Book: Чорна рада 1663 року. Передумови, результати, наслідки



Чорна рада 1663 року. Передумови, результати, наслідки

Віктор Горобець



«ЧОРНА РАДА»

1663 року



Передумови, результати, наслідки













Передмова


«Зараз по весні заводится на новое лихо, чого за иних гетманов не бивало, тоест чорной ради»

Літопис Самовидця. — К., 1972. — с. 89.

«Тут зріте сины малоросійскіи нещастье матки вашей и крайную погибель отчизни вашея: єгда бо горделивіи и високодумніи тогдашніи козацкіе властолюбци и междоусобнія ратники, а отчизни вашея разорители и вас самих нещадніи губители, Виговскій и Пушкар Полтавскій изчезнуша, по них зась Хмелниченко и Сомко прейдоша; тогда третіи тим подобніи і гетмани и губытели ваши, Тетера и Бруховецкій, народишася».

Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — К., 1851. — т. 2. — с. 39.

Наприкінці червня 2013 р. виповнилось 350 років широковідомій Ніжинській раді 1663 р., за результатами якої на Лівобережжі було розв'язано проблему елекції осібного гетьмана, до влади прийшов ставленик Запорозької Січі Іван Брюховецький, а його суперники на гетьманських перегонах — наказний гетьман Яким Сомко та ніжинський полковник Василь Золотаренко разом зі своїми найближчими помічниками були або страчені, або відправлені на заслання до Сибіру. Утім не лише цим «прославилась» рада 1663 р. Зі слів автора «Літопису Самовидця», винесених в епіграф книги, нею було «заведено» в Україні «новое лихо, чого за иних гетманов не бивало, тоест чорной ради»[1]. Крім того, постанови Ніжинської ради 1663 р. для багатьох дослідників асоціюються (до слова, не вповні коректно) з узаконенням територіального поділу Гетьманату на Лівобережний і Правобережний або — в ширшому контексті — з початком «Руїни» (ще одне історичне кліше, що потребує, як мінімум, широкого обговорення фахівців). Та й узагалі «Чорна рада» (значною мірою завдяки й літературному таланту Пантелеймона Куліша, котрий використав її фабулу як сюжет для завершеного в 1846 р. першого у вітчизняній художній літературі історичного роману «Чорна рада») стала для українців одним із знакових місць історичної пам'яті.

Усе це разом стало приводом для проведення в ювілейному 2013 р. низки регіональних, всеукраїнських і міжнародних конференцій та круглих столів[2], а представники громадськості Сіверщини навіть виступили з ініціативою щодо відзначення цієї події на загальноукраїнському рівні. Експертні оцінки фахівців завадили реалізувати задумане, а відтак можна лише гіпотетично говорити про те суспільне протистояння, яке неминуче мало б місце в разі підтримки такої ініціативи.

Таким чином у контексті сказаного постає питання: чи вартує те, що відбулося влітку 1663 р. в околицях Ніжина, на широке суспільне відзначення чи, навпаки, гідне громадянське засудження? Наскільки та подія, за якою укорінилась назва «Чорна рада», була унікальною для історії Гетьманату? В якій мірі визначальними для козацької України стали її результати? Та наскільки підсумки Ніжинської генеральної ради 1663 р. перекреслили наявний історичний досвід розвитку Української козацької держави, а в якій мірі стали його органічним продовженням і практичним втіленням? Усі ці питання, безперечно, потребують суспільної актуалізації і широкого зваженого обговорення, навіть не беручи до уваги ту обставину чи відчувається наразі ювілейний присмак «чорнорадівських» подій, чи він уже відсутній.

Але проблематика «Чорної ради» 1663 р. цікава не лише з точки зору з'ясування її місця в структурі історичної пам'яті. Проблема становить інтерес і з точки зору розвитку вітчизняної історіографії. Надто вже випукло представлена Ніжинська рада 1663 р. в наявному вітчизняному історичному наративі, аби не піддатися спокусі сприймання її постанов як рубіжних передовсім у процесі занепаду Української козацької держави. І добре, якщо мова йде про подію лише як інтелектуальну провокацію для переосмислення складного історичного явища.

Отож, скажімо, відомі українські дослідники Валерій Смолій і Валерій Степанков, згадуючи про Ніжинську «Чорну» раду в монографічному дослідженню, присвяченому представленню політичного портрета Петра Дорошенка, тонко зауважують наявність очевидного конфлікту між тим, що задумувалось історичними персонажами тієї доби, та тим, що ними реалізовувалось на практиці: «Тим часом тривала кровопролитна громадянська війна завершилася ухвалою Ніжинської чорної ради (27-28 червня) про обрання гетьманом Лівобережної України І. Брюховецького, що засвідчило перемогу проросійськи налаштованого старшинського блоку, підтриманого запорожцями, незаможним козацтвом і поспільством. Фактично це означало, що відбулося перетворення унітарної козацької України у конфедерацію Правобережної і лівобережної Гетьманщини та Запорожжя. Характерно, що старшини, козаки і поспільство усіх трьох політичних утворень постійно декларували свою відданість справі єдності держави й доклали максимум зусиль до реалізації цих планів, однак усі їхні наміри й дії оберталися новою руїною для України»[3].

Натомість добре знаний в Україні російський історик-україніст, професор Санкт-Петербурзького університету Тетяна Яковлева (Таїрова), ведучи мову про ніжинські події 1663 р. («криваву Чорну раду», як емоційно вона називає їх) та класифікуючи їх такими, що де-юре знаменували розкол козацької України, чи не при кожній згадці про одного з головних дійових осіб того історичного дійства — Івана Брюховецького, характеризує його не інакше, як: «політичний авантюрист», «авантюрист, цілком байдужий до долі батьківщини», що «цінував царські подачки більше від гетьманської влади... догоджав воєводам, а не прагнув установити власні порядки на підвладній йому території», «заради власної вигоди був готовий на будь-яких умовах ділитися владою з воєводами» тощо[4].

Наскільки науково продуктивними є такі підходи до з'ясування суті тих історичних подій? Наскільки справедливими є такі характеристики історичних персонажів? Що насправді можна класифікувати як причину, а що як наслідок у тому складному і трагічному процесі занепаду козацької держави другої половини XVII ст.? Процесу, який легко було спільними зусиллями запустити, але надзвичайно складно зупинити зусиллями спільними та практично неможливо — зусиллями одноосібними когось із гетьманів чи претендентів на гетьманство, яким би він не був не-авантюрним в ухваленні рішень, чужим у задоволенні власних інтересів, відверто конфронтаційним у стосунках з воєводами та безмежним у своїх амбіціях щодо встановлення власних порядків на підвладній йому території. А відтак і чи не надто вже простим поясненням складної історичної проблеми буде «призначення» Івана Брюховецького «винним» за всі біди, що впали на козацьку Україну в другій половині XVII ст. — за сплеск соціального протистояння, за дезінтеграцію Правобережжя та Лівобережжя, за погіршення політико-правового статусу Війська Запорозького та й за руйнацію Гетьманату загалом?



Глава 1

«Чорна рада» 1663 року в історичних джерелах


Ведучи мову про джерельне забезпечення дослідження цієї проблеми, насамперед варто зауважити очевидну обмеженість достовірних писемних свідчень про цю подію. Так само не може не привернути до себе увагу й відверта суб'єктивність авторів (чи їхніх інформаторів), викликана особистою зааганжованістю у перебіг тих подій, відтак і намаганнями представити себе належним чином у них або ж виправдати свою участь у тих перетрубаціях. Наступне, на що потрібно звернути увагу, так це на те, що інформацію «з перших» чи принаймні «других рук» про власне саму Ніжинську раду 1663 р. черпали лише для трьох відомих на сьогодні джерел російського походження та двох — українського.

Джерела російського походження представлені двома різновидами. По-перше, в розпорядженні дослідників є офіційний посольський звіт і реляція представника на гетьманському обранні 1663 р. окольничого, намісника галицького князя Данила Степановича Велико-Гагіна. Посольський звіт Велико-Гагіна про виконання ним місії в Україні (що, як і решта посольського діловодства такого жанрового різновиду, подавався до Посольського приказу вже по поверненню на батьківщину) є вельми лапідарним, стилізованим «під бронзу» — жодних згадок про запеклу політичну боротьбу на Ніжинській раді, що виходила за межі власне політичного суперництва та набувала форм відкритого силового протистояння, із застосуванням навіть вогнепальної зброї, тут не зустрінеш[5].

Значно інформативнішою є підготовлена по гарячим слідам події реляція князя Велико-Гагіна, відправлена ним з Ніжина до Москви 20 червня 1663 р.[6] з майором «рейтарського строю» Василем Непєйциним (Непєйцевим)[7], що потрапила до фондів Сибірського приказу і була опублікована Левом Окиншевичем 1929 р.[8]

Але чи не найбільш повно і деталізовано перипетії Ніжинської ради 1663 р. описано в щоденнику Патрика Гордона — шотландського волонтера на царській службі, що мав на той час чин підполковника російського війська. Опис ніжинських подій у Гордона настільки розлогий, деталізований, хронологічно точний, що може скластись враження ніби шотландець особисто брав участь у поході тих частин царського війська, які супроводжували окольничого Велико-Гагіна до Ніжина. Утім наступна за цією оповіддю ремарка перекреслює таку здогадку: «Все это время я пребывал в Москве, утешаясь умеренным образом в хорошем обществе, особенно генерала Далйелла...»[9].

Отож інформація Гордона є все ж інформацією не з перших вуст. Але, як припускають дослідники[10], інформатором для шотландця був його співвітчизник — командир полку «солдатського строю» полковник Юрій Інглес, котрий якраз і супроводжував Велико-Гагіна в його не вповні дипломатичній подорожі в Україну. Відтак, зважаючи на високий чин шотландського офіцера, він був добре обізнаний з перебігом місії царського окольничого й, можемо сподіватись, адекватно переповів про її перипетії своєму товаришу, котрий перебував у цей час у Москві.

Бурхливі події літа 1663 р. знайшли відгук й у чи не всіх «козацьких» літописних оповідях, присвячених добі визвольних змагань українського народу середини XVII ст. та наступних за цим часами соціальної і політичної деструкції. Але сучасниками і ймовірними учасниками виборчих перипетій 1663 р. могли бути лише автори «Літопису Самовидця» та «Літописця Дворецьких». Крім того, вживаючи термін «літопис», ми розуміємо умовність такого трактування історичних текстів другої половини XVII-XVIII ст. Адже всі без винятку їхні автори, навіть особисто зааганжовані в тих подіях Самовидець (Роман Ракушка-Романовський) чи Василь Дворецький (ймовірний автор «Літописця Дворецьких»)[11]), писали свої твори вже з певної темпоральної відстороненості від події, вкладаючи в опис не лише свої знання про її суть, а й відштовхуючись від власного розуміння сенсу історичного буття, свого місця в історії, не нехтуючи при цьому й можливостями для моралізаторства, навіть на шкоду історичній достовірності. Отож у представлених оповідях, написаних уже в часи, коли Іван Брюховецький безславно зійшов з історичної арени, скомпрометувавши себе не лише в очах частини козацтва, а й впавши в опалу царської влади, негативних конотацій в описі ніжинський подій початку літа 1663 р. є чимало, можна навіть припустити — значно більше, аніж їх могло бути за умови іншого, більш успішного гетьманування висуванця Запорозької Січі на гетьманський уряд Лівобережжя.

За таких умов позитивні інтенції в описі «Чорної ради» 1663 р. та подій, що їй передували та її увінчали, відстежуються хіба що в творі, авторство якого дослідники приписують Василеві Дворецькому — одному з найпослідовніших прибічників промосковської орієнтації в старшинському корпусі Гетьманату, котрий за результатами Ніжинської ради посів уряд київського полковника, особисто брав участь у репресіях проти опонентів новообраного реґіментаря. Отож у «Літописці» Дворецьких увага акцентується на тому, що Яким Сомко перед тим «самовластю гетманом учинився», а жорстока розправа над ним виправдовується фактом виявлення в нього королівського листа, що став вагомим аргументом його «обличения»[12].

Вельми цікавою є ситуація з трактуванням подій автором «Літопису Самовидця». Як уже зауважувалось раніше, найбільш реальним кандидатом на цю роль дослідники визначають Романа Ракушку-Романовського. Перед Ніжинської радою 1663 р. він, будучи сотником Першої міської сотні Ніжинського полку, неодноразово виконуючи обов'язки ніжинського наказного полковника, входив до найближчого оточення одного з опонентів Івана Брюховецького — полковника Василя Золотаренка, уособлював собою якраз те соціальне середовище швидко багатіючої козацької старшини, проти якої кошовий гетьман активно боровся. Відразу ж після виборів 1663 р. Ракушка-Романовський увійшов до гетьманського уряду Брюховецького, зосередивши у своїх руках управління фінансовою сферою. Така двояка позиція Ракушки-Романовського не могла не впливати на його оцінку тих неоднозначних подій. Відтак, з одного боку, він усіма доступними способами демонструє своє не сприйняття ситуації, коли охлократична стихія стає визначальною в житті Гетьманату, вдаючись навіть до вже згаданих раніше таких сумнівних тверджень, що, нібито, навесні 1663 р. в Україні було «заведено» «новое лихо, чого за иних гетманов не бивало, тоест чорной ради»[13], а з іншого, він усіляко очорнює політику Якима Сомка, котрий і гетьманство мав «от підручних собі полковников и сотников и Козаков», і на раду прибув не лише зі зброєю і кінне, але й маючи в обозі артилерію, а перед тим полковник Василь Золотаренко силою примушував полковників голосувати за гетьмана Сомка[14]. Не скупився Самовидець і на вельми жорсткі епітети при описі всіх тих деструкцій, що впали на Україну відразу ж по завершенні Ніжинської ради, коли «при котором настановливаню полковников много Козаков значних чернь позабивала [...] Хочай якого значного козака забили или человіка, то тое в жарт повернено, а старшина козаки значніє, яко змогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на сермяги миняли»[15].

Всі інші відомі на сьогодні українські літописи були менш інформативними, аніж оповідь Самовидця, а до того ж використовували ніжинські перипетії 1663 р. переважно як вельми принадний сюжет для моралізаторства з приводу того розбрату, що вчинився в козацькій Україні в часи гетьманування наступників Богдана Хмельницького. Так, скажімо, Самійло Величко свою розповідь про Ніжинську раду 1663 р. завершує такими ось пафосними рядками: «Тут зріте сины малоросійскіи нещасть матки вашей и крайную погибель отчизни вашея: єгда бо горделивіи и високодумніи тогдашніи козацкіе властолюбци и междоусобнія ратники, а отчизни вашея разорители и вас самих нещадніи губители, Виговскій и Пушкар Полтавскій изчезнуша, по них зась Хмелниченко и Сомко прейдоша; тогда третіи тим подобни і гетмани и губытели ваши, Тетера и Бруховецкій, народишася»[16].

Доволі негативно відгукується про ініціативи Брюховецького щодо скликання «чорної» ради і запрошення ним на раду не лише козаків, а й «мужиков» автор «Краткого описания Малороссии...»: «И тогдажъ Бруховецкій як постарался о том и до государя писалъ, прося, чтобъ черная рада была, — се же уповая на запорожцовъ, з собою пришедшихъ, которыи, въ раді взбунтовавшись, могутъ Сомка и Васюту убить, — такъ, за прибытиемъ для того къ Ніжину съ Москвы околничого князя Гагина съ столникомъ Кирилломъ Осиповичемъ Хлопповимъ, постшавъ напредъ до нихъ и доброхотнихъ себі зділавъ, еще чрезъ запорожцовъ своихъ не толко козаковъ, но и мужиковъ з городовъ туда собравъ, будто на разграбленіе Ніжина»[17].

Значно ширшим і строкатішим за своєю видовою належністю є коло джерел, з аналізу якого можна реконструювати перебіг політичних і соціальних процесів у козацькій Україні напередодні Ніжинської ради 1663 р., а також виявити найближчі наслідки того «нового лиха, чого за иних гетманов не бивало». Щоправда й тут у розпорядженні дослідників є переважно або посольські звіти царських представників на перемовинах з козацькою старшиною чи духовними старійшинами Лівобережжя, або листи останніх у Москву, в яких чітко простежується намагання дискредитувати свого суперника та натомість засвідчити власну лояльність по відношенню до царської влади династії Романових.





Глава 2

Навіщо Війську Запорозькому осібний лівобережний гетьман?


Для того, аби зрозуміти феномен «Чорної ради» 1663 р., варто принаймні побіжно пригадати перебіг політичного протистояння всередині козацької України попередніх перед цим 5-6-ти років, коли власне визрівали передумови тієї, за визначенням Наталі Яковенко, «війни берегів», що стала реальністю вже з початком 1660-х років[18].

Уперше конфлікт запорозького і лівобережного козацтва з гетьманським урядом дав про себе знати восени 1657 р., в перші місяці гетьманування Івана Виговського. Хоч справедливості заради варто зауважити, що провісником майбутнього конфлікту «гетьманський уряд — січове товариство» став антигетьманський виступ на Запорожжі ще взимку 1650 р., коли проти гетьмана Богдана Хмельницького та його політики виступили запорожці на чолі з козаком Домонтівської сотні Черкаського полку Яцьком Худолієм. Тоді Хмельницький самопроголошеного претендента на гетьманство стратив і такими рішучими діями придушив заколот у його зародку. Та, природно, цим конфлікт вичерпано не було. І в умовах чергового послаблення гетьманської влади, зумовленого хворобою Богдана Хмельницького, Запорожжя навесні 1657 р. знову стає центром антигетьманських заворушень, звідти знову залунали погрози «йти на гетьмана и на писаря и на [пол] ковников и на иных начальных де»[19].

Конфлікти ж, судячи з заяв запорожців, мали передусім соціальне підґрунтя: «розграбить и побить за то, что де они гетман и писарь и полковники и иніе начальніе люди со всех городов, с ранд, и с сел и деревень емлют себе поборі большие и тем самым они [бога] теют, а им козакам ничего не дают»[20]. Відтак той факт, що наступник Хмельницького гетьман Виговський намагався забезпечити собі підтримку Війська Запорозького, орієнтуючись лише на привілейовані верстви населення (що автоматично завдавало шкоду іншій його частині), лише поглиблює конфлікт, поширює його соціально і територіально.

Але, крім соціальних протиріч, у загостренні конфлікту між Запорозькою Січчю та Іваном Виговським не останню роль відіграли й політичні мотиви — прагнення січової старшини повернути Кошу лідерські позиції, поширивши його вплив на гетьманську Україну. В такому контексті спроби Виговського перебрати до своїх рук гетьманську булаву спершу на старшинській, «кулуарній», а згодом і на розширеній раді (проте знову без участи запорожців), обурюють січову старшину, яка, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв і в «городовій» Україні, йде на відвертий конфлікт із гетьманським урядом.

Як бачимо з матеріалів посольства січового товариства до Москви в листопаді 1657 р., політична програма опонентів Виговського не виходила за межі прокрустового ложа політики «козацького автономізму», від якої гетьманський уряд відмовився вже десь наприкінці 1648 — початку 1649 р. Зокрема, під час переговорів у Посольському приказі 23 листопада 1657 р. керівник січового посольства Михайло Стринжа заявляв: «При прежних де полских королех они Войском Запорожским без королевского ведома послов из иных государств не принимали. Также де и ныне, как они учинились под царского величества высокою рукою, и им де было послов и посланников потому ж без указу царского величества не принимать и отпускать [...] не годилося»[21]. Крім того, запорожці погоджувалися, щоб «царского величества воеводы у них в городех были», погоджувалися також на контроль із боку царського уряду за гетьманською елекцією: «а без воли великого государя [...] самим нам гетманов не пременят». В разі ж смерті українського реґіментаря, «обрав гетмана, вскоре слать послов до его царского величества бити челом о подтвержденье на гетманство»[22].

Політична поступливість Коша, його готовність перебувати у фарватері московської політики, дає січовим лідерам нагоду здобути підтримку царського уряду й перетворитися завдяки цьому на одну з найвпливовіших в Україні політичних сил. За результатами переговорів у Москві уряд Олексія Михайловича, попри неодноразові заклики Виговського не йняти віри бунтівникам[23], надсилає на Січ кошовому Якову Барабашеві царську грамоту. Вона, хоч і стримана за стилем, чітко давала зрозуміти, що Москва визнає Кіш повноправним суб'єктом українсько-московських відносин[24]. Подальші події переконливо засвідчили згубність такої практики для стабільності козацької України. Михайло Грушевський був переконаний, що саме ця царська грамота, разом із коментарями та доповненнями запорожців Михайла Стринжі та Івана Донця, викликала нову хвилю напруги у Війську Запорозькому, епіцентр діяльності якого перемістився з Січі (що під тиском гетьманського уряду формально визнала владу гетьмана Виговського та змістила кошового Якова Барабаша) південь Лівобережжя — на Полтавщину. Там на його чолі поставили авторитетного полковника, сподвижника Богдана Хмельницького Мартина Пушкаря[25].

Розмежування проходило не лише за соціальними вподобаннями, а й несло в собі певні політичні маркери. Доволі прикметним у цьому сенсі є інформація, передана до Москви навесні 1658 р. призначеним резидентом до гетьмана Виговського воєводою і стольником Петром Скуратовим. Згідно з нею, «задніпровські козаки кажуть у розмовах: Пушкар хоче того, щоб були государеві воєводи, а в нас де того ніколи не буде»[26].

Правдивість інформації воєводи Скуратова підтверджували доволі різкі антимосковські заяви лідерів правобережного козацтва — вихідців зі шляхетського середовища полковників Івана Богуна та Самійла Виговського[27].

Загибель полковника Пушкаря та розгром гетьманом Виговським за допомоги Кримського ханату пушкарівців у битві під Полтавою на початку літа 1658 р., безперечно, послабило опозицію, але проблеми не вирішили. Отож варто було після укладення Виговським Гадяцької угоди з Річчю Посполитою 6 вересня 1658 р. царській владі розіслати грамоти, закликаючи козаків до боротьби зі «зрадником Івашкою», та відправити в Україну війська під командою воєводи Г. Г. Ромодановського, як відразу ж в Україні поновилися антигетьманські акції, передовсім на Лівобережжі. Тут, під прикриттям військ бєлгородського воєводи організовуються перші «вибори» лівобережного гетьмана, в результаті яких новим реґіментарем (щоправда, наказним) проголошується Іван Безпалий[28].

З кінця літа 1659 р на Лівобережжі розгортається антигетьманське повстання, лідери якого Тимофій Цицюра, Василь Золотаренко та Оникій Силич виразно демонструють власну лояльність по відношенню до царської влади, яка і виступає головним водорозділом між ними та гетьманом Виговським. Отож, коли 30 серпня 1659 р., тобто в умовах розгортання антигетьманського повстання, київський воєвода В. Б. Шереметєв писав до вірного гетьману Виговському Івана Нечая у Старий Бихів, закликаючи його здати фортецю царським ратним людям, він наголошував на тому, аби білоруський полковник «с полковники днепровскими совокупясь, служить [...] великому государю»[29]. З аналогічними пропозиціями, до речі, до білоруського полковника зверталися також і згадані раніше лідери антигетьманського заколоту на Лівобережжі[30].

На політико-правому рівні ж чи не вперше відокремлення лівобережної старшини від правобережної за ознакою «більшої вірності» по відношенню до царської влади спостерігаємо в положеннях так званих «Нових статей» Юрія Хмельницького, за якими чимало представників лівобережної козацької старшини, ініціаторів промосковських виступів на Лівобережжі — Іван Безпалий, Тиміш Цицюра, Василь Золотаренко та інші — отримували царський імунітет перед гетьманським і військовим судом: відтепер їх не мали права засудити на смертну кару без особливого на те дозволу государя[31].

Цікаво, що Юрій Хмельницький, будучи, згідно з твердженнями Самійла Величка, за виявлену в Переяславі поступливість у питанні «премененія в некіих клавзулех пактов отеческих (тобто Березневих статей 1654 р. — В. Г.) Переяславськими, а особливе взглядом новаго придатку в тех пактах [...] всегда от старшины и полковников был поносимый и стужаемый»[32], на кінець року спробував було виправити становище, відіславши до Москви представницьке посольство на чолі з полковниками Андрієм Одинцем і Петром Дорошенком[33]. Посольство мало поставити перед урядом Олексія Михайловича вимогу денонсувати відразу цілий ряд пунктів угоди 1659 р., які обмежували владні прерогативи гетьмана та козацької старшини, в тому числі і ліквідацію судового імунітету, наданого «проти давнього звичаю військового» тим козацьким старшинам, які засвідчили свою відданість цареві[34]. Та Московські переговори 1660 р. стали для української сторони провальними: на більшість вимог гетьманського уряду переглянути зафіксовані в Переяславському договорі 1659 р. норми з'явилися негативні резолюції царя: «бути так, як написано»[35].

В результаті такої непоступливості царської влади від неї відразу ж відсахнулась значна частина старшини, причому, переважно правобережної. Так, за спостереженням висланого за наказом короля до гетьмана в Чигирин посланця Селецького, козацька старшина радо його вітала, на влаштованому на його честь в Умані бенкеті не тільки виголошувала тости за здоров'я короля та міцний мир із Річчю Посполитою, але засвідчувала свою прихильність королеві й обіцяла в разі польського наступу відразу визнати своє польське підданство. В адресованому ж С. К. Бенєвському листі уманський полковник Михайло Ханенко повідомляв про незгоду, що панувала як серед самих козаків, так і між козаками та москалями. Полковник вказував на «велику немилість, неприязнь і ворожнечу» між козаками «задніпровськими» та «цьогобічними»[36]. Аналізуючи розклад сил на початок 1660 р. у Війську Запорозькому, полковник стверджував, що Москви наразі трималося лише «гультяйство дейнецьке». А більшість козаків, у тому числі, й він сам, бажали бути під владою свого «природного пана» — польського короля. За підрахунками М. Ханенка, царських вояків на Правобережжі тоді було десь три тисячі (до того ж, «голих, босих, роздягнутих, голодних»), Вони «на міста ґвалтом напирають, але їх козаки ґвалтом пускати не хочуть»[37].

Наступний крок до політичного розмежування «вірного» лівобережного козацтва та «сумнівного щодо лояльності» правобережного було зроблено царською владою вже напередодні воєнної кампанії 1660 р. На воєнній раді, скликаній у середині липня В. Б. Шереметєвим коло Василькова, ухвалили план стратегічних дій, який передбачав поділ козацького війська на кілька частин. Одна з них, очолювана наказним гетьманом переяславським полковником Тимофієм Цицюрою, спільно з військами В. Б. Шереметєва виступала проти поляків на західному напрямі, друга ж, під командуванням гетьмана Юрія Хмельницького, мала захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримських орд, а також перешкоджати об'єднанню татар із коронною армією. Згідно з повідомленнями Ю. Хмельницького цареві, разом із Тимофієм Цицюрою в похід виступило 11 лівобережних полків; під командуванням же київського воєводи було десь 60 тисяч ратників[38]. Ніжинський та Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом ніжинським полковником Василем Золотаренком вирушили на Північ. На білоруських землях вони мали об'єднатися з російськими військами, очолюваними воєводою князем Ю. А. Долгоруковим[39]. Ще два козацькі полки — Канівський та Черкаський — вирушали на Запорожжя, аби спільно з кошовим отаманом, який мав майже 10 тисяч запорожців і 5 тисяч «охотників» Івана Сірка, за відповідним гетьманським наказом «промисел чинити над татарами»[40].

Оминаючи стратегічні вади такого надмірного дроблення Війська Запорозького, що безперечно послаблювало головне угрупування на чолі з В. Б. Шереметєвим і Т. Цицюрою, не можна не помітити той принцип поділу Війська Запорозького, який було обрано російським командуванням і який опосередковано засвідчував існування негативних політичних тенденцій у козацькому середовищі та у взаєминах із російською стороною[41]. Адже розподіл полків за регіональною ознакою міг, по-перше, відображати ситуацію політичного протистояння між правобережними та лівобережними старшинами, по-друге ж, вказував на недовіру московського командування до правобережного козацтва.

Перебіг осінньої фази кампанії 1660 р. переконливо підтвердив наявність конфлікту поміж гетьманським урядом та російської владою, що латентне був присутнім у їхніх взаєминах уже від початку гетьманування Юрія Хмельницького, а її результати ще більше посилили конфліктність усередині Війська Запорозького, стали ще одним кроком на шляху децентралізації Гетьманату, його поділу за територіальною ознакою. Так, коли правобережна старшина — під тиском обставин воєнного плану і зважаючи на невдоволення характером взаємин з царем — спробувала реанімувати норми Гадяцької угоди з Річчю Посполитою 1658 р., лівобережне козацтво — знову ж таки значною мірою і під тиском зовнішніх обставин — виявилось неготовим до такого повороту подій.

Нагадаємо, що, згідно з умовами Чуднівської угоди 1660 р.[42], Ю. Хмельницький брав на себе зобов'язання негайно відступити від царя, припинити будь-які контакти з В. Б. Шереметєвим та іншими начальниками російських військ в Україні, ніколи не вступати з ними в переговори й не мати товариських взаємин. Анулювати мали й всі інші домовленості Війська Запорозького щодо протекції когось із іноземних володарів, із якими козаки не мали права встановлювати контакти в майбутньому. Щоб якнайшвидше відібрати міста й фортеці, зайняті московськими залогами, козацький гетьман на чолі військ мав негайно повернутися на Наддніпрянську Україну, залишивши під Чудновом декілька полків, аби ті разом із польською армією та кримськими ордами взяли участь в остаточному розгромі В. Б. Шереметєва. Якщо б капітуляцію московських військ затягнули на довший час, Ю. Хмельницький мав мобілізувати на допомогу Речі Посполитій все Військо Запорозьке. Що ж стосується подальшої долі наказного гетьмана Т. Цицюри, в угоді домовилися пробачити всі його провини (зважаючи «на прохання та наполягання гетьмана запорозького»), але тільки за умови, що він разом із козаками негайно покине табір В. Б. Шереметєва й спрямує проти нього зброю. В такому випадку наказному гетьманові, як і всім його козакам, гарантували збереження всіх вольностей, які матиме й решта Війська Запорозького. Козаки Ніжинського та Чернігівського (у джерелах українського походження — Прилуцького) полків, які на час укладення угоди спільно з московськими ратниками проводили бойові операції на білоруських землях, вже за першим універсалом гетьмана (який мали б відіслати негайно) мали також відступити від Москви та визнати зверхність польського короля.

Шукаючи можливості для вирішення найгострішої на той момент проблеми — за будь-яку ціну відірвати від царського ближнього боярина двадцятитисячне козацьке військо на чолі з Т. Цицюрою, адже, за визначенням польської сторони, «то була головна сила Москви»[43], Хмельницький таємно вислав Т. Цицюрі універсал, повідомляючи про укладення мирної угоди з польською стороною. Гетьман ставив до відома наказного, старшину та козаків, що угодою передбачено збереження всіх прав і вольностей, якими володіло Військо Запорозьке, до того ж, рівною мірою — як для правобережних, так і лівобережних козаків. А тому гетьман радив старшині та всім задніпровським козакам перейти на бік польського короля, який виявив готовність забути всі попередні кривди та ласкаво прийняти їх під своє покровительство, замість того, щоб даремно загинути в обложеному таборі. Якщо ж козаки залишать обоз В. Б. Шереметєва й вийдуть зі зброєю в руках проти нього, Ю. Хмельницький обіцяв їм гарантію життя та вольностей. Інакше ж їх, як ворогів, суворо покарають, позбавивши життя їх, їхніх дружин і дітей та відібравши маєтності[44].

Як стверджує учасник тих подій Патрик Гордон (на той час в чині підполковника служив ще на боці короля Яна II Казимира) Тимофій Цицюра, усвідомлюючи критичність становища Шереметєва, відразу ж вирішив дослухатись до слів свого гетьмана. Єдине, що його турбувало в цій ситуації, так це питання безпеки його козаків при виході з табору, передовсім з боку татарського війська, а також включення до тексту угоди з польською стороною запевнень щодо амністії лівобережців, які воювали на боці царя. Такі гарантії наказному гетьману були надані, а перехід на польський бік було домовлено організувати 21 жовтня, коли коронні війська виступлять й оточать табір воєводи Шереметєва[45].

Отож, коли 21 жовтня польська піхота розпочала наступ на табір В. Б. Шереметєва, Цицюра на чолі восьмидесяти тисяч козаків рушив до намету Юрія Хмельницького. Щоправда про отриманий від українського гетьмана універсал та про свої наміри перейти на бік польського короля наказний гетьман і переяславський полковник повідомив лише в останню мить своє найближче оточення, якому він показав гетьманський лист і переказав запевнення гарантій їхньої безпеки, рядові ж козаки, складається враження, навіть розпочавши свій дивний маневр, так і не здогадувалися про його мету. Частина ж лівобережних козаків, в тому числі й відверто промосковськи налаштований київський полковник Василь Дворецький, котрому Цицюра, знаючи про близькі взаємини гетьмана з царською адміністрацією, так і не зважився розкрити свої наміри, залишилась у таборі[46].



Ще більше сум'яття в дії лівобережців внесли наступні за цим події, коли на полі перед табором війська наказного лівобережного гетьмана атакувала Кримська Орда. І на той момент, коли на підтримку задніпровським козакам підійшла польська кіннота, декілька сотень задніпровців загинуло, а ще більше тисячі потрапило до татарського полону. Ще одна частина лівобережців, ставши свідком трагічних наслідків татарської атаки, спішно повернулася в табір. Тож до польського обозу наказний гетьман за одними підрахунками прибув лише на чолі чотирьох тисяч козаків і старшин[47], за іншими — лише на чолі двох тисяч козаків, які мали при собі десять корогв[48].

Але й на цьому митарства задніпровців під Чудновом не скінчилися. Коли полки Т. Цицюри врешті пробилися до обозу польського війська, шляхта з українських земель накинулася на козаків, розшукуючи серед задніпровських «дейнек» своїх підданих[49]. Підполковник Гордон, котрому було наказано охороняти лівобережців, занотував у своєму щоденнику, що в результаті таких дій коронної шляхти він скоро позбувся майже всіх своїх підопічних, а решту козаків, котрі не мали панів, він відпустив[50].

Не набагато ліпша доля чекала і наказного гетьмана лівобережців. Згідно інформації все того ж Патрика Гордона, козацького старшину було заарештовано, нібито, за те, що він вивів війська в поле раніше, ніж коронні гетьмани встигли вишикувати війська в бойовий порядок і зашкодити татарському нападу на задніпровців[51]. Вже перебуваючи під вартою, вочевидь з ініціативи польського командування, Т. Цицюра звернувся з універсалом до козаків, котрі залишалися в таборі воєводи В. Б. Шереметєва, іменуючи себе «переяславським полковником Війська Його Королівської Милості Запорозького». Універсалом колишній наказний гетьман повідомляв полковникам Дмитру Світусі, Богдану Каліниченку, Василю Дворецькому, а також «усім сотникам и черні, знайдуючимся в таборі, и всім посполитим людем и кому толко сие писане показано будет» про укладення гетьманом Ю. Хмельницьким миру з королем і Річчю Посполитою на основі Гадяцьких пактів та закликаючи їх «просто йти від Москви, не сумніваючися ні в чому»[52].Покликаючись на запевнення коронних гетьманів, полковник давав задніпровцям гарантії недоторканості їх життя та збереження прав і вільностей. Стосовно ж трагічної долі тієї частини своїх козаків, які 21 жовтня потрапили до татарського полону, Т. Цицюра запевняв адресатів, що всі вони, нібито, вже отримали звільнення з неволі, а більше таких прикрих інцидентів не буде[53].

