Передмова

Історія без масок

Авторка цього роману не має особливих літературних премій, не належить до жодних творчих спілок і взагалі маловідома в літературних колах. Але якщо поцікавимося, хто ж найуспішніший із сучасних українських письменників, кого найбільше читають і чиї книжки найактивніше купують, то виявиться, що на першому місці в десятці лідерів саме вона – Симона Вілар, наклад книжок якої давно перевищив мільйон примірників.

Жанр її нового роману «Лазарит» – історичні пригоди, що межують з альтернативою історією, коли один-єдиний яскравий персонаж затьмарює безліч героїв, а суха історія присмачена екзотичними спеціями авантюрно-пригодницького кшталту. Так, герой цього твору Мартін – нащадок християнських паломників у Святу землю, дитиною викуплений з притулку в Константинополі єврейським рабином для подальшого захисту його гнаного народу. Це, безперечно, трікстер, мандрівник і благородний лицар, довкола якого вирують події офіційної історії. Іноді йому навіть доводиться ховатися під маскою прокаженого воїна-лазарита, щоб підстьобнути караван сюжету. Гармонія вимислу з історією виникає, коли нудна біографічно-фактографічна лінія розсипається барвистим садом розмаїтих стежок-доріжок, які передбачають захопливі пригоди. Здається, що у терпкому романному вариві «Лазариту» чи не вперше в нашій романістиці від часів «Людоловів» Зінаїди Тулуб і «Роксолани» Павла Загребельного авторський ентузіазм реалізувався в описі малознаних подій.

Роман «Лазарит» гарантує читачеві справжній бенкет уяви, що передбачає участь у карколомному сюжеті як вигаданих героїв, так і історичних осіб, чиї імена породжують солодку музику сюжетної симфонії: Людовік VII і Генріх ІІ, Маргарита Французька і Сибілла Єрусалимська, Вільгельм Нормандський і Готфрід Бульйонський. Загалом це грімка суміш часів ХІІ століття, у якій архаїчна германсько-скандинавська міфологія не поступається містиці арабського світу, франко-європейській романтиці й турецько-єгипетській екзотиці. У трагічній епопеї часів Третього хрестового походу, очолюваного Ричардом Левине Серце, задіяні імператори і королі, магістри і священики, класичні лицарі тамплієри і решта етнографічного воїнства на кшталт безжальних сельджуків, мамлюків і асасинів.

Попри це тішить уяву широка географія роману, адже Симона Вілар вишиває по історичній канві власний візерунок сюжету, в якому стародавня історія Візантії і Палестини, Кіпру і Сицилії, Туреччини і Єгипту наповнюється «живим» життям героїв, складними долями, родинними історіями та химерними перипетіями. Але якщо концепція «ключового факту» в історії передбачає суто матеріальну деталь, спроможну змінити хід світової історії, то в «Лазариті» цей інгредієнт має суто духовний характер. Кохання – ось що рухає сонце і світила романного всесвіту. Любов-зрада, любов-ненависть і любов-пристрасть не просто надають яскравого емоційного забарвлення історії змов, інтриг і ворожнечі часів Третього хрестового походу, а й творять окремішній світ людських стосунків, без яких жодна історія не має сенсу. Тим паче якщо це історія масок, за якими ховаються святі і прокажені, королі і жебраки нашої далекої минувшини.

Ігор Бондар-Терещенко

Пролог

Березень 1167 р. Константинополь. Передмістя Пера^[1]

За хвилями Золотого Рогу – затоки на території одного з константинопольських передмість Пера – селилися переважно осілі в столиці ромеїв християни латинського обряду. Саме тут заснували свою прецепторію^[2] і госпітальєри, лицарі-монахи ордену Святого Івана. Вони поселяли в себе прочан із Західної Європи, допомагали їм; створили тут власну лікарню й навіть невеличкий сиротинець.

Одного погідного весняного дня сестра Софія^[3] вивела вихованців притулку на прогулянку у дворик прецепторії. Дітей було небагато, вони швендяли довкола калюж від нещодавнього дощу. Укутані в грубі коричневі плащики, дітлахи скидалися на стручки гороху.

І все-таки одна дитина вирізнялася з-поміж решти. Малюка не цікавили ні тріщини в цегляних стінах двору, куди всі намагалися запхнути підняті із землі трісочки, він не намагався наполохати голубів, які воркотіли на огорожі, а, завмерши посеред двору, замислено й зосереджено спостерігав за хмарами, що пропливали небокраєм. Його очі були такі лазурово-блакитні, начебто високе небо відбивалося в них, осяваючи мрійливим світлом бліде дитяче личко.

– Який дивовижний малюк, – промовив, спостерігаючи за мрійливим дитинчам, єврей Ашер бен Соломон, котрий щойно вийшов із прецепторії, де сплачував за право проживання біля її кордонів.

Сестра Софія, гладка, грубувата на вигляд жінка, яка вочевидь нудьгувала серед цих понурих стін, умить здогадалася, про кого каже цей нехрист, і залюбки підтримала розмову:

– Це наш Мартін. Поруч зі смаглявими підкидьками місцевих вірмен і греків, цей – ну чистісіньке тобі янгелятко! Відразу видно шляхетну кров.

– То він не син невідомих батьків? – поцікавився Ашер.

Сестра Софія подивилася скоса на вікна прецепторії і, переконавшись, що за ними не стежать, вирішила потеревенити з цим сутулуватим євреєм-бороданем, аби хоч трохи розігнати напосілу на неї нудьгу.

– Хоч ти, Ашере, і ґендлярська душа, та я все одно скажу: під вікнами сиротинця Святого Івана Мартін опинився не як нікому непотрібний знайда, котрого слід позбутися. Достойна людина доручила опікуватися ним – варанг,^[4] служитель імператорського палацу. Точніше, колишній служитель, – додала вона, суворо стиснувши тонкі вуста.

Єврей Ашер дивився на неї, лагідно усміхаючись, і чекав продовження розповіді, тому вона почала пояснювати:

– Мартінового батька звали Гоконом Ґаутсоном, а дружину називали Еліна Біла Лебедиця. Вона й справді нагадувала дивовижну птаху – інакше й не скажеш. Таким світленьким і яснооким Мартін удався в неї.

– Які ж усе-таки химерні імена в тих північних дикунів, – неуважно кинув єврей, не відводячи пильного погляду від мрійливого малюка.

– Авжеж, юдею, – охоче закивала сестра Софія. – Дивовижно, що вони з такими ось іменами шанують Ісуса Христа і Діву Марію. Але таки шанують, інакше ми б не погодилися залишити в себе Мартіна. Ти маєш знати, Ашере: ці шведи і датчани, які вирушають на прощу у Святу землю, часто залишаються тут, у Константинополі, на щедрих хлібах імператора ромеїв,^[5] що в жодне порівняння не йдуть з їхніми північними статками. Так і Мартінові батьки. Гокон Ґаутсон почав служити варангом при дворі, але згодом йому наказали вирушати на північ, аби для служби привезти ще своїх земляків. А виїжджав він саме тоді, коли пані Еліна от-от мала народити. І де йому було залишити дружину, як не в нас? Не серед ромейських же схизматиків, які не визнають влади намісника Святого Петра!

І вона демонстративно перехрестилася на латинський кшталт – усією долонею.

– Отже, пані Еліна народила сина тут, у стінах вашого шанованого шпиталю, – замислено мовив Ашер бен Соломон. – І, схоже, померла під час пологів, якщо дитя досі живе в сиротинці?

На круглому, ледь пошрамованому віспинами обличчі сестри Софії промайнуло здивування.

– Правду кажуть, що варто єврею слово мовити, а решту він і сам домислить…

І вже хотіла відійти, але єврей притримав її за поділ.

– Не гнівайтеся, пані, на недолугого єврея! Просто я подумав, що батьки не покинули б дитину разом із сиротами в притулку. Нехай навіть вона належить такому шанованому ордену, добрі діяння якого достойно оцінити може лише небо.

Похвала ордену госпітальєрів полестила Софії, і вона підтвердила, що Еліна Біла Лебедиця справді померла від пологової гарячки.

– А ми, сестри, назвали дитинку Мартіном, адже народився хлопчик одинадцятого листопада, в день пам’яті Святого Мартіна Турського. Сталося це чотири роки тому.

– Чотири роки тому, – замислено повторив Ашер бен Соломон. – О, пані Софіє, ви так добре все пам’ятаєте. Правду кажу: для ордену ви – достойна помічниця.

І притиснувши обидві руки до кучерявої бороди, що спадала на груди, він ґречно вклонився.

Сестра Софія гордовито підвела підборіддя:

– Так, на пам’ять не скаржуся. Тому не забула, що, від’їжджаючи, Гокон зробив чималий внесок у прецепторію, щоб його дружина і майбутня дитина ні в чому не мали потреби. Але від нього досі немає жодної звістки. Недаремно отець прецептор каже, що якби шляхетний Гокон вирушив на кораблі навколо Європи, це було б значно безпечніше. Однак він поїхав через землі Русі з їхніми безперервними війнами,^[6] де людині згинути так само легко, як кефалі на затоці Золотий Ріг опинитися в рибальській сітці. Ми вже й не сподіваємося, що він повернеться за сином. Ну, а Мартін… Усе-таки християнська душа, ось і росте тут, поки не вирішимо, що з ним робити далі.

Ашер бен Соломон уважно слухав співрозмовницю й досі не відводив очей з маленького Мартіна. Діти з притулку весело борюкалися, гасали, штурхалися і випадково один із них, біжучи, штовхнув хлопчину, той упав, каптурик із нього злетів і стало видно світле пухнасте волосся. Решта дітей реготали, не давали малому звестися. Але син варанга не заплакав навіть тоді, коли його оббризкали водою з калюжі. Мартін був наймолодший, діти з нього неприховано знущалися, однак хлопчик лише відвертався, мовчки підводився й не плакав, навіть коли його знову збили з ніг.

Сестра Софія і не збиралася втручатися, щоб угамувати бешкетників, вона й далі теревенила з євреєм. Розповіла, що кошти, залишені на утримання дитини, давно витрачено, малюк живе тут лише з милосердя, як звичайнісінький підкидьок. А це досить обтяжливо, адже серед схизматиків-ромеїв не надто багато охочих пожертвувати копійчину на сиротинець Святого Івана.

Ашер зрозумів натяк, витягнув капшука і простягнув госпітальєрці кілька срібняків.

– Іваніти^[7] завжди добре ставилися до нещасного народу, що потерпав від гонінь. Тому прийміть цей скромний дар, високоповажна пані. Думаю, ви знайдете, як це використати найдостойніше.

І купець повернувся так, щоб із вікна прецепторії, у якому саме з’явився один із братів, було видно, як Софія бере в нього гроші. Потім Ашер бен Соломон пішов до воріт, і, вже зачиняючи хвіртку, ще раз швидко, але пильно глянув на світленького блакитноокого хлопчика, який дуже відрізнявся від смаглявих і темноволосих дітей із притулку.

Будинок Ашера бен Соломона був розташований у передмісті Галата, де й належало оселятися константинопольським євреям. Жили вони осібно, переймаючись лише торгівлею та проблемами своєї общини. Християни їх уникали й рідко з’являлися в тому кварталі. Проте це не завадило Ашерові довідатися, що сестру-госпітальєрку Софію було затримано на привласненні отриманих від нього грошей. Тому з посади доглядачки сиротинця її перевели працювати скотаркою на ферму, розташовану за межами столиці маєтків, що належали ордену.

А ще тижні за два в прецепторію приїхав високий рудий юнак, який мав скандинавську зовнішність, а грецькою розмовляв із варварською вимовою. Назвався Ейріком Еріксоном та повідомив, що прибув із Норвегії, з округу Сонґ, і, за наказом свого дядечка Гокона Ґаутсона, збирається забрати з Дому ордену його дружину фру Еліну та їхню дитину.

Отець-прецептор особисто спілкувався з рудим норвежцем. Він розповів, що дружина шляхетного варанга померла під час пологів, і поцікавився, чому Гокон не приїхав за сином особисто. З’ясувалося, що Гокон Ґаутсон не спроможний приїхати до Константинополя, оскільки його серйозно покалічено в битві, але він наказав небожеві Ейріку розрахуватися з орденом і забрати дружину та сина.

Потім неотесаний зайда поклав на стіл перед прецептором зо два звабливо дзенькотливі капшуки з монетами, сказавши, що коли вже фру Еліна померла, то його обов’язок – подбати про Гоконового сина. Він забере його якнайшвидше. Адже вітер ходовий для плавання, і корабель, що чекає на Ейріка в гавані, негайно повертатиметься.

Прецептор не заперечував. Після того як маленький Мартін вислухав напучування й дістав благословення в далеку путь, рудий норвежець узяв його за руку і вони покинули Орденський дім госпітальєрів.

Переконавшись, що за ними не стежать, Ейрік повів малого в найближчий генделик і нагодував його густою м’ясною юшкою. Для себе ж звелів принести глечик вина та шмат свинячого стегна.

– Але ж ти й тишко, – бурчав норвежець, угризаючись міцними зубами у в’ялене м’ясо. Хоча потайки тішився, що вочевидь клопоту цей хлопчисько не завдасть. – І не скажеш, що ти син славного ярла! Погано, до речі, що він так довго не подавав вам із матінкою звісточок та підтримки, але ж він і справді міг десь полягти. Така у воїнів планида. Однак уже буде кому про тебе подбати. Не тремти, пуцьвірінку, не пропадеш…

Говорячи, Ейрік невтомно налягав на густе й темне хінське. Слова ставали дедалі невиразніші, і, врешті-решт, він захропів, упустивши вогненно-руду голову на обшкрябаний різномовними написами дощаний стіл.

У шинках Галати з такого не дивувалися. Оскільки ж в Ейріка, незважаючи на молодість, були достоту богатирські рамена, а на паску висів довгий меч із хрестоподібною гардою, ніхто не наважився його потурбувати.

Зацікавлено, але без остраху роздивляючись відвідувачів генделика, Мартін просидів біля свого «дядечка» до самісінького вечора. Люди приходили та йшли, їли, пили, сварилися, бешкетували. На них з Ейріком ніхто не зважав, аж поки геть споночіло. І вже тоді, у непевному світлі олійної лампи, за стіл підсіли два огидних волоцюги й почали трусити норвежця, устромляючи лаписька в його шкіряну торбину.

Не знаючи, як розбудити рудого велетня, збентежений Мартін зробив дуже просто – вгризся йому в руку. Зірвавшись із громовим ревищем, Ейрік перекинув стіл і, хоч шахраї мерщій кинулися навтьоки, таки встиг надавати одному пройдисвітові копняків під кощавий зад.

– Я що, трохи закуняв? – поцікавився норвежець, дико поводячи налитими кров’ю очима. – А ти… отже, ти, малюк, не накивав п’ятами?… Це чудово! Інакше відгріб би я від нашого благодійника… А він і справді благодійник, якщо так перейнявся твоєю долею. Дарма, що таких, як він, звуть юдейськими псами, котрі розіп’яли Христа, – присягаюся богами старої батьківщини, з цією людиною цілком можна мати справу… А зараз, Мартіне, – у путь!

Здоровило стиснув своєю величезною клешнею малесеньке рученятко, і вони вийшли в густі сутінки.

Мало хто бачив, як у цілковитій темряві високий, щільно закутаний у плащ чоловік і дитина в грубій накидці з гострим каптуром увійшли повз плутані лабіринти провулків Галати у квартал, де на багатьох дверях було зображено зірку Давида, і постукалися в одні з них, сховані в затінку під дерев’яною, обплетеною виноградом перголою.

По той бік стишено пролунало якесь запитання, і, щойно Ейрік проказав умовлені слова, двері стрімко відчинилися.

Мартін побачив сутулуватого чоловіка: довгобородого, з темним кучерявим волоссям по плечі і в пласкій шапочці, що дивом трималася на потилиці. У його руках кадив полумисок із запаленим ґнотом. Полум’я колихалося, кидаючи відблиски на смагляве видовжене обличчя з хрящуватим, горбатим носом.

– Нехай благословить праотця Авраама володар неба і землі! Я вже подумав, що ти згубив дитину, рудий пройдисвіте Ейріку!

– Таке скажете, превелебний ребе! – загундосив норвежець. Усе зробив, як звеліли. Хоча того, що напророчили цьому хлопчині норни,^[8] все одно не змінити. Навіть вам, пане Ашере бен Соломон.

Єврей на це промовчав і схилився до хлопчиська, який серйозно та насторожено дивився на нього синіми, мов крижинки, очима. Проте малий запросто дав узяти себе за руку і повести всередину будинку.

– Хаво, швидше йди сюди, Хаво! – гукнув Ашер, піднімаючись сходами. – Ейрік привів того християнського хлопчика, про якого я тобі казав.

Мартін побачив на сходовому майданчику високу вродливу жінку у світлих шатах із немовлям на руках. Угледівши, що її чоловік тримає за руку білявого хлопчика, вона зійшла вниз і, усміхаючись, зазирнула малому в лице.

– Який блакитноокий! І красивий, – додала вона, кладучи долоню на світлу Мартінову маківку. Водночас опустила свого дворічного малюка додолу, і вгодований кучерявий голопуцьок негайно припав до незнайомця, залопотівши щось своєю пташиною мовою.

Уперше за весь цей час Мартін усміхнувся. Ашер із дружиною Хавою спостерігали, як їхній син клишоного тягне за собою чужу дитину, котра прийшла в цю оселю із сиротинця.

– Здається, в Йосипа з’явився новий приятель, – усміхаючись промовила пані Хава.

– Нехай Бог Якова пошле їм обом благодать! – відповів її чоловік. – Сподіваюся, з Його благословення те, що я замислив щодо цього нащадка назарян,^[9] одного прекрасного дня дасть хороші плоди.

Розділ 1

27 березня 1191 р. Острів Сицилія

Неф церкви в монастирі Сан-Сальваторе – від кам’яних плит на підлозі аж до дубових балок склепіння – прикрашав розпис. Лики і шати святих та праведників були виписані з візантійською розкішшю й випромінювали велич. Проте вся ця божественна краса ховалася в напівтемряві, адже лише в одне вузьке, мов бійниця, вікно над вівтарем пробивався надвечірній сонячний промінь. Косо спадаючи вниз, він освітлював смиренно схилену в молитві людину. Уклякнувши і торкаючись чолом міцно зчеплених пальців, чоловік палко молився. У його тихому, мов шелест тканини, голосі лунало покірне прохання:

– Для слави твоєї, Господи Всемогутній, задля мети великої і в ім’я Твоє! Благослови замислене мною заради Сина Твого, що прийняв муки на хресті заради нашого спасіння! Не позбавляй мене, Господи, милості твоєї, допоможи виконати дану мною обіцянку звільнити місто Єрусалим в ім’я Христа, бо він є Бог воскреслий і нині сущий, який судитиме в славі живих і мертвих… Дай же мені здійснити замислене, бо я лише ниций раб, а на все інше – незбагненна воля Твоя!..

Чоловік пристрасно перехрестився й поволі почав підводитися.

У сутінках храму західний промінь, наче осяйний указівний перст, торкнувся його чола, і, поволі випростовуючись, молільник начебто сповнювався таємничої величі. Спалахнув багрецем нетерпляче відкинутий поділ плаща, випросталися могутні плечі, на які з гордо підведеної голови вільно спадала золотаво-руда, густа й жорстка, як у лева, грива. Простий мідний обід, що стримував пишну шевелюру, раптом засяяв, мов золота корона. І не випадково: ця людина й насправді була властителем – королем Англії Річардом І Плантагенетом, справедливо названим Левове Серце.

Та вже за мить Річардового смирення мов і не було. Його лице набуло зовсім іншого виразу: владного, рішучого, сповненого гідності. Він уже наче з підозрою дивився на лики святих, які заповнювали кожен закуток церкви, адже звик до стриманіших і суворіших храмів Західної Європи. Але тут, на Сицилії, жили та славили Господа люди різних віросповідань: і ті, які шанували Папу, і ті, які визнавали своїм главою константинопольського патріарха; навіть у мусульман були на острові власні мечеті.

Непросто звикнути до такої мішанини мов і релігій, хоча король уже знав, що там, куди він прямує, – на Святій землі, буде так само. Що ж, молитися єдиному Господові можна по-різному…

Річард зупинився на острові по дорозі в Палестину. Так було домовлено давно: король Вільгельм ІІ Добрий^[10] призначив Сицилію для спорядження кораблів хрестоносної армади. Коли мусульмани захопили Єрусалим,^[11] Вільгельм першим наказав нашити на свій плащ хреста й почав готуватися в похід, аби відвоювати в чужовірців Гроб Господній.

Утім державця настигла нагла смерть, а престол Сицилії загарбав небіж покійного, братів бастард^[12], – Танкред Лечче. Мало того, новий володар захопив і взяв у полон удову покійного короля Вільгельма, рідну Річардову сестру – Іванну Англійську. І, судячи з усього, аж ніяк не збирався повертати їй свободу разом із так званою «вдовиною долею», що становила переконливу суму золотом. Не йшлося й про кораблі, які його попередник обіцяв надати хрестоносному війську.

Прибуття об’єднаних сил паладинів несподівано спричинило конфлікт із корінним населенням острова. Проти Річарда повстали жителі сицилійського міста Мессіна. Вони були невдоволені, що можновладець розмістився в монастирі Сан-Сальваторе, влаштувавши там склад зброї та провіанту, й потіснив, а фактично прогнав звідти монахів. Підкорившись свого часу норманам, сицилійці сприймали Річарда як нового північного завойовника. Вони відмовлялися торгувати з хрестоносцями, не бажали надавати їм помешкання та й просто всіляко їх зневажали, не тямлячи, що воїнство, яке пішло проти грізного султана Салах ад-Діна,^[13] не стерпить зухвалих кпин «зманіжених греків» – так презирливо хрестоносці казали про острів’ян.

Урешті-решт, сталося кілька сутичок. Річардів союзник Філіп Французький намагався заспокоїти сицилійців словами. Річард теж спробував залагодити ситуацію, але у своєму стилі: врізавшись у зчеплену врукопаш юрбу месіанців та своїх людей, схопив із землі дрючок і взявся гатити ним по головах, не переймаючись свій то або чужий.

Але месіанці необачно обстріляли хрестоносців із луків, і почалося справжнє побоїще, під час якого король зі жменькою прибічників розігнав величезний натовп, прорвався в місто і встановив на фортечній вежі свій прапор.

Річард діяв зухвало й відважно – недаремно в Європі він мав славу неперевершеного звитяжця. Однак Філіп Французький заявив, що похід під знаком хреста вони розпочали не задля боротьби з єдиновірцями.

Відтоді нажахані сицилійці почали називати Річарда винятково Левом, натомість Філіпа охрестили Ангелом. І Ангелові таки вдалося вмовляннями й хитрощами залагодити протиріччя. Більше того, король Танкред слухняно повернув Річардові сестру Іванну разом з її «вдовиною долею» і навіть, знехтувавши Філіпом, надав обіцяні попереднім монархом та споряджені для далекого плавання судна.

Однак коли вже все було залагоджено, Філіп Французький раптом із доброго дива відчув себе залишеним поза уваги та зневаженим і взявся вимагати в короля Англії половину отриманого на Cицилії добра.

Хай там як, а хрестоносці щасливо перезимували на острові, перечекали пору штормів і навіть під час Різдва Христового організували при стінах Палермо розкішний турнір. Король Танкред тепер усіляко виявляв свою прихильність до Річарда, натомість до Філіпа й далі виказував лише холодну ввічливість, через що той мало не скаженів.

Весна була в розпалі, настав час вирушати на Святу землю. Та Річард зволікав, очікуючи приїзду своєї матері Елеонори Аквітанської. Йому доповіли, що королева вже в Калабрії^[14] і от-от відпливе на Сицилію.

Королю не терпілося, він страждав, бо не мав змоги показати на цьому недоброзичливому острові всієї своєї краси. День у день йому доводилося викручуватися, шукати обхідних шляхів, провадити дипломатичні перемовини. У ньому жила душа природженого воїна, він рвався в бій, бо саме в цьому був неперевершений. Але йому судилося бути правителем величезної Анжуйської держави,^[15] і це накладало певні обов’язки… Поринувши в думки, Річард вийшов на галерею монастирської церкви.

Здаля долинав спів монахів, які, щоб не завадити молитовному зосередженню англійського Лева, відправляли службу в опрічній капличці. То була не літанія, мотив линув якось інакше, та король не міг розібрати. До того ж час від часу спів перекривали покрики чатівників, які обходили монастирський мур, і гомін зброєносців біля конов’язі. Раптом усі ці віддалені й невиразні звуки розітнув негучний владний голос. Короля кликали на ім’я:

– Річарде!

Вона стояла під склепінням арки в кінці алеї. Річард бачив її білу накидку, пишну мантію, горностаєву муфту, в яку вона ховала свої вічно змерзлі руки. З віком королева Елеонора стала мерзлякувата: навіть тепло південної весни не здатне було зігріти її старечих пальців.

– Матусю! – видихнув король і стрімко ступив до неї.

У свої сімдесят Елеонора мала величний вигляд. Роки її не схилили: спина пряма, немов древко списа, а голова гордовито підведена. Стрункість, притаманна їй замолоду, перетворилася на сухорлявість, але королева майстерно драпувала її розкішними важкими шатами. Шовкове покривало приховувало сивину, тонесенький барбет^[16] закривав зморшкувату шию і підборіддя – до тонких, майже безбарвних губ, залишаючи відкритою лише верхню частину обличчя. Однак лінія її брів досі була гордовита і чітка, ніс – прямий і тонкий, а погляд блідо-зелених очей випромінював силу, яку не здолали сповнені прикрощами десятиліття. Перед Річардом стояла королева до кінчиків нігтів, і він мовчки опустився на коліно й торкнувся вустами краєчка її одягу.

– Для мене неймовірне щастя бачити вас тут, ваша величносте!

Елеонора дивилася на сина. Вона народила десятьох дітей, але справжні материнські почуття мала тільки до Річарда. Може, тому, що провела з ним більше часу, ніж із рештою? Тих вона, ледве встигала оговтатися, передавала годувальницям і нянькам, а сама знову бралася до справ держави. Чи тому, що відразу переконалася у видатній Річардовій обдарованості? Скоріше за все, він найбільше нагадував їй саму себе в молодості: такий же рвучкий, із палким серцем, Річард жадібно любив життя й прагнув перекроїти його на власний розсуд.

Як і вона, Річард обожнював усе прекрасне. Його захоплювали витончені манери, він уподобав поезію та музику, оточуючи себе обранцями, якнайкращими у своєму мистецтві. Дивлячись на них, знать намагалася дотримуватися вінценосного взірця. Поволі не лише при дворі почали шанувати блиск і вишуканість, а жорстокі забави, бруд, безпробудне пияцтво і лайливість – вважати рисою простолюдинів. Крок за кроком мати із сином змінювали сам дух Аквітанської держави, ні на мить не випускаючи з рук віжок.

Мати перехрестила схилену золотоволосу голову, і Річард випростався на весь свій величний зріст. Син виявив повагу до матері й дами, в минулому – дружини двох королів, і тепер, згідно з етикетом, неперевершеній Елеонорі належало церемонно вклонитися повелителю неозорих земель.

Але син її стримав:

– Годі вже, матусю! Ви не в тому віці, щоб схилятися перед правителями.

І ось уже сухенькі пальці королеви-матері намацали його зап’ясток і вщипнули.

– Нікому, навіть тобі, не дозволю називати мене старою. Тільки дамою!

Річард розсміявся.

Елеонора дивилася на нього з любов’ю. Він був разюче схожий на батька, Генріха Плантагенета, але було дещо і від неї. Від обох він узяв якнайкраще. Трохи з-під лоба погляд сірих, немов оркнейський граніт, очей, рішучий та суворий, від котрого в декого застигала кров у жилах, передався від Плантагенетів. Але правильні риси обличчя і золотавий полиск жорстких кучерів видавали кров герцогів Аквітанії, яку успадкувала й вона. Річард ставний, як королева, а міць і невимовну чоловічу привабливість, безперечно, подарував йому Генріх. Вона ще в юності навчила сина вишукано вбиратися, однак притаманні йому войовничий запал і нездоланна наполегливість досягати мети – риси батька, творця Анжуйської імперії, що простягалася від північних морів до Піренейських гір.

Мати й син відразу почали обговорювати справи.

Елеонора, яка замолоду й сама взяла участь у хрестовому поході,^[17] схвалювала синові наміри, хоча й вважала, що він трохи поквапився, покинувши свої володіння невдовзі, як зійшов на трон. Проте Річард здивував її, розповівши, до яких мудрих і зважених кроків він удався, щоб землі під час його відсутності перебували в мирі та спокої. За Англією новий король залишив наглядати істинного лицаря, безмежно відданого Плантагенетам Вільяма Маршала, а внутрішніми справами острова мав опікуватися досвідчений канцлер Лошан. Континентальні володіння: Нормандію, Пуату, Мен, а головне, неспокійну Аквітанію, – усе це він збирається доручити самій Елеонорі.

Повернення такої безмежної влади вразило й потішило овдовілу королеву. Позаду в неї було чотирнадцять років ув’язнення за наказом її чоловіка Генріха, довгий час, коли ім’я неперевершеної Елеонори майже всі забули. Однак тепер вона знову покаже, на що здатна! Навіть вік не бентежив «Золоту орлицю» – саме так називали її в юності аквітанські трубадури. Вона й сьогодні ще готова злетіти!

– Річарде, а як щодо зазіхань на трон Івана, твого молодшого брата? – наважилася-таки запитати Елеонора. – Вони тебе не хвилюють?

Річард труснув золотавою гривою:

– Ні й ще раз ні! Я виконав Іванове бажання, віддавши йому за дружину найбагатшу спадкоємицю Глостерширу. Відтепер Іван наймогутніший вельможа Англії, проте… – він почекав, лукаво посміхаючись, – замки в його володіннях належать короні, і там розташовані гарнізони.

Це було схоже на мудрий крок. Однак Елеонора почувалася незатишно.

– На тебе чекає небезпечний шлях, сину мій. Я вдень і вночі молитимуся за тебе, але, знаєш… Не мені тобі казати: на війні може статися будь-що, а ти так і не назвав імені свого наступника.

– Чому це? – поворухнув потужними раменами король. – Не біда, що я не маю законного сина й спадкоємця. Я розпорядився, що в разі моєї загибелі трон перейде до вашого внука Артура, сина Джеффрі Бретонського.^[18]

– Але ж Артура виховували французи! – спохмурніла мати-королева. – Англійці вперті й можуть не визнати Артура, сприйнявши його за іноземця!

– Мадам, – Річард галантно поцілував матері руку. – Я не такий простачок, щоб цього не розуміти. Артур як спадкоємець престолу потрібен мені, щоб стримати Іванову прудкість. Скажіть, матусю, хто на материку наважиться його підтримати, коли всі знатимуть, що волею законного короля трон успадкує Артур? І хто піде за ним в Англію, де чимало відданих мені людей? Та й на вас я розраховую. Хто краще нагляне за Іваном, щоб він не накоїв лиха? Правда ж?

І він, майже як у дитинстві, притиснув чоло до її плеча. Лев лащився до старої левиці.

Елеонора глибоко зітхнула: полегшено і водночас із жалем.

– Погодься, Річарде, було б значно надійніше, аби трон перейшов не до когось із нашої рідні, а до прямого нащадка законного короля. У твого союзника Філіпа є спадкоємець, а в тебе нема.

– Його Людовік іще немовля, – зауважив Річард. – А Філіп, хотів він того чи ні, теж пішов у похід.

– Хотів він того чи ні… – замислено повторила Елеонора. – Розумієш, Річарде, цей ангелоподібний француз підступний і лицемірний. А ти занадто щирий, хоча й розумний. Я побоююсь, що він погано на тебе вплине.

– На мене? – зарозуміло підняв брови Річард. – Але ж саме я примусив Філіпа йти битися за Гроб Господній, незважаючи на палке бажання цього Капетінга залишитися у Франції!

– Річарде, ти забуваєш, що твоє призначення – бути володарем, а не паладином!

– Хіба може король великої християнської держави дозволяти чужовірцям паплюжити величну святиню його підданих! Саме це я сказав Філіпу, коли Папа закликав до нового хрестового походу задля звільнення Єрусалима. Навіть рудобородий германський кнур Фрідріх^[19],струсонувши лоєм, повів свою важку кінноту на Священну війну…

– І поліг, навіть не ступивши на Святу землю, – насмішкувато зауважила Елеонора.

Річард відсахнувся.

– Хіба можна з такого глузувати? Велика біда, що християнське воїнство втратило такого предводителя, а разом із ним значну частину своєї сили, адже Фрідріхові лицарі після його загибелі слабкодухо повтікали. І це тоді, коли на Сході об’єднуються сили сарацинів,^[20] підтискаючи християн! Чи годиться вам, матінко, радіти з такого лиха, якщо ви самі колись носили хрест на плащі?

Елеонора Аквітанська промовчала.

Нині не слушний час нагадувати синові, що Священна війна з чужовірцями обернулася для неї нестерпним тягарем кочового життя, гіркотою поразок і шаленими сварками з чоловіком Людовіком, які, зрештою, призвели до їхнього розлучення. Однак лихо не без добра: розставшись із Людовіком Капетінгом, вона змогла поєднатися з тим, кого кохала всім серцем, – з Річардовим батьком Генріхом Плантагенетом.

Тому королева почала мову про те, що Річард, навіть отримавши в цьому поході лаври найвеличнішого в християнському світі воїна, насамперед мусить думати про зиск, який його держава може мати від війни з чужовірцями.

Син перебив її:

– Не задля власної слави, влади і багатства я вирушаю воювати в Левант^[21], а заради великої слави Господньої!

Його очі гордо зблиснули, він міцно притиснув долоні до грудей. Істинний лицар, готовий лягти кістьми в ім’я високої мети. Таким Елеонора його виховала, таким звикла бачити. Але зараз синів запал тільки роздратував її.

– Дурниці! Усі без винятку війни відбуваються задля влади, земель і золота. І ти це знаєш. Не треба себе дурити.

Річард відповів пильним поглядом.

– Я не дитина, і справді це розумію. Анжуйська держава простягається на багато сотень миль із півночі на південь, але може статися і так, що Свята земля колись буде моєю, а за нею – і вся Мала Азія. Невже погана мета?

Очі в Елеонори засяяли. Так он про що мріє її улюбленець!

Однак це були не останні слова короля. Він одразу додав: хай там як, найважливішим для нього й надалі залишається визволення Єрусалима.

– Чи можуть християни сподіватися на милість небес, якщо почнуть відсиджуватися біля своїх вогнищ, коли самого Христа жорстоко ображено! – вигукнув Річард, і голос його здригнувся. – Де візьметься мир і спокій на землі, якщо Спаситель зрозуміє, що дріб’язкові мишачі справи для нас важливіші за пам’ять його мук на хресті?

Він у це вірив. Елеонора вірила також.

Вона досі пам’ятала крижаний жах, що охопив її, коли пронеслась чутка про падіння Єрусалима від ударів воїнства Саладінового. А нині її син готовий чинити опір натиску сарацинів, які свято вірять, що у Священній війні іслам повинен підкорити всі країни й землі, а слово їхнього лжепророка Мухамеда має поширитися на весь світ.

Річард чинив холоднокровно, ніде правди діти: він ґрунтовно підготувався до походу, зібрав величезні кошти й найкращих вояків, які будь-коли йшли проти сарацинського зеленого прапора. Він заручився підтримкою союзників, продумав кожен крок, мудро відмовився від украй складного сухопутного маршруту, що на ньому під час попередніх походів хрестоносці зазнавали незліченних втрат, а натомість спорядив чудовий флот, який морем доправить його паладинів до берегів Палестини. Він цілком міг перемогти там, де відступали інші!

Елеонора бажала йому перемоги й готова була допомагати чим тільки зможе…

Король-хрестоносець і його мати досі стояли пліч-о-пліч на галереї. Звідси відкривався чудовий краєвид на пронизливо-синє Іонічне море, що сяяло в західному сонячному промінні. У монастирській капличці відбувалася літургія, звідти час від часу долинав тяжкий дияконський бас і голоси, що за ним повторювали. Однак ці мирні звуки вже тонули в брязкоті зброї, тупотінні й вигуках ратників, злагодженому цокотінні кінських копит у куряві.

За межами монастирської обителі тривало навчання хрестоносного воїнства. Висока стіна грубої кладки ховала маневри від Річарда й Елеонори, та не виникало сумнівів, що очільники загонів не дають воякам байдикувати. Для тих, кого король зібрав на Сицилії, довгі місяці зимівлі перетворилися на нескінченну вервечку військових вправ. Річард не жалів нікого – ні себе, ні людей.

Він і тепер натхненно взявся пояснювати матері, які саме маневри вдосконалюють його воїни, що означає той чи інший сигнал рогу, яким чином лицарі-кіннотники тренують бойових коней за командою лягати на землю разом із вершником, і як це важливо під час атак кіннотних лучників, коли, щоб сховатися, доводиться використовувати щонайменшу нерівність ґрунту.

Сарацини – неперевершені стрільці, але нині в хрестоносного воїнства, на перевагу їхнім нищівним атакам, з’явилася нова зброя: на складах біля пристані чекають сотні нових арбалетів, у яких тятива не з кручених волових жил, як колись, а з металевою, виготовленою в спеціальний спосіб пружиною. Болт^[22] такого арбалета набирає величезної швидкості й летить так далеко, що складно навіть уявити. Святий престол оголосив цю зброю жорстокою та безбожною, заборонивши використовувати її під час війн між християнами. Але, на думку хрестоносців, це не мало значення, адже їм протистояли облудні й підступні чужовірці.

Річард міг розповідати про те нескінченно, до того ж він знав: його мати розуміється на зброї не гірше загартованого вояка. Король розпалився, почав жестикулювати, йому стало гаряче в суконному, підбитому пурпуровим шовком, плащі, і він широким рухом відкинув його поли за спину. Цієї миті очі в нього блищали, а чоло під мідним ободом укрилося потом.

Елеонора, як завжди, мерзла. З гір у бік моря віяв прохолодний вечірній бриз. Вона щільніше притиснула до грудей муфту, у якій намагалася відігріти руки, дочекалася, поки Річард зробить паузу й промовила:

– Річарде, ти мусив би здогадатися: якщо я вже тут, то не просто так. Я привезла тобі наречену.

Король ошелешено глянув на матір. Очі його згасли, немов присипані попелом, він глибоко зітхнув і, склавши на грудях руки, схилився на парапет галереї.

– Атож, мені щось таке спадало на думку. І що, сватання було вдале?

– Інакше я не наважилась би турбувати тебе в такий відповідальний час.

Річард відвів погляд. Бриз ворушив його витке волосся, профіль здавався вилитим із бронзи й чітко вимальовувався на тлі синьо-фіолетового неба.

– І хто вона?

– Беренгарія Наваррська.

– О, крихітка Беранжер! – Річард усміхнувся, вимовляючи ім’я наваррської принцеси на аквітанський лад. – Якось її батько, король Санчо Наваррський, покликав мене на турнір у Памплону. Маленька Беренгарія вручала переможцям нагороди й дуже соромилася. Їй було тоді років десять, не більше. Вона видалася мені неймовірно скромною та милою. Я навіть спробував написати канцону на її честь, одначе так і не дописав… Але ж відтоді минуло стільки років! Я був переконаний, що принцеса Наваррська заміжня.

– Ні, на щастя, вона вільна, хоча їй уже двадцять шість.

– Забагато для нареченої, – примружився Річард. – Якщо вона так засиділася в дівках, то що з нею не те?

– А тобі сподобалося б, якби з нею було щось не те? – уїдливо заперечила королева. І раптом упівголоса додала: – Дорогою в Памплону я навідалася в округ Коньяк, де мала честь бути присутньою на весіллі твого сина Філіпа Фольконбріджа.

Король, помітно сполотнівши, з-під лоба швидко глянув на матір.

– І який він?

– Дуже схожий на тебе. Такий же високий і рудий, – кутики вуст старої королеви здригнулися в усмішці. – Я підібрала йому доладну наречену, юну й добропорядну дівчину Амалію, його однолітку. Біля олтаря обоє були чудові. Вони володітимуть містом Коньяк. Це вигідний подарунок, адже через місто пролягає шлях прочан у Сантьяго-де-Компостелла, – додала вона діловито, даючи зрозуміти, що бастард її улюбленця житиме небідно.

Але Річард переймався не цим.

– А вона… Філіпова мати… Вона там була?

– Авжеж, – незворушно відповіла Елеонора. – Адже Філіп де Фольконбрідж її первісток. Щоправда, після нього вона народила чоловікові ще вісьмох. І, повір мені, ця твоя білява красуня давно вже не така гарна, як тоді, коли ви разом верхи гасали по лісах Бретані. Та й із чоловіком у неї чудові стосунки.

На Річардових щоках напружилися жовна. Він мовчав.

Елеонорі було його шкода, і водночас вона відчувала дивне задоволення, завдаючи синові болю.

О, благородний Річард! Несамовито відважний, галантний, обдарований і надзвичайно відданий у коханні. Неймовірно: його батько не пропускав жодної більш-менш гарненької пички, Річард змалечку чув пащекування челяді про батькові амурні походеньки, але сам виявився однолюбом. Що це? Небажання уподібнюватися до шалапутного Генріха? Чи він знає таємницю кохання, про яке марять трубадури і юні дівчатка?

Її син зростав при дворі Пуату, де Елеонора вершила свої славетні «суди кохання», а лицарі й дами захоплено розмірковували про те єдине почуття, здатне заполонити людську душу до кінця днів. Юному Річардові, звісно, все це було не чуже. Ні, як і багато хто, він міг часом залізти у вікно до знудьгованої вдовички чи побавитися на дальньому кінці луки з простодушною пастушкою. А те, що коїлося в Пуату під час придушення заколоту городян, інакше, як вакханалією не назвеш. Проте Жанна де Сен-Поль, дочка безмаєтного лицаря з Бретані, не мала жодного стосунку до його безшабашних походеньок.

Коли Елеонору сповістили, що Річард обрав цю дівицю дамою серця, вона розсміялася. Королева вважала сина шибайголовою, тож утішилася, що для любовної історії він знайшов особу таку ж, як і сам. Жанна була єдиною дочкою в сім’ї, де народжувалися самі лише хлопці. Смілива й зухвала, здатна дати відсіч будь-кому, з дошкульним і гострим язиком, вона завжди рада була взяти участь у змаганнях лучників чи об’їздити норовисту кобилу.

Королева не довго спостерігала за розвитком їхніх стосунків: саме тоді вона влаштувала заколот проти чоловіка, зазнала поразки й, за наказом Генріха, її кинули у Вінчестерську вежу, де королева провела багато років. Лише на Різдво, коли її випускали з ув’язнення для участі в придворному святкуванні, Елеонора могла побачитися з Річардом і вкотре переконатися, що вони із Жанною досі нерозлучні. Річард щосили заперечував проти шлюбу з французькою принцесою Алісою, сварився з батьком і вимагав розірвати заручини, про які домовилися без його згоди. І все це, щоб навіки поєднатися з наїзницею з бретонського ведмежого закутка!

Елеонора сподівалася, що ця маячня рано чи пізно минеться. Король Генріх діяв рішучіше: наказав відвезти Жанну в Наварру і силою обвінчати. Навіжений від горя, Річард примчав до матері, ридав, упавши їй до ніг, і повторював, що це нелюдська жорстокість, що Жанна носить під серцем його дитя, і що сам Усевишній створив їх одне для одного. Ну просто тобі Ланселот Озерний, відданістю якого традиційно захоплювалися при дворі.

Навіть тоді королева не звернула належної уваги на Річардові страждання, але подбала про майбутнє внука. Коли Жанна народила, немовля відвезли в Аквітанію і дали хлопчикові освіту, цілком варту нащадкові Плантагенетів.

Річард іноді його відвідував. Шукав зустрічей із Жанною, але тільки доти, доки не переконався, що її шлюб виявився успішним, і норовливиця підкорилася долі. Саме тоді Річард оголосив, що готовий обвінчатися з французькою принцесою.

Проте весілля не відбулося з причин, які вже не залежали від Річарда. Шукаючи зцілення від непогамованого кохання, він захопився війною, став грозою бунтівних баронів і переможцем багатьох турнірів. Він також здобув славу майстра мелодійних канцон та сирвент, а дами вважали його найкуртуазнішим лицарем Анжуйської держави. Але жодна з них не витіснила з його серця Жанни де Сен-Поль, яка так і залишилася для Річарда Плантагенета єдиною.

Навіть тут, на Сицилії, багато років по тому, він змінювався на лиці й похмурнів, чуючи її ім’я. Елеонора розгнівалася.

– Годі вже, сину мій! Можеш скільки заманеться зберігати в серці любов, зітхати і квилити про свою втрачену даму, але навіть бездоганний Ланселот узяв законний шлюб, незважаючи на свої високі почуття до чужої дружини. А в тебе просто немає іншого шляху! Цього року ти досягнеш віку Христа, на тебе чекає небачений поступ, одначе, як вінценосець, ти зобов’язаний подарувати роду Плантагенетів законного спадкоємця. Ми вже не раз це обговорювали, і мені здалося, ти погодився. Тому готуйся зустріти свою наречену й здійснити з нею таїнство шлюбу!

– Мадам! – рвучко обернувся до королеви Річард. – Щоб ви знали: Філіп Французький прибув на Сицилію разом із принцесою Алісою. І наполягає, щоб я назвав її своєю королевою, інакше його участь у поході на Схід дуже непевна. Принаймні, він дозволяє собі це стверджувати.

– Яке нице нахабство!.. – видихнула Елеонора. – Сину мій, сподіваюся, ти розумієш, що це неприпустимо за жодних обставин?

Вона сполотніла, а очі хижо спалахнули.

Похила королева й досі переймалася всім, що стосувалося її чоловіка. А згадана Річардом Аліса Французька була останнім коханням старіючого короля Генріха. Алісу ще дитиною доправили до двору Плантагенетів, щоб вона, досягнувши належного віку, обвінчалася з Річардом і стала королевою Англії. Та якщо спершу сам Річард відмовлявся від шлюбу з француженкою, то згодом його батько без очевидних причин почав чинити цьому спротив. Заручини було розірвано, Франція вимагала виконання умов шлюбної угоди, врешті-решт, утрутився навіть Папа Римський, наполягаючи на негайному одруженні юної пари.

Та весілля спадкоємця англійської корони так і не відбулося. Адже невдовзі поповзли чутки, що Аліса Французька стала Генріховою коханкою й народила від нього дитину, яка незабаром померла.

Тим часом заручини не втратили чинності й по смерті старого короля. Філіп Французький усіляко наполягав на шлюбі Річарда з Алісою, перетворивши це мало не на головну умову своєї участі в хрестовому поході. Та англійський Лев не мав бажання ділити трон із французькою принцесою, збезчещеною його батьком, це було б украй ганебно. Але й ославити сестру могутнього союзника він не міг. Тому питання шлюбу з Алісою залишалося нерозв’язаним.

– Так, мадам, ваша правда. Уявити важко, якого удару завдав би моїй честі цей шлюб. Це багато хто розуміє, тільки не Філіп.

– А ти досі дослухаєшся до всього, що нашіптує тобі послідок Людовіка, мого колишнього чоловіка? Річарде, ти могутній, розумний, розважливий, але ти занадто близько підпускаєш до себе цього зманіженого пройдисвіта. Чи знаєш ти, що ляпають лихі язики при дворі короля Танктеда? Вони натякають, що ви з Філіпом – коханці, тобто содоміти!

Річард так лунко розреготався, що навіть голуби, які воркували на покрівлі галереї, голосно залопотіли крильми й порозліталися.

– Ваша величносте! – нарешті промовив він, утираючи долонею несподівану сльозу. – Погляньте на мене, та хто ж цьому повірить? Хіба я не дамський улюбленець? Чи мало я бився на турнірах задля їхньої прихильності й оспівував їхню красу у віршах? Нехай би вже про Філіпа таке мололи через його витонченість, любов до розкішного вбрання й пахощів, через його вічні скарги на вигадані болячки й тонкосльозість, недостойну воїна. Забути не можу, як після турніру, на якому загинув мій брат Джеффрі, Філіп ридав, заламуючи руки над його могилою, мов овдовіла жінка. А вони ж були тільки приятелями. Однак Філіп Французький такий, який є, зокрема в надмірному вияві почуттів.

– Але ж і ти приятелюєш із Філіпом, – мовби вагаючись, обережно промовила Елеонора. – Пригадую, ти казав, що певний час ви були нерозлийвода, їли з однієї тарелі й спали в одній постелі. Це правда?

– У поході чого тільки не буває, – відмахнувся Річард. Але, перехопивши пильний материн погляд, несподівано запитав: – Чи не посіяли ці чутки сумнівів у вашій душі? Не ображайте мене підозрами у смертному гріху!

Королева зробила заперечливий жест.

– Ні-ні, Річарде, у мене таке й близько на думку не спадало. Лише хотіла тобі сказати, що знаю, хто поширює ці огидні чутки.

– І хто ж?

– Філіп Французький. Саме він тебе оббріхує, а люди повторюють. Якщо ти кажеш, що навіть Капетінг жіночний, то від таких обвинувачень його захищає те, що він, хоча й молодший за тебе, але вже був одружений, встиг овдовіти та має сина та спадкоємця. А ти у віці, коли дехто має по дванадцятеро синів, залишаєшся холостяком, і ніхто не може пригадати жодної твоєї серйозної закоханості. Роман із Жанною де Сен-Поль не береться до уваги. Як істинний лицар ти робиш усе, щоб ім’я твоєї дами було незаплямованим.

– Але ж другої такої вже нема, – пригнічено пробурмотів Річард.

Королева наче й не почула цих слів.

– Усі знають, – вела вона далі, – що весь свій час ти, Річарде, перебуваєш із вояками і що товариство закутих в обладунки лицарів для тебе приємніше за альков будь-якої дами…

Король насмішкувато її перервав:

– Хто бодай раз побачить, як я з ранку до смеркання вправляюся з мечем і списом, як муштрую своїх людей, той зрозуміє, що після таких зусиль навряд чи виникне бажання перевдягатися в шовк і заводити ніжної альби^[23] біля віконця вежі прекрасної дами. Поки зброєносці розшнуровують мої поножі, я вже починаю куняти від утоми, а коли вже занурююсь у дзбан із теплою водою, челядь мусить пильнувати, щоб я, сонний, не захлинувся в ньому. Але ж усе це не марно: ті, кого я сюди привів, нині стали найкращим воїнством у християнському світі!

– Найдорожчий мій сину, я привезла тобі наречену, – мовила на це Елеонора, – і мені те зробити було непросто. «Чому так?» – запитаєш ти. Адже король Англії нині найіменитіший і найжаданіший жених у Європі! Я теж так вважала, виряджаючи посланців до дворів різних правителів. І що? Імператор Фрідріх, який уже було майже погодився віддати за тебе свою дочку Агнесу, несподівано передумав. Потім дали відкоша при Арагонському дворі й навіть у далекій Данії, мотивуючи це тим, що, поки не буде скасовано заручин з Алісою Французькою, твій шлюб із будь-якою іншою жінкою вважатиметься незаконним. А вже при дворі графа Овернського мені назвали іншу причину: Марія Овернська не може стати дружиною англійського короля, оскільки в коханні він віддає перевагу хлопчикам та юнакам. Здогадуєшся, хто за цим стоїть?

Річард спаленів, але стримав гнів. Чути таке було нестерпно, але ще важче повірити в підступні наміри Філіпа. Незважаючи на цілковиту відмінність характерів і смаків, вони з Філіпом Французьким були близькими приятелями. Лише він підтримав Річарда, коли той повстав проти батька. Було й таке, що їх об’єднувало: пристрасть до полювання, боротьба з норовливими баронами, мрії про майбутній похід у Святу землю. Але вже тоді Річард почав розуміти, що Філіп ніколи не стане йому щирим другом. Вони завжди залишатимуться непримиренними супротивниками через становище, яке обидва посідають. Це було прикро, адже Філіп, примхливий і жвавий, чарівливий і дотепний, який, попри молодість і позірну легковажність, часто давав путні поради, досі йому подобався.

У душі він навіть намагався виправдати Філіпа, знаючи, як той переймається долею безнадійно заплямованої сестри. І все-таки Річард не міг взяти її заміж. Побратися з батьковою коханкою – чим це відрізняється від кровозмішення?

– Мадам, – урешті мовив він, – гадаю, не варто більше повертатися до цих брудних пліток. Поговоримо краще про наречену. Я розумію, який це вигідний для нас шлюб, зважаючи на те, що на наші Південні володіння будь-якої миті можуть напасти графи Тулузи. Якщо я одружуся з Беренгарією, Санчо Наваррський буде хорошим союзником і за моєї відсутності зуміє захистити ці землі. Але яка ж вона, Беренгарія? Образ сором’язливої дитини, закарбований у моїй пам’яті, – це все, що я про неї знаю.

Елеонора всміхнулася.

Річард безпомилково зважив політичні переваги запропонованого союзу, але значно важливіше те, що його нарешті зацікавила наречена. Тому королева не розповіла, що навіть при Наваррському дворі їй довелося заприсягнутися: про Річардів шлюб з Алісою Французькою не може бути й мови. Завдяки її колишній величі король Санчо Наваррський не лише погодився віддати дочку за Річарда Англійського, а й дозволив принцесі вирушити разом із королевою-матір’ю до її сина-хрестоносця.

За наказом Наваррського, принцесу Беренгарію негайно привезли з монастиря, де вона перебувала з причини своєї схильності до молитовного усамітнення й збиралася через певний час прийняти останні обітниці. Проте це суперечило намірам її батька: для своєї чарівної та освіченої дочки він бажав іншої долі.

Беренгарія, яка здобула монастирську освіту й звикла коритися, не нарікала, коли батько-монарх оголосив свою волю: вона має стати дружиною великого воїна та правителя. Навпаки, цю несподівану звістку Беренгарія сприйняла покірно і з тихою радістю. Саме така дружина, мила й поступлива, потрібна бунтівному Річардові. Вона не відволікатиме його від державних клопотів, але завжди буде готова шанобливо і з любов’ю його прийняти.

Елеонора говорила палко й переконливо. Королева розповіла, як мужньо трималася Беренгарія під час виснажливої подорожі через альпійські перевали й Італію, як скромно, шанобливо та стримано поводилася з майбутньою свекрухою.

– Нині вона в одному з монастирів у Калабрії, – повідомила нарешті Елеонора. – Принцеса готова зустрітися з тобою, Річарде, вона чекає на це й готує для тебе весільний подарунок – власноруч вишитий бісером і перлами пасок.

Річард удивлявся в далечінь. Лише три милі відділяють Сицилію від італійської Калабрії. Звідси, з гористого острівного узбережжя, італійські пагорби за затокою були нібито огорнуті блакитним маревом.

Чарівний краєвид, і десь там, нанизуючи на голку одну за одною дрібні, мов дитячі сльози, перлинки, його чекає зворушливо-прекрасна наречена. Вихованок монастирів зазвичай навчають вишивати золотом, шовком чи бісером. Мати каже, що Беренгарія скромна, слухняна та приємної вроди. Справді, кращої дружини й не побажаєш. Але чому ж йому так сумно? Може тому, що в пам’яті досі лунає дзвінкий сміх тієї, іншої?

Річард відігнав ці думки й змусив себе усміхнутися.

– Що ж, мадам, синівський обов’язок зобов’язує мене прийняти вибрану вами наречену. Щодо Аліси, то вона більше нам не заважатиме. Хоч би як казився Філіп, я вимагатиму розірвати заручини, але спершу мені потрібно знайти двох свідків, готових під присягою підтвердити, що французька принцеса мала гріховний зв’язок із моїм батьком і народила від нього дитину. Однак сподіваюся, що до цього не дійде. Честь Філіпа не постраждає, а його сестра уникне ганьби.

Елеонора мовчазно тріумфувала. Це дорого коштувало – вкотре переконатися, що великому воїнові дістався розум мудрого державного мужа.

– Уже завтра Беренгарія буде тут, і ти, не зволікаючи, зможеш із нею обвінчатися! – вигукнула королева-мати.

Але Річард несподівано різко заперечив:

– Ні! Зараз це неможливо!

І, помітивши вражений погляд Елеонори, вже спокійніше додав:

– Другий тиждень Великого посту. Які в такий час весілля?

– Що за дурниці! – обурилася мати. – При всій своїй розсудливості, ти забуваєш про важливу обставину. Якщо ти, розірвавши заручини з Алісою, зволікатимеш з одруженням, твої вороги матимуть чергову поживу для пліток. Що мені казати Санчо Наваррському? І як бути з Беренгарією?

– Я своє сказав. Зайве нагадувати, що ваш син, мадам, очолює воїнство Христа і грішити в піст йому не годиться… – Річард підняв руку, зупиняючи заперечення Елеонори. – Післязавтра я стану до сповіді перед єпископом Сицилії. Маю очистити сумління й отримати відпущення, щоб без сумнівів та вагань вести своїх паладинів на битву з чужовірцями.

– Ти помиляєшся, любий мій сину! Війна сама по собі – це гріх. І хоч яка благородна була б мета, тобі не вдасться не осквернити своєї душі кров’ю та насиллям.

– Я все одно не відступлюсь.

– Але ж Беренгарія! – Елеонора підтримала цей вигук виразним жестом у бік калабрійського берега.

– Якщо я правильно зрозумів, вона в монастирі. Монастирські стіни, хоч і на іншій землі, були принцесі домівкою протягом останніх років. Гадаю, принцеса Наваррська не надто розчарується, якщо побачить мене не завтра, а трохи пізніше. На той час я розірву заручини, сповідуюся і вгамую Філіпову лють. Повірте, мадам, тільки так гідність моєї нареченої не постраждає. До того ж… я переконаний, що така набожна особа, як Беренгарія, теж опиратиметься здійсненню шлюбного таїнства у дні Великого посту. Але я дав слово, і справа моєї честі його дотриматися…

Помовчавши трохи, він додав:

– Беренгарія могла б супроводжувати мене в поході. Так само, як це планує моя сестра Іванна.

Королева-мати насмішкувато підняла брову.

– Не дивуйтеся, мадам, – вів далі Річард. – Іванна висловила щире бажання приєднатися до хрестоносного воїнства й готова передати свою «вдовину долю» на потреби війни із сарацинами. Благочестива дама з роду Плантагенетів – цілком достойна супутниця для принцеси Наваррської. По закінченню посту, на другий день свята Пасхи Христової, ми з принцесою обвінчаємося. Думаю, це станеться на острові Крит, де наш флот зупиниться для підготовки до висадки на берег Леванта.

Елеонора схилила голову, немов засвідчуючи, що змушена прийняти ці умови. І хоча в душі її нуртував гнів, королева не могла не визнати, що Річард чинить мудро й виважено…

А вже наступного тижня було скасовано заручини з Алісою Французькою. Філіп Французький казився, адже Річард чітко пояснив, що готовий оприлюднити обставини любовних походеньок його сестри, а король Франції дуже цього боявся. Але коли Річард передав йому значну частку золота із «вдовиної долі» сестри Іванни й кілька кораблів свого флоту, Філіп остаточно вгамувався.

Проте прикрасити своєю присутністю заручини принцеси Наваррської з королем Англії Філіп відмовився, і його флот покинув гавань Мессіни в той самий час, коли в неї заходив корабель із Беренгарією на борту.

Наречена припала Річардові до душі. Струнка, тендітна, делікатна, вона у свої двадцять шість років здавалася юною дівчинкою. На її сором’язливу усмішку король відповів своєю щирою й ніжною. Королева-мати, яка пильно за цим стежила, відчула невимовну полегкість.

Під час заручин Елеонора супроводжувала молодих, але бути присутньою на обряді покаяння не змогла. Бачити сина, гордість і прийдешню славу Англії, поміж єпископів, у непідперезаній власяниці, було понад її силу.

До того ж настав час повертатися в Пуату. Відтепер Елеонорі Аквітанській належало ретельно пильнувати все, що коїлося у величезній Річардовій державі – як на континенті, так і на Британських островах.

Востаннє вони зустрілися перед самим відплиттям старої королеви. Елеонора вже стояла на корабельних сходнях, коли почула стукіт копит. Річард примчав у порт попрощатися з матір’ю.

Торкнувшись до короля рукою, вона величним жестом наказала свиті забратися, щоб їхня розмова відбулася без свідків.

– За цими клопотами й тривогами, Річарде, – почала Елеонора, – я забула про кілька важливих речей. Ні, не дивися на мене насмішкувато, твоїй матері ще вистачає тями, аби розуміти: для зрілого мужа, правителя великої держави, не настільки потрібні поради слабкої жінки. Але я таки насмілюся, а ти роби, як вважаєш за потрібне. Тобі варто уважно дослухатися думки блаженнійшого патріарха Єрусалимського Іраклія. Май у полі зору також Вільяма де Шампера. Це маршал ордену Храму, але в ньому тече кров Плантагенетів, і його, скоріш за все, буде обрано наступним Великим магістром. І, нарешті, ти мусиш якнайкраще подбати про Єрусалимського короля Ґвідо де Лузіньяна. Лузіньяни наші співвітчизники і васали, але Ґвідо помазаник Божий, як і ти, сину мій.

Поки вона говорила, на Річардовому обличчі спершу промайнуло здивування, потім – замисленність і, нарешті, – іронія.

– Мадам, про вашу мудрість знає весь світ, але, як на мене, ці поради не надто слушні. Як я можу брати до уваги патріарха Іраклія, якщо ця людина, розбещений і захланний інтриган, відкрито живе з коханкою та ще й відмовився внести викуп за християн, полонених чужовірцями? Натомість султан Саладін сам виділив кошти для їхнього звільнення, а багатьох просто відпустив із миром. Іраклій же, покидаючи Єрусалим, віз із собою повні скрині скарбів! Стосовно Вільяма де Шампера, – продовжував король, – то при всій повазі до цього лицаря, Великим магістром ордену я волів би бачити іншу людину. Тамплієри самі обирають магістра, але мені здається, що лицарі Храму, які приєдналися до мого воїнства, охоче підтримають того, кого назву я. Чи зможе після цього де Шампер стати мені в нагоді, та й чи потрібні мені його послуги? І, нарешті, Ґвідо де Лузіньян. Цей нащадок наших васалів зміг підкорити серце королеви Єрусалимської і завдяки цьому шлюбу стати правителем Святої землі. Проте він нікчемний воїн, і через його слабкоумство та боягузтво у битві при Хаттіні^[24] полягло все християнське військо. З якого дива мені перейматися цією людиною? Краще вже я підтримаю Конрада Монферратського, героя, який захистив від невірних приморський Тир, коли решта твердинь одна за одною скорялися Саладіну!..

Річард говорив палко, і королева-мати спохмурніла.

– Так, Річарде, я вже стара, й мої напучування здаються тобі нікчемними. Але напруж пам’ять. Невже ти хоч раз жалкував, дотримавшись моєї поради? Чи вважаєш, що мені бракує розуму, щоб ущент розбити кожен твій аргумент? То вислухай мене бодай для того, щоб продовжити цю хвилинку прощання, адже тільки Бог знає, де й коли нам випаде зустрітися знову.

Вона озирнулася, і, впевнившись, що відстань, рипіння снастей та крики чайок надійно оберігають її слова від сторонніх вух, знову завела мову про патріарха Іраклія.

Безсумнівно, цей ієрарх аж ніяк не взірець чесного слуги Божого. Та коли Єрусалим захопили чужовірці, саме він постав перед троном Плантагенетів, благаючи про допомогу й обіцяючи будь-яку винагороду, аж до корони Священного міста. Отже, у протиборстві з охочими здобути такий ласий шматок, як Свята земля, він на боці Річарда Англійського.

Вільям де Шампер… Можливо, храмники справді оберуть магістром того, кого захоче Річард. Але не варто забувати, що де Шампер багато років жив і воював у Леванті, він знає кожну п’ядь цієї землі, і його порада може знадобитися очільнику хрестоносного воїнства безвідносно до того, хто стане Великим магістром. Адже Річард поки що не знає, що таке Свята земля і як сильно вона відрізняється від того, до чого він звик у Європі.

Про Ґвідо де Лузіньяна слід знати лише одне: в Палестині в середовищі хрестоносців спільне походження занадто цінується. Елеонора в цьому переконалася сама, а Річард зрозуміє це зовсім невдовзі. Тому Ґвідо – його людина, хоче король цього чи не хоче. Незважаючи на те що він бездарно програв Хаттінську битву, саме Ґвідо де Лузіньян почав облогу Акри. Що стосується Конрада Монферратського, якого так возвеличує Річард, то цей мисливець на удачу робить лише те, що вигідно йому самому. Тому хтозна, як марнославний Конрад поставиться до прибуття в Палестину такого видатного воїна, як Річард Левове Серце, адже він прагне слави тільки для себе! Про це слід пам’ятати і вдень і вночі.

Це були її останні слова. Елеонора Аквітанська, щільно загорнувшись у накидку, що захищала її від вітру, легко, мов у юності, побігла сходнями.

Коли сицилійський берег уже подаленів, вона пошкодувала, що через їхнє з Річардом бурхливе розставання навіть не встигла благословити сина.

Непрохана сльозинка скотилася зморшкуватою щокою. Королева-мати перехрестила гавань, причал і гірські схили, що нависли над містом. Вона молила Пречисту Діву вберегти її хлопчика від вогню, заліза й людської злоби. Сльози набігли на очі, і вона вже не розрізняла нічого, крім багряної плямки його плаща, яка досі маячіла на причалі.

Розділ 2

У цей самий час…

Три вершники неквапно наближалися до Нікеї^[25] старим купецьким шляхом.

Один із них був християнським лицарем у довгій, багато розшитій туніці, вдягнутій поверх кольчуги, другий – сарацин у темній чалмі й смугастому халаті, третій – високий міцний чоловік середніх років. Його широке веснянкувате обличчя облямовували пасма рудого волосся, що спадало до плечей. У всієї трійці були розкішні, хоч і страшенно втомлені, коні. Та й самі вершники задоволено позирали на мури, що виростали перед ними. Нікея – мета їхніх мандрів.

Сарацин кивнув у бік масивних міських укріплень, пофарбованих у темний багрянець промінням надвечірнього сонця.

– Я ж казав: ми ще завидна дістанемося Нікеї. Але суботнє сонце досі на небі, а наш друг і покровитель Ашер бен Соломон, нехай Аллах буде милостивий до нього, суворо дотримується звичаїв свого народу, тому навряд чи зможе прийняти гостей у день, коли юдеям належить відпочивати й поринати в благочестиві роздуми. Найімовірніше, нам доведеться шукати прихистку в одному з нікейських караван-сараїв.^[26]

Він проказав усе це рівно, торкаючись пальцями до своєї пещеної, чорної, як воронове крило, бороди, а потім, наче шукаючи підтвердження власним словам, озирнувся на блакитноокого лицаря-християнина. Але відповів не лицар, а їхній рудоволосий попутник.

– Слухай-но, Сабіре, непогано було б провести вечір в одному з нікейських «веселих домів», що скажеш? – Він усміхнувся на все своє широке лице, руді вуса настовбурчилися, відкривши міцні білі зуби, а блакитно-сірі очі весело заіскрилися. – Присягаюся Одіном, мудрим богом моїх пращурів, життя занадто коротке, щоб безбарвно тягнути лямку, а ми й так засиділися в Константинополі. Це така ж правда, як і те, що мене звати Ейрік. Нові землі, сутички в дорозі, шалені перегони й радість перемоги мені більш до душі, ніж усі витончені ромейські насолоди. І ось, що я вам скажу: приймуть нас сьогодні чи ні, але я радий, що друзяка Ашер покликав нас, примусивши розтрусити грецьку нудьгу. Життя воїна, який зневажає небезпеку, хіба є щось краще? Так же, Мартіне? Що скажеш, Сабіре?

Рудий велетень аж ніяк не збентежився, не почувши відповіді. Він і далі розмірено погойдувався в сідлі з такою безтурботною усмішкою, немов усе довкола його невимовно тішило.

Вони проминули халупи передмістя, населені греками, вірменами, левантинцями-мусульманами. Нікея була схожа на Вавилон, недаремно за її стінами височіли не лише куполи базилік і башти дзвіниць, а й мінарети послідовників пророка Мухамеда. Тут осідало й багато євреїв, які мали в Нікеї значно більше привілеїв, ніж деінде, й отримували непоганий прибуток із торгівлі, адже в місті на перехресті караванних шляхів вона процвітала.

Вершників зупинила варта, вимагаючи подорожньої платні. Вони розрахувалися дрібними срібняками і ввійшли під потужну арку головних міських воріт. Вулиця, на ромейський лад викладена світлим каменем, простелялася вдалечінь. На вигляд місто було розкішне й переконливе, адже влада пильно стежила, щоб Нікея, оплот Константинополя в Малій Азії, який зазнав численних набігів і пережив низку землетрусів, не втрачала своєї величі. Могутні фортечні вежі, зубчасті стіни, рови та зміцнене передпілля – усе немов промовляло, що форпост імперії готовий дати відсіч кожному, хто ризикне на нього зазіхнути. Загони грецької варти патрулювали міські квартали, розганяючи місцевий набрід, який квапливо розбігався по своїх норах, перш ніж буде подано сигнал гасити вогні.

Та поки темрява ще не остаточно заполонила місто, крамарі настирно зазивали перехожих, водоноси пропонували свіжу джерельну воду з навколишніх пагорбів, а розмальовані шльондри залицялися до запізнілих гультіпак. Окликали вони й вершників, звертаючись переважно до Мартіна. З одягу, зброї та постави в ньому здалеку можна було впізнати шляхетного пана, до того ж він був привабливий: тонкі риси обличчя, блискуче світло-каштанове волосся, підстрижене трошки вище лінії плеча, яскраво-блакитні очі, що особливо вирізнялися в напівтемряві вузьких завулків. Він скидався на франка,^[27] а ті при грошенятах і є ласими до смаглявих малазійських жриць кохання.

Але мандрівникам зараз було не до них.

Дорогою рудого Ейріка зацікавив майданчик для гімнастичних вправ, де ще юрмилися чоловіки. Одні виконували на дерев’яних брусах вигадливі трюки, інші кидали в ціль списи та дротики. Угледівши ці забави, нащадок вікінгів оголосив супутникам, що, поки не стемніло, збирається розім’яти здерев’янілі в сідлі м’язи, а потім пошукати місцину, де добра людина може перехилити чарку.

Він негайно розвернув коня, і невдовзі з майданчика вже лунав його потужний голос, що грецькою мовою радив якомусь новачку, як правильно піднімати лікоть, метаючи дротика. Потім він запропонував особисто показати що та як. Пролунав схвальний гомін, і рудий велетень першим же могутнім кидком розтрощив на друзки мішень та перекинув триногу, на якій її було встановлено.

– Схоже, сьогодні тут знайдеться чимало охочих пригостити нашого славного вікінга, – уперше відтоді, як вони проминули міські ворота, озвався Мартін. І його чітко окреслені вуста насмішкувато вигнулися.

Сабір і далі незворушно їхав поруч, не торкаючись до поводів і правлячи конем самими лише коліньми, як це заведено в природжених вершників сельджуків.^[28]

– Присягаюся бородою Пророка, – перегодом зауважив сарацин, – весь розум нашого Ейріка зосередився в руках і ногах, забувши про те місце, яке призначив для нього Всевишній. Інакше навряд чи мудрий Ашер бен Соломон потребував би наших послуг. Адже Ейріка він знайшов значно раніше, ніж мене й тебе, і саме його призначав виконувати свої доручення.

– Ейрік таки чудовий воїн. Але, знаєш, друзяко, наш господар колись сказав, що є люди, які ведуть, а є такі, кого ведуть, і вони сприймають це як належне. Наш славний язичник саме такий. І в нього достатньо розуму, щоб того не заперечувати. Він легко виконує доручення, а платить йому Ашер аж ніяк не менше, ніж нам із тобою, можеш не сумніватися.

Мартін з усмішкою глянув на Сабіра. У напівтемряві смагляве лице сарацина здавалося геть темним, глибоко посаджені проникливі очі уважно дивилися з-під чалми. Чорні, мов смола, кучері й хвиляста ретельно доглянута борідка навколо тонкогубого рота довершувала портрет.

Несподівано сарацин запитав:

– Як вважаєш, кого з нас цього разу господар призначить за головного?

– А що тут гадати, якщо скоро і так довідаємося? Усе залежить від того, куди треба буде вирушити. Якщо доведеться супроводжувати одноплеменців Ашер бен Соломона в християнські землі, то наш маленький загін очолю я, якщо в мусульманські князівства – роль еміра гратимеш ти, а я піду в кінці каравану й пильнуватиму тили.

Мартін промовив це абсолютно байдуже. Сильними рисами лицаря були незворушність та потайливість, і Сабір намагався в цьому наслідувати приятеля-франка, хоча подеколи пристрасна натура сарацина перемагала удавану стриманість. Так і зараз: ніздрі його орлиного носа засіпалися, губи здригнулися, наче він хотів промовити щось різке, але натомість Сабір несподівано усміхнувся, зблиснувши гострими білими зубами.

– Ти прибідняєшся, друже Мартіне. Господар виховав тебе у своєму домі, у колі сім’ї; коли ж Руф, прекрасна Ашер бен Соломонова дочка, стане твоєю дружиною, саме ти вирішуватимеш, куди нам скеровувати коней і де служити.

І він досягнув бажаного. Мартінове обличчя перестало бути незворушним, рука мимоволі смикнула поводи, й високий буланий кінь невдоволено затанцював під лицарем, трясучи темною гривою. Блакитні очі юнака двома світляками спалахнули в темряві, але голос і далі був спокійний:

– Сабіре, хіба можна щось приховати від твого орлиного ока? Я справді хочу, щоб Ашер не заперечував, коли я попрошу в нього руки лагідної Руфі…

Тим часом вершники наблизилися до перехрестя двох головних вулиць Нікеї, біля якого височів собор Святої Софії, основний храм міста. Зайве казати, що цю Софію марно порівнювати з величною Софією в Константинополі. З храму саме виходили останні прихожани, жінки затуляли обличчя покривалами, чоловіки гуртувалися, щоб перемовитися словом, хтось поспішав дістати благословення в довгобородого, вдягнутого в темну рясу священика.

Брови сарацина зійшлися на переніссі. Можливо, тому, що головним храмом міста, яке колись належало його одновірцям,^[29] став християнський собор. А може, він просто замислився, хтозна.

– Аллах свідок, ми багато чим зобов’язані Ашерові бен Соломону, – нарешті промовив він, схилившись до Мартіна й понизивши голос. – Він багато чого навчив… але, врешті-решт, лише задля своєї мети. Я його не осуджую: кожен знає, що все в цьому світі робиться тільки для власного зиску. Більше того, господар ніколи не ставився до нас як до найманців, називає нас друзями і виявляє гостинність. Його синові Йосипу ти став товаришем, пані Хава тобі рада, а красуня Руф дивиться на тебе закохано. Якби я знав тільки це, то подумав би, що мрії твої неодмінно здійсняться. Але пам’ятай, Мартіне: ти не їхньої крові й іншої віри. Серед юдеїв ти чужий, як і я, і залишишся чужим, хоч як би привітно й дружньо вони з тобою поводилися. І це, друже, не порожні слова. Ашер бен Соломон буде з нами приязний доти, доки ми йому потрібні. Однак я не переконаний, що він прагне з тобою породичатися. Сини Ізраїлю гордовиті. Звідусіль вигнані й зневажені, вони вважають себе обраним народом і, навіть зазнаючи принижень, нічого не цінують більше за цю свою винятковість. Тому ти для них чужий, хай там що вони кажуть.

– А якщо я прийму їхню віру? – тихо запитав Мартін. – Здійсню гіюр, як вони це називають.

– Ти? Але ж ти хрещений!

– Це було давно, – знизав плечима лицар. – Я був немовлям. Хіба я міг тоді розуміти, що зі мною відбувається?

– І все-таки тебе охрестили, а свята вода зовсім інша за ту, що хлюпає в глечиках водоносів. Невже твоє почуття до Руфі таке сильне, що ти готовий відректися від свого Бога?

Мартін відповів не відразу. Він не належав до тих, хто легко відкриває душу, але із Сабіром їх поєднували спільні випробування та довгі вечори при мандрівних багаттях.

– Усі ми розраховуємо на якусь вищу силу, друже, – відповів він, подумавши. – Так було споконвіку. Я народився в оселі, де шанували сина Божого Ісуса Христа, потім опинився в юдеїв, які вірять у Ягве, а Христа не визнають і вважають самозванцем. До цього можна ставитися по-різному, Сабіре, але мене те не переймає. Я не маю вогню віри. А євреї завжди були моїми друзями, ніхто з них мене не скривдив, я шаную їхню згуртованість, витривалість і велике терпіння в лихий час. Так, я не проти стати одним із них. Заради Руфі й заради себе самого. Що ж стосується віри… Я скажу тобі, у що я вірю: у дружні почуття Йосипа, у доброту Хави та Ашера, а ще в те, що в скруті ви з Ейріком завжди будете поруч і я зможу опертися на ваші плечі. Ось що для мене святе. Ну а вищі сили… Що їм до мене? Мабуть, саме тому, – додав він зі своєю дивною усмішкою, коли один кутик вуст усміхався, а другий ні, – мені весь час доводилося вдавати із себе то православного грека, то франка, відданого Святому Престолу, то вірного слугу Пророка, а якось я навіть став зороастрійцем.

Виявляється, вони давно вже стояли на площі перед собором. Їхні втомлені коні тупцювали й фуркали, а перехожі з-під лоба дивилися на захоплених розмовою мандрівників, що один із них скидався на франка, а другий, безсумнівно, був сарацином. І хоч у Нікеї, місті на перетині торговельних шляхів, таким нікого не можна було здивувати, Мартін вирішив, що їм обом геть ні до чого привертати цікаві погляди.

Торкнувши повід, він скерував коня в східну частину міста, до єврейського кварталу. Але Сабір відмовився їхати за ним.

– Їдь, Мартіне. Я не такий зухвалий, щоб суботнього вечора порушувати спокій пана Ашер бен Соломона. А тобі нехай щастить, друже мій, котрий не вірить навіть у свого дивного пророка Ісу, в якого вірять навіть мусульмани як у того, кому судилося сповістити світові про початок Страшного суду. Але на прощання все-таки скажу тобі: людина, котра ні в що не вірить, урешті стає слугою шайтана. Нехай береже тебе Аллах від такої злої долі!

І сарацин скерував свою сіру в яблуках кобилу до караван-сараїв, що охоче прихищали мандрівників. А Мартін неквапно поїхав у бік, де було житло його благодійника.

Раніше Ашер бен Соломон мешкав у константинопольському передмісті Галата. Але десять років тому греки-ромеї вчинили погром кварталів, заселених прихильниками латинського обряду, і як завжди в таких випадках, у тому безладі перепало і євреям, котрі жили за Золотим Рогом. Невдовзі після того купець вирішив переїхати з родиною в заможну й спокійну Нікею, де взаємини між національними та релігійними общинами мудро врегульовували особливі закони.

Відтоді Ашер розбагатів. Тепер у нього були торговельні підприємства не лише в Нікеї, а й у Кілікії,^[30] кредит в італійських республіках і в країнах ісламу, а крім того, він мав прибутки з копалень у Конійському султанаті.^[31] Його судна й каравани вирушали на Захід і на Схід, а довіреним людям Ашера: Мартіну, Сабіру та рудому Ейріку – доводилося супроводжувати їх, гарантуючи безпеку людей і товарів.

Але не це було їхнім головним завданням. Очоливши єврейську общину в Нікеї і ставши даяном,^[32] Ашер бен Соломон узяв на себе обов’язок переправляти своїх єдиновірців із небезпечних місць у спокійніші. Відтепер вони троє мали бути провідниками та захисниками гнаних. Ашер щедро оплачував роботу, це правда, і ніхто з них не міг скаржитися на його скнарість.

Мартін наближався до юдерії захищеного єврейського кварталу. Як і належить, у суботу ввечері, тут було тихо й безлюдно, ворота скрізь зачинені, а вулиці освітлювалися лише поодинокими смолоскипами, закріпленими за кованими ґратами в нішах стін.

Неподалік від Ашерового будинку в непевному світлі смолоскипа Мартін розгледів зграйку підлітків-волоцюг. Спішившись, лицар нишком наблизився подивитися, що вони там роблять. У ніс йому вдарив нестерпний сморід. Придивившись, він зрозумів, що підлітки, за прикладом дорослих, які зневажають юдеїв, поливають нечистотами сходи до будинку бен Соломона.

– Агов, що це ви тут робите? – грізно гукнув він місцевим грецьким діалектом.

Діти кинулися тікати, але невдовзі зупинилися, второпавши: незнайомець не єврей і не міський вартовий.

– Гостинчик єврейським псам, – нахабно оголосив один, який виглядав старшим за решту. – Нехай тепер спробують відмити свої святині від християнського лайна!

Лише зараз Мартін помітив, що підлітки облили нечистотами не тільки сходи й ворота, а й нішу біля дверей, у якій містилася мезуза.^[33]

– Негайно поприбирайте!

Голос лицаря лунав непохитно, а рука лежала на руків’ї меча, та діти не поспішали виконувати наказ, немов не вірили власним вухам. Мартіну довелося впіймати за комір двійко шибеників і підштовхнути їх до дверей. Решта кинулися врозтіч.

– І не соромно вам, християнському лицареві, перейматися погаслими єврейськими святинями! – вигукнув старший, відбігши на безпечну відстань.

Мартін мовчки спостерігав, як полонені, силувано плачучи, подолами своїх драних хламид намагаються відтерти сходи й очистити нішу. Може, це було жорстоко стосовно дурників, які не розуміють, що коять, але стерпіти таку наругу він не міг. За останні місяці Мартін бачив чимало жорстокості й принижень, яких зазнавали сини Ізраїлю. Вони, як і завжди, витримували все стоїчно та смиренно. Його дивувало, що таку силу духу християни й мусульмани в один голос називали виявом підступів диявола, пекельною впертістю.

– Готово? Тепер геть звідси, і щоб ноги вашої не було в юдерії!

Підлітки кинулися в темряву. Прибирали вони нашвидкуруч, навколо досі страшенно смерділо. Тим часом за дверима зашаруділо, відчинилося невеличке ґратчасте віконечко, у ньому промайнуло світло, і пролунав скрипучий старечий голос:

– Благородний сьєр Мартіне! Слава Богу Авраама, це ви!

Старий Хаїм, далекий родич Ашера бен Соломона, що виконував обов’язки брамника, почав возитися з клямками та засувами. Мартін негайно вказав йому на сліди нечистот навколо мезузи, але той, трясучи пейсами, повторював, що сам упорається, оскільки пана Мартіна чекають і будуть щасливі бачити.

Із середини дому на зчинений старим галас один за одним почали виходити домочадці. Угледівши пані Хаву, Мартін ледь не заплакав, адже ця жінка замінила йому матір. Вона була вже не тією стрункою красунею з оксамитовими очима, якою він побачив її вперше. Після численних пологів пані Хава погладшала, скроні її посріблилися, та коли вона обняла його, промовивши: «Нарешті ти повернувся, дорогий мій хлопчику!», Мартін справді відчув себе вдома. Радісно вітали його старші Ашерові дочки та їхні чоловіки. А ось і друг дитинства товстунчик Йосип!

Друзі міцно обнялися, і тієї миті нікому й на думку не спало б назвати Мартінове обличчя відлюдкуватим чи відстороненим: його сині очі сяяли від надлишку почуттів, він усміхався тією теплою посмішкою, яку зазвичай приховував, але тут йому не було перед ким таїтися, він був серед своїх. Даремно вічно недовірливий Сабір наполягав на тому, що він чужий в Ашеровій родині!

– Мені неодмінно і якнайшвидше треба з тобою поговорити! – звернувся до Мартіна Йосип.

Невисокий, змалечку схильний до повнотілості, він дивився на друга знизу вгору. Мартін охоче пішов би за ним, але його цупкий погляд уже впіймав на галереї ще одну особу, й очі його засяяли. Руф, донька Ашера бен Соломона, йшла сходами, несучи поперед себе срібну лампу, яка освітлювала її лице так, що здавалося, нібито сяйво розходиться не від вогню, а від її обличчя. Її сімара^[34] теж була кольору полум’я, а розшите золотистими блискітками покривало не затуляло пасом виткого пухнастого волосся, яке обрамляло смагляве видовжене дівоче лице. Тонкі шляхетні риси, невеличкий, яскравий, мов квітка, рот і величезні, темні, немов ніч, очі. Вона була така гарна, що Мартіну мимоволі згадалися рядки із Cоломонової «Пісні над Піснями»: «Яка ти прекрасна, моя ти подруженько, яка ти хороша! Твої оченятка, немов ті голубки, глядять з-за серпанку твого! Твої коси, немов стадо кіз, що хвилями сходять з гори Гілеадської!»

За дівчиною з напівтемряви з’явилася ще одна постать: сутула, але міцно збита, вбрана у світлі одежі суботнього дня. Ашер бен Соломон…

Мартін не міг не помітити, як за його відсутності побіліло, немов присипане сіллю, волосся нікейського даяна, срібляста сивизна вже пробилася і в пишній бороді патріарха. Та Ашерові очі світилися звичною жвавістю й розумом, а глибокі зморшки додавали його обличчю значущості. Тут, у родинному колі, він поводився майже велично, зате, залишаючи дім, мав вигляд звичайнісінького купця-єврея: підлабузнювався, кланявся, лукавив. Мало хто в Нікеї знав, що ту людину малоазійські євреї шанують не менше за древніх царів цього народу.

– Мир тобі, Мартіне, назарянине! – усміхнувся даян.

– Мир і тобі, шановний Ашере бен Соломон, – низько вклонився главі родини лицар.

У присутності даяна Мартін уже не наважувався так відверто милуватися Руф’ю, адже досі й гадки не мав, як Ашер бен Соломон ставиться до його намірів.

– Я чекав на тебе, хлопчику мій, але не сподівався, що ти прийдеш наприкінці дня Шаббат, подарованого моєму народові в пустелі…

Мартін на мить зніяковів, однак Йосип негайно заступився за друга:

– Батьку, не будь таким суворим! Мартін прийшов уже затемна, суботній день закінчується. Що йому заважає бути присутнім на нашому святі?

Мартін полегшено й радісно зітхнув, бо Йосипа підтримали всі присутні, зокрема й Руф, яка не зводила з батька благального погляду.

Ашер усміхнувся в бороду.

– Ти завжди мав тут особливе становище, синьоокий. Зовсім не таке, як шалапут Ейрік чи похмурий Сабір. То проходь, і нехай разом із тобою ввійдуть у наш дім мир та благословення!..

Так Мартін знову опинився серед людей, яких знав змалечку і в глибині душі вважав найближчими. А відколи підросла красуня Руф, це відчуття стало для нього надто важливим.

У прохолоді весняного вечора вся родина зібралася на відкритій терасі внутрішнього дворика, і пані Хава запалила світильник. Це світло мало особливе значення: вогонь, запалений на заході сонця в п’ятницю, відділяв суботу від буднів і символізував світлу радість приходу сьомого дня тижня, а ввечері в суботу полум’я світильника сповіщало про закінчення дня спокою та повернення до повсякденних справ. Руф узяла в матері світильник, підняла його над головою, і всі присутні одночасно зітхнули чи то із жалем, чи полегшено.

Димок від благовонного куріння наповнював кімнату. Глава родини промовив благословення над повною по вінця чашею з вином, не забувши вилити додолу кілька крапель. У цьому так само був свій сенс: пролите вино – знак процвітання дому.

Розмова за трапезою була негучною і сповненою доброзичливості. Спершу йшлося про даянових дочок, які жили з чоловіками в інших малоазійських містах, потім усі дружно взялись обговорювати майбутнє одруження Йосипа з дочкою багатого купця на ім’я Біньямін із міста Сіс, що в Кілікійському царстві. Ашер бен Соломон зауважив: євреї за влади царя Левона^[35] в Кілікії розкошують, тому синове одруження допоможе йому розширити там свої торговельні зв’язки і заснувати нові підприємства, а Йосипові він доручить керувати всіма справами. Водночас, даян побідкався, що задля справи доведеться на певний час розстатися з єдиним сином і спадкоємцем, оскільки інших двох синів Господь забрав до себе.

Йосип слухав батька, ні в чому не заперечуючи, вочевидь скорившись визначеній йому долі. Хоча Мартін досі чудово пам’ятав, як невтішно горював його друг за своєю першою молодою дружиною, котра померла під час пологів. Що ж, час лікує. Тепер Йосип готується від’їжджати, і, скоріш за все, одна з причин, через яку Мартіна викликано в Нікею, – це бажання Ашер бен Соломона, щоб лицар супроводжував його сина під час тривалих мандрів через Малу Азію.

Але зараз Йосип відпочивав душею в колі батька й матері, старших сестер, їхніх чоловіків і численних нащадків, а також далеких родичів, які заполонили дім даяна. Він, звісно ж, помітив погляди, що їх кидали одне на одного його друг-воїн та молодша сестра. Йосипа це зворушувало: що може бути краще, якщо їхні мрії здійсняться, і колись він зможе назвати Мартіна не лише другом, а й братом.

Тому, щойно завершилася трапеза й настав час відпочинку, він перекинувся кількома словами з Руф’ю, а потім перехопив Мартіна на півдорозі до відведеного йому покою і відвів убік.

– Іди в сад, – прошепотів він. – Руф чекатиме на тебе біля великого ялівцю за водограєм.

Мартін швидко потиснув другові руку й квапливо вирушив туди, де в темряві дзюркотіла вода. Руф невагомою золотистою пташечкою пурхнула в його обійми.

– Поцілуй же мене! Поцілуй, як тоді, коли ми відкрили одне одному наші серця!

Тіло її тріпотіло в його дужих руках, дівчина стала навшпиньки, насолоджуючись поцілунками Мартіна, її покривало впало, кучері скуйовдилися. Руф була палка й нестримна, і ця її пристрасність доводила Мартіна до шаленства. Та він і на мить не забував, що ця дівчина – дочка його друга й благодійника. І коли вона потягнула його руку до себе і він відчув атласну прохолоду її стегна, то відступив першим.

– О, ні, солодка моя трояндо! Хоч я і втрачаю з тобою розум, але зможу дозволити собі сміливіші ласки, лише назвавши тебе своєю дружиною…

Він на крок відступив й опустився на застелену килимом лавку, намагаючись упоратися зі своїм збудженням. Руф млосно зітхнула й сіла поруч, схиливши скуйовджену кучеряву голівку йому на плече. І, немов читаючи його думки, почала ледь чутно наспівувати із «Пісні над Піснями»:

– «По ночах на ложі своїм я шукала того, кого покохала душа моя… Шукала його, та його не знайшла… Хай устану й нехай я пройдуся по місті, хай на вулицях та на майданах того пошукаю, кого покохала душа моя!..»

Раптом вона зупинилася й спитала:

– Чому ти так довго не приїжджав, назарянине?

Мартін тихенько засміявся в темряві.

– Ти чудово знаєш: у мене з твоїм батьком такі стосунки, що я не можу з’являтися тут, коли заманеться.

– Але ж ти не слуга йому, а друг! Батько сам часто так каже.

У Мартіна від її слів потеплішало в грудях. Наблизившись до дівчини так, що їхні подихи змішувалися, він казав їй, що більше не зволікатиме й неодмінно попросить у шановного Ашера бен Соломона її руки, а також зробить гіюр, щоб він, Мартін, став єдиним цілим з їхнім народом, і щоб вони з Руф’ю змогли бути сім’єю і ніколи більше не розставалися.

– Так, так, твоя правда, – ніколи! – шепотіла вона, знову шукаючи його ласк. – Я знаю, Йосип буде просто щасливий… Йому невдовзі доведеться поїхати, але він обіцяв, що неодмінно повернеться ще до нашого весілля.

Схоже, Руф не сумнівалася, що її шлюб із Мартіном – річ доконана. Молодша дитина даяна, пізня, обожнювана всією сім’єю, вона й гадки не мала, що її бажанням можуть знехтувати.

У напівтемряві її обличчя, освітлене місячним сяйвом, здавалося Мартіну прекраснішим за все, що йому доводилося бачити. А йому чимало випало побачити за свої двадцять вісім років, та й жінок він знав немало. Але не бажав пригадувати жодну з них, коли поруч була Руф.

Мартін стиха розсміявся, згадавши раптом, як вони вперше познайомилися.

Він був на дванадцять років старший за Руф і щойно повернувся до Константинополя після навчання в асасинів. Мартіну тільки-но виповнилося п’ятнадцять, але після суворої школи в горах він здавався старшим і був такий дикий та відлюдкуватий, що коли пані Хава попросила його посидіти зо дві годинки з маленькою, не відчув нічого, крім глухого роздратування.

Яка ж невгамовна була трирічна Руф! Мартін геть вимордувався, не знав, гніватися йому чи сміятися, і, коли з’явилася нянька, ладен був тікати від того дівчиська світ за очі.

Потім він продовжив навчання тепер уже в замку одного високородного німецького лицаря. Лицарська наука відрізнялася від усього того, чому раніше доводилося навчатися Мартіну. Але вже за три роки, всупереч традиції, його було посвячено й оперезано мечем. Тепер у новому образі християнського лицаря він почав їздити в далекі мандри, виконуючи різноманітні доручення Ашера бен Соломона.

В оселі покровителя йому випадало бувати лише вряди-годи, але завжди він помічав, як змінюється нестерпне дівчисько, перетворюючись із незграбного підлітка на чарівну юну діву. А три роки тому, коли він повернувся в дім Ашера після одного з найскладніших і небезпечних завдань, зранений і смертельно втомлений, його лікувала пані Хава. Часом біля постелі замість матері чатувала чотирнадцятирічна Руф.

Слухаючи Мартіна, юна єврейка мовчки усміхалася. О, вона пам’ятає кожну мить при його узголів’ї, кожен його погляд! Їй здавалося, що ні цар Давид, ні премудрий Соломон і близько не були такими чудовими, як цей назарянин із синіми, ніби персидська бірюза, очима.

Його вразила розквітла краса дочки Ашера та Хави і її радісна, легка, світла вдача. Після пережитих Мартіном труднощів присутність дівчини була ліками, кращими за всі бальзами й припарки мудрої Хави.

Повернувшись у свій константинопольський дім, він іще близько року приходив до тями, відновлював колишню міць м’язів та швидкість рухів і весь час згадував чарівливу усмішку цієї юнки, коли вона схилялась над ним, щоб торкнутися вустами до його гарячого чола. У чотирнадцять років Руф уже не була дитям, вона збурювала його кров і примушувала солодко тріпотіти серце. Проте ці почуття потьмарилися, коли Йосип написав другові, що батько має намір віддати молодшу дочку за багатого торговця із Фессалонік.

Щойно Мартін про це нагадав, як Руф стрепенулася:

– Але ж я навідріз відмовилася стати дружиною того Гамліеля із Фессалонік! Я плакала, рвала на собі волосся й благала батька скасувати весілля. Гамліель далеко не молодий і страшенно огидний! Вічно потіє і від нього смердить верблюдом. Я навіть колючки від кактуса ковтала, щоб захворіти й не дістатися йому! Адже в мене є ти, мій лицарю!

Мартін усміхнувся, подих йому перехопило. Він згадав, як через рік знову приїхав у Нікею і Руф, котра дивовижно погарнішала, короткою запискою покликала його на побачення. Це було наче здійснення найпотаємнішого бажання!..

– Завтра я проситиму твоєї руки, – промовив Мартін між двома поцілунками. – Я зробив твоєму батькові стільки послуг, що він не наважиться мені відмовити. Я досить багатий, щоб його пестунці-донечці не довелося змінювати своїх звичок. А ще я збираюсь йому сказати, як сильно й віддано кохаю тебе!

Вуста Руф відгукувалися на поклик його вуст, з її грудей, немов голубине вуркотіння, виривався легкий стогін, і Мартін остаточно втратив голову від пристрасті.

Раптом від будинку пролунав схвильований голос Хави. Вона гукала дочку. Руф негайно вирвалась із його рук, поправила одяг і сховала скуйовджене волосся під покривало.

– Матінка знає, що я тут, – засапано мовила дівчина. – Вона дозволила мені з тобою побачитися… але ненадовго.

Мартін знітився. Хава відпустила до нього дочку, впевнена, що з ним вона буде в безпеці, а він мало не забув про все на світі!

– Іди, моя перлинко. Іди, але пам’ятай: невдовзі ми матимемо більш ніж досить часу на зустрічі. До кінця наших днів.

У темряві зашурхотіли кроки: Йосип ішов по сестру. Та вона досі тулилася до свого лицаря, шепочучи на прощання:

– «Утікай, мій коханий, і станься подібний до сарни собі, чи до молодого оленя в бальзамових горах!..»

Але не йому, а їй довелося бігти на материн поклик. Йосип опустився на лаву біля Мартіна.

– Моя сестра тужила за тобою. І я натякнув батькові, що причина її туги – ти.

– А він що? – спитав закоханий лицар.

– Як завжди, лише віджартовується. Ти ж його знаєш! Ніхто не відає, що в нього насправді на думці.

Розділ 3

Тієї ночі Мартін довго не міг заснути: крізь решітку світив місяць, десь гавкали приблудні пси, подуха тиснула груди.

Але не через це він метався в постелі: після побачення з коханою його душа була переповнена, плоть палала, серце голосно калатало. Лицар мріяв про Руф, про ті часи, коли вони будуть разом і він нарешті позбудеться самотності. Він матиме близьку душу, стане членом великої дружної сім’ї, і ніхто не сприйматиме його за чужинця. Мати й брат дівчини не проти їхнього шлюбу, отже, можна переконати й решту, передусім, самого Ашера бен Соломона. Це нелегко, Мартінів покровитель дуже непроста людина, але прості люди й не досягають такого високого становища, яке посідає цей багатий, впливовий і шанований юдей. Водночас для Ашера немає нічого важливішого за сім’ю, і, якщо родичі стануть на бік Мартіна й Руфі, він не перешкоджатиме їхньому щастю. Так, він суворий, часом невблаганний, його доручення часто потребують нелюдських зусиль. І все ж, даян нікейської юдейської общини інакше ставиться до сироти, який виріс у його домі, ніж до решти помічників, і подеколи виявляє до нього справжню дружню прихильність.

Тільки на світанку Мартіну вдалося заснути. Його ніхто не турбував, і спав він довго, глибоко та безжурно. Насамперед тому, що ніде він не почувався так захищено, як тут, у цьому знайомому до дрібничок домі. Так було відтоді, коли він уперше потрапив сюди як підкидьок і незабаром повірив, що нарешті знайшов рідних людей, небайдужих до його долі. І хоч які випробування готувало йому мандрівне життя воїна, він завжди повертався сюди, як у спокійну гавань.

Лицар прокинувся, коли сонце було вже високо. Слуга повідомив, що Сабір з Ейріком уже тут. Ейрік хропить у відведеній для нього кімнаті, виснажений бурхливою ніччю, а Сабір розташувався в дальньому кінці галереї, що оточує будинок, і здійснює полуденний намаз, звернувши обличчя до Мекки.

Умившись і поснідавши, Мартін убрався в довгий вільний одяг та вирушив у покої Ашера бен Соломона: запрошено було тільки його, отже, покровитель збирається доручити йому дещо незвичне.

Коли він минав галереї та переходи просторого даянового будинку, його вкотре вразила сувора розкіш. Стіни в позолоченому декорі, на панелях – вигадлива в’язь висловів древніх мудреців, за фіранками, у нішах, – низькі дивани, закидані шовковими подушками, ноги потопають у коштовних килимах із Шираза. Прислуги не було видно, із саду долинало дзюрчання водограю та шелест листя, від чого тиша здавалася ще глибшою. І це в галасливій, спилюженій Нікеї!

Таки цей народ умів оточувати себе вигодами та комфортом, що були недоступні іншим племенам. Але інакше й бути не могло: дім єврея – його фортеця, житниця, джерело радості та щастя. Тут забуваються всі страждання й приниження, що випали на долю гнаного та зневаженого народу.

При вході до покою Ашера бен Соломона Мартін підняв важку, розшиту сріблом завісу й увійшов у прохолодну напівтемряву. Денне світло пробивалося сюди крізь листя гліциній та плюща, які обвивали заґратоване вікно. Напівморок здавався зеленавим, виткі рослини уздовж стін від подиху повітря коливалися, і складалося враження, що ти раптово опинився під водою.

Даян сидів за столом при вікні, перед ним лежав сувій Тори.

– Нехай будуть з тобою мир і благословення, хлопчику мій, – привітався старий.

– Нехай перейде це благословення на тебе й на твою сім’ю, мудрий Ашере бен Соломон, – стримано вклонився лицар.

Він поцілував покровителю руку й сів на диван навпроти. Незважаючи на самовладання, Мартін був напружений, розуміючи, що не варто зволікати з розмовою про Руф. Іншого такого шансу може не бути. Водночас він почувався перед Ашером ніяково, можливо, це почуття корінням сягало його сирітського дитинства.

Ашер розгорнув сувій.

– Ця книга упродовж віків захищає мій народ від духовного звиродніння, невігластва й варварства. Століття за століттям сини Ізраїлю зазнають переслідувань та презирства. У нас нелегка доля. І все ж ми обраний народ, оскільки не потребуємо посередників між нами і Всемогутнім. Нехай інші навпомацки блукають у пітьмі, марно покладаючись на слова лжепророків, нам же дозволено безпосередньо споглядати лице Його й шанувати Його заповіді!

Даян був відомим красномовцем. Мартін знав про це й мовчки слухав, розуміючи, що за цим вступом ітиме довгий перелік бід, принижень і зла, що їх доводиться витримувати євреям.

Так і сталося, але сьогодні Ашер бен Соломон особливо напустився на франків. Ці варвари, виголосив він, позбавлені всіх чеснот, крім безглуздої хоробрості, привселюдно брешуть, що народ Ізраїлю начебто заплямував себе кров’ю того, кого вони у своїй сліпоті називають Сином Божим! І які тільки злочини вони приписують синам Сіону: мовляв, євреї не лише вбили Месію, так іще й насміхаються зі святого причастя, обкрадають добрих християн, отруюють криниці, вбивають християнських немовлят, щоб на їхній невинній крові замішувати тісто для своїх опрісноків.^[36] Священики франків із кафедр закликають усіляко паплюжити євреїв, щоб ті щомиті відчували свою гріховну провину і, врешті-решт, навернулися до істини Христової, відкинувши власну віру.

Мартін мовчав. Усе це він чув не один раз. Але зараз у запалі його наставника було щось іще. Можливо, річ у тому, що Ашер знав: Мартін, який весь час живе серед християн, міг зазнати їхнього впливу і засумніватися. А він же був найближчою довіреною особою даяна, старий хотів покладатися на нього в усьому, без жодних вагань.

О, якби ж то Ашер бен Соломон знав, як мало в Мартіна було віри! Життя серед людей різних релігій і конфесій переконало його в тому, що не вищі сили, а сама людина приймає рішення, керуючись власною волею, силою, розумом. Інша річ, що саме євреї були з ним добріші за всіх; він глибоко симпатизував цьому працьовитому й заповзятливому народові, який, спричиняючи ненависть своїх переслідувачів, примудрявся звестися, навіть коли його було скинуто в прірву.

– Дозвольте вас перебити, вчителю, – нарешті промовив він, відвівши погляд від здивовано підведених брів даяна. Ви кажете істину. Я багато міркував про це і дійшов висновку, що для мене настав час стати одним із вас. Прийняти на себе заповіді Тори, обрізання, очиститися в мікві^[37] і перед лицем усього світу стати правовірним юдеєм.

Суворе лице Ашера бен Соломона завмерло. Відвернувшись до вікна, він узявся розтирати великим пальцем правої руки ліву долоню – добре знаний Мартіну жест, що видавав хвилювання чи збентеження. Але коли даян заговорив, голос його лунав рівно:

– Чи знаєш ти, Мартіне, закони Ромейської імперії? Згідно з ними, того, хто здійснить обрізання християнина, можуть засудити за насильне оскоплення.

– Але хто про це дізнається?

Ашер ледь нахилив голову, тінь від великого носа лягла на його сухі губи, і, здавалося, їх скривила скептична посмішка.

– Хлопчику мій! Те, про що ти кажеш, не може мене не тішити. Душею ти з нами, я в цьому не сумніваюся. Але тобі доводиться часто мандрувати, жити серед назарян, а там… там різне може статися. І якщо про те, що ти обрізаний, дізнаються – непереливки буде не лише нам, а й тобі.

Мартін рвучко зітхнув, обличчя сполотніло й чіткіше окреслилися вилиці.

Пора. Зараз він скаже про найголовніше.

– Дорогий друже і вчителю! Уже понад десять років я виконую небезпечну роботу, для якої ви мене підготували. Коли мені було п’ятнадцять, ви пояснили, заради чого ввели мене у свій дім і не шкодували коштів, щоб зробити з мене майстерного воїна, провідника та розвідника. Ви нічого не приховали й пояснили, що, коли я відмовлюся вам служити, відпустите мене під чотири вітри і здобуті знання допоможуть мені в подальшому житті. Я зможу стати лицарем, найманцем, драгоманом, амбасадором, придворним, будь-ким, але хай там як, я не бідуватиму. Тоді ж ви пояснили і про труднощі та небезпеки, що чекають на мене, якщо залишуся з вами. І, поміркувавши, я зробив свій вибір, адже змалечку прив’язався до вас і любив вашу родину.

Із сімнадцяти років я служу вам не з принуки, а добровільно. За цей час я став дуже заможною людиною…

Мартін замовк. Він говорив із невластивою для себе гарячністю, ходячи сюди-туди по кімнаті. Ашер скоса за ним спостерігав, погладжував бороду і злегка ствердно кивав.

Мартін вів далі. Мовляв, він розбагатів, придбав у Константинополі віллу із садом і маєток в околицях Нікеї, що регулярно дає прибуток. Та що там казати, Ашер бен Соломон і так усе знає про справи й статки свого вихованця, адже Мартін вклав чимало коштів у його підприємства.

Проте даян не міг зрозуміти справжньої причини його хвилювання, аж поки Мартін почав скаржитися на самотність. О, так, у нього багато роботи, він рідко відпочиває, але й не прагне дозвілля, оскільки без доручень на нього находить туга. Який сенс у розкішному будинку, де на тебе ніхто, крім слуг, не чекає?

Ашер бен Соломон випростався, відкинув голову так різко, що кіпа^[38] на його сивіючій шевелюрі мало не впала на кам’яні плити підлоги.

– Ти вирішив одружитися? – Очі єврея застигли, ніби він удивлявся в себе. – Он воно як? Ти самотній, прив’язаний до мого роду, хочеш одружитися, а перед тим ти сказав, що хотів би здійснити гіюр і стати юдеєм. Пригадую, Йосип якось пожартував, що ти не зводиш очей із нашої красуні Руфі. Який із цього висновок? Ти хочеш породичатися зі мною, Мартіне?

У горлі лицаря вмить зробилося так сухо, наче він щойно перетнув пустелю. Відчувши сильну слабкість, він мусив знову сісти на оббитий смугастим шовком диван.

– Добре, що це сказали ви, а не я, – нарешті спромігся промовити Мартін. – Може, я так би й не наважився, адже безмежно вас шаную і пам’ятаю, яким ви знайшли мене в сиротинці в госпітальєрів. Але ж відтоді багато змінилося, правда ж?

– Авжеж, – кивнув Ашер бен Соломон. – Ти справді наш, тебе любить моя родина. Стосовно ж Руфі…

Мартін палко вигукнув:

– Запевняю, якби я не мав надії на взаємність від вашої дочки, я про це не починав би й мови. Запитайте в неї! Євреї не чинять зі своїми жінками так, як заведено в назарян, вони поважають їхню волю та бажання.

Вітер ворухнув виткі рослини, по обличчю Мартіна пробігли вигадливі тіні.

Ашер бен Соломон бачив, яка несамовита надія сяє в його очах. Даян уважно роздивлявся Мартіна, немов бачив уперше.

Яка міць у цих широких раменах! Як прекрасно виліплено шию, як гордовито посаджено крупну голову! Ніхто з його одноплемінників не має такої величної постави, як цей нащадок північних воїнів. У дитинстві Мартін був білявий. Волосся мав кольору вівсяної соломи. Але з віком воно потемнішало й набуло м’якого каштанового відтінку. Усе в ньому видає європейця. Риси обличчя приємні й симетричні: міцне підборіддя, високі вилиці, прямий ніс. Легка горбинка на переніссі – слід давнього перелому – додає лицю мужності.

Так, його знайда виріс і перетворився на могутнього воїна та вродливого чоловіка. Занадто вродливого, як іноді скрушно думав Ашер. Колись, угледівши в прецепторії госпітальєрів біляве дитя, він хотів зробити з нього свого нишпорку в середовищі християн. Але шпигуну не можна мати такої яскравої та примітної зовнішності. Виконавець таємних доручень має бути непоказним, як миша.

Проте Мартінова краса теж стала в пригоді: із часом він навчився використовувати свою мужню привабливість на користь справі. Жіночі серця, зокрема дуже впливових та поважних осіб, легко відкривалися перед ним, і вони залюбки допомагали гожому християнину в такому, з чим не зміг би впоратися жоден інший чоловік.

Але його дочка – це зовсім інше. Зараз Мартін готовий угамувати гординю й благати Ашера про милосердя та благословення на шлюб. Готовий навіть навернутися й стати євреєм. Та чи вигідно таке Ашеру бен Соломону?

– Я поки що не можу говорити з тобою про це, – зізнався даян, відводячи очі й знову беручись терти долоню лівиці. Потім він розгорнув сувій і, знайшовши потрібну главу та вірш, стиха прочитав: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитися і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати…»

Він зупинився, пропустивши кілька віршів, і продовжив:

– «Час руйнувати і час будувати».

Він перевів погляд із сувою на обличчя Мартіна. Той зрозумів.

– Ви не бажаєте говорити зі мною про Руф… Отже, маєте для мене нове доручення. – Мартін рвучко видихнув, немов звільняв місце в грудях: – Що ж, не гаймо часу й перейдімо до справи. І все ж… В ім’я Бога Авраама, Ісаака і Якова пам’ятайте моє прохання. Мені потрібна Руф!

Його сині очі несподівано зблиснули кригою.

«Усі вони такі, – Ашер бен Соломон мимоволі зіщулився під пильним поглядом лицаря. – Ця варварська гординя… Хлопчик каже, що просить, а насправді, вимагає і погрожує. Та й давно це вже не хлопчик, а воїн, рішучий і небезпечний. Недурно Сінан, старець гори Масіяф, отримав від мене стільки золота за те, що з Мартіна зроблять безстрашного воїна і вбивцю».

Справді: Мартіна не варто гнівати.

Тому даян майже благодушно промовив:

– Мені потрібен час, друже мій, щоб дібрати для відповіді достойні слова. Адже Руф… Вона, немов пальмова гілка, що вінчає свіжою зеленню мої сивини! Як батько я хочу для неї лише добра. І щойно я переконаюся, що шлюб з тобою стане якнайсприятливішим для неї і для всієї нашої сім’ї, я не перешкоджатиму вашому щастю.

Ашер бен Соломон скоса поглянув на лицаря і, впевнившись, що після його слів Мартінове обличчя пояснішало, змінив тон:

– А зараз, друже, до справ…

І даян нагадав Мартіну про його недавню мандрівку до Англії.

Надійні люди повідомили очільнику нікейської общини про доволі сладне становище євреїв у цій країні. За колишнього монарха Генріха Плантагенета вони мали багато свобод і привілеїв: голова англійської єврейської общини, Аарон із Лінкольна, тривалий час обіймав посаду королівського радника, а заможні купці не раз позичали Генріхові чималі суми. Натомість король дозволив англійським євреям вільно торгувати на території всіх своїх володінь і без обмежень стягувати відсотки. Та коли змінюється влада, різне може статися. Тому по смерті Генріха передбачливий Ашер вирішив не зволікати й послав на острови Мартіна, який мав перебувати в Лондоні в личині лицаря-храмовника і втрутитися, якщо тамтешнім євреям знадобилась би допомога.

Однак Аарон із Лінкольна вирішив, що побоювання Ашера бен Соломона перебільшені. Коли настав час коронації Генріхового сина Річарда, багато євреїв приїхали в Лондон, сподіваючись щедрими дарами здобути прихильність нового монарха. Адже ні для кого не таємниця, що Річард гостро потребує грошей для організації нового хрестового походу, тож, вочевидь, милостиво прийме купецькі дари й засвідчить привілеї синів Ізраїля.

Хоч як це прикро, але сталося саме те, від чого застерігав голова нікейської общини. Аарон із Лінкольна виявився цілковитим бовдуром. У натовпі, що зібрався з нагоди коронації, до євреїв-дарувальників, які чекали своєї черги наблизитися до трону, почала чіплятися агресивна чернь, поповзли чутки, начебто юдеї замислили щось недобре, і на них накинулася знавісніла юрба. Ця подія стала поштовхом до погромів єврейських будинків по всьому Лондону: боргові грамоти євреїв-лихварів знищували, а їхніх дружин та дітей викидали на вулиці.

– І це в день коронаційних урочистостей! – гарячкував Ашер. – Воістину в цього монарха серце не лева, а гієни, бо він наклав свою залізну лапу на синів Авраамових, назвавши побиття євреїв справою такою ж богоугодною, як і винищення сарацинів!

– Не можу з вами погодитися, – заперечив Мартін. – Я був там, бачив усе на власні очі й готовий стати на захист англійського короля. Гнівався він не на євреїв, а на вчинений черню безлад під час коронації. Він наказав негайно припинити це неподобство й направив загони воїнів розігнати заколотників, які плюндрували єврейські будинки…

Мартін і сам був у складі одного з таких загонів. Йому вдалося відвернути кровопролиття й вивезти за межі охопленої заворушеннями столиці кілька єврейських сімей, щоб згодом переправити їх до Фландрії. Для Мартіна, вбраного в білий плащ храмовника, це було не так уже й складно. А відразу по тому вийшов указ Річарда, яким було заборонено переслідувати євреїв у межах його держави.

– Ти його захищаєш? – насупився Ашер. – Річард Англійський на це не заслуговує. Нагадаю також, що, рятуючи жалюгідну жменьку лондонських євреїв, ти самовільно покинув країну, залишивши без захисту безліч наших одновірців за межами столиці.

Мартін відвів очі. Даян мав усі підстави йому дорікати. Він справді поїхав з Англії невдовзі після того, як король Річард захистив євреїв. Крім того, монарх створив так зване «Єврейське казначейство», покликане спостерігати за торговельними операціями єврейських купців і розв’язувати суперечки між юдеями та англійцями. Не було жодного сенсу залишатися в гнилій Англії. Йому й на думку не спало відвідати графства, хоч би й той-таки Лінкольншир, щоб перевірити істинне становище євреїв.

На жаль, щойно Річард відплив на континент, як сталая трагедія: у містах Східної Англії чернь повалила на єврейські квартали. Марно намагаючись знайти захист у королівських замках, багато євреїв загинуло, а дехто волів накласти на себе руки, перш ніж оскаженілий натовп їх розтерзає.

– Неможливо передбачити все, – стиха промовив Мартін.

На що Ашер бен Соломон холодно заперечив:

– А я саме цього й прагну. І Бог благословляє мої зусилля, адже мені вдалося чимало зробити.

Мартін це знав: очільник нікейської общини лише кілька останніх років захистив, відвернув небезпеку й надав можливість облаштуватися у відносно безпечних місцях тисячам братів по вірі. Його ім’я благословляють у синагогах і на Сході, й на Заході.

– Настає час нових випробувань для мого народу… – помовчавши, глухо промовив даян.

І розповів про те, що невдовзі після того, як султан Саладін підкорив державу, створену хрестоносцями на Святій землі, він дозволив євреям повернутися на землю їхніх предків. Там їх називають «зіммі»,^[39] але не чинять тиску; саме тому швидко зросла алія^[40] на землі Ерец-Ізраель, куди Мойсей колись привів свій народ. Нині знову волоцюги й грабіжники з хрестами на плащах підняли прапори, і юрми кровожерних франків рвуться заволодіти гробницею свого лжепророка. Наближається війна, і хтозна, чи буде вона успішною для Саладіна. Адже могутні сили великих західних держав уже на шляху в Левант. Усевишній чітко вказав, на чиєму він боці, безславно занапастивши найнебезпечнішого з очільників хрестоносного воїнства імператора Фрідріха. Його загони, спантеличені смертю вождя, повернули назад, і лише купка фанатиків, попри хвороби і втрати, змогла дістатися до землі, яка ще недавно називалася Єрусалимським королівством. Але два інших правителі – Філіп Капетінг і Річард Плантагенет – не зраджують своєї обітниці позбавити від влади ісламу Палестину та її священні міста. І якщо це станеться…

– Горе нам! Навіть уявити страшно, що чекає на євреїв у тій землі в разі перемоги франків. – Ашер бен Соломон скорботно сплеснув руками. – Сподіватися на їхню милість – це чекати, коли лев ляже поруч з ягням. О, чи буде покладено край полону Ізраїлю!..

Важко дихаючи, Ашер замовк.

Тим часом із переходу, що веде до його покою, долетів дзвінкий дитячий сміх. Завіса на дверях заворушилася, відхилилась, і в кімнату ввірвалися трійко даянових онуків. Посіріле від тяжких думок обличчя Ашера бен Соломона засяяло. Він ніжно любив онуків, і в домі цим бешкетникам дозволялося все. Їх пестили й ніжили, немов завчасно намагалися відшкодувати за ті приниження та втрати, які готувало їм життя. А готувало воно не лише каміння й плювки вуличних шибеників, лайки та прокляття, а й брудні лапи мисливців на єврейських дітей, готових за копійки викрасти малюка й сховати його в монастирі, щоб згодом насильно охрестити та назавжди відірвати від рідного народу.

Мартін посміювався, спостерігаючи, як діти вовтузилися зі своїм дідом, аж поки до кімнати не забігла одна з даянових дочок, Ракель, і силою не відтягла малюків.

Посмішка зникла з Ашерового обличчя, і він запитав:

– Що ти знаєш про облогу Акри?

Очі лицаря зблиснули сталлю.

– Акра? Велике місто й порт на узбережжі, що раніше належав Єрусалимському королівству. Я там не був, але знаю, що хрестоносці чудово його укріпили. Та все ж її захопив Саладін, як і більшість християнських фортець та замків.

Він замовк і зітнув плечима, мовляв, додати більше нічого.

Проте Ашер не вгавав:

– Після падіння Акри султан Саладін залишив у фортеці чисельний гарнізон, призначивши командувати ним свого сина Афдаля. Це було конче необхідно, адже неподалік розташований Тир, що залишався під владою Конрада Монферратського, божевільного шукача слави та подвигів. Ти про це знаєш?

Мартін кивнув.

Неможливо жити в Константинополі й не знати Конрада Монферратського. Італійський рід Монферратів волів служити імператорам: як німцю Фрідріху Барбароссі, так і Ромейській імперії. При Константинопольському дворі Конрад мав такий вплив, що домігся від імператора Ісаака Ангела згоди на шлюб із його сестрою Феодорою. Відданість панівній династії маркіз довів іще й тим, що допоміг придушити заколот недоброзичливців базилевса.^[41] Це возвеличило Конрада, і він перетворився на об’єкт загальних заздрощів, інтриг та навіть змов.

Але Конрад вирішив не чекати, чим закінчаться для нього наклепи заздрісників, тим більше, що й сам Ісаак уже починав думати, що його фаворит, здобувши таку сильну популярність, прокладає собі шлях до трону. Можливо, так воно й було, – занадто вже марнославний і загребущий цей маркіз Монферратський. Хай там як, він несподівано оголосив, що покидає придворну службу на користь хреста паладина, й поквапно вирушив у Святу землю.

Невдовзі весь Константинополь заполонили чутки, буцімто, поки султан Саладін одну за одною змушував здаватися фортеці хрестоносців, Конрад зміг відбити в мусульман приморське місто Тир і надійно закріпився в тій твердині. Султан спробував повернути місто, але безуспішно. Натомість Конрад звернувся до городян і мешканців передмістя з вимогою визнати його законним правителем, інакше він не гарантуватиме безпеки й не захищатиме їхнього майна.

– І слід визнати: маркіз відчайдушно б’ється за Тир, – вів далі Ашер бен Соломон. – А сама звістка про те, що непереможний Салах ад-Дін безсилий проти Конрада Монферратського, поширившись Святою землею, підняла бойовий дух і викликала надію в поріділих лавах хрестоносців. До маркіза звідусіль почали стікатися воїни-християни, які боролися за відновлення королівства франків у Палестині, а низка інших фортець дала султану нещадну відсіч. Зокрема, Триполі, де ти, Мартіне, побував після битви при Хаттіні. І хоча поранений, немилосердно втомлений і вкрай зневірений граф Раймонд Тулузький не спромігся очолити оборону, це зробила його дружина Ешива…

– Годі! – несподівано перебив даяна Мартін. – Тут не варто говорити про цих людей…

Він відвернувся до вікна так, наче його увагу раптово привернув зелений візерунок.

Ашер бен Соломон дивився на його твердий, сповнений гідності профіль. Аристократичне чоло, чіткі лінії носа й підборіддя. Нижня губа ледь прикушена… Обличчя спокійне, але в грудях вирують почуття. І це неприємно, бо від людини, котру виховано як захисника юдейського племені, слід було сподіватися іншого. Занадто болісно він сприймав роль, яка йому випала в падінні Єрусалимського королівства.

Але ж про все знали завчасно: існував ретельно продуманий план, згідно з яким вони і діяли! Мартін знав, на що йшов. Ні, не так: тоді ще ніхто, ніхто цього не знав. Ані Салах ад-Дін, який прагнув небагато – відвоювати землі Тіверіади при Галілейському озері, ані сам Ашер бен Соломон, який уклав із султаном угоду про те, що, у разі виконання його людиною обіцянки, Саладін дозволить синам Ізраїлю вільно поселятися, обробляти землю й торгувати в Галілеї.

Що ж, молодий лицар не жалів себе і перевершив найсміливіші сподівання.

Пізніше даян розрахується з ним особливо щедро. Але зараз Мартін збентежений, його душа роздвоєна. Тут є про що подумати.

Проте очільник нікейської общини вів далі цілком незворушно, не оминаючи жодної дрібнички, як завжди, коли належало вичерпно змалювати ситуацію і дати зрозуміти Мартінові найсокровеннішу суть майбутньої справи, чітко пояснивши, чого від нього чекають.

Насамперед він розповів про те, що відразу, як влада Конрада Монферратського в Тирі зміцнилася, султан Саладін несподівано звільнив захопленого в полон у битві при Хаттіні єрусалимського короля Ґвідо де Лузіньяна. Це мало шляхетний вигляд – дарувати свободу полоненому ворогові. Насправді ж, утаємничений у тонкощі політики султан посіяв зерно ворожнечі серед хрестоносців, які досі залишалися у Святій землі. Під чиї знамена стати? Ґвідо де Лузіньян був законним королем, але Конрад Монферратський – удатний полководець і визволитель Тира. Він жадав влади й не збирався ні з ким нею ділитися. Надто з монархом, який дістав право на престол завдяки вдалому шлюбу, а не власній звитязі.

Саме тому, коли король Ґвідо, звільнившись із полону, прибув у Тир зі жменькою прихильників, Конрад відмовився визнати його права. І багато хто сприйняв це за мудре й обґрунтоване рішення. Адже Ґвідо де Лузіньян показав себе таким безпорадним у битві при Хаттіні, що саме його визнали винним у страшній поразці й загибелі королівства. Але він і досі залишався королем та помазаником Божим, тож поступово навколо нього згуртувалися вірні соратники, з якими Ґвідо наважився на зухвалу облогу приморської Акри.

– Акра вкрай важлива для хрестоносців, – продовжував думку Ашер бен Соломон, машинально погладжуючи бороду. – Якщо вони заволодіють цим містом, то матимуть на узбережжі порт, що прийматиме з моря судна зі свіжими, сповненими сил воїнами-християнами. Після перших же успіхів під Акрою до Ґвідо почало надходити поповнення з усієї Європи. Французи, фламандці, італійці, загони з Німеччини та Австрії поступово утворили величезний табір навколо фортеці й, безсумнівно, взяли б її, якби не сили Саладіна, що вчасно приспіли й самі оточили противника. Уже два роки триває ця дивна облога: хрестоносці, діставши поповнення, кидаються штурмувати укріплення Акри, але відразу ж розвертають фронти і, перегрупувавшись, переходять в оборону від султанової кінноти, що насідає з тилу.

Даян зробив паузу й ковтнув прохолодної води, щоб зволожити пересохле горло.

«Він, як завжди, велемовний, – подумки зауважив Мартін. – ураховує всі дрібнички, хоч і знає: мені важливо лише те, що я мушу робити. Які сили та засоби для цього знадобляться? До того ж Акра розташована в Західній Галілеї. Чи не забув Ашер останньої моєї умови?»

Натомість Ашер повідомив про свій висновок, що надія мусульман відстояти Акру стане примарною, щойно у Святу землю прибудуть кораблі очільників нового хрестового походу – Річарда Англійського та Філіпа Французького. Султан Саладін, звісно ж, іншої думки. Він вважає, що фортеці вдасться встояти. Але, зваживши всі «за» і «проти», Ашер бен Соломон переконаний: місто впаде. Що буде потім?…

– Чи пам’ятаєш сестру мою Сару та її чоловіка Леві бен Менахема? – несподівано запитав даян.

Мартін підтвердив: безперечно. Шість років тому він, удаючи лицаря Храму, буквально вицупив цих Ашерових родичів з Андалузії, де ісламські фанатики з берберійських племен так само несамовито, як і християни в Європі, переслідували євреїв. Мартін доправив сімейство в Кастилію, там лояльно ставилися до людей, які шанують Тору і Талмуд. Він доручив опікуватися Сарою, Леві та їхніми дітьми місцевій єврейській общині, отримав винагороду й відтоді жодного разу не замислювався щодо їхньої подальшої долі. Сара, рідна сестра Ашера бен Соломона, справляла враження приязної та ввічливої жінки, а її чоловік здався Мартіну людиною жовчною і зверхньою.

З’ясувалося, він не помилився. Даян з гіркотою розповів, що Леві бен Менахем, нащадок ледь не самого царя Давида, ні сіло ані впало вирішив, що в суворій Кастилії йому бракує східної розкоші, до якої він звик в Андалузії. Крім того, Леві бен Менахем марив повернутися на землю пращурів і, коли Ґвідо де Лузіньян дозволив євреям селитися в Єрусалимському королівстві, за першої ж нагоди разом з усією родиною переїхав до Акри.

– Мій свояк із сестрою прижилися там дуже непогано… – Ашер кілька разів кивнув, ніби погоджуючись зі своїми потаємними думками. – Леві розпочав власну справу, подвоїв статки, вдало оженив старшого сина. Але зараз усе змінилося, і їм загрожує смерть. Я отримав від сестри листа, сповненого розпачу. Нещасний Леві помер від злоякісної пропасниці, яка часто-густо лютує в оточених містах, а Сара з дітьми залишилася без захисту й допомоги, адже мусульмани рідко бувають прихильні до зіммі, позбавлених засобів на існування. Вона боїться, що в разі падіння Акри, – а це, як я вже казав, цілком вірогідно – на її дітей чекає доля тих наших бідолашних братів, котрі були в Єрусалимі, коли туди вдерлися орди західних варварів, п’яні від крові.

Ашер говорив про події часів Першого хрестового походу, коли хрестоносці, заволодівши Єрусалимом, по-звірячому жорстоко вчинили з євреями, котрі мешкали в місті: частину з них відразу ж зарубали мечами, а тих, які встигли сховатися в синагозі, спалили живцем разом із будівлею.

Мартін знав, чого боїться його покровитель: згідно зі звичаєм, взяте місто три дні й три ночі належить воїнам-переможцям як відшкодування за пролиту в боях кров. Це плата за відданість, коли дозволено грабувати, ґвалтувати й чинити будь-яке свавілля. Особливо жорстоко завойовники поводяться з юдеями, котрі опиняються в їхніх лапах.

Лицар рвучко подався вперед.

– Здається, я розумію, господарю мій. Іще до падіння Акри я маю пробратися в місто і вивести з нього вашу сестру із сім’єю. Але є одна обставина…

Він насупився, очі його потемнішали.

– Коли треба було захищати євреїв під час погромів у Франції, я без слів взявся за це. Коли мені випало переодягнутися знатною дамою, щоб вивезти гнаних із Німеччини, я не нарікав. Навіть коли довелося вбити бургундського барона, який пронюхав, що я рятую ворогів Христа, я ані миті не вагався, попри те, що згодом за мою голову було призначено винагороду. Виконав я і доручення при Хаттіні. Одначе, шановний Ашере, ви мусите пам’ятати те, що я сказав, повернувшись із Єрусалимського королівства: нога моя більше не ступить на ту землю! І ви присягалися, що так воно й буде. Тому, при всій моїй повазі до вас, я не можу виконати цього доручення! У вас є хоробрий до самозабуття Ейрік, є обережний і розумний Сабір, думаю, є й інші, невідомі мені люди, здатні впоратися з цим далеко не найскладнішим завданням.

Ашер бен Соломон слухав уважно, але в очах у нього прочитувалася велика скорбота й благання. Нарешті він промовив:

– Хлопчику, йдеться про найближчих мені людей. Я ночей не сплю, думаючи про них. І ти помиляєшся, вважаючи, що врятувати їх буде легко. Саме тому я звернувся до тебе – найкращого з моїх воїнів, мого друга… а, можливо, й майбутнього родича!

При цих словах Мартін здригнувся. Старий не залишав йому вибору.

За вікном сонце вигравало в листі, зеленаві тіні линули по килимах і в Ашера бен Соломона над головою – по панелі, на якій священною в’яззю, що її використовували ще за часів перших царів Ізраїлю, було начертано: «Не шукай пригод, але й не тікай від них».

Власне в цьому й полягала Мартінова робота – ризикувати, виконуючи волю того, хто доручає йому завдання. Того, хто одного разу промовить єдине слово, – і Мартін буде щасливий.

– Уважно слухаю, вельмишановний Ашере, – сказав він, остаточно скорившись.

Даян знову пригубив кришталеву чашу, обличчя його розгладилося, голос лунав рівніше.

– Мартіне, ти помиляєшся, вважаючи, що все так просто. Акра в подвійній облозі війська хрестоносців і сил Салах ад-Діна. Ніхто з них не підпустить тебе до міста: франки вважатимуть за чужака-вивідувача, султанові сельджуки й курди сприймуть за одного з їхніх ворогів. І все ж ти мусиш туди потрапити. Як? Це можна буде зрозуміти вже під мурами фортеці, оцінивши ситуацію на місці. Є лише два шляхи: проникнути в оточене місто ще до вирішального штурму чи дочекатися, коли ворота відчинять, і ввірватися туди в перших лавах. Тоді ти муситимеш розшукати мою сестру раніше, ніж переможці почнуть грабувати й зводити порахунки з мусульманами та євреями. Мартіне, ти повинен будь-якою ціною врятувати мою Сару та її дітей! Лише тобі, кращому з найкращих, я можу довірити їхню долю.

Ніколи ще Ашер бен Соломон не був такий схвильований. Цієї миті йому дуже потрібне було співчуття.

– Запевняю, мій господарю, – стиха промовив лицар. – Я зроблю все, на що здатна людина. А зараз, будь ласка, розкажіть мені про це докладніше.

Щойно заходилося про справу, Мартін ставав настільки ж сухий і точний, наскільки Ашер бен Соломон тяжів до розлогих пояснень. Але зараз даян уникнув звичної велемовності:

– Ти з’явишся під мурами Акри в подобі лицаря-госпітальєра, такого собі Мартіна д’Ане. Цей воїн родом із Намюра. Він покинув свій Орденський дім і вирушив разом з іншими паладинами у Святу землю, але дорогою тяжко занедужав і зараз доживає останні дні в лікарні ордену в Константинополі. Ми дістали його подорожню грамоту та рекомендаційні листи. Те, що цього госпітальєра, як і тебе, названо на честь Святого Мартіна – хороший знак, і тобі легше буде звикнути до нового імені.

Лицар стримано усміхнувся: смішно про таке говорити. Як він тільки не називався, виконуючи доручення голови нікейської общини, і ким лише не був: французом, фламандцем, лотарингцем, нормандцем, австрійцем, іспанцем; якось йому довелося вдавати арабського еміра й навіть пулена – так називали християн, народжених в Єрусалимському королівстві.

У ті роки, коли Мартіна ретельно готували до його ролі, він опанував кілька європейських і східних мов, вивчив характери та звичаї багатьох країн, знав імена володарів різних земель і міг розповідати про місця, які він начебто відвідав, так, немов народився та прожив там більшу частину життя.

Але зараз його не так надихало спільне з невідомим лицарем ім’я, як те, що йому справді випало колись кілька місяців провести в Намюрі, і, якщо доведеться, він зможе розмовляти тамтешньою говіркою.

Насправді його непокоїло дещо серйозніше:

– Головна небезпека, мій господарю, – зауважив Мартін, – в іншому. У Палестині є люди, насамперед лицарі, які можуть мене впізнати. Байдуже, в якій подобі і під яким ім’ям я з’явлюся.

– Безперечно, ризик великий, – погодився даян. – Але я не наражав би тебе на ризик без виняткової потреби. Людина з такою, як у тебе, зовнішністю, скрізь привертатиме увагу. Саме тому я завжди наполягаю, щоб ти змінював свій образ, як тільки можеш. Тобі доводилося зображати бритоголового еміра й солідну даму під серпанком, бородатого одноокого горлоріза та монаха-пустельника. Ти сам розповідав, що жоден із людей, які тебе знали і з ким перетиналися твої шляхи, не зміг тебе впізнати. Виконуючи останнє й найважливіше для нашої общини доручення, тобі вдалося цілий рік прожити в замку графині Ешиви в Тиверіаді^[42] в личині Арно де Бетсан, високородного жевжика нормандської крові, який народився у Святій землі і мав звичку фарбувати хною волосся та бороду, як це роблять мешканці Персії!

Ашер бен Соломон цілком свідомо згадав ці події, не перестаючи пильно спостерігати за Мартіном. Та лицар залишався незворушним, на його обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Даян вів далі:

– Узявши ім’я Мартін д’Ане, ти прибудеш у табір під Акрою та загубишся в тому безладному скупченні наметів, конов’язей, тимчасових укріплень і валок. Коли ж тобі вдасться пробратися у фортецю… – і він узявся розлого пояснювати, де розташований будинок покійного Леві, що в ньому нині ховається Сара з дітьми.

Потім Ашер бен Соломон розгорнув план Акри, і вони обидва щонайуважніше простежили шлях від фортечних воріт до того багатого будинку, що більше нагадував палац і який легко було впізнати по зображенню усміхненого собаки, вирізьбленому над входом, і по смоківниці біля сходів. Отже, знайти його з-поміж решти міських будівель буде не так уже й складно.

– Атож, – усміхнувся Мартін. – Не так уже й складно. От тільки, як сарацини поставляться до появи лицаря-госпітальєра у взятій в облогу Акрі?

Ашер бен Соломон знову почав розтирати долоню лівиці. Нарешті промовив:

– Не мені тебе вчити мистецтва війни. Справді, з’являтися у фортеці в личині хрестоносця – божевілля. Але головне – будь-що потрапити туди. Сара тебе впізнає і зрозуміє, що ти прибув за моїм дорученням. Надалі тобі доведеться чинити на власний розсуд. Якщо це станеться вже після падіння Акри, ти зможеш звернутися до пізанців чи генуезців, зафрахтувати купецький корабель і морем вивезти звідти моїх рідних.

– Ви забуваєте, господарю, про одну важливу обставину. Я прибуду в табір Святого Івана. А це означає, що коли я захочу його покинути й поїхати, мені треба буде брати на це дозвіл очільника ордену. Дисципліна в них вельми сувора, і мене можуть просто не відпустити.

Даян замислено кивнув.

– Мені завжди подобалась твоя передбачливість, хлопчику, – зауважив він. – Ти не божевільний франк, який вихваляється безрозсудною відвагою, ти – мій вихованець, і я тобою пишаюся. Тому скажу: якщо виникнуть такі труднощі – а я усвідомлюю, що вони неодмінно виникнуть, – у нас є впливова людина, яка тобі допоможе. Це Вільям де Шампер, маршал ордену Храму…

Ашер бен Соломон замовк і, очікуючи, відвів погляд.

Лицар напівлежав на смугастому шовковому дивані, спираючись на купу подушок. Пасмо світло-каштанового волосся спадало на чоло молодого воїна, очі його залишалися в тіні, але їхній блиск раптово став колючий і холодний.

– Ця людина – мій ворог, – коротко кинув він. – Вільям де Шампер допитував мене в Триполі після битви при Хаттіні. І хоч як би я старався змінити зовнішність, він мене впізнає. Більше того: якщо ми зійдемося з ним віч-на-віч, навряд чи я зможу допомогти вашим рідним. Мене просто повісять на першій же гілляці як зрадника. І це в кращому разі. У гіршому – кинуть туди, звідки мене з такими зусиллями визволили Сабір та Ейрік – у підземну катівню.

Даян ледь подався вперед і примружився:

– Мартіне, повір, я й це врахував. Де Шамперу не обов’язково бачити твоє обличчя.

Сказавши це, він задоволено відкинувся на спинку крісла.

– Розумієш, хлопчику мій, розповідаючи про лицаря Мартіна д’Ане, я згадав був, що його вразила тяжка хвороба і він не здатен іти далі. Але я не сказав, яка саме. Лепра, вона ж фінікійська болячка!

– Оце так! – Мартін здивовано підвівся. – Проказа?

Він трохи помовчав, міркуючи.

– Тепер я розумію, заради чого Мартін д’Ане прагнув у Святу землю. Я зустрічав таких, як він, лицарів, котрі мали цю болячку, але ще спроможні воювати, вступали в орден Святого Лазаря Єрусалимського, який приймає до своїх лав прокажених. Лазаритів вважають найзвитяжнішими, бо їм нема чого втрачати. О, таких вояків ще треба знайти, а Бодуен Єрусалимський, король-прокажений, був найкращим серед них. Немилосердно страждаючи, гниючи заживо, він так бився із сарацинами, що затьмарив славу полководських талантів султана Юсуфа.^[43]

Мартін знову замислився, а потім звернувся до Ашера бен Соломона:

– Я зрозумів ваш задум. Маршал де Шампер не побачить мене, бо я постану перед ним у подобі лазарита, який ховає спотворене лепрою лице. Але як, нехай я навіть буду непізнаваний, схилити цього зверхнього храмника виконати моє прохання?

– Вельми просто, – тонко всміхнувся даян. – Склавши загрозу його честі. У твого ворога бездоганна репутація. Честь ордену – ось як його називають! По загибелі Великого магістра Жерара де Рідфора^[44] ні в кого не виникає сумнівів, що саме Вільям де Шампер очолить орден тамплієрів. Але тепер, коли він розраховує непомірно піднятися, славне ім’я Шампера стане для нього ахілесовою п’ятою. І ми цим скористаємося, примусивши його піти на поступки. Та й хіба це поступка для впливової людини: дозволити покинути табір жалюгідній жменьці біженців?

Ашер бен Соломон знову вмочив губи в чаші і продовжував далі:

– Вільям де Шампер – виходець зі знатного англійського роду, в якого багато спільних із Плантагенетами предків. Він найстарший у сім’ї, але ще в отроцтві відмовився від спадку та вступив в орден тамплієрів. Вісімнадцятирічним прибув у Святу землю, брав участь у багатьох битвах і прославився. В ордені його завжди відзначали: де Шампер був комендантом багатьох замків, його відряджали в найнебезпечніші місця, і скрізь він показував себе чудовим воїном та стратегом. Як освічену людину й непоганого богослова орден двічі відряджав його з особливою місією до Святого Престолу. У Римі де Шампер провадив із понтифіком перемовини про таємні справи тамплієрів. Він здобув прихильність самого Папи, який оцінив його обдарованість, а також не останньою чергою – родинні стосунки з англійським правлячим домом. Авторитет Вільяма в ордені щороку дедалі зростав. На момент початку битви при Хаттіні маршал де Шампер перебував у приморському Аскалоні,^[45] а потім особисто очолив його оборону. Він так успішно воював з Аль Абділем, султановим братом, що Саладін змушений був привезти під мури Аскалона полоненого Ґвідо й оголосити, що відрубає йому голову на очах у захисників фортеці, якщо ті не здадуть її сарацинам. Сама Сибілла Єрусалимська, дружина Ґвідо й сестра покійного короля Бодуена, навколішках схиляла аскалонців до перемовин із невірними, щоб досягти прийнятних умов і здатися.

Маршал Вільям де Шампер учинив мудро: погодився більше не опиратися за умови, що жодної волосини не впаде з голів містян і захисників Аскалона. Саладін не мав сенсу гаяти час на взяття гарнізону фортеці змором – попереду на нього чекав Єрусалим. Тому він не торгувався… О, Єрушалаїм! – Даян скорботно скинув руки догори. – Чи є кінець твоїй чарівливості!?

– Господарю мій, – нетерпляче зауважив Мартін, – зараз не час шукати відповідей на це запитання. Скажіть краще, як сталося, що здавши готову до боротьби фортецю, маршал де Шампер уникнув ганьби, бо знеславився Жерар де Рідфор, котрий, потрапивши в полон, розсилав звідти накази своїм людям, і могутні міста одне за одним здавалися сарацинам?

Ашер бен Соломон зітхнув.

– Усе завдяки колишній славі, хлопчику мій. Коли маршал зі своїми лицарями покинув місто й потрапив до рук сарацинів, султан Саладін під вартою доправив своїх полонених в Єгипет. В Александрії їх завантажили на судна і спровадили в Європу. Але де Шамперу вдалося втекти ще перед тим. Він пробрався в Триполі, де серед наближених графині Ешиви був тоді й ти. Де Шамперу доручили організувати оборону міста, адже в цьому він мав більш ніж достатньо досвіду, а граф Раймунд був саме при смерті. Довідавшись, хто очолює людей графині Ешиви, султан Саладін облишив намір захопити Триполі… У тебе таке обличчя, хлопчику мій, начебто ці спогади завдають тобі болю! – збентежено завершив даян.

– Ні, мій господарю, – гнівно заперечив Мартін. – Річ не в спогадах. Особисто Вільям де Шампер завдав мені пекельного болю. – Мартін розтулив поли шовкового халату й показав два моторошні бугруваті рубці, що ліворуч перетинали його груди. – За його наказом кати палили мене брусками розпеченого до білого жару заліза, намагаючись вивідати…

– Не будемо згадувати колишніх бід. На щастя, все вже минулося.

Ашер бен Соломон примирливо всміхнувся. Проте Мартінове лице не пом’якшало.

– Минулося? Але ж найближчим часом мені доведеться зустрітися з цим храмником.

Даянова усмішка вмить зникла.

– Якщо ти зможеш якось інакше потрапити в Акру і врятувати мою сестру – нехай допомагає тобі бог Ізраїлю!

Мартін потупився й не відповів, переводячи подих.

– Простіть мені, господарю і вчителю! Ви завжди давали мені право чинити вільно. Та якщо, на вашу думку, зустріч із цим псом неминуча, я вислухаю все, що ви вважаєте за необхідне мені повідомити. Але присягаюся: лише глибока повага і любов до вас стримають мою руку, щоб, зустрівшись із ним, не вгатити кинджал у його чорне серце.

– Ти воїн, Мартіне, – промовив даян. – Як і Вільям де Шампер. Просто ви опинилися з різних боків поля бою. Саме тому він поводився з тобою як із ворогом. Убивши де Шампера, ти лише завершиш двобій, помстившись за біль та приниження. Франки вважають це достойною перемогою. Але твоя перемога може бути значно славетніша, якщо зламаєш гординю зверхнього храмника і підкориш його. Для лицаря честь дорожча за життя, й удар по ній значно болючіший за удар лезом. Ти жив серед цих людей, тому знаєш їхні порожні сміховинні закони, що їх вони встановили для себе самі.

Мартін не промовив ані слова, лише через певний час стримано кивнув.

Його літній наставник розумний. Він знає приховані пружини, що примушують людей коритися, тож не варто нехтувати його словами.

– Що ж, – Ашер бен Соломон поклав перед собою сухі смагляві руки. – Якщо ти зі мною згоден, продовжуймо. Подейкують, щойно збереться капітул^[46] ордену Храму, лицарі негайно оберуть Вільяма де Шампера своїм магістром. Водночас ніхто не зважає на те, що нині у Святу землю прибуває дедалі більше тамплієрів з усієї Європи, серед яких чимало відомих та знатних лицарів, що мають могутніх покровителів. Кожен із них готовий очолити орден, і кожен цього волітиме. Вистачить щонайменшої плямки на репутації де Шампера, щоб віддалити його задля більш достойного кандидата. І щоб утворити таку плямку, нам знадобляться… його родичі!

– Які, до біса, родичі? – обурився Мартін. – У лицарів Храму немає родичів. Я знаю їхній статут: для тамплієра сім’я – орден, і з тієї миті, як він дав обітниці, лицар обриває всі кревні зв’язки.

– І все-таки честь роду для них багато означає. Орден закрито для людей, чиї близькі втратили честь і заплямили себе боягузтвом або злочином. А я довідався, що Вільям де Шампер ніколи остаточно не поривав із сім’єю, до якої належить з народження.

На обличчі Мартіна з’явилося здивування.

– Дозвольте нагадати, – зауважив він. – Щойно ви наголосили, що маршал де Шампер покинув Англію дуже давно, майже дитиною. Про які зв’язки з родиною може йтися?

– Листи. Тривале листування. Часом деякі його послання ми перехоплювали й довідалися, що служіння ордену Храму в їхній родині – спадкова традиція. Тамплієрами були його дід і батько, проте обидва не присвятили себе ордену цілком. За тих часів статут храмників був не такий суворий, як нині. Тому через кілька років вони покинули лави лицарів-монахів. Одначе їхній зв’язок з орденом не переривався: вони жертвували на нього чималі суми, допомагали у справах, виконували різні доручення Великого магістра. А найголовніше – розводили у своїх маєтках коней, здатних нести в бою важко озброєного лицаря, і морем доправляли їх в Орденські доми на Святій землі. Розумієш, про що я?

Мартін не міг не знати, яка могутня сила – лицар-тамплієр на добре навченому високому коні! У відкритому кіннотному бою майже ніхто не міг устояти перед храмником. Недаремно вершників ордену Храму вважали найкращими воїнами Єрусалимського королівства, якщо не всього християнського світу. Щільно вишикувані, заковані в панцир і озброєні до зубів лицарі – справжня машина вбивства, що перед нею безсилі навіть сарацини. І саме маршал ордену мусив стежити за поповненням поголів’я важковаговиків-дестріє, а те, що сім’я Вільяма де Шампера розводила й поставляла на Схід таких необхідних бойових коней, більш ніж виправдовувало його зв’язки з англійською ріднею. На чому ж Ашер бен Соломон збирався його заскочити?

– Недавно ми перехопили ще одного листа для маршала, – хижо посміхаючись, продовжував даян. – І довідалися, що до нього їде сестра, яка в такі смутні часи наважилася вирушити з чоловіком на прощу по святих місцях Палестини. Вона сподівається, що коли туди прибуде, невірних уже виженуть і зможе без перешкод уклонитися тій порожній печері, яку назаряни називають Гробом Господнім. Насправді, не надто вдала ідея. Нині сестра маршала храмників – у Нікеї. Звуть її – Джоанна де Рінель, у дівоцтві – де Шампер. Навіжена знатна дама, яка мандрує разом із чоловіком-аристократом. Але хіба це має значення для людини з твоєю зовнішністю?

Мартін перехопив гострий Ашеровий погляд і мимоволі напружився, здогадуючись, про що йтиметься далі. Але той наче нічого й не помітив.

– Дама ця, вочевидь, не надто розважлива й скромна. Її характеризують як вітрогонку, любительку чоловічого товариства, а колись навіть до неї особливо прихильно ставився король Франції Філіп. Щоб покласти край пересудам, вінценосний кузен Річард відрядив її в Угорщину, і невдовзі Джоанна із загоном тамплієрів дісталася її столиці – Естергома. Про неї турбуються храмники, вона володіє векселями ордену, і це не дивно з огляду на заслуги її роду. Та хоч як ми намагалися, нам не вдалося заскочити де Шампера на тому, що він витрачає кошти ордену на дорожні витрати сестри…

Ашер бен Соломон насупився, наче перед його очима поставали якісь тривожні картини, а потім продовжив:

– Ця жінка дійсно неймовірно красива й справила неабияке враження при дворі короля Бели Угорського.^[47] До того ж вона складає вірші, мов трубадур, має розкішний голос і вправно музикує. Усю минулу зиму Джоанна де Рінель розважала угорський двір, наче й забула про майбутню прощу, і стала чи не найближчою довіреною особою дружини короля Бели – Маргарити Французької.^[48] Я вже не кажу, що перед нею побожно схиляються безліч угорських лицарів. Її чоловік тут безсилий: він не спроможний вгамувати темперамент родички Плантагенетів і сестри маршала щонаймогутнішого ордену Європи. Проте, судячи з усього, йому все-таки вдалося наполягти покинути Естергом, адже вже на початку весни подружжя прибуло в Константинополь і їх прийняли при дворі вдови-імператриці Агнесси^[49]. Там теж сталася не дуже приємна історія… Утім, ідеться не про це…

Даян знав, що стає на вельми хисткий ґрунт, але мета була важливіша, значно важливіша.

– Отже, хлопчику мій, ти мусиш звабити цю легковажну особу. Вочевидь, це не так уже й складно, а, враховуючи неймовірну красу сестри де Шампера, – навіть приємно. Ім’я Мартіна д’Ане, що відтепер стає твоїм, у Нікеї поки що ніхто не знає. Але, якщо тобі пощастить, необхідно пустити поголос про ваш зв’язок із цією дамою. Коли ж ти постанеш перед маршалом в образі прокаженого лазарита, матимеш усі підстави примусити його виконати твої вимоги. Думаю, цілком вистачить погрози надати розголосу позашлюбному зв’язку його сестри з прокаженим. Маршалове становище нині вельми непевне, і він волітиме якнайшвидше спекатися «коростявого» коханця непутящої сестриці… Мартіне, ти хочеш в мене про щось запитати?

Молодик поглянув на даяна напівзневажливо-напівгнівливо.

– Насамперед, – почав він, – щоб утілити цей план, я мушу так чи інакше позбутися чоловіка цієї родички Плантагенетів. Але не це головне…

Він випростався на повен зріст і тепер дивився на чоловіка за столом згори вниз. Ашер бен Соломон мимоволі втягнув голову в плечі.

– Я хочу, щоб ви, мій господарю, пояснили ось що: чи варто мені таке доручати після того, як я попросив руки вашої дочки? І чи не схоже це на зумисне приниження? Скажіть мені!

Мартінів голос задзвенів. Він важко дихав, а очі кидали сині блискавки.

Натомість Ашер зітнув плечима, немов нічого не розуміючи.

– Ти знаєш, як я до тебе ставлюся. Запорукою того – роки твого перебування як сина в моєму домі. І годі про це. А з чоловіком Джоанни де Рінель чини на власний розсуд. Як на мене, вона його майже не помічає. Але пильнуй: кажуть, що він чудовий турнірний боєць. До того ж певний час із вами буде Йосип, а я не хочу наражати його на неприємності.

– Але моє кохання до Руфі…

– Угамуйся, Мартіне! – Ашер вмить здійняв долоню, ніби захищаючись від удару, і вказав лицарю на його попереднє місце. – Сідай, і спокійно все обміркуємо.

Мартін скорився. В очах даяна спалахнула насмішкувата іскорка.

– Ти мусиш знати, що цей план було задумано задовго до того, як ти завів зі мною мову про Руф. Як я міг урахувати те, про що й гадки не мав? Йосипові слова стосовно тебе з Руф’ю я не сприйняв серйозно, адже знаю свою дочку і те, що ця лілея долин задля розваги будь-кому знатна запаморочити голову. Але зараз слухай моє остаточне рішення: щойно Сара з дітьми переступлять поріг цього будинку, я ще раз вислухаю твою пропозицію і належно на неї відповім. Це моє останнє слово!

Ашер бен Соломон несподівано всміхнувся.

– І не квап мене, хлопчику мій. Праотець Яків служив сім і ще раз сім років задля того, щоб домогтися руки жінки з таким же іменем. Цей поспіх та наполегливість свідчить про неповагу до мене.

– О ні, вчителю! Я щиро вас шаную, готовий і надалі служити вам та сподіваюсь, що всі ці чинники – запорука щасливого дня, коли я разом із Руф’ю стану під шлюбне шатро.

– Доладно сказав, – мовив Ашер.

Мартінове лице пояснішало. Він рвучко ступив до столу, схилився над розгорнутим сувоєм Тори і прочитав:

– «Якщо даєш клятву, мусиш виконати її, не зволікаючи, адже Господь Бог твій спитає з тебе і гріх упаде на тебе. Що зійшло з вуст твоїх, те ти мусиш виконати й зробити так, як заприсягнувся».

Ашер бен Соломон із гідністю схилив голову.

– Якщо тобі щаститиме, я буду знати, що Бог батьків наших дає мені знак виконати те, чого ти бажаєш.

– Не лише я, а й Руф! – вигукнув Мартін.

– Може, і твоя правда. Я виконаю те, чого забажає моя люба дочка. Даю тобі слово.

Розділ 4

Стародавня Нікея, розташована на азійському узбережжі Мармурового моря за п’ятдесят миль від столиці, споконвіку була найважливішим опорним пунктом Ромейської імперії в Малій Азії. Тут перетиналося багато торговельних шляхів, що поєднували Схід із Заходом, Південь із Північчю. Місто процвітало, однак відтоді, як християнський світ почали утискати кочівники-сельджуки, володіння імперії суттєво зменшилися, войовничий Конійський султанат опинився геть поряд, і Нікея перетворилася на добре зміцнене місто-фортецю. За її мурами було чимало караван-сараїв, де мандрівники, прочани й мандрівні торгівці знаходили захист і відпочинок змученому тілу.

За тих часів мандри були дуже небезпечним задумом, тому подорожні гуртувалися у великі ватаги й наймали надійних озброєних провідників, які вели їх караванними шляхами від міста до міста, від одного сховища до іншого.

Біля головного нікейського карван-сараю було велелюдно: тут збиралися крамарі й вартові, слуги вели на водопій мулів, торгівці перевіряли на міцність обшиті шкірою тюки з товарами, носильники в’ючили верблюдів. Тут можна було побачити й багато вбраних патрикіїв,^[50] і купців із Самарканда, і темношкірих мешканців Аравії. Опрічно трималися грецькі священики в чорних строях і люди із Заходу: прочани, лицарі зі зброєносцями, черниці, що виконували обітниці. Повсюди гасали дітлахи, ревли віслюки, а рознощики намагалися збути гостям свій товар. Галас був пекельний.

– А ось і свіжа холодна вода із джерела Святого Івана! Будьте ласкаві пригубити!

– Кому кебаб? Пахучий, соковитий кебаб щойно з вугілля.

– Бастурма, пилав, лаваш! Бастурма, пилав, лаваш!

– Кому потрібен носильник? Погляньте лишень, які м’язи, які плечі!

– Підкую коня! Підкую коня!

– Агов, погоничу! Прибери своїх двогорбих з дороги! Через цих смердючих тварюк не може проїхати шляхетний пан!

Останню репліку було звернено до погонича в засмальцьованій чалмі, який легковажно кейфував простісінько в куряві, притулившись до прикритого попоною обдертого боку верблюда, що дрімав. Погонич ледь звівся, спроквола оглянув вулицю й обурено заволав:

– Відколи це мерзенний єврейський пес перетворився на шляхетного пана?

Тієї ж миті довгий сирицевий батіг розсік повітря й обкрутився навколо худезної шиї лежня, залишаючи кривавий рубець. Погонич відчайдушно заверещав.

– Геть з дороги, немитий шакале! – проревів рудий Ейрік, змотуючи батіг з уплетеними в нього свинцевими кульками. – Геть, поки я не здер із тебе решту шкіри через твій брудний язик, яким ти оскверняєш ім’я мого лицаря!

Лише зараз погонич збагнув свою помилку: праворуч від молодого купця-єврея сидів на своєму високому коні лицар-госпітальєр. Обличчя мав холодне й відчужене, мовби геть нічого не відбувалося. Ось чому так розгнівався цей зброєносець – здоровецький варанг у шкіряних обладунках і круглому шоломі, з-під якого стирчали вогняні пасма.

– Даруйте, високородний і шляхетний пане! – заскиглив погонич, поспіхом відповзаючи до своїх верблюдів. – Присягаюся бородою Пророка, мені очі зрадили. Це ті всюдисущі євреї винні, немає на них ради…

Поважний госпітальєр, убраний у чорну коту^[51] з білим хрестом, тим часом проїхав повз, перемовляючись про щось із молодим євреєм. Погонич негайно замовк, а коли вершники від’їхали на безпечну відстань, оскаженіло плюнув на землю.

– Кляті кафіри^[52] геть позбулися сорому і за гроші готові прислужувати єврейським псам! Як же ж це так – адже вони торочать, що це саме євреї замордували їхнього брехливого бога? Нехай відведуть дванадцять грізних вартових – і тих, й інших у найстрашніші безодні пекла!

Мандрівники не чули його злостивого буркотіння: вони вже в’їжджали в широкі ворота караван-сараю. Це була двоповерхова будівля, що оточувала просторе прямокутне подвір’я, куди виходила двоярусна галерея з арковими склепіннями. На горішній ярус виходили кімнати для багатіших пожильців, а нижні приміщення призначалися для простих мандрівників, а також склади, конюшня, приміщення для в’ючних верблюдів та віслюків. У центрі подвір’я була невелика квадратна водойма, звідки слуги набирали воду для кухні й наповнювали кам’яні ночви, з яких напували тварин.

Йосип, котрий стремено в стремено їхав із Мартіном, перший помітив Сабіра, що сходив із горішнього ярусу галереї. Сарацин завчасно поселився в караван-сараї, щоб замовити кімнати для сина Ашера бен Соломона та удаваного госпітальєра. Сабір був в одязі простого слуги-провідника: однотонний халат на гамбезоні^[53] й темна чалма. Йому та Ейрікові належало зображати супутників лицаря д’Ане, який начебто погодився опікуватися єврейським торговцем Йосипом – звісно ж, за солідну винагороду. Йосипа теж охороняли декілька ромейських воїнів, це були перевірені Ашером люди, котрі вже не вперше виконували даянове доручення.

