Book: Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського



Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Данило Яневський

Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Частина І

Вступні зауваги

У попередній книзі «Втрачена історія загубленої держави» на підставі аналізу здобутків вітчизняних суспільствознавців ми показали наявність якісного розриву між існуючими, в цілому міфологічними, уявленнями про історичний шлях нашої країни і нашого народу та реальним змістом історичного, культурного, інтелектуального спадку, набутого нашим народом упродовж останньої тисячі років.

Проілюструвати цей розрив можна одним простим прикладом. Припустімо, що людина, яка читає ці рядки, – християнин або християнка. Припустімо, що вона навіть відвідує богослужіння, дотримується церковних приписів у повсякденному житті тощо. Але при цьому не має поняття про існування Святого Письма, зміст Старого та Нового Заповітів, не знає суті Христового вчення, місії апостолів, вчення Отців Церкви, не розуміє різниці між католицькою і православною церквами, не знає, хто такі Петро Кіфа, Мартин Лютер, Іван-Павло ІІ…

Але саме такі наші сучасні побутові уявлення про власну країну, про народи, які її населяють, про їх походження, історичну долю, внески у цивілізаційний розвиток тощо. На загал вони, ці уявлення, більш-менш зводяться до наступної схеми: «українці» походять від трипільців, їх хрестив Володимир Святий, який створив першу українську державу – Київську Русь, що її згодом погромили монголи. Ця держава розпалася на дрібні уламки, окуповані поляками, але їх поборов натхненник та організатор національно-визвольної війни українського народу Богдан Хмельницький. Попри всі його наміри прокляті московські царі та польські пани окупували Україну і накинули на її український народ московське, православне ярмо, польське, католицьке ярмо, а на додаток ще й австро-угорське. Народ страждав століттями, але після повалення самодержавства в 1917 р. на хвилі переможних національно-визвольних змагань відновив свою державу, про яку мріяв століттями. Але московські більшовики окупували Україну, накинули їй тепер уже своє ярмо і ссали кров українського народу аж до 1991 р., коли український народ, нарешті, проголосив незалежність. Після цього проголошення, яке ознаменувало собою нову віху в історії українського народу, розпочалися процеси реального зміцнення суверенітету, демократизація суспільного життя, перехід до ринкової економіки і т. д. і т. п. Кожен охочий, а число їх, сказати правду, меншає день у день, може за бажання прочитати про це в будь-якому популярному і не дуже виданні. Написано багато…

Дописалися до того, що занепокоїли чи не найтитулованішого вітчизняного історика. Герой України, академік і віце-президент НАН України, Голова Верховної Ради В. Литвин у липні 2009 р. висловив це занепокоєння в таких словах: «Те, що нам потрібно пізнавати наше минуле, розчищати замулені джерела історичної правди, не підлягає сумніву. Але не за рахунок вип’ячування подій, дат і людей, які на це абсолютно не заслуговують». Пан Литвин закликав учених Національної академії написати універсальний шкільний підручник з історії України, і взагалі з історії, який, за його словами, «повинен давати дітям усталені формули та оцінки, які, окрім усього іншого, виховували б відчуття національної гордості та патріотизму, давали б розуміння складності нашого історичного процесу і, водночас, консолідували українське суспільство».

Автор цієї розвідки не зміг не відгукнутися на цей заклик колеги і просить вважати цю книгу скромним продовженням свого першого практичного внеску у величну справу підготовки саме такого підручника – якщо не для дітей, то принаймні для дорослих. Адже для написання такого підручника для дітей, за висловом академіка Литвина, повинно «вистачити таланту». А що в собі такого таланту автор не знає, то доводиться використати наявний ресурс для написання такого підручника бодай для дорослих.

Якою була «Україна» перед першою російською та австрійською окупацією?

Отож насамперед, як і годиться, перед тим як спробувати «виховати відчуття національної гордості», спробуймо бодай побіжно окреслити «складності нашого історичного процесу».

Численні розвідки вітчизняних істориків, оприлюднені впродовж останнього десятиліття, довели: ключовою «точкою повороту» в історії земель сучасної Правобережної України та народів, які їх населяли, стала ліквідація в 1772 та 1796 рр. Речі Посполитої Австро-Угорською, Німецькою та Російською імперіями.

Адекватну узагальнену відповідь на це питання дає розлога монографія Н. Яковенко[1]. Дослідниця констатує: станом на початок XIV ст. головними «столами» Південно-Західної Русі – володимирським, галицьким та київським – володіли князі з двох родів: руського, Рюриковичів, та литовського, Гедиміновичів. 1340 р. володимирський стіл «унаслідок династичних зв’язків посів син Гедиміна Любарт, одружений з донькою володимирського князя Андрія Юрійовича (Романовича)». Унаслідок успішних військових дій проти орди в 50-х – на початку 60-х років XIV ст. Гедиміновичі утвердилися і на Київщині. На Волині від середини XIV ст. царювала молодша гілка Романовичів-Рюриковичів – князі Острозькі, а також нащадки турово-пінських князів. Тогочасний устрій земель, які входили до складу сучасної України, в адміністративно-територіальному сенсі склався «ще за домонгольських часів для створення податкових округів». У той самий час «основні форми політичної надбудови, які виникли у південно-західних князівствах до монгольського нападу, збереглися і після входження цих земель до литовської держави, традиційно виступаючи як військово-політична ієрархія панівного класу».

В основі всієї правової системи вказаних «столів»-князівств лежав принцип, проголошений «Саксонським Зерцалом»: «ніхто не може привласнити собі іншого права, крім того, яке йому властиве від народження». Влада над народом була розподілена між великим князем та військовослужилими землевласниками. При цьому «в середньовічній уяві політичну незалежність країни <…> не ототожнювано з державною суверенністю, бо тодішня правосвідомість не знала безпосереднього панування держави над особою підданого: людина середньовіччя підкорялася іншій людині, а не державі <…> Державу сприймали як категорію абстрактну, лише як своєрідний додаток до особи властителя… З вимиранням одних і відходом інших княжих родів від свого народу становище почало змінюватися».

Від кінця XIV ст. Брацлавська, Волинська, Київська, Луцька землі (які Н. Яковенко вперто називає «українськими») жили «за власним правом, зафіксованим в привілеях», а з 1529 р. – за єдиним для всієї держави правничим кодексом – Статутом. 1505 р. «було закладено засади політичного парламентаризму… король не міг видати жодних постанов без згоди сойму». Станом на кінець XVI ст. «українська шляхта домоглася законодавчого потвердження станових, політичних, майнових та особистих прав, які вкупі з фактичною монополією на землеволодіння й участь в урядово-адміністративному та законодавчому житті держави забезпечили їй виняткове становище серед решти соціяльних груп і прошарків населення».

Прикладом автономного існування в державі була Київська земля, яку від 1471 р. очолював воєвода з роду литовських удільних князів Олельковичів. Він зосереджував у своїх руках усю повноту військової, судової, фінансової та дипломатичної влади. Різні регіони тогочасної «України» разюче різнилися один від одного. Волинь з середини XV до середини XVI ст. – це «екстериторіальна княжа вотчина», федерація Волинського, Володимирівського, Кременецького та Луцького повітів. Брацлавщину, на думку Н. Яковенко, коректно порівняти з Київщиною.

Головна причина «внутрішньої децентралізації» Волині – «наявність потужного й розгалуженого прошарку князів, нащадків як давньої династії володарів – Рюриковичів, так і нової – Гедиміновичів». Ці та інші княжі сім’ї – це «єдиний замкнений стан, до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади. Князем був лише син князя, і ні король, ні сейм не могли пожалувати князівського титулу <…> Спадкове право князів на винятковість сприймала як належне не тільки українська родова шляхта, але й королівська влада <…> Князівський авторитет залишався в Україні нерозхитаним. <…> Особу князя і найвище право, носієм якого він уважався вже в силу народження, сприймали як наслідок Божого промислу, незаперечний абсолют». За класичною схемою всі князівські роди Великого князівства Литовського умовно поділялися на чотири групи, кожна з яких мала певне відношення до руських земель: князі литовського походження (в т. ч. представники панівної династії Гедиміновичів), князі руського походження (Рюриковичі), вихідці з татарських орд і Кримського ханату (в т. ч. Чингізиди); князі невстановленого походження. З кінця XIV ст. до середини XVIІ ст. на теренах Волині та сучасної центральної України проживало щонайменше п’ятдесят два князівських роди.

Особливу місію серед них мали «господарі Русі» – князі Острозькі. Саме князівська верства була реальною владою на території сучасної західної та центральної України, «проти яких і уряд, і король, і сейм перетворилися на порожні слова без реального змісту». Так, на території Лубенщини Вишневецьких, рівній якій не було на території тогочасної Європи, «діяли єдина влада і єдине право – княже». У середині XVIІ ст. двадцять два княжі роди контролювали на Брацлавщині, Волині (яка була «питомим гніздом князівських родів») та Київщині від 80 до 90% земельного фонду. При цьому, наголошує Н. Яковенко, «потужність» руських (яких Н. Яковенко чомусь уперто називає «українськими». – Д. Я.) «набагато перевищувала реальну вагу князівської групи Білорусі і Литви».

Очевидно, що такий стан не влаштовував (або мало влаштовував) інші панівні стани. Уже наприкінці ХV ст. «було зліквідовано принципову відмінність між князями і панами», а «рядові бояри-шляхта самочинно закріпили своє право на належність до верстви «благородних». Наступне, XVI століття стало століттям кардинальних змін. 1569 р. в Любліні було укладено унію, яка створила «двоєдину державу трьох народів» – Річ Посполиту, що об’єднала литовців, поляків та русинів. З точки зору права Люблінська унія «була актом цілком парламентарним, який ухвалено на законодавчій основі за відповідною згодою послів, котрих обирала українська (насправді руська. – Д. Я.) шляхта, єдиний правоспроможний стан тогочасного суспільства». Одним з головних наслідків створення єдиної держави було скасування державного кордону між ВКЛ та РП[2]. Це, в свою чергу, мало наслідком «зняття заборони мешканцям Корони набувати маєтки на колишній литовській частині України (тобто Русі. – Д. Я.), відкрило двері польському елементу <…> на ще не освоєні землі півдня та сходу. <…> Чималі маси шляхти <…> переміщаються з Волині на Київщину та Брацлавщину <…>», причому руські пани «вже нічим не вирізнялись від загальної лави «братії шляхетської»». Саме в цей період, тобто в першій половині XVII ст., «сформувався характерний…стереотип українця, в якому органічно сполучено усвідомлення свого «руського» походження з відчуттям належності до польської «політичної нації».

Ще один принциповий, структуротвірний чинник середини XVIІ ст. – згасання, виродження, сходження з історичної арени князівських родів, найвірогідніше – внаслідок генетичних захворювань, породжених перехресними шлюбами. Але цей процес був не просто процесом вимирання одних людей і заміни їх іншими. Історична драма нашого народу, і саме це засвідчили наступні події, полягала в тому, що «українській родовій еліті історична доля відвела функції охоронця та гаранта цілості народу», саме вона виконала роль своєрідного підмурівка, який забезпечив цілісність українства (насправді русинства. – Д. Я.) як такого». Саме в цьому, за висловом Н. Яковенко, «в елітарному середовищі бачаться витоки певного морального ідеалу». Із згасанням князівських родів, насамперед Острозьких та Збаразьких, «південно-східний пас України <…> перетікає до рук польських магнатів. Рано чи пізно це мусило призвести до вибуху, адже розривалася вельми непроста нитка протекторату-протистояння, що здавна в’язала козацтво з князями, їїзаступила позбавлена архаїчно-патронального серпанку оголена етнічна та національна ворожнеча».

В основі цієї ворожнечі об’єктивно лежали фактори буденні. Буденність полягала, по-перше, в тому, що в Польщі «увесь народ і загал польського рицарства замикався <…> одним слово «шляхта»». Натомість на території сучасної України «єдиного народу-шляхти» ніколи не існувало. Над руським народом стояли три ієрархічні поверхи – князі, які були «наріжним каменем» усієї структури; «зем’яни-шляхта» (тобто усі благородно народжені, та військовий елемент – королівські бояри. Це принципове розшарування в побудові панівного політичного класу зумовлювало відмінності в обсягах статків, отже, пов’язаних з цим обсягів прав та привілеїв. Шляхта володіла від 3% (Брацлавщина) до 11% (Київщина) земельного фонду, хоча становила при цьому «абсолютну більшість шляхетського загалу» – від 64% на Брацлавщині до 76% – на Київщині. Ще один структуротвірний момент – «дебют» козацтва «на історичній арені», який припав на останні роки століття. Саме цей дебют, який дуже швидко перетворився на мітельшпіль, став основною причиною розпалу Хмельниччини, яка спричинила гуманітарну, соціально-економічну та політичну катастрофу на більшості території сучасної Правобережної України, віддала її населення під ярмо іноземної, московської окупації, на віки визначила відносини між основними етнонаціональними групами цієї землі як конфліктні. Зазначений «дебют» посилив, крім соціального, і роздмуханий із політичних міркувань релігійний антагонізм між двома основними християнськими деномінаціями.[3]

Саме цей конфлікт, як з'ясувалося вже за століття, і став основною причиною занепаду руських земель, зданих загарбникам Богдановими наступниками. На цих землях станом на першу половину XVII ст. мешкало:

– Брацлавщина – 450—500 тис. осіб (не менш як 220 шляхтичів) у 960 селах;

– Волинь —680 тис. (шляхти —близько860сімей)у2130 селах;

– Київщина – 500—550 тис. (610 шляхетських сімей) у 1460 селах.[4]



Висновок перший

Упродовж семисот років, тобто від часів Володимирового Хрещення та «Руської правди» (988/1054 pp.) і до першого розділу Речі Посполитої (1772 p.), руська людність на території сучасної Правобережної України населяла держави, що їх з повним правом можна назвати «правовими». Середньовічні «українці» в повному обсязі користувалися всіма належними тій чи іншій соціальній верстві правами, закріпленими в «Руській правді», «Статуті Великого князівства Литовського», у нормах магдебурзького, саксонського та звичаєвого права. Цими правами від народження користувалося принаймні двадцять поколінь тогочасних «українців». Причому права були нерозривно пов'язані зі становими обов'язками.

Якою зробили «Україну» під час російської окупації?

Упродовж півтора століття Російська імперія провадила на захоплених землях політику ліквідації чинних тоді прав та свобод підданців РП, політику національної, релігійної, соціальної уніфікації. Але можна констатувати, що станом на 1917 р. ця політика в цілому зазнала краху. Ліквідувати дійсні соціо-культурні, релігійні відмінності між так званими «великоруськими» і так званими «малоросійськими» губерніями загалом не вдалося. «Малоросійські», натомість, чітко ділилися на дві нетотожні між собою цілості – «правобережну» та «лівобережну». Географічний кордон між ними проходив по правому берегу річок Дніпро та Псел, якщо зовсім точно – по східному кордону дії Статуту Великого князівства Литовського, унікальної збірки римського, магдебурзького, саксонського та звичаєвого права, норми якого регулювали життя тамтешньої громади та держави від Х ст. Ліквідація польської держави, запровадження принципово відмінної від колишньої дегенеративної правової системи, ліквідація основних прав та свобод шляхти, міщан, закріпачення селян, проведення принизливої для руського населення культуртрегерської політики, яка заперечувала гарантоване їм упродовж попередніх століть право на релігійну та культурну самоідентифікацію, спричинили головно відчуження абсолютної більшості людей від окупаційної влади.

Натомість тогочасне населення теперішньої Лівобережної України було в більшості своїй переселене з інших територій і тому ставилося до імперських реалій незрівнянно лояльніше за населення Правобережжя. Населення сучасної Лівобережної України в цілому інтегрувалося в систему романовських економічних та політичних реалій.

Висновок другий

Указані та інші системні фактори зумовили те, що під 1917 р. український народ як цілість не встиг сформуватися. Так само не встигли сформуватися і політичні сили, які б адекватно відображали, висловлювали, формулювали політичні інтереси різних його соціальних, релігійних та інших груп і верств.

Якою зробили «Україну» під час австрійської окупації?

У той самий час розвиток тієї частини руського народу, яка опинилася під рукою Габсбургів, мав якісно відмінний характер. Як вважають автори більшості відомих досліджень, православне населення, яке мешкало в міжріччі річок Сян, Збруч та Дністер на початку XX ст., сформувалось щонайменше в окрему народність. У серпні 1917 р. цісар Карл постановив називати русинів греко-католицького віровизнання «українцями», легалізувавши таким чином напівофіційне вживання у мовній практиці цього терміна. Руські (українські) підданці Габсбургів користувалися всіма політичними, економічними, соціальними та іншими правами, гарантованими решті національних, конфесійних, соціальних та інших груп мультинаціональної Австро-Угорської імперії.

Ось лише одна констатація:

«В рамках буковинського «зрівняння», яке було здійснене 26 травня 1910року, українцям вдалося підвищити своє становище до рівня румунів. У Галичині аналогічне зрівняння з поляками, яке набуло форми закону, на жаль, лише 8 липня 1914 року, через початок війни так і не було зреалізоване. На угорських територіях, заселених карпаторусинами, до зрівняння справа не дійшла взагалі. Тамтешні русини потерпали від сильного наступу мадяризації; також йукраїнська національна свідомість буларозвинута тут найменше».

У загальнополітичній площині галицько-буковинський політикум поділявся на дві основні групи. Перша – так звані «старорусини»: одне з її відгалужень щиро «вважало русинів однією з гілок російського народу», але залишалося в той самий час лояльним до імперії Габсбургів. Та «переважну більшість у русинському проводі, серед русинських депутатів представницьких органів політичної влади (Райхсрату, сеймів Галичини і Буковини) становили «молодорусини», які вважали себе «українцями» і бажали, щоб їх саме так називали (у тому числі, щоб підкреслити свою відмінність від росіян). Внаслідок різнопланових заходів, до яких вдавався С. – Петербург, а також розчарування з приводу нездійсненого «зрівняння» у Галичині, невелика частина з них замість культурно-етнічного русофільства стали прихильниками його політичного варіанта, відмовившись таким чином від лояльності до Австро-Угорщини». В організаційному плані політичні інтереси русинів-українців представляли (або намагалися представляти, Українська парламентарна репрезентація, яка об'єднувала членів імперського парламенту, а також Головна українська рада, Загальна українська рада та Союз визволення України, «який фінансувався спочатку з Відня, а пізніше також з Берліна».

Але не все було так гладко. У 1914—1918 pp. «в українській частині Галичини та на Буковині мали місце надзвичайні заходи, які, будучи продиктованими умовами воєнного часу, набули страшних масштабів. З причини часом надуманих, а часом реальних русофільських настроїв» у таборах, режим у яких «почасти також був нелюдський», були інтерновані 6700 осіб, в т. ч. в Талергофі – 5700 осіб, серед яких було 388 греко-католицьких священиків. Велика кількість ув'язнених «була страчена».[5]

Висновок третій

Сукупність встановлених сьогодні десятками науковців фактів дозволила нам виснувати, що ніякого українського народу станом на 1917 р. не існувало, як не існувало й такої країни або держави, як «Україна». Вживання термінів «Україна» та «український народ» стосовно територій та населення, які в XI—XVIII cm. входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, РП/ВКЛ, а наприкінці XVIII cm. були розділені поміж трьома імперіями, антинаукове. Суттєвий, а можливо, вирішальний внесок у формулювання цих антинаукових постулатів зробив М. Грушевський.

Яку історію написав М. Грушевський?


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Михайло Грушевський.


М. Грушевський, найбільший та найавторитетніший національний історик кінця XIX – початку XX ст., був рабом лінійних, механістичних соціологічних теорій, які домінували серед частини європейського інтелектуального середовища соціалістичного спрямування у другій половині XIX ст. Усі означені теорії – чи то економічні, чи то політичні, чи то природознавчі – мали одну спільну рису: вони виходили з апріорного судження про принципову пізнаваність світу. Це, в свою чергу, припускало очевидну «можливість» побудувати несуперечливу теорію, імплементація якої в політичну практику дозволить нарешті раз і назавжди ліквідувати, остаточно викоренити іманентні сучасному їм суспільству пороки. Ані Грушевський, ані, тим більше, абсолютна більшість тодішніх політичних українських діячів націонал-соціалістичної орієнтації і в страшному сні не могли уявити, що всі ми – лише частина загального буття, яке має лише один напрямок постійного руху – до хаосу. У цьому сенсі між системою, її складниками та їхнім оточенням має місце постійна взаємодія, внаслідок чого вся система змінюється несподіваним чином. При цьому вони й не здогадувалися: навіть найменші події можуть врешті спричинити великі зміни в самій системі – взяти для прикладу хоча б того безвісного сільського хлопчика, який показав маршалу Блюхеру єдино правильну дорогу до селища Ватерлоо.

Висновок четвертий

У 1917р., після лютневого перевороту в Петрограді, лідерські позиції в соціально-політичному русі на території деяких південно-західних губерній російської держави опанувала група націонал-соціалістичних діячів, яких очолив М. Грушевський і які виражали стихійно утворені міфологеми російсько-україномовних міських та сільських люмпенів. Одна з найбільш руйнівних серед них була сформульована особисто Володимиром Антоновичем та Михайлом Грушевським. Зводилася вона до негативної оцінки «ролі вищих соціальних прошарків в історії України, яким народницька традиція кінця XIX – початку XX століття відводила функцію «денаціоналізатора» та головного передавача чужих, ворожих «масі народній» впливів».[6]

Для цих політиків понять «право» та «закон» не існувало взагалі. Його, право, в їхній свідомості об’єктивно заступили міфологеми «національна ідея» та «соціальна справедливість». У царині майбутнього державного устрою так званої «України» вони не мали ні адекватних уявлень, ні, більше, теоретичних розробок.

Причини, які прирекли Російську імперію

Спроба імплементації зазначених ідеологем у поточну політичну реальність 1917 р. буквально розірвала зсередини Російську імперію, а згодом республіку. Серед причин цього, на нашу думку, були такі:

– неспроможність «перетравити» окуповані внаслідок поділу Польщі території, які значною мірою зберегли свою національну, культурну, конфесійну, етнопсихологічну, побутову автентичність попри те, що були позбавлені державної, політичної та формально-правової самобутності насильницьким, нелегітимним, з їхньої точки зору, способом;

– нездатність нових володарів сформулювати нову, прийнятну, зрозумілу, просту міфологію, яка б пояснювала автохтонному населенню необхідність та бажаність прийняття нових політичних, правових, культурних, деномі-наційних, адміністративних, економічних реалій;

– зависокі темпи Великої реформи 1861 р., наслідки якої поглибили старі та сформували нові нездоланні економічні, майнові, соціальні, політичні, освітні, культурні та інші суперечності поміж індустріальним міським поліетнічним та аграрним сільським моноетнічним та моноконфесійним середовищами;

– Перша світова війна, яка дала зброю в руки представникам соціальної верстви, яку впродовж попередніх століть принципово не допускали до військового стану.

Для селюків, перевдягнених у військові строї, зброя в руках сформувала ілюзію, що вони також можуть і повинні стати панами – адже тільки пани, за їх сформованими впродовж попередніх століть поняттями, мали право володіти зброєю, встановлювати свої порядки і взагалі «панувати» над іншими. Наявність зброї в руках – самодостатній аргумент для того, щоби почуватися вищим за тих, у кого такої зброї не було. А з тими, у кого така зброя була, можна було принаймні спробувати розмовляти як рівний з рівним. Причин для такої «розмови» за попередні – від 1772 р. – десятиліття накопичилося більш ніж достатньо.

Окуповане «руське» підросійське село не пропустило історичного шансу помститися кривдникам. Руське село мало цілком відмінний від адміністративно захищених та економічно сильніших панівних імперських (російських) структур «соціальний капітал, тобто суму суспільних вартостей»[7], які не могли продуктивно співіснувати в одному політико-правовому та соціально-економічному просторі. Для початку руської Жакерії потрібна була лише наявність декількох чинників: нездатність держави силовим шляхом забезпечити правопорядок; група харизматичних вождів національного та регіонального масштабу; якась подоба «легітимації» у вигляді, наприклад, абсолютно сурогатної політичної «теорії»; набір ударних гасел, головними з яких стали «землю тим, хто її обробляє!» та «грабуй награбоване!». Першу обставину забезпечило зречення імператора Миколи І, всі інші – Українська Центральна Рада.

Висновок п'ятий

Відсутність бодай мінімальної суми суспільних вартостей, нездатність романовського імперського режиму (на відміну від режиму Габсбургів) сформувати та/або нав'язати мінімально необхідний для сталого функціонування спільноти набір таких вартостей населенню окупованих територій Речі Посполитої – основна, на нашу думку, причина глобальної політичної, воєнної, гуманітарної, правової, культурної та соціальної катастрофи, яка спіткала мешканців дев'яти південно-західних губерній Росії та, власне, і саму Російську імперію, а потім республіку в 1917 р.

Що значить термін «Українська революція»?

Жодне з державних утворень (крім більшовицького), які намагалися накинути свою владу на території Східної, або «Великої України», – від Тимчасового уряду до Директорії УНР, в т. ч. й денікінський режим, – «так і не знайшли порозуміння з своїм народом» ані в сфері аграрної, ані в сфері робітничої політики. Попри війну та політичні події в країні, «селянство жило своїм суперечливим і вкрай нестабільним життям, вістря якого було спрямоване на бажання селян негайно оволодіти поміщицькими землями». «Особливої гостроти» ця «нестабільність» набула на територіях Правобережжя та частини Лівобережжя, тобто в районах «найбільшого селянського малоземелля».[8]

Одна з головних причин цього, на нашу думку, полягала в тому, що в умовах непевності на всіх фронтах війни, карколомного наростання економічних проблем у воюючій країні, падіння авторитету центральної влади, її розбалансованості на центральному та регіональному рівнях, нездатності цивільної та військової влади протистояти насильницьким, погромницьким діям, відсутності елементарної правової та політичної культури в абсолютної більшості населення частина люмпенізованого українського селянства під впливом погромницької агітації антидержавних елементів, особливо російських та українських більшовиків та української націонал-соціалістичної партії соціалістів-революціонерів, вирішила скористатися доброю, на їхню думку, нагодою, щоб відновити «історичну справедливість» – винищити як ненависних поміщиків, так і більш успішних економічно односельців. Від липня 1917 р. «українська» сільська голота перейшла до відкритих збройних, екстремістських форм боротьби проти чинного демократичного режиму, у якого в конкретних обставинах місця та часу не було ані сил, ані можливостей підтримати та/або відновити правопорядок.

Саме цей процес упродовж 1917—1991 рр. називали «Великою Жовтневою революцією та громадянською війною на Україні», а після 1991 р. заходилися перефарбовувати в кольори «Української революції» або «українських національно-визвольних змагань».

Сім сучасних міфів

Після проголошення державної незалежності України фразеологія змінилася. Наприклад, сьогодні деякі дослідники намагаються «обгрунтувати тезу про концепцію української національної революції, яка включає в себе: 1) українське національне відродження і запровадження української державності і 2) соціальні перетворення на користь української людності»[9]. Це, на нашу думку, є, щонайменше, публіцистичним перебільшенням, яке мало узгоджується з реальними, давно і добре відомими фактами, що їх, сказати правду, все ще намагаються ігнорувати. У межах даного дослідження процитуємо лише один «шедевр» такого роду, який у концентрованому вигляді містить чи не всі основні міфи, нав'язувані суспільству.

Міф перший: «Втрачена українським народом державність наприкінці XVIII cm. ніколи не зникала з його духовного життя…Вінцем хвилі могутнього національно-визвольного руху, центром, який моделював відродження української держави, був орган з офіційною назвою Українська Центральна Рада».

Міф другий: «Автономію і самостійність не слід протиставляти, бо вони визначають не форму державності, а етапи її становлення, повноту, рівень суверенності».

Міф третій: «Ідейні джерела поглядів провідників ЦР на українську державність містяться як в історії національно-визвольного руху на Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, Буковині, Закарпатті, адже він розвивався на загальноєвропейських, а не тільки російських традиціях».

Міф четвертий: «До сфери державотворчої діяльності ЦР входили: вироблення ідеології державного будівництва, моделювання форм держави, вибір її оптимальної моделі з урахуванням світового досвіду, національних традицій, об'єктивної ситуації і ментальності українського народу».

Міф п'ятий: «Скасування приватної власності, регулювання її на користь однієї, навіть економічно найслабшої і найчисленнішої, верстви населення руйнує правовий фундамент держави, урізає демократію, веде до несконсолідованості нації».

Міф шостий: «Провідники Української революції будували не тільки вільну і незалежну Україну а й Україну велику, але велику не територією чи пануванням над іншими народами, а велику соціально-моральними якостями».

Міф сьомий: «Ідея української державності, що утверджувалася в ході революції, сприяла консолідації не лише українців, а всього різнонаціонального населення України».[10]



Що приховують сучасні міфотворці?

За подібними та іншими такого роду оцінками, термінами, твердженнями й судженнями, написаними за принципом «папір усе стерпить», намагалися й намагаються приховати комбінацію різновекторних та різнохарактерних конфліктів, які під впливом воєнно-політичних та економічних обставин Першої світової війни почали трансформуватися з латентних у відкриті форми. У часі й просторі одночасно розвивалися як мінімум декілька таких конфліктів.

Перший – «буржуазний», «демократичний», європейський та міський за своїм характером – за перетворення Російської імперії на демократичну республіку та розвиток необхідних умов для економічної, політичної та соціальної модернізації постімперського суспільства на основі права та закону. Цей шлях підтримували центральний уряд, буржуазні та поміщицькі елементи, чиновники, офіцерський корпус, а також т. зв. «національні меншини».

Другий – радикально «соціалістичний», селянський, охлократичний – за скасування інституту приватної власності, негайний перерозподіл приватної власності, насамперед землі, на користь українських селян, що передбачало вихід за межі права як такого взагалі та чинного правового поля зокрема. Вістря цього конфлікту мало принаймні чотири вектори:

– перший – селянство проти поміщиків,

– другий – сільські люмпени проти селян заможних,

– третій – «українські» селяни проти євреїв та поляків,

– четвертий – мононаціональне, моноконфесійне село проти мультинаціональних, мультикультурних міст.

Цей варіант обстоювали ні на що не здібні і ні на що в продуктивному, творчому сенсі не здатні українські «інтелігенти» – письменники, вчителі, студенти-недоуки та селяни, які об'єдналися в Українській Центральній Раді. Саме вони сформували базу соціальної та політичної підтримки так званого «українського державотворення». Саме вони всього за неповні чотири роки довели нашу спільну Вітчизну до того стану, коли більшість її населення стала вважати встановлення терористичної диктатури меншим злом порівняно з роками отої «Української революції» і отих «національно-визвольних змагань».

За своєю суттю селянський рух з березня 1917-го до січня 1919 р. був не чим іншим, як «низкою спроб самоорганізації найініціативнішої чистини хліборобського населення з метою захисту власних економічних, політичних і національних інтересів… Справжніми причинами його виникнення було гостре аграрне і національне питання в дореволюційній Російській імперії». Рушійними силами цих спроб були «общинне селянство і селяни-власники індивідуальних господарств», спільна мета яких полягала в ліквідації великого поміщицького, церковного і державного землеволодіння. Очевидно, що для реалізації цієї програми поняття «право» і «закон» у традиційному, усталеному варіанті мали бути відкинуті.

У конкретних обставинах часу і місця, а саме – навесні 1917 р., «селянський рух продемонстрував ознаки соціальної нетерпимості і внутрішнього розколу <…> Протягом 1917р. у свідомості сільського населення міцно утверджується ідея «чорного перерозподілу»», «домінуючим у суспільній свідомості селянства став національно-утопічний міф про зрівняльний розподіл землі, як оптимальний засіб вирішення аграрного питання». Саме тому сільське населення Південно-Західного краю вело перманентну війну проти всіх – Тимчасового уряду, УЦР/УНР, гетьманського режиму, німців, більшовиків, Директорії, Денікіна. При цьому «інтуїтивні пошуки державницького ідеалу більшості селянства обмежувалися радянською моделлю політичного устрою республіки, яка б передусім захищала економічні та національно-культурні інтереси українського селянина»[11]. Очевидно, що при цьому економічні та національно-культурні інтереси всіх інших верств – тобто НЕселян і НЕукраїнців, але громадян своєї країни – «українських» селян просто обходили. Та й взагалі: «селянська маса, політична свідомість якої тривалий час "закінчувалася на межі свого села і свого поля", сприймала розбор-киміж партіями як "щось, що відбувалося десь далеко у місті"»[12]. Як показала Г. Кривоший, соціалістична УЦР, як політичне керівництво «Української революції», своєю соціалістичною та федеративною програмою в конкретних умовах 1917 р. вела Україну у глухий кут, зокрема тому, що «ліберальні та консервативні елементи українського суспільства» прагнули порозуміння з УЦР на основі збереження інституту приватної власності (тобто на основі права та закону. – Д. Я.). Натомість соціалісти відкинули цю альтернативу. Ставлення так званих «національних меншин» до «Української революції» було складним і суперечливим: звичайно, вони були до неї в опозиції, а в деяких випадках «переходили до відкритої боротьби з нею». Поразка УЦР у війні з більшовиками кінець кінцем була обумовлена «не відсутністю у неї опори», якою була частина селянства, «а неорганізованістю цієї опори, її неструктурованістю, дезорієнтацією у складних умовах», «в низах російського, польського і єврейського населення продовжувало домінувати насторожене, а то і вороже ставлення до українського національно-визвольного руху».

Висновок шостий

Підсумовуючи, нам довелося констатувати, що «будівничі» українських державних утворень (хіба за винятком конструкторів Української Держави та Західно-Української Народної Республіки зразка 1918 р.) навіть не здогадувалися про існування історичних чинників, які 1) об'єктивно впливали на їхні прагнення негайно створити омріяну національну соціалістичну українську державу простих трударів – без євреїв, поляків, москалів, так званих нетрудових елементів абощо; 2) детермінували набір варіантів, які можна було імплементувати в поточну, а не вигадану політичну реальність.

Нам довелося також визнати, що лідери так званих «національно-визвольних змагань», або «Українськоїреволюції», не мали адекватного поняття про країну, в якій жили і яку відчайдушно заходилися змінювати. Більше того, вони принципово відкидали будь-які факти, послідовно знищували будь-яких осіб або будь-які політичні течії, існування яких вважали прямим запереченням їхнього державотворчого ентузіазму.

Ще один установлений факт: відсутність у теперішніх керманичів країни – незалежно від їхнього політичного забарвлення – адекватних понять про країну, яку вони заповзято взялися «розбудовувати» і якою заходилися керувати. Агресивне невігластво, дурисвітство фанатизму, неповага до себе і, отже, до опонента-партнера, невиліковна клептоманія, всеосяжна безвідповідальність та принципова «безпринципність» – ось головні риси сучасного українського державотворця, політичного діяча, «професійного» українця. Для них країна колосальної та незбагненної культурної традиції, всі її громадяни, яких вони зневажливо до сьогодні називають «населенням», є лише ресурсом для задоволення власних первинних тваринних рефлексів – наїстися та розмножитися. Будьмо свідомі: задовольнити їх можна лише на тлі викорінення засадничих понять, як-от БОГ, ПРАВО, ЗАКОН, СОВІСТЬ, КУЛЬТУРА, ЛЮДИНА, ГІДНІСТЬ, МОРАЛЬ.

У цій, другій, частині «Навчального посібника для президентів, прем’єр-, віце– і просто міністрів, голів Верховної Ради та їхніх заступників, секретарів та заступників секретарів Ради національної безпеки і оборони, народних депутатів, лідерів політичних партій та їхніх активістів, журналістів, політологів і просто коментаторів усього сущого в усіх українських та закордонних ЗМІ, а також фахівців та аматорів з написання, переписування та удосконалювання Конституцій України» ми, крок за кроком, прослідкуємо, хто, як, яким способом і, головне, – навіщо зробив усе можливе, аби завдати смертельного удару своїй Вітчизні, запрограмувати майже столітній процес фізичного та духовного знищення народу, перетворити на посміховисько саме слово «Україна».

Сучасний стан інституційного розуміння проблеми – 1

Сучасний стан розуміння, бачення, тлумачення фактично всього комплексу проблем вітчизняної історії періоду 1917—1920 рр., на нашу думку, найкраще репрезентує фундаментальна колективна монографія «Україна: політична історія…»[13], підготовлена та видана заходами науковців Інституту історії України НАН України та Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса. Серед авторів – провідні вчені країни, в тому числі п’ять академіків, два члени-кореспонденти та принаймні десять докторів наук, зокрема такі знані в експертному середовищі фахівці, як В. Верстюк, Ю. Левенець, Р. Пиріг, О. Рубльов, В. Солдатенко. Розділ «Вітер революції» можна, без сумніву, назвати своєрідним систематизованим підсумком двадцятирічних досліджень, проваджених багатьма вітчизняними науковцями, який презентує – з огляду на склад авторів та видавництво – практично всі сучасні «офіційно-академічні» оцінки тієї доби.

За оціночним судженням автора даної розвідки, більшість положень, представлених у згаданому розділі (крім параграфів, присвячених Українській Державі та Західно-Українській Народній Республіці), обіперті головно на видані документальні масиви, архівні документи, роботи В. Леніна та Й. Сталіна, міфи, витворені на еміграції націонал-соціалістичними вождями УЦР/УНР/Директорії УНР, а також на деякі вторинні за значенням розвідки комуністичної доби. Згадані положення практично ігнорують основні досягнення вітчизняних суспільствознавців, насамперед підготовлених упродовж останніх десяти років, повторюють засмальцьовані, позичені з другорядних розвідок діаспорного походження концепції української національної революції, яка включає в себе: 1) «українське національне відродження і запровадження української державності» і 2) «соціальні перетворення на користь української людності».

При ознайомленні з пропонованими текстами в академічній роботі «Україна: політична історія…», які буцімто покликані підбити підсумки двадцятирічних досліджень, складається враження, що принаймні деякі автори зовсім не знайомі з результатами сучасних розвідок (оскільки виходять з апріорного положення про те, що на початок 1917 р. Україна існувала як історичне, геополітичне абощо поняття так само, як Польща або, скажімо, Фінляндія). Друге, що відразу впадає в очі, – події, які відбувалися на території сучасної України і є предметом дослідження, «вписані», та й то побіжно, в контекст Першої світової війни, але як такі відбуваються поза контекстом загальноєвропейським, у такому собі правовому, геополітичному, культурному й просто політичному вакуумі, нібито самі по собі. Ще одне наше спостереження полягає в тому, що деякі автори так і не змогли розібратися з дефініціями, які широко – і, як правило, в різних значеннях – вживаються в тексті.

Але це не треба ставити авторам монографії на карб. Адже колективний розум радянських істориків під проводом ленінського Центрального комітету ВКП(б) – КПРС та спочилого в Бозі академіка І. І. Мінца за півстоліття витворив залізобетонну дефініцію «Великий Жовтень та громадянська війна на Україні», найменше відхилення від якої каралося партійно-радянським аутодафе. Після 1991 р. незалежна Україна, очевидно, тим наробком користуватися не могла – колективний державницький погляд звернувся до текстів діаспорних фахівців, з деяких і пішли ці всі терміни, як-от «Українська революція», «Українська національно-демократична революція», «період національно-визвольних змагань», «визвольні змагання українського народу за державність», «національно-демократична революція» абощо. З хронологічними рамками також не склалося: в одних випадках говорять про 1917—1920 рр., в інших – 1917—1921 рр. У межах даної роботи ми будемо користуватися дефініцією «період творення національно-соціалістичної Української держави в умовах військової поразки та державно-політичного розпаду Російської, Австро-Угорської та Німецької імперій, громадянської війни та встановлення однопартійного тоталітарного режиму», нижньою хронологічною межею якого є 2 березня 1917 р. (якщо зовсім точно – 23 год. 40 хв., коли імператор Микола II підписав документ про зречення), а верхньою – ніч проти 21 листопада 1920 р., коли останні загони Дієвої армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані на території Польської Республіки.

Автор першого розділу цитованої фундаментальної монографії, член-кореспондент НАНУ Ю. Левенець, справедливо наголошує: для розуміння впливу М. Грушевського на сучасний йому політичний процес необхідно проаналізувати ключові для політичних поглядів голови УЦР терміни «нарід», «держава», «герой в історії». «Справа в тому, – слушно зауважує Ю. Левенець, – що ці терміни взяті з різних систем, які в основному неспівмірні. «Нарід» у Грушевського – це поняття метафізики романтичного періоду, а його «держава» – це анархістсько-соціалістичний термін Прудона – Драгоманов а. <…> При цьому, вказує далі Ю. Левенець, – «нарід» не є ясною, чітко визначеною дефініцією, а ідея «селянськості» України, як одинокого (підкреслено нами. – Д. Я.) носія ідеї «народу»», запозичена Грушевським у М. Драгоманова. Ідучи за останнім, а також за М. Костомаровим, майбутній лідер «Української революції» негативно ставився до держави, яка для нього була «швидше злом, ніж позитивним фактором», а його, Грушевського, ідея автономії спиралася на етнічний принцип, а не на принципи історико-економічного регіоналізму (що його сповідував Драгоманов)[14]. Неявно висновки, які випливають із цитованої тези, узгоджуються з системотвірним висновком іншого дослідника: «для сучасного етапу розвитку української історичної науки продовжує бути актуальним переосмислення історичних концепцій таких велетнів наукового знання і національного духу, як Михайло Грушевський та В’ячеслав Липинський»[15]. Це, в свою чергу, підкреслює справедливість оцінок польських колег, які ще на початку 20-х років XX ст. вказували на очевидні системні огріхи в історичній концепції Грушевського: «недоречність уживання етноніма «українці» в контексті дослідження давньоруських часів, <…> надмір негативізму в оцінці польсько-українських стосунків, героїзація козаччини тощо».[16]

Ці та інші твердження М. Грушевського, сформульовані на підставі відомих на той час фактів, попри запровадження у науковий обіг принципово нових інформаційних обсягів, до сьогодні живуть і квітнуть у вітчизняному суспільствознавстві, відкидаючи, ігноруючи тисячолітній інтелектуальний спадок нашого народу. Ось яскравий приклад: «Конституційні ідеї в класичному розумінні фактично присутні в українській політичній та правовій думці, починаючи з середини XIX ст.». Автор цитованого дослідження розпочинає відлік національного конституціоналізму зі Зборівської угоди 1649 р., Переяславських статей 1654 р., Гадяцького договору Івана Виговського 1658 р., Коломацьких статей І. Мазепи 1687 р., «Правового укладу та Конституції відносно прав та вольностей Війська Запорізького» 1710 р. (т. зв. конституції П. Орлика, яку мовляв, треба вважати «першим конституційним актом в Україні») та інших «своєрідних актів передконституційного характеру». Очевидно, таке твердження було би коректним у випадку, якби ніхто ніколи і не чув і не знав про існування «Руської правди» або, скажімо, Статутів Великого князівства Литовського та інших законодавчих корпусів, які впродовж століть регулювали повсякденне життя нашого народу. Як ми покажемо нижче, саме ці (але не тільки) міфологеми, впроваджені М. Грушевським та його послідовниками, завели їх до політичної могили, а омріяну ними «Україну» до того місця, в якому вона перебуває на початку III тисячоліття.

Сучасний стан української історичної науки, на наше глибоке переконання, потребує переосмислення не тільки наукової (та/ або політичної) спадщини «загальновизнаного лідера українства»[17] М. Грушевського, але й усіх без винятку діячів тієї доби та їхніх організацій. Переосмислення потребує і те, що відбувалося в Росії по перших тижнях після відомих петроградських подій, які автори вперто називають «революцією», не даючи при цьому ніякого визначення цьому термінові, хоча йдеться по суті лише про процедуру зречення монарха на користь молодшого брата. У той самий час, – ідеться в тексті цитованого академічного видання, – «український рух набрав вибухоподібного характеру. Його масштабність та радикалізм дають підстави для того, щоб кваліфікувати нову стадію історичної боротьби українства як національно-демократичну революцію», яка за дві сторінки вже називається «Українською революцією»[18]. При цьому в тексті неможливо знайти визначення і другої, а тим більше – роз’яснення різниці між ними.

Ще один прийом, який досить часто використовується в тексті «Україна: політична історія…», – оперування уявностями типу «М. Грушевському здавалося (підкреслення наше. – Д. Я.), що Тимчасовий уряд добре розуміє: на місцях мають творитися нові форми організації (організації чого? – Д.Я.) згідно з новими умовами». Ще один приклад відверто маніпулятивного прийому: справедливо констатуючи те, що Грушевський вважав недоцільним покладатися на волю загальноросійських Установчих зборів, які, за задумом організаторів зречення імператора, мали встановити новий, республіканський політичний режим на території романовської імперії та форму державного устрою, автори уникають логічного висновку про те, що лідер «Української революції» з перших днів своєї діяльності в ролі голови Української Центральної Ради, координативного органу українських національних громадських та політичних організацій, узяв курс на незаконне створення органів державної влади на частині території Російської держави. Ці самочинно створювані нелегітимні органи влади, наскільки нам пощастило зрозуміти, і називають «новими формами організації». При цьому чомусь забувають наголосити на тій обставині, що публічно і сам Грушевський, і його прибічники переконували всіх і кожного в тому, що український рух не має на меті відторгнути Україну від Росії. Четвертий маніпулятивний прийом – наклеювання ідеологічних ярликів або елементарна підміна понять у тих місцях, де авторам або бракує аргументів, або де їхня концепція суперечить фактам дійсності. Наприклад, позиція Тимчасового уряду, що намагався реалізувати завдання, задля якого був створений, а саме – утримати ситуацію в межах правового поля, довести країну до Установчих зборів, – трактується не інакше, як «шовіністична». У чому проявлявся цей «шовінізм» уряду, у складі якого, між іншими, перебували і українці, і євреї, і грузини за походженням, донині залишається загадкою. Курс Тимчасового уряду на підтримання законності, правопорядку, демократичних процедур, скликання Установчих зборів трактується як «лабіринт великодержавного курсу»[19]. Ще один приклад відвертого пересмикування – порушення принципу викладення подій у хронологічній послідовності: «Головним завданням Української революції на той момент стало впровадження в життя програми, накресленої I Універсалом, тобто рух до реальної автономії у складі демократичної федеративної республіки Росії».[20]

Маємо чудо з чудес: вибори до Установчих зборів ще навіть не оголошені. Установчі збори – єдиний легітимний орган, який, за задумом організаторів зречення Миколи ІІ, мав ПРАВО встановити новий державний устрій (чи то унітарний, чи то федеративний, чи то конфедеративний), – ще не обрані. Самочинна організація лише однієї з національних груп (нехай навіть і найчисленнішої), яку ВСЯ людність південно-західних губерній Росії, оголошених «Україною», ніколи не обирала, – вже встановила для себе федеративний устрій у майбутній державі і автономний – в одній із її частин. На запитання, на якій такій підставі вона, тобто ця самочинна організація, це зробила, від сучасних дослідників ви почуєте одностайну відповідь: «а революція ж бо надворі!». А на наступне запитання – чи є «революція» синонімом бандитизму і беззаконня? – матимете в кращому разі таку відповідь: «Шовініст, контрреволюціонер, українофоб!».

Надзвичайну наукову цінність у талмуді «Україна: політична історія…» мають і глибокодумні, ретельні вимірювання з калькулятором у руках процентного представництва євреїв в УЦР та її органах. Нарешті ми дізналися, що євреїв у Малій раді було 16 із 66 членів, тобто понад 24%![21] Мало того, маємо згадку і про діяльність всюдисущих, але завжди і всюди таємничих масонів.

До речі, про масонів.

Що ми знаємо про вільних мулярів?

Сучасні відомості про вільних мулярів, які діяли на території Російської держави, найбільш повно, як видається, викладені у монографіях В. Савченка, О. Крижановської, у дослідженні В. Брачева, а також у п’ятдесят четвертому числі часопису «Ї» за 2009 р. Перед тим як звернутися до фактичних даних, наведених у цих розвідках, поміркуймо про геополітичне тло, в якому народжувалося та розвивалося братство вільних мулярів у його російському варіанті.

Repetіtіo est mater studiorum: Російська імперія відхопила собі неабиякий за розміром шматок, який у ХІХ ст. набув назв «Малоросія», «Південно-Західний край», «Україна». Габсбурги привласнили Галичину та Буковину. Упродовж століть ці землі (за винятком Буковини) були східним кордоном європейського «світу-економіки», за яким починався «кінець світу» для кожного європейця – «дика, болотиста, пустинна»[22] Московська держава.

Головне завдання володарів цієї держави після 1772—1796 рр., тобто після розділення Польщі, – «поборювання польського та українського визвольних рухів. <…> При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об’єктивно існуючих польсько-українських протиріччях». Так, наприклад, «законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не стільки збільшення представництва українського населення та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисленнішими національними громадами цього краю».[23]

Після поразки польського повстання Микола I скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему українських земель, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії. «Процес ліквідації правової автономії» у Волинській, Київській та Подільській губерніях завершився у 30—40-ві роки XIX ст., остаточним скасуванням дії всіх норм і положень Статуту Великого князівства Литовського.[24]

Поза тим польські впливи на Волині, Київщині та Поділлі залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст. Після скасування кріпацтва (1861 р.) та поразки польського повстання (1863 р.) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село – польський поміщицький двір». Цей конфлікт, в якому «перевага в силі виразно була на боці селянства», сягнув апогею у роки Першої світової війни й «Української національної революції 1917—1921 pp.». Саме тоді цей конфлікт переріс з етнонаціонального в етнополітичний, «переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими – теж здебільшого – поміщики-поляки». При цьому «можна твердити з високою долею правдоподібності», що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків «був заздалегідь запланований і керований з одного центру». Жертвами цього конфлікту, який без щонайменшого перебільшення можна назвати «війною», стали 85% усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі. Край цій війні покладав лише «вступ на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська».[25]

Інший системний напрямок уніфікаційної політики Романових на окупованих землях – ліквідація правової бази, яка впродовж століть регулювала тут політико-правове та соціально-економічне життя. Ідеться, насамперед, про «уставні земські грамоти – законодавчі тексти судово-адміністративного, пубпічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру». Під «каток» імперської машини потрапили і «різноманітні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти», якими вона користувалася принаймні з часів великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440 р. (Київщина) та 1452 р. (Волинь)». До речі, практика надання привілеїв цілим регіонам на теренах ВКЛ/РП набувала поширення з другої половини XV ст.: «на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської Правди», «багато судових справ розв'язувалося згідно норм звичаєвого права».[26]

Третій напрямок перетворення окупованої спільноти на безправну біомасу «підданців» – «<…> нівелювання національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намагання залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Одночасно «заміна владних структур Речі Посполитої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля», по-перше, «не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком», а по-друге, попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона «сама опинилася під впливом шляхти».

Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830—1831 рр., коли «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля. З початком другої половини XIX ст. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави (тобто Речі Посполитої. – Д. Я.) і підготовка до скасування кріпацтва», а під час збройних заворушень 1905—1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів».[27]

У конкретній політичній ситуації, обумовленій забороною масонства 1821 р., поразкою заколоту декабристів та польського повстання, масонерія на теренах Російської імперії, за оцінкою компетентного дослідника цього питання Віктора Савченка, «пішла у глибоке підпілля». На сьогодні маємо хіба що відомості про діяльність лож, до яких увіходили Михайло Воронцов, Олександр Герцен, Василь Григорович, Микола Гулак, брати Капністи, Іван Котляревський, Сергій Ланськой, Лизогуби, Михайло Лорис-Меліков, Василь Лукашевич, Микола Огарьов, Кирило Розумовський, можливо, Микола Костомаров та багато інших видатних політичних і громадських діячів. Верховним керівником масонства на російських теренах в першій половині ХІХ ст. був Михайло Вієльгорський.[28]

Вільні мулярі, змушені емігрувати до Франції, це насамперед «генерали, аристократи, шляхта збирались здебільшого навколо князя Адама Чарторийського, що користувався великим авторитетом». Якщо сказати прямо – саме Чарторийський був одним із найвпливовіших масонів свого часу – так само, як і друга ключова персона радикального еміграційного дисидентського середовища – Йоахім Лелевель, тісно пов’язаний із масонськими ложами Франції, Італії та Німеччини.[29]

Висновок сьомий

Принципово важливий висновок, який випливає з розвідок В. Брачева, О. Крижановської, В. Савченка, такий: участь освічених громадян у масонських ложах, які Російська імперія успадкувала разом із загарбаними землями Речі Посполитої, від 1772 р. і впродовж усього періоду з ХІХ й до початку ХХ ст., була єдино можливою продуктивною формою політичної та громадської діяльності представників великоруської, «української» та польської еліт, які переймалися питаннями трансформації тогочасної Росії у правову демократичну державу.

Що ми знаємо про вільних мулярів зразка 1917 р.?


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Микола Некрасов.


Ініціатором організаційного становлення масонства на території Російської імперії став видатний науковець, громадський та політичний діяч, професор Московського, Оксфордського, Петербурзького, Стокгольмського університетів, академік Російської академії наук, визначний просвітитель нашого народу, послідовний прихильник перебудови Росії на принципах автономії неросійських народів харків’янин Максим Ковалевський (1851—1916 рр.).

Першу «національну» ложу в юрисдикції «Великого сходу Франції» на території Росії було відкрито 15 листопада 1906 р. саме завдяки його зусиллям. На середину того року кількість масонів у країні сягнула сорока. Як відзначає В. Брачев, «уже з перших кроків у Росії масонство виявилося обтяжене цілями досить і досить далекими від цілей «істинного» масонства. Проблема морального самовдосконалення «братів» цікавила мало. <…> Політичні успіхи французького масонства <…> не могли не надихати російських «братів», не спокушати їх на використання масонства у політичних цілях»[30]. Серед залучених новачків був і професор Київського університету, член-кореспондент Російської академії наук І. Лучицький. Саме йому випало відкрити вже в січні 1909 р. першу «українську» ложу «Київська зоря». Її очолив відомий громадський та політичний діяч барон Ф. Штейнгель. Верхом розвитку поглядів російської масонерії на принципи переустрою держави Романових став Конвент лож 1912 р. під головуванням майбутнього заступника голови Тимчасового уряду Миколи Некрасова. Саме цей з’їзд, участь в якому від України взяли М. Василенко, М. Грушевский та Ф. Штейнгель, став першою поворотною подією в історії російського масонства. За даними, які наводить В. Брачев (посилаючись при цьому на свідчення М. Некрасова), на той момент у Росії нараховувалося не менше 14—15 лож, з них 5 – у Петербурзі, 3 чи 4 в Києві, 1—2 в Москві та по одній у Нижньому Новгороді, Мінську та Одесі. Ключовий конфлікт з’їзду – другорядне, здавалось би на перший погляд, питання про назву ложі. «Переважна більшість делегатів, – пише в зв’язку з цим В. Брачев, – були росіянами і обстоювали, щоби орден носив традиційну та загальноприйняту в Європі назву – «Великий схід Росії»». Однак тут несподівано піднявся зі свого місця український делегат історик М. С Грушевський і наполіг, щоби в назві нової масонської асоціації «в жодному разі не було слова «Росія»». «Він мав у цьому питанні абсолютно непримиренну позицію, заперечуючи за Росією як державною одиницею право на цілісне існування; його з низкою зауважень підтримував Василенко»[31], – цитує спомини О. Гальперіна В. Брачев. Наслідок компромісу – назва «Великий схід Народів Росії» (ВСНР).

Залишаючи осторонь надзвичайно важливу (але не для даного конкретного випадку) дискусію щодо «канонічності» або «неканонічності» ВСНР[32], наголосимо: гострі дискусії з національного питання всередині російського вільномулярського руху тривали й далі. Приміром, 1914 р. члени Товариства українських поступовців (ТУП), «яких підтримувала масонська частина київських кадетів», під час переговорів із головою ЦК партії конституційних демократів П. Мілюковим зажадали, щоб ті підтримали вимогу «надання українцям не лише культурної, а й широкої політичної автономії». На принципово непримиренні частини російська масонерія розкололася з питання про ставлення до Першої світової війни: більшість, головно «росіяни», підтримували гасло «війни до переможного кінця», меншість, головно «українці», виступали за поразку Росії у війні, тобто стали на шлях державної зради.

«Несподівана» для учасників з’їзду 1912 р. політична позиція М. Грушевського, як ми покажемо нижче, була цілком умотивованою. Тут важливо звернути увагу на ту обставину, що російське масонство після 1912 р., по-перше, практично перестало бути організацією, яка орієнтувала своїх членів насамперед на власне моральне удосконалення. По-друге, всередині «політичного» російського масонства накреслилася перша лінія подальшого організаційного та політичного розриву з ключового питання – якою має бути післяромановська Росія і чи повинна вона бути взагалі? По-третє, і це також стало одним із фундаментальних чинників наступної поразки спроб трансформувати Російську державу в демократичну, за європейським зразком, – російська масонерія, на відміну від материнської, французької, об’єктивно набула всіх ознак заколотницької організації антидержавницького спрямування.

Такий висновок прямо випливає з тексту статуту «Великого сходу народів Росії», написаного, як стверджує В. Брачев, особисто М. Некрасовим. За словами В. Савченка, документ «проголосив метою ордену захист прав людини і громадянина», «встановлення буржуазного демократичного суспільства, обмеження або повалення монархії. З перших своїх кроків відроджене на початку ХХ ст. російське масонство Великого сходу набуло опозиційного стосовно царського режиму характеру».

Перша світова війна ще більше радикалізувала політичні прагнення російського масонства. Це зафіксував черговий з’їзд вільних мулярів, який відбувся влітку 1916 р. ВСНР узяв курс на воєнний переворот, покликаний усунути Миколу ІІ та передати престол його братові Михайлові[33]. Організацію очолили М. Некрасов, О. Керенський, депутати ІV Державної думи, лідери Прогресивного блоку І. Єфремов та О. Коновалов, голова Київського військово-промислового комітету М. Терещенко.

Станом на 1917 р. загальна кількість членів ВСНР сягнула 600—800 осіб, які, за В. Савченком, об’єднувалися чи то в тридцяти, чи то в п’ятдесяти ложах. 15 з них «працювали» в Києві і нараховували в своїх лавах 200—300 осіб. Найбільш відомими діячами на території південно-західних губерній Росії були A. Вязлов, Д. Григорович-Барський, М. Василенко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Затонський, І. Лучицький, B. Науменко, А. Ніковський, Ф. Матушевський, С. Петлюра, В. Прокопович, П. Стебницький, М. Терещенко, В. Чехівський, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель, І. Шраг. «Можливо, серед київських масонів були» також і К. Василенко, А. Зарубін, М. Зільберфарб, A. Лотоцький, Ф. Матушевський, О. Саліковський. Паралельно з київськими існували ложі в Бердичеві, Вінниці, Житомирі, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Проскурові, Рівному, Харкові, Херсоні, Ялті, але «назви, належність і кількісний склад їх, – як уважає B. Савченко, – встановити неможливо». О. Крижановська вказує на те, що керівним центром усіх київських лож була так звана «Мала рада», до складу якої входили М. Грушевський, С Єфремов, Ф. Штейнгель та інші. Зауважмо: саме таку назву прибрала інституція, покликана діяти між сесіями УЦР! Основна публічна масонська діяльність на теренах Південно-Західного краю Росії творилася головно в місцевих осередках Усеросійського союзу міст (голова – Ф. Штейнгель, члени – М. Біляшівський, А. Вязлов, Д Дорошенко, Ф. Матушевський, А. Ніковський та Всеросійського земського союзу (голова – С. Шликевич).


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Олександр Керенський.


Саме вони, а також присутні в Києві члени Державної думи, голова губернської земської управи М. Суковкін, голова міського комітету Союзу міст М. Стражеско, Д. Григорович-Барський, голова губернського дворянського зібрання Ф. Безак, міський голова Ф. Бурчак, невстановлені до сьогодні члени Військово-промислового комітету та деяких інших «національних» організацій уже 1 березня, тобто за день до народження Тимчасового уряду, вирішили створити і створили у Києві місцевий «тимчасовий уряд». Об’єднана Рада громадських організацій мала перебрати всю повноту влади у місті. «Вже наприкінці лютого – на початку березня 1917 р., – читаємо у дослідженні В. Савченка, – масони розділили між собою найважливіші повинності, що залишилися від «старогорежиму», захопивши політичний олімп України». Вони «майже повністю заповнили склад першого і другого міністерства князя і масона Г. Львова»… «зайняли місця комісарів Тимчасового уряду по губерніях і мегаполісах імперії»… «тримали під своїм негласним контролем Петроградську раду робітників (так у тексті, коректно – «робітничих». – Д. Я.) і солдатських депутатів (до початку вересня 1917р.)». Серед новопосталого державного керівництва до масонських лож належали провідні урядові діячі – М. Авксентьєв, П. Буришкін, М. Василенко, О. Гальперін, О. Гучков, І. Єфремов, A. Карташев, О. Керенський (саме його В. Савченко називає «куратором масонства України»), Ф. Кокошкін, О. Коновалов, О. Ліверовський, Г. Львов, М. Некрасов, П. Переверзєв, С. Прокопович, Б. Савинков, М. Скобелєв, М. Славинський, В. Степанов, М. Терещенко, С. Урусов, М. Чхеїдзе, О. Шингарьов. До «найзаконспірованішої військової ложі», за В. Савченком, увіходили керівники збройних сил Російської держави – М. Алексєєв, О. Брусилов, B. Гурко (вірогідно), О. Колчак (вірогідно), О. Кримов, П. Половцов, М. Рузький, П. Скоропадський.


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р.


«Стараннями О. Керенського масони ставали на всі ключові пости Південного Заходу: губернські комісари, нові керівники місцевих дум і земств, керівники судових палат в українських губерніях». Київський «тимчасовий уряд» – виконком Ради об’єднаних громадських організацій – очолив Ф. Штейнгель, членами його стали Д. Григорович-Барський, А. Ніковський, С Шликевич, комісаром військової округи – К. Оберучев, комісаром пошти та телеграфу – О. Зарубін, губернським комісаром Тимчасового уряду – К. Суковкін, губернським комісаром Київщини – О. Саліковський, комісаром Києва К. Василенко, комісаром Одеси – Л. Веліхов. Рясно були представлені масони і в інституціях УЦР Так, у першому складі Генерального секретаріату було щонайменше п’ятеро масонів: О. Зарубін, Б. Мартос (можливо), С. Петлюра, В. Садовський, П. Стебницький, О. Шульгин. У кабінеті Д. Дорошенка семеро з десяти: сам Д. Дорошенко, О. Зарубін, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Туган-Барановський, Ф. Штейнгель, О. Шульгин. У кабінеті В. Винниченка, затвердженому у вересні, із одинадцятьох членів уряду шестеро були масонами. У Малій раді їх було щонайменше одинадцять: М. Грушевський, М. Василенко, О. Зарубін, М. Зільберфарб, М. Іоселевич, А. Ніковський, М. Матушевський, Д. Одинець, В. Садовський, Л. Чикаленко, О. Яковлєв. До цього списку О. Крижановська додає імена таких відомих діячів, як A. Галіп, А. Лівицький (з 1918 р.), А. Марголін, Є. Петрушевич, B. Шемет.

