Book: Нейтральна територія



Нейтральна територія

Андрій Кокотюха НЕЙТРАЛЬНА ТЕРИТОРІЯ

Погодьтесь, завжди легше подолати страх, коли бачиш, чого боїшся, і важче, коли причини невідомі. Ви прокидаєтеся серед ночі від шерехів, шкрябання, зітхання, скавчання, лежите в темряві і боїтесь простягнути руку до вимикача. Я спробував описати саме такий стан людини. Наскільки це вдалося — не мені судити.

Автор

Воно, звичайно, як добре собі подумати, бувають на світі всілякі випадки… Захоче обморочити бісова сила, то обморочить, Їй-Богу обморочить.

Микола Гоголь. «Зачароване місце»

Скорботи свої лікарям не розкрию.

Бо, може, за межею буття пропаде мій недуг.

Хафіз, персидський поет

ПРОЛОГ

Позаду, там, за спиною, був жах. Попереду в місячному сяйві блищала та іскрилася вода. Бігти забракло сил, і дівчина присіла, майже впала на вологу траву. Дощ ущух десь з годину тому, та вона, здавалося, не помічала цього. Так само не зважала на мокре плаття, на біль у лівій литці — збігаючи сходами, вона підвернула ногу, не втрималася на ногах, і останніх кілька сходинок прокотилася вниз, — на те, що бігла босоніж і п’яти, незвичні бути без взуття, саднили. Зараз усе це не мало для неї жодного значення. Коли жене страх, босі ноги та мокре плаття переходять до розряду непотрібних зайвих дрібниць.

Дівчина обхопила коліна руками, опустила на них голову. Її улюблена поза, — ось уже років п’ятнадцять вона рятується від усіх страхів світу, скручуючись клубком. А ще краще — лягти і перетворитися на равлика в мушлі. Бувало, вона лежала так годинами, чекаючи, допоки Він засне в сусідній кімнаті.

Дівчина здригнулася. Навіть ця поза нагадувала про Нього. І все довкола не давало їй забути про порожні, завжди червоні очі, хрипуватий голос і запах. Важкий, майже відчутний на дотик перегарний дух, що невидимою хмарою обволікав Його і липнув до інших. Останнім часом вона не дивувалась, коли щоранку доводилося провітрювати кімнату. Спочатку їй здавалося, що вона божеволіє, що материна смерть переживається дуже важко і в неї від цього щось повернулося в голові. Та минув час, і дівчина переконалася: Він повернувся. Як вертався з роботи щовечора протягом шести років. «Ти де так довго гуляла, маленька погань? Ти чому так пізно вертаєшся додому? Ми з твоєю матір'ю хвилюємося, а тобі, я бачу, насрати на це? Ти розумієш, що вчинила погано? А що роблять з тими, хто погано поводиться?»

Ці слова прозвучали раптом зовсім поряд, і дівчина зойкнула, закрутила головою, та нікого не було, нічну тишу порушувало хлюпотіння води і шурхіт прибережного очерету. Дівчина повільно підвелася, машинально прибрала волосся з лоба, торкнувшись при цьому свіжої подряпини — наслідку падіння зі сходів. Потім повільно, якось неохоче, рушила ближче до води.

Факт, Він повернувся. Коли той хлопець схопив її, вона згадала Його жести. Спершу Він щипався потай від матері, потім усе сміливіше та сміливіше, до того дня, коли… Голова раптово запаморочилася і дівчина міцно стисла скроні долонями. «Спробуй вкусити мене ще раз, маленька погань! Нічого не роби, просто покажи свої гострі зубки. А я подумаю, котрий з них тобі подарувати». Її зуби, ніж у руці Толика — перша їхня спроба опору Його владі. Він дуже здивувався, не розсердився, ні, просто відпустив її, легко вийняв кухонного ножа з руки брата і, нічого не сказавши, пішов на кухню. Вранці мати ховала від них обличчя, і вона зрозуміла: це вони винні, Він не зачепив їх і більше не зачепить, та за будь-яку наступну спробу непокори платити доведеться їхній матері. «До тебе дійшло, маленька погань?»

Погань. Той хлопець теж назвав її так, і запах… І голос хрипуватий. І ці нічні кошмари, такі схожі, багатосерійні, моторошні… Він повернувся, нагадав про себе маленькій погані. Спершу матері, тепер їй. Дівчина озирнулася, потім рішуче зайшла у воду по кісточки. Ховати обличчя в коліна — ще не вихід. Треба заховатися краще, глибше, якнайдалі. Ще глибше. Ще.

Вода сягала грудей. Аби не бачити її чорноти, дівчина заплющила очі. Не примружила, а саме заплющила, як людина, що готується заснути. Більше не буде страшних снів, і голосів не буде, і противного духу. Від таких думок та від усвідомлення близького звільнення дівчина посміхнулася. Так, з посмішкою на обличчі, вона занурилася в прохолодну воду з головою, тримала дихання, скільки могла, а потім перестала боротися. Вода прийняла жертву не відразу, і, виринувши на поверхню, дівчина злякалася, що не помре, що може передумати, що все триватиме далі, і з другої спроби озеро взяло її життя.

Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ

— Кажуть, він геній!

— Слухай більше, що кажуть. Особисто я цього не розумію, дєвочкі, і не боюся признатися, отак! І фільми Тарковського мені дивитися нудно! А декому соромно показатися тупаками: ну як же, блін, сучасне мистецтво, нові віяння, ах-ах, яка глибина, яка прихована, бл-лін, філософія, образне мислення!

— На виставку, кажуть, не проштовхатися…

— Знову кажуть! Ти була? Я відвідала, так, відстояла чергу…

— І часто у нас черги на виставки? Згадай, як часто за останні, скажімо, чотири роки народ ломився подивитися картини? Дев’ять років тому стояли чотири години на Глазунова, не так давно на Мішу Шемякіна, і все.

— Не перебивай і не плутай яйця з легенями. І Глазунов, і Шемякін, і цей ваш Гончаренко — художники модні, ясно тобі? Піти на Віктюка, на Жолдака, подивитися «Титанік», сходити на виставку Гончаренка — сьогодні мода така, скажеш, ні? Більша частина поціновувачів мистецтва — нові, потім у кабаках суцільний випендрьож: сходив, картинки глянув, херня якась, але кру-то! І потім, чому так валять на Гончаренка? Що, кращих художників нема? Повно! Он хоч мій сусіда знизу, портрети в переходах ваяє за четвертак, краще за всякі фотографії. Просто фірма, яка виставку зробила, добре Гончаренка подала. Скандальний імідж алкоголіка й психа, жінку оригінально вигнав — без розлучення, скандалом з квартири виставив, двері на замок, а сам за містом живе, в неопалюваному будиночку.

Ольга не втручалася в перепалку подруг, курила і цмулила «мартіні бьянко». Була обідня перерва, і вони сиділи в кафешці через дорогу від редакції. В такий час звичайно не вистачало вільних місць, подруги встигли зайняти вільний столик просто біля входу, двері безперервно відчинялися, впускаючи нових відвідувачів, а разом з ними — березневий холод, помножений на вогкість.

Про виставку Анатолія Гончаренка столиця заговорила півтора місяці тому. Тут Ольга погоджувалася з Танькою Суховою: рекламна кампанія була потужною і продуманою, результат не примусив довго чекати. Виставка відкрилася три дні тому, всі ці дні біля входу було тісно від людського натовпу, правиці відвідувачів стискали заздалегідь приготовані п’ятірки — вартість вхідного квитка. Крім невиразного папірця, кожен отримував гарний каталог і можливість подивитися на власне художника. Ольга була на відкритті, редакція отримала персональне запрошення, бо їхня газета значилася офіційним інформаційним спонсором. Наступного дня пішла знову, заодно переконавшись: фірма-організатор знає, що робить. На відкритті художник стояв у костюмі, що явно сковував творчу особистість, та вже назавтра він тинявся серед своїх робіт у потертих стареньких чорних джинсах, справжніх «ренглерах», темно-синьому светрі з латкою на правому лікті і шкірянці, що знала кращі часи. Обличчя чітко засвідчувало пристрасть художника до алкоголю і старило його, хоча всі знали — мужчина він молодий, лише тридцять один, виставку підігнали просто під день народження. І обличчя, і зовнішній вигляд робили Анатолія простим, доступним, своїм у дошку для більшості людей — геніям, котрі п’ють, довіряють. Розрахунок точний. Публіка валом валить. Танька права — мода.

Вдруге Ольга пішла вже не через моду. В роботах, вивішених на стінах, було щось. Так, більшість відвідувачів проходила залами з розумним виразом обличчя і, відмітившись, залишала галерею з почуттям виконаного обов’язку. Хтось тицяв художникові каталог для автографа, він кострубато черкав кілька завитків, часто навіть не дивлячись на того, хто бажав отримати пам’ятний підпис. Та були й такі, хто довго стояв біля якоїсь картини і, здавалося, всотував зображення в себе, викарбовував у мозку голограму. Химерні переплетення облич, ліній, штрихів, гами кольорів гіпнотизували, Ольга подеколи відчувала себе кроликом перед холодними хижими очицями удава. Вночі, намагаючись заснути і мнучи простирадла, вона відновлювала в пам’яті побачені роботи й не могла заспокоїтися, аж поки до неї дійшло: Анатолій Гончаренко говорить з нею її мовою. І з кожним, хто зупинявся біля картини, він знаходив спільну мову. Ще Ольга зрозуміла одну просту річ — осяяння прийшло несподівано, коли, після марних спроб заснути, що не часто трапляється після випитого, вона закуталася в халат і вийшла на балкон покурити. Після другої затяжки вона випустила струмінь диму в темну порожнечу ночі і миттю її осяяло, чим притягували її роботи Гончаренка.

Він малював страхи.

Не монстрів на павучих ногах, не триголових щурів — щурі! — не вампірів і мертвяків. Страх — це відчуття, знайоме кожному, і не боязнь чогось конкретного, щурів, наприклад, — знову щурі! — а страх узагалі, страх як інстинкт, найсильніше людське відчуття. І в роботах, вивішених на стінах, кожен бачив свій, ні з чим незрівнянний і неповторний страх. Гончаренко говорив з тими, хто дивився на його роботи, не проглядав на ходу, а саме дивився, їхньою мовою. Кошмар відступає, якщо про нього говорити вголос. Не йде зовсім, а лише відступає. На який час. Мов налякані зненацька спалахом світла щурі — досить, чорт забирай, про щурів! — ховаються в нори, аби потім знову вибратися, коли стихнуть людські кроки.

Ольга вже знала, про що говоритиме з художником. Редактор чекає від неї інтерв’ю, тож нехай Гончаренко ховається від людей — вона поставила собі за мету розговорити його, викликати на відвертість. І тут вона заговорить про особисте: про страхи. Навіть якщо все не так, якщо вона помилилася у висновках, нехай він сам скаже їй про це. Подружки далі теревенили, їм справді по барабану. Однаково обговорюють голубизну вистав Віктюка, голоси й фігури естрадних співачок чи костюми кінозірок. Сухова три місяці веде рубрику «Богема на кухні», тому вважає себе знавцем, як сама заявила, «вивороту мистецтва», а Лідка Сиротюк — спец з приватного життя, обидві люблять пустопорожні теревені, які часто повторюють їхні статті, Ольга звикла вислуховувати їхні думки з будь-якого приводу, звикла навіть, що вони ображаються на людей, байдужих до їхніх суджень та висновків.

— Людина він цікава, я так думаю!

— Його зробили таким, зро-би-ли! Ти мені заплати, я тобі такою цікавою, блін, буду — сама ж про моє приватне життя статейку наваяєш! — Сухова глянула на Ольгу, явно шукаючи підтримки. — Ах, ново! Ах, сучасно! Нема нічого нового, нема!

Ольга одним ковтком спорожнила склянку, покрутила її в пальцях, глянула крізь скло на подругу.

— Чого сваритися, дівчатка? Ось коли в нас із вами вкладуть гроші…

Фразу не закінчила, картинно зробила великі очі, поставила склянку на столик.

— Добре, пішла я трудитися, а ви собі лайтеся.

— Настрій не робочий. Вогко, — Лідка витягла портмоне. — Може, ще кавусі? Вона гріє, гаряча.

— Тебе тільки кава і гріє, — Сухова промовляла подібні фрази автоматично, з віком таким активним жінкам важко приховувати певну сексуальну стурбованість. — Тут погана кава, — вона потяглася по чергову цигарку. — Краще якийсь алкоголь. Воно здоровіше.

— Мені на сьогодні досить, — Ольга підвелася. — Йдемо? Чи ви сидите?

Лідка сховала портмоне назад до кишені.

— Чому воно так: хочеш напитися, а тут елемент деструкції? І тягне до спиртного, а як подумаєш, що в цей час хтось правильний пахає, як коняка, так одразу совість ворушиться.

— Ага, Олька в нас — ходяча совість, — Сухова теж підвелася, застібнула пальто. — Добре художникові Гончаренку — п’є собі і не озирається. Пиши тут про нього статті, рви пупа…

— Кожен по-своєму художник. Навіть слюсар-сантехнік, — Ольга заховала цигарки. — Так що, подруго, право пити є в кожного.


У дачний сезон, з травня до середини вересня, брудно-зелені вагони електричок звільнялися в цьому місці від городників та садівників-любителів. Інші дні року платформа була порожньою, незатишною і нагадувала бетонну пристань. Сіяв лінивий березневий дощик, лінивий тому, що ліньки йому перестати, а розганятися до справжнього повноцінного дощу йому теж не хочеться. Ольга поправила стоячий комір плаща, пройшлася пальцем по краях коричневого берета, щільніше вмощуючи його на голові і забираючи під нього непокірні пасма волосся, що вирішили вибратися на свіже повітря, закурила. Знічев’я вони з Суховою часто теревенили про погоду, вірніше, про переваги однієї пори року над іншою. Сухова оспівувала літню спеку: «Як на жінок витріщаються мужики влітку, ну ні, ну поглянь же! Їх можна брати голими руками, викручувати і викидати! Вони ж улітку працювати не здатні, не здат-ні!» А Ольга любила пізню осінь та ранню весну, сльоту й порожню похмурість пейзажів, коли все довкола таке, яким створене: оголене, крикливе і негарне. Ще — самотнє. Років десять тому вона легко погодилася б із Суховою, та віднедавна саме цей дощик, саме мокрі дерева й багнюка довкола повністю визначали її душевний стан. «Мужика тобі треба, му-жи-ка!» — Сухова вперто підбивала мотнути влітку ближче до моря чи взагалі до будь-якої води, біля якої насипано пісочок для пляжу. Та Ольга завжди брала відпустку в листопаді. Стоп, не завжди. Останні чотири роки, якщо вже рахувати точно.

Гаразд. Стояння в такому місці викликає непотрібні думки. Годі, треба йти. Вона викинула недопалок на рейки і спустилася з платформи на достатньо широку стежку, що вела, як зрозуміла Ольга, в бік дачного селища. Зараз нею ходили нечасто, ноги ковзалися на розбухлій після зими та дощів землі. Шлях проходив повз лісосмугу. Місцями під деревами ще лежав сіруватий сніг, Ольга навіть нахилилася і вхопила грудочку. Сніг захрумтів і зліпився у пласку неакуратну грудку. Розмахнувшись, Ольга пожбурила нею у стовбур осики, промазала і приречено клацнула язиком: не судилося. Поміж деревами було видно друзки пляшок, залізяки незрозумілого походження, інше сміття, що перезимувало під снігом і родовід якого навряд чи визначать навіть судмедексперти. Несподівано Ользі закортіло наштовхнутися на який-небудь труп, «підсніжник», як їх називають. Заспокойся, подруго, в загальній купі сміття його не буде помітно. Вона посміхнулася власним думкам: дурниці, але правда. Буквально три дні тому їхня газета писала про труп дівчинки-волоцюжки. Його знайшли на одному з міських базарів, серед мотлоху, що його зазвичай залишають після себе торгівці. Знайшли випадково, коли вантажили сміття. Розтин показав: дівчинка лежала там уже другу добу.

Зразу за лісосмугою починалися дачні будівлі. Селище розташувалося паралельно залізничній колії, серед сосон. Улітку з вікна електрички можна легко прийняти цю місцевість за нежилу, і одного разу, ще студентами, Ольга з компанією таки вийшли тут, аби посмажити в сосняку шашличок. Результат: природу шукали більш як годину, довелося пройти через селище. Раніше усі будиночки виглядали однаково, багато з них тільки починали будуватися, у різних кінцях селища над напівзведеними огорожами періодично злітали в повітря густі крупини незлого матючка. Тепер двоповерхових особнячків стало набагато більше, один від одного вони не відрізнялися навіть висотою огорож. Парканів-сіток практично не було, залізні чи дерев’яні загородки в більшості своїй обладнані кованими ворітьми. Висота — під два людські зрости, не менше. «Бубка все одно перестрибне», — чомусь сердито подумала Ольга і тут-таки вирішила використати цю фразу в одній із статей.

Вулиці селища розташовувалися строго перпендикулярно і навіть мали назви, намальовані фарбою на парканах. Ольгу цікавила Соснова, 84. Як вона й підозрювала, потрібний їй будинок знаходився в самому кінці селища, мав один поверх, досить занедбаний низенький паркан і виглядав явно недоглянутим. Будинок і вулицю вона знайшла сама, селище здавалося практично нежилим, що не дивувало: закоренілі городяни в березні завжди заклопотані міськими справами. Це тільки питущим художникам, котрі пішли від родини, добре жити і творити на природі. Тут, на дачі, як дізналася Ольга, Гончаренко обладнав майстерню і жив близько двох років відлюдником. Дружину кинув роком раніше. Дітей не було.

Ольга пошукала на парканному стовпі біля хвіртки дзвінок, різнокаліберні дзвінкові ґудзички примелькалися за час, поки вона діставалася сюди. Нічого не знайшовши, посмикала за ручку. Хвіртка піддалася, Ольга обережно зайшла у двір, не виключаючи появи злого собаки. Пса не було, з ґанку зістрибнув угодований сірий кіт і зник у заростях смородини біля паркана. Дивно. Коти полюбляють сидіти в теплі і рідко без потреби виходять на вулицю, коли вогка погода, весна ще не набрала потрібної котам сили. Може, котяра не його, не художника… Акуратно причинивши хвіртку, Ольга перетнула подвір’я по вимощеній цеглою доріжці. Колись за цим двориком і взагалі за будинком доглядали краще, це факт. Зараз же про те, що тут живе людина, можна судити лише зі складених у полінницю дрів, сокири, що стирчала з величезного зрізаного пня, і з затоптаного свіжою багнюкою ґанку. Так, зручності надворі, дров’яне опалення — знаменитий художник Анатолій Гончаренко явно відставав од дачної моди.



Біля вхідних дверей дзвінок був. Та тиснути на кнопку Ольга не поспішала. Вона відчувала щось незрозуміле, це відчуття охопило її ще біля хвіртки, а тут, біля дверей, вона раптом усвідомила: все довкола просякнуте тривогою, можна сказати навіть — страхом. Пояснити причину таких відчуттів вона не могла. Можливо, висновки, зроблені нею для себе з його робіт, зараз незрозумілим чином матеріалізуються. Саме про страхи вона збиралася розмовляти з ним сьогодні. Може, тому й напускає їх на себе, готується до бесіди, як молодий красень-актор до ролі старого вурдалака. Аби разом прогнати незрозуміле відчуття, Ольга рішуче подзвонила в двері.

Зсередини програла мелодійна трель. Почекавши трохи, вона знову надавила пальцем на кнопку, тепер вже тримала на пару секунд довше. Трель повторилася, реакції — нуль. Втретє Ольга подзвонила вже довго, і дзвінок вийшов роздратованим. Результат не змінився.

Думку, що художника немає вдома, Ольга прогнала відразу. Вона ж попередньо дізналася, що саме по суботах він стирчить у майстерні безвилазно. Пішов до магазину?

Найближчий далеко, і якщо це так, то варто почекати. Ольга для страховки подзвонила ще раз, прислухалась, сподіваючись вловити рух за дверима, знизала плечима і зійшла з ґанку. Та відчуття тривоги не полишало. Аби відволіктися, вона витягла з сумочки пачку цигарок, дістала одну, та потім різко поклала пачку на місце і рішуче обійшла будинок.

У вікні, котре виходило на ліс, що маячив удалині, горіло світло. Воно пробивалося крізь нещільно запнуті штори.

Пізніше Ольга так і не змогла пояснити, як знову опинилася на ґанку, що підштовхнуло її. Невідомо чому їй стало дуже страшно, але саме страх надав їй рішучості. Кнопки дзвінка вона не відпускала хвилин зо три. Коли трель усередині почала дратувати, Ольга штовхнула двері. Безрезультатно. Рука сама стисла дверну ручку, повернула її. Та вільно опустилася донизу, щось легенько клацнуло, і Ольга зайшла до будинку.

У передпокої було темно і пахло мішковиною. Ольга позадкувала, але потім швидко зробила крок уперед і пройшла до кімнати. Порожньо. Але ж світло горить не тут. Роздивлятися не лишалося часу, вона рушила далі. До потрібного їй приміщення вона майже забігла.

Тут справді була майстерня. Полотна на стінах, порожні рамки впереміж з готовими роботами по кутках і біля стінок, порожні пляшки за дверима. Іншим часом Ольга із задоволенням переглянула б тут усе, вона затишно почувалася в майстернях художників. Але тепер увагу її притягувало просте ліжко, застелене матрацом, поверх якого лежали зіжмакані вовняні ковдри, а на них — художник Анатолій Гончаренко. Він не рухався і, як здалося Ользі, не дихав.

Кричати Ольга не могла. Рухатися, як виявилося, теж. Минуло кілька світлових років, перш ніж вона зробила перший крок у напрямку ліжка і гукнула неприродно тоненьким голоском:

— Е-е-е-й… Е-е-ей…

Чоловік не ворухнувся, і це налякало Ольгу значно більше, аніж коли б раптово підхопився і, лаючись, почав кричати на гостю, котра увірвалася до святої святих без дозволу. Ще один крок — і знову зупинка. Ольга не знала, як звертатися до художника, тому повторила своє: «Е-е-ей!», а потім додала:

— То-о-олю-у! Ви… з вами… нормально?

Усвідомивши безглуздість запитання, вона стала сміливішою і, зробивши відразу кілька швидких кроків, наблизилася до ліжка впритул. Художник лежав обличчям догори, він давно не голився, неголеність пасувала йому. На відкритті Ольга, та й усі інші, бачили зовсім іншу людину, костюм і до синього виголені щоки та підборіддя явно пояснювали деяку скутість його поведінки. Вона згадала, як Гончаренко весь час тер правицею шкіру на обличчі. Тепер на ньому були сині джинси, хороші, фірмові, хоча й сильно поношені, зимові кросівки, наглухо застебнута зелена брезентова штормовка. Очі заплющені, ліва рука на грудях, права звисає з ліжка.

— То-о-олю… Ей, ви спите?

Коли Ольга доторкнулася до нього, то подолала останній бар’єр страху й далі поводилася досить впевнено. Очі лежачого не розплющилися, ознак життя тіло не подавало. Присівши навпочіпки, молода жінка спритно розстебнула штормівку на його грудях. Під нею — тільняшка, справжня, тепла, не з тих саморобок у смужечку, що продають на базарах і в електричках. А під тільником з лівого боку Ольжина рука відчула слабенькі поштовхи. Пульс теж промацувався, дуже мляво, та тіло все ще утримувало в собі життя Анатолія Гончаренка.

Ольга витерла піт з лоба. В майстерні було не просто душно. Із запахами фарб, свіжих і старих рам, пилу давно не прибираного приміщення змішувався ще один, від якого повітря робилося важким і задушливим. Запах, віднедавна добре знайомий Ользі. Запах алкогольного перегару. Настільки густого, що дихати з кожною хвилиною ставало дедалі важче.

Висновки напрошувалися самі собою, та вже за мить Ольга зрозуміла, що отруївся відомий своїми пиятиками художник не горілкою, хоча порожня пляшка і склянка валялися біля табуретки. Погляд наштовхнувся на невеличку упаковку, з усього видно — з-під ліків. Вона була порожньою, та, на відміну від пляшки й склянки, не валялася, а лежала акуратно скраєчку тої ж таки табуретки, яку художник, з усього видно, використовував замість столу. Етикетка повідомляла, що в упаковці було тридцять таблеток сильного снодійного. Гончаренко заковтнув усе і, вочевидь, запив горілкою.

Під упаковкою лежав складений удвоє аркуш паперу. Ольга простягнула руку, торкнулася порожньої упаковки і одразу ж відсмикнула руку назад. Щось, у чому вона ще ніяк не могла розібратися, дуже налякало її у всьому цьому. Виникло, звідкись з глибини душі виповзло гостре і капосне бажання повернутися і втекти. Вголос обізвавши себе дурепою, долаючи, таким чином, недостойні бажання, Ольга рішуче взяла аркуш, висмикнувши його з-під упаковки так рвучко, що та звалилася з табуретки на підлогу. Як і підозрювала Ольга, це була записка, адресована тому, хто першим зайде до майстерні і знайде художника. Пробігши очима короткий текст, Ольга запхала записку в кишеню плаща і з незрозумілою для себе люттю почала шарпати Анатолія за плече.

— Дурень! Дурень якийсь! Дурень! — вона немов намагалася докричатися до втраченої Гончаренкової свідомості. — Ну що мені з тобою робити, дурню такий! — Вона справді не знала, як треба діяти в подібних ситуаціях. І запитати нема в кого, телефону тут немає. До тями художник, ясна річ, приходити не збирався, Ольга відпустила його й од безсилля заплакала, і так, зі сльозами на очах, кілька разів ляснула Анатолія по щоках. Від ударів голова мотнулася, як лялькова. Схлипуючи, Ольга знову спробувала намацати пульс. Пальці вловили дуже слабкі, майже нечутні удари. Отже, ще живий. Ще можна врятувати.

— Зачекай… Я скоро…

Ольга вибігла з дому. Селище справді виявилося нежилим, крики не привертали нічиєї уваги. Весь час, поки Ольга бігла до траси, вона озиралася, наче перевіряючи, на місці будинок чи провалився разом з художником і його проблемами в тартари. Усі її думки зайняла записка. Вона якось одразу вивчила напам’ять цей текст, і він повторювався у неї в голові, мов нав’язлива шлягерна мелодія.

Я більше не можу. Він повернувся. Життя нестерпне, у смерті шукаю спокою. Винних у тому, що я зробив, нема. Тільки Він. І підпис «Гончаренко». Судячи з почерку, рука тремтіла. Або п’яним писав, або… Ні, інших варіантів бути не може. Заглушив свої незрозумілі страхи горілкою, — а, може, вона їх і спричинила! — накарлякав записочку, снодійного жменю — ковть, а зверху горілкою. Просто і ефективно. Перевірено роками. Бажання легкої смерті. Померти уві сні багато хто хоче. Без особливих мук, безболісно й тихо. Та до подібного рішення просто так, сп’яну, не приходять. Випив він радше для хоробрості, і смерті боявся менше, аніж таємничої істоти, названої в записці безіменним «Він». Що ж це тоді таке, якщо воно — інакше Ольга назвати не могла, — страшніше за смерть? Відповідь буде лише в тому випадку, якщо вдасться витягти автора записки з того світу.

Ольга вибігла на трасу. Вона лежала паралельно залізничному полотну, розділяла їх лише лісосмуга. Машин, як на лихо, не було, Ольга з безсилої злості тупнула ногою. Немов відгукнувшись на такий сигнал, здаля замаячила легковичка. Ольга рішуче стала посеред дороги, розставила ноги, міцніше впираючись ними у мокрий брудний асфальт, і почала махати руками, збоку скидаючись на вітряк. Машина наближалася, тепер можна було впізнати в ній стареньку «шевроле». Водій спробував оминути жінку, та Ольга кинулася навперейми і ледь не втрапила під колеса. Гальма вереснули, наче обварений крутим окропом собака. Ольга сперлася руками на мокрий капот, збираючись не пускати машину далі.

— Туди твою мать, ну якого ж хєра!

Водій вискочив зі свого боку, пасажир — зі свого. Обидва мали явний намір якщо не вбити нахабну бабу, то покалічити. Не даючи їм оговтатися, Ольга закричала, ледь не оглухнувши від власного крику:

— Людина помирає! В лікарню треба!

Істеричне волання, розтріпаний вигляд жінки і головне — скажений блиск очей подіяли. Водій, коротко стрижений брюнет, стис їй лікоть, притягнув до себе впритул.

— Хто і де? Тільки бігом!

— Поїхали! Дорогу покажу!

Коли машина гальмонула біля потрібного будинку, Ольга для чогось відзначила, що вона йшла довше. Мужчини діловито пройшли до будинку, в майстерні пасажир, товстенький чоловік років сорока, понюхав повітря, заявив діловито:

— Ясно, на що хворіє. Тут від самого перегару ласти загорнути запросто. Взяли, куме.

За п’ять хвилин Анатолій Гончаренко вже лежав на задньому сидінні «шевроле». Ольга примостилася там-таки, поклавши його голову собі на коліна.

— Двері замикати не треба? — брюнет, завівши мотор, повернувся до Ольги. — Так лишимо?

— Красти тут нема чого! Ключа шукати довго! Погнали, хлопчики, помре ж людина!

Брюнет слухняно натиснув на газ, і «шевроле» рвонула, мов на автоперегонах.

— Куди їдемо?

— До лікарні, — брюнет увімкнув двірники — дощ підсилився. — Тут ми ні хріна не знаємо, будемо шукати червоний хрестик — час пройде. До Києва за сорок хвилин домчимо, той самий час.

Ольга відчула себе дуже стомленою, аби сперечатися. Вона примружила очі, а пальці вкотре пошукали пульс у Анатолія. Поштовхи дуже слабенькі, та Гончаренко поки що живий. Поки що.


— Учора його перевели до палати, так що можете спробувати побалакати. Тільки він не хоче.

— Чого не хоче?

— Нічого. Розмовляти, їсти, пити. Жити, між іншим, теж.

— А це нормально для суїцидників?

— Як сказати… Я їх стільки перебачив… Одних пробиває на базікання, цілі сповіді вислуховувати доводиться, годинами не замовкають. А буває — бачити нікого не хочуть, соромно їм. Ваш порятований мене взагалі прогнав. У принципі, його право. До самогубців ходять психіатри, але тут від бажання хворого все залежить. Заявить такий: «На біса мені той психований доктор! Я вам псих, чи що?»

Психіатрові на вигляд було тридцять п’ять років, звали його Романом. Ольга поцікавилася, як по батькові, а він сказав, що по батькові свого терпіти не може, і коли їй не важко, хай зве його на ім’я. Можете Ромою, Ромкою чи Ромочкою. Вони сиділи в кабінеті завідувача терапевтичним відділенням, якого звали Фідель Васильович. Народився він у рік, коли Куба гуркотнула революцією, і симпатики Кастро назвали свого первістка на його честь. Якщо йому вірити, тоді в одному пологовому будинку з’явилося на світ відразу троє Фіделів і одна Фіделіна, причому один — Фідель Наумович. На відміну від Романа, терапевт дуже любив сполучення своїх імені та по батькові, так його почали називати з дитячого садочка. Тепер він вийшов у справах, лишивши журналістку під опікою приятеля.

У реанімації Гончаренко пролежав чотири доби. Туди, певна річ, нікого не пускали. За цей час Ольга потрапила на першу шпальту власної газети, її фото на фоні лікарні вмістили під заголовком «Відома журналістка не дала померти відомому художникові». Як виявилося, Роман читав цю статейку.

— До нього так ніхто й не приходив?

— Нікого не було. Ви ж зв’язувалися з рідними?

— Дізналася телефон дружини. Та сказала — нічого дивного і попросила дати їй спокій. А більше нікого знайти не вдалося. Він взагалі жив відлюдником.

— Йому розповіли про вас. Він вислухав байдуже. Сказав лиш: «Лізуть усі не в свої справи». Дуже вдячний пацієнт. Так що не чекайте радісних криків і вдячних сліз.

— Я прийшла не по «спасіба». Хочу дізнатися, чому він це зробив. Записка дуже дивна.

— Чому? Стандартний текст прощального послання самогубця.

— А кого звинувачує? Якійсь таємничий «він», та ще й з великої літери, котрий невідомо звідки повернувся. І чим цей «він» міг так дістати людину, котра віднедавна спілкується лише з вузьким колом осіб.

— Мене більше інше переймає: як ваш художник примудрився вижити після жмені сильного снодійного, зробленого не на модних нині травах, а на справжнісінькій хімії, та ще й запитого горілкою. Звичайно від такого композиту довго не тримаються.

— Міліція знайшла в смітнику біля будинку багато порожніх упаковок. Гончаренко приймав снодійне регулярно, великими дозами і грошей не шкодував, міг просто звикнути. Як Гришка Распутін привчав себе до отрути. І пив він багато, так що снодійне та алкоголь стали частиною його організму. Медицина таке припускає.

Роман знизав плечима.

— Не знаю, чому, але мене хворий Гончаренко дуже цікавить. Він, як вам пояснити, потенційний суїцидник. Якось я хотів навіть книжку про схильність до самогубств писати, досліджував це питання. Тільки, — він посміхнувся, — видавати нема кому. Зараз, до речі, відсоток суїциду зріс до ненормального, — Ольга відзначила, що лікар сідає на улюбленого коника, він навіть засовався на стільці, влаштовуючись зручніше. — 3 одного боку, цілком типова поведінка: розлад у родині, пияцтво, що переростало в алкоголізм, депресії, можливо, творча криза…

— Це відпадає, виставка на «ура» гримить. Навпаки, він мусить відродитись.

— Як бачимо, не відродився. Щось у всьому цьому є незвичайне. Що — поки сказати не можу. Треба добре придивитись. Для вас він, я так розумію, газетна сенсація.

— Зовсім ні. Тут курити можна?

— Курити? У храмі здоров’я? — Роман зробив страшні очі. — Фідель розгромить нас, як казарми Монкадо і весь американський імперіалізм. Але ж ми з вами знаємо, — палець психіатра багатозначно націлився в стелю, — що цей проклятий імперіалізм розкладає нашого провідного терапевта зсередини, — він висунув верхню шухляду стола, видобув з неї почату пачку «Мальборо», з робленою гидливістю взяв її двома пальцями, — великим і вказівним, — і помахав перед носом співбесідниці. — Ні щоб курити рідні гаванські сигари, він, підлий ренегат, сповідує американський спосіб життя. Тому закуримо і ми, назло йому, — пальці розімкнулися, пачка впала на дно, шухляда засунулась, з кишені свого халата Роман витяг «Приму-люкс». — Не насмілюся запропонувати дамі…

— А ви сміливіше, — підбадьорливо всміхнулася Ольга, пригостилася запропонованою сигаретою, припалила від вогника ввічливо піднесеної запальнички. — Отож з приводу сенсації. Художники нечасто потрапляють під приціл читача світських хронік. Дуже рідко. Це специфічна публіка, живуть і тусуються в середовищі виключно собі подібних. Актор, співак, будь який інший діяч шоу-бізнесу — так, ходяча сенсація. Ось уявімо ситуацію, — Ольга пошукала очима попільничку, Роман перехопив її погляд і підсунув ближче порожню бляшанку від «Нескафе», попіл вони струсили в її надра майже синхронно, — Самогубств стало більше. І в зашморг поліз безробітний токар Сидоров. Сенсація? Ні. От якби він спочатку передушив усю сім’ю: вагітну дружину, сина-школяра і п’ятирічну доцю, пальнув пару разів з вікна по перехожих, і тільки після того повісився сам — оце готова сенсація, газета зробить з рядового громадянина, якого ніхто не знав за життя, посмертний об’єкт для обговорення в народі десь на тиждень. Інший варіант: з якоїсь причини на себе наклав руки, скажімо, Філя Кіркоров. Не смійтеся, я бовкнула перше ім’я, яке спало на думку. Йому не обов’язково душити перед цим Аллу, підривати щось там — навіть тихе самогубство такої відомої людини, кілька рядків про це дадуть привід для розмов років десь на три вперед. Випадок з Гончаренком: тихе самогубство молодого перспективного художника. Колеги обговорять за чаркою, споживач газетної інформації сприйме байдуже. Подумаєш, велике діло, художник. Горілки надудлився, дах у нього з’їхав, такого тепер кругом вистачає. Так що, — підбила Ольга підсумок, — про сенсації ми забудемо. Бачите, не вийде з цього сенсації. У мене особистий інтерес.

— Дохідлива лекція, — Роман кинув недопалок у банку. — Якщо хочете, я вам про психіатрію дещо розповім.

— А ви про щось інше говорити вмієте?



— Залежно від того, як ми спілкуватимемося далі. Коли як лікар і журналіст — інших тем торкатися немає сенсу. Як чоловік та жінка — тут можливі варіанти, — Роман підвівся, відчинив кватирку, впускаючи березневу сирість. — Зробимо для хазяїна кабінету хоч мале добро, замінимо свіжим повітрям пари нікотину. Ну, гайда до предмета вашого особистого інтересу?

Ольга кивнула і підвелася, обсмикнувши широкий халат, що висів на ній, мов на вішалці, з якої його зняв Фідель Васильович.

Треба буде розповісти про цього лікаря Суховій. Цікаво, до якої категорії вона його віднесе. Чоловіків її подруга ділила на дві групи. Черговий знайомий міг отримати оцінку: «Нічого мужик», а міг поза очі бути відзначений коментарем: «Мужик — нічого. Ну геть ні-чо-го, пустий, аж дзвенить увесь». Зараз, коли вони йшли коридором поряд, Ольга зловила себе на думці, що Роман Ващенко їй чимось симпатичний. Чимось, чимось, дурепа набита! Він не мужчинка з картинки, яким був твій перший, ясно тобі! Цей більше на мужика схожий. Лікар взагалі чоловіча професія, аби ти не сумнівалася! Ольга труснула головою, женучи від себе непотрібні думки. Непотрібні саме тепер, тут, у лікарні, її взагалі цікавить поки що зовсім інший чоловік.


— Далі не хочемо жити, Анатолію Петровичу?

Ольга вмостилася на стілець в ногах у хворого. Роман прилаштувався на сусідньому ліжку. В палаті було п’ять місць, але двоє хворих з’являлися лише вдень — так званий денний стаціонар. Отримували свої процедури, лежали годин зо три і йшли додому спати. Постійні мешканці палати з цікавістю спостерігали зі своїх ліжок за відвідувачами. В одному з них, чоловікові непевного віку з сіруватим обличчям, Ольга визначила хворого на виразку, що нажив свою болячку шляхом надмірного вживання алкоголю. Ветеран праці на ліжку біля батареї лікував запалення легенів: упаковки з пеніциліном і обоймочка одноразових шприців на тумбочці допомагали встановити діагноз. Гончаренко, накрившись з головою казенною вовняною ковдрою, забраною в підковдру із зеленими візерунками, складеними з написів «мінздрав», лежав обличчям до стіни і не ворушився.

— З обіду так лежить, — виразковик влаштувався зручніше, навіть підпер голову правицею. — Жерти ледь не силою примусили. Поки снодійного собі не вициганив — за ложку не взявся.

— Хіба йому не належить?

— Ага, так він же такі дози вимагає — коня приспати можна!

— Гм… А до вас гості, Анатолію Петровичу, — психіатр демонстрував істинно професійний терпець. — Познайомтеся хоча б. Ця жінка життя вам врятувала.

— Здрастуйте, Толю, — Ольга постаралася, аби голос її звучав якомога бадьоріше. Реакції не було, вона глянула на лікаря, знизала плечима і повела далі: — Ви мене налякали, якщо чесно. Я рада, що вам уже краще.

Людина на ліжку повернулася до них обличчям так несподівано, що Ольга сахнулася і ледь не звалилась зі стільця. Відразу згадалося прочитане в книжках і побачене в кіно: так, різким кидком, атакує змія.

— Хто вам сказав, що мені краще?!

Худе бліде обличчя художника зблідло, здавалося, ще більше, очі палахкотіли, не горіли, саме палахкотіли, — нездоровим лячним вогнем, а через хрипоту вигук був схожий на каркання змерзлого міського ворона.

— Це Ольга Нечваль, журналістка, — Роман лишався незворушним, хоча такої агресії від підопічного не чекав.

— Що вам усім від мене треба? — Гончаренко не кричав, говорив так, як бесідує зі сповідальником приречений до страти, що не має жодного шансу на помилування. — Я вийду звідси і знову зроблю те, що ви не дали мені довести до кінця. Ось тільки заховаюся подалі. Чого всі лізуть у моє особисте, розумієте — о-со-бис-те життя! Ну, не буде мене, хто я такий, кому потрібен? Життя зміниться?

Він сів на ліжку, сперся спиною на пофарбовану в зелений колір стіну, зігнув ноги в колінах, обхопив їх руками, як ображена дитина, котра заховалася від дорослих у найдальший куток спальні. На ньому була коричнева лікарняна піжама, стара й ношена. Ольга вже знала, що речей, окрім тих, у яких його привезли, у Гончаренка з собою не було, і старша сестра розпорядилася підшукати бідоласі щось стареньке. Піжами, як і постільна білизна, в лікарні давно вже стали дефіцитом, хворі приходили зі своїм, та для художника знайшли підходящу одежину. Він не опирався, але й не подякував, до чого усі поставилися байдуже і з розумінням. Ольга теж підготувала себе до того, що врятований не поспішить розкрити їй свої обійми.

— Я розумію ваш стан, Толю…

— Та що ви можете розуміти! Стан… Нічого не знаєте, а лізете не в своє діло. Жити мені не можна, ясно вам?

— Чому? Дивна записка, дивні заяви. І це після такого успіху…

— Для вас — дивні, для мене — ні.

— Ось я й хочу… Ми з лікарем хочемо дізнатися, що сталося, і допомогти вам. Якби ви погодилися поговорити, просто поговорити. Я знаю, що таке депресія, два роки тому хотіла різати собі вени, — краєчком ока Ольга перехопила здивований погляд лікаря. — І ваші роботи сьогодні мені багато на що розкрили очі, допомогли… Ми могли б знайти спільну мову, Толю.

Гончаренко глипнув на неї, як дивиться стомлений цілоденною працею дорослий на дитину, котра вимагає негайної відповіді на дуже важливі для неї запитання.

— Нічого я не хочу, ясно вам? Компліментів ваших теж. Дайте спокій хворій людині. Вважайте, ми поговорили.

Він знову простягнувся на ліжку, одвернувшись.

— Ми з вами, Анатолію Петровичу, не закінчили розмову, — втрутився Роман, та своє бажання спілкуватися Гончаренко, скоріше за все, вичерпав. — Не зловживайте снодійним, шкідливо це.

— Нє, хай йому краще дають!

Ольга і Роман повернулися на крик душі виразковика. Той уже сидів на ліжку і налаштований був до художника зовсім не дружньо.

— Щось не так?

— Учора перед сном не дали. Лаявся, прямо матом, тільки Фідель Васильович сказав — харе, — і дулю він отримав. Заспокоївся наче, засопів, а вночі давай горлати, я мало з ліжка не впав! Чергові сестри насилу заспокоїли, вкололи щось. Що наснилося, питають? Цей друг тільки матюкається.

— Цікаво, — Роман справді чув про таку поведінку хворого вперше. — Він увесь час так погано спить?

— Його ж, коли з реанімації привезли, все снодійним глушили. Потім вирішили — досить. Воно ж грошей коштує, — виразковикові подобалося бути в центрі уваги, можливо, в нього було ще кілька способів боротьби з лікарняною нудьгою. — Лежить тут, халява, бігають круг нього всі, а воно ще коники викидає.

На репліки борця за тотальну справедливість та загальне рівноправ’я в стінах окремо взятої лікарні Гончаренко не реагував.

— А що він кричав, не пригадаєте? — психіатр не приховував жвавого інтересу.