Сабір поводився, як і належить слузі, – скромно, але не підлабузливо. Давши прислузі караван-сараю вказівки щодо майна новоприбулих, він піднявся з Мартіном на галерею, звідки добре оглядалося подвір’я.

– Сабіре, хто їхатиме з нами в карван-сараї? – стиха запитав лицар.

Сарацин відповів, що вже домовився з караванниками про оплату, дав завдаток, і, якщо раптово нічого не завадить, уже за день-два караван вирушить у дорогу. Ватажка каравану звуть Євматій, він надійна людина, тож захист на шляху має бути непоганий. Більше того: серед мандрівників, які приєдналися до купців, буде невеличкий загін тамплієрів – вони грошей не платитимуть, але обіцяють забезпечити людям і тваринам захист протягом усієї дороги.

– Мартіне, тебе це не насторожує? – поцікавився Сабір.

Його хвилювання було не безпідставне. Воюючи із сарацинами, тамплієри і госпітальєри билися пліч-о-пліч. Але в мирний час лицарі конкуруючих орденів одне одного не милували.

Мартін знизав плечима, зауваживши, що триматиметься від храмників якнайдалі, і запитав:

– Що тобі вдалося за цей час дізнатися про даму, яка нас цікавить?

Сабір незворушно зсунув чалму на чоло.

– Вона вже два тижні як тут. Приїхала відразу потому, як згідно з особливим велінням Ісаака Ангела^[54] їй та її чоловікові наказали покинути Константинополь. Виник якийсь скандал, пов’язаний з їхнім гостюванням у палаці вдови-імператриці Агнесси. Хтозна, як там і що, але ця англійська дама поводиться, немов нічого не сталося, до неї, як завжди, залицяються, домагаючись її прихильності. Вона й тут примудрилася зібрати навколо себе щось на кшталт маленького почту, що ним попихає, як їй заманеться. А хіба в Корані не йдеться про жінок: «Нехай вони опускають свої погляди»? Ця ж – сповнена зухвальства…

– Не забувай, Сабіре, що вона – родичка англійського короля, – нагадав Мартін, відкидаючи з чола довге пасмо. – Тобі, друже, нелегко це збагнути, але франки підносять знатних дам до рівня такого собі ідеалу, що його треба оспівувати й схилятися перед ним. Це називають ґречністю. Дамам належить в усьому потурати, обсипати їх компліментами і цілувати руки. Християни шанують Діву Марію, Ісусову матір, яку ви, мусульмани, звете Меріам. В особі кожної дами вони вбачають відгомін непорочної святості, властивої їхній небесній покровительці. Але тільки за умови, що ця дама таки непорочна, піднесена та гідна поваги.

Сабір ледь зітнув плечима.

– У вас, назарян, усе інакше… і я б не казав, що це мудро. Як на мене, Джоанна де Рінель, леді Незербі, більше схожа на вабливу гурію,^[55] ніж на той ідеал, якому моляться ваші нерозумні лицарі. У Нікеї її всі люблять, перед нею схиляються патрикії та лицарі, навіть суворі тамплієри їй кланяються. А коли вона співає, всі чоловіки дивляться на неї так побожно, що це має вигляд блюзнірства.

Мартін усміхнувся кутиком рота.

– Зі своїх мандрівок землями франків я знаю, що музично обдарованих дам особливо шанують. Але, скажи мені, яка ж вона, ця англійка? Чи справді така гарна, як говорив мені Ашер?

Сабір посмикав край чалми, що спадав йому на плече. На вустах у нього з’явилась іронічна посмішка.

– А тобі, друже, неодмінно кортить, щоб вона виявилася гарненькою? Видно, так тобі легше буде забути поцілунки дочки нашого господаря? Найкращої в саду квітки?

Мартін не відповів, однак його погляд немов затягло льодом.

Сабір – давній приятель, але і він не може насміхатися над його почуттями! Тим більше, якщо гіркота розставання досі хвилює лицареві серце.

Сарацин перший відвів погляд і пригладив бороду сухою долонею.

– Мартіне, важко витримати твій погляд. Але не гнівайся. Ще раз нагадаю тобі, що для Ашера бен Соломона ми – лише найманці, виконавці його волі. Платить він щедро, я цього не заперечуватиму, але, щоб з тобою зріднитися…

– Ашер дав слово, – вперто трусонув головою Мартін. – І завжди, поки ми жили з Руф’ю в одному будинку, не перешкоджав нашим зустрічам. Тому…

Він раптово замовк. Прислухався. І хоча на подвір’ї караван-сараю було гамірно, його чутливий слух вихопив схвильований Йосипів голос. У ньому лунав розпач. Кімнати Ашерового сина та його охорони були неподалік, і зараз звідти чітко лунали волання про допомогу. Ромеїв-охоронців на ту мить не було поруч, тому лицар із Сабіром поквапилися на клич.

Мартін перший відчинив двері до кімнати. Якийсь світловолосий франк у жовтій оксамитовій туніці, учепившись Йосипові в горло, трусив ним так, що з хлопцевої голови впала кіпа, а волосся геть скуйовдилося.

Лицар ледве стримався, щоб не накинутися на кривдника. В останню мить Мартін схаменувся: він був у личині госпітальєра, а лицареві-християнину, навіть якщо він узяв гроші за охорону єврея, не личило піднімати руки на єдиновірця. Франк же точно був християнином – довге світле волосся, крупний прямий ніс, зеленаво-сірі очі під густими, насурмленими бровами свідчили про це не гірше, ніж знак хреста, нашитий на туніці.

Зайшовши в кімнату, Мартін важко опустив руку на обтягнуте оксамитом плече незнайомця.

– Ради Святого Івана!.. Шановний, що ви тут забули?

Той випустив Йосипа, який, захеканий, рвонувся був до госпітальєра:

– Цей собака-юдей наважився вигнати мене!

– Але ж він зараз у себе?

Незнайомець перевів подих.

– Мене звуть Обрі де Рінель, лорд Незербі. Ми з дружиною – прочани. Їдемо до святих місць. Дорогою, як то буває, я витратився і вирішив позичити грошей у цього собаки. Крім того, до честі йому я за помірні гроші запропонував охороняти на шляху його паскудну шкуру – а така людина, як я, не марнословить, присягаюся гербом пращурів! Натомість він сказав, що зайвих грошей у нього нема, а потім почав мене виганяти. Хотів би я таке почути від євреїв, яких ми різали в Бері-Сент-Едмундсі!..

Ця людина говорила про події дворічної давнини. Саме тоді Мартін вирушив з Англії на континент із невеличким гуртом лондонських євреїв, а вже дорогою його наздогнала звістка, що в Бері-Сент-Едмундсі, місті, яке постало навколо бенедиктинського абатства, було жорстоко знищено більш як півсотні євреїв.

З імені цієї людини він також зрозумів, що це чоловік Джоанни де Рінель. І хоч як хотілося йому випхати засранця з галереї на утрамбовану землю подвір’я караван-сараю, доводилося враховувати обставини й умови завдання Ашера бен Соломона. Заприятелювавши з цією людиною, він дістане шанс бути представленим леді Джоанні. А це зараз понад усе. До того ж Мартін відразу помітив, що лорд Обрі, його майбутній супротивник, мав вигляд дужого й привабливого чоловіка, що, звісно ж, і стало причиною уваги знаменитої красуні до нього.

Чемно уклонившись, Мартін назвався лицарем-госпітальєром із Намюра, а коли лорд Обрі відповів на його уклін, сказав, що молодий єврейський купець мав підстави відмовити шляхетному англійцеві. Адже Йосип бен Ашер нещодавно зробив суттєвий внесок у прецепторію іванітів у Намюрі, і тамтешній великий пріор наказав йому, Мартінові д’Ане, який прямував у Святу землю, опікуватися цим євреєм у дорозі. Та якщо лицареві бракує мерзенного металу, – докинув він, помітивши, як затремтіли лордові ніздрі, – його обов’язок єдиновірця й побратима зі зброї всіляко підтримати лорда Обрі: вони могли б мандрувати разом, і власник Незербі не відчував би жодної матеріальної скрути.

Англійцеві це сподобалося. Він сказав, що йому за честь буде мати поплічником лицаря ордену Святого Івана, і що він аж ніяк не заперечує зміцнити нову дружбу чашею доброго вина.

«Моїм коштом, звісно ж», – усміхнувся подумки Мартін.

– Я поміркую над цією пропозицією, – промовив він. – Наш статут не такий уже суворий, щоб позбавляти лицарів земних утіх. А поки що, шановний сер, щоб найближчим часом уникнути дрібних незручностей, прийміть незначну допомогу від лицаря ордену.

Негайно виникла невеличка торбинка, щільно напхана монетами.

Зрадівши, сер Обрі поквапився піти.

Сабір зневажливо зауважив:

– Я тут недавно, проте вже переконався, що цей жовтоголовий – неперевершений скупердяй та ще й брутальний здирник. Приїхавши, він негайно почав вимагати для себе і дружини найкращі покої, але відмовився належно заплатити. Потім посварився з ватажком каравану Євматієм, заявивши, що той обікрав його, й сперечався з ними аж доти, поки леді Джоанна сама розрахувалася з греком. Скидається на те, що леді всі гроші тримає в себе і сама ними розпоряджається, бо не довіряє чоловікові ні на йоту. Натомість йому так і кортить наробити боргів.

Мартін знав про це. Ашер бен Соломон розповів йому, що в сестри Вільяма де Шампера є векселі тамплієрів і вона завжди може взяти за них достатньо коштів у домах ордену. Непривабливе видовище: дама, котра володіє сімейними коштами на шкоду чоловікові. Це посилило його негативне ставлення до Джоанни з Незербі – занадто владних жінок він не любив.

Проте цю особу він побачив уже аж під вечір, коли Джоанна повернулася з прогулянки. Вона була прекрасна, ніде правди діти, й оточували її не менш блискучі люди: знатні ромейські дженджики, двоє лицарів-франків, кілька тамплієрів і ціла юрба слуг та охоронців.

При першому погляді на даму, яка мала стати об’єктом його уваги, Мартін не міг не зауважити, як звично і зграбно тримається вона в сідлі. У її поводженні з красивим брунатним конем видно було міцну руку. Джоаннин одяг відповідав останній європейській моді: оксамитове блідо-фіалкове бліо,^[56] що його шлейф майже цілком покривав коневі крижі, а рукава розвіювалися на вітру. Блискучий тонкий обруч-діадема утримував зборки легкого рожевого серпанку, з-під якого дамі на груди спадали важкі темні коси. Коси в тодішніх модниць були настільки популярними, що їх заплітали собі і юні дівчата, і зрілі матрони. Обличчя англійки – чисте, з ніжним персиковим рум’янцем – видалося Мартіну цілком привабливим. Вона, весь час усміхаючись, зверталася до своїх супутників і вочевидь насолоджувалася загальною увагою.

Утім, її усмішка зникла, щойно вона побачила свого чоловіка, який спускався з галереї у двір караван-сараю. Сер Обрі владним жестом простягнув дружині руку, а коли Джоанна зійшла з коня, негайно повів її геть від натовпу обожнювачів.

Мартін і Сабір, котрі спостерігали за прибуттям красуні, не могли не зауважити, що темнокоса леді Незербі в присутності сторонніх поводилася скромно й покірно, та тільки-но подружжя піднялося на галерею і сховалося за опорами арок, як Джоанна висмикнула руку в сера Обрі й щось різко промовила, супроводжуючи слова виразними жестами. Потім вона зникла за дверима своїх покоїв, а сер Обрі залишився на галереї, вочевидь дуже засмучений.

Сабір беззвучно розсміявся:

– Цьому жовтоволосому можна поспівчувати. Дружина позбавляє його грошей, їздить по всіх околицях у супроводі залицяльників, а при зустрічі із благовірним стає похмурою. Аллах усемогутній! Які ж мудрі закони твої, що постановляють жінці скільки заманеться красуватися тільки перед своїм повелителем, але навіть погляду не зводити на чужих чоловіків!

Мартін не заперечував: занадто багато вказує на те, що Джоанна де Рінель сварлива, розбещена і властолюбна. А невдовзі Ейрік приніс іще одну звістку: з’ясувалося, що до всіх своїх недоліків вона ще й безплідна, як занедбаний лан.

Рудий умів неперевершено легко знайомитися з прислугою, особливо – жіночої статі. Він уже встиг заморочити голову покоївці англійської леді, яка розповіла йому справжню причину прощі подружжя у Святу землю – вони сподіваються, що їхні молитви буде почуто і небо нарешті благословить їхній понад семирічний шлюб дітьми.

– Крихітка Санніва – так звуть ту молоденьку кізоньку, служницю леді, – каже, що її господарі мандрують неквапно, але вже встигли відвідати низку святинь і вклонитися купі реліквій. Це не зарадило, і тепер вони прагнуть до Святої землі. Свого часу сімейство навіть збиралося приєднатися до війська французьких хрестоносців у Везле,^[57] однак там сталася якась дивна історія і король Річард поспіхом відрядив їх обох із місією в Угорщину до короля Бели.

«Може, це якось пов’язано з королем Філіпом», – Мартін пригадав слова Ашера бен Соломона.

– Крім того, Санніва розповіла ось що, – усміхаючись у руді вуса, додав Ейрік: – З’ясувалося, що поки лорд Незербі з дружиною гостювали в Константинополі, почався Великий піст. Сер Обрі помолився і несподівано дав обітницю уникати подружнього ложа доти, доки не вклониться Гробу Господньому в Єрусалимі! Адже Господь начебто подав йому знак, що лише після цього вони зможуть зачати дитя. Хіба не лопух цей англієць?

Мартін теж розсміявся. Що ж, дама, позбавлена чоловічої ласки, скоріш за все, буде легкою здобиччю.

Проте підступитися до англійської вітрогонки непросто. Її повсякчас супроводжує охорона – з десяток досвідчених, чудово озброєних воїнів на чолі з капітаном^[58] Дроґо – саксом за походженням. Спостерігачи його вправи зі списом, Ейрік лише схвально хмикнув. При дамі весь час перебуває паж, кухар і літня камеристка Ґодіт, яка стежить за її туалетами. І, звісно ж, покоївка Санніва, чиє серце, як запевняє Ейрік, уже на його боці. Крім того, навколо Джоанни весь час в’ються жевжики, котрі вирушать із караваном.

У тому, що сестра Вільяма де Шампера є чудовою співачкою, Мартін переконався того ж вечора.

Ледве споночіло, на подвір’ї караван-сараю погоничі розклали багаття, і, щойно мандрівники зібралися при вогні, з’явилася леді Джоанна з невеличкою лютнею в руках. Примостившись серед чоловіків, вона доторкнулася до струн і завела бадьору й доволі нескромну баладу. Голос у неї був справді розкішний – розкутий, оксамитовий, він легко злітав від низьких грудних нот до найвищих тонів. У баладі йшлося про те, як така собі дівиця дотепно піднесла гарбуза і барону, і лорду, і старому лицареві, бо чекала на свого хрестоносця, який незабаром мусив повернутися в промінні слави й розповісти, скількох сарацинів він поклав на честь своєї обранки. Кожна строфа закінчувалася нехитрим приспівом, який слухачі дружно підхоплювали, плескаючи в такт.

Тим часом Мартін помітив чоловіка співачки, котрий самотньо стояв на галереї, і вирушив до нього. Сер Обрі роздратовано обернувся, але, впізнавши щедрого госпітальєра, вичавив бліду подобу посмішки.

– Теж милуєтеся, як моя дружина розважає весь цей набрід?

– Чому ж це набрід? Тут чимало шляхетних панів – патриції, лицарі Храму, священики, воїни. А набрід – он він! – Мартін показав на слуг, погоничів та провідників, які збилися до купи неподалік.

Обличчя Обрі де Рінеля скривилося у зневажливій гримасі.

– Леді Джоанну виховували при дворі королеви Елеонори Аквітанської, що дозволяє дамам таку поведінку, про яку на півночі Англії, де я народився, шляхетні панянки й не чули. Мені непросто було звикнути до того, що моя дружина розважає гостей, немов найманий гістріон.^[59] Але її сім’я прихильно ставилася до цього. Воно й не дивно: її татуся вважали першим трубадуром при королі Генріху, та й теперішній король – вправний співак і сам складає вірші.

– Ви цього не схвалюєте?

Обрі лише повів плечем.

– Хіба я можу осуджувати свого короля? На мою думку, краще б він менше часу присвячував поетичній творчості, а натомість, як слід би натовк боки цьому войовничому чортиськові Саладіну.

– Саме це він і збирається робити, – зауважив Мартін і, нахилившись до сера Обрі, запитав: – А чому такий воїн, як ви, друже, не став паладином свого короля за прикладом тисяч інших лицарів?

Обрі відвів погляд. Лордові вочевидь було незручно, що госпітальєр закинув йому небажання приєднатися до хрестоносного воїнства. Але причина, до того ж вельми переконлива, знайшлася: король Річард обрав морський шлях, а сер Обрі абсолютно не витримує хитавиці.

– Я мало не віддав Богові душу, потрапивши у шторм, коли переправлявся через Англійський канал.^[60] Відтоді зарікся від будь-яких мандрівок морем! Саме тому ми обрали обхідний і небезпечний шлях суходолом.

Спів припинився, на галерею долітав лише негучний передзвін струн, який невдовзі потонув у гаморі схвальних вигуків та оплесків. Опецькуватий купець із Магриба,^[61] один із найбагатших у каравані, ступив до дами і, низько вклонившись, простягнув їй дар – шовкову шаль.

Обрі де Рінель ударив кулаком по краю балюстради.

– Присягаюся месою! Погляньте лишень: її обдаровують, немов вуличну дівку!

Він ухопив був меч, але Мартін стримав розлюченого благовірного.

– Не варто втручатися, друже. На Сході заведено висловлювати схвалення, підносячи ті чи інші дари. До того ж ця шаль із шовку, який у Європі вважають коштовним. Дійсно щедрий подарунок.

– Ви так гадаєте? – пожвавився Обрі. – Скільки ж вона може коштувати?

Чекаючи на відповідь, англієць устиг помітити у світлі смолоскипа, що горів неподалік, посмішку на обличчі госпітальєра й схаменувся:

– Утім, що мені до цього ганчір’я. Жалюгідний негоціантик наважується звертатися до високородної дами як покровитель! Це образа її честі!

– Сер, ви не маєте рації. У мусульман купців шанують на рівні з воїнами. Навіть пророк Мухамед був купцем…

Лорд і далі бурчав та сердився, аж раптом Мартін вирішив: зараз саме час пристати на пропозицію жовтоголового англійця, від якої він спершу був відмовився, і відвідати сусідню грецьку харчевню. Це дасть змогу йому скласти повніше уявлення про леді Джоанну.

Сер Обрі вмить зрадів.

Обидва спустилися у двір і, пройшовши за спинами слухачів, які досі оточували даму, покинули караван-сарай.

Вино в харчевні було досить-таки непогане – густе й солодке, як і більшість вин Сходу. Мартін, пославшись на обітниці, обмежився пряним шербетом,^[62] зате сер Обрі, спорожнивши кілька кубків поспіль, швидко сп’янів і розв’язав язика. «Госпітальєр» уміло скеровував розмову, і незабаром мова знову зайшла про дружину володаря Незербі.

– Не дивуйтеся, сер лицарю, що Джоанна зверхня й оточує себе залицяльниками. – Обрі де Рінель несподівано стиснув міцний кулак. – Насправді, все це – лише омана. Готовий присягнутися кожним цвяхом Хреста Господнього, що кохає вона лише мене. Інакше й бути не може. Адже я здобув її прихильність, перемігши у великому турнірі у Вінчестері… Ніколи в житті я ще не бачив такого величезного скупчення людей, як там! І серед них – вона, геть іще дитя, молодша дочка одного з найзнатніших лордів Англії і родичка самого короля… Слід зауважити, – одна з найбагатших спадкоємиць країни… О, я мав заради чого битися й ламати списи, і я знав, як досягти мети, адже я – найкращий воїн в Англійському королівстві! Що і було підтверджено, коли мене привселюдно визнали переможцем…

Сер Обрі квапливо спорожнив черговий кубок і вів далі:

– Якби ви бачили, як тієї миті дивилася на мене Джоанна! І я зрозумів, що означає цей погляд та почав облогу за всіма правилами. Я юрбами наймав менестрелів, які на повен голос співали під її вікнами, я призначав їй таємні побачення, балував подарунками. Яка юна леді встоїть перед таким? Коли ж ми з нею впали навколішки перед її батьком і зізналися, що кохаємо одне одного, гордовитий барон Артур де Шампер, власник Малмсбері, Ґронвуду та інших великих земель Англії, не зміг нам відмовити. Сам король Генріх був на нашому весіллі, адже де Шампери – його родичі, він завжди був до них прихильний… Отак я, бідний лицар з далекої півночі, став членом могутнього роду і… – Язик сера Обрі вже заплітався, думки збивалися. – Іст… істинно, я завоював її мечем та звитягою, як лицар із балади!..

Сіро-зелені очі п’яненького англійця скаламутилися, солом’яне волосся сколошкалося, лице палало. Складно було повірити, що цей високий, але вже схильний до повноти чоловік якихось сім років тому був переможцем відомого на весь християнський світ турніру. Може, все це лише п’яне вихваляння?

Треба доручити Ейріку та Сабіру з’ясувати, чи відповідають дійсності його розповіді. Та поки що Мартін мусив зробити одне – підняти на ноги англійця, який уже почав сповзати з лавки, доправити його в караван-сарай і передати до рук похмурому капітанові Дроґо.

Замість того, щоб подякувати, цей сакс лише сердито щось пробурчав. Зі своїх покоїв на мить з’явилася леді Джоанна, обережно обхопила чоловіка за талію і, упівголоса щось йому кажучи, повела за собою. Може, вона й справді так прив’язана до чоловіка, як запевняв сер Обрі?…

У тому, що завдання Ашера бен Соломона виконати не так уже й просто, Мартін переконався протягом двох наступних днів. Темнокоса англійка поводилася відчужено, і всі його спроби привернути її увагу були марними. Серйозно заважали й тамплієри – вони весь час були при Джоанні, немов друге коло охоронців. З незнайомим госпітальєром лицарі Храму поводилися шанобливо, але прохолодно, усім своїм виглядом показуючи, що його присутність тут недоречна.

Сер Обрі теж не поспішав ближче познайомити нового приятеля з дружиною. Він був із Мартіном привітний, усміхався, натякав, що не проти повторити їхній візит до грецької харчевні, але на тому все й закінчувалося.

День відбуття каравану був метушливий, як завжди, коли чисельний гурт людей, позбавлених спільних інтересів, покидає насиджене місце. Однак саме завдяки цій безладній біганині Мартіну вдалося наблизитися до знатної дами, яку він мав не лише спокусити, а й знеславити.

Він поспіхом спускався з галереї, а леді Джоанна піднімалася у свої покої, і вони мало не зіштовхнулися на сходах. На якусь мить обоє опинилися майже впритул одне до одного. Мартін уперше побачив обличчя жінки зблизька й мимоволі вразився. Ніжна, без щонайменшого ґанджу шкіра кольору вершків, легенький рум’янець і пришвидшене дихання, ледь розтулені яскраві повні вуста, невеличкий делікатний ніс та широко посаджені очі – сірі, глибокі, з дивовижним фіалковим відтінком.

Прекрасне завжди тішить, і Мартін мимоволі всміхнувся. Очі англійки лукаво зблиснули, однак вона негайно відхилилася, гордовито піднявши голову.

Мартін відійшов і шанобливо вклонився.

– Мадам!

Замість відповіді – ледь помітно кивнула.

Джоанна пішла далі, а він проводив її захопленим поглядом доти, доки не переконався, що цей погляд помітила камеристка Ґодіт. Вона, ще раз поглянувши на захоплено остовпілого госпітальєра, наздогнала свою господарку на горішній галереї і взялась їй щось нашіптувати. Він уловив легкий кивок дружини сера Обрі до камеристки, але вона так і не озирнулася.

Мартін був задоволений: тепер особа лицаря-монаха, на якого справила таке враження леді Джоанна з Незербі, неминуче виникатиме в довірчих бесідах цих двох жінок.

Але на тому все й скінчилося.

Джоанна покидала караван-сарай, як завжди – оточена юрмою залицяльників і білими плащами храмників. Чоловіка високородної пані в цьому почті не було: вранці вони посварилися, й англійський лицар вирішив бути якнайдалі, змішавшись із натовпом прочан і провідників.

Караван у хмарах куряви вийшов із Нікеї. Вигуки погоничів, іржання мулів та коней, хрипке ревіння верблюдів, стукіт копит і рипіння коліс важких сарацинських возів, дзвін верблюдячих дзвоників утворювали божевільну какофонію. Крім провідників й охоронців, у каравані було більше ста людей разом із жінками та дітьми, а також понад триста в’ючних тварин. Процесію очолював досвідчений караванний ватажок Євматій з кількома помічниками – їм належало надавати в дорозі послуги знатним купцям і прочанам, а позаду каравану йшов загін тамплієрів, що зголосився охороняти мандрівників. Узбіччям шляху гнали гурт овець, яких дорогою мали з’їсти.

Мартін із Йосипом, Сабіром та воїнами-вартівниками, котрих найняли охороняти сина Ашера бен Соломона, були в середині каравану. Ейрік навпаки – за першої ж нагоди наздогнав людей зі свити англійки і тепер їхав упритул за ними. Мартін іноді заздрив легкій та безпечній вдачі рудого – він устиг не лише зачарувати покоївку знатної дами, а й заприятелювати з капітаном Дроґо. Кухар Бритрік пригощав його ласощами, а паж Жос аж заходився від сміху з Ейрікових жартів.

Невдовзі Мартін подав Ейріку знак наблизитися.

– Чого тобі, малий? – запитав він, стишуючи коня і підлаштовуючи його крок до кроку коня вдаваного госпітальєра.

Ейрік був на дванадцять років старший за Мартіна, і часом за старою звичкою називав його «малюком», як тоді, коли вони щойно познайомилися. У ті часи Мартін справді був чотирирічним хлопчиськом із сиротинця Святого Івана, що його прийняв Ашер бен Соломон, поважний купець, який облагодіяв сироту.

Мартін, усміхаючись, нахилився із сідла до вуха варанга і впівголоса промовив:

– Якщо вже ти, рудий, став своєю людиною в Джоанниній свиті, непогано було б за нагоди розповісти якусь зворушливу історію про свого лицаря. Мовляв, господар мій, благородний Мартін д’Ане, вступив в орден після того, як нагло померла його кохана дружина, чарівна і скромна… Як же її звали?… Нехай буде Елеонора, як королева Елеонора Аквітанська, що на її честь багато хто називає своїх дочок… Отже, вбитий горем лицар д’Ане вирішив зректися всього земного і зв’язав себе обітницями, ставши смиренним воїном ордену Святого Івана. Такі історії на жінок завжди справляють враження.

Ейріка не треба було просити двічі.

Він умить засвоїв, що має казати, а від себе додав, що, мабуть, уявна дружина померла під час пологів, тому мовчазний та сумний лицар, який їхав у середині каравану, одночасно втратив і дружину, і сина. Тільки залізне серце буде байдужим до такої трагедії. А якщо в жіночому серці зродиться співчуття, то й до ніжності недалеко!

І Ейрік поскакав назад, здіймаючи хмари куряви.

Попри те, що була середина квітня, сонце пряжило, як у розпал літа.

Мартін відкинув каптур кольчуги, віддавши каштанові пасма свого блискучого волосся на волю вітру. Ближче до полудня тінь коня і вершника зменшилася так, що тепер лежала просто під копитами його скакуна.

Коли вервечка каравану, котра здавалася нескінченною, вигиналася разом із поворотом шляху, лицар бачив Джоанну де Рінель – розкішну ошатну вершницю, яка ніби й не помічала ні спеки, ні куряви. Її струнка постава розмірено погойдувалася в такт кінського поступу.

Скільки ж їй років? – питав у себе Мартін. Сім років заміжжя! Сер Обрі згадав, що заміж леді Джоанна вийшла зовсім юною. Отже, їй трохи більше двадцяти. І вона досі безпечна, весела, сміючись, розпитує про щось караванного ватажка Євматія… Мабуть, про купу руїн у сусідньому пагорбі, – щойно вона показала туди рукою, затягнутою в довгу сіру пальчатку… Але навколо, як завжди, свита, а сер Обрі кудись зник.

Згодом йому таки пощастило: вдалося познайомитися з камертисткою Ґодіт.

Це сталося трохи за полудень, коли неквапний караван наздогнала тагма^[63] закованих у панцир імператорських воїнів. Тяжко озброєні вершники спішилися, і, за знаком караванного ватажка, погоничі взялися зупиняти в’ючних тварин та відводити їх на узбіччя, щоб звільнити воїнам дорогу. Як це часто стається при поспіху, на шляху виникло сум’яття, люди та тварини засмикалися, заревіли верблюди й відчайдушно залементувала якась жінка, коли її дитя вибігло на середину дороги за два кроки від сталево сяючих вершників.

На щастя, Сабір устиг схопити хлопчиська за барки й одним рухом передати простісінько в руки матері, що голосила. Тим часом камеристка Ґодіт почала різко розвертати свого мерина, і додолу посипалися приторочені до її сідла якісь торби та підсумки. Мартіну довелося притримати мерина під повід і допомогти жінці підняти багаж.

– Як це шляхетно, пане! – охкала матрона, поправляючи покривало, що його так і поривався зірвати з її голови вітер. – Істинний воїн Святого Івана, який не покидає людей у біді!

– Сподіваюся, у вас усе добре? – стримано поцікавився Мартін, допомагаючи жінці знову сісти в сідло, а потім похвалив набірну збрую на її мерині, зауваживши, що і знатна вершниця такої б не посоромилася.

Камеристка вирішила, що цього достатньо, щоб почати бесіду. Збруя – вияв щедрості її доброї та благочестивої господині, зауважила Ґодіт та розповіла, що Джоанна вже понад рік у дорозі і що її мета – святі місця Єрусалима, а сама Ґодіт перебуває при ній як камеристка і довірена особа.

– А ваш слуга, пане лицарю, – молодець, – сказала Ґодіт, підостроживши мерина, щоб наздогнати госпітальєрового коня, який ішов широким кроком. – Урятував хлопчиська, та ще й так спритно! Я думала, сарацини тільки на те й здатні, що кидати списи в християнських дітлахів. Але він служить вам, отже, охрещений водою і духом, як і годиться, попри те, що на вигляд він типовий язичник.

Мартін усміхнувся і промовчав. Для християн усі іновірці – язичники. Що б сказала ця розважлива особа, якби знала, що і другий його «слуга» категорично відмовляється стати до причастя, стверджуючи: кожен варанг мусить пам’ятати віру пращурів. Сабір – правовірний мусульманин, вони вже багато років ідуть пліч-о-пліч, і він довіряє йому, мов рідному братові.

– А ви, сер, уже бували в цих диких краях? – не вгамовувалася балакуча камеристка. – Здається мені, в ромеїв тут не все добре. І сарацинів тут, мов мишей у запіллі недбайливого господаря, їхні мули завивають голосніше за церковні дзвони, які калатають на церковну службу. А що за християни ці схизматики-греки, коли не визнають Папи Римського намісником Бога на землі?

– Але водночас щиро шанують Христа і Пречисту Діву, – Мартін перехрестився, і Ґодіт поквапно повторила за ним. – Тому базилевс Олексій Комнін^[64] і звернувся свого часу до Папи, просячи допомогти боротися із сельджуками, що напосідають на його державу.

Камеристка лише вражено сплеснула руками, але, опанувавши себе, поставила нове запитання:

– Якщо ромеї – порядні християни, нащо тоді імператор Ісаак Ангел, коли весь світ здригнувся, дізнавшись, що Саладін захопив святий Єрусалим, навпаки, зрадів і привітав султана з воєнною удачею? Чи це по-християнському: тішитися з перемоги ворогів Христа?

– Скажу лише, що Ісаак Ангел здійснив зграбний політичний хід. Привітавши Саладіна, він досягнув головної мети: султан не почав виганяти й переслідувати східних християн, мешканців Єрусалима. Їм усім було гарантовано безпеку.

– Які ж ці греки хитрющі! – скрушно похитала головою камеристка. – Недарма кажуть, що жодному з них не можна довіряти. Вони й невірних приголублять, хоч увесь час із ними воюють.

– Тутешні турки – такі ж піддані імператора, як і греки. У Ромейській державі живуть люди різної віри – вірмени, євреї, греки, араби, але всі вони сплачують податки в імператорську скарбницю. Нащо ж виганяти того, хто дає прибуток і шанує свого володаря?

– Це мусульмани шанують? А куди, по-вашому, пане мій, ішов той загін, що недавно, немов залізний вихор пронісся повз наш караван? Мабуть, десь заколот і язичники знову ріжуть добрих християн – нехай Бог боронить нас від таких страхіть!

Мартін розсміявся.

– Не забуваймо, що при самісінькому кордоні Ромейської імперії височіє могутній Конійський султанат. І це далеко не наймиролюбніший сусід. Ось чому воїнів імператора в Малій Азії побільшало, і всі шляхи патрулюють чисельні загони. Але, погодьтеся, це істинне щастя для мандрівників.

Жінка замислено поколошкала гриву свого мерина, а потім жваво глянула на співрозмовника.

– Ви, пане лицарю, знаєте про таке, що я…

Вона замовкла, чи то добираючи слів, чи не наважуючись продовжити. Камеристка Джоанни де Рінель розмовляла французькою, але вимова свідчила, що рідна мова для неї – англійська. Проте зараз річ була не в мові.

– Я подумала, – проказала нарешті шановна матрона, – чи не поговорити вам про це з моєю панною? Усі ті тонкощі дуже її цікавлять…

Мартінові саме це було й потрібно. Але як може відбутися розмова, якщо даму, котра його цікавила, весь час оточували тамплієри?

Камеристка вмить перехопила його погляд і відразу пояснила, що лицарі Храму зобов’язалися оберігати її леді в дорозі, адже вона – рідна сестра маршала ордену Вільяма де Шампера.

– Усі чули про благородного де Шампера, чиє ім’я овіяне славою, а звитяга є за взірець тим, хто носить на плащі хреста! – вигукнув Мартін. – То ваша пані і справді його сестра?

Його захват був такий щирий, що балакуча Ґодіт негайно виклала купу такого, що Мартіну надалі могло б дуже стати в нагоді.

Пані шановної Ґодіт, молодша дочка маєтних сеньйорів де Шампер, народилася тоді, коли її старший брат Вільям покинув Англію і відбув у Святу землю. Брат із сестрою ніколи не бачилися, однак леді Джоанна змалечку про нього чула. Коли ж подружжя Незербі вирішило відвідати Палестину, матінка леді, баронеса Мілдред, написала своєму славетному синові про те, що невдовзі приїде сестра. Сер Вільям відгукнувся. У своєму посланні він писав, що Джоанна і сер Обрі можуть в усьому покластися на нього й на тих людей з ордену Храму, з якими вона спілкуватиметься. Адже зараз він перейнятий війною з невірними і навряд чи зможе особисто привітати подружжя родичів на Святій землі. Саме це й непокоїть леді Джоанну, що й не дивно: попри лицарський конвой, навколо чужа земля, яку населяють племена, звичаї і закони котрих такі не схожі на англійські.

Мартін був задоволений. Подумавши, що йому, якщо вірити словам Ґодіт, поки не загрожує зустріч із Вільямом де Шампером, він стримано всміхнувся.

– Сер, ви смієтеся? – обурено вигукнула камеристка.

– Моя усмішка має інші причини, – промовив Мартін. – Я лише дивуюся з чудасій долі. Зустріти на шляху до Святої землі таку родовиту даму, у жилах якої тече кров не лише де Шамперів, а й самих Плантагенетів! Тільки зараз я зрозумів, чому леді Джоанна так погордливо спілкується зі своїм чоловіком!

– Моя пані погордлива? Бог із вами, сер лицарю, – не судіть про те, чого не знаєте!..

І шановна Ґодіт дуже відверто розповіла історію цього шлюбу.

Обрі де Рінель і справді був переможцем турніру у Вінчестері. Саме там він сподобався молоденькій та чарівній п’ятнадцятирічній Джоанні. Дівчина була така мила, що її одноголосно обрали королевою турніру, а Обрі свого не проґавив, хоч і був бідний. Він належав до тих лицарів, які, не маючи великих володінь, кочують з одного турніру на інший, а весь їхній прибуток – це обладунки і коні суперників, переможених у турнірних поєдинках. Його сім’я була доволі родовитою, але збідніла, обтяжена багатьма дітьми. Серу Обрі, другому за старшинством синів його батька, не належало жодного спадку,^[65] тому одруження з леді Джоанною було нечуваним везінням.

– Сер Обрі оточив юну панну таким благоговінням, – захопившись, правила своєї камеристка, – що таки зміг домогтися її любові. А разом із нею – маєток Незербі, ленні володіння,^[66] ставки, млини й великі пасовища. Я не кажу вже про замок, який нещодавно було перебудовано й прикрашено двома новими вежами і барбаканом^[67] з підйомним мостом. Диво, а не замок, чесно вам кажу! І володіти ним сер Обрі почав, не маючи нічого, крім коня, обладунків, двох зброєносців, що скидалися на розбійників, та благородного імені – де Рінель. Пращури його приїхали в Англію з Вільямом Завойовником,^[68] але тільки Бог знає, скільки серед його воїнства було різних негідників і задрипанців!

– Даремно ви так вважаєте, добродійко. Славне ім’я – це вже чимало.

– Для когось, може, так воно і є. Але тільки не для де Шамперів! Повірте, я сама з аристократичної саксонської родини, мої пращури билися з норманами при Гастингсі, однак я маю за честь бути в почті леді Джоанни. Адже де Шампери вхожі до самого короля! Ось чому, коли лорд Артур несподівано погодився віддати свою дочку такій людині, це всіх здивувало. Хоча на те була особлива причина: колись його світлість, сер Артур, завоював серце своєї майбутньої дружини, перемігши в турнірі. Думаю, його серце здригнулося, бо він побачив у долі своєї дочки відображення доль її батьків. Саме тому він дарував юній леді свободу вибору. Зате його дружина, леді Мілдред Гронвудська, далеко не відразу прийняла сера Обрі. Коли його світлість разом із молодятами повернувся в замок Малмсбері, міледі вперше наважилася дорікнути чоловікові, хоча ніжнішої та більш люблячої дружини в усій Англії не знайти! На цілих півроку вона усамітнилася в монастирі Святої Хільди, та, врешті-решт, таки змирилася, що сер Обрі перед Богом і людьми став чоловіком її молодшої дочки…

У цей час Ґодіт гукнула її пані. Жінка взялася за повід, щоб перевести мерина на рись, але Мартін її зупинив:

– Перекажіть, будь ласка, леді Джоанні: якщо їй набридне одноманітність шляху, я готовий потішити її розповідями про тутешні місця.

Ґодіт засяяла.

– Запевняю вас, пане лицарю, я неодмінно перекажу!

Хтозна, чи виконала вона свою обіцянку. Принаймні, Мартін аж до вечора їхав у середині каравану, і ніхто до нього не звертався. Сера Обрі він побачив лише, коли караван прибув у Прусу, і мандрівники почали розташовуватися в тамтешньому караван-сараї.

Обрі де Рінель був якийсь дивний – непевно тримався в сідлі з напівзаплющеними очима, а спішувався він так повільно й незграбно, що леді Джоанна навіть намагалася його підтримати. Вона знічено й розгублено озиралася, але слуги возилися з багажем, а нікого з почту поблизу не було. Сер Обрі хитався в різні боки й самостійно не міг і кроку ступити.

Помітивши її розгубленість, Мартін поквапився запропонувати свою допомогу.

Однак від цього дама знітилася ще дужче: її чоловік знову не при тямі, і вже удруге госпітальєр змушений йому допомагати. Але проводжаючи сера Обрі в надане йому приміщення, Мартін помітив дещо дивне – попри те, що англієць був страшенно п’яний, від нього не пахло вином, а очі були налиті кров’ю.

Наступного ранку сер Обрі сам знайшов Мартіна. Лорд мав поганий вигляд: свинцеві кола під очима, змарнілий.

– Де ж це ваш підопічний? – запитав англієць.

Мартін показав назад. Йосип їхав, оточений єврейським сімейством, яке приєдналося до каравану в Прусі. Обрі криво посміхнувся, взявся був говорити про невиправдані права, надані євреям у Ромейській державі, але зрештою збився і почав дякувати лицарю за надану напередодні допомогу.

– Однак учора ви не були п’яним, як могло здатися на перший погляд, – упівголоса зауважив уявний госпітальєр.

Сер Обрі пильно подивився на нього.

– Я вам не суддя, сер, – вів далі Мартін, незворушно всміхаючись. – Дорогою різне трапляється.

Англієць перевів подих.

– Це гашиш, – зізнався він. – Було цікаво скуштувати чогось новенького. Але тепер, відчувши його дію… Зізнаюся, навряд чи в мене скоро виникне бажання повторити цей досвід…

Його дужі плечі здригнулися.

Мартін оглянув вервечку каравану: греки, мусульмани, цигани, євреї. Будь-хто міг приторговувати цим зіллям.

– «Аллах прокляв п’янке і тих, хто його вживає», – свідчить Пророк ісламу. – І ще: «Тому, хто вживав п’янке, не воздасться за молитви його протягом сорока днів». Раджу поміркувати про це дорогою до святих місць.

– Язичницька дурня! Я однак не видам того, хто пригостив мене зіллям! – Лорд Незербі вперто струсонув головою.

Цієї миті він зовсім не був схожий на шляхетного лорда: щоки вкриті щетиною, світле волосся злежалося, очі, мов у сонної риби. Мартін знав: саме такі наслідки першого вживання гашишу. Але якщо прикладатися до нього й далі… Про це навіть згадувати не хотілося, тому Мартін перейшов до іншої теми:

– Скажіть, сер, як поєднати вживання чорного зілля з тим, що ви намагаєтеся суворо постувати аж до приїзду в Єрусалим? Якщо вже ви відмовилися від шлюбного ложа…

Сіро-зелені очі сера Обрі несподівано небезпечно зблиснули.

– Бачу, сер лицарю, ви встигли ґрунтовно поспілкуватися з Ґодіт, камеристкою моєї дружини, язик якої не має припони. Вчора я бачив вашого коня поруч з її мерином. Цю саксонську вівцю ніщо так не тішить, як нишпорити, підслуховувати, а потім патякати з першим-ліпшим. Решта теж хороші… Ох, ці люди з Незербі!

Останні слова пролунали як лайка.

– Але ж це ваші люди! – зауважив Мартін.

Брови сера Обрі зійшлися на переніссі.

– Якби я мав над ними цілковиту владу…

Певний час вони їхали мовчки. Нарешті Обрі взяв повід, і коні лицарів пішли майже впритул. Вершники торкнулися колінами одне до одного, і англієць, схилившись над супутником, промовив:

– Вам, сер, небо подарувало виняткову зовнішність. Постава, шляхетна форма рук… Часом мені здається, що ваші очі ввібрали всю блакить денного небосхилу…

Погляд сера Обрі набув якогось дивного, немовби запопадливого виразу.

Мартін мовчав, спантеличений цією несподіваною тирадою. Їхні коні й далі йшли так близько, що, врешті-решт, буланий удаваного госпітальєра пирхнув, різко трусонув головою і загарцював. Вершник мусив натягнути повід. Баский сера Обрі теж відсахнувся – і негайно вирівняв крок.

– У вас чудовий кінь, – промовив госпітальєр, переводячи мову у звичне річище.

Його зауваження подіяло: сер Обрі задоволено погладив свого темно-рудого скакуна по шиї і мовив, що всіх коней, на яких їде він сам, його дружина та люди, що їх супроводжують, вирощено в маєтку Незербі.

Мартіна це не могло не зацікавити: породистий кінь у ті часи вважався розкішшю й коштував величезних грошей. Лише заможні та родовиті люди могли дозволити собі утримувати коней, решта перебивалися мулами й віслюками. А прислуга та воїни – охоронці подружжя де Рінель – сиділи на чудово виїжджених, міцних конях. Це були руді чи брунатні тварини благородної крові, усі без винятку вони мали білі позначки на лобі або морді – свідчення того, що чистоту породи ретельно пильнують.

Збадьорілий сер Обрі охоче пояснив: порода, яку розводять у Незербі, зветься хакне. Цих коней призначено для тривалих переїздів, і вони неймовірно витривалі. Особливо добрі вони в легкій упряжці. А в маєтках батьків його дружини вирощують справжніх бойових жеребців – дестріє, які здатні, мов пушинку, нести на собі цілком озброєного лицаря. Дестріє – одне з головних джерел прибутку родини де Шампер, їх залюбки купує дворянство, хоча значна частина поголів’я безоплатно переходить у власність ордену Храму, а потім відпливає в трюмах кораблів до Святої землі, де лицарських коней завжди бракує. Але, незважаючи на це, хакне з Незербі коштують чималих грошей.

Смакуючи деталі, лорд узявся докладно розповідати про труднощі конярства і прибутки, які воно дає. Він кілька разів шанобливо згадав дружину, з котрою, за його словами, ніхто не зрівняється у верховій їзді. А чи помітив сер лицар, які досконалі й невеличкі голови в незербійських скакунів, які в них лебедині шиї, стрункі боки, виразні очі та чутливі вуха? Усе це вони успадкували від арабських коней, яких привіз зі Сходу дід його дружини – барон Едгар Армстронг. Саме відтоді у володіннях де Шамперів і почалося конярство.

Чоловіків, які розмовляють про коней, складно відволікти. Тому жоден із них не помітив, що до них наблизилася леді Джоанна де Рінель.

– Мілорде, чоловіче мій, – шанобливо звернулась вона до Обрі. – Ви завжди мріяли потрапити в Левант шляхом, яким колись ішли перші паладини. Щойно наш караванний ватажок Євматій повідомив, що незабаром ми повернемо на старий шлях хрестоносців, який веде в Дорілею.^[69]

Обрі здригнувся, і вони з дружиною спрямували коней у голову каравану. Невдовзі Мартін побачив подружжя навколішках при могилі, над якою височів прямий латинський хрест. Таких поховань тут було безліч – хрестоносців, котрі не пережили важкого шляху і ран від сутичок із сельджуками, ховали просто при дорозі. За минулі десятиліття пекучі вітри майже зрівняли із землею останні домівки паладинів, але хрести було видно здалеку. Ромеї їх не займали, а на схилах навколишніх пагорбів і в глибоких ярах час від часу знаходили з’їдені іржею шлеми, уламки мечів і вістря списів.

Надвечір подорожні дісталися пришляхового караван-сараю.

На відміну від розташованих у великих містах, цей караван-сарай був на відстані денного переходу від найближчого поселення і нагадував невеличку фортецю, обгороджену високими товстими стінами. Браму з важких дубових колод на ніч замикали на міцні ковані засуви. Внутрішні приміщення були тісними – навіть у найкращих покоях ледве поміщалося дві лежанки, а для жаровні з вугіллям місця вже не залишалося.

Тепло ж у цій гористій місцевості було дуже потрібне: щойно сонце сіло, з ущелин повіяло холодом, що пробирав до кісток. Тому багато з мандрівників розташувалося на подвір’ї, де можна було погрітися біля яскравого багаття.

Попри виснажливий шлях, Мартін не мав жодного бажання йти до вузької і твердої, мов камінь, лежанки, тому теж розділив товариство людей, які сиділи при вогні. Розмова точилася навколо того, чим переважно переймаються в дорозі: скільки ще денних переходів залишилося, чи варто остерігатися розбійників і чи нічого не чути про волоцюг-кочівників. Тим часом навколишні гірські пугачі влаштували перекличку. Їхнє пугикання, стогони й протяжне котяче волання було моторошним: немов у темряві причаїлась юрба пустельних демонів.

– Не зважайте на цих тварюк, – підкидаючи в багаття сухі колючі батоги ожини, намагався заспокоїти мандрівників караванний ватажок. – Порепетують і вгамуються, шкоди вони не завдадуть. А завтра ми вже будемо біля мурів Дорілеї, там узагалі нічого боятися.

– Чи давно ви водите каравани? – поцікавився чоловік, обличчя якого приховувала темрява.

– Важко згадати. Ще мій батько супроводжував на цьому шляху купців і хрестоносців, а я продовжив його справу.

– І багато проходило тут невірних, які воюють із послідовниками Пророка? – чоловік говорив грецькою, але в голосі чітко лунали гортанні арабські нотки. – Хоча нема чого запитувати, бо скоро цьому настане край: султан Саладін, з волі Аллаха, відвоював наші споконвічні землі назавжди!

Стало зрозуміло, що це каже купець із Магриба. Лицарів-тамплієрів поруч не було, тож він почувався впевнено, усвідомлюючи, що навіть ромеї не наважаться дорікнути йому за надмірне зухвальство.

Проте йому заперечили:

– Шановний Ваїзе, чому ви надумали, що землі Палестини завжди належали мусульманам?

Мартін із подивом упізнав голос леді Джоанни. А згодом у спалаху полум’я ще й роздивився її обличчя: молода жінка разом зі своєю камеристкою Ґодіт сиділа на звалених на землю тюках, загорнувшись, немов у плащ, у шмат світлої овчини.

Магрибинець глянув на неї косо. Протягом усього шляху він приязно ставився до цієї красивої і знатної дами, але її останні слова йому не сподобалися. Купець мовчав, він обмірковував, чи сказати те, що в нього на думці, чи просто промовчати. Однак несподівано втрутився грецький священик:

– Але ж ця пані правду каже, шановний Ваїзе! Землі в Леванті, які захопив султан, не завжди належали мусульманам. Більше того: свого часу ці землі були колискою християнства, і навіть у Магрибі, де ви народилися, а також в Єгипті та Сирії, люди славили Христа. Там зводили монастирі й пречудові храми, віра була міцна, і всі шанували Писання. Однак цьому судилося бути знищеним, щойно з аравійських пустель із Кораном в одній руці та шаблею в іншій з’явилися войовничі послідовники Мухамеда. Згасли світочі християнства на Сході. І війни, які там нині точаться, покликані зупинити натиск ісламу й поновити колишню могутність християнського світу.

Вислухавши слова священика, Мартін зауважив:

– Ви вчена людина, святий отче! То скажіть, чому греки не визнають влади Папи, хоча, схоже, згодні, що війни, які провадять на Сході мої одновірці, справедливі?

Священник уникнув відповіді, перезирнувшись із монахами-ромеями в темних каптурах, що вони сиділи неподалік. І до розмови негайно приєналася Джоанна:

– Гідні довіри вчені мужі стверджують, що за давніх часів, коли Святу землю вперше захопили сарацини, вони не перешкоджали християнам шанувати їхні святині. Вони називали християн «людьми книги» і не забороняли богомольцям ходити на прощу. Але віра послідовників Пророка, що вимагала повсюдного поширення ісламу, призвела до того, що прочан почали вбивати й грабувати. Шановний Ваїз, мабуть, чув про злочини халіфа Аль-Хакіма,^[70] який не залишив у Палестині та Сирії жодної церкви чи монастиря і вщент зруйнував священний для всіх християн храм Гробу Господнього!

– Халіф Аль-Хакім був божевільний, це всі знають, – поміркувавши, погодився магрибинець. – Але після його смерті переслідування припинилися.

– Хіба перестали вбивати прочан? Хіба припинилися напади на християнські землі? Святий отче! – звернулася Джоанна до ромейського священика. – Можете нагадати шановному Ваїзу, скільки міст утратила Ромейська держава відтоді, як на її кордонах з’явилися сельджуки?

Священик лише скрушно похитав головою.

Про нашестя мусульман, що їх одне за одним доводилося відбивати Ромейській державі, знав весь західний світ. Саме ця війна, якій не було кінця-краю, змусила імператорів ромеїв звернутися за допомогою до Святого Престолу й християнських правителів. Але й це не примирило західну та східну церкви, і священик не захотів підтримати запальну молоду даму в суперечці з мусульманином.

Леді Джоанна не здавалася:

– Хто наважиться заперечити, що хрестові походи почалися тільки після того, як Петро Пустельник сповістив Європу про звірячі побиття християнських прочан? Хіба до того християни воювали з мусульманами? Ні! Вони жили в мирі, попри те, що араби вже навернули в мусульманство чимало держав. Цим злочинам слід було покласти край! Тому війни хрестоносців – це священні війни…

«Істинна сестра й спільниця Вільяма де Шампера! – мимоволі подумав Мартін. – Невипадково маршала вважають непримиренним». Але він уже бачив, що обличчя прихильників учення Мухамеда, які сиділи біля багаття, палають від гніву, і вирішив утрутитися:

– Проте все це не виправдовує тієї різанини, що її, захопивши Єрусалим, улаштували мої одновірці.

Люди в чалмах закивали, погоджуючись з його словами, і гортанними голосами почали говорити, як хрестоносці палили, грабували та вбивали всіх поспіль, а коли втомлювалися різати, здійснювали богослужіння.

Та леді Джоанна була невблаганна:

– Дивно чути таке від вас, лицаря ордену Святого Івана! Ви, без сумніву, бачили могили хрестоносців при дорозі. Тяжкий шлях, жорстокі битви, поразки, перемоги… Їх вела віра! Вони зазнавали втрат, проливали кров, гинули, але ті, хто вижив, продовжував священну справу. Війна – всюди війна. Що їм дорікати, коли хрестоносці, здолавши невимовно тяжкий шлях, прийшли під мури Священного міста, а язичники, бачачи, як ослабло їхнє військо, почали знущатися з паладинів і руйнувати на їхній очах християнські святині? Хіба могла не зануртувати в їхніх жилах кров? Але й тоді вони не пішли в наступ, а тричі, молячись Господу, обійшли стіни Єрусалима під звуки сурм і презирливий регіт невірних… Бачить Бог, я теж не виправдовую винищення мирних мешканців і захоплююсь вчинком мужнього Готфріда Бульонського,^[71] який наказав припинити неподобство у Священному місті. І хочу нагадати, що жорстокість, до якої вдавалися хрестоносці в Єрусалимі, потім не повторилася в жодному із захоплених сирійських міст. Праведний гнів угамувався – і ці люди взялися створювати християнську державу у Святій землі, і знову до святинь віри почали стікатися прочани з найвіддаленіших країв…

Несподівано один із мусульман рвучко вигукнув ламаною франкською:

– Усі знають, що ваші правителі привели із собою не воїнів, а голодранців, спраглих не віри, а чужого добра! Їхні думки були тільки про золото, а не про заповіді пророка Іси!^[72]

Мовець тіпався від люті й обурення. Мартін подумав, що леді Джоанні слід було б якнайшвидше звідси забратися, та вона, безстрашно сяючи очима й стиснувши кулачки, продовжила палку промову:

– Ви, послідовники Магомета, переконані, що одні володієте скарбом істинної віри, натомість решта – грабіжники та вбивці. Справді, на заклик Папи Римського відгукнулися різні люди і серед них опинилося багато злиденних. Але більшість аж ніяк не були дурнями й знали, що вимагатиме від них такий тривалий шлях. Зброя, коні, обладунки – усе дорого коштує. Однак навіть найбідніші християнські лицарі залишали останній клаптик землі задля того, щоб побитися за святині й урятувати свої душі. Так і тепер: король Річард не кинувся стрімголов до Палестини, а ґрунтовно готується боротися за…

– Не смій згадувати тут ім’я цього шайтана, жінко!

Мартін по-кошачому висунувся вперед і встиг відкинути геть чоловіка в синій чалмі, який кинувся було до леді Джоанни. А потім, усупереч етикету, безцеремонно вхопив її за руку й потягнув за собою.

– Ви, пані, обрали не надто вдале місце і час для вправ із красномовства! – насмішкувато зауважив він.

Жінка намагалася звільнитися, але він не відпускав її руки.

– Заради всього святого! Ви не переконаєте язичників, а ваші розмови спричинять гармидер і взаємне несприйняття між людьми каравану. Опануйте себе!

Вона вже трохи заспокоїлася, та лицар досі чув її схвильоване дихання. Тоді він промовив:

– Ви були неймовірно прекрасною, боронячи святість нашої справи!

Леді Джоанна рвучко обернулася:

– Хіба личить лицареві, який дав обітниці, розмовляти з дамою мовою трубадурів?

– У мене є очі й серце. Мої слова – це лише слова. Я й гадки не мав образити вас. А тепер ідіть до сера Обрі, як і належить порядній дружині.

Проте Обрі де Рінель сам нагадав про себе, до того ж у дуже несподіваний спосіб: моторошно волаючи, він раптово вискочив на галерею внутрішнього двору караван-сараю й метався там, розмахуючи руками, немов намагаючись струсити із себе щось жахливе. У його лементі лунав непідробний жах.

– Милий Боже! – вигукнула Джоанна, рвучко кинувшись до чоловіка.

Капітан Дроґо був уже поруч зі своїм паном – обхопив сера Обрі, щосили тримав його, немов боячись, що лорд ось-ось вирветься й щезне в темряві. Леді Джоанна взялась утішати чоловіка, гладячи його по волоссю, щоках, але він лише здригався, намагаючись її відштовхнути.

Підбіг Мартін і запитав, від чого цей переляк.

На що сер Обрі засапано відповів:

– Пекельна потвора – інакше й не скажеш! Я ледь не загинув – моторошно і безславно!..

Капітан Дроґо зробив крок уперед. У світлі смолоскипа зблиснув його кинджал. На кінчику леза стирчало щось безформне. Удивившись, Мартін збагнув, що то рештки малоазійського тарантула – великого кошлатого павука, один укус якого здатен убити верблюда.

– Добре, що господар вчасно помітив цю гидоту!

Мартін озирнувся – на галас уже збігалися погоничі, слуги, зброєносці. Дехто насмішкувато позирав на переляканого англійця.

– Достоту небезпечне створіння, – зауважив удаваний госпітальєр. – Укус його неглибокий, але отрута потрапляє в кров дуже швидко. Людину корчать судоми, мучить пекучий біль, потім вона починає задихатися і, зрештою, помирає. Протиотрути немає.

Сер Обрі завмер, слухаючи Мартіна, а потім розреготався, ніби в голові його сяйнула несподівана думка. Помітивши серед людей, які збіглися на його крики, караванного ватажка Євматія, англієць кинувся до нього, вхопив за горло і взявся люто трусити.

– Клятий схизматик!.. – шалено гарчав він. – Ти взяв із нас щедру платню, запевнивши, що дорогою нам нічого не загрожує!.. Нахабний дурисвіт! Я витрясу з тебе всі ці гроші, до останнього пенні!..

Відтягнути сера Обрі від напівживого грека виявилося не так уже й просто – англієць був сильний, мов бик. Коли вдалося відірвати руки сера Обрі від горлянки Євматія, кремезного, опецькуватого чоловіка, той гепнувся на коліна, кашляючи і спрагло хапаючи повітря роззявленим ротом.

– Я сам жбурну вам у лице ці монети, пане, – прохарчав він, важко підводячись і поправляючи одяг. – Тільки б ніколи більше не бачити вас та не чути вашого голосу!..

– Не просто повернеш, – хмикнув Обрі, – а ще й доплатиш за те, що наразив життя благородного лицаря на смертельну небезпеку!

– Сер, але ж то не наш караванний ватажок поселив у цих пустельних краях тарантулів, – глузливо зауважив Мартін.

Серед натовпу роззяв залунали смішки. Леді Джоанна, яка переконувала чоловіка заспокоїтися і припинити безглузду сварку, сердито глянула на госпітальєра.

Проте сер Обрі ніяк не міг угамуватися, і тоді його дружина, на крок відійшовши, холодно промовила:

– Угамуйтеся, мілорде! Поводьтеся як високородний лорд, а не як скнаруватий міняйло!

Це була жорстока образа. Якої до того ж завдано в присутності простолюдинів.

Умить усвідомивши свою помилку, леді Джоанна закрила обличчя покривалом і поквапилася сховатися за дверима.

З юрби хтось підлив олії в огонь:

– Тільки дурні франки дозволяють своїм дружинам таке зухвальство!

Сер Обрі стояв, утупивши погляд у землю. Його довге солом’яне волосся спадало на обличчя. Коли ж до нього підійшов капітан Дроґо, лицар здригнувся й раптово навідліг зацідив воїнові долонею в обличчя. З розбитих губ і носа Дроґо зацебеніла кров.

Камеристка Ґодіт, обурено глянувши на свого господаря, простягнула капітану хустинку.

Мартін звернувся до свідків цієї сцени, які досі юрмилися під галереєю.

– Панове, чи не час нам відпочити? Завтра в нас важкий день!..

Трохи згодом, коли пожильці караван-сараю вже засинали, у двері відведеної Мартіну комірчини постукалися.

У кімнатці була лише одна лежанка, тому Ейрік розташувався при порозі, кинувши на глиняну долівку свій плащ. Від стукоту у двері він умить схопився, але Мартін сам відсунув засув.

Перед ним стояв Обрі де Рінель.

– Сер лицарю, дозвольте мені переночувати з вами.

Госпітальєр здивовано підвів брови. Він мовчав, навіть не пропонуючи непроханому гостеві зайти.

А той несподівано подався вперед і торкнувся Мартінової щоки. Госпітальєр відсахнувся. У русі лорда Обрі було щось жіночне.

– Мені здається, сер Мартіне, що в нас склалися довірчі стосунки. І тепер, тоді як… після того, як дружина мене образила… я не можу залишатися з нею. Зараз глупа ніч, і мені більше нема до кого звернутися…

Мартін кинув погляд на Обрі де Рінеля. А потім, не випустивши й пари з вуст, зачинив перед ним двері.

Розділ 5

Караван наближався до багатої Дорілеї. Тепер перед мандрівниками, тішачи погляд, пролягала квітуча рівнина. Багато з них уже передчували відпочинок після виснажливого переходу марудними кам’янистими плоскогір’ями. Повсюди зеленіли оливкові гаї, у промінні надвечірнього сонця вигравала річка, у хащах щебетали пташки. Мури зміцненого міста, складені з циклопічних кам’яних блоків, справляли враження надійного прихистку, але не менше втішала звістка, що в околицях Дорілеї чимало гарячих джерел, багато з яких вважаються цілющими й повертають силу.

Прибувши на місце, люди і тварини розташувалися на стоянку. Мартін негайно пішов на конюшню. Ейрік уже розсідлав його скакуна, насухо витер спітнілі боки буланого й накинув на нього легку попону. Помітивши удаваного госпітальєра, він виголосив:

– Сподіваюся, наступного разу не я, а ти будеш зброєносцем, слугою, конюхом і кухарем в одній особі. Тоді ти нарешті зрозумієш, як ведеться бідному варангу!

– Не загадуймо, – усміхнувся Мартін, думаючи про Руф, яка нетерпляче чекає на нього. – Усяке може статися.

Дівочий образ виник перед його очима, і лицареві довелося докладати зусиль, щоб повернутися в реальність. Зараз їм із рудим слід було дещо обміркувати.

Вони знали, що в Дорілеї караван мусить розділитися: частина його, очолена тим-таки Євматієм, вирушить через ромейські володіння на захід, до середземноморського узбережжя, а друга – поверне на південний схід і заглибиться у володіння Конійського султанату. У Дорілеї до обох частин каравану приєднаються нові люди, тому треба пильнувати.

Мартін замовк, помітивши: Ейрік слухає його у піввуха, вряди-годи таємничо усміхаючись у руді вуса. На запитання, із чого він, власне, радіє, приятель усміхнувся:

– Учора, невдовзі після того, як знавіснілий сер Обрі порозганяв своїх людей, мені таки поталанило остаточно домовитися з гарненькою кізонькою, покоївкою твоєї неприступної зверхниці. Вони мусили ночувати хто де: під возами, у конюшні. А я, як ти знаєш, хлопець тямковитий, тому й зміг потрапити на сінник до крихітки Санніви і приголубити красуню… Мало того: вона виявилася незайманою, і тепер я, як і належить, мушу з нею побратися. Я це їй твердо пообіцяв.

Мартін ледь не розреготався. У його велелюбного приятеля було вже зо п’ять розкиданих по всьому світу дружин. За нагоди він навідував кожну, нагороджуючи черговим немовлям. Це жодним чином не гризло сумління рудого язичника, і часом він любив похвалитися, скільки витрачає на виховання своїх чад.

Раптом Ейрік, немов забувши про свої нещодавні любовні пригоди, промовив:

– Я помітив, що під час сьогоднішнього переходу навколо нашого високородного друга Обрі крутилися якісь підозрілі сельджуки. Особливих причин на це не було – він начебто помирився зі своєю леді. Вона, звісно, дещо погарячкувала, зате наступного дня була з ним такою, хоч до рани прикладай. До того ж леді Джоанні пощастило помиритися з караванним ватажком Євматієм, хоча той уже готовий був повернути серу Обрі гроші й розпрощатися з таким нетовариським та лайливим попутником. Попри це, англієць сьогодні весь день уникав спілкування з дружиною та її тамплієрами, натомість познайомився з тюрками. Двоє з них знають мову франків, але, як на мене, усі вони – брудна потолоч. Ні, не так: зброя в них непогана, у сідлі вони тримаються як воїни, однак пики в них такі, що на безлюдді з ними краще не стикатися. Хіба лише, щоб зарубати двійко-трійко…

– Ти мав одразу про це розповісти, – зауважив Мартін. – Сімейство де Рінель і все, що з ними відбувається, не можна ні на мить випускати з поля зору. Ти їдеш в їхньому почті, а я поки – збоку, коли голова каравану вже спускається в долину, його хвіст тільки видирається на підйом. До того ж мені складно стежити за сером Обрі. Занадто вже він приязний до мене, щоб його!

– З’ясувалося, не лише з тобою, – хмикнув Ейрік. – Лицарі-одновірці з ним стримані, тому він, як на зло, оточив себе невірними. Щодо моєї запізнілої розповіді про сельджуків, то, здається, сьогодні тобі було не до них. Я бачив, як ви з красунечкою Джоанною поглядали одне на одного: чистісінькі тобі підлітки під час служби в церкві!

– Поки що і цього достатньо. Леді Джоанна не з тих, з ким просто домовитися на сіннику. Ашер бен Соломон помилився, вважаючи її пустоголовою вітрогонкою. Вона має ґрунтовну освіту і розсудливо оцінює багато речей. Так, їй подобається чоловіча увага, але, насамперед, її цікавлять різні люди: вона спілкується з грецькими священиками і пілігримами, з ромейськими патрикіями, монашками-бенедиктинками, що їдуть у Памфілію, з купцями і провідниками. У неї жвава, допитлива вдача. Водночас, слід визнати: Ашер поставив мене в складне становище, вирішивши, що сестра Вільяма де Шампера більш приязно до мене поставиться, якщо я носитиму оце. – Його долоня лягла на чорну тканину легкої коти, вдягненої на кольчугу. На ній чітко окреслювався білий хрест ордену Святого Івана. – Наш господар наділив мене образом іваніта із Намюра, не врахувавши, що сестра маршала тамплієрів вочевидь знає статути лицарських орденів, байдуже – тамплієри то чи госпітальєри. Леді Джоанна чимало часу проводить у колі храмників, але, уважно за нею спостерігаючи, я не помітив в її поведінці ні легковажності, ані грайливості. Вона поводиться з лицарями як дама, що їм доручено нею опікуватися, але не порушує правил шляхетної поведінки.

– Ого, та ти, виявляється, знаєш про неї не менше за мене! – Ейрікова пика виринула мало не з-під кінського черева – він саме міняв у стійлі солому. – А я ж чимало совався серед її почту, навіть похмурого Дроґо розворушив, попри те, що він постійно стежить за своєю пані – щоб хтось її часом не потурбував. Вона і справді пані для своїх людей, а крикун Обрі для них – порожнє місце… Але скажи мені, Мартіне… – Ейрік засипав у годівницю порцію ячменю й долонею відкинув руду кіску, що впала на чоло зі скроні. – Скажи: тобі подобається те, за що ти взявся? Адже ви з Руф’ю… Та не гнівайся! Очі в мене на місці, і, хоч яка люба мені крихітка Санніва, я не можу не бачити: пані – красуня, яких мало.

Мартін не встиг відповісти – при вході в конюшню пролунали звуки кроків, голоси, стукіт копит. Відступивши, щоб пропустити слугу, який вів коня щойно прибулого мандрівника, він вийшов на подвір’я караван-сараю. Потім знайшов Сабіра, котрий начебто дрімав у затінку, й повідомив йому, що Обрі де Рінель зазнайомився з непевними сельджуками.

Сабір і сам устиг помітити цю чудасію, спробував, як то кажуть, промацати одновірців, котрим із доброго дива почав симпатизувати англійський лорд. Але марно – сельджуки й близько не підпустили його до себе. Погнали, дорікаючи, що він ганьбить віру Пророка, – прислужує ворогові ісламу. Самі й далі, немов оси навколо меду, увивалися біля англійця, – то довірчо з ним балакаючи, то раптом замовкаючи, коли поблизу з’являлися сторонні вуха.

Поміркувавши про почуте, Мартін розповів приятелю, що сер Обрі ще в перші дні мандрів примудрився роздобути в когось із каравану гашиш. Вони із Сабіром дійшли спільного висновку, що підозрілі тюрки цілком можуть бути торговцями цим паморочливим зіллям. У мусульманських землях такі люди – поза законом. Саме це й пояснює, чому вони тримаються осібно з усіма, крім англійця, який скуштував гашиш.

Та й з Мартіном відтоді, як він зачинив у нього перед носом двері, сер Обрі був стриманий та небалакучий. Але така зміна лицаря не бентежила: головне, що під час останнього переходу йому вдалося на деякий час опинитися віч-на-віч із леді Джоанною і трохи поспілкуватися з дамою: лише кілька ґречних фраз і стислий обмін думками щодо коней місцевих порід, яких у складі каравану було чимало.

На жаль, їхню розмову перервав Йосип, гукнувши Мартіна. Щойно молодий єврейський купець наблизився, Джоанна де Рінель дала шпори своєму коневі й повернулася в головну частину каравану. А Мартіну довелося затриматися з Ашеровим сином у придорожній кузні, оскільки рябий мерин Йосипа загубив підкову. Коли вони наздогнали караван, що встиг уже відійти далеченько, Джоанна їхала поруч із чоловіком, а похмурий погляд сера Обрі не залишав сумнівів відносно того, що жодного товариства він зараз не потребує.

Таким же незичливим він був і вранці після ночівлі в Дорілеї. Мало того: щойно Мартін наблизився, як лорд Обрі зневажливо кинув:

– Ви стаєте нав’язливим, сер!

Мартін подумки послав його в пекло, а помітивши камеристку Ґодіт, спробував вивідати, де її пані. З’ясувалося, леді зараз перейнята страшенно важливою справою: переглядає своє вбрання, готуючись мандрувати далі. Лицар передав пані уклін, а сам, скориставшись часом, що залишався до відбуття каравану з Дорілеї, вирушив прогулятися з Йосипом.

Друзі певний час вешталися містом, оглядали місцеві храми, на банях яких ромейський хрест не раз змінювався позолоченим півмісяцем. Калатали дзвони, парафіяни поспішали на службу, ігноруючи заклики торговців у чалмах, які пропонували свій товар під смугастими накриттями вуличних крамничок.

Після осяйного Константинополя, галасливої Нікеї та жвавої Пруси – Дорілея здавалася провінційним ведмежим кутом, хоча в імперії її вважали важливим містом-фортецею.

Пішли вони й до гарячих джерел, скориставшись нагодою зануритися в цілющі води, а потім, трохи перепочивши, вирішили прогулятися ще й заміськими мурами.

День був сонячний та ясний. Неподалік джеркотіла невеличка річечка, схована за вербовими чагарниками. Друзі сіли при джерелі, що било з каміння, і взялися під’їдати купленими в Дорілеї коржами, вином та сиром. Навкруги коливалися смарагдові папороті, серед трави виднілися золотисті віночки квіток.

Йосип, який сидів на вкритому лишайником уламку граніту, скинув свою високу жовту шапку – традиційний головний убір людей його народу. Вітер бавився завитками густого, чорного, мов смола, волосся юнака. Мартін, напівлежачи в траві, роздивлявся друга, думаючи, що таке ж непокірне й темне волосся в його Руфі. Але, на відміну від сестри, Йосип не був красенем: невисокий та опецькуватий, з видовженим обличчям, на якому вирізнявся великий ніс, юнак мав занадто близько посаджені очі й зуби, що випирали вперед. Однак усі ці вади компенсував жвавий розум, добродушність і невимушена привітність. Батьки знайшли для Йосипа наречену, згідно з його віком та становищем. І Йосип, який досі тужив за покійною дружиною, не опирався батьківській волі. Можливо, і його наречена так само скориться вибору батьків і прийме того чоловіка, якого вони для неї обрали. Рівне становище, спільні віра й традиції, повага одне до одного – немає жодних сумнівів, що молоді житимуть душа в душу, пов’язані господарством, дітьми та родичами. Може, євреї справді обраний Богом народ і знають про життя щось таке, чого не знають інші?

– Йосипе, скажи: твій батько не змінить свого рішення стосовно мене і Руфі?

Син Ашера бен Соломона поклав свою вузьку смагляву руку, що ніколи не знала меча та плуга, на широке рамено лицаря.

– Я розмовляв з ним про вас, і він підтвердив свої слова. Тепер усе залежить від тебе. Повір, якби це було не так, я б не зміг зараз з тобою говорити й дивитися тобі в очі.

Раптом молодик знітився.

– Я знаю, яке доручення дав тобі батько… Я про цю англійську даму… Повір, друже, він ніколи б не примушував тебе зійтися з нею, якби раніше знав про твої наміри щодо Руфі. Але все вже було запущено, план працював, і ніхто не міг нічого ані змінити, ані скасувати. Батько не приховав це від мене, адже тепер я в нього єдиний син і спадкоємець.

Він на мить замислився, відщипуючи крихти від згорнутого в рурочку тонкого коржа й кидаючи їх у чашу джерела, де кружляли маленькі рибинки.

– Я не так добре, як батько, розуміюся на людях, мене готували для іншого – провадити торгівлю, укладати угоди, керувати крамницями та майстернями. Проте я знаю, хто такий Вільям де Шампер. Це непримиренний фанатик, одержимий шаленою гординею. Тому, здається мені, шукати підтримки в такої людини, а тим паче примушувати його до цього – занадто великий ризик.

Мартін не відповів. Узявши маленький бурдюк, він вийняв корок і зробив кілька ковтків. Тутешнє вино було темно-червоне, як кров, трохи терпке й тхнуло смолою.

Лицар простягнув бурдюк Йосипові, але той, немов і не помітив, казав далі:

– Хтозна, як вестиметься тобі в Акрі. У Кілікії, у місті Сіс, на мене чекає наречена – лагідна на вдачу Наомі, донька Біньяміна. Та відразу після весілля я збираюся вирушити в Антіохію. Я люблю тітоньку Сару і своїх кузенів, хвилююсь за них, але знаю, що вивезти їх із фортеці буде непросто. Тому в разі, коли тобі знадобиться допомога, я хочу бути якщо не поряд, то, принаймні, неподалік. Хто ж тобі допоможе, як не я?

Мартін відвернувся, щоб Йосип не помітив у нього на очах непрошених сліз. Але той усе зрозумів.

– Не соромся мене, друже. Ця твоя потайливість… Я знаю, коли ти став такий, як зараз: коли повернувся від асасинів. Але до того ми разом ганяли голубів, годували безпритульних собак і лазили в сусідський садок по недоспілий інжир.

– Пам’ятаю, ти впав із паркану, звихнув щиколотку і мені довелося тягнути тебе додому на плечах, – усміхнувся Мартін. – Але, щоб мене не покарали, ти й словом не обмовився, що це я вмовив одного чемного єврейського хлопчика порушити восьму заповідь і залізти в чужий садок.

– Хіба тебе колись карали? – здивувався Йосип.

Мартін знову ковтнув вина, спостерігаючи, як у чаші джерела ворушаться сріблясті струмені крижаної води.

– У будинку Ашера бен Соломона? Ніколи. Швидше пестили. І даремно. Живучи в мирі, любові та спокої, мені страшенно важко вдалося звикнути до того, що на мене чекало в Масіафі – твердині асасинів.

– Тебе били? – тихо запитав Йосип.

Лицар ліг на траву, заклавши за голову дужі руки. Бездонне квітневе небо сяяло, у високості ширяли орли, з пасовищ долинало мекання ягнят.

Він мовчав, адже відповідь на це запитання могла налякати Йосипа. У Масіафі йому справді було несолодко, і тоді він щиро не розумів, чому Ашер учинив з ним так немилосердно. Лише згодом той усе пояснив: єврейській общині потрібен добре вишколений воїн-захисник, кращий за найкращих, той, хто вміє діяти сам, як ціла армія. А такий вишкіл можна отримати лише в схованих від світу школах асасинів.

– Це було непросто, Йосипе, але я мав мету, – відповів-таки другові Мартін, не бажаючи затягувати мовчанку. – Мене багато чого навчили: швидко метикувати й приймати рішення, володіти будь-якою зброєю і триматися в сідлі так, немов ти з конем єдине ціле. Я вивчив географію та арифметику, мови багатьох народів – сельджуків і персів, арабів і франків, італійців і німців. Я орієнтуюсь у тонкощах звичок та вдачі людей різного віросповідання, у деталях їхніх ритуалів, і все це мені стало в пригоді.

Він знову простягнув Йосипові бурдюк, але юнак хотів не вина, а нових розповідей про життя в таємничому Масіафі. І лицареві довелося розказувати своєму допитливому другові про те, як наставники навчали його тонкої науки змішувати отрути, вмінню передбачати погоду, кидати без промаху кинджал на п’ятдесят кроків і володіти будь-яким лезом.

– Мабуть, ти мусиш дякувати своїм учителям, – зауважив був Йосип, але затнувся: Мартін спохмурнів. – Пробач мені… Я просто хотів сказати, що споглядав, як ти тренувався разом із Сабіром та Ейріком. Ти значно кращий за них.

– Ти мені лестиш, – щиро розсміявся Мартін. – Сабір та Ейрік – найкращі серед воїнів, яких я будь-коли зустрічав. Ейрік, скажімо, вміє те, що мені ніколи не давалося: він не лише здатен відбити натиск ворога, перекидаючи меч із руки в руку, а й битися одночасно двома лезами. Це рідкісна майстерність. Стосовно ж Сабіра… У нього гостре око, мов у сокола, і тонкий слух. Він завжди все помічає і робить правильні висновки. А який він лучник, я й не казатиму – те треба бачити на власні очі. Ці двоє варті всіх найманців, котрих батько відрядив із тобою в Кілікію… А я… Так, у асасинів я навчився підніматися прямовисними скелями й стінами, можу із самим лише батогом у руках обеззброїти будь-якого супротивника. Непогано володію шаблею – як тюркською, так і персидською. Та коли згодом мені довелося повчитися в християн, багато з навичок мені не знадобилися. Шабля гостра й швидка, вона рубає і, водночас, ріже, тут дуже важливо, як працює кисть руки, але цей спосіб бою виявився нікчемним, коли я вбрався в обладунки й узяв меча. Тут потрібен був зовсім інший удар – неймовірно сильний, точний, що коле й рубає. Недарма саме франкських лицарів уважають найкращими воїнами в поєдинках віч-на-віч – і я готовий це засвідчити. Майстерністю воїна я все-таки завдячую європейцям. А асасини – це не воїни. Вони діють таємно. Їхня зброя – засідка, удар із-за спини, кинджал, отрута, шовковий зашморг.

Йосип замислено потер борідку. Його густі брови насупилися.

– Так чинити – огидно! Але я знаю і те, що мій батько чимало платить цим людям, підтримує з ними зв’язок та вважає, що це необхідно й вигідно. Твоє навчання теж недешево йому коштувало.

Збираючись із думками, Мартін заплющив очі. Коли ж почав говорити, обличчя в нього було майже безжурним.

– Я вдячний Ашеру бен Соломону за те, що він, віддавши мене навчатися до асасинів, подбав, щоб із мене не зробили фанатика-фідаї,^[73] який цілком кориться Старцю Гори.^[74] Зі мною рідко говорили про великого імама, могутністю рівного Пророкові; коли решта учнів сиділи за Кораном, слухаючи тлумачення сур, мене або посилали на виїздку коней, або примушували видиратися на вежу, на верхівці якої лежала їжа… Чудова їжа, а ми, учні, вічно були голодні. Залізти на стіну в тисячу ліктів заввишки, щоб угризтися зубами в кусень смаженого фазана… о, це було розкішно! Я не гнівався, коли решта хлопчаків-учнів дражнилися, кажучи, що для мене ніколи не засяє світло істини. Значно гірше було, якщо мені доводилося вправлятися в метанні кинджала в живих людей… у в’язнів Масіафа. Так-так, Йосипе, я рано навчився вбивати, але тоді я над цим не замислювався. Мене хвалили за влучність, і я намагався бути кращим за найкращих. І все ж… Хоч які вправні асасини, у відкритому герці вони поступаються лише воїнам Заходу, попри те, що їх боїться вся Азія, перед ними тріпочуть еміри й султани, а багато хто сплачує данину лише за те, щоб вони дали їм спокій. Ось чому люди Старця Гори такі багаті, а золото відчиняє перед ними найнеприступніші двері.

– Але чому ж асасини воюють з людьми своєї віри?

– Тут теж не все так просто. Ти ж знаєш, що християни розколені – одні визнають патріарха Константинопольського, інші – Папу Римського. Так само і в ісламі п’ять століть тому стався поділ на сунітів та шиїтів. Через сто років у середовищі шиїтів виокремився гурт ісмаїлітів, які взяли ім’я Ізмаїла, сина імама Джафара, що позбавив його права спадкоємництва. Вони вірили: Аллах наділив людину необмеженою свободою волі. І найвойовничіші серед ісмаїлітів стали асасинами. Самі себе вони називали інакше, а таке ім’я дали їм європейці, які вважали, що асасини чи хашишини, дурманяться гашишем. Однак нині слово «асасин» усіма мовами Європи означає одне – «вбивця». Їх бояться і схиляються перед ними, бо їхні закони прощають їм будь-які злочини.

– Що ж це за такі закони? – запитав Йосип.

– Вони прості. Немає жодних заборон, якщо наказує імам – їхній верховний очільник, глас Аллаха на землі і ворота райського блаженства.

Йосип зірвав бадилинку й задумливо почав її жувати.

– Мені не подобаються такі закони. Навіть християни виконують заповіді Божі. І що, асасини воюють лише з мусульманами? А як же хрестоносці?

– О, хрестоносців вони остерігаються, але до певної межі. Коли тридцять років тому граф Триполі почав переслідувати ісмаїлітів, вони показали свою велику силу, убивши могутнього графа серед білого дня, просто на вулиці міста на очах у купи людей. Більше того… – Мартін потягнувся до вуха друга: – Відкрию тобі одну таємницю, малий: саме вони вбили імператора Фрідріха Барбароссу.

– Не може бути! – обурився Йосип. – Усі знають, що імператор Фрідріх потонув у річці Салеф, переправляючись через неї на коні. Там течія стрімка, імператор зліз із коня, щоб його не обтяжувати. Але випадково впустив повід, і…

– Атож, так кажуть. – Мартін поклав до рота кусень овечого сиру зі спеціями і запив його чималим ковтком вина. Потім насмішкувато поглянув на друга. – Так багато хто каже, але мало хто знає, як усе було насправді. Імператора задушили шовковим шнурком, адже шлях його війська до Єрусалима проходив через володіння асасинів. Лицарі-німці вміють битися, весь їхній похід свідчив про це, і Старець Гори не хотів, щоб одного чудового дня ця рать опинилася під мурами фортеці Масіаф. Для цього вистачило лише двох фідаї, щоправда, з найдосвідченіших, адже, виконуючи накази, вони зазвичай гинуть, очікуючи, що перед ними відчиняться ворота раю. А ті не лише впоралися із завданням, залишившись непоміченими, а й повернулися до свого імама з інформацією. Наближеним до імператора, які остерігалися, що їх стратять за невиконання обов’язку, не залишалося нічого іншого, як укинути вбитого в річку і вдати, що його кінь повернувся в табір без господаря. Коли ж тіло імператора виловили, німецькі лицарі сприйняли таку смерть за поганий знак і повернулися – усі, крім другого сина імператора, який привів рештки війська Барбаросси під мури Акри… Де невдовзі його заскочила чорна чума.

Промову Мартін закінчив несподівано:

– Водночас головним своїм ворогом асасини вважають не християн, а султана Саладіна.

Йосипове обличчя було цілком розгубленим.

– Але чому вони ненавидять його? Адже він звитяжно воює з хрестоносцями під зеленим прапором Пророка!

– Асасини – шиїти, до того ж найзапекліші, а Саладін – суніт. Відколи він став султаном Єгипту, шиїтів почали жорстоко переслідувати. І асасини оголосили йому таємну війну. Десятки вбивць вийшли полювати на султана, і лише завдяки щасливому збігу обставин Саладіну вдалося уникнути смерті. Одного разу його врятував охоронець, котрий устиг зарубати смертника-фідаї, а вдруге Саладіна виручила кольчуга під плащем.

Кажуть, що потім він власноруч убив асасина, зійшовшись із ним віч-на-віч. А потім повів своїх воїнів на Масіаф, вирішивши стерти з лиця землі це зміїне гніздо. Але похід закінчився непередбачено – султан уклав зі Старцем Гори угоду.

– Як таке могло статися? – вразився Йосип.

Мартін несподівано розсміявся. Він сів, випроставшись, відкинув непокірні пасма, і його сині очі заблищали.

– Правду кажучи, я теж зіграв у цьому не останню роль.

Йосип розгублено розвів руками. А колишній вишкільник асасинів почав неквапно розповідати, як багато років тому, коли він був лише дванадцятирічним підлітком, мешканців фортеці Масіаф розбурхала грізна звістка: ущелинами й сухими гирлами річок до твердині асасинів наближається незліченне військо лютого переслідувача шиїтів Салах ад-Діна. Учнів, які перебували у фортеці, не втаємничували в суть прийдешніх подій, але майбутні фідаї вже опанували мистецтво вивідувати таємниці – непомітно підкрадатися, опинятися в потрібний час у потрібному місці, бачити й чути незриме. Так з’ясувалося, що Масіаф квапливо готується до тривалої облоги.

Потім Мартіна покликав його вчитель – рафік Даліль – і пояснив підлітку, що йому, хлопцеві на прізвисько Тінь, належить виконати завдання, на яке неспроможні найкращі фідаї. Він мусить проникнути в табір Саладіна, удавши із себе покинутого напризволяще франкського сироту. Це не викличе особливих підозр, ніхто не сприйме його за вивідувача з Масіафа і, найімовірніше, його не вб’ють відразу – султан не схвалює вбивства дітей, зокрема і дітей кафірів. І тоді Тінь має спробувати прокрастися в шатро Саладіна.

Йосип слухав друга, насилу приховуючи страх. І нарешті запитав:

– Невже тобі, ще дитині, наказали вбити шляхетного Салах ад-Діна?

– О ні! Я лише мав передати послання, в якому Старець Гори пропонував султанові зустрітися. І я з цим упорався! – у рівному Мартіновому голосі ще й досі вчувалися гордівливі нотки. – Я зміг пробратися до самого шатра, я їв їжу, що її мені, виснаженому, запропонували його слуги, а потім, спіймавши момент, усадив в узголів’я султана кинджал асасина, притнувши до нього послання Старця… Але, повір мені, вже тоді я не був слухняним фідаї, безмовною зброєю в руках наставників. Я вирізнявся допитливістю, тому прочитав те, що було написано в пергаменті, і довідався про місце таємної зустрічі запеклих ворогів. Я був доволі легковажний і не переймався, що мене можуть убити на місці, дізнавшися, звідки я прибув. І справді, – коли здійнявся переполох, охоронці Саладіна мало мене не зарубали. Але я таки був хорошим учнем у Масіафі й зумів уникнути шабель султанських мамлюків.^[75] Я висвободився і помчав табором, вихляючи серед шатрів та наметів, ховаючись і вислизаючи. Нарешті, під градом стріл, я видерся на прямовисний схил ущелини й став для переслідувачів недосяжним… Я виконав завдання, а незабаром переконався, що Старець Гори і султан справді мали зустріч, провадили перемовини й уклали угоду про те, що розійдуться мирно й надалі не шкодитимуть один одному. А коли я повернувся у фортецю, мене викликав особисто Старець Гори, що його слово для асасинів все одно, що слово Пророка. Насправді, це був зовсім уже й не старець. На вигляд – міцний, доволі похмурий, а звали його Рашид ад-Дін Сінан…

Мартін раптом замовк на півслові.

«Здається, я хильнув зайвого, якщо заговорив про таке з Йосипом», – промайнуло в нього в голові. Хоч він і міг звіритися другові в усьому, та від самої лише згадки імені таємничого Старця, йому зробилося ніяково.

Ледь підвівшись, Мартін уважно роззирнувся. Навколо все було спокійно: щонайменших ознак сторонньої присутності. Жебонів струмочок, що витікав із чаші джерела, пташки в хащах, зокрема й чутливі клушиці, поводилися спокійно, із сусідньої галявинки долинало мирне овече бекання.

І все ж він не міг позбутися морозцю. Разом із вимовленим іменем у його душу увійшов страх. Асасини всюдисущі. І якщо небезпека – його стихія, геть необов’язково наражати на неї Йосипа, нездатного протистояти жорстокій силі й підступності.

– Пора повертатися, друже, – підводячись, сказав Мартін. – Вечоріє, скоро замкнуть міську браму.

Йосип пішов за ним, ні про що більше не розпитуючи.

Перший, кого побачив Мартін, зайшовши на курне подвір’я караван-сараю, був Ейрік. Рудий понуро сидів на сходах до склепінчастої галереї, що оточувала двір.

Сабіра поблизу не було. «Подався до своєї мечеті», – буркнув Ейрік, засмучений, що сьогодні йому навряд чи випаде побачитися з крихіткою Саннівою. У панів із Незербі все догори дриґом, слуги дають лад багажу й по-новому впаковують поклажу. І якого милого ці знатні дами возять із собою стільки вбрання? Невже в дорозі не достатньо однієї міцної, добротної одежинки й кількох пар білизни?

Ейрік геть не мав настрою.

– Даремно ти сьогодні десь волочився замість того, щоб приподоблюватися своїй леді, – набурмосено дорікнув він Мартіну. – Дивися, малий, проспиш усе на світі. А вона сьогодні, вважай, залишилася без нагляду: і сер Обрі десь пропав, і храмників весь день не видко. Ніхто б і не помітив: нема до цього діла. У нас тут нині мов у тімархані:^[76] збиралися ті, хто їхатиме через Конью, та й нові мандрівники прибували одне за одним. Євматій із ніг падає – мусив усіх порахувати і зібрати гроші. Щодо нас – каже таке: виходи завтра пополудні. Та й скільки вже можна тут скніти, пора вже за справжнє діло братися, а не вичікувати, коли ж це сер лицар наважиться нарешті задерти поділ одній англійській красуні. Пригадую, у Триполі ти був значно тямковитіший із графинею Ешивою!

– Ейріку, я ж тебе не раз просив: не нагадуй мені про графиню!.. – крізь зуби процідив Мартін.

Рудий варанг знав, що приятель не любить згадувати ту історію. Та чого б його не подражнити, коли й у самого справи кепські? Вони мусять плентатися за караваном, наче прив’язані до подолу цієї знатної англійки, а тим часом під мурами Акри нині чиняться великі справи. І якщо хрестоносці візьмуть місто, єврейці Сарі та її дітям точно буде непереливки. Плакали тоді грошенята, та й Ашер бен Соломон рватиме на собі волосся. Малому Мартіну краще було б не панькатися з Йосипом, а поки леді свариться з чоловіком, підстерегти її десь у тихому куточку!

І він, пропустивши повз вуха Мартінове попередження, знову повернувся до історії з графинею Ешивою.

– Ця підстаркувата дама з берегів Галілейського озера, за сухоребрими спокусами якої ти досі сумуєш… – почав він, не помічаючи, як Мартін змінився на лиці і як потемнішали від гніву його очі.

Уже наступної миті Ейрік ледве встиг перехопити руку лицаря, підняту для удару.

– Ти тупий чи глухий, Ейріку? Я ж просив…

– Агов, малий, угамуйся! Бо доведеться тобі нагадати, що я не якийсь там зброєносець, а чоловік, який перший навчив тебе відбивати клинком випади суперника. І навіть, траплялося, давав тобі запотиличників за несумлінність. Думаю, що й зараз мені не забракне сили натовкти тобі боки. Ото порадіють у караван-сараї: зброєносець дубасить гордовитого лицаря-іваніта!

Ейрік підсміювався, шкірячись, але очі в нього були колючі. Добре, що раптом відкілясь з’явився Сабір і став між ними.

Мартін висмикнув затиснуту, немов у лещатах, руку й піднявся до своєї кімнати. Там він упав на лежак і тривалий час не рухався. У вікні сутеніло, долинали рипіння петель та гуркіт важких засувів на воротах караван-сараю, які вже замикали на ніч.

Він поринув у спогади.

Графиня Ешива де Буре володіла землями вздовж берегів Тіверіадського озера, що його дехто називає Галілейським морем. У цих краях колись проповідував Христос, саме там він востаннє явився своїм учням. Для християн це були святі місця, проте євреї вважали Галілею своєю, оскільки вона належала їм іще за часів Ізраїльського царства. Саме тому вони будь-що намагалися туди проникнути, селилися на берегах Тіверіадського озера, обробляли землю, вирощували виноград і пшеницю, торгували.

Графиня Ешива спершу була немилостива до євреїв – обкладала високими податками й заплющувала очі на утиски їх християнами. І лише під впливом прекрасного лицаря Арно де Бетсана, який з’явився в Тіверіаді, вона почала ставитися до синів Ізраїлю доброзичливіше.

Ешива полюбила лицаря Арно і, дослухаючись до його слів, не могла не визнати, що юдеї – хороші піддані. Вони невтомно працювали, справно сплачували податки й мита за право провозити свої товари, лагодили дороги. Зрештою скарбниця володарки Тіверіади наповнювалася, а самі євреї, живучи замкнутими общинами, нікому не завдавали клопоту. Навіть єпископ, який опікувався графством, не дорікав графині за те, що в її володіннях процвітає єврейська колонія. Адже тоді у всіх на вустах було інше: військові успіхи султана Юсупа ібн Аюба, на прізвисько Саладін. Він уже став правителем Єгипту та Сирії, його владу визнав багдадський халіф, йому скорилась Аравія і він примусив відступити правителів Конійського султанату.

Здавалося, влада й могутність цього вискочня-курда зростають з дня у день, але серед його чималих володінь, як щит, осяяний знаком хреста, лежало Єрусалимське королівство… Справді, нікого не хвилювало, що на берегах Галілейського моря живуть якісь там євреї.

Мартін, – а лицарем Арно де Бетсаном був саме він, – уже думав був покинути графство, вважаючи свою місію завершеною, та й графиня Ешива його вже неабияк втомила. Вона, безперечно, була виняткова жінка та правителька, але, здавалося, що до знайомства з лицарем Арно й гадки не мала, що таке кохання й пристрасть. Перший чоловік помер, залишивши її з дітьми, за другого вона вийшла з розрахунку: Раймунд Триполійський був їй потрібен як сильний союзник, вони непогано знаходили спільну мову й поважали одне одного. Та якось у хвилину близькості графиня повідомила «своєму Арно», що її чоловіка було колись сильно поранено в пах, і відтоді він не міг виконувати подружній обов’язок.

Попри цей недолік, Раймунд був мужній і рішучий, певний час навіть виконував обов’язки регента Єрусалимського королівства. Йому вдалося приборкати свавільних васалів, заручитися підтримкою лицарських орденів і налагодити стосунки із Саладіном, який оцінив вплив та мужність графа Триполійського. Два правителі уклали своєрідний пакт про ненапад та свободу торгівлі – саме цими угодами противники Раймунда докоряли йому, стверджуючи, що граф продався невірним. Зрештою, вони домоглися усунення його від регентства й відсторонили від Єрусалимського двору.

Згодом новий король Ґвідо де Лузіньян намагався примиритися з Раймундом, але він не довіряв графу, оскільки угода між графом і султаном досі була чинною, а багато впливових феодалів королівства робили все можливе, щоб розірвати встановлене із султаном перемир’я.

Але поки зберігався цей хисткий мир, Саладін насолоджувався поверненою могутністю й відпочивав від ратних справ, а молодому королю Ґвідо перемир’я було необхідне для зміцнення свого становища в Єрусалимській державі.

У той час Мартіну нерідко доводилося мандрувати християнськими володіннями в Сирії, і він мусив визнати, що там панував лад: припинилися розбої на шляхах, прочани могли без перешкод відвідувати святі місця, процвітала торгівля, будувалися замки, прокладалися зрошувальні канали, скрізь буяли сади та виноградники. Навіть підвладні королю Єрусалимському мусульмани не хотіли зміни влади, адже отримали можливість спокійно обробляти свої поля й торгувати. Вони не повинні були сплачувати церковної десятини, яку мусив віддавати християнський люд.

Але розвій держави хрестоносців влаштовував далеко не всіх. До таких належав й Ашер бен Соломон. Завдяки наполегливим зусиллям його ставленця Арно де Бетсана єврейська колонія в Галілеї щомісяця зростала, однак очільник Нікейської общини вважав, що цього замало. Занадто багато його одноплеменців мріяли повернутися на споконвічні землі пращурів.

Ашер бен Соломон почав таємно листуватися із султаном і домігся від Саладіна обіцянки надати єврейському народові значно вагоміших привілеїв, ніж християнські правителі. Графиня Ешива, навіть перебуваючи під впливом свого коханця, розуміла, що знеславиться, дозволивши євреям іще більшого. Ашер же мав єдину мету, яка жила в серцях усіх євреїв: повернутися на Землю обітовану.

Водночас Саладін не забував даної колись клятви – вести священний джихад до цілковитого вигнання невірних із Леванту. Султан шукав зачіпку, щоб почати воєнні дії, і вона невдовзі з’явилася: відчайдушний лицар на ім’я Рено де Шатільйон напав на торговельний караван, разом з яким їхала рідна Саладінова сестра. Хоч жінку і не скривдили, але саме лише те, що до неї міг доторкнутися мерзенний кафір де Шатільйон, зганьбило її.

Султан почав вимагати короля Ґвідо покарати нахабу. Однак король був слабкий, а Рено серед сирійських християн мав славу відважного борця з невірними. Саме тоді Саладін і вирішив поновити війну. Й першим його кроком було вдарити по землях Галілеї. Ашер бен Соломон запропонував йому надавати всіляку підтримку за умови, що султан дозволить його одноплеменцям поселятися там без жодних обмежень.

Мартін-Арно досі перебував при дворі графині Ешиви, коли на Тіверіаду наскочили летючі загони вершників Саладіна й оточили чорну базальтову твердиню замку. Це сталося в розпал літа, і графиня дійшла висновку, що в таку спеку військо мусульман навряд чи спроможне на тривалу облогу. Могутній Тіверіадський замок устоїть, еміри, через жару й відсутність корму для коней, впадуть у відчай і поквапляться забрати звідси своїх людей. Еміри залежні від Саладіна, але, насамперед, вони мають дбати про власні володіння.

Так виникло рішення відправити до Єрусалимського двору гінця з проханням до короля Ґвідо починати формування війська, і ця звістка мала якнайшвидше дійти до вух султана та його емірів. Королю не треба буде ставати до бою – чутки про підготовку походу хрестоносців угамують завзяття застряглих при Тіверіаді сарацинів. Решта довершать спека, курява, брак води, провіанту й фуражу.

Графиня Ешива чинила як досвідчений полководець. Але не врахувала одного: найпершим сміливцем, який зголосився прорватися через кільце облоги й доправити послання королю, став Арно де Бетсан, втіха і насолода її серця. Графиню це приголомшило, та вона не наважилася виявити слабкість перед підданими, тому погодилася.

Вона палко молилася за свого лицаря, не маючи й гадки, що її посланець виконував чужу волю: Ашер бен Соломон звелів Мартінові заманити хрестоносців у пастку. Це було сплановано завчасно за участі султана Саладіна; посланця вже чекали за стінами оточеного замку, щоб вручити йому листа іншого змісту, закріпленого підробною печаткою Ешиви Тіверіадської. Графиня начебто благала лицарів Єрусалима, ні миті не зволікаючи, виступити в Галілею на допомогу Тіверіаді, яка тримається з останніх сил.

Мартін добре пам’ятав цей шлях: нестерпна спека, цілковите затишшя, повітря, насичене дрібною іржавою порохнявою й незчисленне військо сарацинів, що його він проминув без жодних перешкод. Потім, уже в Єрусалимі, він – пропилений, зі скуйовдженим, пофарбованим хною волоссям, неохайною щетиною на щоках, геть не схожий на чепуруна, з яким прогулювалася у своїх садах графиня Ешива, – постав у вежі Давида перед Ґвідо де Лузіньяном і розповів, яких зусиль йому коштувало пробратися крізь застави невірних, щоб доправити королю відчайдушне благання своєї пані.

Йому повірили. Сумнівався лише чоловік графині Ешиви – Раймунд Триполійський. Він знав про її залізну волю й міцні стіни Тіверіади й не міг збагнути, чому дружина так слізно благає про допомогу. Навіть печатка на пергаменті не розвіяла сумнівів графа. Презирливо поглянувши на фальшивого Арно де Бетсана, він заявив, що тут щось нечисто, й оскільки графиня – йому дружина і він відповідає за неї перед Богом, то саме він і має вирішувати, чи справді вона потребує допомоги.

Але тут, у вежі Давида, не все залежало від суворого Раймунда. У світлі смолоскипа, в напівтемній залі були й інші: сам король Ґвідо де Лузіньян, магістр ордену тамплієрів Жерар де Рідфор та підстаркуватий очільник госпітальєрів Ерментар д’Асп. Був тут і непримиренний Рено де Шатільйон, з вини якого розірвано перемир’я із Саладіном. Саме вони готові були вірити посланцеві графині, а не її чоловікові, який начебто приятелює із Саладіном і часом дозволяє його загонам проходити через свої землі. У цьому вони й обвинуватили графа Раймунда, назвавши його зрадником, який ладен пожертвувати дружиною задля злочинної змови з ворогом Христа та Єрусалимського королівства.

Однак і сам Ґвідо де Лузіньян, мрійливий золотокудрий лицар з обличчям архангела й плечима атлета, теж не проти був показати, що Бог не позбавив його хисту полководця. Він здобув корону тільки завдяки тому, що його вирізнила з-поміж решти придворних спадкоємиця Єрусалимського королівства Сибілла,^[77] устиг запопасти слави взірця лицарських чеснот і тепер заявив присутнім, що всі вони знечестяться, якщо не відреагують на заклик дами про допомогу.

Граф Раймунд, стиснувши зуби, змушений був поступитися. Він розумів: чим переконливіше лунатимуть його міркування проти походу в розпал немилосердної спеки, тим дужче посилюватимуться підозри в його зраді. На додачу до всього йому було наказано виступити в авангарді єрусалимської армії, аби, у разі, якщо Саладін опиниться під Тіверіадою, султан утвердився в думці, що колишній союзник вірний не йому, а своєму християнському королю. Тільки в такий спосіб граф Раймунд зможе розвіяти підозри через зв’язки з невірними.

Тоді Мартіну й слід було б зникнути. Але з’явився рудий Ейрік із посланням від Ашера бен Соломона, якому, у свою чергу, сам султан доручив: будь-що домогтися, щоб граф Триполійський не брав участі в бою. Саладін не зраджував тих, із ким хотів миру, і намагався подбати про союзника. Тому Мартінові довелося приєднатися до загону Раймунда – єдиної людини, яка не вірила йому ні на гріш і сприймала його вкрай вороже.

Це воєнне діло не лагодилося від початку. Воїнство Єрусалимського королівства зібрали дуже швидко, але за чисельністю воно значно поступалося загонам Саладіна. До того ж попереду його очікував тривалий перехід пустельною, безводною і гористою місцевістю, де не було жоднісінької оази. Лицарів, закутих в обладунки, одного за одним звалювала з коней спека.

Граф Раймунд, розумно оцінивши становище, запропонував дістатися до щедрого на джерела містечка Ла Сафурі. Там лицарське військо могло б спокійно перепочити, а його очільники – обговорити план подальших дій. Але пропозицію графа сприйняли за підозрілу спробу затримати хрестоносців на шляху, хоча Раймунд лише намагався вберегти найкращі сили Єрусалимського королівства від неминучого розгрому.

Дорогою Мартінові було нелегко: граф досі надокучав йому, розпитуючи про те, як же це гінцю вдалося вирватися з кільця сарацинів, чому послання графині написане почерком, не схожим на почерк капелана замку, якому завжди доручали переписувати набіло найважливіші документи, і з якої причини графиня Ешива нічого не написала для чоловіка, як це робила завжди.

Відповіді у вигаданого Арно де Бетсана були напоготові, але цілком правдоподібні пояснення не розвіяли сумнівів Раймунда Триполійського.

Утім, невдовзі графу стало не до того: радники переконали короля Ґвідо вивести військо з добре укріпленого й забезпеченого прісною водою табору в Ла Сафурі та вирушити через мертву пустелю до Тіверіадського озера. Раймонд розпачливо заявив, що тепер усе пропало, але не зміг порушити наказ Ґвідо де Лузіньяна, який повністю потрапив під вплив магістра тамплієрів Жерара де Рідфора і спраглого до бою Рено де Шатільйона.

Треба було здолати лише дванадцять миль, але п’ятдесятитисячне військо під нещадним сонцем рухалося вкрай повільно й, урешті-решт, розтягнулося в довжелезний караван. До заходу сонця вони так і не дісталися води, і король наказав отаборитися в долині Хаттін.

Тут на них уже чекали. Не встигли хрестоносці розкласти похідних шатрів, як розвідувачі Саладіна підпалили траву й численні сухі чагарники навколо табору. До мук виснажених спрагою воїнів додався жар полум’я та густий дим, що не давав дихати. Тим часом легка кавалерія сарацинів пустила на табір хмари стріл із луків та арбалетів. Під час термінової наради вирішили негайно атакувати невірних.

Битва була жорстока, відчайдушна і наперед приречена на поразку. Лицарі та їхні коні знемагали в цьому пеклі без жодної краплини вологи, а єрусалимська піхота, втративши командування, сліпо рвалася через пагорби Хаттіна до Галілейського моря, що маячіло попереду. І все це в густому диму й куряві, під безперервним обстрілом сарацинських лучників. Воїни гинули тисячами, під час атаки сарацини захопили головну реліквію християн – Животворний Хрест. У бою було оточено й вибито із сідла Рено де Шатільйона, полонили магістра тамплієрів де Рідфора, а Великий магістр госпітальєрів Ерментар д’Асп загинув у сутичці.

І все ж Мартіну вдалося врятувати Раймунда Триполійського. Він вчасно помітив умовний сигнал, який подав йому племінник Саладіна – Такі ад-Дін, і, схопивши коня графа під вуздечку, потягнув його разом із вершником у прохід, що виникнув у лаві мусульман, котрі несподівано розступилися.

Усе це сталося за лічені секунди, які здалися Мартіну вічністю. Граф Раймунд – виснажений, зранений, у закривавленому білому плащі – спершу був приголомшений, та невдовзі почав опиратися своєму рятівникові. Удаваному Арно де Бетсану довелося його оглушити, тягнучи далі коня, що хропів та упирався, і прикриваючи щитом непритомного Раймунда.

Сарацини досі їх не займали: корячись наказові Такі ад-Діна, вони стримували коней і не застосовували зброї навіть тоді, коли за Раймундом кинулися люди з його загону, а вслід поскакали воїни барона Баліана Ібелінського. Мартін шалено гнав коня – цієї миті він уже не думав про поставлене перед ним завдання, а використовував єдиний шанс вирватися з кривавого пекла, на яке перетворилася долина між двох височин, що мали назву Роги Хаттіна.

Раймунд Триполійський прийшов до тями, коли вони були вже далеко. Баліан Ібелінський розповів йому, що вони врятувалися завдяки неймовірній спритності й завбачливості лицаря Арно де Бетсана, але старий граф негайно наказав узяти рятівника під варту. Мартіна роззброїли і під конвоєм доправили на узбережжя, у Триполі – резиденцію графа Раймунда. Згодом туди прийшла звістка про страшний розгром воїнства хрестоносців при Хаттіні: сімнадцять тисяч найкращих вояків залишилися на полі бою, Єрусалимське королівство більше не мало сили опиратися Саладіну, очолити оборону теж не було кому – усі провідники хрестоносців або полягли, або опинилися в полоні. Зокрема і король Ґвідо де Лузіньян, а Рено де Шатільйону, порушнику перемир’я, султан Саладін власноруч відрубав голову.

Ця смутна звістка всіх спантеличила. Навіть приїзд у Триполі графині Ешиви, яку Саладін випустив з оточеної Тіверіади, не зменшило загальної скорботи й почуття безвиході. Перед чоловіком, який помирав від ран, графиня заприсяглась, що її гонець віз зовсім інше послання, і в тому, що хрестоносне військо заманили в пастку, вона не винна. Довідавшись, що її посланець у полоні і гибіє в підземеллі, вона, не вагаючись, віддала коханця-зрадника в руки Вільяма де Шампера, який, у свою чергу, заприсягнувся, що його майстри стинати голови виб’ють із красунчика Арно, кому він прислуговує і хто підмінив послання графині.

Де Шампер неодмінно виконав би свою обіцянку, якби не Сабір з Ейріком. За допомогою золота їм удалося визволити вимордуваного друга з катівень Триполі, таємно доправити на корабель і переправити в безпечне місце.

Для Мартіна все закінчилося не так уже й погано. Але його друзі не могли втямити, чому він такий пригнічений і весь час розпитує про події у Святій землі після поразки при Хаттіні. І чому звістки щодо подальших перемог Саладіна – надійного союзника Ашера бен Соломона – так засмучують їхнього приятеля.

Навіть тепер, три з половиною роки по тому, Мартін відчував гіркоту від своєї участі в цій історії. Здавалося, чим тут перейматися? Він прослизнув буквально між молотом і ковадлом, урятував Раймунда, вислизнув із тортурні, вижив. Він виконав доручення, отримав достойну винагороду, й Ашер бен Соломон, не приховуючи радості, повідомив йому, що відтепер землі Галілеї готові прийняти з Європи своїх вигнаних синів-євреїв. Султан Саладін дотримався слова…

Усе це вже в минулому… Зокрема – часи могутності Єрусалимського королівства і християнства на Сході. Поразка при Хаттіні знекровила християн у Леванті, підірвала могутність лицарських орденів. Більше не існувало сили, здатної перешкодити переможній ході Саладіна… І все ж, Мартіну було нестерпно усвідомлювати, що саме через нього порушився баланс сил у світі та впала ціла держава.

Утім, спроби повернути час і знову звести хрест у краях, де проповідував Спаситель, тривають. Конрад Монферратський зупинив мусульман під Тиром, король Ґвідо, якого нарешті випустив Саладін, з невеликою купкою прихильників узяв в облогу Акру, а королі Франції та Англії ведуть сюди нові хрестоносні раті.

Але після пережитого Мартін не вірив у їхню перемогу. Він занадто добре знав, на що здатен Саладін. Чи знайдеться для нього достойний суперник? Навряд чи.

Його серце відчайдушно опиралося повертатися туди, де після нього залишилася випалена земля й зруйновані фортеці. Не спогади про графиню Ешиву, яка щиро його покохала, не страх знову віч-на-віч зустрітися з Вільямом де Шампером примушували його душу судомитися в муках. Він почувався нікчемним негідником. І мусив із цим жити.

Що ж, час лікує все. Сумління стихає, минуле залишиться минулим. Але не треба йому більше нагадувати про те, що з його вини загинула ціла країна. І їй не судилося відродитися.

Розділ 6

Важкі думки відганяють сон. Лише на світанку Мартінові вдалося міцно заснути. До полудня, коли треба буде збиратися в дорогу, ще достатньо часу, до того ж його розбудять…

Так і сталося.

Ейрік оскаженіло трусив лицаря, тому він мало не скотився з лежака.

– Прокидайся, малий! Мерщій! У нас тут таке робиться… Твоя леді зникла!..

Мартін рвучко встав, ледве виринувши із сонного забуття. Одного погляду у вузьку щілинку вікна йому вистачило, щоб переконатися: до обіду ще далеко, отже, караван іще не покинув Дорілею. Але куди могла подітися Джоанна де Рінель? Прогулянка затягнулася? Може, на цю ніч вирішила знайти пристановище, краще за переповнений затхлий караван-сарай?

Та Ейрік лише заперечно хитав головою – аж волосся, заплетене на скронях у кіски, ляскало по обвітрених варангових щоках.

– Зрозумій – їх немає, нікого немає! Ні чорнокудрої леді, ні її чоловіка, ні моєї нової нареченої… Кімнати порожні, коней і мулів у стійлах зась, зникла прислуга. Сабір метається, намагаючись винюхати, куди вони могли гайнути.

Мартін поспіхом убравшись, зійшов із галереї, розшукав у юрбі погоничів і купців, які збиралися в дорогу, караванного ватажка Євматія й запитав про англійців.

– Усім цікаво, – відмахнувся грек, одночасно наказуючи в’ючити верблюдів. – Храмникам, черницям, знатним ромейським панам… Але знаєте що, пане лицарю? Я готовий промовити вдячну молитву за те, що цей зверхній жовтоволосий англієць знехтував моїми послугами і покинув караван. Нехай його отруйної жовчі скуштують інші!

І все ж, Мартіну вдалося з’ясувати, що подружжя де Рінель виїхало з караван-сараю ще затемна. Під ранок сер Обрі розбудив Євматія, повідомивши: він не збирається більше їхати в складі каравану, оскільки знайшов у Дорілеї не таких захланних, а тямковитіших провідників. Віднині їх більше нічого не пов’язує.

Отже, де тепер шукати Джоанну з Незербі? А може, і не треба цього робити, а поквапитися в Акру й спробувати врятувати Ашерову сестру самотужки, не намагаючись користатися впливом Вільяма де Шампера?

Однак було іще дещо. Якесь непевне бажання, пов’язане з прекрасною англійкою. Леді Джоанна ігнорувала його, поводилася ґречно, але цілком байдуже, і його гонор страждав. Це було схожим на азарт мисливця, який слідкує за рідкісною дичиною.

Слід ураховувати й те, що Ашер бен Соломон рідко робить неправильні висновки. І, скоріш за все, він має рацію, розраховуючи, що де Шампер не втримається, коли честь його сестри безпосередньо підпаде під загрозу. Не помилявся Ашер і щодо Мартінового бажання помститися зверхньому храмникові, принизивши його близьку родичку.

Урешті-решт, він вирішив покластися на долю: що буде, те й буде. І доля невдовзі постала перед ним у вигляді Сабіра.

– Аллах – слава йому, всемогутньому і милостивому, – напоумив мене розпитати про втікачів вартових при всіх брамах Дорілеї, – проголосив Сабір, спішуючись і беручи коня під вуздечку. – І парубки, які охороняють Південну браму, з моїх слів упізнали англійців. Вони виїхали вдосвіта, плануючи наздогнати караван, що поїхав із міста ще вчора. Цей караван, хоч і їде в південні краї, частину шляху долатиме Дорогою хрестоносців. Удалося довідатися ще дещо: схоже, сера Обрі з дружиною супроводжують саме ті непевні сельджуки, про яких ми подумали, що вони торгують гашишем. Євматій каже: вони відбули зранку з усіма пожитками.

Мартін захвилювався.

– Усе це дуже дивно! Не виключаю: сер Обрі міг довіритися людям, з якими познайомився в дорозі. Але їхати старою Дорогою хрестоносців християнам украй небезпечно. Вона проходить через володіння Конійського султанату, й іновірців, навіть, якщо вони прочани, будь-якої миті можуть ухопити з метою викупу. Схоже, нам слід поквапитися й переконати англійців відмовитися від цього божевільного наміру, поки з ними не сталося біди.

– Тут і думати нічого, – докинув, підійшовши, Ейрік. – Щоб мене грім побив: чим швидше ми їх наздоженемо, тим безпечніше буде моїй кізоньці Санніві!

Сабір подивився на Мартіна.

– Друже, сподіваюся, ти усвідомлюєш, що лицаря-госпітальєра на старій дорозі вмить схоплять султанові люди?

– Я це розумію. Але в лицарському одязі більше немає потреби. Зробимо так: ти, Сабіре, перевдягнешся на одного із султанських гулямів,^[78] а ми з Ейріком вдамо із себе твій супровід.

Це було мудро: в армії конійського султана чимало християн, а також ігдішів – нащадків змішаних шлюбів між тюрками та християнами цієї землі, якою ще недавно володіли ромеї. Бачити тут білявих і світлооких воїнів було не в дивину – головне, щоб вони не викликали підозри.

Перетворення лицаря ордену Святого Івана на супутника гуляма-сельджука сталося за лічені хвилини. Попрощавшись із Євматієм і його помічниками та купивши в Дорілеї необхідний одяг, усі троє перевдягнулися. Кольчуги Мартін не змінював, а вбрання госпітальєра він сховав у черезсідельну торбину. Укладаючи плащ і коту, він випадково поглянув на ще одне приготоване вбрання: сіру вдяганку лицаря-лазарита, члена ордену прокажених, позначену зеленим хрестом.

Мимоволі здригнувшись, Мартін сховав цей одяг якнайглибше, натягнув стібаний жупан, підперезався широким чересом, узув м’які чоботи з гострими носаками і насамкінець поверх бармиці^[79] із шагреневої шкіри насадив на голову гостроверхий східний шлем.

Приблизно так само виглядав і Ейрік. Зате Сабір перетворився на знатного мусульманського воїна: його казаганд^[80] був обтягнутий щільним іржаво-червоним оксамитом, на якому блищали стальні заклепки, при поясі, оздобленому чеканним сріблом, висіла шабля дамаської сталі з руків’ям зі слонової кістки. Блискучий шлем з гострим шишаком обвивав білий тюрбан, смуга серпанку, спадаючи вниз, затуляла нижню частину обличчя воїна, захищаючи його від пилу. Сабір не втримався й на додачу купив в одній зі збройових крамниць іще й розкішну булаву з верхівкою у вигляді голови майстерно зробленої та вкритої позолотою ошкіреної пантери.

– Ти вирядився, мов охоронець самого султана, – бурчав Ейрік, який вважав, що за цими зборами вони гайнують час. Він уже готовий був стрімголов кинутися в погоню, і те, як ґрунтовно Сабір та Мартін розпитували місцевих купців про дорогу на південь й обстановку в Конійському султанаті, страшенно його дратувало. Він остаточно засумував, дізнавшись, що до них збирається приєднатися Йосип зі своїми людьми.

– Нащо тобі Ашерове щеня? З його мулами, тюками та ще з повільним верблюдом на додачу ми валандатимемося, немов піша сарана. І який із Йосипа вершник? Якщо доведеться пришпорити коней, він нас не наздожене!

У глибині душі Мартін погоджувався з другом, але і Йосипові він не міг відмовити. Тим паче, син Ашера бен Соломона резонно зауважив: єврея-торговця швидше пограбують у християнській країні, ніж у султанаті, адже сельджуки мають значно більше зиску з єврейської торгівлі, та і шлях у Кілікію дорогою хрестоносців значно коротший за обхідний маршрут через ромейські володіння. Згадав Йосип і про те, що в нього чимало грошей, які можуть знадобитися для підкупу жадібного, але злиденного англійського лицаря.

Виїхавши з Дорілеї значно пізніше, ніж сподівалися, подорожні кілька годин поспіль ішли второваною караваном дорогою. Нарешті плодюча рівнина залишилася позаду, і дорога почала підніматися на сухе скелясте плато. Уже під вечір вони побачили велелюдну стоянку біля придорожньої криниці: це був караван, що напередодні вийшов із Дорілеї та зупинився тут для ночівлі.

Охоронці каравану до щойно прибулих поставилися зневірливо, і недовіра збільшилася, коли чужинці почали розпитувати про якихось християн-іноземців, що начебто збиралися приєднатися до цього каравану. Караванний ватажок заявив, що відколи вони покинули Дорілею, ніхто до них не приєднувався, не наздоганяв їх і не обганяв.

Це підтвердив і Ваїз, купець із Магриба, якого почав розпитувати Йосип. Він був єдиний, хто міг поспілкуватися з магрибинцем, не викликаючи додаткових підозр, адже в одному з мандрівників шановний Ваїз міг упізнати переодягненого лицаря-госпітальєра.

Відсутність англійців для всіх трьох була несподіванкою.

– У мене погані передчуття, – пробурмотів Сабір, втупившись у холку свого коня.

– А в мене ще гірші! – Ейрік так смикнув повід, що його бурий жеребець, задкуючи, став дибки. – Куди ці кляті англійці могли звернути з караванного шляху, якщо навколо немає навіть стежок? І чи вони дурні, що наважилися довіритися невідомим людям, тим паче – тюркам?

Мартін мовчки розвернув коня. Від’їхавши від стоянки каравану, він почав міркувати вголос:

– Оце й усе, що ми достеменно знаємо: сер Обрі і його попутники раптово вирішили покинути караван грека Євматія задля сповненої небезпек Дороги хрестоносців. Які в них були на це підстави? Дорогою він примудрився пересваритися з багатьма людьми, навіть із караванним ватажком. Потім якимсь чужинцям, з якими він спілкувався протягом останніх двох днів, удалося переконати лицаря, що вони готові служити йому провідниками за поміркованішу платню. Знаючи сера Обрі і його жадібність до грошей, можна припустити: він спокусився на цю пропозицію і як лорд та глава сімейства зміг наполягти, щоб дружина скорилася цьому рішенню. Але понад усе мене тривожать ці новоспечені провідники. Спершу ми подумали, що вони торгують гашишем, але що як у них інше завдання і вони не торговці, а звичайнісінькі «вивідні»?

Від таких слів обидва приятелі спохмурніли.

«Вивідними» в цих краях називали розбійників, які, немов звичайні мандрівники, приєднувалися до караванів. Розчинившись в юрбі, вони входили в довіру до обраних жертв і будь-що намагалися відвести їх убік від проторованих доріг. Причин можна було знайти чимало: начебто вони знають коротший шлях, у них кращі провідники й це коштуватиме значно дешевше. Переконавши нарешті легковірних, їх заманювали на безлюддя, де вже чекала засідка. Обеззброївши і зв’язавши нещасних, мерзотники забирали їхнє майно, а самих або вбивали, або продавали на невільницьких ринках султанату.

– Слід негайно обстежити дорогу від самої Дорілеї до місця стоянки каравану, – уривчасто промовив Мартін, пришпоривши коня. – Будь-який поворот, розвилка, узвіз чи пологий підйом на пагорб можуть бути тим місцем, де «вивідні» ухилилися від караванного шляху. Особливу увагу треба приділити пустельним місцям: розбійники не звертатимуть поблизу сторожових застав чи багатолюдних поселень. Усе, що нам залишається, – шукати сліди. І часу в нас зовсім небагато, – додав він, поглянувши на сонце, що вже котилося до горбистого небосхилу.

Коні рухалися крупною риссю. Мартін тільки озирнувся – Йосип та його люди починали відставати. Останнім трусив здоровий білий верблюд з поклажею, якого за повід тримав вершник, що їхав попереду. Верблюди здатні розвивати солідну швидкість, але змагатися з кіньми їм зась. Цієї миті Мартін уже шкодував, що піддався на вмовляння друга.

У поселеннях, повз які вони проїжджали, друзі розпитували тамтешніх мешканців, змальовуючи подорожніх-кафірів, яких могли супроводжувати вбрані в подерті халати сельджуки. Але ці запитання викликали тільки подив: ніхто нічого схожого не бачив.

У безлюдних місцях вони спішувалися, похапцем оглядали околиці, але, переконавшись, що на узбіччях немає жодних підозрілих слідів, їхали далі. Кожного подорожнього вони суворо допитували – від бабусі, яка збирала верблюдячі кізяки, до пастуха, котрий гнав у селище з десяток сухоребрих кіз.

І все ж їм нарешті пощастило: старий, який їхав на віслюку, розповів Сабіру, що ще в середині дня повз нього проїхали люди, схожі на описаних благородним гулямом. Старому можна було довіряти: мешканці злиденних сіл раді повитріщатися на подорожніх, особливо якщо серед них є знатні пани.

Так удалося визначити ділянку шляху, на якій востаннє бачили англійців разом із «вивідними». Коло пошуків звузилося.

Мартін поквапно спішився і покрокував уздовж дороги, ведучи за повід коня й пильно вдивляючись у куряву, рожевувату у світлі західного сонця.

– Є! – указав він на сліди підків у куряві Сабіру та Ейріку, що нарешті настигли його. – Бачте ці великі відбитки? В англійців високі коні. Мули, на яких їхали «вивідні», з ними не зрівнюються. Та й підковані вони інакше: шляпки цвяхів утоплені в прямокутних заглибинах. Думаю, це саме те, що ми шукаємо!

Вони звернули з дороги до пагорбів, проте йти по сліду можна було лише доти, поки не споночіло. Люди, які проїхали тут до них, рухалися на мулах, що бігли риссю – найшвидшою, на яку тільки були спроможні натомлені за день тварини. Але й коні переслідувачів устигли здолати чималий шлях, а занурюватися в темряві в таку глушину було вкрай небезпечно.

Сабір поскакав далеко вперед: на дальній маківці пагорба чітко вимальовувався його силует. Він неквапно їхав по гребеню, час від часу зупиняючись та нахиляючись до землі. Потім і зовсім зник за пагорбом.

Озирнувшись на Йосипа та його людей, Мартін поскакав услід за Сабіром і невдовзі побачив друга: той спішився неподалік від гайка невеличких олив із кривими стовбурами, що росли в низовині. Сабір сидів навпочіпки, роздивляючись щось на землі, потім різко піднявся і завмер, втупивши погляд у Мартіна.

– Отам, – він показав на невеличкий майданчик на галявині.

Мартін умить усе зрозумів: земля біля хащ була втоптана, повсюди – сліди копит, то тут, то там на піщаному ґрунті виднілися плями – запечена кров. Але вкрай занепокоївся Мартін, коли в гаю вони знайшли зламану лютню леді Джоанни. Судячи з відбитків на піску, тут волочили чиєсь тіло.

Вони обережно проминули гай і серед купи каміння, що височіла за останніми деревами, знайшли кілька трупів. Семеро з них – воїни, які супроводжували сера Обрі. Ще один – майже хлопчисько.

– Це паж дами, юний Жос, – тихо промовив Ейрік, який безшумно наздогнав Мартіна. – Усі, крім нього, загинули від стріл.

Вони перезирнулися. Нескладно здогадатися, що тут сталося. Засідка, спроба воїнів-англійців чинити опір, коротка сутичка. Усі, хто не бився, потрапили в полон. Пажа просто зарізали, щоб залякати решту, – мабуть, він виявив непокору.

– Що буде із жінками? – занепокоєно запитав Ейрік.

– Сам здогадайся.

Ейрік спохмурнів. Знатну леді, скоріш за все, не займатимуть, інакше її вартість на невільничому ринку впаде. Не чіпатимуть і камеристку Ґодіт – вона вже немолода. Стосовно ж юної служниці…

– Мене б не надто засмутило, якби серед цього каміння валявся труп чванька Обрі, – рудий сплюнув крізь зуби. – Поквапмося!

Сабір озирнувся до Ейріка зі швидким жестом: долоня розгорнута догори, пальці зібрані пучка до пучки і скеровані до співрозмовника. Такий мусульманський жест означав наполегливу вимогу трохи зачекати чи замовкнути. Ці двоє поруч мали дивний вигляд: незворушний і мовчазний, попри південну кров, Сабір і нетерплячий мешканець півночі, який не втрачає надії знайти свою випадкову любоньку.

Цієї миті з хащ з’явився Йосип. Побачивши купу вбитих людей, він зірвав із голови свою жовту шапку й судомно затиснув нею рота. Тіло його конвульсивно здригнулося, горло видало здавлений звук. Він кинувся геть, і його двічі вивернуло біля кривого стовбура оливи.

– Іще й це Ашерове щеня з нами! – розпачливо розвів руками Ейрік. – Що з ним тепер робити?

Сабір безслівно повторив свій жест мало не біля самісінького носа рудого, закликаючи варанга вгамуватися.

Мартін сказав:

– Починати переслідувати їх зараз – безглуздо. Не мені тебе вчити, друже.

Ейрік похнюпився. Темрява густішала, поночі вони й самі можуть потрапити в пастку. «Вивідних» зазвичай небагато, але за ними завжди стоять великі банди. Наймудріше буде зробити привал, дати коням перепочити, а завтра вдосвіта продовжити пошуки. До того ж їхній обов’язок – поховати вбитих, і нехай це зроблять Йосипові люди. Сам він, схоже, вже оговтався.

Ніч була неспокійна, хоча Йосипові охоронці, змінюючись, по двоє стояли на чатах. Ейрік кілька разів прокидався, тинявся околицями й голосно зітхав.

Мартін довго не міг заснути, спостерігаючи, як в небі спалахують зорі, а з-за пагорбів повільно випливає серпик місяця. Світ довкола здавався прекрасним і безжурним, аж не вірилося, що неподалік, за кілька кроків, лежать тіла людей, які ще вдень були сповнені життя й сподівань. У повітрі ані шелесне, і тільки звичні звуки нічного життя безлюдної рівнини порушували тишу: у заростях писнула пробуджена пташка, зашурхотіло дрібне каміння під лапами малого звіряти…

Зрештою Мартін задрімав, але спав чутливо, тому вмить піднявся, вловивши зовсім інші звуки, що сповнили його тривогою.

Поруч уже сидів навшпиньки Сабір, а Ейрік безшумно сходив у темряві на пагорб, щоб обдивитися.

Небо на обрії вже сірішало, у таке передсвітання в степу панує цілковита тиша і будь-який шум чути на величезній відстані. Сабір мовчки вказав у той бік, звідки долинав приглушений гомін, іржання коней, потім – пронизливий жіночий крик.

Мартін затягнув пасок із мечем.

– Підніми зо п’ятеро людей із Йосипової охорони. Решта нехай залишаються тут охороняти господаря.

Молодий єврей міцно спав на попоні, голова його лежала на черезсідельній торбині. Ніщо не порушило спокою Йосипа, виснаженого вчорашніми болісними враженнями.

Невдовзі вершники вже були на верхівці пологого пагорба, з-за гребеню якого долинали звуки, що їх стривожили. І в непевному світлі передрання вони побачили дещо вельми дивне.

Виявилося, що розбійники, яких вони збиралися наздогнати, розклали свій табір менше ніж за милю від їхньої стоянки. З пагорба було видно два намети, покриті козячими шкурами, біля них на землі лежали зв’язані полонені, на віддалі паслися коні, що їх саме намагалися зігнати в табун кілька молодиків у тюрбанах. Але решта розбійників – їх було більше дюжини – бозна-чому юрмилися на протилежному схилі улоговини поміж двох пагорбів, жестикулюючи, вигукуючи щось і час від часу вибухаючи реготом. Крізь цей галас проривався інший звук – уривчасте клацання і свист, що нагадував шипіння змії.

Щойно «вивідні» розступилися, Мартін побачив на схилі молоду жінку в подертій червоній сукні і зі скуйовдженим волоссям. У її руках був довгий батіг, яким вона неймовірно спритно цьвохкала, не підпускаючи харцизяк до себе. Раз по раз звивалося важке батожище, смуга волової шкіри з уплетеними в неї свинцевими кульками обвивала дугу й спрямовувалася вперед, наздоганяючи чергового мерзотника. Лунало оглушне ляскання і, якщо удар утрапляв у ціль, – крик болю. Негідники сахалися й відступали на кілька кроків, за цей час жінка встигала трохи піднятися схилом угору. Полонянка відбивалася відчайдушно, але її було взято в кільце, вона ослабла, і результат цього протиборства було вже визначено.

Завдяки всьому тому Мартінових людей ніхто не помітив. Але навряд чи це триватиме довго: рано чи пізно котрийсь розбійник здійме тривогу.

Оглянувши табір «вивідних», Мартін швиденько перерахував негідників. Десятки два озброєні, ще кілька збирають докупи коней. Не так уже й багато. Ось чому вони вирішили на місці вколошкати частину воїнів-англійців – щоб потім легко впоратися з рештою.

Лицар озирнувся, одночасно витягуючи лук із сайдака.

– Спершу, поки не похопилися, знімемо, кого зможемо, звідси. Потім атакуємо.

Восьмеро проти двадцяти п’яти – сили нерівні, але Мартін знав, що Ашер бен Соломон не послав би із сином недосвідчених вояків. На своїх друзів він міг цілком покластися. Та й далеко не всі «вивідні» вправні бійці: вони звикли покладатися на раптовість і чисельну перевагу.

Коли заспівали стріли, розбійники не відразу збагнули, що сталося. Вони панічно заметушилися, багато хто, замість оборонятися, кинулися до коней. Це дало змогу нападникам випустити ще зо дві дюжини стріл, уже на ходу. У балці залунали хрипкі волання, коні схарапудилися.

Мартін мало не налетів на чиюсь кобилу, яка неслась навперейми, але його навчений кінь устиг устати дибки і вдарити знавіснілу коняку передніми копитами. Звідкись з’явився розбійник у чалмі – не встигнувши вихопити зброю, він спробував затулити руками голову, але Мартінів меч уже стрімко опускався. Бризнула кров, розрубане по груди навпіл тіло мерзотника повалилося в закушпелену траву. Вершник пришпорив коня і знову закинув меч. Устиг помітити скерований на себе наконечник короткого списа, ухилився, і знову його нещадний клинок ударив униз.

Декілька розбійників усе-таки спробували опиратися, але це їм не зарадило. Урятувалися ті, що встигли заскочити на розпряжених коней і, гогочучи, погнали їх геть. Утікачів було з десяток – їх не переслідували, взявшись добивати менш тямковитих.

Усе скінчилося.

Ейрік перший зіскочив із коня і кинувся до полонених. Розрізаючи на них пута, він квапливо розпитував то в одного, то в іншого, де покоївка Санніва. Його гукнув, вимагаючи негайного звільнення, сер Обрі, який досі лежав зв’язаний. Однак лордові допоміг Сабір, а Ейрік кинувся в один із наметів і невдовзі вийшов звідти, несучи на руках зібгану калачиком білявку. Уклавши дівчину, яка гірко ридала, на суху траву, він став біля неї навколішки і почав утішати.

Мартін звелів двом Йосиповим воїнам іти за господарем. Розбійники розійшлися, але слід бути обережними, адже ж вони можуть повернутися, почнуть кружляти в околицях і наскочать на сина Ашера бен Соломона, який залишився з мізерною охороною.

Спішившись, лицар відразу опинився в обіймах Обрі де Рінеля.

– Сер, я вам завдячую життям! Я родич англійського короля, і він щедро нагородить вас за моє звільнення!

Мартін машинально кивнув, звільнився з лордових обіймів і пішов туди, де на схилі пагорба досі, мов заціпеніла, стояла його дружина, стискаючи руків’я батога.

Ще здалеку він збагнув, що жінка й зараз не в собі. Не впізнаючи Мартіна, вона позадкувала і підняла батіг. Очі були широко розкриті, райдужки, завдяки збільшеним зіницям, здавалися майже чорними. Леді Джоанна була дуже бліда, темне волосся обліпило їй чоло й щоки.

Мартін по-дружньому підняв руку.

– Леді, перед вами лицар Мартін д’Ане. Прошу вас – заспокойтеся!

Здавалося, вона не почула цих слів. Жінка й далі відступала, готуючись ударити батогом. Мартін ступив крок уперед, і відразу смуга волової шкіри зі свистом метнулася в повітря. Лицар устиг відскочити, але свинцевий кінчик батога зачепив носак його м’якого чобота.

Мартін глухо зойкнув – біль був неймовірний.

– Щоб вас грім побив, міледі! – вигукнув він. – Чи варто було вас рятувати, щоб бути покаліченим!.. Сер Обрі, може, ви самі приведете до тями свою дружину?

Лорд несміливо підійшов та лагідно звернувся до дружини, запевняючи, що все вже минулося і їх урятовано. Схоже, леді Джоанна впізнала чоловіків голос: її рука з батогом опустилася, вона кілька разів судомно зітхнула, потім її дихання вирівнялося, а голова опустилася. Але вже наступної миті вона випросталась, немов сталева пружина, і зацідила серу Обрі дзвінкого ляпаса.

Усі навколо завмерли, очікуючи, як приголомшений лорд відповість на нечуване зухвальство.

Сер Обрі певний час стояв нерухомо, затуливши обличчя, немов боячись, що розгнівана дружина одним ляпасом не обмежиться, а потім повільно й обережно забрав у неї батіг.

Леді Джоанна круто повернулася й пішла геть. Червоний обшарпаний поділ її сукні ковзав по колючій траві та камінню, волосся спадало на плечі, голова була схилена. Відійшовши на певну відстань, вона опустилася додолу, обхопила себе руками, немов її била пропасниця, а потім її плечі здригнулися від ридань. Нарешті виникла реакція на все, що з нею сталося й могло статися.

Її не турбували. Сер Обрі теж тримався опрічно, граючи батогом і час від часу кидаючи погляди на слуг, які намагалися впіймати коней, що ніяк не могли заспокоїтися. Тікаючи, розбійники змогли забрати двійко з них, а на додачу ще й кількох мулів із поклажею. Камеристка Ґодіт кинулася була до пані, однак, побачивши, в якому вона стані, застигла, не наважуючись нічого робити.

Тим часом покоївка Санніва, попри вимордуваний вигляд, поступово приходила до тями в затишних обіймах рудого північного велетня. Він тихо щось казав, лагідно гладячи її волосся, і дівчина притискалася до нього дедалі щільніше.

Із-за гребеню пагорба показався Йосип зі своїми людьми – вони вели в’ючних тварин. Цього разу він не дав волі почуттям, навпаки – умить оцінив обстановку й почав швидко давати розпорядження. Частину вцілілого майна полонених він наказав навантажити на мулів і верблюда, а поки слуги це виконували, син Ашера бен Соломона уважно вислухав схвильовану розповідь кухаря подружжя де Рінель – коротуна Бритріка. Йшлося про те, що Йосип уже знав: як мерзотники ошукали сера лорда, як заманили їх у цю глушину, а потім підступно напали і вбили сімох воїнів. Коли ж юний Жос спробував був заступитися за свою пані, хлопчака зарізали на місці без жодного жалю до його віку…

Мартін краєм вуха прислухувався до розлогої оповіді Бритріка, коли до нього підійшла Ґодіт.

– Хай береже вас Господь і Пречиста Діва, пане лицарю! – вигукнула літня дама. – Ви врятували нас від гіркої долі, на яку нас прирік несосвітенний сер Обрі!

За словами камеристки, лорд повівся, м’яко кажучи, легковажно, адже вчинив він саме так, як припускали Мартін, Сабір та Ейрік. Сер Обрі переконав дружину покинути караван Євматія і далі йти з іншими провідниками – досвідченішими й не такими ласими до грошей. Леді спершу впиралася його наміру, але, врешті-решт, поступилася. А потім… Потім їй довелося розтрощити свою лютню об голову мерзенного сельджука, який укоротив віку її улюбленому пажеві. Леді Джоанну тієї ж миті зв’язали, але в одязі вона ховала маленького ножа. Удосвіта, поки розбійники відпочивали, Ґодіт допомогла дістати його й розрізала її пута, а потім леді вдалося перерізати мотузки в конов’язі, розраховуючи, що коні порозбігаються, це відверне увагу розбійників, а вона тим часом звільнить решту невільників. Аж раптом сер Обрі зчинив галас, вимагаючи, щоб дружина звільнила насамперед його, а не капітана Дроґо. Але вона чинила правильно: адже від Дроґо, хоч його і було поранено, користі значно більше, ніж від сера Обрі, а своїм галасом мілорд домігся тільки того, що бандити помітили звільнену леді Джоанну й кинулися до неї… Благо, що пані трапився під руку батіг, а як вона вміє з ним поводитися, пан лицар, мабуть, і сам переконався…

– І все ж ваша пані не повинна була в присутності прислуги й охоронців так принижувати чоловіка, – перервав її Мартін.

Камеристка впилася в нього осудливим поглядом. Її довгасте, овече обличчя, видовжилося ще дужче, світлі брови піднялися так високо, що сховалися під пов’язкою на голові.

– Невже пан лицар не розчув того, що я йому щойно розповідала?

– Слуги не мають осуджувати свого господаря, – сухо кинув Мартін. – Як і дружина не повинна так поводитися з чоловіком.

Він чудово розумів, чому Джоанна де Рінель змушена була дати серові Обрі цілком заслуженого ляпаса, але її гординя і зухвалість його ошелешували. Він добре пам’ятав сім’ю Ашера бен Соломона – єдину, в якій йому випало жити. Там усі одне одного шанували й намагалися дарувати рідним радість. І нехай чоловіки-євреї не дотримуються кодексу лицарської честі, не схиляються перед дамами, але вони й не прагнули помикати ними, як рабинями. Жінки теж шанували своїх чоловіків, їм і на думку не спало б принизити їх на очах у сторонніх.

Проте все це було другорядним, оскільки Мартін розумів: та сварка йому на руку. Навряд чи вони скоро помиряться, отже, йому не доведеться вбивати сера Обрі. Однією смертю на сумлінні менше. В очах леді Джоанни він зараз герой, рятівник, і цим треба негайно скористатися.

Перечекавши ще кілька хвилин, лицар вирушив до Джоанни, яка досі самотньо сиділа осторонь від розбійницьких наметів. Почувши його кроки, вона підвела обличчя, і Мартін побачив на її запорошених щоках брудні стежинки від сліз.

– Мадам, – він легенько схилився. – Не варто журитися, усе минулося. Налякані шакали порозбігалися, але не гарантуватиму, що їм не спаде на думку знову збитися в зграю і спробувати напасти. Тому ми мусимо якнайшвидше покинути цю дику місцину.

Він простягнув руку, але жінка її не прийняла, а сиділа собі далі, міряючи його поглядом.

– Сер Мартіне д’Ане, – промовила Джоанна, – зараз ви геть не схожий на лицаря ордену Святого Івана.

Із цих слів він зрозумів, що англійка вже цілком себе опанувала.

– Чи не здається вам, мадам, – заперечив Мартін, – що було б не надто розважливо роз’їжджати мусульманською країною з хрестом на грудях? Свого часу я знову з гордістю вберусь у плащ госпітальєра, та поки що волію бути схожим на одного з них. Ми у ворожому краю, й вам слід було б уважніше дослухатися до моїх слів – як раніше, так і надалі. Інакше мені доведеться продовжити свій шлях без одновірців, які можуть стати на перешкоді.

Мартін розумів, що говорить занадто різко. Зовсім не так слід було б звертатися істинному лицарю до дами, яку щойно видерто з рук розбійників. Але, хоч як це дивно, саме такий тон і подіяв. Леді Джоанна простягнула йому руку і, коли він допоміг їй звестися, промовила:

– Пробачте, якщо я була не досить ґречна. Але я не забуду, що завдячую вам своїм порятунком. І це така ж правда, як і те, що я вірю в Ісуса Христа і Пресвяту Діву.

– Амінь, – відповів Мартін і, не відводячи очей від обличчя дами, міцно стиснув маленьку гарячу долоню своєю рукою. – Я радий, що мені поталанило вам так прислужитися. Адже ви цього варті.

Леді Джоанна опустила очі.

Розділ 7

Квітень 1191 р., Середземне море

Небо було лазурове, надворі спокійно – ані шелесть. Море аж до обрію лежало, мов розплавлене скло.

– Повний штиль! – пробурмотів шкіпер Пітер із Брістоля. І додав, не тамуючи злості: – Бодай би це безвітря провалилося в пекло до всіх чортів і чортиць!

І не знайшовши, як інакше висловити роздратування, шкіпер чвиркнув у бік борту, але промазав – і негайно застиг, побачивши внизу, на палубі, приблизно в тому ж напрямку, куди він скерував плювок, двох знатних дам у легких покривалах на головах.

Паскудно: плювати на палубу – для моряка немає гіршої прикмети, та ще й в присутності королівських осіб!

Обидві дами, немов за командою, озирнулися, і Пітер, зірвавши з голови плетений ковпак, розгублено забелькотів:

– Міледі… Ваші величності… Ради всемогутнього неба…

– Ви огидно брутальний, шкіпере! – сердито промовила одна із жінок, гидливо відсовуючись від фальшборту, куди ляпнув згусточок слизу.

Це було сказано рідною для Пітера англійською, від чого на шкіпера найшло ще більше каяття. Це ж треба: сама сестра короля, Іванна Плантагенет, яка з ним завжди така люб’язна!..

– Міледі, – капітан, жмакаючи ковпак у кулаку, лунко гепнув себе в груди. – Ваша милосте, заради всього святого, я…

Але жінки зайшли за кормову надбудову.

– Ці англи всі такі неотесані? – повернулася до королеви-вдови Іванни Річардова наречена Беренгарія Наваррська.

Іванна склала пухкі вуста в усмішку.

– Усе, як скрізь, – хтось шляхетний, хтось неотесаний… Мій брат Річард народився в Англії, в Оксфорді. Що ж до невихованого Пітера, то він, хоч і нечупара й не дістав ніякого виховання, та все ж залишається одним із найкращих шкіперів на братовому флоті. Інакше Річард не доручив би йому свою чарівну наречену.

І вона легенько обняла принцесу Наваррську за плечі.

Відколи Беренгарія з Річардом обмінялися на Сицилії обручками й принцесу нарекли нареченою короля, Іванна майже не розлучалася з нею: вони разом готувалися до далекої морської мандрівки, разом піднялися на корабель, ділили один пів’ют – ошатне, прикрашене гаптованими фіранками й різьбленими дубовими півколонами приміщення в кормовій надбудові. Молоді жінки зблизилися, і принцеса Наваррська, яка вперше покинула батьківщину, була невимовно втішена, що сестра її нареченого так тепло до неї ставиться. Та інакше й бути не могло – адже вони єдині знатні дами, які супроводжували хрестоносне військо на шляху до Святої землі.

– Вам тут не страшно, Іванно? – стиха запитала Беренгарія майбутню зовицю.

Вона досі нітилася перед цією величною дамою, яка перебрала на себе всі дорожні клопоти. Адже саме завдяки її завбачливості вони мали вигоди, що оточували їх на кораблі, повному озброєних чоловіків. До них тут ставилися так, як вимагав їхній стан, – ґречно і люб’язно. На грубого шкіпера з Брістоля можна не зважати, якщо він і справді так чудово знає свою роботу.

Беренгарії часом здавалося, що Іванна знає все те, що для наваррської принцеси, яка багато років прожила в монастирській тиші, було таємницею за сімома замками. Молоду, але вже овдовілу королеву Сицилії вона вважала особливою істотою. Однак Іванна й була особливою – як усі, в кому текла кров Плантагенетів. Її почуття власної гідності, знання таємних сторін життя, вміння спілкуватися з людьми – привітно, але водночас і поблажливо, як і належить милосердній господині, – усе в ній захоплювало Беренгарію. Їй хотілося бути схожою на Іванну, перетворитися на таку ж осяйну даму.

В Іванни, стрункої та високої, була велична постава, голова її з гордовитою граційністю сиділа на тонкій шиї, а темне волосся, розділене за нормандською модою на прямий проділ, спадало на груди двома довгими косами. І вбиралася вона неймовірно вишукано в одяг теплих тонів – насичено рожевий та червоний. За герб Іванна обрала собі півонію, віддавши цій квітці перевагу перед трояндою, якою всі безмежно захоплювалися. Півоніями було розшито нижню частину й просторі рукави її малинового бліо. У Палермо, у садку при палаці, Іванна висадила безліч кущів півоній, сама готувала з їхнього коріння заспокійливі настоянки, а з пелюсток – ароматичні розтирання.

Часом брат Річард підсміювався, називаючи сестру Півонією, і королеві-вдові Сицилії це прізвисько, схоже, подобалося. Щоправда, король завжди наголошував: любов до півоній тут ні до чого – просто її вуста нагадують йому цю квітку.

Але сама Беренгарія глибоко в душі вважала, що, попри чарівливість Іванни, ці занадто повні та яскраві губи надають тонкому королевиному обличчю надмірну, ледь не вульгарну чуттєвість. Решта рис її обличчя були приємні й пропорційні, за винятком важкуватого підборіддя. Та і в очах Іванни – сірих, як у всіх нащадків Плантагенетів, – було більше сталі та кременю, ніж світла ніжності й жіночної покори.

Зараз Іванна дивилася на море і на кораблі, що неначе вмерзли в його непорушне плесо, не як прочанка, котра мріє ступити на Святу землю з іменем Божим на вустах, а як полководець, свідомий своєї сили. І вона почала розмову не про абищо, а про кораблі:

– Чого нам боятися? Нас захищає наймогутніший флот з усіх, які колись борознили простори Середземного моря. Беренгаріє, ви лише погляньте! Ці судна, – Іванна махнула рукою, немов окреслюючи горизонт, – двопалубні, міцні, легкі, здатні вмістити до сорока лицарів зі свитою та кіньми. Їх називають юісьє, і на одному з них попливемо й ми. Тут є все необхідне не лише для воїнів, а й для дам, – вона вказала на кормову надбудову. – А оті кораблі, – вела вона далі, – це нефи, які пливуть за допомогою весел і вітрил. Завдяки високим бортам і просторим трюмам вони здатні взяти на борт до ста лицарів зі свитою, кількасот піхотинців і річний запас продовольства. І під палубою залишається ще чимало місця для конюшень та вантажу. Однак нефи, попри великий розмір і стійкість, повільні й неповороткі. Інша річ – галери. Погляньте, принцесо, он на ті стрункі судна з двома рядами весел, косими вітрилами й носом, оснащеним тараном для боротьби з ворожими кораблями. Вони здатні рухатися навіть за цілковитого штилю. Проте галери не такі місткі, як юісьє чи нефи, тому їм доводиться чекати, піднявши весла на борт, адже їхнє завдання – охороняти найбільші судна від піратів… Беренгаріє, ви зблідли? Не хвилюйтеся, наш флот такий могутній, що навіть найзухваліші морські розбійники не наважаться на нього напасти.

Про братову флотилію Іванна могла говорити годинами. Воно й не дивно – Річард витратив величезні кошти на підготовку до хрестового походу. Судна, що мають доправляти військо хрестоносців, будували в усіх портах його володінь, де є корабельні, – в Англії, Нормандії, Бретані й Аквітанії. Королівське замовлення забезпечило роботою та хлібом величезну кількість люду, і, хоча майстрам було виплачено лише дві третини вартості суден, решта надійде від пожертв його підданих на визволення Гроба Господнього. І ось – результат цих неймовірних зусиль перед її очима… Ні, навряд чи Беренгарія здатна поділяти її захват. Як це прекрасно, коли море аж до самісінького обрію всіяне легкокрилими кораблями!

Беренгарія зітхнула. Безсумнівно, це дійсно захопливе видовище. Вона добре пам’ятала: лише кілька днів тому величезна флотилія, наповнивши вітрила, покидала Сицилію, і навіть незадоволені Річардом місцеві мешканці юрмами збігалися, щоб провести англійського короля Лева. Обліпивши прибережні бескиди, сицилійці із захватом дивилися на армаду, що повільно віддалялася, розмахували руками й вигукували добрі побажання тим, хто вирушив воювати з язичниками.

Покинувши порт, судна вишикувалися ключем, очоленим флагманським кораблем Річарда, на щоглі якого майоріло королівське знамено – червоне полотнище з трьома золотими левами Плантагенетів. Уночі на суднах запалювали вогні, щоб не загубити одне одного в темряві, а королівський флагман, як завжди, плив попереду, і на його щоглі путівною зіркою горів найяскравіший вогонь. У центрі цього ключа був і той великий юісьє, на якому розташувалися королівські сестра та наречена.

Ще тоді, коли Річард лише планував прийняти хрест паладина, у нього виникла думка морем доправити своє військо в Левант. За розповідями матері й лицарів, яким удалося повернутися зі Святої землі, англійський король знав, скільки зусиль, коштів і життів забирає перехід суходолом у кілька тисяч миль завдовжки. Без утрат, сповнену сили армію можна привести під стіни Священного міста тільки за допомогою численного й добре оснащеного флоту…

– Беренгаріє, здається, ви зовсім не слухаєте мене! – вигукнула Іванна, помітивши порожній вираз обличчя попутниці.

Принцеса здригнулася. О, в Іванни повсякчас лише одне на думці: військо, воїни, кораблі й стан моря, зброя і бойові коні, фураж і запаси продовольства. Недаремно Річарду завжди є про що поговорити із сестрою. Але Беренгарію такі розмови швидко втомлювали.

– Я подумала, люба Жанно…

– Не називайте мене Жанною, – несподівано розгнівалася королева Сицилійська. – Уже краще Джованною, як називали мене піддані на милій моєму серцю Сицилії. Навіть Іванна краще, якщо ваша ласка! Але я, звісно, волію так, як охрестив мене брат, – Півонією. Шкода, що не ми обираємо собі ім’я та долю!

– Добре, люба. Однак ось що мене відволікло: чи безпечно королю задля такого тривалого походу покидати власні володіння?

– А який християнський володар наважиться зазіхнути на землі монарха, котрий б’ється за визволення Гробу Господнього? Папа негайно накладе особистий інтердикт^[81] на кожного, хто на таке насмілиться. Але цього не буде: погляди християнського світу звернені тепер на Річарда – адже він один здатен прогнати невірних з Єрусалима й повернути всім істинно віруючим надію на милість Божу.

– О, ваша правда! – рішуче відгукнулася Беренгарія. – І немає честі більшої, ніж стати його дружиною. Бути жінкою короля-паладина – виняткове щастя, і я, бачить Бог, усе життя присвячу служінню йому!

Беренгарія говорила палко, її очі, зазвичай скромно опущені, сяяли. Вона збуджено стала навколішки й почала гаряче молитися. Королева Іванна взяла з неї приклад. Погляди лицарів на палубі було звернено на них. Вигляд цих жінок, які на тлі ясного неба і нерухомого моря зверталися до Бога, був такий промовистий, що й чоловіки приєдналися до молитви. Коли ж і молитися, як не на шляху до Святої землі, готуючись віддати життя за праведне діло!

З усієї команди лише шкіпер Пітер не покинув свого поста. Він і надалі пильно стежив за армадою суден із безсило обвислими вітрилами. Море досі було застигле – його плесо віддзеркалювало кораблі. І так із дня на день. Хтозна, коли знову повіє вітер і чи буде він ходовим? І чим закінчиться цей нечуваний штиль?

Старому брістольському моряку такі задуха й застигле повітря були не до вподоби. Може, і йому помолитися, просячи в Бога бодай легенького вітерцю? І щоб він справді милістю Божою був легкий…

Помолившись, обидві жінки звелися з колін і повернулися у свої покої в кормовій надбудові. Але вони мусили пройти повз шанобливо схилених лицарів. Принцеса пришвидшила ходу, а сицилійська королева-вдова, навпаки, вирішила затриматися й поспілкуватися з паладинами, які її оточили.

Беренгарія мусила чекати свою попутницю в колі жінок, які їм прислуговували, – вони саме переймалися її весільним вбранням. Просторий покій нагадував рясний квітник: розкладені повсюди сувої атласу й оксамиту палали, немов рубіни й смарагди, струменіли заткані золотом рюші й позументи, але сама принцеса, немов не помічаючи цієї розкоші, відразу взялася до своєї роботи – вишивання вівтарного покрову. Лише час від часу вона завмирала, прислухаючись до чоловічих голосів із пів’ют, гучних і зухвалих, що з ними зливався дзвінкий голос Іванни, який вряди-годи переривав сміх. І як їй не страшно бути самій серед чоловіків?

Коли, нарешті, з’явилася Іванна, Беренгарія простягнула до неї руки.

– Мені лячно за вас, люба Півоніє, – сказала вона, коли та, недбало відкинувши довгий шлейф, умостилася на канапу. – Ці люди, з якими ви спілкувалися… я ще таких не бачила! Вони здоровезні і схожі на дикунів.

Іванна скоса й насмішкувато глянула на принцесу: яка ж вона тендітна та полохлива. Пора б їй зрозуміти, що, ставши дружиною такої людини, як Річард Левове Серце, доведеться поводитися відповідно до нового становища. Вона прекрасно вихована, напам’ять пам’ять знає батьків Церкви і до того ж гарнюня: ніжне округле личко, гладенька шкіра – оливково-смаглява, як у всієї династії Гіменес. Беренгарія невеличка на зріст, і під час заручин з високим і величним Річардом здавалася геть крихітною. Це в багатьох викликало замилування: король – утілення мужності, і його мініатюрна наречена. Попри свою тендітність, принцеса чудово збудована – тонка талія, округлі стегна й високі груди, що їх не приховує навіть просторе вбрання.

Іванна знала, що двір короля Санчо Наваррського відомий як законодавець моди й куртуазних манер. Дивно було бачити його дочку вбраною, мов черниця, – ні тобі бліо, що підкреслювало б статуру, ні коштовностей, як це належить дамі такого високого стану. Ясно, що Наварра невелике й не надто багате королівство, але наречена короля Річарда мусить мати достойний вигляд. Недарма ж сама Елеонора Аквітанська, привізши синову наречену на Сицилію, попросила дочку подбати про гардероб майбутньої англійської королеви.

Іванна з ніг збилася, шукаючи в купців найкращу тканину та гаптування, серпанки й прикраси. Через брак часу вбрання для принцеси довелося шити вже дорогою, задля чого дам супроводжували найкращі на Сицилії швачки. Але Беренгарія була така скромна, що її ледве вмовили зняти мірки – принцеса страшенно соромилася чужих дотиків, навіть жіночих. Невже її так виховували в монастирі? І ці її величезні карі, глибокі, але завжди начебто перелякані очі!

Ні, Беренгарія жодним чином не наївна й не дика: у неї чудові манери, вона освічена й здатна тонко сприймати людей та події. Що з того, що вона весь час прагне усамітнитися для улюблених занять – молитов, читання, вишивання золотом. Нічого дивного – висмикнута з тихої обителі, де вона безтурботно жила, дівчина раптово опинилася в самісінькому центрі великої війни.

Іванна відчула до принцеси ніжність. Обійнявши Беренгарію, вона ласкаво погладила її рівно зачесане каштанове волосся.

– Бідолашне моє дитя! Вам нічого боятися чоловіків, які заприсяглися служити нам вірою та правдою. Єдине, у чому ви маєте рацію, – на вигляд вони справді дикі й свавільні, адже це шотландці, мешканці далеких гір Каледонії.

– Шотландці? Матінко Божа! Як король може їм довіряти? Адже це запеклі вороги англійців!

