші очі підводять вас. Це сокіл.

— Хай змилується наді мною ясна пані, — стримуючи радість, промовив Гепнер, — я бачу ворона.

— Ви мене засмучуєте, — твердила жінка, — це все одно, що сплутати темряву і світло, янгола і демона.

— Тоді я рушу вперед, аби переконатись у вашій правоті, моя пані!

З цими словами він скочив на коня, і перш ніж хтось став йому на заваді, щодуху помчав по розгрузлій дорозі туди, де в небі справді кружляв сокіл. Вартові кинулись навздогін, але, як і було обіцяно, не надто докладали зусиль, щоб упіймати втікача. Зрештою, вони взагалі залишили його в спокої і повернулись до екіпажа.

Отже, нарешті свобода! Вона обіймала його зустрічним вітром, забивала подих, повнила груди і дурманила голову. Усе навколо несподівано здалося йому безцінним скарбом: мокре листя на буках він не проміняв би й на гору золота, а дорожнє каміння — на жодні коштовності. Навіть дощова вода в калюжах здавалась цілющою, як джерело Гіппокрена.

Промчавши несамовитим галопом добрих чверть години, утікач стримав коня. Слід було берегти його сили, бо шлях попереду лежав довгий. З дороги в рідкий лісок збігала покручена стежка, ведучи, мабуть, у найближче село. Трохи подумавши, Домінік рушив нею. Йому хотілось уникати широких путівців, принаймні до гір, а далі вже, думалось, небезпеки буде менше.

За годину лісову тишу пронизав собачий гавкіт. Очевидно, неподалік були мисливці. Гепнер стрепенувся, але вирішив зберігати спокій. Зрештою, кому відомо, що він утікач? Пришпоривши коня, Домінік спробував опинитись від них якнайдалі, проте гавкіт невпинно наближався. Ще трохи, і можна було розгледіти кількох вершників, які рухались просто на нього. Згадавши, що він не має навіть шаблі, втікач люто стиснув зуби. Мисливські хорти вже вовтузились під копитами коня, і найкраще було зупинитись та вичавити з себе посмішку.

П’ятеро вершників зі списами та арбалетами оточили його, мовби він був їхньою здобиччю. Невдовзі наблизився ще один, червонопикий пузань, в якому Домінік з жахом упізнав графа Другета.

— А-а, пане Гепнер! — вигукнув той, мовби в їхній зустрічі не було нічого незвичного, — радий вас бачити. Скажіть, не пробігав тут часом вепр? Ми женемо його від самого Невицького. Хитра тварюка.

Приголомшений Домінік не знайшов, що відповісти, і тільки з відчаєм дивився на мисливців. Обличчя їхні були викривлені ненавистю і бажанням загнати. Якщо не звіра, то втікача.

Пан Другет тим часом зліз із коня і неквапно підійшов до нього.

— А ви також на полювання, Домініку? — запитав він, опускаючи руку в його сумку, що висіла при сідлі. — О-о, бачу, вас нівроку спорядили… Їжа, вино і навіть гроші… Тільки навіщо вони мисливцеві? Може, ви гадали, що в наших лісах дичину купують?

Вершники глузливо зареготали. Як тільки Другет знову виліз в сідло, вони оточили бранця ще тісніше і, пригостивши кількома стусанами, міцно зв’язали йому руки. Не гаючи часу, граф наказав рушати в Невицьке.

Мисливці і спійманий утікач в’їхали в замок ледве пополудні. На подвір’ї стояв екіпаж графині, отже, її також було викрито. Другет не дозволив дружині навіть доїхати до монастиря, можливо, боячись, що вона там і залишиться. Сильніше за все Гепнеру дошкуляла провина. Що буде тепер з цією жінкою? Адже граф, очевидно, здогадався про все.

Утім, попри найгірші сподівання, господар замку, здавалось, тамує свій гнів. Підкуплену варту висікли канчуками і прогнали, а Домінікові лиш заборонили виходити зі своєї в’язниці, де, як і раніше, під дверима виставили варту. Як повелися з пані Другет, він не знав, але сподівався, що до неї також було проявлено милосердя. Цього йому хотілося більше, аніж свободи.

Щодо графа, то він знову кинувся в пиятику. Цілісінькими днями та й уночі з двору і сусідніх веж чулися його гучні крики і сороміцькі пісні. В останньому пан Другет вправлявся з особливим завзяттям. Можливо, так він виливав свій біль або ж хотів помститись перелюбникам, наче то саме про них горлав брудних пісень. На більше, схоже, в нього не вистачало духу.

Так минув ще тиждень. Іштвана досі не було, і граф просто навіснів. Тепер він зовсім не спав, а пити почав ще дужче. От-от, здавалось, його шлях трафить, але, вочевидь, людські можливості можуть бути нездогадними.

До в’язня, як і раніше, навідувалась Юстина, приносячи йому їжу, але той її не торкався. Нарешті, одного дня служниця не витримала:

— Про мене, можете вмерти з голоду, але подумайте про тих, хто хоче вам допомогти. Гріш вам ціна, коли самі зведете їхні зусилля намарне…

В очах Домініка промайнув ледь помітний вогник. Юстина озирнулась на вартових, але ті були зайняті балаканиною.