Але політичних викликів, породжених відстороненням від влади Миколи ІІ, масонство не витримало. «М. Грушевський та його однодумці, – пише В. Савченко, – пішли на конфлікт з О. Керенськиму питанні створення національної держави. У той самий час Ф. Штейнгель і К. Василенко, намагаючись відвернути українських масонів від впливу М. Грушевського, виступили проти негайного наміру Центральної Ради захопити всю владу в Україні». Нищівного удару масонству в 1917 р., як уважає B. Савченко, завдала «корніловська змова». Саме вона розділила вільних мулярів на прихильників воєнної диктатури та прихильників Тимчасового уряду. У серпні 1917 р. О. Керенський, переобтяжений державними справами, передав кермо генерального секретаря Верховної ради ВСНР керівнику справами Тимчасового уряду О. Гальперіну. «Базові стосунки «братерства та дружби» між масонами поступово, під впливом політичних факторів, – пише В. Савченко, – поступилися місцем почуттям суперництва, неприязні». У серпні-вересні конфлікт усередині київської масонерії – між прихильниками УЦР та Тимчасового уряду – «став незворотним»: К Оберучев, наприклад, закликав заарештувати Грушевського, прокурор Київської судової палати C. Чебаков «погрожував» УЦР карним переслідуванням за «сепаратизм». Вирішальними причинами руйнації колись єдиної масонської спільноти стали «соціальна нетерпимість та «українське» питання». Київські масони розділилися на дві антагоністичні групи – «федералістів» (М. Василенко, С. Моркотун, П. Скоропадський, Ф. Штейнгель) та «самостійників» – (А. Левицький, А. Ніковський, С. Петлюра, С Шелухін), кожна з яких мала свою «Велику ложу України».

М. Грушевский і масонство

Поки що точно невідомо, де, коли і до якої ложі його було прийнято. За одними даними, це сталося близько 1903 р. в Парижі. У 1909 р., згідно з наявними даними, він уже входив до київської ложі «Правда». Останнє, як видається деяким дослідникам, маловірогідно, бо в 1894—1914 рр. Грушевський жив у Львові, тобто на території Австро-Угорщини. Якщо він був підданцем Габсбургів, не могло бути, щоб він обіймав провідні посади ще й у «російській» ложі. Якщо ж він мав російське підданство і був прийнятий до київської ложі, то в цьому випадку відкритим залишається питання: як тогочасний голова НТШ мав брати регулярну участь у засіданнях цієї ложі, проживаючи постійно у Львові? Щоразу відвідуючи Київ, Михайло Сергійович зустрічався – і це достеменно відомо зі службових філерських рапортів – з австрійським консулом, «засиджувався годинами» на його квартирі. Зміст їхніх розмов до сьогодні невідомий (хіба звіти про них осіли в архівах австро-угорського МЗС), так само як і невідомі мотиви, які спонукали Грушевського в 1917 р. розірвати клятвений зв’язок із масонством та очолити новостворену УПСР.

Нещодавно стало відоме інше. Як установила О. Крижановська, київський, волинський і подільський генерал-губернатор у 1908—1914 рр., генерал-лейтенант Ф. Трепов попереджав: «політична орієнтація Михайла Грушевського рішуче спрямована проти Росії, і що він прагне «відокремити 10 губерній та дві області від Росії задля їх прилучення до Червоної Русі (тобто до Галичини. – Д. Я.) та утворення суверенної української держави». Попереджав про це своє керівництво, між іншим, і полтавський губернський жандармський начальник. І це не були пусті фантазії поліцейських начальників. Як ми покажемо нижче, у розділі «Хто такий Микола Залізняк?», саме це і було основною політичною метою російського громадянина Михайла Грушевського. У цьому його інтереси збіглися із стратегічним інтересом Австро-Угорщини. Задля реалізації цього інтересу і був сформований координаційний, інформаційний ланцюжок «імператор Карл – ерцгерцог Вільгельм – барон М. Василько / Є. Левицький – Микола Залізняк – Михайло Грушевский – В. Винниченко».

Чого прагнули і прагнуть вільні муляри?

У пошуках відповіді на це питання можна звернутися, наприклад, до послуг інтернет-програми Google. Запит на слово «freemason» за декілька секунд дасть понад мільйон посилань. Якщо звернутися до інформації, розміщеної на офіційному інтернет-представництві вітчизняної вільномулярської ложі, то вичитати там можна зокрема таке.

Першим та головним документом, який узагальнював основні принципи життя вільномулярських лож та їхніх членів, є «Конституції Андерсона, або Давні заповіді вільного муляра», видані священиком Джеймсом Андерсоном 1722 р. Перший параграф документа «Про Бога та релігію» формулював сенс існування ордену: «Вільний муляр зобов’язаний, у силу даної ним обіцянки, підкорятися моральному закону; і якщо він правильно розуміє Королівське Мистецтво, він ніколи не стане нерозумним атеїстом або невіруючим вільнодумцем. <…> Вільні муляри повинні бути людьми доброчесними і вірними, тобто бути людьми честі й людьми чесними, без залежності від особистих переконань і конфесійної належності кожного з них <…>». Параграф другий, «Про світську владу, вищу і призначену», визначав відношення члена братства до влади його країни: «Вільний муляр є лояльним підданим світської влади, де б він не мешкав і не працював; він ніколи не повинен брати участі в заколотах і таємних злих задумах проти миру і благополуччя народу, як і не вести себе негідно проти призначених представників влади. <…>Якщо брат повстане проти держави, до нього не долучатимуться в цьому повстанні, але будуть жаліти за ним, як за будь-яким нещасним; однак якщо його засудять за цей один тільки злочин – незважаючи на істинно лояльне, за своєю суттю, Братство може і повинне заявити про свою неучасть у його бунтарському пориві, а також надалі не подавати причин і не множити заздрість до законної влади, – його не можна виключити з Ложі, і його узи з нею залишаться непорушні».[34]

«Дванадцять основних заповідей братства», або так звані «Ландмарки», в свою чергу, визначали основні принципи щоденного функціонування масонської організації:

1. «В основі Братства лежить традиційна віра у Всевишнього, Великого Будівничого Всесвіту, що ніяк не суперечить різним релігійним віруванням і переконанням, а навпаки – об’єднує їх у високому гуманному пориві».

2…

3. «Організаційно Братство є Орденом, до якого належать тільки мужі незалежні і доброї слави, що сповідують у своєму житті ідеали гуманності і братерства у їхньому найглибшому сенсі».

4…

5. «Братство спрямовує своїх членів на духовне самозбагачення, випромінює через них свою високу гуманність на людську спільноту».

6. «Члени Братства зобов’язуються поважати переконання і віру кожного, не допускати у своєму колі протистояння політичних чи релігійних думок, бо воно засноване на братерській згоді і взаєморозумінні».

7…

8…

9. «Братство приймає до свого кола лише чесних і моральних повнолітніх осіб, спроможних осягнути безмежність пізнання».

10. «У своєму колі члени Братства плекають любов до своєї Батьківщини, послух її законам і пошану до законної влади. Вони вважають, що їхній перший обов’язок – шанувати всяку натхненну працю».

11. «Члени Братства зобов’язуються, дотримуючись свого гідного і високоморального рівня, не викривати сутності духовних основ організації і поширювати її моральний вплив на широкі суспільні кола».

12. «Члени Братства зобов’язуються без вагання подавати один одному братерську допомогу за всіх найскладніших обставин, навіть наражаючи себе на небезпеку <…>.[35]

Але найголовніша заповідь масонства полягає – принаймні так стверджує найвідоміший та найповажніший масонський авторитет, Альберт Пайк – в оцьому: «Заповідь нову даю вам: щоб любили один одного. Як я любив вас, щоб і ви любили один одного. По сьому знатимуть усі, що ви мої ученики, коли любов матимете один до одного» (Іоанн, 13: 34—35).

Спираючись на дані, наведені в дослідженні В. Савченка, можна сформулювати гіпотезу про те, що сама ідея проекту «Україна» та її розробка належала саме вільним мулярам. Саме масони створили першу «українську» людину, буквально виліпили її з кріпосного енгельгардтівського козачка[36]. Саме художній геній Шевченка витворив «міф України», яка чекає свого Вашингтона з його «новим і праведним законом» (поема «Юродивий», 1857 р.). І тут виникає просте питання: від кого і коли Тарас міг дізнатися про факт існування Північно-Американських Сполучених Штатів, принципи їх державного устрою та першого президента? Припущення, що в дитинстві він мав широкі можливості для користування бібліотекою, телевізором, мобільним телефоном, навіть для вітчизняного українознавства є занадто радикальним.

Вірогіднішою може бути думка, що відповідну інформацію він дістав у Петербурзі після викупу з неволі 1838 р. (але до дня арешту в 1847 р.) від своїх масонських спонсорів і благодійників (К. Брюллов, М. Вієльгорський, В. Жуковський, Н. Кукольник, П. Мартос, Ф. Толстой, М. Чайковський) та «братчиків» з-посеред кирило-мефодіївців[37]. Вітчизняне шевченко-(але не тільки)-знавство списало грубі стоси паперу на цю тему, хоча так і не спромоглося, наскільки нам відомо, констатувати очевидну річ: Шевченко достеменно знав, що перший президент Сполучених Штатів був масоном – так само як в абсолютній більшості своїй і отці-засновники США, які сформували країну згідно з масонськими приписами. Своєю історичною формулою Шевченко протиставив їхній утілений на практиці ідеал державного устрою, тобто «праведний» закон, закон «новий», – закону «старому» та «неправедному». А останнім таким у географічному ареалі, в якому народився, жив і творив Тарас, був «закон» романовський, який допускав тотальне свавілля, що охопило Правобережжя України після 1772 р. Можлива й інша інтерпретація: під «старим» і «праведним» законом Тарас Григорович, як нам видається, розумів щойно тоді скасований Російською імперією «старий закон» ВКЛ/РП, вищою точкою якого був Статут Великого Князівства Литовського.

У цьому сенсі можна сказати, що М. Драгоманов, один із беззаперечних лідерів «Старої Громади», розбудував свою політичну теорію майбутнього устрою України як спільноти самоврядних громад, спираючись на базові масонські постулати, з якими сьогодні кожен охочий може ознайомитися на відповідному сайті.

Отже, можна стверджувати, що вся «громадівська» діяльність була просякнута вільномулярським духом, в основі якого – поступ та ретельне «обтісування» людської душі, відрив її від грубого матеріального світу і підготовка до життя в світі братерської любові, толерації, взаємодопомоги. Якщо ці принципи дозволили сформувати вічно живого національного генія з нікому не потрібного, нікому не відомого і, в принципі, приреченого на пожиттєве рабство кріпосного хлопчика, то чому цей досвід не можна застосувати до всіх людей? Це питання, очевидно, носить характер цілком риторичний. Але відповідь на нього все ж таки можна вивести з практичної роботи як самої «громади», так і її політичної «надбудови» – РУП/УПСФ. Цей досвід засвідчив: така успішна робота цілком можлива – навіть у негативно налаштованій проти неї державі, яка зробила майже все від неї залежне, аби такої роботи не допустити. При цьому слід узяти до уваги, що пріснопам’ятні Валуєвський та Емський укази були лише епізодами окупаційної культуртрегерської політики романовського режиму на окупованих руських, «окраїнних» землях.

З огляду на все це доречно сказати, що інтелектуальний та політичний досвід масона М. Грушевського, якого затягнув до масонерії, певно, В. Антонович, був цілком відмінним від інтелектуального та політичного досвіду його нових однодумців. Адже у досить молодому віці Грушевський емігрував до Австро-Угорщини. Як учений та громадський діяч він сформувався саме у Львові, тобто в системі політико-правових реалій «двоєдиної монархії», а не монархії романовської. А поточна практика першої – на відміну від поточної практики другої – була цілком відмінною. Габсбурги толерували релігійні та культурні особливості русинів – Романови їх нищили. Інакше кажучи, двадцятирічне прожиття Грушевського в державі Габсбургів кожного дня демонструвало йому практичні можливості позитивного впливу державних інститутів на рівень національного, культурного, релігійного розвитку його народу. При цьому «двоєдина» монархія була все ж таки державою мультинаціональною, мультиконфесійною, мультикультурною – попри всі проблеми, кожен мав там якесь місце під сонцем.

Як нам видається, проблема тут у тому, що місце рутинної роботи в несприятливих умовах, роботи, розтягнутої на покоління, може заступити робота зі створення власної в буквальному сенсі цього слова, нехай і «національної» держави, яка повинна виступити інструментом для революційних перетворень, інструментом, який дозволить на віки вічні поховати економічне, національне, соціальне, культурне гноблення твого народу. А для здобуття такого інструменту слід лише всіляко сприяти розвалу окупаційного режиму – і словом, і ділом.

Власне, над цим і працював М. Грушевський упродовж усіх двадцяти еміграційних років, користуючись при цьому поблажливим ставленням окупаційної австрійської адміністрації. Адже всіляке послаблення геополітичного конкурента було, є й залишається однією з найважливіших зовнішньополітичних цілей будь-якої держави – і Габсбурги в цьому не були оригінальні. Романови чинили так само, підтримуючи так чи інакше (залежно від обставин, часу та місця) на своїй території антинімецьку та антиавстрійську діяльність.

Взагалі, це весь обсяг сучасних наукових уявлень про структуру, особовий склад та політичні погляди структури, представники якої обіймали ключові місця дослівно в усіх національних українських державних утвореннях (хіба за винятком ЗУНР) у 1917—1920 рр. Наявна інформація дозволяє висловити обережне припущення: не всі з учасників лютневих подій 1917 р. були масонами, але всі масони, принаймні київські, знали про ті події заздалегідь. У політичних баталіях 1917—1920 рр. із декількох сотень членів братства брали участь хіба зо два-три десятки – може, колись ми дізнаємося щось інше.

Конфлікт Михайла Грушевського та Олександра Керенського та його вплив на трансформаційні процеси в Російській державі в 1917 р.

Особистий, світоглядний, згодом політичний конфлікт між головою Тимчасового уряду Росії, єдиного в 1917 р. легітимного органу влади на території Російської держави, з одного боку, та беззаперечного лідера сепаратистського українського руху – з другого (назвімо це в даному випадку конфліктом «першого рівня»), на наш погляд, став одним з ключових суб’єктивних чинників, який урешті-решт унеможливив діалог поміж загальноросійською демократією та українськими (але не тільки) націонал-соціалістичними партіями, об’єднаними в Українській Центральній Раді. Відсутність продуктивного діалогу згодом переросла у відкриту ворожнечу (назвімо це конфліктом «другого рівня»).

Цей конфлікт врешті-решт перекреслив можливості демократичної трансформації Російської держави.

Цей конфлікт урешті-решт перекреслив можливості створення демократичної української держави.

Цей конфлікт призвів до встановлення на території Російської держави комуністичної тоталітарної диктатури.

Цей конфлікт мав наслідком десятки, якщо не сотні мільйонів жертв перманентних зовнішніх та внутрішніх воєн, голодоморів, репресій.

Цей конфлікт спонукає нас, об’єктивно його жертв у третьому-четвертому поколіннях, уважніше придивитися до його першоджерел.

Більшість вільних мулярів, що обстоювали першу позицію в цьому конфлікті, проголошували на принципах права, демократичних процедурах при ухваленні рішень, безумовному дотриманні зовнішньополітичних зобов’язань Росії. Треба спеціально підкреслити, що декларовані та реальні політичні цілі, яких вони намагалися досягнути, збігалися.

Друга позиція, представлена меншістю мулярів, виходила з можливості та необхідності ігнорувати чинні правові принципи, демократичні процедури, зовнішньополітичні зобов’язання Росії, досягнути прихованих, а не декларованих політичних цілей будь-що-будь. При цьому декларовану політичну мету (створення держави Україна як частини федеративної демократичної Російської держави) та реальні політичні цілі (ліквідація Східного фронту і створення на частині території Росії маріонеткової монархії під австрійським протекторатом) поєднати в межах однієї політичної практики було неможливо. Саме це спричинилося до тотального краху так званих «національно-визвольних змагань» та запровадження на території сучасної України людожерського політичного режиму.

Конфлікт політичних орієнтацій двох груп вільних мулярів (але не тільки їх):

– більшості, яка реалізовувала курс на скликання Всеросійських Установчих зборів та завершення війни у складі переможної Антанти та

– меншості (але не тільки їх), яка підтримала курс на ліквідацію Східного фронту будь-якою ціною і, в найближчій перспективі, на недопущення скликання Всеросійських зборів тощо під впливом соціально-економічних реалій, породжених Першою світовою війною. Конфлікт саме цих різновекторних політичних орієнтацій втягнув у цю інфернальну воронку (назвемо це «конфліктом «третього рівня»») всі тодішні політичні сили та соціальні верстви. При цьому більша частина цих сил, об’єднаних в Українській Центральній Раді, спровокувала, розповсюдила невідомий їм конфлікт «першого рівня» на весь Південно-Західний край Росії, тобто на більшу частину сучасної України. Інструментом стали гасла негайно завершити війну, ліквідувати інститут приватної власності, насамперед на землю, та заборонити незаконну передачу цієї власності до так званих «земельних комітетів», тобто 90% (або і більше) усієї людності. Саме ухвалення УЦР відповідного земельного «закону», який нічого спільного з правом не мав, зумовив як реактивні темпи розвалу Східного фронту, так і радикальну (але скороминущу) підтримку селянства, надавану як Центральній Раді, так і проголошеній нею Українській республіці, яка, згідно з міфологічними селянськими уявленнями, одна тільки й могла раз і назавжди гарантувати їм право на земельну власність.

Саме підросійське село недовго правило за мобілізаційний ресурс українського націонал-соціалізму, який уособлювали УПСР та УСДРП. Таким мобілізаційним ресурсом не могли бути інші соціальні та національні групи населення дев’яти південно-західних російських губерній. Так, польські політичні партії та польська громада в цілому не могли підтримати курс М. Грушевського, курс українських націонал-соціалістичних партій, курс УЦР та УНР, тому що впродовж попередньої історичної епохи послідовно обстоювали правовий принцип відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Від 1863 р. «метою боротьби» патріотичного польського політикуму було створення «Сполучених Польщі, Литви і Русі без жодної гегемонії з цих трьох націй» із застереженням, що надається «литвинам і русинам цілковита свобода залишатися в зв’язку з Польщею або ж розпоряджатися собою за власною волею».[38]

Російські політичні партії та російськомовна частина населення (крім, хіба, більшовиків) не могли підтримати вищезазначеного курсу тому, що обстоювали територіальну і державну цілісність Росії, її реформування через інститут Всеросійських Установчих зборів. Більшовики не могли підтримати цього курсу тому, що в принципі виступали проти існування будь-яких національних держав, проводили курс на розпалювання так званої «всесвітньої соціалістичної революції», тобто людської різанини всесвітнього масштабу.

Підтримали політичну лінію Михайла Грушевського лише певні представники деяких єврейських соціалістичних груп сіоністського спрямування. Основним їх мотивом було справедливе прагнення забезпечити елементарні громадянські права євреям у країнах проживання. Отже, вони надали політичну підтримку УЦР саме з огляду на цю обставину, а також в обмін на контраверсійне зобов’язання УЦР підтримати створення незалежної єврейської держави в Палестині. А це, між іншим, зовнішніх партнерів голови УЦР цілком влаштовувало, оскільки об’єктивно шкодило британським інтересам на Ближньому Сході, отже, було на руку країнам Почвірного союзу.

Доктринальні погляди М. Грушевського на державний переустрій Росії

Останні за часом серйозні дослідження свідчать: основними ідеями в сфері державного будівництва, яких дотримувався голова УЦР на рівні публічної риторики, були такі:

– провідником національного відродження в Україні є український інтелігент;

– безперервність історичного буття українського народу – доконаний факт;

– «істотною домінантою», яка визначає «динаміку національного відродження», є «українська національна ідея».

Сам М. Грушевський вичерпного несуперечливого визначення словосполучення «українська національна ідея» так і не дав – чи то за браком часу, чи то за відсутністю потреби. Натомість він «науково обґрунтував» інше поняття – «національна свідомість», («духовний фундамент», на якому «здійснюється національне відродження»). А «вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обґрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського»[39]. На думку Грушевського-науковця, в самій історії «діють три основні групи чинників: народ, територія і культура, що свідчить про поліфакторність історії». При цьому він вбачав «основу історії народу в традиціях та культурі, які акумулюють в собі основні вартості»[40], а саму культуру – «одним з найбільш стабільних чинників історичного прогресу». Із таких аксіоматичних тверджень цілком логічно випливав такий висновок: основними завданнями національного руху мають бути формування національної свідомості, поширення видавничої справи, засвоєння мови, створення національної школи, поширення освіти, розвиток літератури та літературного процесу.[41]

Оскільки, на думку М. Грушевського, «історія подібна до незрівнянної епопеї, якою є похід людства до щастя і правди», остільки саме сучасна йому доба повинна була «ґрунтуватись на свідомості своєї солідарності з іншими, на подоланні індивідуалістичних тенденцій, адже солідарність є умовою успішного розвитку і прогресу як окремого народу, так і людства загалом». Саме «реалізація в суспільстві солідарних почуттів», вважав голова УЦР, є «шлях до правди, добра, щастя». Таким чином, підсумовував учений, «основними тенденціями суспільного розвитку «є тенденції солідаризму та індивідуалізму»»[42]. Саме з цим теоретичним наробком на хвилі державного будівництва Михайло Сергійович Грушевський і заходився будувати незалежну, самостійну, соборну Українську державу. Власне, цим обмежувалися донедавна і знання про державницькі уявлення голови УЦР.

2008 р. Т. Осташко та Ю. Терещенко випустили до обігу науково-документальне видання, присвячене драматичній долі одного з австрійських ерцгерцогів – Вільгельма Габсбурга-Лотрін-гена, відомого в історії нашого народу під прізвиськом Василь Вишиваний. Дослідники чи не вперше в українській історіографії констатували очевидну для польської політичної думки тезу: остаточний розділ Польщі 1796 р. не значив, як виявилося, завершення процесу в цілому, бо польський спадок продовжував хвилювати європейських правителів, насамперед Габсбургів, Гогенцоллернів та Романових упродовж усього ХІХ ст. Кожен мріяв про своє:

– одвічною мрією перших було – приєднати до імперії всю Польщу, і тому імперський Відень ніколи не погоджувався на поділ Галичини на польську та українську частини,

– Берлін прагнув імплементувати в політичну практику концепцію «королівства Київського» відомого німецького філософа Гартмана, яка була схвалена особисто О. Бісмарком,[43]

– самозрозумілою метою Романових було приєднати до своїх південно-західних володінь підавстрійську Галичину: це дозволяло, з одного боку, послабити Австро-Угорщину, з другого – не допустити подальшого наростання польського руху опору та, заразом, поменшити католицькі впливи на південно-західних імперських теренах.

На рівні політичної практики події розвивалися так. Офіційна позиція габсбурзького трону полягала «в тому, що, відповідно доугодизВільгельмом I, із російських областей Польщі, зайнятих союзними військами у ході воєнних дій, будеутворена самостійна монархія з дідичною монархією і конституційною формою правління». Включати Галичину до складу цієї держави не планувалося. Натомість передбачалося «розширити автономію Галичини» із правом «самостійного урядування у своїх краєвих справах». Обережна позиція Австрії в цьому питанні зрозуміла: серед її підданців було три мільйони русинів, які під скіпетром Габсбургів за століття розвинулися до рівня нації, якій бракувало хіба що своєї держави. «Для Австрії як безпосередньої сусідки України, – слушно відзначають Т. Осташко та Ю. Терещенко, – і мови не могло бути про сприяння перетворенню останньої на сильну й незалежну державу», тим більше – додаймо від себе – під німецьким протекторатом. Крім того, «берестейські переговори поставили у практичну площину переведення поділу Галичини, що загрожувало перспективам політичних домовленостей з поляками. Необхідно було також вирішувати питання про те, кому належить Холмщина, частково окупована австрійськими військами <…> Виснажена війною, переобтяжена проблемами внутрішньої перебудови, нестачі продовольства і сировини, Австро-Угорщина таємно від своїх союзників вела переговори з Антантою про сепаратний мир. Ось чому вона неохоче пішла на підписання Берестейського миру, зрештою, так і не ратифікувала його і денонсувала таємну угоду про поділ Галичини на польську та українську частини».[44]

Однак треба відзначити, що у вищих імперських колах існували й інші погляди на «польське» та «українське» питання в контексті назрілого переформатування двоєдиної монархії. Антиросійські погляди наступника престолу Габсбургів Франца-Фердинанда були відомі українським діячам: «таємним політичним радником» ерцгерцога був о. Тит Войнаровський, «довголітній адміністратор маєтків» Предстоятеля Української греко-католицької церкви Митрополита Андрія Шептицького. Головний мотив інтересу Франца-Фердинанда до «української проблеми» – намір у разі сходження на престол реформувати «двоєдину» Австро-Угорщину у «триєдину» монархію. Третьою рівноправною частиною мала бути сформована «хорватсько-південно-слов’янська» держава. Усі ці плани в один момент перекреслила куля Гаврила Принципа.

Тим не менше, після сараєвського пострілу головна мета – «тривале послаблення Росії» – і далі залишалася «головною метою» Австро-Угорщини у війні. У практичній політичній площині це, зокрема, означало зацікавленість Габсбургів у створенні на території Росії окремої української держави, але без Східної Галичини в її складі. В цьому пункті престол та австрійський український політикум принципово розходилися. Це мало наслідком, зокрема, наростання радикальних настроїв у його середовищі, усунення від керівництва поміркованих громадських діячів М. Василька та К. Левицького і приходу до керма Української парламентарної репрезентації радикально антипольськи налаштованих Л. Бачинського, Є. Олесницького, Є. Петрушевича, Ю. Романчука. Вони висунули на перший план ідею створення в межах Австро-Угорщини окремого національного коронного краю у складі української частини Галичини та Буковини. Саме план створення зі Східної Галичини та Буковини «одної єдиної провінції «Україна» у складі Австрії» підтримував і намагався реалізувати також ще один Габсбург-Лотрінген – Вишиваний.

Єдиної концепції на майбутнє своєї країни галицьке та еміграційне політичні середовища виробити так і не спромоглися. Під впливом ідеї В. Липинського «про позитивну роль німецьких династій у державотворчих процесах на Балканах» група емігрантів з «Великої України» та Галичини, які зійшлися на «таємну політичну нараду» у Львові в 1911 р., висунула «на порядок денний питання про політичну самостійність України» «у трьох династичних варіантах». Варіанти кандидатур на київський престол були запропоновані такі: 1) Йоахім, син Вільгельма II; 2) один із синів австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда; 3) один з представників дому Романових. Основна політична вимога – створення на т. зв. «українських етнографічних землях» під протекторатом або Австро-Угорщини або Росії конституційної монархії, нейтральної щодо обох імперій. Власне, саме задля реалізації цієї яскравої ідеї і було створено «Спілку визволення України», яка впродовж усього періоду своєї діяльності патронувалася та фінансувалася австрійською владою аж до офіційного їх розриву в 1914 р., коли влада остаточно «віддала перевагу польській складовій своєї політики».[45]

Однак усі ці концепції радикально та несподівано для всіх суб’єктів політичного життя скорегувала війна. Корекція відбулася тому, що «по суті на зламі 1914/15 років Австро-Угорщина досягла тієї точки, яку прусський генерал та військовий теоретик Карл фон Клаузевіц, по-аналітичному сухо назвав «кульмінацією». Адже відбулося щось, що повністю змінило характер війни… За якихось декілька тижнів відбулося те, що стало початком кінця як для царської держави, так і для монархії Габсбургів. Такий фінал наперед визначили непомірно великі втрати в боях у період зимової кампанії у Карпатах. Очевидно, і цар, і цісар Франц-Йосиф не до кінця розуміли, що імперії знищують одна одну, і цьому не можна було уже нічим зарадити».[46]

Сучасний стан інституційного розуміння проблеми – 2

Розлого цитована нами на початку розділу академічна «Україна: політична історія…» не стала розвідкою, виключно компліментарною щодо Української Центральної Ради та її вождів. Виявляється, і цей флагман революційного українського руху – але тільки подеколи і деінде – мав окремі вади. Ось чи не найтяжчий її гріх: «У досліджуваний період УЦР не приділяла належної уваги розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини»[47]! Дарма що Австро-Угорщина – інша держава, та ще й до того така, що воює з Росією. Дарма що русини (яких лише за декілька десятиріч визнали «українцями») – підданці Габсбургів – мали свою військову формацію, яка зі зброєю в руках билася за інтереси корони, мала в тій імперії своє національно-політичне представництво у формі Української парламентарної репрезентації, яка, за В. Солдатенком, «не ставила на порядок денний питання про створення реальних соціально-економічних передумов для розв’язання національного питання»! За відсутності в ті часи національного питання для русинів/українців в «двоєдиній монархії», а також мобільних телефонів, Інтернету та кінець кінцем будь-яких організаційних структур, за допомогою яких УЦР могла би приділити «належну увагу розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини», годі й говорити про складності, з якими зітнулася УЦР у процесі розвитку «Української революції»!

Не можна оминути увагою в цитованому розділі й одного з найпринциповіших моментів в історії УЦР 1917 р.: 10 листопада Мала рада затвердила нову форму судочинства «іменем Української Народної Республіки». На просте запитання: а що це за диво – Українська Народна Республіка, звідки вона взялася, хто її проголосив, на підставі якого права та згідно з яким законом це проголошення відбулося? – отримаємо єдино коректну відповідь: УНР була проголошена 7 листопада на засіданні Малої ради сорока двома голосами з сорока семи присутніх на засіданні. Ухвалено це проголошення, згідно з протоколом, було голосами українських націонал-соціалістів та їхніх політичних побратимів – соціалістів-сіоністів; політичні представники російської та польської громад не голосували. Протокол засідання також повідомляє, що відсутніми на засіданні було «чоловік 5– 6»[48], хоч це брехня. Ретельні підрахунки показують, що, згідно з офіційними документами УЦР, до складу Малої ради на початку осені 1917 р. входило понад 100 осіб (див. додаток).

Нескладний підрахунок показує, що УНР було проголошено 35,89% голосів членів органу, створеного для вирішення поточних питань між сесіями «великої» ради – підкреслимо ще раз: громадської організації. Спеціально до відома автора цитованого розділу члена-кореспондента НАН України В. Солдатенка повідомляємо: громадські організації, за визначенням, функціонально непридатні до проголошення держав. Більше того – вони не мають права вирішувати питання державного життя – на те вони й громадські організації. Зайве повторювати ту просту істину, що ніяким внутрішнім або публічним документом ані УЦР, ані Малої ради не могли в принципі мати право або обов’язок вирішувати проблеми державного устрою – як до сьогодні не мають на це право, наприклад, Конгрес української інтелігенції або навіть Всеукраїнська нарада депутатів місцевих рад (якщо такі існують).

Висновок восьмий

Від 7/10 листопада 1917 р. на території дев’яти губерній, які входили до складу Російської республіки, меншістю голосів членів однієї з громадських організацій з числа українських націонал-соціалістів та сіоністів, усупереч волі економічно, соціально та політично впливової частини населення, усупереч чинним на той час нормам законодавства та міжнародного права, було формально проголошено незалежну «державу» під назвою Українська Народна Республіка. Ані поляки, ані росіяни, ані міжнародна спільнота, насамперед в особі союзників воюючої Росії – Великої Британії та Франції – створення такої держави не підтримували, законною і, отже, правовою її не вважали. Натомість проголошення УНР дало підстави цим сторонам вважати цю державу незаконною, а її лідерів – особами, які вчинили акт прямої державної зради в умовах війни з відповідними правовими наслідками, які з цього факту випливали.

Сучасний стан інституційного розуміння проблеми – 3

Уже 21 листопада керівництво цієї «держави» в особі тридцяти семи членів Малої ради вирішило перетворити себе на суб’єкта міжнародного права, проголосувавши за початок мирних переговорів з Центральними державами. Зробили вони це «з подачі» Генерального секретаріату, якщо точно – вісьмох з чотирнадцяти його членів, які підписали відповідний протокол засідання цього «уряду»[49]. Все це крутійство з інфернальними наслідками характеризується у відповідному розділі цитованої нами фундаментальної монографії «Україна: політична історія…» просто, безапеляційно, лапідарно: «Демократична платформа забезпечила УЦР масову підтримку українського громадянства».[50]

Поставимо ще одне питання: а чи замислювався автор цитованого розділу член-кореспондент НАН України (з 2006 р.), доктор історичних наук (з 1981 р.), професор (з 1986 р.) В. Солдатенко над тим, яке правове навантаження несе як термін так часто згадуване ним «українське громадянство»?

Якщо йдеться про громадянство УНР, то такого станом на 10 листопада не було й бути не могло, оскільки той-таки III Універсал проголосив автономну УНР у складі Росії, а автономія будь-якого рівня не передбачає окремого громадянства. Наприклад, у сучасній Україні є автономна республіка – Крим, але її мешканці є громадянами України, а не громадянами Криму. Отже, в даному контексті термін «українське громадянство» не є ані юридично, ані історично, ані науково й ніяк інакше коректним, а вживання його є звичайним, але примітивним і саме тому дійовим маніпулятивним прийомом. Насправді під терміном «українське громадянство» сучасні фальсифікатори історії нашого народу ховають групу громадян Російської республіки руського та єврейського походження, які підтримали чи підтримували ідею самочинного створення Української держави в несумісних між собою політичних формах.

Висновок дев’ятий

Таким чином, термін «українське громадянство», ужитий стосовно конкретних політико-правових обставин осені 1917 р., є антинауковим і не може використовуватися у наукових розвідках, які повинні оперувати точно визначеними, несуперечливими дефініціями.

Сучасний стан інституційного розуміння проблеми – 4

Прикладом такого підходу, за власним судженням автора цих рядків, можна в цілому вважати дослідження О. Любовець. Дослідниці вдалося в цілому дистанціюватися від поширених компліментарних підходів до описуваних подій та їхніх активних учасників. Так, вона прямо вказала на характерну особливість тогочасного вітчизняного політичного буття – перманентні організаційні розколи, «в основі яких лежали розбіжності програмного та тактичного характеру». Тотальний крах так званих «національно-визвольних змагань» дослідниця справедливо пояснює не підступними діями масонів, поляків, Папи Римського, країн Антанти, більшовиків та інших реальних та уявних «гнобителів» українського народу, а тим, що «жодна з моделей державного будівництва, запропонована українськими політичними партіями, так і не була реалізована». Серед причин цього названо такі:

– моделі «не набули завершеного чіткого вигляду»,

– «залишилися на рівні ідейно-теоретичних настанов»,

– «не було розроблено механізму їх реалізації»,

– «не всі вони адекватно відбивали настрої та прагнення широких верств населення»,

– «агресія з боку сусідніх держав».[51]

У вітчизняному науковому просторі існує ще декілька гносеологічних підходів до оцінки подій, які відбувались на території сучасної України в 1917—1920 рр. Один з них яскраво репрезентує творчість авторитетного вітчизняного франкознавця Я. Грицака[52]. Есей «Українська революція 1914—1923: нові інтерпретації» безапеляційно постулює такі апріорні судження:

– наприкінці XVIII ст. до складу Російської та Австро-Угорської імперій «були інтегровані» саме «українські етнічні землі», а не землі Речі Посполитої,

– у той же самий час автор погоджується з висновком анонімного автора меморандуму Департаменту політичної розвідки Великої Британії, який відзначав, що навіть у травні 1918 р. «українські» селяни ідентифікували себе як «православних», «селян», які говорять «тутейшою мовою», є «руськими» – що не означає їхньої належності до українства. «Тому, – справедливо зауважує Я. Грицак, – шанси української інтелігенції змобілізувати селян-співвітчизників, уживаючи лише національні лозунги, були незначні. Тому вони свідомо використовували соціальне питання, щоби зміцнити національний аспект своєї пропаганди».[53]

Саме тому лідери «українського руху» мусили радикалізувати свою позицію передовсім у земельному питанні до крайньої межі – і тут їхні інтереси та інтереси дев’яти з десяти мешканців «українських губерній» збіглися у часі і просторі. Скасування приватної власності на землю поза правом і законом вимагало застосування неправових, незаконних методів, тобто методів терористичних за своїм характером. Отже, залишитися у політичному «мейнстрімі», зберегти для себе політичну перспективу на майбутнє означало необхідність послідовно фізично винищити всіх без винятку приватних власників-неселян за походженням, а також їхню «обслугу» – офіцерів, юристів, чиновників, попів, співробітників правоохоронних органів та, зрештою, всіх незгодних з програмою української Жакерії. Ось лише один із тисяч прикладів: місце дії – село Іржавці, тепер Ічнянського району Чернігівської області, селяни «розкуркулюють» класика української культури Левка Ревуцького – з тим, щоби за якихось півстоліття поставити йому в селі пам’ятник…[54]

Не можна не відзначити справедливості твердження Я. Грицака про принципову різницю між російськими та українськими соціалістами (в даному разі – есерами). Російські обстоювали принцип передачі всіх земель у власність «общини», українські – індивідуальним господарствам, яких в «українських» губерніях було від 70% на Чернігівщині до 97% на Правобережжі. При цьому політична «програма» «українського» села передбачала:

– розподіл поміщицьких земель;

– скасування державних монополій на продовольство;

– повернення до вільного ринку;

– самоуправління «без комуністів, росіян та євреїв»;

– скасування колгоспів та комун;

– повагу до релігії;

– повагу до місцевих традицій.

Натомість інші, цілком умоглядні, як нам видається, твердження того ж дослідника нічого, крім подиву, не викликають. Наприклад: «<…> уряд України, як і інших новонароджених держав, був приречений (ким, коли? – Д. Я.) на здійснення державотворчого експерименту (підкреслено нами. – Д.Я.) в умовах безперервних воєн. З іншого боку, така комбінація дуже прискорила націєтворчий процес, який за інших, мирних умов, протривав би декілька десятків років»[55]. Читаючи таке, мимоволі запитуєш небо: а чи не зависокою стала ціна такого експерименту чи такого «прискорення»? Може, краще було б спробувати якось пережити ці «кілька десятків років» у спокійних умовах, а не в окопах Другої світової, в Березі Картузькій, схронах УПА, оздоровчих закладах ГУЛАГу, Аушвіці, таборах переміщених осіб etc.? Можливо, я чогось не розумію, але глибоко переконаний: мученицька смерть однієї людини (не говорячи про десятки членів моєї родини та про мільйони моїх співвітчизників) є для мене неприйнятною ціною за ейфоричну радість, отриману навіть шанованим мною колегою від прискорення «націєтворчого процесу».

Висновок десятий

Цитоване міркування є ключовим пунктом аргументації сучасних адвокатів «націєтворчого/державотворчого експерименту», затіяного українськими націонал-соціалістами 1917 р.

Проблема ціни

Додумалися вони до цього не самі: піонером тут, вірогідно, став І. Лисяк-Рудницький, згідно з концептом якого «українська революція» хоч і не досягла своєї мети[56], але «внутрішньо переродила суспільство України», «створила Україну як модерну політичну націю». Відповідь на очевидне питання про ціну такого «переродження», про ціну такого «експерименту», вочевидь, виноситься за дужки. Інакше кажучи, панове адвокати цього підходу уникають чесної відповіді на просте питання: що було б краще для мільйонів «українських» селян та їхніх нащадків, які на початку цих самих «змагань» не знали навіть, хто вони:

– спокійний, мирний, поступовий розвиток у федеративній демократичній Російській (Польській, Австрійській) республіці, який тривав би, за Я. Грицаком, «десяток років»,

або

– жахлива за своїми наслідками (соціальними, економічними й – і це найголовніше – гуманітарними) громадянська війна, панування людожерного московського більшовицького окупаційного режиму, кількість жертв якого в сучасній Україні – навіть по двох десятках років після проголошення її державної незалежності – все ще підраховують державні, наукові, громадські та інші охочі інституції?

Та чи інша відповідь на це питання, на наше глибоке переконання, і обумовлює світоглядну і, отже, наукову позицію дослідника. Саме в цьому контексті і слід (або не слід) вибудовувати ієрархію причиново-наслідкових зв’язків, зокрема відповідаючи на питання про причини поразки отого «державотворчого експерименту». Твердження на кшталт «українському національному рухові не вдалося здобути визнання та підтримку на міжнародній арені», або: більшовикам «поталанило встановити контроль над ядром російських етнічних земель», а «білі» натомість були «відтиснені на периферію Російської імперії, на території, заселені неросійськими народами», і саме «ця геополітична ситуація відіграла вирішальну роль щодо результатів революції», вінцем яких є висновок – «утворення Совєтського Союзу було більше українською, ніж російською ідеєю»[57], не допомагають відповісти на просте питання. А саме – чи були у лідерів «українського руху» бодай теоретичні шанси заснувати на території сучасної України неправовими, насильницькими методами та засобами деклароване суспільство «українських» православних селян-трударів – за неодмінної умови винищення всіх інших прошарків суспільства? Чи цей, з дозволу сказати, «експеримент» від початку мав інші, не відомі більшості його щирих учасників цілі?

Головний висновок Я. Грицака – «без Української Народної Республіки не було б Української Совєтської Соціалістичної Республіки». Український рух, мовляв, примусив Леніна зважати на національні потреби радянських народів, відійти від «унітаристських» поглядів, сформулювати ідею СРСР, у якому українці – бодай формально – отримали право жити у складі автономної держави – «право, якого їх позбавила Російська імперія та в якому їм відмовляли білогвардійські сили»[58]. Та ціною цього права стали десятки мільйонів наших співвітчизників, безвинно позбавлених життя як внаслідок дій національно свідомих «експериментаторів», так і послідовників В. І. Ульянова-Леніна. Вічна їм пам’ять! Ну а ті, хто скористався (або був змушений скористатися – проти своєї волі) «правом жити у складі автономної держави», сповна заплатили за це «щастя». Їхня доля така: «тоталітарний режим взагалі, а комуністичний особливо, перетворює країну в одне величезне злочинне угруповання, де поруч з нечувано кривавими злочинами, спрямованими проти власного народу, йде процес втягування самого народу в злочини з покладанням на нього колективної відповідальності за ці злочини».[59]

Сучасний стан розуміння проблеми – 5

Наостанок наведімо приклад ще одного гносеологічного підходу до «вивчення» подій, які відбувалися на теренах сучасної України в перші десятки років минулого століття. Власне, його треба означити не як гносеологічний, а як вербальний, оскільки жодного пізнавального навантаження роботи такого ґатунку не несуть взагалі. Твори такого штибу рясніють фразами на кшталт: «…для відродження державності українці, як і інші народи, мали необхідний мінімум передумов. У поясненні того, що історична альтернатива не була реалізована українцями, можна виділити цілий комплекс факторів, проте компаративний аналіз визвольної боротьби свідчить, що за багатьма з них стояли соціалістично-федералістичні погляди національного проводу».[60]

Або: «…в теоріях визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи досягнення автономії визначалось як один з етапів на шляху відновлення втраченої державності. В умовах нестабільності збереження великої держави це гарантувало «малим» народам захист від претензій на їхню територію інших європейських країн, як, наприклад, Німеччини. Українські лідери визвольної боротьби після очевидного розвалу імперії продовжували боротися за федералізацію, а проголошення незалежності пояснювали як тимчасовий відступ від ідеалів. Така позиція пояснює їх пасивність у процесах державотворення».

Або: «Негативна оцінка державності була перейнята лідерами Української революції з політичних теорій попередників. Неповна соціальна структура українців сприймалась як позитивний факт – немає верстви, яка пригнічує інші, немає потреби вести з нею боротьбу та руйнувати державу як механізм, що забезпечує гноблення».

Або: «Центральна Рада до кінця не усвідомлювала себе як національну владу, тому її дії були нерішучими. Ще однією з причин нерішучості лідерів України була невпевненість у тому, що український народ має достатній рівень національної свідомості та підтримає їх вимоги».[61]

Якщо замало цього, можна навести приклади інших інтелектуальних «шедеврів» сучасної нам доби: Лютнева революція «дуже скоро надала соціально-політичним процесам в Україні характеру національної революції та поставила на порядок денний відновлення державної незалежності українського народу». Або: «Центральна Рада – національний представницький орган, до якого перейшли законодавчі повноваження»[62] – так, нібито у «законодавчих повноважень» несподівано виросли ноги, якими вони й перейшли невідомо звідки до штаб-квартири УЦР.

Цитувати подібні шедеври можна годинами, наприклад: «розбудова і правове оформлення національної держави періоду 1917—1920 pp. проходили як закономірне продовження державно-правових традицій та прагнень в Україні, що стали визначальними при виборі генеральних напрямів і практичних зусиль державо– та правотворення». Чи: «визначальна особливість становлення та розвитку системи національного законодавства на початку XX cm. полягала, перш за все, у тому, що вона створювалася практично при одночасному активному формуванні власної держави, в умовах майже цілковитого невизнання права українського народу на національне самовизначення». Чи то: «історичний досвід правотворення періоду відродження Української держави 1917—1920 pp. має безпосередній зв'язок із сучасними процесами державотворення і становлення права в Україні». Ну і нарешті: «хоча доба визвольної боротьби не принесла перемоги державної ідеї, але значення цих трьох років (узагалі-то чотирьох – 1917, 1918, 1919, 1920. – Д. Я.) справді епохальне. Цей короткий час приніс для українського народу здійснення давньої великої мрії, здійснення великої засади його рівності з іншими народами. Раз досягши її, він уже не може зійти зі шляху боротьби за свою історичну мету».[63]

Якими артефактами оперують автори подібних науково-подібних постулатів – для нас особисто залишається загадкою. Автор цих рядків навіть пробував переставляти місцями окремі слова в реченнях, а також окремі речення, – результат завжди виходив той самий. Саме тому йому довелося розгорнути перший том фундаментальної збірки документів «Українська Центральна Рада» і з олівцем в руках ознайомитися з його змістом.

Тихий початок

Тоді, у березні 1917 p., починалося все тихо й непомітно. Самостійне та, згодом, самодостатнє політичне життя в Києві почалося у середу, 1 березня (тут і далі – дати даються за старим стилем. – Д. Я.) о 6-ій ранку, коли київський міський голова, масон (далі – (м)) Ф. Бурчак прочитав телеграму, в якій його «брат», депутат Державної думи О. Бубликов, підтвердив повідомлення голови Думи М. Родзянка про перехід усієї повноти влади в державі до рук Тимчасового комітету Державної думи та Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів.[64]

Слово – очевидцю:

«…Это были времена легендарные, те времена, когда в садах самого прекрасного города нашей Родины жило беспечальное, юное поколение. Тогда-то в сердцах у этого поколения родилась уверенность, что вся жизнь пройдет в белом цвете, тихо, спокойно, зори, закаты, Днепр, Крещатик, солнечные улицы летом, а зимой не холодный, не жесткий, крупный ласковый снег…

…И вышло совершенно наоборот.

Легендарные времена оборвались, и внезапно и грозно наступила история. Я совершенно точно могу указать момент ее появления: это было в 10 час. утра 2-го марта 1917 г. (тут Булгаков[65] помилився. —Д. Я.), когда в Киев пришла телеграмма, подписанная двумя загадочными словами:

Депутат Бубликов.

Ни один человек в Киеве, за это я ручаюсь, не знал, что должны были означать эти таинственные 15 букв, но знаю одно: ими история подала Киеву сигнал к началу. И началось и продолжалось в течение четырех лет. Что за это время происходило в знаменитом городе, никакому описанию не поддается. Будто уэлъсовская анатомистическая бомба лопнула под могилами Аскольда иДира, и в течение 1000 дней гремело и клокотало и полыхало пламенем не только в самом Киеве, но и в его пригородах, и в дачных его местах в окружности 20 верст радиусом.

Когда небесный гром (ведь и небесному терпению есть предел) убьет всех до единого современных писателей и явится лет через 50 новый, настоящий Лев Толстой, будет создана изумительная книга о великих боях в Киеве. Наживутся тогда книгоиздатели на грандиозном памятнике 1917—1920 годам.

Пока что можно сказать одно: по счету киевлян у них было 18 переворотов. Некоторые из теплушечных мемуаристов насчитали их 12; я точно могу сообщить, что их было 14, причем 10 из них я лично пережил».

Березень

Народження Української Центральної Ради – 1

На Західному театрі військових дій (далі – ТВД) продовжувалася «необмежена» підводна війна, оголошена Німеччиною 1 лютого. Військові дії на інших ТВД практично не проводилися, «центр ваги операцій цього періоду ліг виключно на плечі англо-французів», «французький уряд висуває доктрину… боротьби на виснаження».

Таким був поточний зовнішній фон, на якому почали розгортатися події, які згодом дістали назву «Лютневої революції». О шостій ранку 1 березня київський міський голова Ф. Бурчак прочитав історичну телеграму. Саме Ф. Бурчак та його однодумці-масони негайно провели збори осередку Всеросійського союзу міст: серед учасників були М. Біляшівський (м), А. Вязлов (м), Д. Дорошенко (м), Ф. Матушевський (м), А. Ніковський (м), Ф. Штейнгель (м), які ухвалили створити координуючий орган усіх міських політичних партій та громадських організацій. Того ж дня ухвалу легалізували через управу Київської міської думи.


3 березня

«…Многолюдное собрание представителей украинских местных и некоторых провинциальных организаций и групп <…> единогласно приветствовало образование нового правительства и постановило оказывать ему всяческое содействие».[66]

Німецькі війська на Західному фронті розпочали плановий відступ на відстань 135 км з лінії Нуарас – Суассон на т. зв. «лінію Зігфріда».


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Педагогічний музей у Києві – резиденція Української Центральної Ради в 1917 році.


4 березня

«…состоялось весьма многолюдное собрание членов различных украинских организаций. На собрании этом все организации объединились и вошли в состав комитета «Центральна Рада». <…> Собранием посланы приветственные телеграммы председателю совета министров кн. Львову и министру юстиции Керенскому с выражением надежды, что в свободной России будут удовлетворены все законные права украинского народа».[67]


9 березня

У своїй першій відозві «До Українського народу! Народе український!» УЦР фактично обіцяє вибори на основі загального, рівного, прямого й таємного виборчого права та висловлюється на підтримку федеративного принципу державного устрою майбутньої Росії: «Уперше, український тридцятип'ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити як окрема нація. З цього часу в дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю».[68]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Зал засідань УЦР та хори для публіки. Сучасний вигляд. Фото зі сайту Педагогічного музею.


10 березня

Центральна Рада ухвалює: її «політично-національним мінімумом є домагання демократичної республіки для України, себто навіть Гетьманщини і цілковитої самостійності, коли се можливо».[69]

Констатація

Саме в цей день в рішеннях УЦР зафіксовано наявність двох або навіть трьох несумісних між собою підходів до переустрою Російської держави.

Народження Української Центральної Ради – 2

13 березня

До Києва із заслання повернувся М. Грушевський. Над будинком Педагогічного музею піднято жовто-синій прапор.[70]


19 березня

Газета «Вісті з Української Центральної Ради» повідомила: «Українська Центральна Рада у Києві організувалася 4 березня, об'єднуючи українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меншостей – росіян і інших».[71]


25—26 березня

З'їзд Товариства українських поступовців висловився за автономію України у складі Росії й перейменував організацію на Союз українських автономістів-федералістів. Головою СУАФ обрано С Єфремова (м), заступниками – В. Леонтовича (м) та А. Ніковського (м), членами тимчасового ЦК – В. Біднова (м), Д. Дорошенка (м), С Ерастова, Ф. Матушевського (м), В. Прокоповича (м), О. Шульгина.[72]

Друга Констатація

Упадає в очі відсутність прізвища М. Грушевського в будь-якому контексті, пов'язаному як із передреволюційною діяльністю ТУПу, так і з легалізацією Товариства як політичної сили. На нашу думку, на цій підставі можна стверджувати, що з'їзд СУАФ засвідчив «розлучення» М. Грушевського з вільними мулярами.

Народження Української Центральної Ради – З

27 березня

Країни Антанти почали наступ під Аррасом, маючи на меті остаточний розгром Німеччини та завершення війни.

Квітень

Український національний з'їзд та перші паростки українського фашизму – 1

6 квітня

Сполучені Штати Америки оголосили війну країнам Почвірного союзу.

У Києві, в будинку Купецького зібрання, відкрився Український національний конгрес[73]. Його перша ухвала засвідчила послідовність політичної позиції масонів – членів ТУП/СУАФ:

1. «Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу з’їзд вважає, що тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на українській землі».

2. «Автономний устрій України, а також інших автономних країн Росії матиме повні гарантії в федеративнім ладі».

3. «…Єдиною відповідною формою державного устрою з’їзд вважає федеративну й демократичну Республіку Російську».

4. «…Одним з головних принципів української автономії – повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні».[74]

5. «…Признаючи за Російськими Установчими зборами право санкції нового державного ладу Росії, в тім і автономії України, і федеративного устрою Російської Республіки, <…> до скликання Російських Установчих зборів прихильники нового ладу на Україні не можуть зостатися пасивними, але в порозумінні з меншими народностями України мають негайно (підкреслення наше. – Д. Я.) творити підстави її автономного життя».

6. «Український з’їзд, йдучи назустріч бажанням Тимчасового правительства щодо організації і об’єднання громадських сил, признає негайною потребою організацію Крайової ради (Областного совета) з представників українських країв і міст, народностей і громадських верств, до чого ініціативу повинна взяти Українська Центральна Рада».

7. «Український з’їзд, визнаючи право всіх націй на політичне самоопреділення, вважає а) що кордони між державами повинні бути встановлені згідно з волею пограничної людности <…>»

8. «…Щоби в тих країнах Федеративної Російської Республіки, в яких український народ складає меншість людности, українському народові були забезпечені права меншости на таких же умовах, на яких на Україні забезпечуються права меншості неукраїнців».[75]

Констатація

Отже, перший документ першого Українського національного з'їзду разом із цілком демократичними засадами сформулював і такі, що їх згодом в іншій центральноєвропейській країні назвали «фашистськими». А саме зажадав створення держави, заснованої на принципі національної сегрегації. Цей принцип, очевидно, несумісний із поняттям «демократія», яка передбачає запровадження рівних прав для всіх, а не створює особливих прав для будь-якої більшості або меншості. Власне, саме такий принцип було якщо не цілком зреалізовано, то ясно задекларовано відомим імператорським Маніфестом у жовтні 1905 р. Слід також наголосити і на тій обставині, що всі попередні законодавчі корпуси, які впродовж 1000 років діяли на території сучасної Правобережної України, не знали такого поняття, як «національна меншість» або «національна більшість», і, отже, не знали і знати не могли відмінностей у правах та обов'язках між ними.

Аналізуючи перебіг Національного з'їзду та ухвалені ним документи, О. Грибенко констатував вакуум легітимності і Національного конгресу і самої УЦР, представництво в якій забезпечувалося на підставі територіального, партійного, професійного, згодом – національного принципів, але не на підставі загального виборчого права. Отже, ця Рада не була створена правовим шляхом! Фактично саме Національний з'їзд відкрив перший етап діяльності УЦР, який тривав, за словами дослідника, до жовтня і за який її діяльність мала політико-декларативний характер. Лише від жовтня розпочався другий етап, коли її діяльність набула законодавчого характеру, а змістом її «стало вироблення власної правової системи».[76]

Український національний з'їзд та перші паростки українського фашизму – 2

48 квітня

«Відновлювальна» конференція УСДРП висловилася щодо майбутнього правового статусу України у складі Росії (підкреслення наше. – Д. Я.). За словами М. Балагана, «автономія була давнім програмовим постулатом УСДРП. Однак у цьому пункті програма партії відзначалась незакінченістю, <…> партія стояла досі на становищі унітарності держави. Квітнева конференція зробила у цьому відношенні крок уперед, прийнявши принципову постанову про автономію для всіх націй та заведення федеративного устрою Російської Республіки».[77]


45 квітня

Установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) висловився за негайне втілення в життя національно-територіальної автономії України, аграрну реформу, підтримку Тимчасового уряду, «оскільки він відстоюватиме інтереси трудового народу». До тимчасового ЦК обрано Л. Бочковського, В. Залізняка, В. Ігнатієнка, М. Ковалевського, Л. Коваліва, К. Коржа, І. Маєвського, П. Христюка.


7 квітня

Нарада Української радикально-демократичної партії (УРДП) оголосила про відновлення своєї діяльності. До Тимчасової ради партії увійшли: В. Біднов (м), П. Гродзинський, Д. Дорошенко (м), С. Ерастов, С Єфремов (м), М. Левицький, Ф. Матушевський (м), А. Ніковський (м), В. Прокопович, П. Чижевський, Є. Чикаленко (м), І. Шраг (м), О. Шульгин.[78]


9 квітня

Війська Антанти розпочинають наступ у районі м. Реймс. Бої з перервами тривали до 7 червня.


13 квітня

Голова Української національної ради Петрограда П. Стебницький (м) звертається до Тимчасового уряду з ідеєю створити спеціальні обласні ради на чолі з урядовим комісаром для управління Волинською, Катеринославською, Київською, Подільською, Полтавською, Таврійською, Харківською, Херсонською, Чернігівською губерніями та Кубанською областю.


23 квітня

Загальні збори УЦР ухвалили Наказ УЦР:

«Українська Центральна Рада, будучи представницьким органом усієї організованої української людності, має своїм завданням виконати волю тої людності, висловлену на Українському національному з'їзді, себто переведення автономії України у Федеративній Демократичній Республіці з забезпеченням прав національних меншостей, що живуть на території України (підкреслення наше. – Д. Я.) Переймаючи ту волю людності, УЦР тим самим переймає право ініціативи, об'єднання і керування в сьому завданні діяльності організацій, що мають в ній представництво, і виконання постанов Національного з'їзду».[79]

Констатація

Цілком очевидно, що зазначену вимогу, з погляду тодішніх політико-правових обставин і понять, кваліфікувати інакше, ніж дикунську, неможливо. Ніяких національних меншостей – укотре наголосімо на цьому – тогочасне суспільство, держава, політичні практики НЕ ЗНАЛИ. Тим більше невідомим та незрозумілим для абсолютної більшості підданців романовської імперії було саме поняття «Україна».

Український національний з'їзд та перші паростки українського фашизму – З

2728 квітня

Київський губернський з'їзд Української селянської спілки доручає делегатам на І Всеросійський селянський з'їзд домагатися автономії України, федеративного устрою Росії, скликання українського сейму, формування на основі запасних частин окремих українських військових підрозділів.


Квітень

Відбулася конференція РСДРП (об). Перемогла точка зору групи К. Василенка, М. Балабанова (м), І. Кирієнка, які вважали домагання автономії України «буржуазним»; група, що обстоювала принцип автономного устрою України (її погляди презентували, зокрема, Л. Слуцький та М. Дрелінг) опинилася в меншості.[80]

Констатація

Від перших днів травня з'являються поодинокі симптоми радикалізації соціально-економічних та політичних вимог селянських та «військових» (тобто тих-таки селянських) громадських організацій та інституцій.

Травень

Центральна Рада починає готувати війну з Тимчасовим урядом

3—7 травня

Харківський губернський селянський з'їзд зажадав від Тимчасового уряду негайного (підкреслення наше. – Д. Я.) офіційного визнання права українського народу на національно-територіальну автономію.


5 травня

У Петрограді створено коаліційний Тимчасовий уряд під головуванням князя Г. Львова (м). До його складу увійшли І. Годнєв, О. Керенський (м), О. Коновалов, О. Мануйлов, В. Набоков (м), М. Некрасов (м), О. Пешехонов, М. Терещенко (м), П. Переверзєв, М. Скобелев, І. Церетелі (м), В. Чернов, Д. Шаховський, О. Шингарьов (м).


7 травня

Третя сесія УЦР констатує: «головною піддержкою» Центральної Ради є селянство.[81]


5—8 травня

І Всеукраїнський військовий з'їзд висловився за негайне «оголошення принципу національно-територіальної автономії України». Головою Українського генерального військового комітету обрано С Петлюру (м).


10 травня

Комітет УЦР вирішує ігнорувати візит до Києва військового міністра О. Керенського (м) та міністра озброєнь Франції, одного з керівників «Великого сходу Франції» А. Тома (м).

Хто такий Альбер Тома і навіщо він приїхав до Росії?

Від 1917 р. як учасники цього візиту, так і всі без винятку дослідники обходять увагою зміст та мету цих відвідин, які, здавалося, лежали на поверхні. Нам видається доречним спитати: перше – з якого дива міністр озброєнь Франції відвідує саме Київ, який ніколи не був хоч скільки-небудь значимим центром військового виробництва – на відміну, скажімо, від Петрограда? Друге: невже подорож за маршрутом Париж – Петроград – Київ він здійснив лише для того, щоби помилуватися київськими пагорбами? Як нам здається, візит його мав мету, аж ніяк не пов’язану з виробництвом міфічних озброєнь у Києві. А саме – безпосередньо ознайомитися із станом та перспективами українського соціалістичного руху, інституціалізованого в Центральній Раді. Це – по-перше. По-друге, можна передбачити, що А. Тома мав би оцінити готовність Тимчасового уряду та УЦР якнайдовше утримувати Східний фронт. По-третє, не можна виключити і того, що він міг бути важливим посередником у переговорах російського уряду та УЦР, виступити гарантом досягнутих ними політичних домовленостей. Якщо це відповідає дійсності, то можна стверджувати, що своєї мети в цьому пункті він та О. Керенський – нагадаймо, «масонський куратор України» – не досягли. Доказ, принаймні щодо петроградської частини візиту, пощастило знайти у вже цитованій роботі В. Брачева. А. Тома, пише дослідник, та інший значний керівник «Великого сходу Франції» соціаліст Марсель Кашен (у майбутньому – один з лідерів французьких комуністів) під час зустрічі з О. Керенським, «посилаючись на його масонську клятву 1912 р.», нібито «вимагали від нього не покинути Францію у біді та не укладати сепаратної мирової угоди з німцями».[82]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Альбер Тома.