— Я спочатку не зрозумів ні хріна, спросоння ж. Кинувся до нього, за плечі трясу. Він не прокидається, горлає щось наче: «Не чіпай! Іди геть!», імена жіночі називав. Маму ще кликав, як дитина мала. Сестри забігли на крик, цей вже очі продер, тільки наче не бачить нічого, смикається, кричить, не розібрати, правда, що. Одна сестричка мені ще ні за що вставила: «Знову до вас, Торбо, з роботи приходили! Як з бочки!». Завідувачу, мовляв, скажу.

— Що — з бочки? — не зрозуміла Ольга.

— Ну, було діло. Заходили мужики з автопарку. Принесли кілограмчик. Лікуйся, Сергійовичу. Перегарчик чувся, в смислі, — виразковик повідав про своє порушення режиму з гордістю. — Тільки більше не повторялося. Фідель Васильович таких виписав — добре, не вигнав, мені правда лікуватися треба. Перегаром тоді, правда, несло трохи, носяру мого не обдуриш, да. Та не від мене, ось в чому справа. Та історія п’ять днів тому була, я тоді усього третій день як поступив.

Роман подивився на Гончаренка. Розповідь сусіди по палаті зовсім його не пожвавила, наче не про нього йшлося.

— Гаразд, — він підморгнув виразковику. — Ви тут наглядайте за ним. Людині нелегко довелося, з того світу витягли. Теж зрозуміти можна, — виразковик тут-таки закивав. — Буду навідуватися. Бувайте, Анатолію Петровичу!

Ольга відчула, що теж мусить щось сказати.

— Я ще прийду, Толю. І ми поговоримо. О’кей?

Ковдра ледь відхилилася, голос художника знову нагадував каркання:

— Дайте мені спокій. Все, — голова знову зникла під ковдрою.


Фідель Васильович, невисокий на зріст, із залисинами на маківці, такі чомусь характерні, відзначила про себе Ольга, саме для низеньких чоловіків, крутив у руках почату пляшку ужгородського коньяку. Ользі з її мовчазної згоди він хлюпнув у каву, Роман відмовився — за кермом, а самому господареві кабінету дози, котра годилася для присмачення кави, зараз явно не вистачало. Нарешті рішення прийшло, він підсунув склянку з напівстертим червоним помадним обідком по краях, налив собі на око трохи менше половини. Пляшку рішуче заховав у надра тумбочки, тяжко зітхнув.

— Бабця з третьої палати, в якої півшлунку відчикали, заявила щойно: «Якщо будете виписувати, руки на себе накладу. На простирадлі задушуся!» Отак. Ох, помотала нерви! — завідувач вилив вміст склянки в рот, голосно ковтнув, відсьорбнув кави, перевів подих. — Донька її забирати не хоче, годувати ж треба, та ще й дієтичним. А йти їй більше немає куди. Тут за нею хоча б якось доглядають. Ось тобі,психіатре, черговий потенційний клієнт.

— Люди на межі, сам знаєш, — Роман катав між пальцями недопалок, що ще димився. — При чому вони?

— Ага! А я тобі що, не люди? Одні прибігають, у ноги ось тут падають: лікуйте, докторе! Немає чим, кажу, немає чим. Несіть ліки… Купити нема за що ці гадські ліки! І нам, кажу, так само немає за що. Інші двері носаком, бакси на стіл: давай, братан, окрему палату і сестричку найкрасивішу, тільки аби постійно при ньому була, понял — нєт?

— І що ти вирішуєш? — бичок Романа впав на дно попільнички.

— Усе вирішую. Тим і тим. В міру сил. Тільки сили, Ромчику, скоро не буде. Ваш художник, між іншим, мені їх і не додає.

— На виписку скоро? — Ольга ще ковтнула кави, вона обпікала губи, відтак пила обережно, та з задоволенням.

— Побуде ще з тиждень. Чесно — побоююся за нього. Цей обов’язково зробить щось із собою, ось тут чую, — Фідель Васильович поплескав себе по грудях з лівого боку. — Випустиш такого, потім криваві хлопчики і всілякі інші кошмари… Сестри скаржилися — кричить ночами. Взагалі нервовий якийсь… Художники усі такі? — він подивився на Ольгу, немов вона була головним експертом зі способу життя й мислення художників.

— Він чимось наляканий. Все, що можу сказати, — Ольга загасила сигарету об край попільнички. — Причому давненько. А перелякані люди всі однакові, художник він, лікар, шофер чи член уряду. Дякую за каву, — вона поставила чашку на стіл, скинула халат. — Я до вас ще прийду, гаразд?

Фідель Васильович зобразив руками широкий жест «ласкаво просимо», Роман метушливо подав їй плащ, потягнувся за своєю курткою.

— Мені теж час. Вийдемо разом, якщо не заперечуєте.

Уже виходячи з кабінету, Ольга почула, як підозріло гмикнув їм услід завідувач відділення.

Вечір був вогким і навіював смуток. Ольга уявила три пересадки, штовханину у транспорті і вирішила пройти пішки хвилин двадцять.

— Якщо ви не проти, можу підвезти.

— А нам по дорозі?

— Поки що не знаю.

Відмовлятися не хотілося, але все ж таки треба тримати марку.

— Лише в тому випадку, якщо нам по дорозі і ви живете далі, аніж я. Задля того, аби виглядати джентльменом, не варто витрачати час і бензин.

— Ну, поспішати мені, припустимо, нема куди і нема до кого. В мене черговий нудний вечір. Так що покататися і відтягнути повернення до чотирьох стін я не проти.

— Ви носили обручку, — фраза вирвалася мимоволі, Ольга навіть прикрила долонею рота. — Вибачте, якщо… Я…

— Нічого. Нормально, коли незаміжня жінка дивиться на чоловіка з непідробним інтересом. Так, була дружина… Нещасний випадок, скоро шість років, як… — він замовк, поліз за цигарками в кишеню.

— Ще раз пробачте, — Ольга відчула, як палають щоки. Їй захотілося сказати, що теж була одружена і, швидше за все, теж стала жертвою нещасного випадку, але вирішила припинити розмову на цю тему, яку почала сама, з власної жіночої дурості, і теж витягла цигарку, аби заповнити незграбну паузу.

— Так їдемо чи ні? — Роман підніс їй вогник від запальнички.

— Мені на Сирець, — Ольга прикурила поспіхом, закашлялася, мов курець-дилетант. Роман постукав її по спині, не сильно, але відчутно. Дивно — їй стало легше.

— Будете сміятися, нам і справді по дорозі. Я на Виноградарі живу, через Сирець теж поїхати можна. По конях?


Вона жила у маленькій однокімнатній квартирці на п’ятому поверсі. Неподалік майоріла схожа на великий і погано заструганий олівець споруда телецентру. Поряд розташувалося кладовище. Якщо вийти на балкон, можна навіть побачити невеличкий шматочок цвинтаря. Принаймні, Ольга знала, куди треба дивитися, і переконувала сама себе, що регулярна бачить цвинтар. Втілення в життя популярного принципу «memento more». Варіант з житлом не кращий, але вибору не було: квартиру розмінювали терміново, прискорити цей процес хотілося обом, та Ольга взагалі хотіла спекатися цього якомога швидше і погодилася вже на другий варіант, не стала сперечатися з колишнім чоловіком через вибір району, навіть полегшено зітхнула, коли він вирушив на лівий берег, у зручний будинок та квартиру поліпшеного планування. Хай вона живе поряд з кладовищем, якось символічно.

А були ж часи — і не так давно, до речі, коли Ольга всерйоз обдумувала ідею назавжди оселитися в тому місці, по сусідству з яким волею долі опинилася. Сухова голосно висловилася з цього приводу: «Не роби трагедії, ти, дурочка! Мужики цього не варті, жоден, ясно тобі! Викинь з голови, переключись, займися чимось. Знаєш, скільки разів Анну Кареніну грали в кіно? І годі, усе, досить!»

Удома Ольга пустила у ванній гарячу воду, перевдяглася у банний халат, — подарунок тієї ж таки Сухової, чорний, у білу смужку, — і в очікуванні, поки ванна наповниться, вмостилася на краєчок. Під дзюрчання води думалося легше. Хотілося думати про незрозумілу й дивну поведінку художника, що малює страхи і кричить ночами уві сні, але в голову нахабно й безцеремонно лізли зовсім інші думки.

«Дивлячись як ми будемо спілкуватися далі… Якщо як чоловік та жінка — можливі варіанти…». Як на лікаря-психіатра Романа Ващенка, можливі варіанти спілкування з нею. Усю дорогу, поки вони їхали, базікали ні про що, звичайні теревені малознайомих людей. Але сьогодні Ольга раптом відзначила: протягом останнього часу вона спілкувалася з чоловіками, зрозуміло, уникати їх просто безглуздо, але вона не могла згадати, аби з кимось із них вона розмовляла просто так, не як з колегою чи людиною, від якої їй щось треба. «Може, тобі шкода його, подружко? Дружина загинула, а мужик він ще молодий, ось і проступає з тебе жіноча жалість…». Вона зрозуміла, що шукає виправдань тому жіночому інтересові, який викликав у неї незнайомий чоловік. І вона його явно зацікавила.

Ольга встала, подивилася на себе в овальне дзеркало, провела рукою по волоссю, що ледь сягало плечей. Зараз вона носила таку зачіску, а чотири роки тому, коли розлучилася з чоловіком, підстриглася під хлопчика, назло йому, бо знала — йому подобалося її довге каштанове волосся. Так, що ми тут маємо? Ольга Нечваль, тридцять років, журналістка, розлучена. Фарбована блондинка, зріст трошки нижчий за середній, зеленоока. Вона показала своєму відображенню язика. Скинула на підлогу халат, ледь розставила ноги, вперлася ліктями в боки. Треба б скинути кілограмів три-чотири. Ну, бажання не оригінальне. Немає жінки, котра не хотіла б позбутися зайвих кілограмів. Права долоня накрила грудь, пальці попестили сосок. Н-да, груди не ідеальні, у тієї гадини, з якою вона застала чоловіка, — колишнього чоловіка! — цицьки такі, що під ними заховатися можна, мужики від таких дійниць чомусь розум втрачають. Ольга знизала плечима, прибрала руку, ще раз критично оглянула себе. Нічого, нічого. Трохи підрихтувати — навіть дуже нічого собі. Чому ти раптом про це подумала? Давно нікого не було? Давно, треба чесно визнати. Ромо Ващенко, навіщо думати про тебе?

Пояснення вона знайти не могла, в усякому разі отак одразу. Ліпше поки що не забивати собі голову, все вирішиться само собою. Ольга залізла у ванну, випросталася у гарячій воді і спробувала прогнати взагалі усі думки, навіть про художника, котрий малює страхи.

Цієї ночі їй снилися щурі.


— Навіщо вам усе це треба?

— Хоча б задля того, аби відповісти на ваше запитання. Я і собі його часто ставлю. Коли немає відповіді — її шукаєш.

— Навіть ось так, залазячи в чуже життя?

— Анатолій вже увійшов у моє, і просто так викинути його з голови, забути про все, що сталося і досі відбувається, я не можу.

— Звучить дивно, але я теж.

Дружину Гончаренка звали Аліною. Якщо вона й була старшою за Ольгу, то не набагато, хоча навіть за бажання вік її визначити не просто, Ольга, принаймні, не змогла. Жінка опускалася, відверто не стежила за собою, і якщо вона не візьме себе в руки, то сама допоможе часові перетворити її на самотню бабусю.

Вони сиділи на кухні, пили погано заварений чай. Ольга могла дати повну гарантію, що Аліна їсть і п’є лише для фізіологічних потреб організму, задоволення від цього, як і від усього іншого, вона точно не отримує. Після того, як чоловік вигнав її, жила з матір’ю, хоча він і залишив дружині квартиру. Бути там вона не могла. Зараз матері не було, жінкам ніхто не заважав. Ольга прийшла, попередивши Аліну по телефону. Вона була готова до того, що покинута дружина не захоче розмовляти, вилається і кине слухавку, але дістала байдужу згоду на зустріч.

— Тоді чому ви не були в нього жодного разу?

— Якщо йому не потрібні лікарі і люди, котрі врятували йому життя, то мене він тим більше прожене. Вдруге я цього просто не переживу.

Ольга не знала, в яке русло спрямувати розмову, і просто спитала:

— Давно ви не живете разом?

— Як подивитися. В мами я оселилася рік тому, а так — десь років зо два з половиною.

— «Так» — це як?

— Ще чаю? — Аліна запитала явно для того, аби зібратися з думками, Ольга кивнула і підсунула чашку ближче до господині. Чайник почав холонути, смак напою був гидким, і Ольга додала більше цукру. Свій чай Аліна не пила, тільки легенько постукувала пучками по щербатих краях чашки. — Ви ж теж незаміжня?

— Зараз ні, — Ольга зазначила про себе, що останнім часом їй нерідко доводиться відповідати на це запитання.

— Тоді вам не треба пояснювати, як чоловік і жінка повільно перетворюються на чужих людей. Але з Толею це сталося якось дуже швидко, одразу. Якось уночі він закричав. Спросоння я не второпала, що сталося, він проганяв когось і дуже лаявся. Я збудила його, більше він не заснув, тинявся по квартирі до ранку. Сон відтоді став для нього проблемою. Нічні крики повторювалися, пояснювати він нічого не хотів. Запої почалися саме через бажання поспати, п’яні просто вирубаються, ви ж знаєте.

— Знаю, — Ольга уявила, як здивувалася б Аліна, якби дізналася, наскільки добре їй це відомо.

— Він став дуже нервовим, його дратувало буквально все. Найстрашніше — він заговорив про смерть. Про самогубство. Лякали навіть не розмови — я була впевнена, що Толя заподіє собі що-небудь. Знаючи його родину… Знаєте, коли йому було сімнадцять, його мати повісилася. У Голосіївському лісі. У записці просить нікого не звинувачувати і пояснює, що не хоче йти з життя вдома, дітям там жити ще, — Аліна зітхнула. — Через шість років утопилася сестра. Вона старша за Толю на два роки. Чому — ніхто не знає, ніяких передсмертних листів. Вони компанією поїхали відпочивати, хтось потім говорив про незрозумілу сварку з одним хлопцем, хоча гуляли всі разом і нічого дивного ніхто не помічав. Толя переживав дуже, завжди переживав, — вона знову зітхнула. — Ще він не хотів дітей.

— Чому? — Ольга відчула, що пауза перерве потік відвертостей, тому своїм запитанням спробувала не допустити її.

— Не знаю. За ті чотири роки, що ми жили разом, я кілька разів говорила про дітей. Спочатку він відповідав: «Поки що рано», потім просто ігнорував відповідь і, нарешті, заявив: якщо я допущу появу дитини, він мене покине. Зрештою, — Аліна гірко посміхнулася, — він зробив це й без дитини, взагалі без якоїсь видимої причини. Отож, як бачите, — вона розвела руками. — Я й сама не проти знайти відповіді на всі запитання щодо мого чоловіка. Нічні крики, пиятики, нерви — я намагалася боротися, але Толя сам же мені забороняв, наче навмисне знищував себе. Кінцевий підсумок — він прогнав мене геть. Ось так. Без жодних пояснень та звинувачень. Сказати вам одну річ? Він обов’язково знову спробує вбити себе, ось побачите.

— А… батько його? Ну, теж так, як мама? — Ольга намагалася говорити обережно.

— Не знаю. У них був вітчим, батьки начебто розійшлися. Толя не дуже відкривався на подібні теми. Принаймні, розлучення й самогубство — справді в них сімейне, а власна родина — для кожного болюче місце. Вітчим, здається, помер, коли Толику було чотирнадцять чи п’ятнадцять років. Вони ще після того переїздили, мінялися з кимось районами, точно не знаю. Як у них так виходило, з обмінами — вічні проблеми… Я так і не зрозуміла, що ви хочете дізнатися про Анатолія… Чаю ще налити?

— Я сама поки що не розумію… Чаю? Ні, дякую, я вже побіжу.

Біля дверей, коли Ольга одягнулася і готувалася вийти, Аліна поклала руку їй на плече.

— Ви дзвоніть мені, Олю. І заходьте. Треба ж мені знати… ну… як він там.

Ольга вже встигла прочитати в очах Аліни самотність, тому постаралася щиро посміхнутися.

— Дякую ще раз.

Спускаючись брудними сходами — ліфт тут не працював, певне, від Всесвітнього Потопу, — Ольга розмірковувала: чи правильно вона вчинила, не сказавши жінці, що Анатолій Гончаренко й далі кричить ночами.


Хлопчина в сірій кепці завзято дірявив блискучим багнетом колесо вантажівки. Дівчинка з кісками, що стирчали врізнобіч, стріляла майже впритул в німецького офіцера. Хлопчисько в тілогрійці старанно цілився з-за дерева, готуючись убити чергового ворога. Двоє дітлахів радісно спостерігали за підірваним ними залізничним мостом, а заразом — товарним поїздом. Дівчисько підпалювало будинок. Увесь цей ряд картинок розташувався під плакатом, з якого твердою рукою художника-оформлювача питали сучасників: «А ти б так зміг?»

— Чому це не знімуть?

— Запитайте нашого директора. Biн лишив тут усе, як було. Історія, каже. Тільки навряд чи в даному випадку він думав про історію.

— Ви теж викладаєте цей предмет. І ви, я помітила, незадоволені, що наочну агітацію залишили.

Крізь скельця окулярів на Ольгу дивилися розумні очі літньої жінки.

— Ви ж прекрасно розумієте, які сторінки якої історії він мав на увазі. І з кого та з чого вирішив поглузувати, залишивши на стіні ці стенди. Так, вони з недавнього часу. Ви, та й він теж, у ті часи вчилися в школі, для вас ленінські куточки були звичним явищем. Сьогодні ви тикаєте нам їх в обличчя.

Ольга помітила, що розмова заходить не туди, що вчителька історії Ганна Іллівна ставиться до неї без симпатії, і все ж таки, навіть не спілкуючись зі шкільними вчителями чотирнадцять років, починала впізнавати в співбесідниці усіх тих педагогів, котрі ставляться до учнів без симпатії і — найбільш неприємне — бачать учнів в усіх, хто молодший за них хоча б років на десять. Тому вона відкинула навіть думку про плавний, демократичний перехід бесіди в інше русло і просто, в піратський спосіб, пішла на абордаж:

— Знаєте, давайте змінимо тему. Про конфлікти поколінь писали ще в давнину, і ви, як історик, знаєте це краще за мене.

Ганна Іллівна пильно подивилася на потенційну школярку, і Ольга відразу відчула себе нею: дівчам у шкільному фартусі, котру висварили за манікюр і перстеник — нєдєльку, котра погано знає урок, зате хвацько викаблучується на шкільних дискотеках під цю дурну музику.

— Гаразд. Що вас цікавить, дєвушка?

— Хто… Толя Гончаренко. Ви були його класним керівником.

Вона чекала почути, що за тридцять років роботи в школі у Ганни Ілівни було кілька сотень учнів, а може, й уся тисяча, що теоретично педагог — зрозуміло! — пам’ятає кожного, та насправді… Одначе, випереджаючи її думки, вчителька просто сказала:

— Я пам’ятаю цього хлопчика.

Ольга ще більше відчула себе школяркою, ученицею, котра з дитячою впертістю сперечається з педагогом, і зовсім по-дитячому закусила нижню губу. Їй захотілося курити, але Ганна Іллівна з перших хвилин знайомства попередила про свою алергію на тютюновий дим, отож доводилося терпіти. Вона розуміла, що треба якось вести розмову далі, ось тільки готувалася ж зовсім до іншого, геть не думаючи, що літня вчителька так легко й швидко пригадає одного з сотень своїх учнів.

— Я читала про нього у вашій газеті. До речі, в ній писали ще про одного випускника нашої школи. Тільки там йшлося про кримінал.

Павло Комов. Ольга пам’ятала цю публікацію: заступника директора комерційного банку розстріляли з автомата біля під’їзду власного будинку. Вбивця чекав у під’їзді, перша черга вдарила охоронця, котрий сунув попереду, по ногах, друга прошила груди банкіра.

— А Комов, між іншим, добре встигав з історії, навіть переміг на міській олімпіаді, — Ганна Іллівна зняла окуляри, дістала з кишені чисту носову хустинку, протерла скельця, для чогось подивилася на світло, повернула окуляри на місце. — Гадаю, ви розумієте, що усіх своїх учнів я пам’ятати не можу. Та якщо почую знайоме прізвище чи побачу знайоме обличчя, завжди пригадую. Тим більше, — вона посміхнулася, — коли про них пишуть популярні газети. Чому вас так зацікавив Гончаренко?

Це запитання вивело Ольгу з дурної зніченості. Вона чекала на нього, у неї готова відповідь, і це додало їй впевненості. Школярки вже не було, повернулася журналістка.

— Я писала про нього статтю. Його спроба накласти на себе руки загальмувала роботу. А потім я дізналася, що суїцид у них у родині, сказати б, — це спадкове. Мати і старша сестра Анатолія свого часу теж наклали на себе руки. Цікаво, правда?

— Для жовтої преси — так. І потім, у наш час такий вибір як мінімум логічний.

— Його дружина сказала, що Толя чогось боявся і не казав, чого саме. Ось я й хочу дізнатися про людину максимум можливого, — Ольга витримала коротку паузу, спостерігаючи за реакцією співбесідниці. — Лікар каже, що страхи дорослої людини можуть йти за нею з дитинства. Ось я й подумала, що вчитель…

— Що ви хочете почути? — Ольга відчула, що Ганна Іллівна зацікавилася розмовою і вже сама намагається пригадати щось, що допомогло б пролити бодай якесь світло на дивну історію художника.

— Не знаю, — чесно призналася вона.

Учителька сперлася ліктями об парту, пальці рук зчепилися в замок.

— Я теж не знаю, що можна розповісти про Толю. Я маю на увазі — що аж такого особливого. Він не єдиний, хто вмів малювати, та й малюнки його, — «роботи», подумки поправила Ольга, — не зовсім те, до чого звикла я, одначе це не показник, я зовсім не знаюся на малярстві. Вчився, щоправда, добре, як на хлопця. Неповна родина… Знову ж таки, неповні родини мало кого дивують, половина дітей росте в неповних родинах. Але, — пальці її рук розімкнулися і зімкнулися знову, — я добре пам’ятаю, як одного разу прийшла до них додому. Запитаєте, чому я це пам’ятаю? Річ у тім, що того вечора я дуже перелякалася. Найцікавіше — досі не можу зрозуміти причини переляку.

Ольга буквально пучками пальців відчула, що співбесідниця зараз розповість щось важливе і навіть затамувала подих, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Навіть не знаю, з чого почати. І не готова пояснити те, що сталося, та й не впевнена, що сталося щось особливе. Я лише пішла до Толі додому поговорити з батьками. Хлопчик змінився, але в цьому віці — йому було тоді років тринадцять-чотирнадцять — усі діти міняються. Та з ним коїлися незрозумілі речі, — Ольга відзначила, що вчителька старанно добирає слова, насправді намагаючись висловити, передати свої відчуття, в яких і сама досі не розібралася, і ще — вся історія надто явно затягувалася.

— Ви кажіть, як є, я спробую зрозуміти.

— Гаразд… хоча вам буде нелегко. Ви ж не спостерігали підлітка з четвертого класу, а тоді він уже вчився у сьомому… здається… Так, у сьомому! Батько в них чи загинув, чи помер від якоїсь хвороби, тут я не згадаю, та все це не має стосунку… Отже, мати одружилася вдруге. Я не даремно кажу про це, пізніше ви зрозумієте… Хоча… Не знаю… Гаразд. Толя був звичайним хлопчиськом, учився добре, та не належав до тієї породи, знаєте, зубрилок, як їх називають. Скарг на нього ніколи не було, та щоб хвалили особливо — теж не скажу. А потім він різко, просто ні з того ні з сього, змінився. Буквально: пішов додому однією людиною, до якої всі звикли, а вранці зірвав зарядку. Пригадуєте, перед уроками тоді були зарядки?

Звичайно. Спізнитися на цей захід вважалося порушенням дисципліни, інколи більшим, ніж прогул чи спізнення на урок. Ольга не встигла забути навіть через стільки років, як у них у школі списки тих, хто спізнився, носили особисто директору, і згідно зі списком, всіх, з третього по десятий класи, залишали після уроків у спортзалі робити дурнувату зарядку. А зводилася вона до елементарного підняття-опускання кінцівок і присідань. Від покарання звільнялися тільки ті, хто приносив записку від батьків. Щоправда, подібна практика була не в усіх школах. Але хто сказав? Ольга й не могла знати, що робилося в інших школах.

— Гончаренко з доброго дива відмовився робити зарядку. Причому так агресивно, що я навіть злякалася і хотіла вести його до лікаря. Потім він заснув на другому уроці, на моєму. Я зробила зауваження, він різко огризнувся, і я вигнала його геть з класу. На перерві він стояв біля стіни з опущеною головою і до кінця уроків ходив пригнічений. Це почало повторюватись регулярно. Не щодня, але доволі часто. Та ви ж повинні знати: Гончаренко не один такий на всю школу, дивних та прикрих дітей багато. Добре пам’ятаю, як у той самий час троє десятикласників згвалтували в роздягальні молоденьку вчительку і сфотографували процес. Цих дегенератів, правда, знала не лише вся школа — весь мікрорайон. Тікали з дому діти, час від часу траплялися дрібні крадіжки, бійки клас на клас за школою, вагітна старшокласниця… І все ж таки з Толею щось явно коїлося, він змінювався у гірший бік. Тому я й вирішила поговорити з батьками.

— Вибачте, що переб’ю. А ось спалахи агресії — що їх викликало?

— Як правило, спроби підвищити на нього голос, зробити зауваження. Адже навчання — своєрідний примус, хочете ви того чи ні. Та не будемо відволікатися. Пішла я ввечері, того дня у мене були уроки на другий зміні, потім перевіряла якісь письмові роботи, загалом десь був початок шостої. Йшла я туди вперше, я взагалі не часто ходила по домівках, частіше збирала батьків на збори, якщо було потрібно. Так мені легше. Вже стоячи перед дверима, я відчула незрозумілу тривогу, навіть легкий дрож. І ще — нерішучість. Аби побороти все це, я різко подзвонила, і — ви не повірите — палець наче приріс до кнопки, дзвінок вийшов довгим, настирним, просто-таки нахабним. І коли двері відчинилися, я все ще тиснула на кнопку, почуваючись при цьому повною ідіоткою.

Тепер Ганна Іллівна знала, про що говорити, правильно побудовані фрази людини з вищою освітою лилися фонтаном, голос став гучнішим, а сама вчителька поводилась, немов на сповіді, звільняючись від гріха чи таємниці, котрі над нею тяжіли багато років.

— На порозі стояв мужчина. Бачили на картинках Мінотав ра? — Ольга механічно кивнула. — Уявіть тепер, що на ньому яскраво-червона ковбойка, сині тренувальні штани, чоловіки носили такі, вони розтягувалися на колінах, шльопанці на босу ногу. Комір розстебнутий, на могутній шиї — ланцюжок, саморобний, з мідного дроту. Правда, акуратно зроблений. Він неголений… ні, швидше погано поголений. І запах. Він немов стояв у хмарі перегару. Ще — важкий погляд червоних очей. Коротка стрижка, майже під «нуль». «Для чого так мучити дзвінок?» Голос… не те щоб неприємний, з легкою хрипотою… І неголосний, зловісне в ньому щось, від… демона, чи що…

— Демони якраз кричать.

— Тоді від Сатани. Знаєте, в кіно та книжках у нього завжди негучний скрадливий голос. Я помітила, що продовжую дзвонити, і тепер змогла забрати руку. «У вас щось з дзвінком». «У нас усе нормально з дзвінком». Він посміхнувся, недобре, самими губами. «Можна зайти?» «Заходьте, в квартирі хоч дзвінків немає». Поріг я переступила, немов робила крок у прірву. Він причинив за мною двері, і ми залишилися самі в напівтемному передпокої. Чоловік не поспішав запалювати світло, я не ризикнула попросити. Він уже лякав мене, розумієте? «Добрий вечір». «З цього люди звичайно починають, коли їм відчиняють двері». «Вибачте». «Куди я діну ваші вибачення… Ви до кого?» Він не ховав глузливої посмішки, а погляд наче гіпнотизував. Перед ним я відчула себе голою. «Я… з школи. Класний керівник Толі». Посмішка, — чи те, що він вважав посмішкою, — раптово зникла. «Йди сюди!» Він не підносив голосу, але мені здалося, що я оглухла. З кімнати якось дуже повільно вийшов Толя. «До тебе вже приходять з школи? Що ти там таке твориш, що до мене додому приходять твої вчителі?» Хлопчик опустив голову, таким я його часто бачила в класі. «Ти чому мовчиш, недоумку?» Це слово мене як батогом ударило, я поквапилася втрутитися: «Ні-ні, все нормально! З ним усе гаразд!» Я пошкодувала, що сказала це. Тепер мужчина бурив очима мене. «Значить, Толя поводиться добре, і ви прийшли сказати це мені? Він не прогулює уроків, не смикає дівок за коси, не лазить їм під спідниці, не курить на перервах, так?» Мене вистачило на те, аби кивнути. «Тоді для чого тренькати вечорами? Для чого турбувати людей, коли вони вечеряють? У вас такі порядки в школі? Може, треба сходити до вашої школи й розібратися? Порядок я навести зможу». Я енергійно замотала головою, уявивши, як цей монстр — іншого слова не знайду — з’явиться у своїй ковбойці та штанях у школі. «Може, ви хотіли позайматися з Толею вдома? Він погано знає ваш предмет?» Я далі мотала головою. «Ну, раз у вас справ нема, будемо вважати, що ви помилилися дверима, тьотю». Він так і сказав — «тьотю». Я чекала, коли він почне лаятися матом, та він знову зобразив посмішку. «Що треба сказати?» «До побачення». «Толю, а ти що скажеш своєму вчителю?» «До побачення». Потім клацнув замок і я опинилась на свіжому повітрі.

Ганна Іллівна замовкла. Зараз вона стала схожа на марафонця, котрий добіг до лінії фінішу і впав, знеможений.

— Це був вітчим?

— Напевно. У сім’ї явно не все гаразд, поведінка Анатолія після щоденного спілкування з подібним створінням перестала мене дивувати. Чи треба казати, що я взагалі намагалася не звертати на учня уваги. Так, погано. Але тієї ночі мені снилися кошмари, а вранці голова розколювалася на дрібні шматки, я навіть не змогла зателефонувати і сказати, що захворіла. З школи дзвонили, і від дзеленчання телефону я справді ледь не позбулася голови. Наступну ніч я проспала мертвим сном, вранці стало легше. Все. З мене було досить. Зрештою, людина має право злякатися, — вона на мить замовкла, а потім знову перетворилася на мудрого старого педагога: — Ви щось подібне хотіли почути?

— Не знаю, — чесно призналася Ольга. — Справді, в такому розрізі історії мені ще не подавали. Ви говорили так, наче, — вона знітилася від побоювання справити небажаний ефект, — наче спілкувалися з потойбічними світами чи з нечистою силою.

— А знаєте що, дєвушка? — Ганна Іллівна дивилася їй просто в очі. — Ставтеся до цього як завгодно, та я думаю — так воно й було.


Черговій сестрі Анєчці вже стукнуло двадцять п’ять, а особистого життя не було. Не те щоб вона трималася замкнено, тікала від хлопців і не здавалася вродливою. Якби не окуляри з товстими скельцями… Якби не гаркавила злегка… Зате на неї завжди можна покластися, що подруги з успіхом і робили.

Анєчка часто підміняла на чергуванні то одну, то іншу, подумки уявляючи себе на місці чергової подружки. В цих підмінах Анєчка поки що й бачила своє особисте життя.

Лікарня спала. Густу нічну тишу час від часу порушувало могутнє хропіння монтажника з третьої палати. Він лежав зі своєю виразкою вже тиждень, і кожен ранок починався з того, що він якось зовсім по-дитячому виправдовувався перед сусідами по палаті за нічні звуки. «Мене жінка й подушкою накривала, свистіла, за вуха смикала — хрін допомогло». Якось уночі, чотири дні тому, коли Анєчка підміняла Юлю Зайцеву, третя палата забузила, зовсім як піонери у літньому таборі. Новенький хворий, не освоївшись ще в новій для нього хроплячій обстановці, мовчки вилив на монтажника чай з термоса. Той заматюкався голосніше, ніж до того хропів, і погнався за хуліганом з табуреткою. Сусіди по палаті спочатку розтягали мужиків, а потім довго умовляли Анєчку не доповідати Фіделеві Васильовичу. Так, смішна була ніч. Краще вже хай хропе монтажник, аніж моторошні крики того ненормального… Анєчка знала, що він художник, та для неї це не виправдання. Завідувач звелів снодійне йому ні під яким приводом не давати. Анєчка здригалася, коли худа постать художника шаркотіла капцями по довгому коридору. Нарешті художник пішов у свою палату. Анєчка трохи заспокоїлася і вийняла з пакета свіже число «Наталі». Дівчата скидалися, купували і читали по черзі. Анєчка звично шукала рецепти. Готувати вона вміла, любила і якось навіть похвалилася перед молодим практикантом — хірургом, котрого неймовірними зусиллями вдалося затягнути ввечері в гості. Батьки порпалися на дачі, ніхто не заважав. Вичитавши з «Наталі» всі поради, які може дати жіночий журнал, вона вирішила трохи вдосконалити їх, а саме — до закусок на стіл поставила пляшку самогону. Їй не пощастило: з усіх практикантів вона вибрала саме того, хто не вмів пити, надто ж якщо в напої п’ятдесят градусів. У результаті кулінарні старання Анєчки спустилися в унітаз, не встигнувши перетравитися в шлунку рудого практиканта. Той засоромився і поспіхом пішов. Після того випадку він почав уникати Анєчки.

Медсестра з головою поринула в читання. Одна зі статей про взаємини жінок і чоловіків виявилася настільки для неї актуальною, що дівчина забула про все на світі. І нічого дивного в тому, що вона мало не звалилася зі стільця від жаху, коли в тишу коридора увірвався, перекриваючи навіть хропіння монтажника, дикий, зовсім не людський крик.

Шпортаючись, Анєчка добігла до палати. Вона вже знала, хто кричить, знала, що зараз побачить, і все одно серце її шалено закалатало, а кров відступила від обличчя.

В палаті горіло світло. Ветеран праці сидів на ліжку і щось бубонів. Виразковик Торба намагався взяти художника за плече, але той вужем звивався на ліжку, махав руками, стиснутими в кулаки, так, що нігті врізалися в долоні, і щось вигукував. Окремі слова Анєчка могла розібрати: «Пусти, сука!», «Облиш!», «Лиши її!» — і мат, різкий уривчастий мат.

Повітря було наче просякнуте горілчаним перегаром.


— Йому потрібна окрема палата!

— Де я її візьму? В своєму кабінеті ліжко поставлю?

— Подумай!

— Ага! Цей твій припадочний і без того в мене ось де! — Фідель Васильович ляснув себе долонею по маківці.

Медсестра підняла завідувача з ліжка телефонним дзвінком. Той, у свою чергу, набрав номер Романа Ващенка. Анатолієві вкололи снодійне і про всяк випадок прив’язали до ліжка. Цікавих хворих ввічливо, а кого — грубувато — попросили повернутися на свої місця. Цієї ночі Гончаренко особливо розходився, перебудив усе відділення, а тих, хто попри все спав, розбуркали сусіди: пропустити видовище не можна було, тим більше, що дика поведінка дивного художника обговорювалася в палатах не перший день. Навівши порядок, лікарі заходилися біля на смерть переляканої Анєчки. Фідель Васильович вагався, добираючи заспокійливе, Роман довго не думав, без дозволу витягнув почату пляшку горілки, хлюпнув у чашку, рішуче простягнув молодій жінці. Та замотала головою, але психіатр прикрикнув: «Ану, бігом!», після чого Анєчка слухняно ковтнула, запила водою з-під крана і вийшла з кабінету, лишивши чоловіків самих. Вони випили, не запиваючи, закурили. Їм було про що поговорити.

— Твої пропозиції?

— Ромо, пацієнт твій. Якщо не дурдомівський клієнт. А я його тримаю в себе, для чого — второпати не можу…

— А якщо в людини з переломами серце схопило чи, Боже борони, рак? Її з травматології в онкологію чи кардіологію тягнути?

— Дуже ти розумний!

— Вибач, який є! Аби зайнятися Гончаренком, мені треба ізолювати його від решти. Як мінімум. Як це зробити? Он у тебе десята палата на трьох, а лежить один, решта — денний стаціонар. Ось і поміняй їх з художником місцями, думаю, всі зрозуміють.

— Думаєш, так просто все?

— Хто тут начальник? — Роман налив ще по одній. — Усе залежить від тебе, Васильовичу, від тебе одного. Так усім краще буде. Художника треба розгадати, ми за нього впритул візьмемося.

— «Ми» — це хто?

— Є людина, — Роман заклично підніс чашку, розмальовану трояндами.


Господар впустив Романа в квартиру і почав зачиняти зовнішню половину подвійних дверей. На два оберти повернулися обидва замки, верхній і нижній; зловісно брязкаючи, стала на місце важка, ручної роботи клямка; делікатно дзенькнувши, ліг у спеціальний пазик сталевий, теж зроблений на замовлення ланцюжок. Двері були важкі, з дубової дошки. Зверху й знизу оббиті залізом. Друга половинка дверей мало чим відрізнялася від першої, хіба засувів було менше, лише два. Але той, хто потрапляв сюди вперше, дуже здивувався б, уздрівши, що злодіїв господареві боятися начебто нема підстав. Половину єдиної кімнати займали величезні, до стелі, книжкові полиці, забиті книжками в два, а то й у три ряди. Одначе безладом тут і не пахло, не помічалося навіть звичного кімнатного пилу. Кожна книга чи брошура мала своє місце. В кутку притулився телевізор, Роман знав — господар дивиться через супутник більш як тридцять каналів. Письмовий стіл, великий, роботи кінця дев’ятнадцятого століття, і банальна софа довершували обстановку. Був ще комп’ютер, господар навчився користуватися Інтернетом і новинка йому сподобалася, хоча в цілому до сучасних науково-технічних досягнень він ставився без особливого захвату, вирізняючи лише ті, які дають практичну користь у його дослідах. Правда, зайти в цю дивну квартиру-фортецю випадкова людина не могла. Таким правом користувалися щонайбільше чоловік із десятеро, з рештою господар спілкувався телефоном, через Інтернет чи, що траплялося не частіше двох разів на тиждень, особисто, призначаючи зустрічі за межами свого житла. Важкі двері та міцні засуви охороняли єдину цінність — власне господаря квартири.

Йому було сімдесят шість, але як на свій вік він тримався напрочуд бадьоро, виглядав років на п’ять-сім молодшим. Борода акуратно стрижена і доглянута, довге сиве волосся стягнуте на потилиці в хвіст, носив він витерті майже до білого блакитні джинси, влітку ходив у «найківських» кросівках, взимку — в старих, але міцних шкіряних чоботях з гострими носами і ковбойським каблуком. Звали його Павлом Степановичем Чирвою.

Ще студентом Роман Ващенко твердо вирішив написати про Чирву статтю в науковий журнал. На той час він уже досить зблизився з цим чоловіком, завоював його довіру, що вдавалося дуже небагатьом, і навіть був запрошений на чарку в квартиру за п’ятьма замками. Чирва, ні слова не кажучи, навіть не прочитавши чорнових начерків, розірвав списані аркуші, підпалив їх від запальнички і кинув догоряти в унітаз, змив водою попіл, усе це зробивши без коментарів. Згодом Роман дізнався про часи, коли про Павла Чирву писали, точніше, згадували на батьківщині лише для того, аби суворо вказати громадськості, чиї імена та прізвища згадувати заборонено. І тепер, коли, як кажуть, сам Бог велів, Чирва не вважає за потрібне дозволяти писати й говорити про себе широко. З нього вистачало й того, що про нього говорив і писав — і дотепер говорить та пише, — увесь, як він сам зазначає, «цивілізований Захід».

Лікар-психіатр Павло Чирва міг стати кандидатом, а потім і доктором медичних наук. Йому вдавалося практикувати і займатися науковими дослідами одночасно, він робив успіхи, на нього зважали. Його статті з психіатрії публікували спеціальні журнали, і вони мали резонанс. На всілякі наукові симпозіуми та конференції Чирва їздив нечасто: відволікає від роботи. Все б нічого, але з часом колеги почали помічати дивний — для них! — зсув у його дослідах. Чирва вивчав сни. Причому сни як основний чинник, який допоможе розшифрувати особливості психіки кожної окремо взятої людини, більше того — вивчення і розшифровка снів, на його думку, може дати ключ до розуміння того чи того психічного стану особистості, виявлення і попередження психічних хвороб, відхилень, розладів і таке інше. Далі — більше: він почав обережно заявляти, що сон є паралельним світом, до якого можна проникнути, навіть впливати на його розвиток. «Сни на замовлення» — цю статтю свого часу навіть цитували в програмі «Очевидне — неймовірне». Зокрема, там писалося: психічно хворі теж бачать сни, і якщо на ці візії впливати ззовні, то психічні розлади можна лікувати. Така собі «сонна терапія». Завдяки цьому методу кількість божевільних швидко зменшиться, навіть зведеться до нуля.

Хтось прислухався до Чирви, хтось сміявся. Але ніхто не забороняв вивчати космос, доводити існування марсіян, НЛО та Бермудського трикутника, розповідати про чудеса індійських йогів і привидів океанських глибин. Можливо, Чирва як фахівець у своїй галузі і захистив би всі необхідні для високого наукового звання дисертації й поповнив би собою когорту дивакуватих персонажів зі світу вчених — зображували таких у кіно та книжках як кумедну альтернативу мислячому і дієздатному пролетаріату. Але наприкінці шістдесятих він опинився у складі радянської делегації на міжнародному симпозіумі в Стокгольмі. Захід звичайний, прохідний, Чирву послали туди, можна сказати, випадково, саме через незначущість даної події в контексті розвитку світової психіатричної думки. Нічого крамольного сорокап’ятирічний психіатр, у якого свої маленькі дивацтва, котрі, зрештою, пробачаються хорошому фахівцеві, відколоти не міг. Чирва тезово виклав свої погляди на сновидіння, на необхідність виділити вивчення сновидінь в окрему галузь психіатрії, мало не створити нову науку. Йому ввічливо аплодували. А за два дні за сніданком до нього підсів професор з Лондона. Його справді захопили досліди київського колеги, вони довго спілкувалися, результат — англієць завіз на Альбіон кілька ґрунтовних статей Чирви, їх переклали і видали окремою брошурою.

Чи варто казати, що без п’яти хвилин кандидат наук Павло Чирва вже за тиждень після виходу цього збірника під загальною назвою «По той бік сну» став антисовєтчиком? Дисертацію він не захистив. Більше того: не визнав публічно, що статті в нього викрали, не написав покаяння. Навпаки — з’явилися нові статті, що їх через зарубіжних колег, які почали вже шукати особистої зустрічі, передав для публікації на Захід. Сам того не бажаючи, Чирва обріс знайомими дисидентами. Спершу його нові роботи йшли через кордон їхніми каналами, але згодом, коли він відмовився писати про репресії КДБ і радянські психушки-катівні, дисиденти охололи до психіатра. Зате Чирву перекладали німецькою, французькою, англійською, італійською, японською, фінською, шведською мовами. Він збагачував світову психіатричну думку. Про нього заговорили радіоголоси. Він потрапив на замітку в КДБ, до справи підшивалися донесення про зустрічі Павла Степановича з іноземними кореспондентами. Ясно, чим усе могло скінчитися. Але арештові Чирви перешкоджав істотний факт — він, як на лихо, був цілковито аполітичний. Так, його виперли з інституту, роботу він знаходив тяжко, дружина не витримала і пішла, донька намагалася не спілкуватися з батьком. А саджати його за те, що він робить, — все одно, що шити кримінал жінці, котра бачила чудотворну ікону, яка плаче. Дивацтва Чирви зовсім не заважали політичному режимові СРСР. Тим більше, що «голоси» потроху, а далі гучніше заговорили про переслідування вчених у Радянському Союзі, для чогось проводили паралелі з гоніннями на генетиків за Сталіна, та й сам Чирва заявляв кореспондентам, котрі пробивалися до нього, що працювати йому не дають з незрозумілих причин…

У партії його не поновили. Повторно захищатися не рекомендували. Але за фахом Чирва таки працювати зміг, з часом дозволили викладати, годин виділяли мало, але копійку свою Чирва мав. Правда, лишався невиїзним і не мав права отримувати гонорари за надруковане «там». Інколи якісь суми йому вдавалося одержати, але нечасто і порівняно небагато, для підстраховки — в карбованцях, адже за валюту існували стаття і строк.

