Book: Справа отамана Зеленого



Справа отамана Зеленого

Annotation

Від п'ятиразового лауреата престижного літературного конкурсу «Коронація слова» і Золотого автора України!

Лікар Артем Шеремет за зброю визнавав лише скальпель, але жорстокі реалії громадянської війни в Україні 1919 року докорінно змінили життя героя. Він змушений був узяти до рук справжню зброю і поринути у вир буремних подій. Трагічні обставини приводять його до армії отамана Зеленого. Запекла боротьба, смертельна небезпека, зрада та надія, кохання і втрата — не омине ніщо…



Андрій Кокотюха

Частина перша

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

Частина друга

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

Частина третя

1

2

3

5

6

7

8

9

10

Частина четверта

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

Післямова та подяки

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32


Андрій Кокотюха


СПРАВА ОТАМАНА ЗЕЛЕНОГО


Українські хроніки 1919 року


Роман




Обережно!


Ненормативна лексика!

«Справа отамана Зеленого» занурює нас у перипетії бурхливого 1919 року.

Революційне протистояння на той час досягло апогею. Українські землі стали полем битви між різними владами, різними режимами. Водночас 1919–й позначився розгортанням масштабного селянського повстанського руху, що був адекватною відповіддю українського села на національні й соціально — економічні утиски. Кожна зі сторін конфлікту мала свої плани і бачення майбутнього України. Від того, хто стане переможцем, залежала не тільки доля української державності, а й майбутнє всієї Росії.

У центрі сюжету — історія київського лікаря Артема Шеремета, який з волі трагічних обставин опинився у повстанській армії отамана Зеленого серед селян, покликаних звільнити Україну з — під ворожих окупацій і встановити тут справедливу українську владу. Поширеним явищем був ідеологічний дрейф: на початку повстанський загін б'ється під гаслом «За радянську Україну без більшовиків і євреїв!», а вже згодом — «За самостійну соборну Українську державу!». Ймовірно, лише під кінець 1921 року українські селяни затямили, хто є національним ворогом і що тільки у своїй державі вони зможуть зберегти право господаря. Та слушний момент було втрачено — остаточна перемога червоних залишалася справою часу.

Історію — реальність 26 млн українців, яким довелося жити в революційні 1917–1921 роки, — автор відтворив за документами, мемуарами сучасників та тогочасною пресою.

З — поміж кількох десятків вигаданих героїв роману один — найсправжнісінький. Це відомий на всю Україну отаман Дніпровської повстанської дивізії Зелений — псевдо йому присвоїли чи то за юність, чи, за іншою версією, — від паролю, який він використовував у підпільній роботі ще в роки першої російської революції. Коротке його життя повне суперечностей.

Народився майбутній отаман 16 грудня 1886 року в родині Ілька та Варвари Терпил, загалом батьки мали вісім дітей. Навчався в церковно — парафіяльній школі, двокласному училищі, а згодом — Житомирській школі прапорщиків. На заклики Директорії в листопаді 1918–го створив загін із чотирьох тисяч селян і взяв участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського. 13–14 грудня «зеленівці» під червоними прапорами і з гаслом «Вся влада Радам!» вступили в Київ, влаштували в місті бешкети. Пограбувавши військові склади на Святошині, вони повернулися до Трипілля. Звідси Зелений вислав Ультиматум у Київ: скинути Директорію й визнати радянську владу, або він піднімає повстання проти уряду УНР. Обеззброїти бунтівників вдалося січовим стрільцям на чолі з сотником Осипом Думіним. Натомість Зелений допоміг червоним під час їхнього наступу на Київ у лютому 1919–го. А вже згодом він повернув зброю проти них, у квітні разом з іншими отаманами зробив спробу захопити Київ.

У час найвищого піднесення угруповання Зеленого нараховувало 35 тисяч бійців. Зелений був одним із небагатьох повстанських отаманів, що мали свою флотилію на Дніпрі. А ще ходили легенди про те, як він роздавав селянам землю. 13 жовтня 1919–го Данила Терпила було важко поранено в бою з денікінцями за Канів… Похований він у рідному Трипіллі.

Роман Кокотюхи — динамічне й захопливе читання про український повстанський рух, малознану сторінку історії, боротьбу мешканців Великої України за її незалежність і соборність. Герої роману — звичайні собі люди, зі своїми характерами, мотиваціями, переживаннями й глибокими внутрішніми змінами. Автор без пафосу й зайвих емоцій зумів це передати.

Бажаємо читачам насолоди від прочитання.

Миру і злагоди вашим родинам та Україні!


Ярослав Файзулін,

кандидат історичних наук,

науковий співробітник відділу історії

Української революції 1917–1921 рр.

Частина перша


Губчека



Озброєні з голови до ніг люди від імені чека, комендатури міста, кримінально — розшукової міліції та інших установ роблять обшуки, арешти, підкидають фальшиві гроші, напрошуються на хабарі, шантажують цими хабарами, ув'язнюючи тих, хто цей хабар дав, щоб кінець кінцем звільнити людину з — під страху смерті за десятикратний або двадцятикратний хабар.

З доповідної записки представника РРФСР в Україні Давида Гопнера — Володимирові Леніну 22 березня 1919 р.


Київ, березень

1


— Ти вже пробач, Артеме Даниловичу, але я тобі не радий.

Говорячи так, Мирон виставив на стіл полумисок із холодною, звареною в лушпинні картоплею, поруч поклав почищену половину цибулини, додав чвертку сірого хліба, зітхнув:

— Ось, чим можу.

Шеремет знизав плечима, підхопив із підлоги солдатський речовий мішок, видобув із надр замотаний у полотняну шмату кусень жовтуватого, старого сала — невеликий, трохи більший за його долоню. Потім виклав мішечок із чорними сухарями, промовивши:

— Мій внесок, свояче. Я не обжирати прийшов.

— Ага, зараз нікого в Києві здорово не об'їси, — буркнув Мирон. — Товариші—більшовики кажуть, що теж голодують. Але я дуже в цьому сумніваюся. Чрезвичайка точно посилену пайку собі виписує, — зітхнув, додав з гіркою іронуєю: — Служба шкідлива.

Про Надзвичайну комісію — чека, чрезвичайку — та її діяльність Артемові Шеремету доводилося чувати чимало. Ось хоч би з Полтави: там уже орудували більшовики, й звідти розходилися відкриті заклики Короленка[1], наповнені більше емоціями гуманіста, ніж конкретними прикладами.

Молодший брат Лідії, його дружини, теж був не надто говіркий, коли Артем починав випитувати в нього, що з того правда, а що — чутки чи й відверта брехня. Хотів розібратися, як правильно поводити себе з чекістами, яких у Києві нізащо не обминеш. Але Мирон не хотів підтримувати розмови: так, ніби її тут, за стінами його квартири, хтось почує. І негайно покарає, щоб навіть наодинці не патякав зайвого. Не тільки про це, а й будь про що інше. Та й узагалі він не приховував невдоволення від появи родича. Проте Шеремет, щоб не розділяти себе з Мироном прірвою мовчання, все одно спитав:

— Чим це вона така шкідлива?

— Розстрілюють мало не щодня, — неохоче відповів свояк, сторожко озирнувшись, немов у темному куті заховався шпиг із револьвером. — А в лютому, ну, коли ото тільки придумали свою чека, взагалі між собою воювали. Прямо на вулицях.

— Це як?

— А отак! — згадавши це, Мирон ураз помітно пожвавився. — Територію ділили. Вулиці, квартали, на Липках переважно. Щоб простіше пояснити: ось тут грабують одні, на сусідній вулиці — другі. Один загін забреде на чужий город — другий огризається. Люди носа не потикають на вулицю і думають, як оце я: аби Бог дав, щоб вони один одного постріляли, — помовчав і додав, уже зовсім осмілівши: — Коли комісари трошки освоїлися в місті, чекісти почали по квартирах закуски шукати. Сміх і гріх.

— Тобто? — Артем далі відмовлявся розуміти почуте.

— Коли вип'єш, треба закусити, — з показною терплячістю розтлумачував Мирон очевидні речі. — Зазвичай напивалися на нічних патрулях та облавах. От і лізли в першу — ліпшу оселю. До мене ввалилося троє таких. Один, старший, навіть пояснив, чого вони такі п'яні. Нетутешній, із Пітера, робітник — путиловець.

— Совість заїла?

— У кого совість! У комісара з наганом? Ну тебе! — відмахнувся Мирон. — Каже, в нашому Києві тяжко йому. Колотить усього.

— І з чого ж його так тіпає? Набридло стріляти ворогів?

…У свої тридцять Шеремет уже встиг зажити слави досить перспективного лікаря. Хоч для медика, який прагнув, щоб його сприймали серйозно, вік справді був не досить солідний. Але ще півроку тому, коли вчився рятувати життя, він і гадки не мав, що отак спокійно говоритиме про страти.

За власну, хай невеличку, дореволюційну та довоєнну практику Артем не бачив стільки смертей, скільки побачив останнім часом. Аргумент, що, мовляв, кругом громадянська війна і дідько його розбере, хто за кого та проти кого йде в атаку, міг би задовольнити. Адже коли все почалося чотири з половиною роки тому, ще за царя, Шереметові нічого пояснювати не треба було. Є фронт, є тил, є загиблі герої, є поранені вояки. Уявляючи собі, скільки людських жертв приносить кожен день війни, він усе одно сприймав цифри по — філософському. Ще й дискутував із тестем та його друзями з губернських дворянських зборів, чи встановлює хто перед кожною воєнною кампанією відсоток припустимих утрат.

Уже й не вірив у те, що сам колись із піною в роті доводив: солдати й офіцери, готуючись воювати, повинні усвідомити, що теоретично кожен із них може загинути. А їхні керівники, зокрема й командувач, сам государ імператор, мусять відверто сказати їм, що всі вони разом і поодинці — мішень для ворожих куль. Ціль для багнетів. І гарматне м'ясо. Лише за таких обставин вояки чітко зрозуміють, що передова — це місце, де вбити можуть не того, хто праворуч чи ліворуч від тебе, а найперше тебе самого. Сміливість, відчайдушність і готовість померти за віру, царя та вітчизну будуть врівноважені бажанням прагматиків жити й боротися за найвищі ідеали.

Артемові слова присутні називали єрессю.

А самого Артема — хлопчиськом.

І всі хором бажали йому та всім присутнім, щоб війна ніколи не прийшла до їхніх домівок.

Тоді, не лише тисяча дев'ятсот чотирнадцятого, а й два роки по тому, ніхто всерйоз не припускав, що війська кайзера дійдуть до Київської губернії. Хоч, як порівняти з Харковом, а надто з Москвою, не кажучи вже про Петроград, їхнє місто лежало якнайближче до Східного фронту. До того ж усі вони, навіть Ліда, тоді ще Артемова наречена, щиро раділи, коли переможна російська армія зайняла значну частину Галичини й Буковини, просуваючись на захід. Тесть підняв за це бокал на заручинах. Якраз о тій порі після багатьох невдач військо нарешті досягло успіхів на австрійському кордоні. Бувши напідпитку, він розмахував вузьким високим бокалом, наче шаблюкою, розхлюпував дороге шампанське й вигукував патріотичні гасла, звівши все до того, що Російська імперія не окупує Галичини, а лише повертає до свого складу історичні території, що їх надовго відірвали ненажерливі Габсбурги.

Справді, важко було уявити, що минулої зими, в лютому вісімнадцятого, війна вдереться на київські вулиці зовсім не з того боку, звідки на неї могли чекати. Тоді Шеремет із Лідією дивом утекли. Не відступили — саме втекли. Тесть гнівно тупотів ногами й вимагав від Артема негайно врятувати його доньку, бо в місті розруха, влади нема. Ходять чутки, ніби Червона армія от — от зайде до міста, і хтозна, чого можна сподіватися від озброєних більшовиків.

А Шеремет, навпаки, хотів записатися в ополчення як не медиком, то бодай рядовим бійцем. Тими днями міські газети закликали киян записуватися до війська, саморобні листівки радили створювати загони самооборони. Та містяни не виявляли до того найменшої охоти. Не вірили, що з Росії — хай вона тепер і зветься радянською — може прийти ворог, несучи смерть. Артем був серед здатної мислити меншості, яка готувалася до найгіршого, бо уряд усе ж таки мав намір покинути Київ. Правда, ненадовго: обіцяє незабаром повернутися, діставши підтримку союзників[2]. Отоді запанує спокій — і почнеться формування власних збройних сил.

Кінець кінцем тесть узяв гору, і Шеремет із Лідою та двома валізами речей вибралися до далеких родичів Артема в Проскурів. Як діставалися — то вже інша історія. За місяць, коли все ніби налагодилося, надумали повернутися.

Телеграфний зв'язок поновили. Артем надіслав телеграму, повідомляючи тестя про приїзд. Відповіді не дочекався, звернувши це на погану роботу пошти. І от вони з дружиною подалися назад, думаючи, що Київ просто ще не оговтався. Доходили, звісно, різні чутки й до Проскурова. Та Шеремет категорично відмовлявся вірити в них. Ще й Ліду сварив за надмірну паніку. Навіть якось зопалу назвав поширення тих чуток дамською істерикою, після чого дружина аж до вечора копилила губки.

Найгірше підтвердилося. Лідиного батька, київського присяжного повіреного Станіслава Романовського, російські матроси — революціонери закололи багнетами на порозі квартири вже на третій день після того, як більшовицька армія зайняла місто. Ті, що дивом вижили в перші криваві дні, розказували: грабувати Київ іменем революції червоні загони почали з Липок, з найбагатших кварталів. Усяку пристойно вбрану людину вважали за буржуя. Таких зупиняли просто на вулицях. А починала людина тікати — стріляли навздогін. Потім добивали, роздягали вже мертвих. Можна не чинити опору, але шанс вижити однаково був мізерний: убити могли за косий погляд.

Зрозумівши небезпеку, містяни почали перевдягатися в простий одяг. Проте їх усе одно зупиняли патрулі, вимагали показати руки й, не побачивши на них мозолів чи розгледівши манікюр, волокли до найближчого штабу, де за кілька годин розстрілювали. Або й без мороки знищували класово чужий елемент, протикаючи бідолах багнетами тут — таки, на тротуарі.

Мертве тіло Станіслава Романовського, високого, ставного, шістдесятирічного чоловіка, що був певен, ніби вдома найбезпечніше, лежало на порозі квартири ще добу. Поховати вбитого буржуя ніхто з уцілілих у різанині не наважувався. Це зробили самі червоні, звільняючи або, як самі сказали, вичищаючи квартиру для товариша комісара. Помешкання на Катерининській[3] йому дуже припало до душі. А тіло пана Романовського кинули на загальну купу. Як і решту тіл тих, кого вбили за ці дні в квартирах і на вулицях.

Уже трохи згодом Шеремет дізнався, що присяжний повірений мав шанс уціліти, навіть мав намір переховуватися. Хоч, знаючи покійного тестя, Артем уявив собі, як складно йому, дворянинові, далася сама думка про те, що мусить, немов тарган, залазити в якусь вузьку шпарину. Та ще й у рідному місті. Проте страх перед смертю переважив. Адвокат міг пересидіти лихі часи, мав шанс потай вибратися з Києва. Але на нього доніс двірник Микита, який на революційній хвилі так само відчув себе пригнобленим пролетарем.

Ні Артем, ні Ліда не могли зрозуміти, чим і коли Романовський встиг образити того дядька. Пан завжди вітався з Микитою, часом давав п'ятака, коли той запопадливо відчиняв браму, на Великдень та Різдво обдаровував рублем. А коли в Петрограді скинули царя, навіть почав ліберально простягати двірникові руку. Той спершу тиснув панську правицю нерішуче, боязко. Потім звик, уже перший почав совати адвокатові п'ятірню, називав товаришем, і від цього присяжний повірений трошки ніяковів. Хто б міг подумати, що одного разу двірник приведе до нього загін озброєних матросів на чолі з комісаром — так розповідали очевидці, ховаючи погляди від заплаканої та пригніченої Лідії Станіславівни…

— То що ж не так у твоєму пролетареві з Пітера? — повторив Шеремет, не дочекавшись відповіді.

— І зовсім він не мій, — у голосі Мирона почулися дратівливі нотки. — Ти теє, обережніше. Тепер у Києві слово «пролетар» треба промовляти шанобливо.

— Може, ще й шапку перед ними ламати?

— Треба буде — знімеш. Жити схочеш — на коліна станеш, — відрубав свояк. — Здається мені, цього разу більшовики тут надовго. Коли думаєш, що їх хтось пожене звідси в шию, як торік, — забудь. А нервує товариш із Путиловського заводу з причини, якої ти й не второпаєш відразу.

— Ти кажи. Спробую вже якось розібратися.

— Не вкладеться в голові, Артемію. Але поясню. Колотить співробітника чека від того, що він не вправляється, не встигає виявляти й негайно ставити перед революційним трибуналом усіх кровопивців, експлуататорів трудового народу. Нащадків мерзенних кріпосників, як він сам каже. Боїться він, Артемію, — забагато, мовляв, на його вік буржуїв. Не доріжуть їх. Отак.

Вірити не хотілося.

— Ти це серйозно, Мироне?

— Більш ніж серйозно. Це неминучість. Нові реалії їхньої радянської влади. І це лише одна з них.

Присунувшись ближче, свояк стишив голос. Роззирнувся сторожко, ніби тут хто заховався й може підслухати. Заговорив, наче ділився страшною таємницею:

— Мають вони тут не одну чрезвичайку, Артемію. Кожна їхня радянська, більшовицька установа — окрема чекістська філія. Хоч полковий штаб, хоч домовий комітет чи як це все в них зветься — усяк із мандатом від нової влади має право робити арешт[4]. Навіть судити на місці. Посилаються на революційну доцільність і таке інше. Насправді ж більшість випадків — це узаконений грабунок.



— Тобто?

— Майно і житло, Артемію. Чиясь прислуга давно накинула оком на панські меблі, наприклад. Пише донос у чека, та й по всьому. Кажу ж тобі: тут революційне правосуддя на кожному кроці. Хто неграмотний — іде до комісара, той записує з голосу. Ображений тільки хрестика малює біля свого прізвища. Чи пальця прикладає. Таке теж трапляється. Далі машина працює злагоджено.

— Абсурд.

— Якби це все не закінчувалося розстрілом, то таки був би абсурд. Сидимо тут, мов миші. Чекаємо, коли прийдуть і по нас. Так і живемо, свояче.

Слухаючи брата своєї дружини, Артем ніби дивися на себе збоку. І не міг до кінця зрозуміти, де він справжній. І який з двох Шереметів тепер поводиться правильно: той, хто спокійно собі слухає про криваве свавілля влади робітників та селян у Києві, чи той, хто ледь — ледь панує над собою.

Хотілося кинути все, перепинити Миронове скиглення.

Схопити за барки. Труснути, щоб аж голова смикнулася.

Гарикнути просто в лице, спитавши, де тепер Ліда.

І чому той досі ще й пальцем не кивнув, щоб вирятувати свою старшу сестру з неволі.

2


Повернувшись рік тому до Києва, тридцятирічний хірург Артем Данилович Шеремет надумав стати на службу до військового шпиталю.

Доти він устиг попрацювати земським лікарем у Ржищеві. Зголосився доброхіть, викликавши цим захват молодої дружини. Донька відомого київського правника, заразившись у не такі вже й далекі революційні часи модним вірусом народництва, щиро вважала: треба йти до людей. І віддано їм служити. Лише так, мовляв, зітреться одвічна суперечність між містом і селом, яка згубно впливає на формування сучасного суспільства.

На той час російських народників уже витіснили соціалісти — революціонери. Точніше кажучи, гору взяло їхнє лівацьке крило.

Оцих Артем недолюблював.

Через популярну в їхньому середовищі ідею тотального праведного терору як єдиного дійового засобу боротьби з реакційним царським режимом. Натомість тяжів до так званих інтернаціоналістів: саме вони — есерівське крило — стояли на позиціях тісного зближення міської інтелігенції з народом.

Говорити про політику, особливо на початку і в перший рік війни[5], було даниною моді, демонстрацією небайдужості й водночас стурбованості долею країни.

Не входячи до жодної з політичних партій, Шеремет усе ж таки підтримував заборонених поступовців[6], дарма що вони були не дуже популярні серед громади. Що далі, то частіше Артем із тестем сперечалися через політичні вподобання. У такі моменти Лідія воліла заткнути вуха або й зовсім вийти з кімнати.

Романовський виступав за війну до переможного кінця. І вважав: хоч хто в ній переможе, українці однаково виграють, бо лише так може послабитися тиск на них відразу двох імперій, до яких вони належали. У дискусійному запалі називав зятя гнилим лібералом, і потім вони, не дійшовши згоди, якийсь час традиційно сердилися один на одного. Щоб потім традиційно замиритися. Домовитися: ділити українцям нема чого. І так до іншого разу. Коли якась подія — чи то в країні, чи то в самому Києві, чи то на фронті — знову дасть привід схрестити шпаги.

Відтоді, як на початку сімнадцятого року новостворена Центральна Рада зайшла в незрозумілу гру й домовленості з петроградським Тимчасовим урядом[7], Шеремет на певний час охолов до її діяльності. Та й узагалі до політики. На диво, тесть був з ним солідарний, і так тривало, аж поки Центральна Рада категорично заявила, що не сприймає більшовицького перевороту, і проголосила себе єдиним керівним органом нової незалежної Української держави.

Тоді Артем уголос читав газети дружині. Разом вони плескали в долоні цим сміливим крокам. Романовський і тут поводився стримано, навіть скептично. Називав зятя з донькою молодими та зеленими й прорікав усілякі негаразди. Його нищівна критика геть розпушувала діяльність української влади. Звісно, самим керівникам на думку якогось там громадянина було начхати. Вони хоч би один одного слухали. Саме тому тесть, уперто не зважаючи на слізні вмовляння Ліди й зятя, лишився в Києві, коли уряд відступав. Точніше кажучи, панічно тікав із міста під більшовицьким натиском.

Тож не маючи вже більше року практики в земстві, Шеремет запропонував свої послуги владі.

Узимку, коли більшовики знову почали тиснути, Артема мобілізували. Разом із регулярними частинами Північної групи військ[8] він відступив на захід. Неподалік Житомира поранили — не тяжко, але все одно не міг із військом іти далі. Відлежавшись у знайомих і залишивши собі з військової форми саму шинель без погонів, яка тоді не привертала зайвої уваги, подався назад до Києва. Бо не мав куди повертатися.

А головне — в місті лишилася Ліда.

Намір Шеремета був простий: знайти дружину, дібрати способів покинути Київ, пробитися до родичів, що жили в Проскурові. Ширилися чутки, що уряд УНР перебирався ближче до тих країв. Артем на хвилі загального хаосу намірився перейти нарешті лінію фронту. Усвідомлюючи собі ризик цього заходу, Шеремет усе одно розумів, що кидати Ліду тут, у більшовицькому Києві, куди небезпечніше. Гіркий, навіть трагічний досвід минулого року став визначальним.

Не раз Шереметові, який пробирався тилами, тепер йому ворожими, перевіряли документи. Але щастило. Паспорт не викликав підозри. Так само, як і вигадана історія про те, що повертається з визволеного силами Червоної армії Житомира. Там він, колишній земський лікар, нібито пересиджував смутні часи. Більшість житомирян не сприймала київських утікачів, які могли привести за собою червоних і втопити їхнє місто в крові.

Знаючи це, Артем удавав, що зрадів більшовикам у Житомирі. Йому вірили. Зрештою, Шеремет не був схожий на офіцера. Та й узагалі на вояка. Цих пильні патрулі хтозна — яким дивом відразу виявляли в строкатому натовпі. Під сірою шинеллю з діркою на лікті в нього був цивільний одяг: піджак, несвіжа сорочка і штани. Бруд місили важкі черевики, більші на один розмір, із пожмаканими газетами всередині, щоб зручніше було йти. Таких мандрівників навесні 1919 року було чимало. І не лише, як гадав Артем, тут, під Києвом, а й усюди, де вже рік вирувала громадянська війна.

Опинившись у Києві, знайшов Мирона Романовського. Це було неважко. Родич жив у тому самому помешканні, де на нього лишилася чекати дружина. І Артем уже на порозі почув від свояка, що Лідію забрали в чека.

Зупинили просто на вулиці. Принаймні так кажуть очевидці. Молода жінка поверталася додому по обіді. Із самого ранку пішла. Хотіла ще раз спробувати влаштуватися десь на службу, щоб не голодувати й отримувати хоч якийсь пайок.

Як каже сусідка, що йшла о тій порі з протилежного боку вулиці, Ліда сама напитала собі лиха. Побачила, що троє озброєних патрульних, старшим серед яких був вусатий матрос у безкозирці, кльошах і навхрест підперезаній ременями шкірянці, зупинили перехожого. Немолодий чоловік видався їм дуже підозрілим. До того ж сусідка запевняла, що коли й не всі троє, то бодай один із них був добряче напідпитку. Це вусань звелів перевірити документи в буржуя. Коли затриманий почав сваритися на них, то говорив російською, але з дуже помітним українським акцентом. Від того вусань неабияк розлютився, узвав чоловіка петлюрівським агентом і вдарив його, збивши з ніг. Не здержавшись, Лідія кинулася до гурту і спробувала визволити чоловіка. За інших обставин на неї могли б і не зважити, але тепер швиденько забрали обох. Чоловік став пручатися. З ним панькалися до найближчого перехрестя. А тоді він набрид, і матрос застрелив його з маузера майже впритул — так, ніби виконував щоденну роботу.

А може, справді робив так кожного дня.

Ця трагедія сталася два дні тому. Шеремет винуватив себе: міг дістатися Києва раніше, але затримався в одному селі. Його пустили переночувати. Хазяйська донька мала передчасно народжувати. Як лікар, Артем мусив приймати пологи, потім на слізне прохання лишився ще на добу, щоб доглянути породіллю. Навіть побожився, що навідається, їдучи назад. Гадав, це буде за кілька днів. І радів, що знайшов для себе й Ліди місце, де можна якийсь час перебути. Тепер це все нічого не важило.

Навіть ця подоба світської розмови, що нею намагався забити йому баки Мирон. Проте Артем і сам не розумів, чому в цих абсурдних обставинах підтримує її. Ще й збирається вечеряти і пити каламутний самогон: свояк уже виставив перед ним на стіл наполовину наповнений штоф.

Лише тоді, коли той налив склянку по вінця, Шеремет ніби прокинувся.

Стрепенувся.

Труснув головою, неначе проганяючи страшний сон. Різким порухом скинув повну склянку зі столу.

Тої ж миті Мирон скочив на ноги, зваливши дерев'яний ослін, на якому сидів.

3


— Ти що! Ти що робиш! — заволав, ніби Артем раптово й незаслужено образив його.

— Сядь, — промовив Шеремет, дивлячись на свояка знизу вгору, а коли той, стиснувши кулаки, посунув уперед, підніс голос: — Сядь, я тобі сказав!

— Хто ти такий? Приперся сюди, керуєш, посуд гатиш!

— Цілий твій посуд! Треба буде — я тобі склянку об тім'я розтрощу! — тепер уже підвівся й Артем. — Сестру потягли не знати куди, а він тут самогон хлебче!

— Знаю я, де вона! — визвірився Мирон, хряснувши кулаком по столу. — Бач, повернувся він! Грамотний дуже! Людей хапають на вулицях щодня! Коли не застрелять, як того пана, то, вважай, пощастило! Кого куди потягли — не кажуть! Списків не складають! Я, родичу, щоб ти знав, учора оцим лобом силу — силенну дверей пробив!

Романовський кілька разів ляснув себе по лобі розчепіреною долонею. Вийшло несподівано лунко й навіть трошки кумедно. Якимсь дивом Миронів жест трохи розрядив напружену атмосферу. Нахилившись, Артем підняв склянку й поставив на стіл, неначе демонструючи її цілість.

— Вибач.

— Ага! То мало не вбив, тепер — крокодилячі сльози.

— Де ти сльози бачиш? Рюмсати, свояче, ніхто не збирається. З цього треба було починати. Ну що, знайшов її?

— Ніхто нікого не знайшов, — буркнув Мирон, ставлячи ослін на ніжки та вмощуючись на нього. — Сідай уже, герою. І слухай, — він знову налив самогону, тепер уже потроху. — Значить, жодна чрезвичайка списку заарештованих не складає. Почнеш дізнаватися, то, не дай Боже, й самого схоплять. Навряд чи в тюрмі знайдеш, кого шукав. А чи вийдеш сам, чи вивезуть тебе — теж ніхто не знає.

— Усе аж так погано?

— Хіба це погано, Артемію? Це гірше, ніж погано. Це катастрофа для країни, і я не перебільшую ні на йоту.

— Добре, Мироне. Ти знайшов Діду чи ні?

— Не зовсім.

Романовський випив одним духом, чого раніше ніколи не робив. Шеремет узагалі знав молодшого дружининого брата як парубка, що може випити лише келих хорошого вина за вечерею, і то нечасто. Сам пити не поспішав. Дочекався, поки свояк закусить неочищеною картоплиною, а тоді запитав:

— Що значить — не зовсім?

— А те й значить. Я збив собі ноги й лоба, шукаючи тих, хто заарештував сестру. Як мені це вдалося, розкажу, коли сам зрозумію. Але прізвище їхнього командира — Вихров. Звуть Василем. І запроторив він Діду до губернської чека. Вони це називають просто — губчека, на Садовій.

— Де саме?

— П'ятий номер, — і додав, ніби Шеремет міг забути: — Це поруч із будинком Шлейфера, знаєш, там, на початку…

— Знаю, — відмахнувся Артем. — Ти там був?

— Хотів навідатися. Але… Артемію, я боюся туди йти! — Миронів голос раптом зірвався, зазвучали нотки жалю й розпачу. — Скоро вже місяць, як вони щодня вбивають на вулицях! Удираються в будинки! Арештовують, ґвалтують! Судять бозна за яким законом і невідь за що! Червоний терор[9], ось як це зветься! Пролетарі всіх країн єднаються, щоб ламати нас через коліно!

— Бачу, в них виходить.

— Авжеж! І надалі виходитиме! Бо з більшовиками годі вмовитися. Переконайся сам, іди на Садову. Там із тобою погомонить якийсь товариш комісар. І сам побачиш, що то за люди.

— Тому ти навіть не пробував видряпати звідти Ліду?

Мирон утяг голову в плечі, ставши схожим на равлика, що залазить у мушлю. Знову сторожко роззирнувся, заговорив рівніше й тихіше:

— Не треба так. Я справді накивав п'ятами з губчека, щоб не муляти нікому очей. Тих чекістів можна спровокувати самим зовнішнім виглядом. Погано, що я не схожий на пролетаря. Але, — він сумно всміхнувся, — добре, що й не зовсім скидаюся на буржуя. Та я все ж таки питався розумних людей, і мені сказали, як краще вчинити. Саме завтра знову збирався йти в їхню чрезвичайку. Тут ти — як сніг на голову.

— Кажи.

— Скажу. Тільки спочатку затям собі, Артемію Даниловичу, — свояк шморгнув носом, і аж тепер Шеремет зрозумів, що той застуджений. — Більшовики прийшли серйозно й надовго тому, що їм тут нема з ким воювати. Ніхто не опирається, чуєш? Та й то ще півбіди. Можна списати на страх, слабодухість, безпорадність… Проте вони мають підтримку. Учорашні слуги, волоцюги, двірники, візники, робітники та їхні сім'ї. Ти помічав цих людей раніше?

— Я лікар, Мироне. І коли мав практику, то моїми пацієнтами була далеко не міська аристократія.

— Та знаю я, знаю про твоє бажання бути близьким до народу! — відмахнувся Романовський. — Одначе отой народ твій стає проти більшовиків. Чув, може, які настрої в довколишніх селян?

Справді, Шеремет згадав, що чув по селах тихе, а подекуди й гучне, відверте невдоволення владою. Затримавшись у хаті породіллі, він устиг наслухатися про сільську голоту, яка почала нахабно комісарити й вимагати від заможних односельців, щоб ті з якогось дива ділилися. Навіть помітив у господаря обріз, який той швидко сховав. Артемові тоді ще подумалося: бач, вагітну жінку та немовля довіряє, а зброю про всяк випадок тримає напоготові, ще й ховає від чужих очей. Та промовчав, бо це його ніяк не обходило.

А тепер, коли Мирон заговорив про обурених селян, із Шереметової пам'яті виринула зовсім недавня картинка. Розводитися про це не став, обмежився скупим:

— Є таке. Бурчать.

— Не тільки, Артемію. Уже стріляють подеколи. На базарах подейкують про сільських отаманів, довкола яких гуртуються озброєні загони. Ходять чутки про якогось батька Зеленого, що нібито розігнав більшовиків під Обуховом, а нині посунув сюди, на Київ.

— Давно?

— Може, тиждень тому. Чи днів п'ять, достеменно не скажу. Єдине, — так собі думаю, — патрулі почали активніше хапати людей на вулицях саме через це.

Із подиву брови в Шеремета сіпнулися вгору.

— Вони бояться селян? Проте… нічого дивного. Кажу ж тобі: я маю чималий досвід спілкування з сільським людом. І, далебі, стерігся б міцного хазяїна, в якого сільський голодранець спробував би щось забрати. Зелений? Не чув про такого. Обухів… Правда, я з іншого боку прийшов, із Житомира. Кажеш, мужицький отаман збирається звільняти Київ?

— Не знаю. Але ж не нас із тобою та Лідою, — відрубав Мирон. — Не певен, що сільському війську вдасться прорватися за околиці. На отаманів нам точно не варто надіятися. Самі ж себе ми, містяни, також не врятуємо. Згадав сільські повстання, щоб ти збагнув: у містах невдоволені радянською владою до зброї не візьмуться ніколи. Комісари будуть грабувати, арештовувати й убивати — а люди терпітимуть. Миритимуться. Бо надто розумні, грамотні й виховані, щоб вірити в збройний опір. Звикли, що з усяким, хто має чи здобув владу, можна й треба домовлятися. Хоч би що там було. Навіть, — він заговорив зовсім тихо, самими губами, — коли доведеться змиритися, що замість тебе заради такої домовленості вб'ють когось іншого. Хіба не так?

— Не думав над цим, — признався Шеремет.

— Я теж. Але в мене була така можливість. І досі є. Вважаєш, я не такий самий, чимось відрізняюся від наляканої київської публіки? Не вдаватиму героя, Артемію. Це не аматорський театр, що в нього ми бавилися в гімназії й домашніх аристократичних салонах. Де воно все? Куди поділося? Може, тому й зникло, що було несправжнім?

Миронові не так давно минув двадцять четвертий рік. Зовні молодший син присяжного повіреного не був схожий ані на нащадка билинних богатирів, ані просто на героя. А за той короткий час, відколи як Шеремет пішов з військом і вони бачилися востаннє, юнак з порядної інтелігентної київської родини разюче змінився. Тепер навпроти нього сидів за столом, пив каламутний самогон та гриз варену картоплю з цибулею типовий підмайстер — кравчук, шевчук чи римарчук, виходець з низів міщанського стану, що пливе за течією. І проживає кожен день, немов останній, радіючи йому, ніби дарункові від щедрого й доброго Господа Бога, — єдиного, в кого Мирон і такі, як він, іще вірять.

— Гаразд, — мовив примирливо Артем. — Не заводься. Знаю, про що ти хочеш мені сказати. Не підеш штурмувати будівлю губчека на Садовій, як селяни з — під Обухова. І не допоможе нам з тобою батько Зелений чи який інший отаман — робінгуд. Не візьмуть озброєні селяни київської чрезвичайки в облогу, неначе замок Фрона де Бефа.

— Кого?

— Барон Реджинальд Фрон де Беф. Е — е–е, бачу, в дитинстві ти не читав сера Вальтера Скотта. «Айвенго», забув?



— Ой, Артемію, Бог з тобою! Не до романів нині, тим паче не до лицарських. Часи ж тепер далеко не шляхетні. Що ж до робінгудів, то нова влада, більшовики, мають себе за народних месників. Забирають у багатих, віддають бідним. Насправді ж просто грабують заможних людей. А чи роздають награбоване бідним? Ось вам, — Мирон скрутив дулю. — Не роздають. Пролетарі самі беруть усе, що легко лежить. І тут, у Києві, і в інших містах. Опору їм ніхто не чинить. Чому — не знаю. І сам не чинитиму, вже вибачай.

Рука потяглася до бутля. Відчувши, що свояк знову заводиться, Шеремет перехопив його правицю.

— Чого ти? — Мирон глянув вовком.

— До діла. Ти ніби збирався визволяти Діду завтра. Виходить, дібрав способу?

— Ага, — підтвердив Романовський. — Є знайомі, вони мають досвід спілкування з чекістами. Потрібен викуп.

— Викуп? Гроші?

— Не ходять папірці. Золото, коштовності. На цьому більшовики розуміються. Знаю кількох подільських євреїв — ювелірів, відкупилися від влади, навіть повитягали своїх з казематів. Вони ж у перші дні заручників брали.

— Це як?

— А отак! Не завжди кого попало гребли. Знаходилися добрі люди, показували пальцем. Прийдуть, безпідставно заарештують, потім починають умовлятися — золото в обмін на волю. Ніхто дуже й не опинався, все віддавали. Дехто просив на колінах, щоб узяли, — Мирон знову відмахнувся. — Я ось до чого. Лідині коштовності. Персні, брошки, намиста. Деякі фамільні є, успадковані від бабусі нашої. Придане її, забув?

— Було придане, — визнав Шеремет, і раптом із серця ніби камінь спав, навіть дихати стало легше. — Хіба воно збереглося все? Там не те щоб скарб. Та все ж немало. Надто гроші обернулися на папірці. Ними вже нужники обклеюють, чув? Ну, Бог з ними, з грішми. Ти домовився з кимось, щоб викупити Ліду?

— Я взяв зі сховку каблучки й брошки, — сказав Мирон. — Але ж кажу: гадки не маю, де твоя дружина, моя сестра. Сліди привели на Садову п'ять, і там загубилися. Понесу завтра коштовності туди. Запропоную угоду.

— Кому?

— Та хоч матросу Вихрову, хоч іншому товаришу комісару, хоч чорту, хоч дияволу! — молодик наново запалювався. — Я собі хочу довести, що не кинув сестру в біді! Тепер ще й тобі треба це доводити! Що я можу, Артемію? А ти — ти теж тут нічого не зможеш!

Шеремет знову хотів прикрикнути. Натомість мовив спокійно, дивуючись самому собі:

— Не доводь нікому нічого, Мироне. Я вчасно повернувся. Давай усе мені. Сам піду, знайду, з ким домовитися. Раз викуп беруть, значить, не все ще втрачено.

— Як поясниш, хто такий?

— Скажу, що чоловік її, пробирався додому, тікав від петлюрівської влади. Був силоміць мобілізований, під страхом смерті. Вирватися допоміг щасливий випадок. Оцю авантюрну історійку я кілька останніх днів розказував не раз і не два. Вірили, бо я ж дійшов. Нічого. Головне, щоб вона протрималася ще трохи.

Про те, що могло спіткати його дружину в тюрмі, Шеремет уперто намагався не думати. Гнав від себе лихі думки, відколи почув уперше про те, що її кинули за ґрати. Ілюзіями про шляхетність більшовиків не тішився, торішні погроми й різанина надій не залишали. Але вірити треба. Додавало віри те, що він сам береться до справи й неодмінно доведе її до кінця. Усе ж краще, аніж сидіти й нетерпляче сподіватися бозна — чого. Тож докинув дуже впевнено, щоб не лишати права на сумнів ані собі, ані Миронові, якому ґрунт вислизнув з — під ніг:

— Коли ми видряпаємося з халепи, не затримаємося тут. Перепочинемо — і гайда. Ти підеш разом з нами.

— Я?

— Ти, Мироне. Чи надумав пересидіти? Сам же кажеш: їхня влада надовго. Звикся, зжився, злюбився?

— Не мели дурниць, — почулося у відповідь. — Думаєш, вийде?

— Раз можна заповзти — вибратися не штука.

Артем Шеремет не навіював собі ніяких думок. У його душі справді оселилася тверда впевненість: усе вийде, усе буде добре, він головою ручається за близьких йому людей, а значить, порятує їх.

Тепер можна не заважати своякові пити самогон. Сам теж потягне — це розслабить, заспокоїть, навіть сили додасть для завтрашнього походу.

4


Уранці, на диво, голова була ясною.

Збиратися треба було чимшвидше. Ще вчора Мирон показав надруковане в газеті оголошення, що громадяни можуть звертатися зі своїми питаннями до Надзвичайної комісії тільки в будні з десятої до дванадцятої ранку. Охочих потрапити туди у визначений час, напевне, буде чимало. Тож Шеремет хотів прийти бодай на годину раніше, щоб усунутися в чергу. Він схопився й почав чепуритися.

Миронові вдалося зберегти не лише Лідин посаг, а й якісь особисті речі Шеремета. Серед них була бритва, гостра, ще не сточена. Знайшов бляшаний тазик, мило, нагрів води, роздягся до пояса, глянув у дзеркало.

Звідти дивився брюнет із коротким йоржиком на голові. У його обличчі ледь угадувалися азійські риси. Коли мав густу шевелюру, то вияв далеких татарських генів був майже непомітний. До того ж у ті часи лице було кругліше, сказати б, ситіше.

Артем ніколи особливо не соромився своєї звички смачно попоїсти. Навіть устиг свого часу викохати невеличке черевце, що його Ліда називала пікантним, підсуваючи йому часом статті з модних журналів та щоденних газет на тему спортивного й здорового способу життя. Та, хоч це й була мода, дружина жодного разу не поставилася до своїх порад серйозно. Просто жартувала, аж ніяк не засуджуючи чоловіка за його безневинне тяжіння до своєрідного раблезіанства.

Певна річ, ситі часи давно минули. Шеремет уже й забув, як йому велося з пузцем. А Ліда своєю звичкою намагалася жартувати, кажучи з удаваним жалем, що інакшого способу схуднути, як піти воювати, для її чоловіка нема. Так чи інак, але виходить, ніби винна в тому, що в країні почалася війна. Почув якийсь невидимець її нарікання й запустив цю криваву машину.

Тож удовольняйтеся, люди, тим, що маєте. Добра добувши, не шукайте собі кращого. Артем не сприймав гротесків. Але заборонити дружині хоч у такий спосіб рятувати психіку від того, що відбувається довкола і що переживають усі, не міг, не хотів і не вважав, що має на це право.

Шкребучи ліву щоку, трохи порізався: лезо все ж затупилося, на краю навіть утворилася невеличка, ледь помітна щербинка. Поморщившись, Шеремет змив кров, знайшов у речах залишки вати, заліпив ранку. Тепер він мав зовсім кумедний вигляд, сам себе серйозно не сприйняв би. Не те що комісари в губчека… Звісно, із клоччям на щоці нікуди не піде. Однак порізане бритвою лице перетворювало Шеремета на такого собі міського простачка.

«Нічого», — подумав Артем, підморгнувши дзеркалу. Він доведе, що готовий до серйозних розмов і вміє домовлятися.

Мирона о тій порі вже не було вдома. Помчав на службу, залишивши родичеві запасного ключа. Ще й пожартувавши не менш ущипливо, ніж уміла Ліда: тепер, мовляв, кругом така влада, що й ключі з замками не допоможуть. Як захочуть зайти, зламають двері іменем революції. Тож замикався, як сам казав, лише за старорежимною звичкою. Артем відмовився сприймати цю іронію, подумавши, що такий гумор — у Романовських, мабуть, сімейне. Хоч раніше нічого такого за свояком не помічав.

Проте, замикаючи двері на два оберти, все ж таки згадав невеселий жарт.

Розсердившись на себе за те, що дає волю лихим думкам заходити собі в голову, Артем дратівливо сплюнув під ноги. І тут він усвідомив, що раніше ніколи б не дозволив собі отак плювати в парадному…

Цей весняний ранок не тішив погодою.

Сіяв дрібний дощик, який не наближав квітня, а навпаки, зупиняв березень. Принаймні таке відчуття було в Шеремета, коли, засунувши руки в кишені старої синьої тужурки, він вийшов із будинку на Межигірській. Правда, зовсім недавно її, як і більшість київських вулиць (і не лише центральні), перейменували. Нова влада назвала її ім'ям невідомого Артемові товариша Переця, про що негайно сповістила громадян із газетних сторінок. Учора Мирон наполегливо тицяв Шереметові під ніс погано видрукуваний аркуш «Вістей Київського губернського революційного комітету». Там, крім приймальних годин у губчека, був перелік нових назв вулиць. Затвердила колегія комунвідділу — ще один виконавчий орган нової влади. Його суті Артем навіть не намагався зрозуміти.

Проте його зовсім не здивувало, що цей комунвідділ назвав звичні киянам Царські й Купецькі сади на честь Першого травня — культового, як уже знав Артем, пролетарського свята. Миколаївський парк обернувся на Червоний, Миколаївська площа дістала ім'я ватажка повсталих рабів Спартака. А вулицю Катерининську, де колись жили Шереметові батьки, перехрестили на честь Рози Люксембург — прогресивної діячки світового комуністичного руху.

Вивчати нові назви напам'ять він не збирався. Мав надію, що армія Петлюри залиже рани, переформується, набереться сил і ще до кінця цього року повернеться назад до Києва. Тоді й старі назви вулиць поновлять.

Шеремет орієнтувався в політиці лише поверхово, на обивательському рівні. Він цілком щиро вважав, що звичайному громадянинові цього задосить, щоб відповісти на прості питання часу самому собі й підтримати дискусію в товаристві. Так само він обставав за тим, що люди мирних професій воювати не повинні. Не кожен чоловік мусить хапатися за зброю. Надто коли не вміє стріляти й до війни взагалі не лежить душа. За свою зброю він, як справжній лікар, уважав скальпель. Застосувавши його вчасно й грамотно, рятуєш людське життя. Воювати ж повинні ті, хто цього вчився. І навіть коли Центральна Рада закликала добровольців до ополчення, він не зрадив своїх переконань. Проте він ніколи не заперечував, що українську революцію від агресора треба боронити.

Мобілізація до шпиталю — гаразд, ради Бога. Стріляти — ні, прошу дуже, вибачайте.

Одначе буремні події останніх місяців бентежили розум.

Артем із якогось часу зовсім не міг утямити, що відбувається довкола. Хто на чиєму боці воює. І, головне, хто кому ворог, а хто — союзник. Ходячи від села до села, розмовляючи з селянами, ще дальшими від політики, ніж він, дійшов висновку: всі воюють з усіма. Зайнявши кругову оборону. І якщо селянство візьме вила, дрючки й відрізани, — а судячи з усього, вже бере, — то воюватиме не за якусь там владу, а тільки за себе.

І, звісно ж, проти всіх.

Такі настрої людей Шеремет відчував не раз.

У цьому всьому хаосі він усе ж таки намагався бути розважливим, щоб хоч трошки розібратися в ситуації. Артемові не давали спокою кілька думок, і він хотів поділитися ними з Мироном. З'ясувалося, у свояків були кардинально різні погляди на те, що панові Петлюрі слід зробити чимшвидше.

Сам Шеремет схилявся до того, що треба укласти військовий союз із Польщею. Тим паче, що в цьому зацікавлені представники Антанти[10]. Такий союз, на Артемову думку, міг би дати успіх, як і торішня угода з Німеччиною. Але Романовський, уже добряче хильнувши, в запалі суперечки спітнів, розстебнув сорочку до пупа й почав доводити, що тепер нема для Петлюри кращого союзника, як білий генерал Денікін[11].

Пояснював дуже просто: більшовики для білої армії — найбільший ворог. А ворог нашого ворога, як відомо, наш друг. До того ж іще два роки тому, коли в Петрограді панував Тимчасовий уряд, його керівники поволі змінювали своє ставлення до влади в Києві. Газети навіть обережно писали про перші компроміси, що їх почали досягати уряд Керенського й Центральна Рада.

Мирон був глибоко певен, що півтора року тому владу в Петрограді захопили більшовики, якими — тут він для переконливості стукнув по столу — керували німці. Аби ті, прибравши Росію до рук, припинили невигідну для Німеччини війну.

Якби червоним дали гідну відсіч, Київ мав шанс домогтися того, що Центральна Рада репрезентувала б не нову Росію на території колишньої Київської губернії, а очолила повноправну автономну державу. Шанс домовитися був. Переконати Романовського в іншому, здається, не зміг би ніхто. А зараз, вважав він, Петлюрі слід підтримати не Антанту, а пана Денікіна. Якого до війни з червоними спонукають такі самі інтереси: знищити більшовиків, повернути білим Петроград і Москву, а Україну лишити в кордонах, у яких вона була ще місяць тому.

Запалившись у п'яній дискусії, Мирон навіть поклявся: після того як Шеремет викупить Діду з губчека, буде пробиратися через фронт у західному напрямку разом із ними. Щоб дістатися до самого Петлюри й так само палко переконати його: Денікіну треба віддати Харків і всю Харківську губернію. Цим російській генерал вдовольниться. Й охоче підпише з українським урядом нову міждержавну угоду — звісно ж, коли допоможе петлюрівській армії повернути Київ та прилеглі території.

У якийсь момент Артем просто перестав його слухати. А Романовський, окрилений тим, що його не перебивають, почав розводитися ще дужче. Кінець кінцем Шереметова тактика дала бажаний результат: забувши, з чого почав, Мирон остаточно заплутався й легко погодився йти спати.

Зустрічаючи на київських вулицях юрби кепсько вдягнених, але до зубів озброєних та рішучих бійців із червоними стрічками й зірками на шапках і кашкетах, Артем потроху починав розуміти своякову правоту. Ці люди, від яких сахаються й на яких стараються не дивитися без потреби цивільні перехожі, звідси вже не підуть. Здавалося, вони прийшли надовго й далі будуть тільки нападати. Немилосердно, агресивно.

Трошки знаючись на польських та німецьких настроях, Шеремет був упевнений: західні союзники намагатимуться не воювати з більшовиками, а лише домовлятися. Бо ж бачать у них передусім брутальну, малокеровану чи й зовсім некеровану силу, яку можна зупинити лише одним способом: визнати її й запропонувати партнерство. Тимчасом як білі домовлятися з червоними не збираються. Для них знищити цих неграмотних вискочнів — справа честі, хоч дворянської, хоч офіцерської. А коли так, гадав Артем, то їхні погляди й переконання можуть і справді почасти збігтися з Петлюриними.

Хоч… Поживемо — побачимо.

Зрештою, Шеремет і далі визнавав себе дуже слабо підкутим у політиці. Надто в теперішній, коли будь — який політичний прогноз неможливий, коли вже й селяни утворюють власні уряди. Проголошуючи республіками села та хутори і вимагаючи від усіх, незалежно від політичного забарвлення, встановлювати з їхніми псевдодержавами мало не дипломатичні зносини. Ні, вирішив він, наближаючись до будівлі на Садовій. Найкращий на сьогодні політичний прогноз — не робити жодних. Особливо коли йдеться про якусь далеку перспективу. Тепер варто жити днем сьогоднішнім. Не соромлячись дякувати Богові за те, що перебув його з ранку до ночі й вижив.

До губернської надзвичайної комісії він зайшов саме з такими думками.

5


Спершу Артемові здалося, що до нього нікому нема діла.

Біля будівлі товклися мовчазні люди, здебільшого жінки, старі й молоді. Дехто навіть із дітьми, закутаними від дощу та вітру в хустки, шалі й брудні офіцерські башлики. Дітвора тулилася до мам, помітно нудилася, проте стояла терпляче, поки жінки пошепки перемовлялися між собою, позираючи то на озброєних охоронців при вході, то на чоловіків у гімнастерках та шкірянках, що проходили поруч, не зважаючи ні на кого.

Стояли тут і чоловіки. Їх було набагато менше. Своїх ровесників Артем серед них не бачив, зате несподівано вгледів університетського професора Єрмоленка, що товаришував з покійним Романовським. Той часто бував у них удома. Викладав право й вирізнявся між колег не лише густим басом та ліберальними поглядами, а передусім густою, кошлатою шевелюрою. Якби Єрмоленко був професором хімії, то його б неодмінно порівняли з Менделєєвим: достоту таким автора періодичної таблиці зображали на всіх портретах. Це завважив Шеремет і поділився своїм спостереженням з Лідою, на що вона, звикши не погоджуватися й сперечатися, різко відказала, що якби він писав книжки, то і його самого через кучму й борідку могли б сплутати з Жулем Берном. Розмову почув і професор, проте не образився. Навіть охоче пояснив, чим йому дорога та зачіска. Точніше кажучи, те, що її зовсім нема. «Розумієте, молоді люди, — сказав він тоді, — тільки так можна цілком відповідати своєму імені, що його дали в церкві, коли хрестили». Усяк, хто його бачить, інакше, як левом, не назве. Через гриву. І матиме слушність, бо Єрмоленка, коли хто забув, звуть Лев Павлович.

Тепер його неприкрита шевелюра помітно вирізнялася в юрмі. А бас рокотів, повідомляючи тим, хто зібрався довкола, щось надзвичайно важливе. Єрмоленка повсякчас хтось перебивав, і йому доводилося, мов справжньому цареві звірів, рикати, щоб нетерпеливці не заважали.

Побачивши Артема й упізнавши його, професор не здивувався. От ніби востаннє вони бачилися лише кілька днів тому. Шеремет проштовхався ближче, вже хотів був спитати, що тут і як. Та Єрмоленко замість традиційного привітання поклав йому на плече руку, важку й дуже сильну як для чоловіка, що йому цього року вийде шістдесят п'ять, промовив:

— Хто?

— Ліда.

— Ви впевнені, що Лідочка саме тут? Скажіть, пане Шеремете, ви в цьому впевнені?

— Е, мені сказали, що її забрали на вулиці й відвезли сюди.

— Хто вам це сказав?

— Мирон. Брат, ви ж його знаєте…

— Він забігав до мене, — кивнув Єрмоленко. — А він напевне знає, що Лідочка тут? Саме тут, у цій установі?

Від пронизливого погляду літнього професора Артемові стало незатишно.

— Леве Павловичу, мене не було в Києві. Довго розповідати…

— І не треба! — урвав Єрмоленко. — Нікому тут, у цих стінах, не треба казати, що вас десь не було. Узагалі нікому нічого не треба розповідати! Ідіотизм, повна анархія, пане Шеремете! Всякого, хто не сидів у себе вдома, коли ці панове захоплювали наше з вами місто, вони чомусь уважають за контру.

— За контру?

— Не кажіть мені, що ніколи не чули слова «контрреволюція», — пророкотів професор. — Це не юридичний термін. Кажу вам як фаховий юрист. Такого злочину, як мати інші політичні погляди, немає в кримінальному уложенні. Хоч… Тепер нема кримінального уложення! Навіть за Петра Аркадійовича Столипіна, царство йому небесне, могли засудити за політичний тероризм, за участь у заборонених організаціях, за заклики до повалення влади тощо. Ви ж знаєте мою позицію, пане Шеремете. Знаєте ж?

— Мій тесть не завжди її поділяв.

— Шкода, що мене не було поруч, коли його витягали й кололи багнетами. Може, я б іще встиг запитати в нього дещо. Чи просто глянув би в очі. Проте хтозна, пане Шеремете. Мені не подобалася система, яку породив убитий Петро Аркадійович. Але навіть вона спиралася на закон! Судді могли послати на шибеницю пролетаря за те, що він застрелив городовика. Засудити до каторги селянина, який пустив своєму панові червоного півня через різні погляди на оплату праці. Запроторити до Сибіру міщанок, панночок зі шляхетних родин, які завинили тільки тим, що мода для них — то не фасони капелюшків, а ризиковані стосунки з соціалістом — революціонером. Було таке?

— Нема де правди діти, було. Тільки до чого…

— А до того, пане Шеремете! — професорові пальці намацали мосяжний ґудзик на Артемовій тужурці. — За царя — батюшки перед судом могли однаково стояти студент, блудний син батьків старовинної дворянської фамілії і пролетар із робітничого селища на околиці. Соціальне походження не вважали за кримінальний злочин! Лише вбивство, грабунок, розбій, крадіжку, шахрайство… Чого я вам це все кажу! Ви й самі добре знаєте. А дівки вуличні, пане Шеремете, дівки, повії, не мали права промишляти своїм, прости Господи, ремеслом без жовтого квитка. Належно оформленого. Сьогодні ж маємо тотальну, шановний добродію, тотальну, мов чума, мов пошесть, проституцію! На панель ідуть усі, хто хоче їсти, і це влада не вважає за порушення. Здається, пан Раковський[12], цей… як у них зветься… нарком внутрішніх справ, думає, ніби голодна міщанка на панелі, брак належного медичного догляду, зараження сифілісом — це не те, за що треба судити.

— Товариш, — машинально виправив Артем.

— Хто товариш?

— Цей їхній Раковський. Отой вартовий, — кивнув головою за професорову спину, — усі підданці нової влади — вони не панове, Леве Павловичу. Вони товариші.

— Правильно, — погодився Єрмоленко. — Бути паном, забутися й просто звернутися до них так — злочин, гірший за крадіжку, вбивство, ба навіть за зґвалтування. Робітника з «Арсеналу» не можна судити за теперішніми законами, бо він належить до касти переможного пролетаріату. Ви читали їхню Конституцію?

Артем хотів був відказати, що більшовицьких документів, як і газет, ніколи не читав, бо не мав до того ні бажання, ні змоги. Та останньої миті втримався від такого розлогого пояснення, обмежившись коротким:

— Не доводилося.

— Дарма. Вам жити далі, як і всім нам. Почитайте, дуже красномовно. Хай вони створюють нову форму державності, хай. Двадцяте століття — час сюрпризів. Як юрист, я не проти Конституції, навпаки — за. Але чітко сказано: владу в їхній радянській Україні закріплено винятково за робітничим класом. До нього ми з вами, пане Шеремете, не належимо. Люди, що тут зібралися й прагнуть якоїсь справедливості, — теж. Ми злочинці вже тому, що ніколи не працювали на заводах і фабриках. Навпаки, маємо вищу освіту, вміємо писати без помилок і христосуємося на Великдень. Скажете, я перебільшую?

— Не скажу. Робітничий клас… А селянство? Там про селян щось є? Були ж наче якісь декрети…

Єрмоленко відмахнувся.

— Правильне питання. Чули, звісно, про заворушення на селах. Повірте мені, село так просто не заспокоїться. Пролетаріат просто витирає об нього ноги. Бо для більшовиків сільський пияк — такий самий гноблений брат — пролетар. Значить, влада на місцях належить йому. Читав я Конституцію. Дуже уважно[13]. Цікавий момент: там не написано про гегемонію жодної з політичних партій. Так само, як було за самодержавства, — опереткова Дума в Петербурзі й монополія на владу монарха, помазаника Божого. Партії ніби і є, але на них усім начхати. Кажу вам це відверто, бо сам до однієї такої належав…

До будівлі підкотилася вантажівка. Озброєні, строкато вбрані бійці висадили, а точніше, викинули з кузова чотирьох побитих до крові чоловіків. Троє з них були молоді, а один — не старший на вигляд за Лева Павловича. Не витримав удару й упав на бруківку саме він. Вусань у солдатській шинелі й офіцерському кашкеті, де була прилаштована зірка, незлобиво виматюкався — і так само без злоби, по — хазяйськи, ніби виконував буденну роботу, дав копняка під ребра. Не наказав, не попросив, а неначе закликав до розумної поведінки:

— Уставай, дядьку. Слуг уже нема.

Натовп мовчки спостерігав за дійством. Єрмоленко заговорив знову аж тоді, коли арештантів заштовхали всередину. Повів далі, наче нічого не сталося:

— Я про партії. У їхній Конституції, пане Шеремете, значаться лише так звані ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Знаєте, як буде і як уже є? Українські есери в їхньому уряді — формальність. А ми живемо, як ви щойно побачили, в умовах диктатури пролетаріату, що його репрезентує тільки одна партія — більшовики. Ані серед есерів, ані серед тутешніх боротьбистів, а тим паче сільських, пролетарів нема. І поки пролетаріат не поширив своєї диктатури на українське село, видимість багатопартійності триватиме.

— Село, як я чув, не скоряється?

— Огризається, — кивнув Єрмоленко. — Та не про село я вам кажу. Панове, чи товариші, більшовички будують насправді нову монархію. Уже мають монополію на владу. Навряд чи когось може обдурити ота декорація, ніби в цій владі є люди з різними поглядами. Володимир Ленін хоче бути новим абсолютним монархом, проте цього поки що ніхто не втяв. Тільки зветься його монархія інакше. Я зрозуміло пояснив?

Шеремет задумано почухав потилицю.

— Але… невже все так безнадійно?

— У національному масштабі захоплення влади відбулося. Підкорення й упокорення — лише питання часу. Але якщо є Конституція, то має бути й закон. Одначе забудьмо про всенаціональне. Я тут за конкретним ділом, тому й недарма спитав вас про Лідочку. До речі, я взагалі не знав, що з нею таке трапилося. Кажете, Мирон шукав? І знайшов? Дай Боже! Проте не треба вірити…

— Кому?

— Нікому, хто вершить людські долі в оцій будівлі!

Єрмоленко, мавши намір зробити широкий жест у бік вартових, смикнув правицею. Її пальці якраз тримали Артема за ґудзика. Тож професор вирвав його з м'ясом і, здивовано глянувши на результат своїх руйнівних діянь, урочисто простяг ґудзика власнику.

— Даруйте.

— Буває, — Шеремет поклав ґудзика в кишеню, туди, де лежав невеличкий пакуночок із коштовностями. — Я вже розумію, на чому тримається ця влада, Леве Павловичу. Ви мені поясніть, що тут коїться. Саме в цій будівлі. І чому Діду, як ви кажете, треба шукати деінде.

— Нічого такого я вам не казав, — професорові пальці вчепилися в інший ґудзик. — А пояснити можу. Оці люди, поруч зі мною, — нещасні родичі арештантів. Когось схопили на вулиці. До когось удерлися в дім. Мені довелося стати свідком однієї такої, гм, акції. Заарештували Славка, Святослава, племінника моєї сусідки. Студента, інженером був би. На щастя, підкреслюю — на щастя, зірки тоді були прихильні до мене, я витяг хлопця звідси. Його вже відвезли якнайдалі, кудись у село до родичів колишньої куховарки. Ті ставляться до нього, як до рідного, але не про це мова, — Єрмоленко почав крутити ґудзика. — Мене тепер уважають за чарівника. За справжнього, пане Шеремете. А панове чекісти або просто граються зі мною, тому досі й не посадили, або справді трошки поважають. Хотілося б вірити в друге, проте, здається мені, справедливе саме перше твердження.

— І в чому ж чари?

— Гадають, що тільки я можу рятувати заручників. Тільки я. Ніхто більше.

З вуст немолодого патлатого професора це прозвучало гордо.

— Заручників?

— Саме так, пане Шеремете.

Двері будівлі губчека знову відчинилися. Цього разу озброєний гурт на чолі з уже знайомим вусанем в офіцерському кашкеті вивів двох чоловіків. Один накульгував, спотикався на кожному кроці. Вусатий незлобиво, більше, здається, про людське око, після кожного незграбного кроку штовхав бідолашного в спину, примовляючи:

— Дивись, куди йдеш, дядьку.

Обох підвели до вантажівки. Жестом зупинивши чекістів, з усього видно, підлеглих, вусань кивнув арештантам, показавши на кузов і нагадавши не раз чуте:

— Слуг тут нема.

Зрозумівши, чого від них вимагають, арештанти, чиї руки лишилися вільними, якось дуже спритно відкинули задню стінку кузова, а потім самі полізли в нього. Тому чолов'язі з набряклим від побою правим оком, який мав близько сорока років і раз по раз спотикався, допоміг залізти товариш у нещасті — юнак, не старший за двадцять п'ять років. Потім у кузові розмістилися й бійці. Вусань неквапом забрався в кабіну.

Провівши очима автомобіль, професор глянув на сумних і принишклих жінок, а тоді повів далі:

— Так от, пане Шеремете. Нова влада, щойно прийшовши, запровадила в Києві комендантську годину. Порушення її — злочин, і за це можуть розстріляти. Мовчіть, слухайте, — він жестом зупинив Артемове бажання обуритися. — Облави щодня. Чи комендантська година, чи ні, а й до театру вдираються під час вистави. І хоч театри переможний пролетаріат формально не заборонив, проте чекісти ловлять тих, кого вважають за буржуїв. Запроторюють до якоїсь тюрми, може, навіть далекої. Вимагають для народної влади податку, контрибуції, викупу — як хочете, так і звіть. Ми для них кровопивці, і тепер мусимо за це платити. Списки затриманих друкують у газетах, щоб рідні знали, куди нести відкупне. Тому й питаю, чи впевнені ви, що Лідочка саме тут. Могли сказати, що вона в губчека, на Садовій. А насправді її тримають на Єлизаретинській. Там повітова чека. Той, хто починає шукати, впосліджено оббиває пороги всіх інстанцій, стікає потом, перелякано зазирає в очі слідчим. Кінець кінцем він позбувається самоповаги й ладен усе зробити, щоб вирятувати близьку людину. А в них кругова порука, і вони чудово розуміють, що можуть довести зневірену людину до нестями. Он вони, — Єременко, вчасно згадавши про ґудзика, показав Артемові на гурт жінок.

Шеремет облизав смаглі губи.

— Простіше пограбувати.

— Навіть чесніше, — Лев Павлович інтенсивно закивав гривою. — Але є тонкощі. Я розібрався в них. Те, що буржуї вважають за цінність, не завжди лежить на видноті. Можна захопитися, вбити жертву, але свого так і не домогтися. Тож куди краще працювати з живими. Тиснути на них усіма способами. А їх сила — силенна. Та результат один: представник законної влади випускає заарештовану особу, бо не знаходить у її діях складу злочину. І вчорашнього пана по кількох днях у вогких підвалах перекуто на товариша. Тому його випустили, бо вже не ворог. Між цими цілком законними з усякого погляду процесами й добровільним бажанням представників старого режиму здати якісь там цінності нема жодного зв'язку.

Артем знову торкнувся пакунка в кишені.

— Хочуть видаватися пристойними.

— Можна сказати й так. Але пристойність для цих… — Єрмоленко не зумів чи не схотів добирати потрібних слів, — для них пристойність — тільки те, що вони самі ладні вважати за пристойне. Вони змінюють світ, пане Шеремете.

— Навіть так?

— Абсолютно. Світовий порядок більшовиків не влаштовує. Тож вони творять новий.

— Де є місце заручникам?

— Атож, де є місце заручникам, — зітхнув Лев Павлович. — Знаєте, скоро вже мине тиждень, як я добровільно взяв на себе посередницьку місію. Не всі вміють говорити з чекістами, далеко не всі.

— Я готовий. Для цього й прийшов.