Як можна встановити з тексту повторного звернення переяславського полковника до лівобережних козаків, що й надалі перебували в таборі В. Б. Шереметєва, їх відповідь на універсал свого недавнього зверхника була швидкою й однозначно негативною. Лівобережна старшина, яка залишалася вірною цареві, не лише не пристала на вмовляння Цицюри, а й докоряла йому ламанням присяги, принесеної раніше московському монарху, легковаженням ним життям тих своїх козаків, котрі в ході вчиненої ним авантюри зазнали раптового нападу татар[54].

Вже після відходу козацьких полків Ю. Хмельницького з-під Чуднова, 27 жовтня 1660 р. розпочалися польсько-кримсько-російські переговори про умови капітуляції армії В. Б. Шереметєва. З вістей, що надходили до Речі Посполитої з південно-східних окраїн Волині, випливало, що початок переговорів поляків з російським воєводою всіляко гальмувало кримське керівництво. В пам'яті татарської еліти, вочевидь, були ще надто свіжими спогади про ту тривогу, яку викликали в Криму повідомлення про початок польсько-московської комісії в Борисові навесні цього року, а тому й можливість налагодження переговорного процесу сторін під Чудновом породжувала занепокоєння стосовно їх сепаратного примирення і звернення зброї проти татарських орд. Польське ж командування, агітуючи кримську знать не чинити опору переговорам з В. Б. Шереметєвим, наводило серед іншого й такий переконливий аргумент на користь їх початку, як можливість отримати в ясир кільканадцять тисяч лівобережних козаків, котрі, згідно з укладеною з гетьманом Ю. Хмельницьким угодою, повинні були залишити табір московітів, але й досі цього не зробили, звільняючи тим самим польську сторону від наданих на їх адресу гарантій цілості життя і збереження волі[55]. І дійсно, як засвідчує джерело з польського табору, врешті-решт переконавши татар не противитись початку переговорів з В. Б. Шереметєвим, поляки в переданому на розгляд російської сторони переліку кондицій першим же пунктом висунули вимогу: «козаків, котрі знаходяться при Шеремету, як зрадників ЙКМості і Речі Посполитої, видати на волю гетьмана і султана»[56].

Вельми прикметним є й той факт, що не лише одними поляками задніпровські козаки розглядалися в якості зручної розмінної монети на переговорах з Кримом і Москвою. Російське командування також уповноважило своїх представників на комісії погодитися на видачу татарам у ясир лівобережних козаків, котрі разом з Т. Цицюрою вийшли з табору, але згодом, рятуючись від нападу ординців, повернули назад, трактуючи їх як зрадників[57].

1 листопада 1660 р. польсько-кримсько-російську домовленість про капітуляцію військ В. Б. Шереметєва було остаточно узгоджено і підписано. За ним В. Б. Шереметєв від імені уряду відмовлявся від усіх претензій на Україну та зверхність царя над Військом Запорозьким. Царські військові залоги мали вийти з Києва, Переяслава, Ніжина та Чернігова, залишивши при цьому у фортецях усю наявну артилерію, порох та воєнні припаси. У відповідь на це польська сторона гарантувала всім російським військам, що перебували на території України, в тому числі й армії В. Б. Шереметєва, вільний вихід до Путивля чи якого-небудь іншого прикордонного міста Московської держави. Кримське ханство, згідно досягнутих домовленостей, повинно було отримати від Москви 600 тисяч талярів викупу. Запорукою виконання урядом Олексія Михайловича взятих військовим командування зобов'язань мали стати 20 сановних заручників, які залишалися в татар. Крім того, в якості заручників польських гетьманів і нурадин-султана залишався головнокомандуючий російською армією ближній боярин царя князь В. Б. Шереметєв, а також ще 8 бояр і 300 офіцерів і солдат. На волю вони мали вийти зразу ж після того, як усі царські війська залишать територію України. Стосовно ж подальшої долі лівобережних козаків, які й надалі залишалися в російському таборі, угода передбачала такий варіант: усі вони повинні були першими скласти зброю і вийти з табору росіян, віддавшись на волю коронних гетьманів[58].

Реалізація досягнутих домовленостей розпочалася 3 листопада, коли козацькі полки, першими склавши зброю і корогви до ніг Станіслава Потоцького та Єжи Любомирського, вийшли з укріпленого табору. Але сталося так, що одночасно з початком реалізації трьохсторонніх домовленостей розпочалося і їх порушення. Кримська Орда, незважаючи на письмові зобов'язання сторін, тут же накинулася на обеззброєних козаків, втішаючись з можливості легко здобути багатий ясир. Коли ж козаки спробували знайти прихисток у таборі свого вчорашнього союзника, царські ратники, які все ще залишалися при зброї, зробити їм це не дозволили. Як вельми емоційно побивався з цього приводу підполковник Гордон:

«Ноября 3. В среду казаки вышли [из лагеря], сложили свои знамена и оружие и были немедленно все уведены татарами. Подобно хищным гарпиям те нетерпеливо кружили, пока не был подан знак напасть на них и схватить, а московиты даже бросали через свои валы тех, кто бежал или не выходил из лагеря. Прискорбно было видеть, как такое множество христиан угоняют в жалкую неволю и рабство, но наглые и безрассудные татары могли насытиться лишь всеми сразу, поляки же были не в состоянии противиться или досаждать им»[59].

Інформацію Гордона щодо бездіяльності коронних військ в обороні лівобережного козацтва підтверджував, спираючись на інші джерельні матеріальні, й польський історик Людвіг Кубаля[60]. І тут залишається лише здогадуватися: чи існували якісь таємні домовленості коронних гетьманів з нурадин-султаном стосовно такого майбутнього задніпровських «дейнеків» (адже, як відзначалося вище, така перспектива отримання татарами легкого ясиру пропонувалася поляками під час консультацій з татарською знаттю напередодні початку трьох-сторонніх переговорів), чи за нових умов значення козацького фактору вже втратило свою попередню актуальність і польське командування просто-на-просто не бажало псувати стосунків зі своїм союзником із-за такої «дрібниці».

Але якими б не були мотиви цього інциденту, його наслідки виявилися по-справжньому трагічними. Згідно повідомлення очевидця тих подій, згадуваного уже вище П. Гордона, в результаті татарського нападу приблизно 8-9 тисяч козаків, тобто майже всі, хто залишався в таборі київського воєводи, потрапили до татарського полону[61]. Причому, здобутий Ордою під Чудновом у такий, доволі легкий спосіб ясир, в умовах ранньої і надзвичайно суворої зими 1660-1661 років, внаслідок голоду і хвороб, так і не дійшов до невільницьких ринків Кримського півострова — переважну більшість козаків спіткала смерть дорогою, в Дикому полі[62].

Отож, коли звістка про підписання угоди між Юрієм Хмельницьким і польським королем досягнула Лівобережжя, місцева старшина, маючи в тилу російські залоги, вирішила залишити тамтешнє населення у вірності цареві. Певною мірою це було й закономірно, зважаючи на поступове визрівання конфлікту між частиною лівобережного козацтва та гетьманським урядом ще з часів гетьманування Івана Виговського, спосіб укладення Чуднівської угоди Юрієм Хмельницьким, а також ті трагічні для козаків лівобережних полків Гетьманату обставини початку реалізації її постанов, що вартували багатьом тисячам лівобережців або життя, або свободи.

Немалою мірою такому розвитку подій сприяла й позиція російської влади, її реакція на поразку воєводи Шереметєва під Чудновом та на зміст підписаної ним капітуляції.

Згідно повідомлення Гордона, вже 5 листопада з-під Чуднова було вислано до Києва російського підполковника Семена Писарєва та польського ротмістра Чаплинського з офіційним повідомленням про зміст укладеного воєводою Шереметєвим договору та листом воєводи про передачу Києва під контроль коронної влади, як це було передбачено умовами капітуляції[63]. Попри географічну близькість Чуднова та Києва, відповідь київського воєводи князя Юрія Микитовича Борятинського було отримано лише 21 листопада. Через свого посильного, ротмістра Кирила Лошакова, київський воєвода дав знати про неможливість виконання передбаченої умовами капітуляції вимоги без особливого на те указу Олексія Михайловича[64].

Тим часом царські воєводи двох найбільших форпостів Сіверщини — Чернігова та Ніжина — зразу ж привели ввірене їм під нагляд населення до присяги на вірність Олексію Михайловичу. Щоправда, якщо в Чернігові ця процедура відбулася без будь-яких ексцесів[65], то в Ніжині виникли певні ускладнення. В описі справ «Тайного Приказа» є відписка ніжинського воєводи князя Семена Шаховського, де, зокрема, написано й таке: «про наказного полковника про Романа Ракушку с войтами, и з бурмистры і со всею старшиною: без полковникова де відома великому государю креста целовать не хотят»[66]. Ніжинський протопіп Максим Филимонович у листі до царя від 29 жовтня 1660 р., виправдовуючи Р. Ракушку-Романовського за цей вчинок, писав: «Здішниі полковник наказный Романовскиі видится же держится и міщан всіх збирал и со всіго уезду Ніжинского всі берутся кріпко при его царском величестві [...] И хотіли есмо, чтоб крест целовали, але впред послали к полковнику Василью Золотаренку, спрашиваючися с ним, что он думает»[67]. Оскільки ж Василь Золотаренко «думав» і надалі залишатися під владою московського царя, конфлікт було залагоджено, а ніжинців без якихось подальших ускладнень приведено до присяги на вірність Олексію Михайловичу.

В бажаному для Москви напрямі повів справу і залишений Юрієм Хмельницьким наказним гетьманом Лівобережної України наказний полковник переяславський Яким Сомко[68], який вже на початку листопада закликав бєлгородського воєводу князя Г. Ромодановського, аби той «з ратними людьми в черкаські міста йшов велелюдно для того, щоб в черкаських містах великими ратними людьми хитання залякати»[69].

Коли ж у Москві стало відомо про угоду Хмельницького з коронними гетьманами (та ще ніхто не знав чуднівську катастрофу В. Б. Шереметєва), 8 листопада Кремль відіслав до України з царською грамотою до гетьмана та цілого Війська Запорозького спеціального гінця — капітана Феокліста Сухотіна. Останній мав доправити також декілька приватних листів до козацької старшини. Інструкція зобов'язувала гінця якнайшвидше їхати до українського гетьмана на Правобережжя через Путивль, Ніжин і Переяслав, але водночас не забувати збирати інформацію про суспільно-політичні настрої в Україні та ставлення як козацької старшини, так і черні по обидва береги Дніпра до політичного вибору Ю. Хмельницького. Після прибуття в ставку українського гетьмана Сухотін мав підтвердити приязнь царя і до самого гетьмана, і до всього Війська Запорозького, докладно проаналізувати історію російсько-українських взаємин із часів гетьмана Б. Хмельницького, нагадавши при цьому про його присягу Олексієві Михайловичу та зрадливість І. Виговського і нешляхетні дії козаків під Чудновом. Після цього гонець мав закликати гетьмана, старшину й козаків переглянути свої непродумані рішення, адже лише під зверхністю православного монарха вони можуть сподіватися на звільнення «з-під ярма латинського». Якщо ж гетьман і старшина опритомніють і повернуться «під високу руку» царя, на всіх них чекає царська ласка та прощення. В іншому випадку — сувора кара[70].

Спостереження Феокліста Сухотіна від подорожі Україною засвідчують цілковиту неоднорідність і суперечливість тогочасних суспільних настроїв, відсутність єдності в оцінках дій гетьмана та його оточення. Скажімо, в Ніжинському полку переважна більшість побоювалася можливого наступу поляків та їхніх союзників — татар. Очевидно, що саме під впливом цих настроїв наказний полковник Роман Ракушка-Романовський за дорученням Василя Золотаренка надіслав листа князеві Григорію Григоровичу Ромодановському в Суми, закликаючи негайно прибути з військами до Ніжина для захисту від ворожого нападу[71].

Царський посланець помітив навіть те, що лубенський полковник Степан Шамлицький, «і старшина, і козаки, і чернь хитаються, а говорять, хто буде в силі, того де і ми, Черкаси». Тому Сухотін, узагальнюючи власні спостереження, в звіті до Москви завважив, що коли Олексій Михайлович не надішле в Україну додаткові військові контингенти, то «з козаками буде недобре»[72].

Але завдання московської політики в Україні полегшувалося тим, що дивне міліарне безсилля в цей час продемонструвала Річ Посполита. Здобувши під Чудновом таку переконливу перемогу над царським військом, Варшава через комплекс чинників внутрішнього та зовнішнього походження так і не зуміла скористатись з отриманого шансу[73].

Упродовж осені 1660-го — весни 1661 р. гетьман Хмельницький за підтримки відділів коронних військ і татарських загонів вчинив декілька спроб поновити свою владу над Лівобережжям, але всі вони виявилися безуспішними. Водночас і керівництво Російської держави недвозначно заявило про своє невизнання підписаної 1 листопада 1660 р. боярином Василем Борисовичем Шереметьєвим Чуднівської капітуляції, яка передбачала серед іншого й зречення Москви від претензій на Україну та виведення своїх військ з лівобережних теренів[74].



Глава 3

Вибори на Лівобережжі: контроверсійний початок 1661 року


Як уже зазначалося вище, з осені 1660 р. наказним гетьманом Лівобережної України був наказний полковник переяславський Яким Сомко. Козацькі літописці другої половини XVII — початку XVIII ст. не скупилися на компліменти на адресу «розумного і статечного»[75]свояка Богдана Хмельницького (останній, як відомо, був одружений у першому шлюбі з рідною сестрою Якима Сомка). Самовидець, характеризуючи наказного гетьмана, також звертав увагу на його військову доблесть: Сомко з ворогами бився, «не щадячи здоровя своего» і війську був «добрим приводцею»[76]. Так само і Григорій Грабянка, покладаючись на вже сформовану традицію зображення наказного гетьмана, відзначав, що був він «воїн храбрий и смелий, уроди, возраста и красоты зело дивной, всего же паче царской величности слуга найвернейший»[77].

Відомий дослідник політичної історії України середини — другої половини XVII ст. Микола Костомаров стверджував, що Я. Сомко замолоду здобував освіту не деінде, а в стінах Києво-Могилянської братської школи[78]. Аналогічної думки дотримувався і фахівець з історії цього навчального закладу Віктор Аскоченський[79]. Натомість інший дослідник історії Києво-Могилянської академії Степан Голубєв був переконаний в тому, що Яким Сомко є надуманим вихованцем братської школи[80]. Сам же Сомко в розмові з царським послом в Україні Ф. Протасьєвим у середині 1661 р., вибачаючись за допущені помилки в титулуванні царя Олексія Михайловича в одному з гетьманських листів — «царської величності в титлі прописка є», також стверджував, що він, нібито, чоловік неграмотний — «він Яким сам грамоті не навчений, а писар у нього новий»[81]. Однак, на нашу думку, цим словам навряд чи можна довіряти вповні, оскільки вони мали очевидний політичний підтекст — виправдати себе в очах царського посла і зняти зайву напругу в стосунках з офіційною Москвою.

Очевидно, як і переважна більшість міщан Середнього Подніпров'я, де станові перепони між міськими обивателями та козаками були вельми умовними й еластичними, Яким Сомко ще до вибуху Української революції мав досить тісні стосунки з козацтвом. Поза всяким сумнівом цьому сприяли і тісні родинні зв'язки з козацькою реєстровою старшиною через посвоячення з Богданом Хмельницьким. Дослідники стверджують, що саме в Переяславі, в сім'ї дядька, знайшли притулок наприкінці 1647 р. молодші діти Хмельницького, коли він вирушив на Січ піднімати козаків на повстання[82]. Слідом за стрімким злетом шурина, суттєво зміцніло становище й Якима Сомка, котрий посів досить поважне місце в гетьманському оточенні. У документах першої половини 1650-х рр. є згадки про Сомка як про сотника Переяславської полкової сотні[83]. Микола Маркевич згадував переяславського сотника в числі тих старшин, котрих гетьман Хмельницький запрошував до участі у важливих старшинських радах[84]. Ще одним свідченням впливовості Якима Сомка є той факт, що його брат, названий у документах Богданом Колющенком, наприкінці 1650-х рр. обіймає уряд наказного полковника переяславського[85].

В роки гетьманування Івана Виговського Сомко перебував в опозиції до влади. Зокрема збереглися свідчення того, що він був змушений певний час переховуватися на Дону, проводячи торгівельні операції серед тамтешнього козацтва[86]. Під час антигетьманського повстання на Лівобережжі на початку осені 1659 р. активну роль у його розгортанні відіграє Богдан Колющенко, який як наказний полковник асистує переяславському полковнику Тимофію Цицюрі[87]. Принаймні з початком 1660 р. зустрічаємо згадки про Якима Сомка як про наказного полковника переяславського[88].

Після укладення Юрієм Хмельницьким Чуднівської угоди 1660 р. Яким Сомко відмовився визнавати її правомірність і справи на Лівобережжі повів таким чином, аби втримати край під зверхністю російського царя. І тут вельми складно нині встановити, що диктувало Сомкові саме таку лінію поведінки: особисті та соціальні інтереси чи політичні амбіції, або ж тверезі оцінки співвідношення політичних і військових сил в регіоні, соціальних симпатій та антипатій лівобережного козацтва. Єдине, що не викликає сумнівів так це те, що перед наказним гетьманом певний час стояла дилема: до якого прилучитися берега — польського чи московського. Інакше не пішов би серед царських воєвод розголос про наміри Я. Сомка зрадити царя і напасти зі своїми козаками 22 жовтня 1660 р. на царських ратників, що перебували в Переяславі. Принаймні, саме такою інформацією ділився переяславський воєвода князь Ф. Волконський з главою російської військової адміністрації в Україні бєлгородським воєводою Г. Ромодановським[89]. Щоправда, практичні дії наказного гетьмана восени 1660 р. не виказують будь-яких натяків на наміри виступити проти Москви.

Успішно відбивши взимку та навесні 1661 р. наступ правобережних полків, підсилених коронними військами та Кримською Ордою, наказний гетьман спромігся навіть вторгнутися на Правобережжя, здійснивши вилазку під Трахтемирів і Стайки[90], та навернути на бік царя південні лівобережні полки — Лубенський, Прилуцький і Миргородський, а згодом — Полтавський[91]. Після цього, наприкінці квітня 1661 р., Сомко скликав в селі Бикові, що під Ніжином, елекційну раду, аби отримати санкцію лівобережного козацтва на закріплення за собою гетьманських повноважень.

В роботі Биківської ради 1661 р. взяли участь представники лівобережних Ніжинського, Прилуцького, Лубенського, Миргородського, Переяславського, Чернігівського та частини Полтавського полків, а також слобідських — Охтирського, Острозького та Сумського, які, хоч і не підлягали гетьманському реґіментові, а перебували під командою бєлгородського воєводи, але отримали від нього дозвіл на участь в елекційній раді (варто зауважити, вперше і востаннє в історії розвитку козацької демократії). На раді в Бикові були також присутніми й представники уряду Олексія Михайловича — бєлгородський воєвода Г. Г. Ромодановський хоч особисто і не прибув на козацьке коло, але відправив туди свою довірену особу могильовського воєводу С. Д. Змієва[92].

На раді, що відбулася в третю неділю після Великодня, 28 квітня 1661 р., більшість виборців підтримали кандидатуру переяславського полковника і наказного гетьмана Якима Сомка, в той час, як представники одного з найбільших лівобережних полків — Ніжинського (в 1663 р. його буде розділено на три полки) відстоювали кандидатуру свого полковника Василя Золотаренка (Васюти)[93].

Як можна зрозуміти з тодішніх і попередніх дій та заяв Василя Золотаренка, політичні програми опонентів мало чим відрізнялися одна від одної. Обоє старшин виступали за автономний статус Війська Запорозького під зверхністю московського царя. Майже тотожними були і їхні уявлення про модель соціальної організації Гетьманату. Подібними були навіть шляхи сходження на вершину політичної влади на Лівобережжі — через родинну близькість до гетьмана Богдана Хмельницького. Отож у політичному плані Сомко та Золотаренко не були політиками-антагоністами, а в соціальному — представляли інтереси близьких за походженням регіональних еліт. Причина ж конфлікту крилася в особистих амбіціях претендентів, а також у суперництві регіональних угруповань старшини Переяславщини та Сіверщини за пальму першості в лівобережній частині Гетьманату.

Утім повною мірою зрозуміти феномен Василя Золотаренка, якому формально підтримка лише одного полку дозволила піти всупереч волі решти (як мінімум, 5-6) полків, не можна, якщо знехтувати думкою Миколи Костомарова стосовно того, що навесні 1661 р. за спиною доволі посереднього в політичних здібностях ніжинського полковника стояв не хто інший, як ніжинський протопіп Максим (Филимонович)[94]. Його ж політичні акції, особливо в очах Москви, в цей час почали стрімко зростати. Справді, о. Максим уже здавна перебував у дружніх взаєминах із родиною Золотаренків. У 1654 р. він супроводжував старшого з братів — Івана — під час виправи на Білорусь, і, згідно з гіпотезою М. Грушевського, опікувався не лише душевним спокоєм сіверського гетьмана, а й входив до його найближчого оточення. Навіть більше, він мав великий вплив на формування тактичних планів Золотаренка[95]. Саме під час Білоруського походу протопіп зумів налагодити тісні взаємини з московськими політиками, засвідчити свою безмірну відданість Олексію Михайловичу й стати persona grata в Москві. Ще більше о. Максим зміцнив свої позиції в придворних колах під час подій, пов'язаних із антигетьманським повстанням на Лівобережжі 1659 р. та поверненням лівобережних мешканців на бік московського монарха. Після цього, як свідчить відомий дослідник історії Церкви (в тому числі, історії взаємин українського духовенства з урядом Олексія Михайловича) Віталій Ейнгорн, ніжинський протопіп стає «вухами й очима» російського уряду в Україні[96].

На початку 1661 р., аби нейтралізувати вплив на Лівобережжя митрополита Київського Діонісія Балабана, який показав себе противником Москви, уряд Олексія Михайловича вдається до рішучого й водночас ризикованого (з огляду на негативну реакцію українського та вселенського православного духовенства) кроку: 4 травня 1661 р. митрополит Крутицький Пітірім (тодішній виконувач обов'язків місцеблюстителя патріаршого престолу) висвячує ніжинського протопопа під іменем Мефодій на єпископа Мстиславського й Оршанського та відразу ж проголошує місцеблюстителем Київської митрополії.

Висвячення о. Максима в Москві на єпископську кафедру, що належала до підпорядкованої патріарху Константинопольському Київської митрополії, було неканонічним із багатьох причин. Але, як свідчить текст грамоти московського царя до Константинопольського патріарха, політичні мотиви для Москви були настільки важливі, що виправдовували порушення будь-яких канонічних норм. Згідно з твердженнями Олексія Михайловича, треба було висвятити на єпископство місцевого клірика, який міг би козаків «на істину направити»[97]. Тобто Москва свідомо взяла курс на пошук в Україні такого лояльного цареві духовного лідера, чий вплив поширився б і на політичну сферу. Як слушно завважує з цього приводу російський історик другої половини XIX ст. Г. Ф. Карпов, для України уряд Олексія Михайловича обрав «свого патріарха Никона»[98]. А зважаючи на те, що процес творення «українського Никона» збігся в часі з активними спробами Я. Сомка реалізувати свої амбітні наміри, можна припустити, що саме закулісні інтриги єпископа Мефодія спершу підштовхнули Васюту проголосити свої претензії на гетьманство (так уважав М. Костомаров), а згодом переконали Москву не визнавати його гетьманських повноважень, аби тим самим надати особливий статус місцеблюстителю в суспільно-політичному житті Лівобережжя.

Крім того, кажучи про позицію офіційної Москви в українських справах, потрібно враховувати, що в тій непевній суспільно-політичній ситуації, що склалася в Україні, уряд Олексія Михайловича витримав довгу паузу, не визнаючи результатів Биківської елекційної ради та не поспішаючи форсувати елекційний процес. Пріоритетним завданням російської політики в Україні стає політичний реванш на Правобережжі через повернення під «високу царську руку» гетьмана Юрія Хмельницького та всього Війська Запорозького. Тимчасове політичне керівництво краєм мав забезпечити цілком надійний єпископ Мефодій, на якого було покладене завдання навернути правобережних козаків на «шлях істини».

З цією метою влітку 1661 р. місцеблюститель робить активні спроби нав'язати взаємини з Юрієм Хмельницьким, залучаючи до цієї справи намісника Софійського монастиря Гавриїла Олешковича (донедавна — наставника гетьманича під час його навчання в Києво-Могилянській академії). Зі свого боку московське керівництво до переговорів із гетьманом правобережної частини Війська Запорозького залучає архімандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля[99]. Найближчі помічники єпископа Мефодія — протопопи Семеон Адамович і Григорій Бутович — також радили московському керівництву не поспішати з гетьманською елекцією на Лівобережжі й не передавати гетьманську булаву жодному з претендентів, а зачекати, доки Юрій Хмельницький разом із правобережними козаками стане «на шлях істини»: «авося де поверніться під його великого государя високу руку і Юрась Хмельницький і з Задніпровськими черкаси». Обрання ж Якима Сомка чи Василя Золотаренка гетьманом, вважали духовні особи, могло спричинити «на обидва боки [...] замішання»[100].

Тим часом козацька еліта Лівобережної України, хоча на позір і підтримувала наміри Москви та православного духовенства, насправді ж не припиняла з'ясовувати внутрішні конфлікти, дискредитувати в очах московського керівництва своїх суперників. В такий спосіб кожен прагнув скористатися «виграним» часом, аби зміцнитися політично й закріпити за собою лідерські позиції в краї. В другій половині року з'являється відразу ряд доносів на Якима Сомка, написаних його конкурентами в боротьбі за пальму першості в Україні. Вони звинувачують того в «неминучій думі» завдати «велику шкоду цілості всього православя [...] до решти [...] народ наш малоросійський загубити, зносячись заодно з безбожним зрадником з Хмельницьким»[101]. І саме в цей час серед голосів, спрямованих на дискредитацію наказного гетьмана Лівобережжя, чи не найгучнішим стає голос кошового отамана Запорозької Січі Івана Брюховецького.

На відміну від Сомка та Золотаренка, Брюховецький забрався на гребінь політичного протистояння в козацькій Україні не завдяки родинним зв'язкам, а винятково через власні таланти та сприятливий збіг обставин. Варто передовсім зауважити, що історичні джерела надзвичайно скупі на інформацію щодо походження та молоді роки Івана Брюховецького. З тексту вибитої на могильній плиті Брюховецького епітафії можна вирахувати, що народився майбутній гетьман або в 1622, або в 1623 році[102]. Першу документальну згадку про нього зустрічаємо лише під 1649 р. — в укладеному за постановою Зборівського договору реєстрі Війська Запорозького. Там він записаний як «Мартинець Хмельницького»[103]. Таке несолідне ім'я дало підстави дослідникам припустити, що Брюховецький походив із соціальних низів, а також зводити його роль у роки Хмельниччини до такого собі кімнатного слуги гетьмана.

Про те, що це не відповідало дійсності свідчить чимало відомих нам фактів ранньої біографії майбутнього гетьмана. Зокрема, навесні 1656 р. за дорученням гетьмана Хмельницького він з важливою дипломатичною місією відвідав двір трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці, куди був виряджений «для продовження встановленої між нами дружби»[104]. Кількома роками по тому, вже за наказом гетьмана Івана Виговського Брюховецький їде в посольство до польського короля Яна II Казимира. Виконання ж дипломатичних місій свідчило, як мінімум, про знання Брюховецьким латини (тогочасної офіційної мови дипломатії) та правил світського етикету.

Шляхетне походження виказує і його служба при гетьманському дворі, переважно як вихователя сина гетьмана, Юрія. Не забуваймо про те, що Богдан Хмельницький прагнув заснувати власну правлячу династію, а, відтак, і виховання свого спадкоємця (згідно задуму гетьмана — майбутнього українського монарха[105]) свідчило про певний рівень довіри харизматичного українського зверхника до Брюховецького.

Служба Брюховецького при гетьманському дворі, а також його певна прив'язаність до Гадяча (тут жила його сестра, тут він розташує свою зимову квартиру в часи шукання гетьманської булави та сюди перенесе гетьманську резиденції після обрання на реґіментарство) дозволяє висловити припущення, що й народився майбутній лівобережний гетьман, мабуть, у Гадячі чи його окрузі якраз в часи його заснування (перша згадка про Гадяч відноситься до 1634 р.[106], але поселення могло існувати й раніше), а його батько, можемо припустити, як і батько Богдана Хмельницького, міг служити як осадчий у тамтешнього старости Яна Даниловича. Отож і близькість Брюховецького до родини Хмельницьких і його симпатії до Гадяча за таких умов є цілком логічними і зрозумілими. Але це лише припущення, довести яке за браком джерел поки не видається за можливе.

Коли ж Іван Виговський після смерті Богдана Хмельницького наприкінці літа 1657 р. перебрав гетьманську владу до своїх рук, а Юрія Хмельницького відправив продовжувати навчання, Брюховецький супроводжував гетьманича до Києва. А коли опозиційно налаштовані до Виговського старшини звертаються до Юрія, аби він став знаменом у боротьбі з ненависним кланом Виговських, Брюховецький їде на Запорожжя агітувати січовиків підтримати свого вихованця. Як свідчить анонімний автор «Літопису Самовидця», в серпні 1659 р. Хмельницький «жалуючи зневаги своєї, же єму гетьманство отнято, вислал за пороги слугу свого Бруховецького до войска просячи, щоб вийшли»[107]. Роком пізніше, восени 1660-го, посланець Яна II Казимира Станіслав Казимир Бєнєвський у розмові з Хмельницьким згадуватиме й про те, що він начебто восени 1659 р. «відіслав Брюховецького з частиною скарбу до царя»[108]. Утім, знайти в документах підтвердження участі нашого героя і в такій прислузі молодому Хмельничченку не вдалося.

Посольська місія Брюховецького на Запорозьку Січ увінчалась успіхом — низовики підтримали кандидатуру молодого Хмельничченка в боротьбі за гетьманську булаву, у Виговського владу спільними зусиллями відібрали та передали її Юрію. Щоправда, після такого успіху Брюховецький не повертається в гетьманську Україну в надії на щедру винагороду свого вихованця. Блискучі ораторські здібності, майстерність популістських прийомів, тонке розуміння людської психології та вміння грати на людських слабинках — усе це дало змогу майбутньому гетьманові швидко завоювати авторитет на Запорожжі, де він жив, за словами літопису, «в добром захованю і в ласці всего Войска Низового». І вже десь наприкінці вересня 1659 року січове товариство вперше обирає Брюховецького своїм кошовим.

Як довго він втримався на цьому уряді невідомо, адже низове товариство полюбляло часто перемінювати своїх старших. Принаймні, вже восени наступного року, як можна зробити висновок з показів самого Брюховецького, на Січі врядує інший старший, а він сам тим часом перебуває в Чигирині[109]. Чи було випадковим його перебування у гетьманській столиці чи це якимось чином було пов'язано з налагодженням стосунків з Юрієм Хмельницьким або ж, навіть, виявом співпраці з ним — через брак достатньо інформативних свідчень — сказати важко. Принаймні, зі слів самого Брюховецького випливає, що на той час він уже був для гетьмана Хмельницького «ближнім чоловіком» і за його наказом «ведал Чигирином»[110]. Процитований лексичний зворот в історичних реаліях середини XVII ст. міг означати посідання запорозьким старшиною уряду городового отамана гетьманської резиденції. Посада, яку перед тим займали доволі знані в Гетьманаті фігури — Лаврін Капуста, Іван Ковалевський тощо, була достатньо почесною і справді могла свідчити про службову наближеність Брюховецького до тогочасного гетьмана. Або ж Брюховецький міг посідати посаду, аналогічну тій, що її обіймав, сидячи в Переяславі, Яким Сомко — наказного гетьмана. Такий поворот сценарію видавався б вельми цікавим з огляду на ту відчайдушну боротьбу, яка між ними розгорілась у майбутньому за право заполучити до своїх рук гетьманську булаву. Утім, віднайти в джерелах підтвердження цій гіпотезі поки що не пощастило.

Коли ж восени наступного року гетьман Хмельницький повертається під владу короля, Брюховецький, щойно зачувши про те, що гетьман Хмельницький і його уряд «с поляки учинили мир», як довідуємось із його слів, переказаних у Москві, відразу ж, 26 жовтня, залишив Чигирин і, «помня свое обещание, к ним пристать не захотел и возы свои отпустил на Переяславль, а сам поехал прямо на Лохвицу», де мав зустріч з царським стольником і воєводою князем Борисом Мишецьким, а звідти попрямував до царської столиці[111]. Водночас він писав і на Січ кошовому отаману, старшині й усьому низовому товариству, аби вони «от поляков и от татар оберегались, а у поляков де и у татар на том положено, что им их запорожан снести», прохав їх, аби вони «на лятцкие прелести не прельщались и к шатости не пристали»[112]. Повідомлення Брюховецького підтверджував і князь Мишецький, котрий у листі до бєлгородського воєводи князя Ромодановського сповіщав таке: «прибежал к нему в обоз из Чигирина Иван Брюховецкой, а сказал ему, что он Юрьи Хмельницкого был ближний человек и приказано было ему ведать Чигирин, а в расспросе ему сказал: едет де он к тебе к Москве известить о измене гетмана Юрьи Хмельницкого, что гетман тебе изменил и поддался крымскому хану и с ляхами помирился и от боярина и воеводы от Василья Борисовича отступил... из Белой Церкви в Чигирин придет и, собрався, пойдет на твои черкасские и украинные городы войною вскоре»[113]. Про зраду гетьмана Брюховецький нібито довідався «по письму из войска приятелей своих» та відразу ж вирушив до царської столийі - «к тебе к Москве известить о том бежит»[114].

До Москви Брюховецький приїхав десь наприкінці 1660 р., коли ситуація в Україні вже поволі втихомирилась. Але навіть попри це, візит Брюховецького до Москви, його запевнення у вірності козаків присязі цареві, небажанні йти за своїм гетьманом, котрий зрадив царя, були належним чином оцінені царським оточенням. З Москви Брюховецький повернувся вже на початку 1661 р. зі знаками царської милості — жалуванням і зброєю для запорожців.