— Пообіцяйте мені, що від сьогодні будете їсти, — пошепки сказала вона, — можливо, завтра вам знадобляться сили…

Бранець кивнув. Відповівши йому теплою усмішкою, дівчина хутко вийшла за двері, не викликавши у солдатів ніякої підозри.

Наступного вечора Юстина застала Домініка у значно кращому настрої, хоч сама була чимось стурбована. Поклавши посеред кімнати великий вузол, вона сказала, що це чиста постіль, за тим узялася запалювати свічку, промовисто глянувши на Гепнера. Той заходився допомагати. Юстина дивилася на нього довго і пильно. Йому більше не судилось побачити цю щиру душу, що була така добра до нього. Свічка спалахнула і залила все тьмяним світлом, від якого скочили темні тіні.

— Прощавайте, — тихо мовила Юстина, — може згадаєте колись… — і вийшла.

Вартові зачинили за нею двері, Домінік нетерпляче кинувся до вузла. Усі його найбожевільніші мрії справдились: з цієї в’язниці був тільки один шлях! Дівчина вирішила допомогти ним скористатись. Довгі клапті з подертих полотен служниця зв’язала в одну довжелезну мотузку, додавши, либонь, свою молитву про те, аби її вистачило до підніжжя замкових стін. І про те, щоб мотузка витримала втікача.

Глупої ночі, коли вже було добре за північ, Гепнер зважився на цю відчайдушну спробу. З кожним порухом наближаючись до землі, Домінік все більше відчував, як несамовита радість і бажання жити заміняють страх. Ненависна в’язниця лишалася вгорі, а внизу чувся шурхіт вітру поміж сплячих осінніх дерев. Здавалось, ще трохи, і ноги його торкнуться жаданої опори…

Та, мабуть, не вистачило бідолашній Юстині ще одного «Господи, помилуй». Мотузка закінчилась, і втікач опинився у лютій пастці: підніматись нагору вже не було сил, а донизу ще лишалось багато. Звівши очі в темні небеса, мовби запитуючи в них про справедливість, Домінік розправив зболені руки, наче крила…

Розділ XII

Орест, Казимир та Христоф дізналися під ранок, що панові Сангушку таки вдалося розбити угорців. Мадяри відступили, попри те, що довгий час удача була на їхньому боці. Змучені козаки не стали їх переслідувати, відпустивши з миром, і тільки сердито плювалися вслід. Такою перемогою, коли їх було пошито в дурні, вони не гордилися. Як, зрештою, і сам пан Сангушко, котрого замість відчуття провини охопила лють. Він марно вишукував бодай одного живого угорця, щоб зігнати на ньому злість. Помітивши трьох чоловіків і Софію, що поволі наближались до місця битви, вельможа сердито відвернувся.

— Ви, бачу, серед нас наймудріший, Христофе, — процідив шляхтич не озираючись. — Здобули трофей, не проливши ані краплі крові.

— Помиляєтесь, — заперечив той, — нам довелося перебити варту.

— Єго княжа мосць велів відвезти пані Єлецьку до Лемберга, — нагадав Сангушко, — тож виконуйте його волю…

— День-два мусимо зачекати, — мовив кур’єр, — нехай мадяри відійдуть якомога далі.

— Як знаєте, — шляхтич байдуже махнув рукою.

У цей час до них підійшов Матвій. На ротмістра було страшно дивитись: обдертий, весь у крові, він сповна розділив долю своїх жовнірів. Утім, Софія щодуху кинулась до нього і ніжно обійняла.

— Слава Богу, ви живий, — промовила вона.

— Щасливий вас бачити, моя пані, — відповів той.

Орест, що мовчки за цим спостерігав, люто скреготнув зубами.

— Не переймайся, — пошепки заспокоїв його Казимир, — бачиш, він ледь живий. При нагоді доб’ємо, як свиню.

Після полудня Сангушко велів козакам повертатись до Острога. Христоф заходився шукати поблизу більш-менш придатне місце, аби зупинитись перед тим, як вирушити далі, і Матвій запропонував свій форт. Після нападу розбійників Деражню почали відбудовувати заново, а декілька вцілілих будинків могли бути сяким-таким прихистком. Кур’єр погодився, і разом з найманцями подався слідом за жовнірами, котрих залишилась після бою лише сотня. Софії підвели сумирну кобилу, і вона поїхала на ній попереду, поряд із ротмістром.

Деражня тепер непривітно бовваніла чорнотою, оточена свіжим частоколом, який звели найперше. Підрихтовані будинки також переливались жовтими дошками поміж обгорілих зрубів, від чого мерехтіло в очах. Навіть вартовий на вежі здавався лиховісним навом, сторожем до якогось царства мертвих.

Орест не зважав на цю похмурість. Точніше, йому було байдуже. Лігши ввечері на обгорілі дошки в кузні, хлопець так і не зміг заснути. В густій темряві він слухав сонне сопіння Казимира і віддалені крики сови, мовби ці звуки мали для нього якесь значення. Врешті юнак звівся на ноги і, намацавши збоку шаблю, тихо вийшов на подвір’я.