Із цим Іванна мусила погодитися. Так, Шотландія та Англія часто-густо воюють одна з одною, але шотландські лицарі, що їх супроводжують, цілковито віддані королю Річарду. І на це є вагомі підстави.

Вона розповіла Беренгарії, як сімнадцять років тому король шотландців Вільгельм Лев зухвало напав на англійські прикордонні замки в Нортумбрії, та його схопили лицарі короля Генріха Плантагенета. Вільгельма кинули в підземелля, примусивши визнати васальну залежність Шотландії від англійської корони, і шотландським лордам довелося з цим змиритися. Відтоді Генріхова влада поширилася на всю Британію, хоча в Шотландії досі ненавиділи англійців, насамперед королівських чиновників. А Річард, прийшовши до влади, звільнив Вільгельма Лева і позбавив Шотландію тягаря нав’язаних його батьком обов’язків, отримавши натомість десять тисяч золотих, що їх негайно було вкладено в підготовку походу на Палестину. Але не саме лише золото стало йому нагородою за мудре рішення: вдячні шотландці припинили набіги на північні землі Англії, дедалі частіше сини та доньки обох народів почали одружуватися, пожвавилася торгівля й багато хто з лицарів-шотландців, захоплених Річардовим благородством, дали обітницю королю-хрестоносцю та приєдналися до його походу.

– Бачте, принцесо, – підсумувала Іванна, – тепер ви самі розумієте, що воїни, які нас супроводжують, – люди віддані та звитяжні. І я сміливо на них покладаюся.

Беренгарія замислено стискала нагрудний хрест.

– Невже золото може замінити втрачені землі? Чи мудро вчинив король Річард, відмовившись від того, чим володів його батько?

«От тобі й маєш! Чи не осуджує наша скромниця свого нареченого?» – мимоволі всміхнулася Іванна.

Їй довелося пояснювати, що виконання обітниці звільнити Святу землю від влади язичників – завдання всього життя короля Річарда. А війна, надто в таких віддалених краях, коштує дорого. Її брат добре все зважив, перш ніж іти в похід, адже до перемоги ведуть не самі лише звитяга та мужність. Слід в усьому переважати ворога, а для цього потрібні обладунки, зброя, коні, провіант. І все це – найвищого ґатунку. Задля досягнення великої мети Річард, де тільки міг, здобував кошти, і десять тисяч золотих за звільнення шотландського короля – це лише дещиця з того, що було вкладено в підготовку війни з невірними. Чи чула принцеса Беренгарія про Саладінову десятину? Це податок, що його доводиться сплачувати всім Річардовим підданим, які не наважилися виступити з королем за звільнення Гробу Господнього. Крім того, канцлер Лошан знайшов іще один спосіб отримати гроші: по смерті короля Генріха ІІ було переглянуто діяльність чиновників колишнього уряду, і всі нечисті на руку, щоб уникнути покарання, мали внести за себе чималий викуп. Ці гроші теж примножили скарбницю хрестового походу. З лицарів, які, надихнувшись, узяли були на себе хрест, а потім малодушно відмовилися, брали відступні. І, звісно ж, – пожертви монастирів, добровільні внески купців і землевласників, гроші від продажу низки королівських маєтків.

Істинно, король Англії готовий був на все задля успіху походу. Якось Річард навіть пожартував, що продав би й Лондон, якби знайшов на нього покупця. Цей дотеп миттю підхопили його недоброзичливці, зокрема Філіп Французький. І хоча Філіп нині Річардів союзник і теж іде в Палестину, він воліє не витрачати грошей, а отримувати їх від короля Англії. Саме так він і вчинив, випросивши в Річарда частину кораблів на Сицилії.

– Я лише мигцем бачила Філіпа Французького, – замислено мовила Беренгарія. – Король Франції відпливав із Мессіни саме, коли мій корабель заходив у порт. Наші судна пройшли майже впритул, однак він навіть щирого кивка мені не подарував, а відразу відвернувся.

– Люба принцесо, – Іванна легенько доторкнулася до її плеча, – ви мусите зрозуміти, що Філіпові знадобиться чимало часу, щоб змиритися з вашим шлюбом. Адже заради вас Річард відмовився від руки його сестри Аліси.

«Краще б наша ніжна пташка й не намагалася з’ясувати подробиць тієї ганебної історії», – подумала Іванна.

Але Беренгарія несподівано запитала про інше. Ніяковіючи й не перестаючи накладати стібок за стібком, принцеса Наваррська поцікавилася: чи є правда в чутках, які дійшли до неї вже в Мессіні, – буцімто й сама Іванна дала відкоша королю Франції. Кажуть, він виявляв до неї знаки уваги, однак, урешті-решт, королева-вдова Сицилії попросила брата звільнити її від товариства французького монарха. Але ж Філіп Капетінг – удівець, Іванна – теж. Їхній шлюб міг би бути корисним для обох держав.

– Приємно чути, що ви, Беренгаріє, маєте свою думку щодо інтересів держав. – Іванна всміхнулася і глянула на дівчину з-понад келиха із джерельною водою, ледь підфарбованою вином. – Але річ у тому, що я вже колись вийшла була заміж із політичних міркувань. Дванадцятирічною мене відправили на Сицилію, і король Вільгельм здавався мені старезним дідом. А йому було лише двадцять сім – на рік більше, ніж зараз нам із вами. Адже вам, принцесо, двадцять шість, як і мені, так? Але Вільгельм був такий кремезний і галасливий, мав таку густу ій буйну бороду, що я – маленька пташечка із Пуату – боялася його, а часом і ненавиділа. Проте Вільгельм ставився до мене поблажливо, він терпляче очікував, коли я підросту й зможу виконувати свій подружній обов’язок. Він хотів, щоб я заприятелювала з його наложницями і вони навчили мене багато чого з того, що знадобилося нам із Вільгельмом, коли я стала його дружиною не лише на троні, а й на ложі.

– Годі! – відсахнулася Беренгарія. – Я не хочу цього чути.

«Так я і думала, – Іванна схилилася на саф’янове узголів’я канапи. – Монастирські безскоромниці таки вбили в голову цій дівчинці, що все, дотичне до плотських утіх, – гріховне. Бідний Річард! Він воїн, а муситиме панькатися з цією напівдитиною, вихованою черницями».

Утім Іванна, наче й не почувши вигуку принцеси, й далі розповідала про небіжчика-чоловіка, незважаючи на знічену та зашарілу Беренгарію.

– Із Вільгельмом мені добре велося, мене ніжили й пестили. І я дуже шанувала свого чоловіка. А те, що в нього були наложниці, як в усіх східних владик… Скажіть, любонько, де у світі чоловіки поводяться інакше?

– Але ж Річард… він зовсім не такий, – прошелестіла Беренгарія, ще нижче схиляючись над п’яльцями. – Королева Елеонора стверджувала, що його синові чужа свавільна чоловіча природа, він істинний лицар і християнин.

– Так воно і є. Вам пощастило, Беренгаріє…

– Я знаю, – задоволено усміхнулась принцеса. – Мені дістався найкращий чоловік, такий, якому можна сміливо довірити себе і свою честь. Інакше я нізащо не відмовилася б бути Христовою нареченою!

Так само шаріючись, Беренгарія розповіла, які жахливі звички були при дворі її батька, де під машкарою ґречності крилася звичайна брудна розпуста. Її батько та брат це заохочували, а мати, кастильська принцеса Санча, змушена була терпіти й мовчки коритися чоловікові.

Іванна випросталася.

– Отже, люба, ви розумієте, чому я відкинула Філіпові залицяння. Чутки про нього й мого брата Джеффрі… Ви розумієте, про що я? Ні? Але це не суттєво. Гірше те, що Філіп хитрий, безпринципний і немилосердний. Дехто називає його Ангелом, але хай боронить нас Пречиста Діва від таких ангелів! Коли він визнав для себе шлюб з юною Ізабеллою де Ено невигідним, то спробував розлучитися, закинувши, що вона не може подарувати йому спадкоємця. Але ж Ізабеллі тільки чотирнадцять! Нещасна дівчинка мусила одягнутися в руб’я, босоніж пішла від церкви до церкви, з міста в місто, благаючи Господа і простий люд заступитися за неї перед чоловіком. Це справило таке враження, що короля примусили повернути дружину. Через три роки вона народила йому спадкоємця – Людовіка, а ще через два роки віддала Богові душу під час пологів, народивши двох мертвих близнюків. І що ж Філіп? Він і хвилини не тужив за бідною Ізабеллою, хоча й намагався відкласти свою участь у поході – начебто через жалобу. Але навіть його піддані вбачають у смерті юної королеви знак Божий – Господь гнівається на Філіпа через те, що той не поспішає у Святу землю. Зрештою, всі намагання Капетінга відтермінувати похід обернулися проти нього самого. А яка насправді його скорбота, побачили всі, коли він, іще не скинувши жалобного вбрання по дружині, захопився у Везлі розкішною Джоанною де Шампер. О, нехай він хоч тричі був би королем Франції, я б нікому не побажала звернути на себе його увагу!

– А що сталося із Джоанною де Шампер?

Іванна мовчала. Чи варто про таке говорити з делікатною Беренгарією? Проте, чому б не розважитися, поки на морі штиль, а вони обидві нудять світом?

Почала вона здалеку. З кузиною Джоанною з роду де Шампер вони разом виховувалися при дворі Елеонори Аквітанської в Пуату і навіть дружили, попри те, що Джоанна на чотири роки молодша. Вона була цікавою та обдарованою дитиною, Іванна завжди залюбки з нею бавилася, вони разом музикували й улаштовували дрібні капості. Джоанну виховували в дусі цього куртуазного двору, де дами ледь не з материнським молоком отримували хист привертати до себе увагу. Значно пізніше, коли вже заміжня Джоанна вирушила з чоловіком на прощу, дорогою вони зупинилися в місті Везле. Згідно з планом походу, у цьому місті мали об’єднатися армії королів-хрестоносців. Там було занадто багато лицарів і замало дам, тому Джоанна стала прикрасою похідного двору Річарда. Особливо захоплювався кузиною англійського короля Філіп Французький, а Джоанна відповідала йому ґречною грайливістю.

Такі забавки, звісно, піднесені й чарівливі, але, коли Філіп привселюдно заявив, що Джоанна поступилася його пристрасному тиску, їхні стосунки всі почали сприймати зовсім інакше. Це загрожувало скандалом, і Річард поквапився затерти ту історію, відрядивши Джоанну та її чоловіка з особливою місією в Угорщину. А заодно натякнув Філіпу, що викличе того на поєдинок, якщо він не припинить зводити наклепи на його родичку. Закінчилося все тим, що Філіп більше ніде й ніколи не згадував леді Джоанну. Щойно ж зустрівся з нею, Іванною Сицилійською, почав поводитися точнісінько так, як колись з її кузиною. Невже після цього Півонія могла заохочувати його залицяння?

– Я думаю, король Філіп не наважився б вас образити, як образив даму де Шампер, – сказала Беренгарія, всиляючи тонку золоту нитку у вушко голки. – Він вочевидь мав інші наміри. Адже ви не просто родичка Плантагенетів – ви член могутнього роду! І у вас величезний посаг, не кажучи вже про те, що ви дочка, сестра і вдова королів.

Іванна рвучко підвелася, зробивши сповнений презирства жест. Край її вбрання мало не зачепив низько опущене обличчя майбутньої невістки.

– Милий Боже, Беренгаріє, чому ви не враховуєте бодай того, що жадібний і підлий Капетінг міг мені просто не сподобатися? Адже я вам казала, що вже раз виходила заміж в інтересах дому Плантагенетів. З мене досить. Щодо мого начебто величезного посагу і «вдовиної долі», то я віддала їх на потреби хрестового походу.

– Як це шляхетно! – захоплено вигукнула Беренгарія. – Самим лише цим вчинком можна заслужити царство небесне!

Вона побожно склала на грудях руки, але збуджена спогадами Іванна не дала принцесі поринути в молитву.

– А чи знаєте, що я вимагала в Річарда за цю допомогу? – виклично запитала жінка, і очі її потемнішали, мов штормове море. – Я віддала йому все, але за умови, що мене більше ніколи не змусять узяти шлюб задля інтересів держави. Я вийду заміж, коли захочу, і за того, кого оберу сама. І Річард мені заприсягнувся! Я купила в нього свою свободу!

Беренгарія дивилася на Іванну із щирим здивуванням, уражена її сміливістю. Півонія поставила умову братові-королю й вирвала в нього клятву? Наважилася на те, на що не мають права навіть принцеси? Утім, хіба й сама Беренгарія не відмовлялася від шлюбних пропозицій, мотивуючи це бажанням служити Христу? Але одна річ – довірити себе небесному нареченому, і зовсім інше… Ні, самій обирати чоловіка – це нечувано!

– Помолімося, люба сестро, – лише й спромоглася вимовити принцеса Наваррська, опускаючи на обличчя краєчок покривала.

Наступного дня нічого не змінилося – знову був штиль. Здавалося, стало ще спекотніше, і сховатися від цього пекла можна було лише в затінку безсило обвислих вітрил. Багато воїнів скористалися затишшям, щоб поплюскатися в морі. Беренгарію це так знітило, що вона майже не виходила зі своїх покоїв.

Іванна ж, навпаки, сміючись, спостерігала за чоловіками, які бовталися в морі. На Сицилії вона й сама часом купалася в блакитній воді затишних заток, а нині товариство їй складав лише шкіпер Пітер, котрий остаточно занепав духом і весь час повторював, що таке тривале безвітря до добра не доведе. Пожвавилася королева, коли помітила, що до їхнього юісьє від флагманського корабля пливе великий човен. Ще здалеку вона побачила серед веслувальників ставну постать у червоній туніці із золотими левами.

– Мої прекрасні дами! – вигукнув Річард, піднімаючись на борт і цілуючи руки сестрі та Беренгарії, яка поспіхом вибігла зі свого сховку. Руку нареченої король на мить затримав, пильно вдивляючись принцесі в обличчя, від чого та вмить зашарілася.

– Бачите, що коїться, любі дами? – Річард широким жестом обвів небосхил і нерухоме море. – Ані шерех, і кінця-краю цьому не видно. Але ж нині Страсний тиждень, і за кілька днів – світлий Великдень. Ось чому мій друг Гюберт Волтер, єпископ Солсбері, каже, що коли вже нам судилося зустріти Світле Воскресіння Христове далеко від берега, то й наше з Беренгарією вінчання теж відбудеться тут.

– Весілля посеред моря? – пробелькотіла принцеса, і її карі очі розширилися чи то від подиву, чи з переляку.

– Незвично, мила моя? Але хай там як, а на Святу землю я маю прибути не з нареченою, а з дружиною. Ваш батько буде незадоволений, якщо я зволікатиму з вінчанням, а, опинившись під Акрою, я перейматимусь зовсім іншим, далеким від шлюбних насолод.

– Але ж ви, королю, якщо мене не зраджує пам’ять, казали, що ми зупинимося на острові Крит? – здавалося, Беренгарія от-от зомліє.

Річард знов уважно глянув на неї, а потім узяв наречену під лікоть і схилився так низько, що чути його могла лише вона.

– Люба моя голубонько, рано чи пізно ми станемо чоловіком і дружиною. І чим швидше це станеться, тим менше плескатимуть язиками, що я везу в край язичників незайманку. Ви будете моєю королевою, і ніколи, присягаюсь усіма святими Англії, я не скривджу вас і не завдам вам шкоди. А ваша любов та молитви охоронятимуть мене в битвах. Відтепер я доручаю вам своє життя.

На очах Беренгарії з’явилися світлі сльози.

– Річарде, – вона вперше наважилася звернутися до нареченого на ім’я, – дорогий мій паладине! Я буду так вас кохати і молитися за вас, що, коли вам загрожуватиме небезпека, сама Пречиста Діва вдягне на вас свій покров!

Лише мить вони дивилися одне на одного – високий, убраний в яскраво-червоний стрій король, і його наречена – несмілива, зворушлива, але неймовірно чарівна через дивне світло, що спалахнуло в її величезних очах. Навіть напівчернече вбрання не псувало Беренгарію цієї миті.

Та коли Річард, підхопивши сестру під руку, відвів її вбік, зайшлося саме про вбрання принцеси Наваррської.

– Півоніє, я цілком покладаюся на тебе. Простеж, будь ласка, щоб майбутня королева мала вигляд, достойний дружини володаря чверті Європи.

Він підняв руку, відмовившись слухати, що Беренгарія не бажає в останні дні Великого посту одягати щось, крім грубої волосяниці.

– Сестро, з королями не сперечаються. І я знаю: ти переконалася в цьому на власному досвіді. Придумай щось, інакше я не позбудусь відчуття, ніби розбещую монашку. Ти помітила, як ця огидна волосяниця натирає шию моєї ніжної нареченої? Їй вочевидь боляче, а я…

– Ти теж неминуче завдаси їй болю, – усміхаючись, зауважила Іванна.

Річард спалахнув, але стримався й легенько вщипнув сестру за щоку.

– Не тобі про таке говороти, безсоромнице! Скажи краще, як ви на своєму юісьє уживаєтеся із шотландцями? Ви ними задоволені?

Іванна взялась нахвалювати шотландських паладинів, а надто – їхнього капітана, високого білявого Дроґо, красеня Осберта Оліфарда, і Річард пожартував: мовляв, схоже, цей каледонський рубайло сподобався їй значно більше за короля Франції, якому вона підсунула гарбуза.

Жарт Півонії не сподобався, і вона відвернулась, опустивши на обличчя серпанок, щоб Річард не помітив її зніяковіння.

Але король уже вдивлявся в обрій – тьмяний, покритий каламутним свинцевим маревом.

Як же йому кортіло почати справу всього свого життя! Скільки було докладено зусиль, скільки шаленої енергії та волі знадобилося, щоб зрушити з мертвої точки цю велетенську масу озброєних людей, які спілкуються різними мовами і по-різному мислять. А зараз доводиться бовтатися, мов поплавець у сільській калюжі, у той час, коли Філіп, який відплив раніше, вже напевно рубається з невірними. Але ж це його, Річарда Плантагенета, війна. І нехай там що меле Філіп, хоч як натякає, що за всіма законами війни саме йому належить бути головнокомандувачем у хрестоносців, бо, мовляв, Річард його васал,^[82] – король Англії знав: лише він спроможний здолати сарацинів і зійтися у смертельному герці із самим султаном Саладіном.

Марево, яке помітив король, непокоїло і шкіпера Пітера. Поки Річард повертався на флагманське судно, Пітер ламав голову над тим, що ж віщує цей свинцевий горизонт. Штиль може протриматися ще кілька днів, а може піднести дуже неприємний сюрприз, до того ж зовсім скоро. Що ховається за обрієм, залежить тільки від вищих сил.

Але ніч минула спокійно. Лише під ранок повіяв легенький вітерець, і капітан, який пильнував майже всю ніч, негайно звелів команді готувати такелаж. Зарипіли блоки, матроси пожвавилися й вітали зміну погоди вигуками:

– Вітер! Вітер повернувся!

Невдовзі наповнилися косі латинські вітрила – уперше за тривалий час. Шкіпер поквапився на корму.

Здавалося, всі відчули полегшення. Але до цього дня радість зовсім не пасувала. Настала Страсна П’ятниця, коли пітьма спускається на землю і кожен християнин повинен подумки супроводжувати Христа в його стражданнях. Вітер дужчав, набираючи ходу, судна хилилися. Однак скрізь на палубах з’явилися священики й дячки. До них із трюмів піднімалися воїни й матроси, щоб здійснити Віа Круціс – обряд Хресного шляху, що становив чотирнадцять молитовних стоянок і відтворював мученицький шлях Спасителя від суду в Понтія Пілата аж до його поховання. Потім слід було схилитися перед Святим хрестом, який у цей день на знак скорботи закривали покривалом.

Після обряду Беренгарія, сповнена піднесеного хвилювання, зауважила, звертаючись до майбутньої зовиці:

– Схоже, наше весілля відбудеться таки не в морі!

Іванна почула в її голосі полегшення.

Щойно священики завершили, шкіпер Пітер поквапився на ніс корабля і, вдивляючись у туманну далечінь, надовго завмер біля різьбленої пташки, що вінчала форштевень. Від колишнього спокою на морі не залишилося й сліду. Судно то злітало над водою, то стрімко опускалося, форштевень розсікав хвилі, здіймаючи піну й бризки.

Вітер дедалі дужчав: спершу він був рівний, віяв із заходу, а до четвертої години дня повернув на північ і став поривчастим. Час від часу налітали шквали. Небо на заході спалахнуло похмурим вогнем, але навіть не це пекельне видовище тривожило шкіпера. З півночі, гасячи небо, насувалися хмари, з того боку вже клубочився суцільний морок. Збурення дужчало, хитавиця посилювалася, багато людей на кораблях уже потерпали від морської хвороби.

Пітер мимоволі лайнувся, згадавши нечисту силу. Гріх, звісно, у такий день, але стриматися він не зміг: судячи з того, як переміщалися сигнальні вогні, які запалили на щоглах через завчасну темряву, кораблі флотилії почали розходитися, порушуючи початкове розташування.

На флагманському нефі разом із Річардом стояв очільник тамплієрів Робер де Сабле – чудовий мореплавець і знавець морських маневрів. І якщо вже він дозволив, щоб кораблі розосередилися, отже, зрозумів, що цього ніяк не уникнути. Невдовзі будь-який зв’язок між кораблями обірветься, й шкіперам доведеться чинити на власний розсуд, на свій страх і ризик. Але він, Пітер із Брістоля, відповідає не лише за судно, вантаж і команду, а ще й за наречену та сестру короля!

Усе, що йому тепер залишалося, – стежити за вогнями флагмана, опустити вітрила, закріпити гафелі з гіками і тримати свій юісьє носом до хвилі.

Тепер шкіпер знав точно: буря неминуча, і після такого тривалого штилю й спеки вона буде неймовірно потужна. Тому він більше не лаявся, а хрипко наспівував собі під носа покаянні псалми вслід за голосами, що долинали з палуби.

У своєму покої в кормовій надбудові королева Іванна та принцеса Беренгарія палко молилися, час від часу скрикуючи й хапаючись за руки, коли судно злітало вгору, а потім стрімко провалювалося між двох хвиль, наче збиралося піти простісінько на дно.

На короткий час юісьє вирівнявся, й Іванна, щоб трохи розважити Беренгарію, розповіла про справжню причину шлюбу тієї з Річардом Англійським. Адже тут не вдалося уникнути розрахунку й таємної політичної гри. Річ у тому, що бабцею по матері Елеонори Аквітанської була Філіпа Тулузька, відтак Плантагенети мають вагоме право на графство Тулуза. Але щоб заявити це право, напавши на Тулузу, слід убезпечити південні кордони Анжуйських володінь. І цієї мети буде досягнуто, коли Річард і Беренгарія повінчаються, а Наварра стане природним союзником держави Плантагенетів…

Вона не закінчила свою розповідь, бо із жахом відчула, що до горла підступає нудота. Пречиста Діво, коли ж закінчиться та мука!

Насправді, це був лише початок. Знову й знов юісьє злітав і падав у безодню, буря кидала ним, як скалкою, настил під ногами ходив ходором. Але найгіршим за все була непевність. Що діється на палубі? Наскільки все це є небезпечним?

Урешті-решт, Іванна наважилася залишити покій і розпитати в шкіпера, однак біля виходу її перестрів шотландець Осберт.

– І не думайте виходити, мадам! – закричав він, вельми нечемно обхопивши королеву за талію. І саме вчасно – інакше гігантська хвиля, що вже нависла була над бортом, змила б сестру короля в море. Наступної миті стихія лавиною пронеслась по палубі, змітаючи все у себе на шляху.

Іванна, відчайдушно скрикнувши, вчепилася в лицаря, обоє втратили рівновагу й покотилися вниз сходнями на нижню палубу. Згори на них обрушилися потоки солоної води, але Осберт міцно стиснув королеву. У цей час налетів новий шквал, і потужний град затарабанив по мокрих дошках палуби і дахах надбудов.

Іванна спробувала звестися.

– Повертайтеся негайно, ваша величносте! – закричав шотландський лицар, громовим голосом перекриваючи ревище бурі. І він, й Іванна змокли вщент. – Повертайтеся! Корабель надійний, він і не таке витримає, а ви через власну легковажність мало не вирушили риб годувати!

Королева змушена була скоритися. Вона повернулася в пів’ют, що нагадував поле бою. Серед розкиданого знаряддя для шиття й розкроєної тканини, голосно стогнучи, ницьма лежали служниці, швачки й Річардова наречена. Для морської стихії не має значення, знатний ти пан чи прислуга. Гребені хвиль часом злітали так високо, що клоччя піни сягали вікон їхнього покою.

Ніхто не помітив, як настав день. Однак навколо досі панував морок, а корабель, що перетворився на іграшку для хвиль, летів у невідомому напрямку, здригаючись до кілевого бруса.

На мить в Іванни затьмарилася свідомість – це було чи то запаморочення, чи короткий сон через страшенну втому. Але корабель знову перехнябився, її тіло покотилося по палубному настилу, і вона прийшла до тями.

Просто перед нею, вчепившись у різьблений стовпчик ложа, навколішках стояла Беренгарія. Іванна вразилася: навіть серед цього клекотливого пекла принцеса Наваррська примудрялася молитися. Очі її було спрямовано у височінь, губи беззвучно ворушилися.

Нарешті вони зустрілися поглядами, і Беренгарія допомогла Іванні міцно стати на ноги.

– Це я в усьому винна! – скорботно промовила принцеса. – Я так боялася першої шлюбної ночі, що молила небо відтермінувати наше з Річардом весілля… А тепер ми всі неодмінно загинемо, і мій коханий не зможе виконати своєї обітниці! Я відчуваю, що горітиму за це у геєні вогненній!..

– Замовкніть, Беренгаріє! – обурено вигукнула королева Іванна. – Невже небу більше нема чого робити, крім як дослухатися до молитов у смерть переляканої незайманки?

– Не блюзніть, Півоніє! – відсахнулась принцеса, випустивши руку Іванни.

Та хилитнулася й із силою вдарилася головою об стійку ложа.

Біль був такий різкий, що Іванна, яка вважала себе сильною та мужньою, несподівано розплакалася, мов дитина. Беренгарія кинулася до неї, щоб утішити, і королева раптом, заходячись, уткнулася в її коліна й почала бурмотіти, що не хоче вмирати, і як же це страшно – раптом померти…

Натомість принцеса взялася її переконувати, що смерть – це лише перехід до іншого життя, справжнього, задля якого й приходить у сповнений гріха світ людина, – щоб зневажити всі спокуси, а потім піти туди, де все інакше, і де на неї чекають ті, кого вона любила в цьому світі. Але не завчені слова – бо ніхто не знає, що чекає на нього по той бік, – а сам голос Беренгарії та чиста віра, що в ньому лунала, заспокоїли Іванну. Страх відійшов, і вона знову стала сама собою…

Усе рано чи пізно закінчується, тож багато годин по тому на порозі їхнього покою з’явився Осберт Оліфард. Його одяг був мокрий і подертий на шмаття, біляве волосся злиплося від солі, на вилиці кровила подряпина. Але королеві-вдові Сицилії він навіть такий здався прекрасним, надійним і сповненим внутрішнього спокою. Вона простягла до нього руки, немов хотіла обійняти.

– Що скажете, Осберте? – жалісно промовила Іванна.

– Схоже, мадам, буря минає.

Він без жодних церемоній опустився на палубний настил біля королеви, яка сиділа на килимі, і розповів про те, як вітер та хвилі дві доби несли їхній корабель, весь час змінюючи напрямок, і як безслідно зникли за горизонтом решта суден флотилії Річарда. Буря зламала одну щоглу, трюм на третину залило водою, і юісьє значно осів, але навіть це не біда порівняно з тим, що за борт змило половину судової команди і шотландські лицарі змушені були весь час виконувати роботу простих матросів. Шкіпер Пітер, однак, довів, що знає, як провести судно крізь бурю, і ось – вони врятовані!

– Який сьогодні день? – запитала в шотландця принцеса, яка теж слухала його розповідь.

– Тільки Бог це знає, – зітнув плечима Осберт і несподівано простягнув руку, відводячи з обличчя Іванни пасмо неприбраного волосся. У цьому дотику було більше почуттів, ніж у дюжині найсолодших кансон.

– Хай там як, а ми повинні подякувати Господу за наш порятунок! – склавши долоні на грудях, промовила Беренгарія. По її обличчю котилися сльози щастя.

Але, схоже, проголошувати вдячні молитви було ще зарано.

Корабель неквапно йшов у густому білому мареві туману. Лише далеко вгорі мерехтіла непевна пляма сонця. Не маючи змоги визначити, де вони зараз перебувають, шкіпер наказав сурмити в роги й калатати в корабельні дзвони, сподіваючись, що їх хтось почує. Не могла ж буря розметати величезну армаду аж так, щоб поблизу не було жодного судна!

Але так воно й сталося. Туман поволі розсіювався. Цілий день вони йшли за вітром, не бачачи на обрії жоднісінького вітрила. Ніч була спокійна, лише морська поверхня досі мертво брижилася. А вдосвіта матрос, якого послали на щоглу, повідомив, що на горизонті – земля. Усі вибігли на палубу, навіть жінки, загортаючись на ходу в покривала.

Першою обриси берегів упізнала Іванна.

– Сили небесні – це Кіпр! – перехрестившись, вигукнула вона.

Беренгарія мовчки стежила, як королева радиться зі шкіпером і лицарями. До принцеси Іванна повернулася похмурою.

– Що сталося, люба? – запитала Беренгарія.

– Шкіпер Пітер каже, що через пошкодження ми не зможемо плисти далі: доведеться пристати до берегів Кіпру.

– Хіба нам не пощастило, що неподалік виявилася земля? – усміхнулася Беренгарія, вдивляючись у блакитні обриси гір і темні кучеряві плями хащ на узбережжі. Морська стихія, що й досі не вгамувалася, лякала принцесу значно більше, ніж незнайомий суходіл.

Іванна досі була насуплена. Вилиці загострилися, голос зривався.

– За словами нашого шкіпера, Господь послав нам землю саме вчасно, бо корпус судна розхитаний, скрепи розійшлися, а вода в трюмі прибуває далі. Наш юісьє став нестійкий і може перекинутися навіть при невеличкому штормі. Якби море було спокійне… але, на жаль, це не так. Тому нам доведеться стати на якір в якійсь кіпрській затоці, а далі…

Іванна глитнула, наче в неї пересохло в горлі. Але Беренгарія і тепер дивилася на неї запитально, тому королева мусила дещо пояснити. Вони змушені причалити на Кіпрі, і лише Бог знає, скільки часу піде на те, щоб полагодити судно. Проте місцем збору армади Річард призначив острів Крит. Нікому й на думку не спаде, що корабель із сестрою та нареченою короля могло занести так далеко на захід.

– Ми й тут можемо попросити про пристановище! – Беренгарія і далі вдивлялася в берег, що наближався. Уже було видно жовті скелі, маленьку гавань із десятком суден, які стояли біля причалу на рейді. Вище тулилися будівлі невеличкого містечка, над якими височіла мініатюрна фортечка з прапором, що майорів над сторожовою вежею.

– Скоро ми будемо в безпеці, Півоніє, – усміхнулася принцеса. – Що вас так непокоїть, люба? Хіба Кіпр не християнська земля? Ніхто не наважиться завдати шкоди кораблю, що перебуває під покровительством короля-хрестоносця.

Іванна, почувши це, коротко й невесело посміхнулася.

– Безперечно, християнська. Але нині нею править Ісаак Комнін, а ця людина… Він не правитель, а відвертий негідник!

І вона розповіла принцесі, що теперішній правитель Кіпру, Ісаак, зі знатного ромейського роду Комнінів, хоча й був ріднею імператорів Константинополя, однак сім років тому захопив владу над Кіпром і відмовився коритися столиці імперії. Загарбаний острів він назвав своєю власністю, призначивши самозваного патріарха, котрий, за наказом Ісаака, коронував його як імператора. Константинополю це, звісно, не сподобалося, і ромеї відрядили на острів флот. Тоді хитрий і далекоглядний Ісаак звернувся до короля Сицилії, адже ця держава змагалася з ромеями на морі. І Вільгельм, нині покійний чоловік Іванни, допоміг Ісааку Комніну відбитися. Відтоді ромеї вже не намагалися повалити самопроголошеного імператора.

Беренгарія найменше переймалася тим, що ромейські схизматики, які впали в єресь, втратили одне зі своїх володінь.

– Думаю, з Божою поміччю все владнається, – вона знову звела очі до неба. – Та й чи варто хвилюватися, якщо цей Ісаак Комнін – ваш союзник? Він залюбки нам допоможе.

Іванна відповіла не відразу.

– О ні, – нарешті мовила вона. – Відтоді багато що змінилося, і мій нещасний чоловік не раз пошкодував про те, що допоміг цьому мерзотнику утвердитися на Кіпрі. Адже він зговорився із Саладіном, в усьому підтримує невірних, торгує з ними, а його судна грабують і топлять кораблі прочан-християн. Ісаак Комнін – брудний розбійник. І нехай боронить нас Пресвята Діва, якщо він довідається, що в його руках опинилися сестра й наречена короля-хрестоносця!

Беренгарія мовчки перехрестилася.

Уже видно було зубці на парапеті фортеці, її стіни повторювали берегову лінію. Корабель наближався до гавані, а на його палубі панувала напружена мовчанка. Лицарі, змучені боротьбою зі стихією, стежили за гуртом вершників, що з’явився біля причалу. Вони махали руками і щось викрикували, мабуть, вимагали, щоб юісьє підпливав до них.

Уже в бухті Іванна звеліла шкіперу в жодному разі не наближатися до них і стати на якір на чималій відстані від берега. Потім запитала в нього, чи можливо залатати пробоїни й зміцнити опалубку, не висаджуючися на сушу, та, почувши заперечливу відповідь і порадившись із лицарями, вирішила відрядити до правителя острова депутацію з кількох осіб із проханням про допомогу.

Невдовзі посланці відбули, але на березі їх відразу оточили й повели до фортеці. Потім до корабля на човнах підпливли місцеві мешканці, пропонуючи свої товари – свіжу рибу, помаранчі, солодке кіпрське вино. Почалася торгівля, лицарі та матроси перебалакувалися з кіпріотами, і напруженість на борту поволі спала. Зі слів кіпріотів з’ясувалося, що ця затока називається Акротірі, а місто на березі – Лімасолом, хоча ромеї називають його Неаполісом. Імператор зараз від’їхав, але до нього вже послано гінців, щоб сповістити про прибуття великого чужоземного корабля.

Залишалося дочекатися, коли повернуться ті, що зійшли на берег. Однак настала ніч, а від них – жодної звістки. Вода в трюмах, хоч і повільно, але таки прибувала, і шкіпер із рештками команди робили все, що могли. Решта озброїлися й по черзі чатували на горішній палубі кормової надбудови, вдивляючись в узбережжя і гадаючи, коли ж надійде відповідь від самозваного імператора.

Відповідь надійшла зранку. Ледве сонячне проміння торкнулося навколишніх узвиш, на вежах фортеці з’явилася моторошна прикраса – настромлені на списи голови лицарів-посланців.

– Саме цього я і боялася, – скорботно мовила Іванна. І, обернувшись до своїх людей, звеліла готуватися до оборони.

– Якщо ми, звісно, не підемо на дно, так і не побачивши ворога! – похмуро зауважив шкіпер Пітер, дивлячись на осілу корму.

І знову сплюнув із безсилої люті. Цього разу – у воду.

Принцеса Беренгарія беззвучно стала навколішки. Хтозна, про що вона тоді молилася…

Розділ 8

Квітень, Мала Азія

Як порожньо на душі, коли помирає любов!..

Нічого, крім самотності й холоду. Немає глибоких і свіжих почуттів, радості й болю, немає непогамовного тремтіння в серці. Усе довкола стає сірим, невиразним, сповненим туги і байдужості…

Із цими думками Джоанна де Рінель, леді Незербі, їхала безлюдними дорогами ворожого Конійського султанату. Зовні вона була спокійна, але всі, хто бодай трохи її знав, розуміли: леді геть кепсько. Де й поділися її жвавість і безпечність, спрага за новими враженнями, уміння радіти з будь-якої дурнички, з нових місць та людей, в усьому знаходити щось цікаве і вкрай захопливе.

Щоправда, й місцевість цьому не сприяла. Невеличкий загін рухався бездоріжжям. Пил, тонкий і всюдисущий, мов борошно, пісок кольору охри, висхлі гирла річок, де-не-де хирлявий колючий чагарник, на обрії – сині тіні далеких гір. І повсякчасна загроза наразитися на загін газизів,^[83] котрі не кращі за деяких розбійників, а часом іще гірші.

Очільник загону Мартін наполіг рухатися лише вночі. Ніхто не заперечував – попутники одностайно визнали лицаря за свого очільника. Навіть сер Обрі, попри свою впертість. Поважний лорд узагалі стушувався – чи тому, що його при всіх принизила рідна дружина, чи тому, що він усіх завів у халепу. Обрі замкнувся в собі, а часом, коли дорога була геть погана, він, не ремствуючи, допомагав вести під вуздечку в’ючних мулів.

Із міркувань безпеки Мартін висилав на розвідку Сабіра: той гнав уперед свою легконогу кобилку, і, поки попутники бачили його завмерлий на якійсь височині силует, вони могли сміливо просуватися далі. Очікуючи на загін, Сабір оглядав околиці, а потім знову пришпорював коняку.

Іноді замість нього вирушав Ейрік. Тоді білява худенька Санніва так переживала, що, коли її руде одоробло затримувалося трошки довше, починала плакати. Трясучись біля неї на мулі, капітан Дроґо докоряв служниці: нащо марно лити сльози, якщо нічого не сталося. Так і біду можна накликати.

Санніва лякалася й нажахано затискала долонькою рота, сльози враз висихали.

Дроґо було поранено в стегно, але він не скаржився, тримався мужньо, не нарікав навіть на трясьбу, казав, що все з нього, як з гусака вода. Однак, спішившись, капітан сильно накульгував на поранену ногу і, часом, не міг стримати болісного зойку.

– Месіре д’Ане, чи довго нам іще їхати цими пекельними землями? – цікавився він.

Мартін пояснював: загін мусить іти на захід доти, доки не потрапить у ромейські володіння. Але що ближче до них, то сильніша загроза напоротися на газизів, які тиняються на дальніх околицях Конійського султанату. Якщо це раптом станеться, історія з «вивідними» здасться їм дитячою забавкою. Бо газизи нападають на мандрівників не за наказом чи з вигоди, а через ненависть до іновірців. Ось чому загін мусить валандатися поночі бездоріжжям.

У передранні вони зупинилися в якійсь відлюдній низовині, де можна було облаштувати денну стоянку. Полювали теж удосвіта. Дичини не бракувало – тутешні неполохані газелі з антилопами підпускали людину на відстань стріли. Удень можна було сміливо розкласти багаття і зготувати їжу. Коли сутеніло – знову в путь.

Дроґо почав був бурчати, що краще б їм повернутися караванним шляхом у Дорілею, але марно. Тому він охолов і більше не ставив запитань. Натомість Мартін цілком свідомо обрав найважчу й найнебезпечнішу дорогу і зараз, на власний страх і ризик, віддалявся від торговельних шляхів у відлюдну глушину. Якщо поталанить, в очах сестри Вільяма де Шампера він знову буде рятівником і зможе знову поводитися як галантний лицар, зачарований її принадами.

Леді Джоанна не переймалася знегодами їхнього шляху: цілком занурилася у свої думки, а її душу сповнила туга й гіркота розчарування. Досі їй і на думку не спадало, яке це страшенне потрясіння: усвідомити, що вся її любов, усі надії на щастя розвіялися й щезли за порожнім обрієм. Так пекучий вітер женеться безплідною землею і відносить за пагорби висхлі кулі перекотиполя…

О, вона завжди пам’ятатиме, як це починалося: під час змагань лицар в осяйних обладунках ставив на дибки могутнього білого коня, торжествуючи, переможним жестом здіймав спис, а тоді вже клав до її ніг вінець королеви турніру, найпрекраснішої дами. Це бачили тисячі людей, і її батько щасливо всміхався, тішачись із радості своєї дочки.

Її батько! Артур де Шампер, гронвудський барон, лорд Малмсбері, кузен короля Генріха ІІ! Для Джоанни він був найближчою людиною, ідеалом чоловіка й лицаря. Навіть із роками лорд Артур залишався привабливим і чарівливим. Подейкували, що Джоанна на нього схожа. Але, здається, перебільшували. Насправді, на батька був схожий лише один з її братів – Гай, однак дещо від лорда Артура взяла й вона: чудове темне волосся, граційну легку ходу, сприйняття музики й поезії. Артур де Шампер дуже любив дочку і на різдвяний турнір у Вінчестері з усіх дітей узяв лише її.

А в Малмсбері вона повернулася вже як дружина лицаря Обрі де Рінеля.

– Хіба міг я відмовити закоханим? – виголосив сер Артур дружині. – Адже свого часу і я домагався на турнірі твоєї руки. І ось тепер, так само, як і ми, наша Джоанна знайшла своє щастя з Обрі!

Леді Мілдред де Шампер була практичною жінкою, тому відразу почала ставити запитання. Чи достойного роду її зять Обрі? Який у нього статок? Чи гідний він сім’ї, близької до королівського дому?

Джоанна образилася. Чому така недовіра? Хіба не досить того, що її Обрі – лицар, отже, має право взяти її за дружину? Так, де Рінелі з Нортумберленду не надто багаті, але її чоловік має ім’я і він її любить! А успіх шлюбу цілком гарантуватиме її посаг – замок Незербі з навколишніми землями.

Ні, вона не могла зрозуміти своєї матері, яку так обурило раптове рішення лорда Артура, що вона на кілька місяців покинула чоловіка, виїхавши в обитель Святої Гільди, де за настоятельку була її дочка Елеонора, старша Джоаннина сестра.

Та настав час, і Джоанна сама збагнула: її шлюб не такий уже й ідеальний. Навіть не тому, що чоловікові зброєносці були схожі на бандитів і люди з Незербі просто вигнали їх із маєтку, знехтувавши обуренням Обрі. Йдеться також не про те, що Обрі часом брутально осікав дружину на подружньому ложі:

– Джоанно, тримайте себе в руках! Таке собі може дозволити хіба що дівка з таверни, а не шляхетна пані!

Обрі був старший на кілька років, і Джоанна розгублювалася, вважала, що з нею щось не те, якщо її чоловік дорікає за бажання ласки, за пристрасність і нестримність, коли вона божеволіла під час любовних ігор. Це впливало на Обрі як відро крижаної води, його жадання згасало, і він відсовувався від Джоанни. А вона, присоромлена й пригнічена, устидалась того, що в ній жило й потребувало виходу, – того, на що її чоловік зневажливо казав: «розбещеність».

Зрештою вона почала себе обмежувати. Покаялася духівнику про такого собі біса, що в ній живе й доводить її до знетями. Але кохання до Обрі не вивітрилося – вона була міцно прив’язана до свого красивого лицаря-чоловіка. Вони мали вигляд цілком щасливого подружжя. Доти, доки не лише сама Джоанна, а й решта почали примічати скнарість сера Обрі.

Першою це відчула челядь у Незербі. Прості люди завжди все бачать і знають, й обговорювати вчинки панів їм не заборониш. Можна лише гадати, про що говорили в конюшнях і на кухні, в генделиках за чаркою елю й вечорами у внутрішніх двориках замку після того, як сер Обрі скоротив кошти на утримання слуг, не надавав їм більше нового одягу, коли зношувався старий, і перестав дарувати різдвяні та великодні подарунки. А в родині де Шамперів завжди дбали про слуг, це було доброю традицією. Натомість челядь віддячувала панам відданістю!

Про нового лорда почали говорити неприязно, і Джоанна мусила втрутитися, щоб приборкати занадто гострих на язик. Сама ж вона наївно вважала, що розуміє причину такої скнарості: чоловік її належить до родовитої, але багатодітної та зубожілої родини, у якій рахують кожен пенні. І якщо він заощаджує, то лише тому, що хоче трохи допомогти своїм родичам із півночі.

Лорд Артур де Шампер уряди-годи заїжджав у Незербі – навідати дочку. До зятя він ставився цілком дружньо. Коли батько й мати Джоанни, врешті-решт, помирилися, приїжджати почала і леді Мілдред, яка більше не показувала свого невдоволення зятем. Утім, повз її чіпкий погляд не промайнуло й те, що, попри солідну виручку на Гронвудському ярмарку, челядь у замку і надалі ходила в дранті, напівголодна, а серед убрання Джоанни не було жодної обновки. І чого б це чоловікові не потішити юну дружину після вдалих кінських торгів? Собі ж бо він придбав кований золотий ланцюг із самоцвітами й розкішний пасок із набором срібних із позолотою пластин!

Джоанна виправдовувалася: лорд мусить мати величний вигляд, а їй поки що не бракує вбрання з посагу. Решту заробітку Обрі віддав у Нортумберленд, щоб відшкодувати родині витрати за його участь у турнірах. Вона вважала це шляхетним учинком і цілком підтримувала чоловіка.

– Бог із вами, – зітхала леді Мілдред. – Ти заміжня жінка, крихітко Джоан, і мені достатньо одного: знати, що ти щаслива. Та все ж я прихопила із собою штуку тонкого фламандського сукна, щоб ти могла приїхати до нас на Різдво в новому вбранні…

Спогади леді Джоанни перервав голос лицаря-госпітальєра. Привал!

Уже майже світало, загону потрібно було перепочити й набратися сил, перш ніж знову вирушити в путь під темним нічним небом, усіяним незнайомими зірками.

Проте молодій леді здалося, що цього разу лицар обрав не найкраще місце для відпочинку – голий схил, усипаний уламками скель. Поблизу – ні джерела, ні водойми, а питний запас у бурдюках, що їх везли із собою, вже майже вичерпано.

Але Джоанна не нарікала, хоча в її волоссі було повнісінько піску, а тіло свербіло від поту й пилу. Доводилося терпіти, якщо вже вони цілком довірилися цим людям. Чи могло спасти на думку їй, благородній дамі, котра вирушала в дорогу як принцеса – зі свитою, слугами, охороною, кухарем і пажем, – що доведеться спати на голому камінні й мріяти про зайве горнятко води, щоб помити обличчя та руки?

Нижчим за її гідність є висловлювати претензії тому, кому зобов’язана свободою, честю й самим життям. Навіть Обрі не нарікає, хоч у звичних для нього умовах і менші незручності ладні були позбавити його рівноваги. Він мовчазний, стриманий, і в нього досі ображене обличчя – вочевидь, не може пробачити їй ляпаса. Ну й добре – так навіть спокійніше. Але ж, Пречиста Діво, як вони далі житимуть разом?!

Від цих думок у душі в неї знову спорожніло. Джоанна спробувала влягтися зручніше на своїй нестерпно твердій постелі з двох попон і її власного плаща, аж раптом почула бурчання камеристки Ґодіт. Вона вмощувалася біля пані, ремствуючи: цілісіньку ніч доводиться трястися в сідлі, а потім намагатися заснути під пекучим сонцем.

Несподівано Ґодіт промовила:

– А чи помітили ви, міледі, що лицар Мартін д’Ане, наш рятівник, не зводить із вас очей?

– Ти вже якось казала, що його погляд не схожий на погляд лицаря-монаха, який дав святі обітниці. Мабуть, його зачаровує вигляд вимордуваної дами в запорошеному одязі і з давно невмиваним обличчям.

Ґодіт пропустила посміх повз вуха.

– А він, скажу я вам, міледі, на диво вродливий. Госпітальєр! І як на мене, просто привабливий чоловік. Скільки живу, а такого ще не бачила, нехай простить мені Господь ці гріховні думки! Ваш брат Генрі теж хоч куди, але він і близько не такий гарний, як сер Мартін. Що скажете, міледі?

– До чого ти ведеш, Ґодіт?

Ледь піднявшись, служниця по-материнськи погладила волосся своєї пані.

– До того, що хай там скільки увивалося довкола вас гожих молодих лицарів, хоч скільки б патякали плетуни, ви завжди зберігали вірність своєму корисливому чоловікові. Ви добропорядна, міледі, от тільки сер Обрі давно заслуговує на те, щоб йому наставили роги.

– Припини, Ґодіт! Що б моя матінка на таке сказала?

– Ваша матінка приставила мене до вас, коли ви були ще зовсім дитям. Навіть незважаючи на те, що мій дід Горса завжди ворогував із лордами з Гронвуду. І вже якщо леді Мілдред доручила мені супроводжувати вас в далекі краї – вона вірить мені й знає: що б я не радила, це не піде вам на шкоду.

Джоанна промовчала. Їй траплялося чимало такого вислуховувати, коли стало зрозуміло, і не лише для неї, що з її шлюбом не все так добре. Минуло сім років, а вона так і не могла завагітніти й народити дитину…

Леді Незербі ніколи й нікому не розповідала, як рідко й неохоче сер Обрі виконує свій подружній обов’язок. Він постійно знаходив причини уникнути цього: утома, піст, церковні свята та мало чого ще… Він завжди був серйозним та стриманим, і Джоанна вважала, що мусить поважати його чесноти.

А вона… Їй доводилося вгамовувати в собі гріховні плотські пориви, а під час їхньої нечастої та короткої близькості Джоанна всіляко стримувалася від тієї несамовитої сили, що нуртувала в її крові. З часом вона просто звикла засинати в чоловіка при боці, без пестощів і поцілунків, що їх спершу так прагнула. Зрештою, це теж було приємно, а зимовими ночами теплó його великого тіла зігрівало її.

Лише в одному Джоанна почувалася обкраденою: вона, єдина з роду де Шамперів, була досі неплідна. Страшна ганьба, годі й уявити!

Якось мати спробувала завести про це мову, але Джоанна спалахнула, розгнівалася, і леді Мілдред більше не втручалася у взаємини дочки з чоловіком. Баронеса прагнула лише одного – щоб її дитя було щасливим, і задля цього ладна була на все. Навіть коли вже й сам лорд Артур почав розчаровуватися у своєму зятеві і їхні стосунки стали напруженими.

Та Джоанна не втрачала надії, що рано чи пізно Господь подарує їй дитинку, і вона теж пізнає сімейне щастя. Вона змирилися з чоловіковою скнарістю, з його заїдливою та дріб’язковою вдачею, з його бурхливою нестриманістю. Адже це був її вибір, навіщо тепер нарікати й гнівити небо? Їм з Обрі випадали й хороші дні: обоє любили коней, їхня конюшня була однією з найкращих у Східній Англії, вони разом об’їжджали своїх улюбленців, зводили жеребців із кобилами, стежили за приплодом, виставляти дворічок і трирічок на торги.

Але й тут виникла червоточина: Джоанну глибоко засмутило, що чоловік, за прикладом лорда Артура, відмовився щороку надавати частину незербійських коней на потреби ордену Храму.

– Ці храмники й так присмокталися, мов п’явки, скрізь вони! Їхні статки зростають із року в рік, і я їм не сприятиму, – заявив сер Обрі дружині.

– Але ж вони оберігають Святу землю від невірних! – заперечила Джоанна. – І мій брат б’ється в їхніх лавах. Допомагаючи ордену і Єрусалимському королівству, ми служимо святій справі!

– Єрусалимське королівство занадто далеко, – відмахувався Обрі. – А мої родичі воюють на кордоні із шотландцями. Краще вже я їм надішлю частку від виручки з майбутніх торгів!

Як слухняна дружина, Джоанна не заперечувала. Однак обурення в її душі зростало. Вона почала дратуватися, сваритися, і їй знову й знов доводилося вибачатися. Добре, що Обрі був незлопам’ятний і швидко все забував. Та й не наважився б він покарати дружину в замку, де вся челядь і охорона на її боці. Вона була вроджена де Шампер, член однієї з наймогутніших сімей Східної Англії, з нею рахувалися, і Джоанна дедалі частіше змушена була обороняти чоловіка, коли йому дорікали скнарістю. Щедрість була однією з головних лицарських чеснот, а скупість і пожадливість – властиві лише торгашам. Обрі не жертвував на церкву, не роздавав милостині жебракам, і на столі в нього завжди було вбого, мов у ченця-постувальника.

Урешті-решт, сусіди перестали відвідувати Незербі, та й Джоанну з Обрі вже не кликали на свята й бенкети. Вони жили відлюдкувато й скромно, виїжджаючи зі свого маєтку лише на Різдво та Великдень до старших де Шамперів. Але й там Обрі не був бажаним гостем, і, зрозумівши це, відмовився навіть від тих поодиноких візитів. Заборонити їздити дружині він не міг, ризикуючи остаточно розірвати стосунки зі знатною ріднею.

Якось, коли Джоанна гостювала в батьківському замку, тато запитав, чи щасливий у неї шлюб.

– Авжеж! – гордо відповіла вона. – Я люблю свого чоловіка.

– Але один із ґречних законів стверджує: «У садку скупості квітка любові в’яне».

– Ох, ці вже мені ґречні закони! – безтурботно розсміялася дочка лорда Артура. – Я так давно не бачила дворів, де ці закони чинні, що й не думаю про такі дрібнички.

– Справді, ти живеш, як у в’язниці, дитя моє, – зітхнув батько. – Але, гадаю, ви з Обрі не відмовитеся відвідати в Лондоні коронацію нашого нового правителя Річарда?

Неможливо проґавити таку подію – це був обов’язок сера Обрі як васала. Більше того, чоловіка Джоанни приваблювала перспектива, що його буде представлено новому королю, тож задля такої оказії він навіть трусонув гаманцем на обновки.

Але саме в Лондоні у Джоанни з чоловіком спалахнула перша сварка.

Під час їхнього перебування в столиці в дім, винайнятий на період коронаційних святкувань, прийшов якийсь обдертий горопаха, назвавшись рідним братом Обрі. Однак лорд його не визнав і наказав слугам гнати геть. Усупереч його волі, Джоанна звеліла наздогнати незнайомця й таємно від чоловіка нагодувала та докладно про все розпитала.

Чому вона порушила волю сера Обрі? Неможливо було не помітити зовнішньої схожості незнайомця з її чоловіком: ті ж риси обличчя, таке ж світле пряме волосся, та ж нортумберлендська говірка, якої і сам Обрі не зміг позбутися за роки життя в Східній Англії.

Останні сумніви розвіяла розмова з чужинцем. Нортумберлендець знав безліч подробиць із життя її чоловіка і, зрештою, розповів, як той покинув їхній старий родовий маєток і сім’я більше нічого про нього не чула.

Джоанну це вразило в самісіньке серце. Отже, сім’я Обрі не отримувала від нього допомоги? Як так, адже чоловік весь час надсилав їм і гроші, і крам, переганяв на північ найкращих коней. Брат Обрі лише руками розвів. Мало що могло статися? Може, винні грабіжники – на шляхах досі неспокійно, а може, леді неправильно зрозуміла чоловіка. Хоча, слід визнати, Обрі завжди вирізнявся скнарістю…

Це було гидко! У Джоанни вперше спалахнула відраза до чоловіка. Але коли вона зажадала від нього пояснень, Обрі оскаженів і сказав, що не збирається ні в чому перед нею звітуватися, якщо вона довіряє не йому, а якомусь пройдисвітові. Мовляв, їм нема про що говорити, коли вона безпідставно підозрює його в брехні!

Джоанна вдала, що слова Обрі цілком її переконали. Крім того, вона ще не готова була визнати свою помилку в людині, яку обрала собі за чоловіка.

Тим часом, на урочистих святкуваннях із приводу коронації Річарда, Обрі знову відзначився на турнірі в кіннотних сутичках зі списами. Король привітав його з перемогою та поцікавився, чи має намір такий видатний боєць воювати за Святу землю. Обрі, ввічливо вибачаючись, заявив, що в них із дружиною інші плани: за шість років шлюбу небо не подарувало їм спадкоємця, тому вони збираються на прощу по святих місцях. Вони вже побували у Волсінгемі, відвідали гробницю Святого Томаса в Кентербері, а зараз готові вирушити до Сантьяго-де-Компостела, в Іспанію.

– Але що може бути благоснішим для Господа, ніж війна з невірними? – щиро здивувався Річард.

Та Обрі був непохитний. Правда, довідавшись, що в такому разі він, як і всі інші, хто відмовився від участі в поході, муситиме сплачувати в скарбницю Саладінову десятину, лорд замислився. Але таки знайшов спосіб уникнути поборів, публічно оголосивши: вони з дружиною вирушать молитися за народження спадкоємця в монастирі, зведені на шляху хрестоносного війська. І якщо їхні молитви не подіють, він так само візьме хрест і приєднається до війська короля Річарда.

Це був лише маневр. Так Обрі міг ухилитися від обтяжливого податку, не беручи на себе жодних зобов’язань. Але уникнути прощі тепер було неможливо. Добре, хоч рідня Джоанни вирішила підтримати намір подружжя: лорд Артур надав їм на дорожні витрати векселя ордену Храму, що їх можна було перетворити на дзвінку монету в будь-якому з Орденських домів. А ще – надійну охорону.

Усе це викликало в Обрі захват. Його необачні слова якимсь дивом утілювалися в життя. Адже сам він не зміг би подужати такої тривалої та витратної мандрівки, – запевняв він де Шамперів.

Джоанна ж думала лише про те, що нарешті побачить інші землі, чужі країни. Вона, як і всі де Шампери, марила зміною місць. Її батьки чимало їздили, але ці поїздки були переважно пов’язані з їхніми замками та маєтками на східному узбережжі, у Вілтширі, Вельсі та Нормандії. У ранньому дитинстві Джоанна не раз супроводжувала багате подружжя, і кожна поїздка тішила її, даруючи нові враження. А тепер перед нею відкривався величезний невідомий світ!

Джоанна знала, що її батьки невдовзі після весілля відвідали з прощею Святу землю. Леді Мілдред, яка приїхала в Незербі попрощатися з молодшою донькою, усміхнено мовила:

– Коли ми про це замислилися, в нас були непрості стосунки. Ми дуже одне одного кохали, це так, але існувало дещо таке, що не давало мені відчути цілковитого щастя. Згодом це минулося. Ми були разом, далеко від усього світу, наші біди залишилися в минулому, нас ніхто не знав. Майже два роки ми прожили в Єрусалимі, нас приймали при дворі короля Бодуена ІІІ, а твій батько бився в лавах його війська при Аскалоні. Я чекала на нього й молилася, і лише там зрозуміла, які глибокі почуття до нього маю. І він повернувся з перемогою! Ніде й ніколи ми більше не були такими близькими й потрібними одне одному…

Замовкнувши на півслові, леді Мілдред притиснула до себе дочку й ніжно торкнулась вустами до її чола.

– Сподіваюся, на чужині і ви з Обрі по-новому поглянете на свій шлюб, а всі непорозуміння відійдуть в минуле.

Джоанна теж сподівалася на це. Покидаючи Англію, вона усміхалася, мов дитя в очікуванні різдвяних подарунків, і Обрі відповідав на цю її усмішку теплом та ніжністю.

Спочатку подружжя вирішило переважну частину шляху здолати на судні, що належало ордену тамплієрів. Але першої ж ночі здійнявся шторм, і, коли вони висадилися в одній бухті на узбережжі Нормандії, Обрі сказав, що не вийде більше в море. Оскільки він неминуче помре від морської хвороби. Ні, лише суходолом, зупиняючись в Орденських домах, де їм зобов’язані надавати притулок та годувати! Інакше й бути не може, адже його дружина – рідна сестра маршала ордену Храму Вільяма де Шампера!..

Утомившись від спогадів, Джоанна таки заснула.

Прокинувшись, побачила, що на рожні над багаттям апетитно шкварчить і бризкає м’ясним соком тушка молодої газелі, а рудий Ейрік роздає сухі коржі, встигаючи ще й лагідно всміхатися її покоївці. Попри те, що розбійники зґвалтували Санніву, здоровань був до неї так само ніжний і привселюдно клявся з нею побратися.

Санніва, незважаючи на пережите, була щаслива:

– Ах, пані, якби не Ейрік, не його доброта і турбота, навіть не знаю, як би я жила далі, – примовляла служниця, намагаючись дати лад скуйовдженому волоссю леді Джоанни.

Марні зусилля! Джоанна почувалася брудною та непривабливою, а погляди, які вряди-годи кидав на неї лицар-госпітальєр, її лише дратували. Натомість сам Мартін д’Ане навіть тут примудрявся мати доглянутий і підтягнутий вигляд: шкіряний одяг був на ньому як влитий, волосся гладенько зачесане, а чоло обперізувала темна смуга тканини на кшталт чалми, і це йому дуже пасувало. Поводився він бездоганно, до того ж урятував їм життя…

Чому ж вона, що ніколи не нітилася в присутності чоловіків, зараз така відлюдкувата? Можливо, тому, що за інших обставин була б упевнена у своїй привабливості, а тепер…

– Облиш! – вона відхилила руку з гребінцем. – Не допоможе. Це не волосся, а якась повсть, і, врешті-решт, я змушена буду відрізати його, немов черниця…

– І як на це відреагує ваш брат Вільям, коли ви покажетеся йому на очі? – суворо зауважила Ґодіт. – Терпіть, міледі. Не уподібнюйтеся до вашого чоловіка. Хоча, мушу сказати, сьогодні він поводиться цілком достойно і навіть перестав допікати цьому славному молодому євреєві…

Ґодіт змінила своє ставлення до Йосипа, коли він узявся лікувати рану капітанові Дроґо. Зараз він теж ретельно оглядає пов’язку, обіцяючи за першої ж нагоди її змінити. Але коли випаде ця нагода? Коли прийде край їхнім небезпечним мандрам чужими землями і вони знову опиняться в християнських володіннях?

А поки що вони змушені були чекати завершення вечірнього намазу Сабіра. Сарацин молився опрічно від решти, ставши навколішки лицем до Мекки. Час від часу він робив глибокі поклони, супроводжуючи їх дивними жестами.

Про значення цих жестів невірного Джоанна поцікавилась у Мартіна д’Ане, коли загін уже вирушив у путь і лицар опинився неподалік. Сутеніло, і в напівтемряві він не міг побачити – принаймні, так вважала Джоанна, – який непривабливий у неї вигляд.

– Сабір – правовірний мусульманин, мадам, – мовив лицар, – і вдається до обов’язкової молитви – намазу – п’ять разів на день. Перед намазом мусить бути омовіння, але іслам за складних обставин дозволяє певні поступки, скажімо, коли під рукою немає води. Тому його рухи – це символічне омовіння. Аллаху вистачить і того.

– Ви добре знаєте язичницькі звичаї, сер, проте я жодного разу не бачила, щоб ви самі молилися. Тамплієри, які були в складі нашого каравану, ставали навколішки перед хрестоподібними руків’ями своїх мечів за першої ж нагоди. Хіба в ордені Святого Івана інший статут?

Подумки всміхнувшись, Мартін відповів: шляхетна пані занадто міцно спала, щоб бачити його при молитві. Та й не час зараз постійно уклякати – вистачить мовчазної молитви в душі. Його завдання – вивести загін із небезпечних місць. Якщо небо буде до них милосердним, то вже до світанку ворожі землі залишаться позаду. Тоді й настане час скласти хвалу Господові. І, ймовірно, – він легенько схилився в сідлі до своєї попутниці – прекрасна Джоанна де Рінель не буде з ним така сувора, як досі.

Їхній шлях тривав, лише подеколи перериваючись на зупинки біля рідкісних тут джерел. У таких місцях ліпилися крихітні села із саманових халуп і загонів, що в них на ніч мешканці замикали своїх кіз і овець. Ночами ніхто не наважувався виходити зі своїх хижок, аж доки стукіт кінських копит стихав у далечині й обриси вершників розчинялися в мороці.

Місяць стояв майже в зеніті, тому каменисту дорогу було добре видно. І в якусь мить леді Джоанна піймала себе на тому, що милується Мартіном д’Ане, що їхав на чолі загону. Гордовита посадка, могутні рамена, струнка постава. Обличчя госпітальєра вона бачити не могла, однак знала, які пропорційні та приємні в нього риси…

Аж раптом лицар, наче відчувши її погляд, озирнувся й поглянув просто на неї. Місячний промінь освітив її лице своїм загадковим сяйвом, і Джоанні здалося, що Мартін до неї всміхається – глузливо й водночас лагідно.

Їй захотілося відповісти на його усмішку, але натомість Джоанна відвернулася.

Ні! Більше ніколи не поведеться вона на такі хитрощі! Колись уже дозволила собі подібну слабкість. І що з цього вийшло?

Джоанна не хотіла думати про те, але спогади вперто повертали її в минуле, до подій, які їй хотілося назавжди забути.

Перед її очима виникла безліч воїнів. Це відбувалося в Бургундському місті Везле, де було місце збору обох хрестоносних ратей – англійської і французької. Усі ці паладини – лицарі-кіннотники, піхотинці, священики і вельможі – захоплено дивилися, як вона, стоячи на підвищенні, на прохання короля Річарда співала войовничу пісню хрестоносців. Він і сам мав чудовий голос, але все-таки звернувся до Джоанни, вважаючи, що бойовий гімн у вустах жінки, прекрасної, як Пречиста Діва, сильніше наснажить серця воїнів.

Вона співала:

Захоплені хрестоносці дружно повторювали за Джоанною приспів. А вона, помітивши з яким захватом цієї миті дивиться на неї король Філіп Французький, мало не збилася. Він не був красенем, у рисах проступало щось вередливе і жорстоке, та й ранні залисини аж ніяк не прикрашали Капетінга, і все ж це був могутній король!

Джоанні лестила його увага. Тому вона й не відвела очей, коли Філіп кинув їй поцілунок рукою.

Так усе й почалося. Далі зав’язалася піднесена куртуазна гра в лицаря і прекрасну даму, що їх обох аж занадто захопила. Квіти від Філіпа, подарунки від Філіпа, сповнені вишуканих компліментів бесіди. Поки Річард і решта очільників походу обговорювали плани подальших дій, король Франції переймався самою лише Джоанною. Здавалося, він, як лицар на турнірі, от-от попросить в англійської дами пальчатку чи шарф, хоча він і досі носив жалобу за недавно померлою дружиною.

Збоку могло здатися, що Філіп цілковито втратив глузд від кузини Річарда Плантагенета. Та й сама вона насолоджувалася його увагою. Навіть Обрі німував, хоч і натякнув принагідно, що для Джоанни не важко буде попросити в короля Філіпа надати їм найкраще шатро в таборі при Везле або ж відшкодувати їхнє перебування в готелі. Як завжди, Обрі прагнув зиску, та й життя в невеликому містечку, що його вщерть запрудили воїни, було сповнене незручностей. На що Джоанна різко відповіла: вона не хвойда, щоб торгувати своєю прихильністю, а шляхетна дама, якій належить з гідністю приймати визнання вінценосного лицаря. І Обрі це мовчки проковтнув.

Річард теж відзначив, що Філіп охочіше сприймає товариство його кузини, ніж оточення воєначальників. Якось він їй сказав:

– Чим прихильніше ти до нього ставитимешся, тим менше він буде скімлити, начебто невідкладні справи чекають на нього у Франції. Він не наважиться виявити слабкодухість перед дамою, яка вболіває за нашу святу місію. Але ж… Кузино, сподіваюсь, ти достатньо мудра й не доведеш це до скандалу. Адже йдеться про мою честь!

О, це вона розуміла! І все було досить шляхетно й одухотворено аж до того моменту, коли Філіп призначив їй побачення в безлюдній галереї абатства бенедиктинців. Вона не наважилася відмовитися – то були древні стіни, знані своєю святістю; тут лише кілька десятиліть тому закликав до Другого хрестового походу сам Святий Бернард із Клерво. Побачення в абатстві – галантна зустріч, не більше.

Але, щойно виринувши з-за колони галереї, Філіп накинувся на неї, мов хижак. Джоанна спершу сприйняла це за продовження їхньої куртуазної гри… Коли ж Філіп пристрасно присмоктався до її шиї, а його гарячі долоні почали ковзати по її обтягнутих шовком грудях, вона злякалася. Він задихався і благав її про кохання… У певний момент вона ослабла й ледь не здалася. У її серці знову виникло те п’янке й гаряче відчуття, яке її чоловік називав безсоромністю. І король Франції миттєво це відчув.

– Моя, – шепотів він, притискаючи Джоанну до стіни за колоною, – моя, вся моя…

Ще й досі соромно було згадувати, що вона ледь йому не піддалася. Джоанну позбавило волі те, що її зажадав не абихто, а король великої держави. І якби Філіпові пестощі були не такі брутальні й безладні, якби в шалі він не завдав їй гострого болю, мов лещатами стиснувши груди, все могло бути зовсім інакше. Джоанна зойкнула, відсахнулася й почала вириватися з королівських обіймів, але Філіп тримав її міцно. Тоді вона взялася вмовляти, щоб він її відпустив. Однак король уже не володів собою: тріск порваного шовку лише роздражнив його. Він рвучко задер її сукню, втискаючи своє коліно між відчайдушно стиснутих ніг Джоанни…

Навіть коли в сутінках галереї на них упав сніп світла, Філіп і далі намагався оволодіти нею. Лише гнівний голос абата, що наказував шляхетному панові й дамі припинити неподобство, примусив короля послабити тиск. Джоанна негайно вирвалась і втекла.

Та, як відомо, у Везле було занадто багато чоловіків, і жінка в подертій світлій сукні, котра біжить через двір абатства, – видовище, яке спричинило чимало химерних чуток. А Філіп повівся геть не по-лицарськи: під час зустрічі з Річардом, коли вони не дійшли згоди з якогось несуттєвого питання, француз заявив, що йому жилося б значно легше, якби всі Плантагенети були б такі ж поступливі, як і їхні дами. І хоча Джоанна не належала до Плантагенетів по прямій лінії, неважко було здогадатися, про кого йдеться.

Саме тоді Річард викликав її до себе й довго та похмуро слухав, як кузина, ридаючи та заламуючи руки, присягалася, що вона не була близька з Філіпом, і що Капетінг повівся з нею не як лицар, а як останній селюк із майданною дівкою.

– Ти мусиш звідси поїхати, – промовив нарешті Річард. – Дама, яку мої воїни шанували мало не як небесну покровительку, не може давати підстав для брудних пліток.

І Річард відрядив їх з Обрі з місією в Угорщину. Усе минулося і зовні мало майже пристойний вигляд, але Джоанна соромилася себе й часом думала: а що якби тоді на звуки боротьби не з’явився абат і Філіп не відпустив би її? Чи здалася б вона?

Джоанна ненавиділа себе за слабкість, за млосний тілесний голод, який часом охоплював усе її єство, і в такі моменти вона була особливо ніжною та поступливою з чоловіком. Річард подбав про те, щоб він нічого не запідозрив. Обрі ж негайно скористався зі зміни її настрою, аби заволодіти грішми, що вони отримували їх з векселів храмників. Але й це не зменшило його скупості: часом навіть за холодів вони ночували просто неба, коли поряд були заїжджі двори, котрі Обрі вважав занадто дорогими.

Джоанна не заперечувала йому ні в чому і надавала чоловікові свій гаманець за першої ж вимоги. Лише стосовно одного Обрі де Рінель не тремтів і поводився майже як марнотратник: коли йшлося про нього самого. Так він раптом – ні сіло ані впало – купив у якогось торговця плащ, підбитий коштовними соболями, витративши на це багато грошей. Джоанна й тоді змовчала, але втрутився Дроґо, вимагаючи доручити йому кошти, надані королем Річардом на їхню поїздку, оскільки саме він провадить усі розрахунки за продовольство, корм для коней і решту всього, що необхідне в дорозі.

Сер Обрі розлютився, вхопився за меч, і вони мало не зчепилися. Але на бік Дроґо стали всі їхні люди, і лордові, врешті-решт, довелося змиритися. Незабаром вони прибули до двору короля Бели Угорського, де їм відвели розкішні покої та пристойно утримували, що викликало в Обрі цілковитий захват.

В Угорщині вони пробули більшу частину зими. Джоанна не сподівалася, що ця країна така багата і що угорська знать оточує себе мало не ромейською розкішшю. Придворні звички формувала дружина короля Бели – Маргарита Французька, і після виснажливих мандрів Джоанна знову опинилася у своїй стихії. Вона співала, насолоджувалася музикою і танцями, відвідувала турніри, забивала памороки угорським лицарям, вони змагалися на її честь, а вона нагороджувала переможців.

Обрі, здавалося, лестило те, яке враження вона справляла при дворі. Лише згодом Джоанна довідалася, що благовірний за право прогулятися з нею верхи, потанцювати чи сісти біля неї на бенкеті вимагав від її шанувальників подарунки. Зрештою, серед придворних поширилися чутки, що за солідний куш лорд готовий навіть поступитися місцем на ложі. Саме тоді королева Маргарита делікатно натякнула: їм обом слід покинути королівську резиденцію в Естергомі.

Обрі зробив винною в усьому Джоанну. Мовляв, вона так розкуто поводилася при дворі, що їм не вдалося виконати доручення Річарда вмовити короля Белу взяти участь у хрестовому поході. Формально погодившись, угорський правитель так нічого й не зробив, щоб приєднатися до війська паладинів.

Коли сер Обрі та леді Джоанна – кузина короля Річарда – прибули в Константинополь, їм запропонувала свою гостинність імператриця-вдова Агнесса. Але тривало це недовго, хоча Обрі, вочевидь, не квапився на Святу землю. Однак він так надокучав імператриці, виканючуючи подаяння, що Джоанна полегшено зітхнула, коли за наказом імператора їм довелося поїхати зі столиці.

Саме тоді Обрі несподівано дав собі обітницю цнотливості й утримання. Через це їхні подружні взаємини напружилися ще дужче. Прагнення Джоанни бути хорошою дружиною танули, мов крига на сонці. Лише тоді вона гірко усвідомила, що спільна подорож їх не зблизила, а ще більше віддалила. Навколо було стільки молодих чоловіків, захоплених її красою, що часом навіть Ґодіт бурчала: мовляв, не варто її пані марнувати найкращі роки на таку людину, як Обрі.

Джоанна осаджувала камеристку: не їй визначати вчинки господині. Урешті-решт, вона з роду де Шамперів, а це зобов’язує в усьому поводитися достойно. Тим часом порожнеча й самотність затоплювали її душу, немов бурливі хвилі потопаючий корабель…

Загін раптово зупинився, і Джоанна, віддаляючись від своїх думок, зауважила, що їхніх провідників щось стривожило.

Світало, і за ніч вони здолали чималий шлях. Але Сабір, який і тепер їхав далеко попереду, раптом щодуху прискакав до них та почав про щось радитися з лицарем-госпітальєром і рудим здоровилом Ейріком.

Джоанна поглянула на Обрі, який байдужно собі чекав. Якщо загону щось загрожує, він перший мав би почати обговорювати план подальших дій. Чоловік, ніби прочитавши в її погляді докір, наблизився до лицаря. Там уже був Йосип зі своїми охоронцями й капітан Дроґо з чотирма вцілілими воїнами-саксами.

Потім лицар д’Ане повернув коня й вирушив до неї.

– Мадам, ваш кінь дуже втомився?

Джоанна погладила холку свого гнідого.

– Спітнів, але дихає рівно. Думаю, зможе здолати ще чималий шлях.

– А учвал побіжить?

– Є потреба так квапитися?

Лицар указав удалечінь.

– Щойно розвиднілося, Сабір помітив хмару куряви за тим-он узвишшям з пласкою верхівкою. Таку пилюгу могло здійняти лише переконливе число вершників, але в цих місцях немає шляхів. А бездоріжжям тут пересуваються лише загони газизів. Зачаїтися, поклавшись на милість небес, нам нема де: довкола ні чагарників, ні глибоких улоговин. До того ж загони газизів зазвичай досить чисельні і всі вони чудові воїни, що знаються на зброї майже з дитинства.

– А що пропонує мій чоловік? – запитала Джоанна.

Зовні вона була спокійна, але, коли згадала, що їй довелося пережити, опинившись у руках розбійників, серце жінки стислося.

– Ваш чоловік – хоробрий воїн. Він пропонує битися.

Вуста Джоанни мимоволі скривила зневажлива посмішка. О, вона добре пам’ятала, як славетний переможець турнірів розгубився, мов хлопчисько, коли озброєні до зубів люди в чалмах почали розстрілювати їхніх воїнів, ховаючись за кривими стовбурами олив.

– Сер д’Ане, ви досвідчений і знаєте цю місцевість та звичаї тутешніх мешканців. Тому я швидше дослухаюся до вас.

– Я б натомість поклався на мого Сабіра. Він запевняє, що вистачить доброго чвалу і ми будемо в безпеці.

– Якщо ви довіряєте сарацину – я готова робити так, як він каже. І не тривожтеся за мене й решту жінок: обираючи попутниць, я віддавала перевагу хорошим вершницям.

Мартін мовчки стримано вклонився. Могутній буланий кінь легко виніс лицаря поперед загону. Він скакав за Сабіром, час від часу озираючись, аби переконатися, що з попутниками все добре.

І справді: англійка й обидві її служниці трималися непогано. Їхні коні йшли розмашисто, не збиваючись із рівного чвалу, попри бездоріжжя, вершниці вміло ними керували. Гірше було з в’ючними тваринами, яких доводилося тягнути на поводі. Особливо відставав завалений вантажем верблюд. Йосип їхав не надто впевнено, але поруч був Ейрік, якому Мартін доручив наглядати за сином Ашера бен Соломона.

Сонце підіймалося дедалі вище, невеликий загін, що нісся учвал, здіймав хмари куряви, яку могли помітити й ті, кого вони остерігалися. Сабір вважав, що їм слід рухатися просто на південний захід. Тоді невдовзі має з’явитися зелень, зарості чагарника й маленькі гайки. Десь там є невелика прикордонна фортеця, де розташований досить чисельний ромейський гарнізон.

За півгодини такого чвалу коні, які протягом ночі здолали чималий шлях, почали збиватися з кроку. Але попереду вже маячіли кучеряві хащі, місцевість стала рівнішою, а дорога – похилішою. Аж раптом пролунав застережливий вигук одного з воїнів ар’єргарду.

Мартін озирнувся. Так і є: ліворуч від них у повітрі повисла курна завіса, в якій вже можна було розгледіти темні цятки вершників.

Лицар притримав коня, даючи попутникам вирватися вперед, а сам почав стежити, як швидко скорочується відстань між загоном і переслідувачами. Повз нього промчали леді Джоанна, потім її чоловік, іще хтось… Мартін кружляв на місці, стримуючи коня й оцінюючи відстань до переслідувачів. Вони, вочевидь, були спритніші. Прокляття, якби не ці в’ючні тварини – мули і верблюд! Схоже, слід покинути їх напризволяще й рятуватися самим…

Він кинувся услід за загоном, почувши переможний жіночий крик. Леді Джоанна, обернувшись на повному ходу, махала йому, вказуючи на щось, чого він поки що не бачив.

Тільки піднявшись на невеличкий пагорб, Мартін і сам мало не скрикнув з полегкості. Адже попереду, за сріблястою зеленню оливкового гаю, видно було масивну приземисту вежу з прямокутними шпилями. Та до неї ще треба було дістатися!

Мартін переконався, що кінь леді Джоанни скаче в бік фортеці, й кинувся допомагати Ейріку, який тягнув на поводі зморену Йосипову кобилу. Сил в молодого єврея вже залишалося зовсім мало, і він не міг змусити втомлену тварину скакати далі. Люди, яких Ашер бен Соломон приставив до сина, не покинули його, а оточили юнака щільним півколом.

Переслідувачі наближалися, вже чути було їхні гортанні крики. Невдовзі засвистіли постріли. Разом із ними Мартін почув іще якийсь віддалений звук. Бойова сурма! У фортеці їх помітили і вдарили на сполох. До неї вже було рукою подати, навіть зараз він розрізняв на прапорі, що майорів на вежі, монограму «ХР». Леді Джоанна була вже біля самісінької брами – вона й далі кричала, силкуючись привернути до себе увагу воїнів гарнізону.

«Хоча б вони тільки встигли відчинити ворота й вислати підмогу!» – подумки молив Мартін.

І до якого бога він звертався цієї миті? Він і сам не знав, але за таких обставин людина завжди волає до вищих сил.

Та його не покидали сумніви. А якщо ромеї вирішать, що допомога невідомим утікачам може обернутися для них неприємностями? Одначе вигляд знатної дами, яка біля самісіньких фортечних мурів благала про допомогу, подіяв. Брама почала повільно відчинятися.

Мартін міг не квапитися й спокійно оцінити ситуацію. До нього під’їхав Сабір і притримав свою кобилу, стежачи водночас за тими, хто відстав. Мартін розчулено подумав: «Ось хто завжди поруч, із ким як за кам’яною стіною!»

Тепер він зміг чітко роздивитися газизів, що наближалися. Це був чисельний загін, але не такий уже й великий, щоб наважитися брати фортецю штурмом. Їх більше цікавила здобич: адже, коли луснув повід, на якому тягли верблюда, і виснажена тварина, сповільнюючись, звернула вбік, частина переслідувачів негайно кинулася туди ж. До них приєдналися ще з дванадцятеро воїнів. Верблюд, нав’ючений шкіряними тюками, – величезна спокуса для злиденних вершників-тюрків!

Мартін неквапно вирушив до фортеці, час від часу озираючись. Верблюд уповільнив погоню, проте були ж іще мули з поклажею! В одного з них щойно влучила випущена переслідувачами стріла. Мул упав і засіпався в куряві. Однак на неймовірний подив Мартіна, сер Обрі здибив свого коня, розвернув його й помчав назад. Зупинившись біля пораненого мула, він квапливо спішився і взявся знімати з нього в’юки.

– Цей чоловік збожеволів! – вигукнув уражений лицар.

Першим його бажанням було кинутися англійцеві на допомогу, але натомість він натягнув повід.

До біса! Сер Обрі плутається в нього під ногами і заважає зблизитися з леді Джоанною. Кращої нагоди відкараскатися від нього не буде. Зараз газизи позбавлять його зайвих клопотів. Очевидно, така доля в цього схибленого загнибіди.

Зі стін фортеці досі стежили за тим, що відбувається, але втручатися не поспішали. Сера Обрі вже можна було вважати небіжчиком. Мартін бачив, як Ейрік, на мить покинувши Йосипа, почав був розвертати коня, але, вочевидь, у голову йому прийшла така ж думка, і він змінив рішення.

Інакше повівся Йосип. Озирнувшись і помітивши, що англійця ось-ось схоплять газизи, молодий єврей наказав щось своїм людям, вони розвернулися, натягуючи на ходу луки, і дюжина стріл збавила завзяття розбійників.

Вершники, що прямували до сера Обрі, притримали коней, аж раптом показався ще один мул із вантажем. Сер Обрі, закинувши на плече зняту з пораненого мула сакви й дико роззираючись, кинувся ловити свого коня, який устиг відійти від господаря на солідну відстань.

Троє чи четверо газизів були вже зовсім близько від лорда. Сер Обрі позадкував, вихопив із піхов меч, але новий град стріл Йосипових лучників відігнав напосілих на нього вершників кроків на сто. Проте вже наступної миті один із них опинився біля англійця і, вимахуючи шаблею, вихором налетів на нього.

Сер Обрі відскочив, ухилився й зашарпався між газизами, які його оточили, саква полетіла в куряву, але тепер уже було не до неї.

«Зараз котрийсь із газизів обів’є його горлянку арканом і потягне за собою», – подумав Мартін. Саме так і чинять тюркські кіннотники, не маючи змоги підступитися до ворога на довжину клинка. Він не міг зрозуміти причини божевільної відваги англійця, але знав: через якусь мить він збагне, що для нього все скінчено.

Та раптом у воротах фортеці з’явився загін закутих у панцир ромейських воїнів. Їх було не так уже й багато, але катафрактарії^[84] – грізні вояки. Тому легко озброєні газизи, які вже заграбастали значну частину здобичі, вирішили без потреби не зв’язуватися з важкою імперською артилерією.

Один із них, схилившись із сідла на ходу, підхопив покинуті Обрі бесаги. І, вкотре здивувавши Мартіна, англієць рвонувся за ним, люто розмахуючи мечем і волаючи так, ніби сподівався відбити все добро. Коли грабіжник усе ж почав віддалятися, сер Обрі в безсилому відчаї метнув йому навздогін меч.

Мартіна це потішило. Що за скарби були в тих бесагах, якщо задля них Обрі ризикував життям?

Про це він довідався згодом, коли всі вони вже перебували у фортеці і тамтешні жінки напували врятованих чужоземців холодною водою. Обрі напоїли першим; ледь оговтавшись, він почав кликати дружину.

Леді Джоанна підійшла й кілька секунд удивлялась у його спотворене відчаєм обличчя. Помітивши в чоловіка на очах сльози, поклала долоні на його сколошкану, засипану пилом голову.

– Ах, Джоанно, що ж тепер робити? – схлипнув Обрі. – Адже там залишилися всі наші прикраси, і мій пасок із бурштином, і твої сережки ромейської роботи, і той розкішний плащ, підбитий соболем, що коштував цілого статку!..

– Нащо тобі хутряний плащ на Святій землі, Обрі? – спокійно запитала в нього дружина. – Кажуть, там завжди гаряче.

Лорд рвучко вивільнився з її обіймів.

– Ти нічогісінько не тямиш! Тобі все це здається несуттєвим, бо змалечку ти звикла до непомірних розкошів. А я… мені довелося заплатити такі гроші! І як ти постанеш перед очима свого могутнього брата без сережок з опалами і золотих брошок? Ти й гадки не маєш, який жалюгідний і жебракуватий матимеш вигляд!..

Леді Джоанна відвернулася й мовчки пішла геть.

Обрі й далі нерухомо сидів біля стіни, схиливши голову на руки.

Покинувши лорда, Мартін пішов до Йосипа, який розмовляв зі своїми воїнами. Молодий єврей вочевидь був ними задоволений, вихваляв їхню влучність і самовладання, дякував за порятунок життя попутника.

– Ти добра людина, Йосипе, – зауважив Мартін. – Але занадто простодушний. Що тобі до цього захланного, заїдливого чужоземця? Повір, коли він різав твоїх одноплеменців у Бері-Сент-Едмундсі в Англії, йому й на думку не спадало їх пожаліти.

– Вважаєш, я маю до нього уподібнюватися? – стримано мовив Йосип. – Хіба Всевишній не вчить нас терпіння й поблажливості до таких, як цей Обрі де Рінель?

Мартін не відповів – лише з легким сумом поглянув на сина Ашера бен Соломона. Справді, син не схожий на свого батька. Той діловитий, з усього має зиск і завжди чинить згідно із завчасно складеним планом, не замислюючись про ймовірні жертви. Він зважає тільки на людей своєї крові. Чому ж не навчив сина дотримуватися цих правил? Чому Йосип виріс таким чистим і великодушним?

– І все ж, ти припустився помилки, друже мій! – мовив нарешті лицар.

Він знав, що Сабір та Ейрік цілком із ним згодні. Та Йосип і далі всміхався, впевнений у своїй правоті.

Розділ 9

Вода! Досхочу чистої гарячої води – яке щастя!

Занурившись у паруючі ночви, леді Джоанна розсміялася. Яка ж понура й пригнічена вона була ще недавно, а зараз її сповнює чиста радість. Небезпека позаду, вона вільна й жива, в неї надійне покровительство!

Мимоволі перед її внутрішнім зором виник образ лицаря Мартіна д’Ане. Вона знітилась і насупилася, здмухуючи з долоні мильну піну.

Поки лицар д’Ане втовкмачував коменданту гарнізону, яку знатну особу врятували його воїни, поки для іменитих гостей готували покої та гріли воду для купання, Джоанна, попри збудження від пережитого, несподівано заснула, примостившись на вузенькій канапі. Скільки вона проспала? Трьох годин цілком вистачило, щоб вона знову почувалася бадьорою та відпочилою.

За цей час Ґодіт і Санніва теж устигли оговтатися. Тепер обидві, самі напіводягнені, товклися довкола господині. Покоївка енергійно терла тіло пані намиленою тканиною, змиваючи піт, пил і бруд – наслідки нелегкої мандрівки, а Ґодіт, позіхаючи, оглядала гардероб Джоанни – точніше, те, що залишилося після сутички з газизами. Зрештою, камеристка зрозуміла, що становище – занадто складне: переважна частина вбрання і прикрас безслідно зникла.

– Сер Обрі таки мав слушність, – зауважила нарешті Ґодіт, – кинувшись рятувати наше добро! Але йому не пощастило, і тепер ми як старці. У вас, пані, залишилася лише одна сукня. На щастя, хоч білизна вціліла – вона була у в’юках мого мула… – камеристка струсила, розправляючи, білосніжну серпанкову сорочку.

Джоанна відкинулася на край канапи і глибоко зітхнула. Не час зараз думати про такі втрати. Після всього пережитого це здавалося цілковитою дурничкою.

– Усе це порожня суєта, Ґодіт. Насамперед ми повинні подякувати Пресвятій Діві за те, що живі й перебуваємо в безпеці.

Але згодом, коли Джоанна, загорнувшись у шматок полотна, оглянула розкладені на лаві залишки гардеробу, то зажурилася. Справді, вона тепер майже гола. Та й грошей – дзвінкою монетою – було негусто. Щоправда, орденські векселя, що їх вона зберігала у футлярі на поясі, вціліли, проте перетворити їх на готівку в ромейських володіннях майже неможливо. Тут інший світ, і віра, хоч і християнська, але відрізняється від тієї, що сповідують франки.

Разом із Ґодіт вони перебирали мізерні рештки колись великого гардеробу Джоанни. Камеристка тільки скрушно хитала головою.

– Через тих клятих язичників, у руках яких ми опинилися, вашу жовту сукню подерто на рам’я! Жодної вуалі, жодного шовкового покривала. А як без цього знатній заміжній дамі? Доведеться вам, пані, походжати серед тутешніх схизматиків простоволосою, як юна діва. А вбратися ви муситимете – що будеш робити! – в оцю темно-сіру сукню зі шнурівкою на грудях… Ні, не сподівалася я дожити до того, що моїй високородій господині доведеться носити одяг простої служниці!

Ґодіт недурно нарікала: знатні дами тих часів носили бліо, зашнуроване на спині. Це відразу показувало, що перед вами шляхетна пані, одягатися якій допомагає служниця. Шнурівка на грудях, хоч і зручніша в разі, якщо вбиратися приходиться поспіхом, але її вважали атрибутом одягу простолюдинок. Невибагливу сіру сукню Джоанна прихопила із собою на випадок, якщо потрібно буде одягнути щось просте й таке, що не сковує рухів. Але як у такому одязі переконати коменданта гарнізону, що перед ним – родичка осяйних Плантагенетів?

Єдина надія була на довге волосся – лише воно здатне засвідчити її належність до обраних. Звичаї забороняли простолюдинкам мати волосся такої довжини, та й часу доглядати за ним у вічно заклопотаних жінок не було. Біляві кіски Санніви доходять лише до ключиць, а Ґодіт ховає свій невеличкий вузлик під головним покривалом з барбетою, що обтягує щоки та шию. Коли служниця розчесала Джоанні волосся, його блискучі темні хвилі майже до колін оповили молоду жінку. Як волосся остаточно висохне і Санніва заплете коси, воно трохи покоротшає, та все ж залишиться достатньо довгим, щоб із першого погляду збагнути: ця дама не мусить сама себе доглядати.

Джоанна сиділа в довгій чистій сорочці, біля неї досі поралася Санніва, аж раптом у двері постукалися і до покою, уклонившись, увійшов капітан Дроґо.

– Дроґо, чи вдалося тобі відпочити? – турботливо запитала леді.

Її вірний слуга змарнів і виснажився. Капітан відразу сів на виступ стіни, витягнув перед собою поранену ногу й потер хворе стегно зі словами, що дозволить собі відпочинок лише тоді, коли переконається: його пані добре облаштувалася і ні в чому не має потреби. А потім розповів, що більшість клопотів узяв на себе лицар д’Ане, який вів перемовини з комендантом гарнізону про постій мандрівників, обіцяв сплатити за всю необхідну провізію, та й ці покої для жінок звільнили на його прохання. Фортеця, як вважав Дроґо, доглянута, хоча прислуга тут – сама мужичня, навіть кухаря путнього немає.

Джоанна оглянула низькі склепіння покою, масивні балки над головою, голі стіни з грубо складених кам’яних брил. Тісно, напівтемно – світло заледве пробивається крізь невеличке заґратоване віконечко, яке на ніч замикається віконницею, та й запах казарми досі не вивітрився. Але на що нарікати, коли кілька днів поспіль їй доводилося спати на голій землі, підстеливши лише попону і вкрившись плащем?

– Де зараз сер Обрі? – нарешті запитала вона.

Капітан стримано всміхнувся.

– Лорд, моя пані, чудово облаштувався. Він устиг заприятелювати з молодим євреєм, здобув його прихильність і примудрився позичити в нього чималеньку суму. З цими грішми сер Обрі пішов до коменданта й наказав надати йому найкраще приміщення в житловій частині фортеці.

– Що ж, я за нього рада, – полегшено зітхнула Джоанна.

Слуги перезирнулися: хіба не так давно їхня господиня не відходила від чоловіка й на крок, виконуючи все, що спаде йому на думку?

З відведених для неї покоїв леді Джоанна вийшла лише під вечір, вирішивши, що нарешті має цілком пристойний вигляд: коси заплетено мало не від скронь і перев’язано ліловими стрічками, віднайшли й скромний обруч на голову з чеканного срібла. На плечах – легенька блідо-бузкова накидка, що приховувала шнурівку.

Назустріч негайно вирушив Обрі, який повідомив, що комендант гарнізону запрошує подружжя розділити з ним вечірню трапезу.

До лорда повернулася звична зверхність, а його одяг просто вразив Джоанну. Сер Обрі був убраний у довгополий жупан ромейського крою, від верху до низу розшитий вигадливими візерунками, на яких перемежовувалися обриси янголів і переплетеної виноградної лози. Помітивши її здивування, чоловік пояснив, що жупан – дар коменданта, котрий неймовірно щасливий з нагоди надати дах над головою і захист таким високородним особам.

«Звичайнісіньке здирництво», – здогадалася Джоанна, але вголос нічого не сказала, тільки кивнула.

У покої парафілакса, так греки називали начальника гарнізону, на гостей чекав щедрий стіл: численні закуски – «оректика»,^[85] смажена баранина, м’ясні ковбаски, тушкована в білому вині птиця, різноманітні овочі, зелень, нарізані скибочками свіжі й зацукровані фрукти. Між стравами на столі височіли вузькогорлі глечики з напоями.

За тутешнім звичаєм, жінки під час трапези сідають окремо від чоловіків, але чи то додатковий стіл у цьому приміщенні ніде було поставити, чи парафілакс вирішив виявити до знатної іноземки особливу повагу: зустрівши леді Джоанну на порозі, він провів її до дальнього краю столу й посадив між сером Обрі та молодим євреєм Йосипом. В Англії таке й на думку нікому не спало б: опинитися за одним столом з іновірцем-євреєм. Однак з’ясувалося, що Йосип виконуватиме роль перекладача між англійцями та господарем – він і повідомив Джоанні, що саме тоді, коли мандрівники блукали пустельними плоскогір’ями, тутешні християни відсвяткували свій Великдень, який у них припадає на інший час, ніж у західних християн, тому парафілакс хоче пригостити гостей великодньою паскою.

Паска була висока, мов фортечна вежа, а тісто – жовтуватого кольору. В Англії до Великодня зазвичай роблять печиво у вигляді кроликів і запікають стегно в тісті, зате традиція крашанок була спільною, й парафілакс надзвичайно люб’язно пригостив ними гостю. І вже цілком здивував Джоанну Йосип, розповівши: традиція дарувати крашанки йде відтоді, коли Марія Магдалина подарувала таке яйце римському імператорові Тіберію.

Джоанна була вражена: звідки юдей так обізнаний з традиціями і звичаями християн?

Але втрутився сер Обрі, засумнівавшись, що євреї взагалі знають, що таке світле Христове Воскресіння.

– Якби ви уважно слухали слова священика в церкві, вельмишановний пане, – скромно зауважив Йосип, – то запам’ятали б, що Ісус із Назарета прибув до Єрусалима саме напередодні святкування Пасхи. Тож ми, юдеї, маємо до цього свята безпосереднє відношення.

Обрі зневажливо відвернувся, а Джоанна спробувала приховати глузливу посмішку.

Наступної миті до покоїв парафілакса зайшов Мартін д’Ане. Лицар був у чорному довгому вбранні з білим хрестом на грудях і мав вигляд істинного сина ордену Святого Івана. Він поводився з такою гідністю, що начальник гарнізону підвівся йому назустріч та запропонував сісти біля себе. Обидва стиха заговорили, і леді Джоанна, яка після гостювання в Константинополі трохи володіла грецькою, здогадалася, про що мова. Лицар просив воєначальника дозволити їм трохи довше затриматися у фортеці – поки ромейські воїни обстежать околиці й переконаються, що газизи забралися геть.

Від того, що саме ця людина взялась оберігати їх у дорозі, на душі в леді Джоанни зробилося тепло й спокійно. Що ж, такий статут цього ордену: ще здавна брати-госпітальєри пообіцяли опікуватися прочанами. І все-таки, перехоплюючи погляд сяйливо-блакитних лицаревих очей, вона здогадувалася, що робить він це заради неї.

Отримавши згоду парафілакса, Мартін звернувся до сімейства:

– Тепер у нас є кілька днів на відпочинок. Сподіваюся, до того часу мужній Дроґо остаточно одужає. Потім я поведу вас через гори до моря Лікійською стежкою. Це не найзручніший, зате спокійний і безпечний шлях, тож, гадаю, наш загін із ним упорається. Комендант фортеці не зможе надати нам супроводу – людей у нього небагато, але нам вистачить і своїх.

Сер Обрі збирався було заперечити, але Джоанна стримала його, поклавши долоню на лікоть.

– Не маючи іншого провідника, ми повинні подякувати вам за безкорисне бажання супроводжувати нас. Правда, любий чоловіче?

Для себе Джоанна давно вирішила, що після всіх помилок і безумств Обрі, вона не дозволить йому бодай щось вирішувати самостійно, тим паче нав’язувати ці рішення іншим.

Мартін помітив також, що леді Джоанна м’яко вказала серу Обрі на його місце.

«Добре, красуне, дуже добре, – подумки підбадьорив він її. – Чим стриманіші будуть ваші стосунки, тим швидше я тебе здобуду».

І хоча невдовзі подружжя покинуло трапезну кімнату разом, але розійшлися вони в різні боки ще раніше, ніж за ними зачинилися важкі двері.

Мартін вийшов провести Йосипа, і в одній із галерей той несподівано й трохи сумно промовив:

– Але ж вона славна дівчина ця англійка…

– Та до нашої Руфі їй усе ж далеко.

Мартін відразу здогадався, що спричинило приятелеву зажуру. Він не проти був поговорити з Йосипом про його сестру, але той, поскаржившись на втому, невдовзі пішов до себе.

Споночіло, на фортечних мурах змінювалася охорона, вільні від караулу воїни збиралися відпочивати. Але Мартінові не спалося. Він спустився на залите місячним світлом фортечне подвір’я і зупинився біля вежі, в якій були покої, відведені для леді Джоанни та її прислуги.

Молода пані теж не квапилася гасити свічку, що стояла на підставці при канапі, накритій кошлатою овчиною. Незважаючи на все пережите, на душі в неї було добре. І, якщо вже говорити цілком чесно, слід визнати, що увага мужнього й гожого лицаря дуже її тішила.

– Ґодіт! – Джоанна поторсола за плече камеристку, яка вже почала тихенько хропіти в куточку. – Ґодіт, а він таки справді гарний. І навіть ця трохи дивна усмішка його не псує…

Служниця щось нерозбірливо пробурмотіла крізь сон. Санніви в покої не було: вона попросила в господині дозволу побачитися зі своїм нареченим – рудим зброєносцем лицаря-госпітальєра. І Джоанна не була проти, тим паче, цей Ейрік повівся шляхетно, не відмовившись від дівчини, хоча й знав, що вона побувала в лапах розбійників. Коли ще бігати на побачення, як не такої дивовижної місячної ночі!

Джоанна в самій лише сорочці підійшла до вікна й відчинила віконницю.

Ніч і справді була розкішна. У фортеці та її околицях панувала тиша, що її, здавалося, поглиблювали переливи незліченних цвіркунів та цикад. По фортечному муру неквапно рухалася тінь вартового з довгим списом, а над ним розпростерся густо-синій оксамит неба з міріадами зірок і сяючим ликом місяця між ними. Його проміння освітлювало далекі пасма пагорбів, стрункі списи тополь, шпилі на фортечній стіні й порожній двір, викладений світлими плитами вапняку.

Проте двір виявився аж ніяк не порожнім. Джоанна беззвучно зойкнула, помітивши внизу силует чоловіка в довгому чорному вбранні. Лицар стояв простісінько під її вікном, і лице його було звернуте до неї. Чи давно він тут? На що чекає?

Джоанна поквапно натягнула на плече сорочку, що сповзла, і позадкувала. Та все ж не втрималася й ще раз обережно визирнула з-за віконниці. Мартін д’Ане досі не відводив очей від її вікна.

Вона миттю вляглась, натягнувши на голову покривало, серце в неї калатало. Дурниці, нехай стоїть собі, скільки заманеться. Хіба він має право на щось розраховувати? Ґодіт давно каже, що він очей із неї не зводить. Чи може чоловік образити жінку поглядом? Навіть уночі, коли стоїть біля її вежі?… Про таке зазвичай співають у любовних канцонах, Джоанна й сама не раз співала про це, а тепер доводиться визнати, що його увага хвилює її значно більше, ніж можна було уявити.

Найгірше, що від цього десь глибоко в єстві прокидається те несамовите збудження, яке її чоловік називає «безсоромністю» і якого вона боїться. Обрі дав обітницю цноти, начебто змушуючи і її прийняти цей піднесений порив. Хтозна, може, він правий, і їй, Джоанні, теж пора позбутися гріховних думок… Але як саме? Адже зараз вона думає зовсім не про свого чоловіка, а серце в неї б’ється дедалі швидше й швидше, тіло тріпоче, а стегна важчають, наливаючись темною медовою солодкістю…

Джоанна відкинула покривало й лягла на спину.

Мартін д’Ане… Бездоганно красивий, сміливий, ґречний. Але він – орденський брат, і думати про нього як про чоловіка, коханого – все одно, що марити про ченця. Проте на монаха цей блакитноокий лицар геть не схожий. І ось що дивно: зовсім недавно, в пустелі, коли вона, змучена, засинала серед каміння, а госпітальєр накривав її від нічної прохолоди своїм плащем, вона не звертала на нього жодної уваги. Пережиті небезпеки, полон, розчарування в Обрі, втома, невизначеність – усе це відбирало в неї сили.

Що ж сталося, якщо зараз, крутячись на вузькій канапі, вона не може думати ні про кого, крім лицаря в темному вбранні, який стоїть у неї під вікном, і тіло її відгукується на ці думки, мов струна на доторкання пальців музиканта?

У кутку хропіла Ґодіт, за стіною спали слуги, які супроводжували її аж від Незербі, Санніва досі не повернулася, і Джоанна могла без перешкод віддатися тому, що часом дозволяла собі, коли гріховна напруга ставала геть уже нестерпною. Її рука проникла під покривало. Стримуючи гаряче дихання, намацала внизу, де сходяться стегна, місцинку, чутливішу за решту, і взялася її погладжувати. Дихання почало збиватися, але досягти бажаного полегшення вона поки не могла. Рукоблудство – так священики називають цей гріх, вважаючи його особливо згубним. Джоанна відганяла від себе ці думки, напруга зростала, і нарешті її тіло судомно вигнулося. В якусь мить вона уявила, що це робить із нею Мартін, і мало не схлипнула – так загострилися всі її відчуття. Лише через кілька секунд її стегна стиснулися, тіло пройняла хвиля дрожу, а низ живота немов залило гарячим медом. Вона ледве стрималася, щоб не закричати, і, бурхливо дихаючи, відкинулася на узголів’я.

«Про це ніхто не дізнається, – думала вона, згортаючись клубочком на твердій канапі. – Ніхто. А завтра я сама все забуду…»

Уранці Мартін, Ейрік і Сабір зібралися недалеко від фортеці в затінку старої смоківниці. Сабір повідомив, що за цей час він устиг об’їхати околиці й переконався: вони можуть вирушати в путь.

– Ні, – різко заперечив Мартін. – Дочекаємося повернення воїнів парафілакса. Я розумію, Сабіре, що нам трьом нічого боятися, але з нами Йосип, і ми не повинні ризикувати життям сина Ашера бен Соломона. Рана капітана Дроґо досі не затягнулася, а леді Джоанна нізащо не погодиться залишити його тут: я переконався, що вона цінує своїх людей.

– Добре, – ледь помітно кивнув Сабір, але його темні очі гостро зблиснули з-під чалми. – Не забувай тільки, що поки ми тут стирчимо, хрестоносні раті продовжують облогу Акри, і якщо місто впаде… Аллах свідок, ми мусимо поквапитися, інакше твої забавки із сестрою маршала ордену Храму нічого не будуть варті. Якщо ця гурія з фіалковими очима так тебе приваблює, бери її вже. Ромеї це проковтнуть, а її чоловіка я можу прирізати, коли він спробує завадити.

– Ми не повинні так діяти, – втрутився Ейрік.

Та й Мартін докинув: якщо він силою примусить сестру маршала храмників до зв’язку, це несамовито розлютить де Шампера, і про жодні домовленості з ним тоді не може бути й мови. Ашер бен Соломон, працюючи над своїм планом, мав на думці зовсім інше: не ґвалтування, а добровільну згоду леді Джоанни, і щоб це помітили люди, які зможуть підтвердити чутки. У цій глушині таких людей нема. Отже, все повинно відбутися там, де чимало лицарів і знатних франків, до слів яких дослухаються.

Але Сабіра такі зауваження не переконали.

– Мартіне, якщо тобі кортить виконати найприємнішу частину плану нашого господаря, – насуплено сказав він, – то клянусь тюрбаном Пророка, я сам вирушу в Акру й спробую врятувати пані Сару!

– Ні, Сабіре! – суворо промовив Мартін. – Цього не буде. Сам ти не впораєшся і, найімовірніше, загинеш, потрапивши до лабетів хрестоносців. Якби все було так просто і залежало винятково від хоробрості й ратної майстерності, то наш покровитель і справді послав би тебе. Але він доручив це мені, і тобі доведеться підкоритися.

Відсунувши Ейріка, який насмішкувато спостерігав за цією суперечкою, лицар рушив до фортечної брами. Він добре знав Сабіра, котрий завжди волів діяти самостійно. Але йому були відомі й терміни, про які говорив Ашер бен Соломон. Покровитель цілком упевнений: Акру не візьмуть доти, доки під її мурами не з’явиться військо, щойно прибуле з Європи. І, судячи з усього, цей час іще не настав.

З такими думками Мартін пішов до конюшні, поглянути на свого коня. І страшенно здивувався, побачивши леді Джоанну біля стійла буланого.

Завмерши за кам’яною опорою, що підтримувала покрівлю конюшні, лицар почав спостерігати за жінкою. Зазвичай його кінь не підпускав до себе чужих, але зараз, хоч ніздрі в нього й роздувалися, буланий не відсмикував голови, дозволяючи Джоанні лагідно гладити його шию та морду.

До Мартіна донісся її тихий голос:

– Ти такий славний, такий чудовий хлопчик, великий, красивий!..

Лицар мимоволі всміхнувся. У цьому голосі одночасно лунали сила і м’якість – таке поєднання безвідмовно діє на тварин.

Йому вдалось непомітно наблизитися до жінки майже впритул. Однак буланий, відчувши господаря, негайно підвів голову й нашорошив вуха.

– Він мало до кого прихильний, мадам, – упівголоса промовив Мартін, ледь-ледь схиляючись, щоб удихнути запах її волосся – воно тонко пахло фіалковим коренем і трояндовою водою.

Вона не здригнулась і навіть не озирнулася.

– З поведінки коня, сер, я збагнула, що ви неподалік. Чудова тварина: могутні ноги, широкі груди, довга спина – немов спеціально створена для бойового сідла. Але я вперше бачу коня такої розкішної статі й водночас такої неблагородної масті!

Тут англійка мала слушність. Шерсть Мартінового скакуна мала складне забарвлення: корпус і спина – пісочно-жовті, живіт – іще світліший, а вздовж хребта тягнувся майже чорний «пасок» – ознака, яка дісталася йому від диких коней, яких іще де-не-де можна зустріти в неозорих степах Азії. Ноги в жеребця теж були темними, майже чорні біля копит, але вище світлішали, й там, немов тіні, проступали так звані «дикі» мітки – ледь помітні поперечні смуги. Грива і хвіст здалеку здавалися мало не чорними, але й у них траплялися бурі й зовсім світлі, майже сиві пасма.

Коні такої масті найчастіше бувають низькорослими й великоголовими, такі часто-густо трапляються серед робочих селянських конячок. Але його жеребець був значно більший за звичайного скакового коня, хоч і менший за бойового. Лицареві ніколи досі не випадало бачити розумнішої та відданішої істоти.

Мартін поплескав буланого по крутій шиї.

– В арабів, мадам, є приказка: ніколи не купуй рудого коня, продай вороного, оточи турботою білого, а сам сідай на гнідого. І хоча ваші англійські коні переважно гніді чи золотаві, а мій буланий неблагородної масті, я не проміняю його на жодного іншого жеребця, навіть на якогось із тих красенів, що їх розводять у Незербі.

Це було зухвало, однак леді Джоанна не образилася, а запитала, як звати його коня, і здивувалася, коли Мартін відповів, що ніколи не називає своїх скакунів: вони занадто часто гинуть у бою, і якщо не знаєш, як звали вбитого чотириногого друга, втрата здається не такою важкою.

– Невже коні неодмінно мусять гинути? – засмутилася англійка, і далі лагідно гладячи буланого. – Назвімо його Персиком, і він прослужить вам довго, дуже довго! Погляньте, він і справді схожий на цей плід, що з одного боку завжди темніший, ніж з іншого!

Мартін мимоволі всміхнувся: що за безглузда кличка – Персик!

Бесіда тривала, і Мартін, уловивши момент, запропонував дамі проїхатися верхи околицями фортеці. Погода пречудова, в такий день нічого не може бути кращим, ніж мчати назустріч свіжому вітрові!

Леді Джоанна дещо розгубилася, але відразу ж запитала: чи розважливо вирушати верхи на прогулянку, якщо ще вчора в околицях бешкетували газизи?

Замість відповіді Мартін кинув буланому на спину сідло й поверх нього глянув на молоду жінку, подарувавши їй одну з найчарівливіших усмішок, на які лише був здатен.

– Думаю, вам, мадам, не варто нічого боятися, поки поруч я!

У цій репліці відчувалися виклик і насмішка.

Леді Джоанна негайно відповіла йому, заявивши: вона таки справді не подумала, що її попутник – лицар ордену Святого Івана, воїнів якого вважають найкращими в християнському світі. За винятком, хіба, тамплієрів – лукаво додала вона й відразу взялася вміло сідлати свою гніду кобилку, зазвичай обходячись без допомоги конюха чи слуг. Хоч леді й була високородною особою, але поводитися з кіньми, безперечно, вміла.

Вони проїхали зо дві милі дорогою до віддалених пагорбів і гаїв, за якими невдовзі показалися пласкі черепичні дахи невеличкого селища й скромна баня сільської церкви. Джоанна не відставала від лицаря ні на крок, але він і не намагався обігнати супутницю. Впевнена посадка, здатність злитися з конем в одне ціле, спритність леді Джоанни змусили Мартіна мимоволі замилуватися нею. Невдовзі вони дісталися ущелини, в якій струменіла невелика річечка, але їхати далі Мартін не наважився – з ним була жінка. Сабір докладно змалював йому околиці, але про те, що розташовано за ущелиною, не знав і сарацин.

У фортецю коні вершників поверталися кроком. Мартін і Джоанна вели неквапну розмову.

Лицареві Джоанна видалась приємною і доволі щирою: у селищі їй будь-що захотілося скуштувати місцевого меду; вона їла його зі свіжоспеченим коржем, забруднивши руки й обличчя і сама ж із цього сміючись. Від отари, що паслася неподалік, відділилося чорне козеня й, жалісно мекаючи, потрусило їм назустріч. Джоанна почала кликати його таким самим жалісним меканням, аж поки воно не побігло за її кобилою. Як мешканку півночі жінку дивували достиглі у квітні помаранчі та всіяна опалими цитринами земля під вічнозеленими деревами – точнісінько так, як у серпні в Англії опадають яблука з яблуневих гілок. Леді Джоанна захоплювалася багатством і достатком цього краю, зауваживши: немає нічого дивного, що сельджуки так люто прагнуть його відвоювати. І, схоже, не вгамуються, поки не досягнуть своєї мети.

Мартін вирішив не обговорювати цієї теми, заявивши: оскільки землі належать Ромейській імперії, то ромеї самі мають приборкувати апетити тюрків, які в цих краях утвердили свій султанат.

Коли ж мова зайшла про його власну персону, лицареві довелося непросто.

– Мені казали, що родом ви з Намюра, – несподівано звернулася до нього англійка. – Отже, ви фламандець, сер лицарю?

Мартін гадки не мав, де народився справжній госпітальєр Мартін д’Ане, тому відповів, що він не фламандець, а француз і до вступу в орден жив у замку Моен.

– Але ви не схожі на француза, – зауважила співрозмовниця. – Замок Моен, кажете? Ніколи про нього не чула.

– Це неподалік від Ардеша в Пікардії.

– Мені це ні про що не говорить. Я там не була.

– А ви багато мандрували?

– Останній рік – так. Мені подобаються нові місця й люди, їхні характери та звички.

Лицар не хотів заглиблюватися у власне «минуле»: чим менше англійка знатиме про нього, тим легше йому потім зникнути, а їй нічого буде розповісти про оманливого госпітальєра своєму могутньому братові. Тому він не відповів і на запитання, чи бував у Святій землі.

Джоанна, помітивши, що її попутник став стриманіший у словах, вирішила: мабуть, орденський статут передбачає потайливість і забуття свого минулого. Але статут статутом, а на її ніжки в стременах лицар вперто поглядає і не без задоволення. Безшлюбність, бідність і послух! Чи можливо дотриматися цих обітниць, хоч би яка міцна була віра? От і маємо, що всі ці гордовиті паладини – звичайні чоловіки, вимордувані тривалим утриманням…

Мартін зауважив-таки, що його зближення з англійкою триває саме так, як він і сподівався: тепер Джоанна тримається з ним цілком розкуто і, вже впевнена у власній красі, поводиться так, аби привернути до себе увагу молодого лицаря.

Проте наступної миті вона здивувала його, поцікавившись, як ставляться в ордені до його зброєносця Ейріка і чи давно він йому служить. Її покоївка Санніва така з ним щаслива, а сам Ейрік запевняє, що готовий обвінчатися з нею за першої ж зручної нагоди.

«Клятий базіка!» – розгнівався Мартін, не поспішаючи обговорювати Ейрікові чесноти як зброєносця. Звісно, ніщо не заважало висловити йому свою згоду – нехай рудий додасть до своєї колекції вінчаних дружин іще одну кралю. Та раптом йому стало шкода щиру й простодушну дівчину, яка і так уже постраждала від розбійників. Як вона могла знати, що Ейрікова закоханість – нехай і щиросерда – триватиме доти, доки розійдуться їхні шляхи. Якщо ж їх обвінчають у церкві, дівчині доведеться роками чекати на рудого, не маючи права зійтися з кимось іншим. Справді, Ейрік часом навідує своїх любасок, але після того, що він, Мартін, готує для її господині, в Санніви немає жодної надії коли-небудь знову зустріти свого варанга…

Саме тому він категорично відмовив, мотивуючи це тим, що не може дозволити вінчання свого зброєносця в землях схизматиків-ромеїв. В ордені такого не пробачать.

Леді Джоанна насупилася і, щойно вони опинилися у внутрішньому дворі фортеці, негайно пішла геть від попутника, кинувши йому поводи свого коня, немов якомусь конюхові. Мартін спостерігав, як леді піднімається зовнішніми сходами у свою вежу, аж поки вона озирнулася і помахала йому рукою.

Тільки-но опустилися сутінки, він знову став на чати під її вікном, цілком упевнений, що Джоанна де Рінель стежить за ним.

Дні за два, як і було домовлено, загін знову вирушив у путь – до Лікійського узбережжя.

Спершу дорога звивалася відкритою горбистою місцевістю, потім, у передгір’ї, пішла вгору, пагорби поволі перетворилися на високі, вкриті густими лісами пасма Таврських гір. Дорога стала вузькою стежиною, і загін змушений був розтягнутися кавалькадою потилиця до потилиці. Попереду, як завжди, їхав Сабір, за ним Йосип, до якого приєднався Обрі, потім греки-охоронці, тягнучи за собою нав’ючених мулів, після них – захоплені бесідою леді Джоанна та Мартін. Як і годиться, пані супроводжували камеристка, покоївка і четверо вцілілих воїнів із Незербі.

У кінці кавалькади їхав капітан Дроґо. Ще до від’їзду він усіх запевнив, що йому значно краще і чудодійний Йосипів бальзам подіяв. Дорогою капітан бадьорився й був такий привітний з удаваним госпітальєром, що Мартінові подумалося: імовірно, вояка-сакс певним чином схвалює його зближення з молодою пані.

Водночас Мартін із леді Джоанною був максимально обережним: нічого особливого – схвалення, легенькі жарти, сміх, час від часу зближення їхніх коней на тісній стежці, випадкові дотики. Усе це нагадувало Мартінові приручення молодої напівдикої кобилки. Джоанна, доки ще сахалася, негайно відводила свою гніду вбік, наскільки дозволяла ширина дороги, й обличчя її набувало зверхнього та відлюдкуватого виразу.

«Нічого, красуне моя, скоро ти їстимеш у мене з руки», – подумки всміхався Мартін і починав розповідати про шлях, що на них чекає. Сельджуки ще ніколи не добиралися до цього гористого краю, і, хоча подорожні зіткнуться з багатьма труднощами, вони менш за все пов’язані з людьми. Зате краса Тавру здатна зворушити будь-яку, навіть найчерствішу душу!

І він показував то в бік водоспадів, які рвучко злітали зі скель, то на засніжені верхів’я гір удалечині.

Стежина, прокладена через перевали Таврських гір ще за сивої давнини, звивалася схилом, поступово ведучи подорожніх дедалі вище й вище. Ген-ген виднілися засніжені вершини, з ущелин долинав шум потоків. Часом перед ними поставали затишні зелені долини з невеличкими поселеннями. Халупи, складені з дикого каміння і вкриті дерном, були оточені садами й виноградниками, вирощеними на ґрунті, розчищеному від уламків скель і щебеню. І що дивно – ніде не видно коней: єдиними тваринами, на яких возили вантажі та їздили верхи місцеві мешканці, були віслюки.

Проминувши оброблену долину, мандрівники знову опинилися в зеленавих сутінках лісу. Довкола пахло розігрітою на сонці смолою, крізь густі гілки середземноморських сосон примарно синявіли сусідні гірські схили. Унизу з виступу на виступ стрибали бурхливі потоки, обминаючи уламки скель, що колись упали з височіні.

В одній із таких місцин сталася непередбачена затримка: стежка, що проходила уздовж прямовисної кам’яної стіни, раптом перетворилася на вузький скельний залом, що праворуч від нього зяяла прірва. Коні й мули відмовлялися на нього ступати, пручалися і несамовито іржали. Порадою несподівано допоміг сер Обрі, сказавши: якщо коні не бачитимуть прірви, їхній переляк мине. Загорнувши плащем голову своєму коневі, він обережно ступив на залом і без перешкод провів по ньому тварину. У такий же спосіб, заспокоюючи й ведучи за собою решту коней і мулів, він допоміг переправитися всім, крім власної дружини. Щойно леді Джоанна наблизилася до небезпечного місця, сер Обрі відвернувся, вдаючи, що геть її не помічає.

Але це не зупинило англійку – вона рішуче пройшла небезпечне місце, випередивши Мартіна, який кинувся було їй на допомогу.

Згодом лицар дорікнув серу Обрі: тут не місце і не час зводити подружні порахунки. Почувши це, лорд здивовано підвів свої пшеничні брови.

– Сер, ви жартуєте? – обурено промовив він. – То погляньте на мене: чи не здається вам, що на моєму обличчі досі палає ляпас?

Зате Джоанну це аніскілечки не засмутило. Вона схилилася до квітучого куща й зірвала велику жовту невідому квітку, посміялася з Ейрікових жартів, перемовлялася із Саннівою і мала вигляд безтурботної співочої пташки. Начебто ця пригода була прикрою дрібницею, що завадила милуватися розкішною природою, дурничкою, не вартою уваги.

Але цією «дурничкою» був її власний чоловік, сер Обрі де Рінель!

І Мартін вирішив: настала пора відвертих зізнань.

Стисло, як і належить воїну, він розповів, що ще на початку шляху помітив, яка леді Джоанна надзвичайна жінка, і відразу виокремив її з-поміж решти попутників, адже вона сяяла серед них яскравою зіркою. Це були лестощі, проте вони не порушували куртуазних звичок.

– Саме тоді, – вів своєї Мартін, – дивлячись на вас, я відчув, як у моєму серці відроджується якась давно забута радість. Так, визнаю: я мав зухвальство милуватися вами, адже сподівався, що ви не помітите моєї уваги. Погодьтеся, мені це вдалось!

Тепер вони їхали поруч під низько навислими гілками гірських сосон. Джоанна дивилася вперед, але в усій її поставі відчувалася напружена уважність. Лише тепер Мартін відзначив, який у неї чарівний профіль: темні пухнасті вії, невеличкий прямий ніс, чітко окреслене й водночас ніжне підборіддя, високі вилиці. Щоб довгі коси не заважали господині на лісових стежках, служниці уклали їх на потилиці в щось схоже на черепашку равлика, і через це голова молодої жінки набула гордовитої виразності.

Оскільки попутниця мовчала, Мартін додав, що лише завдяки цій увазі він вчасно помітив її зникнення й кинувся на пошуки – хоча це було небезпечно для Йосипа бен Ашера, якого він пообіцяв охороняти в мандрах.

– Цей молодий єврей дивовижно хоробрий, – докинула Джоанна. – І він урятував життя моєму чоловікові. Але, сер… – вона нарешті обернулась до лицаря, і Мартін на мить занурився в озерця її очей – сіро-лілових, із тим дивовижним перламутровим відтінком, що його можна побачити хіба що на крилах горлиці. – Ви, здається, почали розповідати про те, що вирушили розшукувати мене… тобто, нас…

– О, я ніколи б собі не пробачив, якби з вами сталося щось погане! – пристрасно підхопив Мартін. – Але це виявилося не так уже й просто, і лише сліди обабіч дороги вказали нам напрямок. А потім, аж на світанку, я побачив вас, оточену тими негідниками в тюрбанах, вас, яка билася і не втрачала сили духу! Це дивовижно: ви були такою відважною й такою… самотньою. Люди з нашого ордену не повинні розкривати душу, але не можу не зізнатися: після смерті моєї коханої Елеонори – нехай сяє для її чистої душі вічне світло! – я не подивився на жодну жінку. Однак, побачивши вас… Я не міг дати собі ради… І покірно перепрошую, якщо моя увага була для вас надокучливою. Більше нічого такого я собі не дозволю.

Лицар підострожив коня й вирушив у голову кавалькади.

Джоанна провела його поглядом, і на її вустах з’явилася вдоволена усмішка. На тобі: таки Мартін д’Ане насправді закохався! Як чудово!

Вона звикла до освідчень, Джоанні подобалося, що чоловіки захоплюються її вродою. І приємно було усвідомлювати: вона посіяла сум’яття в душі цього вродливого й суворого лицаря. Про Обрі тієї миті вона й не думала. Хай там як, але він залишається її чоловіком. Однак нащо згадувати про це саме тепер? Він відчужений, цурається її, а коли щось і скаже, то лише чергову порцію докорів. То й Бог йому суддя!

Значно приємніше думати про цього госпітальєра. Напевно, Джоанна не заперечувала, якби він поводився ще зухваліше. Щоб замість поглядів були дотики… На вигляд Мартін був не надто могутній, проте жінка відчула його силу, коли він допомагав їй сідати на коня, чи підтримував у сідлі, якщо доводилося долати складну ділянку шляху…

Вузька стежка, якою ступав загін, то спускалася схилом, то раптово починала дертися на кручі. Не кожен вершник таке витримає, а Йосип узагалі був змучений. Тому вирішили зупинитися на ніч у найближчому поселенні.

Щойно туди дісталися, як сер Обрі негайно розпорядився надати йому найміцніший і зручний будинок, не поцікавившись навіть, де ночуватиме його дружина. Мартіну довелося подбати про постій для жінок і решти попутників. І хоча в цих місцях ніхто й гадки не мав, що таке вигоди, вранці леді Джоанна сказала, що на своєму сіннику чудово виспалася. І підтвердила ці слова такою осяйною усмішкою, що лицар мимоволі порівняв її зі світанковим сяйвом.

Зрозуміло, на стежці вони знов опинилися поруч, поступившись бідоласі Йосипові можливістю смиренно вислуховувати безкінечні скарги лорда на незгоди гірських мандрів.

Так тривало ще упродовж двох днів. Сера Обрі, здавалося, жодним чином не бентежить, що його дружина дедалі більше часу проводить із лицарем-госпітальєром. Крім того, її спроби привернути до себе увагу Мартіна часом були такими очевидними, що він навіть засумнівався: чи не хоче вона в такий спосіб примусити чоловіка ревнувати? Щоб уникнути сутички, а заодно трохи подражнити Джоанну, він вирішив приділяти увагу й лордові. Приєднавшись до нього, лицар завів мову про ймовірні випробування на черговій ділянці шляху.

Вислухавши його, сер Обрі обурився:

– Добродію, та ви жартуєте! Нам і так весь час доводиться злазити з коней і тягнути їх на поводах урвищами, а ви кажете, що дорога стане ще гіршою!

– Нам залишився тільки цей перевал, – Мартін показав угору, де громадилися укриті лісом крутояри. – Тут немає второваних караванних шляхів. Та і яка з них користь, якщо ми з вами відмовилися йти з караваном Євматія?

Від згадки про це сер Обрі знітився, утім, зараз йому не випадало скаржитися – він цілком залежав від доброї волі лицаря-госпітальєра та Йосипової щедрості.

– А чи можна знайти в цих диких горах якесь пристановище? – поцікавився він через певний час.

Мартін глянув на лорда, приязно всміхаючись.

– Ми вчинимо за прикладом перших пілігримів – заночуємо просто неба. Хіба може це зашкодити такому воїнові, як ви?

Обрі вирішив промовчати. Йому здалося, що лицар насміхається.

За кожної нагоди Мартін тренувався зі зброєю. Так було й напередодні. Спершу він викликав Ейріка, який, фехтуючи відразу двома мечами, почав відтісняти лицаря, що спричинило загальний захват. Проте Мартін так добре вивчив манеру бою рудоволосого велетня, що передбачав усі його випади й підступні удари. Значно цікавіше було тренуватися із Сабіром – вертлявим і геть непередбачуваним.

Але зараз не час було показувати попутникам, який блискучий боєць цей сарацин, тому Мартін запропонував серу Обрі вступити у двобій. Як же здивувався удаваний госпітальєр, коли з другого удару йому вдалося обеззброїти славетного турнірного бійця. Невже перед ним переможець знаного турніру у Віндзорі, котрий колись завоював своїм мистецтвом прихильність леді Джоанни та її батька?

Мартін подумав, що це – безглузда випадковість. Піднявши меч сера Обрі, він знову простягнув його власнику. Однак лорд, зробивши зо два неоковирні випади і завдавши два-три удари, що їх обсміяв би будь-який хлопчисько-зброєносець, уклав клинок у піхви і, відійшовши, промовив:

– Подивився б я на вас, сер лицарю, якби нам випало зустрітися на змаганні в кінній сутичці!

Безперечно, важко озброєний воїн-вершник із довгим ратищем за тих часів вважався наймогутнішою бойовою силою. Мартін відразу відчув: лорд, хоч і визнаний майстер-списоборець, але він практично не володіє мечем та прийомами ближнього бою. Мабуть, саме тому й спробував був ухилитися від участі в хрестовому поході: війна у Святій землі, і він це чудово розумів, жодним чином не нагадувала лицарських забав.

Але значно більше за сміховинну невдачу сера Обрі Мартіна тривожив Йосип: його друга, з якого завжди був поганенький вершник, так вимордував гірський перехід, що він насилу тримався в сідлі. Йосип не скаржився й не нарікав, однак його очі видавали мовчазне страждання. Саме це й підштовхнуло Мартіна зупинити загін на тривалий привал іще завидна, не порушуючи суворого правила: ночівлю в горах слід облаштовувати, поки не споночіло. Добре, що трапилася простора галявина з чистим струмком неподалік. Тим часом Сабір примудрився підстрелити в лісі чималу косулю, і, повернувшись на стоянку, під схвальні вигуки попутників скинув здобич із сідла.

Кухар Бритрік, який давно вже не мав нагоди продемонструвати своє мистецтво, негайно взявся спритно білувати дичину, супроводжуючи це примовками й мало не пританцьовуючи від задоволення:

– Ви, панове, пальчики оближете, коли я натру її прянощами, нашпигую здором із диким часником і неквапно пов’ялю на вугіллі, поливаючи її ж власним соком! А вашому слузі-сарацинові, сер лицарю, слід віддати найкращий шматок, адже він справедливо його заслужив!

На відміну від Джоанни, яка й далі уникала Йосипа і недовірливо поглядала на Сабіра, кухар легко зійшовся з обома. Спостерігаючи, як усі троє жартують і пересміхаються, Мартін мимоволі подумав, що всі ці сакси з Незербі – чудові хлопці. На відміну від їхнього господаря.

І справді, лорд Обрі відлюдкувато сидів збоку, не беручи щонайменшої участі в облаштуванні табору, коли інші збирали хмиз, розкладали багаття й розсідлували коней, щоб ті попаслися на зеленому лужку біля потічка. Служниці леді Джоанни зробили зі шматків тканини під гілками старої модрини щось на кшталт шатра, натягали води й нагріли її на вогні, щоб їхня пані й вони самі змогли помитися після важкої дороги.

Ще не споночіло, а все вже було зроблено, і люди порозсідалися при вогні, чекаючи смаженої дичини. По руках пішов бурдюк із вином, у небі спалахували перші зірки, долинало тихе дзюркотіння потічка. Дехто під’їдав коржами з твердим, мов камінь, сушеним сиром.

– Як шкода, що вже немає моєї лютні, – зітхнувши, промовила леді Джоанна.

Вона сиділа на згорнутих овчинах, спираючись на гранітну замшілу брилу, полум’я відбивалося в неї в очах, а темне волосся, що облямовувало обличчя, ледь-ледь кучерявилося – у нічному повітрі вже відчувалася волога. Мартін відзначив для себе, що не може відвести очей від цієї жінки. Чорт забирай: йому дедалі дужче подобався план Ашера бен Соломона, принаймні – перша його частина!

– Мадам, а що б ви заспівали, якби у вас була лютня?

– О, я знаю багато пісень! «Веселий монах» чи «Троянда у вікні», «Де мій лицар» чи «Коли сурма співа зорю». Деякі з них склав мій батько Артур де Шампер. Коли в наші володіння приїжджала королева Елеонора або ж ми гостювали в неї при дворі в Пуатьє, вона просила в батька співати для неї й називала його найкращим трубадуром Англії. Часом я співала разом із ним, і батько радів, що бодай хтось із його парості успадкував цей хист.

– Мадам, розкажіть про свою сім’ю, – попросив Мартін. – Ви частенько згадуєте рідних, але для мене це лише імена, хоч і славні.

Лице леді Джоанни осяяла усмішка, і вона почала розповідати, зачаровано дивлячись у вогонь.

Насамперед вона наголосила, що її батько – найдостойніший і найшляхетніший барон на все Англійське королівство. «Було б дивно, якби любляча дочка сказала б про батька інакше», – усміхнувся Мартін, але помітив, що люди з Незербі схвально кивають, підтримуючи слова пані. Лише сер Обрі не відреагував, він дивився кудись убік, гризучи кавалок сиру.

Далі Джоанна розповіла про дружбу Артура де Шампера зі старим королем Генріхом. Барон Малмсбері, лорд Гронвуду, володар Орнейля, Тавістока, Круеля, Больє Білокам’яного та інших сеньйорій в Англії, Вельсі та Нормандії, – він був близький родич Плантагенетів, хоча на його гербі була й «бастардна смуга».^[86] А саме поле герба де Шамперів – сріблясте, із зображенням коня, що скаче, і валлійської ліри, – гордовито добавила жінка, й очі її засяяли. Ліру в герб додав її батько, а коня успадкували з герба його дружини, леді Мілдред Гронвудської. Рід леді Мілдред веде своє коріння від колишніх саксонських королів і є не менш аристократичним та знатним, ніж Плантагенети. Проте батькам леді Джоанни не так уже й просто було взяти шлюб, адже на руку леді з Гронвуду замірялося чимало родовитих і впливових осіб, тож серу Артуру довелося довго її домагатися.

– Я чув, що лорд Артур де Шампер боровся за вашу матір на турнірі, – пригадав Мартін.

– Справді, – кивнула Джоанна, прибираючи з чола неслухняні кучерики. – Але тоді він лише заручився з нею, а весілля відбулося значно пізніше. До того ж, обвінчавшись, подружжя відразу вирушило на прощу у Святу землю.

Мартінові здалося, що леді Джоанна щось недомовляє. Його зацікавила причина такого поспішного від’їзду молодят, але жінка розповідала далі, тож він вирішив не переривати її.

– Вони вирушили до Палестини разом із Вільямом, моїм старшим братом, якому тоді було лише три роки…

Мартін здивовано поглянув на англійку: коли ж одружилися її батьки? За словами Джоанни, вони поїхали невдовзі після вінчання, але, виходить, що на той момент у них уже був трирічний син.

– Можливо, саме через те, що в дитинстві Вільям чимало часу прожив у Святій землі, згодом він вирішив стати лицарем ордену Храму і присвятити життя захисту Єрусалимського королівства від невірних.

Приголомшливо! І насамперед те, що сер Артур надав таку можливість своєму первісткові, спадкоємцю родових володінь, хоча одного слова вистачило б, аби заборонити юнакові вступати в орден, і закон теж був на його боці…

– А решта ваших братів та сестер? – поцікавився Мартін, який і далі дивувався.

З’ясувалося, що мати леді Джоанни народила чоловікові шістьох дітей і всі вони вижили, таке рідко траплялося за тих часів. Первістком, про що вже йшлося, був Вільям, після прощі на світ з’явилися дочки-близнючки – Едгіта й Елеонора. І хоч зовні цих світловолосих красунь із прозорими блакитними очима неможливо було розрізнити, їхні характери відрізнялися більше, ніж кинджал від молитовника, – додала Джоанна.

«Дивне порівняння», – подумав Мартін, але люди з Незербі сприйняли його схвально. І невдовзі він збагнув чому. З’ясувалося, що Едгіта завжди була відчайдушно хоробра, полюбляла полювання і скачки, а її сестра Елеонора – тиха й відлюдкувата, віддавала перевагу молитвам та читанню, поки Едгіта полювала на качок і кроликів. Тим часом руки скромної і добропорядної Елеонори якось попросив овдовілий Роберт де Бомон, граф Лестерський, глава одного з найзначніших родів Англії. Такий шлюб склав би честь для де Шамперів, незважаючи на те, що граф Роберт був не молодим. Але покірна Елеонора навідріз відмовилася виходити заміж, зізнавшись, що завжди мріяла присвятити себе служінню Богові. Вона так упиралася заміжжю, що, зрештою, взяла постриг в обителі Святої Хільди, якою здавна опікувалися лорди Гронвуду, і де настоятелькою була справді свята жінка – мати Отилія. Елеонора прожила в обителі під її опікою чимало років, а після смерті доброї матінки Отилії сама стала настоятелькою.

– А леді Едгіта? – поцікавився Мартін, дивлячись, як Бритрік чаклує над зарум’яненою тушею косулі, від якої йшов неймовірно апетитний аромат.

– О, в Едгіти зовсім інша доля. Граф Лестер, утративши надію поєднатися з Елеонорою, зробив пропозицію їй. І Едгіта залюбки погодилася. Вона завжди була марнославна, а їхній шлюб, незважаючи на різницю у віці, склався цілком вдало. У графа були сини від першої дружини, тому його зовсім не засмутило, що Едгіта народила йому лише двох дочок – Аміцію і Маргарет.

Крім того, Робер де Бомон підтримав у боротьбі проти старого короля Генріха його старшого сина, теж Генріха, якого в Англії прозвали Молодим. Підстаркуватий Плантагенет коронував Генріха Молодого, проте не допускав його до влади доти, доки той одного разу не збунтувався й не почав вимагати своєї частки спадку. Оскільки ж старий король більшість часу перебував у неозорих володіннях Плантагенетів на континенті, отже, його в Англії не було, то знайшлися лорди, які зажадали мати в Англії свого короля – Генріха Молодого. І граф Лестер необачно до них приєднався. Та старий король швидко вгамував заколотників, багато з них опинилося в темницях, зокрема й чоловік Едгіти. Вона кинулася до двору – благати його величність про помилування, але король її прогнав, сказавши: тільки завдяки давній симпатії до де Шамперів не позбавить її дочок, як дітей зрадника, належної частки спадку.

Нещасну Едгіту мало хто підтримав у ті скрутні часи. Навіть наш батько дорікав їй, бо де Шампери завжди були вірними своєму сюзеренові Генріху Плантагенету, адже наше гасло – «Вірний завжди поруч».

– Але ж і той, хто зараз на троні, – себто король Річард, воював проти свого батька-короля, – зауважив Мартін. – Як він поставився до того, що де Шампери завжди підтримували старого короля?

– О, Річард Левове Серце – найблагородніший серед лицарів! Зустрівшись із моїм батьком, він лише, усміхаючись, повторив наше старе гасло й виявив до нього щиру гостинність, як до найближчого родича…

Після цих слів дружини сер Обрі приглушено реготнув. Смішок цей пролунав дивно, адже досі лорд здавався сонним і байдужим. Навіть коли Бритрік спричинив загальне пожвавлення, взявшись розрізати печеню й роздавати соковиті шматки всім, хто зібрався при багатті, Обрі мовчки взяв свій кусень і відійшов кудись у темряву поза межі освітленого кола.

– Отже, король Річард після смерті Генріха ІІ не позбавив нашу родину своєї прихильності, – спритно розрізаючи ножем паруюче м’ясо, продовжила леді Джоанна. Тепер вона говорила неквапно: очевидно, спогади так її захопили, що навіть Бритрікове мистецтво не могло її відволікти. – Саме він звільнив із в’язниці графа Лестера, який нарешті поєднався з дружиною, і вони обоє були серед перших запрошених на коронацію Річарда в Лондоні. І хоча туди з’їхалися всі де Шампери, навіть моя сестра абатиса, однак левова частка уваги молодого короля дісталася Бомонам. І Едгіта вповні відчула славу, якої так прагнула! Слід сказати, цілком справедливо: адже Бомони були найближчими соратниками Річарда Левове Серце. Старий граф усіляко сприяв підготовці хрестового походу, а його син від першого шлюбу – теж Роберт – вирушив із королем до Святої землі, і, скоріш за все, ми його там зустрінемо, чому я буду невимовно рада, – додала вона з лукавим усміхом, який чомусь засмутив Мартіна.

І тепер уже не надто зацікавлено лицар довідався: і старший Роберт де Бомон, граф Лестер, теж відплив у Святу землю ще рік тому, але… – нещодавно було отримано звістку, що він загинув під мурами Акри. Її сестра зараз удова, їй лише тридцять шість років, у неї величезний спадок – замки та землі. І вона й досі неймовірна красуня! – додала Джоанна, кладучи в рот підсмажений шматочок дичини.

– Але ж ваша сестра може знову вийти заміж? – після паузи запитав Мартін. Почувши це, сер Обрі знову раптом розреготався, а по обличчю леді Джоанни пробігла тінь. Тим часом її чоловік наблизився до багаття, вибрав дві овчини із спільної кучугури і, перекинувши їх через плече, пішов у темряву, усім своїм виглядом демонструючи, що йому геть не цікаві ці жіночі теревені.

На певний час запанувала тиша, яку порушував лише тріск дровиняк у багатті. Сабір підкинув у нього оберемок смоляних галузок, вогонь яскраво спалахнув, і Мартін устиг перехопити погляд капітана Дроґо, яким він проводив свого господаря. У тому погляді прочитувалося щось дуже схоже на ненависть.

А ще він помітив, що Йосип, сердега, вже клює носом, тож Мартін жестом звелів одному з його людей подбати про господаря. І вже після цього він знов обернувся до Джоанни:

– Мадам, ви згадували ще про двох нащадків сім’ї де Шамперів.

– Так, це мої брати – Гай, лорд Гронвуду, й Генрі на прізвисько Ельф. Вони погодки. До того ж Гай такий схожий на нашого батька, що коли вони стоять поруч, на них не можна дивитися без усмішки. Зате відмінність їхніх характерів просто вражає. Матінка часом дорікає батькові, що він так і залишився хлопчиськом, однак Гай неймовірно серйозний та сповнений почуття власної гідності. Кажуть, він успадкував вдачу нашого діда Едгара Армстронга – той був такий же розважливий, незворушний і більше дбав за своїх підданих, ніж за себе.

Коли Гаю виповнилося шістнадцять, його оженили з леді Сінтією де Клар – дочкою глави одного з найвпливовіших родів Східної Англії. Це був шлюб із розрахунку. Мені тоді щойно виповнилося вісім років, але бучнішого й розкішнішого весілля я не бачила ні до ні після того. Здавалося, уся знать і вищі духовні особи Англії з’явилися привітати нового лорда Гронвуду – батько доручив Гронвудські володіння синові, а сам оселився в замку Маомсбері. Гай чудово дає собі раду з усіма обов’язками, його шанують сусіди й челядь, а дружина народжує йому міцних та здорових дітей. З’ясувалося, що леді Сінтія вельми плодюча, і в мене з цього боку п’ятеро племінників. А коли я покидала Англію, братова знову була вагітна.

Сказавши це, Джоанна ледь помітно зітхнула, а Мартін згадав Ейрікові слова: «Вона неплідна, мов занехаяний цвинтар».

– А що з вашим братом на дивне прізвисько Ельф?

І знову обличчя леді Джоанни осяяла ніжна усмішка.

«Вона справді любить свою рідню, – подумав Мартін. – Хотілось би вірити, що в де Шамперів це сімейне і маршал Вільям готовий буде на все, щоб захистити честь сестри. Тоді я і справді зможу диктувати йому свої умови».

– Ельфом прозвали Генрі валлійці, – пояснила леді Джоанна. – Через його очі. Вони світло-блакитні, мигдалеподібні, а їхні куточки начебто відтягнуті до скронь. Валлійці вважають, що очі Генрі точнісінько такі, як у маленького народу: так називають в Англії ельфів – духів лісів та води. Крім того, Генрі красивий і безтурботний, як і ці ефірні створіння. Валлійці, мабуть, праві, адже більшого шалапута в роду де Шамперів не було! Уявіть собі: батько доручив йому керувати нашими замками на кордоні з Вельсом, а Генрі відразу влаштував там лицарський турнір, запросивши на нього не лише всіх місцевих лицарів, а й напівдиких простолюдинів-валлійців. Унаслідок цього турнір мало не перетворився на криваву битву, і братові ледве вдалося зупинити колотнечу. Крім того, Генрі зачарував одну з дочок лорда Мортімера, помістя якого розташовані по сусідству, а коли вже йшло до весілля, він несподівано скасував заручини, закохавшись у якусь тамтешню дикунку. Вона ж натомість примудрилася втекти від нього, тому брат вирушив у гори Вельсу мало не сам – шукати свою кохану.

До речі, серед валлійців Генрі набув слави відчайдушного сміливця, але через дружбу з ними він мало не розсварився з англійськими лордами, а Мортімери тепер для нього могутні вороги. Урешті-решт, батько наказав синові повернутися на східне узбережжя, позбавив його права керувати нашими землями у Валлійській марці^[87] і звелів стати на духовну стезю. Оскільки, згідно із законом, усі володіння де Шамперів успадкує Гай, Генрі мав стати служителем церкви, а це, завдяки його знатності, обіцяло йому швидкий поступ до вершин церковної ієрархії.

Але Генрі вчинив інакше. Вважаючи, що нема нічого на світі нуднішого за літанії та запах ладану, він відмовився від спадку і став бродячим лицарем – із тих, котрі їздять із турніру на турнір, незалежно від того, де вони відбуваються. Зрештою, він здобув чимало перемог, отримав багато нагород, і про нього заговорили як про одного з найвидатніших турнірних бійців Англії. Весь цей час він не підтримував із сім’єю жодних стосунків. Але кров є кров, і коли кілька років тому напередодні Різдва він з’явився в Гронвуді разом зі своєю валлійкою та маленьким сином, наша матінка розплакалася від щастя, а батько пробачив йому, зворушений тим, що Генрі на його честь назвав свого первістка Артуром.

– Історія вашого брата-ельфа – готова балада! – усміхнувшись, зауважив Мартін. – Очевидно, де Шампери й справді дуже дружні, якщо простили непокірному синові і для нього все закінчилося щасливо.

Джоанна мрійливо дивилася в огонь.

– Ах, сер, знали б ви, який чудовий у Гронвуді Святвечір, а які розкішні бенкети під час Різдвяних свят, коли там збирається вся сім’я. Адже де Шампери, хай там що, в ці дні завжди разом. І яка музика лунає тоді під склепіннями Гронвуду, скільки сміху й радості, скільки дитячих голосів!.. – Вона трусонула головою, відганяючи спогади, і знову заусміхалася. – Але навіть не це для мене головне. Я впевнена, що рано чи пізно знов буду разом із ними. І це величезне щастя – знати, що в тебе є дім і люди, які завжди чекають і радісно тебе зустрінуть!

Серце в Мартіна несподівано стислося. Нічого й ніколи він не хотів більше, ніж мати дім, під дахом якого можна забути всі життєві незгоди. Він згадав сім’ю Ашера бен Соломона, його сиві кучері та лукавий погляд, завжди привітну й лагідну з ним пані Хаву, їхніх веселих дочок та онуків. Йосип невдовзі буде з ними… І там Руф, яка чекає на нього й кохає…

Що ж, колись і в нього буде сім’я, і йому не доведеться більше почуватися неприкаяним пілігримом без роду та племені. Але що це нарешті сталося…

Підвівши голову, він пильно поглянув на леді Джоанну. Ось вона – перша сходинка тієї драбини, якою йому доведеться зійти, щоб знайти дім і тих, для кого він стане рідним і близьким!

– Бачить Бог, мадам, усі ми колись повернемося додому. Я приєднаюся до своїх братів по ордену, а ви знову зустрінете Різдво в Гронвуді. І те, що сталося з вами тут, перетвориться на швидкоплинний спогад. – Виразним поглядом він підсилив ці слова і помітив хвилювання на жіночому обличчі.

Маленька перемога: схоже, леді Джоанна засмучена, що незабаром їм доведеться розстатися.

Вибачившись, Мартін підвівся, поправив піхви меча на поясі і додав, що час уже пізній, леді необхідно добре відпочити, а його обов’язок – охороняти табір аж поки йому на зміну стане один із воїнів капітана Дроґо.

Та ледве лицар вийшов за межі освітленого багаттям кола, як на нього мало не налетів сер Обрі.

– І ви повірили цій жінці? – зі свистом прошепотів він, хапаючи лицаря за руку. Мартін мимоволі відсахнувся, однак лорд продовжував, його очі зблискували в темряві, мов у розлюченого кота: – Благородні де Шампери! Якби ви, сер, знали, в якому зміїному кодлі я опинився, поріднившись із ними! Правду кажуть: високородна потолоч вічно ховає свою ганьбу за титулами, замками, пістрявими гербами та гучними гаслами… Такими є і де Шампери. Одна із сестер-близнючок, набундючена святенниця, оббирає всю околицю так, що їй вдалося подвоїти володіння своєї обителі. Друга – вискочка графиня Лестер, не лише залізла до ліжка старого діда, щоб бути знаною, а й, немов остання шльондра, гріховодила з королем, щоб визволити з темниці свого зрадника-чоловіка. Старий Плантагенет був ласий до поступливих кралечок, однак, побавившись із нею, і не подумав звільняти Роберта де Бомона. А Генрі Ельф! Та це ж просто безмозкий заколотник, який примудрився розсварити валлійців з Мортімерами саме тоді, коли королю великими зусиллями вдалося укласти з ними мир! І лорд Артур змушений був прибрати його геть з-перед очей, щоб королівські шерифи не схопили цього баламута й заслужено не покарали. Зате його спадкоємець, тишко Гай Гронвудський, – тупа та слухняна вівця, що виконує всі батьківські забаганки й не наважується навіть пискнути…

Сер Обрі відсапався й упівголоса продовжував:

– Я мовчу вже про барона й баронесу… Святі на небі попадали б зо сміху, почувши, що ця парочка має бодай якусь честь! Бастардна смуга в їхньому гербі не випадкова, і всі знають, що високородний Артур де Шампер – незаконнонароджений брат Генріха Плантагенета, і саме цьому зобов’язаний своїм становищем. А леді Мілдред Гронвудська – взагалі щось виняткове. Це розпусна саксонська дівуля, ганьба якої знана в усій Англії! Нині вона пишається своєю аристократичністю, однак люди добре пам’ятають, що вона була наложницею сина короля Стефана Блуаського – навіженого принца Юстаса.^[88] Але не простою наложницею, а багатою, тому-то Плантагенет і втулив її своєму незаконнонародженому братикові, щоб той заграбастав її землі. Але за це йому довелося визнати своїм первістком Вільяма, сина леді Мілдред і цього-таки Юстаса. Згодом в Артура де Шампера з’явилися і власні сини, ось чому він наполіг, аби вишкребок Блуа вступив в орден Храму, а потім і геть покинув Англію. Маршал тамплієрів Вільям де Шампер… Ха-ха! Хто-хто, а ви напевно маєте знати, що храмники дають обітниці бідності, послуху й безшлюбності, що означає: незаконний виплодок леді Мілдред ніколи не зможе претендувати на землі й титули де Шамперів!.. Усе: маєтки, гроші й титул барона Малмсбері і Гронвуду успадкує покірний Гай, а на долю Вільяма випало щодня ризикувати своєю головою у війні з невірними.

Мартін був уражений.

– Це правда? Отже, славетний маршал ордену Храму… незаконнонароджений син?

Обрі роззявив був рота, щоб відповісти, але раптом зойкнув, рвонувся вперед і мало не повалився в обійми лицаря. А наступної миті Мартін побачив капітана Дроґо, який стояв позаду свого лорда і, схоже, почастував його добрячим копняком. Але це було не все: капітан схопив Обрі за барки і трусонув ним так, як тер’єр трусить упійманого щура, з такою силою, що опасистий лорд упав на коліна. Дроґо вперся рукою йому в потилицю, повалив лицем на землю і, здавалося, геть не збирався відпускати.

– Собако, ти негайно зізнаєшся лицареві д’Ане, що підло збрехав! Як ти міг зводити наклепи на своїх благодійників і моїх добрих господарів, від яких усі ці роки бачив лише хороше?

Обрі важко сопів і повторював, що все мовлене ним знає кожен пастух у Норфолці. Тоді Дроґо ще дужче натиснув коліном на його загривок, і лорд хоч-не-хоч мусив визнати, що таки оббрехав рідню дружини.

Мартін беззвучно відступив у тінь. Нехай самі з’ясовують, чия правда. Якщо Обрі, звільнившись від залізної капітанової хватки, схопиться за зброю, то Дроґо цілком здатен його вбити. З іншого боку, лорд Незербі, хай там як постраждала його гідність, напевно розуміє, що він не подужає досвідченого воїна.

Тому Мартін, непомітний у темряві, мовчки спостерігав далі. Цідячи лайки, лорд обтрусив брудний одяг, а потім попростував туди, де купою каміння була його постіль – розстелені овчини. А Дроґо, наче нічого й не сталося, повернувся до багаття, де досі сиділи, розмовляючи, Сабір і кухар Бритрік.

«Цієї ночі я міг би покінчити з Обрі, – подумав Мартін. – І звернути все на Дроґо. Сабір підтвердив би мої слова, та й Бритрік змушений був визнати, що капітан сварився з його господарем».

Це було б підло, зате Обрі більше не плутався б у них із Джоанною під ногами. Але нащо вбивати англійця, коли він, Мартін, і так знав, як його спекатися, до того ж із користю для себе?

Розділ 10

Зазвичай, коли Мартін розпочинав поєдинок, йому байдуже було, то смертельна сутичка чи рядовий тренувальний бій, – його душа раділа. Ось для чого я народжений, ось у чому здатен розкрити всього себе! – співав кожен м’яз, кожен помах меча, кожен випад або туше.

Та коли Мартіну вдалося примусити Обрі де Рінеля знову повправлятися з ним у бою на мечах, знадобилося все мистецтво, аби вести двобій так, щоб суперник не запідозрив каверзи. Лицар широко та повільно заносив зброю, щоб лорд устиг вгадати напрямок удару й успішно його відбити. Навіть, притискаючи Обрі, Мартін занадто метушився, відкривав то бік, то голову, примушуючи супротивника атакувати. Усі ці зусилля призвели до того, що англієць, не встигнувши зупинити меч у момент удару, доволі відчутно зачепив лицареві-госпітальєру плече.

Мартін лайнувся крізь зуби, а рука на певний час заніміла. Невже Обрі не розуміє, що це лише гра, а не справжній бій? Чи він не звик до таких вправ? Якби Мартін про це знав, то зійшовся би зі славетним переможцем турнірів на звичайних палицях – на кшталт тих, з якими навчають геть недосвідчених воїнів.

І все-таки Мартін примусив себе усміхнутися:

– Цього разу, сер, ви билися краще, ніж попереднього.

Лорд зобразив бліду подобу усмішки. Після того як Дроґо на очах у лицаря змусив Обрі принизитися, він поводився насторожено, немов весь час чекав на якийсь підступ.

Натомість Мартін, поки вони не прибули в цю ромейську гірську фортецю, пильно стежив, щоб ці двоє не опинилися поруч.

Фортеця, розташована на перехресті торговельних шляхів, була доволі великою, навколо неї містилося велелюдне поселення, мешканці якого заробляли тим, що виявляли гостинність до подорожніх. Щоправда, останнім часом каравани з’являлися тут дедалі рідше – купці віддавали перевагу безпечнішій і пожвавленішій дорозі уздовж узбережжя або морському шляху. Море звідси було за два денні переходи.

Відклавши меч, Мартін почав розтирати забите плече, але тільки-но Обрі зібрався був покинути майданчик, де вони билися, неголосно гукнув англійцеві:

– Сер, я хочу з вами переговорити!

Не чекаючи на відповідь, Мартін попрямував до брами. Під кольчугою на ньому був стібаний каптан, однак удар лорда так глибоко втиснув сталеві ланки, що шкіра й досі нестерпно пекла. Прокляття! Цей Обрі працює мечем, наче кийком, не маючи й гадки про справжнє мистецтво фехтування. Хоча, цілком імовірно, що він просто зірвав зло на Мартіні, який став свідком його ганьби.

Але на що йому злитися? Дорогою лицар і слова не зронив про подію, свідком якої став, поводився з Обрі спокійно та приязно, а коли прибули у фортецю, сам подбав про те, щоб вередливого лорда розташували в найпросторіших і найсвітліших покоях. А зараз, незважаючи ні на що, він мав переконати сера Обрі чинити саме так, як потрібно було йому – і нікому більше.

Та щойно вони вийшли за мури фортеці, Мартін мимоволі всміхнувся, побачивши неподалік леді Джоанну. Що за характер! Напередодні, коли вони вже поночі прибули у фортецю, вона мало з ніг не падала від утоми, а сьогодні разом зі своїми саксами вже вирушила подивитися на велетенський платан, що ріс неподалік від брами!

Дерево й справді було незвичайне, і місцеві мешканці стверджували, що росте воно тут іще відтоді, коли в цих краях поклонялися язичницьким богам, джерелам, старим дубам і платанам. А нині Джоанна де Рінель розважалася тим, що намагалася з’ясувати, скільки потрібно людей, щоб обхопити велетенський стовбур. З нею були всі, у тому числі служниці, Ейрік і навіть Йосип. Узявшись за руки, вони утворили навколо платана кільце. Але виявилося, стовбур такий могутній, що рук не вистачило, довелося покликати ще двох вартових. Ті покинули списи й охоче взяли участь у забаві.

– Тринадцять! – сміючись вигукнула леді Джоанна, коли її пальці нарешті торкнулися до руки одного з вартових і велетенське дерево опинилося в живому кільці. – Чортова дюжина!

Цієї миті вона озирнулася й побачила Мартіна та Обрі, які проходили повз них. На обличчі леді з’явився занепокоєний вираз. Після сутички капітана Дроґо із сером Обрі лицар майже не приділяв їй уваги, і це, схоже, засмучувало молоду красуню. Що ж, тим краще. Досвідчений мисливець спершу дражнить дичину запахом приманки, а вже потім відступає, щоб здобич сама вийшла з хащ.

– Добродію, куди ми йдемо? – поцікавився Обрі, коли фортечна брама і платан залишилися позаду.

Мартін зупинився й присів на низьку кам’яну огорожу навколо ромейської церковці з підсліпуватими вікнами в товстих стінах та з пласкою банею. Поруч пролягала дорога, брудні дітлахи гралися в куряві з неоковирним цуциком. А загалом шлях був безлюдним – часи, коли тут проходили юрми прочан і низки в’ючних тварин, залишилися в минулому. Навіть місцевий караван-сарай був порожнім, а мешканці поселення, втративши джерело прибутку від торгівлі з мандрівниками, тепер розводили кіз та обробляли виноградники.

– Оцей шлях, – Мартін кивнув на уторовану дорогу, – веде в Кілікію. А оце, – він показав на вузьку стежку, яка тягнулася до порослого соснами гірського кряжа, – найкоротший шлях до морського узбережжя. Там я розраховую сісти на перше пристойне судно і відплисти у Святу землю.

Брови англійця зійшлися на переніссі.

– Мене таке не влаштовує!

«Ще б пак! – насмішкувато подумав Мартін. – Ти не ризикуєш довіряти свою дорогоцінну персону крутим хвилям. Та й від хитавиці потерпаєш. Саме тому твоя дружина і її люди змушені валандатися верхи чужими землями».

