Book: Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним



Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним

Тімоті Снайдер



КРИВАВІ ЗЕМЛІ


Європа поміж

Гітлером та Сталіним



монографія













твоя золотиста коса Маргарито

твоя попеляста коса Суламіт[1]

Пауль Целян «Фуга смерті»

Все тече, все змінюється,

неможливо двічі сісти в один ешелон.

Василій Гросман «Все тече»

... Недобре було...

Чужому-чужениці на Чорному морі потопати:

Йому прощенія ні од кого прийняти.

Українська народна дума «Буря на Чорному морі»

Від цілих міст і сліду вже нема.

І тільки білого щита броня Як противага небуття...

Томас Венцлова «Щит Ахілла»


Передмова:

Європа


«Тепер заживемо!» — хотілося сказати зголоднілому хлопчині, котрий чалапав безлюдним узбіччям і голими полями. Але їжа, що її він бачив, існувала лише в його уяві. Пшеницю відібрали в ході бездушної кампанії реквізицій, яка започаткувала добу масових убивств у Європі. Йшов 1933 рік, коли Йосип Сталін навмисне морив голодом радянську Україну. Маленький хлопчик помер, як померли ще три мільйони інших. «Я стрінуся з нею під землею», — казав молодик із Радянського Союзу про свою дружину. Він мав рацію: його розстріляли після неї, поховавши обох серед 700 тисяч жертв сталінського Великого Терору 1937–1938 років. «Вони попросили у мене обручку, яку я...», — щоденник польського офіцера увірвався на цій фразі безпосередньо перед стратою радянськими спецзагонами у 1940 році. Він був одним із близько 200 тисяч польських громадян, котрих на початку Другої світової війни розстріляли радянські та німецькі сили, поки нацистська Німеччина і Радянський Союз спільними зусиллями займали його країну. Наприкінці 1941 року власний скромний щоденник закінчила одинадцятирічна російська дівчинка з Ленінграда: «Залишилася тільки Таня». Адольф Гітлер зрадив Сталіна, її місто опинилося в німецькій облозі, а родина потрапила в реєстр 4 мільйонів радянських громадян, яких німці заморили голодом. Наступного літа дванадцятилітня єврейська дівчинка з Білорусі написала останнього листа батькові: «Я прощаюся з тобою перед смертю. Я дуже боюся цієї смерті, бо малих дітей кидають живцем у масові могили». Вона стала однією з понад 5 мільйонів євреїв, котрих німці отруїли газом або розстріляли.


У серці Європи посеред XX століття нацистський та радянський режими убили близько 14 мільйонів людей. Криваві землі, місце загибелі всіх жертв, охоплюють простір від центральної Польщі до західної Росії: Україну, Білорусь та Прибалтику. Під час зміцнення націонал-соціалізму та сталінізму (1933–1938), спільної німецько-радянської окупації Польщі (1939–1941), а потім німецько-радянської війни (1941–1945) на цей регіон зійшло масове насилля у масштабах, раніше небачених в історії. Жертвами його стали головно євреї, білоруси, українці, поляки, росіяни і прибалти — корінне населення цих земель. 14 мільйонів убито протягом якихось дванадцяти років між 1933 та 1945 роками, коли Гітлер і Сталін перебували при владі. Хоча Криваві землі в ці роки стали полем бою, всі ці люди були жертвами винищувальної політики, а не бойових дій. Друга світова війна стала найсмертоноснішим конфліктом в історії, причому близько половини всіх солдатів, що загинули на всіх бойовищах світу, полягли тут, у цьому ж регіоні, на Кривавих землях. А проте серед згаданих 14 мільйонів жертв не було жодного солдата, який відбував службу. Більшість становили жінки, діти і старі; ніхто з них не носив зброї; перед смертю багатьох обібрали до нитки, позбавивши навіть одягу.

Аушвіц — найвідоміше місце убивств на Кривавих землях. Нині він символізує Голокост, а Голокост втілює найбільше зло століття. Однак особи, зареєстровані робітниками в Аушвіці, мали шанс вижити: своєю гіркою славою Аушвіц завдячує мемуарам і романам, що їх написали уцілілі в'язні. Значно більше євреїв, переважно польських, задушено газом на інших німецьких фабриках смерті, де загинули майже всі, хоча назви цих таборів згадуються не так часто: Треблінка, Хелмно, Собібор, Белжець. Ще більше євреїв — польських, радянських і балтійських — розстріляно над ровами і ямами. Більшість із них загинули там, де жили: в окупованій Польщі, Литві, Латвії, радянській Україні та радянській Білорусі. Німці звозили їх звідусіль на Криваві землі для вбивства. Євреї прибували до Аушвіца потягами із Угорщини, Чехословаччини, Франції, Нідерландів, Греції, Бельгії, Югославії, Італії та Норвегії. Німецьких євреїв перед розстрілами чи розправою газом депортували до міст на Кривавих землях — до Лодзі, Каунаса, Мінська, Варшави. Людей, що мешкали в тому кварталі, де я пишу цей текст, у дев'ятій дільниці Відня, вивезено до Аушвіца, Собібора, Треблінки та Риги. Всі ці міста лежать на Кривавих землях.

Німецькі масові вбивства євреїв відбувалися в окупованій Польщі, Литві, Латвії та Радянському Союзі, а не в самій Німеччині. Гітлер був політиком антисемітських поглядів у країні з маленькою єврейською спільнотою. Євреї становили менш ніж 1 % німецького населення, коли Гітлер став канцлером у 1933 році, і близько 0,25 % на початку Другої світової війни. У перші шість років Гітлерового правління німецьким євреям дозволяли емігрувати (хай навіть принижуючи та позбавляючи майна при цьому). Більшість німецьких євреїв, які бачили перемогу Гітлера на виборах 1933 року, померли природною смертю. Убивство 165 тисяч німецьких євреїв було саме по собі страшним злочином, але становило дуже маленьку частку трагедії європейських євреїв — менш ніж 3 % смертей Голокосту. Лише коли нацистська Німеччина у 1939 році вторглася у Польщу, а у 1941-му — в Радянський Союз, Гітлерова мрія про усунення євреїв з Європи натрапила на сприятливий грунт — дві найбільші спільноти європейських євреїв. Його намір винищити євреїв Європи можна було реалізувати тільки в тих частинах континенту, де євреї жили.

Громаддя Голокосту закриває від нашого зору інші німецькі плани, які передбачали ще більші вбивства. Гітлер хотів викорінити не лише євреїв. Крім цього він хотів зруйнувати Польщу і Радянський Союз як держави, винищити їхні правлячі класи і вбити десятки мільйонів слов'ян (росіян, українців, білорусів, поляків). Якби німецька війна проти СРСР пішла за планом, то у першу зиму голодною смертю померли б 30 мільйонів цивільних громадян. Ще десятки мільйонів згодом були б вигнані, убиті, асимільовані або перетворені на рабів. Хоча ці плани так і не втілено в життя, вони були моральним засновком окупаційної політики Німеччини на сході. За час війни німці вбили приблизно таку ж кількість неєвреїв, як і євреїв, головно заморюючи голодом радянських військовополонених (понад 3 мільйони) і мешканців обложених міст (понад мільйон) або ж розстрілюючи цивільних у ході «каральних заходів» (майже мільйон, переважно білорусів і поляків).

Радянський Союз переміг нацистську Німеччину на східному фронті Другої світової війни і, в такий спосіб, забезпечив Сталінові вдячність мільйонів і центральну роль у встановленні повоєнного ладу в Європі. Та Сталінові здобутки на ниві масових вбивств були майже такими разючими, що й у Гітлера. У мирний час він навіть перевершив Гітлера. В ім'я захисту і модернізації Радянського Союзу Сталін протягом 1930-х років влаштував голодну смерть мільйонів і розстріли трьох чвертей мільйона людей. Він убивав власних громадян не менш ефективно, ніж Гітлер убивав чужоземних. Із 14 мільйонів осіб, яких навмисно вбито на Кривавих землях між 1933 та 1945 роками, третина на совісті Радянського Союзу.


Ця книга є історією політичного масового вбивства. Усі 14 мільйонів були жертвами радянської або нацистської винищувальної політики — а часто спільних зусиль Радянського Союзу і нацистської Німеччини — але в жодному разі не жертвами бойових дій між ними. Чверть із них убито ще до початку Другої світової війни. Ще 200 тисяч загинули між 1939 та 1941 роками, коли нацистська Німеччина і Радянський Союз перебудовували Європу як союзники. Смерть цих 14 мільйонів у деяких випадках передбачалася економічними планами або мотивувалася економічними розрахунками, але жодна з них не була зумовлена економічною скрутою у будь-якому строгому значенні цього слова. Сталін знав, що станеться, коли забирав їжу в зголоднілих селян України у 1933 році, так само як Гітлер знав, чого можна було сподіватися, коли вісім років по тому позбавляв їжі радянських військовополонених. В обох випадках загинуло понад 3 мільйони людей. Сотні тисяч радянських селян і робітників, розстріляних під час Великого Терору 1937–1938 років, були жертвами прямих директив Сталіна, так само як мільйони розстріляних і задушених газом євреїв були жертвами декларованої політики Гітлера.

Війна змінила баланс убивств. Упродовж 1930-х років Радянський Союз був єдиною державою в Європі, що здійснювала політику масового вбивства. Перед Другою світовою війною, за перші шість з половиною років після приходу до влади Гітлера, нацистський режим убив не більше ніж 10 тисяч осіб. Сталінський режим на той час уже заморив голодом мільйони і мало не мільйон розстріляв. Німецька політика масового вбивства почала конкурувати за пальму першості з радянською між 1939 і 1941 роками — після того, як Сталін дозволив Гітлерові розв'язати війну. Вермахт і Червона армія разом напали на Польщу у вересні 1939 року, німецькі й радянські дипломати підписали Угоду про дружбу і кордони, а німецькі й радянські війська спільними зусиллями майже два роки тримали цю країну в окупації. Після того, як у 1940 році німці розширили свою імперію на захід, напавши на Норвегію, Данію, Нідерланди і Францію, СРСР окупував і анексував Литву, Латвію, Естонію та північно-східну Румунію. Обидва режими вдалися до розстрілів десятків тисяч і депортації сотень тисяч освічених польських громадян. Для Сталіна такі масові репресії були продовженням старої політики на нових територіях; для Гітлера це був прорив.

Наймасовіші вбивства почалася тоді, коли у червні 1941 року Гітлер зрадив Сталіна, а німецькі сили вступили у нещодавно розширений Радянський Союз. Хоча Друга світова війна розпочалася у вересні 1939 року зі спільного німецько-радянського вторгнення у Польщу, переважна більшість її вбивств сталася після цього другого вторгнення на схід. У радянській Україні, радянській Білорусі і ленінградському регіоні — землях, де сталінський режим за попередні вісім років заморив голодом і розстріляв близько 4 мільйонів осіб, німецькі сили спромоглися заморити голодом і розстріляти навіть більше за вдвічі коротший час. Відразу після початку вторгнення Вермахт почав морити голодом своїх радянських полонених, а спеціальні загони, що називалися «айнзацгрупами» (Einsatzgruppen), почали розстрілювати політичних ворогів і євреїв. Разом із німецькою поліцією порядку, Вафен-SS та Вермахтом, а також за участі місцевої допоміжної поліції та військових формувань, айнзацгрупи того літа розгорнули винищувальну кампанію проти єврейських громад.


Саме на Кривавих землях жила більшість євреїв Європи, саме тут перетиналися імперські плани Гітлера та Сталіна, саме тут билися Вермахт і Червона армія, саме тут зосередили свої сили радянський НКВС і німецька СС. Більшість місць убивств припали на Криваві землі: мовою політичної географії 1930-х — 1940-х років це означало Польщу, Прибалтику, радянську Білорусь, радянську Україну і західну частину радянської Росії. Сталінові злочини часто асоціюються з Росією, а Гітлерові — з Німеччиною. Але найсмертоноснішою частиною Радянського Союзу була його неросійська периферія, а нацисти переважно вбивали за межами Німеччини. Згідно з поширеним уявленням, жахіття XX століття відбувалися в таборах. Але більшість жертв націонал-соціалізму та сталінізму загинули не в концентраційних таборах. Таке хибне уявлення щодо місць і методів масового вбивства не дає нам змоги сповна оцінити жах XX століття.

Концентраційні табори на території Німеччини в 1945 році звільнили американці та британці; більша частина таборів ГУЛАГу, про які Захід знає завдяки Александрові Солженіцину, лежала в Сибіру. Образи цих таборів — чи то фотографічні, чи прозові — лише натякають на історію німецького та радянського насильства. Близько мільйона осіб загинуло через те, що їм винесено вирок працювати у німецьких концентраційних таборах — на відміну від німецьких газових камер, німецьких полів масових розстрілів та німецьких голодних зон, де загинуло 10 мільйонів осіб. Понад мільйон життів у 1933–1945 роках вкорочено через виснаження і хвороби у радянському ГУЛАГу — на противагу радянським полям масових розстрілів та радянським голодним районам, де загинуло близько 6 мільйонів осіб, з яких близько 4 мільйонів померли на Кривавих землях. 90 % тих, що потрапили до ГУЛАГу, покинули його живими. Більшість тих, кого було кинуто до німецьких концентраційних таборів (на противагу німецьким газовим камерам, ямам смерті й таборам для військовополонених), також уціліли. Доля в'язнів концентраційних таборів, хоч якою жахливою вона була, відрізняється від долі тих багатьох мільйонів, кого задушено газом, розстріляно чи доведено до голодної смерті.

Межу між концентраційними таборами і місцями масових розстрілів неможливо провести однозначно: у таборах теж людей страчували і морили голодом. Однак існує відмінність між вироком таборовим і вироком смертним, між примусовою працею і газом, між рабством і кулями. Переважна більшість загиблих жертв як німецького, так і радянського режимів ніколи не бачила концентраційного табору. Аушвіц був водночас трудовим табором і фабрикою смерті; доля неєвреїв, захоплених задля праці, і євреїв, відібраних для праці, дуже відрізнялася від долі євреїв, що їх призначено в газові камери. Відтак Аушвіц є частиною двох пов'язаних між собою, але різних історій. Аушвіц-як-трудовий-табір здебільшого відображає досвід великої кількості людей, котрі на собі пережили німецьку (або радянську) політику концентрації; тоді як Аушвіц-як-фабрика-смерті більш типово зображує долю тих, кого навмисно убито. Більшу частину євреїв, які прибували до Аушвіца, просто душили газом. Вони, як і майже всі з 14 мільйонів загиблих на Кривавих землях, не провели ані дня у концентраційному таборі.

Німецькі та радянські концентраційні табори оточують Криваві землі зі сходу та заходу, розмиваючи чорноту відтінками сірого. В кінці Другої світової війни американські та британські війська визволили німецькі концентраційні табори, такі як Бельзен і Дахау, але західні союзники не звільнили жодної зі значних фабрик смерті. Німці здійснювали всі свої найбільші винищувальні заходи на землях, які згодом захопив СРСР. Червона армія визволила Аушвіц, вона ж визволила Треблінку, Собібор, Белжець, Хелмно і Майданек. Американські та британські війська не дійшли до Кривавих земель і не побачили жодного із великих місць масового вбивства. Йдеться не лише про те, що американські і британські війська не бачили жодного з місць, де вбивали радянські сили — і таким чином відклали документацію злочинів сталінізму аж на кінець Холодної війни і відкриття архівів. Ідеться про те, що вони ніколи не бачили навіть місць, де вбивали німці — а це означає, що усвідомлення злочинів Гітлера зайняло рівно стільки ж часу, що й усвідомлення злочинів Сталіна. Фотографії і кінозйомки німецьких концентраційних таборів — ось на яку відстань, і не далі, до усвідомлення масових убивств підійшла більшість мешканців Заходу. Хоч які моторошні Ці образи, вони дають лише натяки на історію Кривавих земель. Вони не розкривають всієї історії. На жаль, вони не є навіть вступом до неї.


Масові вбивства у Європі, як правило, ототожнюють з Голокостом, а Голокост — зі швидким індустріальним убивством. Така картина надто проста і гігієнічна. На німецьких і радянських місцях масових убивств методи страти були доволі примітивними. З 14 мільйонів цивільних громадян і військовополонених, які загинули на Кривавих землях між 1933 і 1945 роками, понад половина загинула через те, що їх позбавлено їжі. В середині XX століття європейці навмисно морили голодом європейців у несусвітніх кількостях. Дві найбільші смертоносні після Голокосту кампанії — сталінські сплановані голодомори початку 1930-х років і гітлерівське моріння голодом радянських військовополонених на початку 1940-х — послуговувалися саме цим методом вбивства. Вбивства голодом вели не лише у дійсності, а й в уяві. «План голоду», розроблений нацистським режимом, передбачав голодну смерть десятків мільйонів слов'ян і євреїв взимку 1941–1942 років.

Слідом за голодом ішли розстріли, а за ними убивства газом. Протягом сталінського Великого Терору 1937–1938 років розстріляно майже 700 тисяч радянських громадян. 200 тисяч поляків, котрі загинули від німецьких і радянських рук під час спільної окупації Польщі, втратили життя від кулі. Понад 300 тисяч білорусів і приблизно таку саму кількість поляків, страчених німцями під час — «каральних заходів», було розстріляно. Єврейські жертви Голокосту з однаковою ймовірністю гинули від куль і від газу.



Зрештою, у самій технології вбивства газом теж не було нічого особливо модерного. Мільйон чи близько того євреїв, задушених в Аушвіці, загинули від синильної кислоти — сполуки, яку створено у XVIII столітті. Близько 1,6 мільйона євреїв, замордованих у Треблінці, Хелмні, Белжеці та Собіборі, задушено чадним газом. Про те, що цей газ смертельний, знали ще давні греки. У 1940-х роках синильну кислоту застосовували як пестицид, а чадний газ виробляли двигуни внутрішнього згорання. СРСР і Німеччина покладалися на технологію, що аж ніяк не була новою навіть у 1930–1940-х роках: внутрішнє згорання, залізниця, вогнепальна зброя, пестициди, колючий дріт.

Та хоч яка технологія застосовувалася, убивства мали особовий характер. За людьми, що голодували, спостерігали, часто зі сторожових веж, ті, хто відмовляв їм у їжі. Розстрілюваних бачили через приціли гвинтівок з дуже близької відстані, або ж їх тримали двоє чоловіків, доки третій підносив свого пістолета до черепа. Людей, що загинули від газу, ловили під час облав, садовили на поїзди, а тоді гнали в газові камери. В них відбирали майно, відтак одяг, а тоді, у жінок — ще й волосся. Кожна людина загинула особливою смертю, бо кожна жила особливим життям.


Сама гігантська кількість жертв може притлумити наше відчуття особливості кожної зі смертей. «Хотіла б згадати я всі імена, — писала російська поетка Анна Ахматова у своєму «Реквіємі», — Та віднято список, а де він — хто зна?»[2]. Завдяки копіткій праці істориків ми маємо доступ до частини списків; через те, що архіви у Східній Європі відкрито, ми маємо де шукати. Нам доступна гідна подиву кількість голосів жертв: спогади (наприклад) однієї молодої єврейки, котра викопала себе із нацистської ями смерті у Бабиному Яру в Києві; або іншої, якій те саме вдалося у Понарах біля Вільнюса. У нас є мемуари декого із кількох десятків тих, хто уцілів у Треблінці. Ми маємо архів Варшавського гетто, ретельно зібраний, закопаний, а потім (значною мірою) віднайдений. Ми маємо щоденники, які вели польські офіцери, котрих у 1940 році в Катині розстріляв НКВС — ці щоденники дістали із землі разом із тілами. Ми маємо записки, які приречені на смерть поляки викидали з автобусів, коли їх везли до ям смерті під час німецьких винищувальних заходів того самого року. Ми маємо слова, нашкрябані на стіні ковельської синагоги, та слова, що збереглися на стіні гестапівської в'язниці у Варшаві. Ми маємо спогади українців, які пережили радянський голодомор 1933 року, як і спогади радянських військовополонених, що пережили німецьку кампанію моріння голодом 1941 року; є у нас і спогади ленінградців, які витримали голодну облогу 1941–1944 років.

Ми маємо деякі нотатки самих злочинців, відібрані у німців, коли вони програли війну, або ж віднайдені у російських, українських, білоруських, польських чи прибалтійських архівах після падіння Радянського Союзу у 1991 році. Є у нас звіти і листи німецьких поліцаїв та солдатів, котрі розстрілювали євреїв, а також вояків німецьких антипартизанських загонів, котрі розстрілювали білоруських та польських цивільних громадян. Ми маємо звернення, які надсилали активісти Комуністичної партії, перш ніж влаштувати штучний голод в Україні у 1932–1933 роках. Ми маємо квоти на страту селян і представників національних меншин, які в 1937–1938 роках передавалися з Москви у місцеві відділення НКВС, а також відповіді на них із проханнями ці квоти збільшити. Ми маємо протоколи допитів радянських громадян, яким згодом винесено вироки і страчено. Ми маємо німецьку статистику щодо євреїв, розстріляних над ровами і задушених газом на фабриках смерті. Ми маємо радянську статистику страчених під час масових розстрілів Великого Терору та в Катині. Ми маємо надійні загальні оцінки кількості вбитих у найбільших місцях знищення євреїв, що грунтуються на зведенні інформації з німецької статистики та службового листування, свідчень уцілілих і радянських документів. Ми можемо робити обгрунтовані припущення щодо кількості загиблих від голоду у Радянському Союзі, хоча не всі з цих смертей задокументовано. Ми маємо листи Сталіна до найближчих соратників, застільні розмови Гітлера, щоденник Гімлера і багато іншого. Тією мірою, якою книжка такого штибу, як ця, взагалі можлива, її уможливлюють досягнення інших істориків, уведення ними в обіг таких і незліченних інших джерел. Хоча певні тези цієї книжки грунтуються на моєму власному пошуку в архівах, величезний борг перед колегами й істориками попередніх поколінь увиразнюється на її сторінках і в примітках.