Професор відступив на кілька кроків назад, ще більше розкудлавши п'ятірнею свою кучму.

— Ні до чого ви не готові, пане Шеремете. Коли б ішлося не про Лідочку, то я нічого б вам не порадив. Бо хоч як прикро це звучить, однак зникнення молодої жінки в надрах губчека — справа безнадійна. Але це ж Лідочка Романовська!

Артем мовчав. Чи то слова професора вплинули, чи загальна моторошна атмосфера, що панувала тут. Так чи так, йому тепер немов відібрало мову.

Єрмоленко рішуче розвернувся й пішов до вартових. Жоден з них ніяк не зреагував на це наближення, тож Шеремет зробив висновок, що до Лева Павловича звикли. Його сприймають навіть з певною цікавістю.

Про щось переговоривши, професор — гривань енергійно труснув головою, відчинив двері й зник усередині. За ним були посунули кілька дуже нетерплячих жінок, та один вартовий спокійно переклав гвинтівку з багнетом із руки в руку — і цей жест зупинив дам. Потім потяглися хвилини чекання, й Шеремет відступив трохи далі, щоб не слухати перешептів, сповнених розпачу та скорботи. Це пригнічувало, позбавляючи навіть примарних надій на те, що справа зі зниклою дружиною матиме щасливий кінець.

Артем зовсім не відчував часу, тому не міг чітко сказати, як довго Єрмоленко був у губчека. Та, коли його грива виринула назовні, Шеремет напружився. Зі свого місця він не міг розгледіти, який вираз мав професор на обличчі. Але той наближався впевнено, бадьоро, що давало неабияку надію. Не стерпівши, Артем пішов назустріч. Єрмоленко зупинив його рішучим жестом. А тоді знову взяв за ґудзика і не повідомив, а немов доповів:

— Як складеться, хтозна. Тільки наша з вами Лідочка, здається, таки десь тут. Принаймні мене спрямували до конкретної людини. Другий поверх, десятий кабінет, слідчий Гусик Семен Наумович. Я його трошки знаю, тому нічим не допоможу. Самі побачите.

— Усе погано?

— Спробуйте домовитися. Із Гусиком, думаю, вийде. Удачі!

Єрмоленко не стримався — широко перехрестив Шеремета. Раз, другий, третій.

Не стримався й сам Артем — теж перехрестився.

6


У слідчого Гусика густі чорні брови зрослися на переніссі.

До того ж був низький лоб, і слідчий не дивився, а ніби визирав з — під власного лоба. Ніс теж відразу впадав в око: здавалося, колись він був зовсім інакший, проте лихі люди вирвали його, а потім сяк — так увіткнули назад у середину обличчя. Він випинався, мов сторчак, проте не якийсь рівненький, а трохи зміщений праворуч.

Хоч у кабінеті було ще чотири столи, через що він видавався затісним, слідчий Гусик цієї миті був тут сам. Спершу, побачивши відвідувача, кивнув на знак привітання. Другим кивком показав на стілець навпроти себе. Артем пройшов і сів. Що означав третій мовчазний кивок, відразу не второпав. Лише коли Гусик смикнув підборіддям учетверте, збагнув: слідчий хоче дізнатися, чого йому треба.

— Добрий день, — привітався Шеремет, ще не думавши, як і з чого слід починати розмову з чекістом.

— Слухаю, — гугняво промовив Гусик, діставши з кишені штанів несвіжу хустинку й лунко висякавши носа.

— Я до вас.

— Бачу, — кивнув Гусик і додав, ніби підтверджуючи очевидне: — Тут нікого більше нема.

— Моє прізвище Шеремет. Артем Данилович.

Підсунувши до себе аркуш, Гусик старанно вивів його прізвище, ім'я та по батькові вгорі, а тоді сказав:

— Перевіримо. Документи якісь є при вас?

Шеремет неначе ступив на тонкий лід і пішов ним.

— Розумієте…

— Документи, — тепер Гусик не запитував, він вимагав.

— Паспорт я мав. Але… розумієте… я спалив його. Знищив. Узагалі я лікар, у політику не мішаюся. Просто працював у шпиталі. Дозволив собі не погодитися з Петлюрою, — слова звучали дедалі впевненіше, бо ж легенду подумки проговорював не раз. — Необережно висловився про те, що він потурає анархії та безвладдю. Розмова була приватна, та донесли. Довелося тікати з Києва, мене розшукували… Ну, так сказали, я довго не ризикував повертатися. Коли дізнався, що тут уже нова влада, тоді надумав повернутися назад.

— Повернулися?

— Як бачите.

— Перевіримо.

— Що перевірите?

— Усе, — Гусик знову висякався, написав ще якісь карлючки, потім зиркнув на Шеремета й знову запитав, тепер напрямки: — Вам чого треба, товаришу? Чого ви голову морочите?

Фраза збила Артема з думки. Та він дуже швидко опанував себе:

— Я пояснив, чому в мене нема паспорта. Хтозна, на кого натрапиш. Перевірять документи, а там…

— Звати вас як?

Це прозвучало, ніби Гусик не чув і не записав прізвища відвідувача. Проте Артем уже нічому не дивувався й слухняно повторив:

— Шеремет моє прізвище. Ми з дружиною Лідією жили в її брата, на Межигірській. Тобто зараз вулиця імені Переця.

— Перевіримо, — кивнув слідчий, зробивши ще якийсь запис, а тоді, трохи подавшись уперед, відрубав: — Ви чого прийшли в чека, товаришу Шеремете?

— Мене послали до вас. Саме до вас, товаришу Гусику.

— Хто?

— Тепер це не має значення, — Артем поклав собі, що більше не дасть збити себе з пантелику. — Я довго пробирався назад до Києва. Коли нарешті повернувся, дізнався про те, що мою дружину, Лідію, заарештовано. Її затримали просто на вулиці, і я переконаний: це непорозуміння. Вона… ми з нею цілком лояльні до влади люди. У політику не мішаємося…

— Це ви вже говорили.

— Так, говорив. Товаришу Гусику, дружинин брат оббивав пороги всюди, де тільки можна. Дізнався, що мою дружину доправили сюди. А я своєю чергою з'ясував, що її справою опікуєтеся ви. Хоч справа звучить якось так кримінально… Словом, товаришу Гусику, я прийшов просити за свою дружину. Якщо її справа таки у вас.

Слідчий не поспішав з відповіддю.

Шеремет спокійно, мовби навіть звично, вийняв із кишені пакунок і поклав перед слідчим.

Той не здивувався, не поцікавився, що там. Підсунув ближче, розгорнув. Перебрав коштовності пальцями, золоту брошку спробував на зуб, потім висунув шухляду і змахнув принесене туди. Артем помітив, що почасти вона вже була заповнена схожими речами. Добре розгледіти, чим саме, не вдалося: Гусик заштовхав шухляду в стіл.

Далі не квапився. Перечитав написане, знову висякався. Потім так само неквапливо підвівся, підійшов до підвіконня. Штор на вікнах не було, він трошки затримався, дивлячись поперед себе крізь шибку. Тоді підсунув до себе стосик старих, ще від царського режиму успадкованих тек із категоричним «Д?ло №__» і почав їх перебирати. Знайшовши потрібну теку, повернувся й поклав перед собою на стіл. Артем спробував був прочитати, що там написано, але чекіст, помітивши це, спершу затулив теку долонею, а тоді взагалі перевернув.

— Вас правильно поінформували, — прогугнявив знову. — Справу особи, яку ви називаєте своєю дружиною, веду я. Маю дуже багато таких справ. Роботи в нас, як бачите, хоч греблю гати. Думаю, ви можете забрати її.

Це прозвучало так буденно й несподівано. Шеремет навіть подумав: не буває такого, щоб усе складалося легко. Якщо варто лише знайти слідчого, назвати прізвище затриманої й людину тут — таки відпустять, чому ж тоді Миронові не вдалося цього зробити… Гаразд, розмова зі свояком ще попереду.

Артем завмер. Цієї миті він видавався собі рибалкою, який, зачувши посмик, підсікає рибу. Добре знав той засмак, бо, працюючи земським лікарем, не раз забавляв себе риболовлею. Любив на дозвіллі повудити карасиків, що їх смажили в сметані. Тож запитав обережно:

— Значить, вона вільна?

— Ви можете її забрати, — повторив Гусик. — Справа типова. Вона викрикувала контрреволюційні гасла. Самі розумієте, наша робота — розбиратися, хто міг її цього навчити. Ворогів народної влади тут досить багато.

— Діда не ворог! — палко вигукнув Шеремет. — Будь — хто, тільки не ворог! Я знаю, що сталося. Ваші військові теж не завжди пристойно поводяться на вулицях. Вона, як тепер кажуть, старорежимного хову. Не стрималася. До того ж її тато загинув. Ваші вбили.

Артем відразу пошкодував, що не стримався. Та, здається, слідчий поставився до почутого байдуже. Промовив, ніби визнаючи очевидне:

— Наші — це хто?

— Представники вашої влади, — Шеремет наважився трошки огризнутися. — Коли торік прийшли до Києва, то замість прихилити до себе населення вчинили різанину.

— Війна. Я не відповідаю за дії кожного бійця. Ваші наших теж не шкодують.

— А ваші — це хто?

Питання навмисно прозвучало влад думкам слідчого.

— Не треба тут гратися в слова, — сказав Гусик. — Коли так піде й далі, то незабаром довкола вже не буде ваших. Розумієте? Будуть або наші, або мертві. Ситуація кругом напружена, зважте на це, товаришу. А про дружину вашу… Я справді опікувався нею. До нас у чека не так часто приводять жінок, щоб я її не запам'ятав. Особа зухвала і смілива. Поважати таких треба.

— Дякую за комплімент. Мені, як чоловікові, приємно. Значить, я можу її забрати додому, так розумію?

— Можете. Навіть треба. Доведете, що справді її чоловік — і на здоров'я! — він на мить змовк, а тоді, обдумавши щось, додав: — Чи який інший близький родич — теж на здоров'я!

— Я не просто родич. Кажу ж вам: вона моя дружина. Тому ладен узяти її на поруки…

— Не треба, — Гусик виставив руку долонею вперед, зупиняючи праведний Шереметів порив. — Досить довести, що громадянка Шеремет Лідія Станіславівна — ваша законна жінка. Порядок такий. Це щоб ви знали.

Тепер Артем узяв невеличку паузу, що дібрати потрібні слова, а тоді промовив:

— Документів, як ви вже знаєте, я не маю. Не знаю, чим можна підтвердити наші з Лідією шлюбні стосунки. Це ж треба шукати відповідних записів у церковній книзі. Не думаю, що ви захочете бачити священика, який повінчав нас.

— Радянську владу попи не обходять, — відтяв слідчий. — Узагалі, товаришу, ви тут верзете всякі дурниці. А я чомусь вас слухаю. Поки не підтвердите, ваша дружина, — чи хто там вона вам, — залишиться тут. Такі правила.

Пружина всередині Артема, здавалося, от — от розпростається. Він тримався з останніх сил і відчував це.

— Розумієте, шановний, я не зможу надати вам сьогодні чи найближчим часом свідоцтва про реєстрацію нашого шлюбу, скріпленого печатками єпархії та місцевого правління. Я навіть не знаю, де можуть бути ці документи. Якщо вам потрібні свідки, які підтвердять наші подружні стосунки… Хоч усе неправильно… Ідіотизм якийсь…

Гусик примружився, і це не віщувало Шереметові нічого втішного.

— Вважаєте владу робітників та селян, народну, радянську владу, ідіотизмом?

— Такого я не казав.

— Ви назвали порядок, що його запровадила наша влада, ідіотизмом. Значить, маєте її всю за ідіотів.

Терпець урвався. Артем уже хотів був пошкодувати, що бовкнув зайве, та зірвався.

— Ви хто, шановний? Робітник чи селянин?

Брови слідчого зсунулися ще ближче. Губи щільно стислися в одну невблаганну лінію.

— Так. Не хочемо по — хорошому. Отакі розмови пішли в нас, громадянине.

— Я хочу забрати свою дружину додому, — Шеремет намагався не слухати Гусикових слів і не ловити загрозливих ноток, бо це тільки заважало. — Може, у вас такий порядок. Добре. Гаразд. Я визнаю його. Готовий визнати. Нам усім жити при новій владі. Звикли вже. Нова влада — нові порядки. Хай так. Але я не хочу починати з брехні. Я не буду нести вам фальшивого, підробленого документа. Самі сказали — війна. І нагадали — Ліда варта поваги. Ви ж не воюєте з жінками, правда? Ви не вірите мені на слово, маєте право. Згоден. Тільки ж ви готові відпустити Лідію, якщо я покажу папірця? Готові?

— Звичайно.

— Але я не намалюю вам нового. Старий утрачено назавжди. Виходить, Лідія сидітиме у вас у чека вічно? Замкнене коло, погодьтеся. Нонсенс, абсурд, як ще назвати…

Брови Гусика розійшлися.

— Ніяк не треба називати. Глядіть, наговорите собі на тюрму. Можете забрати вашу жінку. Упізнаєте — забирайте. То я вас трошки просвітив, щоб знали. Про нові закони, порядки, правила. Щоб розуміли: самі ж кажете — з новою владою доведеться жити… Щоб не померли…

Шеремет ураз відчув шалене полегшення.

— Дякую, — говорив щиро й відчував це. — Дуже вам дякую. Тільки… ви сказали — впізнаю… Хіба я повинен спеціально впізнавати свою дружину? Серед інших?

Замість відповіді слідчий Гусик підвівся, підійшов до дверей, прочинив їх, виступив у коридор, крикнув, ніби хотів, щоб його почули на околиці, десь у Дарниці:

— Ананьєв! Ананьєв!

На викрик відгукнувся якийсь невидимець, і Артем подумав: це прізвище, на відміну від прізвища слідчого, досить поширене. Він знав з десяток Ананьєвих. Хтось був просто знайомець, хтось — пацієнт. Але невідь — чому почав хвилюватися. За кілька хвилин зайшов чоловік у військовій формі, туго перетягнутій ременями, в шкіряній тужурці й суконному шоломі, — Артем уже знав, що він називається будьонівка, — з кривувато нашитою червоною зіркою попереду. Чекіст не глянув на Шеремета і запитав Гусика так само голосно, ніби передражнюючи й навмисно тиснучи на тверде «е» в імені слідчого:

— Ти чого репетуєш, Семене!

Артем упізнав цього чоловіка відразу. Внутрішній голос застерігав, попереджував недарма. Проте легше від цього не стало. Навпаки, Шеремет напружився й приготувався до найгіршого розвитку подій. Якби знав, що зустріне тут Лаврика Ананьєва, однаково б не мав іншої ради — будь що мусив іти. Хіба спробував би уникнути зустрічі з ним. Хоч навіть перед собою соромно ховатися від таких…

— Проведи громадянина. Покажи всіх. Дружина його там, нехай спробує впізнати.

— А що, Семене, для цього треба так горлати?

Лише тепер чекіст у будьонівці повернувся до Шеремета всім тулубом.

їхні очі зустрілися.

— О! Сам прийшов? Молодець! — кругле, зоране рябими брижами лице Ананьєва розпливлося в задоволеній усмішці. — Я думав, тебе вже без мене шльопнули, контро.

— Знаєш його? — здивовано запитав Гусик.

— Аякже! Ти мене ще не забув, пане докторе? Тебе ваш Петлюра вигнав, ти сюди прийшов записуватися?

Шеремет мовчав. Кулаки мимоволі стислися, нігті вп'ялися в долоні.

— Я чогось не розумію…

— Зате я все розумію, Семене! Зараз тобі поясню! — Ананьєв тицьнув в Артема пальцем. — Ось цей, сука, пішов із Петлюрою. Не мобілізований, добровольцем. Служив у лікарні, і я наслухався від нього промов! Кажу ж тобі, Гусику, — контра першої статті! Проби нема де ставити!

Тепер до Шеремета розвернувся й слідчий.

— Отакої. А казав — не погоджувався, утік, шукали… Погано починаємо, га, шановний?

Артем прокашлявся й підвівся. Заговорив, дивлячись прямо на Ананьєва:

— Політика мене не обходить. Тут я не збрехав. Хочу забрати свою дружину. Цього я теж не приховую. Я справді працював у шпиталі. Пішов з петлюрівцями. Але повернувся, бо помилявся. Тепер багато хто міняє погляди. Але не такі, як він.

Шеремет наставив пальця на чоловіка в будьонівці, немов цілився в груди з пістолета. Мав би зброю — стрельнув, його б нічого не спинило.

— Ну — ну, — Ананьєв усміхнувся ще ширше і став схожий на жабу — він і раніше скидався на неї, відколи Шеремет уперше побачив цього чоловіка.

— Я б на вашому місці, товаришу Гусику, поцікавився біографією цього типа, — Артем опустив руку. — Він крав ліки. Препаратів обмаль. На обліку кожна таблетка, кожна ампулка. А цей тип, працюючи в шпиталі санітаром, тягнув усе, що легко лежало. Носив на Євбаз і там продавав. Особливо його цікавив морфій. Він же видав тебе, скажи, Лаврентію? В очі дивися, в очі!

Шеремет трьома кроками скоротив відстань між собою та чекістами. Глянув Ананьєву в лице. Зовсім не здивувався, побачивши круглі, розширені, здається, на весь діаметр ока зіниці. Минулого літа саме вони привернули його увагу.

Наркотики. Морфій чи кокаїн. Мабуть, усе ж таки кокаїн. Про це свідчили запалені обідки ніздрів.

— І ви з отаким працюєте? Ви довіряєте тому, хто крав ліки у хворих і кого за це заарештували, — цілком справедливо, я вважаю, заарештували. Заперечуватимеш, Лаврентію?

— Я політичний в'язень, — прозвучало у відповідь гордо. — Мене звільнила з петлюрівської тюрми радянська влада. І я пішов служити в губчека, щоб виявляти отаку контру, як ти. Виявляти — і добивати!

Гусик дуже буденним жестом витяг із кобури маузера.

— Вас заарештовано, громадянине Шеремет, — промовив буденно й додав без ніякої патетики, констатуючи очевидне: — Будемо з вами розбиратися. Ось товариш Ананьєв розбереться. Гукни конвой, Ананьєв.

Катастрофа.

— Стривайте! — промовив Артем, дивуючись із власного спокою. — Стривайте! Пождіть! Я не впаду на коліна, не буду перед вами плазувати. Я прийшов сам, і ви мусите в усьому розібратися. Треба затримати мене — нехай, заарештовуйте. Тільки що вам до моєї дружини? Відпустіть її, ви ж обіцяли. Від жінки вам не буде ніякої користі.

— Від тебе теж, — реготнув Ананьєв. — Від мерців користі нема, сам знаю. Я ж санітаром в анатомічному театрі трудився при вашому поганому шпиталі. А ти, контро, труп. Я тобі даю слово честі, революційної честі. Слово більшовика, коли хочеш. Можу відразу до трупів повести. Щоб обжився. Якраз і жінку свою побачиш.

Шеремет зрозумів його не відразу. Точніше, не хотів розуміти. Надто буденно промовив рябий ці слова. Такого не може бути. Неправильно. Ні.

— Ні.

— Ви думали, шановний, вам пропонують упізнати і забрати живу жінку? — слідчий подивився на Артема з неприхованою, дуже щирою цікавістю. — Справді так думали? На допитах вона поводила себе погано. Нічого не хотіла визнавати. З нею попрацювали і перестаралися. Два дні тому це було, і вам, Шеремете, дуже пощастило, що її не закопали в спільну яму. Ми видаємо тіла родичам, гуманна революційна практика…

— Що? Що вона повинна була визнати? Падлюки, бидло, ви вбили її! Ви вбили жінку! Вона нічого вам не зробила, а ви вбили її, заради забавки!

— Ні, — усмішка повернулася на кругле обличчя Ананьєва. — Забавка була спочатку. Я ж не знав, що то твоя жінка. Першим попросився б, маю право. За все з неї спитав би.

Нема чого втрачати. Тепер уже напевне.

Артем Шеремет давно не боксував. Та й раніше не надто захоплювався спортивними вправами. Розминався іноді для загального розвитку. Боявся — не вийде, але вийшло. Короткий змах. Удар акурат у центр рябого жаб'ячого обличчя. Кров з розквашеного носа вимастила кулак.

У відповідь ударив слідчий Гусик — руків'ям маузера. Влучив теж точно — кров ураз залила очі.

7


— По нас теж прийдуть.

Високий кістлявий доцент на прізвище Куприк повторював цю фразу вже не перший день. Йому ніхто в камері не заперечував. Допити висмоктували останню силу, до того ж усі присутні чудово розуміли: доцент має рацію. Більшість навіть чекала на смерть — хай там як, але вона краща за тортури. Куприк почав регулярно нагадувати товаришам у нещасті про невпинне наближення смертної години, щойно його перестали тягати на допити.

Шеремет сидів поруч із ним. Не уявляючи до пуття, як втішити та й чи треба це Куприкові, мовчки поклав руку йому на коліно. Той зойкнув: саме це коліно розтрощили бідоласі, поклавши між двома цеглинами й стукнувши металевою трубою.

— Вибачте, — промимрив розбитими губами.

— Про що ви кажете, пане Шеремете, яке там «вибачте»?!.. Кого і за що?.. Скоро всі станемо перед Господом і разом проситимемо пробачення.

— Я б не поспішав, — пробубонів з протилежного кутка Мирон. — Завжди є надія.

— Ти кого заспокоюєш?

— Себе, Артемію.

— По нас теж прийдуть, — товк своє доцент.

…Лідиного брата притягли сюди, в губчека, вже за три години після того, як заарештували самого Шеремета. Скільки часу збігло відтоді, Артем не знав. Та й не хотів знати. Бо й справді немає значення, скільки їх тримають тут, у брудному підвалі з заґратованим вікном — кілька днів, тиждень чи більше…

Кров була скрізь: на стінах, на підлозі, нею, здається, просякло й повітря. Як лікар, Артем міг вирізнити запах крові серед усіх інших запахів. Щойно його кинули сюди, відразу вдихнув його. Глибоко, ротом, носом. Їм приносили воду в бляшаному відрі, прим'ятому з одного боку. Навряд чи саме відро або вода в ньому були чистими, та всі можливі присмаки забивав присмак крові — іншого в роті не відчувалося. І Шереметові навіть на думку не спадало запитати товаришів у нещасті, чи відчувають вони те саме.

Арештанти часто — густо не встигали й знайомитися. Зазвичай чекісти затягали сюди новеньких, тоді швидко брали тих, хто вже бодай трохи оклигав, і вели на допити. Назад повертали не всіх. Дехто не витримував і помирав просто там, у кабінетах, що разом правили й за катівнямі. Когось навмисне вбивали на очах інших. Ті, хто виживав, усе одно ні на що не сподівалися.

Усе, що робили в губчека, мало скидалося на слідство чи бодай на демонстрацію закону й правосуддя.

Шеремет переконався: тортурами чекісти не прагнули вибити з нього, з його свояка Мирона та з інших в'язнів, яких тут називали буржуями, контрою, петлюрівцями або просто хохлами, якихось неймовірних свідчень. Ті побої й катування для молодих працівників чрезвичайки були подібні до забави. Їх, здається, по — дитячому цікавило, що ще такого можна зробити з живою людиною, чого до них не робив ніхто.

Артем був далекий від психіатрії, бо мав інший лікарський фах.

Проте жодної миті не сумнівався: садизм у чекістів, що допитували його та інших заарештованих ворогів революції, був у крові.

Такими їх створила природа. І на кокаїн, що його вони демонстративно вживали в жертви на очах, випускання внутрішніх демонів на волю звертати не слід. Хоч це й було б найлегше. Але час показав: усе куди простіше — чекісти хотіли якомога менше спати. Захоплення кокаїном допомагало їм досягати поставленої мети. Складалося враження, ніби ці люди працювали безперестанку. Так само ніщо не могло вгамувати їхньої злоби.

Шеремет не вдавав із себе героя й ні на що не сподівався. Торішнє жирування більшовиків у Києві позбавило його й значну частину містян усіх ілюзій щодо підходів та методів, яких уживали опричники молодої радянської влади. До того ж Артем не бачив ніякої рації в тому, щоб терпіти тортури й вірити, ніби смерть гідніша за зраду. Йому не було кого зраджувати. Військових таємниць не відав. Отамана Оскілка[14] знав особисто, навіть ручкався з ним, вітаючись, — ото й по всьому. Тож за бойового побратима командувача групи військ, у якій служив, Шеремет не зійшов би. Та й із Петлюрою він не мав ніяких зносин. Проте, як дуже швидко пересвідчився Артем, для чекістів, що його обробляли, це все нічого не важило.

Його били, запитували, він відповідав — і його знову били. Тут нікого не обходило, в чому нарешті признається підслідний арештант. Катували, аби зробити боляче. Послухати крик людини, відчути повноту влади над нею.

Спершу, коли Лаврентій Ананьєв зігнав на ньому лють за удар по писку й Артема відлили водою, щось подібне до слідчих дій таки було. Той самий Гусик, тепер уже офіційно й старанно, записав його анкетні дані та домашню адресу. Назвавши квартиру на Межигірській (тепер — на вулиці Переця), він зробив величезну помилку, підписавши тим самим вирок Миронові Романовському.

Проте свояк і без того не уникнув би, як висловився задоволений собою і повсякчас збуджений Ананьєв, пролетарського карального багнета. Адже раніше Шеремет уже казав слідчому, де проживає. І адресу тоді записали. Та й відмова відповідати закінчилася б ще одним побоєм, а терпіти тортури Артем від самого початку не мав наміру. Тож, коли чекісти приволокли Мирона, він спромігся лише вибачитися. І потім жодного разу не поцікавився, чи простив йому родич.

Єдине, про що попросив дозволу, — побачити Лідине тіло. Гусик погодився, якщо навзаєм Шеремет визнає себе тим, ким є насправді, — таємним петлюрівським агентом, присланим до Києва налагоджувати підпільну контрреволюційну мережу. Яка, до речі, мала б допомогти налагодити зв'язок між петлюрівським урядом та бунтівними отаманами з довколишніх сіл.

— Губчека має перевірену інформацію, — казав Гусик. — Петлюрівці шукають зносин із такими, як Голуб чи Зелений, щоб певної пори дати наказ цим бандитам бити по нас із тилу. А Петлюра почне наступати з флангів. Думаєш, ми тут усі дурнісінькі, не знаємо ваших планів?

— Коли все знаєте, то чого питаєте?

— Щоб почути підтвердження.

— Я підтверджую, — визнав Шеремет. — Так і є. Признаюся.

— Подробиці. Із ким мав налагодити зв'язок? Паролі, явки? Де захована зброя? Яка чисельність вашої підпільної контрреволюційної групи?

На таке Артем якби й хотів, то не міг нічого відказати. Тож до діла знову брався запопадливий Ананьєв.

В'язень не домігся того, по що прийшов: не побачив дружини живою, не зміг проститися з нею мертвою.

Про те саме запитували й Мирона, вимагаючи признатися в тому, що він таємний зв'язківець підпільного центру. Коли на Шереметових очах своякові молотком розтрощили коліно, то він зомлів від болю, а як очуняв — признався в усьому, що від нього хотіли почути. Коли ж кати почали вимагати, щоб назвав спільників, то Мирон не зміг нічого сказати, бо ніяких спільників не мав. У розпачі назвав Шеремета, наперед попросивши в нього пробачення. Одначе таке признання нічого обом не дало. Допити й тортури тривали далі.

Якогось дня Ананьєв з головою поринув у нову розвагу. За його наказом із камер виводили по парі арештантів і розсаджували кого в гараж, де цементна підлога була волога й липка від крові, а кого в менше приміщення котроїсь майстерні. Принаймні так називали це місце між собою чекісти. Тут зводили віч — на — віч затриманих із різних камер, ставлячи їх лицем до лиця й вимагаючи, щоб ті впізнали один одного. Якщо ніхто нікого не впізнавав, а найчастіше так і було, то обох брали на звичні вже тортури.

Потрапивши в так звану майстерню, Шеремет попрощався з життям.

Власне, він давно вже поставив на собі хрест. До останнього вірив: незабаром чекістам набридне, його перестануть мучити й нарешті застрелять. Не мав навіть часу оплакувати Лідину смерть: коли був при тямі, то відчував лише власний біль — гострий чи тупий.

Одного разу його заштовхнули в напівтемну кімнату. Коли очі призвичаїлися до мороку, розгледів на дерев'яному верстаку кліщі, довгі гострі цвяхи, пощерблені пилки й молотки. У кутку стояла залізна діжка, накрита бляхою. Усередині її жеврів вогонь, і будь — хто з чекістів міг розпекти знаряддя або на гарячому залізі, або на вогні. Шеремет бачив, як звідти брали кліщами вуглину, підносили до лиця чи оголеного паху котрогось бідолахи і найчастіше не просто застрашували, а й припікали шкіру, випікали око. Якось один із безіменних чекістів примусив молодого студента широко розтулити рота й засунув туди жарину, а потім пристрелив сердегу — як сам сказав, із гуманних міркувань.

Артем думав: далі його черга. Приготувався. Хоч і відчував невтишний біль, проте дивувався власному спокою. Нарешті остання мука, потім — звільнення, тиша, спокій, блаженство.

Опинившись у знайомій камері, здивовано відчув — живий. Щиро чудувався, як це він витримав того дня аж п'ять зводин. Один із тих, із ким його ставили віч — на — віч, — дуже побитий і вже напівбожевільний чоловік, — заявив, що знає його. І ладен розказати все. Шеремет попрощався з життям. Тими днями це стало для нього звичним. Але неборака не міг назвати ні його імені, ні прізвища. І хоч закон та порядок для чекістів нічогісінько не важили, однак це несподівано вийшло на користь Шереметові. Божевільному не повірили, заявивши, що той бреше не вперше й упізнає абикого. Ще один такий вибрик — і амба.

Дивно, але після того дня, наповненого тортурами й болісними криками, від яких закладало вуха, Шереметові чомусь дали спокій. Саме того дня з їхньої камери забрали чергову партію смертників. Прізвищ не називали, чекіст просто заходив і тицяв пальцем навмання. Після чого бійці кого виводили, кого виносили попідруч, якщо приречений не міг іти сам чи опирався щосили.

— По нас теж прийдуть, — промовив Куприк, щойно зачинилися двері.

— Ви б заткнулися, пане приват — доценте, — простогнав зі свого кутка Мирон.

— А ви помітили, товариство, що ми досі не зійшли на худобу? — пожвавився раптом той. — Ми не стали бидлом, хоч як цього хотілося нашим катам.

— Справедливо, — озвався з темряви Роман Свириденко. Інженера — залізничника тут уважали за старожила. Принаймні коли Шеремета, а потім і Романовського кинули до цієї камери, Свириденко тут уже був. Інженера теж тягали на допити, але не так часто, як новеньких. Намагаючись хоч якось триматися, він повідав прибулим: його звинуватили в тому, що працював на залізниці не лише за часів Скоропадського[15] та Директорії[16], а й за царського режиму. Отож, радянській владі сорокарічний інженер Свириденко завинив тільки тим, що досі не перейшов на її бік і не засудив попередніх злочинних, буржуазних та антинародних, режимів. Дискусії та звичайні виправдання були марні, тож Свириденко визнав, як пояснив слухачам, власну антинародну суть. Після цього йому, на диво, дали спокій. І так тривало вже четверту добу. Шеремет, вислухавши це, назвав його щасливцем. Мовляв, хоч знає, який сьогодні день. На що почув відповідь: «Від таких знань не легше, шановні добродії».

— Де ви бачите справедливість, Романе Івановичу? — запитав Мирон.

— Ви ж самі ось її підтвердили, Мироне Станіславовичу.

— Я?

— Атож. Вам розтрощили коліно, ви ніколи не зможете ходити і ніхто взагалі не знає, кому й скільки тут лишилося жити. Але все одно просите нашого побратима, шановного приват — доцента, стулити рота, звертаючись до нього на «ви». А до мене ви звернулися на ім'я й по батькові. Хоч літами ми не такі й різні. Я годжуся вам у старші брати.

— А — а, — протяг Мирон. — Хіба що… Куприку, вас справді це тішить?

— Мене тішить, що ми лишилися людьми. Навіть там, де з людей вичавлюють усе людське.

— Вам захотілося патетики, Куприку? — байдуже запитав Артем. — Чи ви вже готуєте останнє слово, передсмертну промову? Думаєте, вам хтось дасть на це час?

— Панове, ви б пошукали іншої теми, ніж обговорювати власну смерть, — зауважив Свириденко. — Повірте, такі розмови ні на що не надихають.

— А на що ви хочете надихнутися, Романе Івановичу? — Мирон трохи подався вперед. — Ви ще маєте ілюзії?

— Я не маю ніяких ілюзій, юначе, — повчально промовив інженер. — Ви їх теж не маєте. Будете сперечатися?

— Не хочу я з вами сперечатися!

— Проте ви пожвавішали. Ожили. А це дає певну надію.

— Надію? На що?

— Мироне Станіславовичу, нікого з нас не випустять звідси. Але ті, хто нас сюди посадив і вправляється у власних збоченнях, хочуть чути від нас лише передсмертні крики. І я повідаю вам страшну таємницю: права на останній зойк за життя нам ніхто не забере. Та ми ще живі, товариство. Отже, поводитися треба не так, наче нас скалічили істоти в людській подобі, а так, ніби ми просто хворі.

— Хворі? — здивувався Мирон.

— Так. Тяжко, невиліковно хворі. Коли на моїх очах від сухот помирав єдиний син, ми з дружиною день і ніч вартували по черзі коло ліжка. Я відмовився від професійних доглядачок. Дитина в такі часи має право бачити поруч себе батьків. І наш хлопчик усміхався, товариство.

— Усміхався?

— Авжеж. Немов завтра зможе встати й побігти в садок. То була весна. Така сама, як тепер. Пардон, брешу, трохи пізніша: квітень. Дуже добре це запам'ятав, бо все розквітало. Наш хлопчик згасав, а на деревах з'являлося перше зелене листячко. Дитина знала, що не доживе до літа. То була остання весна в житті нашого сина — у такому недовгому, товариство, житті. Він помер щасливий. Він не дожив до цього всього, що ми переживаємо. Він пішов навесні чотирнадцятого року, тоді ще навіть не почалася війна. Дитина померла в мирний час. Рано, але мирно. Обличчя лишалося світлим. На губах вигравала усмішка. Він так і пішов з усмішкою, наш син.

Свириденко замовк. У камері зависла важка пауза, яку порушив Шеремет:

— Мені шкода, Романе Івановичу.

— Дякую. Мені теж. Але був би ще більший жаль, якби я покинув свого хлопчика сиротою. І помирав тут, у цих катівнях. Не знаючи, що чекає на нього та на мою дружину від влади переможного пролетаріату. Тому, Артеме Даниловичу, нам тепер слід брати приклад з мого покійного сина.

— Усміхатися перед смертю?

— Чекати на неї спокійно.

— Ви фаталіст?

— Зовсім ні. Просто за стінами цієї установи ані в мене, ані в кого з вас не лишилося справ, що їх ми мусимо викінчити. І боргів — от їх ми точно не встигли наробити. Чи хтось комусь винен?

— Демагогія, — відмахнувся Мирон.

— А ви пропонуєте сприймати наше становище інакше?

— Пусті балачки. Утомився я.

— То наповніть їх змістом, Мироне Станіславовичу. Відповіді Шеремет не почув, притулився потилицею до брудного холодного каміння. От тільки майнуло в голові: але ж є в них ще сила сперечатися, влаштовувати словесні дуелі й піке, щось доводити один одному. У собі Артем ніякої моці не відчував.

— По нас теж прийдуть, — завів своєї Куприк. — Хоч що кажіть — прийдуть.

— Сумніву нема, — відповів Свириденко.

— Пане Куприку, вас оце все тішить? — визвірився Мирон.

— По нас прийдуть, — затявся доцент. — Ми з вами не втратили людяності, але це нічогісінько не міняє. Прийдуть.

— Якщо вам легше, пане Куприку, — авжеж, прийдуть. Легше, легше?

— Аж ніяк, — визнав доцент. — Але прийдуть.

Він не панікував. Мабуть, так готувався до неминучого. Не пророчив, навіть не каркав. Просто не міг думати ні про що інше.

І по них прийшли.

8


Мирон не міг рухатися сам.

Своякові навіть волочити розтрощену ногу було боляче, та він ішов поряд із Шереметом, зіпершись на його плече. Хтось із в'язнів хотів підставити друге, та Мирон похитав головою, буркнувши:

— Тут недалечко.

З їхньої камери вивели сімох, за ними гнали ще один невеличкий гурт. Артем не рахував навмисне — вийшло само собою. Не міг пояснити собі, нащо полічив смертників. А в тому, що його товариші й шестеро цих скалічених чоловіків невдовзі помруть, жоден не сумнівався. Свириденко все ж намагався бути вірним своїм переконанням, з останніх сил бадьорився, чи, найімовірніше, вдавав із себе бадьорого. Випромінював упевненість, точніше — самовпевненість. Побачивши коло входу в знайомий усім гараж комісара, білобрового, з червоними кролячими очима альбіноса, звернувся до нього твердим голосом:

— А що нам треба співати, товаришу?

— На хера? — безбарвно поцікавився той.

Фраза помітно присадила інженера, збила йому бадьорості. Далі він промовив не так упевнено:

— Тобто… Ну… Коли ваших колег чи побратимів, — не знаю, як правильно, — вели на ешафот, вони співали «Варшав'янку». Або «Марсельєзу», як мені відомо.

— І що? — почулося у відповідь.

— Я певен, нам теж треба якоїсь заспівати. Як умирати, то з музикою. Це ж революційна традиція, правильно?

Комісар — альбінос, не криючись, видобув із кишені галіфе маленького скляного флакончика. Скрутивши кришечку, насипав на долоню маленьку гірку білого порошку. Не втяг ніздрями — рішуче, звичним рухом утер кокаїн у ніздрі так, ніби чухав пойнятого сверблячкою носа. Залишки підхопив язиком, пошурував ним у роті під верхньою й нижньою губами, а тоді спитав:

— Співати хочеш, блядська контро? Ну, шквар. Співай уже. «Боже, царя храни» знаєш?

— Я не монархіст, — Свириденко спробував зберегти спокій, хоч і розумів, що вскочив у халепу, проте ніякі дії, певна річ, на його долю вплинути не могли. — Я ніколи не підтримував самодержавства. Коли хочете знати, я активно вітав революцію в лютому сімнадцятого, навіть писав листа в Петроград панові…

— Вийди, — перервав комісар.

— Що, не зрозумів?

— Сюди вийди, мордо.

Шеремет уперше бачив, як безжурний інженер розгубився, помітно подаючись. Очевидно, той усе уявляв собі інакше. Артем відчув, що зможе заступитися за товариша, але для цього довелося б кинути Мирона. Тож Шеремет узяв своякову руку, міцно стис її і змусив себе дивитися на те, що відбувалося далі.

Тим часом Свириденко вагався. Точніше, він би неодмінно вийшов, але комісар вимагав зробити це негайно. Наказ не був виконаний, і альбінос жестом звелів двом чекістам виволокти інженера. Той став, опустивши голову й не наважуючись глянути в червоні очі та розширені комісарські зіниці. Але враз усередині ніби щось клацнуло — плечі розправилися. Тепер інженер дивився просто поперед себе. Хоч міцністю статури не вирізнявся, однак саме цієї миті здавався трошки вищим від альбіноса, який уже видобував із кобури нагана.

— Революція, значить… Примазуєшся до революції, сучий сину, пико твоя буржуйська… Хохол ти недорізаний, будеш мені тут про революції торохтіти, йоб твою в бога мать!

— Дайте Богові спокій…

— На коліна ВСТАВ!

Побачивши дуло нагана, Свириденко мимоволі сахнувся назад.

— Я не…

— Не станеш на коліна — поставлю раком, суко! Ану, ставай та співай про царя! Я кому кажу! Ставай і співай про царя, мордо!

— Чого ти розходився, Дьомо! — втрутився один із чекістів, русявий, з невеличким горбочком на носі. — Вони в нас зараз усі заспівають. А хто не захоче, хай начувається!

— Нащо мені всі?! — гаркнув комісар Дьома. — Я хочу, щоб оцей мені проспівав так, як ото своєму буржуйському цареві! Він згадав своїм смердючим ротом про наших товаришів! Про борців, які йшли на шибениці царського режиму! Ви все чули — і що, хай так буде?

— Та не буде так, Дьомо, — примирливо промовив той самий чекіст, глянув на принишклого інженера й запитав майже дружньо, з жалісними нотками:

— Станеш?

— Ні.

— Тоді лягай, — зітхнув чекіст.

Коли він устиг вихопити свого нагана, не помітив навіть Дьома. Постріл озвався луною. Тіло Романа Свириденка з простреленою головою впало комісарові під ноги.

— Ти… Ти що… Ти як… — рука альбіноса з револьвером загрозливо затрусилася.

— Набрид уже цей цирк, — русявий чекіст і далі вдавав з себе миротворця. — Хоч ти й комісар, Чумаков, але це не значить, що всім нам твої вистави цікаві. Слово честі, слово комуніста — візьму, сяду і про все напишу рапорт товаришеві Лацису[17]. Перегиб.

— Напишеш? Грамотний?

Шереметові раптом стало страшно. Не за себе — тут усе ясно. Його всерйоз стурбувала доля русявого. Проте, судячи з усього, між цими двома таке було не вперше. З — за спини комісара Дьоми Чумакова спокійно, неквапом виступив чекіст, що видався Артемові вельми знайомим. Десь він уже бачив раніше ці вуса, цю солдатську шинель та офіцерського кашкета.

— Е, чо розходилися, дядьки? — промовив, стаючи між ними. — Вам нема чого робити? Роботи непочатий край, а ви кусаєтеся. Хто за вас робитиме? Слуг, знаєте, нема.

Примовки теж видалися знайомими. Тут — таки виринуло з пам'яті: чоловік перед будівлею губчека, заводить і виводить арештантів. Мабуть, це його робота.

— А ти чого завжди лізеш, Дзюбо? — вишкірився на нього комісар.

— Він правильно лізе, Дьомо. Ми ж ревтрибунал, закон і порядок. Влада ми тут, Дьомо. Забув, сам комісаром якихось десять днів? Корона тисне?

— Корона в царя, — відбився Чумаков, але щось невловне таки подіяло на нього. — Лацисові, кажеш? Ну — ну, — він ткнув наган назад у кобуру. — Ненавиджу таких. Ми звільняємо від них наш новий світ. Грамотний дуже, від них саме горе — від грамотних. Бо пишуть щось так, простій людині, робітникові, пролетарю, хрін зрозуміло. Бач, таке хитре будь — кого з неписьменних обдурить. Того їздять всі на нас.

— Їздили, — виправив русявий.

— Ага, їздили, — охоче погодився Чумаков. — Тепер не будуть. Край! Коли бачу таких — без суду хочу. Відразу в яму.

— Ну тебе в болото, дядьку, — Дзюба явно звичним, завченим жестом розгладив вуса. — Світова революція ще попереду, а ти вже он як накрутився. Заганяєш, не жалієш себе. Бережи сили, товаришу Чумаков. Тобі до лампочки — революції згодяться. Командуй краще, у тебе он мертвяк під ногами валяється. Неподобство.

Тепер Шереметові здалося, що цей Дзюба має до душі альбіноса якийсь ключик або ж сам комісар уже забув, з чого все почалося. На мертве тіло інженера зиркнув з цікавістю — так, ніби бачив його вперше й зовсім не розумів, звідки воно взялося. Звів очі на решту приречених.

— Чого стали, контро? Загрузли? Три — чотири, приберіть це з — під ніг! Отуди заносьте!

Він тицьнув рукою в прочинені двері гаража. Артем стояв на місці, але двоє незнайомих йому арештантів запопадливо підхопили тіло мерця попідруки, ніби підсвідомо намагаючись своєю метушнею полегшити свою долю. Старання були марні, і всі прекрасно розуміли це. Та зустріти свою смерть однаково ніхто ніколи не готовий. Тож у кожного, навіть коли до нагло перерваного життя лишається тільки один крок, жевріє благенька надія на порятунок чи бодай на попуст.

Шеремет, як ніхто, знав і розумів це.

Мертвого інженера затягли в гараж. Слідом за ними, не дожидаючи наказу, покірно зайшли інші.

9


Тут лежали трупи.

Багато.

Рахувати їх Шеремет не наважився, але й не злякався. Сприйняв видовище без зайвих, зовсім непотрібних емоцій. Так, ніби зайшов до анатомічного театру на Фундуклеївській[18]. Майбутні лікарі проводили серед крижаних брил та мертвих тіл по півроку, препаруючи й готуючись до іспитів. Артем зовсім недоречно згадав, як зрізався на екзамені з гістології, тож мусив шліфувати знання в тамтешньому підвалі. Але тут, у цьому гаражі, ані він, ані його товариші в нещасті вже нічого не здобудуть.

Їх привели сюди, щоб забрати в них життя.

Від трупів ішов солодкуватий запах, що його видихають тіла на першій стадії розкладання. Він змішувався з духом свіжої, ще теплої крові — ним наповнене повітря цієї різниці. Кров була кругом: повільні струмочки стікали з заляпаних стін, невеличкі згуслі калюжі стояли під ногами. Артем відразу ж уступив в одну таку. Коло дальньої стіни, куди скидали страчених і де серед тіл, здебільшого чоловічих, хоч на очі траплялися й поодинокі жіночі, можна було побачити відрубані кінцівки. Руки й ноги, цілі або частини — крові на підлозі було найбільше. Тож там із хазяйською передбачливістю прилаштували металевий жолоб: бляху, зігнуту трикутником. Нижній край ішов під стіну і зникав у продовбаній дірці. Кривавий струмочок повільно збігав туди.

Закатована Ліда лежала на такий самий купі. Думка була жахлива, але гнати її від себе Шеремет не хотів. Навпаки, спробував відтворити в уяві цю картину. Не розуміючи навіщо. Безсила ненависть до більшовиків і влади, яку вони будують на горах трупів та кривавих річках, наростала в ньому щораз більше, перейшовши межу.

Комісар Чумаков виступив наперед, став між трупами й гуртом приречених, заклав руки за спину.

— Слухайте сюди, смертники. Зараз допоможете таким самим контрикам упокоїтися. Завдання дуже просте. Розбиваєтеся на пари, берете мерців за руки — ноги — у кого їх знайдете — і кроком руш на подвір'я! Там вантажите це все в машину. Їдете з ними разом, допомагаєте ховати. З вами поїде товариш Дзюба. Він визначить, хто з вас небезнадійний і повернеться назад, а кому з нами точно не по дорозі. Питання є?

Мирон кахикнув. Альбінос зиркнув на нього, немов уздрів чудернацьку комаху.

— Що таке?

— Нога.

— Чому нога?

— Не можу ходити сам. Не вантажник.

— Тоді виходь сюди, — комісар знову витяг нагана.

До нього знову наблизився вусатий Дзюба.

— Слухай, Дьомо, ти б справді закінчував цирк. Жінка не дала вночі? Чого лютий такий зранку?

— Твоя робоча сила, — комісар показав револьвером на принишклих полонених. — Сам потягнеш трупи? Ану, катай!

Дзюба знизав плечима, постукав зігнутим пальцем себе по лобі, але промовчав, поклавши собі більше не втручатися. А Чумаков тим часом знову наставив дуло на Мирона.

— Лягай. Рилом униз.

Шеремет сильно, як міг, притис свояка до себе. Той вивернувся, відштовхнув Артема, прокульгав на кілька кроків уперед, повернувся лицем до приречених.

— Укріпи нас, Господи.

— Вибач, Мироне, — вирвалося в Шеремета.

— Пусте. Яка різниця… Раніше, пізніше. Тебе, мене… Усіх. Хіба не видно…

— Лягай, я сказав! — гаркнув Чумаков.

— Нікуди я не ляжу.

Кажучи так, смертник навіть не дивився на свого ката. Далі, не зводячи очей з товаришів у нещасті, перехрестився широко. Спершу раз, потім удруге. Та покласти ще одного хреста не встиг: зайшовши ззаду, комісар різко вдарив його в спину й копнув носаком перебиту ногу. Мирон упав на закривавлений бетон з криком пораненого птаха. Чобіт Чумакова сильно наступив йому на середину хребта.

— А казав: не ляжеш. Ляжеш, суко!

Щоб улучити в потилицю, комісар нахилився нижче. Хоч вистачило й одного пострілу, проте вистрелив ще раз, ніби й справді розігрував виставу кривавого театру. Де був і драматургом, і постановником, і головним — єдиним! — актором.

— Хто ще хоче? Кому пече зустрітися з вашим богом? Ну ж бо, не сціть! Я поможу!

Відповіддю була мовчанка. Зійшовши зі страченого, Чумаков відступив убік, наче милостиво даючи всім присутнім широке поле для діяльності.

— Починай працювати, контро! Годину вам даю. Не вичистите мені приміщення за цей час — виноситимуть уже вас. Буде кому. Боротьба тільки починається.

Це звучало як пафосний виступ на мітингу й воднораз як беззмістовна промова божевільного, чий хворобливий стан навесні традиційно загострився. Шереметові здалося: комісар починає забалакуватися. Його слова обертаються на скоромовку. Ще трохи — і Чумаков просто на очах не лише у своїх жертв, а й у своїх товаришів ризикує остаточно втратити відчуття всякої реальності.

Артем бачив для себе лише два шляхи. Треба або виконувати наказ біснуватого, вантажити тіла й відстрочити власну смерть на кілька годин, або лягти на землю поруч із убитим Мироном й померти зараз.

Дилема була розв'язана несподівано. Чийсь кулак штовхнув збоку — і тут — таки почулося тихе:

— Гайда. Не стій. Бери.

Навіть не розгледівши, від кого пішла ініціатива, Артем відразу з якоюсь незрозумілою хапливістю ступив до мертвого свояка й підхопив його тіло під ліву руку. Переступивши через мерця, з правого боку зайшов невисокий чолов'яга, що з першого погляду видався Шереметові селянином, хоч у того не було ніяких особливих прикмет. У напівтемряві гаража — катівні всі в'язні мали однаковий вигляд: побиті, закривавлені, налякані, апатичні та приречені.

До тями його повернув сільський мужик. Подертий френч, штани кавалериста й солдатські черевики не могли обдурити Артема. Поруч нього стояв саме селянин. Колишній земський лікар упізнав цю статечну, неметушливу, хазяйську поведінку, зловив упевнений погляд, дарма, що серед трупів. Такими рисами наділена всяка народжена на землі людина. Статечно, ґрунтовно підходить вона до будь — якої роботи. Хай навіть останньої в її житті.

— Нумо, — повторив селянин. — Берімося.

Підхопивши тіло, вони поволокли його на подвір'я. Вусатий Дзюба взявся проводжати, показуючи дорогу, і невеличка процесія підійшла до вантажівки. Задній борт уже відкинули, поруч стояли червоноармійці з гвинтівками. Їх було всього двоє, та коли приречені порівнялися з ними, Артемові здалося, що вони проходять крізь солдатську лаву. І зараз, наче у відомому оповіданні графа Толстого[19], їх із незнайомим селянином почнуть, крім того, ще й лупити по спинах шомполами.

— Раз — два! — скомандував селянин.

Не відсапавшись, у запалі, що не знати й звідки взявся, Шеремет підняв важке тіло зі свого боку. Повалив на край кузова, підштовхнув трохи вперед і відступив. Хотів був шкандибати назад, та назустріч уже йшов Дзюба і спинив його коротким окриком:

— Куди, дядьки? Коли такі шустрі — лізьте отуди. Будете затягати. Слуг нема.

Поки Артем розібрався, чого від нього хоче вусатий чекіст, селянин спритно, наче його й не били, залазив у кузов. Озирнувся, махнув Шереметові рукою.

— Не стій. Сюди йди. Поможеш.

У віддаленому кутку лежало три лопати.

10


Навіть за такою страшною роботою час збігав швидко.

Гора мертвих у гаражі з досить низькою стелею здавалася більшою, аніж була насправді: коли трупи почали вкладати у своєрідний катафалк, то виявилося, що їх двадцять три. Дев'ятнадцять чоловіків усякого віку й чотири жінки, всі молоді. Кому належали відрубані руки — ноги, незрозуміло, проте деякі жертви були жорстоко скалічені. Відрубані частини за наказом комісара склали на брезент, замотали у вузол і закинули в кузов, немов мішок зі сміттям.

Ніхто з гурту в губчека не лишився. Усім звеліли моститися поруч із мертвими, по краях прилаштувалися червоно — армійці. Тепер кузов був заповнений ущерть, декому для певності довелося влягтися наспід. Ті, що не знаходили вільного місця, змушені були моститися просто поверх трупів. Шеремет далі тримався свого нового товариша, відчуваючи, що хоч вони й випромінюють якусь дивну для смертників упевненість, проте ані він сам, ані селянин не ризикнуть відчайдушно кинутися з вантажівки на ходу, щоб утекти. Час, змарнований серед мертвих тіл, зробив свою руйнівну справу: Артем відчував цілковиту апатію, пригніченість і брак волі до перемоги. Зовсім не думав про можливість порятунку. Лежав собі, дивився в захмарене небо й розумів: ось вона, його остання путь, передсмертна мандрівка, пряма дорога до кінця життя.

Помирати не хотілося. Але й жити, втративши чи не єдиних близьких людей, Ліду та Мирона, та ще й усвідомлюючи, що ту країну, до якої звик, теж невблаганно втрачає, Артем уже не міг. Тобто спробувати можна. Якщо виживе. Тільки не уявляв собі як.

Куди їх везли цього весняного ранку, Шеремет навіть не здогадувався. У камері, корчившись від болю, думав: усе кругом спинилося. Та вперше бозна за скільки часу, — за кілька днів чи тижнів, — вибравшись на свіже повітря, відчув: весна, улюблена пора року поетів і його трагічно загиблої дружини, не вповільнила своєї ходи. Навпаки, виявляла себе нестримно: вітерець не так холодив, обласкавлюючи все довкола першими квітневими повівами й наближаючи буяння природи. Іти з життя, розуміючи це, було ще недоречніше, ще болісніше. Тож Артем, щоб не ятрити душі, заплющив очі й лежав так, трясучись у такт вантажівці, яка підскакувала, коли гутаперчеві шини наїжджали на вибоїни.

Їхали за Київ, на околицю, кудись під дніпрові береги. Незабаром потягло річковою вологою. Шеремет розплющив очі, спробував визирнути з кузова, але дістав легенького, незлобивого тичка прикладом. Червоноармієць тикав більше для годиться, вказуючи приреченому на його місце, аніж хотів його по — справжньому огріти. Артемові навіть здалося, що юнак у будьонівці зовсім не сприймав його за ворога. Йому дали гвинтівку до рук, пояснили, в чому правда і за що треба воювати. Відтепер він старанно виконує наказ свого командира. Найімовірніше, жодну з жертв, хоч мертву, хоч живу, ці бійці не вважали за людей. Лише за істот, від яких треба очистити цей дивний новий світ, що його надумали збудувати більшовики.

Нарешті авто зупинилося.

Ніхто зі смертників не підвівся. Хряснули дверцята кабіни, і почувся аж надто бадьорий Дзюбин басок:

— Приїхали, дядьки! Вилазьте!

Арештанти по черзі, але не кваплячись, спустилися на землю. Артем покрутив головою, роздивляючись навколо. Справді, вони стояли недалеко від дніпрового берега. Попереду видніли плавні, однак ніяких ознак людського житла не було. Дзюба звелів усім стати в шеренгу, тоді пройшовся, розминаючись, повів кругом очима й кивнув кудись перед вантажівку, якнайдалі від берега:

— Отам, значить. Беріть лопати — і вперед. Хто не вміє, заразом і навчиться. Не бійтеся, мозоль не натрете. А як натрете, то не страшно.

— Куди вперед? — поцікавився Шеремет, схаменувшись ураз, бо решта приречених чомусь мовчала.

— Туди, — Дзюба знову мотнув головою. — Будете яму копати. Не скидати ж вас просто так. Звірі порвуть, не по — християнськи.

— Ви ж заперечуєте Бога.

— О! А де тут Бог? Не молитися приїхали. Приказка така: до християн треба ставитися по — християнськи. Усі люди — християни.

— Не всі.

Дзюбу несподівана полеміка зі смертником почала дратувати.

— Слухай, у нас тут не диспут. Був би за нас — тебе б партійні наші агітатори швидко перекували. Вони, розумієш, євреї. У їхнього брата язики добре вигострені й підковані.

— Підковані язики? — Навіть з огляду на те, що відбувалося, Артем не зміг стримати посмішки. — Уперше чую.

— А тут, дядьку, все вперше, — підтакнув Дзюба. — Я так собі думаю, багато нового ще буде. Як не побачиш, то я не винен. Самі ж пішли проти влади. Чого б вам ото не змиритися?

— Філософ, — Шеремет знову гмикнув. — Може, політик. Чи комісар, хто там у тобі вмер?

Розмова вже помітно втомлювала чекіста.

— Балакати ви вмієте, — визнав. — Кашею не годуй, дай простому людові голову задурити. Мені взагалі—то цікаво. Я ж колись теж хотів учитися. Книжки читав усякі. Тільки потім війна. Забрали. Мобілізований. Треба ж комусь за вас, базік, пролити крівцю.

— І за кого ж ти воював? За віру, царя й Вітчизну?

— Це тебе не гребе! — Утому змінила злість. — Чого я взагалі з тобою панькаюся? Ти найрозумніший? Он люди мовчать собі, а ти розходився. Покажи, як умієш діло робити. За лопату — і вперед.

— Не можу.

Прозвучало це досить зухвало. Дзюбині брови злетіли вгору.

— Чого це так?

— Реманент під мертвими.

— Що?

— Лопати трупами завалені, кажу.

— То розвантажуйте! Бігом! — і додав, клацнувши язиком: — Бач, реманент. А воно ж лопати як лопати.

Щоб іще раз підтвердити свій наказ і довести, хто тут головний, витяг нагана, підніс вертикально вгору й стрельнув. Навряд чи в цьому була якась нагальна потреба. Та Дзюбу справді, здається, запалила, збентежила чи розгнівила розмова з Шереметом. Налякати приречених ще більше було годі, але більшість здригнулася, навіть переполошилася.

— Не злили б ви його, Артемію, — тихо попросив доцент Куприк.

— І що буде? Застрелить? А ви маєте іншу думку щодо його найближчих дій? Хочете пожити на кілька хвилин довше?

— Просто не дражніться, — мовив доцент.

— Правда, мовчи вже, — підтримав його селянин. — Говорити ще з цими кацапами…

— Він наш, здається, — зауважив Артем. — Не з Росії—матінки, точно.

— Один чорт, кацапам продався, — зітхнув і додав упевнено: — А командують ними самі жиди.

— Добалакаєшся в мене! — прикрикнув Дзюба.

Відмахнувшись, селянин поліз у кузов. Шеремет, задумавшись, знизав плечима. Справді, чого він розходився? Нема ж з ким говорити. Хіба що внутрішній голос підказує: тягтимеш час — житимеш трохи довше. Хоч… інженер уже пробував заговорити до комісара, його тут — таки застрелили. Тепер тіло Свириденка треба витягати з кузова разом з іншими.

Ну його, цього Дзюбу.

До біса їх усіх.

Є в словах селянина мудрість: не варто розмовляти з тим, хто за кілька хвилин збирається в тебе стріляти…

Вивантажили тіла швидко й мовчки. Дзюба, четверо червоноармійців з гвинтівками, на які були насаджені багнети, і водій у шкірянці встали осторонь, стежачи за процесом. Час від часу вусань покрикував, аби контра ворушилася, та швидше в них не виходило. Спочатку в'язні складали страчених рядком на землю, проте Дзюба наказав валити всіх купою. Йому скорилися.

Нарешті машину звільнили. Можна було взяти лопати. Тої ж миті селянин схопив одну з них, а другу простяг Шереметові, якого вже мав за свого. Третьою ж озброївся довготелесий немолодий музейний доглядач із глибоким свіжим шрамом на правій щоці. Решта розступилася, ніби визнаючи за цією трійцею право якоїсь першості.

— Чого спинилися? — запитав Дзюба. — Нуте, розбирайте цей ваш реманент! Копайте, до ночі ми тут стирчати не будемо.

— Де копати? — запитав Артем, розуміючи, як наївно, навіть по — дитячому, це прозвучало.

— Там, де стоїш! Не доводь мене до сказу, грамотний!

Перебуваючи в губчека і спілкуючись із тамтешніми працівниками, Шеремет дійшов несподіваного, але однозначного висновку: слово «грамотний» для них — заразом і лайка, і звинувачення. Тому й не здивувався, почувши його знову, а просто відступив на один крок назад і встромив лопату в м'яку весняну землю.

Селянин примостився за кілька метрів від нього. Музейник, уже не розуміючи, нащо взяв інструмент, роззирнувся круг себе, немов шукаючи свого місця й намагаючись опанувати нову для себе професію копача могил.

— По черзі будете, — нагадав Дзюба. — Слуг тут нема, дядьки.

Викопавши кількома заходами невеличку ямку, Артем відчув, що процес його захоплює. Розумів, що риє могилу не лише мертвим, а й собі. Усвідомивши це, чомусь почав орудувати лопатою активніше. Поруч сопів селянин. У нього виходило краще, аж витер змокрілого лоба. Коли лопата почала входити в яму на один штих, він повернувся до Дзюби й запанібрата махнув:

— Іди сюди, старший.

Вусатого нахабство смертника не обурило, не розізлило, а тільки здивувало.

— Чого тобі? — запитав, але все ж таки наблизився, не підозрюючи нічого лихого.

Зате Шеремет, що стояв неподалік, ураз напружився. Дивний спокій цього масивного чоловіка від самого початку сіяв якісь підозри. Але тепер Артем відчув наближення чогось раптового, непередбаченого і про всяк випадок спробував глянути селянинові в лице, ззирнутися з ним, аби подати який знак, що ладен зробити все. Однак селянин на нього не дивився, а, знай, стояв і чекав на чекіста, зіпершись на лопатилно.

— Ну? — гаркнув Дзюба, наблизившись до нього майже впритул.

Ступивши крок назад, селянин ніби заточився, хитнувся, тримаючи рівновагу за допомогою лопати. А тоді різко махнув нею, вдарив чекіста навідліг, цілячи в голову, й заволав:

— ТІКАЙТЕ!

Далі все закрутилося так швидко, що Шеремет не встигав ні за чим стежити, а слухався лише своїх інстинктів.

Схопившись за голову, Дзюба зойкнув від болю і присів.

Селянин спробував хряпнути його ще раз, згори, намірившись розтрощити череп.

Гримнув залп. Двоє з чотирьох солдатів, похопившись першими, скинули гвинтівки й ураз пальнули. Цілитися не було коли, жодна з куль не зачепила відчайдуха, та сталося дивне: жоден з півтора десятка смертників не зрушив з місця. Чи вони налякалися, чи не були готові діяти — за мить уже стало не так важливо, бо червоноармійці спам'яталися. За мить клацнули замки — і ще дві гвинтівки почали стріляти.

Другим залпом селянина звалили з ніг. Він упав головою просто в ту яму, що викопав сам.

Нарешті приречені прийшли до тями і сипнули хто куди. Однак за ту коротку мить заніміння червоні швидко розтяглися ланцюгом і посунули за втікачами, методично й прицільно стріляючи на ходу. Зі свого місця, стоячи навколішках, навздогін їм палив і Дзюба, водночас витираючи лівою рукою цівку крові з розбитого лопатою лиця.

Навперейми втікачам уже спішив шофер, стріляючи в них із револьвера. Він був якнайближче до в'язнів, тож у ціль влучала кожна його куля.

Шеремет бачив це, лежачи на землі. Коли почалося, щось підказало йому не тікати — падати, так, наче підстрелений. Тепер солдати пройшли повз Артема, вважаючи його за вбитого чи пораненого. Артем опинився позад них. Ще трохи — і можна повзти, рачкувати, щосили намагаючись добутися до плавнів, рятівних плавнів. На його очах червоні наздоганяли знесилених смертників, стріляли, кололи багнетами, чи то добиваючи поранених, чи просто зганяючи на них свою лють за вибух непокори. Шеремет нічого не міг удіяти. Та й не хотів.

Тепер його охопило тільки одне бажання — будь — що вижити самому. Коли Дзюба теж на якийсь час забуде про нього, маючи за мертвого, то такий шанс напевне з'явиться. Єдиний, примарний, навіть не шанс, а сяка — така можливість. Проте скористатися з неї треба.

Розпроставшись, чекіст Дзюба рушив до своїх, копнувши на ходу тіло вбитого селянина. Артем принишк, утиснув лице в землю. Вусань пройшов повз нього, посунув туди, де солдати добивали решту непокірних смертників. Ще встиг почути роздратоване:

— Блядь, дядьки, це мені самому яму копати?

А тоді знову гримнули постріли.

Другої миті Шеремет не повірив власним вухам — кричали солдати. Знову виматюкався Дзюба, цього разу — кучеряво. Артем обережно повернувся на бік. І не повірив очам.

Солдати падали.

Один уже лежав, другий якраз валився, підстрелений невідь — звідки. Двоє разом із шофером почали відстрілюватися, але ані вони, ані Шеремет ще не розуміли, з якого боку насунула небезпека. Артем пошукав Дзюби очима — і не знайшов його. Зате тут — таки побачив, як з — за верболозу вибігли троє озброєних вояків у легеньких кожушках, чоботях, смушкових шапках та папахах. Із голови того, що біг поперед усіх, шапчину збила куля. Він пригнувся, ніби пірнаючи в повітрі, а тоді спокійно скинув правицю з відрізаном і пальнув у відповідь. Улучив у шофера, і в цьому видовищі Шеремет побачив щось лялькове, театральне, іграшкове, не зовсім справжнє, хоч розумів: усе відбувається в натурі.

Шофер і двоє бійців, що були ще живі, не мали шансів. Вистрілявши у втікачів усі патрони, не могли дати відсічі. Може, й мали ще припаси, бо готувалися стріляти, та перезарядити зброю не встигли. Вояки з засідки розстріляли їх. Фактично беззбройних, хіба що при багнетах.

Артем усе ще не наважувався підвестися й показати, що живий. Невидима сила притискала до землі й не давала звестися на ноги, змушувала чекати, поки й ці вояки підуть — невідомо ж бо, хто вони такі й чого можна сподіватися від них. Хіба відповз трохи ближче до автомобіля, намірившись прослизнути під днище, принишкнути, перележати.

— Стій! — почулося раптом здалеку.

А тоді ще один голос:

— От падло! Гадюка!

Бахнув постріл. Вояки розвернулися до плавнів. Звідти двоє — один у розстебнутому жупані, а другий у шинелі без погонів — виволокли попідруч Дзюбу.

