Book: Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця



Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Олександр Ільченко

Козацькому роду нема переводу,

або ж Мамай i Чужа Молодиця

Заспів

Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник…

Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів.

Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду, навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тоді Січ), і плив конем через пучину, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір. Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе.

Мріючи в перлистім шумовинні — далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.

1

Було колись на Вкраїні…

Було колись?

А було-таки!

Бо ж і наш бог — не вбог.

Бо ж і нас не взяв кат!

Бо ж і ми, Химко, люди…

Як гіркувату ягідку грудневої калини, розжувавши цю істину, сядьмо, товаришу читачу, рядком, поговорімо ладком.

Але… почнімо нашу іронічну повість, почнімо здалеку.

Ми ж бо не згодні, панове товариство, з тими освіченими хвилозопами, риторами і авдиторами, котрі запевняли колись, буцім природна повага до часів минулих є, мовляв, зневага до часів теперішніх, — хоч, ясна річ, і не все давнє — є конче славне!

А жеби в тім переконатись, що і в давнину було і славне і неславне, не біймось, мій суворий чительнику, ні риторів, ні авдиторів, ані запопадливих хвилозопів — і все-таки, перцюючи, добрим гуртом, громадою чортів сліпити — почнімо, приступімо:

— Господи благослови!

2

Коли господь-бог, не мавши й крихти гумору, так необачно сотворив людей і пустив їх на землю, зразу ж він завидів, що люди роблять зовсім не те, чого хотілось би творцеві, і він, їй-богу ж, був тоді вартий співчуття: так само ж либонь почуває себе недосвідчений драматург на виставах свого першого творіння, бо всі дійові особи й виконавці завжди і скрізь — у будь-якій драмі чи комедії, чи навіть у звичайному житті — роблять зовсім не те, що їм робити слід.

Першими прогнівили бога своїм незавбаченим коханням Адам і Єва, бо, звісна ж річ, у стосунках любовних — жодне стороннє око, навіть всетямне око самого творця, ніколи не знайде ні ладу, ні пуття, ні найменшого глузду.

Та й не кохання виявилося в житті-бутті людей щонайприкрішим ганджем. Розгніваний непослухом, а чи й просто заздрячи солодкому ділу коханців (бо сам того не вмів), сотворитель не зразу й збагнув, же всі лиха роду людського почались аж тільки в ту хистку хвилину, коли Каїн, первісток Єви, підступно порішив свого меншого брата, бо ж відтоді чварам та усобицям на грішній землі немає впину й по сей день, — і вже було б зовсім кепсько, якби не тішила людство вічно жива надія: настане ж, чорт забери, десь нарешті така пора, коли вже не втне, як кажуть у нас, на Вкраїні, не втне Каїн Абля, бо тупа шабля.

3

А поки що шаблюку свою Козак Мамай гострив щодня. Гострив щодня, бо й тупив щодня, від каїнів усяких одбиваючись.

Хоч він, треба сказати, і не любив того діла: ні гострити, ні тупити!

Але ж він чортом дихав проти всякого панства, проти кривди, проти горя людського, проти всіх зухвальців, хто тільки важився на Україну зазіхати, та й мусив Козак воювати з ними — тож і був собі лагідної вдачі мирний чоловік воїном звитяжним, хитрим та спритним, — щира козацька душа! — таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, — не брали-таки, аж сама пані Смерть либонь відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив — скільки ж год він парубкує на світі: двісті? триста? — хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок, — ні більше, ні менше.

Так воно вже не гаразд повелося, що всі люди — смертні та смертні, і господь-бог не зразу й покмітив навіть, що десь там, на землі, на неспокійній Україні, живе собі та й живе, на ворогів перепуджу наганяючи, якийсь невмирущий лицар, запорожець, живе безлітно та й живе, і все ніяк не може відмолодцюватись: і року божого тисяча п'ятсот якогось там, і року божого тисяча шістсот якогось там, — живе собі та й живе…

А вперше того невмираку-невмирайла уздрів пан-бог десь на степу коло такого богопротивного діла — аж прогнівився тяжко, до того прогнівився, що й скарати зухвальця забув… А вийшло все це так.

Одного разу, добре повечерявши, чим бог послав, сиділи вони, господь з апостолом Петром, на закрайку якоїсь хмари, і от зненацька вседержитель так сильно засопів, до чогось приємного принюхуючись, і так дуже перехилився, щось там розглядаючи внизу, на землі, де щось дуже диміло, аж замалим не гепнув з небес додолу, бо він там таке побачив, таке побачив…

4

Що ж він там побачив?

Зразу й не скажеш… А тому ще раз почнімо здалеку.

їхав собі пустоширокими степами преповажний пан Демид Пампушка-Стародупський, булий запорожець, колись на Січі прозваний Демидом Купою, — за те, може, що був круглий, мов купа, а чи за те, що громадив докупи всяке майно, — їхав той пан за вельми пильним ділом з чималого маєтку, з Хоролівщини, відомої більше під назвою Стародупка, — повертався до своєї головної господи, на той бік Дніпра, в не дуже й далеке місто, яке звалось тоді Мирослав і де він посідав значну та високу посаду полкового обозного лейстрових козаків (такого собі тих часів окружного пана інтенданта і заразом начальника штабу й маршала артилерії) і де була в нього чимала садиба з мурованим двірцем, з добрими будинками, службами й коморами, — а що міста не рясніли тоді так густо на роздольній Україні, то навіть якийсь тиждень мандрування по весняних степах був для пана обозного нудний та предовгий, як пісня старої дівиці.

Та й що там могло привернути увагу такого вельможного й вельми закоханого (як казав колись Ціцерон про Помпея), закоханого в себе самого — без суперника, — що ж там могло привернути високу увагу такого пана: степ та й степ!

Замріє коли-не-коли гайок чи діброва, самотня верба чи груша, або очерет, мов той ліс, понад річкою, — а то все трави й трави. Зайдеш у них чи й верхи вскочиш, то й нема тебе, мов потонув, — ні сліду, як на морі… По нерівній дорозі, вздовж якої, скільки око сягне, біліли людські та кінські черепи й кості, по дорозі, перед голубим ридваном шестернею, що в ньому пан Пампушка-Стародупський їхав, оточений не тільки кріпаками, а й найманими слугами, а й кінними джурами та лейстровим козацтвом, попід ногами в зміїстих скакунів раз по раз шастали сайгаки чи лисиці, барсуки чи горностаї, але й на них уваги обозний не звертав. Тільки трохи розважило його, коли дикий котище, невідь звідки взявшись, учепився пазурами в спину одному з козаків і трохи налякав молоденьку дружину обозного, що їхала в розкішному ридвані разом з ним.

Отож і нудьгував пан Купа в дорозі, бо ж він був байдужий городянин, і неозірний степ йому здавався, — їй-богу ж, правда! — сонним та порожнім, і почував себе той пан самотнім, бо ж ні з ким було й слова сказати: розмова з нетягами-козаками, джурами та босоногими челядниками не вабила ніяк, а жіночка панова, дуже молода і прегарна, цілісінький день безмрійно хропла собі в ридвані на гаптованих шовкових подушках.

5

Хропла та й хропла, як після маку, хоч пан обозний уже не раз був поривався розбудити свою молоденьку половину.

— Роксолано, прокинься! — благав він.

— А я й не сплю, Діомиде, — млосно одвічала Роксолана, на якусь чудовну мить розплющувала свої звабливосяйні мигдалюваті очі, від чого вони ставали на мить круглі та великі, мов у корови, — а що були вони напродиво хороші й неблимні, то й цього короткого проблиску було задосить, щоб проштрикнути коханого мужа до самого дна душі та тіла.

Люба кралечка, все на тому ж правому боці, засинала знов та й знов, хоч вогню під неї підклади, а пан Демид Пампушка, голомозий, без жодного слідочка чуба козацького, моторний товстун, у блідім обличчі котрого вражали, передусім, червоні соковиті губи — під шорсткими, дротяними, аж до сміху тонкими вусами (що мали очевидний намір остаточно зникнути, як і його оселедець), під якими зяяла дірка, од вибитих передніх зубів, — пан Демид любовно споглядав не тільки повіко своєї жіночки, щедро облямоване шовковим брамом вій, чорних, пухнастих, важких і задовгих, аж наче неймовірних, мов у казці, не тільки принадно закопилену губку, рясно покроплену потом, бо в ридвані, під полуденним весняним сонцем, було нестерпуче душно, — а й надовго втуплював свій чоловічий погляд у пружні її перса, які, округлі, немов чаші, прагнули в різні боки.

Пан Купа з Роксоланою побралися недавно, — тривав іще, sit venia verbis — пробачте на слові! — тривав медовий місяць, — любов була в них обопільна, як гострий обоюду меч дносічний, — і панові обозному ще був приємний її вигляд, і в мій усе ще милувало його зір, хоч вона вже й стала його власною законною жоною. Під розпеченим дахом ридвана було душно, і пан Демид, уболіваючи, порозстібав на Роксолані все, що тільки зумів, і тілеса його жіночки колотились перед ним від поштовхів ридвана, який торохкотів по нерівній степовій дорозі.

6

При самій дорозі, помітивши старезну грушу, всю вкриту сметанкою весняного цвіту, — бо ж дерева того року цвіли чомусь із помітним запізненням, — пан обозний наказав спинитись на перепочинок, бо груша тая була висока та крислата, товста, в три обіймища, з величезною тінню і з такими пахощами, аж паморочилось у голові, з опалими пелюсточками цвіту на землі, під стовбуром: од них, немов од снігу, ставало зразу ніби й не так жарко.

Слуги та джури пустили коней самопаш, знаючи, що в цьому трав'яному лісі побояться вони вовків і ні кроку не ступлять кудись далі, — повипрягали волів та коней і з возів та маж, вантажених харчами та припасами, хазяйським добром і скарбами, та й полягали, навіть забувши й пополуднувати, де хто впав, але геть далі від затишку тої груші, щоб не заважати своєму вельможному панові.

А пан Купа, знемагаючи від сонця й від марних зусиль, все-таки не зрікався надії розбудити свою чарівну дружину.

— Жарко ж! — волав він. — Перейди в холодок. Але дружинонька і вухом не вела.

— Роксо, пробудися лишень! — благав він. Але молоденька пані спала.

— Лано, — кликав він, — прочнись!

Та все було марно: ні Рокса, ні Лана, ні Роксолана не озивалась та й край.

Пан Пампушка був спробував виволікти дружиноньку геть із ридвана, що він протягом цієї весільної подорожі робив уже не раз, але сьогодні йому в тій халепі не щастило ніяк, хоч він і, покликавши на поміч покоївку пані Роксолани — полонену татарочку Патиме, підважував кохану жону і тяг її, схопивши попід пахви, і смикав, і штовхав, і термосив, і пестив. Але ні розбудити, ні вицупити її з душного ридвана в холодок попід грушею панові обозному не щастило.

7

Не щастило витягти, хоч сядь та й плач.

I він уже й справді розкис був, пан Демид, але згадав, як позавчора, коли переїздили річку Незаймайку глибоким бродом, пані Роксолану легко переносив на руках через воду один із його наймитів, молоденький коваль Михайлик, котрий усі ці дні біг верхи поміж козаками та джурами, а зараз оце, разом із своєю матінкою, саме оглядав підкови на шестерику притомлених коней-зміїв, що їх тільки-но випрягли з ридвана.

Михайлик переносив пані Роксолану вчора легко та зручно, хоч було це ділом трудненьким, бо ж пані тая, молода й прехороша, товстою ще не стала в свої вісімнадцять років, але вже була тілиста, і всього в неї — і в пазусі, і скрізь — набралося вже досить. Та Михайлик, парубійко прездоровий і лагідний, як лось, нівроку йому, такий вибухався, що був на голову вищий од усіх і такий дужий, же сам-один добре вгодовану свиню міг підняти й однести світ за очі, чи навіть корову, а не те що таке чудове створіння, як мила пані Роксолана Купа.

Згадавши про коваля Михайлика, пан Пампушка загукав до нього, покликав до ридвана і звелів:

— Ану, соколику! Бери лишень.

— Кого це?

— Мостиву нашу пані. Цуп її з ридвана, мою солодку пташечку!

— Але… як же, пане обозний? — сторопів Михайлик, бо в нього, після вчорашнього переброду через річку, лишилося якесь тривожне й незрозуміле почуття, хоч і переносив хлопець тую пані, незручно витягши руки вперед і якнайдалі відставляючи її від себе.

— Як же так? — сполошилась, підійшовши до ридвана, і матінка Михайликова, невеличка, замучена злиднями та горем, але ще кругленька, мов цибулька, й зовсім іще не стара, матуся, з якою Михайлик не розлучався ніколи й ніде і яка всі ці дні чвалувала на рудій кобилі стремено до стремена з ним. — Навіщо це? — допитувалась вона, добре бачивши, як зашарівся її синок, хоч він і без того був червонощокий і ніжнопикий, мов дівчина.?

Але ж на її синка Демид Купа й не дивився та й не помічав нічого такого, бо кріпаків та наймитів пан полковий обозний давно вже не мав за людей.

I він сказав:

— А ти не бійся: пані не прокинеться. Тягни, тягни!

I хлопчина потяг.

— Візьми на руки.

I хлопчина взяв.

— Неси її під грушу. Отак, отак…

I хлопчина поніс.

Здоровенний, важкий, він ступав напрочуд легко, як величезний кіт-воркіт.

Він був у тій солодкій порі, коли хлопцеві вже пахне запаскою, але, піклуванням матінки, ще нічого не знав у тім ділі і, перемагаючи свій парубоцький страх перед жіночою статтю, Михайлик ішов, як сліпий, і неня взяла під руку, і вела його, але вперше в житті рука рідної та коханої матінки здалась йому зайвою, холодною й навіть чужою.

Пройшовши кілька кроків, парубок відчув, що пані не спить, бо вона, зненацька загравши впрілим тілом, припала до нього грудьми.

— Чого ж ти став? — покваплював обозний. Але Михайлик його не почув.

А бистроока Патиме, полонена татарочка, лукава покоївка пані Роксолани, тільки сплюнула зозла і нишком шепнула стеряному хлопцеві:

— Кинь її, кинь падлюку!

8

— Неси ж її, неси! — наказував, нічого такого не помітивши, пан Купа.

Але Михайлик, скам'янівши, не міг і ворухнутись.

Рука паніматки тягла його вперед. I він руки не чув.

Він чув тільки, як б'ється серце в молоденької пані Роксолани.

Він бачив одне її око дуже близько від себе, одне око, темне, як вишня, котре розплющилось тільки для нього, бо ж його бачити ніхто вже не міг — так близько опинилось воно від його вуст, око, в якому не було ні ріски сну.

Він чув її пальці, що дотикались його розхристаної шиї, дужої, як у робочого вола.

Сонце вже припікало по щирості, а зваблива жіночка стала й зовсім вогниста, але й це парубкові було приємно.

— Клади ж її. Сюди, сюди! — і пан обозний, останнім часом не бравшись ні за холодну воду, підмощував попід грушевим деревом силу-силенну гаптованих подушок, що їх перенесла з ридвана Явдоха, стурбована Михайликова мама. — Та клади ж!

I тут Михайлик чомусь розсердився.

Він нічого не сказав обозному, бо й сам не знав навіть — на кого сердиться: на пана Демида, на чарівливу Роксолану чи… на самого себе?

Поклавши мерщій свою нелегку ношу, яка зненацька видалась йому ще тяжчою, поклавши її на килиминку, розстелену під грушею на подушках, він стояв з очима заплющеними, і лагідна рука матінки, що торкнулась до його рамена, була вже знову жаданою й рідною. — Ходім-но, — сказала ненька і потягла його за латаний рукав.

Відходячи, Михайлик глипнув на пані Роксолану, що лежала долі, розхриставшись і розметавшись, і кинувся від груші геть.

— Куди ж ти, соколику? — лагідно гукнув обозний Пампушка. — Перинку витягни з ридвана!

Михайлик спинився.

«Та йди ж бо звідси геть!» думкою підштовхувала хлопця полонена татарочка. Але Михайлик німого того заклику не чув.

— Перинку неси лишень сюди! — повторив пан обозний. — Бо тут сиро, бо тут мулько… Перинку, ну ж!

Та Михайлик, уже ступивши кілька кроків до голубого ридвана, щоб витягти звідтіль прездорову перину, раптом спинився.

— Да й перебий ти її гарненько! — лагідно покрикував пан Купа.

— Молотом, пане? — служивши в пана ковалем, а не постільничим, несподівано спалахнув Михайлик.

— А ручками перебити не здужаєш? — єхидкувато спитав пан Демид.

— Ручки в мене — задля перинки надто репані, пане.

— Роби, що велено, — собакувато визвірився обозний, шкірячи свої щербаті зуби.

— Я, пане, коваль! — гоноровито відмовив парубок.

— Ми ж ковалі-таки, — ствердно кивнула й матінка.

— Без молота — ні маху! — поважно, без тіні усмішки, бо ж він був несміюн, додав синок і, круто обернувшись, подався геть від груші, до якої вже його чи вабила чи й не вабила тая сила, що є, кажуть, дужча від многих сил на світі.

Демид Пампушка був роззявив рота, щоб на неповажливого ковалиська гримнути, але…

9

Зненацька в нього за спиною розітнувся тонкий жіночий зойк:

— Гадюка!

— Це я — гадюка?! — притьмом обернувшись ображено спитав обозний у дружини, але тут же побачив, як по килимку — до заголеного рожевого стегенця переляканої пані Роксолани повзе, звиваючись, якась руда зміючка.



— Ой, рятуйте ж! — лементувала пані. Але ніхто й не ворухнувся.

Пан обозний і завжди торопів перед будь-якою небезпекою. Явдоха… реготала. А Михайлик, з неприхованою цікавістю, дивився, що ж буде далі.

— Пробі! — гвалтувала пані.

— Та це ж — не гадюка, — пирснула татарка Патиме.

— То — жовтобрюх, пані, — сказала й Михайликова мама, ступила до зміючки й спокійно взяла її понижче золотої голови.

Але пані зарепетувала ще дужче й прожогом кинулась до Михайлика.

— Та він же не вкусить, пані, — був спробував мовити й парубок, але в ту ж мить Роксолана знов опинилась на його руках.

Хлопця аж захитало.

— Боюсь, боюсь! — волала пані.

— Жовтобрюх зовсім не страшний, — намагався вгамувати її Михайлик.

— А яке в нього кругленьке око! — і ковалева мама піднесла руду зміючку до самісінького носика пані Роксолани і так настрахала її, що коверзуха заверещала зовсім несамовито.

— Злазьте, пані, — суворо наказала Явдоха.

— Ой, не злізу!

— Злазь, кажу тобі! — втрачаючи рештки хлопської поваги, гарикнула наймичка на свою пані.

— Ой, боюсь!

— Злазь, хвойдо, бо вкину гадину тобі за пазуху!

— Кидайте, — зовсім інакшим голоском, спокійно і аж начебто знову сонно сказала Роксолана. — Не злізу все одно.

— Тобто як? — повертаючись після переляку до тями, здивовано поспитав і пан Пампушка-Купа-Стародупський.

— А так. Ось тут і буду.

— Доки?

— Поки не перестану боятись.

— Коли ж ти перестанеш?

— Хіба ж я знаю. Може, ввечері. А може…

— Роксонько, люба, отямся.

— Невже ж ти, Діомиде, не розумієш: твоїй квітоньці страшно.

— Але ж я тут.

— Ти ж не хочеш мене взяти, щоб до ранку носить на руках.

— Але ж, Лано!

— Не хочеш ластівочку свою попоносити? Ось бачиш, яка я, візьми! — і пані вихилялася в Михайлика на руках, і щось там, тепло хитнувшись, визирнуло з-під розхристаної запаски, і хлопець, коли б він був поетом, обов'язково подумав би в ту мить про стиглу суничку, — не про полуницю, а про дрібну лісову суничку, бо ж пані Роксолана ще не мала й не годувала дітей, — але Михайлик не був поетом, і він подумав лише про хиткий біло цвітний кетяг калини з несподівано дозрілою червоною ягідкою на вершині опуклості, — їй-богу ж, саме так і подумав, бо ж не сподівався, простосердий, що ми з вами, читачу, солодкі його мислі підслухаємо й висловимо вголос перед усіма.

Пан Купа мерщій кинувся, щоб перебрати дружину до власних рук, бо вона й сама вже ніби прагнула його. Але тут же попередила:

— Не злізу з твоїх рук до ранку, Діомиде.

— Треба ж їхати далі. Я мушу квапитись…

— Тоді я лишаюсь тут, — і пані Роксолана почала якнайвигідніше вмощуватись на тремтячих руках Михайлика, лукаво й звабно блимаючи на нього знизу. — Попоноси хоч ти мене, Кохайлику, чи як там тебе звуть…

— Його звуть Михайликом, — сказала мама.

10

— Кохайлик, Кохайлик, — шепотіла Роксолана, припадаючи до його широких і твердих грудей, де так сильно калатало серце. — Неси мене, неси!

I Михайло поніс її, сам не тямлячи — куди.

— Аж до тої тополі!

I парубок звернув у траву, до тополі.

— Та хутчіше ж! — наполягала мила пані, вздрівши, що Явдоха, Патиме-татарочка та й сам пан Пампушка-Купа-Стародупський намагаються од них не відстати, щоб, бува, чого не сталось.

I Михайлик наддавав ходи.

— Тобі ж важко, синочку мій, — гукала мама йому вслід. — Ось я тобі допоможу.

— Я сам, мамо, я сам! — відмахнувся Михайлик і аж побіг, бо ж пані Роксолана саме хотіла його про те попросити, і парубок відчув її наказ, як поштовх — уперед!

Роксолана знизу дивилась на обличчя Михайликове, від сонця чорне, як халява, на винозорі соколині очі, на вперту складку біля нижньої губи, і їй вельми приємна була ця гра, бо ж добре бачила вона, як починає лютувати її муж, бо ж чула всім тілом, що Михайлик уже сам не свій.

— Стій! — дедалі більше відстаючи, горлав обозний.

— Швидше, ой, швидше, — підганяла Роксолана, обіймаючи його за шию і, поки їх наздоганяв десь там пан Купа, поки за буйними заростями трав поблизу нікого ще не було видно, цілуючи ошалілого хлопця куди здря. — Ой, мерщій! Ой, прудкіш! Ой, борзіш! — шепотіла йому в ухо анахтемська пані обозна.

Але хлопець зненацька спинився, сам навіть не знаючи — чому. Побоявся пана обозного?

Ні. Цей велетень на ту пору про пана й не думав, мовби Купи й на світі не було.

Долинув здаля до хлопця тривожний крик матінки?

Але й голосу матінки він не чув.

Зупинився він, мабуть, сприйнявши тривожний крик перестороги — в самому собі.

Він зупинився і, не обертаючись до обозного, ждав, поки той підтюпцем здалеку дотрюхає до них.

— Бевзь! — солодко видихнула в вухо Михайликові, яріючи від люті на нього, пані Роксолана.

— Злізь на землю! — волав до неї десь там пан Стародупський.

Та Роксолана не відповіла і, обпікаючи Михайлика жарким диханням, прошепотіла знов:

— Колода! — і поцілувала десь там, нижче вуха. — Жеребчику мій чалий!

— Облиш, бо кину! — аж задрижав Михайлик.

— Дурнило! — стиха простогнала Рокса й цмокнула його знов.

— Так і брязну об землю! — перестеріг Михайлик, пригортаючи спітніле тіло, аж їй захрускотіли кісточки.

— Бовдур! — і вона впилась губами в нього ще раз.

— їй-богу ж, гепну!

— Йолоп! — невгавала пані і лизала його знов та й знов.

— Якщо ти насмілишся знову… — з погрозою, але вже знемагаючи, мовив Михайлик. — Так і брязну!

— Ідоляка! — аж зойкнула Роксолана і вкусила парубка в вухо.

Він затремтів, але… не кинув.

— Бажанчику ти мій, — вуркотіла Рокса. — Жаданчику ти мій!

Але Михайлик об землю її не кидав, не гепав, не брязкав. Він тільки обернувся до пана обозного, який уже підбігав до них, — і ждав.

— Злізай! — і пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський владно схопив її за голу ніжку.

— Тільки до тебе, мій коханий кнурику, — защебетала пані і так легко перескочила на руки обозному, мовби в ній було не п ять пудів, а два. — Носитимеш свою солодку пташку — день до вечора, ніч, аж до ранку, — і вона, збиткуючися з мужа, лоскотливо зареготала. — Швидше, хутчіше, лебедику! Вперед і вперед!

А Михайлик покірно поплентав за мамою. Явдоха вела його за руку і говорила так, немов ніяка материнська тривога зараз оце не шарпала їй серця:

— Чого, синку, захекався?

Але Михайлик мовчав.

— Трудна робота, синку?

Та Михайлик мовби й не чув.

— Ми — ковалі, — провадила мама. — А коваль — до всякого діла зугарен.

— Не до всякого, мамо.

— А ти перепочинь, ведмедику. Лягай ось тут. Спочинь, спочинь.

11

— Віддихай, моє лисеньке сонечко, коли стомився, — казала й Роксолана чоловікові, налягаючи на найсолодші низи свого, як ми тепер сказали б, контральто. — Постій ось тут, проти голого неба, постій, нехай бог бачить!

— А ти злізь, голубко!

— Не можу, веприку солодкий.

— Покурити б!

— Ні. Мій коханий Демид ще мені не огид!

— Одну люлечку! — і вже благальне тремоло бриніло в його хисткому тенорі, яким він завше розмовляв з дружиною.

Либонь уже й ноги не тримали Демида Пампушку, але, зітхнувши, пан полковий обозний мовив:

— Краплина щастя — солодша від барила мудрості, як це казав якийсь прехитрий грек. А в мене щастя — не краплина ж! Огого!

— Ціле барило?! — зареготала Роксолана. — Але ж ти сам благав: господи-татку, дай жінку гладку, з великим посагом, а з коротким життям! Але ж не тіш себе надією: я скоро не помру, Пампушко, — мені ж — тільки вісімнадцять літ, і моє живуче тіло…

— Я люблю його, білобумажне твоє тіло, — пристрасно заговорив Пампушка, — сахарні твої уста, павину ходу твою, чорного соболя брови, сірого яструба зір, звабливу мову, твої руки чіпкі, твої зуби тхорині…

— Це — з «Пісні пісень»? — посміхнулася Рокса.

— I як воно таке — в Святім письмі?! — промимрив він і зачитав напам'ять: — «Нехай він цілує мене цілунком своїх уст! Ласкавість бо твоя над вино солодша… Ви не дивітесь, що я смаглава є, — се сонце мене осмалило: сини матері моєї погнівились на мене, веліли мені стерегти виноградник, — власного ж виноградника я не встерегла…»

— Натяк?! — гостро спитала Роксолана. — На моє кубління з паном гетьманом? — зловісними низами голосу пророкотала вона, спалахнувши недобрим вогнем. — Але, якщо ти зараз думав саме про це…

— Крий боже!

— То за це ж тобі добре заплачено! I ти затям собі, моя невдячна Пампушечко…

— Я вже затямив, моя радість! А щодо «Пісні пісень»… я просто подумав був: наче оспівано там тебе саму… Послухай-но! — і пан Пампушка, зовсім знемагаючи від тягаря, що висів йому на руках, прочитав ще кілька віршів із Святого письма: — «Що лілея поміж тернами, те мила моя — поміж дівами… По кріпіть мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю… Ліва рука його під головою в мене, правою мене він обіймає…»

Але на дальше читання «Пісні пісень» із Старого завіту в пана Пампушки снаги не стало, і він замовк, і вже хотів був знову попросити свою препишну дружиноньку, щоб злізла на землю, аж Рокса проговорила:

— Як же й гарно складено! — і зітхнула, бо ж не була чужа її серцю поезія. Хотіла була додати ще щось таке, але, поглянувши на мужа, зойкнула в своїй душі: «Пика ти упирева! Щучі зуби! — німо лементувала вона. — Вовчий рот! Ведмежа голова! Сичеві очі!» і все в ній кричало ці слова зневаги, але дружинонька не розтулила й вуст, і її прегарні очі, важкі, великі, темні, як перезрілі вишні, заблисли раптом, наче свінула на них роса: — Добрий ти мій — промичала вона від ненависті глухо та низько, неначе простогнала.

— Добрий-таки! — радо погодився Пампушка.

— А ліпших вішають, — немовби жартома шпигонула Роксолана.

— Щирісінька правда, — знов не заперечував обозний.

I посміхнувся якимось мислям, вишкіривши перед коханою жоною чорноту замість двох передніх зубів.

Вони ж, оце чудернацьке подружжя, вже легко навчилися одне одного розуміти.

«Доброти в тобі, як у голомозого — чуба», гірко подумала дружина.

«А в тобі кохання задля мене… хоч трісь, а до мужа пнись!» у мислях відповів їй Пампушка, бо завше волів думати про людей щось погане.

А вголос мовив:

— Коли б ти не пішла, моя люба, за мене, я віддав би душу богові!

— Таку душу? Богові? — і дружинонька, жартуючи, сказала те, що думала: — Таж господь-бог такої й не прийме!

I зареготала на його руках.

Цей милий жарт додав обозному сміливості:

— Покурити б…

— Неси мене, неси… Жадаю!

I пан Пампушка-Купа-Стародупський, здавшись на такий аргумент. мерщій поволік її кудись далі, в траву, сподіваючись на негайне потвердження її слова про щиру любов.

Вони ж таки й побралися з великої любові, хоч, правда, крім кохання, в обох були до шлюбу й усякі інші приводи: не тільки багатство самого Пампушки, а й воістину царський посаг, що його дав пан гетьман, Гордій Пихатий, прозваний у народі Однокрилом, за своєю молодісінькою покоївкою, яка в п'ятнадцять літ стала йому й коханочкою (бо ж одному, бач, падлюці, було холодно спати), тілистою й до всіх приязною Параскою, яку саме пан гетьман і прозвав тоді Роксоланою (що за давніх-давен означало ні більше, ні менше, як «Україна»).

I пані Параска-Роксолана, не дуже й шкодуючи за виноградником, котрого змалечку не вберегла, знущаючися з товстуна осоружного, поганяла його, кепкувала, тішачи свою душу:

— Неси мене, неси!

А сама ж тимчасом думала тільки про того лобуряку, ведмедяку, ідоляку Михайлика.

А милий лобуряка той, лігши на виткане материною рукою рядно, що було на двох — одно, картате, барвисте, схоже на плахту, підіклав собі кулак під щоку та й блимав, ненароком наче, на той вибалок, куди поніс Пампушка свою пані, аж поки неня не повернула його носом до небес:

— Поглянь! Ген… бачиш?

— Бачу, мамо, — так само пошепки озвався Михайлик, перевертаючись на спину і вздрівши двох величних птахів, що кружляли над ними в високості, пориваних не вітром, а весняною любовною грою і свободою льоту, і все в них раптом видалось Михайликові незвичним і чудним, і чудовим, аж очі йому спалахнули від захвату красою волі. Він іще важко дихав після тої пригоди з Роксоланою, але вже голос його звучав не так хрипко, коли він мовив. — Я таких, мамо, ще й не бачив досі.

— А в степу не часто й побачиш: це, синку, соколи! — і Явдоха, припавши хлопцеві до вуха, прошепотіла: — Такі ж ось двійко птахів, кажуть старі люди… — і, озирнувшись, додала ще тихше: — Вони попереджають завше про появу Козака Мамая.

— Мамая? Та може ж, це й не ті? Га? Мамо?

— Не знаю. Чула тільки, буцім так вони й літають перед ним, двійко соколів, віщуючи його появу.

— А чи ж ви коли його бачили, мамо? Козака того? Бачили?

— Прапрадід мій зустрів його колись.

— А ви?. Хотіли б? Чи боїтесь?

— Чого б то чесній матері боятись Козака?

— А все-таки…

Явдоха ворухнулась була щось відповісти, але здалось їй, буцім уже куняє хлопець, і вона сиділа над ним тихо й сторожко, сама собі нишком, як молитву, проказуючи звичні пестливі слова, ніби йому було оце не дев'ятнадцять, а тільки п ять чи шість:

— Мій цвіркунчику, — шепотіла над парубком мати, — моє зозулятко! Кучерявчику мій, пострибунчику! Лебедику мій прехороший! Патретику мій достеменненький!.. Ти ж, бач, вузличок мій тугенький! Горобчику мій проворненький… — і доброта материнська струміла з усіх зморщок її чистого та виразного лиця, — доброта до всього й до всіх, доброта в голосі, в погляді, в будь-якім русі, в зітханні, в розмові, в мовчанні, — доброта, як те й належить матері, будь-якій матері, всім матерям всіх часів і народів, матері, неньці, мадонні, яку господь-бог сотворив задля добра, задля миру, задля сліз, проливаних тисячоліттями — над помилками й прогріхами нерозумних дітей, хоч Явдоха, правда, й не плакала зараз над сином, але все-таки їй чогось було сумно, як і завше матері, що схилилась над сином, котрий став на порі.

Мати оберігала сон Михайликів, хоч парубок, перевернувшись горічерева, спати й гадки не мав.

Він дивився в небо, на двійко птахів, які немовби віщували спіткання з таємничим Козаком Мамаєм, що про нього всякі дива в народі переповідали з покоління в покоління, але скоро й думки не лишилося в Михайлика про Козака того, бо ж і не сподівався хлопець будь-коли зустрітися з ним, — Михайлик, коваль, просто лежав собі в траві й пильно дивився в небо.

Ті соколи небавом десь поділись, але чимало птиці було тоді в степу й без них: і дрохви, і журавлики, і тетеруки, і горлиці, і гуси, і качки, і грайворони, і хохітви, і шуліки, і степові орли, — і все це було тоді таке плодюче, що яка-небудь куріпочка за місяць вилуплювала зо три десятки пташенят, — і все тее птаство в степу так дуже туркотіло, крюкало, щебетало, стогнало, курникало, пищало та співало, що птичий грайгомін над степом невгавав ніколи, бо й чайки там квилили ще, і лебеді сурмили, і жайворони прославляли сонце, і весело базікали шпаки, і все те тішило Михайлика, і він, занадто молодий, жар-птиці ще не шукав між ними, і в той день ковалеві здавалось навіть, же найгучніший голос має невгамовний коник-стрибунець, бо той сюрчав під самісіньким вухом, щось таке ловке сюрчав, аж парубок забув про все на світі, і теж сюрчати взявся — хто кого пересюрчить, а потім ще й лебедином сумним засурмив, заквилив чайкою, заспівав соловейком, бо ж мав хлопчина хист: передражнювати голоси людей, звірів і птахів, співати на всі голоси.

— Що це воно там їде? — раптом спитала в хлопця матінка, помітивши віддалік на дорозі якусь валку.

Та Михайлик, заслухавшись презграйної степової пісні, питання того й не дочув.

А мама поспитала ще раз: — Що це воно суне?

Михайлик, скочивши, поглянув уперед по дорозі.

Він був бистрозорий, мов сокіл, і все добре бачив: і велике й дрібне, і далеке й близьке, і те, що треба, і те, чого не треба.

Степовий шлях ніколи не спав: при самім обрії чорніла-таки якась довженна валка: воли, вози, кілька верблюдів, два-три вершники, десятки людей пішака.

Поглянувши, Михайлик стрепетав:

— Чумаки!

А стрепетав тому, що років з десяток уже як його батько, Iван Виногура, прозваний на Січі Недочортом, пішов з чумаками в Крим по сіль. Пішов та й не вернувся, та й не було об нім ні слуху, ні прослуху.

— То, кажеш, чумаки? — перепитала мати.

13

— Що це воно там суне? — спитав лагідним та приємним тенорком і пан обозний у своєї впокореної дружини, коли вони, обоє, дійшовши жаданої згоди, з вибалка степового повертались до голубого ридвана.

— Чи не пан гетьман? — з обережним побоюванням спитала Роксолана, знаючи, що чоловік її має надію стріти ясновельможного, Гордія Пихатого, прозваного Однокрилом, саме на цій дорозі, саме тепер, але не тямлячи — яким лихим духом він дише на гетьмана, як він боїться його, як він стелеться під ноги та лиже йому все, що тільки можна лизати, і які підступні каверзи він супроти Однокрила намишляє, маючи намір — колись одняти в нього булаву.

— Ясновельможний?! — аж стенувся пан Купа, поважно й сановито взяв дружиноньку за ліву руку, ступив на шлях, щоб гідно зустріти гетьмана і його почет, аж навіть почервонів од раптового хвилювання, але схаменувся: на нім не було ж ні жупана, ні черкески, а сама лишень, заради літньої спеки, лепсько мережана й досить таки засмальцьована в дорозі спідня сорочка, заправлена в широченні шовкові шаровари, а на Роксолані ж, бач, лишалось одежі й того менше — так він її пошарпав, поки вони доходили злагоди в тому вибалку.



— Вбиратися! — скомандував він тим полубаском, яким ставав його гнучкий тенорок тільки для слуг та посполитих, і все довкола миттю закипіло. — Мерщій!

Патиме, полонена татарка, разом із Явдохою, матінкою Михайлика, та з кількома молодими наймитами — заходились роздягати, щоб мерщій по тім одягти й причепурити дружину полкового обозного, бо ж вона, видимо, не мала слуг за людей і нітрішки не соромилась того парубоцтва, та й челядники вже, нівроку їм, позвикали, бачиться, до спокуси, чого ми не можемо сказати про себе й притьмом одвертаємось, щоб і справді часом не підгледіти якихось, як ми сказали б нині, дамських таємниць, та й переходимо похапцем за грушу, де відбувалося вбирання самого пана Купи.

Хвалько та чвань, як усі обозні, взяті разом, він був чепуруном і галанцем. Аж надто опасистий та огрядний, пан Демид, важкий та куций, ледачий та запанілий, він був напрочуд моторний, бистрий, тож і одягався він так хутко та зграбно, аж очі боліли дивитись на нього, бо все на нім мерехтіло й рябіло, а слуги та джури ледве-ледве встигали за ним, та й жона його, від ридвана, як і завжди в такі промітні хвилини, не без приємності поглядала на свого зугарного старого, що жив, як турок: чим старіший, тим яркіший.

Ніби на якого превелебного архирея, на голову мерщій насунули йому важенну шапку, схожу-таки на митру, бо саме шапка була тоді найпершим козацьким одіянням: будь-який козак волів радніше вийти поміж люди без штанів, ніж без бодай драної бирки на голові чи в руках… Вкинули челядники тут же пана Купу і в не дуже рясні шаровари, пошиті ліктів так із двадцяти, а не з повних тридцяти шести англійського сукна, з матнею не до самої землі, вкинули в штани й чималий жмут полину, щоб вигнати зайвину бліх, наділи на нього й черкеску штофну, зелену, — аж очі вбирала! — з «травами», тобто з розводами, ще й із брижами ззаду, з невеликими оксамитними жовтими закаврашами, які тримались над його червоними кулаками на срібних гапликах, — цяцьковану золотими гудзями та шнурами.

Вбираючи на себе пишні шати, пан обозний поглядав вздовж дороги, погейкував на слуг, покивував на старшого джуру, сивісінького вже діда, що раз по раз витирав обозному з лисини піт, бо ж на весняному осонні від надто хвиткого вдягання панові Купі було вже таки непереливки.

— Чого це пан Купа задля чумаків так убирається? — пошепки спитав Михайлик, підступивши до матінки, що саме надівала на голову вбраній уже Роксолані щирими перлами цяцькований соболевий, важкий і теплий «кораблик».

— Хто збагне душу панів-начальників, — досадливо здвигаючи плечима, одвічала мати.

А слуги та джури вже обкручували товстенний поперек обозному малиновим поясом з турецької єдвабної шалі — чверті зо дві завширшки та аршинів з п'ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпались на череві. Чіпляли вже й на крючечки, попришивані до черкески, по пістолю, ввіткнули за пояс кинджал, прилаштували ще й срібну мережану порохівницю, а потім і шаблю на двох кільцях, хоч і одвик уже Демид Пампушка од війни чи од будь-якого справжнього чоловічого діла, хоч і тепер хотілось би йому козацької слави заживати, бо ж саме по ній була тоді й шана від людей на Вкраїні, але… кіт їв би рибу, а в воду не хоче, — отак! — тож полковий обозний полюбляв останнім часом на бойовиська поглядати здалеку.

А тимчасом, чіплявши на пана Пампушку всю належну козацькій старшині зброю, слуги та джури вже ледве дихали від хапанини, але, сповняючи пана свого накази, квапились дужче та дужче, бо ж обозний кріпко лаявся й підганяв, щоб не стати в половиннім строї перед очі ясновельможного, супроти котрого коїв нишком чималі капості, зазіхаючи на гетьманську булаву.

14

— Чи далеко гетьманський поїзд? — звернувся обозний до Михайлика. — Поглянь лишень!

— Пана гетьмана ніде не видно, — спроквола озвався парубок.

— Хто ж там суне?

— Чумаки, — голосом пані Роксолани, напродиво схоже на неї, відповів молодик, і пан Купа-Стародупський обернувся до жінки.

— Що ти сказала? — спитав він здивовано.

— Нічого я не казала, — знизала плечима Роксолана, бо ж їй і справді-таки в ту мить причувся її власний голос, хоч вона ж не роззявляла й рота.

— Чумаки йдуть, — своїм звичайним голосом повторив молодий коваль.

— То чом же ти мовчиш?!

— Хіба ви питали?

— А ти? А ти? — присікався обозний, приступивши до дружини й ледве досягаючи головою її пишних грудей. — Хто сказав, буцім їде сам гетьман?

— Тож я наздогад, — посміхнулась Роксолана і мерщій зірвала з голови намітку, тоненьку, як дим, і стала скидати з себе пишні вбори, бо було-таки над силу жарко. — Роздягайся, лебедику, й ти.

— Жодна робота не повинна пропадати марно, — премудро мовив пан обозний і, кивнувши слугам, знову взявся до переодягання, щоб покрасуватись бодай перед чумацтвом.

Слуги швиденько нап'яли на нього жупан — широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати пана обозного від удару шаблі, — жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з гудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть…

I пан полковий обозний на шляху вже й сам видів ранніх чумаченьків, котрі, рушивши до великодня, вже повертались додому, та й пісню вже чув: «Над річкою бережком ішов чумак з батіжком…» і хоч то й були не зацні пани і не козацька старшина, він поспішав свої опецькуваті й ковбасуваті руки просунути в вильоти, щоб на кожній руці вийшло по чотири рукави, що два з них лежали, а два вільно метлялись позаду… Чумацька пісня з виразним алегретто залунала зовсім близько: «Мені шляху не питать, прямо степом мандрувать…» і коли пан Демид, причепурившись, вийшов на середину дороги і, випнувши черево, почав, як воно й годиться панові-начальникові, вписаному до запорозької, як ми тепер сказали б, номенклатури — десь поміж бунчуковим товаришем та писарем Суду генерального, — почав наш обозний надиматись, напринджуватись, набундючуватись, напужуватись, нажаблюватись, нагиндичуватись (хоч і хтозна — чи й були тоді гиндики в нас, на Вкраїні, бо ж їх тільки року 1520 вперше привезли до Європи з Америки), напутрюватись, мов сич на сову, мов квочка на дощ, надуватися і червоніти, та так же й ловко, що пані Роксолана аж замилувалась, на свого мужа дивлячись, і аж розсердилась, забачивши, як байдужісінько проходять повз нього чумаки з наймитами своїми — в чорних, навмисне, від нападу нужі, просочених дьогтем сорочках, з півнем, що куняв на передній мажі, котрий будив їх у дорозі щоранку, нагадуючи про рідну хату, — вони, оці, наскрізь пропечені сонцем і обшарпані всіма вітрами, добрі люди, ішли вони та й ішли мимо нажабленого полкового обозного, мовби перед ними на дорозі не було ні пана, ні ридвана, ні пихи прегидкої, — хто на воликів собкав, хто покрикував на двох верблюдів та сумну віслючку, що плентала за валкою, хто з передніми чи задніми товаришами перегукувався, хто сам собі думку снував, а хто й виспівував: «Прямо степом мандрувать, гей, гей, долю доганять…»

15

I не стерпів той чвань зневаги до рангу свого, одступив на крок від голубого ридвана й загукав на чумаків огидним панським полубаском:

— Що везетеее?

Але, співаючи, балакаючи між собою, чумаки йшли повз пана полкового обозного, наче проз копицю сіна, ішли та й ішли побіля своїх величезних дубових маж, і ніхто — нічичирк!

А Михайлик тимчасом поштиво вклонявся до всіх, хто минав його, і пильно вдивлявся в вусаті, пропечені сонцем обличчя, але незабутніх батькових рис ніде серед сотні людей він не вздрів.

— Добридень, дядечку! — до всіх озивався Михайлик, бо ще й голосу хотілося почути в кожного.

Та й голоси були не ті.

— Рости великий, парубче, — гречно відмовляли йому чумаки. — А я й так немалий, — ніяковів хлопець, бо ж він завше соромився зросту свого й неоковирності. I вклонявся знову: — Добридень, дядечку! — і кожен чумак відповідав цьому ставному молодикові яким-небудь приязним словом.

— Куди верстаєте дорогу? — вклонялась до них і Явдоха, тримаючи синочка за руку.

— До Києва, неню, — відповідали чумаки.

— Боже помагай! — напучувала жінка, і так само пильно, як і син, але вже без надії — знайти коли-небудь чоловіка, оглядала кожного, щоб побачити бодай кого знайомого, хто міг би хоч про Йванову долю сказати гірке слово.

— Чолом, матусю! — одвічали їй чумаки, простуючи далі, бо чемність серед простолюду в усі віки була свята й висока, а бундючних гевалів, непоштивих та негречних, не любили добрі люди ніколи й ніде, хоч би й були ті нечеми значними панами, вельможами, головами чи начальниками, — не любили мугирів отих, зневажали навіть, — тому ось і проходили всі ці люди проз пана обозного, проз велике цабе, ніби й не помічаючи його і не вітаючись: адже звичай велів вітатись першими з усіма стрічними не чумакам, бо ж тії були при вельми важливому ділі, а всім тим, хто зустрічав їх, крім хіба людей старих, що їх чумаки й самі вітали… Про все це мені розповідала колись моя бабуся Ганна, чумакова дочка, що й сама колись бачила, як ходили чумаки по роздольних землях України з прегордим почуттям заслуженої до себе поваги: життям важачи, ті сміливці привозили з Півдня та Сходу — не тільки сіль та рибу, а й ліки та книги, калган і перець, і грецькі вина, і кінську збрую, і свинець та оливо, і порох, і коштовні тканини, і всякі заморські дива, і чутки та звістки з усього світу, — хоч найголовнішим ділом чумаків була все-таки сіль, без якої народ жити не міг…

I панові обозному на думку спало ущипливе дражніння чумаків: «Хоч і воза попомазав, дак і солі ж попоїв», але він промовчав, бо так же заманулось йому помацати й понюхати — що ж везуть чумаки, аж він перед ними зняв шапку.

Але вклонитись пан Пампушка-Купа-Стародупський все-таки не міг, не гнулись в'язи, і він, трішки переломившись у попереку, сказав з баса поважному чумацькому отаманові, мудрому знавцеві степових шляхів, котрий обійшов пішки не один десяток країн, а тепер ось повагом, при самій половині валки, наближався до Купи.

— Поздоров боже вам! — вичавив із себе вельможний пан.

— Поздоров боже й вам, — чемно відповів отаман.

— Помагайбі!

— Спасибі!

— Куди чвалаєте?

— Не «куди» питай, а «звідки».

— А що ж ви, пак, везете? — принюхувався пан обозний. — Веземо хуру.

— А в хурі? Не торохтія ж? Не порожнем?

— Чорноморського полову рибу, — відмовив отаман ватаги, не спиняючи проте воликів, бо, щоб стати одному, треба було б зупинити всю валку.

— Носом чую, що рибу, — мовив обозний, ідучи поряд з отаманом. — Осятрину? В'ялену?

— Всяку.

— Продайте!

— Скільки?

— З десяток.

— Возів?

— Рибин із десяток.

— Задля десятка та розпаковувать мажу?

— А коли два?

— Два вози?

— Два десятки…

— Гей-гей! — погукнув отаман на волів.

— А пріч риби? Що везете? Крім риби? Га?

— Лиманську сіль, — спроквола відмовив отаман ватаги.

— Бачу, що сіль. А ще? — і пан Купа досвідченою рукою полкового обозного помацав ряденце на одній туго вшнурованій дубовій мажі, від якої солодко тхнуло чимось вельми знайомим, але чудно несподіваним посеред степу. — Чи не ладан?

— Ладан, паночку.

— Продайте трішки!

— Жменьку? — глузливо поспитав чумак.

— Купимо цілий мішок! — докинула й своє слово Роксолана.

— Кепкуєте, пані! — розсердився чумак.

— Навіщо нам стільки ладану? — підозріло обернувся до дружини Пампушка.

— Діомиде! — покрикнула пані, і обозний обачно замовк. — То продасте? — ще раз поспитала Роксолана в сердитого отамана. — А коли два мішки?

— Бувайте здоровенькі, пані мила! — гречно сказав той і озирнувся назад, де хтось загукав: «Цабе! цабе!», бо волики, взявши вліво, мало не розбили матицею своєї мажі визолочену приступку голубого ридвана, а домашній півень десь там, попереду, пресердито заспівав що було сили.

Обозний кріпко вилаявся і, схопивши Роксолану за пухкеньку ручку, спитав:

— Навіщо стільки ладану?

— Во славу божу, — тоном святенниці відмовила прегарна пані.

— Гріхи замолювать?

— Не маю ще.

— Є, видно… А з ким? З ким нагрішила? Свята та божа! Нагрішила вже? Нагрішила? Кажи!

— Ще ні… на жаль — і Роксолана загадково посміхнулась, аж панові обозному скортіло обійняти її, а чи вдарити. — Я купую ладан задля тебе.

— Ти на що натякаєш? — обережно спитав пан Купа-Стародупський.

— Не на гріхи. На всі твої гріхи — мені начхать!

— Тобто як?

— А так… — і пані Роксолана чи не вперше в житті задумалась.

16

— Гріхи — то все в минулому, — раптом заговорила вона. I щось чудне забриніло в її низькому голосі, аж пан обозний нашорошив вуха, чекаючи, що жінка скаже далі, бо ще ж такої гострої мислі в її очах він досі не вбачав.

Чумаки чвалали вже ген-ген, і десь рипіло немащене колесо, і пісня відкочувалась у близьку балочку, та Пампушка вже не чув того й не бачив, так його зацікавило щось у мові дружини, і він чекав, що тая скаже далі.

I дружина сказала:

— Гріхи — то завжди минуле. А мене цікавить твоя дальша доля, твоє таланіння в житті: сьогодні, завтра, через рік.

— Мені щастить, голубко.

— А ти тільки подумай: щосуботи стромляєш ти на ставнику в соборі одним-одну велику свічку…

— Але ж ізсукану з півпуда воску, з кружечками, з нарізами, з хрестами, з червоним пояском…

— Тільки одну! Одну — поміж тисячами свічок у велелюдному соборі, де вже й не розбереш, хто саме її ставив. Та коли б наш бог мав розуму на тисячу богів, то все одно не розібрав би — де чия! А коли пан-бог такий до тебе ласкавий за одну лише свічку та за дрібку ладану, котру ти скурюєш по неділях у себе дома, серед міста, де святами кадять йому всі… то що ж було б, коли б ти оце зараз, сам-один серед степу, на безлюдній видноті, та скурив би йому хвалу з цілого мішка ладану. А то й із двох! А то й із цілого воза ладану! Подумай лишень…

— А я вже подумав! — зненацька скрикнув пан обозний і, скинувши на землю свій пишний жупан, у самій лише черкесці, скочив на вгодованого коня, що в нього був зад, як піч, а ноги, як ступи, і помчав наздоганяти ватажка.

— Чоловіче добрий, постривай!

Але ватаг валки чвалаєм човгав далі, тягнучи по землі предовгий батіг та сам собі мугикаючи: «Ой ти, жоно чумацькая, чом не робиш, тільки журишся?» і, покурюючи люльку та дбайливо поправляючи над берестовою люшнею суху соснову гілочку, — вони ж бо стирчали на кожному возі — задля спомину про рідний дім, — думки про жінку та дітей снуючи, отаман ішов та й ішов, і пана обозного криків не чув-таки, бо про зустріч із голубим ридваном уже забув і думати.

— Зупинись, чоловіче! — горлав обозний, наздоганяючи отамана.

— Не варта шкурка вичинки, — буркнув, не спиняючись, байдужий до всього чумак.

— Куплю ладан гамузом! — волав обозний.

— Усі три вози? — глузливо звістився чумацький проводир і навіть люльку з рота витяг, так йому стало смішно.

— Три не три, а цілий віз куплю!

— Грошей невистачить, пане, — і валка, так і не спинившись, тоскно порипуючи, сунула й сунула далі.

— Поторгуймось! — і шия Демидова, що раптом стала товщою від голови, аж наче розжарилась, як бовванець у ковальському горні.

— А що ж… поторгуймось, — несподівано погодився ватаг, гукнув товаришам, і чумаки спинилися біля високої степової могили.

— Та чи ж ти, пане, православний? — підозріло спитав отаман.

— Ще й який!

— Не кателик? Не уніят?

— Та я тобі за такі слова…

— Перехрестись лишень!

Пан полковий обозний осінив себе широким грецьким хрестом.

— Гляди, щоб до якого-небудь костьолу цей ладан не потрапив, чого доброго… — сердито пробурчав одноокий та сивий чумак I додав: — Присягни!

I пан обозний, витягши зза пазухи на ретязі золотого хреста і образок свого святого, Діомида, що значило по-грецькому «божа рада», поцілував та, на схід обернувшись, тричі перехрестився. і вони почали торгуватись.

Ставши посеред степу табором, торгувались вони з чумацьким ватажком цілісінький день, торгувались ніч, потім іще день, — аж пики їм порозпухали, бо випили вони за тим ділом удвох із отаманом три барила чорної персіянської горілки, поки, нарешті, не поладнали: платить обозний за хуру ладану аж два мішки червінчиків — усе, що було при ньому в дорозі, та ще й разок щирого перлового намиста, в Роксолани взятий, на додачу, — а так це вийшло дорого тому, що був то вельми коштовний світлий ладан, олібанум, який з Аравії чи з Африки, а чи з острова Кіпру — через Аден або Єгипет, або навіть і через Лондон, Бомбей, а то й через Китай, — коли як трапиться, — завжди проходив довгий-предовгий шлях, поки потрапляв на чумацькі паровиці.

17

Чумацькі паровиці, тимчасом добре попідмазувані, вже десь порипали собі далі, до Києва, вже й пісня розтанула в степовім мареві, далеко на шляху:

Ой по горах сніги лежать,

По долинах води стоять.

А по шляхах маки цвітуть.

То не маки, а чумаки —

З Криму йдуть, рибу везуть…

А Явдоха, ковалева матінка, все мовби чула та й чула ту пісню, що давно вже згасла десь понад шляхом.

Вже й мішки з ладаном джури та слуги поперетягали на круту степову могилу, що бовваніла край дороги, та й пан Пампушка вже вилежався під ридваном, надвечірнього пругу сонця дожидаючи, а пані Роксолана, і лаючись, і плачучи за своїм перловим намистом, яке подарував їй гетьман Однокрил, коли вона з ним їздила до Неаполя й Відня, — дорікала чоловікові:

— Щоб тебе орда взяла, проклятого дуринду!

— Уже не рада гнида, що вийшла за Демида? — питав пан Купа, ображений у своїх найкращих почуттях.

— Та щоб тебе хапун ухопив, голомозого! Таке намисто, таке намисто…

— Буває, що й муха чхає…

— Але навіщо тобі ціла хура ладану?

— Сама сказала ж…

— Я сказала: мішечок! А ти…

— Розумну гадку треба… так би мовити…

— Невже ж тобі не шкода грошей?!

— Грошей, грошей! — і Купа аж поперхнувся: розмова ця і йому шарпала душу, бо ж він був жадібний до червінчиків, хоч і не добирав того, що побрязкачі — для розумного лише могутній засіб, а для дурноверхого — сама ціль. I тому, трішки зараз труснувши калиткою, він уже й сам шкодував за відданими чумакам двома торбами золота, і слова коханої дружини тяли його, наче серпом по литці. Але…

Мусив же він оборонятись! I він дружину переконував:

— Ми ж оце за таким важним ділом їдемо, що божа поміч потрібна аж-аж-аж!

— Та він же вчадіє, твій пан-бог, од цілісінької хури ладану!

— Добріший буде за таку хвалу.

— Таж йому й на думку не спаде, скільки в цей проклятущий ладан угачено грошей! — і пані заплакала. — Ще й намисто моє перловеє… щире!

— Одчепись!

Але ж у Роксолани очі раптом заграли знов.

— Ми вчинимо ось як, — сказала вона, — частину цього ладану — богові. А решту ми в городі продамо. Га?

— Такому панові, як оце я, крамарювати?!

— Я бачила в Голландії, в Німеччині, в Італії — там крамарюють нині й не такі пани, як ти! Ого! Стида вже в тім нема. А ладан… я вторгую за нього добрі грошики й без тебе, мій лисунчику дурненький, — і жіночка вже витерла сльози.

А пан обозний, заклопотаний якоюсь думкою, неуважно сказав:

— Одкаснись!

— Застав телепня моркву стругати…

— Одлипни!

— Цур дурня!

— Замовч! — і пан Пампушка-Стародупський, щоб відкараскатись від нападу, подався до челяді, що стояла табором трохи осторонь, і срібним голоском наказав: — Пора до діла!

— Тринди-ринди — з гори чорт! — буркнула Патиме по-татарському й заходилась коло якоїсь роботи.

Кріпаки й наймані слуги вставали одне за одним, але панові здавалося, що вони муляються й не квапляться, тож і голос його став трохи нижчий:

— Нум! Нум! Нум! — і вже й начальницький полубасок прорізався, коли він наказував наймитам розв'язувати складені на вершечку могили мішки з ладаном та й висипати його купою в траву, і все панові здавалося, що хлопи та джури пораються аж надто загайно, і він, стримуючи лють, щоб не нагримати на ледацюг у таку врочисту хвилину, вже найнижчим, штучним своїм панським басюрою гукнув:

— А викрешіть вогню, ви, бовдуряки, йолопи й тумани! Вогню мерщій!

18

Вогню заходились кресати всі, хто там був, а з ними й наш молоденький коваль, мамин синок Михайло.

Кожен витяг із шапки-бирки нехитру «справу» (кресало, кремінь, губку та в кінській сечі вимочений гніт) та й за мить підпалили й роздмухали всі джури й челядники по доброму віхтю торішньої сухої ковили.

Тільки в Михайлика тирса чомусь не горіла ніяк.

Важенні іскри, як зірки серпневі, сипались додолу марно. А він кресав та й кресав.

I мати скоренько вихопила з невмілих рук чоловіче причандалля, — безбатченко ж тільки тепер оце самотужки вчився курити, — га й миттю вкресала вогню, вселивши його в жмут шовкової трави.

— Я сам, мамо, я сам, — тільки й устиг промовити хлопець. Та в руках у матінки вже лагідно палахкотів веселий вогник.

— Попід ладан вогню, попід ладан! — погукував Пампушка. — Підкладайте з усіх боків. Нум!

I було в пана таке натхненне обличчя, таке червоне й спітніле від турботи, таке мужнє бодай на мить, аж пані Роксолана, вражена, замилувалася з нього нишком, бо ж він їй починав навіть подобатись.

А пан аж підтанцьовував.

А пан аж товстенною ніжкою дригав.

I все з надією дивився в небеса.

Аж Михайлик у матінки стиха спитав:

— Чи не ума стерявся наш пан Купа? Та й навіщо одній людині посилати до бога стільки хвали?

— Панам-начальникам завше треба бути перед усевидящим оком пана бога. Але… помовч! Нехай їм грець…

А пан Пампушка волав уже кричма:

— Роздувайте!

I сам, давно вже скинувши препишні шати, теж ліг кругленьким черевцем на землю і так надимався, дмухаючи, аж навіть його лиснюча лисина набрякла кров'ю й перестала блищати, а очі палали захватом.

«Боже мій, боже, — думав він. — Чи ти ж помітиш мене, грішного? Моє старання, моє кадіння, мою любов?» а в душі бриніло: «Чи ж не підуть марно мої грошики, витрачені на цей ладан?» і він лопатою працював запопадливо, як давно вже того не було.

А коли синій пломінь пойняв, нарешті, всю купу ладану, пан Купа звівся, перехрестився тричі і, підвівши свої чисті очі до неба, завмер.

Але раптом стенувся.

Проказуючи звичну молитву, Оченаш чи Достойно, обозний помітив у піднебесній високості сокола та соколицю, які то ширяли, то шугали ген — над самим вогнищем пана Купи-Стародупського.

— Ах, матері ж вашій ковінька! — в досаді скрикнув пан Демид і, не довго думавши, вихопив стрілу з сагайдака в якогось джури, рвонув тятиву, але спустити не встиг, бо за лук, сам того не тямлячи — що робить, уже вчепився вражений Михайлик.

— Пане! Схаменіться!

Щось таке скрикнула по-своєму й татарка Патиме, бо ж сокіл і в них є птах священний. Зойкнула і наша Явдоха:

— Бійтесь бога, пане!

— Межи мною та богом у таку святотаємну мить — не потерплю нікого, навіть дурного птаха, — велемовно відповів обозний, але, глипнувши знизу на велетня Михайлика, на його тремтячі, аж білі губи, на його прездоровий кулак, на його жаркі очі, Пампушка лук опустив, стрілу відкинув, аж навіть зітхнув, мовби і йому самому чи не легше стало на серці, що не вбив зопалу того, всіма звичаями заказаного білозерця-сокола, бо ж пан Демид стріляв завжди не хиблячи. I він знову звелів:

— Роздувайте!

Наймити старались, і скоро на степовій могилі купа ладану закуріла й пойнялась полум'ям, і воно здіймалося вгору, і кожен прагнув поглядом — за ним і кожному, звісна річ, кортіло подивитись на небо, де мав такої урочистої хвилини бути близько й сам господь-бог, але пан полковий обозний, насупившись і погладивши себе по лисині, як те бувало з ним у скруті чи роздратованні, спитав нарешті:

— А що ви там, на небі забули?

— Бога, — знизала плечима Явдоха.

— А зась! Із господом-богом справу зараз матиму тільки я.

I наказав:

— Дивіться в землю. Та роздувайте ж!

I запашний та білий стовп куріння підіймався вище й вище, і сльози наверталися на очі обозному, немовби й сам він злітав туди, аж до бога, живцем на небо просячись, і пан хрестився та й хрестився, хоч поклонів і не бив, щоб не одвертати зору від небес.

Аж раптом звелів:

— А тепер одійдіть!

I зацний пан Пампушка-Купа-Стародупський, пишаючись, як у хомуті — корова, казав ще й далі:

— Одійдіть же! Ще трішки, ще! Хай господь бачить, хто саме пускає до нього таку велеліпну хвалу, — і вищирився, як на великдень — печене порося, вибитими двома передніми зубами. — Нехай пан бог роздивиться.

I тихим та тремтячим голосом покликав:

— Роксолано!

Пані Параска підійшла.

— Ти біля мене стань.

Дружина стала поряд.

— Отак! Ти мусиш бути тут. Бо ти ж — моя шлюбна дружина. А ще давнєколишні греки говорили, що кохана жона богом дана, як і смерть!

I пан полковий обозний з любою своєю жіночкою, за руки побравшись, у молитовнім екстазі не чули, як кажуть, і пупа на череві, та й линули до бога, поглядами проводжаючи солодкий дим, що білим стовпом здіймався вже до самих небесних чертогів.

— Коли чого треба, дери очі до неба, — тихо пирснула розпроєхидна Явдоха.

19

А там, на небесах, господь, мало не гупнувши вниз (йому ж від понадмірного кадіння в голові замакітрилось), так сказав святому Петрові:

— Петре, гов, Петре!?

— Ну? — знехотя, куняючи над новим французьким романом, озвався апостол Петро.

— Хто це до нас таку хвалу пускає?

— Та вже пускає хтось.

— Сильна хвала.

— А сильна.

— Ще й не бувало такої.

— Та не бувало ж.

— Усе по дрібочці,жаднюги, по зернятку палять у кадильницях той ладан.

— Таж кожне зернятко, господи, грошей стоїть!

— А тут же — ціла купа: возів, гляди, зо два?

— Не менше.

— I хто б же оце воно так ладанить?

— Коли б же я знав!

— А ти не лінуйся, Петре. Спустись!

— Боже милий! Після наїдкуватої вечері…

— Спустись-но і довідайся: хто він такий і чого він хоче з нас за свою хвалу?

— Та, мабуть же, за велику хвалу немало й хоче.

— А ти спитай: чого йому треба?.. Іди, йди!

— Поки встанеш, поки злізеш, поки дійдеш… — і все-таки почав озуватися, без ніяких онуч, — на небі ж онуч не держатимеш! — у руді старезні чоботища, які вже либонь з добру сотню років не бачили ні краплі дьогтю.

А пан-господь, — надто вже тішило його таке щедре кадіння, — тим часом пильно принюхувався, вдихав приємні пахощі священної смоли і… раптом сильно чхнув.

Закрутив носом і святий Петро.

— Палене пір'я? — здивувався господь-бог.

— Палене пір'я, — погодився і апостол Петро, і теж так дуже чхнув, аж навернулись сльози.

Вони обоє дивилися вниз, на землю, але нічого до пуття вгледіти не могли, бо ж окуляри в сімнадцятому столітті були на небесах ще не дужі й звичним знаряддям, та й хтозна, чи зважились би тоді сам пан-бог і його заступник чіпляти на носа таку річ, аж надто досадну — навіть і для досить підстаркуватих парубків, якими вже й на ту пору були пан-бог і апостол Петро.

Отже, окулярів у господа ще не було тоді, а без них тільки й можна було збагнути, що біля ладану зчиняється якийсь несвітній шарварок.

20

А шарварок там, і справді, вийшов неабиякий.

Демид Пампушка-Купа-Стародупський, леліючи неситим оком стовп кадильного диму, злітав уже в упованнях до бога (більшого ж тоді начальства не було), аж раптом знову вздрів тих самих соколів, котрі, зухвало намагаючись опинитись між ним та вседержителем, ген-ген — швидкими помахами крил кружляли вдвох у небі, граючись і справляючи, видно, своє весілля.

Ставши поміж козаками великим паном, Пампушка вже не терпів, щоб йому перебаранчав хтось у будь-якому ділі, і те, що скоїЛось далі, сталося дуже хутко, за якусь мить.

Знову схопивши лук, що так і валявся біля його ніг, Пампушка рвонув тятиву, і спрягла й проспівала стріла, і люди зойкнули, охнули, а Михайлик знову кинувся до пана.

Та було вже пізно.

Демид Пампушка ще замолоду славився як видатний стрілець, і його татарська стрілка точнісінько влучила птаха, котрого в ті пори вважали в народі недоторканим, оспівували в думах та піснях, маючи його священним знаком вільної козацької душі.

Розітнувся тоскиий крик смертного болю: «кгіак, кгіак!», а потім і другий, нижчий та дужчий, голос розпачу: «каяк, каяк!» ї птах став падати, ба навіть не один, а двоє, два могутні птахи, зразу повержені на землю чи не однією стрілою меткого вбивці.

«Ось який молодець я!» — подумав про себе Демид Пампушка-Стародупський.

А коли один із птахів брязнув до ніг, обозний схилився — поглянути зблизька, не зауваживши, що другий птах, живісінький, навис йому над головою.

I тут же пан Демид зойкнув од страшенного болю.

Тільки-но він торкнувся до жертви своєї, другий сокіл, що падав каменем за підбитою подружницею життя, проводжаючи її в останньому смертному льоті, так сильно дзьобнув обозного в лисину, аж той завив.

Та тями не стратив.

Він видер мерщій у джури з рук важку рушницю-кременівку, приклався й стрілив у сокола.

21

Але не влучив.

Хтось так сильно двигонув пана Демида під лікоть, що меткий стрілець дав на цей раз хука.

Від того блюзнірського пострілу, що від нього аж наче ввесь степ застогнав, знялося з гомоном стільки всякого птаства, яке мирно живе собі в травах, аж день потемнів, бо сонця не стало за крилами, та й чаєчки хуртовиною білою зметнулись, і лебедин одинокий проплив над сполоханим степом.

А за спиною в Пампушки зненацька пролунав не дуже й низький, тремкий, співливий, але мужній голос, несамовито яросливий покрик якогось козака:

— Чого ж оце ти накоїв, сучого сина стерво!?

— Як ти смієш… — почав був пан обозний, але чомусь прикусив язика.

Перед ним зненацька виник невеличкий, кругленький, вельми кремезний і легкий чоловічок — у голубому, без окрас, запорозькому жупані, з важкою золотою сергою в пипці лівого вуха, що на нього був намотаний довжелезний оселедець, козацька чуприна.

Блиснувши сергою і люто блимнувши на обозного і аж наче обпаливши його тим лихим побіжним поглядом, запорожець схилився до збитого птаха.

Мало не обірвавши на собі шабельтас, Пампушка був кинувся до незнайомого, щоб цюкнути його шаблею збоку чи навіть і ззаду (панам-начальникам ніщо ж тоді було не гріх), але до нього рвонулись джури та наймити Пампушчині, щоб заступити козака своїми грудьми.

Та не встигли вони й допомогти йому, бо між паном обозним і прийшлим козарлюгою, вишкіривши зуби, зненацька опинився грайливий кінь, що його козак тримав за довжелезний повід.

А коли пан Пампушка спробував був того коня обійти, то ззаду, крізь халяву, чиїсь зуби вп'ялись йому в литку.

Це був собачка, що невідь звідки взявся, коротконогий песик з тої породи, котру звали тоді ямниками, або даксами чи, може, й таксами, як ми звемо їх тепер.

А запорожець узяв до рук живу ще птицю, вражену стрілою, і жила вже тая соколиця при останньому сконі.

То була дужа самиця сапсана — з чорними баками на горлі, з темними плямами на сірих грудях, і серце соколиці, часуючи, долічувало ще одну, останню свою хвилину, яку судилось їй прожити в добрих козакових руках.

Блискучі очі птаха якусь хвилину ще сяяли життям, і вдивлявся в них той химерний козак, поки вони згасали.

Потім розтягнув на ввесь широкий розмах іще теплі крила, тугі, такі шорсткі. й задовгі, що козакові ледве вистачило короткуватих рук, вони ж бо ще дуже тремтіли невгамовним дрожем прощання з життям, яке відчув він, тримаючи смертельно враженого птаха.

Пампушка тимчасом розглядав того зухвальця, котрий оце зважився так неподобно й непоштиво розмовляти з вельможним паном обозним.

Одягнений у небагатий, а чепурний жупан, трохи розхристаний на грудях, у сорочці — свіжій, білісінькій, мережаній, з цяцькованими хрещатими ляхівками на дев'ять дірочок, з блакитною стьожкою, в червоних — з вузькими та гострими носами чоботях, з довгим таволжаним ратищем у руці, з пістолем за поясом, із шаблею при боці та з бандурою на спині, — цей козак начебто й не відрізнявся од інших запорожців середнього достатку, яких тоді можна було зустріти на просторах України, — а що штани в нього були на який десяток ліктів ширші навіть, ніж у пана Купи, глибокі й хвилясті, як море, й широкі, як степ, то в таких шароварах тоді ходили найбідніші навіть нетяги-запорожці, котрі грудьми власними світ християнський щитили од мусульман, світ православний — од католиків, тобто відстоювали честь і свободу України, знаюки, дужаки й чудомори, що ворогів упень витинали, з води сухими виходили, сон на людей насилали, на дванадцяти мовах сердито балакали, велет-люди, що були звитяжцями, лицарями й характерниками, тобто чаклунами — до всього доброго щирими й до всього злого — лихими.

Отже, прийшлий козак, що так несподівано виник перед купою ладану, не відрізнявся од інших запорожців, та й гарна врода цього козака, і довжелезні вуса, які ворушились у нього, мов у кота, і пишний оселедець з крамарський аршин завдовжки, — все це було звичайнісіньке й нічим не видатне, як і в усіх інших січовиків.

Вабили погляд нової людини тільки очі, що зараз горіли гнівом, болем, тугою прощання з милою його серцю соколицею…

Тільки очі.

22

А вони в зухвалого козака вродилися й справді прегарні, аж моторошно ставало від його погляду.

Вони були великі в нього, наче у вола, й поставлені на диво широко, оті очища.

Вони мерехтіли ще трохи й різно та й не на одному рівні стояли, як те й водиться в більшості мужніх чоловіків, — ледь та ледь, але невідповідність правого боку до лівого була-таки помітна.

Були вони й кольору невловимого та несталого, бо мінилися щогодини, щохвилини — від освітлення, від настрою, від обставин: то зелені, то сиві, то сині, то аж карі — з голубими цяточками, аж ніби чорні; і від гніву темнішали вони, синім, чортівським, а чи янгольським світлом мінячись, чорнішали й від радості чи од презирства, од любові чи од ненавиді, від будь-якого захватного почуття, — вони бували всякими, ці чортячі баньки, тільки байдужими вони не бували ніколи, — вони були терпкі та ярі, а не врічливі, і матері охоче до таких людей пускають дітвору, бо ж до них тварини й діти ставляться з довір'ям і любов'ю.

Це були очі, що в їхню глибінь, випадково людину зустрівши на вулиці, як у таємничу криницю, зазирають жінки.

Це були очі, що їх, колись побачивши, не міг та й не вмів, та й не хтів ніхто забути, бо пропікав той погляд до найпотаємнішого лона душі.

Діомид Пампушка дивився на прийшлого козака, і здавалось йому, же десь би він мусив був стрічати цього чоловічка, таким знаним виглядало його обличчя, його ліва брова, помітно вища за праву, від чого вираз подиву ніколи не облишав цих рис, його праве око, трохи прискалене від їдкого диму коротенької люлечки-зіньківки, яка раз по раз стріляла іскрами, тріскотіла й прискала міцним лубенським тютюном, його спокійні, але заразом і такі поривчасті рухи, що аж вітер вихорився круг нього, — все це здавалось аж надто знайомим, хоч пан обозний і кріпко певен був, що не здибував цього запорожця ніколи раніш.

А він, козак той, уже переносив збиту соколицю на жертовний вогонь, на купу ладану, що мерехтіла жовто-синіми язиками, і птиця в його руках, тягарем смерті наливаючись, ставала важча та важча, немовби тільки тепер вона втрачала останній порив стрімкого льоту життя. I козак поклав її бережно в огонь, який запалив йому очі й сяйнув на золотій серзі.

Пан Пампушка-Купа-Стародупський рвонувся був, щоб витягти птицю з багаття, але невиразне почуття страху перед чужим козарлюгою збудило властиву обозному обачність, і він не прорік ні словечка та й лишився на місці.

Чорно-сіра хмара степового птаства, сполоханого пострілом кременівки, і той самий лебедин, і білі степові чайки — кружляли та й кружляли над могилою, і крики гайвороння покривали всі інші голоси надвечірнього степу.

Та ніхто з тих людей, хто був біля могили, ніхто не чув того птаства, бо пан обозний не стримався. Коли синє полум'я, лизнувши соколине крило, обпалило його і всім у носа шпигонув поганий дух присмаленого пір'я, пан Купа скривився й залементував, мов на живіт:

— Забери свою смердючу курку!