Мартін несамохіть торкнувся до плеча, яке досі боліло.

– Сер Обрі, я допомагаю вам, як велить мені обов’язок лицаря-госпітальєра. Але я маю зобов’язання перед братами. Я мушу прибути до Палестини в обумовлений термін та вручити магістру послання від глави Орденського дому в Намюрі. Я і так втратив чимало часу, зробивши величезний гак, і тепер маю це надолужити. А найкоротший шлях туди – через гори й далі – морем.

– То ви збираєтеся нас покинути? – у голосі Обрі вчувалося обурення та розгубленість.

Мартін неуважно стежив за дітьми, що гралися при дорозі.

– Крім того, я взявся доправити в Кілікію єврея Йосипа…

– Отже, ми прямуємо в Кілікію? – полегшено запитав Обрі. – У коменданта фортеці я бачив мапи, – мовив він, знову набундючуючись. – Цілком очевидно, що ця дорога зручна й безпечна, а ваш обов’язок…

– Заждіть, сер, – перервав його Мартін. – Справді, дорога в Кілікію значно зручніша і краще охороняється, ніж гірська стежка. Але річ у тому, що на кордоні з Кілікійським царством розташована прецепторія ордену тамплієрів. Там я і зможу передати довіреного мені Йосипа бен Ашера лицарям Храму. Йосип достойно заплатить за їхню працю, і вони доправлять його туди, куди він захоче.

– Чудово! Гадаю, храмники не відмовляться прийняти в себе родичів маршала ордену?

– Безумовно. Усіх, окрім жінок. Адже тамплієри, на відміну від нас, іванітів, не допускають у свої прецепторії дочок праматері Єви. Ви ж, напевно, знаєте про цю особливість їхнього статуту.

Обрі заперечив:

– Але ж при будь-якій прецепторії мусить бути дім милосердя, куди відкритий вхід жінкам!

– Тут такого немає. Цей Орденський дім лицарів Храму, вірних Риму, розташований на землях вірменів, а вони шанують лише Константинопольського патріарха. І спосіб життя тамплієрів тут значно суворіший, ніж у Європі. Це монастир-фортеця, в якій живуть суворі воїни. Лише зрідка вони приймають до себе молодих місцевих мешканців, котрі готові визнати верховенство Папи Римського, виховують із них достойних бійців і відправляють битися в Палестину. Сторонніх у прецепторію не допускають, а про жінок не може бути й мови. Навіть довідавшись, що леді Джоанна з роду де Шамперів, із нею не будуть гостинні. Саме тому їй не варто їхати цим шляхом. Бачить Бог, я зараз у незручному становищі, адже для себе твердо вирішив, що мій шлях лежить до моря. Я готовий узяти із собою і вас, але маю інше прохання…

Почувши слово «прохання», сер Обрі пом’якшив незадоволений вираз, який до того не сходив з його обличчя. Він уже готовий був обуритися, але вичікував про що ж піде мова. Мартін буквально чув заперечення, що вертілися в лорда на язиці.

– Я покірно прошу вас вирушити в Кілікію та особисто подбати про безпеку Йосипа бен Ашера.

– Що ви сказали, сер? Лицар короля Річарда, володар Незербі, мусить охороняти цього юдейського собаку? – Обличчя Обрі де Рінеля стало багряним.

Мартін затримав подих, перечікуючи гнів лорда.

«Бісів хлюст! – подумав він. – То ти тулишся до Ашерового сина, витягуючи з нього гроші, то раптом згадуєш, що він собака-юдей!»

Але вголос він сказав інше. Прості аргументи: за те, що Обрі супроводжує багатого єврея, з ним щедро розплатяться, йому не доведеться плисти морем, крім того, за провідника в них буде його вірний Сабір, який у тутешніх місцях почувається наче риба у воді.

– Йосипа супроводжують кілька досвідчених воїнів, і це значно краще, ніж оточення людей, вірних капітанові Дроґо, котрий за теперішніх обставин здатен на непередбачувані вчинки, – завершив лицар, виразно подивившись на лорда.

Мартін усе розрахував точно: безпечний шлях суходолом, вірна охорона і на додачу – щедра винагорода за супровід. Сер Обрі не міг відмовитися від такої пропозиції. Більше того, він негайно почав вимагати в госпітальєра частину оплати за свої гіпотетичні послуги. І лише потім з якимось подивом запитав: а як же бути з його дружиною?

– Дорога в кілікійську прецепторію храмників, як я вже казав, для леді Джоанни замовлена, – знову почав товкмачити Мартін. – І навряд чи леді Джоанна, сер, погодиться розстатися з людьми з Незербі, від яких я маю намір вас відмежувати. Я усвідомлюю, як це непросто: розлучитися в дорозі з дружиною, але готовий узяти її із собою на узбережжя, де збираюся зафрахтувати корабель, що відпливає в Палестину. Море цієї пори року не надто спокійне, одначе, як я чув, пані де Рінель непогано витримує хитавицю. А прибувши у Святу землю, я за першої ж нагоди доправлю її до маршала Вільяма де Шампера. Можу в цьому заприсягтися славою ордену Святого Івана і своєю лицарською гідністю!..

Після коротких вагань сер Обрі погодився. Однак, дещо знітившись, звернувся до госпітальєра з проханням пояснити цю непросту ситуацію дружині. Мартін навідріз відмовився:

– Пані де Рінель – ваша дружина. І якщо вона не захоче, я вимушений буду повернутися до попереднього плану. Тоді вам, сер, доведеться опанувати себе і знести всі незручності морського шляху. Ви її лорд і господар: ви вирішуєте, а дружині залишається тільки скоритися.

Зрештою, він досягнув, чого хотів: подружжя остаточно посварилося. Сер Обрі, покидаючи фортецю на чолі загону Йосипа бен Ашера, вочевидь відчував полегшення, а леді Джоанна навіть не вийшла з ним попрощатися.

В останню перед від’їздом мить Сабір розвернув коня і під’їхав до Мартіна.

– Спостерігати за тобою, – усміхаючись, мовив він, – чисте задоволення. Ти поводився точнісінько як досвідчений «вивідний», клянуся бородою Пророка. Утерся в довіру до простодушного мандрівника і… Одне слово, я мушу знати, як вчинити з цим задавакуватим англійцем?

– На власний розсуд. Особливо, якщо він почне заважати.

– Якби з нами не було Йосипа… – Сабір скрушно хитнув головою. – Хлопчисько часом поводиться як дервіш.^[89] Навіть якщо цей кафір образить його, він знайде причину заступитися за нього переді мною.

– Тому я й кажу: сам вирішуй, – відмахнувся Мартін.

Чоловік леді Джоанни, порожній, жадібний і тупоголовий, важив для Мартіна небагато, і він перестав про нього думати, ледве той зник за поворотом шляху. Зате за Йосипом він сумуватиме. Їм нечасто доводилося спілкуватися в дорозі, але розважлива стриманість і приязність сина Ашера бен Соломона примусили Мартіна ще більше поважати друга. Добре, що поруч з Йосипом буде Сабір – на нього можна покластися в усьому. Мабуть, навіть більше, ніж на Ейріка.

Наступного дня, щойно другий загін вирушив у путь, рудий варанг постійно був при стремені свого лицаря, як і належить вірному зброєносцеві.

– Знаєш, що я тобі скажу, малий? – вловивши момент, коли нікого поблизу не було, мовив він. – Моя Санніва весь час про тебе розпитує. Не для себе, звісно ж, а для своєї пані. І я щедро тебе вихваляв! Схоже, чорнокоса красуня вже у твоєму сильці. Ти впорався – побий мене грім, хто б міг подумати!

– Про це варто буде говорити лише тоді, коли я остаточно її приручу. І коли про те довідаються ті, хто згодом зможуть підтвердити мої слова. На узбережжі є лише кілька генуезьких фортець. Якщо командувачі їхніми гарнізонами побачать її зі мною і пересвідчаться, що вона моя, я зможу, не вагаючись, звертатися до її брата.

– Але чому це раптом ти почав її уникати? Ти помітив, як стурбовано леді поглядає на тебе? А що як вона розгнівається і не захоче тебе знати?

Мартін нічого не став пояснювати Ейрікові.

Ближче до вершини стежка звужувалася. Леді Джоанна їхала за Мартіном, він відчував її погляд, але озирнувся тільки раз – попередити, щоб була уважнішою на каменистому осипі. Зараз він поводився як член духовно-лицарського ордену: не зближувався із жінкою, біля якої нема чоловіка. Мартін більше не бажав продовжувати куртуазні забавки, які так подобалися англійці. Він хотів здобути її всю, цілком.

Джоанну й справді спантеличувала відчужена стриманість лицаря. Невже вона його чимсь образила? Він сердиться, бо вона не стала на бік капітана Дроґо в безглуздій сутичці з Обрі? Безперечно, Дроґо вчинив занадто зухвало, однак і Обрі повівся підступно, зводячи наклепи на її рідню. Якщо бути абсолютно чесною із собою, вона відчула величезне полегшення, що її чоловік поїхав.

Усі ці роки вони не розлучалися, за винятком її нетривалих поїздок у Гронвуд, де чоловікові не надто симпатизували. А тепер від самої лише думки, що на них чекає така тривала розлука, їй дихалося легше. Але ця радість була б значно повнішою, якби захоплений нею лицар-госпітальєр знову почав говорити про своє кохання. Це було мов ковток вина, мов порив свіжого вітру, відчувати чиюсь закоханість, і коли Обрі цілком брутально оголосив Джоанні, що їхні шляхи на певний час розійдуться, у неї виникла єдина думка: от і чудово!

Однак той, хто ще недавно звірявся у своїх почуттях, тепер, вочевидь, схиляючись перед обов’язком, усіляко її уникав. Тікаючи від спокуси, як сказав Санніві його зброєносець-варанг. Джоанна спробувала себе переконати, що це на краще, принаймні, її честі ніщо не загрожує. Але настрій було безнадійно зіпсовано. Її вже не тішили ні квітучі запашні кущі, ні кумедні гірські черепашки, що виповзали на стежку, ні привітний щебет пташок у кронах сосон. Шлях здається нескінченним, а лицар за весь цей час – ні пари з вуст, за винятком стриманих порад і попереджень про небезпечні місця. Так, сер Мартін поводиться шляхетно, але чому він тоді казав про свою закоханість, коли з ними був Обрі? Чому він більшу частину ночі стояв під вікнами її покоїв, і чиї то квіти вона бачила біля себе на світанні, коли вони ночували в горах?

Вона спробувала зав’язати розмову, мимохідь назвавши його буланого жеребця Персиком – кумедним прізвиськом, що його почувши колись лицар усміхнувся. Але зараз обличчя Мартіна д’Ане закрите, він відмовчується і не підтримує жарту. Однак леді Джоанна не відступає: ось вона сказала, що її лагідну й слухняну конячку звати Феєю, але, мовляв, вона полюбляє жвавіших і непокірніших – з ними цікавіше; підкоривши таких норовливиць, цілком відчуваєш свою силу.

Та лицар не підтримав розмови. Ледь пришпоривши свого буланого, він рвонув уперед, кинувши на ходу:

– Мадам, далі на стежці небезпечні скельові виступи. Будьте дуже обережні, а краще – спіштеся…

Сказавши це, він самими лише шенкелями послав буланого вперед, кінь легко, мов птах, переметнувся через похмуро-сіру брилу і рвонув уперед.

Джоанна обурилась. Та за кого він, урешті-решт, її має?

Виріжок скелі стирчав упоперек стежки, мов драконів гребінь, але для Джоанни це не було серйозною перепоною, тож вона рішуче підострожила свою коняку. Легконога кобилка жваво здолала перешкоду, але спотикнулася, сахнулась до схилу і злякано заіржала. Леді Джоанна від несподіваного поштовху впустила поводи, впала всім тілом на холку кобили і вчепилася в її гриву. Фея намагалася знову видертися на стежку, але схил був занадто крутий, а ґрунт – вологий від нещодавніх дощів. Кобила хропіла, ковзаючи копитами по листяному опаду й густій папороті.

– Це безрозсудно! – Мартін д’Ане вмить опинився поруч і, впіймавши поводи, сильно рвонув їх угору, розвернувши Фею.

Він устиг спішитися й тепер надійною стежкою впевнено вів коняку з вершницею в сідлі схилом угору. Його буланий спокійно стояв там, де його залишив лицар. Наступної миті Мартін несподівано опинився на крупі Феї – за леді Джоанною, – не випускаючи поводів з рук.

– Поки що доведеться їхати так. Безпечніше.

Її заперечення він пропустив повз вуха.

Буланого взявся вести Ейрік, який їх випередив; лицар їхав за ним на брунатній Феї, міцно тримаючи перед собою леді Джоанну. Вона несподівано зрозуміла, як добре їй у його руках, коли вони так близько, відчула тепло його тіла, подих. Аж раптом Джоанна впіймала себе на тому, що знов помічає квіти при стежці, і пташки заспівали так млосно, і небо здалося їй таким же барвінково-синім, як очі Мартіна д’Ане. Їй хотілося озирнутися, щоб побачити їх зовсім близько, але вона не наважилася…

Її брунатна йшла ступою, і якоїсь миті Джоанна помітила, як калатає в неї серце. Їй довелося прикусити губу й стримати дихання, що аж розпирало груди. Не можна, щоб цей незворушний лицар помітив її хвилювання. Та чи справді він був такий спокійний, яким здавався? Якоїсь миті вона відчула, що він ледь нахилився, аби вдихнути запах її волосся, і в неї по спині побігли мурашки.

– Я й досі вам подобаюся, месіре? – запитала вона раптом без жодного кокетства.

– Як може не подобатися жінка, прекрасна, мов весна?

Голос в нього був чарівливо м’який, говорив він стиха, щоб ніхто сторонній не міг почути його слів, тільки ледь помітний придих видавав його трепет. Вона його бентежить, вона йому подобається!

Джоанна відчула перемогу. І ще дещо: легке запаморочення, бажання схилити голову йому на плече, зробитися слабкою та покірною. І щоб їхні обличчя опинилися близько, дуже-дуже близько. Щоб їхні подихи з’єдналися, і лицар зрозумів: вона палає так само, як і він… Її чоловік назвав би це безсоромністю. Але яка ж вона розкішна, ця безсоромність!..

Мартін несподівано зіскочив із коняки. Мелькнуло його напружене, зблідле обличчя, але вже наступної миті він відвернувся.

– Далі стежка значно ширша, ви цілком упораєтеся без моєї допомоги, мадам!

Авжеж, сер Мартін, безперечно, правий! Він лицар, який дав обітницю цноти, а вона – заміжня знатна дама. Але таки шкода, що він її уникає… Джоанна спробувала примусити себе думати про Обрі, однак не змогла. На думку спав один зі шляхетних «законів кохання»: нове почуття допомагає забути попереднє. Та хіба ж вона закохана в Мартіна д’Ане? Чи все це лише сліпа хтивість?

Коли в них на шляху з’явився бурхливий потік із кам’янистим дном, через який небезпечно було переправлятися верхи, лицар запропонував леді на руках перенести її на інший берег, проте Джоанна категорично відмовилася. Мовляв, і сама впорається, ступаючи з камінця на камінець. І, звісно ж, нічим хорошим це не закінчилося: вона спіткнулась і впала в крижану воду, через силу примусила себе розсміятися, щоб лицар не здогадався, як соромиться вона своєї безглуздої впертості. А на березі залишки її «радості» остаточно вивітрилися: день був сонячний, одяг скоро висохне, але як же прикро скидатися на мокру курку!

– Гадаю, час отаборитися. Навряд чи ми знайдемо краще місце для ночівлі, – мовив Мартін.

Неподалік від потоку була рівненька галявина з густою зеленою травою. Їх попутники, не чекаючи на розпорядження, взялися розсідлувати й спутувати коней, збирати хмиз і готувати все необхідне для ночівлі. Джоаннині камеристка та покоївка знайшли затишну місцину за уламком скелі, де їхня леді змогла скинути мокрий одяг і закутатися в довгий плащ.

Санніва розвісила її мокру сукню на кущі, а Ґодіт, озброївшись голкою з ниткою, взялася дрібненькими стібками лагодити єдине вціліле, але страшенно постраждале жовте бліо леді Джоанни. На це кропітке заняття камеристка витратила не одну стоянку, і, хоч як підганяла її пані, роботи все ж було багато.

– Ґодіт, скільки ти ще возитимешся? – дорікнула камеристці Джоанна, хоча відразу зрозуміла, що сердиться безпідставно.

Однак, чому це безпідставно? Їй було соромно і ніяково. Чому до Мартіна знову повернулася ця удавана холодність? Ні, їй тепер зовсім не хотілося його бачити, але сам лише факт, що він зараз десь поблизу, непокоїв і млоїв душу. Ніби в неї з’явилася нагода змінити щось у своєму житті, а вона не має сил нею скористатися.

– Не переймайтеся, пані, – спробувала втішити її Санніва. – Ваша сіра сукня от-от висохне, та й багаття поруч. Уже от-от…

Але швидше, ніж висохла сукня, Санніва втекла до свого Ейріка. Джоанна краєм ока помітила, як вони розцілувалися, сховавшись за вкритим яскраво-жовтими квітами кущем. Від цих квітів галявина була немов осяяна сонцем, у той час, коли справжнє світило вже майже дійшло до зубчастої смуги гірських хребтів.

Тут, на півдні, дні були світлими й довгими, квітень закінчувався, а навколо все цвіло й зеленіло, як в Англії в розпал літа. І заходи такі барвисті, що навколишні гори здавалися залитими медом та гранатовим соком, а небо скидалося на перекинутий келих із вином. Скрізь панувала невимовна краса, але на душі в Джоанни було сіро й безрадісно. І хоч як вона намагалася переконати себе, що лицар-госпітальєр тут ні до чого, погляд її весь час повертався на галявину, шукаючи його струнку постать.

Там, при багатті, порався Бритрік, помішуючи довгою ложкою в котлі, де кипіла навариста юшка. Навколо, витягнувшись на траві й спроквола перемовляючись, відпочивали люди з Незербі. Мартін сидів окремо, опершись на стовбур бука, і полірував якимсь лахміттям клинок свого меча.

«Дивно, що він майже ніколи не молиться», – знову подумала Джоанна, але ця думка не затрималася в її свідомості, і вона просто дивилася собі на лицаря. Їй подобалось, як він зачісує назад своє довге волосся, перехоплюючи його темною пов’язкою, подобалося його красиве сильне лице з твердим підборіддям, високими вилицями й гарними очима. Мартін, немов відчув її погляд, позирнув у цей бік, і Джоанна, як бешкетлива дитина, мерщій сховалася за скелею.

– Послухай, Ґодіт! – знову напосіла вона на свою камеристку. – Ти хочеш, щоб я розгулювала перед чоловіками в самій сорочці?

Проте її нетерплячка лише насмішила служницю.

Згодом, по закінченні скромної трапези, Джоанна, тричі прочитавши перед сном «Pater noster», лягла на розстелені на траві овчини, а Ґодіт укутала її плащем, накинула згори попону і вмостилася поруч.

– Як же ж хвацько сер Мартін д’Ане спекався вашого Обрі, міледі, – прошепотіла камеристка. – Тепер саме час подарувати дещицю втіхи цьому красеневі-госпітальєру!

– Що ти мелеш?! – обурилася Джоанна, проте служниця вмить уловила якусь непевність в її словах і стиха засміялася.

– Про те, що варто бодай раз у житті відчути себе справжньою жінкою!

Присунувшись ближче, вона зашепотіла пані на вухо:

– Слухай сюди, дівчинко моя! Я вже давно знаю, що твій Обрі не бозна-який чоловік і слабкий на подружньому ложі. А ти – сповнена сили жінка. Обрі гнівить небо, відмовляючись виконувати свої обов’язки…

– Як завжди, підслуховувала під дверима нашої опочивальні? – насупилася Джоанна, котра знала про цей гріх камеристки.

– Авжеж, траплялося. І не з власної волі, а на прохання вашої матусі, бо вона тривожиться, що ви ніяк не завагітнієте. Не надто я потішила леді Мілдред, розповівши: сер Обрі тільки й робить, що хропе, наче кнур, замість того, щоб приголубити молоду дружину. Кажу вам: настав час пізнати, як воно – належати справжньому чоловікові, а не вислуховувати нудні теревені про те, що любов – це пекельна похіть і паскудний блуд. Який же ж це блуд, якщо ви присягалися одне одному перед вівтарем?

Джоанна спалахнула й ледь не вдарила камеристку. Стара коза! І це ж не вона сама, решта челяді теж теревенить про те, що відбувається в панському алькові!..

– Ґодіт, іди геть! – сухо звеліла вона.

– Та я піду. А ось місце біля вас залишиться порожнє. І що? Знову будете тішити себе під ковдрою? Повірте мені: це значно більший гріх, ніж дозволити себе обійняти такому красеневі, як наш сер Мартін. Може, мені все-таки натякнути, що леді чекає на нього?

Джоанна зацідила камеристці ляпаса. Ґодіт не видала й звуку, а пані мало не розплакалася – чи то від сорому, чи тому, що майже цілком була згодна зі служницею. Ґодіт правду каже й хоче їй добра! Але сльози душили її ще й тому, що прекрасний лицар, який кілька днів тому звірявся в коханні, зараз її уникає. Ні, Мартін д’Ане вірний слову честі і в нього й гадки немає про блуд, як у дурної Ґодіт…

Джоанна ще довго крутилася під плащем, поки сон нарешті не стулив їй повіки. Але й уві сні її мучили видіння, одне гріховніше за інше. Воно й не дивно, що прокинулася Джоанна ще вдосвіта. Вийшовши з-за скелі, де розташувалися жінки, вона побачила Дроґо. Капітан охороняв табір і вряди-годи підкидав у вогонь хмиз. Інші люди спокійно спали, вкутані в плащі й овчини.

Неподалік від багаття хропіла Ґодіт, трохи далі в обіймах здорованя Ейріка, ніжно усміхаючись, спала Санніва.

– Чогось бажаєте, міледі? – Дроґо негайно встав зі свого місця, але вона зупинила його жестом і пішла в кущі.

Над потічком клубочився легкий туман, збираючись між стовбурами буків і грабів, по їхньому різьбленому листі стікали краплинки роси. Гірський ліс завмер, чекаючи сонця, лише невгамовна вода журкотіла між каменюками. Загорнувшись у плащ, Джоанна пішла на берег.

Знайшовши невеличкий затон, де майже не було течії, вона трохи похлюпалася, цокотячи від холоду зубами, а з води вийшла жвава й бадьора. Неподалік, вище за течією, шумувала вода – напевно, там був поріг або невеличкий водоспад.

Якусь мить повагавшись, жінка вирушила туди. І невдовзі переконалася, що не лише їй подобається купатися на світанку. Пройшовши повз моховиту скелю, вона крізь переплетене гілля побачила Мартіна д’Ане.

Джоанна завмерла, її серце злякано стукотіло. Лицар, голий-голісінький, неквапно плавав у невеличкій заглибині, утвореній водоспадом на дні мілкого потоку. Їй подобалося дивитися на нього. Він і гадки не мав, що вона не зводить із нього очей і в її душі бродять солодкі думки, від яких паморочилася голова й притлумлювався голос розуму, котрий десь звіддаля шепотів, що краще б їй було піти звідси.

Але вона не могла себе пересилити. Обережно відгорнувши гілля, дивилася, як Мартін поплив просто до водоспаду, заліз на кам’яний виступ, і прозорий потік навсібіч розлетівся вихором бризок, розбившись об його сильне, худорляве й струнке тіло. Струмені води заливали йому обличчя, стікали по темному від вологи волоссю. Лицар заклав руки за голову, вочевидь насолоджуючись крижаною купелею, тугі м’язи вигравали під гладенькою шкірою, живіт напружився. Довгі мускулясті ноги були вкриті волоссям, особливо густим у паху.

Хвилювання Джоанни сягнуло піку, а вся її розважливість зникла, як туман під сонячним промінням. Коли Мартін повернувся до неї боком, вона помітила ліворуч у нього на грудях слід від старих ран: два довгі грубі шрами. Однак навіть це не псувало його досконалого тіла. Він здавався неймовірно сильним, немов хижак, але водночас – пружним і граційним.

Накупавшись досхочу, Мартін вийшов з-під струменів водоспаду і хитнув головою. Мокрі пасма волосся розсипалися й упали йому на очі – такі сині, що навіть у темряві хащ Джоанна бачила їхню яскраву бездонну прозорість. На мить здалося, що їхні погляди зустрілися, і вона мимоволі зіщулилася. Та чи може він помітити її серед цих кущів? Нехай там як, а вона має негайно йти звідси!

Джоанна зібралася була йти, аж раптом під ногою в неї лунко тріснула суха гілляка. Вона завмерла, затамувавши подих і гадаючи: а якщо лицар почув цей звук за шумовинням води? Ні, навряд чи… Але серце в неї між тим калатало, немов упіймана в сильце пташка. Боячись озирнутися, вона ступила ще кілька обережних кроків і… знову стала на суху гілку.

Цей звук налякав її сильніше за грюкіт каміння. Джоанна мало не лайнулася з прикрості. І все ж озирнулася й поглянула туди, де секунду тому ще був лицар.

Ні у воді, ні на березі його вже не було. Зник і одяг, що, як вона помітила, лежав на протилежному березі потоку. Він пішов! Отже, вона теж мусить непомітно повернутися в табір.

Але, зробивши крок, Джоанна ледь не зіштовхнулася з Мартіном.

Зойкнувши, вона позадкувала, розгублено дивлячись на лицаря знизу вгору. Він стояв трохи вище на схилі, тримаючи в руках свій одяг. Мартін досі залишався голий. Перше, що вона відчула, був подив: не могла людина в плоті так швидко й нечутно опинитися поруч. Потім здивування минулося: вона просто стояла, ні про що не думаючи, усвідомлюючи його голизну й відчуваючи напружений і гострий, мов лезо, погляд.

Наступної миті Мартін ступив до неї, притягнув і почав пристрасно її цілувати.

Джоанна задихнулася від несподіванки й зніяковіння, а потім її накрило хвилею блаженства. «Жоден лицар не має права цілувати даму без її дозволу», – промайнуло в неї в голові, проте голос розуму заглушили шалені удари серця, і ноги в неї підігнулися. О, це були зовсім не такі поцілунки, що їх вона знала досі. Обрі цілував її сухо, коротко, мало не цнотливо, а король Філіп намагався проникнути їй до рота тугим мокрим язиком, від чого вона відчула відразу. Цілунок Мартіна був лагідним, він приховував глибоку ніжність і водночас наполегливість, а його вуста були несподівано теплі порівняно з холодом, що йшло від його вологої шкіри. Він так міцно притискав її до себе, що Джоанні залишалося лише скоритися цій силі.

«Тільки б він не відпустив мене, – подумала жінка, – інакше я впаду».

І він, немов прочитавши цю думку, не послабляв обіймів, навіть опускаючи її покірне тіло на свій кинутий додолу плащ. Мартін не промовив ані слова – тільки дивився на неї; лице його було зовсім поруч, і в себе на вустах Джоанна відчувала смак його губ, а її долоні лежали на його прохолодних плечах…

Отже, вона його обіймає? Сама, з власної волі?

Так воно й було. Руки Джоанни лагідно гладили його дужі оголені плечі, які зігрівались від її долонь, її пальці плуталися в його волоссі, мокрому і все одно шовковистому. Коли ж він почав цілувати її шию й торкнувся до зав’язок сорочки, ще одна безглузда думка промайнула в голові Джоанни: як добре, що на ній не та чортова сукня з нескінченною шнурівкою, інакше б усе життя пішло на те, щоб її спекатися…

Це й справді було розкішно: вона танула від його цілунків, відповідаючи на кожну ласку. Його рука лягла на її перса, і Джоанна здивувалася: як же добре було її груді в цій сильній, огрублій від руків’я меча долоні! І він відчув, що їй добре, й заусміхався.

Як же ніжно він усміхався, як захоплено вдивлявся в її очі!

Якщо Джоанні й було трішечки ніяково через власну поступливість і слабкість, то ця усмішка й погляд остаточно позбавили її сумніву. Поступаючись Мартіну, вона відчувала збудження, яке дедалі посилювалося й примушувало її тремтіти. Вона гостро реагувала на кожен дотик, її немов гойдали шовковисті хвилі, шкіра стала неймовірно чутливою, а внизу живота запульсував тугий напружений клубок.

– О, будь ласка!.. Уже… – майже благала вона.

А коли він у неї ввійшов – це відчуття було таке всеохопне, що хотілося кричати. Вона кусала губи, стримуючи цей крик, але Мартін затулив її вуста поцілунком, і Джоанна відчула: його язик увійшов в її рот одночасно з тим, як її тіло впустило його в себе. Вона мимоволі подалася йому назустріч, і тривала хвиля сколихнула її всю. Джоанні завжди хотілося рухатися в такі хвилини, але чоловік сварив її за це. Мартін був у захваті, він стиха застогнав, і це сповнило Джоанну блаженством.

Між поцілунками він, як у лихоманці, шепотів:

– Ти чудова, мені так добре!.. Ти мій едем… Це тебе я чекав усе своє життя!..

– А я тебе… – схлипнула вона, і всі думки кудись зникли, а те, що досі було в її тілі таким напруженим, раптом вибухнуло сліпучим захватом, наповнивши весь усесвіт неймовірним щастям…

… Джоанна повільно приходила до тями.

Гілка сосни, що розгойдується над головою, відблиск ранкового сонця у верховітті. Світ повертався, але те, що з нею сталося, досі здавалося неймовірним. Вона й гадки не мала, що здатна таке відчути. Де була її душа, коли вона літала серед зірок і шовкових хвиль? Чому замість сорому й каяття вона почувається зараз так легко й умиротворено?

Мартін лежав поруч, досі її обнімаючи, вона чула, як б’ється його серце, як поступово вирівнюється його дихання. Піднявшись на лікті, він поглянув на неї, вловив відсторонений, мрійливий вираз, і його серце потеплішало.

– Я й не здогадувався, яка ти, – прошепотів він, схиляючись до її вуст. – Я був дурний, що не наважувався…

– Нащо ж ми прогаяли стільки часу? – м’яко, ледь хрипкувато відповіла вона, досі засліплена пережитою радістю.

Мартін стиха засміявся.

– Ми все надолужимо. Це наше таємне щастя, про яке ніхто, крім нас, не довідається. І ми візьмемо з нього все, що зможемо.

Вона дивилася йому просто в очі, потопаючи в кришталевій синяві. Вона вірила йому, більше того – вона його обожнювала!

І тоді він промовив:

– Я кохаю тебе, Джоанно. Ти й гадки не маєш, як я тебе кохаю!

Розділ 11

Травень. Околиці Акри. Табір хрестоносців

Полотняні стіни шатра короля Ґвідо колихалися від поривчастого вітру, полум’я у світильнику здригалося, кидаючи нерівні зблиски на постать монарха, який стояв навколішки. Неподалік від короля був його старший брат – конетабль Аморі де Лузіньян. У своїй довгій кольчузі, з руками, складеними на руків’ї меча, він скидався на воїна-охоронця.

Спостерігаючи за Ґвідо, Аморі мимоволі стиснув щелепи. На зубах захрустів пісок.

«Хамсин^[90] – як зажди цієї пори, – подумав він. – Навіть вощена парусина, натягнута на шатро, не рятує від цієї біди».

Але думати про гарячий вітер і пісок було все-таки приємніше, ніж про те, що правитель Єрусалимського королівства молиться перед світильником, який має вигляд багатоголового дракона, що кожна його роззявлена пащека була чашею з мерехтливим полум’ям.

«Язичництво якесь», – Аморі насупив рудуваті брови.

Він обережно визирнув за полог шатра. Там було ще одне крите приміщення, за ним – перехід, у кінці якого, схрестивши списи, стояли вартові.

Шатро було розкішним. Воно дісталося Ґвідо Єрусалимському після вдалого набігу на табір брата султана Саладіна – Аль Аділя. На його шовкових стінах і досі була вигадлива арабська вишивка, щоправда, зараз її приховували численні знамена, вимпели і встановлені на триноги великі щити з гербом де Лузіньянів – червоною пантерою на блакитному зі сріблом поле, а також емблемами Єрусалимського королівства – золотим хрестом, обрамленим ще чотирма меншими хрестами.

Аморі де Лузіньян перевів погляд на брата – його силует у тьмяному світлі здавався вирізьбленим із чорного дерева. Він і насправді був убраний у чорне. Відколи загинула його дружина, Сибілла Єрусалимська, минуло зовсім мало часу, і Ґвідо досі носив жалобу: його довге чорне вбрання прикрашали тільки срібні накладки на паску, і руків’я кинджала було чеканним. Хрестоподібна рукоять меча відсвічувала похмурим вогнем рубінів.

«Краще б він молився на руків’я свого Захисника, – подумав брат Ґвідо. – Захисник – прекрасний меч із часточкою Животворного Хреста в ефесі. А ставати навколішки перед цим поганським світильником…»

Аморі здивовано зітнув плечима. Серед багатодітного сімейства де Лузіньянів він був другою дитиною. У Святу землю Аморі прибув давно і зміг здобути посаду конетабля при прокаженому королі Бодуені. Ґвідо ж був молодшим, про спадок не йшлося, тож він теж вирушив на Схід, сподіваючись за сприяння старшого брата досягти високого становища в Єрусалимському королівстві. Але сталося інакше: саме Аморі довелося схилитися перед молодшим братом, коли того було короновано на правителя цієї землі. Собі ж на лихо…

– Аморі! – несподівано гукнув до конетабля Ґвідо. – Аморі, ти пам’ятаєш, якою була Сибілла тоді, коли ти нас познайомив?

Із цими словами король простягнув руку й обережно торкнувся до якогось блискучого предмета, що звисав на ланцюжку з однієї дивно вигнутої лускатої шиї світильника-дракона. Замерехтіли зеленаві іскри, й Аморі, придивившись, полегшено зітхнув: то був смарагдовий хрестик, який носила королева Сибілла – нехай Господь їй дарує свою милість! Ось на що молився король!

– Так, Ґвідо. Вона стояла на сходинках трону, дивлячись у залу… Ні, її погляд був звернений лише на тебе, брате.

– А мій – на неї. – На вустах у Ґвідо з’явилася така рідкісна останнім часом усмішка. – Яка ж вона була гарна в срібній парчі та яблучно-зеленавих серпанках, які так пасували до її смарагдових очей!

Аморі справді пам’ятав. Сибіллі тоді було тільки двадцять, як і Ґвідо, але на той час вона вже не перший рік була вдовою, і знать Єрусалимського королівства вимагала: вона якнайшвидше має обрати собі чоловіка. Її тяжко хворий брат-король уже майже осліп та ледве рухався, а син Сибілли, народжений від Вільгельма Монферрата, був іще надто малим. Відповідно, той, хто стане чоловіком старшої сестри Бодуена Прокаженого, так чи інакше зійде на Єрусалимський трон. Але яких тільки принців і вельможних сеньйорів до неї не сватали – Сибілла обрала Ґвідо.

Аморі мов наживо бачив цю сцену: бідна дівчинка, яка намагалася керувати змученою безкінечними війнами державою, несподівано побачила серед суворих лицарів золотоволосого янгола. У кольоровому сонячному промені, що падав із вітражного вікна, Ґвідо й справді був схожий на янгола-воїна – високий, ставний, гордовитий, із сильним торсом, золотавими, наче мед, очима, яких він не міг відвести від жінки на сходинках трону.

– Хто це, месіре Аморі? – запитала Сибілла, вказуючи на Ґвідо.

І конетабль відповів:

– Ваша величносте, маю честь познайомити вас із моїм молодшим братом Ґвідо де Лузіньяном!

У християнському Леванті існувала приказка: «Найсолодший плід цієї землі – її принцеси. Хто його скуштує, піднесеться безмежно».

І таке ставалося знову й знов. Констанція Антіохійська зробила князем волоцюгу Рено де Шатільйона, Мелісандра Єрусалимська подарувала владу й могутність Фульку Анжуйському, Стефанія де Міллі, леді Трансйорданії,^[91] ощасливила трьох чоловіків титулами графів Трансйорданських. Аморі й сам почав сходити до влади, одружившись з дочкою одного з найбагатших родів Єрусалимського королівства – Ібелінів. Але ніхто не піднісся так, як Ґвідо, що одним кроком здолав відстань від нікому не відомого злиденного лицаря до корони. Адже вперта сестра прокаженого короля й чути не хотіла про когось іншого.

– Усі вони зважали на мене доти, доки була жива Сибілла… – хрипко мовив Ґвідо, досі торкаючись до смарагдового хрестика покійної дружини.

Його голос зірвався. Аморі помітив на братових щоках сльози.

– Тримайтеся, ваша величносте, – він ступив до короля й стиснув його плече. – Ви достатньо зробили для того, щоб вас скрізь поважали. Облога Акри – це ваша облога. Християнський світ іще такого не бачив, нікому не вдавалося битися в кільці ворожих сил і перемагати! Я впевнений: не сьогодні-завтра Акра впаде.

– Аморі, ти вже багато разів казав це. Скільки битв ми виграли!.. І скількох зазнали поразок!.. Але якщо я чогось і досягнув на цьому ратному поприщі, то лише завдяки тобі!

Аморі не заперечував. Із Ґвідо був кепський стратег, усі біди Єрусалимського королівства – на його сумлінні.

– Я знаю, Ґвідо, що ти не воїн, але завжди був хорошим правителем. Ніколи ще ця земля не розкошувала так, як під твоєю рукою. Що ж до твого хисту полководця… Він виявився поступово: після того, як Сибілла викупила тебе в Саладіна.

– Так, це її заслуга… Вона подарувала мені життя й свободу, віддавши невірним Аскалон. Її не проклинав за це хіба що лінивий, і мене заодно! Віддати таку фортецю невірним… Завдяки втечі з полону, Аморі, ти здобув значно більше слави, ніж від цього ганебного переторгу із сарацинами.

– Зате тобі вдалося надурити хитрого Юсуфа ібн Аюба, – спробував підбадьорити брата Аморі. – Султан узяв із тебе клятву, що ти не візьмешся за меч, доки не перепливеш моря, розраховуючи на те, що ти, підібгавши хвіст, заберешся в Лузіньян. А ти сів на корабель і перетнув затоку, яка відмежовує Тартус^[92] від острова Арвад,^[93] до того ж твій меч висів на сідлі аж поки ти не ступив на землю. Ти не доторкнувся до нього, як і обіцяв султанові. І лише, перепливши море, знову розпочав війну!

Здавалося, що Ґвідо не чує його. Воно й не дивно – на душі в нього важко. Але Аморі добре знав свого брата: після поразок він рано чи пізно оговтається. Що ж, Акра довго не протримається, на допомогу з-за моря поспішає хрестоносне військо, і з Божою поміччю до Ґвідо скоро повернеться колишня могутність.

– Ти знаєш, що я тобі відданий, мій королю, – стиха промовив Аморі. Зараз йому хотілося обійняти брата, скуйовдити його золоті кучері, як тоді, коли вони обидва були хлопчаками. Але він не наважувався. Його завдання – повернути Ґвідо його колишню впевненість. – Чи пам’ятаєш, коли я вперше прийшов під стіни Акри, з тобою було тільки двісті лицарів? Ніхто не вірив, що тобі вдасться зібрати військо. Особливо після того…

Аморі затнувся, і за нього закінчив Ґвідо:

– Коли ми із Сибіллою приїхали в Тир, а Конрад, чиє славетне ім’я, що обіцяє надію, лунало в наших вухах протягом усього шляху, відмовився відчинити нам міську браму.

– Чого ще можна було чекати від того, хто їв з руки ромеїв? Конрад Монферратський такий же підступний, як усі вірні Константинополю схизматики. Недаремно він відмовився від Саладінової пропозиції купити життя рідного батька, здавши невірним Тир!

– Тут я з тобою не згоден, брате. Конрад учинив як істинний лицар. Тир і його християни важливіші життя якогось старигана. Монферрат загинув, але сотні й сотні християн у Тирі врятувалися і потім прославляли Конрадову мудрість.

Аморі обурено смикнув плечем.

– Конрад завжди тримав носа за вітром. І тоді, коли відмовився захистити вас із Сибіллою, і згодом, коли ти почав здобувати перемоги під Акрою… Ти правильно вчинив, Ґвідо, вирішивши розпочати свою війну з невірними саме звідси – із фортеці Сен-Жан-д’Акр, як називають її всі, хто не втрачає надію одного прекрасного дня приклонити коліна в соборі Святого Івана, розташованому за цими мурами. Кому могло спасти на думку, що король Єрусалимський почне звільняти свою землю з міста, яке досі майже нічого для нього не значило?

Ґвідо зітхнув, але в цьому зітханні вже відчувалося задоволення.

Усе вірно: від Акри Єрусалимському престолу було мало користі: це твердиня тамплієрів та госпітальєрів, котрих звільнено папською буллою від податків на користь казни. Усі їхні кошти йшли на утримання членів орденів та спорядження війська, яке успішно відбивало натиск невірних і в Леванті вважалося найсуттєвішою силою. Проте коли Акру захопили невірні, орденські брати розсіялися, лише незначні загони боролися із Саладіном, ховаючись у фортецях, розкиданих по всьому королівству, що їх султан захоплював одну за одною.

Коли ж поширилася чутка про те, що король Ґвідо, попри колишні поразки, збирається відвоювати Сен-Жан-д’Акр, до нього почали стікатися воїни орденів, і військо короля Єрусалимського росло, мов на дріжджах: Ґвідо бажали підтримати тамплієри, госпітальєри, з Іспанії прибули лицарі ордену Калатрави і Сантьяго;^[94] потім пізанці, генуезці, венеціанці – комуни цих італійських міст мали свої торговельні подвір’я в Акрі і готові були битися, щоб їх повернути. Під знамена Ґвідо стікалися воїни з усієї Європи – загони з Англії на чолі з архієпископом Кентерберійським, рештки армії Фрідріха Барбаросси на чолі з його сином Фрідріхом Швабським, а також данці й австрійці, вірмени та французи. Цих сил вистачило, щоб стримати й відкинути армію Саладіна, що поквапилася на допомогу гарнізону Акри. Султан не міг упоратися з відчайдушними сміливцями на чолі з королем Ґвідо де Лузіньяном. Аморі, який саме в цей час утік з мусульманського полону, був захоплений звитягою молодшого брата. І хоча досі Аморі був неабиякої думки про воєнні таланти Ґвідо, він не міг не відзначити, як грамотно розташоване військо хрестоносців на карській рівнині: кільце зміцненого табору навкруги багатовежової фортеці зовні було обнесене земляними валами й ровами – отже, облога тривала, а натиск сарацинів, які оточили табір, стримували укріплення.

Усі спроби мусульман узяти табір осадників штурмом розвіялися за вітром, а тим часом до хрестоносців зі свіжими силами приєднався граф Генріх Шампанський, який негайно присягнувся у вірності королю. Тоді вже й Конрад Монферратський вирішив не відсиджуватися більше за могутніми мурами Тира й разом зі своїми людьми прийшов в укріплений табір. Більше того: він мало не загинув в одній із сутичок, якби не Ґвідо, який урятував недругові життя.

– Це була помилка, – зауважив Аморі, щоб відволікти брата від гірких думок. – Конрада не варто було рятувати, краще б ти покинув його наодинці з власною долею.

– Я вчинив як лицар і християнин – вирвав єдиновірця з лабетів язичників-сарацинів.

– А він і не подумав би тебе рятувати! – Аморі зневажливо сплюнув: цього разу пісок і курява, що літали в повітрі, були тут ні до чого.

Ґвідо зітхнув і накинув на свої кучері каптур чорного наплічника, відразу ставши схожим на ченця.

– Аморі, коли я був у полоні в Саладіна, султан поставився до мене з вишуканою ввічливістю. Ми часто розмовляли, і я відповідав на його запитання, аж поки збагнув, що, прикриваючись допитливістю, він хитро вивідує в мене про людей мого королівства: барона Ібеліна, з яким він саме домовлявся про здачу Єрусалима, патріарха Іраклія, котрий покинув Священне місто, відмовившись викупити полонених, про пасинків Раймунда Триполійського. Так він збирав відомості про воїнів, з якими ще тільки мав зіткнутися. О, ця людина хитра, мов змій, він нічого не робить просто так. Тому з певного часу я облишив ці розмови і на всі його запитання мовчав.

«І дарма, – насмішкувато подумав конетабль. – Ні, Ґвідо, ти ані стратег, ані політик. На твоєму місці я б такого намолов цьому невірному, що в нього б очі на лоба вилізли».

Ґвідо був занадто чесний і відвертий, тож замість того, щоб увести ворога в оману, вирішив мовчати. Дивовижно: як він примудрився досі керувати королівством? У мирний час Ґвідо це вдавалося цілком непогано. У душі він був будівничим – за його наказами зміцнювали міські мури, а на торговельних шляхах зводилися сторожові вежі. Він дозволив мусульманам і євреям вільно торгувати на своїх землях, аби лише вони справно поповнювали митом та податками його скарбницю. За правління Ґвідо орденські брати приборкали розбійників на дорогах, і подейкували, що навіть беззахисна юнка, не остерігаючись, може здолати шлях від Триполі до Гази. Але, попри всі свої чесноти, Ґвідо був страшенно наївний: він вірив людям. Усе закінчилося долиною Хаттіна.

Саме Хаттін йому й не могли пробачити. І Конрад Монферратський за кожної нагоди дорікав королю цією жорстокою поразкою і тим, до чого це призвело, поки він, Конрад, не зупинив Саладінову кінноту під Тиром, повернувши християнам бодай слабку надію. Сибілла ж заради чоловіка віддала сарацинам Аскалон – одну з найкращих фортець, гарнізон якої чинив такий відчайдушний опір, що аж султанові доводилося вкотре відкладати штурм Єрусалима. Ось чому згодом Конрад кинув в обличчя Сибіллі та її чоловікові, що не бажає визнавати їх королями цієї землі.

І після такого Ґвідо рятує його в бою! На що він сподівався? На те, що спраглий влади й могутності Монферрат зрозуміє: Ґвідо де Лузіньян не ворог нікому, хто бореться за Святу землю? Конрад просто не міг оцінити такої позиції – це суперечило його природі.

– У Монферрата занадто мало людей, – зауважив Аморі. – За Божими і людськими законами, король – ти. Тебе помазано на царство в храмі Гроба Господнього! Одружившись із сибіллою, ти здобув владу!

– Але Сибілла померла. Вона й лише вона робила з мене короля. Подруга, дружина, захисниця… Якої більше немає.

Аморі зітхнув. Ця зима була для хрестоносців особливо важкою. Голод, безперервні дощі, скупченість у таборі, затиснутому між стінами оточеного міста й військом Саладіна, що розташувалося на навколишніх пагорбах. Хрестоносці почали хворіти, але лікарі нічим не могли зарадити, і люди мерли сотнями. Знать, орденські лицарі, прості латники, маркітантки й навіть королева. Спершу померли двоє маленьких дочок Ґвідо і Сибілли – Аліса й Марія. А потім – і вона сама.

– Я відразу відчув, що в мені щось змінилося, – замислено промовив Ґвідо, тримаючи на долоні смарагдовий хрестик дружини. – Вона пішла – і я відразу немов позбувся права на трон! Коли ж приїхав Філіп Французький… Бог свідок, як же я на нього чекав! Я ладен був упасти йому до ніг, адже він нагодився так вчасно, і з ним було стільки свіжих і чудово озброєних воїнів! О, – міркував я, – тепер перемога не за горами!.. Але король Франції не побажав мене вислухати й не став нічого робити. Мені донесли, що він не збирається починати жодних воєнних дій доти, доки не прибуде його союзник Річард Англійський. Начебто ці державці заприсяглись одне одному битися тільки пліч-о-пліч.

«Непогана відмовка – послатися на лицарську клятву, щоб приховати своє боягузтво!» – хмикнув Аморі. І негайно ж із подивом втупився у Ґвідо:

– Я правильно почув? Ти сказав, що Філіп…

– Що Філіп Капетінг зійшовся з Конрадом Монферратським.

– Прокляття! Я про це нічого не знав, – стурбовано поколошкав своє коротке волосся Аморі. – Це мій недогляд, але ти мусиш зрозуміти: я вічно заклопотаний. На мені безліч обов’язків – починаючи від караульної служби й закінчуючи озброєнням та лагодженням обладунків. Мені ніколи дослухатися до пліток.

– Це не плітки, брате. Так вирішив Філіп. Так, ти занадто заклопотаний і дечого не помічаєш. Але відколи прибув французький король, я відчув, як змінилося до мене ставлення. Ось, чуєш? – він підняв руку, закликаючи конетабля звернути увагу на галас, що долинав крізь тканину шатра.

Звідти було чутно гортанні викрики, заверещала жінка, потім пролунав регіт, звуки бійки, дзвін сталі.

Аморі байдужно пересмикнув обтягнутим кольчугою плечем.

– То й що? У такому скупченні наброду весь час щось стається – п’янки, бійки, ґвалт. Накажи, і я звелю розігнати цих тварюк.

– Якщо я накажу тобі, – Ґвідо мимоволі підвищив голос, у якому вчувався відчай. Галас біля шатра не вщухав. – А ти накажеш їм. Мені вони не коритимуться, хай там що я вимагатиму. Знаєш, що я чую, проходячись табором? «Минув твій час, красунчику!» О, вся ця солдатня після прибуття французів умить відчула зміну!..

– Філіп влаштовує їм пиятики за свій рахунок, ось вони здуру й вирішили, що Капетінг розмріявся про єрусалимську корону. Адже кого тут тільки немає – італійці, вірмени, данці… Багато з їхніх командирів загинуло в сутичках, ось вони й валандаються без діла. Чорт забирай, схоже, там когось ріжуть!..

Він зробив крок до виходу із шатра. І справді: час припинити це неподобство при самісінькій резиденції короля!

Галас подужчав, хтось заметався в критому переході, і, нарешті, Аморі ледь не наштовхнувся на закутану в плащ жінку.

– Чортова душа! – по-солдатському грубо лайнувся конетабль, схопив жінку й трусонув її так, що вона впала на шкури, якими було вистелено підлогу. За нею ввірвалися охоронці. – А ви куди дивитеся, побий вас сила Божа? Що ж це таке: озброєні до зубів молодики не годні зупинити якусь п’яну шльондру?

– Та там справжня жорстока бійка, месіре! – вигукнув один з охоронців, поправляючи круглий шолом, що сповз йому на потилицю. – Довелося розгонити знавіснілий натовп, ось вона й проскочила. Зараз ми вмить…

– Стійте! – раптово вигукнув Ґвідо, кидаючись до жінки. – Мадам, люба сестрице! Чи це ви?

Жінка скинула полотняний вампл,^[95] що облягав її голову, і по плечах каскадами розсипалося світле, майже срібне, хвилясте волосся. Очі в неї були сіро-зелені, а брови теж світлі, але над ними по-східному було витатуйовано ще дві тонкі лінії-дуги. Молоду й симпатичну жінку не псував навіть трохи задовгий ніс із горбинкою.

– Нехай вони вийдуть! – владно звеліла вона. – І щоб не базікали, що бачили мене тут.

– Не хвилюйся, Ізабелло. Це мої пулени, вони вірні своєму королю.

Пулени, нащадки християн та сарацинів, попри все, були й досі віддані Ґвідо. Але саме вони здатні впізнати цю юну жінку – принцесу Ізабеллу Анжуйську, молодшу сестру королеви-небіжчиці Сибілли.

Ізабелла встала, спираючись на руку Ґвідо. Незважаючи на своє вбрання таборової шльондри – обшарпана сукня, заяложений вампл і широка накидка з численними латками, поводилася вона достойно.

– Ізабелло, навіщо цей маскарад? – обережно запитав король.

І жінка раптом розридалася.

– Ґвідо! О, Ґвідо, врятуй мене! – вона впала навколішки, чіпляючись за поділ туніки короля.

Це була істерика, тому брати де Лузіньяни спершу розгубилися, але м’який голос Ґвідо поступово зробив своє. Король улаштував Ізабеллу в крісло й закутав в оксамитовий плащ, конетабль подав їй келих води.

– Вони хочуть видати мене заміж! – мовила нарешті вона, цокотячи зубами об чеканні вінця срібного келиха.

Брати перезирнулися – обидва вирішили, що їм почулося. Ця дев’ятнадцятирічна високородна особа вже восьмий рік була дружиною сеньйора Онфруа Торонського, і їхній шлюб уважали щасливим, незважаючи на те, що дітей у них не було. Але це не біда, адже подружжя обожнювало куртуазні забави, музику, вечірні прогулянки рука до руки фортечними мурами, і самі вони були ще майже дітьми.

– Хто хоче віддати вас заміж, мадам? – поцікавився Аморі.

– Усі: моя мати, Конрад Монферратський і навіть король Франції. Вони кажуть, що я тепер спадкоємиця престолу й разом із моєю рукою корона дістанеться тому, хто стане моїм чоловіком.

Ґвідо відсахнувся та схвильовано відкинув просторий каптур. Аморі відкрив було рота, щоб заперечити, але мовчки його стулив. Ізабелла розповідала далі, і поступово ситуація вимальовувалася.

Сьогодні вдень Ізабеллу привели в шатро французького монарха. Той люб’язно її прийняв, обдарувавши компліментами, і, врешті-решті, оголосив, що віднині саме вона – надія цієї землі, а її чоловік має стати королем і захисником Гробу Господнього. Та оскільки її чоловік Онфруа де Торон утратив свої володіння в Трансйорданії, і їх з Ізабеллою тепер утримує король, Онфруа не може мати власного війська.

– У нього і так не було війська, – замислено зауважив Ґвідо.

Онфруа вважали щасливчиком, якому вдалося вигідно одружитися, хоча насправді це зовсім не так. Та й воїном він ніколи не був; усі відзначали, що Онфруа освічений, витончений, цікавий співрозмовник. Він став чоловіком Ізабелли тоді, коли їх, ще дітей, обвінчали в замку Крак де Шевальє, на той момент узятому в облогу армією Саладіна. Захопити замок сарацинам не вдалося, але Онфруа з Ізабеллою залишилися дорослішати разом, а коли пора дитячих забавок минула, почали жити як подружжя.

– Де тепер ваш чоловік? – запитав Ґвідо.

Ізабелла не знала. Її мати, вдова короля Амальріха І,^[96] – Марія із роду Комнінів, покликала дочку до себе й заявила, що та вже розлучена. Засвідчила свої слова посланням від Папи Римського Целестіна ІІІ, який недавно зійшов на престол Святого Петра. У документі йшлося: шлюб Ізабелли, принцеси Єрусалимської, і Онфруа де Торона вважається недійсним через те, що під час таїнства наречений із нареченою були ще дітьми й не могли відповідати за свої вчинки, крім того, шлюб було укладено всупереч волі королеви-матері.

– Попередній Папа нізащо не вчинив би так ницо! – зблідлими від гніву вустами ледве спромігся промовити Ґвідо.

Він краще за інших розумів, що замислили його вороги: тепер, коли не стало Сибілли, вони вирішили коронувати Ізабеллу, єдину спадкоємицю Анжуйської династії на Єрусалимському троні. Але чоловік Ізабелли, Онфруа де Торон, поет і музикант, завзятий книжник, не міг бути очільником хрестоносного війська.

– Хочеш, я підніму наших людей і накажу їм охороняти вас з Ізабеллою? – Аморі поклав важку кисть на руків’я меча.

– Щоб воїни в християнському таборі підняли одне проти одного мечі, а сарацини скористалися розбратом і напали? – різко промовив Ґвідо.

– Що ж тоді робити? Невже ти не розумієш, що вони збираються позбавити тебе трону?

Ґвідо пильно дивився на смарагдовий хрестик, що лежав у нього на долоні, немов позичав у нього мужності. Нарешті повернувся до Ізабелли.

– Мила сестро, думаю, вам слід залишитися в моєму шатрі. Я мушу порадитися з вірними мені людьми. До речі, кого вони хочуть вам насватати?

– Як? Хіба я не сказала? Конрада Монферратського!

Вона зайшлася слізьми, а Ґвідо, хоч це мало досить дивний вигляд, розреготався.

Уранці чимало людей зібралося біля шатра короля Ґвідо. Усі вони були озброєні й нікого не підпускали до намету, крім молодого Онфруа де Торона, якого Аморі розшукав у таборі і відправив до дружини.

Ґвідо, відхиливши завісу, ввійшов у ту частину шатра, де прихистилися Онфруа з Ізабеллою. «Двійко дітей, – мимоволі подумав він, – двійко наляканих дітей, що туляться одне до одного».

Онфруа почувався ніяково ще відтоді, коли сарацини забрали в нього трансйорданські землі і він змушений був жити з подачок лицарських орденів. А Ізабелла… Можна лише здогадуватися, як погано було цій чепурушці, котра понад усе на світі любила змінювати вбрання, якщо вона й досі залишається в ганебному лахмітті табірної дівиці…

Шкури на долівці приглушували кроки короля, і він почув, що Ізабелла казала Онфруа:

– Я боюся його… Конрад – чудовисько! Я ціпенію від одного його погляду. І він такий старий! Як вони могли віддати мене йому!

– Але ж поки ще не віддали, – упівголоса промовив її юний чоловік.

Конраду Монферратському було заледве більше сорока, нині він у розквіті, і, Ґвідо це бачив, легковажні жінки вдень і вночі вертілися біля його шатра, знаючи, що герой Тира частенько бере до себе на ложе то одну, то іншу, а то й відразу двох. І хоч розплачувався він з ними не надто щедро, зате був такий популярний, що декотрі й від грошей відмовилися, аби тільки потішити того, хто зупинив самого Саладіна.

Ґвідо стиха кахикнув, привертаючи до себе увагу, а потім сказав, що звістка про схованку Ізабелли вже розлетілася табором, тож невдовзі сюди прийдуть, і принцесі варто причепуритися. Він кивнув на вбрання, яке встиг для неї роздобути.

– Вам теж слід вдягнути обладунки, месіре Онфруа.

– Який із мене воїн! – кволо запротестував юнак.

– Що ви тоді забули в таборі? – трохи роздратовано промовив Ґвідо.

Вийшовши із шатра, він роззирнувся. Як вони й домовлялися з Аморі, брат скликав усіх відданих їм людей. Але, як і припускав Ґвідо, то були переважно місцеві пулени – вірні своєму королю, ті, які ще добре пам’ятали щедрі роки його володарювання перед поразкою при Хаттіні. Озброєні вони були кепсько: іржаві кольчуги, пом’яті шоломи, шкіряні куртки з нашитими на них бляшками замість добротних обладунків. Ґвідо не мав грошей на ковалів, і пулени воліли латати й лагодити обладунки заможніших лицарів та воєначальників. Але, крім пуленів, на його бік перейшли італійські стрільці та їхні очільники, яким Ґвідо пообіцяв повернути привілеї в Акрі. Ці мали чудовий вигляд, адже італійці не бідні, торгівля зі Сходом озолотила їхні міста.

Ґвідо зрадів і був здивований, побачивши також англійців – хороброго графа Дербі та архієпископа Кентерберійського: саме він коронував Річарда Плантагенета в Лондоні, але потім, не дочекавшись свого короля, вирушив у Святу землю й бився тут, як простий воїн, надіваючи митру лише під час меси. Він і зараз стояв в обладунках, хоч і без шолому, виблискуючи ретельно виголеною на маківці тонзурою.^[97]

Король побачив також кількох лицарів-тамплієрів з мечами і в білих котах із червоними хрестами поверх кольчуг. Це було дуже дивно – зазвичай орденські брати не втручаються в мирські справи, це забороняє їм статут. Однак вони були тут, біля шатра Ґвідо, і він сприйняв це як добрий знак.

Ще сильніше здивувався Ґвідо, побачивши неподалік патріарха Іраклія. Останнім часом він хворував, рідко виходив зі свого шатра, та й зараз звелів подати собі крісло й закутався в розшиту чорними хрестами пелерину, наче його била пропасниця.

У таборі хрестоносців до Іраклія ставилися стримано-презирливо: багато хто не міг пробачити, що він відмовився платити викуп за християн Єрусалима. Але Ґвідо знав, що Іраклій від’їжджав поспіхом, бо мусив донести в Рим звістку про падіння Святого граду й спробувати найняти достатньо воїнів для удару у відповідь. Це геть спорожнило його скарбницю, та для багатьох хрестоносців він залишався зрадником, що покинув своїх єдиновірців напризволяще, і за яких заплатив сам Саладін, – цей вчинок прославив султана в очах усього світу, а патріарх назавжди знеславився.

І все ж Іраклій був недурний, хитрий та заповзятливий. За його порадою люди Ґвідо й Аморі пустили табором чутку, що Ізабелла Єрусалимська знайшла прихисток у шатрі короля, бо супротивники Ґвідо де Лузіньяна ладні на все, щоб позбавити його корони – готові навіть знехтувати святим таїнством вінчання й видати дружину Онфруа де Торона за Конрада Монферратського. Чи захоче Господь допомагати хрестоносцям після такого свавілля?

Табір гудів, мов розбурханий вулик. Ґвідо стояв біля шатра, вслухаючись у гомін, і чекав. Хамсін не вщухав, через куряву сонце здавалося каламутною плямою на небі, і все навкруги вкривав шар жовтавого пороху. Чути було, як майорять на вітру знамена і корогви, скрізь збуджено перемовлялися люди.

Ґвідо гидливо скривився – повіяло з ровів навколо табору, куди ночами воїни ходили справляти потребу. Удень вони не наважувалися, остерігаючись сарацинських лучників, але поночі часто покидали табір, тож його околиці були ґрунтовно запаскуджені. Латники посміювалися, кажучи, що тепер невірні точно загрузнуть, якщо спробують забратися в табір. Але запаху це однак не покращувало.

До короля наблизився конетабль, звернувши його увагу на рух, що з’явився серед юрми воїнів.

– Ідуть, – мовив він, надіваючи свій закритий топхельм^[98] з вузькою щілиною на рівні очей.

«Господи, відверни кровопролиття! – молився Ґвідо. – Тільки б серед хрестоносців не почалася бійня!»

Король пильно поглянув у бік світло-жовтих мурів Акри з купою сарацинів, які спостерігали за табором християн.

– Ти наказав стежити, щоб вони не послали голуба з листом у стан Саладіна? – запитав Аморі.

З-під шолома долетів приглушений смішок. Хоч який буде пильний Ґвідо, Аморі він не випередить. Його лучники й так весь час стежили, щоб захисники Акри не надсилали поштових птахів до пагорбів, а сьогодні їм наказано особливо пильнувати!

Склавши руки на грудях, Ґвідо спостерігав, як розступаються воїни, утворюючи прохід. У дальньому кінці нарешті з’явилися його супротивники. Усі як один: барон Баліан Ібелінський з дружиною Марією Комнін, матір’ю Ізабелли, кузен французького короля єпископ Бове, за яким ішов білявий велетень – герцог Австрійський Леопольд, родич Конрада Монферратського. З’явився і сам Конрад, усміхаючись у довгі доглянуті вуса. Його смагляве продовгасте обличчя облямовувало чорне, мов воронове крило, волосся, жорстке й густе, що лежало над чолом хвилею з тонкими нитками сивини. Очі він мав темні й палкі, мов чорний агат, брови сходилися над ними яструбиними крилами, але все псував шрам на переніссі, надаючи його обличчю гнівливого виразу. Не дивно, що юна Ізабелла боїться цієї людини!

Конрад підійшов до Ґвідо так стрімко, що той мимоволі відступив на крок. Тепер вони стояли один навпроти одного – темний, мов демон, Конрад, маркіз Монферратський, і золотоволосий янгол – Ґвідо де Лузіньян. Утім, янголом нині називали не його, а Філіпа, короля Франції, уже проголошеного головнокомандувачем хрестоносного війська.

Досі Філіп тримався скромно – мовчки стояв за Конрадом у простій сірій коті поверх кольчуги і в темному плащі. Його русяве негусте волосся притримував золотий обруч корони, обрамленої лілеями та хрестами, – єдина прикраса, але така розкішна, що відразу виокремлювала з натовпу худорлявого й не дуже високого Капетінга.

«Мабуть, мені теж слід було надіти вінець», – упіймавши себе на цій думці, Ґвідо мимоволі поморщився, згадавши, що таємно від свого оточення заклав корону Єрусалима венеціанцям, аби розрахуватися з воїнами. Та якщо це стане відомо, його не безпідставно називатимуть королем без корони.

– Нема чого морщитися, Ґвідо! – різко кинув маркіз Монферратський. – Це тобі не допоможе. Ти мусиш повернути мені наречену.

– Месіре, схаменіться! Згадайте, що ви розмовляєте з королем!

– Та невже? А де ж твоє королівство, Лузіньяне? Може, запитаємо про це в Саладіна?

Навколо, мов розбурхане осине гніздо, загули збуджені голоси.

– Не смій так зі мною розмовляти! – підвищив голос Ґвідо, знаючи, що Конрад зараз згадає про поразку під Хаттіном. – Я урятував тобі життя!

– Не годиться лицарю дорікати врятованому своїм подвигом!

– Не гоже було б не впустити в Тир свого короля й королеву. Я цього не забув.

– Схоже, забув, якщо кинувся мені на порятунок у битві під стінами Акри. А може, хотів віддячити за те, що я зупинив Саладіна. Інакше, куди б ти повернувся, красунчику, занапастивши власне королівство?

Маркіз по-вовчому ошкірився, зблиснув великими цукрово-білими зубами, і у Ґвідо раптом похололо в грудях. Це страх. Він теж боїться непохитного Конрада.

– Урятувати вас у бою з невірними – це був християнський учинок, – стиха промовив він, хоча про це слід було кричати, бо його слова потонули в навколишньому гаморі. Воїни перемовлялися, хтось обурювався, а дехто веселився – не щодня випадає бачити, як державці сваряться, мов баби біля сільської криниці.

Філіп Французький збагнув це першим. Він звелів своїм сигнальникам кілька разів засурмити в роги, і аж тоді нарешті запанувала тиша. З фортечного муру за ними й далі стежили мусульмани, та й люди Саладіна могли помітити з пагорбів натовп навколо ставки короля Ґвідо.

Філіп виступив уперед.

– Нам стало відомо, що ви ховаєте в себе спадкоємицю Єрусалимського трону принцесу Ізабеллу. Яке ви маєте на це право?

– Право сюзерена, родича й захисника, до якого звернулася за допомогою шляхетна дама.

Тонкі Філіпові вуста викривились в отруйній посмішці.

– Чи не занадто часто ви бездумно кидаєтеся на допомогу? Часом це має сумні наслідки.

Ґвідо похитнувся. Знову Хаттін!.. Навіть на смертному одрі йому нагадуватимуть про цю фатальну помилку!

Та, зібравши всі сили, він почав гучно й чітко – так, щоб його міг почути кожен, хто зараз тут був. Усі вони мусять стати свідками нечуваної несправедливості, яку замислили Конрадові прибічники.

– Пані Ізабелла та її чоловік Онфруа прийшли в моє шатро і попросили прихистку, оскільки принцеса Єрусалимська дізнался, що її хочуть силою розлучити з чоловіком і віддати заміж за Конрада Монферратського…

Як і сподівався Ґвідо, йому вдалося заволодіти увагою натовпу. Прошелестів приглушений обурений гомін, але дехто доволі голосно промовив:

– А чому би й ні? Конрад – великий воїн, а юний Ізабеллин благовірний здатен лише манускрипти перебирати. Від тих дрібних літер очі псуються, який із нього буде стрілець?

Хтось підхопив:

– Нам на троні потрібен не зманіжений хлопчисько, а суворий воїн!

«Прокляття, але ж у вас є король! – хотів був вигукнути Ґвідо, однак стримався і, максимально підвищивши голос, прокричав:

– Месір Конрад не може стати чоловіком принцеси Єрусалимської, бо це її збезчестить! Герой, з яким ви так носитеся, одружений! І принцеса Феодора зі славного роду Комнінів здорова й живе в Константинополі, нетерпляче чекаючи на свого чоловіка!

Це подіяло, вигуки вщухли.

І тоді заговорив Філіп. Могутній правитель, що прийшов під стіни Акри із серйозною допомогою, нагодував голодних і пообіцяв узяти у своє військо кожного, хто здатен тримати зброю, та платити їм по дві монети за постріл. Зараз його авторитет був беззаперечний – недаремно Філіпа одностайно обрали верховним головнокомандувачем хрестоносного війська.

– Конрад вільний від шлюбних обов’язків, – незворушно промовив Філіп, – адже його вінчав у Константинополі патріарх-єретик, який не визнає влади Святого Престолу. Такий шлюб будь-який істинний християнин уважатиме незаконним і недійсним.

Із натовпу пролунали схвальні вигуки. Серце Ґвідо знову стиснулося. «Е ні, Конраде, ти так просто від мене не спекаєшся», – подумав він.

– А що ви, добродію, скажете, якщо я нагадаю: іще до того, як маркіз Монферратський узяв за дружину небогу ромейського імператора, він був одружений із такою собі сеньйорою Горацією? І той обряд вінчання, безсумнівно, було здійснено цілком добрим пастирем, який шанував Папу Римського!

Здійнявся гучний лемент, що заважав Ґвідо розчути власні слова.

«Поки я живий, вони не можуть коронувати Ізабеллу… – промайнуло в його голові. – Утративши країну, правитель не позбувається легітимності, і бойова поразка не позбавляє права на престол. Конрад двічі одружений, і вони не наважаться…»

Філіп Французький квапливо радився з бароном Баліаном Ібелінським та королевою-вдовою Марією.

– Месіре де Лузіньян, – знову звернувся Капетінг до Ґвідо, не згадавши його королівського титулу, зате титулувавши «її величністю» вдову Амальріха І, яка вже багато років була баронесою Ібелінською. – Її величність Марія Єрусалимська наполягає повернути їй дочку. Вона писала Папі, і він, порадившись із кардиналами, вирішив благословити маркіза Монферратського, захисника Тира, на шлюб з її дочкою Ізабеллою. Оскільки було достеменно підтверджено, що сеньйора Горація де Монферрат померла кілька років тому.

Цього Ґвідо не знав. Отже, за плечима в того демона два шлюби, а тепер вони хочуть віддати йому ще й Ізабеллу. Тому він заперечив:

– Пані Ізабелла – заміжня дама. Незважаючи на те, що вас, государю, вдалося переконати: два шлюби маркіза Конрада не перепона для нового подружжя, він не може побратися з дружиною іншого чоловіка, який нині живий-здоровий.

Запала така тиша, що стало чутно, як тріпочуть на вітру знамена – немов розгоряється вогонь.

Філіп неквапно наблизився до дружини барона Ібелінського і взяв з її рук сувій з червоною печаткою папської канцелярії.

– Отут, – він підняв згорток, щоб його могли побачити всі присутні, – у цьому посланні, Папа Римський Целестін ІІІ повідомляє, що згоден задовольнити прохання королеви Марії Єрусалимської і скасувати шлюб її дочки Ізабелли з Онфруа де Тороном у зв’язку з тим, що цей шлюб було укладено без її батьківського благословення, а лише волею покійного нині короля Аморіха – нехай оберігають янголи його душу!

– Чи можу я поглянути на послання його святості? – запитав Ґвідо.

Королева-вдова зробила рвучкий жест, немов збиралася перешкодити Філіпові передати сувій Ґвідо, але Капетінг стояв до неї спиною і не міг цього бачити. Послання опинилося в де Лузіньяна. Той швидко пробігся очима по рядках і несподівано усміхнувся. Хоч очі від читання не так чітко бачать ціль, але користь від нього є, до того ж чимала.

Він повернувся до Аморі:

– Нехай до нас вийде подружжя де Торон.

Юна пара вийшла із шатра, тримаючись за руки. Ґвідо зауважив, що Ізабелла причепурилася – зараз на ній була простора світло-коричнева сукня, на плечах – широкий оксамитовий плащ самого Ґвідо, сріблясто-біляве волосся Ізабелла прикрасила гаптованою стрічкою, пов’язавши її довкола чола. Невибагливе вбрання, але постава і гордовитий вигляд принцеси Єрусалимської, її неперевершена привабливість приховували простоту наряду. На відміну від дружини, Онфруа не дослухався його поради – не вбрався в кольчугу. Він постав у звичайній сірій коті, вбраній поверх камизи^[99] з витертими на ліктях рукавами. У цьому вбранні він здавався неймовірно тендітним і скидався не на чоловіка Ізабелли, а, швидше, на її пажа.

– Мадам… – Ґвідо ґречно поцілував принцесі руку. – Месіре де Торон… – шанобливий кивок у відповідь на уклін Онфруа. – У посланні його святості дослівно сказано таке: він готовий скасувати ваш шлюб, але за однієї умови: якщо ви самі визнаєте його недійсним. Чи готові ви відмовитися одне від одного?

– Ні! – гордо струснула срібними кучерями Ізабелла.

– Ні! – луною повторив Онфруа.

Здавалося, інцидент вичерпано. Ґвідо перевів подих. Та вперед виступив Конрад Монферратський.

– Ви згодні й надалі бути дружиною цього злиденного сеньйора, моя принцесо? Згодні жити на жалюгідні подачки, не маючи ні засобів на існування, ні власних маєтків? А я готовий неймовірно вас підняти, возвести на трон і вбрати в шовки та парчу. Ви згодні, щоб він вас захищав, – Конрад безпардонно тицьнув пальцем у груди Онфруа, – коли я, я, не хтось інший, готовий боротися за вас, захищаючи від усього світу?!

Ізабелла розгублено дивилася на Конрада, потім перевела погляд на чоловіка.

– Скажи йому, Онфруа! – їй довелося смикнути юнака за руку.

Він облизав сполотнілі вуста. Його тонке вродливе обличчя спотворилося мукою.

– Коли король Ґвідо відвоює наші володіння, моя дружина ні в чому не матиме потреби!

– Відвоює? Це станеться до другого пришестя чи пізніше? І чому ти розраховуєш на короля Ґвідо, а не на мене? У мене значно більші можливості повернути тобі землі Торонів, хлопчику. Однак лише за умови, що ти будеш гідний цього. А от чи гідний ти називатися чоловіком і захисником принцеси Єрусалимського королівства, зараз побачимо…

Зірвавши з руки пальчатку, маркіз кинув її в обличчя Онфруа. Той розгублено позадкував, а Конрад загарчав:

– Підніми пальчатку, сеньйоре Торона! Прийми виклик, якщо ти чоловік і належиш до шляхетного стану!

Ізабелла нетерпляче тупнула черевичком:

– Ну ж бо, Онфруа! Ти мусиш за мене боротися!

Юнак повільно підняв пальчатку. Пошита з чорної замші, вона здавалася величезною в його блідій руці, звиклій до пера й пергаменту.

– Я приймаю виклик, – промовив він, і його слова перекрило одностайне волання, що вирвалося з усіх горлянок.

Поєдинок міг захопливо урізноманітнити монотонне життя військового табору. Уже понад два тижні – відколи прибув король Філіп із військом – люди жили без розваг, і ось випала нагода помилуватися, як два могутні сеньйори битимуться за право володіти прекрасною принцесою!

– Зараз полудень, панове! – король Франції здійняв руку, і ревище юрби вщухло. – За чотири години ми зберемося біля мого шатра й станемо свідками поєдинку між володарем Торона лицарем Онфруа та маркізом Конрадом Монферратським, захисником і повелителем Тира!

Воїни, задоволено перемовляючись, почали розходитися.

Ґвідо де Лузіньян бачив, як віддаляється баронеса Марія, ведучи за собою дочку. Маркіз пішов за ними, насмішкувато поглянувши на тендітного юнака, що застиг із пальчаткою в руці. «Він зламає хлопчиська, як тростину, – гірко подумав Ґвідо. – Конрад – неперевершений боєць, рівних котрому є мало. І йому байдуже, яку застосовувати зброю: спис, меч або сокиру».

Коли Ґвідо проходив повз Онфура, той благально поглянув на нього.

– На жаль, із мене поганий воїн, сер!..

– То що ти тоді робиш у таборі? – печально всміхаючись, повторив король.

Онфруа поплентався вслід за ним, як дурне цуценя. У шатрі він умостився на складаний стілець між Ґвідо й Аморі. Конетабль узявся знімати шолом, але раптом завіса при вході відхилилася, і в шатро зайшов патріарх Єрусалимський Іраклій. Старий був такий змучений, що Онфруа поквапився звільнити для нього місце.

– Благословіть, ваша святосте! – юнак став перед патріархом навколішки. – Благословіть на битву і відпустіть мені мої гріхи. Адже невдовзі я постану перед Творцем.

– Неодмінно постанеш, – глумливо відповів Іраклій, долаючи задишку. Його досі тіпало, однак водночас патріархове лице блищало від поту. – Постанеш, якщо сам вийдеш супроти маркіза. Тобі, хлопчику, слід виставити замість себе надійного бійця.

Ґвідо перезирнувся з Аморі. Той скинув кольчужний каптур і заперечливо похитав головою.

– Я не можу вийти проти Конрада. Я твій брат, зацікавлена особа.

– Але й Конрад зацікавлений. До того ж подвійно.

– Ваш брат правий, – утомлено зауважив Іраклій. – Він не може битися замість Онфруа. Та невже в таборі бракує воїнів, готових поборотися за праведне діло? Взяти хоча б англійців – вони нетерпляче очікують свого короля й вельми незадоволені, що Філіп Капетінг здобув тут таку владу. Гадаю, хтось із них неодмінно погодиться взяти в цьому участь бодай задля того, щоб збити пиху задавакуватому французові…

Під час майже дворічної облоги Акри штурми фортеці і відбивання набігів Саладіна чергувалися з періодами затишшя. Бійці відпочивали від війни, пили-гуляли, розважалися зі шльондрами. Серед забавок найдужче цінувалися півнячі бої, гра в кості й вилазки в стан ворога, під час яких билися об заклад: хто повернеться з найбільшою кількістю відтятих нечестивих голів. Улаштовували й турніри – на них шліфували майстерність найкращі воїни. Часом туди запрошували навіть сарацинських вершників, і тоді ці змагання набували особливої видовищності й гостроти.

Але потім війна неминуче поверталася в старе річище.

Лицарські ігрища зазвичай відбувалися на пустирі, розташованому між резиденціями очільників хрестоносців. Пустирище завчасно обгороджували мотузками, прикрашали корогвами й прапорами учасників. Але сьогодні тут майоріло лише два знамена, піднятих на високих ратищах: з одного боку майданчика – білий із чорним орлом стяг маркіза Монферратського, а з іншого – прапор де Торонів: жовта вежа на блакитному тлі. В очікуванні початку поєдинку юрми глядачів точили ляси, ділилися новинами, обмінювалися зброєю, а часом навіть деталями обладунків, дехто вже метав кості, незважаючи на те, що церква не раз проклинала диявольську гру й суворо її забороняла.

Неподалік від пустиря встановили колісну платформу недобудованої вежі для облоги – вона мала виконувати роль помосту для знатних глядачів. Туди невдовзі зійшли Філіп Французький у супроводі кількох прелатів, барон Ібелін з дружиною та принцеса Єрусалимська – головний приз переможця майбутнього поєдинку.

Ізабелла була схвильована, проте на її обличчі не відчувалося й тіні суму – вона з усмішкою помахала рукою охочим повитріщатися на двобій. Убрана Ізабелла була неймовірно розкішно: мати встигла зодягнути принцесу в шафраново-жовті шовки, на плечах у неї розвівався пурпуровий плащ, на голівці був пістрявий тюрбан із парчі – Ізабелла полюбляла східні убори й не дотримувалася європейської моди.

Ґвідо спостерігав за юною жінкою із сідла свого ставного білого жеребця. Його не запросили на поміст, намагаючись вкотре принизити, але він і сам би не прийняв такого запрошення. Невелике щастя – опинитися такої миті поруч з Ізабеллою – захопленою, збудженою, яка повсякчас роззирається на всі боки. «Сибілла ніколи б так не поводилася, якби я через неї опинився в небезпеці», – подумав він і поглянув в інший бік арени, де, оточений натовпом, з’явився саме Онфруа – на коні, закутий в обладунки й з турнірним списом у руках.

Одночасно з протилежного боку на поле виїхав Конрад Монферратський. Його могутній карий жеребець витанцьовував під вершником, вряди-годи трясучи чорною гривою. Маркізові обладунки, крім темно-сірої кольчуги, складалися зі сталевих поножів ромейської роботи, сталевих наплічників і посрібленого латного коміра з гравіюванням. Шолом лицаря ніс його зброєносець, кольчужний каптур був відкинутий, і чорне, з ниточками сивини, Конрадове волосся хвилями спадало йому на плечі.

«Безперечно, – мимоволі зауважив про себе Ґвідо, – вигляд у нього переконливий».

Конрад погарцював по арені під ревище натовпу і здійняв руку у вітальному жесті. Потім примусив коня мало не боком наблизитися до платформи, обернувся й схилив наконечник списа до Ізабеллиних ніг.

– Я битимуся за вас, прекрасна Ізабелло Єрусалимська. І або поляжу, або звитяжно вас завоюю!

Ізабелла промовчала й похнюпилася. Та коли з’явився Онфруа і повагом зробив своє коло ареною, вона звелась із місця та мимохіть ступила йому назустріч.

– Я готовий битися за вас, моя Ізабелло, – промовив безземельний володар Торона. – Але люди, мудріші за мене, вирішили, що для маркіза Конрада не така вже й честь вибити із сідла недосвідченого бійця. Тому я виставляю за себе ратоборця, готового захистити моє право володіти вами!

– І особисто не битиметеся за свою дружину зі зброєю? – вражено вигукнула Ізабелла, відступаючи й суплячись так, що її татуйовані брови зійшлися в одну лінію.

Коли Онфруа покидав арену, його супроводжували презирливі улюлюкання й свист. Конрад Монферратський знову об’їхав майданчик, запевняючи, що готовий битися за Ізабеллу з будь-ким, кого виставить замість себе Онфруа де Торон. Ці слова були зустрінуті хвилею схвалення. Усі чекали захопливого поєдинку. Але хто ж вийде проти Конрада?

Ізабелла розридалася, і мати взялась її втішати.

– Я хочу бути з Онфруа! – рюмсала Ізабелла. – Я повинна дістатися йому! А він… він…

Небіж короля Філіпа, молодий граф Генріх Шампанський, схилився до принцеси.

– Не плачте, моя сердечна пані. Лише одне слово – і ради вас я піду куди завгодно. Присягаюся істинною вірою!

Ізабелла глянула на нього вологими очима й раптом усміхнулася:

– Месіре, ви дуже милий!

«Її правда, – думала тієї миті мати Ізабелли. – Молодий, гожий і не приховує свого захоплення Єрусалимською принцесою. Може, це помилка, й Ізабеллу варто було віддати йому?» Але угоди з Конрадом уже не скасуєш. Та й тут є своє підводне каміння, адже по материнській лінії Генріх – племінник не лише Філіпа Капетінга, а й Річарда Англійського.^[100] Молодий граф Шампані ніколи не приховував свого захвату королем-лицарем Англії, а її інтерес геть в іншому…

Конраду не до душі була затримка перед боєм, однак ще дужче не сподобалося йому, що його наречена така привітна з Генріхом. Він розвернув спис до молодого графа, мало не всадивши йому в груди вістря.

– Ану ж бо, Генріху, позмагайся зі мною! Чи ти волів би поборотися за Ізабеллу зі шмаркачем Онфруа?

Генріх зашарівся від гніву – його ніжна веснянкувата шкіра легко червоніла, однак особливо йому допікало нещадне палестинське сонце. Здавалося, ще мить, і він гукне зброєносця і звелить подати йому обладунки, однак утрутився єпископ Бове, радник Філіпа, й остудив запал молодого графа.

Король Філіп відверто забавлявся. Схоже, Конрад нікому не поступиться таким коштовним трофеєм – спадкоємницею Єрусалимського трону. Тим часом Генріх пішов геть, Ізабелла гнівалася, мати її втішала, а король спостерігав за метушнею з протилежного боку арени. Ось Онфруа під’їхав до вбраного в обладунки Аморі де Лузіньяна. Так, брат короля Ґвідо цілком озброєний, проте він не має права змагатися. Але хто це там іще?

Барон Баліан Ібелінський нахилився до Філіпа:

– Он граф Дербі в обладунках, а ще я бачу архієпископа Кентерберійського в панцирі. Цього нам тільки бракувало!.. Мати Божа! А це що таке?…

Останній вигук барона спричинило те, що замість знатних англійський бійців на арені несподівано з’явився лицар у білому з пурпуровим хрестом убранні тамплієра. Він рухався неквапно, брунатний кінь з білосніжною проточиною^[101] на морді ступав плавно й велично, а сам лицар ледь помітно погойдувався в сідлі в такт його ході. Голова в нього була гоноровито підведена, рамена вільно розпрямлені.

– Хіба тамплієри мають право втручатися? – обурився Філіп.

– Йому сам чорт не брат, – понуро зауважив барон. – Це новий маршал ордену Вільям де Шампер, родич короля Річарда. Він іще ніколи досі не порушував постанов їхнього капітулу щодо заборони брати участь у лицарських забавах.

Філіп мимоволі нахилився вперед, вдивляючись у постать маршала. То ось він який цей де Шампер! Королю випадало знайомитися з представниками того роду. Їхнє гасло – «Вірні завжди поруч». Уже на Святій землі йому не раз спадало на думку, що від Вільяма де Шампера нічого доброго чекати не доводиться. Щоправда, до сих пір він увесь час тримався на відстані і ні в що не втручався.

Лицар наблизився до помосту. Філіп бачив його обличчя – рішуче, трохи стомлене. Обличчя проникливої і розумної людини. Каштанове з рудизною волосся маршала, розділене на прямий проділ, густою масою лягало йому на плечі, широко посаджені, сірі, мов граніт, очі дивилися непохитно. У грудях і раменах угадувалася неабияка сила, проте він швидше був сухорлявий, аніж огрядний, – такими зазвичай бувають люди, що присвятили війні своє життя, усе до останку.

– Месіре де Шампер, за статутом ордену, ви не маєте права битися на турнірі! – перегородив йому дорогу Конрад.

Маршал ордену їхав далі, навіть не глянувши на розпаленого маркіза й примусивши його коня відійти вбік. Тепер він був просто перед помостом.

– Високородні сеньйори і ви, непереможні воїни під мурами Акри! – несподівано почав він глибоким сильним голосом. – Я тут, аби скасувати ваш поєдинок, адже…

Його слова поглинув обурений гомін. З якого це дива лицар-монах збирається позбавити їх такого видовища?

Де Шампер перечекав, поки гамір стихне, і провадив далі:

– … Адже не мине й години, як з пагорба Каруба нас атакує Саладінова кіннота, – він указав на височину на сході Акрської рівнини, де був розташований табір султана. – Мої розвідники щойно про це повідомили, тож, якщо не бажаєте бути заскоченими, раджу розійтися й приготуватися дати невірним відсіч.

– Ваші відомості… Вони достеменні? – підвівся з місця Філіп. Його думки під короною з хрестами та лілеями шалено пульсували: де Шампер виїхав із боку Ґвідо – вони часом не союзники? Філіп знав, що маршал тамплієрів чи не найпершим привів загін храмників під Акру й приєднався до Лузіньяна. Може, на меті в нього лише одне – запобігти поєдинку? Але те, що він каже про атаку… Святі апостоли Петро та Павло! Саладін! Мій перший бій… І де ж цей Річард? Пора б уже Леву приєднатися до ним же влаштованих ловів!

Зовні він залишився цілком спокійний:

– Я чув, що султан Салах ад-Дін поводиться як благородний воїн і ніколи не нападає без попередження.

– Та невже, государю? – Де Шампер рвучко відкинув скуйовджене вітром волосся. Недвозначна іронія в його голосі розсмішила рядових воїнів. – Що ж, тоді продовжуйте ваші забавки, поки від благородного язичника не надійде належний виклик. Але майте на увазі – моя розвідка не потурбувала б мене даремно. Мій обов’язок – сповістити вас як верховного головнокомандувача хрестоносців.

Він розвернув коня і так само неквапно покинув арену. Неподалік уже лунали сурми госпітальєрів, що скликали загальний збір, а храмники в білих плащах стікалися зусібіч, формуючи загони. Навіть прості піхотинці, які щойно відчували засмак поєдинку, почали розходитися, їхні лиця були серйозними, капітани повсюди скликали своїх підлеглих.

– Ваша величносте, – пролунав ззаду голос барона Ібеліна. – Маршал де Шампер слів на вітер не кидає. Ви мусите підготуватися до бою.

– Я головнокомандувач, – мовив Філіп. – І я мушу…

Він замовк, згадавши Річарда. За таких ситуацій той завжди встигав миттєво прийняти єдино правильне рішення. Натомість Філіпові краще вдавалося сплести інтригу чи вдатися до хитрого політичного ходу.

– Месіре барон, мадам Маріє, – король обернувся до подружжя. – Підготуйте Ізабеллу до переїзду в Тир. Думаю, вона цілком пересвідчилася, чого вартий її прекрасний лицар Онфруа, тому проблем з її заручинами з маркізом Конрадом більше не виникне. А зараз…

Він роззирнувся. Табір під мурами Акри мовби кипів – тривала звична для багатьох підготовка до битви. Та чимало людей купчилося і навколо помосту, де стояв він. Слід роздати вказівки. Але які? Як воювати з клятими сарацинами? Це геть інакше, ніж вивести рать на поле біля Жізора,^[102] де зазвичай усе завершується мирними перемовинами…

Король покликав до себе войовничого Гуго, герцога Бургундії.

Те, що Вільям де Шампер слів на вітер не кидає, невдовзі стало очевидним. Збоку від табору, де розташовані лісисті узвишшя Каруби, здійнялася хмара куряви. Мусульманського війська досі не було видно, але в бік хрестоносців уже летіли стріли. Сарацини стріляли, не цілячись, випускаючи стріли майже вертикально вгору, а вони потім, описавши в повітрі круту дугу, падали на супротивника немов із неба.

Досвідчені вояки, особливо з місцевих християн, які звикли до такої тактики, негайно затулилися щитами або заховалися під возами. Але стріл було страшенно багато, вони падали, мов град, і незабаром повсюди залунали скрики та стогін болі. Коні шалено іржали, вставали дибки, скидаючи вершників.

Ґвідо за вимогою конетабля сховався в шатрі – Аморі не любив, коли молодший брат утручається в бій. Король навіть підозрював, що його брат забобонно вважає: участь у бою того, хто зазнав поразки при Хаттіні, віщує невдачу. Тепер йому залишалося тільки спостерігати з-за пологу, як Аморі, рвучи горлянку й затуляючись щитом, віддає команди. Ураз засурмила труба – і кілька десятків воїнів кинулися рубати канати противаг, що втримували піднятими мости через рів, який оточував табір.

– Що вони коять, пекло і тисяча демонів! Хто їх послав? – ревів Аморі, дивлячись, як заковані у важкі обладунки вершники, очолені лицарем величезного зросту з червоно-синім щитом, лавиною потекли назустріч ворогові крізь відчинену в гостроколі браму.

Ґвідо ужахнувся: чи йому не знати, що сельджуки часто розпочинають атаку таким обстрілом, але піти на них зі списами – це просто підставити себе під їхні стріли й вилетіти із сідла ще до зіткнення із супротивником. Мусульмани, знаючи нездоланну міць кіннотних лицарів, які скачуть верхи, насамперед ціляться у тварин, а спішений лицар стає жертвою стріл та шабель легкої кінноти.

До Аморі наблизився тамплієр. Ґвідо відразу його впізнав, незважаючи на горщикоподібний шолом, що ховав його голову. Вільям де Шампер!

Лицар указав мечем убік Акри.

– Сарацини з гарнізону фортеці здійснять вилазку, щойно Гуго Бургундський виведе кінноту з табору на рівнину. Ми з магістром госпітальєрів Гарньє спробуємо загнати їх назад, а якщо поталанить, намагатимемося ввірватися на їхніх плечах у браму. Ти, Аморі, залишайся в таборі за головного. Чини, як тобі підказуватиме досвід, – нехай Господь тебе береже! Бо саме ти мусиш зараз обороняти табір від натиску сарацинів із Каруби та прикривати відступ цих рвучких новачків, які нічогісінько не тямлять у тутешній війні.

Ґвідо вмить збагнув, що конетаблю випало найскладніше завдання: утримати вал і гостроколи навколо табору, поки Саладінова кіннота відтіснятиме хрестоносців, які в паніці відступатимуть.

Що саме так і буде, він не сумнівався. Поки що хрестоносці-новачки ще прагнуть виконати обітницю й зійтися з невірними, проте вузька брама табору може пропускати їх лише невеличкими партіями. Сельджуки їх методично винищуватимуть доти, доки не нагодяться Саладінові мамлюки. Тоді хрестоносці почнуть тікати, а в брамі наштовхнуться на тих, хто ще не встиг вийти за межі табору, почнеться немилосердна тиснява. Тоді й доведеться втрутитися Аморі. Він повинен буде звільнити прохід, впустити своїх назад у табір й одночасно стримати натиск воїнів Саладіна, котрі докладуть усіх зусиль, щоб услід за хрестоносцями ввірватися в табір.

Усе це Ґвідо бачив, немов наживо, – два роки облоги Акри навчили його прогнозувати дії невірних, але зараз він не міг віддавати наказів: його авторитет очільника, особливо після прибуття підкріплення на чолі з Філіпом Капетінгом, який мав Ґвідо ні за що, було остаточно втрачено.

Тепер йому залишалося тільки молитися.

Настала ніч, але в таборі ніхто не спав. Звідусіль лунали стогін, зойки нестерпного болю, цілителі схилялися над пораненими, священики відпускали гріхи конаючим, і не стихали слова молитви над померлими, яких зашивали в савани й рядами вкладали на березі каламутної річечки Віли:

Загибло значно більше людей, ніж можна було передбачити. І все ж перемогли християни – тамплієри і госпітальєри не дозволили сарацинам з Акри вдарити в табір із тилу, хоча, попри сподівання Вільяма де Шампера, прорватися в місто їм так і не вдалося. Остаточно переконавшись, що це неможливо, маршал кинув своїх лицарів на допомогу хрестоносцям Гуго Бургундського, яких на той момент притиснули до ровів комонники Саладіна, що зійшли лавиною. Та Аморі впорався й утримав табір. Його стрільці нищили невірних із луків, простромлювали списами тих, хто намагався видертися на вали, й одночасно пропускали в браму поранених та лицарів, які втратили своїх коней.

Люди де Шампера і магістра госпітальєрів, котрі прибули саме вчасно, відкинули мусульман від табору й вирвалися на рівнину, давши змогу лицарям, що билися зі значно чисельнішою за них кіннотою невірних, повернутися до своїх. І хоч іваніти й храмники часто-густо сварилися через володіння в Леванті, а їхні інтереси час від часу перетиналися, зараз, маючи перед собою запеклого ворога, вони билися пліч-о-пліч і не було воїнів управніших і безстрашніших за орденських братів.

Аморі зазирнув до Ґвідо вже глибокої ночі. Конетабль накульгував, але бадьорився й відразу почав вимагати, щоб Ґвідо негайно пішов із ним у шатро патріарха Іраклія.

«У чому річ?» – міркував Ґвідо, поки вони йшли табором, угорнувшись у плащі й опустивши на обличчя каптури.

Ледь переступивши поріг шатра, Ґвідо здригнувся, миттю впізнавши запах: суміш запашних кадильниць, сморід блювотиння і хворобливого поту. Так само пахло у Ґвідовому шатрі, коли вмирали його незрівнянна Сибілла та їхні дівчатка. Арнольдія – так назвали цю хворобу – дюжинами косила людей в оточеному таборі. Але Іраклій… Патріарх був фанатичним чистуном, у його шатрі в кадильниці завжди курів ялівець, що відганяє всіляку заразу.

Наблизившись до патріарха, Ґвідо мимоволі затулив обличчя рукою. Іраклій напівлежав у фотелі, обкладений подушками.

Уже ніщо не видавало в ньому колись такого красивого й показного чоловіка, лише крутий вигин густих чорних брів над сльозистими очима нагадував про того чудового священика, котрий вінчав Сибіллу Єрусалимську і Ґвідо де Лузіньяна в храмі Гробу Господнього. Патріарх останнім часом змарнів, шкіра на його великому обличчі звисала зморшками, вологі від поту сильно посивілі пасма волосся прилипли до чола.

– Ґвідо, хлопчику мій! – Іраклій простягнув руку до Єрусалимського короля.

Ґвідо зупинився при вході в шатро, не наважуючись підійти до недужого.

– Не заважатиму вашій розмові з месіром Вільямом, – промовив він, помітивши в напівтемряві біля патріарха маршала де Шампера.

Той поглянув на Ґвідо, ледь піднявся, коротко вклонився й почав говорити:

– Скажу лише таке: Гуго Бургундський бився відчайдушно, слід відзначити його звитягу. Він прикривав відступ своїх воїнів, був не раз поранений, але й далі відважно бив сарацинів. Ви ж знаєте, ваша святосте, як нині кажуть: герой не той, хто перемагає, а той, хто здійснює подвиги. У цьому бою Гуго, безперечно, був героєм. Він дістав не менше десятка ран, обличчя його було залите кров’ю, та я бачив, як він зіскочив із сідла, і, думаю, герцог невдовзі оговтається. У ньому є щось від великих воїнів сивої давнини.

– Я молитимуся за нього, – мовив Іраклій. – І за хороброго англійського графа Дербі, що поліг на полі бою, і за відважного Філіпа Фландрського… Невже його проткнули відразу трьома списами?

– Саме так. Графові Фландрському взагалі не варто було виїздити на поле бою, ваша святосте. Але він підчепив цю кляту болячку: багато хто вважав, що граф уже не видужає, тому він вирішив: краще полягти в бою за святе діло, ніж захлинутися власною жовчю на смертному одрі.

Мабуть, жорстоко було казати таке патріархові саме тоді, коли в нього почався напад болючих спазмів. Обидва – Ґвідо і Вільям де Шампер – відвели погляди, а лікар-госпітальєр, якого приставили до Іраклія, підбіг із мідною посудиною. Щойно напад минув, лікар її відніс і підклав свіжу серветку під священикове підборіддя.

«Нам слід якнайшвидше покинути це шатро, – занепокоєно подумав Ґвідо. – Арнольдія не щадить ані дітей, ані жінок, ані воїнів». Проте він і не поворухнувся – патріарх Єрусалимський завжди підтримував його, і він здогадувався, що його покликали не просто так.

Але час минав, а патріарх досі розмовляв із де Шампером. Нарешті він запитав, що маршал думає про те, як Філіп Французький керував боєм.

– Я не суддя королю, принаймні, в нього були добрі наміри, – стримано озвався де Шампер. – Він чинив так, як заведено в Європі, коли на полі бою одна навпроти одної стоять дві християнські армії. У нього немає досвіду війни з невірними, і він ні до кого не хоче дослухатися. Такої ж помилки припустився і його батько, який чотири десятиліття тому мало не занапастив своє військо, заплямувавши цією жорстокою поразкою своє ім’я.^[104] Як на мене, Свята земля не найкраще поле дії для французьких монархів.

– Ти чекаєш на славетного полководця Річарда Англійського? – змучене патріархове лице на мить осяяла лукава усмішка.

– Авжеж, – коротко кивнув де Шампер.

Він стояв, випрямившись та заклавши великі пальці за пасок, з якого звисав довгий меч із хрестовою гардою. Голову маршал тамплієрів ледь відкинув назад. Він нагадував непохитне узгір’я, від цієї людини віяло спокійною силою, що особливо впадало в око біля немічного, украй виснаженого хворобою патріарха.

– Річард не програв жодного бою з тих, у яких брав участь, – продовжував де Шампер. – До того ж він веде за собою значно більше військо, ніж зібрав Філіп Капетінг. Тому всі свої надії я покладаю на англійського короля.

– Зокрема й на його підтримку під час виборів Великого магістра ордену, так? Адже ти родич Плантагенетів!

У шатрі горіли довгі свічки з білого воску, і чітко окреслена тінь тамплієра лягала на полотняні завіси. Ґвідо не бачив його обличчя, але, стежачи за тінню, помітив, як лицар напружився і завмер.

– Орден Храму очолить той, кого обере капітул.

– Безсумнівно, безсумнівно… Але король Філіп усіляко перешкоджає тамплієрам зібратися й назвати свого нового очільника. І він усе зробить для того, щоб родич Плантагенетів не став Великим магістром, – утомлено додав Іраклій. – Поквапся ж до Річарда, сину мій. І скажи, що пора йому вже бути тут. І ще додай: я хочу бачити його, бо конче мушу дещо йому сказати, поки…

Не закінчивши, він повалився вперед, судомно здригаючись.

– Але де мені шукати короля Річарда? – стиха спитав де Шампер, коли дихання патріарха вирівнялося. – Ми давно не мали від нього жодних звісток.

– Зате я маю, – лукава усмішка знову промайнула на вустах патріарха.

Він випростався, відкинувся на подушки і неквапно почав говорити.

З його слів Ґвідо довідався, що флот короля Річарда, вийшовши з гавані на Сицилії, потрапив у суворий шторм, судна розкидало на величезному просторі, проте англійський Лев, як і було домовлено, дістався до острова Крит і почав чекати. Минав день за днем, і його кораблі потроху прибували – вціліли майже всі, за винятком того, на якому пливла сестра короля Іванна Сицилійська і його наречена Беренгарія Наваррська. У відчаї Річард розіслав в усі боки швидкохідні галери, сподіваючись, що судно виявлять на якомусь острові, а сам тим часом молився, щоб з ними не сталося найгірше. І його молитви було почуто: великий юісьє, на якому пливли дами, знайдено на Кіпрі, де екіпаж і воїни, стоячи на рейді, одну за одною відбивали атаки дрібних суден самозваного імператора Ісаака Комніна. Річард негайно вирушив на Кіпр і врятував жінок.

– Він і досі на Кіпрі, – розповідав далі Іраклій, уражаючи слухачів своєю поінформованістю. – Більше того: нині він призупинив рух своїх кораблів до берегів Леванту, збираючись завоювати Кіпр.

Ґвідо мимоволі вигукнув:

– Пресвята Діво! Нащо йому це саме тепер, коли він так потрібен тут, під Акрою?

Йому відповів де Шампер:

– Річард чинить мудро. Кіпр розташований за півсотні миль від берегів Святої землі, і доки там господарює султанів союзник Ісаак Комнін, доти він грабуватиме й топитиме судна, що поспішають до нас із продовольством, зброєю та людьми. А якщо мати під боком таку житницю, як багатий і родючий Кіпр, то хрестоносному війську ніколи не загрожуватиме голод.

– Твоя правда, Вільяме, – кволо усміхаючись, кивнув патріарх. – Але часу зовсім обмаль. І не лише тому, що Саладін уже звернувся до своїх емірів і от-от отримає підкріплення. І не тому, що Філіп Французький є не найкращим очільником хрестоносного війська. Нам потрібен Річард, щоб запобігти розколу в християнському стані. Саладін знав, що робив, даруючи тобі волю, Ґвідо, – зітхнув патріарх. – Його сповістили, що Конрад Монферратський збирається заволодіти короною Єрусалиму. А коли з’явився ти… Одне слово, якщо ти негайно не заручишся підтримкою Річарда Англійського, Філіп і його прибічники…

Він скоса поглянув на лікаря, який подав йому міцну м’ятну настоянку, трохи ковтнув і жестом відпустив цілителя. Коли той зник, патріарх продовжив, звертаючись до Ґвідо:

– Чи знаєш ти, мій хлопчику, що під час сьогоднішнього кривавого сум’яття Конрад і подружжя Ібелінів разом з Ізабеллою відбули морем у Тир? Невдовзі спадкоємицю Єрусалимського трону обвінчають з маркізом Монферратським.

– Отже, Конрад не брав участі в бою? – судячи з голосу, Аморі, який досі мовчав, був зовсім розгубленим.

– Конрад робить лише те, що корисне для нього самого. Інше, на його думку, не має значення, – сухо мовив де Шампер.

– Але ж я маю законне право! – гнівно вигукнув Ґвідо.

Крехтячи, патріарх Іраклій ледь піднявся на подушках.

– Чого б хотів мій король? Щоб частина війська стояла за тебе, законного короля, а частина – за чоловіка Ізабелли Конрада? Рано чи пізно це станеться, військо розділиться, і почнеться безглузда різанина за престол неіснуючого королівства. А Саладін неодмінно скористається з того розбрату, щоб розбити розділені ворогуючі сили християн.

– Я… – Ґвідо судомно зітхнув. – Якщо так потрібно, я готовий зректися влади задля перемоги нашої святої справи!

Де Шампер мигцем позирнув на нього, і в цьому погляді Ґвідо побачив повагу. І все ж йому довелося прикусити губу – короля Єрусалимського цієї миті мордували такі суперечливі почуття, що він боявся розридатися.

– Я цього очікував, – знову кивнув Іраклій. – Нагадаю, що, згідно з волею короля Бодуена Прокаженого, після його смерті престол Єрусалиму мусить перейти до однієї з його сестер – Сибілли чи Ізабелли, і, відповідно, до її чоловіка. Але вирішувати, кому перепаде трон, мусили королі Англії, Франції, імператор Фрідріх І і Папа Римський. Фрідріх загинув – нехай буде з ним милосердя Господнє! – а новий глава Святого Престолу вочевидь симпатизує Філіпу. Проте ні Целестін, ні Філіп Французький не здатні протистояти могутній волі Річарда Левове Серце. Тому моя вам порада: вирушайте на Кіпр, не зволікаючи ні миті! Хай там що, розшукайте короля Англії і докладно змалюйте йому ситуацію. Скажіть, що Конрад та Філіп нехтують законом і використовують свій вплив з корисною метою. А який з Філіпа полководець, ви сьогодні мали змогу побачити… Він не здолає султана Саладіна. Ні він, ні маркіз Конрад. На це здатен тільки Річард Левове Серце – нехай береже його Всемогутній Господь!..

– Ми з королем Єрусалимським вирушаємо негайно, ваша святосте, – промовив де Шампер і покинув шатро. За ним пішов Аморі.

Затримався лише Ґвідо. Ставши навколішки біля крісла хворого, він поцілував його вологу холодну руку.

Розділ 12

Жоден із попутників лицаря-госпітальєра Мартіна д’Ане зараз би його не впізнав: розлігшись у кріслі, зверхньо усміхаючись, набундючений, він поглядав на коменданта генуезької фортеці в Олімпосі Чезаре да Гузіано так, як міг би дивитися на нього Обрі де Рінель – поблажливо й зарозуміло, немов робив йому честь самою лише своєю присутністю. Ще в асасинів його навчили простого прийому: хочеш бути сам на себе не схожий – пригадай іншого та спробуй стати точнісінько таким, як він. Зараз він уявляв себе чоловіком Джоанни.

– Мене не влаштовує така відповідь, сеньйоре Чезаре, – промовив лицар італійською. – Ви самі мусите розуміти, що така високородна дама, як моя попутниця, – тут Мартін значуще возніс до неба перст, – кузина короля Англії і сестра маршала тамплієрів не може відплисти у Святу землю на якихось дірявих ночвах. Тому я вимагаю – чуєте, вимагаю! – надати їй увірену вам велику галею.^[105]

Комендант дивився на гостя поверх чаші з вином, і його худорляве, заросле темною щетиною лице поволі кам’яніло.

– Сеньйор лицарю, я розумію, що ви турбуєтеся про свою… гм… попутницю. Але галея зараз курсує уздовж узбережжя, охороняючи поселення від піратів. Імператор дозволив нам, генуезцям, розташуватися в Олімпосі на Лікійському узбережжі за умови, що ми охоронятимемо ці береги від набігів із моря. І ми цю умову виконуємо беззаперечно. Крім того – нехай простить мені святий Бернар! – за всієї поваги до ордену Храму, я не зобов’язаний доправляти родичок маршала де Шампера, куди їм заманеться, і тим більше – у супроводі їхніх вірних лицарів.

«Чудово! Він добре поінформований про наші із Джоанною стосунки!» – подумки потішився Мартін.

– Але ж сеньйор Чезаре! Як іще я зможу доправити у Святу землю цю шляхетну даму, яка здійснює прощу з доброю метою?

За спиною в Мартіна хмикнув капелан фортеці – отець Паоло.

– Проща? – дошкульно запитав він. – На землю, де проповідував сам Спаситель, прагнуть люди, які воліють позбутися гріха. Але дама, що ви її супроводжуєте, схоже, не кається, а насолоджується гріхом. І ви, орденський брате, не гірше за мене мусите усвідомлювати це й не потурати примхам сеньйори. Навіть якщо вони вам приємні.

Мартін уявив, як би за таких обставин повівся Обрі. Він спалахнув, угатив кулаком по столу і, не стримуючись у висловах, запевнив обох, що дама Джоанна де Рінель – взірець благочестя й скромності, а сам він суворо дотримується даних ним обітниць.

– Годі! – комендант фортеці так різко відставив чашу, що аж розплескав густе червоне вино. – Ми не ваші слуги, сеньйоре, і нічого вам не винні, тим паче, ви з добродійкою Джоанною порушили спокій гарнізону й нашого мирного містечка. Мені зусібіч скаржаться, що ви поводитеся… скажімо, не так, як належить вести себе із заміжньою жінкою лицареві-госпітальєру, котрий дотримується орденського статуту.

– Скарги? – відмахнувся Мартін. – Які ще скарги? – Проте не став заперечувати свого із Джоанною зв’язку, навпаки – дозволив собі безсоромно всміхнутися. – О, сеньйоре! Що ці схизматики знають про орденські статути? Нехай краще поглянуть на мою прекрасну попутницю, і тоді вони раз та назавжди збагнуть, що їхні смагляві, мов головешки, гречанки не достойні й черевичка їй розшнурувати!

Помітивши, що комендант уже ледве витримує його присутність, Мартін нарешті відкланявся, а насамкінець мимохідь зауважив, що через кляту забудькуватість знову не приніс грошей за лютню, куплену нещодавно в одного з помічників коменданта, але вже завтра неодмінно пришле свого зброєносця…

Покинувши покої коменданта, Мартін, гучно тупаючи, почав спускатися сходами, однак на півдорозі зупинився і двома безшумними стрибками повернувся до дверей. На його обличчі з’явилася усмішка – цього разу справжня: один кутик рота вище за інший, що завжди надавало їй іронічного відтінку. Він чув, як обурюється капелан: цей зверхній і безсоромний госпітальєр не лише не приховує любовного зв’язку із сестрою маршала храмників, а й поводиться так, ніби він начальник генуезького гарнізону – його підлеглий. Сеньйор Чезаре, слухаючи священика, похмуро хмикав, а потім додав, що завжди мав сумніви щодо благочестя іванітів.

«Ну, сеньйори, – пробурмотів Мартін собі під носа, – тепер ви мене точно не забудете! І якщо у вас хтось запитає, які я мав стосунки із сестрою маршала тамплієрів, із відповіддю ви не зволікатимете…»

Усе відбувалося саме так, як замислив Ашер бен Соломон.

Вислизнувши з вежі, де були розташовані апартаменти коменданта, Мартін опинився на фортечних мурах. Вони огинали край прямовисної скелі, а власне фортеця височіла на скелястому узвишші, що розстелилося над узбережжям і містечком Олімпос. Звідси добре було видно гірські відроги, над якими висіла рожева снігова шапка Лікійського Олімпу,^[106] а внизу шумував прибій.

Уже кілька днів море було неспокійним, спінені вали один за одним накочувалися на положистий піщаний берег із рибальськими суденцями, витягнутими на сушу від гріха подалі. Якщо галея, що належала генуезцям, і справді курсує уздовж узбережжя, то за такої погоди повернеться вона не скоро. Тому їм із Джоанною доведеться ще на певний час затриматися в цьому глухому містечку, чекаючи на бодай-якесь судно.

Чи засмучувала Мартіна ця затримка? Навряд чи. Побути тут із Джоанною ще кілька днів, віддаючись любощам і не замислюючись про майбутнє… Іншого виходу немає. І не лише через небезпеку мандрів розбурханим морем, а й тому, що недавно до берега неподалік від Олімпоса прибило пошарпаний бурею вітрильник із біженцями з острова Кіпр. Від них Мартін довідався про останні новини. З’ясувалося, що Філіп Французький уже висадився під Акрою, але не поспішає штурмувати оточене місто, а має намір дочекатися прибуття Річарда Англійського з головними силами хрестоносців. Однак сам Річард, замість того, щоб повести свій флот до берегів Леванта, дорогою затримався, обрушивши раптом усю міць хрестоносного війська на Кіпр.

Коли Мартін розповів про це Джоанні, вона сказала, закохано дивлячись на нього своїми фіалковими очима:

– Сама доля утримує нас тут. Хіба не все одно, що станеться з нами потім?

Їй хотілося бути з ним.

І глибоко в душі Мартін теж цього прагнув. Справді: навіщо квапитися, коли під Акрою все спокійно, Сарі бат Соломон нічого не загрожує, а Річард надовго застряг на Кіпрі? Утім, Джоанна запевняє, що її вінценосний кузен – чудовий воїн і йому не вперше здобувати стрімкі та приголомшливі перемоги. Але це нічого не змінює: обоє вони поки в Олімпосі, і геть усе – море, вітер, небо й навіть війна, яка спалахнула зовсім не там, де очікували, – сприяє продовженню того, що сталося на світанку біля гірського потічка.

Далеко внизу вирувало море, по муру неквапно походжав вартовий-італієць у начищеній лискучій касці; плаксиво горланили чайки, ділячи здобич. Вийшовши з фортеці, Мартін почав спускатися по вирубаних у скелі сходах до містечка, яке поки що приховував виступ гористого рогу.

Генуезці чудово тут облаштувалися: їхні масивні кам’яні шпильчасті палаццо, оточені садами, видно було по всіх навколишніх узвишшях. Але сам Олімпос стояв у глибокій ущелині – там, де в море впадала невелика річка. Ще тисячу років тому в цій маленькій грецькій колонії карбували власну монету і зводили храми на честь бога Гефеста. Але ті часи давно минули, й тепер Олімпос перетворився на глуху ромейську провінцію, де про колишню розкіш нагадували тільки обвиті плющем руїни храмів, що вряди-годи траплялися між новіших будівель, серед яких вирізнялися церква Святого Мефодія і будинок тутешнього екдіка,^[107] у якому Мартін поселив Джоанну та її людей.

Прямуючи сюди, посланець Ашера бен Соломона правильно розрахував: їхній приїзд не зможуть не помітити. Звичаї в містечку були патріархальними, і поява лицаря-госпітальєра з вродливою, жвавою та невимушеною в поводженні попутницею, яка ще і яскраво вбиралася, сполошило Олімпос. Місцеві мешканці – від малого до старого – вибігали з будинків повитріщатися на непроханих гостей: молоду жінку з поставою імператриці, яка не ховала під покривалом ані обличчя, ані довгих чорних кіс, та її попутника-лицаря і почет.

Джоанну розважала простодушна допитливість городян: занадто вже відрізнялися галасливий, багатонаціональний, звиклий до всього Константинополь, торговельна Нікея від цього суворого поселення, адже назвати Олімпос містом не повертався язик. Проте місцевий екдік прийняв їх гостинно й поселив у своєму власному багатому будинку. Щедрість госпітальєра підживлювала привітність екдіка – а гроші в цих краях мало кому доводилося бачити, за винятком хіба що генуезців. Мешканці містечка, натомість, раділи, що кухар Бритрік на місцевому ринку, розташованому серед руїн стародавнього храму, скуповує рибу й устриць у рибалок, сир і молоко у селян, полотно у ткаль і щедро за все розраховується.

– Невже вони ніколи не бачили благородних панів? – дивувалася Джоанна, прогулюючись уздовж аркової галереї, звідки відкривався краєвид на затоку й набережну.

– Немає нікого благороднішого за коменданта фортеці. І хоча судна, що пливуть у Левант, часом зупиняються в бухті поповнити запаси прісної води, на берег ніхто не сходить, і таких прекрасних дам тут не було вже добрих сто років.

Повідомивши це, Мартін демонстративно обіймав Джоанну, це бачили місцеві мешканці, і, хоча жінка й намагалася м’яко ухилитися, те, що знатна красуня проводить ночі в обіймах госпітальєра, слуги екдіка вже розтеревенили по всіх околицях.

Чи переймалася цим англійка? Мартін знав: тепер він має над нею цілковиту владу. Вона ніби й досі не могла оговтатися після того, що сталося між ними в горах, і, дивлячись закоханими очима, корилася будь-якій його забаганці. Та і йому не складно було зображати лицаря, котрий згорає від любові – Джоанна виявилася дивовижною коханкою. Обоє перебували немов у хмарі насолоди, весь час тягнулися одне до одного, ділилися доторками, поглядами, цілунками, а часом із вечора аж до ранку без перепочинку, до знемоги віддавалися пристрасті. І щоразу знаходили одне в одному щось нове, невідоме, бентежне, несамовито солодке…

Їм нескладно було цілком віддатися коханню, адже всі попутники одностайно підтримували це раптове почуття, задоволені, що поруч з їхньою леді нарешті справжній чоловік. Не останню роль у цьому відігравало й те, що Мартін поводився як справжній господар, який дбає про своїх людей, щедрий і зовсім не дріб’язковий. Серед людей із Незербі він почувався в колі друзів і навіть не заперечував, коли Ейрік, скориставшись тим, що капелан фортеці належить до латинського обряду, обвінчався зі своєю Саннівою.

Зрештою з’явилися дві закохані пари, а може, й три: воїни Дроґо, сміючись, подейкували, що їхній капітан-сакс, завжди похмурий і зосереджений, до ночі затримується з камеристкою Ґодіт, а іноді виходить із нею на тривалі прогулянки берегом моря, поки його підлеглі захоплено ловлять разом із місцевими хлопчаками форель у гирлі річки чи змагаються в кості або тафл^[108] із кіпрськими біженцями.

Для Мартіна це було лише тло його стосунків із Джоанною. На його щирий подив вона, давно вже заміжня жінка, начебто нічого й не знала про різноманітні дивовижі плотського кохання. Мартіну подобалося дивувати її то однією, то іншою любовною фантазією, і якщо спершу жінка цього трохи соромилася, то згодом так захопилася новими забавками й віддавалася їм так пристрасно, що Мартін забував про все на світі.

Утім, не про все. Відколи вони прибули в Олімпос, він і далі чинив так, щоб його стосунки із Джоанною набули розголосу. Задля цього Мартін влаштовував прогулянки в місто, вештався із Джоанною набережною, тримаючи її за руку, а інколи, умостившись під бескидом, на якому височіла генуезька фортеця, вони починали цілуватися, аж поки одного разу жінка помітила вартового, що спостерігав за ними згори.

– Не хочу, щоб про мене пащекували ці італійці, – звільнившись із його обіймів, заявила Джоанна, і Мартіну вдалось її наздогнати аж на площі перед церквою Святого Мефодія.

«Пізно ти схаменулася, люба», – із сумом думав Мартін, беручи за руку свою даму, щоб забрати її якнайдалі від юрми парафіян, котрі виходили після служби.

Чоловіки та жінки, вбрані в чорний безформний одяг, як було заведено в греків, зацікавлено дивилися на даму, затягнуту в сліпучо-жовте бліо – волаюче безсоромне, як на тутешні звички. Дехто вклонився іноземцям, але священики дивилися суворо, і, як довідався сьогодні Мартін, коменданту фортеці негайно поскаржилися на непристойну поведінку гостей.

Про все це Мартін думав дорогою до будинку екдіка. Вечоріло, сутінки переходили в ніч, замерехтіли перші зірки. Мартін уже був біля садової огорожі, коли до нього долинув тихий бренькіт струн і спів Джоанни. Голос був глибокий, оксамитовий, і він мимоволі розхвилювався.

Мартін завмер. Джоанна співала, а він немов наживо бачив її червоні яскраві вуста – такі повні, ніжні, солодкі… Бачив її лагідну, вершково-білу шию з виярочком між ключицями в мить, коли Джоанна закидала в його обіймах голову, немов її кудись затягував потік чорного, як нічне море, волосся. І груди з рожевими сосками – наповнені, мов стиглі плоди… І дивовижний вигин талії та стегон…

Її будова була такою досконалою, що він цілковито втрачав голову, здавалося, ніколи досі йому не випадало тримати в обіймах нічого прекраснішого. Однак… а як же Руф?!

Думка про наречену привела його до тями. Руф – це чистота, спокій, нарешті, дім, де вона на нього чекає. Мирне пристановище після небезпечних поневірянь. А Джоанна… Хіба мало може бути жінок у чоловіка, поки він знайде ту, єдину, з якою проживе все життя, від якої захоче мати дітей?!

«Джоанна – це лише солодка мить, – вирішив нарешті Мартін. – Сліпучо красива, палка, мені з нею неймовірно добре. Та не сьогодні-завтра море вгамується, і наші шляхи розійдуться назавжди».

Він проминув садок і зійшов на обвиту виноградною лозою терасу, де зібрався весь їхній маленький загін.

Так уже повелося, що в Олімпосі вечори вони проводили разом, як доти в дорозі сходилися порозмовляти при багатті. Тут ніхто не заперечував, щоб лицар-госпітальєр сідав біля пані і брав її руку у свою долоню. Тут закушували, теревенили, слухали спів леді Джоанни під акомпанемент тихих струн лютні, а часом і самі заводили старовинних саксонських балад. Мартіну подобалися ці довгі-предовгі наспіви. У них ішлося про славне минуле, про битви й перемоги, про зелені луки та стрімкі річки Англії, що в них воїни напувають своїх коней, а потім сходяться при древніх каменюках, біля яких, кажуть, досі витають духи колишніх королів і язичницьких божеств.

Джоанна невідривно дивилася на свого лицаря, і її очі сяяли під густими віями, немов зорі.

– Ти був у коменданта Чезаре?

Мартін кивнув. Він досі думав про Руф, тому голос його пролунав сухо. Так, він розмовляв із комендантом, але Чезаре да Гузіано поки що не може надати їм судно. Доведеться чекати, поки з’явиться путній корабель, бо вітрильний човен, на якому припливли кіпріоти, побитий після бурі й потребує ґрунтовного ремонту.

– Сер, але ж ви нас іще не покидаєте? – запитав один із воїнів, кирпатий та білявий Освальд. – Із вами почуваєшся впевненіше.

«Ще б пак, – подумки всміхнувся Мартін, – я скрізь за вас плачу».

Хоча ці хлопці не так уже й дорого йому обходяться. Він уже добре всіх їх знав. Освальда, непоганого риболовця, який завжди приносив свіжу форель, запального Томаса, котрий негайно вгамовувався, якщо леді стиха його осаджувала, близнюків Катберта й Едвіна, дуже набожних, хоча це зовсім не заважало їм горлати пісень про старих богів Англії та про поєдинки героїв із чудовиськами. Ну і, звісно ж, кухаря Бритріка, який завжди зустрічав Мартіна, широко всміхаючись.

– Ви прийшли саме вчасно, сер, – зауважив той, поливаючи лимонним соком камбалу-тюрбо, що шкварчала на вогні. – Сподіваюся, ви не дуже наїлися в коменданта Чезаре?

Мартін не став говорити про те, що комендант ледве стримався, щоб не вихлюпнути йому вино з чаші просто в лице. Нехай думають, що генуезець приймає його ніби дорогого гостя.

На терасі горіли олійні лампи, їхнє світло було рівним – море й далі буркотіло при майже повному безвітрі. У кронах дерев попискували кажани, Санніва накривала на стіл, усміхнено відмахуючись від чоловіка, що намагався вщипнути її за стегно. Ще гарячий хліб, густа юшка з крабів і мідій, свіже масло й мед із сусідської пасіки. А місцеве вино – взагалі розкішне: темне й густе, трошечки терпке і в міру солодке.

Білявий Освальд похвалився, що був у порту і бачив: ночви з Кіпру майже полагодили. Отже… Він не закінчив, бо запальний Томас міцно вдарив його в бік:

– Що, хлопче, сильно кортить у Святу землю?

– Ти, мабуть, забув, що наш обов’язок – доправити міледі до її брата. Ми ж у цьому заприсяглись, покидаючи Незербі, – пробурчав Освальд.

– Схоже, ти хочеш, щоб ми всі згинули в морській безодні? – промимрила Ґодіт. І негайно обернулася до лицаря, привітно усміхаючись: – Чи не бажаєте, сер, іще шматочок риби?

Рудий Ейрік попивав винце й розмірковував, що добре було б залишитися тут назавжди: розводити бджіл, торгувати медом. Він навіть згоден ходити з молодою дружиною в церкву до цих схизматиків і вистоювати безкінечно довгі ромейські служби. Рудому було начхати – питаннями віри він переймався найменше, зате Санніва від цих слів аж руками сплеснула, тож Ейрік змушений був запевнити її, що про церкву це він так, ляпнув, не подумавши.

Пізно вночі, коли Мартін із Джоанною лежали, відпочиваючи після першого любовного герцю, жінка ледь піднялася й запитала: чи довго ще їм насолоджуватися своїм щастям?

Мартін дивився на неї, осяяну світлом ґнотика, що плавав у мисочці з олією: темна маса волосся огортала Джоанну з ніг до голови, але його вуста знали кожен її родимчик, кожен вигин, усі таємні куточки. Дивовижне тіло, дивовижний аромат: світла шкіра англійки пахла солодкими вершками…

– Ти й сама здогадуєшся, що зробить Обрі, коли, приїхавши в табір під Акрою, не знайде там своєї дружини.

Джоанна поклала голову йому на плече й зітхнула.

– Тепер я й гадки не маю, як зможу жити з Обрі. Я немов усе життя спала, а ти мене розбудив. Але якщо в нас із тобою немає майбутнього…

Він притиснув пальця до її губ.

– Тихо, люба. Це заборонена тема.

– Назви мене так іще раз…

Він повторив:

– Люба…

А потім ще й довів це, зробивши так, що вона ледве стримала щасливий крик.

Уранці Джоанна, приховуючи хвилювання, повідомила: з ринку повернувся Бритрік і каже, що за ніч море вгамувалося. У неї був тривожний вигляд. Їм належало покинути це благословенне місце, до того ж негайно, проте ні йому, ні їй цього не хотілося. На Мартіна чекало доручене йому завдання, та він вирішив дозволити собі трохи перепочити, перш ніж узятися за нього по-справжньому. Бо що таке наше життя? Вічна боротьба із самим собою. Але із собою боротися складно – простіше домовитися.

Тому замість того, щоб готуватися в дорогу, Мартін запропонував Джоанні трохи прогулятися.

Це була зовсім не перша їхня прогулянка. Вони чимало блукали околицями. Побували в апельсинових гаях на землях, що належали монастирю, підіймалися по схилах ущелини й на гору Химера неподалік Олімпоса, де Мартін показав Джоанні язики незгасимого полум’я, що виривалися з розколин.^[110] Згідно з легендою, один давній герой переміг тут страшне вогнедишне чудовисько і завалив його тушу камінням, але полум’я з пащі переможеного монстра досі проривається на поверхню крізь тріщини в камені. Джоанну лякали ці оповідки, а Мартін її заспокоював, кажучи: якщо при горі поселилися ченці, то жодна язичницька Химера не наважиться вирватися на світ Божий.

Часом закохані доходили аж до дальніх схилів, що червоніли від незліченних гірських маків, від яких Джоанна шаленіла. Вона гасала по галявинах, плела з ламких квіток вінки для себе й Мартіна. І яка ж вона була кумедна в цій радісній безтурботності, яка чарівлива у вінку з червоних маків на темноволосій голівці! Обоє вони були щасливі й нерозсудливі, як духи тих місць…

Цього разу вони вирушили уздовж морського узбережжя.

Море й справді заспокоїлося; поблизу воно здавалося бірюзовим, але що далі від берега, то його синява густішала й темнішала. Мартін піднімав пласкі камінчики і навчав Джоанну кидати їх так, щоб вони кілька разів підскакували на воді. Час від часу його камінчик залітав настільки далеко, що Джоанна не могла порахувати, скільки разів він підскочив. Але в неї виходило не так хвацько – а все тому, що жахливо заважали довгі рукави бліо.

Довгобородий чернець, проїжджаючи на віслюку, так на них задивився, що мало не впав із сідла.

Парочка розреготалася. Усе їх тішило, усе довкола здавалося радісним. Стежка, що пролягала уздовж моря, почала підніматися вгору, скелі тут підступали до самісінької води. Джоанні, яка йшла слідом за Мартіном по осипу, довелося підібрати низ свого довгого бліо.

Попереду, у розколині скелі, нависаючи над урвищем, росла викривлена морськими вітрами червона сосна. Мартін витягнув з-за паска батіг, спритним рухом зачепив його кінець за стовбур дерева і, просунувши руку в петлю на держаку, під переляканий вереск Джоанни пронісся над прірвою та заскочив на кам’яний виступ мало не за двадцять метрів від того місця, де вони стояли. Звідти стало видно спадистий узвіз до усамітненої бухти. Повернувшись у такий же спосіб, він запропонував жінці спуститися до моря. Але для цього треба було разом пролетіти над розколиною в скелі.

– Не боїшся? – запитав Мартін, міцно обіймаючи Джоанну.

– З тобою я нічого не боюся! З тобою я літаю… Ах! – скрикнула вона, коли наступної миті вони разом пронеслися над прірвою та опинилися на протилежному скельному виступі.

У бухті, замкненій з обох боків відрогами скель, що зникали в морі, не було жодної живої душі за винятком величезних черепах, які, побачивши людей, почали сповзати у воду. Джоанні вони видалися такими кумедними!

Мартін кинув на гальку свою накидку, і вони довго сиділи, обійнявшись, та розмовляли. Джоанна сказала, що покидаючи Англію, не могла навіть уявити себе такою щасливою, як зараз. Коли вона зійшла на борт корабля в порту Харіджа, то ледве не розплакалася. Проводжати її прийшла вся сім’я: батьки, брати з дружинами, сестра-абатиса. Але сльози заволокли їй очі, і вона відвернулася, щоб їх приховати.

– Ти тужиш за рідними? – запитав Мартін.

– Кожен тужить за тими, кого залишив удома, – зітхнувши, мовила вона. – Навіть ти. Я це знаю, хоч ти й не любиш говорити про своє минуле. Мені часом здається, що ти щось приховуєш, – зауважила вона, секунду подумавши. – А коли я запитую, ти або відмовчуєшся, або…

Мартін не дав їй закінчити, затуливши вуста цілунками, а потім ніжно, але наполегливо поклав її на накидку.

Зашелестів одяг, що його квапливо скидали, шепіт змішувався з легким стогоном. Тіла коханців сплелися, хвилі, легенько сплескуючи, набігали на берег відлюдної бухти, а згори падала тінь вигнутої сосни…

Потім Мартін повів Джоанну в море. Вона й гадки не мала, що можна хлюпатись отак ось – голяка, немов у дні створення світу, коли на землі були тільки Адам та Єва… Коли ж її лицар відплив занадто далеко, це налякало жінку, і вона почала його кликати.

Проте, запливши на значну відстань від берега, Мартін несподівано побачив те, що мало покласти край їхньому райському життю.

Велика галера, розкинувши вітрила й потужно працюючи двома рядами весел, з’явилася з-за дальнього мису і зараз саме розверталася, прямуючи до берега. На буксирі за галерою ішов пошарпаний бурею великий корабель. Навіть здалеку було видно, що одна щогла на кораблі зламана, а корпус сидить занадто низько – отже, в трюмах повнісінько води.

– Мартіне, повертайся ж нарешті! – гукала з берега Джоанна, натягуючи одяг просто на мокре тіло. – Ти божевільний! Пливи до берега!

Він іще трохи почекав, погойдуючись на хвилях і спостерігаючи, як за чверть милі від гавані Олімпоса команда галери почала прибирати вітрила. Набравши повні легені повітря, Мартін пішов під воду – холодна й темна пучина прийняла його, а потім відпустила. Він випірнув, перевів подих і раптом зрозумів: ось і все. Їхній із Джоанною час минув.

Він ані словом не обмовився про галеру, поки вона розтирала його мокре тіло й подавала туніку.

– Ці твої шрами, – Джоанна ніжно доторкнулася до страшних рубців, що стягували шкіру в нього на грудях, – звідки вони?

Мартін не відповів, лише подумки усміхнувся: «Милістю твого братика», – і раптом чітко пригадав, як кати палили його розпеченим залізом за наказом Вільяма де Шампера. Він мовчки допоміг своїй леді зійти на схил до стежки. Джоанна досі не помічала, що він змінився, і була така ж безтурботна й навіть не надто засмутилася, зачепившись об коріння й уже вкотре розпанахавши край свого бліо.

Вона сміхотливо зауважила, що Ґодіт їй цього не пробачить, – аж раптом відчужено замовкла. З вершини скелі відкрилася гавань і судна, що стояли в ній…

Весь час, поки вони поверталися в містечко, жінка мовчала. Мартін зауважив, що, судячи з хрестів на вітрилах, обидва кораблі належать хрестоносцям і це найсприятливіша для Джоанни нагода потрапити простісінько до брата-маршала, однак у відповідь вона не вимовила й слова. І тоді він упіймав себе на тому, що найдужче хотів би почути тієї миті: вона не бажає покидати Олімпос та свого лицаря.

Здавалося, Джоанна найбільше переймається власною зовнішністю: хоч як намагалася вона дати собі лад, її вигляд був геть не такий, який би мусила мати набожна прочанка. На спині вологі смуги від мокрих кіс, кучері на скронях скуйовджені, роздерта по шву сукня оголює ногу мало не до коліна.

У гавані вже юрмилося безліч людей. Ще здалеку було видно, що серед них чимало лицарів у довгих кольчугах і зі знаками хрестоносців на туніках; їх оточували зброєносці, рядові піхотинці, почет. Схоже, ці люди зазнали в морі чимало випробувань: дехто з них, ледь зійшовши з корабля, опускався на землю, а дехто починав молитися, не звертаючи уваги на місцевих мешканців. Тутешні ж, скориставшись із рідкісної нагоди, негайно почали торгівлю, пропонуючи чужоземцям рибу, вино й мед. У тисняві ніхто не звернув уваги на пару, що прийшла, а Джоанна, прислухаючись до мови щойно прибулих, несподівано сплеснула в долоні:

– Сили небесні! Та це ж англійці!

Вона ледве стрималася, щоб не кинутися до співвітчизників, але вчасно похопилась – і вмить перетворилася на знатну даму: випросталася, обличчя її стало гордівливим, а її розмова з лицарями була сповнена люб’язності та гідності. Англійці відразу її оточили, розповідаючи, у який неймовірний шторм вони потрапили, як упала щогла та як ураган поніс безпорадне судно без штурвала і з подертими на клоччя вітрилами в невідомому напрямку. Але небо змилостивилося, їх розшукала галера, відряджена королем Річардом, керував якою мілорд Роберт де Бомон, граф Лестер.

Почувши це ім’я, Джоанна зраділа. А незабаром побачила в натовпі високого молодого лицаря в гірчично-жовтій коті поверх обладунку з емалевих пластин, який розмовляв із комендантом Чезаре. На коті був вишитий гербовий щит у червоних і жовтих квадратах – герб дому Бомонів.

– Любий небоже! – дзвінко гунула Джоанна, проштовхуючись до нього крізь юрму. – Мій славний Роберте!

«Який іще небіж?» – здивувався Мартін.

Натомість лицар, озирнувшись на поклик, аж засяяв.

– Святі архангели! Тітонько Джоанно! Моя люба красуня-тітонька!

Вони, сміючись, узялися за руки, а потім лицар підхопив її та закружляв.

Залунали схвальні пересміхи, англійці обступили обох, затуливши їх від Мартіна. Але хай там як, він зрозумів: Джоанна рада бачити цього… небожа, чи хто там він їй. Граф був на голову вищий за свою любу тітоньку, здавався старшим роки на три, а вбраний був як лондонський дженджик, хоча його темно-русяве волосся й стирчало на всі боки, а високі чоботи вкривали суцільні білі смуги від солі.

Коли минула перша хвиля радості, Джоанна опанувала себе й опустилася перед родичем у належному для її становища реверансі:

– Мілорд граф Лестер!..

Проте Мартін уже пригадав, що Роберт де Бомон – один із найближчих сподвижників короля Річарда. Якщо він не помиляється, Джоанна якось розповідала, що її сестра була другою дружиною графа Лестерського, тобто цей молодик, відповідно, – син графа від першого шлюбу. Звісно, вони можуть називати одне одного тітонькою та небожем.

– Мадам Джоанна де Рінель, леді Незербі!.. – ґречно вклонився у відповідь молодий граф.

Вони перезирнулися й знову розсміялися. Мартін, який спостерігав за цим збоку, відчув, як щось вкололо його в самісіньке серце.

Потім граф повідомив Джоанні, що король, сподіваючись розшукати розкидані кораблі їхнього флоту, доручив йому обстежити чималий водний простір на південному узбережжі Малої Азії. Там він і знайшов цих бідолах та відбуксував їх сюди. Але затримуватися тут він не збирається: щойно вдасться домовитися про необхідну допомогу з генуезцями, він негайно вирушить знову на Кіпр, де зараз перебуває його сюзерен. І Джоанна де Рінель має неодмінно плисти разом із ним, якщо не хоче проґавити визначної події: вінчання короля Річарда з Беренгарією Наваррською, що має відбутися саме там!

Почувши ці новини, жінка аж в долоні заплескала. Вона негайно накаже своїм людям збиратися! О, якби тільки Роберт знав, що їй довелося пережити дорогою!

– Я здогадуюся, тітонько, – усміхнувся Роберт, і Мартін оскаженів від того, як лагідно й грайливо він це промовив. Та й у погляді графа сяяла зовсім не родинна ніжність.

– Міледі, скільки людей у вашій свиті? – почув Мартін його запитання. – І дозвольте поцікавитися, де ваш чоловік?

Промовивши це, граф роззирнувся й помітив неподалік Мартіна. Той мовчки вклонився, та Роберт не поспішав відповісти на привітання.

Джоанна теж скоса глянула на облудного госпітальєра, ніби чекаючи підказки.

«Е, ні, люба, – подумав Мартін. – Тобі доведеться самій пояснювати, як сталося, що ти залишилася без захисту свого благовірного».

Він бачив, як жінка, щойно заговоривши, зашарілася і, розповідаючи, дедалі нижче схиляла голову, немов їй несила було бачити нечуваного здивування, що вимальовувалось на обличчі графа. Обрі де Рінель, повідомила вона, категорично не витримує морських мандрів. Тому, скориставшись оказією, лорд вирушив суходолом через Кілікію, а вона вирішила плисти у Святу землю на кораблі. Але буря, що розгулялася на морі, перешкодила її планам, тому довелося затриматися…

– І як же це Обрі вас відпустив? – дивувався граф. – Як його здоров’я, чи все добре?

Джоанна підтвердила, що її чоловік живий і при доброму здоров’ї, і особисто наполіг, щоб вона вирушила морем. Тим паче, її, крім воїнів-охоронців та прислуги, взявся супроводжувати лицар-госпітальєр Мартін д’Ане. Вона вказала на Мартіна, і цього разу граф Роберт придивився до нього значно уважніше. Усмішка остаточно зникла з його обличчя: схоже, вигляд родички, яку він зустрів раптом у цій глушині, а також щось у поставі її супутника, що аж ніяк не пасувало лицареві ордену Святого Івана, викликало в графа певні підозри.

– Побалакаємо про це згодом, міледі, – холодно промовив він. – А поки що можете спокійно збиратися. Навряд чи ми вийдемо в море сьогодні, але завтра з відпливом я неодмінно хочу бачити вас на своєму кораблі. Де ви зупинилися, щоб я міг послати по вас?

Коли Джоанна в супроводі Мартіна покидала причал, лицар помітив неподалік капелана фортеці, який пильно за ними стежив. На вустах отця Паоло зміїлася підступна посмішка. Хто-хто, а цей святенник неодмінно розповість знатному родичеві чарівної прочанки, які стосунки пов’язують її з Мартіном д’Ане. Що ж, це саме те, на що Мартін і розраховував…

Попутники Джоанни вже знали, чиї судна прибули в порт, і не мали сумнівів стосовно того, що небіж пані візьме їх на борт. Вони квапливо пакували речі, воїни давали лад спорядженню, а Ґодіт аж позеленіла з люті, побачивши вкотре постраждале бліо своєї пані.

Камеристка сердито позирала і на Мартіна, та й інші люди леді Джоанни поводилися не так привітно, як зазвичай. Це лицар умить відчув. Лише Санніва, покидаючи покій, у якому вона весь час жила з Ейріком, м’яко промовила:

– Сер, не гнівайтеся на наших людей. Усі вони бажали для господині трохи щастя, але зараз, коли сюди прибув граф Лестер, дуже переживають, щоб ваш зв’язок не зашкодив доброму імені міледі…

Мартін нічого не відповів, однак, коли Санніва вийшла, звернувся до Ейріка, котрий понуро сидів на зім’ятій постелі:

– Що ж, старий, схоже, і нам пора збиратися?

– Ніхто й не заперечує. І що тепер? Може, дати тобі балахон лазарита?

У голосі Ейріка вчувався сарказм – рудий був засмучений не менше за Мартіна.

Ближче до вечора Мартін у строях орденського лицаря, вимитий і причесаний, спустився на оповиту зеленню терасу, де за столом уже розташувався молодий де Бомон.

Для такого знатного гостя Бритрік постарався на славу: спершу була страва з апетитними шматками смаженого кролика, а потім чудовий баранчик у меду з м’ятою і дрібним зеленим інжиром, палички солодкого печеного тіста та безліч різноманітних пиріжків, посипаних подрібненими горіхами.

Мартін сидів у дальньому кінці столу, коли-не-коли позираючи на Джоанну, яка слухала розповідь небожа про події на Кіпрі.

– Ви й гадки не маєте, міледі, як ми всі стривожилися, коли корабель принцеси Беренгарії та Іванни Плантагенет не прибув у призначений термін до місця збору на острові Крит. – Граф відсунув від себе таріль із медовими пиріжками, оскільки не міг більше з’їсти й жодного. – Не з’явився їхній юісьє і на Родосі, куди згодом перебазувався флот Річарда. Ми боялися найгіршого й весь час молилися, щоб цих високородних дам оминула лиха доля – бути поглинутими морською безоднею. Нарешті на Родос прибув благородний тамплієр Робер де Сабле, повідомивши: у відкритому морі він зустрів торговельне судно, капітан якого сказав йому, що корабель із нашими дамами на борту бачили біля берегів Кіпру. І король звелів нам негайно вирушати туди.

Справжнє диво, що ми прибули так своєчасно: ще кілька годин, і човни з воїнами Ісаака Комніна, які оточили юісьє суцільним колом, взяли б судно на абордаж. Звісно, побачивши кораблі під прапором Річарда Левове Серце, вони мерщій відступили, а Іванна Сицилійська згодом стверджувала, що лише завдяки молитвам принцеси Беренгарії Річардові судна прибули вчасно. Але Річард не з тих, хто здатен простити образу, завдану його нареченій та сестрі. Щойно дві шляхетні дами опинилися на палубі флагманського судна, а скалічений і напівзатонулий юісьє спорожнів, король наказав атакувати негідників. Це вже було справою його честі! – гордовито завершив Роберт.

Мартін спробував приховати усмішку. Складно уявити войовничого правителя, котрий би відмовився від такого ласого шматка, як острів Кіпр – укритого лісами, плодючими полями й виноградниками, джерелами й зручними бухтами на узбережжі.

– Отже, – вів далі Роберт де Бомон, – Річард віддав наказ «До зброї!», і його кораблі посунулися на Ісаакові галери, які той необачно протиставив флоту короля Англії. Але капітани на цих суднах були не такими дурними, як їхній очільник, тому один за одним почали здаватися, за винятком тих, що встигли вислизнути у відкрите море. Ісаак же очікував на березі з військом, сидячи на розкішному білому як сніг жеребці місцевої породи. Самозваного кіпрського імператора оточили його прибічники. Коли ж Річард і його лицарі сіли в човни й на веслах пішли до берега, Ісаак наказав лучникам стріляти, але сильний вітер відносив стріли від цілі, зате арбалетники, що супроводжували Річарда, поціляли важкими литими болтами без промаху. Це дало можливість воїнам нашого Лева висадитися на берег без суттєвих утрат.

– Весь цей час я був біля мого короля, – сіро-зелені очі графа Роберта сяяли від спогадів про ці події. – Я йшов за Річардом слід у слід, і, коли ми наштовхнулися на барикади, які звів цей лопух Ісаак, і сховалися за ними, – ото вже ми насміялися! Замість того, щоб захистити цього надутого пихатого Комніна, вони надійно прихистили нас! Залишалося тільки вознести хвалу Святому Георгію за те, що все так вдало склалося.

– А чому ви зверталися до Святого Георгія, а не до архістратига Михайла, як колись, або до саксонського Святого Едмунда? – поцікавилася Джоанна.

Роберт Лестерський весело всміхнувся.

– Ви, певно, ще не знаєте, міледі, але Річард Левове Серце обрав цього воїна-святого нашим небесним покровителем, і бойовий клич «Святий Георгій за стару добру Англію!» підхопили всі хрестоносці наших країв.

– А як же Святий Едмунд? – здивувалася Джоанна. – Адже його могилу в Бері-Сент-Едмундсі на сході Англії…

– І досі шанують! – продовжив Роберт. – Однак Річард заприсягнувся повернути церкві мощі Святого Георгія, захоплені невірними в Леванті, і всі ми сподіваємося, що святий не позбавить нас своєї милості. Як не позбавив і тоді, коли ми під прикриттям арбалетників вискочили з-за цих загорож в порту Лімасола й кинулися на Ісаакових кіннотників. Уявляєте, міледі? Ми були пішими, але метнулися навтьоки, щойно напоїли свої мечі їхньою кров’ю, рубаючи вершників і коней та добиваючи тих, які впали.

Джоанна поморщилася, але слухала далі, не перебиваючи.

– Ісаак зі своєю армією розташувався в передгір’ї неподалік від Лімасола, готуючись наступного дня продовжити битву. Однак лицарі-хрестоносці всю ніч перевозили на берег своїх бойових коней. Оскільки ж під час морського переходу жеребці висіли в трюмах на спеціальних лямках, їх до світанку вигулювали по берегу, аби вони набралися сили. Водночас було вислано розвідників, щоб уточнити розташування супротивника. І вдосвіта Річард на чолі кількох десятків важко озброєних лицарів-кіннотників уже готовий був іти на ворога. Та несподівано до нього звернувся один із його кліриків, який поночі розвідував диспозицію Комніна, і почав благати короля відмовитися від цього плану, мовляв, сил в імператора достолиха. «Шановний, – заперечив Річард, – в ім’я Господа і Пресвятої Діви, читайте писання, а справи лицарські дозвольте розв’язувати нам, грішним».

Потім граф повідав, як Річард у перших лавах кинувся на ворога, ведучи за собою своїх воїнів, і Комнін, спантеличений таким ярим натиском, змушений був відступити. Лицарі захопили його величезне шатро, тьма-тьмущу скарбів і табун розкішних коней, серед яких виявився і білий скакун самого Ісаака.

«На чому ж тоді утікав самозваний імператор?» – подумав Мартін, поки Роберт яскраво змальовував красу цього дивовижного коня. Як і всі воїни після бою, граф не цурався перебільшень.

Річард багато в чому нагадував Мартіну тих безшабашних вояків, яких зазвичай оспівують у баладах, але з огляду на кількість здобутих ним гучних перемог англійський Лев був іще й досвідченим стратегом: доля не завжди повертається світлим боком до найбільш рвучких – у бою необхідний також холодний розум полководця.

Мартіну страшенно хотілося поставити графові низку запитань, але той поглядав на госпітальєра так холодно, що не було жодних сумнівів: він знає про стосунки лицаря д’Ане з його любою тітонькою. Тому Мартін стримав свою допитливість і слухав далі.

Роберт розповів, що після вступу Річарда в Лімасол до нього зусібіч почали стікатися кіпрські землевласники, поспішаючи скласти присягу, і тоді король звелів йому обстежити море уздовж узбережжя, шукаючи розкидані морем кораблі хрестоносців.

– Хай там як, – закінчив оповідати граф, – Річард Левове Серце збирається скористатися перепочинком й обвінчатися на Кіпрі з принцесою Наваррською. Тому завтра ж я покваплюся до свого державця, а ви, люба Джоанно, як ми і домовлялися, вирушите зі мною.

– Я готова, – ледь схилила голову молода дама, кинувши короткий погляд на Мартіна. – Ви ж не відмовитеся супроводжувати мене й далі, месіре д’Ане? А ти, Роберте, чи готовий ти взяти із собою мого звитяжного попутника-госпітальєра?

На терасі запала тиша, яку порушували тільки скрекіт цвіркунів і потріскування полум’я у світильниках. Роберт де Бомон спохмурнів.

Мартін підвівся.

– Боюся, це навряд чи можливо, мадам. Я виконав свій обов’язок, охороняючи вас у дорозі, але тепер маю вирушати до берегів Палестини. До того ж на галері в його світлості графа Лестерського не так уже й багато місця, враховуючи те, що йому доведеться взяти на борт хрестоносців із потерпілого судна.

– Моєму кузенові королю Англії потрібні на Кіпрі такі воїни, як ви, – наполягала Джоанна. – Роберте, ця людина врятувала мені життя, і ти не повинен йому відмовляти. Інакше – хоч як би мені хотілося бути присутньою на весіллі короля Річарда й побачитися з моєю дорогою Іванною – я змушена буду відмовитися плисти на Кіпр і вирушу з Мартіном д’Ане до берегів Леванта!

Мартін зблід, але серце в нього затремтіло болісно й солодко. Роберт, навпаки, гнівливо спалахнув.

– Чи можу я сказати вам кілька слів віч-на-віч, міледі? – мовив граф, підводячись.

Він подав дамі руку, і вони пішли в сад, ступаючи вапняковими плитами, що ними було викладено доріжку між кипарисів.

Мартін швидко перезирнувся з Ейріком. Той майже безгучно прошепотів:

– Англійка не так уже й дає маху, бажаючи взяти нас із собою, – але що саме Ейрік мав на думці, Мартін так і не збагнув.

Він домігся від сестри маршала тамплієрів усього, що було потрібно, і зараз… Однак, якщо він приєднається до Річардових загонів, хіба не буде йому значно простіше опинитися під стінами Акри?

Бесіда небожа з молодою тітонькою затягувалася, та коли граф нарешті пішов, Джоанна мало не підстрибом повернулася на терасу.

– Роберт поступився, як чинить завжди, коли я наполягаю! Він істинний лицар, але тобі зовсім не варто було кидати на нього ревниві погляди. – Вона стиха засміялася. – Однак він вимагає, щоб я сьогодні ж перебралася у фортецю. Здається, це він ревнує мене до тебе…

Вона всміхнулася, але усмішка вийшла дещо зніченою. Розмовляючи з Робертом, Джоанна чітко зрозуміла, що він страшенно гнівається, бо комендант і капелан уже встигли поділитися з графом місцевими чутками та плітками. Тому вона лише бігцем торкнулася до Мартінової щоки й наказала своїм людям негайно збиратися.

Поміркувавши, Мартін вирішив, що виплутався значно легше, ніж можна було очікувати. Джоанні в якийсь спосіб таки вдалося переконати небожа не вдаватися до крайнощів. Та коли наступного ранку оманливий госпітальєр піднявся на борт галери, Бомон навіть не глянув у його бік, натомість він ні на крок не відходив від Джоанни, намагаючись всіляко відволікти її увагу різними розповідями або пропонуючи милуватися мальовничими краєвидами.

Лицареві залишалося тільки сумно всміхнутися: хоч як граф старатиметься, домагаючись уваги цієї жінки, такою, якою Джоанна була з ним, Мартіном, з Робертом вона не буде ніколи. Тому він більше не дивився в той бік, а міцний солоний вітер тріпав його вигоріле на південному сонці волосся.

Мартінові подобалося море і все, що було з ним пов’язано. Він милувався його густою блакиттю, рядами весел, що спінюють хвилі, широким чистим небокраєм. Він ніколи не страждав від хитавиці і завжди, опиняючись між двох великих стихій – небом та водою, – відчував деяку омріяну свободу. Навіть неотесані матроси та гребці, котрі співали своїх невибагливих пісень, здавалися йому хорошими хлопцями. Про справи він подумає пізніше, а поки що… поки що можна розслабитися… Справжня справа ще попереду, а зараз його серце сповнювала тиха ніжність.

Зате Ейрік був понурим і дратівливим.

– Тобі завжди все легко дається: закохався, досягнув свого, а потім відступився, – бідкався він. – А мене Санніва просто в сльозах утопила, вмовляючи якнайшвидше покинути орден і податися на службу в почет міледі. І як мені тепер спекатися від цієї крихітки?

«Про що ти раніше думав, рудий, коли йшов зі своєю кізонькою до вівтаря?» – усміхнувся Мартін, але промовчав.

Він сам не має жодних зобов’язань перед Джоанною де Рінель. Незабаром вона возз’єднається зі своїм благовірним, а він виконає те, що йому доручено. Після цього всі жінки, крім дорогоцінної Руфі, перестануть для нього існувати.

Поки галера йшла уздовж узбережжя, Мартін весь час відволікався, роздивляючись скелясті острівці й спостерігаючи за рибальськими човнами та неповороткими купецькими суднами, що виникали час від часу. І хоч море тут, кажуть, кишить піратами, поки що не було жодних ознак небезпеки.

Та через кілька годин, коли берег зник у блакитному мареві й навкруги не залишилося нічого, крім безмежної морської гладіні, дозорний віддалік помітив два судна без прапорів на щоглах. Кораблі змінили курс і звернули до галери хрестоносців, але їм доводилося йти занадто круто до вітру, до того ж гребці на галері налягли на весла, тому невдовзі переслідувачі відстали.

Ближче до вечора показався ще один невідомий корабель – він ішов навперейми галері. Але граф Роберт поставив на носі стрільців із потужними англійськими луками і, коли пірати наблизилися ярдів на двісті, наказав стріляти. Одного залпу лучників вистачило, щоб морські розбійники поквапилися повернути вбік і вирушили шукати легшої здобичі.

Коли сонце вже починало заходити, пасажирам галери подали вечерю: смажене козеня з цибулею та спеціями, рум’яне, ніжне й неймовірно соковите. А потім настала ніч – тиха, якої давно вже не було. Море гойдалося темним шовком, віяв легкий попутний вітер, і гребці відпочивали на веслах – багато хто з них навіть заснув. На небі переморгувалися зорі, невдовзі з’явився тонкий серпик місяця, плюскала вода за кормою, а від кормової надбудови долинали приглушені голоси. Мартін навіть задрімав, закутавшись у плащ, але скоро його розбудив Ейрік і сердито поскаржився, що Санніва таки прокралась до нього й знову взялась допікати своїми благаннями.

– Спи! – відмахнувся Мартін, перевертаючись на інший бік.

У напівсні він міркував про те, що в Джоанни зовсім інша вдача. Вона чудово собою володіє, і сьогодні до нього не раз долинав її дзвінкий сміх: небіж усіляко розважав тітоньку. Але зараз Роберт уже пішов спочивати. Чи хотів Мартін, щоб Джоанна була тепер із ним? Мабуть, але навіщо? Занадто ризиковано…

Кіпр з’явився на обрії аж на світанку. Галера йшла уздовж горбистих у блакитному мареві берегів прекрасного острова, назустріч час від часу траплялися інші судна. Їхні шкіпери, помічаючи червоний хрест на головному вітрилі галери, підпливали до них і ділилися новинами з людьми на палубі. Усі вони казали таке: «Кіпр під владою Річарда Левове Серце, а самозваний імператор готується принести англійському королю омаж^[111]».

До Лімасола галера підходила вже надвечір. Море вигравало міріадами іскор, на березі в променях низького сонця золотавилися пагорби та скелі, вкриті лісами й виноградниками, а в порту Лімасола, немов іще один ліс, скупчилися незчисленні щогли зі спущеними вітрилами.

Вечірній приплив плавно ніс їх у гавань. Шкіпер уривчасто віддавав накази, матроси прибирали важкі вітрила. Нарешті гребці разом налягли на весла, палуба нахилилася – і галера розвернулася правим бортом до причалу.

Саме цієї миті серед людей, які зустрічали судно на березі, Мартін помітив маршала тамплієрів Вільяма де Шампера – і немов хтось ножа всадив йому між ребер, повернувши в рані лезо. Ось вона людина, що розкусила його з першого погляду, не повірила жодному слову й наказала завдати йому тортур!

На цю зустріч Мартін не сподівався. Маршала неможливо було не впізнати – він умить виокремив його з-поміж решти тамплієрів за поставою, звичкою гордовито закидати голову й характерним жестом: обидві руки складено на руків’ї меча, що висів у нього на поясі.

Спершу оманливий госпітальєр заціпенів. А потім його думки понеслися вчвал. Що робити? Надягнути шолом зі сталевою личиною, що цілком закриє обличчя? Але тамплієр може захотіти, щоб він відрекомендувався, і тоді доведеться відкрити лице. Може, просто зараз перебратися на лазарита? Від прокажених усі без винятку намагаються бути якнайдалі. Але що тоді робити із Джоанною та графом Лестером, які бачили його зовсім іншим?

Залишається одне: зачаїтися на кораблі, аж поки маршал, зустрівши любу сестроньку, що її приїзд стане для нього великою несподіванкою, покине причал. А що, коли Джоанна забажає представити де Шамперу свого рятівника? Чи граф Роберт заговорить про нього?

Корабель повільно підходив до причалу, і Мартіну здавалося, що він уже бачить відлюдкуватий вираз обличчя храмника, його доглянуту борідку й твердий погляд холодних сірих очей. Чому він так пильно дивиться на корабель? На кого чекає? Адже він не може знати, що саме на цій галері пливе його сестра!.. Та ось уже граф Лестер, зійшовши на завішану щитами носову надбудову, гукає і махає маршалові, сповіщаючи: для месіра Вільяма де Шампера в нього на борту є неймовірний сюрприз…

Несподівано біля Мартіна виник Ейрік. Зовні він видавався спокійним, але голос лунав тривожно.

– Гей, хлопче, там, на березі, – де Шампер, цей демон! Але ж і пощастило нам!.. Слухай сюди: іди на корму і, коли галера розвернеться, пірнай та пливи до пришвартованих неподалік суден. Їх тут до біса, і ти зможеш легко за ними сховатися. У кольчузі, я знаю, ти плаваєш як риба, а всім тут зараз не до тебе. Якщо наша краля поцікавиться, де ти зник, я їй щось намелю, не переймайся. Я і буланого твого зведу на берег та прилаштую в надійне місце. А пізніше, коли стемніє, ждатиму тебе біля цього причалу… Дай-но сюди шолом! Відколи це лицарі плавають у шоломах? А так – ну випив хлопець зайвого, вирішив освіжитися. З кожним таке може статися, хоч із госпітальєром, хоч зі священиком, – усі ми люди… А тепер – уперед!