Роман Ващенко був одним з небагатьох студентів, хто серйозно захопився дослідами Чирви. Спочатку викладач сприймав його як чергового стукача, котрий втирався в довір’я. З часом підозра зникла. На перших порах Роман дивився на Чирву, як на гуру. Минулося й це, наспіла перебудова, і хоча інтерес до «доктора Морфея», як його назвав один американський професор, на Заході втратив ажіотажність, авторитетом у своїй галузі він лишився, публікувався, діставав гонорари, виїздив на конгреси. Батьківщині Чирва не пробачив. Звідси — замкнуте життя, вузьке коло спілкування, нечасті консультації. Ексцентричному і скандальному старому вирішили просто не заважати. Він ще викладав, але збирався покінчити і з цим. Нарешті Павло Степанович Чирва дозволив собі насолоджуватися життям і статусом мудрого відлюдника.

Горілка в нього була завжди, навіть у часи горбачовського Указу. Поки він краяв хліб і сало, Роман звично розставив чарки, витрусив попільничку, прочинив кватирку — старий димів, як паровоз. Поки йшла підготовка, обидва мовчали. І тільки після першої, закусивши і закуривши, Чирва порушив тишу:

— По порядку, Ромо. І не треба поспішати. Краще повторюватися, швидше второпаю.


Гончаренко не міг довго ходити по палаті. Лягати на ліжко не можна, очі зразу ж заплющувалися, автоматично, а того, що було після цього, він дуже боявся. Спілкування могло відволікти його від сну чи думок про сон хоча б на якийсь час, але Гончаренко не хотів нікого бачити. Тим більше, що його й без того почали уникати. Нехай. Так і треба. Що швидше йому дадуть спокій, то краще. Для всіх краще. Тільки ніхто цього не розуміє. Він не хотів зізнаватися собі, що часті візити лікаря і цієї журналістки з втомленими очима і тонким пасмом сивого волосся біля лівої скроні, яке вона старанно маскує, приносять йому незрозумілі полегшення. Тобто, його навіть Це трошки відпускає... Він прагнув самотності — і боявся лишитися на самоті. Горілки в лікарні не було, а на тверезу голову повторити спробу піти він не міг, бракувало куражу, коли на все здатен і на всіх плювати. Але, чорт забирай, він ще надто слабкий для того, аби довго ходити! У нього немає горілки та цигарок! Спокійніше… Крок. Другий. Третій. Вікно. Кру-угом! Один. Два. Три. Двері. Кру-угом! Якщо не так широко ступати… Один-два-три-чотири-п’ять-вікно-поворот… Один-два-три-чотири-п’ять-двері-поворот… А якщо зовсім малесенькі кроки? Один-два-три-чотири…

Біля ліжка Анатолій раптом втратив рівновагу, виконав якийсь клоунський кульбіт і сів. Потім, неспроможний боротися з собою, приліг на бік. Повернувся на спину, витягнувся. Повіки наливалися свинцем. Снодійного, гади, уколу, фашисти, — це вистукували невидимі молоточки, заховані в черепушці. Спосіб є: швидко заплющити очі і тут-таки розплющити. Повіки зімкнулися. Розтулилися. Зімкнулися… цього разу розліплювалися важче, немов штангіст бере рекордну вагу… Знову змикаються…

Коли Гончаренко розплющив очі, тиша, в яку занурилася пообідня лікарня, стала відчутною, немов об’ємною. Якось одразу вона ожила, наповнилася шерехами, свистом, брязкотом, все одно лишаючись при цьому тишею. Крім Анатолія, цих звуків ніхто, скоріше за все, не чув. Здавалося, — а так і було! — що звуки не порушують її, вона складалася з них, як тканина з ниток, деревина з волокон, океан з дрібних крапель солоної води. А потім виник новий звук, дисонанс до інших, знайомих. Він, немов чужорідне тіло, порушив звичне середовище. Порівняти його можна із скабкою в пальці. Шарк-шарк-шарк… Шаркання наближалося. Анатолій уже знав, що це означає, але крику вичавити з себе не міг, тіло немов закам'яніло, і звична рятівна поза — коліна до підборіддя — знову не вийде, порятунку не буде. Шарк-шарк-шарк…

Двері палати повільно прочинилися. Із шарканням зайшов Він.

— Ти вже сам тут, придурку?

Ті самі коричневі домашні капці зі стоптаними задниками. Ті самі здуті на колінах сині спортивні штани з білими лампасами. Та сама червона ковбойка, не застебнута на верхній гудзик. Ланцюжок на бичачій шиї.

— Мовчиш? Хочеш сховатися від мене, гівнюк?

Щойно Він стояв біля дверей — і раптом опинився зовсім поруч, його пика майже торкалася обличчя Анатолія, налиті кров'ю очі розширилися мало не до маківки, потім голова віддалилася, відкинулася вгору, а могутня п'ятірня зробила перед обличчям Анатолія хапальний рух — і знову Він стояв біля дверей.

— Ха-ха-ха! Чому не гукнеш свою сучку-мамочку? Давай разом позвемо! — Його голос несподівано змінився, став дитячим, плаксивим, брутально верескливим. — Мя-м-мя-а! Мя-м-мя-а! — і тут же, без паузи, тишу заповнило, заглушаючи інші звуки, хрипке: — Ха — ха — ха! Ха — ха — ха!

Його підхопила дзвінка, як у бомбосховищі — Толик з пацанами часто лазили туди — луна. Кричати і ворушитися Гончаренко далі не міг. А гість уже стовбичив у головах, нахиляючись над ним, наче перевернуте зображення.

— Гидко, правда? Це ти так кричиш. Мужики не звуть так свою мамцю. Вони взагалі її не кличуть. Хочеш, покажу, як треба кликати мамцю?

Він знову опинився біля дверей і щось прокричав. Мати Анатолія виникла нізвідки. Так було завжди. Очима вона уважно вивчала підлогу.

— Глянь на свого недоумка, сучко! — не запотиличник, швидше — поштовху потилицю, мати зойкнула, але втрималася на ногах. — Яка мамка, такі й дітки. Нічого дивного. Ти не переш свій халат. Ґудзики відірвані, — Він смикнув за край квітчастого халата, вирваний з м'ясом ґудзик покотився під ліжко. — Причешися, лахудро. З тобою соромно вийти на люди, — п'ятірня куйовдить волосся на голові матері. — Звичайно, у такої матері пацан тільки й уміє, що соплі та слину розпускати. Де ця маленька погань? Уже по мужиках бігає?

Мати, стримуючи сльози, щось бурмоче. Анатолій ніколи не чув, щоб вона говорила в такі моменти. А Він уже стояв біля стіни, тримаючи за підборіддя дівчинку-підлітка. Старшу сестру Анатолія. Вона теж з'явилася не знати як.

— Дістань ґудзика мамі, — тепер Його голос звучав лагідно, але ця лагідність була страшніша за крик, можливо, тому Він ніколи не підвищував голосу. — Чого вирячилася, шльондра малолітня? Тобі двічі повторювати треба? Може, «будь ласка» сказати?

Руки важко лягли на плечі сестри, її ноги зігнулися від цього в колінах, ось вона вже стала навкарачки. Мати зробила несміливий рух у їхній бік — Він миттю опинився в неї за спиною, пальці стисли жіночу талію.

— Ці двоє люблять мамцю. Мя-м-мя-а! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Сестра повільно заповзала під ліжко. Анатолій знав — зараз вона кусає губи, бо плакати не має права.

— Ну, герой, тепер заступайся за мамцю-сучку і сестричку-поганючку, — Його пика знову майже торкалася обличчя Анатолія. — Давай, герою, чому замовк? Іди сюди, іди. Їм погано без заступника. Бачиш сам, як погано. І поки не прийдеш, їм буде дедалі гірше.

Він сильно смикнув матір за волосся, вона скрикнула, і Гончаренко нарешті відчув легкість у тілі, одразу ж прорізався голос, і, перекрикуючи бридкий сміх, Анатолій вигукнув щось, смикнувся…

…і розплющив очі тепер уже наяву.

Піт стікав по його тілу, гидкий та липкий. Заввідділення, з веселим ім’ям Фідель тримав його за плечі, притискаючи всією своєю вагою до ліжка, поруч стояв психіатр, якого Гончаренко тихо ненавидів, біля ніг, спершись об спинку ліжка, примостився незнайомець, літній чоловік з акуратною сивою бородою і «хвостиком» на голові, що геть не пасувало до його поважного віку. З усіх трьох він один підбадьорливо посміхався. Так посміхаються переможці.

— Що нам сниться, крейсере «Аврора»?


Мужчина, котрий допоміг Ользі скинути плащ, був приблизно одного з нею віку. Але з жінками йому доводилося спілкуватися нечасто. Про це аж кричала незграбність, з якою він виконав цю в принципі нескладну операцію. Берет він взагалі трохи не впустив. І все ж господар дуже старався.

— Чоботи можете не знімати. Я все одно зараз займуся генеральною…

— Просто зараз?

— Ну… коли ми це… переговоримо. — він почервонів.

Господар став їй симпатичним. Сухова хвалилася, що таких мужиків вона готова приймати, як ліки. «З такими я від-по-чи-ва-ю, ясно тобі? Без напрягу жодного, самі бояться слово сказати. Пластилін, розумієш?» Треба буде дати їй наводку.

Вони пройшли на кухню. Ольга присіла на табуретку, помітила попільничку з двома недокурками на дні. Господар перехопив її погляд.

— Куріть, куріть. Можна.

Вона дружньо посміхнулася, навіть малограмотний міг прочитати в цій посмішці: «Розслабся, хлопчику!» Він уважно дивився, як вона припалює, окуляри в красивій тонкій оправі посунулися вниз на перенісся, він звичним жестом поправив їх.

— Хочете, я запропоную вам вина.

Ольга мало не захлинулася димом. Він дивився нерозуміюче.

— Я що, справді схожа на жінку, котра не відмовиться просто так випити?

— Що тут поганого? Червоне вино. «Каберне», — його щоки знову зарожевіли.

— Вибачте, — вона знову подарувала йому «розслабся» — посмішку. — Я так, про своє. Запропонуйте.

Він відразу заметушився, поряд з попільничкою з’явилася почата пляшка «Каберне», два кухлі, синій і рожевий. На синьому була написано «Ігор». Рожева безіменна, зате з симпатичним кошеням на боці.

— Мамин подарунок, — прокоментував господар, наливаючи собі в синій кухоль, раптом, схаменувшись, кинувся обслуговувати гостю, розхлюпав трошки на стіл, чортибатькнувся, старанно витер калюжку ганчіркою, яка колись була чимось у горошок. — Пробачте, якось не подумав. Мабуть, бокали треба…

— Піде, — посмішка на нього не діяла, та Ольга все ж таки й далі підбадьорювала хлопця. — Будьмо знайомі.

Вона заклично піднесла кухля. З глухим стуком її «кошеня» торкнулося синього «Ігоря». Господар зробив великий ковток, лиш дивом не захлинувся.

Ольга знала, як почати розмову. Знала, що їй потрібно. Але Ігор Сєдих трохи збив її з пантелику. В такій ситуації запитувати мусить він, інакше розмова довго не склеїться. Ні, його явно треба здати Суховій, пропадає ж симпатичний мужчинка…

— Мабуть, час поговорити, — Ігор м’яв пальцями цигарку. Ольга мовчала, і запитання нарешті народилося: — Що ви хочете почути?

— Сама не знаю, — це було чистою правдою. — Родина Гончаренка жила в сусідній квартирі. Виїхали вони, коли я не помиляюся, дванадцять років тому. Надія Дмитрівна Гончаренко десять років тому наклала на себе руки. Через два роки так само пішла з життя Наталя Гончаренко. Кілька днів тому намагався накласти на себе руки Анатолій Гончаренко. Зараз він у безпеці, але ночами не може нормально спати, — вона ковтнула ще вина. — Він узагалі не може спати. Йому сняться кошмари. Він кричить мало не на всю лікарню. Просто так доросла людина не репетуватиме уві сні. Він переляканий чимось, дуже сильно і дуже давно. Думаю, почалося все з дитинства. А минуло воно з вами по сусідству. Може, я стріляю навмання, прийшовши сюди. Але я хочу розібратися, що відбувається. Можете — допоможіть.

Можливо, вона захопилася власною промовою, навіть не дивилася на співрозмовника. Закінчивши, вона звернула увагу, як раптом змінився вираз його обличчя. Ігор Сєдих виглядав тепер не просто старшим за свої роки. Він нагадав Ользі бачені багато разів кадри різних воєнних фільмів. Так виглядають фронтовики. Точніше, актори, які грають солдатів, що повернулися з фронту. Те, що сталося з виразом обличчя Ігоря, інакше як маскою назвати було не можна. Одначе таку маску надягають не з власної волі. Як чорну пов’язку на почесну варту біля труни, як темні окуляри сліпому, як жалобну удовину хустку. Зміна трохи налякала Ольгу, вона спробувала відволіктися від розглядання господаря, потягнулася за новою цигаркою. Ігор одразу ж підніс вогню, цього разу рухи його були впевненими.

— Для чого вам це треба? Ви йому хто?

— Хочу розібратися. Знайти причину. Надто багато фактів у цій історії виглядають закономірними. Самогубства, скажімо… Він — талановитий художник, — вона свідомо ігнорувала другу половину запитання.

Ігор Сєдих постукав цигаркою, як олівцем, об білу поверхню столу.

— Рано чи пізно хтось на зразок вас мусив з’явитися, — тепер від недотепи, котрий зустрів її на порозі, не залишилося й сліду. Ольга вже не могла збагнути, який же господар насправді.

— Що ви хочете сказати?

— Те, що сказав. Теж хочу зрозуміти, що відбувається, — він, без сумніву, говорив про щось своє, дуже інтимне. — Тільки розгадку я шукаю ті самі дванадцять років, про які ви тут згадували. Ну, може трохи менше, тоді я був у віці, коли не замислюєшся особливо…

— Розгадку — чого?

Ігор підвівся. Кухоль з недопитим вином він з руки не випускав.

— Вам не зі мною говорити треба. Ходімте.

Встаючи з-за столу, Ольга теж прихопила з собою кухоль.


Кімната була напівтемною. Штори тут, скоріше за все, нечасто розсувалися. І навіть при такому освітленні Ольга помітила: в кімнаті багато ікон. На стінах, на полицях заскленої шафи, над головою жінки, що лежала на канапі. Побачивши гостю, жінка спробувала підвестися, Ігор квапливо поклав їй під спину подушки, аби вона могла сидіти. Напівтемрява все ж дозволяла побачити її хворобливу худорлявість, стомлене обличчя і при всьому — акуратно зачесане волосся — хвора намагалася стежити за собою.

— Моя мама. Віра Григорівна. Хворіє приблизно двічі на рік. Відтоді як наші сусіди Гончаренки виїхали звідси, — лаконічно пояснив Ігор. — На що вона хвора — важко сказати. Скаржиться то на серце, то на головний біль, то на болі в шлунку. Видужує так само несподівано, як і починає хворіти.

— Що сталося, Ігорку? — жінці важко було з ходу зрозуміти ситуацію.

— Це — журналістка. Вона сама тобі скаже, — тепер він немов пробачався. — Мама просто краще все знає, я тоді таким же малим був, як і Толик.

Ольга повторила невеличкий монолог, заготовлений звечора і промовлений не так давно на кухні. Віра Григорівна зітхнула.

— Про Надю я чула. Діти… Бідолашна сім’я, щось мусило статися. Ігорку, принеси водички. Присядьте, дівчино.

Ігор, мало не зваливши стілець, вийшов на кухню. Ольга присіла на вільний, підсунула його ближче до хворої.

— Ви з сином загадками говорите.

— Після Гончаренків у нас сусіди мінялися п’ять разів. Жити там чомусь не міг ніхто. А квартира непогана. Три кімнати, поліпшене планування. Район непоганий, метро поруч, ну як, одну зупинку пройти. Останні господарі її здають. Квартиранти — народ не перебірливий. Та й то Ігор каже — частенько постояльці міняються.

Повернувся син з пляшкою мінералки і великою, на півлітра, чашкою. Віра Григорівна кивком подякувала, пляшку поставила біля себе, воду з чашки випила маленькими ковтками. Чашку примостила біля пляшки, тильним боком худої долоні витерла губи.

— Ви шукаєте якихось відповідей, пояснень. Ми з сином — також. Усе це, — жінка слабким жестом обвела іконостас, — єдиний логічний крок з мого боку. Ще священика кликали, хоча Ігор був проти. Але… три роки тому він без усякої причини зашпортався на сходах і котився до першого поверху. Зламав ключицю, отак. Він не пив, слизькими сходинки не були, ніхто не штовхав його ззаду.

Хвора випила ще води. Ольга зручніше вмостилася на стільці.

— Ви спілкувалися з сусідом? Ну, з цим, чоловіком Надії… Другим…

— Чому ви раптом запитали про нього?

Ольга могла заприсягнутися будь-чим — співбесідниця здригнулася. В кожному разі голос виказав неприємні відчуття, що накотили раптово: хворим складніше грати, придурюватися і приховувати емоції.

— Я чула, він умів налякати людину.

Щось сталося. Ольга не могла пояснити чи описати це, але — повітря стало важчим, кімната немов гойднулася, лампадки під іконами на мить спалахнули яскравіше, їй здалося, звичайно, але яскравіше за електричні лампочки, а потім, знову на мить, стало зовсім темно. І рука, що стискала кухоль, відчула легеньке тепло. Ольга опустила очі. Малюнок на боці кухля блиснув рожевим світлом… Замість смішного котеняти їй підморгнув правим оком бридкий…

— А-А-А-А!

Знову півтемрява кімнати, знову лампадки, але це — світло, слабеньке, мляве, проте світло. Кухоль валявся на підлозі, рештки вина розтеклися по килиму, сама Ольга опинилася в кутку. Мати й син перелякано витріщилися на неї. І ще якийсь звук… Він посилився, робився гучнішим і гучнішим… Нарешті до Ольги дійшло — це кричить вона. Ігор уже тримав її за руку, ледь стискаючи. Дивно — допомогло.

— Ви… ви налякали нас, — перед нею знову був сором’язливий школярик. — Що сталося?

— Вибачте, — Ольга ковтнула слину. — Вибачте… Мені здалося… привиділося… На кухлі… Пацюк…

Ігор підняв предмет, що перелякав гостю.

— Кошеня. Дивіться.

— Ні! — Ольга сахнулася, тісніше притислася до стінки. — Заберіть її! Бога ради! Я прошу! Заберіть!

Ігор знизав плечима і вийшов з кухлем. Ользі стало дико соромно, вона обсмикнула светр. Жінка на ліжку уважно вивчала її.

— Ще раз пробачте. Щось найшло… Я піду…

— Тепер ви нікуди не підете, дівчино, — голос господині явно зміцнів. — Сідайте ближче. Нам є про що поговорити.

Ольга слухняно зайняла своє місце. Повернувся Ігор, щільно причинив двері, турботливо поправив подушки, зручно вмощуючи матір, примостився на край канапи.

— Зі мною таке часто буває. Навіть коли не хворію невідомо на що, — Віра Григорівна ледь прикрила повіки, так їй, мабуть, легше говорити. — Зазвичай мене щось лякає. Сина теж, але рідше. Якось він прийняв телефонний дріт за змію.

— Ага, я боюсь цих гадів!

— Він так сахнувся убік, що вдарився головою об стінку. Можна ще згадати… Просто почалися ці, гм, неприємності після того, як Він помер і Його поховали.

— Він — хто?

— Ви щойно запитали. І відчули результат. Я жену від себе навіть думку про цю людину. Він був нашим сусідом, але з мене вистачило однієї зустрічі з ним віч-на-віч, аби намагатися уникати подальших. Будете сміятися — ані я, ані син не знаємо його імені і не хочемо, якщо чесно. Я можу уявити стан людей, котрі спілкувалися з Ним постійно.

Ольга боялася навіть дихнути, а монотонний голос вів далі:

— Першого чоловіка своєї сусідки я не знала. Коли ми вселялися, вона була вже сама з дітьми, мала якісь пільги на житлову площу. Потім з’явився Він. Звичайно, всі ми цікаві, тим більше коли йдеться про нову людину за стіною. Не подумайте, я не шпигувала, своїх он турбот вистачало, — кивок голови в бік принишклого сина. — Самі без батька, розумієте… Та це вам не цікаво… Отже, я стикалася з сусідом на сходах. Спочатку він просто ходив, потім якось уранці вийшов з Ніниної квартири. Пізніше частіше стали отак зустрічатися, я віталася. Він мовчки кивав. Слова від нього не чула…

Жінка витерла тильним боком долоні лоба. Ольга звернула увагу: говорити їй ставало чимдалі важче, паузи для передиху ставали частішими. Але вона вперто вела далі, це явно приносило їй незрозуміле полегшення, а ще вона хотіла викласти нарешті все разом, увесь тягар багатьох років.

— Ніна кілька разів обмовлялася, що це її новий чоловік. Чоловік і чоловік, слава Богу, влаштувала жінка своє життя, хіба легко самій з двома дітьми? Тут з одним… Гаразд, знову я про своє… Не знаю, скільки часу минуло, але я відчула недобре. Спочатку голоси гучні за стіною, потім — крики, лайка… Діти плакали, тут жінка не помилиться, повірте мені. Дітей у вас немає? Будуть — побачите. Скоро це стало повторюватися щовечора. Що там творилося — не знаю і не хочу. Ніна уникала сусідів, ховала обличчя при випадкових зустрічах. Вона… як би краще вам пояснити… танула просто, ось як свічка згоряє. Діти теж перестали у дворі гратися. Наталка, старша, на весь двір реготати могла — а тут геть принишкла. У вікно бачила, з Толиком за руку в школу йшли. Назад теж. Раніше не помічалося за ними такого, дівчинка сама по собі, хлопчик теж… І рухалися якось дивно, мов ляльки механічні, — Віра Григорівна випила ще води. — Сухо в роті, противно. Отже, думала я, думала і так собі надумала: моя справа, не моя — щось нечисто. Спробувала з Ніною перебалакати, вона від мене в прямому розумінні втекла. І я здуру пішла до дільничного. Недобре щось у Гончаренків. З’явився цей новий чоловік — мов підмінили сусідів. Він їх там бити може, мужик здоровий. Ви влада, мовляв, то й пильнуйте.

Рипнув стілець, Ольга здригнулася. Та хвору вже нічого не могло відволікти.

— Він чатував на мене через два дні. Пізнього вечора. Була осінь, дощило, я того дня забула парасолю і поспішала додому. Забігла до під’їзду і наштовхнулася на Нього. Він заступив мені шлях між першим та другим поверхами. Як зараз пам’ятаю, світла на сходах чомусь не було, хоча напередодні скидалися на лампочки. Мабуть, крав хтось. Я ще не зрозуміла, що він чекає саме на мене, навіть не впізнала його в темряві, подумала — спускається хтось, і вирішила пропустити. Але Він якось так повернувся, потім посунув на мене — і затис у кутку, між стіною та сміттєпроводом.

Чи Ользі ввижалося, чи свічки знову почали тьмяніти. Раптом стало задушливо, вона розстебнула два верхні ґудзики на блузці, а коли пальці лягли на третій, перехопила швидкий погляд Ігоря. «Мужики завжди мужики. Гола баба навіть мертвому йому баньки не стулить», — майнув у голові зовсім недоречний зараз жарт Сухової.

— За вікном горів ліхтар, світло відбивалося на його обличчі. Вперше я бачила його так зблизька, майже впритул. Але спочатку не обличчя — мене обдало жахливим, просто пекельним якимось перегаром, якщо можна припустити подібне порівняння. Чоловік навис наді мною, і я змушена була підняти голову, хоча завжди сусіда мені здавався не надто високим. Мені здалося, що очі його світилися в темряві маленькими червоними вогниками. Коротка стрижка лише підкреслювала дивну форму голови, — жінка спробувала жестами окреслити її. — Щось було в ній від великої тварини. Кого він мені нагадав — тепер не пам’ятаю. Він важко дихав, навіть при такому освітленні я помітила, як роздуваються могутні ніздрі. Переді мною стояло розгніване страховисько в людській подобі. Інакше не скажеш. Я чекала крику, але заговорив Він напрочуд тихо: «Значить, родина вам наша заважає?» Я тільки й могла, що похитати головою. «Не заважає. Чому тоді не в свої справи лізеш, сусідко?» Цього разу вичавила: «Н-ні… н-не думала навіть…». «І далі зовсім думати не хочеться, правда?» Тут до мене дійшло: краще мовчати. Він нахилився ще нижче, дихання стало зовсім жахливим. «Для чого ж, сусідко, міліцію кликати, якщо до чужих родинних проблем тобі немає ніякого діла? Чи не ти лягавого гукнула?» Він задихав частіше, мені стало зовсім погано. «Ти чи не ти?» «Я». «Для чого, раз немає діла до чужих проблем? Ми, як сусіди, вам заважаємо? Стукаємо в стіну, музика після одинадцятої?» «Н-ні». «Для чого тоді лізти в чужі справи? На якого хріна, ти, сучка дохла?» Це стьобнуло мене по вухах боляче, а те, що Він не підвищував голосу, остаточно налякало. Якби Він почав мене вбивати, я б не опиралася. «Ми зрозуміли одне одного, сусідко?» Я закивала головою, все ще очікуючи принаймні удару. «Ніхто нікому не заважає, нормальне життя. Так?» Я не переставала кивати. Від частоти кивань голова запаморочилася, перед очима забігали барвисті зірочки. І якось одразу він зник. За мить я вже чула над собою його важкі кроки. Сама йти не могла, сповзла по стінці на підлогу і просиділа біля смітника майже півгодини.

Вона замовкла, аби вкотре ковтнути води.

— Як опинилася вдома — не пригадую. Отямилася в цій кімнаті, сина налякала. Назавтра цілий день лежала, мучив головний біль. Потім минулося. Самі розумієте, сусіди мене більше не цікавили. Я навіть помітила: щойно подумаю про них — голову обручем стискає. Досі те ж саме, — на її обличчі відбився біль. — Потім Його поховали, теж дивна історія… Міліція, допити, запитання… Як жили, чи не було скандалів, все таке інше. Наче отруївся Він, випив гидоти якоїсь. Ходили чутки, нібито Йому допомогли… Тільки не знаю я нічого, і знати не хочу. Так і міліції заявила. А потім Гончаренки виїхали. Якось поміняли квартиру. Це зараз просто, а тоді такі проблеми — ну їх к бісу! Потім я почала хворіти регулярно. Все інше, про квартиру їхню, я вже казала.

Жінка зітхнула і заплющила очі.

— Це вам допоможе? — Ігор знову поправив окуляри на переніссі.

Відповіді не було. Якесь шосте відчуття підказувало Ользі, що умови задачі розгадані. І тепер треба поквапитися.

Щурі. Вони десь поряд.


Чирва запитав утретє, але Гончаренко тільки скреготів зубами і лаявся. Романові та Фіделю Васильовичу цей дивний діалог остобісів. Нарешті Чирва махнув рукою.

— Гаразд, хай заспокоїться. Все одно без його пояснень нікуди не просунемося.

Трійця вийшла з палати, Роман, виходячи останнім, щільно причинив за собою двері. Побачивши незадоволеного завідувача, цікаві хворі швидко розійшлися по палатах. Медсестри перешіптувалися біля вікна і відверто зиркали на старого з «хвостиком».

— Слухайте мене і не перебивайте, — Чирва говорив тихо, голос був схвильованим. — Роман знає мене давно. Ви, Фіделю, знайомі з Романом. Ви можете йому довіряти?

Фідель Васильович нічого не зрозумів, але ствердно кивнув.

— Можу я вважати, що коли Роман вірить мені, а ви — Романові, то ви готові довіряти також мені?

Знову кивок, хоча й після паузи.

— Чудово. Як я переконався, часу в нас не так багато. Художник уперто не розкриває нам своїх таємниць. Його можна розговорити, але на це підуть тижні, якщо не місяці. А ситуація настільки серйозна, що зволікати не можна. Тому, якщо ви обидва мені довіряєте, я ризикну у вашій присутності форсувати події. Попереджаю: без спеціального дозволу ці методи незаконні. І якщо у мене щось не вийде, Анатолій Гончаренко може стати калікою. Не у фізичному розумінні, руки-ноги я ламати йому зовсім не збираюся. Розпеченим залізом припалювати — теж. У нього може остаточно повернутися ось тут, — Чирва постукав себе вказівним пальцем по лобі.

— Що ви хочете робити? — Роман теж перейшов на шепіт, він здогадувався про методи Чирви, але хотів почути від нього самого.

— Гіпноз.

Фідель Васильович прикусив краєчок нижньої губи.

— З цим справді жарти погані.

— Відповідь мені потрібна зараз, колеги, — Роман розкрив було рота, та Чирва випередив його. — Якщо ви почнете заперечувати, мені буде важче працювати. Але я боюся, що ситуація з цими нічними кошмарами значно серйозніша, ніж може уявити собі нормальна людина. Померти Анатолієві не дадугь, а жити нормально він не зможе.

— Хто не дасть? — Фіделя насторожувало, що Чирва говорив загадками.

— Пізніше про це. Ви зі мною чи ні?

Лікарі самі від себе не чекали, що дадуть ствердну відповідь дуетом. Їхнє дружнє і голосне «так» змусило медсестер разом подивитися в їхній бік. Чирва посміхнувся підбадьорливо.

— Дякую. Тепер — мовчати, дивитися і слухати. Будь-який звук чи рух, навіть випадковий, може завадити мені і вирвати пацієнта з гіпнотичного стану, чого робити зовсім не бажано. Навіть краще буде, якщо один з вас стане за дверима. Цікавих ганяти.

Фідель Васильович підняв руку, мов школяр, готовий відповідати урок.

— Гаразд. Ходімо, Ромо.

Анатолій лежав, повернувшись обличчям до стіни. Чирва присунув табуретку ближче до ліжка, сів. Ващенко примостився в нього за спиною. Старий розстебнув комір сорочки і зняв з шиї ланцюжок з срібним хрестиком.

Пальці міцно стиснули край ланцюжка, рука ледь піднялася. Стало враз напрочуд тихо, і голос Чирви зазвучав незвично лунко:

— Поверніться до мене, Толю.

— Ідіть ви всі на хер!

— Не треба лаятися, Толю. Просто поверніться і подивіться на мене. Нічого не треба говорити — тільки подивіться сюди, і все.

Спокійний тон подіяв на агресивного Гончаренка. Він знехотя, наче роблячи послугу зануді, повернувся на спину.

— Чого вам від мене…

— Не треба голосно розмовляти. Просто подивіться на мене. Ось так, — їхні очі зустрілися. — А тепер стежте за хрестиком, поки я рахуватиму до десяти. Коли скажу «десять», ви можете відповідати на мої запитання спокійно.

Рука ворухнула ланцюжок. Хрестик маятником гойднувся праворуч.

— Один, — хрестик ліворуч, — два, — праворуч, — три, — ліворуч, — чотири, — праворуч…

На відліку «п’ять» Гончаренко вже не зводив з хрестика очей. На відліку «сім» він сів, торс подався вперед. На відліку «десять» хрестик завмер, рука повільно опустилася. В очах Анатолія з’явився новий вираз. Він дивився перед собою, але точно нічого не бачив.

— Ви чуєте мене, Толю?

— Так, — його голос змінився, звучав, мов з глибокого колодязя.

— Добре. Хто ви?

— Мене звуть Толик Гончаренко.

— Добре, Толю. Тепер скажіть мені, що вас непокоїть.

— Він. Він повернувся.

— Говоріть, я слухаю. Хто він? Що йому треба?

І Анатолій Гончаренко заговорив.


Сторонній міг прийняти Ольгу за ненормальну: молода жінка в розстебнутому плащі стоїть на краю тротуару і махає руками, мов млин крилами. Нарешті одна машина загальмувала. З-під коліс бризнув брудний фонтанчик, плащ вкрився дрібними чорними цяточками. Ольга, не звертаючи уваги на зіпсований плащ, чого ніколи не допустила б раніше, рвонула передні дверцята і просто впала в салон.

Водій запитально подивися на дивну пасажирку. Ольга, в свою чергу, витріщилася на нього. Обоє мовчали.

— Ну, поїхали! — Ольга не витримала першою.

— Куди?

Вона махнула рукою кудись перед собою.

— Так діла не буде, красуне.

— Чого? Поїхали, швидше! Ну! — і враз до неї дійшло, чого домагається водій. — До лікарні треба!

— Я так і зрозумів! У Павловку?

— Чому? — Ользі ніколи було оцінювати жарт, вона назвала адресу.

Коли вони під’їхали, Ольга тицьнула, не дивлячись, якусь купюру і вистрибнула, з силою хряснувши дверцятами. Багато чи мало вона дала, зараз не мало значення. Важко дихаючи, вона забігла в приміщення і, стрибаючи через три сходинки, не чекаючи постійно зайнятого ліфта, останнім марш-ривком подолала шість сходових маршів. Їй щось кричали, та вона не поверталася і не стишувала бігу. Двері у відділення вона протаранила, тицьнулася було до кабінету завідувача, але там було зачинено. Біля дверей потрібної палати вона потрапила просто в обійми Фіделя Васильовича. Вона хотіла крикнути, та сильна долоня раптом міцно затиснула їй рота, а вільна рука лещатами стисла стан.

Майже відразу з палати визирнув Роман, кивком запрошуючи зайти. Лещата послабилися, долоня звільнила рота, і Ольгу заштовхнули всередину, двері за нею й за Фіделем одразу ж зачинили.

— Я знаю! Чоловіки, я все зрозуміла!

— Чудово. Тільки спочатку присядемо, дівчино.

Говорив з нею незнайомий, невисокий на зріст літній чоловік з нехарактерним для людей його віку хвостиком на потилиці. Ольга не знала його, їй хотілося поділитися відкриттям з Романом негайно, але психіатр, поклавши ззаду руки їй на плечі, змусив опуститися на табуретку.

Гончаренко сидів на ліжку, звісивши ноги, і нерозуміюче дивився на людей, що зібралися довкола нього. Ольга відчула: щось сталося. І пов’язано це з появою незнайомого старого.

— Ну, як? — у короткому запитанні Фіделя Васильовича вчувалася тривога.

— Оля могла все зіпсувати. Якби ти її не втримав…

— Що зіпсувати? Е-е, люди, що у вас тут діється? — Оля закрутила головою, переводячи погляд по черзі на кожного з чоловіків. — Я зрозуміла все!

— Дуже добре, — сивий незнайомець, судячи з усього, з якоїсь причини встиг стати головним у цій палаті і в цьому товаристві, говорив спокійно, дивився пронизливим поглядом. — Я сам хотів би знати все, та мені не дано. Не дивіться так на мене, жартую. Ви, як я розумію, Ольга Нечваль. Наш головний біль — ваша заслуга, правда?

— Ви… про що? Який біль?

— Заспокойтеся. Мене звуть Павло Степанович. І якби ви не допомогли витягти нашого пацієнта, — кивок у бік мовчазного Гончаренка, — з того світу, ми б усі не перезнайомилися, і проблеми, пов’язані з нічними кошмарами, нас би не поєднали.

— Це в Анатолія з дитинства! — Ольга не могла далі вислуховувати зовсім незрозумілі їй промови.

— Цілком правильно, — тон старого насторожив Ольгу, та зупинятися вона не хотіла, слова, звернені в першу чергу до художника, полилися з неї сумбурним потоком:

— У вас був вітчим. Я знайшла вашого класного керівника, сусідів. Думаю, вітчим тероризував вашу родину. Матір, сестру, вас. Як і що — подробиць не знаю. Тільки це сильно позначилось на дитячій психіці. І щось, пов’язане з дитинством, не дає спокою досі. Мати й сестра ваші вже пішли. Відчуваю, їхні смерті також пов’язані з тими обставинами. Колишня ваша сусідка тяжко хворіє, вона теж спілкувалася з вашим вітчимом. І відбувається щось, чого ніхто не може второпати, — вона перевела подих і запитала голосніше, нахилившись ближче до Анатолія: — Що це, Толю?

Замість нього знову заговорив Чирва:

— Ви молодець, Олю. Вітчим приходить до нього уві сні. Спочатку він не давав спати матері. За нею була сестра. Тепер — Толик. Але це набагато серйозніше за звичайні дитячі комплекси, страхи і травми. Це — не просто нічний кошмар.

І Роман, котрий чув, що говорив Гончаренко під гіпнозом, і Ольга, котрій вдалося розкопати важку історію його родини, і Фідель Васильович, який взагалі нічого не розумів, — усі в очікуванні подивилися на Чирву. Він повів далі:

— Знаємо ми ще далеко не все. Не хочу вас лякати, але якщо це те, про що я думаю, і ми не вживемо заходів, Анатолію насправді краще померти. Для загальної безпеки, і нашої з вами передовсім.

Тепер усі повернулися до художника. Він так само сидів, звісивши худі руки між коліньми і опустивши голову.

— Ми вже знаємо багато що, Толю. І решта того, що ви нам розкажете, не вийде за межі цієї палати. Ми хочемо врятувати не лише вас, себе, а й усіх, хто…

— Я вже намагався, — перебив Чирву Гончаренко. — Вдруге у вас нічого не вийде, — він підвів голову, очі недобре блиснули. — Я вже вбивав Його.


Історія була довгою, дивною, страшною і бридкою. Вона лякала саме тим, що викликала відразу. Всі четверо всотували в себе кожне слово Гончаренка, як звичайна людина намагається не пропустити нічого, що може розкрити чужий неприємний секрет. Так дивляться найбільш неприємні сцени з фільму жахів, заради яких, власне, фільм робили, яких усі чекали, аби опісля згадувати та переказувати таким самим любителям адреналіну. Тільки все, що вони чули, не було вигадкою кіношника. Це сталося насправді. Це триває.

— Сестра пам’ятала батька. Я — дуже невиразно: чоловік підкидає мене під стелю і щось вигукує. Лишилися тільки фотокартки. Тепер їх немає, куди поділися — поняття не маю. Мати казала — погубилися при переїздах. Чесно — нікого з нас у той час це не обходило.

Як Він з’явився спершу в житті матері, а потім і в їхньому, Анатолій теж не знав. Для чого такі речі дев’ятирічному пацанові? Потім розмов про Нього уникали. А Його ім’я витерли з пам’яті. Людина може забути те, чого не хоче пам’ятати. Так буває.

Мати просто привела його в гості. Він став заходити частіше, одного разу лишився. Минув ще час — і мати оголосила, що в них буде новий тато. Діти зраділи. Не тому, що в них з’явився батько. Той, хто усвідомив у реальному житті тільки слово «матір», а поняттям «батько» визначався дорослий дядько, котрий катає на каруселі твого сусіда Вітьку, не повністю може зрозуміти значення цього слова. Наталці з Толиком просто дуже подобалося бути в центрі уваги, як разом, так і окремо. І поважно кивати у відповідь на цікаві вигуки сусідів, маминих знайомих та приятелів у дворі: «У вас що, новий тато?» Спочатку новий тато приносив дітям морозиво, з ним і з мамою вони навіть ходили гуляти в парк. У нього виривалися фрази: «Ви, бісенята, повинні слухатися мене, як батька», та значення їм діти не надавали. Вони слухалися маму. Звичайно, вони будуть слухатися і нового тата. Що це означає, Наталка з Толею дізналися дуже скоро.

— У них щось відбувалося з матір’ю. Я якось почув, як Він вичитував їй на кухні. Щось вона не могла, щось у неї не виходило. Потім ми зрозуміли: Він ніколи не підвищує голос. А за три дні після сварки на кухні Він розбудив мене серед ночі…

Biн рвучко труснув Толика за плече. Хлопчина сів на ліжку, нічого не розуміючи. Він спокійно звелів винести сміття. «Візьми відро на кухні, пацан, і викинь всю погань у сміттєпровід. Відро помиєш. Погано помиєш — язиком долижеш. Воніща — спати не можна». Світло він не запалив, і тоді Толик вперше побачив, як світяться в темряві червоними вогниками його очі. Матір стояла в дверях їхньої спальні і щось говорила. Прокинулася на своєму ліжкові сестра, малими вони спали в одній кімнаті, а потім окремо спати боялися. «Для чого викидати зараз? Ніч же». «Не хочеш? Дивись сам». І діти побачили, як новий тато щось зробив з мамою, як виявилося пізніше — просто схопив за руку і потяг до спальні. А мама закричала, кричала ще довго за зачиненими дверима, і Толик, намочивши від несподіванки трусики, рюмсаючи вибіг за ними, молотив кулачками в зачинені зсередини двері. Двері відчинилися, Він стояв на порозі, десь за спиною схлипувала мама, і хлопчина почув спокійне запитання: «Хто винесе сміття?» Босоніж, в мокрих трусиках, з важким відром майбутній художник Анатолій Гончаренко вибіг на сходовий майданчик, а коли повернувся — вимив відро з порошком. Пекло почалося.

— Він не бив нас. Вірніше, вдарив один раз — я не хотів спустити в унітаз свою колекцію фантиків, чимось вона йому заважала. Вдарив, як б’ють мужчину, до крові. Сестру теж вдарив один раз — йому не сподобалося, що вона підспівувала дитячому хорові в якійсь передачі по телеку. Цього було досить. Ми зрозуміли: він може вдарити ще, і нам, дітям, знову буде боляче. Але приборкання на цьому не скінчилося. Поки ми остаточно не зрозуміли, що всі його накази треба виконувати правильно, вчасно і без помилок, Він ґвалтував матір. Зачиняв двері спальні, і ми затикали вуха, аби не чути криків з-за стіни. Вона могла б мовчки терпіти, як навчилася потім, але їй навмисне робили боляче. Діти мусили зрозуміти: за непокору покарають маму, а якщо вона зробить щось не так — дітям пустять кров. У неї на очах, як Він уже робив це одного разу.

Анатолій розповів, як Він примушував його щоранку стояти під холодним душем по п’ятнадцять хвилин, а сам дивився, аби хлопчисько не виходив з-під струменя. «Будеш мужиком, подлюга!» Після душу сам до болю розтирав Толика рушником і змушував ковтнути самогону. Один ковток, більше не давав. «Рано тобі ще, сопля, звикати. Для здоров'я достатньо». Розповів, як його змушували вчити напам’ять абзаци з підручників з математики, пізніше — фізики, хімії, і якщо хлопчина, Боже борони, збивався, — мати вночі кричала від болю. Коли Він повертався ввечері з роботи, зазвичай оточений горілчаними випарами, Толик мусив знімати з нього взуття. Пізніше, після вечері, Він слухав зміст телепередач, котрі йшли вдень. «Вечірню казку» вони з сестрою дивилися з примусу: «Ось програма для дітей!» Після телевізор їм заборонили.

— Він вимагав, аби всі питали в нього дозволу сходити в туалет чи прийняти ванну. Снідати й вечеряти родина мусила в один і той самий час. Обід Він брав з собою на роботу. Ми мусили дивитися футбол, хокей, інші спортивні програми і вболівати разом з ним.