А коли в середині року на Лівобережжі розгорнулась відчайдушна боротьба за гетьманську булаву, незаперечний на той час лідер запорозького козацтва активно до неї долучився. Тоді ж, десь у вересні 1661 р., Брюховецький вельми символічно проголошує себе «кошовим гетьманом» або «запорозьким гетьманом»[115]. А включившись у боротьбу за гетьманську булаву, кошовий гетьман почав активно розкривати «зрадливі наміри» Сомка перед бєлгородським воєводою князем Г. Г. Ромодановським, полковником царської армії Г. Косаговим, неодноразово сигналізувати про це і в Москву. Прибувши до Києва, аби добути тут необхідні для січового товариства припаси та зброю, кошовий зустрічається з місцеблюстителем митрополичої кафедри й переконує його, що Сомкові не можна довіряти, адже він готує зраду[116]. Цілком імовірно, що й київський воєвода князь Ф. Ф. Куракін, який написав у Москву донос на Якима Сомка 21 вересня 1661 р., — що той, мовляв, закликав Юрія Хмельницького, «щоб татаровя йшли на цей бік Дніпра»[117], — отримував інформацію саме від Івана Брюховецького.

Причому, якщо Сомко та Золотаренко могли дискредитувати один одного винятково з позицій критики політичної лояльності опонента, то Брюховецький активно послуговувався арсеналом соціальної критики старшинської верстви, котра, на шкоду інтересам рядового козацтва, перебрала до своїх рук важелі політичної та соціальної влади. Брюховецький у властивому йому барвистому стилі писав: «...кгды же уже як кабаны позаживили и не знають, что з скарбами діяти, для которых то они чинять [...] через все лета доходы арендованные, млиновые и всякие пожитки брали Сомко на войско, а жалованье их царского величества по старому и завше доходило и иншой більш причины не мають, только тая привата их уводит, же за гетьманством ГОНЯЮТСЯ...»[118].

Намагаючись перетягти на свій бік місцеблюстителя Київського митрополичого престолу єпископа Мефодія — «богомольця царського» (як називали місцеблюстителя на той час в офіційній кореспонденції з Москви), кошовий гетьман надсилає до Києва, в митрополичу резиденцію, декілька листів, в яких переконує місцеблюстителя ні в якому разі не довіряти Сомкові, оскільки той «морочить усіх гірше цигана». Наказного гетьмана він називає не інакше, як «зрадник». Стверджує, що той, разом з іншою городовою старшиною, у погоні за гетьманством до решти зруйнує Україну. Не обмежуючись самою лише дискредитацією свого супротивника, кошовий вдається до вельми вдалого — з огляду на нагальні потреби його політичної гри — ходу, а саме: висловлюється за те, аби в Україні взагалі було ліквідовано інститут гетьманства, а управління краєм було довірено кому-небудь з московських вельмож, хоч би царському окольничому князеві Федору Михайловичу Ртищеву: «нам не про гетьманство треба піклуватися, тільки про князя малоросійського від його царської величності, на те князівство бажаю Федора Михайловича мати, щоб порядок був ліпший і береження...»[119].

Пропозиція Брюховецького стосовно передачі управління Україною князю Ртищеву в технологічному аспекті виглядала досить вдалою, принаймні, у двох вимірах: демонструвала політичну безкорисливість кошового, а також обіцяла непогані політичні перспективи місцеблюстителю, оскільки саме цей окольничий царя перебував у близьких стосунках з українським духовенством і захищав його інтереси при дворі Олексія Михайловича.



Глава 4

Негеографічний вимір політичного протистояння 1662-го - початку 1663-го років: до Ніжина через Козелець, Полтаву, Лубни, Зіньків і Гадяч


Позиція Брюховецького в очах Москви виглядала ще більш привабливо на тлі тієї незалежницької (чи принаймні автономістичної) позиції, яку зайняв у цей час Яким Сомко. Прагнучи зміцнити своє політичне становище, він на 14 квітня 1662 р. скликав лівобережну старшину до Козельця для проведення елекційної ради. На раду з'їхалися полковники «не з багатьма людьми, чоловік по десять маючи»[120], і наказний гетьман домігся від старшини проголосити його повноправним регіментарем. До Козельця запросили й місцеблюстителя Київської митрополії, натомість не допустили представників царської адміністрації. Зважаючи на цю обставину, єпископ Мефодій закликав старшину не поспішати з проведенням виборів, але під тиском Сомка та його прибічників скріпив результати виборів святковим богослужінням у місцевому соборі.

Тож після виборів на раді в Козельці місія царського представника (чи представників) в елекційному процесі була б зведена до передачі булави й прапора вже обраному перед його приїздом гетьманові. Відсутність московських бояр на раді єпископ Мефодій, а згодом і уряд Олексія Михайловича трактували як ознаку нелеґітимности виборів Якима Сомка на посаду гетьмана. Аналогічної думки дотримувалися також російські історики Сергій Соловйов і Віталій Ейнгорн[121]. Але коли не зважати на відсутність царських повноважних представників, із формально-правової точки зору вибори в Козельці були цілком правомірними. Адже ні в угоді Війська Запорозького з царем 1654 р., ані навіть у її зміненому варіанті 1659 р. та в «Нових статтях» Юрія Хмельницького 1659 р. не було таких приписів, які обмежили б повноваження української сторони в питанні гетьманських виборів через запровадження норми про обов'язкову участь російського представника в роботі елекційної ради. Адже, згідно з договором 1654 р., Військо Запорозьке мало право «обирати гетьмана за давніми звичаями, самим між себе, а кого гетьманом оберуть і про того писати нам, великому государю»[122]. У сфальсифікованому варіанті «Статей Б. Хмельницького» в редакції 1659 р.[123] прерогативи Війська Запорозького в елекційній практиці було порушено тим, що відтепер новообраний реґіментар мав їхати до царя, щоб «бачити його царські пресвітлі очі». І вже в Москві цар мав «пожалувати гетьмана по чину: булаву і прапор і на гетьманство свою государеву жалувану грамоту дати йому накаже»[124]. Жодних інших уточнень у «Нових статтях» не було.

Отож присутність представників уряду Олексія Михайловича на виборчій раді була визначена не правовими нормами, які регулювали політичні взаємини Війська з московським монархом, а лише побажаннями російської сторони та козацької старшини (передусім Василя Золотаренка), чиї спроби вирішити елекційні проблеми навесні 1661 р. успіхом не увінчалися.

Козелецькі події свідчили, що Яким Сомко та старшина (його головна опора на той час), повели справи таким чином, щоб зміцнити гетьманський провід, обмежити втручання російської адміністрації, не допустити участі запорожців у вирішення справ, які стосувалися устрою та політики лівобережного Козацького Гетьманату. Відразу після обрання Сомко поставив перед учасниками ради вимогу: всі полковники мали підписати зобов'язання виконувати волю гетьмана. В тому ж разі, коли хтось із них зважився б не послухатися реґіментаря, той, після ради з іншими полковниками, міг карати свавільника на смерть, не ставлячи до відома царя[125].

Отже навесні 1662 р. Я. Сомко та його оточення прагнули повернути ситуацію, що була до жовтня 1659 р. — тобто до того часу, доки князь О. М. Трубецький не накинув урядові Хмельницького нових договірних умов. Прикметно, що вимоги посилити гетьманську владу, поставлені на раді в Козельці щойно обраним регіментарем, по суті повторювали інші — ті, які старшина, згрупована восени 1659 р. довкола особи Юрія Хмельницького, висувала напередодні Генеральної ради в Переяславі в Жердівських статтях[126].

Про незалежність позицій лівобережного гетьмана виразно свідчила його політика в економічній сфері. Зокрема, на Козелецькій раді обговорювали й вкрай важливе питання тогочасного господарського життя краю — обіг російських мідних грошей. Як відомо, уряд Олексія Михайловича запровадив маловартісні мідні гроші й це спровокувало бунти в Москві. Та все ж російське керівництво планувало таким чином вирішити проблему платіжної кризи — розплатитися за отримані царськими ратниками на Лівобережжі провіант і фураж. І хочаь посланець Якима Сомка до Москви протопіп Василь Бабський стверджував у Посольському приказі, що ініціаторами обговорення цього питання на раді були старшини ніжинського полковника В. Золотаренка, а Переяславці, навпаки, засвідчували свою готовність вірно служити цареві навіть тоді, коли він платитиме їм грішми, зробленими зі шкіри, саме козаки Сомка за три тижні відмовилися отримувати царську плату у вигляді мідних монет. Вже згадуваний дяк Посольського приказу Іван Пєсков також доповідав у Москву, що Яким Сомко, як тільки «учинив себе гетьманом [...] дурість свою показав і наказав, щоб в усіх містечках мідних грошей не брали і не торгували ними»[127]. А перед тим, ще в переддень Козелецької ради, гетьман Сомко в листі до бєлгородського воєводи князя Ромодановського в категоричній формі поставив вимогу: «з Гадяча і з інших міст воєвод вивести»[128].

Як завважує з цього приводу В. Ейнгорн, князь, «звичайно ж», не звернув увагу на вимогу козацького зверхника вивести воєвод із Гадяча та з інших міст, де їх перебування не було передбачене угодою 1659 р.[129] Але вже три тижні по тому, 11 травня 1662 р., єпископ Мефодій інформував ніжинського воєводу князя Семена Шаховського про те, що з Гадяча, Зінькова, Груні та деяких інших лівобережних містечок козаки вигнали царських ратників на чолі з воєводами[130].

Та взявши настільки різкий тон у взаєминах із російською адміністрацією, Сомко не подбав належно про підтримку своїх дій всередині України чи хоча б у середовищі козацької старшини. Навпаки, будучи прибічником сильної гетьманської влади, він боровся не лише проти охлократичних настроїв у Війську Запорозькому, а й проти проявів старшинської олігархії. Ще в середині 1661 р., в розмові з піддячим Приказу таємних справ Юрієм Никифоровим, Сомко говорив про те, що гетьман, «під рукою великого государя будучи в підданстві», мусив мати владу над полковниками («быти владательным»), а це напряму суперечило нормам угоди 1659 р.[131]

Тоді мова була про повернення Юрія Хмельницького в підданство царя, отож, ставлячи вимогу денонсувати окремі пункти Переяславських статей 1659 р., Сомко ще не думав про розширення власних повноважень. Відтак видається, що авторитарна модель Козацького Гетьманату була властива самому політичному світогляду наказного гетьмана.

Крім того, Яким Сомко пропонував відмінити передбачений угодою 1659 р. судовий імунітет козацьких старшин, а також заборонити полковникам взаємини з царем «мимо гетмана». Було запропоновано створити інститут постійного царського представництва при гетьманові, аби реґіментар міг оперативно приборкати будь-які прояви свавілля з боку окремих полковників. А якщо б хтось не бажав втихомирюватися, гетьман міг скарати його на смерть: щоб «дивлячись на те, іншим не кортіло»[132]. Політичні погляди старшини відображала пропозиція побудувати на Запорожжі фортецю та розмістити в ній 10 тис. царських ратників із артилерією. Цим, на думку Сомка, було б вирішено відразу кілька проблем: 1) «закрито» татарські орди в Криму; 2) нейтралізовано небезпеку заворушень на Січі («Запорожжя де буде кріпко»); 3) гарантовано безпеку завдяки перебуванню російського війська в містах Лівобережжя[133].

Тим часом стрімке сходження Якима Сомка по ієрархічній драбині Війська Запорозького неабияк дратувало заслужених козацьких полковників. Жоден із них не бажав і того, аби його владу в полку якимось чином було обмежено гетьманським проводом. Саме тому один із найвпливовіших лівобережних старшин, чернігівський полковник Оникій Силич, ще під час Козелецької ради демонстрував невдоволення діями Сомка, спрямованими на посилення гетьманської влади над полковниками. А після від'їзду з Козельця він надсилає єпископу Мефодію листа, в якому засуджує поведінку гетьмана[134]. Ще виразніше антигетьманську позицію проявив ніжинський полковник Василь Золотаренко. Повернувшись із елекційної ради, Золотаренко заявив, що Сомко силою здобув гетьманську булаву, тож виконувати його накази він не планує[135].

Заяви ніжинського полковника відкрито підтримав і місцеблюститель Київської митрополії, який повідомляв Москву про перебіг Козелецької ради (акцентуючи увагу на епізодах, що компрометували Якима Сомка). Зрештою, він рекомендував уряду Олексія Михайловича визнати результати виборів недійсними, а за переяславським полковником не затверджувати гетьманське звання. Адже той, мовляв, своїм «свавіллям» та «насильством» чітко засвідчив, що від нього можна чекати чого завгодно. Крім того, місцеблюститель просив якнайшвидше прислати в Україну уповноваженого царського боярина для проведення «справжньої» елекційної ради[136]. Одночасно Мефодій інформував про перебіг подій у Козельці царських воєвод, які несли службу в лівобережних містах, і порадив їм жити «з острахом», адже від Сомка тепер можна чекати «злого»[137]. Подібного листа до Москви написав і Золотаренко, який також попереджав оточення Олексія Михайловича, що козелецькі події можуть мати негативні наслідки[138].

Відразу ж по завершенні ради 3 травня 1662 р. воєвода князь Ромодановський відправив до Москви отримані перед тим листи Вана Брюховецького та Івана Сірка, в яких говорилося про зрадливі наміри переяславського полковника та містилися перестороги пильнувати, аби не дозволити йому вчинити так, як це свого часу зробив Іван Виговський. А у вересні 1662 р. в Лубнах пройшли консультації Ромодановського, єпископа Мефодія та Брюховецького з приводу гетьманської елекції на Лівобережжі. Їх результатом стала домовленість про те, що елекційна рада відбудеться найближчим часом у Полтаві. У царській грамоті, виданій уже трохи згодом, активна роль Брюховецького в ухвалені цього принципового рішення жодним чином не притлумлюється: «по нашому великого государя указу, окольничий наш и воєвода и наместник белгородский князь Григорий Григорьевич Ромодановский постановили с гетманом кошевым, что быти раде в Полтаве...»[139].

Вибір полкового центру Полтавського полку, як місце проведення Генеральної ради, з багатьох причин влаштовував Брюховецького, але жодним чином не враховував інтереси наказного гетьмана. Адже близькість до Полтави Запорожжя обумовлювала ситуацію за якої, в разі проведення тут широкої «чорної» ради, шанси Сомка на успіх ставали доволі мізерними. Отож їхати до Полтави Яким Сомко відмовився. Так само вчинив і його головний суперник у боротьбі за гетьманську булаву Василь Золотаренко. Не виявили готовності до поїздки на Південь, очевидно, й інші полковники з Сіверщини та Центрального Лівобережжя. У листі до Москви від 30 жовтня 1662 р. єпископ Мефодій пояснював не прибуття козацьких старшин до Полтави тією обставиною, що начебто наказний гетьман не лише відмовився сам їхати на раду, що мала відбутися на півдні Лівобережжя, а й «полковникам универсалы свои розослал, на раду ехать не велел; и... полковники, боясь его, Самка, на раду не поехали»[140].

Як видно з тексту царської грамоти від 6 листопада 1662 р., відмовившись від поїздки до Полтави, наказний гетьман тим не менше відправив до Москви свого посла — військового писаря Хому Тризну, аби той передав цареві запевнення щодо готовності Сомка скласти з себе гетьманські повноваження та взяти участь у легітимній Генеральній раді, «чтоб, все Войско Запорожское сведчи вместе, учинити полную генеральную раду»[141]. А Олексій Михайлович, реагуючи на листа «богомолца нашого Мефодия епископа» та на чолобиття «гетманов, кошевого Ивана Брюховецкого и наказного Якима Самка», указав «бытии на нашей великого государя службе в наших черкасских городех по прежнему окольничему нашему, и воеводам, и намеснику белгородскому князю Григорью Григорьевичу Ромодановскому с товарищи, с нашими ратными людьми, и для обранья совершенного гетмана учинити полную генералную раду в Лубнах, по Переяславским новопоставленным статьям... не переменяя и ничем тех статей не нарушая, по стародавним Войска Запорожского обычаям». Організувати та провести Генеральну раду бєлгородський воевода мав «вскоре, покаместа Днепр не стал»[142].

Проте, незважаючи на царський указ, виборна рада в Лубнах також не відбулась. І цього разу причиною її зриву був уже не Яким Сомко. Принаймні, жодних закидів на його адресу з боку опонентів з України чи від представників царської влади виявити не вдалося. Скоріш за все, зважаючи на наближення зими, як окольничому Ромодановському, так і його помічникам в Україні, технічно таку раду організувати було неможливо. Але, що цікаво, що після від'їзду з Лубен білгородського воєводи, місцеблюститель Київської митрополії не повернувся ні до місця митрополичого осідку — в Київ, ні до Ніжина, де його чекав соратник по боротьбі з Якимом Сомком полковник Василь Золотаренко, а попрямував до Гадяча, де квартирувався зі своїми прибічниками новий фаворит гетьманської гонки — кошовий гетьман Іван Брюховецький.

Тим часом, коли на Лівобережжі боротьба за гетьманську булаву досягла чи не свого апогею і від вирішального герцю за владу сторони втримувала хіба що лише певна пасивність російської влади в цьому питанні, на Правобережжі відбулися кардинальні зміни в горішній частині козацької ієрархії. Десь чи то восени 1662, чи то на самому початку 1663 р. (думки істориків щодо точної дати тут різняться[143]) Юрій Хмельницький таки зрікся гетьманства й прийняв чернечий постриг. На його місце прийшов колишній генеральний писар Війська Запорозького, перед тим особистий секретар Яна II Казимира, а ще перед тим активний учасник гадяцького процесу 1658 р. полоцький стольник Павло Тетеря. Такого роду рокіровка у керівництві правобережного частини Гетьманату по-суті перекреслювала будь-які сподівання царської влади повернути Правобережжя під «високу царську руку» політичними методами, в результаті «прозріння» Юрія Хмельницького та його чергового дрейфу в бік Москви. За таких умов надалі відтягувати проведення на Лівобережжі гетьманських виборів, здається, не було жодного сенсу.

Утім і за таких умов Москва не стала форсувати проведення на Лівобережжі гетьманських виборів. У другій половині січня 1663 р. в Україну прибуває царський посол Федір Лодиженський, котрий переказує Брюховецькому та єпископу Мефодію царський наказ: «богомолцу царскому» повернутися до Києва, а проведення виборної ради «отсрочить до весны... быть раде весною по траве»[144]. Пришвидшити гетьманські вибори не допомогла навіть й інформація, яку поширювали прибічники Брюховецького, нібито Юрій Хмельницький відрікся від булави, маючи на меті передати її в руки своєму рідному дядькові — Якиму Сомкові[145].

Отож 6 лютого 1663 р. в Москві було видано черговий офіційний указ Олексія Михайловича про скликання на Лівобережжі Генеральної ради для обрання гетьмана та, як було сказано в документі, для інших «государевих справ». Цього разу царським уповноваженим на раду призначався не бєлгородський воєвода окольничий князь Григорій Григорович Ромодановський, котрий протягом минулого року так і не зумів організовувати елекційну раду, а інший царський окольничий — князь Данило Степанович Велико-Гагін. До його складу входили також стольник Кирило Осипович Хлопов, приказний дяк Іван Фомін та ще 12 царських дворян.

Змінено було також і місце проведення Генеральної ради. Зважаючи на заперечення старшини щодо проведення цього важливого зібрання на окраїнах Лівобережної Гетьманщини — на східних, у Зінькові, чи південних, у Гадячі, Лубнах, Полтаві, царський уряд запропонував компромісний варіант — Ніжин. Компромісним його можна було назвати, якщо не з точки зору географічного розташування, то, зважаючи на давню ворожнечу тамтешнього полковника Золотаренка з Сомком, — з міркувань політичних.

На початку березня з Москви було вислано грамоти царя лівобережним полковникам із звідомленням їх про те, що «повна чорна» рада відбудеться в червні 1663 р. в Ніжині. 10 березня Д. С. Велико-Гагін отримав з Приказу великого государя «денежную и соболиную казну». Намагаючись надати посольству особливої урочистості, московське керівництво не шкодувало витрат на його облаштування. Царський окольничий віз із собою священні книги, хрести, церковне начиння, коштовне вбрання для священиків і дяків на час урочистого молебну, щедрі подарунки «царським доброхотам» в Україні.

Для успішного виконання покладеної на посольство місії в той же день царський окольничий закупив у Москві воску «на печати четверть фунта», дві дубових бочки, в які склали грошову казну, для ліпшого збереження соболиної казни закупили по десятку «рогож» і мотузок. У наступні дні в тому ж «лапотном ряду» було придбано два короба луб'яних для перевезення церковного начиння і паперів, а «коробейного ряду у торгового человека у Федки Микифорова» купили дубового ящика «на приказние дела». Наступного дня матеріальні приготування до відбуття з місією в Україну продовжились. Було придбано «флягу для чернил», власне самих чорнил один глечик, дві жерстяних ємкості для піску (аби присипати свіжо написані тексти), а також мішечки на ладан, свічки тощо[146].

Але не це найбільше дивувало при відправці з Москви царського посольство в Україну. Неабияку пікантність ситуації додавала та обставина, що Велико-Гагіна в його посольській місії супроводжувало доволі потужне військо — дослідники обраховують його кількість десь у 7-8-ми тисяч царських ратників, хоч тут можливі й перебільшення. Власне, це не було абсолютною новацією в стосунках Гетьманату з царською владою. Адже вже Переяславська рада 1659 р., на якій було затверджено обрання Юрія Хмельницького на гетьманство, також проходила за присутності війська, що супроводжувало царського уповноваженого ближнього боярина і князя О. М. Трубєцького. Але тій раді передувала запекла воєнна кампанія сторін, кульмінацією якої стала Конотопська битва 1659 р. У даному ж випадку присутність такої значної кількості царських ратників пояснити було не просто. Утім, вже можна було вести мову про формування певної — поки що не прописаної в двосторонній угоді — традиції проведення гетьманських виборів. Традиції, відверто скажемо, не вельми приємної для тих козацьких лідерів, які ратували за збереження в недоторканості козацьких прав і вольностей.

З пізніших розписів грошового пожалування царських ратників можна достовірно говорити, що посольство супроводжували рейтарський полк Івана Шепелєва, три полки солдатського строю полковників Юрія Інглеса, Іоганна Штрасбурга і Бориса Вороніна[147]. Патрик Гордон стверджував, що, крім названих полковників, окольничого також супроводжували полки полковників Полянського та Скрябіна[148]. Перебували в розпорядженні окольничого й стрільці різних приказів, зокрема, достовірно відомо про перебування під його командою московських стрільців під головуванням Матвія Шишкіна[149], а також драгунів із Сєвська та інших міст Російської держави (цікаво, що драгун «розных городов» окольничий пожалував «по полтине человеку», а служилим людям із Сєвська (всього 82 людям) «жалованья не дано для того, что они в Севском уезде живут своими домами, и землею и всякими угодьи владеют»[150]).

У дорогу до Ніжина посольство князя Д. С. Велико-Гагіна вибралось лише десь у двадцятих числах березня, а до Сєвська воно прибуло близько 4 квітня. Утім, перетинати кордон Гетьманату царські посли не вельми поспішали. У Севську було продовжено закупівлю необхідних для посольського візиту канцелярських приладь, але не лише їх. Так, у цьому прикордонному повітовому центрі Російської держави з наказу царського окольничого було придбано спочатку чотири сальних свічки, згодом — ще сто, воску на печатки «гривенка», вісім стоп паперу тощо. Але, що цікаво, перебуваючи у Севську, 16 квітня за наказом Д. С. Велико-Гагіна «бил взят в палачи» Климко Родіонов, стрілець «Матвеева приказу Шишкина», котрому «на ременье на всякой завод» було видано один рубль[151]. Крім ката, у Севську на специфічні потреби дипломатичної служби було рекрутовано й місцевого священика Іпатія. Як було записано у фінансовому звіті посольства Велико-Гагіна: «севскому попу Ипатію, что по указу великого государя взят был в Нежин для рады, 16 алтын 4 денги»[152].

Можливою причиною такої тривалої затримки могло бути саме очікування на прибуття війська, вирядженого в супровід царському окольничому. Принаймні, зі звіту посольства про його видатки випливає, що саме в Севську 23 квітня царський окольничий виплатив «рейтарам, трубачем и литаврщиком 250 человеком великого государя жалованья»[153]. Наступна ж виплата була здійснена вже в межах Гетьманату — 24 травня у місті Ніжині, і тут кошти отримали не лише рейтари полку Івана Шепелєва, а й ратники згаданих раніше трьох солдатських полків[154].

Водночас з деяких опосередкованих свідчень, можемо зробити висновок, що затримка посольства князя Д. С. Велико-Гагіна на землях государя обумовлювалася й тією непевністю, що запанувала на той час в Україні. Аби не наражатися на небезпеку, окольничий намагався максимально розвідати стан справ по той бік кордону. І лише отримавши від певних людей достовірну інформацію про те, що там «ныне де, за помощию Божиею, все тихо и смирно, и про приход воинских людей никаких вестей нет»[155], царський воевода уже після и травня віддав наказ про вступ царських людей на українські терени.

Десь у середині травня Д. С. Велико-Гагін перебрався із Сєвська до Путивля (на той час прикордонного міста Російської держави), а вже на початку 20-х чисел травня воєнізоване посольство Олексія Михайловича вступило до сотенного центру Гетьманату містечка Борзна. 21 травня у Борзні, в соборній Свято-Троїцькій церкві, за участю окольничого та його свити відбувся урочистий молебень за здоров'я государя, а за три дні подібне таїнство відбулося вже в кафедральному соборі Ніжина[156]. І що цікаво, якщо в Борзні по завершенню урочистостей царський окольничий дав тамтешньому протопопу з братією рубль, то у Ніжині вже розщедрився на три рублі[157]. А скажімо, малолітній син єпископа Мефодія — Костянтин, котрий навчався в Ніжинській школі грамоти, отримав від царського окольничого також «на корм рубль»[158] — власне, стільки, скільки отримала вся братія на чолі з протопопом борзненським. А коли до Ніжина повернувся сам єпископ Мефодій і під його началом 29 травня, в день ангела «благовірной государині царівни и великія княжни Феодосіи Алексіевни» (царської доньки), відбулося урочисте богослужіння, Д. С. Велико-Гагін дав на молебень єпископу і протопопу з усією братією п'ять рублів, ще два рублі було дано півчим («вспевакам на два крилоса 2 рубли»)[159].

Загалом варто зауважити, що однією з найбільших статей розходу Велико-Гагіна стали видатки, пов'язані із задобрюванням єпископа Мефодія. Останній, як було записану до книги видатків — «по указу великого государя», отримав 2 червня через піддячого Івана Світикова аж триста рублів[160]. Наскільки це були значні кошти видно вже хоч би з порівняння з видатками царського окольничого на демонстрування ним царської милості іншим духовним особам, причому, значно вищого, аніж Мефодій, рангу. Так, скажімо, прибуття царського посольства в Ніжині співпало з перебуванням там Константинопольського («Царгородського») митрополита Софронія, або ж — останній спеціально чекав на прибуття царського окольничого з Москви, за що отримав від Велико-Гагіна на милостиню два рублі[161]. До слова, згадок про участь східного владики в процесі обрання гетьмана чи приведення його до присяги за церковними канонами виявити в джерелах не пощастило.



Глава 5

«Берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити, а він насправді вірний...»


Автор «Літопису Самовидця», оповідаючи про перипетії першої половини 1663 р., писав: «И так тое през цалую зіму колотилося. Едни при Бруховецком заставали, якто: полк Полтавскій, Зінковскій, Миргородскій, а при Сомку зоставали полки: Лубенскій, Прилуцкій, Переясловский, Ніжинскый, Черніговскій, и на том постановил, жебы чернчая рада не била»[162].

Згідно ж інформації, яку вдалося зібрати Д. С. Велико-Гагіну наприкінці травня — початку червня 1663 р., населення тих міст, які розташовані ближче до Переяслава, хотіло обрати на гетьманство Якима Сомка, а тих, які ближче до Гадяча — І. Брюховецького, «а чернь говорить, що Сомка і Брюховецького їм на повне гетьманство не потрібні, а оберуть вони на раді помимо них, кого полюблять усією черню». Козаки Ніжинського полку в розмовах з царськими чиновниками називали серед таких «улюбленців черні» полтавського козака Костянтина Суличича та ніжинського козака Григорія Кобилецького[163].

Але чи такою вже непередбачуваною була ситуації на Лівобережжі напередодні Ніжинської ради 1663 р.? Принаймні, в оточенні Олексія Михайловича з кандидатурою гетьмана на той час, здається, визначились уже остаточно. Адже, крім звинувачень на адресу Сомка його опонентів у зрадливих намірах, свідчень про конфлікти наказного гетьмана з царськими воєводами, неабияку тривогу викликали й заяви претендента на гетьманську булаву щодо бачення подальших взаємин Війська Запорозького з царем. Ще під час згаданої вище розмови з царським піддячим Никифоровим у середині 1661 р. Сомко декларував намір розбудувати взаємини з московським монархом на основі угоди 1659 р., хоч і з певними уточненнями, згодом повторив свою думку і на переговорах зі стольником Федором Лодиженським на початку 1663 р.: «пункти де і привілеї і ті добрі, на чому Юрася Хмельницького обирали, тільки лишень їх затвердити кріпко [...] а тільки де в Юрасевих пунктах поганого що написано, гетьману не вільно за вину карати на горло, те де потрібно відмінити; добре б полковник від гетьмана страх мав, за наказом б де завгодно стояв і помирав»[164].

Тобто, Яким Сомко прагнув чіткого дотримання принципу васальних взаємин, за яких усі контакти проходили б за посередництвом гетьмана (що фактично пропонував Жердівський проект 1659 р., але що було відкинуте в Нових статях Юрія Хмельницького).

В соціальній сфері гетьман наполягав на підтвердженні прав і привілеїв козацтва, з одночасним упорядкуванням міжстанових взаємин. На весну він пропонував таке: «козаки [...] по своїм реєстрам переписати, а селяни собі переписані будуть: реєстрові козаки стануть государеві служити, а з селян стануть збирати государеву казну і хлібні запаси». Необхідність соціальної структуризації суспільства Я. Сомко обґрунтовував тим, що «нині [...] в тій уособиці [...] все пропадає: називаються всі козаками, на службу не йдуть, а государевої казни не платять ні же; а як неприятель наступає, і козаки старі реєстрові чимало не хочуть государю служити і міщани не хочуть податків платити, в ту пору бігають в Запороги, та лише на себе рибу ловлять, а кажуть, начебто супроти ворога ходили»[165].

Звісно, в стратегічному плані погляди гетьмана на проблему соціальної структуризації Козацького Гетьманату були цілком суголосні намірам московського керівництва. Не дарма ж іще влітку 1654 р. уряд Олексія Михайловича прагнув упорядкувати козацький компут[166]. Але в реальних умовах початку 1660-х років соціальні вимоги Сомка були надто тісно пов'язані з політичною сферою та свідчили передусім про його бажання уникнути «чорної» ради в тому вигляді, як цього прагнув Брюховецький, а також деякі українські та московські політики. Йшлося про участь в елекційному процесі не лише рядового козацтва, а й декласованих елементів із середовища селян і міщан.

На тлі таких принципових політичних вимог Сомка, програмні положення Брюховецького, викладені, скажімо, в розмові з Лодиженським, виглядали набагато лояльнішими та поміркованішими. Так, кошовий гетьман обіцяв після проведення «повної чорної ради» віддавати всі ті кошти, що досі йшли на гетьмана, полковників і старшин, в царську скарбницю, аби таким чином підняти платню царським ратникам[167].

Як можна зрозуміти з пізнішої заяви єпископа Мефодія, вже восени 1662 р. під час таємних нарад із місцеблюстителем у Гадячі претендент на гетьманство начебто пообіцяв у разі володіння гетьманськими клейнодами відмовитися від прибутків на користь царської скарбниці[168].

Варто завважити, що відмова кошового гетьмана від збирання податків і різного роду поборів не була звичайною поступкою суверенові, а показувала його принципове бачення подальших взаємин Війська Запорозького з російським монархом. Адже Брюховецький декларував, що гетьманський уряд має не лише відмовитися від прибутків, а й від претензій на політичну зверхність у суспільстві загалом: «А у Війську Запорозькому в них того від віку не було, що гетьман і полковники і сотники й усякі навчальні люди міщанами і селянами в містах і в селах володіли без привілеїв королівських; тільки бувало за якісь за великі служби король кому на котресь місце привілей дасть, тим [...] по привілеям королівським і володіли»[169]. З розмови бачимо, що для кошового гетьмана головним наслідком багатолітньої боротьби козацтва була лише зміна суверена: відтепер права власності польського короля мали перейти до російського царя. Зрозуміло, саме так і тлумачили ці події в Москві, тож і політичні акції Брюховецького в приказних палатах «білокам'яної» після таких заяв зростали.

Тільки-но до Гадяча надійшла інформація про наближення до українських кордонів окольничого Д. С. Велико-Гагіна, як Брюховецький надіслав йому до Сєвська донос на Сомка, звинувачуючи останнього в таємних зносинах з правобережним гетьманом, спрямованих на відрив Лівобережжя від царя. Кошовий гетьман акцентував увагу на тому, що городовий старшина «в битність у Варшаві присягнув королю польському, щоб якими-небудь способами Україну до ляхів навернути, і нині він, Сомко, всіляко шукає, аби посполитої чорної ради не було, а бути йому, Сомкові самовладним гетьманом». Вказував Іван Брюховецький і на тісні родинні зв'язки правобережного та лівобережного реґіментарів, стверджував, що останні «між собою обманом пересилаючись, людей обманюють і занапащають, закликаючи татар, і якби в Переяславі не було государевих ратних людей, тоді б він Сомко і проти них війну б розпочав»[170].

Для посилення емоційного впливу на царського посла, кошовий гетьман і місцеблюститель прохали дозволити майору російської армії Д. Дьякову, котрий на чолі гарнізону перебував у Гадячі, супроводжувати їх, «доброхотів царя», до Ніжина на раду хоч би і з невеликим загоном «для безпеки від ворогів домашніх, Сомка з радниками, тому що на цьому боці Дніпра в Кременчуці і в Патоці стоїть Тетеря з черкасами, щоб завадити і не допустити проведенню зупольної чернецької ради і щоб краю до решти погибнути...»[171].

Для ілюстрації своєї правоти щодо намірів Якима Сомка зрадити царя Брюховецький надіслав царському окольничому три листи правобережного гетьмана Павла Тетері до наказного лівобережного гетьмана, в яких містилися заклики про перехід лівобережного реґіментаря під зверхність Яна II Казимира. З контексту листів випливало, що така перспектива вже обговорювалася ними, і Сомко, нібито, погодився піти на такий крок. Невдовзі кошовий гетьман надіслав до Путивля захопленого в Гадячі лазутчика гетьмана Тетері — якогось П. Протика, свідчення котрого на допиті також кидали тінь на правдивість намірів Якима Сомка в стосунках з царем[172].

За таких обставин Москва остаточно втрачає до Сомка довіру й остаточно робить ставку на Брюховецького. І варто було, скажімо, кошовому гетьману та місцеблюстителю лише заявити царським представникам в Україні, що вони побоюються їхати до Ніжина із-за загрози нападу з боку вірних Сомкові козаків, як їм було виділено для охорони загін царських ратників.