Розділ 13

Невагома долоня принцеси Беренгарії ледь помітно тремтіла на мускулястій руці Вільяма де Шампера.

Маршал скоса поглянув на наречену короля Річарда: тонкий профіль, обрамлений мереживним серпанком, ажурна корона, всипана рубінами й великими молочно-сріблястими перлинами, довгі каштанові коси, перевиті перловими разками. Принцеса стояла прямо, з високо піднятою головою в короні, і вже не була такою крихіткою, якою спершу здалася тамплієрові. Трималася вона гідно, та все ж пальці в неї тремтіли, видаючи глибоке хвилювання.

Коли король Річард оголосив, що саме він, маршал ордену Храму, вестиме його наречену до олтаря, Вільям вразився. Ні, він не почав посилатися на статут ордену – за королівською волею можна було дещо відійти від правил, він лише запитав:

– Але чому я, ваша величносте? Хто я для принцеси Наваррської?

– Ви родич Плантагенетів і бездоганно достойна людина. Кому ж іще бути названим батьком моєї нареченої? До того ж Беренгарія Наваррська багато чула про вас від моєї найяснішої матінки і теж схвалила мій вибір.

Від цих слів у маршала трохи запаморочилася голова. Як важливо, коли тебе належно оцінюють, особливо, якщо це роблять Річард Англійський і сама Елеонора Аквітанська!..

Вільям погано пам’ятав королеву-матір – він з батьками бував при дворі ще малим, оскільки був тоді спадкоємцем титулів та маєтків де Шамперів. Відтоді минуло чимало років, але ж не даремно кажуть, що королева Елеонора володіє дивовижним хистом – першою довідуватися про все на світі. Так, про нього, Вільяма де Шампера, маршала ордену Храму, справді ходять добрі чутки, не випадково його прозвали «Честю ордену». Натомість попередній магістр тамплієрів Жерар де Рідфор накоїв стільки лиха і зробив стільки помилок, що слава храмників помітно похитнулася. І лише саме те, що Беренгарію біля олтаря передасть вінценосному нареченому член орденського братства, недвозначно покаже всім: король Англії має намір підтримати ослаблий після поразок орден. А маршал, якого він обрав для цієї мети, колись зможе очолити орден!..

Одягти плащ Великого магістра ордену лицарів Христа і Храму Соломона й одним помахом руки кинути своїх тамплієрів на смертельний герць, п’ядь за п’яддю звільняючи від невірних землі розтерзаного Єрусалимського королівства, – о, це була найпотаємніша мрія Вільяма де Шампера, який присвятив своє життя служінню лицарському братству!

«Не мені, Господи, не мені, а імені Твоєму пошли велику славу!» – повторював він про себе гасло тамплієрів, немов намагаючись переконати самого Всевишнього, що його прагнення возвеличитися є безкорисним.

Він пристрасно про це мріяв, і Річардова прихильність додавала йому надії. Адже, незважаючи на те, що з королем прибуло чимало іменитих братів з Орденських домів Європи, і де Шампер із королем Ґвідо, який теж приїхав на Кіпр, могли просто загубитися в натовпі блискучих вельмож та лицарів, – погляд англійського короля Річарда Левове Серце було звернено саме на нього.

Облишивши ці думки, він знову поглянув на принцесу. Беренгарія була бліда, її широко розплющені немигаючі очі звернено на склепінчастий прохід, що вів до капели Святого Георгія, звідки вже линула врочиста музика. Пора!

Де Шампер спробував підбадьорити принцесу:

– Нехай буде з вами милість Божа, мадам! Сьогодні ви станете дружиною найславетнішого лицаря християнського світу!

Беренгарія звела на нього покірні карі очі.

– Я щаслива, месіре маршал. Віднині й поки смерть не розлучить нас, я буду вірно служити йому!

Яке самозречення!

Інша річ – його сестра Джоанна, котра кинулася маршалові на шию просто в порту Лімасола, на очах у всіх присутніх, і дзвінко розцілувала його в обидві щоки. Вільяму довелося відтрутити її від себе, зауваживши: неприпустимо поводитися так з лицарем Храму. Джоанна набундючилася і заявила: усі вони тут здичавіли, і не такої зустрічі чекала вона від старшого брата.

Вільям обурився, але не показав цього. Хіба мало він зробив для сестри? Орден відшкодував їй дорожні витрати, лицарі-тамплієри супроводжували її до самої Дорілеї, де Джоанні та її чоловікові раптом заманулося мандрувати далі самостійно, без надійного захисту! Зрештою, усупереч усім правилам пристойності, Джоанна прибула на Кіпр сама, що, безперечно, шкодить її честі.

Утім, він не висказав цих міркувань. Усе закінчилося щасливо – і то добре. Молодий граф Лестер узявся опікуватися Джоанною, і, як уже донесли маршалу, відсьогодні Джоанна де Шампер належить до почту вдови-королеви Сицилійської і, згідно зі становищем, її оточено належною увагою та турботою. Нарешті можна полегшено зітхнути.

Наступної миті маршал із Беренгарією зайшли в капелу Лімасольського замку. Там палали сотні свічок, уздовж усього проходу стояли запрошені на шлюбну церемонію державця ошатно вбрані вельможі, а численні фігури святих та праведників, що ними за ромейським звичаєм було розписано стіни церкви, ніби подвоювали число гостей.

Усміхнений Річард чекав наречену біля олтаря.

«Беренгарія, мабуть, щаслива, що в неї такий наречений», – мигцем подумав маршал, задоволено дивлячись на високого плечистого короля в довгому пурпуровому вбранні з вишитим на грудях гербом Плантагенетів – трьома гордовитими левами.

– Хто віддає цю жінку під покровительство майбутнього чоловіка? – традиційно запитав Г’юберт Волтер, єпископ Солсбері.

– Я, маршал ордену Храму у Святій землі Вільям де Шампер!

Оце поки що і вся його роль. Тепер він міг відійти до інших тамплієрів, які прибули з Річардом з Європи. Багатьох із них Вільям іще не знав, але кількість достойних і поважних лицарів, яких орден прислав із графств та провінцій у володіння королів Англії та Франції, його вразила. Він одразу впізнав анжуйця Робера де Сабле, командувача хрестоносним флотом, третину якого становили судна, збудовані коштом ордену. Де Сабле приязно всміхався в довгу бороду й трохи посунувся, звільняючи де Шамперу місце біля себе. Ця людина подобалася Вільяму, і він був йому вдячний за те, що полум’яний заклик, з яким флотоводець звернувся до братів, допоміг зібрати таку величезну кількість тамплієрів у Річардове військо.

Янгольський спів супроводжував початок шлюбної церемонії. Вільям пильно стежив за обрядом, який здійснював королівський капелан Микола.

Це було в стилі Річарда: надати право здійснювати таїнство вінчання монарших осіб не високоповажному прелату, а простому слузі церкви, якому король довіряв і симпатизував. І, схоже, таке рішення аж ніяк не образило присутніх тут єпископів Солсбері, Евре та патріарха завойованого Кіпру Панкратія.

Глянувши на благосне обличчя патріарха Панкратія, Вільям помітив позаду ієрарха самозваного імператора Кіпру Ісаака Комніна. Його теж було запрошено, коли він беззастережно здався Річардові, пообіцявши заприсягтися королю на вірність як сюзерену. Ось хто не приховував свого невдоволення цією подією! Понурий погляд Комніна з-під кущуватих брів час від часу ніби проштрикував спину короля, поки той услухався в слова благословення молодятам, мовлені латиною.

Вільям був переконаний: Річард помилився, повіривши показній покорі хитрого й жорстокого грека. Але англійський Лев непохитно впевнений: державці мусять підтримувати законну владу і суворо дотримуватися своїх присяг. Недаремно він так перейнявся проханням Ґвідо Єрусалимського, який прибув на Кіпр разом із де Шампером, допомогти вибороти його законні права на трон.

Маршал розшукав Ґвідо в юрбі гостей. Того було нарядно, щоб не сказати розкішно, вбрано – Річард і в цьому показував свою прихильність до молодого короля Єрусалимського. Тепер Ґвідо вже не здавався таким пригніченим, як тоді, коли вони поночі таємно відпливали від берегів Палестини. А тим часом звістка про переможну війну Річарда на Кіпрі швидкокрило розлетілася, і сюди поспішили й Боемунд Антіохійський, і Онфруа де Торон, який благав Левове Серце допомогти йому повернути дружину Ізабеллу.

Але бідоласі Онфруа навіть Річард уже нічим не міг зарадити, адже Вільям не сумнівався: Ізабеллу обвінчали з Конрадом Монферратським значно раніше, ніж Річард повів до вівтаря свою Беренгарію. Тепер, коли англійський король прибув до Святої землі, перед ним постане вельми непросте завдання: захищати, з одного боку, права короля Ґвідо, а з іншого – остаточно вирішити, як належить ставитися до вимог Конрада, одруженого на спадкоємиці Єрусалимського престолу. Ох, це хитросплетіння інтриг і династійних суперечок, та, на жаль, усе відбувається тоді, коли розтерзане Єрусалимське королівство лежить під п’ятою невірних, а найбільша святиня християнства, храм Гробу Господнього, занепадає!

Вільям так глибоко занурився у власні думки, що несамохіть здригнувся, коли засурмили труби, при вівтарі пролунало довгоочікуване «Амінь!» і молоді обмінялися обручками та поцілунками.

«Я проґавив усе таїнство, – дорікнув собі маршал. – Через ці думки я забув про головне: хай там що вирішуватимуть смертні, на все воля Божа. Нехай буде воля Його!»

Під час завершальної частини меси, яка йшла за вінчанням, він палко молився, щоб Господь послав щастя молодятам і дарував мужність милій Беренгарії, адже невдовзі чоловік змушений буде покинути її, щоб виконати свою клятву – звільнити від невірних Святе місто.

У капелі клубочилися хмари ладану, хор струнко виводив «Ave, Mater Dei»,^[112] у високі аркові вікна лилися потоки ясного кіпрського сонця. По завершенню служби молодята повернулися до гостей, їх оточили, відразу ж залунали пишномовні привітання.

Вільям не поспішав постати перед вінценосною парою, скромно очікуючи своєї черги й спостерігаючи за всім зі сторони. Ось із молодятами розкланявся усміхнений темноволосий красень Вільгельм Довгий Меч, зведений брат короля, бастард Генріха ІІ від його коханки Розамунди Кліффор. Ось королю й королеві вклоняються англійські графи, що вирушили за Річардом у Святу землю, – молодий та чарівливий Лестер і опасистий червонощокий Девон. Ось підійшов близький друг короля єпископ Солсбері. Потім чоловіки розступилися, щоб до Річарда змогла наблизитися Іванна Сицилійська в шелестких тугих шовках, а за нею – його сестра Джоанна: нарядна, усміхнена, аж ніяк не менш велична за Іванну, у своєму бузковому вбранні з переливчастого оксамиту. У жінках вгадувалася певна родинна схожість: обидві тендітні й граційні, сіроокі й темноволосі, проте Вільям із зачаєною гордістю зауважив, що його сестра значно вродливіша за Іванну з дому Плантагенетів.

Цієї миті Джоанна, ніби відчувши його погляд, обернулася й зробила маршалу знак підійти, щоб разом із ним привітати вінценосних молодят. Нехай простить його Всевишній, але ця дівчинка поводиться зі старшим братом, якого ніколи досі не бачила, без жодної поваги!

Поруч несподівано пролунав голос Робера де Сабле:

– Думаю, ваша сестра права, месіре, нам теж варто до них приєднатися.

Вільям де Шампер та Робер де Сабле пліч-о-пліч стали на коліна перед королем і його дружиною. Мить і справді була радісною, тому маршал, який зазвичай не любив виявляти почуттів, усміхався, промовляючи слова привітання та побажання. Один із найвагоміших представників ордену, він володів мистецтвом мовити необхідне слово в потрібний момент. З тією ж усмішкою маршал і відійшов, м’яко ухилившись від сестри, яка рушила до нього й, схоже, не проти була опертися йому на руку. Нехай інші лицарі, котрі в’ються навколо Джоанни, виявляють до неї знаки уваги. Сестра мусить усвідомити, що його єдина родина – це брати по ордену.

Коли король із королевою з’явилися на сходах Лімасольського замку, звідусіль залунали радісні вигуки, у небо злетіли десятки білих голубів. Аби вшанувати молодят, біля мурів замку зібралися не лише воїни-хрестоносці, а й мешканці Лімасола. Дівчата кидали оберемки квітів під ноги вінценосного подружжя, а вдягнені в довгополе ромейське вбрання кіпріоти з дружинами грецькою вітали Річарда та Беренгарію, незважаючи на свого колишнього повелителя, який намагався заховатися в тіні. Галас стояв несамовитий, бродячі пси валували, аж заходилися, і лицарям, які цієї миті були верхи, доводилося докладати зусиль, щоб стримати схарапуджених коней.

Лімасол виявився замалим, аби вмістити двадцятитисячну армію, тому воїни розбили табір на навколишніх пагорбах, що пістрявів тепер прапорами, корогвами й численними гербами. Серед шатер та наметів уже порозставляли довжелезні столи, адже Річард звелів улаштувати бенкет для всіх хрестоносців, не поскупившись на частування.

Сам же король і знатні гості під звуки сурм та рогів пройшлися заквітчаною трояндами галереєю й ступили під широкі склепіння зали, по периметру якої стояли столи, що ломилися від найвишуканіших страв. Травень на Кіпрі – благодатна пора, легкі завіси на широких вікнах зали було розтулено, а за ними квітували розкішні сади, що оточували королівську резиденцію, на легенькому вітрі гойдалося пірчасте листя пальм і довгі-предовгі вервечки струнких кипарисів.

Для хрестоносців, які прибули із суворої півночі, усе тут ввижалося диковиною. Не було потреби втеплювати кам’яну підлогу замку тростиною чи соломою, і завдяки цьому всі покої здавалися світлими й надзвичайно чистими. Сонячні плями лежали на рожевуватих мармурових плитах та глянцевих колонах, скрізь було так світло, що нікому й на думку не спало запалити смолоскипи.

Тутешні наїдки теж мали незвичний вигляд: пироги з м’ясною начинкою та паштети сусідували з горами фруктів та зелені, хліб був надзвичайно м’який і такий легесенький, що його не можна було, як це роблять на півночі, використовувати за миску чи тарелю. Для кожного запрошеного стояло особливе начиння й навіть, як заведено в ромеїв, були маленькі гострі виделки, щоб гості за трапезою не бруднили лоєм пальців і могли легко дотягнутися до облюбованої страви. Усе було так майстерно приготовлено й так тонко приправлено спеціями, що певний час присутні відволікалися лише на те, щоб проголосити чергове заздоровне слово молодятам. Кіпрські танцюристи геть не були схожі на розбещених французьких та італійських блазнів – вони вели свої статечні хороводи під повільний чарівливий спів.

Прийшла пора другої зміни страв. Убрані в довгі жовті туніки слуги внесли на широких тацях нові наїдки: гостям подали суп з яйцями та цитринами, пироги з міногами, тушкованих у меду каплунів, смажену на рожнах баранину й великі пироги з листкового тіста, начинені січеним голубиним м’ясом і приправлені перцем, цукром та корицею. На столах виросли гори плодів: гранати, помаранчі, цитрини в меду, виноград і запашні дині. Місцева кухня безстрашно поєднувала солодке з гострим, жирне з пекучим, і навіть розкішне кіпрське вино мало присмак незнаних прянощів.

Вільям де Шампер не звик до такої надлишкової розкоші. Невдовзі він уже не міг проковтнути й крихти і лише дивувався апетиту декого зі щойно прибулих хрестоносців. Щоправда, багато хто, як і він, уже наївся, а Іванна з його сестрою смакували охолоджений шербет, жваво спілкуючись із Ґвідо де Лузіньяном.

Що ж, на ясноволосого атлетично збудованого короля Єрусалимського завжди звертали увагу жінки, та, прислухавшись до розмови, Вільям з подивом з’ясував: дами провадять з уродливим лицарем не світську куртуазну гру, а серйозно та зі знанням справи розпитують у нього про торгівлю в Леванті. Навіть його легковажна сестронька дуже уважно слухала відповіді Ґвідо.

– Торгівля завжди була головним благом для мого королівства…

«Спершу ти б його собі повернув», – сумно подумав Вільям, даючи знак чашнику долити води в келих, на денці якого ще залишилося трохи солодкого вина. Він не міг собі дозволити нічого зайвого, щоб, боронь Боже, не знеславити палестинський орденський дім, а тим паче – у присутності щойно прибулих тамплієрів. Досить і того, що вже десь з’явилася ганебна приказка: «П’є, мов храмник», тож давати поживу для злорік він не збирався. А все від завидків – чимало хто заздрить багатствам ордену Храму, навіть не здогадуючись, яку криваву та жорстоку ціну доводиться платити його лицарям за право називатися найкращими воїнами християнського світу.

Він струснув головою, відганяючи похмурі думки, і взявся слухати Ґвідо. Той і далі звертався до дам:

– Шовки, прянощі, пурпурові барвники із Сідона, мило, бавовна, вичинена шкіра, скло, східні килими й дивовижні пахощі – це лише короткий перелік товарів, що їх вивозили з гаваней на узбережжях Єрусалимського королівства. А з Європи італійці везли до нас залізо і коней, вовняні тканини та деревину, якої тут вкрай мало. Купці з Венеції, Пізи та Генуї, що проклали шляхи по всьому Середземному морю, дуже сприяли розвитку нашої торгівлі, а це, у свою чергу, стало запорукою того, що в скарбниці Єрусалиму завжди були кошти на побудову замків і догляд за дорогами. Відколи звитяжні лицарі ордену Храму позбулися розбійників-бедуїнів, прочани й торгові каравани могли нічого не боятися. І запевняю вас, шановні дами, навіть наші мусульманські піддані аніскілечки не шкодували, що живуть у християнській країні, де панують мир і порядок. Наші сарацини безрадісно чекали на прихід султана Саладіна, адже він усіх їх оголосив зрадниками й украй жорстоко повівся зі своїми одновірцями. Тому багато з них воювали з нашого боку.

– Невже ви, сір, – збентежено запитала Іванна, – здійснювали правосуддя в Єрусалимі однаково для християн і невірних, що не визнають істини Спасителя?

– Так повелося ще з часів правління Готфріда Бульйонського, – відповів Ґвідо, і Вільям по голосу зрозумів, що він усміхається. – Вам, які недавно прибули з країв, де скрізь самі лише дзвони калатають, дивно, що ми дозволяємо муедзинам привселюдно славити Мухамеда. Спершу й мене це дивувало. Та згодом я зрозумів: для державця в цій землі не так важлива віра підданих, як те, щоб вони вчасно поповнювали скарбницю і сприяли благополуччю Палестини.

Потім Ґвідо розповів дамам: Єрусалимське королівство раніше складалося з графств і князівств, тому виникало враження, що воно дуже велике. Проте зусібіч його оточували ворожі правителі-іновірці. Поки вони сварилися між собою, королям Єрусалиму вдавалося користатися з цих внутрішніх протиріч, однак потім до влади прийшов Саладін. Він одна за одною почав завойовувати мусульманські країни, але тривалий час остерігався хрестоносців, тож у Єрусалимі сподівалися, що в султана не бракує ворогів і серед єдиновірців, тому він не виступатиме проти лицарів Хреста. Та все ж Ґвідо зміцнив прикордонні фортеці своєї держави й надав нові пільги духовно-лицарським орденам, щоб вони почувалися впевнено й нічого не потребували. Адже саме тамплієри та госпітальєри, а не свавільні палестинські барони становили головну силу Єрусалимського королівства.

– Тим часом, як в орденах, так і в загонах баронів завжди були воїни-іновірці – туркополи, – вів далі Ґвідо, – котрі були готові битися на нашому боці, аби лише їхнім сім’ям і далі дозволялося жити на наших благословенних землях.

– І ви наважилися на них покластися? – сплеснула руками Іванна Сицилійська. – Воістину ви заслужили завданої вам поразки! А могли б і остаточно погубити свою душу, потураючи мерзенним язичникам!

Хоч як це дивно, але за Ґвідо заступилася Джоанна:

– Не судіть так суворо нашого мужнього короля Ґвідо, мадам. Адже філософ Абеляр^[113] навчав: християнин має виявляти терпимість до будь-якого розумного вірування.

Іванна різко заперечила, мовляв, Абелярове вчення заборонене Церквою. А Вільям лише всміхнувся, коли Джоанна нагадала Річардовій сестрі, що настоятелю абатства Клюні вдалося примирити Абеляра зі Святим Престолом, і філософ усамітнився в монастирі, де спокійно дожив свого віку. Іванна не знайшла, як заперечити, і відвернулася, немов розмова перестала її цікавити. Тим часом, за знаком короля, танцівники-греки зникли, і на середину зали вийшов стрункий білявий юнак із лютнею в руках. Робер де Сабле, який сидів поруч із Вільямом, шепнув йому, що це – Блондель, улюблений трубадур англійського Лева.

Голос у Блонделя і справді був божественним. Перебираючи струни лютні, він заспівав:

Гості принишкли, насолоджуючись співом трубадура. Річард слухав замислено, підперши долонею голову, яку прикрашала золотаво-руда, воістину лев’яча шевелюра. На час бенкету він зняв корону, поводився вільно й невимушено, але кожен його жест і погляд з-під широких світло-каштанових брів свідчив: перед вами – король та повелитель, грізний, могутній, рішучий.

На жаль, якщо нетерпима до мусульманських підданих Єрусалимського королівства Іванна Сицилійська має вплив на брата, вона може налаштувати його й проти Ґвідо де Лузіньяна. Залишається сподіватися, що Річард зуміє зрозуміти, як Свята земля відрізняється від усього, до чого він звик у Європі, а, прибувши до Палестини, сам переконається: у загонах князів Антіохії, Бейрута й Триполі немало лучників-мусульман, які відчайдушно й звитяжно б’ються за справу хрестоносців, знаючи, що за першої ж нагоди Саладін не пощадить нікого.

Учта тривала вже кілька годин поспіль. Проти ночі багато хто з гостей, утомившись від їжі та великої кількості питва, покинув свої місця за столом і розважався танцями чи грою в кеглі на галереї, інші просто спілкувалися, поділившись на гурти й попиваючи прохолодні напої.

Хоч як це дивно, не було жодного лицаря, який би напився доп’яна. І коли Вільям заговорив про це з Робером де Сабле, той пояснив, що король Річард вельми суворо ставиться до непоміркованості й буйства на бенкетах, оскільки переконаний: представники знаті мусять усім подавати приклад стриманості.

І справді: розпорядники бенкету, ледь почувши суперечку чи помітивши, що хтось із гостей хильнув зайвого, негайно пропонували вирушити в табір хрестоносців і далі розважатися там, як йому заманеться. Оскільки така поведінка на учті у вінценосця може образити його благочестиву дружину. Молода королева святоблива й набожна, це видно хоча б із того, що навіть під час бенкету вона кілька разів виходила молитися, аби не пропустити належних годин.

– Таки справді наш король обрав собі даму достойну й глибоко релігійну, – підсумував де Сабле. – Беренгарія внесе до двору його величності ту чистоту, якої нам так бракувало при Річардовому батькові, старому Генріхові, – нехай помилує його Господь!

– Хто тут каже погане про славетного Гаррі Плантагенета? – пролунав раптом поруч веселий голос короля.

Обидва тамплієри шанобливо вклонилися монархові. Річард переводив погляд з одного лицаря на іншого, і його світлі очі блищали весело та сміхотливо.

– Чи не нудно вам на моєму бенкеті, брати храмники? – запитав Річард, зблиснувши міцними білими зубами. – Хоча про що це я? Присягаюся жовтою квіткою дроку,^[114] що дала ім’я моєму дому, згідно з вашим суворим статутом, лицарям-монахам навіть такої скромної забави не дозволено. Може, й ви приєднуватиметеся до моєї святобливої дружини щоразу, коли дзвін закликатиме до молитви? Хоча, як на мене, молитва доречна не завжди і не скрізь.

– Та ви, мій королю, святотатствуєте, – зауважив де Сабле, а Вільям вразився: як зухвало цей тамплієр осадив таку непередбачувану людину, як Річард Левове Серце! Лев – небезпечний звір.

Та Річард і не збирався гніватися. По-дружньому плеснувши по плечу адмірала свого флоту, король розреготався, однак раптом, припинивши сміх, сказав, що йому треба побалакати з маршалом Вільямом де Шампером.

У саду журкотіли водограї і солодко пахли виткі троянди, що прикрашали арки алеї, якою вони неквапно проходжувалися.

– Ніколи б не подумав, що ви син Артура де Шампера, – несподівано сказав Річард, дивлячись Вільяму просто в очі. І схоже, навіть не здогадався, що ці слова завдали лицареві майже фізичного болю. Проте король, наче нічого й не сталося, промовив: – Лорд Артур, барон Малмсбері й Гронвуду, завжди був людиною відвертою та товариською. Люди тягнуться до нього, він повсякчас оточений друзями або тими, хто набивається йому в друзі чи бодай прагне його прихильності. А з вас, сер, зайвого слова не витягнеш, і погляд у вас похмурий та зосереджений!

– Усе, що я мав вам переказати, королю, я переказав першої нашої зустрічі. А те, про що думаю сьогодні, навряд чи сподобається вашій величності. То чому б і не промовчати?

– А ви відвертий, – зауважив Річард. – Усе-таки батькова кров дається взнаки.

Промовивши це, король потягнувся до пухнастої білої троянди, але вколовся голкою і, мов хлопчисько, злизав крапельку крові, що виступила на кінчику пальця.

– Моя мати, благородна Елеонора, радила мені дослухатися до вас, сер. Дивна порада, враховуючи, що вона ніколи не знала вас особисто. За винятком, звісно ж, часів, коли ви ще були дитиною і супроводжували батьків до двору. Потім настав ваш час служити. Нагадайте, хто першим узяв вас до себе в почет?

– Здається, хтось із дому д’Обіньї.

– Дивно, що ви не пам’ятаєте точно. Зазвичай лицарі не забувають того, у кого починали службу, – спершу пажем, а потім і зброєносцем.

– Сір, більшу частину життя я провів у Святій землі. Занадто далеко від батьківщини, щоб згадувати минуле. А те, що випало мені на долю в Палестині, набагато суттєвіше за ім’я одного з ваших васалів.

– А ви іще й погордливий, – підмітив Річард, посмоктуючи вколотий палець.

«Справді, це так. Але знав би ти, яких зусиль мені коштувало стати сильним, гордовитим і геть-чисто забути ті приниження й ганьбу, що їх довелося пережити на службі в графа д’Обіньї».

– Вам що – не сподобалося в мене на весіллі? – зненацька повернувся до нього король.

Річард був високий і могутній. І хоч маршал де Шампер майже не поступався йому зростом, його не покидало відчуття, що він дивиться на короля знизу вгору. Хтозна, може, так і треба дивитися на монархів? Але Вільям дуже довго служив ордену, який визнавав над собою лише верховенство Папи Римського, тому він відсторонив цю думку й відповів не як придворний, а як солдат – без натяків.

– Я незадоволений присутністю тут самозванця Ісаака Комніна. З вашого боку було нерозумно довіритися цьому мерзотникові й наблизити його до своєї персони. Ісаак – вигадливий зрадник.

Річард проковтнув слово «нерозумно», але думка де Шампера про Ісаака його зацікавила. Певний час він уважно слухав розповідь тамплієра про те, як самозваний імператор минулої зими, коли в таборі під Акрою почався страшний голод, відмовився допомогти хрестоносцям. Але ж родючий Крит, де збирають по три врожаї на рік, розташований зовсім поряд – рукою подати. Лицарі потребували не лише харчів, а й коней, що тут бродять табунами, їм потрібен був ліс для башт і ядра для катапульт. Але Ісаак волів не сваритися із Саладіном і на всі прохання про допомогу зневажливо відмовчувався.

Вільям намагався обережно підвести Річарда до думки про те, наскільки Кіпр є необхідним для Палестини. Острів міг би стати базою хрестоносців на шляху до Святої землі. Та він не хотів казати про це відверто, сподіваючись, що незабаром король і сам усе зрозуміє. Навряд чи його слова подіють, поки англійський Лев на власні очі не побачить, що коїться в Палестині.

Річард, немов читаючи його думки, запитав:

– Невже в стані лицарів Христа все так погано, що вони не могли обійтися без допомоги імператора Ісаака?

– Урешті-решт, упоралися. Але з величезними жертвами. Справи були нікчемними, аж поки не прибув король Франції.

Він нічого більше не став додавати, адже, приїхавши, вже повідомив був Річардові: Філіп Капетінг оголосив себе головнокомандувачем хрестоносного війська, проте не поспішає штурмувати Акру, оскільки занурився в інтриги навколо Єрусалимського трону. Бойові дії Філіп повсякчас відкладає, очікуючи на прибуття Річарда, з яким його начебто пов’язує лицарська клятва.

У душі Вільям шкодував, що Річард, здавалося, пропустив повз вуха його натяки щодо переваг Кіпру. Але король несподівано заговорив, дивлячись на пейзаж, який відкривався перед ними: луки, виноградники, оливкові гаї, зелені пагорби й порослі кедровими лісами гори, що синіли вдалечині.

– Камінь, ліс, зерно й масло, незліченні кінські табуни… Справді, цей острів біля берегів Святої землі – подарунок небес. Ще я чув: тут добувають багато міді та срібла.

– Це правда, ваша величносте. Але нині ще ціннішим для нас є кіпрський ліс. Без дерева не збудувати веж для облоги, а сарацини спалили всі ліси й гаї на багато десятків миль навколо Акри. Без лісу в нас не буде ні требюше,^[115] ні башт, ані «черепах», ані таранів. Звісно, фортечну браму можна штурмувати й бойовими сокирами, але якою ціною!..

– Сер Вільяме, я про це подумаю, – відповів король, уважно дивлячись на маршала.

Неквапливо прогулюючись, співрозмовники дійшли до мармурової балюстради, що оточувала розташований на височині двірцевий сад. Звідси відкривався краєвид на Лімасол, за яким розкинувся наметовий табір хрестоносців, значно просторіший, ніж саме місто.

Річард раптово обернувся:

– Ісаак править тут не перший рік. Хоч у Константинополі його владу визнали, стиснувши зуби, навіть надісланий звідти флот не зміг дати ради з войовничим самозванцем. Але я здолав його в першому ж бою, і Комнін змирився, визнавши мою владу над островом на час хрестового походу. Крім цього, він пообіцяв віддати свою єдину дочку та спадкоємицю за будь-якого з указаних мною лицарів. Моя людина правитиме на Кіпрі, і я отримуватиму звідти зброю, продовольство та будівельний ліс. Хіба цього замало?

Де Шампер спробував приховати посмішку.

– Із дозволу вашої величності, я ризикну заперечити. Рrimo,^[116] – маршал загнув палець, – дочка імператора Синк… Синклітікія, – він затнувся, вимовляючи незвичне грецьке ім’я царівни, – вельми своєрідна молода дама з такою репутацією, що далеко не кожен лицар, який дбає про свою честь, забажає назвати її дружиною. А secundo,^[117] хоч хто став би її чоловіком, із таким тестем він довго не проживе. Він може ґвалтовно загинути на полюванні в горах чи захоче поплавати на галері навколо острова, а його судно раптом розіб’ється об скелі. Чи мало трагічних випадків може чатувати на людину!

Дивлячись і далі на місто, Річард замислився. Під фортечним муром, складеним із брил рожевого піщаника, тулилося безліч лавок, лотків, торговельних складів, у заході сонця полум’яніли бані церков.

– Я неодмінно подумаю про те, що ви сказали, сер, – нарешті мовив він.

– І зауважте, королю: ворогів краще мати чесних, аніж честолюбних. А Ісаак скажено честолюбний. Невипадково він проголосив себе ні багато ні мало, а імператором. І нічиєї влади над собою не терпітиме.

– Краще мати чесних ворогів… – замислено повторив Річард. – А що ви скажете про султана Саладіна, месіре?

– Хай Бог милує! – відсахнувся де Шампер. – Невже ви, шановний, як і Філіп Французький, вважаєте його чесним супротивником?

Обличчя короля набуло бундючного виразу.

– Весь світ каже про Салах ад-Діна як про людину шляхетну. Хоч він і прихильник учення свого лжепророка, але його вчинки свідчать: у душі він істинний лицар. Згадайте, як повівся Саладін, побачивши Єрусалим!

Вільям відвів погляд, ледве стримавши розчароване зітхання.

Он воно як… Благородний король Річард, який переміг в Європі всіх ворогів і навіть власного батька, нарешті, знайшов достойного супротивника. Яке поле для подвигів – битва з рівним за силою та шляхетністю суперником! Для англійського Лева це щось на кшталт красивого турнірного герцю, про який згодом складатимуть балади, а зараз, затамувавши подих, за ним стежить увесь світ…

– Ваша величносте, – стиха промовив маршал. – Здалеку людина завжди здається більшою, ніж насправді. Чутки, що їх поширюють про султана, невірні, безумовно, викликають до нього зацікавлення, а здобуті ним перемоги принесли Саладіну славу полководця. Але я давно живу у Святій землі, присвятивши служінню ордену все своє життя, і ще не забув, яким прекрасним було Єрусалимське королівство до того, як туди вторглися султанові воїни. Нині весь цей край перетворено на пустелю: тут знову господарюють розбійники-бедуїни, яким байдуже, кого грабувати – мусульман чи християн; поля спустошені й висохлі, адже невірні, сповнені відрази до всього, що створили християни, зруйнували акведуки й засипали зрошувальні канали. Усіх бід неможливо перелічити. Король Ґвідо де Лузіньян красномовніший і може докладно розповісти вам про те, що занапастила й знищила Саладінова армія… Але ви обмовилися про шляхетність султана, яку він виявив при взятті Єрусалима, і я хочу уточнити, як усе було насправді. Прийшовши під стіни Святого міста, султан, як завжди, оголосив: він не помилує жодної живої душі, і тоді до нього на перемовини вирушив Баліан Ібелінський, щоб вирішити долю міста…

Маршал замовк, угледівши на алеї веселий натовп гостей, серед яких була його сестра, оточена молодими лицарями. Вона весело сміялася, перейнята цієї миті філософією П’єра Абеляра. Побачивши короля з маршалом тамплієрів, молодь вирушила було до них, але Річард коротко махнув рукою, даючи зрозуміти, що не бажає, щоб їх тривожили. А потім знову повернувся до Вільяма.

– Я чув, що Баліан де Ібелін повівся щонайдостойніше, наважившись на перемовини із Саладіном.

– Безперечно, государю. У Єрусалимі на той момент було тільки двоє опоясаних лицарів,^[118] а сам барон прибув туди лише, щоб забрати в безпечне місце свою дружину Марію Комнін. Але мешканці міста зібралися біля його будинку й почали вмовляти сера Баліана захистити їх від навіженого султана, і барон таки наважився. Я й зараз переконаний, що він сподівався відстояти Святий град, саме тому й почав квапливо посвячувати містян, які здатні були тримати меч, у лицарі, беручи з них клятву до останньої краплі крові захищати Гроб Господній.

– Та хіба можна було втримати Єрусалим після такого султанового тріумфу в битві при Хаттіні?

Річард хвилювався. Вільям де Шампер важко зітхнув.

– Бачте, ваша величносте, після поразки при Хаттіні піддані Єрусалимського королівства сильно занепали духом. Це й не дивно – адже вони в один момент утратили військо, здатне їх захищати. Тому й замки Святої землі здавалися комонникам Саладіна без бою. Я тоді був далеко, обороняючи Аскалон, але досі мені гірко, що не зміг потрапити у Святий град перед його падінням. Присягаюся спасінням душі, це брехня, що перед султаном не може встояти жодна фортеця. Попри славу полководця й прізвисько «Меч ісламу», султан зовсім не завжди володіє ситуацією та приймає правильні рішення. Зокрема, так сталося й тоді, при стінах Єрусалима…

Не звинувачуватиму тих, хто проливав там кров, але дозволю собі поміркувати про ті події. Ось дивіться: до Хаттіна Саладін не зумів узяти фортецю Крак де Шевальє, зазнав невдачі і в Магрибі, не ризикнув атакувати замки своїх ворогів асасинів та змушений був укласти з ними угоду. Але після Хаттіна, коли невірних надихнула поразка християн, усі еміри приєдналися до султана й разом пішли з ним відвойовувати Святий град. Ніколи ще в Саладіна не було такого численного війська, він готовий був на все задля досягнення мети, хоча перед тим не зміг узяти ні Тир, ні Триполі. Нащо йому тривала облога цих приморських міст, які вперто опиралися, коли перед ним був Єрусалим! Тому він вирушив туди, а прибувши під стіни Святого міста, як я вже казав, звелів оголосити, що не збирається жаліти навіть мирних мешканців, адже точнісінько так чинили й перші хрестоносці. Однак Баліан де Ібелін зумів переконати султана – за це йому честь і хвала!

І от що відповів барон: якщо султан пристане на умови здачі міста, які висунули його захисники, усі, без винятку, мешканці Єрусалима битимуться до останнього. Але ще до падіння міста буде страчено всіх тамтешніх мусульман – а їх там понад п’ять тисяч, також буде зруйновано священну для всіх послідовників Пророка Аль-Аксу та решту святинь невірних. Самі бачите: те, що про Саладіна ходить поголос як про милосердну людину, – вимушений крок під тиском барона Ібелінського. Саладін погодився на умови і здобув Єрусалим у найкоротший термін, до того ж без утрат.

Та населення Святого граду, однак, довелося викуповувати з полону. І здобути свободу випало далеко не всім. Султан та його брат Аль-Адільсамі демонстративно заплатили за частину мешканців і відпустили їх на волю, щоправда, позбавивши останнього майна. Але принаймні п’ятнадцять тисяч городян не змогли заплатити викупу і їх продали в рабство. Християни так запрудили невільничі ринки, що ціни на рабів упали й міцного воїна-хрестоносця можна було обміняти на пару шльопанців.

Як бачите, королю, уявне Саладінове благородство виявилося вельми вигідним для його єдиновірців, але не для християн, які між тим і далі його нахвалюють. Що ж до полководського обдарування султана, то воно досить перебільшене. Його дядько Ширкух був чудовим воїном, його старший брат Туран-Шах теж був видатним стратегом, навіть його молодший брат Аль-Аділь прославився в битвах. Саме він уміло завойовував ті замки, під стіни яких його скеровував султан. Саладін же здобув успіх лише у двох речах: зумів об’єднати землі ісламу під своєю орудою і за допомогою величезної армії здолав нечисленне військо хрестоносців. Пророк невірних, сір, саме так і велить вести війну – коли є цілковита впевненість у перемозі. Тому Саладін втручається в битву лише тоді, якщо його сила на голову вища за силу супротивника. Інша річ те, що віра веде нас у нашій bellum sacrum,^[119] і чимало перемог ми здобуваємо всупереч усьому, вони ж подібні на диво!

– І все ж ми втратили Святу землю, – невесело підсумував Річард. – Я зрозумів, месіре Вільяме, що ви не милуєте Саладіна, проте не бачу сенсу применшувати його полководського обдарування. Адже зібрати й вивести на поле бою значну силу – один із головних чинників майбутньої перемоги.

Маршал схилив голову, погоджуючись із королем. Річард прийняв хрест захисника віри майже три роки тому, але тільки тепер, зібравши переконливе військо, завдяки якому є змога битися із Саладіном на рівних, виступив у похід. Тому де Шампер не здивувався, коли король запитав, як сталося, що Юсуф ібн Аюб, курд за походженням, вельми далекий від престолу, зумів стати на чолі такої величезної держави.

– На жаль, государю, стрімкий злет зазвичай базується не на мудрості правителя, не на його воєнних успіхах, а на спритних інтригах. І в цьому Саладін неперевершений. Він народився в Месопотамії в сім’ї дрібного воєначальника-курда, який відзначився на службі у правителя Дамаска Ну рад-Діна. Той-таки Ну рад-Дін послав підкоряти Єгипет дядька майбутнього султана – еміра Ширкуха, відомого вже полководця. Салах ад-Дін був при дядькові, котрий надав йому значні загони, з якими племінник зумів заволодіти портом Александрії Єгипетської. У курдів розвинена взаємодопомога родичам, тож дядько відразу возвеличив племінника, зробивши його другою після себе особою в Єгипті. А незабаром Ширкух раптово помер під час бенкету. Випадковий збіг обставин? Не виключено. Але Саладін відразу ж призначив себе візиром при дворі останнього єгипетського халіфа з династії Фатімідів.^[120] Халіф теж невдовзі помер… від виснаження. Нам відомо, що Саладін наказав замкнути халіфа у віддаленому покої палацу, а коли через багато днів цей покій відімкнули, нащадок Фатімідів уже був мертвим. Тепер ніщо не заважало Саладіну стати правителем Єгипту.

Але це могло не сподобатися султанові Дамаска Ну рад-Діну. Він спробував був натиснути на курда, який так несподівано возвеличився, однак Саладін чітко дав йому зрозуміти, що не потребує опіки. І хоча він наказав згадувати Ну рад-Діна в молитвах і писав йому листи, запевняючи у відданості, насправді ж не допомагав йому ні грошима, ні військом, про що той так просив. Більше того, після смерті Ну рад-Діна Саладін втрутився в суперечку спадкоємців і відібрав у них сирійські володіння, усунувши законного претендента – султанового сина. Ставши правителем Єгипту і Дамаска, Саладін взявся створювати імперію, якою мали б правити члени його клану Аюбідів, серед котрих були вельми успішні воїни. Вони завоювали для свого родича Аравію, Ірак та Ємен. І лише потім, зі значною воєнною перевагою, Саладін оголосив джихад – священну війну з іновірцями у Святій землі.

Ось із ким ви, королю, муситимете змагатися. Він доволі розумний і вигадливо-хитрий, але я б не казав про нього як про благородну людину. У християн заведено здійснювати шляхетні вчинки, не розголошуючи цього. Саладін же кожен свій благородний жест обертає собі на користь. Це відіграло певну роль, коли після падіння Єрусалима багато християн міста здалися йому без бою, покладаючись винятково на його великодушність. Але тепер все мусить змінитися. І я благаю вас, государю: покваптеся в Палестину! Бо ви наша остання надія! Хоч яка чисельна армія сарацинів, я знаю, що наші лицарі вправніші й відважніші воїни, нехай їх і не так багато, як у загонах того, кого прозвали «Мечем ісламу».

Маршал замовк, переводячи подих. Річард замислено погладжував свою коротку золотисту борідку.

– Я знаю, що Саладін і раніше намагався завоювати Єрусалимське королівство, але зазнав нищівної поразки від короля Бодуена Прокаженого.

Уперше на обличчі Вільяма де Шампера з’явилася якась подоба усмішки.

– Це так, сір. Я мав честь пліч-о-пліч битися з королем Бодуеном у знаменитому бою під пагорбом Монжизар. У короля було близько трьох тисяч лицарів, а в Саладіна – двадцять шість тисяч воїнів. І все ж ми його розбили, а Саладін, рятуючись, утік верхи на верблюді. Згодом, виправдовуючи цю поразку, він сказав: «Видно, сам Аллах не хоче, щоб царство християн впало за цього короля». Щоб списувати свої поразки на Всевишнього, багато мудрості не треба.

– Усі ми в його руках, – замислено мовив Річард і перехрестився. Маршал повторив це за ним. – Але ось що дивно: чому наша свята мати Церква не зарахувала нещасного короля Бодуена до лику святих? Мало того, що він завзято боровся з невірними і жив, як справжній праведник, навіть немилосердно страждаючи від страшної хвороби, він до останнього подиху боровся за Святу землю! Що ви про це скажете, месіре?

Худорляве лице тамплієра набуло потайного виразу. Але король чекав на відповідь, і де Шампер не наважився збрехати.

– Я думаю, королю, що Церква не відзначила великих подвигів і мук прокаженого короля, оскільки він замало жертвував Риму, не приклонявся перед Святим Престолом та не хотів іти в монастир. Бодуен Прокажений був королем-лицарем, а не королем-монахом – мужнім, відважним і гордим. Поки жив, він завжди перемагав!

У словах тамплієра лунав захват та неприхована гіркота. Проте навряд чи йому варто було так возвеличувати передчасно померлого непереможного короля в присутності іншого монарха, який тільки й мріяв про подібну славу. Річард суворо зауважив:

– На вашому місці, месіре, я б не сумнівався в мудрості й далекоглядності Святого Престолу. Можливо, тому в Римі вам і не симпатизують, попри ваші бойові заслуги й славу. Я чув, що після того, як попередній магістр тамплієрів Жерар де Рідфор знеславив себе, програвши битву під Хаттіном і потрапивши в полон до Саладіна, а потім купив собі свободу в обмін на здачу орденських фортець, саме вас почали називати «Честю ордену». Чому ж тоді вас не було при Хаттіні?

– Я був в Аскалоні, про що вже згадував. Магістр де Рідфор не жалував мене, бо я неодноразово наважувався йому заперечувати, а коли капітул обирав його головою ордену Храму, я віддав свій голос за іншого кандидата. Але вже тоді я мав певний вплив серед орденських братів, і магістр вирішив мене віддалити. Ось чому, коли мої брати гинули від спраги, стріл невірних й вогню в долині Хаттіна, я охороняв Аскалон. І ми б не здали його, клянуся іменем Діви Марії, покровительки нашого ордену, якби від цього не залежало звільнення з полону нашого короля Ґвідо… – голос маршала затремтів, і король зрозумів, чого коштувало це рішення гордовитому тамплієрові.

– Але ви поспішили до Акри, щойно довідавшись, що король почав облогу, – стиха мовив Річард. – І самого лише імені маршала де Шампера вистачило, щоб під ваше знамено почали стікатися розрізнені загони орденських братів, які досі залишалися у Святій землі. Скільки їх зараз під вашою орудою?

– Близько сотні лицарів, але з ними ще й сержанти,^[121] туркополи й брати, які готуються присвятити себе служінню ордену Храму. На жаль, ми майже знекровлені.

– Думаю, це недовго триватиме, – випростав плечі Річард. – Ви бачили тут чимало лицарів у білих строях із червоними хрестами, а в порту мусили помітити багато кораблів з емблемою ордену Храму на щоглах – двома лицарями верхи на одному коні. Зі мною в похід виступило не менше тисячі тамплієрів з Анжу, Пуатьє, Англії та Нормандії і стільки ж лицарів із володінь короля Філіпа й італійських земель. Усі вони чудові воїни, навчені воювати в прецепторіях Європи.

– Я радий це чути, ваша величносте, – вклонився Вільям де Шампер. Очі його зблиснули.

Річард стежив за ним з-під лоба.

– Мушу зауважити, що більшість із них зібрав, спорядив і переправив сюди мій добрий друг Робер де Сабле, з яким ви вже мали задоволення познайомитися. Думаю, саме його невдовзі оберуть Великим магістром ордену тамплієрів.

Маршал сподівався, що на його обличчі, коли він почув ці слова короля, не відбилося всієї гіркоти, що наповнила тієї миті душу. І хоча він продовжував промовляти подумки, мов заклинання, гасло ордену: «Не нам, не нам, а імені Твоєму, Господи!» – серце в нього болісно стиснулося.

– Вибори Великого магістра від дня заснування здійснює капітул ордену, – сухо зауважив де Шампер.

– Амінь, – струсонув золотаво-рудою головою Річард. – Але повторю: більше тисячі чудово вишколених лицарів з Анджу, Англії, Аквітанії та Пуатьє, Мена і Нормандії, а ще французи й італійці. Усіх їх зібрав та об’єднав Робер де Сабле, якого глибоко шанують брати ордену Храму. І коли збереться капітул, у який, крім щойно прибулих, увійде й ваша сотня випробуваних воїнів Святої землі, – як гадаєте, за кого віддадуть більшість голосів?

– За того, кого вважатимуть достойним, – відповів Вільям де Шампер, відчувши, як у його душі згасає світло мрії. Стати головою ордену, що йому присвячено все життя, дбати про нього, вкласти весь свій накопичений за роки служіння у Святій землі досвід і знання – усе це вже не для нього.

Річард немов прочитав його думки.

– Я підтримаю Робера де Сабле, якщо когось зацікавлять мої міркування, – стиха мовив він. – І це буде справедливо, адже мені вже не раз натякали: якщо я схвалю обрання свого родича – тобто вас, кузене, це означатиме, що я намагаюсь установити контроль над орденом.

Король уперше назвав Вільяма кузеном, наголосивши на їхньому родинному зв’язку. Але тамплієра таке геть не потішило, адже це відтепер аж ніяк не сприяло його обранню на посаду магістра.

– Я прийму вибір капітулу з покірністю й смиренням, – маршал схилив голову.

– Чудово! – Річард дружньо поплескав його по плечу. – Я дуже радий, що ми з вами, месіре де Шампер, не маємо розходжень у цьому непростому питанні!

Король шумно перевів подих, випростався – і леви на грудях його пурпурової туніки заблистіли золотом у промінні надвечірнього сонця. Зараз Річард дивився на море, що цієї пори з блакитного перетворювалося на винно-багряне. Щогли кораблів, які запрудили бухту Лімасола, здавалися темним гаєм з опалим листям.

– Божественна краса! – усміхнувся король, і в куточках його очей різкіше проступили зморщечки. – Знаєте, що, кузене, – вів король, відкидаючи назад золотисте пасмо, яке впало на чоло, – я й гадки не мав, що розмова з вами буде для мене такою важливою і повчальною, я навіть забув про красу – мою чарівну Беренгарію. Вона справжній янгол! Ані словом мені не дорікнула, коли я повідомив, що покину її на бенкеті задля розмови з маршалом ордену. Але зараз я мушу цілком належати дружині. Я заберу її з-за столу, не гаючи ні хвилини, поки бенкет іще в розпалі й лицарі за старою традицією не почали виголошувати брутальних тостів стосовно першої шлюбної ночі свого короля. Беренгарія занадто чиста та вразлива, щоб таке вислуховувати.

Зрозумівши, що думками король уже далеко, маршал мовчки вклонився.

Шлюбна ніч, прекрасна і лагідна жінка, яка нетерпляче чекає на свого чоловіка – великого короля. Він раптово пригадав, як перед вінчанням тремтіла її долоня в його руці, і побажав, щоб Річард був ніжним із дружиною. Беренгарія така сором’язлива, а англійський Лев…

Він мимоволі потер плече, по якому його хвилину тому поплескав Річард. У його руці відчувалася неабияка сила – справжня лев’яча лапа. Разом із тим він добрий і чулий, адже оберігає скромність Наваррської принцеси.

Міркувати про короля та його обраницю зараз було легше, ніж про зруйновані надії.

Вільям повільно рушив серед куртин саду, милуючись запашними квітами і вдихаючи аромат свіжості, водоростей та солі, що приносив вечірній бриз. Вечорові тіні вже повзли по сліпучо-білому утрамбованому піску алеї.

Марнославні бажання… – раптом подумав він. – Хіба в минулому він не відмовився від них, покинувши сім’ю і позбавивши себе права успадкувати землі й баронський титул де Шамперів?

Ці думки знову виникли в нього, коли він помітив біля водограю, схованого за живоплотом, свою сестру. Маршал зупинився в тіні низькорослої акації, дивлячись на осяяну останніми відблисками Джоанну.

Вона сиділа сама-самісінька на краю мармурового басейну, неуважно дивлячись на цівочки води, що збігали долу й колихали дзеркальну поверхню. Голова її здавалася схиленою під тягарем важких темних кіс, заплетених від самих скронь, золотий обруч охоплював чоло, а прикріплений до нього серпанок спадав вишуканими хвилями. Фіолетовий оксамит сукні в цей сутінковий час здавався майже чорним.

Тієї миті маршал зрозумів, яка ж вродлива ця молода жінка. Третього дня, коли Джоанна лише ступила на землю Кіпру, вона видалася Вільяму легковажною і вередливою шалапуткою, котра ладна з будь-якого приводу захихотіти чи набурмоситися. Але зараз його сестра мала вигляд блискучої знатної дами, істинної принцеси, цьому сприяли і гербові леви Плантагенетів, вишиті золотом на просторих рукавах її сукні. Мабуть, королева Іванна позичила сестрі одне зі своїх убрань – де ж іще прочанка Джоанна де Рінель, що втратила на шляху весь свій гардероб, могла роздобути такий розкішний туалет?

Схожість з Іванною Вільям відзначив одразу, вперше побачивши обох жінок поруч, але насправді Джоанна більше схожа на їхню матір – леді Мілдред де Шампер. А її усмішка була такою ж, як у Артура де Шампера, – світлою і відвертою, однією з тих, на які неодмінно хочеться відповісти. І тому Вільям намагався її уникати. Він і зараз не хотів наближатися до Джоанни. Треба було відразу піти, але він мимоволі затримався й лише кілька секунд по тому усвідомив, що милується молодшою сестрою.

Джоанна досі не помічала його. Вона здавалася замисленою та журною, хоча минулі два дні, коли Вільям непомітно спостерігав за сестрою, Джоанна була життєрадісною та вельми задоволеною тим, що небезпечна мандрівка нарешті завершилася, і її оточено увагою та турботою, до яких вона звикла вдома. На бенкеті, геть не соромлячись, вона відповідала на вишукані лицарські люб’язності, а потім чудово заспівала для молодят весільну пісню, акомпануючи собі на лютні. Сам король Річард похвалив приспів і усміхався своїй кузині значно охочіше за її рідного брата.

Та Вільям не почувався братом цієї грайливої красуні. Вони ніколи досі не бачилися, він знав про її існування тільки з материних листів. Леді Мілдред де Шампер часом писала синові, і листування це тривало всі роки його служби у Єрусалимському королівстві. Звістки з дому він отримував, коли де Шампери підносили орденові в дар чергову дюжину чи дві коней із гронвудських конюшень – це траплялося раз на рік або й ще рідше. Спершу він із цікавістю дізнавався новини з батьківщини, та потім це перестало його хвилювати. Занадто бурхливе й насичене було в нього життя у Святій землі, і події в Палестині здавалися йому значно важливішими за те, що відбувалося в далекій Англії і тим паче – у сімействі де Шамперів, якого він зрікся, вступаючи в орден. І якщо діяння й укази короля Генріха Плантагенета, його війни у Вельсі, сварки з архієпископом Томасом Кентерберійським, про які зазвичай писала мати на початку листа, привертали його увагу, то події в родині, про які йшлося в кінці, його майже не цікавили. Усі живі, при доброму здоров’ї, то й слава Богу.

Лише повага до матері примушувала його стежити за тим, як складаються долі його братів і сестер. Так він довідався, що одна із сестер-близнючок, тихоня Елеонора, пішла в монастир, а непосидюча Едгіда вийшла заміж за старіючого графа Лестерського. Для Едгіди це була велика честь, однак лорд і леді де Шампер завжди дбали про престиж роду більше, ніж про щастя своїх дітей. Вони вчинили точнісінько так само, обвінчавши другого сина Гая з дівицею з роду де Кларів. Достойний шлюб, ураховуючи те, що по батьковій смерті Гай стане главою всіх Шамперів.

Вільям пам’ятав Гая дитиною – коли він покидав Англію, братові виповнилося лише десять років. Востаннє він бачив його, коли де Шампери прибули в Лондон попрощатися з ним перед відплиттям у Святу землю. Нащо вони це зробили? Щоб розлука стала ще більш тяжкою для нього? Йому не потрібні були ані це прощання, ані вияв ніжності та любові. Навіть десятирічний Гай потягнувся до старшого брата, щоб поцілувати його. Вільям же думав лише про те, як ця дитина схожа на Артура де Шампера. Сам він зовсім не нагадував барона, як і другий брат – Генрі. Той пішов у леді Мілдред: білявий, з такими ж мигдалеподібними аквамариново-голубими очима. Вільям дуже любив матір, тому й до Генрі ставився значно привітніше, ніж до Гая. Увічливого, стриманого, незворушного брата, істинного лорда вже в десять років, він ненавидів, як ненавидів його завчасно заготовлені прощальні речі, його розлучні поцілунки. І цей хлопчисько збагнув, що старший брат його ледве витримує. Може, тому й знітився відразу, коли Вільям демонстративно відвернувся від нього до сестер-близнючок, які до того часу вже підросли, погарнішали і вважалися нареченими. Але заміж вийшла тільки одна… Зараз Вільям не міг би сказати, чи були в неї діти від старіючого чоловіка, зате чітко пам’ятав своє зніяковіння, коли мати, прощаючись, мовила йому, що знову чекає дитину. Згодом леді Мілдред писала, що народила дівчинку, яку назвали Іванною на честь молодшої дочки короля – чи Джоанною, як вимовляли це ім’я в Англії. І ось та дівчинка встигла вирости й вийти заміж…

Усе це відбувалося нескінченно далеко, і Вільям нічому не надавав значення доти, доки не прочитав в одному з останніх листів леді Мілдред, що Джоанна де Шампер, у заміжжі де Рінель, збирається на прощу в Палестину разом із чоловіком Обрі де Рінелем. Мати просила посприяти їм і допомогти в дорозі.

Відмовити він не міг – де Шампери багато жертвували на потреби ордену, а коні, яких вони постачали в Палестину безоплатно, завжди були розкішними – витривалими, швидкими, чудово об’їждженими. Серед цих коней Вільям вибрав для себе гнідого жеребця із широкою білою смугою на морді. Кінь виявився надзвичайно хорошим, і задоволення мати такого чудового жеребця дорого йому коштувало.

І ось Джоанна перед ним. Дивлячись на сестру, він не розумів: що примусило її усамітнитися, покинувши бенкет та забави? Адже там лицарі мало не билися за право запросити її на танець, і вона кружляла з ними, хвацько виконуючи всі складні фігури, а личко її сяяло від задоволення. Дивна річ: у розмовах зі старшим братом, нехай і коротких, вона жодного разу не згадала про свого чоловіка.

Мати писала, що сімейне життя Джоанни з Обрі надзвичайно її бентежить і не дає спокою. Леді Мілдред сподівалася: спільна подорож зблизить подружжя, як свого часу поїздка у Святу землю зблизила її саму з лордом Артуром тоді, коли між ними виникли серйозні непорозуміння.

Вільям не міг пригадати жодних сварок і колотнечі між батьками: під час прощі мати з батьком здавалися йому неймовірно веселими, щедрими та ласкавими. Це були приємні спогади, можливо, завдяки їм потім він так прагнув у Палестину, що уявлялася йому землею обітованою. Але не варто змішувати сувору дійсність із дитячими спогадами й озиратися на минуле. Інакше нічого не досягнеш.

Замислившись, він не помітив, як Джоанна повернулася до нього. Пролунав схвильований скрик. Жінка так стрімко звелася на ноги, що шовкова хустка, яка лежала в неї на колінах, упала на пісок, а сама вона підняла руку, немов хотіла перехреститися.

– Невже я такий схожий на нечисту силу, що ви так перелякалися, люба сестро? Адже проти людини з плоті знак хреста вам навряд чи зарадив би!

Джоанна полегшено видихнула й примусила себе засміятися.

– Ні-ні, я не злякалася, месіре маршал, – мовила вона, легенько й шанобливо вклоняючись Вільямові. – Навпаки: я сприйняла вас за нашого батька й не могла стримати подиву. Ви неймовірно на нього схожий!

Вільямове обличчя залишалося суворим, хоча вуста здригнулися й напружилися, приховуючи почуття, що раптом накотилися на нього.

– В Англії мені ніхто ніколи не казав, що я схожий на Артура де Шампера.

Вона схилила голову до плеча, пильно вдивляючись в його обличчя, й нарешті сказала:

– У вас батькова постава і його зріст, його посадка голови і навіть у рухах багато що від нього. Це не впадає в око, але… але дуже помітно, – усміхнулася Джоанна: – Навіть руки ви складаєте на верхів’ї меча точнісінько так, як він!

Маршал здивовано глянув на свої руки, що лежали на руків’ї, і несподівано пригадав цю звичку Артура де Шампера. Цей спогад розчулив його дужче, ніж він хотів би показати, – тому Вільям не рухався, сподіваючись, що сестра не помітить, яку бурю почуттів викликали в ньому її слова. Спершу це був глухий застарілий біль, а потім йому раптово полегшало й захотілося сказати Джоанні щось лагідне, родинне, сердечне. Натомість він сухо запитав: як сталося, що чоловік покинув її напівдорозі?

Джоанна зневажливо махнула маленькою ручкою – зашелестіла шовкова підкладка її довгого рукава.

– Лорд Обрі не переносить хитавиці. О, месіре, бачили б ви його, коли ми перетинали Ла Манш! У Калі йому довелося чотири дні приходити до тями після морської хвороби. Місцеві лікарі відпоювали його всіма можливими цілющими зіллями, поки Обрі не почав потроху рожевішати. Ось там він і заприсягнувся, що ніколи більше не стане на палубу корабля.

Вільям несподівано всміхнувся.

– Як же він збирається повернутися в Англію? Невже сподівається, що до того часу острів приб’є до материка, і він проїде суходолом, не потерпаючи від хитавиці?

Джоанна розсміялася. Виявляється, служба в ордені й суворі випробування не відучили її брата жартувати. Потім вона пояснила, що, здолавши більшу частину шляху разом із чоловіком, у Лікії вони розсталися, бо Обрі нізащо не погоджувався подорожувати далі морем. Її чоловік вирушив через Кілікію, і вони вирішили зустрітися під Акрою. Король Річард теж цікавився Обрі де Рінелем, оскільки ще в Англії пропонував йому приєднатися до хрестоносного воїнства у Святій землі.

– Сподіваюся, ваша розлука з чоловіком буде недовгою. Мандри на самоті кидають тінь на добре ім’я дами.

– Але ж я вже під крилом свого славетного брата-тамплієра, чи не так?

Вільям зауважив: він буде радий, якщо Джоанна й надалі залишиться в почті молодої королеви. А потім поставив іще одне запитання: граф Лестер повідомив йому, що замість чоловіка його сестру в дорозі супроводжував якийсь гожий лицар-госпітальєр. Хто та людина?

Усмішка сестри зблякла. Вона зітхнула, глянувши на вечірнє небо.

– Кому ж супроводжувати прочанку, як не братові ордену Святого Івана, в чиї обов’язки входить захищати християн у мандрах? Ім’я мого достойного попутника – Марітн д’Ане, але я не маю про нього жодних звісток відтоді, як ступила на берег Кіпру.

У голосі Джоанни вчувався жаль, і Вільяму де Шамперу це не сподобалося. Чи не від розлуки з лицарем д’Ане його сестра така сумна?

Але було ще дещо, значно суттєвіше.

Зрозумівши, що якийсь лицар-госпітальєр перебуває на острові, маршал занепокоївся. Ще коли він розмовляв з королем Річардом, у нього з’явилися міркування стосовно того, як слід розпорядитися завойованим островом. Такі плани могли виникнути і в госпітальєрів, і ті, звісно ж, поквапляться вплинути на короля. А цей Мартін д’Ане точно сповістить магістра свого ордену Гарньє де Неблуса, що на Кіпрі Річарда оточують тамплієри. І хоча цей лицар навряд чи встиг відбути з острова, оскільки ще жодне судно поки не відходило з Лімасола до берегів Палестини, однак хіба в чомусь можна бути цілком упевненим?

Отже, йому, де Шамперу, необхідно якнайшвидше поділитися своїми планами з королем і, якщо на те буде воля Божа, заручитися його підтримкою. Або підтримкою Робера де Сабле, коли вже англійський Лев узявся йому покровительствувати. А до таємничого госпітальєра слід придивитися уважніше.

І Вільям де Шампер поспішив розкланятися із сестрою.

Однак розшукати Мартіна д’Ане йому не вдалося – ніхто його не бачив і гадки не мав, де він міг зупинитися. Викласти свої міркування королю маршал теж не зміг, бо наступного дня стало відомо, що вночі Ісаак Комнін утік у гори в центральній частині острова і за ним вирушив дехто з його наближених. Це означало війну.

Річард скаженів від люті.

– І цією чорною невдячністю він відповів на мою милість? Адже я не покарав його навіть за те, як він поводився з моїми дамами, царственими особами! Присягаюся десницею Господа, тепер Ісаак довідається, що таке лють Лева! Я негайно…

Тут король затнувся: погляд його упав на Беренгарію, яка виходила з каплички, і дам, що її супроводжували. О, ні, він не має права покинути її відразу після весілля, тим паче, сьогодні має відбутися коронація його дружини. Річард роззирнувся і вигукнув:

– Ґвідо де Лузіньяне! Чи бажаєте ви заручитися моєю підтримкою? Присягаюся честю Плантагенетів, я надам її вам у тому разі, якщо ви впіймаєте зрадника Ісаака Комніна і доставите його в кайданах! Нехай із вами вирушають лицар Онфруа де Торон і князь Боемунд Антіохійський. Кожному з вас щось потрібно: Ґвідо – корона, Онфруа – дружина, Боемунду – воєнна підтримка. Ось і послужіть мені, а я боржником не буду – даю слово лицаря!

Вільям де Шампер побачив, як сполотнів король Єрусалимський. Він знав, що зараз на душі в Лузіньяна. Ґвідо збентежений, розгублений і гадки не має, як виконати Річардове бажання. О, цей янгелоподібний красунчик! Безперечно, не будь війн із невірними, він би правив королівством цілком успішно. Знавець наук, уміє завоювати прихильність людей, трудолюбивий і не зловживає задоволеннями… але аж ніяк не воїн. Як і двоє інших, котрих Річард дає йому на допомогу: ні Онфруа де Торон, ні Боемунд Антіохійський нічого не тямлять у воєнній справі. А Ісаак Комнін вельми непростий, знає острів як свої п’ять пальців, у нього повсюди замки, у яких чимало прихильників.

Вільям де Шампер незворушно спостерігав, як ці троє зійшлися для наради, але наперед припускав, що до жодного розумного рішення вони не дійдуть. Однак помилився. Він збагнув це, коли Ґвідо розшукав його в таборі хрестоносців за стінами Лімасола.

– Месіре Вільяме, порадившись із князем Боемундом і лицарем Онфруа, ми просимо вас очолити похід проти Ісаака!

Вільям відклав меч та проолієне лахміття, яким полірував клинок, і пильно поглянув на Ґвідо.

– Ваша величносте, Річард Англійський напевно відрядить із вами чимало своїх лицарів, у Лімасолі ви можете знайти провідників, а в колишньому замку Ісаака є докладна карта острова. Ви впораєтеся своїми силами, якщо не наробите помилок.

– То ви відмовляєтеся?

Красиво окреслені вуста Ґвідо ображено здригнулися, але він оговтався й цілком твердо промовив:

– Месіре маршал, ви були першим, хто прибув до мене під Акру. Ви не раз допомагали мені в битвах, давали мудрі поради й підтримували військовими силами. Наші перемоги залучили під мої знамена чимало хрестоносців. Я довіряю вам так само, як своєму братові Аморі. Однак Аморі тут немає, а мені необхідний досвідчений воїн, що міг би дати раду такій складній операції, як лови на Ісаака. І я готовий дослухатися до вас в усьому, як і під Акрою. І знайте: допомагаючи мені, ви допоможете й собі. Адже Річард не покине Кіпр, поки не наведе тут ладу. А без нього нам навряд чи вдасться взяти Акру й відкинути Саладіна!

Ґвідо казав правду, і щодо намірів Річарда теж. Тому де Шампер, недовго думаючи, кивнув, висловивши згоду.

Але перед тим як покинути табір хрестоносного війська і Лімасол, маршал таки встиг зустрітися з Робером де Сабле й поділитися з ним своїми таємними планами. Той умить збагнув його задумку й захопився. Чудова ідея: запропонувати Річардові передати Кіпр у володіння ордену Храму – звісно ж, за солідний викуп. Звідси тамплієри зможуть надавати постійну допомогу Палестині, порожня Річардова скарбниця значно поповниться, а ордену це дасть безліч вигод у майбутньому.

Поки тривала війна з Ісааком, Річард Левове Серце всі дні проводив у товаристві своєї прекрасної королеви. Вони гуляли по квітучих садах, їздили верхи в околицях міста, довго розмовляли і разом молилися.

Та водночас він постійно цікавився, чи немає звісток від Ґвідо де Лузіньяна, довго вивчав карту Кіпру, а потім звелів розділити свій флот на дві флотилії, віддавши одну під керівництво лицаря Роберта де Торнхема, другу ж довіривши Сабле і звелівши їм узяти під контроль усю берегову лінію острова, щоб жоден корабель не покинув Кіпр до завершення війни, а Ісаак не зміг би отримати допомогу ззовні.

Це був обдуманий крок, і невдовзі багато кіпрських вельмож та землевласників, покинувши свої замки, поквапилися до англійського короля, щоб запевнити його у своїй відданості. Річард милостиво їх приймав, вислуховував їхні клятви і негайно відправляв битися проти Ісаака. Тільки так він міг переконатися, хто з них справді готовий служити йому, а хто замислив зраду. А щоб історія з Ісааком Комніном не повторилася, король наказав брати заручників – батьків, дружин та дітей вельмож, і незабаром у Лімасолі яблуку не було де впасти від величезної кількості знатних греків та гречанок.

Річарда втомлювали всі ці клопоти, і він з великим полегшенням ішов до своєї королеви, яка завжди зустрічала його лагідною усмішкою. Король сідав біля її ніг, стежачи за тим, як літає голка із золотою ниткою в пальчиках Беренгарії, а часом наказував принести лютню й покликати Джоанну де Шампер. Разом вони співали балади, Джоанна всіляко розважала короля розповідями та жартами, і Річард не раз казав, що вона істинна де Шампер, адже девіз цього роду – «Вірний завжди поруч». Чого не скажеш про її суворого брата: коли королю спало на думку про щось розпитати в маршала, раптово з’ясувалося, що його немає в таборі, оскільки він вирушив у похід в гори разом із Ґвідо де Лузіньяном, навіть не сповістивши про це Річарда.

Король обурився, на що Іванна Сицилійська резонно зауважила: йому не варто ставитися до маршала як до свого підданого, адже той цілком належить ордену, і до того ж обов’язок велить йому підтримувати в новій війні короля Єрусалимського, за якого Вільям де Шампер бився у Святій землі.

Джоанна вдячно поглянула на Іванну. Та в усьому її підтримувала – навіть віддала їй свій гаманець, коли подруга дитячих ігор зізналася, що прибула на Кіпр зовсім без коштів. Вони разом проводили чимало часу: музикували, прогулювалися, відвідували купецькі лавки й шили вбрання, віддаючи перевагу легкій тканині, адже тут, на Кіпрі, майже завжди було сонячно й тепло.

Беренгарія теж не залишалася осторонь. І нехай іще недавно вона носила волосяницю та вбрання чернечого крою, але, ставши королевою, цілком поновила свій гардероб і тепер мала такий же розкішний вигляд, як її сестра та родичка короля. Правда, час від часу Беренгарія починала розмірковувати про те, що все це вбрання – марнота марнот, і всім варто було б більше думати про спасіння душі, але на такі балачки особливо не реагувала ні Іванна Сицилійська, ні Джоанна.

Тим часом Річард вирушив у порт, де на судна завантажували гранітні брили, які мусили служити снарядами для метальних машин під Акрою. За його наказом також почали заготовку лісу, призначеного для побудови веж для облоги.

Річард повертався в замок лише пізнього вечора, запорошений і втомлений, а зіткнувшись віч-на-віч із Беренгарією, позирав на неї дещо здивовано. В очах його легко прочитувалося запитання: як це тендітне створіння тут опинилося, і що йому, королю, цілком зануреному в ратні труди, з ним робити? Королева невдовзі зрозуміла це й засумувала, а Іванна дорікнула старшому братові: він, вочевидь, забув, що в них із дружиною – медовий місяць.

– Повір, Півоніє, я не забуваю навідуватися до її величності на ложе й охоче виконую свій подружній обов’язок. Але клятва хрестоносця нині для мене значно важливіша. І нема чого дутися! Завтра я візьму вас із собою поїздити верхи, і Беренгарія вже не зможе мені дорікнути тим, що я приділяю їй замало уваги.

Та коли наступного дня вони вирушили на конях уздовж морського узбережжя, Іванна сказала, нахилившись у сідлі до Джоанни:

– Схоже, наш Річард улаштував цю поїздку не так задля дружини, як задля того, щоб випробувати цього білого жеребця, що перепав йому від Ісаака Комніна як трофей. Розкішна тварина, чи не так, кузино?

Джоанна мовчки стежила за королем.

Жеребець, на якому він їхав, і справді розкішний: великий, білосніжний, з довгою хвилястою гривою, пухнастим хвостом, м’язистими грудьми й тростинно-тонкими ногами. Річард назвав його Флейвелом. Зараз король, пришпоривши скакуна, понісся далеко вперед, потім різко напнув поводи, підняв Флейвела на дибки й розвернувся. Багряний плащ Річарда залопотів на вітру, як бойове знамено. Беренгарія дивилася на чоловіка сяючими очима, захоплюючись ним. З неї, на відміну від її попутниць, була поганенька вершниця.

Для Іванни ж не існувало більшого задоволення, ніж летіти вскач уздовж краю прірви, або, знайшовши тихеньку лагуну, похлюпатися в мілкій, прогрітій сонцем воді. Зазвичай вона кликала із собою Джоанну. Якось, коли вони стояли самі на березі, а охоронці чекали на них неподалік, вона зауважила:

– Що з вами коїться, Джоанно? Ви занадто часто сумуєте. Це все через розлуку з чоловіком?

Джоанна ледве стрималася, щоб не висловити презирства жестом чи словом. До чого тут Обрі? Вона тільки рада, що бодай на певний час спекалася його, а чоловіковою долею аж ніяк не переймалася. Він хитрий, корисний і спритний, така людина з усього матиме зиск й уникне серйозних небезпек. Напевно, він без пригод прибуде в табір під Акрою, але, цілком імовірно, не надто туди квапитиметься, поки справи хрестоносців не покращаться.

Її непокоїть інше – цілковита відсутність новин від Мартіна д’Ане. Вони не бачилися з тієї хвилини, коли галера графа Лестера ввійшла в гавань Лімасола, більше того – вона не бачила, як і коли Мартін зійшов на берег. Згодом капітан Дроґо розповів їй, як зброєносець Ейрік зводив сходнями буланого жеребця лицаря-госпітальєра. Однак розшукати самого Мартіна не вдавалося, хоча Санніва, яка тужила за чоловіком, разом із Дроґо та Бритріком обходила все місто і військовий табір.

Але марно: лицар та його рудоволосий слуга немов розчинилися серед численного війська. На будь-які розпитування їм відповідали смішками. Госпітальєр? Звідки тут узятися госпітальєрові? Ось тамплієрів хоч відбавляй, а цих – жодної душі.

Ґодіт якось із докором зауважила:

– Ви, пані, ще в Олімпосі так охоче відгукнулися на залицяння вашого племінника-графа, що месіру Мартіну д’Ане тільки й залишалося, як мовчки зникнути. І він правий: невже істинний лицар міг учинити інакше, не зашкодивши честі дами? Забудьте про нього! Навколо стільки молодих людей, і кожен прагне звернути на себе вашу увагу.

Справді, красуня Джоанна де Рінель, родичка короля Англії, мала величезний успіх серед оточення Річарда. Спершу це їй лестило й тішило її, та з певного часу вона раптом помітила: навіть приймаючи знаки уваги від інших, постійно шукає очима в натовпі свого госпітальєра. О, якби він міг бачити її в ці хвилини і знову з’явився серед ночі до неї під вікно…

Але, Боже, ні, – вона хоче більшого! Знову обійняти його, відкрити вуста його цілункам, дозволити пестити себе й торкатися до найніжнішої шкіри лицаря, занурювати пальці в його шовковисте волосся, ловити погляд очей, таких же бездонних і синіх, як прозора вода Середземного моря… І хоч як би її розважали, хоч яка б увага залицяльників її оточувала, хоч як би вона насолоджувалася своїм високим становищем, у її серці все одно жила туга.

«Де ж ти, Мартіне? Я чекаю на тебе!..»

– Беренгарія трохи втомлена, – сказала Іванна, спостерігаючи за вінценосним братом і його дружиною, які поверталися уздовж берега. – І в неї пригнічений вигляд. Попри це, я впевнена: повернувшись, наша юна королева забуде про втому й негайно вирушить у каплицю та простоїть там годину на колінах, не відчуваючи жодної втоми. Вона дуже благочестива, що зовсім непогано, але її надмірний релігійний запал іноді починає дратувати Річарда. І це в перші дні після весілля!

– Я думаю, з Божою поміччю все в них владнається, – відповіла Джоанна. Зараз вона значно більше переймалася власними почуттями, ніж чужими негараздами. Проте Іванна чекала іншої відповіді, і Джоанні довелося нагадати, що саме завдяки непохитній вірі й невтомним молитвам Беренгарії Річардові судна так вчасно прийшли їм на допомогу.

Світло-сірі, мов ранковий туман, очі Іванни закруглилися. Так, тоді вона вважала, що це диво, воістину – лише молитви Беренгарії привели до них Річарда. Ще кілька годин, і цей паскудний Ісаак… О, вона щиро сподівається, що король Ґвідо зуміє впоратися з негідником! Адже стільки воїнів висловили бажання допомогти йому захопити підступного лжеімператора!

Он як? Із Ґвідо де Лузіньяном вирушило багато лицарів-добровольців? Це наштовхнуло Джоанну на думку, що Мартін зі своїм зброєносцем міг долучитися до того війська. Адже жоден корабель не відплив за цей час у Палестину, отже, госпітальєр не міг покинути Кіпру. А де ще здатен виявити себе такий чудовий воїн, якщо не у війні із жалюгідним узурпатором?

Коли Джоанна повернулася до замку, перед нею знову постала Санніва з мокрим від сліз лицем. Леді спробувала втішити покоївку, повідомивши: її чоловік, скоріш за все, разом із Мартіном д’Ане вирушив у гори – битися з Комніном. Але від цього Санніву охопив іще більший розпач: тепер вона боялася, що Ейрік може загинути.

– Це просто нестерпно! – спалахнула Джоанна. – То ти скаржилася, що чоловік покинув тебе, тепер тужиш, що він на війні. Але ж ти обвінчалася з воїном! Виходила б за Бритріка й тримала б його при собі. З дому ні ногою, і куховарить чудово…

Санніва лише схлипувала, нерозбірливо буркочучи: «Поїхав… І словом не обмовився… Не попрощався…»

Джоанна зітхнула. Мартін д’Ане пішов з її життя так само. Але вона не хотіла, не могла повірити, що після всього пережитого разом, після тієї високої радості, яку вони дарували одне одному, після численних клятв та освічень все обірвалося безповоротно й назавжди. Таке кохання просто не може зникнути в один момент!

Вона вирушила в капелу замку й молилася перед образом Діви Марії так довго, що королева Беренгарія, яка теж була тут, підійшла й лагідно погладила її по плечу.

– Дорога Джоанно! Я безмежно рада мати тепер таку кузину! І я всім серцем вірю, що Річард відвоює в невірних Єрусалим і ми з вами якось пізнаємо істинне блаженство, ставши навколішки перед Гробом Господнім!

«Нехай простить мене Пресвята Діва, але істинне блаженство я пізнаю лише обнявши свого Мартіна. А потім… Потім мені й пекло не страшне!»

І Джоанна жадібно почала збирати всі звістки про війну з Комніном, які лише доходили до Лімасола. А з’являлися вони ледь не щодня. Прибували запилені гінці з повідомленнями, що Ісаак утік у Нікосію, а війська Ґвідо захопили майже всю рівнину навколо Лімасола й прилеглі гори. Захоплено безліч полонених, а також імператорський табір з усім майном і валками, великий табун чудових кіпрських коней – усе це стало здобиччю переможця, й Ґвідо передав трофеї в дар Річардові. Ще дужче потішило Річарда те, що більшість мешканців острова не бажали битися за узурпатора, який виснажив їх поборами, і були готові визнати владу латинян.

Проте частина Кіпру досі перебувала в руках лжеімператора, й Ґвідо продовжував свій похід. Він зумів захопити порт і замок Святого Іларіона, потім перевалив через гори та взяв фортецю Кіренію, де Комнін ховав свою дочку, єдину спадкоємицю. Пізніше Ґвідо бився з Ісааком при Фамагусті. Облога цього міста-фортеці тривала три дні, Ісааку вдалося втекти, а Ґвідо дав воїнам короткий перепочинок, сам же відправив Річардові валку з дарами й трофеями. Супроводжував її Вільям де Шампер.

Джоанна знову побачила брата у великій залі Лімасольського замку. Він показував Річардові головний дар короля Ґвідо – полонену царівну, Ісаакову дочку. Ця дівчина була цінною заложницею, і з нею поводилися згідно з її становищем та гідністю. Та оскільки її іноземне ім’я вдавалося вимовити далеко не кожному, її почали називати Дівою Кіпру.

Царівна виявилася досить високою, статурною, хоч і була ще вельми юна, мала розкішне пишне тіло. Її густі брови сходилися на переніссі, а величезні чорні очі робили схожою з ликами візантійських святих на іконах. Чорне, мов воронове крило, волосся Діви Кіпру, яке вона успадкувала від матері-вірменки, було таке витке, що, укладене у високу зачіску, нагадувало пташине гніздо, підтримуване обцяцькованою камінням діадемою як ознакою високого становища полонянки. Про це свідчив і пурпуровий плащ, накинутий на її пишні плечі, – царський пурпур, за ромейськими законами, могли носити тільки монархи.

Діва Кіпру розмовляла лише грецькою, і хоча Річард не розумів її слів, він повівся з високородною полонянкою як істинний лицар: люб’язно повідомив, що вона може почуватися гостею при його дворі, і звелів Беренгарії особисто подбати про царівну.

Беренгарія і справді була приязна з Дівою Кіпру і навіть звеліла подати їй тар,^[122] коли царівна захотіла виконати для королеви наспіви про Давида Сасунського.^[123] Співала вона дійсно чудово, але, на жаль, ніхто не розумів, про що йдеться, а протяжність наспівів і спекотна пообідня пора хилили в сон. Невдовзі королева та Іванна Сицилійська задрімали на подушках низької канапи, а Джоанна підсіла до Ісаакової дочки і, трохи володіючи грецькою, спробувала випитати в неї, чи не помітила та серед вояків короля Ґвідо лицаря-госпітальєра. Їй навіть вдалося словесно змалювати темне вбрання лицарів ордену Святого Івана з білим хрестом на грудях.

– О! – здійняла до склепінчастої стелі свої бездонні очі Діва Кіпру. – Це найхоробріший і найпрекрасніший із витязів звитяжного короля Ґвідо! Я відразу помітила його серед тих, хто мене оточував, оскільки він не відводив від мене очей і був такий гарний, що я ледве стрималася, аби не розцілувати його в уста, приховані в густій кучерявій бороді…

Джоанна здивувалася. Чи її грецька не досить хороша, чи ця дама має на думці когось іншого. Навряд чи за такий малий час Мартін д’Ане міг відпустити кучеряву бороду. Але бажання розпитувати далі в неї чомусь зникло.

Уранці наступного дня в гавань Лімасола ввійшов корабель із Палестини. На ньому прибули посланці короля Філіпа: його кузен – єпископ Бове і магістр ордену Святого Івана Гарньє де Неблус. І якщо магістр поводився вельми ґречно, то єпископ відразу пішов в атаку.

– Нащо ви поклали на себе хрест, ваша величносте? Щоб, прикриваючись ним, вести іграшкові війни скрізь, куди закине вас доля? Зараз ви опинилися на Кіпрі, так і не діставшись Святої землі, і тішитеся тут, терзаючи невинних християн у той час, коли істинні воїни Святого Хреста жорстоко б’ються під мурами Акри з невірними!

На таке навіть Річард не відразу спромігся відповісти. Він мовчки дивився на зухвалого прелата, сидячи на Ісааковому троні; його могутні руки міцно стиснули різьблені бильця, а лице поволі наливалося кров’ю.

Король добре знав єпископа Бове. Він походив із роду графів Дре і прийняв сан не з високого покликання, а вимушено, оскільки був молодшим у сім’ї. Єпископ рідко вбирав сутану, віддаючи перевагу обладункам і мечу, але для зустрічі з Річардом усе-таки надів камилавку,^[124] а поверх довгої кольчуги на його плечах лежала мантілета,^[125] розшита виноградною лозою і пшеничним колоссям. Незважаючи на вбрання, його гладенько виголене напружене обличчя викривало в ньому непримиренного воїна, а не служителя Церкви.

– Вам нема що відповісти, сір? – вигукнув Бове, коли мовчання Річарда стало нестерпним. Тоді я скажу: ви розслабилися, ви справляєте весілля, розважаєтеся переслідуванням Ісаака Комніна, немов полюванням, і це означає лише одне: ви, ваша величносте, не наважуєтеся перейти до важчого завдання – відвойовувати Гроб Господній!..

– Клятий пасинок сатани! – вилаявся, рішуче виступивши вперед, інший єпископ – Солсбері, радник і друг Річарда. – І ти, псе, наважуєшся докоряти моєму королю, коли твій так нічого й не домігся, а лише весь час канючить подачки!

– Мовчи, диявольське насіння! – не залишився в боргу Бове. – Поки мій король б’ється…

– Точніше, б’є байдики в таборі під Акрою! Це вже ми знаємо! І прикривається лицарською клятвою, щоб не зазнати поразки, і лускається від заздрощів до перемог англійського Лева на Кіпрі. Щойно Річард туди прибуде, він візьме Акру значно швидше, ніж Філіп Французький сплете чергову інтригу!

– Як ти можеш оббріхувати мого шляхетного короля?

– А ти?

– Овече лайно!

– Задавакуватий віслюк!..

Лайка й образи ще витали в повітрі, а лицарі Річарда вже схопилися за зброю. Французи, які супроводжували єпископа Бове, теж оголили сталь. Королю довелося підвищити голос і встати між воїнами, котрі готові були пролити кров. Тільки після цього запанувала тиша.

Насамперед Річард обернувся до блідої немов полотно Беренгарії і попросив її та інших дам покинути залу ради. Лицарі провели королеву та її почет поклонами, однак ледве ті пішли, галас відновився.

Схвильована Беренгарія відразу кинулася в капличку, Іванна залишилася підслуховувати під дверима зали, а Джоанні довелося відвести Діву Кіпру, яку все це лише розважало.

Одначе кровопролиття не сталося. Річардові вдалося цілком мирно домовитися з єпископом Бове, пообіцявши в найкоротший термін закінчити підкорювати Кіпр, адже, як зазначив король, не можна залишати цю справу незакінченою. Щойно буде досягнуто остаточну перемогу – у ній уже ніхто не сумнівався, – Річард, не зволікаючи ні години, вирушить до Палестини. Щодо самого єпископа Бове, то йому варто покинути острів негайно, оскільки він образив короля Англії в присутності його підданих і тут буде чимало охочих поквитатися з ним – тим паче, він, хоч і духовна особа, проте носить на паску меч, отже, відповідає за свої слова як воїн.

Щоб заспокоїтися після таких бурхливих подій, Іванна запропонувала Джоанні знову вирушити прогулятися верхи. Незабаром жінки вже скакали на конях до віддаленої бухти, яку облюбували для купання.

Вони неквапно їхали уздовж берега, огинаючи скелі й хащі, коли Джоанна раптом побачила лицаря-госпітальєра, який рухався верхи їм назустріч.

Серце дико закалатало в неї в грудях, і вона різко натягнула поводи, зупиняючи коня. Це був він, Мартін д’Ане! Жінка впізнала лицаря за поставою, попри те, що його обличчя цілком приховував шлем, упізнала й коня незвичної масті. Вершник проїхав неподалік, із сідла ґречно вклонившись дамам.

Джоанна не рухалася з місця і не відгукувалася на заклики Іванни, яка значно її обігнала. Вона всією шкірою відчувала спрямований на неї погляд Мартіна, коли той повернув свого буланого до заростів чагарника.

– Міледі… Півоніє!.. – скрикнула засапано Джоанна, наздогнавши королеву Сицилійську. – Дозвольте мені ненадовго відлучитися. І не посилайте зі мною вартових – це лише маленька жіноча слабкість… Невдовзі я до вас приєднаюся.

Зі свого сховку в хащах Мартін бачив, як Джоанна відділилася від свити й повільно, не підганяючи коня, вирушила в його бік. Він скинув шолом – на його обличчі промайнула усмішка. Цілковитий безум – намагатися з нею побачитися. І все-таки він тут, незважаючи на Ейрікові вмовляння та буркотіння. Рудий, звісно ж, має рацію, а Мартін, завжди такий розважливий і обережний, зараз чинить усупереч здоровому глузду.

Весь цей час вони з Ейріком ховалися в одному з гротів на скелястому узбережжі, де знайшлося місце й для обох коней. Ейрік вряди-годи ходив по провіант у Лімасол і приносив новини. Серед них були й добрі: запеклий ворог Мартіна Вільям де Шампер вирушив битися із самозванцем Ісааком. Але поганих звісток теж було доволі. Найгірше те, що торговельні судна стояли в порту, а флот Річарда крейсував уздовж берегів острова, і не було щонайменшої можливості покинути Кіпр.

Ейрік був засмучений тим, що Санніва й люди Джоанни невтомно його розшукували, і одного разу йому насилу вдалося вислизнути від них у Лімасолі.

– Я на власні вуха чув, як вона розпитує про лицаря-госпітальєра Мартіна д’Ане і про його зброєносця – високого рудого варанга. Яка ж уперта дівиця, клянуся молотом Тора!

– Мабуть, це їй наказала Джоанна, – зауважив Мартін.

Рудий скорчив звірячу гримасу.

– Схаменися, малий! Твоя райська пташка нині морочить голови знатним лицарям і лордам, роз’їжджає в почті королеви й сама схожа на вінценосну особу. Здався їй якийсь лицар-волоцюга, коли до її ніг схиляються розряджені жевжики на кшталт Роберта Лестера і цього опоясаного мечем прелата, єпископа Солсбері!

Мартін навіть оком не зморгнув, але згодом прискіпливо розпитав про все Ейріка, і, дізнавшись, що Джоанна доволі часто вирушає на прогулянки до бухти біля старовинного маяка на розі, сказав раптом, що хоче з нею побачитися.

Ейрік сердився, тим паче, саме того дня він довідався: завтра порт Лімасола покидає корабель, на якому повертається в Палестину магістр ордену Святого Івана. І не виключено, що їм вдасться приєднатися до очільника госпітальєрів. Проте Мартін наполіг на своєму, хоч яка нікчемна була надія на випадкову зустріч.

Але вона тут! Мартін бачив, як жінка спішилася й заглибилася в хащі, ведучи за повід коня. І зробив крок назустріч.

Вони рвучко й міцно обнялися. Обоє не промовили й слова – просто завмерли, услухаючись у шалений стукіт своїх сердець. Потім Джоанна підвела до нього лице, і він укрив його швидкими, несамовитими, сповненими пристрасті поцілунками. Зараз він міг би повалити її на траву і взяти так, як брав завжди, коли хотів, і вона не впиралася б… На це немає її волі!

І все ж вона відсторонилася й промовила, досі важко дихаючи:

– Неможливо, коханий мій! Якщо я бодай трохи затримаюся, по мене негайно пошлють охоронців. Краще приходь у Лімасол. Санніва приведе тебе до мене. Де твій Ейрік?

До чого тут Ейрік? Мартін не відразу збагнув, про що каже Джоанна. Потягнувся до неї, знову обійняв. Цілував їй очі, вдихав цей характерний для неї запах солодких вершків, що так його збуджував. Її запах…

Несподівано він вловив ще й інший аромат – солодкий запах амбри, що оповивав її. Он воно як: англійська дівчинка навчилася пахтитися на східний лад. Однак амброю користувалася і Руф…

Мартін здригнувся, згадавши наречену, і вмить отямився. Блискавично промайнула думка: «Нащо я шукаю зустрічей із Джоанною, коли вже виконав усе, що від мене вимагалося й вона більше не грає жодної ролі в наших планах?»

Проте він був тут. Небезпечна дурниця. Гірше – помилка!

Повагом, немов розриваючи таємні пута, він відступив від Джоанни й обернувся до коня, вдаючи, що поправляє попругу. Жінка рвонулася за Мартіном, припала до нього:

– Я наче й не жила без тебе, коханий! Де ж ти був увесь цей час?

Її голос непередавано вплинув на лицаря. Йому знову нестерпно захотілося обійняти її, та натомість він відповів щось цілком правдоподібне: мовляв, воював у загонах короля Ґвідо.

– Мій брат теж там був, – мовила Джоанна, пестячи його вигоріле волосся. – Ти його бачив? Але зараз він уже в Лімасолі. Мабуть, ти повернувся разом із ним?

– Ми поверталися в одному загоні, однак я не мав змоги з ним поспілкуватися, – стримано сказав Мартін. – Твій брат, любонько, – маршал тамплієрів, і він не дуже прихильний до лицарів нашого ордену.

Вона не надто вдумувалася у зміст його слів, бо головним було єдине – «любонько». Серце її розтало, однак знову бентежно забилося, коли Мартін повідомив, що вже завтра відпливає в Палестину на кораблі магістра Неблуса. Це теж звучало цілком логічно – як лицар-іваніт, Мартін зобов’язаний вирушити за верховним очільником свого ордену.

Утім, він одразу ж дорікнув собі: у його справі ніколи не можна казати правду, навіть частково.

Але Джоанна зрозуміла тільки те, що вони мають розстатися. Можливо, назавжди.

– А як же я? – глухо запитала вона.

Він так довго на неї дивився, що Джоанна мимохідь зіщулилася під його прохолодним і непохитним поглядом.

– Ти мусиш зрозуміти: у нас немає майбутнього, – стиха промовив Мартін.

Поки вона осмислювала ті слова, глибоко в душі усвідомлюючи, що й сама завжди це знала, від берега почулися голоси. Хтось вигукнув її ім’я. Схоже, Півонія все-таки послала за нею охоронців.

– Тобі пора повертатися, – зауважив лицар, надіваючи на голову шолом.

Тепер він дивився на неї у щілини масивного топхельма, і очі його залишалися холодними, немов сині сніги далекої півночі.

– Навіщо ж ти чекав на мене тут? Нащо приїхав?

Мартін не знав, як відповісти. Сказати, що це була випадкова зустріч, просто безглуздо.

– Я не міг поїхати, не попрощавшись із тобою. Не побачивши тебе ще хоча б раз… – глухо вимовив він, бо це була чистісінька правда.

Обличчя Джоанни, зблідле й погасле ще лише мить тому, осяялося усмішкою. Вона простягнула до нього руку, і їхні пальці переплелися…

Але неподалік уже чувся стукіт копит; гучний голос й далі наполегливо кликав леді Джоанну.

– Я завжди тебе пам’ятатиму, – Мартін рвучко обійняв жінку. І прошепотів: – Якщо матиму бодай один шанс… я приїду до тебе!

Він умить зник у хащах, а Джоанна вийшла з гущавини, але першої миті не могла мовити й слова воїнам охорони. Нарешті, пославшись на задуху та раптовий головний біль, вона попросила одного з них провести її назад у замок. Відповідати на запитання Півонії зараз було б немислимо!

Але й у своєму покої Джоанна до самого вечора не могла заспокоїтися.

Ніч упала напрочуд тиха та спокійна. По темно-фіолетовому оксамиту небосхилу лінькувато плив повний місяць, і раптом Джоанні спало на думку: лише минулої повні вона й гадки не мала, як нестерпно кохає свого рятівника – лицаря Мартіна д’Ане. Зараз Джоанна чітко усвідомлювала: те, що з нею відбувалося, – кохання. Навіть коротка мить побачення повернула їй почуття повноти існування, досі ж усе, що відбувалося навколо, – бенкети, вбрання, пошана, несподівано високе становище при дворі, стосунки з братом, який не квапився назвати її сестрою, – було лише дивною маною.

Тепер вона знає, нехай хоч як складеться її доля, є людина, яку вона кохає і котра кохає її. «Якщо матиму бодай один шанс – я приїду до тебе!» – так сказав Мартін, усвідомлюючи, що її, заміжню даму, придворну королеви, і його, лицаря, який дав чернечі обітниці, ніщо не може пов’язувати. У них була лише коротка мить щастя. Але Джоанні палко хотілося вірити: ця мить іще триватиме.

Усю ніч вона металася й лише під ранок трохи задрімала. Однак сон пішов від неї ще до того, як вартовий на вежі просурмив світанок, і Джоанна раптом вирішила: хай там що, а вона мусить бути в порту. Корабель, який доправить магістра Гарньє та єпископа Бове до берегів Палестини, ось-ось відпливе, і в неї є надія ще раз побачити коханого. Це дасть їй сили чекати, чекати й сподіватися.

Джоанна квапливо розбудила Ґодіт і звеліла подати одяг. Сонна камеристка, буркочучи, взялась діставати зі скрині сукню, а Джоанні так нетерпеливилося, що вона не могла устояти на місці, поки Ґодіт зашнуровувала на спині бліо. Часу на зачіску вже не було, тому Джоанна абияк скрутила волосся в гульку, заколола шпильками і, накинувши каптур легкого плаща, зійшла вниз.

О, їй треба було поспішити! Уже зовсім світло, на сході палала пурпурова з позолотою смуга вранішньої зоряниці. Ось-ось почнеться відплив, і корабель покине гавань.

На її радість, галера французів досі похитувалася біля причалу. Джоанна відсапалася, роззирнулася й улаштувалася за парапетом стіни, що оточувала порт. Опершись на кам’яний виступ і незважаючи на вартових, які вряди-годи проходили повз неї, вона вся перетворилася на зір.

При сходнях, перекинутих на галеру з причалу, стояв магістр ордену Святого Івана Гарньє де Неблус. Його довге чорне вбрання з білим орденським хрестом спадало аж до шпор, а замість шолома на голові в магістра, який тривалий час прожив у Святій землі, був білий сарацинський тюрбан. Зараз він спілкувався з молодим графом Лестером, за наказом якого в кормовий трюм галери заганяли цілу отару овець. Крім живності, на судно вантажили багато іншого, необхідного під Акрою: діжечки з вином, торби пшениці, дерев’яні бруси та балки, згортки тонкого полотна для перев’язок. Єпископ Бове, немов не помічаючи цієї бурхливої діяльності, відчужено стояв на галереї кормової надбудови, зчепивши руки й опустивши голову, і здавалося, цілком занурився в молитву. Нарешті він вийшов із заціпеніння, обернувся й щось викрикнув, указавши спершу на море, а потім на небо.

Через галас вантажників-кіпріотів, сплеск хвиль і плаксиве волання чайок Джоанна не могла розчути слів єпископа-воїна, але з його жестів збагнула, що він підганяє магістра госпітальєрів, а той просить трохи зачекати.

Невдовзі стало зрозуміло, хто спричинив затримку: сходнями почав підійматися високий лицар у шоломі й довгополому сірому плащі з нашитим на спині зеленим хрестом. Він ішов повільно, начебто несучи важелезний вантаж, а наблизившись до магістра, перекинувся з ним кількома словами, той кивнув і відійшов убік, даючи лицареві пройти на судно.

Джоанна схвильовано перехрестилася. Зелений хрест на лицаревому плащі свідчив про його належність до ордену Святого Лазаря – ордену хворих на проказу. Спаси і сохрани, Свята Діво, від такої жорстокої долі! Але, незважаючи на страшну болячку, лазаритів уважали найзвитяжнішими бійцями, адже вони воліли загинути в бою з невірними, ніж померти принизливою смертю від прокази.

За лицарем ішов зброєносець – могутній велетень у куртці з бичачої шкури, обшитої залізними пластинами. На ньому була каска, але з-під каски вибивалися довгі пасма рудого волосся, яке ворушив ранковий бриз. Джоанна мимоволі затримала на ньому погляд: якби цей здоровило-зброєносець не був слугою прокаженого, вона могла б заприсягтись, що це – Ейрік, чоловік її Санніви!

Утім, звідси їй не видно було його обличчя, зате дуже добре вона бачила двох коней, яких зброєносець вів за собою сходнями. Один був темно-бурий, а другий – рідкісної буланої масті, крупний, підтягнутий, із чорними панчохами на ногах і довгою гривою – темною, але зі світлими ниточками. Джоанна занадто добре розумілась на конях, щоб помилитися: це був кінь Мартіна д’Ане, вона відразу впізнала його!

Жінка немов заціпеніла. Тіло скував свинцевий холод. Сумбурні думки закружляли в голові. Мартін д’Ане їхав сам, без загону орденських братів, що трапляється не так часто, тим паче за таких тривалих мандрів… А прибувши на Кіпр, він зник – зник безслідно, і ніхто нічого про нього не чув… А перед тим, дорогою, він ні з ким не намагався заприятелювати… Крім неї!.. Та і їй не поспішав розповідати про своє минуле, уникаючи відповідей на запитання…

Джоанні здалося, що серце в неї ось-ось розірветься – але воно здригнулося й майже зупинилося: зараз вона задихнеться та помре!

Прокажений стояв біля поручнів і дивився на берег. Корабель розвертався й повільно відчалював, матроси піднімали головне вітрило, долинав гуркіт весел, що їх уставляли в кочети. Рудий Ейрік – а це точно був він, Джоанна таки впізнала Мартінового зброєносця, – прив’язав буланого жеребця та свого коня в стійлі за дощатою загородкою і перевальцем підійшов до лазарита. Тепер вони стояли поруч, але Ейрікове лице було відкритим, а топхельм лазарита, що закривав голову аж до плечей, не дозволяв роздивитися його обличчя.

У Джоанни промайнула слабка надія: «А якщо це все-таки не Мартін?» Але ж кінь, але ж зброєносець… і цей шолом, крізь щілини якого він учора так пильно на неї дивився…

Лазарити рідко відкривають обличчя, уникають спілкування з людьми, тримаються осібно… Однак і вони часом купують шльондр, щоб погамувати хіть. Поки їхні тіла ще не почали розпадатися й слухаються їх.

Корабель віддалявся. Джоанна й далі стояла нерухомо. Очі в неї були розширені, повільні удари серця громом відлунювали у вухах. Нарешті її пальці, що мертво вчепилися в кам’яний виступ, розтиснулися, і вона почала сповзати на кам’яні плити. Грім у вухах став нестерпним – жінка провалися в безпросвітний морок.

Розділ 14

Галера з Кіпру повільно наближалася до берегів Палестини.

Мартін стояв на кормовій надбудові, дивлячись крізь щілини шолома на обриси Святої землі, що вимальовувалися вдалині. Обрій затягнула каламутна сиза мла, сонце тут було не таким ясним, як на Кіпрі, але поступово дедалі чіткіше проступала вервечка пагорбів і будівель на березі.

Під сталевою личиною топхельма обличчя в лицаря було напруженим: колись він заприсягнувся, що ноги його більше не буде на цих землях. Але Ашер бен Соломон примусив його порушити цю клятву. Хоча глибоко в душі Мартін і сам бажав поглянути, що ж тут насправді відбувається. Упертість хрестоносців, їх відчайдушна боротьба та непохитне прагнення відродити втрачене Єрусалимське королівство бентежило його й викликало повагу.

«Що ж, ось і випала нагода», – подумав він, рішуче відганяючи щонайменшу тінь спогадів. У нього є завдання, яке необхідно виконати. А коли він із цим упорається, то нарешті матиме три речі, котрих прагне понад усе на світі: дім, сім’ю і смагляву красуню Руф.

Чим далі за кормою залишалися Кіпр і Джоанна, тим легше йому було думати про чарівну єврейку. Про англійку взагалі слід забути – принаймні доти, доки йому доведеться задля досягнення своєї мети оприлюднити їхній зв’язок. А можливо, цього ще й удасться уникнути. Тому, сподівався Мартін, ця любовна пригода так і залишиться одним з епізодів його доволі бурхливого життя… утім, не позбавленого приємних моментів.

З моря укріплення Акри, зведені свого часу першими хрестоносцями, здавалися суцільною жовтуватою громадою. За могутніми зубчастими мурами було видно бані храмів та дзвіниці, перетворені сарацинами на мінарети. Далеко в морі виступав кам’яний мол, який захищав гавань, але зараз суден там було зовсім небагато, значно менше, ніж італійських кораблів, що стояли на зовнішньому рейді. Велетенські нефи й галеї пізанців та генуезців блокували Акру з води відтоді, як їм удалося відігнати від узбережжя судна єгипетського флоту Саладіна.

Магістр Гарньє де Неблус, котрий стояв неподалік від лазарита, пояснив, що ці кораблі перешкоджають галерам і фелукам сарацинів постачати в оточену Акру підкріплення та продовольство. І все ж невірні й далі утримують місто, адже Саладін заприсягнувся: Акра – цей «якір» хрестоносців у Святій землі – більше ніколи не належатиме франкам.

– Ми пристанемо отам, – магістр указав на узбережжя північніше від міста. – На нас чекатимуть, оскільки ще вдень я поштовим голубом сповістив про наше прибуття.

Про що йшлося в тому листі, Мартін здогадався лише, коли помітив біля причалу гурт лицарів із зеленими хрестами на плащах та в шоломах, що цілком закривали обличчя. Вони стояли опрічно від усіх, хто зустрічав судно.

– Ви повідомили про мене братів ордену Святого Лазаря?

– Я не міг учинити інакше, – магістр ледь схилив голову в тюрбані. – Інакше вас могли б утримувати на кораблі доти, доки по вас не приїдуть. У таборі й так не бракує хвороб, і до прокажених тут ставляться не надто прихильно. Хоча, присягаюся вірою, брати лазарити б’ються під Акрою так, що всі мають тільки дякувати їм.

Мартін швидко поглянув на Ейріка. Рудий супився і мав не надто добрий вигляд.

Ще на Кіпрі, обговорюючи план подальших дій, вони збиралися відразу після прибуття загубитися в галасливому гармидері серед вояків, перевдягнутися в тихій місцині і, видавши себе за найманців, приєднатися до якогось загону хрестоносців. У таборі під Акрою їх була сила-силенна: італійці й німці, іспанці і шведи, англійці і французи, шотландці й австрійці – мало не всі європейські народи. І новачків тут завжди охоче приймали – головне, щоб ті вміли тримати в руках меч та спис.

Але одна річ планувати, а інша… Християни і мусульмани кажуть: на все воля Божа, і зараз цей Бог – хтозна, чий саме, – забажав, щоб Мартін опинився просто серед справжніх прокажених. Гірше й не вигадаєш, і спекатися від цих лазаритів не так уже й легко.

Весла розмірено здіймалися й опускалися, галера підходила до причалу. Магістр Гарньє тим часом попрямував до єпископа Бове, який стояв на носі корабля, і, на відміну від госпітальєра, протягом усього плавання намагався бути якнайдалі від прокаженого попутника.

– Схоже, ми вляпалися, малий, – стиха мовив Ейрік.

– Побачимо, – коротко відповів Мартін.

З наближенням берега дужче почав відчуватися запах дьогтю та гнилих водоростей. Шкіпер галери уривчасто скомандував, і ряди весел одночасно виринули з води й відразу занурилися, уповільнюючи хід корабля. Пролунала нова команда – і весла зникли всередині корпусу судна. Шумно впали вітрила. Щойно галера торкнулася причалу, кілька матросів вистрибнули на берег, завели причальні кінці й почали установлювати сходні. Насамперед на берег виводили надісланих Річардом овець, потім виносили будівельний ліс, що його збиралися використати під час ремонту й побудови знарядь для облоги. І поки тривала вся ця метушня, Мартін залишався на борту, спостерігаючи за лазаритами. Так, вони прийшли по нього і, щойно він ступив на землю, рушили назустріч.

– Ми чекали на вас, брате, – глухувато промовив один із них. – Ідіть за нами!

Вони йшли через наметовий табір, над яким суцільною сірою завісою стояв дим від численних багать. Мартіну ще ніколи не доводилося бачити такого величезного воєнного стану. Самі лише загони для коней тягнулися мало не на цілу лігу,^[126] а списи, поставлені сторч, скидалися на хащі тростини. З боку міста табір наїжачився машинами й оснащенням для облоги – катапультами, балістами, требюше, величезними таранами, а із зовнішнього боку було видно довгий насип із гостроколом. І повсюди – прості намети хрестоносців та багатші шатра, у яких, судячи з пістрявих хоругв та прапорів, розташувалися командири. Відчувався запах невибагливої їжі та конюшні, звідусіль лунали звуки військового табору: іржання коней, брехання собак, гуркіт коліс, регіт, лайка, удари молотів із похідної кузні.

Лазарити вели його, вихляючи між безладно розставленими наметами, під ногами чвакало болото, розвезене незчисленними копитами й чобітьми, перемішане з кізяками та покидьками. Людей навколо було величезне куписько – солдати, лицарі, зброярі, торговці в чалмах й італійські купці; розгулювали таборові хвойди, гасали діти, гуркотіла кузня, лучники оперяли стріли, бігали пажі з дорученнями, візники вели упряжених волів, проїздили верхи лицарі, конюхи поралися біля важких та грізних на вигляд коней.

Але, попри цю несамовиту скупченість, сам лише вигляд лицарів у плащах із зеленими хрестами примушував юрмисько розступатися, утворюючи широкий прохід. На них витріщалися мовчки, дехто, побачивши їх, хрестився.

Сонце, невидиме за покровом низьких хмар і курявою, що висіла в повітрі, вже схилялося до обрію. Прокажений лицар, який їхав поруч із Мартіном, зауважив: ця виснажлива задуха тримається вже давно, а дощу нема й нема. Злива, принаймні, трохи все освіжила б.

Мартін промовчав. Прокажені воїни незворушно розмовляли про погоду, наче їм більше нічим було перейматися, натомість сам він мало не задихався під шоломом – і не лише від затхлості й смороду табору. Його жахало, що відтепер він змушений буде перебувати серед хворих на лепру, яка не лише заразна, а й невиліковна. Чи враховував це Ашер бен Соломон, посилаючи сюди майбутнього зятя? Навряд чи. Однак тепер Мартіну, хоч-не-хоч, доведеться залишатися з лазаритами, аж поки не трапиться нагода втекти. Але куди? Навколо вирував багатотисячний натовп різноплемінних людей – тут усе було, мов на долоні, зважено й пораховано: монахи позначали в спеціальних переліках, скільки воїнів на утриманні та при якому вони багатті, до якого намету прикріплено кожного з них.

Лазарити пояснили йому, що це необхідно, щоб розрахувати кількість провіанту і знати, кого й де поселено, аби в разі тривоги командири могли швидко зібрати своїх вояків. За наметами торговців і землянками, у яких мешкають прачки, слуги та решта люду, що прибився до табору хрестоносців, також ведеться нагляд, адже у величезному юрмиську можуть виявитися розвідники Саладіна. За воїнами-новачками теж наглядають спеціально призначені сержанти.

Провідники пояснили Мартінові: тут безмір усілякого наброду, тому жоден лазарит не відходить від свого шатра без супроводу двох-трьох охоронців, і все це – задля безпеки самих прокажених, бо хтозна, що може спасти на думку дюжині якихось нетверезих таборових нероб. Звісно, лицарі Святого Лазаря можуть пересуватися й поодинці, але ніде не затримуючись. Якщо раптом зникне котрийсь лазарит, його побратими мусять негайно повідомити про це маршалів госпітальєрів чи тамплієрів могутніх орденів, які опікуються лазаритами. Тоді зниклого починають шукати, оповістивши про це весь табір.

Мартінові залишалося лише подумки лайнутися. Цієї миті він бачив єдиний вихід зі становища – героїчно «загинути» за першої ж серйозної сутички, а потім, відлежавшись, аж поки споночіє, на полі бою, повернутися в табір простим найманцем.

Пройшовши добру половину табору, що кільцем охопив мури Акри, Мартін і його провідники дісталися нарешті до стану прокажених. Довге кострище з тліючим вугіллям відділяло його від інших воїнів, які мовчки стежили за лазаритами. За ямою височіло просторе шатро, колись доволі багате, але зараз вицвіле й пошарпане від дощів та сонця. Поряд були конов’язі, стійки зі списами, вози з добром і провізією; походжали лікарі-госпітальєри в довгому темному одязі. Мартін затримав погляд на жердині при вході в шатро: на ній нерухомо висіло довге чорне полотнище із зображенням черепа.

Один із лазаритів-провідників пояснив:

– Наш загін обрав саме такий символ – череп, або, інакше кажучи, Адамову голову. Ця частина тіла найменше підлягає тлінню, для нас же вона – символ смерті і безстрашшя перед її лицем.

Мартін відчув, як по його спині, попри задуху, пройшла хвиля холоду. Він почав згадувати, як уникнути погибельної зарази: жодним чином не можна торкатися до виразок прокажених і дихати з ними одним повітрям, треба якнайчастіше митися, а якщо вже довелося доторкнутися до хворого – обтирати шкіру оцтом. Кажуть, ця болячка переходить від людини до людини лише після тривалого спілкування. Але… хто може це знати напевне? Король Бодуен Єрусалимський страждав на проказу із семи років, проте в його оточенні не було жодного недужого. Тоді й виник забобон, що проказа – це дане Богом випробування: християнин мусить нести свій хрест упокорено, спонукаючи людей, що його оточують, до співчуття. Щодо мусульман, то ті називали лепру «нечистою хворобою».

Лицарі спішилися. Один із Мартінових попутників зняв свій важкий шолом, відкривши засмагле чисте обличчя з по-хлопчачи круглими сіро-блакитними очима, темно-каштановою ошатною борідкою та глибокими залисинами на тім’ї. Жодних слідів прокази на цьому обличчі не було. Зате, коли відкрив голову інший, Мартін мало не відсахнувся: бліді повіки вивернуті, верхня губа поїдена страшними виразками, нижня теліпається, оголюючи зуби. Невипадково ще дорогою Мартіну здалося, що цей його попутник гундосить, немов йому важко виштовхувати з рота слова. Мертвотні губи знову ворухнулися, і Мартін почув:

– Ми тут не називаємо один одного колишніми іменами, бо в нас немає минулого. І одне лише майбутнє – вічність!

Замовкнувши, спотворений лицар і далі пильно дивився на Мартіна, а той наважився запитати, як же звертаються один до одного лазарити, якщо не вживають даних при хрещенні імен.

– У нас немає ні звань, ані титулів. А нове ім’я ми обираємо на честь одного зі святих, якого вважаємо своїм покровителем. Скажімо, мене називають братом Ієронімом…

Лицар з борідкою назвався Джоном, сказавши, що обрав це ім’я на честь Івана Хрестителя. З його вимови Мартін здогадався: Джон – англієць.

– Я Мартін, – не мудруючи назвався він.

– У нас уже є один лицар, який називає себе на честь Святого Мартіна Турського, – зауважив Джон. – Але це не має значення. Називайтеся так, як вам буде зручно. А зараз прошу до нашого братства лицарів, котрі чекають на Благословенну смерть!

Він відкинув завісу шатра, запрошуючи Мартіна ввійти, але той несамохіть позадкував і, немов шукаючи захисту, озирнувся на Ейріка.

– Не переймайтеся за свого зброєносця, месіре, – виринув звідкілясь чернець із білим хрестом госпітальєра на рясі. – Йому нададуть місце в наметі неподалік від вашого шатра разом із рештою зброєносців та слугами лицарів-лазаритів.

Мартін знав, що багато зі служників прокажених лицарів теж хворі, але далеко не всі. На мить він позаздрив рудому. Ейрік же віддав поводи обох коней монаху і незворушно попрямував, куди йому вказали.

Простуючи за братами Ієронімом та Джоном, Мартін нарешті опинився під склепіннями шатра. Прокажені лицарі зібралися помолитися перед встановленою на тринозі іконою Святого Лазаря Чотириденного, якого орден лазаритів шанував як свого небесного заступника. Лазарити вірили: плоть Лазаря з Віфанії, котрого воскресив Ісус через чотири дні по смерті, встигла так розкластися, що, навіть оживши, він і далі мав на обличчі й тілі сліди тліну.

Ніхто з лицарів не обернувся до щойно прибулих; голоси молільників зливалися в глухий гомін, що переривався віддаленим тягучим лементом муедзинів, які з мінаретів Акри скликали правовірних до вечірнього намазу. Мартін теж став на коліна, молитовно склавши руки на грудях, але шолом не зняв. Топхельм здавався йому хоч і ненадійним, та все-таки захистом від хвороботворних міазм, які витали в повітрі. Навіть крізь пахощі благовонних смол, що чаділи в кадилах, до нього долітав відворотний солодкавий дух гнилої плоті.

Нарешті пролунало останнє «амен», молільники підвелися з колін, і всі, як один, обернулися до Мартіна. Багато з них видалися йому цілком звичними людьми, але були й укриті рихлими м’ясистими наростами, на щоці в одного лицаря багріла величезна пляма, що стікала сукровицею, а спотворене лице іншого нагадувало розлючену лев’ячу морду. У решти видно було лише плями лепри. Загалом лазаритів було не більше двох десятків.

– Слава Ісусу Христу, брате! – вклонився один лицар. – Благослови вас Господь – тепер ви вдома.

Атож, так воно й було: це їхній останній прихисток, іншого дому ці нещасні не мали.

– Я брат Бернабе, капітан Благословенної смерті, – привітався інший лицар з голим, як коліно, черепом і неймовірно розпухлими, обвислими ледь не до плечей, мочками вух. – Покажіть своє обличчя, брате!

Мартіну довелося скоритися. Розстібнувши паски закритого шолому, він скинув його, а потім стягнув із голови кольчужний каптур та стібану шапочку. Його світле, вигоріле до жовтого, волосся впало на чоло, приховуючи блакить очей.

Капітан Барнабе, похитавши головою, мовив:

– Що й казати, гірко буде втратити таке лице! Але чого варта наша тілесна оболонка порівняно з вічним життям душі? Де у вас відмітини лепри?

– Плями в паху і під пахвами. Ченці в Намюрі, де я народився, визначили, що це, безперечно, лепра.

– У нас уже є один брат Мартін, – зауважив капітан Барнабе, вказуючи на прокаженого в страшних наростах. – Ми називатимемо тебе Мартіном Прекрасним.

На ці слова лазарити заусміхалися.

– Не переймайтеся, ви однак не доживете до того часу, коли болячка вас спотворить, – мовив брат Джон, кладучи руку на плече Мартіна. – Спершу нас було тут значно більше, та лазарити так рвуться в бій, що смерть приходить до них, не гаючись, немов кохана в обійми. Ніхто з нас не встигне перетворитися на гниле падло, бо коли сюди з’явиться Річард, усі ми вже загинемо во славу Господа. Чи не це є істинним щастям для християнина?

Моторошні обличчя хворих пожвавилися.

Мартін ледве стримався, щоб не скинути руку лазарита з плеча. «Нехай сміються, – подумав він, – аби тільки не захотіли перевірити плями в мене на тілі».

Однак ніхто й гадки не мав перевіряти. Яка ж здорова людина з власної волі наважиться жити і воювати серед хворих на лепру?

У сусідньому приміщенні шатра, відділеному завісою від імпровізованої каплиці, слуги лазаритів уже накривали довгі столи. Пожива була нехитрою: підсмажений хліб, яйця, кров’янка, ячна каша, а в глечиках подали світле пиво. Але й така їжа, за словами лазаритів, після минулої голодної зими здавалася їм смачною та щедрою. Щодо Мартіна, то йому шматок у горло не ліз.

– Під Акрою нині тихо, і це нас не радує, – казав новоприбулому братові капітан Барнабе. – Ми так нетерпляче чекали на короля Філіпа, молилися за його здоров’я! Та щойно він сюди прибув, усі бойові дії було призупинено, бо французький король вирішив дочекатися союзника, а Річард Англійський затримався на Кіпрі. Брате Мартіне, адже ви прибули з Кіпру, то розкажіть нам про тамтешні справи. Чи довго нам скніти в нестерпному чеканні?

Мартін стисло змалював ситуацію на острові. Звістка про те, що король Англії збирається очолити кампанію проти Ісаака Комніна, викликала загальне пожвавлення. Лазарити вирішили: такий досвідчений воїн, як Річард, у лічені дні впорається з імператором-самозванцем і вирушить нарешті до Палестини. Тоді вони й покажуть, чого варті!

– Невже Філіп стримує армію? – перебив Мартін, зрозумівши, що в такому разі йому не вдасться «загинути» й покинути прокажених.

Лазарити скрушно хитали головами. Облога Акри – це спроба штурму фортеці, сутички, вилазки та періоди тривалого затишшя.

– І так уже майже два роки, – зауважив лазарит із відкритою гнійною виразкою на щоці, що його імені Мартін не запам’ятав. Ця виразка жахала Мартіна – ось справжнє джерело зарази, від якого слід триматися якнайдалі!

Проте хворий, перехопивши його погляд, добродушно розреготався й почав розповідати, як він свого часу цілком успішно лікувався в грязьових купальнях Мертвого моря, що стримувало розвиток прокази. На те цілюще багновище регулярно приїздив король Бодуен, і лицар неодноразово мав нагоду спілкуватися зі славетним полководцем.

– Але ж це було так давно! – здивувався Мартін.

– Так, понад вісім років тому. Але ж і лепра зжирає людину неквапом. Король Бодуен захворів на проказу, коли йому було сім років, а помер у двадцять п’ять. І скільки ж він устиг за цей час! Щоправда, останні рік-два… – Лазарит сумно замовк. Мовчали і його побратими.

Мартін раптом відчув, як заворушилося волосся на потилиці. Він знав, що останні роки молодий король перетворився на живий труп: у нього згнили кістки, відпали кінцівки й витекли очі. Пекельно спотворене хворобою обличчя Бодуена доводилося приховувати під срібною маскою.

Капітан Барнабе першим порушив мовчанку, піднявши чашу за лицарські чесноти. Інші лазарити підхопили по колу:

– Битися за справедливість і добро проти несправедливості й зла!

– Не відступати перед ворогом!

– Вірити заповідям нашої святої матері Церкви і дотримуватися заповідей Господніх!

– Бути милосердними до слабких, захищати їх!

– Нещадно воювати з невірними!

Коли настала Мартінова черга, він теж промовив те, що пам’ятав із кодексу лицарської честі:

– Дотримуватися законів короля, вітчизни та лицарства!

– Тільки якого саме короля? – не без іронії поцікавився один із прокажених.

І негайно спалахнула суперечка: одні стверджували, що королем мусить залишатися Ґвідо де Лузіньян, оскільки його помазано в храмі Гробу Господнього, інші наполягали: найкращим правителем цієї землі стане маркіз Конрад Монферратський, особливо після того, як Ґвідо зганьбився, програвши битву при Хаттіні.

– Я був там і бачив, як християни юрбами гинули від рук невірних, – невиразно прошамкотів брат Ієронім, бризкаючи слиною. – Від спеки та задухи я зомлів… а може, хтось і навернув мене по шолому, хтозна. Зате пам’ятаю, яке там було пекло… Я отямився серед трупів, у куряві й крові. Вечоріло, однак спека досі не спала. Я піднявся і пішов, переступаючи через тіла людей та коней. Присягаюся: уся земля навколо була просякнута кров’ю моїх братів по вірі. Із загону нашого ордену не вцілів жоден. Їм тоді вже легко було – вони вознеслися просто до престолу Господа, а я, невдатний, плентався тією кривавою долиною, і сарацини, які траплялися на моєму шляху, розбігалися, щойно я піднімав до них обличчя.

«Ще б пак!» – несамохіть подумав Мартін.

Очі оповідача раптом спалахнули.

– Мусульмани вважають нашу хворобу нечистою. Вони й гадки не мають, що завдяки проказі лицар здатен забути все земне, а пам’ятати лише про Бога! Помолімося ж, братове!

Коли після молитви прокажені розійшлися, з’ясувалося, що Мартіну перепало місце поруч із братом Джоном. Лежаки розділяла тонка фіранка, і він чув, як уночі до брата Джона прийшла жінка. Не викликало сумнівів, що саме вони робили, й Мартін був приголомшений: невже серед жінок легкої поведінки в таборі є нещасні, готові віддаватися прокаженим?

Згодом, коли шльондра пішла, а брат Джон умиротворено захропів, Мартін тихо вийшов із шатра й особливим посвистом викликав із намету для слуг Ейріка. Той з’явився майже миттєво.

– Роздобудь для мене оцту чи принаймні скислого вина, – мало не тремтячи з відрази, попросив Мартін приятеля.

Було далеко за північ, коли вони, проминувши темний табір, спустилися під берегове урвище до моря. Дорогою їх кілька разів зупиняли вартові та, помітивши знак лицаря-прокаженого, звільняли їм шлях. У крихітній лагуні за виріжком мису обидва ретельно помилися й обтерлися оцтом.

– Треба якнайшвидше звідси драпати, – мовив рудий, закорковуючи невеличкий бурдюк рідини з різким запахом. – Може, просто зараз?

– І куди ми підемо?

– Хіба не все одно?!

– Нічого не вийде. За першої ж переклички нас похопляться. І хоча тут незлічимо народу, – Мартін указав на табірні намети, що тьмяно блищали в сяйві місяця, який щойно виринув із розірваної хмари, – нас почнуть шукати всі, а особливо, якщо лазарити скажуть, що прокажений ховається серед здорових вояків.

– Ох і влипли ж ми, малий, – шумно зітхнув Ейрік, кинувши на пісок бурдюк із оцтом. – Чи знав Ашер, що коїть, даючи нам таке доручення?

«А йому що з того? – натягуючи на вологе тіло одяг, подумав Мартін. – Він добре платить за все, що випадає на нашу долю, а робота – це завжди робота. Хай там як, а я мушу успішно закінчити цю справу, щоб здобути головний приз – Руф».

Скупавшись, він почувався значно краще.

Повертаючись крізь притихлий табір, вони з Ейріком чули віддалену перекличку на передових чатах, бачили багаття, що догорали, при яких сиділи запізнілі гультіпаки. Ці люди вже звикли до такого життя, і ніщо в ньому їх не дивувало.

Злива вперіщила аж над ранок. Спершу на шатра налетів потужний шквал; сліпучі блискавки, мов набряклі старечі вени, звивалися серед хмар і сікли землю. А потім табір зник у суцільних потоках води, що, ревучи, лилася з неба.

Проте незабаром вітер розірвав хмарний покров, визирнуло сонце, ґрунт почав підсихати. Але від цього стало ще гірше: волога задуха не давала дихнути. Однак лазарити, незважаючи на те, взялися за військові вправи, до того ж дуже стрімко. Мартін зрозумів це відразу, зійшовшись з одним, другим, поки переконався, що має справу з чудовими вояками. Проказа і справді зжирає людину повагом: спершу твердне та втрачає чутливість шкіра, потім змінюються риси обличчя, з’являються виразки й тріщини, але м’язи ще довго залишаються дужими та пружними, і, лише коли хвороба прогресує, відмовляють кінцівки, відмирає язик, туманіє розум. Потім людина розкладається живцем. Смерть переважно майже безболісна, але принизлива через цілковиту безпорадність.

У перших поєдинках Мартін намагався приховати свої навички, сподіваючись, що йому дадуть спокій. Але капітан Барнабе заявив: Мартінові слід працювати й працювати, щоб стати для нечестивих достойним супротивником. Обов’язок лазарита – не просто загинути в бою, а й укоротити віку якомога більшому числу невірних. Лише тоді перед ним відчиняться ворота раю.

Закінчивши вправи, Мартін пішов валандатися табором. І хоча його лице приховував шолом, зелений хрест красномовно свідчив, до якого ордену він належить. Невдовзі він переконався: попри героїзм лазаритів, багато хрестоносців ставляться до них украй вороже. Щойно Мартін наближався до чиїхось шатер, його негайно гнали геть – часом принизливими викриками, часом – розмахуючи смолоскипами, а іноді й натягуючи тятиву.

– Забирайся звідси, клятий прокажений! Геть! Неси свою заразу сарацинам!

І все ж Мартінові вдалося ретельно вивчити табір і розташування резиденцій очільників хрестоносного війська. На узвишші навпроти головної брами Акри, що називалася на честь Святого Миколая, було розташовано штаб короля Ґвідо де Лузіньяна, який нині перебував на Кіпрі. Там нині порядкував його старший брат Аморі, і слід зауважити, ця частина табору була найупорядкованішою. Шатри, хоч і пошарпані, розташовано в строгому порядку, прокладено стічні канави для нечистот та дощової води, майданчики для багать викладено плитами піщанику, а біля ям для тліючого вугілля весь час чергують слуги, бо при такому скупченні людей пожежа може спалахнути будь-коли.

Такий саме лад був і в госпітальєрів, біля яких розташоване шатро лазаритів, а також на табірній стоянці тамплієрів. Орденські порядки скрізь однакові: шатро магістра чи головнокомандувача – у центрі, а намети рядових братів утворюють концентричні кола навколо нього, захищаючи очільника ордену. Між колами наметів залишено широкі проходи; далі розташовано конов’язі та зіставлені упритул криті візки, під якими ховаються від палючого сонця сержанти та мусульмани-туркополи, що їх утримують орденські брати.

Але так було далеко не скрізь. В інших частинах табору намети і шатри розташовані абияк. Доводилося довго блукати між ними, щоб вийти на відкриту місцину, а подекуди й таких проходів не було.

Народ тут мешкав різношерстий та різномовний. Придивившись, Мартін невдовзі збагнув: національну приналежність лицарів можна визначити за кольором хрестів, нашитих на їхніх туніках. Французи носили червоний хрест, англійці – білий, фламандці – блакитний, а італійці – жовтий. Данці, шведи і мадяри не надто заглиблювалися в ці тонкощі, тому нашивали абиякий, зате німці й австрійці, що носили чорні хрести, ставилися до цього свого знака украй ревно і протестували, коли хтось намагався їх наслідувати.

Водночас у стані німців та австрійців панував неймовірний безлад. Рештки зруйнованого війська Фрідріха Барбаросси, що з’явилося під Акру, починали часом рукопашні сутички навіть за право користуватися імпровізованими нужниками біля рову уздовж зовнішнього боку табору. Вони були завжди озлоблені, й усі до одного вважали, що прийняли їх тут не так, як належить.

Лише у великому шатрі, у якому жили німецькі монахи-цілителі, усе було розмірено-чинно, як у монастирі. Наблизившись, Мартін баварським діалектом заговорив до ченців у білих одежах із чорними хрестами, і його навіть пригостили чашею рідкого бульйону, бідкаючись, що їхній співвітчизник підхопив лепру.

– Ми тевтонські брати, – пояснив удаваному лазаритові один із монахів. – І допомагаємо тим німецьким та австрійським лицарям, на яких бракує часу в іванітів, перейнятих турботою про французів та італійців. Фрідріх Швабський, син загиблого імператора Барбаросси, посприяв нам отримати статус ордену. Уже хворий, він написав його святості Папі Римському, належно оцінюючи нашу працю, однак відповіді поки нема, а молодий Фрідріх тим часом помер. І тепер нам, як може, допомагає лише герцог Леопольд Австрійський.

Останнє зауваження було не даремним. Адже герцог Леопольд привів під стіни Акри зовсім мало воїнів, проте в колі очільників хрестоносців поводився так зверхньо, що навіть славетні полководці – магістр ордену Гарньє де Неблус або захисник Єрусалима барон Баліан де Ібелін – поруч із ним здавалися його підлеглими. Мартін уперше побачив цього рум’яного білявого гіганта на величезному, мов бойовий слон, коні, коли той під’їжджав до свого шатра. Угледівши Мартіна, який сидів неподалік від намету цілителів, герцог оскаженів:

– Що робить біля мого шатра прокажений? Агов, тевтонці, якщо я хоч раз іще його тут побачу, накажу спалити і його, і весь ваш шпиталь!

Мартін мовчки забрався, адже все, що йому слід було побачити, він уже узрів: біля стоянки нечисленних германців упереміш розташувалися шатра лицарів найрізноманітніших національностей, і удаваний лазарит вирішив, що за нагоди й він зможе спробувати приєднатися до них. Щоправда, зробити це можна буде лише тоді, коли на очах у багатьох людей він героїчно «загине» під мурами Акри.

Пізно ввечері вони з Ейріком знову зійшлися в кам’янистій лагуні північніше від табору хрестоносців і поночі скупалися й натерлися оцтом. Щойно вони закінчили, як Мартін порадив приятелеві непомітно щезнути й спробувати влитися в один із багатомовних загонів.

– Лицарям ордену Святого Лазаря я скажу, що мій сержант утік, – промовив Мартін, викручуючи мокре волосся. – Таке, знаєш, часом трапляється зі слугами. І ти уникнеш небезпеки заразитися від прокажених-зброєносців, якщо, звісно, не підхопиш іншої болячки – шлункової кольки, різачки чи ще якоїсь біди від тих, ким кишить цей бордель, що зветься табором.

– А як же ти, малий? – спитав Ейрік. – Може, варто кинути все під три чорти й дати драла? Бачиш, Сабір поїхав своєю дорогою і носа сюди не потикає, хоча я півдня шукав його сьогодні серед табірних торговців-мусульман.

Мартін накинув стібаний акетон.

– А й справді, де це носить Сабіра? Якщо не помиляюся, від Кілікії до Акри близько двох тижнів неквапливим алюром.

– Він вичікує, – Ейрік махнув головою так енергійно, що мокрі кіски на скронях хльоснули його по щоках. – Він той іще хитрун, наш Сабір. Дивно, малий, що ти цього не бачиш.

Простакуватому Ейрікові мовчазний і відлюдкуватий мусульманин завжди здавався продувною бестією, але Мартіну зараз дуже бракувало путніх порад приятеля-сарацина.

– Сподіваюся, ми побачимо його ще до того, як покинемо табір, – сказав він. – А що це станеться дуже скоро, я не сумніваюся. Не багато втіхи їсти ячну кашу, споглядаючи моторошні обличчя лазаритів.

Від цього спогаду він аж здригнувся. Але хто ж міг припустити, що посланці лазаритів зустрінуть їх просто при сходнях галери?

«А Руф?» – хотів було спитати в себе Мартін, однак замість Руфі перед очима несподівано виникло обличчя Джоанни де Рінель.

Відігнавши це видіння, він поділився з Ейріком одним зі своїх спостережень: на території воїнів короля Філіпа Французького поспіхом споруджують велику балісту. Отже, на чергову спробу взяти Акру чекати недовго. Тим паче, матеріалу для цієї зброї більш ніж досить, адже на неї йде ліс, привезений магістром госпітальєрів із Кіпру…

Але за кілька днів, сидячи з лазаритами за трапезою, з розмови Мартін зрозумів: майже ніхто з цих лицарів не сподівається на успіх задуму Капетінга.

– Чому ж це? – поцікавився він, не зводячи очей із глиняної миски з юшкою. – Я чув, що в таборі короля Філіпа стукають молотки й сокири, і вже завершено платформу під нову смертоносну зброю.

– Блаженний, хто вірить, – похитав головою капітан Барнабе. – Але здається мені, що француз геть не рветься у бій, а на його балісту чекає така ж доля, як і на багато інших машин для облоги, спалених сарацинами за допомогою «грецького вогню».

Мартін замислився. І справді, на підступах до міста повсюди валяються кістяки веж для облоги та требюше, що здалеку схожі на скелети драконів.

– Звідки ж у невірних «грецький вогонь»? – перегодом запитав Мартін. – Адже таємницю тієї горючої суміші знають лише ромеї.

– Справді, брате Мартіне, – зауважив інший Мартін із набряклим лицем, схожим на лев’ячу маску. – Але в сарацинів знайшовся один тямовитий хлопець, мідник із Дамаска, який зміг винайти щось схоже. Нехай то не пекельне грецьке зілля, однак воно є значно небезпечнішим за смолу та палаючі головешки, що їх використовують наші лицарі. Вогонь мідника з Дамаска – це нафта, видобута із землі. Сарацини наповнюють нею глиняні шпаристі горщики і кидають іх із мурів, уцілюючи по наших стінобитних гарматах. Горщики розбиваються, нафта випліскується, а потім невірні посилають туди запалені стріли, обмотані просмоленою паклею. І їм це, хоч і не завжди, але вдається! – щоб їм добра не було, як на цьому, так і на тому світі!

Лазарити не вірили в користь стінобитних гармат і каменеметів, але Мартін дуже сумнівався в тому, що прямий штурм фортечних мурів може мати успіх. Однак прокажені лицарі вірили саме у штурм. Тому він запитав: хіба мало за ці два роки було спроб узяти фортецю «у лоб»? Не дивно, що очільники хрестоносців усе-таки повернулися до думки пробити діру в укріпленнях Акри і через неї увірватися в місто.

– Вони просто боягузи, – зневажливо відповів йому капітан Барнабе. Серед них немає зухвалого сміливця, який повів би християнське військо на штурм задля вічної слави та порятунку душі.

Мартін відірвав погляд від миски:

– Але ж їм усім є що втрачати. На відміну від нас.

Після цього за столом запанувала напружена тиша. Адже Мартін зачепив те, про що хрестоносці зазвичай не говорили, – тему їхньої безсумнівної приреченості. У поглядах декого з них прочитувалася відверта неприязнь до новачка. Щоб розрядити атмосферу, він, за традицією братів, першим підняв чашу, виголосивши одну з лицарських обітниць:

– Служити вітчизні, але відповідати лише перед Богом!

Його негайно підтримали:

– Прагнути до честі, але не до почестей!

– Перемагати, але не мститися!

– Гідність у служінні!

– У служінні, але не в прислуговуванні!

Авжеж, зі своєю святою вірою в лицарську гідність ці нещасні прокажені могли бути взірцем для високих верств. Вони дбали про честь і про душу. Однак пізно вночі Мартін знову чув, як за фіранкою Джон вовтузиться зі своєю шльондрою. А потім жінка перебазувалася в інший куток, де стояв лежак капітана Барнабе.

Уранці під час вправ зі зброєю Джон запитав у Мартіна, нащо він щовечора обтирається оцтом, немов ті брати-госпітальєри, які бояться заразитися, доглядаючи прокажених. Очі в лицаря палали цікавістю, і він аж ніяк не скидався на простодушного хлопчиська.

Мартін сказав, що цього навчили його ченці в Немюрі – начебто оцет запобігає хворобі поширюватися по шкірі. І поки Джон не поставив наступного запитання, яке могло виявитися ще небезпечнішим, Мартін натомість поцікавився, що то за дівуля ночами обслуговує прокажених.

– Вона не така вже й молода, щоб називатися дівулею, – усміхнувся Джон. – Але така ласа на гроші, що її навіть проказа не лякає. Та й кому вона ще потрібна – половини зубів немає, родима пляма на півобличчя, цицьки теліпаються до пупа. До хвороби знав я дівчаток значно кращих за цю Доротею, хай їй грець! І все ж щілина між ляшками в неї точнісінько така ж, як у будь-якої іншої кралі, а я ще не настільки хворий, щоб розучитися користуватися своїм стрижнем. Та й решта братів не проти отримати від життя бодай маленьку радість.

«Але ж та курва може рознести заразу по всьому табору!» – здригнувшись, подумав Мартін. На цьому розмова із Джоном закінчилася й Мартін поквапився до Ейріка.

У тій частині табору, де стояли французи, знову чути було стукіт молотків і вищання пилок. Величезна гармата для облоги росла на очах, особливо після прибуття ще одного корабля з Кіпру, навантаженого дошками й кам’яними ядрами. З’юрмившись при сходнях, лицарі допитувалися, коли нарешті прибуде король Річард, і розносили табором звістку: англійський Лев уступив у бій із загонами лжеімператора на рівнині між Фамагустою та Нікосією, і в цьому бою король Англії особисто схрестив зброю з Ісааком. Той випустив у Річарда одну за одною кілька отруєних стріл, але король зумів ухилитися, і тоді Ісаак утік із поля бою та засів в одній із гірських фортець. А тим часом народ і знать острова присяглися на вірність Річардові.

– Скоріше б він прибув! – гомоніли ввечері лазарити. – Тоді все зміниться, і замість цього каторжного сидіння під Акрою ми нарешті здобудемо перемогу.

Протягом дня Мартін чув такі ж розмови по всьому табору хрестоносців.

– Чому в усіх надія тільки на Річарда? – запитав він у прокажених. – У таборі я бачив чимало славетних воїнів. Тут і захисник Тира Конрад Монферратський, і звитяжний Леопольд Австрійський, і хоробрий Гуго Бургундський, і, нарешті, високославний Баліан де Ібелін, який протистояв самому Саладінові під Єрусалимом!

Хоч як це дивно, лазарити знітилися. Капітан Барнабе неуважно помацав наріст, що набряк трохи вище надбрів’я на його безволосому та безбровому обличчі, і промовив:

– Усі згадані вами – вправні та звитяжні воїни, це правда. Але останнім часом ніхто з них не зміг здобути жодної перемоги над сарацинами. Так, маркіз Конрад зо два роки тому захистив Тир, однак на цьому його подвиги і скінчилися. Барон Ібелінський захищав Єрусалим, але здав місто Саладінові. Нехай і з незначними жертвами, однак хто наважиться назвати це перемогою? Герцог Гуго Бургундський і справді хоробрий, але в останній сутичці із сарацинами він утратив стільки воїнів, що це доречніше було б уважати поразкою…

Що ж до Леопольда Австрійського, то цей крикун колись захотів був захопити вежу на скелі. Те передове укріплення називають Мушиною вежею, воно охороняє підступи до гавані Акри. У разі успіху хрестоносці могли б завадити Саладінові доправляти в оточене місто продовольство. Леопольд планував облити смолою велику фелуку, підпалити її та скерувати за кам’яний мол простісінько в гавань. А під її прикриттям увірватися на скелю і взяти Мушину вежу штурмом. Задумка була-таки непоганою. Але що з того сталося? Австрієць не врахував напрямку вітру, який розвернув палаюче судно і поніс його просто на корабель, на носі якого розмахував бойовим молотом звитяжний герцог. І він сам, і його воїни, коли їхня галера спалахнула, пострибали в море, як жаби. Багато людей потонуло, але герцогові вдалося врятуватися… Сумнівний подвиг, нічого не скажеш, – адже перед тим Леопольд наказав, щоб із боку табору хрестоносці почали атакувати одну з ділянок фортечного муру, аби відвернути увагу оточених. Однак кляті сарацини встигли надіслати до Саладіна поштового голуба, сповістивши про початок штурму, і султан скерував свої війська на табір. Якби не тамплієри маршала де Шампера та госпітальєри магістра Неблуса, якби не наші орденські брати… – Барнабе з гіркотою махнув рукою і додав: – До того в нашому загоні було не менше шістдесяти чудових воїнів, а ті, що ви їх бачите зараз за цим столом, – усі, хто тоді вцілів!

«Але ж більшість із них отримали саме те, до чого прагнули, – героїчну смерть у бою з невірними, і в супроводі янголів вирушили просто в рай, – подумав Мартін. – Якщо, звісно, янголи їх не злякалися. Хоча про що це я? У християнському раю, мабуть, немає жодних хвороб. Чудова, напевно, місцина, – якщо, звісно, вона насправді існує».

Мартін мимоволі усміхнувся, але тут до нього звернувся брат Джон, запитуючи, де це подівся його рудий зброєносець. Джону доповіли, що вчора ввечері він не повернувся в намет братів-сержантів.

На якусь мить Мартін згадав кам’янисту бухту, де вони щовечора зустрічалися з Ейріком. Напередодні рудий прийшов до нього в новому сарацинському шоломі зі сталевим захистом для носа і в міцній шкіряній сорочці з буйволової шкури, обшитої металевою лузгою. У таборі хрестоносців, де було десятки кузень і сновигала купа торговців зброєю, придбати обладунок нескладно. Але особливо пишався Ейрік новими широкими штаньми, у які, на відміну від вузьких шосів,^[127] що їх носять франки, вбираються лише данці.

– Малий, тепер я зі своїми! – тішився Ейрік. – І тамтешні хлопці не рідше за мене клянуться молотом Тора^[128] й оком господаря Вальхали,^[129] хоча всі вони – хрещені християни. Може, й ти зі мною до данців?

– Роздобудь краще для мене гаки, моток мотузки та легкий темний одяг, – неуважно промовив Мартін, роздивляючись фортечний мур. – І за першої ж нагоди я спробую пробратися в місто. Сподіваюся, король Філіп за допомогою своєї видатної балісти хоча б подекуди зруйнує кладку й трохи спростить мені завдання.

Цей спогад блискавично промайнув перед внутрішнім зором Мартіна, а потім він пригнічено розповів лазаритам: бачив, як його зброєносець сів сьогодні на корабель, що відходив на Кіпр.

– Я його не стримував, – додав Мартін. – Нащо мені зброєносець-зрадник?

– Його теж можна зрозуміти, – зітхнувши зауважив капітан, кладучи на Мартінове плече руку, яку хвороба позбавила двох пальців й уподібнила до клешні. – Вам підібрати зброєносця? – співчутливо запитав капітан Барнабе.

Мартін відповів, що сам знайде собі нового слугу. І полегшено перевів подих, коли прокажений перестав торкатися до нього. Схоже, Барнабе помітив, як він напружився, і Мартін швиденько спробував відволікти його запитанням:

– А що ви, месіре, думаєте про короля Філіпа як про головнокомандувача? – чоловік подумки сподівався, що цієї миті він схожий на незворушного приятеля-сарацина Сабіра.

– Час покаже, – мовив лазарит. – Звісно, що після перемог Річарда на Кіпрі, Філіпові кортить відзначитися. До того ж про Річарда йде слава як про воїна, котрий не програв жодної битви. А французький король… Принаймні зараз у хрестоносного війська один очільник, і нарешті вгамувалися суперечки про те, хто має бути командиром.

За рангом Філіп Капетінг, безумовно, був найвищим з усіх претендентів на очолення армії-обложниці Акри. Але що станеться, коли з’явиться Річард Левове Серце?

Тієї ночі лазарит Джон довго крутився і зітхав за своєю фіранкою. Хвойда з родимкою чомусь не прийшла на побачення. З-під заплющених повік Мартін бачив, як той устав, відсунув тонку тканину й вирячився, думаючи, що він спить. Широкі, бугристі від м’язів плечі лепруватого всуціль укривали бурі, у сукровиці, нарости. Джонове лице було чистим, але все тіло моторошно позначила лепра.

Натягнувши аж до підборіддя покривало, просочене ароматичним оцтом, Мартін відвернувся до стіни й подумав, що нині Ейрік зробив добре діло: розшукав у таборі та зарізав у темному завулку жінку з великою родимою плямою на обличчі. Хтось же мусив був зупинити поширення страшної болячки. Тепер треба придумати, як йому самому вирватися від лазаритів.

Наступного дня в таборищі французького короля знову вирувала робота. Гігантська баліста була майже готова. Порівняно з рештою табору, де переважали вицвілі й побурілі від спеки та злив намети, оточення Філіпової резиденції було аж святковим – повсюди стояли прикрашені королівськими лілеями ошатні яскраво-блакитні шатра. І сам Філіп, виїхавши подивитися на вже підготовлену до бою балісту, був величний в осяйній довгій кольчузі і золотій короні, що він її надягнув на гостроверхий вінцеподібний шолом.

– Feu!^[130] – скомандував Філіп, змахнувши мечем, наче завдаючи удару ворогові.

Противаги відскочили, зарипіло дерево, заспівали тугі кодоли – і здоровезні кам’яні ядра рвонулися до мурів Акри.

Від страшного удару осипалися зубці похмурої кам’яної споруди, яку хрестоносці називали Проклятою вежею. Стоячи в юрмі й спостерігаючи за руйнуванням, Мартін поморщився під шоломом. Який сенс починати обстріл фортеці з найміцнішого укріплення? Але велетенську балісту збудували просто навпроти Проклятої вежі, і вона невпинно працювала цілий день, метаючи брили – часом влучно, а часом ні. Деякі ядра перелітали через мур, і тоді з міста лунав глухий гуркіт, здіймалися стовпи куряви й чувся лемент сарацинів.

До берега тепер мало не щодня причалювали кораблі з Кіпру з лісом і продовольством. Подейкували, що на одному з таких кораблів до Річарда вирушив небіж Філіпа – Генріх Шампанський, якому Капетінг відмовився позичити грошей, щоб той розплатився зі своїми лицарями. Генріх, який уже майже рік провів під мурами Акри, відчайдушно потребував коштів – його шампанців і блуасців^[131] вважали найзлиденнішими в усьому таборі. Усі вже забули, що Генріх, прибувши сюди, щедро ділився з іншими хрестоносцями харчами, зброєю і фактично врятував велику кількість людей від голодної смерті. А зараз, отримавши різку відмову від Філіпа, молодий граф Шампанський вирішив просити про допомогу Плантагенета – короля, котрий, як і Капетінг, доводився йому дядьком.

Коли Філіпа сповістили про від’їзд племінника, він лише відмахнувся. Тепер Філіп значно більше переймався стінобитною зброєю. Біля потужної балісти, що котрий день поспіль руйнувала товсті мури Проклятої вежі, уже починали будувати не менш переконливу катапульту, яку в таборі охрестили «Злою сусідкою». Щоб дати франкам відсіч, сарацини теж установили на стіні балісту й почали метати каміння в стан французів. Але їхня зброя була не такою потужною, і її снаряди просто не долітали до табору. Тому гармату невірних насмішкувато назвали «Маленькою злюкою-кузиною».

Але недоречним було не це, а те, що майстерні каменярі Акри щоночі вельми вдало залатували проломи в мурі. Працювати вони починали затемна, коли хрестоносці припиняли обстріл.

Кілька днів по тому вже не одна, а кілька гармат закидали кам’яними ядрами Прокляту вежу, і, врешті-решт, одна брила таки пробила фортечний мур. Філіп наказав негайно починати штурм. Він особисто стріляв з арбалета по стінах і вежах, коли його воїни, натхненні бойовим кличем, вирушили до пролому. Але тієї ж миті засурмили роги на пагорбах, і з боку табору Саладіна на хрестоносців лавиною понеслися вершники. Філіпові довелося відкласти штурм і почати оборону табору від мамлюків.

Увечері в шатрі лазаритів за столом зійшлися всі п’ятнадцятеро лицарів. Вони підняли чаші, промовляючи обітниці опоясаних воїнів Христових:

– Злу – відплата, добру – нагорода!

– Ударом на удар!

– Перемога чи смерть!

– А тепер помолімося за наших загиблих, – молитовно склав руки капітан Барнабе. І лицарі почали повторювати за ним слова заупокійної молитви: «Requiem aeternam dona eis Divine…»^[132]

Потім Барнабе промовив:

– Хто бачив, як зустріли благу смерть наші побратими?

Вислуховуючи братів по одному, він, погоджуючись, кивав головою.

– А наш новачок? Мартін, якого ми назвали Прекрасним?

– Я був біля нього, коли ми зіткнулися з кіннотниками Саладіна, – підвівся зі свого місця брат Джон. – І спершу мені здалося, що він не надто рине в бій. Але, коли мене мало не розпанахав навпіл один із нехристів, Мартін Прекрасний підсік його й миттєво завдав удару згори. І зробив це, мушу зазначити, дуже майстерно!

– Це ж треба! – Барнабе замислено потер наростень на лобі. – На тренуваннях він був не надто старанний. Але хай там як, загинувши в сутичці з невірними, він здобув вічну славу!

Брат Джон намагався сказати щось іще, та Барнабе вже почав розпитувати про решту загиблих. Потім розмова перейшла на інше, обговорювали те, що, як з’ясувалося, король Філіп наказав почати штурм фортеці, дізнавшись: Річард узяв у полон лжеімператора Ісаака.

Правитель острова, оточений у своїй фортеці, погодився здатися лише за умови, що король Англії ані закує його в залізні кайдани, ані зв’яже мотузками. Ісаак забезпечив собі сяку-таку свободу, щоб за першої ж нагоди втекти з полону. Річард погодився, але перехитрував Комніна: на той час він уже заволодів однією зі срібних копалень острова, тому звелів виготовити срібні ланцюги, у які й закував полоненого супротивника.

Лазаритам історія видалася кумедною, і за столом ще довго не стихав сміх. Ці люди, попри страшну хворобу, завжди старалися взяти від життя якнайбільше. Цікава історія, дотепний жарт, хороше винце, смачна пожива… Правда, дехто з них шкодував, що жінку, яка за гроші дарувала прокаженим свою прихильність, хтось убив, а інші хвойди не хочуть навіть наближатися до них, не кажучи вже про те, що втішати їх ночами.

Але все це було несуттєвим порівняно з тим, що Річард Левове Серце, остаточно впоравшись з Ісааком Комніном, ось-ось з’явиться під мурами Акри.

Розділ 15

Річард прибув за три дні. А заодно примудрився дорогою захопити сарацинське судно, що прямувало до Акри. Хитрі невірні збиралися увійти в гавань під пізанським прапором, і навіть, щоб приспати пильність християн, узяли на борт близько двох десятків свиней – адже всі знають, що мусульмани нізащо не доторкнуться до цих нечистих тварин. І все ж командири хрестоносної флотилії відчули каверзу в тому, як, зустрівшись на морі, їм відповідали несправжні пізанці. Річард наказав кораблям зблизитися, але галера з верескливими свинями почала втікати, і хрестоносці взялися її переслідувати.

Річардове військо здобуло чимало припасів, зброї та обладунків, кілька сотень мішків зерна, а також діжки з тією самою сумішшю, що за її допомогою невірні знищували стінобитні машини. Ну а свининою добрі християни ніколи не гребували.

Отже, прибуття Річарда перетворилося на справжній тріумф – усі його благословляли та віншували. Двадцять п’ять кораблів (не рахуючи прибулих раніше й тих, які ще залишалися на Кіпрі) справили на хрестоносців невимовне враження, остаточно потьмаривши шість галер короля Філіпа.

Король Англії зійшов на берег верхи на білосніжному кіпрському жеребці Фейвелі, в пурпурній мантії із золотими левами та в короні поверх сяючого шолома. Він був утіленням здобутих і майбутніх перемог. За ним ішла сила-силенна закутих у панцир лицарів, кожного з яких супроводжували зброєносці, латники-піхотинці та слуги. На кораблях флотилії прибули також зброярі, кухарі, конюхи, списники, лучники, яких було без ліку. Могутність війська хрестоносців непомірно зросла. Тепер невірним нема на що сподіватися!

Насамперед англійський король попрямував до Філіпа, який на нього чекав, і на очах у захоплених хрестоносців обидва монархи сердечно обійнялися. Потім вони, стремено до стремена, рушили через табір, і Філіпові непросто було зберігати усмішку на обличчі, коли зусібіч лунало лише одне ім’я: «Річард! Річард! Хай живе безстрашний Річард Левове Серце!»

Спохмурнів і Конрад Монферратський, помітивши, як упритул за Плантагенетом іде його супротивник Ґвідо де Лузіньян. Сяяли тут усмішкою і Генріх Шампанський, убраний у новий плащ, і маршал тамплієрів Вільям де Шампер, і Боемунд Антіохійський, і безліч інших вельмож та прелатів. Їх також гучно вітали, а герцог Гуго Бургундський, наче й не помічаючи стриманості свого сюзерена, виїхав Річардові назустріч, і обидва воїни міцно потиснули один одному руки.

Весь табір – французи, бургундці, німці, іспанці, данці та італійці – поспішав поглянути на славетного короля-полководця, складаючи йому безмежну осанну. Звідусіль гриміла музика, лунали привітання, усе це зливалося в неугавне стугоніння, а зі стін оточеної Акри за цим піднесенням мовчки стежили смутні сарацини.

– Нехай буде з нами милість Аллаха – до кафірів прибув їхній уславлений воїн – Мелік Рік, – передавалося там із вуст в уста.

Проїжджаючи табором, у якийсь момент Філіп торкнув Лева за лікоть:

– Дорогий кузене, з вами прибуло стільки людей, що я, насправді, й гадки не маю, де ви зможете розбити свій стан. У нас і так тут страшенна тиснява й скупченість!

– Як це де? – розреготався Річард, роззираючись. – Ми розіб’ємо табір отам! – Рукою в латній рукавиці він указав на узбережжя на півночі від Акри.

– Але ж, Річарде, це неможливо! Хіба ви не бачите, там, на схилах пагорба, шатра нашого ворога Саладіна!

– Що ж, йому доведеться посунутися!

Протягом цілого дня люди англійського короля розбивали табір на скелястих терасах пагорба, натягуючи полотнища шатер і наметів; облаштовували конов’язі та ями для багать, у яких на вугіллі смажилися цілі свинячі туші й у котлах варилася юшка. Річард звелів пригостити всіх хрестоносців за його рахунок. Як його було не віншувати? А шатра табору Саладіна і справді поспіхом розібрали та встановили значно далі від Акри. У сарацинів тут було занадто мало людей, щоб стримати прибуле військо. Отже, Річард самим лише фактом свого прибуття примусив невірних відступити! Ура! Ура! Слава Святому Георгію! Слава непереможному воїнові!

Весь день і всю ніч у таборі вирувало неймовірне пожвавлення. Люди веселилися, пили та їли від пуза. У просторому Річардовому шатрі відбувався бенкет для полководців, звідти далеко за північ чутно було вибухи сміху й звуки музики. Здавалося, якби Саладін напав зараз, то в табір хрестоносців він би увірвався завиграшки. Та, незважаючи на святкове піднесення, охорону було подвоєно, а лицарі із символом Плантагенета регулярно обходили зовнішні укріплення, позначаючи щось на пергаменті і перемовляючись із вартовими. Розвідники, що нишпорили навколо табору, донесли про це султанові, і Саладін відмовився від вилазки, вирішивши дочекатися більш слушної нагоди.

Уранці Річард не одразу зміг згадати, як опинився в цьому приміщенні на різьблених дерев’яних колодах під сукном.

Беренгарія досі спала, мов немовля, і король мимоволі усміхнувся, поглянувши на дружину. Учора йому вдалося вмовити свою королеву випити зайвий келих, і вона стала неймовірно веселою та чарівною. О, якби вона завжди була такою, він би не почувався ґвалтівником щоразу, коли збирався виконати свій подружній обов’язок! Щойно він намагався її взяти, Беренгарія негайно починала читати молитви, а молитва під час близькості – найкращий спосіб згасити любовний пал. Зникала всіляка охота, і король перекочувався на свій край ложа, промовляючи: «Спіть спокійно, моя Беренгаріє!» Коли ж королева несміливо запитувала: «Чи догодила я вам, мій чоловіче і пане?», Річард просто мовчав, щоб зайве не брехати.

Але ж Беренгарія чудова, що й казати. Господь дав їй усе необхідне, аби дарувати своєму чоловікові втіху. Хтозна, може, варто бути терпимішим до неї і не квапити події. Адже вона завжди мріяла бути Христовою нареченою, а її віддали за воїна. Зараз головне, щоб вона завагітніла від нього, і тоді Річард перестане лякати її ночами своїми забаганками. Схоже, вони обоє цього хочуть. Але йому, як чоловікові та королю, потрібен спадкоємець!