Але й без цитованого свідчення ця історія, на відміну від багатьох інших історій тієї доби, відома добре, давно і в усіх деталях. Історія ця – класика політичної теорії та практики, яскрава ілюстрація стратегічної безвиході, в якій опинилася Російська держава та її політики – без огляду на ідеологічні уподобання. Суть проблеми – неможливість для нового державного проводу підтримувати одночасно два зовнішньополітичні курси. Перший, сформований попереднім політичним режимом, передбачав доведення війни до переможного завершення та висунення переможеним територіальних претензій, вимог економічних компенсацій тощо. Другий, а саме його прагнула переважна більшість населення країни, передбачав якнайскоріше завершення війни, навіть за рахунок відмови від територіальних та економічних претензій. У контексті даного дослідження варто пам’ятати, що навіть поміркована, легальна, думська російська політична опозиція використовувала всі можливі й неможливі засоби для дискредитації режиму Романових. Один з найбільших кроків у цьому напрямку здійснив лідер конституційно-демократичної партії та один із вождів Прогресивного блоку в Державній думі Павло Мілюков. 1 листопада 1916 р. з думської трибуни він звинуватив імператрицю та прем’єр-міністра у підготовці сепаратної мирової угоди з Німеччиною. Головне питання, яке поставив лідер думської опозиції: «Що це – дурість чи зрада?», – стало крилатим висловом, який облетів усю країну. Вже на еміграції П. Мілюков визнав: «тверде рішення скористатися війною для здійснення перевороту було ухвалено нами відразу після початку цієї війни. <…> Більше чекати ми не могли, оскільки знали, що наприкінці квітня або на початку травня (1917 р. – Д. Я.) наша армія повинна була перейти у наступ, результати якого відразу докорінно припинили б будь-які натяки на незадоволення та спричинилися б у країні до вибуху патріотизму та тріумфування».


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Марсель Кашен.


Отримавши в першому революційному уряді посаду міністра закордонних справ, П. Мілюков негайно віддав розпорядження всім російським закордонним представництвам надавати сприяння у поверненні на батьківщину емігрантів-революціонерів. Саме цим «дозволом» негайно скористалися майбутні могильники Мілюкова, конституційно-демократичної партії, Тимчасового уряду та демократичної Росії – Володимир Ульянов-Ленін та його побратими-поплічники.

Найгучніший, не менш далекоглядний вчинок міністра закордонних справ – урядова нота, яка містила обіцянку уряду неухильно дотримуватися своїх зобов’язань перед союзниками. Цей документ, датований 18 квітня, був, так би мовити, зовнішньополітичним продовженням Декларації Тимчасового уряду від 27 березня. Ця декларація, з одного боку, підтверджувала «повне дотримання зобов’язань, прийнятих щодо наших союзників». З іншого боку, документ містив пункти, призначені, сказати б, для «внутрішньополітичного» вжитку, покликані задовольнити антивоєнні настрої населення. Ідеться, насамперед, про «впевненість» уряду у найскорішому завершенні війни «без анексій та контрибуцій», що прямо суперечило цілям, які ставили перед собою союзники Росії. На відміну від Росії, яка вступила у війну, не маючи достатньо ясних і осмислених зовнішньополітичних цілей, Франція та Велика Британія вступили у війну саме задля анексій та контрибуцій – головно від Німеччини та Австро-Угорщини. Насамперед, через Ельзас та Лотарингію, яка увійшла до складу Другого рейху після Франко-прусської війни 1871 р., та німецькі колоніальні володіння тощо. 22 квітня антивоєнна державна позиція була офіційно й одноголосно схвалена на засіданні петроградського уряду.

Очевидно, що така позиція не могла викликати захоплення у Лондоні та Парижі: головний союзник поставив під сумнів сам сенс ведення війни та неймовірні жертви і втрати, які понесли воюючі країни. Тогочасний французький посол у Петербурзі з професійною безпосередністю інформував своє керівництво: «Якщо, як я того боюся, російський уряд почне домагатися від нас перегляду наших попередніх угод про засади миру, ми, на мою думку, повинні будемо без вагань заявити йому, що ми енергійно обстоюємо збереження цих угод, заявивши ще раз про наше рішення продовжувати війну до остаточної перемоги. Якщо ми не відхилимо перемовин, до яких вожді соціал-демократичної партії, і навіть п. Керенський, сподіваються нас схилити, наслідки цього можуть виявитися непоправними»[83]. Уряд проблему розумів. Альбер Тома інформував колег у Парижі: «Соціалісти вимагають від уряду, зокрема і від п. Керенського, пред’явлення дипломатичної ноти, у якій союзникам пропонувалося би переглянути сукупність їхніх цілей війни. П. Мілюков, – писав до Парижа А. Тома, – думає, що він не може поступитися. Між цими двома тенденціями уряд коливається. Мені здається, що я можу пошукати, – переконував пан міністр, – тимчасове рішення, яке, по-перше, дозволило би, – що я вважаю капітальним, – чинному урядові уникнути потрясіння та розвалу».

«Дипломатичні» заходи французького міністра, як це випливає зі щоденних нотаток Моріса Палеолога, взагалі довели ситуацію до абсурду. Французькі посланці висунули ідею, згідно з якою перехід Ельзасу та Лотарингії під французьку юрисдикцію мав би відбутися тільки після проведення відповідного плебісциту[84], хоча однією з декларованих цілей війни з боку Франції було відновлення її права на володіння цими провінціями, права, яке взагалі не потребує плебісциту! Крім того, – і на це також слушно вказував французький посол, – для проведення такого плебісциту треба було спочатку звільнити Ельзас та Лотарингію – а отже, спершу переможно завершити війну. Усе це, наголосімо, цілком серйозно пропонували одні політики й обговорювали інші, не менш поважні. Дискусії відбувалися в той час, нагадаємо, коли німці стояли не так уже і далеко від Марни[85]. У дискусію – несподівано для головних її учасників – втрутився ще один суб’єкт, – «революційні» маси Петрограда, насамперед солдати столичного гарнізону, які не були в захваті від ідеї продовження війни – чи до «переможного», а чи до будь-якого іншого кінця, з «анексіями та контрибуціями» й без них. Нова влада, покликавши їх до політичного життя, звільнила демона, який бажав тільки одного – «чорного» перерозподілу земельної власності, зрештою – будь-якої власності взагалі. І чого він зовсім не бажав, так це загинути на фронті. Демонстрації цього нового суб’єкта російського політичного життя, підтримані або й спровоковані крайніми лівими політичними силами, мали наслідком першу урядову кризу. Опоненти Мілюкова – О. Керенський та Г. Львов, – підтримані А. Тома (що засвідчив той-таки М. Палеолог), використали кризу для відставки міністра закордонних справ та формування коаліційного уряду за участю соціалістів.


10—11 травня

Комітет Центральної Ради сформував делегацію до Тимчасового уряду на чолі з В. Винниченком, – до складу делегації увійшов і відомий громадсько-політичний діяч, публіцист і літературознавець С Єфремов (м).


11 травня

У комітеті Центральної Ради «складені проф. Грушевським декларації від імені Центрального уряду (якщо він згодиться): 1) у справі автономії України і 2) у справі утворення Крайової ради і Крайового комісарства. Текст декларації в справі автономії такий:

«Украинский народ, добровольно соединившийся с Московским государством под условием сохранения своих государственных прав, был самовольно и незаконно лишен своих автономных прав Романовыми, нарушившими заключенный с ним договор. Украинский народ не переставал добиваться восстановления своих прав ввиду того, что политические, экономические и культурные условия его существования требовали автономии его национальной области. С низложением Романовых он единодушно заявил о необходимости, в интересах трудовых масс, скорейшего осуществления широкой национально-территориальной автономии Украины. Временное правительство, желая теснейшим образом связать в общих достижениях оба братские народы, считает своим долгом теперь же заявить, что оно считает совершенно справедливым и основательным возобновление украинской автономии, попранной царской деспотией, и, видя в ней залог прочной связи великого украинского народа с Российской державой, будет всемерно содействовать ее осуществлению, предоставляя санкцию автономии Украины Российскому Учредительному собранию».[86]

Констатація

Аналізувати цю політичну абракадабру скільки-небудь докладно немає потреби. Зауважимо хіба що таке:

– «український народ» ніколи добровільно з Московською державою не «з'єднувався». 1654 р. було підписано угоду про перехід Війська Запорозького під владу московського царя, а не про об'єднання двох держав чи, тим більше, двох народів;

– тогочасне право не знало такого поняття, як «автономія національної області»;

– Тимчасовий уряд мав мандат від законно обраної Державної думи та самочинно утвореної, але політично суперечливої Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів лише на те, щоби довести країну до Установчих зборів, що практично означало необхідність провести загальнонаціональні демократичні вибори та скликати Установчі збори;

– Тимчасовий уряд тому і називався «тимчасовим», що його мандат діяв тільки до моменту скликання Зборів, перед якими цей уряд мав скласти повноваження;

– тільки законно обрані Установчі збори згідно з тогочасними поняттями про право мали законні повноваження вирішувати питання державного устрою майбутньої Російської держави;

– жодного права вирішувати питання державного устрою країни в цілому або будь-яких її губерній або країв Тимчасовий уряд не мав взагалі;

– декларація М. Грушевського стверджувала, що угоду з московською державою уклав весь «український народ», але вимагала юридично відсутньої в системі понять тогочасного права «широкої національно-територіальної автономії» лише в інтересах «трудових мас». Інакше кажучи, нелегітимна, тобто не обрана всім народом і всім народом не визнана організація вимагала реалізації недійсного права лише для однієї – в даному випадку т. зв. «трудової», і то лише україномовної – частини підданців (тобто громадян) Російської держави.

Декларація Крайового комітету

Текст декларації такий: «В видах успешного согласования деятельности государственных, общественных и национальных учреждений и организаций Украины, в интересах утверждения нового строя и устранения национальных обострений учреждается должность временного краевого комиссара, с поручением организовать Краевой совет из представителей всего населения украинской территории, т. е. губерний Киевской, Подольской, Волынской, Черниговской, Полтавской, Харьковской, Екатеринославской, Херсонской и Таврической (выделение украинских частей из этих губерний и, наоборот, включение в состав украинской области украинских частей из смежных губерний, каковы Холмская, Гродненская, Минская, Курская, Воронежская, Кубанская обл. и пр., предоставляется Краевому совету по соглашению с Временным правительством и населением этих территорий). Краевой комиссар должен являться представителем Временного правительства в Краевом совете и посредником в сношениях его с Временным правительством».[87]

Констатація

У даному разі маємо справу зі спробою нелегітимного органу (який нібито представляв «культурні» інтереси лише однієї з національних груп громадян) розповсюдити свою владу de facto на 15 з 58 губерній країни, з яких лише 9 можна було назвати власне «українськими» з етнографічної, культурної, історичної, але аж ніяк із точки зору політичної або юридично-правової.

УЦР: курс на війну з Тимчасовим урядом

Уже від першої половини травня УЦР свідомо взяла курс на загострення відносин із законним центральним урядом. Рівень сучасних уявлень про комплекс відносин між УЦР та Тимчасовим урядом сформований ґрунтовними дослідженнями О. Кудлай. З її кандидатського дослідження, наприклад, випливає, що російська демократія не заперечувала принципу «права націй на самовизначення», принциповим було винайти юридичний механізм для імплементації його в життя. Дослідниця показала, що відносини між УЦР та Тимчасовим урядом і російськими політичними партіями в 1917 р. детермінувалися тим, що останні, «визначаючи шлях до розв’язання національного питання в Росії, беззастережно дотримувалися збереження її цілісною державою і відкладали його розв’язання до скликання Всеросійських Установчих зборів». У цьому питанні уряд послідовно обстоював принципову позицію: ««українське питання» становить одну з проблем майбутнього державного устрою Росії і тому його вирішення перебуває у виключній компетенції Всеросійських Установчих зборів».

Ще одна причина, яка детермінувала таку позицію, полягала в тому, що кадети та ліве крило Державної думи «рішуче заперечували необхідність скликання легітимного органу законодавчої влади в країні – Державної думи, що мало своїм наслідком колосальний дефіцит легітимності самого Тимчасового уряду». Але, оскільки ігнорувати тиск УЦР з кожним тижнем ставало складніше, Петроград був-таки змушений вдатися до паліативних дій: уряд створив спеціальну комісію для розгляду українських домагань. А основним з них було «створення правових умов та закладання засад національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської держави».

Остаточно оформити політичні та економічні зв’язки України й Росії передбачалося після скликання Всеросійських Установчих зборів. Логічно, що «створена для розгляду українських вимог спеціальна урядова комісія, – пише О. Кудлай, – зокрема запитувала, що таке автономія з юридичної точки зору і як її розуміє українська делегація». Оскільки, на нашу думку, ясної чіткої відповіді в уряді так і не отримали, остільки «загалом Тимчасовий уряд у своїй діяльності виявляв неприхильне ставлення до українських домагань, вважаючи їх перешкодою на шляху розвитку загальноросійської революції».

Відмова уряду вийти за межі свого мандата, за межі чинного правового поля, вважає О. Кудлай, «змусила» Центральну Раду «вдатися до рішучих дій, а саме – видати свій І Універсал». Намагаючись перевести діяльність УЦР в правове поле, Петроград спочатку прагнув «обмежити коло повноважень Генерального Секретаріату та кордонів автономної України», що було оформлено в «Інструкції Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні». І в такій ситуації, вважає дослідниця, перед Центральною Радою не було іншого вибору, як іти революційним шляхом та видати І Універсал. У вересні-жовтні уряд натомість удався до тактики ігнорування Генерального секретаріату, а УЦР та ГС, дотримуючись «обережного та пасивного» курсу, «не змогли опанувати ситуацію в Україні» та «взяти до своїх рук кермо влади в краї».[88]


15 травня

Розпочався наступ Антанти біля Мессін.

Комітет Центральної Ради призначив М. Ткаченка своїм представником в «юридичній нараді з підготовки проекту про Установчі збори», фактично визнавши тим самим свій статус як «національно-політичної організації».[89]


19 травня

Візит військового та морського міністра О. Керенського до УЦР. Міністр закликав українських діячів «бути мудрими та спокійними»: «Я не знаю, в каком смысле вы говорите об автономии Украины. Я могу категорически заявить, что во Временном правительстве есть желание сделать все, что возможно, что по долгу и совести они могут считать возможным, позволительным брать на себя, в том числе и все, что касается автономии Украины. Но вот вы говорите про санкцию Учредительным собранием, значит вы хотите поставить Учредительное собрание перед готовым фактом, а мы бы хотели, чтобы Учредительное собрание положило основание самому факту». М. Грушевський, зі свого боку, виклав точку зору, фактично – ультиматум УЦР до Тимчасового уряду: «Мы ведь говорим лишь о восстановлении нас в старых правах. Мы имели документ, который у нас потом вырвали Романовы. У нас существовало право, и мы позволяем себе требовать его обратно. <…> Мы больше ждать не можем… Удовлетворение требований украинского народа откладывать нельзя, и Центральная Рада не могла бы взять на себя ответственности за последствия в случае, если бы они удовлетворены не были».[90]

Наша гіпотеза

Наступні події дозволяють припустити, що саме на цій зустрічі відбувся остаточний розкол між членами «Великого сходу народів Росії», які підтримували несумісні між собою концепції державного переустрою і, отже, розв’язання національного питання в Російській державі. Перша група – умовно назвімо її «правою» (О. Гальперін, О. Керенський, М. Василенко, Д. Дорошенко, М. Суковкін, М. Терещенко та інші) – обстоювала правовий шлях вирішення проблеми на загальноросійських Установчих зборах. Друга група, яку умовно можна назвати «лівою» (М. Грушевський, С Петлюра, С Єфремов та інші), вирішила піти неправовим шляхом створення Української держави.

УЦР: курс на війну з Тимчасовим урядом – 2

25 травня

Завершився наступ Антанти біля Мессін. За 10 днів боїв війська країн Згоди захопили територію площею майже 50 кв. км.


10—27 травня

Перший з'їзд рад Румунського фронту, Чорноморського фронту, Одеської області (Ради робітничих і солдатських депутатів Бессарабської, Херсонської, Таврійської і частини Подільської губерній) підтримав політику Тимчасового уряду та ухвалив резолюцію на підтримку українського руху.


26 травня

До Києва завітав один з лідерів II Інтернаціоналу Е. Вандервельде (вірогідно (м)).


28 травня

Військовий міністр О. Керенський заборонив проведення II Всеукраїнського військового з'їзду.


28 травня – 3 червня

І Всеукраїнський селянський з'їзд[91] зажадав «встановлення в Росії федеративно-демократичної республіки з національно-територіальною автономією України та забезпечення прав національних меншостей».[92]

Констатація

Політичні події останніх днів травня – перших днів червня виразно зафіксували подальшурадикалізацію вимог національно-соціалістичної більшості УЦР. Починається незворотний процес політичного розмежування між легітимними органами державної влади, законно обраними органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями загальнодемократичного спрямування, з одного боку, та незаконними, нелегітимними, але політично впливовими Українською Центральною Радою, Радами селянських та військових депутатів і українськими націонал-соціалістичними партіями – УПСР та УСДРП, з другого.

Червень

Початки «національної», «трудової» «української» держави – 1

2 червня

Відкрилася IV сесія УЦР. М. Грушевський «читає телеграму з Петрограда від Стебницького про те, що Тимчасовий уряд відкинув домагання Центральної Ради».[93]

На закритому (підкреслення наше. – Д. Я.) вечірньому засіданні УЦР ухвалила резолюцію такого змісту:

«Обміркувавши одповідь Тимчасового російського уряду на домагання Української Центральної Ради і зважаючи на те, що признання прав українського народу на автономію відповідає його трудовим і національним (підкреслення наше. – Д. Я.) інтересам, загальні збори Центральної Ради, поповнені Радою селянських депутатів та Військовим генеральним комітетом, признали, що одкинувши домагання Центральної Ради, Тимчасовий російський уряд свідомо пішов всупереч інтересам трудового народу на Україні і всупереч ним же (урядом) проголошеному принципу самовизначення народів. Через це загальні збори Центральної Ради вважають необхідним:

1. Звернутися до всього українського народу з закликом організуватись і приступити до негайного (підкреслення наше. – Д. Я.) закладання підвалин автономного ладу на Україні.

2. Центральна Рада вважає потрібним негайно видати до українського народу Універсал, в якому має вияснити суть домагань української демократії, представленої Центральною радою, а також ті завдання, які стоять перед нею в творенні автономного ладу на Україні разом з іншими національностями української землі.

3. Загальні збори визнають, що Центральна Рада вжила всіх (підкреслення наше. —Д. Я.) заходів, щоб порозумітися з Тимчасовим російським урядом в справі оголошення принципу автономії України, і з огляду на те, що стихійний зріст українського руху набирає все більших розмірів, то відмова Тимчасового уряду може той рух направити більшим напруженням сил стати до організації і направлення того руху, щоб не довести край і всю Росію до анархії й занепаду здобутків революції».[94]

Констатація

Отже, від 2 червня 1917 р. Українська Центральна Рада вдалася до відкритого шантажу законного центрального уряду вимогами підбурюваного нею селянства, яке трактувалося як неіснуючий в природі «український народ». Очевидна мета такого курсу – добитися запровадження окремого політико-правового статусу для 9 з 58 губерній Російської держави неправовими, незаконними засобами.

Початки «національної», «трудової» «української» держави – 2

Усе це відбувалося в той час, коли на Західному фронті завершилися бої, розпочаті 9 квітня. «Не можна не погодитися з німцями, – підкрелював авторитетний дослідник О. Зайончковський, – що перемога в даному випадку, хоч і випадково, знову опинилася на їх боці. Російська революція зіграла в цьому відношенні головну роль, оскільки дала можливість зняти з російського фронту необхідні засоби» (підкреслено нами. – Д. Я.).

У перших числах червня політична позиція була «легалізована» і Всеукраїнською конференцією найчисленнішої радівської партії – УПСР, яка висунула вимогу перетворення Росії на федерацію «територіально-національних автономних одиниць з забезпеченням в їх межах прав національних меншостей». 10 червня на цій хвилі селянського «одобрямсу» автономія України de facto була проголошена I Універсалом УЦР.[95]

Перед тим як звернутися до тексту документа, треба відзначити дві важливі обставини. Перша – 12 червня, тобто через два дні після формальної дати підписання, Універсал було зачитано на Софійській площі Києва. Судячи з фото, яке зафіксувало цю подію, присутніх було від трьох до семи тисяч. Друга – Центральна Рада ніколи цей документ не обговорювала, а не ухвалювала й поготів. Документ учасникам V сесії УЦР (до речі, в невідомій до сьогодні кількості) приблизно о 8 вечора 20 червня зачитав генеральний писар Ради. Ані обговорення, ані дебатів, згідно з протоколом засідання, не було. Окремі обережні голоси (наприклад, очільника радикально-демократичної партії Шульгина) М. Грушевський та його однопартійці дезавуйовували особисто.[96]

І Універсал: обставини «народження» – 1

Якщо звернутися до тексту I Універсалу, то саме слово «автономія» в ньому знайти не так-то просто: серед майже 1000 слів його вжито чи не 4 рази. Але документ цікавий не цим, а іншим – особливо в контексті тогочасних політико-правових реалій. Наприклад, початковим, вельми цікавим зворотом-зверненням – «до українського народу, на Україні та поза Україною сущого», до «народу селян, робітників, трудящого люду».

Тут треба пригадати, що впродовж попередніх 150 років (власне – від 1772 року), тобто впродовж життя попередніх 5—6 поколінь, усі люди, які проживали на територіях, інкорпорованих до складу Російської імперії, були її «підданцями», а не «народом», тим більше – «українським». Правлячий дім Романових поділяв їх не за національною, а за становою ознакою. Остаточно цей розподіл був формалізований відомим указом імператора Петра I, який визначив чотирнадцятиступеневу ієрархію панівного стану, в основі якої лежав простий принцип – чим вищу позицію людина обіймала, тим більше прав та пов’язаних із ними привілеїв вона мала. Селяни, тобто основна маса підданців, будь-яких політичних прав були позбавлені, перебували у стані особистої залежності від конкретного власника, підлягали особистій юрисдикції господаря – нарівні з худобою, реманентом або хатніми меблями.

У лютому 1861 р. ці люди були оголошені особисто вільними, їм були надані певні права (сьогодні їх назвали б «громадянськими»). Приміром, вони отримали право обстоювати свої, нехай обмежені, але все ж таки права в судах загальної юрисдикції. Від березня 1917 р., тобто лише через 2 покоління, всі «підданці» Романових були оголошені «громадянами», рівними між собою в усіх правах. Право відносити себе до тієї чи іншої національності, тієї чи іншої конфесії, тієї чи іншої політичної течії було приватним правом конкретної людини, державою не регулювалося. Хоча, ніде правди діти, держава фактично надавала преференції російськомовним та офіційним, синодальним, православним. Прямо кажучи, поняття «національність» у межах імперії фактично було етнографічною, історичною, можливо, становою, але аж ніяк не політичною категорією. Для того щоб остаточно зрозуміти це, досить пригадати, що, наприклад, запорожці з Хортиці ідентифікували себе як «козаки» та «православні», а не «українці»: «українець»-уніат був для них таким самим ворогом, як і, скажімо, татарин-мусульманин, католик-поляк або єврей-юдей. Отже, звернення УЦР тільки до «українського народу», та ще й «поза Україною сущого», об’єктивно стало першим кроком на шляху сегрегації громадян Російської держави за мовною ознакою – по-перше, продемонструвало таку собі «імперськість», якщо хочете – «месіанізм» УЦР, по-друге. УЦР наражалася висловлювати інтереси українців, розкиданих по всьому світу, зокрема й тих, які на той час уже були громадянами США, підданцями Габсбургів або Віндзорів. Але ці «українці», не говорячи вже про тих, хто жив, власне, на території Південно-Західного краю Російської імперії (що його Центральна Рада трактувала як основну, але все ж таки частину «етнографічної української території»), Раду жодним правним способом у діючий тоді законний спосіб не обирали. Рада формувалася з представників тих чи інших організацій, союзів, гуртків тощо за квотним принципом, а не була обрана – на відміну від Державної думи, – наприклад, на загальних прямих, таємних, пропорційних та рівних виборах.

Констатація

Головна іманентна суперечність полягала тут у тому, що УЦР прагнула за допомогою демократичних, на її думку, процедур установити новий правовий порядок, насамперед стосовно українців, чиї права (з точки зору провіднихрадівських діячів) були або обмежені, або знехтувані, або не визнані за політичного режиму імперії. Такі дії лідерів УЦР об’єктивно виводили їх за межі чинної та загальновизнаної тоді демократичної і правової процедури. Це ясно випливає з трактування «українського народу» як «народу селян, робітників, трудящого люду», яке викидає поза межі цього самого «українського народу» (у трактуванні УЦР) священиків, учителів, офіцерів, митців, чиновників, торговців (сучасною мовою – «бізнесменів»), дипломатів, лікарів, інженерів, адвокатів та інших «неселян», «неробітників», «нетрудящих».

І Універсал: обставини народження – 2

Крім того, I Універсал уже від початку містив не тільки недійсні поняття, але й відверто брехливі твердження. Наприклад, автори документа стверджували, що «народукраїнський», «народ селян, робітників, трудящого люду» «поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей української землі». Річ тут навіть не в тому, що земля як така не має «прав» та «вольностей» – їх мають (або не мають) виключно люди, які на цій землі живуть та плодяться. Річ у тому, наприклад, що «права» та «вольності» людей, рівних перед Законом, покликані захищати як самі закони, так і правоохоронна система в цілому – суди, прокуратура, поліція абощо. Рівними перед Законом можуть бути і є, як правило, лише громадяни – власне, вони тому і громадяни, що вони рівні перед Законом, джерелом якого є обраний ними представницький орган, у той час як самі громадяни джерелом Закону не є – вони є лише носіями природних прав, джерелом яких, у свою чергу, є Бог, Абсолют, Творець.

Така ієрархія понять та цінностей не була на ті часи якоюсь чудернацькою інновацією – це була добре розроблена як філософською та політичною, так і юридичною думкою система, яка діяла і в США (після проголошення Декларації незалежності в 1773 р.), і в європейських країнах після повалення т. зв. Старого порядку (тобто після 1793 р.). З цією системою та її ціннісними орієнтирами власне українська філософська та політична думка була добре обізнана – досить навести лише імена М. Василенка, М. Драгоманова, Б. Кістяківського, І. Франка.

Далі – більше. Якщо замислитись над змістом категорій «робітники» та «трудящий люд», то стане очевидним призабутий сьогодні факт: усі без винятку «робітники», «пролетарі», «трудящий люд» у містах («трудящий люд» у селах називається «селяни»), які в поті чола свого здобували ресурс для виживання на території губерній Південно-Західного краю, були за своєю суттю селянами. Вони почали залишати рідні села після реформи 1861 р. – спершу поодинці, а з початком індустріальної «реформації» 1880-х років – сотнями тисяч. Але ментально, психологічно, культурно, світоглядно вони продовжували залишатися селянами. Крім того, низький рівень освіти був причиною того, що саме цим людям було вкрай важко (якщо взагалі можливо) інтегруватися в економічні реалії міста, а підніматися щаблинами соціальної ієрархії – і поготів. Ці люди були приречені на тяжку буденну працю – в цьому сенсі «перебудова» системи, започаткована імператором Олександром II, не дала їм практично нічого. Людина, яка з покоління в покоління потерпає від браку харчів, мало цікавиться громадянськими правами як такими або, скажімо, проблемами федеративного устрою держави.

Треба сказати прямо: люди, до яких апелювала Українська Центральна Рада, люди, інтереси яких вона прагнула виражати й обстоювати, мислили як соціальні лузери, поводилися як соціальні лузери, почувалися соціальними лузерами, були ними і не бачили шляхів та методів, за допомогою яких вони могли би цей стан змінити – якщо навіть не для себе, то бодай для своїх дітей. Такий стан справ вони пов’язували зі своїм національним походженням, яке, на їхню думку, прирікало їх на довічне існування у селянському ярмі. Треба підкреслити: якщо вони і помилялися в цьому, то не дуже сильно – за Романових було докладено багато зусиль, аби довести до такого стану нащадків колись вільних обивателів Речі Посполитої/Великого князівства Литовського.

У цьому сенсі I Універсал не був задуманий його авторами як документ правовий. Такими категоріями вони взагалі не оперували ані публічно, ані приватно. Отже, самого розуміння того, що продуктивне, а не руйнівне вирішення проблеми визволення від національного та соціального гноблення можливе тільки на платформі права та похідного від нього закону та за допомогою демократичних процедур, у лідерів УЦР в принципі не було.

Текст Універсалу засвідчує це досить виразно. Поруч із пасажем «не одділяючись від всієї Росії» стоїть теза «хай порядок і лад на Вкраїні дають… Всенародні Українські збори (Сойм)» та «всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші, «Українські збори». Тут же, без переходу, стверджується: «закони, що мають лад давати по всій Російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім парламенті», та нарікання, що «Тимчасоверосійське правительство (яке, на відміну від УЦР, діяло в межах чинного правового поля, у повній відповідності до мандата, виданого легітимною Державною думою та самочинною Петроградською радою робітничих та солдатських депутатів, яка фактично контролювала імперську столицю) одкинуло всі наші домагання, одпихнуло простягнену руку українського народу». Чудернацтво, а якщо точніше – політичне та правове дикунство цього пункту полягало в тому, що ніякий уряд, тим більше такий, у самій назві якого міститься означення «тимчасовий», не може встановлювати або змінювати форму державного устрою. І було добре відомо на початку того століття, що таке питання є виключною прерогативою обраної на загальних та вільних виборах Конституанті – в даному випадку Всеросійських Установчих зборів.

Але керманичів УЦР такі дрібниці не обходили. Далі документ містив твердження не менш оригінальні, наприклад, такі: «Центральне російське правительство <…> не схотіло разом з нами творити новий лад», «нас приневолено (підкреслення наше. – Д. Я.), щоб ми самі творили нашу долю». Або: «приписуємо нашим громадянам негайно прийти згоди і порозуміння з демократією тих національностей і разом з ними приступить до підготовки нового правильного життя» (підкреслення наше. – Д. Я.). За дужками залишилося пояснення – що таке життя «правильне» і чим воно відрізняється від життя «неправильного». Але на такі дрібниці уваги ніхто не звертав.

Констатація

Остання думка, як ми гадаємо, означає, що радівські діячі від початку своєї «державотворчої» діяльності трактували людей україномовних як громадян, а всіх інших лише як «народи неукраїнські», які «живуть на нашій (а не своїй власній! – Д. Я.) землі» і які «дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономії України».

І Універсал: обставини народження —3

Такі ідеї у воюючій країні, помножені на фактичні заклики до самочинного захоплення влади («Там, де через якісь причини адміністративна влада зосталась в руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам повести широку дужу організацію та освідомлення народу, і тоді перевибирати адміністрацію»), а також незаконне запровадження місцевого податку на свою користь («приписуємо всім організованим громадянам сел і городів, всім українським громадським управам і установам… накласти на людність особливий податок на рідну справу і точно, негайно, регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради»), а незабаром і створення так само незаконного і нелегітимного в очах частини населення «крайового уряду» («дитини революції», за висловом одного з провідних есерів Ковалевського[97]), годилися бути тлумаченими як «добра державна зрада» (вислів бравого вояка Швейка). Сучасні науковці, звичайно, висловлюються менш емоційно, хоча суті справи це не змінює: у червні 1917 р. УЦР, яка до того була «виконавчим органом об’єднаних партійних і громадських груп, носієм моральної влади», «вичерпала себе як тільки виконавчий орган, і через те мусила (підкреслення наше. – Д. Я.) розширити платформу своєї діяльності, узяти на себе функції національного сейму, тобто законодавчого органу»[98]. Відповідь на природні питання: а чому вона це мусила, хто її примусив? – поставити вже немає кому.

II Всеукраїнський військовий з’їзд: «ціна не має значення»

Усе це письменник Володимир Винниченко, мабуть, найталановитіший політичний шахрай тогодення, який принципово відкидав «соціалізм біло-синьо-червоний» (тобто російський варіант) та «соціалізм жовто-синій» (тобто варіант «український»), а визнавав виключно «соціалізм червоний»[99] (тобто соціалізм у його більшовицькій інтерпретації), вилив на голови делегатам незаконного (Тимчасовий уряд заборонив його проведення) II Всеукраїнського військового з’їзду. Цитуємо: «В. Винниченко серед глибокої святочної тиші читав I Універсал…. При читанні Універсалу всі як один делегати з’їзду встали. Підвищений настрій делегатів досяг свого апогею. <…> коли після промови голови Центральної Ради М. Грушевського на сцені появився і грав козацькі думи бандурист – старий Портянка, то це не було якоюсь театральною бутафорією, а було виявом справжнього, глибокого й щирого національного почуття делегатів з’їзду. На кінці 2 ½ тисячі делегатів і присутньої публіки співало Шевченків «Заповіт». Співали в якомусь молитвеному екстазі. Багато стало на коліна, дехто утирав сльози».[100]

Наслідок молитовно-патріотичного співу: учасники з'їзду присягнулися здобути автономію України «за будь-яку ціну». Ціна питання – кровопролитна громадянська війна, декілька голодоморів, катастрофічні наслідки Другої світової війни, сімдесятирічне панування людожерського комуністичного режиму, що підірвало основи моралі, права, закону, здорового глузду та людської гідності. І це при тому, що всіх живих на території сучасної України тоді, в 1917 p., налічувалося хіба 35 мільйонів.

У червні 1917 р. жодна політична есхатологія не мала права на життя. Так само права на життя не мали і політична розсудливість, і політична відповідальність керманичів націонал-соціалістичного українського руху перед людьми і перед рідною Батьківщиною. Хай там як, а від червня 1917 р. декілька українських губерній набули статусу незалежної держави de facto – для повної незалежності не вистачало лише дрібниць типу формального акту, власних грошей та закордонних представництв. Решта – «парламент», «уряд», національні інсигнії, військо та кордони – уже були.

Конституційна комісія


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Володимир Винниченко.


Ще однією надзвичайно важливою прикметою «подвійної», якщо не «потрійної», політичної гри верхівки УЦР було створення т. зв. Комісії з вироблення статуту автономії України. Вона народжувалася в ті дні, коли на Східному фронті, тобто на території «українських» губерній, а саме – в межах Південно-Західного та Румунського фронтів, розпочався наступ російських військ (18 червня), який безславно закінчився вже 30-го числа. Обставини «народження» Комісії до сьогодні оповиті таємницею: невідомі ані день її створення, ані формальні процедурні обставини виникнення. Першу згадку про неї знаходимо в протоколі засідання V пленуму УЦР від 20 червня. Увечері того дня, певно, за пропозицією М. Грушевського (протокол засідання такі «дрібниці» не зафіксував), пленум ухвалив утворити аж 4 комісії: 1) з реорганізації самої ЦР; 2) «по статуту автономної України»; 3) «по скликанню з’їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою держави» (така собі альтернатива законним Установчим зборам —Д. Я.); 4) «по скликанню територіального з’їзду України». Впродовж десятихвилинної перерви (!) учасники пленуму встигли «намітити кандидатів до цих комісій, оприділити склад їх», а серед них:

– Миколу Левитського, 37-річного українського есера, завідувача юридичним департаментом Українського генерального військового комітету,

– його 23-річного однопартійця Миколу Шрага, студента-економіста Московського університету, людину, особисто наближену до голови УЦР,

– есдека Бориса Бабича, людину невідомого нам віку та освітнього рівня, активіста есерівської «Селянської спілки»,

– його однопартійця, 28-річного Євгена Касьяненка, людину надзвичайно радикальних поглядів (досить сказати, що життєвий шлях цього полум’яного в майбутньому більшовика перервала чекістська куля; за професією він був нібито авіаконструктором, але де здобув вищу освіту, досі невідомо),

– Василя Бойка, 25-річного випускника Київського університету Св. Володимира, літературознавця за фахом, члена УПСФ (а тоді ще УРДП),

– Сергія Єфремова, одного із засновників УРДП (згодом – УПСФ), також літературознавця та публіциста,

– Миколу Стасюка, безпартійного студента-недоука Петербурзького гірничого інституту, за покликанням – кооператора, в майбутньому – більшовицького колаборанта, репресованого сталінським режимом,

– такого собі б/п Чайківського, який у буремній українській історії іншої пам’яті про себе не залишив.[101]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Мітинг з нагоди Всеукраїнського військового з’їзду 5—10 червня 1917 р.


Упродовж наступних днів згадана комісія ознак життя не подавала. Лише увечері 23 червня (пленарні засідання УЦР, як правило, відкривалися по обіді і тривали до 23 години) перед учасниками зібрання виступив М. Шраг. Судячи з протоколу його мови, Комісія на 23 червня встигла провести вже чотири засідання, на яких було ухвалено аж три постанови. Перша запроваджувала сегрегаційний «національний», а не цивільний або фаховий принцип її комплектації та загальну верхню кількісну її межу – 100 осіб «з представників української і інших, що живуть на Україні, національностей». Друга встановлювала пропорційний принцип обрання – один представник від 1% людності (офіційно це називалося «національно-пропорційне представництво»). Третя постанова стверджувала, що право на «безумовне» представництво в Комісії мають ті національності, «які складають в Україні не менше 1% населення»: всі інші мали право надіслати свого представника, лише «заявивши» про таке своє бажання і отримавши згоду самої Комісії. Наостанок зазначимо, що всі три пункти були ухвалені учасниками пленуму УЦР без обговорення.[102]

Удруге пан Шраг об’явився перед членами УЦР 25 червня з метою «закінчити» доклад Комісії. Суть «закінчення» така:

по-перше, Комісія оголосила кількісні представницькі квоти: 11 осіб – від «москалів», 8 – від євреїв, 2 – від німців та поляків, по 1 – від білорусів, татар, молдаван, чехів, греків, болгар – загалом 29 осіб; 71 місце надавалося українцям. При цьому росіяни, білоруси, чехи та німці повинні були надсилати представників від «об’єднуючого» їх національного органу.

По-друге, Комісія встановила т. зв. «бажане» представництво: для «москалів» – по 1 особі від ЦК партій ПСР, РСДРП(м), РСДРП(б), конституційних демократів; 3 місця виділялося напівміфічним «советам общественных организаций» із «побажанням» надати ці місця представникам Київського, Одеського та Харківського округів; ще 4 місця мусили заповнити «представники» рад робітничих, солдатських та селянських депутатів цих округів.

Наступними рішеннями, і це – по-третє, Комісія «запрограмувала» суворо соціалістичний принцип свого складу. Так, євреї мали надіслати 5 представників від своїх соціалістичних партій і лише 3 – від «несоціалістичних»; серед поляків соціалістом обов’язково мусив бути 1 член Комісії. Українці сепарувалися за наступною схемою: 30 – від УЦР (в т. ч. 24 від шести партійних фракцій та ще 6 обиралися персонально від Ради в цілому); 11 мали представляти 11 губерній (але які саме – невідомо, відомо, що власне «українських» сама Рада налічувала 9); 30 повинні були делегуватися правничими (12), економічними та фінансовими (5), поштовими (2), залізничними (3), культурно-просвітницькими (5) організаціями. Не забули і про Чорноморський флот (1), духовенство (1) й військових (2 представники). Разом, щоправда, вийшло не 30, а 31 особа, але на таку дрібничку уваги не звернули. Установили лише, що Комісія повинна зібратися не пізніше 10 липня за умови наявності 50 своїх членів, 30 з яких УЦР мала обрати негайно ще на поточній сесії. Ці 30 обранців мали негайно ж вибрати з-поміж себе Тимчасову президію, яка мусила би «приготувати матеріали для комісії, намітити план діяльності її, наготовити проект наказу комісії і разом із секретаріатом Центральної Ради і останніми обібраними членами майбутньої комісії скликати саму комісію».[103]

Упадає в очі дивна обставина: самої Комісії ще не було, але голова і секретар у неї вже були. Секретар – уже відомий нам М. Шраг, а голова – юрисконсульт УГВК, «есдек» М. Левітський (він же Левитський. – Д. Я.), дані про систематичну юридичну освіту якого, так само як і про інших членів цієї Комісії, поки що також невідомі. Більше того, ми сміливо стверджуємо: жодні подальші дослідження таких даних не виявлять!

Маємо зауважити, що обидва добродії були настановлені на ці посади (не в зв’язку зі своїми професійними якостями, а лише тому, що були протеже голови УЦР М. Грушевського (М. Шраг) та голів Генерального секретаріату – В. Винниченка та УГВК – С Петлюри (М. Левітський) з єдиною метою – втілювати в життя партійні настанови ще й у цій царині. Як на те, на засіданні 26 червня есер М. Ковалевський, чільник найчисленнішої фракції у Раді, озвучив «генеральну лінію партії»: «ми вважаємо, – сказав він, – що Центральна Рада і Генеральний секретаріат повинні закласти основи фінансової політики і привести до створення українського бюджету. <…> Треба було зазначити, що конечним пунктом діяльності Військового секретаріату повинно бути перетворення постійної армії на народну міліцію. <…> Скоро відбудуться Російські Установчі збори, – вів далі пан Ковалевський, – туди ми повинні йти цілком зорганізованими. Генеральному секретаріатові треба було зазначити, що одним з чергових його завдань є скликання Українських Установчих зборів, котрі виявили би повну волю українського народу і національних меншостей».[104]

Констатація

На нашу думку, цитовані вислови М. Ковалевського ясно свідчать тільки про те, що принаймні деяка частина радівських діячів уже з літа 1917 р. бачила себе на полі самостійної соціалістичної України, а не України як автономної частини демократичної та правової Російської республіки. Про це свідчать тіж таки заклики до «українізації» армії, і її гарнізонів, і мирових судів, і земств, і міст, і до заведення при університетах кафедр цивільного українського (!) права, і до запровадження нових українських податків, і до «повернення українських архівів, що знаходяться в Великоросії», і до розділу губерній на виборчі округи, і до розробки окремого від російського виборчого законодавства. Ба більше – на пленумі, мабуть, уперше пролунала вимога участі «українського народу» в майбутній мировій конференції![105] Це було не що інше, як претензія націонал-соціалістичної УЦР на те, щоби бути визнаною суб’єктом міжнародного права! Нарешті, саме на цій сесії Центральна Рада позиціонувала себе виключно як «орган української революційної демократії» і ухвалила «зараз же починати процес перетворення національної Української ради в Тимчасовий крайовий парламент» на основі «пропорційного національного представництва»[106]. Головним завданням такого «парламенту», як визначалося, було ухвалити «вироблений спеціальною комісією проект автономного статуту України перед винесенням його на Всеросійські Установчі збори», у зв’язку з чим мала «бути достигнута остаточна згода між всіма народами України щодо спільної політики і тактики на Всеросійських Установчих зборах»[107]. Немає потреби спеціально говорити про те, що останнє завдання було нездійсненним навіть теоретично і навіть у межах самої україномовної громади, давно і назавжди розділеної за економічною, соціальною, культурною, політичною, конфесійною та іншими ознаками.

Комісія з розробки статуту автономної України

28 червня пленум Ради без обговорення (так завжди бувало у важливих випадках) «з голосу» обрав членів Комiсiї з розробки проекту статуту автономії України. У протоколі засідання читаємо: «3. Обираються 30 членів Комісії по складанню проекту статуту автономії України»[108]. Далі в документі наводиться перелік 26 прізвищ[109] представників п’яти партійних фракцій УЦР – по четверо від кожної та шестеро обраних персонально від пленуму Ради (за партійною належністю троє з них були соціал-демократами, двоє – есерами, один представляв соціалістів-федералістів). Отже, найбільша партійна фракція в УЦР – есерівська – була формально представлена в Комісії шістьма особами, менша за неї УСДРП – сімома (якщо не брати до уваги голос дружини М. Грушевського, яка формально належала до «трудової» партії), інтелектуально адекватна УПСФ контролювала п’ять голосів – так само як і народно-революційна, яка спромоглася провести одного із своїх членів по списку «трудовиків». Найбільшою за кількістю «фракцією» були люди, про освіту яких нічого невідомо (десятеро); друге місце посідали історики та археологи (семеро). Усі інші «пасли задніх»: це літератори та журналісти (троє), студенти-недоуки та ті, хто мав досвід парламентської законотворчої роботи у складі I Державної думи (по двоє). Замикали цей умовний «фракційний» список лікар-ветеринар та інженер-агроном. Що в такому славному товаристві залишалося робити двом (!) професійним правникам, залишається лише гадати.

Якщо проаналізувати наявні дані про вік членів Комісії, то легко дійти висновку, що вони належали до трьох різних генерацій. Семеро з тих, про кого дані збереглися, не мали й тридцяти (наймолодшим тут був двадцятитрирічний М. Шраг); шестеро належали до генерації сорокарічних; троє перейшли п’ятдесятирічний поріг; «старійшині» серед членів Комісії, Іллі Шрагу, того року виповнилося сімдесят. Ще про сімох даних поки що немає, але, беручи до увагу їхню дуже коротку «кредитну» історію в українському революційному соціалістичному русі, ми ризикнемо висловити припущення, що їм також не виповнилося тридцяти. Якщо це так, то 16 із 26 членів «конституційної комісії» можна віднести до молодої генерації національних політиків, які не мали за плечима ані серйозного життєвого, ані політичного досвіду.

Очевидно, що пересічний член Комісії, яка мала реалізувати надзвичайно складне інтелектуальне завдання, а саме – підготувати проект Основного закону для тридцятип’ятимільйонного народу (який, як стверджували люди, що взяли на себе відповідальність від імені цього народу говорити, ні про що інше, як про окремішнє державне життя, і не мріяв), був молодою людиною без будь-якої систематичної освіти, але національно «свідомим» прихильником радикальних соціалістичних теорій та практик. Серед цих «свідомих» восьмеро (якщо не враховувати дружину М. Грушевського) були «свідомими» настільки, що свідомо пішли на співробітництво з людоїдами-більшовиками, перебравшись після ганебного краху т. зв. «національно-визвольних змагань» на територію Радянської України.

Остаточний склад Комісії з вироблення статуту автономної України мав на 28 червня 1917 р. такий вигляд:


від пленуму УЦР:

М. Біляшівський (1867 р. н., археолог, мистецтвознавець, у минулому – депутат I Державної думи, член УПСР);

Й. Гермайзе (1892 р. н., історик, у 30-ті рр. – керівник Археографічної комісії УВАН, член УСДРП);

М. Грушевський (1866 р. н., історик, за радянських часів – академік АН УРСР та АН СРСР, член УПСР);

М. Огородній (? освіта невідома, член УСДРП);

П. Пожарський (1878 р. н., кооператор, історик кооперативного руху, член УСДРП);

І. Шраг (1847 р. н., адвокат, депутат I Державної думи, член УПСФ);


від УСДРП:

С. Вікул (1890 р. н., журналіст, у 30-ті рр. – дійсний член ВУАМЛІН);

К. Калиненко (? освіта невідома, писар фінансової комісії УЦР);

М. Ковальський (1885 р. н., правник);

Л. Чикаленко (1888 р. н., археолог).


від УТП:

К. Вротновський-Сивошапка (? ветеринарний лікар);

М. Грушевська (1868 р. н., громадська діячка у Львові, перекладач з французької мови);

B. Коваль (1885 р. н., інженер-агроном, у 20-ті рр. – викладач київських інститутів);

І. Сніжний (? освіта невідома, член УРДП);


від УРДП (УПСФ):

C. Єфремов (1876 р. н., літературознавець, у 20-ті рр. – віце-президент ВУАН);

A. Ніковський (1885 р. н., літературознавець, журналіст, у 20-ті рр. – співробітник ВУАН);

B. Прокопович (1881 р. н., історик, журналіст);

О. Шульгин (1889 р. н., історик);


від УПСР:

А. Збаразький (? член російської партії соціалістів-революціонерів, освіта невідома);

М. Кияниця (? освіта невідома);

М. Чечель (1891 р. н., студент-недоук Петроградського інституту шляхів сполучення);

М. Шраг (1894 р. н., студент-недоук Московського університету, у 30-ті рр. – економіст, викладач економіки в радянських ВНЗ);


від УНРП:

М. Любинський (1891 р. н., освіта невідома, у 30-ті рр. – співробітник Інституту наукової мови ВУАН);

В. Павелко (? прапорщик, освіта невідома);

Ю. Павловський (? кооператор, освіта невідома);

В. Химерик (? сільський активіст, освіта невідома).[110]


Отже, вся сукупність гасел і практичних дій Української Центральної Ради та всіх її інституцій свідчить про її свідомий курс на прямий розрив із законним правовим простором та вихід за його межі. Тогочасне законодавство трактувало такі дії однозначно: «державна зрада» з усіма правовими наслідками, які випливали з такої кваліфікації. Але звертати увагу на такі дрібниці в напівпаралізованій війною країні не доводилося.

Декларація Генерального секретаріату: шлях до громадянської війни відкрито

Декларація Генерального секретаріату від 27 червня 1917 р.[111] починається зверненням: «Шановні збори!». Чи не одиноку спробу проаналізувати документ здійснила Т. Бевз, і її висновок такий: декларація стала першим програмовим документом Генерального секретаріату «це була своєрідна програма дій»[112]. Укладачі збірки УЦР, у свою чергу, окремо звернули увагу дослідників, що зазначена дата – це не день ухвалення документа, а день його опублікування; при цьому його текст подано не за оригіналом, а за варіантом, оприлюдненим у 10 числі «Вістей з Української Центральної Ради» – офіційному органі УЦР. На підставі відомостей, наведених укладачами збірки документів УЦР, може скластися враження, що даний документ є автентичним, таким, що відображає погляди ГС, таким, що перед ухваленням обговорювався учасниками пленуму УЦР (який якраз відбувався тими днями) до опублікування, тобто до 27 червня. Таке враження, на нашу думку, не можна вважати помилковим. Але і непомильним воно також не є.

Звернімося до документів.

У протоколі вечірнього (воно розпочалося о 20 год.) пленарного засідання УЦР від 26 червня, останнього «пленарного» дня роботи Ради (кількість присутніх, тобто легітимність засідання, як завжди, невідома), знаходимо першу згадку про документ, який повинен був позиціонувати власне Генеральний секретаріат як легітимний орган виконавчої влади принаймні для дев’яти «етнографічних українських губерній», тобто перший за останні 250 років незалежний від імперської столиці місцевий уряд. Інакше як «історичною» таку подію назвати важко. У цьому сенсі вона – таке припущення цілком логічне – мала би зайняти відповідне – дуже високе – місце в порядку денному Ради, яка претендувала на статус представницького органу всього українського народу!

Але так не сталося. Сталося щось цілком інше, а щодо принципів та правил представницької демократії, відомих в імперії вже дванадцять років, – цілком дивне. Питання про перший статусний документ першого «українського» уряду розглядалося після дебатів про необхідність закінчення/продовження самої сесії (це означає, що принаймні не всі члени Ради мали уявлення, що їм належить обговорювати і які рішення ухвалювати). Після відповідних дебатів члени Ради ухвалили матеріально підтримати тих своїх колег, «котрі вже здержались і не мають на що жити»; обрали 4 товаришів (заступників) та 4 секретарів Ради; подискутували питання про фактичне передання права ухвалювати будь-які рішення від самої УЦР до її Комітету; негайно по тому заслухали привітання від представника Пензенського гарнізону; пересварилися щодо проблеми участі своїх представників у комісії «для вироблення форм згоди з неукраїнською демократією м. Києва». Після цього оголосили п’ятнадцятихвилинну перерву, а вже після неї заслухали текст Декларації ГС у виконанні В. Винниченка. Після того знову розійшлися на п’ятнадцятихвилинний «перекур», і лише після того почали дебати. Думки розподілилися таким чином: фракція УРДП – «прийняти план…, який поведе до організації української демократії і до згоди з національностями української землі»; УСДРП (лідер якої, нагадаємо, документ щойно виголосив) – відкласти обговорення, оскільки (увага!) «декларація не була подана заздалегідь фракціям на обговорення».

Отже, текст документа, невідомого навіть для однопартійців керівника цього уряду (не говорячи вже про учасників пленуму), винесено на загальне обговорення. І то зроблено це посеред вечірнього засідання останнього дня роботи пленуму, коли непідготовлені, малокультурні та неосвічені селяни (а саме вони становили абсолютну арифметичну більшість УЦР) фізично та психологічно виснажені гострими дебатами навколо надзвичайної складності політичних, соціальних, економічних, юридичних та інших проблем та питань. Попри ці процедурні хитрощі, «питання», підняте «з голосу», тим не менше, «зависає». Саме в цей момент на трибуні і з’явився М. Ковалевський. Цього разу він побудував виступ за такою схемою (виводячи тим самим дискусію не тільки за межі правового простору, але й за межі елементарного політично доцільного розрахунку):

1) намагається заспокоїти делегатів: «декларація намітила план роботи. Вона не єсть щось нове в нашому житті; вона являється висновком соціалістичної і демократичної думки»;

2) б’є по наболілому: а) «Центральна Рада і Генеральний секретаріат повинні закласти основи фінансової політики і привести до створення українського бюджету» і б) «важне місце в діяльності Генерального секретаріату повинна зайняти земельна справа»;

3) формулює перспективне політичне завдання: на Всеросійські Установчі збори «ми повинні йти цілком зорганізованими», але головне завдання Генерального секретаріату «єсть скликання Українських Установчих зборів, котрі б виявили повну волю українського народу і національних меншостей».[113]

Що таке «національні меншості» і звідки вони взялися?

Окремим рядком, але побіжно, зазначимо: сам термін «національні меншості» для людей, коріння яких виходило з глибин української історії і які були визнані навіть романовським режимом «громадянами», був об’єктивно принизливим. Це розуміли принаймні деякі з політичних репрезентантів української «більшості», які використовували політично некоректний, але, мабуть, не такий дражливий термін, як «національності української землі». Що стосується політичних репрезентантів цієї так званої «меншості», то висловити її просто в очі членам УЦР вони не полінувалися. 22 червня на пленум Ради прийшли Дмитро Чижевський, секретар виконкомів Ради робітничих та солдатських депутатів та Київської ради робітничих депутатів, соціал-демократ, член УЦР (у майбутньому – видатний учений, філософ, професор низки європейських університетів, зокрема Гейдельберзького), та його однопартієць, член Київської ради робітничих депутатів Іван Петренко. Вони довели до відома учасників сесії Ради певні, вірогідно – панівні в їхньому середовищі, думки, що в протокольному записі мають такий вигляд: «Виступали представники Києва Чижевський і Петренко, котрі доводили, що української культури нема, що українські соціалісти – се якесь непорозуміння, а р.-д. – се сама настояща чорна сотня. Сі представники Києва прохали, як українці, щоб російська соціал-демократія навчила їх, українців, розуму. Української нації, по-їхньому, нема; бо що ото, мовляв, за нація, котра під час війни не мала своєї преси і не видавала жодних відозв?

На се їм вказувалось, що вони, очевидно, зле поінформовані <…>».[114]

Ото і все порозуміння…

Декларація Генерального секретаріату (продовження)

Але повернімося, власне, до виступу М. Ковалевського, заклики якого до того, аби «Генеральний секретаріат високо тримав прапор українського народоправства», «повернув» «обговорення» у потрібне русло. Ще четверо промовців від «української більшості» Ради (позапартійний соціаліст Вротновський-Сивошапка, націонал-революціонер Любинський, трудовик Клепацький), не ставлячи принципових питань по суті, документ підтримали. Висловила довіру Генсекретаріату українська есдеківська фракція – всіх інших до трибуни не допустили: засідання припинили о 23-ій «в зв’язку з пізньою годиною».[115]

Обговорення в дусі «одностайного схвалення» продовжили наступного дня. Результат «дискусії» – одностайна підтримка есерівської резолюції, основні пункти якої були напередодні сформульовані М. Ковалевським. Повністю резолюція УЦР звучала так:

«Заслухавши Декларацію Генерального секретаріату, Українська Центральна Рада висловлює йому повне довір’я.

Вважаючи Генеральний секретаріат найвищим народоправним органом Українського народу і його найвищою владою; маючи на увазі, що в інтересах українського трудового народу взагалі являється скликання Українських Установчих зборів; визнаючи потрібним, щоб Генеральний секретаріат в чергову сесію представив доклад про Українські Установчі збори, Центральна Рада переходить до чергових справ»[116] – слухання зворушливих привітань від українців Іркутського гарнізону та запровадження, напевно, соціально найактуальнішого на той час «посімейного» податку.[117]

Констатація

Згадана резолюція УЦР запровадила в поточний політичний обіг Російської держави, але насамперед на території принаймні дев’яти її південно-західних губерній, низку принципових політико-правових категоріальних інновацій, як-от:

– «український народ»,

– «український народ» = «український трудовий народ»,

– «інтереси українського трудового народу» = «скликання Українських Установчих зборів»,

– Генеральний секретаріат = «найвищий народоправний орган Українського народу, його найвища влада»,

– Головне завдання ГС – «представити доклад» про Українські Установчі збори.


На принципові вади цитованих документів звернув увагу С. Благовісний. Дослідник серед іншого указав:

– оцінка резолюції УЦР від 26 червня, яка позиціонувала ГС «найвищим народоправним органом українського народу і його найвищою владою <…> викликає сумніви, бо і «де-юре», і «де-факто» не відповідало дійсності»;

– Декларація ГС «в цілому його компетенцію та деяких секретарств залишила нез’ясованою»;

– Генсекретаріат мав подвійну підпорядкованість – перед УЦР та петроградським урядом, але «в справах державного управління мав діяти як орган Тимчасового уряду і бути перед ним відповідальним»;

– ГС «оголошувався не урядом автономної України, а вищим органом управління краю» (підкреслення наше. – Д. Я.);

– «УЦР залишалася дорадчим і виборним органом, від якого залежало (підкреслення наше. – Д. Я.) формування ГС».[118]

Скільки «українських народів» існувало в 1917 р.?

Як установили українські науковці, станом на червень 1917 р. єдиного українського народу не існувало. Існували, з одного боку, дві його частини, які впродовж століть були роз’єднані і функціонували в межах різних політико-правових та економічних систем і були мало – якщо не сказати гостріше – знайомі одне з одним. Звернімося до думки двох авторитетних та компетентних у світовому українознавстві фахівців – професорів Макса фон Хагена та Ярослава Грицака. Їхня думка сформульована надзвичайно дипломатично і звучить так: «Війна і революція сильно зактивізували перехід «селян у націю». Якщо творення модерних націй було результатом модернізаційних процесів, то саме ця війна (1914—1918 рр. – Д. Я.) стала наймасовішим вторгненням модерного світу в традиційне життя села. Війна також «націоналізувала» селянство, наражаючи його на масивну національну пропаганду ворожих сторін, змушуючи його долати великі відстані у складі бойових армій чи у натовпі воєнних біженців і тим самим розширювати його географічні уявлення (до перших масових контактів між «руськими» селянами обидвох імперій дійшло під час російської окупації Галичини та австрійської окупації українських губерній) тощо. Селяни поступово здобували розуміння, що належать до більшої батьківщини. Однак це не допомогло зменшити їхню відчуженість від освічених класів – настільки різними були образи ідеологічних батьківщин, що їх плекали різні верстви».[119]

Усередині кожного з цих двох «народів» – «українців» з України «Великої», або «Наддніпрянської», та «українців» з Галичини, або «Наддністрянщини», – існували різноманітні, відчужені одна від одної групи, межу між якими визначав, наприклад, рівень освіти. При цьому, як справедливо зауважив Я. Грицак, межа між цими групами в Галичині була менш разючою, про що свідчить рівень заангажованості галицького селянства у процеси державотворення ЗУНР[120]. Ось лише дві навмання узяті «замальовки» з натури. Час першої – 25 липня 1917 р., місце – Київ, Педагогічний музей (Штаб-квартира УЦР). Діячі – секретарі УЦР Євген Онацький та Михайло Чечель. Онацький у щоденнику занотовує: «у порозумінні» з Чечелем вони вирішили скоротити кількість службовців «стола особистого складу» в зв’язку з тим, що «ті нічого не робили», але, аби не викидати нікчем просто неба, вирішили влаштувати їх в якісь генеральні секретарства. Першим Онацькому «попався» Стасюк. Розмову секретар УЦР передає в таких словах:

Онацький (далі – О. – Д. Я.): «Чи треба вам служащих до канцелярії?»

Стасюк (далі – С – Д. Я.): «Як яких… Як добрих, то треба на самостоятельні посади».

О.: «На самостоятельні-то посади у нас немає, а от в канцелярії, писарів тощо».

С: «Ні, не треба… То ж вони галичане?».

