Book: Музей покинутих секретів



Музей покинутих секретів

Музей покинутих секретів

Музей покинутих секретів

Objekte, die außerhalb ihrer ursprünglich Funktion eine Zeit lang im Erdboden oder in Gewässern

lagern, werden zu archäologischen Kulturgut. Sobald sie ausgegraben werden, beginnt ihre

«moderne» Historie.

Bei den Bodenlagerung treten <.„> häufig unterschiedliche Schäden an der verschiedenen

organischen und unorganischen Materialen auf. <...> Die Präventive Konservierung sorgt dafür,

dass die unterschiedlichen Materialen die optimalen Lagernungsbedingungen erhalten, damit die

Schädigung nicht weiter fortschreitet.

Aus der Ausstellung «KulturGUTerhalten. Restaurierung archäologischer Schätze an den

staatlichen Museen zu Berlin». Berlin, Altes Museum, 27.03 - 1.06.20091

Хоч знати, що з нами? Чекай на нас.

Напис 1952 р. На стіні камери у Львівській в'язниці КҐБ (з 2009 р. — музейний

комплекс «Тюрма на Лонцького»)

З а л 1 . « О ц е ! ! ! » .........................................................................................4

З а л 2 . І з ц и к л у « С е к р е т и » . В м і с т ж і н о ч о ї

с у м о ч к и , з н а й д е н о ї н а м і с ц і к а т а с т р о ф и ................64

З а л 3 . С н и А д р і я н а .......................................................................99

Львів. Листопад 1943 р ...............................................................................99

Київ. Квітень 2003 р...................................................................................109

Чорний ліс. Травень 1947 р ......................................................................122

З а л 5 . В е ч і р н а д в о х .................................................................210

I «Півшоста»...............................................................................................210

II Із циклу «Секрети». «Я її вбив» .............................................................238

Загублений сон Андрія..............................................................................289

З а л 7 . Д о р о ґ а н а З о л о т о н о ш у ..........................................326

Останнє інтерв'ю журналістки Гощинської...............................................326

«Прости мені, Адріяне».............................................................................355

ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». БЕЗ НАЗВИ/иКТІТЬЕБ/ OHNE TITEIi/SAKS TITRE

........................................................................................................................376

З а л 8 . К р о в у К и є в і ....................................................................394

«VMOD-ФІЛЬМ» СЦЕНАРІЙ ДАРИНИ ГОЩИНСЬКОЇ СЦЕНА I. НАТУРА.

ВЕЧІР (РЕЖИМ).........................................................................................455

Примітки.........................................................................................................459


1 Предмети, які всупереч своїй первісній функції довгий час пролежали в землі або у воді, стають

археологічним культурним надбанням. З моменту, коли їх викопано, починається їхня новітня

історія.

Від зберігання в землі на органічних і неорганічних матеріалах <...> часто виникають пошкодження.

<...> Превентивна консервація має на меті забезпечити різним матеріалам оптимальні умови

зберігання, аби нищення не прогресувало далі.

З виставки «Добробут культури. Реставрація археологічних скарбів у державних музеях Берліна». Берлін, Альтес

Музеум, 27.03-1.06.2009

Музей покинутих секретів

Музей покинутих секретів


Музей покинутих секретів


З а л 1 . « О ц е ! ! ! »


Потім настає черга на фотографії. Чорно-білі, вицвілі до кольору сепії,

карамельно-коричневі, декотрі на цупкому, тисненому, як вафлі, фотопапері з біленькими

зубчиками по краях, схожими на мережку при комірці шкільної форми, — докодаківська

доба, доба холодної війни й вітчизняних фотоматеріалів, як і взагалі всього вітчизняного,

проте жінки на знімках приоздоблені такими самими висотними пиріжками шиньйонів, цих

ду- рацьких підкладок з мертвого (а не раз, либонь, і чужого, фе, яка гидота!) волосся, і

вбрані в такі самі нефоремно- прямокутні, луб'яні на вигляд суконки, як і дами в фільмах

Енді Ворхола або, скажімо, Анук Еме у «8 1/2» (принаймні цю вони могли бачити, бодай

теоретично, — могли вистояти п'ятигодинну чергу в фестивальній тисняві й

прорватись-таки до зали, мокрі й щасливі, з позбиваними набакир шиньйонами й

різнобарвно- темними підковами підпахов на білих нейлонових блузках, під які вдягалося

кольорову білизну, — вітчизняну, авжеж, яку хто найліпшу мав: голубу, рожеву, бузкову, але

білизни не видно на фото, і тих вогких підків, ані запаху тих черг, — іще не знайомих з

дезодорантами, зате душно напудрених розсипчастою біллю й ружем, напахчених

яким-небудь «Індійським сандалом» ф-ки «Красная Москва» чи, в кращому разі, польським,

так само млосно-солодким «Вус moze...»

на різностайно-хоровому тлі розпареного жіночого поту, вже ніхто не відреставрує, - а

на зшмках, вичепурені й свіжопричесані, вони цілком уходять за сучасниць Анук Еме,

жодної залізної завіси звідси, з відстані сорока років, уже не видно...). Знаєш, що я оце собі

подумала? Що жінки взагалі менш піддатні на забурення політичного клімату — вони


влізають у капронові панчохи, а згодом і в дефіцитні колготки, і зосереджено розгладжують

їх на нозі, геть невважаючи ні на вбивство Кеннеді, ні на танки в Празі, і тому насправді

обличчя країни визначають чоловіки — принаймні тієї, що була. Пам'ятаєш, які вони носили

шапки? Такі однакові, як уніформа, хутряні куби-вушанки? «Пижикові», еге ж, ось як це

звалось, — по-армійському вишикувані лави мовчазно чорніючих «пижиків» на трибуні

Мавзолею 7-го листопада, чомусь цього дня завжди ліпив дощ, ще й зі снігом, ніби сама

природа впадала в жалобу, а перед урядовою трибуною — горлали на демонстрантів, мов

капо на в'язнів, знервовані розпорядники обіч колони — належалося йти без парасольок,

просто попід снігом, щоб не псувати картинку в телевізорі, — кольорових телевізорів теж-бо

ще не було, не похопилася ще аж настільки наздогнати Захід вітчизняна промисловість, —

ба ні, були, заперечуєш ти, вже в сімдесяті то не була дивовижа, тільки дефіцит, та й

дорогущі ж були як холера... Гаразд, давай далі — ось цей суворий карапуз у пінетках із

помпонами, це що, також ти?.. А на колінах тебе держить хто — бабця Ліна?.. (Химерний

знімок, якийсь учепистий, не відірвешся — може, тим, що жінка на ньому, якраз як

фотограф клацнув об'єктивом, спустила очі на малюка, з тим заклопотаним і заразом

проясненим виразом, з яким усі жінки світу беруть на руки немовлят, байдуже, своїх чи чу-

жих, — і ми, по цей бік об'єктива, залишилися чекати, аж доки вона знов підведе на нас

погляд: ефект, якщо вдивлятися довше, доволі неприємний, надто коли знаєш, що тієї жінки

вже кільканадцять років нема на світі, і якими б очима вона глянула, якби стрепенула була в

ту мить повіками, того нам ніколи вже не дізнатися...)

...Так, ніби мені недосить власних привидів — власних невибляклих, усе ще

по-карамельному яскраво-коричневих облич, поцяткованих регулярною віспою того «

вафельного » растру, з яким сьогодні не впоратися до пуття жодному фотошопу, —

прикомп'ютерному скануванні ці знімки видихаються, наче вірші при перекладі з мови на

мову, і на екрані мають дивно жалюгідний вигляд — наче їх щойно вийнято з води й

почеплено сушитися на невидимій шворці. Так би мовити, піднято з дна часу, підсвідомий

стереотип сприйняття: десь вони там під мулом літ собі лежали, а ми їх узяли та й видобули

на світ — ощасливили б то, чи як?.. От цікаво, ну звідки, спитати б, у нас оця невитравна

зверхність у стосунку до минулого, оце невідволодно-тупе, не переломиш, переконання,

буцімто ми, сьогоднішні, рішуче й категорично мудріші за них, тодішніх, — на тій єдиній

підставі, що нам відкрите їхнє майбутнє: що ми знаємо, чим вони всі скінчать?.. (Нічим

хорошим!) Щось наче в стосунку до малих дітей: настановчість, поблажливість. І, як і діти,

люди минулого завжди здаються нам наївними — в усьому, від костюмів і зачісок до

способу думання й почування. Навіть тоді, коли ці люди — наші близькі. Точніше, колись

такими були.

Про що ти задумалась?

Не знаю. Про нас.

Ось чим різниться подружжя від усіх, хай би й яких вольтанутих за температурою,

кохань і закохань: воно включає обов'язковий обмін привидами. Твої небіжчики робляться

моїми, і навпаки. Список імен, подаваних у церкві на заупокійну службу під Навський

Великдень, довшає: Анатолій, Людмила, Одарка, Олександер, Федір, Тетяна — це як

звичайно, а за ними вступають, мов нова хвиля інструментів у другій частині симфонії,


віолончельно-низьке, з контрабасовим нутряним ви- стогном анданте, — Аполлінарія,

Стефанія, Амброзій, Володимира: звучить майже як імена іншого народу, але, може, той

народ і був іншим, — таже всі, скінчені 1933-м роком на Київщині й Полтавщині, Талимони й

Лампії, Порфи й Теклини, також наводять радше на гадку про перших християн, аніж про

родичів, віддалених від нас усього на яких два-три покоління, тодішні ж західницькі,

католицькі імена порівняно з ними ще відлунюють наживо, хоч і дедалі слабнучи, — поки

все-таки є кому сказати: це мій вуйко, це мій дідо, загинув на Сибіру чи еміґрував до Канади,

— в цьому місці ти, з тою незрячою ностальгійною усмішкою, що розтікається по обличчю

помалу, розфокусовано, як молоко по стільниці, починаєш згадувати, як на початку

вісімдесятих твоя родина несподівано дістала з Канади посилку від якогось такого, десятої

води на киселі, вуйка, — пропустило чомусь КҐБ, чи не останні свої деньочки прочуваючи, а

мо', в них просто вже хватка була ослабла, як і все в тій країні було охляло й провисло

перед фіналом, — правдива канадська посилка, і навіть не квітчаста хустка, якими чомусь

діаспора тоді «Старий Край» непомірно щедро затарювала, а — джинси, мамцю

ріднесенька: перші твої лівайси, й до них джинсова-таки сорочка, а в чековому магазині

батьки купили тобі справжні адідасівські кро- совки й адідасівську сумку-черезплічника, і ти

в такому вигляді ходив до школи, — і мені на мить робиться майже боляче, до гарячого

стиску в сонячному сплетінні, од безглуздих, ретроспективою, підліткових ревнощів, так,

ніби й мене ця висвітлена тобою картинка враз скидає, як з драбини, на яких двадцять років

униз, і я прикипаю там до парти, не в змозі відвести очей від найнедосяжнішого хлопчика в

класі, а ти на мене не дивишся, — ти мене- тодішньої, в прищах, як в зірках, і з

відмінницькою ріденькою кіскою через плече, й не завважив би, хіба щоб увічливо

оступитись, даючи дорогу: такі, загоджені раннім успіхом, хлопчики з добрих родин завжди

бувають чемними, бо не потребують привертати до себе увагу глупими вихватками,

життєвий успіх узагалі, як ніщо інше, розвиває в людях добродушність — ту поверхову,

літеплу, як температура тіла, котра не пропускає жодної аґресії, щоправда, й співчуття не

пропускає також... Це потрясаюче, кажу вголос, хитаючи головою, але ти не розумієш, не

втрапляєш зі мною в ногу, ти провадиш далі своєї, мимохідь приєднавши мою репліку,

таким собі зірваним коротким оплеском, до свого тодішнього тріумфу в дівчаток, укинувши

її, з легеньким брязком, у двадцятилітньої давности шухляду, і так ми й зостаємося, як і

були, — кожен при своїй шухляді, не те що не змішавши, а навіть і не зсунувши їх докупи, і

саме це я й мала на увазі своїм «потрясаюче» — що як же, до лиха, можна обмінятися

родинними привидами, пошлюбити між собою оті заникаючі вглиб часу довгі лави

небіжчиків-із-обох-сторін, якщо навіть собою- позавчорашніми — тим хлопчиком і тою

дівчинкою, що колись були закохувалися в інших дівчаток і хлопчиків і не спали ночей по

різних містах, ще не підозрюючи про існування одне одного, — й то пошлюбитися не ви-

ходить?.. А жах же в тім, що вони нікуди не ділись, ні той хлопчик, ні та дівчинка, раз я,

наприклад, досі так по-ідіотському здатна ревнувати тебе до твоєї шкільної любови, —

дарма що ми ж із нею знайомились у цілком уже теперішньому часі, і ця зустріч, по ідеї,

мала б для мене раз і назавше закрити тему, бо порівняння тепер уже рішуче не на її

користь: з неї вийшла досить-таки смурна тітка, малопривітна, бамбулувата на виду и гру-

бокоста, тип колишніх інженерш-проектниць, що тепер вистоюють із секонд-хендом по


базарах, ще й із тими глибоко посадженими очима, такими вугільно-чорними западинами,

що з роками творять дедалі дужче враження чи то хронічної сплаканости, чи хронічної-таки

спи- тости, й добряче постарюють власницю, — до того ж вона навіть не всміхнулася мені

при знайомстві, з чого можна зробити висновок, що якраз її житейський досвід дотепер не

дуже-то сприяв нарощуванню добродушности, не виключено, оте перше шкільне кохання

зостається для неї єдиним промінчиком світла, так що мені б випадало її радше пожаліти,

по-жіночому й по-людськи, — а от не виходить воно ні фіґа: не виходить тому, що я так і не

певна, кого бачиш у ній ти — теперішню, чи також і тодішню заразом, образ із другим дном,

із наскрізною, в часі, підсвіткою з іншого виміру, і тому перевага, в остаточному підсумку,

таки не на моїй стороні, адже я для тебе — тільки сьогоднішня, відзнята, як ґемблем,

плескатим зрізом з одного річного кільця, хоч би яким той зріз не здавався надзвичайним...

Мій горобчик... Школярка моя...

Чому — школярка?

В тебе тіло на дотик, як у школярки. Це фантастично.

Що саме?

Що воно так збереглося.

От хамло.

А хамло, — охоче згоджуєшся ти, перевертаючи мене на спину, здатність

твоїх рук видобувати з мого тіла такі різні за висотою й кольоровою насиченістю, тільки мені

вчутні музичні тони (трохи подобає на мінімалістів, на Філіпа Ґласа, але Ґлас на цьому тлі

пацан, йому така палітра й не приснилася б...) у черговий раз змушує мене перейти в режим

іншого слухання: заплющивши очі, цілком зосередившись на спахаючих на внутрішній

стороні повік картинках, як на симфонічному концерті, — спершу сповільнено, мов під

водою, приходять у рух бліді пагони літорослів, різьблені з плавкою витонченістю японської

графіки, відтак — вигульком на поверхню — тропічно-густа, смарагдова зелень, що все

темнішає й темнішає, стягуючись і тверднучи до больової точки соска, і акурат у ту мить,

коли я от-от скрикну, бо ти вже справді робиш мені боляче, стиск рознімається, переходячи

в повсюдний пестливий розлив, і над обрієм переможно зринає кругле,

помаранчево-жахтюче сонце! — од захвату я сміюся вголос, вся вже — як живий

керамічний глечик, музична скульптура під руками майстра, по увертюрі ще не аплодують,

мовиш ти звідкись із темряви, ніби вже зсередини мене, твої руки продовжують рухатися з

немилосердною точністю, дасть же Бог такий дар, і вмирати я починаю, як звичайно, — як

ти це робиш? — ще заздалегідь, ще до того, як ти увійдеш і цілковито заповниш мене

собою, на той час із мене вже єдино й зостається, що наскрізь прогріта ніжним світлом

вдячности, текуча й рухлива форма, в яку ти вкладаєшся весь, до останку, з розпачливою

силою уже аж-неживої природи, всезмагаючих вогню-і-тверді, ох ти ж, ти, ти, мій єдиний, мій

безіменний (в ці хвилини в тебе нема імені — як не буває його в усіх безмежних величин...),

— первісний вибух, спалах новозроджених планет, потьмарення, крик, — зрозуміло, що це

щастя, що нам із тобою скажено, несвітськи пощастило, навіть страх бере, за які ж то такі

заслуги і яке ще за те запросять мито, адже здумай лишень, мимрю в блаженній

обважнілості, й далі невідліпно втоплена носом, як цуц, у неохо- лолу від поту, з

рідно-прянуватим (цинамон? тмин?)


душком чоловічу шию: мільйони людей жили на світі й ніколи не зазнавали нічого

подібного (хоч, власне, а звідки нам знати? але чомусь щасливі коханці завжди заряджені

цією непохитною певністю, ніби вони перші такі на світі від часів його сотворіння...), — і

тому, розуміється, врешті-решт жодних нема підстав (а якщо якісь і були, то змило

океанічним валом), — жодних, авжеж, підстав відмотувати плівку назад і поновно реф-

лектувати над тією «школяркою»: над тим, що в тобі, хіба вже останній дурепі не видно було

б, — і далі триває оця по-мозольному, по-шахтарському вперта праця — підклеїти, підшити

мене, за всією сукупністю відчуттів, із дотикальною пам'яттю включно, навпростець до своєї

першої любови. (З нарочитим цинізмом спитати в тій хвилині щось на кшталт — а ти що,

спец по школярках? німфетоман? звідки такі порівняння? — значило б утрутитися в ті

підземні роботи пам'яти так само необачно, як погукати на сновиду, котрий просувається

краєчком даху, і то з подібним же ризиком, що розбуджений впаде й розіб'ється, — ні вже,

хай собі йде як іде, не мені лізти з гаєчним ключем до когось у мізки...)

Власне кажучи, я мала би бути підлещена, ні? Чи принаймні заспокоєна: які ж певніші

ґарантії кохання- навік може дати жінці мужчина, як не під'єднати її (термін з електротехніки,

всіх нас кудись та під'єднують, але ж і ми в боргу не зостаємося, теж по-живому злютовуємо

клеми, накручуємо всіляких ізоляційних обмоток, поки — бах! — не лусне коротким

замиканням...) до тих найперших жіночих образів, бетонно закарбованих уявою, — мами,

сестри, дівчинки за сусідньою партою?.. Шановні пані й посестри, любімо своїх свекрух: це

наше пряме майбутнє, ті жінки, якими ми станемо років через тридцять (а інакше коханий

нас би просто — не розгледів, не впізнав). Любімо своїх суперниць, давніх і нинішніх: кожна

з них несе в собі щось від нас, щось таке, чого ми за собою найчастіше й не завважуємо, й

не цінуємо, а для нього воно якраз і виявляється головним... О чорт, невже я можу мати

щось спільного з тією насурмоненою бабою із вугільними очницями?!

А це ж тільки початок, о Господи. Тільки початок.

Аполлінарія, Стефанія, Амброзій, Володимира (а які кумедні ці капелюшки з

двадцятих років уже минулого століття, такі обтислі, насаджені по самі брови банячки,



обперізані шовковими биндами, — шовк знати з полиску, на знімках він не тьмяніє, вузенькі

криси, круглі голівки, і на ногах, навіть улітку, обов'язково панчохи, це ж як вони,

сердешечки, мусили упрівати, здумати страх!..) — перебирати знімки, то все'дно що мовчки

вітатися до кожного очима, — байдуже, що всі вони мертві. Тобто, тим гірше для мене.

Тому що це не тільки я на них дивлюся — вони т е ж дивляться на мене. В якусь

мить я раптом відчуваю це так само достеменно й непояснимо (навіть тобі не зуміла б по-

яснити!), як колись, багато років тому, — в Софійському соборі, куди заскочила була з

сум'яття напівбезсонної ночі, розворохоблена не стільки навіть подіями, скільки — далеко

глибше — передчуттям перших широкомасштабних життєвих перемін, що підступали

звідусюди нараз, звістуючи кінець юности, — каса щойно відчинилась, і я була першою

відвідувачкою, сама-самісінька в лункій, нашорошеній храмовій тиші, де кожен крок по стра-

хітливій металевій долівці розлягавсь аж на хорах, — і стоячи так на дні темно-медового

присмерку, напівпритомно задивлена в скіснопадний слуп сонячних порохів, враз відчула

наче поштовх у груди: з фрески на протилежній стіні бічного нефа просто на мене дивився

сивобородий чоловік у блакитному збористому плащі до п'ят, стуливши докупи сухі горіхові


долоні, — мені ледь запаморочилося в голові, мов торкнуло зсередини пушистою лапкою,

якийсь хитливий промельк стенув повітря, щось змістилося, я підступила ближче, але

чоловік уже дивився в інший бік: якийсь чернець чи боярин, сутемне од часу обличчя того

типово вкраїнського, добре прописаного, але водночас м'якого, як у старих горах, рельєфу,

що його й досі легко впізнати, наприклад, між дядьків на Бессарабці, і тільки очі,

незворушно-темні, набряклі всезнаттям, тяжіли на ньому, немов не вміщаючись, і

здавалось, він от-от знову зверне їх на мене. Не витримавши, я відвернулася першою, і тоді

вгледіла, чого ніколи не завважувала доти, ніби одмінилось освітлення: собор був живий,

він був населений людьми — на всіх простінках і склепіннях так само мовчали бляклі,

розмиті віками жінки й чоловіки, і кожне мало ті самі нетутешні, набряклі еклезіастівським

смутком всевідання очі, — всі ті очі б а ч и л и мене, я стояла як на виду у натовпу, тільки

що той натовп не був чужим: вони приймали мене так ласкаво й порозуміло, ніби знали про

мене все, куди більше, ніж я сама про себе знаю, — і в тому повільному розчиненні, грудоч-

кою масла в теплій воді, в їхніх зовсюдних поглядах (важко сказати, скільки це тривало, бо

час зупинився), мені зненацька відкрилося, як найочевидніша в світі річ, що ці люди жили не

просто тисячу років т о м у , вони жили — в с ю ц ю тисячу років: убираючи в зір усе, що

проходило перед ними, і їхні очі являли собою чисту квінтесенцію часу — важкий розчин,

щільно, як спресовані атомні ядра, стиснені згустки міленіуму.

А я була перед ними смертна — мені заледве сповнилося вісімнадцять, і я тоді ще й

жінкою, по правді сказавши, не була (от якраз невдовзі по тому й стала!), так що, може, то

було прозріння з розряду тих, що класифікуються в богословській літературі як видіння

отроковиць абощо, — в кожному разі, ніколи потім, у жодному з тисячолітніх святилищ, ні на

Афінському Парфеноні, ні на оголеній плащизні Єрусалимського Храму, ні в

Гетсиманському саду, — ніде більше ті, видимі чи невидимі, хто віками замешкує місце, не

приймали мене за свою: все, що я будь-де відчувала, навіть коли вдавалося зостатися з

ними сам-на-сам, була їхня з а ч а є н і с т ь — не грізна чи відпихаюча, а десь така, як

затамований подих, що словами приблизно віддається як «Чого тобі, жінко?». Мушу

признати їм слушність: і справді, що мені до них? Раз прийнявши мужчину, жінка неминуче

переходить ув іншу зону притягання — просто впадає в час сама, як у грузький потік, всією

ваготою свого земного тіла, з маткою й придатками, цим живим хронометром, включно, — і

час починає текти крізь неї вже не в чистому вигляді (бо в чистому вигляді він і взагалі не

тече — стоїть нерухомо, як тоді в Софії: одним суцільним озером підсвіченого темно-

медового присмерку...), а так само втіленим — у рід, родину, в нескінченну хромосомну

вервицю вмираючого й воскресаючого, пульсуючого смертною плоттю ґенотипу, — в те, що

в кінцевому підсумку заведено звати, за браком точнішого терміна, людською історією. Як у

фізиці — послідовне включення (ні, САМОвключення!) в ланцюг: відскочити, щоб поглянути

на нього збоку, вже не вийде. Було б іти в черниці, оттоді будь ласка.

І ось тепер я не знаю, що робити з цим новим відчуттям: вони дивляться на мене зі

старих фотографій так, ніби я їм щось винна, і я справді нічуся й никну під їхніми важкими, і

теж далеко витікаючими за межі тої відзнятої хвилини, поглядами, непевна, чого, власне,

вони од мене чекають (так, наче не цілком мені довіряють, придивляються, чи дійсно я

надаюся їхній родині на невістку і наскільки взагалі серйозні мої наміри, — о Боже, що за


дурниці лізуть у голову...), — ті жінки в капелюшках банячком і напущених на стегна сукнях

торбинкою, поплямлених сонячними бліками (погідна літня днина, на задньому плані видно

дерева, що можуть і досі там стояти, і собаку з захекано висолопленим язиком), застебнуті

на всі ґудзі, спортивного вигляду хлопчики в гольфах і бриджах, чоловіки з чорними,

метеликом над губою, вусиками, що згодом стануть зватися «гітлерівськими» (але Гітлер

ще не прийшов до влади, і за Збручем теж іще не скирдують по селах висхлих зажи- воття

кістяків, і Лемик ще не стріляв у консула Майлова, ані Мацейко — в міністра Пєрацького...),

— і повоєнні, вже в непорівнянно вбогіших лахах: ті, кому вдалось заціліти, недобитки, або

краще по-англійському — survivors, цебто виживайли (звучить куди добріше, правда ж?): от,

до речі, й крихітне фото з заслання — із низькими, гнітюче одноманітними сопками на обрії

(Колима? Забайкалля?..), на передньому плані вражений уже не спортивною, а цілком

плебейською, виснаженою худорбою хлопець, вбраний у мішкуватий піджак зі стра-

холюдними «термінаторськими» плечищами, і молода жінка в локонах як у пуделя, і теж із

підмощеними плечима, обоє сміються в об'єктив, зблизивши голови, руки при тому в обох

за спиною, ніби все ще за вохрівською командою, але сміються щиро, всім видом,

неприховано чомусь радіючи, а чому ж там, питається, було радіти?.. (В натягові брижів

круг рота мужчини болісно проблимує щось знайоме, як дежавю або сон, якого не можеш

згадати вранці, я мусила бачити в тебе такий самий вираз — мигцем, потойбічним коротким

подувом по обличчю: пронеслось і нема, привіт од небіжчика, котрий хіба в такий спосіб ще

й годен вряди-годи нагадати про себе, і коли придивитися гаразд, а чим же ще, по-твоєму, я

тут цілий час так ненаситно й займаюся, то в багатьох обличчях можна спостерегти щось

від тебе — щось невловно видозмінене, проте спільне їм усім, ніби кинутий на них плямами

посвіт невидимого ліхтарика вихоплює тебе то у випадковому заломі рис, то в повороті

голови: от-от воно, майже зійшлося, але знову тільки «майже», і сон невпізнавання триває,

і помалу-малу кошмарнуватіє, наче я переслідую втікаючого приви- да...) Це мій стриєчний

дідо, представляєш ти з ноткою мимовільної врочистости, чи то мені тільки вчувається, я

подумки перекладаю: стриєчний — значить, брат діда по батькові, губи мені

пришелепувато розтягнені усміхом чемної дівчинки, що старається приподобитися дорос-

лим, дуже приємно, — і раптом зір встеляє сліпучою ко- лихкою пеленою сліз, я поквапливо

сковтую й скліпую їх, щоб ти не завважив, — як усі мамині хлопчики, ти автоматично

сприймаєш жіночі сльози за докір на власну адресу, вмить темніючи на виду, мов од удару,

так, ніби, окрім як на тебе, жінка більше не має на що в цьому світі плакатися, — вибач,

серденько, але я не в змозі довше зносити цього отерпу безумної, вселенської ніжности,

якою підпливаю, мов кровотечею, цього нутряного, черевного, животинного жалю — чи то

до небіжчиків, до їхньої молодости, їхньої, невчутної звідси, мови і сміху і їхнього, особливо

пронизливого-жалкого, дитинячого невідання про те, який непролазний морок чекає на них

попереду, а чи, може, й до нас із тобою жалю — до двох сиріт, покинутих напризволяще, як

Ганс і Ґретель у темному лісі, двох самотніх випортків, викинутих на берег нового століття

надсадним зусиллям стількох занапащених поколінь чоловіків і жінок, котрі, в кінцевому

підсумку, іно й спромоглися, що видобути нас на світ, і з тим їх належиться посмертно

привітати, бо ж більшості їхніх ровесників і того не вдалося... Ну не плач, чого ти (з

потемнілим, як од удару, обличчям і негайним порухом — притулити мене до грудей,


погладити по голові, зацитькати...), — не буду, вибач, будь ласка, уже все. Давай далі — до

шістдесятницьких шиньйонів і болонієвих плащів, до того, що вигулькує вже з живої,

дитячої пам'яти, не фотографічним, а вповні об'ємним, на дотик і запах, я пам'ятаю, як

жахливо шарудів такий плащ, коли ми, діти, ховалися під ним у шафу, ой, і зайчик такий у

мене також був, у куцих штанцях і жабо з мереживом! от тільки не пригадую, що він робив,

коли його накрутити, — барабанив?.....Схоже, я все ще в ролі дівчинки — а в ролі дорослого

цим разом ти: відпоручником за всіх своїх мертвих. Ти й справді немов подорослішав над

ними, і більше не подобаєш на того довготелесого й клаповухого, розгойданого в ході, мов

загрібаєш «із запасом», пацана, якого я щоразу проводжаю очима з вікна вздовж по вулиці,

аж доки не зникне за рогом, — ніби відмотую нитку з невидимого клубка, тільки що нитка ця

тягнеться з мене, зсередини, як із шовкопряда... Іноді при тому мене охоплює мало не

материнська гордість — так, ніби то я тебе народила: таким доладно скроєним, із такою

розкутою пластикою рухів, — попереднє покоління «зразкових хлопчиків», тих, радянських,

що «пионер, комсомолец, потом коммунист», і так воно з ними й ставалося, рухалося

інакше, штивніше — з непохитною армійською олов'яністю майбутніх носіїв пижикових

шапок, яка дотепер іще так впадає в око в будь-якому міжнародному аеропорту, що можеш

не вагаючись підходити й забалакувати по-російськи, і чи не тому я з дитинства й не зно-

сила їх, зразкових, і мене, відмінницю з бантами в косах, завжди нездоланно тягло до

шпани. Тільки що ти, звичайно, не шпана, і порівняти тебе нема з ким — в пору моєї юности

таких хлопчиків не було, не наросли ще. Либонь, звідси й мої напади материнської

гордости, відчуття, раніше не звідане з жодним мужчиною: не «от що у мене є » , — коли,

бувало, вранці, прокинувшись першою й відгорнувши ковдру, з жадібним інтересом, як у

новину, вдивляєшся в чоловіка, що спить поруч простягненим на ввесь зріст, мовби

по-купецьки, на кілограми зважуєш на око свій житейський здобуток, — і навіть не

шампанським захватом вдаряюче в голову, коли наближаєшся здалеку, а він тебе ще не

бачить: «і ось такий чоловік мене кохає!» — не те, і не друге, а якийсь чудний, по-телячому

радісний подив за кожним разом, немов прочумуюся зі сну, протираю очі й не йму віри:

невже це мій хлопчик, такий, яким я його задумала (завжди собі уявляла — ледь не зі

шкільної лави ще!), — такий живий, такий справжній, такий куди несподіваніший, багатший і

цікавіший, ніж я сама спромоглася б вигадати, такий великий і вмілий, «дай сюди», у нього

справді все краще виходить, ніж у мене, навіть покраяти хліб — тоненькими, однаково

рівними скибочками, любо глянути (з-під мого ножа лізуть виключно неоковирні, товсті

бардиґи, кривобокі і в зазубнях, наче хлібину патрав голодний звір!), — і головне (хвалюся я

своїм товаришкам, спершу подумки, а згодом і навсправжки, без сорома казка!), головне,

він усе робить з якоюсь напрочуд природною легкістю й простотою, це також мусить мати

щось до діла з тою безмежно зворушливою пластикою молодого звіряти: жодної, вкоріненої

в тілі, потреби прикидатися, зображати собою щось, чим ти насправді не є (тягнути ногу в

строю, дивитись у потилицю попередньому, дивитись у вічі начальству і яснозоро

брехати...), — ні, ось чим як чим, а цим даром природної гідности я вже напевно не зуміла б

його наділити, в жодній шухляді уяви не могло в мене бути напоготові такого образу, і ніколи

не траплялось мені людини, яка з такою спокійною невимушеністю потрапляла б проходити

крізь фальшиві ситуації, ні крихти не зачеплена їхньою фальшивістю, — тут мені тільки й


зостається, що зачаровано роззявляти рота, мов дитя на фокусника, як усе-таки добре, що

тебе вигадала (виліпила?) не я!.. Чи не вперше на віку можу сказати — добре, що я не маю

над тим, який ти є і яким іще можеш стати, жодного контролю: точніше, не хочу мати, боюся,

— всяке втручання з моєї сторони було б на гірше.

...Ти, звісно, так не думаєш, тобі таке й близько не в голові, — ти взагалі бозна-що

собі про мене думаєш, мені навіть страшно робиться часами, — любов і взагалі страшна

річ, щаслива — ох не меншою мірою, ніж нещаслива, тільки ніхто чомусь про це не гово-

рить... Ляком війнуло вже тої найпершої хвилини, коли ти, всміхаючись, як до давньої

знайомої, рушив мені назустріч крізь телестудійний шарварок, і той ніби вимкнувся перед

тобою, пропав із кадру, настільки ти його не завважував, з грацією звіряти в нічному лісі

переступаючи через хащі поплутаних кабелів та обминаючи підступну апаратуру, і в мені

раптом зринуло заворожливе відчуття захитаного глузду, мовби розсунулася невидима

стіна, що відгороджує нас од хаосу, і тепер можна сподіватись чого завгодно, цей невідь-

звідки вигульклий незнайомий хлопець може бути шизом, маньяком із тих, що надзвонюють

по телефону й підстерігають коло студійного під'їзду, тільки в психів ще бувають такі

неприкрито дитинні усмішки (і водночас, як по паралельній колії, встигло ковзнути з жалем,

що в цього хлопця напевно є дівчина, молода, з цих нових і відв'язаних, у топику й обтислих

штанцях...), і тут я почула його голос, звернений до мене, — і на хвильку притерпла, бо дике

питання впало так звичайнісінько, наче ми й справді з ним ледь не в одній пісочниці росли,

тільки він кудись був відлучався, задлявся років на тридцять, аж ось він нарешті тут,

драстуйте вам:

Ви мене шукали?..

Ні фіґа собі заявочки!

Чого б це я вас шукала?! — цілком притомно обурилась я, вольовим

зусиллям пробуючи попхнути назад на місце захитану стіну й повернути довколишньому

світові подобу нормальности, — але світ уже вивернувся, мов сукня швами догори, і я

бачила в ньому себе збоку, очима цього хлопця, як стою, ще нерозгри- мована по

недавньому запису, мов щойно з телеекрана, на новачків це завше справляє оглушливий

ефект: замість знайомої пласкої картинки — тривимірна, та ще й жива (можна приміряти до

себе, опустити поглядом на рівень власних губ), — морда кремовим тістечком, волосся

гладенько зачесане назад, аби нікому не забракло моїх ніжних вушок, чорний шкіряний

жилет і біла з мушкетерськими закаврашами блузка від Bianco (подяка спонсорам у

прикінцевих титрах), чорні — теж, до речі, неслабо обтислі — джинси, всі оператори

люблять показувати мій вхід у студію дальнім планом, щоб на повен зріст, із ногами в кадрі,

— і так я назавжди запам'ятала, в чому була того дня вбрана: неомильна ознака всіх

поворотних подій у нашому житті, — але тої хвилини і мій зірковий прикид, і вся моя

щойно-вийшла- з-кадру постава були натягнені на мене й застебнуті наглухо, як

бронежилет, у повній готовності до бойової відсічі, що ти собі думаєш, парубче, та хто ти,

блін, такий, щоб я тебе шукала?!..

Мені сказали, що ви хочете робити фільм про Олену Довганівну.

Ах, он воно що...

А ви маєте якийсь стосунок до?..


— То була моя бабця. Тобто, — ледь помітна вибачлива усмішка, — не рідна, у

других.

А він справді мило всміхається, подумала я тоді: немов роз'яснюється на виду, навіть

коли губи при тому так скупо рушаться... Дивна річ, чомусь із першого погляду я

автоматично зарахувала була його до російськомовних і вже наготувалась почути цю їхню

силувану нововивчену українську, таку тісну, як нерозношений черевик, із раз у раз

випираючими болісними саднами чужих фонем — «думафф», «шукафф», і натужними —

аж душа обмирає стежити, мов за калікою, — спотиканнями на подумки перекладених із

російської конструкціях, так розмовляє наш продюсер — дуже стараючись: «я рахую, що

дзвінки в ефір треба прикоротити», «нам потрібна програма більш сильна, з своїм обліком»,

з чим-чим? — «з обличчям», ага, зрозуміло... (Навіть отакий чисто галицький зворот, «то

була моя бабця», ще нічого не доводив, бо ж ці, нові, охоче переймали від галичан

характерні слівця, діалектизми, навіть питальні співучі інтонації, й ліпили їх на свій волапюк

у найнедоречніших місцях, вочевидь упевнені, що то й є щира українська мова, якої в

живому виконанні вони, окрім як від галичан, може, й не чули ніколи, зрештою, а серед



галичан що, не буває російськомовних? — послухати лишень, як вони всі в одну душу

догідливо щебечуть по-російському, іно опинившись у Києві, а українську зберігають, гейби

таємна секта, в суворій конспірації перед місцевим населенням, виключно для вжитку

«серед своїх»!) І навіть те, що цей хлопець назвався внуком упівської боївкарки, жінки, чий

образ не відпускав мене, відколи я вперше вгледіла її на паршивенькому архівному знімку

— таку різко відмітну серед усіх тих вояків із грубуватими селянськими фізіономіями,

чепурну й відзіґорну (елеґанцьку, як у них там кажуть!) навіть у повстанському однострої,

так зграбно перетяту в короткому стані армійським паском, ніби не з підземної криївки

вилізла на світ, а вбралася панночка для виїзду на полювання в родовому маєтку і десь за

спиною ховала англійського стека, а за кадром — кількох породистих хортів, що з

нетерплячим гарчанням натягували повідок, — те, що він міг мати до цієї жінки

найбезпосередніший — кровний — стосунок (щось наче й справді прозирало спільне в

губах, у посадці очей...), теж анічогісінько не доводило, — що, хіба не пам'ятає наша стара

тусовка (та тільки де вона тепер, гай-гай...), як рідний правнук самого Миколи Міхновського

на початку 1990-х ошивався по тодішніх хрещатицьких «демократичних» точках, нині

покійних «Ямах» і «Кулінарках», переконаним «істінно русскім человеком», ще й російські

монархічні стішки власного виробу там, пригадується, декламував? (Його славний прадід,

либонь, перевертався в могилі, як курча на рожні!..) А вже про менш помітні історичні

постаті, то годі й казати — віра, мова й прапори мінялися в українських родинах ледь не

щопокоління, навіть не як костюми, а як одноразові шприци, вколовся — і в відро, і так всю

дорогу, від Костянтина Острозького почавши, того самого, що заснував був, сердега,

Острозьку Академію насупротив польській експансії — а рідна внучка, бац, прийняла

католицтво — і цілу академію здала як на блюдечку тим самим отцям єзуїтам, з якими дід

усе життя проборовся, і ось це, схоже, й є єдина національна традиція, що й досьогодні

лишається чинною — лягати під того, хто наразі найдужчий, так що на цього живця мене так

скоро не купиш — хто там, як у Біблії, кого народив... Тобто, жодної такої блискавичної

прив'язки, зімкнення образу з тим, котрий мене цікавив (го, ще й як цікавив!), якогось там


духовного споріднення, хвилюючої сюжетної інтриґи й тому подібної байди, — чогось

такого, що могло б бодай сяк-так пояснити все, що впало на нас із тобою, як стеля на

голови, — в мені не виникло, і взагалі нічого не виникло, хоч ти й не віриш, і навіть трохи

ображаєшся, мовляв, як же так, але — нічого, зайчику мій, нічого, опріч хіба того миттєвого

запаморочення від розсунутої стіни, відчуття, трохи схожого на вестибулярну галюцинацію,

мов недобрала маріхуани на гримучій вечірці: світ поплив, але страх не зник. Та, по правді,

я й не сподівалася від цього контакту (бо я таки дійсно шукала була контакту з родиною

Довганівни, хоч іще й не знаючи достеменно, якого саме!) чогось-то надзвичайного,

журналістський досвід давно мене впевнив, що родичі героя, та ще й коли «у других», — то

порода, як правило, малокорисна: щонайбільше, на що вони надаються (це, якщо дуже

пощастить!), — то на парочку старих фотознімків, зацілілих у родинному альбомі, якщо

такий не зник безслідно при котромусь з арештів, і ще — ще, можливо, але це вже якщо

дуже-дуже пощастить, — на геть безпотрібний особистий спогад, от так собі, навмання

переказаний дітям мамою-дядиною- тіткою (жінки пам'ятливіші!) за в'язанням рукавичок чи

ліпленням вареників: якась така безмисна, пустопорожня дрібничка, бозна-чом залишена

перекочуватися в просторі людської пам'яти, як, бува, на дні старої шухляди облізла кулька

не-знати-з-якого приладдя чи задавнений слоїчок з-під мікстури, — ні на що не придатна, ні

до чого не дотична, приміром, згадка, що славетний небіжчик незадовго до смерти прохав

грушевого узвару, — і ти на хвилиночку стовпієш, не знаючи, як реаґувати: чи тут щось

прустівське, з дитинства, як розчинене в чаї тістечко?.. — або про те, що стіл на терасі

родинного дому (вже давно неіснуючого) був із неструганого дерева, така, знаєте, шкарубка

на дотик стільниця, — ум-мгу, дуже цікаво, дякую, на жаль, у нас касета закінчується...

Касета закінчувалась тому, що режисер уже з чверть години робив до мене на задньому

плані страдницькі міни й змахував руками з жахливим звірячим вищиром, що мало

означати «зав'язуй!», аж доки мене не розбирав сміх і я не губила нитку розмови, —

насправді ж якраз отакий непотріб щоразу хвилював мене не менше, ніж сама «сторі»,

котру, в межах півгодинної програми, належалося відзняти й змонтувати, засмажити й

заправити готовою до стравлення публіці: там була кухня, з своїми казанами й

сковорідками, там вступав у гру мій власний кулінарний хист, а ці марні й безужиткові,

призначені вже тільки на смітник (non-recyclable!)1 порізнені друзки чийогось життя, —

колись для когось дорогі й сповнені смислу, поки те життя тривало, поки його виповнювала,

підсвічуючи зсередини кожну таку дрібничку, жива волога чиєїсь любови, — незмінно

ранили якоюсь особливо жалкою беззахисністю — наче викопні рештки загиблих

цивілізацій. Врешті-решт, то було чи не все, що справді зоставалось по людях на світі

с в о г о в л а с н о г о , невідчужуваного й непіддатного на переплавку, — те, чого в

жоден спосіб не можна було ні підробити, ні перебрехати на догоду новим модам і новим

ідеологіям, не можна було навіть усуспільнити, пустивши в газети й на телевізію й так

затерши, затупавши тисячами ніг всякий слід у тому небіжчикової присутности, — відколи

загинула Владка Матусевич, Владка, чию милу мордуську з гострими пташиними рисами

перетворили посмертно на бренд для ґлянсованих жіночих журналів, так що й мені по

якімсь часі перестало стискатися серце на вид її розтиражованих портретів, я мала добру

нагоду пересвідчитися — незникомими, нерозчинними мають шанс залишитися тільки оті


безужиткові дрібниці, і по Владці я все-таки зберегла собі одну таку на пам'ять: сама

невеличка на зріст, вона мала звичку підступатися до співрозмовця майже впритул, одним

плавким балетним па, з вигнутим станом і задертою голівкою, мов підкрадалася знизу

вгору, розкручуючись як ласо чи як кицька, що збирається заскочити на дерево, від чого

першої миті задкували навіть найнезворушніші політичні горили, — і ото тільки в тому

одному рухові, як море в краплі води, й продовжує світитися до мене все, що за життя

звалося Владиславою Матусевич, і в якому фільмі це покажеш? І навіть якщо покажеш,

навіть якщо зацілів де-небудь якийсь аматорський відеозапис — день народження, весілля,

вечірка в нічному клубі, вона ж була модна художниця, до лиха, вона мелькала скрізь і

всюди, її було так багато, що перші місяці по її смерті Київ здавався порожнім! — навіть

якщо покажеш, то кому воно що промовить?..

Потроху я доходила думки, що людське життя — то, либонь, не стільки і принаймні

НЕ ТІЛЬКИ та епічно пригладжена «сторі» з кількома персонажами (батьки, діти, кохані,

друзі-соратники, хто там ще?..), котру дається в сяк-так цілісному вигляді донести до

нащадків, — таким воно виглядає хіба зі сторони, крізь протилежний, зменшувальний

кінець бінокля, в який ми привчені дивитися й на своє власне, повсякчас наводячи на нього

лінзи численних CV, резюме, автобіографічних форм, кухонних сповідей і міфів

домашнього виробу, тобто безугавно підстригаючи його по формі про людське око, — якщо

ж спробувати побачити його зсередини, то воно виглядатиме як величезна, безрозмірна

валіза, вщерть напхана якраз отим геть безужитковим для сторонніх мотлохом, — валіза,

яку, покидаючи цей світ, небіжчик безповоротно забирає з собою. По дорозі, правда, з неї,

незастебнутої, висипається на згадку живим іще жменя-друга мотлоху (передсмертне

прохання грушевого узвару, наступальне па, схоже на підкрадання знизу для висотного

стрибка...) — й залишається надовго перетлівати в мізках свідків і хоронителів, і щоразу,

зіткнувшись із таким загубленим покотьольцем, я почувала невиразну глуху вину за власну

безпорадність, — так, ніби саме в ньому, випадково зацілілому, міг ховатися ключ,

затрачений таємний код до якихось глибших, підземних смислів чужого життя, і ось цей

ключ трапив до рук мені, а я не знаю навіть, до якого замка він належить — і, ще гірше, чи

існує такий замок взагалі...

Це не від телебачення до мене прийшло, не від тих людей і сюжетів, які

доводилося знімати, — а від того дня, коли, навіщось перегортаючи стару, з

вижовклими на гірчичник сторінками (радянський газетний папір!) книженцію з

батьківської бібліотеки, з розгону наскочила на помітку на берегах, зроблену

батьковою рукою, його характерним, колючим і щільним, як терновий живопліт,

письмом (десь класі в сьомому-восьмому моє заносилось було на таке саме, але

згодом злагідніло, розрівнялося й стало більше подобати до маминого): на-

впроти зовсім на позір безневинного, дураць-

кого звороту — «гамлетівська ______нездатність

до рішучих дій при виді торжествуючого зла» (а мова ж то, мова. Господи! —

ще не випручана з-під завалів сталінського погрому, ще вся з

потрощеними-повикручуваними кісточками...), звороту, підкресленого рішучою,

майже прямою лінією, — стояло на берегах «торжествуюче» -


3-11-144 таки «оце!!!», із трьома знаками оклику, — вразивши мене, наче

бозна-яке одкровення. В ту мить я зрозуміла, що, властиво, не знаю свого

батька: він помер, коли мені ледве сповнилося сімнадцять, і я запам'ятала його

тільки таким, яким він був у стосунку до мене, дитини й підлітка, — і з тієї ото

пам яти, лиш трохи доточеної посмертними, скупими (і з роками кам яніючими, бо

ж нових не прибуває!) свідченнями — маминими, друзів, колеґ, його студентів (які,

здається, за ним шаліли — коли не брешуть), поступово змонтувала собі в

свідомості певного віртуального персонажа — із зовнішністю мого батька в

сорокап'ятилітньому, вже-лікарняному, віці й досить-таки похмурою

житейською «сторі», яких у його поколінні було загалом не так-то й мало. Одначе

той чоловік, ба ні, молодик (я швиденько підрахувала: молодший, ніж я тепер!),

котрий колись давно, Коли-Мене-Ще-Не-Було-На-Світі (невипадкова перша реакція

дитини на цей міфологічний зво- ротик — «а де я був?..»), одного дня наприкінці

п'ятдесятих чи на початку шістдесятих так ентузіастично черконув був на

берегах книжки своє «оце!!!» — в точнісінько такому пориві, як це зробила б я,

упізнавши споріднену думку, ту, котру довго виношуєш, котрою гризешся й

мучишся: живеш! — той перебував цілковито поза моїм віртуальним персонажем,

так, ніби вони були незнайомі між собою, чи, точніше, незнайома була я — з цим

другим, новим. Внутрішньо він був таки чимось невловно до мене подібний, я

прекрасно бачила — зсередини, як бачимо самих себе уві сні, — як йому переможно

клацнуло в голові тої миті: «оце!!!» — ніби ляснув пальцями, великим і середнім,

як часом у хвилини піднесення роблю я, — і я пригадала, що він таки м а в

колись, у незапам' ятні часи, цю звичку, ляскати пальцями! — і як мама сердилася

й казала, що це вульгарно і поганий приклад для дитини, і як він при тому нітився,

— і це також було нове, бо я не пам'ятала, аби він коли нітився, зі мною завжди

тримався дуже впевнено, здається, жодного разу не чула я від нього «не знаю»

або «я помилився», — ба ні, було, і тут я знов пригадала, новою хвилею: одного

разу в шкільному альбомі для малювання я виявила намальованого мною звечора

зайчика поквацяним у блакитний колір і зчинила вереск, — і тато присоромлено

зізнався, достоту як застуканий на шкоді хлопчик, що то він хотів зробити

зайчика сіреньким, але трошки передав фарби... Я тоді клекотіла праведним

обуренням, мені в голові не містилося, чом це він поліз до мого альбому, та ще й з

акварелями, він же зроду не малював, не тямив, як і пензлика держати, і потім я

йому довго того зіпсованого зайчика випоминала, ніби здобула над ним перевагу в

одне очко, бо він щоразу так само ніяковів, — і щойно тепер мені по-новому, також

ізсередини, побачивсь його вибрик, і що він соромився зовсім не тим, що попсував

мені малюнок (за який я, відмінниця невиліковна, все-таки одержала свою

п'ятірку!), а — що не зумів був побороти чисто дитинячого імпульсу, раптового

спалаху цікавости до того, як розпускається фарба в баночці з водою, як вона

набирається на пензлик і заповняє білі прогалини на папері, і от на цій хвилинній

слабкості, геть непристалій дорослому мужеві й батькові родини, його й

підловлено, — і так воно все розмотувалося й розмотувалося в мені стрімголов,


одне за одним, немов, ухопившись, як за кінчик нитки, за віхтик одного

чорнильного розчерку на берегах, я потягла назверх цілу притоплену грибницю,

волохате сплетиво корінців, за яким невиразно про- блимувало на світло якесь

цілком інше, невідоме мені життя, безвідносне до дочки, дружини чи друзів, —

проте уявити собі те життя зблизька, повним форматом, я не мала вже жодного

способу: свою валізу він забрав із собою.

Я залізла тоді, пам'ятаю, з ногами в крісло й строщила ледь не цілу книжку,

незареєстрованим досі в історії писемности методом читання — не зліва

направо, і не справа наліво, а кружкома: виїдаючи шматки тексту, як гусінь,

концентричними колами, що розходились від підкресленої

сто не було під рукою іншого ключа — жодного іншого дріб'язку не

витрусилося з однятої колись у мене з-перед носа валізи, котрий би за двадцять

років, що минули від батькової смерти, не звітрився на порох, — і я мусувала й му-

сувала над тою зроненою поміткою на берегах, «оце!!!», наче детектив Коломбо

над яким- небудь неправильно надгризеним мундштуком, піднятим поблизу

трупа, тільки що я шукала не вбивцю — я хотіла оживити труп. Про що була

книжка, не пам'ятаю хоч убий, одначе під кінець того некромантського сеансу я

була твердо впевнена: вся багаторічна батькова так звана «боротьба з

системою» (за терміном, упровадженим в обіг після 1991-го року), — його

одчайдушне стукання в усі високі дубові двері, незліченні листи, заяви, скарги,

доповідні записки — до Київміськради, до Генпрокуратури, до ЦК українського, до

ЦК московського (три чи чотири розпухлі папки в-зав язаних-мертвим-

вузлом-поворозочках у мами на антресолях!), його поїздки до Москви (кожна з яких

мала стати остаточною й вирішальною, а потому запит спускався назад «на

Київ» і все поверталося на круги своя...), — ціла та запекла, рівновелика життю

шамотня, у висліді якої він опинився в психушці з цілком популярним для тих часів

«політичним» діагнозом — «сутяжно-параноидальная психопатия», — походила

не від чого іншого, як від того, що в глибині душі мій батько завжди знав за собою,

наче потаємну стидку недугу, оцю саму, хай їй абищо,

«гамлетівську-нездатність-до- рішучих-дій-при-виді-торжествуючого-зла», — і

вона-то й штовхнула його, коли зло проїхалося можновладним тараном майже

впритул, замість відсторонитися, — ринутись навперейми, і потім знову й знову

кидатися під колеса тої самої машини, щоразу повторно відвойовуючи в себе са-

мого право на самоповагу...

Я впевнена в цьому й досі.

Недорікувата, калічно сформульована фраза несподівано обернулась

наскрізним водяним знаком, внутрішнім епіграфом до його життя — зрештою,

так само ж калічного, якщо пробувати представити його у вигляді

короткометражної «сторі»: тихе конання з затовченою свідомістю —

найімовірніше, на тлі нелюдського болю в усіх м'язах од гримучих інсулінових доз,

якими (як стало відомо потім!) особливо рясно контентувала своїх клієнтів ра-

дянська поліцейська психіатрія, і той кричущо волошкового кольору халат, який я


запам'ятала, коли ми з мамою приїздили до Дніпродзержинська на дозволене,

нарешті, побачення, і з-під халата вихудлі, жовті маслакуваті ноги з

настовбурченими п'ятами, схожі на курячі лапи, вистромлені з авоськи, — все це

вкупі з застояним солодкавим духом чи то сечі, чи немитого тіла й загальмо-

ваним помутнілим поглядом (очні яблука без краплі блиску, прив'ялі, як у старого

діда: наслідок обезводнення), — в усьому цьому немає жодного потенціалу на

якусь-то герої ко-романтичну «сторі», надто коли прикинути, що тяглося воно

роками, а це вже й геть невидовищно, такі речі просто сковтуються

субтитрами — «минуло п'ять років», в чийомусь іншому випадку — «минуло

двадцять п'ять років», хто ж це вам згодиться стільки висидіти перед екраном?!

(А іншого способу зняти подібну «сторі», щоб до глядача справді дійшло, нема —

ну, то значить, і «сторі» нема, і йдіть собі з Богом, скаже вам усякий редактор...)

В тім-то й річ: у батькових буднях, показаних зі сторони, — не лише тих

лікарняних, а й долікарняних так само, маю на увазі, звісно, не його

наукову-викладацьку кар'єру, а те, що її поховало, а затим поховало й його самого,

— в усіх тих розісланих зливах листів і намарне обтупаних порогах кабінетів, у

тій абсурдній і виснажливій війні, програній наперед, ще до початку, бо, раз

рушена з місця, система не могла й не збиралася давати відбою, а він же затявся

якраз на цьому й роками доводив ледь не тим самим людям, котрі й віддавали

накази, як то вони недобре чинять, — в цілому його життєвому сюжеті, якщо

представити тепер цей сюжет у повній документальній достеменності, в усіх

чотирьох папках з по- ворозочками, не було с е н с у — була тільки гіркота за

марністю затрачених зусиль. Сенс був в епіграфі. У водяному знакові. В одному

підкресленні, яке випадково збереглося.

Я знала це й по дечому іншому. Акурат попереднього літа, в Криму під

Кара-Даґом, я, відбившись раз від компанії на цілковите безлюддя, півдня

займалася тим, що раз у раз, як Сізіф, забиралася на ту саму скелю й кидалася з неї

в воду «ластівкою». Стояла недвижна, сорокаградусна спека, а мене за кожним

підйомом проймав циганський піт, і колінця піді мною трусилися, а серце

калатало десь у підгорлі. Колись у дитинстві я боляче вдарилась об воду живо-

том — і звідтоді боялась пірнати.

Коли, вже смерком, я прибрела назад до табору, мої ноги виписували

«мисліте», як у непритомно п'яного, і я насилу долала опір повітря. В очах

знайомих я мусила потвердити свою, й без того поширену, репутацію

несамовитої ризикантки, любительки пригод і гострих відчуттів, ладної на

бозна-що задля чергової порції адреналіну, і мужчини, що були в товаристві, не

зводили з мене за вечерею засклених підозрілим блиском поглядів (кожен,

вочевидь, переконаний, що здолав би забезпечити мене адреналіном у куди

приємніший спосіб!), і кілька дружин не до речі проявило підвищену нервозність,

трохи припсувавши мені мій тодішній блаженно-п'яний стан — наслідок забійного

коктейлю, складеного з двох рідкісних для професійного інтелектуала (чи я й

справді професійний інтелектуал? чи може журналіст у нашій країні бути


інтелектуалом?..) інгредієнтів: мертвецької фізичної втоми та гордости за

вивершений труд. Нащо ти таке робиш, спантеличено спитала тоді в мене одна

тільки їрка Мочернюк, яка щиро хотіла зрозуміти, і я сказала: не «нащо», а «чому».

Я пірнала тому, що боялася це робити. Пів Божого дня, на безлюдному

березі, під палючим сонцем я ґвалтувала себе, мов маньяк-збоченець, тому що

глибоко в моєму тілі жив уколочений колись у нього панічний страх — як

невидимий залізний обруч, що стискає зсередини, не даючи випручатися. Я

збивала той обруч, той стиск, і мені вдалося — я його збила. Одним страхом у

моєму житті стало менше.

Завдяки тій позначці на берегах книжки я зрозуміла, що мій батько цілий вік

робив те саме — залізав на скелю і стрибав. І зовсім не тому, що з нього був

такий уже прирожденний борець, швидше навпаки — мусив щоразу робити над

собою зусилля. Щоразу збивати залізний обруч, поконувати в собі «гамлетівську

нерішучість». Можливо, насампочатку він щиро вважав, ніби вся справа виключно

в лихій волі якогось одного високопосадного чиновника, яку треба просто

усунути, вийняти, як скалку з ока, і тоді припиниться жахливе неподобство, коли

не пряме злочинство, — припиниться те, що він називав «перетворенням палацу

на хлів». Палац закінчили будувати восени 1970-го, і ми всією родиною були на

врочистому відкритті — то був перший палай, у моєму житті, який нарешті

наклався на саме це, донесене з казок слово — «палац», повністю злився з його

сліпучим сяйвом і запаморочливою просторовою неосяжністю й вихлюпнувся за

межі слова, затопивши благеньке коритечко дитячої уяви (звідтоді я подумки

незмінно селила всіх королів і принцес саме там, у Палаці «Україна», в тому,

найпрекраснішому з усіх, бачених і донині, зразка 1970-го року, — Кловський на

таку місію не тягнув, Маріїнський тоді був закритий для публіки, а всякі там

новітні «палаци щастя» були, на мій тодішній погляд, чистим обманом, бо нічим

не різнилися від колгоспних критих ринків, та й на сьогоднішній не різняться...).

Невиразно пам'ятаю (кадром здалеку, позаяк жінкам і дітям при такому

високодержавному ділі належалося стояти осторонь) батька в безберегому

світляному морі фойє, в гурті високих (з погляду п'ятирічної) розсміяних

чоловіків, які тис- ли собі навзаєм руки, і власну горду свідомість його тодішньої

важливости: «Це мій тато будував!», — хоч він, звичайно, не будував, він тільки

брав участь в інженерних розрахунках у складі групи експертів: новоспечений

кандидат наук із дисертацією на потрібну тему, властиво, скромна собі

шестьорка, — якби вчасно пригнувся, замість непрохано висовуватись, його б і

не помітили, — а той, хто справді будував, хто був головним архітектором

проекту і хто, мабуть, також стояв у тому гурті Дуже Важливих Мужчин і

промінився, приймаючи вітання, — той через кілька днів по тому вийшов з

кабінету секретаря ЦК, зайшов до туалету, замкнувся в кабінці й повісився на

власному паскові: його Палай, виявився занадто добрим для Києва, він

затьмарював Кремлівський Дворец Съездов, а це було вже не тільки нечемством і

викликом, а й грубою політичною помилкою, за яку українському керівництву


мусили з Москви добряче спарити задницю, і керівництву треба було притьмом

оту спарену задницю рятувати, вживати заходів, шукати винуватців, найліпше б

розпочати кримінальну справу за розтрату будматеріалів, але що кандидат на

роль головного розтратця так навідріз був від ролі відмовився, нахабно

повісившись у самому будинкові ЦК, то справи, дякувать Богові (та й небіжчику

ж!), відкривати не стали, її взагалі не с т а л о , цілої тої справи, — її немов

змили, спустили в унітаз у цековському клозеті, заглушивши шумом води з бачка,

так що невдовзі ніхто про неї вже не пам'ятав, та й скільки їх було, таких справ,

чи ж за всіма встежиш... Просто, нововідкритий Палац «Україна» відразу ж за-

чинився «на ремонт», інтер'єри були спішно обдерті з декору, з делікатно

тонованих букових паркетів, горлично-сірої обшивки крісел, кун- штовних

світильників, — з усього, що давалось обдерти: все було замінене на грубіше,

дешевше й простецькіше, і через місяць-другий, коли його відкрили наново, — з

тими кислотно-лазуровими дерматиновими кріслами, що стоять і донині, — я

вже не впізнала чарівного палацу своїх казок: його так само не с т а л о , він

розчинився в повітрі, як, зрештою, й роблять у казках всі чарівні палаци, за ніч

перенесені джином кудись за море, одначе по тих бодай лишається порожнеча,

котра одна тільки й може бути гідним пам'ятником загиблій споруді (так, як

лишились Нью-Иоркські Вежі — раненою вирвою серед хмарочосів нижнього

Мангеттена, а ми на таке були надивилися задовго перед тим — скільки вибитих

зубів зяяло в київській забудові на місці висаджених у повітря церков, і тільки по

тих і заціліла пам'ять, чия відсутність не була замінена — ні зерновим

елеватором, ні Будинком- піонерів-та-школярів...), — а тут палац, уже цілком

чемно та шкарадно переряджений за зразком стандартного обласного

кінотеатру, стояв цілісінький, і називався так само, і можна було подумати, що

той, попередній, першим відвідувачам узагалі привидівся, — що, приміром, усі

вони тоді були на радощах упилися й заглю- чили, а тепер протверезіли, і ось,

значить, як воно все виглядає наяву, уважаємиє товаріщі: абсолютно банальна

історія, та й яка там історія, жодної історії не було, — так, невеличкий

господарський недогляд, винуватці покарані, працюємо далі... Мама згадувала, що

попервах їх була чималенька-таки група — батькових колег з інституту і з

Академії, з НДІ будівництва й архітектури, кому доручили скласти новий

кошторис, щоб обґрунтувати буцімто перевитрату матеріалів, і хто

відмовився це робити, обстоюючи правильність попередніх розрахунків. Десь

через рік, одначе, — а за той рік ментреґа й геть уже зам'ялась, курява осіла, в

новому Палаці відгуляли черговий партійний з'їзд, тим остаточно освятивши

його провінційно поскромнілі нутрощі, і хтось із упертюхів одержав догану,

когось пригрозили звільнити за скороченням штатів, хтось (либонь, незахищені

аспіранти, найслабша ланка!) навіть мусив виїхати з Києва й будувати далі по

райцентрах кінотеатри, і добре ще, як не корівники, — з цілої групи залишився

один мій батько і продовжував вимахувати, під занесеним над головою обухом,

нікому не потрібними доказами чиєїсь мертвої правоти. Можливо, з оглядової


точки високих кабінетів, обшитих дерев'яними панелями, це й справді виглядало

божевіллям чистої води: якого хріна цей мудель уперся рогом, та що він собі

думає, хто він такий?..

Вдавшись у маму — тупим гуманітарієм, — із тих папок на антресолях

(перегорнутих досить побіжно, з острахом і відразою, наче засушене зміїне

линовище...) я здолала второпати хіба те, що по певнім часі про історію з

будівництвом уже, власне, й не йшлося, — сюжет стрімко ускладнювався,

ширячись по інстанціях, відгалужуючи нові, дедалі фантасмаґоричніші колінця,

тільки батько ще продовжував до кожної нової петиції докладати свої початкові

доповідні на користь скаліченого проекту, демонструючи, з чого воно все

почалося (і, очевидно, тим дужче дратуючи адресатів — своєю недоречною

пам'ятливістю), так що петиції раз від разу розросталися, в них назбирувалися

посилання на нові й нові письмові відповіді-відмазки, на нові й нові розмови, і

також-відмазки, в дедалі вищих кабінетах, скарги на погрози, вислухані в

кабінетах нижчих, на анонімні дзвінки з тими ж погрозами, на якесь дивне

побиття незнайомцями коло під'їзду (це сталося, пригадую, десь незадовго перед

психушкою: останнє попередження!), і так воно все пухло й пухло роками, як

снігова, чи пак паперова, лавина, наче в дитячій фольклорній пісеньці, де приспів

нарощує рядок за рядком, поступово роздуваючись до грізної, космічної сливе,

непід ємности, а та кура-щебетура, а та гуся- сюся-сюся, а той

індик-диндик-диндик, а те теля- хвостомеля, — з кожним рядком звір прибавляє на

тілі, мультиплікаційно збільшуючись, до вола, до коня, і так можна дійти й до

тиранозавра, і тиранозаври приїздять — на машині з червоним хрестом, у білих

халатах, якого хріна, що він хотів довести?..

От, власне, і вся історія — і де вона тут?..

Будь-якої миті цьому прогресуючому, в'язкому кошмарові можна було

покласти край і вийти з гри: адже ж виходили, і прекрасно топчуть ряст

досьогодні — і дай їм Боже, як кажуть у Карпатах гуцули, «наперед би більше»,

чого ж, — і не такі, як він, невинні ягнята- господарники, ім'я ж їм легіон, а навіть

ті примітніші, хто був уплутаний у цілком уже гучні політичні справи, чиї імена

гриміли по західних радіостанціях, хто вчиняв привселюдні жести громадянської

непокори, вихоплювався з криком на сцену, чи під двері закритого суду, чи до

підніжжя пам'ятника, одною такою хвилиною можна було собі заробити на

дисидентський хліб до кінця життя, а від 1991-го року вже тільки виступати зі

спогадами, чим вони переважно й зайнялися, — не згадуючи, одначе, ні словом про

те, як виходили з гри, — треба розуміти, не зовсім сухими з води виходили,

трошки-таки, либонь, мокренькими: з покаянними листами, а чи и якимись

інтимнішими, за закритими дверми відбутими ритуалами замирень і перепросин

(і запевнень, що надалі поводитимуться чемно?), — хто там уже тепер розбере,

та й кого воно шкребе, — але ж виходили, і жили, й працювали за фахом

(одержували надбавки до зарплати, ростили дітей, розширяли жилпло- щу...), —

хай і вузенькі, і з смердючого коридора, але двері з зеленим написом «Exit» у ці


останні десятиліття імперії все-таки були, існували, реально позначені на плані,

це вам прецінь не сталінська доба, прошу панства, а соціалізм із людським

обличчям, що в перекладі на нормальну мову означає — якщо дуже хотілося жити,

вибір був... Так що мій батько, поза сумнівом, сам засмикав вузол собі круг шиї —

так мусили вважати ті, хто розпорядився його долею, так вважала мама, так

звикла, підрісши, вважати й я: не лишив запущеній у хід машині шляху до відступу

— суто стратегічний прорахунок, похибка, господарський недогляд. Сумно,

прикро, але нічого не вдієш, треба жити далі. (Так, ніби він справді потрапив десь

на дорозі під колеса вантажного автомобіля!)

Ще нюанс: підростаючи, я стала його соромитись. Порівняно до моїх

товаришів по школі, а надто по інституту, в мене був невдалий батько — той,

яким не похвалишся. На прямі запитання, як-от для запису в класному журналі

(викликають за списком, перед цілим класом, треба встати, продиктувати

вголос, керівничка перепитує, не розчула...), я мимрила, щулячись і ховаючи очі:

«Інвалід 1-ї групи», — і коли сідала на місце, мені довго ще здавалося, буцімто клас

перешіптується й перехихикується за моєю спиною. Подібні речі травляться

трудно — діти не прощають батькам пережитих з їхньої вини принижень. Його

смерть — уже вдома, його відпустили додому, як уже нирки відмовили після

затяжної медикаментозної блокади, — хіба що додала до сорому почуття вини, як

ложку соди до ложки солі, і з роками те все розбавилось, змішалось у поступово

слабнучий гірко-солоний розчин, якого не могли підсолодити ані почастілі, після

1991-го року (а вже як мій писок у повному блиску заграв на телеекрані, то

буквально градом посипалися звідусіль!), ентузіастичні відгуки його колишніх

колег і студентів — про те, який із нього був чудовий викладач і як його,

виявляється, всі любили (а де ж ви всі були раніше?), — ані навіть зовсім

конкретні, і від нашого продюсера зокрема, пропозиції підняти з архівів той,

тридцять літ як похований, сюжет із Палацом «Україна» й посмертно опорядити

мого батька в тепер уже цілком ґламурну, мало що не дисидентську біографію, —

можна було б заковбасити несогіршу передачку, авжеж пак, нагадати народові

забуті сторінки недавньої історії (так, наче той народ мав у запасі бодай якісь

н е з а б у т і сторінки — хоч давні, хоч недавні!)... Цей останній замір, іно

зажеврілий, убила в мені на пню відома поетеса, з тих, свого часу гучних, із

патріотичними віршиками й туманною репутацією жертви режиму, — з

цікавости я сама попхалася брати в неї ювілейне інтерв'ю, де й пережила повний

нокдаун: здоровезне, герге- писте бабисько з кепським прикусом, бризкаючи на

мене слиною й раз у раз хвицаючи головою, щоб метлялися поріділі фарбовані

кучері (жест, який сорок років тому міг асоціюватись у невибагливих мужчин

водночас і з темпераментом молодої огириці, і з патріотичною нескореністю),

спершу з півгодини значущо, з притиском торочило мені, що воно допускає до

себе «тільки вибраних людей», щоб я належне пройнялась і виструнчилась, — а

потім так само довго й докладно, з усіма картинками, мовби те трапилося вчора,

розповіло, як на його перший ювілей, п'ятдесятилітній, — в той самий рік,


порахувала я, коли Стусові впаяли другий строк, уже смертний, — бабиськові

навіть не прислали зі Спілки письменників вітальної телеграми, а прислали,

здумати лишень, запрошення на чийсь інший авторський вечір — бабисько

двадцять п'ять літ пам'ятало, чий саме, — зі спеціальним підступним умислом

саме цього дня зорганізований, — от яке воно було переслідуване!.. Жодних інших

подробиць переслідування я так і не допиталась — у бабиська також не було

«сторі», була тільки персональна леґенда, на яку свого часу мусило попрацювати

чимало мужчин, засліплених отим, тоді ще натурально рудим кучеретрусом, і

тепер бабисько жадібно купало свою порожню старість у відблисках їхніх

тодішніх зусиль — і в гробу хотіло бачити всіх, виморених по мордовських

таборах, друзів своєї легендарної молодости, пам'ять про яких, коли б була жива,

все-таки дозволила б йому бодай би зберегти відчуття стилю й пропорцій.