Щодо подружнього обов’язку, Річард, як не старався, не зміг пригадати, чи виконав він його цієї ночі. Останнє, що спливало в пам’яті, – як вони танцюють удвох із захмелілим Філіпом, силкуючись повторити рухи арабської танцівниці, котра невідомо як опинилася в шатрі. Обличчя її приховував серпанок, зате все тіло по пояс було оголеним, і вона так хвацько вихиляла стегнами, що обидва королі побилися об заклад – хто ж з них краще зможе відтворити її танець… Давно він так не пустував, а Філіп, попри все, – славний малий… Присутні на бенкеті аж корчилися зі сміху, споглядаючи їхні танці, навіть на понурій фізіономії Конрада Монферратського з’явилася усмішка, і, якщо Річарда не підвів зір, він на власні очі бачив, як той дружньо плескав по плечу усміхненого короля Ґвідо.

Авжеж, вино іноді творить дива, мирячи на певний час навіть запеклих ворогів. Але він, Річард, іще перед початком бенкету наголосив: жодних сварок, жодних старих порахунків! Зрештою всі швидко понапивалися. Зазвичай сам англійський Лев рідко пиячив, пам’ятаючи, що він король і взірець лицаря. А тут… Немов валковий латник, що дорвався до хмільного, – хай Бог милує!

Однак Річард сподівався, що на момент, коли він «утратив обличчя», як кажуть на Сході, дами вже встигли піти. Вони завжди ідуть, якщо бенкет затягується, а чоловіки втрачають міру.

Але на цьому бенкеті у військовому таборі саме жінки, які прибули разом із ним з Кіпру, були за головну прикрасу – як і годиться згідно з куртуазними законами. Лицарі стужилися за шляхетною красою, і жінок було оточено загальною увагою та захватом. А коли вже почалися танці, то від охочих пройтися з ними зо два кола спасіння не було! Навіть сором’язлива Беренгарія танцювала більше, ніж зазвичай, а вже Півонія, люба сестронька, вбрана в лілове й рожеве, як справжня королева квітів, була незаперечною імператрицею бенкету. Вона навіть погодилася пройтися у врочистій павані^[133] з Філіпом, якого з певного часу не надто милувала.

От уже ж таки справді дамська примха! Півонія з Філіпом могли б стати чудовою парою, такий шлюб зміцнив би мир і зв’язки між їхніми державами. Але непоступлива Півонія – у цьому вона вдалась у їхню матінку Елеонору – поставила умову: ніхто і ніколи більше не торгуватиме її рукою з політичною метою! Вона фактично купила це право, пожертвувавши Річардові величезну суму, необхідну для підготовки походу у Святу землю, і тепер він не має права її змусити… Хоча з іншого боку, те, що вона все-таки погодилася танцювати з Філіпом, дуже непогано.

Зате його кузина Джоанна де Рінель навідріз відмовилася танцювати з королем Франції. І її можна зрозуміти, пам’ятаючи ту паскудну історію у Везлі… Філіп при всіх стверджував, що Джоанна сама його звабила і він отримав бажане, але кузина ладна була взяти до рук розпечену сталь, щоб довести протилежне. Утім, Річардові в той час не потрібен був гучний скандал, і він квапливо, начебто для якоїсь місії, відіслав кузину до Угорщини. Цілком намарно, оскільки Бела Угорський так і не прибув у Святу землю. Річард і раніше знав, що мадяр – майстер порожніх обіцянок та воювати ладен лише на словах, тому й не почав сварити Джоанну через цю невдачу. Лише по-батьківському пошпетив, що вона приїхала на Кіпр сама, якимсь чином розставшись дорогою з чоловіком, котрий нібито ось-ось мав сюди прибути.

Довгенько ж цей Обрі де Рінель, славетний турнірний боєць, добирається з Кілікії. Тут він міг би знадобитися, та й пора вже втішити Джоанну, тим паче після того, як вона раптово занедужала в Лімасолі, глибоко знепритомнівши простісінько в порту. У замок її принесли якісь грецькі ченці, і до пізнього вечора його кузина перебувала в дивному забутті. А потім її, співуху та сміхотуху, наче підмінили. З учорашнього бенкету вона пішла однією з перших – це він добре пам’ятав.

Найдовше серед танцівників залишалася кіпрська царівна з ім’ям, яке неможливо вимовити. Ця Діва Кіпру, схоже, геть не переймалася, що її батько загинає в полоні. Грецька красуня, як йому доповіли, уже встигла розділити бурхливі пестощі з молодим Лестером, князем Антіохійським і розлученим з Ізабеллою Єрусалимською Онфруа де Тороном. Невипадково маршал Вільям де Шампер натякав йому, що не кожен достойний лицар погодиться взяти її за дружину. З іншого боку, Діва Кіпру – його воєнний трофей, вона спадкоємиця трону Ісаака Комніна і її чоловік зможе законно правити на Кіпрі…

Проте владу на острові Річард вирішив до невизначеного часу віддати ордену тамплієрів. Вільям де Шампер запропонував йому блискучий план. Хто краще ордену Храму подбає про допомогу Святій землі з Кіпру? Більше того, маршал запропонував викупити острів у завойовника за вельми переконливу суму – сто тисяч безантів.^[134] У тамплієрів в Орденських домах і замках Європи накопичено величезні багатства, й ромейські купці, які їм довіряють, уже внесли до скарбниці англійського короля завдаток за цю угоду, бо Річардові гроші зараз украй необхідні. Отримавши своєчасну пораду де Шампера, Річард натякнув Роберу де Сабле, що на конклаві слід урахувати досвід і мудрість його кузена, залишивши того на одній із найвищих посад.

Усе це спливало у хмільній дрімоті в голові Річарда, думати було непросто, і він гнівався, що дозволив собі так невчасно розслабитися. Таки точно сказано: vinum apostatare facit etiam sapientes.^[135]

Король ледь підвівся, потер голову, що гула, мов порожній казанок, і, намагаючись не потривожити Беренгарію, встав із ложа. І тут-таки похитнувся, та так, що довелося вчепитися за різьблений стовпчик балдахіна. Ложе заходило ходором, Беренгарія щось пробурмотіла крізь сон, але, дякувати Богові, не прокинулася.

Безгучно ступаючи по пістрявих, вивезених із Кіпру килимах, що встеляли шатро, він проминув одну за одною дві полотняні завіси й лише тоді, вже не боячись розбудити дружину, хрипко гукнув:

– Толуорте, води! Де тебе чорти носять, гірка твоя башка?!

– Це у вас башка сьогодні гірка, мілорде! – відгукнувся веселий кентерберієць.

Він умить з’явився звідкись уже з повним цеберком, рушниками і своїми веснянками, що робили його обличчя схожим на перепеляче яйце.

– Поговори ще мені, римарю,^[136] – буркнув король.

Голова в нього розколювалася з похмілля, а ще від диму багать, що просочувався навіть крізь щільну тканину його шатра. Річард любив простір, а тут доводилося тулитися в такій тисняві, що він страшенно дивувався, як після вчорашніх веселощів не вигоріло половини наметів у таборі.

Зануривши голову в цеберко, Річард кілька секунд протримав її під водою – відчуття було з малоприємних, зате думки почали рухатися швидше.

– То де ж рушник? – Король простягнув руку до застиглого за два кроки наближеного, на Річардову сорочку з довгого волосся стікали струмені води.

– Ви забули сказати: сер римар! – пихато мовив той, не рухаючись із місця.

Річард розреготався. Він дуже прив’язався до цього тямовитого й меткого городянина.

Син римаря, Толуорт так запопадливо відгукнувся на заклик короля до хрестового походу, що навербував у Кентербері цілий загін майбутніх хрестоносців. А згодом, у Мессіні, ще раз показав себе, затуливши короля від сицилійських заколотників, за що Річард посвятив його в лицарі. Після бойових дій на Кіпрі він остаточно наблизив до себе вчорашнього простолюдина – йому припав до серця цей метикуватий і веселий англієць.

Ще вчора, вирішивши особисто вивчити диспозицію навколо Акри, Річард наказав Толуортові приготувати йому одяг, у якому неможливо було б упізнати англійського короля. Тому замість посрібленої кольчуги та шолома з короною, Річард убрався в простий стьобаний акетон, а голову обмотав шматком світлого полотна на кшталт тюрбана. Схожий вигляд був і в його небожа, молодого Генріха Шампанського – Річард вирішив використати юнака як поводиря, адже той добре знав і табір, й околиці.

Саме Генріх порадив Річардові зробити тюрбан, щоб захистити тім’я від пекельної спеки. Тепер молодий граф терпляче чекав, поки король дасть останні вказівки Толуортові щодо прохачів, які вже зрання прийшли до короля.

– Нехай викладуть свої прохання і скарги Беренгарії, – звелів Річард. – Пора моїй дружині відчути себе королевою. Якщо виникнуть ускладнення, хай їй допоможе Півонія.

Щойно вони вийшли з-під накриття, їх обдало розпеченим повітрям. Сонце засліплювало, дихати було нічим.

– Боже мій! Генріху, як ти примудрився вижити в цьому пеклі? – дивувався Річард, поки вони сходили каменистою стежкою до головного табору.

– З Божою поміччю, – усміхнувся молодий граф, але не уточнив, у чому ця допомога полягала.

Та невдовзі Річард уже й не думав про жару і задуху. Він дивився, вивчав, запам’ятовував, порівнював.

Величезне місто-фортеця Акра золотавим громаддям височіло на морському узбережжі. Воно було красивим, попри патьоки смоли на мурах зі світлого каменю й поруйнування від ядер стінобитних машин. Акра розташовувалася на просторому трикутному мисі, що виступав далеко в море. Із суходолу її захищали потужні стіни й оборонні вежі, найвища і найпотужніша з яких та, що хрестоносці назвали її Проклятою. На ній було чимало відмітин від обстрілу, але вона все одно здавалася неприступною. Просто навпроти вежі стояли стінобитні машини – і діючі, і ще недобудовані. Там уже вирувала робота: стукали сокири, за допомогою блоків майстри підіймали та встановлювали на місце товсті бруси нової штурмової вежі.

Огледівши все це, Річард промовив лише одне слово: «Дурниця».

– Про що ви, королю? – здивовано перепитав Генріх Шампанський.

– Про все. Поглянь, будівельники веж працюють напівголі. А якщо сарацини виступлять? Скільки часу їм знадобиться, щоб вдягнути обладунки? Скільки загине від стріл, не маючи захисту?

– Але ж, ваша величносте, спека!

– Тс-с-с! Поки ми тут тиняємося, зви мене просто Діком.^[137]

Генріх хлопчакувато розсміявся і для переконливості, знаючи, що зараз славний малий на ймення Дік не образиться, спробував був його перечепити… а натомість сам мало не впав у канаву – так спритно відкинув його ногу король.

Річард Левове Серце зазвичай простий і привітний, але зловживати його простотою й добродушністю не варто – завжди слід пам’ятати, що маєш справу з Левом. Тому граф облишив жарти та узявся щонайдокладніше відповідати на запитання, якими засипав його король. «Де розташовано резиденцію Саладіна?» – питав Річард, і Генріх указував на жовті знамена, що майоріли на верхівці Кізанського пагорба, вкритого хащами фісташкового дерева і ялівцю, звідти добре було видно всю навколишню рівнину. Одначе головна ставка султана розташована в іншому місці: на високій горі, яку сарацини називають Каруба. Є ще одна – на горі за затокою, ближче до Хайфи. Річард похмурів, замислювався: хрестоносці, які зібрали найчисельніше за історію хрестових походів військо, туляться на п’ятачку під мурами міста і ще не відвоювали жодної п’яді землі, на якій так вільно почувається Салах ад-Дін.

Потім король звернувся до графа, попросивши пояснити розташування султанських емірів.

За рік перебування у Святій землі Генріх Шампанський чудово вивчив обстановку довкола Акри й міг якнайдетальніше вказати місця таборів Саладінового небожа Такі ад-Діна, еміра Мосудбського, воєначальника Аз-Захіра, султанового брата Маліка аль-Аділя, Асад ад-Діна і старшого Саладінового сина принца аль-Афдала.

– Як тобі вдалося запам’ятати стільки басурманських імен? – розсміявся Річард і відразу почав розпитувати про диспозицію християнського табору.

Найбільший і найвелелюдніший стан був у Філіпа Французького: здалеку видно його велике блакитне шатро з королівськими лілеями, там же громадилися величезні устаткування для облоги. Союзник Філіпа Конрад Монферратський розташувався неподалік від ставки самого Річарда, поряд із табором тамплієрів. У відповідь на зауваження Річарда про те, що наметів у стані Конрада дуже небагато, граф Генріх пояснив, що під Акрою з Конрадом лише незначна частина сил – переважні сили його війська перебувають у Тирі. Але під керівництвом маркіза Монферратського знаходяться рештки армії покійного імператора Фрідріха Барбаросси. Там же і резиденція Конрадового родича – герцога Леопольда Австрійського. Та попри те, що прапор над нею – білий із великим чорним орлом – найбільший у таборі, який взяв в облогу фортецю, людей у нього зовсім мало.

Продовжуючи оглядати позиції хрестоносців, Річард і його попутник дійшли до південної частини табору, де розклав свої шатра й установив метальну зброю король Ґвідо де Лузіньян. Стан де Лузіньяна був упорядкований, в усьому вбачалася тверда рука очільника, проте король звернув увагу на велику кількість трупів, загорнутих у савани. Спеціальна команда поспіхом ховала їх у заболоченій низовині біля вузької річки Вили, що вихляла серед тростини.

– Напасть, – гірко мовив королю Генріх. – Цю хворобу називають арнольдією, від неї в таборі гине людей не менше, ніж від сарацинських стріл.

Річард пройшов повз свіжі могили й наблизився до берега річки. Вода у Вилі була жовтаво-брунатною, каламутною, проте саме її використовували для потреб табору. За словами Генріха, в околицях є ще дві річки – Кішон і Афлек, на одній із них був навіть водяний млин, збудований хрестоносцями, однак згодом зруйнований сарацинами. У долинах цих річок є і чисті джерела, – пояснив граф, але, коли Річард забажав туди пройтися попити джерельної води, запротестував, мотивуючи це тим, що багато хрестоносців, які вирушають по джерельну воду, гинуть від стріл лучників-курдів, котрі там чатують на них. Ця місцевість доволі далеко від табору й погано охороняється.

– Дурниці, – ще дужче спохмурнівши, повторив Річард.

Про це свідчили лише брови короля, що зійшлися на переніссі, – нижню частину його обличчя, як і в самого Генріха, затуляв край тюрбана. Це дозволяло Річардові розгулювати табором непізнаваним. Хоча хто міг припустити, що король Англії, який привів під Акру своє військо, замість того, щоб разом із союзниками вивчати мапи, попиваючи під дашком прохолодні напої, за нестерпного пекла піде валандатися серед шатер, заглиблюючись і в такі деталі, як розташування кухонь, конов’язей і навіть помийних ям? Іноді Річард запросто заводив балачку з мешканцями табору – лучниками, ченцями, пораненими вояками, кухарями і слугами. На майданчику, де тренувалися воїни, один молодий лицар попросив показати, як управлятися з бойовим ланцюгом, і король дав йому невеличкий урок володіння цією смертоносною зброєю.

Троє засмаглих начорно християн-пуленів, які сиділи під полотняним навісом, запросили його скуштувати з ними впійману нещодавно кефаль, і Річард умостився на запилюженій рогожці, спровадивши герцога Шампанського, наче юного пажа, у намет маркітанта за вином. А коли Генріх повернувся, один із пуленів – колишній мешканець Акри – поважно розповідав:

– Від фортеці Гази на півдні аж до самісінького Сідона ніде нема такої кефалі, як у цій затоці. Коли в таборі спокійно, ми користуємося кожною нагодою, щоб порибалити. Потім, почистивши рибу, ненадовго занурюємо її в киплячу олію і тільки після цього кладемо на решітку над вугіллям…

Коли попутники пішли далі, Річард здивовано промовив:

– Присягаюся руків’ям свого меча: вони, виявляється, люблять цей край, де немає нічого, крім спеки і мух!

– Це не завжди так, мій коро… тобто, Діку, – мовив граф Шампанський, і його зеленаві очі мрійливо затуманилися. – Я бачив тутешню благодатну осінь, бачив і весну. Дощі тут ідуть світлі й теплі, і тоді всі околиці, наче килимом, укриваються квітами. Навіть у річці розпускається дивовижне блідо-блакитне латаття, схоже на ефемерну зірку. Морські черепахи виповзають на берег погрітися на сонечку, повсюди щебечуть пташки. Мені подобається бувати на березі вдосвіта, коли вітер іще свіжий і лише перше сонячне проміння нагадує про те, що день буде палючий. У ранковому мареві затока дихає ароматами моря, повітря прозоре, і видно вежі Хайфи на півдні та білі скелі Рош ха-Нікра на півночі…

Річард поплескав Генріха по плечу.

– Ти говориш, як справжній трубадур, любий племінничку! Мені відомо, що поезія та музика супроводжують закоханих. А ти, як з’ясувалося, закоханий у цей край!

Граф Шампанський розсміявся і зітнув плечима під білою накидкою, що захищала його від сонця.

– Це Свята земля, Діку. Її або приймаєш усім серцем, або ні.

Річард замислився. Він прагнув сюди, сповнений любові до землі, по якій ходив сам Спаситель, хоча в Писанні не зазначено, чи відвідував Христос Птолемаїду, як називали Акру в сиву давнину. Але ця любов виявилася надуманою: поки що він не бачив тут нічого привабливого для себе. Простий собі шматок висхлої землі, що його треба завоювати. Однак дехто вважає цю землю обітованою, і його небіж, молодий Генріх де Шампань, схоже, теж до таких належить. І на це слід зважати.

Прогнавши порожні думки, Річард знову взявся вивчати укріплення Акри – тепер уже значно ґрунтовніше. Коли кораблі його флотилії ще тільки наближалися до берега, він зауважив, що мури фортеці зведено інакше, ніж прийнято в Європі, – жодна з будівель не мала гострих кутів, скрізь камінна кладка плавно заокруглювалася. Уперше так почали будувати оборонні споруди ромейські інженери, переконавшись, що заокруглені кути краще витримують удари кам’яних ядер стінобитних машин. Між вежами тягнувся потужний мур із масивних кам’яних блоків, що спирався на могутній гласис^[138] й із суходолу був оточений глибокими ровами, а з моря – кам’яним молом, що впирався в скелю зі знаменитою Мушиною вежею, об яку так безславно розтрощилися надії галасливого Леопольда Австрійського взяти Акру з води.

Нарешті Річард скрушно промовив:

– Неймовірно, скільки сили, крові й часу забрала ця облога! Але ж перші хрестоносці захопили Акру за якихось двадцять днів!

Проте Генріх поквапився уточнити:

– Діку, все, що ви перед собою бачите, звели не сарацини, а правителі Єрусалимського королівства. Раніше Акра була невеличким приморським містечком із ромейською цитаделлю, обгородженим благенькими стінами, напівзруйнованими від часу. Місцевість тут була заболоченою, водовідвідних каналів не існувало, і караванні шляхи обминали її тими он узвишшями. Зате зараз, – мало не з гордістю вигукнув молодий граф, – фортеці Акри такі, що на їхніх шляхах можуть розминутися два вози!

– І як же примудрилися втратити таку цитадель?! – Річард звів очі до неба, гнівливо трусонувши кулаками.

Генріх Шампанський натужно видихнув.

– Місто і фортецю здали без бою. Жослен де Куртене, нащадок графів Едеських, якому король Ґвідо доручив за своєї відсутності захищати Акру, вирішив відчинити браму перед Салах ад-Діном. Після того як султан милостиво випустив за викуп мешканців Єрусалима, Жослен де Куртене вважав, що чинити опір немудро. Самі ж міщани готові були захищатися зі зброєю. Однак слава милосердного завойовника летіла попереду Саладіна, і Жослен злякався, що, коли він не піде на поступки, сарацини виріжуть в Акрі всіх без винятку…

– Прокляття! – люто вилаявся Річард. Обидва йшли далі, зберігаючи гнітюче мовчання.

Так вони пробродили до самісінької темряви. Граф Шампанський почувався таким виснаженим, що, повернувшись у стан Плантагенета, відразу пішов спати. Король же у своєму шатрі пильнував аж до ночі. Він скликав начальників загонів і разом із ними засів за мапами. Час від часу спалахували палкі суперечки, Річард щось пояснював, креслив вуглиною на пергаменті схеми укріплень, і, врешті-решт, почали з’ясовуватися певні контури спільного рішення.

За цей час Річарда наважилися потривожити лише двічі.

Першим був посильний від короля Філіпа, який цікавився, коли англійський Лев готовий буде скликати велику військову раду. Річард усміхнувся у свою золотаву борідку. Його потішило, що король Франції, який полюбляв нагадувати: Левове Серце – васал Філіпа, не наважувався призначити час наради без нього.

– Якщо не помиляюся, завтра повинен зібратися конклав ордену Храму, – зауважив Річард. – Думаю, варто дочекатися, поки лицарі оберуть нового магістра ордену, щоб і він міг узяти участь у нараді.

Так Річард виграв іще один день, щоб підготуватися й остаточно відшліфувати план, який він збирався запропонувати очільникам хрестоносного війська.

А другою короля потурбувала його дружина. Річард аж здивувався, знаючи її сором’язливість і делікатність.

– Королю, чоловіче мій! – Беренгарія вклонилася так низько, що її каштанові, обтяжені низками перлів коси майже ледь не торкнулися до килимів. – Я не зможу заснути, не переказавши вам покірне прохання його святості патріарха Єрусалимського Іраклія. Він хворий, не може рухатися, але благає вас неодмінно його відвідати.

Річард знав: тільки коли йдеться про стражденних, королева здатна виявити несподівану твердість і наполегливість. Ще вчора до нього приходив посильний від патріарха, але через бенкет король не прийняв запрошення.

– Добре, моя пані, – він лагідно опустив руку на схилену голівку дружини. – Обіцяю завтра ж навідати його святість.

Проте до ранку про обіцяне забулося, і Річард знову вирушив із графом Шампанським у табір, щоб простежити за виконанням його розпоряджень. Майстри і механіки вже почали встановлювати стінобитні машини уздовж мурів: одну велику балісту повинні були розташувати навпроти воріт Госпітальєрів, другу – навпроти вежі Святого Антонія, а третю – безпосередньо в таборі короля Ґвідо, навпроти брами Святого Миколая. Саме там, на думку Річарда, була найуразливіша частина муру, та й рів тут мілкіший – засипати його, щоб підвезти упритул до стіни облогову вежу, можна було б з меншими втратами й значно швидше. Креслення облогової вежі вже робив учений Г’юберт, єпископ Солсберійський.

Король був задоволений. Засмучувало його лише одне – бойовий дух воїнів, які майже два роки провели в таборі під Акрою.

У свої тридцять три роки Річард устиг здійснити чимало походів і кампаній, але ще ніколи не бачив, щоб табір було розбито так необдумано, за таких жахливих умов і в моторошній брудоті. Сморід прокислої юшки, гнилої риби, кізяків та людських нечистот, диму, поту й гнилих покидьків, здавалося, йде аж до неба. Мухи хмарами літали над кухнями, лавками маркітантів і помийними ямами. І якщо короля тішили воїни, які зібралися на службу Божу під навісом із похідним вівтарем, то водночас він бачив і намети, набиті хвойдами упереміж із п’яними лицарями та простими латниками.

Ці продажні дівки неминуче з’являються в усіх військових таборах, як щури в підвалах, і на це немає ради. Та, крім шльондр, у таборі було дуже багато жінок із дітьми – так званих «солдатських дружин». Вони живуть зі своїм обранцем, кохаються, народжують йому дітей, перуть, готують їжу, виводять бліх і вошей у наметі. Але якщо так званий чоловік гине, безрадісне життя цих жінок перетворюється на справжнісіньке пекло. Вони або переходять до іншого вояка, якому начхати на чужих дітисьок, або поповнюють лави тих, хто продає своє тіло абикому.

Крім цих нещасних, Річард помітив і вельми ошатних дівуль, які припливли сюди торгувати своїми принадами з усього Середземноморського узбережжя. Декотрі з них походжали табором, мало не обнімаючись із паладинами, що поклали на себе хрест. Король ужахнувся: у Мессіні він наважився на величезне приниження – дав шмагати себе різками задля того, щоб напередодні Священної війни йому відпустили гріхи. А ці солдати воїнства Христового блудять мало не привселюдно! Як же Господь може дарувати їм перемогу, коли вони самі втілюють усемогутність сатани?

Не всі, звісно, тут були п’яні й розбещені. Він бачив воїнів, які наполегливо вдосконалювали майстерність бою, управлялися у стрілянні з лука, тренувалися, їздячи верхи. Однак ці, найвідданіші й вірні, переважно були схожими на голоштаньків. Але ж сюди, під Акру, з Європи їхали переважно заможні лицарі. Пам’ятаючи уроки перших хрестових походів, сюди не кликали бідоту, щоб вона не обтяжувала військової скарбниці і не гинула від виснаження та голоду. Якщо в загін і брали бідняка, то лише тоді, коли очільник переконувався в його бойовому досвіді й міг заплатити за обладунки та зброю новачка.

Усе ж довкола було повнісінько солдатів, брудних, убраних у дрантя, у пом’ятих шоломах та іржавих кольчугах. І це незважаючи на те, що в таборі десятки кузень, майстерень і лавок, що торгували зброєю!

Щодо різноманітних крамниць, то тут їх виявилося навіть більше, ніж Річард міг уявити. Вірменські купці з Кілікії, грецькі, італійські, мусульманські торгаші – часом королю здавалося, що він не у військовому таборі, а на ярмарку десь у Руані чи в Лімасолі: довкруги не вгавали зазивання і крамарів, і міняйл. Однак були тут і якісь дивні шатра, в яких панувала підозріла тиша. Спочатку Річард вирішив, що це шпитальні намети, але Генріх, перш ніж відповісти на питання про те, хто в них живе, дивно поглянув на свого короля, немов вагаючись – казати чи ні.

– Діку, річ у тому, що в таборі чимало торгівців опіумом. Лікарі купують його, щоб полегшити страждання поранених і тих, хто помирає. Та серед хрестоносців є й такі, хто дуже швидко входить у смак і вже не може жити без цієї дурійки. Опіум спричиняє марення, дарує забуття. Правда, потім любителі солодких видінь страждають, бо їм ламає кості, і вони готові продати все разом із безсмертною душею, тільки б їм дали «райського зілля».

Річард був вражений. Його вуста стиснулися в пряму лінію, очі звузилися.

Обурення рвалося назовні, коли король зауважив, що початі зранку роботи з будування стінобитних машин із невідомих причин припинилися. Так, було спекотно, у повітрі – купа куряви, але ж він звелів накрити майданчик полотняними дашками, за його наказом сюди підвозили чисту джерельну воду, а неподалік виднілися чани з річковою водою, за допомогою котрої робітники могли будь-якої миті освіжитися. Та все ж робота стояла, а люди порозходилися або зібралися купками, точачи ляси в тіні.

– Побий вас сила Божа! – заревів король, зриваючи тюрбан. Хвиля пречудового золотавого волосся впала йому на плечі.

Це лев’яче ревище чути було далеко. Багато хто скочив із місця, вирячившись на нього, дехто позадкував, низько вклоняючись, упізнавши короля.

Єпископ Г’юберт поквапився до Річарда з кресленнями, але король лише мигцем поглянув на пергамент. Г’юберт почав виправдовуватися: задуха, втома, бракує вправних людей. Найняті королем Філіпом теслі взагалі відмовилися працювати, посилаючись на заборону свого повелителя брати участь у побудові англійських веж для облоги.

– То ви зібралися до другого пришестя стовбеніти моїм коштом під мурами Акри? – гримів Річард.

Раптом він придумав, як налагодити роботу.

– Скільки вам платить король Філіп за послуги? – Річард обернувся до присутніх. – Два повновартісні безанти на тиждень? Що ж, присягаюся славними іменами своїх пращурів, я платитиму вам чотири! І це стосується кожного охочого вступити в мої загони. Я платитиму щотижня, не затримуючи жодного дня, присягаюся вірою! Але я змушу вас працювати та воювати! І ми візьмемо Акру, відвоюємо Єрусалим і розіб’ємо султана Саладіна вщент!

Він умів запалювати людей. І не щедра оплата, і не обіцяні нагороди, а його рішучість та сила надихали тих, хто був із ним поруч. Робота завирувала, й Річард власноруч тесав колоди і в’язав канати для майбутніх грізних механізмів.

Увечері з’явилися новини. Завершився конклав тамплієрів, на якому Робера де Сабле було обрано Великим магістром.

«Що ж, один прибічник на раді очільників у мене вже є», – усміхнувся Річард, відкинувши з чола спітніле пасмо волосся.

Крім того, маршалом ордену одноголосно було затверджено його кузена Вільяма де Шампера. Призначили також нового сенешаля^[139] ордену, який незабаром має вирушити на Кіпр, щоб почати керувати островом.

Іще одну новину принесла Річардові сестра.

– Дорогий братику, – мовила Півонія, – мені так і не вдалося відрадити нашу добру Беренгарію від наміру відвідати патріарха Єрусалимського. Вона довідалася, що його святість Іраклій помирає, і ваша дружина збирається просити в нього благословення, поки цей слуга Божий відійде в інший світ. Але мені те не до душі. Іраклій небезпечно хворий, і хвороба в нього заразна…

– Що-о?! – обурився Річард і напролом, розштовхуючи юрбу, рвонув туди, де в таборі короля Ґвідо виднілося пошарпане шатро патріарха.

«Прокляття! Я сподівався згодом викроїти час, щоб поспілкуватися з цим священнослужителем, а тут Беренгарія… – думав він дорогою. – Але ради всього святого – чого йому від мене треба? Чому Іраклій такий наполегливий? Краще б у цей час подбав про спасіння своєї душі, ніж думати про земне, тим паче, гріхів у його святості, подейкують, назбиралося чимало».

Ще звіддаля Річард побачив короля Ґвідо, який силкувався утримати Беренгарію при вході в шатро, і закричав:

– Стійте, мадам! Я наполягаю, щоб ви негайно йшли звідси! І не думайте заперечувати!..

Але королева й не намагалася, вражена виглядом свого благовірного. Річард, який завжди мав поставу істинного лицаря, пишний, неперевершений і владний, зараз увесь був у пилюці та стружках, його скуйовджене волосся розвівалося, а на одязі проступали плями поту. Проте й такий він залишався природженим володарем.

Патріарх Іраклій, ледь розплющивши запалі очі, відразу впізнав англійського Лева, хоч вони ніколи досі не зустрічалися. Лежачи на смертному одрі, останній єпископ Єрусалиму ледве чутно прошелестів:

– Король Річард. Ваша величносте, як же я боявся віддати Богові душу, не давши вам передсмертної настанови!

«Я б і без нього дав собі раду!» – по-блюзнірськи подумав Річард, з відразою вдихаючи міазми, що сповнювали шатро хворого, змішані з димом ладану та мирри з кадила.

Із неймовірним зусиллям відірвавши голову від подушки, Іраклій простягнув до короля руки.

– Я мушу сказати вам дещо важливе, сір. Ви Плантагенет, і нехай я був поганим християнином і ще гіршим слугою церкви, але я завжди залишався другом вашого дому.

Річард це знав: свого часу Іраклій просив батька прийняти корону Священного града за умови, що він його захищатиме. Та старий Генріх, відмовившись від трону у Святій землі, пожертвував на зміцнення Єрусалима таку суму, що на неї Ґвідо де Лузіньян, який саме посів трон, обновив озброєння й купив коней для свого війська… Що його він так безславно занапастив у тій клятій битві в пустелі… Але зараз Іраклій завів мову про необхідність підтримати короля Ґвідо, бо лише він залишиться вірним Річардові за найважчих обставин.

– Я й так збирався це зробити, ваша святосте, – перебив Річард, помітивши, як важко патріархові даються слова. – І головне тепер не це, а те, що королівство християн у Палестині ще треба відвоювати!

Іраклій кволо підняв руку, немов указуючи на небеса.

– Знайте, сір, усі вони… Усі ці очільники хрестоносних ратей… Вони не воюватимуть із Саладіном, якщо корону буде обіцяно тому, хто їм не до вподоби. Ви скоро переконаєтеся, які розрізнені та не готові коритися єдиній волі наші сили. А Саладін могутній, його не так уже й просто здолати… Я довго думав, що ж його робити, щоб зупинити ворожнечу між хрестоносцями, і нарешті знайшов раду. Найкраще буде…

Він гикнув, і Річард побачив, що вода, яку щойно випив Іраклій цівочками потекла в нього з рота. Та, переборовши відразу, король схилився зовсім низько над смертним ложем, і патріарх почав викладати свій план…

З Іраклієвого шатра король вийшов замислений та втихомирений. Подав руку королеві, яка на нього чекала, й повів її геть, сказавши тільки, що патріарх Єрусалимський готується постати перед Творцем і до нього покликали монаха-духівника.

Звістка про смерть Іраклія поширилася того ж вечора. Річард дізнався про це, обговорюючи план майбутнього штурму фортеці. І негайно звелів присутнім звестися й прочитати молитву за упокій душі слуги Божого, посталого перед Ним.

Не дослухаючись до слів молитви, король подумав: «Іраклій тримався, немов не дозволяючи собі померти, не побачившись зі мною. І його поради – на вагу золота. Нехай засяє йому вічне світло в чертогах Господніх!»

Цієї ж ночі в табір хрестоносців, пройшовши крізь подвійне кільце охорони, пробралися Саладінові лазутчики і підпалили стінобитні машини короля Франції. Англійському Левові зранку доповіли, як оскаженів Філіп, запевняючи, що в усьому винен Річард Плантагенет, бо переманив до себе на службу частину його людей. Через це балісти і катапульти Капетінга охороняти було практично нікому.

«Він аж лускається з люті та ще й ревнує», – подумав Річард.

Філіп завжди заздрив: бойовій славі англійського Лева, величезним володінням, багатству, відданості його васалів, адже в Англії барони ніколи не були такими свавільними, як французькі вельможі, котрі лише на словах корилися імператорові. Річардові ж васали – як в Англії, так і у володіннях на континенті – цілком від нього залежали. Для цього довелося спалити не один замок та здійснити не одну воєнну кампанію.

Однак думка про те, що Філіп уважає себе головнокомандувачем і вже призначив день великої військової ради, дратувала Річарда. Половина війська в таборі хрестоносців належала англійському королю, він привів за собою безліч кораблів із повними провізією та зброєю трюмами, і все ж марнославний Філіп намагається диктувати умови.

Ось чому протягом усього часу, що залишався до ради, Річард, окрім обговорення плану кампанії, вів перемовини в таборі та збирав повідомлення, з’ясовуючи, на кого може покластися. Усе це слід було знати завчасно, поки в гру не вступив Саладін.

Надвечір призначеного дня англійський Лев убрався в розкішні королівські шати: довгу туніку зі світлого атласу, прикрашену самоцвітами, і з гербом Плантагенетів на грудях. На Річардовій голові сяяла корона із зубцями у вигляді хрестів та трилистників, оздоблена сапфірами і рубінами. Зазвичай Річардові приємно було відчувати вагу масивного золотого вінця, але сьогодні в нього зранку боліла потилиця, й він лише поморщився, насаджуючи на голову символ своєї влади та могутності. Король почувався втомлено – давалася взнаки напружена праця останніх днів, незвичний клімат, брак сну.

Частіше за все він не звертав уваги на такі дрібнички. Але тепер короля непокоїло інше: він весь час пітнів, його мучила спрага, і весь день він пив чашу за чашею, а їсти зовсім не хотілося. Вірний Толуорт насилу вмовив Річарда з’їсти шматок курячої грудинки з оливками. Та і єпископ Солсбері, який прийшов супроводжувати короля на раду, помітив, що той почувається поганенько.

– Королю, у вас хворобливий вигляд, – стурбовано мовив єпископ, але Річард лише відмахнувся:

– Відісплюся після ради, і все буде добре.

Коли ж вони разом із вірним Г’юбертом перетинали табір в оточенні смолоскипників і герольдів, які сурмили в роги, вітальні вигуки, що лунали зусібіч повернули Плантагенету жвавість та бадьорість.

– Хай живе король Річард! – волали сотні горлянок.

– Веди нас на клятих мусульман, англійський Леве!

– Слава Річардові Левове Серце!

«Філіп напевне це чує!» – думав Річард, ступаючи проходом між наметами й намагаючись не спотикнутися об численні розтяжки, щоб часом не втратити королівської величі через смішну незграбність. Голова все-таки трохи паморочилася, а в ногах відчувалася слабкість.

Проте цього ніхто не помітив, коли в блакитному шатрі Філіпа Французького зібралася рада. Внутрішні покої шатра оздоблювали королівські лілеї – вони були скрізь: на склепіннях, знаменах, порозвішуваних на стінах, на розкішному оксамитовому плащі самого монарха. Король Франції сидів у складаному дорожньому кріслі, схожому на трон, на чолі довгого столу, інші посідали на відведених для них місцях, кожне з яких прикрашали герби та значки учасників ради. Тут були лілеї і пурпур князя Боемунда Антіохійського, косі лазурові із золотом смуги герцога Бургундського, чорний орел Леопольда Австрійського, чорний сокіл маркіза Монферратського. Вище за решту, збоку, виднівся герб Єрусалимського королівства, а Ґвідо де Лузіньяну, коли він зайшов у шатро, довелося сісти під своїм родовим гербом.

Ґвідо, пригнічений таким прозорим натяком на те, що Філіп не визнає його королівської гідності, попри помазання в храмі Гробу Господнього, звернув погляд на короля Англії, наче він був його останньою надією.

«Спокійно, друже Ґвідо, – подумки промовив Річард, твердо і спокійно поглянувши на де Лузіньяна. – Боротьба ще попереду!»

Раду розпочав король Філіп, нагадавши про святу мету їхнього походу. Річард тим часом попросив подати йому чашу води. Філіп не був красномовцем, тому, завершивши виступ, почав обговорювати три головних питання: план воєнних дій під Акрою, командування силами хрестоносців і престол Єрусалимського королівства. Останнє особливо цікавило присутніх, і Річард відзначив для себе, якими нищівними поглядами обмінялися маркіз Монферратський та Ґвідо де Лузіньян.

– Хто бажає висловитися? – поважно відкинувся у своєму кріслі Філіп.

Він не уточнив, яке питання обговорюватиметься в першу чергу, і слово взяв Річард. Прийнявши від Толуорта, котрий стояв позаду, сувій мап, англійський король розстелив одну з них на столі, притиснувши краї пергаменту важкими свічниками, й стисло змалював ситуацію.

Нині головні бойові дії зосереджено в районі Проклятої вежі, яка, немов ріг, виступає вперед із лінії міських укріплень. Натомість Річард запропонував установити важкі балісти й катапульти уздовж усього міського муру та обстрілювати його на кількох ділянках. Там, де буде виявлено найслабші місця, туди й слід перекинути основні сили.

– Ви вважаєте, що я чинив хибно? – підвів брови Капетінг.

– А як на вашу думку, Філіпе, чи є сенс знову й знов розбивати лоба об найнеприступнішу ділянку мурів?

– Але маркіз Монферратський стверджує, що обстрілювати Прокляту вежу зручніше за все.

Річард похмуро поглянув на маркіза, на обличчі якого зарухалися жовна.

– То це ідея Конрада? Не заперечуватиму: маркіз уміє відважно захищати цитаделі. Та чи багато їх він узяв штурмом?

Конрад похмуро мовчав. На відміну від нього, Річард неодноразово брав недосяжні замки.

Несподівано до Річарда приєднався Гуго Бургундський, заявивши: обстріл Проклятої вежі теж вважає помилкою і готовий вислухати всі пропозиції очільника англійців.

Річард стисло виклав свій план. Требюше, балісти та катапульти слід установити не при висунутих наперед баштах, а навпроти тих ділянок стін, що з’єднують між собою оборонні вежі. Справді, мури Акри здаються незламними, та не варто забувати: проміжки між кладкою лицевого і внутрішнього боків стін, як і скрізь, заповнено бутовим каменем. Якщо вдасться зруйнувати зовнішній, найміцніший шар кладки, то бут, що всередині, почне осипатися, утворюючи такий собі схил біля підніжжя стіни, по якому буде легше сходити штурмовикам.

– Але не варто кидати і вже пошкоджену Прокляту вежу! – сказав Річард, помітивши, як Філіп ображено прикусив нижню губу, а натомість Гуго Бургундський, Баліан де Ібелін і навіть Конрад Монферратський схвально закивали.

Король Франції далеко не вперше був свідком того, як воєначальники, яким не до вподоби Річардова наполегливість, урешті-решт, погоджувалися з його аргументами. Коли ж англійський Лев почав демонструвати свої обрахунки щодо кількості облогових веж, потрібних для штурму, Капетінг вирішив утрутитися.

– Можливо, Річарде, ваші обрахунки й точні, але залишається нерозв’язаним питання керівництва осадовими діями. Чи ви хочете підпорядкувати собі мене, вашого сюзерена?

– Філіпе, я не давав вам підстав для таких висновків! – огризнувся Річард.

Голос його пролунав надтріснуто. Він сухо кашлянув і простягнув руку до Толуорта, вимагаючи ще води.

Доки він спрагло пив, до обговорення долучився магістр госпітальєрів Гарньє:

– Королю! Поки ми лише міркуємо, що нам слід робити. Пропозиція Річарда Левове Серце варта уваги. Якщо ми відразу почнемо сперечатися, хто тут головний, то мало чого досягнемо. Наважуся нагадати вам один із законів лицарства: «Битися гучно, говорити тихо і стисло!»

Філіп знову закусив губу. Якби ці слова пролунали з вуст обраного щойно магістра ордену Храму Робера де Сабле, близького Річардового друга, він міг би з цим змиритися. Але Гарньє де Неблуса Філіп уважав своїм прибічником!

– Я хотів лише наголосити, що пропозиції стосовно перебігу облоги можуть бути не лише в Річарда. Чи хоче висловитися ще хтось?

Він із надією поглянув на Гуго Бургундського. Але той мовчав, чухаючи свою густу буру кучму, через яку його прозвали Ведмедем. Зате підвівся Леопольд Австрійський.

Білявий велет з емалево-блакитними очима й пухнастою світлою бородою, чисто вимитою та гладенько розчесаною, ні сіло ні впало взявся гучно розповідати про священну місію хрестоносців, про велику славу, що чекає на героїв у разі успіху, про погибель, що її зазнають невірні, та про решту не надто доречних речей.

Віщав він так довго і пишномовно, ніхто його не перебивав, аж Річард знудьгувався. Одна річ, якби все це лунало з вуст єпископа, який напучує воїнів перед боєм, але зараз герцог Австрійський своїми пустопорожніми балачками тільки гайнував їхній час. Плантагенет не витримував таких пустодзвонів, які мають хист говорити натхненно і бундючно, але не здатні дати путньої поради й недолугі, коли доводиться діяти, а не базікати. Урешті-решт, він перебив австрійця:

– Дозволю собі ще раз нагадати відомі слова, які промовив магістр Гарньє: «Битися гучно, говорити тихо і стисло!» Якщо у вас, герцогу, немає нічого посутнього, – запишіть продовження вашої блискучої промови на пергаменті, і всі ми залюбки прочитаємо її перед сном замість вечірньої молитви.

Леопольд Австрійський спаленів, але навколо пролунали смішки, і він, загорнувшись у широку блакитну накидку, сів на місце.

Знову взявши слово, Річард почав говорити про безлад у таборі і запропонував низку змін, які слід було запровадити, щоб покращити становище. Насамперед потрібно скоротити кількість лавок, крамниць і торговельних наметів, що заполонили табір, а на звільнених місцях установити шатра лицарів та піхотинців так само, як у тамплієрів і госпітальєрів. Це звільнить проходи до стояків зі зброєю та конов’язей і скоротить час на збори загонів, коли цього вимагатимуть обставини. Ще Річард наполягав, щоб усіх курв і хвойд, які тут облаштувалися, негайно було спроваджено на кораблі й вивезено за межі Палестини. Про яку високу місію хрестоносців може йтися, якщо самі вони є втіленням розпусти та гріха?

– Ви хочете залишити нас без жінок? – обурився Конрад Монферратський, а Річард слушно зауважив, що не личить маркізові, який допіру обвінчався з чарівною принцесою, сумувати за шльондрами. Загалом щодо жінок – у таборі мають залишитися лише пралі, хтось же мусить прати воїнам одяг, щоб вони мали вигляд достойних лицарів, а не брудних і вошивих задрипанців, з яких насміхаються мусульмани.

– А як же лицарям розважитися на дозвіллі, якщо ви, сір, позбавите їх жінок і вина? – поцікавився граф Жак д’Авен, ветеран облоги, хоробрий лицар, але гіркий п’яниця, що підтверджував його багровий, покреслений ліловими прожилками ніс.

Річард відповів не відразу. Звернушись до Робера де Сабле, він запитав: що роблять на дозвіллі матроси на його кораблях?

На це флотоводець, а нині магістр тамплієрів відповів: у його моряків немає дозвілля, адже, якщо випадає вільна хвилинка, їх примушують мити й драїти палубу, плести канати, лагодити вітрила та снасті. Від неробства в головах у чоловіків з’являються такі думки, що їх при всьому бажанні не можна назвати благими.

– Месіре д’Авен, ви це чули? – обернувся до графа Плантагенет. – Неробство розбещує, а людей шляхетного стану – тим паче. Тому, щоб від нашого сидіння під Акрою була якась користь, слід облаштувати все так, аби у воїнів не з’являлося й хвилини вільного часу. Адже роботи в нас чимало: треба завершити будувати метальні машини й облогові вежі, об’їжджати щойно привезених молодих коней, підтримувати в хорошому стані зброю та обладунки, удосконалювати вишкіл, а ще – молитися. Адже яке ми воїнство Христове, якщо пияцтво і танці з продажними дівками забирають у нас більше часу, ніж турбота про душу й бойову славу? Крім того, я збираюся кинути людей розширювати табір, а також копати рови і встановлювати гострокіл у долині навколо джерел, щоб не доводилося плазувати по ковток чистої води… – сказавши це, Річард знову жадібно припав до чаші й витер піт, що струменів з-під обруча його корони.

І поки він пив, той-таки граф д’Авен погодився: усе, про що каже король Англії, давно пора впровадити, оскільки більшість хрестоносців беруть питну воду з річки Вили, що тече з узвиш, де стоять сарацини, і куди вони скидають усі нечистоти зі свого табору. Справжнє диво, що табір християн давно вже вщент не скосив мор!

Потім Річард зауважив, що в їхньому стані вже занадто багато поранених, їх значно більше за хворих. Тому тих, хто не здатен воювати, він має намір найближчим часом переправити на Кіпр, де вони значно швидше повернуться до лав.

Почувши це, Філіп Французький пожвавішав:

– Ось і ви завели про Кіпр, мій шановний Плантагенете!

Він аж сяяв, а Річард, відчувши, як його огортає втомлена байдужість, мовчки чекав, що ж насамкінець приберіг його підступний приятель.

Сюрприз не забарився: нагадавши, що, згідно з укладеною ще у Везлі угодою, всі здобуті під час воєнної кампанії землі слід по-братському розділити навпіл, Філіп заявив: він сподівається отримати свою частку благословенного острова.

Після цих слів усі присутні, знаючи вдачу англійського Лева, чекали вибуху люті. І не безпідставно: завоювання Кіпру коштувало Річардові величезних сил та витрат, а тепер крутій Філіп намагається присвоїти половину його успіху. Проте Річард сидів нерухомо й дивився на Капетінга. Лице його блищало від поту, очі були каламутними. Але, коли він заговорив, голос його лунав ясно і твердо:

– Якщо не помиляюся, Філіпе, в угоді йшлося про землі, завойовані нами двома в Леванті.

Однак французький король чекав на це заперечення: йому негайно подали сувій – копію згаданої угоди. Річард кинув на нього байдужливий погляд. І справді, угоду було складено так, що в ній ішлося про всі землі, які кожен із королів-союзників здобуде під час походу.

Коли Річард підвів очі від сувою, на нього було спрямовано безліч поглядів – як співчутливих, так і відверто зловтішних.

– Ви хитрун, шановний Філіпе, – усміхнувся він, відчуваючи, як по спині струменіє піт, і повів плечима, щоб шовк туніки менше липнув до тіла. – Але, знаючи вас давно, я теж дечого навчився. Ви бажаєте отримати половину Кіпру, завойованого мною під час нашого спільного походу? – Річард кивнув на сувій. – А я хочу половину успадкованих вами земель графа Фландрського, який помер недавно тут, у таборі під Акрою. Адже ці землі ви здобули саме тоді, коли розпочався наш похід! – Річард натужно усміхнувся.

Філіп рвучко відкинувся в кріслі:

– Граф Фландрський заповідав вам усі свої облогові гармати, Річарде, а це вже немало.

– Однак значно менше за прекрасне графство Фландрія. І угода, Філіпе, залишається угодою, – англійський король постукав нігтем по пергаменту.

Філіп, немов забувши про Кіпр та гроші, які тамплієри пообіцяли Річардові за право керувати островом, негайно завів про інше: пора визначитися, хто очолить похід і чия воля стане вирішальною для всього хрестоносного війська.

Кожен з очільників, які зібралися в шатрі французького короля, готовий був узяти на себе командування, але тепер уже було ясно: обирати доведеться лише між Філіпом Французьким, який посідає найвище становище, і Річардом Англійським, котрий привів із собою найчисельніші загони та ще й нині своїм коштом утримував табір хрестоносців.

Річард стежив за обговоренням, ледь стуливши повіки. Ґвідо де Лузіньян, Генріх Шампанський, Боемунд Антіохійський і Жак д’Авен готові були йти за Плантагенетом. Однак Леопольд Австрійський, Конрад Монферратський, Гуго Бургундський і Баліан де Ібелін уважали більшою честю, якщо військо очолить Філіп Капетінг, васалом якого є король Англії. Зрештою думки остаточно розділилися. Магістри орденів участі в суперечці не брали, заявивши: головна мета походу – відвоювати Гроб Господній, і вони згодні прийняти будь-якого головнокомандувача, обраного високою радою.

Філіп обачно мовчав, уряди-годи позираючи на Річарда. Плантагенет добре його знав: головне для Капетінга не повести військо, а мати особистий зиск. Він знає, що англійський Лев мріє очолити хрестоносців, і зараз його цілком улаштовує те, що Річард утримує всю армію, а заодно й самого Філіпа з його прибічниками. Але те, що французький монарх прагне розв’язувати всі свої проблеми його руками, дедалі дужче дратувало Річарда.

– Високородні сеньйори! – він здійняв руку, зупиняючи суперечки. – Щоб протистояти такому полководцеві, як Саладін, армія має бути в цілковитій бойовій готовності. Султан не подарує нам щонайменших прорахунків у підготовці до битви. Як я знаю, облога Акри затягнулася саме через те, що, коли ми кидаємося штурмувати місто, він негайно атакує табір, і поки ми відбиваємося від його курдів та мамлюків, оточені встигають залатати проломи в мурі й починають обстрілювати нас із тилу. Інакше кажучи, ми весь час воюємо на два фронти. Я пропоную таке: нам слід обрати двох головнокомандувачів. Один із них відбиватиме набіги султанових емірів, а другий докладе всіх зусиль, аби нарешті взяти місто.

Цю думку всі сприйняли охоче, і Річард запропонував Філіпові Французькому самому обрати, куди скерувати свої сили. Як він і сподівався, Капетінг, іще раз поглянувши на мапу, зголосився й надалі штурмувати Прокляту вежу й міські мури.

Нарешті настав час останнього і найважливішого питання, адже воно було саме тим яблуком розбрату, через яке хрестоносці могли остаточно втратити єдність. Хто стане королем Єрусалимським після відвоювання земель королівства?

Річард уже так утомився, що лише мовчки спостерігав за суперечкою вельмож. Вони ошаліло сипали доказами й погрозами, готові кинутися в бійку, а Ґвідо де Лузіньян і Конрад Монферратський таки зчепилися, гамселячи один одного, тому довелося викликати охорону, щоб розборонити войовничих претендентів на престол. Єпископ Бове, папський легат Умбальдо та єпископ Солсбері примусили розбишак примиритися та вибачитися один перед одним, що ті, врешті-решт, і зробили.

За інших обставин цей гармидер розважив би Річарда, але зараз він напівлежав у кріслі, тьмяним поглядом стежачи за колотнечею. До короля підійшов Робер де Сабле у своїй новій білосніжній мантії з червоним хрестом і в такій же червоній шапочці з плоским верхом, яка засвідчувала його високе становище магістра ордену.

– Річарде, що з вами? – стиха тривожно запитав він. – Я вас не впізнаю. Ви є не властиво для себе спокійним… чи знесиленим? Що коїться?

– Я й сам себе не впізнаю, – пересохлими вустами мовив Річард.

Язик у нього набряк та ледве поміщався в роті, і він знову попросив подати води. Сабле простягнув йому свій кубок із вином. Солодке та густе, воно не могло вгамувати спраги, але додало англійському королю сили. Трохи оговтавшись, Річард підвівся, щоб оголосити те, що встиг сказати йому перед смертю патріарх Іраклій.

– Високородні сеньйори! – він знову підняв руку. – Маю ще одну пропозицію, яку раджу вам обміркувати.

– Знову ви, ваша величносте, збираєтеся нав’язати нам свою волю! – вигукнув Леопольд Австрійський, але відразу ж замовк, коли Плантагенет обернувся до нього: залите потом обличчя короля палало, сірі очі грізно блищали.

– Панове, я закликаю вас визнати права короля Ґвідо, істинного помазаника Божого на трон Єрусалиму до кінця його днів. Але спадкоємцем Ґвідо де Лузіньяна я пропоную визнати героя облоги Тира маркіза Конрада Монферратського, чоловіка Ізабелли Єрусалимської!

У шатрі запала тиша. Це був компроміс, що влаштував би багатьох. Ґвідо зберігає корону, але Єрусалимський трон згодом переходить до Конрада.

Ґвідо мовчав. Нарешті він скинув шолом і прибрав із чола вологе волосся.

– Я згоден, – промовив він.

Конрад – похмурий, скуйовджений, з потемнілим зі злості лицем – сплюнув на коштовний персидський килим кров із розбитої губи.

– Я обіцяв Ізабеллі відродити королівство її пращурів, – понуро мовив він. – А з якого дива мені відроджувати його для Ґвідо? А якщо я раптом, боронь Боже, помру раніше за нього? А якщо помре моя дружина, яка зараз носить у череві своєму мого спадкоємця? Хіба рідко вмирають під час пологів?

Але тут не витримав навіть Філіп.

– Занадто багато «якщо», люб’язний маркізе! Ви наче схоласт, який гадає, скільки янголів може розташуватися на кінчику голки. Вам пропонують спадок вашої дружини, а ви намагаєтеся посіяти розбрат. Коли на те буде воля Божа, якогось дня ваше чоло увінчає корона Єрусалимського королівства!

– Амінь, – набурмосено відповів маркіз, усвідомивши, що іншої ради на це немає.

Філіп підвівся і, усміхаючись, наблизився до Плантагенета.

– Це ж треба – яке тонке рішення ви, Річарде, вимудрували! Мабуть, хтось вам його підказав?

«Той, від кого я підхопив цю кляту болячку», – хотів було відповісти Річард, але не мав сили навіть глибоко вдихнути. Ухопившись за прикрашений самоцвітами комір туніки, він рвонув його, і рубінові застібки посипалися на килим. Король Англії похитнувся в кріслі й почав падати лицем уперед.

Філіп устиг підхопити могутнє розпашіле тіло.

– Та допоможіть же мені, урешті-решт! – гукнув він присутнім, що багато з них перелякано задкували. – Чого витріщилися? Я його не втримаю – він величезний, і від нього пашить жаром, немов від печі…

– Облиште його, добродію! – вигукнув хтось. – Це арнольдія, ви можете заразитися!

Розділ 16

Мартін поглянув на тонкий серпик місяця, до якого пливла довга хвиляста хмара. Було досить світло, аби розгледіти дерев’яну балку, що стриміла з напівзруйнованої хрестоносцями вежі, але й доволі темно, щоб хтось міг помітити, як він залізатиме на мур.

– Може, все-таки ще раз спробуєш проникнути в місто плавом? – пошепки запитав Ейрік, передаючи приятелеві клунок з усім необхідним, щоб лізти по стіні: мотузки з гострими гаками, декілька тонких, але міцних кинджалів, зручні пальчатки з м’якої шкіри.

– Із цього, однак, нічого не вийде, – відповів Мартін, закидаючи за спину торбину зі спорядженням. – Я ж уже двічі пробував. Прибережна частина міста оточена муром і приплив там вищий, ніж будь-де, і якщо навіть мені й удалося потрапити просто в гавань, непомітно вибратися на берег я не зможу. І не лише через вартових, які там весь час вештаються. В Акрі вже відчувається нестача продовольства, і городяни цілодобово стовбичать на молу з вудочками, сподіваючись бодай щось упіймати. Кожен із них може донести охороні про підозрілого плавця. Навряд чи мені вдасться переконати начальника караулу, що я двоюрідний небіж тієї Сари, через яку ми тут опинилися…

– Але цей мур… – Ейрік закинув голову, щоб якнайкраще роздивитися темне громаддя над ними.

Мартін прошепотів:

– Старий, насправді нам дуже пощастило, що хрестоносці пошкодили саме цю частину укріплення біля Легатської брами. Я не ступив би й кроку, якби вони були біля Проклятої вежі. Треба стати невидимкою, щоб перейти тамтешнє широке передпілля одночасно на очах у хрестоносців і сарацинів, – він показав у бік, де на Проклятій вежі палав величезний смолоскип, немов маяк, освітлюючи околиці. – А тут, як бачиш, тихо й темно.

Зараз вони перебували із зовнішнього боку південно-східної стіни фортеці. Неподалік невиразно маячіли шатра табору лицарів короля Ґвідо де Лузіньяна – саме звідти сьогодні обстріл. Цієї глухої нічної пори там було тихо – лише вартові, пошепки перемовляючись, чатували біля стінобитних машин. Зате на мурі, неподалік від брами, вирувала робота: оборонці Акри шпарко латали проломи та осип від ударів кам’яних ядер.

Такі поруйнування були вже на багатьох ділянках міського муру. Можливо, саме це й спонукало короля Філіпа кинути людей на черговий штурм. Але Річард Левове Серце був безпорадним, бо тяжко занедужав, тому Саладін удався до звичної тактики: спустив мамелюків на табір, точнісінько як тоді, коли Філіпові піхотинці вже дерлися на стіну. І штурм, що почався цілком успішно, перетворився на низку сутичок із легкою кавалерією сарацинів, а хрестоносці, які прорвалися до муру, залишилися без прикриття, й атака захлинулася.

У тому гармидері французи втратили одного з найкращих воєначальників – маршала Клемана. Король Філіп був у розпачі і звелів оголосити у своєму таборі триденну жалобу.

«Це слушний момент, щоб пробратися в місто», – вирішив Мартін.

Довга хмара повагом поглинула серп місяця. Мартін поправив на плечах лямки торбини.

– Усе, прощавай, рудий! – він стрімко пірнув у темряву. Легкий шурхіт – а потім цілковита тиша. Вихованець асасинів умів пересуватися безгучно, як велика кішка.

– Нехай тобі допомагають Аси,^[140] малий! – пробурмотів Ейрік. Він стояв непорушно, удивляючись у всіяне тілами загиблих передпілля Акри. Але навіть його гострий зір не здатен був розгледіти бодай тінь приятеля.

Мартін вихором пронісся відкритим простором, перестрибнувши завалений глиною та вапняковими брилами рів і, не збавляючи швидкості, злетів схилом насипу оборонної споруди туди, де у кладці нижньої частини стіни зяяла глибока вибоїна від удару стінобитної машини. Там він завмер, відсапуючись. Поки що все відбувалося, як має бути. Ейрік підібрав йому добрі чоботи з м’якої козячої шкіри, що мали тонку та шорстку підошву, крізь яку нога відчувала всі шпари між кам’яними блоками. І взагалі – рудому ціни немає. Що б він без нього робив?…

Коли після сутички із сарацинами у вбранні лазарита Мартін відлежався, дочекавшись темряви, він повернувся в табір і насамперед розшукав рудого. Але перед тим скинув із себе коту й плащ із зеленим хрестом, запам’ятавши про всяк випадок місце, де це зробив. Потім, у самій лише кольчузі, проминув варту, сказавши тим, хто стояв на чатах, що просто ходив у рів за гостроколом справляти потребу. Пароль на цю добу, яка ще тривала, він знав.

Опинившись серед наметів та конов’язей, Мартін безпомилково вийшов до стоянки данців і в першого-ліпшого воїна запитав, де можна знайти рудого Ейріка. Рудий, як вони раніше домовилися, намолов сто пудів гречаної вовни своїм новим соратникам – мовляв, незабаром прибуде його друг. І це спрацювало. Протягом кількох днів Мартін ночував у його наметі, і єдине, що його непокоїло, – це австрійці, які стояли неподалік. Їхній герцог, тупак та хвалько, охочий випити і сп’яну поколобродити, щовечора на весь табір волав про те, як вони всі збагатяться, узявши Акру, бо в місці повнісінько заможних євреїв, а пустити кров синам Ізраїлевим не менш почесно, ніж зарубати зо дві дюжини сарацинів…

Мартін згадував це, проводячи поглядом відблиск смолоскипа вартового, який саме проходив угорі по муру. Щойно той зник, Мартін почав розкручувати мотузку з гачком-кішкою, подумки повільно рахуючи. Напередодні він увесь день і частину ночі спостерігав за сарацинськими караулами й тепер точно знав, скільки в нього часу, аби видертися по стіні до балки, що з неї стриміла…

Ейрік досі стояв на тому ж місці, до болю напружуючи очі, поки таки не роздивився, як легкою світлою тінню його приятель почав підійматися по прямовисній скелі.

– Але ж який пройдисвіт, присягаюся вірою пращурів!..

Мартін був убраний у світлу туніку з каптуром, що її Ейрік устиг роздобути для нього ще до того, як за Річардовим наказом почали виганяти з табору торговців. Тривав ретельний перепис лицарів, сержантів і слуг, наново комплектувалися загони, призначалися нові командири, регулярно здійснювалися переклички. І хоча на цьому п’ятачку скупчилося багато тисяч людей, але чужак, який не мав на одязі гербів свого начальника, неминуче привернув би до себе увагу. У цьому не було сумніву, адже очільники хрестоносців укотре переконалися: у таборі діє чимало султанових розвідників, і всі вони підтримують зі своїми постійний зв’язок.

А сталося це ось як: наступного дня після того, як Річарда Левове Серце підкосила несамовита гарячка, від Саладіна прибув гонець із кошиком соковитих фруктів для хворого й побажаннями щонайшвидше одужати. Це мало вигляд благородного вчинку, і не так уже й просто було зрозуміти, що за тим стоїть. Чи й справді він прагнув виявити люб’язність до Річарда, про якого багато чув, чи в такий спосіб давав зрозуміти, що докладно знає про всі події в таборі хрестоносців.

Так чи інакше, але пильність було подвоєно, і патрулі почали уважно придивлятися до всіх, хто безцільно валандався табором, особливо до найманців. Мартінові необхідно було зникнути. Щезнути він міг лише в Акрі…

Тепер він почувався значно безпечніше і переймався лише через те: чи скоро місяць знову вирине з-за хмари. Мартін сидів на краю балки, що стирчала зі стіни, над ним нависали машикули,^[141] далі виднілися зубці муру. Він перечекав, поки вартовий, який патрулював стіну, відійде на достатню відстань, аби потім залізти на самісіньку гору.

Але той не поспішав, Мартін навіть чув, як воїн на ходу позіхає. Друга половина ночі, саме час поспати, однак і досі на мурі усували пошкодження. До Мартіна долинуло рипіння коліс возика, який каменярі везли по стіні. Вартовий перемовився з ними кількома словами, з’ясував, що працювати їм доведеться аж до світанку, і, далі позіхаючи, вирушив до вежі Святого Миколая.

Коли нагорі все стихло, Мартін метнув мотузку з важком на кінці, і вона обкрутилася навколо обломка зубця. Перевіривши надійність петлі, він спритно, як мавпа, видерся нагору. Одяг робив його майже невидимим на тлі світлого каменю, що з нього було викладено мур. Він виявився таким товстим, що згори можна було їздити хоч квадригою.^[142] Але попереду була ще одна перепона – друга лінія міського укріплення: вже не така потужна, але ще вища стіна. Тут довелося задіяти гаки.

Коли мотузка натягнулася між стінами, Мартін беззвучно поповз по ній, час від часу позираючи вниз – у просвітку між стінами було розташовано казарми. Там, у напівтемряві, відчувався якийсь рух, миготіли смолоскипи, звідти глухо долинали голоси, та, на щастя, нікому з воїнів не спало на думку подивитися вгору. На тлі темного неба його могли помітити, однак смолоскипи палали занадто яскраво, засліплюючи вартових.

Хмара пропливла, і знову засяяв місяць. Його тонкий серп не давав стільки світла, як у повню, однак Мартін переконався, що другу лінію оборони захисники Акри охороняли значно гірше: уздовж неї миготіло лише два-три вогники.

Присівши навпочіпки між зубцями парапету, Мартін роздивився спляче місто, прикидаючи напрямок і шлях, який йому треба було здолати. Ашер бен Соломон примусив його вивчити мапу Акри напам’ять, але одна річ бачити хитросплетіння вулиць та завулків на пергаменті й зовсім інша – насправді. Лише слабко освітлені вежі та куполи виступали над суцільним масивом дахів будівель, що утворювали вигадливий лабіринт.

Пошуки будинку Сари слід було починати, орієнтуючись на собор Святого Хреста, розташований у самому центрі Акри. Та зараз Мартін, хоч як напружував зір, не зміг зрозуміти, яка ж саме з великих міських будівель і була тим храмом. Його увагу привернув високий чіткий шпиль, що вирізнявся на тлі сріблястої від місячного сяйва поверхні моря. Але він не міг належати головному собору – такі шпилі християни навчилися зводити зовсім недавно, а храм Святого Хреста був доволі старим. То куди ж його вирушити, щоб до світанку і до того, як крик муедзина закличе правовірних до саляту,^[143] розшукати потрібний будинок із помітним знаком – усміхненим собакою на фронтоні? Та якщо навіть нічого не вийде, треба якнайдалі віддалитися від фортечних мурів і сховатися до ранку, щоб потім розчинитися в натовпі. У місті на більш як двадцять тисяч мешканців це, вочевидь, не так уже й складно.

Раптом його увагу привернув якийсь звук. Мартін обережно визирнув із-за зубця: зліва по стіні йшов чималий гурт воїнів-мусульман, прямуючи просто до нього.

Чорт забирай! Він трохи забарився, роззираючись, і вартові встигли наблизитися аж так, що, коли Мартін почне рухатися, його неодмінно помітять. Він глянув униз. Якщо скористатися мотузкою, сарацини будуть тут іще до того, як він торкнеться землі під стіною. Унизу, кроків за двадцять від стіни, виднівся плаский дах якоїсь будівлі. Це ризиковано, але ж в асасинів його навчили робити неймовірні стрибки й приземлятися так, аби не пошкодити кісток та сухожилля. Щоправда, він давно не практикував цього мистецтва, однак вагатися не було коли.

Мартін відштовхнувся, натреновані м’язи спрацювали, немов тугі пружини. Стрибок завдовжки був саме такий, щоб приземлитися за два лікті від краю покрівлі.

Чи помітили його вартові? Він про це не думав.

Поштовх від приземлення швиргонув Мартіна вперед. Він умить викинув руки поперед себе і беркицьнувся через голову, гасячи силу удару. Потім підтиснув під себе коліна й певний час сидів нерухомо, відновлюючи дихання. Аж тоді він відкинув з обличчя каптур і поглянув на мур.

Вартові ватагою пройшли повз, і жоден не глянув йому вслід.

І все ж Мартін трохи перечекав. Покрівля мала приступки, нижче стояли діжки для дощівки – з водою в Акрі було геть кепсько. Мартін ковзнув на нижній приступок, потім по-котячому обійшов по периметру цю частину даху й, побачивши дерев’яну драбину, відчув полегкість. Багато міських будівель мали три й навіть чотири поверхи, і ще раз стрибати з такої висоти у вузьку щілину брукованої вулиці було б справжнім божевіллям.

Знизу місто виглядало зовсім по-іншому. Стіни будинків з вузькими вікнами, зачиненими на ніч віконницями, утворювали тісний темний коридор із безліччю поворотів, тож орієнтуватися тут вельми непросто. Недовго думаючи, Мартін вирушив у той бік, де, як йому здалося, був центральний міський майдан. Ноги ковзали по купах покидьків, гнилий дух змішувався із запахом вапнякового розчину – мабуть, неподалік ями для гасіння вапна, що його використовували для ремонту фортечних мурів. Уряди-годи попереду лунали звуки колотушок нічної варти, і тоді йому доводилося звертати в перший-ліпший завулок, сподіваючись, що в наступному кварталі він знову піде в правильному напрямку й не зіб’ється з дороги.

Але марно. Тісні темні вулички, де-не-де перекриті арковими прогонами, були схожі, мов близнюки. Під ноги йому скочив щур і з писком кинувся під найближчий ґанок. Зарепетував бродячий кіт. На одному з перехресть вовтузилася зграя приблудних псів, і він мусив уповільнити крок: в осаджених містах собаки, які скуштували людського м’яса, украй небезпечні. Але ці, навпаки, помітивши перехожого, прожогом кинулися навтьоки, і Мартін зрозумів: у місці бракує не лише води, а й провіанту, люди почали полювати на дворняг, тому вони такі полохливі.

Ще за півгодини він збагнув, що остаточно заблукав. Але, звертаючи в черговий завулок, де навряд чи розминулися б два вершники, несподівано помітив удалечині шпиль собору й вирішив прямувати до нього.

Поступово вулиці ставали ширшими та чистішими, за огорожами з’явилася темна зелень садів, над якою височіли стрункі пальми. Ремісничий квартал був позаду, а попереду розташувалася упорядкованіша частина міста, зате й міська варта траплялася тут значно частіше. Зо два рази Мартінові навіть доводилося залазити на арки над вулицями і завмирати там, перечікуючи, поки озброєний ратищами та смоляними смолоскипами караул промине його.

Пройшовши через якийсь завулок, де уздовж стін рядами стояли величезні глиняні глеки, Мартін несподівано опинився на просторому майдані й просто перед собою побачив собор Святого Хреста. Ця будівля настільки переконлива, що помилитися неможливо. Західний портал був у вигляді прямокутної вежі з арковою брамою і черепичною покрівлею, над якою колись здіймався хрест, а тепер установлено півмісяць. За порталом тягнувся просторий неф з високими віконними прогонами, розділеними потужними контрфорсами. Неф межував із невеличким і дуже древнім ромейським храмом з яйцеподібною банею.

Розміри споруди та просторий майдан навколо неї свідчили: перед ним – головний храм Акри. Перед входом у собор на майдані розташувався басейн нині висохлого водограю. Навколо фонтана росло кілька пальм, за якими виднілася ще одна споруда – високий поміст ешафота.

Мартін роззирнувся, визначаючи напрямок, – на соборний майдан виходило кілька вулиць. Тепер він почувався значно впевненіше і вже не боявся варти, котра щойно покинула площу. Але увагу привернули тіні якихось людей, що товклися при вході у храм. Його теж помітили – почулися голоси, а потім одна тінь відокремилася від решти і, спираючись на ціпок, попрямувала до нього.

«Жебраки, – подумав Мартін. – Це лише жебраки, але для самотнього подорожнього вночі вони можуть бути небезпечними».

Шкандиба наближався до Мартіна, його силует похитувався, а ціпок, на який він спирався, лунко стукав об каміння. Голос гундосо заскімлив:

– Аллах великий і всемогутній, він усе бачить! І якщо ти не будеш добросердим до вбогого, він сам позбавить тебе своєї милості!

Мартін спробував обійти кривого.

– Я не подаю милостині, тим паче в темряві.

Упівока Мартін помітив, що тіні, які маячіли при соборі, наблизилися й намагаються взяти його в півкільце.

– Хто не подає вбогим, той належить шайтанові! – хрипко вигукнув кульгавий, рвучко випростався і заніс над Мартіном руку з довгим кривим ножем.

Мартін ухилився й одним рухом вихопив із-за широкого пояса декілька кинджалів, гострих, мов бритва.

Шкандиба не встиг замахнутися знову: Мартін миттєвим рухом клинка відсік йому кисть разом із затиснутим у ній ножем. Скривавлений обрубок упав на бруківку. Другому нападникові Мартін завдав прямого удару в живіт, а потім, круто розвернувшись, став у захисну стійку.

Оборонятися вже не було від кого: поплічники кульгавого кинулися навтьоки, а сам він, позбувшись руки, качався по бруківці, лементуючи й розбризкуючи по камінню кров. Другий жебрак, якого поранив Мартін, теж намагався якнайшвидше дати драла, на ходу затискаючи долонею рану, бо на галас уже поспішали вартові – їхній тупіт і брязкіт зброї чувся дедалі ближче.

Мартін не став зволікати, а мерщій побіг. Обігнувши собор, він опинився біля круглого візантійського храму. Стіни споруди, складені з великих брил тесаного каменю, теж підпирали контрфорси, що де-не-де обсипалися від часу. Мартін видерся по одному з них і сховався за низьким парапетом. Вартові промчали повз, але, нікого не знайшовши, повернулися на майдан до фонтана. Тепер там витанцьовували поблиски смолоскипів, не вщухав лемент кульгавого, звідти долинали глухі голоси.

Потім крики різко обірвалися – жебрака добили, збагнув Мартін, але й далі лежав, не рухаючись, щоб не привертати до себе уваги. Дочекавшись, коли караул, тягнучи по землі вбитого, пішов геть, Мартін підвівся.

З покрівлі храму відкривалася широка панорама. Праворуч, за дахами житлових будівель, височіло громаддя замку хрестоносців із численними вежами, ще правіше виднілися бані громадських лазень. Мартінові треба було йти в тому напрямку, оскільки саме там, за лазнями, розташована головна вулиця Акри – Королівська. На неї і виходив один із фасадів будинку-палацу самовдоволеного Сариного чоловіка, покійного Леві бен Менахема.

Світанок короткої літньої ночі лише починав займатися, а Мартін уже обійшов майже всю головну вулицю та навколишні провулочки й глухі завулки. Портики й дашки, мармурові сходи і прикрашені півколонами прогони дверей, ґратчасті віконниці й високі пальми на перехрестях – але усміхненого собаки не було на жодному з фронтонів. Не було й інших зображень та скульптур, адже сарацини нещадно все це знищили, вважаючи гріховним ідолопоклонством. Тим паче не міг уціліти пес, котрий в ісламі згадується як нечиста тварина. Відколи Акрою заволоділи мусульмани, лише арабські цифри, нанесені асфальтовою смолою на кутки будівель і на дверні арки, дозволяли хоч якось орієнтуватися.

Залишалося сподіватися на один-єдиний знак: Ашер бен Соломон згадував, що неподалік від будинку його сестри Сари росте старе фігове дерево.

Невловно, мов тінь, проходячи повз притихлі будинки Королівської вулиці, Мартін вирішив, що Леві бен Менахем, навіть зі своєю пихою, навряд чи наважився оселитися біля резиденції королів. Залишалося тільки методично обстежити кожен будинок аж до замкнутих і забарикадованих воріт Проклятої вежі, або ж іти в протилежному напрямку – до порту.

Мартін навмання вирушив до порту, зазираючи в кожен бічний прохід і глухий завулок. В одному з них він навіть побачив смоківницю, та вона була занадто хирлявою та зовсім не нагадувала могутнє дерево, змальоване Ашером.

В іншому місці він надибав здоровецький пеньок, але визначити, яке то було дерево, Мартінові не вдалося. Проте на фронтоні будинку, біля огорожі якого стирчав пеньок, над міцними дверима, обшитими смугами заліза, виднілися сліди тесака, отже, колись там було щось зображено. Придивившись, він побачив дещо на зразок кігтистої лапи, що могла належати як собаці, так і леву. Та чи усміхалася ця тварина, знали тільки господарі.

Аж раптом Мартін з радістю помітив те, що остаточно розвіяло його сумніви: до зовнішнього одвірка дверей був прикріплений невеличкий сувій у футлярі. Та це ж мезуза! Неодмінний атрибут будь-якого єврейського будинку!

Він вирішив ризикнути й обережно постукав.

На стук ніхто не відгукнувся. Будинок здавався вимерлим. Мартін постукав іще раз, уже гучніше та наполегливіше. І раптом почулися кроки. Визирнувши з дверної ніші, він побачив: Королівською вулицею наближується до нього світло смолоскипів. Невдовзі він навіть розрізнив голоси вартових.

Можна було зачаїтися в ніші й перечекати, але якщо його помітять… Ні, в жодному разі не слід привертати уваги до Сариного будинку! Він почав обережно задкувати у глиб провулка, але щойно звернув за ріг, лоб у лоб наштовхнувся на двох вартових. Ці були без смолоскипів, оскільки вже світало.

– Стій! Хто такий? – грізно гукнув до нього один.

Мартін зіщулився, ховаючи лице під каптуром, і жалісно заскімлив:

– В ім’я Аллаха, милостивого та милосердного, дайте мені спокій, добрі люди! Я тихо піду собі, і ніхто не дізнається, що ви зустріли мене тут у таку ранню годину!

Він намагався говорити, як п’яний, заплітаючи язика й похитуючись, але водночас задкуючи від вартових. Він завиграшки впорався б з обома, але на їхній гучний окрик у завулок Королівської вулиці звернули ще двоє зі смолоскипами і тепер пильно роздивлялися незнайомця, який нюняв, хилитався й ховав під каптуром обличчя. Одного погляду Мартінові вистачило, щоб зрозуміти: ці двоє не просто квартальна сторожа, а добре озброєні міські вартові. Вони зупинилися посеред вулиці, загороджуючи йому шлях до відступу.

– Кажи правду – звідки йдеш? – закомандував один із них.

– Присягаюся Каабою, я не можу вам цього сказати! – жалісно запхинькав Мартін. – Моя чарівна кохана, в якої брови вигнуті, мов персидський лук, увігнала стрілу мені в самісіньке серце!.. Та якщо ви мене затримаєте, любонька не повинна постраждати. Аллах великий, і безмежна милість його! Відпустіть мене, добрі люди, бо я кохаю її, як світле небо над головою, а чоловік її, шанована й грізна людина, не повинен дізнатися, що я був у його домівці о такої пізньої… чи, скоріше, ранньої години! О, як швидко летить час біля ніг коханої!.. Тому заклинаю вас покривалом Хадіджи, дружини Пророка: дайте мені мирно забратися геть!..

Не перестаючи молоти язиком, Мартін зауважував суттєві деталі: ті двоє, що наткнулися на нього першими, убрані в прості шкіряні куртки, проте обидва в касках. У кожного – короткий спис. Міські вартові екіпіровані як воїни-піхотинці: обидва в кольчугах і добротних шоломах, на поясах – шабля та кинджал. А в нього самого – два кинджали в широкому поясі й легкий панцир із вареної волової шкури під тунікою. Вирушаючи до міста, довелося залишити все металеве в таборі, щоб не створювати зайвого шуму. На жаль, чотирьох він не здолає.

Цієї миті один із вартових, який стояв позаду Мартіна, зірвав із нього каптур та освітив смолоскипом обличчя й світле вигоріле волосся.

– Шайтан! Та це ж кафір!

– І до того ж чудово пасталакає по-нашому, – додав його супутник, оголюючи шаблю.

Мартін благально склав на грудях руки й забелькотів, що ніякий він не кафір, просто служить драгоманом при начальникові гарнізону, благородному аль-Маштубі, і тепер він…

Продовження не було, бо Мартін, рвучко кинувшись уперед, потужно вдарив одного вартового ногою в пахвину, і, поки той, булькаючи, опускався на бруківку, вихопив в іншого спис. Миттєво обернувшись, Мартін древком списа відвернув удар шаблі зі спини, а потім тупий кінець древка з хрускотом урізався в перенісся одного з міських вартових, а вістря, на секунду пізніше, – у живіт обеззброєного квартального.

Витягувати його звідти було ніколи – Мартін жорстоко вдарив п’яткою в підребер’я єдиного вцілілого вартового, який через стрімкість подій устиг лише наполовину витягнути з піхов шаблю. Замість нього це зробив Мартін, а наступної миті блакитна смуга дамаської сталі зі свистом пройшлась по відкритій частині обличчя воїна, розпанахавши його навскоси. Не переводячи подиху, Мартін ударив згори по загривку скорченого на камінні квартального сторожа, разом із шиєю перерубавши його шкіряний наплічник. Голова від’єдналася від тіла, ударив струмінь чорної в ранковому напівсвітлі крові.

Залишалося добити двох – того, який заробив древком, і воїна з розрізаним лицем. Що він і зробив без вагань.

Дочекавшись, поки вирівняється дихання, Мартін прислухався. Він був цілий і неушкоджений, однак незадоволений собою. Ніч занадто гомінка: спершу сутичка із жебраками, тепер оці четверо. І будь-якої миті на звуки бійки можуть прийти інші.

Він затоптав смолоскип, що догорав на бруківці, роззирнувся, і раптом у вранішньому напівмороці помітив високо на фронтоні будинку, біля огорожі якого лежали тіла вартових, те, що так старанно шукав: там, куди не дісталися правовірні зі своїми тесаками, уціліло зображення вишкіреної усмішкою собачої пащі. Сумнівів більше не було. Як не вагався він і в тому, що сестрі його благодійника Ашера бен Соломона буде ох як несолодко, якщо вранці біля дверей її будинку знайдуть чотири трупи.

Треба їх спекатися. Одне тіло Мартін перетягнув до сусіднього глухого завулка і сховав у кущах під потрісканою стіною; друге, разом із відтятою головою, відтягнув якнайдалі й кинув біля старої давильні для винограду, неподалік від якогось будинку. Повертаючись по чергового мерця, Мартін побачив, що весь його одяг у крові, і почав мізкувати, куди б його сховатися, щоб дочекатися наступної ночі. Та, ледь увійшовши в завулок, застиг: двох тіл, які ще тут залишалися, не було. У тьмавому сірому світлі якийсь високий огрядний чолов’яга в смугастому халаті та чалмі ретельно стирав шматтям кров із каміння.

Мартін поглянув на двері будинку з мезузою: вони були прочинені. З темного прогону визирала жінка в покривалі, котра чекала з глечиком води в руках.

Саме вона першою помітила Мартіна в закривавленому одязі й зойкнула. Опасистий мусульманин озирнувся й вихопив ножа. Але не кинувся до вбивці – просто дивився на нього, поволі відступаючи до дверей будинку.

Мартін не зводив очей із жінки: вона вже була немолодою й доволі опасистою, над високим чолом кучерявилося волосся, очі мала темні, з блакитними тінями під ними, ніс тонкий з горбинкою.

– Шалом, вельмишановна Саро бат Соломон! – промовив Мартін, скидаючи з голови каптур. Волосся впало йому на очі, і він трусонув головою, відкинувши його назад. – Ви маєте мене пам’ятати, пані. Я Мартін, людина вашого брата Ашера бен Соломона. Колись мені випало супроводжувати вас і вашого чоловіка Леві в Кастилію. А зараз ваш брат послав мене по вас в Акру.

Жінка кволо зойкнула, впустила глечика й заламала руки. Але тут же відштовхнула слугу з ножем, який затуляв її від посланця.

– Це друг, Мусо, це друг! Проходь же мерщій у дім, Мартіне, хлопчику мій! Благословенний Господь Бог наш, цар усесвіту, який привів тебе сюди неушкодженим!

Вона встигла його впустити, а вже наступної миті в повітрі повис протяжний крик муедзина із дзвіниці, що тепер служила для заклику правовірних до молитви:

– А-ал-ла-а-аху-у акбар!..

Весь наступний день Мартін проспав – але спершу помився, перевдягнувся в чистий одяг, і Сарина невістка, молоденька вагітна Леа, напоїла його молоком із медом.

Щойно побачивши Леа, Мартін засмутився: непросто буде вивезти з оточеного міста літню жінку та ще й з невісткою при надії. Він промовчав, але подумав, що доведеться взяти на дорогу величезного мовчкуватого Мусу, Сариного охоронця, який служив дому Леві бен Менахема ще тоді, коли все це сімейство жило в Іспанії.

Але ті думки можна було відкласти на потім, і він просто провалився в глибокий безпробудний сон – уперше відтоді, як опинився в Палестині. Досі Мартін лише раз спав так солодко: в Олімпосі, тримаючи в обіймах Джоанну.

Саме вона йому й наснилася. Прекрасне видіння з минулого, яке ніколи не повернеться. Вони удвох прогулювалися Лікійським узбережжям, цілувалися під розлогими середземноморськими соснами, а Джоанна сплела вінок із червоних маків, що палали в її волоссі, немов рубіни, гранати й кров. І вся вона, осяяна промінням лагідного сонця, весела, сміхотлива, вабила його, і Мартінові палко хотілося її обійняти…

Прокинувшись, він постарався викинути сон із голови. За вечерею Сара повідала, як охоронець Муса вночі почув тихий стукіт у двері, але не наважився будити пані, аж поки внизу спалахнула жорстока сутичка.

– Ти був стрімким, мов посланець пекла, хлопчику мій, – чи то захоплено, чи з докором зауважила жінка. – Один проти чотирьох – і жодної подряпини! Ми з Мусою не знали, що й думати, особливо тоді, коли побачили, як ти намагаєшся сховати вбитих. Тоді я послала Мусу прибрати тих, що залишилися, і змити кров. Інакше не можна: зараз смертельно небезпечно привертати увагу влади. В Акрі й так дуже тривожно…

Мартін запевнив її: він зробить усе можливе, щоб допомогти її сім’ї. Та коли завів мову про те, що треба якнайшвидше покинути місто, Сара похитала головою:

– Мартіне, хіба це можливо? Ми й раніше не могли виїхати, коли становище було не таким жахливим. Потім мій нещасний чоловік помер, старшого сина Йону теж забрала хвороба, а після його смерті Леа геть ослабла… Вона й досі квола, а незабаром їй треба народжувати! Мовчу вже про інших моїх дітей, які ще зовсім малі…

Діти, котрі сиділи тут же, із цікавістю роздивлялися несподіваного гостя. Кучерявій пухкенькій Нехабе ось-ось мало виповнитися дванадцять, а малюкові Езре ще й п’яти не було.

– Спробуємо щось придумати, – замислено мовив Мартін. – Хай там як, тепер я з вами і зроблю все можливе й неможливе, щоб ви не постраждали.

Сара лагідно торкнулася до його плеча.

– Ти завжди був добрим другом нашому народові! Багато з урятованих тобою благословляли твоє ім’я, згадуючи його в молитвах. Ашер мудро вчинив, вирішивши виховати з тебе нашого захисника. Сподіваюся, він достойно винагороджує твої зусилля, бо я тепер не така багата, щоб розрахуватися з тобою. Бачиш, навіть слуг у нас немає, залишився лише вірний Муса й старенька Ціля.

Мартін усміхнувся:

– Не потрібно буде ніяких грошей, пані. Ашер знає, як мені віддячити, коли я виконаю його доручення та переправлю вас усіх в Антіохію, де вже чекає зафрахтоване Йосипом судно.

І він розповів, що Ашер бен Соломон обіцяв по його поверненні віддати йому за дружину свою молодшу дочку – Руф.

– Та невже? – рука Сари, що розливала в кришталеві чаші помаранчевий сік, ледь здригнулася, і на стіл виплеснулося трохи жовтогарячої рідини.

Мартін пильно поглянув на неї.

– Вас це здивувало чи засмутило, пані? Заради Руфі я готовий відбути гіюр і стати євреєм.

Сара поставила на низький стіл глечик із соком і лагідно усміхнулася.

– Чому я маю засмучуватися, хлопчику мій? Тебе охрестили відповідно до західного християнського обряду, але задля милої Руфі ти хочеш стати одним із нас. Ти вже не раз доводив свою глибоку пошану до народу Ізраїлю, ти зробив багато добра для синів Сіону. І якщо Ашер вважає, що ти вартий його дочки, а вона – тебе, я з радістю скажу, що Мартін – мій дорогий родич.

Але в Мартінових очах зачаївся сумнів, і Сара, помітивши це, пояснила:

– Мене здивувало не Ашерове рішення, а те, що його молодша дочка – вже наречена. Я пам’ятаю її кучерявою крихіткою, яку бачила лише один раз.

Далі мова зайшла про справи сім’ї Ашера бен Соломона. Мартін розповів, яка щаслива зі своїм чоловіком у домі даяна його середульша дочка Ракель; старша його дочка Тирца надсилає листи з Марселя – у неї цілком вдалий шлюб, а нещодавно вона народила другу двійню. Ще одна дочка – Єгудіт – так погладшала після пологів, що їй доводиться прикладати до ніг п’явок, аби випустити погану кров, але й вона щаслива в шлюбі зі своїм чоловіком Натанієлем – таким же товстуном, як і вона, проте це не заважає бути йому правою рукою свого мудрого тестя. Потім Мартін розповів, що єдиний Ашерів син Йосип здолав разом із ним частину шляху, їдучи до своєї нареченої Наомі в місто Сіс у Кілікійській Вірменії.

– О, Ашер завжди вмів подбати про дітей і їхнє майбутнє, – усміхнено зауважила Сара. – Ах, Мартіне, добрий мій друже, ти розповідаєш мені про них, і я така щаслива, наче щойно побачилася з родичами. Та, сподіваюся, ця зустріч справді не за горами, й ти теж будеш з нами, бо вже назвеш Руф своєю дружиною. Як я пригадую, вона була наймилішою з дітей Ашера й красуні Хави.

– Вона чарівна, мов троянда, мов безцінна перлина! – вигукнув Мартін, і Сара мимоволі здивувалася, побачивши таке глибоке хвилювання на обличчі цього зазвичай незворушно спокійного юнака.

Вагітна Сарина невістка сиділа мовчки, зосередившись на вишиванні. Вона була виснаженою, і господиня дому прошепотіла Мартінові, що її дуже непокоїть здоров’я невістки. А дітям – Нехабі, яка лукаво поглядала на вродливого лицаря, і прудкому пухтію Езрі – вочевидь подобалося, що в них тепер новий захисник. Їх ледве вдалося відвести спати в супроводі буркотливої старої служниці.

Сара, немов вибачаючись перед гостем, пояснила: поява Мартіна – значна подія для дітей. Адже в них так давно нікого не було! Від самого початку облоги вони живуть усамітнено й відлюдно, і це ще велике щастя, що араби не вигнали їх сім’ю з рідного дому, як сталося з багатьма євреями Акри. Усе завдяки надійному покровителеві – Єгуді бен Авріелю, славетному цілителеві-юдею, який зараз лікує коменданта фортеці аль-Машуба, пораненого в ногу арбалетною стрілою.

– Ми багато чим зобов’язані шановному Єгуді, як і вся єврейська община, – додала Сара. – Поки аль-Машуба до нього прихильний, поки сарацини його потребують, тут, в Акрі, нам нічого не загрожує. Інша річ – хрестоносці. Коли місто впаде, як уже подейкують…

– Не варто цим перейматися, шановна пані. Я тут саме для того, щоб нічого лихого не сталося. Але дозвольте запитати: якщо у вас такий впливовий покровитель, то чому він не допоміг вам із сім’єю покинути місто ще до того, як хрестоносці взяли його в кільце облоги?

Пані Сара сумно поглянула на худеньку Леа та її величезний живіт.

– Спершу ніхто й не думав, що облога затягнеться, – зі спокійною покорою мовила вона. – Потім захворів і помер мій чоловік, а незабаром хвороба забрала мого первістка Йону. Мені пощастило, що вдалося надіслати братові в Нікею звістку про наше сумне становище. Проте це нічого не змінює – зараз із Акри просто неможливо вибратися. Чому – це тобі значно краще пояснить сам мудрий Єгуда бен Авріель, який завтра збирався нас навідати.

Трохи згодом пані Сара повідала Мартінові, що в їхньому будинку є таємне приміщення, де вони можуть сховатися, якщо орди франків увірвуться в Акру. Мартін негайно захотів його оглянути, однак залишився незадоволеним. Це була вузька шахта в стіні, що в ній ненадовго могли б сховатися двоє дорослих чоловіків, але аж ніяк не жінки з дітьми.

Наступного ранку він вирушив у порт, щоб добре все оглянути й почати готувати план утечі з міста. І вже до полудня переконався, що в Сари з її сімейством практично немає шансів. Поки Мартін сидів на молу з вудочкою в одязі невільника-християнина, він вивчив і запам’ятав систему укріплень, що захищали бухту з моря, й упевнився: покинути гавань непомітно просто неможливо. Вузький вихід із порту був, як на долоні в гарнізону Мушиної вежі, розташованому на скелі в кінці молу. Решта – не краще: за зовнішнім рейдом крейсувало багато кораблів хрестоносців – англійських, італійських, французьких, тому жодна шкаралупина не могла б прослизнути повз цю грізну армаду.

Зрештою думку про те, щоб покинути місто морем, Мартінові довелося відкинути. Але й пробратися з єврейським сімейством крізь табір хрестоносців теж було немислимо.

Повертаючись із порту, Мартін мозолив цим голову. На шнурку його паску теліпалося кілька дрібних рибинок, що їх після тривалого сидіння на розпеченій набережній він випросив в інших злидарів. Акрська знать поки що не відчувала голоду, а біднякам було дуже скрутно. Він бачив черги за рідкою юшкою, що її роздавала міська влада, бачив дервішів, які проповідували городянам, силкуючись уселити в них надію, що незабаром із милості Аллаха, десниця якого веде пречудового султана Салах ад-Діна, закінчаться їхні поневіряння, а богопротивні франки назавжди покинуть ці землі.

Мечеті були переповнені молільниками, але настрій у місті ставав дедалі тривожнішим. Повсюди сновигали загони воїнів коменданта фортеці аль-Машуба і його воєначальника Сафаддіна. Вони вмить розганяли будь-які скупчення людей за винятком відвідувачів базарів, і особливо пильно придивлялися до рабів-християн, котрих вважали найбільш неблагонадійними. Християнських невільників у місті було кілька сотень, іще зо дві сотні християн, котрим дозволено залишитися в Акрі після того, як чотири роки тому її захопив Саладін. Усі вони належали до бідноти, їм нікуди було податися, а сьогодні їхнє становище аж ніяк не краще за невільницьке. Варто було їм зібратися невеличким гуртом хай навіть біля того-таки собору Святого Хреста чи перед фонтаном, куди вдень подавали воду з міських резервуарів, як негайно з’являлася варта й починала їх розганяти, застосовуючи різки й батоги.

Дорогою додому Мартін теж заробив на горіхи. Це сталося в колишньому кварталі госпітальєрів, де його зупинив міцний світловолосий хлопець і почав розпитувати, звідки він тут узявся. Мовляв, знає всіх невільників-християн Акри, але Мартінове обличчя йому незнайоме. Мартін мовчав і йшов своєю дорогою, аж раптом світловолосий ухопив його за рукав, намагаючись затримати, а зрештою дісталось обом, однак Мартіна батіг лише зачепив, а його надокучливого співрозмовника охоронці збили з ніг і розпочали жорстоко гамселити. Хлопець катався по бруківці, силкуючись уникнути безжальних ударів, але батоги свистіли та свистіли.

– Знову коники викидаєш, Мартіне, собако аскалонська!.. – люто прокричав хтось з охоронців.

Спершу Мартін заціпенів, але збагнув, що звертаються не до нього, а до білявого невільника. Отже, в Акрі є його тезка – так само, як і в лазаритів. Однак зараз слід було не міркувати, а якнайшвидше покинути квартал госпітальєрів. У його планах не було привертати до себе увагу.

Повернувшись у дім пані Сари, Мартін застав там почесного гостя – лікаря Єгуду бен Авріеля. Гість спілкувався з господинею, умостившись на софі за низьким різьбленим столиком, інкрустованим перламутром та сандаловим деревом. У покої вчувався аромат кави, й оскільки цей напій із зерен, які привозили з Ємену, в оточеному місті був доступним лише сарацинським вельможам, Мартін здогадався, що лікар прийшов із подарунком.

Сара подала чашку й Мартіну, наливши в неї каву з високого глечика з тонким носиком, і, поки він розповідав про те, що йому вдалося довідатися й побачити протягом дня, шановний Єгуда уважно придивлявся до незнайомця, якого нікейський даян прислав захищати Сару та її дітей. Мартін теж зацікавлено позирав на знахаря. Він був схожим на біблійного патріарха: спокійне, сповнене гідності обличчя з яструбиним носом і невеличкими пронизливо-темними очима, сива хвиляста борода, таке ж посріблене волосся й довжелезні завиті пейси. Маківку лікареві прикривала чорна ярмулка.

– Моя дорога Сара хвалила вас, молодий друже, – мовив Єгуда бен Авріель, коли Мартін договорив. – І, схоже, надаремно. Та навіть ваша похвальна заповзятливість не зможе нічого змінити, – підсумував він. – Місто в сталевому кільці і, боюся, усім євреям Акри загрожують жорстокі поневіряння.

– Я чув, багато хто сподівається на допомогу Саладіна.

Єгуда усміхнувся в білосніжну бороду.

– Друже мій, ви щойно зі стану наших ворогів, ви бачили, як він зміцнів із прибуттям англійців, анжуйців та аквітанців короля Річарда. І хоча тепер, як ми вже знаємо, король хворий, однак він устиг дати необхідні розпорядження, й хрестоносці завзято взялись будувати облогові машини та вежі. Назаряни будь-що хочуть узяти Акру, і їх уже ніщо не зупинить. Щодо Саладіна: на жаль, розраховувати на нього не слід. Після прибуття хрестоносців з Європи він уже не раз просив про допомогу халіфа Багдада, а також володарів Персії та Аравії, але, крім улесливих похвал, нічого не отримав. Розраховувати він може лише на тих емірів, чиї землі нині під владою самого султана, однак вони готові підняти й озброїти своїх людей лише до зими. Чи протримається Акра так довго? У місті вже й нині сутужно з водою та зерном. Поки у фортеці залишався султанів син аль-Афдал, Саладін був рішучішим. Але з останнім караваном суден, що проривалися в місто з вантажем пшениці та зброї, султанові вдалося вивезти і юного принца, й тепер, боюся, місто вже не таке важливе для нього. Так, імами та мулли в усіх мечетях закликають народ до джихаду, проте користі з цього небагато.

– Нехай боронить нас Бог Ізраїлю! – судомно схлипнула Сара. – Бо хай там як учинить король Річард із рештою мешканців Акри, але я знаю: милосердя до дітей обраного народу не слід чекати від хрестоносців.

– Не можу погодитися, – несподівано заперечив Мартін. – Справді, Річард захоплюється війною, але і як правитель він розважливий та успішний. Йому не треба буде пояснювати, що євреї сприяють розвитку ремесел й торгівлі, а головне – справно платять податки. Я знаю: в Англії він суворо заборонив єврейські погроми, а заколотників попередніх безчинств жорстоко покарав.

Мартін одразу пошкодував про свої слова, помітивши, як перезирнулися лікар Єгуда з пані Сарою.

Згодом, коли знахар попрощався і вже стояв на порозі, Мартін попросив його затриматися й прошепотів на вухо кілька слів. Той швидко на нього глянув і відступив.

– Як ви наважилися ховатися в лазаритів? Ви при своєму розумі?

– Цього не можна було уникнути. І так наказав Ашер бен Соломон.

– Ну що ж… – Єгуда бен Авріель похитав головою. – Ходімо у вільну кімнату. Доведеться вам оголитися.

Лікар оглядав його так довго й ретельно, що Мартін навіть трохи знітився. Тим часом він докладно розпитував, як часто та близько Мартінові доводилося спілкуватися з ураженими лепрою і яких заходів він уживав, щоб не заразитися.

– Ви мудро чинили, що омивалися щодня, – нарешті полегшено мовив лікар. – Я не бачу жодного знаку лепри. Схоже, небо милостиве до вас. Але я все ж призначу вам певне зілля. І моя вам порада: візьміть у жінок кравецьку голку й час від часу поколюйте пучки пальців на руках та ногах. Якщо виявите щонайменші ознаки втрати чутливості – негайно покидайте цей дім задля блага всіх, хто в ньому живе!

Але хай там що, від лікаревих слів Мартінові значно полегшало. Звісно, пані Сарі та її домочадцям він не обмовився і словом, однак справно вживав зілля, передане знахарем. Тепер його життя стало майже спокійним, не враховуючи того, що вже наступного ранку він прокинувся від несамовитого гуркоту: хрестоносці знову почали обстрілювати міські вежі та мури.

Це тривало безперервно: глухі удари, гуркіт каміння, що обсипається, квапливі пересування уздовж стін загонів захисників фортеці, залпи у відповідь по табору хрестоносців. Курява проносилася вулицями Акри, осідаючи на бруківці й потрапляючи в будинки, але мешканці, звикнувши потроху до обстрілу, робили свої звичні справи: поспішали на ринок і в крамниці, рибалили в порту; у майстернях стукали молотками чеканники та ковалі, вертілися гончарні круги; муедзини закликали правовірних до молитви.

Навіть Сарині діти вже не зважали на обстріл. Вони безтурботно гралися в садку, а інколи стежили за Мартіновими тренуваннями. Він не давав своєму тілу перепочинку – довго висів на товстій гілці чинари, працював із важким брусом і жердиною. Дубовий брус підшукав для Мартіна Муса, якому теж подобалося дивитися, як новий захисник його пані демонструє вигадливі випади та стрибки. Зо два рази він і сам спробував був зійтися з Мартіном, від чого діти спершу були в бурхливому захваті, але потім розчарувалися. Опасистий Муса міг протриматися проти Мартіна лише кілька хвилин, однак закінчувалося все тим, що молодий воїн завиграшки вибивав у нього з рук зброю.

Ще більше дітям подобалося, коли Мартін нерухомо застигав у неймовірних позах, довго зберігаючи рівновагу.

– Мартін перетворився на дерево! – радісно верещав Езра й починав видряпуватися на нього, мов на пальму.

Чоловік сміявся, підхоплював малюка та високо його піднімав. Хлопчисько був у захваті, а пані Сара, вишиваючи в тіні, сміялася з них обох. Але коли до забавок приєднувалася й Нехаба, суворо її осаджувала:

– Дочко моя, ти вже майже доросла! Поводься скромно, як годиться чемній єврейській дівчині.

Чуючи це, Мартін мимоволі пригадував, як пристрасно горнулася до нього інша єврейка – його наречена, жадана Руф. Але ночами його знову й знов бентежив образ Джоанни, і Мартін злився на себе, розуміючи, що тужить за нею, тривожиться за її долю… Хоча чого хвилюватися, коли Джоанною нині опікується сам король Річард і його сестра? Та й Обрі де Рінель, мабуть, уже в таборі…

Єгуда бен Авріель часто гостював у домі Сари. Ще двічі він так само ретельно оглянув Мартіна і вже не повертався до теми прокази. До того ж і сам воїн за допомогою голки переконався, що не має жодних ознак хвороби. Знахар тепер більше переймався подіями навколо Акри.

– Хрестоносці закінчили будівництво величезної балісти, яку назвали «Праща Господня», і кожна брила, скерована в бік Акри, трощить мури, наче їх складено не з міцного каменю, а з крихкого дерева, – бідкався Єгуда. – Не менш страхітливі й облогові вежі, які нині зводять у центрі табору. Їх три, і король Річард звелів кожну обтягнути воловою сирицею, а зовні обмастити шаром мокрої глини, щоб захистити від снарядів із палаючою нафтою. На щастя, цей безумець не знає, що займистої суміші в захисників Акри більше немає, і ми не можемо сповістити про те султана, оскільки в Голубиній вежі не залишилося жодного поштового голуба. А Саладін усе шле своїх крилатих гінців та наказує будь-що триматися!

– То король Англії вже піднявся з одра хвороби? – поцікавився Мартін.

– Не зовсім. Він і далі хворіє, але горить бажанням битися й наказує виносити себе на ношах до облогових гармат, а іноді йому підносять заряджений арбалет, щоб він міг випустити зо дві стріли в захисників Акри. І це справді жорстока зброя – вона пробиває будь-які обладунки й завдає таких страшних поранень, яких мені досі не доводилося бачити.

– Боже Мойсея, помилуй дітей своїх! – зойкнула Сара.

– Але є й хороша новина, – усміхнувся знахар у бороду. – Захворів король Філіп Французький. І перебіг його недуги вкрай тяжкий.

– А ви, пане Єгудо, виявляється, непогано поінформований про те, що відбувається в стані хрестоносців! – зауважив Мартін.

Надвечір він вирушив провести лікаря до цитаделі тамплієрів – Темплу. Ця фортеця у фортеці розташована неподалік від берега моря. Саме там містилася резиденція коменданта гарнізону аль-Машуба – він скульгавів через рану, але й далі звитяжно захищав Акру.

На звороті Мартінові довелося обійти величезний храм із гострим шпилем – тим, що привернув його увагу, коли вночі він пробирався в місто з табору хрестоносців. Тепер він знав, що це за споруда: до приходу сарацинів її називали на честь Святого Андре, а нині собор перетворився на мечеть. Заклик муедзина вже відлунав, людей перед мечеттю було небагато, можливо саме тому він звернув увагу на постать завмерлого перед порталом собору білявого невільника в дранті. Він відразу його впізнав: це був саме той Мартін-аскалонець, якого так жорстоко побили батогами вартові в нього на очах.

Сонце майже зайшло, вулиці Акри поглинав морок; гуркіт і стугоніння брил, що руйнують укріплення, нарешті стихли. Тезка Мартіна стояв нерухомо і, звернувши лице до храму та склавши перед грудьми руки, безгучно ворушив губами. Схоже, він звертався до свого Бога.

Мартін зупинився віддалік, дочекався, коли той закінчить молитися, а потім неквапно пішов за білявим невільником. Аскалонець його не впізнав, адже після пам’ятної сутички з вартовими, коли Мартін теж заробив батогом, він гуляв містом у мусульманському вбранні: тюрбан, смугастий халат, широкі шаровари, заправлені в м’які чоботи. Бороду він давно не голив, вона була значно темнішою за його вигоріле волосся, а обличчя побронзовіло від засмаги. Його справжнє походження видавали тільки очі – прозоро-сірі, тому доводилося переважно дивитися в землю, а не оглядатися.

Мартін-аскалонець вирушив у припортовий квартал, де невдовзі пірнув у якісь завішені тканиною двері. З глибини приміщення чувся передзвін струн і гомін голосів. Мартін пішов за ним, здогадавшись, що це просто духан.^[144] Невільник-християнин кинув господареві дрібну монету й отримав піалу з відваром якогось зілля. Потім сів у кутку за низький столик і притулився до стіни.

У духані було ще кілька відвідувачів, вони пили чай, сидячи на рогіжках чи просто на долівці. Це були ремісники, вантажники, рибаки – небагатий люд, що заробляє собі на кусень хліба в порту і в морі, але через облогу вже давно забув про найскромніший достаток. Балачки були невеселими, один із відвідувачів журливо наспівував, перебираючи струни, і на невільника, який облаштувався в дальньому кутку, ніхто не звертав уваги. Схоже, він був тут завсідником.

Мартін підійшов і сів на ослінчик навпроти аскалонця. Той підвів очі, розгубився, а потім брови в нього полізли догори – мало не до самісінького волосся, немитого й сплутаного, немов стара повсть.

– А я тебе вже бачив, – нарешті мовив він, продовжуючи при світлі олійного каганця роздивлятися вдягненого в сарацинське вбрання Мартіна. – Але тоді ти був схожий на полоненого воїна, і я відразу виокремив тебе з натовпу. А зараз… – він скривився. – Тепер, схоже, ти дав себе обрізати й продався невірним! – закінчивши цю тираду, аскалонець зневажливо плюнув і відвернувся.

– Не суди по одягу, Мартіне з Аскалона, – незворушно відізвався Мартін. – Коли один міський вартовий ледь не спотворив мені обличчя, моя пані дала цей одяг, бо не хоче, щоб їй зіпсували товар для перепродажу. Але я справді християнин та лицар – і такий саме невільник, як і ти.

Проте аскалонець й далі дивився недовірливо, тому Мартінові довелося довірчим тоном оповісти, що звуть його Лоран де Фрувіль, що родом він із Нормандії і під Акру прибув на кораблі разом із військом короля Річарда. Та йому не поталанило, й за першої ж спроби штурму, коли він залазив по драбині на мур, сарацини зачепили його гаком та витягли нагору, а потім виставили на продаж у галереї колишнього венеціанського подвір’я, де зараз зазвичай торгують невільниками-полоненими. Там його купив служник єврейки на ймення Сара, і тепер він працює в неї.

– Ти, опоясаний лицар, служиш тим, хто зрадив і продав Спасителя? Адже юдеї не визнають Христа ані Богом, ані Месією! – крикнув світловолосий.

– Зажди, – спробував угамувати його Мартін, помітивши, що в їхній бік уже поглядають. – Не галасуй, і я скажу тобі, що лише дурень поспішає прийняти мученицький вінець, якщо ще може стати в нагоді своїм. А в мене є деякі новини, що їх варто було б якнайшвидше передати в наш табір. Річ у тому, приятелю, що до Сари часом заходить такий собі знахар-єврей, котрий допомагає комендантові гарнізону…

– Єгуда, я знаю, – перебив аскалонець. – Він лікує цього смердючого пса аль-Машуба.

Мартін кивнув і додав, що вряди-годи підслуховує, про що вони з його господинею розмовляють, тому…

Він замовк, помітивши: сірі очі його тезки засяяли, мов у лихоманці. Одначе той зметикував, що новий знайомий не квапиться викласти всі відомі йому таємниці, і зітхнув:

– Ти служиш єврейці, вдові найбагатшого торговця коштовностями в Акрі. У неї точно є гроші, і тобі дещо може перепасти. Ти показний парубок, вона може нагородити тебе за… припустімо, за старання на ложі… – додав він, зневажливо посміхаючись.

Така презирливість дошкулила Мартінові – невисокої ж думки був про нього цей невільник. Утім, як і про вдову Леві бен Менахема.

– Однак ти знаєш про мене все, а я поки що гадки не маю, хто ти і чому вільно розгулюєш містом замість того, щоб спробувати втекти до своїх.

Аскалонець несподівано поставив руки в боки.

– Та щоб ти знав – я теж лицар… Точніше, син лицаря, бастард. А звуть мене Мартін Фіц-Годфрі. Я народився від служниці вже тут, у Єрусалимському королівстві, тут минуло все моє життя. А в полон я потрапив давно – ще тоді, коли під Акру до короля Ґвідо почали прибувати перші загони. Із самого початку облоги я був зі своїм королем, однак мені не пощастило, як і тобі, й мене полонили. А чому я досі не втік…

Він шморгнув носом, роззирнувся, а потім швидко впівголоса промовив:

– По-перше, з Акри втекти неможливо, а по-друге, я і так можу надавати послуги своєму королю Ґвідо.

– І як же це? – поцікавився лжелицар Лоран.

Аскалонець, набувши таємничого вигляду, проігнорував запитання.

Мартін трохи поміркував. Нескладно було здогадатися, що саме робить його тезка. Тому він перестав розпитувати того й змінив тему розмови.

– Мабуть, несолодко тобі, нащадкові благородного лицаря, ведеться серед нечестивих. Ти змучений та обдертий, а від батогів мусульманських псів у тебе глибокі басамани на обличчі й плечах. І все ж ти вільно гуляєш містом, наче твої господарі не можуть знайти для тебе роботи. Я не знаю, як таке можна поєднати?

Аскалонець знову шморгнув носом, а потім раптом запитав: чи є в лицаря Лорана гроші? Мартін подумав, що цей бастард з Аскалона може згодом стати йому в нагоді, тому кивнув, сказавши: єврейка винагороджує його за службу. Тоді аскалонець, тицьнувши брудним пальцем у бік трактирника, повідомив, що в паскудника Алі завжди є вино – як для християн, так і для тих, хто не надто дотримується заповітів Пророка, а він уже дуже давно не куштував цього розкішного напою. І аскалонець з огидою скосив очі на свою піалу з відваром із зілля.

Мартін жестом гукнув господаря, і за хвилину-дві перед ними вже стояв пузатий глиняний глечичок. Вино виявилося неймовірно паскудним – квасним, як оцет, та ще й розведеним. Мартін ледве спромігся пригубити, зате його тезка залпом випив один келих і негайно налив собі другий.

І лише тоді балачка пожвавилася. Аскалонець розповів, що він належить до тих невільників-християн, які тягають каміння й замішують вапняковий розчин для ремонту мурів, але їх майже не годують, тому, коли роботи нема, відпускають у місто, щоб вони самі собі шукали поживи. Оскільки Мартін з Аскалона тут уже не перший рік, його багато хто знає: доводилося і стійла в конюшнях чистити, і стічні канави, і помийні ями – одне слово, виконувати будь-яку брудну роботу за шматок коржа й миску юшки. Та вночі він мусить повертатися в напівзруйновану будівлю старої патріархії, де тепер казарми для невільників, які працюють на фортечних мурах. Якщо він не повернеться – його відшмагають, якщо трохи запізниться – відбудеться кількома ударами палиці. Але йому байдуже, він живучий, мов кішка, тому що народився на цій землі, а полонені лицарі із Заходу від тутешньої спеки й каторжної праці мруть, наче мухи.

Мартін натомість наговорив про себе якихось побрехеньок, принагідно всіляко нахвалюючи короля Англії, і захмелілий невільник теж узявся звеличувати Річарда – насамперед за те, що він підтримав короля Ґвідо, якому аскалонець був безмежно відданий.

– Щасливий король, що має таких вірних підданих! – зауважив Мартін, жестом звелівши господареві ще раз налити в глек вина.

Аскалонець добряче ковтнув, але, схоже, навіть він уже відчув, якою гидотою їх частують. Він скривився, наче хильнув жовчі. А може, від гіркоти, що, як зізнався білявий, не мав щастя особисто познайомитися з королем Ґвідо, коли той із дружиною Сибіллою жив у благословенному Аскалоні біля моря. Співрозмовник Мартіна, за його словами, мешкав тоді в маєтку свого батька неподалік Аскалона.

– Знав би ти, яка там земля! – п’яна сльоза скотилася по його щоці. – Які врожаї оливок і пшениці, які сади й виноградники!..

Він був хорошим помічником батькові, і той обіцяв призначити його своїм спадкоємцем, оскільки більше дітей Господь йому не дав. Але волю старого лицаря не виконали. Він загинув при Хаттіні, а його бастард змушений був покинути маєток та сховатися в Аскалоні, коли до мурів міста підійшов Саладін, котрий брав замки один за одним.

Мартін співчутливо похитав головою, його ж новий приятель розповідав далі. В Аскалоні він став воїном, і, коли батько загинув, йому ніхто не забороняв носити його герб – оливкову гілку на білому щиті. Коли в обмін на життя і свободу Ґвідо де Лузіньяна фортецю здали Саладінові, він був одним із тих небагатьох, хто не вирушив під конвоєм сарацинів до Єгипту, а разом із маршалом Вільямом де Шампером усе-таки втекли. Коли ж де Шампер подався в Триполі, Фіц-Годфрі не став його супроводжувати, а прийшов під Акру, сподіваючись, що удостоїться посвяти в лицарі за заслуги перед королем. Але з цього нічого не вийшло, бо за першої ж сутички сарацини забрали його в полон.

Почувши ім’я маршала храмників, Мартін здригнувся, а потім запитав, дивлячись на сп’янілого аскалонця поверх келиха:

– То ти пішов битися за людину, задля якої твоє місто віддали невірним?

Фіц-Годфрі, вишкірившись, посварився на нього пальцем.

– Ви, заморські лицарі, все бачите інакше. Але я тут жив і пам’ятаю, як розцвіла Свята земля за короткий час правління Ґвідо та Сибілли Єрусалимської. Юрми прочан, каравани з товарами зі Сходу й Заходу, сади, що розквітали у випаленій пустелі – там, куди за наказом короля прокладали зрошувальні канали… Але… – аскалонець п’яно гикнув, – Ґвідо був не таким, як Бодуен Прокажений. Бодуену завжди вдавалося стримати натиск Саладіна, а Ґвідо…

– Знаю. Він програв першу ж свою велику битву в долині Хаттіна.

Аскалонець п’яно заплакав. А потім заявив, що досі вірно служить своєму королю.

Мартін мовчав: вино на порожній шлунок зробило своє. Зараз він почує те, на що вже не раз натякав його тезка. Та часто траплялося так: люди, самі не помічаючи, вибовкували йому багато такого, що зазвичай приховували.

Білявий Фіц-Годфрі, завалившись на стіл, підсунувся до Мартіна й розповів: він, коли дізнається про щось важливе, негайно надсилає звісточку своєму королю. Працюючи на стіні чи валандаючись містом, він чує багато з того, чого не мають чути сторонні вуха. Лук та стріли Фіц-Годфрі взяв із загиблого сарацина, а поки тягав каміння на стіну, зумів роздивитися, з якого боку майорить хоругва де Лузіньянів. Поночі він дістає зі сховку лук і випускає стрілу з прикріпленим до неї листом – так, щоб вона впала точнісінько перед шатром короля Ґвідо. І ще жодного разу він не промахнувся, бо в Аскалоні його, Мартіна Фіц-Годфрі, всі знають як найкращого стрільця!

Бастард випростався і ледь не втратив рівноваги. Мартін мусив умостити його на місце та вгамувати.

На сьогодні він багато чого довідався. Цей хлопчина і справді може стати йому в нагоді. Але зараз їм слід прощатися. Шлунку Фіц-Годфрі, судячи з його позеленілого лиця, вже важко було витримувати паршиве пійло, і щойно Мартін витягнув його з духана надвір, Фіц-Годфрі негайно виблював. Скерувавши невільника, який непевно стояв на ногах, у бік напівзруйнованої патріархії, Мартін порадив йому поспішити, якщо він не хоче скуштувати батога. Той зворушено спробував обійняти лицаря й на прощання заявив, що кожного вечора його можна знайти біля собору Святого Андре, де він молиться Христу та Пресвятій Діві всупереч огидним псам-сарацинам!

«Але батога він сьогодні не уникне», – подумав Мартін, проводячи поглядом нового приятеля, який виписував бруківкою кренделі, аж поки не зник у темряві.

Уночі Мартін довго не спав, міркуючи, як використати отриману від аскалонця інформацію.

Уранці він знову обійшов навколо Сариного будинку, запам’ятовуючи якнайменші деталі. Він здавався похмурим: глухі стіни, міцна огорожа, закладена кедровими брусами брама, що виходила на Королівську вулицю. Туди ж дивилося і єдине вікно – вузьке та видовжене, з арковим перекриттям. Щоб увійти, мешканці користувалися ґратчастою хвірткою в огорожі, яка виходила в завулок.

Зовні будинок здавався геть непоказним, але всередині це був справжній палац: житлові приміщення розташовані навколо прямокутного внутрішнього дворика із садом, мавританськими галереями з легкими колонами із цукрово-білого африканського мармуру й водоймою, оточеною кущами квітучих троянд. Усередині все дихало розкішшю: арки переходів приховували парчеві та муслінові завіси, мозаїчну підлогу устеляли килими, меблі з рідкісних порід дерева були вишуканими і скрізь, де тільки можна, стояли коштовні вази для квітів та позолочені аромокурильниці. Тут було приємно сховатися від спеки: вікна, що виходили на галереї, затіняли різьблені решітки з левантійського кедра, зручні дивани з безліччю оксамитових розшитих подушок, немов запрошували відпочити й приємно поспілкуватися. Була тут і лазня з глибоким басейном, куди по трубах подавалася тепла й холодна вода, а сад у внутрішньому дворику, крім квітучих троянд, прикрашали фінікові пальми, що давали тінь навіть тоді, коли сонце стояло в зеніті.

Колись у Сариного чоловіка, який купив і по-своєму оздобив цей будинок неподалік королівського замку, були великі амбіції. Подружжя жило тут комфортно і розкішно, у них часто гостювали впливові люди – від барона Ібелінського та графа Триполі до емірів султана Саладіна. Таке помешкання в самому серці багатої Акри могло б зробити честь і вінценосній особі, але тепер пані Сара тільки про те й мріяла, коли вона нарешті зможе покинути його разом із дітьми та онуком, який от-от може з’явитися на світ. Адже залишатися тут стає дедалі небезпечніше.

Підвечір Мартін вирушив на пошуки вчорашнього знайомця. Той, як і обіцяв, був біля собору Святого Андре. Фіц-Годфрі молився ревно, але обличчя його було в синцях та спухле від побоїв. Мартін, підійшовши, не став ні про що розпитувати, лише стиха мовив:

– Я більше не поїтиму тебе вином, бо ти, на жаль, розучився його пити. Але якщо те, що ти мені вчора наговорив, правда, і ти таки можеш пустити стрілу зі звісткою до шатра короля Ґвідо, зроби це ще раз, бо я достеменно знаю: у коменданта аль-Машуба не лишилося вже жодного снаряда із займистою сумішшю.

Не чекаючи на відповідь, Мартін пішов.

Його занепокоїли розумові здібності цього хлопця, але Фіц-Годфрі має зметикувати, яка це важлива звістка для хрестоносців. Якщо, звісно, його вчорашні слова не були порожнім вихвалянням…

Що таки ні, Мартін переконався днів за два, коли облогові вежі з табору хрестоносців безстрашно пішли до мурів Акри.

Видовище було грандіозним: циклопічні споруди повільно, крок за кроком, наближалися до міських стін. Для цього потрібні були відчайдушні зусилля сотень людей, що їх рухали. Колеса платформ, на яких було установлено вежі, загрузали в копкому піщаному ґрунті; самі вежі загрозливо рипіли та здригалися, а сарацини закидали їх безліччю палахких стріл, що, впиваючись в обмащену глиною сирицю, не завдавали вежам жодної шкоди. Зате сховані за величезними мантелетами^[145] на ярусах вежі християнські лучники й арбалетники відповідали таким щільним вогнем, що захисникам фортеці доводилося ховатися за зубцями стіни. Водночас кілька потужних катапульт почали метати в місто палаючі діжки зі смолою, і у кварталах біля східної стіни спалахнули пожежі.

У небо над Акрою здійнялися стовпи ядучого чорного диму, вітер ніс його на мури, і крізь цю задушливу завісу сарацини бачили, як невідворотно наближаються моторошні громадища облогових веж, а в них не було жодної краплі нафти, яка раніше так їх виручала!

Розв’язку відтерміновувало тільки те, що колеса важелезних веж весь час застрягали в піску, і до вечора їм удалося здолати лише половину відстані до мурів фортеці. Цього вистачило, щоб воїни сарацинського гарнізону обрушили просочені олією оберемки хмизу з прив’язаними до них пучками палаючої паклі на голови латників-піхотинців, котрі штовхали вежі.

Багато християн отримало страшні опіки й почало розбігатися, а сама вежа зайнялася зсередини і спалахнула велетенським смолоскипом під тріумфальне волання сарацинів, які витанцьовували на мурах.

У таборі хрестоносців засурмили роги, і дві інші вежі було зупинено на безпечній відстані від стін. А та, що зайнялася, горіла до глухої ночі, осяваючи багровим світлом поле битви.

В Акрі радість теж перейшла у смуток. Знахар Єгуда, що прийшов увечері навідати пані Сару, повідомив: комендант міста і його еміри, зрозумівши, що від Саладіна допомоги чекати не слід, вирішили почати перемовини про почесну здачу.

– Уже завтра вони вирушать у табір хрестоносців, – додав Єгуда, і на обличчі в нього проступили гіркота й надія. Він сподівався, що в разі успішного завершення перемовин, городян не займатимуть.

Але цим надіям судилося розвіятися, мов диму. Звістка про те, що сталося, передавалася в Акрі з вуст в уста, а Єгуда, прийшовши ввечері, розповів подробиці.

– Благородні аль-Машуб та емір Каракуш вирушили в ставку короля Філіпа Французького і запропонували йому здати Акру на тих самих умовах, що й християни два роки тому: хрестоносці не повинні перешкоджати жодному мешканцю та захисникові фортеці в бажанні покинути місто й вивезти все майно. Філіп, якому нещодавно вдалося здолати свою хворобу, пристав на їхні умови, та, щойно в шатрі з’явився англійський Лев, усе полетіло шкереберть.

– Якщо не помиляюся, ви казали, що Річард тяжко занедужав? – нагадав Мартін.

– На наше нещастя, він уже на ногах. І що найприкріше – ліки для нього прислав сам султан Саладін.

– Але навіщо?

Єгуда розвів руками.

– Хіба зрозумієш цих правителів? Мабуть, вихваляються один перед одним нечуваним благородством. Хоча емір Каракуш вважає: у цьому видно неабияку мудрість султана, який помітив, що коли обидва очільники хрестоносців при доброму здоров’ї, вони весь час змагаються один з одним, і з цих суперечок мусульмани мають чималий зиск.

– У такому разі Саладін мав би передати ліки і Філіпу, – стиснувши вуста, суворо мовила Сара.

– Повірте, він так і чинить: надсилає йому плоди, подарунки, чистісіньку воду й лікувальне зілля.

– А ми тим часом ділимо останнього коржа! – обурено відрубала жінка.

Мартін промовчав. Це було перебільшенням: сімейство сестри Ашера бен Соломона поки що зовсім не відчувало голоду, Сара переймалася лише стрімким підвищенням цін на міських базарах та тим, що більше не може найняти слуг.

– Які ж умови поставив король Річард? – повертаючись до перемовин, запитав Мартін.

– Річард Левове Серце заявив: його єдиновірці зазнали таких жорстоких страждань та втрат і стільки їх полягло під Акрою, що пристати на умови вже практично переможеного супротивника просто неможливо. Він вимагає, щоб Саладін повернув усі землі Єрусалимського королівства, які належали християнам до битви під Хаттіном, і сам Єрусалим, а також утрачений Хрест, на якому розп’яли лжемесію Ісуса, котрому вони поклоняються.

Тут навіть незворушний Мартін присвиснув:

– У цього хлопця справді лев’ячий апетит.

– Горе нам! – здійняв руки до неба Єгуда бен Авріель.

– Заждіть, добрий мій друже, – пані Сара поклала руку на лікоть знахаря. – Поясніть мені, чому король Річард утручається у справи короля Філіпа? Хіба не француза призначено головнокомандувачем силами хрестоносців?

– Цього вже ніхто не зрозуміє, – зітхнув Єгуда. – Але що він вислухав Річарда й погодився з ним, свідчить або про те, що французький король перебуває під впливом англійського або цілком із ним згоден. Хай там як, аль-Машуб повернувся лютий, присягнувшись на Корані, що швидше дасть себе похоронити живого під руїнами Акри, ніж пристане на такі умови.

Після провалу перемовин Акру охопив не лише сум, а й страх. Юрби городян збиралися біля багатовежевого Темплу, резиденції виконувача обов’язків коменданта Акри Каракуша, вимагаючи, щоб він припинив облогу та примусив короля Річарда пристати на вигідні умови. Коли ж Каракуш вийшов до натовпу з повідомленням, що перемовини зірвано через упертість франків, у нього полетіло каміння.

Становище в місті ставало дедалі напруженішим. Стали все частішими грабунки і розбій, зачинялися крамниці, люди боялися виходити на вулиці. У кварталах, де жили християни, було вбито чимало городян, перепало і євреям. На добре укріплений Сарин будинок теж нападали – якось удосвіта гурт голодранців намагався зламати головну браму. Мартін послав Мусу з луком на дах, а сам, прихопивши шаблю й круглий щит, відчинив хвіртку і став у ній, розраховуючи, що в такому вузькому проході нальотчики зможуть атакувати його лише поодинці. Невдовзі перед ним виросла кучугура тіл, а інші грабіжники, переконавшись, що в цей будинок проникнути неможливо, розбіглися, покинувши кількох поранених, яких Мартін добив без жодного жалю.

Муса, спустившись із даху, лише розгублено вертів головою, не знаючи, як висловити свій захват, а пані Сара заливалася слізьми й поривалася цілувати рятівникові руки. Мартін же лише, косо посміхнувшись, зауважив, що знову доведеться мити бруківку перед входом.

Поки вони розтягували трупи й змивали з каміння кров, у Леа почалися перейми. Промучившись весь день, жіночка до вечора народила здорову дівчинку.

Коли Єгуда бен Авріель у черговий раз з’явився з візитом, Сара, забувши навіть розповісти про нічний набіг, радісно повідомила його про народження дівчинки. Про спробу грабіжників увірватися в дім Єгуді сказав Мартін, і старий знахар спохмурнів.

– Присягаюся Богом Авраама, Ісака та Якова: попереду лихі часи. У місті дедалі менше озброєної варти – люди аль-Машуба, навіть поранені, б’ються на мурах… У мене є особлива новина, шановна Саро, але маєте пообіцяти, що, крім вас, жодна жива душа про це не дізнається…

Єгуда втомлено потер лице долонями й сказав, що цієї ночі в замку аль-Машуба всі озброюються і не розпрягають коней. Прилетів поштовий голуб з посланням від Салах ад-Діна, в якому йдеться про те, що вдосвіта султан має намір атакувати табір назарян. І щойно це станеться, брама Дервішів, яка раніше називалася брамою Святого Миколая, відчиниться, і невеликий загін на чолі з емірами зробить спробу прорватися крізь стан хрестоносців, скориставшись сум’яттям, коли всі сили невірні кинуть на те, щоб відбити удар султана. І тоді…

Він замовк, пильно глянувши на Сару.

– Скажіть, люб’язна пані, чи при вас іще ті рубіни, що ними колись так захоплювався аль-Машуб?

Це запитання спантеличило Сару. Трохи подумавши, вона кивнула.

– Тоді ви можете спільно з іще кількома нашими співвітчизниками спробувати покинути місто разом з воїнами. Я упевнений: в обмін на ці рубіни комендант надасть вам охорону… І посланець вашого брата, безумовно, всіляко вас оберігатиме…

– Це смертельно небезпечний задум! – Мартін рвучко підвівся й тепер нависав над лікарем, звернувши на нього суворий погляд. – Безліч людей загине, прориваючись крізь табір. А пані Сара вже не така молода й навряд чи зможе утриматися в сідлі на повному скаку. Її невістка щойно розродилася, а малі діти…

– Мартін правду каже. Нікуди я не поїду!

Єгуда бен Авріель розвів руками.

– Що ж, нехай береже вас Бог Ізраїлю, а я більше нічим не зможу вам допомогти, пані. Я вважаю, ця спроба дарує хоч і непевну, та все ж надію. Подумайте, що буде з містом, коли його покине гарнізон і сюди ввірветься тьма-тьмуща розлючених хрестоносців?

– А що ви самі збираєтеся робити, шановний Єгудо?

На лікаревому обличчі проступила рішучість відчаю.

– Я все обміркував і готовий вирушити за моїм паном аль-Машубом. Спробу прориву очолить відважний емір Сафаддін, а він видатний воїн. Можливо, все ж таки… – начебто знічено додав він. – Такої нагоди більше може й не трапитися!..

Пані Сара, мить поміркувавши, вийшла, а повернувшись, дала лікареві оксамитовий футляр, на атласній підкладці якого лежало намисто з темних, мов кров, оправлених у золото рубінів незрівнянної краси.

– Ви завжди були для нас добрим другом, шановний Єгуда бен Авріель. І якщо це каміння допоможе вам і тим із наших одноплемінників, хто готовий ризикнути, нехай буде з вами благословення прабатьків! А ми залишимося. Зі мною мій надійний друг, і я довіряю йому більше за себе.

Від цих слів у Мартіна потеплішало на душі. Він опустився перед жінкою на коліна і вдячно поцілував їй руку.

Тепер він мусив супроводжувати знахаря з його безцінним скарбом через неспокійне місто. Тримаючи в руці шаблю, Мартін неквапно йшов попереду Єгуди, а той дріботів за ним, ховаючи під подолом своєї чорної накидки те, що могло вивести з приреченої Акри його самого й ще кількох юдеїв.

Коли вони пройшли кілька кварталів, лікар несподівано запитав:

– Чи ти й далі колеш собі пальці?

Мартін сказав, що поки все добре, Єгуда дружньо поплескав його по плечу і додав:

– Може, ми більше ніколи не зустрінемося, але я хочу сказати, що ти славний чоловік!..

Коли сутулувата лікарева постать, непевно ступаючи, розчинилася в мороці під арками Темплу, Мартін прожогом кинувся до собору Святого Андре. Однак аскалонця там і слід загув.

Почекавши трохи, Мартін вирушив уздовж фортечних мурів, на яких тривали відновлювальні роботи. Незабаром він побачив гурт невільників, що працювали при світлі смолоскипів, а згодом і свого тезку – той штовхав возика з уламками каменю.

Мартін дочекався, коли він повертатиметься без вантажу, і гукнув його. Бастард удав, що нічого не помічає, і далі штовхав собі возика, тому Мартінові довелося наздогнати аскалонця й піти поруч.

– Ти геть здурів! – буркнув Фіц-Годфрі, не зупиняючись. – Тут до біса наглядачів!

Незважаючи на його слова, Мартін нахилився до вуха аскалонця і швидко нашепотів усе, що йому стало відомо про набіг Саладіна на табір хрестоносців та спроби командирів гарнізону прорватися через браму Святого Миколая.

Уражений Фіц-Годфрі покинув возика за першим же поворотом.

– Я негайно пущу стрілу з повідомленням. Ось тільки напишу кілька рядків і збігаю по лук – він у мене захований неподалік, між камінням.

– Будь обережним, – застеріг Мартін, але, коли аскалонець уже повернувся, щоб іти, зупинив його: – Зажди! Ти сам пишеш записки? І підписуєшся власним ім’ям?

– Нащо? Король Ґвідо не знає мене особисто. Але я починаю кожного листа словами: «In nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti!».^[146] Жоден нечестивий на таке не наважиться, швидше пальці собі відрубає.

Стиха посміюючись, аскалонець пішов геть.

Залишалося тільки чекати.

Уночі в Сарин будинок долітав віддалений лемент, а ранок відразу приніс новини. Прийшовши з ринку, Муса розповів, що всі, хто намагався вирватися з фортеці, змушені були повернутися й знову сховатися за її мурами. До того ж багато хто загинув чи потрапив у полон. Але є і хороша новина: людям еміра Сафаддіна під час сутички в темряві вдалося захопити й забрати із собою маркіза Конрада Монферратського. І тепер, маючи такого цінного заручника, комендант та еміри збираються знову почати перемовини про умови здачі Акри.

– А що чути про наших євреїв? – переживала пані Сара. – де добрий Єгуда бен Авріель?

Муса похитав головою в чалмі.

– На жаль, дорогою я чув плач у багатьох єврейських будинках. Щодо лікаря, то він зараз у Темплі, у коменданта. Мені сказали, що його поранено й тому навряд чи він зможе дістатися сюди.

– Тоді я сама його навідаю, – пані Сара рішуче накинула на голову покривало.

Мартін супроводжував її через місто. При похмурій брамі колишнього орденського замку Сара відрекомендувалася вартовим, і їх впустили. Жінка відразу попрямувала до лікаря, а Мартін залишився чекати в довгій склепінчастій галереї, усі вікна якої виходили у внутрішній двір фортеці.

Недаремно храмників шанують як чудових фортифікаторів та будівничих. Звідси Мартін добре бачив внутрішні двори Темплу, а також, на рівні другого чи третього поверхів, криті переходи з однієї вежі замку в іншу. Вони були розташовані один над одним, утворюючи кам’яний лабіринт, по них час від час проходили й пробігали люди коменданта, а декотрі з переходів досі прикрашали статуї горгулій – драконоподібних істот, покликаних охороняти замок від ворогів. Статуї були так високо, що навіть сарацини не наважувалися видертися туди, аби знищити франкських «ідолів».

Ці вишкірені чудовиська по-своєму красиві, та й в усьому вигляді Темплу відчувалась якась зловісна краса: його циклопічні вежі на тлі мерехтливого в сонячному промінні моря здавалися неприступними скелями. Кожну вежу оточував рів, на дні якого стирчали вістря кованих ратищ. Таку фортецю можна було довго й успішно обороняти, але Мартін уже не сумнівався, що незабаром лицарі в білих плащах і з червоними хрестами повернуться до своєї резиденції. І серед них напевно буде Вільям де Шампер.

І тоді перед ним, Мартіном, постане вибір: чи взагалі не потрапляти маршалові на очі, чи навпаки – шукати з ним зустрічі й примусити скоритися, шантажуючи своїми стосунками із Джоанною де Рінель… А де ж тепер сама Джоанна?…

Тим часом повернулася пані Сара зі звісткою, що Єгуді бен Авріелю не так зле, як вона боялася, однак він украй засмучений, що спроба вирватися з пастки провалилася й загинуло так багато бідних євреїв. Більше того: хрестоносці якось пронюхали, що під час атаки кавалерії Саладіна буде здійснено спробу прорвати оточення. Назаряни були цілком готові зустріти воїнів султана, а ледь брама Святого Миколая відчинилася, вони вихором налетіли на втікачів з Акри. Єдина удача – взято в полон Конрада Монферратського, що дає надію на прийнятні умови капітуляції.

Усе це Сара розповіла йому на зворотному шляху ще до того, як вони опинилися на майдані біля головної міської мечеті – колишнього собору Святого Хреста. Там увагу Мартіна привернув натовп, що зібрався при ешафоті. Пані затулила обличчя покривалом і поспішила пройти повз, але її супутник затримався. На залізному гаку, що звисав на ланцюгах перекладини, теліпалося пошарпане, скривавлене тіло. Упізнати його було неможливо, але Мартінові вдалося дізнатися, хто це. Не звертаючи уваги на погуки пані Сари, він занурився в юрбу і невдовзі з’ясував, що на гаку – страчений зрадник: той, хто зумів попередити невірних про підготовку вилазки з Акри. Цей невільник-християнин на ймення Мартін пустив у табір хрестоносців стрілу з посланням, але один з охоронців це побачив, і зрадника негайно схопили й піддали тортурам. Проте навіть найдосвідченіші кати не змогли нічого з’ясувати: невільник лише бурмотів молитви, терплячи щонайпекельніший біль. Тоді йому заподіяли страшну кару: живцем здерли шкіру й кинули скривавлене тіло в міцний розсіл, а потім, як урок зрадникам, вивісили труп на поживу стерв’ятникам.

Мартін покидав майдан, відчуваючи тугий клубок у горлі. Хоч яким недалеким і самовпевненим був цей хлопець, неможливо не захоплюватися його мужністю…

А невдовзі поширилася звістка про те, що султан Саладін запропонував Річардові та Філіпу нові умови: він готовий повернути християнам Єрусалимське королівство, включно із землями за рікою Йордан, якщо загони, що прибули з християнськими королями у Святу землю, вирушать з ним за Євфрат і допоможуть завоювати Західну Персію. Подейкували, що послання від султана привіз у табір хрестоносців молодший брат Саладіна – аль-Малік аль-Аділь ібн Аюб, який добре володів мовою франків і зумів справити на Річарда Левове Серце таке хороше враження, що той майже погодився. Та цього разу запротестував Філіп, і англійський король не став сперечатися зі своїм союзником.

Перемовини були безплідними, і страшні облогові вежі знову рушили до мурів виснаженої Акри. Одночасно запрацювали й стінобитні машини. Захисники міста масово гинули на стінах, палала вже вся східна частина міста, а через два дні, надвечір, несамовитий гуркіт струсонув повітря. Здригнулася земля – і Проклята вежа, що здавалася неприступною, завалилася у хмарах куряви та уламків, що розліталися на всі боки. В утворену пробоїну відразу кинулися хрестоносці, і бій тривав до глухої ночі, аж поки руїни вежі укрилися кучугурами загиблих християн та сарацинів.

Лише безмежна втома змусила хрестоносців припинити штурм, і повний місяць осяяв своїм блідим промінням моторошну картину погибелі та руїни. Не було жодних сумнівів: на світанку штурм розпочнеться знову, і місто впаде. А потім очільники хрестоносців віддадуть Акру на пограбування своїм воїнам, які пролили кров під її мурами.

Надвечір Мартін узявся за свою зовнішність. Якщо досі він прагнув здаватися звичайним мешканцем Акри, то зараз налаштував бритви, нагрів води і, умостившись біля дзеркала з полірованої бронзи, насамперед позбувся бороди. Потім скинув тюрбан та коротко підрізав бритвою волосся.

Нехаба, що із сором’язливою усмішкою стежила за його стараннями, зауважила: тепер він став значно молодшим та гарнішим.

Мартін не відповів, задумливо роздивляючись у дзеркалі відображення дівчинки.

Нехаба, зі своїм смаглявим личком, карими мигдалеподібними очима й носиком з легкою горбинкою була типовою єврейкою, хоча з таким же успіхом її можна видати за магометанку. Хоч би як запекло хрестоносці боролися з мусульманами, їхня ненависть до народу Тори, який не визнав свого одноплемінника Сином Божим і кинув його на страту замість злочинця Варрави, була ще глибшою.

– Мусо! – гукнув Мартін. – Роздобудь для жінок і малюка Езри сарацинське вбрання. Нехай краще їх сприймуть за мусульман, ніж упізнають у них євреїв.

Ніхто не заперечував, тільки Сара заплакала, міняючи свою розшиту візерунками симарру на довгу чорну абаю і хіджаб.

– О, Мойсею! – вигукувала вона. – О, Ароне!

– Годі, пані! – обірвав її голосіння Мартін. – Не згадуйте нікого, крім Аллаха милостивого та милосердного, якщо хочете, щоб ваші діти були живі!

Мартін виявив різкість – очевидно, давалася взнаки напруга, що дедалі зростала. Відправивши жінок із дітьми в таємне приміщення, сам він ніч перебув на даху будинку, гадаючи, що готує прийдешній день. Під ранок він дозволив собі трохи покуняти, але незабаром прокинувся від цокоту копит бруківкою.

Світало, тож Мартін побачив, що Королівською вулицею до пробоїни у фортечному мурі їдуть кілька вершників. Один із них, безсумнівно, був лицарем-християнином. Придивившись, Мартін упізнав Конрада Монферратського, якого йому вже випадало бачити в таборі хрестоносців. Слуги, що супроводжували вершників, тримали згорнуті знамена.

Що то були за знамена, він збагнув лише тоді, коли прокрався уздовж вулиці до фортечного муру. Вони раптово замайоріли над уцілілими оборонними вежами: прапор із чорним соколом, котрий належав самому Конрадові Монферратському, прапор з королівськими лілеями Франції та пурпуровий прапор із левами Річарда Англійського. Ісламського стяга не було, отже, місто здавалося на умовах, запропонованих маркізом Монферратським.

Це сталося у священний для мусульман день – п’ятницю. Мулли не закликали правовірних до молитви, в Акрі лунали стогони й плач, а в таборі хрестоносців панувала радість. Пізніше стало відомо, що конетабль Аморі де Лузіньян навіть намагався викликати Конрада на герць, оскільки серед піднятих на вежах прапорів не було стяга Єрусалимського королівства.

Проте решту умов королі-хрестоносці визнали цілком прийнятними: Акра переходила їм до рук з усім, що було в місті, – золотом, сріблом, зброєю та обладунками, суднами в порту, запасами продовольства і християнськими невільниками. За цієї умови населенню, незалежно від віросповідання, гарантувалася безпека. Щодо гарнізону фортеці – Конрад обіцяв звільнити воїнів та командирів, якщо Саладін заплатить викуп – двісті тисяч золотих динарів, поверне захоплений при Хаттіні чудодійний Животворний Хрест (на цьому особливо наполягав король Річард) і дасть слово звільнити та прислати в Акру близько півтори тисячі християнських лицарів, які перебувають у нього в полоні.

Коли сум’яття трохи вляглося, городяни почали обережно виходити з будинків, аби подивитися, як загони хрестоносців вступають у місто-фортецю.

Першим, як і належало тому, хто домігся капітуляції цитаделі, під звуки фанфар в Акру в’їхав маркіз Монферратський зі своїми воїнами – лицарями з Тира, германцями герцога Швабського, котрий помер під час облоги, та австрійцями герцога Леопольда. За ним на розкішному коні рухався король Франції, оточений лісом блакитних знамен, розшитих золотими лілеями. Філіп, проїхавши Королівською вулицею, негайно звернув до замку тамплієрів, де повинна була розташуватися його резиденція.

Городяни стежили за королем франків, але з їхніх уст не сходило те саме запитання: А де ж це Річард Левове Серце? Де той нездоланний і страшний Мелік Рік, який заприсягнувся взяти Акру за місяць і якщо й порушив свою клятву, то лише на якихось чотири дні?

Чи чув король Франції ці вигуки в натовпі? Він повільно проїжджав вулицею, обличчя його було зверхнім, а голову, помітно полисілу за час хвороби, прикрашала корона.

Зі своєї схованки на даху Мартін чітко бачив: Філіп змарнів і вкрай виснажився. Помітив він також і силу-силенну тамплієрів та госпітальєрів, які супроводжували короля, – вони мали підтримувати в місті лад, оскільки Річард наполіг зробити все, щоб в Акрі не спалахнули різанина та грабунки.

Але цілком покладатися на це не слід: за два роки облоги хрестоносці зазнали страшних поневірянь, а тут, одразу за вигорілим унівець східним передмістям, простиралися цілі квартали багатих будинків, а на бруківки вийшло стільки заможних городян та городянок. І так кортіло зірвати з першого-ліпшого невірного шовковий тюрбан або вщипнути за щічку молоденьку сарацинку, яка ховала личко під жовтим хіджабом!

Орденські лицарі пильнували: ледь виникало сум’яття чи бійка, вони мерщій втручалися й припиняли неподобства солдатні.

Та між тим через півгодини у ворота Сариного будинку наполегливо постукали. Зайди німецькою мовою вимагали негайно відімкнути й дати їм увійти.

Мартін миттю спустився у двір, де побачив розгубленого Мусу з кривою шаблюкою при поясі. Лицар звелів йому забиратися з-перед очей, поки він спробує вгамувати охочих зайти в дім.

А охочими виявилися люди герцога Леопольда Австрійського. Гірше й не вигадаєш. Мартін відімкнув хвіртку, що виходила в завулок.

– Благородні лицарі, – звернувся він до хрестоносців їхньою мовою, і ті здивовано відступили, почувши рідне слово з вуст молодого невільника-європейця. – Велике щастя вітати вас в Акрі! Я молився про це щодня і готовий стати перед вами на коліна, щоб висловити захоплення вашою мужністю та стійкістю. Нехай благословить вас Господь!

– Добре-добре, хлопче, – буркнув один із довгобородих австріяків. – А тепер пропусти нас.

Але Мартін і далі стояв на колінах, затуляючи вузький прохід хвіртки.

– Даруйте, шановні панове, та я не маю права впустити вас. Адже за попередньою угодою цей дім уже зайняла інша особа.

Австріяки перезирнулися й розреготалися. Та коли він знову перегородив їм дорогу, обличчя воїнів стали суворими.

– Іди геть, рабе! Раніше треба було виявляти відвагу: може, тоді невірні і не взяли б тебе в полон!

– І хто ж пред’явив права на цей дім? – прогримів голос лицаря-вершника. Він повільно зняв шолом, і Мартін побачив світлу бороду й бурякове, обпалене сонцем, обличчя герцога Леопольда.

Прокляття! З усіх очільників хрестоносців Мартін найбільше остерігався саме цього хвалька і п’яницю з княжого роду Бабенбергів, який славився ненавистю до євреїв. А зараз його почту забандюрилося облюбувати непримітний з вулиці будинок Сари.

– Вельможний пане, цей дім зайнято для його королівської величності Ґвідо де Лузіньяна, – твердо мовив Мартін. Він не зводив з герцога очей, а рука Мартіна лежала на руків’ї шаблі. Це був лише жест – австрійців занадто багато, і сутичка з ними може бути смертельною.

Леопольд розреготався, воїни підхопили його сміх.

– Гей, викиньте-но звідси цього пса! – звелів герцог.

Австрійські та германські лицарі – це не вуличні грабіжники. Накинувшись на Мартіна суцільною масою, вони просто відкинули його вбік і вмить обеззброїли, а потім, ревучи й улюлюкаючи, ввірвалися у внутрішній дворик. Хтось із воїнів, помітивши Мусу, з розмаху опустив на нього свій меч, інші, розважаючись, гатили сокирами по мармурових колонах, здоровило в пластинчастому панцирі, регочучи, почав дзюрити в блакитну чашу водойми.

«Тільки б не знайшли Сару з дітьми!» – з відчаєм подумав Мартін і, прожогом вискочивши в завулок, кинувся на Королівську вулицю, по якій і далі йшли кіннотні загони переможців.

Попри все, удача не залишила Мартіна. Він зрозумів це, помітивши на майдані перед Королівським замком самого Ґвідо де Лузіньяна, що гарцював на карому коні. Мартін відразу впізнав його вродливе обличчя, обрамлене кольчужним каптуром, – він пам’ятав Ґвідо ще відтоді, коли привіз в Єрусалим підробне послання графині Ешиви. Голову короля вінчав шолом із зубчастою короною, він тримався дуже гідно, та водночас у його рухах відчувалася певна розгубленість, наче він досі не знав, куди вирушити.

Мартін пробився до нього крізь натовп.

– Мій королю! Ваша величносте! Звертаюся до вас як до правителя цієї країни!

Він так стрімко кинувся до де Лузіньяна, аж кінь короля сахнувся, і Ґвідо насилу утримався в сідлі.

Але Мартіна вже відтісняв своїм жеребцем Аморі де Лузіньян. Однак Ґвідо, упоравшись із конем, гукнув братові, щоб не проганяв того, хто звертається до нього як до монарха.

– Я бачив тебе колись? – запитав він, погладивши свого коня.

Мартін напружився. Чи міг король упізнати в ньому того запилюженого рудобородого лицаря, який чотири роки тому привіз йому листа від Ешиви Тіверіадської і занапастив стількох людей? Навряд чи. До того ж відступати він уже не міг.

– Королю, ви могли бачити мене в Аскалоні. Я Мартін Фіц-Годфрі, син вашого вірного лицаря Фіц-Годфрі. Мій герб – оливкова гілка на світлому тлі.

Ґвідо кивнув, але не надто впевнено, зате конетабль підтвердив: так, такий лицар справді був у гарнізоні Аскалонської фортеці.

Тепер слід уникнути подальших запитань, і Мартін поспішив повідомити, що, навіть потрапивши в полон, він і далі служив своєму королю та щойно довідувався про якісь новини, котрі могли бути корисними хрестоносцям, негайно пускав стрілу з посланням до шатра короля Ґвідо.

– Сподіваюся, ви їх отримували, мій королю! Я не підписував своїх листів, але завжди починав їх словами: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!»

– То це ти! – широко усміхнувся Ґвідо. Він спішився й міцно обійняв Мартіна. – Ти нам багато в чому допоміг, Мартіне з Аскалона. Клянусь оком Господнім, коли ми відвоюємо наше королівство, я поверну й примножу твої землі та щедро тобі віддячу!

– Щасливий служити своєму королю, – Мартін опустився на коліно й поцілував край плаща Ґвідо. – Мені вдалося зберегти для вас в Акрі цілий палац, де могла би бути резиденція, достойна короля, але… Герцог Леопольд Австрійський не захотів слухати моїх пояснень і ввірвався туди зі своїми латниками!

Знаючи Ґвідо де Лузіньяна, Мартін діяв чітко й виважено: монарх, позбавлений королівства, радий буде повернути під свою владу бодай шматочок власної землі, щоб не залежати від подачок європейських государів. За першої ж згадки про Леопольда, прибічника Конрада Монферратського, де Лузіньян насупився і звелів провести його до згаданої резиденції, тим паче, вона, як пояснив вірний Мартін Фіц-Годфрі, буквально за два кроки й зовсім поряд із Королівським замком, де має намір розташуватися Річард Англійський.

Так воно й було, проте на даху Сариного будинку вже майорів білий прапор герцога Леопольда із зображенням чорного орла.

– Якого чорта, Бабенбергу! – закричав Ґвідо, вриваючись на коні у внутрішній двір, де вже стовбичили зі своїми кіньми люди герцога. – Вам хіба не сказали, що ця будівля призначена для мене?

– Угамуйся, де Лузіньян! – хрипко огризнувся Леопольд. – Завжди ти опиняєшся не там, де треба. То під Хаттіном, а тепер у будинку, над яким уже встановлено мій прапор. Невдахи завжди запізнюються!

– І все одно ти негайно звідси заберешся! – вигукнув Ґвідо, вихоплюючи меч.

Мартін спостерігав сутичку здалеку. Люди Леопольда схопилися за зброю, єрусалимські лицарі-пулени, що супроводжували короля Ґвідо, також оголили сталь. Ще мить – і пролилася б кров переможців Акри.

Але втрутилися тамплієри. Білі плащі з червоними хрестами вмить заполонили двір, пролунала команда сховати, в ім’я Господа, зброю.

Мартін причаївся за колоною, удивляючись в обличчя храмників. Вільяма де Шампера серед них не було, а накази віддавав високий воїн із довгою каштановою бородою. Саме на нього й наступав Леопольд, вимахуючи мечем.

– Ви, де Сабле, хоч і Магістр ордену, але це не дає вам права наказувати герцогові Австрії!

– Однак на тамплієрів покладено місію стежити за порядком в Акрі! – пролунав твердий голос, і Мартін зі свого сховку побачив: у двір, розглядаючись, неквапно в’їжджає не хто інший, як король Річард.

Його пурпурове вбрання і сніжно-білий скакун аж сяяли в променях сонця, і всі присутні мимоволі обернулися до монарха, голоси враз стихли, й навіть герцог Австрійський, ще хвилину тому сповнений пихи, знітився. До Річарда звернувся Ґвідо, стримано пояснивши: його, завчасно послана сюди людина зайняла цей дім, а Леопольд не забажав навіть слухати про те й повісив тут свій власний прапор.

Золотисті Річардові брови зійшлися на переніссі, очі зблиснули.

«Не хотів би я бути мішенню його гніву», – подумалось Мартінові, що стежив, як король Англії рушив просто на герцога, примушуючи того відступити за водойму.

– Якого дідька, Бабенбергу! – несподівано гаркнув Річард. – Ви тугий на вухо чи геть пропили розум? Хіба ви не чули, як поділене місто? І все одно наважуєтеся встановлювати свої штандарти на будинку, розташованому в моїй частині Акри, тобто й короля Ґвідо!

«Ого! Я про це й не знав, але вийшло геть непогано», – подумки усміхнувся Мартін.

Потім Річард звелів прибрати з даху прапор, і ледь не половина з тих, що були на подвір’ї, мерщій кинулися виконувати його наказ.

Але тут опритомнів Леопольд. Заревівши, мов розлючений вепр, він рвонувся до короля, однак на півдорозі його утримали лицарі з його ж таки почту. Англійський Лев із похмурим осміхом дивився на нього із сідла, тамплієри в білих плащах оточили австрійців. Прапор Леопольда Австрійського було скинуто на вулицю, а люди Ґвідо встановили замість нього біло-блакитне знамено де Лузіньянів, а заодно й червоний стяг короля Англії, щоб більше нікому не спало на думку зазіхнути на будівлю в тій частині міста, яка, згідно з угодою між очільниками хрестоносців, належала Річардові.

Австрійці покидали двір, похмуро поглядаючи на монархів-союзників.

– Я це ще тобі пригадаю, Плантагенете! – уже сидячи в сідлі, понуро процідив крізь зуби Леопольд.

– А в мене не забракне милості, щоб забути твоє зухвальство, – відгукнувся король.

Герцог дав коню шпори і гайнув геть; натовп, що зібрався на вулиці, ледве встиг розступитися.

– Не розумію, – зачудовано мовив Робер де Сабле. – Усе місто в нашому розпорядженні. Чи варто було сваритися через якийсь будинок?

– Справді, не варто, – погодився Річард, замислено оглядаючи запаскуджений кізяками й уламками розтрощених колон дворик. – Чим тобі так сподобався саме цей? – запитав він у Ґвідо.

– Але хіба то не наша частина міста? – широко усміхнувся де Лузіньян, указуючи на дах, де досі реготали й вигукували непристойності на адресу австрійців його воїни.

Згодом, коли Лузіньянові люди взялися тут наводити лад, Ґвідо пройшовся галереєю, оглянув мозаїки та різьблені ґратики з кедрового дерева, вдихнув ще не вивітрений аромат курильниць.

– Як же я тужив за цим, – стиха повторював король-вигнанець, злегка торкаючись до вишуканих курильниць, проводячи рукою по інкрустованих перламутром стільницях, відсовуючи завіси в арках.

Так Ґвідо дійшов до лазні, де біля басейну побачив вірного Мартіна Фіц-Годфрі. Розмотавши на Мусі тюрбан, що врятував життя служникові-сарацину, він обмотав його закривавлену голову. Муса слабко стогнав, не приходячи до тями.

– Ви так дбаєте про цього невірного, – зауважив Ґвідо. – Хто він для вас?

– Він тутешній служник. Ці люди були добрими до мене й допомагали в усьому, навіть знаючи, що я надсилаю в табір хрестоносців листи.

Ґвідо здивовано підвів брову.

– Он як! Ці мусульмани готові визнати мене своїм правителем?

– Вони ваші піддані, королю. І добре пам’ятають недовгий, але благодатний час вашого правління, коли сарацини не боялися мандрувати дорогами Єрусалимського королівства і збирали небачені врожаї з полів та садів, орошених із каналів, що ви звеліли їх прокласти. З приходом Саладіна ця земля перетворилася на край смерті й пустки.

– Ти сказав – «вони». Але я бачу тут лише одного пораненого сарацина.

Мартін стримано відповів:

– Тут є ще жінки й діти, государю. Зараз вони ховаються, тремтячи зо страху, і чекають на ваш дозвіл, щоб і надалі служити в цьому домі. Якщо ж ви їх проженете… – він опустився на коліно. – Я хочу просити за цих людей. Вони виявили до мене ласку, коли я був невільником. Дозвольте їм залишитися! Хтось же повинен підтримувати тут лад, прибирати, куховарити й прислужувати вам…

«Я пам’ятаю ці небесно-сині очі, – думав тим часом Ґвідо. – Немає сумнівів, я раніше знав цю людину. Мабуть, в Аскалоні».

– Я з приємністю виконаю ваше прохання, месіре Мартіне. Хай там як, а прислуга мені знадобиться.

На цих словах Ґвідо пішов, а Мартін полегшено перевів подих.