Навіть зі свого місця Артем побачив, як устиг помінятися чекіст за цей дуже короткий час. Тепер на ньому не було ременів, шапки з зіркою й навіть шинелі. Гімнастерка була роздерта, сам він закричав, побачивши вояцький гурт:

— Хлопці! Я живий, хлопці! Я свій, мене Яків звати! Яків Дзюба!

— То й що? — почулося у відповідь. — Де взяли?

— Сидів у плавнях, — пояснив вояк у жупані. — Нас побачив. Перелякався.

— Ага! Перелякався! Мене разом із людьми мало не розстріляли! Наче вдруге на світ народився! А тут — знову кричать! Я ж ваш, хлопці, ваш!

Хоч хто були ті вояки, проте Дзюбина вистава розвіяла весь Артемів страх.

— Не вірте! — закричав щодуху, став рачки, а тоді випростався. — Це тварюка з губчека! Стріляйте в нього!

— Дуже грамотний, дядьку? — огризнувся Дзюба.

Шеремет навіть у таку мить щиро захоплювався сміливістю й нахабством вусаня.

— Хлопці, хто він такий? Запитайте в нього! Бач, заховався! Лежав, прикидався! Розберіться з ним, розберіться!

Шеремет хитався і, щоб хоч якось триматися, розставив ширше ноги. Один з вояків махнув відрізаном.

— Сюди підходь, чоловіче. Хто такий?

— Не бійся, ходи сюди, — підтакнув інший.

Артем рушив. Ноги вперто не хотіли гнутися. Наблизившись, побачив суворі, обвітрені, зарослі щетиною, уважні обличчя. Набрав повні груди повітря й видихнув:

— Мене звуть Артем Шеремет. Заарештований губчека, привезли сюди на розстріл. Вони мою жінку вбили, брата її. Ось він, — кивнув на Дзюбу.

— Я? — здивувався той щиро. — Бога не боїшся, га? Хай тебе грім поб'є за брехню!

Шеремет не знав, звідки з'явилася та сила, але кинувся на Дзюбу й хотів учепитися в горлянку. Та один із вояків, з усього видно — старший, тут — таки встав між них.

— Ану, припиніть. Обоє ви, я так бачу, щось крутите.

— Чому обоє? — вирвалося в Артема.

— Що ти, що товариш твій. Узялися тут чортзна — звідки. Один одного ладні вбити. Розібратися треба.

— То розбирайтеся!

— Батько розбереться. Гайда до Зеленого, з ним поговорите. Хапайте обох, хлопці. Автомобіль комісарський запаліть, бензином облийте. Хай горить вогнем. А зброю зберіть. Не по — хазяйськи кидати…

Частина друга


Трипілля



Село не одержує ані потрібних продуктів, ані знарядь виробництва. Воно сидить без одягу й світла. У такий вкрай гострий і небезпечний момент з'являються гасла, які не мають аніякісінького практичного значення, але бунтують село проти нової влади.

З доповідної записки уповноваженого РРФСР Давида Гопнера — Володимиру Леніну 9 квітня 1919 року


Київська губернія, квітень — липень

1


Куди вели, Шеремет не уявляв. Спробував запитати, проте у відповідь почув спершу «куди треба», а потім — «до отамана». Відтак замовк, зрозумівши: довідатися щось у своїх рятівників годі. Він не міг до кінця пояснити собі, чого сподіватися далі. Якби ще ці бійці розстріляли на місці чекіста Дзюбу після Артемових викриттів, то він, певна річ, розібрався б, як треба поводитися. Але тепер Яків був такий самий бранець, як і Шеремет. Тож, здається, повстанці до них ставляться однаково.

У тому, що на чекістів налетіли бійці селянського повстанського війська, Артем не сумнівався. Коли згадали Зеленого, збагнув, куди йдуть. Уже чув, що цей отаман гуляє на своїй вотчині, в Трипіллі та його околицях. Це нарешті допомогло Шереметові розібратися, де він є.

Їх вивезли в напрямі до Обухова. Та навряд завезли далеко від київських околиць, щоб розстріляти й закопати в землю. Подумаєш, чергова партія контриків

Артем хоч і був військовий лікар, проте мав дуже малий армійський досвід. Тому досить легко знайшов відповідь на питання, чому селяни виникли раптом саме тут. Цілком може бути, — так, напевне, і є, — що невеличкий загін повстанців опинився неподалік міської околиці, щоб учинити якусь партизанську акцію. Або ж розвідати територію. Щойно подумав про це, як підслухав коротку розмову бійців. Розвіялися останні сумніви: карателі з губчека справді наскочили на розвідний дозір Зеленого.

З того всього Шеремет міг зробити тільки один висновок.

Дозорців, як відомо, просто так не висилають. Значить, отаман щось замислив, запланував і найближчим часом почне діяти.

Безперечно, йдеться про військову операцію проти більшовиків. Артемових знань, уявлень, а головне — досвіду спілкування з червоними вистачало, щоб чітко сказати собі й при нагоді будь — кому іншому: військову потугу ворог має. Торішньою поразкою навчений. Цього разу більшовики вчепилися в Україну міцно. Недарма перенесли столицю своєї УСРР до Харкова. Адже Київ, де комуністів після кривавих погромів минулої зими містяни категорично не сприймали, навряд чи міг стати пристановищем керівних органів.

Повстанські отамани, які почали діяти по всій губернії, не визнавали жодної з влад — від Скоропадського до Директорії. Судячи з того, що почув Шеремет, їздивши від села до села, спільної мови з більшовицькими керівниками селяни також не знайшли. Тож цілком логічно було перемістити столицю якнайдалі від казана, в якому повсякчас бурлить таке небезпечне вариво, як сліпа стихія народного бунту.

І не треба бути військовиком, аби усвідомити: саме Київщину в тій ситуації більшовики підсилили своїм військом. Хай там як, але влада будь — кого з отаманів поширювалася хіба на кілька довколишніх сіл разом із прилеглими хуторами або й обмежувалася його вотчиною. Навіть якщо в кожній сільській хаті була добре змащена зброя, яку щедро постачала попередня війна, однаково отаман не міг виставити проти регулярного війська багато бійців.

Поки йшли, здебільшого мовчали. Заговорити, звісно, кортіло. Їх вели до отамана Зеленого, про якого він по селах дечого наслухався. А більше нічого й знати не треба. Проте Артема гризла одна думка, можна сказати, невідчепна.

Він щойно уник смертної кари. Але все одно попрощався з життям назавжди. Коли ж найближчим часом отаман, до якого його ведуть, не вирішить інакше і не засудить на смерть, то Шеремет знав, із чого почне своє друге, нове життя.

Прологом до початку має стати смерть Якова Дзюби.

Не відаючи, як це зробити й чи взагалі вийде порішити його так скоро, як хочеться, Артем пообіцяв собі будь — що виконати цей задум, поставивши покарання вусатого чекіста за найближчу мету свого нового життя.

Раз по раз він зиркав на ворога. Той ніби не помічав — упевнено простував попереду, не озираючись. Була мить, коли Шеремета гостро зацікавило, про що Дзюба тепер думає і чи журиться чимось узагалі. Хотів навіть спитати, скільки, мовляв, проживе ще…

Та Якова ніби й не турбувало власне майбутнє. Ішов, розправивши плечі, так ніби став жертвою непорозуміння і всі довкола знають про це. А що зв'язали — то виконують наказ. Порядок, так заведено. Сам би чинив так само: інших дій не зрозуміло б начальство, ще й догану міг дістати чи сісти за порушення на кілька діб у холодну. Причини такої впевненості Артем зрозуміти не міг. Тож мовчки дивився Дзюбі в потилицю, ніби читаючи потаємні думки вусатого чекіста.

Самі ж повстанці їхали верхи. Коней перед тим лишили далі, в підліску. Коло них чатував наймолодший, зовсім ще хлопчик, який на вигляд мав не більш як шістнадцять років. Звісно, для бранців коней з собою не привели. Але й ніхто з бійців не збирався саджати полонених собі на спину. Шереметові й Дзюбі спершу довелося навіть бігти підтюпцем, щоб не відставати. Однак довго так тривати не могло. Вершники це скоро відчули й відтоді повели коней так, щоб піші могли йти поруч, широкими кроками, не гальмуючи руху розвідників.

До того ж після короткої сутички всім відразу стало зрозуміло: пліч — о–пліч цих двох бранців не ставити. Через це Артема з Яковом розділили, й вони трималися ніби затиснуті між кіньми. Коли — не — коли вершники трохи виривалися вперед, і тоді Дзюба наддавав бігу, ніби змагався з конями, хто швидший. Шереметові не хотілося бавитися. До того ж тортури й голод виснажили його і, на відміну від ситого та здорового чекіста, йому бракувало сил. Тому він часто відставав і мусив підбігати, бо чекати на нього ніхто не хотів.

Ішли відкрито, не ховаючись. Правда, попервах стереглися, тримаючи напоготові зброю. Але так було недовго. Тільки — но повстанці перетнули відому лише їм межу, як стали поводитися вільніше. Навіть почали перемовлятися, обмінюватися короткими, малозначущими фразами, не звертаючи на бранців аніякісінької уваги. Із цього Шеремет знову виснував: бійці вже ступили на свою, контрольовану їхньою військовою силою територію, а значить, незабаром усі будуть у розташуванні.

І не помилився. Щойно вони перевалили через пагорб, як побачили в долині село. Сонце на цей час уже піднялося в зеніт і почало звертати з полудня. Небо було на диво безхмарним, і яскраві промені без перешкод освітлювали картинку, що її неначе намалював провінційний пейзажист іще перед війною. Працюючи земським лікарем, Шеремет призвичаївся до акуратних сільських хат — мазанок, які от — от потопатимуть у розкішній весняній зелені, а згодом укриються цвітом яблунь, аличі, вишень та абрикос. Усе довкола мало буденний, мирний вигляд. Скрізь панував дивний сонний спокій. Наче Шеремет і не лежав зранку в брудному заґратованому підвалі з присохлою на стінах кров'ю. І немов там, у Києві, нема ніяких каральних акцій, а конвеєр чрезвичайки не працює на повну потужність і не мучить тіл, живлячись нелюдськими криками болю.

Недалеко від сільської околиці їх зупинила варта — озброєні чоловіки в легеньких кожушках та армійських шинелях з відпоротими відзнаками. Довго не затримували, просто поцікавилися, кого це ведуть до отамана. Цілком удовольнившись відповіддю, сказали:

— Батько розбереться.

Не стримавшись, Шеремет спитав:

— Як зветься ваше село?

— Як і раніше, Трипілля, — охоче відповів котрийсь із вартівників.

— Столиця, — не без гордощів додав інший.

— Чия?

— Наша, — коротко промовив вершник, обіч якого весь час ішов Артем, і легенько вдарив коня нагаєм по крижах. — Вйо, там тобі все розкажуть, паничу.

— Отакої! — вирвалося в Шеремета. — Чому відразу панич?

— На себе глянь, — почулася незлобива відповідь. — Скажи ще — гречкосій.

Заперечувати було марно, і Шеремет знову напружився. Наслухавшись, як сільські ватажки ставляться до тих, кого тепер звуть буржуями, Артем раптом відчув, що може потрапити з дощу та під ринву. І суд місцевого батька отамана може бути похіпливіший за більшовицьке правосуддя. Зрештою, для слідчого Гусика, чекіста Ананьєва і селянського повстанця він і такі, як він, — класові вороги.

Дивно, але небезпідставні Артемові побоювання розвіяв Дзюба. Точніше, не сам вусань, а його безтурботний вигляд. Або Яків щось — таки знав про свою подальшу долю, або завжди був такий безоглядний. Його не вбили на місці, хоч і запідозрили, що він — чекіст. Виходить, можна сподіватися, що далі теж щаститиме. Хай там як Шеремет хотів голіруч задушити Дзюбу, а потім померти з чистим сумлінням, видимий, хоч і показний спокій його заклятого ворога мимоволі додавав певності йому самому.

Поки полонених вели сільськими вулицями до центрального майдану, де бовваніла церковна баня, на них дивилися самі жінки й старі діди, проводжаючи чужинців цікавими очима. Якийсь хлопчина показав Шереметові худенького кулака. Інший, трошки старший, простяг руку вперед і скрутив дулю, націливши її на нього, немов револьверне дуло. «Мають за ворогів», — примирився з невеселою думкою Артем. Чого — чого, а от дружнього ставлення до себе він поки ні від кого не відчував.

Нарешті біля однієї з хат вершники зупинилися, спішилися. На подвір'ї стояли припнуті коні. Під тином примостилася запряжена бричка. У глибині двору Шеремет розгледів віз, на якому стояв максим. Біля самої хати якась молодиця, зібравши волосся під білий очіпок, вправно орудувала саморобним квачем, вимазуючи стіну розчиненою у відрі з водою крейдою. Коли б не кулемети на возах та озброєні суворі селяни, це був би зовсім інакший світ — такий, де нема революцій і воєн, губчека й більшовиків, де життя йде своїм звичним, давнім ладом.

Глянувши байдуже на прибульців, молодиця сховалася зі своїм квачем за рогом хати. Вартівник був і тут, на подвір'ї. Уздрівши старшого розвідника, махнув йому й миттю зник за дверима. Так само швидко повернувся і сказав:

— Заходь. Чекає.

— Вас гукнуть, — кинув розвідник полоненим і квапливо зайшов до хати.

Шеремет зрозумів: це штаб.

Довелося нудити світом. На ногах він ледве тримався, проте сісти ніхто йому не запропонував. Єдине, що лишилося, — впертися задом у тин і так стояти, щоб не завалитися.

Дзюба й далі тримався спокійно. Навіть спробував попросити закурити, наразився на лайку, знизав плечима й облишив намір. Глянувши на мовчазного Шеремета, підморгнув, вишкірився, спитав:

— Ну що, дядьку? Разом тепер?

Артем не відповів. Не хотілося заходити з ворогом у балачки. Та й, чесно кажучи, не зовсім розумів, що Яків хотів цим сказати, якої реакції сподівався. Дзюба ж знову підморгнув, тепер уже іншим оком, розправив плечі, ніби хотів злетіти в небо. Правда, замовк надовго. Стояти далі Шереметові була несила. Що буде, то й буде. Він зігнув коліна, сповз по тину на суху квітневу землю і якнайзручніше примостив сплутані за спиною руки. Зухвало глянув на своїх охоронців, проте ніхто нічого бранцеві не сказав.

Нарешті двері прочинилися. Звідти вигулькнув розвідник і махнув рукою:

— Розсілися? Катайте сюди, отаман із вами говоритиме. Тут усе й вирішимо.

Шеремет хотів був підвестися сам, та не зміг. Побачивши це, один із бійців підхопив його попідруч і допоміг випростатися. Поки охоронці воловодилися з Артемом, Яків сам хапливо посунув до штабу, випередивши Шеремета.

І не скажеш, що на смертний вирок поспішає.

2


У хаті за столом сиділи двоє чоловіків.

Обоє — в зелених френчах, погони з плечей зрізані. Один — високий, із широким відкритим лицем, пишною каштановою кучмою та доглянутими, чепурними вусиками — перетяг себе навхрест ременями. Вони легенько похрускували, тільки — но той чоловік намагався поворухнутися. Він примостився на лаві, зайнявши собою майже весь центр стола.

Його товариш сидів на лавці скраєчку. На вигляд був не набагато старший за Артема. Можливо, вони були однолітки. Чорнявий, середній на зріст повстанець не був подібний до мужика, в якому безпомильно можна вгадати селянина. Він випромінював не лише силу, а й шляхетність і скидався на вишколеного в царських казармах нижнього чина, що завдяки талантам і особистим якостям швидко вибився в офіцери. Його справжню чоловічу вроду підкреслювало гладенько поголене лице. Без портупеї, лише підперезаний широким ременем. Видавалося, що цей, із гострим обличчям, або начальник штабу, або отаманів ад'ютант.

Дійшовши висновку, що високий чоловік — не хто інший, як сам батько, Шеремет ступив ближче до стола й відтіснив Дзюбу плечем. Хотів був щось сказати, та раптом замовк з розтуленим ротом. Не міг дібрати слів. Не знав, як треба триматися перед повстанським отаманом і що слід говорити.

Виручив гостролиций. Пружно підвівся, наблизився, заклав руки за спину, зміряв оком обох і мовив:

— Я Зелений — командир Першої київської повстанської дивізії. Тут мій головний штаб. Це, — кивнув через плече на вусаня, — сотник Дмитро Любченко — мій бойовий побратим. Вас затримав Панас Овчар — козак його сотні. Він уже розповів, що там і як було. Тепер ви розказуйте.

Значить, от він який — отаман Зелений…

Проковтнувши помилку й віддихнувши, Шеремет випалив:

— Мене звуть Артем Шеремет. Я лікар. Мене тримали в Києві, в губчека. Сьогодні вранці оцей, якого привели разом зі мною, командував нашим розстрілом. Його прізвище — Дзюба. Він наказав нам копати яму, могилу…

— Мені наказали! — вигукнув Яків, теж подавшись уперед. — Ви його не слухайте, браття! Він класовий ворог, а я ж свій, з — під Ржищева!

— Замовкни! — гаркнув зі свого місця сотник Любченко. — Відповіси, коли отаман скаже! З тобою поки не говорять.

— Еге ж, — погодився Зелений. — Стій, слухай і мовчи. До тебе ще дійде черга. А під Ржищевом, до речі, всякі водяться. Злапали якось одного. Пам'ятаєш, Дмитре? Хліб трусив у Стайках.

— Продрозверстка, — старанно вимовив довге неоковирне слово сотник. — Було таке. Приперся зі своїми шибениками. Агітував за комунію. Зібрав на майдані всю стайківську голоту, босоту, всіх п'яниць та й волає: ви, мовляв, нині опора новій радянській владі, — розказуючи, Любченко вовтузився на лаві, мостився і скрипів ременями, помітно запалюючись бо, видно, ті згадки досі не давали спокою. — Те саме торочив. Я ж, каже, свій, з — під Ржищева. Такий самий селянин. Пани його, бач, гнобили, змушували працювати на спиртозаводі…

— Та гнобили, гнобили, експлуататори, — підтакнув Зелений без ніякої іронії. — Тільки ж я таких бачив. Тамтих панів — кого погнали, кого повісили на гілляках. Нате вам, селяни, панську землю й панські заводи. Працюйте, освоюйте, робіть. Та ні ж, не хочуть, бач.

— Не хочуть, — підхопив Любченко. — Бо той агітатор каже, значить, голоті: хто зараз поможе з розверсткою, хто скаже, де в якого куркуля захований від народної влади хліб та інші надлишки, матиме за те десять процентів.

— Від чого? — Шеремет уже мимоволі почав утягатися в розмову.

— Як це від чого? Від усього, що сільські ледацюги з п'яницями поможуть більшовикам забрати в трудових людей, — пояснив Зелений і перевів погляд на враз принишклого Дзюбу. — Тож, земляче, ти тут земляцтвом своїм не козиряй. Краяни, знаєш, усякі трапляються. Як отой… Звали його як, Дмитре?

— Крук. Іван Крук, — нагадав сотник. — Мандат мені ще тицяв тоді. Думав, його мандат для мене щось значить. Коли моя сотня його валку під Стайками перехопила, верещав, наче порося різане — має право. Його влада, бач, уповноважила.

— Еге, влада, — на тонких губах Зеленого нарешті з'явилася усмішка. — Ще по селах ніхто нічого не сіяв. Весна лиш почалася, не орали навіть. А влада їхня присилає таких земляків по зерно, цукор, борошно — по все, що люди горбом заробили. І наготували для себе, аби пережити. То вони, бач, пруть сюди, з мандатами й декретами. Нічого, вже не сунуться. Роги обламаємо. Доведеться їм із селом торгуватися. Нехай починають переговори, як свербить. Не буде в губернії комун. Ніхто з тутешніх цього не дозволить. Ясно, земляче? — і відразу, ніби забувши про Дзюбу, знову звернувся до Шеремета: — Які в губчека щодо нас плани, може, чув?

— Зі мною про таке ніхто не говорив. Між собою при мені чекісти теж цього не обговорювали. Хіба… був сьогодні з нами один, ніби з ваших…

— Знаю, — кивнув отаман. — Хлопці впізнали його. Юхимчук Сидір, сотник, із близького оточення отамана Струка[20]. Чув про такого?

— Ні, — признався Шеремет.

— Ну, а ти? — Зелений усім тулубом повернувся до Дзюби.

— А я, батьку отамане, чув про все і всіх! — відрапортував той. — Тільки чув, більше нічого не знаю. Я в чека тую випадково вскочив. Демобілізувався, а коли зовсім уже чесно, то втік. Гвинтівку розбив об стіну, викинув, пішов додому. А в моєму селі гайдамаки хату нашу спалили. Добре, що пішов тоді, ще в царську армію, нежонатим. Став би ще й удівцем…

— Ти мені баки забиваєш? — поцікавився Зелений, але знову в його голосі Артем не почув ніяких лютих ноток — лише цікавість. — Якого дідька я мушу це все слухати?

— Він бреше! — вигукнув Шеремет.

— А тепер ти помовч, — урвав отаман Артема і перепитав: — То що ти хочеш мені довести?

— Озлився я на гетьмана, батьку отамане! — заторохтів Дзюба. — Повернувся назад до Києва. Не схотів лишатися в селі. От не знаю чому. Батьків давно поховав, ще до війни. У хаті брат старший жив, каліка від народження. Нога коротка. Зате, дівкам казав, щось інше довге. Одне Бог узяв, друге дав. Оженився, до жінки перебрався в хату. Його ж, кривенького, ніяка ще влада не чіпала…

— Ти можеш не тарабанити? — сотник Любченко грюкнув кулаком по столу.

— Чому ви його слухаєте? — втрутився Шеремет. — Хіба ваш козак чи хто він там не розповів, як оця гнида розстрілювала людей? Це він у того сотника стріляв, до речі. На моїх очах.

— Брешеш! — визвірився Дзюба, і Артемові навіть дух перехопило.

Здивувало впевнене зухвальство, з яким вусатий чекіст заперечує очевидне, те, що дуже легко довести.

— Ти, як тебе, Шеремете, справді помовч поки, — підтримав свого побратима Зелений. — Бо з тобою мені, здається, все ясно. А з оцим розібратися ще треба. Як тебе звати?

— Дзюба, батьку отамане. Яків Дзюба.

— Отже, Дзюбо, якого ж ти дідька подався в губчека, до більшовиків? Хто в кого стріляв, ми потім з'ясуємо.

— Значить, пішов я до Києва, коли там уже хазяйнував Петлюра, — охоче вів далі Яків. — Гетьмана вони скинули…

— Не вони, — перервав Зелений. — Без моїх хлопців нічого б у Симона Васильовича не вийшло. Спершу, пам'ятаю, нам тут, у Трипіллі, до їхнього гетьмана ніякого діла не було. Потім якось порубали його гайдамаки моїх людей. Понад десяток поклали. Наскочили козаки на засідку, тоді ж воювати ще ніхто до пуття не вмів. Злість узяла, зібралися ми докупи — і вибили гетьманських сердюків із Трипілля. Тікали вони разом зі своїми друзями — німцями, аж гай шумів! Ми тоді добрячого прочухана дали їм, поскубли пана гетьмана, мов курку. Отоді вже й пан Петлюра про нас згадав. Нумо, каже, разом. Гаразд, кажу. Зібрав я коло себе ще більше хлопців, вибили гетьмана з Києва. Петлюрівці вже на все готове прийшли. Це так, щоб ти розумів. Далі ми з Симоном Васильовичем розійшлися.

— Ну, то вже ваші справи, отаманські! — легко підхопив Дзюба. — Я ж подумав собі: все, мені з петлюрівськими ніби й по дорозі. Там казарми лишилися. Мав намір знову записатися до війська. Місце в казармі — хіба не дах над головою? Ось… Тоді побачив: щось не те петлюрівці заварюють. Сказав одному там, у казармах, то мене в кутузку. Більшовики, бач, випустили. Сам розумієш, батьку Зелений, не лишалося в мене тоді іншої дороги. Хіба до них іти на службу. Оце все думав, як ото б ще від них дременути. Бо в їхній владі теж не все, як хотілося б нашій людині. От і жив думкою: добре було б звідти втекти.

— Куди? — суворо запитав Любченко.

Прозвучало це з — за отаманової спини коротко й несподівано. Зелений знову озирнувся на сотника, кивнув, повторив, пронизавши Якова гострим поглядом:

— Еге ж. То куди хотів тікати?

3


Дзюба відповів не відразу.

— Чорт його знає, — промовив нарешті, вперше за цей час відверто виявляючи непевність. — Правда, розгубився. Не до Петлюри ж вертатися. Навіть якби захотів, то далеко. Думав просто кинути все й вибратися з Києва. Там кругом по селах людей треба.

— Треба, — погодився отаман. — Піді мною більше трьох тисяч шабель, і люди ще йдуть. Струмочками пливуть. Чого ж раніше не тікав, скажи — но мені? Бо хоч так, хоч сяк, а мої хлопці бачили: людей там, де ти був, стріляли.

— Він убивав, — нагадав Шеремет. — І командував. Тепер викручується.

Яків повернувся до Артема всім тулубом. Вони стояли один навпроти одного, немов бойові півні, готові скубти один одному пір'я. Видовище псували зв'язані в обох за спинами руки. Затяті вороги мали оперетковий вигляд. Але Шеремет був певен, що навряд чи комусь іще можуть спасти на думку такі порівняння.

— Слухай, ти, буржую! — просичав Дзюба, витягши шию. — Я про себе розказав усе. Хто я, звідки, чому й кому служив. А ти язика прикусив. Знаєш, я твоєї особової справи не читав. Мені до сраки, за що тебе забрали. У нас… — тут — таки сплюнув і виправився, — у них, у чека, не розбирають. Не сортують, хто більший ворог владі, а хто менший. Гребуть усіх, хто не сподобався. Тільки ж не я тебе забрав! І хто тобі сказав, що я думав стріляти? У тебе, в інших…

— Не збирався?

— Ні! — вигукнув Дзюба.

Шеремет краєм ока помітив, що Зелений пильно стежить за ними й уважно слухає, зробивши вже, напевне, якісь висновки.

— Ні, не збирався! Моє діло — командувати, віддавати накази! Чи в тебе пам'ять коротка, буржую? То я нагадаю — сьогодні рано в губчека хто пробував комісара нашого, тьху, їхнього втихомирити хоч якось? Воно ж безумне, воно кокаїн у спирті розмішує й хлебче. Сам бачив! Не стріляв би я в тебе! Батьку отамане, не стріляв би я в нього! Наказ же виконують тільки солдати. А моє завдання — такий наказ віддати, я ж на службі! Служба така! Сам підневільний!

— Але ж ти стріляв! — розпачливо закричав Артем. — Стріляв! Він стріляв, пане Зелений!

— Кого я вбив? — відбрив Яків. — Дурню, мене лупнули лопатою по макітрі! Мені кров очі заливала! Скажеш, не били мене? Кого б я поцілив? Хто знав, що там їхні козаки — розвідники? Думаєш, я раніше накази виконував, а оце сьогодні вранці дозрів — та й по всьому? Відпускаю всіх, збираю загін, іду проти червоних? У вас усе так просто, в грамотних! Не кажу, що розумний. Тільки зараз скрізь таке робиться — розумніші за мене плутаються! Ось ти, вчений, поясниш мені, мужикові, за кого сьогодні слід бути?

— За себе, — процідив Шеремет і, зрозумівши, що це прозвучало не до речі, швидко виправився: — Тобто кожен мусить вирішувати сам.

— От я і вирішив! — переможно мовив Дзюба, знову випроставши спину й гордо розправивши плечі. — Сьогодні, виходить, мій день. Батьків дозір нагодився вчасно. Якби не сьогодні, то іншим разом чкурнув би з чека. Усе, як Бог планує.

— Віруєш? — спитав з — за стола сотник.

— Хрестили, — відповів Дзюба. — Не завжди лоба хрещу, бо комуністи — безбожники розстріляти могли, якби побачили. Та й раніше… Але вони церкви палять, а це мені не до мислі.

Отаман легенько ляснув долонями.

— Так, Якове Дзюбо. Із тобою мені все ясно. Правильно ти кажеш, — тепер Зелений пронизував поглядом Артема. — Чув, Шеремете? Він усе правильно говорить. Про себе все сказав: де, коли, як, з ким і чому. А ти за кого? Бо сам за себе — це проти всіх, чоловіче. Значить, і проти мене, проти нас.

— Дивний висновок.

— Який є. Ти, видно, чоловік — таки освічений. А я маю лише два класи школи. Тільки ж і ми, селюки, книжки читали. Тебе й таких, як ти, за грамотність поважали. А нашого брата як зловлять із книгою, то відразу до суду та в Сибір, на заслання. І все одно, ми не такі неписьменні…

— Я й не казав…

— То подумав! — Зелений підніс голос. — Ось чоловік про себе все чесно розказав. Таких, як він, що шукають кращої долі й сумніваються, Україною нині багато ходить. От хто ні в чому не сумнівається й усе для себе вирішив, то це кацапи й жиди! А ще комуністи! Усі вони агітують за комунію, за неї ж і вбивають. Іменем радянської влади грабують та ґвалтують по селах. А радянська влада — це не забирати останнього. Це забрати в панів своє, щоб селянин міг вільно працювати, торгувати, заробляти гроші, багатіти. Де багатіти, як не на своїй землі? Чужого нам не треба, свого б не забирали!

Шеремет уже зрозумів: Зелений, судячи з усього, осідлав улюбленого коника. Або, якщо глянути під іншим кутом, вкотре зачепив болючу для нього тему. Хоч як, а допит от — от міг обернутися на мітинг у стінах хати. Артемові ж найменше хотілося, щоб його цієї миті хтось агітував. Адже він мало не загинув.

Раптом Шеремет відчув, як з голоду йому закрутило в животі. Та й у горлі давно пересохло. На щастя, отаман, чи то сам зрозумівши, що палкі промови перед двома бранцями не дуже доречні, чи то вже вибалакавшись, трохи заспокоївся й повторив питання звичним, рівним тоном:

— То з ким ти був, Шеремете? З ким хочеш бути? Кому служив перед тим, як потрапив у чрезвичайку?

— У грудні вісімнадцятого року мобілізований. Був військовим лікарем у шпиталі війська Директорії, — спокійно відповів Артем. — Вибрався з Києва в складі Північної групи військ. Після поранення самовільно покинув свою частину й повернувся назад до Києва. Хотів знайти дружину. Далі ви знаєте.

— Бач, самовільно, — наголосив Зелений, у його вустах це прозвучало навіть урочисто. — З тобою теж не все гаразд. Так само не вирішив до кінця. А на людину он шкіришся. Із паном Петлюрою в мене, як я вже казав, свої рахунки[21]. Не такі, як з гетьманом чи німчурою. Ці хотіли повернути в селах усе назад, як було перед революцією. Жиди — комуняки й кацапська голота нас просто грабували. А Симон Васильович — буржуй, хотів нацькувати мене на радянську владу.

— Так наче ваше військо, пане отамане, теж проти радянської влади?

— Ми воюємо з комунами, — озвався Любченко. — Батько правильно каже. Там кругом засіли жиди, вони перетягають ідеї радянської влади на свій копил. Ці хоч не дурні. Розумні паскудники. Знаєш, чому не дурні? Бо самі проти нас воювати не йдуть. Затуркують голови кацапам, дають їм зброю до рук — ось тобі й маєш армію. Чого вони, по — твоєму, вас усіх змушували собі могилу копати? Бо самі, шолудиві, не знають, за який кінець ту лопату треба тримати.

— Оце так загнули, — Шеремет спробував усміхнутися.

— Правильно все, — підтримав Зелений свого товариша. — А про більшовиків скажу. Мене он твій Петлюра більшовиком узвав. Хотів за це розстріляти, а хлопців моїх роззброїти. Зуби обламав, сучий пес. Ну, а що тепер я сам проти більшовиків — то всі помиляються. Знаєш, скільки разів я помилявся, відколи зібрав армію? Ого — го! І нічого, помилки визнаю. Хлопці мені вірять, а то б не називали отаманом. У нас тут не призначають — обирають. Як колись козаки — запоріжці, може, чув?

— Читав Гоголя, — стримано відповів Артем.

— Та й ми читали! — підхопив Зелений і хтозна — який раз повернувся до Любченка, ніби дожидаючи від нього як не підтримки, то бодай схвалення слів і дій, а тоді знову глянув на полонених: — Ясно, Шеремете, чому я так вирішив з твоїм Дзюбою?

— А він не мій.

— Тим паче. Покаявся чоловік, бачу. Розв'яжи руки, Дмитре.

Трохи незграбно вибравшись з — за стола, сотник на ходу взяв з лавки гострого армійського тесака. Але мотузка не різав — спритно підчепив вістрям, послабивши пута, далі легко розпустив їх, а мотузок скрутив і кинув на стіл. Дзюба, розтираючи зомлілі зап'ястки, вклонився отаманові — не до землі, та все одно запопадливо.

— Цього не треба, — скривився Зелений. — Скажи краще при людях — покаявся?

— Авжеж, покаявся, батьку отамане!

— Тоді йди з Дмитром. Він вирішить, у яку тебе зачислити сотню. Дивись, незабаром у бою перевіримо, яке твоє каяття.

Ледве за обома зачинилися двері, як отаман запитав Шеремета трохи стомлено:

— А з тобою мені що робити?

— Що хочете, пане отамане.

Зелений на мить стис тонкі губи, примружив очі, зміряв Артема поглядом з голови до ніг, ніби щойно вперше побачив.

— Із Петлюрою мені не по дорозі, — нагадав він.

— А я бачив, що таке радянська влада, — відбрив Шеремет.

— Ти бачив більшовиків. Українська радянська влада — вона не жидівсько — кацапська.

— Для мене нічого не міняється, — Артем уперто правив своєї. — Совіти — це зло. Не буває чортів з янгольським крильцями. Називати можна по — різному — Люципер, Сатана, Диявол, Демон, Вельзевул. Однаково всі від чорта.

— Влади від Бога не буває.

— Росія скільки живе, стільки й називає царя помазаником Божим.

— Кацапи свого царя забили. Значить, вони вбили й свого Бога, хіба ні?

— Цікаво поговорити з вами, отамане.

— Тільки нема коли, — зауважив Зелений. — Ти зі мною, чи як?

— Ще не вирішив. Але вам я точно не ворог.

— Та й не друг поки що.

Взявши той самий тесак, отаман без вагань перерізав Артемові пута. Обрізки мотузка тихо впали під ноги.

— Іди. Скажеш там хлопцям, що я звелів одягти й нагодувати. І нехай проведуть тебе до Григоренчихи.

— Це хто?

— Родичі то мої. Хоч і далекі, та все одно… Дівка в них хворіє. Ти ж наче доктор, глянь. Може, зарадиш. І таке ще… Північна група… Не в Оскілка служив часом?

— У нього.

— Особисто знаєш?

— Горілку разом не пили. Але ручкалися.

— Тоді поговоримо. Пізніше. Може, завтра. Мо', сьогодні ще… Розмова буде, це якщо лишитися в мене захочеш.

Слово було сказане.

Але й Шеремет не довго шукав відповіді.

— Із радянською владою мені не по дорозі, — мовив. — Кажу ж, хоч як її називайте.

Губи Зеленого знову невдоволено розтяглися в тонку лінію.

— Іди. Тебе проводять. І до Григоренчихи навідатися не забудь.

4


Проводжав Шеремета юнак, який на вигляд не мав і двадцяти років, — Семен Середа.

Сам себе назвав козаком із сотні якогось Димаря. Прізвище це, звісно, ні про що Артемові не казало. Хлопець, кого він подумки називав не козаком, а козачком, охоче й не без гордощів розповів: так називають Ілька Димаренка, колишнього прапорщика царської армії, повного Георгіївського кавалера. Говіркого козачка захоплював не лише командир його сотні, а й решта старших повстанців. Від нього Шеремет і дізнався, що насправді їхній головний отаман — такий самий Зелений, як Димар.

Хрестили його Данилом Ільковичем Терпилом. Народився тут, у Трипіллі. Воював, заслужив Юріївські хрести, нежонатий, бо нема коли — революція. Років йому аж тридцять два. І для Середи отаман — герой та кумир абсолютний. Родичів у Терпила — Зеленого мало не півсела, до одних вони оце і йдуть. Хлопець навіть знав, у чому річ: завійниця вхопила Маруську — невістку тітки Григоренчихи.

Узагалі, хоч і мав хлопчина, як устиг дізнатися Артем, неповних дев'ятнадцять років, проте був дуже обізнаний у таких справах односельців, про які в його віці знати ніби й не треба.

— Та Маруська — Бог знає, вдова чи з чоловіком, — торохтів він, досить швидко визнавши Шеремета за свого, чому, безперечно, посприяло ставлення до Артема самого отамана. — Забрали його на війну, ще з німцями. Вони тоді якраз обкрутилися. Отак три роки сиділа ні в сих ні в тих, коли це Василь її приходить.

— Демобілізація?

— Не знаю, що було там, але втік, каже. Як царя скинули, ще трошки в шанцях вошей погодував. Потім, коли комуна заповзялася, нишком разом з іншими кинув гвинтаря, узяв сидір на плечі — і пішов собі з миром. Там, казав, агітатори були. Товкли: йдіть, мовляв, хто селяни — по селах. Нічого вам не буде за це. Ну, Васько й прийшов. Почали ніби якось жити. Тоді знову все закрутилося в губернії. Гайдамаки з німчурою стали в села вчащати. Василь десь рушницю роздобув, прибився до якогось загону. Пішов якось воювати — і нема. Живий, мертвий, ніхто не знає. Григоренчиха, тітка Катерина, його мати, значить… Маруська в них у хаті жила. Чули люди й бачили, ніби понесла в надії від Василя.

— Законний чоловік, — сказав Шеремет, аби підтримати розмову.

— І я про це, — кивнув козачок. — Тільки там недобре щось. Ніби викинула дівка.

Середа був нижчий від Артема на цілу голову.

Тож Шеремет не міг дивитися на нього інакше, ніж як згори вниз. Ця обставина несподівано додала комічного ефекту. Про надзвичайно серйозні, повною мірою явно недоступні його розумінню речі хлопець говорив так упевнено, з таким знанням справи, наче щонайменше працював лікарчуком. Або починав десь учитися на медика. Утримавшись від ядучих коментарів, Артем просто запитав:

— Звідки знаєш?

— Ми тут усі десь трошки родичі, — пояснив той. — Одна баба сказала другій, друга — третій. Бабів у Трипіллі вистачає.

— Що є, то є.

— Ну, я ж і кажу… Тепер у Маруськи пузо болить, а фельдшера в селі нема. Забіг кудись, ще коли взимку на Київ ходили з Петлюрою.

— На Київ? — Шеремет тут — таки згадав розповідь Зеленого і відчув, що в пам'яті йому зринає інше, минуле життя. — І ти теж ходив?

— Куди ж без мене! Я ж від осені в сотню Димаря записався. Вишкіл пройшов. Невеличкий, та з мене стало. У бою довчуся. Тож я ось про що: фельдшер наш, кажу ж, тоді кудись завіявся.

— Ви зовсім без медичної допомоги?

— Чого це зовсім? Є тут у нас хлопці, спізнали лікарську справу ще в царській армії. Але рану перев'яжуть. Навіть кулю годні вирізати. Чи там руку відпиляти акуратно, якщо поранена і врятувати годі. Коли живіт у жінки болить… Не знає ніхто, чогось бояться. Прийшли.

Щойно ступили на подвір'я, Шеремет завважив щось дивне: сили, які зрадили вранці, тепер де й узялися. Побите тіло далі боліло, проте Артем не відчував себе безпомічним. Навпаки, відчуття того, що комусь потрібні його професійні знання й навички, сил ніби додавало. Умитися, поїсти, перевдягнутися — оце й усе, а тоді можна й до вечора не відпочивати. Не маючи ні наміру, ні охоти лишатися з отаманом, він усе ж таки віддав належне його гостинності. Тож сподівався, що за кілька днів відпочине, оговтається, надумає, що робити далі, — і тут, у Трипіллі, його вже буде.

Назустріч із хати вийшла старша жінка — з квітчастою хусткою на голові, стурбована, настрашена й розгублена. І, хоч надворі було ще не надто тепло, боса. Гостей, очевидячки, не чекала, а обідраного, худого, закривавленого незнайомця й поготів. Тож гримнула на козачка:

— Чорти б тебе забрали, малий!

— Не малий! — огризнуся Середа, з чого Шеремет зрозумів: хлопець відбивається так не вперше і не лише від тітки Григоренчихи. — Чого ви взагалі чортихаєтеся? Я вам лікаря привів!

— Оце? — кивнула Катерина. — Де ти його взяв?

— Не взяв! Батько розпорядився!

— Чого він такий?

Шеремет кахикнув.

— Ви якось так про мене без мене говорите. Добрий день, по — перше.

— Ну? — підозріло глянула на нього Григоренчиха. — І що скажеш?

— Я справді лікар. Мене звуть Артем Данилович Шеремет, я працював тут, у губернії, в земстві. Так склалося, що мене сьогодні звільнили з полону. І прямо сюди, до вас, щоб оглянув хвору. Вона в хаті?

— Хто?

— Хвора, — Шеремет говорив терпляче. — Ви мені все покажете і розкажете. Тільки дайте вмитися хоча б спочатку. І води гарячої, мила, якщо є. Спирту.

— Спирту?

— Або самогону. Теж підійде. Антисептик, — Шеремет витяг руки долонями догори. — Мені не пити — долоні протру.

Волосся вибилося з — під хустки, Катерина його поправила й буркнула:

— Бач, не пити йому… Хто тобі пити дасть. Ще заслужити треба. Ач який… Данилович… Цабе…

— Не цабе. Можна Артем. А ще краще звіть лікарем. Воно так буде правильно. Я доктор усе — таки.

— Та чули ми вже, чули, — відмахнулася Катерина, зиркнула на Семена й зітхнула. Тільки тут хоч скільки кажи «лікар», а Марусьці легше не стане. Помре, мабуть, дівка.

— О! Чого це ви так відразу — помре…

— Бо синок мій згинув. Дитину від нього втратила. Чоловік мій, Остап, ще рік тому згорів від іспанки. Пошесть якась кругом, і все на нас. От буває, вибере Господь когось із дітей своїх — і ну по одному…

Катерина хотіла ще щось сказати, та раптом передумала, відмахнулася, перехрестилася. А тоді, знов глянувши на Семена, прикрикнула:

— Чого став? Привів людину — то побігай. Води внеси, поллєш чоловікові.

— На зуба йому щось треба, — нагадав козачок, пустотливо підморгнувши Шереметові. — Сала.

— Я от комусь зараз знайду сала! — гукнула Катерина. — Людину без тебе нагодую. А ти попрацюй, вояче, коли сам отаман прислав. Бо, гляди, наскаржуся.

— Таж нема чого жалітися. Усі тут своє діло метко роблять! — реготнув Семен і, наче до себе додому, швидко зайшов до хати Григоренків.

Повернувся скоро, тримаючи в обіймах казан, із якого ще йшла пара. Щоб не обпектися, перехопив рушником. Спритно примостивши його на призьбі, зачерпнув ковшем з оцинкованого відра холодної криничної води, хлюпнув у гарячу воду, сколотив пальцем і гмикнув.

— Ну, Даниловичу, роздягайся.

Шеремет потяг через голову закривавленого подертого френча. З огидою скинув брудну спідню сорочку, відкривши стороннім очам великі синьо — чорні синці й посічену шомполами спину. Не знаючи, що далі робити з цим колишнім уже одягом, жбурнув собі під ноги.

— Весь роздягайся, — підбадьорив Семен. — Не бійся, ніхто тебе такого гарного не роздивляється. Тут усі свої.

Катерина тим часом знову пішла до хати, і Шеремет справді не побачив іншої ради, як стягти з себе чоботи, штани, спідню одежу. Голе збите тіло враз обдув приємний вітерець, який буває на початку квітня: ще не теплий, але вже й не холодний. Пахнув він теж по — особливому, і Артем підставив вітрові всього себе — так, ніби міг просякнути його запахами. Будь — чим, аби не потом та кров'ю.

Хлопець підніс казана. Але Шеремет зупинив його, спершу сам підхопив відро, заплющив очі й вилив на себе холодну воду. Миттю закоцюб, вкрився дрижаками, та не зважав. Почав розтирати воду по тілу, змиваючи з себе все, що нагадувало про смерть та вологі підвали чрезвичайки. Потім кивнув Степанові, і той почав поливати, тепер уже повільно, неквапом — так, щоб чоловік помився собі на втіху. Мила не знайшлося, та поки що вистачило й теплої води. Звісно, кортіло вимитися як слід, навіть поголитися, бо за ці дні заріс бридкою щетиною. Та не все ж відразу.

Шеремет не чекав, що надвір знову вийде господиня. Щойно Катерина з'явилася на ґанку, Артем рвучко повернувся, прикриваючись руками. Та жінка до його чоловічого єства виявилася байдужою. Підійшла ззаду, кинула на голу посічену спину чистого рушника і, тицьнувши невеличкого клунка Степанові, промовила:

— Віддаси.

А тоді звернулася до Шеремета:

— А ти, як Данилович, то бери й мовчи. Твоє лахміття тільки в пічку годиться. А це сина мого — Василя. Чоловіка Марусьчиного. Він наче такий на вигляд, як ти. Може, більший, але зовсім трохи. Нічого, обносиш. Воно випране, не кривися. Бо знаю вас, лікарів. Кирпи гнете… Вдягайся, а я на стіл зберу. Бо худий, наче дідько.

— Спершу до хворої.

— Таж поїсти все одно треба.

Коли жінка пішла, Артем старанно витерся, побачивши, що рушник потемнів від бруду. Потім натяг чисті кальсони, армійські, з зав'язками, суконні чорні штани, спідню сорочку, поверх неї другу — білу, вишиту. Босі ноги засунув у свої чоботи, бідкаючись, що нема онуч. Але, розваживши, що знайти чисті онучі в селі буде нескладно, загалом відчув себе затишніше.

Новий одяг, хай і з чужого плеча.

Нове життя, нехай ще не визначене.

— Ну, де там, — сказав Семенові й пройшов за ним до хати.

5


У неї було чорне волосся.

Це впало в очі, щойно Шеремет побачив хвору — молоду жінку, навіть дівчину. Можливо, вона була старша, ніж здалося Артемові. Та бліде, зовсім біле, кольору свіжозмеленого пшеничного борошна, схудле лице, що його відтіняла сплутана чорна грива, робило Марусю слабкою, беззахисною. А тому й зовсім юною на вигляд.

Лежачи на спині з заплющеними очима, вона уривчасто й часто дихала, руками тримаючись за низ живота, накритий ватяною ковдрою. Змарніле обличчя блищало від рясного поту, і свекруха звичним жестом витерла лице хворої вишитим, давно не праним рушником. Промовила рівним, зовсім, здається, позбавленим спочуття, голосом:

— Доктора тобі привела, Марусько.

— Якого? — відгукнулася хвора тихо й кволо. — Звідки? Фельдшер наш?

— Ну його в сраку, — це прозвучало незлобиво. — Лікар, містянин, кажуть, із Києва. Батько отаман прислав.

— Не треба… Сама…

Шеремет остаточно відчув, що сили, втрачені в казематах, повернулися до нього. Дивно, але те, що переживав сьогодні рано, вже видавалося просто кризою якоїсь тяжкої хвороби. І от та криза наче минула, і він почав швидко одужувати. За інших обставин Артем звернув би це на вплив певних містичних сил, у які ладен був повірити після того, як вижив. Тепер, коли вперше за багато тижнів мав робити те, чого вчився і що вмів якнайкраще, Шеремет відчув себе колишнім молодим земським лікарем. Отже, треба щодня, як колись, завойовувати людську довіру.

На початку двадцятого століття містами вже їздили автомобілі, в небі ширяли аероплани, містяни спілкувалися між собою телефоном і телеграфом, а міські вулиці та будинки освітлювалися електрикою. Проте селяни немовби боялися прогресу — і доктор, та ще й зовсім молодий, приїхавши з міста, все одно насторожував, навіть часом лякав їх своїми діями. Власне, з цим Шереметові вже доводилося стикатися в практиці. Час допоміг змінити ставлення до себе, зміцнити довіру.

Здається, треба все починати спочатку.

Відсторонивши Катерину й водночас зиркнувши на Семена, що зацікавлено тупцяв у дверях, Артем наблизився до ліжка впритул, нахилився, взяв бліду схудлу Марусину руку в свою, шкарубку й посічену шрамами, намацав пульс, а тоді сказав тихо, заспокоюючи:

— Сама. Звісно, сама. Люди завжди видужують самі. Лікарі лише помагають.

Ритм пульсу йому не сподобався: аж надто слабкий. Торкнувся лоба, відчув: пашить, мов із розпаленої взимку грубки. Спохмурнів ще більше, чудово розуміючи, що всякий висновок лишиться тільки діагнозом. Навряд чи в цих умовах він зможе тут, у Трипіллі, її вилікувати.

Спитав Катерини, не повертаючись:

— Що було, як почалося? Коли? Кажіть усе до ладу.

— Позавчора, надвечір, живіт у неї заболів. Каже — сильно, — пояснила свекруха. — Думала, мо', з'їла вона щось. Тягне ж до рота все, що трапиться…

— Ма — амо… — слабко протягла Маруся.

— Не мамцяй мені, — відмахнулася та. — Почала потім блювати. Так вивертало її, думала: кишки зараз вилізуть через рота. Ще води перевареної давала їй пити. Спаскудила, думаю, все нутро, то хай промиється добре. Нічого, наче попустило, спала трохи. А вчора не може встати, вся горить, знову її нудить. Рук підняти не може, мліє, нічого не їсть, — замовкла, а тоді додала вже трошки тепліше й жалісніше: — Шкода дівки. Згасає, бачу, свічкою тане. Добра, справна, роботяща. Син зник, тепер ось Маруська… Вона ж як рідна вже…

— Живіт і зараз болить? — запитав Шеремет хвору.

Замість відповіді та мовчки кивнула, торкнувшись рукою болючого місця. Глянувши на Середу через плече, Артем коротко кинув:

— Геть. Гуляй звідси.

Навряд чи той збирався виконувати наказ. Та, наразившись на Катеринин погляд, незграбно розвернувся й погуркотів чобітьми геть з хати. Підсмикнувши рукави сорочки, Шеремет присів на краєчок ліжка, взявся за край ковдри й потяг до себе. Квола рука щосили вчепилася в неї, та Артем виявився дужчим. Мовив:

— Не треба боятися. Я лікар, усе добре.

— Чого треба? — підозріло запитала Катерина.

— Гляну живіт. Заголити б…

— Я тобі зараз як заголю…

Хоч момент був дуже серйозний, проте Шереметові захотілося водночас сміятися й плакати. Стримавшись, навіть прикусивши розбиту нижню губу, сказав, підводячись:

— Добре. Я вийду. Ви підніміть їй сорочку, до грудей. Накрийте весь низ ковдрою. Мене цікавить тільки живіт, — а тоді, подумавши, додав: — Самі ж просили вашого отамана, Зеленого, щоб доктора знайшов. Ось, я прийшов. Мені назад іти, скаржитися, що ви мене слухатися не хочете?

Катерина побурчала тихенько собі під носа. Але більше не заперечувала, не опиралася. Кивнула на двері, Артем слухняно вийшов. Не надовго, дуже скоро гукнули назад. Тепер Маруся лежала, випроставшись, голічерева, руки пустила вздовж тіла, спідня сорочка була старанно підіткнута під грудьми, живіт нижче від пупка прикривала ковдра. Свекруха з грізним і заразом стривоженим виглядом стояла в головах, не спускаючи з чужинця очей. Не зважаючи на її суворість, Шеремет торкнувся живота, кладучи на нього не всю долоню, а лише пальці.

Те, що відчули пучки, Артемові не сподобалося.

Бо підтвердило погані припущення. Живіт був твердий, немов черевину стисли сильні спазми. А втім, мабуть, так воно і є: коли біль гострий, то організм мимоволі захищається. Знову провівши рукою по вологому лобі та блідих, але дуже гарячих щоках, Шеремет замислено пожував губами, накрив живіт сорочкою й випростався.

— Я чув, вона не доносила дитини.

— Викинула, — кивнула Григоренчиха. — Як сталося, не знаю. Шостий місяць носила, наче не підривалася дівка ніде. Я ж дбала, гляділа: то ж мого сина дитя, онук би був…

— Коли це сталося?

— Мо', тиждень чи днів десять тому… Не рахувала я. Тепер, знаєш, одним днем живемо. Добре, хоч батько Зелений при владі. По селах кацапи хліб не збирають, бояться. Зовсім би ноги простягли.

Шеремет слухав її одним вухом, тер неголене підборіддя й думав про своє.

— Де було? Викидень де? Тут, у хаті, чи на вулиці? До повитухи водили?

— Є повитуха, баба тут одна в нас, як і кругом по селах, — підтвердила Катерина. — Тільки нащо, як Маруська не обродилася? Поралася у дворі, біля курей. Там і впала. Я не відразу почула, прибігла — вже лежить, спереду все в крові… Ой, ну його! Завела до хати, збігала по бабу. Та й без неї все стало ясно, я теж не дурна. Слава Богу, пожила вже на цьому світі…

— Ще б вам помирати, мамо, — тихо озвалася Маруся.

— Та мовчала б уже. Горе з тобою…

— Правда, горе, — погодився Шеремет. — Справа дуже серйозна. Здається, це перитоніт. Іншого на думку не спадає.

— А це що таке розумне?

— Пояснювати довго й не треба вам воно, Катерино, — зітхнув Артем і знову глянув на хвору. — Якщо коротко, то ви після того, що сталося з невісткою, або зовсім не помили її, або помили теплою водою, та запізно й недбало. Усередину зайшла інфекція, таке трапляється. Нечасто, але не пощастило саме Марусі. Почалося запалення всередині, абсцес.

— Що?

— Невеличкий гнійник, — терпляче пояснив Шеремет. — Нарвало в неї всередині. А потім за якийсь час прорвало. Ось, маєте тепер. Якщо так лишити, гною не відкачати — помре, — сказав і тут — таки додав: — Уже вибачайте, але так є.

Григоренчиха зойкнула, затуливши долонею рота. А тоді машинально поправила ковдру, накривши невістку, і запитала:

— А вилікувати можна?

— Поки процес не смертельний. Та без операції — ніяк.

— Різати? — знову зойкнула Катерина. — Отут?

— Є куди перенести — несіть. Але навряд чи вона витримає. Краще хай лежить, де поклали. Різати, звісно. Без цього ніяк. Не така вже й складна операція. Дренаж потрібен, відкачати зсередини гній. Потім зашити. Для цього весь живіт розрізати не треба. Були б інструменти потрібні, я б спробував.

— Не помре? — підозріло зиркнула на нього Катерина.

Шеремет хотів бути чесним.

— Не знаю. Ще трохи потягнете — шансів менше буде. Проте різати кухонним ножем, самі розумієте, не буду.

Тітка Григоренчиха перевела погляд з лікаря на Марусю, потім — назад.

— Батька треба, — мовила нарешті. — Зеленого.

— Він доктор хіба? До чого тут ваш Зелений?

— У Трипіллі він усе тепер вирішує. Мо', підкаже…

Неприхований захват селян своїм отаманом уже почав відчутно дратувати Артема.

— Що він може підказати? Операція потрібна — не отаманове слово.

— Без тебе знаю, — огризнулася Катерина. — Я грамотна, в церковній школі вчилася. Книжки колись читала, не по складах. Не думай, що один такий мудрий. Ач, панич… Інтелігенція… Ми теж не з гною виросли. Не дивися, що село.

— До чого тут…

— Замовкни! — гримнула раптом Катерина. — Фельдшер у нас був. Загув. Але щось там у нього лишилося. Усяке лікарське приладдя. Ще від доктора, який у нас був за царя. Батько отаман повинен дозволити те все взяти. Люди в нас хліб сіють. Лікарської справи не навчені.

Шеремет ураз відчув полегшення. Значить, є надія.

— Тоді не тягніть, Катерино… Як вас…

— Досить Катерини. Чи хоч тітки Катерини. Мене всі так звуть, — милостиво дозволила Григоренчиха. — Треба хлопця негайно послати до отамана. Хай вже там думають. Сиди тут, я зараз прийду. Годувати ж тебе треба, як взявся.

Лишившись із Марусею сам на сам, Шеремет знову поклав руку їй на живіт. Молода жінка далі лежала, заплющивши очі й тяжко дихаючи. Однак її квола худа рука сама посунулася вбік, пальці легенько торкнулися Артемової правиці. Видихнула, ніби востаннє:

— Я жити буду?

— Куди дінешся.

Щоб підбадьорити, Шеремет пересунувся ближче, торкнувся розпатланої чорної гриви. Шершава долоня попестила її, раптом захотілося приголубити Марусю, мов рідну. Чому таке на нього найшло, він не міг собі тепер пояснити. Хоч відповідь ніби й крутилася в голові.

Той, чиє життя зовсім недавно дивом було врятоване, підсвідомо прагне віддати комусь цей борг. Тобто сам прагне врятувати чиєсь життя.

6


Таких операцій Шеремет давненько вже не робив.

Правда, це як сказати: ще в січні, в київському шпиталі, дренував черевну порожнину петлюрівському підхорунжому, блокуючи абсцес. Тоді справа була куди серйозніша: перед тим оперували того вояка, витягаючи кулю з живота, а коли зашили, то згодом виявилося, що занесли інфекцію. Усередині почало гноїтися, Артемові довелося все робити швидко. Але тепер, коли люди справді не можуть до пуття розібратися, хто з ким і хто проти кого, і ладні міряти час кожним прожитим днем, Шеремет утверджувався в думці, що там, біля дніпрових плавнів, для нього почалося зовсім нове життя. Можна сказати, з чистої сторінки.

Ну, а в своєму новому житті він, лікар, мусив лише згадувати, як треба робити ті чи ті хірургічні операції. Добре, що серед медичного причандалля, що його покинув фельдшер — утікач, знайшлося кілька ампул з морфієм. Упорснув Марусі, щоб була хоч якась анестезія, та все одно попросив свекруху прив'язати хворій руки до ліжка, щоб та, бува, ненароком не завадила операції. Знайшлися і скальпель, і дренажні трубки. Навіть лишилися спеціальні медичні нитки.

Упоравшись, відчув раптом неймовірну втому. Таку сильну, що не міг твердо триматися на ногах. Григоренчиха почала щось говорити. Але Артем відмахнувся, звелів сидіти коло хворої, води не давати, як проситиме, змочувати лише губи, зварити їй на потім міцний курячий бульйон. А сам ледве додибав до лавки, на якій для нього вже намостили сінника. Щойно вклався, як упав у темну безодню. Летів, летів, летів, летів…

А прокинувшись, не відразу й згадав, де він і що за вікном — ранок, день чи вечір. Здалося йому, що все дотепер було сном — довгим, тривалим, бажаним, зовсім іншою реальністю. Насправді ж він досі лежить на брудній підлозі в камері губчека й марить. Однак швидко опанував себе і рвучко підвівся. Запаморочилося в голові, але це теж скоро минуло. Ступив на вкриту постілкою глиняну підлогу і завважив, що чоботи з нього, сонного, зняли. Пройшов до хворої. Маруся міцно спала. Дихала рівно. Крім них двох у хаті нікого не було.

Натягши чоботи, у самій сорочці, Артем вийшов у двір. Тітка Григоренчиха поралася там, почула, як він вийшов і повернулася. В очах не було вчорашньої недовіри, хоч і особливої турботи там теж не помітив.

— Добре виспався? — запитала й, не дочекавшись, додала: — Хропів на всю хату. Я тебе за носа смикала, як чоловіка мого, царство небесне. Теж любив похропти, насобачилася.

— Довго спав?

— Уже білий день. Пополудні. Нічого, батько велів тебе не чіпати.

— Зелений? — перепитав Шеремет.

— Еге. Був тут рано, приходив.

— Він часто до вас заходить?

— Наш отаман про всіх дбає, — суворо зауважила Катерина. — Але тебе чогось хотів. Спитав, як Маруся. Нічого, кажу, житиме.

— Невже так і сказали?

— Та ти ж, хлопче, сам учора пообіцяв. Чи збрехав?

— Тепер одужає, — кивком підтвердив Артем. — То навіщо мене ваш отаман шукав?

— Бог його знає, — почув у відповідь. — Знаєш, батько отаман не розказує кожному двору, що в нього на думці. Як прийшов сам, не прислав нікого, то, значить, діло важливе. Скажи краще, що далі з Маруською?

— Молода. Здорова. Вибереться, — запевнив Шеремет. — Поки хай лежить, не встає. Інакше шви розійдуться, горе буде. Доведеться ходити, носити з — під неї. Доглядати. Санітарок отаман Зелений про такий випадок навряд чи має.

— То без тебе розберуся, — буркнула Григоренчиха. — А ти не гуляй. Ходи сюди, погодую, збирайся і йди до отамана. Наказав, щоб ти з'явився.

— Ото так і наказав?..

— Тобі кажуть — ти роби! — відрубала Катерина.

…Зелений справді був у своїй штабній хаті. Разом довкола стола зібралося ще кілька чоловіків, приблизно однолітків, усі з помітною військовою виправкою. Служачи у війську, Шеремет навчився розпізнавати таких з першого погляду, навіть коли чоловіки просто сидять, нічого не роблячи. Очевидно, всі вони були сотники, наближені до самого отамана, і Артем потрапив на військову нараду. Щойно зайшов, розмова припинилася. Зелений кивнув, не підводячись з місця, жестом звелів підійти ближче і промовив:

— Кажуть, полікував дівку. Не дав померти, га?

— Хто на що вчився, — стримано відповів Шеремет.

— То як, лишаєшся? Я силою не тримаю. Але мені тут, у Трипіллі, як кажуть, на хазяйстві, в республіці, грамотний медик не завадить.

— Де республіка? — не зрозумів Артем, не припускаючи, що отаман говорить серйозно.

— Ти тепер на її території, — відрубав отаман. — Її створила трипільська громада, а жодне інше визнання мене не цікавить. У нас народна радянська влада, справедлива, без жидів та комуністів. Отака правильна.

— Це я вже чув.

— Ще раз послухай!

Зелений підніс голос, не забуваючи стежити за реакцією своїх сотників. І Шеремет відзначив: свого отамана вони сприймають схвально, а він говорить те, що його побратими хочуть чути. Тож Артем промовчав, щоб уникнути непотрібних дискусій. Не зовсім розуміючи, навіщо отаманові розпинатися отак перед звичайним київським лікарем, який віднедавна навіть сам для себе — ніхто. Людина без документів, речей, родини й даху над головою. Та ще й одягнений у чужі речі.

— Я проти радянської влади, — мовив спокійно. — Ви, пане Зелений, чи як вас там, маєте цілковите право думати, що я з такими переконаннями автоматично стаю противником вашої самопроголошеної республіки. Правду кажучи, ви маєте тут досить влади, щоб віддати наказ, — і мене розвіють за вітром. Одні більшовики не встигли зробити цього вчора, другі мають шанс виправити помилку.

Зелений підвівся.

Коротко й сильно змахнув рукою, а тоді стиснутим кулаком улупив по столу.

Один із сотників схопився за кобуру, збираючись вирвати звідти нагана. Схрестив погляди з отаманом, забрав руку, заспокоївся. Зелений сів, склав руки перед собою поверх стола й подивився на Шеремета знизу вгору.

— Помиляєшся ти, — промовив уже спокійніше. — І я так собі думаю: подібних до тебе ще ціле море. Значить, будемо переконувати. Нічого, є в мене хлопці з добре виструганими язиками. А хто не вміє густо балакати, для тих у нас знайдуться шаблі та револьвери.

— Силою переконаєте? Чим же тоді ви кращі за губчека?

Артем думав, що Зелений зараз знову спалахне. Але той вислухав мовчки, вперся руками на стіл, підвівся, вийшов, став навпроти Шеремета. Тепер вони опинилися віч — на — віч.

— Свою силу, пане докторе, ми вже не раз показували цій жидівській владі, яку ти й такі, як ти, хто не навчився ще думати, плутає зі справжньою радянською.

— Хіба є різниця?

— Є. Розкажу тобі таку бувальщину. Тут недалеко є село, Горпинівка. Приїхали туди червоні, загін у сотню шабель, з трьома кулеметами. Зібрали людей, вийшов до них комісар, каже: ми, мовляв, нова влада, радянська, будемо робити на селі вибори. Такий закон, значить: кого народ обере, той і буде в них за начальство. Правильно, хай будуть вибори, ніхто не перечив. Будемо вибирати, кажуть люди. І ну називати своїх, місцевих, кому довіряють. А комісар: ні, каже, пождіть. Дістає списки, роздає. Ось за цих людей можете голосувати. Народ, ясна річ, не хоче, бо не знає нікого. Комісар: то зараз виправимо. Цих усіх, що в списках, червоні привезли з собою. Мені потім говорили — там самі жиди. Ну, Бог би з ними, були в Горпинівці при цукровому заводі свої жиди. Як уже на те пішло, могли б їх висунути, бо то свої, за них можна й проголосувати. Так чесно, хіба ні?

— Мабуть, — відповів Шеремет, ще не до кінця розуміючи, куди хилить отаман.

— Бач, правда. Комісар — зайда — так не думав. Ніяких, каже, місцевих. Ми радянська влада, нам видніше. Знайшлися хлопці серед селян, вийшли до зайд. Кажуть: не буде такого. Зробімо так — ваші проти наших. Народ же мусить обирати. А їм: білогвардійці ви, контра, радянській народній владі не довіряєте. Значить, вороги. А з ворогами розмова коротка. Там їх троє було, сміливих. Усіх тут — таки забрали, кинули в хуру, повезли кудись. Розігнав комісар усіх по хатах. Дав часу до ранку. Як не прийдуть голосувати за тих, кого привезла влада, значить у Горпинівці — гніздо білогвардійців. Ще як дізналися, що ті троє служили свого часу в царській армії — все. Достеменні служки старого режиму. То що ти думаєш? Уночі люди самі зібралися, ранку не чекали. Були по хатах відрізани, хтось узявся за вила. Словом, накинулися гуртом. Кого не постріляли, ті самі втекли. Ось що я називаю переконувати силою. Селяни боронилися від чужих. Тому вже ранком на майдані в Горпинівці обрали отамана. Серед своїх. Така, пане докторе, справжня радянська влада. А не жидівська комуна, яку тут нам хочуть нав'язати.

— Хочете сказати, я справжньої радянської влади не бачив?

— Що мені тобі говорити? Кожен бачить, що хоче. Не захочеш — не розгледиш. І якось так виходить у нас уже другий день: почнемо ніби про справи говорити, а виходить, я тебе за щось агітую.