Ця праця скрізь згадуватиме голоси самих жертв, а також голоси їхніх друзів і родичів. Покликатиметься вона і на самих злочинців — тих, що вбивали, і тих, що наказували вбивати. Книжка залучає у свідки невелику групу європейських письменників: Ганну Арендт, Анну Ахматову, Александра Вайсберга, Понтера Граса, Василія Гроссмана, Герета Джонса, Артура Кестлера, Джорджа Орвела і Юзефа Чапського (крім цього вона стежитиме за кар'єрою двох дипломатів: американського експерта в справах Росії Джорджа Кенана, котрий опинявся в Москві у критичні моменти; та японського шпигуна Тіуне Сугігари, який брав участь у здійсненні політики, що, на думку Сталіна, виправдовувала масовий терор, а потім рятував євреїв від гітлерівського Голокосту). Деякі з цих письменників задокументували один захід масового вбивства, інші — два або й більше. Деякі з них залишили нам проникливий аналіз, інші — приголомшливі порівняння, ще інші — незабутні образи. Об'єднує їх тривале намагання бачити Європу між Гітлером та Сталіним, часто-густо всупереч заборонам своєї доби.


Порівнюючи радянський та нацистський режими, політичний теоретик Ганна Арендт писала у 1951 році, що «подальше існування самої фактуальності залежить від існування нетоталітарного світу». Американський дипломат Джордж Кенан у 1944 році у Москві висловив ту саму думку простішими словами: «Тут люди визначають, що істина, а що ні».

Невже істина — це не що інше, як умовність, яку встановлює влада? Чи істинний виклад історії таки може опиратися силі політичного тяжіння? Нацистська Німеччина і Радянський Союз прагнули запанувати над самою історією. Радянський Союз був марксистською державою, керівники якої проголосили себе фахівцями з історичної науки. Націонал-соціалізм являв собою апокаліптичну ідею всеосяжного перетворення, здійснити яке були покликані люди, котрі вважали, що воля і раса можуть скинути тягар минулого. Дванадцять років нацистської і сімдесят чотири роки радянської влади безперечно наклали тяжкий відбиток на нашу здатність оцінювати світ. Численні особи вважають, що злочини нацистського режиму були настільки страшними, що стоять поза історією. Така думка є тривожним відлунням власного переконання Гітлера, згідно з яким воля тріумфує над фактами. Інші стверджують, що злочини Сталіна, хоч які страшні, виправдовувала потреба створити і захистити модернізовану державу. Це нагадує власну думку Сталіна, згідно з якою історія має лише одне спрямування, яке він розумів і яке тепер легітимізує його дії в ретроспективі.

За відсутності історії, що грунтувалася б на цілковито іншій основі, Гітлер і Сталін продовжують самі диктувати нам, як розуміти їхні діяння. Що може стати такою основою? Хоча це дослідження покликається на військову, політичну, економічну, соціальну, культурну та інтелектуальну історію, три засадничі його методи прості: перший наполягає на тому, що жодна подія минулого не лежить за межами історичного розуміння чи історичного дослідження; другий допускає можливість альтернативного вибору в історії та приймає незводиму реальність вибору у справах людських; третій вимагає впорядкованої хронологічної уваги до всіх напрямів сталінської та нацистської політики, що спричинила смерть великої кількості цивільного населення і військовополонених. Форму дослідженню задає не політична географія імперій, а людська географія жертв. Криваві землі не були політичною територією — ні справжньою, ні уявленою; це всього-на-всього місце, на якому найбільш душогубні режими Європи вершили свої найтемніші справи.

Десятиліттями національна історія — єврейська, польська, українська, білоруська, російська, литовська, естонська, латвійська — опиралася нацистським та радянським концептуалізаціям цих звірств. Історію Кривавих земель збережено — часто кмітливо і відважно — завдяки тому, що європейське минуле поділили на його національні частини, а ці частини утримували від контакту одна з одною. Але увага до будь-якої з окремих переслідуваних груп, навіть у блискучому історичному виконанні, не в змозі пояснити те, що сталося у Європі між 1933 і 1945 роками. Досконале знання українського минулого не розкриє причин голодомору. Уважне стеження за історією Польщі — не найкращий спосіб зрозуміти, чому так багато поляків загинули у Великому Терорі. Жоден обсяг знань із білоруської історії не дозволить збагнути появу таборів для військовополонених і антипартизанських кампаній, у яких загинуло так багато білорусів. Вивчення життя спільноти європейських євреїв може охопити Голокост, але не пояснити його. Нерідко те, що сталося із однією групою, стає збагненним тільки з огляду на те, що діялося з іншою. Але і це лише початок встановлення зв'язків. Нацистський і радянський режими теж треба розуміти з огляду на те, як їхні лідери намагалися опанувати ці землі і як вони сприймали тамтешні групи та їхні відносини між собою.

Нині панує загальна згода, що масові вбивства XX століття мають якнайповажніше моральне значення для століття ХХІ-го. Як же дивно тоді, що досі немає історії Кривавих земель. Масові убивства відокремили єврейську історію від європейської, а східноєвропейську — від західноєвропейської. Убивство не творить націй, але досі зумовлює їх інтелектуальну відокремленість — через десятиліття після краху націонал-соціалізму та сталінізму. Це дослідження зводить нацистський та радянський режими докупи, як зводить докупи єврейську та європейську історію, а також окремі національні історії. Воно зображує жертв і злочинців. Воно розглядає ідеології та плани, а також системи і суспільства. Це історія людей, яких убила політика далеких вождів. Рідні землі жертв лежали між Берліном та Москвою. Вони перетворилися на Криваві землі після сходження Гітлера і Сталіна на вершину влади.



Вступ

Гітлер і Сталін


Колиска нацистського і радянського режимів та витоки їхньої зустрічі на Кривавих землях — Перша світова війна 1914–1918 років. Вона вбила старі європейські імперії і дала життя мріям про нові. На зміну династичному принципу врядування прийшла крихка ідея народного суверенітету. Мільйони людей отримають наказ узяти зброю й померти заради справи абстрактної й далекої, в ім'я батьківщини, яка вже відходить у небуття або, навпаки, щойно народжується. Нові держави створювалися практично з нуля, а великі групи цивільного населення було переселено або знищено за допомогою простих і грубих методів. Османська влада знищила понад мільйон вірмен. Російська імперія депортувала німців і євреїв. Нові національні держави обмінялися після війни болгарським, грецьким і турецьким населенням. Ще одна важлива річ — війна знищила єдину світову економіку. Жодному дорослому європейцю, який жив у 1914 році, не судилося побачити відновлення вільної торгівлі в довоєнних масштабах; більшість дорослих європейців, які жили в 1914 році, так ніколи й не досягли довоєнного рівня життя.

Перша світова війна полягала в збройному конфлікті між Німецькою імперією, Габсбурзькою монархією і Османського імперією (Центральні держави) з одного боку та Францією, Російською імперією, Великою Британією, Італією, Сербією і Сполученими Штатами (Антанта) з іншого. Перемога Антанти у 1918 році поклала край існуванню трьох європейських імперій: Габсбурзької, Німецької і Османської. За умовами Версальської, Сен-Жерменської, Севрської і Тріанонської повоєнних мирних угод, на місці багатонаціональних імперій поставали національні держави, а замість монархій — демократичні республіки. Великі європейські держави, Британія і особливо Франція, хоч і пережили війну, вийшли з неї суттєво ослаблені. В таборі переможців була ілюзія, що після 1918 року життя якось повернеться в довоєнну колію. А революціонери, які сподівалися прийти до влади в краю переможених, вірили, що кров пролилася недаремно і настануть радикальні перетворення, які допоможуть здолати наслідки війни.

Найважливішим політичним проектом тих часів була комуністична утопія. На момент закінчення війни минуло вже сімдесят років, відколи Карл Маркс і Фридрих Енгельс написали знамениті рядки: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Марксизм надихав цілі покоління революціонерів перспективою політичної і духовної трансформації: нарешті настане кінець капіталізму й антагонізму, що його, як вважалося, породжує приватна власність; натомість буде побудовано соціалізм, який звільнить робітничий клас від пут експлуатації і вилікує душу всього людства. З погляду марксиста, історичний прогрес є результатом боротьби нових і старих класів на тлі поступових змін у способах виробництва. Будь-який панівний політичний лад підважували нові соціальні групи, що складалися в результаті нових економічних реалій. Новітня класова боротьба — це боротьба між власниками фабрик і найманими працівниками. Відповідно, Маркс і Енгельс передбачали, що революція почнеться в передових промислових країнах, які мали чисельний робітничий клас, як-от Німеччина і Велика Британія.

Підриваючи капіталістичний лад і ослаблюючи великі імперії, Перша світова війна давала революціонерам певні шанси. Однак більшість марксистів на той момент мислили в рамках національних політичних систем і в час війни підтримали свої уряди. Але не Володимир Ленін, підданець Російської імперії і лідер більшовиків. Ленін по-волюнтаристськи розумів марксизм і мав тверде переконання, що історію можна спрямувати в потрібному напрямку, а тому вбачав у цій війні великий шанс. Для такого волюнтариста, як Ленін, погоджуватися з вердиктом історії означало винести його самому. Маркс вважав, що історія не є визначеною наперед, а складається в результаті дій індивідів, свідомих її засадничих законів. Ленін народився у переважно селянській країні, де, з марксистського погляду, не існувало економічних передумов для революції. Але він мав революційну теорію, яка виправдовувала потребу в революційному поштовху. Ленін вважав, що існування колоніальних імперій продовжує життя капіталістичній системі, але війна між імперіями приведе до загальної революції. Російська імперія посипалася першою, і Ленін зробив свій хід.

На початку 1917 року почалися заворушення невдоволених солдат і зубожілих селян. Лютнева революція змела російську монархію, нова ліберальна влада спробувала піти в наступ проти Німецької імперії і Габсбурзької монархії на східному фронті. В цей момент Ленін перетворився на секретну зброю Німеччини. У квітні 1917 року за допомогою німців він прибув зі Швейцарії у Петроград з метою розпалити вогонь революції, яка мала вивести Росію з війни. За підтримки харизматичного Льва Троцького і згуртованого ядра більшовицької партії Леніну вдалося в листопаді 1917-го здійснити державний переворот. На початку 1918 року новий більшовицький уряд підписав Брест-Литовський мирний договір з Німеччиною, за умовами якої Білорусь, Україна, Прибалтика і Польща потрапляли під контроль німців. Завдяки Леніну Німеччина виграла війну на східному фронті і на якийсь час відчула, що значить бути східною імперією.

Ціна цього мирного договору — Росія поступалася Німеччині західною частиною колишньої Російської імперії. Але більшовики міркували, що Німецька імперія, як і решта експлуататорського капіталістичного світу, невдовзі зазнає краху, тож російські та інші революціонери однаково принесуть на ці землі й далі на захід новий лад. Ленін і Троцький доводили, що німці зазнають неминучої поразки на західному фронті, а відтак у Німеччині почнеться робітнича революція. Вони аргументували більшовицьку революцію тим, що ось-ось станеться пролетарська революція в промислово розвинутих країнах центральної і східної Європи. Наприкінці 1918-го і в 1919 році здавалося, що Ленін має рацію. Восени 1918 року німці все ж зазнали поразки від французів, британців і американців на західному фронті й мусили віддати свої нові володіння на сході, лишившись там непереможеними. Німецькі революціонери робили спроби захопити владу. Більшовики здобули Україну і Білорусь.

Колапс старої Російської імперії і поразка старої Німецької імперії створили вакуум влади у східній Європі, який більшовики, хоч як намагалися, заповнити не могли. Поки більшовицька Червона армія вела громадянську війну в Росії та Україні, п'ять країн довкола Балтійського моря — Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва і Польща — стали незалежними республіками. Втративши ці території, більшовицька Росія, порівняно з царською імперією, суттєво відсунулася на схід. Серед цих нових країн найважливішою в стратегічному плані була Польща, а за кількістю населення вона переважала всіх їх разом узятих. Жодна інша нова країна, що постала після війни, не вплинула на баланс сил у східній Європі так, як Польща. Розмір не дозволяв Польщі самій претендувати на роль великої держави, але його цілком вистачало, щоб Польща становила проблему для іншої великої держави з експансіоністськими планами. Вперше за понад сто років вона розділяла Росію і Німеччину. Саме існування Польщі створювало буфер для російської і німецької влади та викликало незадоволення і в Москві, і в Берліні.



Ідеологією Польщі була її незалежність. З кінця XVIII століття, відколи Річ Посполиту розділили між собою сусідні імперії, польської держави не існувало. Але польська політика в XIX столітті все одно функціонувала, а ідея польської нації відігравала об'єднавчу роль за чужої імперської влади. Проголошення в листопаді 1918 року незалежної Польщі стало можливим лише тому, що війна і революція забрали з собою три імперії, які її колись поділили, — Німецьку, Габсбурзьку і Російську. Цим історичним збігом скористався польський революціонер Юзеф Пілсудський. Будучи замолоду соціалістом, Пілсудський перетворився на прагматика, здатного співпрацювати з однією імперією проти іншої. Коли всі ці імперії зазнали краху, Пілсудський та його послідовники, зорганізовані під час війни у військові з'єднання, опинилися у вигідному становищі, яке давало змогу проголосити і захищати польську державу. Головний політичний конкурент Пілсудського націоналіст Роман Дмовський домігся підтримки союзників на Паризькій мирній конференції. Нова Польща стала демократичною республікою. Підтримана Антантою Варшава могла розраховувати на більш-менш вигідні кордони з Німеччиною на заході. Але питання східних кордонів Польщі лишалося відкритим. Позаяк Антанта на східному фронті війни не вигравала, то й не накидала Східній Європі якихось умов.

У 1919–1920 роках поляки і більшовики вели війну за польсько-російське прикордоння, яка мала вирішальне значення для устрою Європи. З відходом німців Червона армія вступила в Україну і Білорусь, але польське керівництво не визнало територіальних здобутків більшовиків. Пілсудський вважав, що ці землі є незалежними політичними суб'єктами, історія яких тісно пов'язана з польською історією, а їхні лідери мають прагнути до відновлення старої Речі Посполитої в тому чи тому варіанті. Він сподівався, що українські союзники за допомоги польської армії зможуть створити незалежну українську державу. Щойно в 1919 році більшовики захопили владу в Україні й зупинили навесні 1920 року польський контрнаступ, Ленін і Троцький почали думати про експорт революції в Польщу, надихаючи робітників утілити свою історичну місію силою зброї. Вони сподівалися, що після падіння буржуазної Польщі німецькі товариші з допомогою нової Червоної Армії отримають доступ до чималих німецьких ресурсів. Але радянські війська на дорозі до Берліна зупинила в серпні 1920 року польська армія під Варшавою.

Пілсудський розпочав контрнаступ, який відкинув Червону Армію назад у Білорусь і Україну. В лавах переможених був і Йосип Сталін, один із комісарів Червоної Армії. Допущені ним помилки завадили належній координації більшовицьких сил і підставили Червону Армію під удар Пілсудського. Перемога поляків не означала знищення влади більшовиків. Польські війська були надто виснажені для маршу на Москву, а польське суспільство дуже неоднозначно ставилося до подібної авантюри. Врешті-решт, території, на яких жили білоруси й українці, було поділено між Росією і Польщею. Так Польща стала багатонаціональною державою, дві третини її громадян становили поляки, було близько 5 мільйонів українців, 3 мільйони євреїв, мільйон білорусів і від півмільйона до мільйона німців. Хоча в конституції йшлося про державу «польської нації», Польща мала найбільше за чисельністю єврейське населення в Європі й друге за чисельністю (після більшовицького Союзу РСР) українське і білоруське населення. Три найбільші національні меншини (єврейську, українську та білоруську) Польща ділила зі своїм східним сусідом.

Тоді, як східноєвропейські кордони визначалися на полях битв у Польщі, Україні та Білорусі, повоєнні умови в західній і центральній Європі диктували країни Антанти. Поки поляки й більшовики воювали між собою на колишньому східному фронті Першої світової війни, переможена Німеччина прагнула продемонструвати переможцям нове мирне обличчя країни. Проголошений у цій країні республіканський устрій мав сприяти вигіднішим домовленостям з Францією, Британією та Сполученими Штатами. Німецькі соціал-демократи, головна марксистська партія країни, відкинули приклад більшовиків і революції не влаштовували. Більшість соціал-демократів під час війни підтримувала Німецьку імперію і вважала проголошення республіки прогресом. Але всі ці помірковані варіанти не надто допомогли Німеччині. Повоєнний устрій радше диктували, аніж обговорювали; всупереч давній європейській традиції, переможеним не дали місця за столом переговорів у Парижі. Німецькому урядові нічого не лишалось, як підписати в червні 1919 року Версальський договір, але мало хто з німецьких політиків відчував обов'язок боронити його умови.

Позаяк цей договір складали моралізатори-переможці, йому було легко закинути лицемірство. Воюючи з континентальними імперіями, держави Антанти заявляли, що підтримують справу визволення центральноєвропейських народів. Американці зокрема виставляли свою участь у війні як боротьбу за національне самовизначення. Але французи, які постраждали більше, хотіли, щоб Німеччину було покарано, а союзники Франції дістали винагороду. Насправді Версальський договір суперечив самому принципу, за який нібито воювали держави Антанти — національне самовизначення. За умовами Версальського, а також Тріанонського (червень 1910) і Севрського (серпень 1920) договорів, народи, які вважалися союзниками Антанти (поляки, чехи, румуни), розширили кордони своїх держав і відповідно збільшилася чисельність тамтешніх національних меншин. Країни протилежного табору (Німеччина, Угорщина, Болгарія) зазнали територіальних втрат і, відповідно, отримали великі діаспори в інших державах.

Польсько-більшовицька війна тривала в період між початком версальських переговорів і підписанням Севрського миру. Поки на заході йшли переговори й укладалися мирні договори, на сході тривала війна, тому новий повоєнний устрій видавався трохи ефемерним. Йому загрожувала ліва революція, інспірована або й прямо принесена більшовиками. Поки йшла польсько-більшовицька війна, німецькі революціонери могли сподіватися на допомогу Червоної Армії. З іншого боку, нова німецька республіка стояла перед загрозою правої революції. Німецьким солдатам, які поверталися зі східного фронту переможцями, було важко змиритися з приниженням своєї батьківщини у вигляді нової республіки і Версальського договору, який вона підписала. Багато ветеранів записувалися у праві дружини, які давали відсіч лівим революціонерам. Німецький соціал-демократичний уряд не бачив альтернативи правим дружинам і використовував їх проти комуністів і революційних заворушень.

Перемога поляків над Червоною Армією в серпні 1920 року під Варшавою поклала край сподіванням на європейську соціалістичну революцію. Останнім акордом у формуванні повоєнного устрою стало підписання Ризького миру між Польщею і більшовицькою Росією в березні 1921 року. Цей договір закріплював східні кордони Польщі, на довгі роки перетворював розділені українські й білоруські землі на яблуко розбрату та утверджував більшовизм як державну ідеологію, а не просто збройну силу революції. Створений наступного року Радянський Союз являтиме собою цілком конкретну державу з кордонами, принаймні в цьому плані він видаватиметься таким самим політичним утворенням, що й інші держави. Завершення масштабного збройного конфлікту поховало також сподівання правого політичного крила на те, що революція приведе до контрреволюції. Охочі демонтувати нову німецьку республіку, як крайні праві, так і крайні ліві, муситимуть покладатися лише на власні сили. Німецькі соціал-демократи підтримуватимуть республіку, а німецькі комуністи взоруватимуть на радянську модель і йтимуть у радянському фарватері. Вони отримуватимуть інструкції від Комуністичного Інтернаціоналу, створеного Леніним у 1919 році. А німецькі праві радикали зрозуміють, що перегляд повоєнного устрою — завдання самої Німеччини, досяжне після того, як вона відбудується і міцно стане на ноги.

Відбудова Німеччини видавалася справою складнішою, ніж це виявилося насправді. Німеччина, на яку поклали відповідальність за війну, втратила не лише чималі території й частину населення, а й право мати армію. На початку 1920-х років країна потерпала від гіперінфляції і політичного хаосу. Але навіть попри це, принаймні потенційно, вона залишалася найпотужнішою країною в Європі. За кількістю населення Німеччина поступалася лише Радянському Союзу, за промисловим потенціалом не поступалася нікому; під час війни країна не знала окупації, а ймовірність німецької експансії явно випливала з логіки повоєнного устрою. Щойно бойові дії в Європі завершилися, німецький уряд швидко знайшов спільну мову з Радянським Союзом. Зрештою, і Берлін, і Москва прагнули переглянути устрій Європи за рахунок Польщі. Обидві країни хотіли вийти з міжнародної ізоляції. Тому-то демократична Німеччина і Радянський Союз підписали в 1922 року Рапальський мирний договір, відновивши дипломатичні стосунки, торгівлю і почавши таємну військову співпрацю.

Для багатьох німців процес самовизначення ніс із собою і свого роду кару, і певну надію. За межами Німеччини опинилося близько десяти мільйонів німецькомовного населення, колишніх підданців Габсбурзької монархії. Близько трьох мільйонів з них жили в північно-західній Чехословаччині, якраз на кордоні з Німеччиною. Німців у Чехословаччині жило більше, ніж словаків. Майже все населення Австрії, яка лежала між Чехословаччиною і Німеччиною, розмовляло німецькою мовою. Тим не менше Австрія за умовами Сен-Жерменського мирного договору мала існувати як окрема держава, хоча більшість її населення воліла входити до складу Німеччини. Адольф Гітлер, лідер Націонал-соціалістичної робітничої партії (НСДАП), що виникла 1920 року, був саме австрійцем, палким прихильником аншлюсу — об'єднання Австрії і Німеччини. Національна єдність — така драматична мета повною мірою відповідала амбіціям Гітлера.

Згодом Гітлер обійме посаду канцлера і підпише з Радянським Союзом угоду, яка розділить Польщу. Йдучи на цей крок, він доведе до крайнощів ідею, яку розділяли багато німців: кодони Польщі нелегітимні, а польський народ не заслуговує на державність. У чому Гітлер розходився з іншими німецькими націоналістами, так це в планах, що робити далі, після підкорення Польщі та об'єднання всіх німців у одній Німеччині: звільнити Європу від євреїв і завдати удару по Радянському Союзу. На шляху до цієї мети Гітлер пропонуватиме дружбу і Польщі, і Радянському Союзу та доволі довго не повідомлятиме німцям про свої радикальні наміри. Але катастрофічні візії супроводжували націонал-соціалізм від самого початку.