Я вийшла з того дому геть прибита. Від думки, що з підгримованим

батьківським трупом

на оберемку я товктимусь у тій самій черзі — з цією заслуженою мученицею

режиму в перших рядах, — мені зробилось якось по-особливому, гнітюче паскудно,

і я того вечора пребездарно набралась у «Барабані», мішаючи найміцніші коктейлі,

як зелене дівчисько, — всі вони смакували сіллю і содою, і на ранок похмільна згага

пекла так само — содою й сіллю... «Сторі» не було. Належало змиритися з тупою

очевидністю: єдиним знаком, що такий чоловік колись жив на світі, була я — в

мене був його розріз очей і його група крови. Зрештою, коли вдуматися, то чому

би мало бути інакше? Хіба не така сама доля спостигає абсолютну більшість

небіжчиків?..

«Оце!І!» — помітка на берегах, випале з валізи забуте покотьольце —

вперше розвернуло до мене бінокль іншим боком. На мить, як у спалаху блискавки

серед глупої тьми, я вгледіла живу людину — дивно, що це був той самий мій

батько, якого я, відай, потай від себе й далі трохи соромилась. Персонаж, що

надавався б на якийсь-то портрет хіба лиш у ролі статистичної одиниці: цебто,

якби була змога облічити, скільки їх, таких, у тім поколінні було — не

арештованих, не посаджених, не внесених у списки Amnesty International, а тихо

згаслих у власному ліжку від чесних серцево-судинних, ниркових та інших недо-

статностей, котрих прямі причини видимі тільки близьким родичам — звісно, в

кого такі були. Можна сюди додати й тих, що спилися, й тих, що покінчили з

собою, — в будь-якому випадку реальну для майбутнього історію здатна

витворити лише ц и ф р а , число з кількома (бажано чимпобільше!) нулями.

Шість (чи більше?) мільйонів мертвих євреїв — дорівнює Голокост. Десять (чи

менше?) мільйонів мертвих українських селян — дорівнює Голодомор. Триста

мільйонів біженців — дорівнює п'ятдесяти шістьом локальним війнам початку

ХХІ-го століття. Історію творить бухгалтерія. Під час хрущовської реабілітації

розстріляним у тюрмах НКВД ліпили були в довідках для родичів, у графі

«Причина смерти», найвигадливіші медичні діагнози — серцево-судинні, ниркові

та всілякі інші недостатності, — власне на те, щоб не зосталося розстрільної


ц и ф р и . Через двадцять років вигадка стала реальністю (з дотепними

вигадками так воно зазвичай і буває!): люди стали в дійсності гинути від того,

від чого їхні батьки й дідове — на папері. Цифра внемож- ливилась остаточно, і

ціле покоління позбулося власної, спільної на всіх історії, — а відтак не стало й

оптики розгледіти кожного зосібна: люди як люди — жили собі, вмирали, мало як у

кого складалося... Був собі непоганий інженер і здібний лектор; помер від

медикаментозного отруєння, відмучившись у психіатричній лікарні за

фальшивим діагнозом, — і на цьому все, можна зав'язувати поворозочки мертвим

вузлом. Потрібен був поштовх — той один, від якого, як у головоломці, все нараз

стає на свої місця (переможне ляскання пальцями, підсинений зайчик у шкільному

альбомі, заразливо щирий сміх, розпираючий надмір життєвої сили, впакований у

людині...), — щоб угледіти того персонажа зсередини і відтак уже без труда

побачити, що ним правувало, що вело його до кінця, не даючи відступитись і

згодитись визнати чорне білим, як усього тільки й вимагалося: то була

непереборна огида до власного страху, фізіологічна незгода дуже здорової й,

вочевидь, дуже гордої душі (адже душа так само має свою фізіологію, як і тіло, і не

завжди душевна фізіологія збігається з тілесною...) із тим силоміць ущепленим

тобі, як вірус, страхом — зростись, ототожнитись. А коли роками носиш у собі

щось таке, з чим не можеш жити, часом буває легше розбитись об воду, ніж

перестати стрибати.

В ті хвилини над спорохнявілою книжкою я пережила наплив гострого, до

зашпорів проймаючого щастя — мов шугонула вгору на дельтаплані: я ним

пишалася. Не як батьком, ні, — для того він уже був задалеко в часі, — а як

людиною, котрою могла б захоплюватись, якби тепер зустріла. Хтозна-звідколи

вже мені не траплялося таких людей (чи вони й направду всі повимерли?!), і

незагоджена в них потреба — не конче щоб серед близького оточення, хай би й

здалеку, зі сторони, я згодна подивляти й мовчечки, аби було що подивляти! — ця

потреба з роками все дужче підсисала зсередини, перетворюючись на щось схоже

на авітаміноз або сексуальний голод, — а тут мене немов збризнуло живою

водою: як же так, бурмотіла я вголос напівпритомно, як же так сталося, —

відклавши книжку, бродила по кімнаті, ніби полапки відшукуючи загублену річ, і

знов падала в крісло, невидющим поглядом — на ту саму сторінку, — думка

петляла завиванцем, зашпортувалась сама об себе, все не важачись упертись в

остаточно чітку формулу: як же так, що я нічого про нього не знаю — і вже ніколи

не дізнаюся, нічого не лишилося,

жодних свідчень про його життя, яким воно було насправді: він не писав

приватних листів, не вів щоденника, не зоставив жодних зліпків зі своєї

внутрішньої істоти, по яких я тепер могла би взяти слід, — нічого, крім

випадкової позначки на берегах випадкової книжки...

«Оце!!!»

Звідтоді я вірю загубленим дрібничкам — далеко більше, ніж готовим історіям, які

хтось для мене вже обпатрав, засмажив, заправив і подав на стіл. Я вірю зацілілим жестам


і позначкам на книгах, незумисно підловленим на аматорських знімках мімічним гримаскам

і неправильно надгризеним мундштукам: я — детектив Коломбо початку нового століття (не

смійся, будь ласка!). Я знаю, що ці викопні рештки загиблих цивілізацій —

багатьох-багатьох загиблих цивілізацій, що колись існували під людськими іменами, — не

брешуть. Якщо взагалі є спосіб щось зрозуміти про чуже життя (тут своєму власному

спробуй дай раду!), то тільки оце («оце!!!»). Все інше ми вже чули, все інше нам уже через

вуха ллється, спасибі...

Я ведусь на ці марні порізнені блискітки, як сорока на розсипані коралі. Тобто

достеменно так само: підбираю й несу до себе в гніздо. У мене їх уже ціла колекція — мої

власні (невпорядковані) нотатки по різних блокнотах (часом на вкладених аркушиках, на

концертних і фестивальних програмках, на зворотах прес-релізів, ще на якійсь попідручній

рудерії...), відкинуті при монтуванні (поскручувані ґвинтом) обрізки плівки, бозна-пощо

бережені з доелектронних часів у коробці з-під комп'ютера, і в самому комп'ютері теж, до

речі, повний бардак: от навіщо мені, спитати б, колись надісланий (кепсько відсканований)

малюнок померлої від лейкемії прип'ятської дівчинки, якій, на переконання не-вбитих-горем

батьків, було вготовано велике мистецьке майбутнє? (Важко сказати, правда цьому чи ні, —

дитячі малюнки всі цікаві, на цьому коричневий бегемотик стоїть над синім, скругленим до

обрію озером, в чорнобильську передачу малюнок не пішов, не вписався, я хотіла

витримати там максимально лаконічний стиль, жорсткий і суворий, без слинення, без

розвезьку- вання шмарклів, і мама дівчинки на мене образилась: я одбирала в неї

нововинайдене виправдання її життю — роль матері трагічно загиблого юного генія, а що

реально могла запропонувати натомість — мертву дитину?.. Але навіть якби не мама, не

моє почуття вини перед нею, гадаю, в мене все'дно не стало б духу той малюнок у себе в

комп'ютері вбити, і я його навіщось бережу — так, ніби сподіваюся, що він коли-небудь на

щось іще придасться...) По суті, всі мої відзняті сюжети починалися й розросталися зовсім

не з «теми», як я щоразу глибокодумно вдаю перед продюсером і колеґами, а — незмінно

— з якоїсь такої дрібничкової зачіпки, котра чомусь перепиняла увагу, дражнила й

притягувала недоступністю схованих за нею чужих тайн, як, бува, далекий вогник

людського житла з вікна нічного поїзда: от би підгледіти, хто там живе, що робить, чому так

пізно світить?.. В остаточному варіанті, в готовому фільмі ця стартова деталь, як правило,

випадала — або цілковито лишившись поза кадром, або, в кращому випадку, мелькнувши

десь разок заднім планом, так що лиш мені самій і знати: скромно собі захованим у куточку

картини автографом Дарини Гощинської, а чесніше б сказати — пам'яткою чергової моєї

поразки, знов-таки, нікому, крім мене, невидної: бо ніколи ще мені не вдавалося — так, як, я

відчувала, це можна б зробити: якби намацати затрачений потаємний код! — ні разу не

вдавалося по-справжньому щось на тих дрібних камінчиках побудувати, крутонути їх під

таким кутом, щоб за одним поворотом усеньке життя людини враз як стій висвітлилося

вглибину, і все в ньому стало на свої місця, як у головоломці, — ні разу не випадало

правдиве «оце!!!».

Що, розуміється, не значить, ніби треба припинити зусилля.


Іншого методу в мене немає, — звісно, якщо це взагалі метод. Точніше, в інші методи

я не вірю — всі вони, по-моєму, давним-давно себе виснажили. Так що по-іншому мені

просто нецікаво.

Не знаю, що мене так зачепило було на тому знімкові, де серед п' ятьох вояків У ПА

(... боївка, кинув мені Артем, кінчиками пальців підсовуючи знімок по стільниці й чомусь

стишивши голос, наче з фотографії, якщо поводитися з нею необережно, міг леда-хвилю

гримнути постріл...) — другою справа, простоволосою, з закрученим по моді воєнних літ

голлівудським валиком, навислим на чоло, стояла й ледь усміхалася просто до мене мо-

лода ясноока жінка — зграбно, ба навіть відзіґорно перетята в короткому стані армійським

паском, з тією спокійною, самовладною впевненістю в поставі, котра чомусь наводила на

гадку зовсім не військову — радше про виїзд на лови в родовому маєтку: панночка чекає,

коли підведуть коня, а десь за кадром кілька породистих хортів з нетерплячим гарчанням

натягують повідок. їй безперечно пасував би англійський стек і білі рукавички, — і водночас

було в її недоречно вишуканій серед лісу постаті щось напрочуд жіночне,

прохолодно-втишливе, як лагідна владна рука на розпашіле чоло: щось, що має

заспокійливо діяти на хортів, і коней, і на молодих мужчин з автоматами, либонь, так само,

— серед них усіх усміхалася (ледь помітно вигнувши губи) тільки вона одна. «Яка гарна

жінка», — зауважила я, і собі чомусь стишивши голос, хоч вона, строго кажучи, була не

стільки гарна, в звичному розумінні, скільки — осяйна: навіть на бляклому знімку довкола

неї немов стояла видима пляма світла, наче на полотнах давніх майстрів круг янгола,

післаного з доброю вістю, не бійся, Захаріє, бо почута молитва твоя, — Артем скоса

глипнув, гмукнув невиразно, чи то погоджуючись, чи, навпаки, як історик, що

знайшов-перед-ким-похвалитися архівним документом, дивуючись із моєї дурости, гарні

жінки їй у голові! — але підхопив і, з тим своїм тонко викривленим осміхом, яким мов

наперед глузував із того, що збирався сказати, розвинув тему, хоч і в дещо несподіваному

напрямку: «Як гадаєш, з ким із цих чотирьох вона спала?» — «Ось із цим», — бозна-чом без

вагань тицьнула я на крайнього хлопа справа, з по-вовчому близько посадженими очима й

горбатим носом, пускаючи повз вуха Артемів прозорий натяк (ми-бо з ним натоді не спали

вже зо три місяці, й жодного сенсу гальванізувати цей природно відмираючий зв'язок я не

бачила, щоразу при зустрічі чимось вимовляючись, так що він мав би досі запідозрити в

мене якусь укриту хронічну недугу, неспинну кровотечу абощо...), — вовкуватий хлоп

позував у півкроку, мов для рівноваги сторожко держачись за наставлену цівкою догори

ґвинтівку, і моя певність щодо нього була тим дивніша, що сама я на місці тієї жінки якраз

вибрала б іншого — того, котрий стояв найдалі, крайнім зліва, і дивився кудись убік, наче

ціле те фотографування його не обходило: з-посеред усіх чоловіків на знімку,

простакуватих селянських фізіономій, витесаних багатьма поколіннями тяжкого фізичного

труда (зрештою, а війна що, не так само тяжкий фізичний труд?..), він єдиний був

по-справжньому вродливий, пекучий красень брюнет, вдосконалена й ушляхетнена, чисто

виголена версія Кларка Ґейбла — із застиглим в очах непідробним задавненим смутком, на

який Кларк Ґейбл не спромігся б і за найпишніші гонорари: такий смуток треба ростити в

собі роками, водномить його не добудеш, таким смутком повняться наші народні пісні,

здається, всі як одна в мінорі, навіть маршові, походні, слова не мають значення, бо жодним


словам все одно не вмістити того смутку, ані не виповісти його першопричини, його бере

тільки музика, і тому в брюнета були м у з и ч н і о ч і , вони з в у ч а л и , —

тимчасом Артемова рука обережно, запитально погладжувала мені ногу крізь шліц

спідниці, забираючись вище коліна, і я машинально, як завжди, подумала про його обручку:

щоб не порвала часом мені колготок, — можна було б просто відсторонитися, після трьох

місяців це був би достатньо вимовний жест, але я й далі, як зурочена, непорушно чапіла,

схилившись над столом, над знімком, на якому, я вже була майже певна, розігрувалася між

отими трьома якась прихована драма, Артем задихав частіше, його великий палець уперся

в щілину мені між ногами й працьовито розсував її крізь колготки й трусики, з нього завжди

був вельми сумлінний коханець — науковець і книжник, він усе робив як по-вичитаному, і

часами в мене виникало враження, наче я цінний архівний об'єкт, оснащений невидимою

інструкцією для користування, а часами — що він мене смертельно боїться, і тоді я щиро

приходила йому на поміч, дарма що в устах мені потім надовго лишався смак вийнятого з

холодильника старого сиру: в Артема чомусь був холодний прутень, і взагалі холодне на

дотик тіло, але тої хвилини, впершись руками в стільницю й очима — у фото, я несподівано

зазнала навального, гострого збудження, куди гострішого, аніж якби мені в цей час

показували порнуху, — якогось незнайомо- страшного, одчайдушного й хижого, ніби це

мало бути востаннє в моєму житті, ніби зненацька спалахнув, засліпивши, наведений

просто на мене прожектор, не зоставивши з мене нічого, крім колодязно-чорного крику,

тільки той крик не тонув, а піднімався — вгору, немов по трубі, розпираючи в горлі аорти, зі

стукотом виштовхуючись крізь стяті зуби, і вже не мало значення, хто (чи що!) задирає мені

ззаду спідницю, нетерпляче рве вниз зайву тканину, швидше, швидше, я скупчилася в тій

точці, звідки мав прийти порятунок, — і він одразу ж і прийшов, блискавичний, як липнева

гроза, і чиясь лапа брутально закляпила мені рота, з чого я збагнула, що крик, який тепер

відлунював у вухах, походив із мого власного горла, й, заперечно мотнувши головою, щоби

струсити лапу, повільно скліпнула очима, — перед зором ще допливали каламутні жовтяві

кола, і перше, що крізь них проступило, був отой фотознімок із п'ятьма постатями на ньому:

всі вони палахтіли різким білим сяйвом, як на неґативі. Треба було скліпнути ще раз, і ще

кілька разів — доки знімок не потемнів до нормального стану — і тоді стало ясно, що

трясеться не знімок, а стіл, і то з тої вагомої причини, що я на нього навалилася в досить

незручній позі, а Артем продовжує старанно товкти мене ззаду, ще й намагаючись затуляти

мені при тому одною рукою рота, — все це дійство, як-не-як, відбувалось на його робочому

місці, в підвалі книгосховища, і могло б бути справді вельми пікантно, якби хтось із його

співробітників зазирнув у двері — які він, щоправда, завжди з моїм приходом замикав.

(Я подумала в тій хвилині — безживно й порожньо, мов сліпою плямою замість думки,

— що тільки це єдине мене й приваблювало, цей вистуджений підвал із лінолеумною

підлогою й дурманливим, дріжджевим духом перетлілих од ветхости паперів, зі змовницьки

замкненими, оббитими старим дерматином дверми, що надавало нашому жалюгідному

романчикові збудливого присмаку студентської бездомности: коли ще трахаетесь, як

кролики, по всіх приступних закамарках, — всі ж Артемові маловдалі спроби перенести дію

на мою чи його територію, в нормальне помешкання з нормальним ліжком, я просто

стирала з пам'яти...)


Попрощалася я тоді майже відразу — тільки-но давши, сквапненько, лад одежі й

метнувши контрольний погляд у дзеркальце, уникаючи дивитися на щасливого, пітного й

розгубленого Артема, що недоречно пірвався був проявляти ніжність, котра, як відомо,

народжується по той бік пристрасти, але закляк, приморожений моїм непристойним

поспіхом і односкладовими помрука- ми, — все це вельми скидалося на панічну втечу з

місця ганьби й неслави, одначе голова моя, проясніла після оргазму, працювала

зосереджено й чітко, як телетайп, вистукуючи команди, — максимальна ефективність при

мінімальній затраті рухів, не повертаючи голови: десь тут у тебе був мій Ернст, путівник по

Києву 1928-го року, він тобі ще потрібен? І (без паузи, не переводячи духу), якщо можна,

позич мені ненадовго цей знімок, гаразд? — знімок всунувся між пожовклі сторінки

безневинно розстріляного Ернста, торбинка насилу защіпнулась, головне, нічого тут не

забути, Артем наздогнав мене вже на порозі, поцілунком у щоку (мокрим) і погрозою

подзвонити в кінці тижня (чому всі чоловіки вважають за потрібне конче заявляти на про-

щання свої права на наступний раз? — так, ніби я сама не зможу подзвонити, якщо схочу!),

— і то було все, то справді було все: більше ми не бачились — а по телефону вимовлятися

надмірною зайнятістю необразливо й навіть жалібно — мовляв, рада б душа в рай, так гріхи

ж, гріхи... — я вмію, нівроку, цілком кваліфіковано.

Артем (радий усякій оказії підкріпити хирлявий зв'язок якимись предметними

зобов'язаннями, як то звичайно буває під кінець і на початку, — коли випозичаються книжки,

компакти й фотографії, вигадуються спільні справи, від яких потім нелегко

відкараскатися...) спитав тоді про знімок: «Нащо він тобі?» — і я булькнула теж щось

односкладово-маловрозумливе, типу думаю-дещо-зробити-про-УПА, тема назріла (гейби

перед нашим продюсером виправдовувалася!). Це була, звісно, чистої води відмазка,

гониво на відчіпного, бо нічого такого я не думала. Про УПА, на моє тверде переконання,

належалося знімати й писати виключно західникам, в яких у кожного ж у родині, коли

пошукати, можна знайти як не напряму «хлопців з лісу», то вже напевно депортованих «за

пособництво», а що депортували їх цілими селами, і гаразд іще, що не повивозили всіх до

ноги кудись за Єнісей, як поляки за Віслу, то питається — якої біди я мала би сунутися зі

своїми п'ятьма копійками туди, де й без мене за кожним кроком комусь живі кості хрущать?..

Все, чим диспонувала я особисто, обмежувалося спогадами мами й вітчима, дяді Володі,

про голод 1947-го року на Сході: дядя Володя (я так ніколи й не наломилася називати його

бодай «папа Володя», як хотілося йому і, напевно ж, мамі...), ходив тої зими,

п'ятнадцятилітній пацан, разом із дорослими в себе в Одесі на підлідну, неводом,

риболовлю й тим сяк-так підтримував родину — обабіч ополонок, розповідав, цілий день

нерухомо, як примари, стовбичили опухлі, на слонових ногах жінки — чекали на викидувану

з невода мільку, хапали її з криги й тут-таки зжирали сирою, — а по спасенний хліб і в нього,

і в мами на Полтавщині виряджалися експедиції на Західну («у Западну», вперто казав дядя

Володя, ніби ця простацька латка на його загалом досить чистій, як на одесита, мові була

невід'ємна від тих подій і виправленню не підлягала: «у Западну» — і край, а «Західна» —

то вже з лексикону наступного покоління). Ті здобичницькі виправи, напхом у консервній

банці (і покотом — на даху) божевільного, без всякого розкладу й ладу чугикаючого від

станції до станції товарняка «500-В» (в народі його з могильним гумором звали


«п'ятсот-вєсьолим»: міг зненацька спинитись серед поля і простояти — де п'ять хвилин, а

де п'ять годин, і так само зненацька рушити далі, лишаючи позаду струшений розсип

нещасливців, що вискочили спорожнити міхурі, — сховку не було як шукати, при кожній

зупинці вони просто валилися під насип покотом, чоловіки й жінки упереміж, поспіхом заго-

ляючи зади, з єдиною гарячковою гадкою: встигнути — і потім видряпатися назад на своє

місце, поки хтось інший не зайняв, — дяді Володі особливо гостро вбилась у пам'ятку ця

невідступна тривога за місце, відай, трудно воно давалось захарчованому підліткові, що

мусив штовхатися врівень із дорослими, мою ж уяву найдужче вражала ота безстатева

оргія квапливого масового випорожнення вздовж состава — легкість, із якою людей

перетворювано на стадо), — ті виправи по хліб були нітрохи не безпечніші від теперішніх, і

також же «по хліб», — заробітчанських, до ще-західнішої Європи, до правдивої,

шенґенської, заклумаченим «Ікарусом» по дорогах Словаччини й Польщі, де з кожного

гайка може леда-хвилю вихопитися навперейми яка-небудь російська мафія з «калашами»,

— дядя Володя, що мандрував навесні 1947-го на даху «п'ятсот-вєсьолого», згадував

серед ночі сліпучий ліхтарик у вічі й замо- розний доторк металу до підгорля: «Дєньґі єсть,

пацан? ..». Якимсь дивом він здогадався обіруч відгорнути поли піджачка, в якому спав,

внутрішніми кишенями назверх: чистий, мовляв, — інстинктивно ж і вичавив із себе, що

бозна-звідкіля спливло на язик: «К брату єду...», — і його лишили, шмонати не стали, хоча

гроші в нього якраз були, ретельно зашиті матір'ю в труси на дорогу, а от брата — брата не

було ніколи. (Мусила бути мрія — потаємна хлоп'яцька, сирітська — про брата, конче

старшого, який прийде з фронту, накладе всім кривдникам духопеликів, оборонить і

захистить: мрія й захистила!) В їхніх очах — в очах виснажених брудних людей, що

похапцем поливали паруючою сечею залізничні насипи, — тодішня новоприєднана

Галичина, восьмий рік плюндрована вздовж і впоперек фронтами й партизанкою, ще сяяла

сліпучою «Європою», оазою непомисленних розкошів, — так, як в очах нинішніх українських

заробітчан шенґенська, — і тим, хто потрапив щасливо до неї добратися, вона з багацькою

щедрістю вділяла од своїх розкошів: кому мішок сухарів, кому дві торбини круп і торбину

гороху, а кому навіть повнісінький, натоптаний із верхом мішок борошна — таке чудо

невідь-як зуміла на собі до- перти звідкись із тих країв, із пересадкою в Здолбунові, покійна

тьотя Люся, мамина старша сестра, — і так 1947-й не став для України, всупереч замірам

вусатого Ґенералісимуса, ще одним, і вже остаточним, 1933-м, тож принаймні ц ю війну, в

жодних підручниках історії не зафіксовану, УПА в Сталіна виграла: жодна

продразвьорсточна команда не ризикнула б уступити наприкінці сорокових у

західноукраїнське село «трусити хліб» (а якби здуру ризикнула, то стільки б її й бачили, що

до того села на підступі, казав дядя Володя з хижим смішком сатисфакції, наче з відлунням

того самого хлоп'яцького захоплення чужою силою — ох і накладуть комусь духопеликів! —

і водночас, от же чудно, з ледве вловним відтінком неприязні, трохи ніби навіть


заздрої, мовляв, еге ж, добре їм було там воюватися, а от поопухали б на льоду з

моє, то подивився б я, чи сильно б тоді повиступали!..) Опухи опухами, могла б я запере-

чити дяді Володі (і заперечувала — подумки, ніколи вголос), а проте різниця з 1933-м таки

була — була масова, і таки, по всьому видать, несогірше зорганізована армія, яка перед

тим три роки поспіль тренувалась одбивати хліб од німців: досвід знадобився, і країна не

вимерла. Як не рахувати фінської кампанії, то була, таки єдина Сталінова поразка, і ще

сорок років по його смерті радянська історіографія одігрувалась за неї на «Западній» на

всю силу добре оплаченої уяви, — що оплаченої, це ми, котрі тямущіші, без особливих

зусиль просікли ще школярами: жодна тема не викликала тоді на перервах таких гарячих

суперечок, як війна, — для наших батьків вона була ще живою, не книжною, і надто вже

різнилася наколочена в родинах пам'ять проти того, що належалося завчати по підручнику,

виникала суто хімічна реакція несумісности: клекотіло, булькотіло, і випадало в осад на

адресу підручника чітке й презирливе: бре-ехня!.. Ось, в принципі, і все, що мені було

реально відомо; м'яко кажучи — негусто.

Так що УПА — ні, УПА була ні при чому.

Просто, я не м о г л а зоставити в Артема той знімок. Він був м і й — чи, точніше,

став моїм. І не тому, що мене ледве не на ньому відтрахано без усякого з моєї сторони

опору, а швидше навпаки: тому й без опору, що в мене немов уступила тоді чиясь ч у ж а

в о л я — от саме таке було відчуття. (Цілий день потому я лазила розбита, ніби мене

пропустили в пральній машині через центрифуґу.)

Молода жінка, що з аристократично невимушеною звичайністю стояла серед лісу в

гурті чотирьох мужчин з автоматами й ледь помітно всміхалася, вирізнена плямою світла,

мов химерним дефектом плівки, називалася — Олена Довганівна.

А більше я, справді, нічого не знала.

Про що ти задумалась?

Я ніколи цього не зніму. Ніколи.

Ти все зумієш, — кажеш ти так переконано, що мені робиться страшно. Твоя

родина мовчки дивиться на мене з усіх фотографій разом. Просто неймовірно — що ти в

мені знайшов?

(Питання, якого в жодному разі не можна ставити вголос, вгризаюся за язик, — а то

ти, чого доброго, й сам почнеш над цим застановлятися...)

Чого я тобі не казала: коли ти вперше мене поцілував (точніше, то я тебе першою

поцілувала — не в змозі довше зносити твого майже екстатично сяючого погляду, до якого

тільки молитовно складених рук і бракувало: звісно, що ти мене боявся — де ж пак,

телезірка, і взагалі...) — що мене по-справжньому потрясло, куди жорстокіше, ніж у

п'ятнадцять, був вираз твого обличчя, коли наші уста роз'єднались, — вираз людини, котра,

опинившись на вершині гори, бачить, як унизу, в долині, її місто западається в землю. Ти

дивився, немов не впізнавав мене, немовби я блимотіла й одмінялася перед тобою з

шаленою швидкістю, і гарячкова світлотінь щастя й жаху на твоєму обличчі навпростець

віддзеркалювала моє блимотіння, — і так, через твої очі (погляди наші ще не роз'єднались),

я на мить змогла вгледіти той землетрус унизу: німо, з вимкненим звуком валилися будинки


й розверзалась земля — наче при зйомці з літака, од якої операторові смертельним

захватом запирає дух...

Звідтоді я знаю це почуття, воно нема-нема та й нагадує про себе, коротким

стенаючим уколом: я стою на вершині гори, під твоїм поглядом, і спускатись мені — нема

куди.

— Ти все зумієш, — кажеш ти з непохитною переконаністю в голосі.

І аж тепер нарешті я розумію, чому при першій зустрічі мене так заскочила була твоя

українська, ніяк не сподівалась почути: надто впевнено ти рухаєшся крізь життя, надто

спокійну й самовладну зберігаєш у ньому поставу, ніби й не підозрюєш, що буває інакше. В

тих усіх із нас, кому за тридцять і хто змалечку ріс у свідомості свого українства, рідко

трапляється така природна — незащемлена — гідність: для такої постави треба мати за

спиною щонайменше три-чотири покоління предків, внутрішньо незнайомих із будь- якими

формами соціального приниження, — ситуація явно не наша, в Україні після ХХ-го століття

практично вже неможлива, нізвідки їй було взятися...

Дай мені руку. Яка гаряча. (В тебе прекрасні руки, найгарніші, що я коли бачила в

мужчини, сильна, виразно виліплена кисть, довгі породисті пальці, чому я не Роден, чому не

працюю бодай для реклами: така рука, крупним планом, на жіночому коліні, купуйте

колготки Lycra?.. Ось на це я, відай, тільки й надаюся, оце моя верхня планка — рекламні

кліпи знімати...)

Не відпускай мене, чуєш? Я нічого не знаю — не знаю навіть, по правді, чи це те, що

називається в людей любов'ю, чи якесь примусове втручання чужої волі (часом

украдається й така підозра). Я не знаю, чого хотіти від майбутнього, і навіть — чи є у нас із

тобою майбутнє; нічого не знаю. Тільки тримай мене, добре? Не відпускай. Ось так.


Музей покинутих секретів

Музей покинутих секретів


З а л 2 . І з ц и к л у « С е к р е т и » . В м і с т ж і н о ч о ї с у м о ч к и ,

з н а й д е н о ї н а м і с ц і к а т а с т р о ф и


Мізансцена виглядає так (дуже симпатично!): дві жінки, блондинка й брюнетка, за

столиком літньої кав'ярні в Хрещатицькому Пасажі, обидві стильні, добре задбані, з

оголеними засмаглими плечима, — це кінець серпня, пора закінчення відпусток, на

задньому плані вряди-годи проходить офіціант у білій куртці, із ні до кого не зверненим

загадковим напівусміхом мовчазного всерозуміння, що притаманний усім київським

офіціантам і робить їх схожими на індійських божків, насправді ж приховує виключно їхню

непевність себе й страх наскочити на незвичного клієнта — в даному разі роль такого

виконує поставлена на терасі телекамера. Дуже гарний світловий ефект творить

підзолочене й ви- прозорене сонцем волосся блондинки — тобто це з тим ефектом вона

здається блондинкою, насправді з неї швидше русявка, вміло підфарбована до відтінку

стиглого жита, і слушно: з такими дрібними пташиними рисами навіть при широко

посаджених очах її бліде личко з по-чоловічому роздвоєним підборіддям неминуче

губилось би в натовпі без яскравішого обрамлення, так що кольорове рішення знайдено

бездоганно точно, — зрештою, не дивно, адже вона художниця. На передньому плані, на

столику, кілька також хороших барвних плям: темно-рубінової підсвітки келих червоного

вина, висока боката гальба світлого «Оболонського»


з весільною шапкою шумовиння, орнаментована пачечка «Eve Slim», будда в білій

куртці приносить ще й чисту попільницю, більше схожу на полумисок, але, на жаль, чорну,

краще відсунути, ні, переставити тим- часом на сусідній столик, бо надто рве око, ніхто не

проти?.. О'кей, все, працюємо!

Владиславе, ми знайомі вже так багато років (обидві сміються, тим

змовницьким смішком жінок, задоволених своїми роками й пов'язаних між собою чимось

неприступним для чоловіків, котрий завжди вселяє в останніх підсвідоме занепокоєння),

що я можу навіть перед камерою з легким серцем звертатись до тебе на «ти» — й дуже

цим пишаюся. Насамперед дозволь привітати тебе з успіхом справді небуденним,

особливо для українського митця, — із премією Фундації Мистецтв від Nestle, якою була

відзначена твоя персональна виставка — поправ мене, якщо я помилюся, в Цюриху? («В

Цюриху, в Берні, в Женеві і в Лозанні», — уточнює блондинка з діловою інтонацією

людини, давно і стійко призвичаєної до небуденних успіхів.) Вибач, ти ж знаєш

можливості українських журналістів: практично всю закордонну інформацію, що

стосується культури, ми отримуємо з других рук («Коли не з третіх», — вставляє

блондинка. — «Абсолютно справедливо, коли не з третіх!» — аж надто палко підхоплює

інтерв'юєрка, і обидві знов сміються, цим разом недобре, з дружним злостивим викликом,

за яким впізнається багаторічна ансамблева зіграність поглядів і претензій на адресу

своєї країни.) Так що нема на те ради, мусиш про себе розповідати сама, якщо хочеш,

щоб отечество було в курсі...

Пам'ятаєш старий радянський анекдот, — каже блондинка, пригнувшись

над столиком і всім тілом подаючись уперед, мов розкручуючись знизу вгору як ласо чи як

кицька, що збирається заплигнути на дерево, щойно тепер операторові крізь камеру видно,

яке вольове оте її гострорисе пташине личко з роздвоєним підборіддям, наїзд, крупний

план, — чому в магазинах немає м'яса?

??? — журналістка запитально зводить брови, наперед сяючи, ледве

стримуючи нетерплячу готовність весело захихотіти.

Бо ми йдемо в комунізм семимильними кроками, а худоба за нами не

встигає. Ось так і з тими нашими митцями, котрі здобулися на міжнародне визнання, —

країна за нами не встигає...

І не тільки з митцями, — відхихотівши, погоджується журналістка.

— Те саме й з науковцями, яких купують на Заході, а в себе вдома їхні відкриття

академію нітрохи не цікавлять, і з інтелектуалами, які розбрелися по чужоземних

ґрантах, бо своїх українських катма... З країни просто вимиваються мізки, боюсь,

якщо так триватиме й далі, років через десять-п'ятнадцять ми всі тут

бігатимемо на чотирьох... Але ми ж із тобою оптимістки, Владо, чи не так?

(Блондинка іронічно примружується, мов прицілюється в очікуванні наступної

репліки, яка й визначить, бути їй оптимісткою чи ні, причім скроні їй

прокреслюються різкими стрілками зморщок, і обличчя враз набуває тієї

пронизливої пластичної до- вершености, котрої, в цій хвилині видно, має досягти

щойно через кілька років, — довериіености зримо проявленого характеру, якою

декотрі жінки в зрілості вражають куди ефектніше, ніж юною вродою, ще


два-три роки — і блондинка, якщо, звичайно, натоді ще залишатиметься

блондинкою, повністю наздожене свій внутрішній образ і буде досконало, арти-

стично гарна.) — І навіть якщо сьогодні твоє визнання на Заході, — розважливо

продовжує брюнетка, — вдома, в Україні, не викликає жодних реакцій, крім хіба що

заздрости колеґ, все одно, об'єктивно (це слово вона виокремлює до

непристойности сексуально, круглим маковим ротом із нової колекції в Broccardi,

ніби наводить кожну літеру жирним курсивом: на відміну від своєї співрозмовниці,

вона говорить не лише до товаришки, ай до уявної аудиторії, яка все те має

ковтати) ти працюєш на цю саму країну, котра, як ти кажеш, за тобою не встигає, —

зокрема й на зміну її уявлень про себе, що, по-моєму, надзвичайно важливо... (Блондинка

мрукає щось згідливе її видимо нудить цей дидактичний відступ.) Українцям, як

відомо, притаманна хронічно низька самооцінка, так що всяке визнання «наших» зі сторони

«чужих» — це, вважай, компрес нам усім на задавнені національні травми. Тож давай до

діла, тобто до твоєї виставки. Насамперед, поясни, будь ласка, саму цю назву —

«Секрети»?

Ну, ідея взагалі-то походить від забави нашого дитинства — пам'ятаєш, у

дошкільному ще віці, в шістдесяті, в сімдесяті, всі дівчатка робили «секрети»?

Аякже, ще б не пам'ятати! — тішиться брюнетка. — Причому, що цікаво —

здається, тільки дівчатка?

Атож, хлопчики не допускалися, навіть ті, котрі з дівчатками дружили, це я

пам'ятаю точно (блондинка спроквола відводить нависле на лице пасмо волосся,

ніби одним жестом відсуває з-перед очей тридцять років нараз), — у мене в самої

був такий товариш, із яким ми навіть у ляльки вкупі гралися, я за маму, він за тата, але до

«секретів» і йому було зась...

Вибач, що перебиваю, — а ти взагалі малою з хлопчиками більше бавилась

чи все-таки з дівчатками? Бо є версія, що соціально успішні жінки — то завжди продукт, що

називається, чоловічого виховання, ті, кого школено на хлоп'ячий лад...

— Н-не знаю... Не думаю... Та ні, гралась-то я з дівчатками, все в старих добрих

традиціях, кукли, їхні «одьожки», я цілому подвір'ю ляльки обшивала, дуже мені це

подобалось... Я думаю, тут інший момент важливіший ( вона рішуче закидає вгору

підборіддя, очі їй спалахують, як у кицьки, й навіть міняють колір: перед

хвилиною, з пошуково стеряним зором, вони були по-немовлячому

водянисто-сірі, а зараз увімкнулись пронизливим сталево-синім горінням на повну

швидкість розігнаної думки, оператор мав би бути в захваті: нечасто

трапляються такі вимовні обличчя, де на поверхні, як на чистому плесі,

мерехтять усі відсвіти руху під водою) — знаєш, що справді вплинуло? А — що

татова донька! В дитинстві ключовою для мене фігурою був батько — саме він учив мене

малювати, потім до художки щоранку відвозив на заняття, авторитет його був непохитний

дуже довго. Якщо чесно, я й досі вважаю його дуже недооціненим художником, у нього

шалено цікаві роботи є, особливо нон- фіґуративи, тільки ти ж знаєш, яка в совдепівські

часи була офіційна настанова щодо всього абстрактного... Взагалі, це страшенно

інтересно, коли вдуматися, — ти, мабуть, маєш рацію, ну, щодо жіночої успішности, — всі


дівки, яких я знаю, ті, котрі чогось домоглися, — всі вони татові доньки, і ти ж так само, Дар?

( Брюнетка мовчки потакує.) І це ж навіть у фольклорі відбито: в усіх казках завжди

бабина, тобто материна, дочка лишається в програші, а дідова, татова доця, привозить

додому повну скриню всякого добра — нібито тому, що така трудівниця, а бабина

ледащиця, але, може, бабина дочка просто не навчена — як би ми це сьогодні сказали,

соціально адаптованої поведінки? Не тямить, як триматися серед чужих, як їм чемно

приподобитися й тим непомітненько домогтися свого, а зараз же з порога валить як стій

незнайомій чарівниці (« Змїіній цариці», — підказує розбавлена журналістка), угу,

зміїній цариці всі свої наміри межи очі, як рідній мамі, — от, така собі хатня дикунка, ні?..

Тобто, з усього судячи, попередні покоління жінок, із нашими матерями включно, просто не

вміли прищепити дочкам ніяких навиків виживання поза стінами своєї хати — на таку вищу

математику вже треба було чоловіка в домі... ( Забувшись, художниця починає

зосереджено гризти нігті, але спохоплюється; рука в неї, проти її дрібної

статури, якраз несподівано крупна й сильна, з широкою долонею, з нігтями без

манікюру, — дуже вимовна, чесна ремісницька рука, при монтажі ці кадри буде

вирізано.)

І якщо врахувати, — кидається інтерв'юєрка підбирати на ходу впущену

думку й змотувати її далі на клубок у потрібному напрямку, — що саме дев'яності роки чи не

вперше дали нам масове покоління самотніх матерів, — коли жінки перестали боятись

( вона знов округлює рота й налягає голосом на це слово, наче тілом на замкнені

двері) самостійно виховувати дитину, — то як, по-твоєму, що чекає в майбутньому вже

наших дочок? Чи зумієш ти тепер забезпечити своїй Катрусі належний рівень соціальної

адаптованости? Настільки (професійна бліц-усмішка, притримана кінчиками вуст,

призначена взяти в поблажливі лапки наступну фразу), щоб вона в дорослому житті

ні перед якою зміїною царицею не розгубилась?

Гадаю, що так, — повагавшись, твердо й без усмішки відказує художниця:

видно, що саме це питання й манячило перед нею впродовж цілого її попереднього

монологу. — Я дуже на це сподіваюсь.

Повертаючись до «секретів» — чи вона в тебе робить «секрети», як ти в

дитинстві?

Які там «секрети»! — махає рукою художниця й сміється, цим разом із

гордою поскромленістю ЛЮДИНИ, витісненої на часовій дистанції власними дітьми. — В

комп'ютерні ігри вони тепер грають, ці діти! І взагалі, знаєш, їх, за моїми спостереженнями,

надзвичайно сильно забембує перебор візуальної інформації, такий ніби кольоровий шум

довкола них увесь час стоїть... Порівняй, у наскільки сірішому світі зростали ми («О-о-о-о!»

— стогне журналістка увімкненим з-за кадру саундтреком...), який був у нас

змалечку лютий голод на барви — пригадай, що колекціонувалося з найбільшим запалом?

Фантики, кольорові обгортки від цукерок, — чим яскравіші, тим же рідкісніші були!

І дорожче цінувалися, — вставляє журналістка, в голосі їй прорізається

сувора нота фахової компетентности. — Я пам'ятаю, як заздрила сусідській дівчинці, якій

батько возив цукерки з закордонних відряджень, — у неї була найшикарніша колекція на

цілий квартал, очі від тих фантиків розбігалися!


От-от, у мене теж подібні спогади збереглися... А тепер прикинь-но — з чого

складався «секрет»? Видлубувалася в землі ямка, вистелялася, щоб блищало,

обгортковою сухозліткою від шоколадки — взагалі таке тло, блискуче і з поглибленою

перспективою, це принцип лубкової ікони, пізньої, мануфактурної вже, десь із кінця

дев'ятнадцятого століття починаючи, — по селах і досі такі можна надибати...

Ніколи про це не думала! — скидається журналістка збудженою рибкою. —

Хоча в принципі, нічого ж дивного, дитячі ігри завжди ж несуть у собі якісь рудименти

відмерлої дорослої культури... Чи хтось із наших мистецтвознавців про це писав, чи це твоє

власне спостереження?

— Дай спокій, Дарино, в нас повна історія української ікони досі не написана, а ти

хочеш, щоб хтось займався дитячими цяцьками! Але почекай, на цьому подібність не

вичерпується. На такому блискучому, срібному або золотому тлі викладалась, пам'ятаєш,

аплікація — зі скалок, з друзок, з усякого дрібного мотлоху, який валяється під ногами, аби

тільки яскравий був: з цукеркових фантиків, кольорових шкелець, намистин, ґудзиків, —

тоді, між іншим, дуже цікаві ґудзики були, люди ж іще самі собі шили, плели, кравецтво

процвітало... Ще йшли в хід зірвані квіткові головки — ромашки, флокси, чорнобривці, — з

цих переважно робилась своєрідна орнаментальна рамочка, що, між іншим, також нагадує

українське примітивне малярство, і народні ікони наші так само ж із квітковим орнаментом...

Ось такий творився бріколажик, наскільки виконавицям ставало фантазії, зверху

накривався відповідного розміру уламком скла — завваж, що мануфактурні ікони теж були

засклені, — і засипався землею. Коли потім у тому місці розгребти, то в землі показувалось

віконечко, за яким мерехтіла невимовна краса — просто тобі скарби печери Алладіна...

(Інтерв'юєрка, яка за кожним словом захоплено кивала, мов зразкова студентка на

лекції улюбленого професора, розтуляє свого макового рота, щоб похопитися з

підоспілим коментарем, але художниця переймає її репліку на льоту, ще не

вимовленою, чим викликає в своєї співрозмовниці новий напад мімічного

ентузіазму:) — Ясна річ, то не була самодостатня художня творчість, нічого схожого на те,

як діти, приміром, малюють або віршики складають («От- от, — лепече журналістка, —

я, власне, й хотіла...»), ну так, головна функція «секрета» полягала не стільки в тому, щоб

бути гарним, скільки в тому, що, крім його творців — чи як тут сказати, «творкинь»? — крім

двох-трьох подружок, які його робили, більше ніхто про нього знати не мав права, так що й

хвалитись його красою не було перед ким — конспірація зберігалась якнайсуворіша!

Назавтра приходили на те саме місце — його як-небудь позначали, зламаною гіллячкою,

камінчиком, — і перевіряли, чи «секрет» не порушено. Це такий був ніби ритуал довічної

дружби, якогось дівчачого таємного посестринства, чи що...

Я пам'ятаю, — встряє-таки журналістка, голос їй замріяно бринить

елегійними альтовими модуляціями, — скільки драм довкола того розігрувалось —

ой-ой-ой! ( Вона зчудовано хитає головою, мов щойно тепер оцінивши масштаби

колись давно пережитої катастрофи, в якій їй дивом пощастило заціліти.) —

«Галька Дарці наш секрет показала!» — і вже ходять по три дні надусавшись і до себе не

говорять, жахлива зрада...


А всі ці тривоги, — теж із розчуленим блиском у зорі підхоплює художниця,

— коли хтось пересунув камінчика, на познаку покладеного! І ходять малюки дико

заклопотані, виміряють кроки й вираховують, чи справді до їхнього «секрета» якийсь

зловмисник не підбирався...

А коли, не дай Боже, хтось таки розкопував — у-у-у, то вже просто

детективна історія була, куди там російським серіалам!..

Обидві сміються, вогким жіночим сміхом, грудним і схвильованим, ніби забувшись,

для чого вони тут, перед камерою, — дві дорослі, в повному цвіту кобіти вмілого хову,

бутіківського прикиду й імпортованої з середземноморських курортів засмаги, — топики від

Morgan іLaura Ashley, шовкові шарфи й спідниці від Versacci й Armani (при тому нічого

зумисне-показушного, бо- ронь Боже, жодного натяку на скоробагатьківську conspicuous

consumption, на крикливе пір'я елітних шльондр а-ля московський «Cosmopolitan» та його

вітчизняні клони — сама тільки зручність, зручність і вдавана простота: стримано-дорогий

стиль працюючих жінок, які знають собі ціну й не потребують виставляти її наперед

товару...), — з ураз відмолоділими, просвітлілими обличчями, одночасно кожна з тією

застиглою в зорі променистою недоговореністю, зверненістю в-себе-і-в-своє, яку жінки

потрапляють зберігати навіть у хвилини повного душевного синхрону, зараз вони на-

гадують почасти молодих мам, замилованих своїми чадами, — так, ніби споглядають з

відстані років їхнє дитинство, а не своє власне, — а почасти, і чи не ще дужче, — двох

химерно позбавлених віку подружок, поєднаних щойно укладеним на двох «секретом»,

ритуалом таємного дівчачого посестринства, до якого хлопчики не допускаються, від чого

присутні при цій сцені хлопчики — режисер і оператор — вмить відчувають підозріло

одностайну потребу перекурити, поміняти касету, збити температуру розмови й якось

нагадати про своє існування, — словом, повернути світ до порядку, як це в домашніх

умовах, — коли, наприклад, дружина занадто впоєно щебече по телефону з товаришкою,

— можна зробити, показавши жестами, що не тільки їй тут потрібен телефон, або, в

крайньому випадку, розбивши тарілку в кухні. Так що — пауза, девочки, пауза. Після паузи

— в якій їхнє недоречне ліричне піднесення таки, нікуди не дінешся, збентежено вичахає —

інтерв'юєрка, як осаджений, було, на скаку й повернений на дистанцію рисак, відновлює

форму — і круто перемінює тон на призвоїтіший, діловий, стрімголов надолужуючи

втрачений темп несамовитим натиском ерудиції, — трохи наче відмінниця, запідозрена в

недо- вченому урокові й сповнена рішучости зараз же продемонструвати перед учителем

(дарма що невидимим у кадрі) свою бездоганність:

— Владиславе, твоя розповідь наштовхнула мене по- новому глянути на європейську

рецепцію твоїх «Секретів», — адже до Швейцарії, варто нагадати нашим глядачам, цей

цикл виставлявся в Німеччині, в Мюнхенському Deutsche Museum, і в приватній ґалереї в

Копенгаґені, я потім про це ще окремо скажу... Я читала деякі відгуки в німецькомовній

пресі, в «Süddeutsche Zeitung», у «Neue Zürcher Zeitung», і мене здивувало, що тамтешні

рецензенти відзначають як мало не чільну твою заслугу — новаторське використання, за

їхніми словами, «візантійської іконописної техніки». Я, звісно, не фаховий

мистецтвознавець, але особисто для мене всяке новаторське використання іконописної

техніки закінчується тридцятими роками, тобто знищенням Бойчука і його школи, а тебе


все-таки важко скваліфікувати як «постбойчукістку»... Може, за генеалогією ти найближча

до Дюбюффе, з яким тебе, правда, також порівнювали, хоча твої колажі на золотому й

срібному полі, по-моєму, цікавіші, ніж його («Дякую», — з професійно відміряною дозою

скепсису осміхається художниця), — або до зовсім уже в нас ма- лознаного Ласло

Могол-Надя, американця, який вперше вжив прийом нашарування поверхонь, що надає

картині третього виміру—вглибину... ( Спохопивиїись, що задовго говорить, а чи,

може, спустивши свій відмінницький запал, — відчувши, що достатньо

пописалася, — вона перепрошує художницю не професійним, а зовсім щирим,

майже дитячим усміхом, свого роду безсловесною просьбою розуміння, одначе та

явно не в'їжджає в такі тонкощі: вона стежить за думкою й чекає на запитання.)

Тобто, мені здалося, що західні рецензенти просто не знають, у який контекст тебе вписати,

— українським вони не володіють, найближчий, їм відомий, — то російський, звідціля й ціла

та «Візантія»... Але, може, зі сторони їм виявилось видніше те, чого ми не бачимо

зсередини, — власне оця загадкова спорідненість дитячого «секрета» з мануфактурною

іконою?

А вона не така вже й загадкова, ця спорідненість, — художниця знову

подається вперед, задерикувато виставляючи знизу вгору своє непохитне точене

підборіддя, наче стиснутий п'ястучок. — Я, Дари- но, найсерйознішим чином підозрюю, що

ця гра колись напочатку, як тільки виникла, імітувала не що інше, як закопування ікон.

( Інтерв'юєрка, охнувши, роззявляє свого сексуально-багряного рота й лишається

так сидіти.) Правда, правда. Початок тридцятих. Є одна річ, яку ми, коли йдеться про

колективізацію, забуваємо: «продотряди» ж вимітали з хат не тільки харчові запаси чи цінне

майно — кожухи, там, полотно зі скрині, абощо... Безперечним криміналом були образи на

стінах — їх або нищили на місці, або забирали, котрі коштовніші: золоті шати здирали, а

дошки спалювали. Так що завбачливіші просто закопували свої образи в потайному місці, і

це мусило бути цілком масове явище — от звідси й «секрет».

Про який нікому не можна було говорити...

Боже збав — і словом прохопитися! Ось це й зафіксувала дитяча пам'ять.

Схема, як бачиш, дуже проста: наші бабусі ховали ікони по ямах, наші мами підглядали, як

це робилося, певно, й бавилися, наслідуючи дорослих, як звичайно діти, — а нам лишилася

вже сама тільки позбавлена видимого глузду маніпуляція підібраними скельцями, таке ніби

затихаюче відлуння, звук без мови... Ну, а нашим дітям уже й того не лишилося — все,

проїхали!

Мені бабуся розповідала, — не знати до чого каже журналістка, впавши в

задуму, — що вони прадідову бібліотеку тоді були закопали — там купа була

дореволюційних книжок, Винниченко, Грушевський, історія французької літератури в

Петлюриному перекладі — ну, вони й перелякалися... А потім так і не знайшли, де

закопували, та й дім у війну згорів... Так воно десь під землею й зотліло. ( Стрепенувшись,

вона нападає на нову думку й жваво бере слід.) А тобі не здається, що таке ховання

скарбу в землю — це взагалі немов наскрізний архетип української історії? Знову ж, поглянь

на фольклор — скільки переказів про закопані скарби, козацькі, опришківські, повстанські,

які-тільки-не!.. Скільки довкола того накручено демонології — як скарби підступають до


поверхні, як горять вогнем, як їх стереже нечистий, як треба вміти з ними поводитися, що

вкинути в горючий скарб, аби він розсипався грішми, — не знаю, чи ще де в Європі такого

надибаєш, хіба, може, на Балканах... Може, наші дитячі «секрети» — насправді відгомін іще

тамтих міфів: про заговорений скарб?

Нє-а! — крутить головою художниця, як на давно передумане й відкинуте. —

Точно, ні, — і знаєш, чому? А от якраз тому, що «секрети» були грою «тільки для дівчаток»!

Образй переховували жінки, це була їхня робота, — раз, що їм і від властей безпечніше

було, якби засікли, — мовляв, що візьмеш із темної баби («Несознательной..» —

підказує всміхаючись інтерв'юєрка), ну да, корів же хто з колгоспів позабирав назад у

двори в тридцятому — баби й молодиці, і так і лишилося, відстояли! А дядькам так само коні

позабирати — то вже слабо було, зараз би на Соловках опинилися.

А бабський бунт — це ніби ще так, несерйозно... А по- друге, і це головне, — хатні

образи в нас завжди виконували функцію свого роду пенатів, богів домашнього вогнища, а

все, що стосується дому, то, зрозуміло, сфера жіночої компетенції, — чоловікове

починалося за порогом... Так що бабуні наші, коли образй тоді ховали, не за художні

цінності дбали, а, як і пристало господиням, дух дому берегли — поки образй, поти й хата,

навіть прислів'я ж було... Жіноче то було діло, Дар, стопудово тобі кажу, жіноче — ось тому,

через два покоління, дівчача й гра. Іншого пояснення немає.

Потрясаюче! — переможно оголошує брюнетка (тепер їй справді здалась

би пауза перетравити почуте, але що пауза недавно була, хоч і не з її волі, то вона

справно опановує себе й заходить на нове коло). — А для тебе самої, в твоїй власній

творчості, наскільки це важливо — що ти жінка? Чи проводиш різницю між чоловічим і

жіночим малярством, чи відчуваєш себе спадкоємицею якоїсь спеціально жіночої

мистецької традиції? Можеш назвати якихось жінок-художниць, яких вважаєш своїми

попередницями?

Добре питання, Дарино, дякую... Мені здається, в «Секретах» я нарешті

знайшла свою справжню манеру, і це стосується не самої тільки техніки, цієї мішанки —

колажу, живописного тла, підмальованих фотографій, надставлених козирків для

об'ємности... Хоч це, властиво, теж дуже жіночий підхід до матеріалу — знаєш, як у

господині, яка валить у борщ все, що потрошку псується в холодильнику, — художниця

замислюється, підшукуючи слів, — і в цю мить

наглий подув вітру

змітаєїйволоссязаплечі, вивільняючи її бліде личко з буйного золотавого обрамлення

— нагим і беззахисним, і вона робиться схожою на серйозного, не по літах зосередженого

сіроокого хлопчика, на монастирського отрока- служку, якому скоро приймати постриг, від

чого на обличчя і всю його постать паде зимний, нетутешній посвіт відчуження, — момент

дивний і трохи жаскуватий, всі занишкають, ніби хтось незримий вступив у кадр,

інтерв'юєрку пересмикує коротким, мерзлякуватим дрижачком, але то, либонь, також від

протягу — може, десь у глибині приміщення відчинилися й зачинилися двері, а може,

просто перший подих близької осени — як-не-як, серпень уже на відході...

— Вибач, — художниця розгублено дивиться на товаришку, безпорадно пробуючи

всміхнутися, — думку згубила... Ага ( голос їй помалу повертається до звичного


самовладного тембру, безперебійно-живого дзюркотіння, що лиш вряди-годи

зашпортується на заплутаніших мислених поворотах і чорторий- чиках), не

тільки в техніці справа, є й ще дещо. Я ж працюю з предметами, — чи, радше, з тим, що від

них лишилося, — які були в домашньому вжитку. Всі ті ніби шматочки керамічної мозаїки,

що ти бачиш на полотні, — то скалки од справжніх сервізів і статуеток. І так само й

автомобільні світлозахисні козирки, й клапті тканини — мішковини, трикотажу: я рідко беру

нові — вживані речі мають особливу фактуру, вони теплі... Тобто, коли говорити за моє

відчуття жіночого спадку, — я, в принципі, роблю

6-11-144

щось дзеркально-протилежне до того, чим жінки займалися впродовж цілої історії —

прикрашали побут. Традиційно жіночою доменою було ж не станкове, а таки вжиткове

малярство, особливо в нас на Вкраїні, де ввесь декоративний розпис споконвіку жіночими

руками творився, і всі наші славні примітивістки звідти, Примаченко, Собачко — з

розмальованих печей та мисників... Та що про тих казати — навіть Екстер у середині

двадцятих розробляла взори для килимарських артілей на Миколаївщині, доки їх усіх не

розігнали («Справді? — підспівує з-за кадру журналістка. — Я не знала...»). Ну, от. А я,

навпаки, працюю зі зруйнованим побутом, ніби зі зруйнованим домом, чи що, — намагаюся

сконструювати з нього нову цілість, уже суто мистецьку...

І тобі, нівроку, вдається, — каже інтерв'юєрка, з несамохіть увімкненою

поштивою завороженістю, яка вмент зводить неподоланну засклену вітрину між об'єктом і

шанувальником ( художниця щулиться). — «Вміст жіночої сумочки, знайденої на місці

авіакатастрофи» — то, по-моєму, абсолютно геніальна робота (художниця мимрить

щось маловрозумливе), ні, без жартів, супер, дійсно-таки постмодерна класика! Хто її

купив?

Лозанський Ермітаж...

Добре Лозанському Ермітажу — взяв і купив Владиславу Матусевич! — з

притиском, щоб таки нікому не пройшло повз вуха, вигукує в камеру інтерв'юєрка

сусіднього столика спурхує кілька сполоханих її патетичним покликом горобців).

— А в нас, бідних, і свого музею сучасного мистецтва в країні катма!.. А робота розкішна,

бігме, розкішна (вона муркотливо-ласо сповільнює мову, мов наново смакуючи в

уяві ту роботу в усіх подробицях), — тепер тільки слайдом будемо

милуватися ( опускає голову, зачитуючи наперед заготований

закадровий текст): — Тут навіч представлено готову драму, складену з усіх тих

клаптикових свідчень, на які звичайно не звертаєш уваги. По-своєму це дуже

кінематографічна, монтажна робота, де кожна деталь промовляє, її можна відчитувати

годинами, кадр за кадром — розбиті окуляри, квитанції, митні декларації, фото чоловіка й

дитини в записнику, пудрениця з тріснутим дзеркальцем, і ці жахливі криваві мазки поверх...

А то помада, Дарино! — сміючись перебиває художниця, з явною

полегкістю, що розмова перескочила з компліментарних рейок на виробничі. — На дзеркалі

— найсправжнісінька губна помада, ревлонівська, я її тільки закріпила лаком!


Справді?.. От нарешті я маю нагоду в тебе спитати, давно хотіла — скажи,

тобі не страшно було це робити? Не страшно викладати такий, от уже в дослівному

значенні, — натюр-морт, мертву натуру?

Художниця стенає плечима.

Мені було цікаво, — хвильку повагавшись, ніби вибираючи твердий п'ятачок

на плиткому місці, знаходить вона врешті підхоже визначення. — Ще від дев'яносто

восьмого року, коли, пригадуєш, коло Канади під Галіфаксом упав Swiss-Air-івський «боїнґ»

і водолази тиждень речі з води виловлювали, щоб ідентифікувати загиблих, мене ця думка

не відпускала — ось зостається по тобі сумочка, і що вона про тебе скаже чужим людям? А

потім якось мені самій випадково в торбі помада по дзеркальцю розквецялась, і тоді я

побачила, як воно має бути на полотні. Але щоб страшно... Це вже ти мені скажи, ти ж цілий

цикл у мене в майстерні бачила, перед Швейцарією ще, — скажи, дивитись на це — не

страшно?


В тім-то й річ, і це найдивніше, — це дуже світла робота! Легка якась за

енергетикою, як і взагалі всі твої «Секрети», — і це при всьому тому хаосові, що на них зо-

бражений! Ти ніби приручила, одомашнила смерть, — інтерв'юєрка затинається, трошки

збентежившись тим, куди заніс її потік власних слів, і зараз же пускається

виправдовуватись, — тобто не в тому розумінні, як це в голлівудських страшилках

робиться, в тебе взагалі ніякими страшилками не пахне, а, от як це сказати? Є композиційна

грація, є тепло, така надзвичайно жива, прогріта, я би сказала — південноукраїнська

насиченість колориту, і ті делікатні орнаментальні вставочки сюд-туд, такі милі й такі

домашні — і за тим усім якось забуваєш, що це ж усе про смерть, про загибель... Такий

«Вміст жіночої сумочки», його не то в музеї — вдома можна повісити!

Ти б повісила? — художниця зненацька чутко подається наперед, знизу

вгору, як кицька, що збирається заплигнути на дерево, з розширеними вичікувальним

блиском очима й напіврозтуленими губами, мов готовими підхоплювати й глитати кожне по-

чуте слово. — Чесно, повісила б?

Го, ще й як — із вистрибом! Тільки, вибач, Владо, де в нас гроші на

такі розкоші? (Брюнетка хихикає по-новому — збудженим, наелектризованим

смішком жінки, що опинилася в крамниці коштовностей і відчуває щасливе

запаморочення від самої змоги розглядатися й приміряти.) Я стільки не

заробляю, щоб на Владиславу Матусевич собі дозволити!..

В голосі їй виразно бринить нотка гордости — такої впізнаваної для першого

покоління доробкевичів у країні, де вголос назвати люксус, на який не м о ж е ш собі

дозволити (шостий «бімер», кольє від Тіффані, картину від Матусевич...), означає водночас

ніби широким жестом окреслити неміряні гони речей менш ексклюзивних, на які дозволити

собі, на відміну від більшости своїх співвітчизників, усе-таки м о - ж е ш, — і разом із тим

наївної, неофітської гордости світового провінціала вимовляти «Владислава Матусевич» з

тою самою інтонацією, з якою мистецтволюбні буржуа по світових столицях вимовляють

«Пікассо» або «Матісс», — гордости підлітка, що чується на рівних із дорослими. Одначе


художниця на цю інтонацію не ловиться — вона зараз явно перебуває в якійсь іншій

крамниці.

Спасибі, Дарино, — просто каже вона. — Це дуже важливо для мене, те, що

ти сказала. А картину я тобі подарую, не журись, — не «Вміст сумочки», звичайно, якусь

іншу, але з того самого циклу, з «Секретів», прийдеш і вибереш собі, добре?..

Навіть під густо накладеним гримом видно, як інтерв'юєрка різко смуглішає,

спалахнувши рум'янцем щасливого зніяковіння — схоже, аж поза вуха.

Цього не знімати! — зі сміхом гукає вона, розвернувшись до камери — цілим

корпусом, затуливши собою кадр, від рвачкого руху їй розповивається недбало обвитий

круг голої шиї шовко-шалик від Armani, загрожуючи спорснути, і вона обіруч притримує його,

притисши долонями до ключиць, — в кадрі це виглядає комічно, наче жест акторки-інженю

в ролі схвильованої провінційної дурочки, що, радісно зойкнувши, завмерла з рученьками

на грудях. — Вовчику, — лементує вона, вже свідомо переграючи, розуміючи, що нею ми-

луються, — кому сказала, зараз же зупини камеру, ах ви чортяки, що ви собі думаєте, я ж

усе одно це виріжу, ще не вистачало — такі оголошення пускати в ефір, та мене ж потім на

порошок зітруть, скажуть, Гощинська за інтерв'ю бере натурою!..

З-за кадру втручаються, приглушеним малорозбір- ливим бубонінням, чоловічі

голоси:

Ага, особливо з політиків наших!..

А що — мужчинки хоть куди!

Га-га-га!..

І на цьому місці камера справді — погасає.

Ти просто пуста кукла, Дарино Гощинська, КЭ.Ж6 вона собі, з відчуттям важкого

несмаку, коли не відрази, до власної стрибучої персони на екрані, — натиснувши на кнопку

«stop» на пульті і злігши в темряві головою на стіл. Красива баба, авжеж, під цим оглядом

нічого тобі не бракує. Скаче, бадьориться... Перед ким ти вистьобуєшся, ніби на медаль

заробляєш, якого хріна? Дєвочка-сорокалітка, вічна невиліковна відмінниця, гендлярка

фейсом і прочитаними книжками, кукла, кукла, дурепа.

Влада, Владуська, така маленька, щупленька, як підліток, і водночас така

непохитна, мов на сталеву пружинку насаджена, — колись я застала її в майстерні

за роботою, з волоссям, забраним під хустинку, в замурзаних фарбою й крейдою

дрантивих мулярських штанях, і вразилася — куди поділась моя вишукана пані,

оздоба модних вернісажів і ґламурних прийнять, найдужче вона скидалася на

хлопчиська-підмайстра на будові, що спустився з риштовань по відра з розчином,

— в майстерні одчайдушно смерділо лаком (мене відразу замлоїло), і Владка була

ще блідіша, ніж звичайно, з побузковілими, як од холоду, губами, і хлебтала молоко

просто з пакета, що стояв на столі, з розкритого паперового носика, важко, теж

якось по-пролетарському відсапуючись, на бровах і переніссі їй блищали незмиті

порошинки позлітки, і дивно було думати, що ось це, невидне нікому, брудне й

мозольне, як ремонт у квартирі: чорно- робоче! — і є її справжнє життя, — а

потім, коли її не стало й розворохоблений київський гадючник довго й захланно

перемелював на кутніх сенсаційну новину (не без прихованої втіхи, що звичний


порядок речей відновився і тепер знов усі українські митці в одну душу бідні й

невизнані!), думати так було вже тільки нестерпно боляче, — надто коли

зашелестіли з уст в уста заздрі обрахунки її пишного похорону, «труни за тисячу

доларів!» (уперше це почувши, я щиросердо, на одній нестримній хвилі розжареної

люті, подумки побажала гробоцінувальникові, щоб і собі на таку заробив, про що

зараз-таки, вкусившись за язика, пошкодувала, пригадавши, що в нього ж,

мудацюри, рак щитовидки, і та ж таки Влада ще привозила йому якісь дефіцитні

ліки зі Швейцарії — за власний кошт, бо в нього не було грошей, а вона все робила

за власний кошт, за все в житті розраховувалася з власної кишені — маленька,

незламна сталева пружинка, а от, як виявилось, і зламна, і не сталева зовсім...), —

звідки, на Бога, в неї бралась така нежіноча, залізобетонна — не зіб'єш — певність

обраного шляху? — аж я, привчена знай крутити навсібіч голівкою в чеканні

оплесків, за- никаюча, мов у вазі з застояною водою, без свіжої дози чоловічого

захоплення (дурепа!), за роки нашої дружби непомітно призвичаїлась подумки

звітуватися — перш за все перед нею, в неї одної старатись доробитися на

похвалу — тим надійнішу, що, на відміну від чоловічих, ніяк не пов'язану з

довжиною моїх ніг чи висотою бюста, — аж до того дійшло вже, що при

першому-ліпшому житейському забуренні першим ділом хапалася за телефона,

вилитися Владі в камізельку, — і вона ні разу не послала мене на фіг, як я того сто

разів заслуговувала?.. Вона здавалась такою непробійною і невразливою, її кар'єра

росла, як тополенька, все вгору та вгору, її бойфренд рвонув із свого загадкового

бізнесу (досі не знаю до пуття, чим він там займався, але гроші мусили бути вже

ті, що їх джерелом наші скоробагатьки не хваляться, згадують ухильцем,

шуткома...) — прямоходом у нардепи, і перло йому як з води, він уже закінчував,

казала Влада, одуренний заміський будинок для них трьох десь у Рославичах, у так

званій «підкиївській Швейцарії», серед екологічно чистих лук і ставків, Катруська

ходила до школи British Council для дітей дипломатів, де плата за навчання

виносила десять тисяч баксів річно (платила Влада), все в неї було прекрасно, а

мало бути ще краще, і в цьому теж була така необхідна мені надійність, мур і

опертя — ніби запорука того, що і в мене, за якоюсь незбагненною логічною

сув'яззю (мислення «за аналогією», як у первісних племен!), теж усе обов язково

буде прекрасно, не сьогодні, то завтра, а на чому ж іще, як не на такому

близнюцькому злипанні- взаємовіддзеркаленні, споконвіку й держиться жіноча

дружба (і розпадається, тільки-но «аналогії» вичерпують себе!), — і тому, коли в

ту ж таки осінь, десь за місяць, чи що, по нашому інтерв ю, вона поскаржилася

мені по телефону на безсоння — а вона так рідко на щось скаржилася, і завжди в

минулому часі, коли перешкоду було вже подолано, бар'єр узято, і з того можна

було виснувати хіба якийсь урок на моральну підтримку іншим: от і зі мною,

мовляв, було, а бач же, вибабралась, — то я просто не вловила, не прийняла

сигналу тривоги, точніше, пустила його повз вуха, як технічний шум в ефірі,

очевидно, тупицями як я такі сиґнали розпізнаються тільки коли вже по всьому

— коли розходяться з похорону, і аж тоді, з усіх складених докупи охів, і ахів, і


скрушних похитувань головою, показується, що в останні тижні такими

сигналами довкола небіжчика сипало, як снігом, і куди ж ми всі, питається,

дивилися, що нас так обморочило?.. «Уявляєш, не можу спати, — казала вона по

телефону, ніби запрошуючи мене разом із нею, порядком розрив- ки, над тим

подивуватися, о другій над раном її невтомний дзюркотливий голосок дражнив,

як підшкірне свербіння, а мені треба було о шостій вставати на ранковий ефір, і я

вже тратила рівновагу, перечіпаючись об меблі, повзаючи по хаті зі слухавкою,

яка, здавалось, до крови намуляла притисле вухо, та напівпритомно збираючи

сумку на ранок, поки вона сокоріла: «Якийсь ідіотський страх з'явився — ніби, як

засну, то помру», — «Ти просто перепрацювалася, Владусь, — знай товкла я своєї,

вже, либонь, ушосте за годину, — ніщо не дається задурно, в тебе ж такий

тяжкий рік був, плюнь на все, і поїдьте відпочити», — маючи під тим на думці, що

нардепові теж, відай, не завадив би відпочинок, раз він, до лиха, негоден як слід

приспати перевтомлену кобіту! — всі вони, зараза, з їхнім юродивим способом

життя й безпробудною плавбою в алкогольному морі від стресу до стресу,

перетворюються до сорока років на клінічних імпотентів!.. — а Влада щось і далі

невтом- ненько жебоніла, про дійсно-таки, я маю рацію, вже й запланований нею

відпочинок, про Абу-Дабі чи Дубай, і що з них комфортніше, а що дешевше, і що б

вона радила мені, в разі я теж зберуся відпочити, аж доки я не заблагала пощади й

не звомпила: Владухо, Матусевичко, ну тебе к бісу, дай же мені відпочити хоч цих

чотири годині, які ще маю в запасі!.. Вона засміялася — коротким, дивно співучим

флейтовим перебором, і цей її прощально випорслий смішок, водночас і ніяковий

— ніби вона щойно в ту мить здала собі нарешті справу, що не дає мені спати, — і

бентежний — бо мені теж зробилось ніяково, що я так брутально ознаймила свою

сонливість людині, котра страждає від безсоння, наче покинула її саму вночі в

незнайомій місцевості, і вибирайсь, як знаєш, — цей смішок застряг мені в вусі, як

наллята вода, і навіть за ніч не вилився, як то буває з водою, мокрою теплою

плямою на подушку: не стравився годинами куцого сну, — я прокинулася все ще з

його сріблястим відлунням у вусі, і в цьому, аби стало кебети на хвилиночку

спинитися й дослухатися, теж можна було добачити виразний сиґнал

перестороги, знак, що своєю, спересердя так різко цюкнутою фразою, котра

вирвалася мені, як сокира з ослаблих рук, я несамохіть поцілила в якусь невидиму

струну в світобудові, вже натягнену так надсадно, аж від неї кругами дрижали й

ширилися стугонючі вібрації, і світобудова зарезонувала — Владиним флейтовим

смішком, хоч запросто могла б і будлі-чим іншим — реакцією напнутої струни на

фальшивий доторк, скла, коли порнути по ньому бритвою, мої «чотири годині в

запасі», серед отих, уже розвированих довкруг Влади на всю котушку,

інфразвукових вібрацій, мусили проскреготіти таким самим дисонансом, адже

насправді у мене в запасі було куди більше годин, ніж зоставалось у неї, — вже

облічених, вже витікаючих, вже на денці, — про що ні вона, ні я тоді знати не

могли. І через три тижні по тому вона таки заснула, саме так, як не велів їй

робити її по- луночний страх, — заснула серед білого дня, за кермом, на


Бориспільській трасі, їдучи забирати від посередника прибулі з франкфуртського

рейсу картини, яких ніхто більше ніколи не бачив, бо посередник запевняв, що

віддав їх і вони розпрощалися там-таки, в аеропорту, але коли Владин

перевернутий «бітл», разом із вчавленим у нього, як у зім'яту бляшанку,

насадженим з розмаху, всією-грудною-клітиною-на-гарпун-керма Владу- сьчиним

тілом, підняли з кювету й розрізали автогеном, то жодних картин у машині не

виявилось, ні в салоні, ні в багажнику, і можна було, звичайно, припустити, що

машину пограбували вже розбитою, а можна було й роїти нескінченну гирилицю

далеко гірших, і навіть геть уже несамовитих підозр і припущень, — з-поміж них

єдиним стійко врозумливим, таким, що трималося глузду й відтак могло

утримати при глузді живих, було припущення, що вона заснула за кермом і

машину занесло на мокрій трасі, якраз перед тим ішов дощ, — і ніхто не знає, і

ніколи вже не дізнається (як довго пекла мене ця думка! ) — чи в останню мить,

коли «бітл» летів у кювет, Влада в с т и г л а прокинутися від струсу й

збагнути, що діється (чи встигла вона вжахнутись? закричала? чи було їй

боляче? чи чула хрускіт власних кісток?..), — а чи, може, прокинулася вже аж

потойбіч, марно силкуючись здивовано протерти очі й помалу упритомнюючи

собі, що більше не має ні рук, ні очей? (Це було б краще, далеко краще, я не один

місяць натреновувала себе повірити, що так воно й було...)