— У мене теж таке враження, пане отамане.

— Для чого мені тебе агітувати чи, там, переагітовувати? Піді мною більше трьох тисяч шабель, у мене своя республіка, більше нічого не треба. Аби нас не чіпали й давали жити. Не віриш, не лишишся в Трипіллі — іди з Богом, куди ноги винесуть. Тільки зрозумій, не дурний же, тепер не вийде десь тихо пересидіти. Треба вирішити, за кого воюєш. Бо війна ж кругом. Цього ж ти не будеш заперечувати?

— Війна, — погодився Шеремет. — Громадянська війна. Тут кожен за себе і всі проти всіх. Не збираюся я ніде пересиджувати. Навоювався, буває. Сам за себе не зможу, за радянську владу не буду. У вас, я так чув, із Петлюрою якісь негаразди. Ну, а я хочу з часом пробратися на Поділля, до нього. Директорія тепер там, іншої дороги для себе не бачу. Хіба… — він затнувся, і Зелений підбадьорив:

— Ну — ну, що таке?

— Дівчина ця, Маруся… Операцію робив їй учора. Не виженеш — побуду біля неї, поки не стане на ноги. Усе — таки я лікар, не можна кидати пацієнтку.

— То як собі знаєш. А щодо Петлюри… Усяке було. Але нині мені з ним не по дорозі. Не робитиму і як Григор'єв[22], чув про такого? То туди біжить, то сюди…

— Чув. Його загони наче воювали на боці Директорії.

— Я теж якийсь час намагався дружити з Петлюрою, — нагадав Зелений. — Тільки Григор'єв, коли з ним розсварився, став під червоні прапори. Мені ж хоч і не по дорозі з Директорією, але з більшовиками так само. Нехай. Григор'єв ще прозріє… Але не про нього мова. Про Петлюру. Точніше, про отамана Оскілка, що під ним ніби ходить. Ти ж в Оскілка числився, навіть, казав, трошки знаєшся з ним?

— І тепер казатиму, — Артем далі не міг вловити плину отаманових думок.

— Ось чому я тебе гукнув, пане докторе. Моє посольство збирається навідатися до нього. Чули, він з Петлюрою вже не в згоді. А мені треба військової підтримки. На Київ ідемо, отак.

7


Військова нарада.

Ось куди він потрапив, зрозумів нарешті Шеремет, але нічого на серці не відчув. Не зацікавила його нова вільна республіка, що її створив отаман. Хіба промайнуло якесь розчарування, та й то невелике. Два дні — дуже мало, щоб пізнати незнайому раніше людину, розібратися в її думках і намірах.

Артемові дуже не хотілося поспішати з висновками. Не любив чіпляти ярликів і робити нашвидку якісь висновки. Проте, почувши про Трипільську республіку, тут — таки прирівняв Данила Зеленого до Наполеона Бонапарта. Хоч трипільський отаман і не був курдуплем, маючи вищий за французького імператора зріст. Шеремета б не здивувало, якби отаман надумав раптом проголосити себе в рідному Трипіллі кимось на кшталт диктатора. Утвердився в цій думці, коли почув про його намір наступати на Київ. Ще не перетравивши почутого, не до кінця повіривши в серйозність слів, Артем запитав:

— Хто куди йде?

— Ми… — просто відповів Зелений, глянувши на своїх сотників. — Усіх планів тобі не скажу, бо бачу тебе вдруге. Але ти ж нікуди не подінешся, нікому нічого не розкажеш. До того ж у мене до тебе все одно буде прохання, тож знати про нашу операцію в загальних рисах ти повинен. Я так гадаю. Хтось проти, хлопці?

Заперечень не почув, переступив з ноги на ногу й повів далі:

— Червоні комісари, — якби ти розумів, усі чисто жиди, — наступають на українське село. Стискають у кулак, вичавлюють усі соки. Комунії створюють, а обіцяної землі — катма. Видали, значить, оце недавно такий документ: заборонено роздавати селянам конфіскований у сільських експлуататорів реманент. А обробляти землю чим? Велено здавати все знаряддя до комуній, а там посадять ледащо чотириоке — і воно буде селянинові за гроші чи за яку пайку видавати те все причандалля, як тепер кажуть, напрокат. Покопав лопатою — здав на склад. Зорав землю — веди назад коня, тягни плуга. Колективне господарство, колективне майно. Грабіжники, бандити, хіба ні?

— Радянська влада, — обережно нагадав Артем.

— Знов ти за рибу гроші! — роздратовано вигукнув Зелений. — Скільки казати: то не справжня радянська влада! Здавай плуга на склад, ори землю ще й плати за це живі гроші! Хіба не жид таке придумав? А ледацюгу, п'яницю непросипущого, владою називати, бо воно, плюгаве, комуніст? Ось йому! — отаман скрутив дулю. — Через те народ по губернії саджає їх на вила. Та й узагалі, вистачає по селах доброї зброї. Хлопці стріляти навчилися ще за царя, багацько нашого люду забривали в москалі. Я сам у війську служив.

— Знаю.

— Добре, що знаєш. Далі слухай. Півнів червоних пускають усім комуніям. Кругом по губернії, і не тільки київській, повстають невдоволені люди. Формують загони, проголошують маленькі республіки, обирають отаманів. Час нам об'єднатися, щоб спільно діяти. Така воєнна наука, пане докторе.

Зелений зробив паузу. Шеремет зрозумів, що отаман затягає його в розмову, тому сказав не дуже впевнено:

— Мабуть, треба.

— Бач, ось тому ми наважилися поки що почати втрьох. Ось півсотник Дорош, — кивнув на кремезного чоловіка в перетягнутій портупеєю черкесці зі зрізаним газирями, — приїхав від Ілька Струка, з Чорнобильського повіту. Жеромський Богдан, — тут дав про себе знати русявий повстанець у зеленому суконному офіцерському кітелі без відзнак, — їздив за моїм завданням на Васильківщину, говорив з отаманом Бурлакою[23]. Звістки привезли добрі. Досить хлопцям поодинці гуляти. За кілька днів разом, кожен зі свого боку, будемо прориватися до Києва.

Артем закашлявся. Зелений розцінив це по — своєму.

— Що таке?

— Нічого, нічого, — Шеремет зробив поспішний жест рукою. — Просто подумав, прикинув… Крути — верти, а червоних армійців у місті більше. Нехай усіх вас разом тисяч з вісім — десять назбирається. Та й усі не підете, не зовсім же дурні, тили заголювати. Отож виставите проти більшовиків, а також проти губчека, де також чимало псів муштрованих, близько чотирьох тисяч шабель. Хіба ні?

Настала отаманова черга прокашлятися. Глянув на своїх, немов закликаючи підтримати його, а тоді промовив дещо іронічно:

— Ти б сховав поки свої клістири куди, докторе. Спершу йди козаком хоч до Жеромського, хоч до побратима Любченка. Гляди, незабаром півсотню заслужиш, а то й сотню довірять. Бач, стратег, правильно мислиш.

— Математика нехитра.

— Отож. Тільки не забувай, — отаман знову почав збиватися на патетику, ніби мітингуючи, — що ми не самі в губернії. А є ще й батько Ангел[24] на Чернігівщині — то не так далеко. Батько Махно[25] добре стоїть у Гуляйполі, теж своя республіка. Як піде поголос, що Данило Зелений та інші отамани взяли Київ і вигнали звідти комунію, велике повстання почнеться разом. Ось тобі, пане докторе, наш план.

Від коментарів Шеремет утримався. Лише поцікавився:

— Моя роль тут яка? Ви, отамане, довгенько, як кажуть, запрягаєте.

— Зате їду швидко! — відбрив Зелений. — Отаман Оскілко тебе знає…

— Не близько, ще раз мушу нагадати, — урвав Артем і додав: — Горілки разом не пили, говорив уже. Не довелося.

— А дарма, — прозвучало без найменшого жарту. — Усе одно, він знає, що ти — Шеремет, Артем, син Данилів, знає?

— Може згадати, — погодився той.

— У такому разі слухай. Повстанські загони — добре. Нам усім рано чи пізно буде потрібна підтримка регулярного війська. Тобто головнокомандувач усіх наших українських збройних сил, повстанських і армійських. Оскілко до такого діла може придатися, і тут мене й інші отамани підтримали. Я ж запитав… тобто просив запитати. Тому посилаю делегацію до отамана, відряджаю своїх людей. Напишу листа, посольство проситиме підтримки.

Тепер Зелений звертався до Шеремета так, ніби саме від Артемової думки залежить, чи погодиться Оскілко прийняти посольство й допомогти повітовим отаманам, чи категорично відмовить.

— Між вами й Петлюрою контри зайшли, — нагадав. — Чи все ж таки хочете через Оскілка спробувати домовитися з ним?

— Нема мені про що з ним говорити! — відрубав Зелений. — Тут інше. Дійшло до нас сюди, розвідка моя донесла, ніби сам командувач Оскілко вже хоче розійтися з паном Головним. Отут ми з командувачем спільної мови й пошукаємо. Я напишу листа, поясню: Київська губернія повстала вся. Отамани беруть Київ, а він, Оскілко, повертається й заходить туди вже головним отаманом. Далі розгортаємося по фронту — і вперед. Сил, щоб визволити Україну від комунії нас вистачить. Потім долучаться й інші отамани. Так і поженемо їх назад до Москви. Чи бодай до Харкова.

— Чому тільки до Харкова?

— Відкинемо туди, значить. А там побачимо.

Видно, що буде далі, Зелений поки не придумав. Але, слухаючи його й розуміючи навіть найближчі отаманові плани, Шеремет не міг не помітити, як захоплено, а головне, переконливо він про це все оповідав. На словах отаман уже здійснив свій перший великий військовий план, переміг усіх ворогів. Думка його не стояла на місці, галопом мчала далі. Артем подумав: от якби не треба було нічого планувати й утілювати, розмова могла б затягтися надовго. Зелений жив цим, не приховував своїх поглядів і зовсім не видавався наївним.

— Хочете, щоб поїхав до Оскілка? — здогадався Артем.

— А чого ж ні? Знайомцям простіше говорити й домовлятися. Розкажеш, як ми тут воюємо. Підтвердиш: хлопці в нас серйозні, обстріляні, готові діяти разом. Тобі повірить. Хіба ні?

Що відповісти, Шеремет уже знав, тільки — но зрозумів отаманові плани щодо себе. Та говорити не поспішав, намагаючись хоч трошки уявити собі реакцію Зеленого. Проте отаман чекав, і тягти час не було ніякої рації. Кінець кінцем Артем сказав:

— Не знаю. Ще раз нагадую: знайомство в нас поверхове. Навіть якби було й ближче… Ви мені наказуєте?

— Це прохання.

— Ви можете мені наказати виконати ваше прохання?

Зелений глянув на повстанців, ніби ті могли чимось зарадити. Звісно, всі присутні мовчали.

— От не знаю, Шеремете, — він уперше звернувся до Артема на прізвище. — Не знаю, хто ти в мене, боєць чи полонений.

— Зате ви все добре вирішили з Дзюбою, що з губчека.

— Бо він мені все пояснив про себе. І з ним мені все ясно. Від нього я почув, що той ладен порвати з минулим і стати до лав моєї армії. Більше нічого мені не треба. Як воюватиме — побачимо. Ти ж, як я розумію, хоч пішов з Оскілком, та розумом лишився з Петлюрою. А він тепер більшовик.

— Не думаю, — спокійно відказав Артем.

— Своїй розвідці я довіряю.

— Гаразд, теж повірю. Коли так, то мені нема, виходить, до кого йти, щоб пристати. Ви стоїте за радянську владу. Ваші вороги — комуністи. Згоден. Але я казав уже і знову повторю: пане отамане, я не розрізняю більшовизм і владу рад. Якщо Оскілко взяв намір відійти від Петлюри, то це ще не означає, що він укладе військову угоду з сільськими повітовими отаманами.

— Он як, — протяг Зелений. — Ну — ну. Я слухаю.

Шеремет і собі запалився, тож, не зупиняючись, повів далі:

— Отак! Скажімо, він погодиться. Хоч би тому, щоб насолити Петлюрі. Значить, він стане на бік радянської влади — ви ж її тут пропагуєте, кричите й захищаєте. Для мене це неприйнятно. Чи ж маю я право, не поділяючи ваших поглядів і, чесно кажучи, не розуміючи, як за радянську владу можна повстати й боротися з комуністами, вести з командувачем якісь переговори? А що, як Оскілко побив горшки з Петлюрою і радянська влада йому не до душі? Він же й мене, і все ваше посольство, пане отамане, візьме та заарештує. Ще й накаже розстріляти як провокаторів. Йому то дрібничка. Бачите, скільки маю причин відмовитися. Що, ви мене тепер — до стінки? Учора не добили одні, то сьогодні другі порішать?

Кажучи це, Шеремет важко дихав. Усвідомлюючи собі ризик і не знаючи межі, якої, на його думку, отаман Зелений не переступить, Артем усе одно підсвідомо боявся: що, як розстріляють? Зате виговорився… Хоч і не велика перемога — сказати, що думаєш.

— Треба ти мені… Добивати ще…

Отаман повернувся на своє місце за столом, змахнув звідти невидиму крихту і криво всміхнувся.

— Не більшовик — знаю. Петлюрівець ти, а вони мені вороги… Ти ж он не знаєш, яка буча довкола твого Головного отамана. Але можеш іти собі з миром. Куди очі бачать. Отак.

Щоб не казав ніхто: мовляв, отаман Зелений у себе в Трипіллі всіх чохом стріляє, хто не подобається.

— Не подобаюся, виходить?

— От над чим би я ще думав! Чим би голову собі сушив! Не дівка ти, щоб подобатися. Але в мене тут або бойові побратими, або жінки, діти й старі люди. Ти хто?

— Лікар. Доктор медицини.

— Та знаю! І що з того?

— У мене щонайменше одна хвора, тяжка. А в Трипіллі, у вашій республіці, з медичною допомогою сутужно.

Зелений не чекав на такий виверт або й не думав над цим. Почухав потилицю, на коротку мить обернувшись із грізного, справедливого для своїх батька отамана на звичайного селянина. Не на молодого й раннього юнака, а на доходжалого чоловіка, який раптом стикнувся з незвичною, несподіваною проблемою, що її треба чимшвидше розв'язати.

— Трудна Григоренчишина невістка?

— Зробив, що міг. Доглядати треба. Тітка сама не зможе.

— То лишишся?

— Біля Марусі хіба. Оклигає — піду. Хоч, як гнатимеш…

— Треба ти мені! Гнати ще! А лікаря в Трипіллі, правда, поки що нема. Значить, побудеш. У вас там, я чув, клятва є.

— Клятва Гіппократа, — підтвердив Шеремет.

— Лікувати ви повинні всіх, хто того потребує. Як підстрелять мене, витягнеш кулю, хай я за радянську владу, тільки без комуністів?

Напруга почала згасати. Принаймні попустило Артема. Як хотів повестися з ним отаман, так до пуття і не втямив.

— Витягну. Навіть якщо порубаного більшовика мені сюди привезеш, так само полікую. Така вже доля.

— То йди, — отаман махнув рукою. — Без тебе обійдеться моя делегація. І ще… Маємо правило одне у війську: червоних комісарів ми завжди на смерть рубаємо. Не буде чого лікувати.

8


Кілька наступних днів Шеремет ходив коло Марусі Григоренко, а заразом оговтувався сам.

Несподівано виявив у себе зламане ребро. Думав: просто шрам муляє. Загоїться й перестане. Але, щось запідозривши й роздягшись до пояса, все ж таки старанно обмацав себе і знайшов пошкоджене місце. Не помилився. Ребро як не зламане, то, напевне, тріснуло. Випросивши в Катерини довгий неширокий шмат полотна, що його вона видобула зі скрині, де лежало всяке манаття, з її ж буркотливою допомогою міцно обмотав груди, більш — менш зафіксувавши пошкоджене ребро. Принаймні тепер криво не зростеться й не трісне остаточно від різкого руху, бо можна ж і орган якийсь усередині пробити. Тільки цього ще йому бракувало!

Дія морфію минула. Порізане й зашите місце боліло. До того ж він не латав до кінця, лишивши невеличкий отвір для подальшого дренажу. Рештки гною виходили ще добу. Григоренчиха роздобула якісь трави, почала варити відвари й тицяти Артемові, щоб прикладав до надрізу. Не дуже вдаючись, що то за народна медицина, Шеремет невдовзі мусив визнати: справді помагає. Загоює, діє, як антисептик, та ще й гній почав швидше виходити.

А ще Катерина поїла невістку настоєм на міцній самогонці. Артем скуштував і закашлявся: майже чистий спирт. Хотів заборонити категорично: хворій у такому стані цього пити не можна. Проте Григоренчиха відрубала: роби, мовляв, своє діло — і, не маючи в її хаті жодних прав, Шеремет поклав собі в це не втручатися. Сподіваючись, що свекруха не має наміру наробити лиха невістці. І незабаром він зрозумів, нащо вона поїла Марусю тим настоєм: більшу частину дня хвора спала, ніби їй знімали біль сильними порошками. Отже, недуга не так дошкуляла дівчині, хоч одужувала вона помалу — малу, але цілком задовільно, як зважити на такі не дуже придатні для лікування умови. Незабаром Шеремет уже не так сильно хвилювався за пацієнтку, як попервах.

Увесь цей час Артем не виходив далі двору, допомагаючи ще й у хазяйстві. Ребро й узагалі скалічене в чрезвичайці тіло все ж давали змогу виконувати хоч і не важку, проте дуже важливу роботу, яка потребувала чоловічих рук. У село не ходив. Катерині не треба було знати про його тимчасову домовленість з отаманом, та й сам Шеремет не хотів привертати до себе зайвої уваги повстанців. Не ставши, як Дзюба, до їхніх лав, хоч — не — хоч він видавався їм чужаком. Знаючи суворість, а часом і радикальність сільських звичаїв, Артем не уявляв, що його сприйматимуть інакше. А ще міг натрапити на того ж таки Якова Дзюбу, чого Шереметові дуже не хотілося. Був певен, що не зможе стриматися, побачивши всміхнену, задоволену всім вусату пику. І неодмінно зробить щось таке, чого робити в його непевному становищі зовсім не слід.

Сидячи в хаті чи товчучись на подвір'ї, Артем не знав, що повстанський загін за кілька днів після їхньої з отаманом розмови зібрався й надвечір злагоджено вирушив на Київ. Розказала Катерина, прибігши з сутінкового трипільського майдану, весела й водночас стривожена. Проводжали хлопців усією громадою, вірили — вистачить сили, щоб зайти до міста й відрізати шляхи, якими для комісарів та інших кацапів — казала саме так — везли з повітів до Києва харчі. Переказуючи обіцянку Зеленого заморити червону комунію голодом, Григоренчиха щиро раділа. Шеремет слухав і старався собі уявити всі події.

Раптом він збагнув те, про що отаман не кричав перед людьми на майдані. Не закликав бігти на ворога, не розбираючи дороги. Навпаки, Зелений говорив і діяв спокійно, виважено. Бо наступ продумав так, щоб не просто відтяти Київ від шляхів, якими туди довозять продовольство звідти, де він мав повну владу. Тобто з Обухова. Отаман мав намір учинити диверсію. Тобто повстанці збиралися пошкодити ще й військові комунікації.

Усвідомлюючи собі, що сам далеко не військовий стратег, навіть не зовсім вояк, Артем, одначе, віддав Зеленому належне. Звісно, не Наполеон. Проте талант полководця має. Із цим народитися треба. Правда.

Цілий наступний день Трипілля жило звичним життям, а селяни, давно нікого не боячись, відверто говорили: батько отаман з побратимами взяв уже Київ, і ниньки у губернії нарешті своя, народна, селянська влада. Але того ж вечора, пізно, ще до півночі, загін повернувся.

Рушаючи з села чи йдучи назад, вояки повз Григоренчишину хату не проходили. Та все одно здалеку долинув гомін. Катерина своїм звичаєм молилася перед сном Богові. Шеремет уже навчився за цим ритуалом угадувати час. У селі зазвичай лягали раненько, значно раніше, як у Києві, де по дев'ятій вечора життя для декого тільки починалося. Тому, щойно Григоренчиха запалювала лампадку в меншій кімнаті й починала «Отче наш», можна було напевне твердити: тепер або дев'ята вечора, або тільки — но звернуло на десяту. Кінський тупіт і голосні вигуки зачулися, коли Катерина вже з годину як помолилася і вклалася спати. Вона теж стрепенулася, сіла, підхопила широку хустку, накинула на плечі — так, немов от — от треба бігти.

Артем стривожився не менше. Повернення до Трипілля повстанських сотень, які ще напередодні збиралися злагоджено разом з іншими отаманами зайти в Київ і тримати там оборону, чекаючи на основні сили, не віщувало нічого доброго. До того ж Шеремет так і не дізнався, чи вдалося Зеленому послати делегатів на Поділля, до Оскілка. І коли все ж таки вийшло, то чим скінчилися перемовини?

Звісно, тепер Артемові доводилося хіба гадати. Не знав, чи випаде найближчим часом нагода знову поговорити з отаманом. І чи стане Зелений узагалі розмовляти з ним. Хоч там як, але скорого повернення війська отаман не планував, судячи з його вранішньої промови. Якщо повстанців розбили, а ватажок живий, у того можуть змінитися плани. А може, навіть погляди.

Хтозна, раптом захоче стравити пару, шукаючи поруч зручного ворога серед чужаків…

Тому Шереметові зовсім не хотілося тепер без поважної причини потрапляти отаманові на очі. Хоч боягузом себе Артем ніколи не вважав.

Григоренчиха вже поспішила до хворої, щоб перевірити, чи міцно Маруся спить. І раптом Артем немовби прочитав її думки, зрозумівши неприховану тривогу: сотні могли повернутися, бо їх відігнали й переслідують регулярні частини червоних. Тож повстанці хочуть перегрупуватися, щоб боронити Трипілля від навали. Виходить, жінкам, дітям, хворим і старим треба думати, куди ховатися і як це все пережити. Відколи більшовики почали свою продрозверстку, села призвичаїлися до того, що будь — якої миті треба або боронитися, або рятуватися.

Він цілком відчув Катеринину тривогу. Маруся після операції ще не могла пересуватися сама. Щоб почала вставати, треба бодай три дні. Але й тоді вона не зможе вільно рухатися. Розійдуться шви — і може статися якесь лихо. Хоч досі начебто все було гаразд, проте Артем уже почав прикидати, як і куди доведеться перевозити хвору молодицю. Думки хаотично роїлися в його голові, коли це знадвору донісся цокіт копит. Вершник спинив коня. Почулися швидкі кроки — і прибулець загрюкав у двері. Григоренчиха, завжди сувора, стримана й буркотлива, враз спала з лиця, мовби відчуваючи біду, і, зиркнувши на Артема, поквапилася відмикати. Пролунало її звичне, сварливе:

— Чого ламаєш двері?! Лобом гаратай! Чорти тебе принесли!

Шеремет трошки заспокоївся. Коли б сталося щось варте серйозної уваги, то Катерина б уже метушилася. Однак другої миті він рвучко підвівся, бо не чекав, що в світлицю за хазяйкою не зайде, а ввалить, лунко грюкаючи чобітьми, розхристаний і розпашілий Яків Дзюба.

— Тут, дядьку? — запитав, ніби не бачив Шеремета, ще й так невимушено, наче той був йому за вірного товариша. — Здоровкатися нема коли. Ну ж бо, ноги на плечі, сам, тут панів нема. Отаман звелів.

Артем забув, що в чужій хаті, де, крім того, ще спить хвора.

— Ану, йди звідси!

— Ти чого, дядьку!

— Я кому сказав — геть, лайно таке! Подякуй, що револьвера в мене нема. Зате ножик є, ось, на столі, напохваті! Гуляй!

Дзюба ступив крок назад, глянув на нього, потім на Григоренчиху, і Артем несподівано завважив, що на вусатому Яковому лиці відбився абсолютно щирий, невдаваний подив.

— Бач, визвірився… Недоїв сьогодні? Кажу ж, Зелений прислав, по тебе! Збирайся, не гуляй. Розбили нас, поранені є.

— А послав він тебе, значить?..

— Чому ж послав! Сам прийшов. Згадав про тебе, дядьку, першим. А батько: точно, Якове, діло кажеш. Є ж свій лікар у Трипіллі. Ну, я й махом сюди. Так і стоятимеш? — тон ураз став трошки серйознішим. — Ти поспіши, справді тяжкі є.

Шеремет більше не перечив. Хай навіть говорив до нього Яків Дзюба.

9


З отаманом Артем тієї ночі так і не зустрівся, та й не дуже хотів.

Коли прийшов на сільський майдан і побачив збуджений гурт повстанців, піших і вершників, а поруч, у натовпі, жінок та молодиць, чиє голосіння вливалося в загальний чоловічий хор, то зрозумів: сам дасть собі раду, що треба робити. Гамір став суцільний, усеосяжний, обернувшись на єдине потужне гудіння. Майдан скидався на бджолиний вулик. Тож розібрати Шеремет нічого не міг. За якусь мить він побачив на возі пораненого, коло якого клопотався невеличкий гурт людей, і впевнено рушив туди:

— Е, селяни, розступіться! Доктор прийшов! — загорлав Дзюба.

— Заткни хайло, — процідив Артем.

— Слухай, дядьку, може, досить уже? Кинув би буржуйські звички, тут усе ж таки, кажуть, народна республіка. Гляди, хлопці тепер накручені.

— Будеш мене лякати? — кулаки Шеремета стислися самі собою, він глянув на пораненого, зціпив зуби, подумки порахував до десяти, а тоді сказав: — Краще відійди! Узагалі тримайся від мене якнайдалі! Щоб я тебе не бачив!

— То вже тебе не обходить, де я тримаюся, — відрубав Дзюба, і з його голосу чи не вперше за той короткий час, що Артем знав Якова, зникла простакуватість. — Роби своє діло, пане лікарю. І пам'ятай одне: для тебе тут кожен боєць будь — якої сотні — влада. Мені, бач, повірили. Тобі й таким, як ти, — ніколи. До того ж, кажу, хлопці накручені, злі. От бовкну, що ти комісарам плани здав. На місці порвуть, кіньми потопчуть, віриш?

Шеремет повірив щиро й відразу. Тож мовчки повернувся до Дзюби спиною, рішуче відсторонив від воза кількох людей і коротко, але голосно розпорядився:

— Вогню! Світла сюди!

Дивно, але до нього дослухалися: дуже скоро біля воза запалало кілька смолоскипів. Цього світла виявилося досить, щоб Артем побачив розстебнутий на грудях френч без погонів та інших нашивок і нерівну червону пляму. Із рани поволі текла кров. Узявши кволу руку й намацавши пульс, Артем нахилився ближче до лиця і побачив зовсім ще молодого чоловіка, навіть юнака, що кліпав очима і тяжко та хрипко дихав. З кожним видихом зсередини вихоплювався стогін.

— Микола, — почулося обіч. — Це Микола…

Повернувши голову, Шеремет уздрів біля себе таку ж юну дівчину. Спереду на її похапцем накинутому одязі теж були криваві плями, і Артем сікнувся був допомагати їй, та вчасно зрозумів: вона ж, мабуть, обіймала свого пораненого, тому й замастилася. При світлі смолоскипів він помітив вологу на її щоках, а тоді знову глянув на пораненого й мовив голосно:

— Хто переверне?

Кілька чоловіків, ні про що не питаючи, спритно й водночас обережно взяли хлопця за плечі, підняли його й поклали на бік. Жестом звелівши присвітити ближче, Шеремет нахилився, провів рукою по спині, шукаючи, але не знаходячи отвору. Тоді показав знаком перевернути хворого горілиць і промовив чи то до присутніх, чи то сам до себе:

— Оперувати треба. Різати.

— То ріж! — почулося з натовпу.

— Отут? — підніс голос Шеремет. — Я не Господь Бог, та й не тесаком же його кремсати! Операція потрібна. Ви тут десь шпиталь обладнали? Давно ж воюєте!

— Поранені по хатах, — озвався інший голос.

— У яку хату цього везти?

— До мене! — заплакана дівчина сіпнула Артема за рукав. — До нас! Він… Це мій… Микола Поклад… Ми хотіли вінчатися.

Шеремет зітхнув, але так, щоб це не видавалося занадто приречено.

— Не довеземо. Те, що його взагалі довезли сюди живим, — чудо Господнє. Тільки ж я див не творю, дорогенька.

— Він не помре! — закричала дівчина, зриваючись на істерику. — Не помре! Ви доктор, ви з Києва, ви вчилися на це! Микола буде жити, пообіцяйте!

— Не можу, — цієї миті, як ніколи, Артемові важко давалися такі слова. — Якби можна було витягти кулю просто тут, то ще пообіцяв би… Та й то… Але тепер…

Поранений на возі голосно захрипів. Тіло смикнулося, немов його пронизав електричний струм. На губах запухирилася червона піна, з кутика рота потекла цівка крові. За мить очі вже дивилися в чорне нічне небо. Простягти руку, Шеремет опустив йому повіки.

— Ні—і–і—і–і! — дівчина вчепилася Артемові в лікоть. — Не треба! Нащо ви зробили так! Не треба, не треба! Миколо!

— Хтось тут є з її рідні? — втомлено спитав Шеремет. — Забрати хтось її може?

Та вже й без його заклику до пригніченої розпачем дівчини підступили дві жінки. Найстарша була, певно, мати. Між другою з них, молодицею з покритим волоссям, і самою дівчиною навіть при тьмяному світлі смолоскипів Артем помітив неабияку подібність. Не інакше, як старша сестра. Заміжня або навіть удова. Щоб покінчити з цією справою, відвернувся, взяв з воза картуза й делікатно накрив ним мертве лице.

Тоді став так, щоб його могли добре бачити, і запитав голосно, немов намагаючись перекричати весь цей людський вулик:

— Поранені ще є? Де поранені?

10


Ранком Шеремет застав себе на лавці в сінях хати, куди заходив востаннє.

Запам'яталося: хазяїн, поки Артем порався коло інших, надумав сам собі виколупати кулю зі стегна. Коли Шеремет уперше переступив поріг тої хати, то йому здалося, що тут тільки — но когось убивали, бо боса господиня, підіткнувши спідницю вище колін і скинувши верхню сорочку, старанно змивала з підлоги криваву калюжу. Сам же повстанець сидів без штанів, накривши ноги для пристойності широким рушником, і, ніби нічого не сталося, пив самогон, закушуючи салом та цибулею. Із печі на татка позирали двоє хлопчиків. Шеремет не наважився б сказати, хто з них старший, а господиня, перехопивши погляд і наче прочитавши його думки, мовила:

— Степанко — то перед тим, як мого на війну забрили. Кузько — то як моєму за рік відпустку дали. За подвиги.

— За які? — поцікавився Артем.

— Німців порубав. У Галичині, — без ніяких гордощів, так, ніби розказує про оранку, пояснив хазяїн. — Мене в газеті друкували. Георгіївський кавалер.

— Зберігаємо, зараз покажу! — хазяйка кинула ганчірку, витерла руки об спідницю, ступила до кутка, де стояла ікона, та чоловік осадив:

— Не бігай, Ганно! Бач, людина в хату прийшла, чарку давай, чи що.

Звали його Федір Палій. На стіні під рушниками, подібно до образів на покутті, висів його фотопортрет із причепуреною, а через це ніби не такою жвавою Ганною та хлопцями на колінах. Але центром уваги як родини, так і київського фотографа, був справді георгіївський хрест першого ступеня.

— Обдурили тоді, морди, — сказав Палій незлобиво.

— Кого? — не зрозумів Шеремет.

— Мене. Усіх, кому чіпляли, — охоче пояснив Федір, бо, видно, ділився цим не вперше. — Ми, знаєш, коли пішли зніматися, ще перед революцією, спочатку зайшли в ательє на Подолі. Потім Ганя почала трубити — зайди та зайди до жида, в ювелірню. Той народ знається на таких штуках. Хай скаже, золотий хрест чи не дуже.

— Навіщо?

— Ти, чоловіче, в Ганьки спитайся, за яким чортом їй треба було знати, скільки в мене на грудях золота. Прийшли на свою голову. Жидок запхав собі таке кругле скельце в око, крутив, глядів, колупав, навіть на зуба брав, важив. Тоді каже: у вашому золотому хресті, шановний, золота трошки більше половини. Решта — срібло й мідь. Бач, халтура. Але ж за знімок заплатили, тому забрали. Хай собі буде халтура. Тепер царські хрести нічого не значать. Скасовані.

— Куди ж подів? Викинув?

— Нащо? Діти граються. Сідай уже до столу, бо на ногах ледь тримаєшся.

Але Шеремет, подякувавши, все одно наполіг на тому, щоб спершу оглянути рану й переконатися, чи Палій, бува, колупаючись у ній ножем, не наробив собі шкоди. Той запевнив, що все добре, бо перед тим випив для хоробрості дві чарки, жінка дала ложку в зуби, а саму рану обрізав кругом та залив горілкою.

— Як сльоза, — пояснив. — Усяку заразу вбиває.

Однак Артем ще раз промив рану, прочистив, наклав тугу пов'язку з саморобних бинтів, що їх завбачливо наготувала Ганна. Лише тоді сів за стіл і дозволив собі випити. Він зрозумів, що й справді втомився за цю ніч.

Палій командував півсотнею і так само спокійно, без поспіху, що, певно, було в його характері, розказав Артемові, як отамани вчора цілий день утримували Київ. Судячи з усього, Федір не належав до найближчого кола отамана Зеленого. Та коли виступили, то план майбутньої операції знали геть усі бійці трипільського повстанського загону.

— Хлопці Ілька Струка йшли з Петрівців, — розказував Палій так, наче завжди це знав, навіть готував наступ. — Там ще раніше збиралася армія. Два дні тому наш отаман отримав звідти цидулку. Ніби на Струка комісари вислали загін карателів, а хлопці в Петрівцях кого перебили, а кого захопили в полон. Трусонули легенько, то ті й виклали: Київ про наші наміри якось довідався, запросили військову підмогу. Значить, каже Зелений, чекати вже не можна. Треба почати раніше, ніж вони наспіють. Ну, тому ми й виступили так швидко.

— Пізніше планували?

— Трошки. Бач, не дуже були готові. А вони встигли.

…Зі слів свого нового знайомого Шеремет почув таке, у що навіть тепер, коли самому дивом удалося врятуватися від смерті, вірилося важко. Виявляється, виступивши одночасно, узгодивши свої дії через вістовців і не покладаючись зовсім на жодну регулярну армію, отамани намагалися щільно замкнути кільце довкола Києва. Наступали разом, ідучи з Петрівців, Обухова та Василькова. Попереду мчала повстанська кіннота, вона й удерлася в Київ зранку, захопивши всю Куренівку, прорвавшись на Поділ і витіснивши червоні загони з Царської площі[26] та Хрещатика. Але це Палій знав від інших, бо сам змушений був затриматися на Подолі.

— Бій? — спитав Артем, коли Федір перепинив свою мову, щоб узятися до ще однієї чарки.

— Дуля з маком, — відповів той, скрутив дулю, витер тилом долоні губи, крекнув. — Чорт його знає… От я з тобою тепер тут сиджу, горілку п'ю, жінка порається, діти сплять. Татко, виходить, удома, все добре. А міг би на Хрещатику лишитися, коли китайці полізли.

— Чому китайці?

— Біс його розбере, де вони їх, малих та жовтих, стільки собі понабирали. Уже коли верталися назад, почув від когось із хлопців: батько Ангел не встиг перекрити рейок. Їх залізницею навезли. Підмога, свіжі сили. Бо так ми б свої бастіони тримали. У комунарів, Артемку, людей насправді мало було. Змобілізували всіх. Наші бачили шпаків[27] із рушницями. Уже вичищали наші Київ від таких вояків. Потім почали закінчуватися боєприпаси. А без них як воювати?

— Точно, — погодився Шеремет, відчуваючи, як щораз дужче шумить від випитого в голові.

— Отож. Поки шукали складів, поки туди, поки сюди — бач, із боку Дарниці китайців нагнали. Їхня губчека теж отямилася, вдарили щосили. Тільки, кажу ж тобі, не було мене на Хрещатику.

— З тобою б, георгіївським кавалером, запросто відбилися б.

— А ти не пащекуй, — Палій не образився, не підніс голосу, просто зауважив, пояснюючи: — Хлопців почали дрібнити, ганяти вулицями. Заганяли в двори, в будинки. Створювали такі собі котли й варили, аж поки придушували. Хтось вирвався й відступив, більшість лишилася там. Не тільки наших, трипільців, — усі загони поскубли. У містах воювати ще треба вчитися, ось що я тобі скажу.

— Мені не треба. Отаманові вашому говори.

— Та й Зелений знає, — відмахнувся Федір. — Не в чистому полі, не в лісі партизанити, не по селах, де всі свої й однаково готові встромити кола комісарам у спини. Усе ж ніяк не докажу, чому живий лишився. Через братчика твого, чув?

Шеремет труснув головою.

— Нічого не розумію. Ти про кого?

— Дзюба Яків. Вас же разом хлопці привели? Ви ж наче один одного постріляти хотіли, хіба ні?

— Розстріляти мене, коли правду казати, збирався він, — Артем легенько стукнув кулаком по краю стола. — Знаєш, що цей Дзюба колись у чека служив?

— А я, Артемку, рубав німчуру на фронті за віру, царя та вітчизну, — він лукаво посміхнувся, засовався, мостячись зручніше, і його посмішка перейшла в гримасу, бо зачепив поранене місце. — Присягав государю імператору. Кругом війна, вже не перший рік. Люди не розібралися. То за одних виходять, то за других. Усе правильно робиться.

— Правильно? — Артем почав повільно тверезіти. — Чого це правильно? Хто таке сказав?

— Життя, чоловіче, — Палій знову налив чарки. — Дивись, скільки часу над народом стояло якесь начальство? І кожне, велике чи мале, каже нам, що, коли, як і чому треба робити. Завжди все вирішували за простих людей. Думали, як букви знають, то грамотні. Я, може, теж букви знаю, свої чотири класи відбув. Тільки багато в чому, Артемку, грамотніший за них. Усіх укупі. Таке тобі мало не кожний скаже тепер.

— Що скаже? — Шеремет досі нічого не розумів.

— У народу ніколи не питали, — хоч Федір говорив спокійно й далі, проте в його словах і навіть тоні забриніли нові звуки — нотки цілковитої впевненості. — Через те й світова революція. Народна влада. На — род — на, чуєш, як звучить? Не нового царя над нами поставлять, не жидівського комісара в шкірянці, не вічно п'яного кацапа, якому все кругом дай за його красиві очиці, бо він, бач, гноблений російський пролетар. Народ — це ми. І ми дуже довго не могли розібратися, що ж довкола діється та до чого. Через те, як ти кажеш, то з одними злигається людина, то з другими.

Логіку важко було зрозуміти. Ще важче — пояснити. Тому Шеремет лиш мовчки кивнув, і Палій, очевидно, сприйняв це по — своєму: ніби бесідник погодився. Задоволений собою, власним умінням переконувати й обстоювати свою правду, він закликав Артема почаркуватися, випив і повів далі:

— Так ото про Дзюбу. Ми з ним в одній сотні. Мені він теж не дуже, чесно скажу. Не можу розібрати, що він за один. Заведешся з ним, і таке враження, наче в гною вивалявся. А глянь з другого боку, то без Дзюби й діла б не було. Значить, хтось його тримає коло нас на цьому світі. Нащось же він потрібен. Сьогодні вдень, бач, життя мені врятував.

— Дзюба?

— Еге ж. Тільки… як би це… Добре, гляди сам, — Федір знову завовтузився, зачепивши рану й скривившись. — Ми зайшли на Поділ зі свого боку, як наказав батько Зелений. Місцевий люд розбігся по хатах, сидять, що твої миші. Тих, хто там був і в нас стріляв, змели за одним разом. Тоді чуємо — наказ: вирушати до Хрещатика на підмогу хлопцям Струка чи хто там у той час уже був. Коли бачу: Яків Дзюба підбив ще трьох козаків і добувається в якусь крамницю. А я знаю ту крамницю! Коли оте робили, дітям цукерки там купував!

Палій махнув рукою на вже знайому Артемові фотографію, намагаючись пояснити, що заходив до цукерні тоді ж, коли робив свій сімейний знімок. Помах вийшов рвучкий, майнув над свічкою, від чого раптом згас ґнотик. Щось пробурчавши собі під ніс, Федір знайшов, чим запалити. Вогник свічки знову висвітив його лице, тепер на ньому відбивалося якесь легке здивування, навіть заклопотаність.

— Отак. Виходить, почав Дзюба грабувати. І не просто: справжній погром влаштував! Там же власник — жидок. На Подолі такого зілля рясно посіяно! Нічого вони мені не зробили, але й любити в нас, по селах, їх особливо нема за що. До революції, за царя, ще так — сяк з ними вживалися. Млин десь тримають, спиртовий завод, купують продукцію в людей. Гроші платять, не великі, та заробити дають. А тоді, бач, повдягали разом шкіряні куртки, об'явилися комісарами, агітують по селах за комуну. Насправді ж вигрібають у селян хліб до зернини. Та й хіба тільки хліб?… Словом, нема чого панькатися з жидами, а надто тепер. Хоч вони, знаєш, усякі бувають. Той чоловік, наприклад, який цукерки продавав, їх, бач, і досі продає. Нащо його громити?

— Я теж так думаю, — мовив обережно Шеремет, розуміючи, що саме цієї миті може легко втрапити на слизьке, тож поклав собі не обговорювати небезпечних тем. — Але, бач, Дзюба — погромник!

— Сам воював?

— Лікар я.

— А у війську хіба лікарів не треба?

— Не воював, — признався Артем і тут — таки похапцем, ненавидячи за це сам себе, додав, ніби виправдовуючись: — Не встиг.

— То я тобі скажу як георгіївський кавалер. Нема такого наказу ніде на папері. Не записано це в жодному статуті. Але правило таке є: всякому переможцеві дають час на те, щоб погуляти на захоплених теренах.

— Щоб пограбувати когось?

— Щоб узяти трофеї. Дзюба — служивий, я так його трошки розгледів. Просто зарано почав вимагати отого свого права переможця. Не дочекався. Ще й хлопців підбив, сучий син…

Дивно, але те, що сказав Палій про Якова Дзюбу, перегукувалося з Шереметовими думками. Справді, якась двоїста натура. З одного боку, йому гидко було слухати про грабіжництво вчорашнього чекіста. Нічого іншого від таких Артем не сподівався. Але, з другого боку, чути про Дзюбині «подвиги» було й приємно. Навіть кортіло дізнатися ще, щоб ще більше переконатися в тому, що Дзюба — падлюка і трипільські повстанці це чудово розуміють. І незабаром можуть віддати йому по заслузі.

— Ти був проти, чи не так?

— За інших обставин сам би поліз, — щиро признався Палій. — Ну, от є такий закон, є! Таким, як ти, паничам, воно, може, й огидно. А нашому братові — саме воно. Тільки ж наказали висуватися на Хрещатик. А хлопці, бач, двері трощать та вікна б'ють. Сказав їм раз. Сказав два. Не доходить. Довелося відтягати. Сили трошки є.

Федір був міцний чолов'яга. Із тих, про кого кажуть: кулаком цвяхи забиває.

— Послухалися?

— Наші хлопці — відразу. Ми ж нічого, Федьку, кажуть. А Дзюба затявся. Ти, каже, мені не командир, дядьку. Отак і каже…

— Знаю. А ти?

— Ну, не витримав. Зацідив у писок. Усе як треба. Та ж таке воно завзяте, таке противне! Мало, бач. Поліз на мене, ще й револьвера тягне, перед носом махає. Тут уже не в крамниці, гори вона вогнем, річ. Я, бач, мішаюся не в своє діло, порушую, мовляв, його права. Ще й жидів бороню.

— Він тобі таке виявив?

— Атож. Значить, я теж не стояв. У самого револьвер наготований. Хлопці взялися нас розбороняти. Одне слово, почалася в нас там, на Подолі, своя війна, маленька тільки. Чесно сказати, забули, навіщо в Київ зайшли. Таке теж буває. Ну, а далі комунякам підмога прийшла. Бач, що воно виходить?

Шеремет замість відповіді мотнув головою.

— Отак, через Дзюбу, щоб він мені був здоровий, я й лишився на цьому світі.

До Артема аж зараз почав доходити звихнутий, народжений логікою громадянської війни, а проте справжній парадокс.

— Тобто, якби Дзюба не почав громити цукерні, то ви б усі разом прорвалися на Хрещатик і там, у середмісті, потрапили б незабаром у котел? Отже, цілком імовірно, вас, зокрема тебе, Федоре, там могли вбити? А так ти зачепився з тим Дзюбою і розгром обійшов тебе стороною?

— Бач, дійшло нарешті, — Палій знову говорив з переможним виглядом. — Не те щоб зовсім стороною, на нас теж полізли. Тільки їх було не так багато, можна було відбитися. Та й поскубли кацапів трошки. Тут уже з Дзюбою пліч — о–пліч воювали. Потім він узагалі прикривав, коли поранили. Витяг мене, допер до тачанки. Сів на віжки й сам вивіз. Засіли ми на околиці, ще й наших хлопців прикрили, як вони відступали. З кулемета він садить добряче…

— Хто?

— Та Яків же! Ну, хіба розбереш тут — як ви, інтелігенти, любите — свій він чи чужий?

Собі на це питання Шеремет уже давно відповів. Та все одно визнав: Палій своєю селянською досить простою логікою загнав його в глухий кут, із якого найближчим часом вийти навряд чи вдасться. Тож Артем надумав піти найпростішим з можливих шляхів — почав пити нарівні з пораненим хазяїном. А це теж було самовпевненою помилкою, як показав похмурий ранок. Проте питання, зовсім не підвладні Шереметовому розуму, таки розвіялися.

Підвівся з лавки. Трохи хитнуло, та минеться. Він уже знав напевне і давно до цього звик, хоч напивався навіть у війну не дуже часто.

Досі не міг уявити повною мірою, яким важливим був чи міг стати для трипільських повстанців учорашній день. Зате вчорашня дивна розмова за чаркою, коли згадував її наново, видалася йому вкрай потрібною. Насамперед для нього самого.

Дуже довго ми не могли розібратися, що відбувається довкола. Слова не професора з науковим ступенем, який прочитав сотні томів, знає кілька мов і бував у світах. Висновок зробив звичайний сільський чоловік, що побував на війні і має зовсім інший, ніж у вченого мужа, досвід.

Щось підказувало Артемові: саме такого досвіду бракує йому.

Він теж повинен розібратися в тому, що відбувається довкола. Війна — наслідок. А коли є наслідок, то мають бути й причини.

Цього квітневого ранку, після незвичної для себе пиятики з повстанцем загону отамана Зеленого, лікар Шеремет пояснив собі, чому повинен лишитися в Трипіллі.

Дарма що місцеві сповідують радянську владу — хай і без комуністів.

Частина третя


Дніпро



З середини березня майже в усіх повітах губернії відбуваються контрреволюційні виступи, що їх очолюють ватажки збройних погромних банд. Ці виступи в селах проходять під гаслами: «Хай живе незалежна Україна! Не дамо хліба в Московію!»

З інформаційного зведення Київського губвиконкому квітень 1919 року


Київська губернія, квітень — липень

1


Полонених захопив Середа.

Чи так було насправді, Шеремет не знав. Якби потовкся трохи серед бійців, дізнався б інші подробиці. Не ті, котрі в захваті переповідав Семен. Та хлопця ніхто не перебивав. Навпаки, бувалі вояки слухали його з ґречним терпінням, уважно, хоч, мабуть, і розуміли, що десь та й прибріхує той малий щупачок. Але дозволяли йому захлинатися власним геройством, ставилися поблажливо, по — батьківському, бо ж уранішня пригода стала для Середи чи не першим серйозним військовим подвигом.

На той час квітень уже майже добіг кінця. Від невдалої атаки зеленівців на Київ спливло кілька тижнів. Тепер Артема сприймали в Трипіллі так, ніби він там завжди жив. Не уродженцем тутешнім, звісно, але не чужинцем. Оселився чоловік серед трипільців, пустив сяке — таке коріння й притерся.

Він навіть знав, що дехто позаочі називає його Григоренчишин зять, однак підстав до того не було аніякісіньких. Справді, Катерина, ніби так і треба, лишила лікаря жити в себе. Почасти — щоб і далі доглядав Марусю, яка хоч і не зовсім ще жваво ходила, більше відлежувалася, та все одно помалу одужувала. Усе загоювалося скоріше, ніж передбачав Шеремет, і це дуже його дивувало. Адже жодних нормальних умов тут не було.

Хоч Артем навряд чи міг сказати точно, де в усій губернії можна знайти умови для одужання й не таких трудних, як Маруся. Тітка Григоренчиха кілька разів з усією властивою їй серйозністю казала: мовляв, лікує дівку рідна земля та своє, трипільське, повітря. Бо всякий, хто хоче швидше позбутися недуг, мусить іти, вибиваючись із сили. А як не годен іти, то повзти до рідного краю. І ліків жодних не треба.

Шеремет не сперечався з нею, бо визнавав: Марусі що не день, то кращає. Поведінка молодиці також змінилася. Вона вже не сприймала Артема за стороннього, дозволяла йому оглядати себе і не спиняла його рук кволим зусиллям. Та й свекруха перестала бурчати, коли лишала їх наодинці. Поки Шеремет доглядав хвору, в нього жодного разу не виникло тих думок. До того ж йому ще боліла втрата Лідії.

Говорили вони з Марусею мало. Спочатку пацієнтці було не до розмов. Потім затягло трипільське повсякдення, зокрема професійні обов'язки, бо ж медичної допомоги потребували не лише повстанці, а й цивільні, як називав Артем селян, котрі не воювали. Одне слово, зятем його охрестили, але нічого серйозного за цим прізвиськом не було — прикладки тут, у селі, прикладали багатьом, і саме так, жартома, Шеремет сприймав свій теперішній стан.

За весь цей час отамана бачив дуже мало. Не те щоб навмисне уникав із ним зустрічі. Ватажок повстанців мав інший клопіт: їздив повітом і роздавав селянам землю, чим викликав неабиякий захват у трипільців, які дістали свої наділи найпершими.

Однак, чуючи від різних людей, як відбувається та роздача, Артем раз по раз сумнівався в законності таких дій.

Звикнувши, щоб усе відповідало юридичній букві, Шеремет попервах ладен був, лаючи подумки себе найгіршими словами, визнати: більшовики створювали свої комуни по селах на законних підставах. Принаймні вони самі придумали ті закони, оприлюднили їх. А вже потім озброїлися, вимагаючи, щоб їхні закони виконували ті, кого вважали за громадян нової, робітничо — селянської, держави. Хто відмовлявся, той ставав для більшовиків злісним порушником. Значить, опинявся поза законом. Тож за комісарами йшли карателі.

Отамана довколишні села вітали як справжнього батька — визволителя. Особливо після того, як з Фастівського повіту дійшли чутки про перші села, що їх червоні карателі випалили до чорної землі. Людей вони теж не щадили. Причина була одна — відмова виконувати накази, здавати продовольство на потреби влади і збройний опір комісарським продовольчим загонам. Тутешні селяни, на думку Шеремета, свого часу не помилилися, довіривши свою долю Зеленому, тож їхні домівки вціліли.

Гасла на кшталт «Не дамо хліба в Московію!» стали дуже популярними. Їх навіть уживали у звичайних, побутових розмовах. Складалося враження, що, промовляючи їх, селяни узгоджують плани найближчих дій.

Артем загалом позитивно сприймав тутешні настрої.

Правда, оптимізм згасав щоразу, коли люди починали вголос підтримувати радянську владу, завзято відокремлюючи її від більшовицької. Шеремет своїх поглядів не змінив, далі вважаючи радянську владу за буквальне втілення більшовицької політики. Проте змушений був визнати, що саме Зелений наділяв людей обіцяною та омріяною землею.

Почав з рідного Трипілля, де кожному хазяїнові прирізав наділ, ще й склав перед тим купчу. Задля цього тримав коло себе двох нотарів, які посвідчували право володіти землею печатками на папері. Дістала такий документ і Катерина. Отаман порадив берегти його, мов зіницю ока, і Григоренчиха сприйняла буквально: роздобула навощений папір, загорнула в нього купчу світло — блакитного кольору і закопала на городі. Коли Шеремет попросив, то гордо показала. Але де саме закопала скарб, змовчала. Викопала, щоб Артем не бачив.

Те саме Зелений практикував по інших селах, возячи нотарів із собою. Перед розподілом землі збирав урочистий мітинг, де оголошував, що робить усе іменем радянської влади. Хоч насправді це було подарунками отамана.

Той документ, розумів Артем, можна було запросто оскаржити, коли в такий непевний час влада знову зміниться. Шкодуватимуть про це хіба тільки самі люди. Знову почнуться збройні сутички, і Шереметові чомусь здавалося, що цьому ніколи вже не буде кінця. Ну, принаймні найближчими місяцями. Відчувши радянську владу на собі, Артем не тішився ілюзіями, що вона так швидко змириться з існуванням повітових отаманів та їхніми невеличкими державами. Ясна річ, свої побоювання й прочуття він тримав при собі. Хоч події дедалі більше відповідали його прогнозам.

Почалося все з того, що, як виявив Артем, трипільські повстанці мали не лише добре озброєну армію, а й невеличку флотилію. Коли почув про неї вперше, то не повірив власним вухам. Звернув усе на звичну вже хвалькуватість Семена Середи. Той, пояснила якось Катерина, доводився Марусі якимось родичем, тому частенько товкся у них на подвір'ї. Якось Семен мимохідь повідав про те, що місцеві рибалки захопили більшовицьку вантажну баржу, яка везла Дніпром хліб і сіль.

Приводом, власне, стала та сама сіль: хлопець приволік Катерині півмішка. Коли запитала, де взяв, пояснив, викотивши груди: відбили, мовляв. Так Шеремет довідався про те, як трипільські рибалки на човнах підстерегли в плавнях дві баржі, налетіли зусібіч, оточили й узяли на абордаж. Поки червоні оговталися й заходилися давати відкоша, наспів «Зевс» — плавучий панцирник, недарма названий на честь античного бога — громовержця. На борту повстанці прилаштували невеличку, здобуту в якомусь бою гармату і, за словами Середи, влупили просто над захопленим буксиром.

— Стало двох виливанців, щоб ті зайди все зрозуміли! — гордо закінчив тоді хлопець оповідь про річковий бій. — Не всі там, правда, мали кебету. Нічого, таких наші покосили з кулемета. Проте, — додав він, — там мало хто вижив. Не пощастило.

— Кому?

— Та солдатам з матросами ж, тю! Правило таке, для всіх однакове — кидай зброю, стрибай у воду. Поки пливеш — живеш. Допливеш туди, куди куля не сягне, — вважай, пощастило. Можна обсохнути, дотьопати до своїх і розказати, яка в Трипіллі під батьком Зеленим сильна флотилія. Нас, бач, хіба з неба взяти можна. Наслати ці, знаєш, літальні машини…

— Аероплани, — сказав Шеремет механічно.

— Ага, їх. Добро народне, не дивись так. Хай кацапи бояться. Або домовляються.

— Про що домовляються?

— Про торгівлю, — поважно промовив Середа, косуючи на ліжко, де сиділа й слухала все Маруся. — Досить уже грабувати, вимагати… Пора купувати в селянина. Ми, знаєш, згодні й на натуральний обмін. Їм потрібен хліб, нам — плуги та борони. Усе справедливо, так усюди роблять.

— Сам додумався?

Шеремет знав відповідь, тож цілком сподівано почув:

— Батько отаман пояснив.

Більше питань у нього не виникало, але відтоді розмови про успішні напади на більшовицькі пароплави точилися в Трипіллі дедалі частіше. Артем ще не розумів, як йому, з його переконаннями, слід ставитися до натурального річкового піратства. Зрештою, переконував себе, не може називати себе справедливим той, хто не перемагає ворога в чесному бою, змусивши поважати власну силу, а чинить звичайний розбій. Та все ж Шеремет намагався бодай собі не видаватися інтелігентом — толстовцем, який не хоче визнавати права на трофеї, коли довкола вирує війна, що в неї втягнено сотні невеличких армій.

І ось тепер він стояв серед повстанців на трипільському майдані і слухав історію про те, як Семен Середа зловив шпигунів у дніпрових плавнях неподалік села.

2


— Сидимо, рибу ловимо…

— Яку рибу, Семене, вас же на варту поставили?!

Видно, ту історію хлопець переповідав уже не вперше. І не раз чув у відповідь подібний закид. Просто відмахнувся, немов проганяючи набридливого комара, і повів далі, пояснивши:

— Якщо просто так стовбичити, як на варті, з гвинтарями, то ніколи нікого не вполюєш. Вони, кацапські розвідники, думаєш, такі дурні? Навпаки, будуть обходити варту десятою дорогою.

— Ага, а ви заразом карасиків насмикаєте на юшку! — почувся з гурту інший голос.

Шеремет упізнав Федора Палія — той уже ходив, хіба що трошки накульгував. Коли Артем з простої цікавості наблизився до невеличкого натовпу, то його нового товариша поруч не було. З'явився, коли Середа почав хвалитися подвигом, і Шеремет мимоволі відзначив: Палій іде від штабної хати.

Глянувши йому за спину, Артем помітив пожвавлений рух довкола неї. Поки що не спішив пов'язувати це з історією, що так захопила хлопця, але відчув: щось — таки наближається. Трипільці, поки він жив серед них, завжди були готові до бою. Однак то була більше готовість військ боронитися від загрози, яка не от — от з'явилася, а існує хтозна — відколи, і до неї всі звикли. Але це зовсім не означало, ніби в Трипіллі з того й жили, що чекали на військовий наступ, сподіваючись його відбити.

Злості додавали відомості, що надходили з Києва. Повстанська розвідка часом приносила сторінки або цілі більшовицькі газети, де друкувалися розстрільні списки. Страчували полонених повстанців. І не лише з загонів Зеленого. Та на своїх і чужих тут загиблих не ділили, сиплючи прокльони комунякам, тільки — но дізнавалися про нових жертв чрезвичайки.

Одначе нового нападу повстанці не планували. Після невдалої київської операції зеленівці збиралися міцніше тримати глуху оборону, аніж серйозно готувати ще один наступ. Очевидно, подумав Шеремет, того вимагала певна військова стратегія отамана. Або, чого теж не можна відкидати, вичікувальна позиція Києва.

Артем, навіть мобілізований, одягши форму і попрацювавши у військовому шпиталі, все одно не вважав себе за людину військову. Попри пережите за останні місяці він не був готовий кардинально змінити свої переконання і взятися до зброї, бо й надалі волів робити своє діло. Скільки стане сили.

До того ж він погано знався на стратегіях партизанської війни. А саме її, здається, обрав Данило Зелений. І не тільки він, а й решта повсталих отаманів. Але навіть Артемового досвіду вистачало, щоб зрозуміти: довго таких селянських республік більшовики поруч себе не терпітимуть. Тож кожен день, прожитий більш — менш спокійно, невпинно наближав час, коли влада почне наступ не лише на бунтівне Трипілля, а й відразу на всі повсталі повіти.

Тим — то, помітивши метушню довкола штабу, Шеремет стер із себе усмішку, що її мимоволі викликав героїчний Семенів вигляд, глянув на сповнене серйозності Палієве обличчя і насторожився. Тим часом Середа відмахнувся й від Федора:

— Тут не так важливо, чи клює карась, чи не клює! Головне — сиди собі з вудкою, наче звичайний чоловік. Знаєш, є такі, що люблять ходити берегом від рибалки до рибалки, пхати кругом свої носи, питати, чи є рибка, чи ловиться. А потім, ніби знехотя, затягають у розмову. Починають розпитувати, хто, звідки, де, що, скільки, чого…

— Черв'як, — серйозним тоном докинув Остап Романюк, рябий, з підсмаленими від цигарок краями густих вусів; його старший брат служив священиком у сусідньому селі.

— Хто черв'як? — Семен спочатку здивувався, а потім зиркнув на рябого підозріло, спідлоба.

— Ти. Ну, як черв'як. Наживка, що її на гачок чіпляють, — охоче пояснив Романюк. — Сидиш собі на березі або десь за кущами. Вудка в руці. І неясно, хто кого ловить: ти карасів на черв'яка чи сам, як той черв'ячок, шпигунів. Це я так пояснюю, хлопче. Бо не всі розуміють тактики.

Не лише Артем до ладу не второпав, чи то кепкує рябий з Середи, а чи дійсно думає, що ніхто тут нічого не розуміє. Мабуть, усе ж таки перше, бо повстанці загули, підтримуючи Остапа й підбадьорюючи заразом Семена: мовляв, молодець, кажи ще, хлопче. Відчувши, що його таки шанують, хлопець ще ширше розправив плечі.

— От і я про це. Сиджу, значить, ловлю на живця. Мо', хто клюне. Коли це виходять двоє. Один — старший, другий — молодший, десь такий, як я. Помітили мене, підступили, поздоровкалися, те та се. Питають, як рибка, чи добре ловиться. Ніби місця шукають, придивляються. Самі, кажуть, із Дмитровичів, аж чую: клює рибка!

— Чого так? — вирвалося в Шеремета.

— Де ми, а де Дмитровичі! — вигукнув хлопець, якого знову підтримав гурт, дружнім гудінням схваливши його пильність. — Чого б це вони по рибку аж сюди, до нас, забрели? А ходять же попід берегом, зирять на кручі. Не інакше, як винюхують щось. Придивляються, де в нас тут пости з човнами. То я й питаюся в них: з Дмитровичів, значить? У мене там свояк, знаєте такого? І придумую прізвище з голови. Старший каже: ні, мовляв, такого не знаю. А молодий ну його сіпати: та як, у нього ж хата біля млина! Е — е, думаю, хлопці, кудись вас не туди понесло. Насторожили ви мене. Нічого, далеко не зайдете, — Семен переступив з ноги на ногу, поправив папаху, збивши її ближче до потилиці. — Заговорив з ними, про щось питаю. Аж бачу: вудка тільки в одного, молодшого. Старший узагалі не дуже говіркий, усе товариша смикає, щоб іти геть. Та йдіть собі, думаю. І пустив.

— Відпустив? — перепитав Романюк, і в його очах Шеремет прочитав іронічні вогники. — Зовсім?

— Ви дасте доказати чи ні? Совість майте! — певно, до Середи поволі стало доходити, що старші глузують з нього. — Вони пішли собі. Я вудку кинув — і за ними. Нікому з наших знаку не давав, сам хотів накрити їх. Крався попід берегом, але вони, гади, почули…

— Тупав, мабуть, мов кінь, — озвався Палій, уже не ховаючи посмішки.

— Чого причепився до нього? — гримнув Василь Сивий, що був і справді сивий, зробившись таким у шпиталі, де його відволодали після поранення на німецькому фронті, під Брусиловом. — Відзначився чоловік, двох шпигів вистежив і розкусив! Хіба є різниця, як ми їх потім скрутили?!

— О! Уже ми! — крекнув Романюк.

— Скажіть їм, дядьку Сивий! — аж тепер хлопець несподівано навіть для себе збився на звичайну образу. — Ви ж там так само були!

— Та був, слава Богу! — сивий повстанець виступив уперед. — Почув крики, схопив гвинторіза. Погнав туди, свиснув. Наших секретів уздовж берега було трохи. Та поки добігли, ті двоє мало не забили хлопака! Він же на них, бач, з револьвером поліз, тут же. Обігнав трошки, кинувся навперейми, дулом махає. Це ми пізніше дізналися.

— Хотів захопити! — Семена, здавалося, серйозно ображало іронічне ставлення старших до його героїзму. — Чого перед ними гратися в театр! Треба першим показувати силу!

— Вояк. Один проти двох, — буркнув рябий.

— Зате я ризикнув!

— Як вони ще не пристрелили тебе, Семене…

— Я молодшого відразу з ніг збив! Поки ми качалися, старший крутився поруч! Придивлявся, як би мені по голові вшкварити. Стріляти, мабуть, боявся.

— А отут правда! — кивнув Сивий. — Ми потім труснули ту парочку. Вони таки нюхали кругом, агенти губчека. Відчували: наш Семен там не сам. Тому теж не стріляли, хотіли впоратися так. Не подумали, сучата, що наші секрети близько. Та й Семен отак, сторч головою, не поліз би.

— Це все, що ви в них змогли випитати? — поцікавився Шеремет.

— Іншого хай добиваються від них у штабі в Зеленого! — відрубав Сивий. — То ми з ними розбалакалися, поки вели сюди. Вони, як з'ясувалося, не просто чужі. Навіть, чуєте, не з нашого повіту. Звідкілясь з — під Харкова привезли.

— Навіщо? — не зрозумів Артем.

— Тут іще пошукати треба того, хто б на комуняк отак робив! Як кого переагітували, то чутка моментом йде по селі. А хто до них біжить? П'янь та голота. Вояки з них ще такі—сякі. Знають, яким боком тримати рушницю, щоб не відстрелити собі бебехів. Ще до конвою можуть придатися. А в шпиги босоту не беруть, там серйозних треба. Ось і знаходять їх деінде.

— На цьому ж попадаються…

— А можуть і проскочити, — відбрив Сивий. — Добре, розходьтеся, хлопці, чого стовбичите. Героя вже послухали, діла багато.

Повстанський гурт розійшовся швидко. Хіба що Середа залишився ще стояти якийсь час, виявляючи образу на тих, хто належно не оцінив його геройського вчинку. Навіть нащось витяг із кишені суконних солдатських штанів нагана, постеріг, що на нього дивиться Шеремет, і демонстративно відкинув барабана, щоб перевірити, чи в усіх гніздах є патрони, а тоді гордо пішов геть, не озираючись. Артем глянув на Палія, який зі звичною незворушністю заклеював язиком скручену цигарку.

— Що в штабі? — запитав.

— А нічого, — Федір затягся, повівши широкими плечима. — Тобі скажи, Артемку, то ти ж паніку сіятимеш…

— Давно ти так про мене думаєш?

— Нічого я ні про кого не думаю. Усе одно ж почнеться. Знати б коли.

— Що почнеться?

— Роботи в тебе буде по саму зав'язку, лікарю. — Палій знову затягся. — Вони не відступляться, бач.

Шеремет скипів.

— Слухай, я точно не хлопчик! Хочеш щось сказати — кажи! А то ходиш кругом, слова з тебе не витягнеш!

— От чисто Ганька моя! — Федір сплюнув собі під ноги, в сіру куряву, густу коричневу слину. — Буває, прийдеш, сядеш, а вона як почне дзижчати мухою: чого всівся, чого мовчиш, мов стовп, поговорив би з жінкою, розказав би… Я сиджу, сиджу, потім не витримую: ти, кажу, що, дитина мала, щоб тобі казочок розповідати? Може, перед сном про курочку Рябу чи білого бичка? Дай, кажу, чоловікові поїсти й відпочити. Думаєш, замовкне? Де там! Знову починає: ти від жінки тільки борщу хочеш, а як поговорити треба, то тебе нема…

Артем приречено зітхнув.