Коли 1921 року воєнні катаклізми в Східній Європі нарешті закінчилися, Ленін та його соратники мусили перегрупувати сили й зібратися з думками. Втративши через поляків європейські перспективи, більшовики мусили вгамувати свій революційний запал і взятися до розбудови соціалістичної держави. Ленін і його послідовники брали за очевидне, що вся влада має належати їм; насправді провал загальноєвропейської революції став виправданням жаги більшовиків до політичної влади. Влада мала бути централізованою, щоб мати змогу завершити революцію і захищати її від капіталістичних ворогів. Більшовики швидко заборонили інші політичні партії і тероризували політичних конкурентів, звинувативши їх у реакціонерстві. Єдині вибори, на яких була хоч якась конкуренція, більшовики програли, тому інших навіть не починали. Червона армія, хоч і зазнала поразки в Польщі, здолала опір інших збройних сил на території колишньої імперії. Більшовицька спецслужба, ЧК, знищила тисячі людей, утверджуючи нову радянську державу.

Однак взяти гору в насильстві було легше, ніж збудувати новий лад. Марксизм якось не дуже скидався на програму будівництва багатокультурної країни селян і кочівників. Маркс припускав, що революція передовсім відбудеться в промислово розвинених країнах, і лише принагідно звертав увагу на селянське і національне питання. А тепер російських, українських і білоруських селян плюс середньоазіатських кочівників слід було якось спонукати будувати соціалізм в ім'я робітничого класу, який зосереджувався в російськомовних містах. Більшовики мусили трансформувати успадковане доіндустріальне суспільство й побудувати індустріальне, якого ще не знала історія; лише тоді вони матимуть змогу змінити це індустріальне суспільство на користь робітників.

Перш ніж почати соціалістичні перетворення, більшовики мусили виконати певну конструктивну роботу, яку зазвичай бере на себе капіталізм. Створивши промисловість, вирішили вони, держава оберне лояльність представників розмаїтих культур радянських республік на користь ширшого політичного утворення, яке знівелює будь-яку національну різницю. Розв'язати селянське і національне питання — план грандіозний, і більшовики приховували головний його підтекст: що вони є ворогами власного населення, незалежно від того, як його класифікувати, за класовими ознаками чи національними. Вони вважали, що суспільство, яке їм дісталося, це історичний пережиток, ніби закладка, яку треба вийняти перед тим, як перегорнути сторінку.

Щоб утвердити свою владу після війни і знайти лояльні кадри для майбутньої економічної революції, більшовики мусили піти на певні компроміси. Підконтрольні їм нації, ясна річ, не отримали реального державного суверенітету, але й піти у забуття їм не судилося. Хоч марксисти вважали, що модернізація підриватиме позиції націоналізму, більшовики вирішили залучити до справи індустріалізації Радянського Союзу інші нації, принаймні національні еліти. Ленін не виступав проти національної ідентичності неросійських народів. Радянський Союз являв собою федерацію, що складалася з власне Росії і сусідніх національних республік. Практика кадрових і освітніх преференцій сприяла лояльності та довірі з боку неросіян. Будучи підданими однієї багатонаціональної держави, а потім урядовцями іншої, більшовики були здатні на розумні й тактовні дії в національному питанні. Чільні діячі російського революційного руху не були чистокровними росіянами. Ленін увійшов в історію як російський діяч, але в його жилах текла також шведська, німецька, єврейська і російська кров; Троцький був євреєм, Сталін грузином.

Нації мали бути створені за новим комуністичним зразком; перш ніж дати раду з селянами, їхнє життя слід було полегшити. Більшовики пішли на компроміс із селянським населенням, свідомі того, що він тимчасовий, як того й боялися селяни. Новий радянський режим віддав селянам землю, яку ті захопили в колишніх землевласників, і дозволив продавати продукти своєї праці на ринку. Воєнна розруха привела до страшного дефіциту харчів; більшовики проводили реквізиції продовольства, яке розподіляли по картках серед лояльних верств. У 1921–1922 роках від голоду й супутніх хвороб померло кілька мільйонів людей. Більшовики винесли урок, що їжа — це зброя. Але щойно вони вийшли переможцями з громадянської війни, як виникла потреба в надійному джерелі харчів. Вони обіцяли народу мир і хліб, тож мусили забезпечити хоч мінімальну кількість першого і другого, принаймні на якийсь час.

Ленінська держава являла собою набір активів для майбутньої економічної революції. Радянська держава визнавала існування націй, хоча марксизм обіцяв світ без них; радянська економіка дозволяла ринкові відносини, хоча комунізм обіцяв колективну власність. На момент смерті Леніна, в січні 1924 року, вже точилися дискусії про те, коли саме і в якій спосіб компроміси перехідного періоду приведуть до другої революції. Саме ця дискусія про новий радянський устрій визначила долю населення. У спадок від Леніна більшовикам дістався принцип «демократичного централізму» — переклад марксистської історіософії мовою бюрократичної реальності. Робітники представляли авангард історії; міцно згуртована комуністична партія представляла робітників; центральний комітет представляв партію; а політбюро, що складалося з кількох членів, представляло центральний комітет. Суспільство повністю підпорядковувалося державі, яку контролювала партія, на практиці керована кількома людьми. Дискусії між членами цієї маленької групи мали не так вузькополітичне, як широке історичне значення, а результати цих дискусій подавались як вердикт.

Вирішальну роль зіграла сталінська інтерпретація ленінської теоретичної спадщини. Коли в 1924 році Сталін заговорив про «соціалізм в окремо взятій країні», він мав на увазі, що Радянський Союз мусить будувати світле робітниче майбутнє без допомоги трудящих світу, що їх розділяють національні кордони. Комуністи розходилися в поглядах щодо пріоритетності аграрної політики, але вбачали в радянському селі джерело фінансування його ж руйнації. Де знайти початковий капітал для болісного переходу від аграрної до індустріальної економіки? Більшовики знайшли спосіб вилучити в селян «надлишок», який призначався для харчування дедалі чисельнішого робітничого класу і продажу за кордон в обмін на промислове обладнання. У 1927 році, коли державні капіталовкладення остаточно схилилися на користь індустрії, дискусія вступила у вирішальну фазу.

Дискусія стосовно модернізації була, головно, дуеллю між Троцьким і Сталіним. Троцький був найбільш заслуженим соратником Леніна, однак Сталін обіймав посаду генерального секретаря Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б)) і відповідав за партійну бюрократію. Контроль за партійними кадрами і практична хватка Сталіна на засіданнях ЦК допомогла йому вибратися на вершину. Він нічим не вражав у теоретичних дискусіях, але вмів зібрати коаліцію прихильників. Сталін спершу заручився підтримкою тих, хто виступав за поступову економічну трансформацію, і усунув від влади радикально налаштованих членів політбюро, а потім сам перейшов на радикальні позиції й розібрався зі своїми попередніми союзниками. На кінець 1927 року колишніх Сталінових конкурентів із лівого крила партії — Льва Троцького, Григорія Зинов'єва і Льва Каменева — виключили з партії. На кінець 1929 року Сталін перейшов на позиції знищених було опонентів і позбавився головного свого союзника з правого крила, Ніколая Бухаріна. Подібно до Зинов'єва і Каменева, Бухарін лишився в Радянському Союзі і втратив усяку владу. Сталін знайшов собі вірних прихильників у політбюро, зокрема Лазаря Кагановича і Вячеслава Молотова. Троцького вислали з країни.

Попри всю хитрість у політичних маніпуляціях, Сталін мусив довести, що дотримується обіцянок. У 1928 році почалася перша п'ятирічка, і Сталін виступив за колективізацію сільського господарства — селяни мали працювали під контролем держави, а зібраний ними урожай де факто перетворювався на державну власність. Земля, реманент і самі люди мали входити до одного колективного господарства, яке, вважалося, працюватиме ефективніше. Колгоспи організовувалися довкола машинно-тракторних станцій, які надавали їм новітню техніку, там же працювали політичні агітатори. Колективізація дозволяла державі контролювати сільськогосподарське виробництво, а отже, годувати робітників і заручатися їхньою підтримкою, а також експортувати продукцію за кордон, добуваючи в такий спосіб тверду валюту, яку можна було пустити на розвиток промисловості.

Щоб зробити колективізацію невідворотною, Сталін мусив послабити вільний ринок і замінити його державним плануванням. Його спільник Каганович заявив у липні 1928 року, що селяни «приховують зерно», і єдиний вихід — реквізувати їхні запаси. Щойно селяни побачили, що їхнє зерно можуть відібрати, вони воліли його ховати, а не продавати. Ринок ніби показав себе річчю ненадійною, хоча насправді винна була держава. Відповідно, Сталін отримав нагоду заявити, що головна проблема — нестабільний характер ринку, тож поставки продовольства має контролювати держава. Скидалося на те, що велика депресія доводила правоту Сталіна про ненадійність ринку. Чорного вівторка 29 жовтня 1929 року обвалився американський фондовий ринок. 7 листопада 1929 року, у дванадцяту річницю більшовицької революції, Сталін змалював соціалістичну альтернативу ринку, яку буде швидко побудовано в Радянському Союзі завдяки його політиці. Він пообіцяв, що 1930-й стане «роком великого перелому», а колективізація принесе спокій і процвітання. Зі старим селом буде покінчено. Революцію в місті буде завершено тоді, коли робітники матимуть достатньо харчів, вироблених упокореним селянством. Ці робітники створять перше соціалістичне суспільство в історії і потужну державу, здатну захиститися від іноземних ворогів. Виступивши за модернізацію, Сталін водночас висловив свої претензії на владу.


Поки Сталін вів свою роботу, Гітлер збирався з силами. Заки Сталін створював інституційний фундамент революції і тим самим утверджувався на чолі однопартійної держави, Гітлер будував свою політичну кар'єру, відкидаючи наявні інституції. Більшовики успадкували традицію «дебатуємо-а-потім-виконуємо», що склалася за роки нелегальної роботи в Російській імперії. Націонал-соціалісти (нацисти) практично не мали традицій суворої дисципліни чи конспіративної роботи. Подібно до більшовиків, вони відкидали демократію, але не в ім'я партії, яка розуміла хід історії, а в ім'я лідера, який найкраще виражав волю нації. Світовий устрій створили не капіталісти-імперіалісти, як вважали більшовики, а змовники-євреї. Проблема сучасного суспільства полягала не в тому, що концентрація власності привела до панування одного класу, а в тому, що євреї контролюють і фінансовий капіталізм, і комунізм, а отже, Америку, Велику Британію і Радянський Союз. Комунізм — це просто єврейська казочка про недосяжну рівність, задумана для того, щоб поставити наївних європейців у єврейське ярмо. Відповідь на безжальний єврейський капіталізм і комунізм — лише націонал-соціалізм, який означав відновлення справедливості для німців коштом інших.

У демократичні 1920-ті роки нацисти воліли наголошувати, що їхні позиції мають багато спільного з поглядами інших німців. Гітлерова націонал-соціалістична партія, подібно до більшості інших німецьких партій 1920-х років, не сприймала умов Версальського договору. Нацисти особливо переймалися східною місією німців: там німецькі солдати здобули перемогу в Першій світовій війні, там 1918 року вони мали великі окупаційні зони в Польщі, Білорусі, Україні та Прибалтиці. На відміну від європейських конкурентів, Франції та Великої Британії, Німеччина не побудувала великої світової імперії, а, програвши війну, втратила і скромні заморські володіння. Тим більше її приваблювали східноєвропейські землі. Радянський Союз, який нацисти вважали нелегітимним і деспотичним єврейським режимом, мусив упасти. Польщу, яка стояла на шляху Німеччини до втілення її історичної долі на сході, слід було усунути. Вона не мала бути перешкодою для німецької влади: Польщі в майбутній війні на сході відводили роль або слабкого союзника, або переможеного суперника.

У листопаді 1923 року Гітлер учинив невдалу спробу перевороту, після якої ненадовго потрапив у в'язницю. Основні засади націонал-соціалізму сформулював сам Гітлер, але на переворот його надихнув успіх італійських фашистів, якими він захоплювався. За рік до того Беніто Мусоліні захопив владу в Італії в результаті «маршу на Рим», що його безуспішно намагався повторити Гітлер у Мюнхені. Італійські фашисти, так само як нацисти Гітлера, ставили національну волю понад нудні політичні компроміси. Мусоліні, а слідом за ним і Гітлер, використовували факт існування Радянського Союзу як внутрішньополітичну карту. Попри те, що обидва діячі захоплювалися цілеспрямованістю Леніна і однопартійною державою, вони використовували загрозу комуністичної революції як аргумент у своїй політиці. Ці двоє людей у багатьох аспектах відрізнялися між собою, але обидва репрезентували новий різновид європейської правиці, яка природно вважала комунізм найбільшим ворогом і водночас наслідувала окремі моменти комуністичної політики. Подібно до Мусоліні, Гітлер був прекрасним промовцем і чільною особою в націонал-соціалістичному русі. Вийшовши з в'язниці у грудні 1924 року, він без особливих проблем повернув собі лідерство в нацистській партії.

Сталін утвердився при владі у другій половині 1920-х років, великою мірою завдяки людям, яких він призначив на посади в розрахунку на їхню підтримку. Гітлеру створювала підтримку особиста харизма, він очікував, що колеги і прихильники практикуватимуть політику й мову, суголосну його риториці та уявленням. Сталін використовував марксистську теорію як необхідний засіб для входження у владу й захисту своєї політики, але до 1933 року не мав змоги інтерпретувати марксизм на власний розсуд. Гітлер, навпаки, надихав інших вести для нього практичну політику. У в'язниці він написав перший том автобіографічного маніфесту «Mein Kampf» («Моя боротьба»). У цьому та інших текстах (зокрема у так званій «Другій книзі») він недвозначно виклав свої наміри, але вони не становили якогось твердого канону. Сталіна спершу стримувало те, що його товариші можуть зробити, а потім те, що вони можуть сказати. Гітлер ніколи не мусив підтримувати навіть видимість діалогу чи послідовної позиції.

Після виходу з в'язниці Гітлер зважився на певний компроміс із німецькою республікою. Як лідер націонал-соціалістичної партії він почав практикувати парламентську політику, але її мета зводилася лише до поширення пропаганди, ідентифікації ворогів і наближення до інститутів влади. Він намагався не ризикувати своєю свободою, навіть коли нацисти-депутати скандалили з лівими опонентами. У 1928 році, після того як німецька економіка кілька років підряд показувала ріст, нацисти отримали в парламенті лише дванадцять місць, здобувши 2,6 % голосів виборців. Потім прийшла Велика депресія, яка обернулася для Гітлера ще більшим козирем, ніж для Сталіна. Крах німецької економіки породив привид комуністичної революції; і одне, й інше допомогло Гітлеру прийти до влади. Міжнародна економічна криза ніби виправдовувала радикальні зміни. Гіпотетична революція на чолі з великою Комуністичною партією Німеччини породила страх, що його Гітлер конвертував у націоналізм. У вересні 1930 року нацисти здобули 18 відсотків голосів і отримали 107 місць, а в липні 1932 року взагалі виграли вибори, здобувши понад 37 відсотків голосів.

У 1932 році парламентські вибори в Німеччині радше демонстрували ступінь народної підтримки, аніж відкривали прямий шлях до влади, адже демократія в країні існувала лише формально. Попередні два роки голова уряду (канцлер) змушував президента підписувати укази, які мали силу закону. У 1932 році парламент (рейхстаг) збирався лише тринадцять разів. У січні 1933 року Гітлера призначили канцлером за підтримки консерваторів і націоналістів, які вважали, що він допоможе їм усунути від влади потужну німецьку лівицю. На їхній подив, Гітлер оголосив дострокові вибори й використав нову посаду для утвердження гегемонії своєї партії над німецьким суспільством. 5 березня 1933 року оголосили результати виборів: нацисти здобули переконливу перемогу над соціал-демократамиій комуністами — 43,9 відсотка голосів, 288 із 647 місць у рейхстагу.

Навесні 1933 року Гітлер перекроював політичну систему в Німеччині — тоді ж Сталін утверджував свою владу в Радянському Союзі.


* * *

У 1933 році скидалося на те, що радянський і нацистський уряди можуть дати собі раду зі світовою економічною кризою. Обидві країни випромінювали динамізм, в той час як ліберальні демократії ледве зводили кінці з кінцями й рятували населення від злиднів. Більшість європейських урядів, у тому числі й німецький до 1933 року, мали дуже обмежений набір рецептів від економічної кризи. Домінував погляд, що слід збалансувати бюджет і обмежити грошову масу. Але це, як нам тепер відомо, лише погіршувало ситуацію. Велика депресія дискредитувала політичні рецепти кінця Першої світової війни: вільний ринок, парламентаризм, національну державу. Ринок спіткала катастрофа, парламент нічим не міг зарадити, а національній державі бракувало засобів, щоб захистити своїх громадян від злиднів.

Нацистській радянські ідеологи мали свою відповідь на питання, кого звинувачувати у Великій депресії (євреїв-капіталістів або просто капіталістів), і справді радикальні підходи до політичної економії. Нацисти й радянське керівництво не лише заперечували юридичний і політичний повоєнний устрій, вони також ставили під сумнів його економічні та соціальні основи. Вони приглядалися до економічних і соціальних коренів повоєнної Європи й переосмислювали життя та роль людей, які працювали на землі. В 1930-х роках селяни все ще становили більшість населення майже по всій Європі, орна земля була цінним природним ресурсом, який підтримував економіку, котра все ще спиралася на працю тварин і людей. Калорії в ті часи рахували, хоч і з іншою метою, ніж це роблять нині: економісти-планувальники мали бути певні, що населення буде нагодоване, живе і здатне до продуктивної праці.

Більшість країн Європи не мали якихось планів соціальної трансформації, а тому не могли в цьому плані конкурувати з нацистами та більшовиками, або щось їм протиставити. У 1920-х роках Польща та інші нові держави у Східній Європі намагалися провести земельну реформу, але це проблеми не розв'язало. Землевласники докладали зусиль, щоб зберегти свою власність, а банки й держава не особливо підтримували селян. Кінець демократії в регіоні (за винятком Чехословаччини) спершу ніяк не вплинув на осмислення економічних проблем. Авторитарні режими в Польщі, Угорщині та Румунії охоче кидали опонентів у в'язниці та вдавалися до пишної національної риторики. Але все це мало допомагало новій економічній політиці в час Великої депресії.

У 1933 році радянська і нацистська альтернативи демократії полягали у відмові від простої земельної реформи, яку дискредитували невдалі демократії. Гітлер і Сталін, попри всю відмінність між ними, однаково вважали, що корінь проблеми — аграрний сектор, а розв'язок — рішуче втручання держави. Якщо держава зможе провести кардинальні економічні перетворення, вони стануть основою нової політичної системи. Сталінський підхід полягав у колективізації сільського господарства, про це почали відкрито говорити після старту в 1928 році першої п'ятирічки. Радянське керівництво дало змогу селянам у 1920-х роках господарювати на свій розсуд, але на початку 1930-х у них відібрали землю: було створено колективні господарства, в яких селяни працювали на державу.

Гітлерова відповідь на селянське питання була умоглядна і, крім того, добре закамуфльована. Перед тим, як прийти до влади 1933-го, і навіть кілька років по тому, Гітлер нібито переймався становищем передовсім німецького робітничого класу, а дефіцит харчів збирався покривати за рахунок імпорту. Політика швидкого (і незаконного) озброєння покінчила зі списками безробітних, німецькі чоловіки опинилися в казармах або на оборонних заводах. Через кілька місяців після приходу Гітлера до влади почалися програми з громадських робіт. Здавалося навіть, що нацисти робитимуть для німецьких фермерів менше, ніж обіцяли. Хоча партійна програма нацистів обіцяла перерозподіл землі на користь бідніших фермерів, цей традиційний варіант земельної реформи тихенько забули після того, як Гітлер став канцлером. Він займався радше міжнародними угодами, аніж вирівнювальною аграрною політикою. Прагнув укласти торгівельні угоди зі східноєвропейськими сусідами, згідно з якими німецьку промислову продукцію мали обмінювати на продовольство. Аграрна політика Гітлера у 1930-ті роки трохи нагадувала Ленінову в 1920-ті: політичні підготування до безпрецедентних економічних перетворень. І націонал-соціалізм, і радянський комунізм обіцяли селянам ілюзію земельної реформи, але насправді накреслювали їм значно радикальніше майбутнє.

Справжня аграрна політика нацистів полягала у створенні імперії на східному прикордонні. Німецьке аграрне питання мало бути розв'язане не в самій Німеччині, а за кордоном: шляхом захоплення родючих земель у польських і радянських селян, яких чекала смерть, асиміляція, депортація і поневолення. Замість того, щоб імпортувати зерно зі сходу, Німеччина збиралася експортувати туди своїх селян. Вони мали колонізувати землі Польщі та західні райони Радянського Союзу. Гітлер говорив про потребу ширшого «життєвого простору» в загальних рисах, він ніколи не пояснював німецьким селянам, що має на увазі масштабну міграцію на схід; так само як більшовики ніколи прямо не говорили селянам, що ті мають віддати свою власність державі. Сталін розглядав кампанію колективізації початку 1930-х років проти власних селян як «війну» за хліб; Гітлер розраховував, що перемога у майбутній війні нагодує Німеччину. Радянська програма здійснювалася в ім'я загальнолюдських принципів, нацистський план завоювання Східної Європи втілювався заради панівної раси.

Гітлер прийшов до влади в Берліні, Сталін — у Москві, але плановані обома вождями радикальні перетворення стосувалися передусім земель, які лежали між їхніми країнами. Їхні владні утопії перетиналися на Україні. Гітлер пам'ятав, що ефемерне колоніальне утворення 1918 року слугувало німцям свого роду доступом до української житниці. В подібному ключі сприймав Україну і Сталін, який невдовзі по тому ніс у цей край революцію. Українські землі та селяни мали послужити справі побудови модерної індустріальної держави. Гітлер вважав колективізацію катастрофічною помилкою і наводив її як доказ краху всього радянського комунізму. Але не мав сумніву, що німці зроблять з України край молока й меду.