Навіть сам Олексій Михайлович доходить висновку стосовно ненадійності Сомка та, водночас, вірності Брюховецького, й у власноручному листі до воєводи Г. Г. Ромодановського наказує: «берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити, а він насправді вірний»[173].



Глава 6

Тривожний неспокій Ніжина напередодні «Чорної ради»


До Ніжина царський представник прибув загодя. Так що прибулих згодом козаків він мав змогу зустрічати чи не на правах господаря. Непогано обізнаний з перипетіями тих подій, підполковник Патрик Гордон стверджував, що Брюховецький волів, аби Генеральна рада відбулася в Гадячі або десь поблизу нього, але присутність царських ратників у Ніжині також заспокоювала висуванця Запорозької Січі на гетьманство в городовій Україні[174].

Зайвий раз переконати Д. С. Велико-Гагіна в правильності обраного Москвою кандидата на гетьманство мала б й інформація, зібрана вже в Ніжині. Так, буквально за декілька днів до виборів, 13 червня, царському окольничому довелося реагувати на чолобитну ніжинського протопопа Симеона Адамовича, який, нібито, постраждав від розорень Якима Сомка, котрий, нібито, знову ж таки за радою з ніжинським полковником Василем Золотаренком і через те, що протопіп Золотаренка «от соборныя церкви отказал», прислав до Ніжина своїх козаків, котрі «двор его протопопов разорили и животы все пограбили»[175]. За понесенні втрати Адамович отримав від Велико-Гагіна компенсацію — десять рублів «жалованья». Репутація ж наказного гетьмана Якима Сомка та його теперішнього союзника — Василя Золотаренка в очах російської влади під впливом таких новин зазнала чергової, вже, вочевидь, остаточної втрати.

Козаки до Ніжина, як стверджував Патрик Гордон, прибули точно в призначений час. При цьому наказний гетьман Яким Сомко, під безпосередньою командою котрого перебував і Переяславський полк (згідно зауваження шотландця на царській службі, «это первый и главный полк на севере Днепра»), розташував свої сили поблизу Київських воріт Ніжина. До Сомка долучився і місцевий полковник Василь Золотаренко, з котрим він, як пам'ятаємо, порозумівся вже напередодні самої ради. Причому, Золотаренко проігнорував заборону Д. С. Велико-Гагіна і, виходячи з міста в поле, прихопив з собою й міську артилерію. Аби не спровокувати сутичку та побоюючись бути звинуваченим у симпатіях до Брюховецького, царський окольничий, за словами Гордона поспішив передати Ніжинській залозі наказ безперешкодно випустити Золотаренка разом артилерією з міста[176].

«Более хитроумный Брюховецкий» (як його характеризує Гордон), знаючи про підтримку своєї кандидатури з боку царської влади, свій табір розташував на протилежному боці Ніжина. Яким Сомко, повідомлений про такий маневр свого суперника, пригрозив залишити ніжинські околиці та повернути до Переяслава, якщо царський окольничий розпорядиться скликати Генеральну раду в таборі Брюховецького, тобто на Московській, а не на Київській стороні. Але Велико-Гагін, «благосклонный к Брюховецкому, не согласился и поставил императорский шатер на другой стороне». Сомку та Золотаренку нічого не залишалось, як за наказом царського окольничого вранці 16 червня передислокувати своїх прибічників на той бік Ніжина, де став табором Брюховецький. Єдине, що вони не виконали, так це не розбили свій табір по ліву руку від Московського тракту, а стали праворуч від нього. Прибулі з Москви солдати вишикувались праворуч від шатра, а стрільці — ліворуч, частина царських ратників прикривали доступ до нього з інших боків[177].

У Гордона немає про це згадки, але з інформації з пізніших джерел відомо, що присланий з Москви шатер був чорного кольору. З одного боку, це, мабуть, зайвий раз мало акцентувати увагу на зовнішній атрибутиці події — рада ж скликалась «чернецька», «чорна», а з іншого, символічне забарвлення в чорний колір викликало й тривожні передчуття біди, трауру. Принаймні, наступник Д. С. Велико-Гагіна у представленні царських інтересів в Україні дяк Дементій Башмаков, котрому перейшов у спадок цей самий намет, прямуючи до Гетьманату на початку осені 1663 р., наказав перефарбувати посольський шатер, надавши йому менш трагічних відтінків[178].

Доля ж булави лівобережного гетьмана могла вирішитися вже по полудню 16 червня. Тоді до шатра прибув Д. С. Велико-Гагін, до котрого невдовзі долучився і кошовий гетьман. Між ними відбулася конфіденційна розмова і Гордон був переконаний, що за її результатами Брюховецький забезпечив собі повну підтримку царського представника, «но сегодня ничего не удалось сделать, ибо (как полагали) Брюховецкому нужно было время для сговора с партией Сомка»[179].

Після розмови з кошовим гетьманом царський окольничий повернувся до Ніжина, але спокійно дочекатися наступного дня йому не випало. За деякий час до нього прибув посланець від Брюховецького сповіщаючи про те, що Сомко захопив у полон декількох з його людей та відправив триста вершників навперейми його полковнику Матвію Гвинтовці, після чого йому, ніби то, нічого більше не залишалось, як відправити на допомогу своєму полковнику Гвинтовці полк Парфенія Нужного.

Коли князь Велико-Гагін прислав до Сомка майора царського війська з вимогою припинити ворожнечу, наказний лівобережний гетьман запевнив, що нічого такого, як про це розповідав кошовий гетьман, насправді й не відбулось. Натомість ніжинський полковник Золотаренко пояснив, що він справді вирядив своїх людей, аби ті відбили захопленого Гвинтовкою в полон свого брата[180].

Чим завершилась ця типова для тогочасної практики ведення бойових кампаній прелюдія гарцівників, за відсутності відповідної інформації в джерелах, невідомо. Справжні ж бої за гетьманську булаву розгорнулись уже зранку наступного дня.



Глава 7

Ніжинська рада 1663 року.

Акт перший: протистояння 17 червня


Якщо вірити офіційній реляції князя Данила Степановича Велико-Гагіна про обрання гетьмана, Генеральна військова рада, скликана за дозволом царя Олексія Михайловича на 17 червня 1663 р., пройшла чинно, без ексцесів, у відповідності з царським указом. Зокрема, в документі вказувалося, що 17 червня за указом великого государя окольничий і намісник галицький князь Д. С. Велико-Гагін «с товарищи учинили черневую енералную раду у Нежина под городом; а на раде были Мефодій, єпископ Мстиславскій и Оршанскій и блюститель митрополіи Кіевской, и наказной и кошевой гетманы Яким Самко, Иван Брюховецкій, и полковники, и сотники, вся старшина и все войско Запорожское и мещане. И на той раде великого государя верюющая грамота им чтена; и они гетманы и все войско Запорожское и чернь, выслушав великого государя грамоты, на его государеви милости били челом и учинили обрание»[181].

Обраний 18 червня в «совершеные гетманы» усім Військом Запорозьким, як старшиною, так і черню, вільними голосами Іван Брюховецький в соборному храмі Ніжина після урочистого богослужіння «великому государю великому князю Алексею Михайловичю, все Великія и Малыя и Білая Росіи самодержцу, и его государским дітем, благородным государевим царевичем и их государским наследником, по святой непорочной евангелской заповіди Господни пред святым Евангліем віру учинил при єпископи Мефодіи Мстиславском и Оршанском и блюстители митрополіи Кіевской, по чиновной книге и по записи»[182].

Насправді ж гетьманське обрання 1663 р. разюче різнилось із тією ідилічною картиною, яку намалював у своєму посольському звіті царський окольничий. Вибори гетьмана, проведені на Генеральній раді під Ніжином, відзначалися неабиякою напругою, були відмічені численними ексцесами та протистояннями, в тому числі й силовими протиборствами — із застосуванням зброї та людськими жертвами. Так, з розповіді Патрика Гордона дізнаємося, що близько десятої години ранку 17 червня царський окольничий прибув з Ніжина до намету в околицях міста, поблизу якого і мала відбутися Генеральна рада. За наказом Велико-Гагіна навколо намету було розставлено царські війська. Відразу ж по тому на поле почали прибувати учасники ради. Першим прибув зі своїми прибічниками Яким Сомко, за ним підтягнувся й Іван Брюховецький з людьми.

Як прибічники Сомка, так і козаки й простолюд Брюховецького на виборну раду прибули як на війну — з прапорами та зброєю. Уже дорогою до місця проведення виборів, як стверджував Гордон, «многие ветреные козаки покинули Сомко и примкнули к Брюховецкому»[183].

У розповіді Самовидця акценти розставлені дещо інакше, аніж у Гордона. Зокрема, автор широковідомого літопису стверджував, що на раду, призначену на 17 червня, «зараз уступивши в пост Петров», постановили (авторство цієї «постанови» Самовидцем не уточнюється) прибути «пішо, без всякого оружжа». За Ніжином було встановлено «намет великий», присланий з Москви государем, і навкруги від нього було розставлено «військо московское... з оружжем задля уникання своеволі». Утім, як зауважує далі літописець, «тое мало що помогло», й, як тільки було «вдарено в бубни на раду», Брюховецький, «ведлуг постанови, пішо войско припровадил ку намету своей сторони... и Сомко не зозволився: и сам и усі козаки, при нему будучіе, яко люди достатніе, на конях добрих, шатно и при орюжю, як до войни, тоей интенції будучи, же ежели би не вед луг мисли оных рада становитися бы міла, то межи собою битву міти, бо при таборі Сомковом и гармат было немало»[184].

Побачивши перед собою таку значну масу озброєного люду, який до того ж очолювали вороже налаштовані один до одного лідери, царський представник на раді, як оповідав Гордон, зажадав, аби козаки залишили зброю та прийшли на зібрання без оружні. Але як прибічники Брюховецького, так і Сомка, на наказ Велико-Гагіна не зважали. І лише після прибуття в намет до окольничого єпископа Мефодія та спільного їхнього звернення до старшини з апеляцією до відповідного указу Олексія Михайловича, як було записано в щоденнику Гордона, «окольничий... велел, чтобы Сомко и Брюховецкий с офицерами и лучшими казаками оставили оружие и коней и шли к шатру. Так они и сделали, только Сомко имел при себе саблю и сайдак»[185]. Тобто попри участь у раді такої значної кількості народу, безпосередніми учасниками виборів мали були все ж козацькі старшини та «лучшие казаки». Отож рада мала відбутись за канонами, утвердженими на Січі, коли посеред загальновійськової ради збиралась група старшин і «стариків», яка й ухвалювала принципове рішення, яке по тому виносилось на ознайомлення широкого козацького загалу[186].

Забравшись на лавку разом з єпископом Мефодієм, «стольником» (тобто Кирилом Хлоповим), а також з якимось неозначеним персонально Гордоном «канцлером», Велико-Гагін почав читати царську грамоту щодо дозволу на проведення гетьманських виборів на Лівобережжі та порядок її проведення. Зазвичай, згідно традицій Московської держави, монарші грамоти були багатослівними, а викладенню суті питання передувала розлога передісторія питання. У випадку зі справами, які торкались України, історичний екскурс починався з тих часів, коли «Малоросія» перебувала ще під владою польського короля. Розбурхана виборчим неспокоєм козацька стихія не стала чекати на закінчення читання царським окольничим грамоти Олексія Михайловича, а, заглушивши його своїми вигуками, розпочала процедуру виборів[187].

У відправленій окольничим Велико-Гагіним до Москви відразу ж по завершенні виборів реляції про перебіг Ніжинської ради, цей епізод гетьманського обрання подано дещо в іншій інтерпретації. Зокрема, представник государя стверджував, що вигуки козаків перервали не читання ним царської грамоти, а вже вибухнули на етапі виголошення окольничим промови: «И наказному и кошевому гетманом и полковником и сотникам, и отаманом, и есаулом, і казаком, и всей черни твою великого государя вірующую грамоту на раде вычли. А выслушав твою великого государя грамоту наказной и кошевой гетманы, и полковники, и сотники, и атаманы и есаулы, и казаки, и чернь на твоем великого государя жалованье, на милостивом слове челом ударили. Да мы ж холопи твои на раде твой великого государя указ наказному и кошевому гетманом, и полковником, и сотникам, и отаманом, и есаулом, і козаком, и черни против наказу учали говорить речь. И не выслушав твого великого государя указу с Ывановой стороны Брюховецкаго... обирали в гетманы ево Івана и по своему казацкому обычаю вверх шапки метали. А с Якимовой стороны Самка... в гетманы обирали»[188].

Самовидець же стверджував, що як тільки Велико-Гагін вийшов зі свого намету та почав читати «грамоту и указ его царського величества, не дано того скончити, ані слухаючи письма царського величества, зараз крик стался з обох сторон о гетманство...»[189]. Але, як зауважив свого часу ще Микола Петровський, аналізуючи достовірність інформації «Літопису Самовидця», «встановити дійсний стан річей тут тяжко»[190].

За Гордоном, частина козаків вигукувала «Сомко», інша — «Брюховецький». Вигуки, згідно усталених ще на Запорожжі традицій, підкріплювалися підкиданням угору шапок. У якийсь момент прибічники наказного гетьмана доставили в центр виборчого кола бунчук і прапор Якима Сомка, покрили ним свого висуванця та підняли на лаву, проголошуючи тим самим обраним гетьманом. Під час цих дій царського окольничого та його супровід було витіснено від лави і вони заледве зуміли пробратися до свого намету[191]. Але на цьому «вибори» не припинилися. Прибічники Брюховецького зуміли швидко доправити до центру виборчого поля зброю та силою скинути Сомка і його прибічників з лави, поламати бунчук наказного гетьмана та вбити козака, котрий тримав той бунчук у своїх руках (як з'ясувалось уже згодом, ним виявився зять Якима Сомка)[192].

Окольничий Велико-Гагін, описуючи силову фазу гетьманських виборів 17 червня, провину за використання зброї покладав на прибічників наказного гетьмана, стверджуючи, що «на том, государ, гетманском обиранье полку Якима ж Самка конные люді с его Якимовым бунчуком и с литавры и со многими знамены в пешие люди, в раду скочили, а піхота его ж Самкова с ружьем прибежала. I в раде люди замешались. А нас холопей твоиіх с места збили. И с обе стороны меж себя бой учинили, и многих людей казаков переранили; а иных и до смерти побили; и раду разорвали и разошлись в свои обозы»[193].

Партик Гордон же, переповідаючи про збройну сутичку 17 червня, додавав, що в той момент, коли пристрасті розгорілися до крайніх меж, коли козаки запросто могли б знести і царський намет, в якому заховався Велико-Гагін, царські ратники за наказом полковника Штрасбурга закидали натовп «виборців» ручними гранатами і ті, як зауважив Гордон, «расчистили пространство». На полі залишились лежати тіла загиблих і ранені в цій сутичці, а наказний Сомко тим часом зі своїми прибічними верхи втік до свого табору. Булава наказного гетьмана та литаври Сомка стали трофеєм для прибічників Брюховецького[194].

Згідно ж повідомлення Самовидця, перервавши галасом читання Велико-Гагіним царської грамоти й указу, одна частина козаків почала вигукувати «Бруховецкого гетманом, а другіе кричат «Сомка гетманом» и на столец обох сажают. А далі и межи собою узяли битися и бунчук Сомков зламали...»[195]. Сам наказний гетьман заледве врятувався втечею з виборного поля, причому, Сомко «видрался през намет царский» і, «допавши» до коня, разом з іншою старшиною втік до свого табору, залишивши на полі тіла декількох загиблих у тій сутичці своїх прибічників. І як тільки сомківці побігли з елекції, прибічники Брюховецького «всадили» свого ставленика на «столец» і проголосили його гетьманом, «давши оному булаву и бунчук». При цьому, за версію Самовидця, саме прибічники Брюховецького, а не Сомка (як твердив Гордон), «зопхнули» царського представника з лави чи «столца»[196].

Не зрозуміло, яким чином, але застосування сили царськими ратниками для втихомирення бунтівної стихії пройшло повз увагу Самовидця. Натомість, як бачимо, він зафіксував акт проголошення Брюховецького гетьманом і вручення йому прихильним товариством гетьманських клейнодів. Зважаючи на пасивну роль царського окольничого в цій фазі гетьманського обрання, цими клейнодами могли бути лише ті регалії гетьманської влади, які дісталися виборцям кошового гетьмана у сутичці з Якимом Сомком.

Далі Самовидець стверджував, що за певний час («нескоро») зчинений учасниками ради галас «ускромился». Але Велико-Гагін обрання Брюховецького гетьманом «не подтвержал», оскільки «и до себе прийти не могл за великим шумом межи народом». Отож Брюховецький з врученими йому знаками гетьманського достоїнства від'їхав до свого табору. А Сомко — «юже не маючи бунчука ані булави, бо тое запорожци видрали оному» — до свого[197]. Відразу по цьому військо Якима Сомка почало масово відступатися від нього, а він за таких умов пригрозив Велико-Гагіну не лише не визнавати обрання Брюховецького на гетьманство, а й відвесто свої полки до Переяслава і «знову до его царського величества слати, же ґвалтом гетьманство дано Бруховецкому, котрого військо не приймует»[198]. Реагуючи на погрози Сомка та «обавляючися, жеби с того не вросло що злого», Велико-Гагін розпорядився «знову на третій день тую раду» скликати, а до того моменту, поки «чернь войско... гетмана настановляти, кого улюблят», будуть, аби Брюховецький «знаки войсковіе положил»[199].

Прискіпливо досліджуючи текст літопису та порівнюючи його з відомими з інших джерел історичними реаліями, Микола Петровський розцінив повідомлення про призначення царським окольничим на «третій день» як ще одну з фактологічних помилок Самовидця, адже про відтермінування ради на 19 червня в жодних джерелах не згадується[200]. Але, можливо, Самовидець рахував саме 18 червня третім днем гетьманських виборів, адже до Ніжина козаки зібралися вже на 16 червня, на другий день Петрівки, що розпочалась у 1663 р. 15 числа?

Значно контроверсійнішим є інше твердження Самовидця: нібито, з постановою окольничого про перенесення виборів на наступний день «барзо Бруховецкій сперечался, яже видяче, же князь почал на Сомкову руку схилятися»[201]. Зі слів Самовидця, на кінець 17 червня навіть з'явилась певна інтрига в питанні щодо майбутнього володаря гетьманської булави. Так, начебто, старшина порадила Сомкові, «жеби не будучи спротивним задля ненарушення ласки его царського величества», ідею гетьманського обрання не заперечувати, а лише провести вибори не біля намету Велико-Гагіна, «где військо стояло московское», а «межи своими войсками тую учинити раду, на що и Бруховецкій позволився»[202].

Важко припустити, що царський окольничий, подолавши неблизький шлях з Москви до Ніжина та отримавши царський наказ провести «чернецьку» раду за розробленим у Кремлі сценарієм, погодився б на усунення себе від активної участі в процесі гетьманського обрання. Власне, як і Брюховецький на те, аби розіграти булаву зі Сомком без прикриття царської влади, над забезпеченням прихильності якої до своєї персони він так довго і тяжко працював. Утім, Самовидець обрав саме такий варіант розвитку сюжету своєї оповіді, а винуватцями в руйнації планів наказного гетьмана та його мудрого оточення обрав «несталость наших людей», яка й завадила те задумане реалізувати: «бо козаки сторони Сомковой, отступивши своїй старшини, похапавши корогви каждая сотня, и до табору Бруховецкого прийшли и поклонилися, отвернувши, зараз напали вози своїх старших жаковати»[203].

У той час, як у розповіді Патрика Гордона стверджується, що після того кривавого інциденту, що спалахнув під час ради, після того, як Сомко був змушений повернутися ні з чим до свого табору, кошовий гетьман вступив до намету царського окольничого, де за присутності єпископа Мефодія почалися радитися, як бути далі. Отож жодного напруження між Брюховецьким і Велико-Гагіним в російському таборі не помітили. Більше того, під час цих нарад Сомко прислав до Велико-Гагіна посланця з вимогою видати їм тіла вбитого бунчужного та інших загиблих у цій бійці людей. Крім того, наказний гетьман вимагав судити тих, хто вчинив цю бійню, що завершилась пораненням і вбивством його людей. Однак окольничий задовольнив лише прохання Сомка щодо видачі тіл загиблих, але категорично відмовив наказному гетьману в його вимозі судити винуватців трагедії, заявивши, що її спричинили якраз люди Сомка, котрі прибігли зі зброєю проголошувати його гетьманом[204].

Останнє твердження, як можна зробити висновок із записів Патрика Гордона, було неправдивим, оскільки зброю першими застосували якраз прибічники Брюховецького, намагаючись не допустити проголошення гетьманом його суперника. Утім у тих подіях Брюховецький для Велико-Гагіна однозначно виступав у ролі союзника, якого потрібно будь-що привести до влади, а не судити. Отож запит Сомка цілком прогнозовано було проігноровано. А в офіційному повідомленні, надісланому царським окольничим до Москви, як пам'ятаємо, він повторив свої обвинувачення на адресу наказного гетьмана Лівобережжя, вказавши, що саме «...полку Якима ж Самка конные люди с ево, Якимовым, бунчуком и с литавры и со многими знамены пеши люди в раду скочили, а піхота ево ж, Самка, с ружьем прибежала»[205].

Патрик Гордон стверджував, що після цього царський представник передав через свого посланця, аби Сомко та його старшини «пришли к шатру миром». Наказний гетьман відмовився це зробити, пояснивши свій вчинок боязню бути вбитими, як його бунчужний перед тим. Робити було нічого. Раду відновлювати 17 червня не стали, кошового гетьмана до його табору доправив приставлений для охорони Велико-Гагіним загін вершників, а сам окольничий разом з єпископом Мефодієм від'їхали до Ніжинського замку[206].



Глава 8

Ніжинська рада 1663 року. Акт другий: гетьманське проголошення 18 червня


Вранці наступного дня Велико-Гагін продовжив ту справу, заради якої він здолав неблизький шлях з Москви до Ніжина. Прибувши до намету, біля якого відбувалася рада днем раніше, він послав своїх офіцерів до Сомка і Брюховецького, аби ті разом з полковниками й іншими «начальними людьми» без зброї прибули до нього, а решта товариства, також без зброї, збиралась в полі[207]. Ті погодились і так, власне, й почався другий день Ніжинської ради 1663 р.

Але за ніч, що минула, в диспозиції сторін відбулися серйозні зрушення. Агітація прибічників Брюховецького, особливо після того, як тому вдалося здобути тактичну перемогу напередодні та засвідчити, хоч і опосередковано, підтримку своєї кандидатури з боку царської влади, призвела до того, що лави прибічників Сомка почали стрімко рідіти. Передчуваючи недобре, ще вранці 18 червня ніжинський полковник Василь Золотаренко (наразі прибічник Сомка) з дозволу царського окольничого перевіз свою матір, дружину та дітей до Ніжинського замку, під захист царського воєводи Михайла Михайловича Дмитрієва. Яким Сомко ж ще дорогою до намету царського представника, побачивши, як його козаки масово долучаються до прибічників опонента, кинувся було рятуватися втечею з елекційного поля, але, за свідченням Гордона, мало не втрапив до рук перебіжчиків і разом з вірною собі старшиною був змушений шукати порятунку в російському таборі. Звідти ж, знову ж таки — зі слів Гордона, «видя, что с Сомко остались немногие, и опасаясь, что идущие на совет казаки потребуют выдать его и его приверженцев для расправы, окольничий по их просьбе отослал их (около 150 господ и прислуги) в замок под сильной охраной конницы и пехоты»[208].

У Самовидця чіткої темпоральної демаркації подій 17-18 червня не простежується. Отож він якось не визначено говорить про те, що, як тільки козаки з прихильних напередодні ради до Сомка полків почали переходити на бік його опонента, а по тому й грабувати майно своєї старшини, наказний гетьман, «видячи... с полковниками своіми и инною старшиною, впавши на коні, прибігли до намету царского до князя, сподіваючися помочи и оборони своєму здоровю, которих зараз князь зо всім отослал в замок ніжинський»[209]. Але, як бачимо, він не ставить під сумнів добровільність здачі старшини себе на милість царської влади.

Так само й окольничий Велико-Гагін у своїй реляції, відправленій до Москви відразу ж по завершенні виборів, також наголошував на тому, що після силової сутички 17 червня наступного дня наказний гетьман Сомко, разом з полковниками - ніжинським Василем Золотаренком, чернігівським Оникієм Силичем, переяславським Афанасієм Щуровським, прилуцьким Дмитром Чернявським і київським Семеном Третяком — добровільно прибув до нього в табір і попросив їй оборонити і «черни убить не дать»[210].

Натомість анонімний автор «Краткого описания Малороссии», описуючи оцю суперечливу колізію гетьманських виборів 1663 р. — взяття під варту Якима Сомка та його прибічників, загалом підтверджував слова Гордона з розповіді про «Чорну» раду, але робив принципово інші акценти в поясненні мотивів цього вчинку. Згідно з цим описом, після кривавої бійні на раді 17 червня наказний гетьман висловив царському окольничому своє роздратування ситуацією та, навіть, пригрозив поскаржитись з цього приводу самому государеві. Ось на тлі таких заяв наказного гетьмана Велико-Гагін — «оскорбившись»! — і наказав Сомку, Золотаренку «с товарищи их явитись», а коли ті «как скоро пришли, тот час коне и оружне и одежду от оних поотбирано, а самих с людми их за караул взято»[211]. Тобто добровільною передача себе в руки царського окольничого для Сомка та його прибічників не була.

Інформацію «Краткого описания Малороссии» щодо арешту майна опонентів Брюховецького підтверджує й повідомлення Самовидця стосовно того, що під час передачі Сомка та його прибічників до Ніжинського замку, заарештовано було також «коні, риштунки, сукні...»[212]. А ще Самовидець невимушено додає до своєї розповіді й трішки містики, зауважуючи трохи згодом, що саме в той день, «тоей же години», як Якима Сомка було забрано «до в'язення» в Ніжинський замок, в Ічні згоріла церква, в якій перед тим йому «присягали на послушенство гетманское». Як зауважує автор: «усе згоріло дознаку...»[213].

Але, як би там не було насправді, після цього — по суті визначального моменту елекційної боротьби — завершальна стадія гетьманських виборів 1663 р. вже справді пройшла без жодних складнощів і ексцесів для Івана Брюховецького. Як писав з цього приводу в реляції Велико-Гагін — в гетьмани Брюховецького «обрали тихо и безмятежно всеми волными гласы»[214].

Утім, навіть після такого безславного сходження з дистанції Якима Сомка, інтрига, нехай і дещо технічного характеру, на певний час таки збереглась. Брюховецький, як справжній великий актор, витримав деяку паузу, не поспішивши стрімголов за булавою, а на певний, вочевидь достатньо тривалий час, затримавшись у своєму таборі («задержался надолго»[215]). Велико-Гагіну навіть довелось відправляти чергового свого гінця, аби той довідався про причини затримки кошового гетьмана з виступом. Як виявилось, затримка була пов'язана з необхідністю впорядкувати лави своїх нових прибічників, які ще вчора підтримували гетьмана Сомка. Коли ж Брюховецький таки вийшов з табору, то спершу перед наметом Велико-Гагіна півмісяцем «рогами к шатру» вишикував свою кінноту, згодом на поле прибула піхота, яка зайняла ділянку посеред кіннотою. Як і наполягав царський окольничий, усі козаки і посполиті на раду прибули без оружні.

Після цього Велико-Гагін з єпископом Мефодієм і зі свитою, «под охраной протазанщиков», вийшли на середину кола. Туди ж вступив і Брюховецький у супроводі вірних йому полковників, сотників, отаманів й осавулів. А як тільки шикування завершилися, Брюховецького відразу ж проголосили гетьманом.

Велико-Гагін виказав побажання, аби той зі своїм бунчуком обійшов усе козацьке коло. І коли новопроголошений гетьман наближувався до якогось козацького загону, козаки схиляли перед ним свої прапори та підкидали вгору шапки, висловлюючи в такий спосіб згоду з його обранням на реґіментарство та свою приязнь до нього особисто.

Під час короткої наради в наметі Велико-Гагін запропонував Брюховецькому разом з полковниками і старшиною прослідувати до Ніжина, аби там в кафедральному соборі принести присягу вірності великому государеві. Новообраний реґіментар був не проти такого сценарію розвитку подій. Але попрохав деякий час для того, аби втихомирити пристрасті черні, котра вимагала негайної видачі їм на розправу Сомка і Золотаренка «с товарищи».

Коли ж пристрасті трохи втихли, Брюховецький у соборній церкві Ніжина приніс клятву вірності цареві, цілував Євангеліє. Слідом за ним цей же церемоніал вчинили полковники та старшини. Після складення новообраним гетьманом присяги Велико-Гагін передав йому царську грамоту, «написанную по большей части золотыми буквами на пергаменте». А в цей час «в замке и в городе палили изо всех орудий»[216].

Автор «Літопису Самовидця» уточнює, що присяга відбулася в церкві святого Миколая. Крім того, він стверджує, що ще напередодні складення новообраним гетьманом присяги царський представник «здавал з своїх рук булаву и бунчук, подтверждаючи гетьманство»[217]. Так само й у «Краткому описанию Малороссии» стверджувалось, що «князь самъ вторично клейноти вручилъ» Брюховецькому[218], маючи на увазі, вочевидь, що вперше символи гетьманської влади останній отримав від товариства ще в ході кривавої бійки 17 червня.

Твердження Самовидця, яке, як бачимо, знайшло своє відображення й у інших джерелах, спершу сприймалось дослідниками на віру (С. Соловйовим, Г. Карповим, С. Єгуновим), але згодом М. Петровський однозначно його трактував як хибне[219]. Адже всі попередні процедури гетьманського обрання передбачали складання обраним на гетьманство кандидатом присяги на вірність цареві та вже наступне за цим визнання представником російського самодержця цього акту легітимним через вручення йому від імені царя відповідних клейнодів.

У випадку ж обранням на гетьманство Брюховецького, якщо вірити інформації офіційної реляції окольничого Велико-Гагіна, процедура протікала в такий спосіб. Брюховецький звертався до окольничого з проханням, аби той надав йому «великого государя булаву и знамя, тем бы ему в войске означить твою, великого государя, к себе милость». Але, як видно з тексту реляції, подібне прохання в Москві було прораховане загодя, отож воно й не застало Велико-Гагіна зненацька — «и по твоєму, великого государя, указу мы, холопы твои, гетману Ивану Брюховецкому говорили, что булава и знамя дана ему будет в то время, как он, гетман, увидит твои великого государя, царские пресветлые очи»[220].

І варто відзначити, що в твердій позиції Велико-Гагіна в цьому питанні не було нічого нового чи нелегітимного з точки зору букви закону. Адже накинуті гетьманському уряду Юрія Хмельницького восени 1659 р. так звані «Прежние статьи Богдана Хмелницкого» таку норму якраз і впроваджували до практики двосторонніх взаємин. Отож вповні можливим міг бути варіант, за якого в червні 1663 р. Брюховецькому довелось би вдовольнитись малим. Тобто після обрання на гетьманство отримати з рук царського окольничого жалувану грамоту Олексія Михайловича на реґіментарство та на володіння — «на ранг» — Гадяцьким староством.

Проте — як же бути із захопленими в Сомка його прибічниками в ході бійки 17 червня бунчуком і булавою? Цілком можливо, що саме їх і вручив Велико-Гагін, реагуючи на прохання Брюховецького та його прибічників. И у такий спосіб, з одного боку, було дотримано формальних вимог щодо легітимності процедури гетьманського обрання — як це розуміло козацьке товариство, а з іншого боку, аби легітимізуватись і в очах царської влади, Брюховецькому, згідно умов Переяславського договору 1659 р., необхідно було їхати до Москви та особисто бачити ці самі очі[221].

З точки зору доцільності заспокоєння ситуації на Лівобережжі такі дії царського окольничого були вповні адекватними, хоч і не випливали з його посольського наказу, а відтак і могли не увійти до його посольського звіту. Як побачимо далі, саме — зважаючи на доцільність заспокоєння ситуації на Лівобережжі — аналогічним чином діятиме й сановне оточення Олексія Михайловича, яке погодиться на пожалування новообраного гетьмана від імені царя відповідними владними регаліями і без поїздки Брюховецького до царської столиці.



Глава 9

Життя після ради: найближча перспектива — «революція» 1663-го?


По завершенні всіх цих виборних процедур Брюховецький з військами виступив з Кропивні, а слідом за ним з Ніжина до Путивля попрямував і окольничий Велико-Гагін. Згідно з побажанням гетьмана, Яким Сомко, Василь Золотаренко та їхні найближчі соратники залишились під вартою царських ратників у Ніжинському замку. І вже згодом Брюховецький написав у Москву, аби їх видали йому на військовий суд[222].

Тим часом 28 червня від Велико-Гагіна з Ніжина до Москви прибув гонець — майор рейтарського строю Василь Непєйцев повідомленням («сенчуком») про успішне виконання царським окольничим покладеної на нього місії. Зокрема, в «Дворцовых разрядах» було записано, що він зі своїми товаришами, «будучи в Войске Запорожском, его государевы дела в совершение привели по его, великого государя, указу и выбрали гетмана Ивана Брюховецкого»[223].

Десь тоді ж до Москви відписався і єпископ Мефодій, котрий також сповістив про успішне для царської влади завершення виборної гетьманської епопеї на Лівобережжі та водночас порушив перед Олексієм Михайловичем прохання про надіслання в Україну «знамя и булави» для Брюховецького[224].

Виявлене Велико-Гагіним на царській службі в Україні «радение» було належно оцінене Олексієм Михайловичем. Царський окольничий отримав посаду полкового воєводи в Севську, а його помічник, стольник Кирило Хлопов, мав залишитись «с ратними людми в черкасских городех с гетманом с Иваном Брюховецким»[225]. Як побачимо з пізніших документів, місцем служби для стольника було визначено стратегічно важливий з огляду на попередні політичні розклади в Гетьманаті напередодні виборів 1663 р. полковий центр Ніжинського полку.

Загалом царська милість упала на всіх учасників того політичного дійства, котрі були на боці государя. Так, 5 липня «государеве жалованье, с милостивым словом» було адресовано царському окольничому Велико-Гагіну, єпископу Мефодію, новообраному гетьману Брюховецькому, а також «усьому» Війську Запорозькому. Місцеблюстителя Київської митрополії цар обдарував двома сороками соболів, гетьмана «за его верную службу и радения» пожалував булавою, прапором і також двома сороками соболів[226].

Супроводити до Сєвська та до України царські пожалування і переказати «милостиве слово» було доручено стольнику князю Микиті Григоровичу Гагаріну, котрий 5 липня 1663 р. вирушив з Москви на Лівобережжя Дніпра. Спочатку стольник мав би зустрітися з Велико-Гагіним, згодом відвідати в Ніжині єпископа Мефодія. А по тому прямувати до гетьмана Брюховецького. Місцеблюстителя київської митрополії царський уповноважений мав запитати «о спасении», а гетьмана та все Військо Запорозьке — «о здоровье»[227].

Подорож князя Гагаріна в Україну минулась без ускладнень, отож уже в листі від 27 липня гетьман Брюховецький дякував цареві за виявлену милість[228].