— А то чому? — стиха спитав козак, і з його люльки сипонуло приском тютюну, і вуса стали сторч, і оселедець розпушився по всій маківці, а око, від тютюнового диму прискалене, трохи розплющилось, ніби на мить відкривши обозному приховану чортячу посмішку, яка сяйнула по обличчю, і він хотів був цьому панові сказати ще щось, але промовчав, лиховісно тамуючи кипіння гніву, бо вже розпирало воно козакові груди.

— Ти панові-богові мого доброго духу пір'ям не псуй.

— А то чого? — смикнувши себе за золоту сережку, глузливо й тихо спитав козак.

— Таж господь-вседержитель може й не додивитись, що то не я пустив до них таке гидке смердіння.

— Бог — не теля, баче й відтіля, — посміхнувся незнайомий, сяйнувши разками перлових зубів і ще вище звівши вгору ліву кудлату брову.

— Ти чуєш, господи? — задравши голову, святенно поспитав Пампушка.

— Навіщо ти так бога влещаєш, вельможний пане?

А коли Пампушка промовчав, козак, зненацька продух задля гніву свого знайшовши в кепкуванні, в глумі, знову спитав:

— Аж копиця ладану? Навіщо стільки?

— Чортів од бога відганяємо, — відповіла за мужа пані Роксолана.

— Тепер уже чорти пішли такі, що не бояться й ладану, — сколошкавши собі вуса, відмовив козак, і щось таке забриніло в голосі його, що всю грайливість наче рукою зняло з гарненького обличчя чимось прикро враженої пані Роксолани.

А пан обозний, підбадьорившись трішки, обачно і гречно спитав:

— Чорти вже не бояться ладану? А я ж того не знав.

— А що ти знав? — заярившись, люто блимнув прискаленим оком сторонський козак. — Намислив, гицлю, яку-небудь капость і тепер благаєш у бога потуги на тую бридь? Схопити хочеш місяця зубами? Чи живцем на небо пнешся? Ну? Ну? Збреши що-небудь! — і козак, пресердитий, закрутивши за вухо чуприну, схожу на незаплетену дівочу косу, схилився до свого коротконогого й клишавого песика, котрого поштиво звали по всій Україні з великої літери — Песик Ложка, — бо той саме чогось загавкав.

— Чого тобі? — спитав козак.

I нахилився до свого собачки, немовби слухаючи, що той каже йому пошепки.

— Я це вже знаю, Ложко, — вислухавши Песика, мовив козак. — Цей лисий пан — із Брехунівки родом! — і звернувся до наймитів і джур обозного: — Коли хтось робить із губи халяву, тобто розминається з правдою, собачка мій завше гавкає… — і обернувся до Пампушки: — То як же тебе, пане, звуть?

— Я — полковий обозний міста Мирослава — Демид Пампушка-Стародупський! О!

— Щось я не чув такого, — добре знаючи, з ким справу має, щоб подратувати пана, відмовив козак. — А як дражнили в Січі?

— Купа.

— Чого купа? — зареготав козак. Та й люди пирснули.

— Полови купа? — наполягав козак. — Снігу? Сіна? Піску? А чи, може…

— Мене купа! — розсердився пан обозний, аж його коротка шия враз почервоніла й стала ще коротша, і в пані Роксолани серце тьохнуло, бо їй здалося, буцім чоловіка грець візьме, бо той, сказавши двійко тих слів, не міг спинитися й повторив іще раз: — Мене купа! — а потім ще: — Мене купа! Мене купа! Мене купа…

А коли добрі люди, не витримавши кумедії, всі зареготали, запорожець так лиховісно посміхнувся, що Роксолана, грішним ділом, подумала — чи не козак цей поробив таке її чоловікові, щоб покепкувати з вельможного пана, на що й завжди були зугарні запорожці, оті проклятущі характерники та чаклуни.

А пан обозний повторив востаннє:

— Мене купа!

I замовк.

— Я так і думав, — посміхнувся запорожець. — Гляну на вид, то й скажу, що Демид! Та ще й який: ціла купа! Але, щоб не творило твоє прізвисько в умах людей ніяких непристойностей, чи не краще було б, якби тебе віднині та дражнили не просто Купа, а, скажімо, Купа чого-небудь такого… помітного… ну… всім відомого… зрозумілого навіть малій дитині. Ну, от хоч би й…

— Замовчи! — гарикнув пан обозний, добре знаючи, яку силу має вимовлене при народі слово, ущипливе українське слово, котре прилипає до людини на віки-вічні. I пан Пампушка-Купа-Стародупський, щоб не дати прийшлому зухвальцеві доточити до його прізвиська яке-небудь слово, раптом загорлав: — Чого ти до мене причепився?! А то звелю своїм пахолкам і джурам…

— Звели.

— I вони тебе зараз гуртом…

— Звели ж!

Але пан Купа чогось раптом принишк.

— Палиш ось такенну купу ладану і, замість того, щоб душею линуть до бога, лаєшся, лютуєш, погрожуєш…

— Хто ти є, щоб так зі мною розмовляти? — зойкнув, не витримавши, пан обозний, — Хто ти такий?

Запорожець, пригладивши лівицею розпушений кучерявий вус, загадково посміхнувся, але нічого не відповів.

— Бо ж ти такого пана, як ось я… ти мусиш поважати!

— Атож! — поважливо мовив козарлюга. — Видно між ложками ополоника!

— Візьміть його! — крикнув посіпакам пан обозний і, зовсім розкокошившись, горлав: — Чого ж ви стоїте? В'яжіть його! В'яжіть!

Але на цей наказ ні джури, ні наймити, ні кріпаки, ніхто й не ворухнувся. Тільки ладан димів та й димів.

23

Та й хто ж там міг поворухнутись, коли саме в ту хвилю Явдоха, мама Михайликова, прошепотіла синові:

— Та це ж Козак Мамай!

I шепіт її почули, бо ж про нього, про Козака Мамая, не одну вже сотню літ ішли слава й прослава.

— Козак Мамай! Козак Мамай! — ніби тихий вітер прошелестів у квітучій траві, і всі аж розступились, і в тому шелестінні голосів були і радість, і любов, і подив, і острах навіть, і тривога, — але всю цю гаму почуттів уже перевершувала притаманна більшості українців природна дитяча цікавість.

Та як же було й не скам'яніти від подиву перед таким химерним, небезпечним і аж моторошно прецікавим чоловіком:

бо ж він прожив на світі, кажуть люди, не одну таки сотеньку літ;

бо ж обставав Козак за бідних і простих людей, що їм так тяжко та гірко жилося;

бо ж не терпів Мамай солодкого панського духу;

бо ж не боявся він ні шляхти, ні татар, ні турків, ні своїх панів, бо ж був собі чаклун і характерник, чаклун над чаклунами запорозькими, сміливий чортолуп, способний, як кажуть, кішці вузлом хвоста зав'язати чи впіймати вовка за вуха, чи навіть шкуру спустити з чорта живого, бо подейкували ж, буцім жупан у нього зісподу хвацько підбитий самими чортовими спинками, сіренькими, тонісінькими, власноручно здертими, бач, з якихось там стонадцяти кіп дрібних чортів, чортиць і чортенят, бо ж полюбляв Козак поглядом колючим чортів сліпити, тобто всякого врага і супостата;

бо ж, люди кажуть, п'яніли дівчата, на нього поглянувши, хоч він і не дивився на них;

бо ж любив Козак Мамай дітей, і матері їх приводили до нього, щоб руку на голову поклав, — та й вагітні жінки за щастя мали зустріти його, бувши при надії сповити синка;

бо ж воював Козак Мамай супроти горя людського, і в найскрутніші для простого люду українського хвилини завше з'являвся саме там, де були потрібні його любов чи ненависть, його дотепність або мудрість, його відвага чи його доброта, де були потрібні його рада чи помога, — отож і поява Козака Мамая йшла завжди опліч із лихом, або перестерігала про близьку біду…

От чому люди в Пампушчинім таборі, впізнавши Козака, стривожено загомоніли, зашамотіли та зразу й заніміли, бо ще ж не відали ні про яке нове лихо, котре на них чигало десь поблизу.

Похолонуло в пузі і в пана обозного, коли й він збагнув, нарешті, хто ж оце виник перед ним так невбачай посеред степу, — бо знав же пан Купа, що Мамай — недобрий проти панства чародійник і що — ані ворогувати з ним, ні накладати, з тим лукавим химородником, не приведи господь… Крім того ж, якось долинула до пана Купи втішна чутка, буцімто Козака Мамая недавнечко спіймав і стратив гетьман Однокрил, і тому несподівана поява Козакова ще прикріше вразила обозного, немовби той воскрес із мертвих, хоч умирати й не збирався, як завжди.

От чому, кінець кінцем збагнувши, що перед ним представ Козак Мамай, пан Купа спитав необачно:

— Чи не з того світу, Козаче?

— З того світу, — відповів Мамай таким звичайним робом, що Пампушка аж відсахнувся, мов од нечистої сили.

ї спробував пожартувати:

— Що ж там наші батьки поробляють?

— А що ж! — лихо блимнувши прискаленим оком, відповів Мамай. — Панам же скрізь добре: сидять собі в казанах, а мужик, бідолаха, рубає дрова та під ними й палить, рубає та палить… Така, як бачиш, дяка вам від бога — за все ваше куріння, поклоніння, ладан і свічки… — і стиха засміявся, і сказав: — Ти ось мені й не відповів: про що ж ти бога молиш, пане Купо? Чого з тим ладаном лабузнишся до вседержителя? Чого? Скажи!

Та и що він міг сказати, пан полковий обозний, оцьому хитрюзі-козарлюзі?!

Що міг сказати?

Чи те, що вже знов спалахнула на Вкраїні ганебна війна, почата Однокрилом, гетьманом-кривоприсяжцем Гордієм Пихатим, колишнім полюбовником дружини обозного, пані Роксолани, — війна, про яку ці люди круг нього ще, видно, й не знають?

А чи те, що він вирішив скористатися з цієї війни задля власної вигоди?

Чи, може, те, що він оце їде шукати скарби, зариті ще заходом покійного гетьмана-визволителя десь там, у місті Мирославі, де пан Купа мав честь бути полковим обозним?

А чи те, що сподівається Пампушка-Купа з тими незліченними скарбами повалити в лиху годину війни кривоприсяжця Однокрила (скуби чорта, поки він линяє!), захопити гетьманську булаву, щоб таким же розбійником і гасителем духу народного запанувати над пошарпаною Україною?

Чи, може, те, що вирішив обозний задля цього достойного діла всіх одурити?

Одурити й нинішнього гетьмана, який, несподівано вдаривши, вже десь суне супроти Москви, порушивши угоду Переяславської ради…

Одурити й січове козацтво, міщан, ремісників та гречкосіїв, які оружно встають уже проти зрадника-гетьмана, — одурити сірому та всіх посполитих, прикинувшись прихильником Москви…

Одурити, коли пощастить, і самих москалів, що проти них ясновельможний гетьман учора вже рушив підступною війною…

Не міг же таки пан обозний розповісти Мамаєві й про те, що в такім значнім ділі він вирішив ревно просити помочі в господа-бога і що ця купа ладану… Ні, ні! Не міг же він нічого відповісти, пан Пампушка, оцьому шибайголові, паливоді й нетязі, котрий либонь і сам читає все в його думках, добре тямлячи, що пан обозний — псяюха з тих псяюх, які в ноги не тільки панам і гетьманам, а й простому людові кланяються, щоб кусати за п'яти…

I тільки-но пан обозний наважився збрехати щось Мамаєві, тільки був роззявив задля цього рота, як Песик Ложка гавкнув, і Пампушка подавився першим же словом, як вареником.

— Чого ж мовчиш? — напосідав Мамай. — Чи ти живим-таки до раю просишся?

— Бодай хоч по смерті.

— А тебе й по смерті в рай такого не пустять!

— Та чому ж? — збентежено озвалась Роксолана, що не хукнула досі й пари з уст. — Чому ж таки не пустять?

— А тому, що сотворив його пан-бог та й висякався!

— Бог сотворив мене по свойому образу і подобію, — статечно відмовив пан обозний.

— Хіба ж господь — такий кумедний?

— Це блюзнірство! — проголосив Пампушка.

— А все-таки в рай ось таких не пускають!

I знов стурбовано спитала пані Купа:

— Чому ж? Чому?

25

— Тому, тому! — весело передражнив її Мамай і, нарешті, пояснив Пампушці: — Не пустять до раю — тому що ти — лисий.

— Та й що? — спитав обозний. — Лисих же в рай не пускають.

— Хто це тобі сказав?

— Це зна й останній дурень!

— Але чому ж то лисих не пускають?

— А тому!.. — і Мамай почав пояснювати: — Був би ти, скажімо, німець або швед, то напнув би на лисину зроблений з чужого волосся — такий собі очіпок чи, як його французи називають — «перрюк», — та й по всьому б: голова як голова. А де, мій паночку, ти візьмеш оселедець? На голісіньку голову з чужого волосся козацької чуприни ти не прикарючиш?.. Ні!.. А до раю ж усі входять рачки, це кожен знає, хто там був… Отож, як буде лисий чоловік іти в царство небесне, там дірка така, вузенька, замість дверей, щоб хтось недостойний не проліз, а за діркою — святий Петро з отакенними ключами від раю небесного. То це, як полізе лисяк до раю, просуне голу голову в тую дірку, то святий Петро подума, що ти — задки, голим афедроном наперед…

— Чим-чим?

— Афедроном… тобто голим гузном наперед, — коли ти по-грецькому не тямиш! — то святий Петро й подума, що ти — задки, та й брязне тебе по лисині золотими ключами: «Що це, скаже, за гевал такий!?» та й прожене… — і Козак Мамай так зареготав, аж луна пішла над степом і, не вдержавшись, пирснули за Мамаєм і двораки Пампушчині, засміялось і козацтво, що супроводило його в дорозі, навіть вишкірив свої прегострі зуби Песик Ложка.

Аж коли трохи вщухло, пан обозний пробурчав:

— Це блюзнірство!

— Блюзнірство, — погодився Мамай. — Неповага до старшого чином.

— Богозневага навіть, — підказав обозний.

— Е-е, ні, голубчику, ти не бреши: бога я в серці маю, як і всякий козак.

— То невже ж ти гадаєш, що вседержитель сам не відає, кого йому пускати в рай, а кого — ні? Невже, ж ти думаєш, що пан-господь без тебе не зуміє оцінити по заслузі усердя кожного свого раба?

— Усердя аж до усердя? — кепкуючи, спитав Козак Мамай, маючи на увазі, що перше «усердя» різниться від другого не лише коренем своїм, а й змістом, — і тут же нахилився до Песика Ложки: — Бачив я задолизів, бачив я лизоблюдів, бачив я всяких інших приклонників, підніжків, кадильників і полизачів, але такого, як цей… — і він спитав у свого собачки: — Що ж нам робити з ним, з оцим… — і наш Козак сказав таке слівце, що його ми тут навести й не зумієм, і цей Мамаїв вислів так і пропаде для цікавих до всього нащадків, бо ж ось так умів, перцюючи, висловлюватися тільки він: рідко да їдко…

А Песик Ложка гавкнув, і Мамай, своєю золотою сережкою прихилившись до нього, уважно вислухав.

— А-а, — закивав головою Козак. — Сьогодні, ти кажеш, п’ятниця?

— П'ятниця, — кивнув і Михайлик.

— П'ятінка свята, — потвердила й неня.

— А в день пісний каляти руки об душу панську не годиться? Так, Ложечко?

Ложка схвально кивнув головою.

— Твоє, бач, щастя, пане! — посміхнувся Мамай і знов нахилився до Ложки. — Нехай ще трохи поживе?.. Та кому ж він потрібен, такий пановитий! Що-що?.. Він оце каже, мій собачка, же панові обозному тепер на все життя боятись треба сокола… Еге ж, отого самого, — і Мамай кивнув у тихе небо, де й досі з розпачливим криком ширяв осиротілий птах.

Аж тут розумний Песик Ложка гавкнув знову. I вп'ять нахилився до нього наш Мамай.

— Не тільки сокола боятись? А й усякої іншої птиці? Навіть курей? I горобців?! — і Козак швиденько випростався. I спитав: — Ти чуєш, пане Купо? Га?

— Чую… тільки одчепись! — і він, у котрий уже раз, намагався душею й поглядом знову полинути до неба за димним запашним стовпом.

— То бійся горобців.

Пан Купа відмахнувся.

— I не поможе тобі ані ладан, ані молебні, ані лизання, ані хитрощі.

— Ну, то забери звідси хоч соколицю свою, голубчику.

— Пір'ям смердить? Кепсько?

— Та не лепсько ж!

— А по-моєму — славно. Коби я міг серед степу роздобути возів зо два гусячого або курячого пір'я, то я б іще трохи й підсипав до твоєї хвали.

— Добре, що дурні словеса не йдуть на небеса!

— А коли йдуть? — сама в себе заклопотано спитала Явдоха та й підштовхнула сина: — Ану, Михайлику! — та й кивнула нишком на ридван.

Михайлик аж підскочив.

Михайлик аж крякнув.

Бо вміли ж вони з мамою розумітись без зайвого слова.

А за яку хвилинку, побравшись, як і завжди, за руки, неня й син уже поспішали до голубого ридвана, що так і стояв десь там осторонь, біля крислатої груші.

Вони йшли, озираючись, бо ж не хотілось їм, щоб зрозумів пан Купа — чого вони туди майнули.

26

А поспішили вони до тої крислатої груші, бо ж там, у холодку, притрушені пелюстками припізнілого весняного цвіту, лежали винесені з ридвана подушки: вишивані та гаптовані, і з плахти полтавської зшиті, і з килимів гуцульських, і саєтові, і єдвабні, напхані тонко надраним пір'ям, пухом і вовною.

Та Явдоха зразу метнулась не до них, а до ридвана, де так і лишилась важка перина, якої не здужали б, мабуть, підняти й четверо добрих козаків.

— Я сам, мамо, я сам! — кинувся за нею й Михайлик, підважив собі на плечі тую прездорову озію, а матінка, скільки могла захопити, набрала попід грушею жужмом кілька подушок та й поспішила за сином, котрий нітрішки й не захекався, в забавку дотягши панську перину до кадильного вогнища.

Захоплений кількахвилинною можливістю звернутись без перешкод із тим кадінням до господа-бога, — бо ж Мамай, нарешті, дав йому спокій, — пан Купа й не помітив нічого, а побачивши, зразу й не зрозумів, навіщо це мама з синочком прицупили сюди перину та подушки, але наступна ж мить усе йому відкрила.

Михайлик своєю шаблюкою, котра в руках у велетня здавалась іграшкою, швиденько пропоров перину, а паніматка те ж саме з подушками вчинила кривим турецьким ятаганом, який вона завжди носила при поясі, — та й полетіло на горющу купу ладану тонко дране пір'я, понаскубане руками кріпачок та полонянок — і з курячих крил, і з когутячих косиць, і з качиних плавців, і з качурових кучериків, і з гусячих маховиків, і з усякої іншої птиці, крім хіба дикої качки, бо її пір'ям подушок не набивають зроду-звіку, щоб ночами не боліла голова.

Вивернувши все те на купу ладану, мати й син зухвало поглянули на Пампушку з Роксоланою, котрі аж отетеріли, вражені таким зухвальством, аж ні пари з уст не могли пустити, — запитально зиркали і на Мамая, на дивні та прекрасні очі його, що в них раз по раз мерехтіли якісь чортячі вогники вдоволення, і Михайликові з матінкою приємно було бачити, як сміявся в нього кінчик правого вуса, що, видно, означало похвалу — людям, богові й природі, як розкошлана брова його звелася крутіше навіть, ніж те було завжди, і він зареготав:

— Бодай вас бог любив, а мене молодиці!

Стиха пирснула й полонена татарка. Боязко засміялися й наймити.

I тільки пан Купа з дружиною ще й досі мовчали.

Та бридкий сморід паленого пір'я змусив усіх одступитися від купи ладану, що його пахноти вже не могли занюшити — ні наймити, ні джури, ні козацтво, ні обозний з дружиною, ні сам пан-бог.

Демид Купа, розлючений, згадавши нарешті, що в нього е язик, лаючись і лементуючи, наскочив на Михайлика, котрий уже дотрушував над жертовним вогнем перину:

— Схаменись, дрантогузе чортів!

— Не лайтесь, пане.

— Не нюхав мого канчука?

— А ти, пане, мого кулака, — і хлопець спокійно простяг Пампушці-Стародупському свій кулак, здоровенний, мов дривітня. I стиха додав: — Він смертю пахне.

— Закатую!

— Я не кріпак тобі, пане.

— Всі хлопи скоро мають стати кріпаками! — і заверещав зненацька: — Ге-еть!

— Ой? Грім рака вбив! — удавано злякавшись, посміхнувся Козак Мамай.

— Геть з мого дому!

— А хіба це ваш дім? — простодушно спитав Михайлик, рукою широко обвівши й степ, і неозорі далі, і синій дзвін небес.

— Невірний слуга — гірший ворога, — граючи найчарівнішими низами свого лоскотливого голосу, протуркотіла пані Роксолана. — Але ж ти досі був слугою вірним.

— Я слугою не був, — знизав плечима Михайлик, і йому вже й самому дивно було, що могло збурити йому кров, коли він тримав на руках оцю вгодовану кралю.

— Ми таки не слуги! — потвердила й неня.

— Я — коваль, — мовив Михайлик, і так він це мовив, аж сам Козак Мамай від задоволення почервонів, так гаряче сказав, буцімто й справді немає в світі діла кращого, як бути ковалем.

— Не вклонюсь багачу, бо сам хліб молочу, — єхидкувато посміхнувся Козак Мамай, і з його коротенької люлечки сипонули, затріщавши, важкі, веселі іскри.

27

Ніби одна з тих іскор попала обозному в око, бо він, репетуючи, аж зайшовся:

— Пріч! Геть! Згиньте з очей!

— Але ж навіщо ти так сильно, Діомиде? — докірливо спитала Роксолана. — Ти його лиши мені, оцього ведмедяку, коваля оцього, лиши!

— Навіщо він тобі? — здивувався Пампушка.

— Візьму за покоївку, — без сорома казка грайливо блиснула своїми вишнево-темними зорями пані Купа. — Служитиме мені при вдяганні. При купанні. При постелі. При…

— Ах ти ж кобило ногайська! — несподівано визвірилась на свою пані ковалева ненька і раптом розійшлась, як шуря-буря: мати захищала сина. — Чого це ти, Явдошко? — спитала пані, мовби й не чула її образливих слів.

Але Явдоха, мати, як левиця, відбороняла молодого коваля від посягання примхливої пані, бо страшнішого за це для будь-якої матінки нічого бути не могло.

— Щоб тебе несвіцький сором побив! — кричала вона. — Сто ножів тобі в твою мотрю, — чого, бач, захотіла! Кому що — до мого сина, а тобі — зась! Така, бач, добра пані, що ледве в матню йому не вскочить! Та в тебе ж коло пупа — чортів купа!.. Але зась! Але зась!

Роксолана марно спитувалась угамувати знавіснілу наймичку, але то був вихор, якого вже, видно, не могла зацитькати ніяка людська сила.

— Я сам скажу, мамо, я сам, — намагався втишити її й Михайлик, але паніматка невгавала, і гострі слова злітали з її присохлих материнських вуст, як важкі блискавиці.

— Салотовко ти чортова! Шерепо невштепурна, стонадцять кіп чортів тобі під хвіст! Та бодай на тебе дяк з кадильницею, на гладку кобилу! Та щоб же тобі…

— Чого репетуєш, Явдохо? — аж навіть розгубившись, знов була спробувала заговорити Роксолана, задкуючи від невеличкої та кругленької, мов цибулька, Явдохи, але все було марно.

— Що ти там шепчеш? — лементувала тая. — Та за твоїм шамотінням і мого крику не чуть! Ти диви, яка пані: величається, мов сучка в човні. Кралюги ти шмат, а не пані! Пранці б тебе випрали, слабогузко ти макоцвітная!

— Явдохо, та вгамуйся ж! — стиха попросив був Пампушка.

— Чого це ти на мене кричиш, котолупе? — визвірилась на нього громовержиця. — Ти краще скажи їй, своїй гетьманській потіпасі… Або краще я їй сама скажу! — і Явдоха знову обернулась до переляканої пані: — I чого це ти вирячилась на мене, мов кизяк з пасльону? Де ж, чи не цяця?! Бодай же пішла ти попід шум та під хвилю, нечупандо ти плисова! Щоб тобі не було солоду й змолоду! Бодай же тобі… — але, зненацька заспокоюючись, додала: — Недодеря! — і сказала вже й зовсім наче мирно: — I не дивись ти на мене відьмою, паплюжище, безсоромнице ти передня і задня, щоб на тебе праведне сонце не дивилось!.. Тьху!

I перевела свій лагідний материнський погляд на Михайлика.

I ніжно вхопила свого хлопчика за комір.

Та и сказала:

— Ходімо звідси, соколочку мій! — і таким сонечком, такою добротою сяяло іі ще не старе, кругленьке, але вже зморшкувате й горем крашене обличчя, що серце в Михайлика тьохнуло, і він свою маму поцілував у лоба. — Ходімо, синку! Га? — ще раз повторила вона.

Та й замовкла. Вже ж більше й не лаялась.

I зовсім не тому не лаялась вона, що вичерпалась або стомилась, ні, — а тому тільки наша Явдоха замовкла, що в неї, в милої нені Михайликової, як і в усякої статечної паніматки, вельми розвинене було почуття міри, і вона ще змалку знала польську мудрість: «Цо занадто, то нє здрово!» — тобто — крути, та не перекручуй, — і завжди наша Явдоха цю мудру істину прикладала до життя.

— Повернімося звідси додому, синку? — спитала>вона в свого добродушного хлопчика. — В нашу рідну Хоролівщину? Га?

— Авжеж, — радо погодився Михайлик. — Я давно вже хочу додому.

— А може, все-таки поїдемо далі, парубче? — спитав у хлопця Козак Мамай і загадково посміхнувся. — Зараз оце й рушимо разом? Ну?

— Та я ж — не сам-один, я — з мамою, — зашарівся простодушний коваль.

— Попросимо до гурту й маму, — і Козак підійшов до Явдохи й доземно вклонився їй, б'ючи чолом. — Поїдемо, паніматко, разом?

— А куди ж?

— Туди ж, куди ви оце їхали: до міста Мирослава.

— У цього падлючища нам більше не служити, — кивнула вона до пана Пампушки і заклопотано знизала плечима: — Як же ми там проживем?

— Аби живі, а голі будемо! — жартом одвітував Мамай і заходився сідлати Добряна, свого баского білогривого воронька.

А дух паленого пір'я, забиваючи пахощі росного ладану, тимчасом уже долинав у блакиті, куди було слід, аж до престолу всевишнього.

I пан Пампушка спересердя чхнув.

Чхнув і збентежений чимось Песик Ложка.

28

Чхнув і сам господь на небесах.

I не тільки тому чхнув, що надто вже гидко присмерджувало паленим пір'ям, а ще й тому, що вони з апостолом Петром уже встигли й погиркатись через оту веремію, зняту десь там, на грішній землі, підступним заходом Козака Мамая.

— Спаскудив мені якийсь анахтемський козак усю хвалу, — з досадою сказав господь.

— Спаскудив-таки, — погодився й апостол.

— Таку щедру хвалу… і збавив! — і спитав: — Яку ж йому складемо кару, тому козакові?

— От уже й кару, — відмахнувся святий Петро. — Ви, боже, старієте: за все — кару та й кару! I вам не соромно? Га?

— Знов розбазікався, бачу! — сердито буркнув господь-бог.

— Варто комусь молитву проказать не слово в слово — зразу й кара! Словечко перебреше хтось у Новому, а чи й у Ветхому завіті — зразу й кара! А коли хто підлеглих кривдить, коли там, унизу, хтось лише про шкуру свою дбає, а не про добрих людей чи про славу господню, то за це кари нікому нема та й нема, аби б тільки були кадила справні? Га?

— А що ж ти думаєш! Кадило — це, їй-богу. ж, ловка річ.

— Ви таки, господи, старієте: невже ж вас так тішить усе оте славослов’я…

— А таки тішить!

— …Усі оті лабузнення, кадіння, величання, поклони та поклони, акафісти, молебні? Лизь-лизь та й лизь-лизь? Хіба не так?

— Ти, бачу я, Петрусю, важиш проти основи основ?

— Важу, господи, — не заперечував святий Петро.

— I смієш про те признаватись!

— Смію, господи.

— А слід мені лише кивнути пальцем…

— Кивайте.

— …I тобі не бути вже в службовому переліку святих.

— Не бути то й не бути: всі ходимо під богом.

— Та ти ж від людської роботи одвик.

— Як-небудь проживу.

— Але як же…

— Я ж був колись рибалкою, господи, — і святий Петро посміхнувся, згадавши блаженні часи бурхливої молодості. — Ви ж пам'ятаєте, боже, як на озері, десь біля Генісарета, здається, синок ваш ходив по хвилях, мов по суші. А коли це спробував зробити я… — і старий Петро засміявся. — Мало не втоп!

— Ну, от бачиш! Не по чину, пішов. Еге ж! — і сказав тоном наказу: — Треба цю вчительну халепу записати в нову редакцію євангелія.

— Давно вже записано, боже.

— I всі це вивчають?

— Вивчають.

— I всюди тебе лають, картають, скромадять і ганять?

— А якже!

— Коренять і шельмують?

— Ого-го!

— I ти раденький з того?

— Раденький, господи.

— А яким ти голосом говориш про це?

— Бодренним, як і велено, господи.

— Прочухани любити слід.

— Щоб і ногами не дригать?

— Як то?

— А так! Є десь така приказка: «Не рад пес, що вбитий, ще й ногами дригає». Ось як! А я таки дригаю…

— Додригаєшся!

— Але ж я… я вже просто не можу більше вчувати, як ти, господи, приймаєш — не від добрих та щирих людей, а від кадильників, підхлібників та полизачів, приймаєш молитовне величання, за те прощаючи смертні гріхи. Не супроти господа-бога гріхи, а проти людей, проти правди! I я вже не хочу, заради моєї посади високої, заради лакомства нещасного, терпіти любов твою до себе самого, терпіти все оте…

— Ще одне слово, — застеріг господь, — і ти передаси ключі від раю комусь іншому, Петре.

— Та мої ж заслуги перед престолом всевишнього відомі всім!

— Але ж усяку відомість можна перевідомити. Ми оголосимо, буцім за останніми даними богословської науки — найбільші заслуги перед престолом всевишнього має не святий Петро, а, приміром, святий…

— Ще одне слово, вседержителю, — спокійно застеріг апостол, — і доведеться переписувати весь виклад Нового завіту.

— Мовчу, мовчу… — гірко зітхнувши, сказав преблагий.

— Мовчання пориває до мислення, боже.

— Ти певен? А я став балакучий… еге?

— Еге.

I вони — там, на закрайку хмари, ті двоє старих і сумних парубків, замислились, задумались, і чимало гіркого було в тому роздумі, хоч господь-бог так, видно, ні до чого й не додумався, бо після досить затяжної мовчанки мовив:

— Ти таки, Петрику, опустися вниз і довідайся лишень, і запиши: що за чесний і шляхетний діяч так щиро там розкадився, як його звуть, якого роду, яку посаду посідає, в котрий раз одружений, скільки має законних тещ і незаконних дітей, чи не бував раб божий у поганських країнах та чи не вклонявся там чужовірним божкам та ідолам… — і він іще довго, пан-бог, напоумляв апостола Петра, а наостанку знову мовив: — I взагалі спитай: чого ж він хоче, той предостойний кадильник, чого жадає від нас за свою прещедру хвалу?

I святий Петро, в которий раз, скорився.

— Та ще дізнайся: хто це там пір'я підсипав у ладан? I запиши… і запиши!

— Добре, господи, — сумно сказав він. — Служба є служба…

— А служба божа — найпаче.

— Нехай, — сказав Петро і низенько вклонився: — Піду. Спущусь туди. Все взнаю. Й запишу.

I осінив себе хрестом. А вседержитель сказав:

— Боже помагай.

29

— Боже помагай! — глузливо кинув своєму ковалеві й пан обозний: — Можеш мене! Свого пана! Покинути! Одного! Серед степу!

— Можу, — знизав плечима Михайлик.

— Кохайлику! — ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана.

— Параско, одійди! — гримнув на неї обозний, назвавши свою пані її хресним ім'ям, як це завжди бувало, коли він сердився.

Роксолана відійшла.

— Але на чім же ти поїдеш? — кепкуючи, спитав Михайлика обозний.

— Верхи, — відповів за нього Мамай.

— А твоя неня?

— I паніматка — також верхи, — посміхнувся Козак Мамай і поважливо блимнув на Явдоху, що йому подобалася все більше та більше, щира українська мати — з усіма її достойностями й вадами. — Чи не так, ненько?

— Нема ж на чім верхи, — повела плечем Явдоха.

— Нема — так буде!

— Може, коли й буде, а поки що… — і вона вклонилась панові Пампушці: — Служила я тобі аж двадцять і п'ять год, а не заслужила, бач, ні вола, ні коня, ані доброго слова від тебе, пане чваньку, колишній козаче запорозький! — і кивнула синові: — Ходім!

— Ходімо, — блиснув зубами парубок.

— Рушили, — сказав Козак Мамай. I раптом свиснув.

Так дуже свиснув, аж луна пішла степами.

Аж Песик Ложка гавкнув.

Аж пані Роксолана схопилася за товстенне чоловікове плече.

Спустивши з повода свого коня, Добряна, Козак свиснув ще раз, а кінь рвонув і миттю зник у травах.

За руки взявши Михайлика та його маму, Мамай рушив був за конем.

Але спинився.

I сказав Демидові Пампушці:

— Ти, пане Купо, все-таки не забувай: боятися тобі довіку — не тільки соколів, а й горобців. Хіба не правда, Ложко?

Песик Ложка гавкнув.

— Лякай, лякай! — огризнувся Пампушка.

— Лякати ляканого? Ні. Тобі просто судилося загинути від птиці.

— Від якої ж? — торопіючи під поглядом Мамая, спитав пан Купа-Стародупський.

— Не знаю — від якої саме. Може, від того ж таки сокола…

I Песик Ложка схвально кивнув головою.

— А то й від горобця?

I Песик знову потвердив Козакові слова.

— А чи й від курки навіть?

I Ложка знову гавкнув.

— Невже ж ти думаєш, що я злякався? — спитав ошелешений Купа. — Невже ж ти думаєш, що я…

Але скінчити не встиг.

Підкравшися до нього ззаду, Михайлик голосом того ж таки осиротілого сьогодні соколонька, розпачливо крикнув панові обозному над самим вухом:

— Каяк! каяк!

I пан Купа, мало не гигнувши з перестраху й ледве встоявши на ногах, хутко прикрив пухкою долонею свою лисину, що на ній уже набрякла від сьогоднішнього соколиного дзьоба — здоровенна синя-пресиня гуля.

Всі, крім Михайлика, бо ж той був несміюн (ніхто ж його ніколи ще не спромігся нічим насмішити!), всі зареготали.

Роксолана, склавши добру ціну дотепові, поблажливо ляпнула Михайлика по руці й сказала, мов горличка протуркотіла:

— Лобуряка!

А Козак Мамай низенько вклонився кріпакам, наймитам, джурам і козацтву, котре охороняло в дорозі важну особу пана обозного, і мовив:

— Прощавайте, люди добрі.

— Щасти тобі боже, Мамаю! — щиро прогули голоси. Вклонилась до всіх і паніматка Михайликова та й рушила вслід за Козаком.

Віддав чолом і син її, і наче приском обпік нашого парубка прощальний погляд пані Роксолани.

I наш молодець на цей раз не одвернувся.

Він мужньо витримав той грішний погляд і, без тіні посмішки, пустуючи, сказав їй достеменним полубаском пана обозного:

— Параско, одійди!

— Кохайлику?

— Прощавай, Парасю! — своїм уже, звичайним парубоцьким голосом і з неприхованою щирістю мовив Михайлик і грубо лапнув її гаряче тіло.

— I все, Кохайлику? — хистким, непевним голосом спитала Роксолана.

— Для тебе — все, — сказав він сумно і просто.

— Ти про мене погано не думай, Михайлику, — зашепотіла пані. — Всім заськи до моєї запаски! Крім тебе… Ну? Ну? Та ну ж?

— Я ще тобі наснюся, — задерикувато сказав хлопець. — Тричі!

— Як?

— Як тільки схочеш… Прощавай! — і поволеньки рушив, ледве ноги від землі одриваючи, за Козаком Мамаєм.

I враз поринув парубок у хвильне море трав, а Роксолана, захитавшися, мало не впала, коли б не підтримала її татарка Патиме.

На все те зловтішно озирнувшись, за сином подалась і ненька.

— Ми з вами, постривайте! — раптом покрикнув услід Мамаєві старий козак Ничипір Кукурік.

I скочив на коня, котрий належав панові Пампушці.

За ним опинилося в сідлах і мало не все інше козацтво, що охороняло Пампушку в тій дальній мандрівці з Хоролівщини до міста Мирослава.

I миттю позникали всі вони в буйних травах.

I все це сталося так хутко, що пан Демид Пампушка і отямитись не встиг, як лишився в голій та повній небезпек пустелі — майже без ніякої оружної охорони.

30

В степу все цвіло, як і годиться в травні місяці (хоч треба сказати, що тоді май, як і належить, звався квітнем чи цвітнем, бо все ж тоді цвіте, а травнем називали місяць трав, теперішній апріль).

Та не до трав і не до квітів було тоді обозному Пампушці.

В травах було повнісінько гадюк.

I вовки там водились.

I дикі коти.

I, що найстрашніше, люди.

В кожнім яру могла чигати засідка: жовтожупанники Гордія Однокрила, гетьмана… поляки … чи й татари… грабіж, полон чи й смерть. На господа надії вже не було сьогодні — після того пір'я.

Та й Роксолана, на свого мужа глянувши не без презирства, одвернулась.

Копнувши чоботом дотліваюче жертовне вогнище з пір'ям і ладаном, де з димом спливали биті таляри й червінчики, заплачені чумацькому отаманові, Демид Пампушка, від страху, від злості, від досади згадавши, що й він колись був козаком і людиною, скочив на свого важенного коня, щоб наздогнати, спинити й завернути козаків-охоронців, котрі покинули пана з його челядниками посеред страшного й непевного степу, він уже вихопив шаблю й торкнув коня, але… ступак його, заіржавши, рушити з місця не міг.

Він стриг вухами, рвався вперед, але не мав сили одірватися від інших коней, що їх там невбачай хтось (чи не Козак Мамай, бува) посплітав докупи гривами.

Блискавкою бистрої шаблі Пампушка відтяв коня від інших, перерубавши сплетені гриви, і знову хотів був рушити навздогін за втікачами, але не встиг конище, рвонувши під несамовитими вдарами вершника, не встиг проскочити й десятка кроків, як раптом трісла зарані кимось підрізана підпруга, і цяцьковане перлами сідло зразу з'їхало набік.

Він, може, й випав би з сідла на землю, пан полковий обозний, але ноги йому зав’язли в золотих стременах.

Він, може, якось і випручався б, але, на гріх, од напруги порвався очкур на товстеннім череві зацного пана, і шаровари спали зразу ж, накривши прездорового конягу з головою й ногами, — отакі вони широкі були, ті козацькі штани, що могли б, гляди, покрити ще трьох таких коней з головою й ногами.

Кінь зосліпу рвонувся вперед, та замалим не впав, заплутавшись ногами в брижах дорогого червоного сукна.

Пампушка горлав до наймитів, до челяді, до жінки, але ж підступитись до коня вже змоги не було, бо той, скаженіючи, шарахав туди й сюди, не бачачи нічого, спотикався, мало не падав, але й на місці не стояв ні хвильки.

Самому злізти в пана Купи способу не було, бо ж ноги, трохи вище колін, зав'язли не тільки в збруї, а й у штанях, і кінь та вершник роз’єднатись уже не могли, зв'язані штаньми в якогось чудернацького кентавра.

Кінь, шарахнувши, поніс його далі та й далі, зосліпу раз по раз спотикаючись, але (чи не промислом божим) чомусь не падаючи.

Обозний чув позаду голоси дружини, челяді, всіх, хто бачив його ганьбу, хто реготав десь там з його пригоди.

Та як же було й не реготати!

Коли штани опали на коня, пан Купа, засвітивши голим тілом, не міг же все те приховати, а підштаників либонь не мав (досі ж бо не вирішили вчені: чи носили ж запорожці підштаники?).

Отемнений кінь, спотикаючись, ніс його далі та й далі.

I кров уже вдарила в голову Купі.

Сливе втрачаючи тяму, він думав про Козака Мамая:

«Чорт його приніс на мою голову в таку хвилину… чорт його приніс!»

31

А Мамай тимчасом, здибавши в травах свого коняку-розбишаку, побачив, що той уже привів йому цілий табун тарпанів.

Це були добрі коненята, але дикі та вільні, тонконогі, невеличкі й прудкі, бо завше змагалися з вітром, булані, з товстими головами на вихилястих шиях, з гострими, вперед нашорошеними вухами, з маленькими вогнистими та лютими очима.

Мамай підступив до якоїсь меткої кобилки. Дика тварюка задрала голову, роздула ніздрі, тремтіла всією шкурою, била передніми (некованими, звісно) копитами, але на місці перед Козаком таки встояла.

Взявши її за кучеряву та коротку гриву, до якої ще ніколи не торкалась людська рука, Мамай кивнув Михайликові, і той швиденько охляп скочив їй на спину, і став на той час аж кумедний навіть, наш простодушний коваль: і страшнувато було хлопцеві зненацька опинитись на такій скаженій кобилі, та й замала вона була для нього, для такого велета, аж його довгі ноги мало не волочились по землі.

Посадовивши матінку Михайликову на скромно й лепсько цяцьковане сідло свого винохода, званого Добрян, Козак Мамай легко скочив охляп ще на одного тарпана, який невеличкому на зріст Козакові був саме впору, і всі рушили в путь.

Проїхали вони проз табір Стародупського. і разом з наймитами попосміялися з його їздецьких вправ на зашаровареному ступакові, але часу на будь-які розваги не було, і всі промчали далі, бо треба вже було спішити в Мирослав.

Попереду летів Михайлик.

Дика тварина мчала його, хоч і не прудкіш од думки, але ж шпаркіш од вітру.

Вітер свистів у вухах ковалеві, та обличчя йому пашіло не тільки од вітру, обпалене, аж обсмалене шаленим поглядом товстої солодухи Роксолани.

Височенні трави сікли по ногах, по руках, по обличчю: і курай, і буркун, і ковила, і катран, і чорнобиль, і голубі петрові батоги, і велетенські будяки, котрі вставали над неозорим степом, мов дерева, не нижчі либонь від розквітаючих золотом величавих жезлів дивини, які стовбичили то тут, то там — чи не до самого неба п'ялися, мов жовтоярі превеликі свічі в цьому широченному храмі української вроди-природи.

Нічого того не бачив Михайлик, хіба що жовті квіти дроку, що скалками сонця мерехтіли попід ногами тарпана, бо ж хлопчина прагнув тільки вперед і вперед, тікаючи від незборимої спокуси ще незвіданого, але вже доступного й звабливо таємничого, гарячого жіночого єства.

Мчав за ним Козак Мамай на такому ж дикому коні, і чотири пари вільних рукавів козацької одежі за його спиною метлялися, мов крила, і з коротенької зіньківки-люлечки летіли іскри, що ними раз у раз пострілював шипучий та тріскучий лубенський тютюнець. Гнали й усі козаки, що лишили напризволяще бундючного пана, мчали шпарко, тріпочучи такими ж рукавами-крилами.

Линула з ними й ненька на вороному скакуні Мамайовім, і в доброго коня були недовгі версти.

Не відставав од них і щирий Песик Ложка, що летів татарською стрілою на кривих і коротких ногах.

I, мчавши степом уперед і вперед, Козак Мамай подумував про ту тривогу, що знову обіймала Україну, про чергову війну, яка чигала вже десь там, у глибині степів.

Явдоха думала про сина, який, без тата зрісши, вступаючи оце в життя без отецького піклування, без батьківського лупцювання, не знав іще — де добре, а де зле, і оце зараз був, як видно, сам не свій тільки тому, що мислі його парубоцькі лишались десь там, коло тієї шльондри Роксолани.

А не дуже й цнотливі мислі парубка й справді-таки витали там.

Не знаючи, куди заніс шалений кінь обплутаного штаньми Пампушку, Михайлик турбувався: коли б не скоїлась яка халепа з тою малолітньою молодичкою, з Парасочкою, в цьому непривітному степу.

А пані Роксолана, Параска, лишившись на степу з челядниками й пахолками, без мужа, що його бісбатьказнакуди заніс замотаний у кармазинові штани ступак, пані вернулась на ту ж таки могилу, де дотлівала купа ладану.

Загадавши слугам, вона й сама взялась до заступа, і гуртом вони швиденько геть повідкидали все недогоріле пір'я, і вогнище знов закуріло так солодко, що господь-бог мовив на небі до святого Петра:

— Ще й досі не ходив?

— Не ходив-таки, господи.

— А знову ж пахтить?

— Пахтить.

— Як треба?

— Хвала тобі, господи-боже!

— То ти, старий, сходи-таки… поглянь. Хто ж то хвалу таку пускає в небеса?

I старий Петро мусив-таки спуститися вниз.

Поглянув.

Записав.

I, з примхи долі, до переліку імен угодників божих (чи, як те звалось у небесній канцелярії — з латинська, до номенклатури) потрапив не сам пан Купа, а його легковажна дружина, Параска Стародупська, котра либонь не дуже й тямила, як можна те високе становище використати задля власного хісна, і тільки тепер збагнула, що й чоловік бува на щось потрібен у хазяйстві.

А сам Демид Купа мчав іще на знавіснілому коні, якому світ закрили запорозькі шаровари.

Зацний пан уже й знесилів од усього того, що з ним сталось.

Він уже й не думав ні про що.

Єдина мисль, яка ще жевріла в свідомості обозного, була злостива думка про криваву мсту, про того проклятущого байдебуру, що так посміявся над ним.

«I чорт його приніс на мою голову…»

32

— Чорт мене приніс? — перепитав Козак Мамай, зненацька виникши на куцому тарпані невідь звідки й наче підслухавши думки обозного. — Не чорт, а сто чортів! Стонадцять чортів! Сто кіп чортів! — і запитав: — Ти щось хотів мені сказати, пане Купо?

— Ні… нічого, — ледве промимрив той і замалим не впав, бо його кінь, почувши дух тарпана, дикого свого родича, шарахнув геть і зосліпу мало не шубовснув у якесь степове озерце. — Нічого я сказати не хотів!

— То прощавай.

I Мамай, торкнувши чоботом свого дикуна, хотів уже був повернути його вихилясту шию в той бік, куди лежала путь на місто Мирослав, коли Пампушчин зашароварений коняга оступився в те степове озерце, аж бризки мулу розлетілись, але не втоп, бо сливе не було води.

Сліпий коняга бабрався в багнюці, а Пампушка, хоч і видів добре, вилізти з болота не міг, і здавалось йому, що вони вже тонуть, і обозний став просити Козака о поміч.

А коли Мамай, витягши його з конем на сухе, хотів був рушити далі, пан Купа сказав:

— Спасибі тобі, пане-брате, за твою поміч, за твою ласку, за твою…

— Покури й мені ладаном! Ну? Даєш на здогад, щоб я тебе зсадив з коня? То-то ж ти й чемний такий. Еге?

I наш Козак Мамай, роздерши на клапті шаровари пана Купи, визволив йому ноги з золотих стремен, звільнив од кармазинових пут і коняку його, що чкурнув чимдуж світ за очі, немов сказився.

Пан полковий обозний — без штанів, у самих клаптях, що лишилися після черкески й жупана, тупцяв на місці, розминаючи ноги й добуваючи сил, щоб рушити на пошуки валки, голубого ридвана й своєї безпутньої жони.

Поглядаючи на череп’яний квітчастий баклаг з горілкою, що висів при поясі в Мамая, пан Купа зважився-таки попросити в нього бодай каламарчик горілки і вже й рота роззявив, але Мамай сказав:

— Ходи здоров! — і, своїм чортячим сміхом задзвенівши, знову раптом зник.

Немовби й не було його тут. Як лизень злизав Козака.

Ніби його, чортолупа анахтемського, самого чорти на бубон ухопили.

Оті самісінькі стонадцять кіп чортів, що носили його по всій Україні — протягом незліченної рахуби років, оті сто копанок чортів, котрі носять його по нашій вільній землі й тепер, сьогодні, зараз, котрі носитимуть його між нами й завжди, невмираку-невмирайла, поки живі є ми, поки існує на світі славний український народ, його волелюбність, працьовитість, дотепність, гостре його слово, його пісні, прислів'я та казки, що з ними з віку в вік ми ростемо від ранніх дитячих літ, від перших життєвих вражень.

Пісні, приказки та казки!

В кожного народу — є свої.

Але багато й спільного в казках та прислів'ях народів, близьких і дальніх сусідів, у побрехеньках, анекдотах, у тих пригодах, що їх зазнають герої витворів гумору народного — в Болгарії, на Вкраїні, в Туреччині, в Хорватії, в Німеччині, в Литві, — і є сила-силенна народних анекдотів, записаних на Україні, де розповідається те ж саме, що і в анекдотах. наприклад, про татарського (узбецького, албанського, азербайджанського чи болгарського) дотепника ходжу (чи моллу) Насреддіна, хоч і невідомо вже — коли, хто, де, в кого та що саме запозичив, і як звуть того моллу насправді, — чи, бува, не Козаком Мамаєм?

Але я змалку чув ці казки й анекдоти, як дещицю з невичерпного моря побрехеньок, казок, можебилиць і анекдотів мого рідного краю, благословенної Слобожанщини.

Пісні, приказки та казки!

Скільки чув я їх од матері моєї…

Чув і од матері моєї матері, тобто від моєї рідної бабусі, Ганни Олександрівни Гармаш.

33

У моєї баби Ганни батько чумакував, а дід її…

Небагато я чув про того діда Йвана, мого прапрадіда, — він переставився, коли бабуся Ганна ще зовсім малою була, а згадав я тут про нього лише тому, що у Ганни Олександрівни в сараї над льохом зосталась від мого прапрадіда, тобто від його дружини — чимала скриня, з прискриночком у ній — для грошей, для коралів, для ниток і голок, — добра ще скриня, на коліщатах, кована мережаним залізом зовні й гарно помальована всередині. По стінках — квітами. А на порепаному та полупаному віку скрині сяяла ціла картина.

I не така вона вже й трухлява стояла, пам'ятаю, та скриня, а тільки розсохлась вона сильно, і з неї не щезав світ божий, навіть коли в неї бувало залізеш і накриєшся зсередини важенним віком, бо й віко те крізніло, та й заснований товстим павутинням гонтовий дах погрібника світився наскрізь.

Мені вже сповнилось тоді років п'ять або й шість, і я частенько, якщо звідти не кирчали на мене попідсипувані весною квочки, ховався на дні тої скрині й не зводив очей з помальованого віка, що його я, наче ляду, спускав над собою, немовби поринаючи в інший світ, у світ чар-зілля (куди й ми з вами, читачу, вступаємо зараз, у цій химерній книзі), у світ казки, в той волошебний (як моя баба Ганна казала) світ, котрого не забуду я ніколи в житті та навіть і по смерті, бо ж вірю я, що стежка до образу Мамая не заросте й тоді, і не тому не заросте, що я його так добре випишу, а лише тому, що в нім либонь явлені будуть ті риси національної вдачі, ті велезначні дива й пригоди, які прийшли в цю книгу від щедрот народу нашого, від його казок, пісень та дум, бувальщин та сміховин, — щирі дива, витвори духу народного, які житимуть разом з ним…

Дивлячись там, ізсередини, на віко скрині, на картину, нехитро намальовану на ньому, навіть я, малий і простодушний, уже починав тоді розуміти, чому прапрадід, помираючи, велів себе в тій скрині поховати, — не в труні, а в скрині! — бо, звісна ж річ, і найпевніший мрець, глипнувши згасаючим оком на тую картину, посміхнувся б, ожив би миттю та й помирати б уже не схотів…

Баба Ганна казала, буцім скриня не потрапила тоді в могилу з бувшим чумаком тільки тому, що батюшка не дозволив ховати Йвана в такій веселій домовині; і ще бабуся згадувала, як тоді всі вельми журились, не вволивши волі старого, бо в нього були, як балакали тоді, ще й окремі причини просити такої труни: мій прапрадід, казали, замолоду колись, іще років за сто до скону свого, здибався з героєм тої чудової картини, що ані гич не почорніла в скрині од кіптяви часу, — і все життя потім прапрадід молив бога, аби сподобив бодай раз та здибати Мамая Козака того, лукавого, дотепного, безлітно молодого.

34

Веселий образ Козака Мамая живе в народі вже не сотню літ.

I не дві.

I не три.

Якісь його сучасники свідкують про зустрічі з тим характерником-запорожцем у зовсім давні часи, десь при початку існування Січі.

Інші — з ним пліч-о-пліч воювались у війську славного Зіновія-Богдана Хмеля.

Ще інші стрівали його на шляхах України вже після того, як народився на світ Тарас Григорович Шевченко. Був серед них і мій прапрадід.

Але чували люди, як і в першій імперіалістичній війні року 1914 бився Козак Мамай з ворогами отчизни, — все такий же галабурдний і вічно молодий, — та й хтозна — чи не він ото бувало і в війні Вітчизняній виникав зненацька в найскрутнішій сутузі — в тому чи тому партизанському загоні й допомагав громити фашистів на українській чи на білоруській землях, чи не він, колишній запорожець, допомагає й нині будувати електростанції на Дніпрі, на Волзі чи на Ангарі, а то, може, десь і кордони нашої радянської Батьківщини береже, а то, може, книги пише чи кінокартини ставить, а то, гляди, садки розводить, сіє хліб чи варить сталь, цей майстер на всі руки й митець на всі штуки?

Отак ось він і ходив либонь по нашій пребагатій землі, мудрощів та хитрощів од віку до віку набираючись, ходив і ходить, бо живий він, мабуть, і тепер, веселий і звитяжний образ, викликаний до життя в надрах минулих віків силою народної фантазії — не Хитрий Петро болгарський, не Ойленшпігель німецький, не Совесдрал польський, не Домишлян сербський, не східні дотепники — Мушфікі чи ходжа Насреддін, не румунські Пекале і Тендале, а наш-таки козак — Мамай, своєрідне втілення українського характеру, живущий образ волелюбності, стійкості та невмирущості народу, Козак Мамай, котрий на протязі століть, од нападників усяких одбиваючись, плекав одвічну мрію: не воювати, не гарбати, не ярмити нікого, а в себе вдома — риштувати, мурувати, будувати, — Козак Мамай — мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом — монах, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш, — народний герой, котрого чи не споконвіку знають між людьми на Вкраїні, хоч об нім над Дніпром — ні казок не розказано, не складено й пісень.

35

Ні казок, ні пісень!

А прославили Козака простолюдні художники.

Обабіч славного Дніпра, по старезних козацьких та селянських хатах — на кленових та дубових полотнищах дверей, на кахляних грубах, на кованих скринях, на мальованих олійними фарбами полотнах, навіть на липових колодах вуликів частенько можна було бачити розмаїті парсуни Мамая, тисячі відмін його поличчя з новими раз по раз подробицями пригод, з новими щораз підписами, які вільно трактували діяння і вдачу героя, тисячі сюжетів, що підносили в народі славу Козака.

Ще хлопцем бувши, — мені тоді сповнилось років вісімнадцять, — їздив я до Катеринослава (як звали тоді Дніпропетровськ), щоб розпитати про Мамая в Дмитра Івановича Яворницького, невсипущого шукача запорозької старовини, найвизначнішого буржуазного історика Січі, що написав з десяток томів, присвячених історії Війська Запорозького, збирача пісень, казок та приказок, мовознавця, етнографа і драматурга, автора історичних повістей та оповідань, професора і академіка, котрий був другом і товаришем Іллі Юхимовича Репіна: Дмитро Йванович помагав колись великому російському художникові шукати в селах понад Дніпром типи й характери для його майбутньої картини «Запорожці пишуть листа султанові», він позував художникові задля образу писаря (в осередку тієї ж картини), він любовно схороняв десятки етюдів до тих самих «Запорожців» (я тоді їх бачив у його музеї)… Радянський академік Дмитро Яворницький, у своїх безнастанних шуканнях, був людиною непосидячою, і саме його заходами історія запорозького козацтва збереглася в своїй неповторній красі, — він був людиною видатної працьовитості, людиною великої душі, великої кебети, і я вважаю за щастя, що колись привелося мені тиснути його руку, розмовляти з ним і взнати про мого Мамая щось таке, що міг розповісти тільки він, цей поетичний і хитруватий українець, котрий і сам скидався інколи на того ж таки Козака Мамая.

Він тоді показував мені і зібрані в катеринославському музеї кілька десятків дверей, які сам учений познімав по старих козацьких хатах Наддніпрянщини, дверей, що на них були нові й нові одміни образів Мамая, мальовані простонародними живописцями XVI–XIX століть.

Багато я ще й потім бачив усяких парсун Козака, і кожен малював його по-своєму, як ось і я малюю свого Мамая тепер.

Всі вони були різні.

Але ж на всіх розмаїтих поличчях був один і той самий запорожець, Козак Мамай.

Той самий український характер.

36

Характер!

Народні художники малювали Мамая не в січі з ворогом, не верхи на коні, а в спокійній, споглядальній позі: тільки зброя лежить напохваті, тільки лиш кінь басує, а сам Козак, схрестивши ноги, спокійнісінько сидить під деревом, — бо ж він, передусім, був чоловік мирний, якщо, звісно, його не займали, якщо не зазіхав ніхто на волю й славу простих людей України, — а коли вже й зачіпав Козака хтось, то зразки народного малярства часом являли нам і лють його розплати з ворогами.

Сливе всі портрети Мамая мальовано ніби дитячою рукою, бо й справді-таки, то був народу нашого дитячий вік, — а може, й зовсім не дитячий, а тільки не дійшло крізь лихоліття, майже нічого не дійшло до наших днів, крім хіба східнослов'янського дива-дивини — «Слова о полку Ігоревім», крім теплого мармуру труни Ярослава, крім чудових мозаїк та фресок київської Святої Софії, крім галицьких церков і замків, крім десятка літописів, крім купи книг, друкованих любовно в Києві, Острозі, Львові, крім безлічі мудренних візерунків на кераміці, на склі, на золоті, крім гострих діамантів гумору народного, крім шалу українських дум, крім вічно живої пісні…

Зрештою, старих і прастарих надбань народу України дійшло до нас таки чимало. Не лишилось тільки імен творців… Майже нема імені.

У інших на той час були вже Калідаса і Шота Руставелі, Арістофан і Навої, Шекспір і Рабле, Рафаель і Копернік, а ми либонь були ще зовсім молоді в ту пору, коли з'явилися в народі перші портрети Козака Мамая, але всі вони жили своє некоротке життя, як витвори високого народного мистецтва, нехай ще незрілі, нехай недосконалі, але живі й живі…

Чи не на всіх поличчях Козак Мамай — вродливий січовик, де трохи старший, де молодший, дядечко невеличкий, кремезний, чорнявий вусань, з козацьким оселедцем, у жупані — коли багатшому, а коли й простому, завжди з бандурою в руках, щира вдача — співак і музика.

На відмінах портрета мальовано всяке причандалля, котре вказувало на Козакові звички, діла й пригоди.

Був там і встромлений у землю спис. А до ратища чи до якоїсь дубини прип'ято баского коня; на дереві — шаблюка, біля ніг — рушниця. I гаман. I шевська справа. I шапка-шлик. I порох у турячім розі.

Тут же — кварта і чарка. Казанок над вогнем. I ложка, — все, що козакові буває потрібно в поході.

Тут же — довговухий песик.

А над головою — грубезний жарт, солоний дотеп, словесна блискавка, виписані біля Козакового рота.

Трохи далі, на другому плані бували часом і промовисті яви січового життя: розправа з ворогами, звитяга й пустощі, дружнє частування оковитою з михайлика чи коряка, а чи й побратимське чубіння з товаришем, а чи й повішений догори дригом враг і супостат…

Ще далі та вище, над головою в Мамая, подеколи бував і напис.

Часом у чесній прозі.

А то віршований.

Ось так, приміром:

Сидить козак у кобзу грає,

Що замислить, то все має.

Або ще й так, у простоті душевній:

Їхав козак полем та й отакувався,

Сів він під дубочком та й розперезався:

— Гей, бандуро моя золотая,

Коли б до тебе дівчина молодая —

Скакала б, плясала до лиха,

Що не один козак одцурався б солі міха,

Бо як заграю, всяк поскаче,

А після не один вражий син заплаче…

А то бувало в тих написах і таке:

Козак — душа правдивая, сорочки не має,

Коли не п'є, то воші б'є, а все не гуляє…

Хоч дивись, не дивись, та ба, не вгадаєш:

Відкіль я та як звали — нічичирк не взнаєш!

Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,

Той може і прізвище моє угадати.

А ти, як хоч називай, на все позволяю,

Аби крамарем не звав, бо за те полаю.

А якого роду я, то всяк про те знає,

Хто по світу ходить-блука та долі шукає.

Я, козак-запорожець, ні об чім не тужу,

Як є люлька та тютюнець, то мені й байдуже!

Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,

Що не ржавіє ніколи, на шаблю на сваху.

Як натягну ж лука я, брязну тятивою,

То від мене і хан кримський утіка з ордою…

Завдавано чосу в тих віршах — коли туркам і татарам, що ласились на українські роздоли, коли панам-ляхам чи й своїм же, українським, дукам-срібляникам, перепадало там і єврейським загрібайлам-орендарям, крамарям та корчмарям, тобто всім утискачам і триворогам простого люду: українського, руського, еврейського чи польського.

На малюнку в скрині, що схоронилася в бабусі Ганни, бравий Козак варив над багаттям кулешик, а внизу плівся мирний і цілком тверезий напис:

Ось так я в степу веселюся,

Одним кулешем похмелюся.

I досі він блимає мені, той живий вогник під казанком, наче я й зараз лежу на дні старої скрині й заглядаю звідти в хмільний світ минулого, відблиски якого завше мерехтять наді мною в розумних, прегарних і прехитрих очах Козака Мамая.

Мерехтять і мерехтять живі ті очі наді мною.

Та й ви, читачу, вже бачите їх.

37

Ось вони, ось…

I відблиски багаття виграють у них, і жаріють вони, ті прехитрі очі, мов зорі вечерові, ранні, ще самотні — в тихому степовому надвечір'ї.

А вогник — ще блідий, бо й не смеркалось.

Над казанком схилилась матінка Михайликова, пильнуючи не дуже й поживної страви: вода, пшоно, смажене про запас в олії, яке возив кожен у мішечку, притороченому до сідла, та ще хіба дика цибулька, бо картоплі Європа тоді ще не знала, а старого сальця, щоб затерти куліш, у подорожніх не було, бо люди прості не вельми сито їли в будь-які часи, в будь-якій стороні, навіть і в нас тоді, на багатющій Україні.

Але ще не кипів куліш і, дожидаючи, поки він звариться, всі поважно сьорбали захалявними ложками з іншого казанка, цибулькою та хлібом заїдаючи, і хтось, поглянувши на теє сьорбання, не міг би й подумати, що в казанку — звичайнісінька сивушна горілка.

Інколи простягала свою чималу куховарську ложку й матінка, часом помішувала куліш у меншім казанку, — а в думках залітала далі та й далі.

Принюхувався до горілки й Песик Ложка, постогнував і хвостом виляв, і погавкував стиха, але Козак Мамай був невблаганний.

— Не дам. I не скавчи.

Песик Ложка поглядав на Мамая з докором.

I той, схилившись до собачки, говорив йому стиха:

— Нап'єшся знов. Не дам.

А потім уже й уваги не звертав на нього, задумавшись про щось своє, сумне й відсіль далеке.

Залітала в думках далеченько і Явдоха, поспішаючи за синовою долею, намагаючись по-материнському її вгадати, — і ніби вже й не бачила оцього хвилястого степу, а все-таки впивалась його пахощами, його бринінням, барвами, бо ж не могла не впиватись, як не могла не дихати, як не могла спинити калатання серця, таку незбориму силу чаїв у собі він, таке він збурював зворушення в душі, цей український незайманий степ — у повільнім веснянім смерканні.

Мовчала матінка.

Замислився й Козак Мамай.

Мовчали й ті лейстрові козаки, сірома козацька, що гак раптово покинули сьогодні серед степу, над копицею ладану, свого лабузливого пана Купу.

Мовчав і Михайлик, придивляючись до якогось молодого козаченька, котрий сидів біля багаття, горілки не сьорбав і, тримаючи книжку на колінах, читав щось і сам собі тихо та чудно сміявся.

Що більше сутеніло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, і Михайликові кортіло взнати — хто він, оцей козак, що він читає та чого регоче.

Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як і в кожного молодика, чуприною на маківці, моторний, бистроокий, з хуткою річчю та з чудернацькою, ніби й не наською, химерною вимовою, хоч, крім вимови, і все в. нім було якесь чудне та дивне.

I пильний погляд кмітливих, тямущих очей.

I в убранні якісь дрібниці.

I та книжка, друкована далебі не по-наському.

Тільки й знав об нім Михайлик, що ім'я, бо ж чув сьогодні, як його кумедно кликали двоє товаришів-запорожців: Пилип-з-Конопель.

Один із тих товаришів, довготелесий та рудий, впавши трохи осторонь на землю, безпробудно спав.

А другий — козарлюга вже в літах, досить підтоптаний, стояв, як, бува, камінний мамай на степовій могилі, непорушно, чатуючи, на сторожовій козацькій «хвигурі», тобто на дерев'яній вежі, біля якої наш Козак Мамай отаборився з новими друзями на ніч.

Він стояв мовчки, той нерухомий вартовий, на височенній споруді з бочок, діжок та барил — і глядів та й глядів навкруги, оком сягаючи аж наче за далекий обрій.

— Злазь! — гукнув йому Пилип-з-Конопель. — Пора вже ставати мені.

— Ще рано, — стиха відмовив козак на хвигурі, але все-таки зліз.

I став біля вежі, стомлений, зажурений, — старий козак, що вже стомився від безугавних воєн, які роздирали мирну Україну протягом століть.

Молоді були в нього лиш очі. I він не зводив їх з далеких виднокраїв, бо таку мав службу: вони оберігали спокій України, оці троє пересмажених на сонці козаків, закурених, голодних та вдичавілих, що так і жили тут, у трав'янім курені, свіжої людини не стрічаючи по кілька тижнів.

Вартуючи на стрімкій дерев'яній вежі, спорудженій на вершечку верховинної могили, ані вдень, ані вночі, чергуючись, очей не зводили вони з таких же самих веж, що ледве бовваніли на обрії, далі та далі по високих шпилях.

Очей не відривали, щоб не прогавити раптового сигнального вогню, котрий на будь-якій дальній хвигурі міг спалахнути щохвилини, страшний та осоружний знак нового нападу чужинців, знак нової війни.

Коли ген-ген на границях землі української з'являлись перші загони ворога — ногайців чи кримських татар, панів-поляків чи ще яких зухвалих зазіхачів, вартові підпалювали там десь крайню вежу, а той вогонь побачивши, козаки на сусідній хвигурі збивали в небо і свій стовп вогню, а ще ближчі — свій, бо сторожові хвигури стовбичили тоді по всіх степах, — і ось так, за годину якусь всенька Україна — за сотні верст уже знала: ворог знову переступив наш поріг, і козацтво всюди лаштувалось до відсічі, а мирні люди, що працювали на степу і в плавнях, гречкосії з хуторів, зимівників та сіл, рибалки й пастухи, копачі селітри чи залізної руди, лісоруби та вуглярі, солевари й мисливці, сірома й люди багатші, всі вони сушили сухарці, забивали на сало свиней, підсмажували пшоно задля каші, заривали в землю збіжжя, гроші та хліб — і поспішали на Січ, щоб стати оружно до війська, а інші, захопивши будь-яке майно, жінок, дітей і старезних дідів, квапились поховатися в замках, по слободах чи по містах або ж тікали в Москівщину, щоб не вскочити, крий боже, в халепу — в полон, у рабство чи в обійми смерті…

Таку ось колотнечу, нестримне зрушення народу міг зняти по всій Україні навіть випадковий вогонь на будь-якій степовій хвигурі.

Тож і курили чатівники десь осторонь, та й своє багаття Мамай з товаришами розгнітили десь далі, аж за могилою, щоб, не дай боже, якась дурна іскорка не скоїла великої біди, бо вся вежа, зрихтована з просмолених бочок, могла спалахнути за мить.

Основу її складали шість бочок із самим тільки нижнім дном, залиті по вінця смолою.

їх ставили в коло на просочену смолою землю, зв'язували докупи просмоленими линвами, зверху ставили ще п'ять, таких же, на них — іще три, ще вище — дві, а нагорі стирчала бочка порожня — без верхнього й без нижнього дна — задля тяги повітря, а в ній була сама лише залізна перекладка з довгою вірьовкою, що з неї звисав товстий віхоть прядива, вивареного в селітрі.

Варто було тільки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда…

Але ні! Про це страшно було навіть подумати.

Та Михайлик думав зовсім не про це.

38

I раптом йому стало чомусь так сумно, Михайликові нашому, що й боже ти мій.

Його дратувало вже, що той чудернацький молодик-запорожець стиха чогось регоче над якоюсь товстою чужинного друку, досить-таки пошарпаною книгою. I от…

Він завжди вважав себе не дуже й розумним, Михайлик, але, розсердившись, про це забував.

Він вважав себе не дуже й сильним. Але, в гніві, забував і про це.

Він вважав себе й несміливим. Але спересердя не тямив і цього.

Він вважав себе не дуже й сердитим, але зопалу забував і про це.

Забув і зараз, бо, розсердився, розгнівався, аж самому стало страшно.

I спитав:

— Чого регочеш, Пилипе?

— I тобі хочеться? — відповів запитанням на запитання Пилип-з-Конопель.

— А я не вмію.

— Реготати?

— Він за все життя ні разу й не всміхнувся, — сумно мовила Явдоха. — Наче наврочив хто.

— А ось я його зараз… розсмішу! — і Пилип хутенько став перегортати сторінки своєї книги, маючи, видно, замір щось смішне читати.

— Не зумієш, — усумнилась Явдоха.

— Аж ось! — не зваживши на Явдошин сумнів, буркнув Пилип-з-Конопель і, пересівши до самого вогню, бо вже стемніло, заходився читати, зразу, видно, перекладаючи з якоїсь чужинної мови, і справді, там було чимало кумедного й смішного, бо слухачі, захоплені веселими пригодами французьких мандрівних акторів, хто сміявся, а хто й реготав.

Жоден м'яз не ворухнувся тільки на молодому, без єдиної зморшки, обличчі Михайлика, яке не знало ще — ні сміху, ні горя, ні бритви, ні ляпаса — анічогісінько.

Пилип здивовано дивився на Михайлика, — він досі й не бачив таких, що здужали б не посміхнутись над тими пригодами, про які він зараз читав, і він мовив до матінки:

— Я все одно вам колись його насмішу-таки, неню, — і, в прикрім збентеженні, закрив улюблену, як видно, книгу, хоч слухачі й не від того були б — послухати ще трішки.

— Що за книга? — спитав, ще й не досміявшись, Козак Мамай, хоч він те діло вельми полюбляв — гуртом пореготати досхочу, до сліз, до кольки в боці. I він простяг по книжку руки: — А ке сюди! — і, взявши, прочитав на чільній стороні не наські слова: «Поль Скаррон. Комічний роман»…

— Ви тямите й французьке? — спитав Пилип.

— Тямив трохи, парубче, — і наш Мамай, у тьмянім присмерку, почав перегортати сторінки, але вже літери зливались, і читати годі було, і він оддав Скаррона чудернацькому молодикові-запорожцеві, котрий балакав трохи дивно, незвично наголошуючи слова і промовляючи їх аж надто швидко, хоч і вивчився говорити по-нашому, видно, не дуже й давно.

— Хто ж він такий, оцей Скаррон? — спитав Козак Мамай. — Француз? Живий?

— Живий, коли ще не замучили його аристократи.

— За що ж?

— За сміх. За кепкування. За дотепність. Розплатою за смішки — стають слізки. Так це було. Так є. Так буде… — і, трохи помовчавши, Пилип додав: — Я читаю цю книгу, коли мені сумно.

I, взявши з тороків червоний шмат шовку, Пилип заходився загортати свого Скаррона разом з якимись іншими трьома чи чотирма книжками.

— Що там у тебе, козаче? — спитав Мамай.

— П'єра Корнеля «Сід», Сореля «Франсіон», український словник вашого Памви Беринди та книга одного француза: «Опис України».

— Француз — про Україну?

— Гійом ле Вассер де-Боплан.

— Де-Боплан? — аж скинувся Козак Мамай, аж наче спалахнув, аж засіпався кінчик лівого вуса, що завше означало в нього збентеження.

— Ви тут колись його знавали? — теж, ніби вражений чимось, ахнув чудний запорожець.

— Ми колись побраталися. А потім… наче розбили глек. Він будував на Україні фортеці задля наших ворогів. А я…

— Все одно… він любив Україну! — гарячим покриком озвався молодик. — Ось, почитайте!

I він простяг Мамаєві ту книгу, «Опис України», видану в Руані.

Мамай схопив її, присунувся до вогнища, де закипав куліш, але побачити нічого вже не міг і, пригорнувши ту книжку до серця, сидів і мовчав.

Мамай дивився на молодика, котрий так дуже схожий був на самого Боплана: чи не син? — і йому хотілося спитати, але зараз не мав сили говорити, бо охопили мислі про давнє побратимство з французьким дворянином, непосидячим нормандцем, інженером-будівником, що прожив на Україні років сімнадцять-вісімнадцять, вивчаючи, спостерігаючи, складаючи перші докладні карти просторів України, записуючи й змальовуючи те, що бачив у нашій козацькій стороні, яка за кільканадцять літ прикипіла до щирого серця французові.

Але… той веселий і моторний руанець був вірним слугою не, народові нашому, а польським королям, будував на Вкраїні фортеці, котрі мали захистити володарів Польщі — не тільки від наскоків кримчаків та ногайців, а й від повстань народу українського, який раз по раз намагався скинути шляхетське ярмо, — від небезпечного сусідства Січі Запорозької, що про неї слава йшла тоді по всій Європі.

Мамаєві кортіло мерщій дізнатися: що ж він там написав, руанець, у своїй книзі про Вкраїну?

Навмання перегортав сторінку за сторінкою, помацав безбач томики Скаррона та Сореля і… зітхнув.

39

Скільки ж було на світі непрочитаних книг!

Скільки було країн і краєвидів, яких він ще не бачив!

Мов людських, котрих він досі не чув!

Людей розумних, що їхніх дум Козак іще не знав.

I радощів земних, яких він ще не відав.

Жінок, що їх не обіймав…

Було ще на світі й багато дітей.

Але й діти всі — були не його діти.

Він же ж мріяв про власне кубло, про дружину, про серденят, про мирний труд, а мусив воювати, рідний край обороняючи від зазіхань чужинців, простих людей — од панів, бо знав обов'язок перед народом, але ж бували й такі ось хвилини, коли не ставало від того легше на душі.