— Слухай, Федьку, я не твоя Ганна. Слухаю оце тебе, а ти воду вариш. Краще б мовчав, далебі!

— А ти не запитуй дурного, — урвав його різко Палій і підступив ще ближче. — Таємниць нема. Отаман дасть сотникам потрібну команду — відразу знатиме ціле військо — селом чутка піде. І паніка. Зеленому вона в Трипіллі саме тепер непотрібна. Бо чесно тобі скажу: витрусили з полонених усе до крихти, і легше не стало. Сотники поділилися. Зелений насилу вкоськав.

— Чому?

Федір востаннє затягся, докуривши цигарку майже до краю, кинув недопалок у пилюку і старанно розтер носаком чобота.

— Штука така. Ці двоє не просто розвідка. Не одна пара. Кругом їх повно, що бліх на собаці. У Києві готують наступ на повіти, широким фронтом. Нібито на всі чохом, гамузом. Отамани тутешні печуть кацапам сраки. Підтягається регулярна армія, докторе. За чутками, багато кого вертають з фронтів, а деякі частини формують наново. Не лише солдати підуть, а й матроси. Це ударна сила, Артеме. Із ними тут не раз уже стикалися…

— Знаю, — промовив Шеремет глухо. — Вони минулої зими перерізали мало не чверть Києва. За кілька днів.

— Отаку зграю зараз цькують на нас, — кивнув Федір. — Більше ці двоє, що їх ото спіймали, нічого не знають. Думається, навмисне так кажуть, щоб залякати ордою. Проте… хтозна, може, навпаки, густять барви, щоб їм напевне повірили, пожаліли… Словом, частина наших тут же захотіла відступати під Чернігів, до батька Ангела.

— Навіщо?

— Щоб уберегти людей. Зібратися в один кулак, а потім ударити спільно. Підтягти ще кількох отаманів, так ми будемо сильніші.

— Мудро.

Сказавши це, Артем тут — таки пошкодував. Зрозумів, що згодився перед часом. На лице Палія впала тінь.

— Кажеш, мудро? — він звузив очі, лишаючись і далі спокійний, проте саме спокій стривожив Шеремета дужче, ніж якби Федір роздратовано гаркнув: — Мудро, кажеш? А люди? Жінки, діти, старі? Ти ж сам сказав: матросня вирізала купу народу в Києві за кілька днів. Скажеш, багато їм треба часу, аби спалити і знищити Трипілля разом із людьми? Дня забагато буде, ось що я тобі скажу! Тут комуністам ніхто живий непотрібен. Земля під ногами горітиме, тому для них найкраще — гасити пожежу зустрічним вогнем. Знаєш, як ліс гасять, коли загоряється? Людей виріжуть, хати на попіл. Дуже їм намуляло наше Трипілля… Ох, дуже…

— Ти не перебільшуєш?

У Шеремета це вихопилося. Хоч відповідь він знав і сам.

— Хіба ж тільки Трипілля?.. Губернія гуде, Артеме. Повсталі села в них у тилу. Тим часом як вони змушені воювати відразу на кілька фронтів. Тому Зелений та інші отамани для кацапні, що запалений ґніт нижче спини. Треба придушити всіх разом. І ти чоловік не дурний, сам усе чудово розумієш.

— Про інші села… Теж полонені виказали?

— Далися тобі ті нещасні бранці! — відмахнувся Палій. — Вони самі всього не знають і не можуть знати. Лише виказали, яке завдання поставили їм. Ще й просилися, щоб не вбивали. Ні, все інше — то вже здогади Зеленого. Наша розвідка теж щось та й приносить. Складається така невесела картинка. Але відступати й кидати тут людей отаман не буде категорично. Сказав, як сокирою врубав. Частина сотників за ним потягла, і я гадаю: правильно.

— Лишатися, приймати нерівний бій — так само втрачати людей.

— Боронитися — отак це зветься. Може, встоїмо. У нас на Дніпрі — броньовані пароплави. Береги під охороною, водою не підійдуть. Хіба розгорнуть широкий наступ усіма шляхами. Але й тоді… Словом, Зелений постановив так: якщо відступимо, то військо, може, збережемо й примножимо, однак вертатися вже не буде куди і боронити не буде кого. Ще невідомо, коли все почнеться, — Федір легенько ляснув Шеремета по плечі. — Тепер ясно, чому в тебе може бути багато діла найближчим часом?

— Упораюся.

— Головне — ти готовий до такого, Артемку. Тільки селом чуток не пускай… Тітку Григоренчиху знаю добре. Язик — як мітла в чорта. Тут — таки рознесе, що нас убивати їдуть. Тоді отаманові доведеться ще й від своїх, переляканих, відбиватися.

Сказавши все, що вважав за потрібне, Палій повернувся, ладнаючись іти у своїх справах.

— Федоре…

— Га? — озирнувся той через плече.

— То з бранцями що там?

— А що з ними? Вивели за село, на кручу, та й розстріляли. Кому вони треба, ще годувати…

3


Почалося скоро — швидше навіть, ніж думав Шеремет.

Коли вранці пролунав перший вибух, він саме робив у дворі гімнастику. Практикував нечасто, то запалюючись, то холонучи до фізичних вправ. Востаннє мучив тіло ними ще взимку, працюючи в шпиталі. Щоб повсякчас триматися в тонусі. Тепер знову до них повернувся, виконуючи комплекси японської гімнастики.

Попервах чомусь соромився Марусі. Молоду жінку його вправи неабияк зацікавили: дивилася на них щоранку, мов на диво дивне. Та невдовзі Артем, переборовши ніяковість, узявся до гімнастики ще охочіше. Марусі, що вже помалу одужувала, набридло лежати в хаті, тож вона виходила щоранку надвір, мостилася на призьбі й мовчки спостерігала за його рухами, наче дивилася на аматорську виставу чи на фільм в електричному театрі. Якось вона навіть поцікавилася, чи може робити щось таке сама, щоб рухатися вправніше. Шеремет не радив їй після операції різких рухів, зате пообіцяв: щойно зніме шви, можна і треба буде розминатися. Пообіцяв, що підбере потрібний, зручний для неї комплекс вправ…

Почувши, як удалині щось бухнуло, Артем миттю повернувся і глянув туди, звідки долинув страшний звук.

Спершу не побачив нічого.

Та враз ген — ген над дахами й верхівками дерев з'явилися клуби густого диму. Десь поруч, в одному з сусідніх дворів, голосно й розпачливо закричала жінка, крик підхопила Маруся, рвучко підвелася і знову зойкнула, взявшись рукою за бік. Другий вибух не забарився. Диму стало ще більше. Звідусіль закричали:

— Горить! Горить!

І сільська вулиця, мовби хто віддав такий наказ, наповнилася людьми.

Одні в паніці спішили втекти якнайдалі, раз у раз озираючись назад. Другі, навпаки, бігли туди, де вибухало й палало, щоб допомогти чи просто глянути, що там сталося і чи велика насувається небезпека. Жінки заганяли у двори дітей, відчайдушно кричали щось старі. Це все мішалося з собачим гавкотом та поодинокими пострілами, що линули з того краю Трипілля, від центрального майдану й церкви. Вершечок її бані Шеремет міг бачити, коли виходив на задній двір, до городу, щоб допомогти Катерині в господарстві, — досі без чоловіка в хаті їй і справді було важко. Хоч не відчував особливого потягу до землі і не мав ані навички, ані великої охоти до сільської праці, проте непереборне бажання допомагати людям брало над ним гору.

— Біжи в хату! — гаркнув він Марусі.

За мить уже сам опинився поруч, підхопив під руку, а потім — на руки. Вона не опиралася, лише черговий раз зойкнула, проте дозволила занести себе всередину. Артем розумів, що в хаті тепер не набагато безпечніше, ніж на подвір'ї. Однак він мусив іти. Тож, поклавши Марусю на ліжко, Шеремет натяг спідню сорочку, стару солдатську гімнастерку, що лишилася від хазяйчиного сина, і картуза. Ще десь валявся під лавкою широкий ремінь, та Шеремет думав обійтися без нього. Натомість підхопив з лавки нагана — зброю випросив, щойно надумав лишитися в Зеленого, і отримав її без ніяких заперечень.

— Куди ти? — запитала Маруся, хоча і так було все зрозуміло. — Я не хочу сама!

— Нічого ти не сама! — огризнувся Артем. — Залазь у погріб, сиди поки там. Чорт його знає, що почалося й коли скінчиться.

Помітив: жінка хотіла щось сказати йому, та передумала або втрималася. Натомість вона хтозна — нащо почала судомно хапати всякий одяг, що потрапляв їй на очі.

— Вернуся! — крикнув Шеремет.

Ступив до дверей — і його мало не збила Григоренчиха, влетівши до хати, немов випущене з гармати ядро.

— Церква! — закричала, не дивлячись ні на кого. — Храм горить! По хресту цілять, безбожники!

Артем відсторонив, буквально відсунув Катерину вбік. Не знаючи, чи треба ще щось говорити, повторив, уже обом:

— Повернуся я! Тут будьте! Лізьте в погріб!

Обидві почали щось казати разом, на два голоси, перекрикуючи одна одну, та Шеремет не розібрав. Скочив з хати, перетнув двір кількома широкими стрибками, вибіг на вулицю. Попереду тим часом знову бухнуло, і Артем зрозумів: звідкись луплять гармати. Найімовірніше, прямим націлом.

Дорогою змішався з натовпом повстанців. Вони теж бігли, тримаючи напоготові зброю. Почувши позад себе кінський тупіт, усі сипонули врізнобіч, пропускаючи вершників. Добігши разом з усіма до кінця, Шеремет повернув на центральну, ширшу вулицю, побачивши, як на неї звідусіль стікається рішучий озброєний натовп. Однак за мить його погляд прикипів до чорного стовпа диму. Зараз, біжучи просто до майдану, він бачив пожежу чіткіше.

Горіла церква.

Чорним димом заволокло вкриту свіжою фарбою баню. Часом на вершечку виринав позолочений хрест і знову ховався в густих клубах.

Ураз Шеремет почув різкий свист. Зрозумівши, що він означає, миттю завалився в пилюку, прикриваючи руками голову. Бухнуло десь дуже близько, земля здригнулася, чиясь нога перечепилася об нього — і поруч хтось упав, не стримуючи лайки. На зубах хруснув порох. Сплюнувши, Артем підвівся навкарачки, потім став на рівні. Перед очами металися в диму вершники, іржали коні, накази мішалися з викриками, уривками чулися заклики бігти то в один, то в другий бік.

Атака почалася.

І хоч Зелений готувався до такого розвитку подій, усе одно цей напад заскочив його зненацька. Саме тепер, саме цього ранку, коли, здавалося, довкола буяє весна, вишневий і яблуневий квіт сповиє хати, прикриє стріхи, захистить, а як Бог дасть, то й зупинить ворога. Але в одну мить усипані білим квітом дерева змішалися з чорним, чужим, страшним димом, а їхні пахощі перебив гострий, ядучий чад.

Землю вкотре труснуло. Шеремет уже не залягав, змусив себе втриматися на ногах. Роззирнувся, силкуючись розібратися в цьому хаосі й обдумуючи, що робити далі, але тут — таки зрозумів: дарма став стовпом. Озброєні повстанці сновигали довкола, не маючи наміру обходити його. Штовхнули спершу в спину, потім змусили відступити вбік, під самісінький тин. Артем спробував був запитати в когось, що коїться, куди треба йти і чи є взагалі якийсь наказ. Його не слухали, але, наче на щастя, звідкілясь виринув Палій — навіть у цій колотнечі спокійний, зібраний, туго затягнутий у портупею. Ремінь рушниці перетинав широкі груди впоперек, правиця стискала маузера, що видавався в його дебелій руці іграшковим.

— Із Дніпра луплять, падлюки! — вигукнув, але не тривожно — весело, загонисто, ніби давно чекав нагоди надерти зайдам чуба. — Водою підійшли! Церкву обстріляли, її з річки найкраще видно!

Повз них, не озираючись і клацаючи замком зброї, пробіг Яків Дзюба. Мимоволі провівши його поглядом, Шеремет якусь мить слухав Палія через верх, а тоді перепитав:

— Що?

— Школу зачепили, кажу! — гаркнув Федір. — Але туди не цілили навмисне! Смалять, мов у копійку! Куди вцілять — там і буде!

— Школа ж недалеко… Там, коло церкви…

— А я про що! Гайда! Вони себе самі загнали, сучі вилупки! Вернеться їм! Біжімо!

Почувши, що треба висуватися ближче до дніпрового берега, туди, де круча, Шеремет так і не розібрав, хто кого куди загнав і про що взагалі казав йому щойно Палій. Та коли нарешті дістався місця, де саме розгортався бій, побачив картину на власні очі — і все збагнув.

Хоч не був вояком. Тим паче стратегом. Тільки тут не треба ніяких спеціальних знань, навіть бойового досвіду, щоб усе зрозуміти. І належно оцінити стратегічний прорахунок червоних, які поки що здобували очевидну тактичну перемогу над трипільською армією.

Разом із Федором та іншими бійцями обійшовши небезпечне відкрите місце на лінії вогню, Шеремет опинився з того боку кручі, звідки можна було розгледіти бойові позиції. Побачив корабель — колись звичайний теплохід, на якому возили Дніпром пасажирів, а тепер укріплене по бортах бронею військове судно. Підійшовши під самий берег, воно стало так, щоб можна було обстрілювати ту частину Трипілля, яка розгорталася з цього боку. Села здавна будували, аби, пропливаючи повз них, усяк міг побачити церковну баню й чепурні, доглянуті хатки в усій красі. Але тепер задум предків утнув з трипільцями лихий жарт: саме ця місцина виявилася не лише найпридатнішою для обстрілу — тут після відповідної артпідготовки міг висадитися десант.

Шеремет бачив обвішаних зброєю червоних, які сновигали палубою. Їм вочевидь не терпілося зійти на берег і почати активний наступ. Залігши вздовж кручі, повстанці обстрілювали їх у відповідь. Але поки що гвинтівки огризалися невгаразд, хоч сотники й півсотники намагалися налагодити організовану оборону. Тим часом позад теплохода, наполовину прикритий кручею від прямого обстрілу, на воді тримався старенький, проте все одно досить міцний і маневрений буксир.

Значить, припустив Артем, атакувати все ж таки планують з води.

Гармата з борту теплохода — панцирника знову плюнула вогнем.

Шеремет озирнувся. Там, куди вона полетіла, раптом знявся стовп диму і миттю спалахнув вогонь. Палій, зберігаючи навіть серед свисту куль та розриву снарядів вартий наслідування спокій, злегка стукнув кулаком об землю і процідив, не зводячи очей з пожежі.

— Бачив я такі штуки. Запалювальні бомби. Спалити вони нас хочуть.

Аж тепер Артем угледів те, чого не запримітив, коли прибіг: ліворуч, досить далеко від кораблів річкового флоту червоних, дніпрові хвилі колихали пойнятий полум'ям катер — один із тих, що їх використовував отаман Зелений на потреби своєї армії. Поруч плавали мертві тіла, а з води вже вибиралися вцілілі повстанці, волочучи на берег пораненого. Шеремет знав, що мусить бігти туди. Але не зрушив з місця, повернувшись очима до плавучого панцирника, щоб переконатися: підійшовши до Трипілля з дуже вразливого боку, викотивши на палубу гармату й націливши її на село, червоні загнали себе в пастку. Самі того не розуміючи.

Певна річ, поки що вони вигравали. Та хай тільки корабель дасть задній хід, відпливе до середини річки, між берегами, і поміняє позицію — цієї переваги не стане. Міняти ж точку обстрілу хоч — не — хоч доведеться. Бо до берега вже підтягалися зеленівці, обсідали кручі з усіх боків та починали обстрілювати палубу теплохода, яку бачили перед собою, немов на долоні.

Червоні перевищували повстанців артилерією: бомби — запалки і далі вилітали з дул, поціляючи в стріхи. Однак, глянувши праворуч, Шеремет уздрів вершника, в якому впізнав отамана Зеленого. Той віддавав накази, що їх Артем зі свого місця не міг розчути: заважали вибухи й постріли.

Проте незабаром усе стало ясно без слів.

На кручу, що нависала над берегом, де стояв десантний теплохід, невеличкий гурт повстанців котив гармату.

Чи то здалося Шереметові, а чи в тому гурті й справді майнула знайома постать Якова Дзюби?

Старається, паскудник.

— Га?

Зрозумівши, що мимоволі сказав це вголос, Артем відмахнувся від Палія — мовляв, нічого. Згадав про наган у руці, примостився зручніше і наготувався стріляти. Хоч не уявляв, яка реальна буде користь від того й кого дістане револьверним пострілом звідси, з берега. Федір по — хазяйськи, шукаючи для себе зручного місця, прилаштувався поруч. Гвинтівку тримав напереваги. Маузера поклав коло себе, а тоді неквапом узяв на мушку корабельну палубу.

Гармату тим часом уже закріпляли на кручі, розвертаючи просто на ціль.

— Без прицілу, — процідив Палій, не відриваючись.

— Хто?

— Он, — Федір кивнув на гармату. — Трофей забрали. Ніхто до пуття користуватися не вміє. Набоїв мало.

— Але ж стріляли…

— Атож. Був гармаш — Василь Демченко. Ще з часів німецької… Убили його недавно.

— І що тепер?

Замість відповіді з корабля знову гримнуло.

Перечекавши, Палій зробив Шереметові якийсь незрозумілий знак рукою. Коли Артем трохи подався вперед, щоб запитати, той спинив коротким:

— Не каркай під руку.

Шеремет відсунувся. Лунали постріли. Рвалися бомби. Повстанці намагалися закидати ними корабель, та він був далеченько. Тож гарматні не долітали й вибухали прямо на березі.

Артем вкотре глянув на кручу.

Зелений уже спішився, знову давав якісь вказівки, активно жестикулюючи і, здається, зовсім не зважаючи на кулі. Із борту повстанські приготування вже давно помітили, але своєї гармати червоні поки що не чіпали. Сотники, взявши нарешті справу в свої руки, керували обстрілом. Тепер повстанці прикривали свого отамана й тих, хто був на кручі поряд з ним.

На палубі теж заметушилися і почали розвертати гармату.

Шеремет стиснув зуби. Навіть не воякові було ясно: коли прямо зараз гармата на кручі не заговорить, то її зметуть звідти кількома снарядами. Артем не сумнівався, що цього добра в червоних вистачало.

Поруч бабахнув постріл. Шереметові на якийсь час заклало вухо.

Він знав: це вистрілив Палій. І тут — таки побачив, що канонір, який порався коло гармати на теплоході, повалився. Тої ж миті підбігли інші бійці — і гримнув потужний залп, проте це була лише відповідь. Навряд чи хтось, крім Артема, знав, хто влучив у червоного гармаша. А Федір, спокійно перелігши на бік, клацнув замком свого манліхера[28], загнавши в патронник новий набій.

Погляд знову стрибнув на кручу. Ніколи не скаржившись на зір, Шеремет тепер не дуже вірив своїм очам, надто коли відстань така далека. Проте, придивившись уважніше, переконався: йому не здалося. Під прикриттям шаленої рушничної пальби, до якої вже додався короткий, уривчастий кулеметний цокіт, до отамана Зеленого вели діда в полотняних штанах, сорочці навипуск і старому піджаку. Вітер розвівав на непокритій голові неохайну кучму каштанового волосся. Артем, мабуть, зустрічав цього діда десь у селі, вітався, як заведено тут, але все одно не міг упізнати, хто то. Адже старих людей у Трипіллі жило чимало.

— Хто?..

— Не каркай, чорт! — урвав його Палій, так само старанно ловлячи на мушку того, хто після загибелі артилериста збирався дати гарматі ладу, а тоді процідив: — От же ж чор — р–рт…

— Ти чого?

— Ворушиться. Не будуть з мене люди, — буркнув Федір розчаровано і додав, говорячи це абсолютно серйозно: — Теє… Артемку… чуєш… Не кажи нікому… Ну, що Палій промазав…

Шеремет, навіть відчуваючи граничну серйозність ситуації, не стримав посмішки. Але, щоб не наражатися на Федорів гнів, закашлявся, прикривши долонею рота, і черговий раз зиркнув на кручу.

Старий, немов справжній командир, стояв біля гармати, керуючи повстанцями, що купчилися довкола. Зелений був поруч і теж віддавав якісь накази. Діяли всі на диво злагоджено. Забувши, що далі стискає револьвера, і не зробивши ще жодного пострілу, Артем не міг уже відвести своїх очей від кручі, відчувши десь глибоко всередині: у тій метушні справді є щось велике.

— Ну! — викрикнув Федір, спустивши курок і роздратовано сплюнувши.

Цього разу не вдалося навіть зачепити того, хто на палубі теплохода наново ладнав гармату.

Шеремет неначе прикипів поглядом до старого каноніра.

Гармату на кручі розвернули прямою наводкою на ціль. Дід ступив крок назад і нахилився. Артем не відразу, але зрозумів: той зирить у дуло.

Цілиться просто крізь нього.

Не витримав і собі загорлав, намагаючись перекричати рушничну, револьверну й кулеметну канонаду:

— Ну! Ну! Ну!

Старий не квапився.

Збоку видавалося, ніби він згадував, відживляв у своїй пам'яті щось давно забуте і наново вчився робити звичні колись речі.

А тоді з кручі гримнув постріл.

Снаряд влупив у палубу. Не в центр — ближче до корми. Але й цього виявилося досить, щоб червоні сипонули врозтіч. Біля їхньої гармати враз нікого не лишилося, та вони могли незабаром оговтатися: Шереметові чомусь здалося, що знову стрельнути повстанська гармата так скоро не зможе. Однак Зелений скористався з невеличкої переваги — командири вже вели своїх людей. Повстанці злагоджено посунули до берега з різних боків, намагаючись за одним заходом узяти червоних у лещата.

Буксир почав зграбно розвертатися й відступати. Зі спалахнулої теплохідної палуби стрибали бійці, силкуючись доплисти до другого корабля. Аж тепер наспіли звідусіль рибальські човни. Плавців наздоганяли, стріляли згори, били в голови, а в кого не могли влучити з першого пострілу, того намагалися притопити, орудуючи веслами й гаками. Тим часом червоних, що пострибали на берег і спробували прорватися, розстрілювали на місці, щоб не битися рукопаш.

Схопився зі свого місця й Палій. Мить — і теж побіг до берега. Так, ніби боявся, що йому не дістанеться ворогів. Шеремет теж підвівся, опинившись несподівано для себе в глибокому тилу цієї метушні.

Чи помилився, а чи й справді Яків Дзюба помчав за всіма не дуже охоче, тримаючись трошки позаду, проте вдаючи бурхливу діяльність у запалі атаки.

Але чорт з ним, з тим Дзюбою!

Шеремет мав, як лікар, багато діла і мусив робити його без спеціального на те наказу.

Позад нього горіла церква, палали хати.

Вітер бавився клубами чорного диму, шматуючи їх, коли іграшки набридали.

І брався за інші.

— Мені сказали — отамана поранено.

Хоча з порога Шеремет побачив, що це не так. Зелений сидів за столом, незвично розхристаний. Збоку скидався на гуляку, що повернувся додому і не знає, на яку ступити. Спати ще не хочеться, бо гульки і далі розбурхують кров, не даючи заспокоїтися. Але й сили на них уже нема. Найчастіше в таких випадках чоловік усіх розганяє геть, намагаючись зрозуміти на самоті, чого ж він сам хоче. У ці моменти відчуває себе мислителем, стратегом, здатним підкорити поля, ріки, степи, моря, небо й океани.

Перед отаманом стояв випитий до половини півштоф зі світлого скла, а поруч, у глиняному полумиску, — квашені огірки. Ще торішні. Від них ішов різкий кислий дух, тирячись кімнатою, що скидалася через це на сільський льох, де у вологому повітрі мішалися запахи всіх припасів. Крім того, на столі лежала хлібина, розрізана навпіл цибулина і накраяне грубими шматками сало.

П'яним Зелений не був.

Просто дуже втомився і не бачив іншого способу стравити пару, ніж чарка на самоті. Проте його все одно щось гризло.

Шеремет зрозумів це ще тоді, коли варта пропустила його до отамана, не запитавши, навіщо прийшов, хоч до найближчого оточення Данила Ільковича він не належав, а охорона, як мав змогу не раз постерегти, відзначалася неабиякою пильністю. Однак тепер, коли Трипілля оплакувало вбитих, піклувалося про поранених, побивалося за зруйнованими хатами, відбудовувало понівечений храм і взагалі — гуло, на всі лади обговорюючи свою перемогу, довкола хати, де стояв отаман, було на диво тихо. Заставши Зеленого заглибленим у себе й похмурим, Шеремет наважився припустити, що отаман відігнав усіх від себе в якомусь пориві. Поруч нема навіть наближених до нього командирів. Тож, не спинивши Артема коло входу, вартові, напевне, подумали: як зайшов, так і вийде. Мабуть, і самі встигли вже потрапити під гарячу руку.

— Хто сказав? — тон Зеленого підказав Артемові: отаманові зовсім нецікаво, хто там що говорить і про кого.

— Люди не бачили вас по обіді, — пояснив Шеремет. — Після пережитого сьогодні хотіли побачити свого батька. Як усякі діти, — порівняння вихопилося мимоволі. — Звісно, пішов поголос, що отамана поранено. Лежить, нікого до себе не пускає, щоб не лякати народ.

— Ниньки пощастило. Цілий. Але нас сьогодні трусонули.

— Війна, — Артем не знайшов інших слів.

— Отож. Побачив? Живий отаман?

— Як кажуть у таких випадках, Богу дякувати. Ну, не буду заважати.

Розвернувшись, Шеремет зробив крок до дверей.

— Стій!

Прозвучало це різко, вигук немов штовхнув Шеремета в спину. Артем озирнувся. Зелений подався вперед, упершись руками на край стола. Дивився поперед себе. Зі свого місця Шеремет навіть при тьмяному світлі гасової лампи міг розібрати: отаманів погляд усе ж таки посоловів.

— Щось не так?

— Посидь зі мною. Поговоримо.

— Здається, ви хотіли побути на самоті, пане отамане.

— То здається. Що скажуть мої хлопці, знаю. Ти цікавий. Не такий, інакший. Може, почую щось не таке, інакше.

— Навряд чи я можу врадити вас, пане Зелений.

— А я не радитися з тобою буду! — він ледь підніс голос. — Є в мене, з ким радитися. Поговорити треба. Сідай.

Шеремет бачив за своє недовге, проте насичене життя земського лікаря і таких, що якоїсь миті мають доконечну потребу з кимось погомоніти. Не поспілкуватися, обмінюючись думками, а просто виговоритися. І не наодинці, а маючи перед собою вдячного слухача. Артем іще вагався, чи вдовольнить його така роль. Та Зелений уже все зважив за нього. Підвівся, обійшов кругом стола, перетнув кімнату кількома широкими кроками, поклав важку руку Артемові на плече й легенько підштовхнув. Не було іншої ради, як погодитися.

Поки влаштовувався, отаман відшукав чарку з товстого скла, поставив перед Шереметом, налив. Собі хлюпнув менше, десь третину. Дочекався, поки гість вип'є, видихне, захрумкотить огірком. А тоді вихилив сам і відразу спитав, немов стрельнув, не цілячись:

— Бачив, як ми їх сьогодні?

— Гармата на кручі вчасно почала. До речі, де взявся той старий?

— Дід? Панас Головко — старий вояк. Він ще в царській армії був за гармаша. У москалі забрили молодим. Усі війни пройшов, які були тоді. Давно просився в моє військо, з того року, відколи все почалося. А я все ганяв: старі ви, кажу, діду, сидіть собі в хаті. Ми за вас якось повоюємо. Знаєш, що говорив на те? Не треба, каже, Даниле Ільковичу, якось воювати. Добре воюйте, женіть тих зайд з нашої землі. Бач, знадобився — таки.

Усередині Шеремета вже поволі розтікалася, теплом розходилася, розслабляючи тіло й думки, горілка. Додалося сміливості.

— У вас настрій… Не зовсім переможця… Чи мені здається?

Зелений неквапом відсунув чарку, стукнувши нігтем по пляшці.

— На це не дивись. Я дурним зіллям не бавлюся. На засланні трохи більше пив. Зараз не можна. Хлопцям забороняю так само, хоч не завжди. Часом і нашим треба. Сьогодні дозволив собі трохи вмочити губи. Думається краще.

— Отже, є про що подумати?

— Завжди є про що подумати. А тепер і поготів. Бо ти, лікарю, навряд чи помітив, чим на нас поперли.

— Чого ж? Бачив. Плавучий панцирник. Підбитий стоїть досі коло берега. Дітвора там уже лазить, — спробував пожартувати. — Звір мертвий, більше не кусається.

— Цей звір, може, і ні. Інші наскочать, ще більші й сильніші. Живих з команди наші хлопці, вважай, не лишили, а дарма. Ті могли багато розказати. Та я мовчу, бо не давав наказу брати полонених. Тільки той панцирник, коли ти ще не зрозумів, у більшовиків не один.

— Здогадуюся.

— Навряд, — різко перервав Зелений.

І Артем згадав, що не слід підтримувати розмову. Треба мовчати й слухати.

— Не знаєш ти нічого. Та і я не можу всього уявити, осягнути в повному масштабі. Він, масштаб, великий. Шпигунів зловили днями, чув?

Шеремет кивнув.

— Вони теж не все могли розказати. Хоч боялися, трусилися, просилися, щоб їх пустили, бо, значить, такі самі селяни. Бачте, змусили їх… Гори вони вогнем. Та не лише про них мова. Розвідка моя теж працює і ще раніше донесла: проти Трипілля комуняки ладнають великий флот. Команди всі — сама кацапня, матроси Балтійського флоту. Чув я, червона матросня вже топила Київ у крові.

— Я це навіть бачив.

— Але ж ти цивільний, хоч тримаєш при собі нагана. Річ наживна, то таке. Подумай про інше: куди більшовики завжди кидають матросиків? Я тобі скажу: на передову. Це в них такі ударні штурмові загони, та ще й каральні. Вони не знають жалю, в них нема нічого людського. Усе змітають на своєму шляху. А таку дурну силу, лікарю, аби на кого не посилають. Що виходить?

Відповідь після сказаного лежала на поверхні.

— Вашу армію червоні вважають за серйозну силу, отамане.

— І не тільки мою! — Зелений значуще підніс вказівного пальця. — Маю я зв'язок із загонами Струка, Ангела, Дякова… Чого там — з усіма отаманами, які гуляють по нашій та сусідніх губерніях. Усі останнім часом стикаються не з чрезвичайкою, куди понабирали різну наволоч. Проти повсталих повітів кидають регулярні армійські частини. Так принаймні здається.

— Цього не може бути.

— Чому? — отаман не запитав — виплюнув коротку фразу.

— Війна. Червоні б'ються широким фронтом. З Петлюрою, до речі, також. Вони не оголятимуть флангів. Щоб зрозуміти це, не треба бути великим військовим стратегом. Хоч додаткових сил, як я розумію, більшовики сформувати так швидко не змогли б.

— А бач! — вигукнув Зелений. — Ти ж сам усе сказав! Матросня — вона звідки? Балтійці, трошки чорноморці, з Криму. Тягнуть їх сюди замість перекинути на передній край. Нехай там, я чув, Петлюра наче намагається з червоними про щось домовитися. Моє посольство, ще коли від Оскілка вернулося, повідомило: нічого не вийде. Не до переговорів. Хай так. Я про матросиків. Їм і без Петлюри є тут із ким воювати. Фронт, бач, великий. Тільки гляди, як воно виходить: кораблі, панцировані машини, кулемети — це все не на передову, а сюди, на нас, на українське село! Значить, ми їм муляємо!

У цих словах почулася неприхована гордість. Проте, блиснувши, отаманів настрій згас. Його лице знову вкрила тінь, і він зосередився.

— І добре це, і погано, ось що скажу.

— Не розумію…

— Сам не готовий зрозуміти й визнати, — мовив Зелений. — Але хай там як, а ми сьогодні відбилися не назавжди. Червоні рани залижуть дуже скоро, і на нас посуне нова сила. Ще більша. Не тільки Дніпром — від Києва, лавою. Поки ми добивали їхній плавучий панцирник, на підступах до Трипілля на півсотню Гната Дороша налетів кінний роз'їзд. Хлопці показали зуби. Але ті чомусь у бій не встрявали, хутенько відступили. Так собі думаю, надійшло якесь повідомлення: ми тут добряче огризаємося. Зайти поки не наважилися. Усе одно не втихомиряться, не дадуть спокою.

— Отже, слід чекати на нову атаку, пане отамане?

— Мало чекати. Треба думати, що і як робити. Бо піді мною близько трьох тисяч шабель. Попре армія — довго не простоїмо. А вона попре, пане лікарю, чує моє серце… Та й нюху особливого не треба: ясно все. Новий, потужніший наступ — лише питання часу. Селянські повстання для комуняк — удар у спину. Другий фронт, якщо хочеш. Згоден?

Шеремет знизав плечима.

— Можна й так сказати…

— Ну, а я ось незгоден! — отаман стукнув кулаком по столу, потім налив Артемові і остаточно розходився. — Нема в губерніях великого, широкого народного фронту! Є роздрібнені війська отаманів. Кожен стоїть сам за себе, проти всіх і за вільну Україну, хай навіть тепер це звучить, ніби гасло. Але за Україну, пане лікарю, треба стояти не окремими селами! Не проголошувати її на якомусь хуторі, де ти сам голова держави, а родичі — твої громадяни!

— Секундочку! — Шеремет теж почав розпалюватися і в пориві подався вперед. — Ви ж самі маєте цілу Трипільську республіку!

— Хто сказав, що це назавжди? Хіба я ставлю Трипілля окремо від України? Тепер кожен робить, що мусить і як може! Та минули вже ті часи, коли гуртувалися на своїх майданах, біля церков та шкіл! Тоді давали відсіч владі, змушували її шанувати себе. Нині ж поодинці багато не навоюєш. Надто проти дикої та п'яної матросні з багнетами, — отаман зітхнув. — Тож сиджу оце і думаю, як і з ким починати перемовини. Потрібен єдиний селянський повстанський фронт. Сила на силу, розумієш? Лише так зможемо переламати ситуацію.

— Ви про що?

— Хочуть широкий фронт — матимуть! — кулак отамана знову вдарив у стіл. — Тільки — но отамани об'єднаються й почнуть діяти спільно, не буде в червоних комісарів проти нас окремої армії. Доведеться знімати з передової більше частин. Ми відтягнемо їх на себе, але й по червоних ударять, по слабких місцях! Вони почнуть відступати, а їх звідусіль оточуватимуть, затискатимуть, не даватимуть продиху! Поки не вичавлять наволоч погану, жидівсько — комісарську, наче воду з брудної ганчірки!

Стиснувши правицю, отаман наочно показав, чого прагне досягти.

Шеремет змовчав, випив другу чарку. Цей раз у голову стукнуло швидко, ще трохи — і заіскрять очі. Стуливши повіки міцніше, ніби справді боявся цього, Артем сказав, видихаючи:

— То ви за об'єднання? Усіх отаманів?

— Проти регулярних сил Червоної армії, комунії, більшовицької влади. За радянську владу та вільну Україну, — кивнув Зелений.

— Хто поведе? Хто буде головним отаманом? Без головного — ніяк. Хіба не ясно: всі, хто з вами згоден, повинні домовитися про старшинство. Один мусить вести. Не буває у великому війську кількох командирів.

— Тому й не кваплюся, — розвів Зелений руками. — Тут усяк — сам собі отаман. І я такий самий. Вибори треба робити. Між собою обирати. Ось про що сиджу й думаю.

— Мудро, — зараз Шеремет говорив абсолютно щиро. — Ну, а час на це є? Мабуть, не скоро діло почне ладитися…

— Якщо взагалі почне, — сказав отаман. — Часу таки мало. Червоні можуть повернутися на Трипілля завтра, за два дні, за тиждень. Не маю права розпорошуватися. Нехай поведу з отаманами розмову — їм теж не до балачок, на всіх комісари тиснуть. Знати б, чи буде передих.

— Зі своїм штабом обговорювали? Я наче сторонній, нічим не зараджу…

— Слушно, — погодився Зелений. — Тільки з моїми сотниками про таке балакати поки що зарано. Готуються відбивати новий наступ, вишколюють вояків. А як почують, що когось можуть покликати на отамана замість Зеленого… Ні, перед тим краще все добре ворушити мізками. Від тебе хотів почути, чи правильно мислю.

— Чому саме від мене?

— Якби не прийшов сам, навіть не згадав би про тебе, — чесно визнав отаман. — Та як ти вже тут, то послухай. Збоку, сторонньому, воно видніше.

Шеремет підвівся з лавки. Обсмикнув стару гімнастерку.

— Мені, думаю, краще піти.

— Чого це? — Зелений скинув брови.

— Нічого не зможу нарадити отаманові.

Повернувся й пішов геть. Цього разу не зупиняли, Артем вийшов, трошки хитаючись від випитого. І поки вертався до Григоренчихи, переконував себе, що вчинив правильно. Ніхто тепер не здатен ані підтвердити, ані розвіяти сумнівів Зеленого.

Розмовляти з ним у такий момент — товкти воду в ступі. Усе одно остаточне рішення прийматиме сам.

Тож Шеремет не хотів марнувати часу на пусті, як йому гадалося, балачки.

Він не збирався говорити з Данилом Ільковичем Терпилом про те, як краще воювати за перемогу радянської влади.

5


Війська повернулися за тиждень.

Почалося раптово. Шеремет не встиг зрозуміти до пуття, що відбувається. А коли почув гарматні залпи і щораз ближчий цокіт кулеметів, то стало ясно: на Трипілля суне густа червона хмара.

Дотепер думалося, що мають вони більше часу. Після переможного бою на дніпровому березі трошки вляглося. Селяни жваво обговорювали вже не битву, а оранку, сівбу та городи. І не тільки обговорювали, а, звично засукавши рукави, взялися до роботи. Навіть деякі повстанці—зеленівці відклали зброю вбік і заходилися робити те, заради чого воювали, — почали вільно і спокійно працювати на своїй землі.

Не пасла задніх і Катерина. Невістка, хоч одужувала впевнено й могла рухатися майже так само спритно, як до операції, до роботи стати не могла. Тож Григоренчиха, не воліючи чути ніяких заперечень, наказала Артемові братися до хазяйства. Мовляв, усе одно зятем дражнять, то хай хоч зиск із цього буде. Теща — не теща, жарти — не жарти, а солом'яну вдову мацав, хай ти хоч сто разів лікар. Тож, будь ласкавий, господарюй, запрягайся в роботу. Весна прийшла. Гаряча пора для селянина. Дивно, але проста селянська праця додавала якогось незвичного спокою.

Пораючись на землі, Шеремет часом забував про реальну загрозу нового, сильнішого, кривавішого нападу. Плекаючи десь глибоко явно безглузду думку, ніби трипільцям, а заразом і решті повітових повсталих громад, якийсь час дадуть спокій. Дивись, влада почне переговори, з'являться домовленості. Бо, хай там як, але Зелений в одному мав рацію: збройна боротьба з повітовими отаманами, придушення масштабної партизанщини в тилу потребує додаткових чималих зусиль. Навряд чи їх можна виправдати, послабивши й оголивши основний фронт. Та й не на часі воно тепер. Діставши по зубах, червоні бодай заради перепочинку мають подумати про тимчасове перемир'я з отаманами. Чи спробувати поміняти тактику, схиливши їх на свій бік і послабивши тиск на себе.

Звісно, Артем навіть не припускав, що сам діятиме спільно з більшовиками. Але хтось з отаманів міг на таке піти. Не конче Зелений. Проте всякий, хто погодиться на таку, хай нетривалу, злуку, може раптом опинитись у Данила Ільковича в тилу…

Усім цим роздумам прийшов край, коли травневим ранком Трипілля атакували.

Над хатами відразу повис, злившись водно, розпачливий протяжний жіночий крик. Забідкалася Катерина, женучи до хати Марусю. Поки жінки метушилися, Шеремет устиг забігти в хату, схопити револьвера і, ще не знаючи, куди слід бігти й що треба робити, вилетів з двору, помчавши на постріли. За цей час у нього вигострився нюх, який віщував: цього разу слід чекати чогось набагато серйознішого, трагічнішого.

Бігши до майдану, він силкувався розібратися в загальному хаосі довкола, аж раптом почув над головою пронизливий свист. Другої миті щось вибухнуло — і світ став дибки. Труснуло. Шеремет упав. Поруч повалилися на землю інші повстанці та звичайні селяни, що тікали з пекла. Трошки присипало землею, і тут — таки гримнуло ще, вже в іншому місці. Довго не лежав, звівся на рівні ноги, зрозумів, що гарматні снаряди летять, як і того разу, від Дніпра.

Очевидно, знову підійшов флот.

Повстанці могли діяти, як і минулого разу. Тим паче, гармата відтоді стояла на кручі, націлена на небезпечний берег. Однак навички, набуті останніми місяцями, підказували: щось пішло не так. Озброєні бійці не висувалися до берега. Навпаки, здається, відступали. Без надмірної паніки. Організовано. Але відступали.

За мить знову бухнуло, тепер ще далі, і тут же на Артема налетів скуйовджений і розхристаний Середа. Стискаючи в правій руці гвинтівку, лівою хлопець нащось махав на бігу, мимоволі вдаривши Шеремета в груди.

— Стій! Куди! — Артем сіпнув Семена за лікоть. — Що там таке?

— Пруть! — загорлав Середа йому в лице. — Дніпром сунуть кораблі! Четверо нарахували чи п'ятеро! Наші горять, збили на підходах! Луплять із гармат, на березі живого місця нема!

— Ти звідти? — Артем труснув його за плечі. — Робити що?

— Наче відходимо!

— Зовсім?

Шеремет розумів — іншої ради тепер нема. І все одно не вірив до кінця, що отаман Зелений віддасть наказ відступити, покинути Трипілля ворогові на наругу.

— Їх тьма! З усіх сторін лізуть! — Семен важко дихав, раз по раз пориваючись кудись бігти, так що Артем насилу здержував його. — Наші сотні розгорнулися на тій, — махнув рукою, — околиці! Довго не протримаються! Прикриватимуть, поки будуть відходити основні сили!

— Де ти це почув? Що далі?

Шереметові справді хотілося дізнатися, що робити далі. Лишатися в Трипіллі не мав наміру. Але тікати до лісу й ховатися там, немов тхір у норі, теж не збирався.

— Відходити! — випалив Семен. — Може, оборону візьмуть! Я до своєї сотні, ми прикриваємо!

Нарешті вирвавшись, Середа помчав уперед, змішався з іншими і зник з очей. Неподалік вибухи знову здибили землю. З боку Дніпра злагоджено стріляли кулемети. Трохи постоявши, покрутивши головою, Шеремет міцно стис руків'я нагана, повернувся й подався до дніпрового берега.

Довкола рвалися снаряди.

Палали хати. У диму ширяли перелякані лелеки, зігнані зі своїх звичних гнізд. Одне з таких було намощене поряд з Григоренчишиною хатою. Коли цієї весни мешканець повернувся туди, Артем не знати чого почав щоранку вітатися з цибатим птахом. Чорні клуби затуляли травневе небо, застилали сонце. День мимоволі переходив у ранній вечір.

Діставшись на околицю й вибігши на відкриту місцину, Артем зупинився і завмер, на якусь мить прикипівши поглядом до страшного й водночас могутнього батального видовища.

Уздовж дніпрового берега вже пришвартувалися три пароплави. Позад них курсували ще два судна, гудучи й пускаючи в небо густий темний дим. Із палуб били гармати, прикриваючи десант: матроси, в помітних навіть здалеку легких розстібнутих бушлатах чи піджаках, з — під яких визирали смугасті тільники, стрибали на берег, шикувалися і наступали, стріляючи на ходу. З ними мішалися бійці в зелених гімнастерках, та «смугастих» було більше. Тіснили повстанців з якоюсь завзятою, веселою злістю, підбадьорюючи себе голосними, густо пересипаними лютим матюччям тирадами. Зеленівці, які були в перших лавах, поволі відступали назад, уникаючи чомусь битися врукопаш, а ті, чий відступ вони прикривали, рухалися швидше, раз по раз оглядаючись і неприцільно стріляючи на ходу.

Стримати десант, здається, було можна. Проте, глянувши ліворуч, Шеремет побачив, як із — за кручі стіною висунулися кіннотники, розосереджуючись на ходу і легко підминаючи повстанську піхоту. Ляснуло кілька влучних пострілів. Кілька коней упали підкошені, але навали це не спинило: вершники вправно вимахували оголеними шаблями, збивали піших повстанців з ніг і топтали ще живих людей кіньми. Переможне глузування нестримно наближалося.

Артем, не зовсім усвідомлюючи свій намір, скинув руку з револьвером і двічі натиснув на гачок, не цілячись. Однаково стріляти не навчився, дарма що мав таку можливість. Проте дати ладу револьверові чи гвинтівці міг. Пальнув, щоб не стояти як стовп. Просто щоб не було соромно перед собою. А потім позадкував. Спочатку — поволі, тоді — швидше, швидше, ще швидше…

У тому, що перемоги сьогодні не здобудуть і повстанське військо покине Трипілля, Шеремет не сумнівався. Лишилося пояснити самому собі, як це назвати — відступом чи панічною втечею? Злагоджені рушничні залпи і зграйний хор кулеметів чулися чіткіше. Що далі, то рідше їм відповідали постріли, які б могли свідчити про шалений опір повстанців і їхній намір утримати позиції.

Артем знову почав вагатися, чи варто лишатися. Остання розмова з отаманом ще раз показала, яка широка прірва лежить між ними. Йому, міському до кісткового мозку лікарю, людині мирної професії, не місце серед сільських партизанів. Нищівний вир, який поглинав самостійну республіку отамана Зеленого, давав Шереметові несподіваний шанс зникнути, бо ж тепер і справді нікому нема до нього діла. Він ураз відчув, що готовий зробити цей рішучий крок. Тим паче триматися тут нема за що. Ніяких речей, ніякого майна, ніяких зобов'язань…

Маруся Григоренко.

Чому вона раптом зринула в пам'яті, Артем не міг пояснити. Щойно згадав хвору, яку доглядав, а отже, відповідав за її життя, — і ноги самі понесли його до Григоренчишиної хати. Біг не вулицями — хотів проскочити городами. Боявся заплутатися. Але такий шлях точно буде коротшим. Часу, він припускав, лишилося небагато. До гарматних вибухів, стрілянини й людського гамору долучилися собаки: гавкіт, здавалося, перекрикував усі звуки війни. Складалося враження, ніби хазяйські пси змовлялися незрозумілою людям мовою, прагнучи збитися докупи й гуртом накинутися на ворога, розриваючи його зубами… Навперейми Шереметові метнувся один, величезний, кудлатий, злий. Він аж захлинався лютим гарчанням, вишкіривши ікла. Щоб налякати його, Артем стрельнув у повітря. Пес відскочив і з гавкотом зник у найближчих кущах. А Шеремет знову побіг, придумавши кінець кінцем, що робитиме далі.

Вони з отаманом по — різному уявляють собі радянську владу. Але про більшовиків мають спільну думку. І кидати Марусю, яка ще не зовсім зміцніла, на поталу цим звірям Артем не збирався. Коли б то вдалося вивезти її звідси разом з Катериною… Хтозна, може, ще випаде нагода. Але він узяв твердий намір не кидати їх у біді: ці дві жінки давно перестали бути для нього чужими.

6


Наближаючись до хати, помітив у сусідському дворі запряжену бричку.

Звідки вона там узялася, гадки не мав. Поряд з Григоренками жили Самченки, в чиєму хазяйстві було два вози. Проте ця стояла ніби без догляду. Не дивно, що двір наче вимер: селяни поховалися, тож Шеремет накинув на бричку оком. Байдуже, кому вона належить, коли кругом рвуться набої.

Перестрибнувши через невисоку огорожу, Шеремет перетнув садок, повернув за ріг хати й вибіг у двір.

Завмер, побачивши височенного розпашілого червоноармійця, який волочив по землі Катерину.

Та не кричала. Перше, що шибнуло в голову, — все, мертва. Але враз жінка голосно застогнала, і боєць, коротко замахнувшись, ударив її під куприк носаком важкого солдатського черевика. Як він тут опинився, чи сам, чому його ніхто не спинив? Невже прорвалися з цього боку? Питання швидко промайнули в голові, проте відповідей на них не було. А солдат тим часом уздрів несподіваного гостя і, здається, здивувався.

Якийсь час чоловіки стояли, зціпенівши й міряючи один одного очима. Тоді червоний боєць пустив волосся жертви й відступив, на ходу скидаючи з плеча ремінь гвинтівки, щоб зброя впала в руку.

Ступив крок убік і Артем, готуючись боронитися.

Він і досі не наважився вистрілити в людину зблизька. Дарма що довкола точилася війна, а перед ним стояв озброєний ворог, що хотів його вбити.

Пронизливий крик долинув з хати: чоловік у розстебнутій комісарській шкірянці виштовхував назовні Марусю, розпатлану, босу, в розірваній сорочці. Чорне волосся її скидалося на розгорнуті воронячі крила. Комісар, чи хто він там був, погрожував молодій жінці маузером, але раптом вони побачили те, що відбувалося на подвір'ї.

— АРТЕМ! — видихнула Маруся, скрикнувши.

У закривавленій куряві заворушилася й спробувала була підвестися Катерина. Чим вона загрожувала, незрозуміло, проте все ж таки, мабуть, чимось заважала, бо, навіть не думаючи, без ніякого сумніву чоловік у шкірянці вистрілив у неї двічі. Перша куля, влучивши в голову, вбила жінку на смерть. Проте червоний послав другу кулю в бездиханне тіло.

Маруся не втрималася, впала навколішки й поповзла до вбитої.

Крик став нестерпний і болісно різав вухо, інших звуків Шеремет уже не чув, але правиця чомусь ніби налилася оливом і не хотіла зводитися вгору.

На вулиці маячило ще кілька озброєних постатей, і то були не повстанці. Найпевніше, ця група пробралася до села з тилу, поки основні сили атакували фланги з суші та води. Думки про те, чи вдасться вирватися і чому вагався, були недоречні. Проте саме вони стукали в Артемовій голові. Рука лише міцніше стиснула руків'я, очі перебігали з високого бійця на комісара.

Той, у шкірянці, копнув Марусю, яка, впавши, перепинила йому дорогу. Його маузер був на рівні грудей. Дуло дивилося Шереметові просто в лице.

Що робити далі, Артемові підказували інстинкти. Точніше, один із них, найпотрібніший, — інстинкт самоохорони.

Артем знову ступив крок праворуч, відходячи з лінії вогню.

Водночас рука враз полегшала, плавно звелася, і наган націлився на червоноармійця. Палець кілька разів натиснув на гачок. Правицю, незвичну до зброї, тіпнуло, однак схибити з такої короткої відстані було годі. Звісно, таке могло трапитися, але ніби якісь невидимі сили стали на бік Шеремета.

Влучив.

Боєць поточився. Глянув на груди, де з'явилася раптом темна пляма. Упав спершу навколішки, а потім — униз писком.

Поряд з Катериною.

Майже відразу гримнув ще один постріл.

Спершу Артем не зрозумів, чому звалився з ніг комісар, ще не встигнувши натиснути на гачок маузера й вліпити кулю в землю. Та за мить угледів зосереджену вусату пику Якова Дзюби: той вистрілив «шкіряному» в спину, прилаштувавшись у засідці за Самченковою огорожею.

Крізь квітучі дерева й дим з вулиці важко було розгледіти, що діється коло хати. Тож невеличкий гурт червоних, що простував повз двір, заходячи повстанцям у тил, не звернув на крики й постріли ніякої уваги. Тими страшними звуками густо просякло все довкола, і це врятувало Шеремета, Марусю й самого Дзюбу.

Подавши зі своєї хованки знак, якого Артем не зрозумів, Яків зник. Намагаючись триматися непомітно, Шеремет шмигнув до Марусі, підхопив її попідруч, підняв і прошепотів на вухо:

— Тихо… Тихо… Тихо…

Далі сказати й зробити нічого не встиг: знову виринув Дзюба й почав махати, закликаючи підійти ближче.

Ще не розуміючи, що той задумав, Артем узяв заплакану й перелякану Марусю за руку, хутенько перебрався з нею в сусідній двір, і нараз усе стало ясно: Яків мостився на козлах баченої раніше брички.

Роздумувати більше не було часу.

Шеремет потяг Марусю за собою, допоміг залізти, влігся сам на якісь клумаки, навіть не розібравши, що в них. Тут — таки Дзюба сіпнув віжками і прикрикнув на коня. Бричку труснуло — і вона викотилася з двору.

Уже коли мчала вулицею, навздогін гримнули постріли.

Кулі засвистіли над головами.

Шеремет нагнув Марусину голову, притис, затуляючи собою, й почав відстрілюватися навмання, швидко спорожнивши барабан. Тоді теж пригнувся, віддавши себе і врятовану молоду жінку на ласку та волю Якова, хоч за інших обставин ніколи б так не вчинив.

Вирвалися з розгромленого Трипілля дуже швидко.

Дзюба правив бричкою, не озираючись на своїх пасажирів. Маруся лежала, не перестаючи стогнати й плакати. Артем ворухнувся, засуваючи в кишеню непотрібний уже револьвер. Аж тепер він глянув уважніше, на чому лежить.

Вузли були закручені наспіх, недбало. Від стороннього ока не могли сховатися новісінькі чоботи, змащені й пропахлі дьогтем, суконний піджак, добротні штани, теж майже не ношені, та жіноча плахта. В окремому клумачку був жмуток намист.

Шеремет зціпив зуби.

Дзюба врятував їх обох, бо скористався з загальної паніки. Зберігши тільки йому властивий спокій, надумав пограбувати Самченків. І байдуже, де на той час були самі господарі.

Раптом Артем згадав, як Яків не раз заходив до них, і йому здалося, що той Дзюба переслідує його, мов тінь. Наче якесь прокляття.

Хай там що, а колишній працівник губчека давненько запримітив добро і скористався з нагоди поживитися ним.

Та коли б не це, хтозна, чи вдалося б Шереметові вижити в несподіваній сутичці.

І чи врятувалася б Маруся Григоренко в цьому содомі…

Як тут не згадаєш розповіді Федора Палія.

Бричка підстрибувала на ямках та вибоїнах.

Куди прямував Дзюба — шукав повстанців Зеленого чи надумав з украденим добром з'їхати кудись, Артем і гадки не мав. Тож поклав собі мовчати.

На втікачів чекала невідомість…

7


Тієї липневої ночі на звіди його відрядили разом із Сивим.

Таке завдання, не вагаючись, довірив Артемові сотник повстанського партизанського загону Федір Палій.

Якби хто сказав Шереметові — дипломованому лікарю, до того ж цивільному чоловікові навіть у цей тяжкий воєнний час, що станеться саме так, то він подумав би, що з нього кепкують. І, ймовірно, порадив би дотепникові швидше вирости з тих літ, коли зачитуються романами пана Буссенара[29]. Але надто швидко все помінялося в Артемовому житті, відколи Дзюба вивіз його з Марусею на вкраденій бричці з захопленого Трипілля…

…Спочатку, довідавшись, що чоловіки воювали в Зеленого, їх трьох прихистили на одному з віддалених хуторів. Першу ніч вони перебули в клуні. Артема, звісно, дратувало, що й надалі доведеться ділити з Яковом шматок хліба і дах над головою. Та виду не подав, тримаючи все в собі. Хай там як, а Дзюба врятував йому й Марусі життя. Яків усе ж таки відчував, що його товариству Шеремет не радий. До того ж хуторяни, які надибали втікачів у дніпрових плавнях, люто ненавиділи комунію й усе дотичне до неї. і Дзюба, мабуть, уважав, що Артем будь — якої миті може розповісти, де раніше служив його супутник.

Крім того, пильність не зрадила Дзюбу. І, напевне, помітив, що Шеремет здогадався, звідки ті клумаки в бричці. А зважаючи на їхні не надто добрі стосунки, Яків не плекав ніяких ілюзій. Артемові досить найменшого приводу, що виказати його з потрухом хуторянам. Отаман Зелений прийняв його таким, бо мав на те свої причини. Але Опанас, хазяїн хутора, може мати іншу думку. Він тримав під ліжком відрізана, а торік іще десь роздобув три бомби, зберігаючи їх у великому мідному глечикові. Тож настрій Опанас мав войовничий. У таких, як він, слова ніколи не розминаються з ділом. Навряд чи його потішить Дзюбине чекістське минуле.

Такі думки й побоювання раз по раз зринали у Якова в голові. Тим — то одного ранку Шеремет не застав Дзюби поруч. Опанас не міг собі пояснити, з якого дива та куди подався вусань, лишивши йому на хазяйстві бричку з конем, але забравши з собою клумака з чоловічим одягом та жіночими прикрасами. Добре, хоч Марусі лишилося в що передягтися. Килина ж, жінка Опанасова, бувши старшою і грубішою за неї, нічого не могла вибрати зі своєї одежі, щоб дати обшарпаній утікачці.

Якийсь час Артем з Марусею лишалися на хуторі. Маруся спала у світлиці, а Шеремет — у сіннику. Травень набирав сили, і ночі ставали дедалі тепліші. Коли сюди заїхали червоні, Артем, попереджений, переховався в лісі. Марусю ж Килина видала за небогу. Узагалі сюди, до Опанаса, солдати завертали не дуже часто, він сам частіше вибирався до села, особливо в базарний день. Там спершу дізнався від людей, що батька Зеленого, мовляв, зарубали в Трипіллі, тіло пустили Дніпром, за водою, а його вояків, яких не постріляли під час нападу, заарештували — і ниньки зеленівцями переповнені каземати губернської чрезвичайки в Києві. Потім почув, що Зелений живий, але пішов у жита і тепер переховується, віддавши такий самий наказ своїм повстанцям. Іншим разом йому розказали нову історію: мовляв, отаман Зелений перебрався на правий берег Дніпра, там з'єднався з іншими отаманами, які так само зазнали втрат від кацапського війська, і зараз вони разом готуються до повстання.

Десь наприкінці травня Опанас переповів, що відразу три довколишніх села, ніби змовившись — та де там, напевне змовившись! — підняли на вила комунарів, запалили будівлі, де вони посадили своє начальство разом з уповноваженими чекістами, а тих, хто не встиг утекти, виловили й покидали живцем у вогонь. Ніби таке завдання дав сам Зелений, щоб показати: є ще сила, він живий і незабаром з хлопцями знову погуляє повітом, завдаючи комісарам смертельного жаху.

Не задумуючись і на хвильку, Шеремет попросив Опанаса пошукати когось, хто б допоміг вийти на партизанів. На сільських ярмарках, гадав Артем, завжди крутяться потрібні люди. Надто тепер, коли Зеленому треба наново зібрати військо. Чи то Опанас таки дійсно мав якісь хитрі зв'язки, чи то пощастило, чи повстанці активно готували населення до нового масового повстання, хтозна. Але невдовзі хазяїн привів до Артема якогось чоловіка. Поставивши кілька питань і почувши на них відповіді, він упевнився, що Шеремет справді був у Трипіллі і знає отамана особисто. Тоді, зібравшись нашвидку й попрощавшись із Марусею, яка не стрималася й поцілувала його в губи, Артем відбув кудись із провідником.

Щоб за який місяць знову опинитися серед зеленівців.

Самого отамана не було. Зате командував загоном не хто інший, як Федір Палій. Знайшлися ще давні знайомці, яким пощастило вирватися з травневого трипільського пекла, пересидіти так само, як Шеремет, хто де, щоб за якийсь час згуртуватися, почувши, що Зелений живий і за його голову навіть оголошено нагороду. Були тут, зокрема, і Василь Сивий, і Семен Середа, який за цей короткий час помітно змужнів, і, звісно, Яків Дзюба.

Помітивши його, Шеремет здивувався найменше. Навпаки, приємно було обійняти Палія, привітатись із Сивим, із Семеном та з усіма іншими, з ким устиг заприятелювати в Трипіллі. Вони вижили, хоч кожного з них Артем, нема де правди діти, поховав. Якби Дзюба спустився раптом із неба, виткнувся з — під землі чи виник із повітря, Шеремет, здається, не здивувався б. Знизав би плечима, ніби то сипнув бридкий докучливий осінній дощ чи війнув пронизливий холодний лютневий вітер. Як кажуть знавці природничих наук, Яків Дзюба — константа, стала величина. Принаймні для Шеремета, в його новому житті.

Словом, Артем не міг пояснити собі, чому цей вусань повинен жити, коли всі кругом ризикують загинути — й гинуть у боях чи від хвороб.

Загін таборився в лісах. Палій пояснив, що хлопці часом роблять вилазки, скубуть кацапів і китайців, — бійців так званих інтернаціональних загонів, — яких підтягли на допомогу більшовикам, щоб регулярні війська могли повертатися на фронти. Китайські вояки орудували переважно в тилу, приборкуючи партизанів. Але, як повідомив тоном знавця Федір, повстанці ще не мають наказу починати великий наступ. Поки шарпають комуняк, наскакують туди, де ті мають слабини, намагаючись уникнути великих втрат. Уже трошки знайомий з манерою Зеленого воювати та його звичною стратегією, Шеремет відчув, що це все — підготовка. Скоро почнеться щось масштабне.

Артем чекав на цей початок і не переставав дивуватися самому собі. Його вже, не знати чому, не задовольняла роль лікаря. Шукати якихось пояснень своїй поведінці він не хотів. Палій не заперечував, щоб нового бійця записали в сотню. Півсотні Федорові було вже замало. Артем мав поповнити піхоту. Проте він був не від того, щоб повоювати ще й на верхи.

Колись давно, бувши ще земським лікарем, вони з Лідією вчилися триматися в сідлі. Упавши й дуже забившись, дружина швидко охолола до тої науки. Однак Шеремет завзято сідлав коня, скоро навчився не падати, потім — почав їздити підтюпцем. Він не вважав себе вправним вершником, але тепер, коли раптом довелося згадати набуті заради забави навички, з'ясувалося, що не все так погано. Цілий червень Артем учився орудувати зброєю пішки й верхи, виявивши себе далеко не безнадійним учнем.

Тож, коли нарешті надійшов наказ усіма силами, широким фронтом іти вибивати більшовиків із Трипілля, щоб поновити там розігнану селянську республіку, Шеремет сприйняв це так, ніби давно чекав команди. Спершу не міг до ладу пояснити самому собі, чому так перейнявся звільненням села, з яким його, містянина, ще кілька місяців тому нічого не пов'язувало. Його вже не дратувала віра повстанців у те, що ніби воюють за справжню радянську владу. Він прийняв бойове хрещення, застреливши червоного бійця, хоч тоді не збирався лишатися з селянами. Тож, виходить, убив свого першого ворога як вояк повстанської армії отамана Зеленого. Хоч тоді ще тільки придивлявся до всього, мов та дівка до хлопця, якого, може, коли візьме собі до пари. А може, й не візьме.

Отже, назад йому дороги нема.

Повстанський наступ почався наприкінці червня. Як замислили. Шеремет досі жодного разу не бачився з отаманом. Та й не був певен, що самому Зеленому та зустріч потрібна. Бо ж навряд чи отаман так міцно запам'ятав київського доктора, з яким його випадково звело життя. Зате досить багато знав про наново зібране отаманове військо. Вірив, що в ньому вже понад дві тисячі багнетів і шабель. Зброю, зокрема кулемети й навіть гармати, отаман сам не раз захоплював у боях. Саме цим арсеналом вони і вдарили по Трипіллю, вибивши звідти революційних матросів, які закріпилися на дніпрових берегах.

Коли Артем нарешті побачив отамана, той, сидячи верхи, виголошував переможну промову на сільському майдані, вітаючи трипільців зі звільненням, дякуючи всім за підтримку й обіцяючи, що селянська влада повернулася назавжди. Наприкінці він побажав смерті комуністам — кацапам і жидам. Цей заклик земляки радо підтримали, а потім весь день, аж до глибокої ночі, навперейми намагалися добитися до Зеленого, щоб розказати батькові про те, що тут витворяли кляті, ненависні кацапи.

А Шеремета тими червневими днями огорнуло давно забуте відчуття рідної домівки. Навіть коли в березні постукав до зятя в київську квартиру, не вважав, що повернувся додому. Можливо, через те, що Київ тоді вже не сприймав за рідне, затишне місце, куди хотілося вертатися після мандрів чи тривалих поневірянь. Тут, у Трипіллі, ніби ніхто й не чекав. Але сусіди вбитої Катерини впізнали його, прийняли, мов родича, показали місце, де її дозволили поховати разом з іншими замордованими односельцями.

Хата згоріла наполовину. Самченки, ризикуючи, намагалися її загасити. Червоні запалили всі будинки, де їм насмілилися опиратися. Два трупи у дворі — хіба не підстава для показової каральної акції? Проте Шеремет, як справжній господар, оглянув сплюндроване хазяйство, прикинув збитки і почав думати, як і коли можна буде відбудувати все.

Весь цей час він підтримував зв'язок з хутором, де прижилася Маруся. Сам не бував там, але Опанасові за найменшої оказії передавав вісточку, що живий. Дуже хотів десь глибоко в душі, щоб жінка, яку він уже двічі врятував, знала про це. А тепер, повернувшись у Трипілля разом з отамановим військом, мав намір і Марусю переправити назад, додому.

Хоч… що вдома на неї чекатиме?

Шеремет поставив собі це питання, бо воно видалося йому доречним і цілком розумним. Адже війну ніхто припиняти не збирався. Перемога Зеленого поки що не утвердилася, і невтішні прогнози все одно могли справдитися швидше, ніж далекосяжні плани. Не минуло й тижня, як усіх повідомили: з Києва знову суне численний каральний загін. Наказу тримати оборону не було. Той — таки Палій пояснив потім: «Досить з нас і того, що вже було. Червоні тоді прорідили наші загони й змусили розбігтися». Шеремет розумів це й без Федора, спіймавши себе на думці, що на місці Зеленого вчинив би так само — відвів би війська й дозволив карателям зайти в Трипілля без бою. Це неодмінно розслабить їх. Мусить розслабити.

Цим разом повстанці, чиї родини вижили, коли тут хазяйнували більшовики, швиденько забрали жінок та дітей із собою. Палій сам віддав бійцям своєї сотні такий наказ. Сам мав сумний досвід: його терплячу й слухняну Ганну ще тоді, в травні, схопили, зґвалтували й убили п'яні матроси. Дітей мама встигла вивести з хати й переправити городами на другий край Трипілля, до рідної тітки. Переляканий п'ятирічний Степан волочив за собою Кузьму, меншого братика, але той не комизився, розуміючи, либонь, що плакати не можна.