В Україні ж переконлива перемога, здобута прибічниками Івана Брюховецького на Генеральній раді під Ніжином на початку літа 1663 р., неминуче мала позначитися на характері суспільно-політичних відносин на Лівобережжі та принципових засадах взаємовідносин Лівобережного Гетьманату з Москвою. Адже мало того, що в погоні за булавою претендент щедро роздавав далекосяжні обіцянки запорожцям, єпископу Мефодію, представникам царського уряду, рядовим козакам і посполитим Лівобережжя, беручи на себе зобов'язання в разі перемоги переглянути існуючий механізм влади, обмежити всевладдя старшини, стримати майнові апетити новонародженого панства тощо. Задекларований Брюховецьким курс на реанімацію інституту загальної Генеральної або «чорної», «чернецької» військової ради — як найвищого розпорядчого органу Війська Запорозького — зруйнував і до того не вельми тривкий спокій у суспільстві, сприяв подальшій ескалації охлократичних настроїв, а крім того, посилив становище місцеблюстителя Київської митрополії та представників уряду царя Олексія Михайловича в Україні.

Найпершими ознаками зміни політичного клімату в лівобережній частині Війська Запорозького стало кардинальне оновлення персонального складу старшинського корпусу, насамперед його горішньої частини. Як відзначалось раніше, вже 18 червня 1663 р. за проханням Брюховецького та за наказом царського окольничого Д. С. Велико-Гагіна було взято під варту наказного гетьмана Якима Сомка, полковників ніжинського Василя Золотаренка, переяславського — Опанаса Щуровського, чернігівського — Оникія Силича, київського — Семена Третяка, іркліївського — Івана Папкевича, лохвицького — Степана Шамрицького, прилуцького — Дмитра Чернявського, а також військових писарів Хому Тризнича та Михайла Вуяхевича, сотника Івана Горобея, осавулів Семена і Прокопа Калуженських та інших.

У відправленому до Москви поясненні необхідність арешту старшини мотивувалася тим, щоб вони «за Дніпро не пішли» і звідтіля «...на твої (тобто «царські». — В. Г.) черкаські міста війною не прийшли»[229].

Згідно з повідомленням Самійла Величка, аби за допомогою уряду Олексія Михайловича остаточно викорінити з Лівобережжя зерна опозиційності, новообраний гетьман повідомив у Москву про те, що в Сомка нібито зберігається текст Гадяцької угоди з польським королем 1658 р., який потрапив йому в руки після поразки гетьмана Івана Виговського під Хмільником у 1659 р. І нібито саме цей документ Сомко мав намір висунути уряду Олексія Михайловича як відправний при укладенні нової угоди з Військом Запорозьким — звичайно ж, якби йому вдалося прибрати гетьманську булаву до своїх рук. У тому разі, якщо цар відмовиться слідувати букві гадяцьких постанов, стверджував Брюховецький, Сомко мав намір взагалі відмовитися від царської протекції. Решта ж взятих під варту козацьких старшин, за інформацією гетьмана, всіляко підтримували замисли претендента на гетьманство в Лівобережній Україні[230].

Уже неодноразово згаданий перед тим очевидець і, цілком вірогідно, активний учасник тих подій — автор «Літопису Самовидця»[231], стверджував, що тільки-но новообраний реґіментар вийшов із соборної церкви Ніжина, де «присягу виконал [...] зо всім войском [...], того ж дня своїх полковников понастановлял з тих людей, которіє з ним вийшли з Запорожжя, по усіх городах». І дійсно, забраний у Василя Золотаренка пернач ніжинського полковника гетьман передав своїй чи не найбільш довіреній особі, добре відомому з переделекційних баталій козаку-неофіту Матвію Гвинтовці (саме від його товариства статечні лівобережні козаки напередодні «Чорної ради» ховалися зі своїми пожитками наче від чужоземного зайди нападника).

На вакантні після арешту полковників решту лівобережних урядів було призначено: до Чернігівського полку — запорожця Трохима Миколаєнка, Прилуцького — Данила Пісоцького, Переяславського — Данила Ярмоленка (Єрмолаєнка), Лубенського (Лохвицького) — Гната Вербицького, Київського — Василя Дворецького. На місце Стародубського полковника Петра Рославця було поставлено Івана Плотника (Терника).

Із діючих на момент проведення Ніжинської ради старшин полкові уряди зберегли за собою лише ті з них, котрі засвідчили Івану Брюховецькому свою приязнь ще з осені 1662 р., а саме: гадяцький полковник Василь Шиман-Шиманський, миргородський — Павло Апостол (Царенко) та полтавський Дем'ян Гуджол[232]. Усі вони, як бачимо, представляли південні полки Лівобережжя, тобто, полки, які тяжіли до Запорожжя і старшина яких напередодні Ніжинської ради тісно співпрацювала тоді ще з претендентом на гетьманство Іваном Брюховецьким.

Кардинальним чином обновився і персональний склад генеральної старшини. Так, уряд генерального обозного обійняв Іван Цісарський, наказного обозного — Павло Животовський, генерального писаря — Степан Гречаний, генеральних суддів — Петро Забіла та Юрій Незамай, генеральних осавулів — Степан Афанасьєв (Степан Опанасович Іванів) та Пархом Нужний, генерального хорунжого — Іван Попов, генерального бунчужного — Григорій Витязенко та генерального підскарбія — Роман Ракушка-Романовський. Впливові місця в службовій ієрархії Війська Запорозького посіли низові козаки — Степан Красна Башта, Гаврило Годуненко, Степан Чернець та Омелько Серденя[233].

Як бачимо, лише за деякими, незначними винятками, перші ролі в оточенні Івана Брюховецького стали відігравати люди, які до того часу або зовсім не були відомі широкому козацькому загалу, або перебували на другорядних ролях.

Проте, очевидно, обставини, за яких Іван Брюховецький прийшов до влади, диктували ситуацію, за якої новообраний реґіментар не міг обмежитися лише кадровими змінами в старшинському корпусі, навіть, якщо вони були такими вельми радикальними. Логіка розвитку подій вимагала нових екстраординарних кроків, ініціатором яких далеко не завжди й був гетьман. Так, скинення козацької старшини з урядів супроводжувалося небаченим раніше вибухом насильства з чітко вираженим антисоціальним забарвленням. Самовидець констатував: «При котором настановливаню полковников много Козаков значних чернь позабивала [...] Хочай якого значного козака забили или человіка, то тое в жарт повернено, а старшина козаки значніє, якомогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на серяги миняли»[234].

Вочевидь саме з «Літопису Самовидця» останній сюжет перекочував і до «Краткого описания Малороссии», де читаємо таке: «...Сомков обоз запорожская голота с подобними им расхитили и по городах несказанное грабителство и беду, з наущення Бруховецкого, чинили обивателем; чего ради многие знатне люди, оставя доми со всеми пожитками в росхищение им укривалися...»[235].

Ще більшою мірою сповнений емоціями й моралізаторством опис торжества «чорнорадівських» переможців — «их безчинству басурментскому» — наведений у Лизогубівському літописі: «И тогда запорожци великую беду людем чинили и грабительство за поблажкою Бруховецкого. Обезчестило себе людославне Низовеє військо Запорожское, христианское, не менш татар знущаяся всячески, глумили честь девичую и поночую, и бедние мужи и отци не смели перечити их безчинству басурментскому; а когда которие хотя ласкаво упрошали о пощаде жен или детей, то таким доставалось, як от ненавистних ляхов к православию; но запорожци — своя ридна кров малороссийска, одной вери православной благочестивой! А сколко забили он людей, застаючих честь семейную, страшно и вспомянуть...»[236].

Стихійні насильства і грабунки сп'янілих від безкарності декласованих елементів — учасників «Чорної» ради — супроводжувалися і санкціонованою російською владою реквізицією майна та відчуженням земельної власності в заарештованих у Ніжині старшин з оточення Якима Сомка, в результаті чого «тих зась полковников, которіе у замку Ніжинском зоставали у вязеню, усе пожаковали, и в домах мало що зостало»[237].

Як бачимо, як автор Лизогубівського літопису, так і «Краткого описания Малороссии», робили саме Івана Брюховецького головну дійову особу того кривавого спектаклю, що розгорнувся на Лівобережжі відразу по завершенню Ніжинської ради 1663 р. Саме йому названі автори приписували і «наущення», і «поблажку». Хоча той же Патрик Гордон, описуючи події 18 червня та згадуючи про відстрочку з прибуттям Брюховецького до кафедрального собору Ніжина для принесення гетьманської присяги, як причину цьому називає саме спроби новообраного гетьмана втихомирити стихійні погроми старшин гетьмана Сомка, що вже тоді були готові вибухнути в місті та на його околицях.

Інша справа, що всі попередні акції та заяви Брюховецького ще в статусі претендента на гетьманство лоскотали самі ниці інстинкти знедолених козаків і посполитих. Підтримавши кандидата, котрий врешті таки й зійшов на гетьманство, пауперизовані виборці Брюховецького вважали, що вони вправі негайно ж приступити до реалізації його передвиборної програми, цілком демагогічної за своєю суттю.

Поголоски про погроми в Ніжині швидко поширилися по Лівобережжю і саме під враженням від них населення Переяслава збиралося втікати від «чорнорадівської» вольниці на Правобережжя. Не менш тривожними були влітку 1663 р. настрої і в інших лівобережних містах, а особливо там, де старшина напередодні Чорної ради відкрито декларувала свою підтримку діяльності наказного гетьмана.

І чи не найбільш пафосно закінчується опис результатів Ніжинської «чорної» ради в літописі Самійла Величка: «...зріте сины малоросійскіе нещасть матки вашей и крайню погибель отчизни вашея: єгда бо горделивіи и високодумніи тогдашніи козацкіе властолюбци и междоусоюніи ратники, а отчизни вашея разорители и вас самих нещадніи губители, Виговскій и Пушкар Полтавскій изчезнуша, по них зась Хмелниченко и Сомко прейдоша; тога третій тим подобниі гетьмани и губытели ваши, Тетера и Бруховецкій, народишася...»[238].

Небачене раніше загострення соціальних антагонізмів, розправи над найбільш впливовими представниками лівобережної правлячої еліти та стрімкий злет доти невідомих представників козацького загалу, а також емоційний виклад перепитій виборчого процесу 1663 р. в літописних повідомленнях і перших синтетичних викладах з української історії — дали підстави дослідникам 1930-х років (коли особливо модними були категорії класової боротьби та революційних перетворень як рушіїв соціального прогресу) класифікували прихід до влади Івана Брюховецького влітку 1663 р. не більше і не менше, але як соціальну революцію.

Так, на думку М. Яворського, саме тоді відбулася націоналізація землі, анулювання привілеїв на приватну власність на землю, введення обліку на селянське майно й інвентар, створення складного державного апарату по управлінню виробництвом і розподіленню продуктів споживання на засадах воєнного комунізму. Згідно твердження М. Слабченка, єпископ Мефодій розробив план націоналізації землі, а твір Єпифанія Славинецького, який, нібито, проповідував ідеали християнського комунізму, намагалися використати як теоретичне підґрунтя нової соціальної політики гетьмана І. Брюховецького, і лише гетьман П. Дорошенко реставрував приватну власність на землю[239].

Проте наявний історичний матеріал не підтверджує цих, доволі оригінальних, трактувань подій, що мали місце на Лівобережжі після червня 1663 р. Зокрема, Самовидець вказував на той факт, що «забойство три дні тривало [...] И так тое забойство третяго дня почало ускромлятися и заказ стал, жебы юже правом доходил, хто на кого якую кривду міст»[240]. Не зустрічаються і згадки про масовий характер відчуження майна, а тим паче землі у старшини.

Загалом же, ґрунтуючись на повідомленні літописця, можна з впевненістю стверджувати, що реальні наміри новообраного реґіментаря були менш масштабні та радикальні, натомість, у них було значно більше прагматизму, сконцентрованого навколо завдання утримання гетьманської булави у своїх руках. Зокрема, задовольнивши свій електорат безкарними кількаденними грабунками (зовсім не обов'язково, що вони тривали три дні, адже літописець міг назвати це число як своєрідну метафору — з поваги до жанру свого твору), надалі гетьман вдається до ряду політичних акцій, спрямованих на те, аби з одного боку остаточно приборкати опозицію, а з другого — стабілізувати ситуацію в краї та вивільнитися від обтяжливої за нових політичних умов опіки своїх покровителів і прибічників.

Але передовсім Брюховецькому потрібно було поквитатися зі своїми головними опонентами в боротьбі за владу на Лівобережжі. До Москви інформацію про поведінку наказного гетьмана Сомка та його прибічників на Ніжинській раді доніс, як уже зауважувалось раніше, офіційний представник Олексія Михайловича окольничий Велико-Гагін. Реагуючи на його повідомлення про взяття сомківців під варту, 6 липня 1663 р. ніжинському воєводі було видано царський указ «Якима Сомка и начальних людей, которые у тебя в городе, держать за крепким караулом с великим береженьем и крепостью до нашего, великого государя, указу. Никуды пускать вольно их не велеть, чтобы отнюдь никто из них ни которыми мерами не ушел, и припускать к ним тайно говорить никому не велеть...»[241].

Слідом за офіційною реляцією Велико-Гагіна до Москви відписався і новообраний гетьман Лівобережжя, котрий, як видно з низки джерельних повідомлень, клопотався перед царем про видачу Сомка, Золотаренка та їхніх однодумців і помічників на військовий суд. Так, про ініціативу гетьмана такого плану пише Патрик Гордон («Соперник Брюховецкого Сомко, Золотаренко и прочие остались узниками в Нежине по желанию гетмана. Позже, когда он написал в Москву, их было приказано передать ему...»[242]), підтверджує цю інформацію й офіційна царська грамота, видана за підписом Олексія Михайловича 16 липня 1663 р. та адресована ніжинському воєводі стольнику Кирилу Хлопову. У ній зокрема йшлося про таке: «...по челобитью гетмана Ивана Брюховецкого и всего Войска Запорожского, Якима Самка с товарищи из Нежина взять и отдать гетману в всему Войску Запорожскому на их войсковой судить». Зважаючи на наступну ремарку з царського указу, шансів на помилування у Сомка та його товаришів по нещастю було не багато — «А судить их указали мы, великий государ, Якима Самко с товарищи в их винах, по их войсковым правам; а вины их гетману и всему Войску Запорожскому ведомы...»[243].

Щоправда, не вповні зрозумілими є спосіб комунікації новообраного гетьмана з царським урядом. Так, здавалось би, добре обізнаний з перипетіями тих буремних подій автор «Літопису Самовидця» стверджував, що гетьман Брюховецький, «одержавши цале гетьманство, вислав послов до царського величества болшей ста чоловіка, дякуючи за уряд гетьманства, же одержал, и на Сомка з его полковниками, которіе сидять в ніжинському замку...»[244]. Одночасно з гетьманськими послами єпископ Мефодій вирядив до Москви й свого уповноваженого, «от себе стараючись о їх згубі»[245].

Натомість дослідникам на сьогодні відомо лише про посольство до Москви з України в цей час одного ніжинського протопопа Симеона Адамовича, котрий і клопотався перед царем про покарання для Сомка і його прибічників[246].

Останній акт у цій кривавій драмі громадянського сум'яття й братовбивчого роздору, що розгорівся на Лівобережжі на початку 1660-х років, було зіграно 18 вересня 1663 р. (як уточнює Самовидець — «вступаючи в осень, о святом Семеоні»[247]) в містечку Борзна — розташованому неподалік Ніжина сотенному центрі того ж таки Ніжинського полку, де й утримувались увесь цей час після ради 17-18 червня опальні козацькі старшини.

За інформацією Патрика Гордона, Брюховецький «велел доставить их в Борзну и, после краткого процесса, отрубить им головы»[248]. Активну роль у страті опонентів відзначає й автор «Літопису Самовидця — «того літа за позволенім его царського величества казал гетман Бруховецкий постинати гетмана Сомка и Васюту, полковника ніжинського, и полковника черніговского, и полковника переясловского, и полковника лубенського», відзначаючи перед цим, що гетьман «нікоторіе річи змисливши об їх незичловости ку царському величеству, чого и не било»[249].

Утім, варто зауважити, список жертв «чорнорадівської політики» насправді був ширшим, ніж його представив Гордон. Зокрема, з листа гетьманського уповноваженого на засіданнях військового суду в Борзні у вересні 1663 р. київського полковника Василя Дворецького до чернігівського архієпископа Лазаря Барановича від 21 вересня 1663 р. довідуємось, що, крім колишніх наказного гетьмана Якима Сомка, ніжинського полковника Василя Золотаренка, наказного переяславського Афанасія Щуровського, чернігівського Оникія Силича, лубенського Стефана Шамрицького, до смертної кари військовим судом було засуджено також їхніх старшин — ніжинського полкового осавула Павла Кильдія (Кіндяя) та «секретаря Сомкового» (військового писаря?) Кирила Ширая[250]. Крім того, в переліку жертв називається й ім'я Онанка Семенова. Зокрема, його ім'я називали приказному дякові Д. Башмакову Іван Цесарський і Василь Дворецький[251].

Останні ж були як ніхто інший добре обізнаними з борзненськими подіями, оскільки страта відбулася саме за присутності офіційно уповноважених гетьманом Брюховецьким старшин — генерального обозного Війська Запорозького Івана Цесарського та київського полковника Василя Дворецького.

Самійло Величко зауважував на сторінках свого «Літопису», що страта відбулася «подлуг желанія Бруховецкого» в «городі полку Нежинского Борзні, мечем зостали посеред ринку... докончены...»[252]. Інший літописець, автор «Краткого описания Малороссии», задекларувавши своє негативне ставлення до страти Брюховецьким своїх опонентів, одночасно чи то зафіксував, чи то вдався до свідомої містифікації, аби ще більш випукло представити своє ставлення до мерзенності вчинку гетьмана, оповівши при цьому вияв зовсім непритаманної людям його спеціальності сентиментальності ката татарина, котрий, «смотря на его Сомкову уроду», навіть відмовлявся виконувати свою роботу: «Въ томъ же году онъ Бруховецкій къ прежнему безчинию приложилъ еще: взявши бо Сомка и Васюту подъ свой караулъ и к тому полковниковъ черніговского и лубенского, велілъ головы имъ поутинать въ Борозні городі, не смотря на Сомка, что онъ и лицемъ и возрастомъ хорошъ былъ, паче же завидя злобно, что онъ же былъ воинъ изрядный и въ исполненіи указовъ его царского величества охотный и вірный государевъ слуга (котораго и самъ палачъ татаринъ, смотря на его Сомкову уроду, рубать его отрікался)»[253].

Ще десять козацьких старшин — членів гетьманського уряду, полковників і сотників, полкових урядників (за словами Самовидця — «немало старшини козацкой»[254]), яких 18 червня 1663 р. були взято під варту разом із Сомком, але яким вдалося уникнути його трагічної участі (за словами Самійла Величка, «инніе меншіи товарищи и други их»[255]), генеральний обозний Іван Цесарський і полковник Василь Дворецький доправили з Борзни до Москви, звідкіля їхній шлях проліг до Сибіру[256]. У числі останніх бачимо колишніх полковників Семена Третяка, Матяша Папкевича, Дмитра Чернявського, військових писарів Михайла Вуяхевича і Хому Тризнича, осавулів і сотників Семена і Прохора Кулженських, Левка Бута, Івана Горобея[257].

Разом з неугодними Брюховецькому козацькими старшинами в числі «колодников... начальных людей Якима Самка с товарыщи советников десять человек» до Москви відіслали і настоятеля Лубенського Мгарського монастиря ігумена Віктора Загоровського[258].

Як свідчив усе той же Гордон, борзнянська розправа викликала вкрай негативну реакцію серед старшини і знатних козаків: «к великому недовольству многих знатных казаков, кои видели в них лиц, весьма заслуженных, добрых воинов и считали, что те получили слишком суровое воздаяние за охрану царских интересов на этом берегу Днепра за минувших три года, вопреки всякой силе и прочим искушениям»[259].

А крім того, як побачимо далі, акт свавілля активно використовуватиметься правобережним гетьманом Павлом Тетерею восени 1663 р., під час підготовки і здійснення виправи на Задніпрянську Україну, в його зверненнях до лівобережного козацтва із закликом переходити на бік «свого природного пана» — короля Яна II Казимира.



Глава 10

«Буде все так, як було при Виговському»


Першим, відомим на сьогодні дослідникам, гетьманським універсалом Івана Брюховецького став виданий ним із табору під Кропивною 26 червня 1663 р. і звернутий до полковників, старшин, товариства і поспільства Ніжинського, Стародубського і Чернігівського полків універсал з оповіщенням про призначення Андрія Кузьменка гетьманським бобровником, а відтак з наказом не перешкоджати йому у вилові бобрів «желізами нашими войсковими» та надавати йому місцевими урядниками необхідних для перевезення його мисливського спорядження підвід[260].

А першою політичною акцією новообраного реґіментаря, як свідчить анонімний автор «Літопису Самовидця», став розподіл Ніжинського полку на три територіально-адміністративні одиниці — Ніжинський, Стародубський та Сосницький (або Глухівський) полки.

Принагідно варто відзначити, що в історичній літературі має місце різночитання щодо змісту та мотивів адміністративної реформи 1663 р. Так, наприклад, Віктор Романовський стверджував, що в ході реформи найбільший за розмірами та чисельністю козаків Ніжинський полк було розділено на Ніжинський, Сосницький та Чернігівський полки. Але насправді ж, Чернігівський полк існував уже з літа 1648 р., а влітку 1663-го Брюховецький виділив з території Ніжинського полку, окрім, власне, самого Ніжинського, ще й Стародубський та Сосницький або, як інколи його називали в джерелах, Глухівський полки (останній проіснував лише два роки). Крім того, деякі території Ніжинського полку було передано під реґімент київського полковника, а ще інші — чернігівського.

Більше того, історичні джерела свідчать, що й Стародубський полк існував уже перед 1663 р. Принаймні, у згаданому перед цим гетьманському універсалі від 26 червня 1663 р. констатується факт існування Стародубського полку (поруч з Ніжинським і Чернігівським) та персонально згадується його очільник, щоправда, поданий у дещо специфічному як для традиційної ієрархії старшинських урядів Гетьманату прочитанні посади — «Яцко Скидан, полковник Войска Его Царского Величества Запорожского, сосницкий підполковник»[261].

З контексту повідомлення Самовидця про санкціоновану Іваном Брюховецьким адміністративну реформу напрошується висновок про те, що визначальним мотивом при цьому виступало прагнення гетьмана за рахунок отриманих вакансій винагородити старшинськими урядами своїх «безурядових» прибічників. Віктор Романовський вбачав в діях Брюховецького бажання, зробити адміністративний устрій Гетьманату більш мобільним (власне саме цей мотив, очевидно, підштовхнув творців Козацької держави до зміни старої воєводсько-повітової структури значно дрібнішою і мобільнішою — полково-сотенною[262]).

На наш погляд, ще один, досить поважний мотив реформи міг критися в міркуваннях політичної доцільності. Адже ніжинська старшина тривалий час перебувала в опозиції до Івана Брюховецького як претендента на гетьманство. А наскільки впливовим був голос ніжинців він міг пересвідчитися на прикладі зриву ніжинським полковником Золотаренком, організованої Якимом Сомком елекційної ради 1662 р. Розділивши Ніжинський полк на три територіальні одиниці та, до того ж, відірвавши від нього ще й окремі території, гетьман тим самим прирівнював його до решти лівобережних полків у територіальному відношенні та підривав підґрунтя для консервації особливих політичних претензій ніжинської старшини.

Підійшовши 29 червня на чолі військ до Переяслава, гетьман розпорядився, «жеби юже правом доходил, хто на кого якую кривду міст»[263]. До міста він вступив лише на чолі невеликого ескорту, пояснивши воєводі князю Федору Волконському причину залишення козаків у полі бажанням уникнути грабунків і насильств.

Повертаючись із-під Ніжина на південь Лівобережжя, Брюховецький «роспустил новопоставлених полковников, тих которіе з ним з Запорожжа вишли, но усіх столечних городах, придавши каждому полковникові по сто чоловіка Козаков, которим по усіх полках жупани давано»[264].

Розквартировуючи запорожців по полковим містам Лівобережжя, гетьман вирішував зразу декілька завдань. Передовсім, у такий спосіб він матеріально винагороджував своїх прибічників, котрі звели його на гетьманство. Адже, крім того, що запорожцям «по усіх полках жупани давано», вони, користуючись покровительством гетьмана, «з млинов сами розміри брали и куди хотіли оборочали». Ясна річ, що присутність загонів запорожців при поставленій Брюховецьким полковій старшині паралізувала спротив скинутих з урядів старшин та зміцнювала авторитет нової влади. Але, що не менш важливо, розквартирувавши запорожців по всьому Лівобережжю, гетьман тим самим звільнявся ... і від їх опіки, діставав можливість проводити власну політику, а не бути маріонеткою в руках «дейнеків», які винесли його на гребінь влади і сподівалися, згідно традицій, що існували на Січі, ділити з ним цю владу.

Переконливим підтвердженням, що саме таким чином Іван Брюховецький прагнув визначити місце своїх учорашніх союзників, служить той факт, що в статтях, переданих у Москву через воєводу князя Кирила Хлопова, він порушував перед царем клопотання стосовно заборони низовикам зноситися з царським урядом безпосередньо, минаючи гетьмана: «щоб запорожці їздили про все до нього, гетьмана, а без гетьманського дозволу до Москви б не їздили». Тобто, новообраний реґіментар, що перебрав владу до своїх рук, передовсім уміло маніпулюючи гаслами обмеження старшинського всевладдя та гетьманського авторитаризму, добивався того, чого свого часу прагнув досягти гетьман Іван Виговський.

Намагання наслідувати Виговського вбачається і в інших діях Івана Брюховецького — не даремно ж дещо пізніше лівобережний правитель заявляв, що «буде все так, як було при Виговському».

Прагнення Брюховецького зміцнити гетьманську владу змушує його «забути» і про свої взяті напередодні елекційної ради зобов'язання щодо розширення меж міського самоврядування, гарантування міщанам невтручання козацької адміністрації в справи, віднесені до компетенції магдебургій тощо.

Реалізувати далекосяжні задуми зміцнення гетьманського проводу, обриси яких почали доволі виразно проступати в заходах по впорядкуванню фінансової справи. Так, відразу ж після Ніжинського ради 1663 р. Брюховецький ввів до складу гетьманського уряду посаду генерального підскарбія, на яку призначив здібного адміністратора ніжинського міського сотника Романа Ракушку-Романовського.



Глава 11

З думкою про Правобережжя: Кременчуцька кампанія осені 1663 року


Ще одним проявом намірів Брюховецького добиватися розширення його влади, в тому числі й за рахунок упокорення нових територій, стали акції, спрямовані на приведення до послуху людності на півдні Лівобережжя. Отож уже на початку липня 1663 р. гетьман пише воєводі Григорію Косагову, аби той «зійшовся» з полтавським полковником і спільно з ним вирушав до Омельника, й там «промисел чинить над городами, которые тебе, великому государю, изменили, над Кременчюком и над Потоком», оскільки через їхнє свавілля «запорожской дороги великая помешка»[265].

Власне підготовка до походу лівобережних полків розпочалась ще раніше. Принаймні, правобережний гетьман Павло Тетеря повідомив Яна II Казимира про те, що «знову надійшла слушна і безперечна звістка, що велика кількість війська московського із задніпрянськими йде до Кременчука» ще 26 червня 1663 р.[266]

Бої за Кременчук та прилеглі до нього території, через які здійснювались комунікації із Запорозькою Січчю, як пам'ятаємо, Брюховецький провадив ще напередодні Ніжинської ради, наприкінці зими — навесні 1663 року. І за результатом тих гарцювань на середину травня запорожцям і їхнім союзникам з південних полків, головним чином — Полтавського, вдалося перебрати ініціативу до своїх рук. Отож продовження Брюховецьким військових справ саме на Кременчуччині, де перед тим йому таланило, виглядало цілком логічно.

Утім гетьман Тетеря, сповіщаючи короля про воєнні плани Брюховецького, зауважував, що Кременчук та його околиці не були кінцевим пунктом у планах опонента. Він вказував на те, що останній бажає напасти спочатку на цей опорний пункт правобережців на Лівобережжі, а потім, захопивши його, «повернути на нас»[267].

Самійло Величко також стверджував, що лівобережний гетьман мав намір йти походом супроти правобережного гетьмана Тетері, атакувавши його резиденцію в Чигирині[268]. Здобуття плацдарму навпроти Чигирина, в районі Кременчука і Потоків, якраз опосередковано підтверджувало наявність таких амбітних планів. Сам же Брюховецький, закликаючи російську сторону собі на допомогу, насамперед увагу звертав на стратегічну важливість Кременчуцького замку в обороні Києва: «не быв под Кременчуком воротится к Киеву невозможно, потому надобно де ему одержать черкасские великого государя городы мелкие, которые по Пслу реке и по Ворске мелкие городки», які «немного было отложились»[269].

Спершу, у липні 1663 р., в напрямку Кременчука виступив воевода Григорій Косагов на чолі загону з пятисот драгунів, солдат і донських козаків. Довідавшись про цей марш царських ратників, наказний гетьман правобережців Петро Дорошенко вислав навперейми свій дозор, але в бою під Кишеньками той був розбитий. Слідом за цим 21 липня присягу на вірності цареві склало населення Переволочни. Але, попри успішний початок походу, воєвода Косагов не наважився з такими малими силами йти здобувати Кременчук, а пішов на Запорожжя, аби спільно з запорозькими козаками і калмиками йти війною на татарські улуси[270].

Слідом за Григорієм Косаговим воєнну активність виявляє у цей час полтавський полковник Дем'ян Гуджол, котрий 25 серпня спробував було приступити до Кременчука[271]. Коли ж і він виявився неспроможним це завдання реалізувати, з початком осені 1663 р. до справи взявся особисто гетьман Брюховецький. Допомогу йому в цьому поході надавав воєвода стольник Кирило Хлопов.

В напрямі Кременчука гетьман виступив уже десь наприкінці вересня — на початку жовтня. Хоч, якщо вірити свідченням «Літопису Самовидця», сталося це трохи раніше: «гетман Бруховецкій, спод Переясловля рушивши, потянул под Кременчук того ж літа под осень»[272]. Але, як можна переконатися з аналізу гетьманського листа до вирядженого в Москву полковника київського Василя Дворецького, 20 вересня він ще залишався в обозі під Переяславом[273].

Результати осінньої кампанії Брюховецького та Хлопова також знайшли неоднозначне відображення в джерелах. Самовидець запевнював, що Брюховецький, «ставши, місто Кременчук спалив. Але стоявши немало, зоставил замок вцілости, а с козаками уступил до Гадячого, а то для того, же узял відомость, же король полскій Ян Казімір, над сподівання, на Україну простует на Браславле»[274]. Вельми песимістично про результати походу відгукувався і Самійло Величко, котрий слідом за Самовидцем підтверджував спалення лівобережним гетьманом Кременчука, але заперечував здобуття ним замку[275]. Натомість в офіційних донесеннях з походу до Москви та повідомленнях бєлгородському воєводі князю Ромодановському Брюховецький і Хлопов зображували події у зовсім іншому світлі — як незаперечний свій успіх.

Зокрема, вже у листі до Ромодановського від 6 жовтня гетьман повідомляв, що Кременчук він з військами взяв приступом, місто спалив, а «вал кременчуцький розкопав»[276]. Трохи згодом у листі до царського посла в Україну дяка Дементія Башмакова Брюховецький уточнював, що Кременчук він з військами «здобув і випалив... їх, зрадників, зо три тисячі вбив, а декого живцем упіймав»[277].

Проте залишаються питання щодо хронології розвитку подій. У відправленій до Москви реляції від 15 жовтня 1663 р. (інформацію в Малоросійському приказі мали озвучити вже присутні в столиці гетьманські посли Іван Цесарський та Василь Дворецький) гетьман, оповідаючи про перебіг кампанії, зауважував, що на той час під Кременчук було висунуто лише передовий загін під командою генерального осавула Парфена Нужного, якому і вдалося здобути місто Потоки та взяти в облогу Кременчук[278].



Глава 12

Гетьман Брюховецький та єпископ Мефодій: неочікувані ракурси «дружби»


В окрему, досить важливу і вкрай делікатну, проблему суспільно-політичного життя Лівобережного Гетьманату середини 1660-х років виливається питання взаємин гетьманського уряду з ієрархами православної Церкви. Отримавши під час елекційних перегонів важливу допомогу від духовенства, зокрема тієї її частини, яку очолював місцеблюститель Київської митрополії єпископ Мефодій, Іван Брюховецький, зважаючи на надані напередодні обіцянки, а також реальний стан справ, на перших порах свого гетьманування змушений демонструвати свою особливу приязнь як по відношенню до єпископа Мефодія, так і духовенства загалом.

Так, зразу ж по завершенню Ніжинської ради гетьман видає ряд універсалів, якими підтверджує старі та надає нові майнові пожалування цілому рядові лівобережних монастирів: 3 липня 1663 р. Максаківському та Макошинському монастирям, 24 липня Лубенському Мгарському монастирю, 5 серпня Чернігівському та П'ятницькому монастирям, ще пізніше — Канівському монастирю[279]. Загалом же, лише в зібраних М. Маркевичем документах дослідниками виявлено десяток гетьманських універсалів, виданих на підтвердження володільницьких прав лівобережних монастирів.

Не будучи достатньо впевненим у своїх силах, гетьман у цей час у стосунках з єпископом продовжує вдавати з себе покірного слугу, намагаючись використати авторитет Мефодія при вирішенні важливих для себе питань взаємин з Москвою. Зокрема, саме через єпископа і місцеблюстителя Брюховецький порушує клопотання про повернення козацькому війську гармат, захоплених російськими військами, про присилку на Лівобережжя царських ратників, аби «було з ким проти короля стати», та про відкликання з Переяслава воєводи князя В. Б. Волконського, оскільки він, як уже ретранслював слова Брюховецького владика Мефодій, «велми человек упрям», і ліпше буде його перемінити, ніж за його з гетьманом нерадівстом «якая поруха»[280].

Але, водночас, гетьмана не могло не турбувати активне втручання місцеблюстителя у світські справи, а особливо його наполегливі намагання примусити уряд Івана Брюховецького до виконання взятих на себе останнім восени 1662 р. в Гадячі зобов'язань щодо вилучення з гетьманського скарбу прибутків, зібраних з міщан, і залучення їх до царської скарбниці, спрямувавши їх звідти на утримання ратних людей царя в лівобережних містах України.

Про готовність новообраного реґіментаря забезпечити утримання російських військ єпископ Мефодій говорив Д. С. Велико-Гагіну ще під час Ніжинської ради. Тоді Іван Брюховецький не став відмовлятися, а лише, пославшись на непевні умови моменту, твердив, що наразі не має часу, необхідного для вироблення відповідних домовленостей, оскільки потрібно негайно виступати проти неприятеля[281].