Рука його ненароком торкнулась до струн, і Мамай, на мить забувши про чарівну силу своєї бандури, припав підборіддям до верхняка, і забриніла вона в його гарячих руках, і сам він забринів од захвату і тихо заграв до пісні, ледве чутної, яку він, зажурившись, замугикав собі під ніс:

Побратався сокіл

З орлом сизокрилим…

I пісня ця пливла в спокійному анданте, та й нічого надто сумного ніби й не було в ній, але Козак, замислившись, струни торкав журливо, і чарівнича бандура показала раптом свою дивовижну силу.

А сила в тій тридцятидвострунній бандурі була така: коли Мамай грав сумної, всі довкола, хто чув той бренькіт тихомовний, усі плакали, бо ж не плакати не мали снаги.

Коли ж він грав веселої, ніяким робом не могли слухачі на місці вдержатись, бо гналися в танець, а то ще й реготали, наче турки, що накурились опію, і коли Козак Мамай не хтів спинитись, люди знемагали замалим не до смерті в шаленому танці, якщо запорозький характерник занадто гучно й весело посмикував струни та приструнки: терції та бунти, найтовщі, та кишкові баси, бо ж мала кожна з тридцяти двох струн свою осібну силу впливу.

Та на цей раз, ненароком загравши, бриньчав Мамай сумно, але в міру, то хоч і плакали всі потроху, але не ревно, а просто зажурились, самі не знаючи — чому…

Заплакала й неня Михайликова, забувши про киплячий куліш.

Та й козаки-нетяги, що втекли від пана Купи, зашморгали носами.

I старий козак-чатовий при хвигурі засмутився до сліз, — бо ж приводів до смутку та печалі в кожного було задосить і тоді.

Та й Пилип-з-Конопель, чудернацький той запорожець, забув і думати про свого Скаррона з його веселим «Комічним романом».

Заплакав би й Михайлик, коли б він плакати вмів, бо ж він перебував саме в тім переступнім віці, коли дитячих сліз уже не стало, а гірких, чоловічих, бог йому ще не дав.

Отак от і зажурилися всі.

Заскавулів навіть вражливий Песик Ложка, хоч йому й не перепало сьогодні жодної краплини оковитої, аж Мамай схаменувся, згадав про владу свого струменту, а вгледівши сльози, мерщій, щоб не ятрити таких дзвінких сердець, поклав бандуру на пухкий духовитий килим сивого чебрецю.

Згадавши про достиглий куліш, подорожні взялись до вечері, запросивши й вартових од хвигури — і того старого, козака лубенського, київського чи, може, й смілянського, котрого звали Петром Гордієнком, і того, що досі безпробудно спав собі, якогось довгого, рудого та безбрового парубка, що його звали товариші Паньком Півторарацьким, і приязного Пилипа-з-Конопель, до якого так уважно придивлявся, хочучи про щось спитати, простодушний коваль Михайлик.

А куліш вийпюв славний, димком пойнятий, як і всякий куліш, що вариться в степу.

Сипнувши в казанок пучку тонко змеленого перцю, добрі люди вечеряли смачно.

Але сум іще краяв серця…

Чи то від пісні Мамайової.

Чи від тихого й загравного вечора степового.

А чи від квиління осиротілого сокола, що, цілий день літавши за Мамаєм, і досі десь, у хмарній високості, чута було, оплакував свою так нагло втрачену подругу.

Всі мовчали.

40

Мовчали навіть вартові од вежі, здичавілі в степу й охочі до розмови, бо ж їм завжди кортіло розпитати в подорожніх, коли-не-коли з ними здибаючись, що ж воно там діється в широкому світі.

Мовчали, може, ще й тому, що від заграви на заході одвести очі не було сил.

Крайнеба палав.

Буйними пересмугами штабувалась третина обрію. фіалковими пасмами, чорними, червоними, жовтогарячими, навіть малоймовірними — зеленими кісниками, яких мовби й не буває в природі небес, — і все це мінилось, вигравало, кипіло, шугало, леліло, то згасало, то займалося широкою стягою знов, милуючи око й будячи в серці неясну тривогу.

I все те враз погасло.

Стало темно. Чорно. Хмарно.

Тільки остання вузенька багряна штаба ще жевріла на обрії.

I не хтілось од неї одривати очей.

Підкинувши до багаття сухої таволги й торішніх тернів, Пилип-з-Конопель заходився вгортати книги в червону шовкову шматинку, і Михайликові, що майже не вмів читати й по-наському, скортіло бодай помацати ті чужомовні твори.

Придивляючись у хисткім червонуватім світлі вогнища, Михайлик нараз побачив щось таке, що привернуло його увагу ще більше за ті книги, бо на мить майнули перед ним чиїсь вогнисті очі, намальовані на дерев'яному образку.

— Що це? — збентежено і аж немов трохи злякано спитав Михайлик.

— Портрет.

— Чий?

— Одної дівчини.

— Хто вона?

— Не знаю.

— Де вона?

— Шукаю сам… Десь тут, у вас, на Україні.

— Хто це поличчя писав? — зазирнувши, вражений тим, що побачив, скрикнув Козак Мамай.

— Один голландець.

— Хто?

— Рембрандт ван-Рейн.

— Хто-хто? — зачудовано перепитав Козак.

— Рембрандт.

— Де ти взяв це?

— В Амстердамі, в Голландії.

— Коли?

— Минулого літа.

— Розповідай…

I, плутаючись у трудних словах української мови, яку цей чужинець нараз аж наче забув, збиваючися й повторюючи по кілька разів одне й те ж, Пилип розповів таке, що зразу, може, й повірити було трудно, але ж Мамай із повіданої французом історії вже дещо знав, а про дещицю здогадувався, бо мова йшла про людину йому відому й навіть близьку.

Мамай поставився з довір'ям до Пилипа не тільки тому, що бачив людей наскрізь, а ще й тому, що вже чув трохи про цього молодого нормандця, на Січі прозваного Пилипом-з-Конопель, бо ж його дома звали, мабуть, в Руані чи в Парижі — Філіппом Сганарелем чи ще як-небудь, — він уже трішки чув, Мамай, про цього хлопця, про палку душу, примхою долі чи власним бажанням занесену так далеко від рідного дому — аж на Січ Запорозьку, куди забредали тоді, тікаючи від помсти свого власного панства, шукачі правди, волі й пригод чи не з усіх країн Європи й Азії. Були ж тоді поміж козацтвом — і росіяни та поляки, і вірмени та перси, і араби, і афганці, шведи та німці, татари й турки чи навіть китайці. Нечасто, небагато, але заходили часом з усіх усюд, бо ж задля того, щоб покозачитись, кажуть, буцім потрібно було лише проказати Оченаш, перехреститись і випити коряк горілки, — хоч це, мабуть, було й не зовсім так, бо не тільки ж Оченаш і хрест… ні, ні! Того було замало, бо ж панували в Запорожжі насамперед звитяжний дух, відвага, правдолюбство і… козацька цнота, тобто лицарська чистота всіх замірів та почуттів.

I ось — цей самий з Конопель Пилип розповідав Мамаєві з товаришами, розповідав таке, що зворушило всіх…

41

Минулого літа, потрапивши з рідної Франції, звідки йому довелось тікати після кривавого приборкання фронди, яка за роки боротьби так і не спромоглась повалити абсолютизм, після придушення численних плебейських повстань, після відновлення необмеженого самовладдя Людовіка XIV («держава — це я!»), після всіх потрясінь, які спостигли його Францію, Філіпп Сганарель, покинувши батьківщину, потрапив до Голландії.

Матінка його, сестра Гійома ле Вассера де-Боплана, лишилася в Руані з невеличкою рентою, а сам він, без єдиного франка чи гульдена, мусив заробляти шматок хліба, тягаючи на спині вантажі в амстердамськім порту.

Він не міг про це спокійно говорити, і хутка мова його стала ще швидша, і він заникувався і повторював разів по кілька якесь слово, аж тремтів, розповідаючи про ту пригоду, хоч, власне, нічого особливого з ним тоді й не приключилось.

I справді.

Йому доручили того дня не дуже й важкий кофр однести до найдальшого в гавані корабельного пришибу.

Найняв його якийсь поважний пан, сивоголовий і ставний, схожий чимось на перебраного в світську одежу католицького попа.

— З ним була оця панна! — і Філіпп кивнув на те чудово намальоване поличчя, котре так і лежало в нього на колінах і, проти пригасаючого багаття, зоріло на глядачів, немов живе, аж наче прислухалось до розмови.

Молодий бідолаха француз бачив цю панну й того, сивого, лише який десяток дзигаревих хвилин, поки вони бігли втрьох до дальнього пришибу, де чекало на них брудне й стареньке судно під вітрилами.

Так либонь нічого й не лишилося б у пам'яті бездомного француза, крім прекрасних очей прикро стурбованої панни, коли б вони, ті двоє, перед розставанням не балакали, необачно перекидаючись прощальними словами, що їх в Амстердамі зрозуміти, певна річ, ніхто не міг, крім нього самого, бо ті двоє розмовляли по-українському, а Філіпп цю мову знав: його рідний дядечко, Гійом де-Боплан, незадовго до скону свого мав намір повернутись на Вкраїну і хотів Філіппа, небожа, взяти з собою туди, і вчив його цієї милозвучної й дзвінкої мови.

Той сивий пан і дівчина, що мала рушити в якусь далеку й небезпечну путь під цими брудними вітрилами, весь час розмовляли про свої справи, і Філіпп зрозумів: дівчина тікає звідси від чогось такого, що є страшніше над смерть, а сам той сивий теж мусить сьогодні ж покинути Голландію. Вони, прощаючись, мали надію зустрітись коли-небудь на Вкраїні, а наостанку дівчина, коли Філіпп, діставши свою плату за перенесення вантажу, вже збирався йти собі, панна тая, раптом згадавши про щось, хапаючись, швиденько витягла оцей самий портрет і попросила знайти на вулиці такій і такій майстерню ван-Рембрандта і повернути йому образок, бо художникові, вона сказала, за роботу не заплачено і панна мусить повернути йому те, що їй, на превеликий жаль, належати не може.

Філіпп пообіцяв.

Парусне судно рушило негайно ж, і сивий пан швиденько зник у лабіринтах порту.

А Рембрандта Гарменса ван-Рейна, великого художника, що про нього по всій Європі ходили вже легенди, Філіпп, поки була ще змога жити в Амстердамі, знайти не зміг, бо художник (як і всі великі митці), бідуючи й поневіряючись, коли всі його картини спродали з молотка, безслідно канув десь у єврейських кварталах голландської столиці, на бідняцькому дні Амстердама…

I ось тепер, прибившись на Вкраїну й ставши запорожцем, Пилип-з-Конопель шукав повсюди тую панну.

— Але навіщо? — запитав Мамай.

— Віддати цей портрет.

— I тільки?.. Брешеш!

— Брешу. На панночку чигає небезпека, і я мушу…

— Яка небезпека? — швидко спитав Козак.

— Це я скажу тільки їй… коли знайду, звичайно.

— Знайдеш.

— Де ж вона?

— У місті Мирославі.

— Ви знаєте її? Чия вона?

— Племінниця єпіскопа Мелхиседека. Їдьмо з нами туди.

— Я тут на службі, при цій вежі.

— Ти ж казав про якусь для панни небезпеку?

I Пилип-з-Конопель, проймаючись довір'ям до Козака Мамая, заговорив:

— Простуючи на Україну, вже в Варшаві, за три останні роки тричі шарпаній полками шведів, у храмі у святого Яна, я випадком підслухав тиху мову двох домініканців, і аж волосся стало сторч від того, що я вчув… бо ж вони говорили про долю тої ж панни, яку їй проклятущі круки готували в Римі.

— Розмова йшла саме про неї? — спитав Мамай, повівши вусом на дерев'яний образок, що його так і тримав на колінах Пилип.

— Я так подумав… мені здалося, що про неї. Я ж тоді, в порту, ще в Амстердамі, чув, як сивий пан назвав її, прощаючись: Кармела…

— А в Варшаві?

— Теж говорили про Кармелу.

— А таку саму дівчину, що живе в Мирославі, — з полегшенням зітхнув Козак Мамай, — архирейську небогу звуть Яриною.

— Не вона!? — і Пилип-з-Конопель аж вус кучерявий з досади прикусив.

— Але ж… оцей портрет! — неначе сам до себе прошепотів Козак Мамай. — То, ти кажеш, Кармела?

— Еге ж, Кармела Подолянка.

Мамай аж скрикнув:

— Подолянка?! — і він схопив за руку Сганареля, що вже хотів був бережно вгорнути в клапоть шовку й той пречудовий образок. — Стривай, стривай! Вони її тримали там, католицькі собаки, небогу нашого православного єпіскопа, батька й матір її вбивши, а дівку викравши, тримали десь по кляшторах домініканських і, видно, там її й перехрестили на Кармелу… А ке сюди! — і він схилився до пригаслого багаття, підкинув до вогню сухої ковили, зітхнув, дмухнув, посипав трохи порохом із турячого рога, що висів при поясі, і вогнище зненацька спалахнуло, лизнуло наче в саме небо, і на яку хвилину, хто там був, побачили в руках у Мамая чудовий образок якоїсь панни, писаний на дубовій табличці, од претовстого шару фарби аж ніби шкарубкий на дотик, аж ніби теплий — чи то від близького багаття, а чи від тепла, яким сяяли живі розумні очі прекрасної незнайомки.

То була гожа українська дівчина. Літ шістнадцяти.

В убранні подолянки: в мережаній сорочці, вишиваній чорною заполоччю, в керсетці, в намисті, з косою на грудях білявою, з бровою колесом, з чорними очима шалом-палом, що дивились, як здавалось Михайликові, саме на нього — пильно, з чеканням чогось давно забутого, але знайомого, жаданого навіть, і серце в Михайлика солодко тьохнуло, чи від її погляду, чи від нездоланного впливу щирого в своїй геніальній простоті мистецтва, коли думки та настрої митця стають нараз твоїми — настроями, мислями та почуттями, коли складний душевний світ людини, яку показує художник, світ почуттів, ума, любові, боротьби, страждання — розкривається перед нами, як глибокий і дзвінкий колодязь, що в ньому купається сонце.

Козак Мамай, сам до малювання маючи кебету, за короткі хвилини, поки буяли розкошлані порохом пелехи полум'я, встиг на вільно виписаному образку тієї українки без похибки визнати руку якогось великого й своєрідного живописця, котрого, як Мамаєві вже сказав Філіпп, на всьому широкому світі знали під іменням Рембрандта ван-Рейна.

Портрет Ярини Подолянки він писав так, той людяний майстер, сміливо використовуючи всі доступні йому найтонші, найбагатші ефекти світлотіні, що треба було дивитись на поличчя з відстані, але серед темної степової ночі, в хисткому відблиску багаття — люди й зблизька сприйняли саме те, чого всім своїм хистом домагався щиросердий маляр, та й був це, в усій первозданній, первісній, чарівній красі його, в авторській недоторканості — свіжий живопис самого Рембрандта, а не ті, вже потемнілі барви на полотнах і дошках, десятки разів одновлюваних і підмальовуваних байдужими руками реставраторів, які ми з вами, читачу, вважаємо за щастя бачити в музеях тепер.

Козака Мамая, крім настрою, крім інтелекту, крім сили духу геніального маляра, вразило за ті куці хвилини просвітку біля нічного багаття ще й вільне вигравання колориту, упевнений мазок повним пензлем, незнане доти вміння, як тоді казали учні самого Рембрандта, «весело класти фарбу, не дбаючи про її рівність і блиск», дивувався Мамай і з характеру фарб імпасто, тобто фарб вельми в'язких, важких, густих, що лягали на дошку товстим шаром, наче тісто, з виткими борозенками від пензля, виразно опуклими на дотик.

Всі ці мислі промайнули невиразно й зовсім не цими словами, бо ж не вчився Козак ніде малярського мистецтва, але його враження від портрета Кармели Подолянки складалось саме так.

А наш Михайлик тимчасом, протягом тих кількох хвилин, поки буяло полум'я, не думав ні про колірні рішення картини, ні про опуклі мазки, ні про гру світла й тіні, бо малювати ж не вмів, та й витвір художника бачив чи не вперше, оцей селюк: приголомшений силою впливу генія, він дивився на Рембрандтів шедевр із побожним захопленням, на ту чудову Подоляночку, дивне видіння з чужого казкового світу, хоч вона й видавалась Михайлові зовсім не панною, а звичайнісінькою дівчинкою з їхнього села.

Кармела й справді не скидалась би на панну, коли б не панив її важкий щирозлотний ковток у правім вусі (перед художником сиділа вона сливе в три чверті), ковток, виписаний вельми пастозно, тобто з виразно опуклим рельєфом.

Вона і справді не схожа була б на панну, коли б не скрашала її величава статура, коли б ось так згорда не зоріли очі, коли б не рука оця, вузька, нервова, аж ніяк не хлопська, — коли б усе це не панило дівку, вона нітрохи не скидалась би на панну.

Забувши про всенький світ, Михайлик дивився на це малоймовірне диво, і ті аж надто короткі хвилини здались йому цілим життям.

Трепетною рукою сувора панна стискала білоцвітний кетяг бульденежа, французької садової безплідної калини, яка здалась тут Михайликові звичайнісінькою, знайомою з дитинства, — і хоч не дивилась тая панянка на студену квітку, щойно зірвану з куща, аж наче вкриту краплями роси або дощу, живісіньку і таку світлосяйну, ніби той снігуватий кетяг був джерелом світла, — здавалося, немовби вона злилась водно з тим цвітом — у тузі, в льоті, в прагненні до рідних українських берегів…

Та видіння те зненацька зникло.

42

Полум'я погасло так само нагло, як і спалахнуло від кинутої в багаття дрібки пороху, а чи від якоїсь там чаклунської штуки Мамая, і стало враз темніше, ніж було до спалаху, а може, потемніло в очах від того дива-дивного, з яким носився, шукаючи своєї панни, Пилип-з-Конопель.

Тонісінька багряна штаба ще жевріла на обрії, де зникло сонце, а Пилип-з-Конопель, навпомацки вгорнувши книги й той образок, заховав усе в тороки і, спотикаючись об кротові купини, безбач подався до хвигури, де давно вже зайшла його пора чатувати.

Старий Гордієнко сказав йому вслід:

— Неспокійно сьогодні чомусь на душі.

— Еге ж… — на ці слова відповідаючи чи, може, на якісь мислі свої, пробурчав Козак Мамай.

— Пильнуй, Пилипе, — по-материнському сказала вслід Явдоха, а Філіпп згадав Руан і свою сиву маму.

— Я, Пилипе, з тобою, — раптом попросився, ще під владою чарівного видіння перебуваючи, простодушний коваль.

— Ходім, — озвався вже десь із темряви Пилип-з-Конопель.

Михайлик кинувся за ним.

А від синка, як завше, не відстала й мама.

— Я сам, мамо, я сам, — звично мовив Михайлик, бо ж йому хотілося з тим французом розмови парубоцької, кортіло розпитати про ту панну, але неня була невблаганна і, взявши свого хлопчика за руку, не відставала від нього в цій теменній темряві.

А Михайлик спитав:

— Чи ж він живий?

— Це хто?

— Художник?

— Шукав його два місяці… живий десь, кажуть. Але де? — і Сганарель почав розповідати про вигнаного з дому геніального живописця, про свої марні пошуки в трущобах Амстердама, про сморід і брудоту і силенну силу квітів на вулицях голландської столиці…

Вони стояли втрьох на горбі, під хвигурою, мама й два сини, за руки тримавшись у тьмі.

Держались за руки й дивились на захід, на далеченну багряну штабу, яка ставала тонша й тонша, але не простигала, немовби її щойно в небесній кузні вихопили з горна й поклали на ковадло — десь там, де злягаються небо й земля на подружньому ложі, — і вже десь там зненацька вдарили по тій штабі, бо полетіли іскри й розсипались зірками по всьому куполу небес.

Неня й Михайлик дивились на гру світла заходового.

Поривав туди очі й Пилип.

Бо ж там десь, там, на заході, в Нормандії, в Руані, була і його неня, яку він пригадав саме в ту мить.

Там десь жила його далека батьківщина, що поворот до неї був йому заказаний.

Він аж заплющився, подумавши про свій Париж.

Ось лілові марева Сени…

Новісінька церква Сорбонни, що біля неї жив, поки вчився в Парижі…

Одна шалена дівчина, котра йому заморочила голову, тоді ще… давно… до хвилинної зустрічі з Кармелою…

I раптом її погляд блиснув, сяйнув перед ним…

I раптом страшно закричав Михайлик:

— Вогонь! Вогонь!

43

I так він голосно своїм басилом загорлав у степу, порожньому й німому, аж господь-бог прокинувся на небесах.

— Знов десь горить хвигура, — сонно сказав він. — Знов спати не дають, анахтеми!

— Господи ж боже мій! Та це ж уп'ять війна! — і святому Петрові вже й спати розхотілось. — В Європі воювали цілих тридцять літ. Там голландці з ангелянами зчепились. Там поляки й шведи воловодились. А тут…

— Війна, — бурчав господь… — Усе війни та війни… мов скажені собаки! I нащо я їх наплодив! — і бог, одвернувшись у темний куточок хмарини, безмрійно захріп.

Але святий Петро не спав. Змагали невеселі мислі.

I він дивився в той бік, де в степу одна за одною займалися сторожові хвигури, перші знаки нової війни.

44

— Вогонь! — волав Михайлик.

А вогонь. вогонь, буйний та зловісний, бурхав-таки в небо з дальньої могили, на котрій стовбичила сусідня хвигура, і десь там, поза обрієм, далі та далі, ще та й ще.

Степ оживав.

— Вогонь! — ахнув і Пилип-з-Конопель.

— Війна-таки… знову! — зітхнула й Михайликова матінка, знаючи, що не мине вона, проклята, на цей раз і єдиного сина її, бо ж, як слушно сказав колись Горацій, війни — осоружні матерям.

Не встигли наші подорожні отямитись, як Пилип-з-Конопель, сповняючи козацьку службу, вже викресав вогню й миттю підпалив добре виварений у міцній селітрі віхоть.

Полум'я пойняло смоляні бочки мигцем, загуло, завило, облизало чорнісіньке небо, сполохало птаство, і гайвороння, зачувши близьку поживу війни, закружляло над хистким стовпом вогню.

Хвигура палала, і на цьому ділі вартова служба коло неї кінчалась, а тим трьом козакам уже треба було поспішати до рідної неньки, до далекої за порогами Січі.

I Пилип, і старий Гордієнко, і той рудий довгаль, вони вже були кинулись до стриножених коней, що попаски ходили поблизу.

Заходились кульбачити й своїх — Мамай з товаришами.

Явдоха, неня, похапцем пакувала харчі й куховарський припас.

Михайлик помагав їй.

А Пилип-з-Конопель, підступивши на мить до Козака, спитав:

— Хто з ким воює?

— Самозваний гетьман Гордій Пихатий, — відповів Мамай, і його висока ліва брова піднялася ще вище, і ворухнувся, розпушившись, вус, і проти полум'я хвигури він здавався рудим аж червоним. — Воює гетьман Однокрил.

— Але з ким?

— З нами. З ним і з ним. I з нею, з ковалевою матінкою. З тобою, хлопче. З Україною.

— Порушив-таки присягу, — сердито буркнула Явдоха.

— Яку присягу? — запитав Пилип.

— Переяславську, — сказав Михайлик.

— Порушив, сучого сина стерво! — і Мамай потяг з люльки, але вона, гаспидська, погасла, заярився, люто блимнув оком, а ми подумали: ніхто ж не чекав у цім сюжеті ні війни. ні крові, бо ж багнулась повість весела й легка, як же воно піде все тепер, коли, як і завше зненацька, грянула війна?

Щось дотепне й кумедне — на трагічному тлі чергової війни? Щось веселе в хвилину жалоби? Жарти — в травах, забризканих кров'ю?

Хай і так…

Саме так.

Тарас Григорович Шевченко говорив же колись про неприторенну вдачу своїх земляків, бо ж не можуть вони не прогаптувати порою й найсуворішу матерію бодай ледве помітним жартом: — Земляк мій часом, — мимоволі, звісно, і в потрясаючий фінал «Гамлета» абощо… вкине таке слівце, що й крізь сльози всміхнешся…

I оцей сміх крізь сльози — в горі, в лихолітті, сміх, що від нього легше дихати в лиху годину, легше боронитись від нападників, жарт і дотеп, і кепкування з ворога, і регіт, коли б'ють лихом об землю, коли й саме лихо сміється, завжди і всюди сміх: веселий і гіркий, добродушний чи їдовитий, але сміх, але жарт — навіть у горі, — і саме це на протязі століть ставало в житті України — чи не головною прикметою її національного характеру? — тож і тепер нам не буде, може, великого гріха — показати щось химерне, дотепне на трагічному тлі чергової війни, що початку її ми з вами не ждали в цю мить…

— Еге ж, — задумливо говорив Мамай французові, — кривоприсяжець-гетьман вирушив-таки проти народу.

— З яким же військом? — питав Пилип.

— З найманим, парубче.

— Хто ж там у нього?

— Крім українців, збитих з пантелику гидкою балаканиною, там і пани-ляшки з татарами, угри й серби з хорватами, німецьке рейтарство, що, як стара повія, продається кожному…

— Хто тільки добре платить… — додав француз, який уже й тоді чудово знав — що таке німецька вояччина.

Вони хутенько впоралися з кіньми.

Студений вітер подихнув зненацька, і стало зимно, а може, дрижаків хапали всі од напруження, що мирних людей охопило, як тільки спалахнув на дальній вежі вогонь небезпеки.

Коли прийшла пора рушати, Мамай спитав:

— Ти — небіж де-Боплана?

— Син його сестри.

— Рушаючи звідси в Париж, Боплан обіцяв повернутись на Вкраїну… років через три.

— А через два — помер.

Знявши свій шлик, Козак перехрестився, а щоб хто не вздрів супроти полум'я хвигури вологих його очей, Мамай хутенько підтягнув попругу і скочив на Добряна.

Кинулись на коней і всі інші.

Мамай сказав:

— Рушайте без мене. Поїду назад. Пильна справа.

— А де ж? — поспитала Явдоха.

— У гетьманському війську.

— Надовго?

— На одну ніч. А потім…

— А там вас не вб'ють? — стурбувався Михайлик, бо не хотілося розлучатися з Козаком.

— А ти — куди ж? — посміхнувся Мамай.

— Ми — з мамою, — мовив Михайлик.

— Як ми, Козаче, й поспішали за тобою, — кивнула матінка. — До міста Мирослава.

— А ти? — спитав Козак француза.

— Супроти гетьмана, — сказав Пилип. — На Січ.

— До Січі, товариство, вам уже не добутись, — заперечив Мамай. — Схоплять однокрилівці.

Француз якось там по-своєму вилаявся. I спитав:

— Куди ж нам їхати?

— До Мирослава. Всі разом рушайте туди.

— А що там?

— Ті, хто не зрадив народу.

I додав задля самого тільки Сганареля:

— Там дівчина, що ти її шукаєш.

— Рушили! — хутко сказав Пилип. I поспитав у Козака Мамая: — Побачимось? У Мирославі?

— Будем живі, побачимось, — і Мамай з коня вклонився: — Прощавайте, панове-товариство!

I всі ці люди, як то буває в час війни, коли прощаються, не дуже й вірячи в майбутні зустрічі, всі почоломкались і обнялись.

Поцілувавши руку ковалевій матінці і вже з коня не злазячи, Мамай сказав:

— Вам, ненько, в дорозі бути за отамана.

— Я ж — тільки стара жінка, голубе.

— Ви — мати. А мати ж на війні… — і попросив: — Доїхавши до Мирослава, тарпанів диких пустите на волю.

— Гаразд, — відповіла Явдоха.

— Найкраща путь проз річку Вовчі Води.

— Знаю. Прощавай!

I, обернувшись до Михайлика, до козаків, до вартових з хвигури, Явдоха наказала:

— Рушаймо!

Та, поки ще вони не рушили, Козак Мамай торкнув свого коня.

Довкола від полум'я на смоляних бочках видніло, як удень. Але Козак Мамай у ніч — шубовснув, як у море. I раптом зник.

45

Ось так він і зникав, коли йому було потрібно.

Але ж він був не дух безплотний, отже й таланило йому не раз у раз.

Коли його надвечір наступного дня схопили однокрилівські жовтожупанники, він з рук п'ятьох десятків гайдуків, звичайно, видертись не міг і опинився в казематі, в хурдизі, в холодній цюпі, за добрим десятком важких та кованих дверей.

Його продав Демид Пампушка-Купа-Стародупський.

Застуканий зненацька серед степу гетьманськими чатами, пан обозний, — а він досі був без штанів, бо ж не знайшов іще в степу свого голубого ридвана, де лишилась його Роксоланочка, — мирославський обозний зазнав чимало стиду й кепкувань від Однокрилових посіпак, а потім і від самого пана гетьмана, коли такого вельможного безштанька поставили йому перед очі.

Гордієві Пихатому, званому в народі Однокрилом, звісно, і на думку не спадало тоді, щоб отакий опецькуватий лисяк, що дістав од пана гетьмана чималий посаг за колишньою його ^коханкою, щоб отакий тюхтій та став одним із численних зазіхачів на булаву, що їх завжди було чимало на многостраждальній Україні.

Він поспішав до міста Мирослава, пан Пампушка-Стародупський, до стану Однокрилових ворогів, щоб звідти розпочати свої підступні умисли супроти гетьмана-кривоприсяжця: зрадник поспішав зрадити зрадника.

I ось тепер, ускочивши в лабети ясновельможного пана Однокрила, так би мовити, «родича» свого (через Роксоланочку), щоб піддобрити гетьмана, щоб відплатити й за вчорашню наругу Мамаєві, — за спаскуджене паленим пір'ям кадіння й за ганебно втрачені штани, — він виказав кривоприсяжцеві нашого Козака, бо щойно стрів його на околиці села Буряківки, де на ту ніч отаборився в поході гетьман.

Коли запорожця схопили, пан гетьман, зрадівши аж такому таланінню при самому початку війни, звелів мерщій укинути небезпечного ворога за грати й поставити навколо цюпи, крім варти звичайної, ще й десятків з десять німецьких рейтарів, бо він уже чував про всякі характерницькі штуки цього анахтемського Козака.

Гетьманові, правда, хотілось порішити осоружного запорожця негайно ж, але ясновельможний поклав собі до ранку трохи витверезитись, щоб уже на свіжу голову заходитись коло такого приємного діла, як страта богопротивного чаклуна і лобуряки, бо ж у Гордія Пихатого було чимало підстав — дихати на Козака Мамая чортом…

Велика ненавидь терзала душу гетьманові цілу ніч, а причин задля такої сили почуття у пана ясновельможного було аж-аж-аж.

Деякі причини були потаємні, і про них розповідати зараз трохи ще зарано.

А деякі були відомі всім, і, поки Мамай Козак ходив іще в живих, це применшувало славу владолюбного й справді-таки досить пихатого гетьмана.

Одного разу, приміром, — це було ще на Січі — в ту пору, коли нинішній гетьман ходив у генеральних писарях Війська Запорозького Низового, вони побилися з Мамаєм об заклад: хто кого переп'є.

Засіли вони в наметі в генерального писаря, поставили чималу куховку та й почали дудліж.

Уже й вечір минув, уже й ніч була о половині, а Мамай тільки й знав — міняти в шандалі свічку за свічкою та погейкувати на генерального, бач, писаря: ще коряк та ще коряк!

А перед самим світанням бачить наш Мамай, що Однокрил уже знемігся й заснув.

Аж голову схилив на свій писарський стіл, де каламарі, пера, печаті та всяка інша канцелярська справа ташувалась досить густо.

I Козак Мамай подумав:

«Прокинеться вранці оцей гемонський шляхтич (сучого сина стерво!) та й скаже січовому товариству, буцім перепив самого Мамая».

Ото й пішов Козак шукати свідків, а не знайшов, бо всі на Січі вже були в ту пору п'яні.

Тоді й узяв Мамай зі столу отого червоного шпанського воску, що з нього печатки прикладає генеральний писар до гетьманських універсалів чи й до листів султанові турецькому або королеві польському, та й на свічці той цупкий віск, що його ми звемо сургучем, розтопивши, приварив до столу великою печаттю Війська Запорозького обидва Однокрилові вуса, бо ж вони були тоді в нього довгі-предовгі.

Та й пішов собі спати, кудись до Дніпра, в очерети.

А щоб генеральний писар не обрубав собі вуса передчасно та не втік од прилюдного вранці глуму, Козак Мамай посадив над ним, на тому ж таки столі, свого Песика Ложку та й звелів пильнувати.

От прокинувсь Гордій Пихатий, аж голови ніяк не підведе.

Поки він розшолопав, у чім річ, то вже й ранок благословився над Дніпром.

Хотів був пан писар чим-небудь обрубати собі вуса, так і до шаблі ж не сягне рукою, та й Ложечка на нього, на тім же столі сидячи, над самісіньким носом, гарикає, як біблейський лев.

На крик зійшлися вранці до намету генерального писаря добрі люди, мало не вся Січ зібралася, реготали, реготали, а теж нічого вдіять не могли, бо Ложка до столу нікого ж не пускав, а зброї на Мамайового Песика, звісна річ, ніхто не зніме ж!

То реготали всі, а то бачать, же генеральному писареві вже й непереливки, кинулись були шукати Мамая, та хто ж його так зразу знайде в плавнях.

А прийшов сам він уже чи не в обід.

Отоді лише й зліз вірний Ложка зі столу.

Обрубали тоді сокирою нинішньому гетьманові вуса так незграбно, що від правого — сливе нічого не лишилось, а лівий був ще досить довгий.

Всі дожидали грози, коли пан писар опиниться біля свічада й уздрить свою пику з нерівними вусами, але, на превеликий подив, гроза минулася, бо пан Гордій Пихатий мав од природи одну потаємну ваду: в нього в очах з постійного перепою завше все двоїлося, — так уже йому бог дав, — і, коли він дивився на себе в дзеркало, то бачив два носи, чотири ока, чотири вуса, чотири вуха, і він це розумів, і все, що бачив, ділив на два, а тоді, помітивши, що в нього чомусь — не чотири вуса, а тільки два, він подумав, що все двоїться, як двоїлось доти, а вуса двоїтись чомусь перестали, і був з того навіть вельми вдоволений, бо ж йому набридло та остобісіло все ділити на два, і його тішила змога не ділити бодай свої вуса.

А й справді, подумати тільки: не завше ж приємно, коли в очах усе двоїться.

Коли двоїться щось хороше, то нехай собі й двоїться.

Коли ти даєш кому червінчик, а ввижається, буцім даєш ти — два, — нехай! — а коли ти береш — один замість двох?.. Самі тільки збитки!

Про цю ваду пана генерального писаря не знав тоді ніхто, і добрі люди дивувались, коли він не помітив відсутності другого вуса, а тепер, коли Гордій Пихатий став гетьманом, всі думали, же так воно й треба, і по всьому гетьманству між полизачами та підлабузниками зайшла мода: наслідуючи Однокрила, ходили вони з одним вусом, і щирих гетьманців можна було будлі-де впізнати не тільки по жовтих жупанах, а й по одному врубаному вусу, — хоч і не тільки в цьому безсоромні приклонники наслідували пана гетьмана: і в одежі, і в особливостях мови, і в дудлінні оковитої з цебра, і в пихатому поводженні з підлеглими людьми…

Нахабне припечатання вусів пана Гордія Пихатого не поліпшило їхніх взаємин, але не це було головною приключкою до їх ворогування з тим гаспидським Козаком Мамаєм, не це стало найпершою причиною до того, що наш Козак Мамай, потрапивши до рук гетьманцям, зразу ж таки був приречений на страту.

Була причина страшніша.

Така страшна, що й не дай бог…

46

Опинившись під десятьма замками в камінній цюпі з вірним Ложкою, котрий в скрутну хвилину, звісно, був при ньому, Козак Мамай перетрусив зопрілий сніп соломи в мокрому кутку та й ліг собі на бік і зразу ж укинувся в сон.

Та й спав спокійнісінько.

Не чув і німецького гелготіння рейтарів — біля дверей та під вікном.

Не чув і цюкання сокир коло шибениці, яку найманці-угри майстрували на майдані проти каземату.

Не чув, як у соломі шаруділи пацюки.

Не чув і того, як Ложка, з діда-прадіда звикши до полювання по норах на харсунів та лисів, розгрібав кривими короткими лапами пацючі діри під стіною, шукаючи виходу на волю.

А Козак Мамай спав та й спав, ніби в Святвечір наївся шуликів.

I снилась запорожцеві одна дівчина… в городі Мирославі… котру він міг приголубити тільки вві сні: вона саме скаржилась на нього, гончарівна Лукія, непевному Козаковому побратимові, нормандцеві де-Бопланові, ідо його повернення на береги Дніпра, не знаючи про його смерть, Козак Мамай чекав увесь цей час.

Бо вірив: коли живий, француз додержить слова і знов повернеться на Україну, де прожив мало не двадцять років, будуючи проти сили козацтва фортеці, дбаючи про розширення польських володінь на Україні, про вигоду й славу королів, — це все по службі! — а по дружбі вболіваючи за трудящий люд країни, тішачись її краєвидами, приятелюючи з козаками, упадаючи коло українських дівчат.

Він тоді полюбив Наддніпрянщиму і мріяв, уже не служачи польській короні, сюди повернутись. Він надрукував у Франції «Опис України», випустив і вісім карт, гравірованих відомим голландським художником Гондіусом, а наш Козак Мамай якийсь примірник тих карт, помальованих барвисто, відняв колись у польського воєначальника в бою на Жовтих Водах: панство з тими картами в руках гарбало багатства України.

Бачив колись Мамай у покійного Богдана й велику Бопланову карту Польщизни: її тримав перед собою гетьман, приймаючи королівських послів, і карта ця лежала перед ними, як погроза…

Але Боплана в ту пору коло Дніпра вже не було: облишивши службу в війську польському, де був капітаном артилерії, він повернувся до Франції, в Руан, бо, можливо, передчуваючи близький на Вкраїні початок нової визвольної війни, воювати проти народу нашого більш не хотів…

А тепер, у гетьманській хурдизі, він Козакові снився.

Ще молодим, моторним і дотепним снився, як був тоді, коли, для вигоди поляків, мурував у Калиновій Долині дві фортеці, які мали замкнути вхід і вихід з міста Мирослава.

Вони вві сні й зустрілись ненароком.

Вже скинувши одежу капітана артилерії, в трикутнім капелюсі з кольористим пером, у зеленім французькім каптані, в жабо, в червоних панчохах, в довгогривій перуці «алонж» — Боплан повертався з відправи в домініканському монастирі, що з гори хижо навис над містом Мирославом, і затримався серед калини.

Було йому либонь приємно подивитись на зарості калинових кущів, на білі кетяги, на супротивне черешчате листя, на білі, круглі, п'ятикутні пелюсточки, цнотливі й зимні, з діамантами роси на всіх суцвіттях.

I снилося Мамаєві, що він сказав:

— Цю квітку змалювати б на гербі України: в деяких народів суцвіття калини означає мир.

Збоку поглядав Козак Мамай на круте французове перенісся, важке підборіддя, і раптом побачив у сні, що то й не Боплан, а молодий запорожець при степовій хвигурі, Філіпп Сганарель чи Пилип-з-Конопель…

I, до світанку ще, прокинувшися в цюпі, Козак очей не розплющував, лежав на соломі, а йому ввижалась звичайнісінька біла квітка, яка щойно наснилась йому.

Тамуючи жаль за минулим, а про близьке майбуття нітрішки й не думаючи, Мамай лежав і прислухався до Ложчиної шамотні в норі, і думав про Пилипа…

Чому не розпитав про втраченого друга?

Про його життя в Руані?

Про його останній день?

Не встиг же навіть розпитати: чого прибув сюди той Пилип-з-Конопель? Чому покинув рідний край, свою прекрасну Францію?

47

Про того ж таки Пилипа-з-Конопель, чвалуючи з ним поряд на дикім тарпані, думав і Михайлик, бо ж чимось таки привабив нашого коваля цей чудернацький запорожець — з його блискучими очима, хуткою й трохи кумедною мовою чужинця, з його книгами, від котрих віяло чимось таємничим, з магічним образком тої панни Кармели, що не йшла Михайликові з думки, мовби він уже встиг за ці години зустріти її, збагнути й полюбити.

Йому кортіло бодай словом перемовитися з Пилипом, але не дуже ж набалакаєшся, галопуючи без відпочинку — охляп на дикім тарпані, бо ж вони поспішали до Мирослава, до міста, котре лишалося вірним народові, до міста, де вони мали згодом зустрітися з Мамаєм, де жила та дівчина, Кармела Подолянка, на яку чигало десь страшенне лихо, що про нього міг попередити панну лише оцей француз, — і ось тепер, до того міста кваплячись, вони вже встигли за ніч відмахати чимало довгих і трудних верстов.

Ніч була хмарна, безмісячна, глупа, вже й ані зірки не лишилось, і загін, під невтомним проводом Явдохи, замалим не змиливши з путі, мчав далі не так, може, впевнено й швидко, але й не безбач, бо те жадане місто, Мирослав отой, воно вабило до себе цих. людей дужче та дужче, еж вони були потрібні саме там.

Десь річечка зашаруділа очеретом по лівій руці, а річки на їхнім шляху чекати було не слід, і Явдоха звеліла взяти ледь праворуч і їхати ще тихше, потім сказала спинитись і завмерла, прислухаючись до чогось непевного.

Вона вже хотіла була рушати далі, та стиха заіржав поблизу чийсь коник.

Ледве чутно десь брязнула шабля.

Глуха в досвітньому тумані, мов з-під землі, долинула чужинна мова.

Аж раптом зовсім близько хтось пугукнув по-козацькому, по-наському, ось так:

— Пугу-пугу!

— Козак з Лугу! — не стримавшись, звично відповів на запорозьке привітання старий Петро Гордієнко, як приговтався він за десятки років козакування одвічати на поклик «пугу-пугу!»

— Який козак? — запитав той же голос, і був він такий високоносний, що матінка Михайлова шепнула:

— Однокрилівці!

— Який козак? — перепитав той же настирний голос. Гордієнко відмовив:

— Наш козак, пане-брате.

— Яке сьогодні гасло?

— В печі погасло! — огризнувся Гордієнко, бо ж сьогоднішнього умовного гасла однокрилівців вони, звісна річ, знати не могли.

I тут же гримнув постріл.

— До зброї! — гукнула матінка.

Без жодного пострілу, бо віддаль до нападників була надто мала, наші подорожні кинулись на ворога і аж тоді в нічному тумані побачили, що то не чати гетьманців-жовтожупанників, а чималенький затяг найманого війська, німці, серби, а може й поляки, — з кількома лейстровиками-однокрилівцями на чолі.

Тікати було пізно, сили зійшлись нерівні, отож і бій мав затятись на смерть, це кожен з наших зрозумів швиденько, і в сутичку поперли, як сто чортів, бо ж безвихідь відважним додає снаги й звитяги, допомагаючи верха здобути навіть там, де й натяку на перемогу не було.

Вихопивши з піхов шаблю-блискавку, помчав у святе діло француз Сганарель, за ним у ту ж мить, охляп на шаленім тарпані, з короткуватою, як на його руч, шабелькою — кинувся в січу й наш Михайлик, за ним старий Петро Гордієнко з криком: «Береженого бог береже, а козака — шабля!», а за ним і всі інші. Орудувала своїм кривим турецьким ятаганом і Явдоха.

Впав з коня в смертельнім льоті один із наших козаків, із тих джур пана Пампушки, що вчора поїхали з матінкою.

Стало наче трохи світліше, бо вже благословлялося на світ, і матінка бачила кожен рух Михайлика, і намагалась бути коло нього, але щоразу в січі відбивалась геть.

Поранило старого Петра Гордієнка в праву руку, але він, шаблюку вхопивши по-татарському, лівицею, хоч і не був шульгою, рубався люто, забризкуючи ворогів не тільки їхньою, а й власною своєю кров'ю.

Двоє жовтожупанників кинулись були на Пилипа, але меткий француз-рубака поклав обох.

Тоді рвонулись до нього ще якихось двоє, а третього він не помітив, і був би тут йому каюк, Філіппові, коли б не наш Михайлик: вчасно прискочивши, одним махом він розтяв навпіл того третього гетьманця, хоч ледве й сам не наклав головою, коли б не виручив його Гордієнків товариш, довготелесий і рудий козак, Панько Півторарацький, поклавши в ту мить якогось німця, котрий напав на Михайлика ззаду, і той рейтар, одбиваючись, в останню мить так рубонув рудого по руці, аж його шабля, засвистівши, блисконула геть і з льоту вгризлася в шию чиємусь коневі.

Якби було бодай трохи видніше і хтось міг би все те осторонь спостерігати, можна було б у тій хвилинній січі вбачити, же проти наших друзів б'ються не всі: самі лише жовтожупанники, десятків зо три німців, кілька сербів чи поляків, а решта навербованих чужинців, якихось слов'ян либонь, немовби й не січуться зовсім, чогось чекаючи, і що був у тім якийсь обміркований умисел, а не притаманне воякам-найманцям боягузтво.

Скільки вже тривала сутичка (хвилину чи годину), ніхто не знав, та коли матінка, в запалі боротьби одбившись од Михайлика, раптом загледіла в світанні його видиму смерть, вона страшенно зойкнула:

— Михайле!

Та було пізно.

Сама вона вже не поспіла б йому на поміч.

Нікого з товаришів поблизу також не було.

Він рубався з гетьманським хорунжим, здоровим, як ведмідь, і хутким та моторним, як гедзь, з одним коротким вусом, що означало особливу любов до одновусого гетьмана. Михайлик рубався з хорунжим, а ззаду підступали двоє метких, а не вельми сміливих чужинців, і наш коваль, не бачивши їх та й по молодості не чувши їхнього наближення спиною, як те буває в козаків досвідчених, не постерігши й зойку матінки, доживав, певно, останню хвилину свого надто вже короткого життя.

Один із тих двох, що підкралися ззаду, товстенний кірасир у безрукавій япанчі, замірився був важким шестипером, уже й рубонув би, коли б в останню мить вперед не вихопився на коні якийсь чужинець, ставний і сивий, у чорній цивільній одежі.

Він устиг ударити кірасира шаблею по руці, і шестипер тільки зачепив Михайлові плече, а сам нападник з диким зойком упав з коня.

Тимчасом другий кірасир, що теж нападав на Михайла ззаду, в наступну мить поклав би коваля шаблею, коли б з протилежного боку не наспів Пилип-з-Конопель та не збив кірасира додолу.

А тимчасом Михайлик порішив, нарешті, того одновусого гетьманця, що з ним рубався до появи товстого кірасира. не бачивши, що сталось перед тим у нього за спиною, хутко обернувся до сивоголового, замірився і вже рубонув би свого рятівника, та між ними виникла ненька на своїм тарпані, скаженому від крові й шарварку, і спинила руку.

Та сивоголовий і не помітив заміру Михайлика не бачив і того, лк матінка схопила руку синову, бо вони з французом зненацька опинилися ніс до носа, дивились один на одного пильно й стурбовано, ніби намагаючись важливе щось і гостре пригадати.

В ту ж мить ті самі чужинці, котрі чогось очікували, кинулись на кількох лейстровиків, що гарцювали ще на конях, і на свого одновусого сотника та й хорошенько постинали їх, і блискавичний бій затих так само раптом, як і виник, бо ті чужинці, слов'яни, видно, порішивши кількох німців, покидали зброю, не витерши й крові на ній.

48

А Пилип-з-Конопель і той сивоголовий, що з ним разом вони врятували життя необачному ковалеві, спішившись, стояли один проти одного.

Пилип уже знав — хто такий перед ним, але не міг здобутися на слово.

А сивому й на думку не спадало в молодому запорожцеві впізнати торішнього обшарпаного вантажника з амстердамського порту, котрому вони з панною доручили однести Рембрандтові дорогоцінний портрет Кармели.

Явдоха також придивлялась до обличчя поважного пана, зодягненого не по-вояцькому, в усе чорне, як тоді ходили самі лише лікарі, ченці й попи, і вся його постать виглядала так лагідно та мирно, аж можна було з певністю сказати, що й шаблюку свою, яку він тримав у руці, порішивши того кірасира, старий либонь підняв оце тільки-но, вихопивши ще з теплої руки в котрогось із забитих жовтожунанників-лейстровиків.

Пилип і той сивий мовчали, а паузу, як ми тепер сказали б, порушила згодом Явдоха.

— Хто ви? — спитала вона в сивого. — I всі ці люди з вами? Хто вони такі?

— Найманці гетьмана Пихатого, — відповів сивоголовий по-українському ж, але з такою вимовою, немовби говорив гуцул. — Оці серби й поляки вже не хочуть з вами воювати, і я їх веду в Мирослав.

— Та хто ж ви?

— Родом я з Ужгорода… за Карпатами. Русин. Священик. Уніат. Потім католик…

— Мовчіть про це. Бо може статись лихо.

— Я не боюсь.

— Але мовчіть!

— Ви уніатка?

— Ні. Я — мати! — і кивнула на Михайлика. — Я бачила, як ви порятували мені сина, отче. Всі уніатські й католицькі попи, як скажені собаки, нищать людей православних. А ви…

I синові звеліла:

— Бий чолом!

Але священик обернувся до Пилипа, бо ж той, нарешті здобувшись на слово, спитав:

— Де є Кармела, доміне?

Сивий поглянув на нього здивовано, ніби вперше чув це ймення, бо ж, ясна річ, упізнати француза не міг, бачивши його в тій амстердамській скруті десять-п'ятнадцять хвилин, поки всі троє бігли до парусника.

— Де Кармела?

— Про кого ти питаєш, сину?

— Ось про кого! — і Сганарель швиденько вихопив з тороків при луці сідла портрет Кармели.

49

А за яку годину, віддавши останню шану забитим товаришам та поперев'язувавши рани старому Гордієнкові, рудому цибаневі Півторарацькому і молоденькому сербинові, головкові з довгим волоссям, Стояну Богосаву, що його поранив лейстровик при кінці сутички, невеличкий загін нашої доброї Явдохи, зрісши зразу на півтора десятки шабель, рушив далі, поспішаючи до міста Мирослава, бо причин до поспіху стало ще більше.

Саме про ці причини й розповідав їм, мчавши поміж Явдохою та Сганарелем, той сивоголовий, католицький піп, котрого звали Гнатом Романюком, і він раз по раз підганяв свою кобилку, бо підслухана розмова між домініканцями, що про неї розповів Пилип, збентежила старого священика, і він верстав трудну дорогу без видимої втоми.

Явдоха вела загін по степах навпростець, бо тут була вже місцина знайома, і Гнат Романюк придивлявся до неньки Михайлової, до її владного руху та голосу, до того, як усі слухались її наказів, і думав про незборну силу слов'янського роду, що має таких відважних і розумних матерів.

Поглядали з повагою й кільканадцятеро бравих молодців, що до її загону прилучились, ставних і гострозорих хорватів, сербів та поляків, що гарцювали пречудово (а це вже можна було бачити в сріблі нового дня), і якоюсь дикуватою силою віяло від кожного з них, хоч цього ніхто не помічав там, бо такою ж силою дихали й наші козаки.

Один із сербів чи хорватів, отой, котрого поранили в останній хвилі бою, нишком поглядаючи на матінку Михайликову, стиха співав старовремської пісні, і друзі-поляки, і козацтво наше, і Явдоха — не все в ній розуміли, але ж мова сербів до інших наших мов — така близька, що Явдоха все-таки сприймала спів у всій красі, і звучали слова балканської пісні відгомоном у широкій душі нашої української неньки приблизно так:

— …Молить бога Юговичів мати,

Щоб він дав їй очі соколині,

Та ще й білі крила лебедині…

Стоян Богосав виводив стиха, і дрижав голос — чи від погамованих сліз, а чи від хуткої ристі, і слухали його козаки і поляки, і серби, слухала і Явдоха сумну пісню, і горе сербськоїматері, що втратила зразу дев'ятьох синів, краяло неньці щире українське серце, бо ж далі в тій пісні співалося, як вибігли з дому дев'ять удовиць і дев'ять сиріток, як заридали вони, як заіржали дев'ятеро коней, як дев'ять соколів заклекотали, як тверде старенька мала серце і сльози гіркої не зронила. А вже вранці…

Вранці, як на світ благословилось,

Прилетіли два ворони-круки,

Що в крові ім крила аж по плечі,

Що із дзьобів біла піна капле.

А несуть вони юнацьку руку,

Золота на тій руці обручка, —

Кинули вони ту руку нені…

Хуткою хвилею лягала пісня коням попід ноги й шугала пісня птахом попід паленіючі на сході небеса, і слухала Явдоха страшні слова про тую синову руку, і думала про долю єдиного сина свого, якому судилось цього ранку вступити в його першу війну, в перший бій, хоч у хлопця вчора про війну не було й гадки, не було її вже й зараз: він слухав та й слухав, і старезна «юначка песма» вливалась йому в душу, і він думав про те, як цікаво жить на світі, коли за одну-однісіньку добу Трапляється стільки пригод і стільки людей, — і йому ж нітрішки не ставало сумно від тої пісні горя материнського, котру виводив у тихому українському степу чужедальній сербин Стоян Богосав:

Серце тут напружилося в неі,

З болю серце в неї розірвалось

По синах по дев'ятьох із горя,

По десятім Юг-Богдані сивім…

А коли Стоян замовк, ніхто й слова не зронив там, і один лише Пилип-з-Конопель не думав про матінку з пісні, про її горе, бо ж ні слова з того сербського співу не зрозумів.

50

Попустивши повіддя і про щось замислившись, Пилип-з-Конопель віддався на волю коневі.

Дихав на повні груди.

Вдивлявся в простори України молодий француз, якому любов до цих степів прищепили ще змалку.

Саме сходило сонце, і степ зашарівся легенькими рум'янцями весни, що розцвітали з кожною хвилиною все дужче.

Скільки око сягало, червоніло там усе роздолля, бо саме зацвітав воронець, тонколиста півонія степу.

I по тому червоному полю, мов на яркому полтавському килимі, всюди світили льолями якісь неторкані білаші.

Та що воно таке — француз не знав.

Подумав, чи не гуси пасуться?

А може, зграя голубів чи лебедів упала між червоні квіти?

Та не були то лебеді, а тільки білий катран чи крамба, красовитий родич морської капусти.

Він тільки ріс тоді кущами величезними, завбільшки з козака.

А як він цвів, про те не розповісти й поетові!

Навіть прозаїкові, всіма засобами красного письменства, тої краси не висловити.

I Пилип-з-Конопель, під'їхавши й навіть з коня не нагинаючись, зірвав на високім кущі одну квітку катрану, понюхав, пожував смачний молоденький паросток і їхав далі та й далі, поглядаючи вперед.

Перед очима виник вільховий гайок, бо земля тут була вологіша, і вже траплялись зарості вільшини Всюди цвіла черемха, лани жита й пшениці яріли, зачервоніли молоді гречки, зазеленіли городи, чорнобривці вже зацвітали де-не-де, кожному нагадуючи його рідну оселю, — і всюди, всюди, — аж ніби холодно ставало від білого цвіту! — скрізь квітувала калина… Починався повільний спуск до тої райської чаші, котру й звали Калиновою Долиною, де лежав город Мирослав, куди так поспішали наші подорожні.

Пилип-з-Конопель, задумавшись, замилувався краєвидом, що заходами трудящої людини ставав дедалі все пишніший, неймовірніший, — це було з'явище — з-поміж отих щедрот животвору, в існування яких (шапку перед ними знявши) трудно буває й повірити, хоч і постають вони перед нами вочевидячки, виграють і міняться всіма барвами та блисками, дихають усіма пахощами вологої землі, співають і дзвенять, щебечуть і цвірінькають, прославляючи рідну землю й себе.

I, впиваючись світовою красою цієї препишної й не завше йому зрозумілої (як і де-Бопланові, дядечкові його) України, молодий француз про щось таке думав і думав…

А про що ж?

Про катран оцей? Про квітники Парижа? Чи про базари квітів в Амстердамі?

Чи про Кармелу, що слід її з Голландії привів його сюди?

Про що ж він так задумався, цей молодий руанець, огорнений чарами українського ранку?

Та про неї ж таки…

Як вона його зустріне в Мирославі?

Чи пізнає ж? Посміхнеться, може? Чи зрадіє?

Чи здобудеться тільки на холодне й чемне словечко подяки?

I він чомусь подумав про Мамая.

Він шкодував, цей молодий шукач пригод і правди, шукач світової краси, шукач слідів Кармели Подолянки, він шкодував, що з ним немає зараз того чудного й таємничого Козака, щоб саме з ним про все поговорити.

51

А на той час Козак Мамай, на світанку почувши Песикову шамотню в кутку хурдиги, яка в передранні стала ще гидкіша, розплющив очі й згадав, де опинився, але ні ріски суму не заблисло в його широко поставлених очищах, бо ж, за всіма ознаками, його життя ще тривало, а він за довгі роки прийшов до висновку, що найкраще у житті — це життя… а вмирати… ну, що ж, нехай і так! — життя є наука про смерть!

Коли Мамай, нарешті, прокинувся, Песик Ложка, облишивши на мить трудну роботу, запитально блимав на свого володаря, але ні слова не мовив.

Мамай посміхнувся і сказав йому пошепки:

— Чи не думаєш ти, Ложечко, що я пролізу в цю дірку?

— Ні, не думаю, — відповів поглядом Песик.

— То ти хочеш пролізти сам, щоб порятувати мене від смерті?

— Хочу порятувати.

— Пізно, Ложечко. Вранці буде мені саксаган. Каюк! Повісять на майдані.

Козак Мамай устав з куля соломи.

Потягнувся, аж залускотіло в немолодих уже кістках. Попоходив по цюпі.

Гаспидська люлька давно вже погасла, не тріщала, не шипіла й не сипала іскрами, а кресало та кремінь у нього відняли, вкидаючи в хурдигу, рейтари чи жовтожупанники.

Покурити хотілось, аж боліла шкура, і з досади Козак Мамай розкошлував свої пишнющі вуса — то вниз, то вгору, то за вуха закручував, аж іскри сіялися з них, — але ж хіба вони могли, ті іскри, запалити люльку?

Він знову обмацав кишені, але ж нічого знайти не міг, бо все забрали гетьманці.

Та і в широких халявах червоних чобіт, стоптаних і латаних-перелатаних, теж не було ні ложки, ні ножа, ні бритви.

Знайшлося тільки шильце невеличке від шевської справи, не помічене рейтарами в його чересі, і він крутив тепер його б руках, те шило, а замислившись, прихилився до закуреної, аж чорної стінки й знічев'я заходився тим шильцем шкрябати брудний вологий мур.

Камінь був колись побілений, і під грубезним шаром кіптяви кожна подряпина являла окові найчистішу, найбілішу крейду.

I знову, чи не згадуючи сьогоднішній сон, щось тихо мугичучи, Мамай подряпував тим шильцем вогку стіну, і сам у тьмянім передранні не помітив, як вивів обриси калинової квітки, і так хотілось волі Козакові, і так Мамай любив життя, аж квітка наче ожила.

Опукло випнулась, білісінька, з того темного муру.

Аж навіть ворухнулась, ніби під подихом вітру.

Аж рука мимохіть простяглась до калини, і… справді-таки зірвала з гілки студене суцвіття: з крапельками роси — на листі й пелюстках, з прожилками живими, і все воно було таке ймовірне, листя й квітка, але ж і надзвичайне, що Мамай і сам здивувався, а коли б ми з вами, читачу, та були на той час біля нього, то самі собі подумали б: ой цвіте-розмаю, Козаче Мамаю, душе українська, довіку ти дивуватись будеш перед своїми ділами, сам до пуття не знаючи — що ти знаєш, що ти можеш, що ти вмієш і на що ти здатен…

Обережно поклавши на долівку білоцвітний кетяг, Мамай, сам дивуючись, мов дитина, і захопившись своїми щойно пізнаними силою та вмінням, вишкрябав тим шильцем бджолу, чи не з хруща завбільшки, і, поки виводив ніжки та крилята, вона весело задзижчала й злетіла навіть, щоб сісти на біле калинове гроно.

Ось така сила життя водила рукою Мамая.

Ось яким він був митцем.

Ось яка правда жила в його витворі…

I, хоч бувало з ним таке не вперше, щоразу він дивувався з того вміння, ніби з несподіваного відкриття, бо ж кожен твір художника щоразу мусить бути відкриттям, новим та несподіваним задля самого майстра…

Радіючи в темниці живій бджолі та білому цвітові й досхочу надивившись на них, Мамай узявся й до іншого діла, яке, гляди, могло в таку страшну годину й життя йому порятувати, — хоч він про порятунок і не думав, а просто скучив за своїм Добряном, якого запроторили гетьманці невідомо куди, і Мамаєві скортіло з кониченьком перед смертю попрощатись.

Песик Ложка й не змикитив зразу, що ж таке вишкрябує на чорній стіні його володар, але, вздрівши коняче око, потім вуха, потім і цілу голову, Песик від подиву аж заскавулів, бо стало страшнувато, коли впізнав у намальованім коні свого приятеля, Добряна, мудрого Мамайового коня.

Козак малював його, скучивши за ним, прагнучи його, бо ж Добрян свого хазяїна з біди виручав не раз і не два, його до себе серцем кличучи, виводив на стіні шилом коневі обриси, і вони були такі живі, і жадання бачити коня було таке гаряче, що той, потроху на чорній стіні виникаючи, аж ніби ворушився, радіючи володареві своєму, цьому Вершникові, якого кінь носив уже не один рік по всіх усюдах української землі, перелітав через Карпати, перепливав через пороги на Дніпрі, — і кінь Добрян неначе й справді оживав, зразу ж таки, там же таки, на стіні, оживав під рукою художника, неначе й справді… Гляньте ж, гляньте!

52

Тільки-но з-під шила виникло на чорному мурі кінське око, як воно зразу й блимнуло.

Щойно рука Мамайова вивела на стіні шию коневі, як заграла вона зразу ж дрібним дрожем нетерпіння.

Тільки намалював Мамай передні ноги, як вони, басуючи, затупали об землю.

З кожним помахом руки Мамая виразніше й виразніше виникали на стіні обриси добрячого румака, чорнісінького (бо ж чорна була стіна), з білим хвостом, з білою гривою, з білими щітками над кожним копитом (бо нашкрябані шилом риси ставали білими від крейди, що схоронилась попід шаром кіптяви).

Кінь з кожним помахом руки Мамая, з кожним дотиком шила оживав.

Козакові треба було б поспішати, бо вже розвиднилось, і за вікном загомоніли, прокидаючись, рейтари, і горобці зацвірінькали під стріхою в'язниці, і знову зацюкали сокири на шибениці. споруджуваній на майдані, біля цюпи, де вже кипіло морем юрмище збентежених людей, які, прочувши про очікувану страту народного улюбленця, посунули сюди з усіх усюд.

Але Мамай, як і належить сутому художникові, забувши про все на світі, малював та й малював, тобто не про життя забувши, а про смерть, про плин часу, як те в нього подеколи бувало, коли Мамай казав: «Хапай час за чуприну!» — бо ж сам час таки боявся Мамая, не чіпав його, шанував його і не старив.

Козак іще виводив кониченькові спину та круп, а Добрян, від нетерпіння, аж ніби заіржав, та преголосно так, що рейтари біля тюрми загомоніли, про щось засперечалися, хтось не по-наському вилаявся, і забряжчала зброя, і загупали хапливі кроки, і задзвеніли ключі.

Але раптом все стихло.

Чийсь голос, владний і гучний, кинув кілька слів наказу.

I Козак Мамай зразу ж таки впізнав, що то прибув сюди сам гетьман Однокрил.

53

Йому не спалось, гетьманові, того ранку. Прокинувшись, ясновельможний звелів зганяти на майдан перед хурдигою цікавих, а коли йому ясували уклінно, що зганяти нікого не треба, бо ж людей і без того зійшлась сила-силенна, пан зацний гетьман наказати зволив — юрбу розігнати, щоб, бува, Козака Мамая не одбили чи не викрали, і вже когось там, якихось цікавих, хто за першим наказом не відійшов, на помості під шибеницею хорошенько в три берези по дупах затинали…..

Пан гетьман, як і завше, чепурився перед виходом з опочивальні.

Голяр збивав йому на тімені піну, і не з гречаного борошна, як на всіх інших довбешках, і не з милких корінчиків перекотиполя, а з доброго марсельського мила, і шкріб йому голову круг оселедця, схожого на кобилячий хвіст на бунчуці гетьманському, шкріб старанно, бо гетьман Однокрил завжди намагався виглядати гарним і охайним.

Він дивився на себе в дзеркало з венеційського скла і сам собі сильно подобався, особливо збоку, в тому повороті, в якому карбували його профіль на монетах, бо й справді-таки був, нівроку йому, помітної вроди шляхтич, і він бачив у тому венеційському зерцадлі на обличчі в себе два носи. I ділив їх на два, бо ж, хоч і двійнило йому в очах, навпомацки знав, що ніс у нього, як і в усіх людей, один.

Бачив чотири ока. I їх ділив на два. I все інше ділив.

Не ділив тільки свої півтора вуса, як і вуса полизачів і приклонників, бо ж ті всі й собі повідтинали по одному вусові (як ми це вже з вами, читачу, знаємо), лабузнячись до пана гетьмана, що в нього волосся й нігті чомусь не росли.

Підвладні ясновельможного гетьмана України, кому кортіло заслужити високий чин, посаду, грошики чи просто похвалу, в усьому намагалися наслідувати свого володаря.

Якщо пана гетьмана долав з остуди нежить і Однокрил ставав на час гугнявим, починали балакати в ніс і полизачі. Якщо гетьман зволив жартувати, всі підвладні мусили сміятися.

Коли на якій-небудь урочистій церемонії розстібався в гетьмана гаплик чи гудзик, полизачі робили те й собі.

Підніжки гетьмана повторювали його улюблені вирази, інші — гру обличчя й чудернацькі жести, намагаючись робити все не правою рукою, як усі, а лівою, бо ж у пана гетьмана була сама тільки ліва.

Одного тільки не могли підлабузники пана гетьмана досягти в подражанні йому.

У Гордія Пихатого, як ми казали вже, була тільки ліва рука.

I кожен лизоблюд, ясна річ, ладен був одсікти собі праву, коли б замість відрубаної правиці виросло чорне лебедине крило, яке, на диво всьому світові, справді-таки стирчало з правого гетьманського плеча, за що й прозвали гетьмана в народі, як те всім нам відомо з історії, Гордієм Однокрилом.

Одне крило! Саме воно й підносило гетьмана Пихатого у його власнім розумінні — над усіма іншими людьми, чорне пір'я на рамені, пір'я, якого більш ніхто не мав. Дивившися на себе в дзеркало, пан гетьман, звісно ж, бачив там аж два крила, але й крил своїх на два не ділив, і впевнена свідомість, що господь-бог його створив задля високого польоту, давала ясновельможному снагу до історичних звершень.

Лишившись на самоті біля дзеркала, ясновельможний розмахував крилом, як лебідь, як орел, як янгол, і йому здавалось, буцім підіймається він аж до самих небес, щоб відтіля, від божого престолу, проголошувати свої велеречиві й голосні промови до народу, що їх красноглаголивий пан гетьман України завжди ось тут і готував, перед великим дзеркалом, поки його ніхто не бачив.

54

Але ж пан-бог те бачив. I сердився:

— Чого він там хизується… той одновусий лебедин?

— Бо певен, що народжений — літати.

— Цей полетить!

— Атож! — і святий Петро спитав у бога: — I як це ви його, такого, сотворили, господи?

— Так то ж — не я!

— А хто ж?

Господь знизав плечима.

— Диявол? Сатана?

— Вони ж того не вміють, знаєш сам.

— То хто ж тоді оту мармизу сотворив?

Господь не відповів.

Розгнівався.

Його питали про таке, що й не дай бог!

Його питали про таке, що аж свербіло, де не треба.

— Крила, крила! — бурчав сердито вседержитель. — Бог і кажанові крила дав. А людині…

— Людині, — поспішив докінчити Петро, — людині для польоту потрібна сила духу, а не пір'я.

— А вони ж там, бач, дурні, навіть янголів малюють з пір'ям.

— Як лебедів!

— Як гусаків! Ха-ха! — і господь-бог, сивенький підкрутивши вус, хоч і старечим голосом, але ще зовсім по-парубоцькому зареготав, як грянув громом.

55

А на землі почули люди й справді — грім з ясного неба, і з несподіванки схибнула в голія рука, і він порізав підборіддя пану гетьману, порізав зовсім трішки, що тому й не заболіло.

Але голія затрясло, бо за пролиття найменшої краплі гетьманської крові належало платити головою.

— Заберіть його! — кивнувши на цилюрника, стиха мовив пан гетьман, і його шепіт був страшніший за всякий крик. — Візьміть лишень! — і він зробив круг шиї виразний і символічний рух, до котрого підвладні вже звикли і котрий означав, що смерті злочинця вимагають безпека і честь держави.

Необачного цилюрника зразу ж потягли, щоб завтра, після суду праведного, намилити для нього зашморг, — і тут же привели до гетьмана голія запасного, якогось товстого баварця, червонопикого, звіруватого і схожого на єврейського різника.

Ясновельможний уже квапився на празник святої Шибениці, на страту ненависного Козака, і вже смикався від нетерплячки, бо ж таки боявся, щоб той чаклун, Мамай, десь там не втік, пан гетьман вимахував чорним крилом, заважаючи голяреві, і той таки врізав йому потилицю, але спокійнісінько присипав вавку тертим тютюном, бо знав, що цилюрника чужинного ніхто на шибеницю потягти не посміє.

З нетерпінням підганяючи баварця, гетьман знову поглядав у дзеркало, знову милувався власним профілем, бо так любив себе найпуще, та й вирішив на майдані біля шибениці сьогодні стати перед народом саме так, бочком, щоб усі бачили — і помах чорного крила, і натхнення льоту в його орлинім погляді, а щоб не видно було чималої бородавки, схожої на гусячу шкірку, порослу чорним пухом, яку червонопикий баварець намагався не зачепити бритвою.

Його високомочіє поглядало на себе з повагою: настала ж, кінець кінцем, хвилина, коли дав йому бог жадану змогу відреванжувати осоружному Козакові за всі прикрості, образи й капості, за всі ті візки, котрі чаклун йому підвозив рік у рік.

Хоч би й учора, саме в ту хвилину, коли його схопили жовтожупанники, Мамай таке патякав про гетьмана, про його знущання з простолюду, про накладання з католиками, про уклінність перед шляхтою, — він таке про пана гетьмана варнякав, що страшно й подумати.

Казав же він учора людям:

— Якби свині крила, вона й небо зрила б… А в нашої ж — крило тільки одно! Чи зриє ж? Га?

I гетьман Козака боявся, аж наче дим йому клубився з рота, коли говорив про Мамая, бо стикались вони вже не раз, а колись той проклятий Козак устругнув аж таку непристойну капость, що про неї й на вухо не скажеш, не те що друкованим словом.

Чортом дихав на Козака пан гетьман.

Хоч і не знав того ясновельможний, що він сам з’явився на світ божий — не без участі Козака Мамая.

56

Не можна сказати, щоб він був йому батьком, Однокрилові, наш Козак Мамай, але все-таки річ певна, що з’явився він на світ з його руки.

Так, так, з руки!

Козак його колись намалював, — так само, як оце тепер — свого коня, Добряна, що оживав під кожним помахом його руки.

А сталося це так…

Задумавшись колись над стародавньою казкою про дванадцятьох лебединів, Мамай, як і завше, сам того не помічаючи, почав на якійсь там стіні малювати… і раптом…

Але стривайте, читачу!

Ви ту казку знаєте?

Оту, де королівна Золота Звізда?

Оту, де дванадцятьох короленків щось там обернуло на лебедів, а сестриці їхній, Золотій Звізді, сказала волошебниця таке:

— Кропива он, бач, як очерет… Коли хочеш братіків порятувати, ламай ту кропиву, обдирай з неї лико, плети братам сорочки та й надінь на них, коли повернуться, щоб знову стали людьми, як і були. I хто прийде, щоб не озивалась, покіль не доплетеш сорочок. А кропива жалка, буде вона аж до серця пекти, а ти плети й плети, мовчи й мовчи, а коли не доплетеш, бува, чи до кого озвешся, то й братів не побачиш… Отак!

От і плете дівчина тая, Звізда Золотая — з кропиви сорочкй для братів-лебединів, і жалить кропива до самого серця, а вона плете та й плете, хай пече, а вона привикає.

Вже зробила Звізда Золотая одинадцять кропив'яних сорочок, стала плести й дванадцяту, аж не стало в неї кропиви на один правий рукав.

I от летять дванадцять лебединів, одинадцятеро білих, а дванадцятий — чорний, найменший, і кинула їм сестра по сорочці — першому і другому, і всім дванадцятьом, і стали вони, тії лебеді, знов богатирями-велетами, тільки дванадцятий, чорний, надів без рукава сорочку, і лишилося йому, замість правої руки, лебедине крило…

57

Задумався колись Мамай над долею людською, над казкою цією, і ненароком намалював собі того богатиря з одним крилом.

Йому й сумно було малювати такого.

I співчуття виникало до нього в художника.

I щирий жаль.

Але, ще малюючи, помітив Козак Мамай, же супроти його власної волі з'являються в обличчі однокрилого молодика — і якась пихатість несподівана, і в погляді зверхність, і жорстокість, що їх зовсім не хотілось Козакові бачити в своєму сотворінні, бо ж він зовсім інакше уявляв собі характер цієї скривдженої долею людини.

В цьому калікуватому створінні зосередились прикмети сотень характерів знайомих Козакові людей, і така вже була в Мамая сила духу, така гаряча кров забуяла в його малюванні, що Однокрил, живий, зійшов у світ, живий, хоч і потворний, і пихатий, і злостивий, і владолюбний, але живий, бо вдихнув йому душу художник, який, проте, не був митцем більшим за господа-бога, і тому все вийшло в цьому потворному характері не так, як художник хотів: каліка уявив себе янголом, надлюдиною, котрій, бач, од бога судилось над безкрилими панувати.

I скільки літ потому каявся Мамай, що пустив на світ таке страховисько, знехтувавши святу повинність художника — відповідати за свої витвори перед богом і людьми.

При початку нашої книги річ була про бога, котрий, пустивши в світ людей, незабаром збагнув, що роблять вони зовсім не те, чого хотілось би творцеві, не те, що їм робити слід, бо й господь-бог, сотворивши окрасу природи — людину, не все в ній зміг, у цій своїй перлині, піднести до вінця творіння, не все було в ній таке чисте й людяне, як господеві, мабуть, марилось у його першім творчім пориванні, хоч і набріхано ж, мабуть, на творця в Біблії, в Первій книзі Мойсея: «I бачив бог, же все, що сотворив, було аж вельми добре», набріхано-таки, бо самовдоволення ніколи й ніде не було притаманним істому творцеві, художникові, а може, згарячу господь у добрім ставленні до своїх витворів і помилявся попервах, бо ж був він само-дин на світі, і нікому було сказати правду, скласти ціну, нікому ж було творця подружньому взяти за лікоть і щиро порадити, бо ж критиків щирих тоді не було ж, а сопіння та гарчання диявола, злобно настроєного супроти всього доброго та світлого, кому ж хотілось на таке зважати!