Для Гітлера і Сталіна Україна виступала не просто джерелом продовольства. Цей край відкривав їм можливість вирватися з гравітації традиційної економіки, врятувати країну від злиднів та ізоляції і змінити континент відповідно до свого бачення. Втілення їхніх програм і влади залежало від контролю над родючими українськими грунтами й мільйонами українських селян. У 1933 році українці мільйонами помиратимуть від голоду, найбільшого штучного голоду в історії людства. Це був початок особливого періоду в історії України, але далеко не кінець. У 1941 році Гітлер відібрав Україну в Сталіна і спробував реалізувати власний колоніальний проект, почавши з убивства євреїв і таборів для радянських військовополонених. Сталіністи колонізовували власну країну, нацисти колонізовували окуповану радянську Україну, а жителям України лишалися самі страждання. За ті роки, що Сталін і Гітлер були при владі, в Україні було вбито більше людей, ніж будь-де у Кривавих землях, в Європі і навіть у цілому світі.



Розділ 1

Голод у Радянському Союзі


1933-й був у західному світі роком голодним. Вулицями американських і європейських міст тинялося повно людей, які втратили роботу й годинами стояли в чергах по їжу. Енергійний молодий валлійський журналіст Гарет Джоунс бачив, як безробітні німці збиралися в Берліні послухати Адольфа Гітлера. У Нью-Йорку його вразила безпорадність американських робітників на третьому році Великої депресії: «Я бачив сотні й сотні бідолашних людей у черзі, багато одягнених у колись добрий одяг, усі вони чекали на свої два бутерброди, пончик, чашку кави й цигарку». В Москві, куди Джоунс прибув у березні 1933 року, голод у капіталістичних країнах був приводом для радості. Здавалося, що депресія провіщає світову соціалістичну революцію. Сталін і його оплічники вихваляли неминучий тріумф системи, яку вони будують у Радянському Союзі[3].

Але 1933-й був роком голоду і в радянських містах, особливо в Українській РСР. У Харкові, Києві, Сталіно, Дніпропетровську сотні тисяч людей щодня стояли в чергах по окраєць хліба. У столиці республіки Харкові Джоунс побачив ще одну печальну картину. Люди о другій ночі ставали в чергу під магазином, який відчинявся о сьомій ранку. Звичайного дня в чергах по хліб стояло сорок тисяч осіб. Люди так відчайдушно намагалися втримати своє місце в черзі, що чіплялися за пасок того, хто стояв попереду. Деякі люди так ослабли від недоїдання, що не могли стояти без сторонньої допомоги. Чекання тривало цілий день, іноді два. Вагітні жінки та інваліди війни не мали права купувати без черги й мусили чекати разом з рештою, якщо хотіли дістати хоч якісь харчі. Бувало, закричить яка-небудь жінка, і стогін пронесеться всією чергою, ніби первісний страх якоїсь однієї істоти[4].

Люди в українських містах боялися втратити місце в хлібній черзі, боялися померти з голоду. Вони знали, що місто дає їм лише надію на харчі. Українські міста швидко росли попередні п'ять років, усотуючи селян, які ставали робітниками й службовцями. Вчорашні діти українських селян, разом з євреями, поляками й росіянами, які жили в усіх цих містах віддавна, мали хоч їжу, яка продавалася в магазинах. Їхні родичі в селі не мали геть нічого. Незвична ситуація. Зазвичай під час голоду містячи рятуються в селах, а не навпаки. У Німеччині чи Сполучених Штатах фермери майже ніколи не знали голоду, навіть під час Великої депресії. Робітники та службовці в містах мусили продавати яблука або красти їх, але деінде, в Альтеланді чи в Айові, завжди був фруктовий сад, силосна яма або яка-небудь комірчина. Українські городяни не мали куди йти, село нічим не могло їм допомогти. Більшість містян мали продуктові картки, без яких отримати харчі було неможливо. Цей папірець давав їм єдиний шанс вижити, і вони добре це знали[5].

За доказами не доводилося далеко ходити. Біля хлібної черги жебрали крихти голодні селяни. В одному місті п'ятнадцятирічна дівчина випросила місце в голові черги, і її до смерті забив продавець. Міські домогосподарки бачили, як сільські жінки помирають від голоду на тротуарах. Ідучи вранці в школу, учні бачили людей при смерті, а повертаючись післяобід з уроків — трупи. За словами одного комсомольця, селянські діти нагадували «живі скелети». Партійця в індустріальному Сталіно шокували трупи померлих від голоду, які він знайшов на своєму ганку. Парочки, що прогулювалися в парках, не могли не бачити жахливих сцен копання могил. Лікарям і медсестрам було заборонено лікувати (чи годувати) голодних людей у лікарнях. Міліція ловила голодних дітей на вулицях і вивозила їх подалі від міста. В українських містах міліція затримувала по кількасот дітей на день; одного дня на початку 1933 року харківська міліція мала виконати квоту в дві тисячі осіб. Який день не візьми, в харківських бараках на смерть чекали до двадцяти тисяч дітей. Діти просили міліціонерів, щоб їм дозволили бодай померти на свіжому повітрі: «Дайте мені спокійно померти, я не хочу помирати в тісному бараку»[6].

Голод у містах радянської України в жодне порівняння не йшов із голодом у містах західного світу. В 1933 році в Україні від голоду померло кількадесят тисяч містян. Але найбільше в республіці загинуло селян — тих людей, чия праця давала містам хліб. Українське місто жило саме тому, що українське село помирало. Городяни не могли не бачити нужди селян, які, всупереч усякій логіці, полишили свої поля в пошуках харчів. Залізничний вокзал у Дніпропетровську був переповнений голодними селянами, такими слабкими, що не могли вже й жебрати. У поїзді Гарет Джоунс зустрів селянина, якому вдалося добути трохи хліба, але й той конфіскувала міліція. «Вони забрали мій хліб», — починав він знову і знову, знаючи, що нічим не допоможе своїй родині. На станції Сталіно заморений до смерті селянин наклав на себе руки, стрибнувши під поїзд. Це місто, промислову столицю південно-східної України, заснував у царські часи Джон Г'юз, валлійський промисловець, у якого працювала мати Гарета Джоунса. Місто спершу назвали на його честь Юзівкою, потім перейменували на Сталіно. (Тепер воно зветься Донецьк)[7].

Перша сталінська п'ятирічка, завершена 1932 року, розпочала період промислового розвитку, який був можливий за рахунок народних злиднів. Смерть селян поблизу залізниці стала жахливим свідченням нових контрастів. По всій радянській Україні пасажири мимоволі ставали свідками смертельних інцидентів. Голодні селяни йшли у міста вздовж залізниці й непритомніли від слабості просто на коліях. У Харцизьку селяни, яких вигнали з вокзалу, повісилися на сусідніх деревах. Радянський письменник Василій Гроссман, повертаючись із рідного Бердичева, бачив, як жінка просить хліба через вікно його купе. Політемігрант Артур Кеслер, який приїхав був у Радянський Союз допомагати будувати соціалізм, бачив подібну картину. Як згадував він пізніше, поблизу харківського вокзалу селянка показувала «у вагонне вікно страшних дітей з величезними головами, неслухняними кінцівками і спухлими, гострими животами». Українські діти, за його словами, з вигляду були мов «заспиртовані у пляшці зародки». Мине багато років, перш ніж ці люди, моральні свідки XX століття, напишуть про те, що бачили[8].

Містячи більше звикли бачити, як селяни на ринку продають свої продукти. У 1933 році селяни приходили на знайомі міські ринки, але не продавати, а просити. Ринкові площі, на яких не було тепер ані товарів, ані покупців, наповнював лише хаос смерті. Одинокі звуки, що їх можна було почути вранці, хрипи помираючих, що лежали в лахмітті, яке колись було одягом. Одного весняного ранку серед купи трупів на харківському ринку немовля смоктало груди матері, обличчя якої було мертвого сірого кольору. Перехожі бачили таке й раніше — не просто масу трупів, не просто мертву матір і живе немовля, а точнісінько таку саму сцену: крихітний рот, останні краплі молока, холодний сосок. Українці мали для цього назву. Вони казали: «Ось перші пуп'янки соціалістичної весни»[9].


* * *

Масовий голод 1933 року став результатом першої сталінської п'ятирічки, яка тривала у 1928–1932 роках. У ці роки Сталін здобув усю повноту партійної влади, розпочав політику форсованої індустріалізації та колективізації й перетворився на суворого батька змученого населення країни. Він зробив із ринкової економіки планову, з селян — рабів, а Сибір і Казахстан перетворив на концентраційні табори. В результаті його політики десятки тисяч людей було вбито, сотні тисяч втратили здоров'я, мільйони поставлено на межу голодної смерті. Сталін мав резони перейматися опозицією всередині партії, але володів практично необмеженою політичною владою, користувався підтримкою оплічників і стояв на верхівці бюрократичної системи, яка заявляла, що розуміє завтрашній день і активно творить його. Завтрашній день означав створення комуністичного ладу, що потребувало важкої промисловості; це, своє чергою, вимагало колективізації сільського господарства; а це потребувало контролю над найбільшою соціальною групою в Радянському Союзі — селянством[10].

Селянину, особливо українському, навряд чи подобалося вважати себе гвинтиком великих історичних перетворень. Навіть якщо селянин розумів кінцеву мету радянської політики, що малоймовірно, він навряд чи її підтримував. Селянин не міг не опиратися політиці, спрямованій на те, щоб позбавити його землі та свободи. Колективізація викликала велику конфронтацію між найчисленнішою групою суспільства й радянською державою, яка спиралася на репресивний апарат, ОГПУ. Передбачаючи цю боротьбу, Сталін 1929 року розгорнув наймасштабнішу в радянській історії кампанію зі зміцнення державного апарату. Побудова соціалізму, казав Сталін, нагадуватиме «приборкання океану». А у грудні 1929-го він оголосив, що «куркулів» слід «ліквідувати як клас»[11].

Більшовики розуміли історію як боротьбу класів — бідніші повстають проти багатших, і це рухає історію вперед. Тому з офіційного погляду намір ліквідувати куркулів був не просто рішенням тирана і його оточення, а історичною потребою, шансом, який давала сувора, але добромисна Кліо. Рішучий наступ органів державної влади на цілу категорію населення, яка не вчинила жодного злочину, підтримувала потужна пропаганда. На одному з плакатів під гаслом «Знищимо куркулів як клас!» було зображено куркуля під колесами трактора, другий куркуль, мов мавпа, запасався зерном, а третій смоктав молоко просто з коров'ячого вимені. Мораль плаката: ці істоти — не люди, а потвори[12].

Хто куркуль, а хто ні — на практиці вирішувала держава. Чекісти висилали заможних селян, які найбільше втратили від колективізації. У січні 1930 року політбюро доручило органам безпеки перевірити селянське населення цілого Радянського Союзу. Наказ ОГПУ від 2 лютого уточняв заходи, потрібні для «ліквідації куркулів як класу». Долю конкретного селянина на місцях мала вирішувати так звана «трійка» — група з трьох осіб. Трійка складалася з представника ОГПУ, місцевого партійного керівника та державного прокурора і мала повноваження оперативно виносити насуворіші (смертна кара, заслання) і при тому остаточні вироки. Рядові члени партії нерідко давали рекомендації: «На засіданнях сільської ради, — казав один партієць, — ми визначали куркулів на свій розсуд». У Радянському Союзі існували суди й законодавство, але на це ніхто не зважав — рішення ухвалювали три особи, як собі хотіли. За вироками трійки було розстріляно до тридцяти тисяч радянських громадян[13].

У перші чотири місяці 1930 року з радянської України було депортовано 113 637 осіб, яких вважали куркулями. Це означало, що порожніми лишилося до тридцяти тисяч селянських хат, шокованим селянам практично не давали часу зібратися в невідому дорогу. Тисячі холодних товарних вагонів, повні заляканих, хворих людей, вирушили на північ європейської Росії, на Урал, у Сибір і Казахстан. Останнє, що бачили селяни вдома, — постріли, плач і крики. Холод і приниження в дорозі. Відчай і збайдужіння, коли селян висаджували в степу чи тайзі й використовували там як рабську робочу силу[14].

Українські селяни дізналися, що таке табірні заслання, починаючи з середини 1920-х років. Вони оголосили рядки, які вже тоді стали народними:

Ой, Соловки, Соловки!

Далека дорого...

Серце з жаху завмирає,

А в душі тривога.

Соловки — табірний комплекс на островах у Білому морі. У свідомості українських селян Соловки були символом заслання — всього чужого, репресивного й болісного. Для радянського керівництва Соловки стали першим місцем, де використовували працю в'язнів. У 1929 році Сталін вирішив розширити модель Соловків на весь Радянський Союз, було організовано «спеціальні поселення» й концентраційні табори. В концтаборах, оточених колючим дротом і вартовими, використовували працю засуджених. Спецпоселення будували для себе самі в'язні, після того як їх висаджували у степу або в тайзі. У висліді з 1,7 мільйона куркулів, депортованих у спецпоселення в Сибіру, північній Росії і Казахстані, близько 300 тисяч становили українці[15].

Масові депортації селян з метою покарання збіглися з масовим використанням примусової праці в радянській економіці. У 1931 році спецпоселення й табори об'єднали в одній системі — ГУЛАГ (Главное управление лагерей). ГУЛАГ формувався паралельно з колективізацією сільського господарства і залежав від неї. В систему ГУЛАГу увійшло 476 таборів, у яких відбували покарання 18 мільйонів осіб, з них 1,5–3 мільйони за час заслання померли. Вільні селяни перетворилися на рабську робочу силу, яку використовували при будівництві великих каналів, на шахтах і фабриках, які, за планом Сталіна, мали модернізувати Радянський Союз[16].

Українські селяни мали великі шанси потрапити на будівництво Біломорканалу між Білим і Балтійським морями, якому Сталін приділяв особливу увагу. Кирками, лопатами, іноді черепками або й просто руками 170 тисяч осіб копали мерзлу землю впродовж 21 місяця. Від виснаження і хвороб люди помирали тисячами, зустрівши свій кінець на дні каналу, який завершили 1933 року і який не мав особливого транспортного значення. Рівень смертності у спецпоселеннях також був високий. Радянська влада закладала в розрахунки п'ятивідсотковий рівень смертності, насправді ця цифра становила від десяти до п'ятнадцяти відсотків. Один житель Архангельська, великого міста на Білому морі, завважував безглуздість ситуації: «одна справа знищити куркулів в економічному сенсі; але знищувати їхніх дітей у фізичному сенсі — це просто варварство». Діти на далекій півночі помирали в таких кількостях, що «їхні тіла ховали на цвинтарі по троє-четверо в одній могилі без труни». Група вологодських робітників питала чи справді «дорога до світової революції» має проходити «по тілах цих дітей»[17].

Рівень смертності в ГУЛАГу був високий, але не вищий за той, що спіткає невдовзі українське село. Робітникам на Біломорканалі давали дуже скупу пайку, лише шістсот грамів хліба на день (близько 1300 калорій). Але й це харчування було краще за те, яке мали в той час люди в радянській Україні. Робітники на Біломорканалі мали удвічі, втричі, ушестеро більше, ніж діставали українські колгоспники в 1932–1933 роках — ті не отримували взагалі нічого[18].


У перші тижні 1930 року колективізація в Україні й по всьому Радянському Союзу проходила колосальними темпами. Москва надсилала на місця плани з колективізації, за виконання яких відповідали партійні керівники. Українське керівництво обіцяло колективізувати республіку за один рік. А місцеві партійні активісти, вислужуючись перед начальством, докладали ще більших зусиль, обіцяючи завершити колективізацію за дев'ять-дванадцять місяців. Під загрозою висилки вони змушували селян вступати в колгоспи. В разі потреби застосувати силу до справи підключалася міліція й чекісти. На допомогу колективізаторам на село додатково відрядили 25 тисяч робітників. Робітники, яких пропаганда переконувала, що саме селяни винні у дефіциті продовольства в містах, обіцяли «пустити куркулів на мило»[19].

На середину березня 1930 року сімдесят один відсоток орної землі в Радянському Союзі було, принаймні формально, колективізовано. Це означало, що більшість селян втратили своє індивідуальне господарство і мусили вступити в колгоспи. Права самостійно, на власний розсуд обробляти землю вони більше не мали. Тепер вони були членами трудового колективу, їхня зайнятість, платня й харчування залежали від начальства. Селяни втрачали свою худобу та реманент і потрапляли в господарську залежність від осередків політичного контролю — машинно-тракторних станцій, на яких зазвичай бракувало обладнання. Але там ніколи не бракувало партійних чиновників і міліційного нагляду[20].

Українські селяни були шоковані втратою своєї землі, можливо, ще більше, ніж російські, де традиційно сильні позиції займало общинне господарювання. Ціла їхня історія полягала в боротьбі з поміщиками, яку вони, здавалося, нарешті виграли завдяки більшовицькій революції. Однак у перші пореволюційні роки, з 1918-го по 1921-й, більшовики реквізовували продовольство в селян для потреб громадянської війни. Тож селяни мали всі підстави остерігатися радянської держави. Компромісну політику Леніна у 1920-х роках зустріли прихильно, хоч селяни недаремно побоювалися, що одного дня все може повернутися навспак. У 1930 році колективізація здавалася їм «другим кріпацтвом», новим ярмом, тільки накинутим цього разу не заможними землевласниками, а комуністичною партією. Українські селяни боялися втратити важко добуту самостійність, але ще більше боялися голоду і за свою безсмертну душу[21].

Сільські громади в радянській Україні залишалися в масі своїй громадами релігійними. Багато молодих і амбітних людей під упливом офіційного атеїзму переїздили у великі українські міста або в Москву чи Ленінград. Попри те, що православна церква зазнавала чималих утисків від атеїстичного більшовицького режиму, селяни переважно трималися своєї віри і багато хто сприймав вступ у колгосп як свого роду угоду з дияволом. Дехто вірив, що Сталін зійшов на землю в подобі партійного активіста, а книга обліку трудоднів — це книга пекла, яка обіцяє страждання й прокляття. Нові машинно-тракторні станції скидалися на посольства пекла. Польські селяни в Україні, які належали до римо-католицької церкви, також часто сприймали колективізацію в апокаліптичному світлі. Один поляк пояснював своєму синові, чому вони не вступатимуть у колгосп: «Я не продам свою душу дияволу». Усвідомлюючи глибоку релігійність селян, партійні активісти пропагували «першу заповідь Сталіна», як вони це називали: колгосп в першу чергу віддає державі, і лише в другу чергу людям. Селяни знали, що перша біблійна заповідь говорить: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною»[22].

Українське село втратило своїх природних лідерів, міцних господарів — їх заслали в табори під час антикуркульської кампанії. Але й без них селяни намагалися врятувати себе і свої громади. Вони намагалися зберегти власні присадибні ділянки, маленькі острівці автономії. Воліли триматися подалі від держави, яку уособлювали колгоспи і машинно-тракторні станції. Вони продавали або різали худобу, щоб не віддавати її в колгосп. Чоловіки посилали дружин і дочок виступати проти партійних активістів і міліції, сподіваючись, що ризик для жінок менший. Іноді чоловіки переодягалися жінками, сподіваючись на шанс настромити місцевого комуніста на вила[23].

Але селяни майже не мали зброї, їм бракувало доброї організації. Держава мала практичну монополію на вогнепальну зброю і матеріально-технічні ресурси. Селянські виступи фіксував потужний правоохоронний апарат держави; чекісти, можливо, не розуміли мотивів селян, але бачили загальну спрямованість їхніх виступів. У 1930 році ОГПУ зафіксувало майже мільйон випадків індивідуального спротиву. У березні того року майже половина масових селянських заворушень у Радянському Союзі припала на Україну. Українські селяни, бувало, голосували ногами, тікаючи на захід, у сусідню Польщу. За їхнім прикладом йшли цілі села: піднявши церковні хоругви, хрести або просто чорний прапор, люди вирушали на захід у бік кордону. Тисячі людей перебралися до Польщі, де вже знали про голод у радянській Україні[24].

Утеча селян у Польщу перетворилася на міжнародну проблему, ця ситуація дуже непокоїла Сталіна і політбюро. Це означало, що польська влада, яка в той час узяла курс на політичне порозуміння з власною чисельною українською меншиною, дізнається про перебіг і наслідки колективізації. Польські прикордонники ретельно допитували біженців, отримуючи інформацію про хід і провали колективізації. Деякі селяни просили Польщу втрутитися і покласти край стражданням селян. Біженці також давали Польщі потужну пропагандистську зброю проти Радянського Союзу. При Юзефі Пілсудському Польща не збиралася воювати з Радянським Союзом, але таки виношувала плани його дезінтеграції за національними лініями і робила певні кроки у цьому напрямку. В той час, як українці тікали з УРСР, Польща посилала в протилежний бік своїх агентів, які мали підштовхувати українців до повстання. На польських пропагандистських плакатах Сталіна називали «Цар-голод» — він експортує зерно, а власний народ голодує. У березні 1930 році члени політбюро побоювалися, що «польський уряд може втрутитися»[25].


Колективізація була загальнодержавною політикою, Радянський Союз — величезною країною, і нестабільну ситуацію у прикордонні слід було розглядати у світлі загальних сценаріїв війни.

Сталін і радянське керівництво вважали Польщу аванпостом капіталістичного світу на західному кордоні СРСР, так само як Японію на сході. Польсько-японські стосунки складалися цілком добре; і навесні 1930 року Сталіна дуже турбувала загроза спільного польсько-японського вторгнення. Радянський Союз мав найбільшу територію у світі, від Європи до Тихого океану, і Сталін мусив зважати не лише на європейські держави, а й на азіатські амбіції Японії.

Військова репутація Японії склалася за рахунок росіян. Японія перетворилася на світову державу, завдавши поразки Російській імперії в російсько-японській війні 1904–1905 років і захопивши російські залізничні лінії на Далекому Сході. Сталін добре знав, що Польща і Японія мали свої інтереси стосовно України і національного питання в Радянському Союзі. Видається, що Сталін гостро відчував історичне приниження росіян в Азії. Він любив пісню «На сопках Маньчжурії», в якій ішлося про помсту японцям[26].