Ніч була вже по-осінньому холодною, зганяючи вартових ближче до вогню і казанків з гарячим питвом. Кожен з них охоче умостився б на Орестове місце, якби тільки той великодушно замінив його на чатах. Але він навіть близько не мав такого наміру. Трохи постояв, а потім рушив до напіврозваленого дому коменданта. Вартового під дверима не було, ротмістр більше не переймався такими дурницями. Зігнувшись під скошеним одвірком, Орест безперешкодно проник досередини.

Матвій також не спав. Комендант сидів перед каганцем-сліпаком. Коли скрипучі дошки видали гостя, він ледь зиркнув на нього.

— Чого тобі, найманцю? — запитав ротмістр.

— Хочу запитати, як пан почувається, — трохи затнувся прибулий.

— Яке твоє діло? — не второпав Матвій.

— Я, як ніхто інший, бажаю, щоб ваші рани чимшвидше загоїлись, — промовив Орест і рішуче додав: — Мушу з’ясувати дещо.

Комендант ледь помітно усміхнувся.

— Ну, кажи. Вперше бачу найманця, якому до вподоби шляхетські витребеньки. Що ж я тобі зробив?

— Мені потрібна ця жінка. Софія…

Орест помітив, як Матвій змінився на обличчі. Він, мабуть, не сподівався на суперника.

— Хіба пані Єлецька зробила вибір на чиюсь користь? — сухо перепитав комендант.

— Ні, але якщо один з нас буде мертвим, то їй узагалі не доведеться вибирати, — зухвало відповів Орест.

— Важко не погодитись, — кивнув ротмістр, — що ж, я до твоїх послуг хоч зараз.

— Вашмосць ще недужі, — заперечив найманець.

— Навпаки, я чудово почуваюся, — запевнив Матвій, — чи, може, ти сам злякався?

Орест відповів згорда:

— Я битимусь лівою.

Він подався до виходу, комендант — слідом за ним.

З форту вони вийшли як добрі друзі. Ніхто б навіть не запідозрив про ворожнечу, що спалахнула між ними. Здавалось, Матвій вирішив перевірити укріплення і взяв з собою хлопця для певності. Орест і справді крокував попереду, несучи в руках смолоскип, мовби освітлюючи йому дорогу.

На просторій галявині, коли форт опинився за темними деревами, обидва зупинились. Місце для бою підходило якнайкраще. Орест жбурнув смолоскип на купу сухого гілля, освітивши галявину яскравим полум'ям.

— Перш ніж воно догорить, ти будеш мертвим, — попередив ротмістр.

Орест усміхнувся. Він був молодший, але значно більше знав про вбивства в хащах під Оршею і грабунки на дорогах Лівонії. Сам час, сама п'яна і брудна доба навчила його мистецтву бою. Той, хто заробляв на хліб і вино його ремеслом, не переймався усілякими позиціями у фехтуванні. Не минуло й чверті години, як він збив коменданта з ніг і вже готовий був нещадно з ним розправитись, як голос Христофа зупинив його:

— Стій, дурню!

Кур'єр був не сам. Поруч з ним стояв Казимир, здоровань Лук’ян, Софія і декілька жовнірів.

— Що за комедію ви тут улаштували? — Христоф не тямився з люті.

— Це гонорова справа, — відповів ротмістр, підводячись з долу, — і, якщо ваша ласка, ми її завершимо.

— Чорта з два! Орест вибачиться, і ми повернемось до форту.

— Що ж, я готовий, — сказав найманець, який і так відчував себе переможцем.

— Не смій! — скипів комендант. — Ми зараз продовжимо!

— Благаю вас, не треба, — мовила до нього Софія, — ви не цілком одужали…

Невідомо, як би закінчилась ця сцена, коли б не раптова поява незнайомця. Він був один, а проте навіяв більшого жаху, ніж загін розбійників. Чоловіки стиснули зброю і мовчки вгледілись у нього, чекаючи, коли ця поява, що вийшла з нічного лісу, заговорить. Коли вогонь освітив його обличчя, Христоф і Казимир упізнали в ньому угорця, з яким познайомились за досить схожих обставин.

Іштван не поспішав говорити. Здавалось, він чекав, коли всі заклякнуть від моторошного жаху, який він викликав. Відчувши, нарешті, підходящу мить, угорець хрипко засміявся.

— Вітаю вас, панове, — сказав він. — Коли ваша ласка, я владнаю суперечку в інакший спосіб: пані Єлецька піде зі мною. Згода, Софіє?

— Нізащо! — вона вся затремтіла, щосили притиснувшись до коменданта.

— Облиш, — продовжив прибулий. — Людвисар вже нас чекає. Лишилось зовсім небагато, тож я не дозволю тобі зіпсувати торжество.

— А як же Янгольська Кров?

— Камінь буде в мене. Це лиш питання часу…

— Послухайте, пане, — втрутився Матвій. — Я не знаю, хто ви, але раджу забиратися туди, звідки прийшли. Інакше…

— Мій друже, — перебив його Іштван. — Серед вас принаймні є двоє, хто підтвердить, що зі мною краще не сперечатися. Особливо вночі.