О.: «Галичане…»

С: «Ну то, бачите, я галичан принципіяльно не приймаю, ведуться вони занадто багато, а толку мало… Та й писарі… Які ж з них писарі? Як «я» або «є» напише, так ніхто й не розбере… Ні, нетреба <…>»

«Кинувся я до Садовського, Шульгина, – пише далі Онацький, – ні, не треба. Побалакав з Христюком, цей каже, що буде мати на увазі. Погано все-таки. Увільнять просто так не годиться, але ж і дужати?/нрзб/ теж не годиться, бо грошей чортма. Тисяч по 20 щодня витрачаються, поступає до нас дуже мало, а є всього тисяч 100. З Петрограду Винниченко давав знати, що сподіватися на гроші не доводиться».[121]

Мабуть, у ті самі дні співробітниця «біжинецького департаменту генерального секретаріату внутрішніх справ українського автономного уряду» Надія Суровцева побачила дещо іншу картину: «Разом з нами в кабінеті містилися ще галичани. <…> Мене вабила їх мова, українська, але не наша, їх європейські манери, а головне те, що вони були справжніми українцями, тобто мова у них хоч і не надто гарна, а була тою мовою, що нею вони не тільки розмовляли, але й училися, думали, відчували, хоча поза нею знали мови польську і німецьку. У нас воно було навпаки, – підкреслювала Н. Суровцева, – інтелігенція наша своєю мовою розмовляла, писала, але для хатнього, родинного вжитку панувала таки мова російська, діти виростали спочатку росіянами, а потім уже їх обертали чи вони самі оберталися на «свідомих» і починали вживати у певних нагодах свою мову».[122]

Час «замальовки» третьої – 1 лютого 1919 р., місце дії – Станіславів (нині – Івано-Франківськ), діячі – член Директорії УНР, Диктатор ЗО УНР Є. Петрушевич, член УЦР та УСДРП М. Галаган та група невстановлених осіб, наближених до п. Петрушевича. Уряд Директорії звертається до уряду ЗО УНР з проханням вислати своїх представників для початку мирних переговорів з Польщею. Слово свідку – М. Галагану: «Коли д-р Петрушевич прочитав подану йому телеграму, то почав високим голосом вигукувати: «Це їх не обходить! З поляками ми маємо до діла, а не вони! Заступників не вишлемо!»<…>» Найважливіше в усьому тому інциденті те, що голова Національної ради д-р Петрушевич виразно розділяв «Соборну Україну» на два табори: «ми» та «вони».[123]

І річ тут не стільки в особистих уподобаннях Є. Петрушевича або тих політичних кіл, чиї інтереси він висловлював та представляв. Ідеться, насамперед, про глибокі конфесійні, світоглядні, історичні, побутові, соціальні, культурні, освітні, політико-правові та інші відмінності поміж русинами – залежно від того, в якій частині міфічної «України-Руси» вони впродовж століть проживали. Здолати ці суперечності одним «стрибком» було неможливо: більшість населення навіть не знала, якою мовою розмовляла. Ще один приклад: місце дії – село Уманського повіту Київської губернії, час – пізня весна 1917 р.: «Багато сіл взагалі ще нічого не знало про те, що сталося в Петрограді (тобто про зречення Миколи II. – Д. Я.), ані про Тимчасовий уряд, ані про Центральну раду». Пригадує Н. Суровцева: один із земських агітаторів звертається до селян: «Товарищи поселяне, на каком языке говорить, по-украински или по-русски?». Юрба, що за тих часів і не уявляла, що воно за «украинский», загула: «По-руськи»… «Як промовляти до вас, – запитувала я, – по-нашому чи по-панськи?». І справа закінчувалася. Усюди, де починали збори ми, вони проводилися «по-нашому».[124]

Це видно з практично позбавленого ідеологічних штампів та кон’юнктурних тверджень дослідження історика О. Старуха. Дослідник цілком слушно констатує, по-перше, що «процес творення демократичних інститутів» розпочався на території дев’яти «українських» губерній лише «з падінням самодержавства». По-друге, на межі XIX—XX століть у зв’язку з переходом людства від аграрного до індустріального виробництва з’явилася «така норма у суспільно-політичному житті, як націоналізм, в якому здійснилося поєднання держави та національної культури». Саме тому «національне завдання» не могло не стати засадничим для будь-якої політичної сили. На підросійській «Україні» розгорталося два «націотворчі» процеси: з одного боку, «російська держава намагалася створити російську націю «зверху», провести асиміляцію українського етносу»; з іншого – відбувався «процес творення української нації через народно-культурну мобілізацію». У 1917 р., за словами науковця, «український політичний ландшафт» характеризувався такими чинниками:

– мобілізація до армії майже 3 млн чоловіків – найбільш активної частини суспільства;

– політична неструктуризованість українського суспільства;

– нездатність українських ліберальних кіл «запропонувати життєздатне рішення українського питання»;

– декларативність програм УСДРП та УПСР у питанні державного статусу України, висування «непевного та малозрозумілого гасла побудови федерації чи то російської, чи то європейської, чи то світової»;

– штучне протиставлення «національного» та «соціального»;

– приписування соціалістами народові «невластивих йому якостей»;

– перманентне відставання «соціалістичного проводу УЦР від перебігу подій» та непослідовність її політики;

– «невизначеність провідних українських партій щодо розв’язання національного-державного питання», що обумовило «більшість невдач революції»;

– ставка УЦР виключно на співробітництво «з політичними та економічними аутсайдерами, нездатними до державотворення», – з «соціалістичними елементами польської та єврейської меншин», – що було «заздалегідь програшним курсом» з точки зору «необхідності побудови національної держави».[125]

Констатація

Якщо немає єдиного «народу», то за визначеним не може бути і його єдиного найвищого органу, а в даному конкретному випадку – ще й «народоправного», бо ніхто і ніколи Генеральний секретаріат не обирав. Отже, за фактом – і це в кращому разі – з правової точки зору його можна було кваліфікувати як «виконавчий орган комітету національно-культурної організації частини україномовних громадян Росії, які проживали на території дев’яти її південно-західних губерній».

Чергові загадкові «пологи» Генерального секретаріату

Сформулювати заголовок – і нашу головну думку про подальші події – саме в таких словах дозволяє аналіз обставин народження як самого ГС, так і програмної декларації про його діяльність. Спочатку декілька слів про народження самої інституції та ставлення батьків-засновників до свого дітища. Потрібні відомості, здається, можемо знайти у відповідному протоколі, але і тут що не слово, то загадка.

Відкриваючи вечірнє засідання 23 червня, М. Грушевський «докладає про створення Генерального секретаріату. На попередній сесії обговорювалась потреба створення виконавчого органу, розмежування функцій законодавчих та виконавчих <…>. Після видання (другого. —Д. Я.) Універсалу Комітет Центральної Ради поставив у чергу се питання. Комітет уважав, що в зв’язку з обставинами він повинен передати свої виконавчі функції новому органові, і вирішив зараз же формувати цей орган під назвою Генерального секретаріату, не чекаючи початку нової сесії, бо тиждень часу між тим моментом і черговою сесією в нинішних обставинах – великий промежуток».

Правда тут у тому, що ГС «офіційно» було сформовано нібито 15 червня, тобто через два тижні після закриття IV пленуму Ради і за три дні до відкриття сесії наступної. Отже, перший аргумент М. Грушевського не витримує критики, цей аргумент якщо не брехливий, то неправдивий: на попередній, тобто IV, сесії УЦР нічого подібного не обговорювано.[126]

Посилання на Комітет також не витримує критики. Ця інституція, як добре відомо, була створена на підставі відповідного рішення пленуму УЦР 23 квітня. Згідно з ним, якщо на самі загальні збори Ради покладався обов’язок «визначати напрям і характер всієї роботи УЦР», то «через Комітет УЦР провадить роботу Центральної Ради в конкретній, постійно зміняючійся обстановці моменту»[127]. Таке формулювання, просто кажучи, означає: Комітет УЦР був виконавчим органом Ради, постанова від 23 квітня не надавала йому права делегувати свої розпорядчі функції якомусь іншому органові, а тим більше – такий або такі органи створювати.

Отож і друга теза М. С Грушевського, наведена на обґрунтування саме такого порядку створення ГС, у самих підставах неправдива. Вона хибна ще й тому, що ніяких засідань з цього питання Комітет УЦР не проводив – протокол відповідного засідання науці до сьогодні невідомий і від 1917 р. ніким і ніколи не був пред’явлений. Цитується хіба що версія документа, подана есерівською «Народною волею» 17 червня 1917 р..[128]

Не мав права Комітет робити й персональних призначень до складу ГС. У кращому разі це могла би зробити сама Рада, хоча, сказати правду, таке право не було передбачене її статутом (тобто «Наказом» від 23 квітня), а відповідні зміни до нього не вносилися. Нарешті, без санкції УЦР Генсекретаріат не мав права проводити засідання, а тим більше ухвалювати на них будь-які рішення.

Звернімося до відповідного тексту «Повідомлення», в редакції часопису «Народна воля»: «Комітет Центральної Ради на останнім засіданні 15 іюня ухвалив організувати Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються. На цих же засіданнях було ухвалено призначити головою Генерального секретаріату і генеральним секретарем внутрішніх справ – В. К. Винниченка, генеральним писарем – П. Христюка, генеральним секретарем фінансових справ – Х. А. Барановського, міжнаціональних справ – С. О. Єфремова, продовольчих – М. М. Стасюка, земельних – Б. Мартоса, військових – С В. Петлюру і судових справ – В. Садовського. Учора в Центральній Раді одбулося перше засідання Генерального секретаріату Центральної Ради, на якому обговорювалися питання, що торкаються роботи Секретаріату. Чергове засідання Генерального секретаріату одбудеться сьогодні о 10-й год. ранку в Центральній Раді».[129]

Перше, що впадає в очі, – сам текст повідомлення готувався у крайньому поспіху. По-перше, не згадані імена по батькові Мартоса, Садовського і Христюка. По-друге, не наведена партійна належність кожного з фігурантів паперу. По-третє, не можна зрозуміти, скільки насправді відбулося засідань Комітету УЦР – одне чи декілька? По-четверте, жодного документа, який підтверджував би сам факт проведення такого засідання (або таких засідань), виявити ще нікому не пощастило, а перший протокол Генсекретаріату насправді датований не 17-м, а 29-м червня[130]. Відкритим, отже, залишається і питання: де і коли було ухвалено документ, який називається «Декларація Генерального секретаріату», перед тим як його зачитали членам УЦР увечері 26 червня? Так само відкритим залишається і питання про авторство документа.

Констатація

Хай там як, не менш очевидним є і таке твердження: будь-яка претензія на скликання т. зв. Установчих зборів, яки, на думку ініціаторів та організаторів цієї ідеї, мали би визначити принципи нового державного устрою на частині території єдиної країни, є не чим іншим, як державною зрадою. І зовсім уже очевидним є такий висновок: такі дії в умовах воєнного стану законодавство будь-якої країни світу трактує однаково, приписує їх виконавцям лише одну санкцію. Процес при цьому проводиться без участі адвокатів та підсудних, вирок виконується впродовж наступних 24 годин.

Учинивши акт державної зради, його ініціатори М. Грушевський, В. Винниченко, М. Ковалевський, М. Ткаченко та інші провідники українських націонал-соціалістичних партій «перейшли Рубікон». Будь-яке продуктивне порозуміння між ними та демократичним петроградським урядом, демократичними політичними силами, які діяли на території південно-західних губерній, демократичними країнами членами Антанти, громадяни яких спливали кров'ю на фронтах Першої світової війни, стало неможливим. За умов відсутності зовнішніх союзників, за умов несприйняття таких політичних гасел та дій значною частиною населення зазначених губерній, за умов інтелектуальної неспроможності самих лідерів справа, що її заходилася була реалізовувати націонал-соціалістична УЦР, а саме – створити умови для повноцінного продуктивного національного, соціального, культурного, так само як політичного, гендерного абощо розвитку народу, – була приречена. Відкритим тоді, в 1917р., залишилося лише питання, скільки неповинних людей поплатяться за це? Точної відповіді ми не знаємо до сьогодні, та й, зрештою, вона не має значення. На початку третього тисячоліття йдеться навіть не стільки про сотні тисяч та десятки мільйонів безвинно загиблих мученицькою смертю в XX столітті[131], скільки взагалі про шанси зберегти наш народ на етнографічній мапі світу. Знання цих обставин post factum – майже через 100 років після – аж ніяк не звільняє сумлінного дослідника від обов’язку професійно аналізувати артефакти й обставини.

Тимчасовий уряд визнає «Україну» de facto

Політичний резонанс від оприлюднення 27 червня «Декларації Генерального секретаріату», в якому цей самочинний орган, створений громадською організацією, трактував сам себе як «виконавчий орган Центральної Ради, котрому вона передає в цій сфері свою повну власть», метою якого є «прискорити процес перетворення моральної влади в публічно-правову, повномочну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами», – цей резонанс був, до певної міри, пом’якшений результатами засідання Генерального секретаріату 29 червня. Того дня представники центрального уряду погодили з членами «кабінету» Винниченка засадничий принцип, згідно з яким «спільне встановлення норм місцевого самоврядування – найкраще». Представники петроградського уряду висловилися за необхідність «такої форми визнання автономії з боку уряду», за якої «санкція залишилася би за Установчими зборами», підтримали принцип створення тут «твердої влади, фактичного створення автономного устрою». Міністри цілком ясно задекларували і такі позиції: «уряд піде на все в полагодженні автономного життя на Україні», однак без проголошення цього принципу, оскільки тоді «й інші народи захочуть того ж»; угоди УЦР з Тимчасовим урядом та з «революційною демократією краю» – «неукраїнською демократією» – є обов’язковою умовою для проголошення спільного акту УЦР та уряду, за яким перша буде визнання «крайовим органом» другого, при уряді буде створено посаду представника Ради, причому жоден акт стосовно України без погодження з Радою уряд видавати не буде. При цьому міністр Церетелі спеціально наголосив: «я хотів би, щоби угода наша не мала характеру поступки демократичному націоналістичному українському рухові – націоналістичному селу».

Але саме так представники «націоналістичного села» – Центральна Рада та всі її інституції – цю угоду невдовзі і почали трактувати. Уже 3 липня в місцевих газетах надрукували урядову постанову про призначення Генерального секретаріату «вищим органом для керування крайовими справами в Україні»[132]. Серед наслідків цієї події – розпад урядової коаліції, перше і невдале більшовицьке повстання у столиці, виступ на підтримку уряду вірних йому збройних частин, який очолив генерал Л. Корнілов.

ІІ Універсал. Продовження курсу державної зради

Процес революційного, неправового «розлучення» національно-соціалістичного Києва та соціалістично-демократичного Петрограда набирав обертів. 30 червня, до (!) завершення переговорів з Тимчасовим урядом, В. Винниченко зачитав текст II Універсалу Української Центральної Ради учасникам її V пленуму.

Документ, який мав бути оприлюднений після переговорів з Тимчасовим урядом та одночасно з урядовим повідомленням про згоду петроградського уряду на автономію України (на що уряд, згідно зі статусом, не мав права), викликав у присутніх, насамперед есерів, низку питань. Далі – протокольною канцелярською мовою: «Д/оброді/й Винниченко вказує на те, що змін в тексті жодних бути не може; або прийняти його в такому виді, як він єсть, або зовсім відкинути; змінити в ньому нічого не можна, бо се єсть остаточна форма, на які погодились обидві сторони. Прохає якомога скоріше сказати своє слово, бо маємо в розпорядженні тільки ½ год., після котрих буде вже пізно. Зараз т. Церетелі, – переконував присутніх один з вождів національно-соціалістичного руху, – чекає одповіді Центральної Ради, щоб по прямому проводу передати текст Універсалу Временному правительству, котре зараз засідає в Петрограді. Якщо ми через півгодини не скажемо свого слова, – записував секретар слова Винниченка, – то на сьогоднішньому засіданні Временного правительства справа ся не буде розглянута і згода буде відсунута на невідомий час, бо сьогодні вночі т. Церетелі виїде до Петрограда і тоді ми мусимо звичайним шляхом вести дальші переговори з Временним правительством. Коли ж ми дамо одповідь зараз, – виклав козир на стіл промовець, – то ще сьогодні вечором буде згода Временного правительства і завтра в газетах одночасно з правительственою декларацією ми зможемо видати свій Універсал. Оголошується перерва на 15 хв.». Кінець цитати.

По завершенні п’ятнадцятихвилинної перерви та коротенького обміну репліками, в якому взяли участь двоє есерів (М. Ковалевський та П. Христюк) та двоє есдеків (В. Винниченко та М. Єреміїв), 114 голосами «за» при 51 «проти» і 23 таких, що утрималися, документ було ухвалено.[133]

Тут треба звернути увагу на таку обставину: за день перед тим, а саме 28 червня, Рада ухвалила, що її кількісний склад повинен становити 588 осіб. Рішення на її засіданнях від початку ухвалювалися простою більшістю голосів. Це означало, що для здійснення правочинної ухвали з будь-якого, навіть із «технічного», питання, яке теоретично і практично обходило інтереси найбільших соціальних або національних груп населення (скажімо, про видання чергового накладу «Кобзаря»), необхідно було зібрати 588: 2 = 294 + 1 = 295 голосів.

Сказати правду, такі дрібниці українських провідників не турбували. Вони діяли поза межами правового простору: усі рішення УЦР з питань державного будівництва в Україні від початку були нелегітимні і незаконні – як на думку громадян країни, так і на погляд основних світових політичних гравців. Радівські лідери ніколи серйозно не замислювалися ані над наслідками своїх дій, ані про юридичну, політичну або моральну відповідальність перед співгромадянами.

Чи не найяскравіше підтвердження тому – подальший карколомний розвиток подій на пленумі. Слово взяв двадцятирічний Микола Ковалевський.

Хто такий М. Ковалевський?

Голова Всеукраїнської селянської спілки та головний редактор її ультрареволюційного друкованого органу, газети «Народна воля», завжди виходив на авансцену Педагогічного музею, де відбувалися засідання Ради, в найбільш відповідальні моменти – тоді, коли, на думку М. Грушевського та його прихильників, ситуація або «зависала», або була близька до того, щоби «зависнути». Саме в ці моменти на трибуні і з’являвся Ковалевський, який озвучував думки, які, на нашу думку, не міг дозволити собі оприлюднювати (з огляду на посаду та вік: 1917-го йому виповнився 51, і інакше як «Дідом» його не називали) Михайло Грушевський. Питання про рівень його фаху як діяча кооперативного руху та рівень публіцистичного таланту, наскільки нам відомо, українські історики серйозно не досліджували, якщо не брати до уваги ґрунтовного довідника «Діячі Української Центральної Ради»[134] та кількох згадок про нього у статті компетентної О. Бойко. Ця дослідниця виявила свідчення про те, що партійні товариші звинувачували цього панка у привласненні 5 млн крб. нібито на потреби ЦК УПСР та «ряду інших українських організацій». Усі вони, звичайно, тих грошей в очі не бачили. Урятував Ковалевського, до речі, не ЦК всієї УПСР, а лише ЦК її «лівої» частини, що запевнив усіх, нібито ЦК гроші отримав і пустив їх на «справу впровадження земельного закону»[135], – який, насправді, нещасну «Україну» і зруйнував дощенту.

А проте уже перше систематичне ознайомлення з документами, вміщеними у фундаментальній збірці документів УЦР, відкриває досить дивні, як на нас, речі. У свої 25 років М. Ковалевський не тільки член УЦР, але, що найважливіше, – голова Селянської спілки, організації, на яку УПСР спиралася у своїй повсякденній діяльності. Інакше кажучи, Селоспілка – головне і єдине ресурсне джерело партії, яку формально очолював сам М. Грушевський.

Певно, саме це обумовлювало надзвичайний вплив лідера організації. Елементарний підрахунок показує: за весь період діяльності Ради, тобто від березня 1917 р. до квітня 1918 р., її лідер та голова М. Грушевський виступив перед її членами аж 162 рази. Беззаперечним лідером тут був В. Винниченко із показником у 171 виступ. Тридцятивосьмирічний Михайло Ткаченко, голова правничої комісії УЦР та голова Українського правничого товариства, за цей час звернувся до членів Ради 161 раз. М. Ковалевський із 110 виступами впевнено посів четверте місце. У сумі вони говорили більше, ніж усі інші члени УЦР (тобто декілька сотень осіб), разом узяті! Для порівняння: один із соціал-демократичних лідерів Ради, голова Генерального військового комітету С. Петлюра із 71 виступом замикає п’ятірку найактивніших промовців в УЦР. Якщо у випадку Грушевського, Винниченка й Ткаченка такі показники цілком зрозумілі (перший очолював саму організацію, другий був спочатку заступником першого, потім – першим головою уряду та незмінним лідером другої за значенням фракції соціал-демократів, а третій – авторитетний політик з дореволюційним стажем та чи не одинокий фаховий юрист у Раді), то у випадку Ковалевського не все так однозначно.

Під час аналізу конкретних промов М. Ковалевського впадає в очі його крайня, ультрарадикальна позиція у питаннях державного статусу територій, на які УЦР прагнула поширити свою «юрисдикцію», а також у питаннях економічних, соціальних та національних. Після його виступів Рада, як правило, ухвалювала максимально радикальні постанови, її позиція ставала непримиренною, виключала (або значно утруднювала) порозуміння чи то з центральним урядом, чи то з усеросійською та/або місцевою «неукраїнською» демократією.

У цьому сенсі радівські діячі націонал-соціалістичного ґатунку впевнено та послідовно брехали і собі, і своїм прихильникам – врешті-решт ця брехня мала фатальні для всіх наслідки. Річ у тім, що «демократія» не може бути ані «українською», ані «неукраїнською». Вона може бути тільки демократією, тобто загальнообов’язковою для всіх прозорою процедурою ухвалення рішень, і в цьому сенсі національність тієї чи іншої особи (конфесійна, політична, мовна абощо) є лише її, особи, приватною справою. Адже демократичні норми, правила та процедури існують, власне, лише для того, щоб забезпечити особі можливість вільного та свідомого ідентифікаційного вибору та його максимально повної реалізації.

У межах даної розвідки ми знову повертаємося до сформульованого вище припущення: М. Ковалевський, відомий своєю близькістю до формально безпартійного голови УЦР, діяв у тісному контакті та в координації з М. Грушевським, щоб підштовхнути членів «великої» ради до такого рішення, якого добивався М. Грушевський, хоча не міг відкрито агітувати за нього і не міг його відкрито підтримати з огляду на загальні політичні міркування. Адже за віком, науковим авторитетом та формальним політичним статусом він мав зберігати образ діяча, який стоїть «понад чварами», покликаний гармонізувати різнобарвні думки всіх суб’єктів місцевого політичного життя, з одного боку, та «російської» демократії – з другого, а також Києва та Петрограда.

Отже, 28 червня М. Ковалевський просто з воза запропонував такі тези, як засоби розв’язання ситуації (оскільки сподіваного рішення Тимчасового уряду не було та й бути не могло):

1. «Ми беремо на себе державну владу».

2. «Ми даємо національним меншостям місця не більше 30% і в Генеральному секретаріаті», тобто 2—3 місця з 12.

3. «Сесію ми закриємо».

4. Уся повнота влади переходить до Комітету УЦР.

5. «Універсал сей єсть перший лише ступінь, котрий дасть нам змогу окопатись, закріпити свої позиції».[136]

«Винниченко і Грушевський з’їли б одно одне»

З іншого боку, мало що можна зрозуміти у процесах, які мали місце на вищих щаблях тогочасного українського політикуму, якщо не брати до уваги непримиренний антагонізм, який існував в особистих і політичних стосунках М. Грушевського та В. Винниченка. Ось лише одна ілюстрація. Секретар Ради Є. Онацький у таких словах передає палку приватну промову свого колеги М. Чечеля:

Чечель: «<…>Грушевський ніколи не вислове своєї думки, а буде держатися більшості. Грушевський – це чудесна людина, але ніякий політик, це професор, кабінетний вчений, але ніякий політик, і він потягне руку за федералістами, коли вони будуть в більшості. Не даром же він після Деклярації Секретаріату, що здалася йому занадто радикальною, хотів подати у відставку».

Онацький: «Ось як! Я і не знав! Це ж було в моєї відсутності».

Чечель: «По-моєму, як на те уже пішло, хай нас усіх перевиберуть, перевиберуть і Грушевського. Ми не можемо стояти на постановах Національного З’їзду. Коли перевибирали Президіум, про Грушевського мовчали, його авторитет не дозволяв, але так далі хто зна чи буде. Не секрет, що Винниченко і Грушевський з’їли б одно одне (підкреслення наше. – Д. Я.). Винниченко просто каже, що на чолі Ц. Ради повинна стояти партійна людина, що Грушевський не може бути предсідателем. І справді, до якої партії пристане Грушевський? До с.-д. не може, до с.-р. – занадто радикально, і в де-чім не згоджується, на трудовиків як на мало впливову партію йому не цікаво спертися. І все через те йому треба спертися хоч на щось і він спирається на постанови Нац. З’їзду, і через те і Єфремова до того ж тягне. Але я вважаю це цілком недопустимим і буду рішуче протестувати проти того<…>».[137]

Делегація Тимчасового уряду в Києві: вибір без вибору

За Ковалевським до слова став Винниченко. Головні думки, які він, талановитий, красномовний трибун, доносив як до Ради, так і до присутніх у Києві членів Тимчасового уряду на чолі з соціал-демократом (меншовиком) та міністром І. Церетелі, були такі: «ми знаходимось в зоні переходу від влади моральної до державної»; «ми розраховували на довгу боротьбу; а тепер, оказується, нема з чим боротись»; «тепер ми приступаємо до переведення основ автономії України»; «ми все беремо в свої руки: переводимо українізацію установ». Це, так би мовити, констатаційна частина його промови. Проблемну частину склали такі пакти: «українізація [військових] частин не припиняється»; «на більші уступки у військовій справі російський уряд йти не може»; «представники його заявили, що зрічуться влади, а двоєвластія в армії допустити не можуть»…


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Сходи між другим та третім поверхами будинку УЦР, якими В. Винниченко біг до телефону. Сучасний вигляд. Фото зі сайту Педагогічного музею.


У цей момент Винниченко був змушений перервати свій виступ. Його терміново викликали до телефону – на іншому кінці дроту був І. Церетелі. Після короткої розмови (Винниченко повернувся до зали засідань за п’ять хвилин, отже, розмова тривала близько трьох – голові Секретаріату, навіть з огляду на його 37 років, все ж таки треба було якийсь час, щоби дійти до апарата, який був на тому ж поверсі, і повернутись назад тим самим маршрутом) Володимир Кирилович повідомив присутніх: «Церетелі сказав, що правительство радилось і не могло винести ніякої постанови». Очевидно, що в цей самий момент на трибуну знову вибіг М. Ковалевський, щоб висловити такі міркування:

– «політика відкидає щирість»;

– «тепер ми не повинні йти на жодні дальші переговори»;

– «ми, с.-р., вважаємо нездібним довести Росію до Учредительного зібрання»;

– «наш обов’язок стояти на нинішній межі твердо і попередити їх»;

– «коли правительство скаже своє слово, то ми знов тут зберемося і знов скажемо своє слово».


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Іраклій Церетелі.


Ситуація загострилася до крайньої межі. Винниченко повідомив присутніх про ще одну телефонну розмову з І. Церетелі, в ході якої представник законного уряду повідомив Володимира Кириловича: «коли ви зриваєте відносини, то і я мушу їх зірвати». «Треба вернутись до холодного розуму, – переконував він учасників засідання, – і піти на нараду з російською демократією». Така позиція, очевидно, не могла влаштувати найбільш радикально налаштоване радівське крило. Висловлюючи його (аж цього крила) настрої, М. Ковалевський мовив: «Так, ми можемо сказати Винниченкові: ведіть переговори з Церетелі, але про ніякі конкретні основи ми Вам уповноважень дати не можемо. Ідіте, т. Винниченку, провадьте переговори в тих межах, в яких вони провадились і досі». Після цих слів у залі сталася бійка, яку протоколіст засідання делікатно назвав «інцидентом», але рішення, яке уповноважувало голову Генсекретаріату на подальші переговори з петроградським урядом, таки вдалося проголосувати.[138]

Маючи на руках цей мандат, Винниченко о 1-й годині ночі поїхав до Маріїнського палацу – там якраз тривала нарада представників виконкомів Рад та політичних партій з міністрами О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетелі[139]. Для початку вибрали «найменш» дражливе питання – про кордони України. «Одразу перейшли до обміркування етнографічних меж України», – повідомив наступного дня український політик. Дискутували до четвертої ранку 1 липня (ще б пак – Винниченко озвучив українські претензії на Бессарабію), «і я, не будучи уповноваженим на се, все ж таки згодився на утворення комісії по одному представникові від партій, яка остаточно вирішить справу з порозумінням».[140]

Констатація

Уночі проти 2 липня 1917р. в історії Росії сталися історичні, без перебільшення, події. По-перше, представники законного центрального уряду – вперше з часів заснування Московського князівства – вступили в переговори з представниками самочинної громадської організації та щей з питання про встановлення юридично недійсних «етнографічних меж» юридично, політично й фактично примарної «України». По-друге, факт таких переговорів унеможливив для уряду подальший політичний маневр: визнавши УЦР представником «народу», визнав їїправо на визначення майбутніх можливих державних кордонів, які розрізали тіло унітарної (за тогочасною термінологією – «єдиної та неділимої») Росії.

Це політичне рішення стало початком кінця як самого Тимчасового уряду, так і його політики, спрямованої на демократичну трансформацію Росії легальними, законними методами.

Липень

«Порозуміння» з «нацменшинами»

Липень лідери УЦР витратили на «порозуміння» з так званими «національними меншинами». Власне, не «меншинами» як такими, адже такого юридичного терміна не існувало та й існувати не могло – навіть у романовській Росії. За царату, нагадаймо, таки існували терміни «інородці» та «інородницькі губернії», але вони підкреслювали лише «невеликоросійське» походження їхніх носіїв і жодних негативних правових наслідків для них не мали: усі були рівноправні (або рівнобезправні – як кому подобається) діти «великого православного московського царя». У конкретному київському випадку літа 1917 р. йшлося про «порозуміння» з представниками різноманітних «революційних» організацій «неукраїнського» національного походження.

Часу на «порозуміння» витратили чимало: 2 липня формулу його обговорювала Мала рада, 3 та 4 липня – «збори» невідомо кого під головуванням М. Грушевського. Саме останнього дня було «максимумом для національних меншостей визнано 30%». Як це не дивно, 7 липня на черговому засіданні невідомо якої інституції роботу «над процентовим відношенням для національних меншостей» продовжили, причому «дебати по цьому питанню зайняли ціле засідання і резолюції не винесено». Не внесло ясності і засідання Малої ради 9 липня, яка ухвалила, «щоби Мала рада звернулась через Генеральний секретаріат до національних меншостей з повідомленням про умови згоди і закликом до організації». Заразом на 14 липня призначили і день спільного засідання – і це при тому, що ані звернення Генсекретаріату, ані виразної щодо нього позиції представників «нацменшин» у природі ще не існувало. Мабуть, для того, щоб не нудьгувати, похапцем визначили, щоб 11 липня «Генеральний секретаріат представив на розгляд проект Конституції»[141]. Спеціально наголосимо на принциповій інновації, запровадженій українськими націонал-соціалістами в царині конституційного будівництва: доповідати проект Основного закону мав виконавчий орган громадської організації, а не спеціально для цього сформована тою-таки Центральною радою профільна комісія!

Попри ці рішення, перше засідання Малої Ради за участі «національних меншин» відкрилося на три дні раніше – 11 липня. Протокол засідання відзначає: «збори дуже численні». Укладачі збірки документів УЦР, посилаючись на відповідне число «нової Ради», окремою приміткою засвідчили – на цьому засіданні були присутні 50 осіб[142]. У цьому випадку знову кінці з кінцями не сходяться. І ось чому.

Вичерпного списку членів Малої ради до сьогодні нікому з дослідників виявити не пощастило. Напевно, тому, що (беручи до уваги рівень дезорганізації та некомпетентності, якими з першого і до останнього дня відзначалася аматорська діяльність радівських політиків) такого в природі просто не існувало. Відомо хіба, що на засіданні 14 липня «були мало не всі 18 нових членів-неукраїнців».[143]

«Російську нацменшину» в Малій раді представляло восьмеро осіб (хоча на згаданому засіданні повідомлялося, що представники більшовицької партії до складу Ради увійти відмовилися), єврейську – чотирнадцять, четверо – польську, загалом – двадцять шість осіб. Українських націонал-соціалістів нараховувалося тридцять чотири, – національну належність однієї особи встановити не вдалося. Якщо це співвідношення делегатів можна трактувати як «пропорційне представництво», то тоді треба принаймні відмовитися від загальновідомих законів арифметики. Про закони політичні згадувати взагалі не доводиться.

Того ж таки 14 липня на пропозицію відомого нам М. Ковалевського обрали комісію, «до якої увійшли б і спеціалісти в військовій справі і яка конкретизувала б думки про націоналізацію війська та про українізацію Південно-Західного фронту»[144]. Не гаючи часу визначили таких фахівців, а серед них – Чикаленка, Чечеля, Бойка, Рябцова та Рафеса. Що в такому шановному товаристві військових мислителів рівня фельдмаршала Шліффена залишалося робити полковнику Пилькевичу, особисто для автора даної розвідки залишається принципово нерозв’язною проблемою. Уже наступного дня комісія запропонувала «послідовне переведення комплектування і реорганізації на Україні армії на національно-територіальних підставах в тилу і частин, одведених в тил для реорганізації, поскільки це не заважатиме боєспособності армії», та формування гарнізонів «з людей місцевого походження». Аби мало нікому не здалося, зажадали від Тимчасового уряду заразом і визнання «українськихрад військових депутатів»[145]на додаток до таких самих рад, але «всеросійського» масштабу.

Генсекретаріат: народження після народження

На цьому не зупинилися. Наступного дня, 15 липня, затвердили склад Генсекретаріату[146]. І тут не обійшлося без принципової новації – громадська організація «призначила» свого представника міністром центрального уряду[147], уряду, влади якого УЦР намагалася позбутися будь-яким способом. 16 липня Мала рада зробила ще один принциповий крок на шляху остаточної та незворотної руйнації підвалин новонародженого демократичного ладу, підпорядкувавши собі «всі урядові органи на Україні»[148]. Оцінюючи зроблене, Генеральний секретаріат з повним правом проінформував примарне «громадянство України»: «старий лад навіки загинув, а разом з ним загинули й старі порядки. Замість громадських та інших установ, які за старого ладу були збудовані так, що скрізь мали силу тільки пани, нині заводяться нові народні установи»[149]. Разом з панами майже на століття зникли і такі поняття, як право, закон, правосуддя, приватна власність, право людини на життя, релігійні переконання, вільна преса, плюралізм думок та інші, глибоко ворожі «народним установам» поняття, явища та інституції. Бухгалтерські розрахунки щодо розподілу місць в Раді поміж представниками різнонаціональних, але завжди радикально лівих політичних партій та організацій[150] нічого змінити на краще не могли та й не мали на увазі. Власне саме це і зафіксував у щоденниковому записі Є. Онацький: «Сьогодні[151] години в дві зійшлися коло мого столу Грушевський, Садовський, Шраг, Чикаленко і говорили про сучасне. Настрій у всіх не дуже оптимістичний».[152]

Немовби у воду дивилися.

Констатація

Оцінюючи все сотворене на герці державотворення в цей період діяльності УЦР, С Благовісний спеціально підкреслив, що саме в ці дні під фундамент майбутньої УНР були додатково закладені такі міни уповільненої дії:

– всі без винятку уряди цієї української держави «споріднюють проблеми невизначеності юридичного статусу та компетенції»;

– «не було прийнято нормативних документів, де б чітко окреслювались принципи, структура та порядок формування вищого органу виконавчої влади»;

– «правові взаємини уряду з іншими ключовими державними органами влади УНР теж залишились нез’ясованими, а це призводило до постійних протиріч між ними»;

– «невирішеною залишилась проблема взаємодії <…> з місцевими органами виконавчої влади та самоврядування»;

– «не було чіткого розмежування між органами цивільної та державної влади».[153]

До цих абсолютно коректних висновків слід додати ще одне зауваження: як довели всі наступні події, в складі УЦР не знайшлося, кінець кінцем, жодної людини, здатної просто замислитись над цими питаннями – не говорячи про те, щоб запропонувати бодай якесь рішення однієї із зазначених С Благовісним проблем.

Cерпень

«Україна» як політико-адміністративна одиниця Росії

Практична діяльність УЦР та її інституцій упродовж квітня – липня виразно засвідчила: політична активність, спрямована на державний розвал воюючої Росії, об’єктивно сприяє глобальним політичним інтересам її ворогів, насамперед Німецької та Австро-Угорської імперій. Позаяк спростувати звинувачення в грі на користь військових супротивників країн Антанти було нелегко, то лідери Ради вирішили переключити увагу громадськості, звинувативши своїх опонентів у… розпалюванні національної ворожнечі.

4 серпня Генеральний секретаріат звернувся «до революційної демократії Росії»: «В останні дні все частіше приходять відомості про заговори прихильників старого ладу, які на першу чергу ставлять боротьбу з Центральною Радою і Генеральним секретаріатом… Вважаючи нижче свого достоїнства доказувати неправдивість брехливих чуток про якісь зносини з австро-германськими колами, ми вказуєм на контрреволюційну небезпеку, яка користується розпалюванням національної ворожнечі… Центральна Рада, яка об’єднала коло себе всі революційні сили України, стоїть на сторожі загальноросійськоїреволюції. За голову Генерального секретаріату В. Садовський. Генеральний писар П. Христюк».[154]

Цитоване звернення мало заспокоїти як населення країни, так і петроградський уряд, який своєю «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату Тимчасового уряду на Україні» визначив, що «до вирішення питання про місцеве урядування Установчими зборами по справах місцевого урядування Україною вищим органом Тимчасового уряду є Генеральний секретаріат, який призначає Тимчасовий уряд за поданням Центральної Ради» із розповсюдженням його юрисдикції на Волинську, Київську, Подільську, Полтавську та Чернігівську губернії (без 4 повітів).[155]

Констатація

«Інструкція» Тимчасового уряду Генеральному секретаріатові була першим і єдиним – підкреслимо першим і єдиним документом, який легітимізував ГСяк крайовий орган Тимчасового уряду. Це був єдино можливий «правовий шлях» утворення «української автономії у складі Російської держави»[156], – і ніяк інакше коректно його кваліфікувати не можна.

Це перший юридично правосильний документ, який запровадив в обіг політико-правовий термін «Україна» і визначив її, України, кордони, які охоплювали головно землі, що входили до складу Речі Посполитої у XVIII ст. і були анексовані в 1772—1796 рр. Російською імперією. Цим визнанням Тимчасовий уряд одним ударом вколотив цвяха у труну можливого майбутнього польсько-українського порозуміння, бо фактично визнав, по-перше, відсутність своїх законних прав на вказані території. Адже жоден уряд (тим більше тимчасовий, перехідний) не має права передавати повноваження з управління навіть одним квадратним метром своєї території політичному рухові, який виразно заявив про своє бажання сепаратного державного існування.[157]

Останнє керівники Тимчасового уряду та їхні провідні юридичні радники розуміли цілком ясно. Наведімо свідчення учасника переговорної київської групи: «Прочитавши наш статут, барон Нольде сразу сказав, що це більше як федерація, це цілковита унія. Такої автономії не має ні один народ у світі». Спеціальна комісія Тимчасового уряду «виробила свою інструкцію. Коли ми розглянули її, то сразу сказали, що вона для нас не до прийняття. Умову нашу з 3 липня з Церетелі, Керенським і Терещенко вони приймали як зло, як певний обов'язок по векселю, що дістався їм у спадщину і який платити вони не дуже хотять».[158]

По-друге, офіційно визнавши 4 серпня існування «України» як окремої поки що адміністративної одиниці в межах означених губерній Росії, Тимчасовий уряд тим самим виразно засвідчив принципове невизнання законних польських домагань про відновлення Речі Посполитої в межах кордонів 1772 р.

Курс на сепаратні Установчі збори

Як засвідчили подальші події, платити за векселями не бажала сама Центральна Рада. У Києві гарячково вирішували: приймати легітимацію з рук петроградської влади чи відмовитися від неї? 5, 6 та 10 серпня згоди не змогли дійти відповідно 28, 43 та 37 із 97 відомих нам членів Малої ради[159], що зібралися були на чергові екстрені засідання. О дев'ятнадцятій годині суботи, 5 серпня, в Троїцькому народному домі за участі «близько 300 членів Центральної Ради»[160] відкрилися її чергові, VI за порядком, пленарні засідання. Упродовж суботи, неділі, понеділка, вівторка обговорювали що завгодно, окрім головного поточного політичного питання; 8 серпня нарешті визначилися з персональним та кількісним своїм складом – «639 дійсних членів» + «кандидатів із правом рішучого голосу 4, а всього 643, користуються ж дорадчим голосом 1З»[161]. Лише в середу, 9 серпня, проголосували резолюції, які мали би визначити ставлення УЦР до Інструкції Тимчасового уряду. Найбільшу кількість голосів у «першому читанні» здобув есдеківський проект із поправками есерів: 247 голосів проти 36 та 70/76 таких, що утрималися. Остаточно його підтримали 227 членів Ради, проти висловилися 16, утрималися від голосування 62[162]. Тобто в голосуванні взяло участь 305 осіб, а підтримали документ хіба 35% тих, хто мав право вирішального голосу.

І це не завадило записати в протоколі, що резолюцію було ухвалено!!! Так і записано, чорним по білому: «по прийнятті Інструкції голова Генерального секретаріату д. Винниченко» робить заяву – оголошує про відставку Секретаріату, «виходячи з цілком формальних ділових мотивів».[163]

Увечері того ж дня «більшістю голосів» (але якою саме – назавжди залишилося загадкою) пленум ухвалив спільну резолюцію УПСР/УСДРП. Вона гідна того, аби навести її повністю:

«Стоячи на становищі нічим не обмеженого самовизначення націй, вважаючи, що тільки само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна Рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України. В цій цілі Українська Центральна Рада мусить негайно обрати комісію, яка повинна виробити виборчу ординацію до Українських Установчих зборів і в порозумінні з Генеральним секретаріатом внутрішніх справ та органами місцевого самоуправління скликати їх».[164]

Констатація

Нагадаємо: «етнографічні українські землі» – це більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, панівної конфесійної належності та інших особливостей територій, як-от: Берестейщина, Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гетьманщина, Гуцульщина, Донщина, Задунайська Січ, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Київщина, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий Клин, Мармарощина, Надбужжя, Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор’я, Перемишлянщина, Новоросія, Переяславщина, Північне Причорномор’я, Підкарпатська Русь, Підляшшя, Поділля, Подніпров’я, Покуття, Полісся, Полтавщина, Посулля, Приазов’я, Прибужжя, Придністров’я, Придунав’я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Таврія, Терщина, Холмщина (Забужжя), Червона Русь, Чернігівщина. Ці території впродовж століть увіходили до складу різних держав та їх об'єднань, в т. ч. станом на 1917р. до складу Росії, Австрії, Угорщини, Румунії.

Ще одне нагадування: за два з половиною роки аналогічний політичний принцип – примат етнографічного зв'язку територій – у Німеччині сформулювала тамтешня робітнича національна і соціалістична партія. У її редакції цей принцип звучав так: «Ми вимагаємо об'єднання всіх німців на основі права народів на самовизначення у Велику Німеччину». Спроба імплементації цього принципу за два з половиною десятки років призвела до тотального державного, політичного, економічного та морального краху Німеччини, а гріх цієї спроби вона спокутує до сьогодні. І це при тому, що Адольф Гітлер та його послідовники ніколи не заходили так далеко, як їхні українські попередники: німецькі націонал-соціалісти ніколи не ставили питання ані про знищення інституту приватної власності як такого, ані про знищення всіх «нетрудових» елементів, тобто всіх неселян як таких. Натомість українські націонал-соціалісти до цього чорного списку занесли ще й росіян, а згодом – поляків та євреїв.

Коротко кажучи, заклики до проведення Установчих зборів примарної і, отже, ніким не визнаної «етнографічної України» – це не тільки однозначний прояв фашизму, але й фактично курс на війну із усіма перерахованими державами та народами – навіть російські меншовики та їхні єврейські однодумці з БУНДу відмовилися підтримати божевільну резолюцію від 9 серпня.

На тому учасники VI пленуму Центральної Ради і розійшлися. Як з'ясувалося дуже скоро – назавжди.

Винниченко як агент іноземного впливу

Нова політична ситуація, яка утворилася після легітимації Тимчасовим урядом Генерального секретаріату як свого регіонального органу влади новопосталій «Україні» (у складі неповних чотирьох російських південно-західних губерній), найперше відзначилась тим, що змінив свій склад уряд.

10 серпня вирішувати це завдання формально взялась Мала рада УЦР, а фактично – зібрання тридцяти семи її членів, голосами яких ухвалювалися всі рішення впродовж цього та наступних днів[165]. Перше і головне політичне питання, дискутоване на засіданні, – зміст та політичні наслідки інтерв’ю, яке дав петроградському кореспонденту французької газети «Journal» В. Винниченко під час його перебування в столиці. Як відзначили автори коментарів до першого тому документів УЦР, «у публікації інтерв ’ю В. К. Винниченка кореспонденту газети про український національно-визвольний рух, свідомо або випадково, було перекручено його зміст. Уній йшлося про те, що начебто більша частина членів УЦР германофільської орієнтації. Це викликало відповідну реакцію в пресі, у зв’язку з чим В. К. Винниченко дав спростування».

Сам пан Винниченко озвучив свої пояснення у двох версіях, які не збігаються між собою. Версія перша, оприлюднена у «Народній волі» 11 серпня, звучить так: «Правда, я вказував, що між українцями є самостійники, але з ними одповідальна інтелігенція, і особливо українські соціалісти, боролися і борються. Як приклади, – пояснив Винниченко, – я приводив військові з’їзди. Можливо, кореспондент не зрозумів мене і зрозумів натяки на самостійність як германофільство, тим більше, що говорили ми на різних мовах <… >». Пояснення, дане на вимогу Тимчасового уряду, звучить так: «<…>я казав, що до революції серед українського громадянства через жорстокі утиски царату на Вкраїні були германофільські течії. Після революції вони зовсім зникли», – запевняв уряд Володимир Кирилович, – але «<…>недовір’яуряду до стремлінь українців і перепони їм такі чи інші дійсно викликали намір до виділення між крайніми групами, але не в смислі злучення з Австрією та Германією, а як самостійної України». «Перекручення» своїх слів журналістом письменник пояснив «або злим умислом, або ж кепським розумінням кореспондентом французо-російської мови, на якій велась розмова».[166]

На думку автора даної розвідки, цікавими для розгляду цього інциденту є такі обставини. Перша. Ані Винниченко, ані Мала рада, ані Генсекретаріат, ані ЦК УСДРП ніколи не дали собі ради оприлюднити відповідне місце з інтерв’ю з перекладом російською та/або українською мовою. Друга. Сам Винниченко французької мови не знав, а уявити собі, щоб петроградський кореспондент французької газети (до слова, його ім’я так ніколи й ніким назване не було) не знав би російської мови, яку чудово знав Винниченко, досить важко, якщо можливо взагалі. Третє. Впадає в очі, що на захист Винниченка на згаданому зібранні членів Малої ради виступили не його однопартійці – соціал-демократи, – а націонал-революціонери та есери, відповідно М. Любинський та той-таки М. Ковалевський. Перший запевнив: «Українська націонал-революційна партія ні в якому разі не допустила би в своєму складі людей, котрі б могли покладати навіть найменші надії на ворожі українському народові держави: Австрію та Германію»[167]. М. Ковалевський партійну позицію озвучив енергійніше: «в складі Центральної Ради нема ніяких германофільських течій, і… все наведене в інтерв’ю являється інсинуацією».[168]

Та не все було інсинуацією в газетному матеріалі. Якщо навіть припустити, що журналіст унаслідок або недбалості, або політичного замовлення несвідомо чи свідомо перекрутив слова провідника українських есдеків, то перекрутити записи в винниченковому щоденнику він ніяк не міг. А знайти в тому щоденнику можна багато цікавого. Наприклад, таке.

Як зазначив публікатор цього унікального джерела Григорій Костюк, Винниченко підтримував «давні дружні зв’язки» з Володимиром Старосольським. Слід узяти до уваги, що В. Старосольський був знаковою постаттю східногалицького соціал-демократичного руху, під час війни був членом Головної української ради та Бойової управи січових стрільців, активно співпрацював із Союзом визволення України, тобто, об’єктивно, брав участь у реалізації фінансованого Віднем політичного проекту створення коронного українського краю в складі «двоєдиної» монархії на чолі з австрійським ерцгерцогом на чолі. Він був переконаним прихильником «соціал-демократичної ідеології австро-марксистського зразка», яка, на його думку, «підтверджується історично, найбільш повно і вичерпно відповідає менталітету та стремлінням українського народу»[169]. Зв’язки між обома соціал-демократами були «дружніми» настільки, що Винниченко нелегально приїжджав до Росії під прикриттям паспорта Старосольского![170]

УВАГА: австрійський громадянин Старосольський надавав свій паспорт для російського громадянина Винниченка, який з цим документом в’їжджав до Росії з метою проведення підривної, антидержавницької діяльності. Слід зауважити, що сам Володимир Кирилович ніколи від себе своєї зовнішньополітичної орієнтації в ті роки не приховував. «Кінець австро-германської орієнтації» він констатував для себе лише після лютневого перевороту, власне, між 20 березня та 10 червня 1917 р. Більше того, 10 липня він, після звільнення з-під арешту гетьманською контррозвідкою, прямо записав у щоденнику, що «здивувався, за що б мали мене заарештувати німці, проти підмоги яких Україні я нічого не мав і не можу мати», та гостро розкритикував есерів за їхні антинімецькі заяви та інтриги![171]

Відкритим залишається питання, хто фінансував ці поїздки та багатомісячні перебування Винниченка в Росії, в т. ч. у Москві. Варіантів тут небагато: ці подорожі здійснювалися або власним коштом (нагадаємо, що п’єси політемігранта Винниченка йшли по театрах усієї Росії, зокрема в Петрограді, Москві, Києві, Баку, Тифлісі, Саратові, Одесі, Самарі та інших містах), або фінансувалися з бюджету Австро-Угорщини, або ж діяли обидва варіанти.

Констатація

До процитованих вище палких слів Любинського залишається додати, що саме він рівно за 6 місяців і підписав сепаратну мирову угоду з країнами Почвірного союзу. Соціалістів-революціонерів там представляли Всеволод Голубович, Микола Залізняк та Олександр Севрюк.

Генсекретаріат: третя спроба пологів

На третій день пленарних засідань Ради, а саме 12 серпня, дійшли до головної справи – формування крайового уряду. З’ясувалося: сформувати його на партійній основі неможливо через гострі міжфракційні суперечки. Ухвалили «відкласти справу ще на день з тією надією, що фракції соціал-демократів та соціалістів-революціонерів зможуть дійти до якоїсь згоди». Згоди, ясна річ, не дійшли.

Натомість з’ясувалася головна причина, що стояла на перешкоді формування дієздатного крайового органу Тимчасового уряду, – це персона її найбільш вірогідного керівника. Із притаманною йому щирою безпосередністю Володимир Кирилович Винниченко зізнався: саме «його особа є причиною того, що найбільш впливова фракція, яка має значення особливо в селянських масах, не хоче дати своїх членів в Генеральний секретаріат». Компромісною фігурою став Д. Дорошенко: склад кабінету під його головуванням затвердили 14 серпня 21 голосом, причому есерівська фракція утрималася від голосування у повному складі[172]. 17 числа Мала рада знову зібралася на засідання. У порядку денному – одне-єдине питання: про затвердження складу Генсекретаріату, вже затвердженого за три дні перед тим! Позитивного результату знову-таки не досягли. І знову – через позицію, озвучену М. Ковалевським: «платформа Секретаріату була ухвалена Малою радою раніше і оголошена Секретаріатом, а позаяк новий Секретаріат є спадкоємець, то нема рації знов обговорювати і ухвалювати платформу». І тоді, читаємо далі в протоколі засідання, пан Ковалевський почав виясняти, «чому 11 секретарів. А не 9, або 14». Поки це все озвучувалось і дебатувалось, зник кворум і засідання перенесли на наступний день.[173]

Засідання 18 серпня розпочалося звичайним рутинним порядком: почали з розгляду справи Київського університету. По завершенні дебатів Д. Дорошенко оголосив склад крайового уряду та декларацію його намірів: «Стоячи на грунті згоди з 3 липня 1917 р., новий Секретаріат має провадити загальний напрямок політики попереднього Секретаріату, ставлячи на перше місце творчу ділову роботу по будуванню автономного життя на Україні із забезпеченням прав національних меншостей, захищаючи Україну як від внутрішнього непорядку та контрреволюції, так і від зовнішнього ворога» (підкреслення наше. – Д. Я.).

«Справа про 100 000» та урядова веремія

Озвучивши згаданий документ, але не дочекавшись постановки його на голосування, Д. Дорошенко відійшов із зали засідань з метою «поговорити де з ким з кандидатів по телефону».

У цей момент головуючий М. Грушевський запропонував «розглянути декілька дрібних справ», першою з яких стала так звана «справа про 100 000».

Як пояснили укладачі збірки УЦР (посилаючись на слова М. Грушевського, оприлюднені чомусь винниченківською «Робітничою газетою», а не есерівською «Народною волею» або офіційним органом УЦР «Вісник з Української Центральної Ради), йшлося про нібито 100 тис. крб., зібраних якоюсь «Українською радою» в Америці на потреби «галичан-біженців» і пересланих на ім’я голови УЦР через «Русько-азіатський банк». Гроші, ясна річ, Михайло Сергійович прийняв. Тимчасовий уряд, правоохоронні та/або фіскальні органи республіки, громадськість, члени УЦР, українські історики всіх часів та політичних уподобань так ніколи і не дізналися правди про «Українську раду», тим більше, що головною організацією, яка об’єднувала русинів-«українців» у США, був Український народний союз.

Правду про «Українську раду», єдину відому нам сьогодні організацію з такою назвою, знаходимо в дослідженні П. Лепісевича, і вона така: утворена 30 квітня 1915 р. Загальна (підкреслення наше. – Д. Я.) Українська Рада (ЗУР) – це «спільна організація всіх політичних представників соборної України, які своєю кінцевою та остаточною метою визначили утворення самостійної України. Завданням ЗУР як загальнонаціональної політичної репрезентації українського народу на час війни було: вирішувати будь-які питання в обсязі загальноукраїнської політики, дбати про її цілісність, проводити спільні політичні акції для загальнонаціональних справ у державах, між якими поділений український народ, а на міжнародному рівні координувати діяльність представлених у ній політичних організацій, не втручаючись у їхні внутрішні справи і не порушуючи їхньої самостійності. Щоб здобути незалежність України, політична програма ЗУР була зорієнтована на Центральні держави, було визначено головну мету цілої української нації – повну національну свободу розвитку; щодо українських земель під російським пануванням – самостійну державу (підкреслення наше. – Д. Я.); у межах Австро-Угорщини – національно-територіальну автономію».[174]

Не дізналися зацікавлені особи також і про те, чим і як УЦР (яка не мала відповідних структур) могла допомогти «галичанам-біженцям», ані про те, скільки і де було тих біженців, ані про будь-які важливі або другорядні деталі цієї справи. М. Ковалевський, який представляв справу членам Малої ради, запропонував створити «комісію з представників меншостей, яка докладно розпізнає, звідки і для чого прислані ці гроші». Комісію, ясна річ, так ніколи і не створили, але резолюцію в справі ухвалили таку: «Вислухавши заяву голови Центральної Ради М. Грушевського про прислані з Нью-Йорка через «Механік-Металь-банк»» (а не через «Русько-азіатський банк», як це стверджував сам М. Грушевський. – Д. Я.) сто тисяч (100 000) крб., Мала рада доручає Генеральному секретаріатові одержати ці гроші і віддати по призначенню<…>».[175]

Немає потреби говорити, що ані слуху ані духу про гроші, витрачені УЦР «за призначенням», тобто на допомогу «галичанам-біженцям», згідно з усталеною національною традицією, надалі не було. Це тим більше зрозуміло, якщо за цією справою стояли зацікавлені особи та профільні інституції Австро-Угорщини, які за визначенням ретельно опікали всі українські антиросійські елементи, які діяли на теренах держави Габсбургів – так само, як російські спеціальні відомства опікувалися українцями-москвофілами.

Хто фінансував Українську Центральну Раду?

Першу інформацію про фінансові джерела її існування знаходимо в протоколі засідання Малої ради від 30 серпня. Того дня ця інституція заслухала звіт про виконання бюджету Генсекретаріату за серпень та затвердила його в сумі «58 225 крб. 83 коп.»[176]. Упадає в очі, що 17 767 крб., тобто 30% бюджету, було спрямовано на потреби Генсекретаріату освіти (що природно для національно-просвітницької організації), при тому що на військове відомство відпустили 19 840 крб. (34% бюджету), що не може бути природним для будь-якої громадської, в т. ч. навіть такої глибоко патріотичної організації, як Українська Центральна Рада. Ба більше – навіть сьогодні важко знайти в світі державу, яка могла би дозволити собі витрачати на військові потреби третину свого бюджету!

При обговоренні бюджету було спеціально зазначено, що при складанні бюджету «Генеральний секретаріат керувався даними з затвердженого (де, ким і коли? —Д. Я.) бюджету за попередній місяць», тобто за липень 1917 р. Отже, виникає природне питання: чиїм коштом було фінансовано діяльність самої УЦР, її органів та Генерального секретаріату? На жаль, відповіді на це питання немає до сьогодні: сама УЦР, її лідери ніколи цього питання не торкалися. За 25 років професійної діяльності нам пощастило виявити одиноке свідчення на цю тему. Ось воно: «Так-сяк улаштувавшись, Центральна Рада видала заклик до громадянства про збір коштів. Проведення цієї акції було доручено інж. В. Ковалеві, а я був призначений йому на допомогу. Заклик був переданий через земства та кооперативи, і ми обчислювали можливий збір на кільканадцять тисяч карбованців, а він, несподівано для всіх, дав 35 000 000. Це, натурально, дуже підтримало на дусі і піднесло репутацію Грушевського як ініціятора».[177]

Історичний трилер на тему «Джерела фінансування УЦР» написав П. П. Гай-Нижник. З ґрунтовного дослідження випливає, що фінансування Ради відбувалося, скажемо делікатно, не за рахунок внутрішніх джерел. Цитуємо:

– «керівництво Центральної Ради більш як 9 місяців 1917 р. самоусувалося від пошуків шляхів щодо вирішення питання власного фінансового забезпечення»;

– цю проблему діячі УЦР переклали на Тимчасовий уряд;

– «уряд Центральної Ради не виробив механізму втілення в життя власних рішень»;

– «Центральна Рада та її уряд не мали розробленого плану побудови національної грошової системи»;

– «Держбанк залишався без основного та запасного капіталів»;

– «уряд Центральної Ради в області ведення власних, а згодом й державних фінансів керувався принципом проїдання коштів»;

– після проголошення УНР «держава жила за рахунок постійних емісій грошових знаків»;

– «недоліки, що були присутніми за урядування В. Винниченка, залишилися й за уряду В. Голубовича».[178]

У межах даного дослідження доводиться констатувати таке: сума в 100 000 крб., прийнята М. Грушевським нібито на потреби «галичан-біженців», – це сума, потрібна для двомісячного утримання виконавчого органу УЦР та крайового представництва Тимчасового уряду – Генерального секретаріату.

На засіданні Малої ради 18 серпня Д. Дорошенко, щойно іменований головою останнього, вислухавши всю інформацію про славетні «100 000», несподівано для всіх зрікся як від посади голови «уряду», так і від подальших спроб його формування. У цій ситуації есери зняли всі застереження щодо Винниченкової кандидатури і заявили, що їхня фракція «перешкод чинити не буде». Доручення Винниченку «скласти Генеральний секретаріат» ухвалили меншістю голосів («за» – сімнадцятеро, десятеро «утрималися», доля решти десяти голосів залишилася, мабуть, назавжди таємницею), засідання перенесли на 23 годину того ж дня. У відведений термін не вклалися, але опівночі новий голова ГС склад поспіхом зліпленого уряду все ж таки оголосив, що і було «прийнято до відома всіма голосами (точна їх кількість завбачливо в протоколі не вказана. – Д.Я.) проти 1, утрималося 4». О першій ночі 19 серпня засідання закрили.[179]

Дещо про механізм ухвалення рішень у Генсекретаріаті

Для особливо допитливих зазначимо: усі голосування в Генеральному секретаріаті якщо значення й мали, то вельми відносне. Річ у тім (це доведено у дослідженні І. Лебедєвої), що ГС «пішов шляхом делегування частини повноважень виділеним з його складу профільним комісіям (Малому секретаріату, Фінансовій комісії, Комісії по охороні ладу тощо)»[180]. Незгодні з таким висновком можуть узяти до відома інший: «під час затвердження Генерального секретаріату він не мав заздалегідь виробленого і затвердженого плану роботи. Не чітко були окреслені і функції його секретарів». Ще б пак – «концентруючи свої сили на розв’язанні цієї проблеми, діячі Центральної Ради занедбали свої власні державні проблеми»[181]. Інша особливість його формування та функціонування в найближчому майбутньому – те, що при формуванні ГС фракції Малої ради «здебільшого додержувались положень Інструкції Тимчасового уряду, а не Статуту». Крім того, всі його склади – аж до жовтневого перевороту (та й після нього) – намагалися самочинно розширити сферу компетенції та повноважень через підготовку кожним генеральним секретарем «Інструкції» для свого секретаріату. Та й сама Рада «досить часто відступала від «Інструкції» щодо визначення компетенції окремих секретарств та ГС у цілому. У більшості випадків це робилось неформально, а інколи (підкреслення наше. – Д. Я.) й приймались офіційні рішення».[182]

«Міжнаціональний» чи «міжнародний» секретар?

Через день, 21 серпня, Мала рада зробила чергові кроки в напрямку створення незалежної держави de facto. Крок перший: під час затвердження персонального складу Генсекретаріату посаду О. Шульгина, яка перед тим називалася «генеральний секретар з міжнаціональних справ», перекваліфікували в «генеральний секретар з міжнародних справ», а в поданні до Тимчасового уряду з проханням про затвердження Генсекретаріату слово «міжнародних» замінили на «міжнаціональних». Крок другий: ухвалили (якою кількістю голосів – знову невідомо) створити

1) «юридичну комісію з представників усіх фракцій», яка мала «означити компетенцію Українських Установчих зборів», та

2) виборчу комісію, яка мала виробити «таку ординацію (тобто законопроект про вибори. – Д. Я.), щоб як можна простіше перевести вибори».[183]

Мала рада оголошує себе законним урядом України

Авантюра зі створення явочним порядком незалежної держави, для виникнення якої не існувало жодних передумов, окрім суб’єктивних бажань деяких осіб, набирала обертів. За тиждень, 28 серпня, в день заколоту генерала Л. Корнілова, Мала рада ухвалила й розповсюдила «відозву до всієї людности України», в якій чорним по білому назвала себе її законним урядом: «Українська Центральна Рада оповіщає всіх громадян сіл і городів України, що законний уряд в Росії тільки Тимчасовий російський уряд, а на Україні – Українська Центральна Рада та її Генеральний секретаріат». Наступного дня у телеграмі Генсекретаріату до губерніальних та повітових комісарів Тимчасового уряду (підкреслення наше. – Д. Я.) прямо говориться про те, що саме він, ГС, є «вищий орган правительственной власті на Україні» «згідно з постановою Центральної Ради» (яка, до слова, УЦР ніколи не ухвалювалася просто тому, що пленуму Ради не було. – Д. Я.), який лише «працює в тісному контакті з Тимчасовим правительством».[184]

Користуючись нагодою, наступного дня видали ще одну відозву, яка запевняла: «всі замахи на здобутий революцією лад, звідки б вони не йшли, було подавлено всіма засобами військової та горожанської влади». Під документом знаходимо підписи колективних представницьких органів – самого Генсекретаріату, виконкомів рад солдатських та робітничих депутатів, Київського центрального бюро профспілок, невідомих представників українських та єврейських націонал-соціалістичних партій, більшовиків, а також персональні підписи командувача Київського військового округу, його комісара, київського міського голови, комісара Тимчасового уряду м. Києва та начальника міської міліції[185]. Наступного дня, 30 серпня, В. Винниченко на засіданні Малої ради без жодного докору сумління заявив своїм колегам, що з людьми, з якими він лише вчора поставив підписи під спільним документом, а саме з керівництвом Київського військового округу, «контакту <…> нема», «вони ярі вороги українського руху», «вони прикриваються симпатіями до українців, але кожний їх рух і слово просякнені ворожнечею до українського руху». Саме тому Мала рада ухвалила спеціальну резолюцію з вимогою усунути зазначених осіб із займаних посад та затвердження «офіціального представника Генерального секретаріату Української Центральної Ради»[186] (а не Тимчасового уряду! – Д. Я.).