...Я її вбив, знай повторював нардеп Вадим із чудернацьким кривим осміхом,

— сидів, утоплений в оттоманку, товстий і червоний (сама маленька, як

Дюймовочка, Влада завжди мала слабість до великоформатних чоловіків), — со-

рочка йому розщіпнулася на череві, оголивши добірну білизну, долі на килимі

стояла пляшка «Курвуазьє», келиха він тримав обіруч, мов іграшковий ведмедик,

який із заведеним рипінням кружляє своє молочко, і Вадим так само кружляв своє і

товк водно, як мантру, — я і"і" вбив, я її вбив, це я винен, це я мав бути в тій

машині, — оця його Гротескова ведмедикоподібність була чомусь особливо

тяжкою, тим більше, що рипів він щось теж цілком несосвітенне, щось настільки

ж дисонансне до того, що трапилось, — наче звук скла, коли порнути по ньому

бритвою, — як коли б його підклеїли сюди з якогось іншого фільму, я подумала, він

у розпачі від того, що відпустив Владу в Бориспіль саму, що якби поїхав був із

нею, вона була б жива, і цьому справді важко було заперечити, а виходило, ніби

якраз заперечувати мені й належалося, і я насилу стримувалась, аби не крикнути:

заткнись! — хоч він і не до мене говорив, і не в мене питав, як питав би, коли б

мене там не було, в келиха, в оттоманки, в стіни навпроти: Боже мій, Боже, як же

мені тепер жити? — і тут він напрочуд обережно, як на таке замашне тіло,

відставив келиха на бильце й затулив обличчя руками,

застогнавши-забурмотівши щось уже геть нерозбірливе, а мені лишалося

безпорадно стояти й споглядати його пальці, завмерлі на немовлячо-червоній

лисині, мов пучок сосисок... Але я ж не з обов'язку примчала тоді як стій у ту його

гробану скоробагатьківську — саме викінчену, Владою й оформлену: з пент-

хаузом, зі скляним дахом зверху — квартиру на Тарасівській, не потішати його і не


зливатися в спільному горі, — мені залежало на іншому, я дивилася на нього, як на

поступово тьмяніюче дзеркало, в якому ще зберігається Владусьчин образ, я

ловила на ньому ще несхололі, ще вчорашні, як невідлиплий пилок, сліди її при-

сутности, ба навіть напівсвідомо відстежувала його — її очима, чого ніколи не

робила раніше, поки він був просто Владин бойфренд, так вона завжди казала: не

коханий, не мужчина — бойфренд, — і тому мимохідь схвально відзначала і добірну

білизну, і несподівано пре- цизну делікатність руху, яким Вадим відставляв

келиха — мельком подумавши: ага, значить, ці лаписька з п'ятірнею сосисок

уміють бути й чулими, — і його суху безслізність також оцінила — він куди

більше вливав у себе, аніж виливав: знак здорової чоловічої жадібности, зокрема и

мщного сечового міхура, і всього іншого також (колись вони були в мене в гостях

удвох, і за п'ять годин, що ми просиділи, цмулячи коньяк, той самий «Курвуазьє»,

Вадим ні разу не підвівся з крісла вийти до туалету, зрештою, Влада завжди

казала, що в них прекрасний фізичний контакт, якби це була неправда, вона би

змовчала, значить, безсоння її було не від того...), — і не те щоб я вмисне таким

ото аукціонним конярем туди пригналася виставляти бали за рисистість — усе

воно крутилося мені в голові несамохіть, порізненими спалахами, як на

паралельній плівці, я не мала до цього чоловіка ні відрази, ні симпатії, і коли казала

йому, що він не винен, то не з жалю до нього, а єдино з поваги до Владиної смерти,

котра належалася до неї й ні до кого більше, сама собою мусила виткатися з

власноручного рисунку її життя, і Вадимові, якщо він і був у чомусь винен, я

відразу й безповоротно приписала щонайбільше роль кавунової лушпайки, на якій

у фатальний момент у старих фільмах послизаються, щоб упасти й розбитись

насмерть, але в житті, на відміну від кіна, сам момент завжди виставляється

задовго до того, і тому мене дратувало, ба й ображало Вадимове мантричне

рипіння, я її вбив, я її вбив — у тому було щось принизливе для моєї гордої й

незалежної Влади, щось від мови жовтявих газетних повідомлень, які,

сумніватись не випадало, не забаряться, не виключено, що довкола дому вже

нюшили, зачувши стерв ятинку, гієни- новинщики, назавтра їх мали налетіти цілі

зграї, іно встигай затулятися од бліців, і це також належалося пережити і якось

витримати, але це все було потім, у ті ядушливо нестерпні тижні, коли її смерть

за десятками рецептів наввипередки захланно патрали, смажили, заправляли

різними підливами й подавали на стіл із дому в дім, і зрештою так розтягли й

заволочили, що й мені поступово перестало стискатися серце на вид її

портретів, котрі зробилися вже просто портретами відомої людини, гейби в

енциклопедичному довіднику, — а в ті перші години мені залежало на єдиному,

задля того я й приїхала до Вадима і тупо сиділа з ним, п'ючи його ніяк не діючий

коньяк, поки Влада лежала десь у морґу на полиці холодильника з причепленою до

ноги биркою, і мене мучила невідчепна й безглузда думка, що їй же там

х о л о д н о , і я сама раз у раз здригалась од того холоду, коротким мерз-

лякуватим дрижачком, як тоді в Пасажі під час нашого інтерв'ю, коли з Влади

зненацька прозирнув був монастирський служка напередодні постригу, вже


приготований на нетутешність, тільки цим разом дрижачок не пересідавсь, я

ніяк не могла зігрітись і знай прикладалася до коньяку, але кожен ковток, замість

зігрівати, застрягав у грудях непроковтно твердим, як вгороджений гарпун

автомобільного керма, — а треба мені було не чого іншого, як упевнитися, зараз

же і негайно, що вона була з Вадимом щаслива, — ось так, не більше й не менше.

Тоді мені стало б легше, тоді з цілого кошмару проступив би й вив'язався якийсь

сенс, — як коли б вона сама з'явилась і сказала, рішуче тріпнувши спадаючою на

очі гривкою: знаєш, а я не шкодую — ні за чим, слово чести.

Я притарганилася, як завше в хвилини панічної стеряности, шукати

розради в неї — у цій самій квартирі, звідки вона напередодні вийшла й сіла в дворі

у свій курчачо-жовтий «бітл». І захряп- нула дверцята.

...Але потім, чи то в двері подзвонили, ще хтось з'явився, чи Вадим

зрештою таки вийшов до туалету, — я зосталась у вітальні сама і стояла в

незатуленому вікні, за яким стрімко нагусала щільна, флюоресцентно-яскрава

синява, як на пачці «Голуазу», — всі барви в ті дні були мов наведені з

максимальною різкістю, всі об'єктиви виставлені, і якісь зовсім сторонні кадри

раз у раз чіпляли мені око, наприклад, дорогою на цвинтар, із машини, — двійко

собак, що качались по купі лаково-мокрого листя, рябий і чорний кудлатий, і на

мосту метро, коли погребова кавалькада проїздила попід ним, похилий бомж із

картатою торбою-цератянкою на тлі низько навислого неба, — так буває в пору

за- коханости: кожна випадкова мить, трапляю- чи в поле зору, набрякає, бубнявіє

й спалахує навиліт, як крапля перш ніж упасти, ніби тільки в любові й смерті

життя нарешті стає для нас по-справжньому видимим, — у флюоресцентно

синіючому вікні потойбіч вулиці гралися на хіднику діти, силуетно чіткі, мов

витяті з чорного паперу (лиш білі кросовки поблимували в смерку, слабо

вкрученими лампочками), на передньому плані з заворожливою, здавалось,

рипучою, як у дерева, труднозгинністю порпалася в сміттєвих баках

закутушкана на качан бабця в плетеній шапочці, дуже повільно, як при зйомці

рапідом, проїхала вулицею темна «мазда» з палаючими рисячо-розкосими фарами,

і стоячи в вікні в своєму так і не скинутому плащі, себе теж бачачи ніби збоку —

вписаною в цю спроквола, мов через силу, а все ж т р и в а ю ч у д а л і

картину, — я раптом так само пронизливо-ясно побачила, що Влади в цьому часі

в ж е н е м а , — нас із нею розносило, самим його необорним, тої миті так

намацально- фізично відчутним плином, який не питаючись сліпо тяг із собою —

вже тільки мене, а Влада лишилася в дні вчорашньому, відколовшись, як на

крижині, і в ширеній межи нами розколині вже булькотіло, стрімголов заповняючи

її навалою нових кінокадрів, життя без неї. Я бачила, що це вже сунеться потік,

якого я їй н і к о л и н е р о з к а ж у , — бо досі, від найпершої хвилини,

і з Вадимом, і взагалі цілий час іще подумки була адресувалася до неї, з нею

ділилася своїм потрясінням — нащо ж ти поїхала сама, Владусю, — випоминала їй,

заднім числом, всі незліченні дрібні застереження, і навіть несвідомо розважала й

заспокоювала — її-таки, і приїхала сюди також не до Вадима — до неї, спитатися:


чи тобі було з ним добре? — а тимчасом усе це було вже як говорения в слухавку

відімкненого телефона, і тому все, що мені залишається, — то покласти

слухавку і без спротиву дати цьому страшному, повільному, незворотному

плинові нести себе далі вперед — без неї.

Я зрозуміла, що Влада померла — а я зостаюся жити.

Потім, коли Вадим повернувся до кімнати й ми знову говорили — коньяк

таки подіяв, і його прорвало на спогади, безладно й безперебійно, — я вперше

мовила про Владу: «вона була», — і сама зчудувалась, як легко воно мені пішло:

відтепер і назавше — в минулому часі...

Ось це й мусить бути та точка «х», початок нового відліку, звідки

відкладаються й біжать у невідомість нові осі координат, — час продовжує

наростати на тобі, як вапно на кістках, і помалу-малу, від частого вживання вже в

цьому новому, без небіжчика, часі, гояться, затягуючись непрозорою шкіркою,

зранені його присутністю речі і місця: перехрестя на Печерську коло кіностудії,

де Влада колись наздогнала мене своїм жовтим «жучком», пригальмувавши й

вистромивши з вікна розчіхрану ясно-пшеничну голову («Дарино!»), — бувши

перейденим кільканадцять разів, злущує з себе її образ і перестає щеміти,

роблячись перехрестям, як усяке інше; вікна її квартири, що в них світло я

впізнавала здалеку, — тільки-но вийшовши з метро й приспішуючи ходу, в

радісному напередсмакуванні наших кухонних посиденьок, коли вона вкладе

Катрусю, — стали спершу темними вікнами покинутого дому, а згодом і взагалі

згубилися в ряду інших вікон, мов затерлися в натовпі, і в черговий раз там

проходячи, я котрогось дня піймала себе на тому, що не можу з певністю сказати,

чи вони починалися другим, чи третім від крайнього балкону справа, — задерши

голову, стояла на хіднику враженим слупом, як Лотова жона, й тупо

вираховувала, пригадуючи розташування кімнат у квартирі, в голові крутилося з

«Гамлета»: а ще ж нема й двох годин, як помер мій батько, — ні, тому вже двічі два

місяці, мій принце... (А якщо й двічі два роки, то що, легше?..) Вигрібаючи якось

старі листи, в марному намаганні протистояти наростаючому в домі

паперовому хаосу, я натрапила на конверт, що вдарив по очах, наче сніп різкого

світла, самим лише голим упізнаванням: ц е й п о ч е р к б у в м е н і

к о л и с ь д о р о г и й ! — і тільки вчитавшись у зворотню адресу,

упритомнила собі, що почерк належав Владі: та невже ж і справді пам'ятається не

людина, а налиплі на неї наші власні почуття, і втрата тим і болить, що змушує

довго й безпорадно хапатися ними за порожнечу, наче силоміць відірваними

мацаками?.. Справді «меморіальними» зберігались хіба що місця неторкані,

незаплямлені жодними наступними враженнями, — як лавочка на Прорізній, під

колишньою «Ямою», де ми восени 1990-го ошпарювали собі піднебіння

«подвійними половинками» із радянських чашок з поодби- ваними (щоб не вкрали!)

вухами, а внизу, за Поштамтом, рокотав людським морем ще-не- перейменований

Майдан: гул, вибухаючи нападами, одбивався од мурів, землетрусним дрожем

стрясаючи шибки по спустілому місту аж до Євбазу й страйкуючих


тролейбусних депо, — порожні, з поспущуваними з дротів вусами тролейбуси

вишикувалися на Хрещатику в два ряди вже немов наготованою барикадою,

довкола нас жахтіло грозовим, пороховим повітрям, тим повітрям масових

заворушень, що завжди вивільняється на розламах епох, як підземний газ при

геологічній катастрофі, повітрям, що само тебе несе, по якому можна ступати,

бігти.

кричати, не чуючи власного крику, — нам обом горіли обвітрені за день

стояння на площі губи, ми курили ними одну цигарку на двох, обпікаючись

винесеними надвір «подвійними половинками», і Влада, мов прорвавшись за

багато років мовчання, говорила й говорила, без упину — про своє розлучення,

про те, що так не може тривати далі, що життя має змінитися, ось тепер

нарешті початись по-справжньому, «в нас не було молодости, Дарино», — сказала

вона, маючи на думці студентів на площі, що вже лежали там не підводячись,

горілиць, віч-на-віч із небом, вихудлі до серафічної прозорости рис, кротко

біліючи своїми смертницькими пов язками з написом «Я голодую», і ми їм

заздрили, бо, на відміну від них, «в нас не було молодости», — вирок, який вразив

мене тоді в саме серце своєю брутальною правдою, у Влади взагалі була дивно, як

на благополучну радянську дівчинку, розвинена нещадна ясність бачення й

називання: я почувала те саме, що й вона, але завжди ніби на крок відстаючи від

неї в здатності свої почування впізнати й виразити. (Щойно в ті хвилини, коли я її

слухала, мене вперше кольнула думка, в якій доти не зважувалась собі зізнатись:

що мій шлюб так само затхнувсь, як і її, і треба зібратись на духові розірвати

його вчасно, як відтяти хірургічним ножем, поки не почалось обопільне душевне

загноєння...) Все злилося було в якийсь суцільний гігантський, рухомий клубок,

наші життя на очах розпадались, як розпадалась епоха, і, промлинкованими на

тверді неподільні частинки, втягувалися кудись на безбач у темний вир збуреної

історії (ми-бо обидві виходили свого часу за благополучних радянських хлопчиків,

гарних і чемних, спершу студентів, відтак аспірантів, і тільки коли час

заламався, з'ясувалося, що благополучні радянські хлопчики, гарні й чемні, нічого

так не бояться, як бути дорослими, — и,ей невідволодний страх перед життям, у

якому треба щось вирішувати самостійно, тлів у них змалечку латентно, наче

вірус невиліковної хвороби, і треба було аж розвалу цілої суспільної системи, яка

ним і держалася, щоб він виліз на яв...), — Влада відчула все це на крок раніш од

мене і першою ж, рятуючись, рвонула саморуч уплав по життю — із грудною

натоді Катруською на руках, не думаю, що я б на її місці наважилася (втім, я ж і на

дитину з Сергієм завбачливо не наважилася також!), а от у ній жодного страху

невідомости не було й близько, вона вся дзвеніла, націлена в майбутнє, як

стиснута сталева пружинка, заряджаючи й мене своєю абсолютною певністю

обраного шляху, на ній була тоді чорна шкіряна куртка, і я ще, в напливі раптової

ніжности, подумала з усміхом: байкерша! — тільки білого шолома й бракувало...

Лавочка на Прорізній залишилася на тому самому місці — відколи «Яму» закрили, а

відкрили казино, вона перестала бути місцем богемних перекурів і тепер


звичайно стоїть порожняком, на очищеній від кущів бузку — під парк-майданчик

для казиновських «мерсів» і «порше» — голій асфальтованій плащизні: єдиним

зацілілим пам'ятником тій осені, коли ми, як показалось опісля, були все-таки ще

молоді, — такі молоді, що про це й не здогадувались. Бо тільки молодість може,

стоячи на перевалі між двома епохами, з легким серцем скреслити своє минуле,

спустити його в Trash, як невдалу комп'ютерну чернетку, грюкнути покришкою й

пуститись, у неповних тридцять, нарешті «жити по-справжньому», — тільки

молодість здатна так згорда розкидатися роками, що не вдовольняють її

амбіцій: з віком привчаєшся бути ощаднішою, привчаєшся неквапненько, як вином,

смакувати всім, від чого раніше по- багацькому відмахнулась би, гадаючи — як ка-

зала маленькою Катруся, пропустивши тролейбуса, — ніби «нам подадуть

іншого, клащого»: з віком довідуєшся, що, на жаль, — не подадуть. Попереду Владі

було одміряно рівно десять років «по-справжньому» — десять несамовитих, наче

розігнаним «гарлі-девідсоном» по гірській трасі (з Катруською в наплечнику!),

років, за які вона, мама-одиначка без жодного матеріального попліччя (тільки й

того, що майстерня на Узвозі лишилась по батькові), потрапила стати справді

класним, і таки чи не найуспішнішим в Україні художником — якщо, звісно, міряти

український успіх західними грішми (правда, останнім часом уже й наші жирні коти

почали помалу вдупляти, що купувати картини в Матусевич — це круто),

західними грішми — й українською заздрістю: друге навіть неомильніше, точніше,

бо гроші, то, врешті-решт, величина перемінна, їх усе одно ніколи не буває

задосить, а от на людську заздрість можна покластися завжди: що більше її

клекотить довкруг тебе, що густіший, їдкіший її сопух — то певніший знак, що

ти таки, хай йому грець, вирізняєшся. Вирізняєшся.

(Так, ніби вона сама підставилася — вставши, як із шанців — на повен зріст,

та під снайперську кулю... Ніби хтось там нагорі пильнував, щоб ми тут не

вирізнялись задуже. Щоб тримали ряд. Щоб потрошку, помаленьку, не так, як вона

хотіла — «по-справжньому»...)

Саме на Прорізній, коли проминаю сирітську лавочку на белебні, в мені

найчастіше скидається таке пекуче, ображено-дурне, достоту дошкіль- няцьке, а

проте вперто раз у раз виринаюче, як притоплений поплавок: нечесно! Так н е ч е

с - н о, якщо там, нагорі, взагалі ще хтось стежить за правилами, — вирвати її з

життя на повному ходу, атож, на трасі! — як дантист- коновал здорового зуба зі

щелепи, — вибачте, помилка, але назад уже не вставиш. Влада й сама мусила бути

неабияк розгнівана, отак неждано- негадано опинившись потойбіч, — першої ж

ночі, коли її видобуте з машини тіло ще лежало в морґу на полиці холодильника,

вона приснилась мені незвичайно сердитою — в себе в майстерні, в тих самих

дрантивих мулярських штанях, енергійно висувала й засувала якісь шухляди, за

чимось шукаючи, на мій розпачливий, усім єством до неї, поклик відмахнулась: не

заважай, мовляв, — і зронила щось вельми химерне, щось про охоронну грамоту,

яка їй потрібна, а то, мовляв, «дуже багато смертей», — ці слова я запам'ятала

достеменно, бо, хоч мова снів така сама темна, як і пророцтв, проте найдужче


від нашої денної мови різниться вона тим, що не знає брехні, — викривлення

вносяться в неї тільки нашим власним сприйняттям, тим, що в фізиці зветься

похибкою інструмента, і тому ті прямі цитати зі снів, котрі вдається на ранок

цілими винести на поверхню, я завжди занотовую точно, навіть коли вони

звучать і сто раз безглуздіше від сказаного мені Владою в її першу ніч поза

світом, — тим більше, що, як з ясувалось, не таке воно було й безглузде, бо в ту

ж таки ніч у Владиної матері, яка забрала Катруську до себе, в кімнатах само

собою вмикалося й погасало світло, відчинялися й зачинялися двері, Катруся

спросоння кричала: «Мамо!», — очевидно, Влада й там чогось шукала, якоїсь

охоронної грамоти, якої? до чого? перед чим?.. Заплакане жіноцтво вже на

похороні, покурликавши, дружно пристало на гадку, що шукала вона не інакше як

пропалих картин, а «багато смертей» буцімто було на тих картинах зображено, і

одна Галерейна кураторша, з'їхана на всю стріху на істинно-православному

ґрунті, навіть пальнула там-таки вперше те, що потім довго й заласно, із

негарно заблислими очками мусувалося й обшіптувалося в товариствах: «А вот

нельзя так запросто іграть с такой темой!» — не без морального торжества в

голосі, як у людини, котру офіційно вповноважено пильнувати космічної

справедливости (Влада саме за це й не зносила їх, «істинних», називаючи

«парторгами православія»). Мужчини, переважно більш позитивістськи

налаштовані, з неменшим апетитом порали, зараз-таки на поминках, по

другій-третій перехиленій чарці, інше блюдо, і найбистріші з баришень також

долучилися до їхньої когорти та запрацювали навзаводи ножами й лопатками: що

Владу, відай, мусили «вести» вже давно, в нас-бо і за п'ятсот доларів

професійного кілера найняти не штука, а Владина ж кожна робота тягла на

порядок дорожче, за такі гроші рідну маму вколошкати можна! — та які там

п'ятсот доларів, чоловіче, оно на Херсонщині, недавно передавали, у покійника

назавтра після похорону могилу розрили, щоб десять гривень із піджака

витягти, сусід бачив, як удова їх туди клала! — та ні, то діло таке, буває, а я за

професіоналів кажу, — а професіоналові машину в кювет зіпхнути, та ще на

мокрій дорозі, то взагалі як дурному з гори збігти! — так поповзли клубочитися

леґенди, що далі від епіцентру події, то несамовитіші, бо ж людям, які ніколи не

бачили зблизька — окрім як у телевізорі — ні Влади, ні Вадима (чия масивна

депутатська постать була попервах сильно схарапудила міліцію, в тодішній

віхолі людей мені запам'ятався слідчий, і ще якісь у формених кашкетах — усі з

однаковими, бистрими поглядами заскочених на гарячому злодійчуків), — цим

людям жодного сенсу не було розтлумачувати, та вони й слухати б не схотіли,

що: а) на перевернутому «бітлові» не виявилося ніяких слідів од удару іншою

машиною, що: Ь) експертиза навіть відновила, з повною сумлінністю,

траєкторію з'їзду «бітла» з траси, — що, відтак: с) то був очевидний і

безсумнівний нещасливий випадок (на превелику полегкість міліції, яка, правда,

буцімто продовжувала розшукувати зниклі картини, але коню було ясно, що

ніхто їх повік не знайде — хіба вже випадково на них сівши! — та й який,


питається, сповна розуму вкраїнський мент став би ото перериватися за якісь

там картінки, скільки б його не запевняли, що вони вартують незменш як

яка-небудь украдена «Волга»?..), і, чи не найголовніше, — що: d) ми, Богу дякувать,

таки не Європа, хоч би скільки хрещені батьки нації били себе на цьому пункті в

заплилі жиром бюсти, а тому ніякої арт-мафії в нашій

ні-від-якого-глузду-незалежній дупі (звідки за скромний хабар місцевому

чиновникові можна сколупати зі стіни й цілком легально вивезти яку завгодно

славну фреску, як Бруно-Шульцеву з Дрогобича, та й взагалі все вивезти, що

тільки сподобається!) не стояло, за визначенням, зроду (чи принаймні відколи

останнього Гойю й Ріберу забрали, уже в 1960-ті, до Москви на реставрацію, та

так ніколи й не повернули, як ніхто не збирається повертати нам і шедеврів

Терещенківської колекції, котру ще дедушка Ленін роздуванив, аби розплатитися

з дедушкою Хаммером за Джойнтівську поміч у 1921-му, так що серйозним крадіям

мистецтва вже скоро з піввіку як нема в Україні чим поживитися, да-а-авно би з

голоду передохли!) — та бодай би з того почати, що на такий бізнес потрібна ого

як розвинена мережа професійних арт-дилерів, а, як каже наш оператор Антоша, й

добре каже, де їх в сраці взяти?.. Українці, малим же дітям відомо,

спеціалізуються на речах куди пак простіших, невибагливіших: зброя,

наркотрафік, кольорові метали, карпатський ліс, дівчатка «на работу в Європє»,

— діло надійне, кеш рікою, і ніяких академій не потрібно, і поки країнка таким ото

робом мужніє і росте, поти всілякі митці нешугані та інша голота можуть

почуватися безпечно, наче в маминій пазусі, з тої простої причини, що нікому

вони в натурі на фіґ не інтересні, тож хай собі живуть і пасуться — якщо, звісно,

знайдуть на чому... Все це ми обговорювали з Владою безліч разів, зі сміхом

смакуючи різні курйозні сюжети, як, приміром, процес купівлі нею квартири — з

перевдяганням, уже на біржі, в кабінці туалету, аби витягти з-під «боді» вельми

сексуально розміщеного на тілі пояса з упрілими в ньому п'ятдесятьма штуками

зелених, хто сказав, що гроші не пахнуть, і кому б спало на думку баришню

запідозрити, коли дибала вулицею, впакована, як цибулька, в кілька шарів

мішкуватих светрів, кожен мало не до колін? — і так само й поготів безліч разів

гасала Влада, по місті й поза містом, у машині з сувоями полотен на задньому

сидінні, бо кому, на ласку Божу, і нащо б вони придалися?.. Люди добрі, поривало

мене гукнути всім тим охотникам до свіжини, до захопливої детективної версії

про вбивство знаменитої художниці, аби заволодіти немислимими скарбами

(трійко полотен, що всі вкупі заледве чи потягли б на десять тисяч баксів, — ех,

злидні наші!..), — схаменіться, і що б же той убивця з тими картинами почав?

Яким би способом став обертати їх на готівку? Тобто, все це я, звичайно,

вивалювала на стіл щоразу, всі непробійні аргументи поспіль — a), b), с), d) і так

далі, — тільки-но при мені затинався на цю тему хтось із знайомих (ну не

придурки?..), і довший час не могла второпати причин їхнього неприхованого

невдоволення у відповідь, — так, ніби я їм щось одбирала, на щось важливе в

їхньому житті зазіхала; одночасно з якихось суміжних закапелків стали


просочуватися, як цівки води з-під дверей затопленої ванни, паралельні, і ще

несусвітеншші версії: одна — нібито Влада в такий спосіб покінчила з собою

(найдужче мене вразило, що цю версію любовно розвивали якраз не сторонні, од

нічого робити, патякала, а її колеґи- художники, кожен із яких притьмом рвався

озвучити свій персональний творчий звіт про те, коли й за яких обставин

востаннє Владу бачив і як із її виду «ніколи б нічого такого не подумав» — !!!), і

друга, на свій лад навіть іще дикіша, — буцімто Владу вбили через Вадима, з

метою його попередити а чи налякати, якісь його таємничі конкуренти а чи

навіть, пожалься Боже, політичні противники (так, наче він, сердега, являв собою

ледве чи не стовп і опору антикучмівської опозиції! — одначе попервах і я тут

була приторопіла, згадавши його розпачливе бурмотіння «я її вбив», котре, кий

біс, могло ж мати й зовсім інше, непохопне тоді для мене, наївної телиці,

значення, тим більше що список полеглих на дорогах батьківщини українських

політиків-і-бізнесовців пух як на дріжджах і навіть удостоївся потрапити на

сторінки «New York Times», що взагалі з українськими подіями трапляється

нечасто, — кожна така смерть офіційно кваліфікувалася також як «нещасливий

випадок», і, з філософської точки зору беручи, в цьому таки була своя логіка: адже

щасливого в будь-чиїй наглій смерті й справді небагато, а щодо випадку, то все в

цьому житті випадок, все — або, навпаки, нічого, волос із голови не паде

необліченим, от тільки не нам їх лічити, — і на тому нація, котра подарувала

людству Сковороду, щоразу, трохи пошарудівши.

цілком по-сковородинівському стоїчно і вспоко- ювалася, проте уявити собі

в цьому ряду Вадима, та ще й персоною настільки центровою, щоб під ударом

мала опинитися аж його Богу-духа-винна коханка, — того вже було занадто

навіть і для України!), — так замість одної спростованої версії тут-таки

розтікалось і ширилось кілька нових, ніби прибутна повінь оминала ставлену їй

навсупір греблю здорового глузду й пускалась ручаями в обхід, і мені знадобився

не один місяць, аби перестати наливатися помідором та верещати, тратячи

самовладання, у відповідь на кожне, з підозріливим притиском проказане: « А

т и п е в н а , що то був н е щ а с л и в и й в и п а д о кР» — не один

місяць, аби втямити, що людям зовсім не потрібна була істина, хоч би якою вона

в остаточному підсумку виявилась, — їм потрібна була «сторі». Амінь. І не мені,

котра з цього самого бізнесу — роблен- ня «сторі» — живе, їх судити.

Згнітивши серце, я мусила визнати — ніщо так не надається на «сторі», як

наглий загин блискучої й знаменитої молодої жінки. Ніяка смерть молодого

чоловіка і вполовину не зробить такого враження — чоловікам немовби приписано

вмирати, за мовчазною загальною згодою, як не на війні, то десь інде, річ світова,

так, ніби нічого ліпшого в цьому житті од них, сердег, і не сподіваються, і тому в

випадку чоловіка, хай і молодого, оцінюється не сам факт смерти, а те, наскільки

смерть вдалася: чи небіжчик зустрів її безстрашно випнутими грудьми й тим

сповна виконав призначення мужчини, а чи, може, показав спину й призначення

ганебно провалив, — такий собі death-control із боку суспільства, і тому Гію


Ґонґадзе ми не забудемо доти, доки не дістанемо на потриман- ня в руках його

правдиву, живою кров'ю спливаючу смерть, а не бозна-чиї безголові останки, а от

Вадика Бойка, обличчя українського ТБ початку 1990-х, який перед вибухом у своїй

квартирі показував колегам папку з документами й радів: от вони, комуняки, всі в

мене тут, нарешті, завтра побачите! — а коли розвіявся дим, усі побачили

тільки його власне обгоріле тіло і просілі після вибуху бетонні перекриття в

будинку, — Вадика не згадує вже ніхто, бо чого ж його згадувати, коли з ним і так

усе ясно?.. Зовсім інша річ — смерть молодої жінки: в такій смерті завжди

вбачається щось противне природі, бо першою шибає думка про потомство — і

тоді, коли його нема (вже не буде!), і тоді, коли є (хто ж тепер подбає, хто

догляне, а хто ж тобі, сиротино, головоньку змиє, — нескінченна народнопісенна

тема, що тягнеться крізь віки). «Сторі» тут конче потрібна — власне щоб

відновити природний порядок речей: щоб виставити саме и,ю, траплену в фокус

об'єктива смерть жахливим винятком, кричущим цього порядку порушенням, за

яке хтось-чи-щось неуникненно муситиме відповісти, — як не тепер, то колись,

як не перед людським, то перед Божим судом, — і якщо жертва за своїм

життєвим амплуа була принцесою, від колиски затовареною гостинцями фей, як

на святочному шопінґу (в чому вже проглядає певний обіцяючий натяк на

правопорушення, певна, відпочатку закладена в умовах задачі несправедливість:

це ж чого, спитати б, їй одній так багато?..), і якщо, на додачу, за життя ніколи в

ролі жертви не виступала, не приміряла навіть на себе такої, з гордости, з

принципу чи ще з якої причини, то найлогічніше буде на неї ж таки й скласти вину

— хай несе, раз така цяця! — і тим справу закрити: цур мене, пек, зі мною такого

трапитись не може. Така «сторі» — не що, як заговір, закляття на одцурання:

вона накриває собою чужу смерть наглухо, наче непробійним скляним ковпаком

музейної вітрини, — можна дивитись, обходити кругом, можна водити по склу

указкою: урок, як «не треба» жити, щоб не опинитись у цвіті літ під двома ме-

трами землі, — бути обережною за кермом, дотримуватися правил руху, не

вплутуватися в сумнівні зв'язки, не писати непевних картин, і взагалі, не надто

в и р і з н я т и с я... Всі мої настирливі a), b), с), d) і-так-далі були марними,

щенячо-жалюгідними атаками якраз на цю грубосклову вітрину — зазіханнями на

велику самозахисну віру людей у те, що смерть — чиясь, а значить, і наша власна,

— в принципі м у с и т ь мати врозумливе для нас пояснення: світ

справедливий. І що ж можна було реально протиставити цій вірі — чейже не оте

пискляве, по-дитинячому глупе й безпорадне: так н е ч е с н о ?

На додачу, Влада розбилась якраз на тому самому місці Бориспільської

траси, де 1999-го року розбився В ячеслав Чорновіл, і її смерть відсвіжила

пригашені, було, лиховісні домисли щодо його загибелі, — під їх тиском уперше

мені закралося, що її слова зі сну про «багато смертей», можливо, стосувалися

зовсім не «Вмісту жіночої сумочки, знайденої на місці авіакатастрофи» та

декількох інших, менш похоронних, але також пов'язаних із темою смерти по-

лотен із «Секретів», і взагалі могли нічого не мати до діла з її малярством, а


несли в собі якесь далеко буквальніше й заразом грізніше знаття, котрим вона й

з'явилась поділитися. Місце те вочевидь було недобре, смурне місце, серед

київських автомобілістів воно віддавна мало лиху славу — бодай раз на сезон там

траплялась якась халепа, когось заносило на рівному аж на зустрічну смугу,

хтось буцався при обгоні, раз навіть із доброго дива був вибухнув бензобак, —

якби на ясновельможній Бориспільській трасі так само, як на простацькіших, у

глибинці, заведено було чіпляти на придорожніх стовпчиках вінки й в'язати

букети по загиблих, то те місце досі вже здаля тішило б око багатством барв,

наче обсаджена квіткарками цвинтарна брама. Виходило, ніби Влада,

по-народньому мовлячи, не на добре трапила: якраз у слід чужим смертям, — і

якраз тоді, коли її власні сили були на межі вичерпання, зрештою, в неї й справді

був тяжкий рік, але що я про це знаю?.. Що знає про це хоч би й Вадим,

територіально таки ж найближча до неї людина? (а як був здивувався — з

коротким проблиском дитинячої втіхи, ніби на переказану від неї з чужодальніх

сторін вісточку, ознаку триваючого й далі зв'язку, — коли я йому переповіла

Владин полуночний страх, засну і вмру, — «Та що ти кажеш?!» — чи то свого часу

пустив був повз вуха, мовляв, як нерви з'їхали, то попий снодійного, і всі діла, — а

чи вона й не звірялася йому з таких, як він міг би поблажливо розцінити, глупств:

все-таки Вадим належав до породи людей, що звикла мати справу з Проблемами,

Котрі Належить Розв язу вати, а не з Нещастями, Котрі Доводиться

Витримувати, а це прецінь таки різниця, навіть, можна вважати, демаркаційна

лінія, що ділить нас на слабких і сильних цього світу, і тому саме сильні в

кінцевому підсумку найгірше вміють витримувати нещастя і найнепритомніше

при них і поводяться, — Вадим, наприклад, напивався до мовчущої нестями,

залізав за кермо свого «лендкрузера» і їхав у ніч сам-один у напрямку Борисполя,

ніби сподівався десь по дорозі на побачення з Владою, так що коло нього мусили

чергувати, силоміць укладаючи в ліжко, спершу друзі, згодом прибулі вмисне про

таке діло з провінції родичі, але, незбагненним чином, ні разу нічого йому в тих

нічних виправах не сталося, як не рахувати виплачених даішникам штрафів, —

тобто він мовчки тицяв їм навмання першу-ліпшу «зелену» купюру, яку намацував

у гаманці, а решта вже залежала від сержантської м'якосердости: одного разу

вони півночі протримали його в себе на КПП, поїли чаєм із термоса й дзвонили по

всіх телефонах у його записнику, аж врешті котрийсь заспаний приятель приїхав

його забрати, — певно, купюра тоді виявилась чималенькою, або ж просто менти

попалися добрячі, може ж і таке бути, — і Вадим до світа виливав їм душу, знову й

знову розказуючи, як загинула його Влада, доки не заснув у них на бамбетлі, —

якщо тільки вони самі його професійно не «відключили» одним ударом, але гріх

було б їх за це й засуджувати...) Ніколи раніше мені не спадало на думку, що і в

цьому союзі сильнішою з двох була Влада, — очевидно, втоптане в мене змалечку,

маминими зусиллями, старовинне міфологічне повір'я, буцімто чоловік —

Мужчина! — якщо тільки він не в тюрмі й не в лікарні, повинен бути «за

старшого» і «про все подбати», було тривкішим, ніж я гадала: перетривало во-


гонь, і воду, і розвалений шлюб, і розбите (кілька- кротно) серце, і нічого йому не

сталося, — і крізь його непроникне вічко я й дивилась, не бачачи, на Владин шлюб,

як на сповнений ідеал наших бідолашних матерів: сильний — нарешті! — мужчина

затуляє тебе від усіх знегод світу могутніми плечима, зокрема й фінансовими, а

ти собі знай цвітеш, красуєшся та духовно вдосконалюєшся — тільки й клопоту,

що інтерв'ю на всі боки давай!.. (Найсмішніше, що в тому, попередньому поколінні

такі жінки ще справді водилися: вони сиділи вдома, варили борщі, студіювали

езотеричну літературу, опікувалися гнаними й невизнаними митцями, часом

щось пописували чи рукомесничали і в очах громади уходили за якихось

страшенних діячок, а що всю дорогу який-небудь скромний трудящий

чоловіченько їм усе те оплачував — і митців, і езотеричну літературу, і те, що

кладеться в борщ, — про те ніколи ніде не згадувалося ні словечком, як не

згадувалося в товаристві про те, що людина мусить пісяти й какати, і як то

воно дамам виходило так лепсько в житті влаштуватися — то вже належить до

розряду древніх жіноцьких умінь, на кінець двадцятого століття безповоротно

затрачених, як ткання на кроснах чи підкурювання бешихи... Ми застали їх уже на

схилку, повдовілими — їхні скромні трудящі чоловіченьки, ясна річ, помирали

перші, — застали не бабусями навіть, а вийнятими з нафталіну старенькими

дівчатками: дівчатка не вміли нікуди ходити без супроводу, не знали, де лежать

рахунки за квартиру й телефон, на безневинне «як ся маєте» висипали на вас дві

годині докладної доповіді про те, як вони ся мають, і загалом справляли враження

злегка юродиве, якого не міг затлумити навіть відблиск їхньої давньої слави, —

враження було дужче, бо комічне, і ця комічність заднім числом ставила під сумнів

і ту славу, і ту епоху, котра таку славу вможливлювала, тож тим більше

незрозуміло, як же потрапили так добре зберегтися витворені ними ідеали?!)

Щойно коли без Влади Вадим рухнув, як куль без підпори, мені розвиднилося в очу

— і легше від того, бігме, не стало. Я ж пам'ятала її в фазі закохано- сти —

здавалось, це так недавно було, але ні, тому вже двічі два роки, мій принце, — як

вона тоді була різко почарівнішала, ніби в її обличчі, поставі й рухах увімкнулося

стишене м'яке освітлення, — бурмилкуватий Вадим поруч із нею топився на очах,

як масло на сонці, явно нічого поза нею не бачачи, і це було так збіса гарно, що вже

попрощавшись із ними, зоставшись на самоті, я не раз ловила себе, в таксі чи в

метро, на так і не стертій із губ усмішці, як коли би заїлась варенням, а ніхто мені

не сказав, — звісно, всяке щире кохання завжди є для довкілля самостійним

джерелом тепла, такою собі мікропічкою, при якій кому ж не любо погрітись, і я

була чисто по-бабському рада за Владку, що їй так пофортунило, але буе у тому й

ще один, додатковий вітамін, насправді куди для мене насущніший: своїм

романом, у тридцять вісім незменш яскравим, ніж у вісімнадцять, Влада ніби

демонструвала мені навіч — як у 1990-му в дні студентського страйку, — і даль-

шу, ніскільки не залежну од віку безмірність вготованих нам можливостей,

простерту навстіж на ціле життя в і д к р и т і с т ь м а й -

б у т н ь о г о — як розчахнутих брам, за якими куриться заллятий золотом


обрій, — так, як вона, цього відчуття мені не вмів давати ніхто (крім, накоротко,

мужчин от власне на тій самій фазі закоханости — а потім брами помалу, зі

скрипом, зачинялися назад...), — та звідкіля б йому і взятися в цій вічно окраденій

країні, де досі панує колгоспне переконання, ніби весь запас уготованих людині

можливостей вичерпується, поки ти молодий, а далі лишається хіба що жити

життям власних дітей?.. Щось у мені завжди люто бунтувалося проти цього

масового переляканого прагнення мерщій «улаштуватися», угніздитися в житті,

як у ліжку на спокійний сон, — не інакше, пам'ять про те, як свого часу

обвально-стрімко, в межах року, вийшовши заміж удруге, обабилась і осіла тістом

моя мама — при татові, навіть у найлихіші часи, ще струнка й підтягнута жінка,

на яку чоловіки озирались на вулицях. (Бувши тоді зеленим дівчиськом, я, недовго

думавши, склала всю вину на вітчима: дядя Володя міг бути сто раз богом у себе

в хірургії, і батькові, як запевняла мама, дуже полегшив муки останніх місяців, —

хоч я й сумнівалася, чи її вдячність мала сягати аж так далеко, щоб виходити за

нього заміж! — проте в побуті цей лицар скальпеля й кетгуту був звичайнісінький

жлоб у синіх спортивних штанях із спузирілими коліньми, незмінна хатня

уніформа радянських мужчин, — мене шокував і його характерний лікарський

гумор, за ідіотичністю співставний хіба, може, ще тільки з солдатським, як-от

по телефону: «я вас внєматочно шлюхаю», — це мало вважатися смішним, — і

якась особливо відразна вульгарність в усіх проявах тілесности: дядя Володя

міг, голячись у незачиненій ванній, пука- ти там як у сурму сурмив, голосно

блягузкати вголос із-за дверей туалету під супровід недвозначного дзюрчання, за

столом уганяв мене в краску коментарями щодо закріпного чи, навпаки,

проносного ефекту страви, — до харчування він ставився дуже поважно, любив

«пожрать» і ще й на словах статечно обсмакувати з'їдене, в гостях після

кролячої печені, колупаючи в зубах, задумливо констатував, що «да-а-а, цей кро-

лик недарма погиб», — і знову всі сміялися, і мама також, і, о Боженьку, навіть

несилувано зовсім!.. — коли я після другого курсу, по першому- таки

студзагонівському роману — з гітарами- багаттями та сексом на підстеленій

штор- мовці, — прожогом урила заміж із отчого дому, де розпаношився цей, як

подумки його була звала, «одеський пошляк», то ще довгий час непримиренно

вважала, ніби з моєї мами викрутив батарейки саме він — погасив і обабив,

опустив до якихось вічних, нестерпних для вуха кулінарних кудкудакань, «Дарусю,

доцю, я тут тобі трьохлітрову банку помідорчиків закатала, і синеньких пару

банок, а варення не вдалось, переварилось, попробую ще, поки клубніка не пере-

йшла...», —__ а дівчиною ж писала була вірші, і непогані!.. її я чесно мала за пасивну

при тому жертву, котрій уже не допоможеш, і в своє власне доросле життя

рвонула, як на реактивній мітлі, озброєна рішучістю нізащо в світі не дати себе

опустити, — всяка «остаточна влашто- ваність» загрожувала саме цим, в'язала

за ноги і тягла вділ, і мені знадобився не один рік і купа набитих ґуль, аби дійти до

розуміння, що жінка в таких випадках ніколи не буває жертвою, навіть коли сама

себе за таку виставляє, — що моя мати, після того як отак остаточно, дякувать


Богу, влаштувала своє життя, просто не мала більше на що в ньому чекати,

окрім як на дядю Володю з обідом, і свої довгорічні батарейки мусила, без зайвої

гризоти, повикручувати з себе сама — далі в них не було потреби.) Всі мої

ровесниці були, більшою чи меншою мірою, торохнуті цим самим стандартом —

влаштувати своє життя чимскорше і назавжди, ніби хтось за ними гнався й

належалося мерщій ускочити в бункер і надійно там зачинитися, — всі, крім

Влади. Вона одна жила, нітрохи не зважаючи на те, чого вимагали від неї

виховання й середовище, — а вони вимагали добре урядженого бункера, і батька

для Катрусі, бо як же ж дитині без батька, і сімейних дружб, і гуртових відпусток,

про які потім можна розповідати в товаристві, і ще чого-тільки-не, цілої

ретельно сплетеної мережі, що сама, силою власного тяжіння, задає життю

форму вже поза твоєю волею, і щойно аж по тому, як усі лунки в ній будуть

позаповнювані й життєвий мінімум таким чином зданий, кобіта може дозволити

собі відтягтися — і влаштувати виставку своїх робіт у модній ґалереї, з

неодмінною презентацією при тому ошатно костюмованого мужа, що розливає

вино на фуршеті, — а Влада поводилася так, ніби ходила в дитинстві до якоїсь

іншої школи, де про таке не вчили: з'являлась і зникала собі, як ртуть, де хотіла і з

ким хотіла, і прекрасно при тому виглядала, і малювала все краще й краще, так

що її потрошку починали побоюватися, особливо відколи в неї завелися гроші, а

значить, зневажливо відчмихнутись — хто, Матусевич? ет, дайте спокій, теж

мені генія знайшли! — стало вже не так легко, бо ж гроші, нікуди не дінешся,

мають владу самі собою потверджувати правоту власника в усьому, що б той не

робив... Чомусь людям так трудно дається признати найочевидніше — Владу

просто від роду було наділено тим надміром внутрішньої свободи, який

видається в одному пакеті з талантом і без якого й талант не остоїться — так і

стринькаєшся, крутячи голівкою навсібіч у чеканні схвального апло- дісману, — і

на тому надмірі свободи, як на повному бакові бензину, вона й перескакувала всі

підсовувані їй сторонні правила мов-не-помічаючи, з розгону, байкерським

стрибком, — місце Вадима, відколи він з'явився в її житті, могло бути на

задньому сидінні, а могло й на узбіччі дороги, з естафетним прапорцем у лапі, в

кожному разі, їхній зв язок вона ніколи не трактувала як «влаштувалась» (і її

злостило, коли так його трактувало знайоме бабство, поздоровляючи — в

підтексті, з тим, що зловила багатого чувака, — «я й сама небідна», огризалась

вона в таких випадках, що означало вже крайню межу розжарення...). Але й я за її

життя не здавала собі справи з того, що так грубо й некрасиво пішло

відкриватись потому: що цей вроджений надмір свободи давав силу бути собою

не тільки їй самій, а й усім іншим довкола неї — усім нам, і Вадимові — Вадимові,

звичайно, насамперед. Деякі моменти, котрі раніше проскочили би повз увагу,

тепер пороли, наче гостряком по здертій шкірі, — наприклад, коли Вадим

по-п'яному побивався: «Як же я тепер буду жити, — з безпосередністю

хлопчика-пестунчика, що качається долі без штанців, бо нема кому його

осмикнути, — вона ж мені планку держала!..» — он, значиться, як, сухо й


неприхильно клацало мені в голові, мов кнопкою на калькуляторі, і тобі,

значиться, також?.. На похороні він теж вальнув, уже без надриву, зі скупим

чоловічим трагізмом: «Вона була найкраще, що було в моєму житті», — ніби,

зачувши таке звіряння, Пан Бог мав би збагнути всю міру завданої йому

персональної кривди й почервоніти, — і знов мене вдряпнуло уразою: а як же ї ї

життя, як же тепер дібрати глузду ї ї життю, хіба не це зараз найголовніше?

Можна було, звісно, списати на те, що в шоковому стані люди й не таке верзуть,

а надто мужчини, — що вдієш, ну не вміють вони ні родить, ні хоронить, ці

найтяжчі й найбрудніші життєві роботи призначено жінкам, і не вимагати ж від

оголомше- ного горем хлопа досконалої стилістики, — я, видать, тоді ще

продовжувала, за інерцією, подумки складувати враження, щоб коли-небудь

переказати їх Владі (не один іще місяць ловила себе на тому), бо під ту хвилю мені

пригадалася, наче включилася в мій внутрішній діалог повноправною стороною,

Владина розповідь — давня, бозна-колишня — про те, як маленькою батько возив

її в село на похорон своєї матері, Владиної ніколи-доти-не-баченої бабуні: Влада

запам'ятала, як прокидалася вночі й бачила крізь одчинені двері палахтіння свічок

у сусідній кімнаті, — там «чували» над небіжчицею, і свічки, здалося маленькій

Владусьці, проростали з темряви самі собою, як вогняні квіти, вона подумала, що

це і є папороть, про яку мовилося в казках, і навіть загадала бажання, тільки не

пам'ятала, яке, — і ось тої ночі вона почула голосіння, «справжнє голосіння,

Дарино, тепер такого вже й по селах не почуєш/» — казала, це було як спів:

одним-одна музична фраза весь час повторювалася, розганялась угору, мов по

крутосхилу, й безсило з'їжджала вділ, наче той «газик», яким вони з батьком

добиралися в село по осінній багнюці, буксуючи при кожнім пагорку, і в цій

монотонності була якась усе- проймаюча моторошна ясність, ніби саме вона, ця

монотонність, і була найточнішим виявом краси, і муки, і марности людських

зусиль під цим небом, — маленька Влада заціпеніла під важенним ліжником,

боячись дихнути, до кісточок пронизана вселенським жалем, на який не існувало

розради: голос був жіночий, він співав-плакав на тій одній фразі, переливаючись

словами, виповідаючи діла і вчинки небіжчиці вже комусь безадресному, кого не

було в тій кімнаті, ніби перебирав їх і, омиваючи собою, перетворював на

шляхетні клейноди самоцвітного блиску, так що Влада не відразу й зрозуміла, що

співалося все те про її рідну бабуню, якої вона не знала і яка тепер лежала там, під

вогняними кетягами свічок, і вже не встане, хоч як її прошено, з тою страшною

силою усвідомленої безнадійности прохання, що й зветься в людей розпукою: «ой

устань, устань, моя друженько...», — інших слів Влада не запам'ятала, та вони й

не призначалися до запам'ятовування, то була імпровізація, що звучить лиш раз,

не повторюється і не відтворюється, — зате запам'ятала, як схвально

мурмотнув зблизька, від дверей, чоловічий хрипкуватий басок: «Гарно голосить!»

— і так взнала міська дитина, що то було голосіння і що в голосіння, крім неї, були

й інші свідки — була публіка, котра прийшла його оцінити. Тої миті, казала вона,

чари розвіялись — голосільниця обернулася в її очах чимось на кшталт акторки, і


невдовзі по тому, як замовкла, Влада вирізнила з-поміж бабського стишеного

бубоніння її геть-то буденний, мов відразу перевдягся в сухе, голос: як відповідав

чи то віддавав комусь ділові вказівки, за якісь рушники, і скільки їх куди треба, —

«я тоді заснула з таким гірким відчуттям, — згадувала Влада, — ніби мене

ошукали...». Тепер, коли вона сама лежала, втопаючи в навалених на неї квітах, і

тільки її ім'я щоразу заново вражало в часі панахиди, мов прокидаючи зі сну:

прийми, Господи, душу раби Твоєї Владислави, і прости їй гріхи її вольнії й

невольнїї, — Владислави? як, це про неї?.. Господи, Влада! Владуська, невже!.. — і

сльози зараз же вдаряли мені в ніс і в очі, як із відкрученого крана, і ще без сліз не

могла я дивитись, коли піднімали нести труну, оту, що «за тисячу доларів»:

труна виглядала маленькою, як у дитини, якось за життя не впадало в око, яка з

Влади була дівчинка-дюймовочка: поки вона говорила, рухалася, сміялась, її було

неймовірно багато, і може, ще й тому в труні вона здавалася внерухомленою

силоміць, не мертвою, а таки вбитою, і навмисне виставленою для споглядання,

щоб нарешті відкрилась, на докір усім, її не видна раніше беззахисність, — коли

вона отак лежала, а ми, стоячи над нею, пробували щось лепетати (і я також!), і

всі слова були такими тісними й нікчемними — ну кому яке діло, чим вона була для

тебе, чоловіче?! — неспівмірними, навіть якщо скласти їх усі докупи, до її

обірваного життя: це були ті самі слова, якими люди потім говоритимуть,

прийшовши з похорону додому і п'ючи чай у себе в кухні, — отут щойно я могла би

сказати Владі, як дорого б я дала, аби над нею, як колись над її бабцею, хтось «гар-

но поголосив». Я могла б їй розказати, чого ми раніше з нею не знали, — як

розпирає тобі горло твоя здоровенна, мов зоб, німота, коли не вмієш цього

забутого древнього ритуалу, — одинокого, як стало ясно, під ці хвилини

придатного: призначеного обмити ціле людське життя нараз так само, як

обмивають тіло, звичайним словам цього не вдати, обмити — і вознести

над головами натовпу для споглядання п о н а д т р у н о ю так, щоб

від того стало «гарно», — то не було ошуканство, говорила я в порожнечу

відімкненої слухавки, то було мистецтво, Владусь, тільки що ніхто його вже не

вмів, і я не вміла, і з мене, якби спробувала підважити свій стан, взявши його на

голос, вирвалось би хіба що здушене мукання раненої корови...

А потім — повільно, по краплі — починалося забуття.

О Господи, та невже ж це справді — в с е ?

Дарина Гощинська встає з-за столу, підходить до вікна і довго дивиться в темну

шибку, за якою блимають унизу ріденькі зірочки міських вогнів. Як усе-таки погано

освітлюється Київ — а це ж іще столиця. Можна уявити, що коїться на провінції. І тьма, і

тьма... Як погано ми живемо, Господи, і як погано вмираємо...

— Дарина? — здивований голос Юрка, колеґи з вечірнього ефіру. — Ти чого це в

темряві сидиш?

Клацає вимикач — із глибини шибки перед нею виринає (першої миті неприємно цим

заскочивши) вродлива молода жінка — в такому мерхлому насвітленні, де розмивається

фактура деталей, і справді молода, і надзвичайно, палюче вродлива, аж лячно: щось


відьомське, поганське. Довгі єгипетські брови, і губи темнющі, мов напоєні кров'ю, —

наскільки ж несхоже на телеекранний образ, що змушує думати насамперед, від якої фірми

на ведучій костюмчик і яку вживає помаду. А тут ніби обличчя, вихоплене з ночі багаттям, —

архаїчне, грозово-прекрасне. Перш ніж повернутись назад до світу (до Юрка, який щось їй

говорить), Дарина жадібно вбирає в себе це неприступне обличчя, своє й не своє

одночасно: ось, значить, якою вона виглядає на самоті — куди сильнішою, ніж почувається.

На дій силі Дарина й дарує Юркові сліпучу усмішку:

Вибач, я задумалась... Що ти сказав?

Кажу, тобі щойно дзвонив молодий чоловік, — погляд Юрка робиться

багатозначно шовковим: їхні стосунки вже кілька років балансують на межі виробничого

флірту, який ні до чого не зобов'язує, але якому ж мужчині сподобається бути герольдом,

що звістує про прихід іншого, так що в коротеньку напівпитальну паузу Юрко дає їй шанс

виправдатися, хоча б порухом брів звести телефонного «молодого чоловіка» на дру-

горядне становище, а не дочекавшись, милостиво всміхається кудись на його адресу сам:

— Тривожився, куди ти пропала.

О Боже, я ж відімкнула мобілку! Дякую, Юрчику.

Ну звісно, це Адріян. (Невдоволений Юрчик тим- часом усувається за двері.) Як

дивно, що вона забула про його існування. Що вона щоразу забуває про його існування —

як забувають про власну руку або ногу.

Адю?

Лялюся? — голос, як завжди, коли він розмовляє з нею по недовгій навіть

перерві, прискає нестримною радістю, на мить їй здається, що вона тримає в жмені його

затверділого, як обтягнутий шовком камінь, члена, і хвиля Адріянового запаху (цинамон?

тмин?) напливає на неї з такою силою реальности, аж вона мусить присісти на край столу,

несвідомо затиснувши вільну руку собі між ногами; «Лялюся» — так її звали в дитинстві,

коли вона ще не вміла вимовити «Даруся», але Адріян сам винайшов це ім'я, лялька — моя

лялька — лялечка — лялюся, — як переважно в чистих душею чоловіків, його любовна

мова була дитячою, і він не уявляв, ніби того можна соромитись, попервах вона ще знічено

боронилась: яка я тобі лялька! — одначе тридцять-із-гаком-років-не-чута «Лялюся» таки

пробила, остаточно зламала інерцію її жіноцького досвіду, зайвий раз упевнивши в мало не

метафізичній доцільності всіх Адріянових дій, — так, ніби він і справді володів щодо неї

якимось таємним знаттям, перед яким їй належалося занишкнути, — і, либонь, відчувши це,

він щоразу й викликує в слухавку своє тріумфальне «Лялюся?», наче молодий тато, що оце

дав ім'я первістку й перевіряє, як воно звучить уголос... Але все одно, їй щоразу робиться

ніяково й хочеться затулити йому рота від думки, що цій безсоромній демонстрації щастя

може статися свідком хтось сторонній — в офісі, в машині, в магазині, чи звідки він там

дзвонить...

— Звідки ти дзвониш?

Це звучить як турбота, і так ним і сприймається, за що вона відчуває легенький укол

сумління, ніби свідомо його ошукала, й у відповідь намагається зосередитись, покірно

вислуховуючи, як він прийшов — вибрався нарешті — на свою трудновимовну кафедру, де

досі числиться аспірантом, а шефа не застав, секретарка обіцяла, що той скоро буде, і він


марно вбив майже годину, випивши з тою дурепою з півлітра кави, — тільки Адріян не каже

«дурепою», бо він взагалі не каже про людей погано без зайвої на те потреби, і навіть коли

така потреба аж пищить, обходиться характеристикою одного конкретного неподобства, не

поширюючи її на персонажа в цілому, Дарина ж давно підозрює, що секретарка кафедри

просто запала на Адріяна й користається кожною нагодою, аби влаштувати собі з ним

приємний тет-а-тетик, здуріти можна, які тепер нахабнючі поробилися дівки!.. (Задля

справедливости, правда, вона згадує, що доки не стала ДариноюГощинською, ведучою

одного з національних телеканалів, їй теж траплялося самій проявляти ініціативу з

чоловіками, котрі їй подобалися, але ця згадка така вже далека й туманна, що не

зрівноважує...) Поки він говорить, вона машинально глипає на своє віддзеркалення в шибці

(з мобілкою коло вуха): тепер це знову звичний екранний образ, тільки в дуже кепському

освітленні.

Влада і Адріян — то ніби різні шухляди, паралельні канали в її свідомості: з Адріяном

вони зустрілися, коли Влада була вжє на Байковому. І жодної спокуси тепер подумки

представляти їх одне одному — нова ера, нове літочислення. П. В. Після Влади. Ось так.

Артем — от хто знав Владу: Артем, від якого почалася для неї, Дарини, історія

Довганівни (вона мельком осміхається, пригадавши собі підвальчик, у якому та історія

почалася, і свою тодішню незручну позу...) — а потому, другою дією, з'явився Адріян. Артем

тепер теж у минулому і навряд чи ще коли з'явиться на кону її життя — так, ніби призначену

йому роль у цій п'єсі вже відіграв. На якусь частку секунди Дарині дурманно, обволікаюче

паморочиться в голові, немов її хитнуло понад часом велетенською гойдалкою, «оглядове

колесо» — так це називалося в парку її дитинства, і на самому вершечку, коли внизу аж до

обрію відкривалася панорама, її завше млоїло, невже від страху опинитися віч-на-віч із

цілим світом нараз?.. (У дитинстві така панорама здавалася цілим світом!) Щось незаконне

мало бути в цьому огляді життя з «пташиного польоту», гейби з риштовання Вавилонської

вежі, — щось, чого людині не дозволено, не дано витримати на довше, ніж на

прослизаючий хвостик миті, — і тепер так само її веде юзом, як від короткого замикання, від

блискавичного зчеплення перед уявним зором так розкиданих у часі, на нормальний,

«знизу», погляд ніяк не пов язаних між собою людей — в єдиний, осмислено виплетений

сюжетний візерунок, у цілісну картину: в панораму! — точніше, в зблиск панорами, бо

наступної миті картинка знов розсипається на друзки, Дарина тільки й вихоплює з неї, що

ниточку від Артема — через Довганівну — до Адріяна, і лишається сидіти на краю стола з

вичахаю- чим, як піт між лопаток, здогадом — ні, знаттям! — що такими ниточками

пересновано В С Е довкола, — що й крізь неї, Дарину Гощинську, сотні їх, невидимих оку,

струмить щохвилини в чиїсь життя, але розгледіти і втримати в собі той візерунок, який вони

складають, — той ґрандіозний і запаморочливий, що од самого наближення до нього

поймає млістю, — неможливо, неможливо вже бодай тому, що ці ниточки біжать поза краї

твого обтятого зору, поза рямці твого життя, до трясці, якого ж короткого! — нанизуючи на

себе людей, розділених уже не роками, не поколіннями, а — століттями і далі, куди вже не

розгледиш: ця жива тканина виплітається з нас і крізь нас, тече, міниться, буруниться, і

нема як, зі своїми жалюгідними кількадесятьма роками земного віку, підплигнути над нею,

щоб угледіти згори її розметаний по безмежжю, і наскільки ж складніший за мапу зоряного


неба, рисунок, — всі ми в часі тремось одне об одного, поняття про це не маючи, мертві,

живі, ненароджені, і хтозна, скільки їх і в яких химерносплетіннях взаємин склалось на те,

щоб я оце зараз сиділа, тримаючи в руці голос чоловіка, якого люблю, — і навіть того не

розгледіти, чому я його люблю: чому саме його?..

— Альо? — обережненько термосить її той чоловік, відчувши на протилежному кінці

розрідження уваги, перехід її, як сам би визначив, із твердого стану в плаз- мений. —

Лялюся? Ти слухаєш?..

Угу... Адю, ти не пам'ятаєш, у чому полягав онтологічний доказ Буття

Божого?

Він чмихає — не тому, що запитання здалось йому кумедним, і не від несподіванки, а

тому, що всяка несподіванка з її боку все ще справляє йому буйну втіху; цікаво, і як довго це

триватиме?..

Колись знав, не згадаю зараз... Або що?

По-моєму, я його щойно відкрила.

Він сміється — голосно, щиро сміється зі своєї дотепної дівчинки, невтомної на

вигадки. Тішиться, що вона в доброму гуморі.

Я серйозно кажу. Розумієш, хтось мусить це все бачити — в цілості, з

горішньої точки. Як на оглядовому колесі в парку. Тільки не тепер, не в цю хвилину, а

взагалі...

Звучить винятково глупо; їй і самій здається, що вона давно вже не прорікала нічого

дурнішого таким переконаним голосом — справді, наче школярка.

Ой ти ж моя розумниця!..

Він згоден, він наперед згоден — з усім, що вона скаже. Аби тільки їй було добре. Аби

тільки згода в сімействі, і мир, і тишина — порушувана хіба що її стогонами в спальні, на

кінґ-сайзовому ліжку з арабським покривалом. Він любить, як вона стогне; «не зупиняти

музику» — так це між ними зветься. На хвилинку Дарину огортає такий розпач, ніби її

виштовхнули з космічного корабля у відкритий простір і перерізали пуповину: пустка, пустка

і невагомість. Самота.

Адріян тимчасом підважує її думку з іншого боку, бере пінцетом і кладе кудись під

мікроскоп на лабораторне шкельце — ще й притискає зверху до цілком уже невпізнанного

стану:

Можу тобі сказати хіба з точки зору теорії ймовірностей, якщо хочеш знати...

Я десь читав, що за

9-11-144

статистикою при нещасливих випадках число тих, хто виживає, перевищує

ймовірнісний проґноз на п'ять відсотків, причому це стабільна цифра...

Ні, нічого такого вона знати не хоче. Не хоче навіть напружуватись, аби розчовпати,

що ця тарабарщина означає, — як у школі на математиці, коли тебе от-от викличуть до

дошки продовжити з того місця, на якому попередня жертва поклала крейду. Але з нього до-

бра душа, вона таки несправедлива до нього, — він усе любо-мило пояснить сам:

По ідеї — ну, згідно з теорією — кості мали б випадати «фіфті-фіфті»:

скільки гине, стільки й виживає. А виживає завжди на п'ять відсотків більше, стабільно. Оці


п' ять відсотків—втручання фактора «ікс », невідомої сили — оце, виходить, і є Бог.

Математичний доказ, що Він існує.

Справді? Ти ба, як цікаво...

Вона не іронізує (може, хіба крихотку...), їй і справді цікаво, — в класі тепло, і

заколисуюче дзумчать під стелею ввімкнені лампи (надворі ще темно, зима, перший

урок...), і так затишно порипує кавалок крейди по вогкій дошці, — тільки пальці від нього

будуть потім мов не свої, такі неприємно шорсткі аж до кінця уроку, і неприємно буде

тримати ними ручку... Той, попередній її стан розвіявся — вона затисла пам' яттю, як

бульдоґ щелепами, лише слово «ниточки», тепер до кінця дня воно крутитиметься в голові

й вряди-годи бездумно міситиметься губами, а вона й не помічатиме: ниточки, ниточки.

Ниточки. Ниточки, які складаються в візерунок, але нам його не видно. І тому жодна «сторі»

ніколи не є закінченою, нічия. І смерть не ставить у ній крапку.

Щойно тут Дарина спохоплюється, що ця глибокодумна балачка по мобільному

влетить їм обом у суму, яку можна було б за такою самою балачкою куди смачніше

просидіти в кав'ярні, — отак раз у раз Адріянова япів- ська марнотратність притупляє її

інстинкти дівчинки з бідної родини: для неї гроші, схоже, завжди будуть тільки розкритим

віялом можливостей, із якого важливо не промахнутись і вибрати найліпшу, а для Адріяна

просто чимось, що належиться витрачати собі до любої вподоби, тепер і вже. І це при тому,

що заробляють вони майже однаково (вона трошки більше!), так що справа не в сумах;

справа у внутрішній свободі, якої не купиш, — або вона є, або нема. Ну й гаразд, нема, то й

нема, то й хрін із нею.

А чого ти мені дзвонив, ти ж знав, що я на студії? Просто так?

А, це...

Голос йому ховається, здригнувшись, збентежено підбирається кудись у темну

чарунку — як необачно зачеплений слимачок. Щось сталося, тенькає Дарині в грудях, —

але ж ні, якби щось недоброго сталося (а чому, власне, мало статися щось недоброго, чому

вона вічно чекає саме недоброго, до холери, та чи буде ж цьому край?!), якби направду

щ о с ь с т а л о - с я, він би сказав одразу, не став би так веселенько тягти за душу, —

чи, може, якраз би й став?.. Вони ще нічого лихого не переживали вкупі — ніяких

нещасливих випадків, «швидких допомог», безробіть чи фінансових крахів — так собі,

дріб'язок, звичайні житейські клопоти, проблеми, котрі належиться розв'язувати і котрі до

розв'язання надаються, а звідки їй знати, як би він витримував нещастя?.. Правдиве

нещастя?

Та... Хотів тобі відразу ж розказати, загарячу... Знаєш, я чомусь в обід

заснув, приморило мене де сидів, просто в кріслі, дивно так... Ото й шефа проспав...

Авітаміноз! — регоче вона колоратурою, наче оперна діва в сцені бенкету,

арія Травіати. Тепер уже

нестримна радість прискає на всі сторони з неї — від полегкости: нічого не сталося,

всі живі-здорові!.. — Удень боюся спати — заснеш, прозоромукою просниш, Тичина, —

докидає одним духом, розганяючись, як на ковзанах, на іскрометно-довгий, закручений

пірует натхненного щебету, але зараз же й гальмує, хляпнувши легенями, ковзани з різким

звуком порють лід: це ще не кінець, він недоказав!..


Може, й авітаміноз... Сон мені приснився.

Сон? — вона немовби не розуміє значення слова.

Сон, — уперто повторює він, від чого слово таки остаточно позбавляється

глузду. — Ти — і тета Геля.

Та й сон же, сон напрочуд дивний... — мимрить вона вже за інерцією,

відлунням безглуздого слова, від- рухово хапаючись у пам'яті за перші-ліпші цитати, щоб

утримати захитану рівновагу: ні, їй зовсім не до смаку з'являтися в його й без того

підозрілих снах у товаристві мерців, від такого хоч-не-хоч холодок продере поза спиною,

але з «тетою Гелею» — з Оленою Довганівною — її все-таки єднає й дещо притомне, і

цілком навіть уро- зумливе: цей клятенний фільм, із котрим вона вже стільки намучилася і

котрому, попри всі ті муки, все ніяк не відшукає потрібного повороту ключа в замку, отого

єдиного сюжетного ходу, яким цілий механізм запускається в рух, може, чутливий Адріян,

наставлений на її хвилю, саме це підсвідомо й відбив — її наростаючий, у зв'язку з фільмом

про Довганівну, неспокій?..

І що ж ми з нею робили?

Смішок їй виходить якийсь жалібний, тоненький — ніби він розказав їй страшну казку,

а вона чекає тепер від нього запевнення, що то все неправда. Але звідкись, ізсередини в ній

уже наростає — і гучнішає, і твердне — знаття, що такого запевнення не буде. Що не в

фільмі тут справа.

Спершу ви сиділи вдвох у кав'ярні за столиком. У літній кав'ярні, під

тентом... На Пасаж схоже. В легких суконках обидві, сміялися... Вино пили...