Отже, візьми ти мене за лікоть, мій друже критику, пораднику й наставнику, і поможи розміркувати: чому це Козака Мамая аж така біда спіткала, аж така притуга, що довелось художникові каятися в тім, же необачно випустив у світ свого однокрилого недолюдка? Чому так сталося? Чи він життя не знав, художник? Чи проти правди схибив? Чому ж його спостигла найстрашніша мука? Поміркуймо ж разом, бо ж настала вже пора, коли добрі товариші наші стають суворими критиками і суворі критики наші стають добрими товаришами, і не прожити нам без цього товариства.

Бо ж нинішнім художникам чи й драматургам важче ж либонь, як було колись богові: у безсмертного творця всі сотворіння були смертні, а нині ж — художник, коли він справді-таки художник, пускає в світ сотворіння безсмертні, котрі живі, поки живе народ.

Саме тому ж то, видно, господь-бог (та й архангели всякі) не дуже й полюбляють нашого брата, митців, котрі либонь створили колись і самого господа-бога.

58

Кепкуючи, спитав же колись святий Петро в творця-вседержителя:

— То хто ж кого сотворив? Чи ти, боже, людей? А чи грішні люди — тебе? Які-небудь художники? Чи драматурги? А?

— Про те в Святому письмі докладно сказано.

— А справді було як?

— Я вже й не знаю…

I господь-бог, в збентеженні, задумався… Хоч і не міг він того зрозуміти, що зникне він, безсмертний бог, саме в ту мить, коли помре останній з тих недолугих людей, хто в бога вірить, і він чомусь гнівався та й гнівався-таки на скульпторів, художників і драматургів, бо ж про всі їхні муки нічого не знав.

59

Тож і Мамай, художник, створивши Однокрила, карався й каявся, і крім ненависті, нічого в них обох, — нічого в них, крім обоюду гострої й шаленої ненависті, нічого й не лишилося…

I от, про все про те гірку думу думаючи, Козак малював у гетьманській темниці свого втраченого Добряна.

Ще не було в коня двох задніх ніг.

Але Козак вишкрябував шильцем не ноги.

Випробовуючи терпіння долі, він заходився рясно вимальовувати хвіст і гриву, марнуючи по зачерку на кожну волосинку, і вони аж очі вбирали, такі були білі, ті грива та хвіст, у чорного коня.

А грюкання, гупання та голоси тимчасом наближались, і Мамай знову вчув голос гетьмана, владний і гучний, і співучий, бо ж ясновельможний був, очевидячки, чимось вельми збуджений, бо ж так голосно балакати звички не мав.

— Боронь, боже, від скаженої воші! — перехрестився Мамай та й малював далі, довершуючи гриву та хвіст.

Бряжчали в чиїхось руках здоровенні ключі, одмикаючи одні за одними кілька дверей.

Але все те гетьманові здавалось аж надто повільним. Ключі не зразу попадали куди слід… А нетерплячка та збентеження Гордія Пихатого передавались і його посіпакам, бо ж і вони боялись цього Козака, як і взагалі запорожців: тії ж були чи не всі характерниками, з води вміли сухими виходити, туману насилали, і сон навівали, і на котів часом перекидалися (з круглою, мов кавун, пикою, з цупкими, наче з дроту, вусами), і люстерка мали такі собі, що бачили за тисячу верстов, і такі вже були химородники, як дочеркнеться до замка на скрині, то скриня й відчиняється, а коли в такого стріляти з пістоля, то він ту кулю схопить рукою, здавить, сплющить та й назад кине в того, хто стріляв.

Отож усі йшли до цюпи, де сидів Мамай, з душевним дрожем.

Чути було, як біля якихось дверей упали на землю ключі, а хтось, лаючись, їх піднімав.

Чути було й Гордія Пихатого здавлений голос.

А Мамай домальовував перше з двох задніх копит.

Коли ж, брязнувши та грюкнувши, відчинились двері до хурдиги, тільки й побачив гетьман, як гулькнуло вузеньке тіло знайомого панові гетьману Песика, такого знайомого, що він, за короткий вус (сургучем колись припечатаний) себе помацавши, аж від досади сплюнув, відсахнувшись до стіни, бо там дзижчала страшнуватим басом, літаючи по цюпі, прездорова, з хруща завбільшки, чорна бджола, яка спурхнула з білого грона калини, що лежало біля муру.

А Козак Мамай, так і не домалювавши четверте копито чорного гриваня, заходився підправляти тут і там: то око чи шию, то вуха, одним начерком їх нашорошивши, і все-таки, як те й буває з будь-яким щирим художником, лишався роботою своєю невдоволеним…

За його спиною стояв у зловісному мовчанні сам однокрилий гетьман, у соболях, у шапці з султаном, з булавою в руці і нерухомий тілом: тільки чорні пера ворушилися в його крилі.

За його спини цікаво й насторожено дивились осавули, хорунжі, сотники, бунчужні, пани полковники, генеральний писар та генеральний суддя, яких поприводили сюди задля того, щоб усе тут могло відбутись за законом, що його пан гетьман вельми шанував.

Генеральний писар складав цієї ночі смертний вирок Козакові Мамаєві.

Генеральний суддя мав узаконити його: іменем України, знову підступно продаваної паном гетьманом під лядську кормигу.

Генеральний кат мав той вирок здійснити.

Взявши в генерального писаря настоптаний сургучною печаткою величезний сувій паперу, генеральний суддя вже був роззявив рота, щоб читати, коли Козак Мамай раптово чхнув.

— На здоров'я! — зопалу мовив хтось за спиною в гетьмана.

— Спасибі, — гречно подякував Мамай. А пан гетьман раптом люто скинувся.

— Хто сказав «на здоров'я»? — тихо спитав він, обернувшись до своїх двораків, хорунжих, сотників, бунчужних і полковників.

Але гетьманський почет мовчав.

60

Стало тихо.

Тільки прездорова чорна бджола дзижчала, літаючи по цюпі.

— Хто сказав «на здоров'я» злобителеві та лиходієві нашої ясновельможності?! — залементував пан гетьман.

Але почет мовчав.

— Хто сказав «на здоров'я»?! — ще дужче загорлав пан гетьман, на хвильку забувши свій звичай — не підносити голосу.

Але Однокрилові ніхто не відповів.

— А ось ми зараз, — мовив ясновельможний тихо, — зараз ми з'ясуємо — чий був голос.

I, звернувшись до молоденького хорунжого, що жупан на нім аж лопотів іще, такий він був новий, пан Гордій Пихатий наказав:

— Ану скажи: «на здоров'я»!

— На здоров'я! — повторив хорунжий.

— Спасибі! — гречно відповів Мамай.

— Говорять не до тебе! — визвірився гетьман.

— Як то — не до мене? — посміхнувся Мамай, підморгнувши ворушким вусом. — Коли чхнув я, то й «на здоров'я» може належати тільки мені, високозацний пане гетьмане. I, значить…

— Нічого не значить! — гарикнув Однокрил і знову звернувся до когось там, до старшого, здається, писаря з Генеральної канцелярії, що стояв біля того молоденького хорунжого: — Кажи тепер ти: «на здоров'я!»

— На здоров'я! — сказав канцелярист.

— Спасибі! — відмовив Мамай.

— Тепер — ти! — кинув ясновельможний підскарбієві.

— На здоров'я! — покірно сказав підскарбій.

Але й це був голос не той, що промовив оте чортове «на здоров'я» в перший раз.

— Ти! — звелів гетьман отаманові гармашів. Але й це був не той.

I Козак Мамай, смішливо потягши себе за золоту сергу, сказав:

— Якщо ви всі тут, панове, призичите мені «на здоров'я», то я так поважчаю й подужчаю, що повісити мене вам буде вже не до снаги!

— Ти ще й жартуєш, харцизяко?! — не стримавшись, визвірився гетьман, аж пера на його чорнім крилі стали сторч.

— Жартую, пане гетьмане: на здоров'я козі, що хвіст короткий! На здоров'я мертвому, що ніс холодний! На здоров'я…

— Жартуєш навіть перед шибеницею?

— Завжди і скрізь! — і додав: — Добряча українська вдача…

— А хіба я… а хіба в мене… — почав був гетьман, та від злості поперхнувся і затявсь на слові. — А в мене — хіба не українська? Я ж — плоть од плоті… — і він змахнув крилом.

— Всі зрадники народу теж од його плоті — плоть!

— Ах ти ж… — і гетьман вихопив пістоль.

А Козак Мамай, заярившись, блимнув прискаленим оком на той пістоль, на трепетне крило ясновельможного, на його трохи зизуваті очі (знав же Козак, що гетьман бачить зараз двох Мамаїв), на рум'янці лютості, що проступили крізь штучну блідість його білиною помальованого червоного обличчя, на піт, що виступив над переніссям, на все це — таке Мамаєві знайоме й попервах дороге, бо ж навіть з усіма його препоганими вадами він його колись любив, і таке зненависне тепер.

У Однокрила дрижали руки, кремінь у пістоля затявся, і гетьман смикав його, і стукав руків'ям об чорний мур, а потім кинув ту зброю на землю.

I витяг шаблю.

I замахнувся вже на Козака.

— Ти згинеш зараз! — зойкнув він. — А мене… мене… мене… ще вище піднесе любов народу! Як пана-бога кохам!

— Цього тобі не бачити, як свині неба.

— Я вб'ю тебе!

— А вбий… — знизав плечима запорожець і байдужісінько схилився до недомальованого на стіні копита в того коня, що вже аж басував од нетерплячки, аж наче тихенько іржав.

А Козак Мамай, дратуючи Однокрила, що вже й шаблюку заніс над його шиєю, але стримав себе, бо ж був задумав інакше — повісити Мамая привселюдно, — отож, дратуючи, Козак промовив стиха, киваючи на пана гетьмана:

— Ну, чисто змій з печери: жар їсть, вугіллям… — і він зримував. — А з вух — аж дим іде!

I тут, як у лузі калинка, зашуміла панова Гордійова шабелька, і хто вже зна, що сталось би в наступну мить, коли б ясновельможний, шаблюкою замірившись на безоружного Мамая, та не вздрів би коня-білогривця, що чорнів на стіні поза ним.

З несподіванки гетьман і шаблю опустив, і крилом захистився від того, що вздрів на стіні: йому здалось, що той баско до нього підморгнув.

Та ще й глузливо блимнув чорним оком.

Та ще й копитом тупнув.

А коли він ще стиха й заіржав, Мамай звівся до його нашорошеного вуха, щось тихо шепнув, і гетьман, опустивши своє крило, укинув шаблю в піхви і знов звелів генеральному судді:

— Розпочинайте суд!

61

I пан генеральний суддя щиро взявся до діла. Проголосивши всі, які належало, врочистії слова, пан суддя почав допитувати свідків.

— Пане Скубенку! — покликав він, звернувшись до підскарбія.

Підскарбій вийшов трохи наперед.

Поцілував євангеліє, присягаючи.

А генеральний суддя спитав:

— Ти чув, Скубенку, як оцей паливода і байдебура, котрого звуть всі Мамаєм, та лаяв презацного володаря обох берегів Дніпра — від Сяну аж по Дін, владного гетьмана Київського, Мирославського, Переяславського, Чернігівського, Волинського, Львівського, Полтавського, Пирятинського, Бердичівського, Вінницького та інших черкаських земель, гетьмана Війська Запорозького Низового, — тож чи ти чув, пане підскарбій, як оцей галабурдник і харциз лаяв ясновельможного пана гетьмана? Чув?

— Чув, пане суддя, — почухав потилицю підскарбій.

— Послідніми словами лаяв?

— Послідніми, пане суддя.

— А ти, Жупане? — спитав суддя, прийнявши присягу в ставного хорунжого. — Ти чув, як Мамай нашого гетьмана ганив, обмовляв чи неславив, кобенив чи паскудив? Ти чув?

— Чув, пане генеральний суддя.

— А ти, Сноходо? — спитав суддя в завше п'яненького і завше сонного лейстрового сотника, що куняв собі в куточку, притулившись до мокрого муру. — I що ж ти чув?

— Він шпетив і шкилював пана гетьмана, — заговорив, прокидаючись, Снохода, — називав ясновельможного котолупом, гицлем, однокрилим гусаком, ворогом отчизни, потаємним католиком і похлібцею лядським!

— Е-е, ні! — заперечив Мамай, регочучи. — Коли б же тільки так я взивав його, то мене, може, й не варто було б вішати! Але ж я називав пана гетьмана… — і Козак Мамай висипав на гетьманців цілу торбу таких словечок, що ми з вами, читачу, тільки язика прикусити мусимо, щоб, бува, не повторити чогось тут, у нашому скромному романі. — А ще я казав про тебе, пане гетьмане… — і наш Мамай хотів був доточити ще там щось, таке ж непристойне й ущипливе, але Гордій Пихатий його перепинив:

— Питалем не тебе!

— I ще казав я людям, щоб не вірили жодному твоєму словечкові, бо ти — кривоприсяжець, Однокриле!..

— Цить!

— Щоб добрі люди лишались вірними Москві…

— Я тепер — дужчий за Москву! Бо ж під моїми стягами — вояцтво всіх країн Європи, і раптовий удар на Москву принесе жадану перемогу!

— Ні, — спокійно заперечив Мамай. — Перемоги в тебе не буде. Бо навіть з усім твоїм військом купованим… наша сірома тебе не пустить на Москву.

— Нема такої сили, що спинила б гетьмана Гордія.

I звелів генеральному судді:

— Кінчайте суд!

I все скінчилось хутко.

I вирок прочитали Мамаєві, як годиться по закону.

Та й новеньку шибеницю крізь віконце показали.

I православний піп до Козака Мамая підступив з хрестом, миршавий такий попик, наче молем погризений, з патлами й борідкою, ніби вимоченими в меду.

Та й сказав той попик:

— Кайся в гріхах, раб божий!

— Не час, панотченьку. Хай колись, перед смертю!

— Аж он вона, чекає на майдані, твоя смерть.

— То — не моя.

— Послухай, сину…

I панотець заходився великого грішника всовіщати.

А всі уважно слухали. I всі вже плакали, бо звикли — плакати від кожного слова цього поганенького попика, звикли плакати, бо ж плакав од його молитов і казань сам зацний гетьман.

Не плакав там лише Мамай.

— Чому ж ти не плачеш? — спитав попик.

— Я — з іншої парахвії, панотче.

— А-а… — мовив душевний пастир і співчутливо додав: — Ти, сину мій, утішся. Бо всяка смерть — лише єдина мить: чи в постелі, чи на полі бою, чи на шибениці — все одно. I всі ж ми — смертні: навіть королі, царі й гетьмани!

— Але ж їх, я бачу, поки що не вішають! — з досадою мовив Козак, кивнувши на Однокрила. — Хоч, правда, певен я, що тобі, ясновельможний, судилось від бога — коли-небудь попогетьманувати ще й на шибениці?! Га?

Гордій Пихатий не відповів зухвальцеві, котрий уже стояв ногою в могилі, і вони завмерли один проти одного, дві сили, котрі й тоді вже надвоє ділили народ України, як і всі народи всіх країн.

— Пощади не просиш? — спитав Однокрил. Мамай знизав плечима.

— Помреш без покаяння? — спитав попик.

— А я й не думаю вмирати.

— Доведеться, — кивнув на шибеницю за вікном Однокрил.

— А я втечу, — сказав, кепкуючи, Мамай.

Та й схилився до задньої ноги коневі, щоб трохи підмалювати копито, обрамоване білою щіткою.

— Утечеш?

— Утечу.

— Коли ж?

— А зараз.

— Так ти надієшся на свою чортячу силу?

— Трішки.

— А чи не підтоптався ти, Козаче? Ні?

— Я замолоду був такий же дужий, як і зараз.

— Ти певен?

— А чого ж! Хоч би й оці мури в хурдизі, — кивнув, продовжуючи шкрябати шильцем по стіні, Козак Мамай. — Я й замолоду розвалити їх не здужав би, ці мури. Не здужаю й тепер. Сила однакова!

— I все-таки втечеш? — глузуючи з приреченого на страту, спитав пан гетьман. — Але як же? Як?

— А ось так!

I Козак Мамай скочив охляп на свого шпаркого воронька Добряна-Білогривця.

Вдарив кінь некованим копитом, аж іскри засліпили очі всім, хто був на ту хвилину в цюпі.

Молоденький хорунжий устиг схопити Мамая за ногу.

Але гривань уже рвонувся, і чобіт лишився в руках у хорунжого.

А запорожця не стало.

Не стало й щойно домальованого коня.

Тільки старий і стоптаний червоний чобіт лишився в руках V гетьманського посіпаки.

Тільки чобіт червоний.

Та ще долі — калинова квітка.

— Проклятий чаклун! — тихо сказав Однокрил і, схопивши чоботище, брязнув ним об землю.

А на ранок той самий чобіт, з гетьмана-зрадника глузуючи, хтось нишком повісив на новій шибениці — замість Козака Мамая, химородника, чаклуна й чарівника.

62

Хоч як він намагався, наш Козак Мамай, не думати про зрадливого гетьмана, та мислі, поки, втікши від нього, мчав намальованим конем до міста Мирослава, зверталися не раз до Гордія Пихатого, аж зимний дрож ненависті проймав запорозького козака.

То ж була його біда, Козакова, той Однокрил, ганьба його, прокляття, і, знехтувавши колись життєву правду, за що мистецтво завше страшно мститься, Мамай, художник, карався й мучився потому все життя.

Ось чому ніколи вже не малював Козак людей, хоч митцеве серце того й прагнуло, але він боявся від бога ще гіршої кари, як цей Однокрил.

Деякі, правда, потомні художники, нехтуючи відповідальністю перед народом, бога не боялись і малювали, замість людей, ангельські лики, мало не з німбами, мало не з крилами, ложно пориваючи їх некрилаті душі на тому пір'ї чи не до самих небес, але ж і їх спостигала завше кара за нещирість і неправду.

А наш Козак Мамай, хоч і не був він художником великим (що ми вже бачили з його невдалого витвору), і творив не без похибок, але мав чисту совість, щиру душу козацьку, тож і розумів те все, що митцеві розуміти й знати треба, і аж тепер, після років вагань та гризоти, він, нарешті, зважився свій гидкий і необачний витвір, Однокрила того, при першій же нагоді знищити.

Але як?

I, мчавши степом, Козак Мамай думав і думав саме про це, бо страшенну владу й силу забрав химерний гетьман над людьми, над їхньою долею, над їхнім життям та й коїть з ними, що заманеться, — бо ж гетьман, як чиряк, де схоче, там і сяде.

63

Не стрічаючи в степу ані душі живої, мчав і мчав Козак Мамай крізь хащі трав, і слід хвилювався за його конем, неначе в морі.

I всюди було тихо — ані-ні!

Лиш комарі та оводи бриніли.

Хававкали перепели.

Та жайворон шугав у високості.

Подекуди в степах, вельми запізнілі того літа, одцвітали медвяні терни — молочними дрібними зірочками, і лілові, мов темні коралі, Христові колючки шарпали та рвали на Козакові жупан, обдирали халяву єдиного чобота (бо другий же потрапив на шибеницю), та й коня терни шмагали, і по всьому степу, скільки сягало око, скрізь були оті терни й терни, неначе вся країна, дужа и молода, а ще не вельми щаслива, вся тоді була, вся в терновім вінці.

Лігши трохи спочити, пав Мамай на колючі тернові гілки, щоб, бува, не заснути, і знову мчав далі, поспішаючи, а то й спинявся на хвилинку — то біля гаю десь, то біля камінного мамая на степовій могилі, та й скидав шапку-бирку, схиляв голову, бо скільки ж товариства полягло в минулі війни — там і тут, та й скільки люду в цій, новій — поляже, в новій війні, сліди якої він уже бачив зараз: поминаючи ниви, села і сади, слободи й замки, він здибував усе частіше дими, пожарища, забитих коней, свіжу кров.

I він, як те завше й бувало в горі, витягав з рота коротеньку зіньківку, що сипала приском на вітер, витягав з рота люлечку і щось таке співав та й співав, і хай не здивує читач, коли в цій книзі всі співатимуть, — такий уже ми є народ співучий.

Та й чи не всі в цій книзі, яка почнеться зараз (після не дуже й довгого пролога), чи не всі тут і казки казатимуть, бо такий він уже удався, наш народ-мрійник, бо така вже вона мислиться мені, оця, напоєна піснями й пойнята казками книга!

64

Тож Козак Мамай співав якоїсь пісні, що тут же й складалася, тут же за вітром і губилася — в льоті прудкому чорного, як березовий вугіль, білохвостого та сивогривого коня.

Він співав завжди і всюди, наш Козак Мамай: у горі, в радості, в роботі, в роздумі.

Заспівав і тепер:

— Ой, я зроду бурлакую,

Просто неба я ночую…

Хтів би в хаті ночувати,

Та ні жінки, ані хати

Не здобувся я…

Доленько моя!

Мав би хату, мав би жінку,

Колихав би я дитинку,

Та не те мені судилось, —

3 козаченьком одружилась

Шабля Мамая…

Доленько моя!

Давній звичай є на Січі:

Не дивись бабам у вічі,

Та й не знайся із бабами,

Бо зазнається з киями

Спина вся твоя…

Доленько моя!

За красунею як тужиш,

А вітчизні збройно служиш,

Не заходь у суперечку,

А заскоч тихенько в гречку,

Доки кров буя…

Доленько моя!

Один серед безмірного степу, Козак Мамай, зустрічаючи ранок нового дня, співав про те, в чім він не признався б нікому: про мрію невгасиму — не тинятись по світі, воюючи й бешкетуючи, шкилюючи й жартуючи, а мати б свою хатину, дружиноньку вірну, дрібних дітей…

Але він мусив те, що мусив.

Його завжди кликав обов'язок.

I стримувала його дана січовому товариству свята обітниця, котру складали всі запорожці: не знатися з бабами («нехай із ними справу має сатана, ніж добрий запорожець!»), бо за те була на Січі кривава розплата — киї, що після них мало хто й виживав.

Давала козацька сірома і обітницю довічного убозтва, але ж водились між козаками й пани, котрі, збагатившись торгівлею та війною й товсте пузо наївши (як той же Демид Пампушка, приміром), забирали в Січі владу, і про обітницю довічного убозтва згадували там не так уже й часто, але порушення обітниці безшлюб'я й цноти кінчались завше страшною розплатою, бо ж природний гріх той, у гречку скакання, є властивий, насамперед, безпосереднім, сильним і хорошим людям, котрі, грішивши, не тікатимуть від кари товариства.

В Січі, на майдані, виставляли для такої нагоди кілька барил оковитої, привозили два чи три вози прездорових київ, завгрубшки з козацьку руку, і кожен братчик мусив свого ж таки грішного товариша-запорожця, котрий десь ускочив у гречку, тобто злигався з якою-небудь дівкою чи молодицею, кожен мусив, випивши перед тим добрий коряк горілки, оперіщити порушника присяги по голій спині, — а хто бив не по щирості, товариша жаліючи, того тут же частували киями самого.

Мамай, цей бравий козарлюга, після вступу до січового товариства вірний був чернечій обітниці, і не тільки тому, що тямив, до якого лиха призводить нашого смирного брата шалена жінота, і не тільки тому, що добре знав, же вояки в походах відважніші та сміливіші бувають саме тоді, коли в них за плечима — ні жінок, ні хат, ні дітей, коли втрачати немає чого, — і зовсім не тому не стрибав він у гречку, що боявся київ або жив бовдурякою нечутенним, а чи байдужісінько йому було до найсильніших радощів житейських, а чи тому, що не палав Козак од поглядів дівочих, ні, ні, ні! — але ж перемагала постійна залежність од безугавних воєнних чвар, од наскоків татарських, од плюндрування польського, од повстань і походів, же й найменшої змоги не лишалось — помріяти про власне кубло, про малят, про зрозумілу й гарну жіночку, привітну, рідну, а не чужу, хоч і мав Козак на думці завше одну дівчину, котрій уже років чи не з двадцять кортіло — його заходом вискочити в молодиці, одну, колись прегарну і вже зів'ялу в марному чеканні дівчину, яка жила саме в тім місті, в Мирославі, куди він зараз так дуже поспішав.

Еге ж, нелегко все це було пережити.

Бо й дівчина тая старілась.

Та й сам він… дуже прагнув того, про що зараз оце співав — сам один посеред безлюдного степу, забуваючи про всі ті небезпеки, які щокрок чигали тут на самотнього запорожця.

Співав та й співав.

Співав, бо не співати не міг.

Бо така вже українська вдача.

Бо така вже вдача слов'янина: поляка, серба, чеха, білоруса, росіянина, болгарина…

Така вже вдача… «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине: от де, люди, наша слава, слава України!»

Говорив же колись Горький, що народна поезія України — апофеоз краси, що народ український через століття рабства і неволі проніс таки дорогоцінне багатство свого генія: «Гляньте, який ласкавий і співучий світ розкривається в його безсмертних піснях!»

А й справді, гляньте!

Співає ж українець і на війну йдучи.

Співає й журячись.

Співає й весілля справляючи.

Співає й хату муруючи.

Та й робить народ наш усе, наче пісню співа.

Залізо кує, немов пісню співа.

Заводи будує, немов пісню співа.

Жито сіє, мов пісню співа. Та й пісню співа, немов пісню співа…

65

Та й багато ж їх у нас, пісень отих…

… Попросив колись молоденький чорт нашу дівку:

— Навчи лишень мене співати.

Дівка того чорта й осідлала:

— Неси мене, каже, куди знаєш: я буду співать, а ти вчись.

Ухопилась дівка за шерсть, поніс ïі чорт у ліси, в чагарі, де терни, де глоди, але тільки сам обідрався, що й шерсті на ньому вже не лишилося, а дівка — ціла, та все співа.

— Коли ж ти, клята душе, наспіваєшся? — питає чорт.

— Та, — каже дівка, — ще й половини не переспівала.

— Уйми лишень: там словечко, там — два.

— З пісні слова не викинеш!

Та й співала дівка, поки чорт не гигнув…

От скільки в нас пісень! Та ще й яких: і чорта вбити можна!

Книга перша

Починається пісня перша

1

Вони її з таким захватом співали, цю клечальну пісню, мирославські дівчата, невсипущі співухи, з ранку до пізньої ночі дзвеніли тої суботи, бо ж надходили Зелені свята, що заради них та пісня й на світ появилась, та й пісня про калину славно бриніла саме тут, у місті Мирославі, схованому в її заростях, бо ж білим цвітом пінилась того дня вся Калинова Долина. Ось чому тая пісня… ось чому вона… Та ви самі лишень послухайте:

— Ой червона калинонько,

Білий цвіт,

Ти квітчаєш, повиваєш

Цілий світ…

Наша пісня пролітає

3 краю в край…

Цвіт-калино, Україно,

Розцвітай!

Вона була довга-таки, ця хороша пісня, і чули її в той день по всіх майданах, по зелених вулицях, по найдальших закутках щедро заквітчаного кетягами калини славного українського города Мирослава.

Чути було ту пісню і в березовім гайку біля мирославського собору, що про його красу колись чимало книг написано, збудованого без жодного залізного гвіздка, бо ж залізними колись тіло Спасителя до хреста прибивали.

2

Чути пісню було і в мурованих панських хоромах, що красувались по майданах, чути було і в хатах заможніших міщан та ремісництва, і на околицях міста, де біліли охайні халупи злидарів.

Долинала пісня й до вишгорода, який нависав над городом руїнами домініканського монастиря, спаленого ще заходами гетьмана Богдана Хмельницького — за те, що мнисі домінікани, нітрохи не жадаючи приходу козацького визвольного війська, освящали шляхетський меч, круг костьолу його носили, щоб дав бог викоренити всю вільну Русь, а пожар там жахтів тоді такий пребуйний, що в костьолі дзвони дзвонили самі по собі… Тепер по всій горі над містом була широка пустка, і тільки багате водою джерело на самому верху, як і завжди струміло вниз веселим потічком, та на готичній вежі поруйнованого монастиря останнім часом — удень і вночі сидів понурий сокіл.

Звідти ж, від руїн монастиря, — гульк та гульк! — видніло добре і все місто, і ріка Рубайло, що окружала його, і Красавиця — озеро, дугою вигнуте, і хати поза озером, і вся Калинова Долина, велетенська чаша, в якій так затишно лежало не тільки місто Мирослав, а й хутори, а й села, поля, сади, городи, діброви та гаї.

Обидва виходи з тієї величезної Долини — поміж горбами та пагорбами, між річкою та озером, між мочарами та непроходимими болотами — замикали дві фортеці, не так давно збудовані Бопланом: високі вали з чотирма вежами, з гарматами в нерівно попробиваних вікнах, з важкими ворітьми, що вели в Коронний замок, який стовбичив поміж озером та високим берегом ріки Рубайла, що далеко й далеко за нею лежали заболочені луги, порослі вільшиною, верболозом та вербами.

По горах круг Долини летіли в небо крилаті вітряки.

Трохи осторонь сяяла біла церковця, збудована багато років тому з необтесаних білокорих березових колод, і така вона була похила, що здавалося, от-от повійне вітер, і вона впаде в Рубайло.

Все місто Мирослав скидалось на сад, на гай, на діброву: старезні прездорові яблуні та груші височіли всюди, як дуби, — їх навіть рубали на дрова, стільки їх там було. Берези біліли повсюди. Зеленіли в квітниках ще нерозквітлі квіти. Величались явори та осокорі.

Не було ще тільки тополь, звичайних пірамідальних тополь, раїн, згодом привезених до нас із Італії і з половини вісімнадцятого віку таких притаманних українському пейзажеві…

I всюди красувалась калина.

А пісня про неї пливла та й пливла.

3

Пісню чути було і в домі єпіскопа Мелхиседека, на нижній осаді «глаголем» поставленого, мурованого двоповерхового будинку, в парадних покоях, прибраних задля Клечальної суботи всяким гіллям та зелом, де саме йшла на той час військова рада мирославців.

Збройна сила Гордія Пихатого, Однокрила, з усіх усюд підступала до Калинової Долини, до города Мирослава, щоб його захопити: гетьман своє жовтожупанне жовнірство лишав корогвами по значних українських городах, бо ж не міг він без цього сунути війною далі, на Москву.

Посполиті, ввесь народ український — ставали на заваді Однокрилові, кривоприсяжцеві, серпи та коси на зброю перековували, сушили сухарі та свиней на сало різали, м'ясо до бочок солили та й розвозили вколо, по лісах та байраках, закопували в землю або ж споряджали чумацькими валками до Ніжина, до Мирослава, до Ромна, до Полтави чи й до інших міст, де гуртувалось вірне своїм вільностям козацтво лівого берега Дніпра, хоч те ж саме діялось і на правому, де все більше та більше простого народу ставало до оборони справедливого діла.

Жінок та дітей повсюди вивозили з хуторів та сіл, — але ж куди їм було братись? Декотрі з дітьми подались до Москівщини — шукати захисту в добрих сусідів, а інші молодиці та дівчата сунули з козаками й посполитими — щитити свою свободу й честь.

Проти гетьманського нашестя люди в два-три вали окопувались по містечках, по селах і слободах, але спинити ворога не могли, бо ж превелика сила сунула під стягами зрадника, німота злая, гірша від татар, та й слов'ян немало, найманців, та й свого ж козацтва не одна душечка була, та й шляхти — без лічби, і польської, і угорської, — і люди від тої навали вже терпіли біду, і що там за страх був — хто виповість!

За який тиждень війни вся Вкраїна спалахнула пожежами й залилась кров'ю, бо ж наймані чужинці показали себе собаками, та й доморослі гетьманці теж гарні були, і, як розповідав очевидець, многі міста поплюндрували, церкви попустошили, невісти й дівиці псотили, податки незмірні брали, коні, бидло, вівці займали та й інші всякі трудності людям чинили, та й росли безлистими гаями шибениці по містах і селах, і не одна душа загинула, не душечку і в орду погнали — в полон, у неволю, на глум…

За кілька днів Лубенщину, Миргородщину, Полтавщину та й понад Дніпром чимало сіл та городів потоптав Однокрил, і вже чимало люду з обох сторін пало, але деякі міста і слободи трималися вперто, і люди певні були, що вистоять хоч би там що…

Гетьман Однокрил, нахабно рушивши з чужинним військом на Москву, раз по раз у навальному поході мусив зупинятись, бо сливе по всіх городах Наддніпрянщини, навіть по селах — оружно стрівали зрадників і найманців не тільки запорожці, де вже встигло козацтво добутися з Січі, а й люди мирні, і кожен дальший крок оплачував зрадник великою кров'ю.

Загони гетьманців, посуваючись по всій Україні на північний схід, де хутко встигали пройти далі, де спинялися ближче. Війська Однокрилові потрібно було зразу багато, бо ж, крім жовнірських корогов, по більших містах і замках він мусив лишати міцнішу залогу, а то й, приневолений обставинами, облягав непокірні міста, котрі не хтіли здаватись на зрадникову волю.

У ті часи облога була на війні річчю звичайною, тож однокрилівці, одне за одним в коло замикаючи міста, мали надію на те, що закроми повсюди стояли не такі вже й повні, та й зброї скрізь мали небагато, та й по городах Полтавщини подекуди вже мерли люди від якоїсь гарячки, — але ж оборонці тримались та й були певні: хотя би й кілька літ гетьманці добували ті міста, то би їх не дістали, така сильна була в людей жага — відборонити свою волю, так щиро своє ратне діло робили піші та комонні воїни й гармаші, хлібороби й городники, пастухи та ковалі, все чесне ремісництво України.

Судилась, видно, затяжна облога й місту Мирославу, бо ж військо Однокрила стягалось відусіль до північного виходу з Долини, і вже либонь стояло б ногою на цьому майдані Соборному, коли б мирославське ремісництво та міщанство під проводом кількох десятків запорожців, котрі на ту годину трапились у городі, не дали гетьманцям такого одкоша біля північної фортеці, що чимало шляхти й татар, котрі підступали до Мирослава з того боку, голови зложили, а деякі ляхи, побачивши, що зле, повергли пиху свою й почали, бога для, о рятунок просити, але ж і їх оборонці збили всіх до ноги, а хто встиг, кивав п'ятами, бо татари, тікаючи, займали, де могли, шляхетських коней, же небожата-ляхи мусили геть подаватись піхотою.

Вчувши про таку свою ганьбу, Гордій Пихатий звелів стягти до Мирослава, як те доніс пійманий німецький капітан, аж три крот десять тисяч війська, і тая сила сюди вже потроху підходила і вже не раз спитувала, як тоді казали, до міста штурмувати, але далі північної фортеці ніякий ворог ступити не міг, а південного проходу в Долину однокрилівці закрити ще не спромоглися, хоч і могло те коло замкнутись не сьогодні завтра.

А поки що до міста Мирослава відусюди стікались, шукаючи захистку, тисячі й тисячі голодних та обшарпаних утікачів, що так і жили сумними таборами по левадах і майданах, розповідаючи про всяке страхіття, чинене однокрилівцями на шляху до Москви.

А тимчасом військова рада міста Мирослава про всі ці лиха радилась, громадою міркуючи, що саме треба встигнути вчинити, поки ще кільце облоги не замкнулось, як триматись далі, даючи відсіч наскокам ошалілих найманців пана гетьмана, як одвернути очевидну загрозу голоду в оточеному людному місті, куди стікалося все більше й більше сіроми, котра шукала порятунку від смерті й неволі.

Що гетьман Однокрил, не діставши Мирослава, рушить далі, на північ, на це сподіватись було б нерозумно, бо ж той самий німецький капітан і втікачі-жовтожупанники, які переходили на бік народу, і наші ж таки вивідачі, всі доносили, що від Калинової Долини пан гетьман не одступиться, бо ж тут, — а те всі знали, — десь тут, у городі чи в Долині, ще з розказу Хмельницького, запорожці сховали чималенькі скарби, котрі Гордієві Пихатому були аж-аж потрібні задля певності успіху підступно розпочатої війни.

4

Ось чому треба було сподіватись на гірше.

Ось чому такі збентежені сиділи всі ті, хто був на раді, хто там слухав попід прочиненими вікнами, ось чому по всьому городу і пісня про калину бриніла так тривожно й сумно…

А на раді міста Мирослава, що засіла в архирейських покоях, значні мирославці, хто на ту часину звільнився од чатів, од сутичок біля північної фортеці, од тяжкого труда війни, всі думали й гадали там, як ліпше лиху посполитому зарадити, міркували, що можна зробити, покіль ще не замкнулося коло облоги, покіль триватимуть Зелені свята, ті два-три дні, протягом яких можна було й не чекати значного нападу гетьманців, бо гетьман Однокрил, душа православна, завше відомий був своєю показною набожністю.

В архирейських покоях, на тій раді, перебувала не тільки старшина, тобто значніші козацькі отамани, а й господарі міста — виборні райці з бурмістром у началі, а й люди ремісні — цехові майстри, а й значніші купці, що торг вели з країнами Європи та Ближньої Азії, а й старші віком братчики-ремісники — з великих цехів ковальського, зброярського, ткацького та інших, від кількох кравецьких (міщанських кравців, козацьких, котрі шили жупани, духовних, німецьких та жіноцьких) і від цехів дрібніших: золотницького, книжного (тобто друкарського), лікарського, аптекарського, цеху жебраків та й від усіх інших тридцяти трьох цехів міста Мирослава, а не було на тій раді тільки найстаріших ремісниць із цеху веселого чи, як його урядово звано тоді, «цеху пречистих сестер», бо найстаріші кралі того прилюдного фаху не могли вже бути видатними майстринями свого діла, а трудівників і трудівниць наймолодших з будь-якого цеху — на важливі ради тоді не кликано, бо засідали там найтовстіші, а тонші в той час воювали чи працювали, бо поміж товстунами були ще й прецнотливі судді з церковного братства, ченці та попи, котрі до притулку пречистих сестер могли вчащати тільки потаємно.

Старшинував на тій раді сам превелебний владика, єпіскоп, тобто архирей, суворий господар дому сього, колишній вихованець київської Академії, котра була на ту пору світочем науки задля всього православного світу, — потім — чернець, наречений після посвяти в ієрейський сан вітцем Мелхиседеком, а раніш добре-таки відомий на Вкраїні під іменем полковника Миколи Гармаша, що його на Січі, ще замолоду, продражнили Голоблею.

Це був чоловік видатної статури і вроди, тої вроди, яку можна б назвати саме вродою козацькою, грубуватою, може, трохи різкою, але гарною мужеством своїм і тими горющими очима, що завше вирізняли запорожця навіть у чималому гурті.

Хоч і не лишилося вже на маківці першої окраси козака — запорозької чуприни, оселедця, але біляве та пишне волосся, навіть попівськими патлами пущене, кучерявилось, наче в парубка, ще не стриженого в козаки, а своєчасної сивини в білявих пасмах ніхто не помічав, і трудненько було сказати про цього білоуса — чи сивий він, а чи просто вродився аж таким русявим чоловіком.

Його великі очі видавалися ще більшими, як це й буває в людей з білявим чубом та бровами, коли в них — чорні очі, котрі в ту мить видавалися ще чорнішими, бо на лобі владики білів полотняний завій, на якому вже проступила кров рани, здобутої в учорашньому бою коло північної фортеці.

Очі його попід скривавленим завоєм палали вогнем невситимим, та й недарма ж погляду очей тих — у місті Мирославі багато хто боявся, і навіть люди з провинами зовсім незначними починали свої прегрішенія ревно клясти, бо ж були певні, що, гріха вкусивши, потаїти його не пощастить, бо ж очі владики все повитягають з найглибшого дна душі без ніякої сповіді.

Владики боялися.

Але й любили. Але й вірили йому. I те, що зараз його чорна ряса була перехвачена шабельтасом та й сама шаблюка теліпалась при боці в превелебного, нікого не дивувало, ба навіть радувало, що став на чолі оборони міста їхній владика духовний, котрого бог не обійшов ні розумом, ні військовим хистом.

Попівського духу було не занадто у вітця Мелхиседека, бо ж не став він святенником і до кожного словечка не доточував мудрості святого письма, як те водиться поміж ученими попами й архиреями, — а робив це тільки в міру, і більшість оборонців міста, які зібрались тут, у покоях владики, і люди, що стояли на Соборному майдані, попід вікнами господи, і ті, що десь там, біля Теслярської вежі, на північнім краю Калинової Долини, чекали ворожого нападу, всі вони вірили не тільки в доброчесність, а і в ратний талан єпіскопа, як вірили в правоту святого діла, вірили в перемогу правди.

Ось чому так людно і так тихо було в ту годину на Соборнім майдані, коло дому єпіскопа: між дерев'яною, з дев'ятьма банями, церквою та мурованою двоповерховою господою Мелхиседека навіть мачку посіяти було ніде, так було людно й тихо.

Аж на сусідніх дахах, на деревах, на парканах та й попід самими вікнами владичиної господи мріла силенна-сила слухачів та глядачів (а поміж ними, звісна річ, і гетьманських вивідачів), бо й загалом за ті дні в городі люду побільшало, тинялось по вулицях чимало й безхатніх, що й ночувати мусили проти неба, бо, як ми вже про те казали, всі в лиху годину шукали в містах України, а то й Росії, захистку від усякої воєнної халепи.

Крізь прочинені вікна до хати зазирали цікаві послухати раду — козацька голота, челядники ремісничі, школярі, студенти, ченці, крамарчуки, жінота, дітвора.

Часом знімався на майдані гомін, але ті, хто стояв при самих вікнах, сичали й цитькали на задніх, а ті — на позадніх, і гомін знову та знову вщухав, бо ж кожне розуміло, що заважати в такому значному ділі — не слід, та й жадали всі хутчіше знати, що ж воно там тіється, на тій широкій раді.

Люди, котрі нишкли біля вікон, уважно дослухалися до будь-якого слова.

I зразу ж пошепки все переказували тим, хто стояв, чекаючи, в них за спиною.

А ті — далі та й далі.

I Соборний майдан та й увесь Мирослав і вся Долина зразу ж таки дізнавались — хто саме та що саме сказав на той час у покоях владики.

Це ж було потрібно знати кожному, бо ж на тій раді вже точилась суперечка: отець Мелхиседек, у многомилосердного бога терпіння благаючи, похмуро спорив з паном Демидом Пампушкою, котрого ясновельможний гетьман, зваживши всі його заслуги й послуги, три дні тому, коли Козак Мамай був уже в цюпі, ласкаво відпустив до Мирослава.

Пампушка-Стародупський і владика сперечалися, а сливе всі, хто був там, підсобляли своїм словом розгніваному мирославському владиці, духовному вітцеві й воєначальникові.

5

Зіпершись біля столу на мережаний з чорного арабського дерева аналой, бо звик промовляти стоячи, отець Мелхиседек, досі не позбувшись давнезних запорозьких звичок, звертався до мирян з такими від серця словами:

— Послухайте мене, старого собаку, братчики, що я скажу вам: знову ми мусимо слати в листах прохання о поміч.

— Кому? — спитав Пампушка-Стародупський.

— Кошовому на Січ.

— Посилали вже, — заперечив Пампушка.

— Аж три! — додав тонісіньким голоском лейстровий сотник Хівря, невсипущий злоріка, нестарий, чепурний і вельми жінкуватий дядечко. — Аж три листи!

— Де ж вони? — спитав єпіскоп. — Однокрилівці хапають наших посланців. Доведеться листи писати знов: ще й по містах, до всіх полковників, хто вірний Україні. Та й до московського царя…

— Але про що ж писати? Про те, що цар повинен знати й сам?

— Еге ж! Про те, що пан Гордій Пихатий, генеральний писар Війська Запорозького, постинав у Києві, у Гадячі, в Черкасах — голови двом десяткам козацької старшини, самозванно вчинив себе ясновельможним і, захопивши стяги, булаву, клейноди й скарбницю покійного нашого гетьмана, порушив присягу, дану Москві.

— Про це ми вже царю писали! — вигукнув Пампушка.

— А тепер, — мовби й не чувши, провадив далі архирей, — кривоприсяжець з панами-ляхами, з найманими синами Європи та з ордами Карамбея о сороку тисячів крикливих кримців, білогородців та ногаїв, плюндрує села й городи на Україні, а вже підступив і до нас, щоб дістати незліченні скарби, колись та десь приховані в Калиновій Долині запорожцями, скарби, котрі дадуть спроможність Однокрилові купити в Азії та Європі стільки війська, же перед ним не встоїмо — ні ми, ні ти, пресвітлий царю, бо він посуне й далі, на Москву. А якщо він захопить наше місто (хоч ми вже в храмі всією громадою хреста цілували — не віддаватись ворогові живцем), посуне далі до Путивля, де твої бояри з військом скупилися (а до нас чомусь не йдуть), щоб їх винищити, а потім і до тебе, царю, взятись на Москві…

— Те ж саме, що в трьох попередніх листах! — прохопився Пампушка.

— Не в трьох, а в чотирьох уже! — поправив його той самий жінкуватий сотник Хівря, і тоненький голосок у нього був такий дзвінкий, неначе в молодої на другий по весіллі день. — Еге ж, у чотирьох!

— От бачите! — зрадів пан Купа. I додав: — Та й про скарби писать не треба. Чи є вони, чи їх немає… хтозна! А потім цар спитає: де вони?.. Необережно!

Та мирославський владика, ніби й не чувши застереження, провадив далі:

— I от… сунучи супроти Москви, той чорний лебедин жакує наші села й городи. Палає Україна. Але навперейми кривоприсяжцеві, щоб не дати ходу на Москву, оружно встають посполиті обох берегів Дніпра. То рятуй же, царю! Нас рятуй і себе… Ось так йому й напишемо, московському цареві!

6

— А цар подумає, ваша велебність, що ми тут налякались! — знову занепокоївся Пампушка.

— Подумає! — жваво підхопив той самий Хівря, рум'яний і щокатий, наче літня молодиця, довгоносий та безвусий, з благенькою чуприною, з величезними синіми очима, що дивилися на все з докором, — чудернацький сотник, котрого знали всі, як бабича (бо ж він завше дома залюбки місив тісто, доїв корови, пряв та шив, а то й ходив за бабу-повитуху, бо і в тім ділі тямив, за що його й прозвали Хіврею), еж і справді, він був більше схожий на яку-небудь підтоптану святенницю, ніж на бравого лейстрового сотника. — Подумає, що налякались, — повторив пан Хівря, — та й за шкуру сала нам заллє… ще більше, як ось тепер! — і він пренахабно витріщився на царського воєводу Савватєя Шутова, моторного дідка, що сидів біля столу, дальнього боярина, котрий прибув сюди, щоб не трішки нажитись, та й докладав до цього діла всіх зусиль, отож і цікавили його в Мирославі не люди, не правда, а шинки й прибуток від горілки, що вельми бентежило й пана Хіврю, який тримав у Калиновій Долині до прибуття сюди воєводи Шутова десятків зо два шинків. — Заллє нам цар за шкуру сала, ви не думайте!

I аж тут пан обозний, Демид Пампушка-Купа-Стародупський, нарешті вирішив, що надійшла слушна хвилина — ловкенько показати себе перед людьми, як щирого прихильника Москви, бо це ж могло йому стати в пригоді при сповненні його далекосяжних замірів, бо ж пан Пампушка, зазіхаючи здалеку на гетьманську булаву, добре тямив, що без помочі одуреного народу (навіть і з купою червінчиків — із омріяних запорозьких скарбів) проти лукавого лебедина він сам нічого вдіяти не зможе, тож і замірився тепер дурить громаду Мирослава, проголошуючи свою прихильність до Москви.

I пан Купа голосно сказав:

— Ти смієш, пане сотнику, таке патякати супроти його царської величності!?

— А коли царські воєводи зугарніші за королівських посіпак! — тоненько проспівав пан Хівря, киваючи на боярина Шутова. — Шинки та корчми! Були вони чиї? Мої та королівські. А стали? Царські! А все інше? Як і було! Навіть орендарі шинків — ті ж самі: як стирчали за шинквасами руді та чорні пейси, так і стирчать!

— Пейси, пейси! — розсердився боярин. — Таж тільки вони й платять на царську величність! Бо ваші урядники… мусять вони прибутки збирати…

— Здирати, а не збирати! — зойкнув жінкуватий сотник.

— А де вони, прибутки? Де? Старшина ваша, війти, бургомістри — нас, воєводу царського, не слухають! Усі діла, городові й козацькі, відають без нас! Тож нам тільки й лишаються побори…

— Атож! — знову задзвенів пан Хівря. — Здирства і податки завели не згірше ляхів: дай та дай, не тільний, а телись! 3 кого ремінь деруть, з кого вже й лій топлять!

— Брешеш, тітко! — не стримавшись, гарикнув, нарешті, й колишній полковник, аж наче сіллю в очі Хіврі сипонув. — Нема ж такого, як було за Польщі? — і звернувся до громади: — Нема ж такого в нас, як по містах під Однокрилом?

I рада вся, і ввесь майдан захвилювалися й загомоніли, бо ж у Мирославі були тисячі людей, що повтікали від гетьманської наруги й розповідали тут про ті ж страхи, які терзали Україну й за панування Польщі, бо людей однокрилівці нищили, немов косили траву.

I люди вже кричали на майдані, як від болю:

— Глумляться з віри!

— Б'ють!

— Нехай б'ють, олії не виб'ють!

А якийсь старезний лірник, по той бік вікна, сліпий, з лицем, покритим шрамами, колишній козак, гірко мовив, неначе сам до себе, але так, що його чули всі:

— Наші люди вже такі бідні стали: горло переріж — кров не піде! Але все-таки ріжуть і ріжуть…

— Чуєш, Хівре? — спитав архирей.

— Я ж — не про це! Я — про шинки. А що кривдять бідних людей оті пани-поляки…

— А сам ти реміняччя не дереш із кріпаків та хлопів?

— Голос, як сурмонька, а чортова думонька!

— Дрібні марниці сонце тобі застують! — високопарно і повчально сказав жінкуватому сотникові пан Купа-Стародупський, і не тому сказав, що мав такі сталі переконання, а тому тільки, же на той час панові обозному це було вигідно та зручно. — Дрібниці тобі сонце заступають, пане Хівре! Москалі — брати наші по вірі православній! Чого ж ти гавкаєш, собако?!

— Я ж — не про віру, а про шинки! Бо за горілку грошики? Кому вони йдуть?

— Ти волів би, старий шинкарю, гарбати їх собі? — єхидно запитав Пампушка і поглянув скоса на Савватєя Шутова, на воєводу: яке на нього враження справляє це заступництво?

Та воєвода, старенький уже, тихо, як дитина, спав.

7

— Ну, набалакались? — кепкуючи, спитав єпіскоп у Пампушки. — Знайшли, де правда? — бо добре знав справжню ціну його, як ми тепер сказали б, патріотичному патяканню. I пан єпіскоп спитав у громади:

— То що ж, панове товариство? Ще одного листа цареві слати будемо?

— Аякже! — в один голос видихнула вся рада, і зразу ж там, за вікнами, схвально загомонів майдан.

— Будемо писати, велебний і побожне милий нам владико, — урочисто потвердив за всіх старий гончар Саливон Юренко, по-вуличному званий Саливоном Глеком, і вся рада згідно закивала головами, підтримуючи слово достойного мирославця.

Але знову вискочив Пампушка, бо не облишала його надія — будь-як похитнути любов і довір'я громади до цього ченця, що знову став воєначальником.

— Та й що ж ми можемо цареві дописати? Вчетверте просити допомоги, не закалявши тим своєї гідності?

— А ми йому, щоб гідності не закаляти, напишемо, пане обозний, так… — і архирей спинився, щоб подумати, і трудно було зрозуміти, чи його преосвященство не жартує, коли він знов заговорив: — А ми йому напишемо ось так: «Якщо ваша царська величність не пришле негайно на потугу нам свої полки, всім нам тут жаба цицьки дасть, та й вам самим там, на Москві, пресвітлий царю, буде непереливки!»

— Хо-хо-хо! — тонісінько, як старенька пані, захихотів пан Хівря.

— Так і напишемо його царській величності?! — закричав і Пампушка, бо ж не мав ні крихти запорозького гумору. — Жаба цицьки дасть? Я таких слів не підпишу!

— Підпишемо й без тебе, — посміхнувся єпіскоп.

— А то ж не ваша річ: ви — архирей, а не отаман!

— Архирей, з волі народу, знову мусив стати мирославським полковником.

— Хіба ж перевелись на світі справжні козаки? — спитав Пампушка, випинаючи живіт.

— Це ти — про себе? — запитав єпіскоп.

Всі зареготали, а Пампушка-Купа, відчувши небезпечне становище, сказав:

— Ніхто ж не схоче воювати під орудою ченця!

— Ніхто? — спитав владика. I, помовчавши, мовив: — Ну, коли так… — і вклонився всій раді: — Я прошу громаду звільнити мене од військового клопоту.

— Як-як? — здивовано спитав хтось, не дочувши, по той бік вікна.

— Візьміть у мене цей пернач! — і владика повагом переклав на край столу знак своєї полковницької влади.

— Не візьмемо! — суворо сказав хтось у хаті.

— Не візьмемо! — загукав і тисячоголосий майдан.

— Але ж я немічний старий чернець… — почав був архирей. Та його перепинили голоси в хаті й на майдані:

— В воду його, старого!

— Сміття — йому на голову!

— Киями його, собаку!

— Киями, щоб не комизився!..

I це було найвищим виявом поваги та любові до колишнього запорозького полковника Миколи Гармаша, найщирішим виявом всенародного довір'я до його душевної чистоти, до ратного хисту, до всіх достойностей духовного вітця, який оце знову встав щитити праве діло.

— Візьми перначі — звелів цехмайстер гончарів Саливон Глек. — Громада просить.

I полковник знову взяв пернач.

На всі три сторони вклонився, бо ж по четвертій у хаті не було нікого: на стіні висів гравірований у Лондоні портрет покійного Богдана Хмеля.

— Кланяється громаді, — сказали за вікном. I ввесь майдан ожив.

I, мов на Січі, барвистими птахами злетіли вгору шапки.

А в очах старого архирея любов і довір'я народу збудили сльозу, бо ж, хоч і високо стояв він над людьми, чистоту серця зберіг навіки, хоч і не згадував ніколи архирей відомих слів апостола Павла: «Omnia munda mundis», — тобто щось таке на кшталт «для чистих — усе чисто».

Він прислухався, старий, до гомону.

Але той гомін став нараз пригасати.

— Вічная мудрість нехай о нас радить… — почав був архирей, але замовк, бо знову віддалік загупали гармати, і гармидер дальнього бою виразно долинув сюди.

— Піди й дізнайся — що там знову скоїлось? — звелів епіскоп келійникові, бородатому куценькому ченчикові в руденькій полинялій рясці, і той, ледве переступаючи своїми здоровенними чоботищами, тихо зник за дверима, а всі мовчали вражено, бо ж ніхто й припустити не міг, що той триклятий гицель Однокрил, посуне в наступ цієї суботи, в переддень Зелених свят.

Думками всі полинули туди, де все дужче й дужче гупали гармати, до північного входу в мирославську Долину, а дехто з воїнів похапцем вийшов з явним наміром мерщій поспішити туди.

Порідшало людей і на Соборному майдані, там, за вікнами.

А пан Демид тимчасом, сидівши тихо, думав про щось своє, не зводячи рачих зіниць з вітця Мелхиседека.

8

Пана Купу, котрий давно вже став потаємним католиком, — а їх тоді чимало вже було між українськими вельможами й магнатами, — єпіскоп дратував своєю непримиренністю до відступників народу й православної віри, до зрадників дідизни та вітчизни, своїм непоказним правдолюбством, своїми козацькими вихватками, які ще й досі давалися взнаки. Але найпуще зненавидів пан Купа вітця Мелхиседека за те, що єпіскоп, поки пан обозний їздив до Стародупки справляти своє весілля з Роксоланою, що перебрав на себе цей проклятущий чорноризець обов'язки воєначальника, бо ж мирославський полковник пан Косюра-Чорний перекинувся до Однокрила за день чи за два до початку цієї війни та й утік з Мирослава, — хоча владу військову, ясна річ, мав би в місті та й по всій Долині забрати до рук саме він, Демид Пампушка-Стародупський, як те й належало полковому обозному та ще й такому заможному, як цей.

Бог його знає — на що надіявся Пампушка (чи не на спалену серед степу копицю ладану), але панові обозному здавалося чомусь, що все ним задумане сподіється легко та хутко: і десь там приховані мирославські скарби зразу ж таки віддадуться йому до рук, і полковником він стане (а то ж було тоді ніяк не менше від чину нинішнього маршала), і гетьманом — без дляння й проволоки, — і ось тепер, коли не зразу все складалося, як треба, хотілось Пампушці бодай хоч трішки захитати повагу до слуги господнього, до єпіскопа Мелхиседека, — ще й тому хотілося, що він його просто боявся.

Боявся й тому, що цей колишній запорожець бував часом грізний та буйний, як ревуча весняна вода.

Та й говорив єпіскоп інколи, мовби в очі сипав тютюном, — це коли правду в очі кидав.

Боявся Пампушка й пронизуватого погляду цього козацького полковника, що замолоду вславився на Запорожжі, а потім і в славних полках покійного гетьмана, котрий його й примусив потім напнути чорну рясу, знаючи силу церкви та дбаючи, як муж державний, про те, щоб тримать її в чистих і певних руках… У визвольній боротьбі українського народу, треба сказати, не останнім клопотом була завжди й чистота православної віри, чистота від католицьких впливів Риму, тобто від зазіхань чужинців, котрі й завше явно і тайно діяли через своїх повірників, що з країни до країни ходили й ходять у сутанах і рясах різного кольору.

Знітившись під поглядом Мелхиседека (бо ж не забув і недавньої своєї підлості проти Мамая), Пампушка хотів був сказати владиці щось примирливе, але з-за вікна зненацька пролунав досить гучно низький жіночий голос:

— Тату!

— Чого тобі? — озвався на цей поклик гончар Саливон Глек і сердито обернувся до широкого середнього вікна, за яким виникла челядниця Лукія, що зросла в домі старого гончаря й завше звала його татом.

Це була ставна й висока, носата й досить уже пристаркувата дівчина — з важкою русозлотною косою на плечі, з суворим поглядом сірих очей і з такою в них стурбованістю, що старий Саливон, цехмайстер гончарського цеху, аж підвівся збентежений.

— Тату, підійдіть-но! — знову покликала дівчина.

— Хіба не бачиш: тут — рада!

— Не люблю, коли зайве балакають, — суворо сказала дівчина, і Глек поспішив до вікна.

— Що сталось? — спитав гончар, підходячи.

— Двері, тату, вкрадено, — голосно сказала дівчина.

— Які там двері? — здивувався гончар.

— Що з хати — в сіни. Знято з завісі — і дівка раптом розсердилась: — От не люблю ж! Коли б ви тут не розбалакували, коли б дома діло робили, то й двері були б цілі, тату!

— Кому ж вони потрібні, ваші двері? — спитав обозний.

— I у вас двері вкрадено? — стурбовано звернувся до Лукії отець Мелхиседек.

— А що хіба?

— По всьому місту крадуть двері! З поличчями Козака Мамая…

— Дивна річ, — буркнув Пампушка, ховаючи погляд.

— Та щось таке і я чув, — сказав сивий олійник Біда. — Щось таке за три дні вкрало в городі десятки хатніх дверей.

— Чи не яка нечиста сила? — заклопотано озвався хтось од вікна.

— Але ж навіщо тій нечистій силі хатні двері? Кому потрібні?

— Однокрилівцям, — упевнено відмовив пан Пампушка.

— Та навіщо ж?

— Щоб налякати впертих мирославців! — впевнено кинув пан Купа. — Наші листи щось переймає! З гармат стріляє! А якась нечиста сила викрадає хатні двері! Тра подумати б…

— Ми ще не впоралися з листом до царя, — неприязно сказав Мелхиседек, і очі йому сяйнули чорною блискавкою.

9

— Дітей пожаліли б! — стиха просурмив сотник Хівря. — Яких дітей? — спитав єпіскоп.

— Чиїх? — хрипким басом спитав і старий гончар Саливон.

— Наших дітей, — відповів сотник Хівря. — Ми ж чотирьох найкращих хлопців одіслали з листами до Москви? Та й на Січ! Та й до Полтави! В Гадяч! До Чернігова! А де вони, ті хлопці? Де? Загинули? Ніхто ж не знає… Та й ті четверо? Чи дійшли до Москви?

— Тому ми й ухвалили послати п'ятого, — кинув гончар.

— Дітей, бач, наших не жалієте!

— Та в тебе ж їх ніколи й не було.

— Хіба ж я — про своїх?

— Ну, то й помовч! — і глухим та пригаслим голосом гончар заговорив: — Це ж мій син, мій, а не твій, Микола мій з одним із тих листів подався до Москви… Мій син! — аж скрикнув старий. — А чи дійшов? Чи його схопили й десь катують? Чи в однокрилівців давно сконав на палі? Чи, може, десь в руках святої інквізиції? Не знаю! Та… коли треба буде, пошлю сьогодні й другого, Омелька, пошлю ще й мого третього, Тимоша, і сам піду, якщо звелить громада — нести в Москву десятого, двадцятого листа, аби б тільки прийшла до нас підмога в нашій скруті…

— Як і в ті рази, — сказав владика, — нести листа повинен найдостойніший… Подумаймо!

I рада вся, задумавшись, мовчала.

— Потрібен хлопець дужий і сміливий.

Аж раптом з-за вікна в непевній щирості почувсь жіночий голос:

— Візьміть мого хлопчика…

Це сказала Явдоха.

I аж сама перелякалась своїх слів, несподіваних для неї самої.

Вони, з Михайликом удвох, стояли, звично побравшись за руки, за крайнім вікном, слухали, що там говорять на раді.

Переночувавши кілька ночей попідтинню, бо ж не мали ще в Мирославі ні роботи, ні притулку, пошарпані бойовиськом, яке спостигло їх кілька днів тому в степу, вони прийшли сюди, бо ж сунуло на Соборний майдан чи не все місто, і тепер, після необачного вигуку нені, коли всі обернулись до них, син і матінка, соромлячись свого бурлацького вигляду, мало не згоріли від загальної до себе уваги.

Та робити було нічого, і матінка сказала знов:

— Пошліть до Москви мого хлопчика.

— Я сам скажу, мамо, я сам! — з досадою смикнув її за рукав, зашарівшись, спітнівши й спаленівши, бідолашний Михайлик. — Я сам…

— А звідки ви взялись тут? — підозріло спитав у нені сотник Хівря, поглядаючи на них крізь вікно.

— Із Стародупки, паночку, — чемно вклонилась Явдоха.

— Хочеш сина послати на певну смерть?

— Е-е, ні, — сказала матінка. — Він дійде. Живий!

— Він хіба знає дорогу?

— Та я ж сама піду з ним, пане.

— А ти? Хіба ти знаєш дорогу до самої Москви?

— Розпитаю.

— А син письменний?

— Ані гич!

— А як же він балакатиме до самого царя?

— Як ось я, пане, до вас.

— Цар, бач, тільки по-вченому тямить.

— Як же воно буде? — збентежено спитала неня.

— Аніяк! — тоненько засміявся Хівря.

Явдоха похилила голову, а синок її, від ніяковості ладний у землю запастись, рвонувся геть од вікна, але матінка тримала його за руку, бо ж їй цікаво було знати, що буде далі.

Пан Пампушка, впізнавши Явдоху з Михайликом, хотів був наказати челядникам, щоби злапали їх, але в цю мить владика знову запитав:

— Хто ж понесе листа?

Тоді старий цехмайстер гончарів, Саливон Глек, сказав громаді:

— Мій другий син, Омелько. Він понесе листа.

10

Напружене мовчання зустріло ці слова.

Ніхто ж цього не сподівався!

Бо ж перший Глеків син, Микола, козак освічений, що дослужився до хорунжого, вийшов недавно з таким же листом до Москви.

Дали в дорогу йому голуба й веліли, коли дійде, пустити його з Москви з листом, щоб мирославці знали, що скаже цар на їхнє прохання о поміч.

Але вчора голуб повернувся. Без листа.

Щось, видно, скоїлось лихе…

А от сьогодні, зараз гончар старий сказав, що й нового листа до Москви понесе його другий син, Омелько Глек.

Це було несподівано. I громада мовчала…

У Саливона Глека, крім Омелька й Миколи, був іще й третій, наймолодший, Тиміш, спудей київської Академії, що вельми прикро засмутив старого, прибувши цієї весни до Мирослава з мандрівними лицедіями. Він тепер оце десь на базарі, зганьбивши свого батенька, показував кумедні штуки, і про того дурного мартопляса, що його вже знали мирославські глядачі під іменням Прудивуса, Саливон і чути не хотів і всім казав тепер, що синів у нього — не три, а два: Микола, що подався до Москви, і другий, Омелян, співак, улюбленець і гордість цілого міста Мирослава, що його шалений батенько посилав оце тепер також на певну смерть.

Провчившись, скільки треба, в Академії, в Києві, Омелько Глек співав який там рік на криласі в Святій Софії, і на відправи з усього міста збігались люди послухати мирославського гончаренка, бо ж голосу такого досі не чували, — дивувалися й чужинці з його співу, а московити, що прибували до Киева, спитувались перенадити чудового співака до Успенського собору в Кремлі, але всі ті спроби були марні, бо, проживши з рік у Відні та Мілані, де він учився на начального співця й музикотворця, Омелько Глек не схотів ані в Києві лишатись, ані до Москви їхати, а повернувся до свого рідного Мирослава з хорошою славою «мужа благоговейна и словеснейша», як казали тоді по-церковнослов'янському, дидаскала й витії, співака й протопсальта (тобто хорового регента), людини, що володіла «художного елліногрецького язика умінням та мистецтвом».

Омеляна Глека сильно тут полюбили, в Мирославі, добрі люди — за його хист, за могутній голос неземної краси, за пісні, які він складав, за розум, що дозволяв йому ніколи своєю вченістю не хизуватись перед людьми простими, за лагідну та людяну вдачу, за козацьку відвагу, яку він встиг проявити на Січі і в морському поході.

I ось тепер, коли батько сказав те, що він сказав, ніхто старому не відповів.

Усі мовчали.

Бо ж нікому не хотілося занапащати Омелька.

I мирославці вельми зраділи, коли сотник Хівря, котрого чорти в той день тільки й знали, що сіпали за язик, став сперечатися й тут.

— А чому ми мусимо посилати саме твого Омелька? — спитав він у Глека. — Треба ж сміливого!

— А мій Омелько хіба… — почав був Глек. Але всі загукали:

— Орел!

— Треба ж і дорогу знайти між лісами й степами! — невгавав пан Хівря.

— Цей знайде! — щоб не дати скривдити свого улюбленця, заперечили мирославці, хоч їм і не дуже хотілось, щоб тої дальньої дороги шукав саме він.

— Письменного ж та одукованого треба — з царем балакати.

— Цей слово скаже! — загукали з громади. А превелебний архирей мовчав.

Йому приємно було чути, як схвально балакає громада про його улюбленця, але ж не хотілося втрачати чудового соборного співака, не хотілось важити життям такого митця з хистом від самого бога, хоч єпіскоп і розумів, що посилати треба саме Омелька, бо справа оберталась прикро, аж-аж, і від посланця, котрий мав зараз іти до Москви, залежала, можливо, й дальша доля трудівниці-неньки, України, як називав пан архирей свою вітчизну…

I владика спитав у Глека:

— А ваш Омелько… де він зараз?

— На північній фортеці… в бою.

— Чи ж він захоче йти?

— Син захоче того, що звелить йому батько.

— А що батько звелить?

— Що ухвалить громада. А громада ухвалить: треба йти!

Але громада мовчала.

Хотів був якесь слово мовити пан Купа-Стародупський, але, почувши щось, він хутко обернувся до дверей, бо до покою…

11

До покою, з лоскотливим сміхом, не вбігла, не впливла, а шугонула райською птицею вісімнадцятилітня пані Роксолана Купа, прибрана в найлуччі строї, — чи не в десятку разків доброго намиста, тобто щирих коралів, вся в перлах та діамантах, які безславно мерхли, спорячи з її прегарними очима, що вигравали сяйно, освітлюючи її зашаріле й без того, зовсім іще юне обличчя дівчинки, що передчасно стала молодичкою.

Пані Роксолана Купа опинилась тут не без наміру — покрасуватися перед поважними людьми, а зачіпкою було доброхітне її бажання — допомогти хазяйнувати молоденькій господині владичого дому, Ярині Подолянці, племінниці єпіскопа, що прибула недавно до господи рідного дядька, старшого брата її покійної матінки, і тепер оце чи не вперше мала показатись громаді міста Мирослава.

Але Ярина Подолянка, торопіючи либонь перед незнайомими людьми, ще була десь у внутрішніх покоях, а перед радою хизувалась і пишалась уже знайома нам пані Купиха, Роксолана. А що були в архирейських покоях здебільшого люди літні, тож и погляд аж надто хутко перелетів поза вікна, де тісно юрмились молодики.

Роксолана, ввійшовши до покою, ловко розносила на всі столи і столики зелені та прозорі кварти, квітчасті череп'яні куманці — з варенухою, з горілками та наливками, дерев'яні михайлики до них, скляні чарки та чари, золоті й срібні кухлі та келехи.

Стріляючи очима поза вікна, на якусь мить вона затрималась легковажним поглядом на чорновусому козакові, що під її одвертим зором спалахнув, мов та сторожова хвигура, яку він підпалив не так давно серед степу, оцей самий француз, Пилип-з-Конопель.

Пройшла Роксолана вздовж чималого покою, понад вікнами й далі.

I раптом спалахнула й сама, вздрівши зненацька Михайлика, що стояв біля нені, як завжди, тримаючи її за руку.

— Кохайлику! — шепнула Роксолана, проходячи мимо найдальшого вікна.

Михайлик сполотнів. Потім зашарівся.

Роксолана пропливла далі, а Михайлик мало не рвонувся крізь вікно за нею до кімнати.

Але матінка міцно стиснула йому руку. I шепнула:

— Не туди, синку, дивишся!

Явдоха силоміць повернула його до дверей, бо на порозі саме стала в ту мить сімнадцятилітня небога превелебного Мелхиседека, одиначка його сестри, Ярина Подолянка, дівчина тоненька, як берізонька, завішана сережками.

Що це племінниця єпіскопа, ніхто не знав іще, але всі чомусь обернулись до неї.

Ніяких пишних строїв на ній не було.

Перлів та діамантів теж не було.

Та й краса її цвіла не так пишно либонь, як у пані Роксолани. Ані тих гарячих барв, що вбирали око будь-якого нормальнісінького чоловіка, ані поглядів стріляючих не було, котрими пані Роксолана спритно пробивала займані й незаймані парубоцькі серця.

Брова була в Ярини колесом? I швидке око палом? I зуби ріпою? I губи квіткою? I горлицею голос?

Ні, ні, не тільки те… бо зразу нелегко й сказати було, чим саме вражала вона ваш перший погляд, чим полонила тих мирославців, які вздріли її на владичім порозі, що владно привернуло до неї навіть вибагливий материнський погляд Михайликової мами, коли тая, не дуже-таки обачно, сама собі сказала:

— Хупава, як пава!

Але Михайлик, вражений тим божим з'явищем, нічого не почув.

Бо вже нічого не чув і не бачив, крім неї.

Бо обличчя її вже світилось для нього сонцем, як сказав би про те лепетливий поет.

Бо її чорні звивисті брови, що так різнились від білявих кіс, вп'ялися вже п'явками в душу.

Михайлик ніколи не бачив такої краси.

Хоч і певен був парубок, що панну цю зустрів не вперше.

З ним щось дивне діялось.

I він сказав:

— Вона!

А мати пошепки спитала:

— Що «вона»?

Та парубок не відповів.

Бо ж він і сам іще не знав нічого.

Не знав, що сталося з його очима в ту хвилину.

Що сталося з диханням.

З калатанням серця.

З руками, які раптом стали гарячі й сухі.

— Кохайлику! — знову, проходячи повз нього, протуркотіла Роксолана.

Але він її вже не почув.

— Куди це ти витріщився? — грубо спитала пані Купа. Та він не відповів, і Роксолана, обернувшись до порога, зразу зрозуміла, до кого зором прикипів цей велетень.

Бо ж дивились на Ярину Подолянку всі там.

А Пилип-з-Конопель раптом рвонувся і, голосно покликавши, спитав:

— Панно Кармело!.. Це ви?..

В ту ж мить пізнав її й Михайлик, чудову дівчину з голландського портрета.

В ту ж мить і він покликав панну.

Тільки тихо.

Ледве чутно.

I все-таки вона почула ті два голоси, що несподівано покликали її — і там, і там.

Але, поглянувши туди й сюди, нікого, звісна річ, впізнати не могла.

I це здавило страхом панні серце.

Хто міг її тут кликати зненависним ім'ям «Кармела»?

Хто міг?

I хто смів?

12

— Я мушу-таки спитати в неї, мамо! — пошепки мовив Михайлик, ще не прийшовши до тями.

— Про що спитати, синку?

— Я не знаю…

А потім знов і знов:

— Я мушу їй про все сказати, мамо! — і Михайлик, як снохода, рушив садом до дверей будинку, щоб увійти в покої.

— Куди це ти? — схопивши свого Михайла за руку, тихо спитала Явдоха.

— Я з нею мушу побалакати.

— Про що?

— Як то — про що?! Про портрет. Про якусь небезпеку…

— Про яку ж небезпеку ти скажеш? Аж он — той парубок, Пилип-з-Конопель. Він скаже про все те сам!

— Але ж я мушу, мамо, їй сказати, що я… що в мене…

— Не спіши.

— А я й не думаю спішити. Але ж… пора! Бо той Пилип… погляньте, мамо!

— Бачу! Ходімо разом, синку.

— Я сам, мамо, я сам…

— Так ти ж — несміливий, — сказала сумно мама.

— Несміливий, матусю.

— Так ти й не хитрий.

— I не хитрий, мамо.

— А до дівчат без хитрості — ого! — не підступай. — Я буду з хитрістю, ненько.

— Ти?! З хитрістю? Таке теля? — і, глянувши на Подолянку, щось наче збагнула. І пошепки спитала: — Як ти гадаєш — хто вона?

— Кармела Подолянка.

— Небога самого владики!

— Владики то й владики.

— А хто ти сам?.. Хто ти такий?

— Я є коваль! — гоноровито відповів синок.

— Велике цабе — коваль!

— Велике, мамо, — без тіні посмішки кивнув Михайлик.

— Так у тебе ж — ні шеляга.

— Дарма!

— Ні хати.

— Дарма!

— Ні роботи.

— Дарма!.. Буде ж колись — і шеляг, і хата, й робота… Навіть нові штани! — і він скінчив рішуче: — Ну, я піду!

— Так ти ж — нестрижений.

— Дарма!

— Ти що надумав? — збентежилась мати.

— Одружитись, мамо.

— З небогою владики?! Збожеволів!

— Збожеволів, мамо, — покірно погодився хлопець. I знову замовк.

Вся ця хутка балачка, що відбувалась пошепки біля крайнього вікна, миттю спливла з його мислі, і хлопець знов нічого вже не бачив і не чув.

А те, що скоїлось потім…

13

Те, що скоїлось потім, мало не зжужмило всю раду.

Ярина Подолянка, налякана двома покликами: «Кармело!» якусь хвилину повагавшись на порозі, все-таки вийшла до громади.

На срібній таці в неї були золоті келехи з медом хмільним, з терновим столітнім вином, що від його найменшої крапельки макітрилося в голові навіть у бувалих запорожців, — бо ж не почастувати гостей, як звичай велить, українська душа не може навіть у найприкрішу хвилину, навіть на похороні, навіть у скруті війни.

Ярина переходила від столу до столу, хоч там уже й порозставляла пані Роксолана свої трунки, та кожен поспішав саме із власних ручок цієї, як кажуть наші братиполяки, слічної дівчини — пригубити врочисту чарку частування.