Це одинокі приклади звитяжної «державотворчої» діяльності українських націонал-соціалістичних інституцій. Інших, позитивних за своєю суттю, марно шукати: їх не було і бути не могло.

Вересень

Шизофренія Генерального секретаріату

Наявність хвороби визнав сам В. Винниченко. На засіданні Малої ради 5 вересня він просто з воза запевнив присутніх добродіїв: «про план і програму (Генерального секретаріату. —Д. Я.) сьогодні важко говорити». Причина, мовляв, – те, що «декотрих секретарів ще нема, коли вони зберуться, тоді можна буде говорити і про програму»[187]. Питання про те, коли, власне, зберуться оті секретарі, звичайно, навіть не виникло.

Констатація

Правовий абсурд тут доведено до абсолюту – очевидно, що легітимність влади Генерального секретаріату була похідною виключно з легітимності Тимчасового уряду, а не з НЕ-легітимності УЦР, яка за визначенням законною владою в «Україні» не була і бути не могла, позаяк була лише однією з багатьох громадських організацій, покликаних до життя зреченням від престолу Миколи II.

Немає потреби спеціально наголошувати на тому, що жоден законний та правовий документ не передбачав участі представників громадських організацій у вирішенні військових питань, тим більше питань, пов’язаних з участю держави у війні, а саме такою організацією продовжувала залишатися УЦР.

Немає потреби спеціально наголошувати і на тому, що світова практика не знала участі представників громадських організацій в обговоренні та ухваленні рішень з питань ведення військових дій.

Немає потреби спеціально наголошувати і на тому, що честь піонерського відкриття такої практики у світовому масштабі належить українським націонал-соціалістам.

Генеральний секретаріат та Мала рада: більшовизація чи фашизація?

Тимчасом у Петрограді відбувалися події, яким судилося стати заключним акордом у спробах демократичної трансформації Російської держави. 1 вересня, по придушенні виступу верховного головнокомандувача генерала Л. Корнілова, який, за попередньою домовленістю з прем’єр-міністром, спрямував до столиці війська з фронту, О. Керенський провів через уряд постанову, за якою було створено надзвичайний орган верховної влади – Директорію. До її складу увійшли сам прем’єр, міністри закордонних справ, військовий, морський та пошт і телеграфів. Саме цей орган і проголосив Росію республікою, розпустив IV Державну думу, залишившись, таким чином, єдиним формально законним органом центральної влади.

Звичайно, радівські діячі жодної уваги на останню подію не звернули – дбали про своє. Уже 3 вересня «кабінет Винниченка» зібрався на своє перше, організаційне засідання. І тут знову не обійшлося без притаманної Винниченкові престидижитації. Затверджений Малою радою Статут Генсекретаріату передбачав існування 14 секретарств. Тимчасова Інструкція центрального уряду санкціонувала існування 9 відомств, зійшлися-таки врешті-решт на 9[188] (без урахування посади голови «кабінету». – Д. Я.). Зібрання 3 вересня проходило не у повному складі. З фактичних власників «міністерських портфелів» (сам Винниченко, нагадаймо, сидів на двох стільцях одночасно – голови Секретаріату та керівника дійсного лише на папері відомства внутрішніх справ) на засідання з’явилося четверо – сам Винниченко, аграрій Савченко-Більський, освітянин Стешенко та «міжнародно-міжнаціональний» секретар Шульгин. Участь у засіданні також узяв заступник секретаря праці Рафес, «пізніше прийшов» генеральний контролер Зарубін. Спершу визначили: всі наступні засідання повинні починатися о 7-й годині вечора. Друге питання – порядок ухвалення рішень на цих зібраннях. Рішення (найпевніше, за відсутності Зарубіна) ухвалили таке: «кворум для засідання опреділяється так: всі генеральні секретарі, які присутні в місті і виконують свої обов’язки, без трьох. Але кворум не може бути нижчим 5»[189]. Це відкривало для головуючого на засіданнях (а ним був, нагадаю, голова ГС) необмежені можливості для будь-яких маніпуляцій – за такого формулювання йому було достатньо контролювати всього 2 голоси, щоби мати можливість провести будь-яке рішення, адже вони ухвалювалися простою більшістю від числа присутніх.

Відверто маніпулятивними стали й засідання Малої ради, яка перетворилася, якщо сказати прямо, на такий собі компліментарний «міжсобойчик» між лідерами українських та єврейських націонал-соціалістичних партій, – представники російських та польських партій ці збори попросту ігнорували. Яскраве тому підтвердження – протоколи засідань МР. Наприклад, 5 вересня його учасники серед іншого з’ясували, що новонароджений «уряд» не має жодного уявлення, що робити далі. Незнання компенсували ультрареволюційними гаслами та вимогами. 9 вересня взялися до розгляду питання про участь своїх представників у роботі так званої Всеросійської демократичної наради, відкриття якої 14 вересня ініціювали Всеросійські ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Офіційно проголошена мета – «створення сильної революційної влади, здатної об’єднати всю революційну Росію для відсічі зовнішнім ворогам та для придушення всяких замахів на завойовану свободу». Мала рада радісно відгукнулася на запрошення, ухваливши направити до Петрограда своїх представників. Імена та кількість цих діячів (обраних, до слова, вісімнадцятьма голосами – тобто менш ніж половиною голосів – проти одинадцяти лише за 5 хвилин) жодного значення не мають, адже на засіданні було «прийнято пропозицію надати делегатам Української Центральної Ради імперативного мандату». Голосувати ці «представники» мали за програму з 13 пунктів, під якою обидвома руками підписалися би В. Ленін, Л. Троцький та інші діячі більшовицької партії, а також їхні німецькі, італійські, румунські, угорські та інші колеги й однодумці типу А. Гітлера, А. Дрекслера, Б. Муссоліні, К. Кодряну etc. Наводимо її повністю:

– «формування однорідно-соціалістичного уряду, відповідального перед всіма демократіями народів Росії»;

– «передача усіх поміщицьких, монастирських та церковних земель до Установчих зборів в завідування земельних комітетів»;

– «встановлення державної та крайової власті над продукцією та поділом»;

– «передача в завідування крайових органів власті найважніших галузей промислу»;

– «оподаткування великого капіталу і майна та конфіската військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави»;

– «признання за усіма націями права на нічим не обмежене самовизначення»;

– «скликання до кожного краю, який того домагається, національно-крайових суверенних Установчих зборів»;

– «передача всієї власті на Україні в руки Української Центральної Ради і її Генерального секретаріату, складеного на основі статуту Центральної Ради 16 липня сього року»;[190]

– «проголошення недійсними таємних дипломатичних договорів»;

– «негайне скасування смертної кари»;

– «прийняттярішучих кроків до заключення миру, для чого негайно звернутись з предложенням (представленієм) до союзників про відкриття мирних переговорів»;

– «розпуск Державної Думи і Державної Ради»;

– «скликання Установчих зборів в назначений строк, без дальшої проволоки».[191]

Аналізувати це з точки зору права або конкретних наслідків, які мала спроба імплементації цих настанов у поточну реальність, зайвої потреби немає. Зазначмо лише, що перші 10 пунктів цієї програми «ухвалено» з подачі українських есерів М. Грушевського та М. Ковалевського, три останні – «об’єднаного» єврейського робітничого соціаліста Гутмана.

Чекати відкриття Демократичної наради та/або відповідної санкції законного уряду не стали. Уже 11 вересня генсеки констатували принципову згоду добродія Черниша очолити нелегально створене секретарство торгу й промисловості та вирішили заснувати секретарство «в справах продовольчих», 12 вересня дебатували кандидатуру керівника секретаріату праці, наступного дня вирішили явочним порядком розширити Тимчасову інструкцію з метою «більш активного характеру діяльності Секретаріату» та для «поширення його діяльності в порівнянні з тими межами, які зазначено в нинішній інструкції для нього». Заразом затребували у петроградського уряду «щоб Секретаріатові було надано право реквізиції», та дали «дозвіл одкрити їй музичну школу в Києві» такій собі пані Надії Берестковій[192]. А чому б і ні?

«З’їзд народів» – націонал-соціалістична альтернатива Установчим зборам

«Матеріали з’їзду народів. Загальні враження» меланхолійно повідомляють: «На перший день з’їзду зібралось всього 50 делегатів. Прибули представники білорусів, латишів, естів, литвинів, кримських татар, грузинів, донських козаків (які, до слова, були станом, а не народом. – Д. Я.) і євреїв. Від багатьох інших народів (але яких саме, завбачливо не вказано. – Д. Я.) надійшли телеграми, що їхні представники їдуть на з’їзд». До 14 вересня доїхало ще хіба 34 особи[193] – ото і все представництво від населення статридцятимільйонної держави.

Принаймні деякі відомості з цього повідомлення про подію, яка розпочалася 8 вересня, не є правдивими. Як з’ясували укладачі збірки документів УЦР, серед делегатів були не стільки представники «народів», яких невідомо хто, коли, де і на підставі якого закону обирав, скільки представники таких екзотичних організацій, як Петроградська козача рада, Козачий союз Південно-Західного фронту та інших козачих об’єднань, представниці Кримського мусульманського комітету, Кримсько-татарської учительської спілки, а також члени єврейських, польських, російських націонал-соціалістичних партій.[194]

Делегатів явно не вистачало, і, прочекавши дві з половиною години, організатори були змушені відкрити захід. Зробив це М. Грушевський повідомленням про те, що скликати «З’їзд народів» вирішив ще у квітні «Національний український з’їзд», доручивши переведення цієї величної справи УЦР. Але Рада, мовляв, «не дуже квапилась скликати його, сподіваючись, що за цю справу візьметься якась інша (підкреслення наше. – Д. Я.) установа або національна організація»[195]. Вступна промова класика української історичної науки містила три принципові пункти. Перший: «Київ здавна був вогнищем федеративної ідеї». Другий: УЦР «вдалося вже зав’язати зносини з демократичними частинами других націй на Україні на основі власне федерації»[196]. Обидва були радше пропагандистським кліше, спрямованим насамперед до «делегатів», прибулих із-поза меж України, тобто до людей, м’яко кажучи, мало обізнаних з тутешніми реаліями. Нарешті, третє послання, озвучене головою УЦР 10 вересня «як представником української народності», звучало так: «Україна не йде через федерацію до самостійності, бо державна незалежність лежить не перед нами, а за нами».[197]

Констатація

Отже, якщо погодитися з тим фактом, що голова УЦР таки був «представником української народності», то з цього можна логічно виснувати, що всі попередні та подальші дії УЦР, спрямовані на відрив дев’яти південно-західних губерній від Російської республіки та створення незалежної держави «української народності», принаймні ніколи ніяким органом (навіть квазіпредставницьким типу «З’їзду народів») ніколи не розглядалися і не санкціонувалися. Отже, були неправовими, незаконними, нелегітимними, а коли прямо сказати – зрадницькими. Отже, всі незгодні з таким курсом мали всі правові, законні та легітимні підстави зі зброєю в руках чинити опір такому курсові. Що вони і робили впродовж наступних трьох років – аж до евакуації решток Білої армії з Криму, а Дієвої армії УНР – з території сучасної України.

«З’їзд народів» (продовження)

Але повернімося до «Матеріалів роботи з’їзду народів». На нашу думку, захід виразно розпадається на декілька смислових частин. Перша – доповідь видатного українського інтелектуала, співзасновника «Української громади» в Петрограді, представника УЦР при Тимчасовому уряді, голови його Комісії з вироблення проекту перетворення Росії у федеративну державу Максима Славинського (м). Офіційна позиція кабінету О. Керенського була сформульована в таких тезах:

– «новий лад в Росії уже оповіщено республіканським. Установчі збори, безсумнівно, підтвердять це»;

– Київ є столицею фактично автономної України;

– «правительство іде назустріч тій праці, що веде не тільки до автономії, а і до федерації»;

– «до чистих форм федеративності в Росії ми ще не скоро дійдемо»;

– «автономія країв і народів Росії буде виявлятися в різних формах: від крайового земського самоуправління до широкої національно-територіальної автономії».[198]

Друга смислова частина з’їзду – виступи «делегатів». Важливо відзначити: представники російських та польських політичних партій принципово проігнорували вікопомний «З’їзд народів». З «Матеріалів» також цілком ясно випливає, що його «делегати» представляли не «народи», а в кращому разі лише деякі націонал-соціалістичні партії, а також міфічні, напівміфічні і просто нікому невідомі станові організації. Взагалі їхні погляди на проблему державного реформування постімперської Росії були такими:


Російські організації

ПСР: «національний рух не завше буває демократичним та революційним»;

Трудова народно-соціалістична партія: за «федерацію і широку автономію країв та народів».


Єврейські організації

Сіоністи: «нарешті» мають «бути здійснені ідеали справедливості і волі»;

Об’єднана єврейська соціалістична партія: за «персонально-національну автономію»;

«Поалей-Ціон»: «національні права народів, котрі ніде не жиють в більшості (як, наприклад, євреї), повинні забезпечуватись державою через основні закони держави».


Українські організації

С Петлюра, голова Українського генерального військового комітету: «всі ми, – українці, татари, грузини і всі інші народи, – народи державні, є хазяї Росії і всі повинні нею правити»;

М. Грушевський, голова УЦР: «Ми визнаємо за народами необмежене право на самоозначення аж до відокремлення і сформування власної держави <…> під тією тільки умовою, що ця одержана незалежність не була засобом для панування і використовування народностей, які опиняться в меншості в цій новій державі».


Польські організації

ППС: «природним завершенням прагнення народу до волі є утворення незалежної національної держави»; ППС «є виразницею цілковитої самостійності Польщі».


Грузинські організації

Націонал-демократична партія: «потрібна міцна організація і об’єднання національностей».


Латиські організації

«Росія стане на справедливий шлях», коли «будуть забезпечені національні права».


Литовські організації

«Литва мусить бути самостійною державою».


Кримсько-татарські організації

Кримсько-татарська учительська спілка: «Треба народам самим шукати собі дороги».


Забайкальські буряти «при об’єднанні всіх бувших недержавних народів Росії <…> вони зможуть упорядкувати державу так, як самі захотять».


Козачі організації

Південно-Західний фронт: «козаки зорганізувались і об’єднались для того, щоби боронити свої козачі вольності та права»;


Донські козаки: «будемо боронити федерацію»;

Рада козачих військ: «нас, козаків, може задовольнити тільки демократична республіка на основах широкої федерації».


Представник Тимчасового уряду М. Славинський: «цілком поділяє всі думки, висловлені <…> Грушевським», «Керенський доручив <…> передати з’їздові, що нова Росія не може бути централізованою, а тільки децентралізованою».[199]

Третя смислова частина «З’їзду народів» – його постанови, справді змістовними пунктами яких є, на нашу думку, такі:

– «Росія повинна бути федеративною демократичною республікою»;

– «єдино придатною формою федерації є така, котра основана на національній підставі»;

– «великі краї, заселені одною національністю, можуть, по бажанню, або поділитися на кілька федеративних одиниць, або <… > дати автономію окремим частинам краю»;

– «автономія Білорусії в межах Російської демократичної федеративної республіки»;

– «утворення автономної латиської демократичної одиниці, яка шляхом самоозначення має ввійти в склад Російської федеративно-демократичної республіки»;

– «утворення суверенної Литовської держави з частин руської та прусської Литви, а також з литовської частини Сувалкської губернії, при додержанні засад самоозначення»;

– визнання козацтва «самостійною галуззю (підкреслення наше. – Д. Я.) між народами Російської республіки»;

– «національності, <…> [що]розпорошені по всій державі і ніде не мають свого краю, користуються правом мати екстериторіально-персональну автономію»;

– «незалежно від скликання Всеросійських Установчих зборів повинні бути скликані на демократичних підвалинах крайові Установчі збори».

Інші важливі, але, як завжди буває в таких випадках, нездійсненні наміри, а саме – «утворити <…> особливий правомочний орган – Раду народів»[200], до якої «має ввійти по 4 члени від кожного народу що мав представництво на з’їзді», та створити «особливий «Совет національностей» при Тимчасовому правительстві, який має бути органом для оборони народностей», – були з різних причин абсолютно нездійсненними. Принципово важливо також відзначити: цитовані постанови вийшли далеко за межі офіційно проголошеної мети «з’їзду». 84 нікому не відомих добродії висунули претензії на керівництво збройними силами Росії та на участь у формуванні повоєнного світу. Цитуємо: «Тільки націоналізація російського війська під керівництвом революційно-демократичних національних організацій та відповідне упорядкування тилу при участі тих самих організацій може піднести здатність держави до самооборони і наблизити досягнення почесного (а не переможного. – Д. Я.) миру»; «в представництво Росії на мировій конференції повинні входити і представники заінтересованих недержавних народів».[201]

Констатація

Так званий «З’їзд народів», скликаний УЦРу самий розпал загальнонаціональної кризи, яка менш ніж за два місяці дощенту зруйнувала Російську республіку та на століття унеможливила її розвиток на принципах захисту та примноження прав людини, розвитку демократичних традицій та принципів відкритої економіки, насправді був покликаний заступити в свідомості радівських діячів необхідність скликання легітимних Всеросійських Установчих зборів, створити ілюзію підтримки внутрішньополітичного курсу Центральної Ради «представниками» так званих «недержавних народів Росії». А головне, на нашу думку, – підмінити головні політичні інтенції часу – щодо демократичного переформатування Росії та переможного завершення Світової війни у складі Антанти – на юридично абсурдні принципи «національно-персональної автономії», політично безумні й руйнівні заклики до завершення війни на т. зв. «почесних» умовах та участі тих самих «недержавних народів» (фактично – групи самозванців, політичних авантюристів) у повоєнному переустрої Європи та світу разом із Великою Британією, Францією, Сполученими Штатами та їхніми спільниками.

Генеральний секретаріат: бюрократична буденність

Офіційний курс на власне політичне, а згодом і фізичне знищення значної частини населення як Російської держави в цілому так і населення її південно-західних губерній було ретельно закріплено у другій половині вересня. Це засвідчують, зокрема, протоколи засідань Генерального секретаріату та Малої ради.

Засідання Секретаріату – це, з одного боку, суцільна бюрократична рутина. У період з 18 по 30 вересня кабінет Винниченка розглядав питання і про статус української мови, і про заведення українознавства в школах (до речі, за відсутності викладачів цього предмета. – Д. Я.), і зажадав від кожного генсекретаря «виробити інструкцію для свого секретаріату», і закликав «людність мати довір’я до нових казначейських знаків, які випускає Міністерство фінансів», і визначився з питання заснування «Вільного козацтва», і поінформував ту саму людність «про розгортання своєї діяльності», і встановив видати авансом «щомісячну плату служащим Секретаріату»: генсекретарям – по 1000 ненависних російських рублів, їх заступникам – по 833, директорам департаментів – по 1000, сторожам – по 100 кожному, й оголосив про заснування вищої художньої школи й т. п..[202]

«Звернення» та «Декларація» Генерального секретаріату – програма громадянської війни

Ключовий документ, ухвалений усе ще регіональним представництвом Тимчасового уряду, – «Звернення Генерального секретаріату до українського народу», – виданий «офіціально» 27 вересня, потребує детального розгляду. Насамперед треба зауважити, що сама його назва, а також ужите в нім звернення «Народе України!» цілком безглузді.

По-перше, як було з’ясовано, станом на 1917 р. ніякого українського народу в природі не існувало. По-друге, сфера компетенції Генсекретаріату сягала п’яти губерній Південно-Західного краю, визнаних Тимчасовим урядом «Україною» в серпні 1917 р. Отже, в цьому сенсі «український народ», якщо він і існував, то виключно в межах цих губерній. По-третє, таке звернення постулювало претензії Генсекретаріату на представництво і «українців»-громадян Австро-Угорщини, які, властиво, не могли би ознайомитися з документом бодай через обставини воєнного часу.

Другий постулат звернення – «Волею і словом революційного парламенту твого, Української Центральної Ради, в тісній згоді з правительством революційного всеросійського народу ти обрав і поставив нас, Генеральний секретаріат, на чолі власті, сказавши нам творити нове і вільне життя у нашім краю», – а також твердження, що він є «вищим органом влади України»[203] теж наскрізь брехливі. Немає потреби нагадувати про те, що а) УЦР ніколи не була парламентом, тим більше революційним, б) вона постійно створювала та нарощувала рівень напруженості у стосунках із законним центральним урядом, в) ніякого «всеросійського народу» ніколи не існувало, г) уся легітимність Генерального секретаріату походила виключно і тільки з відомої «Інструкції Тимчасового уряду», ґ) кабінет Винниченка був тільки розпорядчим органом петроградського уряду на території Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і частини Чернігівської губерній, д) саме Тимчасовий уряд після 1 вересня 1917 р. залишався єдиним «вищим органом влади» в Росії, в т. ч. у визнаній ним же «Україні» у складі перерахованих 4, 5 губерній – аж до скликання Всеросійських Установчих зборів.

До крайньої межі ідеологічні постулати цього брехливого, деструктивного, самовбивчого для українських та єврейських націонал-соціалістів, фатального для мільйонів мешканців дев’яти губерній Південно-Західного краю, а також, згодом, для руського населення Буковини та Східної Галичини політичного курсу були доведені в «Декларації Генерального секретаріату України». Дозволимо собі декілька розлогих цитат (на жаль, без них не обійтися) з тексту, озвученого Винниченком особисто на засіданні Малої ради 29 вересня. Отож:

– «Генеральний секретаріат утворений волею демократії в Україні. <…> За всю діяльність відповідає перед цим своїм революційним демократичним парламентом» – Центральною Радою;

– «основи будучого ладу України, після умови з Временним правительством 3 липня, має виробити Українська Центральна Рада в виді автономного статуту України, цим займеться спеціальна комісія Центральної Ради»;

– «на мирній конференції, яка обговорюватиме наслідки війни», мають бути «представникиукраїнського народу»;

– «для найсправедливішого виявлення демократії України повинні бути скликані всенародні Українські Установчі збори»;

– «секретаріат виробляє законопроект про організації «Вільного козацтва»;

– «Секретарство внутрішніх справ (тобто відомство, очолюване письменником Винниченком. – Д. Я.) організує в своєму складі демобілізаційний відділ»;

– «інтереси трудящих мас повинні завше стояти на чолі і перед ними мусять поступатися інші інтереси»;

– «право на землю належить трудящим масам України»;

– «упорядкування земельних відносин через земельні комітети з широкою компетенцією»;

– «Україна повинна мати свій спеціальний бюджет»;

– «на чолі всіх кредитових установ України має стати Національний український банк»;

– «Генеральний секретаріат <…> оборонятиме, забезпечуватиме національні меншості від юридичних і фактичних обмежень»;

– судові органи необхідно «краще пристосувати до місцевого населення відповідно до нових національних форм життя на Україні»;

– «в сферу компетенції Генерального секретаріату входить лише п’ять губерній української землі <…>. Цей механічний болючий поділ українського національного тіла <…> мусить бути найшвидше скасований».[204]


Цю програму громадянської війни підтримали українські партії: есерів, есдеків та есерів; єврейські: «Поалей-Ціон», народна, соціалістична робітнича; російські: есери та меншовики. Гостро розкритикував зачитаний документ лідер київських конституційних демократів С. Крупнов. Його головні заперечення були такими:

– «Українські Установчі збори не мають права віршувати питання про форму правління та про основи земельної реформи – право це належить тільки загальноросійським Установчим зборам»;

– «Центральна Рада не парламент, а установа, яка має «совєщательний» характер»;

– «через те <…> Генеральний секретаріат не повинен бути перед нею відповідальним»;

– «хибою Декларації <…> є і те, що Генеральний секретаріат думає в своїй діяльності спиратись, головним чином, на трудові класи людності і дбати перш всього про їхні інтереси»;

– «не згоджувався <…> з тим, що на мирову конференцію буде послано представника України»;

– «найгостріше заперечував проти утворення «Вільного козацтва», котре <…> само може спричинитись дорозрухів і безладу».[205]

До сказаного юристом Сергієм Крупновим можна додати хіба декілька очевидних міркувань.

Констатації

Перша. Декларацією 29 вересня Генеральний секретаріат, Центральна та Мала ради, три українські, дві російські та дві єврейські націонал-соціалістичні партії остаточно перейшли до методів політичного «гіпермодернізму», тобто відмовилися від дотримання будь-яких усталених та/або наперед погоджених правил політичної боротьби, а тим більше, від підписаних з опонентами угод. Після 29 вересня націонал-соціалістичні політичні сили, насамперед українські та єврейські, остаточно розірвали з демократичною традицією.

Друга. Зазначені організації та політичні сили засвідчили: їхні підписи під будь-якими документами не варті чорнила, яким вони зроблені.

Третя. Ці партії та організації остаточно й безповоротно вийшли за межі права та демократичних, законних процедур.

Четверта. Вони затвердили курс на створення самостійної держави так званого «українського трудового народу» неправовими незаконними методами.

П’ята. Вони висунули претензії на статус суб’єкта міжнародного права, і то при тому, що 1914 р. українські націонал-соціалісти задекларували позицію «нейтральності» українства у Першій світовій війні.

Жовтень

Декларацію 29 вересня – в життя!

Генеральний секретаріат та Мала рада, засукавши рукава, заходилися виконувати програму 29 вересня. Ось перелік заходів, спрямованих на руйнацію держави та розпалювання громадянської війни:


2 жовтня

– рішення ГС про затвердження товариша генсекретаря незаконно створеного відомства промисловості й торгу (відповідне рішення було ухвалено Малою радою 29 вересня);

– рішення «скласти комісію, що виробила б основні точки законопроекту про Українські Установчі збори»;

– рішення про «заснування Секретарства відбудування».


3 жовтня

– ухвалення «пояснюючої записки про демобілізацію і проект про неї в першім читанні».


5 жовтня

– ухвалення Малою радою проекту «Інструкції» секретарству земельних справ, за якою до нього «переходять всі права і влада Міністерства хліборобства в межах України»;

– ухвалення Малою радою «Статуту крайового українсько-земельного комітету», який мав «порядкувати земельними справами не тільки в межах п’яти губерній теперішньої автономної України, а також і в інших українських губерніях, якщо вони забажають цього».


9 жовтня

– Генсекретаріат «обговорив та ухвалив кандидатуру генерала Скоропадського на командуючого Київським військовим округом в порозумінні з Військовим генеральним комітетом».


10 жовтня

– Мала рада (попри зауваження представника РСДРП(м)[206] та бойкот засідання представників польських партій) вирішує «створити організаційний комітет та <…> обрати комісію для вироблення законопроекту про скликання Української Установчої ради».


19 жовтня

– Мала рада ухвалює запровадження комісарів УЦР «при кожній з 15 дивізій, які тепер визначено для українізації»;

– ухвалює, що «воля народів до самоозначення може бути виявлена тільки через Установчу раду України і що таким чином виявлена воля народів України буде погоджена з волею всіх народів Росії».[207]


13 жовтня

Київські націонал-соціалісти зробили черговий хід у розігруваній партії – спрямували до Петрограда «Меморандум Генерального секретаріату України Тимчасовому урядові Російської республіки». Як нам видається, вже сама назва документа – навіть поза його змістом – містила претензію на таку собі дипломатичну ноту уряду однієї незалежної держави до уряду держави іншої. Багатослівний патетичний документ, поза публіцистичним лушпинням, зводився до такого:

– Тимчасовому урядові було висунуте звинувачення «у систематичному порушенні <…> виданого ним самим законодавчого акту», тобто «Інструкції» від 3 липня, а його практичну діяльність було схарактеризовано як таку, що «спричиняється до дезорганізації власті в країні»;

– «в уживаному з боку Тимчасового правительства відношенні до Генерального секретаріату вбачають для себе сприяючий грунт місцеві контрреволюційні елементи»;

– необхідності «видатиурядовий акт про те, що підвладні Генеральному секретаріатові установи (яких у природі не існувало. – Д. Я.) порозуміваються з Тимчасовим урядом через його посередництво»;

– вимоги, «щоби командуючий військом округи (Київської. – Д. Я.) і комісар Тимчасового уряду при нім були назначені по порозумінні з Генеральним секретаріатом».


17 жовтня

Генсекретаріат ухвалює «текст Генерального секретаріату в справі Українських Установчих зборів» (участь у засіданні взяли лише 5 членів, які мали право вирішального голосу).


18 жовтня

В. Винниченко озвучує текст цього документа на засіданні Малої ради. Головні пункти – Генсекретаріат працюватиме над «єдністю Російської Федеративної Республіки», а по закінченні роботи над законопроектом про скликання Українських Установчих зборів передасть його на розгляд петроградського уряду. Озвучивши документ, Винниченко «прочитав свої особисті пояснення з приводу своєї ж промови», які категорично відкидали «будь-які самостійницькі ідеали» УЦР. Разом з тим промовець зробив принципові зауваження, які фактично відкидали щойно озвучені політичні постулати. «Якмарксист, – запевнив присутніх Винниченко, – я принципіально ніяких абсолютивних політичних цінностей признати не можу. Політичні форми якогось соціального організму залежать від певної комбінації основних факторів – економічних, національних, культурних, історичних і інших. Через це кожний совісний і щирий марксист, – говорив голова Генсекретаріату, – ніколи не може зрікатись ні від яких політичних лозунгів. Коли б комбінація основних факторів складалася так, що надбудова їх, політична форма вимагала б необхідність самостійності, я мусив би признати цю форму, хоч цього для України я не передбачаю».


18 жовтня

Генсекретаріат ухвалює «виробити законопроект про заміну старого земства народними радами й управами».


21 жовтня

Генсекретаріат ухвалює проект статуту мілітарного формування – «Вільного козацтва».


24 жовтня

Мала рада ухвалює УПСРівську резолюцію, «щоб Генеральним секретаріатом негайно було розроблено законопроект про передачу землі в розпорядження земельних комітетів».[208]

Націонал-соціалісти захоплюють владу в Південно-Західному краї Росії

Більшовицький заколот у Петрограді зупинив марудну гру поміж Тимчасовим урядом та його регіональним представництвом у Києві. Реакція націонал-соціалістичного Києва була просто-таки реактивною: «25 жовтня вночі на закритому засіданні Комітету Центральної Української Ради враз з київськими революційними організаціями» (кількість та персональний склад учасників засідання, як завжди, залишилися таємницею. —Д. Я.) ухвалили: «Центральна Рада (а не Комітет УЦР та анонімні представники анонімних «київських революційних організацій». – Д. Я.) одноголосно (підкреслення наше. – Д. Я.) постановила утворити революційний Комітет по охороні революції на Україні. На всій території України Комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії і йому подчиняються в порядку охорони революції всі органи влади означеної території. Комітет є відповідальний перед Українською Центральною Радою та негайно приступає до діяльності». За півтори доби стало відомо, що до складу КОРу, який «розповсюдив» свою «владу» на територію дев’яти губерній, увійшли представники хіба дванадцяти громадських організацій та політичних партій, причому в деяких випадках одні й ті самі персони представляли обидві організації разом (наприклад, Петлюра увійшов до складу КОР як представник Українського Генерального військового комітету), – а саме:

– УГВК,

– Української РВД,

– РСД Київської округи,

– Головного комітету доріг України,

– УСДРП,

– УПСР,

– РСДРП (б),

– РСДРП (м),

– ПСР,

– БУНД,

– ОЄСРП,

– «Ради солдатських і робітничих депутатів Києва, Харкова, Катеринослава і Одеси».[209]

Незаконний, антидержавний, пробільшовицький, руйнівний характер цього зібрання та ухваленого ним рішення є очевидним. Група громадян Російської республіки у кількості лише 15 осіб, а саме: українські есдеки Матушевський, Петлюра, Пісоцький, Порш, Ткаченко, есери – Севрюк, Ковалевський, Шаповал, есер Ніковський, більшовики Затонський, Крейсберг, Пятаков, російський есер Сараджев, бундівець Рафес, об’єднаний єврейський соціаліст Зільберфарб, а також анонімні «представники Київської ради солдатських депутатів і представники Харкова, Катеринослава й Одеси»[210] згаданим рішенням:

– утворили незаконний орган влади;

– «розповсюдили» його «юрисдикцію» на всі чинні законні органи влади;

– відмовилися тим самим підтримати законний центральний уряд у його протистоянні із заколотниками;

– відмовилися надалі підпорядковуватися центральному урядові, заявивши про свою «відповідальність» лише перед громадською організацією, якою продовжувала бути УЦР;

– незаконно розповсюдили свою «владу» на дев’ять губерній Росії, назвавши їх «Україною»;

– включили до складу незаконного органу влади представників політичної сили, яка вчинила державний заколот і незаконно, збройним шляхом захопила владу в державі.

Проти ночі 27 жовтня, після бурхливого шестигодинного обговорення Мала рада (кількість учасників засідання знову залишилася невідомою) під відчайдушним тиском українських есерів (персонально – М. Ковалевського) ухвалила, без перебільшення, історичну резолюцію: «признаючи, що влада як в цілій державі, так і в кожному окремому краю повинна перейти до рук революційної демократії (а саме нею вважали себе українські націонал-соціалісти. – Д. Я.), і вважаючи недопустимим перехід всієї влади до рук рад робітничих та солдатських депутатів, які складають тільки частину організованої революційної демократії, Центральна Українська Рада (насправді – Мала рада за невідомої кількості присутніх, а також за браку відомостей про те, хто підтримав або не підтримав цей шедевр політичного мислення. – Д. Я.) висловлюється проти повстання в Петрограді і буде завзято боротися зі всякими спробами піддержки цього повстання в Україні».[211]

Натомість громадськості пред’явили інший документ з характерною назвою «До всіх громадян України» (так, нібито Україна вже була незалежною державою). Це звернення Генерального секретаріату констатувало: в «Петрограді счинилися криваві події»; «частина населення Петрограда (це було явною брехнею[212]. – Д. Я.) за проводом більшовиків повстала озброєна проти Тимчасового правительства і хоче накинути свою волю всій Російській республіці»; Генсекретаріат, який є «вищою крайовою владою», яку створили УЦР та «ствердив» Тимчасовий уряд, «буде боротися зі всякими спробами підтримувати петроградське повстання».[213]

28 жовтня учасники засідання Малої ради (присутні «мало не всі члени», «особливо багато представників національних меншостей», «є також представник козачого з’їзду та представники ще деяких київських організацій») довідалися про саморозпуск КОРу, були ознайомлені з останніми вістками зі столиці, в яких повідомлялося: «більшовицьке повстання остаточно приборкано; військо, яке було в Петербурзі, піддалося військові Керенського, привідці більшовиків зникли». На цій хвилі МР ухвалила рішення про остаточне усунення Тимчасового уряду від керівництва дев’ятьма південно-західними губерніями: «загальне керівництво всіма розпорядженнями властей по охороні революції на всю Україну скупчується в руках Генерального секретаріату, який в своїй діяльності спирається на органи революційної демократії краю». Тим же рішенням «керівництво військовими властями було передано штабові військової округи», який негайно поставили під контроль комісарів таки «недосаморозпущеного» Комітету охорони революції.

Ще за два дні в історичній драмі захоплення влади київськими політиканами, в драмі руйнації Російської демократичної держави, прозвучали останні акорди. Генеральний секретаріат у зверненні «До війська і громадян України» любісінько, чорним по білому написав таке: «Українська Центральна Рада обрана всіма народами України і являється виразницею волі всієї революційної демократії. По суті це є Крайова рада селянських, робітничих і солдатських депутатів. Всі війська і всі партії повинні признавати власть Генерального секретаріату Української Центральної Ради і всеціло підлягати його розпорядженню»[214]. Хто і коли ухвалив оце, назавжди, мабуть, залишиться таємницею за сімома замками. Та й, зрештою, з огляду на катастрофічні наслідки цих рішень, це вже не так і важливо. Важливо знати, як ці рішення були реалізовані на практиці.

А це було так. Перший напрямок – поширення своєї «влади» на всі дев’ять так званих «українських губерній». При цьому негайно зіткнулися з протидією законних, легітимних органів влади. Слово І. Лебедєвій: після падіння Тимчасового уряду, пише вона, київські політикани пішли шляхом «пристосування» органів місцевої влади до нових умов. «Але органи місцевого самоврядування не стали реальною підтримкою уряду через переважання в їх складі представників російських політичних партій (підкреслення наше. – Д. Я.)», а якщо сказати правду – то через нелегітимний, незаконний характер влади Генсекретаріату та УЦР. Зіткнувшись з опором, ГС зробив спробу спертися на «установи, підпорядковані безпосередньо міністерствам» УНР, відмовившись тим самим від спроб налагодити бодай якийсь діалог, не говорячи вже про співпрацю, з органами місцевого самоврядування. Та й взагалі: «існуюча система органів виконавчої влади» УНР, головним чином місцевого рівня, не дозволила уряду ефективно провадити в життя свою політику в регіонах. Причинами такого становища, на думку І. Лебедєвої, були як зовнішні, так і внутрішні чинники.

До зовнішніх належить негативне ставлення до українського державотворчого процесу з боку Тимчасового уряду та, згодом, ворожа політика Раднаркому РРФСР, яка «призвела до війни». До чинників внутрішніх дослідниця цілком справедливо віднесла неспроможність українських політичних партій піднестися над вузькопартійними інтересами; відсутність чіткої концепції формування місцевої влади; згубність концепції демократизації місцевої влади в умовах кризи; недостатність фінансування органів місцевої влади; партійний підхід у кадровій політиці[215]. Щодо діяльності у сфері військовій, то наслідком «державотворчої діяльності» українських націонал-соціалістів у цій площині стали «стихійна демобілізація 2 млн українців з російської армії та нищення військових структур, що мало фатальні наслідки для молодої української державності».[216]

Ще одна риса військового будівництва в часах розгортання так званих «національно-визвольних змагань українського народу» описана такими висловами: «характерна особливість керівників українських політичних партій всіх напрямків полягала в тому, що вони намагалися використати військові формування для досягнення влади, що призводило до дестабілізації політичної ситуації в країні», а це суперечить самій природі Збройних сил. Так, усі без винятку фракції УСДРП обстоювали їх формування за «трудовим принципом»; УПСР спочатку вимагала замінити постійну армію народною міліцією; після розколу ліві есери агітували за Українську червону армію, праві – за регулярну національну армію (цю ідею поділяла і УНП); центральна течія – за регулярну армію з призовом працюючих; УПСФ сформувала свою позицію лише після 1917 р. – тут їхні вимоги збігалися з вимогами «центристів» есдеків; УНП – за регулярну національну армію; дві комуністичні партії – УКП(б) та УКП – підтримували необхідність створення Червоної армії, сформованої на засадах класового принципу.[217]

Ще одна божевільна ідея українських націонал-соціалістів полягала в тому, щоби створювати частини з числа військовополонених. Це суперечило нормам міжнародного права, зокрема положенням IV Гаазької конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 18 жовтня 1907 р.[218] Такі військові частини «випадали» зі сфери права: воюючі сторони тлумачили їх не інакше, як бандформування. Саме таке бандформування було створено на підставі листа (!) Генерального секретаря військових справ нелегітимного «уряду» незаконної УНР С. Петлюри від 12 листопада 1917 р. до Галицько-Буковинського комітету – громадської організації галицьких українців, створеної для допомоги полоненим українцям-воякам австро-угорської армії, яка воювала із українцями-військовослужбовцями російської армії. Станом на 6 січня 1918 р. чисельність підрозділу сягнула 733 особи. Підсумок теоретичної та практичної діяльності вітчизняних націонал-соціалістів такий: «Державний суверенітет України можливо було забезпечити лише за наявності добре зорганізованих Збройних сил, чому Українська Центральна Рада до початку збройного конфлікту з радянською Росією не приділяла достатньої уваги, додержуючись точки зору, що Україні потрібна нерегулярна армія, а армія, побудована на міліційних засадах».[219]

Констатація

Автори цієї концепції – лідери УЦР, насамперед М. Грушевський, як голова Ради, В. Винниченко, як керівник її т. зв. уряду, та С Петлюра, як керівник «військового відомства», – ніколи не ставили перед собою політичної мети домогтися та зберегти суверенітет України.

Частина ІІ

Прихильники, мобілізовані Грушевським, Винниченком та Петлюрою, ні про що таке і не здогадувалися.

Так, наприклад, УСДРП на своєму жовтневому конгресі наївно, але «цілком виразно й ясно висунула як чергове завдання своєї діяльності будування Української демократичної Республіки. Щоправда, – занотував один із членів УСДРП, – партія українських соціал-демократів стояла тоді ще на позиції федерації з Росією, але все ж таки вона цілком позитивно розв’язувала питання про творення основ української державності. Метушлива чинність «самостійників-соціалістів» мала, без сумніву, багато елементів очевидної демагогії»[220]. Інакше кажучи, форум провідної «урядової» української націонал-соціалістичної партії за три місяці до формального проголошення незалежності УНР не бачив для себе такої політичної перспективи, трактуючи прихильників «самостійності» як диваків.

Наприкінці місяця III Всеукраїнський військовий з’їзд не менш мудро та далекоглядно оцінив петроградський переворот «як перемогу робітників і селян над буржуазією. <…> Разом з тим з’їзд рішуче відкинув претензії московських большевиків накинути Україні совітську систему влади та їхнє стремління втручатись у внутрішні українські справи»[221]. На цьому тлі провідні діячі Генерального секретаріату, як підкреслюють сучасні дослідники, розмови «про намір України відділитись від Росії» спростовують як «провокаційні поголоски»; соціалістичні лідери УЦР, мовляв, не бажали «перейти на грунт послідовного творення державної незалежності України навіть після проголошення УНР».[222]

На жаль, цей та подібні йому висновки мало, а якщо точно – зовсім не узгоджуються з широко відомими у вузькому колі професіоналів фактами. Вони такі.

VII пленум УЦР

Назвати це збіговисько «Пленумом Української Центральної ради», на яке «небагато з’їхалося членів Ради», язик не повертається, адже в її засіданнях взяли участь тільки представники ліворадикальних українських та єврейських соціалістичних партій. Це по-перше. По-друге, вже при першому голосуванні 30 жовтня з’ясувалося: участь у голосуванні брало хіба 15% із 643 персонально відомих її членів. Нарешті, по-третє, це зібрання «УЦР» жодних правових, законних підстав ухвалювати рішення, які були «проголосовані» впродовж наступних трьох днів, не мало.

Усі ті ухвали були об’єктивно спрямовані на вирішення двох найпринциповіших для їхніх ініціаторів завдань. Завдання перше – захопити владу у Південно-Західному краї Російської республіки, спершу добивши законний демократичний центральний уряд країни. Завдання друге – якнайшвидше вивести Росію з війни, закривши таким чином необхідність для країн Почвірного союзу вести війну на два фронти, надати їм можливість зосередити всі зусилля та ресурси на війні на західному театрі військових дій.

Важливо підкреслити: вожді українського націонал-соціалізму не видумали нічого оригінального – вони лише послідовно продовжували розігрувати партію, правила якої були встановлені не ними, а вождями петроградського перевороту ще в лютому 1917 р. Як справедливо відзначили автори новітніх «Нарисів історії Росії», уже від перших хвилин по усуненні від влади Миколи II «навіть праві політики визнавали право «революції» «обирати» уряди. Озброєна революційна меншість скористається цим правом іще не раз». Це – принцип перший.

Принцип другий. Тимчасовий уряд, так само від перших хвилин свого існування, поспішав узяти під контроль імперську державну машину «й позбутися контролю з боку представницьких органів». Це, в свою чергу, «означало ще один, цього разу залаштунковий переворот – розпуск Думи, ім’ям якої й відбулася революція. Ліквідація Думи, – абсолютно слушно зауважують автори цитованих «Нарисів», – зіграла з урядом злий жарт: відтепер його доля залежала від доброї волі партійних вождів і коливання масових настроїв у столиці. Опора у вигляді парламенту зникла».[223]

У листопаді аналогічним чином вчинили і в Києві. Так, наприклад, 25 листопада місцеві діячі ухвалили «Закон «Про порядок видання нових законів»», який закріплював законодавчу ініціативу лише за МР та ГС. Інакше кажучи, саме від 25 листопада УЦР, якби вона колись і зібралася на якесь засідання, була би позбавлена оголошеної її фундаторами та членами основної функції і остаточно та формально перетворилася б на нікчемну «говорильню»[224], якою вона, якщо називати речі своїми іменами, була чи не від першого дня свого існування.

Констатація

До цитованого висновку російських колег, як на нашу думку, треба додати хіба таке міркування. Доля центрального уряду, доля можливих демократичних перетворень у Російській державі відтепер залежала не просто «від доброї волі партійних вождів». Вона залежала від волі тих діячів, вплив яких базувався на стихійній підтримці найбільш люмпенізованого, найбільш соціально та політично безвідповідального прошарку суспільства – частини селянської голоти, яка прагнула лише якнайскорішої матеріалізації двох споконвічних міфів – ліквідації панів та обернення всієї їхньої власності на свою. Поза цим 90% населення романовської імперії – а це довели ріки пролитої впродовж наступних років крові – ні про що не дбало, нічим не цікавилося і ні про що не мріяло.

VII пленум УЦР (продовження)

Отже, засідання УЦР відкрилися 29 жовтня, тональність засідань визначила вступна промова Грушевського. Говорив він про що завгодно, тільки не про державний переворот у Петрограді, не про усунення від влади центрального уряду. Він нічого не сказав про необхідність виступити на захист закону та демократії, не запропонував конкретних дій, спрямованих на нейтралізацію заколотників, а нарікав лише на те, що, мовляв, усі 20 000 крб. із Національного фонду «були майже всі витрачені на удержання Генерального секретаріату».

Понарікавши, М. Грушевський відкрив засідання, порядок денний якого складався зі звітів комітету УЦР, Генерального секретаріату, а також із таких питань, як «питання миру», «законопроекту про Українські Установчі збори», «законопроекти Генерального секретаріату», «доклад комісії автономного статуту» та «об’єднанняукраїнських земель», вирішувати які сесія ніяких правових підстав не мала.

Основні тези його плутаного за стилем виступу були такі:

– «ми втратили надію на російську демократію» і тому «звернули більшу увагу на організацію свого соціального, політичного і національного життя»;

– «всі наші фракції (це, як показано вище, було свідомою та відвертою брехнею. – Д. Я.) однодушно признали, що треба негайно скликати Установчі збори України», – на що УЦР також ніяких законних та правових підстав не мала;

– основа діяльності Малої ради «в останній період» – «енергійна праця» її комісій по скликанню УУЗ та «виробленню автономного статуту»;

– «ми зустрічались із саботажем та перешкодами (підкреслення наше. – Д. Я.) Временного правительства», – які проявилися в небажанні уряду санкціонувати створення так званого «Крайового земельного комітету» та підпорядкувати місцеві органи влади Генсекретаріатові.

Завершив промову голова УЦР накресленням двох величних цілей. «Мета, що стоїть перед нами усіма, – сказав він, – Українська Демократична Республіка в федеративнім зв’язку з народами та областями Росії». Щоправда, при цьому М. С Грушевський забув поцікавитися такими дрібницями, як-от, наприклад, ставлення до такої мети поляків, фіннів, литовців, латишів, естонців, жителів інших країв, окупованих цією Росією. Це «велике завдання», за словами промовця, мали саме Українські, а не Всеросійські Установчі збори, сумна доля яких була вирішена саме в цей день – поза реальною чи легендарною роллю, яку зіграв згодом у цій драмі легендарний матрос Железняк.

Другий принципово важливий момент сесії – промова В. Винниченка. Активний могильник демократичної, правової Української держави розповідав (мабуть, зі сльозами на очах) небагатьом присутнім членам Ради про «великі перешкоди з боку російської буржуазії», з якими зіткнулися і він особисто, і його кабінет. Розповів і про відмову центрального уряду фінансувати Генсекретаріат, і про те, що петроградське «правительство ігнорувало Секретаріат свідомо чи несвідомо» і навіть «призначило в Києві свого комісара без згоди Секретаріату». Визначив Винниченко і головного винуватця таких підходів – керівника справами Тимчасового уряду О. Гальперіна. Оскільки центральний уряд заарештували більшовики, – заявив голова його крайового представництва, – «через те Генеральний секретаріат мусить (підкреслення наше. – Д. Я.) зайнятись усіма справами, які правительство зоставило за собою (оплески), і хоче призначити комісарів: військового, у продовольчих і залізничних справах». Уже наступного дня цей список без будь-якого натяку на обговорення було розширено – до перерахованих додали ще й відомства «почти та телеграфу» і «судових». Крапка.

30 жовтня «Центральна Рада вислухала доклад М. Грушевського про роботу комісії по виробленню автономного статуту України. Конституція Української республіки визнає, – читаємо в протоколі, – що найвищу суверенну власть мають Українські Всенародні збори. Вона оддає часть власті федеральному парламентові Росії». Ще одна крапка. «Другий доклад зробив О. Севрюк від комісії, яка виробляла проект закону про скликання Української Установчої ради. Проект розроблено досить докладно. Незважаючи на те, що комісія, обрана Малою радою, мала дуже небагато часу». Третя крапка.

Крапка четверта – рішення про ухвалення (чи то 96, чи то 97 голосами з 643 членів УЦР[225]) законопроекту «про передачу землі в розпорядження земельних комітетів». Як запевняв один з його розробників, товариш аграрного генсекретаря К. Мацієвич, це був лише «тимчасовий законопроект, який не порушує основ володіння, не одміняє земельної власності». Шкода, що пан Мацієвич не дожив до початку третього тисячоліття – тоді він мав би змогу дізнатися, що в 2009 р. громадяни України все ще не могли вільно володіти та розпоряджатися землею, відібраною 1917 р. у її законних власників «на підставі» саме цього «тимчасового» закону.

На відміну від пана Мацієвича, відповідальні сучасники суть закону зрозуміли цілком ясно. Це розуміння зафіксував, наприклад, з’їзд селян Полтавщини, організований Партією хліборобів-демократів С. Шемета. Професійні хлібороби «визнали політику Центральної Ради в аграрній справі руїнницькою для держави і для загальнонаціонального господарства», зажадали «відновлення приватної власності, як основи принципа приватної власності», «негайного повернення господарям права власності на їхні садиби і весь реманент» тощо. Цікаво, що ці вимоги ані М. Грушевський, ані його «уряд» навіть вислухати не побажали – саме тому розгнівані земельні власники-селяни ухвалили скликати 29 квітня у Києві свій з’їзд1, якому судилося увійти в історію УНР – щоправда, зовсім з іншої причини.

Ще одне чарівне рішення VII пленуму – «про прилучення «позаавтономних» частин України». Це зухвало антиправове рішення обґрунтовувалося «потребою злучення під владою Генерального секретаріату всіх українських земель постановами різних повітових установ заанексованої України, які домагаються прилучення своїх повітів». Очевидно, що жодної такої «вимоги» пред’явлено не було. А як навіть і було би, то жоден радівський діяч у цьому випадку не зміг би знайти досить переконливий аргумент для обґрунтування такого відверто імперіалістичного рішення. Дебатували в обмеженому складі – два есдеки, член ЦК Селоспілки Зіновій Висоцький та керівник юрвідділу УГВК Микола Левицький (він же Левітський, він же Левитський). Рішення ухвалили таке: «поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України (ким? коли? —Д. Я.), де більшість людності є українською, а саме – Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини».[226]

Мабуть, у поспіху забули (або не здогадалися) згадати території, які увіходили до складу Румунії (наприклад, Мармарощина), Австро-Угорщини (наприклад, Буковина), Канади (наприклад, провінція Саскачеван), Північно-Американських Сполучених Штатів (наприклад, штат Нью-Джерсі) абощо. «Легітимізували» це нечуване беззаконня двома аргументами. Перший (його потім систематично використовувано за радянських часів від перших і до останніх днів існування, а також упродовж усіх років існування незалежної України) – «виконуючи волю трудящого народу, висловлену в численних постановах». Другий – «вважаючи, що поділ України, як наслідок імперіалістичної політики російської буржуазії щодо України, загострює національну боротьбу, порушує єдність революційних сил демократії України і тим самим веде край до цілковитого безладдя і зросту контрреволюції».

На досягнутому не зупинилися. 1 листопада знову-таки абсолютно незаконно забрали повноваження у Тимчасового уряду (він, нагадаємо, продовжував виконувати свої функції принаймні до середини листопада), запровадивши відомства продовольчих справ, праці, судове, торгу й промисловості, шляхів, пошт і телеграфів, військове. До речі, керівник цього останнього, С. Петлюра, вступаючи на посаду, не зморгнувши оком позиціонував себе як «представникареволюційної військової влади на Вкраїні, здобутої революційними засадами», який «бере на себе вищу військову владу на Вкраїні». Наступного дня, 2 листопада, УЦР простягнула руку до Балтійського та Чорноморського флотів, затвердивши статут так званої «Генеральної морської ради» з 20 осіб, які мали бути одночасно і членами УЦР. Основне завдання нової інституції визначили так: «представництво всіх українських організацій та портових робітників Чорного і Балтійського морів». О пів на п’яту вечора М. Грушевський «оповістив сьому сесію Центральної Ради скінченою»[227]. Саме в цю хвилину формально були закриті навіть теоретичні можливості модернізації «України» зразка 1917 р. (так само, як і всієї Російської держави) на демократичних, правових засадах. Закриті майже на століття – аж до державного розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зафіксованого так званою «Біловезькою угодою».

Листопад

Генеральний секретаріат реалізує програму державного перевороту

Діяльність Генерального секретаріату від 2 листопада та наступного місяця є характерною для будь-якої інституції, яка захопила владу незаконно. Такі інституції опікуються, насамперед, встановленням контролю над ситуацією у столиці, над силовими структурами та у воєнній сфері, за потреби – намагаються створити іррегулярні збройні формування, в даному випадку – так зване «Вільне козацтво», переймаються приведенням до присяги на вірність собі очманілих від політичних потрясінь чиновників тощо.

Протоколи засідань Генсекретаріату це виразно засвідчують: головні питання на порядку денному в ті дні – встановлення контролю над збройними частинами на фронтах та Київської військової округи, над Чорноморським флотом, над міліційними підрозділами Києва, над уже «українізованими» частинами, встановлення «зносин» зі Ставкою Верховного головнокомандування у Могилеві та перенесення її «в Чернігів або Ніжин», видання відповідних відозв до населення, спроби поставити під свій контроль банки, органи місцевої влади та самоврядування, суттєве збільшення фінансування військового секретарства, створення національного «військового статуту», запровадження «закордонних паспортів від Української Республіки», власних грошей, формування власної судової системи тощо[228]. Особливих успіхів з причин цілком зрозумілих досягти не вдалося. Так, 1 грудня Генсекретаріат був змушений констатувати стан тотальної анархії на підвладній території – бюрократичним волапюком тих часів це називалося «на місцях не почувають урядової власті».[229]

Ще один напрямок звитяжної діяльності тих днів – спроба сформувати політичну позицію щодо формування уряду у загальноросійському масштабі. Урешті-решт позицію сформулювали таку. Перше: «правительство народних комісарів Петрограда фактично не являється правительством, визнаним навіть більшою частиною населення держави». Друге: уряд за участі ленінської банди формувати можна, але у формі «федеративного правительства» і виключно на основі «однородно-соціалістичній».

Цю позицію підтвердили ще одним урядовим рішенням 17 листопада. Того дня генеральний писар Лотоцький поінформував колег про візит до Києва товариша міністра внутрішніх справ Тимчасового уряду Хижнякова, який запропонував українцям створити новий уряд за участі частини членів скинутого більшовиками кабінету, «представників правительств федеративних країв, але без більшовиків» із осідком у Києві. Колективний розум українського націонал-соціалістичного уряду ухвалив:

– «офіціально входити в переговори» з представником поваленого легітимного уряду «Генеральний секретаріат вважає не зовсім зручним, бо становище Тимчасового правительства зараз зовсім не вияснене і навіть позиція цілком невиразна»,

– «взяти ініціативу в справі утворення центрального правительства в свої руки»,

– новий загальноросійський уряд повинен бути сформований за участі більшовиків яко «однорідносоціалістичний на федеративній основі».[230]

Того ж самого дня М. Порш зробив цю спокусливу пропозицію Й. Сталіну, мотивувавши її кровною близькістю до петроградських заколотників. «Центральна Рада, – запевняв український соціал-демократ Порш російського соціал-демократа Сталіна, – по своєму складу се є власне рада робітничих, селянських та солдатських депутатів». Відповідь Сталіна відома: він відмовився визнати владу УЦР, проголошену нею УНР, зажадав негайного скликання «крайового» з’їзду рад «на Україні» – навіть без участі УЦР. Причина – «представник Раднаркому Росії» вважав УЦР «демократичною установою»! «Це і зрозуміло, – сказав він, – з того, що Центральна Рада зверху приєднує до себе все нові та нові губернії, не питаючи жителів цих губерній, чи хочуть вони увійти до складу України»[231]. Ані Микола Порш, ані провід націонал-соціалістичного Києва на усмішку Кліо уваги не звернув.

Заважали інші важливі справи. Так, наприклад, 19 листопада Мала рада зробила спробу розповсюдити дію «законів» УНР на Південно-Західний та Румунський фронти (тобто на територію сучасної Молдови та Чорноморський флот, що було мотивовано так: ці військові структури «тісно сполучені з командуванням та Військовим секретарством і тому суть одним цілим з територією Республіки».[232]

«Дайош негайний мир!»

Але що важливіше, за тиждень перед історичною розмовою Порша зі Сталіним, а саме 9 листопада, уряд Винниченка «визнав потрібним негайний мир», хоча і застеріг, що заклик нових господарів Петрограда «приступити до неорганізованих переговорів <…> може потягти за собою новий захват част[ини] України ворожими австро-германськими арміями»[233]. Щоправда, то не гріх. Для послідовної політики неорганізованість – річ смертельно небезпечна. Саме тому 21 листопада Генсекретаріат зробив черговий організований крок, підтриманий того ж самого дня двадцятьма дев’ятьма есерівськими голосами «проти 8 неукраїнців» на надзвичайному засіданні Малої ради. Учасників засідання, ясна річ, було «не дуже багато», але це не завадило провести ухвалу – «вести переговори про мир від імені Української Народної Республіки і для переговорів про тимчасове замирення вислати своїх представників на Південно-Західний і Румунський фронти; переговори в цій справі переводити з відома і по змозі в порозумінні з союзними державами» (підкреслення наше. – Д. Я.), які УНР не визнавали і визнавати не збиралися. Наступного дня на обидва фронти вислали офіційних представників Генсекретаріату з відповідними повноваженнями та інструкціями[234]. Ну а цілком і повністю «ворожим австро-германським арміям» всю Україну в організованому порядку здали менш ніж за два місяці. Спеціально уповноваженим саме для цього «делегатам Генсекретаріату» М. Левицькому та М. Любинському доручено «зараз же виїхати до Бреста і дано відповідні інструкції, ухваливши резолюцію (див. додаток до журналу)». Для тих, хто ще не здогадався, відкрию: укладачі цитованої збірки документів спеціальною приміткою зазначили: «додатку в справі немає»[235]. Натомість 2 грудня голова уряду УНР de facto обгрунтував суть місії Левицького – Любинського «необхідністю контролювати діяльність більшовиків»! При цьому Винниченко запевнив присутніх: по поверненні до Києва делегація «розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умов миру ховати не будемо»[236]. Ціна цим словам була такою самою, як і всім попереднім, – минуло трохи більше місяця, як українці підписали в Бресті таємну мирову угоду.

ІІІ Універсал: оголошення громадянської війни

Принципово важливий захід, реалізований 7 листопада, – ухвалення так званого III Універсалу Української Центральної Ради. Нам неодноразово доводилося вказувати і на абсолютно незаконний, нелегітимний характер усіх без винятку таких документів, і на те, що УЦР жодного зі своїх Універсалів, у тому числі і третій, не розглядала і не ухвалювала.

Це абсолютно зрозуміло із протоколу засідання Малої (а не Центральної!) ради від 7 листопада. Відкриваючи те засідання, М. Грушевський, насамперед, зрікся усіх попередніх урочистих і ділових обіцянок:

«Це, що ми досі вважали прерогативою Української Установчої ради, є тепер конечною потребою, котру ми мусимо задовольнити зараз (підкреслення наше. – Д. Я.). Після довгих міркувань і сумнівів Генеральний секретаріат прийшов до тої думки, що для того, щоби крайова власть стала справжньою фактичною властю, під нею повинна бути міцна підвалина, і такою підвалиною може бути тільки проголошення Української Народної Республіки, яка буде повноправним тілом в міцній спілці народів Росії…» «За цими словами, – читаємо в протоколі, – вибухає грім оплесків та покликів «Слава!». Овація довго лунає в залі. Всі в захопленні повставали з місць. Тільки гурт представників «меншостей» не поділяє загальної радості і стоїть мовчки і неначе понуро» (підкреслення наше. – Д. Я.). Результат голосування (сухою мовою протоколу) такий: «присутніми під час голосування були 47 членів Малої ради. Не було чоловік 5—6. За Універсал було подано 42 голоси (всі українці та євреї) – проти ніхто; утримались 5: меншовики Кононенко та Балабанов, російські есери Скловський і Сараджев та представник Польського демократичного централу В. Рудницький».[237]

З радощів центральний орган УСДРП «Робітнича газета» негайно вмістив на своїх шпальтах текст такого-от змісту: «Прокладаємо шлях до федерації! Цією своєю роботою ми рятуємо єдність Російської держави, зміцнюємо єдність всього пролетаріату Росії і міць російської революції», хоча «в середовищі українських соціалістів не було чіткої уяви, як саме мав реалізовуватися автономістсько-федеративний принцип державного устрою у майбутній Росії». Ще б пак: «більшість українських політиків, яка була вихована на драгомановських принципах соціалізму, не бачила існування України як самостійної держави поза межами російської державності»![238]

Крім того, навіть в українському політичному середовищі, зокрема в лавах УПСФ, «єдності в оцінках III Універсалу <…> не було, С Шелухін на засіданні російсько-української мирної конференції в 1918 р. сказав, що цей "історичний документ" "було складено політично незрілими людьми"». Ще один коментатор, О. Саліковський, у січні 1919 р. документ оцінив загалом позитивно, але відзначив, що соціальна та аргарна частини документа «сприяли посиленню анархії в Україні»[239]. Останній висновок тогочасний міністр внутрішніх справ УНР зробив на підставі того, що укладачі Універсалу не забули заразом записати до документа і пункт про фактичну конфіскацію усієї земельної власності у новопосталій «державі» – надалі це називалося «перехід землі у розпорядження земельних комітетів без викупу». Це, згідно з роз'ясненням Генсекретаріату від 16 листопада, означало: «право власності переходить до народу Української Республіки, а значить від дня оголошення Універсалу дотеперішнім власникам забороняється землю продавати, купувати, заставляти, дарувати чи передавати кому-небудь у власність якими-будь способами»[240]. Нічого, крім сум’яття, насамперед серед селян, така норма не внесла і внести не могла.