Гончаренко розповів, що їм з сестрою заборонялося ходити на шкільні ранки та вечори. Наталка не поїхала разом з класом на екскурсію в Ленінград. «Учителям-сволоті грошей зібрати треба. Хрін від мене що отримають!» Мама зобов’язана була щосуботи приймати його друзів, і вони, коли з сім’ями, коли — без, з обіду до пізнього вечора сиділи за столом і, випивши, співали хором. Він навчив їхню матір гнати самогон, і вона раз на тиждень займалася цим виробництвом. Інколи в неділю він вимагав культурної програми, і всі четверо в обов’язковому порядку крокували в кіно, на перший-ліпший фільм у найближчому кінотеатрі. Якщо Він сильно напивався — таке теж траплялося часто — Толика чи Наталку будили серед ночі, і вони спросоння читали вірші, співали, розповідали табличку множення. Квартиру родина мусила утримувати в ідеальній чистоті, хоча сам новий тато чепуруном не був.

— Вигнати його чи втекти мати просто боялася. Він домігся свого: за шість років ми так звикли жити з відчуттям страху і підкорятися його самодурським наказам, що іншого життя просто не уявляли. Я не маю поняття ні про те, де зустріла його мама, ні про те, де він працював увесь цей час, а тим більше про те, яке майбутнє на нас чекало. Якось мати проговррилася, що не може так більше жити і готова на все, але якщо вона таки ризикне зробити щось із собою, це буде непокорою. І постраждаємо ми з сестрою. Ночами ми ховалися під свої ковдри і лежали, згорнувшись клубками. Коліна — до грудей, голову в плечі. Ми почали мало розмовляти. Ні, Він не забороняв нам. Просто страх володів нами настільки, що ми не хотіли, аби Він чув зайвий звук. А потім…

Потім сестра підросла. Їй виповнилося шістнадцять, і вона навіть в нашому пеклі примудрилася стати вродливим дівчам. Само собою, з подругами Наталка спілкувалася мало, у неї розвинулася купа комплексів і все таке інше. Відбулося те, про що написано сотні книжок та наукових статей. Він почав дивитися на Наталку як на жінку.

— Мама зрозуміла це першою — і їй стало страшно. З тим, як ми жили досі, вона, я вже казав, примирилася. Гірше — звикла, останні рік-півтора навіть не виникало суперечок та скандалів, не чутно було криків з їхньої спальні. Йому таки вдалося убити в нас усі людські почуття та емоції. Але одного разу Він заходив до ванної, коли Наталка виходила після душу. Я помітив — Він чатував на неї і на якусь частку секунди загородив їй вихід. Збоку це виглядало звичайним випадком, яких повно у квартирі, де живе багато людей. Нема нічого дивного: двоє людей зіткнулися в дверях. Одначе мати, жінка, зрозуміла все миттю. Сестра теж відчула, що в її — і наше теж — життя прийшов новий страх.

Дорослу дівчину Він обмежував у свободі. На дискотеки вона майже не ходила: «Нема чого задницею перед пацанвою крутити». Кіно, театри, концерти, кафе в компанії з подружками теж були рідкісним задоволенням. А ховатися в межах квартири ніде. За негласною домовленістю з матір’ю ні вона, ні Толик старалися не полишати сестру з Ним саму. І все ж таки приставання ставали дедалі частішими і відвертішими. Наталі все рідше і рідше вдавалося пройти повз вітчима, аби не торкнутися його стегном чи грудьми.

Розв’язка наближалася стрімко. Ні сіло ні впало йому припекло відсвяткувати Міжнародний жіночий день. Зрозуміло, запросити в гості своїх друзів. Матері раненько велено йти на базар з величезним списком покупок. Мати намагалася переконати Його, що святкового ранку все дорого і не проштовхатися, але, звичайно, Йому на це було плювати. Толик отримав наказ витрусити всі килимки. Наталка повинна зайнятися генеральним прибиранням квартири. Отже, у квартирі вони залишалися вдвох.

Пізніше Анатолій Гончаренко не зміг чітко пояснити, що примусило його, вибивши пилюку з двох килимків, кинути це заняття і поспішити додому. Вітчим не подумав навіть, що хлопчисько, теж невідомо для чого, може прихопити з собою ключі від квартири. Тому зсередини не поставив замок на фіксатор. Толик повернув ключ у замку і зайшов. Саме вчасно.

— Він так захопився своєю справою, що не почув, як відчинилися двері. В кімнаті приглушено скрикувала Наталка, глухо бурчав чоловік, щось рухалося й падало. Несподівано Він голосно скрикнув, так кричать, коли боляче. Я слабко усвідомлював, що відбувається, діяв автоматично. На кухні схопив ножа і увірвався до кімнати. Щось горлав, зараз не пригадаю, та й тоді не дуже добре пам’ятав.

Нічого не сталося. Наталка потім розповідала, що Він підійшов до неї ззаду і стиснув руками груди. Вона рвонулася, Він повернув її до себе, навіть не намагався цілувати — для чого? — і міцно притиснув. Наталка відчула, як він збуджений, одначе вирватися не могла, не могла й кричати. І тільки коли впевнена рука задерла на ній халатик і посунула між стегон, вона закричала. Нігті дряпонули обличчя, тільки це не допомогло — вітчим уперто домагався свого. Щось підказало дівчині: «Розслабся!» Вона обм’якла, чоловіка це порадувало — і тоді Наталі вдалося вкусити його за плече. Зуби прокусили тканину білої бавовняної футболки з написом «Спорт», поранили до крові. Він не чекав атаки, але жертву не відпустив. Навряд чи поява хлопчиська з примітивним кухонним ножем могла Його злякати. Скоріше за все, ця перша відкрита спроба опору змусила вітчима знітитися. Він відштовхнув дівчину — вона не втрималася на ногах і незграбно впала на диван, — на мить скелею навис над Толиком, домігся, що хлопчисько відведе очі, легенько вдарив по руці, вибиваючи ніж, підхопив його, покрутив у руці. «Ну-ну, дітки». І облишив їх.

— Вночі за стіною кричала і стогнала матір. Ми, звичайно, нічого їй не сказали. Але точно знали — Він не заспокоїться і доможеться свого. Ось тільки випадок, який підсвідомо примусив мене взяти ніж, розбудив десь усередині зовсім нові почуття. І десь через тиждень я усвідомив: Його треба вбити, і зробити це повинен саме я.

Анатолій розповів, як намагався не дати вистигнути цьому відчуттю, як підігрівав його у собі, немов печерна людина вогонь. Хлопчиськові в чотирнадцять не просто вбити ножем. Натиснути на гашетку — теж, та й зброї в домі не тримали. Що лишається? Збити машиною, зіштовхнути з мосту, кинути цеглину на голову, зурочити, — безглуздо й смішно, самі розумієте. Отруїти?

Четвірка слухачів, повіривши в історію з вітчимом, анітрохи не сумнівалася в правдивості маленького детективу, що його розповів художник. Хлопчиськові ніхто не дасть отрути в аптеці. І Толик захоплюється хімією, записується до шкільного хімгуртка, і вчителька хімії, не дуже розбещена жвавим інтересом учнів до свого предмета, робить Гончаренка улюбленцем. Дуже скоро йому довіряють мити пробірки, а згодом попереджають, які баночки не можна чіпати. Знань, мало не силоміць втиснутих у голову, Толикові вистачає для того, аби зупинити свій вибір на сірчаній кислоті. Ще трошки часу — і старанного любителя предмета «хімія» практично не контролюють. Звичайно, в пересічній шкільній лабораторії отрутохімікатів дуже мало, та й ці повинні бути під суворим контролем, але ж «чепе» сто років не було, і Толикові вдається викрасти — інакше не скажеш! — ту кількість сірчаної кислоти, яка може вбити людину. Брав більше, аби напевне. До того ж Гончаренко знав, як зробити зникнення кислоти непомітним.

Наступний крок: отрути треба додати в самогон. Вітчим, особливо останнім часом, часто повертався в середній стадії сп’яніння. Пляшка завжди стояла на видному місці, і три чарки за вечерею були нормою. Пляшка не обов’язково мусила бути повною, почата Його здивувати не могла…

Анатолій розповів, як здригнулися мати й сестра від Його крику. Сам хлопчина, хоча й чекав на щось подібне, теж спершу злякався. Вітчим роззявив рота, схопився за горло і впав разом з табуреткою. Матір кинулася було до нього, та щось її зупинило. Так і стояла вся сім’я, дивлячись, як хрипить і корчиться на кухонній підлозі їхній мучитель. І хоча дозу Толик влив щедру, а вітчим ковтнув від душі, його за бажання можна було врятувати. Але мама й діти, не змовляючись, повернулися, вийшли, вдяглися і близько години гуляли біля будинку, навіть заводили розмови з сусідами. Коли вони наважилися повернутися, він не дихав.

— Ми діяли швидко й дружно. Мама з сестрою помили всі тарілки, окрім його. Я викинув на смітник пляшку з рештками отрути. З трилітрового бутля ми націдили в порожню пляшку — їх було повно на кухні, — самогону, так, аби наповнити на третину. Склянку, з якої він пив, обережно і старанно помили, потім сполоснули його смердючою рідиною, поклали на стіл так, аби створити картину — Він налив, випив, впустив склянку і впав. А після викликали «швидку».

Отруєння самогоном сумнівів не викликало ані в лікарів, ані в міліції. Розслідування як такого не вели, для форми опитали сусідів: як, мовляв, жили ваші сусіди? І не знайшли криміналу. Гонять всяку гидоту, ось і догралися. Таке всюди й кругом. На похорон народу зійшлося небагато, дивуватися цьому не випадало. Мати й діти смерть не обговорювали, і взагалі, відбувши належні дев’ятини і сороковини, мама почала клопоти по обміну. Жити в цій квартирі вони більше не могли.

— Ви всі бачили, що робилося зі мною. Почалося це у мами, десь років за три після того, як Його закопали. Вона раптом перестала спати, почала кричати ночами. Ми з сестрою довго не могли добитися від неї пояснень. Врешті-решт вона втомлено сказала: «Він повернувся. І в спокої нас не залишить». Чим закінчилося все — ви, думаю, знаєте. Мати пішла з дому, її знайшли в Голосіївському лісі. В кишені пальта була записка, зміст котрої зрозуміли лише ми з сестрою: «Він повернувся. Він кличе до себе. Синку, Він усе знає». Міліції я нічого не пояснював, косив під дурника. Самогубство явне, інші версії відміталися. Через шість років я залишився без сестри.

Наталка так і не вийшла заміж. Молоді люди звертали на гарну дівчину увагу, та вона тримала дистанцію. Вітчим все ж таки залишив про себе пам’ятку: Наталка остерігалась чоловіків. Звичайно, якби вона розповіла свою історію, обов’язково знайшлася б людина, котра повелася б з нею делікатно і, можливо, зняла б з неї злі чари. Але вона, як і брат, берегла таємниці свого дитинства. Особливого ставлення до себе Наталя не чекала. На людях намагалася видаватися звичайним дівчиськом. Тому й поїхала в компанії на дачу до подружки святкувати день народження.

— Наталка і раніше говорила про дивні сни. З матір’ю відбувалося те ж саме. Тільки сестра намагалася боротися, компанії стали добрим засобом: вони відволікали її. Що сталося того вечора, не ясно й досі. З хлопцем, якого звинувачували в усьому і справді ледь не посадили, я спілкувався. Нормальний чоловік, розгублений і переляканий цією історією. Всі трохи випили, танцювали. Хлопець сам не розумів, що на нього найшло. Так, вони танцювали повільний танок. Так, у нього в довбешці шуміло від випитого і він щось там собі уявив. Притиснулася вона до нього якось по-особливому, чи щось там ще… На кухні він спробував Наталку поцілувати і наче сильно притиснув їй руку, сказав якісь різкі слова — сцена на кухні випала з пам’яті, хоча сам хлопець твердить, а свідки підтверджують: п’яним він не був. Коротше, вона психанула, вирвалася, вибігла з будинку просто боса. Вранці її виловили з озера. Він усе ж таки добрався й до Наталки.

До Анатолія Він прийшов уночі через три роки після самогубства сестри. Гончаренко тримався довше за всіх. Навіть домігся того, що Він на якийсь час лишав його в спокої. Та потім жити стало зовсім нестерпно. Допомагало снодійне, горілка діяла краще. Тільки так, забувшись та відключившись, Анатолій міг спати й набиратися сил.

— Потім я втомився. Що далі — ви знаєте. Мені не ясно тільки одне: як я примудрився не відкинути копита?


Поки художник говорив, за вікном стемніло. Набридлий усім дощ, що нагадував удень про себе лише противними дрібними бризками, під вечір посилився, і краплі ритмічно барабанили по бляшаному підвіконню. Гончаренко полегшено зітхнув, відкинувся на подушку і заплющив очі. Так поводиться людина, котра донесла до місця призначення важкий непотрібний вантаж. Запанувала тиша, дріб крапель звучав якось моторошно і змушував Ольгу здригатися. Нерви.

Чирва обвів поглядом всю компанію, зупинився на Фіделеві Васильовичу:

— Сьогодні дайте йому снодійне. Я ще не готовий прийняти остаточне рішення.

— Яке?

— Не треба питати. Те, що ми з вами щойно почули, верхівка айсберга. І ви не зовсім усвідомили, з чим ми будемо мати справу… Хоча — чому «будемо»? Справжній кошмар уже починається. Залишімо цю кімнату.

Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ

Ольга Нечваль уперше за весь час, що жила в новій квартирі, запросила до себе чоловіка.

Річ навіть не в тім, що вона забула парасольку, а на вулиці лило зовсім не по-березневому. Ольга могла просто дозволити Романові Ващенку підвезти себе додому, останнім часом він надавав їй такі послуги щоразу, коли вона приходила в лікарню, — адже вона зазвичай з’являлася наприкінці робочого дня. Цей дивний старий… Ользі він чимось не подобався, і водночас вона відчувала за ним незрозумілу силу. Вже з перших хвилин спілкування Ольга зрозуміла, що з’явився лідер. А ще ця розмова… Радше не розмова, монолог, говорив він сам, коли вони вийшли з палати Анатолія і зачинилися в кабінеті Фіделя.

— Значить, так, шановні панове. Для вашої ж безпеки — про те, що ми сьогодні почули, не повинен знати ніхто. Передусім це стосується, — його вказівний палець націлився на Ольгу. — Тільки-но наш пацієнт перестане бачити свої сни, можете писати ваші статті, хоча це й не бажано. Вибачте, що говорю загадками. Сподіваюся завтра пояснити вам усе, і певен — ви мене зрозумієте. Повторюю: в небезпеці не лише Анатолій, а й усі ми. Повторюватися в цьому випадку я не боюся. Ромо, запитання є?

Ольга могла побитися об заклад на око, що психіатр хотів поставити купу запитань. І все ж таки Роман промовчав.

— Якщо ви довіряєте йому, — тепер палець витягнувся в бік Романа, — то прошу вас повірити й мені. Тим паче, що привів мене сюди саме він. Завтра обіцяю розставити все на свої місця. А тепер прошу відпустити мене додому. Треба негайно почати роботу.

З усього, що Ольга почула за весь нинішній день, вона зробила один висновок: їй чомусь страшно. Нічого дивного, що вона кивнула у відповідь на пропозицію Романа: «Тебе провести?» Логічно в цій ситуації запропонувати тому, хто проводить, зайти.

— Вибач, у мене не зовсім порядок…

— Я все зрозумію. Ти ж не готувалася до гостей…

Навряд чи лікар-психіатр, котрий знімає в передпокої туфлі, знає, що вона взагалі нечасто приймає гостей. Сухова, ще пара самотніх подружок…

— А тут затишно.

— Це тому, що квартирка маленька, так здається. Давай кави поп’ємо?

— За кермом — тільки кава.

Ользі хотілося швидше спровадити гостя — і в той самий час вона боялася лишитися сама. Саме сьогодні, в день, коли вона знову побачила щурів. Цікаво, хто гірший: пацюки чи мужики? Чор-рт, досить про пацюків! До речі, дівчино, у вас гість. Мужчина.

— Слухай, — вона сторожко заглянула в кімнату, де Роман, умостившись на софі, байдуже гортав старий номер «Наталі». — Може, тебе погодувати?

— Цікава й свіжа думка. Знавці від такого запитання телеглядача точно опухли б і віддали б йому приз. А чим мене можна погодувати?

Ольга звикла до постійних Романових жартів. Але зараз — чи їй так лише здається? — він намагався жартувати. Теж гнав від себе дурні думки та погані передчуття.

— Сосиски та яєчня. Є ще солоні огірки.

— Коли ти наступного разу запросиш мене на вечерю, буде картопля з відбивними і салат зі свіжих тепличних овочів. Плюс трішки алкоголю. А так — піде яєчня з сосисками, особливо придадуться солоні огірки.

Ольга посміхнулася кутиком рота і пішла до плити. Готувати вечерю мужчині. Хто б подумав. Після всього… Сухова, наприклад, не готує з принципу. Ні, вона вміє, тільки примушує кавалерів стояти біля плити. «Годувати жінку — чоловічий о-бов’-я-зок! Ясно тобі?» Невідомо чому Ользі раптом стало соромно за журнал «Наталі». Само собою, чтиво такої собі незалежної дами, а по суті — Синьої Панчохи. Так-так, і нема чого зуби скалити, товаришко Сухова! Він лікар, психіатр, між іншим, і йому точно буде про що подумати. Діагноз сам проситься…

— Ти з ким розмовляєш?

Ольга здригнулася, почувши його голос за спиною. Вона справді звикла мислити вголос, а зараз забуватися не можна, дорогенька. Добре, хоч рум’янець можна пояснити жаром від плити.

— З яєчнею. Аби краще смажилася.

— Здорово! А можна, я побалакаю з сосисками?

— Візьми краще тарілки. Отам, ага. Хліба наріж…

— Доброго вечора, шановний хлібе! Дозвольте порізати вас ось цим шановним ножем!

Роман блазнював у цю хвилину так невимушено, що Ольга засміялася. Досвід спілкування з людьми, що є в кожного журналіста-практика, підказував: вона помилилася з висновками — зараз він клеїть дурня дуже природно, не стараючись навмисне для неї і не бажаючи насмішити. Він відволікає від поганих думок перш за все себе. Так поводяться люди, котрим непросто живеться. І чомусь загалом така поведінка властива переважно чоловікам. Останнім часом Ольга ставала самокритичною і більш прискіпливою до самої себе. Тому твердо могла сказати: з усіх почуттів, які померли в ній, почуття гумору не постраждало. З тієї простої причини, що ніколи не народжувалося.

— Ножичок, до твого відома, тупий.

— Весь у хазяйку.

— Це як подивитися. Якщо в мене, чоловіка, бракує інтелекту користуватися даним знаряддям уміло, значить, у господині цього колючо-ріжучого предмета інтелект, коли можна так висловитися, гостріший. У мене є пацієнтка, негарна жінка…

— Негарних жінок не буває.

— Буває мало горілки, знаю. У тієї все обличчя в прищиках, щось з обміном речовин плюс, сама розумієш, відсутність сексу. Ненормально довгий ніс і косить праве око — в дитинстві це могли виправити, але батькам чомусь не спало на думку. Найсмішніше — її дядько банкір і лікує племінницю, не шкодуючи грошей. Отже, поки що я мало не єдиний лікар, котрому вдалося хоч якось допомогти цій дамі. Вибач, я не хвалько, просто пояснюю. Куди хліб?

— Сюди, — вона подала пластмасову тацю у червоний горошок. — Для чого так багато, ти, я бачу, захопився… Давай, хвалися.

— Ага! У нещасної була жахлива депресія. І я змусив її повірити в те, що вона вродлива по-своєму. Що таких жінок у світі дуже мало. Дав їй трошки тестів, брошурки різні. Так що предмет нашої дискусії, — Роман покрутив у руці ножа, — по-своєму гострий.

— Психіатр йому не потрібен.

— А мужчина не завадить. В руках цю грозу хліба тримає чоловік — і водночас психіатр. Кухонним причандалам, як бачиш, лікар не завадить.

Ольга критично оглянула стіл. Негусто, так. Зате — красиві тарілки. Зазвичай, гарний посуд відволікає увагу, а їсти з красивого Ольга любила і так званим повсякденним посудом намагалася не користуватися навіть для себе. Вона спритно — давно не годувала мужчину! — розклала яєчню по тарілках, витягла з банки обіцяні огірки, поставила в центр стола таріль, на якій зручно себе почували паруючі сосиски, прилаштувала тацю з хлібом, виставила кетчуп і гірчицю. Виделки… Ножі? Так. Ножі, все ж таки гість у хаті. Що ще?

— Не думала, що буду вечеряти не сама. Спиртного немає.

— Все одно я за кермом. Наступного разу.

Знову «наступний раз». Ольга починала побоюватися лікаря-психіатра. Набивається в гості, це точно. Що він подумав, цікаво? Не буде тобі «наступного разу», шановний, думати забудь. Сьогодні вийшло випадково, вона втратила звичну обережність — без того скільки всього сталося за день! Роман якось дивно дивився чи їй здалося? Ні, навряд чи людина з його досвідом двічі за півгодини нагадає про «наступний раз». Ясно, чекає від неї реакції.

— Серветки потрібні. Вони в кімнаті.

— Куди ж без них! — Роман знову блазнював.

Звичайно Ольга користувалася нічником, велике світло вмикала не часто. Але зараз їй хотілося швидше дістати з серванта чортові серветки, швидше згодувати несподіваному гостеві легку вечерю і швидше зачинити за ним двері. До чоловіків у своєму житті вона поки що не готова, і невідомо ще, скільки триватиме оце «поки що». Її рука звичним жестом ковзнула по стіні, палець торкнувся кнопки вимикача…

…На письмовому столі, просто на клавіатурі комп’ютера, сидів великий сірий щурисько і мив мордочку передніми лапками. Світло не злякало його, він просто перервав свою процедуру і очиці-намистинки зустрілися з поглядом Ольги…

Почувши пронизливий крик, Роман скочив з табуретки, мало не перевернувши стола. Ольга сама опинилася в нього в обіймах, вигукувала щось незрозуміле і тицяла пальцем у бік кімнати. Нічого особливого Роман не побачив. Все, як було. Гарнітур, софа, стіл, комп’ютер на ньому.

— Що? — він сильно труснув її за плечі. — Ну, що сталося?

Ольга притиснулася до нього так міцно, як могла.

— Не йди! Не йди сьогодні! Мені страшно, страшно, страшно!

Його рука погладила її волосся. Її рука лягла йому на потилицю. І, всупереч усякій логіці, всупереч усім правилам та умовностям, Ольга знайшла своїми губами його губи, які відповіли на поцілунок, спочатку несміливий, розвідувальний, потім — справжній, гарячий та довгий поцілунок жінки, якій давно хотілося фізичного кохання.

…Вже його язик подорожував по її піднебінню… Вже руки ковзнули під светр, пальці штурмували застібку ліфчика…

Вже вона скинула з нього піджак, а тепер боролася з ременем на штанях…

Почалося все, як у квапливих підлітків. Він опам’ятався першим, завмер, потім повів далі вже у темпі дорослого мужчини, котрий знає, чого хоче, і вимагає від жінки того ж самого. Вона прийняла його умови, якийсь час рухаючись чисто механічно, підтримуючи партнера. Але потім в ній прокинулося щось давно призабуте — і тепер ритм задавала вона, то розпалюючи чоловіка, то стримуючи його. Він щось шепотів їй на вухо, вона ж скрикувала, з кожним його рухом голосніше та голосніше. Все ж таки вона не прогадала, він досяг свого піку раніше, намагався створити ілюзію продовження, але вона знала — більше зараз нічого не буде, та це не важливо — їй не досить, та вона мужчину не відпустить, поки не підкорить своєї вершини, адже вона дуже довго сиділа біля підніжжя, чекала, чекала, тепер недовго, тепер трошки лишилося, тільки хай… хай він полежить зверху, ось так, так… І поцілує… так… так… ще… ще… О-о-ох!


— Якось одразу це сталося. Чи дурною була, не помічала нічого. Чи… не знаю. Коротше, виявилася не готовою. Повернулася додому, а вони в спальні. Навіть не на ліжку, на підлозі. Дівуля повністю гола, а цей красунчик тільки штани спустив. Так захопилися, що не чули нічого. А потім ця дурепа репетувала, наче ріжуть її. Знаєш, я отак стояла в дверях, слова сказати не могла. Коли вони мене побачили — німа сцена, куди там Гоголю та його «Ревізору». Дівка горлати перестала, в куточок відповзла. Чоловік піднявся діловито, штани підтягнув — і з такою посмішкою: «Олечко, не треба скандалів». Козел!

Ольга говорила напівголосно. Рука Романа машинально пестила її волосся. Вони курили в ліжку, чого Ольга собі в цій квартирі не дозволила жодного разу, тому попросила його прочинити балкон, аби дим на застоювався попід стелею. З вулиці проникла березнева вогкість, що дало їм привід краще вкритися і тісніше притулитися одне до одного. Роман не перебивав її, мовчки курив цигарку за цигаркою, розуміючи, як необхідно зараз жінці вихлюпнути душу.

— Не пам’ятаю, що тоді кричала і взагалі робила. Прийшла до тями — ні дівки, ані чоловіка, дзеркало розтрощене, стільці перекинуті, подушки на підлозі. Вранці з’явився. На що розраховував — не ясно, тільки квіти приніс і шампанське. Вже потім, коли до суду дійшло, він довідки тицяв, мовляв, я завдала йому серйозних травм. А я по голові пляшкою не влучила, він рукою встиг закритися. Ну, вигнала його з кухонним ножем у руці. Дряпнула кудись. Словом, розвелися зі скандалом. Квартира його була. Поділ майна… Мені плювати, адвокати все чіплялися: боріться, боріться, він вас жебрачкою лишить…

Ольга замовкла, збираючись з думками. Роман сприйняв мовчання по-своєму, рука ковзнула вниз, до стегна, та вона зупинила його, легенько стисла своєю рукою кисть чоловіка.

— Знаєш, коли все скінчилося, я навіть розгубилася. Одружилися з любові, жили нормально, раптом, як грім з неба, — зрада, розлучення, «боріться, боріться», — і все, війні кінець. Тільки тоді дійшло, що витратила всі сили. Собою не займалася, роботу занедбала, а я, між іншим, в корпункті «Комсомолки» працювала. Тобі важко зрозуміти, як це, коли довкола — порожнеча. А порожнечу в нас заповнюють лише одним способом, розумнішого за горілку народ нічого не придумав. Спершу на мене крізь пальці дивилися, особиста драма в жінки. Потім набридло: баба бухає, як вантажник, геть некерованою стала. Коротше, попросили мене з роботи. Ну, тут я вже пішла в рознос! — Ольга підвелася на лікті. — Жінки швидше спиваються. Без роботи не сиділа, допомагали знайомі, перебивалася гонорарами якось. Мене жаліли тихцем, це помітно було, тільки від цього було часом ще гірше… Є категорія людей, котрих жалість принижує… Як я ще рік протрималася, сама не знаю. Спочатку ще в компанії запрошували, з мужиками знайомили, поряд з деякими прокидалася вранці, гидко — і знову рятівні сто грамів. Навчилася похмелятися, по кілька днів могла з дому не виходити. І мене потроху перестали в гості кликати. На той час я до глюків допивалася, опустилась остаточно, гроші позичала в подруг. Якось навіть на вулиці мене наряд підібрав і до витверезника завіз. І що найгидкіше — жаліли всі, розумієш? Хоч би раз хто висварив, по щоках надавав. А жалість їхня тут була ні до чого. Подай цигарку.

Роман прикурив сам, підніс вогник Ользі. Кришталева попільничка стояла на підлозі, він для зручності поставив її собі на груди, поверх ковдри.

— Знаєш, що врятувало? Гроші скінчилися. Зовсім. У борг давати теж перестали. Роботи немає. Відлежалася я, скільки могла, потім подзвонила Суховій, подружка в мене є, борець за права і свободи жінок. Та відразу змикитила, що до чого, прикотила з пляшкою вина, глянула на мене і каже: «Ось що, подруго. Без діла сидиш — катай зі мною. Сестра на дачі загинається, до-по-мо-же-мо. О’кей?». Мені тоді по барабану все було, куди завгодно. З сільським господарством у мене завжди не виходило, а тут пробило — обстановку треба поміняти. Сиділи ми в Бучі тиждень. Спиртного не пили, з ранку в городі, після обіду — консервуємо. Огірки, помідори, перець, салати різні. Коли повернулися, Сухова у мене тут ще два тижні жила. Пізніше привела до себе в редакцію, влаштувала. Наче так і треба. Не жаліла, не втішала, моралі не читала. Тепер так і живу. Ти ось прийшов…

Роман засвітив нічник, аби переконатися — жінка, що лежить поруч з ним, сумно посміхається.

— Я не піду.

— Не знаю, чи готова я до цього, Ромо. Якщо попрошу сьогодні піти — образишся?

— Ні, звичайно, ні. Тільки не думаю, що ти захочеш лишитися сама.

Ольга здригнулася. Вже вдруге за сьогоднішній день вона бачила щурів.

— Нема ж нічого, ми дивилися.

— Я розумію. Все одно я бачила цю тварюку. Раніше такого не було. Боялася — і все.

— Звідки це?

— З дитинства, — Ольга забрала рукою волосся з лоба. — Ми жили в селі у бабусі щоліта. В хаті був льох. Аби дітлахи туди не лазили і не били банки з варенням та консервацією, бабуся лякала пацюками. Великими, сірими, гострозубими, що їдять неслухняних дітей. Зазвичай лякають Бабаями, Буками, Бабою Ягою, всякою іншою нечистю. Нас — щурами. «Не будеш слухатися — вилізе пацюк з погреба і затягне у свою нору. Там уже багацько неслухняних діточок». Я почала боятися льохів і щурів. Особливо після того, як одна з цих тварюк попалася в капкан і її кинули котові. Бридка здохла тварина, ще й котяра виваляв здобич у пилюці. З того часу, якщо мені погано, з’являються щурі. Уві сні, як правило. Чи просто в дурних думках.

— Ти впевнена, що сьогодні тобі не здалося?

Ольга хотіла кивнути, але, подумавши, знизала плечима. Наступної миті знову прийшов незрозумілий страх, вона прибрала попільничку різким рухом, ледь не розсипавши недопалки, і притулилась до Романа. Коли він почав пестити її, відчула — страх відступає. Примусь себе не думати про щурів, зроби це! Вона відповіла на його пестощі, все забулося. На якийсь час.


У себе вдома за робочим столом Павло Степанович Чирва нарешті додивився на дисплеї останню потрібну йому інформацію, вимкнув Інтернет, заплющив очі і відкинувся на спинку крісла на коліщатках.

Четверта година ночі. Він спілкувався з колегами по ІСК та електронній пошті більше як п’ять годин. Всотав у себе величезну кількість текстів, списав десятки аркушів паперу, роблячи потрібні нотатки і малюючи йому одному зрозумілі схеми та графіки. Тепер він закінчив роботу і підбивав підсумки.

— О, Господи!

Це був основний висновок, та разом з тим — полегшене зітхання. Висновок приблизно такий, якого Чирва чекав і боявся. Але, отримавши очікуваний моторошний результат, він водночас з’ясував для себе вихід, спосіб боротьби з тією силою, про яку виводив безліч теорій і з якою прагнув зіткнутися на практиці особисто. Для того, щоб перемогти.

Поки що між ним і ворогом лежить Нейтральна територія.


— Я вам усе поясню трохи згодом, а тепер залишіть нас самих.

Фіделю Васильовичу дивний старий починав діяти на нерви. І викликати застереження. Припустімо, він за пару годин зробив роботу, з котрою впорається далеко не кожен. Виявити досить дивну хворобу у звичайного, на перший погляд, алкаша, та ще й за допомогою гіпнозу — вміти треба, нічого не скажеш. Ось тільки де гарантія, що свої не зовсім безпечні для довколишніх знання він не спрямує на них самих? Можливо, дурні статті про зомбування мають під собою реальне підґрунтя… Мало що: візьме та й примусить колись задницю йому підтирати. І потім, надто розкомандувався тут, у його відділенні, цей Чирва.

Наступної хвилини Павло Степанович подав репліку, від якої Фіделя схопили дрижаки: думки старий читає, чи що?

— Не треба сердитися на мене, Фіделю Васильовичу. Я просто намагаюся вжити застережних заходів, суть яких поясню — спробую пояснити — трохи згодом. А поки що — дуже вас прошу…

Завідувач стенув плечима і зачинив за собою двері. Чирва вмостився на ліжку поруч з Гончаренком, поставив на коліна невеличкий чорний кейс.

— Толю, ви хочете прогнати Його назавжди?

— Вбити? — після вчорашньої сповіді Гончаренко почував себе ще кволішим, ніж був досі, та від колишньої агресії не лишилося й сліду: він говорив неголосно, ковтаючи закінчення слів і обходячись короткими фразами.

— Ні, вбити не вийде. Позбутися — можна. Ну, то що ми вирішуємо?

Замість відповіді Гончаренко кивнув.

— Добре. Є дуже простий рецепт: страх треба намалювати. Не дивіться на мене, як на ідіота. Намалювати декілька разів. Дітей лякають Бабаєм. Ніхто його не бачив, але одного разу я попросив чотирьох дітлахів намалювати свого Бабая. Зрозуміло, кожен прагнув зобразити страховисько. В результаті вийшло чотири карикатури. Уже в четвертому варіанті у намальованих монстрів з’являлися величезні вуха, роги, носи, патли, вони ставали беззубими, однорукими, їх кололи списами рицарі в шоломах чи розстрілювали з автоматів десантники в камуфляжі. Так був покараний жахливий Бабай, — клацнувши замками кейса, Чирва витягнув стосик білих стандартних аркушів, олівці та капілярні ручки. — Завдання своє ви, думаю, зрозуміли. Намалюйте Його, яким уявляєте. Просто малюйте портрети, ні про що не думайте.

Погляд художника висловлював недовіру.

— Ви серйозно?

— Таким серйозним я не був уже давно, юначе. А тепер — уже не прохання, а наказ: нікому, ні-ко-му, навіть мені малюнки не показуйте. Краще за все їх спалити над унітазом. Не хочу нічого пояснювати, просто ви намалюєте зброю, безпечну для вас, але смертельно, — Чирва підняв палець, — смертельно небезпечну для всіх, хто зможе за будь-яких обставин побачити ці малюнки. Я вас залишаю — наші друзі чекають пояснень.


Збоку ця четвірка дорослих людей нагадувала дітей, захоплених грою в партизанів. Двері кабінету зачинені зсередини, для чогось завішена фіранка. Вся компанія за столом, наче при обговоренні чергової військової операції. Приміром, знищення складу з боєприпасами.

— У те, що я вам зараз скажу, повірити звичайній людині важко, — Чирва говорив повільно, намагаючись висловлювати свої думки в максимально доступній формі. — Навіть історія нашого пацієнта може бути пояснена з медичної точки зору: людині, котра отримала в дитинстві тяжку психічну травму, сняться кошмари. Але — якщо цей кошмар не зупинити тепер, він стане кошмаром для всіх. Для вас, Ромо, і для вас, Олю, і себе я не виключаю. Адже всі ми чогось боялися в дитинстві, і ті страхи виросли разом з нами.

Ольга знову побачила пацюків, цього разу — у своїй уяві, але що заважає бридкій тварюці виповзти зараз з-під шафи, з-за тумбочки, звалитися зі стелі… Дивний старий має рацію, тут не до суперечок.

— Отже, почнемо від початку, — Чирва явно починав захоплюватися. Та не настільки, аби не розуміти — перед ним звичайні собі люди, з якими треба говорити зрозумілою мовою. — Не стомлюватиму вас специфічними термінами, довгими лекціями та аналізом тих матеріалів, які й привели мене до певних висновків. З бажаючими побесідую окремо і більш докладно. Вам слід знати кінцевий результат: створіння — інакше назвати не можу, — яке переслідує Гончаренка уві сні, хоче вийти на волю. З кошмарного, видіння зробити крок у реальний світ. Воно вже було тут і хоче повернутися.

Три пари очей дивилися на Чирву. В кожній з них відбивалося цілковите нерозуміння.


Лишившись сам, Анатолій Гончаренко якийсь час сидів на ліжку, байдуже ковзаючи поглядом по чистій поверхні аркуша і думаючи про своє. Він давно нічого не малював, тим паче портрети йому ніколи не вдавалися. Він якось намагався за традицією всіх художників написати свій «портрет дружини художника», навіть посадив дружину на стілець, роздягнув, і вона терпляче очікувала результату. Вийшла карикатура, обидва сміялися, хоча дружина трохи образилася і сказала тоді: «Наступного разу малюй з пам’яті. Дружину ти ж мусиш пам’ятати, гад такий!» Одне слово, як у тому анекдоті: хоч скільки збирай комбайн, все одно танк виходить.

З пам’яті. Легко вам усім говорити. А коли не хочеться згадувати, який Він мав вигляд — має вигляд? Хоча б тому, що цей жаский привид весь час стоїть у нього перед очима, і його хочеться гнати якнайдалі, геть з очей. Руки Анатолія машинально перебирали ручки та олівці. Намалюй страх. Тобто покажи собі, чого ти боїшся. Може, й направду боятися нема чого? В будь-якому разі цікаво, чи зможе він зобразити вбитого ним вітчима. Анатолій рішуче примостив на колінах кейс, присунув чистий аркуш.

Овал обличчя. Щось у ньому є від великої грубої тварини. Він завжди носив коротку боксерську стрижку, не боячись відкрити неправильної форми вуха. Вони в нього стирчали вгору, як у чортиків на малюнках з книжки казок. Тільки чорти більше схожі на свиней, а він здаля нагадує… Бичаче в ньому щось є, буйволяче… Яловиче…

Це визначення змусило Анатолія посміхнутися. Посмішка слабенька, але — перша за багато-багато днів. Олівець у його руці рухався впевненіше, сам художник поступово втягувався у роботу. Вуха… Очі… Широкий, ледь приплюснутий ніс… Так… Злісно стиснуті губи… Ось тільки гостроту погляду не передати, хай просто тупо витріщається. Так, що ми маємо?

З білого прямокутного аркуша паперу дивився чоловік, дуже схожий на тупого вихолощеного бика. Ті, хто знав Його, відразу б упізнали, хто чи що на цій карикатурі. Анатолій не втримався і прималював до носа велике кільце.

І несподівано для себе засміявся. Чистим, здоровим сміхом переможця. Навіть пригощаючи мучителя сірчаною кислотою, він не відчував своєї перемоги. Тоді ним володів страх за власну долю, долю сестри і здоров’я матері. Тепер він насмілився насміятися над страхом і тим самим почав переможний наступ на Нього. Отримав колечко в носа? Мало? Ще хочеш?

Анатолій підсунув до себе новий аркуш.


— Всі знають історію про Фреді Крюгера?

— Ну-у, ви вже зовсім, — Роман уперше дозволив собі поіронізувати над учителем. — Голівудські страшилки і наука…

— Не поспішайте, — Чирва не збирався жартувати. — Я переглянув усі сім фільмів і скажу: починаючи з третього — так, банальні страшилки. Але перші два дуже близько підійшли до проблеми, над розв’язанням якої я б’юся стільки років. А саме — чи можуть оживати нічні кошмари?

— Я, до речі, не великий прихильник цих ваших страшилок, — Фідель Васильович теж не був налаштований серйозно і, на відміну від Романа, не приховував своєї недовіри до чоловіка, який так безцеремонно взяв на себе командування. — І навіть не дивився цих фільмів, жодного. Знаю тільки, що там про якогось маніяка.

— Тим більше нагадаю. Якщо ви не будете перебивати, то вже за десять хвилин вам стане не до сміху, шановні панове. Отже, Фреді Крюгер працював у котельній одного невеличкого американського містечка. В печах він спалював дітей, котрих підстерігав на вулиці, різав своїми гострими ножами і отримував від цього насолоду. Гадаю, подібну до сексуальної. Батьки вистежили маніяка, який нажахав усіх, і вчинили самосуд — самого засунули в топку. З часом дітям у снах почала з’являтися істота з обгорілим обличчям, у червоному светрі та крислатому капелюсі. За кілька днів після того, як починалися нічні кошмари, дитину знаходили порізаною на шматки. Приблизно такий наскрізний сюжет. Перемогла кошмар дівчина, котра не злякалася і прийняла бій. Але Крюгер повернувся: кошмари тривали, бо цього вимагала публіка. Кошмар переходить у тіло чергової жертви і ефектно виходить назовні. Що ми маємо в нашому випадку? Відкидаємо кінотрюки — і маємо результат. Знаєте приказку: той, хто довго шукає в лісі відьму, рано чи пізно зустріне її?

— Там наче не так…

— Можливо, суть не змінюється, — Чирва відмахнувся від зауваження Ольги. — Кошмарні сни довели до самогубства матір Анатолія. Значить, вона або не хотіла, або не могла повірити, що їхній мучитель мертвий. Страх переміг здоровий глузд і звів жінку з розуму. Ромо, таке у вашій практиці було?

— Таке зустрічається, — Роман обмежився короткою реплікою.

— Зберіть докупи всі історії про вітчима-садиста. Шкільна вчителька, сусідка та її син, нарешті, родина Анатолія — ці люди тісно спілкувалися з ним. Хто довше, хто менше: його негативного впливу вистачало, щоб уже за один раз налякати людину до смерті на все життя. Всі згадані так чи так постраждали, і вони — лише ті, про кого нам вдалося дізнатися завдяки Ользі. Можливо, є ще жертви, Він же спілкувався із зовнішнім світом. Отже, повторюся: ті, хто не прогнав своїх страхів, мають реальну можливість повернути Його в цей світ.

— Вселився диявол — це про Нього?

— Не зовсім. Подібні історії — літературне, сказати б, трактування невідомого нам. Хоча ви, Олю, зрозуміли, про що я буду говорити далі. Як ми засинаємо? Можемо проспати без сновидінь, а можемо бачити їх усю ніч. Але — між дійсністю та сном є… як би точніше сказати, певний простір. Ми ж не одразу бачимо те, що відбувається уві сні. Якщо хтось звертав увагу: спершу заглиблюєшся в темряву, в морок, і виринаєш уже в царстві сновидінь, у паралельному світі. Інколи ви можете не помітити цього переходу, але він існує. Це — той самий місток, який розділяє два світи, щось схоже на прикордонну смугу, нейтральну територію. І герої наших видінь, не маючи достатньої сили, не можуть навіть ступити на неї, не те що перетнути. А Він вирішив перейти її. Не віриться, правда? Можна довести, — Чирва впевнено усівся на стільці. — Гончаренко вжив ненормальну кількість снодійного і змішав його з великою кількістю спиртного. Вижити після такого реально?

— Якщо швидко промити шлунок, — у відповіді Фіделя Васильовича відчувалася настороженість.

— А він пролежав так, судячи з усього, більше трьох годин. Що не давало йому померти?

— Ви… хочете…

— Хочу! — Чирва вдарив долонею по столу. — Нічний кошмар узяв двоє життів, він уже досить сильний, аби ступити на Нейтральну територію і втриматися на ній, а якщо помре Анатолій, його останній реальний місток для зв’язку із зовнішнім світом, Він назавжди залишиться по той бік. Але художника відкачали — і в Нього є шанс. Шанс розбудити страхи інших людей, для початку бодай кожного з нас чотирьох. Потім — ще, ще, ми вже станемо носіями зарази, протидіяти цій отруті поки що неможливо. І з кожним новим ураженим, з кожним новим наляканим у Нього прибуватимуть сили. Так триватиме доти, доки з’явиться Його двійник. Наступник, можна сказати. Це буде вже реальна людина, страх матеріалізується, набуде плоті й крові — і підкорятиме собі усіх нас. Так само, як один озброєний охоронець може вести на страту півсотні полонених. Ви уявляєте собі, що значить жити з постійним почуттям страху? Причому боятися найстрашнішого — воно переслідуватиме нас у снах, на вулицях, чатуватиме в темних кутках кімнат, за шторами, у чорноті під’їздів і прохідних дворів, ми бачитимемо це один в одному і будемо боятися один одного. Ви можете хоч на хвилину уявити собі, що таке — тотальний страх, хто чи що буде нами всіма керувати і, зрештою, що з нами всіма буде?

В обличчях слухачів Чирва читав — вони почали розуміти, вірити і — боятися.