Так само як хаос, принесений колективізацією, у західних областях СРСР викликав побоювання польської інтервенції, безлад у східній частині країни грав на руку Японії. В радянській Середній Азії, особливо в переважно мусульманському Казахстані колективізація породила ще більший хаос, ніж в УРСР. Вона потребувала ще радикальнішої соціальної трансформації. Народи Казахської РСР вели кочовий спосіб життя, і перший крок до радянської модернізації полягав у примусі до осілості. Перш ніж почнеться колективізація, кочовики мусили стати селянами. Політика «осілості» позбавляла скотарів худоби, а отже, й засобів до існування. Люди переганяли своїх верблюдів і коней через кордон у мусульманську китайську провінцію Сіньцзян (Східний Туркестан), що викликало в Сталіна підозру, ніби вони є агентами японців, які відігравали головну зовнішню роль у внутрішньокитайських конфліктах[27].

Не все йшло за планом. Колективізація, яка мала зміцнити радянський лад, натомість дестабілізувала ситуацію на прикордонні. П'ятирічний план, який мав принести соціалізм у європейські та середньоазіатські райони СРСР, приніс натомість колосальні страждання, а держава, яка мала уособлювати справедливість, реагувала на ситуацію звичайнісінькими засобами примусу і насильством. Радянських поляків депортували із західних прикордонних областей, скрізь посилили охорону кордону. Світова революція мала відбутися за зачиненим кордоном, а Сталіну доводилося захищати «соціалізм в окремо взятій країні»[28].

Сталін мусив призупинити зовнішню експансію і переосмислити внутрішню політику. Він доручив радянським дипломатам почати підготовку до укладання пактів про ненапад з Польщею і Японією. Він наказав Червоній Армії перейти до повної бойової готовності у західних областях СРСР. Ще більш промовиста річ: Сталін призупинив колективізацію. У статті від 2 березня 1930 року під показовою назвою «Запаморочення від успіхів» Сталін написав, що проблема колективізації полягала в тому, що її проводили з надмірним ентузіазмом. А примушувати селян вступати в колгоспи, стверджував він тепер, було помилкою. Колгоспи почали розпадатися так само миттєво, як і створювалися. Навесні 1930 року селяни в Україні збирали озимину і сіяли яровину так, ніби земля належить їм. І можна було пробачити їм те, що вони гадали, ніби виграли[29].


Відступ Сталіна мав тактичний характер.

Отримавши час зібратися з думками, Сталін і політбюро знайшли ефективніші способи підпорядкувати селян державі. Наступного року радянську політику на селі почали втілювати ще активніше. У 1931 році колективізація пройшла жвавими темпами — селяни просто не мали альтернативи. Нижчі ланки української компартії спіткали чистки, які мали гарантувати, що ті, хто працює на селі, будуть ретельно виконувати завдання й розумітимуть, що їх чекає в разі невдачі. Селян-самостійників обклали колосальним податком, так що єдиним порятунком став їм колгосп. У міру того, як росли колгоспи, вони отримували непряму владу над рештою незалежних селян. Наприклад, вони могли вирішити відібрати в незалежників насіння. Насіння — решта старого врожаю для посадки нового — дуже важлива річ у дієвому господарстві. Селекція і збереження насіння — основа агрокультури. Вподовж цілої історії людства їсти насіння було ознакою відчаю. Людина, в якої колгосп забирав право розпоряджатися насінням, втрачала можливість жити з власної праці[30].

Знову почалися депортації, колективізація йшла своїм ходом. Наприкінці 1930 і на початку 1931 років з УРСР було депортовано 32 127 сімей, приблизно стільки ж людей депортували під час попередньої хвилі роком раніше. Селяни воліли радше померти вдома від голоду, ніж від виснаження в ГУЛАГу. Іноді крізь цензуру пробивалися листи засланих друзів і родичів; один із таких листів радив: «За будь-яку ціну — не втрапляйте сюди. Ми тут умираємо. Краще ховайтеся, краще померти там, але за будь-яку ціну — не втрапляйте сюди». Українські селяни, які поступилися перед тиском колективізації, вибирали, за словами одного партійного активіста, «голод удома, а не вигнання в невідоме». Колективізація у 1931 році проходила повільніше, родина за родиною, а не цілим селом одразу, тому опиратися їй було важче. Не було якогось раптового наступу, який провокував би відчайдушний спротив. На кінець року новий підхід повністю себе виправдав. У радянській Україні було колективізовано близько 70 відсотків селянських господарств. Рівень березня 1930 року було повторено, цього разу твердо[31].

Після фальстарту 1930 року Сталін здобув політичну перемогу в 1931-му. Але політична перемога не означала перемоги економічної. Із запасами зернових було щось не те. 1930 рік приніс прекрасний урожай. Селяни, депортовані на початку 1930 року, встигли посіяти свою озимину, і збирати врожай навесні мав хтось інший. У січні-лютому — на папері більшу частину сіл на той момент уже було колективізовано в 1930 році — селяни відпочивають. Після березня 1930 року, коли колгоспи розпустили, селяни мали час зібрати весняний урожай в ролі вільних господарів. Того літа стояла незвично добра погода. Урожай 1930 року в Україні був такий, який неможливо було повторити 1931 року, навіть якби колективне сільське господарство зрівнялося за ефективністю з індивідуальним, до якого йому було далеко. Щедрий урожай 1930 року ліг в основу планових розрахунків партії на 1931 рік. Москва чекала від України більше, ніж та могла дати[32].

Восени 1931 року провал перших колективних жнив став очевидний. На те було багато причин: погана погода; хворобливі посіви; брак тяглової сили, адже селяни продавали або різали худобу; виробництво тракторів дуже відставало від сподіваного рівня; найміцніших господарів було депортовано; сівбу і жнива переривала колективізація; селяни, втративши землю, не бачили сенсу віддавати всі сили праці. Керівник української компартії Станіслав Косіор доповідав у серпні 1931 року, що плани з хлібозаготівлі, з огляду на поганий урожай, нереальні. Лазар Каганович відповів, що проблема насправді полягає в крадіжках і приховуванні зерна. Косіор, хоч і знав ситуацію краще, взяв зі своїми підлеглими жорстку лінію[33].

Понад половину збіжжя в 1931 році вивезли з України. Багато колгоспів виконали план лише за рахунок посівних ресурсів. 5 грудня Сталін наказав, що колгоспи, які не виконали свою річну норму, мають здати посівне зерно. Можливо, Сталін вважав, що селяни ховають збіжжя, а загроза втрати насіння змусить їх здати наявне на руках зерно. Але на той момент багато селян справді не мали нічого. На кінець 1931 року багато селян уже недоїдали. Не володіючи землею, не маючи змоги опиратися реквізиціям, вони просто не бачили способу добути достатню кількість харчів. А на початку 1932 року вони не мали чим засівати яровину. У березні 1932 року українське партійне керівництво просило зерна для посіву, але на той момент сезон посівних робіт уже минав, що означало бідний урожай восени[34].

На початку 1932 року люди вже волали про допомогу. Українські комуністи на місцях просили, щоб республіканське партійне керівництво попросило Сталіна звернутися до Червоного Хреста. Колгоспники намагалися писати листи державному і партійному керівництву. Один такий лист після кількох абзаців канцеляриту завершується жалібним «Дайте нам хліба! Дайте нам хліба! Дайте нам хліба!». Члени партії в обхід Косіора в доволі різкому тоні писали напряму Сталіну: «Як ми можемо побудувати соціалістичну економіку, якщо ми всі приречені на голодну смерть?»[35].

Українське керівництво ясно бачило загрозу масового голоду, так само як і Сталін. Партійні активісти й чекісти подавали безкінечні звіти про голодні смерті. У червні 1932 року очільник харківського обкому партії писав Косіору, що голод зафіксовано у всіх без винятку районах області. Косіор отримав датованого 18 червня 1932 року листа від одного комсомольця з яскравим описом, який на той момент звучав, певно, надто фамільярно: «Колгоспники йдуть у поля і зникають. За кілька днів їхні тіла виявляють і зовсім без емоцій, так ніби це нормально, кладуть у гріб. А наступного дня вже можна знайти тіло людини, яка щойно копала могили для інших». Того самого дня, 18 червня 1932 року, Сталін у приватній бесіді визнав, що в Україні «голод». Напередодні українське партійне керівництво попросило допомогти з продовольством. Але Сталін відмовив. Він відповів, що хлібозаготівля в Україні має йти за планом. Сталін і Каганович вважали, що «це вкрай важливо, щоб експортувати в обов'язковому порядку відразу ж»[36].

Сталін із власних спостережень прекрасно знав, що буде далі. Він знав, що голод при радянській владі можливий. Голод лютував у Росії і Україні під час громадянької війни і в перші роки після неї. Поганий урожай у поєднанні з реквізиціями довів до межі голоду сотні тисяч українських селян, особливо в 1921 році. Брак продовольства змусив Леніна поставити на перше місце компроміс із селянством. Сталін добре знав ту історію, в якій і сам брав участь. Що сталінська політика колективізації може привести до масового голоду — це також було зрозуміло. Сталін знав, що до літа 1932 року понад мільйон осіб померло від голоду в Казахстані. Вождь засудив тамтешнього партійного керівника Філіпа Голощокіна, але мусив розуміти засадничі питання[37].


Майстер політичної інтриги, Сталін переводив український голод на персоналістський рівень. Першим його імпульсом (і тривкою тенденцією) було розглядати голод українських селян як зраду тамтешньої компартії. Він не допускав, що справжня причина криється в самій політиці колективізації; проблема буцімто полягала у втіленні політики, в місцевих керівниках, у чому завгодно, але не в концепції як такій. Розпочавши форсовані перетворення у першій половині 1932 року, він вважав, що проблема полягала не в стражданнях власного народу, а в тому, що може бути дискредитовано політику колективізації. Голодні українські селяни, нарікав Сталін, виїздять з рідної республіки й деморалізують інших радянських громадян своїм «скигленням»[38].

Десь навесні-влітку 1932 року в Сталіна зародилася думка, що коли факт голоду просто заперечити, то він в якийсь спосіб і зникне. Можливо, він міркував, що Україна і так перенаселена, а смерть кількасот тисяч людей у довшій перспективі мало що значить. Сталін вимагав, щоб місцеве начальство виконувало плани хлібозаготівлі, не зважаючи на перспективу неврожаю.

З одного боку, над місцевим керівництвом завис сталінський червоний молот, а з іншого — серп, яким смерть косила своє страшне жниво. Вони стикнулися з об'єктивною проблемою, яку риторикою чи ідеологією не розв'яжеш: брак насіння, запізніла сівба, погана погода, брак тракторів на заміну коням, хаос останнього етапу колективізації наприкінці 1931 року й голодні, неспроможні працювати селяни[39].

Ця дитяча пісенька описує світ українського села, який відкривався місцевим партійним чиновникам, набагато краще за лаконічні накази й велемовну пропаганду з Москви:

Батько Сталін, подивися,

До чого ми дожилися:

Клуня раком, хата боком,

Кінь в колгоспі з одним оком,

Ні корови, ні свині —

Тільки Сталін на стіні.

Батько в созі, мати в созі,

Діти плачуть по дорозі,

Нема хліба, нема сала,

Бо місцева власть забрала.

Не шукайте домовину —

Батько з'їв свою дитину.

З бичем ходить бригадир —

Заганяє на Сибір.[40]

Довкола місцевих комуністів стояла смерть, а над ними — заперечення партією очевидного стану речей. Голод — жорстокий факт, байдужий до слів та ідеологічних формул, депортацій і розстрілів. Після певної межі голодний селянин стає нездатним до продуктивної праці, і жодні ідеологічні вказівки чи особисті зусилля цього не змінять. Але дорогою нагору по інституційних каналах влади ця думка втрачала свою переконливість. Правдиві повідомлення про голод з низової ланки стикнулися з політичним тиском згори на пленумі ЦК КП(б)У 6–9 липня 1932 року в Харкові. Промовці скаржилися на неможливість виконати річний план хлібозаготівлі. Однак Лазар Каганович і Вячеслав Молотов, члени політбюро і сталінські емісари, відряджені з Москви, їх не слухали. Сталін велів їм розібратися з «українськими панікерами»[41].

Молотов і Каганович — вірні оплічники Сталіна, вони посідали чільні місця в політбюро і разом з ним керували Радянським Союзом. Сталін ще не був одноосібним диктатором, а політбюро якоюсь мірою ще лишалося колективним органом. Утім, ці двоє людей, на відміну від попередніх союзників вождя в політбюро, були віддані Сталіну беззастережно. Сталін безупинно маніпулював ними — але, власне кажучи, особливої потреби в цьому й не було. Вони служили революції через службу Сталіну і не дуже відрізняли одне від іншого. Каганович уже називав Сталіна «нашим батьком». У липні 1932 року в Харкові вони відповіли українським товаришам, що розмови про голод — це просто виправдання лінощів селян, які не хочуть працювати, і партійців, які не хочуть наводити дисципліну й виконувати плани хлібозаготівлі[42].

На той момент Сталін був у відпустці і їхав поїздом, споживаючи делікатеси, на південь — з Москви через голодну Україну на чорноморський курорт Сочі. Сталін і Каганович регулярно листувалися, в листах вони ділилися думками про голод як змову, спрямовану проти них особисто. Думка Сталіна зазнає несподіваного повороту — що селяни, а не він сам, використовують голод як зброю. Каганович запевнив Сталіна, що розмови про українців у ролі «невинних жертв» — просто «гниле виправдання» української компартії. Сталін висловив занепокоєння, що «ми можемо втратити Україну». А Україна мала стати «оплотом». І Сталін, і Каганович погодилися, що єдиний раціональний підхід — посилити кампанію хлібозаготівлі і якомога швидше експортувати зерно. На цей момент Сталін схоже сформулював, принаймні для себе самого, зв'язок між голодом і нелояльністю українських комуністів: голод був результатом саботажу, місцеві партійні чиновники — саботажники, а зрадливе партійне начальство прикривало своїх підлеглих — і все в інтересах польської розвідки[43].


Скидається на те, що Сталін навіть у 1931 році міг уявляти собі, що польська і японська політика загрожує Радянському Союзу. 1930 рік став апогеєм польської розвідувальної діяльності в СРСР. Польща таємно організувала на своїй території українську армію і готувала десятки українців та поляків для диверсійної і розвідувальної діяльності на території Радянського Союзу. Загроза з боку Японії видавалася ще серйознішою. У 1931 році радянська розвідка перехопила повідомлення японського посла в Москві, у якому йшлося про підготовку наступальної війни і завоювання Сибіру. Того року Японія вторглася в Маньчжурію, північно-східну область Китаю, яка мала довгий кордон з Радянським Союзом[44].

За повідомленнями радянської розвідки, восени 1931 року Польща і Японія підписали секретний договір про спільні дії проти Радянського Союзу. Це не відповідало дійсності, але щойно заходило про польсько-японський союз, радянська зовнішня політика йому перешкоджала. Японія ухилилася від підписання пакту про ненапад з Москвою, але Польща погодилася. Радянський Союз прагнув підписати угоду з Польщею, щоб економічні перетворення відбувалися в мирних обставинах; а Польща й не збиралася починати війну і переживала економічний спад. Недореформований аграрний сектор Польщі не міг підтримувати дедалі більші військові видатки в час економічної кризи. Радянський військовий бюджет давно і суттєво перевищував польський. Радянсько-польську угоду було підписано у січні 1932 року[45].

У 1932–1933 роках ніхто не вважав Польщу серйозною військовою загрозою. Фінансування польської армії було суттєво скорочене. Радянські чекісти і прикордонники спіймали чимало польських шпигунів. Польські агенти аж ніяк не завадили перебігу колективізації під час хаосу на селі в 1930 році й не змогли схилити голодне населення до опору в 1932-му. Намагалися, але безуспішно. Літо 1932 року заспокоїло навіть найзавзятіших поборників агресивної зовнішньої політики Польщі. Якщо радянська влада обіцяє мир, то найкраще утримуватися від провокативних дій. Польські дипломати й шпигуни стали свідками голоду. Вони знали, що «канібалізм став річчю мало не звичною» і «вимирали цілі села». Але вони нічого не могли вдіяти з причинами голоду і ніяк не могли допомогти жертвам. Польща не розголошувала на решту світу, що польські дипломати знають про голод. У лютому 1932 року, наприклад, у польське консульство в Харкові надійшов анонімний лист, у якому благали поляків повідомити світові про голод в Україні. Але на той момент уже було підписано договорів про ненапад з Радянським Союзом, і Польща утрималася від такого кроку[46].

Сталін отримав набагато більшу свободу маневру на західному кордоні, аніж мав у 1930 році. Польща визнала статус-кво, підписавши в липні 1932 року договір про ненапад, і українські селяни тепер цілковито залежали від милості Сталіна. З педантичною завзятістю у серпні 1932 року Сталін (усе ще перебуваючи на відпочинку) розповідав своїм найближчим соратникам, що колективізації бракує лише належної юридичної основи. Соціалізм, заявляв він, так само, як і капіталізм, потребує законів, які захищають власність. Держава тільки виграє, якщо всю сільськогосподарську продукцію оголосити державною власністю, а будь-яке недозволене збирання їжі вважатиметься крадіжкою і негайно каратиметься. Голодного селянина могли застрелити тільки за те, що він підібрав картоплину із землі, яка ще недавно була його власністю. Можливо, Сталін справді вважав, що ці норми працюватимуть; але фактично закон узагалі перестав захищати селян від насильства з боку всевладної держави. Сам факт володіння харчами став доказом гіпотетичного злочину. Закон вступив у дію 7 серпня 1932 року[47].

Радянські судді зазвичай ігнорували букву закону, але партійні та державні чиновники розуміли його дух. Найбільш завзято цей закон насаджували люди молодшого покоління, які здобули освіту вже в нових радянських школах і вірили в обіцяну партією нову систему. Комсомольців настановляли, що їхнє «головне завдання» — «боротьба з крадіжками, приховуванням зерна і куркульським саботажем». Молодому поколінню містян комунізм обіцяв підвищення соціального статусу, вони мали зректися демонізованого пропагандою старого світу. В українську компартію, яка хоч і налічувала непропорційно багато росіян і євреїв, входило тепер чимало молодих українців, які вірили, що село охоплене реакційними настроями, і охоче долучалися до кампанії проти селян[48].

На полях будували сторожові вежі — пильнувати, аби селяни не підібрали собі який харч. У самій лише Одеській області було збудовано понад сімсот таких веж. По селянських хатах ходили спеціальні бригади, в складі яких працювало п'ять тисяч комсомольців, реквізовуючи в селян знайдені харчі. Активісти використовували, за спогадами селян, «довгі металеві стрижні для пошуку в стайні, свинарнику, в печі. Вони зазирали скрізь і забирали все, аж до останнього зеренця». Вони ходили селом, «ніби чума», гукаючи «Селяни, де ваше зерно? Зізнавайтеся!» Бригади забирали всі продукти без розбору, не гребуючи готовими стравами з печі, які самі й з'їдали[49].

Мов армія загарбників, партійні активісти спустошували країну, забираючи все підряд, не забуваючи при цьому про себе; їхня робота і завзяття приносили людям лише злидні й смерть. Почуваючись, можливо, винними, а можливо, безкарними, вони скрізь принижували селян. Бувало, мочилися в діжки з квашениною, для розваги змушували селян битися один з одним, веліли повзати й гавкати по-собачому, ставили на коліна у бруд і змушували молитися. Жінок, спійманих на крадіжці з колгоспу, роздягали, били і гнали голяка селом. В одному селі бригада напилася в хаті селянина і згвалтувала його доньку. Не рідкість, коли жінок, які жили самі, гвалтували вночі під прикриттям реквізиції зерна — а потім забирали харчі. Ось такий тріумф сталінського правосуддя і сталінської держави[50].


Рейдами і декретами не створиш харчів. Звісно, селяни ховатимуть їжу, а голодні люди крастимуть продукти. Але проблема українського села полягала не в крадіжках і обмані, з якими справді можна дати раду через застосування сили. Проблема полягала у голоді й смерті. План хлібозаготівлі був нереалізований через те, що колективізація не принесла користі, урожай восени 1932 року був поганий, а плани здачі зерна зависокі. Сталін відрядив в Україну Молотова, щоб той мобілізував партійне керівництво на «боротьбу за хліб». Але ентузіазм сталінських прислужників не міг змінити того, що вже сталося. Навіть Молотов мусив 30 жовтня рекомендувати знизити план хлібозаготівлі для України. Сталін погодився з цією пропозицією, але невдовзі став на ще більш категоричну позицію, ніж раніше. Станом на листопад 1932 року було виконано лише третину річного плану[51].

Саме коли звіти про провал хлібозаготівлі дійшли до Кремля, наклала на себе руки дружина Сталіна. Вона вистрелила собі в серце 7 листопада 1932 року, у п'ятнадцяту річницю жовтневої революції. Що це означало для Сталіна, навряд чи можна зрозуміти до кінця, але він був шокований. Сталін теж погрожував укоротити собі віку. Його було не впізнати, Кагановичу довелося взяти слово на похоронах[52].

Наступного дня Сталін узявся до проблеми голоду з якоюсь новою злістю. Він поклав вину за проблемну ситуацію в Україні на українську компартію і селян. Настрій вождя відображали дві телеграми, надіслані 8 листопада 1932 року: індивідуальні господарі та колгоспники, які не виконують план хлібозаготівлі, не матимуть права отримувати продукцію решти галузей економіки. Для пришвидшення вироків комуністам і селянам, запідозреним у саботажі, в Україні створювалися особливі трійки. У листопаді було заарештовано 1623 колгоспних керівники. Знову почалися депортації: до кінця року з України вислали ще 30 400 осіб. Активісти говорили селянам: «Відчиняйте, або ми виб'ємо двері. Ми заберемо все, що у вас є, і ви будете помирати в таборі»[53].

Інтерпретувавши трагедію колективізації в останні тижні 1932 року, Сталін досяг нових висот ідеологічного виклику. Голод в Україні, факт якого Сталін раніше, коли був менш суворий, визнавав, перетворився на «казки», наклепницькі чутки, поширювані ворогами. У Сталіна виникла цікава нова теорія: опір соціалістичному ладу посилюється у міру його успіхів, бо перспектива неминучої поразки наповнює ворогів відчаєм. У такий спосіб будь-яку проблему в Радянському Союзі можна було представити як приклад ворожої діяльності, а ворожу діяльність — ознакою прогресу[54].