Але найважливіший негативний незворотний наслідок цього акту – «аграрний терор і руїна в сільському господарстві України», які «виникли внаслідок проголошення III Універсалом ідеї примусової соціалізації землі»[241]. Це оцінка видатного фахівця, громадського та політичного діяча К. Мацієвича.

Його сучасниця, вже цитована нами Н. Суровцева, яка в той час працювала в Ніжинському земстві, пригадувала: «Ясно, земля – народу. <…> але як її ділити, було абсолютно неясно <…> Як ділити? Усім чи безземельним? Як бути, коли хто з самих селян має більше, ніж намічалося на душу? І яка має бути норма, чи однакова по всій Україні, чи по місцевостях в залежності від урожайності землі? Було безліч таких запитань, не кажучи вже, що ні мені, ні моїм товаришам відповідь була невідома, мабуть, і в самій Центральній Раді не існувало остаточного розв’язання земельного питання. Практично ж його плутала ще справа Установчих зборів, до скликання яких все мало відкладатися. Установчих зборів ми так і не діждалися, а Центральна Рада в’язала на себе розв’язання земельного закону вже аж на самому передодні гетьманського перевороту».[242]

Без труднощів у справі підготовки такого епохального документа, сказати правду, не обійшлося. На це вказав і Микола Галаган. На засіданні УЦР (яке він датує 2 листопада і якого, як ми вже знаємо, не було і бути не могло, а було засідання МР 7 листопада), «лінія розділу йшла в головних рисах між українською більшістю членів Центральної Ради і неукраїнською меншістю. <…> Найбільш неприємно-уїдливими «общерусскими» патріотами були два жиди, Балабанов, що заступав російських соціал-демократів, і Скловський, заступник російських соціал-революціонерів. Вони намагалися зі всіх сил перешкодити тому, щоби Центральна Рада виступила в питанні перемир’я й миру від імені Української Народної Республіки як незалежної держави (підкреслення наше. – Д. Я.), та щоб Україна не заключила миру «коштом» Росії. Вони взагалі були проти того, щоб будь-який мир заключав хтось інший, ніж загальновизнаний російський уряд, якого тоді не було, і невідомо було, чи він коли-небудь створиться. Большевицьку Раду народних комісарів представники національних меншостей у Центральній Раді взагалі не вважали за уряд, а скоріше за яких узурпаторів, насильників і бандитів. Серед українських партій був погляд, що ту раду народних комісарів можна вважати за уряд Великоросії. Отже, в кожному разі в Центральній Раді ніхто не вважав її за всеросійський уряд (підкреслення наше. – Д. Я.)». Певний дисонанс вносили також і українські соціалісти-федералісти, перед якими примарою (підкреслення наше. – Д.Я.) стояв грізний образ Антанти; їхня позиція в цьому питанні та взагалі їхня поведінка аж надто явно й очевидно показувала, що українські соціалісти-федералісти в той час були ще сильно пересякнені загальноросійською ідеологією і що вони ще не рішались стати на становище одвертої оборони української державної самостійності».[243]

Констатація

Отже, на нашу думку, саме в цей день, 7 листопада 1917 р., «одверті оборонці української державної самостійності» відкрили епоху кривавого «чорного переділу», який охопив більшу частину території сучасної України (за винятком Буковини та Північної Галичини). Кривава бійня, війна без правил, війна всіх проти всіх тривала тут рівно три роки. Припинилася вона тільки внаслідок вичерпання ресурсів для її продовження – в багатьох селах та повітах України не залишилося чоловіків старших 15 і молодших 60 років.

Саме впродовж цих останніх днів жовтня та першої декади листопада «Українська Центральна Рада» та утворені нею інституції свідомо заклали на найближче майбутнє підвалини принципово нерозв’язаних мирними (а як з’ясувалося згодом, і збройними) методами конфліктів по соціальній, політичній, національній, зовнішньополітичній лініях, зокрема:

1) Усередині УНР:

– «місто – село»;

– у селі – поміж трьома основними групами селян («бідняків», «середняків», куркулів») та всіх їх – проти поміщиків;

– у місті – поміж українською та єврейською політичними спільнотами, з одного боку, польською та російською, з другого;

– всередині умовного українського політичного табору – поміж націонал-соціалістами, з одного боку, залишками демократичних політичних сил, з другого, радикальними самостійниками – з третього;

– у місті та селі – поміж єврейською громадою, з одного боку, українською, з другого, російською – з третього.

2) Зовні УНР:

– Київ – Петроград;

– УНР – Антанта;

– УНР – Румунія;

– УНР – Польща;

– УНР – «білий» політичний рух;

– українські націонал-соціалісти – українські та російські інтернаціонал-соціалісти (більшовики).

Саме ці конфлікти, які практично миттєво перетворилися на всеосяжну громадянську війну, війну «всіх проти всіх», фальсифікатори історії нашого народу називали та продовжують називати «національно-визвольними змаганнями українського народу», або «Українськоюреволюцією 1917—1920/21 рр.».

До початку війни тоді, в листопаді 1917 р., залишалися лічені дні…

Інтернаціоналізація громадянської війни

А тимчасом у Києві за урочистими вигуками забули зважити на те, що загалом у славних лавах Малої ради налічувалося 105 членів та 8 кандидатів, отже, голосів 47 її членів для ухвалення будь-якого рішення було явно не досить. Хоча діячі вітчизняного національно-соціалістичного руху і не такими правилами нехтували, і не такі закони порушували – то яке значення мали процедурні дурниці на тлі історичного значення події, яка щойно відбулася! Аби сумнівів щодо цього ні у кого не залишилося, 10 листопада МР двадцятьма сімома голосами (!) затвердила нову форму судочинства на підвідомчій території: «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки», відкинувши при цьому альтернативні пропозиції на кшталт «іменем українського народу» або «іменем народів Української Республіки».[244]

11 листопада Мала рада, а точніше – те, що від неї залишилося, – заклала політичні передумови для ще однієї кривавої, безглуздої війни. Того дня ухвалили створити «комісію для вироблення протесту проти насильного (підкреслення наше. – Д. Я.) приєднання Полісся, Холмщини, частини Волині до Польщі та проти наміру зробить те саме зі Східною Галичиною та Буковиною»[245]. Такий протест виготовили й ухвалили 14 листопада, визнавши «недопустимим насильницьке відірвання від території Української Народної Республіки окупованих Австрією і Германією українських земель Холмщини, Підлясся і Волині».[246]

Як можна відірвати хоч якісь частини від «території» ніким не визнаної держави, укладачі документа не пояснили. Не пояснюють цього і сучасні фахівці. Так, один з найавторитетніших, В. Матвієнко лише констатував: це питання «швидко стало каменем спотикання» у налагодженні двосторонніх відносин між двома країнами, тобто УНР і Польщею, проголошеною, до речі, лише через рік, у листопаді 1918 р. Як це не дивно, але шанований дослідник висловив незадоволення брутальними, імперіалістичними, антиправовими, абсолютно незаконними претензіями націонал-соціалістичного Києва до сусідів, вважаючи їх надто поміркованими. На його думку, УЦР фактично «завалила» питання про захист «українських інтересів» в «прутсько-дністровському межиріччі»; спроби П. Скоропадського 1918 р. виправити ситуацію, – як указує він, – зазнали невдачі.[247]

Цікаво відзначити, що радівські діячі не «завалили» надзвичайно актуальне, а головне – як ніколи своєчасне для молодої «держави» питання – про створення в Палестині «національного єврейського осередка». Попри абсолютно слушні зауваження лідера Об’єднаної єврейської соціалістичної партії Макса Шаца (Аніна), який «доводив, що Мала рада не повинна приймати… резолюцію, бо… євреї не мають жодного права на Палестину, бо перше ніж там була єврейська держава, край цей належав хананеянам; потім прийшли євреї і силою вигнали хананеян з їхньої землі, через якийсь час євреїв силою вигнав з Палестини другий народ». І взагалі, «повстаючи проти цього (британського. – Д. Я.) імперіалізму, а також боронячи національні права арабів, промовець закликав Малу раду відкинути резолюцію». Тим не менше шестеро учасників засідання проголосували «за», троє – «проти», шістнадцятеро утримались[248]. Де в цей вікопомний момент були майже дев’яносто членів МР, назавжди залишиться таємницею.

Націонал-соціалістичний Київ та «організація» нової центральної влади

Загальне уявлення про відносини між УНР та її найближчими сусідами дає цитоване дослідження В. Матвієнка. Дослідник установив: після лютого 1917 р. і до Брестської угоди Україна «за рівнем розвитку державотворчих процесів випереджала інші регіони колишньої імперії (на нашу думку, за винятком Польщі, Фінляндії та країн Балтії. – Д. Я.) й виступала провідною силою перебудови постімперського простору на федеративних (з проголошенням УНР 7 листопада 1917 р. – конфедеративних, у сучасному розумінні цього терміна) засадах»; «Саме Україна, – вказує В. Матвієнко, – об’єктивно мала стати осередком формування нової структури міжнародних відносин від Балтики до Кавказу з огляду на її геополітичне становище та відсутність анексіоністських намірів щодо своїх сусідів».[249]

Мала би, але не стала, і причина проста: таку політичну інтенцію провідні кола українського національно-соціалістичного руху ані в Києві, ані в Петрограді, ані в Берліні, ані у Відні навіть не розглядали – принаймні ніяких даних про це за останні 90 років виявлено не було. Поза тим, на думку В. Матвієнка, федералістська позиція керівництва УЦР «не дозволила Києву визнати більшовицький Раднарком у якості загальноросійської влади, а вимога сформування загальноросійського соціалістичного уряду з представників самоврядних регіонів призвела до прямо протилежного наслідку – збройного конфлікту з ленінським урядом і запрошення німецько-австрійських військ для порятунку УНР від більшовицької агресії». «…З усіх національних та обласних урядів лише Новочеркаськ, – вважає В. Матвієнко, – позитивно відгукнувся на ноту Генерального секретаріату від 25 листопада 1917 р. про формування загальноросійського однородно-соціалістичного уряду на федеративних засадах», але <«… > до початку XX cm. українці Кубані не мали міцних зв'язків із Наддніпрянщиною, тому не ототожнювали себе у національному відношенні з «малоросами», чи «українцями», історичної батьківщини».[250]

Тепер звернімося до документів. Як свідчать протоколи засідань Малої ради, старт процесу з київського боку дав М. Грушевський особисто. Того дня він повідомив: «на порядку стоїть справа організації центральної влади в Росії», оскільки «народи Росії заінтересовані в тому, щоб така власть була утворена», але «очевидно, їм самим прийдеться заходжуватись коло цієї справи»[251]. В. Винниченко роз'яснив: «Секретаріат пропонує свій метод»: «щоб з'єднати уряд в одне ціле, треба єднати його не з центру, що розвалюється, а з тих окраїн, що ще здорові». Саме створений ними «однородно-соціалістичний уряд», на думку вождя українських соціал-демократів та його прихильників, може і повинен «негайно приступити до переговорів про мир»[252]. У цьому сенсі, як зазначив згодом М. Галаган, <«…> становище провідних українських чинників в питанні про створення загальноросійського уряду вже цілком означилось. Центральна Рада, відбиваючи настрій переважної більшості української революційної демократії, стала на становищі, що це уряд мав бути створений на основі принципу федерації, а склад його мав бути однородно-соціалістичний з участю в нім усіх соціалістичних партій (від большевиків до народних соціалістів включно)»[253]. Ця позиція була офіційно підтверджена в Заяві Генерального секретаріату про відношення до Ради народних комісарів Росії 30 листопада.[254]

Полум’яний марксист Винниченко та його національна, соціалістична та «робітнича» партія забули при цьому сформулювати і для себе, і для людей відповіді на два простих питання. Перше: як утворити «однородно-соціалістичний», а людською мовою кажучи – «радикально-лівацький», уряд із тими «окраїнами» (наприклад, Фінляндією або Кубанню), де ультраліваків пробільшовицького ґатунку або не було, або де їх майже ніхто не підтримував? Друге: як можна створити «однорідний» та ще й «соціалістичний» уряд із представників «окраїн», якісно відмінних, несумісних, наприклад, за своєю соціальною структурою? Адже і донський, і кубанський устрій з давніх-давен був не чим іншим, як «вузькостановою демократією»[255], і змінити цей порядок речей не зміг, за абсолютною неможливістю, навіть романовський режим. Натомість устрій новопроголошеної УНР інакше як «охлократичним» назвати не можна. А «охлократія» і «демократія», нехай і «вузькостанова», – політичні системи принципово несумісні. І відомо це стало не в 1917 р., а тисячі за дві років до того, нехай навіть і з недосконалих, як за сучасними мірками, розвідок Платона та Аристотеля.

А що ці мислителі, судячи з того, що ми знаємо на 2009 р., для Винниченка авторитетами не були, надамо слово іншим. Більш гідним, тим більше, що голова ГС сам їх такими визнав.

Грудень

Спроби творення націонал-соціалістичної федерації

Уже на початку грудня уповноважені Генерального секретаріату та голови УЦР Є. Онацький та М. Галаган для виконання відповідного доручення персонально Грушевського та Генсекретаріату як колективного органу вступили в переговори про утворення загальноросійського федеративного уряду із Південно-Східним союзом, який об’єднував автономні утворення Кубані та Області Всевеликого війська Донського.

Місія Євгена Онацького

Перший безпосередній учасник процесу – Євген Дометійович Онацький, 24 роки, студент історико-філософського факультету Університету Св. Володимира, український есер, у 1917 р. завідувач секретаріату УЦР, залишив нам у спадок такі відомості.

Останнього жовтневого дня 1917 р. він відбув в офіційне відрядження для проведення переговорів з політичним керівництвом Області війська Донського. У своєму «Отчете о переговорах по поручению Центральной Рады с представителями казачьих войск в Екатеринославе и Новочеркасске. Ноябрь 1917 г.» він (подаємо мовою оригіналу) писав:

«31 октября с. г. выехал я по поручению Президиума Центральной Рады в Екатеринодар с специальною миссиею выяснить, насколько казачество стоит на почве действительной федерации и хочет полной свободы внутреннего управления в каждой из областей будущей Федеративной России, или же оно, как писали в газетах и как заявляли некоторые члены общеказачьего фронтового съезда, намерено заводить свой порядок не только в областях казачьих, но и поза ними, в частности на Украине.

По дороге из газет узнал я, что Объединенное Правительство, как его называли, находится в Новочеркасске. Известив об этом телеграммою Центральную Раду, я повернул в Новочеркасск.

Первый день прошел в подыскании квартиры и знакомстве с городом и его настроениями. Насколько мог судить по отдельным разговорам, по заметкам местных газет, настроение для Центральной Рады было довольно неблагоприятно.

В «Вольному Доні» за 3 листопада поміщено було офіціальний рапорт козачьего комісара, який заставлено було з’їздом в Київі (прізвище нерозбірливе. – Д. Я.) з 2-го листопаду в котрому говорилося, що вся влада перейшла до рук Центральної Ради, котра під час повстання гарнізону в Київі поводилась «двусмысленно». На слідуючий день в тім же «Вольнім Доні» з’явилося интерв’ю з членом з’їзду Бондаренко, в котрому також говорилося про «двусмысленное поведение» Рады, а также что Центр. Рада уклонялась от решительных действий. Считая своим долгом Члена Центр. Рады подобных выражений в официальных органах Донского Правительства, я написал письмо в редакцию «Вольного Дону», в котором осветил в должной мере политику Центральной Рады, разсказал об образовании Краевого Комитета, о политике Штаба Киевского Округа, разгром Совета Солд. Депутатов и т. д.

Однако редактор заявил мне, что письмо, возможно, не будет напечатано. На мой протест с указанием на то, что письмо является официальным опровержением официального лица, я получил ответ, что теперь такое время, когда и официальные письма могут не быть напечатаны. В дальнейшей беседе обнаружилась крайняя неосведомленность, или (нрзб. – Д. Я.) осведомленность известного порядка Редакции в украинском вопросе.

Первый мой визит в почти официальное учреждение донского Правительства произвел довольно неприятное впечатление.

Отсюда я направился к помощнику наказного атамана войска Донского Богаевскому, который, как мне было известно, был условно (нрзб. —Д. Я.) избран от Донского войска в состав Правительства Юго-Восточной Федерации.

Богаевский производит чрезвычайно симпатичное впечатление как человек своею простотою и прямотою, но как политик, он, возможно, может быть одним из наших врагов, как противник Федерации. Правда, в ответ на мое замечание, что мне известны его отрицательные взгляды на федеративное строительство, Богаевскийс живостью заметил, что он далеко не враг федерации, скорее, напротив, но он думает, что понятие федерации должно еще отстояться, что оно слишком неглубоко еще проникло в народ и т. д. Если кого можно назвать противником федерации, то это Каледин, который, действительно, далеко не сторонник ея. На мой вопрос, как мыслит Донское Козачество свои отношения к Украине, Богаевскийсказал, что по его убеждению, Козачеству с Украиной безусловно по дороге, но, применяя современную формулу, «постольку-поскольку», по дороге настолько, насколько Украина задалась целью спасения России и борьбы с большевизмом. В этом нам несомненно по дороге, но не дальше…

Для того же, чтобы мы могли итти («слитно»? – Д. Я.) рука об руку, между нами все должно быть ясно, совершенно ясно, чтобы не было никаких недомолвок. И он выразил убеждение, что в дальнейших наших беседах все будет совершенно ясно и почвы для недоразумений не останется… (И это тем более, что донцы, которые составляют чуть ли не половину («всіх»? – Д. Я.) казачьих войск, хотят играть решающее значение и решения будут приниматься ими если не все, то в большинстве (нрзб. – Д. Я.).

К сожалению, принужден вскоре выехать из Новочеркасска и не мог более вести беседы по этому поводу.

От Богаевского я узнал, что правительство Юго-Восточной Федерации еще не сорганизовано, что прислали своих представителей только войска Терека, Донское, Астраханское да Кубанское (временно) и Калмыки, что представители войск Оренбургского и Уральского находятся в пути, а Кубань и Горцы еще не выбрали, а Макаренко временно избран от Кубани, уехал в день нашего разговора.

Тем не менее я решил поговорить с теми членами Правительства, которые находились в Новочеркасске, и вечером отправился во Дворец Атамана, где они помещались. Здесь я увидел представителей Астраханского войска и Калмыков, с которыми я почувствовал себя в родной федералистической атмосфере. Моя миссия вызвала их удивление, так как по их мнению, тут и со мной никаких быть не может (так у тексті. —Д. Я.). Беседы наши, конечно, (нрзб.) они меня предупредили, должны носить совершенно («честный»? «частный»? – нрзб. —Д. Я.) характер, и если я некоторыя их мнения считаю нужным здесь привести, то это только потому, что они по малочисленности членов Правительства тоже имеют значительный удельный вес.

Меня спрашивали, как мы думаем поступать с будущим Петроградским Правительством, признавать его или не признавать, подчеркивая, что они представляют свои отношения только как договорныя. Из того обмена мнениями, который произошел между нами дальше, я вполне убедился в полной проникновенности их федеративной идеей. Вместе с ними я отправился в Донское Областное Правительство, где, к удивлению своему, встретил самый радушный прием и самые ясные федералистичные представления. Меня принимали как посла дружественной соседней державы. По случаю моего приезда произошло (нрзб. – Д. Я.) первое заседание Членов Объединенного Правительства, в котором приняли участие, кроме приехавших со мною Членов Правительства представители Донцов Харламов и Епифанов и представитель Терского войска Вертепов.

Приглашенный на это заседание, я изложил причины и цель моего приезда, и в ответ услышал от Вертепова заявление, что цель моего приезда является для козачества даже обидной, а со стороны Центральной Рады даже не совсем обдуманным поступком. Козачество имеет документы, исторические договоры, в которых оно заявило свое отношение к идее федерации и тем областям и народам, которыя проводят эту идею в жизнь. И сомневаться в федерализме козачества, основываясь на каких-то случайных фактах и заявлениях отдельных лиц, – на его взгляд довольно неосторожно. Сочувственные возгласы остальных членов собрания показало, что Вертепов выразил общую всем им мысль. Что мне оставалось делать? Заявить о том, что Центр. Рада, посылая меня, предвидела этот ответ, и только поэтому и послала, если бы Центр. Рада думала иначе, она бы никого не послала к козакам. Но позиция Съезда в Киеве, заявления казалось бы ответственных перед козачеством лиц и газетные известия заставили Центр. Раду искать официальные заявления авторитет. лиц, которыя могли бы успокоить встревоженные народные массы. Козачество стало на определенно федеративную почву. Правда, некоторые представители козачества и даже пользующиеся большой популярностью лица как напр., в Войске Донском Каледин, все еще стоят открыто против федерации, а другие, как Богаевский, принимают федерацию с массой всевозможных оговорок, – но огромное большинство стоит на определенно федералистической точке зрения, идя в этом, быть может, даже неожиданно для самих себя слишком далеко.

На этих днях мне пришлось побывать в Новочеркасске – столице Донского Козачества, воображаемом центре всевозможных контрреволюций: корниловщины и т. д. Пришлось побывать как раз в то время, когда газеты плели очередные вымыслы о съезде в Новочеркасске деятелей предполагаемой контрреволюции (одне прізвище нрзб. – Д. Я.), Милюковых, Корниловых и т. д. и т. д.; о походах козаков на Харьков, Москву и т. д. В это время я находился в Новочеркасске и наблюдал жизнь Донского Козачества на месте. Что говорить, настроение определенно противобольшевистское, и если бы большевизм проявился в козачьих областях, то козаки, кажется, ничего и никого не пожалели бы, чтобы его совершенно искоренить. Это чувствуется. «В этом отношении мы ни перед чем не остановимся, говорил мне Богаевский, помощник Наказного Атамана, и мы ко всему готовы. На днях ожидается выступление в Ростове-на-Дону, и у нас за городом приготовлены тяжелыя батареи, направленныя на город. Пусть попробуют». В голове чувствовалось, что действительно, «пусть только попробуют»!

О Богаевском стоит отдельно сказать несколько слов. Это человек, с которым, мне кажется, приятно иметь дело и другу и врагу. Человек чрезвычайно простой и открытый, он (цей абзац перекреслений і недописаний. —Д. Я.).

Но ясно уже и другое, – козаки решительно отказываются спасать отечество от «внутренних врагов» в своих областях. Об этом определенно говорили мне как Богаевский, так и в особенности члены формирующегося теперь Правительства Юго-Восточной Федерации. Убежденные федералисты (в бытность мою в Новочеркасске принимали уже участие в этом Правительстве представители Донцов, Терцев, Астраханцев и Калмыков, – Оренбуржцы, и Уральцы находились в пути к Новочеркасску, Кубанцы и Горцы еще своих представителей не послали), они все решительно стояли на той точке зрения, что народы из частей будущей Федеративной Российской Республики должны и теперь иметь полную свободу своей внутренней жизни. Более того, когда я на основании известного мне поведения некоторых членов Общеказачьего Фронтового Съезда в Киеве и его общего (частина тексту відсутня. —Д. Я.) <…> я позволил себе усомниться, что идея… глубоко проникла в казачьи массы и… козачество может не удержаться на этой позиции и примется по старому наводить порядок в областях Российской Республики, один из Членов Правительства заявил, что мое сомнение по существу является чрезвычайно оскорбительным, что козачество имеет исторические документы, подписанные полномочными лицами от лица всего козачества, в которых они заявляли, что они твердо стали на федеративную точку зрения и что они будут всячески содействовать проведению этой идеи в других областях. Такова их позиция и с нея они не сойдут. И я вам советую, сказал он мне на прощанье, уезжайте из Новочеркасска с чистым сердцем и с твердым решением строить свои выводы не на основе отдельных фактов и эпизодов, не на основании поведения отдельных лиц, а на основании документов или заявлений, исходящих от лиц казачеством уполномоченных, каковы войсковое правительство и в особенности Объединенное правительство Юго-Восточной Федерации. Только на такой почве мы избегнем досадных недоразумений и неприятных разговоров».

На такой же точке зрения стоят и остальные члены Объединенного Правительства (далі закреслено: «которые находились в то время в Новочеркасске». – Д. Я.). Должен однако оговориться, что Правительство находится в стадии организации. Не все Войска Казачьи прислали еще своих представителей, еще не выработана ими общая декларация и, быть может, по некоторым вопросам нет еще единства мнений и мнение одного Члена Правительства может не отвечать той позиции, которую займет все Правительство по данному вопросу впоследствии. Но во всяком случае, Члены Правительства, с которыми я беседовал, хотя и в частной беседе, высказывались единодумно, что и позволяет мне придавать большое значение этим частым беседам и выводам, которые из них можно сделать.

По некоторым вопросам козаки занимают позицию, к какой силой вещей впоследствии прийдем и мы – они не намерены признавать Большевистское Правительство, а может и вообще Правительство из Петрограда, иначе как в силу договора. В случае разрыва они не задумаются выпустить свою монету с обеспечением своим (нрзб. – Д. Я.), землями и войсковым имуществом. А в случае, если бы обнаружилось, что какие-либо недра или вообще имущество Казачьих областей, проданы Петроградским Правительством в погашение государственных долгов новым либо иностранным предпринимателям, не остановятся перед оказанием вооруженного сопротивления тому, кто захотел бы осуществить на основании такой купчей свое имущественное право. «Пусть придут и возьмут», – говорили мне многозначительно члены Правительства.

Какова крепость Союза, трудно сказать. Можно предполагать, что есть какие-то трения между Кубанцами и Донцами. При заключении договоров и самая их инициатива, главное влияние принадлежало Кубанцам и это даже в тексте договора, где говорится, что столицею Союза должен быть Катеринодар. Однако Донцы согласились подписать договор под условием, что столицею правителя будет Новочеркасск. В последнее время намечается нейтральный город, хотя тоже в Донской области, но уже не столица Войскового Правительства, Ростов-на-Дону. Конечно, надо думать, эти незначительные трения, хотя и имеющие над собою некоторое значение, как показали отчасти даже племенной розни («Кубанцы еще топорощатся, – заметил Богаевский, – может быть потому, что там много малороссов, не сыграют большойроли и будут устранены». Но несомненно, что Донцы желают теперь играть первую роль в Союзе и, по убеждению Богаевского, и будут играть, и Кубанцы еще не хотят уступить своей руководящей роли.

Конечно, сложно избежать трений в таком сложном деле (нрзб. – Д. Я.) государственного федеративного строительства, но надо думать так или иначе они будут устранены и на востоке окончательно утвердится маленький, но прочный союз, с ясно проведенною идеею федерации. И нам, украинцам, следует отдать себе (нрзб. —Д. Я.) в происходящем там, на юго-востоке, отдать себе (нрзб. —Д. Я.) отчет и спросить себя, какова же должна быть наша линия поведения по отношению к козачеству Кто мы – враги или друзья?

То участие, которое принимало козачество в Союзе Народов, кажется должно было исключить этот вопрос, но события последних дней в Киеве, Общеказачий фронтовой съезд и та бесконечная газетная травля, которая ведется газетами всевозможных лагерей и к сожалению подхватывается иногда нашими украинскими газетами, невольно перед широкой массой снова ставят этот вопрос. И снова ответ должен быть также ясно поставлен: да, козачество в силу своих федеративных стремлений не могут быть ничем иным как нашими друзьями».[256]

Місія Миколи Галагана

Другий безпосередній учасник процесу, Микола Галаган, залишив такі спогади. З пропозицією очолити таку делегацію до нього особисто звернувся М. Ткаченко, рупівець та есдек зі стажем, а на той час – наголосимо на цьому спеціально – генеральний секретар судових, а не міжнаціональних (тобто міжнародних de facto[257]) справ, у недалекому майбутньому – лівий український соціал-демократ і український комуніст. «Нам, українцям, – сказав він Галаганові, – треба зв’язатись по можливості з усіма автономними країнами, підпирати їх сепаратизм, а большевицький уряд треба спільними зусиллями звести на становище уряду однієї з таких країн – Московщини. Створення федерального уряду, – вів далі добродій Ткаченко, – не є самоціль, а лише засіб оборони проти московського централізму. Для того, мовляв, політично нам треба порозумітись і з Південно-Східним союзом, хоч у соціальному відношенні нам з ним не по дорозі».

17 грудня у Новочеркаську «делегація» УНР (якщо можна її так назвати) взяла участь у засіданні уряду Великого війська Донського за участі голови уряду Південно-Східного союзу В. Харламова. «В принципі, – писав керівник київської делегації, – члени донського уряду згоджувались прийняти пропозицію про створення федерального загальноросійськогоуряду і визнати федеративний устрій («С сохранением государственного единства»), але не хотіли пристати на участь большевиків у майбутньому федеральному урядові як заступників Великоросії. Так само вони висловлювались проти «однородно-соціалістичного» складу цього уряду та обстоювали право кожної окремої республіки й автономного краю посилати до складу федерального уряду того, кого ці республіки й краї на то уповноважать, без огляду на політичні переконання й партійну приналежність представників. На тому засіданні донського уряду довелось наочно пересвідчитись, на які труднощі наразилось переведення в життя того способу творення центрального уряду, який пропонувала Центральна Рада».[258]

На початку грудня М. Галаган причастився до ще однієї акції суперважливої з огляду на перспективи державного існування все ще «автономної у складі Росії» УНР та політичного виживання її проводу, УЦР. У своїх споминах він пригадував про це так: «Після бесіди з Л. Л. Бичем[259] для мене принаймні стало більше ніж очевидним, що поширена серед українців думка, нібито Кубань є просто собі східною частиною української землі, є більше-меньше ілюзорною і навіть до певної міри шкідливою». Мало того, М. Галаган не без подиву з’ясував: «щодо справи миру, то Л. Л. Бич заявив себе сторонником ідеї про загальний мир і противником сепаратного миру російської республіки із Центральними державами. В цьому відношенні він був виразником позиції, яку займав цілий тодішній кубанський уряд. В питанні про майбутній державний уряд кубанський уряд займав виразну позицію федералізму». Л. Бич, за словами М. Галагана, сказав, що пропозиція його уряду про створення федерального уряду без більшовиків не є виключеною. Натомість «щодо можливості безпосереднього зв’язку Кубані з Україною в тій чи іншій формі Л. Л. Бич висловлювався дуже обережно».

Тими днями М. Галаган зустрівся в Краснодарі і з консулом США. Дипломат «переконував мене в необхідності продовжувати боротьбу з Центральними державами і не заключать із ними миру. З певністю він твердив, що Антанта переможе. Німці впадуть, – інформував Київ керівник дипломатичної місії. – <…> Важно, аби хоч якийсь час існував український фронт та відтягав частину ворожого війська. <…> На Московщину він не покладав ніяких надій. Про це він висловився, що «Великороссия – это вечный голод, вечный бунт и вечный большевик». Він сподівався, що козаки й українці можуть створити поважну військову силу, яка б ще довго могла противитись силам Центральних держав, бо ці останні вже виснажені війною. Заявляв, що коли б на Україні почалась наново творитись своя армія, то Америка їй та козакам достарчила б необхідну зброю. Зрештою висловився, що відновлення ладу й знищення большевизму мусить піти з півдня: з України, Дону та Кубані; тоді, мовляв, повстане демократична федерація, на зразок Північноамериканських держав».

Повернувшись до Києва, М. Галаган на засіданні ГС доповів про результати своєї подорожі: «Слухали мене (генеральні секретарі. – Д. Я.) мовчки і, здається мені, без особливого інтересу, бо ця справа в той час уже перестала бути актуальною, хоч минуло лише два тижні від того дня, коли нас посилали для переговорів на Кубань та Дон…» Перед УЦР та ГС постали тимчасом зовсім інші завдання: «треба було думати не про утворення федерального уряду разом з большевиками, а про організацію оборони своєї батьківщини перед большевицькою навалою… З другого боку, треба було зайняти певне становище в справі миру з Центральними державами».[260]

Слід особливо наголосити на тій обставині, що ці переговори однієї київської делегації відбувалися в той самий час, коли інша київська делегація вступила у Бресті в сепаратні перемовини з країнами Почвірного союзу щодо укладення мирної угоди.

Українські націонал-соціалісти як партнери Антанти

Тут не можна не сказати бодай декілька слів щодо «можливого» політичного та військового співробітництва УНР та країн Згоди. Самоочевидними тут є дві обставини. Перша – ані Антанта як військово-політичний союз, ані її лідери – Франція й Велика Британія, ані Сполучені Штати ні за яких умов не пішли би на визнання самостійного статусу УНР. По-перше, тому, що демократичні, правові держави принципово ставилися до взятих на себе міжнародних зобов’язань. По-друге, тому, що сам факт проголошення УНР грав на руку їхнім супротивникам – Німеччині та Австро-Угорщині. Самоочевидна друга обставина – надзвичайно оптимістичне, якщо не сказати більше, ставлення принаймні деяких вітчизняних дослідників до можливостей військово-політичного співробітництва по лінії «Антанта – УНР». Дарма що таке співробітництво ніколи в реальності не вийшло за межі попередніх зондажів, які ні до чого нікого не зобов’язували, – попри це є спеціалісти, які вважають, що УНР стояла чи не за крок від того, щоби увійти до складу Антанти!

Ось характерний приклад – якщо судити за рівнем обґрунтування, ніби запозичений зі «Скотного двору», мешканців якого тамтешнє керівництво переконувало в тому, що «мир» – це «війна»: «Справжнім проривом у міжнародній політиці України стало підписання у грудні 1917 р. англо-французької конвенції щодо діяльності на Півдні Росії, яка започаткувала кроки до визнання України de facto незалежною державою – Французькою Республікою». Це стало наслідком прагнень «найтісніших контактів з українським проводом» з боку країн Антанти, які (прагнення) «стали особливо помітними <…>у політиці країн Антанти щодо можливості визнання УНР як самостійної держави». Це, в свою чергу, було наслідком того, що країни Згоди влітку 1917 р., «усвідомлюючи слабкість уряду О. Керенського, всіляко намагалися забезпечити подальше ведення війни на Східному фронті. У реалізації їхніх планів першочергове місце відводилося Україні». Результат цих прагнень європейських країн був таким: «однак перед загрозою більшовицької окупації і внутрішньої нестабільності провід Української Центральної Ради, незважаючи на зовнішньополітичні симпатії країн Антанти, змушений був шукати миру з Центральними державами. Негативне ставлення країн Антанти до переговорів у Бересті-Литовському відбилося врешті на їхній позиції до України як учасниці (так у тексті. – Д. Я.). Дипломатичні зносини з Альянтами були остаточно перервані після підписання Берестейського миру»[261]. І це ще поміркований висновок! Існують судження набагато радикальніші, як-от, наприклад: «<…> незважаючи на визнання Францією і Великобританією (підкреслення наше. – Д. Я.), український уряд розпочинає переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про заключення сепаратного мирного договору <…>».[262]

Констатація

Кожен, хто уважно ознайомився з оприлюдненими документами УЦР, має право на власний висновок. Висновок, який за результатами місії пана Онацького зробила В. Соловйова, такий: «Під час переговорного процесу уряд Південно-Східного союзу повністю відкинув можливість створення «однорідно-соціалістичного» загальноросійського федеративного уряду. Невдовзі участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському змусила лідерів Центральної Ради відкинути автономно-федеративну політику і перейти на ґрунт самостійності України».[263]

Висновок, на який має право і автор цих рядків, такий: усе голосіння провідників українського національно-соціалістичного руху було не чим іншим, як ідеологічним прикриттям цілеспрямованого, послідовного політичного курсу, курсу на руйнацію централізованої Російської держави, виведення її з війни, підписання сепаратного мирного договору з країнами Почвірного союзу. У цьому сенсі політичний провід УНР – поза його суб’єктивними прагненнями – був справжньою агентурою якщо не Німеччини, яка фінансувала та опікувалася ленінською зграєю, то Австро-Угорщини.

Українські Установчі збори як політична технологія

Найкращим свідченням реальних, а не декларованих цілей провідників націонал-соціалістичної України є історія зі спробою скликати так звані Українські Установчі збори для того, щоб накинути рядно легальності на їх політичні прожекти.

Головне з них, невідоме (або майже невідоме) дослідникам, сучасники подій бачили цілком ясно. Ось лише один приклад: австро-угорська армія та українське січове стрілецтво «мали відвоювати нас, «Велику Україну», та разом з Галичиною утворити Українську державу. Щоправда, то мало бути королівство, а на чолі мав стояти Вільгельм Габсбург, онук Франца-Йосифа, імператора австрійського. <…> Ми жили вістками, що приходили через кордон (російсько-австро-угорський. – Д. Я.) до нас».[264]

Якщо всіх попередніх свідчень, які підтверджують такий висновок, замало, то ось ще одне: «…серед переважної більшості членів українських фракцій соціал-демократів і соціал-революціонерів доволі міцно закріпилась була ще одна ілюзія, а саме та, що новонароджена Українська Народна Республіка (яка не була ані суб’єктом, ані об’єктом міжнародного права. – Д. Я.) своєю ініціативою у справі мирних переговорів з Центральними державами може спричинитись до припинення війни й заключення загального миру між усіма воюючими державами. <…> В кожному разі в українських соціал-демократів і соціал-революціонерів було тоді настільки почуття реальності, що вони не ховались за якісь абстрактно-теоретичні міркування і справу миру ставили в усій її реально-практичній необхідності».[265]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Січові стрільці.


Ховатись і справді не було ніякої потреби. Уся історія зі скликанням УУЗ – зайве тому підтвердження. 11 листопада на надзвичайному засіданні Малої ради законопроект про скликання УУЗ представляв О. Севрюк. Після короткого обговорення МР ухвалила: «право брати участь в Українських Установчих зборах» мають «громадяни Російської республіки» (!!!) І це не жарт – це протокольний запис.

Друге рішення – «рештки голосів кожного списку, на бажання виборців даної округи, можуть бути з’єднані з рештою голосів різних партій в інших округах». Третя світового значення інновація містилася у постанові Української Центральної ради щодо затвердження Закону про вибори до Українських Установчих зборів від 11, 16 листопада – дарма що УЦР з цього приводу ніколи не збиралася.

Ще одна інновація була такою: «здати на Генеральне секретарство військових справ[266] безпосередні виконавчі заходи, потрібні, щоб технічно налагодити вибори до Українських Установчих зборів для найшвидшого їх переведення та успішного ходу». Але цим не обмежились.

Четвертий винахід українських «державців» полягав у тому, що виборчі округи для виборів в Українські УЗ сформували для територій, які до складу УНР не вписали навіть III Універсалом. Це – Острогозький виборчий округ у складі Бірючанського, Богучарського, Валуйського та Острогозького повітів Воронезької губернії, Новооскільський повіт Курської губернії. «Крім того, – читаємо в розділі першім «Закону про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки», – полишається право окремим адміністративним одиницям, зазначеним в цім Законі території, заявити <…> про своє бажання взяти участь у виборах до Українських Установчих зборів – і тоді комісія прилучає їх до суміжної виборчої округи»[267]. І це п’ятий технологічний винахід організаторів виборчого процесу.

Та на цьому не зупинилися. Ще 28 листопада есерівська фракція провела через Малу раду (участь у цьому засіданні взяло аж 26 її членів) «майже одноголосно» ухвалене рішення про скликання в Києві на 10 грудня «наради всіх обраних від України до Всеросійських Установчих зборів депутатів». На просте питання – навіщо скликати таку нараду на 10 грудня, якщо відкриття Всеросійських Установчих зборів призначене на 28 листопада? – О. Севрюк відповів: тому що «скоріше наради скликати було неможливо». Генеральну урядову лінію вирішив роз’яснити особисто голова Генсекретаріату Уряд, як запевняв він з трибуни, – «дбатиме про організування міцної центральної власті, котра спиралася би на всі демократичні сили і могла б зміцнити здобутки революції». Це по-перше. А по-друге, вів далі Володимир Кирилович, ГС «обстоював і обстоює за Всеросійськими Установчими зборами і буде їм допомагати у творенні центральної власті» на федеративних засадах. «Всі сподівались якоїсь важної заяви, а вийшло коротко і просто. Члени Малої ради усміхаються. «Меншості» шепчуться і починають сміятись. Тихий сміх опановує всіма, в тому числі і самим Винниченком», – записано в протоколі.[268]

За декілька днів, а саме 2 грудня, Винниченко, доповідаючи про візит до ГС невідомого нам «представника московських громадських кругів Філатова», сформулював уже таку засадничу думку: «Російські Установчі ні в Петрограді, ні в Москві не зберуться», а «краще їм зібратися в Курську, де можна сподіватися на поміч України, або в Нижньому Новгороді»[269], де надати цю потужну допомогу націонал-соціалістичному Києву було, напевно, набагато легше, ніж у Курську, або, наприклад, у тому самому Києві. Однак, як з’ясувалося вже за чотири дні, нікому і ні в чому провід УНР допомогти вже не міг, навіть якби й збирався. Саме того дня Винниченко пожалівся присутнім на засіданні Малої ради: петроградські побратими, яким він щиро запропонував руку й серце, «своїм чоботом хочуть роздушити український рух і затягти нас у своє гниле петербургське болото», взагалі «демагогічно, нечесно і безсовісно ведуть свою агітацію», хоча «як раніш, так і тепер ми стоїмо на ґрунті організації загально-російської влади однорідної, соціалістичної і федеративної».[270]

УНР і право

Чи не вперше про цей зв’язок згадав генеральний секретар судових справ М. Ткаченко. 25 листопада на засіданні Малої ради він вніс законопроект «Про право Української Народної Республіки». Законопроект пропонував розуміти право як «всі закони російського правительства, видані до 27 жовтня, котрі не суперечать Універсалам Центральної Ради і не замінені її законодавством. Це законодавство надалі твориться Центральною Радою іменем Української Народної Республіки в повнім обсязі до сформування органу влади Російської федерації, коли мусить наступити розмежування компетенції в сфері законодавства між ним і Центральною Радою, чи тим загальноукраїнським органом, що має її замінити».

Тим самим законопроектом (а його, як випливає з протоколу, навіть присутні на засіданні члени МР в очі не бачили) «всякі інституції державного характеру, що існували до 4 листопада на Україні, лишаються надалі з їхнім діловодством і штатами, але як органи Української Народної Республіки». Непотрібність ознайомлення членів МР з цим шедевром правової думки мотивували тим, що «законопроект було внесено на розгляд комісії законодатних внесень». Про фаховий її рівень гранично чітко висловився один з її учасників: «Працюючи в цій комісії, ми всі власне робили лише перші кроки на ґрунті парламентарного законодавства, бо, загально беручи, серед нас не було досвідчених в цьому відношенні людей. <…> есерівське представництво в тій комісії було (не хотів би нікого образити!) дуже мало відповідним, щоб не казати просто убогим; все це були переважно або дуже молоді люди, або хоч і старші, але зовсім мало знайомі навіть з елементарними основами законодавства. <…> Згодом для мене стало очевидним, що в складі комісії нема людей, які могли б претендувати на цілковиту й неспірну авторитетність своєї думки, і що справа виясняється власне в процесі дебатів, під час яких висловлюються й особи, що й дуже навіть далекі по своєму фахові від тої області, до якої відноситься даний проект».[271]

Того ж дня Закон про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР (який, певно, також пройшов «чистилище» в середовищі згаданої комісії) встановив: «до сформування Федеративної Російської Республіки і утворення її конституції виключне і неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Українській Центральній Раді», яка, до речі, від 1 грудня ознак життя не подавала, хоч її нібито й утримували «державним коштом».[272]

4 грудня: війна

Того дня генеральні секретарі, які зібралися були на засідання уряду, «вислухали прочитану головою Генерального секретаріату декларацію «Совету народных комиссаров» про признання Української Народної Республіки і ультиматум про українсько-більшовицькі відносини в військовій справі і борьбі з «контрреволюцією».[273]

Саме цей документ був ознакою початку війни між націонал-соціалістичним режимом незаконно проголошеної УНР та інтернаціонал-соціалістичним режимом Ради народних комісарів, які прийшли до влади шляхом збройного перевороту. У межах даної роботи ми не будемо зупинятися на перебігу цієї першої війни між Києвом та Петроградом – це зробили до нас, і то більш компетентні фахівці. Тут вважаємо за потрібне звернути увагу читачів лише на одну оцінку, яку дали цьому документові укладачі збірки матеріалів УЦР. Документ, зміст якого «виявився несподіваним навіть для більшовицьких лідерів України», вони охарактеризували як «зразок політичного лицемірства большевиків».[274]

Погодитися з цим важко – цитований Маніфест за підписами Леніна, Троцького та Сталіна став чи не першим кроком на шляху до омріяного і, Богу дякувати, ніколи не досягнутого, але декларованого, всесвітнього панування ленінської банди. І в цьому сенсі він був не «лицемірним», а цілком кваліфіковано написаним документом, що мав зробити гідний внесок у досягнення мети, яку більшовики ніколи не приховували, а навпаки, завжди відкрито й активно пропагували і втілювали в життя. У цьому контексті «лицемірною» від початку до кінця була хіба політична риторика та практика лідерів українського націонал-соціалізму, які зробили все від них залежне, аби продати отую «Україну» в 1917 р. – ленінським людоїдам, у 1918 р. – Німеччині та Австро-Угорщині, в 1919 р. – А. Денікіну та більшовикам, в 1920 р. – полякам. Хоча до тих, хто торгує Батьківщиною «розпивочно та на виніс», більше, на нашу думку, пасує серйозніша, ніж «лицеміри», кваліфікація.

Тоді слід якось інакше схарактеризувати незграбні спроби винниченківського кабінету перекласти відповідальність за свою політику на інших. Характерний приклад – виступ товариша генерального секретаря внутрішніх справ, українського соціал-революціонера Івана Красковського. На тому самому засіданні він виступив із заздалегідь підготовленим повідомленням такого змісту: «по відомості фінансових кругів (яких? – Д. Я.) в Петрограді єсть німецький штаб, на чолі якого стоїть фон Люціус[275]. Штаб дає директиви більшовикам; введені в Петроград нібито латиські полки, справді є німецькі (підкреслення наше. – Д. Я.), якими фактично розпочалася окупація Петрограда. Німецький штаб ставить метою зруйнування державних заводів, що працюють на оборону. Він же навмисно мусирує калединську історію і він же розробляє план знищити Україну «во что бы то ни стало», бо Україна, єдине здорове тіло в державі, яка може об’єднати всю Росію (підкреслення наше. – Д. Я.). Остаточний план німецького штабу – після ліквідації більшовиків вернути монархію».

На жаль, не знайшлося на тому засіданні людини, яка би порадила пану Красковському читати газети, в т. ч. київські, які 1917 р. були переповнені матеріалами про співробітництво німців з більшовиками. На жаль, не знайшлося на тому засіданні людини, яка б відверто запитала пана Красковського: а чи перевіряв він цю інформацію? Приміром, через багаторічного провідника української громади в Петрограді Петра Стебницького, між іншим, за статусом – члена Генерального секретаріату. Зате присутні на засіданні, мабуть, із почуттям глибокого задоволення почули та «взяли до відома» від Винниченкового заступника повні оптимізму слова: «Настрій в Петрограді такий, що більшовики довго не продержаться. Всі з надією дивляться на Україну і чекають від неї спасіння»[276]. З погляду вічності, справді, більшовики протрималися недовго – рівно 74 роки без трьох днів після цього засідання ГС.

Тимчасом на хвилі оптимістичного повідомлення урядовця МВС генсекретарі прийняли до відома повідомлення керівника зовнішньополітичного відомства такого змісту: 1) «Франція мусить визнати Українську Республіку» та 2) представникам Сполучених Штатів та Великої Британії «так само була дана порада – признати Українську Республіку»[277] (підкреслення наше. – Д. Я.). На жаль, у сучасному українському академічному лексиконі нема адекватних термінів для характеристики політичних діячів, які наважуються давати поради такого ґатунку. В іншому випадку для цього якнайкраще підійшов би термін медичний, а саме – «олігофренія», тобто набута розумова відсталість, отримана внаслідок органічних ушкоджень головного мозку.

Цирк, або I Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів

Подія, яку згодом оголосили «ядром», з якого з’явилася на світ Божий Українська Соціалістична Радянська Республіка, детально описана та проаналізована принаймні чотирма поколіннями істориків України та діаспори. У межах даного дослідження слід звернути увагу хіба на такі її обставини.

Обставина перша. Її організатори впродовж трьох днів так і не змогли з’ясувати, кому належить честь скликати це зібрання – київським більшовикам чи «Київським обласним «советам» робітничих і солдатських депутатів». Упродовж наступних 90 років дослідники не змогли встановити і кількість учасників заходу. Наразі в літературі можна знайти дані про 670 делегатів-селян та 905 делегатів-військових, що в сумі дає 1575 делегатів-селян, бо практично всі «солдати» були тими самими селянами. Є дані і про 2000, і про 2500 делегатів. Скільки їх було насправді – відомо лише Богові. Як відомо, українські націонал-соціалісти не могли дати собі ради і з набагато меншими цифрами, навіть простими, не говорячи вже про десятки або сотні. Так само тільки у «небесній канцелярії», можливо, зберігаються дані про те, кого, власне, представляли всі ці добродії, за якими квотами, за якою процедурою, де і коли вони були обрані. Оскільки встановити це навіть приблизно неможливо, повернімося до цифр.

Звіт про відкриття з’їзду, вміщений в есерівській «Народній волі», інформує: «зала зібрання повніша, ніж була під час Українського національного конгресу навесні. Більшість делегатів – українські селяни». Тоді, у квітні, у залі Купецького зібрання на Всеукраїнському національному конгресі зібралося приблизно 600 делегатів, що відповідає кількості сидячих місць у цьому залі сьогодні – 595. Умістити 1500 або більше людей у цім залі – а в цьому може переконатися кожен охочий – фізично неможливо. Оперний театр, до якого хотіли перенести засідання наступного дня, міг вмістити хіба 1300 осіб, в т. ч. до 400 – у партері. Достеменно відомо, що третього дня, 6 грудня, збори проходили в цирку Крутикова на вул. Миколаївській (нині Городецького), проектна місткість якого становила 2 000 осіб. Це вся інформація про кількісний та якісний склад делегатів цього з’їзду, яку ми маємо в розпорядженні.

Про мету з’їзду. Офіційні документи з’їзду або не збереглися, або їх не було. У розпорядженні дослідників – лише звіти, надруковані в центральних органах УПСР та УСДРП (відповідно «Народна воля» та «Робітнича газета»). З них випливає, що головним конфліктом з’їзду стало з’ясування стосунків між націонал-соціалістами та більшовиками. Суть конфлікту – більшовики називали відомий ультиматум РНК до УЦР «непорозумінням», націонал-соціалісти у відповідь називали вчорашніх політичних союзників та побратимів «гарцьовими соціалістами, продуктом розкладу царського режиму». Головну політичну таємницю попереднього історичного періоду спересердя виказав генсек судових справ, есдек М. Ткаченко: «дев’ять місяців ми вкупі з більшовиками боролися проти Керенського і буржуазії, а тепер доходимо до війни», – отак пожалівся він усім присутнім. Одне це речення перекреслює всі, наголошуємо – всі спроби Винниченка та його камарильї, а згодом і їхніх політичних адвокатів перекласти відповідальність за унеможливлення демократичної трансформації колишньої Російської держави на Тимчасовий уряд.

Гострі суперечки поміж українськими більшовиками та націонал-соціалістами зупинив лише один неординарний вчинок. Цитуємо: «Припинити галасу не пощастило, аж доки хтось запросив проспівати «Ще не вмерла Україна». Потім із піднесенням проспівано було «Заповіт», чим збори трохи заспокоїлись, але говорити більшовикам і потім не дали. <…> потім урочисто, навстоячки вислухано було Третій Універсал». Після цього нічого не залишалося, як оголосити перерву, після якої настав час для двох нітрохи не важливих промов та для заслуховування привітання «від спілки вояків-калік». На тому перший день історичного, як згодом з’ясувалося, зібрання завершився.

Наступні два дні також пішли на з’ясування стосунків – перервати це захопливе заняття змогла хіба «бучна» овація, влаштована М. Грушевському: «кілька хвилин в залі лунає «Слава батькові – Грушевському! Слава Центральній Раді!» та громові оплески». Після того нашвидкуруч, практично одностайно ухвалили «видати відозву до всієї демократії Росії з приводу проголошення народними комісарами війни Україні» й оголосили «непотрібним та невчасним переобрання Центральної Ради», оскільки вона і без того «складається з всеукраїнських рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів, обраних на всеукраїнських з’їздах». УЦР, мовляв, складається також «з представництва демократії національних меншостей» (це, як ми знаємо, – відверта брехня. – Д. Я.) і взагалі, представництво в Раді «безперестанно поновлюється». Урочисто проспівавши проти ночі 7 грудня «Вже воскресла Україна» і «Заповіт»[278], з’їзд пішов в історичне безсмертя, остаточно «легітимізувавши» тим самим узурпацію влади всередині українського націонал-соціалістич-ного руху групою Винниченка та його прихильників.

Не можна забувати: вся «легітимність» УЦР походила від Всеукраїнського національного конгресу, провідна роль у скликанні і проведенні якого належала політичному крилу «Старої громади» – Українській партії соціалістів-федералістів. А вирішальний вплив в обох структурах із довоєнних часів, як ми пам’ятаємо, мали члени вільномулярських лож. У цьому контексті ми схильні оцінювати приховане від сторонніх очей значення I Всеукраїнського з’їзду рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Проводу УНР він давав політичну можливість зафіксувати, «узаконити», «легітимізувати» остаточний розрив організованого українського націонал-соціалістично-го руху із поміркованими елементами, які попри політичну кон’юнктуру продовжували обстоювати еволюційні, правові, легітимні підходи до модернізації тієї частини «українського народу», яка опинилася під владою Росії. Якщо сказати зовсім просто – з’їзд давав можливість радикальним національним соціалістам «вийти» з тіні Національного конгресу, розірвати пуповину, яка пов’язувала УЦР та його творців, насамперед з-поміж соціалістів-федералістів, позбутися їхнього політичного та інтелектуального впливу і взагалі викинути їх з політичного життя як непотріб.

Неочікуваний для М. Грушевського та його політичної групи об’єктивний політичний наслідок з’їзду – усунення їх від реальних важелів впливу. Адже відмова від переобрання фактично паралізованої УЦР зумовила теоретичну неможливість переобрати і Малу раду і переформатувати Генеральний секретаріат, до якого фактично перейшла «влада» в УНР. Третій наслідок – остаточний перехід вітчизняного націонал-соціалізму на рейки розбудови УНР на «радянських» засадах, які, фактично, мало чим відрізнялися від аналогічних у ленінській Росії. Після 6 грудня 1917 р. Малій раді надалі залишилося ухвалювати хіба історичної ваги документи типу Закону про шкільне правління. Натомість політична доля Генсекретаріату судила йому аж до смерті через 5 місяців, розподіляти десятки мільйонів рублів, залишених у спадок від Тимчасового уряду, далі провадити курс на розвал фронту та збройних сил, з’ясовувати стосунки з петроградськими більшовиками і взагалі реалізовувати владу в повному обсязі.[279]

Проект Конституції УНР і його легітимність

16, 17 та 20 грудня есерівська українська «Народна воля» ознайомила своїх читачів із проектом Основного закону УНР, підготовленого профільною комісією УЦР. Найзагальніші параметри документа: 72 статті, 8 розділів, які позиціонували УНР як парламентську республіку у складі «Федеративної Республіки Російської» – добре відомі дослідникам та науковому загалові. У межах даного дослідження ми вважаємо за потрібне звернути увагу насамперед на системні проблеми цього документа. Ці проблеми, на нашу думку, навіть у разі імплементації Конституції УНР у поточну політичну реальність унеможливлювали її подальший сталий розвиток – навіть за найсприятливіших зовнішньополітичних умов.

Ці проблеми цілком ясно видно вже в формулюванні першого рядка першого параграфа першого розділу Конституції, який мав назву «Загальні постанови». Згаданий параграф, який починався виразом «Відновивши своє державне право», був безглуздим і з юридичного, і з історичного погляду. І ця безглуздість полягала в тому, що «Україна яко Народна Республіка» ніколи не існувала не тільки як Республіка, але і як держава взагалі. Отже, ніякого «державного права» вона відновлювати не могла, а могла, навпаки, це «право» лише проголосити. Оскільки res public’у, тобто громадську річ, за визначенням проголосити можуть тільки громадяни, в даному випадку – громадяни Російської держави, які проживали на території її південно-західної частини, остільки нічого «відновити» сама Республіка не могла: її ще не було проголошено громадянами, яких просто забули запитати: чи хочуть вони, громадяни Російської держави, проголосити Українську республіку, яка буде «входити заразом» до складу федеративної Росії?

Така сама проблема, до речі, виникла 24 серпня 1991 р. перед ініціаторами проголошення державної незалежності УРСР Правова колізія тоді полягала в тому, що Верховна Рада УРСР не була уповноважена на це своїми виборцями. Проблему розв’язали шляхом оголошення необхідності підтвердити відповідну постанову ВР УРСР на загальнореспубліканському референдумі, призначеному на 1 грудня. І хоча всі, хто взяв участь у референдумі, на той момент були громадянами СРСР, а не УРСР (її громадянство не було передбачене чинним на той момент у ній Основним законом, ухваленим 1978 р.), правової проблеми це не створило: адміністративні кордони УРСР у складі СРСР були точно визначені. Отже, в референдумі мали право взяти (і взяли) лише ті громадяни СРСР, які проживали на території УРСР і які мали природне право вирішувати питання про державний статус Української Радянської і Соціалістичної республіки. Крім того, і це також надзвичайно важливий системотвірний момент, – усі громадяни СРСР, які проживали на території УРСР, були бодай формально рівні перед радянським законом (або перед радянським беззаконням).

У випадку проголошеної так званим III Універсалом УНР усе було інакше.

По-перше, УЦР була громадською організацією, а не законно обраним, легітимним парламентом.

По-друге, вона, УЦР, ніколи цей акт не розглядала і не ухвалювала.

По-третє, цей Універсал був «ухвалений» за участі меншості від кількісного складу Малої ради.

По-четверте, Мала рада, згідно з внутрішніми документами самої УЦР, не мала відповідних повноважень ухвалювати документи такого роду.

По-п’яте, участь у тому засіданні взяли лише представники українських та єврейських націонал-соціалістичних партій.

По-шосте, кордони «України» були точно визначені відповідною ухвалою Тимчасового уряду й охоплювали повіти (хоча і не всі) лише п’яти з дев’яти так званих «українських етнографічних губерній», з чим і УЦР, і МР, і Генсекретаріат мовчки погодилися.

По-сьоме, параграф третій першого розділу безпідставно «включав» до складу УНР Холмську губернію Російської Республіки, про яку не згадувалося в III Універсалі.

По-восьме, ніякої окремої «української людности» на території перерахованих у проекті десяти губерній станом на 10 грудня 1917 р. не існувало.

По-дев’яте, проект впроваджував у політико-правову реальність два сорти громадян: перший – «український народ» (і в цьому сенсі проект ніяк не пояснював різницю між «українським народом» і «українською людністю») та другий – «народності, які живуть з ним на українській землі».

Саме з цим, на наш погляд, пов’язана і десята системна вада цього проекту. Однієї її було би достатньо, щоби перетворити територію УНР на всеосяжне мінне поле. Ідеться про статті 65 і 67 проекту. Перша впроваджувала таке до того ніколи не дійсне поняття, як «національно-персональна автономія», тобто «незаймане право на самостійне порядкування свого національного життя», шляхом об’єднання охочих у «національний союз». Друга визначала, що «органи такого національного союзу – це органи державні», які «мають право видавати постанови, обов’язкові для його членів».[280]

19 грудня «судовий секретар» М. Ткаченко на засіданні «уряду» висловився прямо: «проект встановлює не національну автономію, а національну незалежність, яка може привести до конфлікту між частиною і цілим». «Стаття 7-ма, – доводив він далі, – яка надає Національному союзу право оподаткування своїх членів, виходить за межі загальнодемократичних і економічних принципів… Стаття 13-та, – переконував присутніх Ткаченко, – дає право Національному союзу поширювати свою діяльність поза межі Української Народної Республіки, що з погляду загальнодержавних інтересів України не бажано»[281]. Очевидно, всі ці зауваження мали статус волання в пустелі. До остаточної версії закону «Про національно-персональну автономію», ухваленого «під грім оплесків усіх присутніх» на засіданні МР 9 січня, записали хіба норму про запровадження «узгоджуючої комісії» без ясного обсягу прав та відповідальності, яку (комісію) мали би створити на паритетних засадах з-серед представників Нацсоюзу та Установчих зборів УНР.[282]

Констатація

Політичне дикунство та правовий абсурд цих положень очевидний. Реалізувати їх – значило би створити на території УНР численні «національні» гето, анклави, життям в яких «порядкували» би місцеві органи того чи іншого «національного союзу». У конкретних умовах України з її історично сформованим мультинаціональним складом населення це спричинило б заснування в межах одного села декількох органів державної влади – «великоруської», «української», молдавської», «єврейської», «румунської», «німецької», «сербської», «татарської» абощо та «загальнодержавної». Відкритим залишається питання: а який би суд міг розв’язати суперечку між цими «національними союзами» з найпростішого, найбуденнішого питання? Ці вади стали зрозумілими буквально за тиждень після оприлюднення «проекту».

Написати та винести на суд людський таке могли лише особи в стані крайнього розумового розслаблення. Робити фаховий юридичний аналіз зазначеного проекту Конституції УНР, на наш погляд, марно. Бодай тому, що не правники його готували. Аналіз неправового документа, підготовленого неюристами, може тільки на фарс перетворитися. Залишмо цю справу фахівцям.