Анатолій розважався, як міг. Свиняче рило, роги, копита, дурнуваті пики, величезні вуха, потворні носи — так із покійного вітчима він не дозволяв собі знущатися ніколи, якщо не брати до уваги сірчану кислоту в пляшці. Бичача голова визирала з унітаза, злітала з плечей від удару сокири, волею художника була насаджена на кілок в оточенні людських та конячих черепів, фантазія Гончаренка злітала так далеко, що він у черговий раз примальовував Йому великі слонячі вуха і за ці самі вуха причепив прищіпками до мотузки, присобачив коротке тіло з кривими ногами, потім, трохи подумавши, намалював стручкоподібний член. Такі картинки пацанва малює на парканах, у сортирах, на стінах під’їздів. Вони смішні саме своєю примітивністю і цілковитою відсутністю мотивації. Над чоловічком, котрий складається з «точка — точка — запятая — минус — рожица кривая» видряпують кострубатими літерами «Коля — мудак», чи, скажімо, «Бєца — жираф!». І впізнають же себе ті, проти кого спрямований цвях карикатуриста-аматора, ось що дивує найбільше. Стараєшся, не спиш, пишеш портрет, і все одно абсолютної подібності з оригіналом не досягаєш. Усвідомлення цієї примітивної істини ще більше злило і дратувало Анатолія, і коли б Він був живий, то навіть двійко-трійко подібних карикатур стали б для художника смертним вироком, враховуючи важкий, м’яко кажучи, характер вітчима. І схоже ж виходить, чорт забирай! Вміємо, можемо, Толику…

Коли останній аркуш був помальований, Гончаренко ще раз переглянув свої творіння. Настрій піднявся, він навіть дав щигля одній пиці.

— Дістав? Дивись мені…

І раптом прийшла сонливість. Повіки немов налилися свинцем, тіло обм’якло, так буває після сильної дози снодійного, вже що-що, а це Анатолієві відомо давно. Ось тільки снодійного не давали. Він відчув, що зараз відіспиться за кожен день, коли доводилося боротися зі сном і кошмарами. Тільки ще одну справу треба зробити… Вже напівдрімаючи, Гончаренко склав малюнки, запхав їх до тумбочки і зачинив дверцята на гачок. Старий попередив, що їх ніхто не повинен бачити, а його треба слухатися. Він розумний… все знає… всього ніхто… ось… взагалі… а він… він… він…

Вперше за останні роки художник Анатолій Гончаренко заснув глибоким, міцним і здоровим сном. Без жодних уколів та боязні зустріти Його.

За півгодини гачок, на який Анатолій зачинив дверцята тумбочки, легенько задріботів, ледь брязнувши, вискочив зі скоби і повис, похитуючись, наче маятник. Щілини, що утворилася, було досить для того, аби кілька малюнків ковзнули на підлогу.


— І що тепер?

Запитання зависло в повітрі, тому що Ольга не розшифрувала його, не пояснила, про що воно. Вона сама зрозуміла, що відповідати тут можна розлого і довго.

— Нічого, — на губах Чирви грала легка посмішка. — Вже нічого, я, в кожному разі, на це сподіваюся. Я пояснив вам, що сталося, що могло статися, чого треба боятися, тобто — чого ми з вами, а за великим рахунком — усе людство уникнуло.

— Таки уникнуло?

— Так, Ромо. Хочу вірити, що все вже позаду. Для того я й залишався з вашим пацієнтом тет-а-тет, — вгадуючи наступне запитання, Чирва застережливо підняв руку: — Без запитань. Я вжив деяких заходів, ось і все. Аби зберегти все, як є, і насправді зробити Містерові Нічний Кошмар козу, ви не повинні робити однієї речі. Якщо скажу, якої саме, вийде притча про мавпу. Знаєте, ні? Дуже просто: один потворний багатій запросив до себе відомого лікаря і сказав: «Ти, я чув, знаєш старовинні чаклунства. Придумай таке замовляння, аби всі мої потворні риси зникли і я перетворився на красеня». «Гаразд, — відповів лікар. — Я знаю таке замовляння. Зараз я накрию тебе покривалом і читатиму. А ти старайся весь цей час не думати про мавпу. Хоч раз подумаєш про неї — нічого в мене не вийде». Само собою, багатієві лізли в голову лише думки про мавпу, бо він боявся про неї подумати.

— Ясно, ясно, — Роман теж посміхнувся. — Точно як у казці про потаємну кімнату: всюди можна ходити, а в дальню кімнату не смій. Звичайно, Іванко спить і бачить, як би йому хоча б одним оком до забороненої кімнати зазирнути. Ви з нами наче з дітлахами нерозумними…

— Так і є, — Чирва далі демонстрував веселий настрій, але очі нікого обдурити не могли — вони були дуже серйозні: — Скажу, чого робити не можна, ви точно до кінця життя не заснете. Повторю лише: крім того способу, який я застосував сьогодні, є тільки один, за допомогою якого можна назавжди позбавитися від кошмару. А саме: померти в той момент, коли Він опиниться на Нейтральній території. Пустити його туди і померти. Анатолієві це не вдалося — і дякувати Богу. Зате сьогодні, я сподіваюся, у нього вийде дещо інше. Можемо вважати себе переможцями.

— Не рано?

Чирва чекав від Фіделя Васильовича подібної репліки. Завідувач не довіряв йому, Павло Степанович знав це і відчув себе трохи ображеним — яке хтось має право не вірити визнаному вченому! — але не виказав образи, розуміючи, що конфліктів зараз допускати не можна. Завідувач розпочне контрпропаганду, це може дуже зашкодити справі, адже подібного зіткнення з тим світом Чирва чекав мало не все свідоме життя, принаймні останні тридцять років. Тому поводився спокійно, навіть надто підкреслював свій спокій.

— Якщо довіритеся мені — не рано. Скоро художник піде на поправку, і ви позбудетеся неспокійного хворого. Краще вип’ємо кави.

Ольга глянула на годинник і підвелася.

— Хочеться кави, та мені треба бігти. Все настільки дивно, хай перетравиться.

— Сподіваюся, моя маленька лекція не стане поживою для читачів вашої газети? — Чирва жартома насварився пальцем.

— У нас про таке не пишуть. Є інші видання, яких нормальні люди серйозно не сприймають. Такі, де про всякі НЛО та двоголових жінок вигадують. Хіба що туди продати…

— Не жартуйте з цим, Олю.

— Які жарти! Просто я кажу, що вашій, як ви сказали, лекції повірили тільки свідки подій. Інших громадян можете не боятися.

— Шкода, — Чирва зітхнув. — 3 другого боку — добре, що сказане мною нікого більше не торкнеться. Я лише прошу вас, Олю, ще про одне: ви спілкувалися з Анатолієм більше, аніж усі ми, і, зрозумійте правильно, ближче. Він уже тоді являв собою певну небезпеку. Носій зарази, гм, якоюсь мірою… З вами нічого дивного не відбувалося?

Сказати йому про пацюків? Але вони були завжди, ще з дитинства. Кожна дитина налякана по-своєму. А якщо він почне її гіпнотизувати? Уявивши себе непритомною, повністю під владою старого, Ольга швидко і навіть занадто голосно сказала:

— Ні!

— Дуже добре. Щось дивне — погані сни, видіння тощо — негайно доводьте до мого відома.

Фідель Васильович уже заходився коло чайника, а Роман вийшов слідом за Ольгою.

— Я можу підвезти…

— Не варто. У тебе ще справи.

Була пора «мертвої години», в коридорі порожньо і тихо, обидвоє мимоволі перейшли на шепіт, немов побоюючись відлуння, що рознесе їхню розмову далеко за стіни лікарні.

— Я заїду по тебе… Скажи, коли й куди…

— Сьогодні… сьогодні не треба, Ромо… Вибач… пробач… я ще не готова ось так… Мені треба подумати…

— О’кей, — Роман торкнувся рукою її плеча. — Я все розумію. Подзвонити можна?

— Запросто.

— А поцілувати на прощання?

Ольга дозволила йому торкнутися губами своєї щоки, а після м’яко, але рішуче відсторонила його.

— Бувай. Пий каву. І справді — постарайся дзенькнути… Якщо хочеш…

Їй хотілося додати: «Після всього», та вона стрималася. Хоч чому Роман Ващенко не може бути тим самим типовим мужиком, котрий користується жіночими слабкостями, отримує своє, ввічливо пропонує свої послуги знову, одначе сильно не наполягає: подумаєш, чергова дурепа. Гонору багато, а самій, самотній, нещасній, мужика бракує, він їй сниться ночами, ну, а не хоче — не треба, охочих вистачає. Сухова, в усякому разі, пояснила б Романову поведінку саме так, і що найкумедніше — хоч би як поводився Роман після всього, що сталося, і хоч би що казав, висновки у Сухової завжди були однаковими та однозначними: «Погано ти знаєш мужиків, подруго, по-га-но! Мало тебе півень смажений клював? Не туди, мабуть, у голову треба було». Ольга відганяла дурні думки, їй зараз здавалося, що вона сама себе переконує: Роман Ващенко…

Просто під ноги їй кинувся сірим клубочком хвостатий щурисько, Ольга здавлено зойкнула і, сахнувшись ліворуч, штовхнула плечем двері найближчої палати, заскочила всередину і зачинила двері за собою. До цього моменту вона вже пройшла більшу частину коридору. У кабінеті завідуючого гудів чайник-скороварка, Чирва запально сперечався з Романом, Фідель Васильович курив у кватирку, думаючи про своє, і навіть якби крик почули і хтось визирнув би в коридор, нікого й нічого він би там не побачив.

Страх пішов так само швидко, як і з’явився. Ольга мимоволі відзначила, що починає звикати до нього — так звикають до хронічної хвороби, примирюються з короткозорістю, заїканням, інвалідною коляскою. Можливо, Чирва справді поставив їй діагноз: коли чогось так довго боїшся, рано чи пізно це увійде в твоє життя. Одна її знайома так боялася змій, що репетувала, наступивши на садовий шланг, відсмикувала руку від чорних шнурків, пасків, поясів. Так, точно хвороба. Від нервів усе, від задоволення захворіти нема з ким. Ольга нарешті роззирнулася.

Це була палата, в якій мирно й міцно спав єдиний мешканець, Анатолій Гончаренко. Несподіване вторгнення переляканої жінки не перервало його сну, він навіть злегка похропував. Ольга підійшла до нього ближче, нахилилася, чомусь очікуючи повтору епізоду на дачі. Дихання сплячого було рівним, Ольга заспокоїлася і повернулася, збираючись вийти. Щось її затримувало. Щось, на що її погляд раніше не натикався. Напівпрочинена тумбочка і малюнки на підлозі. Непорядок, валяються, треба скласти. Ольга присіла, зібрала малюнки в стопку, роздивилася верхній, потім — наступний, ще, ще, ще…

Анатолій явно йде на поправку, якщо розважається малюванням карикатур. Ольга бачила його роботи і не могла повірити, що побачене нею на виставці і те, що вона роздивлялася тепер, малювала одна рука. В усіх потворах вгадувалося одне обличчя, Гончаренко знущався — інакше не назвеш — з однієї людини. Особливо вдалися очі. Над обличчям художник експериментував, але очі на кожній карикатурі лишалися незмінними. Вони були якісь… Ольга наморщила чоло, підшукуючи необхідні визначення… Якісь живі, чи що… Ось наче дивиться з аркуша чергова потвора уважно, десь навіть з погрозою. І сказати щось хоче… Дурниці, звичайно, проте однакові очі чимось стривожили Ольгу, вона поклала малюнки на тумбочку і поквапилася залишити Анатолія в палаті самого. Вже виходячи на сходовий майданчик, вона наштовхнулася на прибиральницю, пробурмотіла вибачення і пропустила літню жінку поперед себе.

Прибиральниця тьотя Паша поводилася в палаті неспокійного хворого тихо, намагаючись не збудити. Як багато хто з персоналу, вона побоювалася його і вважала буйним, навіть хрестила кілька разів, коли він лежав після снодійного. Біля тумбочки на підлозі валялися якісь аркуші, тьотя Паша зібрала їх, аби не намочити та не забруднити, з цікавості переглянула малюнки, гумору не зрозуміла, вирішила: займається дорослий дядько гидотою, чортзна-що малює, нечисть різну, та ще й картинки ці очі витріщають, тьху, присниться ще таке, не дай, Боже. Прибрала малюнки в тумбочку, помила підлогу та й пішла, втішена тим, що не розбуркала хворого.

Чирва зазирнув до палати за півгодини, переконався — малюнки, як він звелів, заховані, сам Анатолій міцно спить, значить, допоміг рецепт «Намалюй страх». Йому кортіло подивитися, та здоровий глузд підказував — не можна, вся робота до дідька полетить, тому він швидко пішов від спокуси. Треба завтра прийти і звеліти художникові спалити свої творіння так, аби ніхто це не завважив.

А ввечері до Гончаренка завітали Роман та Фідель Васильович. Гончаренко не поспішав прокидатися, а малюнки знову висипалися з тумбочки…

Їх же переглянула і чергова медсестра, коли принесла хворому ліки. Добудитися неможливо, і добре. Набридли його крики, якщо чесно сказати. А картинки малює веселі. Чергова прибрала їх у тумбочку, більше вони не випадали. Вранці, нарешті виспавшись, художник так нічого й не запідозрив.


— Ти схожа на жінку, в якої з’явився мужик. Він, може, пізніше й виявиться Мужчиною, та поки що він тільки Мужик, що для нас, жінок, завжди важливіше.

— Не мели дурниць!

Ольга була незадоволена собою. Звичайно, від Сухової не сховатися, ця за кілометр усе відчуває. Але невже, якщо Сухова розкусила її ось так, з нальоту, — невже по ній видно, невже бажання, котрі заганяються глибоко й далеко, проступають на обличчі, в жестах, в поведінці? Ольга розізлилася за це на себе, а ще більше — на Романа Ващенка. Як назло, він подзвонив їй на роботу, і вона як могла байдуже послалася на зайнятість та головний біль. Сухова сиділа обличчям до неї, Ольга відвернулася і вилаяла себе за таку дурницю. Тепер прониклива подруга все точно зрозуміє! Господи, ну чому я така дурна?

— Щось з вами явно не те, дєвушка…

— У мене справді довбешка тріщить, і взагалі — статтю треба добивати…

— Ну-ну… Дивись, я ж не відчеплюся. Правда, подружко, щось не так… Слухай, — очі Сухової сяйнули проникливими вогниками, — ти не в героя свого, художника-алкаша, закохалася?

— Його серце вільне, Сухова. Дій, тобі якраз нових відчуттів не вистачає, — і Ольга повернулася до тексту на моніторі. Хай подруга скрипить зубами і ламає голову, їй корисно.

Вона довела до ладу текст про Анатолія Гончаренка, до якого вставила абзац про тиранію вітчима, самогубства матері та сестри, і хоч заглиблюватися далі в його особисте життя не мала права, надто в світлі останніх подій, та зовсім уникнути смажених фактів не мала можливості: видання комерційне, читач мусить дістати порцію чужої брудної білизни, інакше її стаття пролежить у планах довго, а коли нарешті дійде черга — скоротиться до обсягу банальної замітки, якими закривають «віконце» в газетній шпальті.

Сухова образилася, але виду не подала. Ольга вирішила загладити провину, запросивши її на традиційну кавусю з лікером, та під кінець робочого дня в неї справді розболілася голова, а дощ, що припустив на вечір, ніби створив їй алібі: тиск і таке інше. Здавши статтю, Ольга поїхала просто додому. Вранці вона забула парасольку, намокла наскрізь на зупинках, удома одразу ж прийняла ванну, випила про всяк випадок якісь імпортні таблетки від застуди, закуталася в халат і вмостилася на софі. Глянувши на телефон, згадала Романа. Він може подзвонити… Але вона не брехала — справді була не готова до серйозних стосунків, як і до стосунків узагалі. Подзвонить — про що та як з ним говорити? Краще хай не заважає думати. Ольга рішуче підвелася, висмикнула телефонний шнур з розетки — ось так! — і повернулася на софу.

Телевізор швидко набрид, головний біль затих, проте не зовсім, так що книжку довелося відкласти. Краплі дощу барабанили по бляшаному підвіконню, по шибках, звук колисав; Ольга заплющила очі…

Аби розплющити їх хвилин через десять: у двері подзвонили. Підводячись, вона спочатку незрозуміло як заплуталася в халаті, потім ноги довго ловили капці на підлозі. Рука знайшла вимикач, але лампочка світила дивним тьмяним світлом, радше навіть не світила, а блимала. Дзвінок не повторювався, все ж таки Ольга запитала: «Хто там?» — і сама здивувалася своєму глухому голосу. Дивно. Може, здалося?

Лампочка в передпокої спалахнула несподівано яскраво. Ольга замружилася, а коли розплющила очі, побачила себе перед круглим дзеркалом. Там відбивався великий чорний пацюк.

Крик прийшов не зразу. Якщо точніше — Ольга не могла кричати. Вона відчула, що все її єство волає від жаху та огиди, і вирвися крик назовні — децибели зруйнують стіни будинку, як у казці про голосистого хлопчиська Джельсоміно. Пацючі очиці світилися, і Ольга, ледь жива від страху, раптом зрозуміла — лампочка вже не горить, очиці тварини моторошним сяйвом освітлюють передпокій. Щось м'яке торкнулося голої щиколотки, спочатку правої ноги, потім — лівої. Світла вистачало, аби побачити: довкола неї по підлозі сновигають щурі, худі й товсті, чорні й сірі, великі та малі, хвости тяглися за ними довгими змійками. Очиці сяяли червоними вогниками, і вони були скрізь. Ціла родина тварюк окупувала софу, гострі зуби вже взялися за плед, що ним Ольга її накривала. Один усівся на телевізор — хвіст звисав на екран — і чистив лапками писок. По підлозі шурхотіли десятки пар лапок, намистинки очей світилися з-під шафи, велика товста тварюка розляглася на кухонному столі. Мляве червоне світло освітлювало всю квартиру.

Із закляклості Ольгу вивела спроба одного щура вчепитися за полу її халатика. Задля цього тварюка примудрилася навіть стати на задні лапи. Ольга далеко відкинула її ногою, капець полетів слідом, а боса нога тут же торкнулася м'якої шерсті пацючої спинки. Тварини раптом стали помітно агресивнішими, Ользі навіть учулося клацання зубів. Більше терпіти цього вона не могла, і щось підказало їй рвонути на себе вхідні двері. Несподівано ті піддалися, хоча Ольга чудово знала: двері в неї завжди замкнені на кілька обертів. Вогники тепер вишикувалися рівними рядами, щурі готові кинутися в атаку, яку жінка відбити неспроможна, і Ольга як була, в халаті та одному капці, кинулася геть з дому вниз сходами.

Сходи не кінчалися, але вона цього не помічала, бігла й бігла, стрибаючи відразу через кілька сходинок. Час від часу вона озиралася — червоні вогники майоріли позаду, далеко, але дороги назад не було. Вона задихалася, та все одно не дозволяла собі зупинитися. Раптом зловісні вогники виникли попереду, Ольга, вже не контролюючи своїх вчинків, перестрибнула через щура і приземлитися не змогла — сходи кудись зникли, вона летіла в темну глибину з божевільною швидкістю.

Політ перервався так само несподівано, як почався, і Ольга побачила себе в сирому напівтемному підвалі. Вона зробила крок вперед, ще один, ще, — і темрява ожила, зашурхотіла, зарухалася, а просто перед нею, показуючи прохід, вишикувалися два ряди знайомих уже червоних вогників. Ольга рвонула назад — за спиною вогники світилися суцільною стіною, навіть можна було почути сопіння та скрегіт зубів. «Ці тварюки загризуть мене, хоч куди б я пішла!» Йти страшно, стояти — ще страшніше, вона повільно посунула вперед, не думаючи про те, що там на неї чекає: гірше, ніж є, вже не буде, страх повністю паралізував думки.

А потім усе зникло. Глуха стіна, знайомий з дитинства бабусин погріб — клоччя павутини по кутках, вогкі стіни, відгороджений дошками куток для картоплі, бочка з солінням на підлозі — і великий, як восьмирічний хлопчик на зріст, сірий пацюк. Тут було досить видно, аби Ольга змогла роздивитися цю тварюку, та дивували перш за все очі. Зовсім не щурячі, можна навіть сказати — людські, живі й сповнені тихої люті. Де вона могла бачити такі очі? Зовсім недавно, вони ще тоді злякали її…

— Не старайся, — це говорив пацюк, хоча Ольга ясно бачила, що паща тварюки не розкривалася. — Не треба думати. Ти бачиш те, що хотіла б бачити до кінця життя.

Ольга відчувала, що не може говорити, що ноги вростають в земляну підлогу, що дихати стає важче.

— Ми тепер часто будемо зустрічатися. Щоночі, моя лапочко, — тварюка заворушилася, вмощуючись зручніше. — Про кінець життя подумай — ти перестанеш боятися взагалі, зникнуть страхи. Померти — ось тобі найкращі ліки від страху, ластівко моя. Ми будемо дружити та грати в м'ячик, — пазуриста лапа зникла в ящику з картоплею і повернулася, стискаючи маленький смугастий гумовий м'ячик, таким Ольга любила гратися в дитинстві, якось їй привезли з Німеччини гарний м'яч, у формі поросячої мордочки, але в порівняння з її улюбленим зашмульганим м'ячиком він не йшов абсолютно. — Лови! — лапа зробила обманний рух, і щур засміявся, якщо можна так назвати противне вищання. — Диви, який м'ячик!

Гострі кігті розпороли гуму, повітря зі свистом вийшло — і знову вищання, від якого закладало вуха.

— А у нас ще є! Йди до мене, лапочко моя, у нас їх багато-багато-багато! — тварюка видобула з ящика новий м'ячик, але тепер він нагадував щурячу голову. — Диви, який! Лови!

Цього разу м’ячик з огидним вищанням полетів Ользі в обличчя, вона встигла відсмикнути голову, і тут пацюк махнув хвостом, зашморг затягнувся на шиї молодої жінки, ривок — моторошна морда просто перед нею, пронизливі — людські! — очі буравлять наскрізь, дрібні гострі зуби готові гризти щоки, хвіст-зашморг стискає шию міцніше, міцніше, повітря не вистачає, Ольга задихається…

… і нарешті їй вдалося прокинутись. Піт котився градом, вона дихала важко й хрипко, а потім з горла разом з черговим видиханням вирвався на волю нелюдський істеричний крик.

Хоч як дивно, це привело її до тями. Автоматично Ольга знайшла вимикач, засвітила настільну лампу. Все тихо, все спокійно, рідна знайома кімната, нема ніяких пацюків. Не думати про пацюків! Ольга труснула головою, відганяючи ненависний кошмар. Котра година? Початок третьої ночі. Спати вона більше не ризикне, але й сидіти сама в квартирі теж не буде. Вийти на вулицю? Там темніше, а за дверима… Не думати про щурів, чорт забирай! Про що тоді… Роман!

Ольга схопила трубку і не втрималася від нового зойку: телефон мовчав, і якщо брати до уваги останні події — мовчав зловісно. Вона відрізана від зовнішнього світу, і зараз…

— От дурна! — вона згадала, що вимкнула телефон, нахилилася, щоб увіткнути вилку на місце, і відсмикнула руку: треба поткнутися в напівтемряву за тумбою.

Якусь хвилину Ольга сиділа, збираючись на думках. Потім набралася хоробрості. І нарешті на «раз — два — три» зістрибнула з софи, перетнула кімнату і просто вдарила кулаком по широкій кнопці вимикача. Спалахнули всі три лампочки люстри, темрява зникла зовсім, і Ольга нарешті увімкнула телефон. Номер Романа… Чорт, десь записаний. А, є! Візьми слухавку, не спи, не спи, не…

— Слухаю! — голос невдоволений і заспаний.

— Це я, Ромо, — Ольга говорила голосно, шепіт більше пасував атмосфері страху, а його треба прогнати. — Вибач, дещо сталося. Ти можеш приїхати просто зараз?


Цієї ночі в лікарні коїлися дивні речі. Пізніше учасники цих подій не розповідали про них один одному хоча б тому, що не припускали навіть думки: з кимось іще сталося щось подібне. Своїм рідним та знайомим вони подадуть ці історії як дурнуватий анекдот, не смішний, швидше — тупий, і розповідатимуть лише для того, аби випустити назовні ті дивні й незрозумілі страхи, що раптово оселилися десь усередині і заволоділи душами. Ті, хто історії вислухав, ввічливо підсміювалися за компанію і до вечора забували, як усяку інформацію, що не потребує зберігання.

Одна з чергових нічних медсестер цілу ніч чула за спиною човгання ніг. Малорухома літня мадам — її всі так називали, тому що вона до всіх довколишніх жінок, сусідок по палаті, їхніх відвідувачів і медперсоналу інакше, як «мадам», не зверталася — нарешті заснула, вимагаючи судно востаннє, і чергова, попивши з подружкою в ординаторській каву, вмостилася за столиком читати Мариніну, взяту в тієї ж подружки. Почувши, як хтось човгає до неї по лінолеуму, вона втомлено повернулася, готова вислухати чергового хворого, якому не спиться, і пояснити заразом, що снодійні препарати лімітовані. Нікого не було, і кроки стихли. Вона покрутила пальцем біля скроні і знову заглибилася в книжку. Зачовгало буквально одразу, тепер вона повернулася рвучко — знову все затихло. Втретє вона здригнулася. Так і просиділа всю ніч, боячись повернутися і навіть підвестися з стільця. Звуки то з’являлися знову, то стихали надовго, їхня природа залишалася незрозумілою, а тому — лякаючою. Коли, нарешті, скориставшись черговою тишею і озброївшись міцним фізіологічним стимулом, чергова зірвалася з місця і мало не бігом кинулася в туалет, то просиділа там більше години: човгання під дверима не вщухало, а кілька разів переляканій жінці здалося, що хтось шкребеться у двері. Занурившись у безодню страху достатньо глибоко, вона раптом ясно пригадала, коли звуки човгання в темряві перелякали її вперше: вони поїхали до бабусі в село і спали з батьком у маленькій задушній кімнаті. Вночі її розбуркало човгання десь у нетрях хати, вона розбудила тата запитанням: «Хто там?», а той, випивши з дідом перед сном і незадоволений, що сон порушили, буркнув сердито: «Домовик. Дівчаток, котрі не сплять, забирає і зжирає». Дівчинка тоді дуже старалася заснути, і в неї, мабуть, вийшло, бо кроки стихли.

Поверхом нижче з темного кутка на молоденьку сестричку витріщилися червоні очі. Було дуже тихо, вона не чула навіть своїх кроків. Лише пара очей з темряви. Спочатку сестричка хоробро спрямувала в кут світло від нічної лампи. Нічого. Вона вперто труснула головою, повернула лампу на місце — очі з’явилися знову. Нічого не відбувалося, просто вони дивилися незмигно. Світло знову вихопило порожній кут, цього разу дівчина не прибирала його довго, і очі виникли в іншому кутку.

Вона замружилася. Протерла для чогось окуляри, навіть, порушуючи правила, увімкнула велике світло в коридорі — все одно, навіть не побачивши моторошних вогників, вона відчувала, як вони витріщаються на неї, немов пропікають наскрізь тоненькими тепловими промінчиками.

…Черговий лікар у хірургічному відділенні ганяв павуків. Він з дитинства терпіти не міг цих мерзенних комах, тому й до лісу не їздив, через себе переступати не завжди вдається. Але павуки добралися до нього й тут. Спочатку на білу поверхню стола виліз один, з маленьким тулубом і тонкими довгими ніжками. Лікар, скривившись од відрази, змахнув його журналом, хотів розтоптати, але комаха кудись зникла. Зате скоро увесь стіл, здавалося, був усіяний ними. Чоловічі комплекси не дозволяли гукати на допомогу, і тим більше — тікати з власного кабінету, тому лікар боровся самотужки, бив журналом як основним знаряддям знищення по столу, але, всупереч усім старанням, жодного роздушеного не бачив, хоч ворог чесно йшов на смерть. Полігон — поверхня столу — наче очищений, а за півгодини знову, один за одним, павуки поверталися на втрачені позиції…

…Вранці у комірчині, де не один десяток років прибиральниці зберігали свій інвентар, улюбленицю чоловічої половини хворих, повсякчас п’яненьку тьотю Пашу, котра, зі слів напарниці Григорівни, скоро перестане в себе вдома торгувати самогонкою, «бо усю вип’є сама», підстерігав чортик. Вона перелякано захряснула дверцята, але від криків утрималася. Тьотя Паша була не з тих, хто намагався справити на довколишніх гарне враження. Їй, зрештою, цього й не треба було. Прибиральницею вона працювала, скільки себе пам’ятала, свою справу знала і більшого не прагнула. І все ж таки вона усвідомила, що її улюблена звичка куштувати продукт, який вона виготовляє і який охоче купують і споживають споконвічні пролетарі та колишні споконвічні селяни, котрі поміняли хату в сільській місцевості на задушну міську квартиру і на рівних з пролетарями переживали скруту безробіття, дасть привід всім довкола подумати, що це їй ввижається з п’яних очей, хоча сто п’ятдесят хіба пиятика для призвичаєної людини? Тьотя Паша обережно зазирнула до шафки знову. Чортик, товстенький, рогатий і хвостатий, підморгнув їй і помахав волохатою лапкою. А потім писклявим голосом заявив: «Не заважай мені!», і швабра, відро та ганчірка вилетіли просто під ноги прибиральниці, а дверну ручку якась сила рвонула з її руки. Дверцята шафки зачинилися…

…Заходячи до лікарні через службовий вхід, Фідель Васильович почувся незатишно. Він не міг пояснити своїх відчуттів, розумів лише: щось відбувається, щось, чого не можна пояснити. Недобре. Страшне. Люди поводилися скуто, і навіть ті, з ким уночі нічого не сталося — таких поки що була більшість, — заразилися загальним відчуттям тривоги і очікування чогось моторошного, чого не зможе пояснити людина при здоровому глузді.

Так, щось коїлося. І стояли за всім цим невидимі, але, без сумніву, страшні сили.


Голова в Ольги паморочилася і буквально розколювалася на шматочки. Таке враження, ніби за кілька останніх годин вона геть втратила здатність мислити. Вона не могла зрозуміти, чого зараз хочуть від неї Роман та Чирва. А вони, своєю чергою, теж не зовсім розуміли, чого від неї хочуть.

Роман Ващенко привіз її до Чирви біля п’ятої ранку. Спочатку, в неї вдома, він вислуховував лише ридання, тіло її тремтіло, губи безперервно повторювали: «Щурі — щурі — щурі — щурі!» Допоміг чоловічий народний засіб, хоч горілки в квартирі не виявилося, а спробу вийти за нею Ольга перепинила криком: «Не йди! Боюся!». Зрештою вони вийшли до нічного магазину вдвох, Ольжин вигляд жваво зацікавив продавця, здоровенного патлатого дядька, йому навіть хотілося щось сказати, але, зустрівшись поглядом з Романовими очима, промовчав. Роман як лікар-психіатр легко пояснив стриманість здоровила: не його той злякався, в разі чого цей продавець легко впорається з ним, далеко не качком, інших за прилавки нічних магазинів просто не ставлять, він злякався себе, побачивши страшну нервову напругу відвідувача. Цей бовкне щось у відповідь на похабну репліку, слово по слову — скандал, менти поряд, тут не доведеш, що п’яні зайшли, господареві-бандюзі навіть маленький скандал не потрібен. У гіршому випадку вижене патлатого за те, що язика на припоні втримати не вміє, в кращому — штрафоне, таке тут водиться, в кожному разі приємного мало, краще парочку не займати, видати їм чекушку і думки свої про те, що вони зроблять, коли вицмуляють чекушку, і скільки вже випили до того, бо тьолка геть ніяка, тримати при собі…

Коли вони повернулися, Роман ледь не силою примусив Ольгу випити, алкоголь свою справу зробив, і Ольга, збиваючись, але докладно розповіла свій жахливий, ні на що не схожий сон. Роман зрозумів: без Чирви ніяк.

— Раніше подібні марення у вас були?

— Я… нормально спала… Наскільки можна з моїми проблемами…

Чирва відмахнувся від її слів, неначе відганяв ґедзів.

— Не в снах справа, дорога моя. Ви-дін-ня. Ви — людина, котра пише, відчуваєте різницю?

— Були! — Роман так поспішно вигукнув, що Чирва здригнувся, не чекаючи відповіді з боку молодшого колеги, потім уважно подивився йому в очі, перевів погляд на Ольгу. Та обережно похитала головою.

— Кому вірити? — Роман нечасто бачив, як Чирва починає сердитися, навіть не сердитися — злитися. — Знаєте що, молоді люди, ваші особисті стосунки мене зовсім не хвилюють, а якщо я не зможу отримати чіткі, швидкі і, наскільки це можливо, ясні відповіді на свої прості запитання, то не зможу знайти відповіді на ті, дуже складні, які сам собі ставлю. І якщо я, — він наголосив на останньому слові, навіть тицьнув себе пальцем у груди, — не зумію відшукати потрібних відповідей, то боюся, що ваші стосунки, хай там які вони, полетять у пекельну безодню разом з вами і зі мною, уїдливим занудним стариганом. Ольго, були видіння?

— Так, — тепер вона говорила сміливіше.

— Як часто?

— Останнім часом навіть занадто…

— Що значить — «останнім часом»?

— Ну… я з дитинства боюся щурів… А коли почалася вся ця колотнеча, з Анатолієм… Коротше, відтоді мені кілька разів здавалося, що я з’їжджаю з глузду.

Чирва, замислено потираючи підборіддя, хлюпнув собі горілки в чашку — там ще темніли рештки кави, і рідина стала темно-коричневою, — взяв чашку за денце, мов піалу.

— Ваш нічний пацючий бал нічого не нагадує?

— Казку про Лускунчика. Я завжди її не любила.

— Лускунчик тут ні до чого. Подумайте, — Чирва ковтком випив горілку, подивився для чогось на денце чашки, знизав плечима: — Навіть якщо неприємно — подумайте. Я знаю відповідь, та ви самі повинні її знайти.

І знову Роман Ващенко здогадався раніше.

— Олю, сни Гончаренка! Він теж приходив щоночі і кликав пасинка до себе! Щоб там, — психіатр махнув зробив рукою непевний жест, — розквитатися з ним за повною програмою! Твій пацюк верз щось подібне, адже так?

Ользі знадобився час, аби зібратися з думками. Але Чирва квапив її з дивним азартом, якого не могла зрозуміти нормальна людина.

— Ну, Олю, думайте! Де ви могли підхопити таку заразу? Згадуйте, ви ж розмовляли з людьми, які бачили Його! Вчителька, сусідка, її син — усі так чи так… не знаю, як правильно сказати… заразилися, чи що…

Своїми висновками Чирва ще більше заплутав молоду жінку.

— Але… я ж не бачила Його… Ні-ко-ли не бачила…

— Ви впевнені?

— Що ви хочете сказати?

Чирва знову потер підборіддя.

— Давайте по порядку. Для зручності я буду називати присутність Його в снах Анатолія і, само собою, в свідомості художника «хворобою». А через те, що вона дуже запущена, то у Нього було досить сили, аби «заразити» свідомість усіх, хто близько спілкувався з Толею. Ми ж практично не спілкувалися з його дружиною.

— Я спілкувалася…

— Не як лікар, люба моя Ольго, не як лікар. І в той момент, коли ви підійшли до напівмертвого тоді, на дачі, Він уже мав досить сил та негативної енергії, аби вплинути на вас. Ви ж відчували тоді незрозумілу тривогу, правда?

Ольга Нечваль, сучасна міська жінка-журналіст, яка не вірила в домовиків і марсіян, раціональна особа, котра кепкувала з своєї подруги Сухової через низку забобонів, з якими та носилася, мов курка з яйцем, зараз чітко пригадала той день і змушена була погодитися з Чирвою, ствердно кивнувши головою.

— Чудово, — Романові здалося, що Чирва навіть зрадів. — Що частіше ви спілкувалися з Його жертвами, то глибше Він проникав у вашу підсвідомість. Але для появи кошмарів, для прямого, так би мовити, контакту, цього мало. Ви праві, Його треба побачити. Як це могло статися? Де ви могли бачити його на власні очі?

Вони повернулися туди, звідки почали. Ольга й далі не розуміла, чого від неї хочуть, і заплуталася ще більше.

— Спробуємо інакше, — Чирва не збирався здаватися. — Судячи з усього, Гончаренко мусив вбити в свої, а заодно й у ваші кошмари такий собі осиковий кілок.

— Як можна вбити кілок у сни? Це ж не тіло упиря…

— Ми ж домовилися: всі терміни умовні. Ви помітили вчорашній стан художника?

— Як підмінили, — погодився Роман.

— Тоді я не хотів говорити, тепер доведеться. Анатолій намалював свої страхи, ви знаєте, Ромо, подібне практикується. Зобразив свого мучителя в карикатурному варіанті. Зробив страшне смішним. Малюнків цих не повинен був бачити ніхто. Ось чому я мовчав, — щоб не викликати зайвої цікавості. Познущавшись з Нього і перемігши страх, Гончаренко повинен був надійно заховати або ж, що було б ідеальним, знищити малюнки. Бо для сторонньої людини глянути на них — все одно, що зустрітися з Ним живим. Що ви на це скажете, молоді люди?

Ольга і Роман перезирнулися. Чирва ясно бачив: вони не грають, вони або справді не бачили малюнків, або… Або…

— Олю, ви бачили в лікарні щурів?

Він спитав це так, як гестапівці в старих радянських фільмах допитували підпільників і партизанських зв’язкових. І відповідь: «Н-не знаю!», невпевнена і вимовлена тремким голосом, переконала — він на правильному шляху. Його противник справді вже сильніший, ніж був раніше.

— Гаразд, — Чирва у нервовому збудженні потер руки. — Пробачте, Олю, але змушений зробити ось це, — й одразу, без звичної в таких випадках артпідготовки, зняв з шиї хрестик: — Подивіться сюди.

Роман хотів втрутитися, та Чирва застережливо підняв руку. А срібний хрестик уже легенько розгойдувався на ланцюжку перед обличчям Ольги.

— Лічіть вголос до десяти. Стежте за ним і просто лічіть уголос. А коли скажете «десять», почнете відповідати на мої запитання. Лише на мої. Лише. На. Мої.


Накривши Ольгу смугастим пледом, Чирва кивнув Романові в бік кухні.

— Ми їй заважати не зможемо, але нехай поспить спокійно. Гіпнотичний сон блокує потойбічні впливи.

— А… з нею все буде гаразд?

— Ромо, ви поводитеся, як практикант. З нею й без цього не все гаразд.

На кухні Ващенко примостився на підвіконні, прочинив кватирку, запитально зиркнувши на господаря. Той махнув рукою.

— Труїться. В світлі останніх подій шкода від нікотину сильно перебільшена. Ну, вам усе ясно?

— Ольга бачила малюнки, а згадати про це не змогла.

— А скільки таких, як вона? За себе ви ручаєтеся?

— Пацюки мені не ввижаються. Ви, до речі, мене теж можете допитати під гіпнозом, якщо є сумніви.

— Ви в дитинстві боялися щурів?

Роман хотів відповісти, але раптом — здалося чи правда? — на якусь мить його засліпив яскравий спалах, і відразу ж він побачив на тому місці, де щойно була стіна, ліс, де змішано росли берези та сосни, кущі, маленького хлопчика і… Видіння зникло — знову спалах, знову ріже в очі, знову — давно не фарбована стіна. Роман труснув головою.

— Що сталося?

— Нічого… Втомився від усього цього, — Роман потер долонею очі. — Так про що ви?

— Мені не подобається ваша втома.

— Мені теж, — Ващенко сумно всміхнувся. — Все минеться, як співається в одній пісні. Ми відволіклися.

— Так про пацюків…

— А, це… Ні, я їх не боявся, бо мене ними не лякали.

— Значить, чекайте на інші видіння.

— Дякую, порадували.

— Іронія недоцільна, ви мене дивуєте своєю несерйозністю, — Чирва сердився. — Наш супротивник уже сильний аж так, що може в буквальному розумінні туманити нам мізки, і в кімнаті спить живий приклад. Боюся, за всіма Його капостями нам не встежити.

— Усе це так, Павле Степановичу, але ж ви знаєте, як з Ним воювати. Ольга ж могла б намалювати щура…

— Ольга не вміє малювати.

Роман витріщився на Чирву. Слів у нього не було.

— Чого так дивитеся? Спробуйте зараз намалювати навіть не пацюка — хоч таргана! Так, умовними контурами, по-дитячому ви зможете окреслити комаху: овальчик, вусики, лапки. Але навіть якщо ви підпишете малюнок, все одно буде не те, ясно вам? Дитині такі картинки допоможуть, вона мазюкає, як сприймає, тому з страхами легше боротися в дитинстві. Гончаренко — радше виняток, аніж правило. Дійшло?

— І… що буде?

Роман спитав обережно і чомусь у напівголос. Певності в своїх силах Роман уже не відчував, а думки, хоч як він хотів спрямувати їх у потрібне річище, проти його волі переносилися до лісу, Романові навіть здалося, що він чує крики, які гукають його, але просто перед собою він бачить… Стоп! Годі!

— Чого годі?

Він знову на кухні в Чирви.

— Не розумію…

— Це я не зрозумів. Ви щойно вголос сказали: «Годі».

— A-а… Я про те, що треба перепочити. Стільки всього сьогодні…

Роман відчував: Чирва мусить дізнатися про хлопчика в лісі. Зупиняло його те, що він сам закопав ті спогади глибоко, дуже глибоко, і різка, несподівана поява цих картинок змушує замислитися про причини. Може, з ним і справді відбувається щось недобре? І це щось заважає Романові висловитися…

— Інших способів, гм, боротьби з Ним нема?

Чирва печально поглянув на співрозмовника, читалася в цьому погляді якась приреченість, а в голосі не чулося звичної впевненості й рішучості:

— Є, Ромо, є. Єдиний і дієвий. І нам доведеться вдатися до нього. Тільки обговоримо це потім. Їдьте відпочивати.

— Я… я можу забрати Ольгу?

— Ви просто зобов’язані відвезти її додому. Ідеальний варіант — триматися всім разом. Але, по-перше, потрібне відповідне приміщення, а по-друге — не певен, що Ольгу влаштує подібний варіант. Крім того, — Чирва зітхнув, — я справді не можу точно сказати, скількох ще жертв залишив Він після себе, а значить — усі ми однаково не зберемося докупи.

Різка зміна в поведінці Чирви стривожила Романа не на жарт. Аби він не знав професора давно і добре, то не бачив би причини й самому, як і Павло Степанович, впадати в тиху паніку.


Він здивувався, поглянувши на годинник. Десята двадцять три ранку, коли точно. А точного часу, коли подзвонила Ольга, він не пам’ятав. Було темно, але в березні світанки пізні. І знову набридлий, хоч і звичний дрібний дощик. Для нього теперішній день тягся аж надто довго, попереду — робота, якої Романові в ці хвилини бачити не хотілося. У голові й без того все поплутано, він уже ладен був вірити в усе, що завгодно, навіть в інопланетян. Хай з’явиться щось зелене, з трьома головами і вухом замість носа — та хоча б на місці оцього даїшника! — він би сприйняв, як належне, і навіть помахав би рукою.

Ольга сиділа поруч і мала вигляд радше загальмований, аніж сонний. Роман намагався її розговорити, але її реакція переконувала краще за всілякі слова — вона не хотіла нічого й нікого, вона прагне лишень, аби їй дав спокій весь світ. Хай так, Роман звернув з проспекту, одразу ж трохи пошкодувавши про це: на Сирець можна проїхати не лише по Артема, де повсякчас пробки і тиснява. Черепашачим кроком проїхавши квартал від світлофора до світлофора, він помітив, що в другому ряду на шосе трохи вільніше, синій «пежо» пішов уперед, і перш ніж хтось відреагує раніше, Роман перестроївся, за ним вигідним фарватером поспішив скористатися попелястого кольору «пасат»…

…просто перед машиною Романа Ващенка з'явився собака, величезна чорна вівчарка, зупинився, а потім стрибнув просто на лобове скло, з розчахнутої пащі капала біла пінна слина…

… скрип гальмів, потужний удар ззаду, жіночий вереск ліворуч, в очах темно.