Із цією частиною свого завдання він упорався: Сара та її рідні в безпеці. Залишилося тільки вивезти їх з Акри…

Розділ 17

Кінець липня 1191 р. Акра

Колись хрестоносці, заповзявшись звести Королівський замок в Акрі, запросили найкращих ромейських майстрів, котрі надали будівлі потужності фортифікаційної споруди, оснастивши її всіма можливими за тих часів вигодами. Потужні стіни замку славилися не лише своєю неприступністю, а й тим, що зберігали прохолоду в найспекотніші дні. Усередині стін було прокладено глиняні труби, що постачали воду для фонтанів на відкритих терасах у саду, по них також подавалася гаряча й холодна вода в лазні. Мусульмани, які близько чотирьох років володіли Акрою, теж залишили тут свій відбиток: фрески, що раніше вкривали стіни, тепер було приховано під вигадливою мозаїкою з рослинним орнаментом і висловами з Корану, виписаними вишуканою арабською в’яззю.

Для Іванни Сицилійської, коли вони облаштувалися в замку, саме лазні стали особливим задоволенням. Полірований мармур і мозаїчні стіни, сонячне проміння, що проникало крізь невеликі отвори в склепіннях та відбивалося від поверхні басейну, вкритої веселковими плямами від доданих духмяних олій, – яка ж насолода! Вода завжди була теплою, аж занадто, але Річардова сестра любила тепло, це повертало їй відчуття чистоти, за яким вона так сумувала, адже їй з дамами зі свити Річарда Англійського випало кілька тижнів провести на кораблі, схованому в невеличкій бухті поблизу гори Мусард.

Туди їх відрядили, щойно стало відомо про Річардову хворобу. Однак, навіть коли стан короля покращився, їх не допустили в табір – жінці не місце там, де з дня на день ллється кров і ратоборствують воїни.

І це було жахливо: жара, небезпека, замкнений простір кормової надбудови, а для прогулянок – п’ятдесят футів дощаної палуби. Зате зараз…

Іванна блаженно відкинулася на заокруглений край басейну, викладений золотавим камінням. Від води йшла ароматна пара, з-за виступу стіни долинало дзюркотіння струменю рідини, що вливалася в прохолодний басейн, куди слід було зануритися тоді, коли розпаришся в гарячому. Там тримали маленьких рибок, які відразу починали легенько пощипувати підошви й пальці на ногах. Було лоскітно, зате шкіра ставала, мов у немовляти, – м’якою, чистою та ніжною. Зараз у прохолодному басейні купалася королева Беренгарія, котра стиха хихотіла від лоскоту рибинок.

Іванна усміхнулася. Королева знову задоволена, хоча лише кілька хвилин тому палала з обурення і мало не пішла з гарячого басейну, коли туди занурилася дочка Ісаака Кіпрського. Басейн був досить просторим, щоб у ньому могло ніжитися кілька жінок. Але сестра і дружина короля Річарда користувалися лляними сорочками для купання, а Діва Кіпру (її ім’я так і не навчилися вимовляти) незворушно скинула одяг і постала перед ними в неприкритій наготі. Беренгарія не могла стерпіти такої срамоти й почала гонити кіпріотку, але та лише нетямуще дивилася на королеву своїми іконописними очима, повторюючи єдину фразу, яку знала французькою: «Не розумію! Не розумію!»

Швидше за все, Діва Кіпру брехала. Вона вже непогано володіла мовою франків, а її «не розумію» було лише відмовкою, щоб поводитися так, як заманеться. Та й навряд чи вона була дівою, адже на вигляд це цілком зріла жінка – дебела, стегнаста, з повними важкими грудьми. І те, як вона поводилася з молодими лицарями та зброєносцями, коли, начебто грайливо пустуючи, торкалася до них чи обдаровувала багатозначними поглядами, свідчило: близькість із чоловіками для неї звична та бажана. Таке панібратство вона дозволяла собі навіть із самим Річардом: часом сідала біля його ніг, наспівуючи своїм низьким грудним голосом чи, як бешкетне дитя, клала голову йому на коліна, кидаючи палкі погляди, аж Річард відводив очі й червонів, а Беренгарія злостилася та ревнувала. Але хай уже краще ревнує, ніж поводиться мов черниця, щойно чоловік до неї наближається.

Указати жахливій кіпріотці її місце могла тільки Джоанна де Рінель. І не лише тому, що володіла грецькою. Помітивши, як страждає Беренгарія, вона спершу обмежилася прочуханом, але коли це не подіяло, просто добряче потягала Діву Кіпру за її жорсткі кучері, пригрозивши: коли та не поводитиметься пристойніше, то скуштує батога.

Іванна й сама була не від того, щоб урозумити цю облудну дівулю, але королівський статус не дозволяв їй рукоприкладства. Тому глибоко в душі вона навіть заздрила Джоанні, котра не лише геть перелякала почесну заручницю, яку невідомо до якого часу тримали при дворі, а й зуміла укоськати саму Ізабеллу Єрусалимську.

Сталося це тоді, коли дружина Конрада Монферратського безцеремонно заявила родичкам короля Річарда, що вони, стрункі й темноволосі, більш схожі на бедуїнок, ніж на знатних християнських дам. Ізабелла неймовірно пишалася своїм сріблястим волоссям, хоча в усьому іншому дотримувалася місцевих традицій: носила пістряві тюрбани, розшиті візерунками просторі туніки та шаровари, фарбувала долоні хною і нанизувала на себе неймовірну кількість підвісок та браслетів. До цього ще слід додати татуювання над бровами і кілечко з перлиною, засилене в складку шкіри над переніссям. Не дивно, що почувши порівняння з бедуїнськими жінками, Джоанна різко її осадила:

– Не думаю, що це слушне зауваження, люб’язна маркізо Монферратська. Схоже, вам давно не доводилося дивитися на себе в дзеркало!

Звертаючись до принцеси, Джонна зумисне скористалася титулом її чоловіка. Ізабелла остовпіла, а Беренгарія та Іванна ледве утрималися, щоб не розсміятися. Проте згодом Беренгарія все ж зауважила: Джоанна була занадто різкою зі спадкоємицею Єрусалимського престолу. Утім, у її словах не відчувалося гніву, адже всі вони, зокрема і Беренгарія, важко витримували товариство принцеси з її легкодухою та шкідливою вдачею.

Ізабелла, проти волі видана за Конрада, спершу шалено пручалася, та зрештою чудово зблизилася з маркізом. Чоловік її пестив і всіляко їй догоджав, а принцеса відразу від нього завагітніла й тепер неймовірно пишалася цим. Доходило до того, що вона отруйливо натякала: ні Іванна за роки шлюбу з Вільгельмом Сицилійським, ні Джоанна за сім років заміжжя так і не завагітніли.

Це вже було геть образливо, тому Джоанна не втрималася й нагадала принцесі, що і сама вона за роки шлюбу з Онфруа не народила дитину. Може, високородна Ізабелла поділиться своєю таємницею, як швидше й надійніше завагітніти?

Обговорювати таке дамам не годилося, але Джоанна так наполегливо розпитувала Ізабеллу, що та аж зашарілася. Урешті-решт, принцеса почала остерігатися кузини короля Річарда не менше, ніж Діва Кіпру.

Утім, примусити кіпріотку почервоніти було зовсім не просто: зараз сама Іванна зашарілася, помітивши, як Діва Кіпру, розімліла в гарячій воді, натхненно пестить себе під водою, стогнучи від насолоди.

Іванна відвернулася і, гукнувши служниць, вийшла з басейну. За ширмою вже вдягалася скромна Беренгарія, і королева Сицилійська посіла її місце в прохолодному басейні. В Акрі вже котрий день була нестерпна спека, але Іванна не могла собі дозволити довго ніжитися. Сьогодні вона мала бути господинею невеликого прийому, на який Річард запросив короля Філіпа. Придворні дами повинні були розважати Капетінга, котрий іще не зовсім оговтався від хвороби і був дратівливим та непоступливим, що спричиняло сварки між королями.

Річардові доводилося поступатися, аби задобрити Філіпа, бо після захоплення Акри той раптом оголосив: він зробив достатньо для хрестового походу й дедалі дужче тужить за улюбленою Францією. Мовляв, тільки повітря батьківщини здатне зцілити його недугу. Для Річарда такий перебіг подій міг мати сумні наслідки. Досі хрестоносці мали численну перевагу над армією Саладіна, а взяття Акри підняло дух воїнів. Але якщо Філіп вирішить повернутися та забере з Палестини своїх людей, це ущент зруйнує всі сподівання короля Англії.

Проте він і досі вірив, що клятва боротися із Саладіном до цілковитої перемоги й відновлення Єрусалимського королівства, яку дали обидва королі, не дозволить Капетінгові відмовитися від задуманого походу на Єрусалим. Дами, до того ж найблискучіші, потрібні були на цьому прийомі, щоб Філіп, оточений їхньою увагою, не наважився виявити малодушності та слабкості. Річард натякнув сестрі, щоб вона бодай тимчасово забула про свою неприязнь до Філіпа й була з ним люб’язною та привітною. Йому потрібен Філіп та його армія! Невже його люба Півонія не зуміє звабити Капетінга так, щоб той відмовився повертатися до Європи?

Від цих міркувань Іванну Сицилійську сіпнуло. Вода в басейні раптом здалася занадто холодною, а метушня рибок почала дратувати. Вона зійшла сходами на край басейну. Служниці негайно накинули на неї просторий шовковий халат кольору стиглого персика і взялися сушити їй волосся. Раптом Іванна почула переляканий скрик Діви Кіпру:

– Джованна! О, Джованна!!!

Її ім’я кіпріотка вимовляла саме так, як подобалося сицилійській королеві, – на італійський манер. Проте зараз принцеса зверталася не до неї, а до її кузини. Джоанна де Рінель, стоячи біля краю басейну з теплою водою, зверталася до Діви Кіпру грецькою, і її голос лунав суворо та вимогливо. Урешті-решт, кіпріотка скочила, та ще й так стрімко, що мало не послизнулася на мокрому мармурі, і, коливаючи потужними тілесами, втекла за ширму.

– Не будь такою суворою, кузино, – зауважила Півонія. – Згадай, колись і ми з тобою плюскалися гольцем у морі біля Кіпру.

О, то були славні деньки! Вони із Джоанною влаштовували вечорниці з танцями, гасали верхи, слухали спів менестрелів і бавилися в куртуазне кохання. Але все це було до Джоанниної хвороби. Відтоді любу кузину немов підмінили: вона стала потайною та нетовариською, часом бувала різкою, а молилася чи не частіше за благочестиву королеву Беренгарію. І дедалі більше прагнула усамітнення. Навіть ці розкішні лазні вона відмовлялася відвідувати, посилаючись на те, що воліє обливатися з глека у своїх покоях. Але ж досі вона так жадібно прагнула всього нового! Що ж спричинило подібні зміни?

Проте на кузину, як і раніше, можна було покластися. І поки Іванна була в лазні, саме Джоанна переймалася підготовкою майбутнього прийому. А зараз прийшла, щоб звітуватися перед сестрою короля, доки ту розтирали й розчісували. У їхньому оточенні вважали, що королева-вдова Сицилії та її кузина по-родинному схожі: обидві доволі високі, худорляві, темноволосі й сіроокі, в обох яскраві пухкі вуста, проте Іванна змушена була визнати, що таких розкішних кіс, як у Джоанни, вона не бачила ні в кого. І хоч зараз кузина була вбрана в просте блідо-сіре бліо без жодних прикрас та вишивок, саме ці коси найкраще прикрашали її.

Джоанна стояла перед королевою випроставшись, з опущеними руками, а довгі рукава, немов гострі крила, спадали майже до підлоги, приховуючи кисті рук. Та ось вона зробила мимовільний рух, поправляючи пасмо, й Іванна здивовано запитала:

– Ти й зараз у пальчатках?

Це й справді дивно: останнім часом кузина майже не з’являється на люди з відкритими руками. У таку пекельну жару! Що це? Примха? Чи спроба впровадити нову моду?

Джоанна поквапно сховала кисті рук у рукава й знічено усміхнулася.

– А, ви про це… Лілові пальчатки добре поєднуються із сірим шовком. Як вважаєте?

І негайно змінила тему: Ізабелла Єрусалимська вже прийшла та чекає на гостей.

– Вона нафарбувала долоні хною і наділа свою жахливу сережку з перлиною? – посміхаючись, запитала Іванна.

Джоанна відповіла без натяку на усмішку: вона помітила, що маркіза Монферратська звеліла проколоти собі нижню губу і вділа в неї кілечко з крихітним брильянтом.

– Це, мабуть, страхітливо! – зойкнула Річардова сестра. – А ти що вбереш, кузино?…

З’ясувалося, що вона й не думала виряджатися. Коли дами, одягнуті в шовки й серпанки всіх імовірних кольорів, у діадемах і коштовностях, з’явилися в покій для прийомів, Джоанна стримано відступила, давши їм змогу оцінити її зусилля з підготовки свята.

Приймати гостей вирішили в невеликій, затіненій дерев’яними решітками залі, що виходила на високу терасу з вишуканим портиком. Уздовж стін, сяючих голубою із золотом смальтою, стояли низькі, укриті килимами дивани із шовковими валиками та подушками. На мармуровій підлозі лежала велетенська лев’яча шкура з вишкіреною пащекою та очима з хризолітів, а решта меблів – легкі інкрустовані столики й стільці – згідно зі східною традицією, теж були приземкуватими. Утім, для тих, кому Схід не до душі, пропонувалося кілька звичайних крісел із різьбленими бильцями. Чарівливості покою додавали легкі шелесткі завіси, високі чеканні вази із живими квітами, розставлені уздовж стін, і діжечки з лимонними деревцями та розлогими пальмами, що перетворювало залу на вишуканий сад. З ажурних курильниць пахло ароматичними оліями, у просторих клітках, підвішених у кутках приміщення, щебетали птахи.

Одне слово, справжній рай на східний смак, у якому роль гурій^[147] мали виконувати чарівні королеви-християнки. Одна з них уже зручно вмостилася на купі подушок і ласувала зацукрованими фруктами. Ізабелла Єрусалимська почувалася, мов удома, та навіть не вважала за потрібне привітати дам, які з’явилися в залі. На нижній губі в неї і справді гостро виблискував брильянт, а перо, яке прикрашало розкішний тюрбан, було таким довгим, що маленька мавпочка, котру привела із собою на повідку королева Беренгарія, весь час намагалася дотягнутися до його кінчика.

Цю мавпочку подарував дружині Річард, аби тваринка розважала Беренгарію на дозвіллі. Але мартишка частіше доводила королеву до відчаю, ніж розважала. От і зараз вона якось примудрилася звільнитись від нашийника і, схопивши перше, що трапилося в лапи, – позолочений молитовник Беренгарії, – видерлася на капітель однієї з колон тераси та почала гризти оздоблений перламутром куточок обкладинки.

– Яка ж нечестива тварина… нехай простить мені Господь!.. – мало не плакала королева, спостерігаючи, як її дами безуспішно силкуються зігнати мавпочку з капітелі й відібрати в неї молитовник.

Принцеса Єрусалимська щиро веселилася, спостерігаючи за їхніми зусиллями, але, коли Беренгарія звеліла послати по лучника, поки мавпа не занапастила молитовник остаточно, все ж вирішила втрутитися. Прихопивши зі столу стиглий персик, вона почала дражнити ним тваринку, а потім раптово сховала руки за спину. Цього вистачило – мавпочка вмить забула про молитовник королеви й кинулася відбирати соковитий плід.

Присутніх це втішило, лише Беренгарія, стуливши вуста, зайшла за колони, утираючи завожену оправу книжки. Там вона побачила самотню Джоанну де Рінель. Співчутлива від природи, королева взялася втішати її, адже при дворі вважали, що дивні зміни в поведінці Джоанни пов’язані з її хвилюванням за чоловіка, відсутність якого дивувала дедалі дужче. Та від лагідних слів королеви Джоанна ще більше замкнулася, а коли Беренгарія щиро обняла й притулила її до себе, – та аж відсахнулась, що межувало з грубістю.

Іванна, яка все це бачила, вирішила втрутитися.

– Іди сюди, люба! – гукнула вона Джоанні й повела її на той бік тераси, звідки видно було внутрішній двір замку. Там конюхи саме водили на довгому корді двох прекрасних скакунів. Хіба могла палка цінителька коней, господиня Незербі, залишитися байдужою до такої краси!

– Цих скакунів подарував Річардові султан Саладін, – усміхнено пояснила Іванна. – Ти знаєш, що наш король обмінюється із султаном дорогими дарами, як і належить благородним владикам під час перемир’я? Річард уже відправив Саладінові чудових мисливських собак і соколів, натомість султан прислав неймовірно красиві чаші з яшми та нефриту, а на додачу – цих розкішних коней. Кузино, поглянь лише, хто на них! Отого, високого й плямистого, мов барс, привезли з Берберії. Кажуть, ці коні не такі сильні, щоб нести лицаря в бойових обладунках, але чудові для верхових прогулянок і полювання. А та он кобилка із Сирії… Просто диво! Сріблясто-бежева масть, із білосніжною гривою та блакитними очима… Люба, ти колись бачила блакитнооких коней? Що скажеш?

Іванна очікувала захоплених вигуків, але сірі, мов туман, очі кузини залишилися порожніми й байдужими. Утім, Джоанна все ж мовила кілька слів, щоб підтримати розмову: у кобили очевидні ознаки арабської породи – витончена голова із широким лобом, сильно звужена до великих і рухливих ніздрів, довгі вуха, красивий вигин шиї, ледь піднятий круп та високо посаджений хвіст. Цього коня доглядали й берегли, тому його атласна шкіра зберегла сріблястий блиск…

Іванна була розчарована. Кузина говорила, мов баришник на кінському ярмарку десь у Норфолку.

– Ця бежева конячка – моя, – перебила вона Джоанну. – Щоправда, спершу думали, що вона дістанеться Беренгарії, та посол, який передавав коней, пояснив, що Саладін знає: королева не надто досвідчена вершниця, тому кобила призначена в дар сестрі Меліка Ріка, тобто мені. Цікаво, як султан міг довідатися, що Беренгарія несмілива вершниця, а я, навпаки, страшенно люблю швидку їзду?

– Півоніє, це всі знають, – упівголоса мовила Джоанна. – Уся Акра споглядає за тим, як часто ти їздиш верхи, а Беренгарії досі ніхто не бачив у сідлі.

– І тебе, до речі, теж, – зауважила Іванна. – Ти зовсім відмовилася від прогулянок верхи, кузино. Що сталося з найвідважнішою вершницею Англії? Що взагалі з тобою коїться? Це… Це через Обрі?

Джоанна мовчала, спостерігаючи, як легко гарцює, трясучи гривою, бежева арабка. Яке ж благородне створіння! Стільки всього прекрасного довкола! І ясне південне сонце, і високі стіни з ажурними архівольтами, що облямовують арки вікон, і фінікові пальми, що широко розкинули розлоге листя, і ці крикливі чайки, котрі сновигають над містом… Але вже ніщо не спроможне повернути їй радість. На неї чекає смерть – повільна, болюча, ганебна. Така розплата за коротку мить кохання. Небо покарало її заборонену пристрасть…

Джоанна проковтнула сухий клубок, що застряг у неї в горлі.

– Зі мною все добре, ваша величносте. Просто гаряче. І я трохи втомилася, готуючи прийом. Чи не дозволите мені піти?

Але йти було пізно – позаду вже чулися гучні чоловічі голоси, і дами поспішили привітати королів та їхніх вельмож, які поверталися з ради.

Чоловіків було близько дюжини: королі Річард, Філіп і Ґвідо, єпископи Бове, Солсбері та Пізи, маркіз Монферратський та інші. Конрад негайно примостився на подушки біля дружини й схилився, ніжно цілуючи їй руки. А молодий та гожий Генріх Шампанський, проходячи повз них, лукаво підморгнув Ізабеллі. Вона не втрималася й кинула графові грайливий погляд.

Прелати й вельможі розсілися хто в європейських кріслах з високими спинками, хто на софі чи серед диванних подушок. Ґвідо і його брат Аморі почувалися зовсім невимушено в східному антуражі, зате герцог бургундський Гуго лише скрушно крякнув, коли єпископ Бове встиг сісти в єдине вільне крісло під пальмою. Герцог похмуро відмовився від запропонованого пажем прохолодного напою і, поваландавшись між столиками зі стравами, опустився на софу, не знаючи, що ж його робити з власними ногами, щоб не осоромитися. Неподалік він помітив красуню Джоанну де Рінель, яка сховалася за пальмою. Вона поглянула на нього і відвернулася, але герцогові здалося, що він, з його зростом і багатирською комплекцією, на думку прекрасної дами, смішний у цьому грузькому сідалищі. Він навіть позаздрив Леопольдові Австрійському, котрий безцеремонно розвалився на лев’ячій шкурі, підсунувши до себе тарелю з холодною бараниною, і взявся поглинати її, витираючи масні руки об гриву розпластаного під ним царя звірів.

Магістрам орденів, які теж були тут присутні, вдавалося зберегти гідність, навіть сидячи серед шовкових подушок, і лише маршал храмників Вільям де Шампер залишився на терасі, спершись на балюстраду. Річардів улюбленець менестрель Блондель уже сидів біля ніг свого пана, награваючи на лютні легку та плавну мелодію.

Річард Левове Серце намагався видаватися веселим і привітним. Він ніжно поцілував королеві руку, розкланявся з дамами і, благодушно посміюючись та жартуючи, запросив гостей частуватися. Разом із тим було очевидно, що він іще не цілком оговтався від хвороби: король змарнів, під очима в нього залягли свинцеві тіні, у рухах бракувало легкості. Натхнення, що завжди окрилювало його у хвилини небезпеки, зникло, а зараз, під час виснажливих перемовин із султаном, у короля щодня виникало дедалі більше клопотів.

Попри те, що в Акрі перебувало кілька вельмож, які вважали себе очільниками хрестоносців, саме Річардові довелося розв’язувати найнагальніші завдання: як розташувати в місті й поза його стінами таке величезне військо, як утримувати й охороняти дві з половиною тисячі полонених сарацинів, викуп за яких мав ґрунтовно поповнити скарбницю королів. Крім того, йому випадало домовлятися про поставки продовольства з Кіпру і за все платити з власної кишені, бо король Філіп заявив, що його похідна казна порожня.

Не менш важливим було дати воїнам якусь роботу. Адже за такої кількості озброєних людей, котрі не знають, куди себе подіти, неминуче мав початися бешкет – сварки між самими хрестоносцями і сутички з місцевим населенням. За Річардовим наказом рядових воїнів направили відбудовувати зруйновані укріплення Акри – і цю роботу знов-таки оплачував він. Охочих отримати жалування було чимало, у місті поволі відбудовувалися зруйновані квартали, а мури та вежі фортеці почали рости, мов на дріжджах. У гавань тепер заходили купецькі кораблі, ожили міські ринки.

Але вся ця видимість порядку та благоденства трималася на одному – залізній волі короля Річарда. І якщо в поході воїнів годує війна, то тепер армія була вимушено бездіяльною доти, доки не прийде пора передачі викупу за полонених, назначена на початок серпня. Достатньо часу, щоб відпочити від битв, дати лад зброї та обладункам, підлікувати поранених і хворих…

Однак внутрішніх проблем у хрестоносного війська було не менше, ніж зовнішніх. Річардові випало виборювати права на трон короля Ґвідо, підтверджувати права недовірливого Конрада на успадкування корони Єрусалиму, запобігати поєдинку Конрада з конетаблем Аморі де Лузіньяном, який підозрював маркіза у змові із сарацинами, бо той несподівано швидко домовився з емірами про здачу міста. Йому навіть довелося вибачитися перед Леопольдом Австрійським, який пригрозив: після публічного приниження, що завдав йому Річард, він покине Акру разом з усіма своїми людьми. Не так уже їх і багато було в Леопольда, але подібний вчинок міг стати прикладом для інших відступників.

І ось зараз, коли король Англії, забувши про гордість, зумів примусити австрійського герцога залишитися в Палестині, Філіп Французький раптом заявляє, що стан здоров’я йому не дозволяє далі перебувати у Святій землі!

Річард сподівався, що це лише трюк. Просто Філіп хоче чергової грошової подачки. Тому він стримався, не спалахнув і не став нагадувати союзникові про їхню клятву відвоювати Єрусалим. Клятву, свідком якої був увесь християнський світ. Але король Франції не з тих, на кого можна тиснути, отже, доведеться бути люб’язним і поступливим.

– Будьте приязними з нашими дорогими гостями, любі дами! – з усмішкою почав Річард. – І нехай ваша краса розвіє тугу славного короля Філіпа – правителя та полководця, який знає, що для істинного лицаря немає більшої честі, ніж виявити звитягу, коли на нього дивляться такі прекрасні очі.

Королева Беренгарія, Іванна Плантагенет, Ізабелла Єрусалимська та Діва Кіпру оточили Капетінга, осипаючи його компліментами. Перед монархом, наче сам по собі, виник столик, заставлений наїдками – долмадес із бараниною у виноградному листі, листкові пиріжки із січеною курятиною, приправленою перцем, цукром та корицею, на тарелі під кришталевим ковпаком лежав круг білого сиру з духмяним зіллям. Філіп – істинний француз, який не уявляв трапези без сиру, – власноруч відрізав чималий шмат і почав жувати, запиваючи його легким світлим вином із високого келиха. Він усміхався, слухаючи дамський щебет, а його співрозмовниці щосили вдавали, що їх аж ніяк не дивують зміни, які спричинила хвороба в зовнішності французького монарха.

Король Філіп схуд, шкіра на його обличчі була бугристою від недавніх гнійників і виразок, він повністю втратив брови, а волосся, колись легесеньке й кучеряве, так повилазило, що тім’я майже оголилося. Навіть розкішний філігранний вінець, усипаний смарагдами та рожевими перлами, не здатен був цього приховати. Проте король поводився з дамами грайливо і навіть випросив в Іванни Сицилійської цілунок.

Це було цілком куртуазно, та все ж Півонія запитально поглянула на брата. Річард ледь помітно кивнув, продовжуючи усміхатися, і вона дозволила Філіпові обійняти й поцілувати себе.

– Ах, серденько Півоніє! – зітхнув Капетінг, знову сідаючи. – Колись я мріяв, що одного прекрасного дня на весь світ оголошу про нашу любов. Але тепер мені залишається лише бідкатися та шкодувати. Сподіваюся, повітря милої батьківщини зцілить мене від лютої туги.

– Жар добрячої сутички теж непогані ліки від цієї болячки, правда ж, Філіпе? – бадьоро відгукнувся англійський король. – І коли наші знамена знову замайорять над вежами Священного града… До речі, любі дами! Допоможіть мені переконати цього упертюха приєднатися до обітниці, яку я сподіваюсь отримати від усіх очільників хрестоносного воїнства: вони повинні заприсягтися провести у Святій землі три роки – саме стільки необхідно, щоб остаточно здолати ворогів Христової віри. Чи принаймні не повертатися додому доти, доки Єрусалим не буде відвойовано в Саладіна!

Він промовив це так, щоб його чули навіть у віддалених закутках зали. Першим Річарда підтримав герцог Бургундський. Вискочивши зі своєї до біса незручної софи, він вигукнув, що хоч цієї миті готовий дати таку обітницю, і виразно поглянув на свого короля. Але той мовчав, здавалося, що він переймається винятково дольками абрикосів у цукровій пудрі.

– Філіпе, а що ви на це скажете? – не витримавши мовчання союзника, звернувся до короля Франції Річард. У голосі його разом з улесливими інтонаціями вчувався пригамований лев’ячий рик.

– Ах, дорогий друже, – кладучи до рота чергову лакоминку, відгукнувся той. – Хвороба повелася зі мною значно жорстокіше, ніж із вами. Тому я поки що не беруся давати обітниці, дотриманню яких можуть перешкодити мої тілесні та душевні недуги.

– Але ж ви не покинете нас без захисту серед сарацинських полчищ, ваша величносте? – лукаво поглянула на нього Іванна.

– Хіба можна вважати себе беззахисною під опікою такого величного брата? – усміхнувся Філіп, і стало помітно, що хвороба позбавила його не лише чималої частини волосся, а й кількох зубів.

Повисла незручна пауза. Ніхто не наважувався прямо звинуватити короля Франції у зраді святій справі, але й ніхто не замірявся наполягати, не знаючи, що насправді в нього на думці і як це може позначитися на подальшому розвитку подій.

Річард відкинувся на спинку крісла, обличчя його спаленіло, могутні руки стиснули бильця, та йому таки вдалося стриматися.

– Заспівай нам, Блонделю! – звелів він менестрелеві.

Той ударив по струнах і затягнув пісню, що її виконували хрестоносці, славлячи відважного Річарда Левове Серце, який привів їх до перемоги в Акрі:

Філіп уважно слухав, і його обличчя поступово змінювалося – наче він їв не солодку абрикосу, а підгнилу цитрину.

Як же всі вони тепер захоплюються Річардом! А ще ж зовсім недавно табір хрестоносців готовий був збунтуватися, коли Річард звелів викинути звідти всіх торговців, хвойд і примусив будувати облогову техніку й копати землю не лише простих латників, а й опоясаних лицарів. До Філіпа тоді потягнулися обурені скаржники, що проклинали нахабне самоуправство Плантагенета. Утім, від його грошей вони не відмовлялися й охоче їх брали, а Річард пильно стежив, щоб наймані ним люди відпрацьовували своє жалування як зі зброєю в руках, так і з киркою. А потім усе налагодилося: у таборі було встановлено порядок, а з ним прийшла й віра у святість їхньої справи. Воїни Христа тепер частіше молилися, а не скаржилися на відсутність шльондр та торговців опіумом. Коли ж Акра впала, цю перемогу приписали наполегливості й рішучості Річарда. Немов не Філіп вів своїх воїнів на штурм і не його Праща Господня зруйнувала Прокляту вежу!

Безперечно, хрестовий похід був їхньою спільною справою. Але хоча Річард і вважався васалом короля Франції, саме його, Плантагенета, людський поголос іменував очільником хрестоносного воїнства. Тому й складалися славоспіви, як той, що його зараз виконує Блондель…

Річард сяяв усмішкою, коли запальний мотив примушував усіх присутніх підспівувати менестрелеві. Блондель, закінчивши відклав лютню, а герцог Бургундський, незважаючи на свого сюзерена, почав бурхливо аплодувати.

Король Англії схилився до Філіпа:

– То що, кузене, чи готові ви воювати зі мною проти Саладіна, щоб трубадури оспівували й ваше ім’я? Я буду щасливий розділити з вами воїнську славу!

– Бачить Бог, мене втомлюють ці войовничі солдатські співанки. Я волів би почути щось ніжніше, мелодійніше та більш піднесене. Здається, я угледів там прекрасну співунку мадам Джоанну де Рінель? – він примружився, роздивляючись мовчазну темноволосу даму, напівсховану за розлогим листям пальми.

Річард зробив Джоанні знак.

– Підійдіть до нас, люба кузино, – мовив він. – Філіп правий: ми занадто довго були позбавлені щастя чути ваш чудовий голос. Потіште ж нас!

Джоанна ступила кілька кроків і зупинилася перед королями, не кажучи ні слова. Блондель простягнув був їй лютню, але, зрозумівши, що дама не збирається прийняти з його рук інструмент, знітився.

Зате в короля Філіпа з появою Джоанни відразу піднявся настрій.

– Рідкісне щастя: бачити разом стількох красунь, з-поміж яких просто неможливо вибрати найкращу. І все ж сьогодні я хотів би бути лицарем Джоанни де Рінель. Кажуть, ваш чоловік покинув вас, мадам? Та чи варто за ним шкодувати, адже вчинити так міг хіба що безумець! Зате тепер у вас є я!

Несподівано Філіп притягнув Джоанну і вмостив собі на коліна. Півонія занервувала та спробувала впіймати погляд Річарда. Але той супився й мовчав. І так само стежив за Філіпом та Джоанною маршал тамплієрів Вільям де Шампер.

– Чи згодні ви подарувати мені лише один цілунок, прекрасна дамо? – король Франції усміхався, дедалі міцніше стискаючи жінку в обіймах.

– Не варто вам мене цілувати, ваша величносте. Навряд чи це піде на користь вашому здоров’ю і вашій вроді.

Згадка про зміни, яких зазнала його зовнішність, зачепила Філіпа.

– Непоступлива, як і всі Плантагенети… – процідив він крізь зуби. – Пригадую, колись ви ставилися до мене значно прихильніше!

– Помиляєтеся, королю. А тепер вам тим паче слід триматися від мене якнайдалі. Деякі хвороби бувають заразними.

Філіп зблід, усмішка його застигла. Він більше не втримував жінку, і вона встала з його колін та поспіхом покинула залу. Річард засмучено мовчав, та й усі інші зніяковіли.

Лише Блондель спробував перервати болісну мовчанку жартом:

– А знаєте, яку цікаву історію розповідають в Акрі? Іде пустинею прочанин, а назустріч йому величезний лев. Прочанин заблагав: «Господи, навій цьому левові істинно християнські думки!» І Бог змилостивився, бо лев негайно уклякнув і прогарчав: «Господи, благослови поживу мою!»

Почулися обережні смішки, але від колишньої невимушеності не залишилося й згадки. Нарешті Філіп підвівся та оголосив, що почуває себе втомлено й кепсько, тож присутні почали розкланюватися.

Трохи згодом Річард Левове Серце відвів у бік Вільяма де Шампера й попросив його поговорити із сестрою. Вона неймовірно змінилася, і її зухвалість часом виходить за всі межі, на неї багато хто нарікає.

– Якщо йдеться про різку відповідь леді Джоанни королю Франції, то я хотів би знати, сір: чи не бажаєте ви, щоб моя сестра заохочувала його залицяння? – понуро кинув Вільям.

Річард з-під лоба глянув на тамплієра.

– Думаю, лише служба в ордені заважає вам зрозуміти, що дотримання куртуазних звичок – ознака пристойно вихованої дами. Щодо Джоанни, то вона таки справді була коханкою короля Філіпа. Тоді, у Франції, мені вдалось зам’яти цю справу, і її честь лишилася незаплямованою. Не дозволив би я скривдити свою родичку й тепер. Але її зухвальство та грубі слова можуть остаточно розлютити Капетінга, і якщо він покине Палестину й забере із собою французьке військо… Примхи однієї дами не варті того, щоб ставити на межу провалу план кампанії з відвоювання Гробу Господнього!

Прямодушному й суворому в питаннях честі маршалові нелегко було погодитися з цими словами короля. Але із сестрою і справді давно слід було відверто поговорити, адже йому вже не раз казали про її дивну поведінку. Невже вона в якийсь спосіб таки довідалася, що доносили йому з Антіохії про її чоловіка Обрі де Рінеля? Зі свого боку Вільям зробив усе, щоб історія, яка знеславлює чоловіка його сестри, не набула розголосу, але що ж насправді коїться із Джоанною?

Насамперед маршал наказав своїм людям простежити за нею. Те, що йому доповіли, дивувало: слуги леді Джоанни скаржилися, що після хвороби на Кіпрі господиня стала відлюдкуватою та уникає їх, воліючи в усьому давати собі раду сама без сторонньої допомоги. Коли ж камеристка Ґодіт спробувала щиро поговорити з пані, Джоанна спалахнула і мало її не прогнала. Слуги слугами, але те, що сестра жодного разу за весь цей час не ходила до сповіді, вельми непокоїло де Шампера. Адже, як доповіли маршалові люди, дама Джоанна багато часу віддає молитвам. Вона відвідує всі храми, заново освячені після вигнання невірних, але віддає перевагу монастирю Святого Лазаря, жертвуючи солідні суми на потреби братів-лазаритів.

Це ще дужче здивувало маршала. Довідавшись, що сестра і зараз там, він вирішив: настав час для відвертої розмови.

Де Шампер знайшов Джоанну в одній із бічних каплиць церкви Святого Лазаря. Певний час Вільям спостерігав за сестрою з-за колони, не наважуючись перервати її молитовний екстаз, і був вражений, з якою несамовитою силою вона зверталась до Бога. Швидких негучних слів її молитви він не міг почути, та й не прагнув – гріх втручатися в молитву. Та коли Джоанна поклала голову на сходинку вівтаря й кілька разів із силою вдарилася об холодне каміння, він зрозумів: жінка на грані безумства, й кинувся вперед, щоб її зупинити.

– Не торкайтеся до мене! – роз’яріло вигукнула вона, вириваючись, і лише через певний час упізнала брата. – Чого тобі, Вільяме? Дай мені спокій!..

Обличчя в неї перекосилося, волосся скуйовдилося, губи були покусані до крові. Однак де Шампер не відпускав сестру, аж поки її опір ослаб, і вона безгучно розридалася, обвиснувши в нього в руках.

Вільям раптом відчув ніжність, схожу на біль, але голос його пролунав суворо:

– Зараз, Джоанно, ти підеш зі мною. Так треба! Скорися мені…

Покинувши склепіння церкви, вони опинилися в сліпучій спеці. Навіть полотняні накриття над першими поверхами будинків не давали прохолоди, а плити бруківки були такими гарячими, що й через підошви чобіт обпалювали ноги. Але Джоанна, йдучи за братом, куталася в довге покривало, наче її била лихоманка.

Спека ослабла, коли вони опинилися у кварталі госпітальєрів. Кам’яні хрестовидні склепіння, високо піднесені на товстих колонах, не пропускали сюди розжареного проміння денного світила. Десь дзюркотіла вода, повсюди гуляв протяг, а за арками, завішеними тканиною, були розміщені ліжка з хрестоносцями – пораненими й тими, що вже одужували.

Брати-госпітальєри – люди зцілення і війни. То тут, то там у напівмороці під важкими арками видно було гурти лицарів та сержантів – тих, котрі за межами цих стін мали не лише допомагати й лікувати, а й проливати кров – свою і чужу. Сновигали орденські брати-ченці, геть у чорному, з білими хрестами на грудях, котрі розносили цілюще зілля, траплялися й жінки-госпітальєрки – мовчазні, що закривали обличчя покривалами, схожими на чернечі. З однієї галереї долинав мученицький стогін, в інших було чути іржання коней і ляскіт заліза, бродили торговці-рознощики зі своїми ятками.

За межами кварталу госпітальєрів обох знову накрила спека, але ненадовго. Нові склепіння, і під ними темні накидки вже змінилися на білі плащі з червоними, мов кров, хрестами.

Джоанна, яка досі здавалася до всього байдужою, вповільнила кроки.

– Мені далі не можна, – глухо мовила вона, окинувши поглядом лицарів-тамплієрів, які всім своїм виглядом демонстрували, що не схвалюють перебування жінки в їхніх володіннях.

– Зі мною можна, – сухо кинув маршал, не озираючись, і вона пішла за ним, покірна та пригнічена.

Де Шампер мовив кілька слів, і суворі довгобороді воїни в білих плащах розступилися. Ліс колон, що несли на собі сірі кам’яні склепіння, вів їх далі й далі, аж поки вони не проминули перекинутий через рів місток до Темплу. Лицарі, котрі охороняли вхід, теж не стали затримувати маршала і його супутницю. Тим паче, що в орденському замку нині перебували не самі лише тамплієри: подекуди траплялися воїни з австрійським орлом на туніках, пробігали латники з гербом маркіза Монферратського, жваво сновигали бургундці, та найбільше тут було лицарів у блакитних накидках із французькими королівськими лілеями…

Джоанна знову уповільнила крок. У Темплі розташовано резиденцію короля Франції та його почту. Невже брат веде її до Філіпа, щоб вона вибачилася? Чи… ні, вона не могла думати погано про Вільяма – недарма його назвали «честю ордену», він не здатен на підлість. Але ж він зацікавлений у тому, щоб переконати Філіпа залишитися у Святій землі. Занадто високими є ставки. Та й хто вона для нього? Недарма Вільям за кожної зручної нагоди наголошує, що він орденський брат, а не брат якоїсь там Джоанни де Рінель.

Однак вона не ставила запитань. Навіщо? Занадто мало залишилося в цьому житті такого, чим Джоанна здатна по-справжньому перейматися. Після того, що вона зрозуміла в порту Лімасола, її світ змінився. Колишній, привітний і зрозумілий, зник, і все навколо стало іншим. Тепер Джоанні треба було тільки одне – знайти в собі сили й смирення, щоб прийняти свою страшну долю: живцем розкладатися від прокази.

Джоанна з Вільямом де Шампером минули низку заплутаних переходів, а потім піднялися гвинтовими сходами, що проходили всередині стіни. Вони опинилися в невеличкому відлюдному приміщенні. Єдине вікно було затулене віконницею, світло потрапляло лише в невеличкий ромбоподібний отвір.

Цього було достатньо, щоб Джоанна могла все роздивитися. Тут стояв дух сухої порохняви, ладану, вичиненої шкіри та металу. У стійці при каміні виднілося кілька мечів, на стіні висів щит тамплієра – білий із червоним хрестом, у невеличкому алькові стояло просте ложе під сірим покривалом. Широкий стіл при вікні було завалено сувоями та рукописами, на центральному місці лежав переконливий фоліант, між сторінками якого стирчало безліч закладок. Мабуть, це особистий покій маршала ордену, здогадалась Джоанна, дивуючись, що брат наважився залишитися з нею наодинці просто в орденській резиденції.

Вільям підсунув до сестри крісло, а сам сів на ослін із сидінням із широких смуг.

– Я вважаю, настав час поговорити по-родинному. Відкрий мені скорботу, що гризе твою душу.

Джоанна мовчала, відчужено дивлячись на маршала.

У неї були сірі, як у всіх Плантагенетів, очі. Але до цього сірого кольору домішувався інший – туманний блідо-ліловий, що наче приховував таємницю. Красиві вуста були міцно стиснуті, жінка здавалася спокійною та рішучою. Лише рука, що стискала перекинуті на груди коси, видавала приховане хвилювання. Рука була в пальчатці, і це його здивувало. Пальчатки в таку спеку?

Сестра мовчала, тож Вільям заговорив першим:

– Я наказав з’ясувати все про твого чоловіка.

– Що з Обрі?

Голос пролунав спокійно, без тривоги й особливої цікавості. Отже, вона нічого не знає або вправно приховує все, що їй відомо про чоловіка. Це знітило й водночас розгнівало Вільяма.

– Обрі де Рінель перебуває в Антіохії. Йому нічого не загрожує. Я маю намір доправити його сюди. Ти рада?

Вона зітнула плечима. Ні, нехай хоч скільки теревенять, що Джоанна тужить через розлуку з чоловіком, причина в іншому. Вільям мало знав жінок, але навряд чи любляча дружина залишалась би такою байдужою.

Маршал зібрався з духом і запитав, намагаючись, щоб його голос звучав якомога м’якше:

– Що з тобою коїться, сестро?

– Це стосується лише мене… дорогий братику.

Слово «братику» вона вимовила з наголосом, підкресливши його, і в цьому вчувався якийсь посміх чи докір. Не варто, мабуть, розраховувати на те, що родинний зв’язок примусить Джоанну довіритися йому. Але ж він насправді тривожився за неї і душа його боліла через її біду навіть дужче, ніж він очікував. Але ж так і мусить бути: вони від однієї плоті та крові.

Однак, коли він промовив це вголос, вона знову збайдужіла. Її затуманений погляд був спрямований убік – Джоанна невідривно дивилася на розп’яття, що висіло на стіні. Коли ж Вільям спробував був заговорити про те, що вона образила французького короля, Джоанна раптом сухо розсміялася.

– Повір, я це зробила йому на благо! Колись Філіп навіть подякує, що я була такою обережною.

Вільям здивовано підвів брови.

– Ти хочеш сказати, що… що ти могла б його заразити? – здогадався він. – Що ж це за хвороба?

– Це стосується лише мене! – різко повторила Джоанна.

Щирої розмови не виходило, хоча Вільям розумів: якщо він не викличе її на відвертість, Джоанна залишиться наодинці зі своїм лихом. У тому, що вона в біді, він уже не сумнівався.

Його співчутливість лише дратувала Джоанну. Вони рідня, але разом із тим зовсім чужі люди. Відкритися? Довірити братові свою таємницю, своє горе і ганьбу? Ні, вона воліла замкнутися в панцирі відчуження, як чинила весь цей час. Те, що вона пережила, зрозумівши, кого любила й чим це їй тепер загрожує, Джоанна заховала глибоко в душі. І від того, що їй не давали спокою, не дозволяли поїхати геть, розпитували й випитували, ставало ще гірше.

Так чинили всі – і її вірні слуги, і Півонія, і навіть король Річард. А тепер здолала цікавість і братика, вічно холодного та незворушного. Своє нещастя Джоанна приховувала під маскою спокою, проте страх не покидав жінку й щогодини зростав. Її дні минали у виснажливій тривозі, ніч не дарувала спокою, молитва не давала полегшення. Вона була приреченою і вже починала до цього звикати. Прокидаючись уранці, Джоанна не відчувала всередині нічого, крім порожнечі та крижаного холоду. Ця порожнеча виникла там, де раніше жило й билося серце. І з цим вона змирилася. Головне, щоб їй дали спокій доти, доки не доведеться зізнатися – і ступити в безодню…

Мовчання затягувалася. Раптом Вільям промовив:

– Я хочу розповісти тобі, чому вирішив піти із сім’ї і стати тамплієром.

Лице леді Джоанни залишилося спокійним, немов тиха вода, але в очах промайнув легкий подив. У родині де Шамперів виникали розмови про дивний вчинок Вільяма. Почесно бути членом славетного ордену, цього ніхто не заперечує, але ж не старшому синові в роду! Вільяму з моменту його народження судилося очолити рід де Шамперів, успадкувати титул барона Гронвуду та Малмсбері, стати лордом неозорих маєтків! Однак він обрав долю лицаря-монаха. І хоча на цьому шляху досягнув багато, і в сім’ї про нього говорили з гордістю, проте його ім’я завжди було оточено якоюсь таємницею. Часом Джоанна помічала, як при згадці старшого брата гірка тінь лягає на обличчя її батьків.

Вільям підвівся, підійшов до столу й почав перебирати сувої. Робив він це машинально, вочевидь намагаючись приховати свої почуття.

– Чи ти пам’ятаєш, Джоанно, як колись на Кіпрі сказала, що я схожий на батька? Тієї миті я пережив такий біль і такий бездонний відчай, яких не відчував у житті ніколи. Бо я зрозумів, що скоїв фатальну помилку. Збагнув, що я таки справді – син Артура де Шампера!

Вільям майже прокричав ці слова й раптом відкинув сувій, що стискав у руці. Коли він знову обернувся до сестри, досі важко дихаючи, то побачив, що відчуженість її покинула. Джоанна була приголомшена.

– Але ми завжди знали, що ти наш брат! – розгублено мовила вона.

– Схоже, я правильно вчинив, покинувши Англію. Пересуди вляглися, честь роду де Шамперів залишилась незаплямованою. Слава Господу! Бо що ми в цьому світі без честі? Жалюгідний прах…

Його лице розгладилося, і слова потекли потоком. Вільям розповів сестрі, яким безтурботним та щасливим було його дитинство. Він ріс веселим і безпечним, як багато дітей, котрі впевнені в тому, що їх люблять. Але вже тоді він іноді ловив на собі дивні погляди й краєм вуха чув перешіптування челяді. Діти дуже чутливі, вони все бачать і чують, зокрема й те, що не призначено для їхніх вух та очей.

– Коли народилися близнюки Елеонора та Едгіда, я був радий, що в мене з’явилися сестри. Але спадкоємцем і продовжувачем роду досі вважали мене. Потім народився Гай… – маршал ледь стишив голос. – О, я пам’ятаю, як усі тішилися з приводу його народження, як усі навколо вітали батька, наголошуючи: немовля схоже на нього. Сер Артур теж не приховував своєї радості, а мені не раз довелося почути, як люди казали, що в барона нарешті з’явився законний спадкоємець. Але як же я? Про мене всі немов забули, і я не розумів, що це означає. Я запитав у матінки, вона спершу розгубилася, а потім страшенно розгнівалася. Ніколи досі я не бачив її такою суворою до челяді. Мені вона м’яко пояснила, що люди мелють бозна-які дурниці, оскільки Гай справді схожий на батька, а я вдався в дядю, короля Генріха, отже, успадкував риси Плантагенетів, а не де Шамперів…

Вільям замовк, і Джоанна раптом пригадала, що й сама не раз чула: старший брат вдався в царствену рідню їхнього батька. Але в цьому не було нічого поганого, вона навіть пишалася тим.

Уважно подивившись на брата, Джоанна переконалася: це і справді так. Багато що в його обличчі нагадувало про короля Генріха – така ж рудизна в каштановому волоссі, той же сірий, мов шотландський граніт, відтінок очей, уперта сила в лініях підборіддя та вилиць. Так, у ньому вочевидь текла кров Плантагенетів, і те як відзначав маршала де Шампера Річард Левове Серце, свідчило: він визнає цей родинний зв’язок. Але що, як…

– Святі праведники! – мимоволі сплеснула руками Джоанна. – Вільяме, чи не хочеш ти сказати, що в старого короля Гаррі був зв’язок із нашою матір’ю? Але батько з королем так дружив!..

І раптом по-солдатському вилаялася:

– Чорти його душу матері! Ти схожий на нашого батька! Ти істинний де Шампер! І більше я нічого не хочу знати!

– Доведеться, – усміхнувся Вільям. Жагучість сестри, що так несподівано прорвалася крізь шкаралупу відчуженості, потішила його. І тепер він не просто намагався викликати її на відвертість своєю щирістю – він хотів поділитися з близькою людиною власною таємницею.

Де Шампер продовжував стиха, часом довго добираючи слова, а Джоанна слухала в сум’ятті: погордливий Вільям, душа якого завжди була замкненою для всіх, відкривав її приховані глибини перед сестрою. Наділена багатою уявою, вона немов бачила, як її старший брат, маленький загальний улюбленець, раптом починає усвідомлювати, що перевагу віддають іншому. О ні, лорд Артур та леді Мілдред і далі приділяли Вільямові увагу й були з ним ніжними, але їхня надмірна радість через появу «істинного спадкоємця» сказала йому багато, занадто багато.

Те, що його вважають бастардом, Вільям остаточно зрозумів, коли його, як і належало нащадкам благородних сімейств, ще підлітком віддали прислуговувати до графа Вільяма д’Обіньї. Там ніхто з ним не панькався: від нього не приховали, що лише великодушність лорда Артура, котрий прагнув захистити честь своєї дружини, змушує його визнавати права такого не схожого на нього Вільяма, обділяючи натомість свого сина Гая.

Там же, у замку д’Обіньї, його втаємничили в таку історію. У роки заворушень, коли за престол боролися Стефан Блуаський і Матільда Анжуйська, Артур де Шампер та Мілдред Гронвудська були заручені, але не одружилися, бо леді Мілдред викрав син короля Стефана – принц Юстас. Згодом сер Артур визволив наречену й обвінчався з нею. Однак у Мілдред уже був син від Юстаса, якого Артур визнав за свого, стверджуючи, що хлопчик зачатий іще до того викрадення.

Повернувшись додому, Вільям розповів батькам про почуте, але ті в один голос просили його не зважати на злі наклепи, а вірити їм, його батькам. І як же він хотів їм вірити! Однак він не міг не бачити, що батьковим улюбленцем тепер став такий схожий на Артура де Шампера Гай. Потім народився молодший із братів – Генрі. І знову в сім’ї де Шамперів була велика радість. Вільям губився в догадах, він почав уникати батьків, уважав, що вони брешуть йому, бо жаліють, а насправді він просто незаконнонароджений вишкребок, ганьба своєї матері.

Ще гірше було те, що й інші помітили його вагання та непевність, а пажі, які служили з ним у д’Обіньї, просто в очі називали його бастардом. Він жорстоко бився з цими хлопчаками за своє добре ім’я, та йому, однак, не вірили й насміхалися над ним ще дошкульніше. Зрештою він перетворився на відлюдника, збайдужів і став різким навіть із батьком, якого вважав брехуном, нехай навіть із милосердя. Їхні стосунки остаточно зіпсувалися, Артур де Шампер почав уникати Вільяма, натомість його ніжну прив’язаність до малюків Гая та Генрі помічали всі. Попри чималі зусилля, матері так і не вдалося примирити розгніваного чоловіка і зухвалого сина, а сам він із жахом усвідомив: навіть його батьки, котрі мали величезну владу, були в милості короля, бояться ганьби, яку він накликав на них своїм народженням.

Тоді він і оголосив, що збирається стати тамплієром. Це був крок, який усіх улаштовував. Узяти одного з де Шамперів у свої лави для ордену було почесно й бажано, для сім’ї це теж вважалося за честь, адже за тих часів чимало нащадків знатних родин прагнули вбрати білий плащ із червоним хрестом і битися за святу справу. Але ті нащадки не були старшими синами!

Саме тоді лорд Артур, усвідомивши все, спробував налагодити стосунки із сином. Однак нічого з того не вийшло – вони зовсім розсварилися, батько поїхав, і більше Вільям його не бачив до тієї миті, коли Артур де Шампер прийшов на пристань попрощатися із сином перед його відплиттям до Палестини. Прощання вийшло вельми стриманим. Єдиною, за ким Вільям шкодував і перший час тужив, була його мати. Із сером Артуром усе простіше – він більше не вважав його батьком. Два горді де Шампери холодно поглянули один на одного, вклонилися, і на цьому все. Потім тільки леді Мілдред вряди-годи писала синові.

– Я не шкодую, що обрав цей шлях, – підвів голову маршал. – Я багато чого досягнув в ордені й чимало воював на славу Господа. Але коли ти приїхала, Джоанно… Я багато думав про це й раптом збагнув, як глибоко образив батька. Мабуть, із роками в мені заговорила його кров, адже спершу ти, а потім і король Річард не раз зауважували, який я на нього схожий. Не на мерзотника Юстаса, не на короля Ґвідо, на якого я скидався в дитинстві. Я став істинним де Шампером! Та, на жаль, тепер до кінця своїх днів не вимолю в нашого батька пробачення. Чуєш, дівчинко? Я сказав: у нашого батька!

Джоанна звелась і рвучко ступила до нього. Їй хотілося доторкнутися до брата, обняти його, але вона спохопилася й знову сіла в крісло. Ні, їй не можна! Тому й просто сказала:

– Я й миті не сумнівалася, що ти мій брат. Саме так про тебе казали вдома, але коли я побачила тебе на власні очі…

– Я тоді повівся дуже холодно й відчужено, – у Вільяма на вустах з’явилася ледь помітна усмішка. – І цим налякав свою сестру. Прости мені, Джоанно. Сподіваюся, коли ти повернешся й побачишся з батьком, ти перекажеш йому мою сповідь. І скажеш, що всі ці роки я любив його. А все, що мені вдалося зробити на своєму віку, – задля доброго імені нашого роду, задля честі де Шамперів… Я надіюся на тебе, сестро!

Але Джоанна раптом зів’яла і знову вкуталася в покривало, немов звідкілясь дихнув крижаний вітер зими.

– Я більше не повернуся додому, Вільяме. Це неможливо.

– Але чому, в ім’я Пресвятої Діви?

Джоанна мовчала, однак він її і не підганяв. Йому потрібна була правда. І Джоанна це розуміла. Вона знову звелася, підійшла до столу й глянула на фоліант з безліччю закладок.

– Абеляр? – здивовано запитала вона. Перегорнула кілька сторінок і прочитала впівголоса: – «То були дні, коли я пізнав, що значить: страждати; що значить: соромитися; що значить: впасти у відчай».

Її плечі раптом затрусилися від плачу, але вона вмить випросталася й різко обернулася до брата.

– Ти не зрадієш від того, що почуєш!

Вільям знову згадав звістку, яку знав про її чоловіка. Якщо річ у ньому, то Джоанна легко це переживе. Усе не так уже й складно.

Та вона заговорила про інше:

– Ти багато говорив про честь, Вільяме. Так-от: я розтоптала свою честь, віддавшись дорогою незнайомцеві.

На свій подив, тамплієр сприйняв це повідомлення спокійно. Що ж… З таким чоловіком, як у Джоанни…

– Від мене про це ніхто не дізнається, – запевнив він сестру. – А ти постарайся про все забути.

– Не можу. Бо мій коханий… Той, кому я довірилася й віддалася, виявися прокаженим. Коли ми були… з ним… я про це не знала. Та згодом, на Кіпрі, я побачила його у вбранні лазарита. І ось… я із жахом чекаю, коли на мені з’являться ознаки лепри…

Вільям мовчав. Його очі розширилися. Немов чужа заледеніла рука до болю стиснула серце. Він дивився на сестру – таку красиву і таку печальну… О, чи йому не знати, які вони, спотворені проказою, в якій нужді й самотності доживають віку! І ось – Джоанна…

Глухо скрикнувши, він рвонувся й міцно притиснув її до себе. Як найдорожче, те, що необхідно врятувати і зберегти.

Джоанна приголомшено завмерла в його обіймах. Спершу вона відчула полегшення, але потім випручалася і відступила.

– Облиш! Це смертельно небезпечно. Як вважаєш, чому я відмовилася від своєї прислуги, уникаю товариства Іванни та Беренгарії, ношу щільний одяг і не скидаю пальчаток? Тому я і відмовила Філіпові Французькому, боячись заразити цього короля.

Вона завмерла, дивлячись на сонячний промінь в отворі віконниці. У покої чути було тільки бурхливе дихання її старшого брата. Потім воно трохи вирівнялося, і він попросив, щоб сестра про все йому розповіла. Як сталося, що вона обрала за коханця прокаженого? Чому відразу не здогадалася, що він хворий? Чи сам він знав про свою хворобу? А якщо знав, то як посмів…

Вільям не договорив – його лице викривилося від болю та люті.

– Горіти йому в геєні, якщо він зробив це свідомо!..

То був останній спалах почуттів, що він собі дозволив. Тепер Вільям тільки ставив запитання й уважно вислуховував відповіді, запам’ятовуючи кожну дрібницю. І намагався бути максимально тактовним, щоб не зачепити такого, що могло б знітити сестру.

Отже, це був гожий лицар, який урятував її в дорозі від розбійників і супроводжував надалі. Госпітальєр? Так, про це свідчило його вбрання, і так він назвався. Його ім’я – Мартін д’Ане, родом із Намюра. Він удівець, хорошого роду і вже не раз супроводжував прочан у Святу землю. Їхав не сам, зі зброєносцем і слугою-сарацином.

Вільяму це здалося дивним. Зазвичай орденські лицарі пересуваються невеликими загонами, інколи парами, але поодинці – лише у виняткових випадках. Ім’я госпітальєра Вільям чув уперше, однак про нього міг дещо знати магістр Гарньє де Неблус. Чи не згадував Мартін д’Ане, хто посвятив його в лицарі? Ні? І це дуже дивно, адже репутація лицарів залежить від тих, хто вручав їм шпори, і зазвичай вони з гордістю називають їхні імена. Однак Мартін д’Ане взагалі дуже мало про себе розповідав – тепер уже й саму Джоанну це дивувало. У відповідь на більшість братових запитань вона могла тільки розвести руками, і її обличчя дедалі дужче похмурніло.

Вільяма насторожило ще й те, що таємничий госпітальєр докладно розпитував сестру про нього самого – маршала ордену. А потім повівся геть незбагненно: провівши Джоанну до самого Кіпру, раптом зник із корабля. Вона нічого не могла про нього довідатися, незважаючи на пошуки. Лицаря не могли не помітити – вродливий, світловолосий, синьоокий, ставний. Хто міг подумати, що він… Однак у Лімасолі про нього ніхто не знав. Її слуги стверджують, що не бачили, як він сходив із корабля, на якому разом із Джоанною прибув на Кіпр, але помітили його зброєносця – він зводив лицаревого коня з галери на причал… Саме цей кінь незвичної масті згодом дав зрозуміти Джоанні, хто насправді її прекрасний лицар, котрий, уже як лазарит, у вбранні із зеленим хрестом, покидав острів разом із госпітальєрами…

Остання обставина знову примусила Вільяма замислитися.

Джоанна теж замовкла. А потім знову заговорила:

– Тепер ти розумієш, Вільяме, що я не можу повернутися додому, в Англію. Це неможливо. Мені не слід зустрічатися з чоловіком. Тому допоможи своїй сестрі звільнитися від придворного статусу при королеві Беренгарії і поїхати звідси. У Святій землі, я чула, є лепрозорії – будинки, куди приймають таких, як я. А, може, я вирушу на Кіпр, що підвладний нині вам, тамплієрам. Я мушу зникнути, і нехай хоч моє добре ім’я залишиться незаплямованим!

– Зажди, – на знак протесту підняв руку Вільям. – Спершу я хочу переконатися, що ти… що ти справді хвора, – він замовк, немов ці слова розривали йому серце. Його молодша сестра! Одна з де Шамперів – і приречена!

Власні обрáзи на світ і близьких здалися Вільямові мізерними та жалюгідними порівняно з тим, що мала переживати Джоанна.

– Але ж після близькості, що була в мене з лицарем-лазаритом… – почала Джоанна, однак відразу зашарілася й замовкла.

Маршал не помітив її зніяковіння. Він здолав біль, і тепер в його голові було повнісінько зовсім інших думок – гострих, насторожених, недовірливих. Однак у присутності пригніченої горем сестри він не став висловлювати своїх сумнівів.

– Я думаю, Джоанно, нам слід ось як вчинити. Зараз я відведу тебе до орденських лікарів. Ці люди служать Храму, і жоден із них не наважиться оприлюднити те, що їхній маршал наказав оглянути свою сестру через підозру в захворюванні на проказу. Орден уміє зберігати таємниці. За це нас багато хто недолюблює, але така політика себе виправдовує. Стосовно ж твоєї служби при королеві – достатньо буде сказати, що ти нездужаєш, не вдаючись у деталі.

Джоанна не встигла до пуття збагнути, що на неї чекає, а Вільям уже вів її за собою, і вона мовчки корилася. Більше того: уперше за той час, що вона несла на собі непосильний тягар горя, Джоанна відчула певне полегшення. Добре, коли хтось розуміє твою біду й намагається допомогти! І хоча вона й далі вважала себе приреченою, але щойно вперше дозволила собі не думати про те, як хвороба починає руйнувати її прекрасне тіло, котрим Джоанна де Шампер так пишалася.

Лікарів тамплієрів вважали одними з найкращих. І незважаючи на те що мистецтво зцілення зазвичай приписували госпітальєрам, поле їхньої діяльності під час воєн все ж було занадто широким, тому вони обмежувалися практичними навичками та досвідом, не надто заглиблюючись у таємниці людського організму. Інша річ – лікарі-храмники. Ті переважно присвячували себе науці, а їхнє тривале перебування у Святій землі й спілкування з арабськими та єврейськими знахарями відкривало такі обрії знань, які госпітальєрам і не снилися.

Залишивши сестру в орденському шпиталі, Вільям просто звідти попрямував до лазаритів. Як маршал ордену-покровителя прокажених лицарів, він підтримував з ними постійний зв’язок і знав, що багато з них загинули в боях під Акрою.

Уціліло лише п’ятеро – і всі вони виявилися на місці, коли Вільям увійшов у їхнє житло, відділене від стоянки інших воїнів.

Маршал мав з ними тривалу розмову, намагаючись не показати, як жахає його їхній вигляд. Ці страхітливо потворні, спухлі, вкриті болячками, наростами й виразками обличчя примушували його здригатися, щойно думками він повертався до недавнього зізнання красуні-сестри. Зазвичай лазарити приховували свою потворність під каптуром, шоломом чи пов’язками, але перед Вільямом де Шампером вони не ховалися. Він же дивився на них спокійно й прямо, і так само спокійно й прямо ставив запитання за запитанням.

Лазарити підтвердили все, що повідомила їм Джоанна. На одній галері з магістром ордену госпітальєрів із Кіпру під Акру прибув лазарит, котрий назвався Мартіном. Як заведено в їхньому ордені, прокажені лицарі не поцікавилися його родовим ім’ям, але запам’ятали, що він був родом із Намюра. Опис теж збігався: білявий красень із дивовижно яскравими синіми очима, схожий на янгола-воїна. Таке обличчя не може не привернути уваги, і лазарити прозвали новачка Мартіном Прекрасним.

Дивно, але згадка про ці очі викликала в душі маршала де Шампера непевне збентеження. Та він не став копатися в пам’яті, а розпитував далі. Лазарити одностайно стверджували, що Мартін Прекрасний загинув у бою із сарацинами – це вони бачили на власні очі. Проте, коли згодом вони вирушили шукати його тіло, щоб поховати за християнським обрядом, знайти його не змогли. Лазарити не вбачали в цьому нічого дивного: зграї здичавілих собак і шакалів запруджували вночі поле бою, пожираючи трупи.

А один із прокажених, який назвався Джоном, розповів йому про Мартіна з Намюра ще дещо.

– Мені від початку здалося, що з цим малим не все гаразд. Він поводився так, наче був не одним із нас, – почав лазарит, потираючи затвердлий набряк між бровами, – явна ознака того, що хвороба вже взялася за його обличчя. – Зазвичай лазарити тримаються купи, уникаючи інших лицарів, але цей красунчик ніби цурався братів Святого Лазаря. Вечорами він ретельно мився й обтирався оцтом. Чи відомо вам, месіре, хто так чинить? Той, хто прагне уникнути зарази, поки вона ще не пустила в тілі коріння.

Слухаючи прокаженого, Вільям силкувався не виявити, яке неймовірне полегшення відчув. Так, цей Мартін поводився більш ніж дивно, і важко уявити причину, що спонукала його затесатися між лазаритів. І все ж це давало надію: можливо, таки справді він не був носієм моторошної хвороби.

Подальші розповіді лазарита Джона маршал слухав неуважно. Прокажений згадав про те, що брат Мартін нічим не вирізнявся під час навчань, зате той, хто бачив його у справі, знає, який це був швидкий, тямовитий і неймовірно спритний у єдиноборстві воїн. Однак йому пощастило – загинув у першій же сутичці із сарацинами. Брат Джон бився тоді пліч-о-пліч із Мартіном, але так і не бачив, як і коли наздогнав того смертельний удар.

Маршал уже зібрався йти, однак лазарити зупинили його проханням. Їм дали знати, що на Кіпр припливло судно з Європи, на борту якого перебувають півтора десятка прокажених братів. Чи не обтяжить маршала сповістити про їхнє прибуття в Акру?

Вільям сказав, що за прийом нових братів-лазаритів відповідають госпітальєри, але пообіцяв переказати прохання прокажених магістрові Гарньє, якого він саме збирається відвідати…

Після розмови з очільником ордену Святого Івана Вільям де Шампер почувався ще більш спантеличеним. Гарньє на його запитання про Мартіна д’Ане з Намюра не міг сказати нічого суттєвого. Але один із його нотарів, порившись в архіві, заявив, що такий лицар справді значиться в списках ордену. Цей Мартін д’Ане змушений був покинути прецепторію в Намюрі, оскільки в нього з’явилися ознаки прокази, після чого він вирушив у Палестину, щоб приєднатися до лазаритів. Нині місце його перебування невідоме. Ще одна обставина збентежила маршала: лицар, про якого казав нотар, був значно старшим за того, про якого розповіла сестра і що його докладно змалювали лазарити. Хто ж він, синьоокий спокусник, котрий поводиться так дивно й користується чужим іменем?

Але значно більше за всі ці підозри Вільям де Шампер переймався вердиктом орденських лікарів. Який вирок вони винесуть Джоанні?

– Ми не знайшли в неї жодних ознак хвороби, месіре, – через два дні доповів йому головний лікар. – У леді чиста шкіра, висока чутливість, чисте дихання. Вона не відчуває жодних тілесних недомагань. Але це зовсім не означає, що вона не хвора. Хтозна, скільки часу має минути, щоб лепра себе проявила…

Він скрушно розвів руками, але, помітивши, як очі маршала, що їх було осяяла надія, враз потьмяніли, поспішив додати:

– Є ще дещо таке, що має вас заспокоїти: я зовсім не певен, що дама Джоанна мала близькість із прокаженим. Я докладно розпитав про того чоловіка, котрий, як вона припускає, був лазаритом. Вона стверджує, що тіло в нього здорове й чисте, без жодних властивих лепрі відмітин, за винятком двох шрамів на лівому боці грудей. Але вони, судячи з її слів, більше скидаються на сліди від поранення чи опіку, ніж на осередок зарази.

– І знову-таки – яскраво-сині очі! – де Шампер несподівано піднявся й почав розмашисто ходити затемненим покоєм, де відбувалася їхня розмова. Лікар здивовано поглянув на маршала, а потім продовжив свої міркування, та невдовзі переконався, що його не чують.

Нарешті Вільям обернувся до нього і запитав:

– Про якого лікаря ви щойно згадали?

– Я казав про Єгуду бен Авріеля, найкращий знахар в Акрі, котрий лікував самого коменданта гарнізону. Мені вдалося його розшукати, і він теж оглянув вашу сестру, месіре.

– Ти дозволив паскудному євреєві доторкнутися до моєї сестри?

– Лікареві, месіре. І чи не найкращому з тих, які живуть у наш час. Він теж не знайшов на вашій леді жодних ознак лепри. Але річ навіть не в цьому. Єгуда повідомив, що незадовго до падіння Акри йому також довелося оглядати молодого статного чоловіка, котрий підозрював, що міг заразитися. І в нього він не знайшов ознак захворювання, хоч і призначив йому зілля, що очищає кров. Єгуда також згадав про шрами зліва на грудях.

– Де цей єврей? – різко кинув маршал. – Я хочу з ним поговорити.

– Я припускав, що ви захочете з ним побачитися. Та, оглянувши даму Джоанну, він покинув замок, і тепер його ніде не можуть розшукати. Часи неспокійні, чи мало якому воїнові може стрельнути в голову поглумитися над старим євреєм чи й уколошкати його? Однак не переймайтеся, заради Бога. Це величезне щастя, що жінка, скоріш за все, помилилася, і її коханець цілком здоровий – або принаймні таким виглядає! Хай там як, але через певний час я хотів би знову оглянути вашу сестру.

Вільяма де Шампера так вразив здогад про те, ким насправді міг бути таємничий коханець Джоанни, що він не спромігся на жодні емоції. Та й полегшення, яке він мав би відчути, було не повним. Хвороба, якщо вона все-таки проникла в її тіло, може проявитися пізніше. Але Джоанні краще не знати про це.

Аж на серці потеплішало, коли він побачив, що усмішка повернулася на її обличчя. Джоанна дивилася на нього, немов боялася повірити, але Вільям підтвердив: лікарі одностайно вирішили: вона цілком здорова. Цієї миті він почувався неймовірно сильним – не суворим орденським воїном, а старшим братом цієї чарівної жінки та її покровителем.

– Ти можеш залишатися при королеві, дівчинко. А ця людина… Мартін д’Ане… я подбаю, аби він більше ніколи не з’явився у твоєму житті. Байдуже – прокажений він чи ні.

Джоанна ще не могла осягнути своїх відчуттів. Немов увесь цей час вона перебувала в непроглядній темряві й ось – несподівано вийшла на світло та побачила, як ліниво кружляють чайки над вежами Акри, почула шум моря за вікном, шелестіння пальм і пахощі витких троянд. Її тіло стало таким легким, що, здавалося, ще хвилька – і вона злетить… Ні-ні, все це ще не остаточно, проказа підступна, але Джоанні неймовірно хотілося вірити: усе вже минулося. Лише одне боляче її вкололо: Вільям сказав, що вона більш ніколи не побачить Мартіна.

О, як же вона проклинала його весь цей час, як ненавиділа! Та, з’ясувалося, що в глибині серця таївся геть інший біль. Наче вона назавжди втратила безцінний подарунок долі.

Спохопившись, Джоанна себе осадила. Забути про нього! Стерти всі спогади, не думати, не промовляти його ім’я!

Маршалові люди провели Джоанну в її покої, де Ґодіт, змучена переживаннями за свою пані, зустріла її турботливим і переляканим поглядом. Чого чекати від леді? Знову сльози, відчай, нестяма або ще гірше – мовчанка й небажання нікого бачити?

Однак все було інакше: у літньої камеристки навіть сльози на очах виступили, коли Джоанна раптом оголосила, що збирається відвідати лазню. І хоча про себе вона вважала купання в басейні заняттям не для порядної християнки, бурчати не стала навіть тоді, коли її пані довірила своє голе, змащене ароматними оліями тіло в руки дебелої арабки-масажистки.

Згодом Джоанна занурилася в прохолодний басейн із маленькими рибками, а їхнє покусування спершу злякало її, а потім розсмішило. Виявляється, сміятися так приємно! Вона знову відчула себе майже маленькою дівчинкою…

День промайнув немов у сні. Джоанна була ще занадто молодою, тому, незважаючи на пережите потрясіння, радість життя стрімко поверталася до неї. Ще до заходу сонця вона, вбрана в яскраві шовки, як незнана пташка, в елегантному тюрбані на східний манер, прийшла привітатися до королеви Беренгарії.

У покої її величності, крім неї, була ще й Річардова сестра. Півонія здавалася цілком нещасною – вона лежала, скрутившись у калачик, серед диванних подушок, а Беренгарія, сидячи поруч, обмахувала її віялом зі страусиного пір’я. За таких обставин ніхто особливо не розпитував у Джоанни про причини її тривалої відсутності, і їй залишалося лише висловити співчуття й поцікавитися, що ж так засмутило її великородну кузину.

– Ти ж знаєш, як я це переношу… – ледь чутно пролопотіла Іванна, жалісно стогнучи і з відразою відвертаючись від запропонованих Дівою Кіпру ласощів. – Чоловікам цього не втовкмачиш, а Річард… Він наполягає…

Вона відвернулась і стиха заплакала.

Беренгарія знічено пояснила, що в Іванни зараз такі дні, коли вона нечиста,^[148] а Річард безапеляційно звелів, щоб його сестра завтра ж вирушала на прогулянку верхи. Саладінові донесли, що його подарунком – розкішною арабською конячкою – нехтують.

Джоанна знала: регули в королеви Сицилійської таки справді бувають неймовірно болючими. Але як це роз’ясниш королю? Дивно й те, що коли Іванна спробувала пояснити, що нездужає, Річард не зважив і наполягав далі. Хай там що, Півонія мусить проїхатися верхи на своїй арабці одним з узвиш на північ від Акри, правив своєї Річард, не бажаючи нічого слухати. Таке вже траплялося: Річард зазвичай був ґречним і поблажливим до дам з оточення королеви, але міг і знехтувати їхніми «примхами». Однак до чого така суворість та поквапливість?

– Півоніє, а може, замість вас проїдуся я? – несподівано запропонувала Джоанна. – Кажуть, ми з вами схожі, одного зросту, в обох чорні коси. Якщо я вберусь у ваші улюблені рожеві й малинові кольори й накину серпанок, закривши обличчя на манір східних жінок, – хіба наважиться хтось з’ясовувати, хто під вуаллю: сестра короля чи його кузина?

Півонія обернулась до неї і через силу спробувала зобразити усмішку. Повні вуста королеви Сицилії були покусаними.

– Джоанно, якби ти тільки знала, як я рада, що ти знову стала сама собою! Ти завжди була вигадливою пустункою!

Вона болісно скривилася, перевертаючись на спину.

– Якщо до завтра мені не покращає, на арабці поїдеш ти. Я вважаю, це чудова думка!

Розділ 18

Щойно почав займатися світанок, Джоанна де Рінель виїхала з Королівського замку в Акрі – треба було встигнути показатися на пагорбах до початку спеки. Іваннина малинова сукня сиділа на ній, мов улита, приховуючи ноги майже до шпор і лягаючи вишуканими брижами на круп коняки. Щоправда, сукня трохи тиснула в грудях, але вершниця в ній справді була викапана Річардова сестра. Обличчя її приховував блідо-рожевий серпанок, що його утримувала на голові легка діадема з рубінами й зубцями у формі пуп’янків квітів. Джоанну супроводжували лицарі з почту вдови-королеви Сицилійської – саме ті вірні шотландці, які охороняли її біля берегів Кіпру. Одному з них – світловолосому гігантові Осберту Оліфардові – Півонія особливо симпатизувала, про що при дворі вже почали з’являтися чутки. Присутність шотландців мусила будь-кого остаточно позбавити сумнівів: на сріблясто-бежевій блакитноокій конячці – саме сестра короля Англії, а не хтось інший.

– Річард спостерігає за нами з вежі, міледі! – із чітким шотландським акцентом мовив Осберт Оліфард.

Джоанна озирнулася й побачила згори, за зубцями парапету, постать короля. Він підняв привітально руку, лже-Півонія легенько вклонилася йому із сідла, притримуючи складки серпанку. Навряд чи Річард зміг би щось запідозрити – занадто великою була відстань, а в повітрі висіло досвітнє марево.

Вона не переймалася, чим може загрожувати їй ця підміна. Після жаху, в якому Джоанна провела останні тижні, все здавалося кумедною дурничкою. Подумаєш! Просто дами вирішили трошечки пожартувати. Та й хто може донести? Принаймні, не шотландці. Півонія ж, зі свого боку, заприсяглась, що до повернення кузини весь час буде у своїх покоях і нікого не прийматиме.

Але Річардова наполегливість у зв’язку з цією, на перший погляд, звичайною прогулянкою видалася обом дамам неабиякою та підозрілою.

Проминувши відбудований нещодавно міст біля брами Святого Миколая, Джоанна про це вже й не думала. Попереду лежав табір хрестоносців – точніше, та його частина, яку довелося зберегти, коли з’ясувалося, що в місті бракує помешкань для всього війська. Спершу ті, кому не знайшлося місця в Акрі, обурювалися, але Річард наказав надати їм найзручніші й просторі шатра, розтягнути повсюди полотняні навіси для захисту від сонця і встановити об’ємні чани з водою, щоб воїни могли щодня митися. Їжі в таборі було більш ніж досить, і обурення поволі вщухло.

Напівпорожній табір досі оточував гострокіл, за яким ходили вартові – списові та лучники. Проминувши їх, Джоанна, як і було домовлено, звернула до зарослих чагарником пагорбів на півночі, оскільки на південь від фортеці, на гірському кряжі Каруба, ще можна було надибати сарацинів. Але загалом після відступу султанових військ місцевість була безпечною, і хрестоносці вряди-годи вирушали на пагорби полювати. Поки тривали перемовини й Саладін досі сподівався переконати королів Заходу об’єднатися проти бунтівних синів Ну рад-Діна, а Річард і Філіп натомість чекали викупу за полонених, бойові дії припинилися. Розвідники повідомляли: Саладін відійшов до Сефорії, і на довколишніх дорогах можна зустріти лише його гінців, що курсували між Акрою та ставкою султана. Гінці привозили подарунки й послання від султана, а назад везли дари від Річарда та відомості, які їм удавалося зібрати в самій Акрі й дорогою до неї.

Очолюючи невеличкий загін, Джоанна намагалася їхати повільно, хоча конячка під нею так рвалася вперед, що вершниці шкода було весь час її стримувати, підлаштовуючись під розмірену ходу шотландців. Коли ж попереду відкрився похилий пагорб, жінка трохи попустила поводи, і її коняка відразу перейшла на розмашисту плавну рись.

– Міледі! – гукнув Осберт Оліфард. – Не поспішайте так, ми за вами не встигаємо!

Ще б пак! Їхні коренасті з волохатими ногами північні коні, незважаючи на силу й витривалість, просто не могли наздогнати благородну кобилку арабської породи. Вона легко йшла стрімкою інохіддю, рівномірно похитуючись, і жмуток фазанячого пір’я, що прикрашав наголівний пасок арабки, ледь здригався від кожного руху.

Джоанна натягла поводи, й коняка нетерпляче здійнялась, забила передніми копитами, а потім закружляла на місці, наче не могла приборкати свою прудкість. Вершниця розсміялася. У якому ж мороці вона жила, як же могла забути про таку дивовижу прогулянку верхи!

Шотландці наздогнали її, грюкаючи обладунками; їхні коні сердито форкали і метляли головами.

– Ви не маєте відриватися від нас, міледі, – суворо зауважив Осберт.

– Тут небезпечно?

– Ні. Але ваш сан не дозволяє рухатися без почту.

Шотландців було близько десяти. Усі – у повному озброєнні, і важкі шкіряні панцирі з нашитими сталевими пластинами вже обтяжували їх, бо сонце піднімалося дедалі вище.

Така повільна хода почала втомлювати Джоанну. Попереду, на верхів’ї пагорбу, вже виднілася темна глиця низькорослих кедрів, зарості ялівцю і тамариску, стрункі списи кипарисів. Стукіт копит по курній землі змішувався з переливчастими пташиними трелями. Від узбережжя налетів порив вітру. Здавалося, варто лише пришпорити коня і полетиш із вітром наввипередки. Як же вона любила швидку їзду, коли за спиною, немов виростали крила! І чому б не подарувати це задоволення собі й коневі?

– Бачте скелю на пагорбі за чагарником? – указала батогом Джоанна. – Я чекатиму на вас там.

Вона легенько торкнула коняку шенкелями, і кобилка рвонула вперед, граційна й легка, мов танцівниця. Перед нею був відкритий простір, і раптом Джоанна збагнула, що мчить значно швидше, ніж очікувала. Але було геть не лячно – вона відчувала чисту, нічим не затьмарену радість.

Аж коли стежка стала крутішати, Джоанна перевела коняку на рись, а потім і на крок. Арабка скорилась без найменшого опору. Жовтава земля під її копитами здіймалася курявою, скрекотіли цикади, над головою нависали гілки, сильно пахло ялівцем.

Уже аж нагорі з’ясувалося, що наблизитися до скелі, на яку вказувала Джоанна, неможливо – її оточував доволі широкий похилий майданчик. Джоанна натягнула поводи і зупинила кобилку, щоб дочекатися своїх шотландців. Поверхню майданчика укривав щебінь та уламки світлого каменю, з якого де-не-де стирчали жмутки висхлих злаків. Соснові гілки кидали на неї прозору тінь.

Джоанна озирнулася – і в неї виникло дивне відчуття, що вона вже колись була тут.

Відсторонивши цю думку, Джоанна спішилася й почала огладжувати коняку, стиха й лагідно примовляючи. Від підйому арабка не захекалася, її боки були сухими. Дивовижне створіння! Презентуючи такий розкішний подарунок Річардовій сестрі, Саладін вочевидь намагався викликати в Іванни симпатію. Навіщо? Чи сподівався він знайти в її особі союзницю? Чи йдеться лише про великодушність та щедрість султана, що їх усі так возвеличують?

Залишивши кобилу, Джоанна підійшла до краю майданчика і глянула на стежку, яка збігала вниз. Лише зараз на ній з’явилися шотландці – їхні голоси та стукіт каміння, що осипалося з-під копит, ледве можна було почути через безперервний скрекіт цикад. Сонце сходило дедалі вище, припікало, і Джоанна відкинула за спину довгі краї рожевого серпанку.

Озирнувшись, жінка знов обвела поглядом каменистий майданчик, і відчуття, що вона знає цю місцину, повернулося до неї. Раптом вона пригадала: майже такою самою була похила галявина на горі Химера біля Олімпоса, на яку вони піднімалися з Мартіном. Але на схилах Химери повсюди з-під землі виривалися язики полум’я – це було незбагненно й трохи лякало. Збентежена, Джоанна притискалася до Мартіна. Поруч із ним вона нічого не боялася, однак це було жорстокою помилкою! Саме його – свого захисника та рятівника, свого несподіваного коханого – їй слід було остерігатися якнайбільше.

Там, серед язиків підземного вогню, вони до самозабуття цілувалися, а потім Мартін підхопив її на руки, мов пір’їнку, і поніс у тінь дерев. І знову сталося те, що було між ними завжди, – ніжність, жагуча пристрасть, з’єднання, приголомшливий екстаз…

«Ти подарував мені мене», – шепотіла тієї миті Джоанна, почуваючись безмежно щасливою та коханою. О, як же вона йому довіряла! А потім ледь не померла з горя, побачивши коханого в скорботному вбранні лазарита.

Вільям намагався переконати її, що того фатального ранку в порту Лімасола вона просто обізналася. Він старався заспокоїти її, і Джоанна була за це йому вдячна. Проте його розпитування про Мартіна дедалі дужче бентежили її. Вона намагалася відповідати чесно і прямо… але не завжди доказувала до кінця. Принаймні, промовчала про те, що з Мартіном був рудий зброєносець Ейрік, могутній воїн із дуже виразною зовнішністю. Чим це могло допомогти або завадити Вільямові? Безперечно, її брат про щось здогадувався чи знав про Мартіна таке, чого не знала вона, але ділитися своїми міркуваннями із Джоанною він не поспішав.

Після всього пережитого в неї не було ні сил, ані сміливості допитуватися, що спричиняло його безкінечні запитання. Вільям зробив для неї головне: повернув надію – дивна любовна пригода не загрожує їй смертельним лихом. І все ж, порадив вряди-годи перевіряти чутливість пальців на руках та ногах.

Від цієї думки їй раптом стало холодно навіть під гарячим сонцем. Вона рвучко ступила до колючих заростей ялівцю і, зірвавши з руки пальчатку для їзди верхи, стиснула в долоні колючу гілку. Біль був таким, що Джоанна зойкнула. Ну от, все гаразд… Минуле в минулому – і нехай береже її завжди Пресвята Діва! А Мартін… Вона мала б ненавидіти й зневажати його. Та не існувало сили, яка могла б прогнати з її серця спогади про коротку сліпучу мить щастя…

Непростиме безглуздя!

Вона промовила це так голосно і з такою неприхованою люттю, що аж конячка сахнулася, й Джоанні довелося заспокоювати вразливу арабку.

Шотландці були вже близько. Джоаннина кобилка заклично заіржала, учувши їхніх коней. Аж раптом їй відповіло заливчасте іржання з протилежного боку. Потім почувся тупіт багатьох копит, за стовбурами замелькали силуети вершників.

Великий загін сарацинів з’явився на стежці майже одночасно із засапаними шотландцями. Очолював його поважний вельможа в розкішному персидському жупані, розшитому золотом, шабля на його поясі сяяла брильянтовою насічкою, а блакитний шовковий тюрбан скріплював переливчастий аграф. Вельможа підніс руку, наказуючи своїм попутникам стримати коней, і, примруживши темні уважні очі, почав спостерігати, як шотландці вихоплюють зброю та обступають довірену під їхню опіку знатну персону. Потім він перевів погляд на даму, оглянувши її багатий одяг, діадему, що сяяла рубіном, і кобилу неймовірної краси, яка нервово пританцьовувала на місці. На вустах у сарацина зазміїлася вдоволена посмішка.

Осберт Оліфард з оголеним мечем у руці затулив собою Джоанну.

– Скачіть, міледі! Ми затримаємо невірних. Скачіть негайно, кажу вам!

– Але ж, в ім’я Господа, як? – із відчаєм відізвалась Джоанна. Їх уже оточували численні сарацинські воїни.

Аж тут їхній очільник, що спостерігав за цією сценою, заговорив лінгва-франка:^[149]

– Шляхетна пані, заспокойте ваших хоробрих лицарів! Бо може статися, що ангел смерті Азраїл передчасно з’явиться по їхні душі!

Те, що сарацин розмовляє зрозумілою мовою, нехай і неправильно вимовляючи багато слів, здивувало всіх – і Джоанну, і вояків з її почту. Вони перезирнулися, але не рушили з місця. Сарацин продовжував:

– Ми нікому не завдамо шкоди. Я радий цій зустрічі й прошу вас прямувати за мною.

– Куди? – запитала Джоанна. – У полон?

Вельможа розсміявся.

– Ні, я запрошую вас бути моїми гостями. Присягаюся в цьому милосердям Аллаха, – нехай славиться він навіки! – Сарацин звів відкриті долоні до неба, а потім несподівано усміхнувся, показавши чудові білі зуби, які особливо контрастували зі смаглявою шкірою його обличчя. – Невже вам, базарянам, так складно повірити: я лише дотримуюся закону гостинності, що його свято шанують мої одновірці. Адже ви знаєте: нині між нашими народами перемир’я, чи не так, благородна пані Джоанно? – він ледь схилив голову, обернувшись до молодої жінки, яка, вражена всім, що відбувається, не могла вимовити й слова.

Її розгубленість розвеселила сарацина ще дужче. Заливчастий сміх вельможі, немов у дзеркалі, відбився на обличчях його супутників – вони теж заусміхалися й опустили шаблі.

Емір промовив, притиснувши руки до грудей:

– Я повторюю своє запрошення. І нехай плями прокази вкриють того, хто перший наважиться почати сварку, тим паче зараз, коли між нашими правителями – мир.

Від згадки про лепру Джоанна здригнулася. Вона напівголосом звеліла шотландцям сховати зброю та не виказувати ворожості, сама ж ступила до свого коня. На її подив, знатний сарацин умить опинився поруч, і, склавши руки в замок, допоміг їй піднятися в сідло. Це справило враження навіть на похмурих шотландців. І все ж Осберт запитав:

– Ви присягаєтеся, що це не пастка? Як нам знати, чи можемо ми довіритися сарацинам…

– Я сказав, що ви мої гості, – обернувся до лицаря мусульманин. – До того ж, – додав він, ідучи до свого коня, – вибору ви не маєте.

Осберт ледве стримався, щоб знову не вихопити меча, однак ударити ворога в спину означало б завдати удару по власній честі.

Кавалькада далеко розтягнулася стежкою. Джоанна їхала поруч із вельможею, який не відводив від неї очей, а шотландці – за нею на певній відстані, оточені сарацинськими воїнами.

– Чи можу я знати, кому зобов’язана знайомством зі східною гостинністю? – запитала нарешті Джоанна, глянувши на незнайомця. Його пильна увага починала її стомлювати.

– О лагідна пері, я лише емір великого султана Саладіна. А звати мене… Наші імена занадто складні для франків, тому ви можете називати мене просто Малік.

– Однак ви непогано володієте лінгва-франка, – зауважила Джоанна, щоб приховати збентеження. Знатній дамі не годиться ніяковіти – хоч із ким би вона розмовляла, другом чи ворогом.

– Я хочу знати все про народ, з яким воюю, – мовив попутник, не припиняючи усміхатися. – А мови білоголових франків мене навчила одна жінка з гарему мого батька. Але це було давно, і багато вже забулося.

Однак розмовляв цей чоловік таки непогано. Хто ж він?

На вигляд уже не юнак, але й не старий. Проте його доглянуту бороду де-не-де пронизують світлі ниточки сивини. Під розкішним блідо-блакитним тюрбаном його обличчя здається особливо смаглявим, а в темних очах весь час спалахують веселі іскорки, та й легкі зморщечки в кутиках очей свідчать швидше не про вік, а про звичку сміятися. Овал обличчя благородно видовжений, ніс тонкий і вигнутий, як у яструба. За європейськими мірками, він не красень, але по-своєму привабливий – худорлявий, чудово тримається в сідлі, з виправкою досвідченого воїна. І в його манерах відчувається звичка наказувати. Ось і зараз: самим лише помахом руки емір зупинив загін на просторій галявині, і, поки вояки спішувалися, найближчий із них притримав його коня.

Джоанна відразу зрозуміла: вельможа та його люди перебувають тут давно – у сутінку чинари виднілися розстелені рогіжки, над ямою з вугіллям смажилася на вертлюзі туша лані.

– Нехай ваші супутники зачекають тут, – сказав емір Малік, пропонуючи Джоанні опертися йому на руку. – Їх чудово пригостять і ніхто не образить. А вас, леді Джоанно, я прошу їхати за мною.

Вони проминули хащі ялівцю, з-за яких долинали скрадливі звуки струн.

Зробивши далі кілька кроків, Джоанна ледь не скрикнула: перед нею відкрилася ще одна галявина, яка більше нагадувала розкішне шатро. Величезний круглий навіс із зелених і блакитних полотнищ з китицями захищав галявину від сонця, на траві лежав коштовний килим, на якому були розкидані яскраві подушки і стояли приземкуваті столики з кальянами та легкими вишуканими наїдками.

Емір промовив:

– Аллах, милостивий і милосердний, послав нам сяку-таку поживу. Хіба ви не зголодніли? Розділіть же зі мною трапезу, прекрасна пері, – із цими словами він повів її в прохолодний затінок навісу. – Не щодня я можу дозволити собі товариство жінки, яка не намагається сховати своє обличчя, а навпаки – дивує сонце й небеса своєю дивовижною вродою.

Джоанна досі роздивлялася навколо, а емір уже невимушено вмостився серед подушок і взявся за мундштук кальяну. Помітивши, що вона досі стоїть, оглянувшись, він пояснив:

– Це мій похідний сховок, прекрасна пері. Тут я відпочиваю від життєвих потрясінь. Аллах не забороняє отримувати від життя трохи втіхи навіть у найсумніші дні. Тому я й вважаю, що день прожитий не марно, якщо вдалося вбити ворога, насолодитися із жінкою чи скуштувати доброї їжі.

Продовжуючи говорити, він сполоснув кінчики пальців у чаші з водою, де плавали трояндові пелюстки, взяв із тарелі ніжку смаженого фазана і, немов показуючи гості приклад, енергійно вгризся в неї своїми сліпучими зубами.

Джоанна мимоволі усміхнулася. Їй починав подобатися цей веселий життєлюб. Але вона схаменулася і зверхньо запитала:

– Сподіваюся, згадавши про насолоди із жінками, ви мали на думці не мене?

Емір промовчав, але глянув на неї так, що Джоанну охопило тривожне хвилювання. Проте відповідь її заспокоїла: споглядати лик прекрасної дами, яку так несподівано зустрів у лісі, достоту варте всіх любовних утіх, що їх оспівують бродячі співці.

– О, ви, шановний Маліку, говорите так, немов навчалися куртуазної поведінки при дворах короля Річарда та його матінки, – полегшено зауважила жінка.

– На жаль, мені не доводилося там бувати! Можливо, ви трохи розповісте мені про звичаї лицарів-франків? Але спершу розділімо трапезу. Адже, за нашими звичаями, того, з ким колись разом з’їв хліба, прийнято вважати за доброго друга.

Однак тут знайшовся не лише хліб. Під ненав’язливі звуки барбата,^[150] на якому награвала темношкіра рабиня, що сиділа віддалік, емір та його гостя смакували чудово приготоване м’ясо птиці і хрусткі коржі, начинені рибою зі спеціями, мариновані оливки, фісташки, вимочені в трояндовій воді. На срібних тарелях височіли гори найчудовіших фруктів, що їх колись доводилося бачити Джоанні, і біля кожного лежав тонкий позолочений ножичок, щоб розрізати плоди. Замість вина, забороненого послідовникам Мухамеда, був прохолодний шербет і сік фруктів, розбавлений джерельною водою. У кінці трапези емір запропонував гості скуштувати кави з імбиром, але Джоанна лише пригубила цей рідкісний напій, надзвичайно ароматний, однак пити ту чорну гірчизну в неї не було жодного бажання. Помітивши це, Малік запропонував їй зеленого чаю з трав, а потім простягнув мундштук, пропонуючи затягнутися димом кальяну. І якщо чай англійці неймовірно сподобався й чудово вгамував спрагу, то від кальяну вона відмовилася. Хоча Джоанна вловила аромат меду й сандалу, що йшов від вологого зілля, яке тліло в чаші кальяну, але смоктання бурштинової трубочки і вдихання диму видалося їй більш ніж дивним заняттям, і вона, усміхаючись, зробила знак, що означав заперечення.

Зауваживши її байдужість до східних витребеньок, емір з усмішкою похитав головою, стежачи, як гостя вишукано розрізає персик, кладе скибочки соковитого плоду в рот, і в його погляді прозирав неприхований чоловічий захват.

Джоанна мовчала, розуміючи: навряд чи їй варто розповідати про себе, сестру маршала тамплієрів, лютих ворогів сарацинів. Утім, якщо емір знає її ім’я, то напевно йому відоме і все інше.

Жінку мучила цікавість, але зрештою вона вирішила не ставити запитань, надавши емірові Маліку можливість вести й скеровувати бесіду. Як і більшість чоловіків, він вочевидь любив домінувати в розмові.

Серед багатьох тем, які вони обговорювали з еміром, одна особливо здивувала Джоанну. Виявляється, мусульмани, згідно з Кораном, вельми шанують Ісу, себто Ісуса, сина праведної Маріам, вважаючи його пророком і посланцем Аллаха. І жінки-мусульманки часто звертаються з проханнями до матері Іси.

Для Джоанни це виявилося цілковитою несподіванкою, але, коли вона запитала, чому ж мусульмани відмовляються називати Ісуса сином Божим, якщо визнають, що він з’явився на світ без участі батька, емір на це розсміявся: тільки базаряни, помиляючись, називають Ісуса Спасителем світу, однак він лише пророк. З таким же успіхом Богом можна було б вважати Адама, котрий теж не мав земного батька. І правовірні досі не розуміють: навіщо хрестоносці прибули сюди, якщо Гробниця Іси давно порожня?

Фіалкові очі Джоанни спалахнули. Вона багато могла б розповісти цьому вельможі про Гроб Господній, що мусульмани вважають його порожнім. Але який сенс пояснювати іновірцеві догми християнства? Тому вона просто ображено відвернулась.

Малік з усмішкою поглядав на неї, поки нарешті помітив, що погляд його чарівної гості спрямовано на столик, інкрустований квадратами слонової кістки та чорного дерева. На столику були розставлені шахові фігури, і за їхнім розташуванням Джоанна зрозуміла: її гостинний господар, мабуть, провів за дошкою чимало часу, розігруючи складну партію. Але з ким? Невже сам-один? Це викликало в неї нові підозри: емір чекав на неї тут і був упевнений, що вона прийде. Навряд чи він став би шукати місце для відпочинку поблизу переповненої хрестоносцями Акри.

Емір одразу почав пояснювати гості, що перед нею – дивовижна гра, у якій зосереджено всю мудрість світу. Джоанна мимоволі розсміялася.

– Мабуть, ви і справді вважаєте нас варварами, якщо не знаєте, що шатрандж, чи шахи, як ми їх називаємо, знані в Європі не гірше, ніж на Сході!

На обличчі у співрозмовника з’явилося здивування – адже тамплієри, скажімо, ніколи не грають у цю гру. Джоанна підтвердила: справді, шахи і полювання – якщо це тільки не полювання на левів, які можуть загрожувати прочанам, – заборонені в ордені Храму, бо вважаються занадто азартними забавами. Але сама вона любить шахи.

Емір здивувався:

– Уперше бачу жінку, яка вміє грати в шахи!

Джоанні це полестило, і, щоб остаточно вразити еміра, вона швидко поглянула на розстановку фігур на шаховій дошці й, оцінивши позицію, заявила: для перемоги білих вистачить трьох ходів – і негайно це продемонструвала, пересунувши фігури та поставивши мат чорному королю.

Емір усміхнувся в бороду, а потім несподівано запропонував їй зіграти.

Джоанна охоче погодилася. Удома вона частенько сідала за дошку з батьком чи одним із братів і її вважали хорошим гравцем. Грали вони й з чоловіком, але Обрі весь час програвав та смертельно ображався. Батько якось пояснив Джоанні, як за манерою гри в шахи можна розгадати характер суперника, і вона раптом захотіла дізнатися, який він насправді, її несподіваний знайомець.

Партія почалася досить стрімко, але потім обоє замислилися. Уже сонце піднялося високо, а вони досі схилялися над дошкою. Запопадливі темношкірі раби обмахували їх віялами зі страусиного пір’я, немов відганяючи жару. Джоанна помітила, що емір Малік грає сміливо та ризиковано – не боїться жертвувати фігури задля досягнення мети, і разом із тим у нього завжди є варіанти на випадок невдачі. Проте він не був готовий, що жінка зможе розгадати його тактику, і довгенько обмізковував позиції після того, як неочікувані ходи суперниці руйнували його задумки. Але, здавалося, це жодним чином його не гніває. Навпаки!

– Мені дуже лестить, що в мене сьогодні такий суперник, чарівна леді Джиованно, – зауважив емір після одного з її найвдаліших ходів.

Він схилився над дошкою, обмірковуючи становище, в якому опинився його ферзь після ходу Джоанни, а в неї в голові блискавично майнув такий здогад, що аж довелося затиснути рота власною долонею. Боже милий! Малік говорить із сильним акцентом, і вона лише тепер розчула, що він називає її не Джоанною, а саме так, як звуть Річардову сестру – Джиованною!

Зосередившись, вона наважилася запитати, звідки він знає її ім’я.

Емір відірвався від дошки. Його темні очі знову сміхотливо сяйнули.

– О, я багато чого знаю! Знаю навіть, що вам подобається, коли вас називають іменем дивовижної квітки, яку вирощують у садах Сицилії.

Джоанні перехопило подих. Так і є!

Вона схилилася над дошкою, буцімто міркувала, а насправді, щоб приховати хвилювання. Отже: емір Малік точно знав, що зустріне в лісі на пагорбі Іванну Плантагенет, якій подобається, коли її називають Півоною. І король Річард хотів, щоб вони зустрілися. Навіщо? Хто насправді цей емір? Що стоїть за цією дивною інтригою? Нащо Річардові було знайомити іновірця із сестрою?

Джоанна ледве приборкала бажання негайно сказати Малікові, що вона не та, за кого він її має. Але щось – уроджена обережність, страх чи інтуїція – підказали їй: робити цього не варто. Однак після свого відкриття Джоанна так розгубилася, що зробила зо два необдуманих ходи, і зрештою партія, яку вона, безумовно, вигравала, закінчилася внічию.

– Пат, – зітхнув Малік і відкинувся на подушки. – Бажаєте ще зіграти?

Але Джоанна наважилася нагадати, що й так занадто довго користується його гостинністю. Стає дедалі спекотніше, та й в Акрі за неї вже хвилюються.

Емір відповів, що не сміє її затримувати. Але просить – ні, благає! – завтра знову прибути на це ж місце, щоб… – його лице заграло лукавою усмішкою – щоб зіграти ще одну партію і остаточно з’ясувати, хто з них є сильнішим гравцем.

Джоанна не знала, що робити, і страшенно хвилювалася. Чи може вона щось обіцяти від імені сестри короля?

Дорогою в місто вона попросила шотландців нікому не видати того, що сталося на прогулянці. Але приховати це від Іванни вона не могла й не хотіла.

Коли Джоанна розповіла їй про все, та безмежно здивувалася, хоча в її запитаннях було більше цікавості, ніж тривоги. У несподіваній, як вирішила Іванна, зустрічі її кузини із сарацинським еміром чимало забавного та кумедного – оце й усе.

Джоанна так і не наважилася висловити свої підозри, хоча й далі була цілком переконана: емір чекав на пагорбі саме сестру Річарда Левове Серце – Іванну Плантагенет. А ще дужче вона розгубилася, коли король того ж вечора відвідав сестру й знову почав наполягати, щоб вона і завтра вирушила прогулятися верхи.

– Милий Боже, як же мені йому пояснити, що, незважаючи на всі чесноти арабської коняки, я досі не здатна сісти в сідло! – бідкалася Півонія.

Закінчилося все тим, що вона попросила Джоанну знову її замінити, і та з несподіваною готовністю погодилася. Дивний азарт штовхав її продовжити цю незвичайну пригоду, яка відволікала від важких думок.

Шотландці бурчали, незадоволені, що мусять знову обманювати короля, проте, ледь почало сіріти, уже чекали в одному з двориків замку на несправжню королеву Сицилійську.

З Акри маленький загін виїхав перед самим сходом сонця. Емір виглядав Джоанну на тому ж місці, та цього разу він запропонував своїй прекрасній супутниці просто прокататися верхи. Під час прогулянки пагорбами мова зайшла про переваги східних і західних коней, і в цьому Малік знайшов у Джоанні достойну співрозмовницю. Розмова надзвичайно пожвавилася, вони навіть почали сперечатися, хоча емірові не завжди вистачало запасу франкських слів, щоб сформулювати свої аргументи. У таких випадках він гарячкував, починав замашисто жестикулювати, і його вороний кінь через це брикався та хропів, хоча подібне лише розважало вершника. А вершником він був чудовим, легко правив конем і не раз повторював, що цих тварин ніколи не варто бити батогом – це однаково, що шмагати танцівника, вимагаючи від нього благородної грації та гідності в рухах. Кінь під вершником має бути гордовитим.

Від прогулянки пагорбами прокинувся апетит, тому обоє залюбки повернулися до навісу на галявині, де на них чекали ще вишуканіші страви і такий холодний шербет, наче його тримали на льоду, доставленому з гірських вершин Лівану.

Після трапези Джоанна, утомившись від монотонних награвань темношкірої музикантки, сама від себе цього не чекаючи, запропонувала заспівати для гостинного господаря.

І справді, вперше за такий тривалий час їй раптом по-справжньому захотілося співати! Її вже не мордувала пекуча туга й нічні жахи, і, хоча в Джоанниному серці досі зміїлася печаль, ризикована пригода із сарацинським вельможею та його відверте захоплення її красою повертали бажання жити й глибоко бентежили.

Емір був уражений, він із задоволенням слухав, як гостя, перебираючи струни, співає, а її голос переливається оксамитовими низькими та кришталевими високими тонами. Джоанна співала одну зі сповнених любовної знемоги канцон герцога Гільома Аквітанського,^[151] видатного провансальського трубадура. Прикривши очі і ледь погойдуючись, вона вся віддалася музиці, її вела за собою та надихала мрія, в якій їй убачалося лице її загадкового попутника, таємничого і небезпечного лицаря на ім’я Мартін, його яскраві сині очі, мужні вилиці, усмішка одним кутиком рота. О, ні, вона не повинна про нього думати, треба забути це обличчя!.. Але пісня лилася, і мрія не покидала її, хотіла воно того чи ні.

Коли Джоанна замовкла, Малік дивився на неї здивовано і захоплено, мундштук кальяну застиг у нього в руці, наче він забув про нього.

– Аллах усемогутній! Ви вражаєте мене дедалі дужче і дужче! Я справді багато про вас знаю, але ніхто не казав мені, що ви співаєте солодше за гурій у райських садах!

Емір знає багато, але не про неї, не про Джоанну де Шампер!

Жінка здригнулася, мов від протягу. У цій грі із сарацинським вельможею прихована якась небезпека, але вона досі не могла зрозуміти яка. Щоб відволікти співрозмовника, Джоанна почала розповідати: цю канцону склав дід королеви Елеонори Аквітанської, володар величезних земель, які згодом перейшли до Людовіка, батька Філіпа Французького, а після розлучення королеви Елеонори і її нового шлюбу з королем Генріхом Плантагенетом, стали частиною Анжуйської держави короля Річарда Левове Серце.

Емір слухав з усмішкою і, нарешті, промовив:

– Це не буде зухвало з мого боку, якщо я попрошу вас докладніше розповісти мені про могутній рід Плантагенетів?

Джоанна була ладна на все, аби лише відвести розмову від Іванни Сицилійської. Тим паче, про Плантагенетів вона знала достатньо. Тому розповіла про старого короля Генріха, першого з англійських монархів, який мав прізвисько Плантагенет на честь гілочки дроку, про його сварку із синами в останні роки життя, про те, як старший син короля, теж Генріх, почав вимагати, щоб батько поділився з ним владою, та це лише поглибило непорозуміння між ними. Згадала Джоанна й дружину Генріха Молодого, про яку казали, начебто вона зрадила чоловікові з Вільямом Маршалом, на той час найкращим воїном християнського світу, і народила від нього сина. Щоправда, ця дитина віддала Богові душу незабаром після народження, але поговір не вщух. Коли ж Генріх Молодий помер, його дружина вийшла заміж за короля Белу Угорського, а спадкоємцем короля Генріха було визнано наступного за віком сина – Річарда. Щоправда, Річард перебував під впливом своєї матері, і при дворі певний час уважали, що Генріх передасть трон не йому, а молодшому з Плантагенетів – Джону, своєму улюбленцю. Середній син короля Генріха, Джеффрі, обвінчався зі спадкоємицею герцогства Бретонського Констанцією, отримавши її титул і володіння на посаг. Він дуже полюбляв турніри, й на одному з них загинув через нещасний випадок. Залишилося двоє – Річард та Джон, і, як знає благородний емір, королем усе ж став Річард.

– А що із Джоном? – Малік затягнувся й випустив сірувату хмарку диму. – Адже поки в Річарда немає синів, саме він спадкоємець трону старшого брата?

Емір украй здивувався, довідавшись: вирушаючи в похід, Річард призначив своїм наступником не брата, а сина покійного Джеффрі – малолітнього Артура Бретонського. Та чи розважливим є те, щоб залишити величезну Анжуйську імперію на юного принца?

Джоанні довелося пояснити, що Джон має певний вплив в Англії, але в континентальних володіннях Річарда до нього ніхто всерйоз не ставиться. Отже, французькі землі Анжуйської імперії підтримують Артура, а не Джона. В Англії ж принц Джон перебуває під пильним оком канцлера короля Річарда – Лошана, і той не дозволить йому жодного свавілля.

– Ви кажете так, наче принц Джон уже зараз прагне до корони. – В очах еміра Маліка спалахнув гострий вогник цікавості.

Джоанна неквапно відпила шербету, міркуючи, чи не забагато сказала цьому східному вельможі. А потім невимушено перевела мову на дочок Генріха та Елеонори Аквітанської. Старша, Матільда, вийшла за герцога Саксонського Генріха Лева, народивши йому багато дітей, але вона вже покинула цю долину сліз – земля їй пухом. Друга принцеса, названа на честь матері Елеонорою, стала дружиною короля Альфонсо Кастільського. Джоанна знала її в дитинстві і добре пам’ятала. Повідавши про долю принцеси, вона додала, що Елеонора Кастільська наполягала на тому, щоб і її чоловік приєднався до хрестового походу, проте через війни на Піренейському півострові Альфонсо не міг понести хрест, його дружина сама спорядила в похід лицарів ордену Сантьяго і Калатаври.

– Та, – емір недбало махнув рукою, що сяяла перснями. – Ці іспанські чваньки в себе в королівстві не можуть дати ради правовірним. Яка від них користь у Палестині? Але, о зоре очей моїх, чому ви мовчите про Іванну Плантагенет, вдову короля Сицилії?

Під його напахченими вусами майнула така багатозначна усмішка, що Джоанна перелякалася: зараз емір сяде біля неї на подушки й обніме її. Недарма ґречне звертання «пані» змінилося на квітчасті східні звороти типу «зоре очей моїх», «світло моєї душі» і таке інше. Може, в мусульман так і заведено?

Із крижаним виразом обличчя вона відповіла, що королева Джованна прагне повернути християнам Гроб Господній, тому вирішила пожертвувати свою «вдовину долю» на потреби брата, короля-паладина, але за однієї умови – Річард ніколи не примушуватиме її виходити заміж, якщо вона сама того не захоче.

Усмішка вмить зникла з вуст сарацина. Він рвучко підвівся і почав ходити під навісом сюди-туди, а потім, насилу тамуючи гнів, заявив, що назаряни, мабуть, остаточно з’їхали з глузду, якщо дозволяють жінкам диктувати такі умови. О, в правовірних усе інакше! Жінки тішать око вдень, а плоть – уночі. А їхні повелителі платять коханим повагою та любов’ю за насолоди.

– Але ж ваші жінки не мають права й слово мовити без дозволу чоловіка, – зауважила Джоанна. – До них ніхто не дослухається!

– Даремно ви так думаєте, благородна пані. – Малік, опанувавши себе, знову опустився на подушки. – Скажімо, наш благородний султан Салах ад-Дін після того, як узяв Дамаск, одружився з удовою правителя Ну рад-Діна – Ісмет ад-Дін Хатун, мовою франків це ім’я означає «пані чистоти у вірі». Попри те, що жінка була значно старша за Саладіна, він любив і поважав її, щодня писав їй листи й радився щодо правління. Але кілька років тому Ісмет ад-Дін Хатун померла. Спершу султанова свита навіть не наважувалася повідомити Мечу ісламу про цю жорстоку втрату. Коли ж звістка дійшла до його вух, султан у відчаї розірвав на собі одяг, а його скорботні волання схожі були на ревіння пораненого лева.

– Але ж у султана ще є жінки, – обережно поцікавилась Джоанна.

– Так, однак іншої такої, як мудра Ісмет ад-Дін Хатун, нема і не буде. Нині султан одружений зі знатною єгиптянкою, яка народила йому шістнадцятьох дітей, а другою його дружиною стала прекрасна дочка одного з найближчих радників – Дженаха. Пророк заповідав – нехай стократ буде благословенне ім’я його! – правовірний може взяти за дружин чотирьох жінок, але може утримувати й кількох наложниць – стільки, скільки потрібно залежно від його становища і достатку. Адже жінки слабкі та весь час потребують захисту та турботи.

Коли Малік замовк, у Джоанни раптом промайнув здогад: цього вельможу послав сам Саладін, щоб вивідати все про ту, котру він би хотів отримати як одну із дружин. Але ж Іванна – християнська принцеса! Вона ніколи не погодиться на шлюб із невірним! Невже Річард… О, Боже! Адже саме Річард так наполягав, щоб сестра здійснювала ці прогулянки верхи, знаючи, з ким їй доведеться зустрітися!..

Помітивши її розгубленість, емір знову запропонував зіграти партію в шахи, бо ця гра, хоч коли б ти за неї взявся, вгамовує пристрасті й відточує розум, мов мантачка лезо. Проте цього разу Джоанна відмовилася, вказавши на те, що її гостини у благородного еміра стали значно тривалішими, ніж вона планувала, і їй уже час повертатися в Акру.

Як і напередодні, Малік її не затримував, але й не приховував засмучення, почувши, що жінка навряд чи зможе відвідати його завтра. Джоанна не могла більше ризикувати, видаючи себе за сестру короля. Та емір наполягав і, врешті-решт, заявив: він чекатиме на неї в умовленому місці під скелею ще два дні, молячи Всевишнього, щоб вона приїхала. Якщо ж цього не станеться… На превеликий жаль, справи та обов’язки змусять його вирушити в Назарет.

Джоанна вже готова була піти, але від останніх слів еміра вона завмерла. Серце прискорено забилося. Назарет! Місто, де жила Діва Марія зі своїм святим вінчаним чоловіком Йосипом, де їй було послано благу вість про народження Ісуса, де минуло дитинство та юність Спасителя! Саме там він відкрився людям і звідти ж його вигнали юдеї, не повіривши, що перед ними – месія!

Це місце було священним для кожного християнина, й Джоанні раптом спало на думку, що сама вона, прибувши в Палестину, так і не прихилила колін у жодної зі святинь, освячених присутністю Сина Божого! Кожен у стані хрестоносців мріяв про той час, коли нога його ступить на землю Єрусалима та Віфлеєма, але коли це станеться? Упертість сарацинів не дає доступу до святих місць, однак ось перед нею стоїть невірний, котрий за якихось три дні вже буде там, де мріє побувати кожен істинно віруючий християнин.

Коли Джоанна обернулася до еміра, очі в неї палали. Цієї миті вона не усвідомлювала своєї краси і того, як хвилювання оживляє її обличчя. А наступною думкою жінки було: якщо вже любовний зв’язок із Мартіном невдовзі матиме для неї негативні наслідки, молитва біля стін Назарета і джерела Марії могли б відвернути від неї біду. Віруючому дано буде по вірі його! А Джоанна вірила пристрасно та упевнено.

Слова вирвалися з її вуст іще до того, як вона спромоглася дати лад своїм думкам:

– Назарет! О, як я хотіла б там побувати!

У темних очах Маліка зблиснув веселий вогник.

– Одне ваше слово – і я готовий буду супроводжувати вас до будинку, де жила Маріам та ріс юний Іса.

Серце в Джоанни закалатало. Вона притиснула долоні до скронь. Пальці були крижаними, чоло ж палало. Чи розуміла вона, на що йде? Це вкрай небезпечно… Але ж нині перемир’я: султан дав слово повернути християнам Животворний Хрест, обіцяв своїм емірам викупити заручників з Акри й звільнити полонених християн. Якщо ці умови буде виконано, тоді… Тоді Річард, може, й обдумає пропозицію Саладіна виступити разом із ним проти ворожих до султана нащадків Ну рад-Діна. І емір Малік, який напевно все це знав, навряд чи наважиться взяти її в полон, якщо вона поїде з ним у Назарет. Адже він уже міг це зробити, однак весь цей час був з нею ввічливим та уважним.

Помітивши її вагання, емір мовив:

– Вам нема про що непокоїтися, о зоре мого серця! Я залюбки візьму вас із собою в Назарет, а вже надвечір ви, ціла і неушкоджена, повернетеся в Акру. Присягаюся Магометом, пророком Бога, і Аллахом, Богом пророка!

Наблизившись, він украдливо вів своєї: шлях від Акри до Назарета не такий уже й тривалий, його можна здолати лише за кілька годин, тим паче, на таких конях, як у них. Якщо виїхати вдосвіта, у місті пророка Іси вони будуть, коли сонце сягне зеніту. Там прекрасна пані зможе побачити і відвідати все, про що просить її серце, а він, обтяжений справами, на певний час залишить її, надавши надійну охорону. І не варто ніжній пері тривожитися: ніхто не дізнається, яка вона поважна особа. Потім вони так само швидко поскакають назад і прибудуть в Акру ще до того, як грізний Мелік Рік розпочне шукати сестру.

Але щоб владика назарян нічого не запідозрив, нехай пані Півона скаже всім, що за два дні збирається відвідати монаха-відлюдника, який живе неподалік. Цей старець мешкає серед руїн замку Саффад, тому його так і назвали – Саффадський відлюдник. Він скромно живе, молиться своєму Богові, пасе кіз, харчується коржами, сиром і молоком. Однак слава про нього розходиться далеко. Саффадського відлюдника відвідувала сама Ізабелла Єрусалимська, і цей візит не минув даремно – невдовзі вона понесла дитя.

Найкраще буде, якщо прекрасна Джоанна розповість про Саффадського самітника королеві Беренгарії та переконає її в призначений день вирушити до руїн замку. А там вона, пославшись на першу-ліпшу нагоду, покине дружину Мелік Ріка, а сама вирушить сюди, і вони негайно дістануться до Назарета. Повернувшись, вона знову зустрінеться з Беренгарією, котра, як усі знають, молиться довго, і вони разом повернуться в Акру.

Малік був переконливим, наполегливим, красномовним. І його план видався Джоанні не таким уже й поганим. Але вона не знала, чи погодиться на це. Прощаючись з еміром, Джоанна нічого не пообіцяла, натомість він весь час повторював, що чекатиме й сподіватиметься…

Думка про можливість відвідати Назарет не залищала молоду жінку і наступних два дні.

Коли ж вона розповіла про дивовижного відлюдника королеві, набожна Беренгарія прийняла це близько до серця і попросила в Річарда дозволу побувати в нього. Король не заперечував, та й Півона, яка вже почувалася краще, зголосилася супроводжувати королеву. Вона звеліла осідлати свою чудову сріблясто-бежеву кобилу – і, коли Джоанна виїхала в складі кортежу за мури Акри, саме Іванна Плантагенет гарцювала поруч із королевою на блакитноокій арабці в діадемі поверх рожевої вуалі, а Джоанна де Рінель їхала слідом на своїй незербійській гнідій – у синій сукні та блакитному серпанку, утримуваному на чолі срібним обручем.

Ще було поночі, лише на сході проблискувала смужка зорі. Дами стиха перемовлялися, а Джоанна напружено міркувала. Вона й досі не вирішила остаточно, чи приймати їй люб’язну пропозицію Маліка. Минулі два дні вона шукала зустрічі зі старшим братом, щоб розповісти йому про все й порадитися. Але Вільяма не було в Акрі, і, врешті-решт, Джоанна, помолившись, подумала, що це вищий знак – нікому заборонити їй здійснити ризиковану прощу в Назарет.

Коли фортечні мури зникли за пагорбами, вона повідомила своїм високородним супутницям, що не має наміру їхати разом із ними до самітника. Вона краще просто погуляє околицями.

Тепер Джоанна переймалася тільки одним: вона більше не могла вдавати Іванну Плантагенет. І супроводжували її лише троє вірних саксів – Дроґо і брати-близнюки Катберт та Едвін. Не надто переконливий почет для сестри короля Річарда. Та, коли Джоанна в супроводі своїх супутників виїхала на пагорб зі скелею, Малік щиро зрадів.

– Вельми завбачливо з вашого боку, моя ніжна пері, що ви надумали обмежитися такою незначною свитою. Люди балакучі, а я не менше за вас зацікавлений, щоб про нашу поїздку не поповзло чуток. Крім того, я вбачаю в цьому довіру до мене, якої не порушу за жодних обставин – присягаюся наріжним каменем Кааби!

Під час спільної поїздки Малік був таким жвавим і щасливим, що Джоанна знітилася. На додачу він похвалив її: вона навіть здогадалася спровадити до відлюдника іншу даму у своєму вбранні та на своєму ж коні.

Що ж, нехай думає, що так воно і є. Не варто йому знати про підміну. Тим паче, Джоанна в цьому не винна, як і в тому, що вона несамовито вабить цю людину. Нехай він кілька разів назвав її Джиованною – але ж вона теж Іванна, хіба не байдуже, як вимовляють її ім’я? До того ж емір жодного разу не сказав прямо, що вважає її сестрою Річарда. Та й сам не надто розповідав про те, хто він насправді.

Що цей Малік дуже поважна персона, Джоанна здогадалася, побачивши почет, який мав їх супроводжувати. Це був чисельний загін добірних вояків, а самого еміра оточили охоронці – чорношкірі велетні-нубійці в розкішних обладунках і шоломах, обвитих серпанковими чалмами. Така ж білосніжна чалма обвивала й шолом еміра – сяючий чечак із позолоченим вістрям. Кольчуга Маліка блищала, мов поліроване срібло, широкий багряний черес перевивали золоті нитки, а сідло прикрашали барвисті шовкові торочки.

Джоанна збентежено дивилася на блискучого еміра й не відразу розчула слова, звернені до неї.

– Раджу вам скористатися одним з арабських коней моїх супутників, – рішуче мовив Малік, знаком наказавши охоронцеві спішитися й підвести до неї легконогу сіру кобилу. – Під вами чудовий кінь, пані, та він не витримає скачки, яка на нас чекає. А цю сіру жоден жеребець не пережене, крім Борака, коня Пророка, – нехай славиться він навіки! А вашим супутникам доведеться залишитися тут і чекати вас до вечора…

– Заждіть! Стійте! – обурено загукав капітан Дроґо, зметикувавши, що його леді залишається без жодного захисту серед чужинців-іновірців. Але емір уже гортанно скомандував, після чого весь загін рвучко розвернув коней і поскакав услід за своїм очільником та його супутницею.

Навіть якби сакси спробували їх наздогнати, вони б не мали жодного шансу настигнути стрімку кавалькаду сарацинів.

Спустившись із лісистого пагорба, вершники понеслися відкритою сухою рівниною. Дорога йшла аж за обрій, і мчали вони так швидко, що Джоанні часом здавалося: коні не торкаються копитами до землі. Спершу було трохи лячно, та помалу замість страху прийшло неймовірне відчуття польоту. Ці дивовижні арабські жеребці просто створені змагатися з вітром!

Дорогою емір крадькома спостерігав за супутницею. Вона трималася верхи впевнено і граційно, рухи в неї були точними й невимушеними. Про таких кажуть, що вони народилися в сідлі. Від верхогонів обличчя у вершниці розпашілося, очі палали, блакитний серпанок тріпотів на вітру.

Про цю вуаль зайшлося доволі пізніше, коли емір Малік звелів стишити ходу, аби коні перепочили.

– Ми вже перебуваємо на землях, де жінки вбираються інакше.

Він клацнув пальцями, і служник негайно подав Джоанні накидку шафранового кольору з каптуром – у таких мандрують знатні арабські жінки – і легке покривало, щоб приховати нижню частину обличчя. Вбрання було зручним: воно ховало її від допитливих поглядів та захищало від пекучого сонця й дорожньої куряви. Джоанна про себе відзначила: емір ретельно готувався до цієї поїздки, передбачивши навіть таку дрібницю, як одяг для супутниці.

Коли загін ненадовго зупинився в затінку біля невеликого потічка, їй подали свіжий корж із кунжутом і глечик прохолодного айрану, що після тривалої скачки видався Джоанні просто чудовим. Спека тимчасом посилювалася, здавалося, повітря поступово загусає, мов гаряча нуга. У блідо-блакитному небі вимальовували кола шуліки та грифи, дорогою неквапно сунув караван нав’ючених верблюдів – звідти лунали дзвоники і долинали вигуки погоничів. Проходячи повз спішений загін, погоничі низько вклонялися, супроводжуючи поклони словами арабською, проте емір навіть не глянув на цих людей.

Далі Малік очолив загін, зрідка перемовляючись із супутниками, а Джоанна їхала за ним у кільці чорношкірих охоронців. Протягом усього шляху жоден із них і не позирнув у її бік, наче це було їм суворо заборонено.

Тепер доводилося берегти сили коней, швидкість зменшилася, і Джоанна змогла роздивитися. Випалена сонцем трава, зарості тамариску та гаї курних олив на схилах пагорбів, поодинокі списи кипарисів. Перед нею лежали землі Єрусалимського королівства, що більше не належали християнам. Тут немов пронеслася буря – вихор смерті та руйнації. Повсюди на розвилках доріг Джоанна помічала повалені й потрощені послідовниками Пророка хрести та статуї Богоматері, що раніше служили дороговказами для прочан; на узбіччях траплялися то франкський шолом, пробитий і заповнений порохом, то зламаний спис, то кінський кістяк. Між камінням видно було обривки тканин і волової шкури. Де-не-де над тілами воїнів, що полягли в боротьбі за Єрусалимське королівство, хтось зробив невисокі горбочки, але хрести на них теж було повалено, а самі могилки поступово замітало піском. На одному з поворотів просто з рудої глини на Джоанну глянуло чиєсь напівзотліле обличчя, обтягнуте зсохлою шкурою, і вона перехрестилася під накидкою.

Зрідка на шляху траплялися сторожові вежі хрестоносців. Колись у них вирувало життя: тут приймали на постій прочан, звідси вирушали загони тамплієрів, щоб стежити за порядком на шляхах і переслідувати розбійників. Тепер усе було занедбаним, запорохнявілим, а самі вежі напівзруйнованими, немов якась сила підточила їхні потужні підмурівки, вирвала велетенські камені зі стін, залишивши зяючі вирви там, де сотні людей знаходили дах і прихисток. Коли Джоанна побачила закинуту каплицю з розбитою статуєю янгола при вході, на її очі накотилися сльози.

Але деякі вежі цілком збереглися. В одній із них на еміра чекали: звідти негайно вискочив на дорогу опасистий араб, що, бурхливо жестикулюючи, вказував на довгу будівлю збоку. Там була конюшня, де Малікових людей та його самого очікували змінні коні.

Поки сідлали свіжих жеребців, а вершники розминали ноги, Джоанна сховалася в затінку старої шовковиці. Судячи з усього, колись тут був розкішний сад, однак тепер зрошувальний канал занесло піском, а за півмилі звідси виднілися руїни акведука.

Емір наблизився до неї.

– Щось ви невесела, моя пері! Утомилися?

Джоанна відповіла, ретельно добираючи слова:

– Скажіть, пане, чому ваші одновірці намагаються зруйнувати все, що їм перепало від хрестоносців? Зокрема такі необхідні тут криниці, прекрасні укріплення й навіть акведук, що доправляв із гір воду.

Очі на потемнілому від куряви обличчі еміра здавалися чорними проваллями. У голосі Маліка залунав метал:

– Бо люди ісламу не користуватимуться тим, що залишили по собі мерзенні кефіри!

Джоанна внутрішньо напружилася. Немов навмисно, щоб іще дужче її засмутити, Малік узявся розповідати, як місцеві мешканці знищують будівлі невірних, котрі, здається, зведено на віки. Під наглядом каменярів вони розхитують кирками нижній ряд гранітних брил, а потім дістають їх звідти, міняючи на дерев’яні опори. Коли на них опиняється вся стіна, їх обкладають хмизом, підпалюють, і стіна руйнується. Але далеко не кожна: хрестоносці будували так надійно, що часом стіна цілком осідає вниз, нахилившись чи частково осипавшись. Тоді в цій будівлі перебувати вже небезпечно.

Важко зрозуміти, навіщо вони це роблять, до того ж так завзято. Чи сарацини досі бояться, що сюди повернуться колишні господарі?

Після короткого привалу загін рушив далі. Навколишні пагорби вкривала вбога рослинність, а у вибалках між ними де-не-де виднілися намети бедуїнів із чорної повсті. У бедуїнських станах мекали кози, незворушно лежали, ремиґаючи, верблюди, а чоловіки в чорному одязі й жінки зі смаглявою та сухою, мов старий пергамент, шкірою звично поралися. Лише діти бедуїнів вибігали на узбіччя, сподіваючись випрохати дрібну монету у вершників, але ті пролітали повз них у хмарах жовтавої куряви.

Тільки тепер Джоанна відчула, що починає втомлюватися. Досі їй допомагав досвід вершниці, але помалу вона почала відставати. Пил забивав легені, піт роз’їдав очі. Сонце стояло прямісінько над головою, немов піднятий для удару вогненний молот. Ще миля – і кінь під Джоанною почав шпортатися.

Чи це Малік помітив її стан, чи його воїни, які здавалися залізними, теж натомилися, та невдовзі він звелів загону зупинитися біля дрібного джерела, що бігло по камінню. Поки сарацини поїли коней і пили самі, Джоанна відійшла вбік та намочила своє покривало. Так само зробили й сарацини, весело обливаючи один одного. Судячи з їхнього пожвавлення, цей перехід – останній.

Емір підвів до Джоанни її коня.

– Ви чудово трималися, Джиованно. Але скоро вже Назарет, де вас напоять шербетом і дадуть відпочити. Якщо ви, звісно, захочете – адже християнки такі нетерплячі, коли мають нагоду преклонити коліна біля своїх святинь.

– Думаю, що я буду така ж нетерпляча.

– О, я і не сумніваюся, – засміявся емір. Раптом його обличчя посерйознішало. – Мушу попередити: попри всю вашу гарячковість, не слід показувати, що ви – християнка. Якщо, звісно, не хочете привернути до себе увагу. Бо навіть я не зможу вас захистити, коли містом пошириться поголос про знатну жінку з кафірів, яка опинилася в самому серці землі, де шанують Пророка!

Джоанна пообіцяла бути обережною. Думка про те, що скоро вона потрапить до святих місць, надихнула жінку, повернула їй сили. І, коли загін почав спускатися в невеличку долину, яка розкинулася серед пагорбів Галілеї, а вдалечині показалися світлі будиночки в зеленому затінку фігових дерев, по її обличчю потекли сльози.

Назарет!

Щойно вони в’їхали в місто, емір покинув Джоанну, приставивши до неї трьох озброєних воїнів, а сам помчав далі. Жінка спішилася на вузькій вуличці й ледве утрималася на ногах. Довелося вхопитися за стремена, бо ноги геть задерев’яніли після такого тривалого переїзду. І все ж Джоанна була щаслива. Вона на Святій землі!

Охоронці відвели її у невеличкий будинок, де жінка вгамувала спрагу й перекусила юшкою з курки, заправленою борошном, цибулею, яєчними жовтками та пряним зіллям. Здалеку долинав спів муедзина, що раптом видався Джоанні блюзнірським у цьому місті, де янголи опустилися на землю, аби сповістити Марії і всьому людству благу звістку. Однак на це не слід зважати, й вона, закутавшись під самісінькі очі, вийшла надвір і мало не зіштовхнулася з обшарпаним старим у брудній чалмі. Він щось бурмотів, звернувши обличчя до Мекки й низько кланяючись, а потім став навколішки на розстелену рогіжку та вперся чолом об землю. Він то випростовувався, то знову падав, повторюючи весь час: «Аллаху акбар! Аллаху акбар! Субхана раббіяль-а’ля».^[152] Джоанна прагнула до святинь, а опинилася серед цілком байдужих до святості цього місця людей. Хтозна, може невірні й шанували Ісу та його матір, але вони поспіхом перетворили на мечеті збудовані хрестоносцями білокам’яні храми з високими стрілчастими вікнами. І вона не могла навіть увійти туди помолитися!

Джоанна мовчки ходила вулицями, роздивляючись будиночки в затінку олив і смоківниць, що оточували храми, монастирі та будинки для пілігримів. Раніше сюди приходило безліч християн, дзвони скликали на меси, а в церквах славили Господа і його Пречисту Матір. Місто розквітло за хрестоносців, а його населення подвоїлося. Доти воно лежало в руїнах, занепавши відтоді, як мати римського імператора Костянтина І Свята Єлена прибула сюди на прощу і звеліла на місці, де стояв будинок Йосипа та Марії, збудувати розкішну візантійську базиліку. Згодом і цю базиліку зруйнували ті ж таки мусульмани, і лише за хрестоносців з’явилася велика церква Благовіщення, навколо якої й почало розростатися місто.

Джоанна підійшла до мечеті, на яку нині було перетворено головний християнський храм Назарета. Перехожі лише мигцем поглядали на закутану під самісінькі очі струнку жінку, котра оглядала залишки зображень на капітелях собору: хрестоносців, які скачуть на конях, сцени із життя Христа. Вони були такі прості й переконливі, що рука невірних лише де-не-де піднялася, аби знищити їх. В іншій церкві над напівкруглим порталом виднілися рештки крил, і Джоанна зрозуміла, що це храм Архангела Гавриїла, вісника небес. Тут іще були церкви, й жінка переходила від однієї до іншої, сповнена тихої радості. Вона на землі Спасителя, по цьому камінню Він ступав босоніж, тут стукало тесло Святого Йосипа, а Марія з глечиком сходила до джерела по воду!

Джоанна намагалася ні на кого не звертати уваги, щоб не порушити урочистої тиші в душі, і одну за іншою шепотіла молитви. Урешті-решт, вона опинилася під древнім платаном перед обкладеною камінням криницею. Немов щось штовхнуло її в груди. Тут! Так, саме тут янгол Господній опустився на землю, щоб сповістити Марії, що в неї народиться син – Спаситель світу!

Ноги в Джоанни підкосилися, руки мимоволі склалися на грудях для молитви, але вартовий, який ішов поруч, устиг підхопити її під лікоть та утримати, та ще й щось різко промовити своєю гортанною говіркою, і голос в нього був сповнений гніву.

Джоанні довелося повернутися до дійсності. Вона сіла збоку на камінь і почала дивитися на жінок у чадрах, які зібралися біля криниці. Поки набиралися їхні глеки, вони теревенили між собою, час від часу позираючи на світлооку незнайомку в шафрановій накидці. Після довгих років правління хрестоносців і тут було чимало світловолосих та світлооких дітей, але в незнайомці вони відразу відчули щось чуже.

Жінки йшли і знову приходили, пробіг собака, висолопивши язика, проїхали якісь вершники, протрусив старий на віслючку, обвішаному оберемками хмизу, однак Джоанна не бачила нічого. Схиливши голову, вона настирно молилася – адже лише задля цього вона сюди й прибула. Дванадцять разів поспіль вона прочитала «Ave Maria», чергуючи її з «Рater noster», а потім усе повторила знову, ще пристрасніше й переконаніше. Де ж молитися заблудлій душі, як не там, де жили її небесні покровителі, сповнені милосердя та любові!

І в її серці досі таївся відгомін тієї дивної та прекрасної любові до людини, думаючи про яку, Джоанна відчувала жах та гнів… До людини, з якою вона пізнала неземну радість і здобула впевненість у собі…

Раптом вона підвищила голос, звертаючись до Пречистої Діви з благанням, щоб те прекрасне, що довелося їй пізнати, не обернулось олжею. Це було безглузде, непотрібне прохання, але вона не могла його не висловити, і її не стримували ані присутність охоронців, ані погляди перехожих. Жінка молилася за те, щоб її мрія здійснилася…

Нарешті вона замовкла, звівши погляд до неба, її душу сповнила тиха музика. Байдуже, що на неї з підозрою поглядають жінки біля криниці, байдуже, що воїни-здоровані намагаються затулити її від сторонніх очей! Зараз вона про них не думала, оскільки почувалася щасливою.

Потім суворі вартові відвели її в усамітнений дім, де Джоанна лягла на застелену килимом канапу й заснула так глибоко і спокійно, наче скинула з плечей непосильну ношу. Прокинулася, відчувши чийсь легкий дотик. Іще уві сні прошепотіла: «Мартін», а потім рвучко встала й сіла.

На неї усміхнено дивився Малік.

– Ви щось сказали, моя ніжна пері?

Джоанна прибрала з обличчя розсипане волосся й спробувала розправити прим’ятий одяг. Те, як дивився на неї цей вельможа, їй геть не сподобалося.

Помітивши її ніяковість, емір відвернувся і відійшов до виходу. Його продовгаста тінь лягала на щільно утрамбовану глиняну долівку: отже, сонце вже схиляється на захід.

– Нам пора їхати? – запитала Джоанна.

– Не мені. Це вам пора.

Не приховуючи розчарування, він розповів, що справи змушують його залишитися, але для неї було б краще вирушити в дорогу просто зараз. Чи достатньо вона відпочила, щоб знову долати важкий шлях?

Прощаючись, він довго не випускав її руки.

– Якщо на це буде воля Аллаха, ми зустрінемося знову, – нарешті мовив він.

Його видовжене обличчя, облямоване темною бородою, здавалося тієї миті урочистим, а погляд – ніжним і печальним.

Але Джоанна цілком забула про еміра, коли, вже піднявшись на узвишшя, обернулася в сідлі й востаннє подивилася на святе місто – Назарет. Вона здійснила свою прощу і попросила про те, що здавалося їй найважливішим!

На зворотному шляху вона їхала верхи легко, впевнено долаючи милю за милею. Знову були зупинки в дорозі, зміна коней, курява, пісок, що хрустів на зубах, попри покривало, і біль в усіх м’язах через довгі години, що вона провела їх у сідлі.

Багряне сонце вже наполовину опустилося за обрій, коли Джоанна знову опинилася під низькорослими кедрами біля підніжжя вапнякової скелі, а суворий Дроґо мало не розридався і, порушуючи всі правила етикету, взявся обіймати свою пані так, наче вона з’явилася з того світу.

Джоанна наздогнала обох королев та їхній ескорт, коли вони вже поверталися в Акру після дня в помешканні схимника. Її запорошений і втомлений вигляд здивував обох дам, і, хоча поділ сукні Джоанни був весь у конячій піні, Півона зауважила: Джоаннина гніда гарцює так бадьоро, немов і не гасала околицями цілісінький Божий день.

– Ви щодалі більше дивуєте мене, кузино, – мовила вона. – Хочеться сподіватися, що ваша поведінка – лише чергова примха.

Джоанна на це лише усміхнулася. Незважаючи на втому, на душі в неї було неймовірно легко.

Проте ця легкість кудись одразу зникла, коли слуги доповіли, що маршал Вільям де Шампер повернувся з Антіохії разом з Обрі де Рінелем.

Того ж вечора королю Річарду подали поштового голуба, який щойно прибув. До його лапки було прикріплено маленьку записку:

Розділ 19

Мартін прокинувся весь мокрий, його лихоманило. Однак це була не хвороба, а страх.

Йому наснилися тортури: металося полум’я, ляскотів метал, тхнуло гаром. Смердючий кат у грубому шкіряному фартуху підносив до його тіла розпечений набіло прут. Мартін утягував живіт, намагаючись хоч трохи віддалитися від пекельного жару. Над його головою лунав голос де Шампера: «Хто дав тобі листа до короля Ґвідо? Хто хоче, щоб ми виступили до Тіверіади? Тільки не бреши, що це послання вручила тобі графиня Ешива!»

Де Шампер говорив спокійно, але погляд його сірих очей нещадно пронизував Мартіна, немов іще одне знаряддя тортур. Потім коротко й сухо лунало: «Починай», – і в’язень корчився, вив, задихався від запаху горілої плоті…

Він рвучко сів, досі важко дихаючи, далі відкинувся на зім’яті, мокрі від поту простирадла. Рука мимоволі торкнулася рубців від розжареного прута на ребрах. Здалося, що біль не минув і ось-ось повернеться знову… Ні! До біса! Усе вже минуло.

Його дихання поступово вирівнялося.

Як же душно! Навіть зачинені віконниці не зберігають прохолоди в цій кутовій кімнаті, де він оселився, отримавши місце при королі Ґвідо. У щілину віконниць пробивалося сонячне світло – у цю пообідню нестерпно спекотну пору Мартін, як і більшість хрестоносців, волів відсипатися. І йому снилися жахи з минулого.

Він підвівся, підхопив глечик із водою, що стояв у кутку, й вилив воду собі на голову. Вода була теплою, але таки допомогла. Тепер усе гаразд. Маршал де Шампер і гадки не має, що той, хто привіз послання від Ешиви Галілейської, був в одному з ним місті. Чи таки здогадується?

Мартін вдягнувся і спустився вузьким коридором у таємну кімнату. Там лежав зв’язаний Єгуда бен Авріель із кляпом у роті. Коли Мартін його витягнув, єврей кілька хвилин надривно кашляв, потім попросив води й почав жадібно пити.

– Юначе, ти не надто милосердно зі мною поводишся… – мовив нарешті старий лікар.

– А ви милосердно повелися, розповівши тамплієрам, що оглядали мене?

Єгуда позирнув на нього з докором. Кілька днів тому його викликали в Темпл оглянути якусь жінку на предмет лепри. Підозри не підтвердилися, і Єгуда міг би й піти, але вирішив здобути прихильність храмників та розповів їм, що недавно так само оглядав одного молодика, який спілкувався з прокаженими, але хвороби в нього не виявилося. Це зацікавило храмників, як заохочення він навіть отримав подорожню грамоту для себе і двох своїх слуг. Але потім Єгуду почали розшукувати, щоб докладніше допитати його про того пацієнта. Ейрік випадково про це почув і не дозволив йому вдруге вирушити в Темпл, а вигадав причину, щоб заманити в Сарин дім. А там Мартін позбавив знахаря можливості не лише пересуватися, але й давати якісь свідчення.

Зайва обережність? Мартін вирішив, що це не завадить, надто коли з’ясувалося, що Єгуду розшукують по всій Акрі люди маршала де Шампера. У цього тамплієра нюх нишпорки, і, якщо вже щось викликає в нього підозру, він не вгамується, аж поки розплутає всі вузли до останнього.

Найдужче Мартінові не сподобалося те, що Єгуду розпитували, який із себе молодик, що він його оглядав, і старий лепетя не втримався та згадав про шрами від опіків на грудях начебто прокаженого. Звісно, у людей на війні може бути багато різних шрамів та відмітин, але Мартінові стало моторошно, що до всього цього був причетний його давній ворог де Шампер.

Однак він пояснив Єгуді причину його ув’язнення, і той почав обурюватися, мовляв, він навіть і гадки не мав, до яких наслідків може призвести його розмова з тамплієрами. У нього тепер є подорожня грамота, і, замість того, щоб гибіти в кам’яному мішку, він давно міг би покинути місто.

Це так, але знахаря занадто добре знали в Акрі і дорогою могли перехопити. «Е ні, – вирішив Мартін, – нехай краще побуде тут, а згодом я вивезу його з міста разом із Сарою та її родиною або просто відпущу під три чорти, якщо лікареві заманеться покинути Акру самотужки».

– А коли ж ви це плануєте? – не вгавав Єгуда, однак замість відповіді Мартін знову його зв’язував і затикав рота, перериваючи скарги та запитання знахаря. У цьому хлопчикові, з якого колись не могла натішитися Сара, тепер з’явилося щось таке, що на смерть лякало Єгуду й примушувало його коритися.

Відповіді на це запитання Мартін і сам не знав. О, якби ж він устиг вивезти Сару з дітьми відразу після вступу хрестоносців до міста! У загальному хаосі це було б нескладно зробити – певний час ніхто не перевіряв кораблів, що виходили з гавані, не стежив за міською брамою і суворо не допитував кожного вершника чи пішого, хто не мав подорожньої. Але саме тоді в Леа почалась післяпологова гарячка, та й немовля її було занадто слабким, щоб вирушити з ним у далеку путь. Сара навідріз відмовилася їхати і наражати домочадців на ризик, до того ж вона сподівалася, що тепер, під покровительством короля Ґвідо, їм нічого не загрожує.

Це була помилка. Мартін не знаходив собі місця, помічаючи: єврейські жінки, котрих він представив Ґвідо як служниць, не можуть упоратися зі своїми обов’язками, більше того – викликають підозри в конетабля Аморі. Якось він покликав Мартіна до себе й прямо сказав, що коли він родом із пуленів, то мусить і сам бачити, що надані ним для короля служниці аж ніяк не сарацинки, а справжнісінькі єврейки, котрі разом зі своїми чоловіками продали Христа. Аморі важко було надурити, та й у такому місті, як Акра, де багато хто знає пані Сару бат Соломон, він запросто міг з’ясувати, що вона – вдова багатого єврейського ювеліра.

– Ти лукавиш, аскалонцю, – грізно мовив конетабль, недовірливо дивлячись на нового лицаря з почту короля Ґвідо.

Мартінові довелося пояснювати. Так, Сара та її сім’я справді євреї, але це добрі люди, завдяки яким він вижив у полоні. Мартін їм зобов’язаний, і тому хоче їх захистити.

Добре, що Аморі не став заглиблюватися в деталі, оскільки вважав, що вірний Мартін Фіц-Годфрі справді дуже допоміг хрестоносцям. Конетаблю не бракувало клопотів: набирати добровольців у загони Ґвідо, захищати його права перед людьми Конрада Монферратського, а на додачу ще й обстоювати права тих пуленів, які сподівалися повернути свої будинки в Акрі, зайняті лицарями, котрі не бажали віддавати їх господарям. Що порівняно з цими проблемами якась стара єврейка з малолітніми дітьми?

До того ж Мартін завоював прихильність конетабля, взявшись навчати військової справи воїнів-новобранців, і тут вже Аморі пересвідчився: аскалонець справді вмілий воїн і наставник – мечем, списом та й батогом він володів пречудово. Мабуть, хлопця ще в дитинстві навчив цього мистецтва якийсь сарацин у маєтку його батька.

На час пообіднього відпочинку Мартін давав новобранцям спокій. Тому зараз він сів при брамі, підмінивши втомленого воїна. Стоячи в затінку арки, він помітив на галереї, що оточувала дворик, Сару – вона вибивала порох із перекинутих через балюстраду сінників та покривал. Нові господарі будинку не жалували літню пані, примушуючи працювати в найсильнішу спеку, а домоправитель, призначений королем Ґвідо, нещодавно грубо штурхнув жінку, вирішивши, що вона не досить старанна.

Мартін не міг за неї заступитися, аби не привертати до себе зайвої уваги, однак її вмінь та навичок вочевидь бракувало для служниці, а слуги Ґвідо весь час теревенили: стара єврейка хитрує і не хоче йти зі свого будинку, бо в неї десь тут схований скарб.

У цьому вони не помилялися, й Мартінові дуже не подобалися ці розмови. Він знав: пані Сара вже шкодує, що не погодилася покинути Акру на кораблі, поки була така можливість. Але ж Леа та безпорадне немовля, але ж примарна надія, що Мартін усе влаштує, і вона зможе залишитися у своєму домі… А тепер вона змушена була працювати, не покладаючи рук, бо старій служниці вже бракувало сили, породіллю поки що не займали, зате Сарині діти були на побігеньках, весь час заробляючи штурхани та запотиличники за недбальство, а вірного Мусу відправили на конюшню, де він чистив коней і вигрібав гній.

Одне слово, не так вдало все складалося, як здавалося спершу. Тому, зустрічаючись із Мартіном, усі члени сім’ї в один голос благали якнайшвидше вивезти їх звідси. Але саме тепер зробити це було найважче. У місті утримували чимало сарацинів – колишніх воїнів акрського гарнізону, і після кількох спроб утечі, навіть миша не могла покинути Акру без спеціального дозволу. У мусульманських кварталах весь час здійснювали обшуки та облави, намагаючись виявити прибічників полонених емірів і вивідувачів, здатних підготувати втечу.

І на додачу до всього Мартінові доводилося ховати в таємному приміщенні язикатого знахаря. Єгуди бен Авріеля краще було б позбутися, поки його хтось не виявив у будинку, вщерть набитому зброєносцями, пажами та наближеними короля Ґвідо. Ейрік радив просто придушити старого єврея, але Мартін відчував вдячність до Єгуди, який допоміг йому позбутися страхів, пов’язаних із проказою, тому не міг на таке наважитися.

Однак ця вдячність будь-якої миті могла погубити самого Мартіна. І тоді пані Сарі та її сімейству взагалі не буде на кого розраховувати.

На заході сонця спека зменшилася. Мешканці Акри виходили з будинків, а Мартін, передавши свій пост іншому воїнові, вирушив у порт. Хай там як, та залишити місто морем було б значно безпечніше за тривалі й ризиковані мандри через усю розорену війною країну.

Він і раніше приходив у гавань, але завжди переконувався, що становище аж ніяк не сприяє втечі єврейської родини. Повсюди сновигали орденські брати – госпітальєри разом із храмниками, тривали ретельні перевірки, усі судна доскіпливо обшукувала тамтешня охорона, а надто ті з них, що покидали порт. Шкіпери, з якими вдалося поспілкуватися Мартінові, не хотіли ризикувати та ні за які гроші не погоджувалися брати на борт людей без подорожньої грамоти, підписаної одним з очільників хрестоносців.

Цього вечора Мартін побачив, як з однієї фелуки охоронці зводили на берег якихось бідолах-мусульман, котрі намагалися щось пояснити, але воїни, не бажали нічого слухати, колотили їх древками списів і гнали в бік караульного приміщення.

Звична картина для завойованого міста. Однак разом із тим у порту налагоджувалося мирне життя. Різанини, як та, що зчинилася в Єрусалимі після завоювання хрестоносцями Священного міста, не повторилося. Місцевих мешканців не займали, оскільки армія потребувала теслів та пекарів, лазників і чоботарів. Знову лунав лемент зазивайлів біля крамничок, снували закутані в покривала жінки з пласкими кошиками на головах, мчали з дорученнями пажі в пістрявих туніках із гербами своїх панів, водоноси ламаною франкською говіркою пропонували вгамувати спрагу, ревіли віслюки, мекали вівці, яких носильники-хамбали тягнули на берег сходнями одного із суден. У повітрі пахло смолою, водоростями, спеціями, а поруч з арабською та тюркською повсюди лунала співоча італійська мова.

Чи не найбільше з приводу звільнення Акри раділи італійські купці. Вони вже вирішили, де розташовуватимуться їхні торговельні квартали – пізанське, венеціанське, генуезьке – кожен з особливими правами і привілеями, й укладали угоди. Італійці постачали хрестоносному війську метал та шкури, деревину й вина, а вивозили з Палестини прянощі та аромати, чеканні вироби арабських майстрів і східні тканини.

Мартін умостився в затінку штабеля для солоної риби, механічно гризучи фісташки, що купив у коробельника. Він нічим не відрізнявся від решти хрестоносців: при паску меч у піхвах, за паском – скручений довгий батіг із сириці, товста шкіряна куртка з нашитими на неї сталевими пластинами, на голові – напівсферичний шишак з наніссям і стібаним каптуром-підшоломником, який частково приховував вилиці та підборіддя воїна.

Упізнати його в цьому було непросто – точнісінько так само екіпірувалися сотні вояків Христа, що заполонили місто, і лише герб де Лузіньянів на Мартінових грудях свідчив: це людина короля Ґвідо. Однак він старався не привертати до себе уваги.

На це були вагомі причини. Ось і зараз йому довелося низько опустити голову, немов вивчаючи носаки власних чобіт, бо до одного з причалів рухався невеликий гурт лицарів-лазаритів. Чорт забирай! Досі йому щастило не перетинатися з ними в переповненій воїнами Акрі, хоча, міркуючи, як звідси вибратися, він постійно валандався вуличками, що прилягали до фортечних мурів, та і в порту частенько бував.

Лазарити пройшли зовсім поруч, але їхні обличчя, приховані горщикоподібними топхельмами, були звернені на море. Мартін простежив за їхніми поглядами: між двох веж, у кінці портового молу, у гавань входив великий корабель. На його кормовому флагштоку майорів червоно-синій прапор Антіохійського князівства. Палубні матроси прибирали і згортали паруси, частину весел уже було піднято на борт. Коли корабель підійшов до причалів, Мартін помітив на верхній палубі декількох лицарів із зеленими хрестами на котах. Нові брати ордену Святого Лазаря! Це їх прийшли зустрічати прокажені – загону Благої Смерті додалося.

Мартін залишався у своєму сховку, аж поки лазарити разом зі щойно прибулими пішли геть. Перечекавши певний час, він теж зібрався йти – сьогодні в порту не було жодного, навіть найпаршивішого суденця, із капітаном котрого можна було б поспілкуватися щодо рейсу в будь-який із портів Ромейської імперії та особливих пасажирів.

Мартін підвівся, поправив пасок із мечем, але раптом знову пильно поглянув на судно з Антіохії. Сарацин у темній чалмі обережно зводив сходнями на причал сіру в яблуках кобилу, й обох – коня і людину – Мартін знав.

Сабір! Нарешті! Ось хто був йому тут потрібен. Із таким помічником їхні справи налагодяться. Бо хоч який Ейрік тямовитий і запопадливий, але Сабір значно розумніший та заповзятливіший.

Мартін бачив, як до Сабіра підійшли вартові й почали розпитувати, потім гукнули одного з орденських братів, але, урешті-решт, відчепилися й пропустили. Це і доводило, що нині потрапити в Акру значно легше, ніж виїхати з неї.

Мартін пішов навперейми Сабірові. Той одразу його помітив, однак удав, що не впізнає, і йшов далі, озираючись, як людина, котра вперше опинилася в цьому місці. Мартін наздогнав його й на ходу обмацав наконечник булави з вишкіреною пантерячою мордою, що стирчав у сарацина з-за паска.

– Небезпечна, мабуть, штука?

Він пам’ятав: Сабір купив цю зброю ще в Дорілеї і був дуже задоволений тією покупкою.

Сабір поглянув на лицаря з-під лоба.

– Вона просто створена, щоб відбиватися від розбійників на глухих дорогах. Світ, що його сотворив Аллах, недосконалий, тож бідному перехожому часом доводиться себе захищати.

З боку могло видатися: сарацин незадоволений увагою надокучливого хрестоносця, проте веселий блиск у його вузьких темних очах видавав, що він радий зустрічі.

Мартін тихенько наказав: «Іди за мною!» – і пішов до арки при вході в порт. Сабір ступив за ним, ведучи коня під уздечку. Вони були майже біля входу, коли попереду зчинився галас, з’явилися якісь вершники й почали тіснити коняк перехожих, звільняючи дорогу. Потім залунав розмірений стукіт копит по кам’яних плитах, і між пілонів арки виник іще один гурт вершників. Із першого погляду стало зрозуміло, що це поважні особи. А очолював їх ніхто інший, як сам Річард Левове Серце.

У промінні низького сонця, що сідало за море й розфарбовувало все навкруги в рожеві й багряні тони, король Англії здавався просто осяйним. У довгому червоному вбранні з трьома золотими левами Плантагенетів на грудях, він височів на білосніжному коні. Річард був простоволосим, але звичайний кований обруч, що втримував його золотаво-руде волосся, виглядав на ньому, як корона. За королем рухався почет, праворуч, трохи відставши, скакав довгобородий магістр Робер де Сабле, по іншу руку – молодий Роберт Лестер. А наступної миті Мартін угледів серед вельмож того, кого найбільше боявся, – маршала Вільяма де Шампера.

Рвучко опустивши голову, Мартін пірнув у натовп і спробував з ним змішатися, стати якнайнепримітнішим. Зіштовхнутися із затятим ворогом так близько – однаково, що зазирнути в очі власній смерті. Це було приголомшливо й несамовито моторошно. Але Мартін спробував заспокоїтися і рухатися неквапно, щоб нічим себе не видати.

Чорт забирай! Цей обпечений південним сонцем пихатий тамплієр із холодними сірими очима навіть не подивився в його бік. А він обливався крижаним потом зо страху, начебто зараз той знову, як колись, промовить одне-єдине слово: «Печи!»

Трохи заспокоївшись, Мартін почав спостерігати за подіями.

Лицарі скупчилися навколо Плантагенета, а він указував їм на військові судна, що заполонили всю відкриту місцину гавані, і ті, які видно було на рейді, – головну частину флоту хрестоносців. При цьому він щось жваво обговорював із магістром де Сабле і маршалом де Шампером, інші мовчки слухали. Утім, розчути Річардові слова виявилося дедалі важче – хрестоносці, котрі були в порту, помітивши короля-переможця, вітали його гучними вигуками, які злилися в громоподібний хор: «Річард! Річард! Слава англійському Левові!»

Певний час Плантагенет начебто й не зважав на це, поглинутий розмовою з тамплієрами, та потім, усміхаючись, повернувся до натовпу, обперся на залом сідла й скинув руку у вітальному жесті. Воїни вибухнули піднесеним ревищем.

Тепер волали всі: і хрестоносці, що обступили короля, і моряки на кораблях, і торговці. До них приєдналися мешканці Акри, які враз згадали, що милістю цього правителя місто не було розграбоване. Через пекельний галас коні іржали й шарпалися, а вершники заледве давали раду тваринам, які були на межі оскаженіння. Натовп швидко збільшувався, і його насилу утримували на відстані від короля вартові-списники.

Річарда возвеличували і французи в блакитних накидках із лілеями, й англійці, і люди маркіза Конрада, і пулени короля Ґвідо. Перед собою вони бачили того, хто заприсягнувся за місяць покласти край дворічній облозі, і дотримався слова. Самого лише погляду на цього найвеличнішого з-поміж коронованих лицарів-паладинів вистачало, щоб умить оживити сподівання на перемогу, на відродження християнського королівства, на право воздати молитву при Гробі Господньому й Животворному Хресті і, урешті-решт, надію на Царство Небесне!

Річард, схилившись із сідла, усміхнений та розчулений, простягнув руку – і люди почали ловити її, намагаючись укрити поцілунками чи просто доторкнутися, мов до великої святині. Вартовим було несолодко – як можна оберігати свого пана в такій тисняві? – а тут іще й дзвони вдарили, скликаючи добрих християн на вечірню молитву, і їхній урочистий мідний передзвін, що поплив над містом, у якому ще недавно лунали заклики муедзинів, ще сильніше надихнув хрестоносців.

Плантагенет мимоволі поглянув у бік Темплу, де, немов сова в дуплі, досі ховався, нарікаючи на численні болячки, його союзник Філіп Французький. Чи чує він це?

Стало зрозуміло, що жодного обговорення планів, задля якого, власне, Річард і приїхав у порт з радниками та орденськими братами, не вийде. Люди занадто збуджені й угамувати їх неможливо. Тому він розвернув коня й поскакав до Королівського замку, а юрмисько, благословляючи та возвеличуючи короля, попрямувало за ним.