Згодом Федір відшукав їх, але вже в сусідньому селі. Тітку теж палили. Вона підхопила небожів і, в чому була, втекла до лісу. Звідти пробралася до якихось їхніх родичів, там пригріли, хоч самі страшно боялися, бо чули наказ винищувати родини зеленівців, не жаліючи ні дітей, ні жінок, ні старих. Палій домовився, що малі з сестрою залишаться там, де знайшли притулок. Та відколи дізнався про Ганну й побачив її могилу, то захотів поквитатися з червоними ще й через особисту кривду.

Готуючи ворогові пастку, отаман послав своїх людей по хатах, щоб ті переконували трипільців на якийсь час покинути оселі. Зелений небезпідставно побоювався повторної різанини й хотів по змозі вберегти від неї земляків. Проте хтось із селян волів лишитися. Шеремет на власні вуха чув, як старий канонір, дід Головко, сказав: «Передайте батькові — як вертатиметеся назад, люди тут стрибатимуть комунякам на спини. У них земля наша під ногами горітиме».

Але стріхи все одно спалахнули. Зайшовши без опору, червоні не втихомирилися і надвечір почали запалювати хати. Вогняна заграва багрянила сутінкове небо. Шеремет, Сивий та інші бійці, що їх Палій спершу був послав на звіди, а потім призначив передовим летючим загоном, який мусив усе почати, дивилися мовчки на ті спалахи. І Артем уже звик до того, що раз по раз, коли він бачить ворожі звірства або чує про них, на нього накочується хвиля ненависті.

Але завжди стерігся, щоб, бува, та хвиля не накрила його з головою.

Головне — втриматися й не захлинутися.

8


Рушили перед світанком.

Дорогою розтяглися, щоб узяти в лещата кулеметне гніздо, обладнане на околиці. Повстанці вже знали про нього, їхньою перевагою була несподіванка. Шеремет визнавав це й віддав належне нехитрому, здається, планові Зеленого. Червоні не мали сумніву, що отаман атакуватиме їх найближчим часом. Ними теж керують не зовсім дурні голови, і противник розумів напевне: просто так, без бою, отаман свого війська не відведе. Значить, набирається сили, щоб завдати удару. Проте навряд чи вороги могли припустити, що атака розпочнеться так скоро. Не минуло ще й дванадцяти годин, відколи їм здали Трипілля.

Артема та інших повстанців ніхто не попередив, коли саме слід виступати. Вони відчули це самі, щойно здалеку гримнула гармата. Звідки вона взялася, хто стрельнув і куди, тепер було неважливо. Видно, саме це й мав на увазі старий канонір, обіцяючи, що під ногами зайд палатиме земля.

Більше ні про що не думав — підвівся, стрельнув. Шереметів постріл злився з іншими. Торохкало всюди. Спереду теж відповіли пострілами. Тут — таки ожив кулемет, і кинджальний вогонь притис атакувальників до землі. Поряд з Артемом когось звалило. Шеремет обережно поповз убік, виходячи за лінію вогню, й наткнувся на Сивого. Той, бурмочучи щось люте крізь зуби, ладнав ребристу гранату. Підвівся, замахнувся, жбурнув на кулеметний звук і впав долілиць, поки бомба ще летіла. Гримнув вибух, за мить — другий, тоді — третій… Ще один, ще… Кулеметне гніздо зусібіч засипали сталевими яйцями, не давши стрільцеві навіть розгулятися.

Бомбова атака досягла мети — цокіт стих. Замість нього торохнуло кілька пострілів, а у відповідь пролунав злагоджений влучний залп. Нарешті все стихло, і Шеремет, звівшись на рівні ноги й намагаючись не відставати від Сивого, помчав уперед. Одним із перших добіг до зруйнованого поста й перестрибнув через саморобний бруствер. Довкола лежали мертві тіла. Вранішні промені освітили їхні обличчя, і Артем побачив, що це зовсім молоді бійці — юнаки. Подив і гримаса смерті навіки лишилися з ними. Відтерши плечем Сивого, він переступив через убитого хлопця з закривавленим лицем, нахилився, схопив за плече кулеметника в смушевій папасі, який упав грудьми на ложе. Труснув, перевертаючи. Шапка спала, а з — під неї висипалося обстрижене трошки вище плечей русяве волосся. На Артема глянули широко розплющені круглі дівочі очі.

— Жінка! — почулося за спиною. — Ти диви!

— Комсомолочка![30] — вигукнув, пояснюючи, Сивий. — Ти бач, яке воно затяте! Не сиділося їй у мамки під спідницею!

— Кацапи дітям мізки миють жидівськими казочками! — вигукнув ще хтось, і Шеремет відступив, лишаючи мертве тіло й нікого не слухаючи.

Хай комсомольці — він уже чув про них, знав, хто це такі. Непокоїло інше: чому червоні кинули на повстанців молодий загін? Здається, більшовики мають досить сили проти партизанів. За ці кілька місяців вони навчилися давати собі раду на два фронти. На думку Артема, більшовики могли б один раз потужно вдарити, роздрібнивши партизанські армії. А потім просто тримати зайняті рубежі. Але, побачивши саму молодь, необстріляних хлопців та дівчат, припустив — проти Зеленого знову нема кому воювати. Хоч уже за мить у нього майнув інший здогад, імовірніший і сумніший.

Комсомольці навряд чи взяли зброю з примусу.

Юнаки та юнки справді бачать у повстанцях своїх ворогів. З якими треба виходити на бій, нищити, а їхніх жінок та дітей убивати на місці. Хати — палити, а майно — безжально, іменем революції забирати собі.

Не вважаючи себе аж таким старим й давно вже не реагуючи болісно, як то було перед війною, на кров та безглузді смерті, Шеремет ураз стріпнувся. Він уявив, ким стануть отакі комсомольці, коли виростуть та поповнять лави комуністів — зійдуть на вищий щабель.

— Чого став!

Поштовх Сивого вчасно вивів Артема з короткої задуми. Так, не слід затримуватися. Нахилився й вийняв з мертвої руки хлопця, що лежав поруч, нагана. Перевіривши зброю, чи заряджена, запхав її за широкий шкіряний пасок. Попереду вже стріляли звідусіль. Як і планував отаман, налетіти разом. Ударили малими групами, що відтягли перший вогонь на себе. А далі до бою мала стати кавалерія.

І вона не забарилася. Коли на околицях спалахнули сутички — під копитами загула земля, і передові партизанські кінні загони зусібіч увірвалися в Трипілля. Вершники легко наздоганяли розгублених і наляканих червоних. Шеремет тепер назвав би їх білими. Спіднє, сорочки й кальсони червоноармійців маяли у світанковому промінні: більшість з них не встигла навіть одягтися. Мабуть, понапивалися звечора, святкуючи швидку й безкровну перемогу, і позасинали там, де сиділи.

Дехто намагався відстрілюватися, ховаючись за тинами й деревами або залягаючи в кущах. Відступу товаришів не прикривали, щосили намагаючись урятувати власне життя і сподіваючись самотужки спинити велику розгнівану армію. Цих вершники рубали навідліг одним помахом. Шаблі розтинали тіла навскоси, спіднє миттю ставало червоним від крові. У запалі атаки Артем усе одно раз по раз помічав, як кіннотники, ніби граючись, цілилися по шиях, намагаючись відтяти голови одним вправним ударом. Хоч це й не завжди вдавалося, проте зарубаний однаково падав з ніг. А вершник тим часом полював уже на нову жертву. Тіла, які лишалися лежати на вулиці, посередині чи збоку, кіньми навмисне топтали вершники, що їхали позаду. Тих, хто уник смертельного удару, добивали піші партизани.

Серед них було багато трипільців, і помста за попалені хати та знищених родичів позбавляла жалощів, сліпила, не лишала червоним найменшого шансу. Проте в Зеленого воювали люди й з інших сіл, так само пограбованих, сплюндрованих і залитих кров'ю, і тепер вони мстилися більшовикам за все, що ті накоїли. Бо, відколи червоні знову проголосили свою владу, нічого, крім смертей та спустошення, українці від них не бачили. Шеремета також вів у бій праведний гнів. Воюючи, він квитався за Ліду, за Мирона, за їхнього батька, Станіслава Романовського, за доцента Куприка — за всіх убитих на київських вулицях і замордованих у підвалах губчека. А ще — за Катерину Григоренко, яка прихистила його й чийого незлобивого бурчання йому дуже бракувало…

Теплий липневий ранок остаточно запанував над Трипіллям. Усе скінчилося. Утекти з пастки не пощастило майже нікому. Повстанці не могли оточити село тісним кільцем. Побачивши, що справи кепські, частина червоних подалася двома можливими на той час шляхами — до Дніпра, щоб утекти водою, на катерах, і на прорив до того краю села, звідки повстанці не могли підійти. Але відступити не вдалося.

Пароплав, на який сіли матроси, розбили з гармати — Артем не помітив, як, коли й звідки вона знову з'явилася на кручі. Тих, хто хотів урятуватися, стрибаючи в воду, перестрівали на заздалегідь наготованих рибальських човнах. Стріляли просто з бортів або заганяли на берег, де матросню впритул добивали наспілі зеленівці. У полон нікого не брали, — такий був наказ, — бо доля на бранців чекала одна — смерть. Ну, а тих, хто рвонув з пастки берегом, перепиняли самі селяни. З вилами, сокирами й навіть зброєю, що її давно багато хто вже приховував коло хати.

Про це все Шеремет дізнався пізніше, почувши від людей, що купчилися на базарному майдані. Сюди зігнали всіх, хто не чинив опору, а здався добровільно. Коли — не — коли крізь густий натовп із закликами пустити пробивалися селяни, волочачи поперед себе закривавлених та побитих полонених — тих, що хотіли були заховатися, пересидіти, перечекати, але нічого з цього не вийшло. Їх знаходили, видирали зі сховків і ледь живих тягли на суд.

Лише тепер, краще розгледівши тих, із ким довелося нині воювати, Артем переконався: комсомольці, яких знищив його загін, не прикрий виняток. Тут, на майдані, перед очима тисяч розгніваних селян та повстанців стояли, тремтячи, кілька сотень зовсім юних хлопців. Більшість була в брудних кальсонах, босі ноги переступали по сірій від куряви землі. Але траплялися й ті, хто був одягнений у нове галіфе та гімнастерку або ж у суконні штани й сорочку — косоворотку. Знаючи вже, що на них чекає, Шеремет роздивлявся на бранців, силкуючись зачепитися поглядом бодай за одне лице, вирізнити його з — поміж інших, запам'ятати назавжди. Та в очі ніхто не впадав. Вони стояли налякані, безпорадні, збившись докупи й ховаючись за спинами один в одного.

Натовп загрозливо гув. Артем відчував нестримне бажання людей розірвати комсомольців голими руками й розтолочити їх ногами. Але всі стримувалися: слово мав сказати Зелений.

І нарешті отаман з'явився.

9


Він заїхав на подвір'я верхи на сірому коні.

Підніс руку догори — відразу всі затихли. Пустивши коня клусом уздовж шеренги бранців, зробив півколо, виїхав на середину широкого двору, легко зіскочив із сідла. Поводу нікому не кинув, кінь спокійно відійшов убік, і Шеремет раптом подумав: ось єдина, мабуть, жива істота, яка не журиться тим, що відбувається. І знову перевів погляд на отамана — Зелений уже став так, щоб його бачили всі, й почав говорити. Сильний голос немов аж дзвенів.

— Нащо ви прийшли сюди? Хто вас послав? Чий наказ виконуєте? За кого воюєте? Молоко на губах не обсохло! Ще нічого не повиростало там, де треба! Якого чорта, питаю я, ви стали під чужі знамена, грабуєте та вбиваєте своїх, українців? Чи, може, ви тут не всі українці? Тоді мені зрозуміло, все зрозуміло! Прийшли чужі на нашу землю, останнє забрати хочете? Люди тяжко працюють, ростять хліб, щоб вас усіх годувати! А ви наслухалися комісарських промов, начиталися декретів, подумали: все тут ваше, можна брати просто так, голими руками? — отаман відітхнув, а тоді повів далі: — Ви всі тут — зайди! Ви прийшли зі зброєю в руках, ви служите чужій владі. Серед вас багато молодих, майже дітей. Тож усякий з вас, напевне, знає, яка б на нас, борців за вільну від комуній Україну, чекала доля, коли б ми опинилися на вашому місці! Ви молоді й ранні, та все одно не діти, якщо взяли до рук зброю й пішли воювати проти свого народу. Знаєте, яким швидким буває комуняцький суд. І думаєте: зараз отаман Зелений віддасть наказ — і всіх вас почнуть стріляти на місці й рубати шаблюками на шматки. Не криюся: мені кортить так зробити. Махну рукою — людей вже ніхто не зупинить. Багато горя ви наробили, після вас лишаються сироти й спалені хати. Але я не чинитиму так! Я все зроблю справедливо! Кожен обдурений більшовицькою агітацією має нині право дістати прощення від народу. Але мої обіцянки — тільки для українців! Хто українець — виходь сюди! Не бійтеся, виходьте!

Шеремет не чекав від отамана такого кроку. І не був готовий до того, що спершу боязко, обережно, а що далі, то сміливіше й впевненіше з гурту полонених вибиратимуться хлопці. Силкуючись не озиратися на інших і не дивитися один на одного, вони стали в ряд. Зелений стежив за кожним рухом, задоволено ляскаючи себе по стегні батожилном, і, коли добровольців набралося близько сотні, мовив до них:

— Добре. А тепер ви всі ставайте навколішки! Просіть у людей пробачення за те, що накоїли! Усякого, хто покається й дістане прощення від громади, я, Данило Зелений, головний отаман Трипільської республіки, обіцяю відпустити на всі чотири вітри! Звісно, якщо ніхто з вас себе нічим паскудним тут не заплямував. Хто хоче — може послужити своєму народові, щоб спокутувати гріхи. Для цього записуйтеся до мого війська, будете на ділі доводити готовість воювати за вільну Україну та радянську владу без жидів і комуністів. Хто не хоче — нехай так і буде! Але в такому разі кожен нехай дасть письмову розписку більше ніколи не повертатися до Червоної армії! Пам'ятатиму всіх, люди теж не забудуть! Із порушниками слова розмова іншим разом буде коротка. А він, той інший раз, повірте мені, буде! Бо моя повстанська армія воює за праведну, українську справу! Нас уже тисячі, десятки тисяч не лише по Київській губернії — вся Україна проти московських зайд піднялася! Рано чи пізно зустрінемося знову, коли станете під кацапські прапори. Ось тоді жалю не буде! Першими покараю! Сам, оцією рукою!

Отаман виставив поперед себе стиснуту в кулак правицю. Артем і без цього розумів: говорить Зелений переконливо. Уже половини сказаного досить, щоб повірити: буде так, як він сказав. Тому не здивувався, коли, не чекаючи на ще один заклик, усі, хто вийшов, опустилися навколішки. Щоб, не змовляючись, почати незлагодженим хором:

— Пробачте нам, люди добрі! Простіть нам! Простіть!

Інші бранці дивилися на каяття понуро. Помилувавшись якийсь час видовищем, Зелений знову ляснув себе батожилном по стегні й тупнув ногою:

— Досить уже, грішники! Вас почули. Хай тепер народ скаже своє слово! — і, повернувшись до присутніх, вигукнув: — То як, пробачаємо?

Натовп загув різноголосо. Гучно кахикнувши, наперед вибрався Федір Палій, ще раз прокашлявся й прогудів зі звичним спокоєм:

— Не на те ми їх нині побили, щоб отак подарувати злочин і відпустити гріхи. Ніхто з нас тут не піп, хоча всі в Бога віримо. Та якщо вони українці, то навряд чи винні в смерті моєї Ганни та інших, кого комісарська наволоч замордувала. Ану, є тут такі, хто пішов проти своїх братів з доброї волі? Кажіть!

Над майданом зависла тиша, що її порушив русявий хлопчина, зовсім ще молодий, навіть, здається, молодший за інших:

— Вони казали — ми воюємо за волю України…

— Отак? — здивувався Зелений. — Від кого ж ви її звільняли?

— Від бандитів та іншої контри… Контрреволюція, значить… Від усіх, хто залякав селян до смерті, щоб вони не давали хліба радянській владі. Заморити нас хочуть голодом…

— Ми всіх хочемо поморити? — вигукнув Палій. — Усе з ними ясно, батьку отамане. Бачили ми вже комісарів, чули, знаємо, як вони діють. Дурити вміють, балакають густо, така натура падлюча.

— То не натура, Федоре. Така в них порода, — мовив Зелений. — Блекота — і та квітне. Ці всі комуняцькі промовці — лабуззя, бур'ян сухий. Хочуть свою владу, то хай працюють, інших не чіпають. Забрати в села останнє, така в них робота. Тебе як звати? — запитав русявого.

— Павло… Аврамич Павло. Я тут, недалеко… Із Таценків…

— Батько хто?

— У наймах усе життя… Права йому дали. Сказали, влада народна, а він з народу…

— Ага, то, значить, роби, що хочеш, — нічого тобі за це не буде, — гмикнув Зелений. — Із бідняків батько?

— Бідний, — Павло хлюпнув носом. — Йому наділ давали — не взяв. Записався в партію. Каже, так краще. Партійним пайки належать.

— Дурний, тому й бідний! — відрубав отаман. — Тим, хто діло робить, ніяких пайків не треба. Ясно з тобою, бачив я таких, — сплюнув під ноги, охолонувши до розмови, і підсумував: — Усе, хлопці, паняйте геть, поки добрий. І пам'ятайте, що сказав: іншим разом не пожалію. Розходьтеся по домівках! Хто бажає записатися до мого війська, ідіть он туди!

Показавши рукою ліворуч від себе, Зелений дочекався, поки гурт щасливців поділиться на дві нерівні частини — тих, хто надумав тікати чимшвидше, і охочих стати під отаманову оруду. Затим ступив ближче до тих, хто приречено чекав на вирок.

Але враз почулося голосне, обурене:

— Е! Ану, стій! Стій, кому сказав!

Шеремет озирнувся, впізнавши голос Сивого. Здивовано зиркнув на нього й Зелений. Тим часом той, проштовхавшись крізь натовп наперед, кількома широкими кроками наздогнав помилуваних, відтер плечем русявого Аврамича, який мимоволі чи, може, навмисне заступав собою невисокого чорнявого хлопчину в засмальцьованих цивільних штанях і грубих солдатських черевиках. Схопив за плече, сіпнув, зупиняючи, й гаркнув:

— Ти куди! Ач, розігнався!

— Що таке!

Чорнявий спробував був вирватися, та Сивий згріб його вже обома руками, виволік і щосили труснув. Тепер отаман глядів на дивне дійство з цікавістю, і Василь тут — таки пояснив, розвертаючись так, щоб оповідати не лише Зеленому, а й усій громаді:

— Хитрий жид! Бач, теж покаявся! Хаміль — хаміль — і собі тікати! Думаєш, я таких, як ти, не бачу? Та я ваше плем'я навіть глупої ночі впізнаю! Дивися, батьку отамане, це ж хаїм!

Вхопивши жертву п'ятірнею за лице, Сивий хотів був повернути голову бранця до Зеленого. Але хлопець на диво спритно вирвався й крикнув, зірвавшись з юнацького баска на фальцет:

— Мене звати Юзек, прізвище — Зелинський! Мій тато — вроджений поляк, він провізор…

— Ні, ти хаїм! — грубо перервав Сивий. — Татом він мені світить! А мамка твоя хто? Хайка? Глянь на свою пику, ти, гнидо, вилупку пархатий!

Шеремет не вперше бачив таке. І завжди його пересмикувало, та він не втручався, бо не бачив у тому ніякої рації. Його просто не зрозуміють. До того ж чимало більшовицьких емісарів по селах і справді були євреї. Свої біди часто — густо селяни звертали саме на них, ворожнеча мала дуже глибоке коріння. І Артемові доводилося миритися з тим, що для повстанців часом досить було походження, щоб назвати когось ворогом. А з тим, що ворога на війні треба знищувати, Шеремет погоджувався. Хіба тільки поклав собі не зводити з противником національних рахунків. Однак зараз він бачив перед собою не звичайного ворога, ідейного, безжального, озброєного до зубів, — Сивий шарпав наляканого юнака. Хтозна, може, цей Юзек Зелинський, син провізора, піддався на більшовицьку агітацію так само щиро, як той — таки Павло Аврамич?..

Усвідомлюючи собі, що може початися, Шеремет, одначе, наготувався відборонити Юзека.

Не зводив з Василя очей. Коли б то людський погляд справді пропікав аж до болю… Але Сивий однаково щось відчув — чи то гостроту, чи силу, а чи таки обпекло потилицю.

Повернув голову туди, звідки тягло. Схрестив з Артемом невидимі шаблі.

Хотів глянути, хто ж може його зупинити. Василь був певен, що Шеремет не зможе стати йому на заваді.

Через це Артемові ще дужче захотілося виступити. Він уже підняв був праву ногу.

Випередив Зелений.

Неквапом наблизився майже впритул, кивком звелів Сивому пустити полоненого, а тоді підважив його підборіддя руків'ям канчука, змусив підвести голову, щоб глянути йому в очі.

— Чого розходився? — мовив, не дивлячись на Василя. — Бачу, що хаїм чи як його там… Хитра порода, спритник. Думав, вислизне. Але ж ставав навколішки. Серед жидів теж обдурені є. Ти все зрозумів, аника — воїн?

Не дочекавшись відповіді, різким рухом розвернув чорнявого Юзека спиною до себе, відступив назад і замахнувся ногою. Копняк вийшов сильний та болючий — хлопець голосно скрикнув. Удар носаком чобота під кістлявий зад, на якому штани трималися мішком, жбурнув жертву вперед. Так, наче ядро вилетіло з гарматного жерла, щойно канонір підніс запалений ґніт. Натовп глядачів вибухнув реготом, схвально загомонів, хтось не стримався, заплескав. Зелинський незграбно впав, не встигнувши виставити перед собою рук, розбив лице об землю й залишився лежати, ковтаючи пилюку і зневагу.

— Уставай! — крикнув отаман. — Паняй звідси! Тріпай куди далі! Біжи назад під мамчину спідницю! Випишися сам з того комсомолу й іншим перекажи: другим разом отаман Зелений таким добрим не буде! Даєш слово?

Юзек звівся навколішки, проліз трошки рачки, а тоді випростався. Нічого не сказав — лише кивнув, потім затрюхав геть, витираючи бруд з обличчя й не озираючись. Громада миттю забула про нього. Тепер її цікавило, що Зелений приготував для тих, хто лишився в полоні.

— Ніхто не хоче більше зректися комунії? — спитав отаман.

Кілька полонених з перших рядів були сіпнулися, та їх спинили. Строкатий гурт далі мовчки чекав на отаманів вирок. Зелений виждав ще трохи, а тоді різким свистом підкликав коня й легко скочив у сідло. Кінь став диба, брикнувши передніми копитами.

А отаман крикнув на весь майдан:

— Ведіть їх на берег! До кручі! Усіх!

10


Із Дніпра тягло свіжістю.

Легенький вітерець брижив воду, тріпав волосся, обдував розпашілі після бою лиця, та зовсім не студив гарячих голів. Полонених, приречено мовчазних, загнали на берег, відтіснивши майже до краю кручі. Звідти можна було побачити розбитий пароплав. У його борти хлюпали тихі дніпрові хвилі, а берег був рясно всіяний трупами їхніх товаришів.

Шеремет ішов разом з усіма, тримаючись у перших лавах. Він і досі не міг зрозуміти, що задумав отаман. Зелений демонстративно помилував декого з тих, хто назвав себе українцем і навіть погодився воювати проти своїх учорашніх поплічників. Отже, від нього можна було сподіватися не так масового знищення решти, як ще однієї показової вистави. Отаман відчував себе переможцем, упиваючись своєю звитягою, і цей настрій передався селянам — збурений і збуджений народ щиро боготворив того, кого називав батьком. Усяку постанову, всякий вирок отамана люди ладні були виконати негайно.

Артем змирився з цим. Після липкого від крові каземату в губчека його власні відчуття неабияк притупилися. Розум усе ще кволо опирався й часто — густо не хотів сприймати того, що бачили очі останніми тижнями. Проте серце вже не озивалося так болісно, як раніше, до Лідиної загибелі в лабетах чекістів. Шеремет сам не страчував червоних вояків, захоплених у звільнених селах. Та від нього ніхто й не вимагав цього, бо ж охочих пустити ворожу кров було чимало. Однак тепер він з якимось дивним, незворушним спокоєм міг дивитися, як повстанці змушують своїх бранців стрибати живими в колодязі, закидають їх зверху камінням, радіючи передсмертним зойкам. Або — як комісарів насаджують на вила, піднімають і ставлять на городах чи просто серед поля, неначе опудала. А ще слухати, скільком комуністам забили роти зерном, щоб ті, нарешті, понаїдалися чужого добра.

Шеремет знав: це війна. Інакше не буде. Сама вона тепер диктує закони. Люди розлючені, ненавидять чужу владу, яка, ніби навмисне, не хоче стати бодай трошки своєю, домовитися, говорити з українцями без зброї та звірячого насильства. Червоним дали рішучу відсіч, зважаючи на те, як вони самі поводилися з людьми не лише в селах, а й у містах. Різниця в тому, що містяни, глибоко буржуазні навіть у провінції, досі не готові стати такої лютою, збуреною, некерованою стихією, на яку обернулося село.

У людей брутально забирали їхнє добро.

Вони лишалися голодні.

Ставали жертвами збройного пограбування — кримінального злочину, з яким до революції боролася влада силами поліції.

Тепер грабіжники дістали по заслузі від своїх жертв.

І все ж, дивлячись на зігнаних до дніпрової кручі комсомольців, Шеремет згадав великий київський похорон минулої весни. Тоді, в березні, місто ховало багатьох жертв російського більшовицького терору, та серед них були й зовсім молоді хлопці, закатовані й страчені на пагорбах уздовж Дніпра, біля Аскольдової могили. Тіл вони з Лідою не бачили, зате наслухалися в натовпі про те, якою страшною смертю померли ті юнаки.

Ось чому він, чекаючи на вирок Зеленого, хотів, щоб цих комсомольців, яких однаково не помилують, лише розстріляли — урочисто й швидко.

Отаман цього разу не сходив з коня. Випростався в сідлі, розправив плечі, дочекався, поки гамір трохи вщухне. Заговорив голосно:

— Я встиг почути від людей, хто з вас, комісарських служок, грабував і палив у Трипіллі хати! За це всяк заслуговує на смерть і своє дістане! Але так само знаю: не всі ви, прийшовши сюди, брали участь у погромах та грабунках. Певен, що такі хлопці помилилися. Повірили жидівському брехові, думали — прийшли сюди воювати за праве діло. Це все сталося тому, що ви записалися в той комсомол, не вірячи в Бога. Я людина побожна. Тільки я не Господь, і не мені вершити долю тих, хто відвернувся від православної віри. Ви, комсомольці, можете не вірити. Бог усе й усіх бачить. Отже, він і судитиме тепер, хто з вас заслужив на справедливу кару, а хто заблукав, помилився, не зрозумів нічого, бо ще дуже — дуже молодий.

Сірий кінь під отаманом тупцяв, перебираючи ногами. Зелений легенько стиснув його острогами, пустив клусом по колу, витримавши невелику паузу, а тоді звернувся вже до людей:

— Нехай вони по черзі стрибають з кручі! Будемо бити на льоту! Хто долетить живий до води — битимемо в Дніпрі! Хто вибереться на цей берег — заб'ємо на березі! Бог усе бачить, він розсудить, кого лишати живим! Усяк, хто добереться до лівого берега, може йти на всі чотири вітри! Слово даю: не чіпатимуть. І хай пам'ятає, безбожник: так розсудила сила, яка стоїть над нами й мудріша за нас. Але якщо врятований небом не замислиться, якщо, повернувшись додому, не випишеться з комсомолу, а знову візьме нагана й убиватиме українців — Бог це бачитиме! З таким убоїськом ми зустрінемося дуже скоро, і я сам, оцією рукою, покараю його на смерть! Ви згодні з цим, люди?

Йому відповів хор схвальних вигуків. Шеремет не мав жодного сумніву, що отамана підтримають, хоч і не знав ще, як самому ставитися до його волі. Її б, щиро кажучи, мабуть, можна було назвати соломоновою[31], коли б Зелений і справді опинився на слизькому, не знаючи, що робити з бранцями.

Відчув раптом на собі погляд збоку.

Рвучко повернув голову й зустрівся очима з Дзюбою, який чомусь опинився неподалік. Артемові здалося, що Яків проштовхувався вперед. Однак той, навпаки, намагався вибратися з натовпу, вигодивши момент, коли на нього та його дивні маневри ніхто не звертатиме увагу.

Шеремет так само не чіплявся б поглядом ні за кого іншого.

Але ж то був Дзюба.

Погляди на мить зустрілися. Яків відвернувся, хутко зник у юрбі. Артем, таки запідозривши неладне, закусив губу й вирішив не зводити з нього очей.

Та враз пролунали перші постріли, змішані з криками.

Шеремет глянув на кручу — й стало не до Дзюби.

Комсомольці, підбадьорюючи себе галасом, стрибали з неї вниз, а зеленівці, серед яких у перших лавах Артем розгледів Сивого, стріляли навздогін, швидко перезаряджаючи рушниці та гвинтівки. Повітря враз наповнилося передсмертними зойками. Їх перекрикували радісні вигуки: щоразу, коли куля влучала в жертву, натовп тріумфував.

Ті ж, хто ще не наважився випробувати долю, боязко й нерішуче тупцяли на місці. Кілька комсомольців рвонули відчайдушно, немов у бій, останній та рішучий. Їх зустріли пострілами й шаблюками. Кров бризнула з — під гострих лез, окропивши кручу. Видно, не бажаючи більше чекати, зеленівці з клинками напереваги посунули на приречених, і той, хто до останнього не наважувався стрибнути, падав порубаний.

Страта майже відразу обернулася на різню.

Шеремет пошукав і знайшов поглядом отамана. Зелений стежив за всім, до чого сам закликав з незворушним спокоєм.

Артем відступив далі, даючи дорогу тим, хто нетерпеливився взяти участь у розправі. Але геть не пішов — спустився трошки нижче, наблизився до берега, не такого стрімкого, як біля кручі. Тут народу було менше, звідси Шеремет міг бачити все, що відбувалося.

Комсомольці відчайдушно стрибали вниз, а їм услід гриміли постріли, часто — густо не вбиваючи відразу на смерть. Тож підстрелені падали або в Дніпро, марно силкуючись утриматися на поверхні й швидко йдучи на дно, або розбивалися об берег, не долетівши. Тих, що з останньої сили ще повзли до води, добивали вже напевне. Та декотрі все ж таки пірнали, виринали й починали судомно гребти, намагаючись дістатися рятівного протилежного берега. Кулі сипалися їм услід, збиваючи фонтанчики, пролітали над головами, змушуючи пірнати, а коли голови знову витикалися поверх води, неминуче влучали в них.

За якусь мить Дніпро почервонів від крові.

Шеремета знову ніби щось підбило: він зачепився поглядом за хлопця на кручі, який, перш ніж стрибнути, перехрестився широко й неоковирно. Видно, слова Зеленого про Божий суд вплинули на нього: заручившись бодай такою підтримкою, бранець кинувся вниз, рятуючись від повстанця з шаблею напоготові. Вода прийняла хлопця живим, він виринув і, розваживши трохи, занурився не дуже глибоко, віддавшись на волю течії, що понесла його вниз, обгинаючи кручу.

Коли б увага стрільців була прикута тільки до цього хлопця, то його б неодмінно підстрелили. Хитрощі ворога, його боротьба за життя додавали азарту й розпалювали. Та поки що втікачеві таланило, бо й без нього було в кого стріляти. До того ж перші поодинокі щасливці вже дісталися рятівного лівого берега, квапливо ховаючись у верболозі. Тим часом утікачеві таки пощастило проминути небезпечне місце. Течія відносила його щораз далі від людських очей.

Шеремет, ще не знаючи, навіщо він це робить, оминув людський натовп, що купчився коло краю урвища, й рушив туди, куди повертала бистра вода. Прискоривши крок, він досить швидко обійшов кручу. Тепер з натовпу його вже ніхто не міг бачити. Тут так само коло води росли верболози.

Попереду враз замаячіла до болю знайома постать. Розгледівши Дзюбу навіть здалеку, Артем присів, розуміючи, що з берега його можна легко помітити. Проте Якова, здається, хвилювало зовсім інше: видивляючись між заростями, він обережно пробирався до води. Коли зник з очей, Шеремет перебіжками, під супровід залпів з крутого берега, проскочив за ним. Намагався рухатися нечутно. Стрілянина вкупі з галасом несподівано стали йому в пригоді, і він непомітно дістався до прибережних кущів. Просунувся ще трохи. Завмер, дослухаючись.

— Греби сюди, дядьку, — почулося спереду.

Перше, що майнуло, — Дзюба помітив його, гукає. Але тут — таки долинуло слабеньке:

— Не вбивайте! Не стріляйте!

— Здався ти кому! — гримнуло у відповідь. — Нема слуг уже, сам, паняй!

Хлюпнуло, потім ще раз, уже ближче. Шеремет витяг револьвера, поки ще не знаючи, чи знадобиться. Яків, здається, так захопився справою, що зовсім перестав зважати на звуки довкола себе. Обережно просунувшись ще трохи вперед, Артем побачив, як Дзюба, зайшовши у воду по коліна, простягає руку тому самому щасливцю.

Перехрестився ж він, згадав Шеремет. Ось і не вір після цього в Бога…

— Добре плаваєш, дядьку, — буркнув тим часом Яків.

— А ви?.. Ви не?.. — комсомолець дістався мілини й тепер сидів у воді, важко дихаючи й не кваплячись вилазити. — Стріляти… не?..

— Здався ти, — повторив Дзюба. — Оце стою тут, наче рибалю. Кого вловлю, кого винесе — такий і вилов буде, — і пояснив уже інакше, заспокійливо: — Не бійся. Чув: отаман казав — хто випливе, того помилує.

— Хіба на цей берег?..

— Та посидь, віддихайся. Я покараулю. І пливи собі, куди треба. Тільки той, дядьку, не барися. Бо, бач, зараз — так із вами, потім — інакше.

— Пускаєте?

Комсомолець ще не вірив. Але Шереметові теж вірилося важко.

— Не за очі твої красиві. Як дістанешся до…

Збоку, зовсім близько, хруснуло: хтось рішуче пробирався сюди, йшов на голоси. Дзюба роздратовано виматюкався, скинув гвинтівку, клацнув замком і рикнув:

— Бігом! Катай звідси!

Двічі просити не довелося. Комсомолець, ніби відчувши враз друге дихання, відштовхнувся від дна, відчайдушно замахав руками, розбризкуючи воду з таким шумом, що викрив себе остаточно. За мить з — поза кущів виринув, сопучи, розхристаний Семен Середа з манліхером напереваги.

— Стій! Ану, назад! Стій, комса! — ревонув на всю силу легенів, намагаючись прицілитися в плавця.

Тут Дзюба утнув дивну штуку. Ступив два кроки праворуч, затуляючи Середі весь огляд, водночас сам притис приклад гвинтівки до плеча і почав водити дулом, ніби ловить утікача на мушку. Але зі свого місця Шеремет чітко бачив: Яків цілився вище. Пальнув, посилаючи кулю над головою плавця. Знову клацнув замок. Ще постріл.

Голова комсомольця зникла під водою.

Артем уже бачив, як вправно плаває хлопчина. До того ж вишні сили надумали, мабуть, уберегти нині саме його.

— Ах ти ж гнида! — заволав Семен, і тепер дуло його гвинтівки дивилося на Дзюбу.

— Ти чого, дядьку?

— Здавай зброю!

— Чого ти, чого?..

Яків розвертався до Середи неквапом, постаючи таким собі вайлуватим вусанем, яким його вже звикли бачити повстанці. Звісно, він міг обдурити Семена. Але не Шеремета. Уже знаючи гадючу натуру того, хто мимоволі зробився його злим генієм, Артем не мав жодного сумніву: Дзюба стрілятиме. Байдуже, що спонукало його врятувати комсомольця і про що збирався його попросити. Здійснити свого наміру йому не вдалося, тож тепер треба знищити свідка.

— Е! — озвався Шеремет, не маючи ще жодного плану, і ступив наперед, удаючи з себе заклопотаного. — Чого ви?

— Зрадник! — вигукнув Середа, зрадівши його появі. — Я сам бачив!

— Де зрадник?

— Ось він! Дзюба! Із чека втік, ти ж сам знаєш! Я тут берегом ходив, виглядав, щоб ніхто з комсюків не виліз! Коли це — ніби хтось балакає! А потім ця паскуда його пускає!

— Кого?

— Що ти мелеш, дядьку! — озвався Яків. — Чув дзвін, та не знає, де він?

— Усе я знаю! — не відводячи дула від Дзюби, хлопець повернувся до Артема: — Хай отаман судить тут — таки, на місці!

— До сраки! — гаркнув Дзюба. — Нічого ти йому не розкажеш, малий! Так тобі Зелений і повірив!

— Нам двом повірить! — ще трохи — і Семен міг утратити над собою контроль від збудження. — Лікарю, ти ж бачив!

Спокуса згадати Якову розстріл мирних людей посилилася, як ніколи. Мабуть, це читалося в Артемовому погляді. Дзюба зустрівся з Шереметом очима й відразу все зрозумів. Його лице посіріло, губи стислися.

Зараз він, напевне, думав, у кого стріляти.

Але тут у Артемовій голові сплив інший спогад: початок травня, він з наляканою мало не до смерті Марусею, червоні довкола і бричка, що її вчасно підігнав Яків. Правда, він у когось її вкрав і складав туди награбоване…

— Кидай гвинтаря, падлюко! — Середа вже наказував.

— Охолонь!

Сказане далося Шереметові важко. Та вилетіло легко.

— Ти чого? Ти мені?

— Не пнися, Семене. Не гарячкуй.

— Ах ти ж…

Тепер дуло цілилося Артемові в груди.

— Я… я…

— Охолонь, — Шеремет вів далі й досі не вірив сам собі: — Не ти один розумний такий. Я так само подумав: що, як хтось та й вибереться. За кожним з берега не вгледиш. У всіх нас тут один клопіт — хлопці. За те, що Дзюба служив у чекістів, отаман його ніби пробачив. А тільки що він виловлював комсюка з води. Ти, Семене, зчинив ґвалт — Яків відвернувся. Той спритник шубовснув у воду. Дзюба застрелив його, сам бачив.

— Хіба?

Середа далі наставляв дуло на Артема, та манліхер уже хилився нижче.

— Аякже! Уважний ти, хвалю! Тільки де не добачиш, там добрешеш.

Артем старався, щоб голос його звучав добродушно.

— Стріляв, кажеш?

— Ти ж сам бачив!

— Мимо смалив!

— Хіба? — тепер Яків відповідав під лад хлопцеві.

— Тоді де він?

— Хто?

— Ти ж вцілив у нього!

Шеремет спокійно запхав револьвера за пасок. Глянув через Дзюбине плече.

— Течія кудись та й винесе. Оно, сам глянь… — кивнув уперед.

Середа глипнув, куди вказав Артем. Озирнувся і Яків.

Повз них вода скорботно несла мертве тіло, за яким тягся довгий червоний слід.

Частина четверта


Вдовий



Ради — властива пролетарській диктатурі форма правління. Але в селі пролетарські маси й трудове селянство перебувають під моральною диктатурою куркуля. Через те в сільські ради часто потрапляють вороги Радянської влади. Це явище особливо яскраве в українському селі, де багато рад самі були опорою отаманщини або в найкращому разі ставилися пасивно до завдань, що їх покладала на них центральна влада.

З резолюції «Про роботу на селі» IV конференції КП(б)У 17–20 березня 1920 р.


Київська губернія, серпень — грудень

1


Отаман послав по Шеремета якось увечері, коли повстанські загони стояли під Таращею.

Почувши, що його шукає сам батько, Шеремет миттю згадав, коли таке було востаннє. Розмова із Зеленим віч — на — віч у Трипіллі на початку травня… Але того разу Артем сам прийшов у штабну хату, і так склалося, що посиділи душевно. Хоча іншої компанії в отамана тоді не було, чужак фактично підвернувся під руку. Зеленому кортіло виговоритися — це відчувалося ще тоді. Перебираючи в пам'яті події, Шеремет не знайшов нічого цікавого, але дійшов несподіваного висновку: отаман не кликав його до себе жодного разу, відколи вони з Дзюбою того квітневого ранку постали перед його очі.

Однак після того, коли раптом зник Яків, коротка розмова все ж таки була.

Сталося це за два дні після страти комсомольців на дніпрових кручах. Шеремет приховав Дзюбину спробу врятувати молодого хлопця й пояснював свій вчинок щонайменше двома причинами. Перша — десь глибоко — глибоко в душі сам хотів, щоб хтось із цих бідолах та й урятувався. Нехай справді покладе зброю й на жодному боці не б'ється в громадянській війні. Шанс обрати такий шлях мав би бути в кожного. Тож, мимоволі заступившись за Якова, уявив себе на його місці. І друга — все ж таки він визнав, що тоді, в травні, Дзюба врятував життя йому й Марусі. Байдуже, хотів того чи ні. Тож розквиталися, більше між ними боргів нема.

Після того вони з Яковом розійшлися, Артем опікувався пораненими, знов перетворившись із бійця на лікаря. Почув, що Дзюба щез на другий день, після вечірньої перевірки в повстанських підрозділах. У дворі, де він стояв разом з іншими, речей не знайшли. Так само кудись поділася його зброя. Спершу ті, хто вже встиг притертися до Якова й називав його своїм побратимом, розгубилися. Заговорили навіть про те, що бійця могли потай викрасти комісарські шпиги, бо ж служив колись у них. От і полюють, мовляв, на нього, щоб покарати. Але таке припущення зеленівці притягли за вуха, намагаючись виправдати Дзюбине дезертирство. Усе свідчило про те, що Яків утік. Згодом знайшлися вартові, що бачили, як той ішов кудись за околицю з гвинтівкою на плечі й махнув їм рукою. Ті й подумали, що отримав, либонь, чоловік завдання, тож нащо його сіпати дурно?

А коли не лишилося сумнівів, що Дзюба накивав п'ятами, спочатку хотіли вирядити погоню, а тоді махнули на нього рукою. Хай собі… Спокою трипільцям однаково не дадуть — треба готуватися відбивати нові атаки. Яка різниця, куди втік Яків! Дезертира гнівно прокляли, назичивши йому всяких негараздів, й скоро забули. Принаймні так Шереметові здалося, аж поки за кілька тижнів, наприкінці липня, знову довелося покидати відвойоване Трипілля.

Правда, тепер повстанці не тікали, а відступали за всіма правилами війни, що її ведуть проти потужних ворожих сил.

Атакувати в лоба, у фронт, і тримати всіма силами зайняті рубежі означало покласти партизанські загони в нерівній боротьбі. Артем разом з іншими чекав масованого наступу. І аж ніяк не міг припустити, що на Зеленого пошлють не лише тисячі одиниць піхоти та кінноти, а й півдесятка кораблів і закуту в броню, наїжачену дулами кулеметів наземну бойову техніку. Закріплена на кручах повстанська артилерія зустріла панцерники дружними залпами, навіть змусила зупинитися й повернути назад.

Але аеропланів у небі над Трипіллям не думав побачити ніхто.

Коли бій був у розпалі, вони зависли в повітрі хижими, майже міфічними птахами. Дощем посипалися бомби. Паніка все ж виникла, хай і недовга. Проте повітряне прикриття впоралося зі своїм завданням: поки оборонці міняли позиції, ворожа армія знову пішла в наступ. А ще більшою несподіванкою, ніж авіація, став напад з тилу. Виникла загроза оточення, і вирватися з кільця можна було лиш відступаючи помалу, загін за загоном.

І отаман віддав такий наказ. Повстанці мали відразу розсіятися, зникнути з очей, мовби розчинившись у повітрі. Щоб згодом, найближчими днями, виринати нізвідки й атакувати знову, знову, знову…

Згодом, коли смертельно втомлений Шеремет зміг — таки недовго перепочити зі своїм гуртом у захопленому раніше селі, там надвечір несподівано з'явився Зелений зі своїм штабом. Артем потрапив отаманові на очі випадково, і той, ніби щось пригадавши, сам підійшов, привітався і спитав без зайвих передмов:

— Про Дзюбу свого чув?

— З якого це дива він мій?

— Пусте… — отаман сплюнув убік. — Хлопці наші, розвідники, доносять, ніби бачили його.

— Де? — напружився Шеремет.

— Ніби в їхній чека, в каральному загоні. Подробиць не знаю, мо', й помилилися. Та щось мені підказує — навряд. Як уже втік, то повернувся до своїх. Вислужується… воша…

— Ви колись простили йому, пане отамане…

— Не рівняй. Тоді я тобі пояснив причини. Ще й покаявся він, пам'ятаю… Але бач, хлопчаки — комсомольці, що теж були покаялися, добряче за нас воюють. Кількох думаю наблизити до штабу, джурами взяти, вістовими.

— Не такий і простий той Дзюба. Ох, і не простий.

— Гнилих людців тепер повно. Та й раніше їх було чимало. Не про те я… Є підозра. Більшовики могли розстріляти його, як і годиться чинити зі зрадниками. Але не розстріляли. Чому? Бо, мабуть, спокутував провину. Але там каяттям не допоможеш.

— Ви про що?

— Пригадай, як ми відходили з Трипілля. Тоді червоні з тилу зайшли. Дзюба ж знав пости, секрети. От і здав.

— Хіба без нього не витіснили б нас? Скажете таке…

— Та знаю, знаю, в них аероплани… То й що? Із неба, пане докторе, наших засідок не розгледиш, хоч як високо літай. Зрада. Думаю за його голову нагороду оголосити, що скажеш?

Шеремет знизав плечима.

— Вам видніше. Чим платитимете?

— За що?

— За Дзюбу — живого чи мертвого?

Тепер стенув плечима Зелений.

— Не знаю, чи здадуться тут гроші. Оті совзнаки, що тепер ходять, — кому вони потрібні? Золота в мене нема. Хіба… Може, задарма приведуть… Ще не надумав, міркую вголос… Хлопці його й так ловитимуть. Кажуть, ганяє по селах, де наші раніше стояли. Знає, падлюка, хто з людей нас підтримує найбільше, через кого тримаємо зв'язки. Їх ніби першими вичищають. Хапають, волочать до Києва, в губчека. Ат! — отаман махнув рукою. — І без того голова гуде. Просто мусиш знати.

Від тієї короткої розмови збігло ще трошки часу. Попервах Шеремета мучило сумління за врятованого Дзюбу. Навіть усі причини, що ними виправдовував свій вчинок, видалися йому нікчемними. Та дуже швидко події вкотре закрутилися виром, і довелося викинути зрадника з голови. Червоні вперто тіснили повстанців по всьому повіті. Отамани то починали діяти спільно, то знову розсіювалися. Села переходили з рук у руки, але кінець кінцем більшовики таки витиснули загони Зеленого, взявши до початку серпня його недавню вотчину під свій контроль.

Тепер повстанці гуртувалися в околицях Таращі. Подейкували, що вони незабаром готуватимуть наступ далі від рідних місць — на Умань. Стратегії отамана Артем не розумів до кінця, бо не знав мети цієї операції. Проте Шеремет за короткий час затямив собі основи тактики партизанської війни. Тож рух на Умань і звідти — по тилах Червоної армії цілком їй відповідав.

За таких умов Зеленому не бракує клопоту.

І ось отаман чомусь раптом згадав про нього, Артема Шеремета, одного з багатьох бійців його роздрібненої, та все ще сильної повстанської армії.

2


Пройшовши двір і наблизившись до хати, він відступив, пропускаючи невеличкий гурт озброєних чоловіків.

Очевидно, щойно скінчилася нарада, і розмова буде сам на сам. Ніхто з отаманових військових радників не глянув на Шеремета. Так само не зважали на нього й вартові. Звичайно, коли вздріли — заступили дорогу, та, мабуть, упізнали чи були попереджені. Опустили гвинтівки, один навіть кивнув, дозволивши зайти. Усередині, як завжди після великих зборів, повітря було просякнуте густим сизим тютюновим димом. Протяг не допомагав: серпневий вечір видався теплим, а вітерець — легеньким. Та й самому Зеленому, либонь, важке повітря не заважало.

— Хто? — вигукнув різко, тоді глянув і жестом підкликав до себе. — Ага, проходь. Присядь, часу обмаль. Я лишатися не буду, ночуватиму в іншому місці. Шукав тебе, а це, бач, натрапив. Не знав, що ти тут.

— Я й далі з Палієм.

— Звідки мені знати, з ким ти й де? — кинув отаман роздратовано. — Кілька тисяч козаків піді мною. Буду я про кожного питать? Може, тебе взагалі вбили. Мені не доповідають. Сам бачиш, яка ситуація. Із Палієм — то з Палієм. Має ваш загін своє завдання. Довідаєшся. Але я не про це. Тут знову справа та, пам'ятаєш?

Присівши, Шеремет наморщив лоба. Щодня, відколи він потрапив до армії Данила Терпила, всяких справ виникало більше, ніж можна було залагодити за день. Та Артем уже звик і до такої воєнної прикмети. Однак Зелений дивився на нього дуже уважно, трохи набичивши лоба, наче Шеремет мусив пам'ятати кожну розмову, кожне отаманове слово. Зрозумівши, що Артемові думки справді плавають, Зелений відсунув набік карти й покреслені папірці, примостився навпроти і склав руки перед собою, сплівши пальці.

— Та історія, про отамана Оскілка?..

Тепер Шеремет згадав.

— Ваше посольство, здається, їздило до нього. Повернулося наче ні з чим…

— Міняється все. Нема вже отамана.

— Як нема? — стрепенувся Артем.

— Убили. Ще в червні. Не в бою — ніби навмисне послали агента з чека. Я сам почув про це зовсім недавно. Земля йому пухом! Але не про нього мова. Дізнався від емісарів, що їх прислав Петлюра.

Шереметові здалося, що не дочув чи неправильно зрозумів отаманові слова.

— Емісари Петлюри у вас?

— Таке теж буває. Тоді нічого не вийшло, повернулися мої отамани облизня спіймавши. А оце не так давно він сам почав шукати зустрічі зі мною. Тобто не сам, а через своїх людей, ясна річ. Через треті руки, але з його особистим представником я погомонів. Мабуть, домовимося, повоюємо разом.

Ще місяць тому Артема така спокійна заява могла заскочити. Він уже мав не одну розмову з Зеленим на ідеологічні теми. Кожен з них і далі стояв на своєму. Через те в рідкісні години сякого — такого спокою Шеремет знову й знову шукав відповіді, що тримає його серед людей, які воюють за утвердження радянської влади. Не міг того збагнути, однак щоразу вмовляв себе, що мусить поквитатися з більшовиками. І зробити він це може тільки у війську Зеленого. Хоч на душі лишився неприємний осад: він, противник усього, що зветься радянським, воює під чужими йому гаслами. Аж ось отаман хоче укласти військовий союз із тим, кого досі мав за особистого ворога.

Утім, калейдоскоп подій, що сталися останніми місяцями, відучив Шеремета дивуватися. Коли всі воюють проти всіх, займаючи кругову оборону, коли вороги скрізь, то справджується давня приказка: «Ворог мого ворога — мій друг».

— Як кажуть люди в такому разі, що ж у лісі здохло, батьку отамане?

— Та нічого не здохло. Російські добровольці, військо Денікіна, чув про таке?

— Одним вухом. Білі тиснуть червоних по фронту, сунуть на Київ.

— А ми лупимо комісарам по задах, — кивнув отаман. — Поки в них ще є сили нас довбати, бо мої загони не регулярна армія. Так само й усі інші отамани, хто гуляє по губернії. Нині кожен сам за себе, хоч усі разом за вільну Україну. Час об'єднати зусилля.

Зеленого в такі хвилини легко запалити. Тож Артем запитав обережно:

— Це Петлюра просив вам передати?

Отаманів погляд став гострий та важкий. Проте, здається, Зелений був готовий до цього питання. Раптом Артем зробив несподіваний висновок: те саме, тільки, мабуть, іншими словами, Данило Зелений сказав іншим. Тепер Шеремет міг пояснити собі настрій побратимів, які розходилися з військової наради. Воно й зрозуміло. Ще недавно батько отаман із Петлюрою був на ножах, називав його зрадником, а зараз раптом хоче укласти союз.

— Послухай мене уважно, пане докторе. Не збивай. Хочу, щоб ти збагнув не лише те, що думаю я. Тобі слід знати, що відбувається взагалі, — правиця описала в задимленому повітрі красномовне коло, — бо без того складно зрозуміти, про що саме тебе проситиму. Згода?

— Гаразд.

— Отож діла такі, — отаман прокашлявся, підтяг до себе покреслену олівцем карту й постукав по ній зігнутим вказівним пальцем. — Москальське військо Денікіна рухається ось звідси. Лінія фронту — Харків, Катеринослав, Олександрівськ. Сам бачиш, насуваються просто на нас. Білих генералів цікавить Москва і все, що далі. Минути Київ у них не вийде. Ось чому панам потрібна наша підтримка тут, у тилу. Уже доходили до мене їхні розвідники, інші отамани так само діставали звістки.

Те, що почув Шеремет, не вкладалося йому в голові.

— Російська армія шукає союзу з селянськими отаманами? Хіба таке може бути?

— Кажу — не перебивай! — гримнув Зелений. — Москалі думають так: якщо ми воюємо з червоними й вони б'ються з ними, то нам сам Бог велів домовлятися з москальнею. Те саме Петлюрині люди запропонували денікінським. Спокусливо звучить — затиснути більшовиків у лещата, вичавити з них увесь їхній поганий сік, — отаманів кулак стиснувся. — Нічого не вийшло. Білі гвардійці вважають, що Петлюра й уся Українська Народна Республіка їм не рівня. Однак підтримати нас вони готові. Бо їхня розвідка донесла: Зелений і Петлюра давно не в ладу. Але нічого в них не вийде. Пояснити чому?

До Артема доходило, та він усе одно кивнув.

— Хоч як кацапа назви — білим, червоним, — посміхнувся Зелений іронічно, — у синю цяточку чи білу квіточку, був він кацапом і лишиться до самої смерті. Ніколи нічого доброго їхнє плем'я Україні не принесе. Тому байдуже, чи Лейба Троцький тут заправлятиме, чи генерал Денікін. Багато я чув про те, яку волю несе Добровольча армія українському селу. Там, де вона вже запанувала. На словах звільняє від більшовиків, на ділі — як було за гетьмана Скоропадського. Знову грабують село, знову настановляють туди поміщиків. І отут настає той час, коли можна, навіть треба шукати з Петлюрою спільної мови. Бо його пошив у дурні білий генерал, а ще раніше — більшовики, яким так само хотіли наш Симон Васильович настелити соломки. Тому й пише він до мене листа своєю рукою.

Кажучи це, Зелений не приховував гордощів, пишався власною значущістю.

— Листа?

— Отож. Бач, прощають пан Петлюра мені так звану зраду півроку тому. Закликають забути давні образи перед лицем лютого ворога. І бити кацапських зайд разом. Хоч червоних, хоч білих. Тобто, — зараз — таки поправився він, — як червоних, так і білих. Отоді вдасться створити один широкий фронт.

Шеремет набрижив лоба, пожував губами.

— Пане отамане… Я трошки знаю Петлюру. Я й сам певною мірою почуваюся петлюрівцем, хоч не з усім згоджуюся. Ви ж знаєте.

— Знаю. Воювати в моєму війську тобі це не заважає.

— Воно, може, й правильно. Але… зважте на те, що Симон Васильович, пропонуючи руку і своє товариство, завжди прагне здобути щось навзаєм. Він не за так вас припрошує.

— А я не помилився! — Зелений, здається, дедалі більше захоплювався собою. — Усе ти міркуєш правильно, пане докторе. Критися не стану: союз із Петлюрою мені вигідний. Становище нашого війська ти знаєш навіть краще за мене, ти ж сам у цьому варишся. Чоловік освічений… Та що я тобі кажу! Словом, за радянську владу, радянську Україну стояти ми більше не будемо.

Це сталося. Нехай занадто несподівано й дивно, але таки сталося.

— Прозріли? — вирвалося в Шеремета.

— Поглядів не змінюю! — тут — таки осадив отаман. — Поступки тимчасові. Спершу треба встановити свою, українську, владу. Хоч у містах, хоч у селах. А вже потім поговоримо, як її називати. Ось чому, пане докторе, ти мені тепер потрібен. Радієш, бачу. Тішишся. Ніколи ж радянської влади не сприймав, правильно?

— Так точно.

— Значить, тобі й карти в руки. Гадаю, ти втямив, що я остаточно надумав укласти військовий союз із Петлюрою. Мене підтримала більшість. Дехто з хлопців таки має сумнів, але то вже неважливо. Проте однієї моєї постанови замало. Треба, щоб резолюцію ухвалив великий селянський з'їзд. Мене мають підтримати люди, за чию свободу я воюю. Як пояснити їм те, що ми змінюємо, гм, політику, розуму не доберу. Однаково я не збираюся надовго відмовлятися від радянської влади. Без комуністів та жидів вона все ж таки правильна… А ось ти ідейний. До того ж грамотний. Будь добрий, склади для мене таку резолюцію, щоб люди зрозуміли й підтримали.

Шереметові враз перехопило дух. До чого хочеш був готовий, але не до такої пропозиції. Хоч блискавична відповідь, здається, майнула в Артемовій голові раніше, ніж він устиг усе обмізкувати:

— Чого ж… Можна. Я не фахівець у таких справах. Більше діагнози пишу — не резолюції чи, там, відозви… Але якщо треба пояснити народові…

— От і добре! — задоволено вигукнув Зелений, не давши йому доказати. — Людей тутешніх ти вивчив. Знаєш, як ліпше до них говорити. Вважай, треба сказати саме те, що думаєш. І переконати, що за тобою правда. Довго лишатися тут не можу. Години тобі вистачить?

Зелений завжди поводився так, ніби планував партизанську вилазку. Вибору не лишав. Тож Артем покірно й водночас приречено знизав плечима.

— Ну, коли для такої справи… Спробую.

3


Це трапилося, коли прийшло бабине літо.

Радіти останнім теплим дням, що їх, як і годиться, змінить справжня осінь, багряна, застуджена й насторожена, селянам не випало й цього року. «Одна напасть змінила другу», — так бурчав Федір Палій, тепер командир окремого летючого загону.

Скоро вже місяць, як Зелений воював проти добровольців Денікіна, створивши з Петлюриним військом єдиний фронт, куди несподівано для отамана влився зі своєї армією й батько Махно. Били переважно по тилах, удаючись до нищівних рейдів. На той час села стогнали під золотопогонниками так само, як і тоді, коли там жирували червоні.

Палій і надалі зберігав величавий спокій. Шереметові здавалося, що порушити його не зможе навіть раптове виверження вулкану, якби котрийсь, наперекір усім законам природи, прокинувся десь у глибинах київської землі. Бійців до групи, яку сам і очолив, Федір брав тільки перевірених, надійних. Тому Артемові було дивно, бо ж він, лікар, який тільки — но навчився міцно тримати шаблю й стріляти не лише в повітря, досі не вважав себе за вояка. Видно, Федір цінував його за щось інше. Хоч би й за надійність, що в партизанській війні надто багато важить.

А втім, Шеремет остаточно вже заблукав у власних думках, перестав сушити голову над тим, ким він є в армії отамана Зеленого, і поводився так, як справжній солдат на війні, — треба вижити сьогодні, щоб, коли Бог дасть, перемогти завтра. Тож щоразу, коли починалася баталія, робив лише те, що мусив робити. І дедалі менше слухався інстинкту самоохорони.

Війна вела його сама.

Підхопила бурхливою течією, закрутила виром. Лишалося триматися на плаву, чекаючи, куди понесе й де винесе.

Але він лишався також лікарем. Тому бачив ще одну напасть, якої не помічав Палій. Коли кругом точилася війна, людей убивали не тільки кулі та шаблі, а й недуги, бруд, руїна… Артем розумів, що маленьким містечкам загрожує голод. Постійні реквізиції, — хоч з наказу більшовиків, хоч нікінців, як по селах називали білу гвардію, — були вже не примхою влади, а звичайною боротьбою за виживання.

Села, що були під опікою загонів Зеленого, часто — густо вже не боронили, а відбивали своє, нахабно забране в них на очах іменем революції. Проте до селян потяглися міняйли. Гроші ніби були, влада друкувала, проте давно не ходили. На харчі вимінювали золото й срібло. Учорашні аристократи розпачливо знімали з себе навіть натільні хрестики. Дехто з них осідав, приживався в селах, дбаючи про власну безпеку.

Бо ближче до осені з'явилися дезертири з обох армій, червоної та білої.

Голодні, немиті втікачі принесли з собою вошей. Вижарювати одяг і вимивати людей не було де і як. Тож губернію помалу охопив ще один ворог, що його годі було подолати партизанщиною чи потужним єдиним фронтом.

Тиф.

У загоні Палія з вошами боролися завзято. Шеремет, особисто наглядаючи за здоров'ям повстанців, змусив їх наголо збрити чуприни — гордість усякого козака — і стежив, щоб усі милися гарячою водою з милом, тільки — но випадала нагода.

Дивно, але багато кому з бійців це не подобалося: той — таки Василь Сивий нарікав на буржуйські забаганки та й узагалі після розстрілу комсомольського загону косо зиркав на Артема. Жодного приводу Шеремет не давав. Чи вважав, що не давав. Семен Середа, або Малий, як хлопця тут називали, мав більше підстав косувати на «пана доктора» за не зовсім зрозумілий випадок тоді у верболозі. Та нічого, заспокоївся, змирився: чого не буває, коли кругом війна? Зате Сивий, відколи отаман привселюдно не дав йому видерти з корінням жидівське зілля, чомусь підозріло зирив саме на Артема. Мабуть, швидкий лікарів погляд, що його Василь зловив тоді на собі, досі його насторожував, заронивши в душу недовіру до Шеремета. Щоправда, впертість Сивого Палій сприйняв за звичайне нехлюйство, висварив при всіх, і відтоді в загоні справи з гігієною налагодилися.

Але тифозна пошесть чіплялася незалежно від походження й політичної належності, вигубивши за кілька тижнів до ноги цілі родини. Уражала вона й денікінців — їхні каральні та розстрільні команди працювали так само активно, як і червоні загони смерті, що їх вони вигнали звідси. Жертв не поменшало. Мертві тіла далі звалювали на купу, а спритні тифозні воші перескакували з мертвих на живих. Раду цьому давали не завжди, але злість вибухала зі щораз більшою силою. Коли черговий обоз приходив у село по харчі, а з хати, де лежали хворі на тиф, виносили останнє, селяни забували навіть про рештки страху, притлумленого всередині всякої живої людини. Зчинявся ґвалт, налягали гуртом, брали на вила, нещадно шарпали чи волокли забитих на сільські майдани.

Того ранку Федір Палій вів своїх хлопців на допомогу одній такій громаді.

У невелике село Луб'янку, що неподалік Опанасового хутора, де прижилася врятована влітку Маруся Григоренко, зайшла епідемія. Ніяких ліків, звісно, там не було, й люди, намагаючись хоч якось боротися, тримали у своїх хатах карантин і не пускали нікого зі сторонніх. Не знаючи до пуття, що слід робити, деякі спритники десь добували хлорку, розчиняли її у воді й протирали все довкола. Мовляв, хай ядуча суміш пропікає очі. Звісно, це аж ніяк не рятувало. Проте іншої ради, крім хіба молитви, все одно дати ніхто не міг.

Саме під таку пору до Луб'янки принесло з Києва черговий загін золотопогонників. Цього разу не лише вимагали харчів. Поручник, що був за командира, виголосив коротку й запальну промову. Нагадавши, скільки горя завдала селянам більшовицька комунія, і підкресливши при нагоді, що саме генерал Антон Іванович Денікін — їхній справжній визволитель, молодий російський офіцер закликав селян поповнювати лави визвольної армії. Той двір, що дасть добровольця, продовольчого податку не сплачуватиме. Тобто, кажучи просто, того не грабуватимуть. Не візьмуть нічого й там, де викажуть дезертира, якого, можливо, переховують. Ні самому втікачеві, ні тим, хто, криючи його, порушує закони, нічого не буде. Його нагодують, дадуть чистий одяг, попросять скласти присягу й візьмуть до війська. Отже, вчорашній дезертир боронитиме селян у складі Добровольчої армії.

Нікого з громади пропозиція поручника не зацікавила. І тоді почався звичний уже содом: солдати пішли по садибах. Їх не зупинили навіть заклики і благання тих, у кого в хатах лежали тифозники. Навпаки, хвороба для нещасних зробилася смертним вироком. Поручник особисто наказав розстріляти недужих, наголосивши, що коли кругом війна, то вона й мусить боротися з епідеміями. Серед страчених були й жінки. Одну матір білогвардієць заколов багнетом, прохромивши ним і дитину.

Це стало останньою краплею.

Селяни давно були готові спалахнути. Тут — таки народний гнів линув через край, без кипіння. Коли люди зусібіч кинулися на солдата — вбивцю, він устиг стрельнути разів зо два й у когось влучив. Та це не спинило хвилі народного гніву. Страх кудись зник — тільки ненависть живила й несла ту хвилю. Його звалили з ніг і забили на смерть усім, що траплялося під руку. Поки один гурт розправлявся з катом, інші, озброївшись хто гвинтівкою жертви, хто своєю до часу глибоко захованою зброєю, а більшість звичними для селянина вилами й граблями, посунули на зайд.

Залп не зупинив натовпу.

Перші падали, на їхні місця ставали інші — і чоловіки, і жінки. Село піднялося дуже швидко, денікінців оточили, затисли в кільце, поручника закололи з трьох боків, решту роззброювали й добивали. Навіть якби ніхто з білогвардійців не зміг звідси втекти живим і покликати підмогу, то по зниклий обоз однаково б послали якийсь спеціальний каральний загін. Це, певна річ, сталося б не відразу, а за якийсь час. Але з десяток щасливців таки уникли розправи й накивали п'ятами, і тепер луб'янці, згуртувавшись, чекали, хто наспіє раніше — зеленівці, по яких негайно послали гінця, чи все ж таки нікінці, що розташувалися за тридцять верстов звідси, в селі Дубовому…

Партизанам і денікінцями треба було здолати майже однаковий шлях. Лиш селяни оговталися з невеличким запізненням, бо оплакували жертв різанини й думали собі, як краще тримати оборону й до чого готуватися.