Коли Роман розплющив очі, зрозуміти все одно нічого не встиг: дверцята з його боку розчахнулися, і його, здавалося, скупали в матюках. Поряд досі кричала Ольга, але крик звучав глухувато — вона стиснулася в жмутик, голова втиснута між колін, згори накрита руками. Роман потягнувся до неї, але його брутально труснули за плече:

— Вилазь, вилазь, суко! Вилазь! Приб’ю, козел!

Він повільно поліз назовні, йому допомогли — сильним ривком висмикнули під дощ, притиснули до машини, а просто перед собою Роман побачив перекошену червону пику, повні ненависті вузькі очиці-щілинки, а з рота, що вихлюпував матюччя, тьмяно блищали, мов ікла, золоті фікси. У груди в’їхав міцний, звичний до своєї справи кулак. Другого удару не було, прогриміло: «Ану, кінчайте!», а потім виник і страж порядку, даїшник, більше здивований, аніж розлючений.

— Нє, ти відєл, командір, нє, ти відєл!

— Розійтися, я сказав!

«Пасат», що не чекав різкого гальмування від того, хто йшов попереду, з розмаху в’їхав у Романову «сімку». «Поцілунок» вийшов класичний — обидві машини сплющилися. За «пасатом» їхала «ауді», її водій дивом устиг викрутити кермо і не виїхати при цьому на зустрічну полосу. Отож більше потерпілих не було, одначе рух усе ж таки застопорився. Сержант-даїшник швидко навів порядок, але машини, що зіткнулися, заважали всім, і знадобився ще один страж порядку. Його викликали по рації. Задоволений бурхливими подіями і наперед смакуючи великий скандал, той хвацько замахав жезлом, посилаючи транспорт в об’їзд аварії. І лише по тому за Романа взялися всерйоз.

— Ну, й для чого, товаришу водій?

Ващенко важко дихав, але до тями потроху приходив. Поки сержант вивчав його права і права потерпілого, він встиг розгледіти власника фікс і червоної пики. Хоч у кіно такого знімай: шкірянка — «танкер», під нею — традиційний спортивний костюм, на ногах чомусь тупоносі черевики. Міцні плечі, такі ж само кулаки, а на додачу усій моці братана — три перстні-«гайки». Колись був голомозим, та волосся вже відросло, в Романовому дитинстві таких дражнили лисими і навипередки намагалися погладити по голові, аби відчути долонями приємну жорсткість йоржика. Навіть цього червонопикого захотілося погладити, хоч як це смішно.

— Ти якого зєнкі пялишь, козліна! — могутня розчепірена п’ятірня звичним жестом потяглася до Романового обличчя, але сержант жестом зупинив братка:

— Заспокойтеся, водію, спокійно!

— Куда спокойно, слишь, командір, да ти смотрі на етого підора, чего он, сука, тут дєлаєт, ти ж відєл, в натурє!

— Я все бачив, заспокойтеся. Будемо розбиратися.

— Що не ясно! Від нього, як із бочкі! Бухой, муділа!

Роман теж відчував запах перегару. Він відчув уже, коли його витягали з машини, але боявся подумати про це, боявся зізнатися собі, в чому тут справа, і тим більшою дурницею буде, якщо він почне все пояснювати довколишнім. Окрім Ольги, яка теж здогадувалася, звідки взявся перегар, що віднедавна переслідує не лише її. Знаючи і розуміючи все, Роман промовив:

— Я не пив… Я не вживаю за кермом… Дорогу перебігав собака, він стрибнув на мене. Я загальмував.

— Шо за гонкі! Сержант, он гоніт, ти пойняв?

— Чую! — сержантові потерпілий починав подобатися дедалі менше, аніж винуватець. — Дайте спокійно працювати! — зараз його цікавив лише Роман Ващенко: — Я ж відчуваю запах, громадянине. А про собак даремно вигадали, адже, окрім вас, пса ніхто не бачив, інакше свідки б не мовчали, їх он скільки.

Роззяв по обидва боки шосе зібралося справді достатньо для маленького судового процесу. Сумнівів у Романа не було:

окрім нього собаку, ніхто не бачив і бачити не міг. Навіть Ольга. Вона бачила лише пацюків.

— І все одно я не пив. Сьогодні.

— Могли випити вчора.

— Давайте в трубочку дихну, — Романові поверталася колишня впевненість, він навіть перестав реагувати на братка. — Алкоголь тримається у крові три доби, я ж лікар, знаю. Вимагаю експертів, маю на те право.

Браток тим часом відверто жадав крові.

— Ти попал, поел — нєт? Знаєш, на какіє бабкі ти сєводня попал? Шкуру до мяса сдєру — і то не хватіт!

— Заткайся! — тепер Роман упізнавав себе колишнього, котрому в бійці з вуличною шпаною якось зламали півзуба, але зате один з його суперників серйозно лікував око, і більше претензій до Беззубого — дитяче Романове прізвисько — не виникало. — Я винен, я за ремонт плачу! Тільки за ремонт, розумієш ти! А зараз я розмовляю з сержантом, і чим швидше ми вирішимо справу, то швидше я почну займатися твоїм металобрухтом, ясно?

Браток був переляканим, але дещо второпав, відтак знехотя затнувся, хоч і не відійшов, спостерігаючи за тим, що відбувається. Сержантові теж важко вірилося, що пристойний на вигляд чоловік, та ще й з пасажиркою, яка має в сумочці посвідчення журналіста, просто так, з доброго дива, вдарив посеред дороги на гальма й угробив машину. Та ще й цей відвертий бандюга, який, до речі, сам міг викинути подібний фортель. Ще про експертизу говорить. Гаразд. Почнемо з трубки.

Роман сумлінно подув. Навіть браток бачив — реакція на алкоголь негативна. Справа не чиста. Базару нема, ось тільки в чому ж гумор? Трубка «ліва» чи в лоха спеціальні таблетки на зразок «антиполіцая», яким у нього самого забиті кишені? І дивиться, як переможець. Але ж від лоха такий штиняра! Носяру не обдуриш, до всякого звичний. А з тачки — наче з бочки. Він її що, брагою миє?

Сержант нічим не виказав свого здивування.

— їдьмо на експертизу, коли хочете. Але в тому, що сталося, винні ви…

— Пиятика тут ніяк не замішана, і це ми запишемо офіційно, при. свідках. Лише її, — Роман кивнув у бік переляканої Ольги, — треба спочатку відвезти додому: їй дуже погано. Тим більше, що вона в цьому аж ніяк не винна.

Сперечатися сержант не став, але й права Романові повертати не поспішав. Перекинувшись кількома словами з напарником, він упевнено вмостився за кермом побитої машини порушника, жестом звелівши її власникові сісти позаду. Потерпілий браток легенько штовхнув Романа в спину:

— Е, орел! Куда лєтім? Ми ще вопроси нє порєшалі!

— їдь за нами. Коли закінчимо з ДАІ — відвезу до майстра і поставлю машини, свою й твою. І телефончик мені свій даси. Готово буде — подзвоню, отримаєш тачку.

Браток підійшов до нього впритул, притиснув корпусом до машини, важко дихнув у обличчя.

— З’їхати хочеш, гандон? Ти по повній програмі з баблом виступати будеш, ясно тобі? Адресу й телефон вичислю — гірше буде.

Сержант вимогливо посигналив. Він бачив і розумів, що робиться, навіть жалів лікаря, але за всіх розкладів правда й навіть закон були на боці мордастого бандита.

— Або так, як я сказав, або через суд, — Роман спробував звільнитися, але браток навалився міцно.

— Через суд, суко, ти мені таку компенсуху виплатиш — у собачий буді до кінця своїх днів спатимеш!

Сигнал повторився, на виручку посунув напарник, браток матюкнувся крізь зуби, забрав свою тушу і перемістив її за кермо «пасата». Роман швиденько вмостився на заднє сидіння і нарешті обидві машини рушили.

— Хтось таки випив, — порушив мовчанку сержант.

— Після експертизи, гаразд? — Роман озирнувся, пом’ятий «пасат» не відставав. — Олю, ти вибач. Ми тебе висадимо біля цвинтаря. Не треба, щоб ця пика знала, де ти живеш. Щойно звільнюся — зразу до тебе.

— Не треба, — голос її звучав тихо, доводилося прислухатися, аби розібрати слова. — Я вип’ю пігулку і засну. В тебе й без мене вистачає…

— Ти молодець, тільки дурниць не кажи.

Вона вийшла, як домовилися, Роман провів поглядом її фігурку, таку маленьку, зіщулену, мокру і беззахисну. І прокляв усіх собак на світі, не забувши про щурів.

— Не хотів при дівчині, — сержант кашлянув, — але ви справді вляпалися в гівно. Ця публіка кліщами вчепиться, гадаю — надовго.

— Який вихід?

— Бог його знає. Купа знайомих бігає: «Допоможіть, наїхали!» Хто чим зараз може допомогти, тим більше ви винні. Суд — правильно, якщо присудять покрити витрати, це добре. Виплатили суму — і вільні, згідно з законом. Тільки в них свій суд, вони адресу вашу легко вирахують — і тоді тримайтеся. Штани знімуть.

— їм давай чи не давай — винним так і лишишся. Якщо експерт напише, що в крові алкоголю нема, без протоколу обійдемося? Штрафом?

Сержант пригальмував біля світлофора, подивився у дзеркало на попутника і раптом рвучко повернувся до Романа:

— Зі мною, чоловіче, домовитися завжди можна. Ти з ними спробуй! Він на мобілу подзвонить, поскаржиться — й підмога примчить, не відмажешся. Знаю я таку публіку. Вже не сявки, але ще не ділові, таким тебе порізати за щастя.

Роман Ващенко збагнув: якщо братва візьме його зараз в оборот, він не зможе допомагати Ользі. Чирві, і… Раптово бридка холодна рука жаху стисла йому горло. Ось воно! Ось Він! Жах приходить, він реальний, ось він — здоровенний, бритий, червонопикий, з фіксами в роті та несвіжим диханням, зараз нагодяться ще його нукери, служителі Його Величності Страху, він, Роман Ващенко, вже у них в полоні… В собачій буді до кінця життя… В собачій буді… Собаки…

— Сержанте, — Роман не впізнавав свого голосу, — ми поїдемо на експертизу, ми складемо потрібні протоколи, я все підпишу. Тільки завези мене від нього… від них… від цих… Відірвися, ти на службі, правила не для тебе написані, — слова лилися й лилися з нього, ніби з фонтана. — Мені з тобою легше розібратися, ображеним не будеш, куди я від тебе подінуся? Ти ж за кермом? Я не боюся, ти не думай…

— Нічого я не думаю. Зв’язуватися неохота, скажи? Без них проблем по зав’язку. Пощастило тобі, чувак, — цю публіку я також не люблю. Якщо він номер твій не змалював…

— Я — лікар-психіатр, віриш? У нього мізків, як волосся на голові. І потім, він нічого не підозрює.

— Теж правильно.

Сержант упевнено рвонув на червоне світло, Роман не встиг опам’ятатися, як вони вже завернули праворуч, потім ще петляли по якихось вулицях й виїхали, зробивши солідний гак, майже туди, звідки приїхали. Роман бачив, що «пасат» кинувся за ними, але після того, як вони завернули втретє, відстав і зник з поля зору. Сержант навіть на побитій машині знався на своїй справі.

Коли в поліклініці брали кров на аналіз, Роман смикнувся, чим здивував медсестру середніх років: «Ви боїтеся, як мала дитина». Сам він за собою давно не помічав подібного і ще раз визнав: страх повернувся і оселився в ньому. Уже не стискає горло, але його холодок уже відчувається десь у борлаку.

Собаки.

Тепер він не міг пригадати, скільки йому тоді було, вісім чи дев’ять. Мама любила гриби збирати, батько — їсти. Ліс він любив, як усі корінні городяни, проте грибник з нього був нікудишній. Єдина спроба батька долучитися до «тихого полювання» закінчилася тим, що він, за висловом тьоті Полі, визбирав усі поганки в лісі. Відтоді як тільки вони приїздили — обов’язково підгадуючи під грибний сезон — до тьоті Полі, батько розташовувався неподалік від машини і чаклував над багаттям, а мама з тіткою вирушали на пошук грибів. Зазвичай Ромця крутився біля батька, але одного разу причепився до жінок, знайшов під їхнім наглядом свою першу сироїжку, і наступного разу він подався разом з ними.

Далеко від себе мама його не відпускала. Якщо хлопчисько зникав з виду, його одразу ж шукали перегуками, причому порядок завели суворий: не бачиш маму чи тьотю Полю — гукай. Ромцеві ця гра так подобалася, що він свідомо тікав з поля зору і гукав, страшенно радіючи огогоканню у відповідь. Але того дня він, зробивши кілька кроків убік від дорослих, знайшов білого гриба.

Він знав, які вони, і перед ним, просто біля берези, схований лише тінню від куща, стояв справжній король лісу, наче з картинки: боровик — корінний лісовик. Ромця затамував подих, присів перед ним, обережно простяг руку і торкнувся світло-коричневої, оксамитової на дотик шляпки. Ось-ось гриб оживе, візьме руки в боки, як у мультику, підморгне, затанцює, а поряд з’являться ще грибки, великі й малі, всі обступлять Ромцю і заведуть веселий грибний хоровод. Він розтулив рота, аби гукнути маму й тьотю Полю, щоб їх, підкорювачок сироїжок, завидки взяли, щоби…

Кущі ворухнулися, і просто на Ромцю вишкірилася вовча морда.

Хвилину тварина і дитина їли одне одного очима. Потім Ромця зрозумів, що його роззявлений рот не може кричати, а сам він — рухатися. Але думав: з’явився сторож, охоронець короля грибів, і на хлопчиська, котрий зазіхнув на Його Величність, чигає смерть від гострих зубів. Звір поки що не виявляв ворожості, дивився своїми червоними очима на хлопчика і дихав, висолопивши язика. Так вони зиркали один на одного ще якийсь час.

Від сидіння навпочіпки затерпли ноги, і лише цей нестерпний стан потіснив на деякий час жах, і Ромця поворухнувся, намагаючись якщо не підвестися, то хоча б змінити позу чи взагалі випростатися. Тварина загарчала — і хлопчик, заточившись, гепнувся на сідниці. Звір подався вперед, цілковито паралізувавши волю дитини, яка геть віддала себе страхові. Ромця спробував-таки посунутись назад, та грізне гарчання перепинило й цю спробу втечі. Здалося чи ні, але з пащі звіра капала слина, зуби враз стали величезними. Заплющити очі…

— Ро-о-ом-цю!

— Ма-а-аркі-із!

Хлопчик і тварина здригнулися одночасно. Лісовий хижак гавкнув, відгукнувшись на кличку, і став звичайною чорною німецькою вівчаркою, гавкіт випустив на волю крик хлопчика, послабив водночас сечовий міхур, і до страху додався сором, Ромця заплакав.

Далі він пам’ятав погано. Збіглися дорослі, почався скандал, мама і тьотя Поля насідали на господарів вівчарки, товстого чоловіка в спортивному костюмі і жінку, навіть даму — її навіть брезентова куртка і косинка лишали дамою! — звинувачуючи їх у тому, що не можна тягати по лісу псюру без намордника і спускати з повідка, он як дитину налякали, а могло бути гірше, така пащека… І взагалі, може, собака скажений. На що чоловік заявив, що Маркіз — дуже сумирний собака, ніколи нікого не кривдить, що вони вивезли його на природу і навіть подумати не могли, що він може налякати, тим більше — вкусити дитину. А дама на зауваження тьоті Полі відповіла, що вона сама скажена. Пристрасті розгорялися, мужчина заспокоював даму, мама — тьотю Полю, але все вирішив обурений загальним неспокоєм собачий гавкіт. Ромцьо знову заревів уголос, і довелося розійтися без кровопускання. Звичайно, прогулянку було зіпсовано.

Відтоді собак, будь-яких за розміром, віком і породою, Ромцьо став сахатися, а гавкіт нагадував про ганебне намочення штанців. І лише те, що дорослі, надто чоловіки, собак нібито боятися не повинні, примусило Романа з віком взяти себе в руки, тим більше, що майбутня професія давала зброю для боротьби за власну здорову психіку.

До сьогодні.

— Спиш? — сержант труснув Романа за плече.

— Так… Втомився дуже, задумався. Ну?

— Нема в твоїй крові алкоголю. Ось, — сержант нерішуче потупцяв на місці: — Як далі? Може, ти хворий?

— Знову обстеження, і лікарі напишуть — на мені орати можна, — на Романових губах з’явилося щось схоже на посмішку. — А якщо так: не спав усю ніч, знайомій стало погано, морочився з нею, «швидку» викликав. Не спав, перепсихував, на секунду виключився, а коли зрозумів це — вдарив по гальмах. Не можна собі такого дозволяти? Так. Порушення? Так. Тільки не хворий, не п’яний, просто дико стомлена вимотана людина. Права за таке забирають?

— Штрафом обійдемося. Без протоколу не можна — напарник тебе бачив.

Натяк був відвертий, і Роман хотів було погодитися на протокол, але щось довбало в голові, вмовляючи не лишати навіть на дурному папірці сліди нинішньої пригоди.

— Ну його, протокол. Домовимося, тільки грошей при собі не маю. Під’їхати треба…


Чирва дуже хотів глянути на малюнки, але навіть розуміючи, що вже не істотно, розгляне він їх чи ні, не дивлячись, склав усі аркуші вдвоє, з зусиллям розірвав, половинки перервав ще раз і попросив у Гончаренка сірники. Той, нічому після бурхливих подій не дивуючись, подав йому коробку, і Чирва, зачинившись у туалеті, спалив їх в унітазі, а попіл змив водою: джерелом зарази менше, хоча проблема не зникла.

Фідель Васильович поділився з ним своїми передчуттями, і Чирва зрозумів: із скептика завідувач перетворився на вірного союзника, до того ж за одну ніч. Його кортіло спитати, чи не мучать Фіделя кошмари, але якби це було, Фідель про свої моторошні сни розповів би сам. Передчуттів мало, вимагати більшого поки що неможливо.

— Мене скоро випишуть?

Анатолій Гончаренко за короткий час змінився. Певність у собі направду змінює людей на краще. На ліжку сидів худий, з мішками під очима, виснажений довгою — тривалістю майже в половину життя — боротьбою, але таки переможець.

— Тримати вас тут, Толю причин більше нема. Не думаю, що Він до вас повернеться, а якщо це станеться — ви знаєте, як діяти. Але у мене до вас прохання… І серйозне…

Чирва умовив Фіделя Васильовича надати йому можливість розв’язати несподівану проблему. Якби вона виникла бодай три дні тому, Чирві довелося б довго пояснювати. Але Ольга… І Роман не зовсім подобався йому сьогодні…

— Значить, так… Вранці завідувачу відділенням подзвонила ваша дружина.

Художник здригнувся з несподіванки.

— Для чого?

— Цікавилася вашим здоров’ям і можливістю, гм, відвідування. Коротше, хоче вас бачити.

— Чого раптом?

— Не розумію вашої ворожості. Ви ж пішли від неї, і, вибачте старому, не дуже, наскільки я знаю, мирно. У вас були на те причини, яких вона не знала. А тепер вона хоче зустрічі з вами. Причин я не знаю.

— Для чого ця розмова?

— Ви не повинні з нею зустрічатися. Якщо потрібні пояснення — для цього є телефон. Особисті контакти треба не просто обмежити — скасувати. Тимчасово. Поки я не дозволю. Поки не впевнюся, що з нею все гаразд.

— А що… не гаразд?

— Вона тісно спілкувалася з вами тривалий час. Тоді, коли Він керував вами і вашими снами. Далі пояснювати? — і, не даючи Анатолієві перетравити інформацію і поставити безліч непотрібних тепер запитань, Чирва сказав: — 3 Ольгою недобре, Толю. Просто-таки зле. Вона спілкувалася з вами.

Історію з пацюками і малюнками Гончаренко вислухав з явним подивом. Навіть після всього, що відкрилося за ці дні, він важко усвідомлював: ще два дні тому через нього в якийсь спосіб передавалася страхітлива руйнівна сила, ім’я якій — Страх. Хай навіть Анатолій прогнав його, але в Його полоні тепер не одна людина. Можливо, його дружина також.

— Як мені поводитися з нею? Зрозумійте, зараз відштовхувати Алю мені не хотілося б, адже все можна ще повернути… Ми разом… Я… — він затнувся, добираючи слова, водночас позбавлені патетики. — Вона потрібна мені… Завжди була потрібна, але тоді, тоді… Ви розумієте, про що я… Коротше, я пішов від неї, аби вберегти… Від себе… І від… від Нього… Тепер я розумію це…

— Гаразд, — Чирві хотілося поплескати розгубленого художника по плечу, як добрий і мудрий кіношний вчитель непутящого, але старанного учня, та стримався, передбачаючи реакцію дорослої людини на подібні вияви сентиментальності. — Добре, Толю, що до вас нарешті дійшло — ви рятуєте жінку від Нього. Уникайте різкостей, а ще — пояснень. Довго, та й вона навряд чи ось так, з ходу, зрозуміє. А зустрінуся з нею я, гаразд?

Відповіді, навіть якби така з’явилася в Анатолія Гончаренка, Чирві почути не довелося. До палати, сильно штовхнувши двері, не зайшов — заскочив Фідель Васильович. Від чіпкої уваги Чирви не вислизнуло секундне вагання — говорити при всіх чи тет-а-тет, — але завідувач рішуче відкинув їх.

— З жінкою горе! — вказівний палець не зовсім пристойно витягнувся в бік художника. — 3 його дружиною! Без чорта не обійшлося, ось що я скажу!

Всі питання Чирви перебило одне коротке:

— Жива?

— Перелом стегна і струс мозку. Як я про це дізнався — пояснити не беруся. Раптом дізнався — і все тут. Чомусь саме мені подзвонили і сказали про це, — Фідель важко дихав, буквально видихуючи фрази: — Вона їхала сюди, переходила вулицю і чекала на зелений сигнал. А потім, свідки кажуть, зірвалася і кинулася просто під мікроавтобус… маршрутку… Ви на це чекали, Степановичу?


Ольга старанно зачинилася зсередини, перевірила вікна і кватирки, увімкнула світло всюди, незважаючи на полудень за вікном, а в кімнаті, крім люстри, засвітила ще й настільну лампу, розташувавши її так, аби лампочка-«шістдесятка» освітлювала темний кут. Їй примарилася на якусь мить пацюча мордочка, але сніп світла прогнав її, навіть якщо вона там і була. Затишку ілюмінація не створювала, зате проганяла страх. Спробувати заснути…

Попередивши по телефону Сухову, що хворіє, і насилу вмовивши не зриватися і не їхати з купою ліків, Ольга лягла на софу і за звичкою закуталася в плед. Сон прийшов майже одразу.

Разом з ним з’явилися пацюки.

Цього разу їх було небагато, менше десятка. Звідки вони повилазили — не зрозуміло, просто виникли раптово на підлозі посеред кімнати. Ольгу немов паралізував вигляд сіреньких жирненьких звіринок. Ознак ворожості вони виявляти не поспішали, взагалі збоку здавалися мирними і навіть у чомусь милими домашніми тваринами. Спочатку вони просто бігали з кутка в куток, незграбно натикаючись одне на одне носами й боками. Один з них, великий і товстелезний, зосереджено вмивався передніми лапками, решта змушені були оббігати його, й Ользі навіть здалося, що хитре червоне вічко звіринки підморгнуло їй. Далі почало робитися щось незрозуміле: пацюки вишикувалися довкола найгрубішого нервовим колом, затиснувши зубами хвости одне одного, тепер Ольга могла їх порахувати — семеро, восьмий з поважним виглядом — посеред кола. Почалося щось на зразок пацючого хороводу, тварюки поводилися, немов у мультику, та, довкола якої всі звіринки дріботіли, ніби як помахала своєю… І раптом Ольга опинилася на підлозі, довкола неї зімкнулися кільцем не семеро, а вже два десятки гризунів, жирний ватажок — яка гидота! — примостився гордо в неї на животі і зосереджено тер лапками писок. Ногою вже вибиралася, дрібно перебираючи лапками, друга тварюка…

Ольга прокинулася з криком і сіла на софі. Роззирнулася. Все гаразд. Світло і спокійно, ніяких щурів. Вона обережно підвелася, пройшла на кухню і заварила собі кави. Спати хочеться дико, та в тому ж і річ — до жаху недалеко. Випити кави, так можна прогнати сон і підбадьоритися, навіть попрацювати трохи, стаття про нові фільми не завершена. Очі злипаються, навіть коли стоїш… Так коні засинають… До чого тут коні? Ольга потерла очі…

…і на плиті поряд із джезвою з'явилася злісна сіра звірина.

— Тікай! — Ольга махнула рукою, збиваючи джезву на підлогу, розливаючи її вміст. Неможливо. Ось так і їде в людей дах, громадянко Нечваль.

Повільно і дуже старанно Ольга витерла підлогу на кухні. Думка переключитися на прибирання квартири народилася несподівано. Геть подарований імпортний пилосос, усе вручну! Миття підлоги справді відволікало, потім настала черга посуду, чистого, але, як виявилося, не ідеально. На доведення тарілок, ложок, виделок, ополоників і каструль до майже дзеркального блиску пішов цілий флакон «Гали-Лимон». Ольга викинула його у відро, тут-таки виникла нова ідея. Упродовж наступної години все, що, на думку Ольги, належало до сміття, перекочувало до сміттєпроводу. Зачинивши двері, Ольга критично оглянула квартиру: годинник свідчить, що прибирання забрало майже три години. Втома накотилася миттю. Організм, змучений з ночі, вимагав відпочинку, як шахтарі — виплати заробітної платні.

Цього разу пацюки завітали не відразу. Ольга встигла навіть розпружитися уві сні, коли…

…з-під софи, просто перед її лицем, вигулькнув вусатий зубастий писок. Зуби заклацали… і Ольга прогнала від себе щура разом зі сном. Неможливо. Перед очима все пливло, голову потроху починав стискати больовий обруч, серце голосно калатало, гупало об грудну клітину. Найстрашніше — очі злипалися, повіки наче хто силою тягнув донизу. Варто було їй віддати себе у владу сну — і одразу пацюки вилазили звідусюди, сновигали по дивану, серванті, збивалися на купу-малу, а найбільші, розміром з доросле кошеня, терлися об її ноги. Ні! Хвицнувши ногами, Ольга знову перетнула кордон сну і реальності. Реальний світ залишався спокійним і знайомим. Сон уперто не здавав позицій. Разом з ним і його володарі — щурі.

Ольга перебралася в крісло, прийняла найбільш незручну позу, на яку виявилася здатна, і увімкнула телевізор, зробивши звук голосніше — зазвичай навіть під тихе бурмотіння «ящика» їй було нелегко заснути. В цей час панували нудні програми. Ольга вперто витріщалася на екран, змушуючи себе дивитися серіали, в результаті втомилася ще швидше і ще більше. Вжиті заходи не заважали і цього разу перетнути ту саму «нейтральну територію»…

…аби опинитися в компанії з гидким чорним щуром. Його Ольга вже бачила: велика тварюка, більша за типових пацюків, з не по-щурячому розумним, просто-таки людським поглядом. Вишкір зубів, привітальне махання лапкою, — зустріч давніх знайомих.

— Як життя, дорогенька? — паща не розтулялася, тварюка сиділа до Ольги боком, вмостившись на подушках, голос лунав незрозуміло звідки, і все ж таки говорив пацюк: — Скучала без мене?

Прокинутися неможливо. Ольга сильніше втиснулася в спинку крісла, згорнувшись у клубок. Слова застрягли в горлі.

— Зараз ящик подивимося.

Телевізор не працював, хоч Ольга й не думала його вимикати. Лапка — Боже, які кігті! — лягла на пульт, кігтик натиснув кнопку. Екран спалахнув, з'явився пацюк. Тварюки розважалися.

— Усім хвостатим привіт! — пацюк-диктор з рожевим бантиком на шиї помахав з екрана лапкою. — Починаємо останні щурячі новини! Сьогодні у вечірній програмі!

Замиготіли, змінюючи один одного, кадри-анонси, а пискляво-скрипучий голосок коментував:

— Придумано новий спосіб боротьби з щуроловками. У Харкові підвальні щурі з'їли кота-щуромора. Боротьба з виробниками щурячої отрути: гриземо ізоляцію і проводку. Пам'ятник Пацюкові в Індії.

Навіть для кошмарного сну це видавалося надто неймовірним. Знадобилися зусилля, аби відвернутися від екрана. Довкола крісла вже зібралися пацюки, пацючиська, пацючата. Немов відчувши рух, вони разом повернули голови, десятки — чи мільйони? — пар щурячих очиць поглянули на Ольгу, а потім знову втупилися в екран.

— Що будемо дивитися? — чорна тварюка говорила з Ольгою майже дружньо, так, як змоклому під дощем пропонують свіжу холодну воду в брудному кухлі. Кігтик надавив на кнопку пульта, перемикаючи канали. Від побаченого Ольгу ледь не знудило: на величезній купі сміття сновигали бридкі хвостаті тварюки, їхні щелепи працювали невпинно, хрумкіт, з яким гострі зубки перемелювали їжу, різав вуха.

— Чемпіонат з ненажерства. Хто стомиться жерти останнім, той отримає суперприз — живе курча! — чорний пацюк відверто насолоджувався видовищем. — Треба бачити, як переможець смачно перегризе м'якеньке курчаче горло! Кров, тепла кров бризкає в різні боки, тече по шиї, капає на землю…

Вирватися з кошмару Ольга й далі не могла, як і рухатися чи кричати. Наступний канал.

— Найдовший хвіст належить…

Звук несподівано зник. Чорний пацюк сидів у Ольги на колінах, тварюка навіть виросла трохи, стала розміром з ангорську кішку.

— Ти ще не те побачиш, погань! — паща була трохи роззявленою, але щелепи не рухалися, звуки йшли, здавалося, з нутра. — Ти влізла сюди сама, так що вибирай, де лишишся! Там тобі спокійно вже не буде! Не буде!

Ольга відчула — як і минулого разу, — тонкий зашморг на шиї затягується, але звідкись знайшлися сили, вона закричала…

… і прокинулася, у кріслі, перед увімкненим телевізором, з екрана розпачливо ридала якась красуня на грудях чистенького дядька з бакенбардами. Першою думкою було вирубати огидний ящик, та замість цього Ольга зробила звук, а разом з ним і ридання, голоснішим і кілька хвилин сиділа мовчки, звикаючись з новим відчуттям: наче витягнула шию із зашморгу. Обережно, дивлячись під ноги, вона сповзла з крісла і пройшла до ванної. Від побаченого в дзеркалі тілом Ольги пробігли дрижаки.

Шию обперізував свіжий червоний слід від тонкого зашморгу.

Спокійно. Вона помацала слід пальцями, покрутила головою, роздивляючись з усіх боків і намагаючись знайти розумне пояснення його появі. Дзвонити Романові чи дивному старому? Зараз не хочеться нікого бачити. Поспати, і все минеться. На думці про сон Ольга знову здригнулася, але вона ще не досить виснажена, аби не розуміти: боротьба зі сном ні до чого доброго не призведе, вона ще більше втратить на силі, а сила потрібна, як ніколи. Колись, зібравшись на силі, вона пережила кризу і вийшла з жахливого як на жінку — згадувати не хочеться! — запою, не кожному чоловікові таке під силу. Жінки сильніші, сильніші, сильніші…

Ольга раптом відчула, що засинає навстоячки. Ще чого бракувало: гепнутися об край ванни головою. Вона рішуче повернулася до кімнати, знайшла в ящику стола аптечку, в аптечці — снодійне, не те, підсунуте Суховою, на основі якихось рослинних препаратів, а таблетки, які глушать моментально, хімія. Зараз їй потрібне саме це. Анатолій Гончаренко теж глушив себе таблетками, тільки він ховався від людей, чого вона, Ольга Нечваль, робити не збирається. Вона ж знає, що робиться з нею… чи в ній… Відіспиться — і до бою! Більше таблеток заковтнути треба, ось так, ще, ще… Десь там горілка лишалася, запити б для прискорення ефекту…

За півгодини Ольга міцно спала в освітленій кімнаті з увімкненим телевізором. Небезпечно міцно.


Чирва не знімав слухавку, значить, його вдома нема. Фіделя теж не було на місці. Роман у глибині душі підозрював, що ці двоє десь разом, більше того — відчував недобре. Нічого дивного в цих відчуттях, але зриватися і розшукувати їх, з’ясовувати щось саме тепер, цієї миті Роман не мав ні бажання, ні сил. Тільки вдома він відчув, як вимучив його сьогоднішній довжелезний день. Він просто неспроможний сприймати інформацію, отож колегам від нього користі мало, практично ніякої.

Спроби добитися до Ольги теж не принесли успіху: на тому кінці дроту не брали слухавку. Спочатку це схвилювало, але потім Роман, зішкрібаючи докупи рештки логічного мислення, дійшов простого висновку: жінці з горою стало сьогоднішнього дня, вона відімкнула телефон і відсипається.

Чирва порадив їй снодійне, так легше буде заснути. Йому самому, між іншим, передрімати теж не завадить.

Роман не знав, скільки часу вдалося поспати. Так само не міг зрозуміти, яка сила змусила його раптово скочити з дивана. Поки він збирався з думками, ноги самі несли його до вхідних дверей. Ззовні хтось шкрібся. Роман здивувався небажанню просто подзвонити, але руки мимохіть вовтузилися із замком. Двері прочинилися, і щось велике й темне стрибнуло на Романа.

Оговтався він швидко і побачив себе посеред кімнати, а навпроти дибки стояла чорна німецька вівчарка, потім він угледів її хазяїна. Той стояв, широко розвівши ноги, повідок, напнутий, мов струна, намотано на могутню руку. Вранішній голомозий квадратнопикий браток широко шкірився, але цього разу всі зуби зблискували золотими фіксами. Повен рот золота.

— Стій, де стоїш, сучара! Собаку пущу!

Дивно, всі слова застрягли в горлі, та й саме горло, як і тіло, стискав ганебний страх. Здається, його можна було помацати.

— Думав, не знайду? — гість ледь послабив повідок, і собака тепер стояв під кутом до нього. — Бичара долбаний, кого кидонути захотєл?

Очі. Десь зовсім недавно Роман уже бачив ці очі, точніше, такий вираз очей. Вранці браток витріщався на нього тупим лютим поглядом, а тут було щось інше: розумна холодна ненависть.

— З тобою, падла, я ще розберуся. Не до тебе поки, твоє щастя, — він знову послабив повідок, собака вже вільно стояв на підлозі, з роззявленої пащі капала слина. — Подружку спасай, біда з подружкою. Копита відкине, якщо жопу свою не піднімеш.

Про що він? Роман відзначив: він стоїть і боїться.

— Не стій! Помогти? — повідок теліпався в його руці зовсім вільно: — Фас, Маркіз!

Вівчарка знову стрибнула, гострозуба паща неслася Романові в лице…

… і він прокинувся тепер уже насправді, махаючи руками. Горілчаний перегар стійко тримався в повітрі. Годинник показував початок сьомої вечора.

Рятуй подружку… Ольга не відповідала, а даремно таке попередження уві сні — в Його сні! — не прийде. Роман набирав номер Ольги і довго слухав гудки, повторюючи голосним шепотом: «Візьми, візьми, візьми, візьми, чорт!» У Чирви теж глухо, Фіделя ще не було вдома, а телефон кабінету так само вперто мовчав. Ольго, що з тобою? І що з нами всіма?

Роман поспіхом одягнувся. Біля дверей на мить затримався, прочинив обережно, очікуючи собачого стрибка, та нічого не сталося. Побиту машину він таки загнав у ремонт, все одно їздити на ній зараз поки що небезпечно, тому кинувся голосувати. Сів у першу-ліпшу машину, яка зупинилася, не торгувався, бо навіть не почув названої суми.

— Хоча б закусив, — скривився водій. Роман промовчав, думаючи зовсім про інше. Коли вони вже під’їхали, він побачив її вікна. Яскраво освітлені. Кухня і кімната.

Спочатку він довго давив на кнопку дзвінка, потім барабанив у двері кулаками, ногами, нарешті закричав: «Відчини! Олю, відчини!» З сусідніх дверей визирнула сердита бабця в потертому махровому халаті.

— Е, я міліцію покличу!

— Клич! Я не жартую — там щось сталося! Біда там, тьотю!

— Буде тобі зараз біда, якщо не підеш!

— Та клич свою міліцію!

Ось тепер бабця точно побігла до телефону. Роман, стукнувши в двері ще кілька разів, нарешті зважився і, розбігшись, налетів на них всією масою. Раніше він ніколи не вивалював зачинених дверей, сильно забив праве плече, але спроб не припинив, і з четвертої домігся результату — двері злетіли з завісів, він незграбно впав до квартири.

— Олю! Олю! Олю-у-у!

Алкогольні пари туманили голову. Такий дух стояв у квартирі Романового дядька, міського самогонника у третьому коліні.

— Олю! Ти де?

Вона лежала на софі і, здавалося, не дихала. Роман упізнав упаковку з-під снодійного, побачив порожню пляшку з-під горілки, склянка валялася на підлозі. Він нахилився, сильно поторсав жінку за плече. Жодної реакції. Дихання майже не чути. Роман перевернув її на спину. Очі заплющені, обличчя бліде. Він розчахнув халат на грудях, під ним блиснула комбінація, він рвонув її, здираючи разом і ліфчик, приклав вухо до грудей. Серце давало слабенькі поштовхи. Пульс ледь можна намацати. Поки що жива, поки що жива, поки що…

— Стояти! Не рухатися! Міліція!

Не збираючись підкорятися, навіть не реагуючи на накази, Роман повернувся — і тут-таки кулак молодого сержантика в’їхав йому в обличчя. На ногах утриматися не вдалося, він упав, але відразу ж сів, спираючись об софу, сильні руки вправним рухом кинули його на підлогу обличчям униз, заламали руки, клацнули на зап’ястях браслети, кров цівочкою потекла з розбитого носа. Коли його знову повернули, Роман побачив наведену на себе зброю і здивувався. Не тому, що виявився настільки небезпечним для міліцейського наряду, а тому, що геть не боїться. Є важливіші страхи і важливіші справи.

— Чого витріщились? «Швидку» скоріше, помре ж людина, «швидку» давайте, ну!

Частина третя ЗАГАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ

Чирві вділили кушетку в кабінеті Фіделя Васильовича, Роман отаборився у власному кріслі, а на стільцях примостився Гончаренко. Це не обговорювалося, не планувалося, просто за мовчазною згодою всі вирішили відтепер триматися разом. У аптечному кіоску знайшлося необхідне туалетне причандалля, більше ніхто нічого не потребував.

Дружина Анатолія до тями не приходила. Травма голови була серйозною, але Чирва знав: жінка не помре. Той, хто з чужого життя увірвався до їхнього, не збирався переходити нейтральну територію назад. Ольгу відкачали, і зараз вона лежала під крапельницею. Засинати категорично відмовлялася, снодійного після останніх подій боялася панічно, і на те, що зробило з нею вимушене безсоння за короткий час, жаль було дивитися. Та її життю нічого не загрожувало.

Ніхто ні про що Чирву більше не питав. Та й сам він не хотів знову пояснювати те ж саме. Тому, традиційно зібравшись в кабінеті Фіделя, компанія тривалий час мовчки курила. А господар кабінету мав окрему причину не починати дурних дискусій, у які люди, котрі потрапили в дивне, складне і небезпечне становище, вступають, аби просто не мовчати.

…Минулої ночі Фідель Васильович прокинувся на підлозі. З гулею на голові, яка більше скидалася на криваву рану. Це означало: через багато років він ночами знову почав падати з висоти. Тільки тепер усе відбувалося, сказати б, не зовсім уві сні…

— Я можу знову намалювати Його?

Побачивши реакцію Чирви, Гончаренко пошкодував про своє запитання: вперше за весь час знайомства старий злякався.

— Не сміти! — Тепер він скидався на пенсіонера, котрого образили в черзі чи в транспорті. — Вам узагалі нема чого тут робити! Ваші малюнки побачать люди! З мене досить того, що є!

Йому одразу стало соромно за свою нестриманість, чоловіки теж побачили це і розгубилися: як і раніше, саме від Чирви вони чекали відповідей на всі запитання. Старий закусив нижню губу, і за якусь мить лише неприродна блідість нагадувала: людина на межі зриву. А Романові, який знав Чирву давніше і краще за інших, легко було зрозуміти, чого коштувала Павлові Степановичу наступна фраза. Саме її тривалий час безуспішно потребувала наволоч на керівних посадах:

— Вибачте мені, товариші…

Знову незручне мовчання, і нарешті Роман наважився:

— І… як далі?

— Далі? — Чирва позирнув на Романа. — Далі нам треба завершити справу, яку з причин, котрі від нього не залежать, не зміг довести до кінця Анатолій Гончаренко. — Він помовчав. — Дві спроби вбити Його нічого не дали. Приправляючи сірчаною кислотою горілку, він не знав, з ким — або чим! — має справу. Малюючи за моєю порадою свої страхи, він відвів біду від себе, але навів, сам того не знаючи, на інших. На нас у тому числі. Тут моя провина — я мусив уявляти собі, наскільки Він сильний. Тепер лишився єдиний вихід. Один з нас мусить померти. Інший…

Раптом Чирва знову сполотнів. І ніби проковтнув свої слова.


Способи вигнання Біса давно й докладно описані в літературі. Так само, як і шляхи, якими нечиста сила в наш світ приходить. Якось само собою стало ясно: конкретного власного обличчя і матеріального тіла сатана не має. Частіше його малюють чи просто уявляють собі як істоту з волохатим тілом, рогами на голові, копитами замість ніг, довгим телячим хвостом і свинячим рилом на бридкій пиці. Зазвичай же нечисть вселяється в людське тіло, наприклад, маленької невинної дівчинки Ріган, чи просто шляхом банального біологічного запліднення жінки Його слугами. Саме так з’явилася на світ дитина Розмарі, приблизно тим самим шляхом прийшов у цей світ злісний Дем’єн Торн. Хоч у більшості випадків нас мало цікавить, як і звідки прийшов Сатана, головне — як Його знищити.

Способів небагато: вбити у плоті чи вигнати, заручившись словом Божим. Останній у нашому випадку не підходить з багатьох причин, пояснення яких забере велику кількість часу, викличе купу суперечок і дискусій. Це корисно, коли віднайдення абсолютної Істини робиться самоціллю. Наука пояснює сни, але не вторгається в них. Пишуть, сновидіння можна регулювати, тільки нам це теж не підходить. Лишається єдине…

…Чирва зблід, бо всі ці думки вихором пронеслися в голові.Потрібні жертва і вбивця. Вбити треба не Його, втілення зла, а звичайну людину. Вбити холоднокровно, впевнено, рішуче і швидко. Вбивство треба спланувати так ретельно, аби шансів на порятунок у жертви не було. Вбивати треба в той момент, коли Він перетне нейтральну територію і не встигне повернутися назад, перестане існувати разом із жертвою, котру свідомо вибрав і котра назавжди забере Його з собою у могилу. Вбити, коли жертва опиниться на межі між життям та смертю, коли почне діяти проста за суттю, але складна для розуміння формула: «Ще не помер, але вже не живий». Це секунди, коли жертва буде між станом сну і фізичної смерті.

Ці секунди вирішують результат поєдинку. Він і жертва зустрінуться на нейтральній території. Далі — хто кого. Або людину врятують від смерті — і тоді Він повернеться сюди й оволодіє своєю жертвою, або смерть візьме людину — і тоді Він помре разом зі своєю жертвою. Уже назавжди. Його вплив на людські сни, а заразом — на психіку втратять силу.

Потрібен убивця.