Після ради місцеблюститель не облишив свого наміру реалізувати гадяцькі домовленості з Брюховецьким, оскільки це б не лише ще більше підняло авторитет єпископа в придворних колах, а й сприяло б підвищенню мобілізаційної готовності російських військ в Україні та перешкоджало б зростанню економічної могутності, а отже — й політичних претензій козацької старшини. За результатами Ніжинської ради 1663 р., як уже згадувалось вище, єпископ Мефодій відправляє до Москви свою довірену особу — ніжинського протопопа Симеона Адамовича, котрий, серед іншого, об'явив у Малоросійському приказі інформацію й стосовно того, що гетьман, як і раніше, «промисел має, звідки б узяти хлібні запаси для ратних людей великого государя»[282].

Проблема утримання військ в Україні для уряду Олексія Михайловича була аж надто актуальною, аби нехтувати такими пропозиціями. І тому питання реалізації фінансових зобов'язань І. Брюховецького стає одним з пріоритетних не лише в наказі-інструкції царським послам — дякам Приказу таємних справ Д. М. Башмакову та Є. Фролову, відправленим в Україну 23 серпня 1663 р.[283], а й загалом значною мірою визначає характер російсько-українських стосунків найближчих років.

Не має нічого дивного в тому, що політична програма Івана Брюховецького вже як гетьмана суттєво різнилася із його популістськими заявами, зробленими в пору шукання гетьманської булави. Потреба в розбудові адміністративного апарату, забезпеченні боєздатності війська та, врешті-решт, природний потяг до збагачення (київський воєвода В. П. Шереметєв у розмові з приказним дяком Є. Фроловим зауважував, що Брюховецький «зело корыстен»[284]) змушують гетьмана докладати максимум зусиль до того, аби уникнути виконання домовленостей з цього приводу. Зрозуміло, що насамперед необхідно було якимось чином нейтралізувати діяльність місцеблюстителя.

В історичній літературі висловлювалися різні точки зору щодо часу і причини охолодження стосунків між гетьманом Лівобережної України та місцеблюстителем Київської митрополії. Зокрема, Микола Костомаров висловлював припущення, що сталося це вже після повернення І. Брюховецького з Москви на початку 1666 р.[285], тобто після того, як він вирішив питання про призначення митрополитом Київським когось з представників вищого московського духовенства. Григорій Карпов натомість вважав, що причиною охолодження стосунків стало те, що місцеблюститель, перебравшись на помешкання до Києва, зблизився з тамтешнім чорним духовенством, чим і спровокував невдоволення І. Брюховецького, котрий 18 жовтня 1663 р. відправив до Москви донос на свого вчорашнього союзника[286].

Однак Віталію Ейнгорну вдалося віднайти документ, який засвідчує, що вже 17 серпня 1663 р. гетьман під час розмови з воєводою стольником Кирилом Осиповичем Хлоповим висловив побажання, щоб Олексій Михайлович з метою «учинення [...] в цьому край міцності людям и містам, аби прислав до Києва з своих богомольців кого-небудь в метрополити», оскільки, згідно твердження гетьмана, «у цих краях духовний чин навчений [...] латинської грамоті і в них, латинських, є прозяб велика, скільки до церкви християнської не прилучаються, скільки до римського костьолу, а Мефодію єпископу митрополитом бути не можна; якщо він учиниться митрополитом, то буде в Малоросії неспокій»[287].

На думку Віталія Ейнгорна, звинувачуючи єпископа Мефодія в зрадливих намірах, Іван Брюховецький намагався кинути на нього тінь підозри в очах офіційної Москви, аби в такий спосіб позбутися того значного впливу, який мав місцеблюститель на вирішення світських справ[288].

Безперечно, з таким твердженням, зважаючи хоч би на методи ведення Іваном Брюховецьким боротьби за гетьманську булаву, важко не погодитися. Водночас, поза всяким сумнівом, є сенс й у міркуваннях Віктора Романовського, котрий стверджував, що єпископ Мефодій у даному випадку виступав не стільки як особистий опонент Івана Брюховецького в боротьбі за пальму першості на Лівобережжі та в стосунках з Москвою, скільки як представник (а на наш погляд — тогочасний безперечний лідер) певних політичних сил, опозиційно налаштованих щодо ідеї міцної гетьманської влади та визнання за козацькою старшиною ролі нової соціально-політичної еліти краю[289].

І на тлі таких аргументів важко прийняти погляд сучасної російської дослідниці Тетяни Яковлевої, котра відверто спрощено трактує зародження конфлікту цих двох, найбільш впливових на той час на Лівобережжі фігур, а саме — лише як прояв страху гетьмана в умовах наростання загрози війни з Річчю Посполитою: «Але ще важливішим є те, що перед лицем реальної військової загрози Брюховецький починає обвинувачувати в зраді навіть своїх найближчих соратників — а саме Мефодія (!)»[290].

Як побачимо далі з аналізу джерел, генезис та динаміка розвитку конфлікту була зовсім іншою, аніж про це говорить Яковлева, й військова загроза тут ні до чого.

Варто зауважити, що воєвода Хлопов, почувши з уст новообраного гетьмана інформацію, прямо таки, сенсаційного змісту, навіть не наважився її доповідати в Москву, де місцеблюститель користувався необмеженою довірою. Щоправда, це не звело справу компрометації єпископа Мефодія нанівець.

У другій половині вересня 1663 р. Іван Брюховецький відправляє до Москви генерального обозного Івана Цесарського та київського полковника Василя Дворецького, доручивши їм допровадити козацьких старшин та ігумена Мгарського монастиря Віктора Загоровського, які визнали себе винними у співпраці зі «зрадником» Якимом Сомком[291]. Одночасно гетьман зобов'язує послів під час переговорів з начальником Малоросійського приказу боярином П. М. Салтиковим поставити питання про призначення київським митрополитом московського церковного ієрарха[292].

Більше того, вони мали рекомендувати керівництву російського зовнішньополітичного відомства не відпускати з «білокамінної» дітей нинішнього місцеблюстителя, оскільки він має намір одружити сина Луку на полячці, аби отримати багатий посаг (старший син єпископа Мефодія, Лука, перебував у Москві ще з 1659 р., а молодший — Костянтин переправлений батьком до «білокам'яної» на навчання влітку 1663 р.). Крім того, посли повинні були акцентувати увагу уряду Олексія Михайловича на користолюбстві єпископа Мефодія; привласнені ним коштів, виділених царем на ремонт Софійського собору в Києві; намаганні вплинути на пом'якшенні вироку Якиму Сомкові та Василю Золотаренкові, від яких йому нібито було обіцяно щедру грошову винагороду[293].

Через Івана Цесарського та Василя Дворецького гетьман інформував московські офіційні кола й про те, що напередодні Ніжинської ради місцеблюститель нібито вимагав від нього, аби він подарував йому табун коней чи одружився на його доньці, а «за це єпископ учинить його на раді повним гетьманом, а самому єпископу бути б київським митрополитом»[294].

Цікаво, що сам єпископ Мефодій у цей час усіляко підтримував гетьмана, переконував оточення Олексія Михайловича в тому, що Іван Брюховецький безперечно великому государю є вірним. Так, у відправленому 12 жовтня з Києва, з монастиря святої Софії, на ім'я царя листі владика, перебуваючи під враженням новин про прибуття короля до Білої Церкви та приготувань до подальшого просування на Схід, прохав про «прибавку своїх великого государя ратных людей» до Києва, окільки «в Киеве... малолюдно, а город болший, и другий городок на Печерской горе», водночас клопотався, аби війська на допомогу прийшли й гетьману, «чтоб и он мел с ким стояти против твоих великого государя недругов и неприятелей; а гетман, великий государь, Иван Бруховецкий тоби великому государю от всего сердца верно служит и служити хочет»[295].

Доволі позитивно відгукувався у цей час про козацького зверхника Лівобережжя й інший представник київського духовенства — «бывшой старец Киевопечерскаго монастыря Иларион Добродеяшко»[296]. Звертаючись до Олексія Михайловича з проханням про матеріальну допомогу на відбудову святої Софії «до первой своей красоты» та мимохідь змальовуючи високим стилем поточну політичну ситуації в Україні, на яку «гордостию... король полский наступает, и татары с ним уж на нас тетивою луг (лук?) натягнут...», старець водночас акцентував увагу й на тому, що государ має в Україні «двух крепких, а неприятелем добре страшних: его милости пана Брюховецкого, гетмана Войска Запорожского, а другого его милости господина нашего воеводу киевского Ивана Ивановича...»[297].

Розпочавши — поки що приховану — боротьбу проти єпископа Мефодія та демонструючи всіма своїми діями намір зміцнювати гетьманську владу, гетьман Брюховецький уповноважив своїх представників повідомити в Малоросійському приказі про наміри взимку самому приїхати в Москву, аби «бачити пресвітлі очі великого государя та бити чолом государю, щоб йому одружитися на Москві, а взяти б за себе московського народу вдову, собі рівню, тому що він уже є лисим»[298].

Потреба «бачити царські очі», як неодноразово вже наголошувалось, прямо випливала з букви закону — а саме з тексту «Нових статей» Юрія Хмельницького 1659 р. А ось заява щодо намірів одружитися на Москві вказувала, що запас креативу Івана Брюховецького у взаєминах з царською владою не вичерпався обіцянками з минулих років щодо передачі гетьманської булави царському окольничому, обмеження влади козацької старшини над некозацьким населенням міст тощо. Гетьман і надалі демонстрував неабияку винахідливість у вишукуванні неординарних шляхів в когорту вірних царських слуг. Але чи задумувався він над тим, що колись таки доведеться виконувати свої обіцянки? Це питання поки що залишалося відкритим.



Глава 13

Тривоги гетьмана в переддень війни з Річчю Посполитою 1663-1664 років


Допоки на Лівобережжі лунали останні акорди п'єси з назвою «Вибори гетьмана», на правому березі Дніпра завершувалась підготовка до широкомасштабного воєнного вторгнення на «Задніпров'я». Чому широкомасштабного? Тому що на відміну від попередніх років, коли Дніпро форсували переважно по декілька правобережних козацьких полків, поміч яким надавали відділи татар і, в окремих випадках, одна-дві коронні хоругви, цього разу очолити похід лаштувався особисто Ян II Казимир, а зібрати під свої знамена король мав намір всі наявні на той час у Речі Посполитої сили — і коронні війська, і литовські хоругви, і козацькі полки правобережного гетьмана Тетері, та вже звично вкотре скористатись військовою допомогою Орди.

Чи не була, бува, виправа спровокована результатами «чорнорадівської» політики Брюховецького та його московських покровителів? Російська дослідниця Тетяна Яковлева вважає, що так воно й було — «обрання Брюховецького об'єктивно підштовхнуло поляків до дії»[299].

Але, здається, набагато більше резонів у тих дослідників, котрі не вбачають тут ніякого прямого причинно-наслідкового зв'язку. Похід задумувався оточенням короля, як це не дивно б звучало, як спроба... заспокоєння Речі Посполитої, що перед тим опинилася на самому краю прірви небаченого раніше громадянського протистояння в середовищі самої еліти держави. «Рокош Любомирського» — а саме про нього йде мова — сколихнув устої держави, серйозно підважив позиції королівської влади. Отож апологети останньої і не вигадали нічого ліпшого, як спробувати однією переможною війною на Сході вирішити всі наявні проблеми та перекреслити всі ті негаразди, що впали на вітчизну в останні роки та навіть десятиліття. Зважаючи, що саме у війську польний гетьман Єжи Любомирський мав неабияку підтримку, яку він міг у будь-який момент конвертувати в новий потужний виступ проти короля, військо це необхідно було в найкоротші терміни вивести з теренів власної держави.

Цього разу кінцевим пунктом призначення для королівського походу на Схід була визначена не Україна, а Москва. Саме в царській столиці або на підступах до неї король мав намір прийняти капітуляцію російської сторони. Звичайно ж, доля українських земель, зокрема Лівобережжя, мала також вирішитися в результаті цієї війни. А ще Лівобережжя мусило прийняти на себе тягар розгортання театру польсько-російського воєнного протистояння.

Щоправда, в польській історіографії не спостерігається одностайності в оцінці стратегічних і тактичних пріоритетів кампанії 1663-1664 років. Так, відомий польський історик Адам Керстен стверджує, що в первісному плані ведення війни, розробленому в оточені короля, оговорювалось, що терени Лівобережжя коронні війська мали пройти швидким маршем, без втягування у серйозні протиборства. І де тільки це було можливо, варто було уникати затримки руху та втрати живої сили і боєприпасів. Як тільки б якась фортеця починала чинити спротив королівським військам, ті мали її минати і рухатися далі — на Москву. Литовська ж армія мала поєднатися з силами короля вже на теренах Російської держави[300].

А ось інший, не менш авторитетний дослідник, Збігнєв Вуйцик вважає, що з військової точки зору метою походу королівського походу було опанування Задніпрянською Україною, а вже по тому — марш в глиб Московського царства[301]. На думку ж Керстена, опановувати Лівобережжя були покликані не головні сили королівської армії, а виряджені для цього кількатисячні відділи під командою Яна Собєського та залишені на Київщині хоругви полковника Себастьяна Маховського.

Не має єдності й у питанні щодо оцінки слушності обраного для виступу в похід часу. Збігнєв Вуйцик вважає, що з виступом Ян II Казимир дещо поспішив. Для забезпечення сприятливих умов для розвитку виправи варто було перед тим заспокоїти Правобережжя[302]. Натомість Адам Керстен переконаний, що затримка з виступом могла дуже дорого коштувати королю. На короткий час для Речі Посполитої ситуація склалася до певної міри сприятливо й втрачати цей шанс, не спробувавши реалізувати хоча й доволі ризикований, але такий амбітний план, не можна було. Адже подальший розвій визвольного руху на Правобережжі, цілком реальне зміцнення за допомоги Росії позицій Брюховецького та його цілком можливе подолання спротиву Павла Тетері взагалі б унеможливили реалізацію планів короля. А так шанси на успіх існували. Питання полягало лише в тому, наскільки вміло ними скористається польська сторона[303].

5 серпня 1663 р. у Львові Ян II Казимир проголосив початок походу супроти Московської держави, покликаного, як було сказано в королівському універсалі, вирвати з московських рук Україну — «цю зіницю ока Польської Корони». І вже наступного дня 34-35-тисячна (разом з військовими слугами) армія виступила в похід[304].

Для того, аби якнайшвидше висунутися на кордони Російської держави, на час маршу коронну армію було розділено на декілька частин. Отож наприкінці липня — початку серпня з-під Львова та Бродів в Україну вирушили корпуси під командою коронних реґіментарів Стефана Чарнецького, Яна Собєського та Станіслава Яблоновського. Четверта група — частина піхоти та коронна артилерія — рухалась під безпосередньою зверхністю Яна II Казимира. Окремі корпуси мали поєднатися в районі Шаргорода на Поділлі, а всі королівські сили планували сполучити вже на Київщині, під Білою Церквою. Корпус під орудою короля мав рухатись до місця збору через Меджибіж, Вінницю, Борщагівку й Володарку, інший — через Заслав, Сиділков, Полонне, Любар, Чуднів і Паволоч, ще інший — через Корець, Звягель, Коростишів[305]. На збір до Білої Церкви мали прибути також Ян Собеський та правобережний гетьман Павло Тетеря. Очікував король і на прибуття з Ордою кримського хана.

Марш королівського війська правобережними теренами протікав доволі швидко. Десь у середині вересня джерела фіксують перебування короля в Шаргороді, наприкінці місяця — в Брацлаві, а 8 жовтня — вже в Білій Церкві. 13 жовтня відбулася воєнна рада. Її учасники відхилили пропозицію Стефана Чарнецького завдати удару по Києву, а вирішили йти на Лівобережжя. При цьому вони дослухались до пропозицій гетьмана Тетері й ухвалили рішення головним силам на чолі з королем Дніпро форсувати трохи нижче Києва, в районі Ржищева, аби потім рухатись на Бориспіль, а далі вздовж Десни до Остра.

У складі головної королівської армії, що нараховувала до двадцяти тисяч коронних жовнірів, було також долучено дванадцятитисячний козацький корпус під командою наказного гетьмана Івана Богуна та близько чотирьох тисяч татар під орудою нурадин-султана Мегмед Ґерея[306]. Для забезпечення тилів і гарантування спокою на Правобережжі було залишено полковника Себастьяна Маховського, а також козаків Чигиринського, Канівського, Київського і Брацлавського полків.

Ще одна група військ під командою коронного хорунжого Яна Собєського (близько чотирьох тисяч жовнірів) та приданих йому трьох козацьких полків на чолі з правобережним гетьманом Павлом Тетерею і частиною татар Сефер Ґерея, переправившись на лівий берег Дніпра, спрямовувалась в південні полки Лівобережжя, аби навернути тамтешній люд під владу короля та гарантувати в такий спосіб від несподіваного нападу тили головних королівських сил.

На 13 грудня було назначено дату наступної воєнної ради (вже за участю литовського командування), на якій мали ухвалити план вторгнення в межі Російської держави.

Виступаючи на Лівобережжя, Ян II Казимир видав королівський універсал до української шляхти, наказуючи їй якомога лагідніше ставитись до своїх підданих і козаків, що на той час мешкали в їхніх маєтностях[307]. І як видно з листування гетьмана Брюховецького з воєводою Ромодановським, у середині — другій половині жовтня королівські універсали активно поширювались лівобережними теренами[308].

На підвладній цареві частині України вже перші поголоски про наміри Яна II Казимира йти війною супроти царя та його лівобережних підданих викликали неабиякий переполох. Так, 12 жовтня з Києва до Москви одночасно відписались «бывшой старец Киевопечерскаго монастыря Иларион Добродеяшко» та місцеблюститель єпископ Мефодій. І як один, так і другий найперше просили про допомогу в обороні Києва та Лівобережжя. Печерський старець, ведучи мову про те, як король «гордостию наступает», а татари «уж на нас тетивою лук натягнут», патетично закликав Олексія Михайловича: «Для Бога, не отступай нас, ваша царская милость, государ наш милостивый! Так в скором часе плоть от плоти твоя и кость от кости твоя естмы, кров братии нашей и сечь на неприятель из рук вашей царской милости выглядает; для Бога, изволь давати помощь»[309].

Єпископ Мефодій натомість був менш екзальтований у своїй риториці, а прохання його виглядали більш прагматично. Зокрема він, інформуючи царя про прихід короля до Білої Церкви 8 жовтня, побивався з приводу того, що остання лише на віддалі 60 верств від Києва, а чи захоче він вести війська під Київ, а вже по тому йти на Лівобережжя, і чи поведе він армію особисто, чи передасть командування комусь іншому — не відомо. У будь-якому разі, зауважував владика, у Києві малолюдно, а місто велике, отож конче потрібно було негайно прислати до міста царських ратників, з якими можна було «против короля стати». Водночас єпископ Мефодій просив терміново надати допомогу й гетьману Брюховецького, заодно запевнюючи російську сторону в тому, що останній цареві беззастережно вірний і служить йому чесно. Вмовляючи царя надіслати допомогу в Україну, місцеблюститель переконував його в тому, що «Киев, Чернигов и вся Украйна тебе великому государю велми надобны, бо за Києвом и за сими черкаскими городами твое великого государя Росийское государство, як за стеною тердою стоит и стояти будет, а уховай бы Боже уступити Киев и инших черкасских городов, то король и ляхи и далей бы схотели». Конкретно ж місцеблюститель просив прислати до Новгород-Сіверського хоч би триста ратників і ними «верхний город осадити, что всему Северу будет крепость и волный путь с Брянска до Киева будет чист». Бідкався єпископ і про зміцнення Переяслава. Щоправда, в цьому разі йшлося не про присилку нових військ, а лише про певні політичні рішення — відкликання з міста воєводи князя Василя Богдановича Волконського, котрий є «велми человек упрям», і через це може статися між ним і гетьманом «якая поруха»[310].

Коли вперше інформація про наближення короля на чолі військ до кордонів Лівобережного Гетьманату лягла на стіл Брюховецькому достеменно не відомо. Десь на початку другої половини жовтня гетьман пише до князя Ромодановського лист (у Бєлгороді його отримали 21 жовтня), сповіщаючи про те, що «король полской подлинно пришол под Белою Церковь октября в 8 день» та закликаючи воеводу до якнайшвидшого виконання царського наказу щодо приведення на Лівобережжя ратних людей «на вспоможенье». У відповідь Ромодановський оповіщав гетьмана, що передовий загін під командою стольника і воєводи Петра Дмитровича Скуратова він уже вислав з Бєлгороду йому на допомогу ще 13 жовтня[311]. Але чи стала відправка Скуратова відповіддю на наближення королівської армії, чи планувалась у контексті зміцнення воєнної присутності царя на Кременчуччині — сказати важко.

Сам же Брюховецький, як уже згадувалось раніше, під враженням новин, що надійшли з Білої Церкви, вивів війська з Кременчука до Гадяча та надав їм двотижневу відпустку. Над Лівобережжям нависла загроза небаченого раніше ворожого вторгнення із Заходу й до цього потрібно було хоч якось підготуватись.

У контексті цієї підготовки гетьман, як бачимо, найперше апелює до князя Ромодановського — царського воєводи в прикордонному з Україною Бєлгороді, що мав під рукою найбільше війська. Утім царський окольничий і воєвода не вельми поспішав на допомогу Брюховецькому, демонструючи, прямо таки, олімпійський спокій. На словах у відправленому Брюховецькому вже 22 жовтня листі воєвода не скупився на люб'язні вирази щодо «приятельской дружбы и любви», але на ділі в допомозі гетьману відмовив, заявивши, що по мимо вже вирядженого в Україну загону стольника Скуратова диспонувати якимись іншими силами він не може, оскільки розпустив війська на місяць по домівкам. Наразі він уже розіслав гінців в усі міста, наказавши ратникам збиратися до Бєлгорода і тепер «как ратные люди сберутца и указ о походе к нам в Бєлгород от великого государя нашего... будет, и мы к тебе на вспоможенье пойдем тотчас»[312].

Аби пришвидшити мобілізаційні процеси, Брюховецький, щойно повернувшись із Кременчука до Гадяча, 30 жовтня відписується до царя, емоційно описуючи свою стурбованість підготовкою Річчю Посполитою нової війни та закликаючи царя негайно надати Україні допомогу. Зокрема гетьман демонстрував неабияку обізнаність з тонкощами ідеологічного обґрунтування царських претензій на Україну. Так, інформуючи про те, що король прийшов в Україну, зауважував при цьому: «умыслив и постановивши скони вечную вашу царского пресветлого величества отчину Киев со всеми здешними городами от высодержавные вашого царского пресветлого величества отторгнути»[313].

Декларуючи ж власну готовність спільно з царським стольником і воєводою Хлоповим захищати царську «отчину», повідомляв, що «все полки против неприятеля соединяю и сбираю, а сам Бога всесильного помощию и праведными вашего царского пресветлого величества молитвами вооружившися, иду вместе с вашим царского пресветлого величества стольником и воеводою с Кирилом Осиповичем Хлопово и с ратными людми, при нем будучими». Водночас він тонко зауважував безпорадність свого становища: «Одно чтоб высоким своим разумом и премудрым умом вы великий государь... изволте разсмотрити, что нам верным вашего царского пресветлого величества холопям с теми малыми войска, при нас будучими, на ляцкие, татарские и изменничьи войска идти опасно»[314]. Отож Брюховецький прохав про негайну відправку в Україну додаткових сил.

При цьому лівобережний гетьман несподівано різко охарактеризував перед царем поведінку бєлгородського воєводи стольника Григорія Григоровича Ромодановського. За словами Брюховецького, князь «частокротных вашого царского пресветлого величества указов к нему окольничему посыланных не исполняет и с войском на оборону Малороссийских городов не йдет». Гетьман дивувався з того, що в той час, як король свої війська переправляє через Дніпро на Лівобережжя і потрібно негайно збирати власні війська на опір ворогу, воєвода своє військо розпустив по домівкам. Аби протистояти наступу ворога, масштаби якого, за словами Брюховецького, перевершили всі попередні, які лише бачило Задніпров'я, він просив царя надіслати указ і окольничому Ромодановському, і боярину Петру Васильовичу Шереметєву, аби вони йшли на об'єднання з його військами і «сопча против короля полского и против войск при нем будучих идти». Брюховецький просив також про закликання царською владою на Лівобережжя калмиків, аби вони протистояли передовсім силам кримського хана, котрий, за інформацією гетьмана, збирався особисто прийти на допомогу Яну II Казимиру. Але наголос робився вже ж на прискоренні мобілізаційних заходів Ромодановським, котрий через гінця нібито сповістив Брюховецького, що виступить в Україну вже після того, як до нього прийдуть загони калмик, «тем самым в далную протяжку поход свой он околничей откладывает, а неприятель тем временем, не слыша о силах, против себе идущих, во отчине вашого царского пресветлого величества распространяется и городы прелщать будет»[315].

Гетьманський лист у Москві отримали и листопада. Наступного дня в Приказі Малої Росії позицію Брюховецького виклали й гетьманські посли — Цесарський і Дворецький[316]. Щоправда, в надісланій їм інструкції, Брюховецький у випадку з трактуванням вчинків Ромодановського ще більше згущував фарби. Так, він навіть натякав на зрадливі наміри бєлгородського воєводи: «то дивно, что князь Ромодановский, бутто сведясь с неприятели, войско свое роспустил» (що цікаво, кожному з послів гетьман надіслав окремий лист, зміст яких буквально слово в слово повторювався)[317].

А вкладені до листів приписки («да в том же листе положено писмо») по суті взагалі були присвячені винятково тому, аби дискредитувати бєлгородського воєводу перед царем. Так, зокрема, гетьман недвозначно зауважував: «Имею не помалу тому дивитися такому радению князя Ромодановского, который совокупивши войско, все лето стоял на Белгороде, а никуда не хотел идти и за пять верств; что не однижный указ имел от великого государя нашего от его царского пресветлого величества, чтоб шол ко мне на помощь, в чем и ко мне негодному холопу своему его царское пресветлое величество в грамотах своих давал ведомость; во всю осень держал войско, до которого времени ему не дано вести о приходе королевском на Украйну, а как подлинно услышал приход, тотчас врознь все войско по домам роспустил». Бажаючи ще більше посилити емоційний вплив своїх обвинувачень щодо службових «нерадивств» князя Ромодановського, Брюховецький висловлював у приписці і вкрай сміливе припущення щодо мотивів такої, на його погляд, дивної поведінки опонента: «Не ведаю, не пришол ли какий лист от брата его к нему от Выговского...», натякаючи тим самим на перебуванні в полоні рідного брата бєлгородського воєводи, яким міг стати знаряддям тиску на царського окольничого[318].

Судячи з записів «Малоросійських справ» за 1663 р., зміст гетьманських обвинувачень князя Ромодановського, викладений у переданих до Москви листах, в Малоросійському приказі таки було оприлюднено. Реакція царя на них, на жаль, не відома. Єдине, що можна з певністю стверджувати так це те, що князя Ромодановського не настигла участь переяславського воєводи князя Волконського. На відміну від останнього Ромодановського за доносом Брюховецького з Бєлгорода відкликано не було, більше того — за деякий час побачимо його на чолі військ, які будуть спільно з полками лівобережного гетьмана прикривати південно-західні кордони Російської держави.

Звичайно ж, гетьман Брюховецький, вже 30 жовтня сповіщаючи царя про те, що він разом з Хлоповим йде навперейми ворогу, дуже погарячкував, видаючи бажане за дійсне[319]. Прибувши до Гадяча, як пам'ятаємо, реґіментар розпустив полки на два тижні, але чи вдалося йому за два тижні їх зібрати знову — це вже велике питання.

Принаймні з інформації царського воєводи стольника К. О. Хлопова, котрий в цей час постійно перебував при гетьманській персоні, картина мобілізаційної готовності Війська Запорозького під булавою гетьмана Брюховецького вимальовується зовсім невтішна: «при гетмане де войска в сборе ничего нет, и рад бы он собратся, да казаки его не слушают, не сбираютца ни где, и для де того гетман к Нежину, и к Переяславлю, и к Киеву за безлюдством итить не хочет, а хочет быть в городех в осаде до приходу великого государя многих ратных людей»[320].

Нестабільність становища Івана Брюховецького посилювало й те, що, за спостереженнями стольника, «много де черкас [...] хитаютця»[321]. Свідчення місцеблюстителя Київської митрополії також потверджують цю інформацію: він повідомляв представників уряду Олексія Михайловича, що «малоросійські жителі хиткі і непостійні, і вірити їм не можна; під час неприятельського наступу чекають від них усього дурного»[322]. Аналогічні думки висловлювали й глухівські «лутчі люди козаки»: городовий отаман Роман Михайлів, війт Федір Яковлів, колишній сотник Пилип Уманець і колишній отаман Марко Кімбаров. Вони також переконували московських дяків, що «черкасом ні кому вірити не можна, люди непостійні і некріпкі і супроти неприятеля довго і надійно стояти не будуть»[323].

Як злу іронію долі можна сприйняти той факт, що вже в умовах розгортання наступу королівської армії на Лівобережжі, під час облоги коронними хоругвами Глухова, саме згадані вище глухівські «лутчі люди козаки», очолювані Василем Уманцем (чи бува не близьким родичем колишнього сотника Пилипа Уманця?), будуть в числі тих самих «людей непостійних і некріпких... супроти неприятеля», котрі візьмуть під варту начальника глухівського оборони київського полковника Василя Дворецького та намагатимуться відкрити перед нападниками міську браму, ніби спеціально підтверджуючи власну правоту, висловлену в розмові з царськими послами кількома місяцями раніше...

І дійсно, ймовірно, відсутність серйозної військової допомоги з боку Москви, в поєднанні з кількалітніми внутрішніми чварами всередині лівобережного козацтва, породжували серед населення панічні настрої. Зокрема, російський лазутчик С. Носов, відправлений воєводою К. О. Хлоповим до Чернігова «для вестей», доповідав, що по всіх містах, якими він їхав з Чернігова до Гадяча, мешканці говорять не криючись, як тільки король з військом, переправившись на цей бік Дніпра, прийде в черкаські міста, то вони з містами королю хочуть покоритися, тому що великого государя ратних людей великих полків ніде вони не бачать, оберігати їх нікому[324].

Усе вказує на те, що панічні настрої на середину осені 1663 р. оволоділи і самим гетьманом Брюховецьким, котрий у конфіденційній розмові зі стольником Хлоповим бідкався про те, аби йому свої скарби, коней і худобу відіслати до Путивля — «а в черкаских де городех скарбу его и лошадям и животине для злых умыслов малороссийских жителей, чтоб которого города полскому королю не сдали, быть не мочно»[325]. Путивль ж, як пам'ятаємо, на той час входив уже до складу Російської держави.

Найбільше, на що спромігся за таких умов лівобережний гетьман, так це видати 31 жовтня 1663 р. з Гадяча універсал до «всієї старшини і черні, братії нашої милої, лицарського і посполитого люду, що живе у містах і селах по той бік Дніпра», закликавши їх «як єдиновірну і єдиноутробну братію... вигодувану правовірними персами тієї ж святої Східної Церкви, матері нашої, від Бога побажавши братського з'єднання...»[326].

Причому, хоч універсал і був адресований до «всієї старшини і черні», насправді ж Брюховецький апелював передовсім саме до черні з правого берега Дніпра, намагаючись розіграти карту соціальних протиріч у середовищі православного правобережного люду та закликаючи чернь не виконувати наказів їхніх «кровопивців старших». Зокрема гетьман наголошував на такому: «Бачимо ми те добре і ясно чуємо, що ви братія наша мила, чернь, на нас своїх рук піднімати не хочете, і не прагнете невинну братерську кров пити, але що до цієї внутрішньої війни вас примушують ваші кровопивці старші, які замисливши вольності козацькі знищити заради свого панства і шляхетства, короля ляхів і поганців татар затягнули, щоб Україну лядською і татарською шаблею викоренити, і як по цей, так і по той бік Дніпра, російську землю спустошити, і замість хвали Божої в церквах Божих, устами правовірних християн проголошеної, спустошені простори для диких тварин та рикаючих звірів залишити...»[327].

Змалювавши ось такі, апокаліптичні, картини можливого занепаду краю в результаті закликання поляків і татар на війну на «російську (!!) землю», Брюховецький просив правобережців відступитись і «від поганців, і від ляхів, які б були б раді, щоб жодного на світі русина і козака не було» та спільно з ним, «озброївшись Богом і його святою правдою, при військах від православного дідичного російського монарха, від його царської пресвітлої величності, пана нашого милостивого, нам на допомогу відправленим...» виступати[328].

Цікаво, що риторично запитуючи правобережців, за кого ті воюють — «за поганина проти християнина воюєте... за поганську і за лядську віру померти безвинно хочете», гетьман жодним чином не впадав у сум'яття від того, що кількома рядками перед тим, змальовуючи потужність відправлених їм на допомогу «милостивим паном» військ, захоплено говорив не лише про царських ратників на чолі з князем Ромодановським, але й про вояків «при калмицьких тайшах», зрозуміло, вже не акцентуючи увагу на їхній конфесійній належності[329].

Показовим є й те, що універсал було видано польською мовою, але датовано старим стилем, за юліанським календарем[330], і це мало бути ще одним маркером вірності Брюховецького православній Церкві.

Тим часом, поки Брюховецький вправлявся в епістолярному жанрі, в Москві про воєнні приготування Речі Посполитої, вочевидь, в цей час було вже добре відомо. Утім у відправленій гетьману 4 листопада 1663 р. царській «похвальній» грамоті з приводу здобуття Кременчука про цілком можливий похід Яна II Казимира на лівобережні терени не сказано ні слова. Лише як певне опосередковане свідчення тієї тривоги, що запанувала з цього приводу в Москві, та, відповідно, прагнення зміцнити позиції Брюховецького на Лівобережжі, можна сприймати оприлюднену в грамоті інформацію про негайний відпуск з Москви на батьківщину гетьманських послів генерального обозного Івана Цесарського і полковника Василя Дворецького, а також про відкликання з Переяслава стольника і воєводи князя Василя Богдановича Волконського, котрий «досады и частые пакости тебе (гетману) чинит и в ваш гетманский уряд вступается и иные многие неисправы чинит». Як на джерело інформації про ці самі «досады», «частые пакости» і «неисправы» у грамоті вказувався сам гетьман Брюховець-кий[331], але, як пам'ятаємо, буквально напередодні прохання щодо відкликання з України воєводи князя Василя Богдановича Волконського — аби не сталася між ним і гетьманом «якая поруха» — прохав царя й єпископ Мефодій[332].

Демонструючи свою добру волю у справі заспокоєння Лівобережжя та зміцнення гетьманської влади, Олексій Михайлович не лише розпорядився відкликати князя Волконського з Переяслава, призначивши (щоправда, лише тимчасово — «до указу») на його місце стольника Кирила Осиповича Хлопова, котрий перед цим продемонстрував своє вміння співпрацювати з гетьманом, але й розпорядився провести розслідування службових зловживань колишнього переяславського воєводи[333].