— І принаймні один, хто радо відірве вам голову, — процідив кур’єр.

— Чорти б узяли підлу людську породу! — розлютився гість.

Він раптом скинув руки догори і зметнув над собою плащ. Вогнище несподівано спалахнуло так яскраво, що, здалось, ніби загорілося півлісу. Над полум’ям з’явився велетенський вовк, і Христоф відчув, як у рамено йому вп’ялися могутні зуби. Звір, поваливши його на землю, відстрибнув назад. З лютим гарчанням він став скрадатися, мовби обираючи наступного противника.

— Зімкнути ряд! — наказав ротмістр переляканим солдатам.

— Відійдіть, — озвався Лук’ян, — ви тут нічого не вдієте.

Ступаючи поважно і неквапно, мовби на ньому були важкі лати, він вийшов наперед і став перед вовком. Звір, люто блиснувши очима, метнувся йому до самісінького горла, але тієї ж миті чоловік вдарив у відповідь. Тим, хто стояв неподалік, здалося, що з Лук’яна, мов з дерева, посипалась кора. Удар його був тяжким, але перевертня він тільки дужче розлютив. Звір нападав знову і знову, потроху знесилюючи велетня. Схоже, маючи достойного суперника, він не поспішав, а навіть насолоджувався боєм і смаком ураженої деревоплоті.

Та раптом перевертень відступив і тривожно втягнув ніздрями повітря. Ще дужче він занепокоївся, коли з лісу долинуло пронизливе виття. Зграя справжніх вовків була зовсім близько, і десятки хижих очей стискали довкола нього щільне коло. Минаючи людей, вони йшли творити свій жорстокий, але справедливий суд. Декількох перевертень розтерзав одразу, але решту це не зупинило. Сама природа, либонь, рвала на шмаття і нищила це диявольське створіння…

Вовки, зробивши свою справу, зникли в темряві так само раптово, як і з’явились. Приголомшені цим видовищем, ніхто не промовив ані слова, наче скам’яніли.

Казимир стояв найближче до роздертого трупа. Коли заціпеніння минуло, він глянув на нього сміливіше. Замість вовчої морди там уже ледь проглядалось спотворене обличчя, на якому несподівано кліпнула пара людських очей. Коли скривавлені повіки розтулилися, у них видно було страшний біль і якесь відчайдушне благання.

Казимир підійшов ближче і схилився над конаючим. Тепер він чітко бачив людину, у якої від звіра залишилися хіба що клубки шерсті і клапті роздертої шкіри. В тремтячій закривавленій кисті він тримав згорнутий сувій, а на вустах ледь чутно запеклося ім’я:

— Домініку… Гепнеру…

Тепер час було Казимиру віддячити угорцеві за свій порятунок. І найкращою віддякою могла бути тільки смерть. Піднісши догори шаблю, він різким і точним рухом увірвав його страждання.

Вогонь догорів, і час було повертатися. Про дуель забули. Складалося враження, що навіть самим дуелянтам було байдуже до недавньої суперечки. Ніхто тієї ночі так і не стулив очей. Здавалось, зумисне, щоб дочекатися нарешті понурого лиховісного світанку.

Уранці Христоф повідомив, що за добу вони вирушають далі. І хоч рана від укусу перевертня так і не почала гоїтись, свого рішення він не змінив. Лук’ян дав йому з собою якогось зілля, але попередив, що воно тільки зніме біль. Залікувати таку рану — справа геть непроста.

Усе було готове в дорогу, і Матвій з десятком жовнірів налаштувався супроводити їх до Дубна. Орест намагався уникати його погляду. Він боявся, що не втримається і знову затне суперечку. Утім, його тішила думка, що мине трохи часу і ротмістр повернеться назад у свій форт. Тоді на Софію ніхто не зазіхне…

Щойно діставшись міста, Христоф найперше подався до замку, де відшукав підскарбія і забрав у нього свої десять дукатів, що їх за звитягу обіцяв єгомосць князь Острозький ще до того, як розгніватись. Кур'єру здавалось, що від радості в нього от-от виростуть крила, тому, побачивши Карбовника, він щиро його обійняв. Утім, соцькому було геть не до радощів. Обличчя він мав суворе, а погляд зосереджений, як перед боєм.

Привітавшись, він повідомив препогану новину: орда, що стояла під Меджибожем, рушила в похід.

— Йдуть на Дубно? — запитав Христоф.

Соцький заперечливо мотнув головою.

— На Лемберг, — відповів той, — не займатимуть по дорозі жодного іншого міста. Це я достеменно знаю…

Кур’єр стривожився. Напади татар зовсім не були рідкістю, але цього разу слід було сподіватися на особливу жорстокість. Розгнівані поразкою, вони будуть мститися. Тільки чому саме Львів? Адже їх тут розбили? Утім, це вже не мало значення.

Він хутко спорядився в дорогу і наказав те саме зробити Оресту та Казимиру.

— А Софія? — перепитали вони.

— Залишимо її тут, — відповів кур’єр.