Та-ак.

А потім?

Знаєш, там багато всього було, — несподівано капітулює він, і аж тепер

нарешті в голосі йому проривається правдива, вже нічим не прикрита благальна тривога. —

Я не все вже пригадую, тому й дзвонив тобі відразу ж, як прокинувся, щоб донести не

розхлюпавши, але тебе не було... — (Була я, була, клацає їй безгучно, — якраз у той час на

ті самі кадри дивилася, тільки з іншою небіжчицею в товаристві!..) — Давай поговоримо вже

вдома, розкажу, що запам'ятав, із картинками... І от що, Лялюська... Давай я по тебе приїду,

добре?

Ще що вигадав, — каже вона найбезтурботнішим у світі голосом:

заспокоюючи і його, і себе одночасно. — Мене відвезуть — Юрко відвезе.

їй і справді несподівано гостро хочеться зараз Юрко- вого товариства, хочеться

легкого, грайливого трьопу дорогою в машині, гімнастичного перекидання ледь

лоскітливими жартиками й іронічними коментарями до проминулого робочого дня, цієї

звичної й приємної для обох емоційної розминки, наче відсвіжаючий душ або чашка кави, —

з тих дрібних ритуалів добре урядженого світу, котрі вселяють у нас почуття сталости й

безпеки: якраз би придалося.

Не бери в голову, Адю. Дурниці це все.

Не знаю, не знаю, — вона немов навіч угледіла, як він крутить головою,

відганяючи прикру думку, мов муху, що дзижчить усередині голови, така смішна часами ця


його манера, як у маленького хлопчика, — і закінчує чисто як маленький хлопчик: —

Пообіцяй мені, що будеш обережна!

Вона знов оперово регоче — але цим разом драматичніше, мецо-сопраново: ближче

до Ваґнера.

Ну, завжди ж залишається отой люфт у п'ять відсотків, чи не так?..

Вимкнувши мобілку, вона заклякає на мить перед чорним завіконням: перед тою

задзеркальною жінкою, вихопленою з ночі жахтючим посвітом багаття. Нетутешнє,

грозово-прекрасне обличчя з довгими єгипетськими очима й темнокровними вустами

підводиться їй назустріч, рішуче виставляючи наперед підборіддя, — і враз ледь помітно

здригається, коротким мерзлякуватим дрижачком: мов тамуючи прибутний, ізсередини,

схлип.

...Владонько, Владусю. Поможи мені.

Дарина Гощинська повертається до апарата, натискає на «eject», виймає касету з

переписаним інтерв'ю і, вбовтнувши її в торбинку, з виском затягує замок. Потім накидає

плащ, гасить світло і ривком розчахує двері в коридор.

Ю-у-ууркууууу! — розлягається під склепінням, під постук каблучків, її

воркотливий гортанний поклик — майже голубине аврукання.


Музей покинутих секретів

Музей покинутих секретів


З а л 3 . С н и А д р і я н а


Львів. Листопад 1943 р


Чоловік із затислим під пахвою портфелем щодуху біжить хідником, попід стінами

будинків із наглухо зачиненими брамами й віконницями в партерах; уздовж порожньої

вранішньої вулиці за ним зрадницьки двиготить — здається, на ціле середмістя — луна

власного тупоту, дарма що черевики має непідбиті; бруківка під ногами ковзка й мокра,

прихвачена нестопленою вранішньою ожеледдю, «Вважай!» — озивається йому під

черепом Голос, той самий, що завжди остерігає його під небезпечну хвилину, часом прямо

наказуючи, що має робити — зійти з шляху й сховатись під мостом за хвилинку до того, як

на ньому покажеться повнісінький «опель» німаків, а чи просто звелівши «Не ходи туди!» —

за два квартали до умовленого помешкання, де замість зв'язкового на нього, як виявиться

щойно потім, ще зночі чекало ґестапо, аж декому зі Служби безпеки зароїться підозра, чи не

він же те помешкання і «всипав», раз потрапив вийти так насухо, але до холери з їхніми

підозрами, прецінь усі знають, що він має щастя і що не з таких тарапатів і «всип» виходив

цілим і неушкодженим, гейби був заговорений, і він таки направду заговорений — поки його

Голос говорить до нього й треба лиш відразу приймати його сиґнал м'язами, цілим тілом, як

те робить звір: ні секунди не гаючи на обміркування, — і майже синхронно

із застережним «Вважай!» чоловік, що недарма прибрав собі псевдо «Звір»,

відкриває затислого під пахвою портфеля, всуває туди ще гарячого вальтера — цівка ще

куриться після пострілу, ширячи майже-рідний дух пороху й паленого металу, і рука ще

пружинить відлунням відбою, яким її перед хвилею було підкинуло вгору, — бере портфеля

в другу руку й переходить на спокійну ходу, шпарку й зосереджену, ходу вже не втечі, а

прямування: службовець поспішає на працю, — акурат за мить до того, як із-за рогу

Бляхарської в молочно-сизому тумані вигулькують чорні, барви мокрого дерева, постаті

військового патруля — ну от, прошу дуже, знов йому пощастило... А перейти повз них, не

збуджуючи підозри, — то вже пусте, сливе забавка, хіба раз він таке вправляв, головне тут

— розпружи- тись, не стенатись у тривожний вузол, а взагалі перестати бути тілом, так, ніби

все це йому сниться й леда- хвилю може перерватися прокиданням, скоро тільки він сам

того забажає, — листопадова вранішня їдь крізь одежу й шкіру, тягар портфеля,

допасований до руки докладно так, аби в разі потреби позбутись його одним рухом,

зміщена в перспективі вулички туманом, мов підвішена в невагомості, темна копула

Домініканів, змережана ожеледдю вогка бруківка — Katzenkopfstein (в ці хвилини сон із

готовністю переходить йому в голові на німецьку мову) і одностайне голосне, маршове по

ній гупання (чоботи підбито по-хазяйськи, по-юбермен- шівськи, не для втечі — для

постраху іншим!), гупання, що зближається, порівнюється — і проминає, дяка Тобі, Боже

коханий, проминає не завагавшись, і в мить отого проминання — в мить, коли патруль

байдужісінько розминається з чоловіком, який має щастя, мовби той і справді розтікся їм в

очу на молочно-сизі пасма туману, в свідомості йому також відбувається вельми важливе

переміщення: куля, щойно випущена ним посеред Сербської (по-їхньому, Kroatenstrasse) у

груди комендантові польської Gebietspolizei, коли тамтой виходив із під'їзду, і наступний гін

по Сербській і Руській (молодим стрільцям на вишколі він завжди казав, що німаки — то

ведмеді, і втікати од них треба так, як тільки й мож утекти од ведмедя на полонині, — «по-

кривому», по косогору навскоси; мадяри, ті були вовками й тямили єдино мову страху, ну а

поляки — поляки були просто встеклі пси, це він знав твердо, ще від того дитячого дня, коли

над'їхалі улани виволікли його тата з притвору храму, закинувши рясу йому на голову, один

сів на тата верхи, а двоє других поганяли нагайкою і кричали: «Нєх жиє маршалек

Пілсудскі!» — поляки були встеклі пси, і вбивати їх належалося з одного пострілу...), — все,

що відбулося хвилину тому, і сам він, «Звір», підчас тої хвилини, воднораз махом

зсувається в минуле, як земля з-під лопати, засипаючи яму, — стаючи всього тільки ще

одним виконаним завданням, ще одним атентатом на його, «Звіревому», рахунку, — а він

собі чимчикує далі з портфеликом у руці, маючи попереду нову, ясну й певну мету —

трамвайний пристанок, «мертвий пункт», де за хвилину його мають перестріти

дівчата-зв'язкові, щоб забрати знаряддя вбивства, — він на ходу скидає оком на ручного

зеґарка: недобре, якщо би їм довелося чекати! — і приспішує ходу, крізь скверик, попри


мокрі, ніби застиглі в сльозах зморшкуваті стовбури дерев, — далі на Підвальну, всіма

настовбурченими волосками на шкірі відчуваючи кожен порух секундної стрілки.

ЦОК... цок... цок... цок...

Йому завжди добре з тим ішло — отак парцелювати свій час, і себе самого в тому

часі. Злущувати з себе Щойно прожите, як суху шкірку з рани, махом витягати з

проминулого всі корінчики чуттів і без останку пересаджувати їх у мить теперішню. Міг би

сказати, що він, власне, не мав минулого — в тому розумінні, в якому мали його інші, ті, хто

починав стогнати й говорити уві сні. Була б його воля, таких він одразу виряджав би додому

на піч: хто кличе вві сні живих і померлих, той уже не вояк. Куля знаходить такого в першому

ж бою, а то й без бою — ніби на те вони, кулі, й відливаються, щоби знаходити й поціляти в

чиюсь живу минувшину. А він був Звір і вмів жити самою тільки біжучою хвилиною. Тому й

мав щастя.

Тепер його вже не страшить відлуння власних кроків по доріжці скверу.

ЦОК... ЦОК... ЦОК... ЦОК...

І який же чудовий стоїть туман! (І тут йому пощастило!)

В тумані, й поночі, й геть без проблиску промінчика (надто відколи почалися совєцькі

нальоти й ночами хіба на двірці зостаються тліти мертвецьки-синюваті маскувальні

жарівки) — він знає своє місто кровно, навпомацки, наче тіло коханої жінки: де насліпо

ткнешся, де навмання викинеш руку, там вилонюється під тобою, допасовуючись до

кожного твого вгину й вигину, знайомий завулок, теплий пахучий рівчак, вологий закамарок

сутерини; Жидівська — Бляхарська — Підвальна — наче шкірою, губами, слизовими

покривами тручись, прокладаєш доріжку крізь ніжно дишучі складки: це його Місто, і воно

ніколи не зрадить, проведе крізь себе любовно і вміло, як вірна дружина, треба буде — роз-

ступиться, вбере, сховає в себе (в нутрощі, в розхляпа- ну болотисту тьму підземних

ходів...). Він не пам'ятає, коли востаннє був із живою жінкою — навіть уві сні, з якого

прокидаєшся із липким сіменем на стегнах, — але зі своїм містом, де кожен камінчик (кожен,

кат їх німецькій мамі, «котячий чубок»!) завчено ним не то підошвами, а мовби назавше

всіма м'язами й сухожилками ще в попередньому, давно нечинному житті — дітвака,

ґімназиста, шалапута і «фраера в пумпках», — він залишається зрослим удень і вночі, як то

буває тільки в винятково щасливому шлюбі; місто й береже його, як жодна жінка вберегти

би не потрапила. Часами він фізично відчуває німецьку тут присутність, із чор- норябо

поналіплюваними на мурах орлами та гакен- кройцями (Kroatenstrasse, ха!), чимось схожим

на коростявий наріст на коханому тілі — відчуття, котре вперше були збудили в ньому

тридцять дев'ятого року совєти, їхні обшарпані, захарчовані вояки в негнучих чоботях, їхні

дикунські окрики «давай прахаді!», їхні червоні, такі самі як згодом у німаків, повсюдно

нап'яті матер'яні латки з гаслами й портретами їхніх вождів, ціла та татарська орда з

дерев'яними валізками, що за пару тижнів вимела всі крамниці, гейби навала велетенських

рудих мурахів, од усякого-будь товару, натомість вилупивши в самому серці середмістя,

перед Оперою, здоровенний потворний чиряк «барахолки», де їхні жінки на очах у

розбавленої публіки люто билися за єдвабні панчохи, тягаючи одна одну за коси, —

найпевнішим знаком їхньої чужости було те, що в місті загніздився страх, якого ніколи не

знано перед тим. Коли совєти втекли, це інстинктовне, як шостий зми- сел, відчуття чужого


зосталося при ньому, — і тому, на відміну від багатьох і багатьох, він відпочатку, ще навіть

заки почалися арешти, не мав сумніву, що й німці не затримаються в місті надовго: вони так

само були тут чужі, дарма що з виду куди більше од тамтих подобали на людей — їхні

офіцери носили рукавички, вживали хустинок до носа і, наколи вже давали «слово чести»,

то таки його трималися, навіть при грабунках помешкань, звідки справно й спокійно

вивозили все, чого недовимели совєти, — були чужі вже тим, що так само обснували місто

темною павутиною страху, і так само вперто сліпі: негодні розгледіти, як драстич- но сюди

не належать — як струп, як веред, що рано чи пізно буде спалений горячкою. На тлі його

зріднености з містом, як із жінкою, якої ще так направду ніколи не мав, щоби була зовсім

своєю, ця чисто органічна відпорність до чужого щоразу давала йому на завданні почуття

власної — не просто правности, а майже містичної невразливости. Непереможности. (Як

міг він провалитися, коли кожен камінчик довкола був по його стороні, а по їхній не було

нічого?..) Потому він молився і просив у Бога прощення за гординю — якщо то була

гординя: певности такої він не мав, а звички до довших роздумів позбувся, відколи став

жити біжучою хвилиною, тож в усіх питаннях морального характеру раз і назавше здався на

Бога: Йому видніше. А от уже й трамвайний пристанок, тепер справді зосталась марниця,

лічені хвилини: віддати дівчатам портфеля, всісти з ними до трамвая, зручно зіскочити при

скруті з Личаківської (Oststrasse, чоловіче, Oststrasse!) — і все. Справу зроблено.

ЦОК... ЦОК... ЦОК... ЦОК...

...І нараз нізвідки наринула хвиля жару й навально забухало в скронях — дарма що

тіло заведено продовжувало свій рух уперед, у розгонистому ритмі нечутної маршової. В

устах пересохло, і він на ходу по-риб'ячи зіпнув ротом, ловлячись губами за повітря — бо

більше не мав за що.

Не був то сиґнал прямої небезпеки — щось інше ма- нячило попереду, невідворотно

зближаючись до трамвайного пристанку з протилежної сторони, скорочуючи між ними

відстань, — щось, чого не могло там бути;

не мусилобути. Щось, чия присутність при сьогоднішній акції атентату над

комендантом польської поліції була цілковито непомисленна — просто, несумісна за гру-

пою крови.

Вже впізнав, але ще не йняв віри: кров опиралася, опиралися всі, роками набуті й

перевірені, підпільни- цькі інстинкти, що робили його невразливим. Спогад, прошивши

навиліт крізь усі ті роки, одним спалахом узневажнив усе, що в них було, немов перекинув

його навзнак у враз віджилому часі: оркестра грає танґо — «я — мам — час, я поче-кам,

може знайдзєш лєпшеґо, пуйдзь пшеко-най сє » — і запах дівочого білявого волосся в

електричному світлі, запаморочливий, білявий запах, гостра мука невимовної ніжности, од

якої все всередині перетворюється на квітку, розпускається ворушкими, лоскотливими

пелюстками (і водночас нав'язливий острах, чи не війне, бува, від нього на неї духом його

поту і чи це її не збридить, таку субтильну й делікатну, що хіба квітами їй би й розсипався під

ноги...), — це вдарило в груди з такою ж силою, як перед хвилею куля з його руки — в груди

засудженого Організацією на смерть катюги-поліцая: мовби його, «Звіря», наздогнав і

перебіг посеред вулиці власний постріл, і він ослаб і обм'як, і зараз почне завалюватися, як

і там- той, — і так додивиться зараз усе, чого на Сербській не встиг додивитись... Чи не


найбільшою несподіванкою була власне ця несамовито яскрава, відчутна й дотикальна

реальність спогаду, так підступно вихопленого живісіньким із хтозна-яких закамарків

минулого, що його він безтурботно мав був за ампутоване, — подібно в дитинстві, вдома на

плебанії, вражали серед зими своєю лискучою круглобокою гладкістю яблука, вийняті з

льоху, де зберігалися в соломі, — яким дивом заховували вони ту гладкість, той глибокий,

гіркавий віддих осіннього саду?.. Він не завалився, його й далі владно несло наперед,

забиваючи памороки невхиль- ним скороченням відстані, — а його минуле відтерпало в

ньому шар за шаром із божевільною швидкістю, і, ніби в передсмертну — чи вже

посмертну? — мить, бачив себе збоку: з усіх перехожих на середмісті цієї вранішньої

години він був найвразливіший — відкрита рухома ціль. Повільна, мокра зяюча рана.

ЦОК... ЦОК... ЦОК... ЦОК...

(Я називаюся — Адріян Ортинський.)

Був щасливий.

Виразно бачив мокрі кругляки бруківки, і просму- жок ожеледі на краю хідника, і

блискучі трамвайні рейки. Бачив навпроти себе, щокрок усе ближче, два дівочі личка: одне,

Нусине, мов примерхле, а друге — так, він знав, був попереджений, що дівчат буде дві, що

Нуся приведе з собою товаришку, о Господи, хто ж би то міг подумати!.. — друге палахтить

йому в очу, як сліпуча пляма після погляду на сонце, — рис не розрізнити, але він і не

мусить бачити, щоб знати — цілою істотою, всім своїм життям водночас: це Вона.

Вона.

ЦОК... ЦОК... ЦОК... ЦОК...

Я — мам — час, я поче-кам... (Грає оркестра, кружляють пари.) Як довго він,

виявляється, чекав — чекав усі ці роки, сам того не відаючи, — ну от і дочекався.

Ближче. Ще ближче. (Ще мить — і рука в руці...) Його зовсім не дивує, що зненацька

пішов сніг, — хтось там нагорі підстеріг хвилину, дав знак — і закружляли в повітрі білі

платки, осідаючи їй на волоссі, на золотавих кучерях із-під беретика, на вмить

заволохатілих (посивілих!) віях. (Її вії. Її вуста.)

Десь на задньому плані витикається, мов із чужої голови пересаджена, сторожка

півдумка, що сніг, то зле, — коли бігтиму парком, знати буде сліди, — але глибше дістатись

йому до свідомости щось такого зараз не має сили. Впізнала чи ні?.. Засніжена. Всміхнена.

Спокійна. Снігова королева — так він назвав її того вечора, коли відпроваджував додому,

до професорської колонії на Круп'ярській, її високі шнуровані ботики лишали на снігу такі

крихітні, сливе діточі сліди, він указував їй на те, а вона поблажливо, трошечки кокетливо

посміювалась — та що ви, пане Адріяне, нога як нога, — але ж прошу порівняти, панно

Гелю, — приділявся й упечатував свою ведмежу лабищу поряд із її делікатним слідочком,

що темнів на снігу, мов квіткова пелюстка (з манюнім пуп'янком обцасика внизу), гейби

боронячи його в такий спосіб від можливого чужого ока, ослоняючи своєю зримо втоптаною

присутністю, — прошу подивитися, прошу! — раз, і вдруге, і так цілу дорогу: бачити відбитки

їхніх ніг поруч, знову й знову, було невситимим блаженством, наче доторкатися до неї в

якийсь особливий, інтимний спосіб, і коли вона вже майже злякано випурхнула, вихопила

від нього руку під самим ґанком і сховалася в свою фортецю з башточками, свою

великопанську професорську віллу, обсаджену невидними поночі, мов залягли десь там у


глибині на чатах, родичами й покоївками (вхідні двері рипнули так, ніби густий баритон

протягло здивувався: «О-о-о!»), він лишився стояти перед брамою на тому самому місці, де

вона його покинула, цілком не розуміючи, куди ж тепер має йти — і пощо?.. Перед ним

темніла, втікаючи по біло опушених східцях, дрібна низка вимережаних її ботиками

пелюсток і уривалася перед дверми, як і його думка, потім на другому поверсі засвітилося

вікно, на фіранці з'явилась, гойднувшись, її тінь і разом виповнила його новою хвилею

радости, — і він довго

10-11-144 стояв, не відводячи погляду од того золотосяиного, мов образ у церкві,

високого вікна, де, як на кіноекрані, рухалась її тінь, — відходила, то знову виринала, раз

була завмерла, аж йому здалося, ніби дивиться на нього, припавши до шиби, і він, сливе

горячковим нападом уражений, нестримно лепетав до неї найнестямніші слова й сміявся

собі під носа, зовсім не відчуваючи холоду; згодом вікно погасло, і він не відразу збагнув,

що це значить — вона лягла спати, — бурмотів сам до себе, хитаючи головою й тихенько

посміюючись, ніби колисав її сплячу на руках, ніби отримав таким чином новий доказ її

неймовірної близькости, знак, що вони двоє належать до себе: вона спить нагорі, в себе в

покоїку, і на білих сходах темніє крізь ніч разочок її слідів, і він тому свідком, — і так, п'яний

од щастя, він і протовкся перед брамою, охоронцем при її слідах, до самого світа, — зовсім

не пам'ятаючи, коли і як дістався додому.

І найдивніше — навіть тоді не застудився.

Те, що вона йшла тепер тою самою плавкою, най- славнішими львівськими

аранжерами поставленою ходою (тільки ноги, мої пані! рухаються тільки ноги!) через

трамвайний пристанок, опліч із Нусею, його постійною зв'язковою, і несла йому назустріч

той свій спокійний, недосяжний усміх, наче осібне джерело світла серед листопадового

міського пейзажу, було майже рівно тому, як коли би небеса зненацька обвалилися —

обвалилися, а він і не здивувався. Сніг падав і ширив довкруги запах її волосся —

запаморочливо ніжний, вогкий білявий запах; одна сніжинка сіла йому на губи, і від цього

легенького, діткливого — на самих кінчиках нервів — цілунку губи йому нарешті

розпливаються в давнозабутій, т о д і ш н і й нічній усмішці — блаженно-глупій,

несамовладній, подібно як м'язи скорочуються під ударом лікарського молоточка, — і,

замість подати знак їм обом, що все гаразд, що завдання він виконав і все відбувається

згідно дорученого плану, Адріян Ортинський видихає, також неса- мовладно — як останній

ідіот, як зелений новак, до лиха, зелений як рута:

Г е л ь ц я...

І мов прокидається на звук власного голосу.

ЦОК... ЦОК... ЦОК... ЦОК...

Панство себе знають?

Це Нуся, звідкілясь ізбоку, мало не з-під пахви, такий невеличкий курдуплик, і завжди

з неї, коли хвилюється, лізуть ці фальшиві польські конструкції — свого часу закінчувала,

хвалилася, польську ґімназію Стшалковскєй, справді диво дивне, як то вони не зуміли

викувати там із неї доброго гарту польської шовіністки, га?.. Ах, Нусю, Нусічко, золоте з

тебе дівча, — зненацька його з головою накриває буйна, хижа веселість, замашна аж п'яна,

подібна до тої, що вибухає під час бойової операції й пре тобою наперед, рветься з грудей


співом, і реготом, і сороміцькими криками (раз мусив відстрілюватись утікаючи прохідними

дворами, балкончиками й стрихами, а в голові гриміло заклично, чисто тобі в корчмі до

танцю: ой що ж то я у Льво-ві находився! ой що ж то я у Льво-ві надиви-вся! — вжик, вжик,

одна куля черконула по блясі, і немов бубон зареготав, і скрипочка заверещала вже в геть

знавіснілому темпі, presto2, presto: си-дить-ба-ба на баль-ко-ні, розстави-ла но-ги-го-лі, і

стиии-дно, і виии-дно, як холє-ра! — гага, а що, пся мать, не вцілив?!) — його розпирає, його

достоту підносить над землею, зараз він міг би завиграшки, як казковий велетень, ухопити

на руки обох дівчат, а ногами розкидати навсібіч цю пастку часу, що знову збігся, замкнувся

круг них, тепер уже всіх трьох, в одиноку приступну їм реальність, якої — ні обійти, ні

об'їхати: труп на Сербській, пістолет у портфелі, портфель у них на руках, і вже зараз, от

туй-туй, поліцаї почнуть прочісувати місто, коли вже не почали, — цокає, цокає кров у

жилах, відлічуючи секунди, і в цьому мішку їх зав'язано — разом: якимось невидимим і

незбагненним гігантським маґнетом Її прибило до нього і втисло йому в груди, і танець їхній

не скінчиться, допоки грає оркестра...

Так давай же, курча, холера, грай!.. Грай, на псю маму, а щоб тобі в грудях заграло!..

І, заки котресь із «панства, що себе знають», устигає промовити слово, вступають

мідяні литаври: з гучним, оглушливим брязкотом, з розхилитаним дзвоном, дедалі

пронизливішим, як обрушений на голови кришталевий палац, розтрощений льодяний

палац Снігової Королеви, — насувається трамвай, наша сподівана « одинка » — все як має

бути, так-так, усе як Бог приказав і як запланували в штабі Проводу, і око вже зимно, мов

крізь приціл скоростріла, перелічує вхідні двері: перший вагон пропускаємо, він nur für

Deutsche3, о цій порі взагалі майже порожній, люди купчаться при задньому майданчику,

переважно жіноцтво, що не втрапить заплигнути досередини на ходу, будемо й ми всідати,

моя дівчинко, прошу ясних панєн, уважай пан! — ай-яй- яй, наступив-єм комусь на ногу,

пшепрашам упшеймє, якась сторожиха в хустці, за нею пані в лисячім хутрі, і зараз же

наполохано вчепилася за свою торбинку, загородивши прохід заднім, файно, наглий здвиг,

коротке замішання при дверях, — цеї штуки я навчився ще за Польщі, як сидів на Лонцького

в одній камері з кишеньковцями, але звідки про неї відомо тобі, моя маленька, звідки тобі

втямки, що маєш робити, — бо це таки твоя, не Нусина, вузенька лапка в рукавичці твердо

перебирає від мене в тому хвилево зчиненому забуренні мого портфелика з дорогоцінним

вальтером, що він же й corpus delicti4, — в мить, коли я підсаджую тебе на приступці, і ти вже

там, нагорі, вже зловилась другою лапкою за розгойдану керамічну петлю й із готовністю

обдаровуєш кондуктора своїм погідним світлоносним усміхом, по-жіночому безпорадно —

таким милим рухом! — пригортаючи портфелика до грудей, завдавши на себе цілу дальшу

вагу смертельного ризику, — щоправда, нема мови, куди меншого, ніж досі, бо все ж таки

жінок поліцаї не перепиняють на вулицях для обшуку, для отого гидотного ляпання доло-

нями по тілу, після якого завжди чуєшся збезчещеним, іно зуби зціплюєш до зашпорів у

мозку, але не жінок, ні, жінок вони не чіпають, тож, якщо Господь поможе, ви з Нусею без

перешкод доправите зброю до криївки, от тільки мені про це вже ніхто знати не дасть, — як

не дав ніхто досі знати, що ти тут — тут, а не в безпечному Цюриху, куди виїхала була на

студії ще перед війною, і ми ніколи не попрощалися, бо як ти виїздила, я бив воші в тюрмі на

Лонцького, а потім Польща впала і прийшли совєти, і я мусив утікати до Кракова, бо поляки


залишили енкаведе списки всіх своїх політв'язнів, серед яких більшість були українці, і

наших хлопців почали хапати наново, а з тих, кого похапали, вже ніхто не вернувся, — всі ці

роки мені повторювавсь один і той самий сон, вже згадую цілком виразно, а завжди ж був

гадав собі, що не бачу снів, певен був, що не бачу, чи ж би просто забував прокидаючись,

так, ніби свідомість, іно ввімкнувшись, зараз же засувала за собою ляду, чи ж би я також

стогнав і кликав тебе в тому сні?.. — наче ми танцюємо з тобою в темній залі, чи то в

«Просвіті», чи в Народньому Домі, лиш більшій, і в якусь мить ти мені зникаєш, навіть не

похоплююся, коли і як, просто нагло здаю собі справу, що танцюю сам, — мить провального

холоду, липкого страху, де ти, Гельцю, кидаюсь тебе шукати, бігаю по залі як вар'ят, а вона

все шириться, вже не зала, а здоровенний пляц, тільки й далі темний, як поночі, але я знаю,

що ти десь тут, маєш бути тут, тільки чомусь тебе не бачу, — ну от ти й знайшлася, моя

дівчинко, от і зійшлися докупи стулки розведеного часу, і ми знову разом, і вже виконали з

тобою першу фіґуру нашого спільного танцю: pas de deux5 з пістолетом! — і, під нечутні

крики невидимого аранжера, я вбовтую- ся до трамваю слідом за Нусею, і ще цілих десять

або й дванадцять хвилин поверх чужих голів буду дивитися на твоє личко, моя маленька,

моя відважна дитинко, — ось така нам випала музика, і нічого тут не вдієш, мусимо

танцювати до кінця, до останнього подиху, як велить присяга, — з нас-бо завше була така

знаменита пара, ліпша на залі, казали, що ми двоє виглядаємо чисто як Марлена Дітріх і

Кларк Ґейбл, усі твої товаришки мусили тобі заздрити, тож нічим не журись і нічого не бійся,

— я ж таки недарма маю щастя, і його завжди ставало на всіх, хто йшов зі мною, а ті, хто

пішов осібно й кого вже нема — Ігор, замордований большевиками в дрогобицькій тюрмі

так, що тільки сорочку мати впізнала на трупі, і Нестор, який пропав десь ув Аушвіці,

арештований у вересні сорок першого, і Лодзьо, Лодзьо Дарецький, найздібніший із нашої

кляси, що поїхав до Києва торік улітку, коли підпілля вже впало, і коли-небудь,

Христом-Богом свідчу, я ще перестріну те стерво, котре вислало Лодзя до Києва просто в

лапи ґестапо, щоб його там застрілили як собаку першого ж дня по приїзді, — всі вони, а їх

усе прибуває, стоять у сутемні під стіною бальової зали, чи то виши- куваними вздовж

нічного пляцу, й пасуть нас очима — Ігор, і Нестор, і Лодзьо, і Бог один відає, скільки їх там

є, уві сні я пробігав повз них не бачачи, бо шукав тільки за тобою, і йно тепер, коли ти

повернулася й сон виплив нагору, як ото потопельник на Тисі випливає на голос трембіти,

ясно тямлю, що це вони виповняли залу, тим вона й розширялася, щоб усіх їх умістити, —

тих, хто вийшов із кола танцюючих і вже не повернеться, але ж стоять там, і мовчать, і не

рушаться з місця, і стежать за нами, й чекають — а це значить, що наша правдива забава

щойно починається, Гельцю...

Grand rond! Avancez! A trois temps!6

«Пора!» — підхоплює його Голос, грубим поштовхом ізсередини в черепну чашку;

востаннє всьорбнути очима, як устами й ніздрями разом: про запас! — її личка: який то

дурний сказав, що з лиця води не пити? — і бігом руш, брацє, a trois temps: тра-та-та,

тра-та-та, тра-та-та, — трамвай верещить на скруті, вигинаючись цілим тулубом, мов на

тортурах, плямами стрибають по краях зору мури кам'яниць, скачи, офермо! — вділ, по

ходу трамвая вниз по спадистій вуличці — із вільними руками й обтятим по живому

поглядом, одірваним, як буката власного тіла, од її висвітленого з-посеред вагонного тлуму


личка, замість якого тепер сиплеться в очі нескінченне каміння, каміння, котячі чубки,

Katzenkopfstein, біжи!..

Біжи. Біжи. Біжи. Поворот — брама — парк — алея — дерева — дерева — чорні

стовбури. Хто це хекає за спиною?! Та ні, то плащ шарудить. А чому маєш мокрі щоки, і

рівчаками од носа до губ спливає волога — чи ж би аж так упрів?..

Я плачу, вдаряє зблиском у голову. Боже коханий, я плачу. Це мої сльози.

Він несамохіть сповільнює гін — a deux temps, a deux temps7 — і торкається щік

руками, самими кінчиками пальців, так обережно, ніби це не й о г о щоки.

Пропав єси, Адріяне, мигає в мозкові, пропав ти, хлопе, зовсім, зовсім пропав...

Чому — пропав?! Таже все пройшло добре!

Глипає на зеґарок: ціла операція, від часу появи на Сербській тамтого, забрала

дванадцять хвилин. Дванадцять і пів, якщо бути точним. А властиво, майже тринадцять.

Тринадцять.

До лиха, ніколи не був забобонним — що йому сталося?! Передчуття якесь, чи що?..

Чого він перестрашився?

«І в ту мить Ісус вичув в Собі, що вийшла була з Нього сила. І Він до народу

звернувся й спитав: «Хто доторкнувсь до моєї одежі?». Й відказали Йому Його учні: «Ти

бачиш, що тисне на Тебе народ, а питаєшся: Хто доторкнувся до Мене?». А Він навкруги

позирав, щоб побачити ту, що зробила оце».

Ніколи раніше не розумів цього євангельського епізоду з уздоровленням

кровотечивої — навіть коли підріс і почув від ровесників, — у спорзних, гидомирних

виразах, котрі ніяк не лучилися зі Святим Письмом, — що то в дійсності значить:

кровотечива, й довго мучився, не ймучи віри. Тато читав йому вголос, як він був малий, —

потім він би вже не наважився в тата спитати. Епізод так і зостався темним: як же то можна

— не бачити, яким робом, а чути, що сила з тебе вийшла?..

Тепер знав. Євангельський опис виявився докладним, як медична діяґноза, — ліпше

не скажеш. Просто, нема на те відповідніших слів.

Акурат так і чувся.

Щось змінилося — і вже знав, що: з цих дванадцяти (ба ні, таки тринадцяти, най то

шляк трафить!) хвилин — з десять останніх і далі були при ньому і н е м и н а л и с я :

відколи вгледів Гельцю. Гельця була при ньому. Ніс її в собі й не хотів відпускати; за всі

скарби світу не відпустив би. І знав, що так буде й надалі.

Всі ці роки без неї він мчав по поверхні часу, гей- би по льоду, — легкою, пружною

ступою, — і от провалився, як в ополонку: зробився тяжкий. Сила, що була несла його

поверх часу, вийшла з нього.

Адріян Ортинський, псевдо «Звір», леґалізований яко студент Fachkursen8 на

Політехніці, він же, за іншими документами, Йоганн Вайсс, він же Анджей Ортиньскі.

Двадцяти трьох літ від роду. Невразливий. Неухвитний. Непереможний. Безсмертний.

І, в цій хвилині, вперше ясно і сповна свідомий того, що помре.

Що його смерть уже в дорозі. Відлік її ходи вже розпочався — десять хвилин тому.

Скільки він іще триватиме, то байдуже, — години, місяці чи роки, — вони зі смертю йдуть


собі назустріч, і зустріч ця обов'язково відбудеться, хоч хай там що: як призначене

побачення.

ЦОК... цок... цок... цок...

Звір у ньому відрухово хапається за горло (який беззахисний під пальцями рухомий,

утікаючий бор- лак, як легко враз перебити ці хрящі й сухожилки...), задирає голову до

набряклого снігового неба й безтямно вищиряє зуби — ніби демонструючи засілому там,

угорі, незримому дентистові свої бездоганні ясна.

Збоку могло б здатися, що він кричить — німо, безгучно. Або що регоче — також

безгучно; самотня жива людина під небом воєнного листопада, і рух її — лицем догори:

мертвим рідко таке виходить, мертві падають навзнак, тільки коли їм особливо поталанить,

бо й у смерті також бувають щасливчики, як і в усьому серед людей; найчастіше ж останній

їхній погляд — У землю, в землю. В землю.


Музей покинутих секретів


Київ. Квітень 2003 р


...Лікарня, чи що?.. Білі халати, ні, не халати, а якісь ніби простирадла обмотані круг

тіл, дивно... Мабуть-таки, лікарня...

Чорний «опель-кадет», яка шиковна машина; чорні однострої, блискучі козирки на

кашкетах, куди вони мене везуть?..

Прокидайся, Адріяне.

(Кадр стрімко віддаляється, наче по темному тунелю, — маліє, аж врешті

скорочується до крихітної цятки; погасає.)

Ще трохи полежати із заплющеними очима, вслу- хаючись, наосліп обмацуючи

кімнату, внюхуючись у знайомі запахи: кімната моя. Постіль поруч порожня — простягнута

рука падає, мов обрубана, на зім'яту подушку, не розрахувавши траєкторії, і з грудей глухо

вибулькує помрук протесту, прокидаючи вже остаточно: голос також мій. Все ще не

розплющуючи очей, просуваю свої змисли за двері, подумки прослуховую- перевіряю

коридор, ванну, кухню — скрізь тихо. Я в квартирі сам. На нічному столику з другого боку

повинен бути годинник — простягти другу руку. Ого. Лялюся мусила зникнути ні світ ні зоря

— ну так, у неї ж сьогодні ранковий ефір. Який я, до речі, вже проспав, як остання худобина.

Тьху ти, досадно як... І що це мене опутало?

В голові, як слід од уколу: чорний «опель-кадет», повний чужих офіцерів (що це за

форма?); Ж1НКЯ в білому халаті, чи пак простирадлі, обмотаному круг тіла; в металевій

посудині з низькими бортиками кип'ятиться шпатель, чи як воно зветься... Ну його на фіґ,

пора прочумуватись.

Надворі тихо шелепотить дощик — такий гарний, весняний дощик, від якого за одну

ніч будяться дерева і трава. Відчинити двері на балкон і глибоко вдихнути повітря: вогко,

тепло. Клас. Унизу в дворі криється краплистим розсипом, ніби пітніє, сріблястий «мере» із

гачкуватим прапорцем на номерній табличці: «ВР», у народному перекладі «Вирвані Роки»,

— мій стару- шок «фолькеваґен» трохи далі за ним виглядає, як сільський сторож поруч із

Термінатором. В сусідньому під'їзді мешкає цієї самої BP депутат. Скромний, блін, — не

інакше, першого призову: не обтерся ще.

Я знаю, що він там мешкає, бо торік його пограбували, і по цілому багатоквартирному

будинку тупо, як сантехніки, ходили менти й збирали підписи, що ніхто з нас нічого не чув і

не бачив; вони й розповіли. Заклали, карочє, депутата. Коли перед тим були пограбували

родину з першого поверху, то ніхто не приходив нічого питати, а ті з першого поверху

просто вставили собі у вікна чавунні ґратки. Тепер, як повертаєшся додому пізно ввечері,


подвір'я освітлюють рясно помережані золоті прямокутники від заґратованих вікон, просто

тобі середньовічний замок. Дітям мало би подобатися гратись у такому світлі у всяких там

фей, лицарів і куртуазних дам — тільки що діти тепер у таке не граються. Хоча о такій пізній

порі діти все одно вже сплять, а шкода. Точніше, то мені щоразу буває шкода — чи, що я

вже не маленький хлопчик, аби належне скори- стати з казкового освітлення, чи, що в

моєму дитинстві таких мережано-золотих вікон не було, — був спальний район із

брудно-сірих, обкладених кахлями, як клозети, «дєвятіетажек», між якими заклично біліли

іграшкові потиньковані хатки з загадковими табличками «мусоросборник»; смерділо в них

жахливо, але ми все одно любили там ховатися — між сміттєвих баків, якраз таких

заввишки, що коли присядеш, тебе не видно, і в такому ото смердючому напівтемному

інтимі я вперше дізнався, як дівчатка пісяють. Дівчинку звали Маринка, і на ній були

яскраво-червоні, вирвиоко, рейтузи; оскільки я не вірив своїм очам, вона великодушно

дозволила мені власноруч дослідити мокру щілинку і два маленькі горбочки, — схоже, в

мені вже тоді жив експериментатор. Кожен досвід є досвід, і здобутий на смітнику також. Не

буває «вирваних років».

...Лялюська, видно, спізнювалась: у кухні в мийниці похапцем вкинута ложечка і

горнятко з-під кави, в кавоварці поруділий намоклий фільтр із розквашеним до багнистої

консистенції хвусом — іще теплим. Мисочка з недоїденими мюслями стоїть на підвіконні, і

це теж ніжно мене розчулює, ловлю себе на мимовільній усмішці: їла тут навстоячки,

дивлячись у колодязь двору, — вона завжди так робить, як їсть сама. Коли ходиш отак по

кухні, ступаючи в її сліди, то наче трапляєш у рукави скинутого нею халата, що

перетворився на повітря; вгортаєшся в нього, і хочеться притулитися щокою, потертись:

Лялюська... І є ще запах — знятий з уранішньої подушки запах її парфумів, наскрізь

прогрітий солодким хлібобулочним, дріжджевим духом її тіла, він невідступно

пересувається за мною, дужчає, мов прискорений віддих, при вікні, де вона стояла, з новою

силою навалюється в передпокої, коло вхідних дверей, де взувала черевички; притуляю до

носа пальці (на яких Лялюсин запах трохи інакший, гостріший, солоніший, як від морських

водорослів, — даленіючим відгомоном ночі), відрухово всапую ніздрями, і з мене мимоволі

вихоплюється стогін, — смішно, в ці хвилини я, певно, схожий на полишеного на самоті пса,

що нюшкує по хаті за слідами господаревої присутности... Попервах, коли вона стала

залишатися в мене на ніч, я по її відході й поводився чисто як пес — цебто закопувався

писком у її халата й провалювався в сплячку, доки прийде господар. Ніби від блока

живлення відмикався. Єдиною соціальною дією, на яку мене ставало, було подзвонити в

офіс і ліниво відбрехатися, що мене сьогодні не буде, — не знаю, чи йняли віри мої

співробітники моєму щасливому оспалому голосові, але мені було по цимбалах, а коли тобі

по цимбалах, то перевага завжди на твоєму боці, бо ніхто тебе не дістане. Так

занірванений, я й валявся в нашій вистигаючій постелі до полудня — засинав, прокидався,

знову засинав, крізь дрімку радісно чудуючись із зміни освітлення й невпізнанних, якихось

оновлених, наче живі істоти, предметів у кімнаті, ще по вінця вібруючій Лялюсиною

присутністю, — і так ніколи їй про це до ладу й не розповів, встидливий парубок удався... І

ото власне тоді мені й почали снитися о т і сни.


По дню, як оце зараз, вони тануть, умлівіч ідуть під воду, наче уламки скресаючої

криги, — стоншуються по краях, сюжетний зв'язок губиться, і тільки й устигаєш затримати

пам'яттю, мов стейплером клацнувши, що серединний сколок — дві-три картинки, ніяк не

поєднані між собою: якийсь «опель-кадет», якась ніби-лікарня, шпатель, біле простирадло,

обмотане круг тіла... В принципі, так нерідко буває зі снами, особливо коли голова тобі

випхана клопотами і прокидаєшся — наче мордою об стіл: блін, знову те саме!.. Не до снів

тоді. Але з о т и м и снами відпочатку було інакше.

По-перше, вони не були ані фантазійною переробкою денних вражень, ані взагалі в

жоден спосіб не стосувалися нічого, що я міг коли-небудь звідати на власному досвіді.

Аніякісінького тобі дежавю. Як мені вдалося — найточніше — віддати це своє враження в

розмові з Лялюською (бо саме в розмовах із нею мені й приходять найвдаліші

формулювання, хай би навіть ішлося про принцип дії термоіонного ґенератора або інші

речі, про які вона не має зеленого поняття), — враження таке, ніби переді мною помилково

відкривають дверцята чужої шафи, де лежать незнайомі речі в незнайомому порядку. Те,

що я бачу і що встигаю запам'ятати, для когось напевно-таки має сенс, — я ж почуваюся

більш-менш як людина, котра через помилку на лінії випадково стає свідком чужої

телефонної розмови. Ти хочеш сказати, уточнила Лялюська, нахмурившись і покусуючи

спідню губку, що тобі сняться чужі сни?.. Ні, от власне що ні, і в цьому друга їх особливість

— правильніше буде сказати, що мені сниться чужа ява. Тобто? Ну як тобі пояснити — воно

виглядає не як сновидіння, а як спогад, ще й дуже живий і яскравий, навіть на запах, на

дотик, тільки я точно знаю, що зі мною такого не було, це не м і й спогад. Однією з

безумовних переваг життя з журналісткою є те, що з часом навчаєшся врозумливо, і цілком

літературною мовою, викладати свої думки, і словниковий запас також розростається по

далі нікуди, аж тебе вже й самого, бува, беруть за журналіста, — все завдяки тому, що вона

вміє терпляче допитуватись. Отже, заціліла картинка — либонь, тим і заціліла, що

повторювалася вже не раз: весняний ліс, бліки сонця на стовбурах дерев, пахне пріллю і

глицею, зелений такий запах, і спина того, хто йде попереду мене, — в сірувато-блакитному

вояцькому однострої, зі шмайсером через плече, тільки пояс не ремінний, а чомусь тканий,

строчений, — ми йдемо крізь ліс « гусаком », звідкись я знаю це слово, і ця кремезна

селянська спина, підперезана тканим поясом, є останнє, що я бачу, бо зненацька з-за дерев

вибухає сухе татакання, сильний поштовх у груди — й западає чорнота. Далі не пам'ятаю —

розповзлося, як намоклий папірчик у темній воді. По якімсь часі Лялюська, з кимось

тямущим порадившись — знайомих фахівців у неї в усіх галузях все'дно що в каталозі

парламентської бібліотеки, досить зняти телефонну трубку й набрати номер, — зі

збудженою шерлок-голмсівською інтонацією (журналістське розслідування!) сповістила

мені, що строчені пояси, виявляється, існують насправді, і то здавна, — це однострій

американської армії! От бачиш, я ж казав, звідкіля б же то мені таке знати?.. Ну гаразд, а

шмайсер, ти певен, що то був шмайсер? Абсолютно, і навіть ліс був зовсім-таки наш, а ніяк

не американський, і скажу тобі більше — я знав на ім'я не то дерева, а навіть підлісок, кущі:

глід, верес... Ялівець... Нє, ну це якраз мене не дуже переконує, цього ти міг будь-де

нахапатися мимобігом — хоч би і в турпоході, скажімо, як із мамою малим на Говерлу лазив,

а потім забувся... То за такою логікою і з американським одностроєм може бути те саме:


знав-знав та й забув, ти на це натякаєш?.. У відповідь Лялюська зробила одну з своїх

фірмових «гримасенцій» — глибокодумно закопилена губка й грізно наставлені рогом очка,

зветься «мовчання вовків»: коли всі арґументи вичерпано, але до поразки не признаєшся,

бо западло (є в неї ще «мовчання ягнят» — із жалісним поглядом спідлоба, і то вже означає

благання в опонента пощади), — як завжди в таких випадках, я не втримався, Щоб не

розсміятись та не обняти мою милу кривляку, і тут мене справді взяв сумнів: чорть його зна,

а може, й бачив колись такий однострій — на яких-небудь галімих плакатиках на військовій

підготовці абощо?.. Як-не-як, усі ми діти холодної війни, а ті, кого вчено на технарів, то й

поготів, — не на що ж нас і школили, як не на службу родимому Ве-Пе-Ка, котрий, нівроку

йому, так ганебнюще загнувся, з нашого курсу я чи не останній, хто ще якось символічно

числиться при професії, хоча хліб, слава Богу, їм і не з неї, бо з неї вже й шкоринки не з'їси,

ціле щастя, що змалку любив бавитися дзядзьовими портсигарами, придалося тепер

новоспеченому, ха-ха, бізнесменові! — але ж досі ще пам'ятаю страшні військові таємниці

се-ре-серу, тіпа макаронів кульового калібру та шоколадних конвеєрів, теж

сконструйованих із прицілом — так, щоб за двадцять чотири години могли перейти на

виробництво пороху, то чом би тому моєму протухлому колективному несвідомому й не

викинути тепер на-гора яку- небудь давнозабуту детальку?.. Пояснення було нібито й

логічне, проте не подобалося мені: було некрасиве. Бракувало йому інсайту, тої елеґантної

несподіванки асоціацій, при якій рраз! — і все сходиться, як у пазлі, і ніяких хвостів більше

не звисає. Я міг не довіряти своїм відчуттям — а вони мені голосили в одну душу, що в тому

сні я таки навіч бачив чиюсь смерть, як вона відбулася насправді, — але бодай як фізик я

ще не настільки дискваліфікувався, щоби стратити чуйку на істинність розв'язання — а та

істинність, Лялюсь, серед іншого, завжди вивіряється елеґантністю, одним нестандартним

ходом, від якого все нарешті стає на свої місця. Розумію, зітхнула Лялюська, дивлячись на

мене вже «по-ягнячому», це не тільки в твоїх рівняннях так... Можливо — але знаєш, що

ще? Тепер, коли ти згадала Говерлу, я вже цілком певен, що той ліс був десь у Карпатах.

...Страшенно не хочеться йти в душ і змивати з себе її запах, хай уже після сніданку.

(«Ледащук-Замурзуль- ський!» — дражниться з мене Лялюська, коли снідаємо разом: сама

вона, чепурна дівчинка, навіть кави не пригубить, попередньо не скупавшись і не вдягши

трусиків, і не розуміє, який це кайф, коли вона вся така чистесенька, аж пахтить, — Ну

припини зараз же, — Боюся, що це неможливо, — Зроби над собою вольове зусилля, —

Пізно, — Псих, еротоман! — ніжно-ніжно, пересохлим голосом, і очка вже туманіють — моя

дівчинка! — і біленькі трусики опадають долі, як білий прапор, і ще в мені все

перевертається, коли вона тихенько попискує, мов плюшевий ведмедик; знаєш, сказала

вона раз по тому, як ми отак вранці кохалися серед кухні, й вона сиділа на відсунутому

стільці така немислимо рідна, розморена-розмарена, волосся змокріле при коренях, і

розглядала свої безвільно розхилені стегна, — знаєш, у чоловічому інстинкті завжди є щось

собаче — помітити жінку, як свою територію. Я тоді тільки гмукнув само- вдоволено, як

останній бевзь, — а ревнувати почав уже згодом, на відкаті: як казала бабця Ліна, мудрий

русин по шкоді. Хоча, здавалось би, до чого тут ревнувати — до спогадів?.. Смішно. Тільки

чомусь жінки, почувши від чоловіка що-небудь на кшталт «усі ви однакові», переможно

трактують це як зайвий доказ своєї правоти — мовляв, а бачиш, не я одна така! — а чоловік,


навпаки, казиться від самої можливости бути поміщеним ув один ряд зі своїми

попередниками...)

Ні, загалом я вмію пересуватись по цій замінованій території — я не ідіот, і не з тих,

хто ставить запитання на кшталт «скільки їх було?», взагалі не з тих, хто ставить запитання,

— які тут можуть бути запитання, до лиха... Свої пасочки ми з Лялюською давно склали

докупи — потроху, по чайній ложці розповівши

одне одному найголовніше з того, що в кожного було раніше, а з Сергієм, її колишнім

чоловіком, ми одного разу навіть поручкалися на якійсь випадковій багатолюдній вечірці, і

він був би мені навіть сподобався — відкрите обличчя, хлоп'яча усмішка, яка мусить і досі

діяти на жінок, — якби не його рука в дотику: млява, як здохла рибина, наче з нього давно

випустили повітря і він доношує себе виключно з примусу, з обтяжливого панщизняного

обов'язку, — старіючий хлопчик, яких багато. Єдине питання, яке я Лялюсьці ставив

(усе-таки ставив!) і яке мене дійсно цікавило — «Чому ви розійшлися?» — лишилось без

відповіди: розійшлися, і все, ніби в цьому й була відповідь; іншої вона не має й не потребує

шукати. О'кей, її право, що ж тут скажеш. Гірше, коли з уст їй принагідно зривається якась

випадкова фраза, що заповідає розкрутку в спога- дувальному, мало не ностальгійному

режимі, — і коли я з готовністю підхоплюю й перекриваю, можливо, трохи зарізким голосом,

таким, що з місця має покласти край дальшому спогадуванню: авжеж, авжеж, той самий, із

ким ти їздила на Балтійське узбережжя і який учив тебе їсти омара, — вона щоразу щиро

дивується: хіба я тобі розказувала?.. Вона не пам'ятає. На щастя, кількість любовних історій

у нашому житті скінченна. (А омара я їсти таки не вмію, колупаюся в ньому, як безрукий, без

жодного кайфу, тільки гору сміття на тарілці множу...) Кількість історій скінченна — зате

нескінченною є кількість спогадів, а це велика різниця: Лялюська зібралась говорити про

того самого чоловіка, маючи на думці щось інше, ніж за першим разом; цим і пояснюється її

здивування — вона не лукавить, вона справді заскочена: до чого тут омар?.. Вона не

пам'ятає, натомість легко уявляю я: розламаний червоний панцир на білому блюді, сочисто

зім'ята половинка цитрини з розкошланим м'якушем, цмакан- ня, сьорбання, впоєне

облизування пальців, принесений офіціантом для учти поліетиленовий фартушок без-

соромно заляпано сласними соками, поїдання омара то майже сексуальний акт, звісно, за

умови, якщо вмієш його їсти, я вже не кажу про витаючий над столом запах —

ніжно-солонуватий і такий неймовірно схожий на власний запах моєї дівчинки, про що вона,

ясна річ, може й зовсім не думати за тим столом, але напевно думає її супутник, якщо

минулу ніч вони провели разом і якщо він не повний ідіот, — все, годі, стоп, це таки

направду нічого не дає: влізти в ї ї спогади я негоден. Тим більше, що цим разом їй зовсім і

не про омара ж ішлося, а кількість спогадів нескінченна. Як множина натуральних чисел. У

тому вся й штука.

...Штука в тому, моя дівчинко, що ніяк не можна сповна й без останку розповісти себе

іншому — навіть найближчому, з ким із ночі в ніч ділиш дихання, а з дня на день — усю

решту світу. (Не знаю, може, однояй- цевим близнюкам вдається, але то хіба теж до пори

до часу...) Це як нескінченна й скінченна множини: якою б не була між ними залежність,

перша все одно буде безмежною, а друга обмеженою, так що всім привіт. Інстинктивно

рятуєшся тим, що всіляко прагнеш наростити множину переживань спільних, зробити


кохану жінку неперервним свідком свого життя в невиразній надії взяти числом, суто

арифметичною перевагою, — так, щоб сума проведених разом годин перевищила суму

годин, прожитих нарізно (а чому, власне, годин, чому не хвилин, не секунд? не мілісекунд?..

за яку одиницю часу ти встигаєш нажити враження, котре потім десь там у шахтах твоєї

підсвідомости переробляється на окремий і геть неприступний для мене спогад, як

хлорофіл на кам'яне вугілля?..). Тільки все воно теж ні до чого — «Love's Labours Lost»9, як

писав дедушка Шекспір (я не помиляюсь, Лялюсь? ти мене похвалиш за мою англійську?).

Арифметика тут не працює вже з тої причини, що навіть прожите спільно (пам'ятаєш, як ми

купували нашу першу настільну лампу в «Світлі для дому», і ти захоплено бавилася

триколінними кронштейнами, вигинаючи й складаючи лампи по цілому залу під різними

кутами, я тлумачив тобі про переваги галогенного світла над люмінесцентним, і ти слухала,

як школярка-відмінниця, навіть ротика від уваги розтулила, а потім, коли ми вийшли з

магазину, несучи покупку — не на кронштейні, на важкій основі, стильний дизайн,

хромований метал, — ти так само захоплено, на тій самісінькій хвилі, геть і тону не

змінивши, спитала: а правда, той продавець був схожий на крота? — і я тільки витріщивсь,

як баран, не знаючи, що сказати, бо взагалі того продавця не завважив, який він із себе

був...) — навіть прожите спільно, Лялюсь, залишає в кожного з двох зовсім різні спогади, і

множина їх так само нескінченна. От від цього, коли гарненько вдуматись, може й справді

стріха поїхати. Колись я ще студентом був на цій ідеї повівся: маємо дві нескінченні

множини, наприклад натуральних і дійсних чисел — як їх порівнювати, коли вони обидві

нескінченні? Що з них «більше», що «менше», обидві ж не мають краю? Так і тут, аналогія

цілком лобова: маємо дві нескінченні множини — перша, це множина всіх твоїх спогадів (X),

друга — множина спогадів, які ти ділиш зі мною (Y), і існує ще поняття потужности множини:

це коли кожному елементові (Y) можна однозначно поставити у відповідність певний

елемент (X), але не навпаки, — тоді кажуть, що множина (X) потужніша за множину (Y).

Приклад: я пам'ятаю, що в «Світлі для дому» був продавець — вжеж що мусив бути! — але

не пам'ятаю, чи він був схожий на крота, чи, може, на мавпу або на верблюда. І навіть якби

цілу решту життя я протримав тебе за руку — що, звичайно, викликало б певні незручності,

не будемо вточняти які, — все одно, множина (X) завжди буде потужніша од множини (Y), і

жодним зусиллям уяви я собі не здолаю намалювати, що ти там бачила ще. Так-то.

Спряжу-но я собі яєшню, от що.

Може, це і взагалі є найелементарніша суть Любови — людина, яка живе поруч із

тобою і все запам'ятовує по-іншому. Таке постійне джерело подивування: світ не просто —

є, світ щохвилини тобі д а є т ь ся — досить лише взяти її за руку. Буває, й доволі часто,

що нам одночасно спадає на думку те саме, одне перебиває другого: от-от, я власне це й

подумав/подумала, — і ми мимохідь тішимося, мов відкрили в спільному домі ще один

несподіваний закамарок, але, гадаю, якби в цю мить розійшлися по кутках і спробували

викласти хід тої думки на папері, а потім порівняли, то з певністю виявилось би, що думали

ми зовсім не т е с а м е — а всього тільки п р о те саме, різниця очевидна. Множина (X)

залишатиметься потужнішою за всіх умов. Тому так рідко буває, щоби двом людям снився

один і той самий сон.


Але ж — буває, буває?.. Покійна бабця Ліна розповідала, як у Караґанді на засланні

їм із дзядзьом одної й тої самої ночі приснилося, ніби на річці рушив лід, і вони всі троє —

він, вона й мій восьмирічний тато, — перебиралися з крижини на крижину, тримаючись за

руки, на берег, де на зеленому косогорі білів іздалеку дім із накритим на ґанку столом — під

білою-таки скатертиною; дзядзьо тоді сказав про цей сон: виглядає мені, Ліно, що скоро

будемо їхати додому, — а невдовзі з'ясувалося, що чи не тої самої ночі помер Сталін, і десь

до року вони справді повернулися... Інша справа, що таких спільних снів із Лялюською я,

звичайно, за жодну ціну не хотів би, дякую красно: спільний сон — як відповідь про

майбутнє, коли над обома висить та сама загроза. Близькість, що формується під тиском

іззовні, як під пресом, який вплавлює двох у себе навзаєм — бо, опріч як одне в одного,

більше їм подітися нема куди. Нічого собі щастячко. Ще хтозна, як би така парочка собі

порадила за нормальних умов. Цебто, коли загроза близькості походить не ззовні, а

зсередини: просто від того, що множина спогадів моєї дівчинки нескінченна, і я не знаю,

котрий із них, і в яку саме мить може обернутися проти мене.

Натомість о т і мої сни непомітно зробилися чимось на кшталт нашого спільного

секрету — з тих, що бувають між подружжям. Я ніколи досі не був одружений (то Лялюська

була!), і такі штуки мені дуже навіть в кайф, певно ж більше, ніж їй, — те, як вона їх

запам'ятовує, декотрі навіть занотовує собі, взагалі ставиться до них надзвичайно поважно,

смішненя таке: доморослий асистент д-ра Фройда! — так само пильно я держу в пам'яті

календар її місячного циклу й завжди можу її заспокоїти, коли вона безпідставно лякається.

Правда, дівчинка з неї таки й грамотна, колись студіювала психологію, їм викладали, —

вона тоді, розказувала, цілий семестр томами глитала в читалці спеціальну літературу,

навіть у дурку була якось упросилася на практикум: раз, що гризло дитину розібратися, за

яких обставин їй приморили батька, але гадаю, не обійшлося й без прихованого страху — а

раптом щось таке й справді з батьком було, раптом не зовсім фальшивий діагноз?.. В

результаті її обізнаність у цій галузі ще й сьогодні куди вища від банальної інтеліґентської

ерудиції, а я ж і тою не можу похвалитися: тільки й мого, що на практиці нахапався,

працюючи з клієнтами, самопал-психолог («психоло- жець», як каже Лялюська)... Мабуть,

завдяки їй я й полюбив о т і сни. Завдяки тому, що вони не мої, а наші з нею. Хоча

насправді вони, звичайно, нічийні, і любити там особливо нема чого.

А от скажи ж ти, застрягло — як скабка в голові...

Не смерть у весняному лісі (не так смерть, як спина того переднього зі шмайсером

через плече...), — ні, цеї ночі щось інше було, але також тривожне: всі вони, о т і сни,

здебільше якісь тривожні — не за настроєм, за змістом. Всередині чорного «опель-кадета»

люди в незнайомих офіцерських одностроях, спереду, справа, зліва од мене; я на задньому

сидінні, мене кудись везуть, бо на мені підозра в убивстві, але я знаю, що це не загрозливо,

що якось воно розв'яжеться... Інша картинка — правдоподібно, лікарський кабінет, бо на

спиртівці гріється металева скринька з хірургічним інструментом, виразно бачу, як круг

нього іскорками закипають, піднімаючись із дна, крихітні бульбашки... І ще там була жінка,

обмотана білим простирадлом, не пригадую, яка з себе, — в наступному кадрі вона встає з

місця і йде кудись зі мною: коридор із низько навислою стелею, фосфорично забілена

місяцем драбина, я притуляю її до зруба дерев'яної стіни й задираю на ній спідницю;


темрява, по якій пульсують, розбігаючись, концентричні вогняні кола, і повільний,

відсторонений, ніби закадровий коментар, жіночий голос каже, що такого не буває, — не

буває, щоб так було, та ще й двічі з трьох разів поспіль, яка пікантна деталь. Треба

розуміти, вона на тому знається. Менше за все це можна назвати еротичним сном: я нічого

не відчуваю. Не те що нічого подібного на оргазм, а просто геть-таки нічогісінько. Чиста

констатація факту, ще й зі сторони: двічі з трьох разів — вогняний контур, і так, мовляв, не

буває. Блін, а як буває?.. З Лялюською я часто бачу різні речі, але таких вогняних кіл щось

не пригадую...

От що ще спільне в усіх цих снах, і от чому я від початку взяв був їх за щось

чужорідне: в них нема ніяких почуттів, як то нормально буває в снах. Ні радости, ні страху, ні

тривоги, ні еротичного збудження — нічого такого, самі лише змисли: барви, запахи, звуки,

фактура, тут, будь ласка, все на місці, і навіть куди яскравіше, ніж звичайно, наче при

наркотичних глюках, — бракує тільки емоцій. Тобто, якщо це спогади, то спогади якогось

відключеного мозку, як у зомбі. Чи, як казала бабця Ліна, марення відрубаної голови. Якби

не Лялюська, я б, скорше всього, так і вирішив — що на шизуху діло заноситься. А що мені з

тим добре — ніби якась інша перспектива щоразу блискає, як буває, коли в міжгір'ї

зненацька відкривається вид на долину, — то шизи ж, мабуть, теж від своїх галюніків

тащаться, ні? Але Лялюська мені ще раніше твердо сказала — ні. Сказала, що вони якраз

тяжко нещасливі — за винятком маніакальної фази, яка швидко зміняється депресивною,

але до мене це не має жодного стосунку. І щоб я не забивав собі голови тим, чого не тямлю,

— навіть трохи немов ображено сказала. Ніби я зазіхав на чуже горе як на привілей, який

мені не належиться. Соррі, дитинко. Це я якраз розумію, це вам не омароїдні мужики,

завжди готові прокатати до Бенілюксу гарненьку журналістку («бені», не «бені», а на

Хорватію мене сього літа все-таки стати, Лялюська ще не знає, оголошу їй десь за

тиждень...), — розумію, що серед її спогадів, особливо тих про батька, мають бути темні й

тяжкі, як валуни, з яких вона спорудила собі невеличку само- захисну фортецю і боронить

туди доступу навіть мені. Закрита підмножина, так би мовити, — в прямому й переносному

сенсі. Гаразд, домовилися, чи ж я проти. (Хоч трохи все-таки жаба й підтискає, дивно той

чоловік улаштований: так, ніби в ролі визнаного повноцінного шиза я був би їй цікавіший —

героїчніший би то, чи що... ніби й справді був лакомився на те місце в її житті, яке вона

відвела батькові, — котрий, до речі, якщо вже на те пішло, повноцінним шизом так само ж

не був, так що жодної персональної рації в тебе, Лялюсю дорогенька, так уже ревно

обороняти інтереси міжнародної федерації психопатів, і взагалі — кожен має право на свою

шизу! От десь приблизно так... Ну не псих я, справді?..)

Сало вже всмажилося, цок-плюсь, цок-плюсь, цок- плюсь: розбиваю на сковорідку

троє яєць, і кухня вмить озвучується наснажливим шипінням. У холодильнику виявляються

огірки, злегка похнюплений пучок редиски й кілька стрілок молодої цибульки; життя, в

принципі, є цілком непогана річ. Плюс на боковій поличці майонез «Чумак» (купуймо

українське!) — і маємо салат «вітамінний», світлу пам'ятку доби геронтологічного

соціалізму... Ба ні, брешу, майонезу при соціалізмі не було в магазинах — ласували

базарною сметанкою. Студентами ми спеціально ходили в тодішнє кафе «Театральне» на

розі Володимирської, де тепер п'ятизірковий довгобуд, на таку дивовижу, як «яйцо под


майонезом» — твердо зварене яйце, полите чайною ложкою майонезу, надзвичайно

душевна була закусь. Якби я коли-небудь схотів відкрити ресторан, то тільки суворе

«ностальджі» а-ля вісімдесяті, і назвав би належно — «Столова», або «Общепит», або, в

крайньому разі, «У Щербицького», — і то, прошу панства, без понтів, без вульгарних

фальсифікацій на кшталт «Сільпо», де від сільпо ж ні фіґа, крім назви, а — по-чесному, з

достеменним збереженням усіх археографічних подробиць: щоб хиткі столики на

трубчастих дюралюмінієвих ніжках, під одну з яких обов'язково підсунуто тісно складеного

папірця, аби не розхлюпувався борщ, і ложки-виделки щоб із вічно-масного гнучого

алюмінію, а ножів катма, і салфетки в центрі столу — нарізаними вручну паперовими

квадратиками, застромленими в пластикову ємкість із неліквідного канцтовару: папір

цупкий і гладенький, так що від леда-дотику на ньому прозоро проступають масні відбитки

пальців, хоч зараз у міліцію неси... В меню, крім мого улюбленого салату «вітамінний», були

б паніровочні котлети з черствого хліба з посинілим картопляним пюре, смажений хек із

сірими макаронами кульового калібру, пельмені з оцтом, борщ і компот із сухофруктів — із

розвареними темно-бурими покладами на дні склянки, ймовірно рослинного походження.

Ага, ще вінегрет. Асклянки обов'язково гранчасті, водказ пивом, і на десерт таємниче

«пирожене в асортименті»: чималенька бардиґа посипаного цукром січеного тіста під

сексуальною назвою «язичок» — як я приїхав до Києва, то в перший свій університетський

рік, а рік, не при сніданні згадуючи, був акурат чорнобильський, тільки цими «язичками» й

живився: поки не навчився сам куховарити. І ще з сентиментальности подавав би «яйцо под

майонезом» — але то вже виключно як specialite du jour10. Якщо все це як слід

зорганізувати, щоб і дизайн відповідний, стіни помалювати увиш людського зросту зеленою

олійною фарбою, плакати там усілякі страшилочні порозвішувати, лампочки щоб горіли в

кращому разі через одну, і від часу появи клієнта до часу завваження його офіціантом щоб

не менше тридцяти хвилин минало, словом, повне занурення в атмосферу, —

переконаний, двері б не зачинялися. І не тільки від західних туристів. Золота ідея, кому б її

продати? Може, отому з сріблястим «мерсом» у дворі? Бо справді ж дивно, що ніхто досі не

додумався — не інакше, стидаються пацани своєї буремної комсомольської юности, все їм

тепер подавай непонятне, Лямур-бонжур, та Шато де Флер, та шевальє з-під Конотопа: як ті

селюки, що гонорово обставлялися полірованими гедеерівськими секретерами, за безцінь

збуваючи з хат старі мальовані скрині й петриківські ослінчики. Потім онуки схаменуться, а

ні фіґа, пізно буде: ні тобі вже скринь, ні ослінчиків. Уже й сьогодні класичний київський

фаянс із Європи ввозимо — та хіба тільки фаянс... Зате французького ампіру на кожному

аукціоні неміряно, і хапають один з-перед другого, аж гай гуде, і ціни попід стелю

накручують, розчепіривши пальці, а спитати б — чувак, ну глянь-но ти на себе, ну де твої

предки могли бачити той ампір?.. І на чорта ти купуєш чуже минуле? А от антураж «від

Щербицького» я б їм до такого ресторану у змиг ока забезпечив — чого доброго, ще й у

моду б увів. Все одно ж через двадцять років так воно й станеться, то пощо відкладати?

Ет, що там балакати...

Махнувши рукою на історичну достеменність, в останню хвилину, повагавшись,

вбурюю в свій квазі- вітамінний салат мало не півбляшанки оливок: виходить щось наче

вітамінно-грецький. Такий собі посткомуністичний гібрид — шкода, нема твердого сиру, це б


сюди вкришити трохи фети, або, ще краще, гуцульської бринзи свіженької... Гаразд,

обійдеться; натомість хлібчик всунемо в тостер. Нема то, як запах підсмаженого хліба...

Все, моє погодження із зовнішнім світом сягає свого піку одночасно зі слиновиділенням —

тепер можна й телевізора увімкнути: він стоїть на Лялюсь- чиному каналі, але Лялюську я,

хам і бидло, проспав як колода, на цілих півгодини, і трапляю в акурат на останні вісті, ну-ну.

Щоб почути, що Багдад і досі ще бомблять. От суки, бліцкріґівці довбані.

Тільки-но, вмостившись навпроти екрана, зі смаком натоптую повен писок яєшнею,

салатом і теплим (хрумтить!) пшенишняком, як зовнішній світ утручається з цілком іншого

боку — і в цілком непроханий спосіб: дзвонить телефон. Аж розлягається. Було б

здогадатись поставити на автовідповідач.

Доброе утро, Адріан Амброзьїч.

Це Юлічка, бджілка моя невсипуща — вже на роботі. Душа не нарадується. Коби воно

ще, сердешне, якось наломилося говорити по-українськи, бо мені цей «Адріан Амброзьїч»

щоразу бере секунд із десять, заки я його зідентифікую зі своєю (наразі жуючою) особою...

Декотрі клієнти, знаючи мою принципову нехіть до «батьку- вання» («Едіпів комплекс», —

звичайно віджартовуюсь я, і багатьом морда на це шанобливо видовжується, мовляв, а-а,

ну да, понятно...), зациндолюють щось уже й геть несамовите — «ґаспадін Адріан»: їм

здається, це те саме, що по-українському сказати: пане Адріяне. Абсолютно анекдотична

форма, а дедалі шириться — теж свого роду посткомуністичний гібрид, як і мій салатик,

тільки що далеко менш апетитний. І чого б ото перебивати людині сніданок?..

Адріан Амброзьїч, — Юлічка явно збуджена, бо навіть не перепрошує,

зачувши моє мимрення з повним ротом, — здєсь прішол дядька, прігородний, із- под

Борісполя откуда-то, пріньос швєйцарскій ножик, воєнних врємьон, с пілочкой, в хорошем

состоянії... Он говоріт, у нєво в хатє часи с кукушкой і єщо шкаф орєховий, говоріт, от отца

осталось...

Опа-на! Правдивих дзиґарів із зозулями на ринку вже з рік як вимело, Б. всі послідки

підгріб, куди мені, шушері, за ним пнутися... Невже нарешті фарт? Чуйка в Юлічки

безумовно є, я її за це найдужче й ціную... «Орєховий шкаф» — ну, це різне може бути,

треба дивитися, але дядька з рук не випускати, жодним побитом!

Задержи єво, Юленька, — щойно вимовивши цю фразу, здаю собі справу,

що від хвилювання й сам перейшов на російську, от уже чого б від себе не сподівався! Щ6

то роблять із людиною навіть не гроші ще, а сам тільки їхній провіденційний подув у повітрі

— впору згадати колишню однокурсницю, що влізла з чоловіком у газовий бізнес під руку

якогось московського Петі, а той Петя виявився гомиком — і внадився раз у раз їздити до

них трахати Лесьчиного благовірного, а Лесь- ка на цей час перебиралася в кімнату для

гостей. Ото нікого не суди, да не судим будеш...