— За перемогу! — зичив кожен.

«За господиню!» — думав кожен.

I перемога, така жадана вже, здавалась кожному прекрасною, як юна господиня цього дому.

I господиня мила була в ту мить жаданою, як перемога…

Коротше кажучи, коли панна Ярина проходила по величезній кімнаті проз найдальше вікно, чиясь рука з-поза лутки зухвало схопила з її таці келех меду, — ой!

Келех був золотий.

Але ніхто з ним тої ж хвилини не втік.

Хтось його вихилив — там, за вікном, брязнув келехом об дерев'яну підлогу кімнати. I в ту ж хвилину щез так хутко, що ніхто й роздивитись не встиг на зухвальця.

А був то Михайлик.

Ярина скрикнула.

I не тільки тому скрикнула, що перелякалась, хоч перелякатись, правда, вона таки перелякалась.

Та й не без причин либонь.

Бо ж було чого боятись і лякатись: за коротке своє життя випила дівчина лиха повний ківш.

14

Мати н, рідна сестра єпіскопа Мелхиседека, бувши замужем за полковником Прилюком, рано овдовіла, бо полковника замучили пани в Варшаві, а наступного року ті ж таки ляхи підступно вбили й матір Подолянки, а дівчинку тоді ж таки завезли нишком аж до Рима і там сховали в кляшторі домініканців.

Довелось Ярині, зразу ж перехрещеній на Кармелу, чимало попожити і в католицьких монастирях у Болоньї і в Пармі, і в Парижі, і в Відні, і в Амстердамі, і причетні до її долі були за ті роки — не тільки польські сенатори, а й папські нунції, а й палатини угорські, і венеційські та габсбурзькі посли, бо виховання панни Подолянки було важливим ділом римської церкви, котра частенько викрадала дітей української шляхти, щоб виховати з них перевертнів, ворогів свого народу й православної віри.

Вихованці Ватікану, повернувшись на Вкраїну, виконували всякі доручення своїх господарів, припоруки часом гидкі й криваві, бо ж частенько саме з перевертнів виростали найлютіші вороги українського народу.

Тверді надії покладали святі вітці й на Подолянку, бо ж дівчина умом і вродою була прегарна, але все сталося зовсім не так, як вони сподівались, і тепер монахи десь там лютилися.

I, як те видно було, не забували про панну, не можучи простити ні втечі, ні зради престолу святого Петра, то й стежили за нею всюди і вже намагалися знов її викрасти, а чи навіть убити, та й гетьман Однокрил був пробував схопити Подолянку заміж, і вже тричі відбивали її в жовтожупанників, і все це стало причиною до переїзду сюди, під захист дядечка Мелхиседека.

Ось які поважні та прикрі причини змусили Ярину скрикнути, хоч і була вона — не з полохливих.

Та треба сказати, що, вздрівши по той бік вікна запорожця, який покликав її тим огидним католицьким іменем, панна збентежилась іще більше, бо лице Філіппа здалось їй знайомим, хоч і не могла вона згадати, де його бачила.

Все це скоїлось так швидко, що й не стямились люди, як за хвилину в архирейських покоях знявся гучний переполох.

— Ловіть його! — тонісінько сурмив пан Хівря.

— Ви бачили? Ви бачили?

— Що він зробив?

— Але хто ж він?

— Однокрилівці підіслали вивідача й підслухача, — діловито пояснив Купа, бо ж він, як і пані Роксолана, добре бачив, хто був той зухвалець і що він зробив. — Однокрилів шпигун хотів украсти Подолянку! — крикнув пан обозний, і все довкола закипіло.

15

— Хапайте шпигуна! — крізь вікно гукнула на Соборний майдан пані Купиха.

I хвилі пішли по майдану.

— Знайти хлопця, — звелів Мелхиседек, хоч і не дуже вірив у лихі заміри простодушного парубка, котрий хотів був із ненькою йти до царя, а владиці ж тільки-но шепнув старий гончар, що це був той самий хлопець. — Знайдіть його! — повторив єпіскоп.

— За мить, владико, — сказав куценький ченчик, котрий стовбичив у архирея за спиною, а тепер поволі-волі зачовгав своїми прездоровими чоботищами до вихідних дверей.

— Отче Зосиме, хутчіш! — принаглив його Купа.

— Та куди вже можна хутчіш, пане обозний, — одвітував статечно ченчик, ледве переставляючи ноги, але, щось важливе раптом збагнувши, зненацька зрозумів, що зухвальця того конче треба зловити, і, як той застояний віслюк, разом рвонувся вперед і кинувся в погоню.

16

А Михайлик тимчасом, тримаючи за руку свою моторну матінку, опинився вже в якихось далеких провулках.

Люди, збуджені, випереджали їх, кудись бігли, гукали, і справді вже хапали там когось, але нікому й на думку не спадало, що зняв усю колотнечу лагідний оцей хлопчина і що саме його й треба тягти кудись, до владичого дому на розправу.

— Швидше, швидше! — благала Явдоха, що, як і всі матері, була смілива та одверта, коли зачіпало щось її саму, і забувала все те, коли якась халепа дошкуляла її одинакові, хоч і було вже йому замалим не двадцять. — Ой, хутчіше, синку!

— А я ж нікуди, здається, й не поспішаю, — відповідав що разу Михайлик і… йшов усе повільніше.

— Схотів на шибеницю! — покваплювала матінка.

— Хіба ж я в чім винен? — простодушно питав Михайлик.

— А ти не чув, як її стережуть, оту Ярину Подолянку! її вже, кажуть, тричі викрадали.

— I я вкрав би! — і вперта складка залягла під губою.

— її вже, кажуть, і вбити намагалися.

— Ну, от бачите! Що?

— А те, що треба мені бути при ній.

— Але ж ти чув, що там горлав той триклятий Пампушка: шпигун і шпигун!

— От вони й справді подумають, що я шпигун… коли втечу-таки.

I йти далі Михайликові було важче та важче, аж сам навіть збагнути не міг, яка непереборна сила не пускає його тікати далі.

Не Подолянка ж!?

Він спинився, бо в голові все паленіло, мов у пеклі.

Потім сказав:

— Там лишився ж той… Пилип отой!

— Та й що?

— Треба й мені… — і засвітились його соколині очі.

А якусь мить постоявши, Михайлик раптом завернув назад, до Соборного майдану, бо ж був з тих добрих хлопців, несміливих і лагідних, що про них кажуть так: телят боїться, а воли краде, — бо дитяча, мовляв, натура.

Його, як добрий кінь, несло назад кохання, бо ж хлопець, іще того й не розумів, що всяке життя є наслідок солодкої любові, а всяка любов є початком гіркого життя, — і хоч життя гірке те (від кохання) зараз починалося, йому здалося, буцім зразу ж ясен і прекрасен став білий світ…

Він квапився бодай на хвильку побачити свою кохану ще раз, аж під собою землі не чув, аж наче так осліп, нещасний, від тої отрути кохання, що й рівчака перед собою не вздрів і так заорав туди носом, аж кров пішла, аж загули джмелі в голові, і все йому перед очима коливалось, бо здалось йому, що в той рівчак летів аж надто довго, і вже на дальшому шляху назад, до покоїв єпіскопа, те почуття польоту ні на мить не облишало його, бо ж у голові макітрилось, і вся земля наче тікала в небо.

Матінка, мало не ввалившися з ним у той рівчак, не випускала знов його руки і ледве встигала за ним, хоч це було й нелегко, бо почуття польоту, яке в нім народилось — при першому погляді на панну Ярину, а не при падінні в рівчак, — це почуття постійного польоту і падіння тягло його назад, до тої панни.

I матінка відчула все це вмить.

17

Отямилась вона аж тільки в пишних покоях вітця Мелхиседека, куди Михайлик утелющився, як чорт у вершу, сам од себе такої сміливості й не сподівавшись.

Удвох вони, — сусіль — до хати! — ввійшли сливе ніким не вбачені та й стали собі в кутку — вельми пошарпані тим боєм, що спостиг їх серед степу, в мальовничому лахмітті, засмажені козацьким сонцем, заморені тяжким безпритульним життям.

А рада ще тривала, і Михайлик уважно слухав, хоч Ярина Подолянка була ще тут, і хлопець, нею ще не помічений, не зводив з панни пекучого погляду, і вперта складка, що з'явилась нині біля нижньої губи, ставала все помітніша й різкіша.

Рада ще тривала, але мова йшла вже про якісь інші справи, теж породжені шалом війни.

— В душі народу — темна ніч! — волав до громади Пампушка. — А там, на базарі, сам бачив, вистави вшкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії, приведені аж із Києва. А привів їх сюди Тиміш Юренко, прозваний у народі Прудивусом, синок вельмишановного цехмайстра гончарів…

Саливон Глек-Юренко почервонів, бо ж сина-лицедія мав за ганьбу, за встид, і не терпів, коли при ньому називали Тимошеве ім'я.

А пан Пампушка, бачивши, як Саливона Глека кинуло в жар, з приємністю провадив далі:

— Я був спробував, панове товариство, теє неподобство на базарі припинити, бо жарти в час війни…

— Та й що ж?

— Мене сірома ледве не побила…

— Шкода, що не побила! — кепкуючи, сказав хтось од вікна.

— Про що ж ти просиш раду? — спитав Мелхиседек.

— Владою вам даною, пресвятий отче, — смиренно мовив пан Пампушка, — потрібно ту комедію заборонити. А мандрівних тих лицедіїв — геть!

— А то чому ж? — спинившись біля дядечка, здивовано і тихо, але так, що всі почули, запитала панна Подолянка.

— Чому ж? — спитав і сам єпіскоп.

— Війна! — розвів руками пан обозний. — А ще ж прадавні греки говорили: покіль ревуть гармати, лицедіям хліба не мати.

— Ти хіба тямиш по-грецькому? — здивувався єпіскоп.

— Є ж на світі перекладачі!

— А чому ж то сидіти без хліба лицедіям? — запитав єпіскоп.

— В час війни кому ж вони потрібні? Та й хліба ж у нас… той… Нікому ж пекти! Негусто й борошна.

— А пшона?

— Ще менше. Нема кому проса рушити.

— Сала?

— Майже ніц.

— А м'яса?

— Нема зовсім. Війна ж!

— Чим же ти годуєш козаків?

— Якщо кільце облоги замкнеться таки, встане над містом привид голодної смерті, владико.

— Пороху ж маємо досить?

— Ні сірки, ні селітри!

— Шаблі? Рушниці? Списи?

— Нема кому кувати, ваше преосвященство. Міді й заліза теж нема.

— Мідь завтра буде, — сказав Мелхиседек.

— Звідки ж?

— Завтра скинемо дзвони, — немовби зважившись на щось трудне, ледве промовив Мелхиседек.

— Які це дзвони? — аж відсахнувшись од владики, спитав Саливон Глек, цехмайстер гончарів, що його мали в місті за найкращого дзвонаря.

— З церков… Які ж!

— Он як! — аж наче простогнав старий Саливон, але не сказав більш нічого.

Зате Пампушка знову почув себе на яку мить православним та щирим до віри батьків, а не потаємним католиком.

— Не дам! — сказав він. — Не дам я дзвонів. Скарає вас бог!

— Гляди, щоб він тебе самого не скарав. Чим людей годуватимеш?

— Їх нагодуєш! З усіх усюд посходились до Мирослава. Тиняються без ніякого діла. А їсти їм дай!

— Чому ж тиняються? Чому без діла?

— Дармоїди, — знизав плечима Пампушка.

— Так-таки всі й дармоїди? Всі?

— Як один.

— А я? — раптом спитав Михайлик, бо почуття польоту не облишало його й тут, а ніс після падіння й зовсім розпух, і він уже й не розважав, куди летить. — А я? — невідчепно повторив він, не почувши відповіді на свій здивований вигук. — А я?

18

— Що «ти»? — знову впізнавши парубка, спитав Пампушка.

— Я ж ось — не дармоїд, — одвітував Михайлик.

— Еге ж, не дармоїди ми, — з гідністю сказала й ненька.

— Хто ж ви? — спитав пан Хівря.

— Ковалі ми, — глипнувши скоса на Ярину, поважно відповів Михайлик.

— Чого ж тиняєтесь? — звідався Мелхиседек.

— Нема де жити, — тихим баском буркнув Михайлик.

— Нема й роботи, — зітхнула й паніматка.

— Ковалям нема роботи? — здивувався владика. — За війни?

— Хто ж куватиме зброю? — спитав і гончар Саливон Глек.

— У вас, у Мирославі, — тридцять дві кузні, але ж ніде роботи нам…

— Тридцять дві кузні? — нашорошив вуха пан Пампушка. — Ти звідки знаєш — скільки? — і кинув Мелхиседекові: — Це таки — шпигун!

— I ніде вам не знайшлось роботи? — відмахнувшись від обозного, спитав єпіскоп.

— I не знайдеться! — в своїм стрімкім любовнім льоті забуваючи про стриманість, обов'язкову задля молодика перед старшими, гостро сказав Михайлик. — Робота є лише для ваших, для тутешніх, для цеховиків. У вас, у Мирославі, навіть челядником не можна стати прийшлому ремісникові.

— Такий уже порядок, — проголосив цехмайстер ковалів Ткаченко.

— Порядок?! — спалахнула матінка. — Ні ладу, ні поладу. Безладдя й безуряддя! А зброї ж тут у вас — не гурт!

— Прийшлі шевчики з шевчуками без діла тиняються, а й чобіт у вас — обмаль, — додав Михайлик. — Та й коні нековані!

— Та й хліба на базарі малувато, — сердито докинула й матінка.

— А в місті, — хутко підхопив Михайлик, — повнісінько безхатніх пекарів і мірошників, бондарів і стельмахів…

— Різників і броварів, — продовжувала Явдоха, — сідлярів і кушнірів, чинбарів і теслярів, вуглярів і колесників…

— Бо ж їх у вас — за людей не мають, — сердито підхопив Михайлик. I сказав: — Я гадаю, панове громадо, що ви повинні заразісінько…

I тільки тут молодий коваль зауважив, що матінка вже смикає його за латаний-перелатаний рукав.

I хлопчина замовк, кинув оком на своє лахміття, таке пошарпане, що не вчепиться й рак, і зніяковів.

— Та звісна річ, повинні! — підхопив останні Михайликові слова отець Мелхиседек. — Ви мусите, панове цехмайстри, зразу ж ознаймити, же на час війни бодай, до цехів приймаєте всіх.

— Приблуд? — жахнувшися, бундючно спитав коваль Ткаченко.

— Усіх, хто здатен і зугарен працювати.

— А предківські звичаї? — знову озвався цехмайстер ковалів. — У нас така вже установа здавна!

— Та й хто ж дозволить ламати звичай? — спитав цехмайстер бортників. — Хто дасть нам таке право?

— Бог, — сказав єпіскоп.

— Війна дала нам право, — додав цехмайстер гончарів Саливон Глек. — Отже, діди, підіймайте зади! Та й до роботи!

— До роботи ще рано, — буркнув цехмайстер жіноцьких кравців. — А до розваги візьмемо: те діло треба розжувати.

— Ніколи жувати! — знову забувши, де він є, прохопився Михайлик, на мить одірвавши погляд від панни Ярини, і знову матінка смикнула сина за рукав, а потім, швиденько пригнувши голову його до себе, стала пригладжувати давно не стрижений у дальній дорозі чуб.

Михайлик сердито випростався. I повторив:

— Жувати ніколи! Війна не жде!

— А чого це ти тут командуєш? — трішки отямившись від подиву перед поведенцією свого недавнього ковалика, визвірився пан Купа-Стародупський.

— Ого?! — щиро здивувався Михайлик. — Це я командую? Та я ж — несміливий. Ось і неня моя знає об тім… Я ж несміливий! Змалечку… Так же, мамо?

— А так…

— Ну, ну, несміливий! — посміхнувся єпіскоп, бо хлопець йому все більше та більше подобався.

— Стривай, стривай! — схаменувся, нарешті, обозний. — А як ти сюди потрапив?

— Влетів! Чи то, пак, увійшов, пане Купо.

— Але з якого права?

— З ніякого, — сам з того дивуючись, погодився простодушний Михайлик.

— Та як же ти насмів! — собакувато витріщився обозний.

— Насмів! — сказав якимось чужим голосом і, ще більше сам собі дивуючись, стенув плечима хлопець.

— Ану геть! — з баса гукнув йому обозний. — Геть звідси!

— Чого ж то «геть»? — спитав Мелхиседек.

— Голодранців сюди ніхто не кликав.

— А він прийшов некликаний і дещо нам нараяв, спасибі йому… — і глас Мелхиседека задзвенів такою міддю, що пан обозний аж навіть підвівся і слухав стоячи, бо вчув нараз, що перед ним зненацька виник не тільки духовний пастир міста, а й душа, сумління та розум оборони, сердитий воєначальник, який може втяти й голову. — А тепер слухай-но, пане обозний, — провадив далі Мелхиседек. — Якщо люди та коні не будуть ситі…

— Задля цього доведеться збільшити оплаті й податки!

— Благословіть, владико, дерти з бідного лико? Ні, того не буде! Так от: якщо не стане в Мирославі хліба…

— Я подбаю, — так смиренно сказав обозний, мовби в нього з переляку знову луснув очкур.

— Якщо не будуть усі прийшлі й тутешні люди при певному ділі…

— Як же то можна — без певного діла в час війни!

— Якщо в обозі зненацька не стане пороху, — провадив далі архирей, — я звелю тебе повісити на Замковім майдані ребром за гак! — і превелебний владика так теє сказав, що Пампушці аж приском по спині сипонуло, бо ж він любісінько знав: Мелхиседек жартувати не любить. — Ребром за гак! — повторив архирей. — Звелю повісити.

— Такого пана? — знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той, без тіні посмішки, спитав: — Такого важенного пана повісити?

Всі зареготали. Зареготав і сам архирей.

Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті.

— А чого це ти важний такий? — зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпіскоп.

— Зроду він у мене такий, — відповіла за хлопця матінка.

— Я сам, мамо, я сам, — пересмикнув плечима парубок.

— А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? — ледве стримуючи посмішку, спитав єпіскоп, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.

— Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! — щиро дивуючися з недоречності запитання, відповів хлопець га й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп'ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, — хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір'ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, — і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. — Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, — повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архирейського столу.

— Я? Тебе? Покликав? — здивувався архирей.

— Запросили, владико.

— Коли ж?

— Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.

— Не пам'ятаю.

— Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. I осьдечки! Прийшов.

— Чого?

— Так то ж був я! — простодушно признався Михайлик.

— Що саме «ти»? Де був? — удаючи, мовби не втне нічого, спитав архирей.

— Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! — вихопився Пампушка.

— Еге ж, це я, — радо потвердив Михайлик.

— Так, це ми схопили, — кивнула й матінка. Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.

Та й усі там посміхались приязно.

Чому приязно?

Хтозна…

Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.

Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…

Не знаю…

Але всі посміхались.

19

Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:

— Накажете взяти?

— Кого, взяти?

— Оцього молодого зухвальця.

— Куди взяти?

— До цюпи.

— Навіщо ж мене брати? — спитав Михайлик. — Хочете мене проковтнути, пане Купо, навіть не спитавши, як звуть?

— Звуть його Михайликом, — буркнув Пампушка-Стародупський. I додав: — Я завше знаю, кого як звуть. Я завше знаю, що роблю, кого беру, кого ковтаю: не жди дяки від приблудної псяки. А цей Михайлик…

— Хто ти є такий? — спитав у парубка єпіскоп.

— Поки ще ніхто, — сумовито відмовив хлопець.

— Де ти живеш?

— Поки ще ніде.

— Чого ж ти бешкетуєш?

Михайлик, торопіючи перед його преосвященством і знаючи свою вину, промовчав.

— Навіщо ти схопив той келех?

— Бо золотий! — швиденько виснував Пампушка. Михайлик ще дужче зніяковів, отетерів, спалахнув, розлютився.

Але юнацьке збентеження знову взяло в нім верх, і молодець, очима втупившися в архирея, так по-дитячому зашарівся, і прихована посмішка з нутра осяяла вкрите золотим пушком обличчя, так торкнула губи, свінувши перлами зубів, так засвітила очі, аж серце тьохнуло в старого архирея, бо ж не мав своїх дітей ніколи, аж усі в покоях посміхнулись парубчині, бо не посміхнутись не могли.

А владика сказав йому:

— Возверзи печаль твою на господа… — і знову запитав: — Але навіщо ж ти схопив той келех? Ну? Скажи!

— Я й сам не знаю, як це сталось, — просто відповів хлопчина.

— Ти, бач, зазіхнув на честь Ярини Подолянки! — тоненько просурмив пан Хівря, кивнувши на небогу архирея, яка, знову внісши тацю з тернівкою столітньою, стояла тут же, спокійна, величава, але, здавалося, вже ні гич не збентежена після того переполоху.

— Я? Зазіхнув на честь? — преповажно перепитав Михайлик. — Я?.. Та це ж чудово!

I аж просіяв:

— Я це поправлю, — мовив молодик.

— Тобто як? — спантеличено спитав єпіскоп.

— Полагоджу.

— Не розумію.

— Я оженюся з нею, — намагаючися не дивитись на Ярину, простодушно проголосив Михайлик.

— Ого?! — прохопилась панна Подолянка.

— Бовть, як жаба в болото! — пискнув Хівря.

— Ми оженимось, — поважно потвердила й святоха-Явдоха.

— Отак притьмом? — спитав єпіскоп, тетеріючи з подиву перед нахабним хлопцем.

А всі зареготали.

— Тири-тири, дівонько, я твій жених? — хихонув Хівря.

— Хоч би в мене спитав, короленку, — глузливо кинула обшарпаному Михайликові пишна панянка Ярина.

— Я ще не встиг, — пояснив хлопець.

— Ми спитаємо, серденько, — заспокоїла й неня. — Як слід по закону!

— Спасибі, ненько, — і панна Ярина гречно посміхнулась до матері, бо ж була в монастирях хорошенько вихована, і тут же люто визвірилась на Михайлика, аж усім страшно стало, так лихо блиснули її прекрасні очі: — Щастя твоє, що ти з мамою, хлопчику! — і лагідним голоском, кепкуючи, додала: — Дай мамі ручку!

I пішла до дверей, ота хутка Яринка, строга, як ялинка, струнка, як хвоїнка, гостра, як тернинка. А від порога обернулась:

— I щоб на очі мені більше не потрапляв!

— Добре, — скраснівши, мов жарина, покірливо й лагідно, але голосно, з чоловічою впертістю гукнув Михайлик. — Я не сам прийду! — гукнув він їй услід. — Я не сам! Я зашлю старостів!

— Балака, мов колядує, — здивувався владика.

— Здурів! — штурхонула сина Явдоха.

А панна Ярина, люта-прелюта, мимохіть затримавшись біля порога, аж поперхнулась тим сердитим і зневажливим словом, котрим хотіла була дати одкоша молоденькому нахабі, так поперхнулась лихим словом, аж мусила проковтнути його і, не пустивши пари з уст, мов галушкою вдавилась тендітна панночка, мерщій ступила на поріг, тікаючи від незлобивого, але таки досить дошкульного реготу, який так одностайно грянув за її спиною, бо ж на ту мить Михайлик знову вперто повторив:

— Я таки зашлю їх… старостів!

«Жовтодзюб! — люто подумала панна про молодика, хоч їй уже й самій було смішно. — Губи, як капиці! Від вуха до вуха. Мамин синок!»

I рвонула двері.

Але геть вийти не змогла.

20

На порозі стояв Ігнатій Романюк, сивоголовий чоловік непевного віку, молодявий, ставний, з бурштиновими чотками в тонких нервових пальцях, колишній її духівник і вихователь, католицький священик, спочатку ужгородський, а потім пармський канонік, котрий торік Ярині допоміг утекти з Голландії на батьківщину, а тепер, знявши попівський сан і пішки пройшовши мало не всю Європу, з пильним ділом поспішав до Москви.

— Кармело, доню! — прошепотів Ігнатій.

— Падре, ви?! — радісно скрикнула панна і гаряче припала старому до руки.

— Не треба, доню, — і він вихопив руку, на яку впало кілька дівочих сліз. — Я вже — не піп, Ярино.

— Це шана батькові, а не попові, — скрасніла панна і, виступаючи з покою, попросила: — Завітайте, святий отче, до мене! Потрібна ваша рада…

— Сьогодні ж, доню.

I він переступив поріг.

Зодягнений у чорну сукняну чоху, — ніхто в нас так чорно тоді не одягався, — стрункий, легкий, моторний, як юнак, і з мудрими очима літньої людини, якій немало довелось зазнати лиха, — рум'яний і аж почорнілий від сонця всіх країв Європи, він рухапся стримано й зовні спокійно, як і всякий природний горянин-гуцул, хоч і покинув він свої полонини за багато років перед тим.

Ступивши до архирейських покоїв, Гнат Романюк оком бувалого в бувальцях католицького попа за найкоротшу мить кинув оком по всій кімнаті, по людях, що там раду радили, по юрбі за вікнами, по стелі й по стінах, досвідченим оком священика й мандрівника.

На піднебенні, тобто на стелі між двома дубовими сволоками, там були картини зі сценами античних і запорозьких битв, а посередині, в різьбленому колі, схожому на ромен, голубіло зображення неба з золотими зірками. На стінах, обклеєних голландською шпалерною тканиною, висіли в золотих рамах картини: були там і подвиги Самсона, схожого на запорожця, і море з чайками козацькими, що нападають на турецьку галеру, і страта гетьмана Остряниці, і кілька достотніх фламандських та італійських картин, і портрети українських гетьманів у горностайових мантіях, і гравіроване в Лондоні поличчя Богдана Хмельницького. Стояли по кутках і стародавні мармурові статуї, знайдені в землі коло самого Мирослава, і мальовані глечики з клечанням та квітами, скіфські, етруські й старогрецькі вази, ятагани, кинджали, шаблі та пістолі на килимі, а посеред столу, поряд з чорним архирейським клобуком, полковницький пернач. Полиці з книгами тяглись вздовж лівої стіни, і всюди теж лежали книги, порозгортувані, з закладками, оправлені в телячу шкіру, — книги, книги й книги.

Ступивши кілька кроків по рясно всипаній, заради Зелених свят, травою й квітами підлозі, — була ж саме Клечальна субота, — Гнат Романюк підійшов до столу, що й за ним по кутках зеленіло клечання, а владика підвівся назустріч, вітаючи гостя, запрошуючи до господи, щиро радіючи старому гуцулові, рятівникові панни Подолянки.

— Слава Йсусу! — привітався по-карпатському Романюк.

— Навіки слава! — озвався єпіскоп. — Сідайте, прошу вас. Куценький ченчик, отець Зосима, чорним чортом повільно ниступивши з-за спини його преосвященства, повагом підсунув гостеві мережаний дзиглик, пан Романюк хотів був сісти, але, скинувши оком до порога, помітив здоровенного козарлюгу з матінкою, що йому кілька днів тому гуцул порятував життя н бою…

Сивоголовий бачив, як Михайлик рвонувся був до нього, але, стриманий паніматкою, так і лишився біля дверей.

Тоді пан Романюк підійшов до хлопчини, обняв обшарпаного сіромаху, почоломкався з ним; уклонився; Явдосі і вже хотів був повернутись до підставленого Зосимою дзиглика, але старому здалося, буцім парубок сам не свій.

— Чого це ти такий скуйовджений, легінику? — спитав у нього Романюк.

— Сватався тільки-но! — глузливо пропищав пан Хівря.

— До кого ж це ти? — спитав у Михайлика галичанин, уже шкодуючи, що розпочав таку недоречну розмову.

Михайлик мовчав, похнюпившись.

Тоді пан Романюк, щоб перевести на жарт, заговорив:

— Розумію, синку: все палає в тебе, бушує й веретениться в очах… — і посміхнувся. — Я пригадав одну боснійську пісеньку… я був колись каноніком у Мостарі, в долині Неретви-ріки, і чув там жартівливу пісеньку про пожежу міста Травника, що його підпалила красан-дівойка «чорним оком крізь кришталь зіниці», та й згоріло те місто з усіма палатами, з двома веселими духанами, з корчмою новісінькою, згоріло все місто від погляду дівчини, либонь такої ж, як оця, що зараз вийшла… Так? Я вгадав, юначе? Це ж вона була ось тут?

— Вона, — сміливо сказав Михайлик, і ні тіні посмішки не пройшло по обличчях на цей раз, так він сказав це однісіньке слово: вона! — і всі відчули, що й тут уже палає ціле місто… — Вона!

Помовчавши, владика запросив галичанина вдруге:

— Сідайте ж!

I вдруге вклонився гуцулові, гостеві города Мирослава.

21

Вмочивши сухе василькове кропило, що лежало край столу на срібному казанчику свяченої води, Гнат Романюк покропив собі лоба та й сів на той дзиглик, а всі дожидали, що скаже він, цей, здалеку прибулий, гість.

Ще вчора пан єпіскоп не знав би про Романюка ні дрібки більше, як лиш те, що він урятував торік Ярину Подолянку, та гетьман Однокрил, Гордій Пихатий, прислав із посланцем листа, нахабно вимагаючи видати йому до рук подорожнього галичанина, котрий, як донесли про те гетьманські вивідачі, зачепився мимоїздом у Мирославі, і за того католицького попа обіцяючи не докучати долинянам всіма прикростями облоги.

А сьогодні мирославці вже знали, що цей сивоголовий гуцул, українець, слов’янин баламутний, провчившись кілька літ у Відні, Болоньї та Римі і все життя бувши католицьким священиком, до кінця збагнув підступність зазіхань римського престолу проти всього слов'янського світу і, облишивши служіння богові й папі, подався в мандри, — де конем, а де й пішки — по всій Слов'янщині, з країни до країни, щоб розповісти людям страшну правду про Ватікан.

Сівши на дзиглику, Романюк запитав:

— Ви мене кликали, отче?

— Просив завітати, — приязно посміхнувся Мелхиседек.

— Я прийшов попрощатись, доміне.

— Так раптом?

— Оцей добродій, — кивнув Романюк на Пампушку, — сказав сьогодні, що гетьман Однокрил за мою голову пообіцяв…

— Одійти від нашого міста! — підказав Пампушка-Купа-Стародупський.

— Та й що?! — аж потемнівши лицем, тихо спитав єпіскоп, ледве стримуючи вибух люті.

— Я не хочу, жеби за голову одного гуцула пролилась кров наддніпрянців, — посміхнувся Ігнатій Романюк.

— Однак — вона ллється, — похмуро сказав старий гончар Саливон Глек.

— I не за голову гуцула! — сердито докинув єпіскоп. Але гість наполягав:

— Я благаю, газдо.

— Ви, доміне, — розсердився Мелхиседек, — у козаків благаєте про те, чого не вчинили б ваші горяни — бойки, лемки чи гуцули!

А Романюк, розуміючи його обурення, замовк, хоч уже й не хотілось лишатися в цім городі після такої гетьманської вимоги.

— Чого йому кортить? — спитав Саливон Глек. — Аж так кортить із вами зазнайомитись?

I Гнат Романюк, зненацька спалахнувши, аж під сивим волоссям стало видно, як червоніє шкіра, заговорив чітко та хутко, інколи незвично й химерно наголошуючи окремі слова, — чи то від закарпатської говірки, а чи від впливу десятка мов, які він добре знав, цей колишній канонік, котрий ціле життя тинявся по Європі:

— Чого кортить? А того, що ми вже з ним знайомі, з вашим гетьманом.

— Коли ж то?

— Давненько вже. Та й ось тепер, — загадково мовив Романюк.

Мелхиседек чекав, не розпитуючи.

— Я ось тепер, вандрувавши, потрапив у лабети до однокрилівців, і один із двораків гетьманських мене впізнав… — і Романюк трохи помовчав, перебираючи бурштинові чотки. — I вони вже везли мене до гетьмана, щоб, йому показавши, передати святій інквізиції.

— За що ж? — не стримавшись, спитав Михайлик.

— Є за що, — відповів галичанин. I замовк.

Замислився.

Сидів, прозорі чотки перебираючи, сідий, похилий, зосереджений.

22

— Ваш самозваний гетьман, певно, побоявся, щоб я не виказав народові, як… кілька років тому, коли він був ще генеральним писарем… я його бачив на горбі Ватікан, у передпокої святої конгрегації для поширення віри.

— Он як?! — вихопилось у Мелхиседека.

— Ви певні, святий отче, — пильно примружившись на галичанина, спитав Пампушка, — ви певні… що бачили саме його?

— Ось моя рука, рубайте! — і гуцул заходився називати докази: — Лебедина бородавка. I мерехтливі очі. Його ж панська хода: бочком, бочком, а величава!

— А крило?

— Крила не бачив.

— Як то?

— Сховав либонь під одягом і прив'язав до тіла, як те він робить завше, приймаючи іноземних послів чи гостей.

— Навіщо ж?

— Розумна обережність: у самого ж папи найсвятішого, приміром, у намісника господа-бога на грішній землі — крила такого немає ж! Щоб не позаздрив, не прогнівався на недостойного раба. От він і став перед святим вітцем: непомітний, однорукий і покірний…

— Що ж він там робив, у Ватікані? — спантеличено спитав Саливон Глек.

— Усе, що міг. Усе, що вмів. Цілував пантофлю папі римському, як і всі, хто пнеться в Ватікан…

— Гордій Пихатий — потаємний католик? — жахнувся гончар Саливон.

— …Чи, може, з папою змовлявся, — провадив далі Романюк, — про свою спілку з ляхами й татарами, про похід на Москівщину, про нове кровопролиття, про все про те, що він коїть на Вкраїні тепер.

— Та-а-ак… — роздумливо зітхнув Мелхиседек. — А що ж тепер?

— Упізнав мене тут його пахолок, що був у Римі разом з Однокрилом. Опріч іншого, їм, я гадаю, вже кортить дізнатись: чого я поспішаю до Москви?

— От-от, — заворушився пан Купа-Стародупський. — Чого-таки? Чого до Москви?

— Коли б я не боявся стати нечемним господарем, — посміхнувшися, зняв річ і владика, — то я також спитав би: а чому? До кого?

— До царя. Щоб нагадать його величності: ввесь слов'янський світ, мовляв, з надією вповає лише на вас. Визволення слов'ян… воно прийде зі Сходу, якщо Москва і Україна будуть разом.

I галичанин, перебираючи ворушкими пальцями золотаво-прозорі зерна чоток, розповідав громаді Мирослава, як він учився у католицьких школах, як потроху доходив розуму, як нарешті збагнув, що головне для слуг Ватікану — не віра, а гроші, лакомство, розпуста, що святі вітці, не дожидаючи посмертного блаженства, розбещено раюють на землі, всенький світ задля того грабуючи, богом покликані «панувати над усіма народами і церквами», продаючи злочинцям і пройдисвітам церковні та монастирські посади, королівські трони, землі й багатства цілого світу, сльози й кров усіх народів…

I сумний гуцул Гнат Романюк, нещодавній католицький канонік, розповідав оборонцям Долини, як йому з очей страшна луда спадала, як він покинув у Пармі свою духовну паству та й рушив, нарешті, з міста до міста, з країни до країни, та й бачив скрізь, майже по всій Слов'янщині — злочинні підступи агентів Ватікану, аж йому подих забивала лють проти чужинців, котрі паюють між собою наші землі й добра, бачив повсюди й злидні простого люду, і розкошество доморослих вельмож, які заради лакомства нещасного все більше та більше прихиляються до католицтва, до чужинних звичаїв, гребуючи навіть рідною мовою і стверджуючи тим свою залежність од іноземних повелителів.

— Затопила німота слов'янські простори… Виперла наше плем'я із Шлезька, з Моравії, від Балтійського моря, з одвічно слов'янської Пруссії. Сербщину роздерли на шматки австрійці, дожі Венеції, турки. Чехи знемагають під силою Габсбургів, та ж наруга долає й словаків. Дідизна македонців і болгар давно вже стала часткою Османської держави. Колючкуватий терен розбрату росте між однокровними сусідами, бо ввесь слов'янський світ розчахнено на три недружні стани: православних, католиків, магометан. В неволі всі слов'яни. Крім Чорногорії. Опріч Москви. Крім України…

— А вольність Польщі? — спитав пан Хівря.

— Галасливий гонор! — гостро відповів галичанин. — Польське панство тільки хвастає своєю вольністю. А шляхтичі вже видають себе за сутих німців, інші пани — за шведів. Польське панство зазіхає на українські землі, а в самих давно вже не був королем — ні поляк, ані інший слов'янського роду правитель, а все з Ватікану чужинці: то німець, то швед, то й бозна-хто. А по містах у вічно гордих своєю свободою ляхів — повнісінько німців, італійців, шведів, євреїв, вірменів, шотландців, котрі натоптують собі капшуки та черева, лишаючи простому полякові наймитування й голодне гречкосійство, а шляхті — сеймовий гвалт і сутяжництво по коронних судах… Простий люд Слов'янщини дошляки-чужинці перетоптали на німого раба: ми їм землю оремо та воюємо для їхньої користі, щоб сиділи вони в хоромах та взивали нас бидлом, віддаючи за непослух на поталу німецьким рейтарам, на люті муки папській інквізиції, і од гніву така мене в'ялить пекельна підсуха, що, здається, торкнув бись я до сосни зеленої чи до берези, то всохли б вони від горя мого, і береза, й сосна…

I майже всі, хто слухав мову вченого гуцула, згідливо кивали головами.

Ніби нічого нового й не відкривав галичанин, але вчували йому мирославці, а з ними й Михайлик, беручи до серця болі цього чужодальнього католицького попа, і Явдоха розуміла, що для сина вперше відчиняється вікно в сумний широкий світ.

Наче гіркий полин судомив щелепи гуцулові, коли розповідав про подорож по Україні…

Адже він бачив сам, як животіють люди під польською кормигою — ві Львові, в Дубні, в Корці, по всій Галицькій та Волинській землях і над його рідною Тисою. Видав на власні очі й над Дніпром, як польське й українське панство, з попуску Гордія Однокрила, глумиться з простих людей, як польська шляхта, повертаючись на свої колишні маєтності, відняті народом у визвольній війні, вже мститься українцям за перемоги Хмельницького, мститься й за угоду Переяславську, грабуючи посполитих, руйнуючи православні церкви або віддаючи їх на ганебний відкуп орендарям, католикам чи іудеям, посилаючи по Вкраїні збройні загони — нищити православних попів разом із паствою, грабувати і вбивати гречкосіїв, ремісників та міщан, що не хотіли визнавати над собою католицької унії.

Знов починалась війна, і польські дипломати знову зверталися до Трансільванії, до Риму, до Іспанії, до Австрії по допомогу в боротьбі проти українського народу: «Всі хлопи — схизмати, а схизмати прагнуть Москви».

Він сам те скрізь видів, сумний галичанин, що хлопи, сірома українська, бідніше козацтво, міщани й ремісники, всі прагнуть Москви, а не Варшави, а не Риму, який за нею стояв, не осоружної унії, що вкинула під владу католицького престолу замалим не чверть усієї людності України та Білої Русі.

Романюк те все бачив і все розумів…

I казав мирославцям:

— Знов біда на наші голови. Але ж Україні під католицькою наругою не жити!

— Не жити, ні, — потвердив і єпіскоп.

— Не жити, — одностайно озвалась рада.

— Бо ж є Москва в сусідстві, — виснував старий гуцул, — бо ж є сила і в нас, на Вкраїні, наше людославне Запорожжя… — і Гнат Романюк замислився…

…Коли б не Запорозька Січ, усе либонь стоптали б турки й татари, і спили б від них гіркої не тільки Україна та Москва, а й католицькі Польща, Італія, Угорщина…

…Мусульманський розбійницький світ тримало в постійному страсі запорозьке лицарство, Січ-мати, могутнє орлине гніздо вчорашніх кріпаків та наймитів, що на нього мусило боязко оглядатись не тільки власне українське панство, а й вельможі сусідніх держав — Польщі й Туреччини, Австрії та Венеції і господарі волоські, і князі семиградські, і всякі інші володарі, царі й королі, — гніздо звитяжців, найчесніших, найсміливіших з простого люду України, котрі не корились ані своїм, ані чужим панам, що їх, як кажуть, і куля не брала, і шабля не рушила, що з вогню виходили мокрими, а з води сухими, — гніздо народних мужицьких лицарів, які, покинувши свої обійстя, батьків, жінок, дітей і наречених, стояли на сторожі всього християнського світу, на самому його краю, до сторони бусурманської широкими грудьми…

…Про дві поважні сили, котрі повинні християнський світ супроти бусурманського, православний — проти католицького відстояти і вберегти, про дві горді сили, про Москву й про Україну, саме й думав, на мить замислившись, сивоголовий гуцул Романюк.

I, думкам своїм відповідаючи, галичанин сказав:

— Ось чому я поспішаю до Москви…

— Амінь! — перехрестившись, завершив владика.

А вся громада встала і вклонилась цьому сивоголовому, мудрому й дорогому гостеві.

23

— Амен! — повторив гуцул по-латинському, потім звично, як і належало недавньому канонікові, перехрестився п'ятірнею, на католицький кшталт, та й стояв серед хати, похиливши голову, що на ній ще не заріс кружок ксьондзівської тонзури.

Може, бджолиний рій його думок, який щойно злетів до мирославської громади, ще жалив йому душу?

Чи гнітила якась особиста турбота?

Чи, може, бентежила його прийдуща розмова з панною Кармелою?

Чи далекий та небезпечний шлях до Москви, який чекав його попереду, вже будив тривогу й клопіт?

Втупивши очі в підлогу, Романюк бачив під ногами грубезний шар трави та зілля, квітів, рути, м'яти, рясно понатрушуваних по архирейських покоях, як і по всіх хатах, хоромах і церквах України, як воно й годилося в переддень Зелених свят, веселого празника весняного відродження землі, в переддень Клечальної неділі, що прожила тисячоліття відгомоном праслов’янських ігрищ мирного народу-хлібороба.

Од запаху прив'ялої трави в гуцула сумовито й солодко стискалось серце.

Хрускотіла під ногами осока. Сумно дихав степовими пахощами сивий чебрець.

Гіркувато пахтів любисток, — гіркий, як і все, що зводить па думку любощі, кохання, милування.

I полин, і татарське зілля з болота, і прихатній канупер, яснозелений і неповторно запашний, і все те розмаїте зілля здіймало таке п'янке струміння пахощів, аж паморочилось Романюкові в голові, бо ж і він з дитинства знав чимало всяких добрих трав і квітів.

Як водиться, стояли по кутках архирейських покоїв, попід стінами, межи вікнами й тільки-но зрубані гілки клечання — з клена, з осичини чи з черемшини, березового чи калинового з важкими китицями білого цвіту, і він усім цим дихав, Романюк, і все те вбирав жаднющими очима.

Старий галичанин радів цьому пишному святу весіннього буяння, святу, яке знавав і в себе дома, — радів, як і ми з вами, читачу, сивий ровеснику мій, раділи в дитинстві Клечальній неділі, як і наші діти раділи б їй тепер, коли б ми схотіли встановити в себе яке-небудь осібне свято весни та миру, відновивши прадавній клечальний звичай, у якому є стільки добрих пісень, що вславляють весну і кохання, звичай, у якому стільки поезії та любові: до природи рідного краю, до краси життя, до людини.

Він, правда, ні про що таке тоді й не думав, той подорожній галичанин, його тільки враз охопило прозоре почуття прекрасного, солодке заціпеніння, але він раптом схаменувся, гречний і вихований чоловік, бо здалось, буцім він простояв тут, мовчки, непорушно, неуважно — годину, день чи й тиждень.

24

— То чого ж, пак, ви все-таки пориваєтесь до Москви, пане Романюче? — знову спитав Демид Купа, і йому не просто так, знічев'я скортіло розпитати гуцула ще докладніше, ні, йому доконче треба було все те з'ясувати, бо, входячи в велику й небезпечну гру державних підступів, він мусив достеменно знати все, що діється круг нього, щоб розуміти — кого можна зраджувати, кого можна продавати, кого слід берегтися, а кому, бодай на час, слід залишатись вірним. — То чого ж ви все-таки поспішаєте до Москви?

— Хіба я про це не казав? — здивувався Гнат Романюк.

— Ще ні, панотче.

— Йду розповісти, — мовив гуцул, — добрим руським людям і цареві, що бачив я у Ватікані, що бачив я в Європі, в Польщі, на Вкраїні. I чого не хочу бачити в Москві…

— Чого ж не хоче пан канонік бачити в Москві? — спитав Пампушка. — Що єгомость бентежить?

— Біля московського престолу, кажуть, уже купчиться німота — і шведська, і гольштінська, і голландська: повен царський двір…

— Вам хіба не все одно, панотче?

— Я мушу попередити царя, що ксеноманія… чужебісся тобто… це неміч смертоносна, яка вже зачумила всіх слов'ян… — і він, звнчно обмацуючи бурштинові зерна, хутко й неголосно заговорив: — Жодна сім'я під сонцем споконвіку не зазнавала такої кривди, як ми, слов'яни, від німців… Звідки голод? Звідки злидні? Звідки утиски? Куди йдуть наші сльози, піт, мимовільні пости? Все це пропивають купці заморські, чужинні полководці та різних держав посли…

I знов тихо стало в домі епіскопа.

А Романюк провадив далі:

— Іноземні купці тримають скрізь комори з крамом, відкупи та промисли всякі, купують задешево наші багатства, а нам товари возять дорогі й непотрібні… Де пригожі задля торгу береги, все це німота захопила, відігнавши слов'ян од морів — від Балтії, Ядрану, від Егейського, від Чорного й Азовського, і від річок, запроторивши всіх нас у поле широке — потом поливати його, орючи! Кров'ю поливати його, воюючи…

I Романюк на хвилинку замовк, приголомшивши мирославців таким широким плином прикростей.

— Злоба і ненависть! — тоненько просурмив пан Хівря.

— Еге ж, — погодився Гнат Романюк. — Злоба і ненависть.

— Вони вас засліпили, отче, — зітхнув пан Хівря. I навіть змахнув сльозу.

А галичанин посміхнувся. I знову, з тим же запалом, заговорив:

— Часом і добре щось приносять чужоземці в нашу хату. Але ж нічого — задарма, вимагають розплати сторицею. Лікарюють, варять скло та порох, копають руди, ллють гармати, а нас, невігласів, навчити не хотять.

Він дихав тяжко, аж постарів раптом, цей сивий, але ще моложавий і дужий чоловік, бо кожне слово, передумане тисячі разів, знову й знову ранило його самого, і він поблід, і голос йому став тремкий, а очі палали натхненням і гнівом:

— А інші похваляються якоюсь потаємною наукою, невідомою на Русі, але ж вони й самі не мають нічогісінько, оті бундючні зайди, крім суєтних звань магістрів та докторів, але все; це мана: розумні чужоземці — німці, франки, тальяни, що вигадали й друкування книг, і термометри, і годинники, і гравірування, і гармати, вони сидять у себе вдома, прославляючи трудом свою вітчизну, а до нас приходять шукачі пригод, охочі до легкого хліба, злодюги й завойовники, які нам кажуть, буцім ми без них не здатні ні до чого, і всі землі слов'янські сповнює силенна-сила пустих писак, і множаться при наших дворах королівських, царських та гетьманських — зажерливі чужинні царедворці, які, мов голодна черва, жеруть усе слов'янське!

Вихопивши з китайської вази на столі запашний листочок кануперу, галичанин розтер між пальцями, вдихнув його неповторимий дух і хотів був продовжувати, але обозний недовірливо спитав:

— I ви про все це, отче, скажете московському цареві?

— Доведеться. Я скажу про небезпеку. I про єдиний порятунок, щоб не втонути в чужинному морі: тримайся, царю, України! Але тримайся, а не тримай! — в цупких руках твоїх бояр та здирачів, та шинкарів з орендарями, що набивають государеву казну сльозами й потом… Деякі ж твої бояри, царю, так запопадливо натоптують свої кишені, що декому здається вже, ніби під руським царством жити — поганше є мучительства турецького. Ось чому немало посполитих українців потрапили під стяги зрадника Пихатого…

— Такі слова — цареві?! — жахнувся пан Купа.

— Я до нього йду, бо вірю… в правду.

— I тобі не страшно? — спитав боярин Шутов, що вже прокинувся і слухав його мову.

— Страшно. Але… мушу!

I Романюк замовк, задумався, бо й справді, він робив, що мусив, що веліла совість, що веліла любов до народу, до простих людей.

Він же й не думав тоді, що буде з ним самим, — хоч потім усе й склалося препогано.

25

Чи то передчуття недоброго майбуття, а чи якась турбота нинішнього дня роз'ятрювала душу, але Гнат Романюк стояв хвилинку мовби не в собі.

Владика поглядав на нього й розумів, що це не втома. I не роздум. I не спогад. I не хмари майбутнього.

— На вашому чолі — турбота, домінус Ігнатій, — сказав єпіскоп. — Зарадити я можу? Га? Скажіть!

— Клопіт пана Романюка, — раптом скочив Пампушка, — чи не краще б осягнути після ради?

Та Мелхиседек перепинив:

— Кажіть-но, пане Романюче.

I галичанин сказав:

— Гетьман оце тепер на мене розлютився ще й за те, що в його війську я підмовляв слов'ян, найманців вашого недоляшка, і кільканадцятеро сербів і поляків перейшли зо мною в Мирослав. Але…

— Що з ними сталося? — стурбовано спитав єпіскоп.

— Оцей ось пильний пан, — кивнув Романюк на Пампушку, — звелів усіх завдати в холодну.

— Чим же вони завинили? — спитав Мелхиседек. — За віщо ти їх кинув до тюрми?

— Аби нічим не встигли завинити, — повів плечем обозний. — Щоб далі од гріха, я їх уже звелів… — і пан Демид Пампушка зробив рукою біля шиї рух, який не міг нічого більше означати, тільки зашморг. Гуцул страшенно зблід.

— Який диявол це тобі порадив?! — скрикнув єпіскоп.

— Пес! — кидаючись до виходу, гарикнув Романюк.

— Доміне! — услід йому гукнув єпіскоп.

— Прощавайте! — вибігаючи відповів галичанин.

— Припиніть мерщій страту! — звелів Мелхиседек куценькому ченчикові. — Та швидше ж!

— Я швидко, ваше преосвященство, — відповів отець Зосима, ледве пересуваючи ноги, і дрібним кроком почовгав до порога.

— Диба, як муха в сметані, — сердито буркнув Глек та й кинувся геть.

Випереджаючи ченця, з кімнати вискочили за Романюком і Михайлик з матінкою.

За ними — ще люди.

Лиш потім — ченчик, який, з вельми великим почуттям власної гідності, як те й бува в усіх келійників, прочимчикував у двері, де намальована була прекумедна парсуна Козака Мамая, схожа чимось на голландські жанрові картини того часу.

Куценький ченчик, скинувши оком на тую парсуну, завше люто плювався.

Сплюнув, ступаючи повагом з архирейського дому, й тепер.

26

Ані в казці сказати, ні пером не списати, який там учинився шарварок, яка там знялась буча, на тій раді, аж кольорові шибки забриніли, бо ж загомоніли обурені мирославці.

Та й не тільки в покоях єпіскопа.

А й на Соборному майдані.

I по всьому місту.

Люди мерщій посунули на базар, де височіли шибениці, бо ж полетіла звістка про страту чужинців, як полум'я тривоги по степах — од вежі до вежі.

Коли галичанин хутко ступив на панський ганок архирейського дому (бо там був ще й хлопський ганок), то на широкім подвір'ї, обнесенім високим парканом з білих, від кори не обідраних і вгорі загострених березових колод, усі вже там знали, що приключилося з його товаришами, і в юрбі залунали крики вітання й співчуття.

Біля Романюка на ганку опинився з матінкою й Михайлик.

— Я буду з вами! — буркнув парубок і, на ходу, взяв сивоголового за руку.

— Ми — з вами, — мовила й матінка, не відстаючи від них і беручи гостя — за другу.

Вони вже були біля високих, лепсько мережаних і прикрашених клечальними гілками воріт, які виходили на майдан, де попід вікнами архирейської господи скупчилося стільки цікавих і стурбованих людей.

— Одведи мене, легіню, до тих шибениць, — попросив галичанин.

— Де ж вони?

— На базарнім майдані…

Виходячи з двору, порослого старими височенними вишнями, Кохайлик озирнувся на архирейський будинок і в шестикутній рамі вікна другого поверху побачив знову її, владичину племінницю, Ярину Подолянку. Панна дивилась не на подвір'я, а кудись далі, над парканом, бо ж архирейський дім стовбичив біля церкви на високому горбі.

Будинок цей звів колись (років за півтораста до початку нашої повісті) Ярема Ярило, давно забутий, а славний у ті давні часи майстер на всячину, що був і будівничим, і корабельником, і меблярем, і зброярем, і гончарем, і художником.

Він створив колись чимало мудрих та хитрих штук, той Ярема Ярило, а коли б не загинуло все те в пожарах воєн та лихоліть, коли б не плюндрували нашої вітчизни лихі сусіди, ми славили б умільця й нині, як славлять інші народи своїх давніх майстрів, славили б його й за церкви та будинки муровані, за мозаїки в храмах і палацах, за парки плановані, за кахлі мальовані, за скульптури й картини, за все те, що бачили тоді по наших містах і селах іноземні мандрівники, за діло рук митців та будівничих України, які були зугарні та кебетні на все добре й хупаве, що прикрашає людині життя.

Ми з вами, читачу, й не знаємо, а це ж він, той Ярема, побудував у Мирославі дерев'яну п'ятиглаву церкву, що її красою милувались не тільки мирославці, а й чужедальні мандрівники, які вже бачили на світі силу всяких див.

Ми з вами, читачу, й не знаємо, а чи не він же, Ярило отой, чи не він будував давно колись у місті Луцьку чи в подільському Кам'янці — відомі фортеці, а чи ренесансні будинки ві Львові, що й досі там радують зір…

Ми з вами, читачу, не знаємо, а це ж либонь він колись намалював уперше й поличчя нашого Козака Мамая і, як усякий щирий художник, допустився перебільшень, узагальнень та підкреслень, в тім образі скупчивши риси національного характеру, втілення духу українського народу.

Змурував Ярило і той панський дім, що в ньому жив тепер мирославський владика, і, хоч простояв він уже немало років, той будинок, здавалося, що створено його ось-ось, як те й буває з витворами щирого мистецтва, що їх глядач, слухач або читач сприймає повсякчас за новину, хоч би й скільки там год, не старіючи, прожили вони перед тим — і не тільки тому не старіючи, що муровано цей будинок з доброго волинського граніту на нелюсованому вапні, замішанім з яйцями, — ні, не тільки тому.

Він був химерний трохи, як на сучасний наш погляд, читачу. з незграбною баштою, з колонами, з шестикутними вікнами, як тоді будували на Вкраїні, з опуклим зображенням над кожним вікном: там і гармати димували, на тій камінній горо-різьбі, і коні мчали, і клейноди козацькі опукло випинались, і візерунки з чудернацькими квітами, і все те різьбилось та мурувалося руками своїх же власних, мирославських майстрів, що науку проходили не тільки в Києві та Варшаві, а й по далеких краях.

Він цим будинком славив ромашку, Ярема той Ярило, як і в золотих чи теракотових тарелях, що виходили з-під руки його, у вазах та глечиках, як і в наддніпрянських краєвидах, що їх він залюбки малював, — скрізь у нього можна було вздріти ромен, його улюблений мотив. Був цей мотив і тут, у владичому домі: і в карнизах над вікнами, і в капітелях колон, і в різьбленні лоджій, і в піднебенні того великого покою, де відбувалась нині мирославська рада, та й на чільній стіні цього будинку, що прикрашувала Соборний майдан, яснів чималий мурований круг, що зображував цю квітку.

Мандрівники, чужоземні купці й дипломати не раз мали нагоду описати цей цікавий дім і ратушу, і церкву мирославську, і вулиці міста, порівнюючи все це з тим, що вони бачили п себе, в Данії, в Голландії чи в Італії: «Будинки, мовляв, у козацьких містах виступають, як і в нас, на вулицю, а не ховаються в дворах, як у Москві», та й самі московити часом відзначали, що «хохлы затейливы к хорошему строению» і чимало в них є будівель «узорочных, предивных зело», таких же своєрідних, як і тодішні споруди Москви чи будівлі італійського Ренесансу.

27

Кохайлик, окинувши оком архирейський будинок, знову глипнув на те шестикутне вікно, в якім, на другому поверсі, він щойно бачив Ярину, але панни вже там не було, і він мусив за сивим гуцулом поспішити далі, на базарний майдан, де от-от могли стратити кільканадцять добрих людей, мусив поспішити, бо галичанин узяв його за драний рукав сорочки, і вони продирались крізь юрбу плече до плеча.

I цей драний рукав, і змарніле обличчя Михайлика, і напружений погляд, властивий голодній людині, все це зраджувало нужду.

— Погано вам тут? — спитав на ходу Романюк.

— Чого ж погано! — поспішила з відповіддю, намагаючись од них не відстати, матінка. — Як людям живеться, так і нам, як людям, так і нам! — бо ж не хотілося, щоб цей хороший чоловік їх пожалів.

Вони тимчасом швидко вийшли за ворота, старий гуцул, Михайлик та його неня, і юрба на майдані, що знала вже всі справи нинішньої ради, кинулась до вченого гуцула, вітаючи його ясою голосів, завирувала круг нього і хутко посунула з ним на той край міста, де був базарний майдан.

Пан Хівря з Пампушкою з вікна бачили, як порожніє площа перед собором.

А коли нікого вже й не стало перед вікнами, пан обозний уздрів там якусь чорненьку неквапливу постать, що, ледве човгаючи величезними чобітьми, посувалась слідом за всіма: то ченчик, отець Зосима, поспішав припинити страту.

— Його за смертю посилати б, — тоненько просурмив пан Хівря, — а не за життям! Хохо! Він тебе, видно, поважає, цей Зосима? Га? Старається для тебе ж, бач!

— А хто ж мене не поважає! — хизуючись, відповів пан Купа і тільки тут схаменувся, що вони ж не самі, що й владика, охопивши голову руками, ще сидить біля столу.

Пампушка смикнув за шабельтас пана Хіврю, щоб той був обачніший, але жінкуватий сотник захихотів:

— Ти тільки поглянь… поглянь на вітця Зосиму! Ледве клигає… Га?

Владика, викрикнувши якесь прокляття, схопив клобук і патерицю, навіть не взявши на гаплики своєї ряси, що з-під неї визирала, як у звичайнісінького мирянина, вишивана сорочка, вибіг з дому й по красній вулиці міста помчав за всіма.

На базарний майдан.

Де були шибениці.

Подався за ним і Пампушка.

I, вже з порога, кинув панові Хіврі:

— Ненавиджу!

I поспішив за всіма на базар.

28

А на базарі панував катюга.

Звідки його привів до Мирослава пан Пампушка-Купа-Стародупський, невідомо, але зразу ж таки, повернувшись із своєї Стародупки до міста, на високу посаду полкового обозного, почав пан Купа всі справи з того, що завів у ратуші чималу канцелярію, найняв для охорони міського порядку кільканадцять десятків гайдуків і молодого ката, недавнього бурсака, що проміняв попівство на катівство, у віданні якого були тепер три шибениці, урочисто зведені на високім помості серед мирославського базару, — і все це притьмом потрібне стало панові обозному, бо ж він уже готувався до високого гетьманського становища і мусив себе привчати до всього того заздалегідь.

Хто його зна, що він був за проява, той кат, але своє веселе діло він любив, як люблять його такі ось недолюдки, охочі митці сього діла, що завше знаходяться — в будь-якій країні, м будь-яку пору, за будь-яких гетьманів, царів чи королів.

Звали того катюгу Оникій Бевзь, і за короткий час, за кілька днів, що він пробув у Мирославі, його вже знало велике й мале, бо ж він, ані разу ще й не справлявши своєї катівської служби, зачарував пана обозного музичним хистом і високим голосом, співаючи на криласі в мирославськім соборі під час відправ, коли без архирея служили самі попи. Так хутко пізнали в місті пана ката ще й тому, що він, некликаний, частенько втручався до сімейних чвар у будь-якій хаті, повчаючи й напучуючи кожного, хто мало дбав про спасіння душі, хоч його ради й не просили, — і не те, щоб він був такий уже старий, коли за віком кортить повчати інших, — ні, він любив усіх повчати лише тому, що він був кат — у повному розквіті сил (а катівське ж діло людину вмудряє), ставний, молодий, чорновусий, банькатий, такий собі молодий бог смерті, — і його в місті, хоч і не було тут за останні роки жодної страти, всі стали боятись гірше від самої смерті, бо люди помирали й помирали, а ніхто з живих так-таки й не бачив тої страшної пані.

А Оникія Бевзя бачили.

Бачили й любов його до катюжного діла.

Бачили, як ретельно він обсадив повноцвітним маком, нагідками, рожами, чорнобривцями та крученими паничами свої три новісінькі, міцні й високі шибениці на базарі, як заквітчав їх нині й троїцьким клечанням.

Бачили люди, як він щодня різьбив, мережачи преловкі візерунки на тих на трьох нових стовпах.

Бачили, як він серед базару, сівши на фарбованім помості, сплітав із барвистих вервечок з кінською волосінню добренні зашморги, — запас біди не чинить! — а потім довго розминав їх і своїми довгими й товстими пальцями, а потім милив вірьовки марсельським милом, на власні гроші придбаним, а вже потім…

Та ніякого «потім» у цьому нудному городі катюга ще не мав: Оникій Бевзь, художник свого діла, нудився без роботи.

I тільки вчора ввечері пан Купа вперше покликав його до себе додому, налив срібний кухоль горілки і велів сьогодні постаратись коло запроторених до кутузки непевних чужинців.

— Вони ж, мабуть, католики? — спитав Оникій Бевзь.

— За те й повиснуть! — відповів Пампушка.

«Ну-ну!» скорчив здивовану пику Бевзь, бо ж до пана Пампушки він був приставлений для наглядання від святої конгрегації і знав, що пан обозний — скритий католик.

Виходячи вчора з господи обозного, Оникій Бевзь уперше лицезрів красуню Роксолану, політично вклонився їй, як його вчили в полтавській бурсі та в потаємній ватіканській школі, десь у Варшаві, вклонився й іще раз, хоч пані й не відповіла, бо ж вона, певна річ, зневажала, як і всі пани та шляхтичі, нице катівське ремесло, не вважаючи його за високе мистецтво.

I ось тепер, красуючись посеред базарного моря на високім помості під шибеницями, нахабно вирядившись у справлений на риночку запорозький жупан, — Оникій Бевзь неголосно співав собі херувимської, поправляв біля шибениць широченний килим — з червоними квітами на чорному тлі, переставляв попід зашморгами круглі мережані дзиглики, пересував туди-сюди чимале дерев'яне розп'яття, і раптом побачив панову Купину жіночку, звабливу й гарну, на почесному панському місці, між чорнобривцями та нагідками, при самім помості, за величезною плахою, що їй тут нині застосування не чекали.

Оникій Бевзь звичайненько вклонився слічній пані Роксолані Куписі.

Тая, звісно, на гречне вітання не відповіла, та пан Бевзь і не образився, розуміючи прикрі умовності життя.

Він красувався.

Перед цікавими до всього очима пані Роксолани.

Перед юрбою, яка, облишивши базарні справи, вже виром нуртувала круг шибениць, бо ж завше знайдуться цікаві гаволови та ще й коло такого лоскотливого видовища, як страта кільканадцятьох ні в чім не повинних людей.

29

Катюга вже попльовував на руки, бо рокованих на страту сторонців гайдуки саме підвозили хурами, позв'язуваних по руках і ногах, і переносили на фарбований поміст, мов дубові колоди.

Чужинців було багато, а шибениць тільки три, а катюга один, то й видовище мало бути затяжним, і від того ще більше повчальним.

— А ти їх порозв'язуй! — глузливо гукнула до Бевзя цікава молодичка, Настя Певна, котру звали чомусь — одні Дариною, тобто Одаркою, а інші — Настею, а ті ще якось там, і вона на всі ймення озивалась, бо ж була шинкаркою, отож і мусила озиватись на будь-яке ім'я, тим паче, що вона звідкілясь узялася в Мирославі зовсім недавно і нахабно затіяла свій власний шинок, хоч і дозволялось торгувати горілкою — в самих лише царських. Вона, ця анахтемська молодичка, вправлялась і вторгувати більше за всіх царських шинкарів того міста, здебільшого старих євреїв, бо ж приваблювала проклятуща жінка козаків та міщан до свого шинку не тільки нерозведеною оковитою горілкою, а й своєю оковитою й трохи похмурою. красою, ледь зизуватими очима, піснями легкими, жартами й дотепами солоними, що так і сипалися з її безтрепетних уст, вабила до себе й своїм частим та глибоким диханням, — а воно збурювалось од кожного парубоцького погляду, який тільки спадав на неї, здіймаючи й без того високі, зовсім іще дівоцькі її груди, — і калатанням дзвінкого серця, яке міг чути кожен, навіть іще й не пригортавши, навіть руками не чіпавши, а тільки око звівши на гарячу молодиченьку й прийнявши з рожевих пальчиків Насті-Дарини добрий кухоль адамових слізок.

Почувши гнучкий голосок, що від нього все миттю збурювалося в чоловічому єстві будь-якого справного козака, Оникій Бевзь приязно їй кивнув, але на кпини шинкарчині навіть вусом не повів.

— То порозв'язуй же! — ще раз гукнула, шкилюючи, шинкарка Настя-Дарина.

— Нема дурних, шинкарочко-Дарочко! — хизуючись червоним жупаном, відказав пан кат.

— Чого ж? — озвалась Настя Певна.

— Сам один я, розв'язавши, з ними не впораюсь, квітонько.

— Але ж це, мабуть, нудно? Губити зв'язаних? — гидливо поморщилась Настя Певна.

— Дарма! Безпечніше.

— Навіть дивитись на твою мармизу нецікаво: чорна робота.

— Ого! Вони ж пручатимуться, кралечко моя мальована.

— А краще розв'язав би. Чи боїшся? — і раптом Одарка-Настя розсердилась-розгнівалась. — Тьху на тебе! Ще й жупан нап'яв! I дивитись на таку байдужу роботу не хочу! — і шинкарочка, живосилом пробиваючи собі дорогу в натовпі, поспішила з базару кудись геть.

Знову вклонившись пані Роксолані, лагідний та чемний катюга потяг до шибениці першого свого в цім городі хрещеника, перехрестив його, ткнув у зуби золочений хрест і заходився біля якихось фахових тонкощів, а робив усе повагом, спроквола, красуючись перед понуро принишклою юрбою, яка не співчувала його державній справі ані-ні.

Аж раптом пан кат заспішив.

Якийсь тривожний гомін зачувся від майдану, і Оникій Бевзь, натура витончена, в передчутті якої-небудь прикрої несподіванки, став чогось хапатись і квапитись, щоб йому, крий боже, хтось не перешкодив виконати службовий обов'язок.

Він заспішив іще дужче, коли, озирнувшись, помітив кількох замурзаних хлоп'яків, що, захекані, пробивались до помосту й лементували на ввесь базар:

— Владика не веліли!

Та Оникій Бевзь наче й не чув, хоч ї розумів, що крик той стосується саме страти чужинців.

— Владика вішати заборонили! — хрипкими від бігу та хвилювання голосами загукали малі.

Кат робив своє.

А весь базар загомонів, загув, заревів. Але ж не може бути діла особі урядовій до натовпу репаних голодранців та гречкосіїв.

Люди кинулись були до фарбованого помосту, але три ряди гайдуків Пампушчиних, рвонувши з піхов шабельки, заступили дорогу обуреній юрбі, що раптом стала громадою.

Все це було аж так цікаво, що пані Роксолана, коли б її пустили ближче, злізла б, може, й під саму шибеницю, щоб усе бачити зблизька, щоб в очі зазирнути й катові і його жертві.

її вабили до себе вуглисто-чорні очі сербина Стояна Богосава, що біля нього, зв'язаного, порався Оникій, бо ж вона, Параска-Роксолана, в своїй тваринній любові до життя, ніяк не могла збагнути презирства й спокою перед обличчям видимої смерті, які так незворушно виявив той сербин, Стоян Богосав.

Вже ліг вужакою йому на шию зашморг, і Роксолана аж нігтями в долоню вгризлась, щоб не заплющитись у найгострішу мить, — вона таки дивилась і дивилась, і вже нічого в світі не знала вона, крім тих напрочуд спокійних очей приреченого сербина, що в них хотілось зазирнути зблизька.

Та в наступну мить шалена шуря-буря пройшла по всьому мирославському базару.

30

— Іменем владики! — підбігаючи, ревнув своїм басилом Михайлик.

— Спинись, катюго! — закричала й матінка.

— Гальт! — гримнув по-німецькому і Романюк. Але Оникій Бевзь незворушно робив своє.

Тоді Михайлик скочив на фарбований поміст, щоб вирвати Стояна Богосава з зашморгу, та пеські душі, кільканадцять гайдуків накинулись на велетня, але порозлітались геть, мов з грушини перестиглі груші. Молодик знову був стрибнув до пана ката, а гайдуки на цей раз, ставши обачнішими, гуртом накотились на нього ззаду й збили-таки з ніг.

Звалили вони й старого Романюка, а йняв ся він до рук їм теж нелегко.

— Сонм лукавих одержаша мя, — бурчав Оникій Бевзь, роблячи своє, стираючи з опуклого низького лоба піт і скоса поглядаючи, як там гайдуки пильнують порядку.

Пильнували вони й справді непогано. Та тільки Явдохи, Михайлової неньки ніхто з них і не помітив, бо клопоту в бравих молодців було й без неї.

А наша мила ненька, підкравшись до помосту й витягши з-за пояса кривий ятаган, що з ним ніколи й ніде не розлучалася, уже розтинала одне за одним кріпенькі пута на сербах, хорватах і поляках, що лежали, чекаючи в смерті свого ряду. Вони Михайликову матінку впізнали і довірливо ждали, коли ж вона подасть їм знак, хоч і важко було стриматись, бо їхній же товариш, Богосав, стояв уже з вірьовкою на шиї, і хисткий дзиглик гидко порипував під ним. Життя співака доходило останньої грані, і Роксолана Купиха біля помосту нічого не чула вже й не бачила, крім чорнющих спокійних очей приреченого на страту сербина.

От-от Оникій Бевзь, гладкий катюга, мав з-під ніг у Стояна вибити дзиглик, напруження в юрмі зростало до останнього обруба, і Романюк не витримав.

Рвонувшися від гайдуків, сивоголовий галичанин нелюдським зусиллям видерся з їхніх рук та й кинувся до сербина, товариша, котрого він сам же й підманув на необачний крок, який привів їх сюди, до цих трьох шибениць.

Хтозна-чим скінчився б цей порив, коли б у той же мент, ціною страшної напруги досі неспитаних сил, не вирвався б та не Скочили нараз і всі ті серби та поляки, котрих уже встигла звільнити від путів Михайликова мама.

Встрявав уже до бійки з гайдуками і ввесь майдан. Гнат Романюк і Михайлик, і серби з поляками, всі вони кинулись до шибениці, бо Стоян Богосав уже заборсався в повітрі.

Аж порятунок Стоянові приспів на ту мить і без них. Невідь звідки взявшись, на помості виник перед катом Козак Мамай, без шаблі, без шапки, без бандури, як утік тоді з гетьманської цюпи, — навіть в одному чоботі, бо другий, червоний сап’янець, ще й досі десь там либонь погойдувався на гетьманській шибениці в селі Буряківка, куди почепив його якийсь буряківський дотепник.

Сильно брязнувши Оникія Бевзя в щелепу, аж той сторчака злетів з помосту геть, Мамай, видраною з рук у гайдука шаблюкою, хутко перетяв вірьовку й устиг підхопити Стояна н обійми.

Аж тут тільки з'явилась на майдані вся мирославська рада на чолі з єпіскопом Мелхиседеком.

Ось тепер виник на базарі й куценький ченчик і, з почуттям чесно виконуваного службового обов'язку, заговорив тим гидким панським голосом, який у певної породи діячів прорізується протягом першого ж тижня державної роботи в передпокоях у всяких панів-начальників:

— Іменем владики! — ледве видобуваючи слова, урочисто проголосив келійник і додав, звертаючись до Оникія Бевзя, коли той, обтрушуючись, не без притаманної йому гідності саме вилазив з-під помосту, куди його жбурнула борзенька рука Мамая: — Чужинців оцих… той… вішати… гм… не велено!

I такий він був паскудний, отой службовий голос куценького ченчика, що збридило навіть зухвалому катюзі, і він аж вилаявся:

— Піди ти ік… — почав був лаятись Оникій, але спересердя щось йому в горлі затялось, і він, не можучи ні лайнутись до кінця, ані спинитись, завів без упину одне: — Ік… Ік!.. Ік!.. Ік!

— Скинь, катюго, козацький жупан! — зловісно підступаючи до нього, звелів Козак Мамай.

— Ік… Ік! Ік! — відсахнувшись, тільки й зміг відповісти Оникій.

— Узяло кота впоперек живота! — гукнув хтось у юрбі віддалік.

Тисячі людей зареготали, аж раптом пані Тиша пройшла по базару з кінця майдану в кінець.

— Та це ж — Козак Мамай! — тихо видихнув хтось.

Та й по майдану, мов сухий торішній очерет прошелестів:

— Козак Мамай… Козак Мамай!

А сам Козак тимчасом, схопивши дебелого катюгу Оникія за петельки, струсонув його добре, хоч був той на цілу голову проти Мамая вищий, і сказав:

— Не ганьби козацького вбрання: скидай жупан!

— Ік! Ік! Ік! — тільки й міг відказати Оникій Бевзь.

— Скидай лишень! — загукали з юрби.

— Ік!..

А Козак Мамай хваткими руками вже здирав з катюги, люто рвучи на клапті, і жупан, і черкеску, і сорочку вишивану, навіть срібний хрестик зірвав з ретязка.

Широченні штани тимчасом здирав з нього за шматом шмат, рвучи зубами обережно, щоб ненавмисне пана ката не вкусити, бо гидував ним, обачний і тямущий Песик Ложка.

31

Скінчивши це потрібне діло, — коли Оникій Бевзь перед громадою лишився голий, мов бубон, мов турецький святий, голісінький, навіть не в одежі Адама, бо в того ж, як розповідають самовидці, був де треба поганенький кленовий чи там іще який листочок, — скінчивши пильну роботу, Мамай труснув буйним чубом, блиснув сергою, вклонився в пояс та й мовив:

— Чолом, панове мирославці!

— Здоров, Мамаю! — відповів, так само кланяючись, єпіскоп.

— Мамай з нами! — загукали в юрбі.

I мирославці щиро вітали свого лицаря-заступника.

— Козак Мамай! Ого-го!

— Ік! — знову гикнув, почувши це грізне ім'я, голісінький Оникій Бевзь, котрого службовий обов'язок досі тримав біля шибениць, бо не міг же він самотужки перенести до своєї катюжної комори всі оці дзиглики, зашморги, килим і важке розп'яття з Іісусом Христом, а все це покинути напризволяще сумління не дозволяло, і він, голий, стояв край помосту непорушно, гордий, як йолоп.

На нього, правда, вже ніхто уваги не звертав, бо всі поглядами прикипіли до таємничого гостя: як же зустріне Мамая мирославський владика?

Аж коли архирей і той чортів Козак поцілувалися, від радісних криків луна шугнула чи не по всьому місту.