Ніяких інших вагомих кроків щодо зміцнення обороноздатності лівобережного краю здійснено не було. Дивно, але в умовах розгортання походу Яна II Казимира на Схід у стані повної воєнної безпорадності перебував не лише один бєлгородський воєвода. Коли на початку листопада думний дяк Д. М. Башмаков, котрий за дорученням государя прямував з дипломатичною місією в Україну, попросив у путивльського воєводи окольничого Федора Бутурліна солдатів для супроводу посольства, той йому в цьому відмовив, мотивуючи своє рішення тим, що в нього попросту немає в достатній кількості ратних людей. І якщо, борони Боже, королівська армія підійде під Путивль, то йому й в облозі «сидеть не с кем, людей де в Путивле с ними ныне отставных детей боярских и недорослей толко двадцять человек, казаков с двадцать с пять человек, салдатов восемьдесят человек, стрелцов с четыреста человек, и то старые и увечные недоросли... и теми де людми осады не удержать»[334]. Отож і довелось Башмакову прямувати до Сєвська, аби хоч там спробувати добути необхідний за таких умов супровід.



Глава 14

Батуринський іспит: «задовільно», але з небезпечними прецедентами на майбутнє


Івану Брюховецькому перед тим, як їхати до царської столиці «бачити ясні царські очі», необхідно було спробувати випробувати долю в протиборстві з військами польського королі та правобережного гетьмана. А ще перед тим — з честю витримати іспит на політичну зрілість на переговорах з уповноваженими царя, вирядженими в Україну наприкінці літа 1663 р.

Останні були відряджені з Москви до України наприкінці серпня 1663 р. не для чого іншого, як для завершення процедури гетьманського обрання — оформлення правових аспектів російсько-українських взаємин у гетьманування Брюховецького. Адже, зважаючи на той стан соціальної деструкції, що запанував на Лівобережжі у червні 1663 р., Д. С. Велико-Гагіну виконати повною мірою покладене на нього завдання та провести гетьманські вибори в повній відповідності з духом і буквою попередніх російсько-українських договорів, зокрема й Нових статей Юрія Хмельницького 1659 р., не пощастило. Так, пройшло гетьманське обрання за «скороченою програмою» й Івану Брюховецькому було вручено символи гетьманської влади (як відзначалося раніше — «тимчасові», відібрані в Якима Сомка, а не привезені з царської столиці) відразу ж після проголошення його гетьманом і принесення ним у кафедральному соборі Ніжина присяги на вірність Олексію Михайловичу, а не після того, як він відвідає Москву та не предстане перед царем — як того вимагали умови угоди 1659 р. Не було укладеного новообраним реґіментарем і нової угоди з царськими представниками. Як візит до Москви, так і укладення нових гетьманських статей мало відбутися вже згодом.

І якщо перший гетьманський візит до «білокам'яної» затримувався на невизначений строк, то юридичне формалізування нової якості взаємин Гетьманату з правлячою в Російській державі династією Романових (а ця нова якість, як пам'ятаємо, була альфою й омегою виборчих обіцянок кандидата на гетьманство Івана Брюховецького) мало відбутися вже восени 1663 р. в ході посольства в Україну дяків Приказу таємних справ Дементія Миновича Башмакова та Євстрата Фролова[335].

І що цікаво, прямуючи в Україну, посольство Башмакова і Фролова 24 вересня 1663 р. в Севську зустрілося з Д. С. Велико-Гагіним (царський окольничий, вочевидь, не вельми поспішав до Москви, оскільки до Сєвська він прибув ще перед 28 липня, а, можливо, він уже приступив до виконання обов'язків полкового воєводи в Севську, на посаду якого був призначений якраз за результатами успішного виконання посольської місії в Україну). Частина супроводу Велико-Гагіна поступила в розпорядження Башмакова та Фролова і разом з ними попрямувала знову Україну (зокрема, достеменно відомо, що до складу нового царського посольства в «малоросійські городи» було включено «для службы божественного пения» знаменського священика Іпатія, «для письма великого государя дел» двох піддячих «сьезжая избы» —  Лукьяна Самсонова та Микифора Лужецького, кілька дворян, двісті драгун для військового супроводу, а також декілька «мастеровых людей» — «портной мастер, сапожник, плотник, кузнец»[336].

У «спадок» від Д. С. Велико-Гагіна Д. М. Башмакову та Є. Фролову перейшов також і посольський намет. Останній, що характерно, був чорного кольору. В історичній літературі зустрічається згадка про цей злощасний намет, колір якого нібито спричинив у козаків, що у другій половині червня збиралися під Ніжином на військову раду, недобрі передчуття й царський окольничий ще напередодні «Чорної ради» наказав перефарбувати намет в інший колір. Але, як видно з фінансового звіту Велико-Гагіна про його видатки під час посольської місії до України, 24 вересня 1663 р. в Севську за наказом царя він намагався передати Д. М. Башмакову та Є. Фролову «в Малороссийские городы великого государя дворцововой шатер, которой дан был окольничому... для гетманского обранья», причому, був він «цвітом черной»[337]. І лише тепер «тайных дел дьяк» Башмаков попросив Велико-Гагіна «с товарищи», аби вони «тот шатер розцветили розными цветами»[338].

Аби виконати указ государя та уважити його теперішнього посла до України Башмакова, Велико-Гагін передав голові московських стрільців Матвію Шишкіну понад тридцять рублів сріблом для того, аби той розшукав серед своїх стрільців «из розных полков портных мастеров», і вже ті накупили необхідної матерії та «тот шатер подложить вновь лазоревою да червчатою крашенинами, полосами, и верх нацветить розных же цветов сукнами и кумачем червчатым»[339]. Стрілецький голова з належною увагою поставився до виконання цього несподіваного доручення. Більше того, вже після впорядкування посольського намету для нього виготовили й новий «чемодан в яловичьих красных кожах, потому что старого чемодана не было». Полагоджений у такий спосіб намет і футляр до нього, було передано Д. М. Башмакову та Є. Фролову, а бюджет посольства Велико-Гагіна, окрім 33 рублів 29 алтин і 2 денги, витрачених на «шатерную покупку», змалів додатково на 3 рублі і 16 алтин, сплачених на шкіру для футляру до нього, а ще на 4 рублі й 15 алтин, виділених на утримання («поденный корм») стрільців і солдатів, задіяних у лагодженні намету та пошитті футляру до нього[340].

Відразу ж варто зауважити, що для гетьмана час для прийому посольства та демонстрації власних політичних амбіцій, зважаючи на реальну небезпеку широкомасштабного вторгнення на Лівобережжя військ польського короля, підтримуваних козацькими полками правобережного гетьмана Тетері та татарськими ордами, був не найсприятливіший.

За таких умов, початок українсько-російських переговорів постійно відкладався і представники уряду Олексія Михайловича, які в Україну прибули зі значним запізненням (із-за осіннього бездоріжжя) лише 27 вересня 1663 р., змогли зустрітися з гетьманом аж 17 листопада.

Російський дослідник Віталій Ейнгорн вважав, що головною причиною тривалої затримки з початком перетрактацій стало свідоме саботування їх з боку лівобережного реґіментаря. Однак, на наш погляд, реальна оцінка ситуації, що склалася на Лівобережжі восени 1663 р., змушує визнати правоту Віктора Романовського, котрий називав усе ж військову загрозу як головну перешкоду для початку зустрічі. І дійсно, наближення ворога до дніпровських переправ, низький рівень мобілізаційної готовності лівобережних полків, стрімке розповзання панічних настроїв серед населення та відсутність дійової військової допомоги з боку Москви — все це відсувало проблему укладення нової угоди з царем з пріоритетних позицій у діяльності гетьманського уряду. До того ж, загальна слабкість гетьманського проводу суттєво послаблювала його позиції на переговорах. Й очевидно, це належним чином усвідомлювали І. Брюховецький та його оточення.

Врешті-решт, 17 листопада в умовах мобілізаційної готовності козацьких полків Лівобережжя старшина на чолі з гетьманом прибула на зустріч з послами Олексія Михайловича до Батурина (перед тим можливими місцями проведення переговорів називалися Київ, Ніжин чи Конотоп). З українського боку в переговорах взяли участь, крім гетьмана Івана Брюховецького, військові судді Юрій Незамай та Петро Забіла, наказний обозний Павло Животовський, військовий писар Степан Гречаний, військовий осавул Степан Афанасьєв, гарматний осавул Богдан Щербак, а також полковники Данило Пісоцький, Матвій Гвинтовка, Гнат Вербицький, Дем'ян Гуджол, Василь Шиман (Шимановський), Яків Скидан та Іван Плотник.

Шалена кампанія гетьмана по дискредитації свого суперника в боротьбі за політичну пальму першості на Лівобережжі — єпископа Мефодія сприяла тому, що Д. Башмаков і Є. Фролов не стали наполягати на обов'язковій участі місцеблюстителя Київської митрополії в переговорному процесі. Поза всяким сумнівом, це було досить важливою тактичною перемогою Івана Брюховецького. Адже, незважаючи на той факт, що інтереси єпископа Мефодія на переговорах представляла його довірена особа — ніжинський протопіп Семеон Адамович, відсутність головного прибічника ідеї негайної реалізації раніше взятих на себе Брюховецьким зобов'язань — забезпечувало гетьманському уряду хоч би якийсь простір для політичного маневрування.

Незважаючи на складність поточної ситуації та продемонстровану Брюховецьким позірну поступливість у ході передвиборних змагань, Батуринські переговори 1663 р. виявилися надзвичайно важкими для представників уряду Олексія Михайловича. Так, уже на самому їх початку, тільки-но Д. Башмаков і Є. Фролов переказали вимогу царя, аби гетьман і старшина в письмовій формі підтвердили правомочність угоди, укладеної ближнім боярином князем О. М. Трубецьким і всім Військом Запорозьким восени 1659 р. з урядом Юрія Хмельницького, як українська сторона, вочевидь цілком несподівано для московських дипломатів, досить дружно заперечила проти цього. Як Брюховецький, так і старшина вказували на те, що наразі «їм тих всіх статей за розоренням від неприятеля в малоросійських містах і за бідність ніяким чином дотримуватися нині не можна»[341].

На репліку приказних дяків з приводу того, що гетьман Богдан Хмельницький «по тим статтям з усім Військом Запорозьким у великого государя [...] в підданстві був і служив до кончини живота свого вірно і непорушно, і ті статті утримував», козацька сторона відреагувала, продемонструвавши добру обізнаність з політичними і правовими колізіями українсько-російських взаємин, зауваживши при цьому, що по-перше, за гетьманування Богдана Хмельницького «на Малую Росію неприятелі так, як нині, не наступали [...] і малоросійські жителі в той час були в усякому спокої і в зажитках», а по-друге, «у той час статті були не такими, якими вони їм нині оголошені, багато в статтях добавлено і поставлено в Переяславі після зради Івашка Виговського»[342].

Покликавшись на той факт, що статті 1659 р. були ухвалені «зрадником Юраськом Хмельницьким з радниками своїми», котрі відзначалися «хитаннями і непостійністю», а натомість теперішнє керівництво Війська Запорозького «великому государю [...] обіцялось служити вірно і в підданстві бути на віки невідступно», українська сторона заявила, що «їм тих усіх статей нині прийняти і дотримуватися неможливо»[343].

Особливо активно старшина заперечувала проти впровадження норми угоди щодо надходження зібраних з українського поспільства податків і зборів до царської скарбниці, а також роздачу козакам платні із зібраних коштів і припасів. Гостре невдоволення вищої козацької старшини Лівобережжя, як можна зробити висновок з тексту статейного списку Башмакова та Фролова, викликало положення щодо угоди 1654 р., згідно з яким керівництво фінансовою сферою Гетьманщини мало перебувати в руках міської цивільної адміністрації — війтів, бурмистрів і райців. За спостереженням московських приказних дяків, найбільш активно супроти ухвалення тих суперечливих, на думку старшини, положень виступали генеральний суддя Юрій Незамай та Стародубський полковник Іван Плотник — вихідці з Правобережжя, котрі своїх дітей залишили на правому боці Дніпра, хоча, як підмітили царські посли, «можна було [...] за неприятельського приходу і задовго на цей бік Дніпра їх переправити»[344].

Врешті-решт, під тиском російської сторони гетьман і старшина «по тих довгих розмовах і по суперечках подумавши схилилися», погодившись підписати Переяславські статті 1659 р., хоч і залишили за собою право вписати ті статті, виконання яких наразі було неможливим, аби апелювати до царя з приводу їх відміни[345].

Крім підтвердження правомочності Переяславських статей, на Д. Башмакова і Є. Фролова було покладено завдання обговорити з керівництвом Війська Запорозького і вирішити ще ряд проблем двосторонніх стосунків, які залишилися поза увагою укладачів угоди 1659 р. Але, перш ніж приступити до їх обговорення, приказні дяки вирішили зробити старшину більш поступливою, оголосивши монаршу волю щодо майбутнього конфіскованого й описаного майна та живності козаків, заарештованих разом з Якимом Сомком і Василем Золотаренком після Ніжинської ради. Згідно указу Олексія Михайловича, всі пожитки, переписані в Переяславі, Чернігові, Ніжині та інших містах, належало роздати новому керівництву Війська Запорозького — «по розпису за воєводськими руками», щоб те, «бачачи Його Государську превелику до себе милість [...] йому [...] і його государським дітям і спадкоємцям служили вірно»[346].

Але, як з'ясувалося в ході переговорів, це вкрай делікатне і резонансне питання вже дебатувалося в оточенні І. Брюховецького: по ньому було ухвалено рішення, аби «ті всі животи по стародавнім їх звичаям вдовам і сиротам віддані були, тому що Яким Сомко з радниками своїми за зраду покарані смертю, а інші відвезені до царської пресвітлої величності в ув'язнення, а за одну й ту ж провину двічі не карають». Щоправда, ту частку майна репресованих опонентів, яку царські воєводи вже привезли з Ніжина та Чернігова до Батурина, гетьман «на Військо прийняв і розписатися велів прилуцькому полковнику Данилу Песоцькому»[347].

Крім майна опонентів Брюховецького, приказні дяки передали невдовзі старшині й доволі щедре царське жалування. Так, гетьману перепало «сорок же в сто рублів, сорок же в вісімдесят рублів, два сорока по пятидесяти рублів», генеральній старшині — «по сороку соболів чоловікові, по п'ятдесят рублів сорок», полковникам — «по сороку соболів чоловікові, по сороку рублів сорок». Додатково, в таємниці від решти, було винагороджено генерального писаря Степана Гречаного для того, щоб він «великого государя справи, про які домовлено з гетьманом і з старшиною, підписав без відмовок і ні в чому не сперечався, — три пари соболів за п'ять рублів пара»[348]. Особливо прикметно виглядає тут таємне обдарування генерального писаря Війська Запорозького. Адже, як побачимо далі, наступні переговори гетьманського уряду з царською владою 1665 р., за результатами якого буде укладено новий — Московський — договір, Степан Гречаний політично не переживе — в результаті змови козацької старшини потрапить в царську немилість, позбудеться всіх чинів, звань і пожалувань та відбуде на доволі тривалий час на заслання до Сибіру. Тепер же бачимо генерального писаря в числі найбільш шанованих царем козацьких старшин.

Тим часом восени 1663 р., задобривши конфіскованим майном опонентів та щедрими царськими дарами керівництво Війська Запорозького, московські посли поставили питання про передачу відібраних у «зрадників» хліба на потреби російських військ, на що старшина погодилася без будь-яких заперечень[349].

Не викликали спротиву гетьманського уряду і втручання московських послів у питання свободи торгівлі в Україні. Зокрема, Д. Башмаков і Є. Фролов поставили перед козацькою старшиною вимогу про заборону лівобережним купцям перепродувати хліб на Правобережжя — «для своєї безроздільної користі». Свою вимогу посли вмотивовували тим, що, спродуючи хліб на Правобережжі, гендлярі тим самим «задніпровським зрадником і татарам чинять велику допомогу», а крім того — піднімають ціну на хліб на Лівобережній Україні (останнє було економічно невигідно для російської армії, що проводила тут закупки продовольства для своїх залог, розміщених на Лівобережжі). В крайньому випадку, гетьман міг дозволити вивіз певної кількості хліба на «польський бік» Дніпра (де в умовах війни «нині від ляхів і від татар хліба сіяло мало»), але не лише в такий спосіб, аби тим самим схиляти правобережців до підданства царю[350].

Погодилася українська сторона і на врегулювання питання торгівельних взаємин Лівобережжя з російськими містами. Зокрема, гетьман зобов'язався заборонити українським купцям возити на продаж до російських міст вино та тютюн, і тим самим порушувати діючу на території Російської держави царську монополію.

Забігаючи трохи наперед, відзначимо, що впроваджуючи дану норму в життя, як це нерідко трапляється за таких умов, дуже швидко почали виникати й доволі курйозні випадки при її реалізації. Так, менш ніж за рік по тому, у вересні 1664 р., на адресу начальника Малоросійського приказу боярина Петра Михайловича Салтикова поступив указ Олексія Михайловича з приводу справи переяславського міщанина Якова Федоровича, котрого прислав до Москви, в Приказ великого приходу, митний голова «гость» Федір Юрьєв. Разом з ним до приказу було доправлено й «выймочного в неявленых товарах табаку, в мешке запечато».

Згідно з існуючими в Російській державі порядками, за такий проступок переяславський купець мав би понести серйозне покарання прямо в Приказі великого приходу, але оскільки «по указу великого государя, Переяславля города всяких чинов люди ведомы в Приказе Малые Росіи», справу було передано на розгляд боярину Салтикову. На допиті в Приказі Малої Росії Яків Федорович показав, що до царської столиці він прибув 9 вересня у свиті Стародубського сотника Леонтія Ружанського «с зайцами да с харками», а ось тютюну «де он взял с собою четыре фунта про себя, а не на продажу; и как де из таможни товар его осматривали и записували для пошлин, в том же возу и абак его осматривали, потому что он не хоронил, держал про себя, а не на продажу, и указу великого государя он не ведал, что им про себя табаку не держать»[351].

Але, як відомо, незнання закону не звільняє від відповідальності в разі його порушення. Так воно сталось і з Яковом Федоровичем. У Приказі Малої Росії йому було процитовано відповідну статтю Батуринського договору 1663 р. щодо заборони «под жестоким караньем» ввозу на терени Російської держави малоросійськими жителями вина та тютюну, аби тим самим царській скарбниці «поруха не чинилась», а «меж людми никакого дурна не было». Також було згадано й про взяту гетьманом на себе обіцянку розіслати «уневерсалы во все городы о том... с таким заказом»[352].

Отож, у відповідності з угодою, весь запас тютюну було конфісковано на користь царського скарбу. Інші ж товари, привезені переяславським купцем до Москви, було дозволено розпродати, сплативши за це визначені царем відповідні мита.

Тим часом на переговорах у Батурині восени 1663 р. суперечки виникли навколо вимоги офіційної Москви повернути колишнім власникам втікачів з Брянська, Рильська, Путивля, Сєвська та інших порубіжних з Гетьманщиною російських міст, які «розоривши поміщиків і вотчинників своїх доми і всякі пожитки, втікши, живуть у малоросійських містах і в повітах і на будах і на винницях, а інші і нині бігають, щоб їм жити у волях своїх». Гетьман Брюховецький і присутня на перемовинах старшина прохали відстрочити виконання цього наказу з тим, аби «тутешньої сторони Дніпра люди, прочувши про той договір, під час теперішнього королівського приходу, до нього, до короля, не перекинулися». Найбільше, на що готове було піти керівництво Війська Запорозького в цьому питанні, так це, згідно 16-тої статті Переяславської угоди 1659 р., видати представникам російської адміністрації «убивць, розбійників і всяких злодіїв»[353].

Ще більш активну протидію козацької старшини зустріли намагання Москви закріпити спеціальною угодою зобов'язання гетьманського уряду щодо утримання власним коштом царського війська, розквартированого на Лівобережжі. Зокрема, уряд Олексія Михайловича пропонував: «давати воєводам добрі млини з декількома селами заселеними: полковникам і головам стрілецьким по млину на чоловіка в яких по два колеса; начальним людям по млину в яких по одному колесу в рік; рейтарам і драгунам і солдатам і стрільцям і всяким ратним людям усякого хліба по 4 четі чоловіку на рік в московську міру». Крім того, старшина повинна була відвести угіддя для випасу коней — на відстані 10 верст біля кожного міста, в якому знаходяться воєводи і ратні люди[354].

Обґрунтовуючи доцільність впровадження таких нововведень, московські дипломати посилались як на гостру потребу царських ратників у продовольстві, так і на усні домовленості, нібито досягнуті в Ніжині в ході розмов новообраного гетьмана і старшини з окольничим Д. С. Велико-Гагіним.

Натомість вища козацька старшина наполягала на тому, що з окольничим «вони того не говорили і ніякого договору про хлібні припаси в них не було». Незважаючи на те, що Д. Башмаков і Є. Фролов, переконуючи гетьмана і старшину прикласти свої руки під цим пунктом угоди, зверталися до них «з многими пространными разговоры», останні «стояли на своєму вперто». Врешті-решт було домовлено перенести остаточне вирішення питання на майбутнє, стосовно чого українська сторона звернулась з чолобитною особисто до Олексія Михайловича[355].

Категоричне заперечення козацької старшини викликала і пропозиція московських представників щодо впорядкування козацького реєстру. Причому, досить цікавим виглядає той факт, що уряд Олексія Михайловича цього разу в питанні визначення кількісного складу козацького компуту повністю покладався на гетьмана та старшину, передаючи на їх розсуд, яку кількість козаків вписати до реєстру — бо тис. (як це було визначено угодами 1654 та 1659 років), чи зменшити наполовину, враховуючи зречення правобережним козацтвом влади царя. Згідно інформації, що містилася в статейному списку Д. Башмакова та Є. Фролова, «і гетьман, і вся старшина, що статних слухаючи, говорили, що під цей воєнний час, коли супротивник над шиями стоїть, реєстр учинити і скарб збирати не можна»[356].

За результатами переговорів, які завершилися 21 листопада, було ухвалено так звані «Батуринські статті» в кількості п'яти положень. Причому, два з них — про видачу царській адміністрації втікачів з Росії («служилих людей», драгун, поміщицьких і вотчинних селян), а також про впорядкування козацького реєстру та збирання на плату козакам податків і зборів — старшина відмовилася підписувати. Заперечення викликало, як уже відзначалося вище, і положення про передачу прибутків з млинів на утримання російських військ в Україні.

Отже конституйовані Батуринськими статтями нововведення не торкалися засадничих основ взаємин Козацького Гетьманату з російським царем, які залишалися й надалі незмінними. Водночас договір 1663 р., а особливо його норма щодо утримання російського війська коштом місцевого скарбу, хоч і була оскаржена старшиною, створювала прецедент, який у майбутньому буде активно використовуватися на переговорах з урядом Брюховецького офіційною Москвою.



Замість висновків:

Так усе ж — бувало чи не бувало те «лихо... тоест чорной ради» за «иних гетманов»?


Підбиваючи підсумки історичної реконструкції передумов, перебігу та найближчих наслідків від Ніжинської генеральної ради 1663 р., вважаю за необхідне передовсім акцентувати увагу на таких принципових моментах. Насамперед не можна оминути увагою той факт, що «чорна» (або «чернецька»), тобто загальна військова рада, звичайно ж не стала витвором літа 1663 р. У політичній історії Гетьманату можна віднайти чимало прикладів залучення найширшого кола «старожитнього» козацького товариства або ж щойно покозаченого населення до вирішення нагальних питань поточного життя, а особливо, якщо аналізувати практику кінця 1640-х — початку 1650-х років.

Відтак і закріплення в історіографії терміну «Чорна» як власної назви винятково за Ніжинською генеральною радою 1663 р. можна пояснити хіба що тим потужним впливом історичного наративу «Літопису Самовидця» на історіографічні реконструкції подій першої половини 60-х років XVII ст. Анонімний же автор «Літопису Самовидця» таким своєрідним акцентуванням уваги на феномені «Чорної ради» 1663 р., як на події, що, на його переконання, саме тоді — «зараз по весні заводится» — в Україні й «чого за иних гетманов не бивало», демонстрував тим самим власне негативне ставлення до явища, що викликало в автора особисте неприйняття і — не більше того.

Згодом же те, що автор «Літопису Самовидця» зробив для формування історіографічних стереотипів у сприйнятті події, з неабияким успіхом реалізував Пантелеймон Куліш у царині історичної пам'яті, присвятивши «Чорній раді» 1663 р. перший у вітчизняній літературі історичний роман з однойменною назвою. Зважаючи на непересічний літературний талант Куліша, представлений у романі в вальтерскотівській манері образ «Чорної ради», а також романтизовані образи історичних персонажів і стали визначальними у їхньому сприйнятті широким суспільним загалом, навіть більше того — історична назва стала прозивним іменем для характеристики певного суспільного явища, несучи в собі чітко виражені негативні конотації.

Утім навіть і зауважуючи поширеність практики функціонування загальновійськових «чернецьких» рад у Гетьманаті та певну штучність у демонізації образу історичного дійства 350-літньої давності, все ж варто визнати й те, що скликана на початку літа 1663 р. під Ніжином Генеральна військова рада була поза тим подією певною мірою унікальною.

Передовсім ніколи раніше у Війську Запорозькому не було таких тривалих періодів міжгетьманства, як це мало місце на початку 1660-х років. Ніколи перед цим Військо Запорозьке Низове не відігравало і ніколи по тому більше не відіграватиме такої поважної ролі під час проведення гетьманських виборів в городовій Україні, як це було в червні 1663 р. Як, власне, й участь некозацького населення козацької України не буде такою масовою і певною мірою доленосною, як це було в часи проведення Ніжинської «Чорної» ради. Зважаючи на тривалість виборних перегонів на Лівобережжі 1661-1663 років, вже ніколи більше в історії Гетьманату претендентам на гетьманську булаву не вдасться перевершити Івана Брюховецького в кількості та якості даних перед виборами обіцянок — рядовому козацтву і поспільству, міщанам, представникам Церкви та, особливо, царській владі. І ніколи раніше перемога одного претендента на гетьманську булаву не обертатиметься такою масштабною трагедією для його суперників у гонитві за владою та їхніх помічників і прибічників. Не виникатиме при зміні гетьмана й тих тривог, які накрили старшину і «кармазинове козацтво» після обрання на гетьманство влітку 1663 р. висуванця Запорозької Січі.

Але чи можна вважати «Чорну раду» 1663 р. початком територіального розколу Гетьманату на правобережну та лівобережну частини? Сумнівно. Адже вже від осені 1660 р. Гетьманат існував у форматі поділеного на два політико-адміністративні організми, очільники яких до того ж вели між собою доволі запеклу збройну боротьбу з метою поширення своє влади на іншу територію, використовуючи при цьому допомогу зовнішніх сил (або ж — будучи самими використаними цими зовнішніми силами).

Можливо тоді обрання Івана Брюховецького на гетьманство на Лівобережжі варто класифікувати, як юридичне закріплення територіального поділу Гетьманату, як на тому наголошується в переважній більшості праць сучасних істориків? Також сумнівно. Адже Павло Тетеря, котрий змінив на гетьманському уряді Юрія Хмельницького чи то восени 1662 р. чи то на самому початку 1663 р., також обирався на гетьманство частиною козацтва — в його випадку правобережцями — і зовсім не визнавався за легітимного реґіментаря козацтвом з іншого берега Дніпра. Яким же тоді чином обрання Брюховецького, що сталось уже після елекції Тетері, змінювало юридичне підґрунтя територіального поділу Війська Запорозького або тим паче несло в собі ознаки визначальної, рубіжної віхи в цьому трагічному ланцюзі подій?

Інше питання: чи можна вважати «Чорну раду» 1663 р. причиною територіального розколу Гетьманату на правобережну та лівобережну частини? І тут відповідь не може бути однозначно ствердною. Адже паростки внутрішньої дезорганізації і дезінтеграції Війська Запорозького проросли ще на початковому етапі гетьманування Івана Виговського, коли восени 1657 р. до антигетьманських виступів на Запорозькій Січі долучились старшина і козаки Полтавського та частини Миргородського і Гадяцького полків. Приборкання Виговським за допомоги Кримської Орди збройної опозиції у Полтавській битві 1658 р. та фізичне знищення одного з опозиційних лідерів — полковника Мартина Пушкаря лише на певний час притлумило загострення протистояння, але вже повернення Орди до Криму теренами Лівобережжя після успішної для гетьмана Конотопської битви, внаслідок чого лівобережні полки зазнали величезних людських і матеріальних втрат, підняли градус протистояння ліво-бережців з гетьманським урядом до нових, якісно відмінних показників. Результатом же цього стали антигетьманські повстання на Лівобережжі кінця літа — початку осені 1659 р. Здавалося б, після здобутої Виговським під Конотопом кількома місяцями раніше зовсім нелогічні, але з огляду на нищівний рейд лівобережними теренами татар цілком передбачувані.

А крім того, подібного роду передбачуваність обумовлювали й соціальні наслідки, а точніше — соціальні загрози від впровадження в життя ратифікованого в травні 1659 р. Варшавським сеймом Гадяцького договору. Адже, зважаючи на структуру землеволодіння, в разі реституції майнових прав коронної шляхти і магнатів в козацькій Україні саме лівобережне козацтво і лівобережна старшина, які володіли землею чи не винятково на праві козацької займанщини, найбільше постраждали б від цього і матеріально, і соціально.

Черговий же крок на шляху дезінтеграції Правобережжя та Лівобережжя було зроблено вже урядом Юрія Хмельницького в часи укладення наприкінці жовтня 1660 р. Чуднівського договору з Річчю Посполитою, а особливо під час його незугарної форми реалізації, коли постраждалими виявилися тисячі лівобережних козаків, котрі під командою наказного гетьмана Тимофія Цицюри перебували в таборі воєводи В. Б. Шереметєва і котрі в момент переходу в табір коронних гетьманів були або захоплені в ясир союзниками поляків кримськими татарами, або ж обернуті в підданство колишніми своїми панами — коронними шляхтичами.

Отож, зважаючи на такі передумови, а також фактор військової присутності Російської держави в Києві та на Лівобережжі, «Чорна рада» — як підтвердження територіального поділу Війська Запорозького — була якщо не неминучою, то, принаймні, цілком очікуваною подією. Відтак «Чорна рада» не започатковувала собою і навіть не провокувала територіальну дезінтеграцію, а стала результатом попередніх дезінтеграційних процесів і явищ, що латентне були присутніми в українському політичному житті принаймні з кінця 1650-х років.

У сприйнятті Ніжинської ради 1663 р. важливу роль відіграє фактор присутності на ній значної кількості російських військ, що не міг не вплинути на перебіг гетьманського обрання. Утім і цей аспект не став новацією у взаєминах Війська Запорозького з царською династією Романових. Адже вже восени 1659 р., під час проведення Переяславської ради, на якій було легітимізовано владні повноваження Юрія Хмельницького, запорокую застереження царських інтересів стала присутність у Переяславі значних відділів царських військ під командою офіційного представника Олексія Михайловича на раді боярина князя О. М. Трубецького.

До слова, й обрання Москвою Ніжина як місця проведення гетьманської елекції також лише продовжило традицію, започатковану князем Трубецьким восени 1659 р., коли він навідріз відмовився від запропонованого керівництвом Війська Запорозького Трахтемирова, а наполіг на тому, аби рада відбулась обов'язково в Переяславі.

Ще одне питання принципової ваги фокусується навколо проблеми наслідків ніжинських подій 1663 р. — чи стала «Чорна рада» початком соціальної революції в лівобережній частині Гетьманату і наскільки новообраний реґіментар був готовим виконувати роздані в ході боротьби за булаву обіцянки й аванси?

Вичерпну відповідь на них можна дати лише детально проаналізувавши практичні дії Брюховецького, причому, не лише в наступні по обранню на реґіментарство місяці, а й роки його загалом нетривалого гетьманування. Але навіть побіжний погляд на перші кроки лівобережного гетьмана переконує в тому, що не такий уже простий був цей Іван Брюховецький. Й ініційований ним конфлікт з учорашнім своїм союзником і поручителем перед царською владою єпископом Мефодієм, і кроки, скеровані на зміцнення гетьманської влади, виведення її з-під впливу охлократичних настроїв уособлених запорозьким товариством, яке власне на своїх плечах принесло Брюховецького до гетьманства, і намагання вести свою гру з Москвою, що зовсім не була скерована на беззастережну передачу Лівобережжя під владу царя або ж обміну гетьманських повноважень на якісь особисті вигоди (гру, можливо, дещо примітивно-лукаву, але водночас не позбавлену своєї логіки та бажання реалізовувати власний план) тощо якраз і засвідчують неабиякий талант першого лівобережного козацького гетьмана — якщо не як політика, націленого на реалізацію важливих стратегічних завдань, то хоч би вправного тактика, спроможного віднаходити перспективні рішення в найбільш невигідних умовах.

Але чи було такого таланту достатньо, аби вивести Гетьманат чи хоч би його лівобережну частину з тих вкрай складних кризових умов, в які він потрапив і через неспроможність власної еліти досягти консенсусу з найголовніших питань життєдіяльності, і через тиск обставин зовнішнього характеру? Як засвідчив подальший перебіг гетьманування Івана Брюховецького, перехитрити всіх акторів, які на той час грали долею козацької України, було неможливо, а відсутність чітко окресленої перспективи та акумульованої в належній мірі політичної волі для її досягнення таїли в собі величезну загрозу як особисто для гетьмана Брюховецького, так і держави, яку за результатами Ніжинської генеральної ради 1663 р. йому випало очолити.



Список використаних джерел і літератури


Архівні джерела:

1. Российский государственный архив древних актов (Москва, РФ). — ф. 210: Разрядный приказ, Белгородский стол; ф. 124: Малороссийские дела, дела 1661 г.; ф. 214: Сибирский приказ; ф. 229: Малороссийский приказ.

2. Biblioteka Polskiej Akademii Nauk (Krakow). — Nr. 1065: Listy, memorialy, uniwersaly, akta polityczne z lat 1660-1663.

3. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. — ф. II, № 15401-15424: Копії Бєлгородського стола.


Опубліковані джерела:

4. Акты исторические, собранные и изданные археографической комиссиею. — т. 4: 1645-1676. — СПб., 1842.

5. Акты Московского государства, изд. под ред. Н. А. Попова. — т. 2: Разрядный приказ, Московский стол. — СПб., 1894.

6. Акты Московского государства, изд. под ред. Д. Самоквасова. — т. 3: Разрядный приказ, Московский стол. — СПб., 1901.

7. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией. — т. 4. — СПб., 1863.

8. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией. — т. 5. — СПб., 1867.

9. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией. — т. 6. — СПб., 1869.

10. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией. — т. 7. — СПб., 1872.

11. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией. — т. 10. — СПб., 1878.

12. Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — т. 2. — К., 1851.

13. Величко С. Літопис. — т. 2. — К., 1991.

14. Гордон П. Дневник, 1659-1667. — М., 2003.

15. Грабянка Г. Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К., 1992.

16. Дневальные записки Приказа тайных дел (7165-7183) // ЧОИДР. — кн. 224. — М., 1900.

17. Документи Богдана Хмельницького (1648-1658) / Упоряд. І. Крип'якевич та І. Бутич. — К., 1961.

18. Дополнение к тому III Дворцовых разрядов. — СПб., 1854.