Опір радянській політиці в Україні, доводив Сталін, має певні особливості, непомітні неуважному спостерігачеві. Опозиційні настрої більше не висловлюють відкрито, тому вороги соціалізму тепер «тихі», навіть «благочестиві». «Сьогоднішні куркулі, — твердив Сталін, — м'які люди, ввічливі, майже святі». Люди, які мали цілком невинний вигляд, викликали особливу підозру. Селяни, які повільно помирали від голоду, були, як вважалося, саботажниками, які фактично грали на руку капіталістичним державам, котрі хотіли дискредитувати Радянський Союз. Голод — це опір, а опір — ознака близької перемоги соціалізму. Це були не просто якісь міркування Сталіна у Москві, а ідеологічна лінія, утверджувана Молотовим і Кагановичем, які роз'їжджали районами масового голоду наприкінці 1932 року[55].

Сам Сталін ніколи не бачив голоду. На відміну від місцевих комуністів, які мусили якось узгодити ідеологічну лінію з картиною, яку спостерігали на власні очі. Змушені видавати спухлі від голоду животи за прояв політичної опозиції, вони додумалися до того, що саботажники так ненавидять соціалізм, що свідомо доводять свої родини до голодної смерті. А тіла їхніх синів, дочок, батьків і матерів — це просто прикриття, за яким вороги замислюють знищення соціалізму. Навіть самих голодних селян іноді вважали ворожими пропагандистами, які мають свідомий план з підриву соціалізму. Молодих українських комуністів у містах вчили, що голодні — це вороги народу, які «ризикують своїм життям, щоб підірвати наш оптимізм»[56].

Українці в Польщі збирали гроші на продовольство, але радянський уряд категорично відмовився від будь-якої допомоги. Українські комуністи в Галичині, які просили допомоги закордону, прийнятої радянським урядом на початку 1920-х років, під час попереднього голоду, цього разу отримали погані звістки. З політичних причин Сталін не хотів приймати жодної допомоги з-за кородону. Можливо, він вважав, що коли йому випаде лишитися на чолі партії, то не варто визнавати, що перша ж масштабна ініціатива призвела до голоду. Однак Сталін міг урятувати мільйони життів, не привертаючи до Радянського Союзу жодної іноземної уваги. Він міг призупинити експорт зерна на кілька місяців, відкрити зерносховища держрезерву (3 мільйони тон) або просто відкрити для селян елеватори на місцях. Завдяки таким простим заходам, якби їх здійснили навіть у листопаді 1932 року, рахунок смертям йшов би на сотні тисяч, а не мільйони. Жодного такого кроку Сталін не зробив[57].


В останні тижні 1932 року, коли не існувало жодної зовнішньої небезпеки, жодної загрози всередині країни, жодної причини, за винятком довести твердість свого правління, Сталін волів убити мільйони людей у радянській Україні. Він якось особливо затявся і уявляв українських селян агресорами, а себе жертвою. Голод був формою агресії — для Кагановича у класовій боротьбі, для Сталіна в національній, — єдиним захистом від якої була голодна смерть. Сталін мовби хотів довести свою владу над українським селянством, а глибина людських страждань ніби приносила йому якесь задоволення. Амартія Сен довів, що голод — це «похідна правоздатності, а не доступності власне харчів». Не брак продовольства, а спосіб розподілу продовольства убив мільйони людей в радянській Україні, і саме Сталін вирішував, хто що отримує[58].

Колективізація обернулася катастрофою в цілому Радянському Союзі, але те, що мільйони людей цілком свідомо були доведені до голодної смерті, найкраще видно на прикладі УРСР. В усьому Радянському Союзі колективізацію супроводжували розстріли і депортації, основну робочу силу ГУЛАГу становили селяни й кочівники з усіх радянських республік. Подібно до ситуації в УРСР, у 1932 році голод спіткав і низку областей Російської Федерації. Але політика влади в Україні мала свої, і при тому смертоносні, особливості. Наприкінці 1932 — на початку 1933 року окремі важливі практики влада застосовувала лише — або переважно — в Україні. Всі вони скидалися на рятівні адміністративні заходи — і, власне кажучи, такими їх у той час і виставляли, — але водночас усі вони сіяли смерть.

1. Вісімнадцятого листопада 1932 року українських селян зобов'язали повернути зерно, видане раніше за виконання плану хлібозаготівлі. Це означало, що в тих кількох районах, де виростили добрий урожай, у селянина відібрали й зароблений мішок-другий зерна. У ці райони відрядили партійні бригади, які шукали по хатах і забирали продовольство. Позаяк квитанцій на зароблене зерно селянам не видавали, з них безкінечно знущалися і влаштовували обшуки. Керівництво української компартії намагалося врятувати бодай посівний матеріал, але безуспішно[59].

2. Двома днями пізніше, 20 листопада 1932 року, було запроваджено натуральні штрафи. Селян, неспроможних виконати план заготівлі зерна, обклали спеціальним податком на м'ясо. Господарі, які все ще тримали худобу, мусили здати її державі. Корови і свині були останньою надією проти голодної смерті. За спогадами однієї сільської дівчинки, «якби була корова, ми б не голодували». Корова давала молоко, на крайній випадок її можна було зарізати. Інша дівчинка згадувала, що забрали їхню єдину свиню, а потім і корову, й коли її виводили, дівчинка чіплялася за роги тварини. Звісно, сільські діти прив'язувалися до тварин, але в цьому є й знак відчаю. Та навіть після сплати м'ясного податку на селянах усе одно «висів» старий план здачі зерна. Якщо вони не могли його виконати, навіть ризикуючи поплатитися худобою, — то, ясна річ, це було понад силу і потім. Починався голод[60].

3. За вісім днів, 28 листопада 1932 року, радянська влада запровадила «чорні дошки». Згідно з новою постановою, колгоспи, які не виконали плану хлібозаготівлі, негайно обкладалися штрафом у розмірі п'ятнадцяти місячних норм м'яса. На практиці це означало, що селом знову ходитимуть бригади партійних активістів, уповноважені забирати геть усе продовольство. Жодне село не могло виконати в рази примноженої норми, тож усі харчі конфісковували в цілої громади. Села з чорної дошки втрачали також право торгувати й отримувати будь-які зовнішні поставки. Вони фактично були відрізані від продовольства і будь-яких товарів. Занесені на чорну дошку українські громади, іноді це робили з далекої Москви, перетворилися на зону смерті[61].

4. П'ятого грудня 1932 року призначений Сталіним керівник українського НКВС Всеволод Балицький заявив, що справа хлібозаготівлі потребує каральних заходів серед керівництва української компартії. Балицький особисто зустрічався зі Сталіним у Москві 15 і 24 листопада. Голод в Україні, на думку Балицького, слід вважати результатом змови українських націоналістів, зокрема емігрантів, що мають зв'язки з Польщею. Таким чином, той, хто зриває хлібозаготівлі, є державним зрадником[62].

Однак ця лінія мала глибший вимір. Зв'язок українських націоналістів з голодом виправдовував покарання тих, хто раніше активно підтримував політику українізації. Сталін вважав, що національне питання є по суті питанням селянським, а зруйнувавши ленінський компроміс із селянством, він фактично руйнував ленінський компроміс у національному питанні. 14 грудня Москва дозволила депортацію місцевих українських комуністів у табори на тій підставі, що вони зловживали владою з метою поширення українського націоналізму і в такий спосіб дозволили націоналістам саботувати хлібозаготівлю. Балицький оголосив про викриття нелегальної «Української військової організації» і польських повстанських груп. У січні 1933 року він прозвітував про викриття понад тисячі нелегальних організацій, а в лютому розповів про плани польських і українських націоналістів повалити радянську владу в Україні[63].

Докази було сфабриковано, що не завадило далекосяжним наслідкам такої політики. Польща відкликала своїх агентів з України і полишила останні надії скористатися катастрофою колективізації. Польський уряд, тримаючись за підписаний у липні 1932 року радянсько-польський пакт про ненапад, навіть не намагався привернути увагу міжнародної спільноти до голоду в Радянському Союзі. Політика Балицького, хоч і сперта на примарні приводи, забезпечила цілковитий послух на місцях. Масові арешти й депортації несли чіткий сигнал: той, хто захищатиме селян, буде вважатися ворогом. У найкритичніші грудневі дні, коли рахунок смертям у республіці пішов на сотні тисяч, українські комуністи й керівники не бачили змоги опиратися партійній лінії. Не виконати план означало (в кращому разі) самому опинитися в ГУЛАГу[64].

5. 21 грудня 1932 року Сталін (через Кагановича) затвердив річний план здачі зерна для УРСР, який мав бути виконаний до січня 1933 року. 27 листопада політбюро ЦК ВКП(б) поклало на Україну третину всього плану, що залишався до виконання в цілому СРСР. На цей момент померли вже сотні тисяч людей, а Сталін відрядив Кагановича в Харків навести ще жорсткішу дисципліну в українській компартії. Щойно ввечері 20 грудня прибувши в Харків, Каганович скликав засідання політбюро. Воно засідало до п'ятої ранку і постановило, що план здачі зерна має бути виконано. Це стало смертним вироком для 3 мільйонів людей. Усі присутні в залі засідань того ранку розуміли, що забрати зерно у вже й так голодних селян неможливо — наслідки будуть катастрофічні. Якби просто призупинити на три місяці реквізиції продовольства, — це ніяк не зашкодило б радянській економіці й урятувало б більшість із цих 3 мільйонів життів. Проте Сталін і Каганович наполягали на своєму. Держава, за словами Кагановича, «жорстко» дотримуватиметься плану[65].

Навівши лад у Харкові, Каганович вирушив у поїздку Україною, вимагаючи «стопроцентного» виконання плану, караючи місцевих керівників і роздаючи розпорядження про висилку. Він повернувся в Харків 29 грудня 1932 року і нагадав партійному керівництву, що слід забирати і посівний матеріал[66].

6. У перші тижні 1933 року, коли в Україні лютував голод, Сталін закрив кордони республіки, щоб селяни не могли втекти, і доступ у міста, куди селяни приходили просити хліба. 14 січня 1933 року в СРСР запровадили внутрішні паспорти, без яких легально проживати в місті було неможливо. Селяни паспортів не отримали. 22 січня 1933 року Балицький попередив Москву, що селяни тікають із республіки, Сталін і Молотов наказали органам правопорядку зупинити потік людей. Наступного дня продаж селянам залізничних квитків на далекі відстані було заборонено. Сталін пояснював ситуацію тим, що селяни-біженці насправді не хліба шукають, а пов'язані з «контрреволюційною змовою» і виступають живою пропагандою в інтересах Польщі та інших капіталістичних держав, охочих дискредитувати колгоспну систему. На кінець лютого 1933 року було спіймано і відправлено назад додому до 190 тисяч селян[67].

Сталін усе ж зробив з України «оплот», але вона нагадувала гігантський концтабір — сторожові вежі, закриті кордони, тупа й важка праця, смерть і безнадія.

7. Збір зерна тривав навіть після того, як наприкінці січня 1933 року було виконано план хлібозаготівлі на 1932 рік. У лютому-березні партійні чиновники шукали зерно на весняну посівну кампанію. Наприкінці грудня 1932 року Сталін погодився з пропозицією Кагановича реквізувати насіння, щоб виконати річний план. Колгоспи лишилися без ярового насіння. Насіння на весняний посів можна було взяти з кагатів, призначених на експорт, або скористатися тримільйонними запасами держрезерву. Натомість крихітні рештки зерна знову відібрали в зубожілих селян. Дуже часто виявлялося, що це остання їжа, яку мають селяни до нового урожаю. Того місяця на селі було заарештовано 37 392 особи, більшість людей просто намагалася врятувати свої родини від голодної смерті[68].

Останні реквізиції зерна фактично були вбивством, навіть якщо виконавці й вірили, що чинять правильно. За спогадами одного з активістів, тієї весни він «бачив, як люди вмирали з голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які все ще дихали, але були з порожніми, неживими очима». Проте «бачив усе це і не збожеволів, і не покінчив життя самогубством». Він вважав: «Як і раніше, я вірив, тому що я хотів вірити». Немає сумнівів, що інші активісти менше вірили, більше боялися. Попереднього року чисток зазнали всі рівні української компартії; у січні 1933-го Сталін відрядив у керівництво КП(б)У своїх людей. Комуністи, які й не виражали більше своєї віри, створювали приречену «мовчазну стіну». Вони зрозуміли, що будь-які заперечення загрожували їм чистками, а чистки означали, що вони розділять долю людей, яких самі ж прирікали на голодну смерть[69].


На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, лишалася смертельна тиша. Село мало свою поліфонію звуків, м'якшу й повільнішу, ніж місто, але не менш передбачувану й стверджувальну для тих, хто там народився. Тепер Україна замовкла.

Селяни вирізали свою худобу (або мусили віддати її державі), порізали курей, порізали котів і собак. Розлякали полюванням птахів. Як пощастить, то люди тікали, а найчастіше просто помирали або були занадто слабкі, щоб створювати шум. Відрізані від уваги світу державою, яка контролювала газети і пересування іноземних журналістів, відрізані від офіційної допомоги і співчуття партійною лінією, яка прирівнювала голод до саботажу, відрізані від цілої економіки страшними злиднями і несправедливими планами, відрізані від решти країни суворими правилами і міліцейськими кордонами люди, родини і цілі села помирали на самоті. Через два десятиліття політичний філософ Ханна Арендт писатиме про голод в Україні як важливий момент у творенні модерного «атомізованого» суспільства, відчуження всіх від усіх[70].

Голод призводив не до повстання, а до аморальності, злочину, байдужості, божевілля, паралічу і, врешті-решт, до смерті. Селяни переживали місяці невимовних страждань — невимовних у своїх тривалості і болі, а ще й через те, що люди були занадто слабкі, занадто бідні й неписьменні, щоб зафіксувати, що з ними трапилося. Але ті, хто вижив, запам'ятали. Як згадував один із очевидців, що люди тільки не пробували робити — а «помирали, помирали, помирали». Смерть була повільна, принизлива, повсюдна і нерозбірлива. Померти від голоду з почуттям гідності було майже для всіх річчю недосяжною. Петро Вельдій виказав рідкісну силу волі й з останніх сил пішов у село в день, коли чекав, що по нього прийде смерть. Односельчани питали його, куди він іде: на цвинтар — лягати в могилу. Він не хотів, щоб чужі люди тягнули його тіло у яму. Тож він викопав собі могилу, але коли дошкандибав до цвинтаря, там уже лежало інше тіло. Він викопав собі ще одну, ліг і почав чекати[71].

Лічені іноземці стали свідками голоду і змогли зафіксувати, що трапилося у найбільш жахливі місяці. Журналіст Гарет Джоунс сам оплатив поїздку в Москву і, попри заборону, відвідав Україну, сівши на харківський поїзд 7 березня 1933 року. Він навмання вийшов на маленькій станції і пішов на села з рюкзаком, повним провізії. Джоунс побачив «голод у колосальних масштабах». Куди б він не прийшов, скрізь звучали ті самі дві фрази: «всі спухли від голоду» і «ми чекаємо смерті». Він спав на брудній підлозі разом з голодними дітьми і побачив, як усе було насправді. Якось він поділився їжею, і маленька дівчинка сказала: «Я так смачно поїла, що помру щасливою»[72].

Навесні того самого року Марія Ловінська разом з чоловіком їздили радянською Україною, пробували продавати речі власного виробництва. Знайомі з попередніх поїздок села стояли порожні. Їх лякала безкінечна тиша. Зачувши півня, вони так раділи, що лякалися власної реакції. Українського музиканта Йосипа Панасенка відрядили з групою бандуристів на село нести голодним селянам культуру. Забравши в селян останній шматок хліби, влада мала гротескний намір підняти настрій і дух смертельно голодних людей. Музикантів чекали абсолютно порожні села. Врешті-решт вони побачили людей: дві мертві дівчинки на ліжку, чоловічі ноги, що стирчали з казана, і збожеволілу бабцю в грязюці. Партійний чиновник Віктор Кравченко приїхав в одне село організовувати жнива. Наступного ранку він знайшов на ринку сімнадцять тіл. Така картина відкривалася по всій Україні, навесні 1933 року помирало понад 10 тисяч людей на день[73].

Українці, що вирішили таки вступити в колгосп, принаймні сподівалися, що в такий спосіб уникнуть заслання. Але тепер їх могли вислати через те, що колективне сільське господарство не функціонувало. У лютому-квітні 1933 року з України депортували до 15 тисяч осіб. У прикордонних з Україною областях РРСФР, де жило багато українців, за невиконання планів здачі зерна було вислано до 60 тисяч осіб. У 1933 році в ГУЛАГу опинилося 142 тисячі радянських громадян, чималий відсоток вислали з УРСР, багато людей голодували і хворіли на тиф[74].

У таборах люди намагалися знайти хоч якусь їжу. В ГУЛАГу воліли годувати більш-менш дужих працівників коштом слабких, тож і без того голодним українським виселенцям було особливо тяжко. Коли голодні в'язні труїлися, поїдаючи дикі рослини й сміття, табірне начальство карало їх за ухиляння від роботи. Від голоду й супутніх хвороб 1933 року в таборах померло 67 297 осіб, 241 355 людей загинуло у спецпоселеннях, чимало жертв походили з України. Тисячі й тисячі людей гинули довгою дорогою з України в Казахстан або на північ. Їхні тіла витягували з поїзда і ховали просто на місці, кількості загиблих ніхто не рахував, а імен не записував[75].

Ті, хто мусив полишити домівку, вже голодуючи, мали небагато шансів вижити у ворожому середовищі. Один із чиновників записав у травні 1933 року: «Під час поїздки я часто бачив спецпоселенців, які тинялись селом, мов тіні, у пошуках шматка хліба або якого-небудь сміття. Вони їли мертвечину, собак і котів. Селяни тримали хати на замку. Якщо комусь вдавалося зайти в хату, він падав на коліна перед господарем і благав зі слізьми шматок хліба. Я бачив кількох мерців при дорозі між селами, у лазнях і коморах. Я на власні очі бачив, як голодні люди в агонії повзуть тротуаром. Їх підбирала міліція, і за кілька годин вони помирали. Наприкінці квітня я з одним інспектором проходив повз комору і знайшов труп. Ми послали за міліціонером та лікарем, і ті знайшли ще один труп усередині комори. Обоє померли від голоду, без жодного насильства». Українське село ще до того постачало зерном решту Радянського Союзу; тепер воно постачало тих, хто пережив голод і ГУЛАГ[76].

Діти, народжені в Радянському Союзі наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років, опинялися у світі смерті, в оточенні безпорадних батьків і ворожої влади. Середня очікувана тривалість життя для хлопчика, народженого 1933 року, складала сім років. Та навіть у цих обставинах деякі діти зуміли зберегти життєрадісний дух. Ганна Соболевська втратила під час голоду батька, п'ятьох братів і сестер, вона згадувала як останню надію наймолодшого брата Юзефа. Навіть опухши від голоду, він продовжував шукати знаки життя. Одного дня він уявляв, що бачить, як з підлоги виростає пшениця; іншого — що знайшов гриби. «Ми будемо жити!» — бубонів він щовечора перед тим, як лягати спати. А якось вранці прокинувся і сказав: «Усі помирають». Школярі спершу писали звернення у різні інстанції, думаючи, що голод — результат якогось непорозуміння. Якось цілий клас молодших школярів написав листа партійному начальству з проханням «допомоги, бо ми падаємо від голоду. Ми маємо вчитися, але дуже голодні і не можемо ходити»[77].

Скоро на це перестали звертати увагу. У школі-восьмирічці в Харківській області, де вчився Юрій Лисенко, одна дівчинка просто упала в класі, ніби заснула. Дорослі почали її смикати, але Юрій розумів, що однокласницю не врятувати: «вона померла, і вони поховають її на цвинтарі, як ховали людей учора, і позавчора, і кожен день». Хлопчики з іншої школи витягнули голову однокласника, коли ловили рибу на ставку. Вся його родина померла. Може, вони з'їли його першим? Або він пережив своїх батьків і став жертвою канібала? Ніхто не знав, але для українських дітей 1933 року це були звичні питання[78].

Виконати батьківські обов'язки було неможливо. Шлюби зазнавали удару, бо дружини, іноді з болісної згоди чоловіків, мусили віддаватися місцевому партійному начальству за борошно. Повноцінна сім'я з живими батьками і найкращими намірами не могла потурбуватися про своїх дітей. Один батько у Вінницькій області прийшов на цвинтар ховати двох своїх дітей, а повернувшись, побачиш, що ще одна дитина померла. Одні батьки зачиняли своїх дітей у хаті, щоб врятувати від людожерів. Інші відправляли дітей подалі в надії, що ті знайдуть порятунок серед чужих людей. Батьки віддавали своїх дітей далеким родичам або стороннім, лишали на залізничних вокзалах. Зневірені селяни, які протягували немовлят у вікна вагонів, не конче жебрали хліба: дуже часто вони хотіли віддати свою дитину подалі, чужим людям, які, ймовірно, жили в містах і тому не пухли з голоду. Батьки відправляли дітей жебрати в міста, що мало дуже різні результати. Деякі діти помирали в дорозі або вже в місті. Інших забирала міліція, вони помирали в притулках, а їхні тіла опинялися в спільній могилі. Втішні новини траплялися рідко, навіть коли дітям вдавалося повернутися в рідне село. Петро Савгіра пішов з братом у Київ жебрати хліба, а коли повернувся, два інші брати вже були мертві[79].

Поставши перед загрозою голодної смерті, деякі родини розпадалися, батьки йшли проти дітей, діти — одне проти одного. Служба державної безпеки, ОГПУ, вважала за потрібне зафіксувати, що в радянській Україні «в сім'ях убивають найслабших членів, зазвичай дітей, і вживають в їжу їхнє м'ясо». Незліченна кількість батьків убивала і з'їдала власних дітей, а по тому все одно помирала з голоду. Одна матір зварила свого сина в їжу для себе і доньки. Врятована родичами шестирічна дівчинка востаннє бачила свого батька, коли той гострив ножа, щоб її зарізати. Траплялися, звісно, й інші речі. В одній родині убили невістку, згодували її голову свиням, а решту частин тіла засмажили[80].