Вони були давніми побратимами, Козак Мамай і колишній запорозький полковник Микола Гармаш, на Січі прозваний Голоблею і висвячений потім, — чи, бува, не за хоробрість? — в архиреї.

Побратими давно не бачились, і ось тепер, тікаючи від цікавих очей, щоб побалакати на самоті — і про старе товариство, і про війну, і про сьогоднішній напад, що заревти примусив мирославські гармати, і про нахабство жовтожупанників, котрі з татарами знов нині спитувались живосилом прорвати оборону Долини, — їм треба було зараз побалакати сам на сам, і друзяки поспішили до господи єпіскопа, а юрба на базарі, — люди всякого плоду й заводу, — повернулись до своїх житейських справ, тим паче — війна їм поки що не так і дуже ще давалася взнаки, а однокрилівці десь принишкли.

32

Одні там поспішали на базарі до своїх возів, до коней, до худоби, приведеної й привезеної сюди на продаж, до всякого краму та збіжжя.

Інші — подались базарувати між ятками й палубами, між гарбами й рундуками, серед усякого дрібязку, розташованого для продажу просто на землі.

Ще інші кинулись крушити на дрізки три шибениці, що біля них, доконуючи службовий обов'язок, усе ще німжився Оникій Бевзь.

Він, голісінький, спробував був захистити знаряддя свого ремесла, але відстояти не міг, бо гайдуки порозбігались, а Оникій, заробивши кілька синців і втративши в бійці останню шматину кармазинового жупана, якою він старанно прикривав усе те грішне, що. йому дав бог, потяг, сердега, до шинку чарівної Насті-Дарини, де він наймав собі закапелок, бо ж йому вже нічого й не лишалось після того, як, під навалою юрби, дві шибениці, по-качиному крякнувши, зламались, та й третю мекала б та сама доля, коли б сам кат не накивав п'ятами, після чого добрі люди вгамувались і розбрелись од шибениці — хто куди.

Хто був щиріший, той потяг урятованих од дурної смерті слов'ян, досить-таки похмурих і вже, ясна річ, недовірливих, до шинку Насті-Дарини, і охочих пригостити цих сторонських вояків, скривджених запопадливістю пана Пампушки, охочих ставало все більше та більше, і, чималим гуртом, оточивши Романюка з його товаришами, вони вже пливли на той берег бурхливого базарного моря, і всі з повагою обходили якогось п'яного козарлюгу, що спав на дорозі, бо ж перед п'яним зверта навіть сам господь-бог.

Почимчикував за всіма й наш Михайлик з матінкою, не зводячи залюблених очей з того сивого та мудрого гуцула, бо щиро коваль прикипів до нього парубоцьким серцем і тепер старався не відстати в велелюдному місті від свого доброго рятівника… У мандри за ним — то й у мандри! Світ за очі — то й світ за очі!

До пекла — то й до пекла! До шинку — то й до шинку!

I коваль Михайлик, серед людського тиску, тяг та й тяг уперед свою матінку.

Аж мати раптом спинилась.

— Хіба ти маєш гроші? — з підступом спитала вона.

— Навіщо вони мені зараз? — здивувався Михайлик.

— У нас же їх — як у жаби пір'я. А до шинку — без грошей…

Але Михайлик, щоб не відстати від Романюка, тяг Явдоху далі та й далі.

— Ти ж не схочеш, щоб тебе частував хтось чужий? — прикро напосідала мати.

— Нічого я не хочу, мамо.

— За горілку ж треба платити!

— Не хочу я горілки!

— До шинку ж ходять, щоб напитись!

— Не хочу я пити.

— До шинку ходять, щоб наїстись!

— Не хочу я їсти!

— Не хочеш? — здивувалась мати, бо ж після вчорашнього сніданку обоє не мали в роті ні ріски. — Не хочеш їсти?!

— Хочу, — понуро признався Михайлик, бо матері брехати ще не вмів та й живота затягло йому аж-аж. — Чорта печеного з'їв би!

Він зітхнув. I на мить спинився.

Ось так вони й відстали від галасливої юрби, що тягла галичанина з його скривдженими товаришами до шинку веселої Насті.

Так рони й стояли серед буйних хвиль городського базару, звично побравшись за руки.

33

Вільною рукою Михайлик хотів був пригладити розкошлану в недавнім чубінні з гайдуками шорстку від шляхової куряви чуприну, але зненацька за ту руку хтось його схопив.

Це була молоденька циганочка, ворожбитка, вельми чорнява, дуже смаглява, з горющими зорями замість очей, аж такими великими, що займали вони добру третину її маленького обличчя.

Вона так зазирнула в саму душу молодому ковалеві, що той, ізроду буцім полохливий, аж відсахнувся від неї та й випустив мамину руку.

Сахнулась і Явдоха: вона таки боялась циган.

— Пусти! — смикнула вона до себе Михайликову руку, але вирлоока циганочка тримала міцно.

— Поворожу, соколику! — і циганочка любо посміхнулась.

— Нема грошей, — дешево куплений дівочою посмішкою, грайливо одвітував молодий бурлака.

— Розплатишся, коли трішки розбагатієш.

— Я й так багатий! — кивнув Михайлик, бо почуття польоту, яке не облишало його потому, як заорав сьогодні носом у рівчак, було заразом і почуттям безмежного багатства, приділеного йому долею, почуттям, що від нього хотілось співати.

— Оце такий багатий! — зайшлася сміхом циганочка, смикнула хлопця за сорочку й іще більше розірвала її на животі. — Розплатишся, коли трішки розбагатієш! — повторила вона з таємничою посмішкою, неначе знала щось таке, що могло подіяти на дальшу долю Михайлика.

— Коли ж я розбагатію? — ніби вступаючи в цікаву гру, зовсім по-хлоп'ячому звідався Михайлик.

— Сьогодні, — пильно вдивляючись у ковальську шкарубку долоню і мовби щось пильно читаючи там, якимось низьким і чужим голосом поважно мовила циганочка.

— Сьогодні? — вражений її раптовою поважністю, перепитав парубок.

— Зараз! — пройнята дрожем натхнення, потвердила циганочка, але руки не відпустила.

— Не збудеться, — сердито чмихнула Явдоха, бо так воно ведеться: хто бере дитину за руку, той бере маму за серце. — Не збудеться, ні!

— Чому ж не збудеться? — спитала циганочка.

— Коли за ворожіння зразу ж не платять, нічого не збувається, голубко.

— Мені вже заплатили, — потуплюючи зір, прошепотіла смаглявка.

— Чим заплатили? — стурбовано підскочила Явдоха.

I циганочка, прихилившись до вуха матінки, видихнула ледве чутно:

— За руку ж подержала такого сокола! — і зненацька зникла в натовпі.

— Цур тобі! — перехрестилась Явдоха. Циган вона таки боялася.

I аж морозом їй по спині шарпонуло, аж приском припекло, коли циганочка, знову на мить вихопившися з юрби, ще раз вергнула гарячим оком на Кохайлика:

— Я ще й не все тобі сказала!

— То скажи ж. — Нехай потім.

— Коли ж? — сміливішаючи, озвався Михайлик.

— Коли ти будеш сам-один! Без мами!

— Без мами?! — жахнувся парубок.

— Без ріднесенької! — задерикувато блиснула очима та зубами ворожка. — А сьогодні… згадаєш мене… ще не раз! А вже тоді забудеш, як розбагатієш? Га? Чи, може, згадаєш Мар'яну й тоді?

Та й метнула барвистим запацьореним подолом по базарній пилюзі, аж вихор за нею встав, і вона в тій куряві й зникла, розвіявшись, як мана, а перед тим тицьнувши йому в руку мочене яблуко.

— Відьма єгипетська! — сплюнула Явдоха, але половинку яблучка, коли син простяг їй, все-таки взяла.

34

Вони пішли собі далі, і Михайлик-Кохайлик не бачив, як нишком зоріла вслід циганочка. а вже роздивлявся на базарні дива, неуважно й розгублено, наче й справді прудко летів кудись над людським розбурханим морем, у хмарах страшенної куряви, яка вставала над майданом.

— Забудь! — кивнула вслід Мар'яні матінка.

Аж Кохайлик того не міг…

Чого ж вона йому ще не сказала? Не доворожила?

I чому серце калатає, мов хвіст у теляти? I що за відьомські зіньки в того анахтемського дівчиська?

Та й коли ж він розбагатіє? Коли ж?!

I Кохайлик… чекав.

Але чого ж?

Чекав і чекав: хіба ж мало що могло йому лучитися в такому велелюдстві!

Поміж ятками, луб'ям критими, тинялись там усякі: пани й сірома, дуки-срібляники й босі челядники, попи й спудеї, дальні люди й ближні.

Походжали там і чванькуваті чужоземці — з такими пиками, начебто їм ось тут усе смерділо, і наче боялись вони, — мовби в них своїх не водилося! — боялись набратися бліх у гомінливій юрбі гречкосіїв, рудокопів, козацької голоти, наймитів ремісницьких, дрантивих школярів, — і вони тримались за кишені в глибині каптанів, оті чужинці, бо ж і не відали вони, що голих та голодних була там сила превелика, а злодіїв на Вкраїні ще либонь не знавали.

Люди тоді в Мирославі до лихої години сварилися, веселилися, танцювали й чубилися, гуляли, співали й грали, і все там кублилося клубком розмаїтих пристрастей: горе й смішки, голод і обжерство, єдваби й лахміття, панська пиха й гультяйські веселощі сіроми.

35

Двоє п'яненьких кумів — з отих людей, з небораків, що звуть їх неминайкорчма або ж непролийкрапля, зустрілись на той час під старою березою, почоломкалися і, не спиняючись, поволеньки рушили далі — від шинку до шинку, покрикуючи та погукуючи:

— Як гуляв, так гуляв: ні чобіт, ні халяв!

А потім ще голосніше:

— Свисти, попе, чорт попадю топе!

I так свистали, що за ними дітвора пливом пливла, бо ж такого свистуна ще й не бачили.

Дітей же там, на мирославському базарі, де ще не дуже яскріло криваве тавро війни, дітей там був гурт немаленький.

Ось тут малюки обступили, як мухи обсіли, русявого майбороду, солодкого москалика — з калузькими цукерками в сухозлітках, з маківниками та медяниками, з мальованими тульськими пряниками. А там непогамовні дітлахи стрибали зграйкою за претовстим та прездоровим ченцем у скуфійці, котрий чимчикував, уваги не звертаючи на ущипливе цвірінчання:

— Ченчик, ченчик невеличкий,

На ченчику черевички

I шапочка кінчаточка, —

Добрий вечір, дівчаточка!

А їх же там було чимало в той день, і отих дівчаточок, що пурхали з горющими очима від рундука до ятки, галасували, юртували, радились, але не купували нічого, крім витрішків, — і все це було таке голосне та дзвенюче, аж густий жіноцький та дівоцький лемент до млості хапав за серце Михайлика, аж вітер здіймав над базаром, аж куряву крутив, що в ній залюбки купалось оце збіговисько невгамовних і життєрадісних людей, що споконвіку шукали тут двох речей: хліба й розваг, бо саме ж базар у ті часи наділяв простий люд найголовнішим: поживою не тільки для шлунка, а й для ока та вуха, хлібом і видовиськами.

Хлібом — не всіх.

А видовиськами…

36

О, їх було там до стобісового батька, дивовищ усяких, дешевших од хліба (хто мав кишеню порожню, той не платив), але таких же либонь насущних, як і хліб…

Десь угорі ходив між двома височенними стовпами по мотузу легкий линвохода.

В його руці вигравав проти сонця шовковий хінський (чи, як ми тепер сказали б, китайський) холодок, барвистий шовковий шатрик, що спомагав не впасти вниз. Масно вилискували пружисті м'язи линвоходи, мовби він був череп'яний, полив'яний, і кожен його рух, стрімкий та летючий, переймав Михайликові подих, і парубок заздрив доброму вмінню спритного чоловіка, заздрив, як хороше заздрити вміють лише юнаки — дорослим майстрам свого діла, бо ж невситимо хочеться скуштувати всякого вміння, всякого ремесла, будь-якого мистецтва, щоб, на часинку бодай, побувати всім — і шевцем, і дяком, і козаком, і бандуристом, і пасічником, і лікарем, і сотником чи полковником, і навіть отим сивим сербином, що показував православним свого лемеху-ведмедя, муштруючи його, незграбного, і так і сяк.

Всього було доволі на базарі.

Двоє вічно голодних спудеїв київської Академії виводили на жовтому папері кунштики, а за три-чотири гроші малювали парсуни дівчат і молодиць, і круг кожного маляра, в щирім подиві перед кебетою, нишкнув чималий гурт цікавих.

Та й китаєць у синьому запорозькому жупані малював там не тільки квітки й краєвиди своєї Хіни, а й запорожців, а й тутешніх дівчат і молодиць, і всі вони скидались на щирих китайців, і хай мій довірливий читач не думає, що це вигадка, бо саме такі малюнки, як розповідають освічені люди, зберігаються тепер в одному з музеїв міста Праги: типи запорожців, з натури змальовані колись якимось китайським художником.

Свистіли там і тьохкали сліпі сопілкарі з мирославського цеху жебраків з цехмайстром своїм, Варфоломеєм Кописткою, в началі. Співали лірники та бандуристи. Преревно плакали над ними молодиці, бо ж дівчатам того жіноцького діла — поплакати — ще й не кортіло.

Яка більше плакала молодичка, а яка й менше: на шаг, на гріш, на два, залежно від свого подаяння кобзареві, як того й вимагала звичайнісінька порядність: хто скільки заплатив, стільки й рюмсав, бо скільки даєш, стільки й ридаєш.

Проразливим голосом співав лірник Лазаря, якийсь безногий каліка-нехода, трохи далі молодий сліпець-кобзар — весело виспівував про прикрості пекла, про муки Христові, про смерть молодого чумака, а якісь троє-четверо чоловіків, напідпитку вже, тинялись межи сліпцями й міркували, хто співає краще, хто грає ліпше, і Михайлик з матір'ю цікаво прислухались до глибокодумних висновків тогочасного народного, як ми тепер сказали б, жюрі:

— Отой нехода грає з притиском, — про молодого безногого лірника зауважував перший.

I справді, цей грав із таким притиском, що й Михайликові кортіло — навчитись би ось так і собі.

— А цей басило — з виводом! Чуєш? Га? — наполягав другий.

I вже кортіло Михайликові: навчитись би й так, із виводом…

— Оцей литвин — без ножа серце крає… — обставав за білоруса, зайшлого здалеку, третій.

— Як собі хочете, куме, — сумно зітхав четвертий, товстопикий полупанок, — а жалібнішого над старого нашого мирославського кобзаря Пригару досі нема та й нема!

— Не такі вже тепер, як бувало колись, кобзарі. Ой, не такі!

— Та й усе тепер не таке…

— Ой, не таке!

— Хіба ж оце — базар?

— Та який же це, куме, базар!

— Хіба ж оце крам!

— Сміття!

— Та й хіба ж оце лемент базарний! Коли ми з тобою молоді були, ото був лемент! Ото був крик! Ото був спів!

— Війна. бач, куме… — почухав потилицю перший.

— Еге ж… усе війна та війна. А жити й нема коли!

I куми, всі четверо, зажурились притьмом, і вже мовчки слухали жалібні слова про муки Христові, а грізні — про недавню війну проти польського панства…

— Все війна та війна… — зітхнув і перший.

— Помагай, боже, нашим! — перехрестився полупанок, четвертий.

— А которі ж — наші? — пильно поглянувши на нього, спитав другий.

— Которі подужають, — знизнув плечима той.

— А чи ти не сучий син часом?!

— Собака ти!

I троє дядьків хутенько покинули серед базару свого багатого кума.

37

А наш Михайлик з мамою чимчикували по риночку далі та глибше, і жарке дихання близької війни не так уже й пашіло над юрбою, бо ж почалась усобиця недавно та й люди позвикали вже до воєн, та й не стріляли десь там однокрилівці так наполегливо — заради либонь завтрашніх Зелених свят, коли не тільки працювати, а й воювати є великий гріх.

Отож не чулось тут ніякого повіву війни в ту хвилину, хоч і тинялись по базару козаки в скривавлених завоях, стомлені; закурені, обшарпані, охлялі, а до них кричав тоненько вогненнопейсий рудь, пристаркуватий єврей, що стояв над шапликом з брудною кригою та соломою, в якому плавала прездорова бочка:

— По квас, по квас, — лементував він, — по добрий квас!.. Сонце палить, а квас гасить! — ще й стукав цурупалком у напівпорожню бочку: — По трояку! По трояку!.. Сало палить, а квас гасить! Хто квас минає, той щастя не знає! — і, либонь на щастя сподіваючись, дехто й не минав того страшнуватого пійла, і думав собі Кохайлик, якщо сьогодні розбагатіє-таки, то вихилять вони з мамою зразу по три михайлики, — це тоді вже, як по обіді пити схочеться, бо поки що, в чеканні призиченого циганочкою багатства, хлопцеві хотілось тільки їсти, бо ж ніякого сала, яке тра гасити квасом, у нього давненько вже і в роті не було.

Отже, потрібно було спочатку… хоч трохи розбагатіти, роззолотіти, штани полатати, хліба пожувати, бодай годиноньку порозкошувати.

38

Розбагатіти! Бодай на один день. На годину! Бодай на ту, хвилину, коли він знову стане перед очі тої вередливої та гоноровитої панни, котра так непоштиво сприйняла сьогодні його чесне сватання.

Та хоч багатства й не було поки що, він уже дивився на щедроти базару жаденним оком покупця, бо таки чогось чекав уже й чекав од слів тої циганочки…

Спинявся з матінкою й біля пронозуватих татар, що, на землі схрестивши ноги попід своїми віслюками та верблюдами, зазивали до товарів східних: ординських, турецьких, єгипетських чи персіянських.

Сивий бритоголовий татарин у червоній сорочці з куцими рукавами крутив шаблю, дихав на неї, і слід подиху легкою хмаркою танув на синьому лезі… Були в того татарина й двосічні мечі, і криві ятагани з візерунчастої дамасської криці, і двома горнами палахкотіли очі в молодого коваля.

Купити б ось таку, щоб стати з нею перед очі панні!

А ще краще: зуміти б власною рукою скувати таке диво…

I сивий татарин, з обличчям, вимащеним олією, мов циганське дитя на морозі, блиснув хижими зубами і, видно, зрозумівши невситиму душу хлопця, молодого майстра, дав подержати дамасську шабельку, стокрот зварену, скручену й сковану з окремих тоненьких штабин різного гатунку сталі й заліза, дав поглянути зблизька на дрібні хитромудрі узори на вилощеній кислотою зернястій, смугуватій, синюватій поверхні того крушу чи, як ми тепер сказали б, металу.

Ще й сідла там були в татар, — ах, які сідла! — і мисюри, і крицеві панцири, і лебедині стріли, і срібні сагайдаки, і все те молодому майстрові кортіло взяти до рук, помацати, подихати на сталь, запустити в небо стрілу.

Проти сонця мінились на татарському торзі й шовкові тканини, і все вбирало очі, виграючи пишними барвами небес та квітів Сходу, і все хотілося Михайлові бодай помацати, і парубійко мимоволі спинявся й витріщав ясні хлоп'ячі очі, бо ж нічого, крім витрішків, там купити не міг, але й світився й сяяв, аж мимоволі люди звертали на нього увагу, як і на всіх закоханих, бо ж почуття польоту ще не облишало його, і він летів та й летів, далі та далі, на те полум'я, в котрім річ нехитра й згоріти.

I мила Явдоха, бачивши, як він сяє, і ще не все в тім розуміючи, взяла сина за руку й притримувала, щоб він так не поривався вперед, і глузливо-лагідно спитала:

— Чи ж не тут свого багатства чекатимеш?

— Ні, мамо… Мабуть, не тут!

— Ну, то ходім.

I вони почалапали далі, роззираючись навкруги, але ні розбагатіти, ні заробити шматок хліба їм того дня не щастило ніяк, бо ж усьому тому мирославському базарові не було до прийшлих бідаків ніякісінького діла.

На ньому теліпались пошарпані в останній бійці-чубійці штани та сорочка, а парубкові ж хотілось хоч у руках попом’яти оте мудре сукно всіх кольорів, що ним торгували пихаті німці: фландрським чи брюссельським — на черкеску, лондонським— на рясні шаровари, флорентінським — на червоний жупан, бо все це притьмом потрібне було Михайликові, аби вирядитись і стати хутчій перед очі Ярині Подолянці, яка так зневажливо сьогодні розмовляла з несміливим і обшарпаним голодранцем-ковалиськом.

На всі дива, в чеканні призиченого циганкою гараздування, наш молодик невтолимо поривав туди-сюди очища, охоту маючи скупити ввесь базар, щоб не тільки самому причепуритись, а й любу маму прибрати, як царицю, щоб і вирлоокій Мар'яні-циганочці купити й добрі коралі з дукачами, і кораблика з перлами, і оті зелені сапянці.

Чому ж тільки Мар'яні?

А кому ж? Не тим же дівчатам і молодичкам, котрі сьогодні на базарі так одностайно стріляють на нього очима? Та й не Ярині ж, отій вередливій та колючкуватій дівці, оприскуватій, мов іскра, панні Подолянці, терпкій небозі архирея?

Та чому б і не їй?

Посадовити б Яринку на оцім килимку…

…I наш простосердий Кохайлик спинявся купувати витрішки в незграйному колі голосистих вірменів, що торгували килимами: турецькими, персіянськими, хінськими, індійськими, текінськими, кубинськими, єреванськими, дагестанськими…

— Бачив, голота жовторота, бачив оце все?

— Бачив, — одвітував синок.

— Надивився?

— Надивився, мамо.

— То, може ж, тут — твоє сьогоднішнє багатство? — знов питала, лагідно з сина кепкуючи, Явдоха, і так вони й шкандибали поволеньки, мати й син, поміж купцями й крамарями, і Кохайлик, забуваючи про тщесерце, знов та й знов до всього придивлявся, бо вперше бачив таке скупчення витворів людських рук і аж таке буяння пристрастей — у гомінкому місті, і хоч усе те щедро виникало перед юнацьким зором, день аж надто повільно котився до далекого вечора, бо, звісно ж, як голод — то й день довгий! — і дивовиж усяких Михайлик мав задосить, а крихти хліба досі не було, і хлопець починав потроху сердитись на все довкола, вже й не ширяв і не шугав у тім своїм польоті, і вже йому й співати не хотілось.

Дратували його і несамовите заправляння цін, і навісний крамарський лемент, зойки, прокльони, викрики: чи то навально-шпаркі татарські, чи пихаті німецькі, чи галасливо-пронизливі єврейські, чи з лукавим жартом, схожі на кумедні віршики раєшника — московитські, а чи й приперчені солоним словечком, грубувато-дотепні заклики наських-таки, вже зіпсутих крамарським духом салогубів-крамарів, які в тому крику намагались наслідувати купців німецьких, єврейських та російських, разом узятих, — усе те будило в простодушного Михайлика огиду, бо щира козацька душа гаряче зневажала не торгівлю, а будь-яке гендлярство, хоч і було поміж козацтвом і своїх гендлярів та баришників задосить.

Тому-от з більшою повагою наш молодий селюк і поглядав у тім базарі на ремісників, котрі, ще не навчившись заправляти ціну, по-людському спокійно збували витвори власних рук чи рук своїх челядників: і рушниці, і чоботи, і сукна, і шапки смушеві, і золоті сережечки, і порох, і ліки, і книги, і плужне залізо.

39

Торгувала власними череп'яними виробами наймичка і заразом названа дочка цехмайстра Саливона Глека, — ота сама гончарівна Лукія, котра так сердито гукала батенькові з-за вікна в архирейську господу, коли в них якась мара сьогодні в домі вкрала двері з поличчям Мамая, смутку її чубатого, її милого й коханого лебедика, бурлаки й лобуряки.

Та й не тільки в гончаря Саливона щось поцупило двері з такими ж парсунами, і від того все те видавалось Лукії ще більше загадковим та прикрим, і лихий настрій затьмарював високе прив'яле чоло пристаркуватої дівчини, бо таємниче зникнення Мамайових парсун вважала вона за підступний чин ворожої руки — чи супроти цілого їхнього міста, чи супроти самого Козака, з яким у гончарівни протягом чи не двох уже десятків років тривали ті вельми сумні стосунки, що їх звичайно звуть коханням.

Нещасливим було те кохання, і Лукія, сидячи над своїми череп’яними багатствами, роздумувала зараз над особистою гризотою, а зграя дітлахів, що свистіла круг неї в череп'яні свищики, вибираючи півника де пронизливішого, та й численні покупці з глядачами, здебільшого горласті й на власних чоловіків сердиті молодиці, вередуючи крихким крамом, тільки дратували її, бо ж дівка радна була б у хвилину журби завіятись на безлюдну леваду, щоб нікого не чути й не бачити.

Ятрила душу Лукії й близька розлука з другим братом Омельком, котрий мав цієї ж ночі рушати до Москви, як те ухвалила нині мирославська рада, і гончарівні хотілося хоч на прощання побалакати з ним, але парубка цілий день не було тут, бо, як подався зранку до фортеці, так його досі тут не виділи, і за серце хапала тривога: чи не сталося з Омельком якого лиха в тім бою…

За думками Лукія нічого не чула й не бачила, і так задумалась, в одну цятку втупившись, аж якийсь веселий парубчак, проходячи мимо, гукнув:

— Залатай-но горщик, дівко!

— А ти його спочатку виверни, — спокійно відповіла Лукія, — з лиця хто ж латає!

Вив'язавши з вузлика горнятко з кашею, кавалок сала й кусень хліба, Лукія збиралась полуднувати, але й про їжу забула, бо знов думала й думала про свого Мамая, що про нього чи не від самісінького Різдва нема ні чутки, ні гадки, і вболівала за ним, і сердилась, і нишком розмовляла з коханим… А тимчасом у неї щось питав круглий, як гарбуз, статечний дядечко, що тримав за повід лисуватого бичка, бузівка, купленого, видно, на заріз, вирядившись для такої спеки в добру смушеву шапку, в товстенний кобеняк з відлогою, в шкапові чоботи з новими пришвами.

— А чи макітри в тебе міцні, дівко? — питав він і недовірливо нюшив лисячим носом, що здавався чужим на товстому обличчі, яке надто вже нагадувало пана Пампушку, хоч цей дядечко й не був панові обозному не тільки родичем, а й сусідом. — То чи ж міцні?

— Як горіхи, — гречно, як і завжди, відповіла Лукія.

Але ж хвалити краму не стала, і це здалося дядечкові підозрілим, еж він тримався стародавнього уподобання: хоч поганий крам, аби хвалений.

— Та це ж, я бачу, горщики, — поподумавши й попостукавши по них пужалном, нарешті сказав він.

— Горщики, — чемно потвердила Лукія.

— А мені ж треба либонь доброї макітри.

— Ось і макітри, — кивнула гончарівна до гори макітер, умілою батьковою рукою складених кількома поверхами ще вчора звечора.

— Мені — якнайбільшу.

— Аж ось і найбільші, — обернулась Лукія до прездорових озій, годящих хіба тільки на панську великодню опару, таких великих, що там сховатись міг би навіть добрий козак.

— А ще більших немає?

— Немає, дядечку.

— А де ж кращі? — недовірливо спитав той.

— Однакові, — байдуже відрікла Лукія.

— Де ж луччі? — вперто допоминався дядечко. — Верхні чи спідні?

— Однаковісінькі.

— То чому ж ти нижчі сховала наспід?

— Десь тра ж було поставити.

— То витягни мені знизу. — Чому ж то знизу?

— А тому… якщо вони аж таку вагу витримали, то, виходить: міцні! А коли міцні…

— Беріть зверху.

— Ні, таки знизу, дочко, — не випускаючи повода з прив'язаним бузівком, наполягав покупець.

I Лукія, зсаджуючи додолу важенні череп'яні озіяки, мусила-таки видобувати найміцнішу макітру зісподу.

40

— Чи добра ж? — з наростаючою недовірою допитувався покупець, бо Лукія свого краму все-таки не хвалила.

— Яка вже є, дядечку, — байдужісінько відмовила дівка. Взявши макітру, здобуту мало не з дна базарного моря, дядечко знову збився на слово, чимось нагадуючи самого пана Пампушку-Купу-Стародупського:

— Як добре ляснути по ній пужалном, чи репне?

— Задзвенить, як дзвін.

— А якщо кулаком?

— Кулак заболить.

— А коли гепнути ломакою?

— По макітрі — ломакою? Аж дядько замулявся:

— Жінка, бач, у мене в Києві така прудка, що не розбира: що вхопить під гарячу руч, тим і шпорта, тим і гепа. По макітрі то й по макітрі. По голові то й по голові.

— Строга, — підкидаючи в руці щербате горнятко, недобре посміхнулась Лукія.

— Зате весело: жінка в мене пожбурить глечиком. Влучить — радіє. Не влучить — радію я… — і, трішки помовчавши, знову спитав: — То що ж, коли — ломакою, чи репне? Макітра оця? Репне вона чи не репне?

— Репне, дядечку, — сумно призналась Лукія.

— Це ж кепсько, серце моє.

— Кепсько, дядечку.

— А таких, щоб не репались, немає в тебе?

— Нема.

— Мені ж треба, — почухав потилицю дядько.

— Шукайте-но ще, — з лихими очима, недвозначно граючись тим самим горнятком, порадила гончарівна.

— Чи знайду ж?

— Аж-аж кортить мені, — розсердилась, нарешті, Лукія, — спробувати: чи репне оце горнятко, коли я його жбурну комусь у голову? — і додала: — Дома ви, дядечку, як самі кажете, тюхтій тюхтієм… але чого ж це ви ось тут — такі настирливі?

— Бо з духовного звання, — відповів дядечко так, немовби це був звичний жарт, що його він повторював уже не раз. — З духовного я звання.

— Як-то? — здивувалась Лукія.

— У попа гречку торік молотив! — відмовив дядечко з такою невимушеністю й без тіні посмішки, як те вміють хіба ш, о мартопляси й лицедії, котрі звикли смішити людей навіть тоді, коли їм самим бува не вельми й весело, і тільки цим він I різнився від пана Пампушки, якому бог не дав і крихти гумору. — I чого це ти така сердита? — і ворухнув рідким щетинкуватим вусом. — Через те ти й тонка, що сердита така?

Та Лукія так люто блимнула на нього, що він, з лисим бичком на поводі, поспішив геть, поки теє горнятко не хряпнуло Пому об голову, але вернувся й лагідно попросив:

— Продай макітру, яка є.

Лукія мовчала.

— Ти чуєш?

Лукія одвернулась.

— Гей, серденько моє!

Аж Лукія визвірилась:

— Хіба ж я для того ліпила цей посуд, щоб ви по нім — ломакою? Гріх, дядьку! Ідіть, ідіть…

I дядько, не витерши й холодного поту під смушевою шапкою, тягнучи за повід свого бичка, поспішив до сусідніх гончарів, бо ж таки мусив купити добру макітру.

Михайлик на все те дивився без тіні посмішки.

А Явдоха вслід тому дядькові весело зареготала, як те славно вміють робити наші українські матері.

41

Гончарівна знов тяжко замислилась, — забувши й про свій сніданок, і про покупців, і про Явдоху, що спинилася з сином біля її черепків.

Лукія, правда, спритно робила своє діло.

Відповідала покупцям і гаволовам, по-божому правила ціну, спокійно вкидала в хряпкий глечик одержані гроші, бо ж люди прості торгувались тоді лише з зайдами-чужинцями, що загилювали ціни бозна-які, сюди прибувши саме для того, щоб дурити тутешніх простачиськів, — а в ремісників славного міста Мирослава ще й не смерділо тоді гидким крамарським духом, і ціни були без заправи.

Побіля гончарського торгу юрмилось немало цікавих, еж таки всі мали там на що полупати очима: цяцьковане череп'я вигравало всіма блисками та барвами сього й того світу, опуклими візерунками прикрашене, мудрованими квітами помальоване, а то й хрещиками, а то й постатями людей, звірів чи птахів, і все це малювали заскорузлі, довгопалі руки сердитої дівчини Лукії..

I вони ж таки, ті неласкаві, натруджені руки гончарівни, по кільканадцять разів намалювали й коханого її, всіма гончарями, малярами й художниками мальованого Козака Мамая, — на тарелях і глеках, навіть на кахлях, які так добре випалював Саливон Глек, уславившись ними й по інших містах і країнах, поспіль з кахлями межигірськими, водолазькими, чернігівськими, вишеславськими чи роменськими.

Крім Козака Мамая — з конем та Песиком, з бандурою в руках, було на мирославських кахлях і всяке інше Лукіїне малювання.

То якийсь молодий козаченко з паничем польським шаблями рубаються.

То гетьман Богдан — на коні з булавою.

То мальовані тонко жінки: котра з квіткою, котра з кішкою, а котра, наче відьма, з помелом.

А то й вовк, що хапає людину за ногу. Рибак зі своєю снастю. На коні татарин.

Були на Лукіїних кахлях і чудернацькі звірі, птиці й риби: чи то віл з хвостом риб'ячим, чи сом вусатий, що ковтає людину, чи песиголовці, а чи то крилатий кінь летить у синіх хмарах, а то й прекумедна подоба самого пана Купи, а під ним напис: «Велике цабе».

Малювала на тих кахлях, глечатках і баклагах Лукія, що бачила, що знала, про що мріяла, — що заманулося, те й малювала.

Дожидала з Москви свого названого брата, Миколу Глека, молодого гончаренка, посланого з листом до царя, і вже намалювала побачення брата з сестрою після розлуки, та й підписала на кахлині: «Братіку мій, давно вже ми з тобою не бачились!» і зовсім їй сумно стало, коли поглянула зараз на тую кахлину: доведеться нині проводжати до Москви й середульіного, Омелька, котрого вона любила з трьох братів найдужче… Усе це малювала дівчина, коли їй було сумно, — а їй сумно бувало здебільшого. А коли зрідка заходила хвиля весела чи ссрдита, вона ліпила з глини й зазирно розмальовувала, перед тим, як їх випалити в горені, кумедні та химерні постаті: і пихатого німця, і блазнюка з вистави, і п'яного дячка, і свого батенька, коли той сердиться, і знов — того ж таки Мамая, коли кохана гнівалась і заочі починала кепкувати з його куценької статури, та й ліпила з глини свого Козака ще куцішим та круглішим, з коротшими ногами, з більшим черевцем.

42

На всі ті череп'яні цяцьки й витріщався Михайлик, і Явдоха вже не тягла його так наполегливо далі, бо йти ж їм у цьому городі не було куди, і вони ще довгенько простовбичили б над горшками, коли б Лукія, ще сердита на вередливого дядечка, нс помітила, що якась паніматка, перекидаючись глузливим словом із витрішкуватим синком своїм, занадто довго стирчить перед очима.

— Чого сопеш? — сердито спитала гончарівна в парубчака, який на всі мамині кпини з того дядька, що купував макітру, не посміхнувся навіть краєм ока. — Чого сопеш? Купуй щось. Хоч би й оцю ось мисочку…

— Порожня миска не вабить писка, — відповів хлопчина. I рвонувся далі: — Ходімо, неню! — і рушив. Але так незграбно, від збентеження, що зачепив ногою якусь полив'яну гладишку й ненароком її настоптав.

Матінка ахнула.

Хлопець спинився.

Наче знову впав у рівчак.

Наче знову розбив собі носа.

Збентежений, Михайлик мацав по кишенях, хоч там давно вже не було ні шеляга: платити за розбитий горщик, звісна річ, було нічим.

Гончарівна ж ніби й не помітила того розтоптаного гладунця.

Аж Явдоха образилась:

— Чи ти не бачиш: мій хлопець тобі шкоди наробив!

— Не бачу, — посміхнулась Лукія.

— Чому ж не бачиш?! — і з гідністю сказала: — Ми заплатимо.

— Сьогодні ж! — переконано докинув Михайлик.

— Сьогодні? — здивовано прохопилось у матінки.

— Сьогодні, — повторив Михайлик. — Чи ж ви забули, мамо, про циганку?

— Дитина! — кивнула мати до Лукії, не дуже й молодшої за неї саму, бо ж гончарівна давно вже ходила в старих дівках.

— Ходімо, неню! — знову рвонувся синок.

— Черепки від шкоди позбирав би, — не без докору звеліла синові Явдоха.

I наш Кохайлик, червоніючи, мусив збирати череп'я з ненароком розтоптаного глека і, не знаючи, куди все подіти, ховав собі в пусту кишеню.

А Лукія обережно запросила матінку:

— Сідайте-но, тітко, сюди, під воза, в холодок.

I паніматка, смертельно стомлена, таки присіла біля дівчини.

— Пополуднуймо разом, — ще обережніше запрошувала гончарівна.

Проте Михайлик ще впертіше тяг зморену матінку далі:

— Нумо ж!

— Куди це ви так поспішаєте? — запитала Лукія.

— Нема куди нам поспішати, — зітхнула Явдоха.

— Без притулку тиняєтесь? — просто спитала гончарівна.

— Без прихилища, — кивнула неня. — Війна ж, бач… I матінка, сівши під возом у холодку, задумалась. Над долею своєю.

Над долею рідного краю.

I такий же сум, терпкий і тихий, оповив їй чоло, що, на матір глянувши, хто простіший — зітхнув би: «не жур мене, моя мамо», а хто одукованіший, бурсак який-небудь, згадав би щось таке із Святого письма, з євангеліста Марка: «тяжко. сумна душа моя», а Лукія, щоб так не журилась наша паніматка, намагалась розговорити її та втішити.

— Роботи шукаєте? — допитувалась стара дівиця.

— Роботи.

— Ти коваль? — звідалась вона в Михайлика.

— Звідки ти знаєш? — зачудовано спитав той.

— Руки твої бачу.

— А-а… Але чого це ти до мене причепилась?

— Чи я ж тебе не вчила чемності?! — охнула паніматка.

— Он там, у вишгороді, — повела рукою гончарівна, — над містом, бачиш, на горі — чорні руїни монастиря? Бачиш?

— Бачу, — сердито кивнув Михайлик.

— Отією вулицею як підете, прямісінько в монастир…

— Навіщо він мені? — здивувався Михайлик.

— Там, попід мурами, кузня.

— Та й що?

— Прийшлий москаль ковалює. Ковальському цехові платить чималий чинш, чи як там тая плата зветься. Ковалеве ймення — Іванище… Сходіть-но!

— Чого? — спитав Михайлик.

— Попросись на роботу. Скажи, що Лукія до нього спровадила. З моїм батеньком вони в побратимстві. Еге ж!

— Спасибі, сердита дівчино, — подякувала Явдоха, підводячись. — Вклонись-но, синку!

Михайлик, як годилося, вклонився.

— Ходім, — і неня знову взяла сина за руку, і вони рушили.

— Куди притьмом? — спитала гончарівна.

— Як то куди? — здивувався Михайлик.

— Роботи питати, — додала й матінка.

— Пополуднуймо ж! — нагадала дівчина, про що можна було й не нагадувати, так їм хотілось їсти.

Але Явдоха сказала:

— Ми ж оце тільки поснідали, — і, вклонившись Лукії, спитала: — А де ж тебе шукати, дочко? — і, ніяковіючи, зашарілась, як дівчинка: — Заборгували ж ми тобі за розтоптаний глечик. А куди принести?

— Коло церкви спитаєте: де живе гончар Саливон Глек?

— Дочка?

— Наймичка не наймичка, дочка не дочка, а він кращий мені за рідного батька! — і запросила: — Приходьте-но, ненько, ночувати сьогодні, якщо в тій кузні вам не пощастить.

— Храни бог тебе, серденько, — поблагословила Явдоха і потягла синочка далі, бо тепер уже мали вони куди спішити, треба ж було мерщій знайти будь-який заробіток, бо ж над їхнім сумлінням висів тепер — який не який, а борг. — Бувай здорова, доню!

Але дівчина вже не чула того, бо перед нею знову став, десь покинувши свого лисого бузівка, той самий опецькуватий дядечко, схожий на пана Пампушку, і знову почав розглядати макотерті.

43

Розлючена його поверненням, Лукія знову була схопилась за якесь горнятко, щоб жбурнути в нахабу, хоч уже й роздивилася, що це — не мужик, хоч не був він і паном, — вона вже й замірилась тим горнятком, коли дядько хутенько вклонився дівчині й спитав:

— Скільки правиш за макітерку? Ось гроші! — і виклав на цяцькований таріль два подвійні динари.

Лукія повернула решти один шаг і навіть не глянула на покупця, поки той, вибравши макітру, самотужки всаджував її п прездоровий лантух і, ледве піднявши, попер пріч, але спинився, бо зустрів якогось височенного й вельми вусатого (навіть поміж вусанями тих часів) молодика видатної вроди.

— А що? — спитав той.

— Макітру, — ледве буркнув товстий дядечко.

— А де?

— Ось тут, — кивнув той на Лукію та й рушив далі, бо тримати череп'яну озіяку, видно, було нелегко. — Піду… — буркнув товстун, відходячи.

— З богом!

— Скоро й початок кумедії.

— А скоро.

I вони розійшлись.

Той, з макітрою, посунув далі.

А молодик спинився біля Лукії.

— Сестро, — покликав він.

— Це ти? — зраділа дівчина. I на всі боки озирнулась.

— Тато не веліли з тобою й розмовляти, — сказала вона хутко і тихо.

— Аж так? — і, прикро вражений, молодик уже ступив, щоб одійти.

— Тимоше?! — скинулась за ним Лукія. — Постривай, Тимоше! Підожди-но.

— Та батько ж не велів! — буркнув Тиміш, але спинився. Ось так вони й стояли мовчки, названі брат і сестра. Вона дивилась крізь сльози.

А він посмикував свої вуса, що виросли до пояса, і сердився на себе, що знову прийшов, хоч не прийти й не міг, бо щиро любив оцю сердиту сестру, бо вона ж його вигляділа по смерті матері, та й тепер він добре бачив, же Лукія вболіває за ним — навіть батьковій волі всупереч, важачись навіть розгнівати старого аж-аж… Він же, він, оцей синок, Тиміш, наймолодший, осоромив гончаря Саливона Юренка-Глека на цілий світ, бо посилав же старий і цього сина, як і двох старших, учитися до київської Академії, а він таке встругнув, що й не дай бог нікому: приїхав до Мирослава на вакації разом із мартоплясами, став мандрівним лицедієм, блазнював на базарі перед усією громадою…

— Батько знову згадував мене сьогодні? — спитав Тиміш у дівчини. — Що ж він казав?

— Не питай…

— Я мушу знати, сестро.

— Казали тато… воювати, мовляв, не хоче, ледащо. Війна ж, а він, бач…

— По три вистави кожен день.

— Батенько ж кажуть: пусте! Або воюй, або працюй, або вертайся в Київ, до науки.

— Я й вернусь, сестрице.

— Коли ж?

— Ось-ось… за день, за два.

— Це добре: батенько ж казали, що привселюдної ганьби такої довго не переживуть. А тут іще й Омелько…

— Що з ним?

— Рушає цієї ночі… за Миколою вслід. До Москви!

— Скажи, що я прийду вночі до нього… попрощатись.

— Скажу, Тимоше.

— Прощавай! Пора… починати виставу.

— Гріх тобі, братіку. Всі ж воюють, а ти…

— Який же я воїн! — сумно посміхнувся Тиміш. — Все, що я мене може вийти: піп чи мартопляс.

— Та був же ти сміливим хлопцем!

— Був… — зітхнув Тиміш Юренко. — Воно, правду сказати, й тепер… сміливості не позичаю. Але моя сміливість більше скидається на відвагу цилюрника, того, що бриє божевільних…

Лукія, звісна річ, його не зрозуміла.

Брат, кивнувши їй, мерщій подався до роботи, бо вже й справді була пора починати чергову виставу, що поглянути на неї десь там уже сходився чи не ввесь мирославський базар.

Лукія сумно дивилася вслід, бо ж, брата жаліючи, певна-певнісінька була, що в тому ділі правда твердо стоїть по батьковім боці.

44

Михайлик з мамою, не спиняючись, поспішали далі, і вже, можливо, поминули б увесь базар, коли б перед ними не виникла знову циганочка Мар'яна.

— То куди ж це ви так летите? — лукаво блимнувши, поспитала вона.

— Куди треба! — буркнула Явдоха, тягнучи парубка далі, бо ж їх десь, може, дожидала в москалевім кузні якась робота, та й не хотілось нені, щоб її син балакав із цією молоденькою відьмочкою.

Але циганка схопила його за рукав.

— Чого такий важний? — спитала вона, так само пускаючи бісики. — Хіба ти вже розбагатів?

— Розбагатів, — кумедно розвівши руками, відповів Михайлик, бо, хоч він і був упертий несміюн, почуття здорового гумору його часом не облишало. — Краще бідна кишеня, як голова.

— А що це в твоїй кишені бряжчить?

— Черепки.

— А не золото? — глузливо сяйнула очима циганочка, і щось, таки й справді, відьомське було в її тоненькім сопілчанім голосі, аж Михайликові скортіло помацати, що ж там у нього и кишені: черепки з розтоптаного горняти, а чи й справді…

Аж тут Явдоха смикнула сина за руку, і циганочка лишилась десь позаду, в гомінливій юрбі.

Мати й син пробивали дорогу в густому стовпищі, далі та далі, на той бік майдану, куди хлопцеві вже притьмом хотілося перелетіти, до тої гори, де височіли на вишгороді руїни домініканського монастиря, що біля них десь притулилась і жадана кузня москаля Іванища, про котрого їм казала гончарівна, де, можливо, чекала на них яка-небудь робота.

Робота!

I хліб, можливо.

I притулок?

— Ходімо ж, рідна моя ненько, пташечко моя щебетлива, — квапився до діла Михайлик. — Руки сверблять.

— Скучив за молотом?

— Попрацювати хочеться, — потвердив хлопець, розминаючи кості, бо тягло до звичної роботи, але й у цьому знайомому почутті було щось нове й тривожне, чого він осягнути не вмів, і дуже здивувався б, якби хто сказав, же й тут причиною — та ж сама панна, Подоляночка, бо ж він іще й не розумів, що гола хіть, яка охопила його, поки носив на руках Параску-Роксолану, що хіть людину може тільки знесилити й розбити, а кохання високе, величезною брилою на нього звалене долею сьогодні, будить жагу до роботи, до дії, до подвигу навіть. — Попрацювати хочеться, — повторив хлопець, — викувати щось таке, чого я досі й не вмів… — і хлопець аж занив од сили, що розпирала його… — Ой, мамо, мамо… зробімо ж… ну… щось таке зробімо… щось таке навіть, чого не можемо зробити. Не можемо, не можемо, а зробимо!

— Про що це ти? — не зрозумівши, з тривожним материнським побоюванням спитала Явдоха.

Михайлик не відповів.

Якби він оце зараз подався б на край Долини, в бій, голіруч либонь сокрушив би на гамуз не одну сотню жовтожупанників і найманих угрів чи німців, ногайців чи ляхів.

Якби заходився ліс рубати, не лишилось би, мабуть, ні деревинки, ні кущика в усій околиці.

Якби взявся криницю копати, пробив би землю, гляди, чи не до самого пекла.

Якби взявся гаряче залізо кувати чи кохану свою цілувати… ні, ні… страшно й подумати, чим те все могло б скінчитись!

Коротше кажучи, він здатен був на все, на що бувають здатні закохані молодики, коли їм хочеться співати, перевернути світ, зробити неможливе, море запалити, літати хочеться, на цілий світ кричати про своє сподіване чи несподіване кохання.

Та наш Михайлик зараз ні про що таке й не думав: його просто тягло до звичної ковальської роботи.

Квапилась до неї й матінка.

— Мерщій, мерщій! — і вона тягла далі та далі, на той бік бурхливого базарного моря, тягла свого Михайлика. — Ходім лишень, ходім! — хоч було це не так і просто — провести його одним духом через увесь базар.

То хлопець знову був затримався біля якогось київського чи полтавського штукаря в німецькій одежі: граючи на скрипочку, грубо й без хисту блазнюючи, той марно спитувався смішити юрбу.

— Ходім, — торкнула Михайлика мама.

— Ходімо, — і хлопець покірно поклигав за мамою далі, але незабаром спинився знов, бо потяг до праці зіткнувся з природною цікавістю до всього нового й незнаного, котра в душі будь-якого молодика завше буває сильніша над усе.

Та як же можна було пройти, не спинившись, мимо порозставлюваних на широченних ряднах виробів волинських та чернігівських гут, котрі вражали око насиченістю барв, досконалістю ліній, дотепністю вигадки.

Були ж бо там не тільки чари й сулії, кухлі та кубки, а й знаменитий києво-печерської гути посуд, видуваний у вигляді всіляких птахів, тварин і рослин, з дотепними написами, що заохочували пропияк до пильного дудління, навіть з картинами, з тими ж таки Мамаями, з різного кольору смальтами, з глибоким ритуванням та з опуклими візерунками.

Все це вигравало й бриніло проти сонця всіма прозорими блисками, сліпило очі, але одвести їх було годі, і матінка вже боялась, щоб вайлуватий Михайлик знову чого не розбив.

За кілька кроків Кохайлик знову витріщився на новий квітник, на українські килими, на пухкі й кошлаті коци, привезені килимарями й коцарями з Полтавщини, з Чернігівщини чи з Волині.

Лежав там і килим кшталту полтавського, де красувався на круглому полі Михайликів новий знайомий, Козак Мамай з бандурою, з квітами круг його парсуни по килимових берегах.

Сиділи на мирославському базарі й гуцули та бойки з коцами та килимами, але вже без квітів і без поля серединного, а з вугластими візерунками, що від них наш Михайлик не мав сили одвести очей.

Вражали око на базарі й гуцульські сорочки, вишивані двома барвами — землі чорної й землі вогнем обпаленої, і подільські — вирізувані та біломережані, і полтавські — набирувані, з «хмеликами», з «чорнобривцями» та з усякою іншою всячиною — в барвах лагідних і не крикучих, — і до того до всього придивлявся Михайлик, оком прикидаючи — яка сорочка на нім більше сподобалась би тій зарозумілій панні Кармелі-Ярині, і найбільше вабили його біломережані, а не вишивки по шовку сріблом і золотом з усякими панськими витребеньками… Поглядав хлопчина й на рушники, наче вгадуючи, якими ж пов'яже Ярина його старостів: чи ось такими, хрещиком вишиваними, буковинськими, чи тканими, червоно-білими кролевецькими, чи полтавськими, мережаними й квітчастими?

I, в своїй простоті рушник вибираючи, що на ньому до вінця стати хотілось би («та ми з тобою на рушничку стояли, та ми з тобою присягу мали»), Михайлик все-таки йшов за мамою по базару, на той бік його, майже ніде не спиняючись.

Спинився він тільки біля діда Копистки, цехмайстра жебраків, спинився-таки, бо ж пройти мимо снаги не було: старий Варфоломей Копистка торгував веретенами й сопілками.

А сопілки ті…

45

Ого, ті сопілки славились не в самій лише Калиновій Долині, тож і стояв біля Копистки цікавих величенький гурт.

Він грав там на своїх сопілках, Варфоломей, а що було ранувато і старий ще не встиг надудлитись горілочки, то й грав у такому нестримному захваті, наче співала це душа народу, потім кидав сопілку на купу таких самих, і, поки був тверезий, цей неминайкорчма, балакав з охочими слухачами.

— Скрипку либонь чорти вигадали, — казав старий, — а в сопілочку сам святий Петро грав… — і Варфоломей розповідав про дудариків, про сопілки, про різні голоси: які з вільхи прив'яленої, а які з клена, ще інші — з бузини чи з калини, і в кожної свій голос. — Аж ось, послухайте! — і знову — на тій чи на тій загравав, щоб знали люди, чим різниться тутешня сопілка від карпатської скосівки, що про неї співається в пісні: «Гей, на високій полонині вітрець повіває! Гей, там сидить вівчар молоденький, на сопілці грає…» — і він пригравав мелодію гуцульської пісні, і люди слухали, чекаючи далі — чи розмов, чи переливів щораз нової сопілки, і з досадою повитріщались на пана Купу-Стародупського, котрий, по базару тиняючись і в усе, що там бачив, втручаючись, преповажно, чи, як ми тепер сказали б, авторитетно мовив:

— Кому вони тепер потрібні, твої сопілки!

— Е-е, ні, пане Купо! Сопілка — річ потрібна. Навіть і в час війни! — і цехмайстер жебраків, особа в місті не остання, одвернувся до слухачів, які шанували його слово, та й знову заговорив: — Коли я ріжу кленові патички для сопілок весняними ночами, як защебече соловейко, то й пісні ллються з них веселі, солов'їні. А ті, що беру вдень, ті голосніші, басовитіші, як полуденний крик орла. А для сумних пісень вирізую паліччя восени — з калини…

— Сумних тепер не тра! — проголосив обозний.

— А веселих? — спитав хтось із юрби.

— Веселих тим паче.

— А яких же вам треба?

— Ніяких!

— Ого! — єхидкувато здивувався дід Копистка. — Таж людям рота не заткнеш!

— Свій рот побережи-но!

— Він у мене прездоровий, як у сома! — посміхнувся Копистка і, глузливо на пана Пампушку поглядаючи, вшкварив на кленовій сопілці такого веселого комара, а потім і козачка, і полтавочку, і циганочку, і буряка, і метелицю, і єврейського триндика, і польського краков'яка та молдаваночку, і шість пальців дударика так хутко та ловко бігали по соплах, що хто в танець пустився, а хто за сусідку тримався, щоб не закрутитися й собі, а потім кинулись один перед одним сопілки в діда Копистки купувати, кому яка подобалась, крім хіба тої, що завжди лишалася п його руках (сопілочка з калиночки, ясенове денце), його улюблена, з якою він не розлучався років либонь тридцять, граючи па ній журливе, сумовите й божественне.

I ледве матінка спромоглась відтягти звідтіль синка свого цікавого, вони вступили в царство їстівного, голоднісінькі, і, хоч уже вставала над містом, як казав на раді пан обозний, загроза голоду, — на базарі в той день іще всього було доволі… Так принаймні здавалось Михайликові та його матінці. Тільки здавалось!

Бо замало було вже в городі солі — й дрібної чорноморської, кам'яної закарпатської, і величківської, яку привозили з Польщі.

Хоч і мліли ще серед базару волики й телиці, вівці, свині, — але й м'ясива в городі ось-ось могло не стати.

Чимало й збіжжя продавалось на базарі в ту суботу. Стояли вулиці возів — із сіном, з прядивом, з вівсом, із хмелем. I лантухи з борошном, і мішки з крупами, і камені жовтого цукру, і дупляники меду, д всього було багато, навряд чи хто й подумав би, що припасу задля такого великого міста замало-таки, і здавалося людям, що на мирославськім базарі є все, чого душі заманеться, аби гроші…

В Михайлика з мамою, крім забутого в кишені череп'я розбитої гладишки, нічого не було, тож вони й проскочили чимдуж мимо яток, щоб не бачити й не нюхати, бо парували ж там і всякі борщі — гетьманський з поребриною, і чернігівський — з лісовими кислицями, і київський, зварений на сирівці, з куркою та з бараниною, і пісний архирейський (на курячій юшці!) з карасями смаженими, з грибами, з оливками, з цибулею, з перцем, — і якась дебела годувальниця, спокушаючи Михайлика, що поспішав пробігти далі, покрикувала:

— Кипи, кипи, борщику, в полив'янім горщику, — од борщу все набряка в молодого козака!

Михайлик чимдуж квапився на той берег базарного моря, але пахощі й чарівні видіння переслідували його далі та далі, бо ж там парували й шкварчали січеники та крученики, і душенина шляхетська, і галушки з телячої печінки, і смажена тараня з медом, і ковбаси з риби, і на панські витребеньки — минькова печінка, і, звичайно ж, вареники з товчениками, і соломаха, і пряжуха, і ляпуни, і макорженики, і мегелики з сирівцем, і сластьони, і медяники, і вергуни, і марципани, і ще чимало всячини, якої ніколи не куштував не тільки наш Михайлик, а навіть і ми з вами, мій терпеливий читачу.

Все це так димувало й пахтіло, аж пробігаючи через обжерний торг, Михайлик навіть зблід, так схотілося їсти, і Явдоха швидше та швидше тягла синка на край майдану, далі від гемонських спокус, і їй здавалося, що вкрай зголоднілий Михайлик ось-ось знепритомніє.

Вони б уже щасливо й поминули те бурхливе базарне море, коли б наш коваль знову не спинився край базару, біля того ж таки фарбованого помосту, що на ньому зранку стояли шибениці: двох шибениць там уже, як ми знаємо, не було, а від третьої — лишився самий лише стовп, та й відбувалось тепер на тому кону щось незвичайне, чого Михайлик досі ніколи не бачив, і вже ніяка сила, навіть рідна матінка — не могла його протурити звідти геть.

Голісінький катюга вже кудись подівся, а на тім помості хазяйнували мандровані лицедії.

46

На кону шаленів якийсь парубок, такий рухливий, же здавалося, що їх там принаймні п'ять.

Рухляр був худий, як козиняча смерть, жилавий і кудлатий, але безвусий. Він сипав словами, як вітряк торохтів, закликаючи на виставу, що мала незабаром розпочатись.

Підкидаючи дрібні речі, жонглюючи ними, дотепний і пащекуватий, він перекидався й жартами чи не з усім базаром, тимчасом оголошуючи глядачам, що, бач, мандрівні лицедії, спудеї київської Академії, покажуть сьогодні в городі Мирославі нову кумедію про наймита Климка та про пана Стецька і що вистава почнеться ось-ось.

— Як воно там наш Климко? Чи живий? — озвався хтось у натовпі, питаючи про відомого всім городянам героя вистави.

— Живий та веселий, — одмовив любезний рухляр.

— Але сьогодні ж йому судилось, нарешті, вмерти? — з гурту спитав інший голос.

— Судилось! — і він знову заторохтів про початок вистави, правлячи за живу, як ми тепер сказали б, афішу й усіх дивуючи спритністю своїх сухих та жилавих рук.

В руках у нього миготіло кілька брилів, і трудно було навіть збагнути — скільки їх: п'ять? шість? вісім? — бо літали вони далеко над ним, потім слухняно повертались до рук, і їх мовби ставало більше та більше. Перегодом то вже були не брилі, а зелені кварти з горілкою, потім горющі смолоскипи, і ввесь час його язик ворочався, мов литовський ціп, раз по снопу, а раз — по току, раз — про виставу, а раз — просто так:

— Ану, дівко, лови! — і кудлатий жонглер (звали його Іван Покиван) жбурив глядачам кілька барвистих опук, які так дивно пружилися в руках, відскакували, полишаючи в руці незвичне відчуття, бо ж гумова опука була ще, — та й не тільки тут, а й по цілому світі, — річчю дивоглядною й чудною.

Юрба опуки ті підхоплювала, кидала йому знов, і рухляр устигав усі зловити чи відбити, мовби мав шестеро бистрих рук, і м’ячі літали над ним, і глядачі, втягнені в гру опуками та слонами, веселились, як дітлахи.

— Може, Климко не вмре й сьогодні? — знову питали з гурту, з'ясовуючи зміст нової вистави. — Шкода ж хлопця! Га?

— Замість нього — хто ж буде в кумедії?

— Одна сорока з плота, десять — на пліт! — відмовляв Іван Покиван, граючи бистрими очима, ловлячи й відбиваючи опуки, що за ними стежив, забувши й про голод, зачудований коваль Михайлик. — А куди орли літають, туди сорок не пускають.

— Отож ти й вертишся, як сорока на тину! — кричали вибагливі глядачі. — Ти скажи про Климка: умре сьогодні чи не помре?

Кудлатий знову кидав м'яча за м'ячем, і ловив, і жбурляв, I з кожним м'ячем летіли в юрбу мирославців нові дотепи.

— Ходімо, — знов поривала неня Михайлика за драний рукав.

В цю мить кудлатий, помітивши між глядачами, що якісь там двоє збираються собі йти, немовби виконувавши в ту хвилину потаємну волю циганочки Мар'яни, вдав раптом, буцім кидає опуку Явдосі.

— Ловіть, матінко!

Коли ж Явдоха подалась уперед, щоб схопити, він лишив м'яча при собі, а до паніматки мовив:

— Ще не спіймали, а вже пориваєтесь скубти!?

Аж Явдоха спокійнісінько відповіла:

— Дай мені боже такого кудлатого, як ось ти, щоб було що поскубти!

I всі довкола, крім коваля Михайлика, що був несміюн, зареготали:

— Спіймав облизня?

Тільки Михайлик навіть не посміхнувся.

— Спіймав-таки! — весело погодився Іван Покиван, і вже гукав до якихось дядьків на возах: — Гей, ви там, роменські! Ловіть!

— А ми — не роменські, ми — з Чигирина, — відмовив з воза нетутешній ткач.

— Чигиринці?

— Атож!

— А ми — з Таращі! — гукнув іще хтось.

— Таращанці? От і славно, — граючись опуками й словами, підмовив штукар, бо мав язика не в кишені. — Всім відомо: чигиринці спекли чорта в ринці! А таращанці…

— З'їли вранці! — підказав йому хтось.

— I смачно? — спитав інший.

— Захотіли від чорта солодкого м'яса? — посміхнувся лицедій. — Правда ж, панове таращанці?

I знову буйний регіт прокотився по базару.

— Таращанців ти краще не займай! — крикнув штукареві якийсь пишно вбраний панок, чепурій, котрий, красуючись перед людьми, раз по раз робив якісь кумедні рухи, стрункий, кучерявий, схожий чимось на товстенького баранця, хоч і був прегарної вроди. — Таращанців не руш!

— Чому ж? — спитали кілька голосів.

— Ось чому! — і хвацький панок потряс шаблюкою, проте не виймаючи її з цяцькованих золотом піхов, але зразу ж був кинувся геть, щоб відійти од гріха, бо ж юрба на майдані стояла аж надто густо, а це йому було не дуже до вподоби.

— Забив: як ведмедя жолудь! — засокотів кудлатий, ловлячи опуки, що все літали над головами глядачів. — Красне пір'я на одуді, а сам смердить. Зразу видно: не нашого пір'я птах!

— Авжеж не вашого, — бундючно відмовив пишний панок, а всі вже до нього пильніше придивлялися, бо раніше в Мирославі такого не бачили, а той чепурій знову рвонувся був геть, але пробитися крізь щільне коло глядачів уже не міг, і йому було б непереливки, тому вродливому панкові, коли б, бозна-звідки взявшись, не з'явився з гайдуками пан Демид Пампушка-Стародупський, котрий, бачивши, що криком чи панськими грубощами пожару не згасиш, чемненько спитав:

— А чого це ви до чоловіка причепились?

— Не до тебе п'ють, не кажи здоров! — недбало відмовив штукар.

Хтось із гайдуків пирснув, але зразу ж йому серце замліло від погляду обозного, котрий прибув сюди, щоб розігнати нахабних лицедіїв (як вони того й чекали, кимось попереджені), щоб розігнати збіговисько глядачів, котрі полюбляли кумедію більше від божої служби, щоб перепинити виставу, а зовсім не для того, щоб ви ручати з халепи чепурненького панка, хоч тепер уже можна було й збагнути: обозному треба того панка мерщій вивести з юрби не тільки живим, а й здоровим.

От чому пан Купа не горлав і не гримав, як завжди, а вельми дивував усіх своєю чемністю.

— Цей пан прибув у гості до владики, — сказав обозний.

— Диви! — зненацька мовив голосно до матінки Михайлик. — Наче той самий пан Купа, а потрапив між люди, то по-людському й забалакав! Ач! Диви, диви! Кланяється! Просить!

— Знов ти, голоколіннику!? — стиха визвірився на нього Пампушка. — А геть!

— Знову геть? — так гостро спитав Михайлик, аж панові обозному заціпило, коли побачив, як прислухається натовп, що став зненацька мовчазним і настороженим, як мирославці раптом замовкли й дожидають, може, ще якогось бундючного панського слова.

Наче ввесь майдан принишк, і не літали вже в руках кудлатого штукаря опуки, брилі й смолоскипи.

Мирославці німо дивились на тих шляхтичів, своїх же рідних українських панів, що мовчуна стояли, на час пиху свою гамуючи, в щільному й мовчазному колі простого люду, що реготав так добродушно перед тим, а тепер чогось лиховісно замовк.

Наче нічого й не сталось, але… настрій юрби часом змінюється й несподівано, наче й без видимих причин, наче й без приводу, і чепурненький шляхтич уже збагнув, що не треба людям заважати в час розваги, бо розсердяться, та ще в такім великім гурті, як ось тут.

Та й гайдуки стояли непорушно, бо ж тут було їх надто мало супроти такої тьми люду, стояли й стояли, не зважуючись і пальцем кивнути за свого пихатого володаря, за пана Купу, оцього хамулу гидосвітного, який давно вже звик людей простих вважати за ніщо.

47

У страха, як кажуть, очі по яблуку, і пан Пампушка, не мовлячи ні слова, схопив за руку чепурненького панка, що вскочив у халепу, мов курка в борщ, і потаскав геть, але пробитися в юрбі вже змоги не було.

Потягла в другий бік свого синочка й матінка, бо той рвонувся був до пана Пампушки: відчуття польоту ще тривало, і хлопець ще й сам не знав, чого може накоїти спрожогу, і треба було одвести од гріха, і матінці ще дужче засвербіло хутчіш вибратися з цього небезпечного й повного всякими несподіванками людського моря, яке зветься базаром.

Та проходу вже не було.

Люди, що кілька хвилин тому веселились тут гучно та буйно, стояли німою стіною, насуплені та наїжені, і кожен зрозумів: ще одне слово зневаги, сказане обозним цьому обшарпаному парубкові чи кому в юрбі, і шляхтичам буде непереливки, бо й завсігди ж, воюючи з ворогом зовнішнім, люди прості — легше чосу дають і внутрішнім своїм ворогам, панам і підпанкам.

Коли мирославці на хвилину принишкли, наїжившись проти пана обозного, вони знов почули далеке гупання гармат, але ніхто не зважив, бо ж ні зараз, у Клечальну суботу, ні завтра бою значнішого не чекали: всі вірили, що не зважиться пан Однокрил напасти на людей православних у дні Зелених свят.

Гармати, й справді, замовкли.

I в цю хвилину тиші, коли юрба ще знову не загомоніла, як і належить юрбі, на кону з'явився, поряд з рухляром Іваном Покиваном, сухорлявий, предовгий і вусатий парубійко, вже знайомий нам Тиміш Юренко, названий брат Лукії, син Саливона Глека, отой самий, який, пішовши в мартопляси, соромом укрив сиву голову цехмайстра, і в тиші тій, ставши на помості, він страшенним басюрою загукав на ввесь майдан такі слова:

— Сілентіум! Сілентіум! Увага!

На базарі тихо стало, хоч мак сій, бо починалось диво-дивнеє, про існування якого на світі Михайлик досі й не чув, ота чародія, оте чаклування, що зветься кумедією.

— Гиля, гуси, до ставу: починаємо сумну виставу! — гримів ще дужче бас Тимоша.

— Чому це сумну? — спитали з юрби.

— А тому, — відмовив Тиміш Юренко, — же пан обозний сюди прибув, щоб нашу кумедію зараз розігнати.

— Не розжене! — сказав таким же дужим басюрою Михайлик.

Аж пан обозний знову був рвонувся, щоб видертися з тиску юрби, але, не спромігшись, принишк.

— Ще й тому лицедійство наше буде нині сумне, що, нарешті, вмерти мусить Климко…

— Не дамо! — загукали з юрби.

— Така його доля, — посміхнувся Тиміш. I знову взяв на повний голос, бо ще десь віддалік базар жив своїм галасливим життям: — Сілентіум! Сілентіум! Ми, спудеї славної київської Академії, алчні, жаждні пити, починаємо вдавать кумедію, щоб добре заробити! Заробити всього потроху: крупів і солі, пшона й гороху, пів'яйця, пуд сальця й мідний шеляг, і все те, на що буде ласка ваша, люди добрі… коли, звісно, вистава таки сподобається, і ви замість грошей не накладете нам по потилиці, подякувавши не за те, що добре грали, а за те, що перестали… Гей, гей! Ставайте ближче! — і той вусань просив притомних глядачів присунутись до кону (бо так тоді й казали на Вкраїні — глядачів «притомних», еж вони були «при тому»). — Гей, гей! — зазивав той вусань. — Починаємо! — і голос його легко розлягався над майданом, повершуючи останні вже базарні шуми.

— Оце так басюра! — захоплено ахнув Михайлик, і спудей, почувши теє, бо стояли вони з матінкою при самім помості, скоса блимнув на хлопця, а тому здалося навіть, буцім кумедник аж вусом підморгнув. — Оце так прудивус! — чи не занадто вже голосно мовив до матінки Михайлик.

Той вусатий спудей, Тиміш Юренко, Глеків син, горуючи над юрбою, глибоченним басом озвався вже до простодушного селюка:

— Мене так люди й звуть: Прудивус!

— I справді-таки — Прудивус! — посміхнулась Явдоха і, відчуваючи марність зусиль, востаннє повторила свій заклик: — Ходімо ж, лебедику!

— Куди вже нам, — відказав Михайлик, — коли й сам пан Купа з гайдуками не може звідси вирватись! — і тут же, обернувшись до кону, забув про все на світі, бо лицедій саме в ту мить ворухнув вусами, і вони, піднявшися вгору, розпушились, мов у кота.

— Сам не с перст и усы — на семь верст! — зареготав біля Михайлика ставний і гожий москаль, білявий, прездоровий, з важенними ручищами, наче в якого-небудь каменяра або теслі.

— Усы, как у осы! — погодилася з білявим велетнем і його, видно, жіночка, теж білявенька, аж трохи руденька, гарна, як вогонь, невисока й струнка, але ставна та дужа, з великими (сильними руками й маленькими ніжками в голубих сап'янцях, з пухнастим волоссям, що легковажно вибивалося неслухняними пасмами з-під блакитного шовкового повойника. — Усы, как у осы! — повторила вона і так прозоро засміялася, що озирнулось кілька парубків, пильно поглянув і Прудивус, бо здавалося, що зграбна росіяночка хлюпощеться в реготі.

— Не заважай! — сердито кивнув гарненькій московочці Михайлик, бо, хоч на кону ще нічого й не відбувалося, а вже він одлетів кудись далеко, задивившись на лицедія, зазираючи в його мерехтячі очі, мов кіт у каганець.

— Синок? — кивнувши на Михайлика, спитала росіяночка в Явдохи.

— Синок.

— Сердитий.

— Ого! — з гордістю відповіла неня.

Вона вже й не поривалась вибратися з людського тиску. Не давши ниньки синові насущного хліба, не могла ж вона позбавляти його й насущних видовищ!

48

А видовисько там було… е-е, ні, такого нам з вами, читачу, ніколи й не побачити.

Треба сказати, що ми й віддалеки навіть поняття не маємо, що то в нас, на Вкраїні, були за дивовища о тій неспокійній порі, бо все те так надійно сховалось — не за серпанком, ні! — а за грубезною запоною безжального часу, аж декому тепер, може, здається, буцімто нічого й не показували глядачам тодішні українські лицедії, нічого, крім шкільної драми…

Зразки тієї драми, що випадково дійшли до нас і всім відомі за підручниками, були написані мовою, якою ніхто й ніколи в житті не говорив (крім спудеїв, попів та дяків), мовою книжною, зіпсованою наполегливими заходами церкви, бурси, канцелярії, бо й тоді канцелярія псувала українську мову аж ніяк не менше, ніж тепер.

Отож і дійшли до нас, читачу, п'єси тих часів — не по-простому писані, та й відзначались вони здебільша риторичністю, марнослів’ям незграбного вірша, кволим розвитком дії, чужими простому народові пристрастями і образами, а їй-богу ж, ми певні, що перед народом виставлялося й щось цікавіше та дійовіше, бо саме ж дії, дії гострої, сучасної — завше й прагнули і глядачі, і актори.

Випадком не згоріли в пожежах воєн і плюндрувань лише дві реалістичні кумедні сценки, зрозумілі простій людині, інтермедії Якуба Гаватовича, дотепні й живі образи пана Стецька та наймита Климка, змальовані мовою тодішнього українського простолюду, і ніхто ж не стане доводити, буцім їх, веселих таких та щирих, було тільки дві, оті сценки Гаватовича, буцім на Вкраїні й зовсім люди не бачили дотепних вистав, народних своєю мовою й змістом.

Були й такі вистави.

Нехай і прості, як і глядачі тих літ.

Нехай простуваті.

Нехай далекі від театру тих часів у Франції, Італії чи Англії, бо ж ми були в ту пору молоді, від усієї Європи молодші, бо кожному народові — свій час, своя пора: рости, цвісти, мужніти чи марніти…

Коли розцвітали науки й мистецтва на Сході, ще світ не знав культур античних. Коли аж так блискуче забуяли сили еллінів та римлян, ще й гадки не було про високе піднесення над світом недавніх варварів — германців, франків, ангелян. А ми, східні слов'яни…

Ми — наймолодші. Молода кров!

I тільки!

А молодість… їй-богу, це не так уже й кепсько, бо майбутнє — для нас!

49

Можливо, був то й театр імпровізації, як і в Італії чи у Франції тих часів, коли сценічний твір щоразу перестворювався наново в самісіньку хвилину виконання, коли актори, заздалегідь умовившись про розвиток сюжету, про фабулу й інтригу, створювали в ході вистави все те, що мовили з кону, легко розвиваючи гру, на яку викликали і партнер, і тодішній простонародний «партер», тобто нелукаві глядачі, які десь на базарі не одну дзигареву годину могли вистояти під сонцем чи й під дощем, дихання позачаювавши, плачучи й сміючись.

Так, так, так: плачучи й сміючись!

Бо ж народ наш, звичайна річ, любив своїх нехитрих лицедіїв, хоч акторів тоді в державі та поміж панством не дуже й шанували.

Хоч і звали їх тоді, як заманеться: лицедіями, мартоплясами, кумедіянтами і навіть блазнюками.

Хоч і не було тоді на базарнім кону — ані заслужених артистів (самі тільки народні), ані титулів, ані почесних нагород, ані службової пихи.

Хоч і не знали тоді на відкритім помості — ні завіси, ні лаштунків, будованих чи мальованих, ані штучного світла, ані шатів та вборів, ані помальованих облич.

А було тільки слово.

Тільки рух.

Тільки очі на виразному обличчі лицедія.

I серце.

I запал.

Щоб до сліз, до сміху, аж до сміху в сльозах, бо ж тільки людині, між усіма живими створіннями, тільки людині є властивим сміх, і що більше людина сміється, то більше вона стає людиною.

Тож і сміялись глядачі, і плакали, бо все, що бачили притомні люди, робило їх там непритомними: хапало за душу.

Бо люди вірили в правду того, що їм показували лицедії на базарному кону.

Бо й самі лицедії в те вірили, бувши майстрами свого трудного діла.

Бо воно й справді було, те діло, не з легких.

Тодішній актор мусив мати, як кажуть, язика на ковороті, щоб відповісти на кожен рух, на кожен вигук, на кожен подих глядача, щоб набалакати, коли трапиться, стонадцять кіп гречаної вовни, купу смішних та цікавих дурниць, але з тою святою стриманістю, з тою мірою, коли всього буває на кону — і не замало, й не занадто.

Тодішній лицедій мусив добре вміти підхоплювати діалог, щоб вести сюжет далі та й далі самотужки (без готового тексту), коли це й справді був подеколи театр імпровізації, найщиріший народний театр, і, певне, мав із того вільного діяння актор тодішній втіху неабияку, бо ж повторювати безліч разів щось готовеньке — не така либонь уже й солодка втіха в порівнянні з творчими радощами безпосередньої імпровізації.