VIII сесія УЦР

Захід розпочався 12 грудня близько 18.30 у Педагогічному музеї. Відкриваючи сесію, М. Грушевський попросив прийняти до складу УЦР із правом дорадчого голосу «всіх депутатів Російських Установчих зборів загальним числом більше 50». Здавалося би, внаслідок такого рішення число всіх членів УЦР повинно було скласти 793/798 + «більше 50») понад 850[283]. Точну кількість учасників ми не дізнаємося ніколи: газетні звіти про засідання (а протоколи, як завжди, не велися) це питання соромливо оминають. Зі звіту з засідання 17 грудня, вміщеного в «Народній волі», можна дізнатися: за даними мандатної комісії, «в Центральній Раді є коло 250 членів новообраних, котрі за цієї сесії тільки перший раз прийшли в Центральну Раду»[284]. Але хто і коли обрав цих людей – абсолютна таємниця. Якщо їх обрали після 30 липня, то кількісний склад УЦР мав би перевищити 1000 осіб! Те, що цього насправді не сталося, засвідчує звіт про голосування того самого дня: участь у ньому брало від 245 до 252 членів УЦР[285]. Пленуми Ради продовжували відбуватися у залі Педагогічного музею, а не, наприклад, у цирку Крутикова чи кінотеатрі Шанцера, які могли прийняти одночасно від 1000 до 2000 осіб. Зал засідань Педагогічного музею міг вмістити хіба 250 осіб (ще 250 осіб могли розміститися на балконі, призначеному для публіки); для ухвалення будь-якого рішення УЦР згідно з її регламентом треба було 50% + 1 голос, тобто мінімум 397/398 голосів.

Але такі дурниці керівництво УЦР не цікавили. Важливо було інше. І саме на цьому наголосив голова Ради, відкриваючи її засідання. «Найважніше, що за цей час було зроблено, – проголошення Української Народної Республіки. Проголошення її викликано бажанням самого народу українського, – не зморгнувши оком збрехав М. Грушевський, – і я думаю, що і ви обізветеся щиро, коли я кликну “Слава Українській Народній Республіці!”». Головуючий не помилився: «на ці слова збори озвались громом оплесків і голосним «Слава». Всі присутні в повнісінькій залі та на хорах встають і роблять М. Грушевському овацію». За овацією прийшло голосування за резолюцію довіри Малій раді та побажання їй «щасливо довести Україну до Української Установчої ради» – саме за це з «повнісінької зали» проголосувало хіба 159 з присутніх. «Утримались», певно, у повному складі, українські есдеки[286], але і це особливого значення не має: 250 місць у партері мінус 159 дорівнює в підсумку 91. І це був перший тривожний дзвінок для Грушевського: в Раді визрівав розкол…

Причина стала зрозумілою увечері 14 грудня, коли писар УЦР М. Єреміїв зачитав «Тимчасовий земельний закон», підготовлений на підставі відповідних ідеологем, закладених у III Універсалі. Помірковані політики Ради булі шоковані, вони доводили «нездатність та двозначність закону з юридичного боку», переконували, що він «не відповідає III Універсалу», є «узурпацією прав Установчих зборів», «внесе не лад і спокій, а розбрат» тощо. Шоковані були і носії радикальних поглядів. «Всі майже одноголосно» виступили «проти запропонованого законопроекту. Тому, що не всі їх питання відповідає законопроект, не цілком знищує приватну власність. А головне – залишає недоторканими господарства, які мають 40 десятин». Універсальну думку висловив такий собі селянин Манько: «поїхати додому з таким законом, значить дрючка отримати».

Аби не допустити побиття дрючками та іншим с/г реманентом від селян, зокрема Манька, сесія відкинула запропонований законопроект як недостатньо радикальний і зажадала написати новий, в основі якого «повинно бути цілковите скасування власності на землю та соціалізація її». У відповідь есдеки, есери та бундівці в ультимативній формі заявили про вихід зі складу Генсекретаріату Дві доби знадобилося есерам та їхнім союзникам, аби переламати бунтівників – 17-го числа було таки ухвалене їхнє рішення про відхилення запропонованого земельного законопроекту, створення нової комісії, яка і мала розробити новий законопроект «на засадах повного скасування власності на землю та соціалізації її».

Після такого рішення залишалося хіба закрити сесію. Це і зробив голова УЦР, причому, говорячи лапідарною формулою газетного звіту, його промова «обернулась в безперестанну овацію». Процитуємо з неї лише два – вступне та заключне – найпринциповіші, як нам здається, речення: «Перше, ніж замкнути це засідання, а разом з ним, сподіваюсь, останню сесію Центральної Ради, тепер уже найвищого революційного органу самостійної, незалежної Української Народної Республіки, дозвольте мені висловити глибоке почуття задоволення (на цих словах промову було перервано величезною овацією, котра раптом вибухнула в залі від слів «самостійна, незалежна». Від оплесків та покликів «Слава» кілька хвилин дрижали стіни Педагогічного музею)». Речення друге: «До побачення в Установчій раді Української Народної Республіки 9 січня! Нехай ніщо не припинить цього. До побачення, товариші», – закінчив свою промову М. Грушевський. Знов довго лунає овація».[287]

Констатація

Попри всі наступні його (Грушевського) та його адвокатів запевнення, попри всі софістичні конструкції принаймні двох поколінь українських дослідників проблеми, які намагалися довести чистоту політичних намірів українських націонал-соціалістів, які, мовляв, вимушено проголосили «самостійність» перед загрозою більшовицької окупації, ці дві заяви М. Грушевського ясно та недвозначно свідчать: уже 17 грудня 1917 р. голова УЦР знав, що ця інституція припиняє своє існування і що 9 січня 1918 р. УНР за будь-яких обставин буде проголошена самостійною державою. Якщо це не так, то треба визнати, що і його сучасники, і дослідники його талантів абсолютно сліпі, некомпетентні люди, які не змогли розпізнати в Михайлі Сергійовичі здібностей Кассандри, доньки Пріама та Гекаби.

«Вони відвикли від практичного життя…»

«Вони відвикли від практичного життя, перебуваючи довгий час емігрантами за кордоном. Національних здобутків вони так само не вміють цінити, як той панич, що, не працювавши тяжко, не вміє цінити крішки хліба»[288]. Це звинувачення кинув тридцятисемирічний Володимир Вининченко, який чотирнадцять попередніх років провів у Західній Європі, на адресу ленінських комісарів 13 грудня. Ці слова якнайкраще характеризують діяльність очолюваного Винниченком «уряду» в останні два тижні 1917 р. Некомпетентні люди, які не мали жодного досвіду практичної керівничої діяльності, тим більше на вищих щаблях чиновницької ієрархії, тим більше з питань державного будівництва та керівництва, могли лише констатувати:

– «зріст большевизму в масах і в українському війську. Сил для боротьби з большевизмом немає»; «основна причина – брак грошей»;

– необхідність «випустити українські гроші і тимчасово конфіскувати капітали сберегательних кас», «зробити ревізію приватних банків» та «не дозволити вивіз грошей та процентних паперів»;

– «ми все ще не знаємо, чи воюємо, чи ні»; «у нас досі ніякого плану немає»;

– «на фронті армія кидає позиції і іде додому»;

– «генеральний секретар Петлюра подав у відставку»;

– «потребу зробити облаву на спекулянтів розмінними грошовими знаками»;

– «Совіт народних комісарів все одно швидко впаде»;

– «армія з кожним днем розвалюється»;

– «необхідність взяти з рук контрагентства Суворіна книжні кіоски на залізничних станціях»;

– «переведення ревізії «Центросахару»;

– необхідність «секвестру двох аптек м. Києва»;

– «припинення видачі державної допомоги родинам воїнів-більшовиків».[289]

Питання, які вносилися на розгляд «уряду», який претендував керувати 40 мільйонами людей в умовах четвертого року глобального воєнного конфлікту, зокрема, були такими:

– про «призначення пенсій старим українським діячам: Л. Драгомановій і І. Нечую-Левицькому»;

– «про пивоварення і продаж пива»;

– про проекти законів «Про одноразовий податок на телефонні апарати», «Про українські гроші», «Про зміну назв земських інституцій», «Про податкову політику», «Про створення генерального секретарства міжнародних справ», «Про прокурорський нагляд на Україні» (а не в УНР. —Д.Я.);

– «проект статуту Київської єврейської учительської гімназії»;

– пропозиція «всі кредитові білети друкувати так, щоб зручно було читати, перевертаючи їх круг довшої осі».[290]

Брест

Сучасні оцінки

У всесвітній історії (принаймні в тій її частині, яка відома автору цієї розвідки) немає, як нам видається, більш зрадницької, огидної, руйнівної, безглуздої з огляду на декларовані цілі її українських підписантів, трагічної для долі нашого народу та його держави події, ніж Брестська угода 1918 р.

На нашу думку, саме Брест 1918 р. став однією з найважливіших «точок повороту» на дорозі, яка привела нашу Батьківщину і наш народ до того місця, в якому вони тепер перебувають і з якого вони ніколи не вийдуть. Ніколи – за умови, що і надалі ігноруватимуть уроки Бреста, надалі вживатимуть і пропагуватимуть руйнівний, деструктивний міф під назвою «Берестейська мирова угода 1918 р.».

Гадаємо, саме Брест став місцем, де заздалегідь сформульовані зовнішньополітичні парадигми учасників переговорів 1918 р. були досить упевнено, професійно імплементовані в конкретні зовнішньополітичні угоди. Німецька та австро-угорська дипломатія як по нотах розіграли свою партію. Українській стороні була відведена в ній роль болвана у класичному преферансі – цю роль її представники виконали з ентузіазмом. Ентузіазм сягнув таких вершин, що і сьогодні, за 90 років після тої всесвітньо-історичного значення ганьби, її вперто намагаються представити чи не як найвеличніше досягнення «молодої української дипломатії».

В оцінці подій, що відбувалися в грудні 1917 р. – січні 1918 р. в Бресті, єдності поміж спеціалістами немає. Деякі з них справедливо вказують: єдиною стороною, яка була життєво зацікавлена в такій угоді, причому зацікавлена в її підписанні будь-якою ціною, були Центральні держави (або країни Почвірного союзу – в різних виданнях подибуємо обидві назви, тому й послуговуємо обома), тобто найперше Німеччина та Австро-Угорщина. Їхня політична думка сформулювала цілком визначені підходи до так званого «українського питання» задовго до початку Першої світової: «політична думка мислителів з Німеччини та союзних з нею держав», яка надавала так званим «українським змаганням до незалежності… особливої уваги, а доля українського народу трактувалася як найбільша національно-визвольна справа Європи». При цьому «більшість німецьких та австро-угорських дослідників розцінювали відновлення державної незалежності України як таке, що тактично спричинилося б до поразки їхнього ворога – Російської імперії, а відтак стратегічно забезпечило б надійний захист економічного коридору Берлін – Багдад». Сьогодні доказову базу цієї тези намагаються підперти твердженнями на кшталт «з погляду європейської політичної думки не підлягало сумнівові, що Україна здатна створити цілісну і самодостатню в економічному плані державу», однак реально гарантувати її могли тільки Центральні держави.

У цитованому вище спеціальному дослідженні можна також ознайомитися з тезами на кшталт «політична думка мислителів Антанти на загал була суціль заангажованою», «тут сфера практичної політики не була прихильною до українців», «політична думка й реальна політика цих держав завжди залишалися детермінованими певними державними інтересами, які, як показала історія, були не завжди виправданими і, окрім всього, зовсім не відповідали ані вимогам часу, ані інтересам українського народу».[291]

Останнє, однак, цілком зрозуміле: уряд будь-якої країни повинен дбати про інтереси свого народу, своєї держави, а не перейматися інтересами ілюзорних народів та їхніх «держав», якими 1917 р. були «український» народ та Українська Народна Республіка.

Головна апріорна теза сучасного українознавства, запозичена, до речі, в представників діаспорної націонал-соціалістичної думки, проста, ясна та, на перший погляд, беззаперечна: підписання Брестського миру з боку УНР було вимушеним кроком. Усі – підкреслимо – усі відомі на сьогодні емпіричні факти або підганяються під цю концепцію, або взагалі ігноруються.

Згідно з одним з останніх у часі досліджень, такий крок панів із-поміж керівництва УЦР буквально примусив зробити не хтось, а уряд Північно-Східного Союзу, який відмовився підтримати київську ідею утворити уряд з більшовиками, після чого «участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському змусила лідерів Центральної Ради відкинути автономно-федеративну політику і перейти на грунт самостійності України»[292]. До такого твердження притасовуються умоглядні тези, формулювати які у вільний від основної роботи час може будь-хто, наприклад:

– «підписавши Берестейський мирний договір, український уряд належним чином не визначився з національними інтересами України на міжнародній арені»;

– «незважаючи на пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Криму сферу національних інтересів УНР, українська делегація не усвідомлювала, що Крим має для неї важливе стратегічне значення як геополітичного, так і військового характеру і, посилаючись на право кримсько-татарського народу на самовизначення, деякий час відмовлялася це зробити»;

– «не зафіксувавши статус Криму на переговорах у Бересті-Литовському, уряд УНР згодом виявив намір включити цю територію до складу республіки de facto, чим спровокував конфлікт з німецьким військовим командуванням. Так само незахищеними виявилися етнічні території України (підкреслення наше. – Д. Я.) у Бессарабії, Холмщині та Підляшші, оскільки українська сторона не вдалася до активних дипломатичних кроків, щоб захистити українське населення цих земель»;

– «непослідовність уряду та його окремих представників продемонструвала відсутність чіткої державницької концепції в політичних діях лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами»;

– «перед загрозою більшовицької окупації і внутрішньої нестабільності провід Української Центральної Ради, незважаючи на зовнішньополітичні симпатії країн Антанти, змушений був шукати миру з Центральними державами»;

– «негативне ставлення країн Антанти до переговорів у Бересті-Литовському відбилося врешті на їхній позиції до України як учасниці (так у тексті. – Д. Я.);

– «дипломатичні зносини з Альянтами були остаточно перервані після підписання Берестейського миру».[293]

Дякувати Богу та сумлінному служінню політично незаангажованих колег, маємо доступ практично до всіх принципово важливих документів та досліджень, які дозволяють намалювати неупереджену, об’єктивну, буквально «тривимірну» картину події, яка позначилася на перебігу подій Першої світової війни в її завершальній фазі, так само як і на долі політичного проекту «самостійна націонал-соціалістична Україна».

Почнімо з ознайомлення та аналізу документів, вміщених у широко та неодноразово цитованій у цій книзі академічній двотомовій збірці матеріалів Української Центральної Ради. Зробити це важливо ще й тому, що у автора цієї розвідки під час її написання склалося стійке і, сподіваємося, помилкове враження, що дослідники доби УНР ці документи просто не читають.

Що говорять документи УЦР та спомини безпосередніх учасників? – 1

Перший у часі й відомий на сьогодні документ, який має безпосередній стосунок до теми, – датований 8 грудня звіт перед Генеральним секретаріатом «української делегації» у складі: двадцятичотирирічного «дитячого письменника», ад’ютанта С Петлюри Юрія Гасенка, тридцятисемирічного поручика Миколи Левитського та двадцятишестирічного філолога Миколи Любинського.

Перед тим як проаналізувати діяльність цієї «делегації», треба було би, насамперед, розібратися з її статусом. Справа ця, скажемо прямо, доволі заплутана. Ані спеціальна, ані мемуарна література її – цю справу – не з’ясовує. Невідомо, ані хто визначив її склад, ані дату цього призначення, ані повноваження делегатів. Відомо лише, що 2 грудня, виступаючи перед членами МР, В. Винниченко серед іншого похапцем кинув таке: «ми послали до Бреста своїх представників контролювати діяльність більшовиків». І додав: делегація «вернувшись, розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умови миру, – щиросердо запевнив присутніх пан Володимир, – ховати не будемо. Але й ті умови, які сепаратно пропонують більшовики, для нас не підходять»[294]. Зауважимо побіжно: ця заява пролунала того самого дня, коли «уряд» петроградських заколотників – державних злочинців! – уклав перемир’я з Центральними державами терміном на 28 днів.

Зі слів Винниченка можна зробити принаймні два висновки. Висновок перший полягає в тому, що голова Генсекретаріату знав те, чого не знав ніхто інший. А саме він знав про початок переговорів у Бресті поміж петроградською делегацією та представниками Центральних держав. Ще раз: 2 грудня В. Винниченко вже знав про початок переговорів між петроградською делегацією та країнами Почвірного союзу, які розпочалися 3 грудня. І дізнатися про це він міг тільки з одного джерела – а саме з джерела більшовицького. Решта «інформаційних потоків», скажімо з європейських столиць, 2 грудня 1917 р. були для пана Винниченка перекриті, і то ще 1 серпня 1914 р.

Висновок другий: згадану делегацію сформував таки Генсекретаріат, а не УЦР або MP. Це підтверджується протокольним записом засідання Винниченкового кабінету від 29 листопада: «Заслухано доклад делегації на Румунський фронт Левицького та Любинського. Доручено їм зараз виїхати до Бреста і дано відповідні інструкції, ухваливши відповідні інструкції»[295]. Ясна річ, ніхто ніколи цих «інструкцій» не знайшов. Ясна річ, ніхто ніколи так і не пояснив, звідки і на якій підставі у складі тієї делегації з'явився добродій Гасенко. Ясна річ, що завдання перед делегацією були поставлені більш широкі, ніж просте «спостереження» за петроградськими колегами-більшовиками.


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Генерал-фельдмаршал принц Леопольд Баварський.


Це ясно випливає зі змісту звіту делегатів від 8 грудня. Звіт такий: у суботу, 3 грудня (тобто одночасно з більшовицькими делегатами), вони зустрілися у Бресті з представниками країн Почвірного союзу: головнокомандувачем Східного фронту, генерал-фельдмаршалом принцем Леопольдом Баварським, начальником його штабу генералом Максом фон Гофманом, турецьким представником Первод-Закком-пашею та австрійським дипломатом фон Мірбахом. Німці, доповідали українські «дипломати», цікавилися станом справ у «збройних силах» УНР, австрійці – чи відійдуть до Румунії Бессарабія або частина Буковини, «турки цікавились про Дарданелли і Константинополь». Такий звіт члени Генсекретаріату зустріли, ясна річ, оплесками.[296]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Генерал-майор Макс фон Гофман.


11 грудня на чергових сходинах генеральні секретарі знову ухвалили «послати в Брест мирну делегацію Генерального секретаріату» (а не делегацію УНР. – Д. Я.). Сутність такого формулювання полягала в оцьому: оскільки III Універсал декларував автономний статус України у складі Росії, остільки лідери УНР потрапили в пастку, яку самі собі наставили, – від однієї держави на одних переговорах не може бути двох делегацій. Це цілком ясно усвідомлювали більшовики, які в Бресті намагалися ігнорувати факт наявності київських делегатів. Саме тому, пізніше, на світ з’явилася вже «самостійна делегація правительства Української Народної Республіки», у складі якої були: В. Голубович, М. Левицький, М. Любинський, М. Порш, О. Севрюк, а також анонімні й переважно невідомої кваліфікації «спеціалісти у справах економічних, фінансових, торгівельних»[297]. Їх поіменно назвав у своїх споминах О. Севрюк. Список навів такий: «проф. Остапенко» (насправді, професор лише з 1919 р. – приват-доцент Кам’янець-Подільського університету. —Д. Я.), якийсь Шафаренко, «проф. Вальдемарас, пізніше литовський прем’єр-міністр, що приїхав до Берестя у своїх литовських справах і рахувався радником нашої місії, та інші»[298]. «Інші» – це, певно, анонімні «січові стрільці», яких принагідно використовували як перекладачів з німецької мови.


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Всеволод Голубович.


Принцип формування самої делегації провідні українські націонал-соціалісти обрали суто партійний, навіть радикально партійний: «в складанні української делегації, – згідно зі свідченням одного з її провідників О. Любинського, – брали участь і ліве крило УПСР й ліве крило УСДРП, які згодом пристали до Компартії <…> Інструкцій жодних не дав ні Уряд, ні Ц. Рада, їх мав привезти пізніше В. Голубович».[299]

Тимчасом «інструкції» замінила «довша конференція» з М. Грушевським: «говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, ну й, розуміється, про Східну Галичину». Поговоривши, раптово з’ясували, що вирішувати долю галичан без галичан якось не випадає. Але й то не було проблемою: «але там вже викрутитесь і зробите якнайкраще для наших інтересів»[300]. Саме таку усну рекомендацію дав делегатам їхній співрозмовник, фактичний керівник УНР М. С. Грушевський.

Наступного дня, 12 грудня, генеральну лінію державно-політичного керівництва членам VIII сесії УЦР роз’яснив «міжнародний секретар» О. Шульгин:

– «дальше ведення війни загрожувало б цілковитою руїною як Україні, так і всій Росії»,

– «мир можна заключити тільки через представництво всіх країв та народів Росії»,

– «союзні держави (тобто Антанта. – Д. Я.) повинні виявити, чи признають Українську Народну Республіку, і прислати своїх офіціальних представників при українському правительстві».[301]

Питання, що робити у випадку, коли Велика Британія та Франція відмовляться виконувати свої зовнішньополітичні зобов’язання і визнають незаконний уряд нелегітимної, з їхньої точки зору, УНР, що робити у випадку, коли бодай «один край» або «один народ» Росії відмовиться підписувати сепаратний мир з керівництвом новопосталої «держави», не розглядалися – з міркувань принципових. Причина, мабуть, була в тому, що всі ці діячі, говорячи словами М. Любинського (який 15 грудня розповів учасникам останньої сесії Ради про звитяжну діяльність у Бресті), «відчували велику непереможну силу, якої останніми часами набирає Україна». Відчули цю «силу», мабуть, і члени Ради, які «величезною більшістю голосів» фракцій УСДРП, УПСР, УПСФ та «Поалей-Ціон» «постановили взяти участь у мирних переговорах від імені Української Народної Республіки з іншими державами».[302]

«Сила» ця стала стрімко збільшуватися після вже цитованого нами історичного пророцтва М. Грушевського про неминучість проголошення самостійності УНР. 19 грудня, у відповідь на запит командувача Румунського фронту генерала Д. Щербачова про визнання або невизнання Брестської угоди, М. Ткаченко заявив: «непризнанням Брестського договору ми викличемо обвинувачення в затяганні війни. Єдиний вихід з цього становища – проголошення України незалежною державою». Того ж дня Генсекретаріат уточнив: цей мир «може стати тільки тоді обов’язковим для України, коли умови цього миру будуть прийняті та підписані правительством Української Народної Республіки». Наступного дня додаткові аргументи на користь передбачення Грушевського сформулювали В. Винниченко та М. Шаповал. Аргументи такі: «обставини в Росії», «централістичні тенденції» більшовиків та «непорозуміння з Доном». Невпевнені контрпропозиції типу «відкласти справу до Українських Установчих зборів» або абсолютно космічного штибу «утворити федерацію Чорного моря» (автор ідеї – М. Шаповал) – ігноровані взагалі.[303]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Микола Любинський.


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

 Олександр Шульгин.


Противникам негайного проголошення незалежності сформувати організований опір не вдалося. Поодинокі спроби хоч якось пригальмувати процес – на кшталт просвітлених суджень О. Зарудного («проголосити самостійність – значить розбити єдиний революційний фронт. Мир для нас буде гіршим, ніж для всієї Росії») або О. Шульгина («незалежність нам підсовують німці», або: «самостійність настрою мас не підніме і армії нам не утворить») – моментально компенсувалися пропозицією (того-таки О. Шульгина) «помиритися з большевиками», яка напередодні вже була унеможливлена відповідною нотою Генсекретаріату[304]. До слова про ноту: зі змісту її випливає, що О. Шульгин, генсек з міжнародних справ, не мав відношення до її складання. Це, в свою чергу, дозволяє зробити висновок: або всередині ГС було принаймні два центри, які визначали зовнішньополітичний курс УНР, або Шульгин був просто церемоніальною фігурою.

Хай там як, 17 грудня скорочений склад делегації ГС, а саме Любинський, Севрюк та «революційна совість делегації» двадцятишестирічний укресер Михайло Полоз[305], відбув на переговори…


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Сергій Остапенко.


До Бреста дісталися 19-го… Переговори офіційно розпочалися нібито лише 27-го… 30 грудня раптово, невідомо з чого, «пощастило налагодити роботу безперервного телеграфного дроту, який поєднував Секретарство міжнародних справ з Берестям-Литовським». Дріт приніс стратегічного значення вістку (тут мимоволі закрадається підозра, що саме тому той дріт і пощастило «налагодити»): об 11 год. 35 хв. міністр закордонних справ Австро-Угорщини Оттокар Чернін нібито повідомив учасникам переговорів: «ми признаємо українську делегацію самостійною делегацією і правомочним представництвом самостійної Української Народної Республіки, формальне ж признання чотирма союзними державами Української Народної Республіки самостійною державою буде зазначено в мирному договорі». Голова петроградської делегації Лейба Бронштейн, у свою чергу, зумів щасливо уникнути прямої заяви про визнання УНР самостійною державою, примудрившись обмежитися сентенцією «російська делегація <…> не бачить жодних перешкод до самостійної участі делегації Генерального секретаріату (а не делегації УНР. – Д. Я.) в мирових переговорах».[306]

Оцінюючи правдивість цих відомостей, треба взяти до уваги хіба одну обставину: 30 січня ані графа Черніна, ані будь-кого з членів австрійської делегації в Бресті не було! 28 січня о 22 годині вони всі як один виїхали на батьківщину – з нагоди Нового року, – а повернулися лише 4 січня. З іншого боку, самі члени української делегації гадки не мали про те, що їх визнано «самостійною» делегацією. Слово О. Черніну: ще 6 січня українські делегати «ще не зовсім ясно здають собі справу, чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рямцах Російської Федеративної держави… Наш інтерес, – занотовував у щоденнику австрійський міністр, – лежить у тім, щоби з’єднати собі Українців для наших умовин миру або вбити клин між них і петербуржців. На їхні бажання щодо самостійності ми заявили, що ми готові її признати, але тоді, коли Українці згодяться на такі три пункти: 1. Покінчити переговори в Бересті-Литовському, а не в Стокгольмі; 2. Признати старі державні кордони між Австро-Угорщиною і Україною; 3. Признати, що одна держава не має права вмішуватись у внутрішні справи другої. Характеристична річ, – підсумовує О. Чернін, – що на цю пропозицію ми не одержали досі ніякої відповіді».[307]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Лейба Бронштейн.

Констатація

Це свідчення імперського міністра закордонних справ значить, що всі повідомлення генерального секретаря «міжнародних справ» О. Шульгина від 30 грудня щодо визнання незалежності УНР Центральними державами були свідомою брехнею.

Що говорять документи УЦР та спомини безпосередніх учасників? – 2

При цьому всьому державні мужі в Києві (хіба за двома винятками) і гадки не мали, що відбувається в Бресті. 3 січня М. Рафес, між іншим, член Малої ради, на її засіданні вніс офіційний запит «Генеральному секретаріату, чи відомо йому, що українська делегація бере участь у переговорах про сепаратний мир. Яких заходів має він вжити в цій справі?»[308] Відповідь йому обіцяли надати на наступному засіданні. Звісно, ніякої відповіді він не отримав – не до того було.

5 січня місце Винниченка на чолі уряду заступив керівник «делегації М. Грушевського» В. Голубович. Це сталося в той самий день, коли в Петрограді легітимні Всеросійські Установчі збори відкинули більшовицькі домагання влади та їхні заклики підписати сепаратний мир[309]. Наступного дня, 6 січня, на засіданні МР один із її чільників та член ЦК УПСР несподівано заявив, «що партія у. с. р. уже два дні (тобто 4 і 5 січня. – Д. Я.) обговорює справу з 4-м Універсалом і про державну незалежність»!

8 січня було оприлюднено брехливу «Відозву Генерального секретаріату до народу України про мирні переговори», в якій безсоромно повідомлялося: «Українська делегація має наказ згідно з волею українського народу добиватися миру. <…> Зараз продовжуються наради, конференції в Брест-Литовському»[310]. Запевнення це, нагадаємо, з’явилося тоді, коли умови миру в Бресті вже були обговорені і парафовані – справа була лише за папірцем про незалежність УНР! 9 січня на засіданні Малої ради О. Шульгин – спересердя, мабуть, – фактично розголосив суть таємної угоди між УНР та Австро-Угорщиною щодо приєднання Холмщини до України. «Ми бажаємо, – сказав він у відповідь на питання представника польської громади, – щоби Холмщина прилучилася до України, але хочемо, щоб це було переведено референдумом»[311]. Згідно з М. Галаганом, «промовляв і член української мирової делегації М. Любинський, який разом із другим членом тієї ж делегації О. Севрюком був тоді саме у Києві; він говорив, що коли б цей акт проголошення незалежності УНР стався раніше, то це значно улегшило б роботу делегації та прискорило б заключення миру»[312] (підкреслення наше. – Д. Я.).

Палке бажання пана Грушевського та його прихильників приєднати – на підставі невідомого права – Холмщину до УНР дуже скоро виявилося черговою руйнівною утопією – так само, як і решта зовнішньополітичних конструктів вітчизняних націонал-соціалістів. Річ у тім, що, давши згоду на приєднання Холмщини до УНР, імперський провід створив нерозв’язний надалі конфлікт із польською громадою. Це з одного боку. З іншого, Австро-Угорщина цією згодою створила смертельно небезпечний прецедент, погодившись «на втручання іноземної держави у свої внутрішні справи. Однак ці її жертви так і не отримали належної компенсації, оскільки Україна змогла поставити тільки частину від обіцяних обсягів продовольства. Ця частка, щоправда, врятувала багатьом людям їх життя і здоров’я»[313], – констатує сучасний австрійський дослідник. Аби не втратити остаточно підтримку поляків, імперський уряд фактично саботував передачу Холмщини до складу УНР. 20 червня австрійський уряд заявив «представникам Польського клубу, що без його згоди жодних змін в Галичині він не допустить».

А ось цю обіцянку було виконано. Оскільки УНР не виконала зобов’язання за договором про поставку 1 млн т збіжжя, то Відень відмовився виконати свою обіцянку щодо Холмщини. 16 липня 1918 р. «відданий на збереження до німецького Міністерства закордонних справ екземпляр протоколу було спалено у дворі міністерської будівлі. Прямих вказівок цісаря Карла щодо цього не виявлено. Однак без сумніву все відбулося за його згоди».

Констатація

Інакше кажучи, М. Любинський публічно визнав: незалежність УНР не є самоціллю, її треба проголосити не в інтересах народів, які живуть на території т. зв. «українських етнографічних земель», бо вона лише інструмент для підписання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу!

У тому мирному договорі забули хіба про дрібниці. Наприклад, забули встановити державні кордони новоутвореного суб’єкта міжнародного права. Виправились за 2 місяці. 30 березня 1918 р. Генеральне писарство (!) у листі до МВС установило, що УНР утворюють: Волинська, Воронезька (повіти Бирючинський, Богучарський, Острогозький), Катеринославська, Київська, Курська (повітиГрайворонський, Новооскільський, Путивльський), Подільська, Полтавська, Таврійська (повіти Бердянський, Дніпровський, Мелітопольський), Чернігівська, Холмська, Харківська губернії.[314]

Усі відомі факти дозволяють зробити ще один принципової ваги висновок. Усередині українського націонал-соціалістичного руху, Української Центральної Ради та утворених нею інституцій, насамперед усередині незаконно проголошеної УНР, було обґрунтовано та проваджено принаймні два зовнішньополітичних курси. Перший – його головним ідеологом та провідником був В. Винниченко – мав за мету створення федеративної Російської держави шляхом формування так званого «однорідно-соціалістичного уряду», тобто уряду з представників виключно лівих соціалістичних партій, зокрема більшовиків. Цей курс був «формалізований» у відповідних рішеннях та відозвах УЦР (наприклад, у IIIУніверсалі) та Генерального секретаріату (наприклад, від 17 та 30листопада). Цей зовнішньополітичний курс підтримували представники російських, польських та єврейських соціалістичних партій, представлених у Раді, – УСДРП, УПСФ, частини УПСР, ПСР, РСДРП, народно-соціалістичної, ОСЄРП, «Поалей-Ціон», «Бунд», ППС-лівиці та, можливо, деяких інших.

Їхні карти сплутала перша більшовицька війна, внаслідок якої політична ініціатива перейшла до прихильників самостійного існування УНР. Цю концепцію обґрунтував та обстоював особисто голова УЦР, а також більша (або голосніша) частина його політичної сили – УПСР. Цей курс підтримали також деякі члени УСДРП та УПСФ. Як нам видається, саме М. Грушевський на першому етапі ініціював переговори в Бресті – пригадаймо, що перші українські представники там не могли визначити свого формального статусу, називаючи себе подеколи «представниками М. Грушевського». Саме ця група пішла на самовбивче підписання сепаратної мирової угоди й на неправове, незаконне проголошення незалежності Української Народної Республіки, що в принципі унеможливило політичні стосунки з будь-якими російськими політичними силами, з країнами Антанти та перетворило новопосталу «державу» та їїполітичний режим в малоефективний придаток австро-німецького окупаційного корпусу.

Що говорять документи УЦР та спомини безпосередніх учасників? – 3

2008 р. під егідою Міністерства закордонних справ України, НАН України та Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського було видано збірку документів та матеріалів, частина з яких – мемуари ключових учасників брестських перемовин[315]. Частина цих споминів – передрук документів та матеріалів, виданих ще 1928 р. львівським кооперативним видавництвом «Червона калина». Одне з центральних місць у збірці займають спомини графа Оттокара Черніна. Ознайомитися з цими та іншими споминами, проаналізувати їх треба ще й тому, що до цього нас закликають самі укладачі цитованої збірки. «Відтворити об’єктивну історію українського національно-визвольного руху – одне із нагальних суспільних завдань, адже ніщо так не впливає на формування національної свідомості, як знання правдивої історії власного народу, його героїчних традицій»[316]. Спробуймо і ми долучитися до цієї благородної та звитяжної справи.

Хто такий граф Чернін?

Чернін Оттокар Теобальд Отто, граф фон унд цу Шуденітц, народився 1872 р. біля Подебрад (Чехія). 1903 р. був обраний депутатом чеського сейму від Німецької партії. З 1912 р. член Палати панів австро-угорського парламенту. 22 грудня 1916 р., у віці 44 років, обійняв посаду імперського міністра закордонних справ. Вів таємні перемовини з Антантою про укладення сепаратного миру, через що був звільнений у квітні 1918 р. У 1920—1923 рр. член Національної ради Австрії. Помер у 1932 р. Саме йому належить визначення Берестейського миру як «Хлібного» (Brotfrieden).

Ненависть до більшовиків у графа і міністра Черніна була закладена на біологічному рівні. Відповідно, світоглядна прірва, як на цьому справедливо наголошує австрійська дослідниця В. Морітц, що розділяла сторони в ході мирних переговорів, виявилася такою, яку навряд чи можна було подолати. «Мир з росіянами, – зауважив граф Чернін ще у листопаді 1917 року, – може стати першим кроком на шляху до загального миру. […]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Граф Оттокар фон Чернін.


Звичайно, цей російський більшовизм становить загрозу Європі, і коли б ми мали сили, […] то було б правильно не вести з цими людьми жодних переговорів, а йти на Петербург і навести порядок»[317]. Це говорив Чернін-людина. Чернін-державний діяч, на відміну від його українських візаві, зробив усе від нього залежне, аби укласти життєво необхідну для його держави угоду. Ось що він наказував 14 грудня 1917 р. своєму колезі, послові Каєтану Мерею фон Капос-Мере щодо ведення мирних переговорів:

«І. Військові гарантії надійності миру.

II. Отримання продовольства і сировини з Росії.

III. Можливості для початку хоча б військового контролю над Польщею, щоб у майбутньому досягти її приєднання до Монархії. Необхідно зберегти воєнний кордон по теперішній лінії фронту бодай для того, щоб могти захиститися від революції. Далі можна було б напевне ще на деякий час зберегти існуючий нині наш з Німеччиною кондомініум у Польщі.

IV. Втручання у наші внутрішні справи ми, звичайно, не можемо допустити.

V. Архіважливо, щоб непомірні апетити німецького Вищого армійського Командування не зашкодили миру […]. Вашій Світлості відомо, що миру з Росією необхідно досягти за будь-яких обставин і що допустимі всякі варіанти, але тільки не зрив переговорів Центральними державами. Навіть сепаратний мир між нами і Росією для нас ліпший варіант, аніж провал через німецькі забаганки».[318]

Що розповідають мемуари графа Черніна? – 1

Відразу слід відзначити: керівник австро-угорської дипломатії мав цілком ясне, адекватне, цілісне та несуперечливе поняття, навіщо він їде до Бреста, що має там робити і, найголовніше, якого результату повинен досягнути. Основне значення своєї дипломатичної місії він вбачав у тому, щоби «якомога швидше покінчити з Росією, потім зламати руїнницьку волю Антанти й заключити – хай з утратами – мир: оце мій плян і надія, якою я живу!».

Засад, на які спирався керівник австрійської дипломатії, збираючись на переговори, було, власне, аж шість:

– «всі вістки з Росії зводяться до того, що тамошній уряд, безумовно, і то якомога швидше, хоче робити мир»,

– у цьому випадку німці, перекинувши всі війська на Західний ТВД, мають усі шанси захопити Париж та Кале,

– це зумовить згоду Антанти укласти мир,

– «передумовою цього є звільнений Східний фронт»,

– «проводирі більшовиків <…> майже всі Жиди з цілком фантастичними ідеями, і я не завидую країні, над якою вони панують»,

– «чим коротше Ленін при владі, тим швидше треба переговорювати з ним, бо ніякий пізніший уряд не розпочне наново війни».


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Переговори про перемир’я у Брест-Литовську.


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Імператор Карл.


З цими установками австрійська делегація «в кілька хвилин після п’яти годин» 20 грудня прибула до Бреста. Сумнівів граф не мав: «Росіяне зроблять пропозицію загального мира», заснованого на принципі «без анексій та контрибуцій», і «ми приймемо її». Упродовж тижня – з 22 до 28 грудня – йшли активні перемовини з петроградською делегацією. Це зумовило «млявий настрій» представників Центральних держав. Увечері 28 грудня вони у повному складі відбули до рідних столиць – святкувати Новий рік. Принципово важливо відзначити, що в цей час граф Чернін мав «дві довгі авдієнціїу цісаря». Указівка імператора Карла була проста: «заключити мир, коли це лиш як-небудь можливо зробити».

З цим мандатом пан міністр 4 січня повернувся до Бреста. Тут разом із колегою, керівником німецької делегації Ріхардом Кюльманом було ухвалено принципове рішення: якщо петроградська делегація не приїде для продовження переговорів, «єдиним рятунком в цій ситуації» залишається «почати хутко та енергійно переговори з українською делегацією, і ми взялися до цієї праці негайно, пополуднє цього ж дня».[319]

Далі, згідно з міністром Черніним, події розвивалися так:

5 січня німецька та австрійська делегації відбули на… полювання.

6 січня «розпочались перші переговори з українською делегацією у повному складі». Унаслідок переговорів з’ясувалося, що українці не знають, чи є вони самостійною делегацією, чи частиною петроградської.


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Ріхард фон Кюльман.


7 січня. До Бреста прибувають Бронштейн із товаришами. «Росіяне знаходяться у безнадійнім становищі, тому що мають перед собою вибір: або повернутись без миру, або з миром поганим, а в обох цих випадках їх поженуть».

8 січня. Приватна зустріч делегацій Центральних держав.

9 січня. На пленарному засіданні петроградський делегат Бронштейн вимагає перенести переговори до Стокгольма.

10 січня. Одне з переломних засідань. «Троцький, – за словами графа Черніна, – <…> відступив на всій лінії», прийнявши всі німецько-австрійські вимоги. Але не все пішло так, як хотіли дипломати Центральних держав. Відбувся «новий конфлікт з Українцями», які домагалися (тобто ще домагалися, всупереч запевненням О. Шульгина, що таке «визнання» настало ЗО грудня) «признання їхньої самостійності і заявляли, що підуть геть, якщо ми її не признаємо».

1114 січня перемовини йшли як мокре горіло.

15 січня граф Чернін відзначив: «катастрофа перед нашими дверима наслідком недостачі харчів».

Запис 16 січня: «Із Відня приходять оклики розпуки, які домагаються харчів. Прохають, щоби я негайно звернувся до Берліна за підмогою, інакше катастрофа – за дверима».

17 січня: «Погані новини із Відня та його околиці; великі страйки наслідком зменшеної видачі муки і звитяжність переговорів у Бересті. Слабість віденського міністерства пахне трупом».

20 січня. «Без українського збіжжя катастрофи оминути не можна. Подорож до Відня. Вражіння із заворушень ще більше, як я собі їх уявляв, а їхній вплив катастрофічний».

22 січня. Рада міністрів Австро-Угорщини дебатувала «українське питання». Настанова імператора Карла була такою: «перш усього треба прямувати до миру з Петербургом і Україною і що з Україною треба вести переговори, приймаючи за підставу поділ Галичини».

Сучасний австрійський дослідник малює таку картину того, що відбувалося в імперській столиці. 17 січня цісар Карл сказав графу Черніну дослівно таке: «Я змушений ще раз переконливо підтвердити, що від того, як швидко буде підписаний мир в Брест-Литовську, залежить доля монархії і династії. Якщо миру у Бресті досягти не вдасться, вибухне революція й дарма що ще буде що їсти…». А на засіданні Коронної ради міністр отримав від монарха наступні повноваження:

– у випадку крайніх обставин погоджуватися на сепаратний мир з Росією,

– «якщо ситуація з продовольством в монархії зробить подальше продовження війни неможливим і поразка стане реальною, розпочати переговори з Україною наумовах поділу Галичини на дві частини»,

– відкласти реалізацію австро-польського сценарію, взявши натомість до уваги план приєднання Румунії.[320]

28 січня. Граф Чернін повертається до Бреста.

30 січня. Відбувається «перше повне засідання» за участі всіх делегацій. «Взаємини між Петербургом і Києвом, – на його думку, – значно погіршились», «большевики взагалі не признають київської делегації самостійною».

Це дозволило австрійському міністрові блискавично розіграти карту противенства між російськими більшовиками та українцями, щоб укласти таким чином мирову угоду бодай з одною стороною. «Підписання миру з однією стороною, – був переконаний він, – справить таке сильне враження на іншу, що, можливо, все ж вийде підписати мир з обома». «Чернін вважав більш вірогідним, – стверджує австрійський дослідник, – підписання миру з Україною та припинення переговорів з Росією. У цій ситуації 31 січня Чернін звернувся до цісаря і отримав від нього нові інструкції, які схвалювали подібний порядок дій за умови, якщо Рада насправді зможе гарантувати мир, якщо поставки продовольства будуть гарантовані і якщо вину за зрив перемовин можна буде перекласти на Троцького».[321]

1 лютого. Граф Чернін «від імені усіх делегацій Четверного блоку заявив, що союзники, як і раніше, визнають делегацію Центральної Ради законним представником українського народу, а тепер ще й офіційно визнають УHP як незалежну, вільну, суверенну державу, яка є спроможною самостійно укладати міжнародні угоди».[322]

Констатація

1 лютого 1918р. і є датою визнання УНР самостійною державою de jure Центральними державами. Правдиве й оце: визнавши того дня делегацію УНР самостійним учасником переговорів, Троцький, голова офіційної делегації більшовицького уряду, тим самим визнав УНР самостійною державою. Це, в свою чергу, означає, що всі наступні дії радянської Росії щодо УНР були агресією та окупацією. Отже, від 1920 р. (і до 1991 р.) політичний режим, установлений більшовиками на території сучасної України, був не чим іншим, як окупаційним режимом.

Що розповідають мемуари графа Черніна? – 2

2 лютого. «Прірва відокремлює оба правительства» (київське та петроградське. – Д. Я.), – занотовує керівник австрійського МЗС, «і не наша вина, коли ми не можемо з ними заключити одного договору».

Згідно з іншим джерелом, 2 лютого граф Чернін та генерал Гофман оголошують українській делегації, що вони готові укласти мир з УНР в обмін на зобов'язання поставити 1 млн т зерна до Австро-Угорщини.[323]

3—5 лютого. Австрійська та німецька делегації від'їжджають до Берліна.

6 лютого. Обидві делегації повертаються до Бреста, де їм «удалось нарешті вияснити мінімальні українські домагання».

7 лютого. «Остання надія дійти порозуміння з Петербургом розвіялась…Троцький заявив, що він ніколи не згодиться на те, щоби ми підписали мир з Україною, тому що Україна не є в руках Ради, а його військ. Україна є частиною Росії, – заявив Лейба Бронштейн своїм візаві, – і тому мировий договір з нею означатиме, що ми вмішуємось у внутрішні справи Росії».

Згідно з іншим джерелом, 7 лютого австрійський представник Фрідріх фон Візнер та Микола Любинський підписали протокол, який врегульовував питання поставки українською стороною одного мільйона тонн хліба.[324]

8 лютого. «Нині вечером маємо підписати мир з Україною. Перший мир у цій жахливій війні».

Як установив сучасний австрійський дослідник, саме цього дня австрійський прем’єр-міністр Ернст Зайдлер фон Фойхтенеґ та міністр Чернін «підписали таємний протокол, який передбачав створення з частин Східної Галичини, заселених переважно українцями, «нового коронного краю» «на кшталт Буковини». Австрійський уряд зобов’язувався внести на розгляд обох палат парламенту відповідний законопроект. Важливим, – наголошує дослідник, – було останнє речення: «Ця декларація і мирний договір утворюють єдине ціле, і в разі невиконання хоча б одного із зобов’язань за мирним договором вона втрачає свою силу». Отже, читаємо далі, «з огляду на цю взаємопов’язаність, невиконання якоїсь із домовленостей робило весь комплекс недійсним. Саме з посиланням на цю статтю Австро-Угорщина відмовилася від ратифікації мирного договору та виконання умов протоколу про коронний край, пояснюючи свої дії недотриманням Україною одного з положень мирного договору, а саме про постачання зерна».[325]

11 лютого. «Троцький відмовляється підписати. Війна скінчена, а миру нема… Мир з Україною підписаний під натиском голоду… Весною і літом 1918 р. приїхало до нас з України 42 тисячі вагонів. Такі харчі неможливо дістати з якого-небудь іншого місця. Таким робом міліони людей спасло себе від голодової смерті; нехай подумають про те ті, що критикують Берестейський мир».[326]

Відомості, що їх подав граф Чернін, дуже добре узгоджуються з мемуарними свідченнями генерала Макса фон Гофмана. Вражає точність навіть у деталях, що особливо помітно на фоні писань українських мемуаристів, у яких мало що збігається – якщо збігається взагалі – як у часі, так і в просторі. Ці мемуари видано 1925 р., і – можна зробити припущення – без узгодження з графом Черніним.

Хто такий генерал Гофман?

Макс Гофман народився 1869 р. Під час Брестських переговорів п’ятдесятирічний генерал-майор був одним з найбільш авторитетних високопосадових військовиків Другого райху. Випускник військової академії, він на два роки (1898—1899) був відряджений до Росії з метою удосконалення знань з російської мови. Під час російсько-японської війни – військовий аташе при японській армії. Упродовж п’яти років служив у російському відділі Генерального штабу під керівництвом «архітектора» німецького військового плану розгрому Франції та Росії генерал-фельдмаршала Альфреда фон Шліффена. 1914 р. саме М. Гофман розробив план розгрому російських армій у Східній Пруссії. Перемога при Танненбергу, яка поставила під сумнів подальшу участь Росії у війні взагалі, стала одним з найвищих досягнень німецького військового мистецтва. Один з найближчих співробітників генерал-фельдмаршала Пауля фон Гінденбурга, він упродовж усієї війни був начальником штабу Східного фронту. Кавалер вищої військової відзнаки – ордена «Pour le Merite» з дубовим листям. З 1920 р. – у відставці. Помер 1927 р..[327]

Що розповідають мемуари генерала Гофмана?

Отож, за відомостями генерала Гофмана, загалом у Бресті зібралося понад 400 осіб – членів делегацій та технічного персоналу. Перемовини проходили у будинку «російського театру». Тональність на перемовинах задавала «військова партія», яка вбачала свою головну місію в тому, щоби «відділити від Росії прикордонні держави і передати їх центральним державам». Хоча, правду кажучи, як це зробити, німецька сторона гадки не мала – «проблема залишилася висіти у повітрі». З цим увечері 2 січня німецька делегація від’їхала до Берестя.

Тут на них чекала перша несподіванка. Генерал Гофман описує її так: «Ще до початку цих переговорів у Брест-Литовську з’явилась нова група учасників, а саме представники Української Народної Республіки. <…> Кюльман і я прийняли їх радо, тому що з їхньою появою випадала можливість використати їх у грі проти петербурзької делегації».

Несподівана «радість» була імплементована у переговорний процес дуже швидко, буквально впродовж тижня. Правдоподібно 9 січня, під час засідання за участі петроградської делегації, Гофман заявив Бронштейну: «Для німецького військового командування питання щодо прикордонних держав вирішене: воно стоїть на тій точці зору, що законні представники цих держав висловилися за їх відділення від радянської Росії», і, отже, Центральні держави підуть на підписання з ними сепаратної мирової угоди поза тим, що про це думають петроградські вожді». Додамо від себе, що додатковим аргументом на користь саме такого підходу була наявність на Східному фронті трьохсоттисячної німецької армії. За Бронштейном та його товаришами у військовому сенсі не було нічого.

Українська делегація, пише далі генерал Гофман, «харчувалася разом з нами в офіцерській їдальні і спокійно розмовляла про свої цілі та бажання. У мене склалося враження, що з ними швидко можна дійти до згоди…Я запропонував графу Черніну (який ані Любинського, ані Севрюка терпіти не міг. – Д. Я.) уповноважити мене спочатку в приватній розмові з українцями твердо встановити, на яких умовах вони схильні укласти сепаратний мир з Центральними державами. Граф Чернін, – стверджує Гофман, – дав мені таке повноваження». Після попередніх розмов та консультацій з Києвом, читаємо далі, київські делегати оголосили Гофманові (певно, це сталося 10 січня. – Д. Я.), що неодмінними умовами миру є приєднання Холмщини до УНР та утворення з Галичини та Буковини окремого коронного краю у складі Австро-Угорщини. Остання вимога ставила у безвихідне становище австрійців: погоджуючись на приєднання Холмщини, вони створювали нерозв’язний конфлікт із поляками. Створення окремого коронного краю з руських земель негайно ставило на порядок денний надання такого ж права іншим народам мультинаціональної імперії, а такого навантаження вона би не витримала.


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Керівники делегацій Центральних держав в Бресті.

Зліва направо: генерал М. Гофман, О. Чернін, Талаат-паша, фон Кюльман, невстановлена особа.


30 січня, після консультацій у Берліні та Відні, відбулося перше «повне» засідання учасників конференції (Гофман датує його «першими числами січня». – Д. Я.). Кюльман, Гофман та Чернін вийшли на це засідання з гострою установкою: «триматися цього українського уряду, незважаючи на його тимчасові ускладнення. «Тимчасовими» ці ускладнення були остільки, оскільки ми у будь-який час могли силою зброї підтримати і знову оселити його на Україні <> Я дивувався молодим українцям, – підсумовував генерал Гофман, – вони, очевидно, знали, що крім можливої допомоги з боку німців у них нічого немає, що уряд їх – справжнісінька фікція. Тим не менше у переговорах із графом Черніним вони твердо обстоювали своє і в своїх вимогах ані на йоту не відступали».[328]

«Твердо обстоювали» – значить «твердо обстоювали». Ставити під сумнів судження авторитета – справа невдячна. «Алгебру» одного з найвидатніших німецьких військових стратегів випробуємо «арифметикою» ще одного мемуариста, який, на його переконання, був чи не головним архітектором миру між УНР та Центральними державами. Йдеться про спомини такого собі Миколи Залізняка, вміщені в цитованій збірці «Дипломатія УНР». Мемуарний текст – «про закулісові і таємні досі обставини, при яких велися мирові переговори в Берестю Литовському».

Хто такий Микола Залізняк?

Перша-ліпша біографічна довідка про цього добродія інформує, що народився він у Криму 1888 р., тобто в 1917/1918 рр. йому виповнилося хіба 30 років. У 1945 р. він був заарештований радянськими спецслужбами, засуджений до тривалого терміну ув’язнення і помер у тюрмі. Оце і все, що відомо.

Що розповідають мемуари Миколи Залізняка?

Немає потреби говорити, що до цих споминів, як і до будь-яких інших, треба підходити з надзвичайною обережністю. Ось один красномовний приклад: цей панок стверджує, що, беручи участь у переговорах, одного дня «випадково» знайшов «якусь пом’яту російську (підкреслення наше. – Д. Я.) газету», «що валялася в кімнаті наших нарад на канапі. Я взяв її до рук, – пригадує мемуарист, – і почав переглядати. Це було число «Київської мислі», в якому я прочитав опублікований там російський текст IV Універсалу», про який, мовляв, «недавно прибулі з Києва» Любинський і Севрюк нічого не знали. Саме ця обставина, за М. Залізняком, радикально змінила ситуацію на переговорах. Він нібито особисто повідомив графа Черніна про проголошення самостійності УНР, нібито після чого той на офіційному засіданні оголосив про визнання делегації УНР.[329]

Цього не могло бути ніколи, тому що ніколи не могло бути. О. Чернін виступив із такою заявою ще 12 січня. «Киевская мысль», як і інші київські газети, ознайомила своїх читачів з Універсалом 13 січня. Потрапити до Бреста примірник газети раніше 15 січня не міг – хіба за сприяння Воланда або когось із його почту. Попри це, спомини Залізняка, інших учасників подій, опублікованих у збірці, підготовленій під егідою МЗС та НАН України, не залишають каменя на камені від конструкцій сучасних фальсифікаторів історії нашого народу та нашої країни з їхніми твердженнями на кшталт «Український уряд мав дуже вузьке поле для маневру, тому попри всі свої симпатії до країн Антанти був змушений (підкреслення наше. – Д. Я.) сісти за стіл переговорів з державами Центрального блоку, тим більше, що більшовицька Москва їх вжерозпочала<…>».[330]

Але не забігаймо наперед.

У дев’ятнадцятирічному віці Залізняк, за його власними словами, «за участь в українському національному русі був заарештований царською владою». Наприкінці лютого наступного, 1908 р., – згадував він, – «пощастило мені втекти з Києва з в’язниці, звідки я мав йти етапом на вічне поселення в Сибір з позбавленням усіх прав»[331]. Власне, тут міститься перша загадка: за яку таку справу нікому невідомий юнак міг отримати такий присуд? Наприклад, чи не найвідоміша есерівська терористка М. Спиридонова була засуджена до кари на горло з заміною на безстрокову каторгу за вбивство губернського чиновника, яке здійснила за два роки перед тим.

М. Залізняк ніде, ніколи і ні за яких обставин не розповідав ані про свою справу, ані про щасливі обставини, які, по-перше, витягли його із в’язниці, по-друге, дозволили впродовж наступного місяця перебувати на «нелегальному становищі» в рідних пенатах, а звідти – і це по-третє – з фальшивими документами перебратися з Сімферополя через Волочиськ та Броди до Львова.

Можливо, розповісти про це могли би документи Окремого корпусу жандармів або Департаменту поліції МВС, але це вже тема іншого дослідження. У Львові він нібито став «активним учасником студентського руху у Галичині», але сам пан Микола того не підтверджує. Натомість повідомляє, що на початках Першої світової війни вже був «головою Закордонного Комітету Українських Соціалістів-Революціонерів», політичної партії, яка конституювалася на установчих зборах лише у квітні 1917 р., а отже, не існувала на пору війни. До того часу на території підросійської «України» існували поодинокі групи молодиків, які називали себе «українськими есерами», але хто з них, коли і як уповноважив Миколу Залізняка представляти їхні «інтереси» за кордоном, відомо було також співробітникам або Окремого корпусу жандармів, або того-таки Департаменту поліції, або профільному австро-угорському відомству. Нам, зі слів самого Залізняка, відомо інше: міфічний ЗК УПСР «одноголосно станув на тому, що в війні між Австро-Угорщиною і Росією треба в імені організації виставити політичний постулят незалежної Української Держави, а для осягнення цієї цілі всякими спробами підривати силу Росії й увійти в контакт і порозуміння з відповідними чинниками тих держав, які будуть провадити з нею війну».

Треба сказати, що погляди пана Миколи не були оригінальними. Такі погляди були притаманні й таким відомим діячам, як В. Липинський, Д. Донцов, В. Степанківський, А. Жук та всім іншим, хто свідомо й послідовно «виступали за використання майбутнього військового конфлікту для досягнення Україною незалежності. <…> Політемігрантам була властива австрофільська орієнтація, зумовлена підтримкою австрійського державного курсу з боку українських структур Галичини і Буковини». Частина з цих діячів самими словами не обмежилися – за прямої підтримки Німеччини та Австро-Угорщини пішли на створення Союзу визволення України, метою якого було досягнення державної незалежності України. Як показав С. Адамович, крім СВУ, вже восени 1914 р. у Стамбулі за якнайактивнішої участі М. Меленевського, Й Безпалка та В. Ганкевича було сформовано «сателітне СВУ» політичне утворення – Українську соціал-демократію. Важливо також підкреслити, що провідники галицьких та буковинських українців в особах К. Левицького та М. Василька «використовували наддніпрянців як інструмент для втілення своїх вузькопартійних завдань».[332]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Микола Василько.


Свідомо ставши на шлях державної зради, Микола Залізняк негайно скооперувався в цій справі з іншими достойниками, щирими та послідовними українськими патріотами – членами Союзу визволення України та Галицької загальної ради, але, на відміну від нього, підданцями Австро-Угорщини. «Я був свято переконаний, – пояснював пан Микола, – що в результаті світової війни, все одно, чи Росія вийде побічницею, чи буде побита, мусить наступити там революція, а в результаті цієї революції може і мусить прийти до відділення України від Росії і сотворення самостійної української держави».

Задля осягнення цієї історичної мети М. Залізняк, за згодою австро-угорського МЗС (і, певно, його ж таки коштом) переїхав до Стокгольма, де розгорнув активну антиросійську діяльність. Саме тут він «увійшов в зносини» зі своїм університетським професором М. Грушевським та В. Винниченком, з яким «теж познайомився у Львові на еміграції ще задовго перед війною». За словами Залізняка, на початку війни, під час перебування Грушевського у Відні, «я день за днем інформував його про всі мої зносини з австро-угорським урядом». Згодом, на одному з засідань Малої ради, М. Грушевський «з великою прихильністю характеризував мою політичну діяльність»[333], – стверджував М. Залізняк.

Офіційне уповноваження на проведення підривної анти-російської діяльності, письмову «повновласть» на це надали Залізнякові барон М. Василько та К. Левицький – члени австро-угорського парламенту від Буковини та Галичини. У це треба вдуматись: парламентарії однієї держави «уповноважують» громадянина іншої провадити підривну діяльність проти його батьківщини на користь супротивника під час війни! Принагідно зауважимо, що під час будь-якої війни таких «уповноважених» у випадку упіймання вішали всі сторони. Часто-густо навіть і на формальний суд часу не витрачали. Отож саме на підставі цієї «повновласті» М. Залізняк розгорнув активну діяльність, всебічно інформуючи про неї «спочаткууряд і головну військову команду Австро-Угорщини, а потому ще й Німеччини». Робив він це, судячи з інформації, яку мав інший галицький посол Л. Цегельський, небезкоштовно до австрійського сойму.

Мрія життя Миколи Залізняка почала здійснюватися в грудні 1917 р. – січні 1918 р. Саме тими тижнями він, «з подачі» барона М. Василька та санкції тогочасного австро-угорського посла у Берліні князя Гогенлое й начальника штабу Східного фронту, генерал-майора Макса фон Гофмана, був відісланий до Бреста з одним-єдиним завданням. Завдання сформулював Микола Василько особисто: «вам не треба навіть говорити з українською делегацією, щоби гарантувати йому (графу Черніну. —Д. Я.), що без його згоди на відділення Східної Галичини і утворення з неї окремого коронного краю, в якому вся влада належала би Українцям, не може бути ніякої мови про заключення миру з Україною». Не існувало в світі обставин, за яких таку місію можна було провалити: Василько точно знав, що «граф Чернін теж є щирий прихильник миру і має особистий наказ від цісаря Карла за всяку ціну цей мир заключити».

З цим М. Залізняк, за його словами, і прибув до Бреста приблизно 12 січня. Професійний рівень членів української делегації він схарактеризував у таких висловах: ані один з них «не знав тоді німецької мови, ані жадної іншої європейської мови», вони «слабо орієнтувалися <…> в загальному міжнародньому положенню, а особливо щодо Центральних Держав», «хибно розуміли Німців і Австрійців», їм «бракувало також взаїмного психольогічного розуміння», вони не мали «жадного досвіду», «знання ширшого світу», «попередньої дипльоматичної практики». Саме Любинський, Левитський, Севрюк, а також студент-недоук Київського комерційного інституту Сергій Остапенко за «генерального дорадництва» самого Залізняка нібито і склали свій варіант мирової угоди. «Політичні точки» сформулювали Севрюк та Любинський, «юридичні» – Левитський, економічні – Остапенко. «Нарис, – пригадує «генеральний дорадник», – доручили перекласти комусь із Січових Стрільців, а самі лягли спати».

Констатація

Нагадую: ви читаєте не збірку анекдотів, а спомини одного з авторів ганебного, зрадницького договору, який віддав нашу Вітчизну на поталу іноземним окупантам, став одим із чинників громадянської війни, яка впень знищила вцілілі після стотридцятирічної окупації рештки еліт нашого народу і спричинила кілька десятиліть більшовицької окупації. Автор цитованих споминів прямо вказує на те, що саме «той текст договору, який опубліковано як мировий договір, це лише докладнійше розроблений і доповнений спеціяльними деталями проект української мирової делегації».[334]

Дарма говорив класик: історія повторюється двічі – спочатку як трагедія, потім —як фарс. Фарс українського державотворення 1991—2009 pp. є прямим наслідком трагедії українського державотворення 1917—1918 pp.

IV Універсал: останній крок до могили УЦР

Тимчасом у Києві готувалися до проголошення незалежності. У кулуарах Педагогічного музею гарячково узгоджували три проекти IV Універсалу, подані відповідно М. Грушевським, В. Винниченком та М. Шаповалом[335]. Ухвалювали симбіоз «коня і трепетної лані» поспіхом, о першій годині ночі 11 січня. Мотивація такого надзвичайного крутійства була надзвичайною. Насамперед, М. Грушевський запевнив присутніх, що «Українські Установчі збори, призначені 3-м Універсалом нашим, не змогли зібратись у призначений день 9 січня тому, що останніми днями виникли всякі заколоти (підкреслення наше. – Д. Я.). Попри це, героїчна Центральна Рада, яка від VIII сесії не збиралася, та й не могла зібратися через ті заколоти (на відміну від менш героїчної Малої ради та ще менш героїчного Генерального секретаріату, які попри ті «всілякі заколоти» збиралися в Києві кожного дня. – Д. Я.), «постановила не відкладати до Установчих зборів ті справи і в цій цілі Українська Центральна Рада вже 9 січня відбувала перманентне, безперервне засідання аж до цього часу і постановила важну річ – видати оцей Універсал». І це говорилося «лідером Українських національно-визвольних змагань»: УЦР, яка не збиралася і зібратися не могла, «відбувала» і «постановила», хоча члени її про те не знали і знати не могли!