Проте Юлічка зараз навряд чи й тямить, якою ми мовою говоримо, — дихаємо з нею в

унісон із різних кінців слухавки, наче двійко закоханих (наче вдосвіта з Лялюською — не до

речі мелькає згадка...):

Я єму сваріла кофє...

Розумничка, — опановую себе; з неї й справді розумничка. — Побав його

ще трохи, я зараз буду, — мало не додаю: от тільки душ візьму — Бог уже з нею, з яєшнею,


з її парою теплих золотих очей, що лишається вистигати на тарілці, але поголитися таки

мушу — гарне б я враження зробив на пригородного дядька, якби привалив неголений! А

кави нап'юся і в офісі — кавоварку я собі справив гонорову, незгіршу, ніж у Б. ...

Йолки-палки, невже справді фарт? А вже б і пора — котрий рік перебиваюся

дріб'язком, усякою рудерією, яка лиш підвернеться під руку, — таки достоту, добре каже

Лялюська, як та Коза-дереза: бігла через місточок, вхопила кленовий листочок, бігла через

гребельку, вхопила водиці крапельку, — не бізнес, а сміх курам. Якби оце засвітитися на

тому ж «Доротеумі» з парочкою дійсно серйозних речей... Все, стоп, годі, дурню, думкою

багатіти — наразі вперед, а там побачимо!..

Вимкнути телевізора — все одно що прибрати зі столу, змахнути кадри з-перед очей:

салат — у холодильник, порцію білково-золотих яєшних драглів — все- таки в рота, хоч і на

ходу, тарілку — в мийницю, — і щойно в ванні перед дзеркалом, під плюскіт води й бадьоре

джмелине гудіння «жілетки», до мене несподівано доходить, дотирається до свідомости та

картинка, що манячила була на екрані телевізора, поки я говорив із Юлічкою, — той самий

каламутно-вохряний багдадський кадр, що його вже кілька днів крутять по всіх

телеканалах: далеко внизу, в розмиві чи то піщаної юги, чи неосілого цегляного диму —

міст, на який вервечкою, зліва направо, виповзають із пальмової «зеленки» американські

«абрахамси», з такої відстані схожі на химерних доісторичних черепах, — останній кадр,

знятий з балкона готелю «Palestine» нашим оператором, Тарасом Процюком, Лялюська

його знала, — за мить до того, як передня черепаха, що починає розвертати башту в бік

камери, дасть залп — і вже наступним кадром на всіх екранах світу буде тіло самого

Тараса, як він лежить долілиць на бетоні з підібганими ногами й відкинутою вбік рукою —

без камери. Звук, от не можу пригадати, чи було чутно звук?.. Утробно- глухе, погрозливе

диркотання танків, що в'їжджають на міст, — чи воно справді долинало, чи це моя уява його

ввімкнула — за аналогією із сухим татаканням автоматної черги з о т о г о мого сну?..

Ні з того ні з сього мені робиться холодно. Стою серед ванної на килимкові, голий,

босий, в самих трусах, — і дрижу. Якесь коротке замикання, інакше не скажеш. Якась мені

думка була бликнула, і я її доганяю, поки гуртом не нахляли інші, злиплі з нею, вони

ввалюються, як юрба п'яних гостей у кімнату, я їх розкидаю навсібіч, вишукуючи ту, що була

промайнула недодуманою, уривки наших розмов із Лялюською, Ассошіейтед-прес

пообіцяла допомогу родині загиблого, Україна знову в дупі, бо як же ж може вимагати від

когось іншого якогось-то розслідування держава, що в себе вдома сама мочить власних

журналістів, ще й голови їм відтинає, як на трофейний скальп, Лялюська одного разу пила з

цим Тарасом, Царство йому Небесне, в якійсь їхній журналістській компанії, танкіст міг

завважити відблиск об'єктива і взяти його за кориґувальника вогню, війна є війна, блін, або

за снайпера, як торочить дехто, хоча чого б же то танкові лякатися снайпера, взагалі цим

разом в Іраку амери як показилися, стільки напуляти по своїх, бабця Ліна сказала б — як

обмарило, ото не фіґ було лізти колошкати демонів пустині, в Афгані теж, хлопці казали,

траплялось подібне, де, до холери, мій афтершейв, я завжди його ставив на цій поличці,

куди вона його запхнула, сподіваюся, депутатський «мере» не загородив мені виїзду, може,

краще зразу викликати таксі, перед очима витанцьовують номери «Таксі-люкс» і

«Таксі-блюзу», я спізнююся, бляха, дядько з зозулею сидить у мене в офісі і з кожною


хвилиною моєї загайки набирає в ціні, крупним планом на ввесь екран обличчя ридаючої

іспановидної журналістки в білій майці, в Багдаді спека, труну з Тарасом Процюком

відпроваджують на батьківщину, і хтось із тих пацанів, що з ним там напередодні пили в

готельному барі, продовжує все це знімати, і якщо навіть також при цьому плаче, то його

сліз не буде видно в кадрі, бо головне його око — камера — винесене назовні, безособове і

чисте... Стоп. Стоп, стоп. Оце воно, те, за чим я шукав. Тепер помаленьку, крок за кроком,

не загубити б...

Картинка з танками на мосту, знята Тарасом Процюком на плівку й гнана тепер по

всіх телеканалах, — то останнє, що він побачив у своєму житті, так? Останній спогад,

сфотографований його мозком. Тільки що він був оператор із камерою в руках, і йому поща-

стило (що за слово!) після своєї смерти продемонструвати цілому світові останню картинку,

яку він бачив у своєму житті.

Питання: що сталось би з цим останнім кадром його свідомости, якби він не встиг

перенести його з сітківки свого рідного ока — на сітківку зовнішнього, механічного?..

Камеру можна вимкнути — а потім подивитися відзняте. Камера дуже просто

влаштована. А куди дівається відзняте людським оком, коли тебе зненацька вимикають

назавжди?

Чому ми звикли вважати, ніби воно все просто так пропадає, гасне разом зі

свідомістю небіжчика, — тому, що нам того не показують? То нам того не показують і за

його життя — цебто, поки свідомість працює. Навіть найближчі люди не мають як туди

зазирнути, як я в множину Лялюсьчиних спогадів. Це ж не значить, що її нема.

Спина переднього в однострої з тканим поясом, сухе татакання з-за дерев — і

чорнота. Д а л і чорнота. Але ця картинка, на якій усе обірвалося, зі спиною переднього, з

травою й кущами, глід, верес, ялівець, бліки сонця на стовбурах, дух вогкої землі й прілої

зелені, — куди їй подітися, цій картинці? В який посмертний архів вона переходить?..

Чорний «опель-кадет» з офіцерами неясної армії, закипаючий шпатель у дрібних

бульбашках, фосфорично забілені місяцем сходи, жіночий голос, що методично підсумовує

наші оргазми... Я не шиз, повторюю собі, гамуючи дрижаки, я не шиз. Спокійно. Я не шиз.

Мені всього тільки вряди-годи показують кадри з чиєїсь відстріляної плівки.

З плівки вбитого, який не мав при собі камери.

І плювати йому на те, що таким антикваріатом я не торгую.

Я знаю, що це правда, — по тому, що мене трусить. Пазл зійшовся, і ніяких кінців

більше не звисає. Все виявилось насправді страшенно просто, ба навіть елеґантно, як і має

бути при всякому правильному розв'язанні. Бракувало тільки ось цього одного простого і,

блін, якого ж самоочевидного припущення — що відзнята в мозкові плівка нікуди не зникає.

Бо й чого б вона мусила зникнути? Чи ж би тільки тому, що чоловік не мав при собі камери?..

Дурниці — камера всього лише випадок, який засвідчує наявність плівки.

Так само, як і о т і сни.

І дивно: від цієї абсолютної, непохитної певности, що розв'язання правильне, я на

мить переживаю забутий солодкий післясмак — оте щасливе, переможне розпру- ження

мозкових звивин, яким мене колись були так щедро постачали мої наукові студії і якого

ніколи сповна не заступить втіха від вдало вибудуваної комбінації при діловій оборудці, хоч


воно ніби трохи й подібне... Нобе- лівської премії за моє відкриття мені, звичайно, несвітить,

проте радість від нього в цій хвилині цілком самодостатня:

світпіддаєтьсяпоясненню.Зокрематакому:десьувіртуалі поховано велетенський,

незміренний — нескінченний, о власне! — архів відзнятих плівок, які хочуть бути пере-

глянутими — а в який саме спосіб, то вже деталі, наразі неістотні. Взагалі, треба визнати, в

цій думці є щось заспокійливе. Щось, що обіцяє чоловікові, патетично висловлюючись,

шанс на несамотність (Лялюсьчин лексикон!). Типу: свою пам'ять, у повному обсязі, після

своєї смерти заповідаю Дарині Гощинській/Адріянові Ватаманюку, потрібне підкреслити...

Ну, може, не в повному обсязі, в повному — то все-таки занадто, але навза- гал, то чим не

ідея для фантастів? Сиплю, бач, ідеями, як ікрою; ранок підвищеної ідеєродности.

Підвищеної несу- чости. Адріян-несучка. Ґаспадін Адріан Ідеєноскій. Ні, краще — Адріян

Ідеєродний: майже як імператор. Капєц. Ех, Лялюська!.. Ну держись ти, бориспільський

дядьку, будуть тобі зараз дзиґарі з зозулями...

Сам до себе почмихуючи, бо з ким же ще почмихаєш у порожній квартирі, з

насолодою втираю в шкіру прохолодну давку шовково-лоскотного «Еґоїст» (афтер- шейву

так і не знайшов!) — тільки-но приїду в офіс, прямо з порога зажадаю в Юлічки, щоб

заварила мені подвійне «еспресо»... І вже аж натягши новісіньку, так тому й бути,

свіжорозпаковану (бо чистої нема!), хрумку, від Hugo Boss, йоли-пали, сорочку — футболка

дядькові може здатись несолідна, що ж, як каже Лялюсьчина мама, один тому час, що й

батько в плахті! — і пообскубувавши шви із застряглих після етикеток, вічно- ненависних

колючих пластикових обтинків, і самовдово- леним рухом осмикуючи на собі манжети,

такий кругом кльовий, хоч відразу на «Сотбі» або до швейцарського банку (ба ні, спочатку

на «Сотбі», а вже звідти, з повною калиткою, — до швейцарського банку!), — доганяю, наче

післяобідньою відрижкою, уже зовсім простий послідок попередньої думки, простий, як

двері в морду — простіше не буває: а чому ж саме я, мамцю моя ріднесенька, чому я?..

Чому той, відстріляний, — хто б він не був — обрав для перегляду своїх перепрілих

архівних плівок саме мене — я ж не замовляв цього кіна?..

І, між іншим.

Якщо вже на те пішло.

Хто ж він усе-таки був?..


Музей покинутих секретів


Чорний ліс. Травень 1947 р


...Отче, вимовив він і хотів повторити: отче, але за другим разом голос його вже не

послухався, зійшов на глухий стогін. Хтось світив на нього акумуляторною лямпою,

світляний круг гойдався по стіні, по дерев'яному, як у сільській церкві, зрубі, а по той його бік

темніла в присмерку священича реверенда, і він зраділо подумав: тато прийшли! — і, як

маленький хлопчик, мало не заплакав од розчулення: почувався таким слабим і ніжним,

таким розм'яклим од любови і вдячности до тата, що нездужав навіть підвестись, аби

поцілувати тата в руку й попросити розгрішення, як давно того хотів: отче, я вбивав людей,

ще за німців покинув лічити, скільки впало від моєї руки, я не забув, тату, як Ви мені сказали

на прощання, поблагословивши: не осором нас, сину, я був незлим вояком і перед

Україною я чистий, відпустіть мені, отче, кровопролив- чий гріх, — але тут надійшла гостра

й притомна, гей- би ножем пороснув, згадка, що тата з мамою вже три роки як вивезено до

Сибіру, і він застогнав і заплющив очі — водночас мов навпомацки розрізняючи зусібіч

скупчену, тяжко дишучу людську присутність: із важким духом, де до звіриного сопуху тіл

домішувався їдкий пах ліків і дезинфекції, із хрипами, мимренням і булькотінням, із

здавленим, якимось собачим бухиканням у невидимому дальньому куті, — знагла молодий

голос одчайдушно-дзвінко викрикнув із темряви: «Кидай гранату!» — чшшш, зашемрало

кудись у той бік заспокійливе, плюснув хвилькою нерозбірливий шепіт, шелеснуло одежею,

знявши безпорадно слабенький протяг, і світляний круг щез йому з-під повік, також

перемістившись у напрямі вигуку, — а проте мав відчуття, наче панотець у реверенді й далі

стоїть у нього в ногах, не рушившися з місця. Ага, от чим пахло ще — хвоєю, або, як казали

в цих краях, чатинням: лісом. Сосною. Зруб стіни, як устиг він завважити, коли розплющував

очі, теж виглядав свіжим, у плямах живиці. Він був у шпиталику, не в тюрмі.

Був у безпеці — і хтось за нього дбав: ціле тіло було внерухомлене, сповите сливе

немовлячою знемогою, мов налите блаженством відпруження — вперше за багато літ.

Хтось порався коло нього, поки він був непритомний, і порався на те, щоб зробити йому

добре, — та увага до себе, яку відчув з-поза того боку лямпи, також була ласкава і

втишлива, опікунча, і чоло пам'ятало делікатний доторк чиєїсь прохолодної долоні. Лежав і

зворушено дослухався до солодкого, благодатного спокою в обезвладненому тілі,

всміхаючись кожною клітинкою, ніби розвиднений ізсередини, і заледве притримуючи

сплющеними повіками гарячу вологу, що наринула до очей: ласка, він був повен ласки,

вона текла крізь нього, сочилася з усіх пор, розмиваючи цілу його кволу істоту, пам'ять,

минуле, навіть ім'я, — безіменним і безвільним, як новородок у мами в купелі, колихався він


серед безберегого світлосяйного океану, звідусіль затоплений любов'ю, умліваючи од

святобливого зчудування: звідкіля ж у світі стільки любови, а може, він уже помер, лиш не

спостеріг коли, і це він уже в раю?.. Але ж він не встиг висповідатися, хотів — і не здобувся

на силі говорити, а його, бачиш ти, таки почули — і розгрішили, і ось воно, значиться, як —

бути розгрішеному: останнім зусиллям волі він підпихає засльозені повіки вгору, майже як

то сірниками роблять енкаведисти вбитим повстанцям, коли виставляють їхні понівечені

тіла напоказ на майданах, — і щасливо вишелещує з очужілих, лоскотливо-важенних губ те

єдине і найголовніше, що зараз має сказати:

— Дякую, Отче...

Потім океан зненацька скинувся й став перед ним сторч, суцільною золотою стіною

до самого неба, по якій він мусив дертися, щоб перевалити потойбіч. Це виявилося

неймовірно тяжко, і він не витримав — все обвалилось, і настала темрява.

...Ще згодом по нього прийшли липкі, тягучі сни, і він груз у них, як поверх халяв у

болоті під час весняного рейду на Північ. Приходила мама — і лила йому до рота молоко з

бутля; молока було забагато, воно заливало ніздрі, і він захлинався й відвертав голову, аж

поки не додивився, що то вже не молоко, а вишнівка — гаряча, густа й рубіново-червона, як

проти світла... Потім він був у Львові на Сапєги, і з дверей Академічної гімназії йому

назустріч маршевим строєм сунули хлопці, а він стояв, приклавши руку до дашка і чекав,

коли вони всі перейдуть, щоб собі помарширувати за ними останнім, але не дочекався, бо з

лави на нього погукав розсміяний Лодзьо Дарецький: «Ти, дурню один, чого в однострої

ходиш, таж совєти кругом!» — «А ви, — спитав він, — вам що, вільно?» — «А нам уже не

страшно», — сказав Лодзьо і знову засміявся — задьористо, по-батярськи, як зроду не

сміявся за життя, і щойно тут Адріян розгледів поруч із Лодзем «Мирона», який недавно

підірвався в бункері під час облави, і «Леґенду», закатованого ще німцями, у ґестапо на

Лонцького, і того лікаря-східняка, якого колись пару разів зустрічав в Управі Червоного

Хреста, здається, «Ратая», він ще так м'яко, по- полтавському « льокав», мов шовком

шив, а цеї зими, переказували, згинув на Закерзонні, коли поляки закидали гранатами

шпиталик у Карпатах, — то марширували по Сапєги самі мертві, які за життя й не

стрічалися між собою, одних він упізнавав, інших ні, і тільки й потрапив, що безпорадно

спитатися в них усіх на гурт: «Куди ж ви йдете?..» — «До святого Юра, — відповів хтось, чи

не той-таки Лодзьо, — молитися за Україну, а ти давай доганяй, не барися тут!..» Це

прозвучало як докір, і він образився, хотів бігти за ними, але щось його не пускало,

тримаючи ззаду, — виявилося, що то оберштурм- банфюрер Віллі Вірзінґ власною особою,

кабаняча туша з різницькою щелепою, тільки вже не в ґестапівському однострої, а в

енкаведистському, зі здоровенними на- раменниками, з яких кліпали, замість зірок, живі

людські очі, і невидимий голос пояснив Адріянові, що то очі, вирвані Вірзінґом в українських

політв'язнів, а Вірзінґ дражнився, кривлявся і шкірився до нього: «А що, не вбив мене, не

вбив?..», — він обурився й став пояснювати, що пробував же, двічі, а що обидва рази не

вдалося, то не з його вини: за першим разом Вірзінґ поїхав чомусь іншою дорогою, якою

перед тим ніколи не їздив, за другим теж щось перешкодило, — «Ну то спробуй ще раз», —

порадив той, хто був Вірзінґом, — і він розплющив очі, як од поштовху: над ним коливалося

в тьмяно-жовтому світлі каганця, то зближаючись, то віддаляючись, жіноче обличчя.


Гельця! — втішився він: нарешті, стільки-бо часу не мав од неї листа, думав, чи не відійшла

вже з черговим рейдом на Захід, — тут-таки й спохопився, що має казати не «Гельця», а

«Рома», але то все одно була не вона, і поцілунок, яким зволожило йому пересохлі вуста,

був не від неї, — і раптом він зрозумів, що то не був і поцілунок: то він висів на хресті,

підіймаючись і опускаючись на прип'ятих руках, щоб зловити віддих, за кожним разом груди

протинав несвітський, до потьмарення в очу, біль — а знизу центуріон тицяв йому в уста

змоченою оцтом губкою, насадженою на списа. Скільки ж я так іще зможу протриматися,

злякано подумав він і побачив унизу, з другого боку хреста, Сталіна, Рузвельта і Черчілля:

вони сиділи там, де на Бройґелевій картині «Kreuztragung Christi» сидять жони-мироносиці

— під горбочком, і грали в карти, як в Ялті, акуратно покраяними кусниками мапи, — попри

лютий біль, він напружив зір, силкуючись розгледіти, до кого відходить мапа України, але її

там не було, і він збагнув, що вона давно насподі, похована під купою інших, і вже в цій грі не

вийде нагору, і хотів у гніві крикнути гладкому Черчіллеві, трохи схожому на Вірзінґа: а як же

твоя Фултонівська промова, адже ж ти замірявся оголосити советам війну? — але натомість

спитав: Господи, пощо мене покинув?.. Тут знову вигулькнув центуріон, вищирив до нього

зуби й показав рукою кудись убік: там уклякла навколішках Гельця, ба ні, «Рома», —

простоволоса, в добре вшитій до стану шинелі, одна пола якої теж зовсім по-бройґелівськи

загорнулась і відкривала живий і свіжий, мов з-під здертої шкіри, пурпуровий підбій, — з

останніх сил він потягнувся до неї, як не покликати, то бодай перехопити її погляд, подати їй

звідси, з хреста, знак, що він тут, але вона його не бачила — хтось заслоняв його од неї

плечима, і він ніяк не міг збагнути, як же то виходить, що він її бачить, а вона його ні, а може,

подумав із правдивим жахом, Гельця також уже не живе?.. «Живе, живе», — розв'язно і

якось ніби знехотя запевнив центуріон: лінькуватим голосом дядька, який каже худобі

стояти спокійно, — Адріян придивився пильніше і отерп: під шинелею Гельця була щільно

обвинута, просто на голе тіло, білим простирадлом у кривавих поцяпинах, — «Але ми ще

зустрінемось?» — заблагав не знати в кого, хоч би й у центуріона, бо нічого вже не боявся,

навіть почути заперечну відповідь, — «Зу-устрі-і-інетесь, — зловісно прогув той, мов у

діжку, цим разом удаючи бойківську вимову, — мой, ще й як зустрінетесь...», — і,

прицілившись, ударив Адріянові списом між ребра — з такою силою, що всі зірки з неба

посипались додолу, і знову настала тьма.

А ще згодом грудний жіночий голос виразно промовив над самою його головою:

Гарячка спадає, отче капеляне.

І другий, чоловічий, — м'який, як хода в повстяних капцях, але така, що й поночі не

зіб'ється з шляху, — відказав стишено:

Слава Господеві милосердному.

Це вже не був сон.

Він одкрив очі, спробував поворушитися, і груди прошило тим самим болем, аж він

засичав, та так і застиг — із виряченими очима, дослухаючись до пози, в якій не болить.

Чоловік стояв у нього в ногах — не в реверенді, в цивільному, в костюмі, камізельці і при

краватці, а жінка, здається, молода й дуже чорнява, нависала просто над ним, у тьмяному

півсвітлі під блузою добре вирізнялися пишні подовгасті пагорбки її грудей, — як пара

голубів, з несподівано ожилою цікавістю подумав він і розсердився — від цього, так


недоречно вигуль- кнулого в голові порівняння, і від ще недоречнішого бажання ті голуби

погладити, і від нездатности вільно рухатися, і від того, що майже одночасно подумалось —

як же він, певно, заріс і засмердівся, як правдива лісова звірина, — бо чоловік навпроти, хоч

і немолодий, із чималими залисинами на й без того великому опуклому чолі, стояв чисто

виголений, при білому комірці, ще й кольонською водою від нього ніби повівало, і тим

принизливіше було перед ним отак лежати, і все це були паскудні, гнилі думки, як

болотяний кушир, що липне до голого тіла, і в усьому тому була винувата жінка, її близьке

тепло й запах, і він розсердився вже цілком притомно: нащо вона тут?.. Ще й тому було при-

кро, що з тим чоловіком йому неясно в'язалося щось надзвичайно гарне — щось таке

дорогоцінне й радісне, як у дитинстві сліпий дощ на галяві (рясний золотий капіж серед

розсміяно-вмитої зелені, наскрізь протятий стовпами сонячного світла...), але що то таке

гарне було, і зовсім же недавно, — того він, збитий з тропи жіночою присутністю, згадати

вже не встиг — зате згадав зовсім іншу галявину і тепер таки прокинувся остаточно, забув і

про біль, що підступно скував був грудну клітину: шляк то трафить, це ж скільки він тут

прогнив у цій ямі, як куль соломи, а як же хлопці, що з ними стало?.. Вони йшли лісом —

останнє, що він запам'ятав, були плями сонця на стовбурах сосон і квадратова спина

зв'язківця, що йшов попереду, «Романа», — в доморобному однострої, підперезаному,

замість шкіряного паска, вшитим у кілька сталок сукняним, — товариші кпили з нього, як

завжди кплять у підпіллю з добродушних мовчунів-безвідплатників: десь-то Роман добре на

дівки пішов, що й паска позбувся! — «Роман» на те по-дядьківському, скупо всміхався, але,

видно, діло своє знав справно, бо пасок паском, а ґвинтівку мав супер- гонорову, МР-44,

ляля — не ґвинтівка, — на Адріянові розпити стримано відказав, що «позичив у сорок чет-

вертому в одного есесмана», і це теж Адріянові сподобалось — те, як сказав, а що

повстанець із хлопа справді Досвідчений — старий вовк, — знати було і з того, як ішов по

лісі: легко, сягнисто — і заразом безшумно, мов кіт, ані сучок під ногою не хрусне, ні ямка не

чвякне,

Адріян відразу оцінив цю перевагу природного селюка, котрий лісового життя не в

Пласті на вакаціях учився, і старався й собі йти за ним так само спритно, підбадьорений

його присутністю, — його-бо ще зночі канудило якимось недобрим передчуттям, все

дратувало й валилося з рук, коли вирушали, обірвався опасок на планшетці, і тому він у

душі радий був тій надійній квадратовій спині перед очима, мов навмисне закроєній

підставлятися під багатопудові тягарі — переносити на собі мішки зі збіжжям, і овець узимку

з кошари в тепло, ну, і ранених, авжеж, і ранених друзів так само, а що, може, неправда?..

Звісно, так прямо ніколи не думаєш, не кажеш собі приміряючись — мовляв, оцей-от, на ви-

падок чого, мене раненого винесе або доб'є, — але б е з такої внутрішньої певности не

остоїться жодна бойова одиниця: це той найпервісніший, грубий віск-сирець, яким гурт

порізнених чоловічих «я» схвачується нерозривно докупи, як у щільник, тільки так і

роблячись боївкою, роєм, чотою, сотнею, — а вже ідея, тобто та олива, що власне й

творить армію, що пхає наперед і помножує сили в геометричній прогресії, так що, як на

Волині в сорок п'ятому, большевики будуть гнати й класти своїх ганчір'яних солдатиків

сотню за сотнею, аж поле невдовзі з жовтого зробиться сірим, та так і відступлять, не

знаючи, що протистояв їм одним- од нісінький рій У ПА: менше сорока душ! — ідея, що б там


не казали наші політвиховники, вона, наче дріжджі — піднімає лиш добре борошно, і ті

хлопці, що прибували з Закерзоння й зі сміхом оповідали, як зі своїх шанців дражнили там

дуетами, на два голоси, поляків перед боєм: «Антку, Антку, за цо сі бієш? — За ойца Сталі-

і-іна!», — доки з тамтого боку котрийсь допечений до живого «антек» не витримував і не

огризався: «Такі он мі ойцєц, як і тобє!» — і який там уже після цього міг бути бій, — ті

хлопці, хоч які горді й свідомі того, за що б'ються, і тим непереможні, були все-таки й самі по

собі отим добрим борошном, що з ним змішавшися, карком чуєш: і передній, і задній, і той,

що зліва, і той, що справа, — то ніби продовження твого тіла, а всі ви разом — єдина плоть:

армія свого народу, — ось це відчуття, затрачене вже від кількох років — відколи армія,

розбившись на малі групи, перейшла в підпілля, — він знову звідав за квадратовою спиною

«Романа», коли посувалися мокрим уранішнім лісом по незнайомому терену, йшли

гусаком, їх було п'ятеро, трохи забагато, то той темновидий есбіст із проваленими щоками,

«Стодоля», наполіг узяти з собою аж двох охоронців, стало б і одного! — і ніщо в ньому не

обірвалось, не тенькнуло — не встигло! — коли «Роман» зненацька спинивсь як уритий, а

наступної миті з-за кущів ударив кулемет, о Господи...

Що там діялось потому?

Хто виніс його на собі, хто доволік до шпитальки (чомусь певен був, що — «Роман»),

як узагалі до того дійшло, адже розвідка зголосила, що облави вже перейшли, як же вони

отак впали просто на засідку, як сливка в компот?.. І в кого тепер розпитатися — чей- же не

в того, кого ця грудаста чорнявка назвала отцем капеляном?..

Дві пари очей, чорні й сірі, світили до нього з півмороку вичікувальним блиском. Ну от,

маєте собі, він опритомнів — живий, не журіться, живий. І злий, як усі чорти разом, — нічого

в ньому, крім злого роздратування: так, ніби саме поновне впихання в реальність, із якої був

випав, спричиняло щось схоже на подразнення, на сердитий душевний свербіж. Пся кість,

коби ж хоч не цей біль у грудях, як на глум! — він, котрий завжди зневажав тілесну слабість,

сприймав її за щось подібне на помилку в зле розв'язаній задачі, тепер мусить лежати на

причі, мов спутаний, і думати, як би його встати до вітру!..

Священик легенько кахикнув — наче вивіряв свій голос на гучність, щоб не зразити

недужого, — і всміхнувся несподівано щиро, розвидняючись цілим видом, усіма набіглими

зморшками:

Слава Україні, друже командир.

Він відповів на привітання — ледве зловивши при тому віддих і закашлявшись од

несподіванки, аж у піт укинуло. Не був командиром, був організаційним референтом, але,

зрештою, не мусили цього знати. Де він, до холери, є?!

Мусите трохи в нас перебути, заки піддужчаєте. Я — «Ярослав», а це наша

медсестра, «Рахеля»...

Оняк, «Рахеля». Тепер уже нечемно було б і далі уникати прямого на неї погляду —

за набутою ще за німців звичкою, його око вмить, як у калейдоскопі, зібрало з її лиця й

склало докупи неомильні прикмети гнаної раси, ті, на які звичайно не зважаєш, доки тобі не

вкажуть: змисловий підсмик пухлої горішньої губи, характерний, як в арабського огиря,

закрій ніздрів, цяпки веснянок на оливковій шкірі, і очі великі, балухаті, як чорні персні,

напівприкриті важкими повіками... І тут він пригадав собі, де вже бачив це густо


відретушоване тінню обличчя: то вона нахилялась над ним зовсім недавно — клала йому

мокрий компрес на чоло, обмивала й давала пити, втираючи рота й підборіддя.

Невідь-чого засоромившись, він спитав:

То це ви коло мене ходили?

Вона, сміючись, заговорила збуджено й шпарко, з гебрейською співною інтонацією, —

мовби й собі ніяковіла і хотіла чимскорше закидати потоком слів своє збентеження:

Я — і наш лікар, то він вас оперував, виймав вам кулю й зашивав плевру;

гаразд, що легеню не зачепило, таки, нівроку, маєте щастя!..

Дякую вам, — промимрив він спантеличено: його ніби зблизька накрило

забутим довоєнним гомоном Галицького базару, жидівських рундуків, де рухливі чорноокі

купці навперебій вихваляли свій крам, поцокуючи язиками, й захотілося знову заплющити

очі: в цій жінці було забагато життя, воно било з неї густе і масне, як нафтовий виприск, а він

був заслабий. Священик із медсестрою, вочевидь зрозумівши його стан, обмінялися

короткими, бистрими поглядами, як дорослі змовники над малою дитиною, але він на них

уже не розсердився — на те також був заслабий, а сили мусив щадити, якщо хотів від них

чогось довідатися. Мусив конче їх затримати, говорити до них, щоб не відійшли і не лишили

його на самоті з нестерпно випеченою в пам'яті картинкою: плями сонця на стовбурах

дерев — і квадратова спина «Романа» зі штурмовою Гвинтівкою й «лимонкою» в кобурі,

підперезана поверх блузи доморобним сукняним паском. їм і самим не хотілось отак

відразу від нього відходити, і він це чув: це-бо вони, ці двоє, — ба ні, троє: вкупі з невідомим

лікарем, — одбили його у смерти, він був їхньою власною приватною перемогою, якою вони

тепер мали повне право тішитися, і він поспішав із того скористати. Закидав їх питаннями

стисло, сухо, по самій суті справи, як в СБ — не даючи допитуваним оговтатися, тихим

голосом, бо груди спирала ядуха й боявся нового нападу кашлю, але сила все ж

вирівнялась і стала по його стороні — анонімна, безлика сила Організації, сліпа, як

фізичний закон: на коротку мить він зумів її собі повернути — він знову був не хворим, а

старшиною, і двоє здорових, повнокровних людей, мужчина й жінка, стояли над ним на

струнко, самі того не помічаючи. Хто приніс його до шпиталю? Люди «Гайового».

Відомостей зеро цілих, зеро десятих — звісно, хто ж би ще, якраз із людьми «Гайового» ж

він і йшов. Скільки їх пробилося? Цього вони не знали. Чи були ще ранені? Були, але легко,

в руку, в литку, неглибоко. Богу дякувати. Убиті? Цього вони також не знали — але якби

були, то чутка б напевно дійшла, по довколишніх селах би знали. То вони не в селі? Ні, в

селі тепер небезпечно, не інакше як хтось доносить, цілий місяць перед Великоднем

енкаведисти стояли постоєм і шукали по всіх хатах, доки таки не знайшли криївку з двома

раненими, — знали, за чим шукали. І що? Взяли живих? Ні, пострілялися хлопці. Царство їм

Небесне, хай спочивають з миром. А ця криївка в лісі, надійна, тут неподалік, у лісничівці,

його й оперували, той зверхник, що його виніс на собі, носатий такий, застеріг їх, що

ранений — то важна особа, командир із надрайону, і щоб вони зробили все можливе. Он

воно що. Він дуже їм дякує. І ще раз дякує, «Рахелі», яка, спохопившись першою, піднесла

йому до вуст горнятко з водою — дуже добра вода, певно, джерельна; взагалі, шпиталька,

здається, уряджена дуже добре. А тепер хай друг командир трохи собі одпочине. І як довго

йому ще одпочивати? Про це ліпше розпитатися в лікаря, коли той повернеться. Схоже,


більше вони таки не мають чого йому сказати. Він знову їм дякує; просто тобі рекордна

кількість подяк за одиницю часу. Але він і справді змучився — як витрушений ворок.

Носатий — то «Стодоля», річ очевидна: то він має такого прикметного, витягнутого

наперед писка з запалими щоками, як у вовка, — ніс видається. Той знається на конспірації,

нічого не скажеш, але цим разом трохи переборщив — міг би лишити бодай інформацію про

зв'язок, замість кинути його тут на бездіяльне вичікування. Вони ж несли повні наплечники

літератури — чи вдалося врятувати хоч дещицю? «Стодоля», гм. Виніс на собі, ич як. Чому

йому здавалося, наче його мав вирятувати «Роман»?..

Це дуже добре, що «Стодоля» цілий і неушкодже- ний. Поки він тут вилежувався,

«Стодоля», значить, працював за них двох. Треба було зібрати дані про місцеву

большевицьку аґентуру, видать, загніздилось їх тут і справді як черви... Мав би-с тішитися,

«друже командир».

Не тішився. Принаймні не так, як мав би. І то з украй примітивної причини, аж собі

самому стидно було признатися: «Стодоля» йому не подобався. Якийсь між ними стояв

бар'єр, і жоден із двох не мав охоти його долати. Нечасто таке буває в підпіллі, де всі

поєднані духом братерства й спільного приділу, — де тішишся вже просто від того, що

бачиш товаришів живими. І треба ж, щоб це був саме «Стодоля». Щоб саме «Стодолі» він

завдячував порятунком.

З двох найпоширеніших способів вив'язатися перед собою з немотивованої

неприязні до того, хто зробив нам добро, — забути добро або ж умотивувати неприязнь, —

він інстинктивно обрав другий: в пам'яті спливло чуване раніше про «Стодолю» —

розстріляв хлопця, що вночі заснув на стійці. Хлопець тільки напередодні прийшов із

поблизького села; мав вісімнадцять літ. «Стодоля» вчинив, як велить наказ, ніхто не міг би

йому дорікнути. Проте Адріянові не хотілося думати про того хлопця і про його останні

хвилини перед розстрілом — так, ніби то він сам був винен у його недобрій смерті.

Тут, правда, додавалося і ще дещо. Перед цими простими сільськими хлопцями,

твердими, негнучими и чесними, як сама земля, він завжди чув якусь невиразну вину. Не

було це суто вояцьке почуття старшини до підлеглих, котрихмаєшвладупосилатинасмерть,

— було тонше, інтимніше, родинніше якось: ближче до глухої безпорадности люблячого

мужчини, який не в змозі вборонити тих, кого любить. Чувся при них винуватим за своє

«панське» походження, за освіту, до якої вони сповідували традиційно вкраїнську, мало не

побожну селянську шанобливість, за пережиті колись у Відні хвилини ясного блаженства

перед собором святого Стефана й Рафаелевою «Мадонною в блакитному»: за те, що знав

світ, якого вони не знали — і гинули, так і не спізнавши; навіть спільна смерть не здолала б

цього урівняти. Чи не під гнітом цієї вини він із роками робився дедалі перечуленіший,

романтично й геть по-юнацькому, на ту непоясниму, метафізичну силу, що горіла в них, як

підпалений торф, і сповнювала вже його самого мало не релігійним трепетом, — та сила

йшла не від голови, не від прочитаних книжок та ідейного освідомлення, а немов

навпростець від самої землі, яка їх породила і з якої їх знай спихали, з хряском топчучись по

ребрах, польські, мадярські, московські, й ще невідь-чиї чоботи: від віками нагро-

маджуваного в ній безмовного, темного гніву... В сорок четвертому, опинившись на

Кременеччині, він разом із трійкою вояків уступив на хутір попрохати води, — поки


господиня готувала їм вечерю, пряжила яєшню й бігала до комори, яку в тих краях назива-

ли, на польський лад, спіжарнею, господар, нестарий, кріпко збитий дядько з дубленим, як

на чобіт, обличчям, всадивши їх усіх рядком, гейби дітлахів у школі, на лаві під образами,

став допитуватися, «за що ж ви, хлопці, воюєте», — вони виклали йому з наплечників

стосик брошур, кілька чисел «Ідеї і чину», Адріян, утомлений переходом, сп'янілий хатнім

теплом та духом гарячої страви, промовляв, як сомнамбула, звичними, второваними

реченнями, чуючи власний голос ніби зоддалеки й бачачи перед собою тільки заворожені

мордочки трьох хазяйських хлопчиків, загнаних матір'ю на піч: слухали його звідтам, наче

янгольського співу, — і коли вже прощалися, дякуючи за вечерю, і господиня щедро

батувала і впихала їм обіруч на дорогу — ось візьміть іще, не погребуйте, чим Бог послав!

— хліб, сало й гостро-пахучу вуджени- ну, дядько зненацька постав перед ними вже в

кожусі, з видобутою казна з якого сховку старою російською трьохлінійкою й шкуратяною

торбою, і кивнув до жінки — лаштуй і мене, мовляв, — а на її зойк «Та чи ти, старий дурню,

зцапів!» відказав коротко й просто: «Марто, це ж н а ш е в і й с ь к о прийшло!..».

Адріянові при цих словах здавив горло клубок, який довго потім не відпускав. Насилу їм

вдалося тоді дядька відговорити. Потім він стрічав їх по лісах неміряно, таких дядьків, не

раз опліч із їхніми синами, і бачив, як вони воюють, — і пам'ятав той стиск клубка в горлі.

Воювали не тільки озброєні люди — воювала земля, запекло й несхитно: кожен кущ і

пагорбок, кожна жива істота... Молодиця стояла перед хатою, схрестивши руки на грудях, і

сміялася краснопогонни- кам у живі очі — а він наслухав із-за хати зі зведеним напоготові

затвором: — «Ішь ти, бойкая какая, а муж твой ґдє?» — «А десь є, пане офіціре, коли ваші

не вбили!» — навіть він притерп, чекаючи вибуху, але молодиця краще за нього розлічила

внутрішні сили сторін: тамті невідь-чому обм'якли і, поґилдикавши ще трохи для годиться,

— подались, відступили; « Дєд, дай водічкі попіть!» — дід, білоголовий і білобородий,

височів над тином як Саваоф, споглядаючи, як суне повз нього змучене чужинське військо:

два з половиною мільйони війська, цілий фронт, що вертався з Німеччини,

13-11-144 кинули були совєти проти них у сорок п'ятому, гей слона до вовків, — і

прорахувались, бо ані пострілу тоді не впало: «Іди, — кивнув рукою, мов благословляв, —

хай тебе большевики напоять...», — кожен тин, кожен виярок, кожна скирта виставляли

спротив. Ніколи ще не знала ця земля такої війни. Навіть та віковічна мужицька — воляча!

— терпливість і витривалість, що так була дратувала Адріяна під Польщею, несподівано

перетворилась, як вода у вино, набувши вищого, грізного сенсу: то виявилася зовсім не

тупа покора долі, як гадав він був гімназистом, коли безсонними ночами перевертав в умі

Стефаниківські моторошні образки, кислотно- їдкі строфи Франкового «Мойсея» — «Бо ти

чув себе братом рабів, і се стидом палило...», — тепер його палило стидом хіба за те, що міг

уважати себе за щось ліпшого, вищого од них. В дійсності сила їхнього самозречення

виявилась більшою, ніж у нього, — либонь, ще й тому, що кожен із них зосібна ніколи не мав

себе за щось особливого, і якраз це природне смирення й робило їхню внутрішню гідність

непоказною — насправді ж вона була тверда й непіддатна, як скам'янілий у посуху ґрунт під

ногами; залишалось іно піднести сірника. При світлі воєнного пожару вони вперше вгледіли

себе на тлі історії — і, поплювавши в долоні, взялися до неї, як до оранки. «Марто, це ж

н а ш е в і й с ь к о прийшло!..» А в тому війську на тебе, між іншим, чекає не лише


геройський чин і бойове побратимство, «здобудеш Українську державу або згинеш у

боротьбі за неї», а й «Стодоля» чекає — як у всякому війську, завжди готовий збудити й

розстріляти за те, що заснув на стійці. Зле, звісно, що заснув; із такими вояками багато не

навоюєш. Але й військо наше — не «всяке», і боротьба наша — особлива. Ким треба бути,

щоби цього не тямити?..

...Тепер у нього в запасі, вперше за багато років, було казна-скільки безкінечних

годин, щоб усе це передумати. «Весь час на світі», як то смішно вимовлялося

по-англійськи. В криївці був радіоприймач, і деколи можна було вловити американське

радіо, але йому вдавалося розібрати лиш поодинокі знайомі слова, а англійського

підручника, з якого почав учитися цеї зими, при собі не мав, аналогії ж із німецькою, на які

був легкомисно сподівався, нічого не помагали. Якось він прокинувся, облитий потом, як із

відра, зі щасливим здогадом, що чуте з приймача «сло- тер» — то те саме, що німецьке

«schlachten»: мабуть, викрикнув спросоння вголос це слово, бо в тьмі зарипіло пружинами

польове ліжко і на нього гаряче дихнуло зблизька чимсь рідним, ніби домом, хлібом, парним

молоком, і він відчув під руками два теплі пагорбки, пару голубів-турманів, яких малим

розводив на плебанії, і стис їх міцніше, щоб не втекли, — «Ну що знов такого, ну ша, ша», —

докірливо забурмотіли турмани, випручуючись йому з рук, і він зрозумів, як про «slaughter» і

«schlachten»11: «Рахеля»! — і хотів перепросити, щоб не думала про нього зле, пояснити їй,

як переходять голосівки з мови в мову, перебравшись у біле, повзуть по снігу, а однак він

зумів їх зде- маскувати, — але вона рішуче заперечила: «Спати, спати», — і заходилася

щось робити з його подушкою чи коцом, чого він уже не похопив, бо, скорившись її наказові,

тут-таки й заснув — мов пішов під воду... Але таких філологічних знахідок більше йому не

випадало — заважала неможливо клейка англійська вимова, а сам собою, без помочи

підручника, не здужав крізь неї продертися.

Мабуть, думав собі в хвилини прояснення (коли біль занишкав і скручувався десь у

грудях темним вузликом, лиш так даючи до знаку, що й далі готовий напасти), мабуть, він

попросту відзвичаївся від абстрактної розумової праці — тої, що не є націлена відразу на

прямий практичний результат. Чомусь від цієї думки робилося сумно, і це також його

бентежило — те, що тілесна слабість і вимушена бездіяльність ума, вибивши його з

заведеного робочого ладу, неждано вивільнили в ньому цілу підводну систему почувань, із

якими не знав що робити; бовтався в них ривками, наче невмілий плавець. Бодай назвати

їх, і то не вмів, — зрештою, з цифрами йому завжди легше було мати до діла, ніж зі

словами. (Цілий свій перший рік у лісі він сумлінно тягав у наплечнику задачник Кренца,

потім все-таки змушений був покинути його в криївці, а шкода, саме тепер і придався б, отут

вилежуючись,— щоб мізки не лінюхували й не лізло в голову казна-що...) Крім нього, в

шпитальному бункері було ще трійко ранених, яких із різних причин не давалося розмістити

по селах, одного хлопця принесли вже при ньому — на нозі йому вкинулася ґанґрена, і коли

ногу розмотали, криївку надовго заповнив млосний солодкавий сморід — не помагала ні

справна, і досить добра, оскільки міг оцінити Адріян, вентиляція, ні нічне провітрювання.

Якось Адріян уловив був подібний, пріло-солодкаво-болотяний душок і од «Рахелі» — і був

немило вражений: медсестра їм усім подобалася, аж любо було споглядати, як зручно коло

них порається, снуючи між причами, заповняючи тісне приміщення своєю через край


пишною жизністю, готує їжу, приносить знадвору якісь духмяні трави, щось там кип'ятить на

примусі, розливає в слоїчки, крає матерію на бандажі — все без хвилинки спочину, славна

дівочка, і неприємно було пов'язувати її з цим гнилим духом, — а потім постеріг, як вона,

вхопивши клубок білого бандажу, зникла за завіскою, де стояло її ліжко, і раптом зрозумів,

від чого той дух, і відчув, як обличчя йому заливає гаряча краска сорому, наче хлопчиськові,

заскоченому на підгляданні коло дівчачого виходку... Він старався про цей епізод забути, як

і про ту ніч, коли спросоння вхопив її за груди, — просто прибрати з пам'яти, як звик чинити

з усім, що заважало зосередитися на справі. Цілий клопіт, одначе, й полягав на тому, що

справа лишилася десь там нагорі, поза межами шпитального бункера, і він тут без неї

торохтів і пчихав, як мотор без оливи.

Не вмів бути недужим!.. Так з місця, при першому знайомстві, й ознаймив лікарю,

«Оркові», — молодому хлопцеві, з виду ще студентові, і завжди зле поголеному — щоразу,

коли підсаджувавсь до Адріяна на при- чу, лампа висвітлювала йому на щоці кілька

наїжених незнятих волосків. В «Оркові» вгадувалась якась особлива внутрішня серйозність

— та, що буває в доброго учня з бідної родини; Адріянові відразу заімпонувало, як лікар

зважено й докладно, гейби лекцію читав, описав йому, що діялося в його, Адріянових,

грудях, куди саме ввійшла куля і чого там надзюравила, — в цьому місці «Орко» порухав

пальцями і, не знайшовши в повітрі ні анатомічного атласу, ні указки, накреслив Адріянові

перед носом параболічну криву й проткнув указівним пальцем десь над нею; ще признався,

як під час операції вони з медсестрою боялися, що пацієнт не видержить болю, —

операція-бо робилася без зне- чулення, ні хлороформу, ні етеру в них зараз нема, з

медикаментами, відколи арештовано наших людей У районній лікарні, стало геть сутужно,

спирт, і той їм робили на селі, подвійною перегонкою, але в пацієнта, на щастя, здорове

серце — і взагалі, нівроку, здоровий організм: тепер тільки молити Бога, аби не вкинулося

загноєння. В «Орковій» мові була та інженерна, реміснича діловитість, із якою

обговорюють, як направити зламаний механізм; це було зрозуміле і вселяло довіру. Адріян

радо балакав би з ним більше, але «Оркові» не дуже-то випадало дозвілля на бал ачки: він

був лікарем- нелеґалом, оперував мало не щодня — то на лісничівці, то просто на терені,

під відкритим небом, а поза тим тільки й устигав, що бігати по селах, рятуючи всіх по-

печених, побитих та скалічілих, — десь у третьому селі була, правда, прислана советами

з-за Збруча фельдше- риця, але селяни «совітці» не довіряли, воліючи «свого доктора», і

небезпідставно, розважливо казав «Орко», бо дівчина мало що й тямила, окрім банок,

гірчичників та ще, на перших порах, свого комсомолу, після бесід із «Гайовим» трохи їй у

голові розвиднилося, тепер працює на нас, але помочи з неї однак небагато, молоденьке

воно ще, невміле... Адріянові трохи смішно було чути, як «Орко» когось зве «молоденьким»,

одначе старших лікарів у підпіллі дійсно було обмаль, із новим приходом большевиків

майже всі вони виїхали на Захід, і врешті, навіть якщо «Орко» й не встиг закінчити студій,

він, Адріян, був прецінь останнім, хто міг би щось йому закинути з фахового боку.

А ще й так, як тепер, давно вже він не їв: за «Орковим» приписом до криївки щодня

перли жінки з села повними кошиками свіже молоко, сметану, яйця, — «як на базар»,

сміялися хлопці, — і фізичних сил швидко прибувало: він почав сідати на причі, і до виходку,

відділеного від великої кімнати вузьким п'ятиметровим коридором, добирався самотужки,


хай і держачись за стіни, і «на прохід» на повітря теж став помалу вичовгуватися, — за

першим разом, вернувши з такої виправи, довго лежав віддихуючись, а в очу крутилися

зелені кола; в перехопленому темному погляді «Рахелі» постеріг був тоді дивно напружену,

майже болісну увагу, — вона аж губу закусила, ніби тлумила стогін, і він уперше всміхнувся

їй так, як звик: як до слабшого, підбадьорливо, — це вправило його в уже зовсім добрий

настрій. Потім пригадав собі її закушену (ні, радше тільки притриману півоголеними

зубами...) спідню губу, коли грав у шахи з «Карим» — раненим у бедро східняком, що за час

побиту в криївці по вуха заріс чорною розбишацькою бородою, з якої особливо дико

виблискували, коли говорив, дужі білі зуби: мов от-от ними клацне, — говорив же «Карий *)

у як на гріх, багато, скоромовчасто, гейби з кулемета косив, Адріян його розумів п'яте через

десяте, бо той ще й сипав незвичними примовками, раз у раз втуляючи недолуге слівце

«чуєш», мов умисне когось селепкуватого передражнював, — «ти, чуйш, підожди з своїм

рядном до річки, дай, чуйш, доказати», — певно, через мову його й не ризикнули примістити

на селі, дуже вже явно він був нетутешній. Адріян трохи здивувався, коли цей дуроляп

виявився цілком порядним шахістом і досить дотепно розіграв староіндійський захист, так

що іно в міттельшпілі Адріян, який грав чорними, зумів виправити позицію й перейти в

наступ. На диво, при тім ціла «шпиталька» вболівала за «Карого», навіть хлопець із

простреленою ногою, «Явір», хоч і виснажений гарячкою, подавав зі своєї причі кволий

голос: «Карий, падай йому на карк!», «Карий, ану покажи, що Слобідська Україна може!», —

східняк був популярний, дарма що всякчас підкреслював свою нетутешність, ба й певну

зверхність над ними, галичанами, яких звав, усіх на гурт, «галичменами»: «Чуйш, не бачили

ви, галичмени, смаленого вовка!..» Сам він, зі своїм чорним заростом, акурат на того

таємничого смаленого вовка й подобав, і всі його блазенські монологи теж виголошувались

ніби від лиця когось іншого — якоїсь третьої сторони, з якої він чи то кпив, чи так демонстру-

вав, що нічого в світі не бере поважно, — й «галичме- ни» на нього не ображалися. «Карий»

не приховував, що колись воював у совєцькій армії; від нього Адріян, між іншим, почув

новину, якої не чув раніше: нібито большевицькі комісари перед боєм прирікали солдатам

«від імени партії й уряду», що після війни буде скасовано колгоспи, — Адріян на це аж

засміявся: а не дурень же зі Сталіна, що? «Ну да, — несподівано злобно сказав «Карий», і

всі на мить притихли, так що стала чутною темрява по кутках, — а за що б я йому, блядюзі,

воював, за тридцять третій рік?..», — хлопці зацитькали на нього, але якось мляво,

недружно, так, мов не «Карого» соромили, а, збиті його лайливим слівцем із теми, якої не

вміли підтримати, засоромилися самі: чшшш, припни язика, ти, таже жінка слухає!..

«Рахеля», одвернута до них плечима, щось там гріла на примусі й ані порухом не зрадила,

слухає чи ні, і в цю мить Адріян зненацька ясно усвідомив собі, що не тільки він сам, а всі

вони тут, у криївці, цілий час тримаються незвичайно — і не через те, що недужі, а через

неї. Через її присутність.

До лиха, ніколи не належав до тих, хто при кожній оказії клене «спідничане військо» й

твердить, що бабам місце не в підпіллю, а в хаті коло печі, але, по совісті, таки не раз волів

би обходитися без жіночої асистенції, хоч воно часами бувало й неможливе просто, — до

найгні- тючіших епізодів Адріянового підпільного життя належало прощання з Нусею,

довголітньою його зв'язковою, її запухле червоне лице, її рот, що раз у раз загрозливо


викривлявся, вивільняючи потоком нестримні, як блювота, ридання — і те, що вона йому

тоді говорила, а він тупо мовчав, бо геть не мав чого сказати... Певна річ, він припускав, що

подобався Нусі, — але ж, Боже мій, він узагалі подобався дівчатам: іще в гімназії йому до

живих печінок допекло вислухати від них, який він подібний до Кларка Ґейбла, бо за те мав

від хлопців у Юнацтві саму насмішкувату погорду й тим запекліше мусив виборювати в них

пошану до себе як до рівного, а згодом і до ліпшого, — кидаючись зі зціпленими зубами на

най- несамовитіші ризики і з усіх виходячи переможцем; Нусину примильно-кокетливу,

«котусячу» манеру поводження довгий час приписував був її консервативному польському

вихованню («кобєцосць пшеде вшисткім!»)12 та «фліртярській» вдачі, і щойно при тій

останній сцені — довго вона йому на душі тяжіла! — вперше подумав, що жінка, либонь,

узагалі нездатна жертвувати собою за ідею — за чисту, selbstständige13 ідею, за ідею як

таку, — а тільки за ту, котра втілюється для неї в коханій людині — чоловікові, синові,

батькові — хоч живому, хоч мертвому... Адже ж і Гельця — попри те, що Гельця, звісно,

була щось цілком особливого, це розумілося само собою, — але ж і Гельця пригналася в

сорок першому зі Швейцарії додому, будувати Україну, достоту так само, як її тато, старий

Довган — у листопаді вісімнадцятого, коли покинув родину у Відні й від самого Кракова

добирався до Львова мало не пішки, щоб утрапити вже на останні бої — за Поштамт. І цілий

вік потім мучився своїм спізненням — хтось би подумав, наші тоді не вдержали Львова не

через те, що полякам прийшла підмога, а через те, що на бойовій лінії не було д-ра

Довгана, якого навіть австріяки свого часу не змобілізували, бо мав плоску стопу...

Двадцять три роки опісля Гельця також не встигла на найкращу частину — на Акт Незалеж-

носте ЗО червня, — зате встигла на все інше — на все, що настало потому, і не знати, коли

тепер скінчиться. Так Що за свого старого Гельця, вважати, зреванжувалася, — Гельця

завжди обожнювала батька...

Жінки!.. А проте мусив визнати, що в ділі всі вони, ті, з якими доводилося працювати,

залишалися до кінця вірні й тверді. Менші ризикантки порівняно з хлопами — то правда: не

пхалися на рожен без потреби, з самого голого азарту. Але суто інтуїтивно він довіряв їм

більше, ніж чоловікам, — так, ніби їхня самопосвята для справи тільки скріплювалася

самопосвятою для чоловіка, якого любили і яким пишалися, — і скріплювалася вже

намертво, мов найвищої якости цементом. Адріян загалом не надто схвалював, коли

колеґи заручалися або женилися; вважав, що тепер на те не час. Однак годі було

заперечити, що жонаті боролися ніби з подвоєною силою. Ніби їхні жінки підживляли їх

додатковою енергією. Як акумулятори.

Ця «Рахеля» — чи має вона десь нареченого або чоловіка?.. Чому вона взагалі не

леґалізувалася, як майже всі жиди з УПА одразу по війні, коли ми переходили в підпілля?..

Та перша хвиля злеґалізованих, правда, мало не вся рушила на Сибір, подякували їм

большевики за те, що помогли розбити німців! — пізніші вже були обережніші, воліли

фальшиві документи й перехід на польську сторону, звідки можна було дістатись до

Палестини; тільки про одного лікаря з жидів, « Мойсея », Адріян чув, що той відмовився

виїздити і недавно згинув десь коло Львова при облаві — підірвав себе гранатою, коли

оточили... Адріян дивився на непроникну спину «Рахелі» й почував, як його обволікає

якийсь химерний жаль — трохи ніби як до загубленої дитини. Про українок у підпіллі так не


думав ніколи, було-бо самозрозуміло, що наші дівчата нарівні з мужчинами борються й

терплять за ту саму святу справу, а ця жидівочка тут за що?.. «Ходи, Галю, з нами, з нами,

козаками, краще тобі буде, як в рідної мами...» Колись давно вони співали цієї пісні на

студентській вечірці, і Юзьо-філолог запевняв, просто-таки божився «на цалеґо», наче в

первісній версії мала бути не «Галя», а «Хая», «шинкарочка молодая», — і то вже аж згодом

усна традиція переробила незвичне ім'я на фонетично подібне «своє», знайоме...

«Прив'язали Хаю до сосни косами...» Підманули, забрали з собою — а потім прив'язали в

лісі до сосни і підпалили сосну від самого низу. І вона кричала, і ніхто не чув. Як та вчитель-

ка, українка, яку совєцькі партизани-«мєдвєдєвці» прив'язали за ноги до двох нахилених

беріз, а тоді пустили, — казали, правда, ніби котрийсь таки того не витримав і вистрілив їй у

голову, вже напівроздертій... «Хто в гаю ночує, хай мій голос чує...» Яка в дійсності страшна

пісня — тріщать дерева, і ти волаєш на поміч, а я нічим не можу тобі помогти, дівчино:

тільки подбати, щоб завжди мала гранату на поясі, тільки навчити тебе висмикувати чеку

зубами, коли тамті скрутять руки за спиною, — перш ніж вони здогадаються зашморгнути

тобі голову назад... «Ой ти, Хаю, Хаю молодая...» Ні, а таки зле воно звучить — «Хаю»,

«гаю», — не спів, а задишка якась виходить: ха... га... гаю-гаю, зелен розмаю... В грудях

мені посвистує, чи що... То певно, що «Галя» ліпше...

З того всього Адріян зрештою, непомітно для себе, заснув — і йому приснився

«Роман». Такий самий, як був, у доморобному і з «емпешкою» на плечі. Начебто він, Адріян,

знову йшов за ним лісом, слід у слід, тільки ліс був якийсь невпізнанний, свіжовмитий і

просяклий сонцем, як отой гай-зелен-розмай у пісні, і «Роман» начебто щось дорогою

говорив, але Адріян, хоч як напружувався, не потрапив розібрати жодного слова. Потім

«Роман» зупинився й цілком виразно мовив: «Оце тут я живу»; Адріян роззирнувся — і

побачив тісну й темну колибу, чи радше хату, в якій, крім образів на стінах і великого стола

посередині («Роман» якимось чином опинився по другий його бік — не приступится), нічого

більше не було. «А де твоя родина?» — спитав Адріян, міркуючи собі, що на будь-яку

родину така хата з певністю буде замала. «Скоро прийдуть, — ухильно відповів стриманий,

своїм звичаєм, «Роман», — скоро всі прийдуть». І попросив: «Засвіти мені свічку». Адріян

здивувався: чому не засвітить сам, таже «Роман» не жид, а нині не шабас?.. Проте ніякої

свічки на столі не було. З того сну він прокинувся з мульким осадом якогось невиконаного

обов'язку — але одночасно і вперше нарешті нормально виспаним, одпочилим, аж зрадів:

тіло знов поверталось до нього, і ця суто тваринна втіха затлумила собою непорозуміле

враження від «Романової» просьби. Добре йому з тим вийшло; як завжди, мав щастя.

Того-бо дня дещиця зайвої сили була якраз до речі.

Того дня помер «Явір».

Адріян уперше бачив, як людина помирає не в бою; чомусь це виявилось далеко

тяжче. «Явора» мали забрати до лісничівки прооперувати, відтяти гниючу ногу, але він не

дочекався операції. Коли обудився, чувся на диво добре, навіть сів на причі й усміхнувся,

зовсім притомно. Прийшов «Орко» й мовив до нього щось підбадьорливе. «Рахеля»

готувала тут-таки, в криївці, інструменти для операції — повертаючися з виходку, Адріян

зупинився коло примуса і з голодною цікавістю реконвалесцента втупився в низеньку,

подовгасту металеву скриньку, під якою гоготіло полум'я: вода в скриньці коливалася, і з


дна на поверхню піднімалися, дедалі рясніше, сяйні іскорки бульбашок, обкипаючи вздовж

по контуру загадкові металеві щипчики — трохи подібні формою до тих, що колись за

столом у професорства Довганів подавалися до шпараґусів... Адріяна вразило це незвичне

поєднання води й металу: він знав, як скипає вода довкола куль і уламків стрільна, як вони

сичать, падаючи в річку, — а тут, навпаки, вода нагрівала собою метал, що був холодним,

нагрівала поступово, неаґресивно, спроквола, і в тім проступала якась дивна гармонія, наче

в музичному опусі, — стояв і не міг одвести очей. Ця картинка потім надовго вбилася йому в

пам'ять — так само, як ніколи перед тим не чуте співуче слово, «піємія». «Піємія», псевдо

смерти; одне з тих багатьох, які вона має — і міняє їх так часто, як сама схоче. Смерть:

велика конспіраторка, от вона хто. Стільки зусиль докладається, щоб її розкрити, — а тоді

виявляється, що вже запізно.

— Та тебе й так дівчата будуть любити, — казав «Яворові» «Орко».

Щось нове висіло в тяжкому, спертому повітрі криївки — люди лежали, сиділи,

рухалися, ніби боячись оте щось зачепити. Адріян схотів напитись води й побачив зблизька

зіштивніле обличчя «Рахелі»: загризена спідня губа й напружено роздуті ніздрі арабського

оги- ря; біля крил носа виразно, як ніколи досі, проступили цяпки веснянок. Згори постукали

по вентиляційному отвору — три рази, потім один, потім знову три: свої. З'явився священик,

«Ярослав», приніс із собою добутого для операції етеру, розкривати слоїка не став: при

нафтовій лямпі небезпечно, може вибухнути, — але втішилися не лише «Орко» з

«Рахелею» — всі якось легше відітхнули, наче «Ярослав» спеціально прийшов дати раду

тому невідомому, що тут випростувалось, загрожуючи проломити стелю й поховати їх під

обваленими колодами. «Рахеля» пакувала наплечники, бряжчала інструментами,

перемовлялася з «Ярославом» — чи виварено на лісничівці простирадла, чи принесли

дівчата спирт, прошу подати мені оту велику клямру.

Хай би вже собі йшли, думав Адріян, тамуючи роздратування, хай би швидше

виносилися звідси, разом із цим бідакою. Господи, поможи їм, хай усе перейде добре.

Але добре не було — поки поралися, «Яворові» робилося все гірше й гірше. Так,

немовби падав з гори. А потім почалася агонія.

Мамко, — блаженно лепетав «Явір», трусячись цілим тілом, і зуби йому

дзиґоніли: — Адіт, уже в церкві дзвонят... Коня мого... Квітку...

Він не мучиться, — стиха промовив «Орко», заспокоюючи всіх присутніх, і

себе також. — Йому добре, то ейфорія від інтоксикації... від затруєння... Так, як од горілки.

Адріян накрився коцом із головою й упрів аж по брови; сморід зробився нестерпний, і

він боявся, що виблює, боявся нападу кашлю. «Ярослав» щось півго- лосом запитав, йому

підказали: «Явір», — сам священик не знав повстанців у криївці на псевдо, але, видно,

«Яворові» конспірація вже була непотрібна.

Руку дай... руку... Марічко... Але файно музики грают...

Сину мій, тобі треба поєднатися з Господом.

На дивно змінений, глибокий звук цього голосу — лагідного й рішучого водночас —

Адріян здригнувся: ні, не згадав, бо, виявляється, й не забував ніколи, а так гейби відклав

подалі, щоб колись на самоті всмак натішитися дорогою річчю — пам'яттю про океан ла-

скавого, всепроникного золотого сяйва, в якому вдячно плавав невагомим і безвільним, мов


новороджений хлопчик, — відпустіть мені гріх, отче... То «Ярослав» сповідав був і його на

порозі смерти, коли не знати було, видержить серце чи ні, — «Ярослав» дав йому

розгрішення, і він тоді був щасливий, такий щасливий, яким можна бути тільки по великому

стражданню, котре зрізає з душі, мов хірургічним ножем, ґанґрену всякого гріха, і щойно тоді

одчуваєш — Бог тут, Він тебе не покинув... Дякую Тобі, Господи, бо безмірна ласка Твоя;

темна реверенда в ногах, гойдливе світло лампи, цієї самої, що зараз спрямована на

«Явора», — «Ярослав» соборував умирущого, не чекаючи, аж прийде до пам'яти; Адріян

заплющив очі й собі став молитися — разом з усіма.

А кінець усе не надходив.

Тепер «Явір» звертався до своїх командирів — згадував за якусь засідку, якусь

«стаю» а чи «стайню», просив йому вибачити й тішився, що прийшли до нього на весілля,

що не погребували, — слова рвались і плутались, як у телеграмі шаленця, але можна було

пізнати: «Явір» прощався. Тіло його вже не втримувало свого вмісту. Може, якби не запах,

Адріян би втерпів, не став би серед білого дня (втім, хтозна, чи дня, — може, минуло вже

півдоби цього вимушеного чування?) просто так, на зламання карку витикати носа з криївки,

— але в ньому збудився давній «Звір», псевдо, з яким жаль було розлучатися, жаль як

холера, дарма що правила конспірації давно вже того вимагали, — «Звір» підніс голову й

нашорошено дослухався: нагорі було чисто, там дихав вітерець і ворушилося листя на

деревах, напоєне пряним, живлющим соком, і, як вітер у кронах, голосніше шумів десь

неподалік ручай; процокало копитцями до води оленя — і завмерло близько ляди запасного

виходу, якою мали виносити хворого й нести далі потоком по камінню: видно, й собі

дослухалося до двоногого звіра під землею, — а більше нікого не було чути, ні сорок, ні

сойок, що першими звістують про появу чужинців, жодної потривоженої звірини, лиш

віддалене белемкання дзвіночків на хазяйській худобі, як наигарніша музика, знак, що в лісі

чисто, — в час облав совєти не дозволяли людям виганяти товар до лісу, щоб не

попередили повстанців, — чисто, чисто: за яких кілька метрів звідси було життя — а тут

була смерть, і вона своєю колосальною фізичною масою витискала його туди, нагору, — як

поплавок. Він знайшов собі діло: треба було винести переповненого смердючого кібля —

таки конче треба; досі це робили інші, тепер була його черга. «Карий» з готовністю

похопився йому до товариства, але й «Карий» сьогодні мовчав — мовчки (підволікаючи

ногу) піднявся по драбині, мовчки підважив ляду. Глухий звук-зітхання, схожий на «пах!..»

— і поплавок випорснув.

...Потім він хтозна-скільки сидів на місці, оглушений і осліплений світляно-зеленою

вервою, пронизливою інтенсивністю барв і запахів земного життя. В голові паморочилося;

руки, якими впирався в землю, тремтіли. Ледве здужав помогти «Карому» — той, властиво,

сам мусив закопувати в землю нечистоти. Пахло близьким дощем; перед очима різко

світилися жовті квіти дроку, по одній пелюстці повзла лискуча чорна кузка. Адріян ліг

горілиць, щоб віддихатися, і побачив небо: по ньому швидко сунули хмари, як великі білі

пуховики. Ні, цілий час заведено вистукував хтось у скронях — якийсь знавіснілий радист:

ні-ні, ні-ні- ні-ні. Ні. Т а к о ї смерти — не хотів собі. Тільки не такої, Господи.

Одинокої речі благав у Бога в цю годину своєї слабости, одинокої милости — смерти

в бою. Під вогнем, під кулями. «Не дивуйтесь огневі, що вам посилається на


випробування...» Якби ж то йшлося про сам вогонь!.. Про прекрасний, чесний, шляхетний

вогонь — вогневі він довіряв, побував-бо й під кулеметним, і під артилерійським, і під

танковим, сам убивав, зазвичай, з одного пострілу, і то була війна, яку розумів, у якій знав як

перемагати — і яку, на свій лад, навчився навіть любити: «стара война», як із ностальгійною

ноткою мовляли давні упівські вояки!.. Тепер совєти несли з собою зовсім іншу «войну»:

смерть у спілці з ними дедалі частіше перекидалася на криницю, затруєну тифом, на

фляшку з паралізуючою отрутою, на пущений крізь вентиляційний отвір газ... Перш ніж

одібрати життя, така смерть одбирала в тебе владу над тілом, заміняючи його на лантух із

гноєм. Адріян Ортинський не дуже боявся тортур — знав, що їх можна перетривати не

заламавшись, бо вони зрештою завжди скінчаться непритомністю (раніше додавав — «або

смертю», нині, коли знав, що має здорове серце, був стриманіший в оцінках). Але, бачить

Бог, отакого жахного, принизливого конання — не хотів для себе. Не хотів. Слабкий єсмь,

Господи, — відверни від мене цю чашу!..

«Карий» сидів неподалік і курив; потім прикопав недопалка й ретельно притрусив

мохом. Несподівано озвався:

А мій батько колись теслярував... хрести робив...

Адріян промовчав.

Всенький вік робив, а самого без хреста закопали... В одну общу яму

вкинули, та й вже...

Совєти? — спитав Адріян, несамохіть завваживши, що «Карий» говорить

без свого звичного «чуйш». — Чи німці?

«Карий» сплюнув прилиплу до бороди дрібку тютюну.

Свої... В голодовку... Бідарка по селу їздила, збирала трупи по хатах. Мати

ще дихали, то об'їщик каже — їй один день остався, то що я по неї, ще завтра буду їхать? Та

так і закопали...

14-11-144

Вони знов помовчали. Адріян тупо думав: що таке бідарка?.. Незнайоме слово ніби

перегородило йому свідомість і заважало зрозуміти решту сказаного. А сам же «Карий»? Як

він лишився живий?

Мене ВЖ6 HG було тогді, — вів далі «Карий», відповідаючи на невимовлене

питання, як то нерідко трапляється між людьми, що ділять одну криївку. — Дід, покойник,

мене на станцію завіз, ще як із колгоспу коні на синдикат гнали, на мило... Пхнув у вагона

нищечком, то так я з тими кіньми до Харкова й доїхав. Вони вже самі на ногах не стояли,

позв'язувані були... їх і гнали зв'язаних... цугом...

Зненацька Адріянові свінуло абсолютною певністю — так часом буває уві сні, або

коли сам собою приходить розв'язок трудної задачі:

«Карий» — то був кінь? Ваш кінь?

І зараз же подумав, що не слід було цього питати.

Стрілець дивно бликнув на нього оком: здоровенний, чорний, бородатий — такими

колись малювали розбійників у дитячих книжках. Покруч цигана з ведмедем. Адріян

дивився на «Карого» й чув стукіт чи то серця, чи вагонних коліс: замучений, півживий


підліток у кінському вагоні, шкури, ребра, ребра й кістки. Коні їхали на смерть. А хлопчик

рятувався.

їх і в стайні колгоспній підв'язували, — повільно проказав «Карий»;

здавалось, він посміхається отими своїми білими зубами. — Отак-о попругу пускали під

черево — і підтягали... на бантині... А наш, поки ще в поле виганяли, то щовечора до нашого

двору завертав. Стояв коло перелазу і в двір дивився. Знав, що заходить не можна...

Мудрий був кінь. Я йому свій хліб виносив, а мати плакали... А в вагоні він мене признав, —

«Карий» знову виплюнув неіснуючу тютюнову кришку й оскирився: — Чуйш, признав мене

Карий...

Тонко бриніла над вухом якась комашка.