19. Записки Отделения русской и славянской археологии Императорского археологического общества. — т. 2. — СПб., 1861.

20. Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — СПб., 1885.

21. Краткое описание Малороссии // Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. — К., 1878.

22. Літопис Самовидця / Вид. підготував Я. І. Дзира. — К., 1971.

23. «Летописець» Дворецких / Изд. Мыцыка Ю. А. // Летописи и хроники. Сборник статей 1984 г. — М., 1984.

24. Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов. — т. 4. — К., 1859.

25. Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов. — т. 3. — К., 1898.

26. Реестр Війська Запорозького 1649 року / Підготовка до друку О. В. Тодійчук та ін. — К., 1995.

27. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). — Київ — Львів, 2004.

28. Bellum Polono-Moschicum od Czudnow 1660 anno expeditum / Wyd. W. Czermak. — Krakow, 1892.

29. Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejow dawnej Polski. — Krakow, 1845. — т. 1.

30. Kluczycki F. Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego... — Krakow, 1840. — т. 1.

31. Wojna polsko-moskiewska pod Cudnowem / Wyd. A. Hnilko. Warszawa, 1922.


Література:

32. Бульвінський А. Українсько-російські взаємини 1657-1659 років в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи. К., 2008.

33. Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764 р. — К., 2004.

34. Востоков А. Козелецкая рада 1662 г. // Киев, старина. — 1887. — № 2.

35. Востоков А. Нежинская рада 1663 г. // Киев, старина. — 1888. — № 5.

36. Гиббенет Н. Историческое исследование дела патриарха Никона. — СПб., 1884. — ч. 2.

37. Герасимчук В. Перед Чуднівською кампанією // Науковий збірник присвячений М. Грушевському... — Львів, 1906.

38. Герасимчук В. Чуднівська кампанія 1660 р. — Львів, 1913.

39. Герасимчук В. Виговський і Юрій Хмельницький // Зап. НТШ. — т. 59-60. — Львів, 1904.

40. Герасимчук В. Матеріали до історії козаччини XVII віку. — Львів, 1994.

41. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. — К., 1995.

42. Горобець В. Запорозький Кіш в політичній структурі козацької України (друга половина XVII — початок XVIII ст.) // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. — К.; Запоріжжя, 1997.

43. Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. — К., 2001.

44. Горобець В. «Волимо царя східного». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. — К., 2007.

45. Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. — К., 2009.

46. Горобець В. М. «Чорна рада» 1663-го. Подія та її соціополітичний контекст // Укр. істор. журнал. — 2013. — № 4.

47. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1998. — т. 9. — ч. 2.

48. Грушевський М. С. Історія України-Руси. — т. 10. — К., 1998.

49. Гуржій О. І. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996.

50. Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна. — К., 1999.

51. Дашкевич Я. Павло Тетеря // Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. — К., 1994.

52. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко: Огляд його життя і політичної діяльності. — Нью-Йорк, 1985.

53. Егунов С. Гетманство Брюховецкаго // Киев, старина. — 1885. — т. 12.

54. Карпов Г. Мефодий Филимонович — епископ Мстиславский и оршанский, блюститель Киевской митрополии (1661-1668 года) // Православное обозрение. — 1875. — № 2.

55. Карпов Г. Киевская митрополия и московское правительство во время соединения Малороссии с Великой Россией // Православное обозрение. —  1874. — № 8, 9.

56. Костомаров Н. И. Гетманство Юрия Хмелницкого // Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. — т. 12. — СПб., 1876.

57. Костомаров Н. И. Руина // Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. — т. 15. — СПб., 1882.

58. Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990.

59. Мицик Ю. А. Юрій Хмельницький // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. — К., 1994.

60. Мицик Ю. А. Перший український історико-політичний трактат // Укр. Історичний журнал. — 1991. — № 5.

61. Мыцык Ю. А. «Летописець» Дворецких — памятник украинского летописания XVII века // Летописи и хроники. Сборник статей 1984 г. — М., 1984.

62. Нариси з історії української дипломатії / Відп. редактор В. А. Смолій. — К., 2001.

63. Николайчик Ф. Д. Город Кременчук. Исторический очерк. — СПб., 1891.

64. Оглоблін О. До питання про автора Літопису Самовидця // Записки Історично-Філологічного відділу УАН. — кн. 7-8. — К., 1926.

65. Окиншевич Л. Генеральна старшина на Лівобережній Україні XVII-XVIII ст. // Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права. — вип. 2. К., 1926.

66. Окинишевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині XVII-XVIII ст. Додатки // Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права. — Вип. 6. К., 1929.

67. Петровський М. До питання про певність відомостей літопису Самовидця й про автора літопису (Романа Ракушку-Романовського) // Записки Ніжинського інституту народної освіти. — Ніжин, 1926. —  кн. 6.

68. Петровський М. Українські діячі XVII віку. Т. Цицюра // Зап. Історично-Філологічного відділу УАН. — кн. 24. — К., 1929.

69. Петровський М. Нариси історії України XVII — початку XVIII століть (Досліди над Літописом Самовидця). — Харків, 1930.

70. Романовський В. А. Перепись населения Левобережной Украины 1666 года, ее организация и критическая оценка. — Ставрополь, 1967.

71. Савчук Н. О. Українська держава за гетьманування Ю. Хмельницького (1659 — поч. 1633 рр.). — Кам'янець-Подільський, 2001.

72. Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины от Хмельниччины до мировой войны. — т. 4. — Одесса, 1925.

73. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. — К., 1995.

74. Смолій В. А., Степанков В. С. Правобережна Україна у другій половині XVII-XVIII ст.: проблема державотворення. — К., 1993.

75. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея. Проблема формування, еволюції, реалізації. —  К., 1997.

76. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). — К., 1999.

77. Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко. Політичний Портрет. — К., 2011.

78. Степанков В. С. Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.) // Укр. істор. журн. — 1995. — № 4.

79. Соловьев С. История России с древнейших времен. — кн. 6, т. 11-12. — М., 1995.

80. Стецюк К. І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50-70-х рр. XVII ст. — К., 1960.

81. Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах, 1648-1714 рр. — К., 2003.

82. Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — М., 1899.

83. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Вид. 2-е, перероблене і розширене. — К., 2005.

84. Яковлів А. «Статті Богдана Хмельницького» в редакції 1659 року // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. — ч. 1. — К., 1928.

85. Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII-XVIII віках. — Варшава, 1934.

86. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. — К., 1998.

87. Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659-1667 рр.) / Переклад з рос. Л. Білик. — К., 2003.

88. Baranowski В. Tatarszczyzna wobec wojny polsko-szwedzkiej w latach 1655-1660 // Polska w okresie drugiej wojny polnocnej. 1655-1660. — т. 2. — Warszawa, 1958.

89. Czermak W. Szczesliwy rok. Dzieje wojny moskiewsko-polskiej z r. 1660 // Przeglad Polski. — 1886. — т. 4; 1887. — т. 1; 1893. — т. 1.

90. Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. — vol. 1-2. — Cambridge, Mass., 1978.

91. Hnilko A. Wyprawa cudnowska w 1660 roku. — Warszawa, 1931.

92. Kersten A. Stefan Czarniecki. 1599-1665. — Lublin, 2006.

93. Kubala L. Wojny dunski i pokoj oliwski. 1657-1660. — Ser. 6. — Lwow, 1922.

94. Wojcik Z. Ukraina w latach 1660-63 // Masz., Archiwum Uniwersytetu Warszawskiego. — Warszawa, 1950.

95. Wojcik Z. Traktat Andrusowskij 1667 roku i ego geneza. — Warszawa, 1959.



Примітки


1

Літопис Самовидця / Вид. підготував Я. І. Дзира. — К., 1971. — с. 89.

2

15 травня 2013 р. в стінах Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулася Міжнародна наукова конференція «Rutenia Divida: цивілізаційні орієнтири та політичні протиріччя козацьких еліт другої половини XVII ст. (до 350-ї річниці Чорної ради)», 17 червня 2013 р. Інститут історії України НАН України провів науково-практичну конференцію ««Чорна рада» 1663 року та «Руїна» Української козацької держави: історіографічні стереотипи та шляхи їх подолання (До 350-ліття Ніжинської ради 17-18 червня 1663 року)», а 26 червня 2013 р. Український інститут національної пам'яті спільно з Ніжинським державним університетом імені Миколи Гоголя організували Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Громадянські протистояння в історії України: від непорозумінь і розбрату до національної консолідації, приуроченої 350-ій річниці Чорної ради в Ніжині».

3

Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко. Політичний портрет. — К., 2011. — с. 85.

4

Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659-1667 рр.) / Переклад з рос. Л. Білик. — К., 2003. — с. 316, 317, 320, 341.

5

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией (далі — Акты ЮЗР). — т. 5. — СПб., 1867. — с. 173.

6

Тут і далі події датуються за старим стилем.

7

Згадка про прибуття з Ніжина до Москви гінця від Велико-Гагіна з повідомленням («сенчуком») про успішне виконанням царським окольничим покладеної на нього місії — «будучи в Войске Запорожском, его государевы дела в совершение привели по его, великого государя, указу и выбрали гетмана Ивана Брюховецкого» — під 28 червня 1663 р. була записана в «Дворцовых разрядах». — Див.: Дополнение к тому III Дворцовых разрядов. — СПб., 1854. — с. 384.

8

Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині XVII-XVIII ст. Додатки // Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права. — вип. 6, К., 1929. — с. 415-417.

9

Гордон П. Дневник. 1659-1667. — М., 2002. — с. 133.

10

Детальніше про це див.: Федосов Д. Г. Клинок, перо и «бунташное время» // Гордон П. Дневник. 1659-1667. — с. 248.

11

Про полеміку щодо авторства «Літопису Самовидця» див.: Петровський М. До питання про певність відомостей літопису Самовидця й про автора літопису (Романа Ракушку-Романовського) // Записки Ніжинського інституту народної освіти. — Ніжин, 1926. — кн. 6. — с. 1-80; Дзира Я. І. Вступ // Літопис Самовидця / Вид. підготував Я. І. Дзира. — К., 1971. — с. 9-42. А щодо ролі Василя Дворецького в підготовці «Літописця» див: Мыцык Ю. А. «Летописець» Дворецких — памятник украинского летописания XVII века // Летописи и хроники. Сборник статей 1984 г. — М., 1984; Мицик Ю. А. Перший український історико-політичний трактат // Укр. історичний журнал. — 1991. — № 5.

12

«Летописець» Дворецких / Изд. Мыцыка Ю. А. // Летописи и хроники. Сборник статей 1984 г. — М., 1984. — с. 230.

13

Літопис Самовидця. — с. 89.

14

Літопис Самовидця. — с. 88-89.

15

Літопис Самовидця. — с. 91.

16

Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — К., 1851. — т. 2. — с. 39.

17

Краткое описание Малороссии // Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. — К., 1878. — с. 260-261.

18

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Вид. 2-е, перероблене і розширене. — К., 2005.

19

Цит. за: Смолій В. А., Степанков В. С. Правобережна Україна у другій половині XVII-XVIII ст.: проблема державотворення. — К., 1993. — с. 25.

20

Смолій В. А., Степанков В. С. Правобережна Україна у другій половині XVII-XVIII ст... — с. 25.

21

Акты ЮЗР. — т. 7. — с. 187.

22

Акты ЮЗР. — т. 7. — с. 188-189, 193.

23

Акты ЮЗР. — т. 4. — с. 51, 78; та ін.

24

Див.: Горобець В. Запорозький Кіш в політичній структурі козацької України (друга половина XVII — початок XVIII ст.) // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. — К.; Запоріжжя, 1997. — с. 33-43.

25

Грушевський М. С. Історія України-Руси. — т. 10. — К., 1998. — с. 126-127.

26

Акты ЮЗР. — т. 4, № 69. — с. 127.

27

Акты ЮЗР. — т. 4, № 69. — с. 126, 130.

28

Див.: Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. — К., 2001.

29

Акты Московского государства, изд. под ред. Н. А. Попова. — т. 2: Разряд. Приказ, Москов. Стол (далі — Акты МГ). — СПб., 1894. — с. 673.

30

Акты МГ. — т. 2. — с. 673.

31

Див.: Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). — Київ-Львів, 2004. — с. 120.

32

Величко С. Літопис. — т. 2. — К., 1991. — с. 14.

33

Крім згаданих старшин, до складу делегації входили також київський полковник Василь Дворецький та миргородський Павло Апостол, наказний корсунський Олекса Тецкевич та наказний уманський Максим Булига (Курцевич), близько сорока сотників, два писарі й понад півтори сотні козаків. Див.: Дневальные записки Приказа тайных дел (7165-7183) // ЧОИДР. — Кн. 224. — М., 1900. — с. 3.

34

Акты ЮЗР. — т. 5, № 2.

35

Акты ЮЗР. — т. 5, № 2. — с. 1-7.

36

Див.: Kubala L. Wojny dunski і pokoj oliwski. 1657-1660. — Ser. 6. — Lwow, 1922. — Dodat. 76.

37

Kubala L. Wojny dunski i pokoj oliwski. 1657-1660. — Ser. 6. — Lwow, 1922. — Dodat. 76.

38

Акты ЮЗР. — т. 5, № 14. — с. 28.

39

Акты ЮЗР. — т. 5, № 14. — с. 28.

40

Акты ЮЗР. — т. 5, № 14. — с. 28.

41

Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея. Проблема формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — с. 126.

42

Про перебіг дебатів, які передували укладенню угоди див.: Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. — К., 2001. — с. 247-249.

43

Wojna polsko-moskiewska pod Cudnowem / Wyd. A. Hnilko. — Warszawa, 1922. — s. 105.

44

Wojna polsko-moskiewska pod Cudnowem. — s. 106.

45

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 72.

46

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 72-73.

47

Акты ЮЗР. — т. 5, № 21. — с. 39; № 22. — с. 43; Акты Московского государства, изд. под ред. Д. Самоквасова. — т. 3: Разряд. Приказ, Москов. Стол (далі — Акты МГ). — СПб., 1901.— № 217, с. 198-200.

48

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 73.

49

Kubala L. Wojny dunskie... — s. 405.

50

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 73.

51

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 73.

52

Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов (далі — ПКК). — К., 1898. — т. 3. — отд. 3. — № 134. — с. 441-442.

53

ПКК. — т. 3. — отд. 3. — № 134. — с. 442.

54

ПКK. — т. 3. — отд. 3. — № 135. — с. 442-444.

55

Biblioteka Polskiej Akademii Nauk (Krakow). — Nr. 1065: Listy, memorialy, uniwersaly, akta polityczne z lat 1660-1663. — s. 323; Kluczycki F. Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego... — Krakow, 1840. — t. 1, cz. 1. — Nr. 28. — s. 176.

56

Biblioteka Polskiej Akademii Nauk (Krakow). — Nr. 1065: Listy, memorialy, uniwersaly, akta polityczne z lat 1660-1663. — s. 323; Kluczycki F. Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego... — Krakow, 1840. — t. 1, cz. 1. — Nr. 28. — s. 176.

57

Wojna polsko-moskiewska pod Cudnowem. — s. 110.

58

ПВК. — т. 4. — отд. 3. — № 7. — с. 25-28; Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejow dawnej Polski. — Krakow, 1845. — т. 1. — 163; Костомаров H. Гетманство Юрия Хмельницкого... — с. 157; Kubala L. Wojny dunski i pokoj oliwski. 1657-1660. — Ser. 6. — Lwow, 1922. — s. 406-407.

59

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 74.

60

Kubala L. Wojny dunski і pokoj oliwski... — s. 407.

61

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 75.

62

Kubala L. Wojny dunski і pokoj oliwski... — s. 407.

63

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 77.

64

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 79.

65

Див.: Акты исторические, собранные и изданные археографической комиссиею. — т. 4: 1645-1676. — СПб., 1842. — с. 229-300.

66

Русская историческая библиотека (далі — РИБ). — т. 21. — СПб., 1884. — с. 938.

67

Российский государственный архив древних актов (далі —  РГАДА). — ф. 229, стлб. 5871/60. — л. 3-6.

68

Тут маемо справу з унікальним явищем у політичній історії Гетьманату, коли обов'язки наказного гетьмана виконує козацький старшина такого невисокого ранґу.

69

Акты ЮЗР. — т. 5, № 40. — с. 82; Акты МГ. - т. 3, № 231. — с. 222-223.

70

Цікаво, що для посилення емоційного впливу від закликів царя Сухотін віз в Україну православний хрест, який був свідком переяславської присяги гетьмана та всього Війська Запорозького 1659 р. Див.: Wojcik Z. Traktat Andrusowskij 1667 roku i ego geneza. — Warszawa, 1959. — s. 52.

71

Акты МГ. — т. 3, № 248. — с. 252; № 249. — с. 255.

72

Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов (далі — ПВК). — т. 4. — К., 1859. — Отд. 3, № 14. — с. 68-73.

73

Ширше див.: Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації... — с. 238-292.

74

Ширше див.: Герасимчук В. Чуднівська кампанія 1660 р. — Львів, 1913. — с. 97-111; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації.... — с. 258-259; Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея. Проблема формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — с. 126-127; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди ... — с. 108-115.

75

Величко С. Літопис. — т. 2. — К., 1991. — с. 28.

76

Літопис Самовидця. — с. 86.

77

Грабянка Г. Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К., 1992. — с. 28.

78

Костомаров Н. И. Гетманство Юрия Хмелницкого // Костомаров Н. И. Истор. монографии и исследования. — т. 12. — СПб., 1876. — с. 237.

79

Аскоченский В. И. Киев с древнейшим его училищем академией. — К., 1956. — т. 1. — с. 67.

80

Голубев С. Т. История Киевской духовной академии. — К., 1896. — т. 1. — с. 118.

81

Акты ЮЗР. — т. 5, № 40. — с. 81.

82

Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. — К., 1993. — с. 67.

83

Документи Богдана Хмельницького (1648-1658) / Упоряд. І. Крип'якевич та І. Бутич. — К., 1961. — с. 382.

84

Маркевич Н. А. История Малороссии: В 5 томах. — М., 1842. — с. 281.

85

Акты ЮЗР. — т. 7, № 100. — с. 312; т. 5. — № 40. — с. 85.

86

Акты ЮЗР. — т. 5, № 40. — с. 85.

87

Акты ЮЗР. — т. 7, № 100. — с. 312.

88

Петровський М. Українські діячі XVII віку. Т. Цицюра // Зап. Історично-Філологічного відділу УАН. — кн. 24. — К., 1929. — с. 84.

89

Акты ЮЗР. — т. 5, № 28. — с. 50, 51.

90

Акты ЮЗР. — т. 5, № 28. — с. 53.

91

Акты ЮЗР. — т. 5, № 31. — с. 55-58.

92

Акты ЮЗР. — т. 5, № 31. — с. 56.

93

Ширше див.: Востоков А. Козелецкая рада 1662 г. // Киев, старина. — 1887. — № 2. — с. 269-282; Эйнгорн В. Сношения мало-российского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — М., 1899; Горобець В. «Волимо царя східного». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. — К., 2007.

94

Костомаров Н. Гетманство Юрия Хмелницкого // Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — СПб., 1876. — т. 12. — с. 236.

95

Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1998. — т. 9. — ч. 2. — с. 929.

96

Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством... — с. 156.

97

Гиббенет Н. Историческое изследование дела патриарха Никона. — СПб., 1884. — ч. 2. — с. 565.

98

Карпов Г. Мефодий Филимонович — епископ Мстиславский и оршанский, блюститель Киевской митрополии (1661-1668 года) // Православное обозрение. — 1875. — № 2. — с. 210.

99

Карпов Г. Мефодий Филимонович — епископ Мстиславский и оршанский... — с. 210; Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства... — с. 165.

100

Акты ЮЗР. — т. 5. — № 40. — с. 89.

101

РГАДА. — ф. 210, столб. 475. — л. 38.

102

Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — т. 2. — К., 1850. — с. 164; Егунов С. Гетманство Брюховецкаго // Киев, старина. — 1885. — т. 12. — с. 593-594.

103

Реєстр Війська Запорозького 1649 року / Підготовка до друку О. В. Тодійчук та ін. — К., 1995.

104

Документи Богдана Хмельницького (1648-1658) / Упоряд. І. Крип'якевич та І. Бутич. — К., 1961. — с. 486.

105

Ширше див.: Степанков В. С. Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.) // Укр. істор. журн. — 1995. — № 4. — с. 14-33.

106

Див.: Бажан О. Г. Гадяч // Енциклопедія історії України. — т. 2. —  К., 2004. — с. 16.

107

Літопис Самовидця. — с. 81.

108

Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов (далі — ПВК). — К., 1859. — т. 4. — отд. 3. — с. 36, 37.

109

Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди... — с. 143; Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі — ІР НБУ). — ф. II, Розпит Брюховецького в Москві на початку 1661 р. — арк. 779.

110

Акты МГ. — т. 3. — с. 191-192.

111

Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди... — с. 143; ІР НБУ. — ф. II, Розпит Брюховецького в Москві на початку 1661 р. — арк. 779.

112

Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди... — с. 143; ІР НБУ. — Ф. II, Розпит Брюховецького в Москві на початку 1661 р. — арк. 779.

113

Акты МГ. — т. 3. — с. 192.

114

Акты МГ. — т. 3. — с. 192.

115

Докладніше про час та обставини цього політичного акту див.: Горобець В. Еліта козацької України.... — с. 354-355.

116

Акты ЮЗР. — т. 5, № 43. — с. 96; РГАДА. — ф. 210: Разрядный приказ, Белгородский стол, столб. 499. — л. 65-68; 74-75; ф. 124: Малороссийские дела, дела 1661, № 17. — л. 5.

117

ІР НБУ. — ф. II, 15401-15424. — арк. 242-243.

118

РГАДА. — ф. 210: Разрядный приказ, Белгородский стол, стлб. 538. — л. 316; Стецюк. З історії... — с. 231.

119

Акты ЮЗР. — т. 5. — № 46. — с. 101.

120

Цит.: Востоков А. Козелецкая рада 1662 г. — с. 277.

121

Соловьев С. История России с древнейших времен. — кн. 6, т. 11-12. — М., 1995. — с. 130; Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московським правительством... — с. 183.

122

Акты ЮЗР. — т. 10. — № 8. — с. 448-449.

123

Яковлів А. «Статті Богдана Хмельницького» в редакції 1659 року // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. — ч. 1. — К., 1928. — с. 220-234; Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII-XVIII віках. — Варшава, 1934.

124

Акты ЮЗР. — т. 4. — № 115. — с. 263.

125

А ось постановка питання без сумніву суперечила нормам «Нових статей» Юрія Хмельницького, згідно з якими гетьман не мав права «без ради і поради з усією черню» знімати старшину з урядів (стаття 7), а також карати на смерть без відповідного царського указу багатьох лівобережних старшин, які засвідчили свою вірність цареві під час боротьби з гетьманом І. Виговським (наказного гетьмана І. Безпалого, полковників Т. Цицюру, В. Золотаренка, О. Силича та їх старшину — стаття 12). — Див.: Акты ЮЗР. — т. 4. — № 115. — с. 268-269.

126

Акты ЮЗР. — т. 5. — № 2. — с. 2-3.

127

Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московським правительством... — с. 182; Акты ЮЗР. — т. 7. — № 114. — с. 334-335.

128

Акты ЮЗР. — т. 7. — № 115. — с. 335.

129

Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московським правительством... — с. 169.

130

Акты ЮЗР. — т. 7. — № 115. — с. 252, 268-269 та ін.

131

Акты ЮЗР. — т. 5. — № 41. — с. 94.

132

Акты ЮЗР. — т. 5. — № 41. — с. 94.

133

Акты ЮЗР. — т. 5. — № 41. — с. 94.

134

Карпов Г. Мефодий Филимонович ... - с. 214-219.

135

Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московським правительством... — с. 188.

136

Востоков А. Козелецкая рада 1662 г. // Киевская старина. — 1887. — № 2. — с. 281.

137

Акты ЮЗР. — т. 5. — № 115. — с. 116-117.

138

Акты ЮЗР. — т. 7. — № 15. — с. 393.

139

Акты исторические. — т. 4. — с. 325.

140

Акты исторические. — т. 4. — с. 325.

141

Акты исторические. — т. 4. — с. 325.

142

Акты исторические. — т. 4. — с. 326.

143

Див.: Дашкевич Я. Павло Тетеря // Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. — К., 1994. — с. 253-283; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди. — с. 272-273.

144

Акты ЮЗР. — т. 7. — с. 345.

145

Акты ЮЗР. — т. 7. — с. 344.

146

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 175.

147

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 176-177.

148

Гордон П. Дневник. 1659-1667. — с. 130.

149

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 180.

150

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 179.

151

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 176.

152

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 177.

153

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 176.

154

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 177.

155

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 176.

156

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 176-177.

157

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 176.

158

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 177.

159

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 177.

160

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 177.

161

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 177.

162

Літопис Самовидця. — с. 88.

163

Востоков А. Нежинская рада 1663 г. // Киев. старина. — 1888. — № 5. — с. 134.

164

Акты ЮЗР. — т. 7. — № 121. — с. 360.

165

Акты ЮЗР. — т. 7. — № 121. — с. 360.

166

Докладніше див.: В. Горобець. Питання формування козацького стану в політиці царського уряду в Україні (друга половина XVII — початок XVIII ст.) // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. — Вип. 1. — К., 1991. — с. 131-136.

167

Акты ЮЗР. — т. 7. — № 121. — с. 349-350.

168

Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московським правительством... — с. 283.

169

Акты ЮЗР. — т. 7. — № 121. — с. 349.

170

Востоков А. Нежинская рада 1663 г. — с. 131.

171

Востоков А. Нежинская рада 1663 г. — с. 131.

172

Востоков А. Нежинская рада 1663 г. — с. 131.

173

Записки Отделения русской и славянской археологии Императорского археологического общества. — т. 2. — СПб., 1861. — с. 771.

174

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 130.

175

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 178.

176

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 130.

177

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 130.

178

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 180.

179

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 130.

180

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 130.

181

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 173.

182

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 173-174.

183

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 131.

184

Літопис Самовидця. — с. 90.

185

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 131.

186

Див.: Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. — К., 2009.

187

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 131.

188

Окиншевич Л. Генеральна рада... — с. 416.

189

Літопис Самовидця. — с. 90.

190

Петровський М. Нариси історії України XVII — початку XVIII століть (Досліди над Літописом Самовидця). — Харків, 1930. — с. 267, примітка 11.

191

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 131.

192

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 131.

193

Окиншевич Л. Генеральна рада... — с. 168.

194

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 131.

195

Літопис Самовидця. — с. 90.

196

Літопис Самовидця. — с. 90.

197

Літопис Самовидця. — с. 90.

198

Літопис Самовидця. — с. 90.

199

Літопис Самовидця. — с. 90-91.

200

Петровський М. Нариси історії України XVII — початку XVIII століть... — с. 270.

201

Літопис Самовидця. — с. 91.

202

Літопис Самовидця. — с. 91.

203

Літопис Самовидця. — с. 91.

204

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 131.

205

Окиншевич Л. Генеральна рада... — с. 168.

206

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 131.

207

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 132.

208

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 132.

209

Літопис Самовидця. — с. 91.

210

Окиншевич Л. Генеральна рада... — с. 416.

211

Краткое описание Малороссии... — с. 260-261.

212

Літопис Самовидця. — с. 91.

213

Літопис Самовидця. — с. 91.

214

Окиншевич Л. Генеральна рада... — с. 417.

215

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 132.

216

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 132.

217

Літопис Самовидця. — с. 90.

218

Краткое описание Малороссии. — с. 260-261.

219

Див.: Петровський М. Нариси історії України XVII — початку XVIII століть... — с. 268.

220

Окиншевич Л. Генеральна рада... — с. 417.

221

Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича... — с. 115.

222

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 133.

223

Дополнение к тому III Дворцовых разрядов. — СПб., 1854. — Стлб. 384.

224

Петровський М. Нариси історії України XVII — початку XVIII століть (Досліди над Літописом Самовидця). — Харків, 1930. — с. 268.

225

Дополнение к тому III Дворцовых разрядов. — Стлб. 384.

226

Дополнение к тому III Дворцовых разрядов. — Стлб. 386-387.

227

Дополнение к тому III Дворцовых разрядов. — Стлб. 386.

228

Петровський М. Нариси історії України XVII — початку XVIII століть... — с. 268.

229

РГАДА. — ф. 214: Сибирский приказ, стлб. 627. — л. 285.

230

Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — т. 2. — с. 38.

231

Ніжинський сотник та наказний полковник ніжинський у часи полковництва в Ніжині Василя Золотаренка Роман Ракушка-Романовський за невідомих обставин напередодні «Чорної ради» встиг перекинутися з табору Золотаренка до Брюховецького і за це був не лише помилуваний, а й отримав підвищення — як генеральний підскарбій увійшов до складу нового гетьманського уряду.

232

Книги Разрядные, по официальным спискам изданыя... — т. 2. — СПб., 1855. — Стлб. 998-1000, 1026, 1030; Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. — vol. 1-2. — Cambridge, Mass., 1978. — p. 71, 132, 205, 250, 293, 357, 516.

233

Книги разрядные. — т. 2. — ст. 1000; Літопис Самовидця. — с. 91.

234

Літопис Самовидця. — с. 91.

235

Краткое описание Малороссии. — с. 261.

236

Летопись, или описание краткое... — с. 21.

237

Літопис Самовидця. — с. 91.

238

Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — т. 2. — с. 39.

239

Слабченко М. Е. Организация хозяйства Украины от Хмельниччини до мировой войны. — т. 4. — Одесса, 1925.

240

Літопис Самовидця. — с. 91.

241

Карпов Г. Мефодий Филимонович — епископ Мстиславский и оршанский... — с. 649.

242

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 133.

243

Карпов Г. Мефодий Филимонович — єпископ Мстиславский и оршанский... — с. 650.

244

Літопис Самовидця. — с. 92.

245

Літопис Самовидця. — с. 92.

246

Карпов Г. Мефодий Филимонович — єпископ мстиславский и оршанский... — с. 749; Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством... — с. 219-220; Петровський М. Нариси історії України XVII — початку XVIII століть... — с. 270.

247

Літопис Самовидця. — с. 93.

248

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 133.

249

Літопис Самовидця. — с. 92, 93.

250

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 940; Петровський М. Нариси історії... — с. 269.

251

Книги разрядный, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 940.

252

Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — т. 2. — с. 39.

253

Краткое описание Малороссии. — с. 261.

254

Літопис Самовидця. — с. 93.

255

Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — т. 2. — с. 38.

256

Літопис Самовидця. — с. 93.

257

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 940.

258

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 939.

259

Гордон П. Дневник, 1659-1667. — с. 133.

260

Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича... — с. 283.

261

Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича... — с. 283.

262

Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — с. 230; Горобець В. Влада та соціум Гетьманату... — с. 53-56.

263

Літопис Самовидця. — с. 91.

264

Літопис Самовидця. — с. 92.

265

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 136.

266

Николайчик Ф. Д. Город Кременчук. Истоический очерк. — СПб., 1891. — с. 41-42.

267

Николайчик Ф. Д. Город Кременчук... — с. 42.

268

Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — т. 2. — с. 39.

269

ІР НБУ, ф. II. № 15402, арк. 9; Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764 р. — К., 2004. — с. 130.

270

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 135-137.

271

Вирський Д. «Українне місто»... — с. 129.

272

Літопис Самовидця. — с. 92.

273

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 182.

274

Літопис Самовидця. — с. 92.

275

Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — т. 2. — с. 39.

276

ІР НБУ. — ф. II. — № 15416, арк. 2-3; Вирський Д. «Українне місто»... — ф. 130.

277

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. —  Стлб. 945.

278

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 189.

279

Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича... — с. 284-310.

280

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 184-185.

281

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 1014.

282

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 1014.

283

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 936-1042.

284

Акты ЮЗР. — т. 6, № 41. — с. 103.

285

Костомаров Н. И. Руина // Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. — т. 15. — СПб., 1882. — с. 113.

286

Карпов Г. Киевская митрополия и московское правительство во время соединения Малороссии с Великой Россией // Православное обозрение. — 1874. — № 8. — с. 105.

287

Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством... — с. 247.

288

Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством... — с. 247.

289

Романовський В. А. Перепись населения Левобережной Украины 1666 года, ее организация и критическая оценка. — Ставрополь, 1967.

290

Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди... — с. 351.

291

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 939.

292

Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством... — с. 248.

293

Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством... — с. 249-250.

294

Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством... — с. 250.

295

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 184.

296

В публіцистичній літературі на історичну тематику серед іншого можна зустріти закиди на адресу Брюховецького щодо тієї принизливої форми само ідентифікації, яку він уживав в листах до государя: «нижайший подножек царской милости». Наскільки поширеною стає на початку 1660-х років саме така вербальна форма вираження лояльності по відношенню до царської особи видно і з цитованого листа, якого києвопечерський старець підписав не інакше як «Вашей царской милости, государя моего милостивого, наинижайший подножек Гилярион Добродеяшек, негодной богомолец печерской». — Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 184.

297

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 183.

298

Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством... — с. 250.

299

Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди... — с. 341.

300

Таку думку зокрема відстоює Адам Керстен — див.: Kersten А. Stefan Czarniecki. 1599-1665. — Lublin, 2006. — s. 571-573.

301

Wojcik Z. Traktat Andrusowskij 1667 roku i ego geneza. — Warszawa, 1959. — s. 140.

302

Wojcik Z. Traktat Andrusowskij 1667 roku i ego geneza... — s. 140.

303

Див.: Kersten A. Stefan Czarniecki... — s. 572.

304

Смолій В. А., Степанков B. C. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). — К., 1999. — с. 262.

305

Kersten A. Stefan Czarniecki... — s. 572-573.

306

Kersten A. Stefan Czarniecki... — s. 576.

307

Kersten A. Stefan Czarniecki... - s. 576.

308

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 188.

309

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 184.

310

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 184-185.

311

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 188.

312

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 188.

313

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 190.

314

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 190.

315

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 190-191.

316

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 191-193.

317

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 192.

318

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 192-193.

319

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 188.

320

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 959.

321

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 959.

322

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 943-944.

323

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 944-945.

324

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 960.

325

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 959.

326

Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича... — с. 307-309.

327

Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича... — с. 307.

328

Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича... — с. 308.

329

Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича... — с. 309.

330

Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича... — с. 309.

331

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 189.

332

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 184-185.

333

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 189.

334

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 961.

335

Дополнение к тому III Дворцовых разрядов. — с. 393.

336

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 180.

337

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 180.

338

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 180.

339

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 180.

340

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 180.

341

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 983-984.

342

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 986-987.

343

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 987.

344

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 990.

345

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 990.

346

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 991.

347

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 991-992, 1030.

348

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 995.

349

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 998-999.

350

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 1015.

351

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 213.

352

Акты ЮЗР. — т. 5. — с. 213-214.

353

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 1019.

354

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 996.

355

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 997, 1019.

356

Книги разрядныя, по официальным оных спискам. — т. 2. — Стлб. 996, 997.


home | my bookshelf | | Чорна рада 1663 року. Передумови, результати, наслідки |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 4
Средний рейтинг 3.0 из 5



Оцените эту книгу