Мартіна зусібіч штурхали, однак Сабірові якимось дивом досі вдавалося бути поруч. Він навіть жартома прошепотів приятелеві – мовляв, ось найбільш слушна нагода, щоб засадити в очільника хрестоносців кинджал.

– І на місці бути розтерзаним натовпом, – стиха відповів Мартін. – Для всіх цих людей король Річард – надія і слава. Вони його обожнюють. Докази не потрібні – достатньо оглянувтись навколо.

Сабіра потрясло піднесення, що панувало в Акрі, й одностайна віра в успіх походу та в геній полководця короля-очільника. Опустивши голову в темній чалмі, сарацин на невеликій відстані йшов за Мартіном, аж поки той зупинився біля непримітного духана в завулку за собором Святого Андре. Тут свого часу Мартін сидів зі своїм тезкою-аскалонцем, чиє ім’я і діяння присвоїв нині собі.

Господар закладу був той самий, але тепер замість трав’яного чаю відвідувачам подавали пиво та інші хмільні напої, до того ж значно якісніші, ніж коли вином торгували із-за прилавка. За низькими столиками сиділи переважно солдати-християни, але були й сарацини-городяни, що зібралися в коло при кальяні. Невміло пробували покурювати кальян і хрестоносці. У напівтемному приміщенні стояв густий солодкавий запах зілля й спецій, що згорали на вугіллі.

Навряд чи господар міг упізнати Мартіна в його теперішньому вбранні, однак він негайно наказав, щоб Сабірового коня поставили в конюшню, а сам мерщій побіг виконувати замовлення: Мартін звелів подати собі в’яленої риби та світлого пива, а своєму приятелеві – миску курячої локшини з тушкованими овочами й прохолодної води.

– Сабіре, нас тут не потривожать, поїж спокійно, бо ти здаєшся виснаженим.

Сарацин і справді змарнів, його тюрбан та смугастий халат були заяложеними й пом’ятими, а на щоках у нього – багатоденна щетина. Похапцем пробурмотівши щось, що мало б замінити молитву, сарацин жадібно накинувся на їжу. Коли він упорався з локшиною, Мартін звелів подати ще кілька листкових пиріжків із сиром та зеленню. Тепер уже Сабір їв поволі, скоса поглядаючи в протилежний кут, де солдати, задля розваги напоївши місцевого мешканця, регочучи, вчили його хреститися.

– Невірні пси! – стиха лайнувся Сабір.

– Тихше, приятелю! Зараз вони тут господарі, тому не слід привертати до себе увагу. Місто наповнене вартовими, які хапають кожного, хто викликає в них підозру.

Сабір їв, люто рухаючи жовнами, а темні глибокі очі скоса стріляли на всі боки, володіючи ситуацією.

– Мені пощастило, Мартіне, що я відразу тебе зустрів. Йосип нині в Антіохії, він чекає на тебе.

– Як ми і домовлялися, – спокійно зауважив той.

– Якщо ти знав, що Ашерів син там, чому тоді відразу не поквапився в Антіохію? Адже Акра впала більше місяця тому.

О, якби ж то все було так просто!

Не відповівши на запитання, Мартін попросив приятеля розповісти, де він сам пропадав увесь цей час. Вони з Ейріком уже подумали, що сталося щось погане.

– Усе через Обрі де Рінеля – нехай Ібліс^[153] володіє його душею при світлі дня і в темряві ночі! Повір, друже, цей паршивий шакал завдав нам із Йосипом стільки клопотів, скільки не спроможний заподіяти злобний шайтан.

Мартін запитально підвів брову, і Сабір продовжив.

Обрі де Рінель справно виконував роль охоронця при Йосипові, яку доручив йому Мартін, аж поки вони перетнули кордон Кілікії та зупинилися в розташованій там прецепторії ордену Храму. Жовтоголовий англієць відрекомендувався тамтешньому прецептору, родичеві маршала Вільяма де Шампера. Звісна річ, храмники його обласкали, а коли взаємини Обрі й прецептора стали майже приятельськими, англієць йому розповів, що супроводжує молодого багатого єврея, якого можна взяти в полон і дістати викуп. Кілікійська прецепторія дуже небагата, тому лицарі вирішили, що й справді було б непогано заволодіти грошима Йосипа бен Ашера. А потім вони повелися, як справжнісінькі розбійники: схопили хлопця, перебили всю його охорону, примусили здатися навіть Сабіра, але згодом звільнили, щоб відрядити гінцем у місто Сіс – за викупом до батька Йосипової нареченої.

Беньямін із Сіса, почувши про біду, в якій опинився майбутній зять, спершу хотів був зібрати потрібну суму. Однак, поміркувавши, вирішив інакше. У Кілікії шанують закони, а євреїв-купців поважають, от він і вирушив до царя Левона, знаючи, що той дуже незадоволений розташованою на його землях прецепторією храмників. Присутність лицарів Храму у своїх володіннях цар терпів винятково з поваги до імператора Фрідріха Барбаросси, але він уже був у кращому світі, тому лицарі-монахи втратили підтримку в Кілікії. Беньямін із Сіса домігся аудієнції, виклав суть справи, однак далі почалася тяганина: поки чиновники Левона сильним загоном дісталися прецепторії, поки тривали перемовини про звільнення Йосипа, минуло чимало часу.

Потім Сабір мусив охороняти Ашерового сина дорогою в Сіс і залишатися там протягом усього весілля. Він уже збирався поїхати геть, але Йосипові все одно потрібен був провідник до Антіохії, куди він збирався вирушити відразу після святкувань. Сабір його квапив, однак Йосип мав залишатися в Сісі стільки, скільки вимагали правила пристойності. Урешті-решт, вони таки покинули Кілікію і прибули в Антіохію, Йосип зафрахтував корабель…

– Знаєш, кого я зустрів у гавані Святого Сімеона в Антіохії? Обрі де Рінеля! Вифрачений, немов константинополька повія, він, ледь не обнімаючись, пихато прогулювався із сенешалем Антіохійського князівства Рено де Бюрзе, братом Сабілли, дружини князя Боемунда. Ці жевжики так ніжно трималася за ручки, так віддано дивилися один на одного, що в мене не залишилося жодних сумнівів щодо того, які між ними стосунки. А дружина ж цього лопуха Обрі прекрасна, мов гурія райських садів! Присягаюся милістю Аллаха, я мало не проблювався просто на набережній!

Мартін вражено дивився на приятеля. Воістину несповідимі шляхи вищих сил… Він згадав Джоанну, її вершкову шкіру, суничні вуста, гордовиту поставу принцеси і фіалкові очі, що здаються холодними й зверхніми доти, доки не знаєш, що за вогонь палає в її прекрасному тілі. Отже, все це для Обрі нічогісінько не значило? Не дивно, що лорд Незербі часом липнув навіть до Мартіна!

Від цього спогаду його скривило. Помітивши вираз обличчя Мартіна, Сабір стиха засміявся.

– Присягаюся батьковою бородою, в мене було таке ж лице, коли я все це второпав. Але те ще не найгірше: поки я приходив до тями від побаченого, англієць мене помітив. Він негайно відійшов від свого коханця і, втупившись у мене поглядом, почав йому щось нашіптувати. Я швиденько вирішив забиратися, однак менш як за два квартали мене наздогнали, обеззброїли й кинули в темницю. Без жодних підстав. Хоча – Аллах свідок! – причина таки була. Я занадто багато знав про родича маршала де Шампера, тому він вирішив позбутися небажаного свідка в найпростіший спосіб.

Сабір стих, очікуючи, поки повз їхній столик пройдуть підпилі хрестоносці, що волочили за собою п’яного сарацина. Той силкувався щось наспівувати, киваючи в такт головою, кінці чалми висіли, як віслючі вуха, а один його черевик так і лишився валятися між ослонів.

Тепер у духані майже не було відвідувачів, і Сабір продовжив розповідь.

Він хвилювався, що Йосип не здогадається, де подівся його попутник, але той був тямовитим хлопцем, про все довідався, однак визволити його не зміг. Сабір гнив у підземеллі, аж поки по Обрі де Рінеля власною персоною з’явився сам маршал де Шампер і силою забрав його в Акру. Вочевидь, де Шамперові вкрай потрібно було зам’яти цю некрасиву історію. Коли ж вони поїхали, Сабір уже нікого не цікавив. Йосипові вдалося підкупити чиновників і звільнити його.

– Потім Йосип відіслав мене в Акру – знайти тебе й повідомити, що в Антіохії на вас чекає судно.

Покінчивши з останнім пиріжком, Сабір обперся спиною на стіну духана і звернув на Мартіна погляд своїх бездонних очей.

– А що в тебе, друже мій? Чи вдалося тобі подбати про пані Сару та її дітей? Чи готовий ти покинути це місто – пекельне стовковище невірних?

У тьмяному закутку духана хтось монотонно деренчав по струнах, смерділо курячим послідом, розлитим вином і кальянним димом, хтось заливчасто хропів на підлозі під стіною. Уже поночіло, а Мартін та Сабір досі розмовляли. Незважаючи на всі аргументи й пояснення друга, сарацин не міг повірити, що той неспроможний вивезти з Акри Сарину родину, і вважав це недбалим зволіканням.

– О, Мартіне, – він скрушно хитав головою, – Аллах покарає тебе за таку забарність! Задля чого ти тягнеш час, якщо наш добрий господар і благодійник Ашер бен Соломон іще із самого початку порадив тобі, як чинити в разі ускладнень? Хіба не для того ти так довго приподоблювався тій солодкій гурії Джоанні? Чи ти шукаєш нагоди ще раз розважитися з нею перед весіллям із красунею Руф’ю?

Від імені коханої Мартінове серце здригнулося. О, якби вдалося врятувати Сару, він міг би твердо розраховувати, що матиме за дружину Ашерову дочку! Та поки що не дозволяв собі навіть думати про неї, усвідомлюючи, яка вона тепер далека й недосяжна.

Мартін мовчав, дивлячись на поліровану поверхню свого шолома, який лежав на столі. У ньому відбивався вогонь, що його вже встиг розпалити господар духана. Стягнувши з голови стібаний підшоломник, Мартін скуйовдив вологе волосся. На Сабіра він не дивився, адже навіть близькому другові не наважувався сказати, як жахає його ймовірна зустріч із Вільямом де Шампером. І чим чіткіше він усвідомлював, що зустріч ця невідворотна, що Ашер бен Соломон від самого початку все обдумав і врахував найвинятковіші ситуації, тим холодніше робилося в нього на душі.

Мабуть, саме тому останнім часом його мучили нічні кошмари. Ця людина була для нього смертельно небезпечною – насамперед тим, що майже відразу розгадала його, прочитала, мов розгорнуту книжку, те, що він усіляко намагався приховати… Але чому він вирішив, що маршал його впізнає? Адже Мартін з’явиться в одязі лазарита, його обличчя храмник не побачить, та й прохання його буде більш ніж скромним: лише дозволити невеличкому гурту жінок з дітьми покинути фортецю. Невже він відмовить, ризикуючи навіки зганьбити сестру, чий любовний зв’язок із лазаритом буде викрито? Так, де Шампер знаний своєю педантичністю в питаннях честі, але, якщо він зробить таку незначну поступку, то виграє значно більше. І все ж…

Раптом Мартін збагнув, що його мордувало не менше за страх перед маршалом. Він відчайдушно не хотів, щоб у цю історію було втягнено Джоанну. Це так, але поки він зволікає та вагається, Руф чекає…

Нарешті він підвівся:

– Твого коня я можу улаштувати в конюшні Ґвідо де Лузіньяна, у якого служу. Він і досі дуже довірливий хлопець. Але для тебе навряд чи знайдеться місце серед його обслуги. Тому переночуєш тут. – Мартін кивнув у куток, де, замість одного, вже хропіло троє постояльців. – Місто переповнене, тому ти не знайдеш спокійнішої місцини. А завтра… Що ж, якщо я і завтра не вигадаю іншого способу вивезти сестру нашого покровителя з Акри, я піду до де Шампера!

Переховуючись тісними й темними вуличками Акри, Мартін зрозумів, що вже готовий на такий крок. Приїзд Сабіра немов підштовхнув його, і він більше не вагався. Попри те, що вони із сарацином були давніми друзями, між ними завжди існувало суперництво у звитязі та хоробрості. Колись Сабір витягнув приятеля з підземелля, де його катував де Шампер, і тепер натякав, що сам готовий виконати доручення Ашера бен Соломона, якщо Мартін й надалі зволікатиме.

Сабір не розумів одного: навіть зранений і розчавлений тортурами Мартін був для нього більш вдалим попутником, ніж немолода єврейка, обтяжена сімейством… І не варто забувати про старого лікаря Єгуду! Мартінові потрібна одна подорожня грамота на всіх, і лише де Шампер може її виписати… І все ж глибоко в душі Мартін сподівався, що завтра йому пощастить і він знайде в порту, хоча б і серед тих-таки пізанців, яким довіряють тамплієри, шкіпера, котрий спокуситься на великі гроші й візьме їх на борт свого судна.

Наступний день настав, але щастя так і не усміхнулося Мартінові.

Маршал Вільям де Шампер повернувся від короля Річарда пізно. Він бачив, що з наближенням призначеного Саладіном дня викупу король усе більше нервує і стає дедалі дратівливішим. Його сподівання, що бодай ця подія затримає Філіпа Капетінга у Святій землі, не виправдалися. Вільям не хотів засмучувати англійського Лева, однак напевно знав: французький король уже цілком готовий відплисти.

Комплеторіум^[154] давно завершився, але Вільям таки ввійшов у порожню зараз каплицю Темплу. Він докоряв собі тим, що через нескінченні засідання воєнної ради і незчисленні орденські клопоти дедалі менше часу знаходить на спілкування з Богом. Однак тамплієри були не так монахами, як воїнами, і невдовзі мав відбутися великий похід, перед яким традиційно виникало багато справ. Як маршал ордену Вільям відповідав за екіпіровку лицарів Храму, їхню зброю та стан коней, щодня проводив тривалий бойовий вишкіл. Це він міг би доручити й командирам загонів, але волів усім керувати особисто. Однак людина лише припускає. А вирішує все Господь.

Вільям молився ревно, молитва ж виходила сумбурною. Він то читав «Ave», то звірявся Спасителеві у своїх тривогах та ваганнях, просив напоумити його. Але, не отримавши відповіді, схиляв голову на складені долоні, і думки його шарпалися, мов наполохані кажани.

Річардів план послати флот, щоб він повагом рухався уздовж узбережжя, допомагаючи хрестоносцям у поході з моря, був просто чудовим. Але навряд чи для втілення цього задуму королю знадобиться допомога самого де Шампера – усе ляже на де Сабле, і це зблизить магістра-анжуйця з Плантагенетом… На жаль, він, Вільям, досі ревнує де Сабле до короля, а Господь читає в його душі і, хоч як би маршал це приховував, знає його марнославні думки.

Думав він також про Джоанну й молився за неї.

Але, згадуючи сестру, він мимоволі міркував і про її чоловіка Обрі де Рінеля. Той іще покидьок! Вільям мусив витягувати його мало не з ліжка сенешаля де Бюрзе, щоб примусити вступити в лави хрестоносного воїнства. Задля честі роду маршал приховав від усіх його сороміцькі розваги, а цей срамник почувається, наче нічого й не сталося, та ще й втесався в довіру до короля, заявивши, що довго хворів дорогою після начебто поранення, а тепер сповнений завзяття й готовий битися во славу Святого Георгія. Як він викаблучувався перед Річардом під час навчань, збиваючи списом солом’яні опудала та розсікаючи на скаку плетені мішені на жердинах. Ось, мовляв, якого бійця здобув Річард Левове Серце! Лишається тільки сподіватися, що таким же успішним де Рінель буде і віч-на-віч зі справжніми сарацинами…

Із Джоанною Обрі поводився ґречно та стримано, остерігаючись, що дружина дещо знає про його антіохійські походеньки. О, в багатій і розбещеній Антіохії не дивно було втратити голову й забути про будь-яку стриманість. Це місто по-ромейському розкішне, по-східному зманіжене і, приваблюючи християн та єретиків усіх мислимих конфесій, робить людей украй безсоромними й пробуджує в них найниціші бажання. Схоже, саме це й сталося з безпутним Обрі де Рінелем. Однак Вільям не захотів принижувати сестру і змовчав про те, кому віддав перевагу її чоловік. А Джоанна уникає його лише тому, що досі ходить до знахарів по очисне зілля й боїться заразити Обрі…

Та чим довше маршал міркував про її близькість зі лжегоспітальєром, або лазаритом, тим більше дотримувався думки: сестру безсоромно надурили. Або ж їй самій подобалося бути ошуканою. Однак хай там як, а Джоанна досі уникає чоловіка й сумує. Той короткий час, коли вона раптом знову стала весела й шебутна, минув, і тепер Вільям шкодував про це так само, як доки осуджував її. Вона таки славна дівчинка, жвава, розумна, чарівна.

Вільям іще раз щиро помолився за сестру, за те, щоб її не зачепила жодна біда і щоб Обрі-бевзь належно її оцінив. Адже Джоанна його дружина перед Богом та людьми, тому їм доведеться жити разом.

Вільям вийшов із каплиці аж уночі. Молодий місяць підіймався з-за веж Темплу, окреслюючи їхні суворі чорні силуети на тлі південного неба. Місто ще не спало, повітря було теплим, з моря долинало хлюпотіння хвиль об приступки прибережних укріплень. Галереї, що далеко вгорі перетинали внутрішній двір і зв’язували між собою вежі замку, здавалися величезним чорним павутинням, а кам’яні горгулії на них – горбатими демонами.

При вході в каплицю Вільям узяв зі стійки раніше залишений меч і поволі почав підійматися у верхні покої. У вікнах вежі, де мешкав король Філіп, досі горіли світильники, стиха лунала музика. У французьких лицарів був значно більш світський спосіб життя, ніж в орденських братів, що не подобалося де Шамперу – своїм вільним та переважно безтурботним буттям французи бентежили суворих тамплієрів.

Але це були сторонні, марнотні думки. Після полегшення душі молитвою маршал не хотів дратуватися. Піднявшись у донжон,^[155] він трохи затримався з помічником орденського сенешаля, щоб нагадати: завтра той мусить перевірити надійність зовнішніх ґрат.

Несподівано його співрозмовник повідомив, що на маршала чекає якийсь брат-лазарит.

– Так пізно?

– Він прийшов іще до вечірньої молитви, але, схоже, у нього важлива справа, якщо він досі тут. Ніхто з нас не насмілився наказати цьому нещасному забратися звідси. Ми… одне слово, ми навіть не наважувалися до нього наблизитися.

Вільям знав, що напередодні в Акру прибуло кілька прокажених лицарів. Що привело до нього одного з них? Проблеми із житлом? Чи, може, хтось намагався скривдити і так нещасних братів ордену Святого Лазаря? Місяць байдикування погано позначається на людях – хворого могли образити чи брутально прогнати.

– Нехай пройде у велику галерею, – наказав де Шампер.

Велика галерея була просторою широкою залою, дальній кінець якої ховався в напівтемряві. Тут іще не погасили олійних ламп, установлених на кованих триногах, і їхнє жовтаве світло зливалося з примарним сяйвом місяця, що пробивалося крізь ковані вікна. Стіну навпроти, яку сарацини прикрасили давно висловлюваннями Пророка, тепер затуляли щити орденських братів – біло-чорні, мигдалеподібні, із червоними хрестами.

Лазарит з’явився з бічного входу й відразу попрямував до маршала, що стояв біля вікна. Голова його аж по плечі була прикрита блискучим металевим топхельмом, сіра кота із зеленим хрестом спадала великими брижами поверх дзенькотливої кольчуги, рухався лицар неквапно й граційно, мов породистий скакун. Страхітлива хвороба, через яку він приховує обличчя, – і така сила та грація в кожному русі!

Вільяма раптом кольнула якась тоскна підозра, та, коли він привітався з лицарем, його голос лунав спокійно:

– Слава Ісусу Христу, брате!

– На віки Богу слава! – дещо приглушено з-під шолома відповів лицар.

Шолом був чудовим, отвір для очей – доволі широким і досить довгим, щоб бачити поле бою. Очі лазарита здалися маршалові світлими. Чи були вони блакитними?

– Слухаю вас, брате.

Лазарит глибоко вдихнув і став на коліно.

– Месіре маршал, прошу дозволити мені покинути Акру.

Це була несподіванка. Тим часом лазарит підвівся і додав:

– Мушу визнати, що моє прибуття до Святої землі було помилкою. Удома на мене чекають украй важливі незавершені справи, що вимагають моєї присутності. Повинен повернутися, щоб виконати обов’язки, покладені на мене моїм родом. Тому прошу видати мені і моїй свиті дозвіл відплисти на одному з кораблів, що прямують до Європи.

Вільям зо хвилину помовчав, а потім зауважив, що, вступаючи в орден лазаритів, визнаючи свою хворобу, лицар уже не може перейматися мирськими справами. Тим паче дивно таке чути від брата, який щойно зійшов із корабля. Адже так? Його пізній гість прибув лише вчора?

Вільям знав усіх лазаритів, уцілілих після взяття Акри. Цей був не з них. А про прибулих учора він поки не довідався нічого.

– Справді, месіре, – промовив лицар, – але вже тут мені вручили послання, що зобов’язує мене повернутися разом із почтом. Їх п’ятеро, зокрема троє дітей, один з яких – немовля. В ім’я ран Ісусових, котрий страждав за нас на хресті, благаю виконати моє прохання!

«Про своїх супутників він, схоже, особливо дбає, – зауважив де Шампер. – Але яка ще свита в прокаженого? Що за діти?»

Зараз маршал думав про хитромудрі спроби втечі з Акри мусульманських полонених. До чого вони лише додумуються, щоб утекти звідси. До яких тільки хитрощів удавалися заслані емірами вивідувачі, аби повернути свободу своїм друзям і родичам, яких полонили хрестоносці. І тепер він майже не сумнівався, що і цей воїн, котрий удає із себе лазарита, має на думці щось схоже.

– На чиє ж ім’я я маю видати дозвіл? – стиха поцікавився маршал і почув легесеньке зітхання полегшення. Однак де Шампер лише дозволив незнайомцеві потішити себе надією.

– Мене звуть Мартін д’Ане. Я лицар із Намюра.

Маршалу враз стало гаряче в грудях. Мартін д’Ане! Звабник його сестри? Чи той, хто справді є під цим іменем в орденських списках і котрий таки хворий на лепру? Але ж він начебто збирався в Палестину, та магістр госпітальєрів Гарньє нічого не знав напевно… Чи пов’язаний він якось із Джоанною? Хто він насправді?

Та хоч як би вирувало зараз у душі Вільяма де Шампера, зовні він був цілком спокійним. Мартін д’Ане перерахував своїх попутників: зброєносець, служник-араб, похилого віку служниця, молода жінка з новонародженою дитиною і ще двійко дітей. Хто йому ці люди?

Голос незнайомця викликав у пам’яті неясні óбрази. Спокусник, якого змалювала сестра, нагадав йому людину, що колись облудно скерувала війська Єрусалимського королівства до оточеної Тіверіади, і тепер маршал намагався розпізнати в його мові знайомі інтонації. Минуло чимало часу, це непросто, особливо, враховуючи, що вивідувач на ім’я Арно де Бетсан переважно мовчав, а згодом стогнав і волав під тортурами. І зрештою таки зумів утекти.

Чи міг він наважитися після всього того знову постати перед своїм катом? Навряд чи це він. Тоді хто? Лазарити стверджували, що один із членів їхнього братства, теж Мартін, загинув у сутичці із сарацинами.

– Я хотів би побачити тих, про кого ви кажете, перш ніж дозволити вам відплисти, – де Шампер промовив це цілком миролюбно, додавши: він неодмінно мусить переконатися, що його супутники – не полонені сарацини.

Лазарит не заперечував. Маршал може прибути особисто чи прислати когось, аби пересвідчитися: ті люди не належать до полонених із гарнізону Акри.

Раптом де Шампер сказав:

– Покажіть-но мені своє обличчя.

Лазарит замовк.

– Не принижуйте мене таким наказом, месіре, – він зробив крок назад.

Прокажені не люблять, коли їх спотворені лиця бачать здорові люди. Навіть ті, кого маршал знав в Акрі, відкривалися лише перед ним. Цей же вдавав із себе щойно прибулого, тож, як і решта своїх побратимів, міг не бажати показувати свого каліцтва, своєї ганьби і болю.

– Я наполягаю.

– Ні!

Де Шампер розвів руками.

– Що ж, тоді я змушений вам відмовити.

Він розвернувся, вдаючи, що покидає галерею.

– Месіре, ви не зможете мені відмовити! – вигукнув услід йому лазарит. – Інакше…

Маршал зупинився. Лицар повільно наблизився до нього.

– Інакше я розповім вашим побратимам, що сестра їхнього маршала, Джоанна де Шампер, була моєю коханкою!

Отже – це він!

Вільям де Шампер мовчки роздивлявся співрозмовника. Тим часом лжелазарит сказав: якщо його схоплять, вірні люди негайно поширять звістку про Джоаннину ганьбу. Є чимало свідків, готових це підтвердити. Скажімо, близький сподвижник короля граф Робер Лестер, комендант фортеці в містечку Олімпос Чезаре да Гузіано, його капелан отець Паоло і ще багато, багато хто.

– Ваша сестра, месіре, була дуже люб’язна до мене, – додав він. – Вона стала останньою радістю мого життя, оскільки хвороба невдовзі наклала на мене своє жорстоке клеймо.

– У вигляді двох опіків? – пішов в атаку де Шампер.

Лазарит ледь стушувався. Потім потиснув плечима й заявив, що не розуміє, про що каже маршал. У нього зовсім інші ознаки хвороби, очевидніші й страшенно відразні. Він їх не показуватиме, аж поки не знадобиться, щоб усі переконалися: Джоанна де Шампер, кузина короля і придворна дама його дружини, мала зв’язок із прокаженим.

Він говорив досить красномовно й переконливо, запевняючи, що буде німим, як могила, якщо маршал не перешкоджатиме його від’їзду. І все ж Вільям відчув відчай у його голосі. Але цей відчай був нічим порівняно з відчуттями самого маршала. Милий Боже! Яка страхітлива ганьба!.. Якщо клятий Мартін д’Ане і справді хворий на лепру і про його любовний зв’язок довідаються при дворі… Яка брудна, невитравна пляма ляже на ім’я де Шамперів! Може, таки поступитися? Та чи не бреше цей пройдисвіт? І хто він насправді, щоб він був проклятий!

– Вам так необхідно покинути місто з цими людьми, що ви наважуєтеся мені погрожувати? – запитав маршал, приховуючи розгубленість і страх.

– А ви готові принизити мене, змушуючи оголити мої виразки?

Незнайомець почав тяжко дихати.

– Присягаюся, покохавши вашу сестру, я не знав про свою недугу. І мені буде невимовно гірко, якщо вона втратить добре ім’я. Але цього не станеться, коли ви дозволите мені відплисти звідси. Це необхідно, такі обставини. Я навіть погоджуся відкритися перед вами, якщо ми дійдемо згоди, і ваша честь залишиться незаплямованою.

Честь! Як може людина жити і вважати себе таким, як решта, позбувшись честі? Якщо над нею насміхаються та цураються її?!

Вільям зібрав усю свою волю. Спокійно. Насамперед слід з’ясувати, хто перед ним. Прокажений? Султанів вивідувач? Чи звичайний пройдисвіт на ім’я Мартін, який спокусив його сестру і збирається позбавити гідності всю його родину. Але хай там що, цього Вільям не дозволить.

Він із легеньким дзвоном витягнув із піхов меч – довгий, атласно-сірий, з вузьким і глибоким долом,^[156] – путня зброя, щоб, хай хоч там хто він є, забити цього негідника.

Лазарит відступив, опустивши руку в кольчужній рукавиці на руків’я свого меча.

– На вас не бойовий обладунок, – із легким сумом промовив він. – Це буде несправедлива сутичка.

Справді. Вирушаючи на воєнну раду, Вільям не вбрав обладунку, бо це було б незручно за такої спеки. Але завдяки виробленій протягом життя в Палестині звичці він і сьогодні вдягнув під туніку стібану шкіряну куртку, його руки від кисті до ліктя закривали сталеві ручники, а на плечах лежала кольчужна пелерина, каптур якої було відкинуто на спину.

Маршал, не поспішаючи, витягнув з-за паска рукавиці, надів їх і відступив до стіни за одним зі щитів. Повернувшись спиною до ворога, він напружився, готовий умить розвернутися, але той і не збирався завдавати удару в спину. Благородний? Зневажає? Здивований? Не встиг відреагувати? Де Шампер дізнається про це, коли дійде до поєдинку. Але ця людина не має втекти від нього.

Затулившись щитом, маршал атакував першим, та лазарит легко відбив його стрімкі й рвучкі удари. Він повторив атаку – нічого не змінилося. Клинки схрещувалися, ляскаючи і висікаючи іскри.

Тепер уже жоден супротивник не рвався вперед – вони кружляли, час від часу роблячи випади чи завдаючи ударів, намацуючи слабкі місця в обороні суперника. Проте кожен із них розумів: затягувати поєдинок не варто. Першим не витримав де Шампер: він збагнув, що лазарит не наважиться вбити маршала ордену в стінах Темплу, натомість у нього була єдина мета – знищити підлотника. Спіймавши момент, він завдав несподіваного й нищівного засічного удару. Меч із пронизливим свистом розсік повітря, але суперник устиг ухилитися, відскочивши вбік, тож тамплієр змушений був розвернутися відразу за ним. Мартін відбив атаку діагональним ударом знизу, що від нього Вільям ухилився завдяки щиту.

Морений дуб, обшитий воловою шкурою, витримав, однак лише тепер маршал повністю оцінив могутність супротивника. Той був вищий за нього і стрункіший, майже тендітний, проте його кольчуга приховувала сталеві м’язи. До того ж лазарит значно молодший за де Шампера, прудкіший і рухливіший. Відступаючи і виважено обороняючись, він примушував маршала атакувати ще й ще, розраховуючи, що той утомиться першим і припуститься фатальної помилки. Але ж ні! Тамплієр уже знав, як змусити противника перейти в наступ: крок за кроком він відтискав його в кут галереї, де стіни й колони не дозволять ворогові так спритно маневрувати.

Розрахунок був точний: затиснутий лазарит змушений атакувати, щоб вирватися з пастки. Він рухався неймовірно, просто фантастично швидко – швидше за будь-якого воїна, з яким колись доводилося битися маршалові. Його меч завдавав десятки миттєвих горизонтальних і вертикальних ударів, спрямовуючи більшість із них у незахищену голову тамплієра, оскільки свій корпус той майстерно прикривав щитом.

Де Шампер ледве встигав відбивати цей смертоносний шквал, використовуючи то частину свого меча, то край щита, то умбон,^[157] розташований просто в центрі хреста, зображеного на щитах храмників. Упівока він відзначив, що в прогоні дверей з’явилися кілька орденських сержантів, проте, повагавшись, вони безгучно забралися. У замку войовничого ордену такі герці – звична річ, і нічого дивного в тому, що маршал вирішив випробувати новачка-лазарита.

Вільям не гукнув їм, не наказав схопити чужака. І не через гординю, навіть не через бажання особисто помститися за наругу над сестрою. У ці хвилини він щиро насолоджувався сутичкою з чудовим суперником і водночас був абсолютно впевнений, що він нікуди від нього не подінеться. Він у його руках. Незалежно від наслідків поєдинку тікати йому просто нікуди – адже вони в Темплі!

У лазарита була чудова кольчуга – хорошого панцирного плетіння, гнучка, але дуже міцна. Де Шампер уже двічі його зачепив, та вона витримала, хоча супротивник, якби мав шанс вижити, не уникнув би синців. Але в нього не було такого шансу.

Маршал уже зрозумів, що той, хто зараз протистояв йому, здобував вишкіл не в звичайному бою на мечах, як усі хрестоносці: він частіше бив ріжучи, а не рубаючи. Це властиво для тих, хто спершу опанував шаблю, а вже потім узяв до рук прямий клинок. А що як перед ним і справді сарацин? Наступної миті, коли їхні клинки схрестилися й обличчя супротивників опинилися поруч – одне розпашіле, з прилиплими до скронь вологими пасмами, а інше – сховане за сталевою личиною, з-під якої у світлі смолоскипів напружено блищали блакитні очі, він умить позбувся цієї думки. Його ворог не араб і не тюрк. Зрадник на службі в невірних! Такі не заслуговують нічого, крім смерті!

Проте під натиском лазарита Вільямові довелося відступити. Він задкував, перетинаючи простору залу по діагоналі, а лазарит завдавав удар за ударом, то націлюючись маршалові в голову, то заходячи зліва, намагаючись дістатися до неприкритої щитом частини тіла. Під час одного з разючих випадів, коли ворог опинився зовсім поруч, де Шампер зробив невловний рух, і закутий у сталь край важкого щита, прослизнувши під нижнім краєм топхельма, із силою врізався супротивникові в горло.

Голова лазарита відкинулася, він відсахнувся, і цього вистачило, щоб маршал устиг завдати колотий удар у плече. З-під шолому долинув глухий скрик, але кольчуга й цього разу витримала. Незнайомець умить перехопив меч у ліву руку, – для де Шампера це була несподіванка. Він спробував затулитися щитом від лункого горизонтального удару, але було запізно – сталь зблиснула біля самісіньких його очей. Урятувало маршала тільки те, що він рвучко відсмикнув голову, а наступної миті з-під волосся на брову, а потім і в очницю заструмувала кров.

Його супротивник однаково добре володів обома руками, але тепер, коли лазарит тримав меч у лівиці, де Шампер здобув перевагу в обороні. Тому він негайно взявся атакувати, завдаючи безліч ударів – засічних, вертикальних і знизу. Клинки висікали жмутки іскор. Маршал поспішав – кров, збігаючи з чола, засліплювала; не було ні часу, ні можливості протерти очі, і його меч миготів дедалі швидше.

Де Шампер і сам не помітив, як йому якимось дивом вдалось обеззброїти лазарита. Це сталося, коли він уже й не намагався цього зробити. Клинки схрестилися, вістря його меча ковзнуло за гарду меча супротивника, він мимоволі зробив короткий обертальний рух – і лазаритів меч із ляскотом упав не менше, ніж за десять кроків від них. Маршал, відсапуючись, упритул дивився на обеззброєного ворога.

– От і все, лазарите!.. Чи хто ти там насправді…

Але це ще був зовсім не кінець. До Мартінової правиці повернулася чутливість, і наступної ж миті він невловним рухом вихопив ззаду з-за паска батіг. Плетений сиром’ятний пасок розгорнувся кільцями, наче сонна змія.

Вільям де Шампер усміхнувся. Примарна надія. На що здатен батіг проти загостреного, мов бритва, клинка?

Аж тут плетений пасок блискавично, із шурхотом розсік повітря, і пекельний біль у руці, якою де Шампер стискав меча, примусив тамплієра зойкнути. Ушитий на кінці свинець навіть через рукавицю розсік плоть, розтрощив дрібні кістки, і меч де Шампера упав на кам’яні плити.

«Він переміг», – вражено зрозумів тамплієр. Але маршал не міг дозволити цьому спритному розвідувачеві втекти.

Як необачно! Слід було відразу гукнути вартових!

Де Шампер уже збирався був це зробити, однак незнайомець захопив його батогом під коліна і смикнув до себе з такою силою, що храмовник повалився навзнак. Його потилиця вдарилася об кам’яну підлогу, а в лице врізався окований край щита. На якусь мить він знепритомнів, але вже наступної несамовито закричав:

– Варто, сюди! До мене!

Завдяки нелюдському зусиллю йому вдалося відірвати своє тіло від підлоги й стати навколішки. Лазарит тінню пронісся повз нього, його постать мелькнула на тлі тьмяних вогнів у лампах і зникла. «Нічого, – подумав Вільям. – Йому, однак, нікуди тікати».

З обох кінців Великої галереї вже замиготіли смолоскипи, з’явилися темні постаті караульних сержантів, що серед них було кілька лицарів у білому.

Наблизившись, вони остовпіли: маршал ордену, подертий, спітнілий, засапаний, стояв навколішки, метаючи очима блискавки.

– Схопити його! – уривчасто видихнув Вільям, не розуміючи, чому вони зволікають.

Але ті просто не могли второпати, чого хоче від них маршал. Тут нікого не було. Де Шампер рвонувся, змахнув рукою та обернувся: у віконному прогоні чорнів силует, що при світлі місяця, який уже піднявся з-за веж, здавався нелюдським. Здоровецька сталева голова без шиї і струнке худорляве тіло, навколо якого розвівалися на нічному вітрі краї довгої коти. На мить маршалові здалося, що ця людина усміхається під шоломом, маршал шкірою відчував спрямований на нього крізь отвори насмішкуватий погляд.

– Он він! – прогарчав Вільям. – Агов, здавайся! Тобі все одно нема куди подітися!..

Але той думав інакше. І, коли вартові були вже за два кроки, змахнув батогом, який і далі стискав у руці, немов розсікаючи темряву, – та зістрибнув з вікна.

Немислима висота, вимощений камінням двір унизу, гострі ратища в ровах, що оточують вежі…

Розштовхавши воїнів, які скупчилися біля прогону, Вільям швидко визирнув униз. Непевного місячного світла було достатньо, щоб роздивитися: при підніжжі вежі нікого немає. Раптом один із воїнів зойкнув:

– Сили небесні!

Маршалові перехопило подих.

Лазарит стояв на даху однієї з кам’яних галерей, що нависали над двором. Як він міг там опинитися? Як здолав відкритий простір, що відділяв вікно Великої зали від галереї? Чи мислимо це для людини з плоті та крові?

Він зрозумів це, побачивши, як той перескочив із горішньої галереї на іншу, розташовану значно нижче. Стрибок був неймовірно легким і немов уповільненим, наче дивний незнайомець линув у повітрі. Майже не затримавшись там, темний силует розвернувся і… впав униз.

Але ні – замість того, щоб упасти, він пролетів дугою над подвір’ям, тримаючись за руків’я батога, й опинився біля кам’яних горгулій на наступній галереї. Його постать на мить злилася з їхніми горбатими темними обрисами, потім він випростався і помчав крівлею переходу до однієї з віддалених веж замку, що фасадом виходила до моря.

– Не зволікаючи… – просичав де Шампер, судомно смикнувши комір кольчужного надпліччя. – Бийте тривогу! Подвоїти варту біля воріт, підняти всіх у Темплі! Він не повинен спуститися зовнішньою стіною! Хай там що, схопіть мерзотника – живим чи мертвим!

Караульні мерщій кинулися виконувати наказ. Незабаром ударив гонг, засурмили роги, затупало безліч ніг і залунали вигуки. Уривчасто віддавалися команди, ляскало й скреготіло залізо опущених ґрат.

Вільям де Шампер так і стояв при вікні Великої галереї – метушня в замку його не обходила. Лицарі й без нього обнишпорять кожну шпару та перекриють підступи до стін. Зараз тут стільки орденських братів, що незнайомець не має жодної надії втекти неушкодженим. За кілька секунд Темпл буде оточено… «Та цих кількох секунд йому цілком може вистачити», – раптом подумав він.

Маршалове обличчя немов скам’яніло. Місячне світло відбивалося в його широко розкритих очах.

– Це асасин, – нарешті стиха мовив він. – Але чому… Чому вони вирішили втрутитися?

Тільки вихованці Старця Гори вміли здійснювати такі стрибки, долаючи в польоті немислимий для звичайної людини простір, і так легко пересуватися кам’яними виріжками над безоднею.

І маршал знову повторив:

– Асасин…

Розділ 20

Старий лікар Єгуда оглянув розпухле Мартінове плече.

– Просто сильно забите місце. Кістки цілі.

Мартін сидів оголений до поясу, поки Єгуда змащував бальзамом порізи від меча де Шампера. Відчуття не надто приємні, але могло бути ще гірше. Маршал, безумовно, чудовий воїн, і в нього був шанс.

Він мовчки натягнув через голову нижню сорочку.

Знахар скоса позирав на лицаря.

– Може, ви мене все-таки відпустите?

«Забирався б ти, діду, під три чорти!» – роздратовано подумав Мартін.

Утрьох – Мартін, Сабір і старий єврей – вони тулилися в підземному сховку Сариного будинку. Сарацин скоса дивився на приятеля, а Єгуда знову завів своєї: мовляв, він зникне непомітно, ніхто його не затримає, про нього вже всі забули…

– Старий, замовкни заради Аллаха! – різко перебив його Сабір. – Після переполоху, який Мартін учинив у Темплі, варти в місті вчетверо побільшає. І тебе схоплять, щойно вистромиш надвір свої пейси. Затям: навіть у пеклі не мордують грішників так, як уміють храмники. Ці іблісові діти в будь-кого видеруть зізнання.

Старий відвернувся, гірко застогнавши, і, накинувши на голову край свого чорного жупана, став погойдуватися, буркочучи молитви.

Сабір допоміг Мартінові вбратися в кольчугу й туніку з гербом де Лузіньянів. Хотів був підбадьорливо поплескати приятеля по плечу, але вчасно схаменувся.

Так, Мартіну добряче перепало. І надії домовитися з маршалом де Шампером уже немає – це Сабір збагнув іще тоді, коли вночі в Темплі засурмили тривогу і здійнялась страшна шарпанина. Майже до світання в замку горіли смолоскипи, а його околиці біліли від плащів братів-храмників, немов в Акрі раптом випав сніг, повсюди ляскала зброя, озброєні вартові заповнили прилеглі квартали. Сабірові, що чекав на Мартіна в трактирі на венеціанському подвір’ї, довелося прикинутися вдрузки п’яним, але і його зо два рази штурхнули в бік та тицьнули йому під носа смолоскип, щоб роздивитися обличчя, й лише потім дали спокій. З приходом хрестоносців деякі правовірні мешканці міста дозволяли собі порушувати заборону на вино, накладену Пророком, і таких не чіпали навіть вартові, немов заохочуючи потяг до хмільного.

Сабір чекав, заспокоюючи себе думкою: сум’яття в Темплі, напевно, спричинено тим, що Мартінові вдалося втекти. Але час минав, а ніч спливала… Аж удосвіта, коли надії вже майже не залишилося, Мартін увійшов до корчми. Волосся в нього було мокрим, коту лазарита і шолом він викинув дорогою, кольчуга тьмяно поблискувала. А коли невимовно щасливий Сабір міцно його обійняв, Мартін застогнав.

З’ясувалося, що під час того гармидеру йому вдалося зачаїтися на одному з виступів підвісної галереї, за горгулією. Він нерухомо провисів там багато годин, намагаючись злитися зі своєю кам’яною горбатою сусідкою. М’язи в нього теж зрештою закам’яніли, а внизу, біля рову, грізно стриміли гостряки ратищ. Він залишався там, вичікуючи, коли ж тамплієри остаточно переконаються, що йому вдалося втекти і в замку його немає. Тільки тоді, коли в Темплі вгамувалися й уже небо почало сіріти, він покинув свій сховок, прокрався на фортечний мур, що нависав над морем, і звідти, викинувши спершу шолом і коту, стрибнув униз та вплав дістався до гавані. На щастя, його ніхто не помітив, коли він доплив до причалу, де стояли пришвартовані кораблі, і ось він тут.

Сабір не розпитував про зустріч із маршалом де Шампером. Усе й так було зрозуміло. Але зараз, коли його друг понуро сидів, поглядаючи вряди-годи на лікаря, який, молячись, хитався, він вважав за свій обов’язок сказати таке:

– Невдача – не підстава для бездіяльності. Хай там як, а ми мусимо вибиратися з міста. Старий ні живий ні мертвий, та й пані Сара благає якнайшвидше забрати її звідси. А невірні пси вже чіпляються до Леа, коли вона виносить дитя надвір подихати повітрям.

– Що ти пропонуєш? – Мартін звів на нього очі, які аж світилися в напівтемряві.

Вони перейшли на грецьку, якої Єгуда не розумів, старого ж так поглинуло його горе і так змучило це ув’язнення, що той нічого навколо не помічав й не чув.

Мартін одразу відхилив пропозицію сарацина: спробувати отримати подорожню у Ґвідо де Лузіньяна. Ґвідо та його брат Аморі знають Сару та її рідню. Їх швидше просто виставлять із будинку, ніж перейматимуться безпекою якихось там євреїв. Щодо Мартіна, то його навряд чи відпустять: у де Лузіньянів і так мало лицарів, а про аскалонця Фіца-Годфрі вони хорошої думки, тому його приставлено вишколювати новобранців. Від такої служби непросто відкараскатися.

Через деякий час Сабір знову заговорив:

– Я чув дещо про той трактир, поки чекав тебе. Тепер усі тільки й теревенять, що французи готові покинути армію Меліка Ріка разом зі своїм очільником-королем. Ось-ось із Акри має відплисти безліч суден. Може, спробувати потрапити на одне з них?

– І ким ми назвемося? Пані Сара аж ніяк не схожа на знатну даму з Іль-де Франс. Сабіре, їй навіть сарацинку не вдалося зобразити!

– Тоді залишається тільки одне, – уперто мовив Сабір. – Доведеться тобі звернутися по подорожню до красуні Джоанни де Рінель.

Мартін мовчав.

Навряд чи його чарівна коханка розповіла своєму суворому братові-монаху про пережиті дорогою пригоди. Але як вона сама тепер поставиться до того, хто на коротку мить став її коханим? Адже вони не бачилися з моменту їхнього квапливого прощання на Кіпрі, і Мартін до цього й не прагнув. Ейрік десь почув, що леді Джоанна тепер у свиті королеви Беренгарії і навіть супроводжувала її до тутешнього схимника, проте в місті жінка з’являється украй рідко. Та якщо вже вона в королівському почті, то розшукати її не так уже й складно…

Він раптом розхвилювався. Думаючи про майбутню зустріч, Мартін відчув щось дуже схоже на радість. Звісно, якщо Джоанна де Рінель аж така наближена до королеви, підступитися до неї буде непросто. І чи не сприйме вона за зухвальство його спроби знову побачитися?

Ні, він добре пам’ятав їх розставання на Кіпрі: які печальні були в неї очі перед розлукою, як вона тулилася до нього… Мартін уже тоді знав, що це їхня остання зустріч, і невдовзі примусив себе забути про неї. А Джоанна? Чи пам’ятає вона його?

– Сабіре, Джоанна де Рінель посідає тепер занадто високе становище. Я не певен, що можу просити її про щось. І я не хочу з нею зустрічатися.

– Хочеш ти цього чи ні, а її становище при дворі Меліка Ріка може нам стати в нагоді. А раптом вона дістане для нас перепустку на один із французьких кораблів?

Це могло б стати порятунком, але потребувало неймовірної обережності. Джоанна – сестра де Шампера, а він не вгамується, поки не знайде спокусника сестри. Якщо ж йому спаде на думку розповісти їй про те, що сталося в Темплі напередодні вночі, – як він наважиться подивитися в очі закоханої в нього дами?

Розвідати, чи є бодай найменша можливість зустрітися із Джоанною, доручили Ейрікові. Рудий досі вештався в таборі данців за межами міських мурів і міг будь-коли без перешкод увіходити в Акру й покидати її, гуляти вулицями, не привертаючи до себе уваги. Щоправда, на ринку, де торгували прянощами, він нещодавно ледь не нарвався на кухаря леді Джоанни Бритріка й насилу втік, боячись, що той нагадає йому про подружній обов’язок перед Саннівою, покоївкою міледі. Тому на розвідку збирався неохоче й весь час бурчав, що Сабірові добре – спершу два місяці бозна-де пропадав, а зараз відсиджується в прохолодному підпіллі й цілими днями спить.

А Мартін вирушив тренувати новобранців Єрусалимського короля. Це входило в його щоденні обов’язки – не дозволити людям Ґвідо через вимушене неробство втратити воєнний вишкіл. Та оскільки минула ніч була для нього вельми непростою, він не виявляв вимогливості, а коли конетабль Аморі кудись пішов, то й узагалі залишив своїх підопічних і вмостився в затінку галереї трохи покуняти. У напівсні до нього долинали теревені латників із гербом де Лузіньянів на туніках, які були у дворі.

Головною темою їхньої розмови був, звісно ж, від’їзд короля Філіпа.

– Де таке бачили: покинути хрестоносне військо напередодні Великого походу! Заприсягтися звільнити Єрусалим – і не виконати обітниці! Це безчестя!

– Так воно чи ні, але я чув, що Філіп досі не вичухався від арнольдії і може померти, якщо не поїде звідси. Тутешнє сонечко йому припікає, виразки на тілі весь час ятряться, порох, москіти дошкуляють…

– Нічого було тоді приїздити у Святу землю! А як же Гроб Господній? Хіба не він – мета всього походу?

– А я навіть радий, що французький півень забереться з Палестини. Ніхто тоді не підбурюватиме нашого Ґвідо на пихатого Монферрата. Конрад і так показав, чим є для нього Єрусалим: або, каже, подавайте мені негайно корону, або ніякий Гроб Господній я відвойовувати не буду. Як вам таке? Це при Філіпові він корчив із себе ревного борця за віру й першого ворога Саладіна, а тепер, подейкують, зібрався у свій Тир. І що йому хрестовий похід, що йому обітниці?

– Та й справді: без Філіпа Монферрат уже не той. А німці, які досі шанували маркіза, підуть за славним англійським Левом, як каченята за качкою. Філіп тільки заважає походові.

– Істинно присягаюся перед Пречистою Дівою! Чимало французьких лицарів, засмучених рішенням свого короля, вирішили залишитися й виконати обітницю. Їх начебто очолить бургундський Ведмідь. Славний воїн, поганого слова не скажеш! А як же він бідкався, що Філіп їде – кажуть, навіть розридався, переказуючи Річардові волю свого сюзерена…

Солдати говорили про те, що їх передусім непокоїло, адже майже всі вони були пуленами – народилися в Єрусалимському королівстві чи прибули з Європи простолюдинами, сподіваючись отримати тут за вірну службу шмат землі чи заснувати торгівлю зі старою батьківщиною. Та за своє майбутнє щастя вони ще мали повоювати.

Поки що вони просто точили ляси, перемиваючи кісточки своїм очільникам, а їхні голоси в Мартінових вухах поступово перетворювалися на монотонний гомін. Під нього він і заснув, міцно й солодко. Йому наснилася Джоанна – така, якою він часто бачив її у снах: лукава, лагідна, зваблива… Він цілував її яскраві, мов свіжі суниці, вуста, занурював пальці в шовковисте волосся кольору ночі, вдихав вершкові пахощі її шкіри… О, як він жадав її цієї миті забуття! Як хотів володіти нею і зануритися у хвилі млосної насолоди!

– Фіц-Годфрі, ти спиш? – повернув його до реальності розгніваний вигук конетабля.

Довелося вставати, збирати новобранців, які розповзлися по двору, віддавати команди, навчати їх прийомів бою на списах, атакувати, самому сходитися з кожним, незважаючи на тупий біль у плечі.

Клятий де Шампер! Що він міг розповісти сестрі? Чи вона йому?

Під вечір Ейрік повернувся з новинами: Джоанна де Рінель зазвичай відвідує з Беренгарією Наваррською місцеві храми. Завтра вони з королевою збираються на ранкову службу в собор Святого Андре. І хто скаже, що це не везіння, враховуючи, що в таку рань у соборі вкрай мало прихожан?

Від Ейріка з його жвавою, невгамовною та щирою вдачею в Акрі було чимало користі. Чого не скажеш про Сабіра, котрий сьогодні відзначився ще й тим, що завалив старого Єгуду, встромивши йому в горлянку руків’я батога, якого Мартін залишив у таємній кімнаті.

– А що мені було робити, якщо старий геть уже клепку втратив, – виправдовувався сарацин на Мартінові докори. – Почав битися, волати, вити, мовляв, немає більше сили терпіти це ув’язнення. Я й спробував його вгамувати, але трошки переборщив…

Мартінові жаль було старого знахаря. Та і як пояснити все Сарі, котра дуже поважала давнього друга сім’ї? Доведеться збрехати, що Єгуду бен Авріеля просто відпустили. Але що робити з тілом? За такої спеки воно почне швидко розкладатися. От залишити б Сабіра з ним наодинці, щоб насолодився скоєним!

Мартінові довелося напроситися поза чергою в нічний караул. Опівночі він безгучно відчинив бічну хвіртку в провулок, і в неї мерщій прослизнув Сабір, несучи на плечах закутане в полотнину тіло нещасного єврея. Він мав позбутися його в безлюдній місцині, а потім вирушити в той-таки духан. І Мартінові буде спокійніше, якщо його занадто запальний приятель поки що перебуватиме якнайдалі від резиденції де Лузіньянів. А як же він спершу зрадів був приїзду Сабіра!

І все-таки тієї ночі Мартін думав не так про Сабіра й нещасну долю старого Єгуди, як про прийдешню зустріч із Джоанною. Під ранок від здав варту й трохи заснув, потім привів себе до ладу і, закутавшись у довгополий плащ, вирушив до величного собору Святого Андре.

Мартін і не думав, що так хвилюватиметься. Серце його шалено стугоніло, він то майже біг, то, навпаки, уповільнював кроки, міркуючи, якою ж буде їхня зустріч. І все ж щось йому підказувало: жінка, яка так любила, не зрадить. Утім, усе залежить від того, що сказав їй де Шампер. Але те, що коїлося з ним зараз, ця радість, тривога і трепет, нагадувало почуття зеленого юнака, котрий уперше ішов на побачення. Як це пояснити?

Дзвіниця храму стрілою врізалася в небо, що от-от лише починало світлішати. Розташований на високому пагорбі собор було вибудувано в новому стилі, який називали французьким або ж готським.^[158] Мартін бачив схожі церкви неподалік Парижа – у Сент-Дені, вони справляли неперевершене враження. На жаль, усередині церква дуже постраждала – мусульмани знищили розкішні скульптурні зображення святих та янголів. Уціліли тільки лілеї на капітелях струнких колон, припасовані туди на згадку про короля Людовіка, батька Філіпа Французького. Він не так уже й давно відвідав Сен-Жан-д’Акр і згодом відрядив сюди найкращих майстрів – саме вони й прикрасили собор Святого Андре стрілчастими склепіннями та рядами вишуканих вікон.

При вході в храм тупцювали кілька охоронців зі списами в накидках із гербами Плантагенетів, отже, королева вже тут. Мартіна примусили назватися, але герб де Лузіньянів на його коті й мовлене ім’я цілком влаштували воїнів, і вони розступилися. Зайшовши, Мартін затримався біля чаші зі святою водою, торкнувся до її поверхні й, ставши на коліно, перехрестився. Та відразу відійшов у затінок під хори: парафіянин, що стояв неподалік, озирнувся, Мартін упізнав у ньому капітана Дроґо. Саксу не варто було бачити тут Мартіна, проте його присутність підтверджувала: Джоанна в церкві.

Незважаючи на те що вже геть розвиднілося, у соборі досі панували сутінки. Жодне з високих вікон не було заскленим, і голуби, які вільно сюди залітали, вервечками обсіли карнизи під склепіннями. Внутрішній простір собору – широкий центральний неф і бічні, приховані за колонами, – був геть порожнім. Мартін тінню переміщався уздовж правого приділа, поволі підходячи до вівтаря, перед яким на колінах застигли дві жіночі постаті. На вівтарі горіли свічки, з хорів линув мелодійний спів, під брами злітав димок ладану.

Королева Беренгарія молилася пристрасно, то здіймаючи руки до неба, то лягаючи хрестом на кам’яні плити підлоги. Джоанна, натомість, нагадувала застиглу статую. Смиренно опущена голова, очі втуплені у чотки, бурштинові намистини яких вона машинально перебирала.

Мартін обережно визирнув із-за колони – і вже не міг відвести погляду.

Йому перехопило подих, він відчув, як дрібно запульсувала жилка на скроні. Краса цієї молодої жінки була воістину нездоланна.

Вона видалася йому неймовірно прекрасною, але це була не та холодна й далека краса, якою можна лише захоплюватися. Джоанна була рідною – він те відчував усім своїм єством. Вишукана голівка під легким димчастим серпанком, блискучий обруч згори, молитовно складені руки. Здавалося, її профіль світиться в сутінках храму: довгі вії, тонка лінія носа, ледь припухлі вуста… О, він пам’ятав, як цілував їх, які вони солодкі та довірливі!..

Мартін зіперся плечем на колону і далі жадібно дивився на Джоанну. Лише зараз він зрозумів, як увесь цей час сумував за нею. Серце вже не вміщалося в грудині й солодко скімлило, губи пересохли, але з них не сходила усмішка, якої він навіть не помічав. Адже, якщо просто дивитися на неї, – і це було невимовною радістю.

Однак та радість була отруєна тривогою. І, коли Джоанна, немов відчувши погляд, скерований на неї із сутінків, злегка обернула голову, Мартін швидко сховався за колону. І більше не наважувався глянути на неї, немов боячись, що від краси цієї жінки він заціпеніє й не осмілиться навіть наблизитися до неї.

Проте це було необхідно. Задля того, що доручив йому Ашер бен Соломон, і задля його дочки Руфі. Але дивна річ: він не міг зараз пригадати обличчя своєї прекрасної єврейки – він весь був переповнений Джоанною.

Бурчання єпископа та легкі кроки служок, передзвін дзвоників, знову запах ладану… Так він простояв усю службу, аж поки не почув останніх слів: «Ідіть із миром, месу здійснено!»

Пора! Але він не міг з’явитися з-за колон у присутності королеви. А якщо обидві жінки зараз покинуть собор? Може, таки наважитися? Однак як відреагує Джоанна, побачивши його?

На щастя, королева вирушила до виходу, а Джоанна залишилася посеред спорожнілого храму в тиші його склепінь. Мартін знову визирнув: вона стояла неподалік від каплиць, розташованих у поперечному нефі. Потім вирушила до однієї з них і опустилася навколішки.

Через певний час до своєї пані підійшов капітан Дроґо, та не насмілився порушити її молитовної зосередженості й пішов геть. Нарешті Мартін наважився і, безгучно ступаючи, рушив до жінки. До нього долетіли слова:

– Deus meus, in Te confide…^[159]

Він зосередився.

– Здрастуй, Джоанно!

Вона озирнулася в напівтемряві, і її спокійне обличчя враз почало змінюватися, як змінюється плесо озера під поривами вітру – спершу легкі брижі зачудування, потім сплеск упізнавання, спокій переходить у сум’яття, крізь яке проступає страх.

– Ні!

Мартін на мить заціпенів, коли вона скочила й швидко кинулася геть. Він наздогнав Джоанну, вона вже бігла головним нефом до виходу, схопив і встигнув затулити їй рота, не дозволивши вирватися скрику. О, як же вона пручалася!

У ризниці досі лунали голоси священиків, в арці порталу маячіли якісь постаті, і Мартін квапливо сховався разом зі своєю полонянкою за колонами, оглянувшись та шукаючи, де б це їм укритися. Джоанна була кузиною короля Англії, за спробу її викрадення – а саме так потрактували б його дії – Мартіна жорстоко покарали б.

Його увагу привернули невеличкі дверцята в стіні бічного нефу, і Мартін штурхнув їх ногою. За дверцятами були гвинтові сходи, із віконця в стіні сюди заходило сіре світло. Мартін ковзнув у прогін та прикрив дверцята, досі утримуючи Джоанну. Вона пручалася й тоді, коли він поставив її на сходи.

– Тихше, тихше, люба моя. Це ж я, Мартін. Я не зроблю тобі нічого недоброго й відразу ж відпущу, якщо ти пообіцяєш не кричати. Обіцяєш?

Вона тремтіла всім тілом. Та за мить слухняно кивнула, і він розтиснув руки.

Джоанна відсахнулася й притиснулася до стіни, викинувши вперед руки, немов захищаючись від кошмару. А потім ураз розплакалася – тихо й гірко, як дитина, що не наважується відпустити свій страх та відчай.

– Не торкайся до мене, – лише й змогла вона переривчасто прошепотіти. – Як ти наважився сюди прийти? О, не торкайся, чуєш!..

Мартін був уражений. Не такою він уявляв цю зустріч. Він чекав на образу, сором, крижану зверхність, урешті-решт… Та хіба, прощаючись, вона не запевняла, що чекатиме на нове побачення?

Але зараз Джоанна не відчувала нічого, крім страху. І напевно, це якось пов’язано з братом-храмником. Тепер Мартінові треба бути максимально обачним – адже він не знав, чого можна очікувати від Джоанни.

– Джоанно… Скажи, що сталося? Чому ти так змінилася в ставленні до мене?

Вона судомно ковтнула. Блискучі сльози безперервно котилися з її широко розплющених очей.

– Я дізналася, хто ти! Ти – ти прокажений. Ти, мій коханий, той, кому я цілком довірилася… Ти – лазарит! І ти хотів занапастити мене разом із собою!

Мартін вражено мовчав. Але все ж спромігся запитати:

– Ти переконана в тому, що кажеш?

Крізь сльози зблиснув гнівливий погляд.

– О, так! Я бачила тебе в одязі лазарита, коли ти сходив на корабель у Лімасолі. І я впізнала тебе – твою ходу, поставу, твого коня та зброєносця. Ти був у вбранні із зеленим хрестом і приховував лице!

Мартін почав був добирати слова. Необхідно переконати її, що це страшна помилка. Вона мусить зрозуміти: він не той, за кого себе видавав… Раптом усі сторонні думки зникли: його накрило хвилею розуміння і нестерпного співчуття. Он воно що! Весь цей час вона вірила, що віддалася прокаженому!.. Бідна дівчинка, що ж їй довелося пережити!

Йому потемніло в очах. Повітря враз стало важким і тягучим.

– Джоанно моя, ні, о, ні… Як же ти мусила ненавидіти мене весь цей час!..

Більше він не промовив ані слова – горло стиснулося, немов невидима рука вчепилася в нього. Він відчув несамовитий душевний біль і був огидний сам собі. Але ні, він мусить схаменутися, опанувати себе – і негайно розвіяти її страшні підозри. Інше зараз не має значення.

Мартін не переконував Джоанну, не намагався їй щось пояснити. Це лише б посилило її недовіру, страх та огиду.

– Ти кажеш, що впізнала мене… – почав він. – Так, я змушений був удавати із себе лазарита, але тільки певний час. Це було необхідно. Однак хочу тебе заспокоїти: я не хворий на лепру. Я здоровий. Присягаюся… – він добирав слова, щоб вона не сумнівалася. – Присягаюся кривавими ранами Христа та слізьми, що пролила над ним його Пречиста Мати, – я не хворий!

Поривчастим рухом він скинув плащ, рвонув зав’язки туніки на горлі, скинув і її, оголивши торс.

Джоанна позадкувала й відступила, зійшовши на кілька сходинок угору.

– О, небо! Що це ти робиш?

– Ти мусиш побачити… мусиш на власні очі переконатися, що на мені немає ознаків лепри!

Мартін роздягнувся до пояса, аж вона підняла руку, немов намагаючись його стримати. Її очі не відривалися від довгих рубців, що тягнулися від його ребер. Перехопивши цей погляд, він промовив:

– Це слід від вогню. Нещасний випадок… Якби ти знала, як проявляється лепра, ти б не сумнівалася…

– Я знаю. Я ходила до прокажених, бачила їх. І розпитувала про тебе. Мені сказали, що ти загинув.

– Дурниці! Я живий. Це я! Кажу тобі: я не хворий! Якби я знав, що ношу в собі хворобу, невже б наважився доторкнутися до тебе? Я кохаю тебе! І весь цей час думав лише про тебе!

Він промовив це несамовито і пристрасно, з величезною силою переконання.

У Джоанни запаморочилася голова – від суперечливих почуттів, сум’яття й несподіванки, а головне – від неймовірного полегшення. Так, лікарі та брат Вільям заспокоїли її, вона повірила, що не хвора. Але тільки тепер усі її сумніви остаточно розвіяно.

Джоанна обережно наблизилася, не зводячи очей із його дужих м’язистих грудей, із чистої атласної шкіри, яку так любила обціловувати… і раптом несподівано сильно вдарила його обома кулачками в груди – раз, потім іще раз і знову. Мартін упіймав її руки й притиснув жінку до себе, вона знову намагалася вирватися, і все її тіло здригалося від беззвучного ридання.

Він заспокоїв її, гладячи по волоссю, а Джоанна, хлипаючи, шепотіла про той жах, на який перетворилося її існування, про те, як вона його ненавиділа, як боялася й не хотіла жити…

Мартін почав тихесенько заколисувати її в обіймах. Він завжди знав, що, відколи вони зблизилися, він владний над нею, і зараз знову переконувався в цьому й почувався щасливим, що йому вдалося приборкати Джоанну. Вона досі його кохає! Що ж у неї за серце, якщо ця любов не згасла навіть після страшної підозри, начебто він заразив її жахливою хворобою?

Він ніжно поцілував її в скроню і вдихнув її запах – такий близький та знайомий… І несподівано прийшло збудження, що змусило його напружитися. Цей аромат, це тепле тіло в його обіймах… О, як же його до неї вабило!

На таке не можна було навіть сподіватися. На думку спала затерта приповідка: «Сварка освіжає кохання». А потім він одразу подумав про те, що Джоанна шукала його, навідувалася навіть до братів-лазаритів. Це могло бути небезпечно. Зараз він мусить зважувати кожне слово…

Раптом із храму через двері долинув якийсь сторонній звук. Мартін прислухався. Крізь віддалений гамір міста, що вже прокидалося, та щебетання пташок чоловічий голос кликав Джоанну, і вона теж це почула. Капітан Дроґо! Мартін випустив її з обіймів, і вона, досі схлипуючи й утираючи сльози, прочинила дверцята й відгукнулася:

– Дроґо, я тут. Чекай мене на сходах біля собору.

О, це була цілковита й остаточна Мартінова перемога! Вона не пішла, вона вирішила залишитися з ним!

Джоанна не розуміла, що з нею коїться. Поглянувши на Мартіна – він досі був напівроздягнутий, – вона раптом зашарілася і сховала очі. Потім квапливо підвелась на кілька сходинок угору, де змушена була вхопитися за угвинчене в стіну сталеве кільце. Через неймовірне потрясіння ноги відмовлялися тримати її, і вона знесилено притулилася до холодного каменю. Голова йшла обертом, серце калатало. Та найбільше її вразило те, що внизу, там, де сходяться стегна, раптом стало гаряче й волого… Лише обійми, миттєве відчуття налитого сильного тіла поруч… і воно було таким прекрасним, без щонайменших ознак недуги!..

Але як же легко вона здалася! Їй би слід поводитися зовсім інакше: холодно, зверхньо, можливо, навіть дати Мартінові ляпаса, щоб він усвідомив, якого болю їй завдав, нехай і ненавмисне. Чи… чи поцілувати його… Цього їх хотілося найдужче.

Вона відчувала його погляд. Де він був увесь цей час? Так, триває війна, з нею завжди пов’язано безліч таємниць… Джоанна спробувала опанувати себе. Мартін не повинен думати, що вона лише легковажна пташка, яку достатньо мимоволі приголубити, щоб знову радісно защебетала.

Тепер до неї повернулася ясність думок. Дивлячись згори вниз, зі сходів, спокійним і розсудливим поглядом, вона сказала:

– Я про все розповіла маршалові де Шамперу. Ти дуже зацікавив мого брата. У мене склалося враження, що він тебе знає.

Щоб приховати раптове хвилювання, Мартін нахилився та взявся збирати розкиданий одяг. Це дало йому виграти трохи часу. Він мав слушність і недарма уникав зустрічей із Джоанною де Рінель.

Але коли він заговорив, голос його був спокійним.

– Джоанно, знайомство з твоїм братом було б мені за честь. Але заприсягаюся, що мене ніхто йому не представляв і він не може знати мене особисто. Та й до чого тут маршал де Шампер? Для мене найважливіше, щоб ти знала: весь цей час я думав про тебе, хоч і не шукав зустрічей. Ти зараз наближена до короля Річарда, а я… лише рядовий лицар, місце якого – у своєму загоні.

Він зумисне відводив розмову від маршала тамплієрів, водночас сподіваючись, що Джоанна все-таки повернеться до цієї теми. Що міг сказати їй де Шампер?

Вона знову йому довірилася й заговорила про те, як шукала його серед лазаритів, і їй сказали, що такий лицар справді воював разом із ними, але загинув.

Мартін відмахнувся:

– Одяг із зеленим хрестом знадобився мені лише для того, щоб дістатися до Палестини. Та незабаром я знову…

Він замовчав: того, що було за цим «знову», вона не повинна знати. З іншого боку, якщо він збреше, то Джоанна, яка посідає нині таке високе становище, завиграшки може перевірити його слова і впіймати на брехні. І ще дещо його знітило – в її очах виникло напруження.

– Хто ти, Мартіне?

Він не поспішав відповідати. Успіх усієї його місії залежить винятково від цієї жінки. І від того, як вона поставиться до його слів. Раніше він здатен був домогтися від неї всього, чого забажає. Але зараз необхідно було повернути її прихильність, знову стати для неї близьким, заручитися її довірою та підтримкою.

– Я той, ким ти вперше мене побачила. Лицар-госпітальєр Мартін д’Ане. Голова нашої прецепторії в Намюрі відрядив мене у Святу землю з такою непростою та дивною місією, що я не мав права звіритися навіть самому магістрові Гарньє де Неблусу. Ось чому я вирішив перевдягтися в лазарита. Це здавалося мені наймудрішим рішенням. А потім… мені довелося переховуватися, уникаючи навіть госпітальєрів, братів по ордену. Я змішався з рядовими хрестоносцями, щоб мене не впізнали…

Мартін ретельно добирав слова, розуміючи: таке просте пояснення не задовольнить Джоанну. Він міг би послатися на орденську таємницю, але тоді йому не довелося б розраховувати на її допомогу. Та поки що нічого кращого й переконливішого на думку не спадало. У димчасто-лілових очах Джоанни й досі була недовіра, пауза затягувалася, її обличчя ставало суворішим і відстороненішим.

– Ти мусиш мені про все розповісти. Я наполягаю!

Мартін зітхнув. Непросте завдання: змішати правду і брехню в таких пропорціях, щоб Джоанна все ж повірила йому.

Так, він справді прибув із Намюра, – вкотре повторив Мартін. Тамтешня прецепторія ордену Святого Івана дуже бідна, проте шанує свого прецептора й глибоко поважає побратимів-госпітальєрів, тому він і погодився взятися за досить непросте доручення. Річ у тому, що півтора року тому в церкву Орденського дому в Намюрі влучила блискавка і він ущент згорів. Коштів на його відновлення у прецептора та братів немає, і, хоч скільки вони зверталися в магістрат іванітів, відповіді не було – усі свої сили орден зосередив на підготовці до хрестового походу. А відсутність Орденського дому призвела до того, що брати, яким просто не було де прихилити голови, почали роз’їжджатися, городяни украй скупо жертвували на потреби госпітальєрів. Кошти для будівництва погодилася надати лише місцева єврейська община. Позика перевершила всі сподівання, але замість того, щоб її повернути, євреї вимагали іншого: врятувати з оточеної Акри кількох їхніх одноплеменців, родичів очільника намюрської єврейської общини.

Прецепторові це видалося вельми вигідним, тому місію було доручено братові Мартіну, який і раніше супроводжував прочан із Франції у Святу землю. Завдання було занадто делікатним та вимагало таємності. Бо не кожен зрозуміє, з якого це дива орденські брати раптом стали прихильними до євреїв, правда ж?

Він глянув на неї запитально.

Джоанна сухо заперечила:

– Євреї не прийняли Христа! На них каїнова печать. Адже ще фараон, що полонив юдеїв, сказав: якщо почнеться війна, євреї приєднаються до наших ворогів. Як ти міг наважитися їм допомагати?

– Мені наказав прецептор. Про це таємне доручення мені заборонено розповідати навіть самому магістрові Гарньє, і я дав слово. Він би цього не зрозумів – так само, як і ти зараз не бажаєш розуміти. Але братам у Намюрі нема звідки чекати допомоги. І присягаюся вірою Христовою, тоді я не міг і уявити, у якому ганебному становищі опинюся. Мені довелося переховуватися навіть від братів по ордену, я став огидним самому собі, та я дотримався слова!

Джоанна замислено зауважила:

– Воістину дивні діяння твої, Господи!

Мартін відгукнувся:

– І несповідимі Його шляхи…

Вони замовкли, і лише через певний час Мартін промовив:

– Тепер ти можеш зневажати мене.

Жінка зітнула плечима й сіла на сходинку.

– Я ще дорогою відзначила, що ти дуже дружньо ставився до того єврейського юнака – здається, його звали Йосипом. Він із намюрських євреїв?

Мартін кивнув. І тоді Джоанна розповіла, що зобов’язана цьому євреєві порятунком свого чоловіка, коли того захопили сарацини. Крім того, вже тут в Акрі Обрі вихвалявся, що не отримав за Йосипа викуп, оскільки втрутилася влада Кілікії.

Мартін перебив її:

– Джоанно, це мене не обходить. Усе, що я мав зробити, – розшукати в Акрі потрібних людей. Із цим я впорався. Та перш ніж покинути місто, я хотів бодай здалеку побачити тебе – ти супроводжувала королеву до тутешнього схимника, і відтоді я остаточно втратив спокій. Бо хоч які різні в нас долі, хоч що б нас роз’єднувало… Існувало щось, що робило нас щасливими одне біля одного. Я досі тебе кохаю. І нехай пекло розверзнеться переді мною, якщо я зможу тебе забути!

Джоанна опустила очі – тепер вона не мала сили дивитися на його обличчя. Мартін занадто зухвалий. Зараз, якби він спробував до неї наблизитися, вона могла б його вдарити. Або знову розридалася б… Чи впала йому на груди, забувши про все й хмеліючи від щастя…

Їй довелося докласти неймовірних зусиль, щоб голос лунав рівно. Коли він відпливає? Чи не з флотом Філіпа Французького, який відчалює завтра? Невже Мартін має намір везти цих юдеїв серед французьких лицарів? Від самої лише думки Джоанна мимоволі усміхнулася.

Тепер вони занадто близько підійшли до теми, у якій був дуже зацікавлений Мартін. Але він відповідав обережно: треба ще отримати дозвіл покинути місто й залагодити багато формальностей. Джоанна, мабуть, і гадки не має, як все це складно та на які перешкоди він наражається…

Для неї, родички короля, – думав він, – усе це дуже просто. Та щоб Джоанна захотіла йому допомогти, необхідно те, чого він і сам палко прагне: відродити її почуття до нього.

Обережно наблизившись, Мартін опустився біля Джоанни, майже торкаючись до її колін. Він далі говорив про підготовку до відплиття, про майбутні труднощі на шляху, та голос його лунав уже повільніше, тихіше… Потім він підвів голову й подивився на неї.

Уранішнє світло лилося з вузького віконця в стіні, і цього освітлення вистачало, щоб чітко бачити ніжний овал її обличчя під легким серпанком в обрамленні темного волосся, густі брови над стуманілими сіро-ліловими очима, гладеньку, кольору вершків, шкіру тонкої шиї і вловлювати вершковий аромат, котрий хмаркою оточував Джоанну… Аромат, що його він пам’ятав так само добре, як і смак її дитинно припухлих вуст, солодких, наче ранні суниці, на які вони були схожі.

Джоанна завмерла, відчуваючи: поруч із ним вона втрачає волю. Мартінова влада над нею завжди вражала, і ось, разом з обуренням та гнівом, вона відчувала збудження. Голова раптом стала легкою, груди сповнилися вогнем і сум’яттям, тіло зрадливо ослабло… Він не повинен помітити, як впливає на неї його присутність, як її нестримно вабить до нього. Зараз їй було байдуже, де він весь цей час пропадав і що робив.

Сили небесні! – вона досі хоче його! Колись він узяв Джоанну легко, без жодного спротиву з її боку – але подарував їй радість і дав пізнати те невідоме, про що не підозрювали тіло й душа цієї жінки. І ось вона тут, поруч, і не має сили прогнати його, і Мартін про все знає…

Тепер обоє мовчали. Джоанна тонула в його густо-синіх, неначе море, очах, а він забувся, поринувши в туман її погляду, немов заблудний мандрівник. Їх нестримно вабило одне до одного, і вони ледве стримувалися, щоб не кинутися в обійми.

Варто йому лише поманити, просто простягнути руку…

І те після всього, що їй довелося пережити й відчути? О, ні! Це неможливо! Її палив сором, і водночас вона тремтіла від нервового збудження. Джоанна мусила негайно піти й назавжди забути цю зустріч… Натомість вона простягла руку та ніжно торкнулася до його волосся.

– Яке коротке! Що з ним сталося? Мартіне, куди поділася твоя розкішна шевелюра?

Дурне запитання. Вона поводилася безглуздо, і, коли він перехопив її руку й почав осипати теплими, сповненими ніжності цілунками, а потім притягнув до себе, вона відсторонилася і побігла вгору сходами. Він наздогнав її на майданчику перед виходом на хори й обійняв. Джоанна сіпнулася, однак він, наче на це й не зважив, цілуючи її очі, вуста, шию.

– Без тебе немає життя! Ти, лише ти… Ти снилася мені щоночі…

Останнє було правдою. Хай там що відбувалося вдень, уночі її образ не покидав його. І ось вона – тут… Джоанна пручалася, навіть ударила його, та він, наче не помічаючи, все цілував і цілував її.

– Перестань! – задихалася Джоанна. – Припини негайно!.. Ми в храмі, а ти затискаєш мене, мов прислугу…

– Але я тебе кохаю! Я готовий вічно служити тобі…

І все ж вона випручалася й застигла в арці, обрамленій колонами, що вела на хори, з-за її спини на майданчик лилося світло.

– То служи, – мовила вона. – Я наказую тобі негайно забиратися!

Обоє важко дихали.

– Ти справді хочеш цього? – спитав Мартін.

Його очі спалахнули, мов кристали аквамарину. О, як її до нього вабило, до цього сильного, напівоголеного тіла! Джоанна не могла відвести від Мартіна погляду. Аж раптом сама кинулася до нього й почала цілувати так жадібно, немов подорожній у пустелі, що нарешті знайшов джерело. Однак і це не могло утамувати її спрагу.

Усе Джоаннине єство пронизало гаряче, несамовите бажання. Вихор відчуттів, породжених цілунками й пристрасними ласками, увіходив у неї дедалі глибше, палахкотів у грудях, животі, найглибших її надрах. Тепер уже вона його пестила, зухвало й відверто, поки з Мартінових вуст не вирвався зболений та пристрасний стогін…

Він притиснув її до грубої кладки стіни, а вона аж так готова була його прийняти, що лише схлипнула, коли він, підхопивши її, закинувши коліна собі за спину, одним сильним поштовхом опинився в ній. Джоанна відкинула голову, насолоджуючись цією всеохопною близькістю: вона була щаслива, й обоє вони перебували в раю… Потім усередині в неї щось немов оголилося, стало несамовито чутливим, і вона тихо застогнала. Блаженство розтікалося по тілу гарячим тягучим медом…

Коли Джоанна отямилася, Мартін досі стискав її в обіймах, тяжко дихаючи, а вона міцно трималася за нього, розуміючи: якщо він ступить бодай крок назад, вона просто сповзе вниз, на підлогу. Тіло було невагомим і не хотіло її слухатися. Однак Мартін не відпускав її, а й далі ніжно цілував, шепочучи щось беззмістовне, немов марячи або спросоння. Вона припала до нього, танучи в покорі… З ним вона завжди була такою, і їй це подобалося.

Поступово до них почали долинати ззовні сторонні звуки – голоси парафіян у храмі, воркотання голубів, крики чайок над морем. На вежі собору вдарив дзвін. Джоанна відсторонилася й почала поправляти одяг та волосся, а потім підняла серпанок, що злетів із неї під час їхніх любощів, і накрила ним обличчя.

– Мені пора, Мартіне…

– Так. Я теж мушу готуватися до відплиття. Але, знаєш, Джоанно…

Вона вже встигла спуститися на кілька сходинок і тепер зупинилася, дивлячись на нього знизу.

– Що?

Їй хотілося почути якісь, певно, дуже важливі для неї слова.

– Джоанно, ми обоє знаємо, що в нас немає майбутнього, та ось – ми знову разом. Я хочу, щоб ти знала: колись я повернуся… Я повернуся до тебе. Я не зможу без тебе жити.

Вона знову кинулася нагору й міцно його обняла. Зараз їй здавалося, що немає нічого надійнішого за ці обійми.

– Я чекатиму на тебе, хоч коли б ти прийшов.

Мартін витримав паузу, а потів обережно промовив:

– Але мені доведеться поїхати. І скоро. Повір, я байдужий до долі тих євреїв, я просто доправлю їх у якесь надійне місце, а потім…

Вона чекала, що він скаже далі, не зводячи з нього погляду. Мартінові чомусь особливо важко було брехати Джоанні, коли вони були такими близькими. Він знову взявся збирати розкиданий одяг.

– Я повернуся, щойно виникне щонайменша нагода. Але це буде непросто, ти маєш зрозуміти. Адже я змушений ховатися навіть від братів свого ордену. Чимало часу піде й на підготовку до від’їзду – необхідно роздобути подорожню, далі – супроводжувати це єврейське сімейство, повернутися і знову якимсь чином улаштувати так, щоб бути поруч із тобою. Та, боюся, це станеться не так швидко, як мені хотілося б.

– Я можу тобі допомогти? Не забувай, я кузина короля і багато чого можу.

Вона сама це сказала! Мартін готовий був знову обійняти її. Але стримав радість, яка мало не вирвалася назовні, накинув туніку й почав затягувати пряжку на паску.

– Якби ти мені допомогла, це пришвидшило б справу. Та чи смію я просити?

О, чи могла вона йому відмовити!

– Що тобі потрібно, коханий?

Він пояснив, і Джоанна замислилася.

– Відплисти першого ж дня, коли Акру покидатиме головна частина ескадри короля Філіпа, буде непросто. На цих кораблях вирушить сам король, його почет і весь лицарський цвіт. Це небезпечно і для твоїх євреїв, і для тебе. Але наступного дня відчалює кузен короля граф де Невер – він супроводжуватиме багаж монарха, поранених лицарів та сім’ї людей, які належали до почту Капетінга.

Мартін мовчки ловив кожне слово. Джоанна надзвичайно розумна й відразу оцінила ситуацію, та чи вдасться їй роздобути перепустку на корабель?

– Мені потрібен дозвіл на шістьох дорослих і трьох дітей, – мовив він, застібаючи плащ. Саме так: він сам, Сабір та Ейрік, Сара з невісткою, Муса й діти. Стара служниця відмовилася від тривалих мандрів, і її спровадили до далеких родичів – карських євреїв.

Джоанна зауважила, що кількість дітей не має значення – їх у подорожніх не зазначають. Але вона не наважиться тривожити зараз короля, бо він просто в розпачі через від’їзд союзника. Та вона може попросити поставити печатку на папері свого брата.

Мартін завмер.

– І гордовитий маршал погодиться випустити з Акри євреїв?

– Але про це проситиму в нього я! О, я знаю, ти вважаєш Вільяма недовірливим та підозріливим. І це правда. Та я скажу йому, що відправляю з Акри своїх людей. У мене вистачає слуг, а мої сакси тужать за Англією. Мовляв, зі мною залишиться лише Ґодіт, а решта поїдуть – їх саме шестеро. А якщо згодом брат помітить, що сакси досі біля мене, я скажу: просто передумала.

Мартін негайно вхопився за цю пропозицію. Якщо все вдасться так, як замислила Джоанна, він пришле по подорожню Ейріка. Чи пам’ятає вона рудого?

Джоанна розсміялася, сказавши, що її покоївка досі сумує за несподівано зниклим чоловіком. От нехай і побачиться з бідолахою Саннівою.

Вони ще обговорювали останні деталі, аж унизу на сходах залунали кроки. У жодному разі не можна було допустити, щоб кузину короля застали тут у товаристві чоловіка. Мартін жестом показав, що вислизне верхньою галереєю через хори, а Джоанна відразу вирушила до сходів. Але Мартін в останню мить швидко її обійняв та поцілував – скільки ж вогню, пристрасті й майже неприхованого відчаю було в цьому цілунку!

Він зник умить, а Джоанна, досі п’яна від його дотиків, почала сходити вниз.

Причаївшись на хорах, Мартін чув, як вона промовила, звертаючись до когось невидимого: «Рax vobiscum, рater! Benedicat!»^[160]

Джоаннин голос лунав цілком буденно. О, вона таки незвичайна жінка!

Мартін пронісся верхньою галереєю і, спустившись униз, змішався з парафіянами.

Він виконав усе, що замислив, і міг би бути собою задоволений. І все ж десь глибоко в душі залишався неприємний осад. Він знову ошукав Джоанну, й вони більше не побачаться. Вона допоможе йому покинути Палестину, і їхні долі розійдуться назавжди… Та, навіть усвідомлюючи це, він відчував: там, де лише кілька хвилин тому билося палке й віддане серце, тепер зяє пекуча пустота…

Розділ 21

Король Філіп Французький покидав Святу землю так урочисто, немов у нього за спиною залишалися лише ратні подвиги й славні перемоги. Сурмили труби, монахи виспівували псалми, воїни злагоджено крокували на борт кораблів, лунали команди шкіперів, указуючи лицарям, кому й де слід розташуватися.

Багато з тих, що відпливали, були веселими та щасливими, лише декотрі мали засмучений і знічений вигляд, але й ті й інші позирали на побратимів, які залишалися на березі, аби продовжувати жорстоку борню. Відтепер ними командував герцог Гуго Бургундський, однак у бій з невірними вони йтимуть під знаменами з французькими лілеями, немов виконуючи обітницю замість свого короля.

Сам Філіп уже стояв на високій кормі великої галери, розмовляючи з Конрадом Монферратським та його дружиною Ізабеллою.

Конрад не мав щонайменшого бажання залишатися в Акрі, де він змушений був коритися королю Річардові, який захищає Ґвідо де Лузіньяна. До того ж він вирішив: для його вагітної дружини корисніше оселитися в добре захищеному й значно спокійнішому Тирі. Маркіз збирався супроводжувати Філіпа Французького до Тира, де король мав намір зупинитися, перш ніж вийти у відкрите море, а заодно остаточно врегулювати питання щодо полонених емірів акрського гарнізону, які досі були в його руках. Загалом було вирішено, що, коли викуп за них буде виплачено, ці кошти підуть на утримання французьких лицарів, які залишилися у Святій землі. Відтак Капетінг вважав: свою місію в Палестині він завершив.

Зараз він так переймався розмовою, що й не позирав на причал. У цьому й не було потреби: провести короля Франції зголосилося не так уже й багато очільників хрестоносців та вельмож. Навіть Гуго Бургундський, його вірний соратник, не виявив бажання віддати своєму сюзеренові прощальної пошанівки. Зате тамплієри та госпітальєри були тут – обов’язок велів їм салютувати на прощання монархові, що брав участь у взятті Акри. Очільники орденів сиділи на конях, стежачи, як повільно ширшає смуга води між бортом флагманського корабля Філіпа Французького та причалом.

– Я втішений, що він їде, – упівголоса зауважив магістр Робер де Сабле. – Менше буде чвар у воїнстві Христовому, а за королем Англії люди підуть охоче. Річард Левове Серце – меч і щит християнства на Сході. І він так легко не зречеться обітниці відвоювати Єрусалим, як це зробив Філіп.

Магістр говорив дуже голосно, і Вільям де Шампер зробив застережний жест: неподалік височів у сідлі єпископ Бове, довірена людина короля Франції. Усі знають, що він залишився тут, щоб виборювати у Святій землі інтереси свого пана.

Одначе Бове таки щось почув і сердито озирнувся. Його лілову камилавку вкривали плями поту, великі краплини котилися по його сухому чолу й худорлявому лисячому обличчі.

– Ви несправедливі до мого короля, магістре! Філіп хворий, а тутешня пекельна жара його остаточно занапастить. Монарх мусить насамперед дбати про королівство та свого спадкоємця. Принцу Людовіку лише чотири роки. Що станеться з ним і з Францією, якщо недуга здолає короля в Палестині? Часом мені здається: Господь додатково нас випробовує, влаштувавши таке пекло.

Маршал схилився до Сабле:

– Месіре, будьте обачнішим. Ця людина тут для того, щоб і надалі удаватись до інтриг, і в цьому він видатний майстер.

– Довго він не витримає, – усміхаючись у бороду, зауважив магістр. Його теж змучила спека, з-під червоної шапочки магістра вибивалися коротко підстрижені, але абсолютно мокрі від поту пасма. Мружачись на сліпучо-біле світило, проміння якого, здавалося, пропалює наскрізь, він мовив: – Хотілося б мені знати, чому Капетінг відпливає опівдні, у найдужчу спеку? Невже не можна було відчалити вдосвіта, коли задуха не така нестерпна?

Де Шампер промовчав. Хто як не він знає, що Акра в серпні стає чистісіньким пеклом. Навіть білі одежі не рятують від сонця, яке розпекло плити порту. Повітря обпалювало, дихати ставало дедалі важче, і навіть коні під лицарями стояли мокрі від поту, понуро звісивши морди. Швидше б покинути гавань та сховатися під кам’яними склепіннями, де протяги та дзюркотіння водограїв дозволять бодай трохи перевести подих.

– Сподіваюся, граф де Невер урахує цю помилку й накаже відпливати якнайраніше, – мовив маршал, поглядаючи на човни, що мали вийти в море наступного дня.

Він бачив, як митники й орденські лицарі обходять ті судна, перемовляються зі шкіперами й відзначають щось у своїх сувоях. Усе правильно: незважаючи на те що фортецю так масово покидають, необхідно пильно стежити, щоб на судна не потрапили ті, хто там аж ніяк не повинен бути. Попри добре організовану охорону, вчора трьом сарацинам удалося втекти. Але в усякому разі вони перебувають на території Акри, а з міста навіть миша непомітно не проскочить.

Над головою по-котячому прокричала чайка. З моря линув гнилий запах водоростей. Корабель короля Філіпа вже при вході в гавань. Скоро він обігне скелю з Мушиною вежею, і тоді вони зможуть забиратися з розпеченої набережної.

Сміх, що пролунав у нерухомому повітрі, звучав геть недоречно. З кого це знавісніле сонце досі не вишкварило охоту веселитися? Сміялися англійці – граф Лестер та Обрі де Рінель, представники короля Англії, які прийшли провести Капетінга. Сам Річард відмовився проводжати його, вирядивши натомість у порт під англійським прапором цих двох. Обрі щойно обдав молодого графа водою з кухви, що стояла біля складського приміщення. І даремно – не мине й двох хвилин, як вона випарується, й Лестерові стане ще гарячіше…

Обрі де Рінель на диво легко знайшов мову з оточенням англійського короля. Коли він хотів, він умів бути люб’язним і галантним, дами вважали його привабливим, але перешіптувалися, що дружина лорда Незербі не надто зраділа його приїзду в Акру. Подружжя жило окремо одне від одного, рідко бачилося, а в присутності Джоанни Обрі був скутим і навіть зніченим та за кожної нагоди намагався її уникати. Але Джоанну це, схоже, влаштовувало, ніхто не бачив її засмученою, а від учора вона і взагалі була веселою, мов пташка. На вечірньому прийомі в короля Річарда вона невтомно співала, дзвінко сміялася і здавалася такою щасливою, що всі лише руками розводили: адже ще недавно дама Джоанна де Рінель була похмурою мов хмара і нікому навіть не дозволяла до себе наблизитися.

Згадуючи осяяну щастям сестру, Вільям думав про те, що ніколи досі не бачив її такою. Як і не чув її дивовижного співу. Вчора Джоанна, взявши лютню, почала співати, щоб розвіяти жаль Річарда, засмученого втечею союзника. Це було справді розкішно! Певно, той дар вона перейняла від батька – лорд Артур де Шампер теж був чудовим виконавцем канцон та балад. Лорд-трубадур – так назвала його Елеонора Аквітанська. От і Джоанна така ж. Король аж розцілував її, коли вона замовкла й стихли струни.

– Як сюзерен я маю цілковите право цілувати своїх підданих! – весело зауважив він.

Джоанна не ухилилася. Адже вона заспокоїлася, переконавшись, що не заразна. Вільям міг би розвіяти й останні сумніви сестри, повідомивши: її коханець – зовсім не лазарит. Але хто ж він насправді, відповіді досі не було. Асасин? Розвідувач Саладіна чи одного з емірів? Принаймні, він не був прокаженим, а личина лазарита потрібна була, щоб його не впізнали. Однак нащо йому приховувати обличчя? Чи не на те, щоб саме він, Вільям, не міг його впізнати?… І яка зухвалість: негідник погрожував зганьбити добре ім’я його сестри!

Вільям вирішив не розповідати Джоанні про зустріч зі лжелазаритом і нічний поєдинок. Але наказав своїм людям обнишпорити околиці Темплу й усе місто. Утім, знайти незнайомця так і не вдалося. Та і як знайдеш людину, не знаючи навіть її прикмет? Високий і блакитноокий воїн? Таких в Акрі тисячі! Шрами від опіків зліва на грудях? Справді, у цьому дещо є – половина хрестоносців ходять напівоголені від спеки, і такий знак може усе-таки когось зацікавити. Його люди ретельно оглядали багатьох воїнів, особливо тих, за кого не могли поручитися їхні командири. Тамплієри обходили приватні будинки й монастирі, де оселилися хрестоносці, перевіряли навіть братів-госпітальєрів.

Марно. І такими ж марними стали пошуки сарацинських невільників, які нещодавно втекли. Городяни охоче велись на розпитування, та не повідомляли нічого розумного, дозволяли обшукувати свої будинки й господарські прибудови, запопадно вклонялися і усміхалися. Однак хто міг гарантувати щирість тих усмішок? За роки життя у Святій землі Вільям навчився не довіряти місцевим мешканцям. Так само він не вірив і в шляхетність Саладіна. Король Річард розраховував, що полонених сарацинів своєчасно викуплять, а тим часом розвідувачі маршала в Саладіновому стані повідомляли: нічого не свідчить про те, що султан збирається дотриматися ухваленої ворожими сторонами угоди.

І знову пролунав сміх із боку англійців.

– Здається, ми вже можемо йти з цієї пекельної пательні, – бадьоро вигукнув граф Лестер, розвертаючи коня. За ним вирушила свита, хитнулося й попливло древко з левами Плантагенетів на червоному полотнищі.

– Мілорде, ви поки що маєте бути тут! – голосно затребував де Сабле. – Ви не повинні демонструвати неповаги до короля Франції!

– Це не моя провина, він сам поставив себе в таке становище. Що тільки не теревенять про нього в Акрі і в таборі за мурами.

Посміюючись, граф наспівував пісеньку, складену англійськими хрестоносцями:

– Мілорде Лестер! – обурено вигукнув єпископ Бове, з докором хитаючи головою в пітній камілавці. – Я змушений буду доповісти про вашу недостойну поведінку королю Річардові! Йдеться про королівську персону!

Лестер ображено поправив каптур світлої накидки й, розвернувши коня, повернувся на попереднє місце. Те ж саме зробили і його супутники. На вузькій смузі набережної це спричинило певне сум’яття, вимордуваний спекою кінь під Обрі де Рінелем запручався, і, вгамовуючи його, лицар опинився просто перед своїм родичем – маршалом де Шампером. Вільям холодно спостерігав за його зусиллями, а обличчя Обрі спотворилося гримасою неприязні та зніяковіння. І все ж, коли Обрі вже від’їжджав, маршал гукнув його:

– Мілорде Обрі! – ще й поманив до себе наказовим жестом.

Обрі покірно наблизився. Вочевидь, він боявся маршала, який знав його ганебну таємницю.

– Обрі, мені потрібно з вами поговорити, – англійською мовив де Шампер, від’їжджаючи вбік, де їхньої розмови ніхто не міг почути.

Не дивлячись на сестриного чоловіка й машинально погладжуючи гриву коневі, Вільям стежив за кораблем короля Філіпа, що вже розвертався біля Мушиної вежі.

Обрі мовчки чекав із таким виглядом, наче ось-ось віддасть Богові душу від спеки. Він згорбився, звісив голову, а його довге жовте волосся спало, приховавши лице.

– Мілорде Обрі, я нічого не розповів Джоанні, – почав маршал. – І нікому не розповів. Що було – минулося. Сподіваюся, ви зумієте стримати свої згубні схильності й не дасте мені підстав вважати, що ваше залицяння до молодого Лестера – це лише вияв дружби, яка пов’язує двох лицарів.

Обрі рвучко випростався, вгатив себе кулаком у груди і заговорив швидким напівшепотом: мовляв, він уже покаявся, виконав епітимію й тепер готовий відвагою в бою змити свої гріхи. О, ні, він більше не грішитиме та благає месіра Вільяма…

– Вам доречніше буде благати Святого Петра, коли ви опинитеся біля воріт раю, – перебив його тамплієр. – Я дав слово приховати вашу ганебну таємницю, і мені буде достатньо, якщо чоловік моєї сестри поводитиметься як благородний лицар, для котрого честь така ж свята, як і віра. Та я прошу вас уважніше ставитися до вашої дружини. Оскільки ви занадто її уникаєте…

– О ні! Це вона мене уникає. Я навіть подумав був, що ви їй розповіли…

– Годі! Не примушуйте мене повторювати. Джоанна нічого не знає, і ви мусите поводитися з нею, як порядний чоловік. Вона ваша дружина перед Богом та людьми, і ваш шлюб необхідно зберегти всупереч усьому. Будьте добрим до неї та привітним. Їй тут самотньо і стане ще самотніше, коли від неї поїдуть люди з Незербі. Їй ні на кого буде опертися, крім вас.

– А з чого ви взяли, що сакси їдуть?

Маршал відкинув із голови каптур і пильно подивився на Обрі де Рінеля. Той відвів очі.

– Хіба дружина не казала вам, що її люди тужать за Англією, і вона збирається відпустити їх додому?

Обрі зітнув плечима й зауважив: хоча вони й мало тепер спілкуються з дружиною, та, якби справді зайшлося про від’їзд саксів із Незербі, вона б неодмінно йому повідомила. Ще сьогодні вранці він спілкувався з одним із них, але він не згадав про від’їзд. Ці люди зухвалі, запальні й безмежно віддані Джоанні, натомість лорда вони відверто зневажають. Жоден із них не захоче покинути свою пані, хоч як би вони тужили за соковитими луками в околицях Незербі!

Далі Вільям уже не слухав. Він несвідомо провів поглядом іще одну велику галеру під французьким прапором, що покидала порт услід за флагманським судном. Вітер уже наповнив її вітрила, злагоджено здіймалися й опускалися весла, а за кормою на синій поверхні моря пінився кільватерний слід. За галерою, сяючи свіжо просмоленими бортами, вишиковувалися інші судна – менші за розміром.

Тепер усі, хто з обов’язку прийшов проводити короля Франції та його флотилію, могли покинути розпечену пристань. Маршал розвернув коня, продовжуючи напружено міркувати, і приєднався до магістра ордену та решти тамплієрів. Обрі де Рінель його тепер не цікавив – усе, що він міг від нього довідатися, де Шампер уже знав.

Отже, Обрі й гадки не має про від’їзд саксів. Відповідно, Джоанна або не розповіла чоловікові, що малоймовірно, або… збрехала йому, Вільямові. І якщо це так…

Непевне передчуття ворухнулося в душі маршала, а досвід навчив його зважати на це.

Учора Джоанна прийшла до нього й повідомила, що виряджає своїх саксів додому, в Англію. З нею вже була складена подорожня грамота, але, за її словами, вона випадково довідалася, що її печатки на пергаменті замало, і тому просить брата поставити під перепусткою на корабель його печатку – щоб портова варта бачила на документах знак ордену Храму й не перешкоджала. Прохання Вільям виконав. Він часто таке робив, тож не бачив причин відмовляти сестрі. Він, правда, здивувався: йому здавалося, що Джоанна дуже близька зі своїми саксами, вони їй віддані, а один із них перебуває з нею весь час. Сестра на це відповіла: її стосунки з цими людьми стали дещо напруженими після того, як вона їх тривалий час уникала, вважаючи себе заразною, і їй буде простіше, якщо вони повернуться на батьківщину. Вільям міг це зрозуміти, тож пояснення його цілком задовольнило.

Потім вони трохи побалакали про всяку всячину, і, коли Джоанна пішла, Вільям відчував щось схоже на замилування – родинні почуття досі були незвичними для нього.

Отже, сестра йому брехала. Але що ж змінилося? О, змінилася сама Джоанна! І він знову пригадав її на вчорашньому вечірньому прийомі. Сліпучо вродлива, сповнена радості, із мрійливим блиском в очах. І водночас – схожа на ситу розніжену кішку. Він нарешті зрозумів: Джоанна виглядала як жінка після вдалого любовного побачення. І хоч у нього й мало досвіду в справах кохання, але він доволі спостережливий і вміє оцінювати людей.

Навіть жартівливу канцону вона співала млосно, солодко й сяючи від щастя!

Вільям розгнівано стиснув зуби. Дурна закохана гуска, її знову обвели навколо пальця!.. І зробила це та людина, яка вже колись обдурила її, скориставшись довірливістю та добротою її ніжного серця!

Він несподівано згадав, як сміливо й природно сестра підставила свої вуста Річардові. Не відсахнулася, не намагалася заперечити, як учинила би, боячись заразити короля. А ще ж недавно Джоанна ходила до лікарів за зміцнювальним зіллям, попри те, що знахарі вже вважали це зайвим. Але сама вона й далі вагалася – а тепер усі сумніви зникли. Вона, сповнена радості життя, співає про кохання, потім приймає цілунок від короля! Це можна пояснити лише тим, що колишній коханець остаточно переконав її в тому, що він не хворий. А заодно підтвердив свої почуття в доступний йому спосіб, щоб дістати подорожню й вирватися з Акри разом зі своїми людьми.

Але це лише припущення та підозри, які слід було перевірити. Тому, коли храмники прибули в Темпл, де Шампер попросив у магістра дозволу відлучитися в Королівський замок.

Спека розігнала людей із вулиць, і до королівської резиденції Вільям дістався швидко та без перешкод. Розпечене повітря тремтіло між будинками, спотворюючи їхні обриси й перетворюючи місто на примарне наслання. Але під склепіннями замку панувала відносна прохолода. Варта біля воріт швидко пропустила маршала тамплієрів, звідкись згори долинав дзвін струн, хтось поквапом віддавав розпорядження. Повз нього швиденько продріботіли сарацинські служниці з глечиками, якийсь воїн спробував був ущипнути одну з них, але дівчата, сміючись, утекли.

Вільям піднявся нагору, аж раптом він згадав, що цей невдаха-залицяльник, міцний рудуватий хлопець, – один із саксів його сестри. Гукнувши сакса, маршал запитав у нього про від’їзд на батьківщину і побачив, як здивовано видовжилося його веснянкувате лице.

Інших підтверджень маршал не потребував. Він швидко побіг сходами.

Джоанну Вільям застав у її покоях. Умостившись на купі подушок, вона розмовляла зі служницею, лунали їхні смішки та вигуки. Покоївка розчісувала довге розпущене волосся пані.

– Вільяме! – здивовано вигукнула Джоанна, встаючи назустріч маршалові.

Яка ж вона була гарна у своєму білому вбранні, закутана в хмару чорного розсипаного волосся! Навіть у напівтемряві – вікна в покої були прикриті фіранками – він прочитав у її погляді подив і збентеженість, які переходили в щось схоже на страх. Але вона швидко себе опанувала й безтурботно сіла, обхопивши коліна. Довгі рукави її вбрання звисали аж до підлоги.

– Не варто лицареві-монаху без попередження вриватися в покої молодої дами! – напівжартома зауважила Джоанна, але Вільям і на відстані відчув, яка вона зараз напружена.

Де Шампер мовчки сів на диван навпроти, який стояв біля стіни. Неподалік коливав великим віялом, що висіло під стелею, хлопчина-ефіоп у чалмі. На гаряче чоло тамплієра легенько повіяло прохолодою.

– Сестро, я хотів би поглянути на подорожню, для якої тобі вчора знадобилася моя печатка.

Покоївка раптом упустила черепаховий гребінець, що лунко стукнувся об плити підлоги, і Вільям здогадався: ця білява саксоночка чудово розуміє, про що йдеться. І теж хвилюється.

– То де ця подорожня?

Джоанна з незалежним виглядом зітнула плечима.

– Я змушена була спалити її. Саксонці відмовилися їхати, тож вона мені не знадобилася.

– І це все?

Її сірі очі палали з люті. Джоанна насилу витримала братів погляд.

– Ти мусиш усе мені розповісти! Нехай твої люди вийдуть.

– Про що? Якщо ти хочеш про щось запитати – запитуй. У мене немає таємниць від Санніви.

Вільям зробив рвучкий крок до сестри, схопив її за плечі й струсонув.

– Ти все розповіси! І про свого прокаженого коханця, і про побачення з ним, і про подорожню, за допомогою котрої ти намагалася посприяти його втечі! Та чи знаєш ти, хто він? Він шантажував мене, погрожуючи розголошенням таємниці зв’язку з тобою, він грався твоєю честю – а ти, безрозсудна, довірилася йому!

Джоанна вже не виглядала спокійною. Скорившись братові, вона подала знак слугам, і Санніва негайно вискочила геть. Хлопчисько-ефіоп, який досі не зрозумів, що коїться, теж випустив шнур віяла та поквапився покинути покій. Важкі двері з кедрового дерева зачинилися за ним так гучно, що він підскочив і кинувся утікати.

Санніва, сповнена цікавості й тривоги, все ж затрималася. Завмерши під дверима, вона почала прислуховуватися до того, що відбувалося в покої.

– Підслуховуєш під дверима пані? – раптом пролунав біля неї голос Дроґо. Капітан саме проходив галереєю.

– Дроґо!.. О, Дроґо! У міледі Джоанни маршал де Шампер. І він у такому… Такий… Боюся, щоб не було біди!

– Дурниці! Невже месір Вільям завдасть шкоди своїй сестрі?

Дроґо насупився й рішуче пішов у бік покою, проте ввійти не наважився. Тепер обоє стояли біля різьбленої кедрової стулки, силкуючись уловити звуки, що долинали з-за дверей.

Звідти чувся голос маршала – тихий і монотонний. Було складно зрозуміти, про що йдеться, лише вряди-годи до їхніх вух долинали уривки фраз: «…використав тебе…», «…прийшов до мене в личині лазарита…», «…я боюся, що він виконає свою погрозу, і тоді тебе буде навіки збезчещено…». Потім пролунало дивне слово «асасин», схоже на шипіння змії.

Джоаннин голос – напружений, що зривався на крик, – звучав значно чіткіше:

– Я не вірю тобі! Мені ніщо не загрожує. І насправді все не так, як ти думаєш.

– Тоді розкажи мені як.

І знову мовчанка чергувалася з тихим голосом Вільяма і схлипами Джоанни. Вона щось намагалася пояснити. З-за дверей доносилося: «…лицар-госпітальєр…», «…не раз рятував життя…», «…не могли опиратися цьому коханню…»

– Тебе просто засліпила хіть! – люто підвищив голос де Шампер. – Мені соромно, що в мене така сестра!

Джоанна ридала.

– Може, все-таки варто утрутитися? – стурбовано запитав Дроґо, але так і залишився стояти.

Вільям і Джоанна були членами родини, якій Дроґо служив усе життя. І щоб наважитися на таку зухвалість, потрібні були занадто вагоміші причини. До того ж десь глибоко в душі капітан остерігався суворого храмника.

– Він тебе дурив! Весь час дурив! – гримав Вільям. – І використовував твою довіру для власної мети. О, які жінки нерозумні й пустоголові!..

Дивно було чути цей сповнений безсилої люті голос завжди незворушного маршала.

Сходами піднялася Ґодіт зі стосиком чистої білизни.

– Що це ви робите? Підслуховуєте біля покоїв леді? Яка ганьба!

Проте, щойно почувши, як Вільям де Шампер нещадно сварить Джоанну, вона кинулася в покій. Хіба це мислимо – грубий храмник кривдить її дитя! Та ледве Ґодіт спробувала ввійти, як її виставили геть, а двері зачинилися в неї перед носом із такою силою, наче на них налетів смерч.

– Під три чорти! Геть! Забирайтеся всі в пекло!

Ґодіт вирячилася і судомно перехрестилася.

Тепер вони вже утрьох стовбичили під дверима. На щастя, вихор емоцій у покої потроху влігся, буря стихла. Голос маршала тепер лунав рівно, Джоанна щось стиха відповідала братові, після того настала тривала мовчанка, і знову заговорив Вільям.

Вони розмовляли страшенно довго. Дзвони відбили третю годину,^[162] потім пролунав крик муедзина, що закликав правовірних до молитви. Двері не відчинялися, а голоси стихали. Доморослі шпигуни могли розібрати лише нечіткі уривки фраз Вільяма де Шампера: «…захоплення Тіверіади…», «…лжегонець…», «…поразка нашого війська…», «…подав знак сарацинам і без перешкод вивів пораненого графа Раймунда з поля бою…», «…графиня Тіверіадська писала інше…», «…не зізнався, хто він, навіть під тортурами…», «…зухвала втеча…», «…шрами, які свідчать, що він той самий розвідувач Саладіна…», «…винуватець загибелі цілого королівства…».

– Про що це вони? – дивувалася Ґодіт.

– Тс-с-с-с!.. – замахав на неї Дроґо.

Почувши дзвін шпор тамплієра, вони відсахнулися від дверей.

– Хоч зараз ти розумієш, кому намагалася допомогти? – запитав маршал уже біля дверей. – Його справжнє… або ще одне з вигаданих імен – Арно де Бетсан, він був коханцем графині Ешиви Тіверіадської, але, визнавши його провину, вона не пожаліла його. А ти…

І знову Джоанна повторювала, ридаючи:

– Усе не так, ти помиляєшся! Це зовсім інша людина… І він справді лицар-госпітальєр із Намюра!..

Санніва зойкнула:

– Сили небесні! А як же мій Ейрік?

Дроґо знову цитькнув і припав до дверей. А почувши, що справжній Мартін д’Ане живе нині в лепрозорії поблизу Константинополя, він аж заметляв головою, мов пес, у вухо якому вчепився кліщ.

– Краще нам звідси забратися, – сказав Дроґо жінкам. – Вони говорять про речі, довідавшись які, можна опинитися на пласі!

Але жінки й не поворухнулися – одна переймалася долею свого рудого чоловіка-варанга, інша хвилювалася за пані. Урешті-решт, Дроґо теж лишився, вирішивши ввірватися в покій тільки в тому разі, якщо храмник підніме на леді руку.

Проте не схоже було, що до цього могло дійти. Долинало тільки нечітке бурмотіння Джоанни й майже заспокійливий голос Вільяма. Потім він промовив уже гучніше та рішучіше:

– Ти підеш зі мною і, коли ми його схопимо, розпізнаєш мерзотника.

– Ні, ні! – відчайдушно вигукнула Джоанна й знову розридалася. – Вільяме, не змушуй мене до цього. У мене розірветься серце! Я і так усе тобі розповіла…

Вона плакала, а маршал мовчав. Потім знову заговорив – переконував, радив, вимагав, але натомість чув лише згорьовані ридання. Нарешті кроки де Шампера наблизилися до дверей, і трійко саксів кинулися врізнобіч.

Уже відчинивши двері, тамплієр промовив на порозі:

– Тобі все-таки доведеться прийти, якщо я переконаюся, що це саме та людина, про яку я думаю. Уся ця історія з євреями… Цілковита маячня! Вона приховує щось значно серйозніше й небезпечне. Коли ми його схопимо, тобі доведеться свідчити. Якщо, звісно, ти не хочеш, щоб уся ця історія дійшла до короля Річарда.

Він ляснув дверима, зметнувся білий плащ із хрестом, і маршалові кроки віддалилися й, нарешті, стихли.

Дроґо визирнув із ніші в стіні й коротко глянув у бік покою, звідки долинав Джоаннин плач.

– Ідіть до пані, – звелів він служницям. – Спробуйте її заспокоїти.

Але де там! Джоанна лежала, уткнувшись у купу подушок, і тіло її здригалося від такого нестерпного ридання, що, здавалося, вона готова накласти на себе руки.

– Не чіпайте мене! – відмахувалася вона від жінок, які метушилися навколо. – Заради Пречистої Діви, дайте мені спокій! Забирайтеся звідси!

Вона проплакала до глухої ночі.

Розділ 22

Люди почали прибувати на кораблі, що стояли в порту, ще звечора – щойно спала спека. Вони вважали: заплатити шкіперам і переночувати на судні значно зручніше, ніж удосвіта штовхатися в натовпі, який неодмінно виникне, коли почнеться загальна посадка.

Невелика галея «Легка кішка», з капітаном якої завчасно домовився Сабір, була однією з багатьох, що стояли в гавані Акри. Ейрік зійшов на палубу в личині лицаря, котрий покидає Палестину, й недбало кивнув на свою свиту:

– Ці зі мною!

Потім простягнув помічникові капітана сувій подорожньої.

Той, вочевидь, був не надто письменний, однак його ліхтар освітив печатку ордену Храму, і цього виявилося достатньо. Перерахувавши пасажирів, моряк буркнув, що в плаванні виникне чимало клопоту з дітьми, але могутній рудоволосий хрестоносець із дружиною та нащадками, мав занадто переконливий вигляд, щоб із ним сперечатися. До того ж заплатив він щедро, і це все вирішило. Обличчя венеціанця ураз стало усміхненим.

– Сюди, сеньйоре, прошу, – він указав лицареві на місце біля основи щогли між рядами лав для веслярів. – Зараз принесуть зо дві овчини, щоб ваша дружина з немовлям зручно розташувалися.

Дружину хрестоносця звали Леа, і венеціанець зовсім не здивувався, що вбрана вона як сарацинка: багато франків вважали тутешніх дівчат привабливими, а часом й одружувалися з ними, навернувши перед тим у свою віру. При лицаревій дружині була літня служниця і ще двоє дітей – пухкенька дівчинка-підліток і славний хлопчисько. Не утримавшись, помічник шкіпера навіть поколошматив малюку кучеряву голівку й лише мигцем глянув на слуг лицаря – молодого блакитноокого франка та двох сарацинів, що один із них був худорлявий і чорний, мов головешка, а інший – опецькуватий і незграбний.

– Завтра на світанку прийде капітан Себастьяно, я доповім йому про вас, а потім почнуть сходитися й інші пасажири. Ніхто не потурбує вас доти, аж поки орденська варта та митники почнуть оглядати судна.

– Що скажете, друзі? – звернувся рудий до Сабіра та Мартіна. – Присягаюся богами своєї батьківщини, здається, пронесло.

– Це буде зрозуміло тільки тоді, коли вартові перевірять нашу подорожню, – стиха мовив Мартін.

Він допоміг пані Сарі розташуватися на овчині і вмостив Леа з крихіткою. Жінки покинули свій дім, щоб ніколи більше туди не повертатися, й, хоча пані Сара взяла, за її словами, лише найнеобхідніше, їм довелося наймати воза, щоб довезти її тюки в порт.

– Малий, а де Лузіньян не спохватиться завчасно, що тебе немає? – поцікавився Ейрік, витягуючи зі шкіряної торби шмат козячого сиру.

Він не уточнив, кому саме з де Лузіньянів може терміново знадобитися Мартін Фіц-Годфрі, але це й так було зрозуміло. Ґвідо останнім часом дуже зайнятий тим, що поновлює акрських пуленів у їхніх власних оселях, які звільнилися після відплиття французьких лицарів; дозволу ж покинути резиденцію Єрусалимського короля до ранку, начебто для того, щоб погостювати в дами, Мартін запитав у конетабля.

Аморі не заперечував: вірний аскалонець служив справно, то чому б йому і не розважитися з красунею? І хоча Річард досі пильнував, щоб у місто не пускали повій, у тутешніх борделях знайшлося чимало продажних гурій, тому сутенери в чалмах, вихваляючи їхні принади, постійно крутилися в місцях скупчення хрестоносців.

Сабір був незворушним. Улаштувавшись на носі галеї обличчям до Мекки, він почав молитися, і Муса негайно взяв із нього приклад. Сара щось тихенько наспівувала дітям, аж поки вони заснули. Навіть Ейрік щось бурмотів під носа – чи то старовинні вірші, складені вікінгами, чи то язичницькі замовляння.

Мартін не гаяв часу на молитви, адже душа його ані раніше, ані тепер не відчувала присутності Бога в цьому світі. Схилившись спиною до планшира за кілька кроків від матросів, які спали на палубі, він мовчки спостерігав за вартовими, що крокували набережною.

Ніч була тихою та зоряною, з-за фортечних мурів повільно спливав місяць, море вигравало сріблом, і гострі силуети корабельних щогл на його тлі здавалися густим лісом. Більші судна, що стояли на рейді, чорними тінями бовваніли дещо далі. Хвилі прибою, які йшли з відкритого моря, гуркочучи, розбивалися об каміння молу. У порту було порівняно спокійно, галея тільки ледь-ледь гойдалася, під її днищем стиха хлюпала вода. Із міста час від часу долинав стукіт копит об бруківку, перегукувалися вартові, на одному з ближніх схилів горіло багаття й чувся передзвін струн.

Усе довкола спокійно, але на серці у Мартіна було тривожно. Він знав: іще одне випробування, останнє, – і всі вони будуть у безпеці. Однак це випробування ще належало витримати. Удосвіта розпочнеться огляд кораблів, прибудуть сюди й ті, хто вирушає з графом Неверським у Тир, а серед них – полонені захисники Акри, які погодилися прийняти хрещення.

Хоч як це дивно, таких виявилося чимало. Підземні темниці фортеці стали переконливим доказом на користь віри Христової, і священики дюжинами вели новонавернених до купелі. Мартін лише підсміювався з легковірних франків, які вважали, що облившись водицею та промовивши формулу зречення, сарацини відразу стануть добрими християнами. Але в цьому переконаний навіть Річард Левове Серце, який дозволив випускати на волю тих, котрі щиросердно зреклися свого лжепророка Мухамеда. Мабуть, ніхто не пояснив королю, що цим новонаверненим, які здобули свободу, достатньо лише раз промовити шахаду:^[163] «Засвідчую, що немає божества, крім Аллаха, а ще засвідчую, що Мухамед – посланець Аллаха», щоб повернутися в лоно ісламу. І, звісно ж, узятися за шаблі.

Час тягнувся нестерпно повільно. Мартін гадав, скільки ще пасажирів зійде вранці на борт «Легкої кішки», і сподівався, що в такому юрмищі митникам ніколи буде вчитуватися в кожну подорожню. А якщо сюди привезуть іще й поранених французів, почнеться справжнє стовпотворіння.

У ці хвилини він готовий був думати про що завгодно, щоб зачаєний страх знову не заволодів його душею. Цей страх поселився в ньому відтоді, коли він знову зустрівся зі своїм запеклим ворогом де Шампером і зрозумів, що того не так уже й просто примусити скоритися. Маршал ордену одержимий особистою честю, безмежно хоробрий і дуже розумний. А тепер, знаючи, що Мартін в Акрі й намагається втекти, він почне діяти, і передбачити його вчинки та рішення занадто складно. Чи здогадується храмник: у личині лазарита з ним розмовляв той-таки Арно де Бетсан, що він його колись підвісив на дибу, а орденські кати залишили страшні басамани на тілі сміливця?

Хтозна… З якою ж насолодою посміється з нього Мартін, опинившись за межами влади могутнього маршала тамплієрів, тим паче, що втекти допомогла йому сестра ворога!

Джоанна…

Ні, він мусить заборонити собі думати про неї. Він дуже вдячний їй за допомогу, він захоплюється нею, він досі зберігає в серці насолоду їхнього останнього побачення… Та віднині вона більше нічого для нього не означає.

Мартін спробував уявити Руф, свою наречену. Солодка й чуттєва, смаглява, з очима лані, кучерями, пишними, як виноградні лози. Невдовзі вони побачаться… І він нарешті здобуде спокій. Бо, якщо Руф стане його дружиною, Ашер бен Соломон навряд чи наважиться відряджати Мартіна в далекі краї з украй небезпечними місіями. Мартін зрештою зможе жити для себе та своїх рідних.

Із цими думками він і заснув під легкий плюскіт хвиль.

Розбудив його гамір та жвавий рух довкола. Поверталися з міста матроси, між лавами ходив капітан Себастьяно, узявшись перевіряти, чи надійно спаковано і прикріплено тюки. Тара та пахла прянощами – коштовним товаром, що вмить здатен перетворити людину на багатія. Непогано заробляв цей мореплавець і на перевезеннях пасажирів. Тому принагідно він перераховував їх поглядом, цікавлячись у помічника, чи всі належно заплатили.

Крім лжехрестоносця Ейріка та його почту, на борту вже перебували якісь мусульмани, а сходнями несли на ношах пораненого франкського лицаря, вочевидь, знатну персону, бо монахи-госпітальєри, які його супроводжували, безцеремонно потіснили сарацинів з Ейрікового почту. Рудий негайно повівся, як і належало опоясаному лицареві: обурився й почав сваритися, здійнявши такий галас, що аж розплакалася крихітка, дочка його лжедружини Леа, а потім іще й Езра заревів з переляку. Сара взялася його заспокоювати, втираючи зарюмсане личко краєм свого чорного хіджаба.

Мартін, перехилившись через борт, зачерпнув води і плеснув собі в лице. Лише починало світати, а порт уже прокинувся. Долинали звуки переклички вахтових на суднах, хтось сперечався про оплату, волали чайки, вихоплюючи з води покидь. Ранковий бриз приніс прохолоду після задушної ночі, а разом із нею – запахи смоли, пічного диму, солоної риби й сириці – звичні аромати припортового життя.

До Мартіна підійшов Сабір.

– На все, звісно, воля Аллаха – нехай славиться він навіки! – та чи не здається тобі, що на причалах сьогодні занадто багато храмників?

Мартін придивився. Храмники і госпітальєри зазвичай супроводжували прочан, які покидали Святу землю, перевіряли їхні подорожні, напучували перед плаванням. На перший погляд, їх було не більше, ніж завжди.

Так він і відповів Сабірові, а потім насунув на лице каптур і відділився від своїх супутників, аби придивитися до митників та вартових, що сходять на судна біля причалів.

Ейрік гукнув капітанові:

– Скажи, шановний, коли відчалюємо? Чи варто чекати, поки сонце почне сильно припікати?

Капітан був зайнятий. Роздратовано поглянувши на рудого лицаря, він пояснив: судна почнуть виходити в море лише після перевірки. Слава Пресвятій Діві, їм не доведеться чекати відплиття графа Неверського – інакше не уникнути вчорашньої штурханини та безладу. Але без перевірки ніхто не наважиться віддати швартові, до того ж тамплієри шукають якогось втікача, тому доведеться чекати дозволу самого маршала де Шампера.

Венеціанець пішов, не звернувши уваги, як чітко проступили веснянки на обличчі рудого лицаря. Ейрік сполотнів.

– Малий, це ще нічого не означає, – мовив він, спираючись на фальшборт. – Я зрозумів, що вони шукають трьох утікачів-сарацинів, а не тебе. До того ж готовий заприсягтися: красуня Джоанна не видасть тебе братові, хай він буде хоч тричі маршал і весь у хрестах від маківки до п’ят.

– На ньому лише один хрест, – відгукнувся Сабір, киваючи в бік набережної.

Червоний хрест на білій коті поверх обладунків… Маршал ордену Храму нерухомо, мов статуя, височів на коні. Навколо нього скупчилися сервієнти,^[164] а він із непорушним обличчям роздавав їм якісь вказівки. Вислухавши, ті відразу розходилися – кожен гурт вирушав до одного з кораблів. Їхні чорні з червоними хрестами туніки маячіли повсюди – біля причалів, на кораблях, поруч із тими, хто лише збирався зійти на судно. Діяли сервієнти ґрунтовно: хто спав, тих будили, зазирали в обличчя, переглядали папери, ставили запитання. Когось уже вели на берег під вартою.

Лице Мартіна напружилося, у грудях похололо. Він спробував переконати себе, що це звичайна перевірка, не більше. Але ж він і раніше спостерігав у порту за відплиттям військових та купецьких суден та ніколи досі не бачив нічого подібного. Може, й справді все це через утікачів-сарацинів? І водночас він дедалі чіткіше розумів: залишатися на кораблі йому смертельно ризиковано.

Поруч тихо і злостиво згадав нечистого Сабір.

– Друже, поглянь лише! – сарацин указав на корабель, що стояв неподалік.

Коли Мартін збагнув, що саме має на увазі Сабір, в очах йому потьмарилося: від страху, розчарування, нестерпного напруження.

На палубі сусідньої галери сервієнти примушували роздягнутися французького лицаря. Той був високим, світловолосим та худорлявим. Лицар обурювався, відштовхував орденських слуг, і, урешті-решт, його схопили й, незважаючи на обурені протести супутників, потягнули сходнями, а потім – простісінько до де Шампера. І там із нього таки здерли одяг.

– Мартіне, тобі краще зникнути, – незворушно промовив Сабір.

– Це ще нічого не означає! – спалахнув Ейрік. – Он, поглянь: вони відпустили того хлопця, а маршал навіть вклонився із сідла, вибачається.

– Мартіна вони не відпустять, – так само спокійно заперечив Сабір.

Тепер він упритул дивився на друга.

– Послухай, я розумію, як тобі хочеться поїхати звідси і все забути. Але цей де Шампер… Він гірший за Ібліса! Не варто ризикувати… – Сабір спересердя сплюнув у воду. – Твоя англійка видала тебе братові-храмнику. Невже не ясно?

На душі в Мартіна зробилося тоскно. Він їй довіряв…

До них підійшла пані Сара, яка зрозуміла, що на березі коїться щось недобре.

– Дорогі мої, нам щось загрожує?

Мартін глянув на неї. Обличчя приховує темне покривало, чорні очі схвильовано блищать. Якщо його впізнають і схоплять, то і їй, і її дітям буде несолодко.

– Моя пані, усе буде добре. Але я… Мені доведеться зникнути.

Вона зойкнула і вчепилася йому в зап’ясток.

– Що ж ми робитимемо без тебе, хлопчику мій?

Утрутився Сабір:

– Пані, все буде добре. Ми з Ейріком подбаємо про вас і про дітей. Ви будете в безпеці.

– А Мартін? – вона досі стискала руку посланця Ашера бен Соломона.

Сабір відтіснив єврейку.

– Тікай, друже, поки ще є час. Якщо ти зникнеш… Юна Нехама досить доросла на вигляд, щоб видати її за одну із шістьох, згаданих у подорожній. А печатка ордену Храму стоїть не лише на нашому пергаменті, а й на всіх інших. Ейрік, якщо запитають, скаже, що зброєносець лише супроводжував його, а сам вирішив залишитися у Святій землі. Покладися на мене – я впораюся, Аллах свідок! Жодна волосина не впаде з голів цих жінок та дітей, поки я живий.

Мартін глянув на причал. До трапу вже прямували митники. Прості моряки й пасажири їх не цікавили, тільки вантаж, тому митники відразу вирушили до капітана. Але сервіанти з хрестами ордену Храму вже закінчували перевіряти один із сусідніх кораблів. Будь-якої миті вони можуть з’явитися тут.

Він перехопив погляд пані Сари – її очі переповняли сльози. Поруч із нею хлипала Леа з немовлям на руках. Нехаба та Езра ще нічого не зрозуміли й, хихочучи, перешіптувалися між собою, умостившись на палубі.

– Пані, ви цілком можете довіритися Сабіру та Ейрікові. Вони захистять вас і допоможуть усім, поки мене не буде поруч.

Ейрік напучував:

– Постарайся відсидітися в де Лузіньяна, малий. Там тобі нічого не загрожує. А я, щойно все владнається, спробую повернутися.

– Та швидше ж, Мартіне! – звична витримка зрадила Сабірові, голос його зірвався. – Ми без тебе не пропадемо, а, якщо залишишся, усім нам загрожує смерть. Іди! Нехай буде з тобою милість Аллаха!

Опустивши голову, сховавши обличчя під каптуром, Мартін вирушив до сходнів. Один із митників поцікавився – куди це він? Зараз почнеться перевірка.

– Я до тих он коней, – Мартін махнув убік готових до завантаження на судно жеребців.

Його не затримали. Він зійшов на набережну і взяв під вуздечку одного з коней. Поруч умить з’явився чийсь зброєносець.

– Тобі чого, малий?

– Милуюся. Розкішна тварина, – Мартін поплескав жеребця по крупу, крадькома спостерігаючи за сервіантами, що вже наближалися. Разом із ними йшов лицар у білому плащі, пильно вдивляючись в обличчя пасажирів «Легкої кішки». Чи встиг він помітити, що один із них щойно зійшов на берег? Чи надав цьому значення?

Утішений компліментом, зброєносець узявся пояснювати: кінь і справді добрий, але багато хворів, мабуть, від цієї пекельної жари. От його й вирішили…

Раптом пролунали крики, здійнявся галас. Уже достатньо розвиднілося, щоб побачити, як з одного корабля у воду стрибнув якийсь чоловік і швидко поплив, віддаляючись у бік молу. Зчинилася метушня, зашарпалися охоронці. Тамплієр, що стояв біля сходнів «Легкої кішки» завмер, немов вагаючись, – перевіряти тут чи приєднатися до гонитви. Та все ж, поборовши вагання, піднявся на борт судна, тим паче, кілька легких човнів уже оточили втікача.

Сум’яття допомогло Мартінові: ховаючись за крупами коней, він відійшов на чималу відстань від причалу. Залишалося найнебезпечніше: прослизнути в арку портової брами повз Вільяма де Шампера. Але це виявилося не так уже й складно: маршал стежив, як витягують із води втікача, і навіть не глянув на городянина у світлому каптурі з надпліччям, що пройшов майже повз нього.

Проминувши арку, Мартін ледве подолав бажання негайно кинутися навтьоки. І справді, незле було б повернутися зараз у резиденцію короля Ґвідо, розкланятися з конетаблем, посмакувати із солдатського котла юшкою з баранини. Поруч із ними Мартін Фіц-Годфрі буде в безпеці, Ейрік правду казав.

Але просто так він піти не міг. Якщо його друзів і пані Сару схоплять… Тоді, цілком імовірно, доведеться їх рятувати – навіть ціною власного життя. Адже не на літню єврейку та її дітей, а саме на нього полює клятий храмник. У цьому немає жодних сумнівів, бо Джоанна його зрадила й заслуговує на ненависть та презирство.

Із купецьких кварталів найближче до порту був Венеціанський – найвелелюдніший та найбагатший. Тут жили за іншими законами, купці утримували власних вартових, в італійців були свої священики та крамарі. На цей маленький острівець Венеціанської республіки в багатолюдній Акрі не поширювалася влада могутніх орденів. Була тут і таверна, де продавали чудове вино.

Мартін умостився за масивний дубовий стіл під накриттям, і йому негайно націдили глечик світлого та легкого вина, подали сиру та свіжого хліба, а невдовзі принесли і яєчню. Звідси він бачив частину вулиці, що вела до портової брами. І лише щойно усвідомив, у якій нелюдській напрузі перебував увесь цей час: коли підніс до рота чашу, зуби клацнули об вінця, рука затремтіла, і вино вихлюпнулося на землю…

Він просидів під дашком біля таверни досить довго. На квадратній вежі венеціанського дворика вдарили дзвони, заглушивши спів муедзина. Скрізь лунала італійська, котилися возики з крамом, перехожі заважали йому спостерігати за входом у порт. І все ж він бачив, як, штовхаючи й обсипаючи лайкою, вели впійманого втікача-сарацина. Потім почулося суцільне гудіння ударів сили-силенної копит по бруківці – у порт в’їжджав загін графа Неверського – П’єра де Куртене, що залишав Палестину. Це була переконлива процесія: чимало лицарів і їхніх зброєносців під золотавими знаменами з трьома червоними сонцями, що майоріли на древках. Вершники їхали попарно, гриміли колеса возів із вантажем.

– Іще вина, сеньйоре?

Мартін кивнув. Вино дозволило йому розслабитися. Тепер пригода вже не здавалася йому такою жахливою. Він устиг вчасно зникнути, зумів не накликати біди на своїх супутників. Зараз порт заполонить народ, до берега підійдуть великі кораблі, що досі очікували на рейді. Отже, перевірку завершено, і «Легку кішку» вже напевно відпустили. Його друзі на свободі! Інакше б їх, зв’язаних, уже волочили б під злостиву лайку вартових.

Що ж, він виконав доручення Ашера бен Соломона. А Ейрік із Сабіром завершать справу.

– Може, помолитися? – усміхнувся Мартін, зазираючи в глечик, де на денці ще залишалося трохи вина. Але кому? Він вірив не в Бога, а в спритність, силу, розум і щастя. І вони його ніколи досі не зраджували.

Покинувши венеціанський квартал, Мартін неспішно вирушив до резиденції короля Єрусалимського. Зараз він почувався майже легко. Ще б пак! Те, що сьогодні пережив, – справжня дурничка порівняно з ніччю на шістдесятифутовій висоті в обіймах із кам’яною горгулією, коли його будь-якої миті могли помітити і вгатити йому в бік арбалетну стрілу.

І все ж, і все ж…

Якби Джоанна його не зрадила, зараз би він підставляв обличчя солоним бризкам, що їх вітер зриває з гребенів хвиль, а незабаром зустрівся б із Йосипом, повернувся в Нікею, у дім Ашера та обійняв би свою Руф.

Ховаючи обличчя під каптуром і втупившись у курну бруківку, Мартін залишав позаду квартал за кварталом, міркуючи про те, що Свята земля, якій він завдав стільки зла, мабуть, не хоче його відпускати…

1

Передмістя в європейській частині Константинополя за затокою Золотий Ріг.

2

Прецепторія – так званий Дім ордену, невеличка адміністративна одиниця, що належала одному з лицарських орденів.

3

На відміну від ордену тамплієрів, до якого належали винятково чоловіки, в госпітальєрів служили й жінки – сестри-госпітальєрки.

4

Варанги – так називали скандинавів, які служили у Візантії (звідси російське «варяги»).

5

Назва «Візантія» з’явилася в працях західних істориків уже після падіння Східної Римської імперії. Візантійці ж називали себя римлянами – грецькою «ромеями», а свою державу – Римською («Ромейською») імперією.

6

У ХІІ столітті на Русі часто відбувалися міжусобні війни, що зруйнували шлях «із варяг у греки».

7

Іваніти – ще одна назва ордену госпітальєрів, пов’язана з іменем його патрона – Святого Івана.

8

Норни – у германо-скандинавській міфології чарівниці, здатні визначати долі світу, людей і навіть богів.

9

Християн.

10

Вільгельм II Добрий (1153–1189) – король Сицилії з нормандської династії Ґотвелів.

11

Мусульманські війська захопили Єрусалим восени 1187 р.

12

Бастард – незаконнонароджена, позашлюбна дитина.

13

Салах ад-Дін (1138–1193) – Юсуф ібн Аюб Сала́х ад-Дін, прозваний європейцями Саладіном, – султан Єгипту і Сирії курдського походження, який об’єднав мусульманські землі та відвоював у хрестоносців Єрусалим.

14

Калабрія розташована на південному краї Апеннінського півострова. Як образно кажуть самі італійці – «в носку італійського чобота».

15

Анжуйська держава – велике феодальне володіння у Франції та на Британських островах, що утворилося в середині ХІІ ст. Влада в ньому належала представникам династії Плантагенетів.

16

Барбет – елемент середньовічного жіночого головного убору у вигляді невеличкої хустки, що затуляла підборіддя й частину щік.

17

Елеонора Аквітанська брала участь у Другому хрестовому поході (1147–1149) разом зі своїм першим чоловіком – королем Франції Людовіком VII.

18

Джеффрі Бретонський (1158–1186) – третій син Генріха II та Елеонори Аквітанської. Був одружений із спадкоємницею Бретонських володінь. Загинув під час лицарського турніру в 1189 р. Його сина Артура певний час вважали спадкоємцем трону Плантагенетів.

19

Фрідріх I Гогенштауфен (Барбаросса) (1122–1190) – король Німеччини та імператор Священної Римської імперії. Перший із монархів Європи виступив у Третій хрестовий похід (1189), але дорогою загинув, потонувши на переправі через річку Селіф у Малій Азії.

20

Сарацинами з часів хрестових походів європейці називали всіх мусульман.

21

Левант – загальна назва країн, розташованих біля східного узбережжя Середземного моря: Сирії, Палестини й Лівану.

22

Болт – вилита з металу арбалетна стріла, завдовжки близько 20 см; завдавала значних збитків, пробивала обладунки.

23

Альба – жанр любовної лірики в провансальській поезії.

24

Битва при Хаттіні між військом Єрусалимського королівства й об’єднаними силами мусульман під проводом султана Саладіна відбулася 4 липня 1187 р. і закінчилася цілковитим розгромом хрестоносців, унаслідок чого тамплієрів і госпітальєрів було знекровлено.

25

Нікея – місто в Малій Азії IV–XIII ст. на місці сучасного турецького міста Ізнік.

26

Караван-сарай – громадська будівля на Близькому й Середньому Сході. Караван-сараї були у великих містах і на перетині торговельних шляхів надавали безпечний притулок мандрівникам, насамперед купецьким караванам.

27

За часів Середньовіччя франками в Азії називали всіх західноєвропейців.

28

Сельджуки – гілка кочівних племен тюрків-огузів, названих так на честь одного з перших їхніх ватажків – Сельджука. Вони були войовничими й вороже ставилися до християн.

29

Нікею в 1077 р. завоювали войовничі турки-сельджуки. Це стало однією з причин того, що імператор Ромейської держави звернувся по допомогу до Папи, що, зрештою, привело до хрестових походів. Коли ж у 1097 р. військо хрестоносців узяло Нікею в облогу, імператор Олексій І Комнін почав перемовини із сельджуками й вони здали місто за умови, що воно не належатиме хрестоносцям. Нікея залишилась під владою Візантії, а Олексій І, щоб угамувати невдоволення хрестоносців, які витратили чимало сил під час облоги, забезпечив їх верховими кіньми і передав частину викупу, виплаченого сельджуками.

30

Кілікія – область на південному сході Малої Азії. У час, про який ідеться, там було розташоване вірменське царство, яке наприкінці XIV ст. стало васалом османських султанів.

31

Конійський султанат був розташований у центральній частині Малої Азії. Ці землі, що свого часу входили до складу Римської імперії, захопили турки-сельджуки, які заснували там свою державу.

32

Даян – суддя, найвищий авторитет із релігійних питань у євреїв.

33

Мезуза – сувій пергаменту з текстом іудейської молитви в спеціальному футлярі, який прикріплювали до зовнішнього косяка єврейського будинку. Текст проголошував єдність Бога й існування заповіту між Ним та єврейським народом. Є звичай торкатися до мезузи пальцями й цілувати її, заходячи в дім і виходячи з нього.

34

Сімара – довге плаття в євреїв, що прилягає до тіла й застібається від верху до низу.

35

Левон II – цар Кілікійської Вірменії з 1187 до 1219 рр. Час його правління був епохою розквіту Кілікії, коли вона стала однією з найвпливовіших країн Близького Сходу.

36

Опрісноки – заст. коржі.

37

Міква – резервуар для ритуальних очисних омовінь.

38

Кіпа – маленька кругла шапочка (плетена чи з тканини), що прикриває маківку; традиційний єврейський головний убір.

39

Зіммі (араб.) – «той, хто має покровителя», підопічний. Так називали «людей Писання» – євреїв і християн, які живуть в ісламських країнах. Вони мали право вільного віросповідання за умови сплати особливого податку, який не поширювався на мусульман. Крім того, зіммі заборонялося брати шлюб із мусульманками й мати рабів-мусульман.

40

Алія (івр.) – «сходження». Так називали повернення євреїв на землю Ізраїлю. Починаючи з ХІІ ст. переслідування євреїв християнською церквою зумовило їхній наплив у Святу землю. Євреї поселялися переважно в чотирьох святих для правовірних юдеїв містах: Єрусалимі, Хевроні, Цфаті та Тверії.

41

Базилевс – титул візантійських імператорів.

42

Тиверіада – князівство в Єрусалимському королівстві і стародавнє місто на узбережжі Галілейського озера (нині озеро Кінерет в Ізраїлі).

43

Йдеться про султана Саладіна, що його власне ім’я було Юсуф ібн Аюб. Саладін (Салах ад-Дін) – почесне прізвисько, яке з арабської перекладається «Благочестя віри».

44

Жерар де Рідфор (1141–1189) – один з найбезславніших магістрів ордену тамплієрів. Вважають, що саме через нього хрестоносці зазнали поразки у битві при Хаттіні. Потрапивши в полон, Жерар де Рідфор під тиском Саладіна наказав тамплієрам здати низку фортець, завдяки чому його було звільнено. Згодом сарацини полонили Жерара де Рідфора й відрубали йому голову. У змальований у романі час (весна 1191 р.) в ордену тамплієрів не було очільника – Великого магістра.

45

Сучасний Ашкелон в Ізраїлі.

46

Капітул – загальні збори членів чернечого або духовно-лицарського ордену, що їх скликають для розв’язання найважливіших питань.

47

Бела III Угорський – король Угорщини з 1179 до 1196 р. Його правління вважають епохою найбільшого розквіту Угорського королівства.

48

Маргарита Французька (1158–1197) – дочка короля Людовіка VII, дружина старшого сина Генріха II Плантагенета – Генріха Молодого, який помер 1183 р. Після смерті Генріха Молодого вийшла заміж за короля Белу III.

49

Агнесса (1171–1204) – дочка короля Людовіка VII від третьої дружини Аделі Шампанської. Дружина імператора Візантії Олексія II Комніна, а після його вбивства – імператора Андроніка І Комніна. Овдовівши вдруге, жила в Константинополі.

50

Патрикії – знатні вельможі. Цей титул було впроваджено у Східній Римській імперії ще Костянтином Великим за аналогією з римськими патриціями.

51

Кота – одяг без рукавів, який носили поверх кольчуги. Нагадує туніку з розрізами, що дозволяють вільно сидіти в сідлі.

52

Кафіри – ті, що не вірять в Аллаха, – так мусульмани називали християн.

53

Гамбезон – стьобаний одяг із кількох шарів тканини, що його зазвичай вбирали під металеві обладунки. Гамбезон і сам мав захисні функції: не будь-яка зброя здатна була з першого удару розсікти багатошарову тканину.

54

Ісаак II Ангел (1156–1204) – візантійський імператор у 1185–1195 рр. та 1202–1204 рр. Не був прихильником хрестоносців. Коли Саладін відвоював у 1187 р. Єрусалим, Ісаак надіслав йому привітання з перемогою.

55

Гурія – прекрасна райська діва в ісламі.

56

Бліо – перше відрізне верхнє жіноче плаття, що з’явилося у XII ст. у костюмі знаті, але вже в XIII ст. зникло. Як і чоловіче бліо, воно складалося з двох окремих частин: подовженого до стегон ліфа та пришитої до нього в зборку довгої, до землі, спідниці. Ліф кроїли вузьким, туго облягаючим, вирізаним унизу півколом, через що спідниця трохи піднімалася з боків. Бліо, зазвичай, мало грудний виріз, а іноді замість нього робили бічний (під рукою) або спинний розрізи, які зашнуровувалися. Рукав вставляли в пройму призбореним; він мав переважно дзвоникоподібну форму. Декольте було невелике. Нерідко поверх ліфа бліо носили ще широкий пояс – корсаж, який огортав фігуру від грудей до стегон, а на цьому поясі – ще вузький поясок, що двічі охоплював торс: по талії та нижче, на стегнах.

57

Везле – місто в Бургундії, де перед походом формувалося військо французьких хрестоносців. У Везле було одне з найбільших в Європі абатств ордену бенедиктинців.

58

Капітан – тут: очільник загону. Військових звань у ХІІ ст. не існувало, як і не було регулярних армій.

59

Гістріон – мандрівний народний актор.

60

Англійський канал – протока Ла-Манш.

61

Магриб – назва, присвоєна арабськими географами землям, розташованим на захід від Єгипту.

62

Шербет – традиційний напій у країнах Сходу, який готують із шипшини, кизилу, троянди, лакриці та різноманітних спецій.

63

Тагма – головна бойова одиниця ромейського війська, загін на 200–300 воїнів.

64

Олексій I Комнін – візантійський імператор у 1081–1118 рр. У 1091 р. звернувся до Папи Римського, прохаючи допомогти боротися із сельджуками, що й привело до низки хрестових походів. Згодом стосунки Ромейської імперії та Заходу охололи через неймовірну пожадливість хрестоносців.

65

Щоб уникнути подрібнення родових земель за часів Середньовіччя в Англії, як і в багатьох країнах Європи, існував майорат – законодавча норма, що вимагала передавати земельний наділ старшому спадкоємцеві. Молодші змушені були йти на державну службу, в комерцію, приймати постриг або намагатися брати вигідний шлюб.

66

Ленні володіння (феод) – землі, надані васалу сеньйором у спадкоємне володіння, користування та розпорядження за умови несення васалом військової, адміністративної та придворної служби на користь сеньйора.

67

Барбакан – елемент пізньосередньовічних фортифікацій, призначений для захисту підступів до міських брам.

68

Йдеться про Вільгельма Нормандського (1028–1087), котрий розгромив англійське військо в битві при Гастингсі 1066 р. і став королем Англії; мав прізвисько Завойовник.

69

Дорілея – нині турецьке місто Ескішехір. У 1097 р., під час Першого хрестового походу, загони хрестоносців здобули тут першу перемогу над військом сельджуків. Поразка сельджуків при Дорілеї виявилась вигідною для візантійського імператора Олексія Комніна – він скористався з цього, щоб поновити свою владу в захоплених турками областях.

70

Халіф Аль-Хакім (996 – 1021). Він обрушився на християн із переслідуваннями, зрівняв із землею тисячі церков, примусив віруючих носити чорний одяг та хрести розміром метр на метр. За його ж наказом у 1009 р. було зруйновано храм Гроба Господнього в Єрусалимі, що викликало хвилю обурення в Європі й послужило однією з причин Першого хрестового походу.

71

Готфрід Бульонський (1060–1100) – один з очільників Першого хрестового походу. Після захоплення Єрусалима його було проголошено правителем Єрусалимського королівства. Відмовившись коронуватися в місті, де Христа коронували терновим вінком, Готфрід прийняв звання «Захисник Гроба Господнього». Після смерті Готфріда Бульонського першим королем Єрусалимського королівства став його брат Бодуен I.

72

Іса ібн Маріам – так мусульмани називали Ісуса Христа. Ісус належить до найшановніших в ісламі пророків, йому відведено чільну роль у боротьбі із лжемесією Даджалем.

73

Фідаї – убивці-смертники з лав асасинів; люди, які жертвують собою в ім’я віри.

74

Старець Гори – своєрідний титул імама, очільника асасинів (1163–1193). Старцем Гори був Рашид ад-Дін Сінан.

75

Мамлюки – військова каста в середньовічному Єгипті, яка складалася з юнаків-рабів тюркського та кавказького походження. Юнаків навертали в іслам, навчали арабської мови й тренували в закритих таборах. Ставши професійними, вояки здобували свободу й високу платню за службу.

76

Тімархан (тюрк.) – приміщення, у якому утримують божевільних.

77

Сибілла Єрусалимська (1160–1190) – королева Єрусалиму з 1186 р.

78

Гулями – фахові воїни у війську сельджуків, які підпорядковувалися безпосередньо султанові.

79

Бармиця – деталь захисного озброєння, яку на Сході використовували для захисту потилиці, плечей і лопаток воїна. Виготовляли її із щільної тканини чи кольчужного полотна.

80

Казаганд – покритий тканиною кольчужний обладунок на стібаній підкладці, згодом запозичений західноєвропейськими християнами в мусульман.

81

Інтердикт – відлучення від церкви.

82

Річард Плантагенет, попри те, що був королем Англії, приймаючи владу над землями Франції, мусив віддавати присягу французькому королю. Отже, Філіп мав формальні підстави стверджувати, що Річард – його підданий.

83

Газизи – мешканці областей Конійського султанату, що межували з володіннями Візантії. З власної ініціативи створювали військові формування, що воювали за розширення мусульманських земель, а часом чинили відвертий розбій.

84

Катафрактарії (від гр. «катафрактос» – закутий у панцир) – важка кавалерія Ромейської імперії. Головна зброя катафрактаріїв – довгі списи, 4,5 м завдовжки.

85

Овочеві закуски традиційної грецької кухні.

86

У геральдичній традиції зображення діагональної смуги з лівого боку гербового щита свідчило про позашлюбне походження нащадка знатного роду.

87

Валлійська марка – традиційна назва областей на кордоні Вельса та Англії.

88

Стефан Блуаський – король Англії з 1135 до 1154 рр. Узурпував трон після смерті свого попередника і протягом усього періоду правління воював із законною спадкоємницею Матільдою, дочкою покійного короля Генріха І. Син Стефана Блуаського, принц Юстас, помер невдовзі після того, як Стефан погодився визнати права на трон сина Матільди – Генріха Плантагенета.

89

Дервіш – мусульманський мандрівний проповідник-аскет, який зазвичай живе з милостині.

90

Хамсин – виснажливо спекотний південний вітер із піском і курявою. Дме на Близькому Сході після весняного рівнодення. Зазвичай хамсин триває близько 50 днів.

91

Трансйорданія – великий регіон без фіксованих кордонів на схід від річки Йордану.

92

Тартус – портове місто в Сирії, у ХІІ ст. його контролювали тамплієри.

93

Арвад – острівне місто, розташоване близько 3,5 км від Тартуса.

94

Лицарі ордену Калатрави і Сантьяго – члени першого духовно-лицарського ордену, заснованого цистерціанцями у ХІІ ст. у Кастилії для боротьби з маврами; лише незначна їхня частина взяла участь у війнах Єрусалимського королівства.

95

Вампл – середньовічний жіночий головний убір на кшталт апостольника в православних монашок: суцільний покров з отвором для обличчя, що спадав на плечі, ховаючи волосся.

96

Амальріх (Аморі) I Єрусалимський (1162–1174) походив з Анжуйської династії, був батьком короля Бодуена Прокаженого (1174–1185), Сибілли Єрусалимської (чоловіка Ґвідо де Лузіньяна) та Ізабелли Єрусалимської.

97

Вистрижене або виголене на голові католицьких ченців і священиків місце на знак приналежності до церкви (спочатку над чолом, пізніше на маківці).

98

Топхельм – європейський кавалерійський шолом, що з’явився у ХІІ ст. за часів хрестових походів. Був циліндричної форми, цілком приховував обличчя воїна.

99

Камиза – спідня туніка з цільними рукавами, що на неї вдягали безрукавну коту, з-під якої видно було рукави камизи. Коту підперезували, над паском завжди робили невеличкий напуск.

100

Матір’ю Генріха Шампанського була Марія Французька – дочка Елеонори Аквітанської та короля Людовіка VII – Філіпового батька. Завдяки другому шлюбу Елеонори з Генріхом ІІ Плантагенетом, у якому вона народила Річарда, Генріх фактично став кузеном обох монархів – і Філіпа, і Річарда.

101

Проточина – характерна позначка на морді коня у вигляді смуги світлішої шерсті, що спускалася від лоба до ніздрів.

102

Жізор – замок на кордоні англійських і французьких володінь у Нормандії, що став яблуком розбрату між Плантагенетами та Капетінгами. Посланці обох держав традиційно зустрічалися на його околицях для перемовин.

103

Вічний спокій даруй йому, Господи, і нехай вічне світло йому сяє. Нехай покоїться він з миром. Амінь (лат.).

104

Король Людовік VII очолював Другий хрестовий похід (1147–1149), що завершився цілковитою поразкою.

105

Галея – вітрильно-веслове судно, спеціально пристосоване для плавання Середземним морем.

106

Лікійський Олімп – гора Тахтали в сучасній Туреччині (2 365 м над рівнем моря). З листопада до червня устелена снігом, навесні сніг на її вершині часто набуває рожевого кольору через пил, принесений вітрами із Сахари.

107

Экдік – у Ромейській імперії представник намісника провінції в селі чи невеликому місті.

108

Тафл – настільна гра, попередниця шашок, яку завезли в Середземномор’я вікінги.

109

Вірші графині Беатріс де Діа (ХІІ ст.) – першої із сімнадцяти знаних істориками літератури жінок-трубадурів. Через пристрасність її пісень графиню часто називали «провансальською Сапфо».

110

Гора Химера в Туреччині – єдиний у світі гірський масив, на схилі якого цілорічно горить вогонь природного походження. З тріщин на її схилі виходить газ метан з домішкою сполуки, що запалюється на повітрі. Таких природних смолоскипів – кілька десятків. Це місце відоме з глибокої давнини, і газ там горить протягом декількох тисяч років.

111

Омаж – присяга на вірність верховному правителю.

112

Радуйся, Матір Божа (лат.).

113

Абеляр П’єр (1079–1142) – французький філософ-схоласт, теолог і поет, що його неодноразово осуджувала католицька церква за погляди, близькі до єретичних.

114

Дід Річарда Англійського – Жофруа V, граф Анжуйський – любив прикрашати свій шолом гілочкою англійського дроку, зробивши потім цю рослину власною емблемою. Англійський дрок латиною – planta genista, ця назва згодом перетворилася на родове ім’я.

115

Требюше – середньовічна метальна машина гравітаційної дії для облоги міст.

116

По-перше (лат.).

117

По-друге (лат.).

118

Тобто лицарів, що пройшли правильну посвяту. Головна подія посвяти – вручення новачкові лицарських регалій: меча з поясом та шпор. Звідси й виникло поняття «опоясаний лицар».

119

Священній війні (лат.).

120

Фатіміди – династія правителів Єгипту, що існувала з 909 до 1171 рр. Саладін знищив Фатімідів і започаткував нову династію Аюбідів.

121

Брати-сержанти – один із трьох станів ордену тамплієрів. До нього належали служники, пажі, зброєносці, солдати-піхотинці й охоронці. Усі вони, як і лицарі, приймали чернечі обітниці, й на них поширювалися всі положення орденського статуту.

122

Тар – струнний щипковий музичний інструмент, поширений у країнах Сходу. Формою віддалено нагадує гітару, звук видобувається за допомогою рогового медіатора.

123

Давид Сасунський – герой вірменського епосу, що розповідає про боротьбу витязів з області Сасун (нині територія Туреччини) проти арабських завойовників.

124

Камилавка – високий головний убір, що його давали ченцям та священикам за особливі заслуги.

125

Мантілета – коротка накидка з каптуром, прикрашена вишитими символами Христа. Охоплює плечі й застібається на грудях. Частина вбрання вищого духовенства римсько-католицької церкви.

126

Ліга – міра відстані, прийнята у Великій Британії та США, що дорівнює трьом милям.

127

Шоси – середньовічні чоловічі штани-панчохи, що обтягують ногу.

128

Тор – бог грому й блискавки в скандинавській міфології.

129

Господар Вальхали – Одін, верховне божество в скандинавській міфології, батько й очільник інших богів. Його вважали однооким, оскільки друге око Одіну довелося пожертвувати, щоб напитися із джерела мудрості.

130

Вогонь! (фр.)

131

Генрі був графом не лише Шампані, а й Блуа – області в центрі Франції на правому березі річки Лаури.

132

Вічний спокій даруй їм божественний (лат.).

133

Повільному танці.

134

Безант – грошова одиниця Візантійської імперії, близько 4,5 г золота. У IV–XII століттях служила взірцем для монет Європи та Близького Сходу, упродовж майже цілого тисячоліття була міжнародною валютою.

135

Вино доводить до гріха навіть мудреців (лат.).

136

Римар – майстер із виготовлення кінської збруї.

137

Дік – пестливе від імені Річард.

138

Гласис – потовщена нижня частина фортечного муру, що утворює крутий скат. Збільшує міцність оборонної споруди і перешкоджає спробам супротивників залізти на стіну.

139

Сенешаль – одна з найвищих посад в ордені Храму. Сенешаль виконував судові й розпорядчі функції, мав значну владу.

140

Аси – верховні боги германо-скандинавського пантеону.

141

Машикули – навісні бійниці в горішній частині фортечних мурів та веж, що призначені для вертикального обстрілу й скидання каміння на супротивника.

142

Квадрига – антична і візантійська колісниця, запряжена чотирма кіньми.

143

Салят (араб.) – в ісламі обов’язкова щоденна п’ятикратна молитва, те саме, що намаз.

144

Духан – невеличкий генделик на Близькому Сході та Кавказі.

145

Мантелет – величезний щит, що його використовували при облозі фортець, за яким могли сховатися кілька лучників.

146

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! (лат.).

147

Гурії – згідно з Кораном, райські дружини праведників, красуні з білосніжною шкірою та чорними очима, позбавлені тілесних і душевних вад.

148

Евфемізм, який означає, що в цей час у жінки період місячних. В юдаїзмі, християнстві та ісламі менструальну кров уважали ритуально нечистою.

149

Лінгва-франка – змішана мова на основі латини, яка за Середньовіччя служила універсальним засобом спілкування в Середземномор’ї.

150

Барбат – струнний музичний інструмент, поширений в арабському світі, Туреччині та Ірані; попередник європейської лютні.

151

Гільом Аквітанський (1071–1126) – граф Пуатьє і герцог Аквітанії, прадід Річарда Левове Серце, перший зі знаних трубадурів. Іноді його називають батьком європейської поезії.

152

Аллах найвеличніший! Святий мій найвищий Господь! (араб.).

153

Ібліс – одне з імен сатани в ісламі. Його арабське значення: «той, хто народжує безвихідь».

154

Комплеторіум – у католицькому обряді літургія приблизно о 19.00. Складається з гімну, кількох псалмів, Пісні Сімеона («Нині відпускаєш») і завершальної молитви.

155

Донжон – головна вежа замку, своєрідна фортеця у фортеці.

156

Діл – повздовжня заглибина на клинку для зменшення маси і збільшення опору до надломів.

157

Умбон – металева бляха-накладка напівсферичної чи конічної форми, розташована посередині щита. Захищає кисть руки воїна від ударів, що пробивають щит.

158

Згодом цей архітектурний стиль стали називати готичним.

159

Боже мій, на Тебе сподіваюся… (лат.).

160

Мир вам, отче! Благословіть! (лат).

161

Вірші жінки-трубадурки ХІІ ст. графині Беатріси де Діа.

162

Коротка молитва в католиків, яку читають десь о 15.00. Покликана нагадувати про смерть Ісуса на хресті задля спасіння християн.

163

Шахада – перший із п’яти стовпів ісламу, що засвідчує віру в Аллаха і місію пророка Мухамеда; необхідна й достатня умова для прийняття ісламу.

164

Сервієнти – простолюдини, що перебували на службі ордену. Виконували різноманітні функції: зброєносців, воїнів-піхотинців, прислуги.