Проте сама вона з цим не погодилась. Підійшовши до Христофа зовсім близько, жінка пошепки шепнула:

— Ви не розумієте, орда іде саме по мене.

Чоловік недовірливо усміхнувся.

— Отже, Лемберга вам шкода менше, аніж Дубна?

— Не в тому річ, — на очах її зблиснули сльози, — я охоче вийшла б до них у поле, але й після цього вони не зупиняться. Найбільше їм потрібен Домінік Гепнер, а вже з ним вони отримають бажане.

— Часом мені здається, що цей чоловік потрібен самому дияволу, — промовив Христоф.

— Можливо, — сказала Софія, — давайте поквапимось, я все розповім дорогою…

Кур’єр погодився. Він попросив подати для неї коня, і вони чимдуж покинули місто. Слідом за ними виїхав Матвій зі своїми жовнірами. Дізнавшись про новину, він вирушив просити в короля допомогти Львову.

Під вечір наступного дня четверо вершників вже були біля Олеська. Тут Христоф про всяк випадок тримав напоготові охоронну грамоту від пана Даниловича, проте клятий десятник, якого він уперіщив в корчмі чоботом, їм не трапився.

Кур’єр стримав коня і повернув з гостинця на вужчу, дбайливо викладену каменем дорогу.

— Ти куди? — не второпали найманці.

— Нам треба перепочити, — сказав Христоф.

Відпочинок, передусім, був потрібен Софії, яка вже ледь трималася в сідлі, проте і йому добряче дошкуляла рана.

— Корчма позаду, — зазначив Орест, — треба повернутися.

— Я був там, — відповів кур’єр, — препаскудне місце. Як на мене, значно кращими будуть покої в замку.

Чоловіки реготнули, сприйнявши це як дотеп. Не маючи іншого вибору, всі подалися слідом за Христофом.

Проїхавши замковий міст, кур’єр зійшов з коня і постукав у браму. Вартовий зміряв прибулих недовірливим поглядом.

— Чого вам? — гаркнув він.

— Ми до пані Данилович, — сказав Христоф.

Вартовий знизав плечима.

— Зараз пошлю когось сказати.

— Стривай, — кур’єр простягнув смарагд, що ледь не коштував йому в Острозі життя, — передай це пані. Вона впізнає…Тільки не пропий десь, скотино, бо я тобі потім кишки випущу!

Вартовий зайшовся якимось дивним хрипким сміхом і зачинив віконце. Втім, уже за чверть години він шанобливо запросив їх на подвір’я, де чекало кілька слуг. Серед них була й Меланія, що колись провела Христофа до спальні пані Данилович. Жінка підійшла до кур’єра і тихо мовила:

— Ходіть зі мною.

Чоловік скорився.

Господиня замку прийняла його в тих самих покоях, однак тепер він не мусив діставатись до них таємно. Щоправда, ніхто не трапився їм по дорозі. Це свідчило про те, що й цього разу його візит у спальню залишиться таємницею.

Всередині був той самий напівморок, той самий камін і гобелен, де Одіссей ніяк не міг розпрощатись із Каліпсо. Та сама статуя Артеміди, що відділяла їх тоді одне від одного. Єдиною відмінністю було те, що жінка, яка знову ховалася за статуєю (Христоф був у цьому переконаний!), тепер була вдесятеро бажанішою.

Меланія поклонилася і вийшла. Над плечем мармурової богині справді, як і тоді, з’явилася жіноча рука, що тримала ту саму прикрасу.

— Візьміть, це ваше, — промовив знайомий голос.

Кур’єр забрав смарагд, поцілувавши кінчики пальців.

— Цього разу від вас пахне краще, — сміючись, продовжила пані Данилович, — може, й вісті у вас добрі?

— Чоловік ваш наказав засипати потаємний хід до замку, — сказав Христоф.

— Єзус Марія, ви все йому розповіли?

— Не турбуйтесь, моя пані. Йому невідомо, що пройти ходом можна було далі погреба з вином… — заспокоїв кур’єр. — Ось панський лист, переконайтесь самі.

Він передав послання через плече Артеміди.

— Де ж ви його зустріли? — запитала жінка.

— В Острозі, моя пані. Князь Костянтин викликав його для ради.

— Он як! Зрештою, я ніколи не вірила в ці байки про полювання. З нього нікудишній стрілець…

Вона вмовкла, очевидно, щоб уважно прочитати листа.

Христофу, доки тривала мовчанка, понад усе хотілося заглянути за мармурову статую і переставити її в інше місце, однак він стримався. Подумки він вирішив, що найкраще буде дочекатися подяки і вийти раніше, аніж чари цієї жінки почнуть діяти. Вийти, так і не побачивши її…

Нарешті вона дочитала і знову озвалася:

— Тепер я бачу, що врятована. Навіть більше, він готовий засипати мене усілякими дарунками. Як і я — вас… Скажіть, чого хочете за свою кмітливість? Грошей?

— У мене їх достатньо, моя пані, — відповів Христоф.

— Достатньо? — трохи здивовано перепитала жінка. — Тоді…

— Я хочу вас побачити, — перебив кур’єр, — вийдіть хоча б на мить. Це й буде моя нагорода.