Актор тодішнього театру, де зал для глядачів — без меж і без покрівлі, мусив і тілом своїм володіти, як скрипкою чи бандурою, а скрипкою чи бандурою, як власним тілом. Він мусив бути танцюристом, акробатом, жонглером, передражнювачем, блискучим майстром перевтілення і, звичайна річ, неабияким співаком.

Тодішній актор, не обарвлений гримом, костюмом, штучним світлом, мусив бути на голому кону, ясна річ, і сильним, і гарним, і голосливим (на вулиці ж), і вправним, і невтомним, бо всю виставу вели троє-четверо-п'ятеро, — отак! — і все це акторові було потрібне тільки затим, щоб здобути успіх у сірої сіроми, простодушного, але вибагливого глядача, успіх, який був їм потрібен — аж-аж!

Успіх був жаданим, як хліб.

Бо це й був хліб: без успіху — їсти було б нічого.

Ані їсти, ані пити, ні хороше походити.

Отак!

50

Отак і жили. I, як ми сказали б тепер, творили.

На базарі!

В цій народній академії, єдиній тоді Академії мистецтв.

Оці ось мандрівні лицедії, тиняючись ціле літо з міста до міста, від села до села, взимку вчилися в «київських Афінах», у справжній Академії, яка стала тоді світочем науки для всього східного й південного слов'янства, яка вже тоді виховувала не тільки богословів, а й математиків, астрономів, ботаніків, учених, що підносили славу цілої Слов'янщини.

В цій-от Києво-Могилянській Академії спудеї й показували свої шкільні вистави, а деякі, жвавіші, щоб заробити на хліб, пускались навіть, на час літніх вакацій, у дальні й небезпечні мандри по неспокійній Україні, часом заходячи на простори Білої й Великої Русі.

А що ж вони могли показати сіромі й голоті, ремісництву та гречкосіям, наймитам і покріпаченій челяді, своїм глядачам, оці мандрівні кумедники й штукарі?

Те, що святами вони виставляли в себе, в київській Академії?

Аж ніяк!

Тут потрібна ж була не шкільна, не книжна, не мертва мова, а мова людська, зрозуміла на Вкраїні простим і непростим глядачам. Рідна мова! Мова простого люду. Жива й непокручена.

У багатьох книгах, і в церквах, і в школах, і в побуті нестійкої частини тодішнього панства (яке часом легко польщилось і католичилось), і в ужитку живучого реп'яхового племені писарчуків, — всюди, крім неосяжної хмари-хмарезної самого простолюду України, народна мова зазнавала утиску й спотворення, зневаги й перекручення, занепадала від навали іноземщини (польської, німецької, мадьярської, турецької), від канцелярського знеживлення й викривлення, від попівської вузлуватості, що проти неї змагався в ті роки, наприклад, крім інших діячів, і такий собі священик решетилівський тракту Полтавського, вихованець Київо-Могилянської Академії, Семіон Тимофієвич, — у зверненні до «ласкавого чительника» його книги «Наука християнська»: закликаючи попів балакати з людьми «простою барзо мовою», він пояснював, що «широка а узловата мова рідкий пожиток чоловіку приносить, але проста і коротка, а до того з вирозумінням одкрита мова в прудкім часі… двома або трьома словами короткими барзо много слів може в собі замкнути…»

I мандровані лицедії, — не тільки тому, що вони любили рідну материнську мову, а ще й тому, що їм треба було принадити глядача, щоб на хліб заробити! — вони мусили насамперед звернутись до мови народної, «простої барзо», до слогу сільського, мужицького, до солоної мови козацтва, — і чи не вона ж оце, чи не рідна мова притягала до їхніх вистав увесь мирославський базар, живий струмінь української мови, яка вигравала всіма красками й переливами навіть в устах київських спудеїв, зіпсованих грекою, латиною і церковною книжністю, сила простої людської мови, яка вистояла в віках, якою, так весело нехтуючи всякими школярськими та канцелярськими приписами, дуже просто розмовляли оці мандрівні лицедії?

Вони, звісно, не знали — ні Прудивус, ні його товариші, не знали значущих слів, які, років за 120 перед тим, проголошував а кону один чудовий артист, італієць Беолько (Рудзанте), попередник славнозвісного театру комедії дель арте:

«Я — щирий падуанець і не віддам своєї мови й за дві сотні мов флорентінських… Дехто, бачте, хотів, щоб я змінив свою мову й розмовляв з вами тосканською і флорентінською, чи я вже й не знаю — якою там іще… Побачимо! Невже було б краще, коли б я, падуанець із Італії, став німцем або французом?»

Вони цих слів, звичайна річ, не знали, мирославські лицедії, Тиміш Прудивус і його товариші, але ж діяли й думали так само ж, і ніхто не стане доводити, що це було інакше, як ніхто й не доведе нам, що не існувало в ті пори українського народного театру, котрий був, цілком можлива річ, саме театром імпровізації, бо не можна ж заперечувати його ймовірне існування в тодішніх українських містах тільки тому, що од віку до віку гинули й гинули в пожарах безугавних воєн, повстань, окупацій — надбання української архітектури, скарби малярства, літератури, побуту, українського народного духу, а між ними й багатства стародавнього театру України, про який ми так мало знаємо тепер.

Про існування видовища імпровізації ми нічого не вичитали в архівних паперах, які висвідчають минуле життя, але ж це не значить, що такого театру й зовсім на Вкраїні не було.

…Та ось же він, ось… дивіться!

51

Тиміш Юренко, син гончаря Саливона Глека, прозваний Прудивусом, своєю появою на кону потроху втишував непогамовну людську стихію, ім'я якій — базар.

На людському ж базарі, як і на птичому, тиші не буває.

Потрібна ж яка-небудь пригода, якась біда, а то й кров навіть, щоб стулити губу чи, як казав пан Пампушка, заткати пельку, засупонити пащу всій оцій по-базарному крикучій юрбі.

Справді ж, потрібна либонь якась нелюдська сила, щоб зненацька замовкли тисячі ротів, але такої мирної влади над базаром досі ніхто не мав.

Цей осуватий спудей, чаклунисько якийсь, упав у бурхливе базарне море, мов камінь, і неймовірна тиша стелилась, розпливалась круг нього жмурами та колами, як по воді, ширше та ширше, далі та далі — чи не по всьому риночку, стягаючи більше та більше глядачів, псуючи гострі гешефти, позбавляючи жаданого зиску всю зграю купців та крамарів.

Вистави того дня чекало все місто, і глядачі бачили на кону вже не Прудивуса, а Климка, наймита, шибайголову й голодранця, в лахмітті, де було більше дірок, ніж латок, у драній шапці-бирці, добре знайому глядачеві постать, котра переходила з вистави до вистави, герой, що його нехитра юрба встигла за останні тижні полюбити.

I аж так полюбила, що різьбярі та гончарі (крім, звичайно, Прудивусової сестри Лукії та його батенька, Саливона Глека) вже продавали на базарах дерев'яні, череп'яні, а то й скляні прекумедні подоби Климка-Прудивуса, гнучкого вусаня, схожого на янгола, розтягненого чортами в довжину, мудрого й простодушного, дотепного й сумного — штукаря, жартуна і халамидника.

Він був одвічним наймитом, оцей, узятий із моря житейського, горопаха Климко.

Завше голодний, а веселий, отой бурлака, він досхочу нахапався товчеників, а тепер, битенький, роздавав товченики й сам, і всім од нього на кону перепадало — і страхополохам між козаками, і писарям з писарчуками, і попам, і лежебокам, і рандарям та корчмарям, своєї й чужої віри шляхтичам і всяким зрадникам та перевертням, і самому гетьманові Однокрилові, а насамперед — власному Климовому панові, Стецькові, котрий, як і всякий заплішений дурень, мав себе за найрозумнішого, всіх повчав, на всіх гримав, і глядачі завше раділи, що збиткується мудрий бувалець Климко з дуки-срібляника, з дурного пана Стецька.

Отак мандрівні кумедіянти й переводили з вистави до вистави Климка та Стецька, змінюючи обставини, життєві подробиці, а не характери: то Клим був наймитом на хуторі в Стецька-дерилюда, то челядником у багатого Стецька-бондаря, то водоносом у Стецька-цилюрника, а то перекидався Климко й на паламарчука, котрий допікав до живих печінок Стецькові-попові, що його завжди показував глядачам товстенний лицедій, Данило Пришийкобиліхвіст, отой пронозуватий дядечко з лисим бичком, схожий на пана Пампушку, котрий того ранку так довго купував у Лукії найбільшу макітру.

Нова вистава відбувалася щодня, і глядачі з усієї Долини поспішали на мирославський базар подивитись нові пригоди Климка-Прудивуса, і Тиміш Юренко, син Саливона, вже й ночами не спав, шукаючи нових та нових пригод задля лукавого наймита. Климко потрапляв часом у кріпацтво до польського шляхтича, і в неволю до татарського мурзи, і в попихачі до єврейського корчмаря, і в рабство до свого ж таки українського панюги, а коли, тижнів за два до війни, в Прудивуса не стало снаги й дивезної вигадливості, і коли він оголосив (хоча смерть, як і шлюбна жона, судилась кожному тільки від господа-бога), що в завтрашній виставі Климко, нарешті, мусить-таки дати дуба, збунтувався простий люд цілого міста Мирослава.

Ще тоді, коли Прудивус уперше ознаймив неминучу Климкову зустріч зі Смертю, тиша запала в той час на базарі.

Тільки й чути було, як десь далеко свистіла в череп'яні коники та півники невгамовна дітвора, та ще побіля самого кону старезний кобзар Собко-Цабекало, прислухаючись до своєї бандури, звично підкручував кілочки, підтягав струни й приструнки, торкав їх, і вони тримко дзвеніли:

«Клим-Клим-Клим!» а потім знову: «Клим-Клим-Клим!» немовби вже били на дзвіниці тихе подзвіння на впокій Климкоиої душі: «Клим-Клим-Клим!»

I коротка тиша розпанахалась тоді прикро стурбованими голосами:

— Не дамо Климка на поталу! — гукали одні його прихильники.

— Нєх жиє! — вимагали інші, тутешні ж таки, мирославські поляки, працьовиті ремісники або городники, що їм до серця теж припали кумедні халепи відважного й дотепного Климка, гемонського лобуряки, що так сміливо кпив з усіх панів на світі. — Нєх жиє Клим!

«Клим-Клим-Клим!» линуло від кобзаря Цабекала.

— Але ж йому пора вмирати, — відкараскувався Прудивус.

— Навіщо ж умирати!?

— Так богові вгодно, — і знов чути було той самий тихенький дзвін: «Клим-Клим-Клим!» і це шарпало душу.

— Смерті не відперти! — одбивався Прудивус, хоч йому и самому, чи не найдужче за всіх, не хотілося вбивати свого Климка. — Та й чого це ви за тим Климком так побиваєтесь?

— Свята душа, бач!

— Та він же харцизяка.

— Дарма!

«Клим-Клим-Клим!»

— Він же й лобуряка, той Клим.

— Дарма! — знов гукали з товпища глядачів.

— I все ж у нього — не по-людському: руками дивиться…

— Дарма!

— …Очима лапає!

— Дарма!

— Над сміхом плаче.

— Дарма!

— Над сльозами сміється…

— Дарма!

«Клим-Клим-Клим!»

— Та й брешко він…

— Розумний бреше, щоб правди добуть.

— Дарма!

— Дарма, корчма, що п'яних чортма?!

— Вам смішки, а мені — нітрішки! — і справді-таки, спудей, бідолаха, вже й не знав, як вестись далі: шкода було й Климка занапащати, але й снаги вже не стало — щодня вигадувать нові та нові задля нього пригоди. — А в кожного сміху — свій плач.

— Дарма!

— Оце яка напусть напустилась! — і Прудивус нарешті погодився: — Дарма то й дарма! Нехай-но Клим ще трохи поживе: одну пригоду…

— Одну?

— Однісіньку!

I Тиміш Прудивус, скінчивши в той день виставу, мерщій подався додому, поспішаючи знайти для свого Клима нові халепи, нові дотепи й жарти, а мирославці, наволікши на молодого драматурга таку пеню й розуміючи, як ми сказали б нині, труднощі творчої праці, щедро накладали на віз лицедіям хліба, збіжжя, манаття і грошей, а протягом двох тижнів потому — чималенько щодня платили лицедіям, аби б якнайдовше відволікали тії зустріч Климка з неминучою смертю.

Це тривало два тижні, а сьогодні вже не могли зарадити лихові ні благання глядачів, ні простий людський жаль, ні гроші.

Прудивус, остаточно видихавшись, уже не відав-таки, яку пригоду втяти для свого Климка, що з тим лукавцем діяти далі, і всі в городі вже знали: богові вгодно, щоб Климко в сьогоднішній виставі вмер, але все-таки добрі люди вірили, що на таке страшне діло в спудеїв ані рука не здійметься, ні серце не зосмілиться, — і все те юрмище, покинувши роботу й навіть базарування, як ніколи густо, присунуло на кумедію.

I все це скоїлось так раптово, аж Михайликова мама, провадячи синочка далі, до кузні невідомого москаля, збагнула нараз, що відійти від помосту в людському тиску вже змоги нема.

52

Не міг одійти від кону й пан Пампушка-Купа-Стародупський, що з гайдуками припер сюди припиняти виставу, але, на лихо собі, через того чепуристого панка потрапив наче в пастку.

Щоб менше штовхали розворушені чеканням глядачі, пан Купа виліз коло самого помосту на березовий пеньок і, скорившись обставинам, хоч-не-хоч, теж намірився дивитись лицедіїв, щоб потім ясувати владиці, чому він заказав оце блюзнірство, проти якого він вишкіряв свої щербаті зуби вже досить давно.

А десь там, край майдану, люди все прибували й тиснули ззаду на цих, які юрмились тут, та й було в тім театрі не тільки затісно, а й завізно, бо всюди ж стояли вози та мажі, і все владніше опановувала тиша й найдальші кутки базару.

Хіба що віддалік припізнілі глядачі бубоніли, намагаючись пропхнутися ближче до кону, несвідома коняка іржала, дурні поросята кувікали в лантухах. Але це була вже справжня дзвінки тиша: сьогодні ж мав піти в глину, впавши в смертельному герці з безносою, всенародний улюбленець, друг і товариш, Климко, сьогодні, зараз, ось…

Климко-Прудивус на цей раз був одягнений в драні штани, в латану-перелатану сорочку, нетяга, з отих, котрі, ні хліба, ні хати не маючи, тинятись мусять по шляхах ординських, по полях килиїмських, від наруги втікши, від роботи на пана по п'ять днів на тиждень, від здирства, від гвалтовного зляшування, від рабства й неволі, що на ту пору знов кривавим терном обплітали трудяг слов'янського світу — чехів, хорватів, росіян, українців, поляків, — так, так, і простих поляків, про яких писав один самовидець, котрий побував тоді в панській Польщі: «Холопів, істот з охлялими обличчями, вважають не за людей, а за худобу. Шляхта… віднімає в них поля… обтяжує податками, стягає грішми величезні кари, кидає в темниці, б'є, мордує, підрізає жили, мов худобу таврує… п'є їх піт і кров».

Так животіли в своїх панів бідні поляки.

А що ж воно робило, те польське панство, з українцями, схизматами, з рабами погорджуваними!

I ось такий собі Климко, сірома українська, злибіда-перегнибіда, голодний, обшарпаний, покинувши рідну оселю, де всього й хазяйства, що «в комині клоччя смуга, а в запічку кішка муруга», втікши від панських канчуків, щедро всипуваних з благословення гетьмана Однокрила, Клим, хоче стати козаком, але знову потрапляє в біду, мусить служити дуці-срібляникові, пришелепуватому Стецькові, жовтожупанникові, який ладен усе козацтво обернути на хлопів…

I ось вони стоять удвох — лоб до лоба, Стецько-пан і Климко, його бидло.

Розглядають один одного.

Уважно.

Мовчки.

Насторожено.

Аж раптом… вони ще й жодного слова не зронили… раптом на майдані розлягається сміх, а за мить хвилі реготу гуляють по всьому базарному морю.

Він був кумедний, як утроє бублик, оцей нетяга Климко: великий актор тої пори, Прудивус, мав снагу, навіть ні слова не мовивши до глядачів, не одну хвилину перебути в мовчанні, всім єством, лицем і тілом виявляючи жах чи розгубленість, лукавство чи торжество перемоги, а глядачі знемагали від реготу.

Сміялися й зараз. Але… не об Климка розбивався цього разу шалений шквал.

Та й сміх був недобрий, лихий, ущипливий.

А в самого Климка-Прудивуса вже сіпався довгий, аж до пояса вус, розгорялося око, і чималих зусиль він докладав, щоб не зареготати й собі: ввесь майдан так сміявся, що в череванів, котрі стояли перед коном попереду всіх (бо ж тільки в роботі та в бою вони лишалися позаду), рвались очкури, а в молодиць від реготу розстібувались гаплики на спідницях.

Що ж там діялось?

Прудивусів товариш, опецькуватий і пристаркуватий спудей, Данило Пришийкобиліхвіст, який перекидався у виставах на пришелепуватого пана Стецька, нічого не розуміючи, здивовано озирався, і від того ставав іще кумеднішим, і регіт гуляв ще буйнішими хвилями, а він не тямив, що регочуть саме з нього.

Але чому ж? Чому регочуть?

53

А сталось там таке.

Тиміш Юренко, прелукавий спудей, готуючи товариша, Данила Пришийкобиліхвоста до чергової халепи Стецька, силоміць поголив йому сьогодні вранці голову, хоч Данило й не знав — навіщо.

Данило Пришийкобиліхвіст був і зроду, нівроку йому, кругленький, а Прудивус заклав йому в штани ще й добру подушку, та Данило не змикитив і цього — навіщо? Хоч він, правда, не вельми й задумувався, бо Прудивус верховодив мандрівними лицедіями, що визнавали зверхність дотепного й життєрадісного парубка, тож і Данило, бідолаха, терпів того проклятущого дня витівки Прудивуса, бо хто ж міг передбачити все те, жахливе, що там сталося потім?

Він і штучні вуса Данилові поверх його власних кумедно прикарючив із щетинки свинячої, аж вони кололи в губу, і Пришийкобиліхвіст, сам того не помічаючи, прекумедно тими вусами ворушив.

Та й одягав Прудивус на цей раз Данила також ретельніше, як будь-коли, але знов-таки — ні слова не кажучи: навіщо вони потрібні, оця зелена черкеска з жовтими закаврашами, малиновий пояс, червоний жупан?

Побіливши обличчя Данилові й намалювавши яскраві губи, Прудивус зачорнив йому смолою два передні зуби, і на тому справу скінчив.

Коли ж Данило, ставши задля вистави Стецьком, силою збігу обставин, заздалегідь передбачених Прудивусом, вийшов на край кону, проти нього, на березовім пеньку, опинився всесильний пан Купа, і люди раптом побачили кумедну подібність двох слимаків, пана Стецька і пана Купи, і саме це й збудило владну хвилю сміху, що сколихнула ввесь базар, сміху, що на нього й покладав надії Прудивус, коли дізнався про намір обозного набігти сюди з гайдуками й заходився гострити супроти ворожого наскоку найстрашнішу зброю, сміх.

Барви яскравого одягу і голена сьогодні лисина, і криваво-червоні губи на блідому обличчі, і кумедні щетинкуваті вуса, і ті два зуби, наче вибиті, які Прудивус заліпив Данилові смолою, все це виглядало, звісна річ, кумедніше, ніж у самого пана Купи, але в цім була саме та карикатурна подібність, якої досягає тільки щире мистецтво: якщо пан Купа був смішною подобизною людини, опудалом, то Данило Пришийкобиліхвіст, набравши вигляду пришелепуватого Стецька, був подобизною опудала, тобто карикатурою на карикатуру.

Розшолопавши, що регочуть саме з нього, Данило Пришийкобиліхвіст ніяк не міг узяти втямки — чому регочуть, як ніколи ще не реготали, хоч він уже й звик до того, що прекумедна постать пана Стецька, котрому вельми дошкуляли всякі дотепні Климкові штуки й капості, завсігди будила в глядачів дошкульний регіт, — та зараз розкумекати не міг нічого.

Та й добре, що не міг.

Данило Пришийкобиліхвіст був страхополохом і полизачем, і, ясна річ, не зняв би кепкування проти обозного, котрий забирав усе більшу та більшу силу в місті Мирославі та й робив з живими людьми, що тільки йому заманеться.

Стецько-Данило не розумів, що ж діється довкола нього.

Не розумів того й пан Купа.

54

Не розумів того й пан-бог на небі.

Він начебто й не пив нічого нині, ані ріски, але… в очах йому двоїлося: він бачив двох Пампушок.

Він любив подивитись на всякі лицедійські штуки, господь-бог, але такого ще не бачив.

— Це ж наче той самий, котрий нам воздавав тоді в степу таку щедру хвалу? — спитав бог у святого Петра.

— їх же двоє, боже!

— То це й тобі здається? — і гостро спитав: — З чим ти снідав, Петре?

— З квасом, господи.

— Ну-ну!? — і господь-бог, пошкрібши в пишній бороді, задумався, не спускаючи проте очей з кумедії.

Нарешті сказав збентежено й скрушно:

— Це ж і в нас, Петре, з тобою… той… чи не те ж саме з очима, що в того пернатого гетьмана?

— Не дай боже! — звомпив святий Петро.

— Погляньмо ще…

I вони обидва, старі небесні парубки, пильно придивляючись, посхилялися з хмарини вниз.

Але панів обозних там було таки двоє.

Пан Купа все ще не мав глузду збагнути, що ж довкола діється, то й не спадало йому на думку — злізти з березового пенька, на якому, сам того не тямлячи, пан обозний стовбичив на посміховисько всьому базарові.

— Чого вони сміються? — спитав пан-бог. Святий Петро тільки спантеличено кахикнув. Не хотілось нічого вгадувати.

Бо ж усе ще було попереду, бо ж вистава, як і вся наша повість (з усіма її пригодами) ще тільки починалась.

А ще ж не вечір!

Пiсня друга, теж не без пригод

1

— Починаємо! Починаємо! — пролунав над базаром уже знайомий нам голос кудлатого рухляра Iвана Покивана, що зразу й подiвся кудись, покинувши на кону панюгу Стецька i хлопа Климка.

Климко, гнучкий, високий, гожий, дотепний і скорохвацький, мав за плечима торбину, а в ній билося й мордувалося щось живе та сердите.

А в пана Стецька все було круглісіньке: і мислі, і діла, і черево, як здоровий гарбуз. Без шапки лиса голова скидалась на менший гарбуз. Щоки випинались, мов кавунчики. Плечі, як тілисті стегна в молодиці. Тільки шия в пана була недомірно тонка, журавлина, а на оклецькуватому обличчі стирчав гострий лисячий носок, що його кінчик аж трішки ворушився, і майже все це Данилові дав бог, а не вміння Прудивуса розмальовувати обличчя своїм товаришам.

Скинувши на Пришийкобиліхвоста лукавим оком, Тиміш Прудивус посміхнувся, але смішинку пригасив, бо за мить мала мочатись дія, і він, поклавши додолу зав'язану стрибучу торбу, лише глузливо поглядав, як спускає Стецько з плечей додолу свій важкий і прездоровий лантух, що він його ледве сюди допер.

Тиміш Прудивус добре знав невірну вдачу товариша, його поведенцію на кону, штиб його лицедійського вміння та хисту. Він не полюбляв партнера, бо той круглісінький спудей був скнара й загрібайло, улазливий і пронозуватий, тому й правив у лицедіїв за підскарбія, тобто за годувальника та постачальника, і хизувався на цій посаді, спитуючись порушити зверхність Прудивуса, — отож і воювали вони не тільки на кону, в кумедії, але і вдома, в дворі Насті Певної, де жили при шинку, і це спричинялось до того, що Климко збиткувався з пана Стецька та й коїв несподівані для партнера прекумедні капості — з особливою втіхою, аж Данило на кожній виставі, зарані не знаючи, що саме Прудивус утне сьогодні, од страху перед ним трусився, мов телячий хвіст.

Коротка мить мовчання перед початком дії сплинула, і Климко-Прудивус, глипнувши скоса на свій стрибучий мішок, що в ньому щось люто борсалося й нявчало, легко переломився в стані й чемно віддав чолом мирославській громаді.

2

— Здоровенькі будьмо, та й себе не гудьмо! — нелюдським басюрою ревонув Прудивус.

— Як ся маєте? — гречно спитав у громади й Данило Пришийкобиліхвіст, але вклонився самому тільки панові Пампушці, котрого він помітив лише в цю мить, іще й не розуміючи своєї до нього подібності, і зразу ж таки злякався: не вскочити б із цим паном обозним у яку-небудь халепу.

Та пан обозний, як звичайно бувало, одвернувся, не відповівши.

А Климко перепитав:

— Як ся маю? Посередині! Як у чорта на рогах…

— Не в т-т-тебе, хаме, а в п-п-пана питалем! — заникуючись, як йому й велів Прудивус, і вже якимось недобрим передчуттям наляканий, огризнувся пан Стецько.

— Я ж — сам собі пан! — засміявся Климко й засунув руки в кишені порваних на пацьорки штанів.

— Ти, хаме, пан — собі, а я пан — тобі, — повчально й гоноровито сказав Стецько. — Ось чому т-т-ти мене мусиш слухатись, хлопе. Ти — мене!

— Слухатись то й слухатись, — смиренно погодився Климко, затіваючи, певно, якусь капость, аж затремтів, напружився, аж очі спалахнули пекельними вогниками, аж прездорові вуса настовбурчились, і він уже був схожий не просто на осу, бо це, видно, був син оси і кота, і внук вужа мудрого, і правнук пустотливої мавпи, і його обличчя, гнучка постать, все в нього було та. ке людяне й на око глядача приємне, що кожен там прагнув, щоб лицедій скинув оком саме на нього, на мене чи й на вас, мій шановний чительнику. — До розказу, мостивий паночку! Га? — і Климко вклонився панові Стецькові, скинув драну шапку-бирку, що «травою пошита, вітром підбита», та й спитав: — А вам не жарко?

3

— Ж-ж-жарко, хаме, — відмовив, утираючи рясний віт, пан Стецько.

I звелів, передихнувши:

— В-в-візьми-но, х-х-хаме, о-о-оцей м-м-мішок на плечі! — і кивнув на свій прездоровий лантух. — Тільки не лапай!

— Я маю що носити, — і Климко, нагнувшись, полапав свій власний мішок, який, ні на хвилину не вгамовуючись, стрибав та нявчав.

— Бери, бери! — розсердився пан Стець. — Не носити ж мені тягар самому!

— То ти ще й ледачий?

— Я ж — пан, — знизав плечима Стецько. — Візьми, візьми!

— А я ж тобі не хлоп.

— Ну, то Наймит.

— Я ж не наймався до тебе.

— Чорт розбере: всі ви драні, всі голодні, всі люті! То я й не знаю: ти кріпак чи наймит?

— Ні те, ні се.

— Я, може, і найняв би, та не знаю твоєї вдачі. Ти смирний?

— Сметана встоїться на голові, такий смирний.

— То бери лантух.

— Хіба я вже найнявся?

— Байдужісінько! Я ж пан. А ти — хам! То хапай мій мішок. Тягни! — і аж тільки тут презацний пан Стецько зненацька зауважив, же в Климковому мішку вовтузиться щось таке живе. — Що там у тебе? — до всього цікавий спитав він.

— Купи лишень.

— Та що ж?

— Кота в мішку.

— А коли це не кіт?

— Нявчить. Хіба не чуєш?

— Не чую.

— А ти й не можеш чути, бо то либонь лисиця.

— Жива?

— Живісінька.

— Руда?

— Рудісінька! На шапку…

— Мені саме й треба — на шапку, бо я свою сьогодні загубив… А без шапки козакові не прожити. Купую!

Аж тут котяра в мішку, того й не знаючи, що він уже не кіт, а лисиця, з котрої мають шити шапку, страшенно занявчав та й зіпсував Климкові торг.

— Нявчить-таки твоя лисиця, — радіючи з своєї проникливості, промовив пан Стецько.

— А нявчить, — не заперечував Клим. — Коли не хочеш купувати, давай мінятись! — і Климко, принюхуючись і придивляючись, уже хотів був помацати прездоровий лантух пана Стецька. — То міняймось?

— Що — на що?

— Баш на баш! Мішок на мішок.

— Таж мій — більший! — і Стецько перестеріг свистючим пошептом, бо Клим простяг був руку, щоб полапати його прездоровий лантух. — Не руш її!

— А що там?

— Вона… спить! Не розбуди…

— Кого?

— Мою с-с-с… с-с-с-с… с-с-с-с-с-с…

— Свиню?

— Мою с-с-с… с-с-с-с…

— Собаку?

— Ні! М-м-мою с-с-с… С-с-с-с…

— Свекруху?

— Здурів! Ні! Мою с-с-с-с-с…

— Сваху? Сестру? Салотовку? Сверблячку? Скрипку? Семеряжку? Сковороду? Сірячину? Скаженину?

— Крий боже!.. Ну, як ти не розумієш: я оце тягну в лантусі мою власну… — і знов затявся: — С-с-с-с…

— Сатанюку? Самицю? Синицю? Спідницю?

— Але ж дай мені с-с-сказати! С-с-с-с-с-с-с-с…

— Ти завше так заїкуєшся?

— Ні.

— Коли ж?

— Лише тоді, коли г-г-говорю…

I все це було так смішно, що й Михайликова матінка, і той білявий москаль з гарненькою своєю жіночкою та й усі глядачі, крім хіба Михайлика, бо ж він був змалку несміюн, всі глядачі знемагали від реготу.

— А чого ж ти заїкуєшся? — допитувався далі Климко.

— П-п-поспішаю. Ось чого!

— Куди ж ти поспішаєш?

— Не к-к-куди, а спитай: звідки?

— То звідки ж? Га?

I пан Стецько, скинувши оком туди-сюди, озирнувшись, злякано прошепотів:

— З війни.

— I що ж там?

— Шапку загубив, сам бачиш.

— Як загубив?

— Не питай.

— Чого ж не питати?

— С-с-с… с-с-с-с…

— Сила війська йде, як той мак цвіте?

— Я — не про це! В мене там с-с-с-с… с-с-с-с-с…

— Серце? Від гніву серце твоє запалало? Га?

— Ні. Там с-с-с… с-с-с-с…

— Страшно там?

— Хто тобі сказав? Хто тобі сказав? Це мені — страшно? Мені? Мені? Ось я їм, отим проклятущим однокрилівцям, ось я їм п-п-покажу… ось я їм…

— Знову мерщій туди?

— Куди це «туди»?

— Та на війну ж.

— Чого?

— Та воювати ж.

— А я їм звідси, я їм звідси…

— На печі то й баба хоробра. Га?

— Але ж там так дуже с-с-с… с-с-с-с…

— Стріляють?

— Авжеж!

— Як же тебе не вбило?

— А що я кому завинив?!

— Страхополохів завше вбивають насамперед. А ти певен, що тебе не вбило?

— Аж ось, помацай. Теплий!

— I не поранило?

— Мене й куля не наздожене.

— Чому ж то?

— Я швидший за кулю.

— Від смерті не втечеш.

— А я й не важуся, — скромно відповів Стецько. I додав пошепки, кивнувши на свій прездоровий лантух: — Ось вона, тут, зі мною.

— Хто?

— М-м-моя с-с-смерть. Тс-с-с-с!

— Де ж вона?

— Аж ось, — і він підійшов до свого величезного мішка.

— Не бачу.

— В лантусі.

— Ось я полапаю.

— Хто ж таки лапає смерть! Це вона тебе колись полапає! А тобі… крий боже!

— Чого ж то?

— Панна Смерть — не дівка ж! Хоч і панна…

— I давно вона вже не дівка?

— Я з нею не спав.

— А вона — з тобою?

— Хотіла, бач. То я ж її — ось так… ось так… і сюди! — I Стецько гордовито кивнув на лантух.

— Як же ти її спіймав?

— К-к-купив готовеньку в знайомого чорта.

— А як же її нагибав чорт?

— Бо панна Смерть — є панна.

— Став залицятися?

— Котові почав хвоста зав'язувати.

— Навіщо ж?

— Та вони ж, нівроку їм, уже пристаркуваті, панна Смерть. А панночки підтоптані, вони що люблять?

— Парубків? Вечорниці? Побільше подушок?

— Люблять вони котиків та кішок!.. Отож, бач, пан чорт котові хвоста вузликом зав'язує, скажений кіт нявчить, а панна Смерть плачуть та побиваються. От він їй того кота вручив, нарешті, а поки панна С-с-смерть того котика бідолашного жалувала, чорти зайшли до неї ззаду та й с-с-схопили її просто за…

— Панну? — жахнувся Климко. — Панну? За що схопили?

— Яка панна, така й шана! Чого ж їм шанувати мою смерть?

А Климко, вражений якоюсь несподіваною думкою, сказав:

— Стривай лишень! А ти певен, що це саме твоя смерть? А коли не твоя, а, скажімо… моя?

— Як же теє взнати?

— Е-е, як! Усього й діла — мало-трохи-небагато: випустімо ïi з мішка.

— Та й що?

— На кого вона кинеться з косою, того й буде: або твоя, або моя.

— Я ж, бач, свого нічого ніколи нікому не відступав, — на те я й справжній пан!

— До чого ж скупердяй проклятущий, — звернувся Климко до Михайлика, що стояв при самім кону, — навіть смертю не поділиться! Добрий який!

— Добрий — дурному брат! — слушно мовив Стецько. — Та й не можуть пан і мужик ділитись, бог того не велів. Мені — моє! А тобі, хаме…

— I нехай: кожне свою гепу чуха! Тільки дай-но я на неї подивлюсь.

— На що? На гепу?

— Я її й так бачу, твою гепу.

— Де? — і пан Стецько поправив на собі рясненькі шаровари.

— На в'язах на твоїх! — і Климко-Прудивус так повів своїм неймовірним вусом, і так тая пика Стецькова, чималенька, була схожа на бліду жіночу гепу, що ввесь майдан аж зайшовся від реготні, а Данило Пришийкобиліхвіст, — не пан Стецько, а спудей Данило-таки, лицедій і мартопляс, — розлютився не на жарт.

I раптом присікався до якогось парубійка, що стояв поряд з Михайликом, на сусідньому возі:

— Смішки з чужої лемішки: своєї наколоти, та й реготи!

4

А Прудивус, розходившись, прожогом тяг виставу далі.

— Я таки панну полапаю, — наполягав він.

— Не руш!

— Визвірився, як господь-бог на святого Петра. Чого це ти?

— Смерть не твоя ж!

— Коли б вона була моя, я до неї й не квапився б. А на твою згубу глянути кортить.

— Нехай-но я колись погляну на твою.

— Бозна-де мою шукати треба. А твоя ж тут!

— Я пожартував! — і пан Стецько, дурний-дурний, а вирішив голодранця облигати. — В мішку ж, бач, не моя смерть, а т-т-твоя.

— Мілко плаваєш, задок видно!

— Побий мене бог і святий Дмитерко Ефеський, коли брешу!

— А коли моя, — посміхнувся Климко, — то я й не питатиму. А ке її сюди! — і Клим нараз ухопився до Стецькового лантуха і аж перехрестився з подиву: — Чого це вона така тверда? Чи пересохла з голоду? — і Климко, обома руками вчепившися в лантух, потяг, і той лишився в руках, порожній, а на кону любісінько стояла здоровенна, знайома нам череп'яна макітра — дном догори, ота сама, що її так довго торгував Пришийкобиліхвіст у гончарівни Лукії.

— Не підходь! — не своїм гласом заволав Стецько.

— То це вона тут? — пошепки спитав Климко. — Під макітрою?

— Т-т-тут, — ледве спромігся на слово Стецько.

— Чим же ми її тепер — з макітри? Хіба ломакою? — і Климко був замірився на череп'яну озію, і зайшла та хвилина вистави, яку Пришийкобиліхвіст хотів би зіпсувати і тому так старанно шукав на базарі найбільшої та найміцнішої макітри: аж надто йому кортіло, щоб від ломаки не розлетілась макітра, й він готовий був навіть скапустити виставу, аби б тільки дог шкулити товаришеві.

Отож Прудивус був замірився ломакою на ту макітру, але не вдарив, бо, видно, не настала-таки пора випускати на волю спійману чортами смерть, і Климко, витіваючи щось таке, чого і в борщ не кришать, намислив, видно, ще якусь несосвітенну капость.

— Стривай-но, пане Степане, — мовив Клим заклопотано. — А скільки ж під макітрою смертей?

— Одна, звичайно.

— А вас? Стецьків? Вас двоє? Двоє! — і він кивнув на пана Купу.

— Як то — двоє?

— Двоє-таки.

— Я ж бо тутечки, перед тобою — один! Хлопів та хамів на базарі — густо. А вельможний пан — один!

— А я?! — не витримавши, вихопився пан Купа-Стародупський. — Я — хіба не пан? — обурено повторив він своє дурне запитання.

— От бачиш! — зареготав Климко та й потіснив Стецька ближче до того краю кону, де в натовпі зав'яз обозний.

— Чи ти сьогодні п'яний на виставі? — стиха спитав Данило Пришийкобиліхвіст і знову одступив на два-три кроки, на самісінький край, та й опинився сливе поряд із паном Пампушкою, який за його круглою спиною стовбичив на березовім пеньочку, зійти не можучи, так тісно з'юрмились там притомні глядачі.

Моторошна й нашорошено кипуча тиша вп'ять запанувала на базарі, бо люди зачаїли подих. А потім знову грянув регіт.

Вони були достоту схожі, як двоє близнюків, а те, що в Демида шиї майже не було, а Стецько мав шию журавлину, і його ворушкий лисячий носок паленів між блідими щоками, як і в справдешнього пана Купи, — то ця подібність і різнота — ще більшої додавали кумедності несподіваній парі, що сама ще досі й гадки не мала про взаємну вбивчу схожість, так підступно підкреслену заходом лукавого Климка-Прудивуса: пан Стецько виглядав чистісіньким паном Купою, тільки ще кумеднішим за нього, а сам пан Купа був викапаним паном Стецьком, тільки гордовитішим та гоноровитішим, запанілим і вилюднілим на луччих харчах і перинах, з печаттю влади на блідому й вузькому державному чолі.

— То ти, я бачу, все-таки п'яний сьогодні, — стенувши плечима, знову повторив Стецько.

— А чого ж це я п'яний? Вас таки двоє!

— От-от! Двойнить в очах!

— То я — п'янісінький? — спитав Климко, а всі зареготали.

— Як чіп!

— Я?! — веселився разом з усіма Климко.

— Як хлюща! П'яний-п'янезний!

— Тут либонь усі п'янезні, як і я! — і Климко звернувся до мирославців: — Скільки ви бачите Климків?

— Одного! — загукали по всьому майдану. — Одного!

— А Стецьків?

— Двох! — ревонув майдан, знемагаючи від реготу, сміючись до сліз і до плачу.

Не стримався й Прудивус, залився сміхом, як сироваткою, а від того сміху басогласого глядачам ставало там іще смішніше, а вистава котилась далі, добуваючи все більшого напруження в юрбі, більшого тиску збуреної крові в тисячах сердець, з'єдинених ревною силою мистецтва ув одне дуже серце, яке калатало аж гупало, гучніш і гучніш, прискорюючи дихання, запалюючи очі, посилюючи жадобу до життя.

— Ну? — глузливо спитав Климко. — Коли громада каже, що вас — двоє, то виходить-таки — двоє. Га? — і звернувся до глядачів: — Не вірить пан Стецько! — і Клим простяг руку до дядечка, що стояв при помості, тримаючи в руках щойно купленого гусака. — Ось ви, дядечку! Скажіть лишень: скільки ви бачите Стецьків?

— А двох, — відмовив дядько.

— То ти, пане Стецьку, запевнятимеш, що і в цього дядечка ь очах двойнить?

— Двойнить.

— Що ж виходить? Оцей дядечко може бути гетьманом?

— Кобила розмишляє хвостом, — знизав плечима Стецько. — Чого ж то гетьманом?

— Як то чого! В очах йому двойнить? Двойнить! А крил він має, з гусаком разом, аж двоє. А задля гетьманування, як відомо, крила задосить і одного. Так чи не так?

Регіт знову пройшов по майдану. А Данило, сердега, не знаючи, до чого йдеться, вже знемагав од прикрого напруження.

— I чого ти до мене прилип, як до Гандзі Пилип? — спитав мін, спітнівши від марних спроб угадати, куди навертає лукавий Климко. — Чого прилип?

— Адже ж вас таки двоє. Озирнись лишень!

— Нехай-но буде гречка, аби не суперечка!

— Маєш, Гандзю, книш: вас двоє? А смерть на вас, на двох — одна? Якщо я її зараз випущу з-під макітри, кого ж вона злапає? Тебе? — і обернувся до пана Пампушки: — А чи тебе? — і шалено зареготав, по-дитячому радіючи з примхи випадку, який так міцно припер пана Купу на час вистави до самого кону.

I коли знову ревнув-грянув увесь базар, тільки в цю премоторошну мить зрозумів, нарешті, пан Демид Пампушка, в яку він ускочив халепу, та й дивився на свого двійника, лютуючи й дивуючись, як сич на сову.

5

Він знову був кинувся пріч, Демид Купа, але крізь юрбу продертись не могла ніяка сила, бо ж глядачам не хотілося випускати з рук смертельно небезпечну забавку, якою став на той час вельможний пан Пампушка-Стародупський, людина мстива й лихопомна, але смішна та безпорадна в прикру годину.

Навіть ставши загальним посміховиськом, пан обозний не втрачав ані пихи, ані бундючності, що личить особі значній, котра, навіть бувши в минувшині людиною доброю та простою, ставши особою, вже мусила набувати холодності та непорушності монумента, без яких, запанівши, вже й не проживеш, — от чому пан Купа й стовбичив на березовім пеньочку незворушно, аж мовби скам'янівши навіть, чого не можна було сказати про його двійника.

Данило Пришийкобиліхвіст, лише тепер збагнувши всю небезпечність підступної витівки Прудивуса і миттю забувши свою роль, почав, мов останній йолоп, перепрошувати виставленого на всенародний глум пана обозного.

— Пане Купо!

Обозний мовчав, мов степова камінна баба.

— Ви не подумайте… — раптом спавши з голосу, допоминався Данило.

Пан обозний тільки сопів.

— Я ж не хотів… нічого такого… супроти вас! Повірте, пане Купо!

Обозний мовчав.

— Це все — він, оцей проклятущий гаргара!

Пан обозний мовчав, як і належить панові. А в Данила шия стала ще тонша й довша.

Ніс йому теж витончився, а кінчик заворушився самостійно.

Добрим людям несила була дивитись на ті два носяри: один товстий, бундючно задраний над закопиленою яскравою губою, а другий — гострий, запобігливий і винуватий, — два такі різні, але й такі схожі носи — на однаковісіньких блідих та брезклих пиках… I, вже щадячи душевні сили глядачів, — їм же треба було до кінця додивитись виставу живим і здоровісіньким, — Прудивус підігнав у собі Климка, і той мусив забути, що йому по-людськи також смішно, і вправний лицедій, скорчивши байдужий вираз незворушності, повів діло далі.

— Сілентіум! Сілентіум! — по-латинському голосно зашепотів спудей, звертаючись до двох Стецьків. — Ви чуєте? Тс-с-с-с! Ви чуєте? Чуєте?

— Що таке? — спитав, не опритомнівши від холодного ляку, Стецько-Данило.

— Шкрябає. Га?

— Хто шкрябає?

— I шамотить наче.

— Що шамотить?

— I скавчить. Га? Чуєш?

— Хто ж таки скавчить?

— Вона ж таки.

— Та хто ж?

I в тиші, що знов зацарювала над майданом, всі почули, як щось і справді шкрябає й скавчить, мов цуценя.

— Що воно? — спитав, нарешті, і Стецько-Демид.

— Під макітрою щось, — дзвінко прошепотів Климко. — Тс-с-с!

— Що «під макітрою»? — збитий з пантелику, спитав Пришийкобиліхвіст, хоч він і сам добре знав, що саме шамотить. — Що там?

— Я ж не відаю, що ти туди сховав, — пересмикнув плечима Климко. — Ти ж сам казав допіру, буцім під макітрою — твоя… смерть?

— Так-так…

— Смерть? А чи не смерть? — і він знову прислухався. — О! Знову… Чуєш?

— Чую, — мусив признатись Пришийкобиліхвіст.

— I тобі… не страшно?

— Чого б то?

— Вона ж проситься! — і на обличчі Клима спалахнув кумедний жах.

— К-к-куди проситься?

— До тебе… і до пана Купи! — і Прудивус, підійшовши навшпиньках до макітри, знову нашорошив вуха.

Але все було тихо.

Тоді він обернувся до пана обозного.

— Агов! — ревонув він басом. — Пане обозний! — і додав ще басовитіше: — Гряде! — і грянув уже на самих низах: — Твоя смерть! — і повторив найнижчою октавою, і було це страшно і смішно: — Смерррть!

Та на скам'янілім обличчі обозного не здригнувся жоден м'яз.

— Кайся в гріхах своїх, пане обозний!

— Кайся, пане Купо! — незнарошна ревонув своїм басом і коваль Михайлик.

Той тільки ще дужче засопів, але не мовив ні слова.

I тут почалось найстрашніше.

Для пана обозного.

I найсмішніше.

Для нас, для притомних глядачів.

6

— Кайся, пане Купо! — повторив і басюра Прудивуса. — Кайся, пане, кайся! — наполягав бешкетник, варячи пана без вогню. — Кайся на порозі пекла!

Бліда брякла пика обозного почала потроху мінитися всіма барвами, і його щоки стали нараз рожеві, мов найніжніші пелюстки польової квітки, котру звуть собача рожа.

— Чи ти до пекла не хочеш? Хочеться в рай?.. А-а, так і є! Але ж у пеклі — все тепло, а піди в рай, то й про дрова дбай! Вп'яв бог тобі душу, як червака в грушу, та й гнилу чортяка видрав, бо грішна: серце з перцем, а душа з часником! Чи, може, бог тобі все простить? Га? Та озовися ж, пане!

Та Купа, кипівши люттю, обачно мовчав.

— Чи, може, — провадив Климко, — люди, може, неправду кажуть, же ти взяв добрі грошики за те, що раптом оженився з любаскою ясновельможного?

Пампушка-Стародупський так блиснув грізними очима, аж чуб на Прудивусі закурівся, але й тут він промовчав, тільки заміри помсти, один за один страшніші й кривавіші, палахкотіли вже в його державній голові.

— Ач, поважний добродій: свічки поїв, а очима світить! — і знову спитав: — То, виходить, люди брешуть, пане Стародупський? Чи ти — «вітам імпендере веро»? За правду віддаси життя?

— Не любить пан правди, як пес редьки! — озвалась Явдоха.

— Чи, може, твоя нова жіночка — гетьманові Однокрилові сестра? — домагався далі Прудивус, вигинаючи брови, мов знаки запитання.

— Сестра, що з Остра! — глузливо відповіли з натовпу.

— Там-то личко, там-то стан, не задурно ж любив пан!

— Не задурно либонь! — ворухнув обома вусами Климко. — А опріч того пишного маєтку в Чабанівці, крім того добра чабанівського, за гетьманською сестриченькою скільки ти взяв посагу? Скільки? Га? — і пренахабний лицедій так і дзигався обозному осою в вічі.

Пана Пампушку-Стародупського жалило кожне слово зневаги й недовіри, що їх, застукавши пана Демида в такій тісноті, висловлював йому підвладний люд.

«Пішого сокола, — бундючно думав обозний, — і ворони б'ють. Але ж і ти в мене, триклятий мартоплясе, за дев'ятими ворітьми гавкнеш!» — і пан Купа аж упрів од злості, і його пика вже нагадувала кольором не рожеві пелюстки собачої рожі, а оту червоно-жовту рибу, солоного лосося, сальму, що її на мирославський базар привозили вірмени чи татари. Але пан Купа-Стародупський мовчав, розуміючи, що необачне слово може його занапастити, бо… коли народ плаче, з ним раду можна дати досить легко, а коли вже сміється… не доведи боже!

— То, виходить, ви все-таки з ясновельможним — родичі? — дошкуляв йому, ворушачи вусами, лобуряка Прудивус, оцей чортула й сатан, який нічого в світі не боявся (крім хіба законної жони своєї, яка недавнечко в Києві, не догодивши чоловікові ні тілом, ані ділом, померла через півроку потому, як вони, нишком від старого Саливона, мали щастя побратись, — переставилась, царство їй небесне, наче потвердивши брутальну попівську істину, буцім жінка буває мила два рази: як у хату вперше вступає і як її з хати востаннє виносять). — То ким же ви, пане полковий обозний, тепер ясновельможному полюбовникові своєї шлюбної жони доводитесь? Чорт козі — дядько?

Пика пана Пампушки стала вже схожа на перезрілий моримух, а потім набрала здорового й сталого кольору сирої свинини, і Михайликові здавалося, що той ось-ось вибухне, розірветься від тиску невисловлених лайок і погроз. Та обозний, нігтями впиваючись у свої долоні, обачно мовчав і мовчав: вовк стояв, мов овечка, не сказав ні словечка, бо… була небезпечка!

— Чи, може, двоюрідному бугаєві — свояк?

Та пан обозний, темніючи вже, мов буряковий квас, так дуже зціпив зуби, аж у щелепах засудомило, але й на цей раз оглядно змовчав, щоб мати змогу відплатити Прудивусові та I всій оцій голоті, свиноті, черні, оцим хамам — за всю наругу, підплатити в тисячу разів.

— То які ж ви все-таки з Однокрилом родичі? — невгавав Прудивус. — Сидір бабі — сестра в первих? — і лицедій, — (і вони ж завжди були совістю народу! — забалакав про все, чого вимагав обов'язок перед глядачем, наче горохом пороснув, I збиткувався з пана полкового обозного, котрий міг завтра ж урвати йому життя, — збиткувався, як тільки хтів та вмів, як йому веліло мужнє серце, і то була гра небезпечна смертельно (бо справжнє мистецтво, як і всяка зброя, небезпечна є річ), і все він панові перед народом виклав, усе, що знав, усе, що йому підказало сумління митця, народного артиста: і те, що він панщину важчу та важчу заводить по своїх маєтностях, і то, що він, запорожець колишній, бундючиться, величається, мов чумацька воша, супроти простих людей (він там важний, де вікна маленькі), і що він, хоч і лютує війна, дметься навіть перед козацтвом, котре ллє свою кров (нема в світі над «ми»: своє пузо не дми!), і що багатіє він, невідь звідки загрібаючи добро, і знов-таки — про його незбагненні стосунки з гетьманом: чи не пан Купа, бува, йому виказав кілька днів тому Козака Мамая, котрого не вдалось гетьманцям повісити лише тому, що не народився ще, бач, той катюга, котрому пощастило б навіки вговтати Козака Мамая, — і про все про те Прудивус — що не скаже, мов зав'яже.

7

Ось чому Демид Пампушка-Купа-Стародупський аж потемнів, мов буряк, посинів, мов курячий пуп, а то вже став блакитно-попелястий, як у житі волошка, і аж тоді лише збагнув Прудивус, що довів його до останнього пруга, та й заходився котити свою виставу далі, до її зарані передбаченого кінця.

— Гей, ви, Стецьки! — зневажливо гукнув він до Стецька-Данила й до пана Купи-Стародупського. — Постережіть лишень мою лисицю.

— Яку лисицю? — з очевидним зусиллям повертаючись до своєї ролі, спитав Данило Пришийкобиліхвіст. — Яку лисицю?

— Оту, що в мішку.

— Хіба ж то не кіт?

— Жива шкурка лисиці — на шапку й на рукавиці. Кумедія вже йде до кінця: піду на базар — пошукаю купця.

— Але ж і я — без шапки! — скинувся Стецько. — А голова моя лиса змерзла без твого лиса. Продай-но!

— Ке сюди грошики!

— Скільки?

— Ні п'ять, ні шість.

— Тобто чотири?

— Тобто сім.

— Тримай! — погодився Стецько і став лічити: — Раз, два, три, чотири… сім!

— Після чотирьох має бути п'ять і шість.

— Але ж ти сам сказав: ні п'ять, ні шість.

— Хоч дурний, так хитрий. Ну, нехай! — і, сховавши грошики за пазуху, Клим попередив: — Тільки мішка не розв’язуй, поки не прийдеш додому.

— Чому?

— Втече твоя шапка, — і він одступив на край кону.

— Поки шапка втече, а ти вже тікаєш… Куди ж це ти?

— Недалечко… Я зараз!

— Ку-ку-куди? — спитав Стецько, знов заникуючись од недоброго передчуття.

— Настав-но вухо, — таємничо прошепотів Климко-Прудивус. — Ближче! — і він не дуже й тихо, навіть товстіше, як завше, сказав з баса: — До вітру!

— Тс-с-с-с! — озираючись на притомних глядачів, ніяковіючи та червоніючи, просичав соромливий Стецько, бо ж виховання пан мав таки панське: бути безсоромним, де потрібен сором, і навпаки. — Люди ж чують!

— Я ж — не до того вітру, до якого ти думаєш!

— А до якого ж?

— Аж ось побачиш… — і Климко зник за коном, а вистава який час котилась далі на мигах, на рухах, без жодного слова.

Лишившись на самоті з власною шапкою та з власною смертю (вони ворушилися й вовтузилися в мішку та під макітрою), Стецько зустрітися з небезпечною панною не поспішав, а лисина без шапки мерзла-таки, хоч і було жарко серед літньої днини, — тож і цікавило його: стане лиса тільки на шапку чи й на рукавиці? — і він поспішив розв'язати нявкучий мішок, і куплений котик любісінько втік, — а що податися в прегустому натовпі було нікуди, то він і скочив на одну з шибениць, котра лишилась на кону, і звідти шипів на макоцвітну пику Стецька, що в ту мить не могла розсмішити самого либонь рудого котика, бо вже реготали на базарі навіть коні з лошатами, віслюки навіть реготали, хоч і нелегко тепер повірити: як це ті лицедії, не бувши членами Театрального товариства, могли щось путнє створити на кону?

Отож усі там реготали, крім хіба незворушних німецьких купців, котрі, не розуміючи ні слова, не могли розшолопати, що ж воно діється: чи не зійшла вся ця юрба з ума?

8

Не реготав і Михайлик, бо все в житті сприймав насправжки, ні в чому не бачивши смішної сторони, навіть на смак не знаючи — що таке є сміх.

За собою цю ваду коваль добре знав.

Він часом навіть просив у кузні ковалів та коваленків, ще там, дома, в Стародупці:

— А розсмішіть мене!

Проте ніхто ще не зумів того зробити, бо здавалось Михайликові, буцім йому не смішно, хоч він сам легко міг розсмішити ненароком будь-кого.

Або просив у товариства:

— Розгнівайте мене!

Хоч розгнівить його досі ніхто й не зумів, і Явдоха тим журилась, бо ж, як кажуть люди: добрий — дурневі брат.

Та й сам він, чудний хлопчина, смутився від тої гризоти, бо здавалось йому, що й до ворога він буде такий же добренький, і коваль стидався в собі тої дівочої доброти.

А то ще бувало просив:

— Настрахайте мене!

Але й налякати його не вмів ніхто, бо здавалось, же й не страшить його ніщо, бо й сам він будь-кого міг наполохати до смерті.

Він знав ті вади за собою й вельми від них смутився, буцім він є бовдур нечутенний, недвига серцем, та й несміливий він, I незграбний, і недотепний, і не зугарен ні на що, і соромливий, і боязкий, — і парубок сам себе не любив за той гандж, і завше тримався матінки, що без неї, собі не вірячи, боявся й кроку ступити без любої та милої нені, яка була для нього в усьому зразком: і розумна, і смілива, і працьовита, і метка, і до всього уважна.

Сміх сміхом, а вона й тепер, Явдоха, до всього придивлялась і все бачила, і ніщо и не дивувало, навіть те, що притомні глядачі, поки Стецько мав халепу з рудим котом, почали складати на воза біля кону свої доброхітні даяння — хто що мав, м то й гроші навіть, на які прозоро натякав, закликаючи базар до вистави, громогласний сміхотворець Тиміш Прудивус.

А він сам, гой довготелесий Климко-Прудивус, зникши тимчасом поза коном, уже виринув з другого боку, скоренько перебравшись за козака й застібаючи на ходу нап'ятий на голе тіло старенький червоний жупан і шукаючи поглядом, куди по-літи старе лахміття, щоб руки звільнити та причепити шаблюку, що стирчала під пахвою… Лукаві мислі Климкові крізніли на виразному обличчі, і кожен рух його душі осявав цілу постать базарного блазня, який, видно, віддав себе служінню народові un saecula saeculorum, тобто на віки-вічні…

Поки Стецько його повернення не зауважив, Климко жбурнув стару одежину куди здря, на прездорову макітру, що під нею нудила світом панна Смерть, ще й сторч поставив на своїм лахмітті вітром підбиту шапку-бирку, і все лягло і впало так, що можна було подумати, мовби то й не макітра зовсім, а сам нетяга-Климко сів на землю, обернувшись спиною до глядачів.

Скоренько впоравшись, Климко вихопив шаблюку і ступив до Стецька, і таку пику скорчив, аж пан, півтора людського, й не впізнав шелихвоста, котрий наділив йому того кота в мішку, що й досі бовванів на вершечку Бевзевої шибениці.

Аби пан і далі не спізнав його, просторікуватий Климко забалакав з ним не по-людському, а віршем:

— Я — запорожець, воїн справний,

Я лицар всьому світу славний,

Бо воріженьків подолав:

Усім, хто ліз до мої хати,

Заступнице пречиста мати,

Я добрих духопелів дав…

3 самою Смертю хочу стати

До бою, —

Зброю

Зрихтував!

Якби придибала вона,

Завдав би їй прочухана!

Прудивусів бас гримів над мирославським базаром, і всі його слухали, хоч і говорив мартопляс віршами, як це тоді, на превеликий жаль, у виставах здебільшого водилося, хоч марнослівні вірші на кону — ані тоді, ані тепер не тішили й не тішать глядачів і лицедіїв, крім хіба тих чудових винятків, коли з кону бринять мерехтливі поетичні строфи Шекспіра, Пушкіна, Ростана чи Лесі Українки, — хоч, може, це мені тільки так здається, бо ж актори наші здебільша втратили тепер уміння читать на сцені вірші, бо ж не вмів того навіть великий Бучма.

9

Отож і вірші, якими несподівано (з ким біди не буває!) заговорив Климко, як і здебільшого вірші в театрі, були велемовні й незграбні, і Пришийкобиліхвіст аж очі витріщив, почувши рими в послідовно прозаїчних вустах Прудивуса:

— Ішов паночок з міста,

За ним дівочок триста…

За ним?

За ним?

За ним!?

— Та ні, повів їх Клим!

— А панночка ж яка

Лишилась для Стецька?

Хоч далі, не витримавши в розмові з глядачем навіть незрівнянної насолоди від своїх власних віршів, Прудивус рада том заспівав:

— Коханням серце — вщерть,

А панна ж тая — Смеееерть!..

I замовк, аж ніби сам злякався свого єрихонського голосу, л пан Стецько обережно спитав:

— Це ти часом не з мене кпиш, козаче?

— Ти ж — лагідний. Тютя!

— Яка це тютя?

— З полив'яним носом. Глиняна! Ота, що в ню діти на базарі свистять. Еге ж! Тебе дурять! З тебе глузують! А ти? Облизав макогона!

— Та він же втік, отой Климко триклятий!

— Аж ось він! — і дідько лукавий кивнув на макітру, сховану під Климковим шарпаним і драним убранням. — Осьдечки сів та й спить. А ти? — і він подав йому дрючка. — Тримай!

— Навіщо?

I Климко знову заговорив не по-людськи:

— Візьми отсю палицю

В свою міцну правицю

Та й бий того мазницю,

Проклятого п'яницю,

Що збув тобі лисицю,

Щоб крівцею зросив він

Усю отсю травицю…

Трах, бах, тарабах,

Лупцюй хама по губах!

Коли ж пришелепуватий пан Степан, схопивши дрюка, торохнув по Климовім лахмітті, під яким стояла макітра, крихка полив'яна посудина, як про те й попереджала гончарівна, не витримала й хряпнула, розпавшись на дрібні черепочки.

I тут же, страшно й сказати, гримнув вибух.

Усе заволоклося димом.

Глядачі сахнулись від помосту.

Закашляли.

Зачхали.

А Прудивус…

— От бачиш, до якого вітру я ходив! — пирснув той чортула до пана Стецька. — Хто вітрові служить, тому, сам бачиш, димом платять.

Але Стецько, в тім диму потонувши, чомусь не відповів. А коли дим трохи розвіявся… коли дим трішки розвіявся… вражені глядачі побачили…

10

— Що ж вони там побачили? Поза лугами — дими стовпами? Ні.

Вітер повіває, димок пошибає, а в тому димочку ластівка шугає?

Яка там ластівка!

… Смерть, а не ластівка, ота панна, що визволилась, нарешті, з-під макітри.

Вдавав кирпату панну той самий безвусий рухляр, Іван Покиван, усе такий же спритний, хуткий, патлатий і веселий, худий, як зелена трясця, тільки перебраний за міську панну: в картатій плахті, в плисовій керсетці, в сережках, у добрім намисті, в скиндячках, що вкривали на спині дзвінку сіножатну косу, яка звисала з потилиці, де й має теліпатись у панни дівоча коса. Були в тої панни й червоно помальовані щоки (бо завше її мучила хіть невситима до їжі), і тримала вона в руці велику людську костомаху, що їх так багато валялось тоді по степах, по шляхах і дорогах, — і вона, тая прегірка панна, виникши з диму, від пострілу, що гримнув після вдару ломакою по макітрі, преспокійно гризла гомілкову кістку, догризала, кінчаючи либонь полуднувати.

Так, так, це була Смерть, спритна й моторна господиня всього живого, яка не знає ні лестощів, ні пестощів, якій назустріч ми завше самі поспішаємо, бо ж нема сили чекати, коли їй самій заманеться по нас прийти.

Еге ж, це була Смерть, що про неї люди говорили: «тільки й правди в світі, що смерть», бо не розбира ж — хто бідний, хто багатий, хто пан, а хто людина.

Це була Смерть, яка всіх наділяла зрівна — і Стецьків, і Климків: штирі дошки й землі трошки, як кажуть гуцули, — як з лука спрягло, та й нема чоловіка!

Так, це була видима Смерть, але поява її в кумедії… тільки розсмішила глядачів.

11

Та як же було й не розсмішити!

Данило Пришийкобиліхвіст, ведучи далі роль дуркуватого пана Степана, розчовпавши нарешті, як підступно підкував його анахтемський Клим, перестрашений, позадкував на край кону і знов ненароком опинився поряд із Демидом Пампушкою.

А той Демид, глипнувши на панну Смерть, тільки сплюнув, бо ж не піддавався чортячим чарам театрального мистецтва, але в ту мить, коли моторна панна, зірвавши з власної потилиці дзвінку сіножатну косу, по-дівочому перев'язану голубою лентою, кинулась була до нього, пан Купа оджахнувся, мало не впав з пенька, хоч, правда, падати було й нікуди, — аж надто тісно стояла юрба.

Від навального нападу пан Демид Пампушка, хоч і бував у бувальцях, а замолоду навіть уславився, як звитяжний козак-запорожець, від несподіванки пан Купа-Стародупський мало не скрикнув, бо ж це, мабуть, не вельми й приємно, коли на тебе кидається з косою сама Смерть.

Та панна зупинилась, розгублена: перед нею було аж два Стецьки! — і, яку хвилину завагавшись, вона не знала що робити й скам'яніла, задубіла, завмерла, аж її поставило правцем.

Безвусий рухляр Іван Покиван, що вдавав перед глядачами панну, знав лише те, про віщо вони з Прудивусом, затіваючи чергову виставу, умовились заздалегідь, але, сховавшись під помостом, він же й не видів непередбаченої появи другого пана Стецька, і нічогісінько ж у першу мить не міг збагнути.

Щоб дати розгубленій панні змогу трохи оговтатись, Прудивус підійшов до неї впритул і став розглядати страшнувату-таки хазяйку, як розглядають, бува, коняку на ярмарку, маючи намір її придбати.

Взявши панну Смерть за підборіддя, Климко оглянув зуби.

Панна й не поворухнулась, наче нежива.

Він потикав пальцем в осклянілі очі, а панна й не зморгнула, не кліпнула, не блимнула, не кивнула, мовби це була штучна лялька.

Прудивус постукав їй по руці понижче плеча, але й звук одгукнувся, мовби Прудивус ударив по сухому дереву, а чи по кості, а не по тілу живої істоти.

— Що з тобою таке, люба панночко? — спитав у Смерті нетяга Клим.

— Закоцюбла! — ледве промимрила Смерть ї додала: — Поглянь лишень на мене з ласкою, і я відтану.

Прудивус поглянув з ласкою, і всі зареготали.

— Тепліше. З любов'ю!

I Прудивус поглянув тепліше:

— Люблю тебе, як гірчиця мед! А глядачі від сміху аж заплакали.

— Гарячіш поглянь! — попросила панна. — З пристрастю!

Климко-Прудивус поглянув гарячіше, з пристрастю, і все це було так смішно, аж глядачі не тямилися з реготу, бо ж панна Смерть, і справді-таки, відтанула, зігрілася й повернулась до своїх обов'язків, тобто знову кинулася з косою на Пампушку, а Данило Пришийкобиліхвіст, щоб панові обозному прислужитись і одвернути від нього увагу рухляра, що зображував Смерть, раптом згадав про дальший розвиток своєї ролі і мерщій покликав:

— Панно Смерть, я ж — осьдечки!

— Не тра панну клопотати, панна знає — кому дати! — сказав Клим, наче гвіздком прибив, і пан Стецько спинився, убитий з пантелику. — Панна знає — кому дати косою по потилиці! — і кивнув на пана Купу: — Людям свято, свині — смерть!

А панна Смерть тимчасом, добре знаючи закони божі та сценічні, які не дозволяють припиняти дію, бо інакше — смерть усьому живому! — кинулась одразу хапати обох Стецьків, тобто Данила й пана Купу.

Страшенний шарварок знову знявся на кону і в безмежному залі, бо люди вже останні сили втрачали од сміху.

Не сміялась там, на мирославському майдані, крім Данила, крім пана Демида й Михайлика, ще одна людина: приятелька Оникія Бевзя, зваблива й недавнечко весела шинкарочка-Одарочка, тобто Настя Певна, що стояла в дальньому кутку, страшно та зловісно блискаючи чудовими зизуватими очима, впиваючись нігтями собі в долоні, — і кожному стало б таки й справді моторошно, коли б хто в ту хвилину поглянув на її прехороше обличчя, яке стало на мить страшним і лиховісним, але ніхто уваги не звертав на неї, бо всі очей не зводили з Івана Покивана.

Патлатий рухляр той, як ми вже знаємо, чоловік промітний і прудкий, заходився коло свого діла добре, і з рук його вивернутись було нелегко, хоч Стецьків на кону й стало двоє.

Але все-таки двоє дурнів важать більше, як один розумний, нехай навіть був би він таким мудрим, як сама Смерть, — і Покиванові стало таки непереливки.

Пан Купа-Стародупський вихопив шаблю й став захищатись не в жарт, і від гострої зброї вмів уберегтися тільки такий спритний чоловік, як Іван Покиван, — і тому-то шпарка та прудка панна Смерть, не мігши вхопити обох Стецьків одразу, кидаючись то за тим, то за тим, прогавила незабаром обох панів вельможних — і вдаваного, і справжнього.

Коли Купа рвонувся, щоб, нарешті, продертись-таки через юрбу, люди на цей раз навіть розступились перед ним, бо ж не щодня щастить бачити, як тікає від своїх підвладних таке значне начальство, і це вельми втішило мирославців, і всі там гейкали, свистіли, гукали й лементували, бо вже й затримувати пана Купу не варто було, і добрі люди вільно пропускали пана обозного і його таємничого гостя, чепуристого панича, котрого він визволив з халепи, і вони квапились далі та далі, на край розбурханого базарного моря.

А Климко гукав услід:

— Бувайте здорові, мої чорноброві!

Та вже пан Демид не тікав.

Він уже йшов, як завжди, поперед себе несучи свою пиху, напринджений та набундючений, і вже на обличчі не видно було ані тіні збентеження, світились тільки злість й досада й панська мстивість, еж він розсудливо вже розмірковував собі, як найдошкульніше віддячити Прудивусові, — і коли б хто зазирнув панові обозному в душу, то збагнув би, яка смертельна загроза звисла над відважним народним блазнем.

Люди розступались перед паном обозним, і цього було досить, щоб він уже не помічав їх, бо сорому обозний давно не мав, тож він і виходив з базарної юрби, наче з безлюдного моря, закопиливши губу і красуючись, мов у наритниках свиня, і даючи собі обіцянку — більш не ходити між народом пішки (в панській кареті лише!) та й не дозволяти в городі Мирославі ніяких вистав, бо все, що ті спудеї виставляють, усе те неправда, якої не буває в житті! — хоч пан Купа міг там і не закопилювати свою червону губу, міг і не хизуватися перед людьми, бо на них із тим чепуристим панком уваги вже ніхто не звертав, бо вистава на базарнім кону тривала далі.

12

З докором дивлячись на панну Смерть, необачний Климко сказав:

— Ох і дурна ж ти, люба панно!

— Я?! — образилась Смерть. — Це я — дурна?

— Та не я ж! — і він поманив її пальцем: — Слухай-но сюди!.. Ти — чия Смерть? Стецькова! А Стецько — дурень? Дурень! У мудрого ж — і бог мудрий, і пан розумний, і Смерть не дурна. А в дурного всі дурні: і бог, і пан, і Смерть! Розшолопала?

— Розшолопала, — зітхнула панна Смерть. — Погналась за двома Стецьками і не спіймала жодного… — і зітхнула ще глибше: — Отаких двох скоромних Стецьків проміняла на пісненького Клима.

— Я, панно, охлялий, а не пісний.

— Дарма! Лікарі мені однаково жирненьке заказали. Ну, що ж! Приступімо…

— До мене?.. Щоб мене… той?

— Дурненький ти! Мене — той! Я опинатимусь, а ти мене силуй!

— Про що це ти?

— Поцілуй мене, любчику! Ну! Ну! Силуй мене, силуй!

— Трудно ж дівку силувати, коли парубкові страшно.

— Скільки ж тобі років?

— Двадцять сім.

— То чого ж? Навіть поцілувать незугарен!? — і панна Смерть приязно вишкірилась, наче з'їла щось веселе. — То ну ж!

— Але ж ти — дівчина!?

— Ну ж, ну ж!

— Ти ж не моя!

— А чия ж?

— Стецькова! — не стримавшись, гукнув Михайлик.

— Була Стецькова… — почала страшна панна. — Була!

I знов задзвонила за впокій душі струна бандури: «Клим-Клим-Клим-Клим»! — а в бідолахи Климка аж волосся, — так він вірив у те, що грав, — аж волосся від того сумного подзвіння стало дубом.

— Але тепер… — провадила панна.

— Поцілую милую тричі-двічі-раз! — тетеріючи, промимрив Климко. — Ну, що ж… кінець то й кінець!

— От-от!

— Одурив проклятущий Стецько — мовив Клим так сумно, аж вітер пройшов по майдану від одностайного зітхання глядачів. — Мені здавалося, буцім одурив я — його, отого дуринду, Стецька. А виходить…

— Пана й сам бог не одурить, — зітхнула Смерть та й знову хтиво мовила, аж загула, аж застогнала від жадоби: — Приступімо ж!

— Не хочу, панно, мила!

— Не хоче курка на вечорниці, а її несуть, мій любчику, засмажену. Не хоче корова заміж, а її ведуть, мій любчику, на налигачі. Іди, йди! Байка байкою, а каша стигне. Давай, давай-но: милуй мене, цілуй мене, тряси мене, товчи мене, щоб аж душа шкварчала, щоб намисто бряжчало! — і, примилюючись та пускаючи очима бісики, манірно спитала: — Чи, може, я тобі не до вподоби, любчику? — і гоноровито додала: — Я всім подобаюсь! Все в мене швидко: раз, два — й пригорну! Раз, два — і в труну! Чи, може, й справді я тобі не до вподоби?

— Хоч на підошву глянь, то дівка гарна! Але чужих дівчат займати я не звик! Бо пан Стецько…

— Я — про цибулю, а він — про часник! — сумно посміхнулась ображена панна. — Про Стецька я забула, а на божій дорозі — тепер уже ти!

— Куди ж дорога? — гірко посміхнувся бідолашний Климко.

— Куди ж!

— За що ж мені кара?

— Смерть — не кара, а закон! Це сказав колись іще розумний римлянин Сенека. Отже…

— Панно, люба! Дай хоч люльку викурити…

— Там викуриш! — і панна Смерть кивнула в непевну далечінь. I заговорила з явним бажанням переконати нерозумного: — Та й що ти забув на цьому світі?! У пана Стецька — тут і хороми, і корови, і дівки дворові прездорові! А в тебе? Звання козаче, а життя собаче?

— Гірше собачого, мила панно.

— Ну, от бачиш! Ні печалі, ні воздиханія, а життя — бісбатьказна-яке!

— Без притулку ж я, панно.

— От я й кличу тебе…

— Без роботи ж я, панно.

— А робив би?

— Нехай!

— А їв би?

— Давай!

— Оженився б?

— Ого!

— А сорочка де?

Та Климко пошепки попросив:

— Мовчи!

— Я тебе й голенького візьму.

— Ба ні! — і сяйнула блискавкою Климкова шабля, а панна Смерть глузливо мовила:

— Проти дівчини — шаблю?! Фі!

Зніяковівши та почервонівши, Климко шаблюку опустив. Весь майдан охнув. А Смерть…

13

Погрожуючи сіножатною косою, Смерть, проте, не вбила Климка зразу, бо він, як ми бачили, припав їй до душі, а стала його перестерігати, повчаючи парубка незграбними школярськими віршами, що від них самих можна було любісінько сконати, що з ними Іван Покиван ув образі панни Смерті ходив по кону ще взимку, на виставах київської Академії:

— Чув єси, козаче, про силу Самсона

Та й про мудру вдачу царя Соломона?

I де їхня сила?

А де їхня вдача?

Всіх я покосила,

Бережись, козаче!..

Бережись: Безноса йде,

На покоси всіх кладе…

Бо в руках я косу маю,

Бо я добре нею маю:

Королів я не минаю

I гетьманів постинаю,

Патріархів I монархів

В сиру глину поховаю…

А тепер прийшла неначе

I твоя пора, козаче!

I Смерть наставила косу, а Климко, можливо, шаблюки й не наставляв би, щоб не йти проти власного ж сюжету, коли б Іван Покиван, удаючи панну Смерть, та не заговорив отими віршами, бо ж кожен із нас — власні свої препогані вірші терпить без помітної огиди, а чужі хороші (люди ми грішні), чужі вірші в нас будять зневагу чи й критичну пропасницю.

Отож, розгнівавшись на панну Смерть за кепське віршування, Климко, хоч того в виставі заздалегідь і не передбачалося, оружно кинувся на Йвана Покивана, аж іскри з його шаблі посипались, з сіножатної коси посипались, і з очей посипались, бо ж розпочався смертельний герць, еж і Покиван розсердився на Прудивуса не менше — за два поганющі римовані рядки, що ненароком зірвалися тому з язика (віршування ж, як і позіхання, заразливі!), два рядки, за які мало було вбити:

— Ставай, Смерте, тута зо мною,

Будем битися з тобою!