Вирішити це Палій міг сам, не радячись з отаманом. До того ж Зелений із нечисленним загоном саме висувався на Канів. Там мала відбутися ще одна військова нарада з представником петлюрівського війська — принаймні так пояснив Федір. Тож їхньому загонові сам Бог велів мчати на допомогу повсталим селянам.

Як устиг показати Палій на карті наближеним особам, що до них віднедавна належав і Шеремет, узяття під контроль Луб'янки й прилеглих територій загалом не суперечило отамановій стратегії посунути лінію партизанського наступу в київському напрямі.

Як колись навесні, Данило Зелений, повернувшись у рідні краї, знову збирався йти походом на Київ.

Тільки зараз — ширшим фронтом, бо мав союзників.

4


Зібралися скоро, рушили верхами.

Більшу частину дороги партизани їхали клусом, лише верстов за п'ять до села стишили ходу. Дослухалися до ранкової тиші, знаючи, що вона може бути оманливою. Проте, якби денікінці справилися раніше, село б уже горіло, а так стрілянина чулася здалеку. Луб'янці цю ніч навряд чи спали спокійно, тривожно чекаючи, хто ж наспіє до них першим. Шеремет знав, що в таких випадках декотрі, переважно жінки з дітьми, збирали все найцінніше й вибиралися до найближчого лісу. Там хай сяка — така, та все ж безпека, можна пересидіти війну й лишитися живим.

Потім верталися, як було куди. А коли на ріднім обійсті замість хати й хазяйства знаходили саме згарище, люди зітхали і, поки ще не потисли перші морози, будували халабуди чи копали землянки. Або ж, підкорившись долі, збиралися гуртом і вирушали шукати безпечнішого місця. Навіть коли кругом війна, людина все одно вірить, що десь можна знайти бодай трохи миру…

Артем тримався в сідлі тепер зовсім упевнено. Покійна Діда, що завжди стежила за модними течіями, не обминаючи жодної з них, якось пройнялася східними теоріями реінкарнації. Захоплення було коротке. Незабаром воно їй набридло — і тоненькі брошурки про переселення душ пішли в пічку. Однак дружина намагалася визначити, ким Шеремет був у котромусь із попередніх життів. Дуже хотіла дізнатися, чи дійсно шлях лікаря, цілителя — його покликання. Нічого з цього не вийшло, Артем лише добродушно відмахувався, дозволяючи жінці розважати свою нудьгу всім, чим заманеться. Але тепер чомусь згадалися йому ті спроби. Може, і справді в одному з минулих життів він був як не воїном, то бодай вправним вершником. Надто швидко опанував хитру науку — рубати, скачучи верхи, і стріляти, тримаючи вільною рукою повід, а ще відпочивати, куняти, навіть зрідка висипатися, поки кінь іде під ним неквапом.

Шеремет перше ніколи нічим не хизувався, але останнім часом йому дедалі частіше хотілося, щоб Діда могла побачити його саме таким, яким він став. Не старанно поголеним вилицюватим паничем з довгими тонкими пальцями, в білому халаті, під яким — відпрасовані суконні штани, накрохмалена сорочка з краваткою й оригінальна жилетка, а саме вершником на вороному коні. Зарослим жорсткою щетиною, похмурим, суворим воїном у брудних чоботях, трохи схожій на глек баранячій шапці, у бекеші та офіцерському башлику з чужого плеча. А під бекешею — латана, випрана й хтозна — звідки взята гімнастерка. Шабля на поясі, наган у кишені, ремінь англійського карабіна, перекинутий поперек грудей і припасований так, щоб зброя не стукала по спині. І щоб, коли зайде потреба, можна було одним вправним рухом зняти її, не зупиняючи коня.

Артем ніколи не уявляв себе таким. Гімназистом читав романи Майна Рида та Дюма — батька. Проте зовсім не спокушався кар'єрою ані королівського мушкетера, ані трапера з американських прерій. Його вабили професії, які не відбирають життя, а навпаки, дають його і рятують. Нині, свідомо лишившись серед повстанців, де переважна більшість — селяни й половина з них має бойовий досвід, відбувши в царській армії не одну війну, він розумів: нічого героїчного в цьому нема. Собою не пишався. Не знав, як довго ще триватиме громадянська війна і хто в ній переможе. Та все одно спершу не міг, а далі щораз менше хотів пояснювати собі, чому останнім часом відчуває себе в сідлі зі зброєю потрібнішим, ніж за операційним столом.

Коли до Луб'янки було вже недалечко, щось із версту, він, як і всі, не чекаючи сигналу й покладаючись тільки на свої відчуття, притримав коня, натягши вуздечку. Пригнувся до гриви, легенько потріпавши по холці. Кінь слухняно зупинився, переступив з ноги на ногу, постриг вухами. Знову машинально провів по шовковистій шиї тварини долонею, що колись була тендітна, а тепер загрубіла від мозолів і всотаного в шкіру збройного мастила. Озирнувся на інших — усі принишкли, шикуючись і готуючись до раптової атаки. Ліворуч — зосереджений Василь Сивий, за ним, у сірих сутінках, — рябий Остап Романюк. Праворуч, трошки позаду, завжди нетерплячий Семен Середа від напруги нервово жував губами, мов жеребець перед годівлею. Десь далі був Федір Палій.

Усього їх півсотні. Що менше вояків, то швидше й непомітніше вони рухаються. До того ж тут навряд чи їх треба більше: самі селяни ладні підставити плече, навіть влитися до загону.

Почекали ще, даючи світанку набрати сили.

Ніби тихо.

Загальний рух уперед — сигнал Палія.

Кулемет!

Ні — два!

Вони вдарили одночасно, діставши наказ від своїх невидимих командирів. Били не від Луб'янки, не з боку околиці, куди хвилину тому мали намір зайти зеленівці. Сунули з обох сторін, явно дочекавшись, доки загін вийде на лінію між двох вогнів. Розстрілювали не впритул. Засідку обладнали так, щоб вислані вперед повстанські дозорці не помітили її.

Вершники, що йшли по краях, упали першими. Уцілілі змішалися з мертвими. Постріли, зболені вигуки, лайка, беззмістовні заклики, що суперечили один одному, та кінське іржання злилися в один густий суцільний гугіт. Як і ті, хто був поруч, Шеремет не чекав на команду чи наказ — ударив коня в боки, нахилився нижче й погнав, правлячи до села. Нічого іншого денікінська засідка партизанам не лишила: кулеметний вогонь відтинав шлях до відступу, та й розвертатися назад безглуздо.

Правда, Сивий з невеличким гуртом таки спробував прорватися й відступити. Артем устиг помітити, як кулі скосили відразу кількох коней разом із вершниками, та частині все ж удалося перетнути небезпечний вогневий рубіж. Обставини не давали чіткої відповіді, хто вони — втікачі, відчайдухи чи зненацька заскочені вояки, що їх коні несли не знати куди. Але то було байдуже. Куди важливішим було інше: кулемети білих на короткий час зосередилися на групі ретиради, а це дало іншим несподівано виграти час. Ті, хто помчав на Луб'янку, вирвалися з — під перехресного вогню швидше, і тепер денікінцям мимоволі довелося перегруповувати вогневі позиції. Та марно — за мить півсотня розлетілася віялом урізнобіч, лишивши по собі з десяток полеглих.

Шеремет не стримався й озирнувся. Там, мабуть, були поранені. Але сумний досвід підказував: як не пощастить і не виберуться самі, полонених нікінці не братимуть, доб'ють на місці. Стиснувши зуби, він знову дав коневі шпори. Середа тримався поруч і, здається, намагався чинити, як він.

Збиваючи вересневу куряву, півтора десятка зеленівських вершників улетіли в село.

Артем не мав часу розбиратися, що відбувається і чому. Досить було знати, що партизанів випередили і знали, звідки ті наступатимуть. Тож хтось із місцевих таки був юдою. Та й це тепер дурниця — летючий загін уже роздрібнили, кожен виривається з пекла, як може. Шеремет припустив, що по той бік села — теж засідка і їх легко оточать, загнавши до Луб'янки. Але щоб узяти в кільце навіть таке невеличке село, потрібна була воєнна операція. Навряд чи до неї денікінці готувалися: білі на це не мали часу. Отже, дійшов висновку Артем, їх просто спробують загнати. Проте пастки не замкнуть наглухо: чого — чого, а справжніх каральних операцій, коли на Трипілля посилали щонайменше регулярну армію, він набачився.

Дивлячись уперед, щоб зопалу не проґавити ворога, Шеремет усе ж підсумував: єдиний шанс — розлетітися віялом, по двоє—троє. Хто вціліє, той не пропаде. Місць, де збиралися повстанці по таких оказіях, було багатенько. А що повіти й уся губернія підтримують Зеленого, то навряд чи їх хто викаже.

Шеремет гнав воронька битим шляхом до головного майдану, тримаючись високої церковної бані. Ураз до стрілянини, іржання й вигуків додався дзвін. Били на сполох. Уперто й тяжко. Хоч селяни давно вже висипали в двори та на вулиці — хто рятуючись, хто — на допомогу партизанам.

Артем, а за ним і Середа завернули до якоїсь вулиці й ледь устигли притримати коней — назустріч вибіг високий босий чоловік у чорних штанях та білій спідній сорочці, на ходу заряджаючи рушницю. На кого ладнав, уздріли відразу — вулицею вже сунули солдати. Звідки взялися ті четверо чи п'ятеро, хтозна. Незграбний, але влучний залп зупинив чоловіка. Той не встиг навіть вистрілити. Десь збоку надривно заголосила жінка. Ще постріл — і крик затих. Улучила куля чи вдова злякалася, того Шеремет на знав. Вихопивши шаблю з піхов, він спрямував коня на солдатів.

Ті знову скинули гвинтівки.

Вершник був прудкіший за них.

Один з солдатів — той, що найсміливіший, здається, унтер, мордатий, з вусами — опинився під копитами й заволав. Підкова розбила йому голову. Кінь заточився, проте встояв. Солдати, оговтавшись, могли з цього скористатися: Артем опинився посередині дороги, якраз між них. Інший залп розстрілював вершника з усіх боків. Саме тут нагодився Семен, щось кричачи й рясно засіваючи світанок кулями з маузера, недавно здобутого як трофей. Підтримка дала Шереметові змогу вирівняти коня, розвернути. Змах, удар — і найближчий нікінець завалився, пускаючи гвинтівку й хапаючись руками за розсічене лице. Його товаришеві хоч і вдалося уникнути удару, та все одно битися далі він не зміг, відступивши до тину й перевалившись через нього.

— Уперед! — закричав Артем.

Тут же не побачив — відчув секунду до пострілу, не зовсім спритно, але вправно здибив коня на «свічку», аби куля не поцілила його в бік. Кінь заіржав і метнувся вперед. Шеремет, пригнувшись, міцніше стиснув шаблю. Над головою свистіло. Смушкову шапку збило, оголивши бритий череп: боротьбу з тифозними вошами лікар почав з себе.

Ураз назустріч вилетіли денікінські вершники, вихопивши з піхов шаблі. Скільки їх, Шеремет не роздивлявся — перестрибнув на коні найближчий перелаз, перетнув двір, проскочив повз хлів, понісся навпростець, не розбираючи дороги. Позаду стріляли, кричали, знову стріляли, якимось дивом поруч виринув Семен. Тримаючись не купою, а так, щоб важче було цілитися, вони пробилися крізь городи, садки та двори на рівну дорогу.

Небезпеки попереду ніби не було — майоріла лісова стіна.

Прорватися б туди. Там порятунок.

Стиснувши кінські боки, Артем спрямував воронька до лісу. Уже не озирався, бо знав, що хлопчина тримається за ним упевнено й нікуди не дінеться. Та раптом бабахнув постріл. Потім — другий. Інакше, ніж завжди, заіржав кінь, пролунав зойк.

Відчувши щось недобре, Шеремет глянув через плече. Гнідий Середи валився, підстрелений, а сам Семен намагався зробити так, щоб, падаючи, кінь не причавив йому ноги. Звідки стріляли, Артем побачив не відразу. А коли розгледів — люто вилаявся. Хоч як вони з Семеном силкувалися, проте відірватися від денікінського ар'єргарду їм так і не вдалося.

Шеремет зупинив свого коня, розвернув його. Відкинувши непотрібну вже шаблю, зіскочив, перехоплюючи карабіна на ходу. Став, прицілився, затамував віддих, натиснув на гачок. Передовий вершник урятувався від кулі, поставивши свого скакуна дибки. Але, брикнувши, впав сам кінь, на якийсь час затримавши погоню. Цього мало вистачити.

— СЮДИ! — гукнув хлопцеві.

Той саме витяг ногу з — під коня й поквапився до Шеремета, накульгуючи. Прикриваючи його, Артем повсякчас петляв, ступаючи то ліворуч, то праворуч, то просто метушився на місці, на обмеженому просторі, утиснутому між двома рядами тинів. Дочекавшись, поки Семен залізе на його воронька, підбіг до коня, пожбуривши тепер і карабіна: щойно Артем вистрілив усю обойму.

Лишався револьвер.

І надія прорватися.

Схопившись за край сідла, підскочив, примостився за спиною в Середи.

— ЖЕНИ!

Кінь помчав до лісу, хоч і не так баско, як раніше. Ще один вершник таки додав ваги. Кулі свистіли навздогін, Артем ударив Семена розчепіреною долонею по голові, вимагаючи пригнутися. Той щось вигукнув навзаєм, та дослухатися не було часу.

Хай там як, а шанс відірватися був досить великий.

Ось і крайня хата лишилася позаду.

А потім, так само раптово, щось сильно стукнуло Шеремета в спину.

Обпекло.

Останнє, що він побачив, — ранкове небо перед очима.

Не синє. Темно — сіре.

5


До тями повернув біль.

Одночасно смикнуло в грудях, а ще десь під лопаткою. Але це тільки попервах сіпало, ніби колов хто розпеченим гостряком. Згодом пекло розійшлося по всьому тілі — і Артем знову на якийсь час зомлів. Щойно повернувся у вир болю, зрозумів: довкола темно, бо лежить долілиць, заплющивши очі. Спробував був розклепити повіки. Заболіло, але саме біль змусив очі розплющитися. Не допомогло: кругом стояла трохи задушна, порошна темрява, яка ніби в'язала зуби і язик, відбираючи мову.

Запах віддалено знайомий.

Дуже віддалено.

Найперше, що зрозумів, — живий. Мертвим нічого не болить. Умирущим здебільшого байдуже, чим кругом пахне й де вони є. Натомість людина, яка впритул наблизилася до смертельної загрози і бореться за життя, відчуває все. Навіть досить гостро. Як лікар, Шеремет знав це добре й не раз казав хворим: «Сильніше болить — скоріше загоїться».

Назовні вирвався довгий стогін. Він пригадав усе: засідку, бій, прорив, погоню. Відразу збагнув: поранили в спину, куля, напевне, пройшла навиліт, тому пече спереду. Ворухнувся, застогнавши, й відчув тугу пов'язку на грудях — широку, накладену старанно, хоч і не професійно. Де б узятися санітарові тут, у лісі?.. І — запах. Справді знайомий. Улітку вдихав його в коморі, в хаті, на хуторі Опанаса й Килини.

Тут Маруся.

Від Луб'янки, здається, не так далеко. Проте й не близький світ. Усе ж таки далі від того місця, де розташувався недавно загін Палія. Якщо хтось вирвався, де шукати зеленівців — перше питання. Як він сам тут опинився — друге. І скільки він лежить отак — це номер три.

Думати далі пораненому Шереметові завадив новий напад болю. Знову застогнав, не стримуючи себе. Рипнули в темряві двері, хтось зайшов обережно, присвічуючи гасовою лампою, почулося:

— Живий? Оклигав?

Маруся. Слава Богу!

Вона вже була поруч, поклала м'яку руку на плече, трошки вище найболючішого місця. Легенько труснула й перепитала:

— Так живий чи ні, Артемику?

Дивно, але чомусь саме так ще з літа стала кликати його вона. Раніше Артемиком кликав його лише Палій. Перестав, коли Шеремет узяв до рук зброю й почав воювати нарівні з іншими. У загоні його називали по — різному. Спершу — паном доктором, почувши звертання самого отамана. Та прізвисько не прижилося. Стали кликати то на ім'я — Артемом, то на прізвище. Проте дуже рідко. Найчастіше його кликали по батькові — Данилович. Як колись, за часів земського лікарства, — пацієнти. Хіба що повстанці, ніби вже й визнавши за свого, однаково, на відміну від хворих селян, не вкладали в отого Даниловича ніякого шанобливого змісту.

Кликали його так і Опанас із Килиною, теж не з поваги, просто тому, що зручніше. Але Маруся, — з літа молода вдова, — яка тоді, коли жив у Катерини Григоренчихи, чомусь уникала звертатися до нього, хіба тикала чи вряди — годи звала на ім'я, уподобала раптом оцього зовсім уже цивільного, навіть салонного Артемика. Може, Шеремет і хотів, аби вона зверталася до нього інакше. Проте від кінця серпня навідувався на Опанасів хутір дедалі рідше. Не мав часу довше з нею говорити.

І ось маєш — Артемик…

— Наче ж говорю.

Дихалося важко, зсередини виривалися хрипи. Прокашлявся — і відразу запекло. Спробував був повернутися хоч на бік, бо лежати долілиць було не дуже зручно. Заболіло, проте не зомлів. Маруся вже примостилася поруч, на широкому лежакові, ледь притисла його, даючи зрозуміти, щоб не ворушився. Прилаштувала лампу коло себе, підкрутивши ґнотика. Зробилося трохи світліше, та однаково все ще хилиталося перед очима. Артем кліпнув. Знав, що до світла доведеться поволі звикати.

— Не сам. Допоможу зараз. Коли різко крутнешся, то рани можуть закривавитися.

— Хто таке мудре сказав? — видихнув Шеремет, відчувши, як починає рясно пітніти.

— Семен.

— Середа?

— Він.

— Ага. Багато знає. Де він, до речі? Це Семен мене сюди…

— Тихо, тихо. Чекай, кажу, не спіши. Отак, візьму попід руку знизу.

Маруся перевернула Артема, немов маленьку сповиту дитину. Хоч він, навпаки, був розповитий: на тілі — лише перев'язка, чиста спідня сорочка й кальсони, так само випрані. Тіло це відчувало, і Шеремет раптом усвідомив собі, що його, непритомного, роздягали зовсім, і молода жінка, напевне, була поряд, ба більше — сама допомагала й мила. Щоки ніяково запалали. Його, тяжкопораненого, що насилу може ворушити язиком, охопив сором. Його, повстанця, побратима отамана Данила Зеленого!.. Немов яку панночку — курсистку, інститутку…

— Тьху!

— О! Чого плюєшся?

— Нічого.

Артем не стогнав, більше кректав, мостячись на спині зручніше. Уже розібрав, що лежить у темній коморі, схований від людських очей. Сюди йому намостили дощок, застелили їх кожухом, поклали під голову набитий сіном міх. Скреготнувши зубами, спробував зібрати докупи рій думок, примружився, а тоді запитав:

— Давно я отак?

— Покрова скоро.

Відповідь була непевна. Та Шеремет здогадався.

— Значить, жовтень. А було… Десь днів сім такий?

— Шість. Усі рахувала. Кожен — наче останній, Артемику, не повіриш.

— Чого ж. Повірю. Як я тут опинився?

Маруся поправила сінничок під головою.

— Це вже спитаєшся в Семена. Коли байстрюк той прийде…

— Чого відразу байстрюк?

— Хочеш — інакше назви! — в Марусиному голосі не чути було роздратування; видно, байстрила вона далекого родича вбитої свекрухи, виявляючи так свою симпатію. — Завіз тебе. Зсадив з коня. Здав серед ночі, мов мішок мірошнику, — і ходу, тільки його й бачили. Узагалі нічого, ні слова, ні півслова. Де, коли, як, що з тобою робити — дотепер ми не знаємо. Ну, не помер, і за те слава Богу!

Лише тепер Шеремет звернув увагу на маленьку лампадку в кутку. Сюди, в комірчину, внесли образ, ще й прилаштували навпроти пораненого.

— Хто? — кивнув на вогник.

— Святий Пантелеймон Цілитель, — охоче пояснила Маруся. — На селі, знаєш, комунари ще на Іллю батюшку вбили. На дзвіницю повісили догори ногами, храм запалили. Паламарчук утік. Що виніс — добрим людям роздав. Ну, хто не боявся. Дядько Опанас узяв, помолившись. І я кожен день «Отче наш» над тобою читала. Особливо три дні тому.

— А що було?

— Ховати тебе збиралися, — Артем не бачив, але відчув у темряві, що Маруся сумно всміхнулася. — Тітка Килина, знаєш, дуже побожна. Уже думала, хто б тебе відспівав.

— Дякую за турботу. Може, не слід було…

— Та не шкірся ти! — молода жінка піднесла голос. — Думаєш, хтось тут розумів, що з тобою таким робити? Це ж ти в нас доктор київський, а самого лікаря є кому лікувати? Зовсім поганий був, Артемику. От зовсім, повір мені! Їй — богу! — вона для переконливості широко перехрестилася.

— Та вірю я, — Шеремет відмахнувся кволим жестом, поморщився й повторив. — Вірю, вірю. Ніяк від початку не розкажеш. Мене, значить, Семен привіз? Сам?

— Нікого з ним не було більше. Говорив, що чекав у лісі до глупої ночі, все відсиджувався. На нікінців міг напоротися, отаманових хлопців тоді на багато верстов довкола вже не було. Ніби наскочили ваші на засідку, Палієві…

— Тут правильно все. Потім мене поранили, а далі — провал. Виходить, я в лісі аж до вечора кров'ю стікав?

— Міг. Семен сам перелякався. Ти ж, Артемику, врятував його, вивіз. Так переповідав малий…

— Ет, пусте! — довга передмова починала дратувати Шеремета більше за біль. — Відчуваю, зачепило мене сильно. Міг не доїхати сюди. Розумію, Семен боявся мене перевозити прямо так. Дивуюся просто, як вижив. Куля навиліт, кров з обох дірок, я б збіг весь нею…

— Не навиліт, — заперечила Маруся.

— Тобто?

— Отак, — відповіла просто. — Тебе спершу малий у лісі туго перев'язав. Чимось підручним. Сюди допер. Як через сідло перекинув, видно, Бог помагав. А тут уже я…

— Що ти?

— Вирізала.

— Кого?

— Олива шматочок. Кулю. Осьде застрягла.

Пальці жінки обережно провели спереду, там, де ребра.

— Марусю, ти… Ти зробила мені операцію? Сама? — хоч і так було все ясно, проте Шеремет усе одно не міг повірити в почуте.

— Дядько Опанас ножика нагострив і тебе тримав. Тітка Килина трав заварила — відвар, щоб рани промити. Народний засіб, усяку заразу вимиває—вичищає. Змішала з самогонкою, задля певності. Стояла поруч, тримала святого Пантелеймона, молилася. Я… колупала… Обережно старалася. Боялася, слово честі. Тільки куля… Вона не глибоко засіла. Могла її пальцями намацати. Потім ми тебе перев'язали, помили, перенесли сюди, сховали від очей. Хутір хутором, а воно всяке нині ходить. Поки минали. Та погані відчуття… А хай їм чорт! — відмахнулася. — Три дні тому горів ти весь. Думали — спалахне свічка. Марив, когось кликав, не розібрала достеменно. Воював, не без того. Що робити — ніхто не знав. Ліків тут жодних. Трави тітки Килини хіба, та й то… Словом, — зітхнула полегшено, мов нарешті висповідалася, — затих ти перед світом. Думали — все. Коли чуємо — дихаєш, наче вже рівно, не гаряче. А тоді ти спав більше доби. Прокидався, воду тяг. Пам'ятаєш?

— Ні. Оце аж тепер…

— Бач, значить, усе буде добре. Недарма я коло тебе весь цей час…

Ураз Маруся знітилася, замовкла, урвавши себе на півслові. Це нашорошило Артема. Він спробував підвестися, спираючись на лікті, та сил забракло. Тож, голосно видихнувши, впав на спину й запитав:

— Може, ти тут і спала? Це хочеш сказати?

— Навіть більше.

— Тобто?

— Поруч. Ти метався вночі, міняла тобі пов'язки на лобі, з оцтом.

Шеремет заплющив очі. Знову розплющив.

— Марусю… Ти спала… зі мною?

— Коло тебе, — відрубала молодиця. — І перевдягала тебе я, і обмивала… З чоловіком я жила, коли забув. Законно. Заміжня була, в лазні разом випарювалися. Бачила чоловіків без одягу, з усім вашим хазяйством. Теж мені, театр!

— До чого…

— До всього! — вона підвелася. — Учений чоловік, наче не дикий, між людей буваєш. А досі не втяв: тут, по селах, школи давно заведено. За царя — батюшки ще. І в містах ми, сільські, буваємо. Деякі речі навіть краще за вас, буржуїв міських, знаємо. Я письменна, наприклад. Сама читаю, себе розписую, газети з Києва часом привозила, читала нашим, які ще неписьменні. Потім уже дядькам на куриво. І в театр ходила, в народний. Тато як живі були, перед війною ще, кілька разів нас із мамою возили. Хотіли, щоб далі вчилася, та бач…

Артемові щоки знову запалали.

— Не хотів я нічого такого…

— Ох, знаю вас! Усяких знаю! І коло чоловіка я спала, і з чоловіком! Отак!

Хотіла забрати лампу, потягнулася навіть. Тоді передумала, лишила, пішла до дверей, там повернулася, вперла руки в боки.

— Подякував би хоч! Бач, уже й не приляжеш біля них! Пани! «Якби ж ви знали, паничі…» — то про тебе, пане Шеремете! — де й подівся раптом Артемик. — І все одно бульйон тобі варила! Міцний, тітка Килина молоду курку зарізала! З домашньою локшиною! Щоб вичухався… та й пішов, може, звідси…

Вийшла нарешті. Хряснули двері.

Шеремет утупився в лампадний вогник, відчуваючи себе вкрай розгубленим. Чимось же зачепив Марусю, скривдив, видно. А може, вона хотіла зовсім інше від нього почути, про інше погомоніти.

Про що?

Артем зітхнув, кволо всміхнувся. Навряд чи копилитиме губи довго. Не ті часи, щоб іще свої на своїх приндилися.

6


Вийти з хати Шеремет зміг уже перед Покровою.

Не обдурила Божа Мати. На своє свято, як звичайно, подарувала м'яке приємне тепло, а дядько Опанас із Марусею вибралися у село на ярмарок. Хай там що, але традицій тут не зраджували. Після ясної покровської погоди осінь остаточно перебрала віжки в затяжного літа.

Досі Артем насилу переставляв ноги, то тримаючись за Опанаса, то навалюючись на підставлені Марусині плечі. Тепер такої потреби не було. Він ступав сам, не тримаючись за стіну і навіть натягши штани. Ще напередодні зі своєї комірчини він виходив у самих кальсонах. Небо насупилося, проте похмурим цей жовтневий день зовсім не був. Навпаки, видався тихий та лагідний, мовби обіцяючи: «Незабаром, люди, так буде завжди й усюди!» Примостившись на призьбі, Артем скрутив цигарку із запашного Опанасового самосаду. Закурив, дивлячись на вкриті багрянцем верхівки дерев, задумався.

А було про що…

…Зазвичай йому дозволяли виходити з комірчини на свіже повітря пізно ввечері, хоч на хутір давненько не потикалися представники нової, денікінської, влади. Ще перед тим, як сюди потрапив поранений, солдати навідувалися для порядку. Обійшлося. Тітка Килина виставила на стіл штоф міцного самогону, насмажила шкварок із цибулею, розщедрилися на огірки — помідори, й білі поїхали геть, ситі, п'яні та задоволені. Правда, Опанас потім буркотів на жінку: принадимо, мовляв, відбою не буде. Але шпетив більше для годиться. Розуміючи, що все одно забрали б. Краще вдати, ніби раді визволителям від ненависних жидівських комісарів.

Артем, упевнений, що біла гвардія для українських селян, і не лише селян, насправді нічим не краща за червону, все ж помічав: хуторяни приязніше ставляться до нікінців. Опанасові удалося уникнути погрому червоних продзагонів. Обминули його віддалений хутір і білогвардійські продуктові рейди. Звісно, Артемових рятівників потрошку скубли й одні, і другі, але найбільше вони натерпілися від Скоропадського та німців. Шеремет уже наслухався, як того літа повернувся сюди вигнаний панич, у білій черкесці, на сірому в яблуках коні, з невеличким почтом, і заявив, що повертає собі у власність ці землі владою, даною йому від пана гетьмана. Чим усе скінчилося б, не знає ніхто: хлопці Зеленого по двох тижнях виловили його й повісили без зайвої мороки. Навіть облаяти себе до пуття не дали.

Спокійніше відтоді дядькові Опанасу й тітці Килині жити не стало. Та коли комунари палили церкви й убивали святих отців, декого люто перед смертю катуючи, то денікінці заходили в храми, знімаючи шапки й хрестячи лоба. Щоправда, панотці в селах почали косувати на білих, коли ті, назвавшись визволителями, так само вимагали від людей здавати харчі на утримання війська. Утім, відправам у церквах не заважали, і селяни схильні були за це терпіти денікінських добровольців. До того ж їх було куди менше, ніж більшовиків.

Вони воюють, переказував Опанас щоразу, коли повертався з базару, де вбирав у себе геть усі чутки. Сил на всіх не вистачає. Тиснуть червоні та петлюрівці, до яких ніби вливаються зі своїми сотнями тутешні повстанські отамани.

Опанас жив переконанням: українські війська кінець кінцем об'єдналися на своїй землі, тож випередять червоних, витіснять нікінців раніше, тоді й війна скінчиться. Буде нарешті влада, справедлива до селян.

Хоч про що говорили в хаті, раз по раз повертали до цього. Шеремет більше слухав, часом підтакував, іноді заперечував. Та заводитися з дядьком Опанасом ще не мав досить здоров'я, тому, щойно заколе йому, просився або надвір, або назад у комірчину, щоб прилягти. Проте відчував: сили помалу повертаються до нього. І незабаром треба буде вибиратися з хутора, шукати когось зі своїх і взагалі думати, що робити далі.

Поки він лежав поранений, посланець від зеленівців з'являвся тільки раз: якось дощової ночі на початку жовтня потай пробрався Середа, переночував, узяв трохи харчів, а заразом розказав, що Федір Палій знову командує летючим загоном. Зібрав його після того розгрому під Луб'янкою. Повсякчас у рейдах. Таке завдання дав йому отаман. Сам батько Зелений з частиною війська рухається на Канів, де невдовзі очолить фронт та виступить на Денікіна разом із військом Петлюри. Тож тепер партизанським гуртам, як ніколи, треба активно діяти в тилу, готуючись ударити білим у спину. Та, якщо поможе Господь, уже в листопаді зайти до Києва. Щоб нарешті остаточно опанувати центр губернії.

Вислухавши його неплутану, але часом суперечливу оповідь, Шеремет ще довго не міг зрозуміти, яке ж місце в цих подіях належить посісти йому. Звісно, він знову збирався взяти до рук зброю, сісти на коня. Та, бувши насамперед лікарем, тверезо оцінював свої шанси на одужання. Адже рана серйозна, гоїться повільно. Навіть якщо йти з хутора геть, щоб через себе не наражати хазяїв та Марусю на небезпеку, однаково найближчим часом доведеться служити в обозі. Можна, звісно, стирчати в темній комірчині, аж поки остаточно видужає. Тільки Артем був певен: коли кругом воюють і вчаться бити й перемагати ворога, справляти лежні не годиться. Це немов тяжкий рецидив.

…Міркуючи так, Шеремет машинально почав ладнати собі ще одну, вже третю, цигарку. Та враз помітив удалині рух, а з ним — небезпеку. Здригнувся, розправив плечі, глянув уперед. Тютюн розсипався під ноги, з наготованого на самокрутку папірця пальці скачали кульку. Далі нічого не порушувало осінньої тиші. Артем нікого не бачив поперед себе і подумав, що ввижається страхополохові, нерви треба лікувати електрикою, як радять останні, довоєнні ще, європейські практики.

Але наступної миті за тином загуркотів віз, дзвінкий жіночий голос зупинив коня, і у двір не зайшла — забігла розтріпана Маруся. Уранці поїхала в село, до церкви: хазяї попросили найняти панахиду за загиблим ще на німецькому фронті сином, нині саме був день його народження. Мусила вернутися ще засвітла. Мала ще кілька справ, та чомусь примчала зарано.

Досить на неї було глянути, щоб стало ясно: справи кепські. Погані прочуття немов розійшлися повітрям — з хати вже визирала стривожена тітка Килина, дядько Опанас з'явився з — за повітки, стискаючи сокиру в руці. Маруся добігла до середини двору, застигла там і вигукнула за третім віддихом:

— Облава! Нікінці! Тікай!

Ураз відчувши на собі три пари очей, Шеремет, дивуючись власному спокоєві, мовив стримано:

— Куди я втечу, Марусю? Отак?

Розвівши руки, постав перед хуторянами в усій незграбній красі: худий, з коротким йоржиком волосся на голові, неголений, у гумових чунях на босу ногу, праних латаних галіфе й натільній сорочці.

— Тихо, доню, — Опанас наблизився, труснув молоду жінку за плече й запитав: — Що?

— Облава, — повторила Маруся, помалу опановуючи себе. — Чи не облава, то мені так сказали… Словом, солдати на селі.

— Бачила їх?

— Люди бачили. Я саме була в Лавроненків, кумів ваших, вони на околиці. Тут старша дочка їхня прибігла змилена, та й до мене. Каже: «Бігом, Марусько, жени на хутір. Кажи: нікінці наскочили, по хатах трусять. До вас… До нас теж доберуться, там діло якесь дуже серйозне».

— Точніше можеш сказати? — втрутився Шеремет, спираючись на стіну, проте все ж міцно тримаючись на ногах. — Чи чула дзвін, а не знаєш…

— Усе знаю! — випалила Маруся. — Десь тут, у повіті, наші хлопці порубали солдатів учора, просто серед білого дня. Не в селі, підстерегли на дорозі. Чиї — Бог його знає. Або наші, зеленівські, або іншого отамана — їх тепер у губернії чимало гуляє. От нікінці й шастають по окрузі. А заразом і харчі трусять. Хоч, кажуть, у сусідньому селі трьох людей повісили, наче за зв'язок з отаманом Зеленим. Там, — вона кивнула поза спину, — так само вже когось волочили, хрещениця ваша сказала. А вона ніби сама бачила!

— Ніби? — Опанас насупив брови. — Хто боїться, тому в очах двоїться.

— Достеменно! — Маруся перехрестилася раз, потім ще раз і ще. — Достеменно бачила. За вас дуже боїться. Про Артемія ніхто не знає, але як кругом нишпорять, то хутора не минуть. Не було б пораненого…

— І що з ним робити? — спитав Опанас суворо. — Ти, Марусько, наче з дурного краю прибігла. Знаю я про такі облави. І ти знаєш незгірш за мене. Ось горілки десь конфіскують, баньки позаливають, прискачуть сюди, шукаючи нових подвигів. Сіно та солому перетрусять. З п'яних очей все станеться. А як надумають лишитися? Скільки чоловік, — він показав сокирою на Шеремета, — в лісі сидітиме?

Дихання молодої жінки нарешті вирівнялося.

— Правду ви кажете, дядьку. Так солдати й робитимуть. От і кажу: тікати тобі треба, Артемику.

— Згоден. Куди? — і, не дочекавшись відповіді, Артем перевів погляд на дядька Опанаса: — Крейда у вас на хазяйстві була. Хлорка, здається, теж.

— Є трошки. Запасець, сам же казав — бацилу труїти.

— Слушно казав. Зараз і потруїмо, — лоб укрився краплями поту, Шеремет витер їх тилом долоні. — Жінки, мийте негайно підлогу. Змішайте крейду з хлоркою, цим тріть. Попече трохи очі. Нічого, перестане. Зате, дасть Бог, спровадимо звідси солдатів. Вони тифу бояться. А в нас тут — тиф.

— На хуторі? — недовірливо перепитав Опанас.

— Воша, знаєте, не розбирає. Стояли у вас утікачі, ніч переночували. Занесли. Або не так — я дезертир, із петлюрівського фронту. Чи втік від партизанів, набридло мені все. Переховувався, а кругом тиф гуляє. Повірять, нікуди не дінуться.

— А як не повірять?

— Вони самі тифу бояться, наче вогню, Марусю, — заспокоїв її Артем. — Може, й викрутимося. Головне — не підпускати їх близько, в комірчині краще мийте. Накуріть ще там, хай смердить сильніше. Не підступляться, гадаю.

Говорив упевнено, навіть переконав хуторян.

Заметушилися всі разом. Опанас закерував, жінки не перечили. Шереметові лишалося тільки повернутися до себе в хованку, вмоститися там, готуючись удавати ще тяжчу недугу, ніж мав сам. Не хотів думати, що буде, як денікінці не попадуться на гачок, не повірять і почнуть обшук.

Про всяк випадок поклав револьвера коло себе.

Звів курок.

Насправді ж опиратися не збирався. Почне воювати сам — один, нічого путнього з цього не вийде, а хутір спалять. Цього Шереметові зовсім не хотілося.

Час тягся повільно. Але Маруся збила бучу недарма: враз знадвору почувся гамір. Артем зрозумів, що з'явився великий гурт вершників. До нього долинули грубі голоси, гарикання, якісь вимоги. Ось непрохані гості вже ввалилися до хати, забриніло розпачливе:

— Тиф у нас! Тифозний лежить!

У відповідь гаркнули:

— А ось ми зараз глянемо!

Тут — таки долучився другий голос, чоловічий. Розпоряджався:

— Та показуй уже, показуй своє добро! Не бійся!

Шеремет дуже хотів помилитися. Надто неймовірно все складалося. Так просто не буває. Хоч останні події красномовно довели: коли кругом війна й усі воюють з усіма, може й не таке трапитися.

Артем ще не знав, що робитиме.

Рука намацала руків'я нагана.

— Тиф там! — відчайдушно кричала Маруся.

Їй чи не повірили, чи не хотіли слухати.

Двері прочинилися широко. У комірчину ступила постать у денікінській формі. Завмерла, далі не йшла.

— Світла сюди! — звелів Яків Дзюба.

7


Дивний, незрозумілий спокій охопив Шеремета.

Ігрища скінчилися, маскарад не вдався, за якусь мить усім кінець. Артем не сумнівався, що Дзюба пригадає йому все. Надто — відчайдушну спробу здати його повстанцям навесні на дніпровому березі, коли Яків хотів утекти в плавні. Чому, коли і як той потрапив до білої армії, вже навряд чи вдасться дізнатися. Розпитувати не хочеться, а сам Дзюба теж навряд чи похвалиться. Із дорогою душею віддасть партизана — зеленівця, а ще й затятого петлюрівця російському офіцерові. Мабуть, дістане винагороду.

Шеремет вирішив, що дасть Якову сказати перші слова зради, а тоді стрілятиме в нього. Із такої відстані він мав би влучити. Потім треба буде знайти сили й вистрілити собі в голову. Або кинути зброю, здатися, розказати денікінцям, що зводив із Дзюбою давні особисті рахунки. І зробити все можливе, щоб хуторян і Марусю не чіпали. Доведеться також визнати: доля в особі Якова таки наздоганяла його весь цей час. Вважай, шість місяців. Півроку, цілих півроку! І ось коли спіймала нарешті. Правду кажуть: нікуди не подінешся від написаного на роду.

А вусатий Дзюба — його, Шереметова, персональна чорна людина[32]. Інакше Артем не міг пояснити, чому той раптом з'явився там, де не мав би з'являтися.

— Що там за чогт? — почувся голос, що явно належав старшому, проте зовсім не відповідав такому рангові.

Фальцет, ще й гаркавий.

— Обережно, ваше благородіє! — Дзюба ступив півкроку назад і заговорив каліченою російською, не повертаючи голови. — Тут і правда тифозний. Я таких уже бачив. Нахапаєшся лиха з вошами.

— А ти не вірив! — почув Артем вигук Марусі. — Товчу тобі, товчу!

Що відбувалося, Шеремет не розумів. Палець із курка поволі забрав. Але руків'я нагана і далі стискав міцно. Бридкий зрадницький рясний піт затікав у вічі. Проте, хоч яку каверзу замислив Дзюба, а здавати давнього знайомого денікінцям поки наміру не мав. Маруся, здається, теж відчула це, бо підіграла.

— Нічого толком ти мені не сказала! — гаркнув Яків, і — російською до офіцера: — Знаю я цю дівку, ваше благородіє. І дядька цього ніби знаю. То її, як кажуть, кузен.

— Хто?

Тільки — но в Марусі це вирвалося, Артемів палець знову ліг на спусковий гачок.

— Село ти! — добродушно реготнув Дзюба. — Братуха двоюрідний. Так у містах освічені люди кажуть: ку — зен. Або — ку — зи — на, якщо про жінку…

— Закінчуй пгосвітництво! — втрутився фальцет. — Де він тут узявся, скажи кгаще!

— Дезертир! — випалила Маруся. — Не з вашої армії! З червоними йшов! Коли ваші ж їх погнали! Потім сюди приліз, весь обідраний, голодний. Ну їх у сраку, каже, голодранців!

— Правильно, я тобі скільки товк, у твій дурний баняк! — Дзюба красномовно постукав себе по голові, далі не зводячи з Шеремета погляду. — Дивись мені, дівко. Як відволаєш родича, хай біжить бігом на збірний пункт. Записується в Добровольчу армію. Будемо разом голодранців бити. Почув мене, ти, кузене?

— Так точно, — вичавив Артем, до кінця не вірячи: пронесло ніби.

— Опанасе, ти гостям чарку піднеси, — Яків нарешті розвернувся. — Зараз хлопці перевірять, мо', бандита якого ховаєш. І поїдемо. Я б не ночував тута, ваше благородіє, тиф усе ж таки…

— Про чагку правильно сказав, — погодився фальцет, прогаркавивши слово «чарка» на український лад. — Давай на стіл, хазяйко! І зачини двері, Дзюбо, заразу розносиш!

Яків виконав наказ: дверцята комірчини хряпнули. Шеремет лишився сам при світлі лампадки. Видихнув голосно й злякався — ану почують? Відразу відкинув таку думку, вилаявши самого себе за боягузтво. Правицю розтиснув, та нагана далеко не ховав. Принишк, чекаючи інших несподіванок.

Їх не було. Скільки солдатів навідалося, він не знав. Навряд чи менше за взвод. Хоч для одного хутора і то забагато. Здається, події розвивалися за найпростішим припущенням: потрусивши господарів, денікінці випили, закусили, зібралися й у піднесеному настрої, з почуттям виконаного обов'язку подалися назад до села. Лише коли все остаточно вгамувалося, Маруся прочинила двері, там — таки, на порозі, перехрестилася на ікону. А потому взагалі повелася дивно: хутко підійшла до Артема, примостилася поруч, тоді міцно обняла, притиснувшись грудьми так, аж йому перехопило дух, і, вже не соромлячись, поцілувала. Спершу — в щоки, тоді — в губи, не зовсім зграбно, але щиро, справді домагаючись відповіді на поцілунок.

Шеремет силкувався відсторонити молодицю, глибоко в душі розуміючи: хоч що вона замислила, хоч що нею рухає, нічого доброго з таких припливів ніжності не вийде. Відтак Маруся притискалася ще дужче, після третьої його спроби вирватися запитала тихо:

— Ти чого? Болить?

— Тебе треба питати чого.

— Злякалася. Побачила Якова — серце захололо. Що казала йому, як відбріхувалася, вже й забула, віриш?

— Вірю. Сам не оговтався.

— Тебе могли забрати. Чи застрелити на місці. Страшно стало, не хочу я цього.

— Тебе теж. І дядька Опанаса, й тітку Килину…

— Але я злякалася за тебе, Артемику. Чому не знаю. Хотіла дядькову сокиру хапати. Чесно, рука б знялася на Якова. На нього першого…

Маруся випросталася. Сіла, поправила розтріпане волосся. Артем підвівся, зіперся руками на дошки свого ложа.

— Іти треба. Зараз.

— Куди?

— Не знаю. Лишатися тут не можна. Сама бачиш…

— Він вернеться.

— Хто?

— Яків. Коли всі сиділи й пили, перехопив мене біля льоху. Прийду вночі, каже.

— Нащо?

Маруся знизала плечима, знову поцілувала Шеремета, цього разу — не так сильно й палко, підвелася. Хотіла сказати ще щось, але її гукнула тітка Килина, тож молодиця метнулася на поклик. Покинувши Артема у ще більшій задумі, ніж він був…

…Дзюба з'явився проти ночі, як обіцяв.

Приїхав верхи, постукав у вікно обережно, ніби справді боявся когось розбудити. У хаті не спали, Яків зайшов, побачив Шеремета, вдягнутого, за столом, з наставленим на нього наганом. Не здивувався, не знітився, сказав:

— Здоров, значить, дядьку. Чоломкатися будемо? — він красномовним жестом розправив вуса.

— Іди к чорту! — відповів Артем, глянувши на принишклих тітку Килину й Марусю.

Дядько Опанас ще раніше примостив на лавці коло себе сокиру, тепер демонстративно поклав на сокирище свою широку жорстку долоню.

— Я вам, селяни, життя сьогодні врятував. А ви собачитеся. Хоч би подякував хто.

— Іди сюди, подякую, — Шеремет хитнув дулом.

— Забери. Поговорити прийшов. Діло є, правда. Їсти не прошу, нагодували вже.

— От спасибі, батьку рідний! — вирвалося в Опанаса. — Тебе, паскуду, мало поїли — годували? Ти чию форму начепив, сучий сину?

— Прибери нагана, — повторив Дзюба, присідаючи на лавку та впершись руками у розставлені коліна. — Бач, я з миром. На розмову. От не думав тебе тут застати, їй — богу не думав! Як зустрілися, то вже послухай. Може, — він глянув на дядька Опанаса, — ми удвох побалакаємо?

— Свої всі, — відповів замість нього Артем.

— Знаю. Тому й уберіг, що свої. Наскочили б сюди солдати без мене, ну, не було б мене з ними, казочка про тиф не допомогла б, Марусько. Гарно придумано, тільки не на наш час. Довго б не панькалися з такими. Або на місці б застрелили, заразом би й хутір спалили, щоб ніякого тифу не було. Або розкусили б, загребли б у контррозвідку, там би швидко язика розв'язали.

— Що я можу знати?

— А їм яка різниця? — щиро здивувався Дзюба. — Люди добрі, я ж у губчека служив! Те саме, дядьку! Нагребуть повну буцегарню народу, ребра поламають, заб'ють до крові для годиться — та й по всьому! Признався, не признався — до стінки, місця звільняй! Розмова коротка! То що, Артемію, де ми покуримо?

— Надворі кадіть! — заявила Маруся, підводячись, навіть упираючи руки в боки. — І знаєш що, Якове? За всіх скажу. Як лякати нас приїхав, то махай краще, вертайся зі своїм благородієм, робіть, що хочете. Бо тобі не раді, й ніяких розмов не буде!

— А ти, Марусько, хіба за господиню?

Опанас, крекчучи, підвівся, підважив сокиру.

— Вона до діла говорить. Ми люди мирні, намагаємося при всіх владах уціліти. Та коли вже на те пішло, що з'явився тут юда, — нехай: зустрінемо, як він заслуговує. Порадилися, вирішили. Страшно помирати, але терпіти таких, як оце ти, — ще страшніше.

Дзюба поцмокав язиком.

— Бач, заговорили… Мирні люди… Багато чого вам треба пояснювати. І не хочу, бо бачу: теж не будете слухати. Я до Шеремета приїхав, хрещеника, вважайте, свого. Дасте кількома словами з ним перекинутися — добре. Не дасте — поїду геть. Не приведу сюди нікого, можу навіть перехреститися.

— Ой, та йдіть уже собі! — роздратовано відмахнувся Опанас, тут же гримнув на жінок: — Ви чого розсілися? Спати мені лягайте! Я поки посиджу…

…Надворі було по — осінньому прохолодно. Шеремет накинув бекешу, Дзюба щільніше закутався в шинель. Мовчки витяг кисета, дістав нарізані папірці, простяг Артемові. Той кивнув головою, заклеїв свою цигарку. Вони задиміли, дивлячись на всипане зоряними цяточками небо. Яків заговорив першим:

— Ти ж у штани наклав, коли мене побачив. Скажи?

— Усе, що хотів сказати? Тоді я пішов.

— Чекай — чекай, дядьку, — Дзюба притримав його за рукав. — То я так, жартую. Хоч наклав, наклав, але можеш мені не признаватися. То правда, не думав тут, на хуторі, тебе застати. Потрусити його взагалі поїхали для звичаю. Партизанів шукають, зеленівців. Тільки нема їх уже. І не буде більше.

— Чому?

— Не знаю, хто на солдатів налетів. Але не хлопці Зеленого, точно. Або інший отаман у них, або просто гуляють, без ватажка. Треба ж кудись себе дівати.

— Досить крутити, Дзюбо. Якого дідька?..

— Такого! — різко перебив той, забувши про цигарку. — Такого! Сидиш тут у комірчині, в теплі й добрі. Жереш, спиш, баба поруч! Не знаєш нічого! Усе, амба отаманові! Нема Зеленого, вбили!

У голові Шеремета лунко бамкнув дзвін.

Раз. Другий. Третій.

Так калатало, як наче церковна дзвіниця била на сполох.

— Брешеш, — процідив Артем. — Скільки знаю тебе, завжди брехав. Звідки знаєш?

— Вуха є, то й слухаю, — огризнувся Дзюба. — Як я до золотопогонників потрапив? Здався. Сам прийшов. Тоді, влітку, коли втік від Зеленого, так само покаявся. Помилявся, мовляв, під страхом смерті став під отамана. Усе чекав нагоди втекти, людей зберіг, зате…

— Кого це ти зберіг?

— От хай би в чека пішли й перевірили! — відбрив Яків не без гордощів. — Розказав, що знав, де в отамана яка агентура, хто симпатизує. Поки на гауптвахті сидів, перевірили товариші. Не я б здав, то по — любому каюк. Губчека теж не дурні верховодять. Бач, назад узяли. Туди ж, тюрму охороняти. Ну, а як дядько Денікін попер, заметушилися там, почали людей стріляти, папери палити. Бачив би, скільки крові по собі лишили… — він говорив спокійно, ніби оповідав байку, казку чи звичайну історію з життя. — Ну, думаю собі, не підходить мені таке. Тихцем, хаміль — хаміль — і заліг, зачаївся. Та й помалу забули про мене в чека. Ой, не тільки я втік! Зайшли добровольці, біла кістка. Я відразу до них. Мовляв, натерпівся від червоних, був силою мобілізований, сам служив государеві імператору вірою — правдою. Не повіриш, «Боже, царя храни!» їм утнув!

— Чого ж — повірю.

— О, бач! — Яків не відчув іронії. — Значить, пояснив: служив при тюрмі, конвоїром. Вони мене й приписали до контррозвідки. Тепер, бач, я в каральному загоні. На правах місцевого, все тут знаю. Пани офіцери мене навіть бережуть…

— Не заговорюй мені зубів, Дзюбо! Зелений… Як знаєш, що його вбили?

— До цього ж і веду! Десь днів із п'ять тому пішли в контррозвідці чутки — застрелили отамана Данила Зеленого десь біля Канева. Він ніби вертався сюди, в рідні краї. Про щось там домовлявся з Петлюрою. І наче був біля нього агент самого Щучкіна.

— Це ще хто такий?

— Ніколи не бачив, — признався Дзюба. — Керує контррозвідкою діда Антона.

— Кого?

— Золоті погони кличуть так свого командувача — Денікіна Антона Івановича. Та ну його, тебе ж, дядьку, Зелений цікавить.

— Дуже цікавить. Хто бачив отамана мертвим?

— Були люди, — Яків кивнув, ніби погоджувався сам із собою. — Перевіряли. Отамана вашого стріляли, та не дострелили. Довезли сюди, до Стрітівки, знаєш, де це… Там відійшов. Хоч кажуть, дуже схожого чоловіка туди доправили, аби обдурити всіх. Сам же отаман ховався десь у Ковалях, теж недалечко. І там усе одно помер…

— Могили, значить, нема?

— Я не бачив, — Дзюба приклав собі розчепірену правицю до серця. — Та казали люди всякі, що самі бачили. Є такі, що були на похороні. Словом, Артемію, скажу тобі так: різні місця смерті Зеленого називають. Але ніхто не каже — живий. Тут інше: розбіглося військо без отамана. Золотопогонники ганяють по повітах залишки, зграйки роздрібнені. Ніхто вже з тилу не скубе.

Очі звикли до ночі. Шеремет побачив, як Яків посміхнувся у вуса.

Захотілося стрельнути впритул. Не думаючи про наслідки. Учинити з ним, як у давнину розправлялися з гінцями, що приносили недобрі звістки.

— Нащо ти говориш мені це все? — запитав глухо.

— Аби не надибав — не сказав би, — легко признався Дзюба. — Я ж нічого не забуваю, дядьку. Міг би помітити. Ти ж мене тоді, біля кручі, пам'ятаєш, від неминучої смерті, вважай, урятував. Та ще й від дурної. Засмалив би мені хлопчисько — шмаркач кулю в пузо, не розбираючись, — і по всьому, ніхто б тебе зараз від іншої кулі не врятував.

Заведешся з ним, і таке враження, наче в гною вивалявся. А глянь з другого боку, то без Дзюби й діла б не було.

Від кого й коли Шеремет почув це? Мабуть… Точно, Палій розмірковував, коли вони сиділи у нього в хаті ще цією весною, а здавалося, ніби відтоді минуло ціле життя. Була жива його дружина, діти сопли на печі…

Значить, хтось його тримає коло нас на цьому світі.

Різко труснувши головою, Артем прогнав від себе ті спогади. Хоч таки правду казав тоді Федір, щиру правду. Як усе непросто з цим Яковом Дзюбою! Як усе заплутано! Чорна людина, янгол — вигнанець, якогось дідька все довкола нього крутиться…

— Ти чого, наче кінь? — поцікавився той, мовби відчуваючи, що Шеремет думає про нього.

Та прочитати тих думок не міг.

— Повірити важко, — Шеремет говорив правду.

— А ти все одно вір, дядьку. Отак візьми й повір. І думай, куди себе дівати. Військо Зеленого розлетілося. Зараз, кажуть, хто перший назвався, той і отаман. Нема тобі чого там робити. Відлежся на хуторі. Хтозна, як воно піде далі й куди вітер повіє. Але не до отаманів, я тобі кажу.

Може, хотів Яків почути якусь відповідь, та Шеремет відмовчався.

— Тоді бувай, дядьку, — Дзюба легенько ляснув його по плечі. — Відплатив я тобі за той день коло Дніпра. Ми квити. От не сходитися б нам більше — ані так, ані сяк. Ніяк бажано. Різними дорогами йти, не перетинатися.

Отут Артем цілком погоджувався. Та промовчав. Дозволив Якову знову потріпати себе по плечі. Дочекався, поки той скочить на коня і зникне в нічній темряві. Лише тоді повернувся до хати.

Треба розказати людям про смерть отамана Данила Зеленого…

8


Того селянина привели, коли в таборі зібралися відправити дев'ятини за Федором Палієм.

Наближався грудень. Болота в Гощівському лісі, де знайшли притулок партизани, що збилися в загін після отаманової загибелі, подекуди не замерзали навіть лютими зимами. Шеремета на початку листопада привів сюди всюдисущий Семен Середа потаємними стежками, про які з чужинців мало хто знав. Там, на острівцях, хлопці поставили міцні курені. Здебільшого сиділи в них, коли падали дощі, палили вогнища, грілися й коли — не — коли посилали невеличкі групи до найближчих сіл по харчі.

Артем розумів: колись злагоджені, дисципліновані, вірні слову Данила Зеленого вояки поволі нікчемніли. Федір Палій очолював ці мізерні залишки багатотисячної боєздатної армії, сильної ще на початку жовтня. Але й він не міг дати ради, бо з загибеллю отамана військо справді втратило полководця. Тепер основна мета — забратися якнайдалі в ліс, у хащі, туди, куди москалям золотопогонним ходу нема. Нехай там комарі та мошки гризуть — нічого, скоро перестануть. Наближалися холоди, всяка комашня відійде до весни. Партизани всерйоз намірилися зимувати серед болота, не приховуючи, що годувати їх мусить місцеве населення.

Поки так, а далі — побачимо.

…Після сумних новин, що їх приніс Дзюба, Шеремет розгубився. Таке сталося з ним чи не вперше за останні місяці, коли постійна війна привчила вирішувати все дуже швидко, не роздумуючи. Від цього залежало життя, і Артем гадав, що надовго, як не назавжди, позбувся дурної інтелігентської звички повсякчас копирсатися в собі й десятки разів обмірковувати кожен крок.

І ось — порожнеча. Пустка. Жодного уявлення про найближче майбутнє. А ще ж за якусь годину перед тим, як з'явився Яків, він снував серйозні плани, куди і як треба відступати. Почувши трагічну новину про отаманову загибель і військо, якого вже нема, Шеремет відчув себе дуже зле, навіть гірше за казкового богатиря на роздоріжжі. Той хоч вибір мав: піти праворуч — самому згинути, звернути ліворуч — коня згубити, рушити навпростець — чого на світі не бува! — може, й здобути перемогу. Але перед Артемом не було жодної стежки. Він міг лишитися на хуторі, надуживаючи довіру хазяїв і накликаючи сюди правдиву загрозу. Або зібратися й піти навмання, куди очі поведуть, нипаючи округою й вишукуючи, хто де є з давніх побратимів — зеленівців.

Правда, був досить примарний шанс узяти курс на Чернігівську губернію, до батька Ангела. Також можна спробувати пробиратися денікінськими тилами на Південь, до Катеринославщини, де розгулявся батько Махно. Та це все потребувало більше сил, ніж мав Артем. Хто — хто, а він, лікар, чудово розумів: насувається глибока осінь. Він ще не зовсім оклигав після поранення. А доведеться йти пішки кілька сотень верст. До того ж кружними шляхами, криючись, скрадаючись, переховуючись, щоб не наскочити на білі патрулі, яких розвелося скрізь, немов сарани, тож сил може забракнути. За інших обставин Шеремет неодмінно ризикнув би. Та з незагоєними ранами пускатися в таку далеку путь дуже небезпечно.

Міркував він уголос. Маруся слухала, вряди — годи вставляючи якісь малозначущі чи підбадьорливі фрази. Настала мить, коли Артем, недобре пожартувавши, бовкнув: «Застрелитися хіба. Поховаєте мене десь і матимете святий спокій». Відтак зненацька дістав по губах. Маруся вдарила навідліг, розбила до крові, заюшило сильно. Шеремет не бачив себе в дзеркало, але відчув, що дуже схожий на упиря з англійських романів, якими колись зачитувалася Лідія. Не стримався тоді, зойкнув з болю. Відразу облизав солоне язиком, машинально торкнувся забитого місця.

Але зовсім несподівано повелася Маруся.

Забрала його руку, м'яко й рішуче водночас. Нахилилася, вдаючи, ніби робить щось погане, заборонене, поводиться непристойно, проте давно хотіла вчинити так, торкнулася губами зарослої щоки, татарських вилиць, далі кінчиком свого язика забрала кров з розсіченої губи і щось тихенько прошепотіла. Артем не розчув, та й зашуміло в голові, закалатало серце, аж у скроні віддавало.

…Її поцілунки повернули інше, передвоєнне, життя, навіть не Київ — обійстя на околиці Бучі, яка ще зовсім недавно затишно звалася Яблунькою. Там вони з Лідою ще в перші роки спільного життя винайняли дачу й розважалися, ходячи цілуватися в сінник. Дім стояв на околиці, трошки далі від інших садиб, але ближче до річки. Уночі вони лежали й слухали жаб'ячі хори, з якими змагалися завзяті цвіркуни, та коли хотіли одне одного, то бралися за руки і, в чому були, — вона в легенькому, невагомому мереживі, він у спідньому, — босоніж виходили в літню задуху, поспішаючи на духмяне, свіже сіно…

З Марусею вони потім теж лежали тихо, міцно взявшись за руки. Артем навіть уявити собі не міг, як мало треба, щоб відступила війна і з'явилося переконливе враження — все вже позаду або незабаром скінчиться. Звісно, то було не так. Шеремет усвідомлював, розуміння муляло ще більше. Раптом йому здалося, що він не має права підпускати молодицю так близько до себе. Він повинен, але ще не готовий відповідати за неі, її — ні, тепер уже їхнє — спільне майбутнє. Чи думала Маруся про це? Що, як просто захотіла любити? А там хай буде, як буде. Гори воно все вогнем! Тільки тут. І тільки зараз. Цей день, цей вечір, ця ніч — шматочки щастя, про яке мріє всякий, хай жити страшно й довкола щодня гинуть у пекельних муках люди.

Після того Шеремет, досі ще обтяжений міськими світськими умовностями, спробував був, недоладно добираючи слова, щось пояснити Марусі. Та вона виявилася набагато мудрішою. Знову ляснула його по губах, несильно, наче вдала, що хотіла вдарити, а тоді притисла до них долоню, що означало: «Мовчи, дурню, пусті й непотрібні слова твої!» Потім ще кілька днів обоє бавилися в секретні стосунки, переморгувалися, наче підлітки, подавали одне одному таємні знаки. Але тітка Килина розкусила їх дуже скоро і з робленою суворістю насварила пальцем. А Опанас картинно насупив брови й рубонув рукою повітря: мовляв, досить тулитися по комірчинах, гайда до Марусі, тісно вдвох не буде. І з'ясували відразу: гріха поки що нема. А щоб його не було зовсім, ближче до Різдва приведе дядько Опанас панотця сюди, на хутір, нехай тут обкрутить їх. Не треба на людях, піп таїнства не викаже. На тому й стали. Запили, як годиться, це діло, і Артемові мигнуло в голові: «За особливих умов особливі й заручини».

Пізніше, коли Маруся заснула в нього на плечі, мірно сопучи у вухо, Шеремет остаточно вирішив, що робитиме далі. Отже, він знайшов родину. Добре це чи погано, зважаючи на такий тяжкий час, — буде видно. Проте нові стосунки мимоволі відтягали його відхід. Він поздоровішає, зміцніє, набереться сили і коли вдасться отак, на хуторі, перебути до зими, то з дорогою душею вирушить не до когось із бунтівних отаманів, а до самого Петлюри. Туди, куди він, власне, й хотів вирядитися з ворожого Києва разом із Лідою. Що ж, він має іншу дружину, вже загартовану й витривалу. Тож варто спробувати обом пробратися на захід. До того ж петлюрівці, здається, підступають з боями дедалі ближче. Звісно, взимку, в мороз, іти буде складніше. Та зимувати в теплі, під Марусиним боком, Шереметові хотілося найменше.

Будуючи в голові плани, Артем хоч — не — хоч насмішив Господа.

Бо на початку листопада де не взявся Семен Середа. Жадібно поїв, випив трьома великими ковтками понад половину кухля самогону, хоч раніше не мав такої звички, відітхнув і розповів про Гощівський ліс. Там отаборилися хлопці, яких зібрав Палій після того, як жовтневі бої врізнобіч розкидали майже некероване військо отамана Зеленого. Шереметові плани відразу змінилися, і Маруся благословила невінчаного чоловіка вертатися в загін.

Палій зустрів міцними обіймами. Поки вони не бачилися, Федір ще схуд і вже не видавався таким велетом, яким Артем побачив його вперше. Лице, що колись пашіло здоров'ям, посіріло, вуса погустішали, обвисли, в них і в чуприні пробивалася рання сивина. Проте сотник і далі тримався бадьоро, випромінюючи кипучу силу. Бо тільки вона могла ще сяк — так приборкати військових побратимів його загону.

Від Федора Шеремет дізнався: почута від зрадника Дзюби звістка про те, що денікінський найманець убив Зеленого, не вигадка. Замах був, як і підісланий убивця. Подробиць Палій не знав і не мав змоги поговорити з тими, хто був тоді коло батька отамана. Навіть попрощатися не встиг з ним: його загін якраз бився з денікінцями зовсім в іншому місці, за Вишгородом, примчавши на допомогу місцевому отаманові Петрові Халепі. Тоді, розповідав, партизанам удалося оточити золотопогонників, та з Києва до тих наспіла підмога. А далі самим повстанцям довелося вириватися з лещат. Коли дісталися Стрітівки, отамана вже поховали й навіть перепоховали. Сорока принесла на хвості, що могилу Зеленого вороги збираються розрити, тіло вийняти й розрубати на шматки. Бояться, мовляв, що отаман воскресне.

Знову для Шеремета потяглися партизанські будні, що їх бойовими аж ніяк не назвеш. За якийсь час Артем зрозумів, що Палій усе ж таки не той отаман, до якого звикли хлопці, і слухається його заледве половина всього вояцтва.

Зокрема, каламутив воду й Василь Сивий. Йому теж пощастило вижити після розгрому, і він стояв на тому, що краще відсидітися, перечекати, щоб потім тилами вирушити до батька Махна чи іншого сильного отамана. А Палій вимагав не лише бойових дій, а й наполягав на укладеній військовій угоді з Петлюрою. От йому й треба допомагати. Узяти на свої плечі справу отамана Данила Зеленого.

Чим може скінчитися та суперечка, чи розколеться один, ще й нечисленний, загін на дві нерівні частки, Артем поки що не знав. Усе ще придивлявся. І за ті кілька тижнів у Гощівському лісі так і не знайшов відповіді, чи є в повстанців, які гризуться між собою, бодай якесь майбутнє. Усе помінялося, коли вбили Палія.

Хлопці потрапили в примітивну пастку, але зрозуміли це вже там, на місці. Усюдисущий Середа приніс на острови звістку: денікінці напали на Данилівку, грабують хати, у селі — справжній погром. Нахабні, не бояться нікого й нічого, лише мало їх. Взвод, не більше. Федір не думав довго. Партизани вирушили негайно. А зайшовши в Данилівку, тут — таки опинилися в щільному кільці золотопогонників. Прорвалися з великими втратами, від загону лишилося трохи більше половини, а що зник десь отаман Палій, помітили тільки тоді, коли забігли до лісу. Того ж вечора його, мертвого, приніс кінь — знала розумна тварина, де її дім і куди треба вертатися.

Щойно поховали, Шеремет не сумнівався: отаманом проголосить себе Сивий, і що з того вийде, сказати важко. Спершу Василь хотів поруч Федора закопати й Середу. За те, що приніс звістку, яка заманила в пастку. Товариство думало навіть заступатися за хлопця, але той відбився без нічиєї допомоги, ще й закликав усіх до здорового глузду.