У ширшому сенсі, сім'ї на додачу до голоду руйнувала політика — молодше покоління повставало проти старшого. Комсомольці працювали в бригадах, які шукали в селян зерно. А наймолодші, піонери, мали бути «очима і вухами партії у своїх сім'ях». Здоровішу молодь відправляли на поля пильнувати крадіжки. Влітку 1933 року за дорослими зі сторожових веж наглядало півмільйона дітей і підлітків. Діти мали доносити на власних батьків[81].

Виживання означало не лише фізичну, а й душевну боротьбу. Одна лікарка писала подрузі у червні 1933 року, що на людожерку ще не перетворилася, але «не певна, що не стану нею, поки мій лист до тебе дійде». Добрі люди помирали перші. Ті, хто відмовлявся красти або продавати своє тіло, помирали. Ті, хто ділився їжею з іншими, помирали. Ті, хто бридив їсти мертвечину, помирали. Ті, хто відмовлявся убивати сусіда, помирали. Батьки, які засуджували канібалізм, умирали раніше за своїх дітей. В Україні 1933 року було повно сиріт, іноді люди впускали їх до себе. Але, не маючи їжі, і найдобріший з чужих людей мало що міг зробити для цих дітей. Діти лежали на ліжку і їли власні екскременти, чекаючи на смерть[82].

Кілька жінок в одному селі в Харківській області взялися доглядати за дітьми. Одна з них згадувала, що вони створили «щось типу сиротинця». Їхні годованці були в жахливому стані: «Животи дітей спухли, все тіло в ранах, струпах, наривах. Ми взяли їх, поклали на простині, а вони стогнали. Одного дня діти раптом замовкли, ми дивимося — а вони їдять наймолодшого, Петруся. Здирають з нього струпи і їдять їх. А Петрусь робить те саме — здирає з себе струпи і їсть їх, їв скільки здере. Інші діти висмоктували кров із власних ран. Ми відривали дітей від цього заняття і плакали»[83].

Канібалізм — табу і в літературі, і в житті, тому в селах намагалися якось врятувати гідність громади і приховували відомості про такі вчинки доведених до відчаю людей. І в ті часи, і потім українці за межами Радянського Союзу дуже соромилися випадків канібалізму. Проте канібалізм в Україні у 1933 році свідчиить не про українців як народ, а про радянську систему. Канібалізм був спричинений голодом. Настав момент, коли в Україні практично не лишилося зерна, а єдиним видом м'яса стало людське. Довкола людської плоті виник чорний ринок. Не виключено, що людське м'ясо навіть потрапляло в офіційний економічний обіг. Міліція допитувала торгівців м'ясом, а державні органи пильно стежили за м'ясними крамницями і різницями. Один комсомолець у Харківській області звітував начальству, що може виконати план здачі м'яса лише за рахунок людятини. Дим з димаря у селі був підозрілою ознакою — чи не канібали раптом готують свою жертву або родина забила котрогось зі своїх. На дим виходила міліція і проводила арешти. У 1932–1933 роках за канібалізм в Україні було засуджено 2505 осіб, хоча справжня кількість таких випадків, поза сумнівом, набагато більша[84].

Люди в Україні завжди вважали канібалізм річчю абсолютно неприйнятною. Навіть у розпал голоду, коли в громаді виявляли канібалів, селян охоплювала така лють, що вони влаштовували самосуд, а часом і убивали їх. Більшість людей не стала канібалами. Сирота — це дитина, яку не з'їли власні батьки. Та й ті, хто їв людське м'ясо, робили це з різних мотивів. Деякі канібали були просто злочинцями найгіршого гатунку. Скажімо, канібали з'їли брата Василя Граневича Колю. Коли міліція заарештувала людожерів виявилося, що Колина голова — одна з одинадцяти в тій хаті. Однак іноді канібалізм був злочином без жертви. Деякі батьки убивали і з'їдали своїх дітей. У таких випадках жертвами ставали найближчі люди. Інші батьки просили дітей скористатися їхніми тілами, якщо вони помруть. Не одна українська дитина казала братові або сестрі: «Мама сказали, що треба з'їсти її, якщо вона помре». Такий трагічний вихід знаходила любов і турбота[85].

Одна з останніх функцій, які ще виконувала держава, — поховання трупів. Як писав один учень у січні 1933 року, це була справа непроста: «Поховати мертвих не завжди можливо, бо голодні люди помирають у полях або ходять із села в село». Вози об'їжджали міста рано-вранці, щоб позбирати трупи за минулу ніч. На селі здоровіші люди створювали бригади, які збирали і ховали трупи. Вони рідко мали змогу або бажання копати глибокі могили, тож, бувало, із землі стирчали п'яти або ступні. Похоронним командам платили залежно від кількості зібраних тіл, тож разом із мертвим могли забрати і поховати живцем слабкого. Бувало, такій людині пояснювали дорогою, що вона все одно скоро помре з голоду, тож яка різниця? Бували випадки, коли такі люди видряпувалися з мілких спільних могил нагору. Грабарі, своєю чергою, слабли й помирали, а їхні тіла так і лишалися лежати, де їх застала смерть. Один агроном згадував, що трупи потім «гризли здичавілі собаки, яких не поїли люди»[86].

Восени 1933 року урожай в українських селах збирали червоно-армійці, партійні активісти, робітники і студенти. Змушені працювати навіть при смерті, голодні селян навесні 1933 року посіяли пшеницю, але дожити до жнив багатьом не судилося. Порожні сільські хати займали переселенці з Росії, й перше, що їм доводилося зробити — прибрати тіла попередніх мешканців. Нерідко зогнилі трупи розпадалися просто в руках. Іноді прибульці вирішували повернутися додому, бо жодне фарбування і прибирання не могло зарадити смороду. Але іноді вони залишалися. Український «етнографічний матеріал», розповідав один із радянських посадовців італійському дипломату, змінився. Подібно до ситуації в Казахстані, де сталися ще кардинальніші зміни, демографічний баланс в УРСР змінився на користь росіян[87].


* * *

Скільки людей загинуло від голоду в Радянському Союзі загалом і в Українській РСР зокрема на початку 1930-х років? Точної відповіді на це питання ми ніколи не знатимемо. Надійної статистики не існує. Але наявна інформація достеменно засвідчує масовий характер голоду: скажімо, заклади охорони здоров'я на Київщині зафіксували, що лише за квітень 1933 року від голоду в області померли 493 644 особи. Місцева влада побоювалася фіксувати випадки смерті від голоду і воліла взагалі нічого не реєструвати. Дуже часто контакт влади з померлою від голоду людиною обмежувався бригадою могильників, а ті не вели систематичної статистики[88].

Перепис населення в СРСР 1937 року зафіксував на 8 мільйонів людей менше, ніж прогнозувалося: більшість втрат приніс голод в Україні, Казахстані й РРСФР і ненароджені через це діти. Сталін не сприйняв результатів перепису, фахівців-демографів було репресовано. У 1933 році радянські посадовці у приватних розмовах оцінювали втрати від голоду в СРСР у 5,5 млн осіб. Це більш-менш відповідало дійсності, хіба що цифра трохи занижена[89].

Згідно з однією демографічною оцінкою, від голоду в Україні загинуло до 2,5 млн осіб. Ця цифра дуже близька до від'ємної демографічної динаміки, яку зафіксували на рівні 2,4 млн. Остання цифра має бути суттєво вищою, адже багато смертей просто не реєструвалося. Інші демографічні підрахунки, проведені за розпорядженням влади вже в незалежній Україні, дають цифру у 3,9 млн померлих. Істина ймовірно десь між цими двома цифрами, приблизно таку кількість жертв називають більшість серйозних науковців. Має підстави така приблизна цифра: в 1932–1933 роках від голоду і супутніх хвороб в Україні померло 3,3 млн людей. З них приблизно 3 мільйони — українці, решта — росіяни, поляки, німці, євреї та люди інших національностей. Із мільйона людей, що померли голодною смертю в Російській Федерації, як мінімум 200 тисяч становили українці, адже голод найбільше ударив по районах, де жило багато українців. Ще 100 тисяч українців померли від голоду в Казахстані раніше; всього там загинуло 1,3 млн осіб. Загалом від голоду і супутніх хвороб в Українській РСР померло не менше 3,3 млн громадян; якщо брати Радянський Союз загалом, померло приблизно стільки ж етнічних українців[90].


Юрист-міжнародник Рафал Лемкін, який придумав термін геноцид, назвав згодом український випадок «класичним прикладом радянського геноциду». Було сплюндровано і знищено саме ядро сільського суспільства в Україні. Українські селяни масово помирали, зазнавали принижень, їх депортували у різні райони Радянського Союзу. Тих, кому пощастило вижити, мучило почуття провини, безсилля, болісні спогади про співпрацю з владою і випадки канібалізму. Сотні тисяч сиріт виростуть, усвідомлюючи себе радянськими громадянами, а не українцями. Хай там як, але традиційна українська родина і українське село виховали б їх трохи інакше. Українські інтелектуали, які пережили цю катастрофу, втратили віру у світ. Чільний український письменник епохи і один з головних політичних діячів КП(б)У покінчили з собою — перший у травні, другий у липні 1933 року. Радянська держава завдала остаточної політичної поразки прихильникам автономії УРСР і тим, хто сподівався від соціалізму автономії для себе і своєї родини[91].

Іноземні комуністи в Радянському Союзі, які стали свідками голоду, якось одночасно примудрилися побачити в цьому національну трагедію і крок уперед для цілого людства. Письменник Артур Кестлер вважав тоді, що голод спіткав «ворогів народу, які воліли жебрати, а не працювати». Його сусід по харківській квартирі фізик Александр Вайсберг знав, що від голоду померли мільйони селян. Але все ще вірив у соціалізм. Кестлер наївно скаржився Вайсбергу, що радянська преса не пише, що українцям «нема чого їсти і тому вони мруть як мухи». Вони з Вайсбергом знали, що це правда, як і всі, хто хоч раз контактував із селом. Але написати про голод означало зруйнувати їхню віру в соціалізм. Вони вважали, що руйнування сільського життєвого ладу працює на загальний прогрес людства. Смерть українських селян стала платою за цивілізаційний розвиток. Кестлер виїхав з Радянського Союзу у 1933 році. Вайсберг проводжав його на поїзд. Останніми словами Кестлера були: «Хай там що, високо тримайте прапор Радянського Союзу!»[92].

Але голод сприяв перемозі соціалізму в сталінському розумінні цього слова. В одному українському селі під аркою на честь виконання п'ятирічки лежали трупи селян. Радянські чиновники, які знищували куркулів, мали більше статків, ніж їхні жертви, а міські партійці мали значно кращі життєві перспективи. Селяни не мали права на продуктові картки, натомість партійна еліта вибирала собі делікатеси у спецмагазинах. Але, набравши зайвої ваги, вони мусили остерігатися «ковбасників», особливо вночі. Багаті міщанки, зазвичай дружини посадовців, вимінювали їжу на селянську вишивку і прикраси, украдені з сільських церков. У цьому сенсі колективізація крала в українського села ідентичність, крім того, що знищувала селян морально, а відтак і фізично. Голод змушував українців та інших роздягатися самим і оголювати святі місця перед тим, як принести їм смерть[93].

Сталін, Каганович і Балицький пояснювали репресії в Україні відповіддю на прояви українського націоналізму, але УРСР була багатонаціональною республікою. Голод зачепив росіян, поляків, німців і багатьох інших. Євреї зазвичай жили в містах і містечках, але ті, хто жив на селі, постраждали не менше за інших. Якось у 1933 році журналіст партійної газети «Правда», в якій ані словом не йшлося про голод, отримав листа від свого батька-єврея: «Пишу тобі, що мама померла. Померла від голоду після багатьох місяців страждань». Останнім її бажанням було, щоб син приїхав на похорони і прочитав молитву. Цей приклад оприявнює різницю між поколінням батьків, які виросли до революції, і дітьми. Не лише серед євреїв, також серед українців та інших національностей, покоління, яке дістало освіту у 1920-ті роки, з більшою охотою приймало радянську систему, ніж покоління, що виросло в Російській імперії[94].

Німецькі й польські дипломати повідомляли своєму керівництву про смерті й страждання, яких зазнають німецька і польська меншини в радянській Україні. Німецький консул у Харкові писав: «Вийшовши надвір, я майже кожного разу бачу людей, що помирають від голоду». Польські дипломати спостерігали довгу чергу голодних людей, які відчайдушно сподівалися на візу. Один із дипломатів повідомляв: «Дуже часто прохачі, дорослі чоловіки, плакали, розповідаючи про дружин і дітей, які померли або пухнуть від голоду». Дипломати знали, що багато селян в Україні, не лише німців і поляків, сподівається, що іноземне вторгнення врятує їх від смертельних страждань. До середини 1932 року найбільше сподівань вони покладали на Польщу. Сталінська пропаганда цілу п'ятирічку розповідала населенню, що Польща готується напасти й захопити Україну. Коли почався голод, багато українських селян сподівалися, що пропаганда каже правду. За повідомленнями одного польського шпигуна, вони чіплялися за надію, що «Польща або якась інша держава прийде і звільнить їх від злиднів і утисків»[95].

Коли в червні 1932 року Польща підписала з Радянським Союзом договір про ненапад, останні надії вмерли. Відтоді селяни могли сподіватися лише на німців. Через вісім років ті, хто пережив голод, матимуть змогу порівняти радянські й німецькі порядки.


Попри те, що європейська і американська преса іноді писала про факт голоду й масової загибелі людей, це так і не сприйняли як річ доконану. Майже ніхто не говорив, що Сталін хотів заморити голодом українців; навіть Адольф Гітлер волів засуджувати марксистську систему загалом. Неоднозначним вчинком було навіть стверджувати, що голод взагалі має місце. Гарет Джоунс надрукував про це кілька статей, але скидається на те, що англійською мовою під власним іменем про голод писав лише він. Коли віденський кардинал Теодор Іннітцер влітку-восени 1933 року закликав допомогти стражденним людям продовольством, радянська влада брутально відповіла, що в СРСР немає ані кардиналів, ані канібалів — що відповідало дійсності лише наполовину[96].

Журналістам було відомо менше, ніж дипломатам, але більшість їх розуміла, що мільйони людей помирають від голоду. Впливовий московський кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Волтер Дюранті доклав чималих зусиль, щоб заперечити правдиві репортажі Джоунса. Лавреат Пулітцерівської премії 1932 року Дюранті називав повідомлення Джоунса про голод «великою страшною казкою». Слова Дюранті, що в СРСР «немає голоду», а лише «високий рівень смертності від хвороб, пов'язаних з поганим харчуванням», звучали цілком в радянському ключі й перетворювали евфемізм на брехню. Між цими двома речами — орвелівська різниця; сам Джорж Орвел вважав український голод 1933 року головним прикладом чорної правди, яку мовні еквілібристи одягли в барвисті шати. Дюранті знав, що від голоду померли мільйони людей. Але тримався думки, що голод служить вищій меті. Дюранті вважав, що «неможливо зробити омлет, не розбивши яйця». Єдиний англомовний журналіст, крім Джоунса, хто давав серйозні репортажі про голод, — Малкольм Магеридж. Він анонімно дописував для газети «Манчестер Гардіан». Він писав, що голод — «один із найбільших злочинів в історії, такий страшний, що люди в майбутньому не повірять, що таке могло статися»[97].

Правду кажучи, навіть людям, щиро зацікавленим ситуацією в радянській Україні, закордонним українцям, знадобилися місяці, щоб збагнути масштаб голоду. У сусідній Польщі жило до 5 мільйонів українців, їхні політичні лідери активно намагалися звернути увагу міжнародної спільноти на масовий голод в Радянському Союзі. Але й вони зрозуміли масштаб трагедії лише у травні 1933 року, коли більшість жертв голоду рятувати було пізно — ті були мертві. Влітку і восени українські газети в Польщі писали про голод, а українські політики в Польщі організовували демонстрації і протести. Лідерка української жіночої організації намагалася організувати міжнародний бойкот радянських товарів, апелюючи до жінок світу. Було кілька спроб вийти на Франкліна Рузвельта, президента Сполучених Штатів[98].

Усе це не дало результатів. Закони міжнародного ринку гарантували, що зерно з радянської України знайде іншого споживача. Рузвельт понад усе переймався становищем американських робітників під час Великої депресії і хотів установити дипломатичні стосунки з Радянським Союзом. Телеграми українських активістів дійшли до нього восени 1933 року, саме коли було втілено в життя його особисту ініціативу зі встановлення американо-радянських стосунків. У листопаді 1933 року Сполечені Штати визнали Радянський Союз.


Головним результатом літньої кампанії польських українців стала майстерна радянська контрпропаганда. 27 серпня 1933 року французький політик Едуар Еріо прибув у Київ з офіційним візитом. Лідер Радикальної партії Еріо тричі був прем'єр-міністром Франції, востаннє 1932 року. Він був дебелим чоловіком, із крупною поставою і неабияким апетитом, і порівнював своє тіло з жінкою, яка вагітна двійнею. На прийняттях у Радянському Союзі Еріо тримали подалі від німецьких і польських дипломатів, які могли зіпсувати імпрезу недоречними словами про голод[99].

За день до приїзду Еріо місто Київ заблокували, населенню наказали скрізь поприбирати і навести лоск. Вітрини гастрономів, цілий рік порожні, раптом наповнилися продуктами. Продуктами для демонстрації — не для продажу, а для очей одного-єдиного іноземця. Міліція в чистенькій новій формі мусила розганяти здивовані натовпи. Всі, хто жив або працював уздовж планованого шляху Еріо, мусив відбути генеральну репетицію візиту, показати, що знають, де стояти і як одягнутися. Еріо провезли по Хрещатику, центральній, парадній вулиці Києва. На вулиці було повно автомобілів, спеціально зібраних з кількох міст, за кермом сиділи партійні активісти — все це мало створювати картину енергійного і заможного міста. Одна жінка на вулиці пробурмотіла, що, «може, хоч цей буржуй розкаже світу, що тут відбувається». Її чекало розчарування. Еріо висловив захват, як прекрасно Радянському Союзу вдалося поєднати «соціалістичний дух» і «українські національні почуття»[100].

30 квітня 1933 року Еріо відвідав дитячу комуну ім. Фелікса Дзержинського у Харкові, названу на честь керівника радянської спецслужби. В цей час у Харківській області діти все ще помирали від голоду. Дітей, яких він побачив, відбирали з найздоровіших і найміцніших. Найімовірніше, того ранку їх одягли в чужий одяг. Картина, ясна річ, не цілком фальшива: радянська владати таки будувала школи для український дітей і боролася з неписьменністю. Діти, які пережили 1933 рік, виросли, навчившись читати й писати. Ось що мав побачити Еріо. Француз без жодної іронії спитав, що діти їли на обід? Саме від цього, принагідно заданого питання, залежав образ Радянського Союзу. Василій Гросман включить цю сцену в обидва свої видатні романи. Як згадував Гросман, підготовлені діти чекали цього питання і не знітилися. Еріо вірив усьому, що бачив і чув. Він поїхав далі у Москву, де його оселили в розкішних апартаментах і годували кав'яром[101].

Колективні господарства в радянській Україні, розповідав Еріо французам, — ніби прекрасно організований сад. Офіційна радянська газета «Правда» із задоволенням передрукувала ремарки Еріо. На цьому історія закінчилася. Принаймні вона полягала в іншому.



Розділ 2

Класовий терор


Друга революція в Радянському Союзі — сталінська колективізація і спричинений нею голод — відсунула на другий план прихід Гітлера до влади в Німеччині. Багато європейців, стривожених нацифікацією Німеччини, з надією шукали в Москві союзника. Гарет Джоунс — один із небагатьох, хто зблизька спостерігав обидва режими на початку 1933 року, коли Гітлер і Сталін зміцнювали свою владу. 25 лютого 1933 року він вилетів з Адольфом Гітлером із Берліна у Фрнкфурт і став першим журналістом, який супроводжував нового німецького канцлера в повітрі. «Якби літак упав, — писав він, — ціла історія Європи пішла б інакше». Джоунс прочитав «Майн кампф» і зрозумів амбіції Гітлера: домінування Німеччини, колонізація Східної Європи, знищення євреїв. Гітлер, уже будучи канцлером, розпустив райхстаг і саме вів виборчу кампанію, яка мала на меті зміцнити його владу й посилити позиції нацистської партії в німецькому парламенті. Джоунс спостерігав, як німці сприймають нового канцлера — спершу в Берліні, а потім на з'їзді у Франкфурті. Йому здалося, що це «справжнісіньке первісне поклоніння»[102].

Вирушивши в Москву, Джоунс, за його словами, потрапив із «країни, де диктатура щойно виникла» в «диктатуру робітничого класу». Джоунс розумів, що ці два режими суттєво відрізняються один від одного. Злет Гітлера означав початок цілком нового режиму в Німеччині. Тим часом Сталін зміцнював свої позиції на чолі однопартійної держави, яка мала потужний репресивний апарат і могла провадити масові й координовані насильницькі заходи. Політика колективізації означала вбивство десятків тисяч громадян, сотні тисяч людей було депортовано, мільйони поставлено на межу голодної смерті — все це побачить і опише Джоунс. Крім того, в 1930-х роках Сталін влаштує репресії сотень тисяч радянських громадян під час кампаній проти представників окремих класів і народів. У 1930-х роках все далеко перевершувало можливості, а ймовірно, і наміри, Гітлера[103].

Деяким німцям та громадянам інших країн Європи, які симпатизували Гітлеру та його ініціативам, жорстокість радянської політики здавалася аргументом на користь націонал-соціалізму. У палких передвиборних промовах Гітлер виставляв комуністів і радянську державу найбільшими ворогами Німеччини і Європи. Вже під час першої кризи свого нового кабінету він використовував страх комунізму для зміцнення влади. 27 лютого 1933 року, через два дні після того, як Гітлер і Джоунс приземлилися у Франкфурті, голландець-одиночка підпалив будинок рейхстагу. Підпалювача схопили на гарячому, він зізнався, але це не завадило Гітлеру одразу ж скористатися ситуацією і демонізувати опозицію. Охоплений театральним гнівом, він кричав, що «всіх, хто став на нашому шляху, буде знищено». Гітлер поклав вину за підпал рейхстагу на німецьких комуністів, які за його словами, планували й інші терористичні напади[104].