Це, й справді, було набагато гірше, як у сучасних поетів, гірше й за поетів тодішніх, тож і не дивно, що герць зайшов гарячіший, ніж це могли передбачити в задумі творці вистави, бо ж, як ми вже говорили в Пролозі до цього романа, дійові особи та виконавці в будь-якій виставі роблять зовсім не те, що їм робити слід, та й було вже їм обом непереливки, і тільки спритність рятувала їх од ран, неминучих у шаленім вихорі двобою, в якім навіжений Іван Покиван спромагався не тільки відбивати Климкові вдари, а й знов та знов закидав у самісіньке небо до лихої години всяких дрібних речей, ловив їх і знову кидав, і ввесь той вихор Смерті, що боролася з Життям, знов перехоплював подих у мирославських глядачів, бо все круг Прудивуса й Покивана маяло, мелькало, мерехтіло й миготіло: смертельний поєдинок ставав стрімкіший, шаленіший, і бряжчала Климкова шабля, і лиховісно дзвеніла коса смерті, і дзвеніли тисячі сердець, а найдужче — серце нашого Михайлика.

Дзвеніла й тиша над майданом, а далекі постріли гармат, які знов десь ревнули й замовкли, лишились без помітного відгуку в серцях городян, бо й перед простодушними глядачами вистави точилась та ж сама війна, війна Життя і Смерті.

Коли шабля й коса зненацька розлетілись на сліпучі скалки, сотні людей схопились мимохіть за свої шабельки та ножі.

Вихопив шаблю й Михайлик.

Та й мамина рука сама собою потяглась до кривого ятагана, що завше стирчав у Явдохи за поясом.

Та й інші глядачі хапались — хто за що.

I лиш тоді трохи легше зітхнули мирославці, коли Климко, ще під впливом поганих школярських віршів панни Смерті, схопив рушницю, наставив її проти своєї лиходійки й почав… проголошувати вірші власні:

— Аще побачимо: та хто кого звоює,

Той жив додому хутко помандрує…

Панна Смерть, уйнявши Климкові мову, відповіла:

— Той же Сенека сказав: «Життя, мій любий Луціллію, є вічна боротьба…»

Та Климко не слухав панни, бо віршувальна стихія тягла його далі:

— А щоб не могла ти, Смерте, людей заїдати,

Буду на тебе з лучниці стріляти:

Держись-но, Смерте сухоребра,

Стрілив воїн у твої ребра!

Народний артист, що його варто було самого вбити за погані вірші, забувши про заздалегідь передбачений з партнерами фінал, таки стрілив порожнім набоєм сухореброму Покиванові в пузо, і той, здивований несподіваною зміною сюжету, покірно впав додолу, тим самим зобов'язавши необачного Прудивуса — готувати й на завтра нову виставу про халепи й пригоди того ж таки лукавого наймита Климка, що його влучний постріл збудив на майдані ревище радості, яким мирославці вітали наругу та згуду Смерті.

Вітали смерть Смерті, перемогу Життя, раділи завтрашній новій зустрічі з улюбленцем своїм, з хитрюгою Климком.

А сам Прудивус… ох, як же й трудно буває переможцеві лишатися скромним!

14

Захоплений перемогою над Покиваном, Тиміш Прудивус, втрачаючи раптом і майстерність, і смак, і найменші ознаки хисту, і свою незбориму владу над глядачем, на якусь страшну хвилину перестаючи бути майстром свого живого діла, мартопляс самовпевнено проголосив:

— Не буде вже смерть православних заїдати

I на поєдинок воїнів призивати…

I хоч вона сама — з-за міста, з поля бою, з війни, панна Смерть, і призивала на поєдинок воїнів. ніхто вже на теє не вважав, і крики похвали Климкові, що подолав сухоребру, завихорились над базарним майданом, хоч мистецтво там було й ні при чому, бо люди раділи не майстерності лицедіїв, а лише тій нарузі, якої зазнала особиста супротивниця кожного з глядачів, що були, ясна річ, смертні та й смертні.

Вистава, тонучи в неправді, дерлась на клапті, і, хоч глядачі й вітали те, що бачили, сам Прудивус, щирий митець, відчувши щось непевне, прислухався до несподіваної порожнечі в самому собі, і на коротку й напружену мить завмер.

Він ходив по землі, наш Прудивус, придивляючись до усього, що траплялось на путі.

Там чоловіка побачив химерного.

Там дотепне словечко почув.

Там люди співали чи коло водили.

Там сперечалися.

I все це Прудивус прикмечував, від усього, що бачив, ставало йому весело чи сумно, а на виставах домагався, щоб там було всього — і не занадто й не замало, тобто ніколи не втрачав почуття міри, дошукуючись правди, вимагаючи від лицедія нестримності розуму й стриманості почуття.

Відчувши тепер, ніби щось у виставі пішло не гаразд, Прудивус на мить захолов, замислився, дещо збагнув-таки і схаменувся.

Ставши над панною Смертю, стиха мовив Покиванові:

— Вставай лишень!

Той не дочув або не зрозумів.

— Вставай-но!

Вічно жива й діяльна панна Смерть лежала мертва, як непростимий вірш, що через нього у виставі все й сталось не так, як гадалось.

Доходила кінця довжелезна часина, що на кону дорівнює вічності, де секунди здаються хвилинами, хвилини — годинами, години — роками, — і за ту хвилю Прудивуса блискавкою освітила думка про згубність віршування: воно приносить радощі небагатьом, справжнім поетам, котрих шанує ввесь народ, воно ж таки зводить з пуття й силу-силенну добрих людей, котрі, захворівши на ту дитячу хворобу в ніжному віці, так і віршують, горопашні, протягом цілого життя, чинячи голими римами прикрості не тільки своїм ближнім, а й дальнім…

— Устань же! — знову шепнув товаришеві Прудивус. — Оживи! Чуєш, Іване?

Та панна Смерть не оживала.

Тоді Прудивус копнув Покивана чоботищем у бік, і панна Смерть, зрозумівши, що настала пора кінчати виставу, як умовились, скочила й схопила свою сіножатну косу й знову замірилась на Климка, і знов заговорила… віршами:

— Ти не втечеш, козаче, смерті,

Бо все живе смерть має жерти,

Бо ж плоттю сам Христос вмирав

I нам свій приклад показав.

Возстани, воїне, ко богу,

Та й зараз рушимо в дорогу…

Прудивус уже розумів, що вистава, яку так добре вели вони перед вдячними глядачами, кінчається через ті проклятущі вірші не вельми и лепсько, але врятувати її вже було ніяк.

Смерть замірилась на Климка, щоб, як і належало за сюжетом, перетяти нитку молодого життя, і ввесь майдан зойкнув, бо ж Климкові, нарешті, настав-таки очевистий кінець.

Коса вже блиснула йому над головою, але Смерть нічого Климкові заподіяти не встигла, бо вистава мандрованих лицедіїв, що вже була дійшла зарані вготованого нещасливого кінця, раптом дістала несподіване продовження.

15

Наш Михайлик, бездомний, безробітний коваль, хлопчина негнівливий та несміливий, раптом… чи не вперше в житті… раптом сильно розсердився.

Та й зовсім не тому розсердився, що його обурила дурна недоречність закінчення вистави перемогою Смерті — в годину війни, в місті, яке ворожа сила має намір обложити з усіх боків, — ні, зовсім не тому…

Михайлик ні про що таке й не думав.

Його ж менше за все хвилювала зараз вистава, бо ж він, оцей селюк, ніколи досі й не чував — не тільки про театр, а навіть про Головмистецтво з Головцукром, котрі ретельно обсахарювали й пересироплювали в театрі солону кров серця і преавторитетно колись бувало заперечували, їй-богу ж правда! — проти перемоги Смерті у фіналах будь-яких вистав, навіть у жанрі трагедії…

Нічого такого він, звісна річ, знати не міг, Михайлик, його просто вхопила за серце смертельна небезпека, що звисла над Климком, і коваль кинувся на допомогу товаришеві, не стримавши свого пориву, забувши, же перед ним лише кумедія, і пін накоїв такого, що й не приведи господи: вихопивши шабельку, хлопець кинувся на кін.

Панна Смерть отетеріла з несподіванки, та Михайлик шаблюкою її не вдарив, бо ж мусив перевірити одне грунтовне підозріння.

Він панну смикнув за плахтину, тая впала додолу, а Михайло, простосердий ковалик, уздрів таке, що ствердило його нечайне підозріння: це була не панна.

Це був парубок! А з парубком… о, парубків Михайлик не боявся і, розсердившись на лицедія за обман, кинувся до нього н шабелькою. Явдоха не встигла схопити сина за рукав, як він уже втрутився в дію, голосом і рухами несвідомо наслідуючи Климка-Прудивуса, ще один голодранець, що намагався владно вплинути на долю героїв вистави, аж кумедіянти відсахнулись од шаленого глядача, який став перед ними, наче сувора правда життя, принадна в своїй обшарпаній, незайманій простоті, в своїй молодості, в своїй нездоланній силі.

Він з'явився перед глядачами нагло, мов вихор, мов грім, мов полум'я, бо Михайлик, і справді, горів, гуркотів, нуртував: відтоді як побачив сьогодні на власні очі дівчину, що зійшла буцім з того ненаського портрета, Подолянку, зарозумілу панну Ярину, Кармелу, чи як там її, — він увесь час, забувши про голод, летів і летів кудись, прегарний у молодечому шалі, ввесь час пригнічуючи в собі жадання чогось незвичайного, на що він досі був не здатен, про що він досі й не чув навіть, жадання дії, бешкету, боротьби, змагання до знемоги.

Переконавшись, що панна Смерть — не дівка і не молодиця, Михайлик рвонувся в бій, і ніяка сила не могла вгамувати його, навіть найдужча проти нього сила — рідна його матінка, Явдоха.

Іван Покиван, навіть у таку скрутну хвилину не забуваючи, ці,о він є Смерть, устиг лише схопити дрюка, яким Стецько розбив макітру, але й фахова рухлярська проворність не могла йому стати в пригоді.

Якоїсь особливої лицарської спритності в Михайлика, звісна річ, не було ще, але буяли в нім юнацький шал і снага правого діла, тож і налетів він на Смерть, мов навіжений, і нічого більш не лишалось Іванові Покиванові, як накивати п'ятами.

Але й кивати було нікуди.

Кинься Покиван у юрбу, він тут же зав'яз би між людьми, в гущині непроходимого натовпу: живцем ніхто ж не випустив би зненависну панну, та й швидка Михайликова шабля наздогнала б її в ту ж мить, а шабля ж була гостра і не знала ніяких лицедійських умовностей, бо ж про них не мав і гадки оцей селюк-Михайлик.

Треба було тікати, і Покиван… кинувся до височенної шибениці, що так і лишилася стовбичити посеред кону, і скочив махом-пахом на мережаний стовп та й подерся по ньому вгору.

16

На самому вершечку шибениці примостився рудий кіт, котрий при початку вистави, перебуваючи в Климковому лантусі, сумлінно виконував роль лисиці.

Іван Покиван, на ту хвилю забувши, що він — стара панна і що йому належить любити кішок, намагався, докладаючи лицедійської вправності, скинути котика вниз, бо прагнув сам залізти трохи вище: Михайлик шаблею врубати його вже не міг, але ще діставав гостряком до правої п'яти, яка трималась на мережаному стовпі трохи нижче за ліву, — та злізти вище Покиван уже не міг, бо рудий котусь показав себе дужчим і спритнішим навіть від такого проворного спритника, як київський жонглер Іван Покиван.

Котик орудував однією лапою і шипів.

Боронився другою лапою.

I сичав.

Обома передніми нападав котусичок.

I вже гарчав по-собачому.

Еге ж, гарчав, а панну Смерть, що намагалась видертись на вершечок стовпа, далі не пускав та й не пускав.

Штрикнувши Покивана шаблею в п'яту, Михайлик на хвильку, як сутий художник — від свого творіння, відступав од стовпа поглянути збоку на власну роботу, а Іван тимчасом спитувався відвоювати в рудого кота бодай цаль шибениці під самісіньким верхом.

Юрба знов реготала, так реготала, що нам з вами, читачу, такого й бачити ніколи не доводилось на жодній виставі.

Юрба ревла.

Юрба вже й плакала від сміху.

I треба відзначити, що протягом вистави мирославці кепкували й сміялися — не з добрих людей, їхньому серцеві близьких та рідних, не з речей для всього народу святих, бо ж простим людям блюзнірство ніколи не було властивим на протязі віків, — а сміялись мирославці з одвічних ворогів: панства, бундючності, дурості, боягузтва, смерті…

В людей од реготу й животи вже боліли.

Тільки очі шинкарочки Насті Певної — в дальньому кутку майдану палали лиховісним вогнем, і вся молодиця пашіла таким нестерпучим жаром, аж люди, котрі стояли біля неї, намагались трішки відсунутись від того пашіння, бо під ногами її аж наче горіла трава.

На шинкарку, як і досі, ніхто не зважав, бо посрамлення Смерті нікому не відомим лицедієм, лицарем-голодранцем — тішило й радувало збуджену юрбу, що ладна була ринути на кін, па поміч відважному молодикові.

Нікому не відомий лицедій, правду мовити, навіть і не здогадувався, що він уже є лицедій, але ж, так і не досягши Смерті шабелькою, він вирішив дошкулити її словом, хоч і не знав ще а досвіду, що слово — зброя небезпечніша від шаблі, і він сказав басюрою Прудивуса, явно, але не навмисно, Юренкові наслідуючи:

— Злазь, паскудо!

Та Смерть не відповіла, бо зайшла в них там з рудим котищем іще лютіша сварка за самий вершечок шибениці, високої, а вже й хиткої, бо щось повибивало з-під неї підпори.

— Злазь, бо звалю стовпа!

— Аж ось ми разом! — гукнула й матінка, Явдоха, легко влазячи на кін. — Ось я допоможу!

— Я сам, мамо, я сам! — визвірився на неньку Михайлик, і вона його вперше в житті послухалась, і лишилась край кону.

— Злазь! — голосом Прудивуса гримнув хлопчина ще раз. А панна Смерть, знову входячи в роль, відповіла:

— Ой, гляди, злізу, буде тобі, хаме, кінець!

— Кого це ти назвала хамом?! — раптом визвірився на всю пащеку Михайлик. — Назвала хамом коваля?! Ах ти ж… — I милий мамин синочок ревонув таке, що тут і не повториш, та й кинувся до Смерті, та тільки й спромігся, що штрикнути Покнвана в п'яту, коли раптово винайшов зброю дошкульнішу.

Михайлик також забалакав віршами.

Римування, небезпечна пошесть, виникнувши на кону, вразило й Михайлика, який доти й поняття не мав про вірші, здибаючися з ними хіба що в піснях, — і це повітря, — страшно й подумати! — могло швиденько охопити всю збуджену юрбу, і трудно собі навіть уявити, що сталось би там, коли б усе те товпище, як у стародавній трагедії, раптом заговорило б віршами!

Отже, Михайлик, не дошкуливши шабелькою, уже штрикав панну Смерть разючими римами, бо ж, виявляється, що й рими…

17

Але ж то були не просто рими!

У збентеженій одномові Михайлика зненацька пробилась крізь плетиво рим і поезія, і слова в тім вірші самі собою складались стрімкіше, чіткіше та поетичніше за простуваті школярські вправи лицедіїв:

— О смерте, не лякай! Коса твоя тяжка, —

Та як одного ти погубиш козака,

То сотня козаків на місці тім устане,

I серце з остраху в самої смерті в'яне!

I щось таке значне забриніло в ковалевім голосі, щось таке гнівне та грізне, аж йому самому стало страшнувато, — щось таке грізне та гнівне, що спопеляло не тільки цю химерну панну Смерть, котра від страху злізла на мережану шибеницю, а линуло й далі, за край міста, де перла проти народу навала зрадників, де вставала над Україною нова війна… I знову на майдані панувала тиша, а Михайлик провадив далі:

— Лицарства нашого нікому не збороть,

На вільного коня не натягти оброть,

А як тісним гуртом засядемо у хаті, —

Доводиться від нас ховатися кирпатій!

Хоч сам він уже відчував, наш Михайлик, ніби розмовляє він якось незвичайно, йому й на думку не спадало, що він, бідолаха, балакає віршами:

— О смерте, де твоє отруйливе жало?

Чимало вже води до моря утекло,

Та смерті подолать несила Україну,

Бо слава славная не відає загину!

Де дружба і любов, немає смерті ходу,

А як відбився хто від друзів, від народу,

Того урятувать не зможуть і мечі,

Бо зловить смерть його у хаті на печі!

О смерте, заховай обличчя лиховісне!

Про смерть і про вдову дзвени, весела пісне…

I раптом… раптом запальна мова перелилася в пісню: про перемогу життя над смертю, про смерть і про невмирущу українську вдову, в пісню, що її знали на Вкраїні старе й мале, в пісню, що її залюбки співали тоді навіть чорти з чортенятами, навіть пани з паненятами, навіть попи та дяки, коли п'яні бували, навіть незворушні та важні канцеляристи.

А Михайлик, — йому ж увесь той день кортіло заспівати, — дужим басилом виводив:

— Ой п'є вдова, гуляє,

I ні про що не дбає:

— …Іди, смерте, іди проч,

Головоньки не мороч,

Бо я часу не маю,

3 сусідами гуляю…

Підхопив тую пісню і ввесь мирославський базар, та й грянула вона так гучно, що її десь почули й вороги, там десь, де вже зазіхала на цей вільний город і на цих добрих та мирних людей війна, тобто видима смерть.

Гуртова пісня про вдову та смерть котилась ширше та ширше, пісня про зухвалу українку линула вище та вище, як молитва, чи не до самих чертогів пана-бога.

Всю громаду повершували, горуючи над нею, два баси, трохи вищий і трохи нижчий, дужі й нечувано гарні голоси Прудивуса й Михайлика:

— Прийшла смерть,

Прийшла смерть

До бога з сльозами:

— Ой не можу вдови взяти —

Гуляє з гостями…

Зненацька майдан стрепенувся, аж самі забриніли всі там, почувши, як до голосів Михайлика та Прудивуса приєднався й третій, високий і прозорий, ще дужчий і ще кращий голос, що без видимої напруги, без помітного зусилля покрив голоси мирославців, що лунали в ту мить на майдані.

Це був співак Омелько, брат Прудивуса, син Саливона Глека, що співати вчився не тільки в музикантів Києва та Мілана, а й у неньки своєї, в співучого народу українського, гордість мирославців, славний парубок, який цієї ночі мав рушити п далеку путь з новим листом до московського царя, хоч, видно, ще й сам про те не знав, що така мандрівочка йому вже пахне, бо зараз повертався від фортеці, з бойовиська, де жовтожупанники черконули йому шаблею по голові й лишили слід, прихований під білим, перемазаним кров'ю завоєм.

Почувши голос улюбленця й побачивши його самого, живого і, як завжди, веселого, добрі люди так ревонули з ним разом тої пісні, що й сам пан-бог не почути її не міг:

— Іди, смерть, іди, смерть,

Та й стань на помості,

Як не можеш вдови взяти,

Візьми її гості.

Все дужче та вільніше горував над співаками гончаренко, співав неначе на льоту, що й не кожен птах уміє, співав заплющившись, співав і співав, зовсім не думаючи про враження, яке справляє його спів на юрбу, очі якої ще липли до новоявленого лицедія, до прийшлого коваленка, котрий щойно зважився зняти руку на саму Смерть.

А пісня пливла далі:

— Як зачули гостоньки,

Та и стали тікати —

Попід міст,

Поза міст,

Лиш слідочки знати…

А вдова

Невгава,

Руку смерті відбива:

— Іди, смерте, іди проч,

Головоньки не мороч!..

Тимчасом сварка на стовпі між котусем і посоромленою Смертю припинилася, і Покиван уже думав, що можна, грішним ділом, чкурнути геть, і вже почав був нищечком спускатися з того стовпа, аж матінка, Явдоха, попереджаючи сина, скрикнула:

— Михайле!

— Я сам, мамо, я сам, — почав був синок, але, обернувшися, вздрів той намір Смерті, кинувся всім тілом на стовп і… повалив його з помосту простісінько на людський тиск — з Іваном Покиваном і рудим котом.

Ось так була знеславлена й пошпечена Смерть.

Так закінчилась вистава.

Так Іван Покиван заробив собі кілька добрих синців та подряпин, що їх чомусь так болюче сприймала Дарина-шинкарочка, аж потемніла зовсім, мовби не Йванові, а їй самій дісталися оті синці.

Але ж на Покивана й на шинкарочку ніхто уваги не звертав. Примхлива юрба, забувши й про переможену Смерть, і про свого улюбленця Тимоша Прудивуса, і про його брата, прославленого на всю Вкраїну співака Омелька, юрба, зворушена й розбурхана втручанням коваля Михайлика в Климкову долю, в хід вистави, радіючи з його очевидної перемоги над сухореброю, кинулась до новоявленого співака й лицедія, миттю забувши давніших улюбленців, та й підхопила здоровенного парубка на тисячі рук.

18

Жоден актор світу — ні перед тим, ані по тому — не мав такого успіху в широкім колі глядачів, який випав на долю обшарпаному ковалиськові, котрий на ту хвилину затьмарив навіть високу славу самого Климка-Прудивуса, творця вистави, бо невдячні глядачі на час його й забули, як те й буває подеколи з черговим кумиром юрби.

Багатьом народним артистам випадало здобувати в глядачів сльози болю чи реготу, приймати квіти й інші дари серця, багатьох носили на руках або возили, впрягаючись у колісниці, але ж усі ті видатні актори ставали властителями дум — з плином часу, з протягом довгої праці, а не так раптово, як це спостигло Михайлика, котрий пробув на театральному кону — не десятки літ, не рік, не місяць, навіть не годину, а лише кільканадцять шпарких дзигаревих хвилин, навіть і сам того не збагнувши, що став за ті хвилини артистом, улюбленцем величезного гурту людей, громади, — і все це скоїлось саме так — передусім тому, що простосердий ковалисько, наче вгадавши душевну потребу глядача, не дав Смерті здолати Климка й знищив її, як того й жадали мирославці, прагнучи миру в тяжку пору війни.

Ось чому вдячні глядачі підхопили здорованя Михайлика на руки і, з криками захоплення, кудись понесли й понесли.

Інші схопили його матінку й понесли за сином, обережно, мов святиню, жваву й гожу українську матір, яка нараз помітила, що їх несуть не туди, куди обоє поспішали, а в інший бік, звідкіль вони кілька годин пробивались по непевному базарному морю, щоб дійти, нарешті, до кузні невідомого їм ковалика-москалика, де їх, можливо, чекали будь-яка робота, стріха й шматок хліба.

— Стійте! — звеліла Явдоха, та ніхто не почув. — Стривайте! — гукнула вона дужче, але її голос потонув у кипучому гаморі мирославців.

— Стійте! — ревнув басом Тиміш Прудивус, що йшов коло нені, і добрі люди спинились.

— Куди несете? — стурбовано спитала Явдоха.

— Куди ж! — відповіли їй з гурту. — Звичайна річ!

— До шинку, матінко!

— Душу поскоромить горілчиною!

Явдоха обернулась до тих, що несли Михайлика, й наказала йому:

— Злазь-но!

— Чому ж? — ображено спитали щирі мирославці.

— Ніколи нам, — вимушено посміхнувшись, відказала матінка.

— Субота — не робота! — відмовили з юрби.

— До шинку ми не підемо! — рішуче мовила паніматка і так повела плечем, що її мерщій спустили додолу.

— Чому ж? — спитав Прудивус. — Ненько?

— В них же — ні шеляга! — голосно прошепотів Прудивусові над вухом Іван Покиван. — Чи не бачиш?

— Бачу, — стиха відмовив Прудивус. — Очі в хлопця такі голодні, наче три дні не їв! — і обережно звернувся до Явдохи: — Тітко!

— Чого тобі, синку?

— Ви, бачу, певні, що ні динара у вас нема?

— А тобі до того — зась!

— Вам, ненько, бачу я, здається, що ви такі вже бідні, такі бідні…

— Одчепись, поки я не розсердилась!

— …Буцім у вас, — невгавав Прудивус, — нема ні шага?

— Коли б же це тільки здавалося, — сумно посміхнулась Явдоха, а Прудивус, бачивши цю милу материнську посмішку, схопив неньку за руку й повів її назад, аж до помосту, де щойно відбувалась вистава.

— Ви ж бо вже розбагатіли, матінко, — лукаво посмикуючи вусом, казав Прудивус і при самім кону підштовхнув Явдоху до воза, де ще росла величезна купа доброхітних даянь, що їх зносив і зносив сюди по виставі мирославський глядач, складаючи плоди власної праці на возі й біля воза: хто клав гуску, а хто — курку, а хто копчений окіст або качан капусти, або горнятко масла, а хто — просто глечик новенький, порожній, полотенця сувій, вівса мішечок, пшона торбинку, а хто й меду стільник — у капустянім листі, хто папушу тютюну, хто гілку шипшини з білим цвітом, а хто хустку вишивану, або шапку смушеву, а хто й гроші, — що в кого було! — і всього там набиралося вже так багато, що й Бевзів поміст почали закладати щирими дарами народу, і тая даровизна, бо ж глядачів було чимало, все росла та й росла.

19

— Оце все — ваше, матінко! — урочисто сказав Тиміш Прудивус.

— Тю на тебе! — слушно відмовила Явдоха.

— Це все ти, хлопче, заробив, — обернувся Прудивус до Михайлика.

— З глузду спав! — кивнув на лицедія й Михайлик. I спитав: — Коли ж це я таке заробив?

— Зараз.

— Чим же?

— Піснею.

— Хіба ж піснями заробляють! — взяв під сумнів парубок, бо це йому здалось блюзнірством: за пісню брати гроші. — Я нс жебрак! — додав сердито. I кивнув: — Ходімо далі, мамо!

— Е-е, ні! — спинила його ненька. — Не поспішай! Це діло треба… той… — і пильно обернулась до Прудивуса: — То ти, лебедику, говориш, буцім усе оце — наше?

— Ваше, — потвердив Прудивус.

— Ваше, — мовив і Йван Покиван, усе ще обачно тримаючись далі від шаленого ковалиська.

— Ваше, ваше! — потвердили й голоси громади.

— Ні, — заперечила ненька. — Це — не гаразд!

— Чому ж?

— Нашого тут — тільки половина. Друга — ваша.

— А чи не забагато ви с-с-с-схотіли, паніматко? — скочив до помосту Пришийкобиліхвіст, що досі, перепрошуючи, бігав десь за паном Купою. — Люди, матінко, працювали, а ви… невідомо звідки й за чим… і раптом — половина!

— А як же я? — виникаючи ніби з-під землі, ображено озвався Оникій Бевзь, що вже встиг напнути якусь там одежину. — Що ж дасте мені?

— За віщо?

— Чий оце поміст? Мій! А на чім спасалась панна Смерть? Чия зламалась шибениця? Моя! — і пан Оникій Бевзь, катюга, простяг руку і в розчепірену долоню тицьнув пальцем: — Платіть!

— А ось я зараз! — так багатозначно мовив лагідний і негнівливий Михайлик, що катюга, як і всі кати вельми обачний, раптом щез невідомо куди.

— Може, все-таки — чверть? — знову занив Пришийкобиліхвіст.

— Половину то й половину, — мовби й не чувши Данилового запитання, за сина поспішила висловити згоду свідома справи матінка. — А тепер ходім до коваля! — наказала вона Михайликові і, взявши його за лікоть, повела далі, в той бік, куди вони поспішали протягом кількох годин.

— Куди ж — отак притьмом? — спитав Прудивус.

— Діло не жде, — коротко відмовила Явдоха й не спинилась.

— Треба ж поділитись! — заволав услід Пришийкобиліхвіст.

— Чим поділитись? — спитала матінка.

— Де ваша половина, а де — наша!?

— Ще встигнемо, — не спиняючись, відмахнулась матінка. — Нехай!.. Ми ще й хати не маємо, щоб усе оце скласти! — і, знову забувши про голод, попростувала далі, до вишгорода, де височіли руїни домініканського монастиря.

Потім на мить спинилась і звеліла синові:

— Дякуй громаді!

— Спасибі вам, — віддав чолом Михайлик. — Спасибі ї вдруге, — чемно повторив він. — Спасибі і втретє! — і гречно вклонився знов.

З гурту залунали всякі гарячі й солоні побажання парубкові.

— Ну, що? Розбагатів-таки? — пробігаючи мимо, спитала циганочка Мар'яна.

— Зажди! — кинувся був Михайлик.

Блиснувши оком, гарячим, аж моторошним, дівчина зникла, мов у воду впала, хоч Михайликові й було щось від неї потрібно, бо ж він тільки тепер збагнув, що Мар'янине пророкування справдилось і вони з ненею таки розбагатіли.

Зітхнувши, Михайлик озирався на всі боки, але Мар'яни ніде не було, і син та мати знов рушили далі, куди їх вела доконечність.

Аж раптово Михайлик спинився і, таким несподіваним для матері голосом дорослого чоловіка, сказав:

— Постривайте, матусю!

Він попростував назад, до купи дарів, яка й досі зростала на катівськім помості.

— Куди це ти? — тривожно спитала матінка. Та Михайлик не відповів.

20

Він повернувся до кону.

Простяг руки до шаплика, покладеного на вівтар мистецтва якимось вдячним бондарем, де було вже повнісінько грошей — талярів, дукатів, динарів, шелягів, шагів, московських копійок, польських злотих і червінчиків, — і, награбаставши в обидві жмені мідяків, срібняків і золота, всипав теє багатство в новісіньку смушеву шапку, взяту з купи даровизни, зачерпнув іще дві-три пригорщі і рвонувся мерщій назад, у той бік, звідкіль вони з матусею сюди прийшли, тобто знов на саме дно базару.

— До коваля ж нам! — нагадала матінка.

— Устигнемо й до коваля, — впевнено відказав парубок і, взявши мамину мозолясту руку, повів Явдоху за собою, кваплячись наче до пильного діла, і юрмище посунуло за ними, за цими новобагатьками, що в них уже й душі замліли з голоду.

«Попоїсти, мабуть, поспішає», співчутливо подумала Явдоха і покірно рушила за ним.

Ба ні!

Михайлик байдужісінько проскочив мимо їстівного торгу, мимо пекельної спокуси мирославських страв, яка ще з годину тому так дуже хвилювала його.

Він про голод уже й забув, бо не йшла з мислі гордовита панночка, Ярина Подолянка, небога єпіскопа, що сьогодні вранці так зневажливо розмовляла з ним.

Але… чому зневажливо? Чому?

Тому, що гольтіпака він безхатній?

Що в нього штани драні?

Що він босий-босісінький?

I от, розбагатівши-таки, він вирішив притьмом причепуритись. Поспішив до стрижія, і той обмакогонив його з усіх боків, лишивши на маківці копичку волосся, що з неї мала згодом вирости добра козацька чуприна.

Вислухавши яку сотню порад доброзичливих глядачів, парубок прибрав собі й рясні шаровари.

Власне, і не він прибрав, а мама, хоч він і марно домагався пудь-якої самостійності:

— Я сам, мамо, я сам…

Але мама вибирала, мама й про ціну питала:

— Скільки оці? Два, кажете? А півтора?

— А хто прибаве?

— Пан-бог прибаве.

— Хіба ж пан-бог — на базарі?!

— Та він же — всюдисущий. Ну, то як же?

— Півтора то й півтора… хай вибрикує ваш хлопчик гопки!

Так вони купили й кармазиновий жупан для хлопця («Я сам, мамо, я сам!»), хоч і нелегко було знайти готову одежину задля такого здорованя. Придбали й сорочку гуцульську, вишивану, і широченний, з довгими-предовгими пацьорками червоний пояс, і все те парубок, за яткою сховавшись, на себе начепив.

Купили Михайликові й шаблю, бо та, що в нього була, коротенька шабелька, загинула, на бризки розлетівшись у поєдинку зі Смертю.

Посправляв і для матінки, що їй було потрібне, все добре та гарне. Придбав хлопець і персня дорогого, і разок намиста з дукачами, з золотим хрестиком. I сховав у кишеню. I всім було цікаво знати — задля кого… Все купив, що треба.

Не міг тільки знайти собі пари будь-яких чобіт, бо всі чоботи на мирославському торзі були задля нього малі.

У шевському ряді, на довгих неструганих дошках, поприбиваних до кобильниць, стояли й чоботи, і сап'янці, і постоли, і кипці, і навіть личаки, але ж нічогісінько на здоровенну Михайлову ногу вони роздобути не спромоглись.

Треба, казали, чекати аж до того понеділка, поки чоботарі (с вусами попідрізуваними у всіх над верхньою губою, щоб не заважали брати в зуби дратву), поки вони після Зелених свят пошиють, бо в кожну підошву добрих чобіт треба ж забити сто цвяхів.

Але ж Михайлик вирішив стати на очі панні Ярині-Кармелі саме сьогодні. Конче сьогодні! Але ж…

Не йти ж до сановитої панни, чепурненько прибравшись, без чобіт!

Аж день йому ясний затьмарився.

Мовби сонце сховали цигани в мішок.

Наче й не розбагатів Михайлик: яке вже там багатство, коли босий!

Перекупки десь кричали: «Сластьони гарячі!» а він того й не чув.

Стрічні дівчата поглядали на гожого парубка, а він того й не бачив.

Йому були потрібні чоботи, і, голоп'ятий, аж розсердився, почувши, як п'яненькі шевці, суботній базар кінчаючи, співають на сьомий церковний глас якомусь із своїх товаришів жартівливе величання:

— Величаєм тя, копиле-копиленку, шевче-чоботоробче, і вславляєм твою дратву, твоє шило і правило ще й твоє дзюбате шевське ри-и-и-ило!

— Ото гемонські душі! — і, сердито сплюнувши, матінка пробурчала: — Не встигли по обіді й лоба перехрестити…

— То, виходить, їм зараз уже не можна співать, а мені ще можна: я ж іще й не снідав, мамо, — і додав стиха: — Та й не наспівався я сьогодні досхочу… — і хлопець задумався, бо вже юнацька душа затруїлась трутизною успіху, бо жила ще в нім та солодка хвилина, коли його співу слухали стільки людей.

Задумавшись, хлопчина спинився і аж тепер тільки побачив, що знову стоїть біля цехмайстра жебраків, біля діда Копистки, що юрба круг його сопілок стала ще більша й дудливіша: не тільки малюки, бурсаки, школярі та ремісницькі учні, а й січове та городове козацтво топталось там, а й статечні мирославські майстри.

Михайлик повернувся до діда Копистки, бо хлопцеві притьмом стала потрібна сопілка.

21

Все круг діда Копистки свистіло й дудніло.

Кожен покупець, вибираючи собі розраду, мусив, звісно, подмухати в сопілку, в другу, в третю, дослухаючись, і все бриніло там — і в сопілках, і в душах, — і все грало невлад і без пуття, але весело, а дід Копистка раз по раз приказував:

— Щоб не хрипіло, змащуйте сопла.

— Олією, діду? — спитав Михайлик.

— Оливою. З лампадки.

— Що я чув, діду, — звернувся до старого жебрака, підійшовши з братом Омеляном, Тиміш Прудивус, — буцім не кожен зважиться пригубити калинову дудку вашого виробу?

— Чого ж! — посміхнувся дід Варфоломей. — Аби душа чиста.

— А коли не чиста? — непевно спитав Данило Пришийкобиліхвіст.

— Як на сумлінні гріх, — відмовив дідок, — сопілка враз і викаже.

— О?! — озвалось кілька голосів. I кожен з них бринів інакше.

Одні — цікавістю, інші — подивом, ще інші — страхом.

— Ти хіба не знаєш казки про калинову сопілку? — спитав у Данила співак Омелян, брат Прудивуса, що збирався через кілька годин рушати в дальню путь, до Москви. — Не чув хіба Такої казки?

— Це ота, — спитав Михайлик, — де вбила сестра сестру?

— Атож!

— Що на її могилі калина виросла? — з гурту докинув хтось.

— Еге ж, — кивнув Омелько. — А коли вистругали з тої калини сопілку, вона й заквилила, — повів далі стару казку Омелько, бо вславився не тільки піснями, а й казками. — Вона й заспівала: «Ой, помалу-малу, чумаченьку, грай, та не врази мого серденька вкрай: мене сестриця з світу згубила, ніж у серденько та й устромила…»

Казка була знайома, та Омелька слухали, а дід Варфоломей заграв тимчасом, і жалібна пісня попливла, аж наче й справді забриніли в ній слова забитої сестриці…

— Калинова сопілка, — провадив Омелян, — ходила з рук до рук, аж поки не потрапила до тих, що вбили: «Ой, помалу-малу, душогубко, грай…»

До страшної казки приграючи, свистіла дідова сопілка, а людей довкола менше не ставало, бо ж не так і багато на світі поганців, яким від тої казки схотілося б чкурнути геть…

Хто чкурнув, той чкурнув, а Данило Пришийкобиліхвіст таки встояв на місці, а іншим воно було й байдуже, тож і вибирали собі сопілки та й купували по шелягу.

Вибрав калинову й Михайлик, але Копистка, по-батьківському глянувши на незнайомого молодика, прираяв:

— Бери, сину, кленову: при соловейку різана.

— Та й що?

— Веселіша.

— Сількись! — відмовив парубок. — Я зараз такий веселий, що в мене до танцю заграє й калинова, — та й кинув до шапки шеляг.

— Чи, може, тобі кохану привабити тра? — пильно поглянувши на хлопця, спитав старий Копистка.

— Кохану, — просто відповів парубок, навіть не почервонівши.

— То інша річ! Бери калинову…

Вони з мамою рушили б далі, коли б не озвався до діда Омелько, Прудивусів брат:

— Мені також калинову, — та й блиснув зубами, наче ріпу гриз.

— У дорогу? — спитав Копистка. — До Москви?

Омелян кивнув.

— Чи ж дійдеш?

— Немає неможливого для смертних, як сказав Горацій…

— Свою дарую, — урочисто мовив Копистка і простяг молодикові калинову, улюблену, що з нею дід не розлучався років тридцять.

Вона була згори кругла, а далі — гранчаста, ота сопілочка з калиночки, ясенове денце.

Чи не ціле літо колись робив її старий Варфоломей.

Дротиною випалював.

Скельцем чистив.

Клаптем сукна з рудої свитки натирав.

Вперше грав на ній серед ночі — над річкою.

Потім попід стріхою тримав: нехай поповисить, нехай її продує мирославський вітер.

Потім кілька десятків років не розлучався з нею. Нікому й доторкнутись не давав. I ось тепер…

— Візьми, Омельку, — журно мовив старий, дунув востаннє та й віддав до рук хлопцеві.

— Спасибі, — подякував Омелько і тричі, як годилось, поцілувався з Кописткою.

— Вона в мене… той… зачарована.

— А як? — спитав Омелько.

— Сам побачиш…

Попрощавшися з дідом, Омелян і Прудивус уже були рушили далі, та Варфоломей сказав:

— Якщо зразу не слухатиметься, обріж її… чи розмочи… чи підсуши в дорозі.

— Гаразд! — і Омелько вклонився ще раз, і вони, рушаючи, перезирнулися з братом, з мартоплясом отим дуркуватим, з блазнем присусуватим, якого Омелько так любив за добре, за відважне серце і зневажав за все штукарське непотребство, за все горе, за всю ганьбу, заподіяну блюзнірським лицедійством рідному їхньому батенькові, старому гончареві Саливонові…

Коли брати пішли собі, потягла далі свого синочка і наша Явдоха, хоч він уже й принюхувався:

— Ми ж, мамо, й не обідали сьогодні.

— Дарма! — сказала матінка.

— I вчора ж, мамо.

Явдоха суворо мовила:

— Пора до коваля.

— Але ж, мамо…

— До коваля! — і марна річ була б — тої хвилини з нею сперечатись.

Звично побравшись за руки, вони знов заспішили на вишгород, туди, де чорніли руїни домініканського монастиря, де мрів на башті видний здалека сокіл, який останніми днями ніби й не злітав звідти ні на часину.

Мати вже не потурала парубкові й ніде йому, босоногому, спинятись більш не дозволяла.

Була ж бо Клечальна субота, і ковалик-москалик, той не відомий їм Іванище, міг от-от з родиною піти до церкви.

22

Хоч до церкви ще й не дзвонилося, хоч і було задосить часу до початку вечірньої відправи, єпіскоп, готуючись до служби божої, як те в нього водилося, мав би вже й зосередитись, одрішаючись од справ земних і душею воспаряючи до бога, але зараз, звичний порядок порушуючи, він був не на самоті з богом — перед вечірнею, тобто перед відправою, котра, нагадуючи нам про гріхопадіння прародителів, кличе до спокутування гріхів, напоминає про смерть, про вечір дня, зближуючи його з вечором грішного людського життя.

Архиреєві потрібно було б поміркувати й про завтрашнє празникове казання, але й цього він зробити зараз не міг.

Його преосвященство сидів біля столу — під старезною високою вишнею, в саду, поза будинком, скинувши клобук і рясу, в самих лише полотняних, по-козацькому рясних шароварах та в сорочці, вишиваній руками молоденької племінниці, Ярини Подолянки, що з недавньої пори хазяйнувала в архирейській господі.

Сидів старий Мелхиседек мовчки та непорушно, бо журився: гордощі й краса Мирослава-города, Омелько Глек, завтра на світанку мусив рушати в далеку путь, до Москви — з листом до царя, а сьогодні востаннє мав співати на криласі в час вечірньої служби.

Старий єпіскоп сидів мовчки, хоч він там був і не один, а з гостем, давно не баченим, довго сподіваним, з давнім запорозьким побратимом, з Козаком Мамаєм, що про його прихід до Мирослава вже гомоніли по всіх хатах і майданах.

Друзі один на одного поглядали допитливо, шукаючи слідів часу: в очах, у голосі, в рухах, у диханні.

Мовчали, зітхали, аж вітер ходив по вишневому саду, — то зітхне один, то другий, то знов той самий, — але з уст ні пари не пускали.

Мелхиседек за кілька років подався й змарнів, хоч у його білявому волоссі не так уже й видніла сивина. Він став уже літнім, зосередженим, навіть трохи похилим.

А наш Козак Мамай… ні, ні, час його не займав!

Як було йому сорок, так і жив, не старіючи: протягом десятків літ лишався таким же, як тепер, — наче завше було йому сорок та й сорок.

Ген-то коли й бачились вони, давнезні побратими, але зараз, як буває тільки між друзяками щирими, між товаришами ратними (в час війни і в час миру), їм оце зараз, видно, хотілось лише, удвох отак сидячи, просто хорошенько помовчати.

Помовчати…

Побазікати ж можна і з приятелем, а помовчати лише з вірним другом і товаришем.

…Чарки та келехи стояли на садовому столі.

Карафи й куманці.

Барильця й чари.

Але ж Козак Мамай і єпіскоп, вони, — смішно сказати! — прикладались коли-не-коли тільки до глечика з холоднющим молоком.

Єпіскоп, правду мовити, хильнути чарочку любив — ще з давніх козацьких літ на Запорожжі, — але в день служби божої ніколи й не нюхав, як того не роблять і в наші часи перед виставою — всі щирі артисти (коли вони таки артисти!), що в рот ні ріски не беруть, — їй-богу ж, правда!

Козак Мамай також умів, нівроку йому, добре-таки вмів клюкати й вихиляти (будь здоров, пивши!).

Умів він дудлити й жлоктати.

Кубрячити, смикати й лигати.

Кружати, смалити, смоктати, цмулити, цюкати, хлебестати.

З кухлів, з кварт, з чарок, з покришок, з мисок і макітер, з коновок і відер, умів пити ручкової, пити нахильці, черкати і чаркати, — все він умів, анахтемський Козак Мамай.

Але завжди, коли знов та й знов заходила на Вкраїні сутужна пора війни, він, оцей трудний Козак (задля інших трудний, а ще трудніший задля себе), що в нього година гультяйства аж надто часто чергувалася з порою обмежень та невигод воєнного часу, коли самохіть не брав ані ріски хмільного, коли спав проти неба при всякій погоді, коли сам себе судив за будь-яку дрібну провинність, бо вважав своє служіння простому народові незрівнянно вищим від служіння, скажімо, пана Купи якому-небудь начальству, а чи й від служіння самому господу-богові, що про нього мусив дбати Мелхиседек.

Отак вони й сиділи, старі товариші, п'яні-п'янісінькі від самої лише радості нового побачення, мовчали, зітхали й знов мовчали, і тільки Песик Ложка, що був, як і завше, біля свого Мамая, тихо скавулів од нетерплячки й від голоду, бо сьогодні Козак іще й сам нічого не їв, та й Песика нагодувати забув.

Ярина Подолянка, молодесенька господиня, мала бажання добре почастувати гостя, що про нього вона ще змалечку, а потім уже й по монастирях Європи, де нею опікувались вихователі-українці, чула багато кумедних, а то й страшних переказів, — але ж ні Мамай, ні її дядечко — не пили й не їли, та й на неї уваги не звертали, хоч і поглянув Мамай, сюди прийшовши, так поглянув на панну Ярину, наче мав їй щось вельми важливе сказати, а тепер забув, бо вони зараз, поряд під вишнею сидячи, наче й один про одного забували, поринувши в якісь прикрі думи.

Ярина поверталася в дім, але й звідти на Козака поглядала, немов чекаючи від нього якогось важливого слова.

Не облишав їх своєю увагою й куценький ченчик, тихоплав і маруда, отець Зосима, який, службу свою виконуючи. завше мусив стовбичити десь поблизу від єпіскопа, чекаючи, поки його покличуть.

Той загайко ближче до них, звісна річ, не підходив, але бачив, що обидва мовчать, і серце длявому ченчикові мліло від радості, бо вони аж начебто понадувались один проти одного; під злагоди чи незлагоди поміж ними значною мірою залежала й доля цілого Мирослава: химерний Козак з'являвся в лиху годину то там, то там, як рятівник, порадник, вірний друг сіроми, тож і чекали в городі добра від його появи, від його помочі епіскопові, що знову став тепер воєначальником.

Чи поладнають, чи зрозуміють же один одного — ці двоє старих товаришів?

Куценький ченчик придивлявся віддалік.

Бачив, що розмова не в'яжеться, що обидва мовчать і мовчать, а тільки чув, як стиха скавулить голодний Песик Ложка.

I куценький ченчик радів.

23

— Саме впору завітали, Мамаю, — відповідаючи якимось мислям своїм, нарешті сказав Мелхиседек.

— Якщо це назвати можна завітанням. Обов'язок війни, владико!

— «Владико! Владико!» — передражнив єпіскоп. — Я, друже мій, зараз, як бачиш, без ряси. А ти…

— Обов'язок війни, Миколо, — поправився Козак Мамай, назвавши давнє козацьке ім'я Мелхиседека. — А рясу лишив би ти на час війни в ризниці свого собору. Га? Миколо?

— Обов'язок! — сумно посміхнувся пан єпіскоп і заговорив: — Тяжкий обов'язок, покладений ще гетьманом-визволителем. Приневолив тоді покійний гетьман, і ніхто не зніме з мене тої ряси до самої смерті! А ще тяжче стало тепер, коли паш мирославський полковник з двома сотнями шабель перекинувся до Однокрила.

— Бачив я вашого полковника серед гетьманців…

— …Коли на плечі мені, — провадив далі єпіскоп, — упало ще й отаманування в полку…

— Ти це вмієш, братіку!

— Та ще й суд!

— Суди по совісті!..

— Ще й урядування в місті…

— Впораєшся.

— …Та й у всій Калиновій Долині…

— Кат не візьме тебе, Миколо!

— Отож і став я, Мамаю, — провадив далі архирей, — став и тебе частенько згадувати…

— Навіщо я тобі?

— Став тебе дожидати…

— I діждався ж.

— Я, бач, думав: «Частенько ставав у пригоді сіромахам та нетягам наш Козак Мамай. Стане в пригоді й тепер: і Військові запорозькому низовому, і людові простому, і всій нашій матері-Україні…»

— Служу, як можу, — буркнув Мамай.

— Отож і судилось тобі, я думаю, полковникувати в Мирославі.

— Мені?! — зареготав Мамай.

— Тобі!.. Кажуть же люди, що немає в світі козака, відважнішого за Мамая.

— Не вір.

— Балакають люди, що нема в світі й козака, мудрішого над Мамая.

— Не вір, Миколо!

— Брешуть люди, що нема нікого — за Мамая обережнішого?

— Оце правда!

— Кажуть люди, буцім немає й веселішого.

— А то ж навіщо: полковникові та бути веселим? — посміхнувся Козак Мамай.

— Краще вмерти в бою весело, ніж помирати сумно.

— Але навіщо ж помирати? — розсердився Мамай. — Навіщо помирати, ченче, коли світ наш такий гарний і веселий?! Навіщо ж помирати?

— Оце — мова козацька! То згода?.. Бути тобі, скажений собако, нашим полковником.

— Нема дурних.

— Чому ж то?

— Тому, що я собі — козак. Козак та й тільки! А в полковники… та хай йому грець! Ще стародавні римляни казали: честолюбство — друг кривди… так, здається?

— А якщо мирославська громада…

— Громада! Я — не вашого криласу.

— Коли громада скаже…

— Не встигне сказати! Тільки рота роззявить, а мене вже й нема: шукай вітра! — і Мамай аж підвівся з-за столу, що стояв під старезними вишнями в архирейськім саду.

— Куди ж ти?

— Ще й питаєш! Тобі скортіло, бач, аби я свою волю проміняв на пернач полковника, а тепер…

— Мовчу, мовчу! — і владика важку руку поклав Козакові на плече. — Побалакаймо про діло.

— За тим я й поспішав до Мирослава, — і Мамай знову сів до столу, налив собі кухоль студеного молока і спитав: — Я чув, мирославці посилали гінців на Січ?

— Не раз.

— I марно! На Запорожжі все тепер кипить: дуки-срібляники, сливе вся старшина, сам добре знаєш, тягнуть за Однокрилом, щоб сісти нам на шию — замість протурених польських панів, а сіромахи з голодранцями… ці й поспішили б до вас на поміч, але що ж… без отаманів, без коней, без оружжя!? А покіль там запорожці сперечаються…

— …Нам помочі — нема й нема! Вони помовчали.

— Я чув також, — спитав Козак Мамай, — що ви вдавалися о поміч до царя?

— Респонсу ж від нього нема та й нема…

— Чого ж ви в царя просите? Якої потуги?

— Любо би сюди полків з десяток од Верейського князя, котрий з Москви до нас квапиться аж надто довго… Щоправда, в нас, ти вже й сам те бачив, множиться й своя сила, бо люди посунули з усіх усюд: і з-за Дніпра, і з-за Дністра, і від Карпат, аж навіть з Москівщини…

— Люди, люди! А хліба маєте досить? А зброї та пороху? Навіть горілки в Мирославі, кажуть люди, доброму п'яндиголові на один-однісінький раз!

— Я вже приобіцяв нашому обозному: повішу ребром за гак, коли не посилкується, щоб у городі всього було задосить.

— Жени ти його пріч, оте пузате стерво!

— Ані способу: пана Купу мирославським обозним настановив іще наш гетьман-визволитель. А воля покійного…

— Ой, гляди, владико!

— Що ти мені: «владико» та «владико»! А цей владика вже й занудився в рясі, братіку. I нема ж, крім тебе, нікого в світі, кому я виклав би цей гріх: то мені лайнутись по-козацькому кортить, то рука занудиться без шаблі, то вчувається, же десь чайки на Чорнім морі по мені квилять, — просить свого та й просить козацька душа… Та хіба мало чого вона просить!

— Душа людини, — слушно зауважив Мамай, — завше просить того, що зась! Тобі, чернеча душе, багнеться на вольную волю, а ти лишаєшся дурним монахом. Мені ж ось інколи, душі козацькій, дитя поколисати хочеться: але ж ні жінки, ні дитинки, — і я стинаю голови врагам…

— I, козакуючи, також лишаєшся монахом?

— Як і належить запорожцеві. А ти ж ось тут, владико…

— Понесла мене нечиста сила вчора в бій, то ледве не втяло мені голову якесь шляхетське небожа, бо я ж, попуючи, й шаблюку тримать розучився! — і старий Мелхиседек погладив держака своєї шаблі, котра лежала на неструганім березовім ослоні, вкопанім під вишнями архирейського садка.

— Руки сверблять? — хитрувато спитав Козак Мамай.

— Погерцюймо трішки, — байдужісінько кахикнувши, запросив єпіскоп. — Нум? Нум?

Довго й не думавши, обидва схопили шаблі, і, щоб рука не нудилась, в тіні вишенника знічев'я розпочався дружній герць, як те й бувало тоді між січовиками, герць — до першої крові, хоч і траплялось частенько, коли перша кров у дружнім поєдинку бувала заразом і останньою, бо не раз і головами козарлюги накладали в лицарському захваті двобою, — та й сам отець Мелхиседек колись чимало приятелів ненароком одпровадив, бавлячись ось так, аж на той світ.

Забавка була-таки без жартів.

Аж іскри сіклися з шабель.

Аж іскри з очей.

Іскри з козацьких сердець.

Тільки Ложка скавулів збентежено, а куценький Зосима, втішено потираючи ручки, забув про свою показну забарливість і роздрочено кивав та й кивав комусь, закликаючи полюбуватись, як дійшло зненацька до шабель — поміж владикою та незваним посланцем Запорожжя, що його поява в городі Мирославі вже декому з панів сиділа в печінках.

Куценький ченчик сам до себе шепотів:

— Слава богу, посварилися! — і все кивав у дальній кінець саду, щоб звідти підійшов хтось ближче — подивитись, як свій свого рубає, — бо ж лицарі сіклись таки й справді завзято.

Але той, кого ченчик Зосима так наполегливо кликав, здалеку поглянувши на дружній герць, тільки вилаяв куцого, але стиха, щоб зловорожий монашок, не дай бог, не почув:

— Йолоп святенний! Підглядач гетьманський!

24

Лаявся пан Купа стиха, бо куценького ченчика побоювався не без причин.

Владолюбний пан обозний збирався нишком одурити не тільки чужих, а й своїх, хоч, правду сказати, своїх у пана Купи й не було, бо він міг уважати своїм тільки себе самого та власну калитку, а чужими були всі інші, вся Україна, цілий світ: нічого ж за душею не мавши, крім грошей і нахабства, він зазіхав на булаву, тож і наміри свої розкрити він не міг нікому, навіть шлюбній дружині, бо страшився — чи не гетьманською пронозою лягла Вона йому в постіль?

Заміри в Пампушки, як ми вже знаємо, були преширокі, і пан обозний сподівався, спаливши тоді купу ладану, скоренько знайти в Калиновій Долині запорозькі скарби, силу-силенну золота, щоб стати на Вкраїні магнатом і володарем.

А на шляху до можновладності він мусив удавати гарячого прихильника Москви.

На тім шляху до булави — пан Купа зважився влизатися в довір'я до простого поспільства, хоч йому й ставала на заваді власна пиха, що її він не вмів подолати в собі, його зажерливість і панська скнарість, його собакуватість у ставленні до підлеглих людей.

На тім шляху до здійснення підступних замірів стовбичив і єпіскоп, що став тепер воєначальником: треба було повалити його чи навіть знищити, і не тільки за те, що архирей-полковник обіцяв почепити пана Стародупського ребром за гак.

Хоч, правда, Пампушка й не забував тієї архирейської погрози, кинутої перед чолом громади, бо знав, що Мелхиседек жартувати не вміє. Панові Купі не так уже й хотілося, замість вельможного панування над цілою Україною, стати першою жертвою безробітного ката Оникія Бевзя, тож за кілька годин пан обозний уже встиг у полку дещо впорати.

По всіх пекарнях міста вже підходили опари, вже рубали челядники дрова і розкладали вогонь.

По кузнях грюкали молоти, бо ж треба було скувати кілька десятків тисяч підків, не одну тисячу шабель та списів, полагодити підбиті в бою гармати.

Уже й кухарі подалися з деяким припасом на край Долини, де стіною стояло супроти ворожої навали мирославське ремісництво, босоногі челядники, наймити, дейнеки, хлібороби з Долини та зайшле з Січі козацтво.

Уже й шанці десь там рили, край Долини.

Уже й гармати рихтували на валах обох бопланівських фортець.

I, все те заваривши за кілька годин, пан Купа-Стародупський прийшов до начальника, до полковника мирославського, щоб ясувати йому, як він, полковий обозний, усіх сил докладає до святого діла перемоги.

Натрапивши в архирейському саду на дружній герць, Пампушка до полковника підступити не зважився, бо ж не хотілося схиляти голову в покорі перед особистим ворогом своїм, перед ченцем Мелхиседеком, не хотілось того перед очима ворога страшнішого, підступнішого, таємничого й незрозумілого Козака Мамая.

А товариський герць «до першої крові» тривав далі.

Песик Ложка на рубак навіжених уже й сердився.

Люто гарчав на них, не розуміючи дурних людських розваг, бо ж лицарі несамовито рубалися й рубались.

Коли б наш Песик Ложка думав не прозою, як звичайні собаки, а був би яким-небудь собачим віршомазом, то він уже й подумав би, чого доброго, що кожна іскра, старанно викрешувана з шабель, якби вона ставала діамантом, обидва лицарі вже загрузли б у самоцвітах по коліна, — але Песик поетом не був і тому не відав ціни діамантам, а двобій дратував його все більше, тож він знову гарчав докірливо і знизував плечима, не бачивши в тому герці ні радості, ані краси, бо кінця-краю тій січі не було й не було.

Владика, правда, вже й захекався досить помітно, але, як і годилось козацькому полковникові, ощадку в Мамая не просив.

Чувши його трудне дихання, Козак прикинувся втомленим і став благати про перепочинок, бо налякала запорожця й свіжа кров, яка промочила полотняний завій на лобі владики, на рані, завданій йому в учорашнім бойовищі.

— Просишся? — підозріло спитав Мелхиседек.

— Прошуся, святий отче, — покірливо потвердив Мамай, і ця покірливість іще більше насторожила владику. — Захекався трішки на старості літ… — непевно додав, одбиваючи удари шаблі, Козак Мамай.

— Брешеш, сучий сину! — гарикнув на побратима архирей.

— Щоб мені сей та той, коли брешу!

— Жалієш мене, старого собаку!

— Та скарай мене святий Дорошко, єпіскоп тірський, що сконав од руки Юліана Відступника, коли я брешу хоч стілечки, коли я…

— Годі! — знову гарикнув єпіскоп. — Таку брехню змивають кров'ю! Бо ти ж сам — відступник! А не брат мені, не друг, не лицар, не запорожець, не християнська душа, а чорт собачий! Бережись!

I превелебний владика знову вкинувся в бій.

Без кришки жарту.

Бо таки розсердився на старого товариша…

Пан обозний, скрушно змахнувши пухлою рукою, подався з архирейського саду, поспішив до свого дому, щоб повернутись сюди перегодом, бо ж мав до владики чимало невідкладних полкових справ.

Подався додому пан Купа не тільки тому, що дратував череваня безконечний герць, а й тому, насамперед, що поривали його надзвичайні обставини: там чекав чепуристий панок, котрого обозний вирятував з рук юрби, Оврам Роздобудько, що його пригощати Демид Пампушка доручив своїй звабливій жіночці, Парасці-Роксолані.

I він чкурнув додому, пан обозний, хоч на ту хвилину йому варто було б лишитися саме в архирейському садку, бо ж побратимський герць зненацька припинився.

25

Козак Мамай у вишняку помітив раптом знайомого француза, прозваного на Запорожжі кумедним ім'ям Пилип-з-Конопель.

Стовбичив там француз, як видно, вже давненько, бо очі йому сяяли захватом від того шаленого двобою, а він мистецтвом шаблі й сам володав хорошенько, пройшовши добрячу науку в Парижі, тому й зніяковів, коли Козак Мамай, прожогом відкинувши свою шаблюку, звернувся до нього зі словом привіту.

Уклонившись двобійникам, Філіпп, не мовлячи й слова, протяг владиці той самий рембрандтівський образок, завинений у червону шовкову шматину, а владика, взявши його до рук і ще й не знаючи, що він тримає, здивовано поглянув на молодика.

— Розгорни лишень, — сказав архиреєві Козак Мамай, котрий уже знав, звісно, що за чудова несподіванка потрапила тому до рук.

Єпіскоп розгорнув хустину, і аж подих йому перехопило.

I не тільки тому, що тут не сподівався він очей Ярини, своєї племінниці… Старому шарпонула душу, передусім, ота всевладна сила, перед якою не встоїть жодна людина, коли вона є людина, а не осел, — сила високого мистецтва.

Весело покладені фарби з опуклими на дотик виткими борозенками від пензля, впевнений мазок, гра світла й тіні, що нею вславив свою неповторну кебету геніальний Рембрандт ванРейн, усе це, осяяне думкою й почуттями художника, злилося нараз для вітця Мелхиседека у єдиному враженні такої невідпорної сили, аж за серце владика вхопився, аж задихав частіше, аж його \захитало, бо замакітрилось старому в голові.

— Покличте її сюди, — кивнувши на поличчя дівчини, стиха попросив Пилип-з-Конопель.

— Щось їй сказати хочеш?

— Мушу.

— На дівчину, — доточив Козак, — чигає нова небезпека.

— Розповідай, — звелів єпіскоп.

— Самій тільки мадемуазель Кармелі… — почав був Філіпп.

— Кажи! — кивнув молодому французові й Козак Мамай.

— В одному варшавському костьолі ненароком підслухав я розмову… — почав Пилип-з-Конопель. — Клечальної неділі, тобто завтра…

— Чого ж замовк? — покваплював єпіскоп.

— Панну Кармелу збираються вкрасти.

— Хто? Для кого?

— Домініканці. А для кого… про це й сперечались ті двоє ченців у костьолі. Один казав, що панні світ зав'яжуть з вашим однокрилим гетьманом, а другий…

— Ах, собаки! — стиха скрикнув єпіскоп і аж похолонув, поглянувши на вікна своєї господи: в прочиненому за спиною Пилипа вікні стояла Ярина, і це було найгірше, бо ж не хотілося дядькові, щоб небога зарані дістала причину для нових хвилювань.

— А що ж казав той, другий? — спитав, не бачивши в вікні Ярини, Козак Мамай.

— А другий говорив… немовби свою волю вже звістила Конгрегація для поширення святої віри: вони там, у Римі, поклали…

— Ну? Ну?

— З черниці Кармели зробити святу. Католицьку святу.

— Тобто мученицю? — спитав зненацька згаслим голосом Мелхиседек.

— Як же це? — спитав Козак Мамай.

— Не знаю… — відмовив Пилип і замовк.

— Крукам отим римським, — заговорив єпіскоп, і вже старого не бентежило, що розмову слухає Ярина, бо, може, й краще так склалося: свавільна панночка не береглась, хоч і розуміла небезпеку, яка завше над нею висіла. — Крукам отим, — провадив єпіскоп, — скортіло, видно, Подоляночку нашу послати куди-небудь… до Ефіопії, в Ост-Індію, в Китай…

— У католицькій місії? — стурбовано спитав Пилип.

— …Щоб її любісінько десь там замордували дикуни, а католицька церква потім, швиденько прилучивши українку до сонму своїх великомучеників, щоб завжди могла кивати на цей подвиг — у своїх підступних намаганнях покатоличити всю Україну… — і він спитав у француза: — Хіба не так, юначе?

— Не знаю.

— Які ти чув у тій розмові імена? Крім панни Подолянки?

— З тих двох ксьондзів одного, я чув тоді, звуть Флоріаном…

На це ім'я, чомусь таке страшне для неї, Ярина Подолянка стиха скрикнула, та Пилип не почув її голосу, бо намагався, видно, пригадати щось важливе.

— На Тройцю, тобто завтра, — заговорив знову француз, — сюди прибути має шляхтич. Звуть його Оврамом Роздобудьком.

— Отак? — здивувався єпіскоп. — Я цього панка чекаю теж.

— Навіщо вам? — спитав Козак Мамай.

— Скарби мастак шукати.

— Він уже тут, — посміхнувся Козак.

— Де ж він?

— В гостях у обозного.

— Та-а-ак… — роздумливо протяг єпіскоп. I звернувся до француза: — Спасибі, хлопче! — і спитав: — А що тебе вело сюди, козаче?

— Підслухана розмова. Оцей портрет.

— А ще?

Француз не відповів.

— Чи не вело тебе сюди кохання, синку?

Філіпп мовчав.

— Ну, що ж… — почав єпіскоп.

Потім запитально глянув на вікно, що за ним і досі, пари з уст не пустивши, стояла Ярина.

— Чи не про все це хочеш ти сказати їй самій? — і превелебний кивнув на поличчя і зразу ж замовк, побачивши, як панна за вікном досадливо насупила округлену брову.

— Я чув од неї вже не раз, — сказав єпіскоп, — же дівка заміж за чужинця не збирається, — і ця фраза так прошипіла й просичала, що бідолаха-француз лиш сумно посміхнувся:

— Є давня традиція: років шістсот тому княжа дочка, Ярославна, була в Парижі замужем за королем.

— Ого! — сказав єпіскоп.

— Еге?! — спитав Мамай.

— Ні, ні! — поспішив їх заспокоїти козарлюга-француз. — Я маю надію на менше як приведе господь, віддати коли-небудь за панну Кармелу життя. Оце мене й вело на Україну! — і Філіпп Сганарель, куртуазно вклонившись, поспішив з архирейського саду.

Зникла за вікном, не мовивши й слова, і сама панночка, Ярина-Кармела, над якою звисла загроза — стати святою великомученицею католицької церкви…

…Святою чи не святою, а вже її образ лежав ось тут, на неструганих березових дошках садового стола, образ, писаний рукою великого ненаського митця, образ, що на нього можна було щиро молитись.

— Ладний козарлюга, — кивнув услід Пилипові засмучений Козак Мамай.

— Але ж… — і владика, безпорадно розвівши руками, кивнув на вікно, за яким зникла Ярина.

Потім, притягши Мамая до своїх широченних грудей, коротконогого і опецькуватого, обняв його й сказав:

— Ти хотів одурити мене, братіку. Але не треба, голубе, брехати. Час летить і летить, — от я й захекався… Летить невпинно, невблаганно…

— Гай-гай, полковнику! Скаржачись на вічний плин часу, ти гаєш його, — посміхнувся Мамай. — Але… готуйся до вечірньої вистави… тобто, пробач, відправи! А я трішки посплю…

— В покоях, — кивнув архирей, — твоя постіль готова.

— Ліпше ось тут, під вишенькою, під черешенькою. Спочину трохи.

— Ти?! Люди ж кажуть, буцімто Козак Мамай, характерник роду запорозького, не знає втоми!

— Ой знає, братіку, ой знає, ріднесенький. Та тільки ж… хочу спати. Помовч! — і зненацька заснув.

В ту ж хвилину захріп і вірний Песик Ложка.

I снився Ложці препоганий сон: погризлись вони буцімто з паном Купою, і обозний бідолашного Песика геть усього покусав.

26

Поки добрий пан Купа квапився додому, де зостався з його жінкою чепурненький красунчик, уродзони шляхтич, пан Оврам Роздобудько, там, у домі обозного, точилась розмова, яку варто було б послухати й самому Демидові Пампушці.

Пан Оврам був чоловіком, мирославському обозному потрібним, ось чому Демид Пампушка й звелів молоденькій дружиноньці якнайкраще його привітати, скільки стане снаги догоджати дорогому гостеві.

Гість отой, Оврам Роздобудько, колись розбагатів, знайшовши десь коло Черкас прадавній золотий скарб, фігурні амфори та глеки, ще скіфської либонь пори, та й продав його якомусь мандрівному ангелянину. Заживши слави вдатного шукача скарбів, він тепер ласкаво, — за грубі грошики, звичайно, — пособляв своїм знанням і таланінням — усім, охочим до легкого золота шляхтичам, а чи багатшим козакам, які потроху закандзюблювались на шляхту, купцям і чужедальнім негоціантам, загребущим попам і ксьондзам, панам і підпанкам.

Слава знаючого й везучого шукача золотих скарбів пішла не тільки по всій Україні. Пана Оврама Роздобудька не раз уже кликали й до Неаполя, до Барселони, до Варшави, і він знаходив те, чого жадало несите панство світу.

Отож, зустрівши Роздобудька на базарі й одблагавши від прикрої халепи, пан полковий обозний потяг копача до свого дому, збагнувши, що його бог послав за тую купу ладану, щедро скурену серед степу: бо хто ж був йому потрібен, як не цей копач, і саме зараз, коли пан Купа вирішив добути з-під землі козацьке золото?

Пан Купа не відав, звісна річ, за чим прибув сюди цей Роздобудько і хто його послав.

Не знав і того, що шукайло сюди з'явився ще й на запрошення вітця Мелхиседека, котрий, передбачаючи близький початок нової війни, мав намір видобути з землі поховане запорозьке добро, щоб воювати не з порожнім капшуком.

Він просто думав, Купа-Стародупський, що чепурненький пан Оврам прибув сюди шукати золота для Однокрила, а чи для короля польського, а чи для курфюрста саксонського, а чи для багатих іспанців, одним словом — для того, хто більше йому заплатив.

Поки ж пан Купа, на заклик куценького вітця Зосими, який сьогодні (чоловік небезпечно-розумний) клеїв дурня і вдавав, буцім побратимський герць здається йому сваркою між Козаком і архиреєм, — покіль пан Купа дивився на дружній двобій, мазунчик добрих панійок, яким він у всіх країнах, де йому довелось побувати, завжди і скрізь притьмом припадав до душі, а потім і до тіла, — тож і тепер, розуміючи, як він зараз потрібний у цьому домі, був спробував нахабно й недвозначно полапати милу господиню, але тут же спіймав за того лапаса такого ляпаса — аж пика йому почервоніла, а потім і зелена стала, бо ручка в Параски-Роксолани була нівроку замашненька, — аж йому джмелі в голові загули від того мордаса… А що були обоє заклопотані з'ясованням стосунків, то й не помітили, як на порозі, за пурпуровою запоною, нечутно виникла, приваблена ляскучим ляпасом, покоївка пані Роксолани, татарка Патиме, недавня харемниця, тобто приспанка, наліжниця товстенького ласунчика пана Купи, котрого невільниця ненавиділа не менше, як саму пані, від чого й природний ординський слух у неї розвивався дужче, ніж це треба караван-сарайській дівчині, і саме в такій мірі, як це потрібно будь-якій покоївці.

— Ну? — витираючи після завданого ляпаса свою важкеньку ручку, з чарівною посмішкою приязної господині спитала пані Роксолана. — На що саме ви мені хотіли натякнути, ваша мость?

— Слічна пані Роксолана просто не зрозуміли моїх намірів, — потираючи щоку, спантеличено мовив пан Оврам.

— Які ж то в пана були наміри? — щиро поцікавилась скора на руку господиня.

— Я ж бо не мав і на думці… нічого такого, мила пані!

— А коли не мали й на думці, — ображено пирхнула каторжна молодичка, — то навіщо ж хапати руками те, що вам іще не належить? — і образа її була цілком законною задля всякої дами, що знає й цінить свою принадність. — То це був обман? — спитала вона.

27

— Обман, пшепенькна пані, — гречно й галантно вклонився Роздобудько.

— А за обман? Б'ють по пиці? Так? Чи не так?

— Так, так, — мусив, хоч-не-хоч, погодитись сторонський панок. — На мене чорт ману пустив, шановна пані.

— Ману?

— Мені здалось… — і пан Оврам Роздобудько, аж наче запишавшись, замовк.

— Що ж вам здалось, пане Овраме?

— Мені здалося, буцім ви — зовсім не ви.

— А хто ж?

— Е-е… Ні, не скажу!

— Та хто ж таки?

— Одна шляхетна дівчина.

— Яка ж то дівчина?

— Одна-єдина дівчина… одна в Калиновій Долині панна… що своєю красою може наблизитись до вас.

— До мене?! — здивувалась молоденька Купиха. I спитала. — Чи не Ярина Подолянка?

— Хто ж іще!

— Навіщо ж ви про це говорите мені?

— Шукаю спільницю.

— В якому ділі? — спитала пані так звабливо, що повнокровному Оврамові й знову скортіло помацати її руками.

— Я кохаю Ярину-Кармелу, пані, — пренахабно збрехав він.

— Ви? — зареготала Купиха.

— Шалено!

— А вона вас?

— Все в руках господніх.

— Де ви зустрічалися з нею?

— Це допит?

— Вона чорнява чи білява?

— Чорнявенька, еге ж.

— А очі?

— Очі… сині… так.

— Вона білявка з чорними очима. Ви її ніколи не бачили!

— Я закохався по портрету.

— По портрету… чи по розрахунку? — і спитала: — А хто писав портрет?

— Не знаю.

— А де ви його бачили?

— В Неаполі.

— А чи не в Римі?

— Чому це ви — про Рим?

— А так просто… — і запитала знов: — То ви сюди — не по скарби?

— Найдорожчий скарб — Ярина Подолянка, пані!

— Ви прибули просити в пана біскупа згоди на шлюб?

— Ніхто мені згоди не дасть. Я приїхав сюди… її вкрасти.

— Для себе? Чи…

Оврам не відповів.

Татарка Патиме за пурпуровою китайською запоною внутрішніх прихованих дверей сахнулась і замалим не скрикнула.

Ледве не задихнулася в ту мить і пані Роксолана Купа.

Спритно та звично тамуючи несподівану радість, але не вміючи згасити блиску своїх чудових очей, що раптом спалахнули палючим вогником зловтіхи, вона сказала байдужісіньким голосом:

— Я зараз гукну гайдуків, пане Овраме, і звелю вас…

— Не звелите. Ні.

— Аж ось побачите!

I пані Роксолана, спокійно взявши на столі маленьке срібне калатальце, задзвонила.

28

— Мадам! — тихо скрикнув гарнесенький пан Роздобудько, злегка вдарив пані Купу по руці, і дзвоник тихо покотився по встеленій килимом підлозі.

Патиме ледве стрималась, щоб не кинутись на поклик дзвінка: на порозі вже став прездоровий гайдук, охоронець і наперсник пані Роксолани, Лука Заплюйсвічка, і татарочці можна було не поспішати на кликання вельможної господині.

— Знайди пана обозного! — звелів гайдукові Оврам Роздобудько, начебто він сам оце й дзвонив у срібне калатальце.

Гайдук скоренько вийшов, а пан Роздобудько, потираючи щоку, що вже добре й посиніла, хутко заговорив:

— Зараз примчить ваш пан обозний. Але ви йому не скажете ні слова… про мій таємний замір проти панни Кармели Подолянки.

— Скажу.

— Не скажете. I ось чому…

— Скажу!

— По-перше: Пампушка в моїм ділі — не завада. Він єпіскопа ненавидить за те, що став той у Мирославі полковником, заступивши дорогу йому самому. Отже, пан обозний буде тільки радий, коли владичиній небозі що-небудь приключиться знов.

— Пане! — покрикнула на нього Роксолана.

— По-друге, — провадив далі Роздобудько. — Ви й самі її, чаровна пані, ладні проковтнути, Подоляночку, живцем: вона ж козацькою своєю вродонькою покорила чи не всю Європу! Ось чому ви…

— Я ладна проковтнути панну? Я?!

— Ви, красна пані.

— Лжа! Брехня! — і молоденька господиня, мов на гаряч