Тепер Чирві треба це — майже все — пояснити трьом молодим чоловікам матеріалістам, двоє з яких звикли рятувати людям життя.


Першою відвідувачкою була Сухова. Спершу її не пускали, але, знаючи її темперамент, Ольга не мала сумнівів — протягом найближчих двох-трьох годин подруга рознесе відділення, а якщо дуже постарається, то й усю лікарню на цеглинки. Роман пояснив: довго Ольгу тут не триматимуть, випадок не аж такий важкий, вранці переведуть з реанімації до звичайної палати, тоді — будь ласка. Сухова з’явилася раненько і відразу почала з атаки важкою бронетехнікою.

— Ну, і для чого все це, я тебе питаю, для чо-го?

— Тихіше, тут хворі.

— Ти — сама хвора тут, ясно тобі? На всю голову, — Сухова обвела вказівним пальцем довкола голови і, висловившись у такий спосіб, таки понизила голос: — Для чого це все, дурна ти бабо? Вони не варті того, а інших причин у тебе нема і бути не може.

— Перестань… Без тебе гидко…

— Він довів? Тільки в очі мені дивися, ясно?

Ольга здригнулася: звідки Суховій знати про Нього, невже і її теж… Але запитання застрягло в горлі — навіть якщо так, говорити й думати на цю тему вона собі забороняє.

— Лікар цей? Людина в білому халаті? Ну, цей, козлина, «швидку» викликав…

Дзвінкого сміху не вийшло, замість нього — слабка посмішка. Все стає на свої місця. У Сухової фантазія справді далі чоловіків не сягає.

— Роман, чи що?

— Ага, він ще й Роман! Ти його ще на ім’я! Знаєш, стаття така є: «Доведення до самогубства»? Я дізнавалася, мати Мілки Рудої за нею зятя колишнього запроторила.

Сухова сиділа спиною до інших мешканців палати, а Ольга могла стежити за реакцією жінок. Версія готова: «Зі мною дівка молода лежала, так через доктора місцевого таблєток наглоталася. Він її з переляку сам серед ночі в больницю попер, насилу відкачали. Сказали — жити будеш, а народити не зможеш, він, падлюка, їй аборт устроїв, вона не хотіла, так набив». Дехто з присутніх при кожному тваринному епітеті, котрі Сухова відпускала на адресу мужиків, швидко перезиралися і схвально кивали.

— Не мели дурниць, Танько.

— Яких дурниць, я сліпа, чи як? Ти останні дні кумарна ходила, я ще дівкам нашим кажу: «Проблеми в Ольки, а якщо мовчить — значить, з мужиками».

Ользі хотілося, аби Роман зараз зайшов сюди. Відразу ж прийшло здивування — а чому його ще немає? В світлі останніх подій все могло статися, якщо вже не сталося. Сухову від цих справ слід тримати якнайдалі, однозначно. Але ж не відчепиться, щось треба придумати. Версію — кістку для голодних собак — колег.

— Я не могла заснути і переборщила з таблетками — оце й усе.

— Бабусі своїй розкажеш! Просто так, випадково, наковтатися всякої гидоти не-мож-ли-во!

— До речі, гидота твоя, подружко. Ти ті ж самі таблеточки ковтала.

— Але ж не конячими дозами! Гаразд, не хочеш — не кажи. Я ось зустріну цього твого Рому…

— Не треба! — Ольга додала голосу стільки твердості, скільки могла в даному стані. — Облиш це, а то посваримося. Не віриш, що він ні до чого, — прапор тобі в руки! Шкідливо мені хвилюватися, так що закрили тему. Новини краще розкажи.

Краще слухати плітки про особисте життя працівників редакції, аніж захищати недоторканність власного. Власного. Ольга зазначила: вперше за довгі місяці самотності, спочатку — п’яної, потім — тихої і тужливої, вона серйозно подумала про своє особисте життя так упевнено, наче в неї воно справді було. Роман Ващенко — особисте життя. Кілька годин у ліжку, решта — спільні страхи. Як ставитися до всього цього? Ти відвикла, ти розучилася, ти не вмієш, тобі вже тридцятка — помирати пора… І направду ледь кінці не віддала, ти обережніше з цим, дівчинко…

Роман з’явився, перервавши балаканину Сухової. Вираз його обличчя налякав Ольгу, насторожив навіть подругу, на язиці якої крутилися, без сумніву, всілякі репліки на його адресу. Замість атаки Сухова поспіхом почала збиратися, пообіцяла забігти днями, і за мить її підбори вже цокали по лінолеуму — журналістка Сухова, будучи дамою ефектною, завжди вишукувала можливості привернути до себе увагу в будь-який спосіб. Приміром, ступати на нічим не покриті ділянки підлоги.

— Як ти? — Роман дуже нервувався. Він примостився скраєчку ліжка, тут-таки підхопився, руки то зникали в кишенях халата, то схрещувалися на грудях. Сусідки по палаті отримували цього ранку купу задоволення — їхній лікарняний побут прикрашався надзвичайно цікавими подіями.

Жахливо цікавими. Страшенно цікавими.

— Що там?

— Лежи… і не хвилюйся… Все під контролем… Я провідати зайшов… Спробуй заснути…

— Ти знущаєшся? — На глядачів і слухачів Ольга звертала уваги чимдалі менше.

— Дещо змінилося… Я тут, поруч… Скажеш — мене покличуть…

Роман якось дивно подивився на неї, неначе бачив уперше, обвів очима палату, ні на кому не зупиняючи погляд, потупцяв, пробурмотів: «Видужуйте» і хутко вийшов, залишивши Ольгу наодинці з крапельницею і сумними думками.

Події, як їй здалося, прискорили перебіг.


На сходовому майданчику біля входу до відділення на Анатолія Гончаренка чекав мужичок. Саме мужичок, у вицвілих «варьонках», що давно вийшли з моди, не знайомих зі щіткою дешевих, самопальних, на «блискавці» ботах, в новому турецькому светрі, який виднівся з-під розчахнутої старої камуфляжної куртки. На довершення образу — дводенна щетина і коричнева бейсболка, що її візитер м’яв у руках. Але вже перша фраза видала манеру спілкування: мужичком він видавався зовні, а насправді — мужик, міцний, серйозний, що знає ціну собі та — головне — іншим.

— Гончаренко — ти?

Таких Анатолій набачився, коли жив у дачному селищі. Вони працюють у будівельних бригадах, впевнено зводячи особняки і так само впевнено оцінюючи власну працю, лишаючи замовнику право вибору: дешева алкашня, що так-сяк клепає, чи вони, люди солідні, роботяги. Такі ріжуть бичків і кабанчиків, вивозять їх на базари і продають з презирливою гідністю, не запопадливо припрошуючи покупця, а милостиво дозволяючи йому купити товар.

— Припустімо.

— А без «припустімо»?

— У чому річ?

— Гончаренко — ти?

Погляд мужика був важким і непривітним.

— Ну, я. Далі що?

— Розмова є. Ділова. Відійдемо.

Чоловіки відійшли до стіни, аби не загороджувати прохід. Відвідувач діловито начепив — саме начепив! — бейсболку на голову, запхав руку до кишені штанів, а коли витяг назад, в кулаці зазеленіла купюра, явно відкладена окремо заздалегідь, такі мужики всіх грошей тобі ніколи не покажуть.

— Домовимося. Напиши заяву, що претензій не маєш.

— Не зрозумів.

— Ну, за жінку свою… Під мене вона… В смислі, під мою машину… Вона сама… буха була… А мене тягають.

Гончаренко сам від себе не чекав такого приступу навіть не сміху — дикого реготу, зовсім недоречного в лікарні. На нього почали озиратися лікарі й сестри, що проходили мимо, а відвідувачі дивилися скоса, немов на ідіота. Насилу опанувавши себе, Анатолій вибачливо махнув рукою.

— Не хотів… Накотило щось… Просто таких проблем я не чекав… до всього…

— Яких «таких»? Вона сама під колеса поперла, руки на себе хотіла накласти, сп’яну чи я не знаю… Зупинився, допомогу надав, як положено. А від неї — як з бочки… З ДАІ проблеми тепер… Так що пиши…

Гончаренко намагався не дивитися на простягнуту руку.

— Вас як звати?

— Тобі не один чорт? Петро… Нечипорук…

— Гаразд, я, звичайно, напишу, що треба. Тим більше — вона сама, — звичайно, не сама, але для чого Петрові Нечипоруку знати непотрібну і незрозумілу йому правду, ще подумає — не терапія, а психушка якась, — Тільки грошей не треба.

— Мало? — Петро Нечипорук швидко витяг ще одну купюру. — Бери, бери, кажу!

— Обійдуся, — гроші просто так ніхто не тицяє, Анатолія насторожила така настирність, тим більше — цей Петро Нечипорук, хай там що, сидів за кермом машини, яка наїхала на Аліну, і ще невідомо, яка сила повертала кермо. — Не треба.

Петро Нечипорук підійшов до художника впритул і заговорив скоромовкою, яка виказала його нервовий стан:

— Візьми гроші, хлопче, заради Бога, візьми, не ображай, без того вистачає, двійко поросят годував — здохли, за тиждень гигнули, ветеринар був, сказав — скинути в яму і хлоркою засипати, хвороба, до нас санінспекція тепер як додому до себе ходить, донька народити не може, син у Харкові під слідством, на підписці, десь щось на базарі не поділили, бєспрєдєльщиків отоварили, а в тих куплене все, машина барахлить, ще аварія гадська, цього тільки горя ще не було, візьми гроші, вже не знаю, кому давати, свічки в церкві ставлю, подаю в переходах, не ображай, пожалій ради Бога, ну…

Від такого натиску відвертостей Гончаренко навіть відступив до стіни, а Нечипорук наступав, намагаючись запхати гроші до кишені його штанів. Здавалося, цей міцний мужик зараз заплаче.

— Добре, добре, заспокойся, — Анатолій теж перейшов на «ти», — Візьму, раз таке діло, візьму. І давай сюди свій папірець, продиктуй, як треба писати, давай…

— Я тобі потім ще м’ясця…

— Та добре, добре… Диктуй, нема коли торгуватися…


— Я радий, Фіделю Васильовичу, що ви повірили мені настільки, щоб убити.

Фідель дивився на Чирву — і не бачив його. Якщо іншого способу немає, він готовий убити цього дивного старого, котрого відверто недолюблював, але котрому зараз довіряв цілковито.

Особливо після вчорашньої ночі.

Час довгих пояснень минув. У Нього досить сили для атаки. Спочатку — Ольга Нечваль. Потім Ромка Ващенко і дивна історія з собакою та бандитом. Нарешті, Аліна, жінка, якщо вірити Анатолієві, непитуща взагалі, особливо коли на руках алкоголік — чоловік, раптово кидається під машину, і від неї тхне спиртним. А в крові алкоголю не знайшли, ось так.

Одне слово, Чирва тут, у лікарні, навмисне зводить порахунки з життям. Його негайно починають відкачувати, Він обов’язково використає шанс, аби заволодіти Чирвою. От уже точно вийде злий геній! Використовуючи розум та тіло вченого і свою диявольську — інакше не скажеш — силу та енергію, Він напевне зуміє посіяти і виростити Тотальний Страх. Наслідків цього краще не пояснювати. Потрібен лікар або хтось, та лікар — краще, який у той момент, коли Чирва почне оживати, відімкне необхідні для порятунку життя системи. Треба, аби Павло Чирва помер і щоб Він не зміг тримати в його тілі життя, як це було з Гончаренком та Ольгою.

Тоді Він помре разом з Чирвою.

Стороння людина так вчинити не зможе. Художника ніхто на гарматний постріл до хворого не підпустить. Роман зізнався: вчителя, з яким знайомий багато років, він убити не зможе. Сам Фідель Васильович нічого не відповів.

— Сподіваюся, проти моєї кандидатури в якості камікадзе заперечень нема?

Запитання Чирви було складним. Заперечити — брати на себе сміливість шукати іншого смертника. Погодитися — підписати смертний вирок людині, яка нікому не зробила зла, на що ніхто з присутніх не має права. Так само, як і залишити все як є.

По обіді Фідель мав розмову з головним лікарем. Що там, мовляв, за заїжджий двір у вашому кабінеті? Виявляється, головний лікар знав Чирву, слава скандального вченого насторожувала, присутність його нічого доброго не дасть, тому, самі розумієте, не бажана. І Ващенко чомусь переселився з дому до кабінету, з ним цей художник-алкоголік, аби ще ситуація була надзвичайною, коли лікарям доводиться чергувати цілодобово, але все спокійно, нічого аж такого немає, і розпорядок не передбачає… Настукали вже, усе ясно, Фідель здогадувався, хто, але стукачам Бог суддя, тільки ж не пояснити головному — не все добре в його королівстві. Розмова завершилася нічим, Фідель намагався говорити спокійно, і йому вдалося переконати шефа — все о’кей, це не надовго. Все-таки головний не полінувався, вичепив у відділенні Чирву і про щось з ним переговорив, насамкінець сказавши: «Ви всі дочекаєтеся неприємностей». Неначе їх чимось тепер можна налякати.

А ще події тієї ночі, після яких Фідель Васильович, з червоними від безсоння очима, наважився стати Його катом. Порівняно з цим позавчорашні синці здавалися трохи екстремальними наслідками агресивних жіночих пестощів, його дружина інколи тяжіла до такого.

Вночі Фіделя підняла до стелі неймовірна сила. Уві сні. І сильно вдарила кілька разів об підлогу. Наяву. Він прокинувся від криків дружини, в дверях спальні стояла перелякана донька. Дружина сказала потім, що він кричав уві сні, і вона, прокинувшись, з жахом помітила, як його щось піднімає і жбурляє. Отямився і усвідомив усе Фідель лише після п’ятого удару. Це від нього так боліла голова. І рана кривавилася…

…Коли йому було дев’ять, він упав з яблуні. У бабусиному садку збирали врожай, Фіделеві вже на той час дозволяли лазити на дерева і подавати батькові відра. Того разу дорослі відволіклися, а хлопчисько захопився. Все сталося швидко: тільки-но він знайшов опору, потягнувшись за стиглим яблучком, як опинився на землі. Короткий політ, порожнеча, перелякані крики матері й бабусі. Підвівся Фідель сам, але, дійшовши до ґанку, знову впав, голова запаморочилася. Легка черепно-мозкова травма. Відтоді Фідель боявся висоти. Страх упасти знову і відчути біль та сором доводили до істерики. Батьки змушені були поміняти дев’ятий поверх на другий, і все одно — лише до шістнадцяти років страхи потроху минулися. До позавчорашньої ночі, коли уві сні він довго летів з літака, парашут уперто не розкривався, земля ближче, ближче, удар — і пробудження на підлозі в спальні. До минулої ночі, коли його било то об стелю, то об стіну, раз тільки його так штовхнули в довжелезній горбачовській черзі по горілку, штовхнув неголений червоноокий алкаш, пробиваючись до заповітних дверей, не те щоб сильно, але злісно, сподіваючись принизити інтелігента, який став у його чергу по нещасну півлітрівку, щоб тицьнути начальству презент, а простій людині похмелитися треба, труби лопнуть — і нема людини. Нічними ударами Він домагався страху й покори, нагадував, хто головний…

Поки за цією ніччю не настали інші — а результат Фідель бачив! — Його треба знищити.

— Як ви це зробите?

Чирва посміхнувся.

— Способів померти, дорогий мій Фіделю Васильовичу, велика кількість. Як і вбити. Хоча б хімію в спирт — і вперед!

— Шлунок спалите…

— Помилка. Мені шлунок, як і здоров’я взагалі, тепер ні до чого. Можна повіситися, можна різонути вени. В нашому випадку зашморг — найкращий варіант. Почуєте гуркіт стільчика, що впав — тут же вривайтеся, виконуйте свій обов’язок, — він помовчав, старанно обдумуючи наступну фразу: — Все доведеться пояснити… Від звинувачень у навмисному вбивстві не відкрутитися… Ми тут взагалі всі поводимося дивно…

— Я розумію…

— Не зовсім. Мені доведеться написати листа або надиктувати його на магнітофон. Краще обидва варіанти. Вигадаю собі невиліковну хворобу чи напишу, що втрачаю здоровий глузд, жити так далі не хочу і не можу, прошу допомогти піти… Коротше, щось придумаю. Але складнощів не уникнути, це вдарить по вашій кар’єрі, зачепить Рому, якого я ціную, як фахівця…

— Якщо ми не виконаємо того, що замислили, Павле Сергійовичу, майбутнього не буде не лише в нас. Вибачте за гучні слова…

— … але ми не могли не сказати їх один одному, так? І годі, говорено забагато.

Справді, люди завжди говорять більше, ніж того вимагає життєва необхідність.


Аліна не знала, де вона і що з нею. Пам’ятала удар і темряву, темно й зараз, але це її просто закопали в землю, глибоко, просто в самісінький центр, і все одно вона чує звуки. Тихі, слабкі, схожі на… голоси. Вона почекала ще трохи, але звуки чіткішими не ставали.

Мертві нічого не чують. Значить… значить, вона жива. Її закопали в могилу живою… Жива…

З цією думкою прийшло несподіване бажання почухати забите місце. Вона відчула сверблячку… Стегно… і трошки вище. Праве чи ліве? Яка різниця. Аліна спробувала пригадати, як ворушити рукою. Вийшло.

— Вона ворухнула рукою!

Голоси наче стали гучнішими, від цього задзвеніло у вухах. Рука слухалася погано, та Аліна як могла вперто розминала пальці. Потім — щось стороннє. Легкий дотик. Вони відкопали її?

— Ви мене чуєте?

Знову дзвін у вухах і різкий, пронизливий біль всередині черепа. Зміст наступного звуку дійшов до неї не відразу — її власний стогін. Вона чула власний стогін.

— Слава Богу, оклигала!

Повернулася здатність відчувати запахи. Було боляче, але Аліна глибоко вдихнула носом і випустила повітря через рот. Суміш запахів, що лоскотала ніздрі, мала загальну назву. Лікарня.

Вона жива. Вона в лікарні. Їй не дадуть померти. Але чому темно?

— Ви можете розплющити очі?

До повік прив’язані гирі, навіть якщо їх знімуть, Аліна нескоро ризикне розплющити очі. А що, як раптом лікарня їй сниться, а розтулити повіки — значить, прокинутися. І замість лікарів побачити чотирьох вурдалаків. Вони знайшли її, як і обіцяли, і чекають — на мене дивися! — коли вона — на мене, суко! — все ж таки не витримає і розплющить — боїшся? — очі.

Четверо. Їх четверо. Вони, темрява і дівчинка Аліна дванадцяти років.

Тоді теж стояла рання сльотава весна. Звичайно, коли Аліна верталася з гостей чи балетного гуртка, тато зустрічав її на розі. А того вечора вони у Вірки Мухи готувалися до КВК. Студенти-практиканти з педінституту запропонували зіграти в КВК, чемпіонат між трьома класами. В школі сиділи допізна, придумували різні хохми, а потім подалися до Вірки, її старі пішли на чийсь ювілей, ніхто не заважатиме, а ідея захопила — хотілося репетирувати і репетирувати.

Аліна жила за три будинки від подруги. Вийти з парадного, дійти до рогу сусіднього будинку, повернути, пройти ще повз два будинки, завернути в арку — і ось він, рідний улюблений дворик. Перетнути дитячий майданчик, шмигнути в свій під’їзд, піднятися на третій поверх. Десять хвилин за бажання. Тому вона і не передзвонила батькам, аби зустрічали. Точніше, вони самі знали, де живе Вірка, та й пізні — припустимі для її віку — повернення від шкільної подруги за кілька років увійшли в звичку. Аліну просили лише не затримуватися. Прохання цього разу, сказати б, складно було виконати. Всі справді дуже захопилися власною веселістю та кмітливістю і коли розходилися, годинник показував початок десятої вечора. Якщо точно — двадцять першу сімнадцять.

Чи йшов тоді дощ? Калюжі Аліна пам’ятала чітко, вони блищали в світлі ліхтарів, вона примудрилася навіть форсувати одну, забризкавши курточку. Дощ чи пройшов уранці, чи, що ймовірніше, напередодні вночі. Весняна вогкість зазвичай пригнічувала дівчинку, але той вечір був особливим, їй хотілося бігти підстрибом по всіх калюжах, не минаючи жодної, ризикуючи замочити ноги — лівий чобіток вимагав ґрунтовного ремонту. Того вечора в них вийшло щось смішне, вперше в житті частина їхнього класу зібралася разом для — не будемо боятися гучних слів — творчості, самі вигадували, самі рвали папірці з невдалими текстами, народжували нові, поринули в це з головою, і он як кльово у них все виходить!

Ще одна причина, ще одна її, Аліни, особиста перемога — вона заспіває «під Пугачову» перероблений варіант «Арлекіно». Коротше, піонер намагається запросити однокласницю, яка йому подобається, в кіно, а та дає йому настанови, не виконавши яких, він, лопух, на її думку, буде «смєшним для всєх». Текст вже міцно сидів у голові, Аліна, мугикаючи собі під ніс, обігнула ріг… І збавила кроки.

Попереду, біля входу в арку, світилися червоними цяточками чотири вогники. Чулися голоси, курці не турбувалися про те, щоб говорити тихіше. А значить, у них ні від кого нема таємниць, і їм ні до кого нема діла. Зібралися перекурити і потеревенити. Звична річ.

Щось підказувало Аліні: зупинятися не можна, йти вперед — небезпечно. Вже потім, колі все скінчилося — чи скінчилося? — вона зізналася собі: можна було повернутися назад, подзвонити батькові і попросити вийти назустріч, причому в поясненні: «Там стоїть якась шпана» нічого смішного, навпаки — її навіть похвалять за обережність. Дівчинка не зробила цього, йшла вперед з надією проскочити, адже рідна домівка в кількох десятках метрів. Обійдеться, нічого, така боягузка…

Що ближче підходила Аліна до арки, то чіткіше чулися голоси. Хлопці незлостиво матюкалися, вона ні до чого не дослухалася. Ось один вогник упав і згаснув, за ним — другий. Коли вона опинилася зовсім поряд, ще двоє кинули цигарки.

— О, глянь! Які люди!

Аліна не роздивилася їхніх облич, під аркою було геть темно. Але й тоді була впевнена, і тепер знає, що впізнає їх з тисячі. При будь-якому освітленні. Навіть у масках-фантомасках. Їй достатньо голосів.

Усі четверо приблизно однакові на зріст і, скоріше за все, однолітки, років по шістнадцять. На одному був плащ, голову іншого прикрашала плетена шапочка, третій вирізнявся кепкою з великим козирком. Четвертий, котрий заступив їй шлях, тримав у лівій руці щось, в чому Аліна дещо запізніло впізнала пляшку. Цигарковий дим не міг відбити характерного духу портвейну.

Вона не могла визначити, наскільки вони п’яні. Вона взагалі тоді ні про що не думала, крім як пройти повз них і забігти до знайомого парадного. Може, вони просто жартують… так… І навіть проведуть до будинку…

— Куди?

Запитували без краплі цікавості. Байдужість… дівчинка відчула небезпечну байдужість. Вони зупинили б будь-кого, навіть дорослого чоловіка, їх четверо, вони кодло, вони піддали, і їм хочеться подвигів. Щоб було про що згадувати завтра й надалі.

«Додому», — тоді Аліна старалася говорити якомога жалісніше. Як з’ясувалося згодом, це й завело хлопців. Лідером, ясна річ, був Пляшка. «І де це ми живемо?» Вона вказала на будинок. «Ага-а, мама-папа ждуть, правда? Чого ж ходимо так пізно?» Вона сказала, що була в подруги, розуміючи — їх це зовсім не цікавить. Тим часом Плащ став ззаду і невловимим рухом відтіснив дівчинку до стіни. «Пустіть», — вона приготувалася кричати, навіть зібралася: попередити їх про це. «Тебе ніхто не чіпає, коза. Поки що», — Пляшка ковтнув з горла, простяг портвейн полонянці. Вона замотала головою, і тут озвався Шапочка: «Пий, тобі сказали. Боїшся, блядь?» «Не лякай, вона труси намочить». Жарт Плаща ліг усім на душу, вони дружно реготнули, а потім Шапочка раптово подався вперед: «Ми щас це провєрім! Не мене дивись, сука!» Аліна не встигла опам’ятатися, як її вже міцно тримали за руки, а під шкільне плаття впевнено лізла сильна п’ятірня. Не тремтяча рука однокласника, котрий, щоб виграти три жуйки, боязко «лапошив» дівчаток, за що його потім ганяли на кожній перерві дівчачі зграйки. Ця рука знала, куди вона лізе і чого хоче. Крик застряв у горлі, Аліні захотілося померти. «На мене, на мене дивися! Воно чи ні? Мокре?» «Харе, — пролунало десь над головою, — Вона мала ще, чого ти, як з хєра зірвався?» Рука слухняно забралася, не дійшовши кількох сантиметрів до «того самого». «Страшно, лялько? Чуваки, а в неї там уже нічого, скоро буде можна». Пляшка знову ковтнув, пустив по колу. Аліну відпустили, та вона й далі стояла в оточенні. Ноги підгиналися, але рештки здорового глузду стримували від того, аби сісти в багнюку.

Так вона і стояла, спершись об на стіну. «Покуриш з нами? — Пляшка тримав пачку цигарок. — Давай, не боїсь, цигарки класні. Брат із загранки підігнав». «їй мама не дозволяє. Вона її по жопі б’є. Б’є чи не б’є?» — Шапочка нахилився, тепер його очі дивилися на неї впритул, а суміш портвейних парів з нікотиновим викликала нудоту. «На мене дивися! Отак… Добре, цілуємося — і мотай до мамочки. Пити не хочеш, курити боїшся. От молодь пішла». «Вам робити не хєр?» — цього голосу Аліна ще не чула, значить, говорив Кепка. «А ти чого? Є інші ідеї?» «Пішли кішку зловимо і хвоста відірвемо». «Вона нявкати буде», — і всі знову заіржали, давши Аліні зрозуміти — і це теж жарт, хай навіть дурний, але справді — що ж робити? «Нічо, наша киця теж нявкати може, — Пляшка ковтком допив рештки портвейну і з силою пожбурив пляшку в протилежну стіну арки, дзвін розбитого скла, здавалося, чув увесь мікрорайон. — Скажи „няв“ — і можеш жити далі. Це не курити, не пити, не цілуватися. Ну? Няв. Няв. Де в нас там хвостик?» Рука потягнулася до її стегна, торкнулася його через плаття, і, зрозумівши, що страх не має меж, дванадцятирічна школярка Аліна, котра готувалася співати «під Пугачову», голосно, істерично і відчайдушно закричала: «Няв! Няв! Няв! Няв!» — і рвонулася вперед, хай навіть Плащ не дав їй дорогу, а просто стомився стояти на місці і трохи змістився набік, переступаючи з ноги на ногу. Навздогін свистіли, хтось загавкав по-собачому. А вона бігла, бігла, бігла…

…Поки не отямилася вдома, на підлозі передпокою. Вона голосно плакала і тремтіла. Батьки перелякалися, а вона нічого не могла пояснити, просто тицяла рукою в бік зачинених дверей і повторювала: «Там, там, там…». Згодом вона розповість коротку історію: йшла через двір, причепилися хулігани, злякалася і втекла. Відтоді сама вона додому не верталася, а коли зрозуміла, що в сімнадцять років уже соромно просити батька, аби зустрічав біля арки, стала просто рідше виходити з дому.

А потім усе забулося…

Поки Аліна не пішла до чоловіка в лікарню. В не найкращі для їхнього сімейного життя дні вона теж бачила бридкі сни, в яких неодмінно фігурувала четвірка монстрів з давньої весняної ночі. А два дні тому, вийшовши на вулицю з метою провідати чоловіка, вона побачила їх наяву. Коли їй здалося, що вони прискорили рух і женуться за нею, вона рвонулася через дорогу.

Потім — удар і темрява.

Темно. Треба розплющити очі.

Спочатку світло різонуло боляче, але тут-таки біль відступив, і Аліна побачила лікарську палату і людей у білих халатах. Тепер можна спробувати посміхнутися. Монстрів нема. Все позаду.


У кіно та в книжках, що претендують на показову реалістичність, слідчі мають вигляд саме такий. Безбарвний. Описати такого складно, не знаєш, які фарби дібрати, зате цей «несупермен» виявляється розумником і великим трударем.

Уже коли вони виходили з дверей лікарні, Гончаренко відзначив про себе, що не зможе згадати при нагоді не лише його зовнішність, але й ім’я. Звичайно, він відрекомендувався. Пояснив: шукати чоловіка потерпілої йому підказали саме тут, у лікарні, та й де ж йому бути, якщо йти за логікою. Анатолій знав, що дружина прийшла до тями, та до неї поки що не пускають, він потупцяв біля дверей реанімаційного відділення. Аліна потрапила сюди за досить незвичних обставин. Кинулася під колеса… А ти, Гончаренко, таблетки ковтав…

Як ніхто інший, Анатолій відчував — Він десь поруч, і треба бути біля дружини.

Можливо, Гончаренко надто глибоко занурився в думки, тому й здалося — непоказний чоловік у накинутому на плечі білому халаті наче виник з повітря. Назвався, сказав — треба поговорити, але не тут, тут не зовсім підходяще місце. Здається, Анатолій сам запропонував вийти на повітря: вести незнайому людину, тим більше — слідчого, до кабінету Романа чи Фіделя Васильовича він не ризикнув. Захопив Романову куртку, не пускаючись у довгі пояснення, і разом зі слідчим — ну, як же його звати? — вийшов на свіже повітря.

За дверима лікарні Гончаренко зрозумів: від справді свіжого повітря він одвик. Таким воно буває ближче до кінця березня: уже не сирим, але ще не наповненим теплом, що обіцяє швидкий розквіт природи. І відразу ж, у продовження теми, прийшло — а давно так просто не насолоджувався весняною полуденною прохолодою. Зазвичай, сосновим повітрям він насичував похмільний організм, сидячи на порозі дачного будиночку в очікуванні, поки місцевий алкаш Юріч — саме так, Юріч — не принесе «лікарство».

— Заскучали?

Анатолій аж здригнувся. Він зовсім забув про свого супутника.

— Не зрозумів…

— Ну, засиділися в задусі? Пахне там ліками, тільки повітря, на жаль, не цілюще. Не те що в соснячку…

Він просто так сказав чи на щось натякає? Звичайно, він слідчий, вже дізнався, що потерпілу покинув чоловік-алкоголік і пив на дачі, серед сосон.

— Требе гуляти, треба… Може, присядемо десь?

— Тут я бачив кафетерій, — слідчий кашлянув. — Чайку б. Погода.

І вік його Анатолій не зміг би вказати точно. Їх що, навмисне такими роблять?

— А там зручно, гм, бесідувати?

— Ми без протоколу, — новий знайомий незграбно ляснув Анатолія по плечу, мабуть, бажаючи підбадьорити. — Ходімо.

Кафетерій без назви, просто «Кафе», через дорогу. Всередині — пластмасові столики і кілька пар відвідувачів. Війнуло цигарковим димом і нудьгою. Такі місця звичайно звуть «гадючниками».

Вони вмостилися за вільний столик. Слідчий сходив до шинквасу і повернувся з двома чашками. Обидві з відбитими вушками, в кожній парував окріп і купався пакетик з чаєм. Анатолій поліз до кишені, та слідчий відмахнувся.

— Ой, я вас умоляю! Я цукор перемішав.

— Дякую, — Анатолій, щоб чимось зайняти себе, підняв за шворочку пакетик і занурив його назад в окріп. Вода стала темнішою. Слідчий зробив те ж саме, тільки інтенсивніше, сьорбнув з чашки.

— Отже, розмова без протоколу. Але серйозна.

— Ясно. Слідчі даремно не приходять. До речі, наскільки я читав у детективах, для вашої появи потрібні підстави.

— Детективи брешуть, але тут — правда. Підстави є, — він знову сьорбнув, смішно чвакнувши губами.

— Потрібна як мінімум заява якась там, — Анатолій далі демонстрував свої пізнання в юриспруденції.

— У вашому випадку — ні, — знову ковток чаю.

— У моєму… випадку?

— У вашому. Той мужик за кермом машини, Нечипорук, по-моєму, його прізвище, — Анатолій мало не вигукнув: «Знаю!», — не порушував правил, був тверезий і потерпілу бачив уперше. Поки що криміналу нема. Припускаємо варіант, — ковток чаю, — що хтось замовив її вбивство. Дурниці? Дурниці! Від кримінального світу вона далека, у неї нема коханця, якого вона шантажує, і рідних, котрі зазіхають на житлову площу. А Нечипорук — найбезпечніше створіння на білому світі. Стежите за моєю думкою?

— Якщо чесно, ви зараз казна-що верзете, вибачте. Ідіотизм якийсь, але поки що логічний.

— Добре, що ви вловили логіку. Отже, причин підозрювати когось у спробі вбити вашу дружину нема. Згодні?

Гончаренко кивнув, вирішивши цього разу промовчати.

— Тоді — як трактувати пригоду?

— Нещасний випадок.

— Спроба самогубства.

Тепер вони нарешті дивилися один одному в очі. Або Анатолій від несподіваної новини трошки посунувся глуздом, або… очі в слідчого мінялися. І те, як вони мінялися, щось нагадало Анатолієві — Толику! — Гончаренку. Щось… чи когось… Чи мізки не того… мало-мало…

— Чому ви так вирішили?

— Повторюся: розмова без протоколу, але серйозна. За доведення людини до самогубства за бажання теж можна притягти до відповідальності. А в мене після всього, що я дізнався, є бажання показово покарати вас, Гончаренко.

Голос його теж ставав інакшим. Злим. І… ні… знайомим… ні…

— Що ж я такого страшного зробив? — Анатолій намагався триматися впевнено, на секунду — під поглядом! — голос зрадницьки здригнувся, але художник з подивом і радістю відзначив — йому вдається тримати себе під контролем. Слова слідчого його не лякали. Бентежили — так, але чомусь не страшно.

— Ви покинули дружину. А до того влаштовували на квартирі п’яні погроми. Ви били жінку, вона кричала, кликала на допомогу. Декларуючи власну геніальність, ви пропивали з дому речі. Навіть коли пішли, не давали їй спокою. Вона ходила до лікаря, діагноз — психічні аномалії на грунті глибокого нервового виснаження, — очі буравили Анатолія, але голос не підносився, ставав злішим, і тепер Гончаренко не мав сумніву, чиї очі бачить і чий голос чує. — Вже з лікарні, куди ви потрапили після невдалої спроби з п’яної люті накласти на себе руки, ви підсилали приятелів, ті дзвонили і погрожували. Мовляв, вона, стерво, винна в тому, що світ ледь не втратив генія з великої літери «Ге». А ви й справді велика літера «Ге»… Жінка почала пити, і, коли ви зробили її життя зовсім нестерпним, вона кидається під машину.

Слідчий — слідчий? — голосно й важко дихав, очі налилися кров’ю, і на мить Анатолій побачив знайомі риси. А потім раптово все зникло. Непоказний чоловік допивав свій дешевий чайок.

— Ось так, — навіть голос став таким, як раніше. — Притягнути вас до суду за бажання легко. І виписати постанову про арешт, відвезти просто з лікарні до СІЗО й запхати до задушної камери, в приємне товариство фахівців із встановлення справедливості через дупу. Можна дібрати контингент, підготувати його належним чином. Подумайте, — він відсунув стілець, підвівся: — Ви знаєте, про що. Якщо треба буде — я все життя спокою вам не дам. Не люблю я таких, як ви, Гончаренко.

За спиною Анатолія раптово грюкнуло, наче щось упало, він мимоволі озирнувся, а коли повернувся, дивного непоказного слідчого вже не було. Лишився тільки ледь вловимий запах горілчаного перегару, цього ні з чим не сплутаєш.

Свого чаю Гончаренко так і не покуштував.


— Ти певен?

Чирва відповів раніше за Анатолія:

— Я теж певен, Ромо. Відбувається те, про що я вже колись казав. Так мало статися рано чи пізно. Краще, звичайно, пізніше… Він почав заволодівати людьми. І від нас цей процес не залежить.

Ващенко вже називав зібрання в кабінеті Фіделя Васильовича військовою нарадою без жодної іронії. Війну оголошено, вона вже йде, ворог наступає. Скептиків серед четвірки — як би точніше сказати? — змовників не лишилося. Єдиний факт, який у цій ситуації приносив Чирві задоволення. Йому вірять. Його слухають. Повна боєготовність.

— Все точно, — Гончаренко, здавалося, говорив сам із собою, вкотре повторюючи одне й те саме. — Голос, очі, вираз очей… Ми пили чай, а потім я раптом почув запах горілки, з моїм досвідом та помилитися… І потім, на якусь мить Він здався мені… Тут не поручуся, мені могло…

— Вам не могло! — Чирва різко підніс і опустив руку, немов обрубуючи сокирою останні корені сумнівів. — Ви, Толю, справді бачили тієї миті Його справжнє обличчя. Я не певен, що слідчий пригадає сьогоднішній візит сюди і розмову з вами.

— Все ж таки слідчий?

— Чому ні? Серед них досить сволоти, яку Він охоче використає як своїх, гм, представників. Він використовує оболонку, впливає на мозок, людина перетворюється на своєрідного зомбі. Наш ворог готує своє друге народження, і слідчі органи підходять для цього майже ідеально. Повірте моєму досвідові, молоді люди: серед цієї наділеної владою, нехай мінімальною, публіки є дуже багато садистів, котрі можуть тероризувати на законних підставах будь-кого й будь-скільки, — Чирва від запальної розмови закашлявся. — Подібним садистом був ваш вітчим. Не обов’язково заганяти голки під нігті чи бити ногами по яйцях, можна просто морально вимотати людину, довести до божевілля. Я можу прочитати про слідчих тригодинну лекцію. Тільки, — він сумно посміхнувся, — зараз нема часу, а потім не доведеться. Настає ваш час, Фіделю Васильовичу.

Господар кабінету промовчав, торкнувся ґулі на потилиці.

— Чого Він хотів? І що мені робити? Знову малювати Його?

Гончаренко помітив вдячний погляд Фіделя. Він мусив убити людину, і бути в центрі уваги тепер якось не випадало.

— Гадаю, Він вирішив нагадати про себе. Можливо, розбудити у вас, Толю, давні страхи, з якими назавжди покінчено. Тим самим він отримує нову жертву і додаткову силу. А малювати — Боже борони! Він, радше за все, передбачав подібний хід. Ви вже малювали, і для вас усе скінчилося добре, але, на жаль, лише для вас. Ніхто вас не звинувачує, це Він шукає будь-яку можливість прокласти стежку звідти сюди, перетнути нейтральну територію. Йому потрібні нові жертви.

Чирва сплеснув долонями, як масовик-витівник на дитячому святі.

— Гаразд, хлопчики! Набридло мені це все. Фіделю, — він вирішив відкинути по-батькові і перейти на «ти» з майбутнім катом, — готовий? Не передумав?

— Ви вважаєте… до цього можна бути готовим?

— А ти не бачиш, що робиться?

— Як… ви все це… уявляєте?

— Просто. Купа сильного снодійного і море спиртного. Натщесерце. Смерть гарантована, та не думаю, що Він дасть мені померти. Нагадаю, якщо ти забув, — Анатолій, його дружина, Ольга та ж таки: Ти ламаєш двері кабінету в той час, коли я призначу, але не раніше. Може бути година, дві, три. Можу перестрахуватися: натоптати шлунок пігулками, запити літром горілки, все це зробити, стоячи в зашморзі, а потім розпанахати собі вени…

— Дуже дотепно!

— Можеш посміятися. Але це — варіант. Реанімація гарантована. Ти, як лікар, мусиш знати, як не дати воскреснути тому, хто зібрався померти. Головне — впіймати потрібний момент. За моїми підрахунками, на нейтральній території я буду вже за десять хвилин після того, як опинюся на операційному столі. Туди вас можуть не пустити…

— Не пустять. В реанімацію навіть Президента не пустять.

— Тому я не бачу іншого способу зупинити процес порятунку мого життя, крім, як вивести з ладу всі допоміжні системи. Не розумієте? Вирубати світло в усій лікарні. Або хоча б на поверсі.

Так просто. Світло. Електрика. Темрява.

— Є автономний генератор. Для таких випадків.

— Знаю, — Чирва зберігав спокій. — Поки він увімкнеться, мине час. Нехай це навіть будуть секунди. Там, де буду я — ми з Ним, — вони видадуться годинами. На нейтральній території все залежить від нас двох. Я встигну вбити його. Встигніть і ви. У Фіделя буде цілих десять хвилин, аби влаштувати тут невеличку енергетичну катастрофу. Якщо ти не встигнеш — Він переможе. Іншої нагоди просто не буде, мене врятують, а Він стане вже частиною мене. Боюся, на цей світ я повернуся вашим лютим ворогом, сильним і розумним.

Чирва відчував наступне запитання. Кожному з трійці слухачів хотілося знати, чи будь-кого можна вбити, вимкнувши світло в лікарні. І чому знахарі та чаклуни в старовину обходилися мерехтінням свічок, відблисками вогнища, зіллям та замовляннями. Чому священики, обрані виганяти Сатану з живої плоті, промовляли молитву, від якої нечистого корчило і ламало. Він боявся цього запитання. У нього не було відповіді.

І, таки не почувши його, Чирва не стримався:

— Дякую…

— Потім буде багато різних запитань.

— Так, Ромо, вас запитають. Кожного з вас і всіх разом. Вам ніхто не повірить, підтримкою громадськості ми заручатися не будемо. І листам моїм не повірять, і навіть якщо я касету наговорю. Я, звичайно, спробую максимально відвести від вас біду і зняти провину. Але навряд…

Розмову припинив Ващенко.

— Досить. Ми плутаємося в словах, недоговорюємо. Нас більше, викрутимося. Думаю, вам тепер варто побути самому.

Справді, для чого даремно язиком плескати, коли без того ясно: попереду — ніч, яка повинна вирішити все. Чирва помре, інші приймуть цю жертву. І ніхто, навіть Чирва, не міг уявити, скільки жахливих сюрпризів готує наступна ніч.

Сюрпризи та кошмари приготовані не лише для них. Цю ніч довго пам’ятатимуть десятки людей. Так довго, що боятимуться власної пам’яті.


Додому Фіделя Васильовича не тягнуло. Вранці дружина з донькою намагалися не дивитися в його бік. Переконувати їх, що вони бачили сон, не було сенсу, для цього треба почати розмову першим і потвердити реальність нічного кошмару. Він дзвонив додому кілька разів, та на тому кінці дроту ніхто не озивався. Ближче до вечора набрав номер тещі, почув швидке перелякане жінчине «алло» і поспіхом натиснув важіль. Цікаво, як вони це пояснили? За шістнадцять років — жодної серйозної сімейної сварки, драми, ну, хіба що дрібні розходження з приводу кольору шпалер, меблів, футболу, пізнього приходу додому, та й то Фідель зазвичай поступався… Теща здивується, дуже здивується.

Поривом вітру з брязкотом захряснуло кватирку. Ващенко прочинив двері, провітрюючи прокурений кабінет. Трійця лишилася тут на ніч, спати ніхто не збирався. Роман навіть притяг звідкись будильник, завів його на час, вказаний Чирвою, аби точно за сигналом почати діяти. Старий і громіздкий порівняно з сучасними, майже кишеньковими, він голосно цокав та нагнітав і без того напружену атмосферу. Фідель сперся руками об підвіконня. За вікном — холодний вітер, його свист чувся навіть крізь подвійне скло. Березень видався дощовим, ось і зараз об підвіконня голосно барабанили краплі.

Дощ заколисував. Фідель Васильович не боявся заснути. А біль у потилиці відганяв інший, природний і огидний страх стати вбивцею. Вони перевірили будильник — такий звук мертвого підніме. Коли Роман сказав це, інші глянули на нього вороже, він затнувся і почервонів. Тут дивувало інше: сон, про який у подібні хвилини не думаєш зовсім, повільно, але уперто обволікав кожного. Фідель закурив нову цигарку, схоже, допомогло — сон відступив. Може, це реакція організму така? Чорт його знає… Поспати не завадить, тим більше, під вухом величезний монстр — будильник. Цигарка не допомогла, очі злипаються.