Він, як при пам'яті був, споминав, що в нього десь дівчина єсть, — раптом

сказав «Карий», без жодного зв'язку з попереднім. Це прозвучало напівпитально, на пробу:

— Марічкою звати...

Марічок у цих краях — по дві в кожній хаті, — буркнув Адріян, спересердя

різкіше, ніж хотів. «Карий» зате кивнув мало не з сатисфакцією, наче тільки й чекав це

почути. Наче почуте потверджувало якусь його власну теорію — наприклад, що все на світі

є марнота марнот і ловлення вітру. А добрий із нього мусить бути вояк, подумав Адріян,

добрий — і тривкий. Сердиті, ті переважно швидко спалюються. А цей мов запечений на

жужіль; таких стає надовго. Вони ще помовчали. Та мить безсловесного порозуміння, що

була поміж ними зайшла, минулася, й обоє це відчували. «Карий» підвівся першим:

То ходім, чи що?..

Коли вони повернулися, «Явора» ВЖ6 Н6 було. Лишалося мертве тіло, що його ще

треба було винести й поховати.

...Того дня Адріян нарешті належне доцінив «Ярослава». Без нього вони, либонь,

зовсім зійшли би на пси — нерви в усіх зробилися до нічого, чи, як мовляв «Карий», «ні к

чорту». Одслуживши парастас, священик зостався з ними на поминальну вечерю. Надворі

рясно шумів дощ, поливаючи «Яворову» свіжу могилу, — ніби природу нарешті прорвало, і

вона оплакувала хлопця, якого не могли оплакати ні дівчина, ні родина; Адріянові все

вчувалося в цяпотінні води по бляшанках, підставлених під вентиляційні продухи, кілька

настійно повторюваних нот того самого жалібного мотиву — «ніхто не запла-че, ні-і-і отець,

ні мати», ре-ля-ре-мі-фа-а-мі, — і на серці шкребло, «лиш за мнов запла-чуть три дівча-ті»,

цього ще бракувало, думати, хто за тобою заплаче, коли й ти отак згинеш! — він знав, що й

інші почуваються так само, що мимоволі закрадаються думки про неминучий кінець їхньої

боротьби, так завжди буває, коли гине хтось із своїх: завжди хорониш частку себе самого,

— але він не знав, як покласти цьому край. Аби щось робити, став носити й зливати дощову

воду в діжку; «Рахеля» зварила молодої бараболі в мундирах, «Орко», всупереч забороні,

розвів символічну криху спирту — пом'янути небіжчика. «Ярослав» оповів новини — в

тамтому селі забрано цілу машину людей, бо не вписувалися до колгоспу, але на під'їзді до

Р. хлопці одби- ли, є ранені; в другому «стрибки» влаштували засідку на «Гайового», три дні

вартували у станичного в хаті, перепилися самогоном, стріляли по стелі, а «Гайовий» так і

не з'явився, — «Ярослав» ніби вмисне розказував самі прості, буденні речі, що були цікаві

всім, і «Явору» також, якби був живий, і виходило якось так, наче небіжчик нікуди не зник, а


навпаки, щойно тепер, здихавшись тілесної муки, й може врешті вільно, без перешкод

долучитися й послухати цікавого для себе, — і «Ярослав» оповідає, щоб зробити йому

приємність. Таким самим рівним, м'яким мов шовк голосом він звертався до відлетілої душі

вже навпростець — запрошуючи востаннє розділити з ними страву; вони помолилися, як

ґречні діти в сільській хаті, де старший вийшов з-під батьківської стріхи й спізнав щось таке,

до чого малим іще зась, — здав матуру або, може, вступив до війська... Рівно горіла свічка в

куті, стукали ложки, пошморгували носи; очі сльозились — од випитого, од ситної

картопляної пари, якою ласувала вкупі з усіма «Яворова» душа, і тіло поступово

наливалося важким, погідним теплом, — «Ярослав» якось непомітно приручив «Яворову»

смерть, зробив її ділом домашнім, звичайним і самозрозумілим, і похоронний тягар знявся

сам собою: вони знов були одна родина, з «Явором» укупі. Адріян дивився на «Ярослава» з

відвертим замилуванням; на великому, і ще побільшеному залисинами, мов із двох півкуль

зліпленому, чолі священика блищали дрібні крапельки поту, і він раз до разу втирався

хустинкою, яку тримав розкладеною на колінах замість серветки. Вибравши слушну

хвилину, — коли розмова перестала бути загальною й розтеклася, як річка по мочарах, на

кілька рукавів, — Адріян, спонукуваний, либонь, суто вояцьким рефлексом доповісти

зверхникові про помічені на терені незрозумілі явища (незалежно від того, який військовий

ступінь мав отець капелян, зараз його старшинство було безсумнівне й усіма мовчазно

признане), розказав йому свій сон минулої ночі — про «Романа» в тісній колибі, «оце тут я

живу», про його химерну просьбу — «засвіти мені свічку». «Ярослав» знав «Романа»;

виглядало, що хлопець зник після тої самої сутички, в якій Адріяну прострелено груди.

То значить, — сказав «Ярослав», — що ви були останнім, хто бачив його

живого.

Адріян зрозумів — і немов у голові йому освітилося: зрозумів, що знав це від самого

початку — «Роман» загинув, прикривши його собою. А «хати» вже, відай, не встигли йому

хлопці справити, — енкаведисти забрали тіло. Як то він був сказав у тім сні — «скоро всі

прийдуть»?..

Я відправлю службу за спокій його душі, — провадив «Ярослав» своїм

тихим і безвиразним, без жодної металевої нотки голосом — одначе так, ніби зводив фор-

течний мур. — Його душа саме переходить через митарства, то й не диво, що просить о

поміч. Дякую, що сказали мені. Хай вас Бог благословить.

Адріян некліпно втупився в полум'я свічки. Перевантажений мозок викидав із себе,

одну по одній, порізнені картинки минулого дня: посіріле обличчя «Рахелі» з загризеною

губою, вода, що закипає в скриньці з інструментом... В «Ярославові» якраз і була оця

владна м'якість води — води, що поглинає метал і гартує його собою до хірургічно чистого

стану.

Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа... Амінь.

Тата — от кого він йому нагадував. Тата, від якого

од самого сорок четвертого не мав вістки — відколи їх із мамою, з другим приходом

совєтів, забрано до ешелону. «По правді кажу вам: хто за ймення Моє кине дім, чи братів,

чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, — той багатокротно одержить...»

Багатокрот- но, воістину так: бо не стрічав іще дому, де б нас не прийняли як рідних, і братів


і сестер маю тисячі й тисячі, по всій Україні, і хто з нас не закриє собою брата свого?.. А яка

славна усмішка була в «Романа» — стримана, наче лице відтавало спроквола...

Відвернувшись у тінь, Адріян притьмом допив із горнятка рештки присмаченого спиртом

узвару: хай думають, що очі йому з незвички звогчіли від алкогольного духу.

Помоліться за моїх батьків, отче... За Михайла й Гортензію...

Вчувши, що Адріянів тато був парохом, «Ярослав» розпромінився, як дітвак, — навіть

зморшки йому розгладилися. Став палко запевняти, що Адріяновому татові випалав

Богавелика ласка: давати мирянам духовну потіху в найтяжчому терпінні — в ешелоні, в

тюрмі, на засланні, — на такий допуст не кожного пастиря Бог признає гідним; багато в ці

часи покликаних, а обраних, як завжди, мало... Щось за його словами вчувалося особисте,

якась власна затаєна ураза. Адріян був іще повагався, чи не попросити його відслужити

молебень також і за здоров'я Олени, але чомусь не посмів — самого цього імени витиснути

з уст не наважився, мов боявся, що, затершись, як у натовпі, в довшому спискові невідомих

Марій, Василів, Юрків і Стефанів, воно, вкупі з окремішністю, втратить і невразливість,

підпаде законам їхньої смертности... «Ярослав» пішов у дощ першим, відмовившись від

запропонованої лікарем плащ-палатки: «Вам потрібніша», — мав-бо ще зайти на лісничівку

переказати сумну вістку, що операції вже не буде, — і аж тоді, як вони зосталися самі,

«Орко», що засів разом із «Рахелею» сортувати на розкладених папірчиках принесені

панотцем порошки, пояснив між ділом:

Знаєте, наш отець сам був просився до ешелону... Аж двічі. Не пустили

його.

Хто? — не зрозумів був Адріян. Лікар стенув плечима:

Таже церковна влада, що над ним... Владика не позволив, чи що, — я на тій

ієрархії не дуже знаюся... Перший раз у тридцять дев'ятому, за перших большевиків іще, —

тоді й сам Ексцеленція Шептицький хтів на муки піти, ніби щоб своєю смертю нас усіх

викупити, тільки Папа йому не позволив... На нашого отця то таки подіяло, можете собі

уявити: коли самому Шептиць- кому невільно, то де вже простому панотцеві... А за другим

разом начебто в когось із тих... стиґматиків наших питався, перед самим відходом німців. Як

стиґматик мав екстазу, ніби в транс такий упадав, говорив чужими голосами, то питали в

нього — за рідних, про кого звістки нема, ну, й про справи також... Кажуть, навіть із Проводу

приходили радитися. Я тоді ще студіював, то до того ставився скептично, думав, я один всі

розуми поїв, знаєте, молоде — дурне... То вже потім набачився такого, що ніякими

неврозами, ні гіпнозами не пояснити — чому, наприклад, ранений із газовою ґанґреною,

мав би до ранку вмерти, а не вмирає? Лікар — то, бачте, лиш знаряддя... Інструмент у Божій

руці. Одно тільки, що той інструмент справний має бути — не схиблятися, що? — піднявши

нарешті голову, він жалібно осміхнувся, як череп зі слоїка з сулемою, і вмить показалося,

який він змучений — не одноденною, а задавненою, хронічною втомою, котрої за раз не

заспиш; смерть «Явора» видимо вдарила його ще й як свідчення його власної «несправ-

ности», й Адріян поняття не мав, що йому казати, — тут була якась незнана царина, де

іґнорантові ліпше помовчати. Втрутилась «Рахеля»:

Його просто пізно принесли, «Орку». Коби хоч днем раніше...


Ми теж задовго длялися, — відмовив «Орко» досить різко — і повернувся до

Адріяна, наче той тепер був головною оскаржувальною інстанцією: — А що я можу, коли

навіть аналізу крови зробити не маємо як, я ж навіть не знаю, коли в нього почався

піємічний процес! Все робимо навпомацки, ви би побачили, як наші дівчата сидять,

сироваткою хлопцям рани вимочують — щоб пухленизна спала й можна було зобачити, що

там діється!.. І ніхто в мене ще досі не вмирав!.. — пальнув із серцем — і замовк:

засоромився. І дарма, подумав Адріян, бо на похвальбу це подобало найменше. І враз

Адріян притерп: «Рахеля», підступившись, мовчки гладила «Орка» по голові — так

господар заспокоює норовисте лоша: цить, цьоню, цить — ша, як мовляла сама «Рахеля»...

«Орко» примкнув очі, вбираючи в себе її дотик. Невже між ними щось є, подумав Адріян із

чудним холодком досади в грудях, — але, зрештою, чом би й ні, таж це було би таке

зрозуміле, тільки як то він досі нічого не завважив? Відрухово роззирнувсь, не бажаючи

бути одиноким свідком цій несподіваній інтимності, але хлопці вже поснули — а чи так

лежали змучені, без охоти встрявати в старшинську розмову; вкінець розгубившись,

бовкнув геть неделікатно («Карий» сказав би: як у попіл торохнув!):

То як же там вийшло з тим стиґматиком?..

Хтось би подумав, цим нагадуванням він закликає

лікаря до порядку. «Рахеля», втім, не відсторонилась — і далі стояла над «Орком»,

держала руку йому на потилиці. Може, це в них тільки терапія така, для втишен- ня нервів?

І зненацька Адріянові гостро запраглось, щоб вона так само поклала руку на голову йому, —

він немов фізично відчув у себе на тім'ї її дотик, аж під шкіру сипнуло приском...

Ано, трудно, — «Орко» розліпив почервонілі очі, судорожно скліпнув. —

Казав панотець, що й питати нічого не мусив — лиш увійшов, тамтой уже знав, що панотець

собі надумав, як большевики прийдуть, знов проситися до тюремного ешелону, і сказав

йому: і не думай, маєш зостатися. Отоді отець врешті скорився — і пішов до УПА,

капеляном... Ну, але ми з того добре вийшли, не? — він знову спробував скласти в усмішку

потріскані губи. — Таки прецінь ліпше, що отець тут із нами, а не десь на Сибіру...

Перепрошую, я не повинен був вам цього казати...

Добре, коли в ешелоні є священик.

Це промовила «Рахеля» —нібим'якозащосьдокори- ла, й «Орко» знітивсь,

заметушився руками по стільниці й заходився, як старанний учень, працьовито згортати

увосьмеро вже складений учетверо папірчик... Адріян дивився на неї, немов бачив уперше.

Стояла, безвладно звісивши кисті вдовж тулуба, виставивши всю себе напоказ, а

промовлені нею слова тимчасом і далі незручно висіли в повітрі — як залишена без потиску

рука. Що, властиво, вона хотіла тим сказати — і кому?

Йому зробилось гаряче; чув у вухах шум власної крови . Стояла навпроти нього й

блищала своїми чорними ви- опукленими очима-перстениськами, і він зголоднілими

ніздрями ловив її запах — парний, молочно-коров'ячий, кислувато-сирний, бродильний,

немислимий... Запах жінки з гладенькою шкірою й гарячим, складчастим тілом — із усіма

його пахучими закамарками. О Боже.

— «Рахельцю» нам одбили од німецького ще ешелону, — долинув до нього «Орків»

збентежений голос: голос пробував утиснутись межи ним і нею, заткати, заглушити їх


своїми безпотрібними поясненнями, завернути назад, але було вже пізно, — про це сказав

чоловікові погляд жінки. Завмерлий, навстіжно відкритий погляд, як розведена брама, — він

забув, що жінка може так дивитися. Fort comme la mort14. К чорту. К чорту la mort, її

вишкірену гнилу мордяку, — він живий, він і забув, що можна бути таким живим. Життя

розпирало його нестримним натиском, пульсувало в паху, в кінчиках пальців, що криком

кричали про доторк до гладенької, ось туй-туй досяжної шкіри. К чорту — він не помре,

ніколи. Не зараз.

Щось у ньому зрушилося, перемикнувся замок, — те, що перед хвилею видалося б

диким, не до подуман- ня, сливе блюзнірським, тепер виглядало як єдино можливий хід

подій, що відсампочатку послідовно стреміли до цієї власне точки, від самого його поранен-

ня: смерть «Романа», смерть «Явора», криївки, і облави, і безкінечні людські ешелони,

сотні кілометрів горя і сліз — вчора на захід, нині на схід, — і підпалена високо в нічне небо

сосна, й тріск жіночого волосся, закучерявленого на скронях, і опір, до останку, що б там не

чекало на нас попереду, — все зненацька злилось докупи з шаленою, нестерпною, як

яскраве світло дня після темного бункера, інтенсивністю, обпекло, аж заболіло в грудях,

страшною й непереможною силою г о л о г о життя — голого, як дріт без обмотки, як

жіноче тіло під сукняною спідницею й совєтською «гімнастьоркою» (бачив дрібненькі

жорсткі кучерики коло її вух, бачив крізь жаб'ячу блюзу її плечі, її груди, і звідкись пам'ятав їх

— тісно обвинутими білим простирадлом в червоних поцяпинах: під час операції?., але ж

був тоді непритомний...), — її тіло пахло так, як і має пахнути тіло жінки, що призначена для

тебе, й ні для кого більше. Все було так, як має бути, бо інакше бути не могло.

Він підвівся — тримаючись за її погляд, як за линву.

Чи можу запропонувати вам свою поміч?..

Та ми вже скінчили, — відповів «Орко», якого ніхто не питав; в голосі йому

дзвеніла образа, але то вже не мало жодного значення. Ніщо вже не мало значення. Не

відводячи погляду, вона повільно провела відживаючими руками по стегнах: поправила

спідницю. Ніби вручила йому себе цим одним рухом.

«Спати, спати», — пригадав собі її нічний голос...

І вже байдуже було, що дощ перестав падати, і що «Орко» лишився в криївці, бо не

було йому як вертати в село самому місячної ночі, і байдуже, чи справді той «Орко» заснув

— чи справді всі вже спали, — коли дві безшелесні тіні, одна по одній, вимкнулися в кори-

дор, — в темряві її тіло випромінювало жар, що здавався видимим, а стегна над

перетятими ґумкою панчохами були гладенькі, як щойно очищена з луски рибина, лиш

гаряча, — крізь прочинену ляду ринуло на всі груди пе- ресякле вільгістю повітря, і нещадне

місячне сяйво затопило приступці нагору, — щойно тут вона задихано повернулась до

нього обличчям, і він поспішно, майже грубо вдавив її в необтесаний дерев'яний зруб, не

встигши навіть зрадіти з її зустрічної готовности, — то було так, наче вона чекала на нього

віддавна, ввесь свій вік, і наперед прибрала вигідних для нього кшталтів, щоб умить

облягти його, як рукавичка, жадібно й ненатло вхлипнути його в себе, мов усіма отворами й

порами нараз, у пульсуючу вогненну ущелину, так що він і нестямивсь, як опинився

всередині, іно захарчав, тлумлячи стогін, — і вже було по всьому... Бачив у місячному світлі

її лице з примкнутими повіками й закушеною спідньою губою й не відчував більше нічого,


крім прикрої мокроти й бажання втертись. І сорому, так, сорому теж — як коли гімназистом

уперше пішов із хлопцями до бурдею і теж тоді проллявся сливе відразу, по кількох

незграбних, майже болісних спазмах, а курва, повернувши голову, насмішкувато дивилась

на нього через плече одним оком, як курка, крізь фарбовані хною ріденькі пасма, звислі

вздовж щік: но цо, мали, юж залатвьони?.. Тоді теж було те саме відчуття порожнечі: і це

все?.. В грудях нагадав про себе знайомий біль, і він сполошився й пустив її ноги: на псю

маму, теж знайшовся герой аманті!.. Каліка недокладений, тьху. Ще мить — і почув би до

неї неприязнь, як до тамтої рудої дівки. Мав я любку, мав я другу, та ще й чотирнайцять —

штири дівці, дві жидівці, молодиць п'ятнайцять... Все, кобіто. Язда назад.

А проте то не було все, і він зрозумів це, тільки- но вона підняла оті свої важкі,

припухлі повіки — повільно, ніби поверталася дуже здалека, і втопила в нього нерухомий

чорний зір — погляд змії, майнуло йому, Цариці Змій, що живе в підземеллі й стереже там

неміряні скарби. Дві вузькі, прохолодні долоньки стиснули йому обличчя:

— Які єстесь... ладни... Гарний, — виправилась, наче крізь сон.

Польська мова його заскочила — куди дужче, аніж якби вона озвалась по-жидівськи:

— Ти що, з тих... асимільованих?

Замість відповіді вона зарилася обличчям йому в груди (мав враження, що всьорбує

в себе його запах, так само жаждиво, як перед миттю була всьорбнула його) і забурмотіла

— так, що він якимось дивом чув кожне її слово всередині себе, воно відлунювало лоскотом

у кістках, у міжребер'ї, в тому місці, звідки вона виймала йому кулю, — і взяв Господь одне з

ребер його, і тілом закрив його місце. І стануть вони одним тілом. Швидка, співно-плинна

гебрейська інтонація вібрувала в ньому й розхитувала його, як міст, — це була інтонація

зовсім не ярмарку, як то йому завжди здавалось, — не ярмарку, а плачу, як же він не тямив

цього раніше?.. Плачу, лементу, з яким рветься волосся з голови, як мичка, щоб летіти в

пустині за вітром: Шма, Ізраель, — слухай!.. Але слухати не було кому, вона не мала кому

плакати. Він гладив її по голові: з Перемишля, вона була з Перемишля, там, у ґетто, згинула

ціла її родина — згоріла в огні, в сорок другому. Тоді німці жидів іще не вивозили, ляґерів

смерти ще не було, — просто підпалили ґетто, і більше місяця ціле місто й околиці смерділи

паленим м'ясом. І горілим волоссям, подумав він здригнувшись, перед очима знову постала

палаюча сосна, як велетенський смолоскип, що бурхає в чорне небо розсипами іскор, — він

торкав пальцями кучерики на її скронях — на дотик вони виявились м'якші, ніж на вид, і

пахли, як і належить немитим косам, масно і пряно, — такий звіриний, жизній запах. До

сосни косами. Мама, тато, дзядзьо, бабця, вуйко Борух, сестра їда з мужем, маленький

Юзік-Йоселе — всі згоріли, ніхто не вийшов. А вона одбилась од свого народу — її

переховала родина колежанки з гімназії, українки. А потім — потім вона попала під облаву,

Бог Ізраїля хотів вернути її до мертвих, але у вагоні вона молилася до Розп'ятого, як її

навчили в тій українській родині, і чудо сталося: на ешелон напала УПА. Нарешті до нього

дійшло: вона оповідала йому не про себе, а про свого бога, який її покинув. Про жорстокого

й твердого юдейського бога, який не знає прощення, ані жалю, і помщається за непослух на

жінках і малих дітях, — звільнене місце цього бога вона й офірувала йому, чоловікові,

котрого сама ж і вернула до життя: її тіло благало його, як розгрішення від богопокинутости,

від жаху смертної пустки. Йому знову вдарило в голову запаморочення, — жодна жінка


ніколи не дарувала йому почуття такої абсолютної над собою влади, в тому було щось

недозволене, сливе жаске, але тим магнетичніше... Тимчасом, мов на потвердження його

здогаду, вона опустилась перед ним навколішки, й він затремтів, — вона вбирала в себе

м'якими, ягнячими губами його єство впоєно, ледь не побожно, наче справляла містичний

ритуал поклоніння нею-таки й викликуваній із його чресел силі, і цим разом та сила

виявилась дужчою, тривкішою, ніж він міг собі уявити: більшою за нього самого, бо на

якийсь час — легко збивши кволий шемріт її застережень — він теж перестав існувати, впав

у темну непам'ять, ведений єдино нездоланною жадобою просування вглиб, у

пружно-піддатливу горяч розвогненої лави, що відлунювала схлюпом під червоними

склепіннями черепа, і це було неможливо, неймовірно, нестерпно, розтягнено в

нескінченність, як безбожно солодке умирання в зупиненому часі, де не було світла, сама

лиш вогненна тьма, в яку він бив і бив молотом, підземний коваль, аж зненацька тьма стис-

лась круг нього в блаженну квінтесенцію вдячности, в ніжне кільце, як у виймаючий душу

цілунок, стис- лась — і розтислась, і ще раз, і ще, і того вже таки несила було витримати, і в

ту саму мить, коли він вистрелив із пістолета з переможним криком і прострілене тіло

повалилося долі, тьма задрижала й збіглась круг них двох у блискавичний вогненний контур

— мов навіч явлене замкнене коло струму, — і він простерся на голій земляній долівці

відсапуючись, підставивши обличчя місяцеві, як циган, і вже притомно подивувався, що

йому нічого не болить — нічого, справді, зовсім даремно вона турбувалась, — тіло дзвеніло

відпружним, щасливим спокоєм, як добре випалений глечик. Він ласкаво — аж трохи

чудуючись, скільки в ньому, виявляється, скри- тих запасів ніжности, — провів рукою їй по

плечах — тепер її присутність поруч була приємна, хотілося до неї говорити, пестити,

затримати пережите:

Та ти таки направду помічна медсестра, дівчино! Хоч представляй тебе до

вирізнення наказом штабу — за самовіддане зцілення раненого...

По паузі вона відгукнулась, але зовсім не жартом — зміненим, сомнамбулічним

голосом (сам звук якого знов наповнив його радісною свідомістю своєї моці):

Я б хотіла зараз умерти... за тебе.

Цур-пек, на пса уроки — що таке кажеш! — проте був мимоволі підлещений.

Не, милий, правду кажу... То було би найліпше... Бо так не буває...

Він усе ще тішився своїм новим станом:

Знаєш, а я зовсім не чую втоми, — і тут раптом збагнув, що вона сказала: не

тільки він, вона теж уперше спізнала таке; вогняна рамка замкненого струму й далі стояла

йому перед очима. — Ти теж бачила?.. — радше відчув, ніж розгледів у темряві її

мовчазний кивок, і зараз же по-чоловічому стривожився за свою новонабуту власність: — А,

звідки ти то вмієш? Хто тебе навчив?

Вона зрозуміла його тривогу й шепнула просто в вухо, лизнувши його піт, як кицька,

аж йому знов перебіг сласний дрож уздовж хребта:

Я два роки нікого не знала.

Він зрадів — значить, «Орко» йому не суперник, — але того все-таки було недосить:

А раніше?


Не треба про те, — попросила поважно, як чемна дівчинка. Слухай, —

шумно зітхнувши, сіла, здавалося, знов розгладжує потемки спідницю на стегнах. — Я

знаю, що ми всі помремо...

Всі люди коли-небудь помруть. Не чула про таке?

Я не про те. Війна скінчилася. Чи ти справді віриш, що альянти схочуть

воювати з Москвою? Ніхто вже не має сили на дальшу війну.

Ми маємо, — сказав він — і затерп, вслухаючись у відлуння власних слів,

наче в гук військового параду. За інших обставин така балачка збудила б у нього підозру, чи

не ґебівська провокація часом, але в цю мить він направду любив її — за те, що помогла

йому так просто сформулювати істину, сама свідомість якої п'янила нестримною гордістю,

як в улюбленому від літ Юнацтва вірші: «І так тебе хміль наливає ущерть, І так опановує

тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка, бентежно-несміло...» Правда твоя,

дівчино, всі заламалися — всі потужні, до зубів узброєні держави наклали в штани на

півдорозі, боягузливо вдовольнилися півперемогою, над слабшим і дурнішим із двох, над

Гітлером, бо забракло їм духу йти до кінця, одним тільки нам не забракло — без своєї

держави, без міжнародної підтримки чи бодай опіки Червоного Хреста, ми одні не признали

тирана переможцем і на тім стоїмо — і стоятимем до останку. Колись, у майбутньому, нові

покоління потраплять це оцінити. Той фацет, «Західний», француз чи бельгієць, що

працював диктором на радіовисильні в Карпатах, його щовечірній голос на коротких хвилях

— «Атансьйон! Атансьйон!

Ісі радйо діфюзьєр юкреньєн кляндестен» — давав відчуття, наче цілий світ стежить

за нами затамувавши подих, — він теж так казав — «Ви рятуєте честь Європи». Він

погладив її по голові, мов залякану дитину, — смішно, як тільки жінка заводить про політику,

то завжди — що короткозорий при дальновиді, і навіть у шахах вони не бачать далі як на

два ходи вперед... Але, божевілля якесь, — знову бажав її, ще голодніше, ніж перед тим:

Ходи до мене.

Почекай, мій любий, мій найдорожчий, моє... моє... ох, дай мені сказати,

прошу тебе, то є важне... Я цього нікому не казала, ніколи. Від першої хвилини, як тебе

побачила, я вже знала... Тільки не знала, що так, що може бути так... Слухай. Якщо я завтра

згину, я ні про що не шкодуватиму, розумієш? Я тепер знаю, навіщо я лишилася жити.

Цить, цить... Не говори більше...

Нє, почекай... Але якщо лишуся жити ще, то... не гнівайся, добре? я хочу,

щоб ти лишив мені свого сина. Щоб ти лишився в мені, і я носила часточку тебе... в собі...

От.

Він не слухав — що вона сказала? Вар'ятка якась, — у голові пронеслося на повному

ходу, як поїзд із мосту, сліпучо-білим зойком: Гельця! — Гельця, ось від кого він хотів би

таке почути, чому це каже інша, за що така кривда? — але поїзд летів, не в змозі спинитися,

туди, де вривалися рейки, і тільки машиніст у кабіні щосили заплющився, щоб не бачити, як

за мить усе злетить у повітря...

Зараз, зараз... Ні, не рушся, лежи, я сяду ось так... Щоб тобі було легше.

І йому, дійсно, стало легше — не відразу, спершу було гаряче, темно й вогко, як і має

бути в підземеллі,


15-11-144 де владарює Цариця Змій, — вона була прекрасна всередині, еластична,

туга змія, і йому знов було добре, дуже добре, невимовно добре — може, й справді, так не

буває, і все це йому сниться?.. Його наче несло по збуруненому морю — тільки-но

скочувався вділ із одної велетенської хвилі, мокрий і щасливий, як зараз же його забирало й

підносило новим прибутним валом, вище й вище, до розпуки, до самого нестерпного

вершечка, — і він прагнув лише, щоб це ніколи не кінчилося, і з кожною хвилею чувся дедалі

дужчим, бо в ньому росло й укорінювалося нове почуття, те, яким може обдарувати

чоловіка тільки жінка, й ніщо інше: радісний подив із себе самого, що він на таке здатен.

Вгледівши ще раз вогняний контур замкненого струму, він, вже скотившись у видолинок між

хвилями, подумав відсторонено, крізь вдоволений гул у цілому тілі: а якби мене вбили, я б

цього так і не знав, — думка була явно чужа, вмовлена йому ззовні, і то не був його Голос,

що беріг і провадив крізь небезпеки, — то був відбиток її слів, я тепер знаю, навіщо я

лишилася жити, вкрапнутих у нього перед тим, як була вкрапувала йому мікстуру з піпетки:

свідомість ввібрала й перетравила їх так само непомітно, як плоть вбирала й засвоювала її

тілесні соки (досі він гадав, ніби лиш ними й обмінюються в коханні!), і сиґнал остороги

зараз же й спалахнув у потьмареному мозкові, як ракета вночі над полем: вперше за роки

підпілля він, «Звір», по-справжньому впустив у себе іншу людину.

І на тому все враз скінчилося — він повернувся до себе. Щастя висихало на ньому

швидко-швидко, як на псові, на «Звіреві». Між лопаток холонув піт, і в утворенім, було,

пробої його персонального муру, в ледве що наміченій зоні відкритости до іншої людини,

якою вона є сама-по-собі, безвідносно до того, як служить справі, застигав і стягувався

свіжий цемент.

А шляк би то трафив, таже з нього вже зовсім здоровенний жеребцюра, ич як

розбасувався, то якої ж курчої мами тут висиджує — жирує собі з медсестричкою, як який

капітан-красноармєєць на курорті, поки хлопці десь там гинуть, і встиду на нього нема?! Пся

кість, от що значить розледащіти без діла!.. Ще не цілком твердими, розімлілими в суставах

пальцями він став спішно защіпатися на всі ґудзики: те, що допіру відбулося між ним і цією

жінкою, злипшись докупи з усіма попередніми подіями цього дня, стрімголов западалося в

минуле, відвалювалось від його істоти глевкими пла- стовнями мокрої глини, — а

вимащений глиною заступ, той самий, котрим лікар зі священиком копали нині яму для

«Явора», стояв прислонений до стіни, між бочкою нафти й лантухом круп, і тхнув свіжою

могилою. «Рахеля» мовчала — добра дівчина, таки недарма сподобалася йому: якби зараз

щось попід руку вівкнула, він би не стримався, впоров би щось різке, потім чувся би

винуватим... Але вона добра дівчина, дуже добра, видно, що давно в підпіллі: зайвих

питань не ставить, — зате він мав тепер до неї питання, і не одне. Найперше: чому вона на

нелеґальному становищі, чи їй би не відповідніше було влаштуватися тою ж медсестрою

десь у районі, або й у Станиславові чи Львові, свої люди потрібні скрізь? Ні, заведено, як на

допиті, відповідала вона, це неможливо, вона вже була раз леґалізована, в сорок п'ятому,

минулого літа МҐБ її арештувало, — знали, що вона була в УПА, й доручили їй убити

«Гайового». З тим вона й прийшла назад до «Гайового», все розказала, і її лишили в

підпіллі. Он воно що. Він не став розпитувати далі — про решту говоритиме при оказії з

«Гайовим», — чомусь спитав лиш, чи в ґебе її били. Ні, бити не били, тільки слідчий лаявся


страшно, слідчий також був жид, їй це спочатку дуже дивне здавалося — що не німець

грозить її запроторити до ляґру, а жид; все кричав на неї — ти же єврейка, как ти могла,

блядь бєндєровская, у ніх што, нє такой..., как у нашіх парней?.. Вона затнулась, він

змовчав. Було неприємно — ніби той слідчий утрутився між ними, якраз натрапивши на

свіже слабке місце, і ця мить замішання якось остаточно впевнила його, що обом їм

належиться чимшвидше затерти свою слабість, забути той розпачливий вибух природи, що

був штовхнув їх одне до одного, — вирадирувати з пам'яти, як то мовилося в підпільницьких

інструкціях: зайвого не пам'ятати. В крайньому разі, як робиться з найважливішими

документами, вкласти в пляшку, залляти корка воском і закопати якнайглибше. Колись, як

буде нагода, можна буде відкопати й подумати (ні секунди в це не вірив), — наразі ж він

знову жив біжучою хвилиною. Пастка зупиненого часу, в яку було вкинуло його поранення,

розімкнулася. Був здоровий.

...Уже провалюючись у себе на причі в сон, на вологому просмужку межи сном і явою

— такому делікатному, як м'які ягнячі губи переповненої коханням жінки, — він скинувся од

поштовху: був увесь іще в пушистій хмарі її дотику, що обволікала його тіло звідусюди, як

бавовна Великодню писанку, тільки руки мав зв'язані за спиною, і якась необорна, вихрова

сила втягувала його у відкриті двері чорного «опель-кадета», того самого, яким його колись

везли на Пелчинську в ґестапо, — а «Рахеля» безпорадно простягала руки за ним услід, її

обличчя біліло в місячному світлі, мов кружок овечого сиру, і він кричав їй, поки його

волікло, одриваючи од землі: я — Адріян Ортинський! — і від цього свого крику вжахнувсь,

спам'ятався, — з розбуханим серцем вихопився назад у реальну темряву криївки й

відітхнув: слава Богу, — упритомнивши собі, що жодне з них двох так і не спитало в другого

справжнього імени, ані «Рахеля» — його псевда...

І, остаточно заспокоєний, заснув — міцним, безтри- вожним сном здорового мужчини.

...Нарешті прийшов по нього «Стодоля», з охоронцем і ще одним хлопцем, з

місцевих, — замірялися перекинути його кудись на дальше село, щоб відлежався та попив

собі молочка десь на стриху в добрих господарів, але він відмовився, заявив, що цілком

здужає й може хоч зараз ставати до праці. «Орко» потвердив, що прямої небезпеки вже

дійсно немає — вистачить міняти перев'язку, а щодо приписів уздоровчого режиму, то, їй-

бо', лікарю, ніщо так не покріплює чоловіка, як боротьба, й не ослабляє так, як вимушене

безділля, хіба терапія не має брати під увагу також і цей чинник?.. Мусили признати йому

рацію, він переміг — він завжди перемагав... А от про «Романа» «Стодоля» нічого не знав

— ні до села на впізнання не привозили тіла, ні в районі цим разом не виставляли. «Роман»

зник без сліда, розчинився в зелених запахах весняного лісу; зробився сном.

«Стодоля» сповістив йому, що ціле літо й осінь вони тепер будуть разом, прийшла

штафета зі штабу: через великі втрати цієї весни — перелічив імена загиблих командирів, і

Адріянові потемніло в очу, — відбулися значні переформування, тож їх обох переводять на

зміцнення оголеного терену, — назвав псевдо нового окружного провідника, Адріян кивнув:

знав його ще з часів осінньої кампанії сорок п'ятого, коли тамтой був сотенним. Праці

матимуть повні руки, і буде з ними секретарка, «Дзвіня» — «моя наречена», майже офіційно

ознаймив «Стодоля», гейби наперед застерігав: моє, не руш, — і Адріян знову кивнув, хо-

ваючи посмішку: вітаю, друже. От уже ким як ким, а закоханим «Стодолю» собі жодним


побитом не уявляв. Втім, що він про нього знав?.. Ну що ж, тепер буде нагода пізнатися

ближче. А той, ніби прочитавши його думки, несподівано поліз у нагрудну кишеню маринар-

ки, витяг із стертого на згинах паперового згортка невеличку знимку й простяг Адріянові, —

на мить здалося: навіть обличчя йому, завжди сторожко стяте, з отим націленим наперед

горбатим носом і гострим поглядом близько, як у вовка, посаджених очей, — зм'якло,

освітилося зсередини, от-от усміхнеться:

— То вона.

Але Адріян так і не побачив його усмішки, дарма що цікавий був, як може всміхатися

закоханий «Стодоля». Хоча дуже можливо, що «Стодоля» таки всміхався, держав у руці

знимку — і всміхався. Але Адріян того ВЖ6 не бачив.

З фотографії на нього дивилася Гельця.


Музей покинутих секретів


З а л 4 . І з ц и к л у « С е к р е т и » . П і с л я в и б у х у


Привіт — привіт — ки-ицька моя, дай цьом... Ох. А чого ти такий якийсь...

схарапуджений? Ах ти смішненя, та певно ж, що нормально, все нормально, Юрко мене

довіз своєю машиною під самі двері, я ж тобі казала, і чого ото було переживати? (Яке

дурня- че слівце — «переживати» — і ніяк я його не відучу, а воно, між іншим, перехідне

дієслово, «переживати» можна тільки «щось», наприклад війну або голод, а «за когось»

можна — тривожитися, непокоїтися, журитися, потерпати, і ще з півсотні синонімів, але хто

сьогодні вже так говорить?..) Плащ у шафу повісь — ммм, а що це так пахне?..

Йо-о-осип-на-кобилі, оце так так! — ми що, гостей чекаємо? Боже, очам не вірю, краса

неземна, п'ятизірковий ресторан, та й годі, диви- диви, навіть квіти купив — ах ти ж моє

сонечко, ти, ти таке моє-моє-моє... А покуштувати можна? Прямо зі сковорідки? Добре,

соррі, хай буде «пательня», хоча найвидатніший український мислитель звався, завваж

собі, таки Сковородою... Гаразд, гаразд, мовчу як миш, уже практіцскі стулила писка і йду

мити руки. Чи, може, мені з такої романтичної оказії взяти душ? І на- пахтитися перед

виходом до столу чимось шалено сексуальним? До речі, ти в курсі, що чоловіків найдужче

збуджує запах ванілі, тобі не здається, що це свідчить про інфантильну фіксацію на

маминих тістечках?

Чесно, я сама читала — не, не про фіксацію, а про ваніль, про фіксацію, то вже я

149

доперла власним потужним інтелектом... Мррр... А-дька! Інтелект не там... не в тому місці,

навіть у жінки, пусти... Ведмежа мале... О'кей, добродію, раз вас так хвилюють розумні

жінки, то візьму собі псевдонім — Дарина Пательня, а що, чим погано? І провадитиму

колонку в якому-небудь «Женському журналі». Tina, про вічне. Тільки що ніхто там не

знатиме, що таке «пательня»... Адька, одоробло ти одне ходиш, а шампуню ти що, так і не

купив?! ...К'янті? К'янті це ха-ра-шооо!.. (Як це по-чоловічому — врочисто піти по вино й

забути заодно купити шампунь, якого другий день нема в хаті!) І непогане, видать, має бути

к'янті, дві тисячі другого року — ах ти ж мій сомельє... Ну, зі свічками, це вже зайве, це ти

вже витребенькуєшся, — «женських журналів» начитався? Пошукай-но в тій шухляді, там

десь мала бути пачка салфеток непочата. Ага, розпакуй, будь ласка. Воно ложкою чи

виделкою їсться? Адька, та давай уже швидше, я здихаю з голоду! Ах, ти свічником хотів по-

хвалитися? А я, бач, і не вкурила, до чого то воно ті свічки, — ану-ко, дай глянути... Круто...

Це що, мідь? Бронза, он як. А чим її відтирають — чи воно й мусить бути такий...

малосольний відтінок? Тобто, не малосольний, а — як пліснява на квашеному огіркові, та-

кий самий колір, правда ж? Супер. Класна цяцька. І яка важу-уча, слухай!.. Ні фіґа собі. О,

згадала: в Лесі Українки в якомусь оповіданні баришня-компаньйонка розчереплює старій

баронесі голову якраз бронзовим свічником! Якщо прицілитись і як слід метнути...

Багатофункціональна штука. Ну добре, давай і свічки вже, для повноти картини... Чекай, я

електрику погашу. Ум-гу... Тільки не для такої кухні, звичайно, — це добре для великого

заміського дому, щоб стояло над каміном, на мармуровій полиці, чи в їдальні — посеред

дубового столу з тенісний корт завбільшки, еге... Покупця вже маєш? І почім же така

краса?.. Сип більше, я голодна... То це ми на ті гроші й бенкетуємо? Умм, смакота!.. Як, як

— ноккі? Ньоккі? Карочє, ясно — галушки, тільки італійські — дякую, досить, більше не лий,

а то мене натщесерце розвезе... Ням-ням... А, вони картопляні?.. Шпинат, сир, часничок,

що ще? Розкішно — і все це ти сам зготував, власними руцями? Несамовито — Адька, ти

просто щодня себе перевершуєш!.. А хто покупець — той твій товстий ховрах із поросячими

очками? Та ні, він мені якраз сподобався — видно, що недурний дядько, і не без ґусту, все ж

таки то певний показник — коли антикваріат купує, а не, як всі вони, курвам своїм —

ансамблі з кордебалетом, чи що там ще... Телестудії, ну да. Що ж ти так зразу на мій

кривавий мозоль... Ну, давай, — чін-чін! Нє, «прозіт» — це по-німецьки, а «чін- чін»

по-італійськи, в нас же італійська вечеря! Ммм, який аромат — зразу чути, що живе вино,

правда?..

(Тільки б мені не розревітися зараз, він такий милий, такий зайчик, я цього всього не

заслужила, і нащо то, питається, так себе накручувати, не жінка, а якийсь увімкнений

вібратор, прости Господи, — цілу дорогу протіпалася, як у розетку встромлена, а чого,

спитати б?.. Ну, приснилося чоловікові, примарилося, — сон як сон, тільки й того, що там,

де в мене була на плівці Влада, його підсвідомість підставила Довганівну, свою рідну, чи

пак двоюрідну, тету Гелю, — звичайнісінька заміна об'єкта, незнайомого на знайомий, це

значить усього лише, що і в сні він думає про мене, дослухається, де я і що в цей час роблю,

моє сонечко, хлопчик мій золотий, зайчисько вухате —)

Адька, знаєш що?! В тебе вуха ворушаться, коли ти жуєш! їй-бо, ворушаться! Ану,

зроби так ще...

Боже, який смішний! А от і неправда, не в усіх, — що, в мене теж, по-твоєму,

ворушаться?! Не може бути, чекай, пусти, піду подивлюся в дзеркало...


(Чому я це забула, як могла забути й згадати щойно тепер: «Вадю», «Вадька» — так

зверталася Влада до свого Вадима, звісно, не прилюдно, Боже борони, і не тоді, коли

говорила про нього в третій особі, тут вона завжди була защіпнута на всі ґудзики, як

вихованка шляхетського пансіону, жодних фамільярностей, тільки повне ім'я, і я, може,

всього раз-другий і чула з її уст це домашнє звертання, коли воно вихопилось їй випадково,

як буває, коли занадто нахилишся або ґудзик розщіпнеться, і присутні вгледять твою

білизну, — здається, чи не тоді-таки, як вони вдвох були в мене в гостях, Вадим приніс

пляшку «Курвуазьє», що її сам же й випив, а ми з Владою пили вино, і щось її було роз-

дратувало, так, що вона на хвильку забулась і звернулась до Вадима як удома, без свідків,

— «Вадю», — і щось при тому сказала гостре, різке, не лагідненько- але-твердо, як

звичайно осаджує в товаристві жінка надміру підвеселілого чоловіка — напівжартом, щоб

не порушити товариського конвенансу, — а без жодних уже конвенансів, так що присутні

одводять очі, щоб не дивитися на вистромлену латку чужої білизни, а що інших присутніх,

крім мене, при тому не було, то я просто не мала куди тих очей подіти і щось тоді була

невлад підхихикнула, не пам'ятаю щб, пам'ятаю тільки, що чулась незручно, — якби ми

були самі, без Вадима, якби він вийшов до туалету або на балкон покурити, все, напевно ж,

зараз-таки й з'ясувалось би, але Вадим сидів мов-скеля-непорушний, немовби його

приґвинтили вкупі з кріслом до підлоги, як призначене для жертви ліжко в

«Баскервільському псові», — сидів, мов спеціально приставлений із завданням ні на мить

не лишити нас із Владою в штири оці, хоч би йому мав луснути сечовий міхур, і від цієї його

монументально- погідної незворушности наше з Владою дамське щебетання, хоч би який у

ньому міг закрастися дисонанс, якось саме собою оберталося на природний звуковий фон,

на безневинний плюскіт хвильок об скелю, і, ясна річ, нічим тій скелі дошкулити не могло, —

доти мені нечасто траплялося спостерігати зблизька чоловіків, наділених владою —

великою владою, тою, яку дають великі гроші: згідно з усім моїм попереднім досвідом,

чоловік, приведений коханкою до її подруги на оглядини, мав би по-півнячи розпустити

хвоста, щосили демонструючи всі свої реальні й уявні принади, і я не відразу оцінила

стратегічну перевагу Вадимової поведінки: намертво засівши при столі зі своїм коньяком і

добродушно-поблажливою посмішкою бардадима, він забрав під повний контроль ту

територію, на якій розгортались їхні з Владою стосунки, і так і не підпустив мене бодай

краєм ока туди зазирнути, — просто б сказавши, обставив нас обох, і мене, і Владу, як

дєвочок- малолєток. Може, вона саме це в ньому й любила — цю холодномисність

професійного гравця, логіку шахіста, що соває людськими фігурами, а головне — жорстку

при тому запрограмованість на результат, якої завжди хронічно бракує митцеві? Бо митець

— він же навпаки, цілий час на манівці приречений, на плутання мислію по древу, він із

головою тоне в сторонніх деталях, в подробицях туманного призначення, в кольорах і

відтінках, у клаптиках трикотажу й уламках порцеляни, і тому перед людьми д і л а, з їхнім

невідхильним-від-курсу «цілься, плі!» й зірваним у висліді джек-потом, неминуче

почувається трохи як підліток перед дорослими — як і я тоді почувалася перед Вадимом, і

Влада мусила так почуватись задовго до того, тільки їй здавалось, що це дуже класно, —

нас-бо завжди тягне в іншому саме на той душевний вітамін, якого в нас самих у дефіциті...

По суті, я ж так і не знаю, з чим тоді Владка до мене приходила: в чомусь вона вже мусила


сумніватися, щось їй муляло, але всі п' ять годин, що вони в мене просиділи, ми сумлінно

балакали виключно на громадсько-політичні теми — про Кучму і про Ґонґадзе, про переміни

в уряді і закрутку гайок у нас на телебаченні, про Венеційське Б'єннале і як Україна і з ним

примудрилась обкака- тися, і яким завсвинофермою виставився при тому наш гуманітарний

віце-прем'єр, — про все те, більш- менш, про що завжди говорять між собою українці,

напівзнайомі й навіть геть незнайомі, невтомно дивуючись, як стрімко їхня дурнувата країна

летить під укіс, і такі розмови завжди трохи нагадують мені той анекдот, де дядькам

ламається в дорозі на ярмарок віз із кавунами, і дядьки очманіло стежать, як ті котяться з

горба в яр, і коментують: бач, а рябий попереду... — отак і ми цілий вечір розорялися про те,

що «рябий попереду», хоч і Владі, й мені, рикошетом від неї, щось таки за тим нерозв'язане

муляло, щось, із чим вона, либонь, і привела до мене Вадима, потай сподіваючись на

момент істини — на той полунощний збій механізму, коли в підігріві алкоголем і дружньою

гутіркою в людей виникає потреба на часинку зняти своїх внутрішніх вартових, розпустити

паси й стати собою, — тоді-то приходить пора звірянь, відкриваються шафи, висовуються

шухлядки, випливають на поверхню роками приховувані секрети, освідчення в давній

любові чи, навпаки, давній заздрості, приголомшливі історії, що про них ти не мала й гадки,

весь час ходячи мимо, як повз лігво сплячого лева, сеанс триває недовго, по-відьомськи

рахуючи — десь від перших до других півнів, але це пік кожної вечірки, її катарсис, без якого

вона — що секс без оргазму, і власне такими моментами, як живими вузликами на нитці, й

кріпиться дружба, і якби, наприклад, бідних недорік-американів хтось навчив не

розходитися з гостей о десятій, а виждати ще з годинки дві-три, коли почнеться

найцікавіше, вони могли б здорово заощадити на психоаналітиках... Влада з Вадимом

пішли тоді від мене майже зразу по півночі, бо Вадимові, як виявилось, ледь не вдосвіта

треба було летіти кудись до чорта в зуби, в якусь трубу, в Дніпропетровськ чи в Одесу, на

неіснуючий нафтопровід Одеса-Броди, так що й хронометраж також, в остаточному

підсумку виходило, виставив Вадим — цілу ситуацію виставив він і тримав під контролем

від початку до кінця, пильнуючи, щоб не вкралося жодної послабухи, — всі вартові на стійці,

всі паси застебнуті, і тільки йому одному нічого при тім не муляло, — звісно, як не рахувати

переповненого сечового міхура, але, зрештою, за кожну перемогу треба ж чимсь і платити,

а перемога була, як тепер розумію, чиста, з сухим рахунком, — коли назавтра Владка мені

подзвонила, ніби для обміну враженнями, чи, як ми з нею казали, «на разбор польота», то

все одно був уже інший день, і інші були на порядку денному справи, і якщо вона й справді

замірялася чимось, не вельми бажаним для Вадима, зі мною поділитися, то відповідний

момент для того вже проскочив, можна сказати — вилетів у трубу...)

Я йду, Адюська, секундочку, вже йду!.. Туш змиваю, щось мені в око впало...

(...тому що як же можна сподіватися, ніби мужчина здатен замінити подругу, — глупо,

та й не повинно так бути, хоча кожен мужчина в глибині душі переконаний якраз у

протилежному: що, як тільки ти маєш його, то більше тобі вже нікого в світі не треба, і навіть

якщо він ось такий зайчик і золотко, і щиро прагне тебе зрозуміти, бо він тебе любить, і ти

його любиш — справді любиш, а не тільки трахатися з ним, — навіть тоді повного

попадання, яке буває між жінками, все одно не буде ніколи, і він завжди, хоч трошечки, хоч

і сам собі не зізнаючись, буде на нього заздрий, і тому, завжди й неминуче, любов це війна


— любов це війна, звучить майже за Орвелом, любов це війна, тільки війна особлива —

така, в якій переможець втрачає все... В гробу я бачила такі перемоги, от що я тепер тобі

могла би сказати, Вадиме, «Вадька» — еге ж, він сам тепер вживає це ім'я, я чула його й від

нього, тепер, коли вже нема кому на нього так казати, — коли він і сам бачив свою перемогу

в гробу, в найпрямішому значенні слова, в дубовому з ручками, — і жодного нема тепер уже

сенсу добивати лежачого...)

За-а-раз!.. Ти що, не можеш почекати секунду, я ж нічого не чую, що ти там кажеш, ну

що за звичка — перекрикуватися через хату, як на вигоні!.. (Скільки я йому вже робила

зауваження, і все марно, це він перейняв у свого старого, той, як ми на зйомку приїздили,

навіть до нас із оператором, чужих людей, із другої кімнати гукати не соромився, кожен

чоловік із роками робиться подібний на свого батька, а я що ж, на маму роблюсь подібна?!

Ох і не хотілось би... От Влада, та нітрохи не нагадувала свою матір, радше то Ніна

Устимівна була в неї таким собі підстаркуватим дитям — усиновленим, і на додачу ще й

вреднючим, Влада навіть Катруську з нею лишала рідко, тільки як уже іншого виходу не

мала, — в принципі, вона дуже елеґантно з матір'ю вміла собі радити, на відміну від мене,

— знала, на які кнопки натискати: тільки-но Ніна Устимівна заводила — з тим важким,

глибоким сценічним зітханням, од якого в мене зразу починалася сверблячка по всьому

тілу, — своєї улюбленої, про нашу з Владою гірку жіноцьку долю, себто про відсутність

офіційно проштемпельованих чоловіків, — бо священним символом віри Н. У. завжди було

«краще мертвий чоловік, ніж ніякого чоловіка», з доччиним розлученням вона так ніколи й

не змирилася, Влада, розумниця, свого часу її поставила до відома тільки аж уже з загсу

прийшовши: заощадиласобізайвихдрам-із-валідолом,—отжетільки- но, за Владчиним

виразом, «вступала віолончель», як Влада підносила брови й дуже поважно, з притиском,

так само «віолончельно» казала: які чоловіки, мам, дай спокій, nous sommes les artistes!15 —

і чомусь французька мова тут щоразу діяла на Н. У., як на циркового коня ляск пужалном, —

її вмить переклинювало, ціла постава мінялася на ґрандесячу, старорежимно-величну, ніби

спохоплювалася жінка, що й вона ж із заводу «дружина художника» й мусить гідно нести це

віками освячене звання; найсмішніше ж, що справжнє ім'я Н. У., за паспортом, не Ніна, а

взагалі Нінель, анаграма від «Ленін», що свідчить аж ніяк не про шляхетне дитинство з

французькими гувернантками, — та й які, к чорту, в 1930-ті в СРСР могли вже бути

гувернантки! — а зовсім навпаки, про буремну молодість бабусі- комсомолки й

дідуся-«двадцятип'ятитисячника», котрі, насмішкувато коментувала Владка, урили до

Києва в 1933-му не інакше як добряче перед тим наброївши «на местах», і ще спасибі,

додавала, що хоч Нінель, а не Сталіна, не Октябрина або ще який-небудь Звіздєц, що й не

відхрестишся, — припускаю, що то якраз сувора школа Ніни-Нінель-Устимівни привчила

Владу так добродушно, без зневаги, а швидше іронічно-поблажливо ставитися до породи

«професійних дружин» — отих войовничих самиць зі знудженими овечими очима, що

завше стримлять поруч, як вартові, норовлячи й собі, в стилі незабутньої Раїси Ґорбачової,

авторитетно

16-11-144 впасти в річ, коли говориш про справи з їхнім чоловіком, і кожним жестом і

гримасою дають тобі до знаку твою безмежну нижчість, раз ти стоїш тут геть-таки зовсім без

хлопа, мене від таких марусь щоразу підтіпує — якби не твій віп-мужлан, вказала б я тобі,


убоїсько, де твоє місце! — а Владу вони тільки бавили, як екзотичний вид тварин, щось на

кшталт білих носорогів, і немовби вона їх навіть у чомусь і жаліла, як тих-таки носорогів, що

їх біла шкура робить легкою мішенню для всякого охочого...)

Телефон, зайче!.. Телефон, чуєш! Ось, осьде мобілка, держи — покинув у ванній, ще

й рушником зверху прикрив...

(Що мені подобається, то це слухати, як він говорить по телефону, це так само, як

дивитись на нього з вікна або у вуличній юрбі, коли він мене не бачить, і нишком усміхатись,

самій до себе, — я навіть одного разу підслухала по паралельному майже цілу розмову, як

радіоп'єсу, два чоловічі голоси, — якби той другий був жіночий, я б, звичайно, слухавку

зараз же поклала, відрухово, бо то могло б виглядати негарно, наче підслуховування

ревнивої баби абощо, але з чоловічим, це було направду класно — стежити, як на тлі того

другого, басовитого бу-бу-бу, проростає, як промінь світла, його погідний стрункий голос,

його пофоркуючий, як у лошати, смішок, так і хочеться погладити!.. — воно й завжди цікаво,

бути свідком, як хлопці розмовляють між собою по-своєму, коли їх не сковує жіноча

присутність та несвідома потреба подобатись: суто чоловіча розмова має інший ритм,

швидший, аґресивніший, вони перекидаються репліками, мов школярі дружніми стусанами

на великій перерві, не розмазуючи емоцій по поверхні, як ми, а держачи їх скупченими

всередині фрази, як у кулаці, від чого ефект, коли

слухати зі сторони, виходить все-таки трошки такий, ніби міряються силами: « Я з цим

Капицею навіть у Крим їздив», — бубонів басок, теж, видно, в-минулому-житті- фізика, —

«Краще б ти з якоюсь кобітою поїхав», — відповідав мій хлопчище, — «А вони мене всі в

травні кидають!» — несподівано для мене весело пояснював той, — «Авітаміноз!» —

вирішував мій, — «Мабуть — а до липня я не встигаю...» — в цьому місці я все-таки поклала

трубку, мимоволі розсміявшись, потім він розповідав мені про того хлопця — однокурсника,

з яким у кінці 1980-х ділили кімнату в общазі на Ломоносова, навпроти кухні, де в'єтнамські

студенти щодня смажили оселедці пряного посолу, і хлопці висадили в себе в кімнаті вікно,

щоб мати чим дихати, а взимку мусили завішувати його ватяною ковдрою, — в його

розповіді це звучало страх потішно, наче якийсь особливо вдалий прикол, ясно було, що

так тоді й сприймалось, а тепер однокурсник без роботи, лабораторію їхню закривають, із

жінкою розійшовся, взагалі якось не має щастя до жінок, ну, це я вже й так зрозуміла, — він

завжди найдокладнішим чином розповідає мені про своїх друзів, яких усе прибуває, список

і досі ще не вичерпався, далебі незбагненно, як він потрапив їх стільки наростити, наче

нікого за всеньке доросле життя так і не розгубив, — однокласників, і тих досі волочить за

плечима, і неясно, як можна вміщати в себе таку юрбу людей, пам'ятати всі їхні родинні

клопоти, проблеми з батьками, халепи на роботі, аборти й розлучення, і раз у раз когось

вислуховувати, за когось дзвонити, допомагати їм із похоронними службами, з лікарнями й

авторемонтними майстернями, я плутаюся в іменах, бо, один раз їх мені заочно

представивши, він далі вже просто каже, так ніби не про його, а про тепер уже спільних

наших знайомих мова: дзвонив Ігор, — котрий це Ігор, той, що лисіє? — на такі вияви моєї

пам'ятливости він щоразу розвидняється, як сонечко з-за хмар: еге, той самий, — і йому,

звичайно ж, і на гадку не спадає, що поріділому на вовну Ігореві, може, й не конче хотілося

б, аби я, чи будь-яка інша кобіта в сексапільній віковій катеґорії, була втаємничена в


принизливі того порідіння подробиці, але чоловік завжди, без сорома казка, здає коханій

жінці своїх друзів з усіма тельбухами — з усіма їхніми лисинами, запоями, імпотенціями,

подружніми зрадами, так, як жінка ніколи не здасть чоловікові подруги — просто з

самоохорончого інстинкту не здасть, якщо, звісно, вона не повна дурепа, з елементарної

охайности нашої котячої — тої самої, що спонукає сховати від його ока забруднену

менструальною кров'ю салфетку, тайкома, щоб не бачив, повисмикувати на підборідді

бридкі волоски, причепуритись і вилизати між лапками: все, що ти виставиш сьогодні йому

напоказ відверто-непризвоїтого про свою подругу, завтра може спрацювати проти тебе

самої, відкривши йому око на ті сторони жіночої натури, яких він, із притаманною чоловікам

куцозорістю, доти взагалі не помічав і не знав, що існують, і тому жінки, в принципі, між

собою куди солідарніші од чоловіків, скритніші щодо того, що їх об'єднує, — все, що я

розповідаю йому про моїх товаришок, то вже певним чином відцензурована інформація —

не без того, звичайно, щоб у висліді такої цензури товаришки трошки не пригасали, не

оберталися на гроно придворних дам круг моєї королевистої особи, такий собі злитий

водно квітник, прегарне тло, на якому тим показніше пописуюсь я сама, — надміру яскраві

деталі, що можуть стягти на себе його увагу, підправляються, затіняються, і все виграшне

освітлення спрямовується на мене-кохану, — але це зовсім інше, це нормальна наша

бабська гра, всі ми в неї граємо, залюбки підігруємо так одна одній, коли треба: сьогодні ти

королевою, завтра я, — в присутності Вадима я, звичайно, була Владі фрейліною, як і вона

мені — коли я була з Ч., наприклад, а перед тим із Д., так що в цьому теж, коли вдуматися,

можна добачити своєрідний прояв жіночої солідарности, хлопи цього не вміють, зараз

кидаються наввипередки топтати перед тобою один одного, як самці за самичку, причому

не з якоюсь конкретною метою — скажімо, відбити тебе у товариша, — а просто так, із

чистого мистецтва, природа така... Все, він, здається, вже закінчив розмову, а в мене очі

вже майже не червоні, не видно, що ревіла, — повіки, правда, припухли, але це, скажу, від

того, що змивала косметику — холодною водою, ну да... О Господи, там на кухні вже,

мабуть, досі все захололо...)

Вадька — тьху ти чорт, вибач, ради Бога, я хотіла сказати «Адька»... Язик

посковзнувся, вибач... Хто-хто дзвонив? А, той... (Він не бачить, нічого не бачить, ніяких

припухлих повік і кролячих очей, ані мого збентеження від цієї фройдівської обмовки, він

сяє, як нова копійка, від щойно почутого й розганяється поділитися негайно, поки не

вичахло, ну, й розуміється, одержати від мене ще додатковий бонус у вигляді схвалення-

й-заохоти: на нашого свічника знайшовся ще один покупець, ура, хтось дико крутий, тільки

той дико крутий ще бажає додаткової експертизи, має свого експерта, сам привозить із

Москви, бо нашим українським не йме віри...) То значить, ти тепер можеш влаштувати між

тим своїм ховрахом і цим новим такий, тіпа, міні- аукціончик — хтобільше дасть, я

правильно зрозуміла?.. То це ж класно, Адюська, вітаю тебе! (Ще якісь деталі, він мені ще

вішає якісь технічні деталі, валить їх у вуха в тому самому незбитому, навальному темпі

чоловічої ділової балачки, і я мушу щосили напружити рештки уваги, мало не наморщити

чоло, щоб уторопати, про що мова, але таке звитяжне зусилля вже сьогодні, боюсь, не про

мене, я справді втомлена, і мені вже не виходить так легко перестрибувати увагою, як по

воді, з камінчика на камінчик, — надто знаючи, які там, під водою, лежать небезпечні


каменюки і як важко підняти їх на поверхню, а він і вухом не веде, безжурний щиглик, мовби

він взагалі тут ні при чому, — мовби це не з його подачі мені взагалі ввімкнулось підводне

бачення і я почала помічати, яке грізне в глибині під нами проблимує дно, — він собі снить

свої заморочні сни, відтак скидає їх на мене й заспокоюється: він завжди спокійний, доки я

поруч, у полі зору й дотику, зате тільки-но тицьнешся з кімнати, услід зараз же летить оте

обурене: «А куди ти пішла?!», вимогливе, як крик покинутого немовляти, — хоч тут, мабуть,

і охорончий інстинкт також спрацьовує, і те тривожне відчуття неповноти, яке буває, коли

відпускаєш часточку себе кудись у невідомість, як течку з документами лишаєш у

порожньому купе абощо: поки я перебуваю за межами його засягу, йому, певно,

ввижаються бозна-які напасті, як оті юрми мужчин із голодними очима, що про них, колись

був зізнався, раз у раз думає, опиняючись без мене на людях, помічає їх у натовпі —

нахабних, хтиво ошкірених, готових леда-хвилю вчепитись зубами в привабливу здобич, —

і вражається з того, як їх багато, а я серед них ходжу сама-самісінька, як Червона Шапочка

в лісі, і тому по- справжньому заспокоєний і щасливий він буває тільки коли я поруч, і в сні

так само: коли ми спимо разом, йому або геть нічого не сниться, або верзеться щось таке ж

галіме, як і мені і всім нормальним людям, не варто й переказувати, а от коли мене нема,

навіть коли я встаю раніше, а він не чує й не прокидається, — отоді-то й розпочинається

авторське кіно Адріяна Ватаманюка, клац — і вставляється в осамітнену голову невідь-

звідки взята касета, — досі, правда, все більше з якимись невідомими персонажами, в стилі

«ретро», а тепер, бач, уже й зі мною в головній ролі — беру інтерв'ю в Олени Довганівни, ну

супер, що ж тут скажеш, просто тобі спіритичний сеанс, як сто років тому, коли телебачення

не було — теж всякі придурки тоді інтерв'ю з небіжчиками були влаштовували, столики

крутили, «духу-духу, чи ти тут», на що дух, ясна річ, відповідає «а не пішли б ви на хєр», чи

щось подібне, і правильно робить, бо чого причепилися до чоловіка, тобто, тьху, до духа, —

всі там будете, тоді й взнаєте все, що вам треба, згодна на всі сто, але ж у нас тут трохи

інша ситуація, в нас тут іще велике питання — хто до кого перший причепився, особисто я,

наприклад, нікого не чіпала, ніяких духів, дякую, в мене й без духів дірок вистачить на всю

голову, і в нього, між іншим, так само, — крутиться, сердешний, із цим антикваріатом, як пес

у сливах, слава Богу, що якось воно човгається помаленьку, але що ж я, не бачу, як йому

жалко своєї фізики, своїх альтернативних джерел енергії, з якими все ніяк не годен порвати

остаточно, дисертацію ту, нікому на фіґ непотрібну, досі марудить, аби тільки одною ногою

ще бути там, не ногою навіть, а хоч одним пальцем умоченим, і це при тому, що й

антикварних заробітків йому вистачає на життя — але не на те, щоб перебратися з цієї

троєщинської хавири в якийсь пристойніший район, не кажучи вже про густо замрячені

плани щодо нашого спільного майбутнього, не знаю-не знаю, можна, звісно, спробувати

взяти кредит на хату, але на те треба шукати знайомих у банку, може, якраз хтось із клієнтів

і пособить, банки тепер мають моду заводити свої колекції, треба з'ясувати, що то за один

цей новий кандидат у покупці, такий буцімто дико крутий, ану ж якраз, — може, ця сама

думка і йому стрельнула, і тим- то він так і завівся, так натхненно грузить мене подробицями

майбутньої угоди, поки я з останніх сил витріщаю очі, намагаючись не згубити бодай

основну логічну нитку, ну й де, питається, тут хоч якесь місце для духів, хоч шпариночка

отакусінька? — не дивно, що всіх їх він струшує на мене, обтрушується, як цуц після дощу, і


всі бризки летять на мене, — зрештою, це таки моя робота, нічого не вдієш, і фільм про його

двоюрідну бабусю знімати також мені, — та чоловік і не став би знімати такого фільму,

жоден чоловік не став би й братися, казав же мені навіть Юрко, ця наша Синя Борода, яка

полюбляє у вільний від складного родинного життя час шиконути фемінізмом, наче

напрокат узятим костюмчиком од Вгіопі, — і що ти за героїню, тіпа, знайшла, раз уже

взялась за упівську тему, то чому не береш когось дійсно козирного, якогось геройського

пацана, що мочив штабелями спершу німців, потім наших, пардон, в смислі москалів, — а

потім ще й де-небудь у ГУЛАГу повстання очолив, оце було б діло, а ти якусь бариш- ню з

друкарською машинкою вибрала, ну що це за сюжет!.. — авжеж, згодна, сюжет не

бозна-який, але я його не вибирала, от у чім штука — то він мене вибрав, цей сюжет,

вибрав, як трахнув, і таки ж справді й трахнув, без метафор, живцем і в натурі, чого я

Адюсьці, звичайно ж, не розповім ніколи, а з усіх своїх подруг могла б розповісти хіба Владі

— вона б оцінила, але Влади тоді вже не було серед живих, і так вийшло, що довкола мене

тепер майже самі хлопи, вдома, на роботі, всюди, де не піткнись, і я знай цензурую себе їм

на догоду — от же ж, прошу дуже, чемненько слухаю, киваю, розуміючи, що йому треба

заохоти — підтримки, поливки, прополки, кожна жінка повинна плекати свій садок із гордо

стоячим фалосом, як мексиканським кактусом посередині, бо інакше фалос в'яне й зачахає,

це дуже ніжна рослина, яка потребує від нас повсякчасної ласки-турботи, а щоб розпустити

паси, зняти своїх вартових і побути направду собою, мені залишається до вибору дві

можливості: повідкисати до сиріт на шкірі у ванні з хвойною пінкою, або радикальніше:

напах- титись якою-небудь ваніллю, плигонути на нього і з хижим гарчанням поволікти в

ліжко, заробивши собі таким чином на півгодини повноцінного розслабону, тільки що цей

другий варіант, на жаль, при такій тупій утомі не канає, — такій, від якої нерви стоншуються

на папірчик і хочеться плакати, і найрадніше я б зараз посиділа з тобою мовчечки, Адюська,

— посиділа б, допила б це твоє к'янті, воно справді чудове, я підливаю собі ще, сама

підливаю, а ти й не бачиш — так класно горить у келиху проти свічки, вогнем темного

ґраната, — ти ж умієш мовчати, Адю, ти один із небагатьох, з ким мені це від початку

виходило легко й природно, без жодного відчуття чужорідної присутности, може, я саме це

в тобі й люблю найбільше — чоловік, із яким гарно мовчиться, хіба ж не чудо!.. — бо є речі,

про які справді з чоловіками не поговориш, і ті речі осідають у нас, накопичуються й

вапніють, як осад на стінках посудини або камінь на зубах, і потрошку сверблять,

сверблять, а далі починають гнітити — невиразно, так що ми й самі того не вміємо назвати,

не знаємо, що саме з нами негаразд, а потім одного дня помираємо, і ніхто вже не

довідається, що нам дошкуляло перед смертю...)

Адюсь. Адю. Послухай мене.

Ні, я нічого не зрозуміла, вибач. Чесно? Я взагалі про інше думала. Не гнівайся.

Знаєш, про що?..

Давай чін-чін — будьмо, і щоб усе було добре... Щоб усе пройшло добре, еге ж, — із

угодою, і взагалі... Слухай.

Це мене твій сьогоднішній сон наштовхнув. Цей, що тобі вдень снився — що я в твоєї

тети Гелі інтерв'ю беру, за столиком у Пасажі... Я тут, до речі, касетку одну тобі подивитися

принесла зі своїм старим інтерв'ю — поглянеш потім, гаразд? У сумці, в передпокої. Звук


можеш вимкнути, щоб не перебивало увагу, головне картинка, ти зрозумієш, про що я, коли

сам побачиш... Адюсь, послухай мене, я серйозно. Тут щось не так — із цим фільмом, і з

цими твоїми снами. Вони якось пов'язані між собою. І якось це все з нами обома пов'язано.

Тут якийсь інший сюжет за тим всім стоїть, окремий. Я впевнена, абсолютно.

Копчиком відчуваю. Ніхто її не знав, тої Гелі Довган. Думаю, що й за життя також.

Як же це пояснити... Тільки не смійся, гаразд?.. Те все, що ми від твого тата записали,

те, що він розказав, як запам'ятав від матері, від бабці Аполлінари, — це все безумовно

потрібно, дуже, там є з чого вибрати, з тих трьох касет, що він наговорив: дитинство,

гімназія, членство в Юнацтві, українська студентська громада в Цюриху, і потім вся родина

в ГУЛАГу «за Гельцю», і татові власні спогади з караґандинського дитинства, як у поїзді

місяць їхали, — все це важливо, знадобиться, і всі фотки сімейні теж дуже класні, я тільки

думаю ще поїхати познімати трохи по лісах старих бункерів, де полишалися, але то вже

коли остаточний текст буде готовий, я його наживо на тлі лісу говоритиму... Не, не бійся, в

бункер не полізу, не завалить — ти вже чисто як моя мама, змилуйся, таж мені не п'ять

років... Тільки все це не те, Адька, от у чому річ. Дуже все прекрасно, але не те. Не зовсім.

Вона чогось іншого від мене хоче.