Чоловік жадібно вдивлявся у нішу біля статуї, чекаючи відповіді на свою зухвалість. Утім, за хвилину він схаменувся.

— Даруйте, пані, — сказав Христоф, — мені треба йти. Може, згодом я все-таки побачу вас.

— Я тут, — почулося збоку.

З розкішного ложа до нього простягнулися гарячі ніжні руки. Уже не володіючи собою, кур’єр потонув у їхньому полоні.

Вдосвіта четверо вершників знову подалися в дорогу. Казимир та Орест безупину смакували та обговорювали шляхетську розкіш, серед якої вони ночували вперше у своєму житті. Найманці теревенили і сипали жартами, аж доки попереду не завидніли львівські пагорби. Тут вони вмовкли, щоб часом не пропустити якоїсь вказівки Христофа.

Проте кур’єр мовчки провів їх через Галицьку браму, попри катедральний цвинтар, і вони виїхали на Ринок. Тут, біля будинку бургомістра, він наказав його чекати.

Усередині, як завжди, посланця з посмішкою зустрів слуга-баварець, радий перекинутись словом рідною мовою. Він люб’язно провів кур’єра нагору, де посивілий бургомістр обійняв його, мов сина.

— Слава Господу! — вигукнув Шульц. — Ти повернувся, Христофе! Кажи, з чим?

Той мовчки подав йому королівське помилування.

— Слава Господу! — повторив бургомістр. — Знаєш, вони таки здобули Високий Замок! Уся ця наволоч разом із солдатами увірвалася туди і вбила Білоскорського. Але моєї Ляни там не було! Не інакше, як Діва Марія заступилася за неї. Тепер треба чимшвидше оголосити помилування, щоб її не шукали…

Геть забувши про кур’єра, він миттю вибіг з кімнати. Унизу, на сходах, почулися його кроки, а потім лункий звук дверей, які відчинили занадто сильно і вони вдарилися в стіну. Христоф залишився сам-на-сам з баварцем. Рана несподівано люто защеміла, і йому стало геть кепсько. Зілля, що його дав Лук’ян, закінчилося, тож лишалось терпіти. Слуга небавом розповідав йому останні новини:

— Лиш божевільний міг вірити, що та дівчина, хай бережуть її святі, була відьмою. Ціпаки спіймали справжню відьму. Знаєте, де? У старому млині, на Полтві. Напродив, підходяще місце… І знаєте, хто вона? Катерина Даманська! Дружина Єжи Даманського, начальника міської сторожі. Скандал! І була ж там не сама, прошу пана. З молодим коханцем, поетом Себастяном. Либонь, приворожила його. Пан Єжи, як те побачив, викликав його на двобій, та схибив. І вмер лютою смертю від його руки. Рана була на всю горлянку… Спитаєте ви, що з ними буде? Я так собі думаю, поета відпустять, бо був причарований і не відав, що творив. А її спалять, як і належить. Звісно, якщо не встигне перед тим накликати на місто якусь біду…

— Татари, — нарешті видавив із себе кур’єр, — татари йдуть на Львів… Сповістіть магістрат…

На цих словах він знепритомнів і впав на підлогу.

Звістка миттєво облетіла місто, зчинивши паніку серед городян. Дехто, зібравши нажите добро, одразу дременув, куди очі світять, але більшість усе-таки готувалась до оборони. Цехи заходились ладнати вежі, а з передмість невпинно тягнулися вози, завантажені селянами з харчами, що шукали тут прихистку. Невдовзі було повідомлено, що князь Острозький вислав дві тисячі козаків на допомогу, і це неабияк збадьорило львів’ян. Католики чекали помочі від короля, хоча, найімовірніше, марно.

Мабуть, єдині, хто всім цим не переймався, були Казимир та Орест. Не дочекавшись Христофа, вони спершу винайняли собі житло, а потім подалися в магістрат найматися на службу. Софія кудись зникла, проте вони не хвилювались за неї, припустивши, що та подалася шукати собі нову одіж.

Увечері, сидячи в шинку і попиваючи підігріте пиво, найманці обговорювали платню, яку пропонував їм магістрат. За день бою з татарами кожен мав отримати по два гроші, що здавалось їм не вельми багато, проте й немало. За цих обставин обидва воліли, щоб орда підійшла під стіни міста якомога швидше, давши їм змогу заробити.

Раптом Казимир замовк і прислухався до розмови за сусіднім столом:

— Нині вранці видів його, — промовляв упівголоса худий міщанин, — перехрестився з переляку…

— Та ну, — не повірив хтось.

— Бігме.

— Може, то не він був?

— Ет, чи я не знаю пана Гепнера? Два роки жаб йому носив, той їх патрав. Кажу ж бо, повернувся до Львова. Зранений увесь, кульгавий, в дранті останньому, Бог лиш відає, де його носило…

Найманець схопився і став над ними.

— Даруйте моє втручання, панове, — мовив Казимир, — але чи не йдеться про достойного пана Домініка Гепнера?

Міщани перезирнулись.

— Саме так, — сказав худий городянин. — Але кого вважати достойним, то, прошу пана, річ приватна.