Гаразд, зараз повернуться усі, розмови відволікають від сну. Але чому не можна перекуняти? Агрегат є, розбудить, та й хлопці штовхнуть під бік… Дивно все… Дощ барабанить, тарабанить… Фідель служив у військах зв’язку, само собою, при санчастині, але морзянку вивчав, як належить. Цікаво, якщо спробувати перекласти барабанний дріб крапель на азбуку Морзе, вийде щось? Стук… стук-стук… стук… Притягнуто за вуха… Чи… Стук-стук… стук-стук… Очі злипаються… Схоже, мовою морзянки дощ співає колискову… Коли він був маленьким, йому не співали пісеньок, а розповідали казочки… Жили собі дід та баба, була в них… як там… хто в них був… Вони з того, хто був, здається, щось спекли… А потім взяли мишку з онучкою і пішли витягати… Ох і каша в голові… Коли він малим не хотів їсти кашку, йому казку розповідали… Або нахвалялись не розповідати, якщо каші не їстиме… До чого це… Дурне все… Спати… Просто тут, біля віконечка, так добре, дощик шурхотить… Дощик…

Пальці вже ледь втримували цигарку. Все ж таки Фідель встиг загасити її, перш ніж вона впала на підвіконня.


Чирва був не надто сентиментальним для того, аби, як пишуть в дурних романах, згадувати перед смертю минуле життя. Тим більше, це вже зроблено. Результати останніх досліджень систематизовано і закладено в пам’ять комп’ютера. Там-таки — коротка біографічна довідка. Якщо вчені — серйозні вчені — зіставлять його висновки та версії з фактами його власної біографії, швидше повірять у те, що може видатися просто маячнею. Повірять — значить, зможуть боротися з… З чим? Знову патетика, гучні фрази, нехай не фрази — думки. Невже всі старі люди вважають, що залишають після себе рецепти для порятунку світу? Ні, шановний, у вас типовий маразм. Коли він починає прогресувати, відправити людину на той бік нейтральної території навіть гуманно для інших. Вам, пане Чирво, давно вже пора Туди!

Зараз його мучило інше: як почати листа. До кого він збирається звернутися? І що хоче пояснити? Що дитячий кошмар Анатолія Гончаренка втілюється в реальне життя і воскрешає кошмари інших, всіх, хто спілкується з Гончаренком — носієм «вірусу»? Що рано чи пізно потойбічні кошмари стануть достатньо сильними, аби матеріалізуватися і поступово скувати всіх ланцюгами Великого Страху, заволодіти душами? Сценарій посереднього фільму жахів… Нічний кошмар вселяється в людину, подібно до Диявола, і пожирає її зсередини? Хвора фантазія. Що він, Павло Чирва, з доброї волі йде на нейтральну територію, ділянку між життям та смертю, на зустріч з Ним, і сам просив Фіделя допомогти йому не воскресати більше…

Ма-яч-ня!

Чирва розбавив трохи спирту водою з-під крана, випив, скривився. Зазвичай алкоголь допомагав, так сталося і тепер. Врешті-решт, його вважають старим божевільним ідіотом. Листом треба просто це зайвий раз довести і підтвердити. Швидко, боячись збитися з думки, Чирва почав писати.

Дощ за вікном уже падав суцільною стіною.


Ольга заснула несподівано. Ще п’ять хвилин тому скаржилася на безсоння, і раптом різко, наче під гіпнозом, заплющила очі, і дихання стало рівним. Без будь-якого снодійного. Чи Романові здалося, чи й справді якось усі разом заснули її сусідки по палаті.

А з ними й уся лікарня.

Гукнувши Ольгу кілька разів, Ващенко зрозумів — спить вона міцно, як кажуть, гарматами не розбудиш. Нарешті змучений організм дав про себе знати. Він уже зібрався полегшено зітхнути і піти, коли вловив знайомий — до жахливого! — запах горілчаного перегару, скочив, з гуркотом зваливши табуретку, вибіг з палати до порожнього моторошного коридору і помчав до свого кабінету. По сходах він стрибав через кілька сходинок.

Там тримався той самий запах. Навіть свіже повітря з прочиненої кватирки не могло його перебити. На стільцях міцно спав Гончаренко, а за столом, опустивши голову на складені руки, сидів Фідель Васильович.

Зараз Роман переконався остаточно — йому не здалося, вся лікарня таки спала. Запах швидко ставав сильнішим, міцнішим і стійкішим. Приміщення немов затягувалося чимось схожим на ріденький туман. Або дим — так буває, коли на кухонній сковорідці підгорить картопля, м’ясо чи яєчня. Лікарнею вже цілковито заволоділи чужі сили.

— Гав!

За столом тепер сиділа істота в халаті Фіделя і з головою німецької вівчарки. Роман відсахнувся, рот розкрився в німому крикові жаху та огиди. Істота повільно підвелася. Ніякого песиголовця, знову Фідель, тільки погляд інакший. Ващенко чудово розумів — це не сон.

— Молодець! — рука Фіделя лишалася людською, а вишкір знову став звірячим, з кутка рота капнула густа сіра слина, він не промовляв, а вигаркував слова. — Боїшся, значить, молодець! Ви, придурки, жалюгідні потвори, на кого хвоста підняли? Глянь, що робиться!

Від могутнього поштовху Роман відлетів у куток. Собача лапа — тепер уже точно лапа! — запхала в замкову шпарину ключ, повернула його на два оберти і викинула через кватирку. Причому з місця істота не зрушила, лишалася, де була, за столом біля стіни. За мить перед Романом знову стояв блідий переляканий Фідель. Гончаренко далі мирно спав на стільцях.

— Ромо, я не можу більше, — ноги Фіделя підкосилися, він мішком гепнувся на стілець, по щоках потекли рясні сльози. Раптом, не перестаючи плакати, він сповз із стільця, на очах у вкляклого з подиву Романа заліз на підвіконня і почав боротися із шпінгалетами. Передчуваючи лихо, хоча й без того його було вже досить, Ващенко рвонувся до вікна, але його зупинив звірячий рик — на підвіконні знову сиділа песиголова потвора. — Стій, де стоїш, козел!

Наче в поганому сні, Роман Ващенко побачив, як Фідель Васильович, знову перетворившись на самого себе, розчахнув вікно і зробив крок в порожнечу, під дощ. Короткий крик, глухий звук удару. З-під столу виліз собака, який невідомо як і звідки опинився там, рикнув на Романа і одним стрибком вилетів у вікно. Роман і сплячий Гончаренко лишилися самі в зачиненому зсередини кабінеті, ключі від якого валялися десь унизу на асфальті. Стрибати по них безглуздо.

Будильник задзеленчав. Сигнал: Чирва вже почав свій шлях на нейтральну територію. Фіделю треба поспішати.

Фідель мертвий і лежить внизу на брудному мокрому асфальті. Він завжди боявся впасти з висоти. Тому його кабінет був на кілька поверхів нижче за кабінет Романа Ващенка.


Ольга прокинулася від дотику. Щось м'яке ковзнуло по руці. Дивно, вона не помітила, як заснула. Тут свідомість швидко запрацювала, так завжди трапляється, коли з глибокого сну людина виринає різко. Спочатку — хто я, потім — розплющити очі…

На животі сидів пацюк. Нижче, в ногах, ще один. Найжахливіше — це був не сон. Уві сні ніхто не відчуває запахів, а на Ольгу ЦЕ просто навалилося, вона не могла ані кричати, ані ворушитися. Пацюк повільно посунув до її обличчя, саме цей рух нарешті дав вихід дикому та пронизливому крикові. Звірючки не злякалися, але все ж таки зіскочили на підлогу, якось ліниво та неохоче, немов дотримуючись якихось правил пристойності, і всілися рядком в ногах ліжка. Ольга не переставала кричати, але зістрибнути і тікати звідси не могла — її поклали біля стіни, і залишалося їй тепер втискуватися в стіну, втискуватися сильніше, до болю в спині…

Кошмари нарешті ожили. Їх можна було помацати. Вони могли вкусити своїми гострими зубами.

Крики нікого не розбудили. На допомогу ніхто не поспішав. Ольга волала в порожнечу.


Двері відчинялися всередину, відчайдушні ривки нічим не допомогли. Спроби розтермосити художника призвели до того, що розсунулися стільці, тіло втратило точку опори і звалилося на підлогу. Грюкання в двері теж не дало результатів, хоча за іншого розкладу його могли почути навіть у морзі.

Спокійно.

Який там спокій, коли… Спо-кій-но! Отак. Головою ні стіни, ні дверей не проламати, вона для іншого призначена.

Роман сперся руками об стіл. Чирва, якого він вважає своїм вчителем, зараз балансує між життям та смертю. Ще не помер, але вже не живий. Він на ділянці, яку вони домовилися називати нейтральною територією. Судячи з усього — ох і сморід! — Він уже досить сильний для рішучої атаки. Це Він викинув Фіделя з вікна, бо знав — той мусив допомогти камікадзе Чирві швидше піти з життя. Тепер стати на перешкоді немає кому, і Він цілковито контролює ситуацію. А коли так — ніщо не завадить людям у білих халатах врятувати життя дивакуватому старому. Коли Чирва прийде до тями і розплющить очі, на рятівників будуть дивитися Його очі. Далі за планом: Він заволодіває мозком Чирви, його свідомістю, його знаннями, його можливостями. Дідок-дідок, але він ще багато для кого авторитет, особливо — за межами України… Он ти куди рвешся, падлюко!

Але це все — квіточки. Розминка, стрілянина по паперових мішенях. Тепер ідіотом вважатимуть його, Романа Ващенка, психіатра, котрий з’їхав з глузду. Звичайно, його кволим поясненням ніхто не повірить, і висміє його передусім вчитель, сам Чирва, точніше — Він устами Чирви. І цілком може статися, що прийде якийсь безбарвний слідчий, почне кримінальну справу за фактом все одно чого, аби ізолювати Романа Ващенка на тривалий час, якщо не назавжди. Його-таки колеги почнуть сумніватися у його психічному здоров’ї… Все, до чого Чирва так довго готувався, зведеться на пси.

Вихід? Роман Ващенко, лікар-психіатр, зараз навіть більше, аніж зграї собак, боявся зізнатися собі: є лише один вихід. Ось тільки спочатку треба вийти з власного кабінету.

Дзеленчав будильник. Дзвонив. Дзвінок…

Телефон!!!

Хапаючи трубку, Роман боявся — знову боявся! — почути тишу, але гудки привітали його, все працювало. Від хвилювання він спочатку переплутав третю цифру номера, та з другої спроби вдалося.

— Алло! Там у Фіделя труп у кабінеті! Боже, ну, травонулася людина! Та Ващенко говорить, мать вашу! Бігом туди, швидко, ну! Я в себе, двері ламайте! Та бігом же, я сказав! У Фіделя! Труп, труп, труп! Так! Він сам теж труп! Ну, бігом давайте! У себе, кажу!

Трубку він пожбурив — не кинув на важіль, а саме пожбурив, рухи були різкими, телефон злетів під стіл, тільки для Романа зараз ніщо не мало значення. Він притиснувся до дверей, методично почав грюкати у двері і з радістю відчув, як нарешті ТАМ оживає організм лікарні.


Лікарня справді наче виконала команду: «Відімри!» з старої дитячої гри. В істериці билася Ольга Нечваль, перелякані жінки ловили її руки, намагалися вгамувати, а тремтяча медсестра прилаштовувалася поряд з шприцом напоготові. В сусідній палаті сестри витягали з-під ліжка жінку, яка репетувала і чіплялася худими руками за ніжки і сітку знизу. За стіною в куток забився літній хворий, виставив перед собою табуретку і кричав: «Не підходь! Не підходь!» Молоденький медбрат уже отримав нею по лобі і сидів на підлозі біля дверей, здивовано дивлячись на закривавлену руку.

Деякі сестри сахалися від незрозумілих, а через те ще більш моторошних тіней, що чатували за дверима, по кутках, під столами. Ніхто нічого не розумів: одним було просто страшно, інші намагалися навести порядок, заспокоїти людей хоча б трохи, а потім уже по змозі спокійно розібратися в цьому бедламі.

І ще: в кабінеті завідувача терапевтичним відділенням справді знайшли людину, котра отруїлася великою дозою сильного снодійного, для швидкого ефекту запивши таблетки — були ще обгортки від якихось порошків — спиртом. Багато хто бачив тут дивного старого вже кілька днів поспіль. Але це все потім: з'ясовувати, хто він, що тут робив, де взяв таку купу дорогих препаратів, до чого тут завідувач, де він сам і, нарешті, чому старий зробив це в такому, прямо скажемо, несподіваному місці і в такий непідходящий час. Головне — чомусь він ще живий і його негайно треба везти в реанімацію.


Темрява. Невагомість і темрява.

Він не помер, але й не при свідомості. Ні запахів, ані звуків. Не холодно, не пече. Нічого. Чирва навіть не був певен, чи дивиться перед собою. І все ж таки — через склеплені повіки він якось бачив темряву. Сам він наче розчинився, став невагомим, частинкою густого мороку.

Раптом щось помінялося. Спершу просто перед ним виникла дивна, позбавлена чітких обрисів та форм біла пляма. Поступово вона збільшувалася, набувала форм людського обличчя, ось з'явилися очі, намітилися контури вух, носа, смужки губ. Те, що було перед ним, радше нагадувало маску або голограму, обличчя цілковито позбавлене ознак життя, довкола далі стояла густа темрява. Тієї мізерної частки свідомості, яка ще дозволяла сприймати і оцінювати місце, саме місце, де він опинився, вистачило, аби Чирва зрозумів, хто — що? — перед ним.

«Нарешті ти прийшов».

Губи на обличчі-масці-плямі — не ворушилися, чув Чирва швидше не вухами, а чимось іншим, він розумів, що до нього говорять. Усе відбувалося ніби саме собою, без участі людських органів. Чирва навіть не здивувався, що може відповісти співрозмовнику, хоча не розумів, як йому це вдається.

«Де я?»

«Ти шукав зустрічі зі мною. Я тут. Це місце, я знаю, ви називаєте нейтральною територією. Ви, люди, часто буваєте тут. Тільки згадати про це не можете ніколи».

«Ми, люди. А хто ти?»

Обличчя-маска-пляма наблизилося, зникло на мить, і одразу ж виникло праворуч. Тепер перед Чирвою був Його профіль.

«Я можу стати ким завгодно. Не тут. Ще трохи — і я стану тобою. Ми станемо друзями. Ми потрібні один одному. Твій розум, моя сила. Знаєш, який я сильний?»

«Ще не такий, яким хочеш бути. Колись тебе здолав хлопчисько».

«З ним давно покінчено. Він перехитрив не мене, а того, в чиєму мозкові я був на той час. Не найкращий мозок. Але я захопився цією тварюкою, тут помилка. З тобою мені пощастило. Ти прийшов по мене сам».

«Звідки ти взявся?»

«Хіба страх звідкись береться?»

«У тебе є ім'я?»

«Хіба у наших страхів є імена? У кожного свій страх. Створіння бояться болю і смерті. Аби уникнути цього, вони йдуть на все. Це означає цілковиту покору. Я зрозумів це давно, а на тому тупому мужикові лише закріплював свої знання».

Обличчя-маска-пляма знову щезла, аби виринути з мороку перед Чирвою, але трохи далі, ніж уперше.

«Перемогти страх неможливо. Скільки разів я бачив це, відчував це, розумів свою міць. Сотня полонених, проти них — десяток автоматників. Сотня може задавити десяток, але кожен боїться, що, коли почнуть стріляти, куля дістане його, а не сусіду. Тому сотня баранів покірно йде до стійла. Здоровий сильний мужик боїться п'яного шмаркача з ножем. Гурт дівчисьок боїться однієї манюсінької мишки. Водій боїться людини в однострої та з жезлом. Страх дає владу. Влада тримається на страхові».

«А гроші?»

«Хто пробував купити страх? Золотого запасу всього світу не вистачить, аби той, хто боїться левів, зайшов до них у клітку. Гроші дають ілюзію влади».

Обличчя-маска-пляма знову наблизилася впритул.

«Тепер ми разом повернемося до життя. Почнемо не одразу, поступово. Сил у мене поки що недосить, хоча я за ці дні задоволений полюванням».

«Тебе змогли вбити один раз».

«Повторюю — вбили не страх, а його носія. Але навіть за це вони заплатили. Тепер у мене тут вся сімейка».

«Не вся».

«Хлопчисько знову мій. Ідея з малюнками мене навіть перелякала, але, як бачиш, ти сам показав мені ще одну стежку через нейтральну територію».

Чирва відчув, як потроху набуває ваги його тіло. Щось торкнулося його руки — навпроти теж промацувалася м’яка плоть. Інших відчуттів далі не було, тільки дуже здалеку, наче через могутній шар вати, линули слабкі незрозумілі звуки.

«Ти вже почув? Ти вже відчув? ТАМ рятують твоє життя. І врятують, бо я так хочу».

Тепер щось міцно притиснулося до Чирви, обличчя-маска-пляма зникла, наче за завісою. Чирва, підкорюючись інстинкту, намацав якісь об’ємні обриси і обхопив їх руками. Не так важливо, за що він зараз тримається. Тепер головне — тримати міцно, не відпускати.

«А доктор твій, Фідель, з вікна вилетів. Пташкою. Завжди цього боявся. Мені хіба не знати. Він не затримався на нейтральній території, він там, де спокій і страхів нема».

Голоси чулися вже чіткіше. Свідомість поверталася до Чирви повільно, але невідворотно. Його переграли. Ворог легко вигравав цю партію.


Грубо відштовхнувши санітара, котрий відчинив двері, Роман кинувся до виходу на сходовий майданчик. Санітар навіть не вилаяв його: довкола творилося чорт знає що, та й на підлозі валяється людина, з вигляду — зомліла. Уже в коридорі Роман зупинився, подумав і впевнено натиснув кнопку виклику ліфта.

Час втрачено. В реанімації йому нічого робити, старого старанно відкачують, можливо, він уже навіть дихає. Роман там, у себе в кабінеті, чекаючи, поки наспіють рятівники з ломиками, змусив себе не панікувати, а трохи подумати. Отже, спочатку — в підвал, вирубати аварійний генератор, а вже потім — позбавити струму реанімацію. Первісний план був зовсім іншим, але ситуація проти всіх, і хоча б цей задум вдалося вчасно виконати.

Тільки б не було запізно.

Не думай про це!

Десь у підсвідомості ворушилася огидна думка: ліфт не спрацює. Та після натискування кнопки почулося звичне, можна навіть сказати, дружнє гудіння. В усякому разі, на техніку Він впливу не має. Телефон же працює.

— Е, стій!

До ліфта біг знайомий — як же його звати? — лікар, білий ковпак збитий на вухо, сам розчервонівся, як після марафону. Роман швидко скочив у кабіну, натиснув потрібну кнопку. В якомусь відчайдушному ривкові лікар скоротив відстань і, запхавши плече між дверцятами, спробував протиснутися всередину. Роман, лайнувшись, сильно зацідив йому кулаком в обличчя, потім виштовхав геть.

— Псих! — лікар рвонувся тепер вже на нього, та двері встигнули зсунутися перед самим його носом. Їдучи донизу, Роман чув його обурені вигуки.

Він не зовсім розумів, що з ним коїться. Менш за все ним керував у ці хвилини здоровий глузд. Здавалося, після того, як він вирвався з полону власного кабінету, здатність мислити спокійно, розважливо та тверезо остаточно облишила його, лікаря-психіатра, котрого вважали непоганим фахівцем у своїй галузі, остаточно. Романом керував страх. Страх не встигнути. Страх перед тим, що собачий гавкіт переслідуватиме його до кінця життя. Страх позбутися життя, якщо воно стане нестерпним, як зважилися на це мати й сестра Анатолія Гончаренка.

І ще його вела вперед ненависть.

Ліфт зупинився, двері розсунулися. До щитової вів погано освітлений коридор, в кінці якого треба повернути праворуч і впертися в оббиті залізом двері. За весь час роботи в лікарні Роман був у підвалі лише раз, в тій-таки щитовій, розпивав спирт з електриками — його могорич за швидко відновлене світло у власному кабінеті. Аборигени підвалу тоді довго розповідали, скільки тут за бажання можна блукати. Між іншим, підвал розділений на дві частини. З протилежного крила будівлі вантажний ліфт спускався до моргу.

Роман не здивувався, наштовхнувшись на будівельні «козли». Тут, як і в усій лікарні, повсякчас щось ремонтували. Оминаючи їх, він зачепив ногою якусь залізяку. Нахилившись, підхопив середніх розмірів ломик. Інстинкт підказував: треба хоч чимось озброїтися. Вже за мить він зрозумів, що не помилився.

З-за рогу назустріч йому ступив знайомий голомозий амбал з вівчаркою на довгому повідку. Не вийшов, не вискочив — виник, як фанерна мішень на навчальних стрільбах, як Ворог у комп’ютерній баталії. Людина і собака загородили собою увесь прохід, собака злісно гарчав, з пащі капала слина, головне — обидва вороги реальні, жодних тобі видінь. Роман навіть відчував звіряче дихання.

Він позадкував, ударився спиною об кут «козлика», зупинився, відчувши нарешті вагу ломика в руці. Це не сон, прокинутися з криком у холодному поту не вийде. Перед ним, одначе, плоть, а плоть вразлива. Роман зручно перехопив ломик і зробив крок вперед.

Собака стрибнув. Амбал усе ще тримав його на повідку, та повідок був наче з гуми: Роман знову відскочив, боляче стукнувшись об «козлика», а пес, як кулька йо-йо на гумці, повернувся до ніг господаря.

— На кого рипаєшся, підор гнойний! — Голос амбала слабко нагадував людський, Роман просто розумів, що саме він кричить, як підтвердження цьому, голомозий рикнув, собака загарчав йому в такт.

— Пропусти! — Роман знову зробив крок вперед, тримаючи ломик перед собою.

— Фас!

Тепер сильна рука не тримає повідок, вівчарка, відчувши цілковиту свободу і зачувши жертву, метнулася вперед стрімкою чорною блискавкою. Інстинкт знову допоміг: Роман незграбно, але все ж таки спритно і вчасно відскочив до стіни, щелепи клацнули. Ловлячи повітря, звір швидко оговтався і, крутнувшись дзиґою, повернувся до супротивника писком. Стрибок — сильні лапи вже на грудях Романа, сморід з пащі обдав обличчя густою хмарою, зуби тягнулися до горла. Відчайдушно закричавши, намагаючись криком заглушити страх, Роман з силою опустив лом на спину тварини. Замахнутися повноцінно не вдалося, він був притиснутий спиною до стінки, але удар досяг цілі — собака заскавчав, забрав лаписька, знову крутнувся дзиґою. Удар, вочевидь, лише ошелешив його, не завдавши відчутної шкоди. У Романа тепер була перевага — ті частки секунди, поки вівчарка стискалася, готуючись до нового стрибка, явно цілячись у горло і сподіваючись ухопити його точним кидком. Ващенко встиг першим: ломик зупинив собаку вже в русі, удар поцілив точно в середину черепа, промахнутися Роман не міг, не хотів, не мав права.

Морду собаки одразу ж залила кров, біль і запах цієї крові додали їй люті, та не спритності. Удар, ще удар, звук такий, немов гатять по поверхні глиняного горщика, заповненого варевом. Вівчарка скавчала, кров і мозок бризкали Романові на обличчя, руки, білий халат. Тварина вже здихала, він копав і топтав її ногами, поки щось не зупинило його: ти прийшов сюди не вбивати собак. Так, правда. Не по це.

Дивно — голомозий зник. Труп собаки — не примарний, справжній! — валявся біля його ніг, а хазяїн вівчарки наче розчинився. Тримаючи ломик напоготові і очікуючи, що амбал причаївся за рогом, Роман обережно, по стінці, посунув туди. Нікого. Попереду — кінцева мета, двері в щитову.

Вони були зачинені.

У відчаї Роман замолотив по них носаками, кулаком, ломом, навіть стукнувся головою — жодного результату. Сколупнути замок тим-таки ломиком у принципі можна, якщо длубатися тут кілька годин. А у нього не було навіть п’яти зайвих хвилин, без того на собаку пішло забагато часу. Автономний генератор запрацює. Автоматично. Навіть після того, як він встигне вирубати світло нагорі.

Все пропало. Все…

— Якого дідька?

Кричали зсередини. Роман з новою силою замолотив у двері, за ними заворушилися, клацнув замок. Він упізнав котрогось з електриків, імен їхніх він не пам’ятав. Не запам’ятовував просто, цього відзначала бородавка на носі, трохи ближче до правої ніздрі. Неправильної форми карикатурна бородавка.

Чоловік втупився в перемазаного у кров лікаря нерозуміючими червоними очима. Скоріше за все, він тут спав, відзначивши якусь свою особисту урочистість, а може, тут не обійшлося без… Нема часу думати!

— Вирубай! Все! Швидко!

З похмілля мужика важко чимось здивувати. Електрик, певно, подумав, що це такий собі жарт. Зрозуміти йому зараз було важко, а от посміятися за компанію…

— Чого шкіришся? Де тут що? Вирубай машину!

Роман погано усвідомлював, що каже і що робить. Рука знову занесла ломик, чоловік, який нічого йому не заподіяв, скинув руки вгору, захищаючи голову, і позадкував. Привид з перекошеним обличчям, як ластовинням, всіяний кривавими бризками, із роззявленим у крику ротом і ломиком у занесеній правиці, готовий проламати голову, насувався на нього.

— Як! Все! Тут! Вимкнути!

Була пожежна сигналізація. Її огидне ревіння могло викликати підмогу. Електрик потягнувся до потрібного важеля, але трюк не вдався — від могутнього удару ломом з гучним хрумкотом зламалася кисть правої руки.

— Роби, що кажуть! Швидко!

Біль підсилив переляк, і чоловік, стогнучи і навіть схлипуючи, незграбно, лівою рукою, почав тиснути на якісь важельки, кнопочки, второпавши, нарешті, що доктор посунувся дахом і запросто може вбити.

Роман стежив за його хаотичними рухами, а в голові вже крутилася підла й гидка думка: коли він вийде, цей придурок або ввімкне все знову, або якось стане йому на заваді… На заваді — в чому? А яка, до біса, різниця! Потім розберемося. Якщо це «потім» у нього буде. А тепер йому заважають усі.

Коли електрик, закінчивши свої маніпуляції, повернувся до нього, Роман замахнувся і ударив. Убивати не хотів навіть у цьому своєму стані, лиш вивести людину з ладу. Хоча — як вийде… Зойкнувши, електрик осів на підлогу і одразу перестав цікавити Романа Ващенка. Розвернувшись на каблуках, як фігурист на ковзанах, він кинувся назад до ліфта, внутрішньо готовий змести все, що стане на його шляху. Перестрибнув через труп собаки, з гуркотом перекинув «козлика», з розгону, простягнувши руку вже на бігу, втиснув палець лівої — правиця далі стискала лом — у кнопку ліфта. Двері роз’їхалися зразу ж, Роман зайшов і натиснув потрібний поверх.

З боку він виглядав божевільним.

Але й те, що він робив, було безумством.

З ліфта він вийшов з відчуттям, що лікарня — вся! — вимерла. Ще кілька хвилин тому вона гула, немов вулик, люди метушилися й кричали. Або вони не бачили Романа, або він — їх. Бо зникнути в одну мить всі не могли. Хоча це теж згодом, коли все буде позаду. Зрештою, довкола відбувається таке, що статися може будь-яка гидота. Ващенко кинувся прямо по коридору, туди, де бачив розподільний щит.

Бігом — сильно сказано. Несподівано тіло наче налилося свинцем, ноги немов застрягали в сипучих пісках, пересуватися стало неймовірно важко. Якщо не сказати — неможливо. Не сміти так думати! Все можливо, це Його штучки, а з ними всі вже знайомі, нікого не здивуєш, так що даремно сили витрачаєш, скотина… Чи хто ти там, що ти за звір….

Собаки виникли нізвідки. З повітря, з-під підлоги, зі стін. Просто взяли і з’явилися. Тепер їх було багато, вони збилися в одну щільну зграю, яка гарчала й гавкала. Зграя рухалася на Романа. Собаки не спішили кидатися. Може, ще сподівалися його відлякати, а може… За спиною почулося «р-р-р-гав!», Роман рвучко повернувся, і тут-таки зрозумів причину звірячої неквапливості: позаду шлях до відступу відрізала ще одна зграя. Скільки їх, Роман навіть не уявляв. Рука міцніше стиснула ломик.

Коли він знову обернувся, за два кроки застиг у бойовій стійці красень доберман, явний ватажок зграї. Відступивши назад і ліворуч, ближче до вікна, аби в разі нападу захистити хоч якось спину, Роман відчув — рухів уже ніщо не сковує. Доберман, а за ним усі решта, загрозливо посунули на нього. Вожак коротко гаркнув, ніби даючи сигнал. Але раніше, аніж на нього зреагували пси, в атаку перейшла людина. В роззявленій пащі опинилася зігнута в лікті ліва рука, Роман дозволив щелепам стулитися, ударив згори вниз, ще, ще. Доберман завив від болю, зграя сахнулася, готова наступної миті дружно кинутися на ворога, збити з ніг, гризти й рвати на шматки. Жбурнувши в собачий натовп лом, Роман схопив здоланого добермана вцілілою правицею за карк, повернув його писком, який скавчав і стікав крівцею, до зграї і впевнено рушив уперед. Як і сподівався, пси не зачепили його, доля ватажка була показовою, а фактична відсутність такого збивала тварин з пантелику. Роман ішов, не озираючись, діставшись щитка, жбурнув добермана під ноги і лише тоді повернувся. Знову порожній коридор. Наче ніколи не ходили тут дикі злі собаки.

А перед ними — замкнений розподільний щит. І ніхто вже зсередини дверей не відчинить.


Ставало світліше. Стан невагомості зник остаточно, Чирва чув, як над ним бубонять людські голоси. Всі вони злилися в один, у вухах ще дзвеніло, чітко він не міг розібрати жодної фрази. Зате він добре відчував Його поряд із собою, ніхто з них поки що не розімкнув обіймів. Вони обидва — якщо можна так сказати, «обидва», — досі були на самому краєчку нейтральної території.

«Непогана була ідея. Молодець. Це не остання твоя вдала ідея».

«Ти помреш. Все одно ти помреш».

«Тобі радіти треба. Я давно помер, а ти проживеш стільки, скільки я того захочу. Ти потрібен мені. Тому жити ти будеш довго, і померти я тобі не дам. Мене ніхто не побачить, всі зрадіють, коли ти розплющиш очі. Зате мою присутність відчують, і дуже скоро. Я стомився без справжнього діла. Ти перевів мене через нейтральну територію. Ха-ха, вони вже повинні відчувати мене.»

«Я знову спробую вмерти. Разом з тобою. Зупинити мене важко».

«Ти ще не зрозумів. Уже за півгодини після того, як ти прийдеш до тями, ти сам не захочеш помирати. Бо твої бажання залежатимуть від мене. Хочеш, скажу, чого ти боїшся?»

«Цікаво. Чого ж я боюся?»

«Ти досі не зрозумів? Ти все життя жив з думкою, що можеш зробити помилку і в тебе щось може не вийти. Або що тобі перешкодить чиясь чужа помилка. Ти боїшся помилок. І ось — я тут. Я — те, чого ти боявся і що таки зробив. Я твій страх, помилка я, так, помилка, твій страх».

Чирва застогнав. Світла довкола ставало дедалі більше.


Вирвати маленький, але до біса міцний замок руками не вдалося. До того ж скалічена собачими зубами лівиця дико боліла. Невідомо чому Роману засіла в голову думка про інфекцію, зараження крові, щеплення в живіт і тому подібну чортівню.

Ломик! Ось про що треба зараз думати.

Залізяка, добре ставши в пригоді як зброя, валялася біля стіни. Переступивши через добермана, Ващенко підібрав лом, переконавшись заразом, що покусана рука відмовляється служити. Зручніше, ясна річ, орудувати двома руками, однією підколупнути бісів замок не вдавалося. Після четвертої спроби Роман, люто й голосно матюкаючись, довбонув гострим кінцем лома по замку, намагаючись вкласти в удар правицею силу обох рук. Допоміг мат чи ні, але вже третій удар істотно пошкодив сам замок і дверцята. Перевівши подих, Роман відновив штурм. Тепер він не лічив ударів, гатив що було сили, поки замок нарешті піддався його відчайдушній впертості. Лом з гуркотом випав з правиці, вільна рука розчахнула дверцята.

Перед ним були стрілочки, циферки, дротики, біліли головки пробок. Що тут до чого, Роман Ващенко поняття не мав. Якщо й були якісь елементарні знання, все повилітало з голови. Він витер руками спітніле чоло. Розкурочити все до бісової мами, чи що?

Стоп. Дроти. Електрика зав'язана на дротах.

Гомілку раптом пронизав різкий біль. Зойкнувши швидше від несподіванки, Роман оглянувся. Ледь живий, але все ще злісний доберман, лежачи на череві і обпираючись об підлогу лише передніми лапами, із закривавленим писком таки дотягнувся до супротивника зубами.

— Йди геть! — Роман сильніше дригнув ногою, зграбно хвицьнув пса по довбешці другою, зібравшись із силами — де вони беруться! — кинув собаку об стіну, знову удар по довбешці. На добермана нічого не діяло. Він навіть заплющив очі, вперто стискаючи людську ногу щелепами з силою, котра дорівнює замалим не сотні атмосфер.

Припинити це можна було лише в один спосіб.

Біль уже проник у мозок, і Роман, аби не відволікатися на такі дрібниці, як собача агонія, повернувся до щита і рішуче згріб у руку дротики. Ліва рука боліла навіть сильніше, ніж нога, потрібні ті самі останні сили, про які часто говорять в таких ситуаціях. Потрібен ривок. Біль повинен додати йому сил.

Роман Ващенко не став рахувати до трьох. Толя Гончаренко без пам’яті на підлозі в його кабінеті… Ольга Нечваль, якою він її знайшов на софі… Крик Фіделя, його стрибок головою вниз із вікна…

З криком, який при всьому бажанні важко назвати людським, Роман рвонув на себе дроти, видираючи їх з м’ясом, втрачаючи останні сили, а разом з ними — рештки здорового глузду і рівновагу, падаючи на підлогу, стискаючи в кулаці те, що вдалося пошкодити. Цього виявилося цілком досить.

Іскри в очах. Темрява.


«Що це таке? Якого дідька…»

Морок знову насувався на Чирву, усі звуки миттєво щезли, він знову перестав відчувати реальність, тільки політ, політ в Те Саме Нікуди.

«Пусти мене! Пусти! Ні!»

«Так! Не знаю, хто це зробив. Тільки ми з тобою помираємо, і тримаю я тебе міцно! Помираємо назавжди! Ти не вірив, але так буває!»

«Ні! Не можна! Пусти!»

Крик відчаю — останнє, що відбилося в згасаючій свідомості Павла Степановича Чирви. Промайнуло ще раз обличчя-маска-пляма в густому мороці. І більше Чирва нічого вже не відчував. На тому боці нейтральної території немає місця земним чуттям.

І все ж таки крик ненависті зміг вирватися назовні. Всім, хто його почув, здалося — він пронизує темряву, яка враз накрила лікарню, а у відповідь — гуркіт грому за вікнами.

А потім почалося!


— Де світло?

— Чому нема світла?

— Зараз увімкнеться резервний!

— То якого дідька він не вмикається!

— А-а-а!

Будівлю труснуло, як під час землетрусу. В унісон задзвеніли шиби, вилітаючи з вікон. З гуркотом і дзвоном падали металеві медичні шафи, давлячи в темряві тих, хто мав нещастя опинитися поруч. Зойки виросли в один суцільний крик болю та переляку. Людей кидало об стіни, у побиті вікна ніхто не вилетів через щасливий збіг обставин — тіла просто застрягали там, збившись докупи, заважаючи одне одному випасти під дощ. Під ногами тих, що втримались на ногах, репетували ті, що попадали. В темряві люди перечіпалися один через одного, утворювали купу-малу, товклися один одному по руках, ногах, головах. Щось шипіло, щось вибухало, щось дзвеніло й кришилося. Верещали жінки, матюкалися чоловіки.

— Світло! Дайте ж світло!

— Що взагалі тут діється!

— А-а-а-а-а! Ма-а-а-ма-а-а!

Зі свистом, як снаряди, літали в повітрі різні предмети. Табуретки, капці, подушки, ще щось. Що літає і чому — ніхто не бачив. Хтось вчасно не відхилив голову, хтось, оглушений, падав під ноги іншим, когось серйозно калічило. Ті, хто опинився на підлозі, намагалися рачкувати в куток чи під ліжко, але ліжка теж не стояли на місці.

— Допоможіть! А-а-а-а!

— Ногу забери! Твою ж мать, забери!

— Обережно! Мужики, обережно! Блі-і-ін!

— Тримайся! Аню, де ти, Аню!

— Мі-і-лі-і-ці-я-а!

Враз усе припинилося. Та й тривав безлад насправді кілька хвилин, п’ять чи десять, не більше. Світло, щоправда, не з’явилося, зате буря разом ущухла, настала моторошна і рятівна водночас тиша. Спочатку обережно, далі — впевненіше і голосніше люди почали перегукуватися. Спалахнули перші вогники сірників та запальничок, хтось примудрився втримати при собі такі дрібнички, не загубити. Темрява заворушилася, наповнилася стривоженими й переляканими голосами, що разом змовкли, коли почувся хор сирен, а потім голосними і вже радісними криками люди вітали могутні промені прожекторів, спрямованих з вулиці просто на темні побиті вікна лікарні.

ЕПІЛОГ

Я втомилася повторювати: не знаю нічого гаразд. І взагалі — я просто втомилася.

Чого їм усім треба від неї? Гаразд — міліція, хоча теж не зовсім ясно, кого і за що органи хочуть покарати. А ось про те, як можуть дістати колеги-журналісти, Ольга поняття не мала. Цікаво, збоку в неї теж такий вигляд? Ви ж, мовляв, колега, чому таке ставлення, ви і свідок, і потерпіла, і на місці були, і бачили все… Нічого не бачила, темнота, крики… щурі…

Їй довелося придбати автовідповідач. Вибачте, не можу відповісти, залиште повідомлення і назвіть себе. Якщо це важливо, я передзвоню. Дзвінків, особливо дурних, було стільки, що Ользі набридло постійно знімати трубку, вимикати ж телефон вона не ризикувала — раптом справді буде важливий і потрібний їй дзвінок. Повідомлення вона для сміху прокручувала Суховій, більше до квартири нікого не пускала, слідчі органи навіть по дрібниці змушені були слати повістки, котрі Ольга вибірково рвала, вона не злочинниця і не зобов’язана бігати міліцейськими кабінетами. Дзвонили різні шизики, як дізнавалися її телефон — те ще запитаннячко. Погрожували, щось радили, щось прорікали. Чому їй? Вона що, сама в лікарні тієї ночі була?

Чого їм усім треба від неї?

— У вас були стосунки з Романом Ващенком?

— Які?

— Досить інтимні. Це ж він привіз вас до лікарні.

— Звідки такі дані?

— Ми працюємо, Олю. Ви повинні, зобов’язані знати, що сталося з ним. І пояснити, чому він напав на людину, яка заважала йому вивести з ладу резервний електрогенератор, а потім пошкодив проводку, спричинив коротке замикання, котре призвело до людських жертв?

Жертва одна — Павло Чирва, який помер через те, що під час операції зникло світло. Одне й те саме. Ясно, від Романа їм нічого не добитися. Зараз він у Павловці, визнаний психічно хворим. Геть сива голова, незрозуміла мова, сильно кульгає, хоча вже ходить без милиці. Прояснень практично не буває, ба більше — інколи він то гавкає на довколишніх, то скавчить, то тихо підвиває. На своє лихо, Ольга пробилася до нього, побачила, на що перетворився молодий сильний чоловік, якого вона могла б покохати, розвернулася і пішла геть під дружнє гавкання, а вдома зірвалася на істерику.

— У цій історії багато самогубств, вам не здається? Випадок з художником, Фідель Марченко стрибнув з вікна невідомо чому. В організмі нічого такого — ви розумієте, так? — не знайшли. Потім, цей Чирва… Павло Степанович… Навіть записки не залишив. А може, залишив, у такому бедламі хіба що знайдеться? Могла змішатися зі сміттям… Та й ви, Олю, теж, грішним ділом… Вибачте, звичайно…

— Сто разів казала: тоді був просто нещасний випадок!

Як з Фіделем. Ольга бачила його дружину й доньку, вона ходила на похорон. Просто одяглася і пішла з лікарні. До неї, щоправда, нікому не було діла, то більше, почувалася вона добре. У фізичному розумінні. Ховали в закритій труні, казали — голова тріснула, як стиглий кавун, падав вертикально, точно маківкою об мокрий асфальт. Прийшли якісь люди, всі стояли невеликими гуртами, перезиралися і перешіптувались. Ольга, сама не знаючи для чого, підійшла до вдови і пробурмотіла співчуття. Та глянула неначе крізь неї, механічно кивнула, дівчинка притулилася до матері. Неподалік стояла напоготові «швидка». Ользі хотілося щось сказати, але погляд жінки зупинив її. Найрозумніше — швидше зникнути звідси.

— Олю, ти можеш зробити класне продовження свого матеріалу про Гончаренка! Пов’яжемо його з великими пристрастями — знаєш, яка ляля вийде! Із заголовком на першу шпальту, з фотками…

Ага, цікаво, хто дозволить знімати. Анатолій так і не вийшов з коми. Дружина, коли виписалася, мало не силою відвоювала рештки — інакше не скажеш — чоловіка і тримає в квартирі. Він може сидіти нерухомо в спеціальній колясці, Аліна присуває її до вікна. На ніч сама вкладає його на тахту. Годує через спеціальну трубочку. Випорожнюється Гончаренко, коли хоче, Аліна вперто прибирає за ним, пере, перевдягає людину-ляльку, розмовляє з нею. Буває, Анатолій видає якісь звуки, навіть намагається посміхатися, пускаючи слину. Лікарі нічого путнього не кажуть, і Ольга не сподівається, що скажуть. Вибачте, пане редакторе, писати про це вона не збирається.

— Дурна ти, ясно тобі? Дур-нень-ка! Яка тобі різниця…

— А ти уяви: зі мною щось таке, не дай Боже, станеться, і на тебе наїдуть — пиши, мовляв, Сухова, про долю своєї подруги й колеги, тільки постарайся про кожну брудну ганчірочку окремим абзацом…

— Мелеш фігню всяку.

— І я про те саме.

— Ну, знаєш, теж мені порівняння знайшла…

Чого їм усім треба від неї?

Не може вона пояснити, чому розтин Чирви показав, що всі внутрішні органи наче розірвані, а на тілі ушкоджень немає жодних. Звідки взялися собаки в приміщенні лікарні, чому вони напали на Романа Ващенка? Для чого вся ця дивна компанія — художник, вчений і двоє лікарів, терапевт і психіатр, оселилися в лікарні і чим таким займалися? Яка, зрештою, сила переколошматила лікарню, та так, що вона стала чимось схожа на ту, захоплену терористами Басаєва у Будьоновську? І що взагалі сталося? Ось таке загальне запитання. На думку Ольги — риторичне.

Чи треба писати про все? Ольга добре пам'ятала рецепт Чирви. Малювати вона не вміє, правда, але ж людина, яка володіє пером, теж художник у своєму роді. Описати все й спалити, від чужих очей далі. Повинно допомогти. Повинно…

другу ніч поспіль їй спилися пацюки.


Вересень 1998 — грудень 1999;

Лютий 2000 — січень 2001 pp.

Київ — Ніжин — Київ



home | my bookshelf | | Нейтральна територія |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 27
Средний рейтинг 3.9 из 5



Оцените эту книгу