Хто, хто... Геля, хто ж іще. Олена Довганівна. Олена Амброзіївна Довган, Царство їй

Небесне...

Сподіваюсь, ти не вважаєш, що мені потихеньку стріху зносить, ні? Дякую.

Ні, зрозумій мене, будь ласка, правильно, — я дуже вдячна твоєму татові, і тобі, що зі

мною поїхав, — певно ж, що без тебе він би був говорив зовсім інакше, не розкувався б так,

по-родинному, — але ж тато її взагалі раз у житті бачив, і то — як у колисці лежав, коли

приходила востаннє серед ночі... Розумієш, Адька, — тільки, прошу тебе, не смійся, це

насправді дуже серйозно, — вона ж практично весь час, що в підпіллі, була серед мужиків.

Ото хіба за винятком тих курсів радисток у сорок четвертому, але ж то ще під німцями було,

а звідтоді й до самої смерти, до сорок сьомого, всі три роки по лісах і криївках — без жодної

жіночої душі поруч. Це, не кажучи вже за конспірацію їхню звірячу, коли навіть на ім'я одне

одного не знали, не те що чимсь особистим ділитися... Те, що вона в той свій останній

прихід ніби звірилися родині про якогось хлопа, з яким таємно обвінчалася, справи не

міняє, Адю. Не міняє, повір мені. Яким би той хлоп не був.

Щось вона мала на душі — і не мала кому розказати. Щось таке, що тільки жінка може

зрозуміти. А жінки коло неї якраз і не було.

Вгадав. Саме так. Я саме так і думаю.

Долий, будь ласка, угу... Дякую.

Думаю, що воно її мучить — оте, з чим загинула, нікому не розказавши. І вона хоче,

щоб я їй допомогла з того визволитися.

Я їй потрібна. І ти також, Адю. От тому ми й разом.

Звичайно, звичайно, що не вся причина, чудово пам'ятаю — тебе з першого погляду

вбили мої ноги в чорних стретчах, нокдаун у першому раунді, кікбоксинґ, ну да... Тільки я не

жартую, Адріяне Амброзійовичу. Я серйозна, як повапнений гріб.

Так от, про гроби.


Я думаю, пора нам покопатися в тому, як саме вона загинула. За яких обставин. Бо ту

липову відписку емґебешну, що у вас дома з п'ятдесят четвертого зберігається, у фільм

втуляти просто срамотиння було б, це по-перше, а по-друге — ніхто ж цим досі так по-

справжньому й не цікавився — після 1991-го, коли вже можна було, то не було кому, бабці

Аполлінарії не було ж уже на світі... Та ну що ти, киць, перестань, чи ж я вам дорікаю —

ясно, що завжди знаходяться якісь передніші клопоти, так воно завжди буває, коли не

лишається прямої родини, — то тільки дітей іще обходить, як воно там насправді з їхніми

батьками було, бо дітей це ще зачіпає напряму, по їх власному життю рикошетить, та й то

— теж, як які діти... А тобі вона хто — подумаєш, сестра бабусі, в скількох сім'ях про таку

рідню й не згадують, скажи ще спасибі покійній бабці Ліні, що донесла!.. Ну, це можеш не

пояснювати — це я давно вже зрозуміла, що вона на неї змалечку як на ікону дивилася —

молодша на старшу, ясне діло: Гельця розумниця, Гельця красуня, Гельця в Пласті, Гельця

в Юнацтві, за Гельцею всюди хлопці чередою — це на весь вік зберігається, навіть якби та

Гельця лишилась жива, а ще як героїня і геройськи загинула... Словом, повезло тобі. Нє, не

тим, що загинула, а з бабцею Ліною повезло — вона ж теж могла промовчати. Забезпечити

внуцьові щасливе піонерське дитинство. А що, багато хто так і робив...

Карочє, Адька. Іншого виходу немає, потрібна інфа — не з сім'ї, з темної зони: з того

боку Місяця. З підпілля, угу. З тих останніх її років. Там рити треба.

І хвостик, щоб ухопитися, є — її смерть була заоблі- кована МҐБ, це ми знаємо ще з

тої цидули п'ятдесят четвертого року, не сумніваюся, що за ту операцію не один і «зірочку»

одержав... Ось за це я й думаю вчепитися — коли, як, за яких обставин загинула. Щоб

документально достеменно. А далі вже видно буде, проясниться...

Просто це, звичайно ж, не буде, в нашій бандючній державоньці нічого не робиться

просто... Але ж тепер, нівроку, й не п'ятдесят четвертий рік, і рідне СБУ все ж таки архіви

потрошку відтуляє — в міру того, як їхні почесні пенсіонери на Лук'янівський цвинтар

передислоковуються, чи де їх там тепер хоронять... Угу, щоб нікого не травмувати... Ти

дарма іронізуєш, я думаю, вони справді дуже ранимі мають бути, — все-таки, щоб жінкам

пальці дверми ламати або чоловікам — чобітьми по тестикулах, треба, крім усього іншого,

бути на сто процентів певним, що ніколи, ніде й ні за якої погоди за це не відповідатимеш, а

ще й на старість, після того як ціле життя в цій певності преспокійно прожив, — ну, тут

просто зразу інфаркт, од самого припущення... О'кей, хрін з ними, хай ними колеґи на тім

світі займаються — ті, що коло казанів... З цими архівами, коротше, така сама система, як за

совдепу була в спецхрані, ну, в закритому доступі, коли тобі, наприклад, підшивку газети

«Правда» з якогось добрежнєвського року почитати треба було «па работе», і ти приносив з

тої роботи довідку, що ти кандидат наук і що в тебе така тема, держава тобі доручила —

почитати газету «Правда» за такий-то рік (стоп, звідки я це знаю? ага, від Артема ж...).

Тільки тут не «Правда» чи, там, Грушевський який-небудь, а вихідні дані особи, яка тебе

цікавить, — Довган Олена Амброзіївна, рік народження — 1920, місце народження

—Лемберґ/Львув /Львов/Львів, рік смерти — 1947, місце смерти — а ось за цим ми, мовляв,

усіки-пусіки, до вас і прийшли... Хочемо, тіпа, могилку бабушчину відшукати, опорядити

по-християнському... Родичам, кажуть, видають «дєло» на руки без проблем, Ірки

Мочернюк мама ще років п'ять тому на Ірчиного діда запит робила, то навіть доноси всі


були попідшивані, багато, каже, цікавого про старих друзів родини довідалася... Бо коли я

поткнуся з офіційним листом від телеканалу — так і так, пособіть, ми люді не местниє, кіно

хочем робити, — то вони там точно схарапудяться і забдять, як їх у школі каґебе вчили,

почнуть вирізати з «дела» все, що може бути компроматом на їхніх колеґ, котрі ще живі, — і

одержу я замість пухлого «дєла» саму папочку з двома вклеєними листочками, це

стопудово так буде, навіть і не сумнівайся... А в тебе, як у родича, до того ж єдиного

прямого спадкоємця, шансів куди більше.

Ну то як? Згода? Будем брать гебню?

Адька, Адька... Адюська моя вухата... Зайчисько...

Ні, нікуди їхати не треба — це в центральному їхньому архіві має бути, тут, у Києві, —

всі важливі справи по УПА тут, я дізнавалася... А по Проводу, так ті взагалі до Москви

вивезли — туди купу українських архівів повивозили, востаннє вже в 1991-му, після 24

серпня, як тільки незалежність проголосили, — мели тоді, кажуть, як у 1941-му перед

приходом німців, просто в дворі кілька тижнів папери палили — сліди замітали... То певно,

що є речі, яких ми вже ніколи не взнаємо, — але ж це не значить, що тих речей не було. І

нікуди вони не ділися, ми ж усе одно з ними живемо. Тільки це так, як у темряві в незнайомій

кімнаті на меблі натикатися...

О, до речі, — свічки погасити пора... Ввімкни світло, будь ласка, — не горішнє, оцього

над столом вистачить...

Втомилась, угу. Дуже.

Ох, зайчисько... Теплий який...

Ні, перш ніж у люлю, ти все-таки подивись, будь ласка, моє інтерв'ю з Владою,

добре? Так, це я про нього тобі казала — ти ж в ефірі цього не бачив?.. Це ще до нашої з

тобою ери було, в мене тоді ще програма не «Діогенів ліхтар» називалася, а просто йшло як

окреме інтерв'ю, тільки з деякими купюрами редакційними, — а тут на касеті все як було в

сирому вигляді, в чорновому... Ні, я не буду дивитися. Я сьогодні це вже бачила, не хочу

більше. Не маю сили, Адюська. Чесно. Подивишся сам, у кімнаті, гаразд? А я тут тимчасом,

так тому й бути, посуд помию...

Знаменита в тебе вийшла вечеря... Спасибі, киць.

Ти такий хороший — що б я без тебе робила?

Лиши, лиши... Я сама приберу...

Адю. Адю, а коли ти був маленький, ти з дівчатками грався?..

Ні, я тільки хочу спитати — ти не пам'ятаєш, була така гра — ямку викладали

квіточками, блискітками, така ніби картинка виходила, накривали її скельцем і знов

засипали землею, називалося — «секрет»?

Не пам'ятаєш...

АНКЕТА ВОЯКА УПА

1.

СТЕПЕНЬ і ПСЕВДО підхорунжа Рома/перекреслено/Дзвіня

2.

ПРІЗВИЩЕ ІМ'Я Довган Олена

3.

НАЦІОНАЛЬНІСТЬ українка

4.

ДАТА і МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ 1920 р. Львів


5.

ОСВІТА 3 курси фізики на університеті в Цюриху

6.

ЗВАННЯ радистка (радіоінженер)

7.

СТАН вільний (незамужня)

8.

СЛУЖБА в ЧУЖИХ АРМІЯХ (пропуск)

9.

ПЕРЕБІГ СЛУЖБИ в УПА від березня 1944 р.

10.

ПІДВИЩЕННЯ (нерозбірливо: бура пляма)

11.

ВІДЗНАЧЕННЯ (нерозбірливо! бура пляма)

12.

ПОРАНЕННЯ і ШПИТАЛЬ (нерозбірливо: бура пляма)

13.

КАРИ (нерозбірливо: бура пляма)

14.

ГРУПА КРОВИ (нерозбірливо: бура пляма)

15.

0ПІН1Я ЗВЕРХНИКІВ (нерозбірливо: бура пляма)

Її звати Анастасія, і вона моя практикантка — у мене вже є практикантки, сказитися

можна, ось так воно все й починається, а потім одного прекрасного дня виявиш, що всі в

твоєму оточенні вже молодші за тебе. І не просто молодші, а тільки й клацають зубами,

чекаючи, коли ти звільниш їм місце, — як зграя молодих вовченят. Перше покоління

здобичників нової Європи — те, на чиї тендітні голівоньки, на юні й драглисті, як яєчний

білок, мізки, відразу всією мегатонною вагою об- рушилася американська телевізія й

реклама. Як колись на плакаті з по-звірячому виряченим красноармейцем, який тицяє в

тебе пальцем: «Ти запісался добровольцем?», — тільки тепер запитання звучить інакше:

«Ти вже відпочив на Канарах? », « Ти вже купив „мерседес"? », «Ти вже вдягаєшся у Gucci?

» — і вони ошаліло женуться в напрямку, вказаному гігантським екранним пальцем,

перегризаючи на своєму шляху все, що, на їхню думку, може їм перешкодити. Уявляю, яку

криву суїцидів це інтернет-покоління видасть соціологам років через десять — як фонтан на

Майдані Незалежности.

Ця також у блузочці від Gucci, в черевиках від Bally і з сумкою до пари черевикам, —

гостроносенька лялечка з очима, як два чорні пластмасові ґудзики й вічно напіврозтуленим

ротом, у кутиках якого вже намітилися дві павутинки, — для двадцяти з хвостиком

ранувато, хоч, гадаю, тим чулим ротиком вона за свій вік встигла обробити куди більше

товстих чоловічих відростків, аніж я за свій. Якщо тільки це не татусь її вдягає. Зрештою,

одне другому не суперечить. Коли Настуся-Вже-В-Gucci наставляє на мене (на мене!) свого

розтуленого мокрого дзьобика, мені страшенно кортить співчутливо спитати, чи в неї часом

не гайморит. Ось такі кадри тепер ростить Інститут журналістики нам під боком, тут-таки на

Сирці — в тому білосніжному саркофагу, що його компартія невдовзі перед фіналом

се-ре-серу збудувала собі на кадровий розплідник, бо в Рильському провулку, в також

несогіршенькому сецесійному особнячку з левами, що його ми з Настусею- Вже-в-Gucci

саме проминаємо, партмолоднякові робилося затісно. Тепер тут банк, і леви з усіх підступів

обкладені, як на ковзанці, рожевим ґранітом. Я питаю в майбутньої української журналістки,

чи вона знає, що тут було яких років п'ятнадцять тому, — нестак і давно, вона вже до школи

мусила ходити. Чи знає, що її матір-альма в певному сенсі ґенетично пов'язана з тим

закладом, який колись тут панував, — і, судячи з куревських норовів вітчизняної

журналістики, карма місця таки вспадковується, тільки цього я вже їй не кажу. Анастасія

(саме так вона рекомендується — повним ім'ям) сторожко пасе мене чорними пластмасо-


вими очками і міньєтно-гайморитним ротом — ні, вона не знає, що тут було, і, з усього

видно, їй на це глибоко начхати, але я буду підписувати її звіт про практику на телебаченні

і потім вона всюди розповідатиме, що проходила практику в Гощинської, а тому по

миттєвому замішанні вона зважується догідливо підхихикнути:

17-11-144 прикольно, мовляв. Гупія, акваріумна рибка. Чому, на Бога, журналістика

— чому не бізнес-менеджмент, не яка-небудь, у перспективі, іноземна фірма, де можна

вийти заміж за швейцарця чи голландця, в найгіршому випадку американця, — що за вибір

такий?

Настусю, — ніжно кажу я, — а можна спитати, чому ви вирішили стати

журналісткою?

Майже фізично чую, як їй під черепушечкою стукаються кульки, приведені в рух моїм

запитанням, наче більярдним києм, — це вона вираховує, який варіант відповіді принесе їй

найбільше очок. Як у комп'ютерній грі. Невеличкий, рухливий, мисливий мозок, націлений

на швидкий пошук їстівного.

Я завжди добре писала.

Див. журнали «Бизнес», «Натали», «Elle-Украина», рубрика «поради психолога». Як

успішно пройти інтерв'ю при прийомі на роботу: тримайся впевнено, постарайся справити

враження людини, що знає ціну своїм професійним чеснотам. Плюс, звісно, американські

серіали — «Район Мелроуз», «Фешин-шоу»... І я це мушу вислуховувати, бо вона

приклеїлась до мене, як жуйка в салоні літака на висоті десять тисяч метрів, бо я, коли

вийшли разом із телестудії, необережно запропонувала дитині підкинути її до центру, і

дитина вилізла зі студійної машини разом зі мною, і вже двічі на моє делікатне «Вам у який

бік?» не кліпнувши оком відповідала: «Я Вас проведу». Як там було сказано в когось із

росіян: моє покоління — гівно, але твоє — то вже взагалі щось непомисленне.

Добре — це без орфографічних помилок?

Я вже не стримуюсь.

В пластмасових очках нарешті мелькає живе почуття — злоба, затаєна хижа

ворожість, навіть губка рефлекторно смикається ощиром — тільки гарчання бракує.

Що ж, от ми й встановили контакт. Через рік, уже з дипломом, вона напише в

якій-небудь жовтій газетці- клозетці, що Гощинська ненавидить жінок. Особливо молодих,

особливо вродливих. І розумних, звичайно ж. А якщо їй ще й платитимуть штуку баксів на

місяць, то жодної різниці між собою і мною вона вже й не вбачатиме — крім тої одної, що я

за неї старша і, значить, у її розумінні, менш якісна: як йогурт із задавненим терміном

вжитку. Чим більше я їх спостерігаю, цей роз- буялий підлісок, тим менше мені хочеться

заводити дитину. І тим більшу відчуваю полегкість, що досі її не завела, — від такого не

вборониш, не захистиш. Не замкнеш у кімнаті й не годуватимеш через вічко в дверях

екологічно чистим духовним продуктом. Не уявляю, як собі дають раду ті з-поміж них, кого

батьки все ж зуміли так вигодувати, — надто якщо при тому з Gucci й Bally в тих батьків, не

дай Господи, не склалося.

— Журналістика, Настуню, — це не тільки добре писати...

На фіґа я це кажу? Кому?..


Головне ж, що тут, коло Богдана, мені вже справді треба її притьмом позбуватись, —

я йду навперейми Адьці, який має виходити на Володимирській із приймальні СБУ (між

іншим, колишнього особняка Грушевських, підказує думка за інерцією, — дались мені

сьогодні ті «колишні» споруди!), і мені зовсім не хочеться мати під боком це майбутнє

золоте перо в ролі свідка, а як від неї зграбно відкараскатися, я тепер уже й не знаю, ну й

ідіотська ж ситуація. Кажу «вибачте» й витягаю мобілку, непомітно натиснувши на Адіну

кнопку, — голос у нього затурбований, відгукується односкладово, щось там, видно, йому

не виходить так, як планувалося, а я ще й лізу під руку з недорікуватими уточненнями, де

мені на нього ліпше чекати, — дурня цілковита, але ж не поясниш йому в цій хвилі, що цей

дзвінок мені потрібен тільки як приключка для того, щоб, натиснувши на кнопку відбою,

повернутись до своєї практикантки (цікаво все-таки, хто ж із начальства мені її втелющив?)

і чемно, але рішуче простягнути руку:

— Ну що ж, Настуню, приємно було з вами пройтися, але на мене вже чекають...

Без мобілки, без поданого костура, я б не зуміла так гідно вив'язатися. От для чого

існують мобільні телефони — затлумити нашу прогресуючу безпорадність перед реальним

світом, коли опиняєшся з ним сам-на-сам. Своєрідна страхувальна сітка міжлюдських

зв'язків, без якої ми вже не годні пересуватися — без того, щоби щокрок за неї хапатися. Як

немовлята в манежі.

Відшита, але непереможна Настуня дибуляє вниз по Софіївській, гойдаючи

розфасованою штанцями на дві половинки сідничкою (б'юсь об заклад, що в неї там уже

целюліт починається, фізично всі ці діти якісь на диво трухляві, чорнобильське покоління,

чи не звідси й їхня вовча хватка — вхопити своє чимскорше, бо за десять років уже не буде

чим хапати?), — а я повертаю на Володимирську, сто метрів радісних — уздовж

Софійського білого муру під старими каштанами, а далі сто смурних, як діагонально

відкинута тінь — з протилежного боку, де задерся вгору жаб'ячо-сірим фасадом розляпаний

вниз по схилу квартал КҐБ, нині СБУ — наче підтягнута на лапах аж під Софію велетенська

ропуха серед історичного центру, серед самісінького тобі городу Ярослава, і я могла б

розповісти Настуні, що ще до 1930-х років тут стояла чарівна Ірининська церковця з XIII

століття, така сама осяйна й жіночна, як і Софія, білостінна, в темно-зеленому очіпку баньки

(я бачила знімки), але велетенська ропуха з внутрішньою тюрмою її розчавила, навалилася

всією вагою, іно кості, то пак стіни, затріщали, і від церковці на сьогодні тільки й зосталося,

що назва бічної вулички, — тільки назви нам і зостаються, самі імена, як порожні оправи

перснів із вийнятими коштовними вічками. Але Настуні все це, звичайно, по фіґ, і, зрештою,

інтерес її все одно завжди буде по стороні того, хто розчавив, а ніяк не розчавленого,

оскільки розчавлений, як її навчили тато, мама, школа й телевізор, — то лузер, невдаха і

лох, так що ми з моєю церковцею можемо відпочивати в дальньому закапелку... Тою

стороною Володимирської я не люблю ходити, і не лише я — за совкових часів вона завжди

стояла порожня, як виморожена, це вже тепер народ розпурхався, розшугався, але

однаково — не люблю. А доведеться.

І акурат на «зебрі» перед Рейтарською дзвонить мобільний: Адьо.

Це не тут, каже він, і я мало не потрапляю під колеса особливо нервової «тойоти», що

рветься з місця, не дочекавшись, коли я ступлю на хідник (показую водієві язика). Архів у


них, виявляється, не тут, а через дорогу, на Золотоворітській. І сам він зараз там. І щоб я

туди підходила, він мені все розкаже.

— У них тепер саме обідня перерва починається, я добре встиг!

Розвертаюсь назад — як непереможна Настуня, як танк: не дочекавшись зеленого

світла, проскакуючи між автами. Золотоворітську я люблю: затишна, тиха, одна з

небагатьох у центрі вуличок, які ще лишаються на- правду київськими, хоч і на ній уже

вимахали парочку обкладених ґранітними сотками банкоподібних озій, але старокиївського

духу все одно розвалити не потрапили. І зараз же на розі цієї притульної вулички, перед

круглою клумбою, на белебні, на осонні, стоїть як укопаний мій хлопчисько — як дорожній

знак, щоб я не збилася з шляху, — і мене водномить накриває гарячою хвилею безглуздого

щастя на вид його лошачо-довгоногої постаті, його стриженої голови, усмішки, що здаля

спалахує мені назустріч, як самостійне джерело світла в міському пейзажі: побачив! — а я

раніше, я раніше! — і поки відстань між нами, ця не нанесена на жодну міську мапу, на

хвилину тільки й увікмнена, в обхід клумби, бісектриса, що нею впродовж цієї хвилини,

оживши, бринить і пульсує порожній ріг Золотоворітської й Рейтарської, скорочується зі

швидкістю перехопленого погляду (того, що на мить забиває памороки й обриває нутро

бездонною ніжністю...), — поки ця невидима нікому, крім нас двох, «зебра» (і немає в

жодному місті світу важливіших понад ці розміток!) лічить позосталі між нами секунди —

сім, шість, п'ять, чотири, — я вже бачу, бічним зором (наче в галімому бойовику — невідь-

звідки вигульклого чорного бандитського автомобіля, з якого зараз вистромиться з-за

опущеної шиби цівка автомата), — наплив на нашу бісектрису, звідкись іззаду по хіднику,

чужої темної тіні — не мимобіжний сторонній промельк, а таки лобовий наїзд, націлений

впертися поміж нами обома, тримаючи під прицілом обох одночасно, і коли я ступаю на

хідник за крок від Адюськи, то, замість уткнутись у нього, з'єднатись у мимобіжному сплеті

долонями, плечима, щокою, як завжди при зустрічі, наштовхуюсь, як на стінку, на той чужий

погляд, виприслий обіч, короткий і твердий, немов спідлоба, — балухаті чорні очі в

м'ясистих повіках, погляд прицінний, але не по-чоловічому, а якось інакше, так, що хочеться

відразу струсити його з себе, як чорного павука, і перш ніж цей відруховий сиґнал встигає

дійти до мозку, погляд тут-таки й спорскає з прицілу сам, зоставляючи тільки неясний

бентежний осад, слизистий слід, — і Адьо, знімаючи мені руку з плеча обірваним жестом,

повертає голову і стримано всміхається в той бік, як до знайомого, — випадкового, але

все-таки такого, який вартує кількох чемних слів, навіть якщо нагодився невчасно й не до

речі:

— На обід ідете?

Це звучить як відголосок нещодавно закінченої розмови, до якої вже нема чого

додати, і неважко здогадатися, ким може бути цей тип у серійному костюмчику, як у корсеті,

— явно того самого архіву працівничок, що вийшов услід за Адькою, ну й ішов би собі своєю

дорогою, чого підвалив?.. Адьці дядя десь до плеча, статурою теж не вдався — філейна

частина переважує горішню, ніжки куцуваті, — зате вдався виправкою й фейсом: обличчя

сильне, замолоду взагалі красунчик мусив бути, такі мефістофільські профілі школярки в

зошитах малюють, тільки я таких не люблю — південно-смаглявих, «під сепію», із тим

чорнішими й балухатішими очима, чим дужче чорнявість побивається сивиною, і з чимось


невловно коршунястим у рисах, у загальному за- черку: тип підстаркуватого арабського

терориста. Або ізраїльського військовика. Чомусь мені здається, що такі мають постійно

пітніти, — ніби на них ужито забагато олійної фарби, а промокнути забули. А виправочка

все-таки військова, всі вони себе носять однаково штив- ненько — навіть коли всього тільки

в архіві працюють... Інтересно, в якому він званні?

Адька, розумничка, підкреслено нас не знайомить, кінь би втямив, що — шановні

пасажири, не затримуйтесь у дверях, — але в цього розвернутого груддю вперед

боровичка-терориста вразливости куди менше, ніж у коня, приблизно стільки ж, як у моєї

Настуні, і він багатослівно, по-батьківському люб'язно, з покрови- тельськими нотками, —

між іншим, цілком пристойною українською (чому це мене, власне, дивує?) — досипає Аді

ще щось уже відверто безпотрібне, дожовує пережоване, — що краще телефонувати до

них починаючи з завтрашнього дня, чим більше часу на пошуки, тим краще, не всі справи

ще впорядковані, в першу чергу розглядаються запити на реабілітацію, яких все не убуває,

ніяк не убуває, навпаки, чимало вже зроблено, але скільки ж іще належиться зробити, — і

отак він стоїть, кріпкенький собі, нівроку, з густими, масними бровами й коршунястим

профілем, — і гонить, і гонить, і затикатись не збирається, і я знов ловлю на собі його погляд

— і цим разом нарешті до мене доходить: він мене впізнав! (Тому й зупинився?) Блін, а оце

вже зайве, це нам і геть ні до чого. І принесло ж тебе, чувак... Чортова телевізія — тільки-но

піткнешся на люди, вічно на тебе хтось очі витріщає, а то ще й розганяється перепитати: Це

Ви?.. — і не за автографом навіть, а просто так, перевірити враження... Мовчу, як

справдешня упівська партизанка, ні пари з уст, стою поруч так, ніби ми в метро, а не серед

вулиці, і знай сопу, фейс держу як на паспортне фото — врешті-решт, впізнають не так

обличчя, як міміку й, особливо, інтонацію, і я вперто тягну свою паузу, довгу, непомірно

довгу, в театрі публіка на такій уже починає нервово шарудіти, і він теж не збирається

чекати бозна-скільки — в нього все-таки обід:

Я вибачаюсь, ви не Дарина Гощинська?

Ну от, прошу дуже.

А ви, пробачте, хто?

Знехотя вступає Адька — як контрабас у джаз- банді:

Павло Іванович з архіву...

Павло Іванович, ага. Чисто ґебешна манера рекомендуватись, це я від мами чула —

що всі вони були поспіль Павли Івановичі та Сергії Петровичі, всі оперативники- «опікуни»,

— люди без прізвищ, із самим іменем-по- батькові. Хтозна-чому, цей маленький знак

відданости давнім цеховим традиціям зненацька мене вкурвлює — по-справжньому

вкурвлює, аж засліплює люттю, вдаряючи в голову, — може, в мене просто загальмована

реакція, і це вибухає коктейль із багатьох накопичених складників, все моє прибутне

роздратування від Настуні-B-Gucci почавши, а може, то Настуня мене й заразила, але в цій

хвилині я сама готова ощиритись і загарчати — аж щелепи зводить од злости:

В такому разі, я Дарина Анатоліївна!

Це я знаю, — каже він і дивиться на мене поглядом ситого кондора з високої

скелі: важкі, зморшкуваті повіки напівприкривають недвижні опуклі очі — такі б очі східній

красуні, млость і бархат, два агатові персні, а тут чорті-що, прорахувалася природа... І,


ледь-ледь налягаючи голосом, зовсім крихітку, тобто рівно настільки, щоб не уйшло

непоміченим, повторює:

Знаю, що ви Анатоліївна.

Це мені, значить, пропонується заметушитись, забити хвостом — ах, мовляв, і звідки

ж, і яким же побитом, розкажіте ласкаві?.. Та пішов ти. Казьол.

Матінка ваша ще жива?

Він так і каже — «матінка». По-російськи це було б «матушка» — нормально, навіть

поштиво. Атак вони всі й говорили в своєму колі — «матушка», а на дружину — «супруга»:

«Передавайте привет Вашей супруге», ні в якому разі не «жене», — «жены» були в

допитуваних, у тих, з ким не рахуються і привітів не передають. А в цих — «матушки»,

«супруги»: владний жарґон, арґо переможців. Як це я не відразу догледіла, що він подумки

перекладає з російської?..

Якби ми з ним були іґуанами, то зараз являли б собою шикарну картинку для «Живої

планети» на Discovery

Channel, — як стоїмо навпроти себе, здибившись гнівно роздутими

гребенями-клобуками й чекаючи, хто вдарить перший. Або кобрами — ті ще й розгойдують-

ся в повітрі, перш ніж метнутись блискавичним ласо (правда, по моїй стороні ще й

спокійний, як мудро мов- чущий удав, Адька, що безумовно додає сили, але це лишімо за

кадром):

Нівроку. Дякую. А ваша?

Чи мені здалося, чи справді та друга іґуана здригнулась, присіла на лапи?

Передавайте їй вітання, — веде-таки своєї — не зіб'єш, це теж одна з

владних звичок — пускати повз вуха недогідливу тобі репліку так, мов її й не було.

Скасовувати як нечинну. Тільки, блін, якщо мені до твоєї «матінки» зась, то що ти смієш

мати до моєї?!

Вітання від кого?..

Бухалов, — нарешті розколюється й називає себе друга іґуана, і це звучить

несподівано інтимно, наче в кабінеті у проктолога: клобук опадає, гребінь також, зношені

порожні бурдюки круг очей, провислі бурці в'яленої шкіри над комірцем сорочки, — мужчина

за полтинник, і то сильно «за», — печінкові плями на вилицях, проблеми зі шлунком, либонь

і з простатою, кар'єра в основному відіграна, і явно неблискуче, в перспективі тільки пенсія і

хронічний острах, щоб її, бува, не урізали, і чого, питається, на нього визвірятись?.. —

Павло Іванович Бухалов, — продовжує звірятися майже сором'язливо, ніби нашіптує мені

непристойність, отак-о причепився на вулиці до жінки й нашіптує їй півголосом

непристойності, мінячись на виду, бідолашний, хворий чоловік, але це ж треба, справді,

таке прізвище носити, ото наградив Господь і тато з мамою! Серйозне прізвище — щире,

непідробне рязансько-тамбовське, з тих, що носять старі відставники, — як незабутній

підполковник Доскін, який викладав у нас у школі історію з фізкультурою і про якого

подейкували, наче Доскін він по жінці, а насправді, з дому, — Уйобишев. Так що Бухалов

іще й нічого, буває гірше, — розуміється, якщо тільки Павло Іванович мене не розігрує, бо

на якого- небудь злитого з рязанських боліт Бухалова (татарські вилиці, сірі очі, загальна


водяниста бляклість...) він стільки ж подобає, скільки я на Усаму бен Ладена, фактура явно

не та... Він що ж, сподівається почути, як мені приємно з ним познайомитися?..

Так їй і передайте, вашій матінці... Бухалов, Павло Іванович. Думаю, вона

мене згадає. Ми колись зустрічалися...

Світ тісний, — філософськи коментує Адька, встромляючи голову в кадр, і,

спасибі йому, вчасно, — я дійсно не знаю, що сказати Павлу Івановичу Бухалову на його

ліричну заяву. Так-таки жодного бажання не маю довідуватися, коли й за яких обставин він

міг зустрічатися з моєю «матінкою», і тому тупо й невиховано мовчу. Кінець зв'язку. Та й

Павла Івановича вже мусять владно кликати вперед до бою буркотливі шлункові соки: бачу

в нього в кутиках рота дві звурджені, як стара бринза, біло-жовтяві смужки, й мені остаточно

робиться неприємно. Зате Павлу Івановичу навпаки:

Дуже приємно, — добросердо озвучує він за мене мою пропущену репліку

— як не подають, то він і сам себе обслужить. — Дуже приємно знати, що в неї виросла

така... відома дочка (з наголосом на першому складі). Я сам частенько дивлюся ваші

передачі, хоч і не завжди маю час... А дочка моя (з наголосом на першому складі) вас

просто обожнює, — і тут цей штивний боровичок у костюмчику-корсеті вперше всміхається,

оце несподіванка, — незвично, скупенько, в манері Штірліца з класичного радянського

серіалу, тобто так, немов приводить у рух нетреновані й давно задубілі лицьові м'язи, може,

в їхніх чекістських школах їм так спеціально ставили міміку, усім однаково, але все одно на

згадку про дочку йому виходить тепло, симпатично, прояснюється — і красивий же в

принципі дядько, така екзотична, яскрава зовнішність, тільки статура підкачала трошки, — і

я теж усміхаюсь йому у відповідь і кажу дякую, і що дуже приємно це чути: реакція авто-

матична, як флеш, коли натиснути на спуск, але стоп, стоп, це ще не кінець, — він лізе у

внутрішню кишеню (пістолета під пахвою нема! — хоча, чому мав би бути?..), виймає

записника, розгортає й тицяє мені під носа, чистою сторінкою в рябомережану клітинку на-

зверх: його дочка (з наголосом на першому складі) буде дуже щаслива мати мій автограф.

Люблячий тато, як це приємно. З радістю, авжеж, тільки попрошу ще ручку. І що-небудь для

неї особисто, мурмотить він, буквально кілька слів, якесь побажання, — будь ласка, з

охотою, як її звати? О Боже. Дуже мило, дякую, мені теж.

Блін, ото й усього?! Ото треба було якісь загадкові привіти «матінці» передавати

(все-таки спитати я в мами спитаю, що за один, — якщо вона, звісно, згадає!), п'ять хвилин

виснути над душею й грузити бозна- чим — і все для того, щоб одержати автограф, який і

так дається надурняк кожному, хто попросить?..

Або я чогось не розумію — або цей суб'єкт таки якийсь причмелений. Іґуана, не

іґуана, а таки якась інша форма життя — якщо спеціально її не вивчати, не збагнеш, що в

неї на мислі.

— Дзвоніть, — каже він уже на прощання, ховаючи заповітного записничка у

внутрішню кишеню свого сурдута, — якщо буде треба...

Так, ніби це я тут була прохачка, і відтепер мені, як своїй людині, гостинно

відкриваються двері не з вулиці, а з кулуарів, по дзвіночку, як і годиться межи своїми

людьми. Адьки він уже мовби й не бачить, геть і не дивиться в його бік, — Адьки тут не


стояло і в списках не значилося, і його родичам привітів не належиться (наприклад, Довган

Олені Амброзіївні, рік народження — 1920, рік смерти — 1947, місце смерти невідоме).

— Товариш ваш... — бліц-пауза, перевірочка така, тичок очима: який тут зв'язок,

наскільки Адька мені «товариш»? — Має мій робочий телефон... Звертайтеся...

А я, бач, здуру Адьку погнала чесним шляхом, офіційним, через «вертушку». А можна

було б і заощадити клопоту, скориставшися своїм усенародним іменем — і зовсім не «в

службових цілях», хто б подумав. Хто б припустив, що «Діогенів ліхтар» виявиться

улюбленою передачею працівників СБУ. Чи то пак, Вероніки Бухалової (бідна дитина, це ж

скільки вона мусила намучитися в дитсадку і в школі з таким прізвищем!) — студентки

консерваторії, майбутньої піаністки, ну й діла. Ні, все-таки працювати на телевізії часом і

поплатно, перепадають і дивіденди, не самі лише докуки...

А от без прощального рукостискання (судячи з секундного вагання, в Павла

Івановича мелькнула й така ідея!) ми обійдемося — ручки в нього, на диво, не пухкенькі, не

короткопалі, цілком навіть інтеліґентні руки, але все одно, мабуть, пітніють. І хоч як

по-військовому штивно він держиться, а статурка таки немужня: грушовидно опливає до

стегон. І піджачком не приховати, що зад завеликий — пухкий, випинається. Жіночий зад.

Щастить мені сьогодні на промовисті зади.

Нарешті ми самі. Ще кілька кроків у бік Золотих воріт (не змовляючись — до кав'ярні

коло фонтану) — і Адьо закидає мені руку на шию й несе її там, тяжку, як голодне звірятко,

що знай норовить куснути, смикнувшися нижче, і я так само відрухово чіпляюсь йому за

стан, дотримуючи кроку, вгризаюсь боком у бік і чую його тепло: закон сполучених посудин,

як каже Адьо, і якщо Павло Іванович Бухалов, за невитравною цеховою звичкою,

проводжає нас поглядом з-за рогу (чи як там це робив Штірліц), то тим гірше для нього: хай

піде і вдавиться своєю котлетою.

Він, як тільки тебе вгледів, зразу штани спустив! — сміється Адьо. — Ти б

чула, як зі мною в кабінеті в себе розмовляв, перш ніж мою заяву підписати, — а хто, а

звідки, а навіщо, а хто вона вам, а звідки у вас інформація, — допит формений. Під кінець я

вже й сам почував себе досить підозрілим типом... А тут, ну просто метаморфоза!

Ось вона, велика сила батьківської любови...

І Лялюсьчиної популярности, прошу не забувати!

Ага, серед есбеушників особливо. Не сумніваюся, що він о тій порі, як я в

ефір виходжу, вже давно спить як бабак, — після новин зразу ж і в люлю. Теж мені, фан

знайшовся...

Все одно, Лялюсь, — ти телезірка, ти відома постать — це грає, ого як, сама

бачиш... Він же й той привіт Ользі Федорівні на ходу придумав, щоб і собі якимсь боком

примазатися до твоєї слави.

Гадаєш?

Та ну, стопудово! Показати, що й він тут не якесь фуфло, не лівий пацан,

отак з вулиці... От побачиш, подзвони мамі. Певен, що Ольга Федорівна дуже здивується.

Бухалов, але ж і прізвище!

Я теж думав, лусну, коли він назвався. Насилу стримався.


А він тобі там у себе в архіві що, тільки Павлом Івановичем козирнув?

Кажу ж тобі, там до нього взагалі було не присту- пися. Привітний, як

носорог під час гону.

Але бодай заяву підписав?

Підписати то підписав, сказав, будуть шукати, але ґарантій, що знайдуть,

нема жодних. Лиши сперан- цу, хто сюди заходить, — десь так. Ну, тепер, думаю,

напружиться...

Господи, Вероніка Бухалова — треба ж TäK обізвати дитину! Це ж як, цікаво,

вони на неї вдома кажуть — Вера? Ніка? Рона?

Ніка, напевно. Рона, то якось уже занадто інтелі- ґентно...

Ну, він же все-таки не мент, а, тіпа, «інтелідженс сервіс», ні? Дочка в консі...

І, ти завважив, — у нього досить пристойні руки?

Так я й ментів інтеліґентних стрічав, траплялося...

І Адька запускається в довгу й смішну історію (сама собою вона, може, й не дуже

смішна, але він уміє смішно розказувати, точніше, вміє заражати тебе веселістю, з якою сам

ставиться до того, про що розказує, — суґестивна здатність, що нею наділені цуценята й

маленькі діти, а з дорослих — тільки направду талановиті люди, гарні й чисті душею, і я

заливаюся реготом, слухаючи, як добросердий Адька з друзями вчив мента грати в

преферанс на комп'ютері, коли той мент з'явився до них серед ночі на превеселу гойру за

викликом зловреднючої сусідки, і чим усе те скінчилося, — такий студентський, бурсацький

гумор, трошки шибе- никуватий, халамидницький, перед яким неможливо встояти, який

завжди захоплює — і не стільки навіть молодечим надміром життєвої сили, скільки

природною невинністю, незнайомістю з темними сторонами життя, а чи безтурботним на

них невважанням, що вже межує з відвагою, та найчастіше нею ж і є...), — якимось дивом

Адька зберіг у стосунку до людей, усіх без винятку, отаку чисто хлоп'яцьку приязну

відкритість, — ніби від них тільки й чекати, що нових прецікавих пригод, і люди зазвичай це

відчувають, якщо вони не іґуани, і офіціантка, що підходить до нашого столика прийняти

замовлення, бліда, як борошняний хробачок, блондиночка, теж потрапляє під його хвилю й

починає випромінювати симпатію, навіть закидає щось по-українському, хоч і не дуже їй

плавко виходить, — з Адькою завжди так, куди з ним не піди, я завважила ще коли в нас

тільки все починалося, коли ми ще були на «ви», у черзі на пошті, в таксі, в кіоску з

відеокасетами, де ми видурнювались і реготалися на всю губу, і власне по тому, як

реаґувало на нас довкілля, по скресаючих довкруги розвільжених усмішках — ніби кожен

пригадував щось своє гарне, що давно притонуло в пам'яті, — я вперше й зрозуміла, що те,

що між нами діється, мені не ввижається, що інші також це бачать... Плюскотить фонтан,

бризки долітають до нас, виповзає сонечко, додаючи світові барви, і всі люди за столиками

враз якось чепурнішають, Адька докінчує про свого інтеліґентного мента, а тоді простягає

руку й обережно виймає мені з волосся крихітний ско- цюрблений листочок. Борошняний

хробачок приносить нам пиво, ставить гальби на темно-зелені кружала з лейбою «Оболоні»

й несміливо каже:

— А вот і солнишко...


Одностайно вирішуємо вважати, що перший наліт Адріяна Ватаманюка на архів СБУ

пройшов успішно, особливо ж удався незапланований фінал. Спонтанність, натхненно

проголошує Адька, от що треба вміти цінувати в житті, — відхилення електрона, яке вирі-

шує долю всесвіту. Відхилений електрон — це Павло

Іванович, чи що? Смішний Павло Іванович, підстаркувата каракатиця, вимуштрувана

на військовий лад, — із вірлиним профілем і очима зірки гарему, із прізвищем

потомственного рязанського хроніка, алкаш у дванадцятому коліні...

Знаєш, — каже Адьо, — не можу позбутися враження, наче я його десь

бачив. Обличчя чимось знайоме...

Ну, таке обличчя раз побачиш — не забудеш!

Прикметне, скажи? Очі особливо.

Може, він тому й в архіві сидить, бідолаха? Який із такою зовнішністю

оперативник, вони ж всі якраз ніякі мусили бути... Нерозпізнавані.

Хай йому там легенько тикнеться за його обідом, Павлу Івановичу.

Підлітає голуб, діловито обтрушується й дріботить між столиками в пошуках наїдку.

Видно, тутешній, нагрів місце. Мабуть, у них, голубів, як у бандюків, усе між собою поділено,

— кому сквер, кому майдан, кому кав'ярня. Теж могла б бути окрема мапа — Київ голу-

биний: з усіма позначеними траєкторіями польотів, висотними точками, де порядному

голубу можна відпочити, ну, й тими, де хавчик завжди водиться. Плюс застережні знаки:

автомобілі, коти, — скільки доводиться бачити на вулицях мертвих голубів, розледащілих

настільки, що їм уже в облом випурхувати з-під коліс...

І все-таки, — каже Адька, вперто крутячи головою, мов проганяє муху, що

дзижчить усередині, — я його десь бачив, їй-богу...

Ти прямо як Миколайчук у «Пропалій грамоті»: слухай, каже, де я тебе

бачив?..

Зненацька Адька ляскає себе по лобі, і в очу йому спалахують збитошницькі вогники:

А що ми забули, ну?

А що ми забули?..

18-11-144

Де-серт!.. — він робить страшні очі. — Ми забули про десерт! — І,

повернувшись, махає офіціантці:

А що у вас сьогодні на солодке?..

Дзвонить телефон (непоганий початок для режисерського сценарію, думає крізь сон

Дарина Гощинська, — поки що ведуча, поки що анкорвуменша на поки що незалежному

каналі — ба ні, вже більше не незалежному, уже два дні, як НЕ, — в цьому місці її остаточно

прокидає гарячий, як штопором, прокрут у грудях, вчорашня розмова з шефом виростає в

свідомості в усій необорності живої яви: не приснилося! — але думка за інерцією котить

далі вже-безпотрібний режисерський хід, непоганий початок для сценарію: на екрані

темрява, і в темряві дзвонить телефон — антикварним, довоєнним звуком,

белем-белем-белем, мов альпійські дзвіночки на коровах, сама ти корова, який

антикварний звук, це ж із реклами Milka, блін, як же ви всі мене дістали, яким сміттям густо

всипано мозок, так що вже й не домацаєшся до того, що думаєш сама, і якого ото милого,


спитати б, колошкати людину ні світ ні зоря — о чорт, яка зоря, це ж уже десята!..), —

дзвонить телефон, і вона насилу повертає свою стуманілу голову в бік дзвінка з почуттям

глибокої ненависти до світу, — хоч би що там цей світ іще вготував їй за ніч, вона не

сподівається від нього нічого доброго: куди не ткнешся думкою, скрізь болить. Як побита,

угу. Так її ж і побили. Роздягли й відтовкли, як останню шлюху з Окружної, а тіло викинули в

придорожню посадку. Тільки от міліції ні одна собака, загледівши, не викличе.

Номер на дисплеї: мама. О ні. Тільки не це, тільки не зараз. З мамою — ще гірше, ніж

із чужими: парадувати в повному блиску свого благополуччя доводиться так само, як із

чужими, але при тому чомусь усе одно чуєшся беззахисна, як облуплений кролик. А куди ж

іще беззахисніше, як їй зараз.

І все-таки вона покірно бере слухавку й тисне на кнопку відповіді: дочірній обов'язок,

нічого не вдієш. Не дзвонила матері три дні — от і віддувайся.

Привіт, ма (о Боже, ну й голос у неї — як у ворони!), як ти?..

На це запитання мама завжди реаґує однаково — починає розповідати про хвороби

чоловіка: дядя Володя потроху здає, у нього артрит, коліно вже майже не згинається, треба

буде робити операцію, і цукор підвищений, знову лягати під капельницю, — старіння

віднедавна стало для Гощинської-старшої темою, що поглинає майже всю увагу, і молодша

ставиться до цього зі співчуттям спортивного вболівальника — хоч і з іншої, поки що, ліги.

Воно й справді трохи схоже на спортивний матч — розтягнений у часі, зі своїми правилами,

яких наперед ніхто тобі не каже, і, на жаль, із наперед відомим результатом: спершу

дрібними, а далі все дошкульнішими, настійнішими штурханами тебе рік за роком спихають

із траси в ту саму придорожню посадку, у рів; зів'яле тіло, готуючись стати землею,

репетирує розпад — на сукупність слабостей, больових точок, уражених органів, дихання й

пересування стають заняттями, що вимагають повної посвяти, а вранішнє випорожнення —

подією, що задає тон цілому дневі: все це робить учасників процесу мовби членами

закритого клубу, де є свої чемпіони й свої аутсайдери, і дядя Володя, по ідеї, мав би

належати до перших, мав би показати себе професіоналом старіння, бо хіба ж не на те він

усенький вік і тренувався, копирсаючись у людських нутрощах, у розверзтій м'якушці гнилих

і надвереджених м'ясних плодів, де для нього жодних несподіванок уже не мало б бути? А

виходило чомусь не так — дядя Володя вередував, як дитина, дратувався щонайменшим

фізичним дискомфортом, підступність власного тіла, що так по- зрадницькому оберталось

на заміновану територію: один необережний крок — і ти вже в рову, — сприймалася ним як

особиста образа, як несправедливість, на яку хто-хто, а вже він точно не заслужив, і

дружина теж якимось чином виходила в тому винуватою, — він ще не здався настільки, щоб

повірити, що вона на його боці, ще покладався на власні сили, ще хвицався, ще порипував,

старий пень... Чого Дарина боїться і, з підсвідомим острахом, чекає від кожного материного

дзвінка — це звістки, що в дяді Володі завівся роман із якою-небудь молоденькою

медсестричкою чи асистенткою, останнє шалене кохання — з пакуванням валізок і, не

приведи Господи, поділом майна та маминим провалом у перспективу самотньої старости:

такі речі трапляються частіше, ніж заведено думати, битва підупалого мужчини з власним

тілом завжди розгортається за одним і тим самим сценарієм, у якому поява на тридцять-

сорок років молодшої жінки є етапом неуникненним, як у жінок менопауза, і коли цього довго


нема, несамохіть починаєш непокоїтися — та доки ж можна длятися, давай уже швидше,

потворо, не тягни жили!.. Але потвора щось не поспішає, і цим разом бойова тривога також,

схоже, відкладається, — що ж, хоч одна добра новина за останню добу (якщо вважати

відсутність новин доброю новиною!): мама бадьоренько собі жебонить як звикле,

перераховує якісь там ліки, які збирається купити, і, крім того, в них, здається, заслаб кіт

(рідкісна бидлота, яка розважається тим, що плигає на гостей зверху з шафи або зненацька

вихоплюється з-під дивана і вгризається тобі в ногу, але мама й дядя Володя тішаться цим

рудим бандюком, як молодята первістком). Та каструй ти його нарешті, — тупо, мов не своє,

повторює Дарина те, що й завжди, — в кожній розмові у них із матір'ю певний набір фраз

повторюється як у магнітофонному запису (чи це також належить до правил старіння — ті

самі слова, ті самі предмети, ті самі затерті платівки, уникати будь-яких змін довкола, бо,

щоб рішитися ума, цілком досить і тих, що відбуваються в тебе в тілі?..), каструй — і

матимеш спокій. Кого вона має при тому на думці — кота, чи дядю Володю, чи, може, чого

доброго, P.: запізніла реакція на почуте вчора від шефа?.. Сама згадка, як опік у мозку, —

вона знов замалим не вистогнує вголос: суки, ах які ж суки! — але вчасно спохоплюється:

вона вже владає собою, вже пробудилася, доброго ранку, Україно. Боже, з якою гордістю

вона колись вимовляла в ефірі ці слова. От іще бракувало зараз розревтися, — зціпивши

зуби, Дарина коротко й часто сопе носом, вдих-видих, вдих-видих, — душна хвиля

відринає, тільки з очей скліпується пара сльозинок і, сповзаючи цівками, лоскоче щоки.

Ольга Федорівна тимчасом каже, що жалко — жива ж істота, мається на увазі Барсик, за що

ж його калічити?..

Але щось непевне вона таки вловлює на тому кінці дроту — або, може, її бентежить,

що пауза занадто затяглася. Межу дозволеного — колись давно раз і назавжди проораної

між матір'ю й дорослою дочкою нейтральної смуги, уздовж прапорців якої обидві

розгулюють, здалеку всміхаючись собі навзаєм, як прикордонники дружніх держав, Ольга

Федорівна ніколи не важилася переступити, — вона взагалі не належить до тих жінок, що

переступають межі, й відрухово чіпляється за кожну підморожуючу форму стосунків, ніби

боячись, що, полишена сама на себе, розтечеться калюжкою по підлозі. Як сніговичок у

теплі. Колись у дитинстві Дарина принесла такого додому з вулиці — власноруч зліпленого,

маленького, як лялька, й дуже чепурного (як їй здавалося) сніговичка — похвалитися мамі,

— і в пам'яті вбилось, наступним кадром, як мама витирає калюжу на підлозі в кухні,

викручує ганчірку в мидницю й плаче. Вона тоді вперше побачила, як мама плаче, і не

відразу зрозуміла — їй спершу здалося, що мама сміється, тільки якось чудно. Що там тоді

сталося, в проміжку між тими двома кадрами, чого вона плакала? Моя мама, Снігурка на

пенсії, або життя в холодильнику. Репліки в розмові має, за давно всталеним між ними

сценарієм, подавати дочка, — як готові формочки, що їх мати з готовністю ж і заповняє,

набираючи снігу в обі жмені, і ця пауза, що тепер розтікається в трубці, як калюжа по підлозі

(Дарина пригадує навіть ту підлогу — дощану, пофарбовану на брунатно олійною фарбою,

з блідими серпиками подряпин на місці пересунутого столу...), поки дочка квапливо ковтає

сльози й подумки викручує себе в невидиму мидницю, відновляючи здатність прикидатися,

— ця пауза немов підмиває, стрімко, стрімко, дедалі стрімкіше, вибудувану між ними

нейтральну смугу, ще мить — і весь насип зсунеться, поповзе, і дочка вже не зможе


пробулькотіти, що в неї все нормально (хріновіше не буває, тобто буває, звичайно, але тоді

вже викликають «швидку»...), і що голос у неї теж нормальний, просто вона ще спала, а не

дзвонила тому, що зайнята була, купа роботи, не продихнути (...нічого, от скоро вона стане

безробітною й буде вільна як пташок, — а справді, що вона тоді робитиме? Висітиме в

інтернеті по дванадцять годин на добу? Вивчить від мами всі її кулінарні рецепти й

чекатиме на Адьку вдома з обідом? Адька сказав, щоб вона не журилася, він її прогодує, —

не без гордої нотки в голосі сказав, чи принаймні їй так здалося, і вона й на нього

образилася, вгледівши в тому класичний чоловічий еґоїзм: знайшов коли хвастати своєю

фінансовою потентністю! — а він, може, і в гадці не мав хвастати, це з неї несподівано

полізла, як паста з придавленого тюбика, ранена підозріливість до всіх і вся, питома риса

всіх принижених і беззахисних, швидко ж вона увійшла в цю роль!..). Дарина раптом по-

справжньому лякається — вона бачить себе в порожнечі місячного пейзажу, в зоні

абсолютної самотности, як дядя Володя зі своїм артритом: всяке нещастя робить тебе

самотнім, і після нього треба вчитися жити наново, і з близькими теж, — як же вона з цим

упорається?..

Щось подібне вже було з нею у 1987-му, коли її під час переддипломної

практики несподівано викликали до ректорату, а там завели в перший відділ, і

невеличкий на зріст, із юрливими чорними очками капітан КҐБ (шурх — розкрита

перед носом червона ксіва, лясь — закрита, ні чорта й розгледіти не встигаєш,

окрім: капітан! здається...) дві години торохтів із нею невідомо про що, ніби

вітер піском сипав з усіх боків нараз, а тоді запропонував «сотруднічєство». На

ту хвилину вона була вже така втомлена од марних зусиль упіймати напрямок

тої шизофренічної бесіди, — тільки от-от, здавалось, намацаний, він одразу ж і

спорскав, перескакував із туманних згадок про її небіжчика батька, який, так і

неясно було, чи то «ні в чьом не віноват перед нашей властью» і взагалі мало не

предтеча «перестройки», а чи якимось чином посмертно зобов язував її, Дарину,

виправити його помилки (це ж які, цікаво?), — на багатозначні, з якимось

гидотним душком натяки на її однокурсників, на друзів, із якими вона тусувалася

в Хрещатицькій «Ямі», а то раптом на якусь зовсім уже фантастичну

«подпольную організацію», яку капітанове відомство буцімто викрило в

університеті, — капітан навіть не удавав, ніби сам вірить у те, що каже,

здавалось, його єдина мета була — перевірити, скільки й якої полови їй можна

втю- хати, за дві години їй так ні разу й не вдалося перехопити його погляд, наче

ті чорні очка рухалися якось інакше, ніж у решти людей, — так, кажуть кінологи,

не можна дивитися в очі вівчаркам, бо ті сприймають це як напад і можуть і в

горло вчепитися. Все вкупі робило враження розмови з душевнохворим, при якій

не смієш викликати санітарів, бо знаєш, що головний лікар божевільний сам, — і,

продираючись крізь той сипкий пісок захитаної реальности, полунатяків і

полубрехонь, у які, що більше стараєшся їх прояснити, то глибше провалюєшся,

вона з млосним жахом думала, що це ж так само вони колись говорили і з її

батьком, перш ніж віддати його в руки своїх божевільних санітарів, і те, що часи

звідтоді змінилися (овва, та чи ж справді?..), за вікном була весна 87-го і в місті


вже вирували антикомуністичні мітинги, не мало в цьому задзеркаллі жодного

значення, а якщо й мало, то лиш остільки, оскільки постачало сюди, по цей бік

шиби, новий матеріал для нових шизофренічних кривотлумачень, — і з того

всього вона так була змучилася, що коли капітан нарешті вивершив своє соло (бо

він говорив майже весь час невгава- ючи, вона могла б і рота не розтуляти!) і

запропонував їй писати йому щомісячні доноси, вона, замість одразу послати

його подалі й вийти, як писалося на тюремних брамах, «на свободу с чистой

совестью», згодилася «подумати», — чи то за студентською звичкою відтягати

екзамен начимпізніше (виграти час на підготовку, на те, щоб убрати свою

відмову в бездоганно зважені формули, хоча и,е якраз точно було їм до спини! ), а

чи з інстинктивного поруху, як буває, коли на ходу зламаєш каблук, — насамперед

відступити з місця травми, а тоді вже перевести дух і обдивитися. Що то була

помилка, вона збагнула відразу: з того, як капітан неприкрито зрадів, — але

наскільки груба, з'ясувалося щойно опісля, за ті три дні, які минули до їхнього

наступного, і вже таки останнього, побачення: нікуди вона з того страшного

кабінету не відступилася, а навпаки, ніби доброхіть завдала його собі на плечі,

дурочка-каріатида, і так три дні на собі й протаскала, немов у гарячці, — по-

думки ведучи неперервний діалог із божевільними санітарами: а якщо так... ні, ось

так... а я йому... а він мені... (і цілий час було відчуття запертого духу, як у

сердечників: не продихнути!). Потім вона впізнавала ту саму зараженість ума в

мемуарах дисидентів: люди жили так роками, включені, як в електромережу, в

розплутування того, що з засади розплутуванню не підлягає, — в шахову партію

з шизофреніком. А тоді їй здавалося, що вона взагалі одна на світі, — чоловік,

Сергій, нічого їй порадити не міг, хіба згадати, що до його матері теж колись із

КҐБ з цим підсипалися, а до кого, спитати б, НЕ підсипалися?.. — мільйони людей

переходили через те саме випробування, а проте ніякого

к о л е к т и в н о г о досвіду не існувало,

і кожен новачок мусив починати спочатку, ніби він один такий на світі, —

ситуація сливе метафізична, як у коханні або в смерті, де теж нічий досвід тобі

не підмога, і ні в яких книжках нема слів для того, що відбувається з

тобою-єдиним, — з тою різницею, що тут ще й над усім тяжіла ляда глухого,

стидкого мовчання — таким досвідом не ділилися. Сергій зостався ззовні, за

шибою, і його незграбні спроби її розрадити нагадували неприродно бадьору

жестикуляцію проводжальників на пероні перед відходом поїзда: ті, хто знадвору,

махають, підступаються до вікон, постукують у шибу, корчать гримаси, — а ті,

хто всередині, вже думають над тим, у яку з валізок покладено капці й зубну

щітку. Коли поїзд рушає, обидві сторони зітхають з полегкістю. Через кілька

років вони з Сергієм роз'їхалися зрештою зі спільної платформи остаточно, але в

сам поїзд вона всіла таки в ті три дні: пережитий самотній досвід лиш додавав

самотности й віддаляв од тих, кого раніше уважано близькими, — про це також у

книжках не писали.


Вона завжди казала, і собі, й друзям, що навчилась тоді не вірити колективному

досвіду, ніякому в принципі, бо то все лажа й гониво для заморочки трудящих, а

покладатись можна тільки на «сторі» окремих людей. Вона так часто наводила цей свій

приклад із капітаном — у робочих курилках, на велелюдних вечірках (не без таємної втіхи

помилуватися при тому враз скваснілими мінами екс-стукачів, хоча чому, зрештою, «екс»,

— на добрі кадри завжди знайдеться попит...), — що об'ялозила була його до повної втрати

жиру, — а виходить, бач, що тоді вона навчилася ще одної речі: коли тебе принижують,

відбивати удар треба негайно й навідліг — це єдиний спосіб устояти на ногах. Всяка

загайка, моняння й потуги пояснити, яка ти насправді хороша, автоматично роблять тебе

співучасницею твоїх нападників, ще заки встигаєш перевести дух. Ні, у вчорашній розмові

вона таки не мала чим собі дорікнути, вона все зробила правильно. Дарина перевертається

на живіт і притискає трубку до вуха — як пістолета до скроні:

Мам.

...Застигла калюжка на дощаній підлозі, мокрий відблиск кухонної лампи, наче око

велетенської рибини. Гарний був сніговичок.

Мам, я звільняюся з роботи.

В трубці виростає тихий шелест переляку, звук повітря з пробитої камери. До Дарини

немов уперше з повною ясністю доходить, що її мати весь вік жила в чеканні лихих новин.

Що добрі новини для Ольги Федорівни завжди були тільки інтерлюдією, відтермінуванням.

Коли 11-го вересня на телеекрані валилися нью-йоркські Вежі, Ольга Федорівна була

впевнена, що почалася Третя світова війна, — та, якої вона сподівалася ще сорок років

перед тим, під час Карибської кризи. І не тільки вона — Нінель Устимівна тоді взагалі

зробила аборт, бо куди ж родити, коли от-от війна почнеться, так що Влада була, власне, не

первісток... Покоління готовности до найгіршого. Може, вони не так уже й помилялися?

Може, так і треба жити — завжди готовим до того, що леда-хвилю весь твій, із мурашиною

старанністю вибудуваний світик може завалитись ік перетакій мамі, й треба буде так само

старанно починати відбудовувати його наново — по камінчику, по травинці, по

цурпальчику?..

А я так і подумала, — бубонить Ольга Федорівна, уже волочачи на

будівництво свою першу травинку, — що з тобою щось недобре, бо мені цілий ранок

сьогодні так чогось тяжко, так муторно, ну просто все з рук сиплеться!.. — Дарина

несподівано зворушується: муторно, оце якраз на диво точне слово — гидко, як од

затруєння. — Та що ж таке сталося, чого, як?..

Те, що й давно б уже мало статися, ми й так довго держалися... Продали

нас, ма.

Як?..

Найзвичайнісінько, як усіх інших, взяли — і продали. Цілим селом, увесь

наш канал. З усіма кріпацькими душами, і моєю в тому числі. Погуляли на воленьці — і

баста.

Ольга Федорівна, споживачка готової телепродукції, на кухню допущена зазирнути

хіба крізь шпаринку, яку їй вряди-годи відхилитьдочка, наївно допитується, кому продали, і

чи не можна домовитися з тими новими власниками, щоб «Діогенів ліхтар» залишився в


програмі? Адже ж таких передач уже на телебаченні й справді хоч із ліхтарем шукай, скоро

взагалі не буде чого дивитися — як не серіали, то все ті ток-шоу недоумкуваті, і який тільки

дурень їх дивиться, аж, їй-богу, стидно за ведучих, а решта все, куди не клацни, то самі

тільки вибори, вибори, вибори, а вибрало б вас уже на той світ!.. Дарина, мимоволі

розбавлена такою палкою підтримкою, ловить себе на тому, що за інерцією подум- ки все

ще прикликає за свідка свого шефа, чи пак тепер уже екс-шефа: прошу дуже, ось тобі відгук

рядової пенсіонерки!.. (І скільки ж то часу їй тепер забере — вийти вже з учорашнього

кабінету, струсити з себе липкий кушир їхнього діалогу?) І звідки, на ласку Божу, в них усіх,

а надто в тих, хто допався до великих грошей (попав на бабки по-крупному, як сказав іще

місяць тому їхній оператор, старий цинік Антоша, — бос явно попав на бабки по-крупному,

пора чесати з цього корабля...), — звідки в них така непохитна віра в те, що аудиторія — то

стадо баранів, яким треба сипати в ясла виключно найтупішої лабораторно-білкової січки?..

Рейтинґи, молитовно казав шеф (колись давніше казав, коли вони ще були командою, коли

сиділи за північ, заливалися до вух розчинною кавою й сперечалися, — Господи, та невже ж

таке справді було, не наснилося їй?..), рейтинґи — ось тобі об'єктивний показник, чого люди

потребують: розваг, і ще раз розваг, і то таких, щоб не перевантажувати звивини! — брехня,

гарячкувала вона (тоді її думка ще важила, ще могла, їй здавалося, щось змінити...), люди

споживають те, що їм підсовують, просто за браком вибору, так, як ти купуєш у «Великій

кишені» ті пластмасові яблука, яким хіба на ялинці висіти, — не гниють, не всихають, і через

рік будуть так само блищати як полаковані, але це ж не значить, що ти не волів би живу, з

дерева, соковитеньку симиреночку з живим черв'ячком усередині, тільки що симиренок у

супермаркетах катма, а Golden Smith-y того бляшаного хоч завались, от тобі й рейтинґи!..

Скінчилися їхні суперечки — да-авно вже скінчилися, вчорашнє — то лиш підведена риска

під пустотою, що бозна-відколи вже тягнеться, шеберхотить пустими віконечками відіграної

плівки. Більше кіна не буде — її, Дарину Гощинську, списали, як і багатьох до неї, між іншим,

— в тираж, любі, в тираж, на ваше місце знайдеться свіже м'ясце, згідливіше й завжди

готове до послуг — із мокро розтуленим ротиком та захопленим скавчанням, коли його

товчуть у всі діри.

Ольга Федорівна тимчасом теж снує якусь власну гадку — мати й дочка течуть

паралельними руслами, як дві річки, розділені горбистим рельєфом неспівмірного досвіду,

— роблячи незграбні закрути до зближення й раз у раз розминаючись:

А ти вже давно була якась неспокійна, Дарунь, я навіть нишком думала,

може, у вас із Адріяном щось негаразд, журилася за вас... Видно було, що ти вся на нерві...

Ну ясно, раз на нерві, значить, щось негаразд із мужчиною, логіка в мами несхибна...

А найсмішніше, думає Дарина, що не вгадали обидві: сама-бо вона все своє нап'яття

останнього року по-страусячому списувала на фільм про Довганівну, — заткнувши носа й

вуші, щоб якомога менше звертати увагу на довколишнє ґрандіозне збурення лайна, яке

тимчасом підіймалося від кісточок вище колін, так що пересуватись робилося дедалі

трудніше, не кажучи вже про дихати: зникали з прайм-тайму дискусії в прямому ефірі,

новинарі скаржилися, що отримують від власників щоденні тематичні інструкції, які новини

як подавати, а за які взагалі мовчати як-у-рот-води, на місце власних програм плавом

сунули покупні російські, мовби на місце твого життя заступала чиясь підробка, грубо


зляпана на комп'ютері програмістом-початківцем, — кругом западали сутінки ума, а вона

вважала, що знайшла для себе нішу, куди «не заливає», як любив казати Юрко; та вони й

усі так гадали, всі, хто лишався на каналі до останнього, — вперто не помічаючи, що воно

таки заливає, аж доки не залило аж до обрію й стало ясно, що ніяких ніш більше нема, а є

тільки той, хто платить, і той, хто виконує замовлення. Тобто так уважали ті, хто платить, і

це було нормально. Ненормально було те, що нікого не знаходилось їм заперечити.

От якраз таке ток-шоу для недоумків, мамочко, мені й запропонували...

Що, замість «Ліхтаря»?!

Уяви собі. Молодіжне. Продюсер сказав — оновлюємо стиль каналу. Ставка

на молодь, і мені, як вони вважають, супербонус >— молодіжне ток-шоу. Ну, знаєш, як це,

— скажи «ні» сексу без презерватива, ми познайомилися в караоке-барі і тому подібне. —

Затнувшись, вона сковтує надбіглу перешкоду в горлі (суки, суки!), щоб докінчити: і конкурс

«Міс Канал» для дівчат-глядачок, — але ні, цю частину програми вона промине, це не на

мамині слухи, такого музейним працівницям літнього віку оповідати не слід.

...В якім іще кароокім барі? — пригнічено питає Ольга Федорівна.

Дарина знову відчуває, як очі їй наливаються слізьми. Нащо вона оце мучить — і

матір, і себе? Знайшла кому плакатися.

Неважно, мам, це я так, для прикладу... Вони мені косички пропонували

заплести. Оновити імідж, тіпа, ближче до цільової аудиторії. Бачила таку рекламу —

покоління «джине», все й одразу?

Вони що, показилися? — в голосі Ольги Федорівни прорізаються

відмолоділі гострі нотки, від чого Дарині зринає, розмитим напливом, образ понад-три-

дцятилітньої давнини: струнка брюнетка в жовтогарячому платті шпарко йде по двору

дитсадка поруч зі зніченою вихователькою, щось гнівно тамтій вичитуючи, а маленька

Даринка дивиться з вікна їдальні, де її замкнули по обіді доїдати ненависну сметану, —

повну склянку кислятини, яку вона в розпачі, всіма навіки покинута, з огидою цідить через

губу, від чого рівень білої кваші в склянці нітрохи не знижується, — дивиться, і її проймає

вибухом щастя, одночасною свідомістю близького визволу: мама прийшла! — і потрясіння

од першого в житті погляду з б о к у: це моя мама — яка ж вона гарна!.. Якби ж то можна

було завжди пам'ятати своїх батьків такими, якими вони були в свої найкращі роки. Але на

це ніколи нема часу, бо в тебе на карку зовсім інший клопіт — твої власні найкращі роки, які

так само, до трясці, минають. Минають.

Що її було зачепило — це те, що продюсер ні хвилинки не сумнівався, що їхня

пропозиція має їй полестити: що вона має втішитися з самого того факту, що її визнали

придатною для молодіжного ток-шоу. І, ще гірше, — що вона й справді якусь мить чулася

підлещена. Так, як коли при зупинці на світлофорі з сусіднього авта водій слав їй повітряні

поцілунки, як тоді, коли на неї задивлялися чоловіки в чужоземних аеропортах (там, де

можна мати тверду певність, що тебе не впізнали, — що той увімкнений погляд і безкон-

трольно розвільжена усмішка адресовані не телезірці, а просто вродливій жінці, бо вдома

цього не розрізниш, на красунь і на знаменитостей чоловіки дивляться однаковим

поглядом...), — як коли на вулиці біля неї з розгону, розбризкавши віялом калюжу, аж ледве

встигала відскочити, спинявся чорний «лексус» і з-за спущеної шиби визирала пичка років


на -надцять молодшого за неї пацана, що лінькувато озвучував, гейби ресторанне

замовлення: «Девушка, тєлєфончік аставьтє...» (і тільки коли вона розсміялася йому в вічі,

видно було зі зміненого виразу, — впізнав, загорівся вже іншим, куди запобігливішим

інтересом, ось вона, влада медій: «Пастойтє... винє... ви нє на тілівіденії работаете?..»), —

це щоразу бувало приємно, авжеж: додавало отухи. Якусь мить вона, мов загіпнотизована,

слухала, як шеф їй оповідав про неї саму: їй заплетуть косички, щоб виглядало «жйвенько»,

як він висловився, і вберуть відв'язаніше, по-молодіжному, з «Бенетону», — що-небудь

невимушене, топик, шортики з ботфортами, спідничку коротеньку... Її спаралізувала не так

його інтонація досвідченого коханця, як власна вічно- жіноча готовність — заворожено

віддатися в руки дизайнера, гримера, стиліста, когось, хто зробить тебе іншою, кращою, і

аудиторія, готова оцінити зусилля, тут як тут, під рукою, продавчиня подає в кабінку ще

кілька можливих, на її думку, спідниць до жакетика, який ти приміряєш, мужчина сидить

тимчасом у кріслі з газетою, чекаючи, коли ти вийдеш із кабінки й пройдешся по залі,

покрутившись перед дзеркалом і огладивши спідницю на заду й на стегнах, мов

виліплюючи власне тіло наново, сама-собі-Пігмаліон, із нового убору: ну як?.. Ось тільки за

той момент у цілій вчорашній розмові їй і було соромно, але цього вона матері не розкаже,

жодним побитом, мама б її просто не зрозуміла — мама ніколи не переступала порога

дорогих бутіків, і не дяді ж Володі зрештою було сидіти в кріслі, чекаючи сеансу

перевдягання-перетворення зі сфінксівською посмішкою мужчини, який у кінці за все

розрахується. Угу, не так уже й багато житейських радощів зазнало те покоління порівняно

з нами, і хіба ж не за це ми його, в глибині душі, й зневажаємо?..

— Отож-то, мам, я шефові так і сказала — що дурочку з себе робити не дозволю.