Найманець лагідно усміхнувся.

— Цілковито з вами згоден, — примирливо мовив Казимир, — а чи підкаже мені панство, де знайти цього чоловіка?

— Авжеж, — хмикнув міщанин, — на Ринку…

І зрозумівши, що той нетутешній, детально йому пояснив, де знаходиться кам'яниця Гепнера.

Казимир подякував і, вирішивши не гаяти часу, одразу подався туди. Орест, хоч нічогісінько не розумів, рушив слідом, на ходу випитуючи, хто такий цей Домінік Гепнер і чи вартий він того, щоб через нього кинути пиво. Казимир не міг відповісти. Зрештою, він сам не розумів усього до кінця.

Двері кам'яниці були відчинені, тому найманці безперешкодно піднялися на другий поверх. Звідкілясь чулася розмова, і жіночий голос здався їм знайомим. Проникнувши в невелику, заставлену книгами кімнату, вони побачили Софію.

Від несподіванки жінка скрикнула, а той, хто сидів навпроти неї, спиною до світла, кволо витягнув шаблю.

— Он як, — процідив Орест, — я таки вподобав собі шльондру.

— Стуліть писок, юначе! — прохрипів невідомий. — Інакше я примушу вас це зробити.

— Не раніше, ніж я вкорочу вас на голову!

— Стій! — зупинив його Казимир. — Скажіть, пане, ви — Домінік Гепнер? — запитав він у незнайомця.

У відповідь той ствердно кивнув.

— Я маю для вас дещо, — найманець подав йому згорток.

Руки Домініка дрібно затремтіли. Гепнер навіть не мусив читати, він упізнав цю річ одразу.

— Нарешті… — озвалася Софія. — Тепер ми маємо все! І в нас є шанс на порятунок.

— Де ви це взяли? — схвильовано запитав Людвисар.

Казимир невпевнено розповів про вмираючого вовкулаку. Тепер та ніч здавалась йому щонайменше дивним сном.

— Найбільше мороки буде з цим, — промовив Гепнер, підносячи до світла рубін чудової роботи, — але я відтворю креслення… Треба тільки трохи часу…

Христофа до тями привела людська метушня і несамовиті крики. Озирнувшись, він побачив, що досі перебуває в домі бургомістра, але довкола панує страшний безлад. За хвилину вбіг захеканий слуга і, не зважаючи на нього, кинувся до перевернутого письмового столу.

— Що відбувається? — запитав кур’єр, намагаючись підвестись.

Баварець перестав нишпорити і витріщився на нього, як на покійника, що раптом воскрес.

— Як ви… почуваєтесь? — запитав він.

— Кепсько, — зізнався Христоф, — але дайте нарешті мені відповідь…

— Не знаю, з чого почати, — сказав слуга, — ворог під стінами міста… вчора спалили відьму, а сьогодні… сьогодні…

Чоловік раптом сів на підлогу і зайшовся гірким плачем.

— Що — сьогодні? — допитувався Христоф.

Йому врешті вдалося звестись на ноги, але перед собою він уже бачив не одного, а чотирьох баварців, що водночас ридали.

— Що сьогодні? — вдруге запитав він.

— Вбили бургомістра, — простогнали четверо, — той клятий Себастян… Увірвався сюди… і… і…

Кур’єр недослухав. Йому плювати було на чоловіка, що безжально віддав натовпу якусь жінку, тільки б заспокоїти кровожерну юрбу. Зручно було зіпхнути на неї лихо, що підкотило до міста. Якщо так, то свою кару він отримав заслужено.

Більше його хвилювало, що коїться під мурами. Хитаючись, мов п’яний, він збіг сходами вниз і рушив гамірним Ринком. Повсюдно сновигали міщани і ландскнехти, яких магістрат найняв для помочі. Під ногами вовтузились і вили собаки, в церквах били дзвони, а в повітрі стояв нестерпний запах розтопленої смоли. Христоф намагався розпитати, де саме ворог, хто керує обороною, де стрільці… Проте всі тільки відмахувались від нього. Лише якийсь божевільний заходився розповідати йому, що хтось замкнувся у міській майстерні-людвисарні, бо хоче зробити там велетенську гармату, яка знищить ворога враз. Кур’єр сердито його відштовхнув, але від того захитався і ледь не впав, та чиїсь дужі руки підхопили його.

— Знайшов, коли напитися, брате, — почувся йому знайомий голос.

Це був Карбовник і його троє побратимів.

— Хоч ти мені розкажи… — попросив Христоф.

— Що там казати, — відповів соцький, — ходи, сам усе побачиш.

Вони подалися на міську стіну, де вже стояли острозькі козаки. Частина була тут, а решта виднілись попереду, на Низькому мурі.

— Погано видно татар, — мовив кур’єр, — ходімо до тих, що спереду нас.

Карбовник не заперечував. Коли вони знову піднялись на куртину, Христоф нарешті розгледів ворога. Військо татар тягнулося велетенською чорною дугою і, здавалось, як тільки рушить вперед, проковтне місто враз.

Недалеко від брами сміливо гарцював на гнідому коні вершник, пишно вбраний.