Вони були покликані – та й то не всі – «освятити» рішення політичних пройдисвітів. Саме для цього і треба було «зібрати» сесію УЦР. Зійшлося на неї невідомо звідки зібраних до Києва «коло 300 депутатів». На першому засіданні 15 (28) січня зачитали ухвалений нею ж – за чотири дні перед тим, як вона зібралася, – IV Універсал.

Далі – розлога цитата зі звіту «Нової ради» (НР) від 13 січня:

М. Грушевський: «Запрошую високі збори вислухати 4-й Універсал».

НР: «Присутні, всі як один, встають. Настає урочиста напружена тиша. Професор М. Грушевський твердим, трохи схвильованим голосом, ясно вимовляючи кожне слово, голосно читає 4-й Універсал. Історична, незабутня хвилина… Коли він прочитав слова Універсалу: «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу» – буря овацій потрясла стіни зали засідань. Крики «Слава самостійній Україні!» злились у загальний переможний гук раба, вирваного з кривавої неволі».

Голосування: «за» – 39 (УПСР, УСДРП, УПСФ), «проти» – 4 (РСДРП, «Бунд»), утрималось – 6 (ПСР, ОЄСРП, «Поалей-Ціон», ППС/революційна фракція. Усіх членів Малої ради – нагадаємо вкотре – 105, в т. ч. 8 кандидатів. Ясна річ, «результати голосування були зустрінуті овацією і співом “Ще не вмерла Україна”».[336]

Наступного дня мали затвердити новий склад уряду, але засідання «було припинено під гарматні постріли та вибухи снарядів, які в цей час рвалися в різних частинах міста».

І тут виникає просте питання: навіщо було скликати сесію, якщо попередню, восьму, голова УЦР оголосив «останньою в її історії»? Відповідь дуже проста: хто контролює столицю, той контролює державу. Більшовики за будь-яку ціну намагалися захопити Київ, аби проголосити тут Українську радянську державу. Це, в свою чергу, давало «формальні» підстави викинути делегацію УНР з Бреста і надалі вести переговори з країнами Почвірного союзу від імені двох цілком радянських делегацій – на чолі з Троцьким та контрольованої ним делегації харківського більшовицького Народного секретаріату. Адже саме тоді на переговорах у Бресті з ініціативи більшовицької делегації дискутували питання щодо правочинності делегацій УНР та харківського уряду. М. Грушевському треба було – так само за будь-яку ціну – «проголосити» IV Універсал саме в столиці: тільки це забезпечувало його політичне та владне майбутнє. Крім того, на порядку денному постало питання придушити спроби перевороту, що його організували українські більшовики та ліві українські есери, які діяли в тісному контакті з «петроградськими колегами» – це згодом установила спеціально створена комісія.

18 січня на сцені Педагогічного музею з’явилися «тільки М. Грушевський та два секретарі, а з народних міністрів тільки В. Голубович. Майже всі присутні одягнуті в кожухи та в шинелі, кожної хвилини готові рушити з Центральної Ради». Перед тим як вирушити, «без обговорення», «одноголосно» ухвалили земельний закон, остаточно унеможлививши побиття дрючком селянина Манька. «На запрошення повідомити особовий склад кабінету» В. Голубович поінформував, що згоду увійти до нього дали лише шість осіб, причому деякі з них були «більшості Центральної Ради невідомі». Невідомим для слухачів – так само, як і для голови новопосталої Ради народних міністрів УНР – залишилося питання про розподіл обов’язків між міністрами. 21 січня (3 лютого за новим стилем) нарешті погодилися ухвалити кількісний склад Малої ради – 82 особи «відповідно фракційному складу Великої ради».

22 січня (4 лютого) нарешті перейшли до головного. В. Голубович повідомив про «закінчення» брестських переговорів, заявив, що «мир заключається не остаточний, прелімінарний (тимчасовий)», і зажадав від присутніх дозволу його підписати. Обгрунтовуючи заклик свого начальника, «судовий міністр» М. Ткаченко запевнив:

– «вироблені умови миру забезпечують права українського народу і його вільний економічний розвиток»;

– «умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, що тільки можна було досягнути»;

– «українському народові забезпечено право національного самоозначення всюди, де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині і на Підляшші»;[337]

– «з Галичиною справа вирішується на користь нашого народу»;

– «торговельні умови збудовано на засадах взаємності»;

– «договір дуже сприятливий для нас і забезпечує Україну від усяких зазіхань з боку середньоєвропейських держав»;

– укладено договір до 1920 р.

Наперед запрограмоване голосування несподіванок не принесло: 220 – «за», 16 утримались. Честь України не зганьбив лише один учасник засідання – двадцятичотирирічний Д. Чижевський, у майбутньому – великий український філософ, культуролог, літературознавець, професор Гарвардського та Гейдельберзького університетів, який проголосував проти. 25 січня, виконавши свою історичну місію – продаж країни іноземним окупантам, – Українська Центральна Рада пішла у безсмертя. «Тої ж ночі большевики зайняли Київ»[338], – сухо констатував протоколіст.

«Мешканці Києва не могли прийти до тями після закінчення бою. Схоже, їх дуже налякали обстріл міста та жахливі сцени, свідками яких вони стали після завершення бою. За різними підрахунками, кількість постраждалих сягнула 6 тис, з яких від 2 до 3 тис. були вбиті, втім, такі дані можуть бути заниженими, – інформував своє керівництво у Вашингтоні американський консул у Києві Дуґлас Дженкінс. – Перед тим, як покинути місто, українці, війська яких в основному складалися з так званих вільних козаків та добровольців, повбивали багатьох солдатів, які, перейшовши на сторону більшовиків, згодом потрапили в полон. В перші дні більшовицької окупації були здійснені сотні екзекуцій, чи, точніше кажучи, вбивств. За приблизними підрахунками, було розстріляно від 300 до 400 офіцерів, але ці дані не підтверджені. Більшовицькі війська були вороже налаштовані проти офіцерів, яких вони виявили в Києві, бо були переконані, що всі вони допомагали українцям, й на перший погляд, їх мало цікавило те, чи ці офіцери насправді брали участь у бою, чи ні. Їх просто розстрілювали або вбивали прикладами рушниць. Пізніше, однак, коли порядок почав відновлюватися, ці безладні розстріли практично припинилися, тим не менш, коли виявляли офіцерів з українськими документами, їх розстрілювали». Не забув пан Дженкінс розповісти про інші звитяжні здобутки нових господарів міста: і про великі руйнування в старому місті та в районі залізничного вокзалу, і про відсутність продуктів харчування та питної води, і про жертви серед мирних мешканців, у першу чергу серед жінок та дітей, які в пошуках харчів змушені були виходити зі своїх помешкань.[339]

Сепаратний мир підписано

За півтори доби, в ніч проти 27 січня «Українська революція», або «національно-визвольні змагання українського народу» сягнули свого апогею: «Мирний договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Українською Народною Республікою» було підписано. Після цього київські делегати та міністр закордонних справ Австро-Угорщини «окремо підписали таємний протокол про створення українського коронного краю у межах Австро-Угорщини».

Підписання цього документа було акцією, по-перше, добре скоординованою: «повертаючись до Бреста, делегація (УНР. – Д. Я.)» не забула заїхати «до Львова, де таємно отримала від провідних галицьких діячів проект статуту українського коронного краю в Австро-Угорщині». По-друге, спільна віденсько-київсько-львівська угода мала виразно антипольську спрямованість. Чому націонал-соціалістичні політики пішли на це, пояснити з огляду на здоровий глузд, на нашу думку, неможливо. Так само як і неможливо зрозуміти таке: «Через те, що з вини українців полякам стало відомо про існування таємного протоколу про український коронний край, австро-угорська дипломатія змусила делегацію УНР погодитися на деякі зміни статті II мирного договору, в якій було зафіксовано північно-східний кордон України. Так постав т. зв. «Холмський протокол». Його узгодили у Відні Севрюк та Візнер. Суть полягала в тому, що північно-західний кордон УНР міг бути посунутий на схід від лінії, зафіксованої у IIстатті мирного договору, якби цього зажадало місцеве населення. Виявити це мав референдум. Така корекція насправді не змінювала суті угоди, що ґрунтувалася на етнографічному принципі».[340]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Українська делегація в Брест-Литовську. 9 лютого 1918 року. Підписання мирової угоди в Бресті. На першому плані, зліва направо: генерал М. Гофман, М. Любинський, М. Левитський. О. Севрюк, С. Остапенко.

Констатація

Зазначена угода, а вона має бути правовим документом, базувалася не на принципах права, а натомість на невідомому у юриспруденції «етнографічному принципі». Цей принцип по суті своїй був сегрегаційним і в цьому сенсі нічим не відрізнявся від «правових» норм щодо євреїв, які запроваджував у суспільне життя Німеччини уряд А. Гітлера або на які спирався, наприклад, режим апартеїду в Північно-Африканській Республіці.

Сучасні оцінки IV Універсалу

За вісім десятиріч, що минули після тих овацій і того хорового співу, дослідники зробили серед інших і такі висновки:

– проголосити Універсал «схильну до федеративного зв’язку з Росією» Раду «підштовхнули більшовицький наступ на Україну та необхідність якнайшвидшого укладання миру»;[341]

– чотири універсали – «визначні акти державотворення»;

– «Перші нормативно-правові акти періоду УНР мали більше політико-декларативний характер»;

– «практично усі конституційні акти УНР спиралися на концепцію правової держави».[342]

Натрапити в спеціальній літературі можна і на порівняння всіх універсалів, «які формували основи української держави», в т. ч. четвертого, з Декларацією про державний суверенітет України[343]. Нам важко сперечатися з фахівцями. «Вимушено» – так «вимушено», «підштовхнули» – так «підштовхнули». Папір такий – він усе стерпить. Наприклад, таке:

– «автономію і самостійність не слід протиставляти, бо вони визначають не форму державності, а етапи її становлення, повноту, рівень суверенності»;

– «ідейні джерела поглядів провідників ЦР на українську державність містяться як в історії національно-визвольного руху на Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, Буковині, Закарпатті, адже він розвивався на загальноєвропейських, а не тільки російських традиціях»;

– «провідники Української революції будували не тільки вільну і незалежну Україну, а й Україну Велику, але велику не територією чи пануванням над іншими народами, а велику соціально-моральними якостями»;

– «ідея української державності, що утверджувалася в ході революції, сприяла консолідації не лише українців, а всього різнонаціонального населення України»;

– «до сфери державотворчої діяльності ЦР входили: вироблення ідеології державного будівництва, моделювання форм держави, вибір її оптимальної моделі з урахуванням світового досвіду, національних традицій, об’єктивної ситуації і ментальності українського народу».[344]

«Традиції» – «традиціями», «моральні засади» – «моральними засадами», «ментальність» – «ментальністю». Кожен має право зробити свої висновки. Глибокодумний та, напевно, єдино правдивий належить одному з провідних експертів у галузі історії тих часів, В. Верстюку. Виявляється, саме «більшовицький переворот підштовхнув українців до проголошення Української Народної Республіки, а згодом, у січні 1918р., – до оголошення повного державного суверенітету». Причина – «саме в такий спосіб українці намагалися залишити на скрижалях всесвітньої історії свій власний рядок, дистанціюватися від громадянської війни, яка розгорталась в Росії»[345]. Якби не Ленін, одним словом, так би і ходили під москалями – бо чого тоді, спитати б, залишати отаке паскудство на отих «скрижалях»?

Менш пафосно оцінювали ситуацію польські сусіди. Вони також мали на це право – хоча б тому, що угоди в Бресті укладалися і за їхніми спинами, і їм на шкоду. Саме тому польські політичні сили розгорнули широку пропагандистську кампанію, що мала антиукраїнський характер, засуджуючи таємний додаток Брест-Литовської угоди. Ліга польської державності 15 лютого 1918 р. у зверненні до народу цілком справедливо вказувала: кордон, установлений Центральними державами між Польщею й Україною, є «збиткуванням над принципом суверенності та справедливості», а договір з Україною укладено за рахунок польських національних інтересів». У цитованому дослідженні І. Томюк наголошується: «<…>приєднання Холмщини і Підляшшя до України за таємним протоколом Брестської угоди викликало хвилю політичних протестів і вороже ставлення з боку поляків до України, а восени 1918 р. – криваве збройне протистояння <…> Відтак нелегко здобуте порозуміння у польсько-українських стосунках напередодні світової війни було втрачено».[346]

Для повноти картини відзначимо: таку точку зору поділяють не всі вітчизняні фахівці. Наприклад, В. Матвієнко вказує: оскільки Австро-Угорщина Брестський мир з Україною не ратифікувала, остільки більша частина Холмщини, яка перебувала в австро-угорській зоні окупації, опинилася під польським управлінням. До кінця 1918 р. північна Холмщина, Підляшшя та частина Західної Волині були окуповані (підкреслення наше. – Д. Я.) Польщею.[347]

Були чи не були – це питання для іншого дослідження.

Констатація

У межах цього констатуємо: всеєвропейського масштабу авантюра з проголошенням на території частини Російської республіки самостійної Української Народної Республіки примарного тоді українського народу мала катастрофічні гуманітарні, політичні, економічні наслідки, загнала країну та народи, що її населяли, в глухий кут, вийти з якого вони не можуть до сьогодні. І невідомо, чи зможуть взагалі.

УЦР: життя після смерті

Не можна сказати, що авторів цієї авантюри не попереджали: досить перечитати добре відомі науковому загалові документи. Наприклад, у звіті про відновлене 12 січня засідання Малої ради читаємо: «Д[обро]дій Лібер, який виступає від імені меншовиків і БУНДу, намагається довести хибність такого важкого кроку, як оповіщення самостійності. Під галасування публіки на хорах він називає акт «хованням від страху голови під крило» (шум, вигуки «Годі!», «Геть!», «Неправда!»). <…> Дехто з публіки вжив навіть недостойні лайки по адресі промовця». «Виступали також, – читаємо далі, – міністр великоруських справ д-дій Одинець і контролер д-дій Золотарьов. Д-дій Одинець звернувся до партій з проханням з огляду на наступаючий кризис міністерства переглянути справу з його перебуванням там (вигуки «В одставку!», «Готуйте купе!»). Д-дій Золотарьов повідомив про причини свого виходу зі складу міністерства». По доповіді брестських делегатів лідер «БУНДу» Рафес заявив: «Справа миру в Україні йде шляхом, якого демократичним вважати неможна. Десь щось обговорюють, підписують, але ми про це не знаємо. <…> Метод української делегації є метод тайної дипломатії», делегація «весь час стояла на точці національного егоїзму (підкреслення наше. – Д. Я.). Слухачі з хорів не раз переривали його то дружними оплесками, з одного боку, то ще більш дружним сичанням і вигуками «Брехня!» – з другого)».

З відповідями опоненти не вагалися. В. Голубович: «не було й ніяких таємних умов чи переговорів». О. Шульгин: «я повинен дати слово честі, що ви знаєте про хід переговорів усе те, що ви повинні знати», «ми нічого не заключали і нічого не підписували», «можливо, що ми змушені будемо заключити прелімінарний мир, але можливо, що й загальний мир, до якого ми прагнемо, недалеко»; «становище наше зараз трагічне, але все ж гадаю, що обставини складуться так, що ми не будемо змушені вести переговорів про сепаратний мир»[348]. Голова будь-якого уряду українського – людина більш ніж відповідальна. Слово його золоте – «ми нічого не заключали і нічого не підписували» – сумніву не підлягає. Тим більше, що заприсягнувся він перед святим революційним українським парламентом!

Суперечило цій присязі хіба що декілька свідчень.

Брестський мир – вершина політичного та дипломатичного генія українських націонал-соціалістів

14 або 15 січня О. Севрюк відбув «довшу конференцію» з М. Грушевським, який жалівся, що «правдоподібно не вдасться включити до України деяких незначних частин Підляшшя». Серед важливих практичних наслідків київських зустрічей Севрюка було: по-перше, надання йому повноважень вести переговори з представниками «харківського уряду». По-друге, «непевність у завтрашньому дні була така велика, що Ц. Рада делегувала нам право ратифікувати майбутній мировий договір на випадок, якби вона сама не в стані була того зробити». Нарешті, по-третє, самого пана Севрюка «було іменовано головою делегації». З тим і відбули до Бреста – а за декілька годин у Києві почалося більшовицьке повстання[349]. Діставшись до місця призначення 19 числа вранці, «пополудні» того ж дня делегація УНР зачитала партнерам по переговорах IV Універсал, після чого представники Центральних держав вагалися, але «офіційно визнали незалежність України». За день, 21 січня, дипломати країн Почвірного союзу виїхали до своїх столиць для консультацій. Повернулися вони до Бреста 25 числа.[350]

Рівно за чотирнадцять днів після щиросердих присяг очільників уряду УНР 27 січня «о годині другій вночі у великій залі засідань, урочисто прибраній, у присутності численних вищих військових, повного персоналу всіх делегацій був підписаний мир між Україною і державами Почвірного союзу, перший мир від початку світової війни. Німецькі фотографи поробили відповідні фільмові знімки, і незабаром всі важнійші моменти з підписання миру в Берестю вже можна було бачити по кінах Центральних Держав». Поки плівку проявляли та монтували, Залізняк «в порозумінні з Севрюком та Остапенком обговорював приватно з Чернином і Кільманом справу уділення Українському урядові позички в розмірі одного мільярда марок». Гроші планували витратити для «успішної боротьби з большевиками, удержання спокою в країні і піддержання нормальних економічних зносин з Центральними Державами».[351]

І це ще не всі досягнення молодих українських дипломатів! Певно, саме 10 лютого «Любинський поставив Гофманові питання про евентуальну військову допомогу у боротьбі з більшовиками». В останнього це викликало щось на зразок захоплення. «Для мене було ясно, – щиросердо пригадував генерал, – що ми не можемо ігнорувати це прохання. Ми сказали А, і повинні були тепер сказати Б; ми визнали законність українського уряду і уклали з ним мир; ми зобов’язані були, отже, потурбуватися, щоби мир, який ми проголосили, дійсно здійснився, а тому ми в першу чергу повинні були підтримати уряд, який уклав з нами мир. Внаслідок цього, – підсумував генерал Гофман, – наші війська вступили в Україну».[352]

Розмовою з Максом Гофманом Любинський не обмежився. Паралельно він дав «повновласть» Залізнякові та ще якомусь Петру Плеваку, також українському есерові та давньому Залізняковому приятелеві, «на ведення переговорів з Австрією для одержання від неї українських полонених, а також зброї». Оскільки у Бересті справа не пішла, Залізняк та Севрюк поїхали до Відня – вести переговори безпосередньо «з австрійською начальною командою». Переговори мали вестися «в абсолютній тайні від українських парляментарістів у Відні». Але Севрюк мудрої поради Залізняка не дослухався, розкрив усю справу в Українському парламентарному клубі, і вся справа пішла на пси. Любинському, натомість, пощастило більше. Цією радістю він і поспішив поділитися з невдахою Севрюком за допомогою «безпосереднього дроту» німецького МЗС, а радість така: «Він змушений <…> підписати положену йому Гофманом відозву до німецького народу за поміччю для України проти більшовиків». Як з’ясувалося, Гофман просто «приніс Любинському текст відозви про допомогу і сказав йому, що відозва вже друкується в Берліні і що він мусить підписати її». Що Олександр Любинський як щирий український патріот і націонал-соціаліст і зробив – чого не зробиш заради неньки-України! За словом Залізняка, психічний стан Любинського тоді був такий, що він «віддав оригінал тайного договору в справі створення зі Східної Галичини і Буковини окремого коронного краю, підписаного Черніним і тодішнім австрійським президентом Зайдлером, в депозит німецькому урядові»[353]. Де його, документ, принагідно і знищили.[354]

Початок австро-німецької окупації і сльози Михайла Грушевського – 1

Після втечі з Києва керівництво УЦР, врешті-решт, осіло в Житомирі. А за декілька днів перед тим О. Севрюк «десь між Сарнами та Житомиром» «у вагоні» відбув нараду з головою Ради напевно, обговорювали поточну політичну ситуацію. «Ми були вдвох, – пригадував Севрюк, – й проф. Грушевський плакав». Причина тих сліз була така: «Прихід німців на Україну був і драмою його особистого життя, адже ті (хто ці «ті», Севрюк ніколи так і не пояснив. – Д. Я.), що в своїй ненависті до всього українського брехливими наклепами зв’язували його ім’я чи то з австрійськими, чи німецькими інтригами, діставали в руки нову зброю. Гірка й незаслужена іронія долі!».[355]

30—31 січня (12—13 лютого) в Житомирі на «засідання» РНМ УНР зібралося п’ятеро осіб: В. Голубович, О. Жуковський, М. Порш, Г. Сидоренко та М. Ткаченко. Частина з цих діячів на той момент, наскільки це відомо з оприлюднених документів, були особами приватними – на міністерських посадах жодна інституція так званої УНР їх не затверджувала. Згідно з протоколом від 18 січня, УЦР затвердила уряд у такому складі:

В. Голубович – голова, мiнiстр торгу й промисловостi;

А. Нiмоловський – мiнiстр вiйськових справ;

П. Христюк – мiнiстр внутрiшнiх справ;

М. Ткаченко – мiнiстр судових справ;

Н. Григорiїв – мiнiстр освiти;

С Перепелиця – мiнiстр фiнансiв;

М. Ковалевський – мiнiстр продовольчих справ;

Є. Сакович – мiнiстр шляхiв сполучення;

А. Терниченко – мiнiстр хлiборобства;

Д. Антонович – мiнiстр морських справ.[356]

На цьому чудеса навколо формування складу уряду не закінчилися. Як стверджують укладачі збірки «Україна: хроніка ХХ ст.», у понеділок, 11 лютого, у Житомирі (УЦР перебралася сюди 9 лютого) «на засіданні Ради народних міністрів УНР ухвалено, що міністри уряду взяли на себе додаткові обов’язки»: Ткаченко – міністра фінансів; Христюк – міністра освіти; Сидоренко (товариш міністра шляхів) – міністра пошт і телеграфу; Жуковський (товариш військового міністра) – міністра військових справ, Голубович – міністра міжнародних справ[357]. На підставі якого нормативного акту УЦР (або МР) було прийнято таку ухвалу – до сьогодні залишається загадкою.

Головне питання порядку денного засідання «уряду УНР» 30—31 січня (12—13 лютого) мовою протоколу сформульовано так: «М. С Ткаченко інформує про переговори з Брестом, М. Порш пропонує поінформувати в Брест про анархію, що панує на Україні, і роль Антанти, що бажана б була допомога з військом з боку Центральних держав, по можливості українськими полками, а також технічна допомога. <…> За допомогу німецьким військам висловлюються також Ткаченко, Сидоренко, Порш. Ухвалено: написати зміст передачі по дроту відносно допомоги німцям військом. За введення німців голосують 4 «за» і 1 утримався».[358]

Для тих, хто забув, нагадаємо: єдиною українською військовою формацією у складі збройних сил країн Почвірного союзу був Легіон українських січових стрільців під проводом австрійського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного)[359]. Про нього в будь-якій енциклопедії можна прочитати, зокрема, таке: «він вважався одним з неофіційних претендентів на український трон в разі утворення монархічного ладу». В. Савченко в цьому контексті прямо вказує: «частина австрійських військових та українських національних кіл пропонували <…> кандидатуру на гетьмана або навіть українського монарха – Василя Вишиваного… »[360]

Констатація

Ось і вся інтрига навколо проголошення незалежності УНР: М. Грушевського використовували та використали як провідника австрійських політичних інтересів на теренах Російської держави. Мета – формування на південно-західних територіях Росії (окупованих нею після 1772 р.) держави, лояльної до країн Почвірного союзу, запланована політична форма якої – конституційна монархія з австрійським ерцгерцогом на чолі. Метод – максимальне матеріальне та організаційне сприяння будь-яким антицентралістським, антиросійським політичним рухам, політичним партіям та організаціям.

Доказ нашого припущення знаходимо в дослідженні В. Коваля. Синхронно зі згаданим «засіданням РНМ УНР», а саме 31 січня (13 лютого), у Берліні на нараді німецького керівництва під головуванням кайзера було ухвалено «спонукати Україну звернутися з проханням про збройну допомогу»[361]. 1 (14) лютого у Житомирі зібралося засідання Малої ради, участь у якому взяли аж чотирнадцять осіб, і все відбувалося так: «Толова Ради народних міністрів Голубович ставить питання про ратифікацію мирового договору України з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією і прохає Малу раду ствердити постанову Великої ради про надання урядові права підписати мировий договір. Голова М. С. Грушевський нагадує про те, що Велика рада надала урядові право підписати прелімінарний (підкреслення наше. – Д. Я.) договір і що тепер урядом ставиться питання про поширення цього права (підкреслення наше. – Д. Я.) на ратифікацію мирного договору. Голосуванням Малої ради се право урядові одноголосно надається».

Згодом, майже за 90 років, цю подію деякі українські науковці витлумачили так: «1 лютого 1918 р. Мала рада надала надзвичайні повноваження РНМ. Зокрема, без згоди УЦР, уряд мав право підписувати міжнародні угоди на будь-яких умовах. Це рішення дозволило РНМ 8 лютого 1918 р. укласти військову конвенцію між УНР та Австро-Угорщиною. Вона стала правовою основою для введення союзницьких військ в Україну»[362]. Насправді ж, так звана Мала рада доручила РНМ, по-перше, «вживати всяких мір <…> як внутрішнього, так і зовнішнього характеру <…> для боротьби з анархією і для встановлення ладу в Україні», а по-друге, «заключати і підписувати всякі умови з іншими державами», як ті, що випливають з Брестського мирового договору, так і ті, «котрі ведуть до осягнення цілей», зазначених у першому пункті.[363]

Міркування автора

Покоління українських істориків, перечитуючи, цитуючи, узагальнюючи, зіставляючи та аналізуючи наведені документи та свідчення, якимось дивом не помітили (або не мали бажання помітити) очевидне: суб’єкти й об’єкти тодішнього політичного життя мусили сформулювати своє ставлення до факту окупації та виробити modus vivendi, прийнятний як для себе, так і для окупаційного російського режиму. На це пішло життя принаймні трьох поколінь «українців», поляків, євреїв та інших народів.

Ті з них, що опинилися під рукою Габсбургів, не мали на що особливо нарікати. Дунайська монархія дала їм якщо не все, то майже все – громадянські та політичні права, свободу віровизнання та, й, власне, саму назву їхній церкві, національні інсигнії, громадські організації, університет, кредитні спілки, – тобто все, що потребувала ця частина нашого народу для продуктивного національного розвитку. Саме тому всі без винятку галицькі політичні сили зберігали лояльність до двоєдиної монархії навіть після її офіційного розпаду.

Держава Романових пішла шляхом уніфікації новоприєднаних територій та народів. У цих умовах погляди суб’єктів колишнього, польського, політичного життя на подальші перспективи існування розділилися. Частина пішла шляхом відмови від національної ідентичності, шляхом цілковитої інтеграції до російських імперських структур, стала невід’ємною частиною панівної верстви нового володаря. Інша, демонструючи лояльність назовні, обрала інший шлях, а саме – підтримку та розвиток відмінної від імперської національно-культурної ідентичності.

На рівні політичному така позиція вимагала сформулювати адекватну обставинам місця та часу відповідь на системотвірне питання, а саме: за якого політичного устрою російської держави можливий національний розвиток «українців», якщо дійсний устрій такому розвитку не тільки не сприяє, а навпаки, робить усе для знищення національно-культурної ідентичності тих, кому відмовили навіть у праві на самоназву, вигадавши для них термін «малороси», «хохли», «южноукраинцы» і т. п.?

Як показала вся історія XIX ст., «українська» суспільно-політична думка, яка розвивалася в межах Російської імперії, вийшла на фундаментальний висновок про необхідність заміни її державного ладу на республіканський. Усвідомивши цю необхідність, громадські діячі розділилися принаймні на два табори. Представники першого вважали найбільш доцільним варіантом переформатування унітарної Російської імперії на федерацію демократичних національних республік. В очікуванні сприятливих політичних умов для реалізації цього сценарію вони тимчасом зосередилися на реалізації програм національно-культурного розвитку та просвіти народу. Саме цим шляхом пішли «Стара громада» та її послідовники.

Представники другого табору обрали революційні, радикальні підходи. На рівні політичної практики це передбачало «стимулювання» активних форм боротьби проти чинного ладу – аж до методів індивідуального терору. На рівні політтеорії прихильники цього варіанта виразно ділилися на три групи. Перша була орієнтована на створення соціалістичної національної української республіки як федеративної частини майбутньої соціалістичної Росії. Друга сповідувала необхідність створення окремої від російської, самостійної, але також соціалістичної української держави. Третя, в свою чергу, орієнтувалася на тих політичних діячів, які поставили за мету будь-що повалити монархічний лад у Росії, а тоді викликати всесвітню соціалістичну революцію, яка нібито здатна позбавити усі народи світу від будь-яких форм національного чи соціального гноблення.

В умовах глобального світового збройного конфлікту «старогромадівська» частина «українського» політикуму, у згоді з російськими однодумцями, для реалізації обраного сценарію пішла на створення Центральної Ради – представницького координативного органу всіх національних соціалістичних і демократичних партій та груп, які діяли на теренах південно-західних російських губерній. Уся легітимність Центральної Ради в цьому сенсі походила від квітневого Національного конгресу, була детермінована ним. Радикальна націонал-соціалістична частина українського політикуму на чолі з В. Винниченком, об’єднана в Раді, використовувала її в своїх цілях. Саме їм заважали помірковані, «консервативні», «буржуазні», недостатньо, на їхню думку, національно свідомі елементи в УЦР – чи то соціалісти-федералісти, чи то кадети, чи то російські та польські політики соціалістичної орієнтації.

Саме ці політики – аби позбутися «родових плям» Національного конгресу – і пішли на скликання так званого I Всеукраїнського з’їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів, який мав дати «нову» легітимацію УЦР, «санкціонувати», «узаконити» перед народом їхні дії, спрямовані на ліквідацію приватної власності на все, передусім на землю. Оскільки в межах чинного тоді правового простору зробити це було неможливо, остільки треба було цей правовий простір геть зруйнувати. Це, в свою чергу, було неможливо без ліквідації держави та її інститутів і подальшого адміністративно-територіального переділу відірваної від неї «української» частини.[364]

Для того щоб ліквідувати державу, треба було будь-що-будь добитися її поразки у війні. Для цього треба було вступити у відповідні переговори з супротивником, але перед тим оголосити бодай паперову державну незалежність, щоб дістати можливість взаємодіяти з іншими державними суб’єктами на міждержавному рівні. Оголосити державну незалежність можна було, лише маючи під рукою квазідержавну інституцію, якою і стала УЦР, підтримана «київською» частиною I Всеукраїнського з’їзду рад.

«Харківська» частина цього з’їзду пішла тим самим шляхом – проголосила свою радянську «українську» соціалістичну «державу» на чолі з Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом цього з’їзду та Народним (а не Генеральним, як у «киян») секретаріатом. Метою цього утворення було максимально сприяти всесвітній «соціалістичній» революції. Реалізувати амбітну програму такої революції можна було тільки по ліквідації попереднього державного устрою, а для цього треба було підписати зрадницьку мирову угоду, нацькувати на представників політичної й економічної еліти якнайбільше їхніх співгромадян та перед тим відібрати все, що було в приватній власності володарів і розпорядників тої держави. Саме звідси й пішли вікопомні гасла «Грабуй награбоване!», «Землю – селянам!», «Фабрики – робітникам!», «Владу – народу!», тобто більшовикам з їхньою ЧК. Не маючи змоги втримати владу самостійно, ця частина «українського» політикуму негайно звернулася по допомогу до «держави» Леніна – Троцького.

Ще одна група радівських діячів, лідером яких був М. Грушевський, торувала курс на укладання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу – і то не тому, що мріяла про всесвітню соціалістичну революцію. Весь їхній життєвий та, даруйте на слові, інтелектуальний досвід казав: розвиток «українського» народу можливий лише на принципах, реалізованих в Австро-Угорщині, а політична форма цього розвитку – самостійна українська держава на чолі з монархом – австрійським ерцгерцогом. А що самостійно втримати владу ця група «українських» політиків не могла, то вона негайно звернулася по допомогу до країн Почвірного союзу. Для нього, голови УЦР, усі ті Голубовичі, Любинські та їм подібні були лише «хлопчиками на побігеньках», таким собі гарматним м’ясом, якому ніколи так і не пощастило зрозуміти всієї величі політичного проекту М. Грушевського. Проекту, створеного у співавторстві з відомим австрійським консулом та його колегами з відомства Франца Конрада фон Гетцендорфа.

Усе це й досі уперто називають «Українською революцією» та/або «національно-визвольними змаганнями українського народу».

Початок австро-німецької окупації і сльози Михайла Грушевського – 2

За логікою розгортання подій, для ефективної «боротьби з анархією і для встановлення ладу в Україні» було необхідно найперше звернутися із формальним клопотанням по допомогу до тих, хто міг би тую анархію побороти і той лад установити. Могли це ті, хто при собі мав справжні збройні підрозділи. А що їх у проводу УНР не було – всі 2 млн озброєних «українців» тимчасом завзято ділили панське майно, а в розпорядженні проводу УНР було хіба 2 тис. бійців[365], – довелося звертатися до вчорашніх супротивників, а сьогодні – союзників. Отже, «голова української делегації (а це міг бути тільки О. Севрюк, призначений на цю посаду замість В. Голубовича 15 січня 1918 р. —Д.Я.) звернувся до Австро-Угорщини й Німеччини з проханням подати оружну поміч проти наступу більшовицьких сил на Україну».

Відповісти відмовою, як можна здогадатися, ті не змогли: «зложене з української сторони прохання про збройну допомогу буде прийнято союзниками. Австро-угорські військові сили <…> будуть повернуті назад <…>, як тільки правительство Ради заявить про се своє бажання». Саме так записано в «Протоколі переговорів між представниками Центральної Ради і представниками німецького та австрійського урядів, прийнятому в цісарському і королівському міністерстві» нібито 18 лютого.[366]

Упадає в очі, що навіть у поважному академічному збірнику цей документ подано з посиланням на спомини Д. Дорошенка. Це по-перше. По-друге, як це випливає із заголовка, урядовці Австро-Угорщини та Німеччини трактували О. Севрюка (а саме його підпис стоїть під «Протоколом») як представника організації УЦР із незрозумілим статусом, а не як представника «держави» УНР. По-третє, про запрошення німецьких військ у зверненні не йдеться – мова, як бачимо, йде виключно про австро-угорські підрозділи. По-четверте, дослідники розходяться в питанні про дату такого звернення і відповіді на нього. Так, В. Коваль вказує на 2 (15) лютого як на дату, коли звернення М. Любинського як голови делегації отримали урядовці у Відні й Берліні, і наступний день, коли його було оприлюднено в німецькій пресі[367]. Нарешті, в тексті, наведеному Д. Дорошенком і передрукованому в збірці документів УЦР, не вказано, коли саме з’явилося історичне прохання до союзників. Якщо вважати дату, наведену В. Ковалем, правильною, то виникають інші непорозуміння: так, у протоколі засідання так званої РНМ УНР від 8 лютого наводяться слова зі звіту військового «міністра» Жуковського, який доповів про свою зустріч із якимось німецьким генералом на залізничній станції Маневичі, між Ковелем та Сарнами.

За словами Жуковського, «генерал доложив, що справа допомоги німецьким (підкреслення наше. – Д. Я.) військом Україні в боротьбі з більшовиками проводиться в тісному контакті з українською мирною делегацією в Бресті. <…> Наступленіє німців, – вів далі Жуковський, – іде по лінії Дубно – Олика – Рафаловка – Чорторийськ – Костюхівка – Лунінець», він «пропонував генералу вести наступленіє далі по лінії «Гомель – Брянськ – Куп’янськ – Дебальцеве <…> і генерал згоджувався з таким планом»[368]. Інакше кажучи, за тиждень до «звернення» Любинського по допомогу УНР український міністр пропонував німцям увійти на територію іншої держави, а саме – ще офіційно не скасованої Російської республіки! Хай там як, достеменно встановленим фактом є те, що 5 лютого, за три дні до (!) підписання мирової угоди в Бресті, німецькі війська під командуванням генерала А. Лізінгена почали просуватися в напрямку на Київ коліями Луцьк – Бердичів та Сарни – Коростень, а також уздовж траси Луцьк – Житомир.[369]

Появу німецьких та австрійських військ[370] треба було якось пояснити – на це наважився тогочасний міністр внутрішніх справ УНР П. Христюк. Його пояснення звучало так: «на Україну вступили українські військові частини, організовані з полонених українців німецькі та австро-угорські війська, у т. ч. австрійські стрільці – галичани, для відновлення здобутків української революції та захисту незалежної України (підкреслення наше. – Д. Я.). <…> Всі, хто буде агітувати проти, вважатимуться державними злочинцями і будуть притягатися до суду». Так звані «українські військові частини», про які просторікував п. Христюк, – це дивізія чотириполкового складу з полонених військовослужбовців російської армії, нашвидкуруч збита за угодою між урядами Німеччини та України.[371]

На тлі мирної ходи німецьких та австро-угорських військ інші ухвали Радою міністрів від 8 лютого видаються рішеннями зрілих державців. Перше – розігнати фронтові та гарнізонні ради солдатських депутатів (офіційно це називалося «виробити всі міри, щоб ввести в законні межі діяльність рад», що само по собі звучить дико, бо жодних «меж», а тим більше «законних», в їхній діяльності не існувало від перших днів існування). Рішення друге – «установити порядок і умови, при яких германське військо має право реквізувати і ін., щоб такі вчинки війська не викликали у населення обурення»[372] (підкреслення наше. – Д. Я.).

9 лютого п’ятеро «міністрів» уряду УНР дізналися: «наступлення німців йде по завданню мирної делегації» (підкреслення наше. – Д. Я.), а «М. Любинський склав відозву до німецького народу». На цій підставі можна виснувати, що згадану заяву написано принаймні до 9 лютого, дня, коли «уряд» ухвалив підготувати свою відозву до народу[373], яка мала би запевнити українців, що «німці тільки допомагають нам військом без всяких обов’язків, заміняють українську армію». На таку пропозицію М. Порш – на цьому слід наголосити окремо – прямо заявив: «допомога більшовикам з Московщини вимагала від уряду (тобто від РНМ УНР. – Д. Я.), щоб він звернувся теж за допомогою до дружньої держави». Яку допомогу «більшовикам з Московщини» мав на увазі член УСДРП, залишається загадкою. Але наступний за Поршем промовець (його прізвища в протоколі нема, але зі списку присутніх на засіданні можна зрозуміти, що це був або М. Ткаченко, або Є. Сакович, або Г. Сидоренко) виказав чи не найбільшу державну таємницю: «ми прохали на Україну не німців, а галичан»[374], тобто австрійську армію!

9 березня це підтвердив інший «міністр» та активний учасник «Берестейської зради М. Левитський. Він щиро пояснив колегам, «як працювала мирна делегація в справі викликання на Україну австрійського війська»: «по згоді з урядом і членом делегації Севрюком (!!! —Д.Я.) військо повинно було бути по складу своєму українським. Але через те, що в склад його, як видно, увійшли поляки, мадяри та ін.»[375], справа загальмувалась. Це, очевидно, стало повною несподіванкою для міністрів УНР. Вони й передбачити не могли, що у збройних силах мультинаціональної імперії могли бути не тільки «українці»! А їх в єдиній українській військовій формації в складі австро-угорської армії – курені УСС – станом на 1 березня 1918 р. було, за різними джерелами, чи то 500, чи то 3000 осіб. Мабуть, саме такої кількості вояків мало би вистачити, щоб установити контроль над територією завбільшки 600 тис. км2, на якій мешкало понад 30 млн людей, зокрема й 2 млн. озброєних чоловіків, які щойно втекли з фронту. Оцінюючи цю ситуацію, сучасні австрійські дослідники констатують, що, по-перше, Україна фактично перетворилася на німецько-австро-угорський кондомініум, або, за висловом австро-угорського представника у Києві, д-ра графа Яноша Форґача, «збільшеною і складнішою копією Шлезвіґа-Гольдштайна»[376]. По-друге, «у порівнянні із самою Австро-Угорщиною, підконтрольна їй територія виявилася величезною, позаяк вона приблизно дорівнювала території старої Австрійської імперії без Галичини. Втім, – пише Форґач, – досягнутий військовим шляхом успіх, який, зрештою, вилився в окупацію, не був підкріплений жодною політичною концепцією. Так само не мали чіткого стратегічного плану й німці. Також жодна із сторін навіть приблизно не спромоглася спрогнозувати розвиток ситуації хоча б на кілька місяців вперед».[377]

Хто закликав окупантів?

Їх було троє…

Голубович, Всеволод (1885—1939 рр.), за походженням – син сільського священика з Подільської губернії. У 1915 р. – випускник Київського політехнічного інституту, інженер шляхів сполучення. З 1903 р. – член РУП, з 1912 р. – член УПСР. Один із лідерів одеської української громади. З липня 1917 р. – генеральний секретар шляхів, з листопада – генеральний секретар торгу й промисловості, з січня 1918 р. – голова Ради народних міністрів УНР 29 квітня був заарештований німцями і до 16 грудня 1918 р. перебував у Лук’янівській в’язниці. Засуджений у 1931 р. у справі так званого Українського національного центру, помер у тюрмі.

Любинський, Микола (1891—1938 рр.), за походженням – син сільського священика Подільської губернії. У 1916 р. – випускник філологічного факультету Університету Св. Володимира. У липні-серпні 1917 р. – лідер так званої Національно-революційної партії – фракції УПСР, член УЦР та МР. У 1920-х роках – співробітник ВУАН. Репресований 1931 р. у справі Українського національного центру, розстріляний.

Севрюк, Олександр (1893—1941 рр.), випускник Петроградського технологічного інституту, член української студентської громади в Петербурзі. У 1917 р. – член УЦР, МР, ЦК УПСР. У лютому-березні 1918 р. – посол УНР у Німеччині. З 1920 р. – на еміграції. Загинув у Німеччині у залізничній катастрофі.

На підставі відомих на сьогодні свідчень ми можемо цілком упевнено стверджувати: саме О. Севрюк у Відні домовлявся про окупацію УНР з австрійцями. В той сам час інший член тієї самої делегації, М. Любинський, у Берліні домовлявся про окупацію республіки з німцями.

Правда про ці переговори випливла на засіданні РНМ 9 березня 1918 р., і від того дня українські науковці воліють її уникати. Ось витяги з діалогу голови «уряду» В. Голубовича та О. Севрюка:

Голубович: «просить Севрюка відповісти на поставлені ним ще раніше запитання: чи австрійське військо було запрошено мирною делегацією (отже, саме Севрюком, а не так званим «урядом». – Д. Я.) і чи була для цього зроблена якась письменна пропозиція і також згода з боку Австрії».

Севрюк: «мирною делегацією було запрошено австрійське військо, і <…> є навіть постанова, на основі якої австрійське військо за згодою українського уряду буде виведено з території України, і що це і є, власне кажучи, письменний договір». І далі: «германці хотіли спочатку зайняти тільки північну частину України, боячись оголити свій тил, але після виступу Австрії (підкреслення наше. – Д. Я.) позиція їх змінилась». Зміна позиції на практиці означала вихід німецької армії і на території по лівому березі Дніпра – «аж до Куп’янська», – і «все це є занотованим в протоколах».

Голубович: «чи мається у Вас копія Віденського протоколу?», «де зараз знаходиться договір?».

Севрюк: «В Берліні».

Далі учасники засідання приступили до обговорення «доконче потрібного» введення кайзерівської армії до Донецького басейну, пропозиції щодо «вироблення форми, на якій змогло би лишитись німецьке військо після очищення (підкреслення наше. – Д. Я.) української території від большевиків».[378]

Згідно з сучасними «науковими» поглядами, саме це, нарешті, «врятувало тоді від загибелі Українську державу».

Окупація і крах УНР – 1

5 лютого німецькі війська вирушили на схід: чи не найбільше дивувала вояків відсутність будь-якого опору з боку вчорашнього ворога, а також місцевого населення – чи то міського, чи то сільського. Очевидець цієї «ходи переможців» занотовував у щоденнику:

Березень 1918 р.:

«Більшість чекає німців якрятівників<…>».

«<…>Змучені люди тут із жахом бачать, що вони чекають німців без того обурення, як думали раніше, навіть як людей, які дадуть можливість передихнути».

«Про те, що німці і гайдамаки тут (у Полтаві. – Д. Я.), баби, що повертаються з базару або туди йшли, повідомляли з радістю. Обиватель і місто прийняли пришестя німців з полегшенням і чекають, очевидно, від них порядку, спокою. Німці справляють велике враження своєю організованістю, високою дисципліною. Гайдамаків мало, і військо це підозріле».

«Німці тримають себе коректно, але як пани. Враження від української влади знову, як і колись, – безсилля і бездарність. Влади немає, і не відчувається вона ні в чому. Обиватель вважає, що справжніми хазяями становища є німці, що здійснюється справжня окупація і що ми потрапили в цілковиту неволю».

«Але зараз розрахунок обивателя на німця. У ньому він відчуває силу і справжнього пана. Українці грають сумну роль маріонеток, що привели в свою країну німців-поневолювачів… Очевидно, все ж навала німців не дарма, і доведеться сильно за це заплатити».[379]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Генерал-фельдмаршал Едуард Фрайхер фон Бьом-Ермоллі.


Платити довелося трохи згодом, причому обом сторонам. Тимчасом перед початком наступу німецькі вояки отримали такі настанови: «Поновлення військових операцій спрямовано не проти російського народу, а проти більшовиків, які є ворогами всякого державного порядку, стоять на заваді миру і які оголосили Україні, що підписала мир, громадянську війну». Воякам пояснили, що вони вступили на територію УНР не як окупанти, а як союзники, мета яких – повернути до влади її уряд. Усі офіцери мали тісно співпрацювати з українськими органами. Реквізиції та конфіскації були заборонені. Офіційна настанова орієнтувала особовий склад на гуманне поводження з цивільним населенням. Більшовиків це не стосувалося – з ними «були безжалісними».[380]

А проте східну експедицію вище керівництво Німеччини та Австро-Угорщини розглядало радше як торговельно-економічну, а не військово-політичну операцію. Наприкінці березня цісар Карл «власноручно написав листа» своєму фельдмаршалові Едуардові Бьом-Ермоллі із закликом збільшити відправку продовольства, оскільки «подальше ведення війни є під питанням». Імператор наголосив: найголовнішим завданням військ в Україні є «заготівля, придбання та відправка продовольства». Цісар зажадав «реквізиції проводити рішуче, а за певних обставин і силою». Командувач негайно віддав відповідний наказ, указавши військам на те, що ніякі обставини не можуть перешкодити відправленню продовольчих запасів. Якби українська влада спробувала стати на перешкоді, – наказував він, – вивіз однаково треба продовжувати. Для закупівлі продуктів військовому командуванню було надано 100 млн крон, окупаційні зони були поділені на закупівельні райони, а їхнім управителям дано рознарядку на поставку харчів.

Центральні держави від початку окупації планували проведення заготівель без застосування збройної сили: «до справи мали бути залучені торгові компанії», які й мали вивозити все набуте. «Представники і закупники від монополій роєм кинулися закупляти та відправляти. У відповідь Україні було обіцяно сільськогосподарські машини й інвентар, текстиль та вироби зі шкіри, а також папір».

Але всі ці прекраснодушні плани та обіцянки розбилися об реалії життя – про них згадував генеральний консул Сполучених Штатів у Москві Девітт Пул. За його інформацією, на середину квітня в Україні було в наявності щонайменше півмільйона тонн надлишкового збіжжя. Отже, вважав він, теоретично експортувати 3,5 млн тонн у 1918 р. було можливо – практично ж це було неможливо, – вказував пан консул, – з огляду на стан залізничного транспорту та небажання селян віддавати хліб. Центральним державам, – писав дипломат, – «не вдасться скористатися з цьогорічного урожаю внаслідок того, що більша частина цього сезону була потрачена на те, щоб знову примусити селян сіяти. Тому потрібен буде ще один рік, аби Німеччина змогла в значній мірі чи повністю скористатися продовольчим потенціалом України». Ну, і, нарешті, майже сімсотп’ятдесятитисячне окупаційне військо, дві третини якого були німецькими, а одна третина – австро-угорською, потребувало лише для задоволення власних потреб 300 вагонів продовольства щоденно.[381]

Констатація

Центральні держави програли українську кампанію ще до її початку, «багатообіцяючий ще в лютому альянс між Німецькою імперією та Центральною Радою перетворився впродовж декількох тижнів на повну безнадію». Причини лежали на поверхні: – «невірна оцінка впливу Ради», яка «не мала сильної армії, на яку вона могла б опертися, її управлінські дії були непевними»;

– «українська національна свідомість не була розвинута в народі»;

– «проблеми багатьох національних груп залишалися в молодій і не згуртованій державі невирішеними»;

– «по всій країні валялася зброя, що залишилася від вояків царської армії», «багато місцевостей були вражені спровокованими більшовиками заворушеннями»;

– «Центральній Раді жодного разу не вдалося провести хоч якісь реформи».

«Оцінюючи все з висоти років, – слушно підсумовує сучасний дослідник, – Центральні Держави не повинні були взагалі приходити в Україну, оскільки внутрішньополітичне становище у цій країні нагадувало скриню Пандори»[382]. Політично наївні німецькі генерали, ясна річ, оцінити політичні ризики кампанії в принципі не могли, але можливість висловити своє ставлення приватно до того, що відбувалося, мали. Наприклад, «тексти приватних листів Ґрьонера до дружини рясніли прокльонами на адресу Ради, яку він називав «збіговиськом зелених студентів та інших малолітніх фантастів і негідників»[383]. Як засвідчили всі подальші події, це була компліментарна оцінка.

Після початку німецького маршу всі події розвивалися лінійно.

8 лютого Берлін та Відень уклали «таємний договір про спільну політику щодо держав і самоправних територій, на які розпалася колишня Російська імперія. В договорі було зазначено, що Україна не може розглядатися як окупована військами Центральних держав, а існуватиме як незалежна країна». Того ж дня Німеччина висунула Росії десятипунктовий ультиматум, у якому висловила вимогу негайно укласти мир, у тому числі – з УНР[384]. 14 числа в Житомирі п’ятеро «міністрів» цієї «держави» висунули російським більшовикам, серед інших, і такі умови мирного договору:

– кордони УНР мають включати «частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрогський округ (Області війська Донського. – Д. Я.), Чорноморську і Ставропольську губернію, Путивльський повіт Курської губернії, чотири повіти Воронезької губернії, українську колонію в Сибіpy – Зелений Клин на Амурі. Крим остається під впливом України»,

– «питання відносно Бессарабії вирішує» УНР «по згоді Румунії і Бессарабії…»,

– «весь флот на Чорному морі належить також Україні»,

– УНР відмовляється від сплати 1/4 державного боргу Росії. 15 лютого Мала рада під головуванням М. Грушевського і за присутності мало кому до того відомих ще чотирнадцяти осіб, яких ніхто ніколи до її складу не обирав, від імені УЦР «уповноважила Раду народних міністрів, коли вона визнає це потрібним, увійти в усі переговори для заключения миру, стоючи на становищі самостійної суверенної Української держави». Наступного дня ці добродії здогадалися ще «приступити до заведення українського адміністративного і громадського урядування на Холмщині та Підляшші», самозрозуміло – «негайно»; 3 березня (від 1 березня всі дати даються за новим стилем. – Д. Я.) довели до відома всіх селян, «що поміщиків більше не буде», наказали прочитати всім селянам новий земельний закон «і пояснили, що аграрна реформа повинна проводитись в життя земельними комітетами і всяка самочинність в цьому напрямку буде подавлена збройною силою».

Усі ці «ухвали» були прийняті марно: до 9 лютого до єдиної «української дивізії» змогли набрати хіба 800 бійців, причому «уряд» достеменно знав: «покластись на наше військо не можна, а через це потрібно очищать територію України при помочі німців і розмірковувати щодо компенсації їм (підкреслення наше. – Д. Я.)». Колективного розуму уряду вистачало хіба на резолюції щодо долі «китайців – працівників Гідроруму», «улаштування центрального гаражу при Генеральному писарстві» або видачі «авансу у сумі місячного утримання жінці, члену Центральної Ради п. Бойко», а чи «скасування посад молодших помічників податкових інспекторів» тощо[385]. Розглядати ці й інші історичної ваги ухвали особливої потреби немає. Згідно з компетентним висновком, «уряд УНР у березні-квітні 1918 р. не являв собою дієвого державного органу»[386]. І це, наголосимо, дуже делікатна оцінка. Член «Поалей-Ціон» та один із «батьків-засновників» УНР С. Гольдельман 19 березня 1918р. висловився більш енергійно: «зараз у нас не кабінет, а безлична, невиразна група».[387]

Саме цій групі належить честь ще одного політтехнологічного, суто українського за своїм політичним та ментальним значенням, винаходу – призначення «головного комісара уряду УНР» при німецькому головнокомандувачі «на Україні». Ним був не хто інший, як генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн.

Хто такий генерал-фельдмаршал Айхгорн?

Найбільш компетентний та повний довідник подає про фельдмаршала такі відомості: Айхгорн (Eichhorn) Герман фон (13.2.1848, Бреслау – 30.7.1918, Київ), генерал-фельдмаршал (з 24 грудня 1917). 1866 р. вступив до Другого гвардійського кавалерійського полку. Учасник австро-прусської (1866 р.) та франко-прусської (1870—1871 рр.) воєн. Довгий час служив у Генеральному штабі. З 1 травня 1904 р. командир Вісімнадцятого армійського корпусу, з 1912 р. – генерал-інспектор однієї з армійських інспекцій. З серпня 1914 р. – у резерві. 26 січня 1915 р. призначений командувачем Десятої армії (Східний фронт). У січні-лютому 1915 р. оточив та розгромив Десяту російську армію. 18 серпня 1915 р. нагороджений вищою прусською військовою нагородою – орденом «Pour le Merite». Наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р. група армій під його командуванням діяла в Прибалтиці та в Білорусі. З 31 березня 1918 р. – головнокомандувач групи армій «Київ», очільник німецької військової адміністрації на території УНР (за винятком Волинської, Подільської, Херсонської та Катеринославської губерній під орудою австро-угорської військової адміністрації). Убитий лівим російським есером Б. Донським.[388]


Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн.

Окупація і крах УНР – 2

У ніч проти 2 березня кайзерівські війська увійшли до Києва. Напередодні з цієї нагоди – вперше від початку війни – помили залізничний вокзал. Увечері 5 березня до столиці перебралася і Рада, яка, до речі, аж до другої половини місяця не могла з’ясувати, якою вона є насправді – «Великою» чи все ж таки «Малою» радою. Хай там як, саме 12 та 13 березня її члени вперше ознайомилися з умовами Берестейського мирного договору, причому їх ставленням до підписаних документів керівництво, насамперед М. Грушевський, спочатку навіть не поцікавилося. Лише 17 березня за невідомої кількості присутніх на засіданні цієї – чи то «Малої» ради, чи то «Великої» ради («всіма голосами проти семи і один утримався») мирову угоду було ратифіковано на підставі «бажання українського народу привернути негайно мирний стан» між УНР та країнами Почвірного союзу. «Я щасливий констатувати, – підсумував професор Грушевський, – що Українська Центральна Рада сповнила це діло, котре вона поставила своїм завданням з перших днів революції: мир без анексій і контрибуцій – досягнений» (гучні оплески)».[389]

Ми, в свою чергу, щасливі констатувати: Михайло Сергійович Грушевський сказав чисту правду: від «перших днів революції» він особисто провадив курс на укладення сепаратної мирової угоди з країнами Почвірного союзу. Це саме так, по-перше, тому, що країни Антанти – Велика Британія, Франція та Росія – ніякого «миру без анексій та контрибуцій» зі своїми супротивниками не планували. Це саме так і тому, що, по-друге, УЦР та створені нею інституції від «перших днів революції» про прагнення укласти «мир без анексій та контрибуцій» не заявляли, – це бажання оформилося, та й то без участі УЦР, аж після падіння Тимчасового уряду. Це бажання призвело до остаточного розколу всередині українського націонал-соціалістичного руху, розколу між групою Грушевського та групою Винниченка. Останнім публічним політичним заходом за участі голови Генерального секретаріату стало засідання 8 січня – надалі прізвище лідера есдеків з протоколів засідань уряду, Малої та Центральної Ради зникає – аж до падіння УНР. У складі уряду УНР, затвердженому Малою радою 24 березня, можна знайти прізвища трьох есдеків – М. Ткаченка, Л. Михайлова та Д. Коліуха. Але їх членство у кабінеті Голубовича свідчить не про підтримку цього кабінету українськими соціал-демократами, а про розкол у лавах цієї пробільшовицької, проросійської партії.

Коли читаєш відповідні документи, складається враження, що УСДРП просто зникла з політичної арени УНР. Ось, наприклад, 9 квітня голова виборчої комісії з виборів до УУЗ М. Мороз доповідає на засіданні Малої ради «більш-менш певні дані» голосування в Київській, Полтавській та Чернігівській губерніях (та й то не по всіх повітах). Ці «більш-менш певні дані» не можуть не приголомшити: зі 172 нібито обраних членів УУЗ 115 есерів, 34 більшовики, 9 євреїв, 5 поляків, «по списку селян Балтського повіту» – 3, по 1 – від «московських лівих» (? – Д. Я.), «безпартійних руських», кадетів, «БУНДу», Партії хліборобів-власників. І лише 3 українських соціал-демократи! І це в «базових», як би сьогодні сказали, електоральних губерніях УСДРП!

11 квітня Мала рада ухвалила: скликати Українські Установчі збори 12 травня на «підставі» результатів грудневих та січневих виборів, які були проведені, згідно з інформацією М. Мороза, – наголосимо ще раз, – лише в трьох губерніях. Результати цих виборів значення для ініціаторів скликання Зборів, як нам видається, не мали: Мала рада погодилася з тим, що «Установчі збори <…> будуть тією ж Центральною Радою».[390]

Але і ці міркування не мали значення. 12 квітня в 49-му числі газети «Киевская мысль» було оприлюднено наказ головнокомандувача німецьких окупаційних військ генерал-фельдмаршала Айхгорна, згідно з яким було встановлено правила весняних польових робіт. Наказ фактично скасовував земельний закон УЦР: селяни мали повернути колишнім земельним власникам украдених «коней, реманент та насіння».[391]

Відверто кажучи, цей конфлікт був запрограмований наперед ще в Бресті. Адже нездатне до продуктивної діяльності керівництво УНР було принципово нездатне гарантувати й виконання умов Берестейської угоди. Оскільки «Центральна Рада не спромоглася забезпечити безперебійні поставки хліба та продовольства у відповідності з тими обіцянками, які вона дала ще в Бресті», остільки «конфлікт між нею та німецьким командуванням був невідворотним. Аби утриматися при владі, «Центральна Рада змушена була йти на радикальні перетворення в аграрній сфері», тобто на «чорний переділ» земельної власності. Заради цього «підросійське село було готове на будь-які злочини, але зовсім не збиралося годувати населення Німеччини та Австро-Угорщини. «Але розподіл поміщицької землі між селянами ставив під загрозу плани отримання Німеччиною та Австро-Угорщиною продовольчих поставок з України. В ситуації, що виникла, окупаційні війська почали активно втручатися у внутрішні справи УНР».[392]

Наступного дня після опублікування згаданого наказу Мала рада, називаючи себе «Центральною Радою», не вигадала нічого розумнішого, ніж указати німцям, що ті «покликаніукраїнським урядом для допомоги в справі заведення порядку на Україні лиш у тих межах і напрямі, які будуть зазначені урядом Української Народної Республіки» і що «наказ фельдмаршала Ейхгорна не повинен виконуватися».[393]

Давши одкоша Айхгорнові, збіговисько вирішило з’ясувати, нарешті, стосунки і з Румунією. Саме для цього Рада ухвалила, що вона «не визнає рішення «Сфатул Церію» про прилучення Бессарабії до Румунського королівства актом вільного виявлення волі всіх народів, населяючих територію Бессарабії». Ухвала розвинула фундаментальну ідею прем’єра Голубовича, сформульовану за два тижні перед тим, а саме: «північна частина Бессарабії, населена переважно українцями, становить щодо свого етнографічного, економічного і політичного становища одну неподільну цілість з основною територією УНР»[394]. У щирих українських патріотів та мудрих державних мужів – а інших в УЦР (чи то МР), як ми розуміємо після всього вищенаведеного, не було, – так і не виникли принаймні два питання. Перше: як можна одночасно підтримувати так зване «право націй на самоозначення», на підставі якого нібито була проголошена самостійна УНР, і заперечувати його? Друге: де, коли і як сама Рада спромоглася встановити результати «вільного виявлення волі всіх народів, населяючих територію» України, перед тим як проголошувати її незалежність?

18 квітня прем’єр Голубович визначив винних у справі про «наказ» Айхгорна. Винною була оголошена редакція «Киевской мысли», «яка користувалась на не звісно звідкіля взятому офіціальному тексті. При іншому ході справи, – заявив голова уряду, – не було би остроти дебатів, все пішло би іншим шляхом»[395]. Але в цьому голова РНМ якраз помилився: усе пішло не якимось там «іншим шляхом», а шляхом, накресленим «нарадою послів Німеччини та Австро-Угорщини», а також за сприяння уповноважених верховного командування цих країн і начальника штабу німецьких окупаційних військ, яка «ухвалила остаточне рішення про заміну Центральної Ради… Ухвалили, наскільки це буде можливо, зберегти український уряд, який, однак, у своїх діях повинен залежати від німецького та австро-угорського головнокомандуючих»[396]. У цьому пан Голубович та його товариші переконалися вже за десять днів – 28 квітня.

27 квітня вони відбули передостаннє в своїй історії засідання. Зі складу уряду вийшли міністри – члени УПСФ. Формальний привід – «відсутність… конкретної програми діяльності» РНМ, а також те, що «Кабінет міністрів не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляє високої здатності до праці»[397]. Цікаво, що це прозріння сталося буквально за декілька годин до скасування німцями і Ради міністрів, і ради Малої, і УНР як державної формації – але то вже інша історія. А в цій історії ті члени уряду, які у складі кабінету залишилися, встигли 29 квітня ухвалити кілька рішень у фінансовій царині, зокрема «про випуск білетів Державної скарбниці на 600 млн крб.»[398]. Забули, щоправда, вирішити питання про фактичне забезпечення цієї купи надрукованих у Німеччині папірців, але і це також інша історія.

Конституція УНР: сучасні оцінки