Не так вона сказала, не так. Вона тільки збила його з тону — з того ділового тону

торговця живим товаром, із яким він її упаковував і перев'язував стрічечкою: всівшись на

край стола в позі стриптизерки, задерла кофточку, блиснула йому в вічі голим животом і

спитала отим гнівно дзвенячим голосом, надтріснуті уламки якого ще й досі, бач, даються

пізнати в голосі її матері: «А пірсінґ на пупкові — теж робити, чи слабо?..», — він осікся,

забувши закрити рота, збентежився, махнув рукою: припини, мовляв, — тут-таки й

вивинувся, відновив рівновагу, вильнувши смішечком: «А пупок

19-11-144 класний, ням-ням!», — але з цієї хвилини говорив із нею вже на рівних, як зі

спільницею (ах, і добре ж казала їй колись одна стара актриса, коли вони після зйомки пили

на старушчиній злиденній кухні чай із сухариками, перед тим явно старанно обструганими

од цвілі: краще вже, голубонько, бути курвою, ніж р і ч ч ю...),— вона тільки ледь попхнула

його з вершечка гори, на якому він переможно балансував, упоєний сам собою, — а далі він

уже з гуркотом покотився вділ сам, волочачи за собою і її, ну й обдерши ж по дорозі до

крови, але цього — про Р. — вона також мамі не розповість, цього вона навіть Адріянові не

розповість, із цим їй доведеться освоюватися самотужки...

А він же тобі що? — допоминається Ольга Федорівна, вочевидь за щось іще

чіпляючись, за якусь, як їй уявляється, надію. Дарина відчуває легкий укол роздратування

— колись у юності ця материна чіпкість за дрібниці, намагання затулитися ними від

реальности (після смерти батька вона довго розповідала на всі боки, як він добре в останній

день поїв — манної кашки, морквяного сочку...) не раз доводила її просто-таки до бажання


матір стусонути: та прокинься ж ти нарешті!.. Юність іще поняття не має, яких зусиль

вимагає від людини мистецтво виживання, — навдивовижу пустопорожня пора в житті. А ми

ще й робимо все можливе, щоб розтягти її начимдовше.

Мам, ну ти прямо як Виборний у «Наталці Полтавці» — а ви ж їй що, а вона

ж вам що?..

Не станеш же розповідати, як він пояснював їй, яко розумній жінці, всі очевидні

вигоди нового курсу: спершу б'ючи на її слабину, і хто сказав би, що він не знає свої кадри!

— на її невиліковну потребу подобатись, все життя тяжить над нею цей проклін дівчинки

таки ж справді, тьфу ти, з бантами в кісках — щоб їй поаплодували, щоб похвалили: ай

Даруся ж у нас і розумничка, як гарно віршика розказала! — і на її амбіції, яких у неї також

навалом, аякжечки, та й хто ж би то, позбавлений амбіцій, згодився двічі на тиждень

плавати своїм оптично скругленим фейсом, як рибка, в мільйонах домашніх акваріумів, — з

вами програма «Діогенів ліхтар» і я, Дарина Гощинська, залишайтеся з нами (космічна

чорнота потойбіч скерованих на тебе студійних світел — ефект засліплення — здається

населеною, як глядачева зала, що тягнеться в нескінченність: здається, що звідти на тебе

націлено мільйони очей, і завжди, навіть після семи років виходу в ефір, їй здається, що там

хтось сидить, завмер у чеканні, готовий на звук фальшивої ноти заскрипіти кріслом,

закашлятися, хоч у студії нема жодних крісел, крім того єдиного, котре під нею, — вона чує

той багатолюдний затамований віддих передекрання, погляди тих, до кого звертається, —

вони держать її, як вода держить плавця...). Шеф напирав на нові «масштаби», наче

козирями ляскав об стіл (стіл у нього в кабінеті тепер стояв солідний, дубовий, хоч

більярдним сукном крий), — і масштаби вражали: прайм-тайм, серйозна розкрутка,

білборди, реклама в метро, з неї зроблять культову героїню молодого покоління, якої ще

хороби їй треба?.. Він позував, він пишався собою — виходило, що насправді це він

домагався від неї похвали: як усякий чоловік від красивої й розумної жінки, а проте трохи й

не так: щось йому муляло, якийсь пробій у ньому вона мала помогти затулити... Зовсім

недавно, з місяць тому, вони бенкетували в нього на новосіллі — він в'їхав у нову квартиру,

шикарну, двоповерхову, коло Оперного, з ремонтом — десь із півмільйона баксів мусило

влетіти як мінімум: зала з цегляним каміном, лаз- нички, обкладені мармуром, гейби римські

терми, і це там, при екскурсійному обході тих храмоподібних лаз- ничок, під веселий сміх

гостей (раз у раз дірявлений, як коштовна обшивка цигарками, нестримними, шипучими

спахами заздрости), старий цинік Антоша на прізвисько «Бритва Окама» — всім людським

учинкам він мав за правило шукати найпримітивніше можливе тлумачення і майже ніколи

не помилявся (якщо твій цинізм називається життєвою мудрістю, Антончику, мовляла вона

півжартом, то я волію вмерти дурною, — а він відказував зі своєю багатозначно юродивою

посмішечкою латентного алкоголіка: це тільки якщо тобі сильно повезе, дорогуша!..), — цей

Антоша тоді стиха буркнув, мов сплюнув: ну все, бос попав на бабки по-крупному, пора

чесати з цього корабля, — маючи на увазі їхній канал, який уже повним ходом ішов на

дно, перетворюючись, як і всі інші, на акціонерне товариство, на бізнес-прикриття для купи

якихось мутних контор по відмиванню бабла, а їхній капітан, їхній шеф і годувальник, їхній

продюсер і співзасновник, мокрий од поту, ніби вбраний виліз із-під душа, знай, як хавбек на

футбольному полі, метався по своїй камінній залі в ноги «віпам», не знаючи, чим іще їх


загодити: Пьотр Нікалаїч, вазьмітє суші, ви же любіте, Алексей Васільїч, водачкі? (їх було

небагато на вечірці — мужчин Вадимового типу, з однаковими, залитими ніжним жирком

потилицями, при яких голова починає нагадувати втопаючу просто в плечі більярдну кулю,

й серед них Дарина майже нікого не знала, — небагато, але досить і одного такого чмиря,

щоб вечір не вдався...), — і в якийсь момент після чергового свого прогибу перехопив на

собі Даринин погляд — видно, насмішкуватий, ні, либонь-таки, співчутливий (вона-бо тоді

ще гадала, що це все заради каналу, що шеф увихається перед хлібодавцями задля них

усіх, задля справи, щоб держати канал на плаву, — щодня, біднесенький, їсть лайно, щоб

Гощинська могла в ефірі вирощувати квіти, що ж, квіти завжди ростуть на гною, і з

телебаченням те саме, що з вродливою жінкою: хто, шлючи їй із авта повітряні поцілунки,

думає про те, як функціонують її нутрощі, про чвякання калових мас у неї в кишках, від

безперебійности якого, між іншим, прямо залежить світіння цери на личку? — тільки тут,

замість калових, помпувались потоки фінансові, і хтось мусив забезпечувати їм

безперебійність, — так вона гадала, затуляючи свого бридливого носика, бо ж самій їй

припадала в тому гігантському телеорганізмі роль, нівроку, таки не кишки, а світлоносного

личка, «обличчя каналу»...), — і під тим її порозумілим поглядом, поданим йому поверх

ситих плечей і жуючих голів, шеф, мов прокинувшись зі сну, раптом переможно,

по-змовницькому обвів очима свою плаваючу в диму камінну залу, буквально огладив ту

залу на собі, як жінка, виходячи з кабінки, нову спідницю на стегнах, — обняв, підважив і

подав їй, усю нараз, із собою в центрі, геть і з тією самою жіночою питальною тривогою в

погляді: ну, як?.. Ніби саме вона була тут держателькою контрольного пакета акцій, ніби без

її схвалення все це шоу втрачало сенс. Її це тоді дуже було насмішило, і вона й розсміялася

йому через стіл (забагато випила!), салютнувши своїм келихом у німому тості: будьмо,

дорогенький, за тебе! — і, о Боже, ЯК Ж6 він у відповідь розцвів, засяяв, ніби вона скинула

йому з пліч казна-якого тягаря, полегшила ношу!.. А вона й не вдупляла, що доля каналу на

той час була вже, відай, вирішена, Антоша, як завжди, не помилився, і контрольний пакет

відпливав до зовсім інших рук, — тих, що вчора взяли її за горло, скориставшись для цього

руками шефа. Шефа, який бачив у ній спільницю і потребував її схвалення й надалі: верной

дорогой ідьотє, товаришу. А хрін тобі, гнидо.

Майже неймовірно, правда ж, — подумки звертається вона не до матері (з матір'ю

вона подумки не розмовляє), а до Адріяна (з яким теж навряд чи стане ділитись цим

спостереженням, бо таким узагалі ні з ким не діляться, а куди ж діваються всі ті

спостереження, якими ніхто ні з ким не ділиться, і вони так і пропадають у темних комірках

мозку?), — майже неймовірно, як багато в житті часом вирішує одна випадкова фраза, один

погляд, — ось такий-от підбадьорливий, змовницький, через залу, — і вже тебе за нього

радо підхоплюють і втягують попід руці до свого гурту, знімаючи покришку з такого

підземельного кишіння черви, якого ти воліла б ніколи не бачити, і не знати, що таке існує. А

причиною всьому звичайнісіньке непорозуміння — тебе просто неправильно зрозуміли, світ

узагалі стоїть на непорозуміннях, і ніхто вже нікого не розуміє. Такі масштаби, такі

можливості, такий кар'єрний ривок — чим вона невдоволена? Шеф справді не розумів —

якщо й лукавив, то зовсім трошечки. А як же її проект, а незакінчений фільм?.. Він скліпнув,


немов пригадуючи: який іще в дупу фільм? Він уже забув, стер цей файл із пам'яті — є ж такі

щасливі люди, наділені здатністю забувати все непотрібне. Про УПА, чи що?..

— Знаєш, мам, що він мені сказав? Про мій «Ліхтар»? Сказав, що нікому мої герої не

потрібні. Що це не ті герої, які зараз на часі.

На часі, який чудовий вираз, — її мов ножем порну- ло. Пьотр Нікалаїч, Алексей

Васільїч — вони купили цей час, як купували ефірний, вони самі мали себе за головних, ні,

за єдиних героїв п'єси життя, спеціально під них і писаної, як вони вважали, і так у цьому

переконанні й зоставалися — аж до останнього контрольного пострілу в голову. Але шеф,

шеф! — він же не з тих, не їхньої породи, він же колись був здібним журналістом, який чу-

десний на початку дев'яностих зробив був фільм про чернівецьких облисілих діток, там,

здається, витік ракетного палива був у військовій частині, місто, на добрий лад, треба було

відселяти, — стоп-стоп, але ж тему то після того — згорнули, не випливала більше, і, одну

хвилиночку, дайте згадати, — чоловік, який розслідував причини катастрофи, з місцевих, —

здається, чи не загинув якось тишком-нишком за нез'ясованих обставин, якщо вона нічого

не плутає?.. Спробуй тут не сплутай, спробуй утримай усе в пам'яті, коли в тій пам'яті давно

перебор, перевантаження системи, і в тебе давно вже не голова, а ящик із-під комп'ютера,

захаращений, як обрізками плівки, кадрами невстановленого походження,

невідомо-куди-належними краєвидами та обличчями з відклеєними від них іменами (тисячу

разів уже бувало: обличчя впізнаєш, людину — ні!). І так собі гадаєш, ніби несеш людям

інформацію, а насправді тільки збільшуєш кількість обрізків у їхніх головах і таким чином

допомагаєш їм з а б у в а т и , бо й сама вже ні фіга не пам'ятаєш, окрім того, що

стримить перед очима, на розчищеному серед завалів вузенькому проміжку

сьогодні-на-сьогодні. О чорт, може, й справді вона чимось не тим займається?..

— Самі вони не на часі, — гірко озивається Ольга Федорівна, і Дарині блимає

неясний здогад, що мати вкладає в ці слова щось своє, їй, Дарині, невидиме й неприступне.

І додає, теж не знати кого маючи на думці: — Таргани.

Якийсь Дарина вгадує за цими словами місточок, хистку кладочку, перекинуту до неї,

з берега на берег, але вона не має коли до того дослухатися, її несе по своєму руслу, — і не

з самої тільки інерції активного життя, котре ніколи по-справжньому не чує тих, хто випав із

системи (ну бо що ж вони можуть нам корисного повідати, пенсіонери, безробітні, бомжі,

банкрути, зіжмакані упаковки, зметені на край хідника, по якому ми хвацько цокаємо

нашими новенькими підборами від Bally, на які вони вже ніколи не зможуть собі дозволи-

ти?..), — просто, її переповняє кривда, велика й нестерпуча, в ній зяє свіжий пробій, який

вона тільки-тільки почала залатувати, і вона зараз усуціль перейнята собою, як дядя

Володя своїм артритом: розказана матері, в трохи іншій редакції, ніж звечора Адріянові,

розмова з шефом, у міру того як розказується, набирає в її власній свідомості певних

кшталтів, стягується докупи, і тільки це для неї зараз і важливо — переозвучити й

змонтувати в пам'яті вчорашню плівку таким чином, щоб можна було записати її собі в актив

і жити з цим далі. Все, що для такої процедури потрібно, — це вдячна аудиторія з

підтакуючими оханнями, мама ж знай вибивається з ролі й перехлюпується кудись не в той

бік, усе ще не второпавши, в які формочки їй належить увіллятися й стягтися льодком, —

здає старушка, факт: не та вже гнучкість, не та швидкість реакцій... Але «таргани» — щось у


цьому, далебі, є, мимохідь відзначає дочка: мати таки має чуття слова, недарма замолоду

писала вірші, хоча, зрештою, хто їх тоді, в шістдесяті, не писав, — у шефові й справді тепер

прозирає Дарині щось тарганяче, дарма що він ніколи не носив вусів. А шкода, йому б

пасували. Таке нервове посмикування носом, тим помітніше, чим дужче він учора, по

наростаючій, нервувався, — такий вираз, ніби чоловік постійно принюхується до чогось

смердючого. Антоша навіть запевняв, і давненько вже, що шеф не інакше як кокаїнчиком

бавиться, і після вчорашнього вона схильна в це повірити: не може людина цілий час жити в

такій клоаці, чимось треба глушити принаймні нюх.

Знаєш, чого мені безумно жалко, ма? Того сюжету, який я планувала на

наступний тиждень, я тобі не розказувала?

Ти мені взагалі нічого не розказуєш.

Ну от, прошу дуже, тепер іще й претензії.

Неправда, розказую... А сюжет якраз героїчний без натяжок — про хірурга з

райцентру на Донеччині, з такого, знаєш, цілком убитого шахтарського містечка, звідки все

живе втікає і трикімнатні квартири за триста доларів продаються, цілі квартали пусткою сто-

ять... У хірурга зарплата двісті сорок гривень, менше, як у тебе пенсія. Так от, викликали

його серед ночі на операцію, він біг по вулиці — а вулиця темна, ліхтарі не горять, звалився

в розриту яму, зламав ногу — і так, зі зламаною ногою, незрозуміло як доповз-таки до своєї

лікарні, і так і операцію зробив. І тільки після того дався себе відвезти в травматологію —

після операції дві каталки зразу, для пацієнта й для хірурга. Ось і так люди в цій країні

живуть. Розкажи дяді Володі, хай хоч колеґи знатимуть...

Чого вона НЕ розказує, бо це щемить живим зрізом: як напередодні говорила з тим

чоловіком по телефону, домовляючись про приїзд на зйомку, — у нього виявився напрочуд

славний, затишний, як повстяні капці, голос, і він трошки затинався, либонь, від збен-

теження, — як же ж, із самого Києва до нього телебачення їде... А після цього її покликали

до шефа. Яка Донеччина, куда ти лєзєш, забудь!.. Шеф навіть на російську перейшов, як

завжди, коли тратив самовладання. Донеччину належалося тепер показувати районом аб-

солютного процвітання, практично Швейцарією, а ще краще не показувати взагалі. І далі

вже він сказав оте про її героїв — що вони нікому не потрібні, програма закривається.

Провалитися тепер перед тим чоловіком зі стиду. А мама, з жадібною увагою від'охавши

кожне доччине слово, ще й досипає їй на свіжий зріз перцю — натхненно лепечучи, що ось,

ось якраз такими ж людьми, як цей хірург, країна й держиться, — ніби тицяє на стенд

указкою невидимій групі відвідувачів, — світ на них споконвіку стояв і стоятиме, і треба, щоб

про них знали!..

— Тому що, коли не знати, що такі люди є, то дуже тяжко жити.

А це ж вона про себе говорить, раптом розуміє Дарина. Про те, як вона сама колись

жила без такого знаття — скільки ж то років, сім? Ні, більше, — дружиною офіційно

визнаного шиза. Інженер Гощинський колись так само чесно повз уночі по своїй темній

вулиці з перебитою ногою — поки йому не перебили хребта. А довкола всі були нормальні,

і ніхто нікуди не повз — усі купували меблі і їздили на відпочинок у Сочі. Так, як ми тепер

їздимо в Анталію. Ті, хто не їздив, і тоді, й тепер, права голосу не мають, і нам про них

краще не знати. У музейного працівника зарплата була вісімдесят рублів. Дядя Володя, за


совдепівськими стандартами — багатій, після одруження теж повіз свою Оленьку в Сочі.

Вони й її з собою кликали, а вона тоді зі злости записалася в студзагін і там другого ж

вечора віддалася Сергієві на підстеленій на піску штормовці, потім Сергій ту штормовку

викинув. З того першого разу їй найяскравіше запам'яталося відчуття протягу в промежині,

коли лежиш просто неба зі спущеними трусиками. І ще — переможна свідомість того, що те-

пер вона з матір'ю на рівних: що та їй більше не указ. Не виключено, якби не Сергій — якби

підстелена штормовка не розтяглася в їхні довгі блукальні ночі, вірші в човні й її сльози в

нього на грудях (мокрі плями цим разом на футболці — мітила бідного хлопця з усіх залоз!),

— то вона б того літа і з цілим студзагоном переспала, цілий частокіл фалосів воздвигла б

між собою й матір'ю, — ще не знаючи, в сліпоті юности, що ніякий це не вихід. Що від матері

виходу взагалі нема. Що це камера довічного ув'язнення.

Вперше в житті Дарина усвідомлює, що ніколи не намагалась уявити, — ніби тисячу

разів проходила повз двері в стіні й ні разу не додумалась зазирнути всередину, — як,

власне, жила її мати всі ті темні роки, що лежать нині в неї на антресолях, зв'язані в чотири

пухлі папки з поворозочками. Як вона витримала, заморожена в своїй стрункій поставі

Снігурки, — і всю ту батькову безнадійну борню, і гніт довкілля, підповзаючий під двері

страх, бандитів у під'їзді, машини з червоним хрестом, Дніпродзержинську психушку, і потім

майже три роки тягання по лікарнях із пропахлим сечею недобитком того, що колись було

коханим чоловіком, — не знаючи ще тоді, що він не один такий, що інші також повзли в цей

час по своїх сліпих завулках, необлічимою в темряві армією героїв поразки?.. А потім удруге

вийшла заміж — і за рік розтовстіла, ніби обвалилася, навіть з лиця. Дядя Володя навчив її

смачно їсти, відкрив у ній приспані кулінарні таланти, — в ті роки без батька не було їм де

проявитися, вдвох вони з матір'ю харчувалися здебільшого вареною картоплею, Дарина її

малою любила, та любить і досі — товчену по-селянському, з кисляком, з покришеною

петрушкою (якщо є), які проблеми? У підлітка зовсім інші проблеми, і в дорослих дітей

також, і з батьками завжди розминаєшся в часі. Та й узагалі, жити з кимось поруч — то ще

не значить бути свідком чиємусь життю. Але як вона витримала аж до самої батькової

смерти, що її тримало?..

Дарина ясно здає собі справу, що це питання має тепер прямий стосунок і до її

власного життя: вона вчора теж зачинила за собою двері, яких ніхто не хапатиметься

відчиняти, щоб дізнатись, як їй за ними ведеться, вона вже відчула вчора цей дотик

порожнечі, подих одиночної камери, — коли, вийшовши від шефа, скупо сповістила своїм

хлопцям, що «Ліхтар» закривається і що в запропонованому їй іншому форматі вона працю-

вати не буде. (Про шоу «Міс Канал» промовчала!) Вона, звичайно, не сподівалася, що у

відповідь хлопці негайно закличуть цілий канал до страйку (чи мо', десь у глибині душі —

сподівалась-таки?..), та на каналі всі й давно вже чекали на якесь паскудство й томилися

тим мутним жданням, навіть гумор у курилках робився все чорнішим і сороміцькішим, а поки

тучі збирались на овиді, народ уже потихеньку й звалював, звільнявся, розлізаючись хто

куди мов мишенята, — але її зачепило інше: як, поматюкавшись та повиливавши собі

навзаєм жалі (бо це ж було їхнє спільне дитя, «Ліхтар», ними виношене й вичукикане,

відбатований шмат життя!..) та порозпитувавши в неї, невже ж справді вона піде з каналу (і

чи має на прикметі якісь перспективи, о, це їх цікавило найдужче!), — хлопці по якімсь часі,


вона це відчула, — були вже не з нею, внутрішньо розступилися, випустивши її з захвату

уваги: кожен уже мізкував над власними перспективами, над тим, у який бік гребти собі і що

тепер починати з собою, а вона була вже поза межами кола — і стояла з закляклим на губах

кривим осміхом недоказаного, як із колготкою, натягненою на одну ногу. (Вовчик, її рідний

режисер од стількох років, — той і взагалі зробив неприємно заклопотане обличчя, ніби

враз згадав про якусь важливу справу, коли вона сказала про бандитизм і блядство — що

вона в тому участи брати не збирається, — і вона збагнула, що Вовчик залишиться, при

всякому-будь власникові, й БУДЕ брати в тому участь, а на неї вже образився — за те, що

вона НЕ, і що так із маху одбирала в нього можливість не почуватися при тому гівном: ну

ось уже й є перша людина, щ о р а д а буде з її відходу, вмикаємо лічильника, хто далі?..)

Ні, їй, звісно, не загрожувало картопляне пюре на обід і вечерю, — їй загрожувало тільки те,

що чекає на всіх аутсайдерів: самотність. Сиди собі в хаті зі своїм хлопом (і ще дякуй Богові,

що маєш доброго хлопа!) і гордо їж своє почуття правоти, хоч удавися, — а життя тимчасом

мчатиме далі без тебе. Як тільки ти зникнеш з екранів, тебе забудуть, — і не таких

забували. Це не кіно, дорогуша (як КЭ.Ж6 Антоша), не закинута на полицю «нєтлєнка», що

має шанс колись іще вигулькнути на світ Божий, — це телебачення. Шоу маст ґоу он. А вона

завжди була на людях і з людьми, вона любить людей і звикла до того, що й її люблять, — і

як тепер усе це витримати, на самому лиш почутті правоти?..

І, майже несподівано для себе самої, не обдумуючи фрази — отак, як вихопилося,

стрибком у воду, — Дарина питає в матері:

Мам, а ти вірила в тата?

Пауза.

Я маю на увазі, коли його забрали?

Ні, мама її зрозуміла, — на диво, мама зовсім не за- скочена таким поворотом

розмови, це вона просто шукає слів, яких у неї нема напохваті, долає в собі якісь зашерети

багаторічного мовчання:

Я знала, що все, що він робить, — це правильно.

І тобі від цього було легше?

Хіба «правильно» — це завжди легко, Дарусю?..

Це звучить із таким усепроймаючим, задавненим сумом, що Дарина на хвилиночку

ціпеніє. Хай із її матері й не героїня, але дурною її все-таки не назвеш.

Hi. He завжди. Твоя правда.

Обидві мовчать, відчуваючи, що зайшли на незнайому територію, і вагаючись перед

наступним кроком. Ольга Федорівна раптом тихенько сміється — здалеку, мовби справді з

відстані тридцяти років:

Знаєш, я тобі ніколи не розказувала... Коли Толя в Дніпродзержинську був...

— (Це «Толя» перепиняє Дарину, мов струнний звук: зазвичай мати каже «батько» або

«тато», а тепер вона говорить про чоловіка, якого колись кохала, говорить не дочці, а

дорослій жінці, а може, й собі самій): — Вдень, то ще можна було чимось голову затовкти,

— на роботі екскурсанти спасали, та й продукти ж треба було добувать, то ж іще один

робочий день тоді був — вистояти по чергах... Якось раз у неділю всі базари об'їздила,

Житній, Сінний, Лук'янівку, Воло- димирський, — ніде м'яса не застала, порозбирали ще


засвіт! А в тебе тоді недокрів'я було, лікарка в школі сказала, — (дивно, думає Дарина, сама

вона нічого такого не пам'ятає, пам'ятає тільки, що місячні в неї почалися пізніше, ніж в

інших дівчаток, і її довго гнітило почуття, наче вона з перших у класі раптом перейшла в

останні, а коли нарешті «гості прийшли», на радощах похвалилася ще одній відмінниці,

Оксані Караваєвій: «А Я ВЖ6 дівчина!» — а Оксана образливо засміялася й сказала: «То

купи собі медаль»). — Треба було м'яса, хоч потрошку, хоч у котлетах із хлібом накрутить, а

кругом самі пусті прилавки. Ще на Бессарабку дай, думаю, поїду. Приїхала, вечоріло вже —

а там якраз зачиняють, прямо перед носом мені... Я припала до стіни, та як заплачу вго-

лос!.. Це перший раз було, що я заплакала, а то, відколи Толю забрали, дуже довго плакати

не могла. Як задубіла була всередині. А вечорами, коли вже все приберу, помию, —

(пам'ять послужливо вмикає Дарині давно- забуте: вогкий дух прання в квартирі, пара од

вареної на плиті білизни, запітнілі вікна в кухні й дерев'яний держак від старого сачка на

метелики, що ним мама, з упрілим волоссям і блискучим од поту обличчям, як вантажник,

перевертає у виварці спузирілі через верх горби простирадел, — чи вона навмисне мало не

щодня тоді прала, щоб забутися?), — коли все чисто пороблю, а ти вже заснеш, — от тоді

хоч на стінку дерися! І сну нема, не йде, хоч би як змучилася. Думаю, як би його ума не

рішиться? То я собі таке придумала, — ляжу, заплющу очі й починаю собі в голові «крутить

кіно». Уявляю собі, буцім би Толя вже вернувся, такий красивий, ще кращий, як був, і ніби

Палац «Україна» відновили, яким він був спочатку, — так собі в уяві кожну ту паркетинку

бачу, вони так лежали, як тіні, такий був химерний оптичний ефект... І Толі ніби на сцені

вручають ордена, дякують йому за те, що врятував таке чудо, що це все його заслуга... Всі

встають, аплодують, і квіти вносять кошиками, ставлять на авансцену, як після прем'єри, —

а я сиджу в ложі, в вечірній сукні з голими плечима, Толя казав, що в мене брюлловські

плечі і що такі плечі гріх од людей ховать, треба, щоб всі бачили... — (Дарина згадує

мамину жовтогарячу сукню, таки справді з відкритими плечима — висока шия, висока

зачіска, ще й дядя Володя її в тій сукні застав і, видно, теж вирішив, що нічого таким плечам

пропадати дурно, — мама ту сукню була років із десять носила, на вісімдесят рублів у

місяць із дочкою-підлітком не дуже-то навбираєшся...) — І так ото собі лежу і мрію, мрію,

намріюю все таке гарне, як наслання на себе напускаю, — поки не засну... І добре ж знаю,

яснісінько при тому тямлю, — Ольга Федорівна знову сміється, ніби звіряється з дитячих

пустощів, — що я все це вигадую, що нічого того нема і не буде, — а все одно легше

робиться... Такий, свого роду, наркотик.

Дейдрімінґ, — видушує Дарина, стараючись звучати розважливо: всі

діагнози завжди звучать розважливо, навіть смертельні. — Є такий термін у психології.

Так? — неуважно перепитує Ольга Федорівна. Те, що винайдену нею

таємну гру, про яку вона тридцять років нікому не розповідала (цікаво, а зі своїм нинішнім

чоловіком про що вона говорить?), виявляється, скласифіковано, пойменовано й укладено

кимось у відповідну шухлядку з наліпленою етикеткою, особливого враження на неї не

робить, — Ольга Федорівна взагалі не сприймає загальників надто поважно, в неї до них

якась інстинктивна недовіра — до наукових термінів, до політичних концепцій: вона їх не

чує, не запам'ятовує, досі не знає, чим лібералізм різниться від демократії і що таке

громадянське суспільство, — для неї це все чоловічі ігри, які до її життя мають хіба той


стосунок, що можуть одного дня його зруйнувати. Дарині спадає на думку, що вона

вспадкувала від матері значно більше, ніж їй здавалося досі. І здатність «крутити собі кіно»,

виходить, також. Тільки що Даринине «кіно» завжди крутилося «на винос», із думкою, як це

перенести на екран і показати іншим, — а материне виготовлялося для аудиторії з одного

глядача.

Ось таку б зробити передачу — перенести на плівку ті фантазії, що снуються в

людських головах і допомагають людям вижити. Дейдрімінґ на екрані, чим не телебачення

майбутнього? Суперовий проект, нічого не скажеш, особливо як на відставну

анкорвуменшу. Що ж, тепер, коли її відставлено (ні, коли вона с а м а себе відставила,

прошу панства!), вона зможе без будь-яких перешкод, як колись її мати, намріювати собі

скільки завгодно прекрасних, снодійних проектів, не переймаючись тим, як його все

зреалізувати. Творитиме собі свою приватну віртуальну реальність, до якої нічиї брудні

лапи не матимуть доступу. Щоправда, и нічиї чисті також. Надзвичайна перспектива, хоч

відразу вішайся. Все одно, що сісти на голку, справді.

Але щось у почутому Дарині все ж муляє — щось не- проковтнуте, як риб'яча кісточка,

застрягла між зубів, і вона вперто лізе туди язиком — висмикнути, зализати:

Дейдрімінґ — по-нашому можна перекласти як сон наяву. Чи сон із

розплющеними очима. Сон у свідомому стані.

Так свідомому ж, я ж тобі кажу, — потверджує Ольга Федорівна, ніби трохи

дивуючись, що дочка не пойняла їй віри й потребує для справдження щось там іще

перекладати, тоді як вона, мати, їй уже все що треба оповіла. — Це не те щоб якісь там

галюцинації абощо, боронь Боже! — (О, і це Дарина також упізнає, це їхній кревний страх,

фамільний: досить мати в родині одного офіційного шиза з наліпленою етикеткою, дарма

що фальшивою, щоб уже до скону харапудитися, підозрюючи за кожним своїм кроком

загрозливо навислу тінь безумства, — хоч та «сутяжно-параноидальная психопатия», яку

наліпили на батька, жодних «галюцинацій» і не передбачала, для діагнозу цілком вистача-

ло «нав'язливих ідей», а «нав'язливими» вважалися ті ідеї, від яких ти не відмовляєшся,

коли від тебе того вимагають, та ще й такими переконливими арґументами, як удар по

голові в нічному під'їзді...) — Просто, сама собі придумую таку ніби гарну-гарну казку, як тобі

перед сном розказувала маленькій. І так уже була до того звикла, що навіть удень на роботі

іноді ловила себе на відчутті, ніби на мене вдома ввечері жде щось гарне, — так, як при Толі

було...

Ах, то он воно, значиться, як було при Толі. Дарина й сама добре знає цю радість дня,

наскрізь під'яск- равленого в кожній дрібниці чеканням любовної ночі, — тільки чомусь це

материне наївне звіряння (з якого відразу суне, як із розкритих дверей, хмара інших

далекосяжних здогадів про її сексуальне життя, і з дядею Володею також, мати сама явно

не розуміє, як багато цим про себе сказала, більше, ніж за двадцять років усіх їхніх

дипломатичних перемовин...), — замість зворушити, озивається в Дарині глухим болем: чи

то відгомоном її давнього дочірнього бунту, з якого вона колись вийшла, узброєна

непохитною юною певністю, що ніколи, ні за яких обставин не дасть себе підбити жодному

чоловікові, — а чи якимсь сукупним жалем, за матір і на матір водночас... Так, вона завжди

знала, що вона, Дарина, — дитя любови і, виростаючи, в своїх власних стосунках із


чоловіками раз у раз натрапляла на випорслі з глибин дитячої пам'яти прямі, як оце зараз,

свідчення, що колись її батьки були дуже щасливі разом. Десятиліттями ті дитячі враження

зберігалися в ній, чекаючи, доки їх прояснить прожектором дорослого досвіду: ось родина

вертається з прогулянки, і тато на сходах пропускає маму вперед, а сам із маленькою

Даринкою лишається стояти внизу, задерши голову, а потім зі сміхом кидається

наздоганяти маму, перестрибуючи через дві сходинки, і вони десь там поверхом вище

шамотаються й хихочуть, у цю мить цілком про неї забувши, — так тепер любить наздоганя-

ти її на сходах Адріян, але відкриттям вона завдячує ще Сергієві, який першим їй зізнався,

що не може спокійно дивитися на неї ззаду (вона тоді, ще не знаючи чоловіків, сприйняла

це повідомлення з палкою цікавістю, і зараз же згадала батьків вираз, коли він стояв на схо-

довому майданчику з задертою головою...), — взагалі, вона тільки десь аж класі в другому

сповна здала собі справу з того, що тато з мамою справді зустрілися колись як чужі люди,

котрі могли б і не зустрітися, і тоді не було б її, — і взялась по-прокурорськи діймати їх

розпитами, як саме вони зустрілися. Можна вважати, що то було її перше в житті інтерв'ю, і

вона лишилася ним невдоволена, як і більшістю своїх інтерв'ю аж до сьогодні (до вчора, до

вчора!): вона-бо вибивала з тата з мамою не що, як готову «сторі», з якої ясно випливало б,

що зустрілися вони невипадково, що інакше й бути не могло, і покохали одне одного з

першого погляду й на віки вічні, — а тато з мамою, як двійко шибеників зі старшого класу,

перехопили ініціативу й повели гру за якимось своїм, незбагненним для восьмилітки

сценарієм: пустували, навзаводи обкидали одне одного, як сніжками, геть, здавалось їй,

недоречними деталями, весело перебивали себе навзаєм, дражнячись: а ти сказав — ні, це

ти сказала, — пхи, і не думала, дуже було потрібно! — ага, кажи-кажи, та ти з мене очей не

зводила! — і мама хихотіла, як дівчинка, якій на уроці передали записку від хлопчика, на що,

як обурено вважала маленька Даруся, не мала жодного мам'ячого права... Адька так само

любить тепер згадувати їхню першу зустріч у гумористичному тоні, любить жартома

імпровізувати, щоразу на інший лад, той самий сюжет — як він приперся до неї на студію, а

вона зашипіла на нього як кицька, але ніжки — го, ніжки її він зразу оцінив, зразу вирішив,

що такі ніжки його рук уйти не повинні! — і вона так само у відповідь хихоче й кидає в нього

сніжками, — тепер, коли вона знає, яким невичерпним джерелом підігріву для всякої

любови є звертання до своїх витоків, до початку, і як усяка гра при тому укріплює в тобі

свідомість перемоги над життям (бо ж гратися можна тільки тим, що твоє, твоє, належить до

тебе, і ніхто тобі того не одбере!..), — тепер їй жаль, що тоді, у вісім років, з неї виявився та-

кий нікудишній інтерв'юер. Що, вимагаючи «сторі», вона не запам'ятала д е т а л е й

— т і л ь к и загальний розмитий образ, як у скляній кулі, в якій, коли її поворушити,

сиплеться сніг: батьки молоді, вони сміються, і їхні напівзаметені снігом часу тодішні

обличчя — як джерело світла всередині скла...

— Ти чого мовчиш? — питає її мати через тридцять років.

Чого? Та того, що більше нічого від тої любови не лишилося. Звісно, як не рахувати її

самої, Дарини Гощинської (хто це її недавно був назвав по батькові, ще й із якимось таким

значущим притиском?..), Дарини Анатоліївни Гощинської, відставної тележурналістки

сорока неповних літ, що об одинадцятій ранку валяється в ліжку як колода, з мокрими од

сліз щоками, й не має куди йти, — не такий уже й великий, як подумати, здобуток для


людства. Глупо вважати, ніби діти щось там усправедливлюють, чомусь там служать

вінцем чи ціллю. Любов не має ніякої мети поза собою, — вона має, кожна, своє власне

життя й власну біографію, це окрема істота. Була собі колись на світі одна любов, «Оля й

Толя» — «Отолля», як вони підписувалися на листівках до друзів, — була, а тоді перестала

бути. Отак узяла й перестала, з технічних причин, — у зв'язку з вибуттям одного з

підписантів. І все? Так просто? Досить вибути з життя, як щезнути з екрана, щоб за тобою

пішла в небуття й любов — та, що роками тримала тебе на плаву?..

Вона мовчить тому, що не знає, як спитати в матері: що та зробила зі своєю любов'ю?

Заархівувала десь у собі, зав'язавши поворозочки мертвим вузлом? Чи, може, перевела їй

рейки, як у сімдесятих роках минулого століття робили київські трамвайники — вручну,

залізною ключкою, — і тою самою недовижитою, перебитою на півдорозі любов'ю взялась

долюблювати дядю

Володю? Чи може так бути, що це о д н а й т а с а м а любов, яка для неї

продовжує тривати? Бо ж уся та несамовита енергія душі, звана любов'ю, — та, що з силою

прямого удару зненацька навалюється на тебе, коли витираєш пилюку з письмового столу,

де він колись розстеляв свої креслення, або коли натрапляєш у шафі на старий шалик із

його зацілілим запахом, або й просто будь-де, без ніякої видимої причини, — навалюється,

збиває з ніг дев'ятибальною хвилею, і все, що ти можеш, це рухнути, де стоїш, і завити без

слів, у песій голос: де він, чому його нема? — не може ж уся ця енергія просто так зникнути,

кудись же вона має подітися?.. В юності Дарина, звісно, про це не думала, тоді їй праглось

одного — якнайшвидше втекти зі своєї калічної родини, що врешті, як на глум, вилупилась

дядею Володею з його тупими медичними жартами, — наче знущальним пуком у сині

спортивні штани, — втекти й почати власне життя. І ніякої при тому «гамлетівської

нездатности до рішучих дій», що колись була так непокоїла її небіжчика батька, — на

відміну від Гамлета, діяла вона, як на свої вісімнадцять, цілком рішуче (першої ж миті,

тільки-но вгледівши Сергія, сказала собі: ось цей! — і коли вже наступного вечора він,

розпалений її квапливою, готов- ною підставленістю: ось я, бери мене! — ввігнав у неї,

нашвидку кинуту на пісок, несподівано твердого й гарячого члена, а вона, не стримавшись,

хоч і заплющила очі, як у зубному кабінеті, щоб не бачити інструментів, скрикнула з болю, то

бідолашний Сергій ледь не правцем став од відкриття, що це для неї вперше, так недовго

було й сексуально травмувати хлопця, гаразд іще, що обійшлося, — Сергій розчулився,

гладив її по голові й примовляв «маленька моя», і ось тоді вона й заплакала, уткнувшись

йому в сіру, як зараз пам'ятає, футболку на грудях, бо після батька це була перша чоловіча

рука, що гладила її по голові...). Хоча Гам летові, якщо вже на те пішло, було куди легше

проявити рішучість — як- не-як, його батько вмер королем, і син міг із повним правом тицяти

матері під ніс два портрети на порівняння: це був ваш чоловік, це є ваш чоловік, і як же вам,

паніматко, не ай-яй-яй! — а що мала в активі вона, Дарина? Ото хіба що — спогади

раннього, ще втепленого любов'ю дитинства, дражливі, як сон, якого вранці не можеш

згадати й мучишся почуттям невідновної втрати, — а потім, зразу ж наступним кадром, —

уже вид жовтих маслаків із відстовбурченими п'ятами з-під халата, вічний невідмивний

запах сечі в домі, куди не можна було запросити нікого з товаришів (перші місяці після

психушки батько навіть говорив через силу, потім мова сяк-так відновилася, але до самого


кінця зберігалася неприємна натуга при говоренні, як у людини, що суне над прірвою й

боїться зірватись), — нічого королівського, нічого героїчного, як на сміх, — тільки довгий,

глухий сором закомплексованого підлітка. А її Гертруда потім марно тлумачила дочці, на

яку жертву пішов дядя Володя, зоставивши батька вмирати в лікарні й не жаліючи йому

знеболювального, — таких хворих звичайно виписували додому, щоб не псувати лікарняної

статистики зайвим exitus letalis16. Цілком братній з боку вітчима вчинок, на відміну від

Клавдієвого: всі чоловіки однієї жінки — завжди в чомусь брати. (Ой ні, не всі, не хоче вона

уявляти собі нічого братнього між Р. і Адькою, Адька на таке не заслужив!)

Мам, а якби я тебе спитала — що в дяді Володі спільного з татом?..

А він добрий, — негайно відгукується Ольга Федорівна, з такою готовністю,

ніби двадцять років чекала на це запитання. — Я завжди тобі казала — дивись, аби чоловік

був добрий, це найголовніше. Серьожа був добрий. І Адріян теж. — Вперше за цілий ранок

Дарина не може втриматись од усмішки: легкість, із якою мама об'єднує в одне коло своїх і

її чоловіків — тих, котрих знає, — на хвилиночку змушує її забути про те, в яку бездонну

твань її вчора спробував занурити шеф: образи добрих чоловіків її життя кружляють перед

нею, як у гуцульському аркані, — всі вони брати, всіх їх треба обов'язково познайомити між

собою, щоб вони всі потоваришували, коло миготить, розганяючись швидше й швидше,

зливаючись в одну істоту, в суцільне променіння сяючого ніжністю погляду, — це триває

одну мить, а далі видиво розпадається, але, дивна річ, вона відчуває, начеб їй трохи

полегшало. Якимось чином матері вдалось її перемкнути, послабити страх самотности. Ні,

її не нагнуть, чорта лисого. Те, що пропонував їй шеф, страшніше за всяку одиночку.

Набагато.

...Колись на Поліссі Дарині показали трясовину — неприродно, кислотно

яскраве, кольору світлої малосольної плісняви застигле плесо на болоті. Здалеку

воно вражало повним безру- хом: сліпе, пронизливо-зеленкувате око смерти. Вона

пам'ятає, як їй гостро запраглося пожбурити туди чим-небудь — щоб тільки

розча- клувати ту моторошну застиглість, щоб навіч угледіти, як ц е : як

виглядає такий кінець, коли всмоктує тьма і нема за що зачепитись, — на саму

гадку все всередині терпне од жаху, але ж і затягує, манить зазирнути!.. Був у

вчорашній розмові один момент, коли вона відчула те саме липке запаморочення.

Поки шеф давив на її

амбіції, в ній скипав тільки гнів, — її-бо амбіції лежали в зовсім іншій площині,

вони з шефом послуговувалися тим самим словом, а мали на думці зовсім різне, і

для неї це було так, як коли б він уперто називав, скажімо, стіл — келихом (тим, у

який раз у раз підливав собі коньяку, а вона свій ледве пригубила — їй чомусь

відразу розболілася голова) — і від неї чекав того самого: спокушав її виходом на

величезну — мінімум тридцять відсотків! — аудиторію, хвалився, що канал уже

закуповує піплметри для заміру рейтингу, поки що для міст із населенням

півмільйона й вище, а згодом і з стотисячним, — а їй крутилось на язиці: і на фіґа

ж це все, для караоке на майдані?.. Він живцем хоронив усі її професійні амбіції і ні в

зуб цього не розумів: він не чув ширеної в нескінченність студійної темряви по

той бік камер, для нього ніхто не сидів там, готовий закашлятись і зарипіти


стільцем на фальшивий звук, йому плювати було, що саме показувати, —

професіоналізм для нього означав не «що», а тільки «як», і якщо в тему УПА зараз

краще не влізати, то нема чого туди й лізти, і взагалі розважальна програма, це

найбезпечніша зараз ніша, — він саме так і сказав, саме це слово, і її перекривило,

аж вона засміялася з цілої злости, що в ній була: ах, знову ця н і ш а!.. Уже

посмикуючи носом, як неіснуючими тарганячими вусами, він запевнив, що від

політики, від усього того бруду її відгородять, це він їй обіцяє, твердо. Ну так,

вона ж «обличчя каналу», а якого походження субстанція булькотить у

кишечнику, її ніколи не обходило, чому ж має обходити тепер?.. Логічно. А тоді він

сказав — по-домашньому, аж навіть ніби трохи втомлено, ніби мав уже досить її

норовистих реплік, перекошених осмішечок, закушених губок, головною метою

яких, це ж дурному ясно, є набити собі ціну, звичайний ритуальний опір гарненької

жінки перед тим, як здатись і взяти в рот затверділого члена, — сказав, скільки їй

пла- титимуть. Розуміється, в конверті, готівкою. Вона внутрішньо охнула і не

знала, яке зробити обличчя, щоб він нічого не помітив: ніби голою себе відчула, —

таких зарплат на українському телебаченні досі не бувало, стеля була — п'ять

штук зелених на місяць, якщо, звісно, не рахувати тих, хто дістає своє «в

конверті» навпростець од політичного замовника, — а їхній канал і до багатих

раніше не належав, вона одержувала дві, і з неї вистачало... Ось тут їй на мить і

вдарило було в голову, завихрилося: квартиру в центрі можна буде купити, якщо

Адьчину продати! — а ще краще, о недосяжна мрія — хатинку за містом, у

якій-небудь «підкиївській Швейцарії», під Києвом скрізь Швейцарія, куди не зверни

машину — пагорби, луки, озера, ставки, не все ж іще розкуплено, ціни, правда,

зашкалюють, але їм із Адріяном вистачило б і невеличкого клаптика землі, хоч би

й у тих самих Рославичах, де збиралася жити з Вадимом Влада Матусевич... І враз

по- думалося, з витверезно сліпучою ясністю, що Владина смерть теж пов'язана

з цим укритим чвяканням фінансових потоків — з тим невидимим гігантським

кишечником, де мішаються в трубах кров і нафта: нафтою займався Вадим, а

Вадимом займалася Влада, і кров дісталася їй.

Як це вона в тому сні сказала — «дуже багато смертей»?..

Заціпенівши, Дарина чула віддих підземної хлані — то її невидимі випари

піднімалися впритул, дурманили голову. Прибутні, наділені клітинною здатністю

до саморозмноження хвости банківських рахунків, блимотіння таємничих цифр

на моніторах комп'ютерів та біржевих табло: все це було ж и в е —

надималось, сплескувало, росло, ворушилось... Цікаво, сказала вона шефові, дуже

цікаво, і аткуда ж дровішкі? Шеф сприйняв це за вияв захоплення з її боку й

хвальковито підморгнув, як тоді в себе на новосіллі: мовляв, знай наших!.. Не,

сказала вона, ще не здогадуючись, як близько їй до того, щоб зняти кришку

каналізаційного люка й навіч угледіти сліпий кислотно-зеленкавий посвіт, —

зрозумій мене правильно, я, звичайно, знаю, що я жінка дорога (тут він масненько

оскиривсь), але про безплатний сир у мишоловці теж знаю — косички стільки не

коштують!.. Це вона вже перла навпрошки по бездоріжжю, бо їй уже було все одно,


вона вже розуміла, що справу програно, то хотіла мати бодай одну сатисфакцію

— збагнути механізм, що за тим стоїть: хай це буде її останнє журналістське

розслідування, вона ж усе-таки професіонал, ні?.. (Про Владу вона гадала була на

осінь, на роковини смерти, зробити окремий фільм для «Ліхтаря» — і про Владу

теж, угу, і Влада теж уже не на часі, та й Вадим став частіше мелькати на

телебаченні і взагалі, схоже, вичуняв і незле собі радить, і нащо нам здалися

мертві, коли до нас у черзі товпляться живі, і до того ж платять?..)

Хірург із Донеччини, Влада, Геля Довганівна, яку вона все відкладала, не в

змозі підібрати до неї ключа, — Господи, як же вона пишалася своєю програмою, як

любила своїх героїв, з яким хвилюванням відкривала на ранок після передачі

веб-сайт і читала глядацькі відгуки, та що ж и,е діється, на які пси ми сходимо,

що дозволяємо з собою робити!.. Ні, вона не розплакалася прямо там, у шефовому

кабінеті, вона витримала морду по-екранному — кремовим тістечком, бо в ній

скипав гнів, а гнів вимагав якось діяти, і то негайно, — і вона допитувалася,

перейшла в наступ, заганяючи шефа в кут, вона сама не чекала од себе такого

навального темпу, її несло, як відьму на мітлі, а він і не бачив, що це

всього-на-всього спроба засудженого стратенця вивідати в ката, за яким

законом його засуджено, — ні, він дивився на неї з дедалі наростаючою повагою:

як на жінку, яка вміло, грамотно набиває собі ціну, молодчина. (Вона вже стільки

разів стикалася з цією разючою короткозорістю ума в людях, загалом геть

недурних, а в своїй царині й зовсім, здавалось би, розумних, що давно перестала з

того дивувати, — це був як вірус якийсь, і дедалі ширений, що вражав не тільки

політиків, бізнесовців чи свого брата журналіста, а навіть і митців, від яких

узагалі-то заведено сподіватися складнішої душевної організації: люди не жили, а

цілий час розігрували комбінації, і все, що виходило за межі їхніх комбінацій, по-

просту блокувалося їм у свідомості, ніби там виникала сліпа пляма.) Шеф справді

її цінував, у нього навіть кінчик носа упрів од напруги, помітила вона злорадо, —

не тільки їй ця розмова коштувала! — ну харашо, зітхнув, ши- рокосердо

викидаючи останнього козиря, зарукав- ного свого джокера, всі карти на стіл! —

можливо, йому вдасться вибити для неї й більшу суму, він спробує домовитися,

— якщо вийде, її «возьмут в долю» (це він уже говорив по- російськи, коли зайшло

про гроші, він остаточно перейшов на російську) — з конкурсу «Міс Канал» для

дівчат-глядачок. Он як? Це дуже серйозний проект, застеріг він, нервово посми-

куючи своїм упрілим носом (а «Діогенів ліхтар», значить, був НЕсерйозний! —

подумки диктувала вона невидимому адвокатові: кожне шефове слово пекло її

вогнем), тільки це вже має лишатися строго між ними, о'кей? (Щось їй це

нагадало — ах так, її капітана з доісторичної доби, з того кабінету за

дерматиновими дверми 1987 -го року: той теж із таким самим гробовим

притиском її просив, щоб «наш разговор оставался между намі»...) Це і в її

інтересах, до речі, бо на шоу «Міс Канал» він планує ведучим Юрка (Юрка! —

зойкнула вона подумки, — і що, Юрко згодиться?..), але тільки на зарплату, — по

доходах Юрко не в темі. Ти ба, отже, її таки цінують. А що за шоу? Ну, шоу як шоу,


головне — це відбір і сортування кандидаток, а далі дівчатами вже

займатиметься інша фірма. Як це? Крім фіналісток, які підуть на шоу, пояснив

він. А доходи ж звідки візьмуться, мало не спитала вона, як остання ідіотка, — і

тут раптом до неї дійшло.

Во бля, сказала вона, ні хуя собі.

їй здавалося, що вона усміхається, як то часом буває в стані шоку. Крупним

планом перед нею завмерло шефове обличчя, немов за- клацнуте на «pause» (він

ніколи не чув, щоб вона матюкалася, і вона від себе теж такого ніколи не чула, ці

слова вискочили з неї самі, ніби тільки їх і бракувало для остаточного

вивершення пазлу), — і під її поглядом це обличчя, потверджуючи правильність її

здогаду, — валилось, осувалось, як стіна в репортажі про землетрус: від очей, у

яких питання (щось не так?) змінилося зблиском розуміння (вона йому не

спільниця!), а відтак переляком (що ж він накоїв!), — униз, рухомою тінню, до

мерт- вецьки пополотнілих крил носа і до підборіддя, що вмить якось утратило

кшталт, обвисло, як вальок сирого вапна. За ті частки секунди, що здались їй

нескінченно довгими хвилинами, цей чоловік ніби розпався в неї на очах, і вона

виразно вгледіла, який він буде в старості — якщо, звісно, до неї доживе. Вона

чула запах його страху, як можна чути запах давно не митого тіла. Ні, це не

помилка, ніякої помилки нема, вона зрозуміла правильно — що то за «інша фірма»,

і звідки плануються доходи.

Значить, перекваліфіковуємося на вербовщи- ків живого товару?

З чого ти взяла, — він заметався очима, згрібаючи своє обличчя назад у

кулак. — Я тобі нічого не казав.

А дівчаткам скажеш? На яке шоу їх запрошують?

Ой, дай спокій, визвірився він, ніби зрадів, опинившись на твердому, на

багато разів утоптаному, подумки і вголос, — ти що думаєш, ті дівчатка —

целки нетрогані, та з них половина в своїх зажопівках тим самим займається за-

дурно і тільки мріє, щоб за це ще й платили, а скільки вони самі наймаються по

оголошеннях на танцівниць у Європі, що, думаєш, не знають вони, які танці їх

там ждуть, та ті соски тільки раді будуть вирватися з своїх свинарниківнар-

никіварників — далі вона не слухала, щось їй в ушу перемкнулося, — ніби в ка-

сетному магнітофоні зажувало плівку. Враження було, наче він завчив цей текст

заздалегідь і тільки й чекав нагоди комусь його випалити, — все-таки людина

завжди потребує виправдання своїм діям у власних очах, і найпростіше виправ-

дання вбивці — це звинуватити жертву. Колись Юркові вдалося взяти інтерв'ю в

професійного кілера — інтерв'ю пускали з прихованим обличчям, але говорив

кілер напрочуд інтелігентно, і на Юркове питання, а яково ж то воно, бути

вбивцею, і інтересно, мовляв, що ви при тому почуваєте, відповів із такою самою

завченою готовністю, як з кілочка: а я не вбивця, я зброя, я просто пістолет у

руках інших людей!.. її тоді вразило, що кілер теж, виявляється, має свою мораль.

Чи знає тепер Юрко, яка роля йому вготована, чи, чого доброго, взнавши,

повторить свій звичний жарт про «сержанта Петренка, батька чотирьох


дітей»?.. Кажуть, той леґендарний Петренко справді існує, з'являється десь раз у

раз, як привид, на Бориспільській трасі й справді так рекомендується водіям,

зупиняючи машину: «Сержант Петренко, батько чотирьох дітей!» — і

вичікувально дивиться, як жертва розщіпає гаманця, а в Юрка справді четверо

дітей від трьох, здається, попередніх шлюбів, і всіх їх він чесно утримує, як

порядний чоловік, — Юрко завжди шукає за приробітками, то чи має вона право

заганяти його в глухий кут і ставити перед вибором, відкриваючи йому, якого

походження золотий дощик цим разом на нього проллється?.. Вона намагался

згадати, скільки в Юрка доньок — три, чи таки всі чотири, — і чомусь згадувала

тільки одну, п' ятнадцятилітню Надійку, яка колись приходила в студію, — якраз

для секс-бізнесу підхожого віку дівчинка, і теж із косичками, біленька така... Миле

дитя. Добре тобі, Дарино, може сказати їй Юрко, а якщо не скаже, то подумає, —

ти нічим не зв'язана, сама господиня своєму життю, можеш собі грюкнути

дверми, де й коли захочеш, — і матиме рацію, авжеж, вони не в однаковому

становищі... Так, але щось же треба робити — не в міліцію ж бігти, але якісь

ресурси треба використати, щоб запустити цю інформацію в обіг, — щоб

п'ятнадцятилітні дурочки, які взавтра ринуть роєм зі своїх Жмеринок і

Конотопів з фотографіями в бікіні на телеконкурс, знали, для якого, бляха, шоу їх

намічено!.. Шеф знову повторив, що далі цього кабінету їхня розмова вийти не

повинна. А ось цього я тобі обіцяти не можу, сказала вона, — якийсь у ній іще

спрацював, залишковим відрухом, командний інстинкт, рецидив партнерського

обов'язку: відкриті карти, чесна гра. А він не радить їй зариватись, із

неприхованою ворожістю сказав шеф. Дуже не радить, хай повірить йому на

слово.

А то що? — весело сказала вона (дивлячись йому просто в очі, в очі, як не

рекомендують кінологи дивитись вівчаркам, — ніби сімнадцять років їй муляв

колись обметаний круг неї стібками в іншому кабінеті невловний капітанський

погляд, за який так і не вдалося, хоч як кортіло, зазирнути, помацати, що ж там,

усередині, ворушиться...). — Мене теж грохнеш?..

Він здригнувся, як од удару. Мабуть, не слід було цього казати, мигнуло їй.

Вона й сама не змогла б пояснити, чому це з неї вирвалося, — ніби з давно

заготованого досьє для передачі в прокуратуру. Вона зовсім не думала в ту

мить, і згадувати забула про той давній випадок у Чернівцях, із якого починалася

колись шефова кар'єра, про чиюсь там нерозслідувану смерть, — просто

автоматично клацнула, у відповідь на його погрозу, і своїм запасним ножиком:

чистісінький блеф, імпровізація в нападі натхнення. її перевага була в тім, що в

усій тій розмові вона почувалася якось ірреально- безстрашно — мовби все це

діялося не з нею, мовби вона опинилася всередині якогось фантастичного фільму

— ні, швидше російського бандитського серіалу, — й рухалася в ньому зі сно-

видною легкістю. І тут шеф закричав, як це роблять, захищаючись, усі слабкі й

перелякані люди, і вона першої миті подумала, чи він, бува, не схибнувся, що він

таке верзе: нічого читати йому мораль, кричав він, строїти тут із себе


маму-Терезу, ніби всі в гімні, а вона одна в білому, можна подумати, вона не так

само торгує передком, коли їй досить перепихнутися з кимось таким, як P., щоб

виграти для каналу транш, який весь піде на її програму, а далі все похерити й

лишити іншим за нею вигрібати, — так, так, і нічого на нього так дивитись,

нічого корчити тут із себе принцесу, подумаєш, велика зірка, совість нації, блядь,

та з нього, щоб вона знала, професіонал нічим не гірший за неї!..

Водички випий, — крізь зуби порадила вона: як у кожної певної своїх чар жінки,

вид чоловічої істерики не викликав у неї нічого, крім холодного обридження, а те,

що він верз, спершу здалось було таким несосвітенним, що навіть її не зачепило.

Свій короткий бурхливий роман із Р. (котрий на той час входив до ради

директорів їхнього банку-спонсора) вона давно списала в архів і воліла не

згадувати — ні їхніх тяжких, темних любощів, що наливали тіло тупою і якоюсь

безрадісною ситістю, як у корови (таке відчуття буває хіба після анального

сексу, а з Р. було повсякчас), ані, поготів, найгіршої, фінальної частини — коли

вона вже щосили намагалася з ним розв'язатися, а це виявилося зовсім не так

легко, як вона гадала: тільки-но Р. занюшив її спорскання, з нього прорізалася

агресія, схожа на рефлекс бульдога, якому щось випадає з рота (якось,

перехопивши їй руку, з хижим осміхом стис двома пальцями, як лещатами, до

синців, і вона потім тиждень мусила носити на зап'ясті тенісний напульсник), —

він полював на неї, переймав у найневідповідніших місцях, демонструючи всім

довкола своє на неї право влас- ности (знав, що цим дістає її найдужче, і тис на

вразливі точки), — підстерігав після роботи, забирав із прийняттів, куди

з'являвся з рішучим виглядом чоловіка, що прибув улаштувати сцену (і вона з

ненавистю дибала за ним на вихід, як покірна чапля на висотних підборах, щоб

потім обрушитись на нього в машині — з гнівною тирадою, з захлинанням

цигаркою, класичний побутовий хорорчик...), — і не один іще тиждень по тому, як

вона, змучена й засмикана, врешті в нестямі викричала йому серед вулиці все, що

про нього думає, та в сльозах утекла в метро (чомусь там їй здавалося

найбезпечніше — уявити собі Р. у метро було неможливо!), ба й не один місяць

вона боялася, повертаючись увечері додому, вгледіти в темряві коло під'їзду, як

сплячого бронтозавра, його «ґранд-черокі» з вимкненими фарами... її початкове

захоплення тим чоловіком, нетривке й чадне, як наслання, було викликане

гострим інтересом до незнайомої їй раніше породи мужчин — тих, що обертають

великими грішми й від того випромінюють таку непохитну певність, наче

обертають земною кулею, — мужчин Вадимового типу: їй здавалося тоді, що

вона нарешті зрозуміла Владу. Ніби ступала в її слід, ніби посмертно її висте-

жувала. Якби не Влада, вона б навряд чи повелася на Р. із такою силою. Влада

лежала на переповненому Байковому, до її могили треба було протискатися між

чужими, як у вагоні метро до дверей у годину пік, — а Дарина, з розкалатаним

серцем і без спідньої білизни, мчала студійною машиною в банк на перемовини (на

перемовини шеф тоді щоразу брав її з собою), сідала поруч із P., непомітно для

інших знаходила під столом його руку й всовувала собі під спідницю, наслу- хаючи,


з внутрішнім хихотінням і наростаючим збудженням, як міняється його віддих і

як він насилу опановує себе, щоб ніхто нічого не завважив (раз, вибравши момент,

він вибіг за нею, майже грубо заштовхнув до туалету, кинув грудьми на

умивальник і, ввійшовши в неї ззаду, з болем захвату ревнув, як морський котик

під час гону: «как-кая женщіна!..»). Це була гра куди азартніша, ніж у казино (куди Р.

теж її возив), і їй на перших порах таки добряче зносило стріху — її п'янила

легкість власної влади над цим чоловіком, готовим на перший кивок бігти за нею,

уткнувшись носом їй у промежину, як пес, і збиваючи по дорозі, як стовпці, всі пра-

вила, котрі винесли його нагору, і їй здавалося, що вона відкрила для себе те

почуття, котре мусило в'язати і Владу до Вадима, — радість дарувати

чоловікові, що вважав себе всесильним, смак свободи, доти йому не знаної. От

тільки на тому вся її радість і закінчувалась, — з Р. вона ніколи не почувалася

просто жінкою, як це має бути в чесному сексі: просто жінка й просто мужчина,

тисячоліттями те саме й щоразу нове, — до такого ступеня свободи Р. ніколи не

дійшов. У певному сенсі він як був, так і лишився для неї представником іншого

біологічного виду. На перших порах їхні азартні спарювання — у джипі, в нього на

дачі (раз навіть у домі в його колеги, в темній кімнаті, освітленій тільки

відешником із блимаючою на екрані порнухою ) — дурманили її як мало не різновид

збо- ченства, як секс із КІНҐ-КОНҐОМ чи зі сніговою людиною, хоча нічого такого

вже збоченсько- го там, властиво, не було, якщо не рахувати його звички

фотографувати її в інтимних позах (вона жартома питала, на кого він збирає

компромат, на неї чи на себе, — адже їй то по цимбалах, вона собі вільна спати з

ким хочеі в парламент балотуватись не збирається, а Р. без усмішки відповідав: а

ти не зарікайся... — лишаючи її з непевною підозрою, що він таки не порнуху

клацає, а збирає про всяк випадок на неї досьє, прибирає до рук, і в цьому теж було

щось гостро-збудне, порочно-дражливе...). Перелом настав у Голландії, куди вона

згодилася з ним поїхати в двотижневу відпустку й щоранку, прокидаючись поруч

нього, почувалася, наче всовує голову в мішок, — і ні музеї, ні море, ні чудесний

прибережний ресторанчик з омарами, ні рембрандтівське низьке, звідусіль

відбите водами фантасмагоричне світло тієї країни з цього мішка не рятували:

Р. заслоняв усе — тяжкою, темною масою без продухвин. Одного ранку, вилізши

вдосвіта з ліжка й викуривши натщесерце цигарку в відкрите вікно, за яким ніжно

світилася з туману мокра луска черепичних дахів, вона ясно збагнула, що треба

негайно видаляти цього чоловіка з свого життя — як хворий зуб чи як злоякісну

пухлину. Р. був попросту емоційно тупий — утрамбований усередині себе, як суха

земля. Такі речі на око не визначиш, по-справжньому це дається пізнати тільки в

ліжку. Очевидно, це доля багатьох скоробагатьків, та й усіх людей, що довго

перебувають під одноманітним тиском, на дуже вузький спектр почуттів: у них

ніби атрофуються певні душевні м'язи. Р. був спресований життям до повної

душевної непрохідности, своєрідного хронічного закрепу, — і вона, Дарина, була

його проносним. Він потребував її тому, що взагалі потребував збурень,

підпушень задубілого ґрунту, — в сексі так само, як і в повсякденному бутті: на


це існували казино, і автомобільні перегони з підрізом на Житомирській трасі, і са-

уни з масажистками, і секс-туризм до Таїланду, і ще цілий набір, до послуг клієнта,

засобів для стимулювання емоційної перистальтики, — здобувши маєтки, люди

тепер витрачали їх на те, щоб відчути себе живими. Вона була для Р. акурат

таким засобом, тим-то й почувала себе, після всіх із ним механічних оргазмів,

повною ду- пою — як при анальному сексі.

Це й було більш-менш те, що вона прокричала йому наостанок серед вулиці,

нічого довкола себе не бачачи, — і знала, що потрапила в ціль: що після цього він

зникне, зріжеться з її життя, як хворобливий наріст, — такі чоловіки не по-

вертаються туди, де зазнали поразки. Штука, одначе, в тому, що вони й ніколи не

прощають тим, хто став їхній поразці свідком.

Ось момент, який вона злегковажила: Р. був не просто її минулим, не просто

коханцем, із яким вона порвала — куди брутальніше, ніж їй того хотілося (вона

терпіти не могла грубих розривів з гидкими сценами й десь у глибині душі завше

живила оте ідіотське почуття, наче всі її колишні мужчини складають щось на

кшталт одної далекої родини, — їй, наприклад, було страшенно приємно

познайомити Адьку з Сергієм і бачити, як вони ручкаються, в ту хвилину вона

любила їх обохІ), — Р. не був кимось, із ким можна розійтись і потім роками не

стрічатись у тримільйонному місті, де і банкірів, і журналістів, нівроку, більше,

ніж бездомних собак, і, на щастя, не всі вони тир- луються по тих самих

смітниках, — Р. був її ворогом. І помстився їй у найпростіший приступний йому

спосіб: спочатку давши каналові грошей, а потім перекривши краник на першому ж

транші — до побачення, дуже шкодуємо, але в нас змінилися обставини. Читай:

якщо я більше не можу трахати вашу ведучу, я завжди можу трахнути вас. Може,

він розраховував, що начальство після цього приволочить її йому під двері

загорненою в килим, як східну невільницю, і він зможе витерти об неї ноги в

якийсь особливо цинічний спосіб? Та ні, навряд, — швидше всього, тут

звичайнісінька бізнесова логіка: який сенс продовжувати платити, коли нічого за

це не маєш? Ось так усе просто, і не треба, як каже Антоша-«Бритва Окама»,

зайве множити сутності.

Тільки не вдавай, горлав шеф — уже значно впевненіше, скоро тільки

завважив її замішання, з куди зловтішнішим обуренням, — не вдавай, ніби ти

нічого не знала!.. А вона й не знала, от у чім штука, — вона багато чого не знала і

воліла не знати й далі: заплющувала очі й затуляла носа, як і всі довкола робили.

Дарочка- дурочка, Червона Шапочка, що лізе в ліжко до вовка гратися, вважаючи

його бабусею. От тобі й секс із КІНҐ-КОНҐОМ. Вголос вона засміялась, бо що їй іще

лишалося: тьху ти, яка ж гидота! її розчавила примітивна, тупа, як танк, логічна

сила цієї оборудки — те, як просто ці двоє, Р. із шефом, одібрали в неї їй за спиною

її приватне життя — те, що вона вважала своїм приватним життям (як

легкомисно казала P.: сплю, мовляв, із ким хочу, — а він же застерігав, не

зарікайся!), — і перевели його в доларовий еквівалент: мов переклали твердою,

врозумли- вою для себе мовою. Збита з позиції обвинувача, вона нарешті вгледіла


ведучу Гощинську їхніми очима: дорога жінка, атож (навіть із цінником!), как-кая

стерва, сексі сучка, ходяча реклама контактних лінз: я використовую їх і викидаю

без жалю (може, й Р. так гадав — що вона його використала, аби добути гроші для

каналу?), — «невідбивна», як колись її смішно окомпліментив шеф, не знаючи, як

по-українському сказати «невідпорна», а отже, й на екрані здатна приносити зиск:

косички, топик, ласкаво просимо до нашого борделю, — такою вони її бачили, і

такою вона їх захоплювала, — такій вони готові були платити, навіть «узяти в

долю»: хоч із передвиборчого дерибану, хоч із торгівлі жінками, — чим хата

багата.

Вони приймали її за с в о ю — і вона не мала чим відгородитися. її праця,

всі її професійні чесноти самі по собі для них нічого не важили, лежали за межами

їхньої оцінкової шкали, в зоні «сліпої плями»: то були дрібні забавки на марґінесах

великого бізнесу — претензії на ТБ з інтелектуальним напуском, розкрутка

якихось нікому не відомих героїв, — що ж, красиво, і можна навіть на міжнародний

конкурс зациндолити, щоб вивісити потім диплома в директорському кабінеті

під склом, але, по суті, — на фіґ всралося. P., коли вона говорила про роботу (про

своїх героїв йому оповідала, кретинка!), посміхався посмішкою Будди й казав, що

від її ентузіазму в нього шалено встає (і тягнув її руку собі в штани, щоб

перевірила), — так само (ні, далеко дужче!) діяв на нього ентузіазм, із яким вона

висмоктувала з панциря ласі шматочки омара в голландському ресторанчику:

ерекція — це була ще одна тверда (авжеж!), намацальна, як і гроші, мова, на яку

вони перекладали те, чого не розуміли. А більше вона нічого не мала їм пред'явити

на посвідчення своєї особи — вона з ними працювала, жила на гроші, які вони їй

платили, навіть — і цього, бач, теж не скреслиш із резюме, — траплялося, з ними

спала (в які тільки нетрі не заводить жінку допитливість!), — вона була в

системі й цілком несогірше собі в ній радила. Якби вона сказала шефові, що після

семи років виходу в ефір усе ще чує темряву в студії як поширену в

нескінченність глядачеву залу передекран- ня, — що там сидять люди, перед

якими вона відповідає, і вона чує їхній подих, — у нього це, найімовірніше, навіть

ерекції не викликало б: він просто посміявся б і порадив їй більше гуляти на

свіжому повітрі. Він теж уже був іншою біологічною породою — надто довго вона

заплющувала на це очі.

Він справді х о т і в , щоб вона лишилась на каналі, сяйнуло їй. Він хотів,

щоб вона стала такою, якою вони її бачили, він за це боровся. Не за сам^ тільки

прибутки, не за «обличчя каналу». Йому на тому залежало — щоб вони обоє

зрівнялися: обоє одної породи, професіонали, і він не гірший (ба ні, ліпший — йому

ж більше платять!), — щоб зник межи ними всякий, неперекладний твердою

мовою, люз. Ось цей люз йому муляв.

І, точнісінько як із Р. — тільки без крику, а, навпаки, страшенно повільно й

тихо (бо гнів душив и й не давав говорити, и навіть кімната потемніла в очу, мов

зненацька смеркло), — вона сказала йому те, чого зовсім не збиралася і чого,

либонь, і не варт було казати, — не варто так старомодно, як Олег хозарам,


оголошувати війну тому, з ким справді збираєшся воювати (а вона знала, що

зробить усе можливе, аби зірвати їм, сукам, хоч той падлючий конкурс!), — але, як

і з P., сказати в тій хвилині правду в очі навпроти був її одинокий спосіб

оборонитися,