— Щоб я пропав, — мовив чийсь голос, — чи не граф Хіх? От скурвій син!

Христоф озирнувся і впізнав писаря Омелька. Вдивившись у нього, кур’єр не втримався від сміху.

— А, пане Христоф, — радісно вигукнув той, — як ся маєте? Чув, що ви повернулись, але ще не мав приємності вас бачити.

— Як здоров’я пана Беня? — запитав той.

— Гадаю, що непогано, — відповів Омелько, — либонь, п’є в Скольому за нас. Хай йому тикнеться…

Писар не договорив. Зі страшним шумом і гуками військо татар пішло в наступ.

Христоф не рахував дні в облоги. Кожен новий день поставав перед ним у сірій смердючій пелені і так само закінчувався. На його тілі, здається, з'явились нові рани, яких він не відчував. Хтось мовив, що минуло два тижні і татари знемоглись, але він не йняв цьому віри. Він марив і бачив, як мертві порубані вороги підводяться з землі і знову йдуть у наступ. Як у того проклятущого Хіха раптом виросли великі кажанячі крила, і він кружляє над стінами, протикаючи оборонців велетенськими гострими вилами.

На третій тиждень задвигтіла стіна, і він з подивом побачив, як Орест і Казимир викотили на неї велетенську гармату. Міщани падали навколішки, благословляючи їх, а ті гордо і велично робили свою справу. Щосили гепнувши по цапфі, найманці звели вгору правиці, мов полководці, і благословили місто. По тому додали, що непогано було б збільшити їм платню, бо герць із нечистю вартує більше, аніж битва з татарами. У відповідь урядники пообіцяли їм півскарбниці. Після цього з'явився Домінік і довго цілився, аж усім стомленим і голодним оборонцям урвався терпець. Врешті, пролунав постріл.

Христоф звів очі догори і побачив там янголів. Безліч їх неквапно спускалися на землю, і вся нечисть разом із графом Хіхом провалилася геть, чисто як і не було.

А потім сам архангел Михаїл торкнувся його розпашілого обличчя, і дотик цей був приємно прохолодний і цілющий.

Лишалося лиш підвестися з чорної обгорілої землі, яку потроху вкривав білий чистий сніг…

Епілог

Навесні Стрий та Опір вийшли з берегів, і Христофу довелося цілий день чекати в Синевідському на появу човняра. Той за півгроща перевіз його у Сколє, під самісінький маєток пана Гошовського. Заплативши, чоловік став на рівну землю і попрямував до будинку.

Кілька слуг, що поралися на подвір’ї, миттю сповістили про його прихід пана, і він поважно вийшов назустріч. Привітавшись, кур’єр не встиг назвати свого імені, як слідом за господарем з’явився Бень і згріб його у свої широкі обійми.

Неподалік від них стояла висока струнка дівчина у вбранні горянки. Христоф наблизився і шанобливо вклонився.

— Як багато часу мені знадобиться, аби подякувати вам, — мовила Ляна.

— Я вже не поспішаю, моя пані, — усміхнувся той.

Після вечері вони вийшли вдвох прогулятися невеличкою алеєю, що тяглася від маєтку.

— Як поживає пан Гепнер? — запитала дівчина.

— Думаю, що сумує за вами. Погане здоров’я завадило йому приїхати разом зі мною, — відповів кур’єр.

— Гадаю, не в цьому річ, — мовила Ляна. — Він усе зрозумів ще тоді, коли я надіслала йому ту коштовність, через яку стільки натерпілася… Інші люди, мій дорогий хоробрий Христофе, билися і проливали за мене кров. За них я молитимусь до кінця своїх днів. Хоч і за нього також…

— Що будете робити далі? — після мовчанки запитав кур’єр.

— Щиро кажучи, не знаю, — мовила дівчина, — воліла б залишитися тут, серед цієї краси, але вже досить зловживати гостинністю пана Гошовського. Доведеться повернутись…

— Не доведеться, — заперечив Христоф.

— Чому ж, мій друже?

— Тому, що завтра пан Бень придбає для вас маєток, а сам стане вашим управителем, — промовив той.

— їй-богу, пане Христоф?..

— Ляно, — м'яко перебив кур’єр, — невже ви хочете засмутити нашого доброго друга? Не було у світі щасливішого за нього в ту мить, як він почув цю новину.

Дівчина врешті скорилася.

— А ви? — запитала вона наостанок.

Христоф задумався, проте так і не відповів ствердно.

— Можливо, подамся назад до Львова. Або ж до Острога. А може, вирушу до Кракова. І князь, і король кликали мене на службу.

— А сюди ви повернетесь? — Ляна несміливо подивилася йому в вічі.

— Повернуся, — пообіцяв він, — неодмінно повернуся…


Львів-Яремча-Трускавець, 2011 р.

Людвисар. Ігри вельмож

Примітки

1

О, моя люба (польск.).

2

Жалюгідне видовище — старий солдат! (лат.)

3

Тепер бенкетуємо! (лат.)



home | my bookshelf | | Людвисар. Ігри вельмож |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 2
Средний рейтинг 4.0 из 5



Оцените эту книгу