— Не сам я все придумав — повідомив Свирид Охріменко зі Ржаного, що неподалік Данилівки. Значить, то він, падлюка, знюхався з москалями.

Сивому довелося поступитися. Розуміючи, що партизани чекають від нього рішучих дій, узяв із собою кількох хлопців, зокрема й Семена, і погнав до Ржаного. Повернулися вранці, заморені, але всі цілі й дуже щасливі: витягли з Охріменка признання, зібрали селян на майдані, змусили москальського посіпаку покаятися, а тоді повісили привселюдно. Так Сивий почав зміцнювати авторитет, і Шеремет відчув, що може опинитися серед меншості. Василь давно вже скоса дивився на нього, тож краще їм розійтися. Тепер чи найближчим часом. Артемові дуже не хотілося потрапити не під ворожий удар, а під гнів та підозру своїх.

І треба ж таке — нагодився сюди селянин на свою дурну голову…

Його привів той — таки Середа, хто в загоні остаточно став зв'язковим та розвідником. Щоправда, найчастіше він розвідував, чи стоять де в довколишніх селах солдати, а потім проводив туди невеличкий партизанський гурт по харчі. Поки що селяни їх годували, але дедалі більше нарікали: був, мовляв, батько Зелений — мали якусь надію, що недурно годують, бо рубали зайдам голови. А тут сидите, мов щури, жерете тільки. Селяни ж ризикують: завелися між них такі, хто ладен за гроші виказати повстанських помічників.

Ось чому Семен зрадів, зустрівши в лісі невисокого, кривенького на ліву ногу діда у валянцях з калошами, зношеному, але ще міцному кожусі й насунутій майже на очі смушевій шапці. Старий вів за вуздечку коня, впряженого в рипучий віз: видно, давно не мастив ресори на дерев'яних колесах. Проте пішки, стежками через гощівські болота до островів не дістанешся.

— Приймайте гостя! — закричав хлопець, коли назустріч вийшли гуртом партизани.

Шеремет та ще кілька бійців трималися осторонь. Дев'ятини за Палієм почалися, як і годиться поминкам, однак доволі швидко обернулися на звичну його очам пиятику. Самогону вистачало, і, коли витягли черговий штоф, Артем зрозумів: зараз вони вже й забудуть, заради чого зібралися. Така поведінка дедалі більше штовхала його до того, щоб зібратися й піти з Гощівського лісу на захід. Він мусив бодай спробувати добутися до петлюрівського фронту. От тільки треба вирішити, сам він піде чи візьме з собою тих, кому після загибелі Палія можна довіряти, і що робити з Марусею й хуторянами.

Навіть уявити тієї миті не міг, як поява діда з більмом на оці несподівано пришвидшить події. Не встиг ані розібрати, що ж сталося, ані передбачити, як поведеться Василь Сивий, ані тим паче втрутитися, щоб запобігти всьому.

— Хто такий? — різко запитав той, не намагаючись удавати з себе тверезого.

— Заброда я! Матвій Лукич, із Горпинівки! Оце шукав вас, хлопці, бо баба моя зовсім голову прогризла! Бач!

На підтвердження стяг шапку й нахилив голову, демонструючи круглу, схожу на тонзуру католицького священика лисину, вкриту по краях кущиками світлого волосся.

Партизанськими лавами пробулькотів короткий смішок. Проте на лиці Сивого не здригнувся жоден м'яз. Підніс руку, закликаючи до тиші, підступив ближче, став, широко розставивши ноги, щоб не так сильно хилитало, і гаркнув:

— Бачу, що ти плішивий, діду! За яким чортом ти сюди приперся? — глянув на принишклого враз Семена й рикнув на нього: — Ти привів? Нащо? Кого припер? Що наробив, не розумієш?

Радісна усмішка зникла з Семенового обличчя. Шукаючи підтримки, закрутив головою, знайшов очима Артема, який сам нічого не зрозумів, але напружився, чуючи біду. Старий Заброда, здається, був єдиний, хто не відчував тривоги й наближення чогось лихого. Того, що ніби непомітно витало в повітрі весь цей час, згущувалося, а от — от вибухне, мов гидкий болотяний газ.

— Повторюю ще раз — ти навіщо, сучий сину, привів до нашого табору шпигуна? — Василь карбував фрази, його голос став на диво тверезим, але всі, крім старого з возом, знали: той, хто називав себе отаманом Сивим, п'яний як чіп. — Хіба не знаєш, паскудо, що по селах багато зрадників розвелося? Мов тлі на яблунях, коли не більше. Забув, через кого загинув побратим Федір, за яким ми сумуємо тут? А хто винен у тому, що інші наші хлопці ні за цапову душу склали свої голови? Ось такі шпигуни москалів приводять!

Шеремет не стямився, як Сивий уже вихопив маузера й почав тицяти дулом у діда Заброду, який аж тепер зрозумів, що не в добрий час надумав пошукати в Гощівському лісі повстанців.

— Василю, людина харчів привезла! — Семен виступив наперед, але, як помітив Артем, намагався триматися осторонь від лінії вогню, не затуляючи собою старого. — Блукав у лісі! Там, у мішках, картопля, борошно, капустка, сала трохи є, навіть горілка…

— Ти за горілку продався?! — вигукнув Сивий, і Шеремет, відчуваючи поганий кінець, поклав руку на приторочену до шкіряного армійського ременя кобуру. — Отак просто дід гуляв собі лісом! Туди — сюди! Чекав, поки такий зелений шмаркач, як оце ти, вийде на нього! Якби то сам вийшов! Ти ж сам, сученя, і привів його сюди за руку!

— Василю…

— Мовчи! Я мамці своїй був Василь, поки цицьку смоктав! Тут я отаман Сивий! І я вирішую, кого приймати в загін, кого сюди приводити, а кого не пускати й на гарматний постріл!

Старий Заброда затупцяв на місці, кахикнув.

— То що, хлопці… Може, теє… Беріть, баба моя зібрала вам тут поїсти… Вивантажуйте мішки, і я поїду собі.

— Куди ти поїдеш? — Сивий підступив ще на два кроки. — Назад, у свою Горпинівку? І дурник цей, Семенко, тебе виведе тією ж таємною стежкою? Потім приведеш сюди москальню, і нам край? Скільки тобі обіцяли за зраду?

Ось коли старий сповна відчув небезпеку.

Позадкував. Спробував заховатися за впряженим у воза конем. Розтулив був рота, намірявся щось сказати.

Але Сивого ніхто й ніщо не могло вже стримати.

— Зрада кругом! — закричав він, і Артем помітив, як здригнувся навіть бувалий у бувальцях юний Середа. — Зрадники! Продадуть Україну кацапам та жидам! Свої ж продадуть! На! На! На!

Примовляючи так, він націлив маузера просто на Заброду й затято почав тиснути на спуск.

Якщо чогось такого й чекали, однаково ніхто й подумати не міг, що все станеться так швидко.

Артем не витримав. Його раптом перестало хвилювати, що може бути з ним далі.

Нещасний дід іще падав, а Шеремет, оголивши нагана і стріляючи на ходу, випустив у Василя Сивого весь барабан.

Він сам не до кінця розумів, чого хотів: зупинити нового ватажка, вдарити його, щоб хоч трохи вибити хміль, чи відштовхнути жертву з лінії вогню. Озброєна рука ніби зажила власним життям, на якусь мить відмовившись слухатися господаря. Коли пусте клацання показало — стріляти більше нічим, Артем далі тримав дуло перед собою, ніби це могло захистити його від п'яного гурту, на очах у якого щойно застрелили їхнього отамана.

— А — а–а — а! — люто вигукнув хтось у натовпі.

Забрязкали замки гвинтівок. На Шеремета націлилося з десяток дул. Боковим поглядом помітив, що до нього біжить Семен, на ходу заганяючи патрона в патронник. Загрозливо заворушилася невеличка група, що відокремилася від розгульного загалу ще раніше, разом з Артемом, і так само, як він, з недовірою позирала на Сивого.

Якщо зараз підуть лава на лаву, Шеремет цього вже однаково не побачить.

Так чи так, але наступна куля буде для нього. Хоч хто стрілятиме, не схибить. Він стояв у всіх перед очима, розправивши широко груди, і тікати нікуди не збирався.

Постріл.

Шеремет чекав цього. Здригнувся. І з подивом усвідомив: стоїть, де стояв. Навіть не поранений.

Рука з порожнім наганом поволі опустилася вниз, уздовж тіла.

Наперед виступив Остап Романюк. Досі він стояв позаду більшого, небезпечного для Шеремета, гурту, а зараз проштовхався крізь лави принишклих партизанів. Стискаючи свого револьвера, з якого ще димилося, рябий ступив ще кілька кроків уперед, розвернувся лицем до народу і знову пальнув угору.

— Стійте всі! На місці стій!

Його послухалися. Дула гвинтівок похилилися. Романюк, не обійшовши тіла Сивого, а переступивши через нього, наблизився до Артема, зупинився за крок і спитав, дивлячись прямо в очі:

— Навіщо?

— Треба пояснювати? — відбрив Шеремет.

— Не знаю. Мабуть, ти щось краще знаєш, коли так зробив. Відповіси за Сивого?

— Він сам за себе відповів.

— Значить, тобі далі все й вирішувати. Як знаєш, що робити, то роби, отамане. Командуй.

Артем ніколи не думав, що після всього пережитого станеться несподіванка, яка змусить його вклякнути на місці крижаною брилою.

— Хто отаман?

— Ти, — просто відповів рябий Романюк. — Не впораєшся, не повірять тобі хлопці, тоді не ображайся. Так само скінчиш. Сивий, коли вже по правді казати, давно вже… А, — він махнув рукою, повернувся до принишклого гурту: — То що, отаман?

Спершу несміливо, але враз дружньо, змішавши п'яні й не дуже хмільні голоси, партизани загукали:

— Отаман! Отаман Шеремет! Доктора в отамани!

Хтось у надпориві навіть вистрілив у повітря. Постріл підхопили інші, але Артем, відчувши — пора, гаркнув на всю силу легенів:

— Досить! Бережіть набої, хлопці! Буде! — і далі, слухаючись свого серця промовив: — Отаман Сивий учинив самосуд. Люди в селах і без того почали дивитися на нас косо. Тому й здають москалям кожного другого. Семене, — сказав, не повертаючись до Середи, — дам тобі людей, відвезеш убитого в Горпинівку. Поясниш бабі його: нікінці вбили, бо віз харчі для партизанів. Збрешеш, але Бог простить. З цих продуктів нічого не беремо, люди від себе відривали. Горілку всю негайно вилийте, Романюк простежить. Сивого… отамана Сивого поховайте, як належить. Поминки за Палієм ми не так справимо, як сьогодні. До завтра щоб усі мені були свіжі, як огірки на городі. Кому не ясно?

Замість відповіді гурт почав поволі розтікатися.

Отаман Шеремет прийняв командування.

9


Звістку про спалений хутір приніс Семен.

Важкий рік уже добігав кінця, грудень морозив сильніше, та партизани в Гощівському лісі були готові до цього. Перед морозами, наприкінці осені, поки земля ще подавалася, викопали землянки й обладнали там груби. Димарі вивели так, щоб дим у голому лісі важко було помітити. Перед тим Шеремет звелів перебиратися з болотяних островів на тверду землю. Як лікар, чудово розумів, скільки хвороб можуть захопити й без того виснажені війною чоловіки у вогкій твані. Натомість забралися якнайдалі в ліс, знайшовши для свого табору місцину, що її, неначе рів довкола фортеці, відрізувала від усього світу болотяна смуга.

Обжившись, почали воювати. Артем наче все життя командував військом: засідки, раптові наскоки, нищівні атаки й швидкі відступи з мінімальними втратами вдавалися йому легко. Учорашні зеленівці неабияк пожвавішали. Чутки про нового отамана розійшлися широко, до гощівських партизанів струмочками потяглися з усієї округи нові й нові люди. Поки небагато, але Шеремет випромінював військовий оптимізм, чекаючи до кінця року значного поповнення. Тоді й можна буде нарешті почати втілювати свій план — висуватися до лінії фронту, гуртуючись на рейді, щоб злучитися з військом Петлюри. Щоб стати повноцінною регулярною частиною армії, яка воює за Українську державу.

Не так сталося, як гадалося. До різких вивертів воєнного часу Артемові треба було б уже звикнути. Та все одно, коли щось ішло не за планом, його охоплювала така хвиля люті, ніби сам був у цьому винен.

Із середини грудня червоні раптом перейшли в наступ, ударивши по Добровольчій армії на всьому фронті. Відкинули білих спершу до Києва, а потім за Київ. Ситуація мінялася так стрімко, що Шереметова розвідка, не маючи достатніх сил і засобів, просто не встигала доповідати про ті зміни. Тож уявити собі сяку — таку реальну картину було годі. Гощівські партизани — і це визнав сам отаман — незчулися, як влада в губернії знову перейшла від золотопогонників Денікіна до більшовиків.

Ось коли Шеремет мав усі підстави згадати давню російську примовку, що хрін нічим не солодший за редьку. Червоні тут були не раз, нічого доброго від них ніхто не сподівався. До того ж отаман досі ще сповна не поквитався з ними за свої особисті кривди. Тож ледве на селі з'явилися комісари й оголосили про повалення денікінщини та поновлення роботи сільрад із комуністами на чолі, як уже найближчої ночі ново — спечене начальство або тікало, не завжди навіть відстрілюючись, або каялося перед людьми на майданах і складало з себе повноваження. Затятих, які опиралися новій владі, рубали й стріляли на місці.

Перший каральний загін із Києва прислали незадовго перед Різдвом. Отаман Шеремет чекав на підступах. Партизани вдарили з двох боків, короткий бій відкинув червоних назад, і Артем святкував перемогу. Для нього важливо було якнайболючіше, аж до крові вкусити давнього ворога саме тепер. Бо за кілька днів, як давно надумав, сподівався повінчатися з Марусею. Звісно, про якесь бучне весілля не йшлося. Але на Опанасовому хуторі все вже наготували для обряду. До столу запросили тільки близьких, решта дістала наказ охороняти хутір усіма силами. Так, щоб жодна зараза, як висловився рябий Романюк, не змогла перешкодити отамановому щастю.

А хлопці не знали про все. Та й не мусили знати.

Маруся місяць як була від Артема при надії. Боялася: не доносить, знову викине, як було вже раз. Наречений заспокоював її: мовляв, усе буде добре, він же лікар. Партизанами керує трошки, а людей зводить на ноги куди довше. Сама ж бачила, на собі пересвідчилася, як не дав їй померти.

І тепер сидів у землянці, з якої вигнав усіх зайвих, слухав юного, вкрай розгубленого Семена Середу, що затинався, добираючи слова й побоюючись спалаху Шереметового гніву…

— Як сталося? — запитав Артем, наче від докладної розповіді щось може помінятися.

— Коли приїхав, там догорало все. Вогонь ще був. Здається, зранку ще запалили.

Шеремет сам відрядив Семена по обіді на хутір, щоб хлопець ще раз упевнився, що все тихо, чисто, небезпеки нема. Виходить, отаман і тут чогось недогледів.

— Живі є? Маруся…

— Казав же, батьку отамане…

— Ще раз повтори.

Семен зітхнув.

— Нікого нема. Ні живих, ні мертвих. Хазяї, Опанас із Килиною, Маруся… твоя… словом… Маруся… Нікого нема. Трупів не знайшов. До хати заходив, хоч тліло ще все. На мене ледь стріха не…

Не стримавшись, Шеремет угатив кулаком по столу, збитому зі старих ящиків з — під набоїв. Улупив сильно — той ледве не розвалився.

— Потім про свою стріху, Семене! Потім! Де всі, куди поділися?

— Розвідав я, батьку отамане. Без того б не прийшов. Там, у селі… Родичі в тітки Килини, знаєш… Пробрався туди. Добре, темніє рано. Пости стоять, обминув… Словом, тітки Килини там нема. Але були…

— Значить, жива? Маруся теж?

Середа зітхнув.

— Отамане, ти мене послухай. Я дещо нанюхав. Не збивай, добре? Бо сам нічого не розумію до кінця. Продам, за що купив.

— Слухаю. Кажи.

— Палажка, небога тітки Килини… У неї чоловік, Сидір. Так от, коли я постукав у вікно, тихенько постукав, вийшла спершу сама небога. А тоді відразу чоловік за нею. Ніби чекав… Та яке там «ніби» — точно чекав, отамане. Їй — богу, ось тобі хрест!

Хлопець перехрестився так, немов без цього Шеремет не пойняв би йому віри.

— Ти крутиш щось, Семене.

— Еге, кручу! — легко признався той. — Бо не знаю, як тобі все сказати, щоб ти мене правильно зрозумів. Видаватиметься, ніби мене чека послала…

— Хоч кого, Середо. Тільки не тебе. Чому чека?

— Сидір. Там знали, що прийдуть з лісу. Не аби від кого — ти потрібен чекістам, батьку отамане. Ось Сидір, значить, і передав мені для тебе ніби вісточку від своїх… чи твоїх…

— Не тягни вже, Семене. Злий стану, зовсім злий.

— Вони заарештовані. У підвалі сидять, там, де сільрада знову. Усі. Дядько Опанас, тітка Килина, Маруся твоя, — видихнув Середа, на коротку мить заплющивши очі. — Знали, куди йшли та за ким. Тебе шукають. А Сидір, мабуть, або продався комісарам, або залякали. Ось, просив переказати: якщо хочеш бачити Марусю живою та здоровою, тебе, отамане, чекатимуть саме там.

— Де? У Сидора в хаті?

— Точно так. Переговори це називається…

— Знаю, як це називається, — Артем сплюнув під ноги. — Коли? Час називали?

— Як зберешся, отамане. Чекатимуть від нинішньої ночі.

— Тоді куди тягти далі?..

Шеремет рішуче підвівся з грубо збитої широкої лавки, що правила ще й за ліжко. Застебнув бекешу, насунув папаху на голову, взяв зі стола нагана. Проти кволого світла каганця все ж можна було помітити нерозуміння й навіть переляк у Семенових очах.

— Ти що, підеш туди? Сам?

— Чому? Не сам. Зі мною ти поїдеш. Станеш на околиці, будеш моєю зайвою парою очей. Тримайся так, щоб тебе не побачили. Ну, це ти вмієш. Знадобишся мені. Ну ж бо, збирайся, часу мало.

Середа вже звик до того, що Шеремет миттю опановував себе і вирішував, як діяти далі. Але тепер усе одно неабияк розгубився.

— Чекай. А… Що ти… Що ми скажемо?

— Гукни мені сюди Романюка. Хай рябий тримає людей напоготові. Не повернуся за годину, не дочекаєшся мене — махом назад. Піднімай хлопців, хай погуляють. Про мене не думайте, Остап поведе. Не стій, змерзнеш. Біля кривого дуба чекатиму, на виїзді!

Збираючись, Шеремет розумів: загін переполошиться. Проте за досить короткий час навчився давати повстанцям ладу. Тож знав твердо: ніхто не зрушить з місця, всі чекатимуть на його наказ. Правда, зовсім не був певен, що зможе повернутися живий. Підозрював пастку.

І все ж їхав у неї.

…Короткий грудневий день давно перейшов у затхлий вечір. Їхали мовчки, кожен думав про своє. На хутір, від якого ще тягло димом, Шеремет завертати не хотів — навіщо? Проминули, отаман намагався не дивитися в той бік, щоб іще дужче не ятрити серця. Щойно дісталися сільської околиці, Артем, так само не зронивши й слова, кивнув убік, де бовваніла давно, ще за денікінців, згоріла хата. Зіскочивши з коня, Семен повів його за вуздечку туди, куди показав отаман, і незабаром розчинився в морозяній зимовій темряві.

Артем поїхав далі. Тримався рівно, спокійно. Раз на нього тут чекають, навряд відразу стрельнуть у спину. Чи нападуть гуртом і почнуть рубати наввипередки. Село видавалося пустим, тиша висіла напружена, дзвінка, навіть не всі вікна світилися. Так завжди було, коли наїздили карателі. Білі, червоні — байдуже.

Ось і хата. Поруч, у дворі, зсередини, стояв припнутий до тину осідланий кінь. Значить, тут дожидали гостей.

Не просто гостей — саме його, отамана Шеремета.

Далі не криючись, Артем зіскочив з сідла, прив'язав свого коника поряд з ворожим, поправив папаху, ремені, розстебнув гудзика на револьверній кобурі. Перейшов двір, ламаючи підбитими чобітьми крихку кригу: проти ночі волога земля трошки підмерзала. Ступив на ґанок, постукав, як належить гостеві.

Почекав, нікуди не кваплячись.

Двері відчинив Сидір, його ровесник, Шеремет уже знав це, хоч із самим хазяїном мало спілкувався. Той, розкуйовджений і наляканий, спробував уклонитися отаманові, щось промимривши. Та Артем не дослухався. Рішучим жестом відсторонив того, хто тепер навряд чи був господарем у власній хаті. Пройшов, нахиливши голову.

Ступив у світлицю.

Той, хто чекав на нього, сидів за столом.

Шкіряна куртка, рипуча портупея, новенькі галіфе, підбиті знизу шкірою, кавалерійські. Поруч, на лавці, — темно — зелена вухата шапка з червоною зіркою спереду, на лобі.

— Здоров, чи що, дядьку!

10


Яків Дзюба не підвівся назустріч.

Не подав руки. Пригладив розчепіреною долонею йоржик волосся, мотнув головою. Сидір із Палажкою, низенькою повнявою молодицею, віддалено схожою рисами на тітку Килину, метушливо вийшли з хати, прихопивши кожне свій кожушок. На столі, як на диво, не було нічого. Навіть півштофа з горілкою, не кажучи вже про їжу. Зазвичай червоні найперше вимагали зібрати вечерю. Але тут, видно, Дзюбі було не до того.

Шеремет зовсім не здивувався, побачивши перед собою того, хто ще два місяці тому носив денікінську форму. Зупинившись на середині світлиці, розставив ноги трохи ширше від плечей, заклав великі пальці рук за широкий пасок, стояв і дивився на Дзюбу згори вниз. Той або не відчував свого не надто зручного становища, або ж не зважав на це. Зводитися на рівні не збирався, навпаки — вмостився зручніше.

— То здоров, чи як? — повторив.

— Знову ти, — мовив Шеремет. — Як це тебе назад у чека взяли?

— Так само, як тебе викричали в отамани, — відповів Дзюба. — Не один ти ростеш, дядьку. Не думай, я перед товаришами більшовиками чистий, як скло.

— Ти й перед панами білими офіцерами чистий був.

— Уміти треба, — Яків не без гордощів цокнув язиком. — Ось, приїхав тобі спасибі сказати.

— Отак? Чим же я завинив, що такі, як ти, мені дякують?

— Вибився в отамани. На моє щастя, дядьку.

— Тобто?

— А ось! — він закинув ногу на ногу, витяг кисет і тонкий папір, скрутив цигарку, прикурив від товстої свічки, задимів. — Бач, запахло взимку смаленим. Я ж битий, Артеме Даниловичу. Ти ж Данилович?

Шеремет промовчав, Дзюба кивнув сам собі й повів далі:

— Значить, почало пекти мені в спину та під сраку. Недовго, думаю собі, денікінцям у Києві лишилося. Я ж при контррозвідці терся, не забувай. Як червоні Харків узяли, ще нічого. Потім до Ніжина доскочили. А звідти сюди як рукою сягнути. Ці герої задкують. Ну, я нишком, хаміль — хаміль, форму скинув, знайшов, у що передягтися, — після розстріляних же купа манаття лишалася…

— Мародер.

— Га? Ой, та Бога ради, Даниловичу! Не будь уже такий… із крильцями. Нема ниньки святих. І найближчим часом не буде. Оцим, — Яків обвів пальцем кругом маківки, натякаючи на німб, — не світи. Бачили ми, знаємо, які ви там, у лісах, святі. Не потрапите в рай. До того ж нема його.

— Кого?

— Раю.

— А пекло?

— Це можна влаштувати, — охоче погодився Дзюба. — Не на небі, дядьку. На землі. Люди його роблять своїми руками. Набачився я різного пекла — о! — ребро долоні черконуло по гострому борлаку, і вказівний палець тут — таки машинально розправив вуса. — А там, згори, ні Бога, ні раю — нічого нема.

— Давно безбожником зробився?

— Тю! — реготнув Яків. — Слухай, я й не знав, чи вірив колись. І в що вірив — тим паче не думав. Бач, постійно доводиться розриватися. Часи такі. Тож ти слухай сюди, — він зробив нову затяжку, переклавши ноги навпаки. — Коли червоні, значить, повернулися, перечекав я в одному затишному куточку на Подолі. Хотів виповзти, все вже придумав. Тільки випередили мене, котрийсь із товаришів настукав. Десь там за Денікіна сидів на підпільній роботі, бачив мене в контррозвідці. Але хай мене ще спробують узяти — задешево не дамся! Завели мене в губчека, там знайшлися знайомі ще з того разу. О, кажуть, він же наш, колишній! Я їм пригадав ще й товариша Шлімана.

— Якого ще Шлімана? Не знаю я ніякого…

— Ха! — Дзюба знову підправив вуса. — Тобі й не треба, дядьку. Цього товариша при мені денікінці впорали. Я особисто водив на допити. Хто докаже, що він ніяких завдань мені не давав? Ніхто! Там же все переплуталося, наче кіт шкідливий клубком погрався! Словом, повірили, ніби я служив у тій контррозвідці як таємний агент товариша Шлімана. Щоб зовсім уже довірилися, заходжу з козиря. Дійшло? Ти мій козир, дядьку!

— Не мороч голови.

— Їм, — кивок через плече, — заморочив. Тобі нащо? Усе просто. Доходили ще раніше чутки про отамана Шеремета. Я ж відразу зметикував: давній знайомий, можна сказати, хрещеник у люди вибився. Білякам нічого не казав, утрачали вони мою довіру. А от чекістам козирнув: знаю, мовляв, особисто цього полководця. Готовий знайти, вмовити здатися. Чув, комісари амністію оголошують?

— Амністію?

— Пробачають тим отаманам, хто бив денікінців тут, у тилу. Хай там як, воювали ви з ними проти одного ворога. Махно он узагалі воював разом із червоною армією. Аж пір'я летіло з панів добровольців. Тож розмова, бач, серйозна, Даниловичу. З миром я прийшов.

Шеремет не знав, чому далі його слухає.

— Хутір твої запалили?

— Є грішок, — признався Дзюба. — Де ж тебе шукати, як не коло Маруськи? Дівка справна. Люди кажуть, ніби вінчатися збираєтеся. То хороше діло. Складеш зброю разом зі своїм військом — і всі на весіллі гуляють. Таке втнемо, що аж — аж!..

Яків картинно притупнув чоботом, докурив самокрутку, кинув недопалка на підлогу й роздушив носаком.

— Хутір навіщо спалили, питаю, — Шеремет ніби не чув його.

— Запитай Опанаса! Мене побачив — і за сокиру. Народ у нас лютий тепер, сам розумієш. Особливо до таких куркулів. Щоб ти знав: коли я ще тоді повернувся від Зеленого, покійного, назад до чека, на той хутір комунари вже заздрилися. Бач, завів собі садок вишневий коло хати, одноосібник, мать його так…

— Життя вони тобі врятували. Забув?

— А куди б поділися! Хай би спробували вигнати хлопців Зеленого! Нехай дякує, що не займали. І пізніше хто від хутора біду відводив? — Яків стукнув себе кулаком у груди. — Але все. Амба. Більшовики надовго. Або з нами, або так, як є. Він же мого бійця мало не зарубав! Червоний півник під стріху куркульську давно просився. Ні, дядьку, ти мені Опанасовим хутором не дорікай!

— Де вони?

— Хто? А! — Дзюба ніби тільки зараз зрозумів, про кого йдеться. — Сидять тутечки, у холодній. Опанаса трошки відшмагали канчуками. Вчистили добряче, щоб дурно сокирами не махав. Нічого, переживе. Названий батько Марусьчин, чи як? Вважай, тесть? Усе в наших руках. Оцих… — він витяг уперед руки долонями догори. — Я тобі все сказав, отамане. Відпущу твоїх усіх, щойно виведеш людей з лісу і на майдані зброю складете. Більше скажу: тим, хто потім запишеться в червону армію, пробачать усі гріхи. І не Бог тут простить, а могутніша сила. Від Господа свого хіба дочекаєшся? А в мене при собі — потрібні папери. Уповноважений я, слуг нема.

— Теж виріс.

— Ще б пак! Кадрів не вистачає. Пробував я на зуб усякого, дядьку. Ти ж бачив. Отамани, партизани, денікінці… Не та сила, Даниловичу. Бач, хоч хто комісарів гнав звідси, проте вони назад повертаються. Мабуть, є в кацапів щось таке затяте. Знають, чого хочуть, ось що тобі скажу. То вийде в нас розмова, батьку отамане?

Шеремет не поспішав з відповіддю.

Знав: потрібна вона насамперед йому самому. Розумів, якою вона може бути. І все ж таки…

— Чи маю я час подумати?

— Ми ж не чужі, дядьку. До ранку думай. Дивись, без нареченої лишишся. Завезу в Київ, у губчека. Ти ж там був. Одну твою жінку якось затягли туди, було таке?

Вилиці заграли. Зуби прикусили нижню губу. Артем не стримався, натиснув сильніше — зробилося солоно, з маленької ранки пішла кров.

— От до ранку й чекай. За давньою звичкою.

— Добре, що я тебе знайшов, — підморгнув Дзюба. — Хто інший не говорив би зі мною. А мені, бач, довіра яка. Можеш навіть не в армію записуватися. Відразу в губчека. Складу, як кажуть, протекцію. Тобі там ціни не буде, отаманів переловимо всіх. Не лише у волості, а в усій губернії. Великим чоловіком станеш, дядьку.

— До ранку подумаю, — сухо повторив Шеремет.

Повернувся. Не озираючись, вийшов на морозець.

Проминув господарів — ті товклися в сінях, терпляче чекаючи, поки в світлиці скінчиться розмова. Із цими йому взагалі не хотілося ні про що говорити. Тож здивувався, коли надворі за спиною почувся рух, а тоді рука вчепилася в бекешу. Ступив убік, глянув назад, мацнувши розстебнуту кобуру.

Палажка.

Закутана в кожух та квітчасту хустку, розпашіла. Тяжко дихала, озирнулася, глипнула на Артема зацькованим цуциком, знову сторожко кинула оком через плече.

— Отамане…

— Чого треба?

Шеремет навмисне грубіянив, щоб розуміли, як він ставиться до зрадників. Пустили ворога в хату, та ще й помагають торгуватися з отаманом.

— Я підслухала…

— Хто б сумнівався. Цікаво було?

— Не вір.

— Без тебе знаю. Усе?

— Ні. Не все знаєш. Ой, не все, отамане… Тітку Килину, вранці, там — таки, на хуторі…

Артемові стало холодно всередині.

— Що?

— Порубали. Маруся сказала… Встигла…

— Як устигла?

Шереметові здалося, що серце зараз проб'є йому груди. Калатало, немов дзвін на пожежу.

— Їх із дядьком Опанасом притягли сюди, в хату, — говорячи, Палажка важко дихала і далі чи не по кожному слові озиралася. — У чому були. Вдягтися не дали. Про тебе розпитували… Дядька просто тут… Я не бачила, потім оцей, комісар, звелів кров замити… А Маруся…

— Що?!

Шеремет не скрикнув — голосно прошепотів, труснув молодицю за плечі.

— Спершу сам… Ось він… Прямо у хаті… Нас вигнали у двір, солдати під багнетами тримали… Сидір був кинувся… Нахромився, я потім перев'язала… Ще жива була, коли в сільраду тягли…

— Була?

— Уранці це сталося. Ще перед полуднем. Тоді я по воду пішла… Ці… звеліли наварити їм борщу… Біля криниці люди сказали, ніби мертвою Марусю нашу винесли за сільраду, де стріляли сьогодні… Пособників… Тих, хто бандитам допомагає… Вам… Тобі…

Темно в очах.

Але на мить.

Коли пелена спала, Шереметові здалося: він став краще бачити. Немов вишні сили додали йому зору — і очі стали гострі, видющі, як у кота.

Чи в іншого лісового звіра.

Хижого.

— Іди в хату, — мовив зовсім іншим, якимось незнайомим голосом, чув себе — і не відразу впізнавав. — Вертайся. Не можна тобі тут, зі мною.

За рік він овдовів двічі.

Лідія.

Маруся.

Марія.

Нехай невінчані. Вони жили, як чоловік і жінка. Коли бачились востаннє, цілувала на прощання, промовляла так, як давно хотіла: «Бережи себе. І хай Бог так само береже тебе, чоловіче мій».

— Іди, — повторив Артем.

Легенько підштовхнув Палажку. Скочив на коня. Пустив його клусом, і так проїхав до околиці. Намагався прикинути в думці, скільки може бути в селі червоних, де вони всі поховалися. Хоч насправді це його тепер майже не обходило. Просто інакше він не міг відігнати від себе думки про Марусю.

Вона загинула разом з його дитиною.

Боялася викинути. Хотіла доносити.

Він пообіцяв боронити. Її та дитину.

Обох уже ніколи не буде.

Середа виїхав назустріч, побачивши, що отаман сам. Але Шеремет не зупинився, дав шпори коневі, припустив швидше. Нічого не розуміючи, Семен подався за ним. Лише коли минули спалений хутір, Артем стишив ходу. Дочекався, поки хлопець порівняється з ним, промовив, дивлячись не на нього, а за спину, де проти місячного сяйва бовваніли рештки колись затишної, майже рідної хати.

— Нам треба вертатися. Зброю здавати.

— Як?

— Отак. Помилують нас, Семене. Усіх.

— Ти… отамане… Стривай, як би то сказати?..

Середа не міг дібрати слів. Навіть від'їхав від Шеремета подалі.

— Я сам усе скажу, — заспокоїв отаман. — Візьмемо зброю й повернемося.

11


Чекати ранку не стали.

Загін удерся в село, скоро тільки звернуло з півночі. Шеремет спершу хотів раніше, проте згодом надумав притримати людей. Повстанці й самі поривалися в бій, почувши отаманову розповідь. Та потім трохи охололи. Отак, без плану, на самому запалі нічого путнього не вийде.

Перевагу свою Артем бачив у тому, що Дзюба навряд чи знав про його коротку розмову з наляканою Палажкою в дворі. Навіть запідозрити такого повороту не міг: впивався своєю владою, що було очевидно, різало очі. Не припускав, що переляк може змусити зневажену людину ослухатися швидше, ніж можна було сподіватися.

План нападу не вирізнявся нічим особливим. У тому, щоб оточити село зусібіч і разом напасти, не було великої військової мудрості. Ударили знаскоку, виринувши з морозяної ночі, немов чорні примари, вісники смерті. Якесь дивне недбальство: вони виставили лише два пости на околиці — з боку Києва і з протилежного, звідки нині вже приходив Шеремет. Скільки людей там стояло, повстанці не розбирали. Отаман звелів не жаліти нікого. Сказав: як хто втече, то скарає того, хто проґавив. Його слово в загоні поважали. До того ж горе, що спіткало батька, кожен уважав за своє особисте. Тому пощади до ворога ніхто не мав.

Опір придушили миттю. Ніч наче прийшла їм на підмогу: місяць світив, як ніколи, яскраво, висипалися зорі, в цьому грудневому сріблі бігли, кричали, падали від шабельних ударів та пострілів люди. Більшість з них не встигала навіть огризнутися. Тіла топтали коні, хлопці часом самі пускали їх по трупах, що, як здавалося вершникам, ще ворушилися. Село тієї ночі немов накрила величезна безжальна повінь. Мов дурна вода, змітала вона всіх на своєму шляху. У нічному небі повис крик болю та муки, змішаний з пострілами, лайкою й подеколи жіночим лементом.

Шеремет віддав усе на розсуд своїх побратимів. Знав: саме тепер рябий Остап Романюк веде півсотню до сільради, де, найімовірніше, засіли основні сили. Частина партизанів наближалася туди з різних боків, невблаганно стискаючи лещата.

А сам Артем мав перед собою лише одну мету. Гнав до неї, і ніхто в цілому світі не здатен був його зупинити в праведному гніві.

Він устиг.

Яків Дзюба, вдягнений, озброєний до зубів, уже сидів у сідлі. Поруч метушився невеличкий гурт у суконних гостроверхих шоломах, оздоблених зірками. Найближчий з них, побачивши отамана з оголеною шаблею, метнувся назустріч — і голова потрапила під добре нагострену шаблюку. Середа, що досі був при Шереметові, тримаючись трохи позаду, вистрілив. Поцілив у когось тільки з другої спроби, решту зім'яли, надбігши, повстанці. Та Артем весь цей час не зводив погляду з Якова. Той ніби відчув його на собі — не відстрілювався, кинувся геть, пригинаючись у сідлі і заразом ховаючись за тих, хто вів з партизанами короткий, нерівний, але відчайдушний бій.

Шеремет не кричав навздогін, не вимагав зупинитися. Стиснув коліньми боки коня, вдарив п'ятами, пускаючи його вперед ще швидше, скоротив відстань між собою та Дзюбою хутко, впевнено, мовби завиграшки. Яків розвернувся, націлив маузера, та вистрілити вже не встиг: Шеремет махнув клинком, подавшись трохи вперед.

Зблиснуло лезо — і Дзюба скрикнув.

Зброя випала йому з пораненої руки на мерзлу землю.

Але Яків усе одно якимсь дивом тримався в сідлі, стискаючи вуздечку цілою, лівою, рукою. Не помічаючи нічого навкруги, Артем наблизив коня майже впритул до Дзюбиного і знову замахнувся. Супротивник відсахнувся, прикриваючись від можливого удару, поточився і, незграбно сіпнувши ногою в повітрі, вивалився.

До нього тут же поспішили з усіх боків. Шеремет, махнувши шаблюкою, вигукнув:

— Не смій! Не чіпай! Моє!

І хлопці стрималися, чекаючи, що отаман чинитиме далі.

Артем плазом ударив Дзюбиного коня по крижах. Тварина заіржала й пустилася навтіки. Тепер між вершником і Яковом, що саме зводився на ноги, нічого не стояло. Пригнувшись, Дзюба помчав уперед, не розбираючи дороги й не знаючи сам, куди й навіщо мчить, де шукатиме порятунку. Шеремет верхи легко наздогнав його і поскакав поруч, крутячи клинок у руці й раз по раз махаючи ним так, щоб шабля зі свистом розтинала повітря над головою втікача.

Повстанці, що їхали за ним, скидалися на апокаліптичний ескорт.

Так Шеремет догнав Дзюбу до сільського майдану. Тут уже запалили сільраду й гуртувалися довкола комонні й піші, утворивши щільне кільце. Між партизанами стояли селяни, абияк одягнені, переважно жінки й старі люди, осипаючи прокльонами тих червоних, які вціліли в різанині і збилися докупи в центрі кола. Полум'я висвітлювало їх, і бранці не приховували свого переляку. Угледівши отамана, натовп розступився, пропускаючи його. Артем і далі гнав поперед себе Якова, що весь той час, поки тікав, мовчав, ніби плекав у голові новий хитрий план, як би викрутитися цього разу. Коли побіг до гурту своїх, Шеремет гаркнув, перекрикуючи людський гамір:

— Тримайте його! Цього — окремо!

Відразу нагодився рябий Романюк. Кинувся навперейми, збив Дзюбу спритним ударом, а коли той упав — придивився й вигукнув зі щирим зачудуванням:

— Ти диви! Ось воно, юда! Де ж такі беруться падлюки, га?! Ану, вставай! Уставай, хай люди на тебе подивляться!

Спершу хотів схопити бранця за карк. Той відбив руку, і тоді Остап, вилаявшись, спробував був загребти правицею коротку чуприну. Нічого не вийшло. Дзюба вивернувся й порачкував якнайдалі від рябого. Шеремет не втручався. Діватися Дзюбі однаково вже не було куди.

Коли його нарешті згребли й поставили на ноги, тримаючи з обох боків, Артем різким рухом сховав шаблю в піхви.

Витяг нагана. Пальнув у небо, закликаючи так до уваги.

Усі враз затихли, шумів лише вогонь, поїдаючи помалу підпалену будівлю.

— Станьте в ряд! — промовив Шеремет, звертаючись до бранців.

Ті підкорилися. Артем не рахував, скільки їх тут. Жестом звелів відвести Дзюбу вбік, пустив коня клусом, проїхався вздовж ряду туди й назад, потім ще раз і ще. Ураз погляд зачепився за одного з червоних, зовсім молодого, здається, знайомого. Не злазячи з коня, нахилився, вдивляючись пильніше. Тоді випростався в сідлі, тицьнув у того дулом:

— Я тебе знаю! Вийди! Покажи себе людям!

Той не квапився — і тоді, злізши з сідла, до упертюха підбіг Семен Середа. Узявши за барки, потяг, поволочив із шеренги й завмер, роздивившись на лице жертви. А тоді прокричав:

— Це ж Аврамич! Ти ж Аврамич, Павло! Із Таценків! Тебе, суко, батько Зелений ще влітку додому відпустив! Забув Трипілля? Ти ще каявся, просив пробачення в людей! На коліна ставав!

— Добра пам'ять у тебе, Семене! — похвалив Шеремет. — Я морду пригадую. Як звати — забув! Точно, його отаман Зелений пожалів. Разом з іншими, такими самими!

Різким жестом Аврамич вислизнув із Семенової хватки.

— Ніколи на колінах не стояв! Перед тобою й такими, як ти, — ніколи! Хай живе товариш Ленін! Хай живе світова революція!

Прокричавши, замовк, ніби захлинувся власними словами. Став, опустивши голову, руки мотузками обвисли вздовж тіла.

— Це все, на що тебе вистачило? — так само голосно мовив Артем. — Того разу так не кричав. Бач, навчили тебе, небагато треба часу. Нічого, всі почули, який ти мужній, Павле Аврамичу, і як віддано любиш їхню радянську владу. Чи, може, вона вже твоя, влада ця? Рідна? Помреш за неї, сука?

Той мовчав, і Шеремет утратив до нього цікавість.

Знову послав коня вперед.

Описав ширше коло.

Зупинився так, щоб його у світлі полум'я могли бачити й чути всі, хто зібрався на холодному майдані.

— Слухайте мене! — почав, не бувши ще до кінця певен, що вийде вдала промова, але поклав собі говорити, як удасться: — До вас звертаюся я, отаман Вдовий! Я хочу, щоб усі наші вороги знали, як мене віднині звуть і кого їм треба боятися. Я справді вдовий, і їхня радянська, більшовицька, комісарська влада зробила мене таким! Багато хто з вас осиротів, овдовів, утратив через цих клятих зайд мир, спокій, дах над головою, тихе життя! Знайте всі: отаман Вдовий буде битися з ними до останнього подиху! Так, як робив це отаман Зелений! Ми не маємо дружби з Москвою! Хто не знає — скажу, хто не чув — нагадаю: ще цього літа в Переяславі саме Данило Зелений, той, кого боялися й довго не могли знищити вороги, своєю владою скасував договір про дружбу між Україною та Московією! Ми не можемо дружити з лютим та підступним ворогом, що палить наші хати, грабує нас, убиває наших чоловіків, ґвалтує наших жінок, знущається зі старих людей. Ми винні перед більшовиками лише в тому, що хочемо жити й працювати на своїй землі! Народжувати тут дітей, радіти їхнім усмішкам, кохати своїх жінок, співати своїх пісень! І поки я, отаман Артем Вдовий, живий, не буде від мене пощади ні тим, хто прийшов на нашу землю, ні зрадникам свого народу! — запалившись, отаман закашлявся, запал раптово згас, і все ж завершив, як собі думав: — Може, не так гарно я сказав цього разу. Але чи правильно, люди?

— Правильно! Правильно все! — загудів на диво злагоджений хор. — Хай живе отаман Вдовий! Слава отаманові!

Шеремет прокашлявся.

— Люди! Треба вирішити, що робити з тими, хто прийшов сюди непроханим і посіяв тут смерть та сльози. Отаман Зелений одного разу дозволив зрадникам піти геть. З тим щоб вони більше не служили московській сарані. Бачите, не всі його послухали. Тепер ми їх помилуємо?

— Ні! — натовп оголошував вирок на диво одностайно. — Смерть! Смерть зрадникам!

— Чули? — звернуся до полонених отаман. — Може, я й хотів би стати для вас добрим. Але люди сказали своє слово. Але я хочу, щоб ви всі подивилися ось на нього! Романюк, сюди його!

Ніби тільки й чекаючи на цю мить, Остап з іншими виволік Якова Дзюбу в центр майдану.

Його освітлювали вогняні спалахи.

Стояв мовчки, дивлячись поперед себе й ніби не чуючи загрозливого людського гулу, сповненого неприхованої ненависті.

— Я знаю його, — промовив Шеремет. — Це українець. Не жид, не кацап, не німець. Він вірою і правдою служив комісарам. Коли припекло, став під руку отамана Зеленого. Далі знов перейшов до колишніх господарів. Устиг послужити в Денікіна. Бачте, знову знайшов себе серед комісарів. Каже: назавжди. Він увесь цей час розривався. Не знав, куди себе притулити й де йому краще житиметься, під яким добрим господарем. Я хочу допомогти йому. Нехай розривається, коли такий сучий син! Семене!

— Тут я, батьку отамане! — озвався Середа.

— Ми говорили з тобою, перш ніж вирушати сюди. Мав до тебе прохання. Виконав?

— Виконав, батьку отамане!

Повернувшись кудись убік, підвівшись навшпиньки, хлопець вигукнув і махнув комусь рукою:

— Агов! Сюди! Пропустіть!

Натовп розступився. Гуркочучи по мерзлій землі погано змащеними колесами, на майдан укотили два запряженні вози. Ще не розуміючи, яка доля йому приготована, Дзюба дивився на початок дійства з помітною цікавістю. Та коли заздалегідь попереджені повстанці спритно підхопили його під руки, підбили ноги й поволокли горілиць до возів, Якова раптом осяяло.

Він заволав так, наче тої миті його тіло різали розпеченим до білого жару ножем.

— Ні! НІ! ТИ НЕ МОЖЕШ! ШЕРЕМЕТЕ, НЕ СМІЙ! ТИ НЕ ЗМОЖЕШ ТАК!

— Артем Шеремет, якого ти знав раніше, справді ніколи б цього не зробив, — слова призначалися тільки для вух приреченого, не всі, хто чув, розуміли суть сказаного. — Але отаман Вдовий зробить так в ім'я тих, кого ти зраджував, катував і вбивав. Не знаю, чи робитиму це далі. Та на інше, Дзюбо, ти не заслуговуєш.

— ЗДОХНЕШ! ТИ ЗДОХНЕШ, ПАДЛО!

Жертва билася й виривалася, де й сила взялася. Троє здорових чоловіків не могли втримати тіла, що звивалося, немов велетенська слизька змія. На допомогу прийшло ще двоє, та й це не допомогло. У якийсь момент Шеремет подумав: вивернеться, знайде хитрий, простий, але несподіваний спосіб. Однак нічого не робив. Лише стежив з висоти кінського зросту.

Романюк не витримав — затиснувши голову Дзюби двома руками, сильно вдарив нею об землю. На якийсь час той зомлів, і його нарешті вдалося, як замислив отаман, прив'язати за руки й за ноги між двох возів. На один скочив сам Остап. Другим конем хотів був поганяти Середа, але різкий окрик Шеремета зупинив його:

— Тобі цього не треба, Семене.

— Батьку, я…

— Роби, як я кажу! — підніс голос отаман Вдовий.

Жестом звелів одному з повстанців, тому, хто стояв найближче, посісти порожнє місце.

Віжки смикнулися.

Коні поволі посунули в протилежні боки, розтягаючи Дзюбу між возами.

Він уже оклигав, зрозумівши, що з ним не жартують і зараз прийде страшна смерть, тоді знову смикнувся й загорлав:

— Ні! Я НЕ ХОЧУ! ГОСПОДИ, БОЖЕ МІЙ! ЗРОБИ ЩОСЬ! РЯТУЙТЕ, НЕ ТРЕБА! ОТАМАНЕ!

— Скільки разів тобі й твоїм господарям таке кричали? — слова звучали справжнім вироком. — Ніхто не хотів чути. Будь проклятий ти і такі, як ти. Женіть, хлопці!

Віжки сильно хльоснули по кінських крижах.

Останній крик Якова Дзюби, жахливий, нелюдський, підхопили зойки тих, хто попри страх та огиду не міг відвести очей від видовища страти.

А Шеремет, тепер уже вміло, справно звів свого коня свічкою. Утримався в сідлі і, щойно копита торкнулися землі, дав шпори.

Люди розступилися, пропускаючи його.

Нікого не дивувало, чому отаман Вдовий отак ураз схопився з місця й жене кудись у ніч. Немов сподіваючись розчинитися там назавжди.

Бо вже зробив своє діло.

Не повернувши цією офірою тих, кого любив і про кого думав.

Проте кожен, хто лишився на освітленому полум'ям сільському майдані, знав: не остання, далеко не остання була ця жахлива жертва.

Женучи коня назустріч похмурому місячному сяйву, знав це і Артем Шеремет.

Думати про таке не хотілося.

Та приймати це отаман Вдовий мусив.


Київ

Березень — травень 2014 року

Післямова та подяки


«Банда Зелёного металась в окружении, как стая волков, была, наконец, прижата к железнодорожному полотну и уничтожена в густом орешнике, куда кинулись на прорыв бандитские тачанки. Бандиты кидались по кустам, где их ждала смерть. Атамана Зелёного взяли под кучей прошлогоднего хвороста; когда его вытащили оттуда за ноги, курсанты удивились — думали: великан какой — нибудь страховитый, оказалось — щуплый, корявый, плюнуть не на что, только бегающие глазки — бесцветные, ненавистные — выдавали его волчью породу. Ему скрутили руки, ноги, чтобы живым доставить в Киев».

Отаким українського повстанського отамана, що про нього ще за життя ходили легенди, явив на сторінках свого роману «Ходіння по муках» радянський письменник Олексій Толстой, на прізвисько Червоний Граф. Представник славнозвісного російського дворянського роду Толстих спершу не сприйняв пролетарської революції, емігрував, але потім повернувся і почав служити радянській владі вірою й правдою. Йому віддали належне: письменник здобув три Сталінські премії. Другу — саме за роман «Ходіння по муках».

У цій багато разів перевиданій і двічі екранізованій у СРСР трилогії досить багато уваги приділено тогочасному українському повстанському рухові. Відтоді й на багато років селянські отамани, за офіційною версією радянських істориків, були названі бандитами, кримінальними злочинцями, куркулями та глитаями. Їхня провина полягала в тому, що вони боролися проти більшовицького терору за незалежну Україну. Саме ця обставина додала їм ще одну статтю серед низки звинувачень — націоналізм.

Роман Олексія Толстого, зокрема третя його частина, «Похмурий ранок» («Хмурое утро»), в якій пунктиром виведено портрет видатного полководця часів Громадянської війни Йосипа Сталіна, був написаний наприкінці 1930–х років. За письмовим столом автор застав і часи Великого терору, і наслідки пакту Молотова — Ріббентропа, згідно з яким Польща була поділена, зникнувши з карти світу, а до СРСР відійшла Західна Україна. Але парадокс полягає в тому, що саме Червоний Граф, вірний слуга режиму й один із класиків соціалістичного реалізму, став першим і чи не єдиним, хто докладно описав період, названий в українській історії Отаманією.

Однозначної оцінки цього явища немає досі. Його суть і феномен важко пояснити кількома реченнями. Як ставитися до нього, не підкаже й роман, що його ви тільки — но прочитали. Найактивніший період Отаманії припадає на 1918–1920 роки. Це явище є невід'ємною складовою україно — російської війни 1917–1921 років, коли по селах, у ворожих тилах, спалахували повстання й обирали отаманів, які очолювали свої повстанські армії та вели запеклу партизанську війну. Але, укладаючи ситуативні військові союзи з регулярними військовим частинами — чи то з армією УНР, чи то з Червоною армією, — отамани будь — якої миті могли розірвати стосунки з союзниками й обернутися на серйозну загрозу для них. Загалом же отамани воювали проти всіх, маючи власне уявлення про те, якою повинна бути незалежна Україна. Прагнення вирішувати долю своєї країни самим вони й виборювали в боях.

У радянській літературі, що була важливим складником ідеології та пропаганди, українських повстанських отаманів зображали здебільшого карикатурно, обкидаючи болотом і перебріхуючи їхні біографії. Про це свідчить наведена вище цитата, яка нічого спільного немає з історичною правдою. Доля Данила Зеленого склалася, як ми вже знаємо, зовсім не так, як описав лауреат Сталінської премії. Але заради справедливості слід зазначити, що цієї теми до та після Толстого майже не висвітлювали ані в російській, ані в українській літературі. Радянські ідеологи, маючи картбланш на викривлення історії СРСР, а надто радянської Україні, не рекомендували приділяти темі Отаманії великої уваги. Вони, безперечно, знали правду і добре розуміли: коли копнути глибше, то наверх випливуть небажані й навіть шкідливі для тодішнього ладу відомості.

Заборона тягне за собою брак інформації. Через те мені було непросто працювати над «Справою отамана Зеленого», бо український повстанський рух першої чверті XX століття системно не досліджено. На відміну від діяльності УПА, про яку щороку з'являються в Україні нові й нові книжки, зокрема й художні. Ось чому мені довелося відтворювати події 1919 року на Київщині так, як підказувала письменницька уява.

Тому й не претендую на істину в останній інстанції. Розуміючи, що це тільки початок дослідження. З'являться нові книжки, і тоді можна буде явити більш — менш повну картину того, що досі вважають за білу пляму в українській історії боротьби за свободу.

Якою мірою це вдалося мені, ви вже можете скласти свою думку.

Лишається подякувати тим знайомим і незнайомим людям, хто своєю клопіткою роботою дав мені інформацію для роздумів та джерела, звідки можна було почерпнути відомості про описаний у романі період.

Найперше це Ярослав Файзулін, кандидат історичних наук, який спершу зі зрозумілою обережністю поставився до співпраці з автором гостросюжетних творів. Але потім, ставши першим читачем роману, не лише визнав його реалістичність і відповідність описаним реаліям, а й дав безліч корисних порад. Вони зробили твір об'ємнішим завдяки багатьом важливим деталям.

Директор Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович поставився до наміру автора створити художній твір на таку ризиковану тему дуже приязно. Саме він порадив мені, до кого слід звернутися по консультацію.

Неоціненним і поки що єдиним повним джерелом інформації як про повстанський рух на Київщині, так і про постать самого Данила Зеленого стала книжка Романа Коваля «Отаман Зелений» (видання друге, доповнене й виправлене).

Також, коли я працював над романом, на моєму робочому столі лежали книжки:

Сергій Богдан. «Повстанці Одещини та Придністров'я»;

Станіслав Кульчицький. «Червоний виклик»;

Євген Стеблівський. «Звенигора. Повстанці. Шабля для комісара»;

«Суперечливі моменти історії України і Росії» (автори Павло Остапенко та Юлія Боковікова);

Анатолий Грицевич. «Борьба за Украину 1917–1921» (книга видана 2011 року в Мінську, Білорусь).

І якщо на основі всього прочитаного вдалося написати художній твір, що не тільки має напружений сюжет, а ще й сьогодні, в непростий для України час, лишається актуальним і розвіює радянські пропагандистські міфи, то автор, тримаючи руку на пульсі кардинальних змін у нашій державі, попрацював недаремно.


notes

Примітки


1


6 лютого 1919 року під час другого російського вторгнення в Україну була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), «чрезвичайка» — точний аналог ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия). Від самого початку її діяльність спрямовувалася передусім на терор та фізичне знищення незгодних. Діяльність ВУНК гостро засуджував український письменник — гуманіст Володимир Галактіонович Короленко (1853–1921 рр.), який не сприйняв ані Жовтневого перевороту, ані подальших методів правління більшовиків. Перебуваючи в описаний час у Полтаві, Короленко не боявся публічно протестувати проти терору, звертаючись, зокрема, особисто до Леніна.

2


Центральна Рада наприкінці січня 1918 року IV Універсалом проголосила Україну незалежною державою, а це викликало різке невдоволення більшовицької Росії. Невдовзі після цього почалася перша російсько — українська війна. Після першого вторгнення більшовиків на територію УНР у січні 1918 року український уряд підписав мирну угоду з Німеччиною та Австро — Угорщиною і, діставши військову підтримку, в березні того ж таки року повернувся до Києва.

3


Тепер — вулиця Липська.

4


У перші дні, щоб обшукати будь — яке приміщення, службове чи приватне, працівникам ВУНК непотрібні були ніякі документи. Досить було самого бажання або повідомлення про те, що за цією адресою — осередок «контрреволюції». Згодом, згідно зі спеціальною постановою, обшуки та арешти могли робити тільки ті, хто мав відповідний ордер. Хоч виписували його на тих самих підставах. Ордери лише формалізували свавілля.

5


Ідеться про Першу світову війну (1914–1918 рр.).

6


Товариство Українських Поступовців — таємна надпартійна організація українців у Російській імперії. Створена 1908 року для координації національного руху в період реакції. Вимагала автономії для України. У березні 1917 року відразу після падіння самодержавства на платформі ТУП створено Українську Центральну Раду.

7


Проголошена в березні 1917 року, після того як у Росії перемогла буржуазна революція і цар Микола II зрікся престолу, Центральна Рада кілька наступних місяців підтримувала Тимчасовий уряд у Петрограді. Навіть виконувала певні його постанови. Проте з літа 1917 року Центральна Рада ухвалює I Універсал, яким декларує українську автономію. Це значно охолоджує стосунки між Петроградом та Києвом і призводить до розколу в керівництві самого українського уряду. Так тривало до більшовицького перевороту в жовтні 1917 року. Невдовзі Центральна Рада проголошує про створення Української Народної Республіки (УНР). Результатом цього стає перша агресія більшовицької Росії проти України, що вилилася в повномасштабну україно — російську війну 1918–1923 років.

8


Одна із чотирьох армійських груп, з яких складалося військо Української Народної Республіки. Досить успішно діяла 1919 року на Поліссі та Волині, стримуючи наступ більшовиків. Її вважають найбільш дисциплінованим і боєздатним з'єднанням УНР.

9


Червоний терор — насильство, що його чинили більшовики проти широких соціальних груп (зокрема й проти робітників та селян), оголошених класовими ворогами або звинувачених у контрреволюційній діяльності. Декрет «Про червоний терор» за підписом лідера більшовиків В. І. Леніна ухвалено 5 вересня 1918 року. Він ставив завдання побороти контрреволюцію, спекуляцію та службові злочини ізолюванням класових ворогів у концентраційних таборах і фізичним знищенням усіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів.

10


Військово — політичне угруповання, створене в 1904–1907 роках. Головні члени — Великобританія, Франція і Росія. На початку 1919 року Директорія почала переговори з командуванням Анатанти, шукаючи військових союзників. За це Антанта хотіла здобути контроль над українськими землями.

11


Денікін Антон Іванович (1878–1947) — головнокомандувач Добровольчої армії — оперативно — стратегічного об'єднання білих. 1919 року армія Денікіна контролювала Південь і Схід України (так звану Новоросію). Вважав Україну частиною Росії, війну проти червоних — боротьбою за відновлення великої й неподільної Росії. На звільнених від більшовиків українських територіях поновлював царські принципи російської великодержавної політики. Зокрема, оголосив російську мову єдиною державною, проте суворо заборонив обмежувати вільний вжиток української. До представників уряду Української Народної Республіки ставився з демонстративною зневагою, вважаючи їх за сепаратистів.

12


Раковський (Станчев), Християн Георгійович (1873–1941) — радянський партійний та державний діяч, один з організаторів радянської влади в Україні. Зокрема у 1919–1921 роках — голова Ради Народних Комісарів і нарком закордонних справ радянської України, нарком внутрішніх справ.

13


Першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської республіки (УСРР) ухвалили 10 березня 1919 року на більшовицькому з'їзді в Харкові. Вона утвердила на захопленій території України радянську форму державності.

14


Оскілко Володимир Пантелеймонович (1892–1926) — військовий і громадський діяч часів УНР. Отаман, генерал — хорунжий Армії УНР, командувач Північної групи військ Директорії. Командувач Північно — Західного протибільшовицького фронту. У квітні 1919 року почав конфліктувати з Симоном Петлюрою, з різних причин перестав виконувати його накази і, зрештою, спробував учинити державний переворот. Йому навіть удалося заарештувати кількох міністрів УНР. Проте захопити самого Головного отамана не зміг. Згодом Оскілко перебрався до Польщі, де перебував у таборах для інтернованих осіб.

15


Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) — український політичний і державний діяч. Очолював Українську Державу (Гетьманат), утворену замість Української Народної Республіки. Держава існувала від 29 квітня до 14 грудня 1918 року.

16


Директорія — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки. Змінила Гетьманат і проіснувала з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Від 13 лютого 1919 року голова Директорії — Петлюра Симон Васильович (1879–1926).

17


Лацис Мартин Янович (1888–1938) — справжнє ім'я Ян Судрабс — більшовик, під час першої російської революції 1905–1907 років керував терористичними групами. Активний учасник більшовицького збройного перевороту 1917 року. Із листопада 1917 року — у керівних органах НКВС, пізніше — член колегії ВЧК. Із 1919 року — голова Всеукраїнської ВЧК, особисто організував масовий терор у Києві, Харкові, Одесі, Криму. Небачену жорстокість чрезвичайок, зокрема київської, Лацис уважав за приклад для наслідування. Факти катувань, масових убивств і навіть випадки канібалізму в органах НК були виявлені й зафіксовані зусиллями представників Добровольчої армії Денікіна під час її перебування в Києві влітку 1919 року.

18


Тепер — вулиця ім. Богдана Хмельницького в Києві.

19


Згадано відоме оповідання класика російської літератури Льва Толстого (1810–1910) — «Після балу» (1911).

20


Струк Ілля (Ілько) Тимофійович (1896–1969) — український військовий діяч. У часи україно — російської війни — командувач Першої повстанської армії УНР. До 1914 року — вчитель. Під час Першої світової війни служив на Балтійському флоті. З 1917 року брав участь у створенні українських збройних сил. 1919 року, коли Директорія відступила з Києва, лишився в Чорнобильському повіті, мобілізував довкола себе тисячі повсталих селян. В описаний період під його орудою було близько 35 тисяч повстанців.

21


У грудні 1918 року, зайнявши Київ за активною допомогою загонів Зеленого, Головний отаман армії УНР Симон Петлюра заборонив повстанським загонам мати зброю. Готуючись до урочистого параду на Софійській площі, він навіть викреслив з числа його учасників бійців 1–ї та 2–ї Дніпровських дивізій, чим образив особисто отамана Зеленого. Сам Симон Васильович пояснював свій явно невдячний вчинок бажанням запобігти анархічним діям вояків Зеленого, які начебто збиралися за три дні вирізати всіх гетьманських чиновників і багатіїв столиці. Невідомо, чи зеленівці планували погром. Натомість було очевидним: Петлюра позбавляв права на парад тільки ті підрозділи, які симпатизували радянській владі. Зелений же був на той час прихильником радянських поглядів, хоч розумів їх по — своєму. Переконаний противник влади Рад, Симон Васильович побоювався, що влада може перейти до рук лівих радикалів. Цей крок Головного отамана привів до появи першої великої тріщини в стосунках між новим українським урядом, Директорією, і зеленівцями. Заради справедливості слід сказати, що тодішній український уряд хоч і мав багато вад, проте справді не хотів запроваджувати на теренах України радянської системи.

22


Григор'єв Никифор Олександрович (1888–1919) — один із лідерів українського повстанського руху 1918–1919 років. Пройшов шлях від кадрового офіцера російської імператорської армії до самопроголошеного гетьмана України. У різний час воював як на боці радянської влади, так і проти неї. Убив його отаман Нестор Махно, звинувативши у погромах та дискредитації повстанського руху.

23


Гончар Овсій Іванович (1888–1921), він же — отаман Бурлака — один із перших творців Вільного козацтва на Київщині. 1917 року організував у своїй хаті в селі Казенна Мотовилівка «Просвіту» ім. Бориса Грінченка, яку 1919 року знищили карателі. Свої дії узгоджував з отаманом Зеленим. Організатор Васильківського повстання. 1921 року був заарештований більшовиками. Вивезений до Харкова. Утік із Холодногірської тюрми. Загинув у стрілянині.

24


Ангел Євген Петрович (1897–1919 (?)) — уродженець Чернігівської губернії, випускник кадетського корпусу, поручник царської армії. 1918 року організував селянське повстання на Чернігівщині та Сумщині. Підтримував тісні стосунки з отаманом Зеленим. Оголошений радянською владою поза законом.

25


Махно Нестор Іванович (1888–1934) — український військовий та політичний діяч, організатор революційного анархістського руху на Півдні України. У різний час укладав військові союзи з більшовиками. Військо батька Махна вирізнялося мобільністю, організованістю і, бувши зразком тодішнього військового мистецтва, вважалося непереможним. Зраджений, утративши значну частину свого війська, Махно повертає зброю проти червоних. Оголошений ворогом радянської влади, змушений був прориватися за кордон. Помер в еміграції.

26


Тепер — Європейська площа в Києві.

27


Шпак — так вояки зневажливо називали цивільних чоловіків, переважно в часи Російської імперії.

28


Магазинна гвинтівка зразка 1895 року, що її розробив Фердінанд Манліхер. Була на озброєнні під час воєн початку XX століття в Європі.

29


Буссенар Луї Анрі (1847–1910) — французький письменник, автор пригодницьких романів для юнацтва. У Російській імперії активно перекладався та видавався. Серед романів помітне місце посідають твори про участь молодих романтично налаштованих французів у англо — бурській війні за незалежність Трансваалю від британських колонізаторів.

30


У єдину молодіжну політичну організацію комсомол (Комуністичний союз молоді) остаточно оформився в жовтні 1919 року, на другому з'їзді РКСМ. До того часу об'єднав довкола себе різні молодіжні рухи комуністичної та соціалістичної спрямованості. Ідеологія та керівництво формувалося в Москві та Петрограді. У Києві, Харкові та інших великих містах попервах створювалися лише первинні організації. Загалом в описаний період масовим цей рух на теренах України ще не був.

31


Оригінальний, нестандартний, хитрий вихід з непростої, суперечливої ситуації.

32


У традиціях романтизму від першої половини XIX століття й дотепер — символ фатуму, фатального двійника, провісника смерті, який невпинно іде за тобою.

Купить книгу "Справа отамана Зеленого" Кокотюха Андрій

Купить книгу "Справа отамана Зеленого" Кокотюха Андрій

home | my bookshelf | | Справа отамана Зеленого |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 5
Средний рейтинг 4.8 из 5



Оцените эту книгу