Вигіднішого моменту для підпалу рейхстагу Гітлер і сподіватися не міг. Будучи головою уряду, він отримав змогу придушити своїх політичних опонентів; а як кандидат на виборах, скористався побоюваннями електорату. 28 лютого 1933 року було ухвалено закон, який обмежував німецьких громадян у правах і дозволяв «запобіжне затримання». В атмосфері загального неспокою нацисти переконливо виграли вибори 5 березня, здобувши 43,9 відсотка голосів і 288 місць у парламенті. В наступні місяці Гітлер за допомогою німецької поліції та воєнізованих угруповань нацистів розправився з двома партіями, що їх він називав «марксистами»: комуністами і соціал-демократами. 20 березня близький соратник Гітлера Гайнрих Гімлер організував у Дахау перший нацистський концтабір. Тамтешній персонал набрали з СС, парамілітарної організації на чолі з Гімлером, яка здійснювала особисту охорону Гітлера. Концтабір не являв собою якусь нову інституцію, але СС використовувала його для залякування й терору. Як казав один офіцер-есесівець охоронцям Дахау: «Тим, хто не переносить вигляду крові, слід звільнитися. Що більше цих виродків, то менше ми їх годуватимемо»[105].

Після перемоги на виборах Гітлер-канцлер швидко перетворився на Гітлера-диктатора. 23 березня 1933 року в Дахау вже сиділи перші в'язні, а новий парламент ухвалив закон, який відкривав Гітлеру можливість керувати Німеччиною за допомогою постанов, чинних навіть без підпису президента чи ухвали рейхстагу. Цей закон, періодично поновлюваний, діяв аж до смерті Гітлера. Гарет Джоунс повернуся з Радянського Союзу в Берлін через місяць, 29 березня 1933 року, і дав прес-конференцію про голод в Україні. Але новина про найбільший голод в історії людства, вмотивований політичними причинами, відступила на третій план порівняно зі встановленням нової диктатури в Німеччини. Поки Джоунса не було в країні, страждання людей у Радянському Союзі вже стали елементом сходження Гітлера до влади[106].

Гітлер використав голод в Україні у своїй виборчій кампанії, перетворивши цю подію на предмет затятих ідеологічних випадів ще до того, як голод став доконаним історичним фактом у світі. Голод в Україні став в устах Гітлера, який люто виступав проти марксистів, зручним звинуваченням проти марксизму. На зібранні в Берлінському Палаці спорту 2 березня 1933 року Гітлер заявив, що «мільйони людей помирають від голоду в країні, яка може бути житницею цілого світу». Одним словом («марксисти») Гітлер поєднував масову загибель людей у Радянському Союзі з німецькими соціал-демократами, оборонцями Ваймарської республіки. Для більшості людей було простіше відкинути (або прийняти) загальну картину, змальовану Гітлером, аніж розбиратися в нюансах, де правда, а де брехня. Для людей, погано обізнаних з радянською політикою, тобто майже всіх, прийняти Гітлерову оцінку голоду означало зробити крок до засудження лівої політики, яка в його риториці перемішувалася із запереченням демократії як такої[107].


Сталінова політика полегшила Гітлерові справу, адже вони поділяли однаково дуалістичні погляди на політичний світ. Увага Сталіна була прикута до колективізації та голоду, і він мимоволі виконав чимало ідеологічної роботи, яка допомагала Гітлеру торувати шлях до влади. Коли Сталін почав кампанію колективізації сільського господарства в СРСР, Комінтерн настановляв братські компартії дотримуватися лінії класової боротьби. Комуністи мали берегти ідеологічну чистоту й уникати союзу з соціал-демократами. Лише комуністи могли претендувати на позитивну роль у розвитку людства, а всі інші, хто говорив від імені пригноблених, оголошувалися шахраями й «соціал-фашистами». Їх слід було пов'язувати з правими партіями, зокрема нацистами. Німецькі комуністи мали вважати своїми головними ворогами соціал-демократів, а не нацистів.

У другій половині 1932 і в перші місяці 1933 року, в час тривалого підготування катастрофи, Сталіну було не з руки відмовлятися від концепції класової боротьби. Зрештою, класова боротьба з куркулями слугувала офіційним поясненням жахливих страждань і масових смертей у Радянському Союзі. У внутрішній німецькій політиці такий курс перешкоджав спільній роботі німецьких лівих проти Гітлера. Місяці щонайгострішого голоду стали водночас критичним моментом, коли вирішувалася доля Німеччини. Заклики німецьких комуністів до негайної класової революції принесли нацистам голоси середнього класу. Така лінія працювала й на те, що голоси службовців і самозайнятого населення дістануться нацистам, а не соціал-демократам. Але й тоді комуністи і соціал-демократи разом мали більшу підтримку, ніж нацисти, однак сталінська політика перешкоджала їхній співпраці. В кінцевому підсумку безкомпромісна позиція Сталіна в питаннях зовнішньої політики під час колективізації та голоду працювала на перемогу Гітлера на виборах і в липні 1932-го, і в березні 1933-го[108].


* * *

Справжні наслідки сталінської економічної політки не показували іноземним кореспондентам, натомість Гітлер свідомо привертав увагу до нового перерозподілу економіки, який став одним із його перших кроків у ролі диктатора. Саме коли голод у Радянському Союзі сягнув кульмінації, німецька держава почала відбирати власність у своїх громадян-євреїв. Після перемоги на березневих виборах 1933 року нацисти зорганізували економічний бойкот єврейських підприємств по всій Німеччині. Подібно до колективізації, цей бойкот показував, яка частина суспільства найбільше втратить від майбутніх соціальних і економічних перетворень — євреї, а не селяни, як в СРСР. Бойкот ретельно підготували лідери і воєнізовані елементи нацистської партії, але його видавали за результат «спонтанного гніву» народу, викликаного єврейською експлуатацією[109].

У цьому плані політика Гітлера нагадувала політику Сталіна. Радянський вождь видавав хаос на селі й розкуркулення за результат справжньої класової війни. В Берліні та Москві робили однакові політичні висновки: держава має забезпечити більш-менш мирну реалізацію нагального економічного перерозподілу. Станом на 1933 рік Сталін мав усю повноту влади і міг провести масову й форсовану колективізацію, натомість Гітлер мусив діяти набагато повільніше. Бойкот не приніс якогось великого ефекту; головний його наслідок — у 1933 році з Німеччини виїхало близько 37 тисяч євреїв. Мине ще п'ять років, поки відбудеться суттєвий перерозподіл єврейської власності на користь громадян-неєвреїв. Нацисти назвуть це «аріянізацією»[110].

Радянський Союз виник у ситуації повної міжнародної ізоляції, але з допомогою багатьох закордонних симпатиків зумів поступово поправити образ країни. Багато хто вірив Сталіну, хоч його політика коливалася від розстрілів до депортацій і голоду. З іншого боку, Гітлер мусив ураховувати думку міжнародної спільноти, звідки часто звучали критичні голоси й лунало обурення. 1933 року в Німеччині працювало багато іноземних журналістів, у країну приїздило чимало людей, а Гітлер наступні кілька років потребував миру і стабільних економічних відносин. Тому, навіть закликавши припинити бойкот, Гітлер використав галас іноземної преси для підготовки радикальніших заходів. Нацисти говорили, що європейські й американські газети контролюють євреї, а будь-яка закордонна критика — це частина міжнародної єврейської змови проти німецького народу[111].

Важливим результатом березневого бойкоту 1933 року стала, отже, риторика. Гітлер знайшов аргумент, який не втомлюватиметься повторювати навіть у пізніші часи, коли його армія завоює більшу частину Європи, а в концтаборах загинуть мільйони євреїв. Не важливо, що Німеччина чи німці роблять, — вони роблять це, захищаючись від міжнародного єврейства. Євреї — завжди агресори, німці — завжди жертви.


* * *

Спершу у внутрішній політиці Гітлера проявлявся більше його антикомунізм, аніж антисемітизм. Для того, щоб опанувати німецьку державу, він мав знищити комуністів і соціал-демократів. Протягом 1933 року в ув'язнення потрапили до 200 тисяч німців, здебільшого чоловіків, яких вважали лівими опонентами режиму. Терор 1933 року мав радше залякати, аніж знищити: після нетривалого «профілактичного ув'язнення», як це називали нацисти, більшість цих людей невдовзі випустили. Комуністичній партії не дали зайняти 81 місце, здобуте на парламентських виборах, а всю партійну власність невдовзі конфіскувала держава. Станом на червень 1933 року всі інші партії, крім нацистської, були заборонені законом. У листопаді нацисти провели парламентські вибори, брати участь у яких могли лише їхні кандидати. Гітлер дуже швидко зробив Німеччину однопартійною державою, а не такою, як міг сподіватися Сталін. Німецьку комуністичну партію, яка багато років була найсильнішою компартією після радянської, знищили за кілька місяців. Її поразка стала серйозним ударом по престижу міжнародного комуністичного руху[112].

Спершу, як видається, Сталін сподівався, що особливі радянсько-німецькі стосунки збережуться, незважаючи на прихід Гітлера до влади. Ще з 1922 року ці держави підтримували тісну військову й економічну співпрацю, виявляючи негласний спільний інтерес до геополітичних змін у Східній Європі за рахунок Польщі. Рапальський мирний договір 1922 року було підтверджено Берлінським договором про нейтралітет 1926 року і продовжено ще на п'ять років У 1931-му. Найбільш промовистим свідченням добрих стосунків і спільної мети двох країн були німецькі військові навчання на території Радянського Союзу. У вересні 1933 року цьому настав край. У січні 1934-го нацистська Німеччина підписала договір про ненапад з Польщею. Цей несподіваний крок ніби сигналізував про переорієнтацію німецької зовнішньої політики. Здавалося, що головним партнером Берліна на сході стала Варшава, а не Москва. Чи можуть німці виступити проти Радянського Союзу спільно з поляками?[113]

Нові стосунки Німеччини з Польщею турбували Сталіна більше, ніж поразка німецьких комуністів. Сталін особисто провадив зовнішню політику на двох рівнях: на дипломатичному й на ідеологічному, один спрямований на іноземні держави, інший — на суспільства, зокрема і власне. Інструментом реалізації першого був нарком іноземних справ Максим Литвинов, для другого існував Комуністичний Інтернаціонал. Сталін, імовірно припускав, що Гітлер сповідує схожий підхід, і відвертий антикомунізм не завадить добрим стосункам Берліна й Москви. Але зближення Німеччини з Польщею скидалося радше на антирадянську дипломатію, аніж на антикомуністичну ідеологію. Як резонно припускав Сталін, Гітлер намагався залучити Польщу в ролі молодшого союзника до хрестового походу проти Радянського Союзу. Коли наприкінці 1933 року йшли німецько-польські переговори, радянське керівництво справедливо побоювалося, що Німеччина хоче купити польську територію на заході в обмін на обіцянку, що Польща згодом анексує землі радянської України. Втім, Польща ніколи не виказувала інтересу до подібних німецьких пропозицій. Попри заяви радянської розвідки й пропаганди, німецько-польський договір не містив якогось секретного протоколу про військову співпрацю проти СРСР. Однак Гітлер справді хотів використати німецько-польську угоду як початок зближення з Варшавою, що мало закінчитися військовим союзом проти СРСР. Навесні 1934 року він відверто цікавився, що треба зробити в цьому напрямку[114].


* * *

У січні 1934 року Радянський Союз потрапив у жахливу ситуацію. Внутрішня політика радянського керівництва прирекла на голодну смерть мільйони людей. Зовнішня — сприяла приходу до влади Гітлера, вороже налаштованого диктатора-антикомуніста, який підписав мирний договір з Польщею, колись спільним ворогом Німеччини й СРСР.

Сталін знайшов шлях риторичного й ідеологічного відступу. На XVII з'їзді ВКП(б) у січні-лютому 1934 року, який назвали «з'їздом переможців», Сталін заявив, що друга революція в СРСР завершилася. Найтрагічнішу подію в житті радянських людей — голод — не згадали взагалі. Його приховали за загальними питаннями про те, як Сталін та його вірні соратники здолали опір класових ворогів і виконали п'ятирічний план. Лазар Каганович назвав Сталіна творцем «найбільшої революції в історії людства». Прихід Гітлера до влади, попри всю очевидність протилежного, вважали ознакою близької перемоги радянської системи в цілому світі. Жорстокості нацистів показують, що капіталізм скоро впаде під тягарем внутрішніх суперечностей, і європейська революція не за горами[115].

Сприймати це серйозно могли тільки переконані революціонери, комуністи, яких міцно прив'язувала до свого вождя віра і страх. Треба було мати особливий спосіб мислення, щоб справді вірити в те, що чим гірше все з вигляду, тим краще воно насправді. Такий спосіб мислення називали діалектикою, але тепер це слово (хоч і походило від греків через Гегеля і Маркса) означало просто здатність підлаштовувати свої думки до мінливих проявів волі вождя[116].

Своєю чергою, Сталін розумів, що самої риторики замало. Навіть проголосивши, що гітлерівська революція — це ознака наближення перемоги соціалізму, Сталін поспішив внести зміни у внутрішню політику СРСР. Він не став методично, рік за роком знищувати українських селян. Краще, щоб залякані й принижені селяни вижили і виробляли продовольство, потрібне радянській державі. Селянам дозволили обробляти невеличкі присадибні ділянки. Нереально високі плани здачі й експорту зерна знизили. У 1934 році голод в СРСР припинився[117].

Злет Гітлера справді став нагодою виставити СРСР захисником європейської цивілізації. Після кільканадцяти місяців зволікання Сталін у червні 1934 року нарешті озвучив новий курс. Згідно з новою лінією Комінтерну, політика вже не була предметом «класової боротьби». Усі ліві сили мали об'єднатися довкола Радянського Союзу й комуністичних партій світу в один «антифашистський» табір. Замість того, щоб вести безкомпромісну класову боротьбу, комуністи збиралися рятувати цивілізацію від загрози фашизму. Термін «фашизм», придуманий Мусоліні в Італії, в Радянському Союзі використовувався як загальна назва загнилого капіталізму. Хоч поширення фашизму й означало занепад капіталістичного ладу, ненависть фашистів до Радянського Союзу (логічно вела далі ця аргументація) виправдовувала компроміси радянської влади й комуністичного руху з іншими капіталістичними силами (в інтересах захисту Радянського Союзу). Європейські комуністи мусили позиціонували себе як «антифашисти» й співпрацювати з соціал-демократами та іншими лівими партіями. Всі чекали, що комуністи в Європі приєднуватимуться до «народних фронтів», виборчих альянсів і виграватимуть на виборах разом із соціал-демократами та іншими лівими партіями. На той момент комуністи мали співпрацювати з демократіями, а не працювати на їхнє знищення[118].

Звісно, німецьким комуністам і соціал-демократам це не допомогло — було запізно. Але в інших країнах західної та південної Європи люди, стурбовані зміцненням Гітлера і поширенням фашизму, вітали нову радянську політику. Представляючи Радянський Союз батьківщиною «антифашизму», Сталін прагнув монополії на добро. Хіба добропорядні й розумні люди не воліють стояти на боці антифашистів, а не фашистів? Усі, хто проти Радянського Союзу, натякала ця позиція, фашисти або принаймні їхні симпатики. В часи Народного фронту, в червні 1934-го — серпні 1939-го, за наказом Сталіна в Радянському Союзі буде репресовано 750 тисяч осіб, ще більше запроторено до ГУЛАГу. Більшість репресованих людей належали до селян і робітників, саме в їхніх інтересах мала працювати радянська соціальна система. А більшість депортованих належали до національних меншин. Так само, як прихід Гітлера до влади відсунув на задній план голод в СРСР 1933 року, відповідь Сталіна на ці події відвернула увагу від Великого терору[119].

Народні фронти матимуть найбільші шанси на успіх у західноєвропейських демократіях далеко від Радянського Союзу, Франції та Іспанії. Найбільший успіх чекав у Парижі, де Народний фронт у травні 1936 року справді прийшов до влади. Ліві партії (у тому числі радикали Еріо) виграли вибори, а посаду прем'єр-міністра обійняв Леон Блюм. Французькі комуністи, які брали участь у коаліції переможців, формально до уряду не увійшли, але становили більшість у парламенті й були впливовою політичною силою. Голосів для реформ цілком вистачало, хоча комуністи переймалися головно тим, щоб зовнішня політика Франції була дружньою до Радянського Союзу. В Парижі перемогу Народного фронту вважали тріумфом тамтешньої лівої традиції. Але багатьом, і не тільки політичним біженцям із нацистської Німеччини, здавалося, до це радянський успіх, ба навіть доказ, що радянська влада підтримує демократію і свободу. Завдяки французькому Народному фронту критикувати Радянський Союз було складно навіть найреспектабельнішим європейським інтелектуалам[120].

Коаліція лівих партій створила Народний фронт і в Іспанії, у лютому 1936 року він виграв вибори. Але відтак усе змінилося. У липні група офіцерів, підтримувана правими політиками, організувала переворот і спробувала скинути обраний уряд. Той чинив опір — і в Іспанії почалася громадянська війна. З погляду іспанців це був суто внутрішній конфлікт, але в нього активно втручалися ідеологічні супротивники і прихильники Народного фронту. У жовтні 1936 року радянський Союз почав допомагати республіканцям, а нацистська Німеччина й фашистська Італія підтримували праві сили генерала Франциско Франко. Громадянська війна в Іспанії сприяла зближенню Берліну й Риму, довкола неї оберталася вся європейська політика Радянського Союзу. Іспанія місяцями не сходила з перших шпальт радянських газет[121].

Іспанія стала справжнім прапором європейських соціалістів, які приїздили воювати у лавах республіканців. Багато з них приймали за річ самоочевидну, що Радянський Союз стоїть на боці демократії. Одного з найпроникпивіших європейських соціалістів, англійського письменника Джорджа Орвела вразило те, як сталіністи б'ються в Іспанії за перемогу іспанської лівиці. Йому здалося, що радянська влада разом зі зброєю експортує свої політичні практики. Допомога Сталіна іспанській республіці мала свою ціну: право вести фракційну боротьбу на іспанській території. Найбільший ворог Сталіна Троцький ще був живий (хоч і в далекому мексиканському засланні), й чимало іспанців, які захищали свою республіку, трималися ближче до Троцького, ніж до сталінського Радянського Союзу. Невдовзі комуністична пропаганда почне виставляти іспанських троцькістів фашистами, а відряджені в Іспанію радянські енкаведисти розстрілюватимуть їх за «зраду»[122].


* * *

Опоненти Народного фронту вважали його змовою Комінтерну з метою захопити владу у світі. Народний фронт дав Японії й Німеччині зручний привід до зміцнення стосунків. 25 листопада 1936 року Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт — дві держави зобов'язувалися проводити консультації одна з одною в разі нападу на одну зі сторін. Договір між японською і німецькою розвідками від 11 травня 1937 р. передбачав обмін розвідувальними даними про СРСР і містив план з використання національних рухів на окраїнах Радянського Союзу[123].

Із радянського погляду японська загроза видавалася актуальнішою за німецьку. У першій половині 1937 року здавалося, що Німеччина — доважок до японської загрози, а не навпаки. В японській політиці домінували дві візії імперії — північна і південна. Впливове угруповання в японській армії вважало, що ресурси Сибіру — ключ до майбутнього економічного розвитку країни. Сателіт Японії держава Маньчжоуго мала довгий кордон з Сибіром і дуже добре надавалася до ролі плацдарму. Японці гралися з ідеєю створити маріонеткову українську державу в східному Сибіру, де опинилося близько мільйона депортованих українців і переселенців. У Токіо розраховували, що заслані в табори українці можуть виступити проти радянської влади — особливо, якщо матимуть за спиною підтримку іноземної держави. Обізнані з цією концепцією польські шпигуни називали її «Маньчжоуго № 2»[124].

Очевидно, що японці мали стратегічні інтереси в Сибіру. У спеціальній японській академії в Маньчжоуго, у місті Харбін, уже підготували й навчили російської мови перше покоління молодих імперіалістів, як-от Тіуне Сугіхара[125]. У 1935 році він брав участь у переговорах з Радянським Союзом про продаж японцям Китайсько-Східної залізниці, яка проходила територією Маньчжурії. Сугіхара служив у міністерстві закордонних справ Маньчжоуго, прийняв православ'я, одружився з росіянкою, називав себе Сергієм і більшість часу проводив у російському кварталі Харбіна. Там він подружився з російськими емігрантами і вербував їх для розвідувальної роботи в СРСР. Радянсько-японська боротьба на Далекому Сході привернула увагу Гарета Джоунса, який того самого року відвідав Маньчжоуго. Валлієць мав дивовижний нюх на новини і проникливо побачив у цьому регіоні арену глобального конфлікту «фашизму» і «антифашизму». За загадкових обставин його викрали і вбили бандити[126].

Сталін мусив перейматися не лише загрозою прямого нападу японців на Сибір, а й зміцненням японської імперії на Далекому Сході. Маньчжоуго була однією з японських колоній, створених на історично китайській території; не виключено, що попереду були й інші колонії. Китай мав найдовший кордон з Радянським Союзом і дуже хитку державу. Націоналістичний уряд взяв гору в громадянській війні над китайською комуністичною партією. Загони китайських комуністів на чолі із Мао Цзедуном мусили відступити на північ і захід країни, це був т. зв. «Великий похід». Але жодна зі сторін не здобула монополії на владу. Навіть у регіонах, де перемогли націоналісти, вони залежали від місцевих отаманів. Найбільше значення для Сталіна мало те, що націоналісти й комуністи були нездатні співпрацювати проти японців.

Радянська зовнішня політика мусила балансувати між підтримкою братських комуністичних партії (менш важливо) і потребами державної безпеки (більш важливо). І хоч у принципі Комінтерн підтримував китайських комуністів, Сталін озброював і фінансував націоналістичний уряд, сподіваючись у такий спосіб утихомирити прикордоння. У населеній здебільшого мусульманами китайській провінції Сіньцзян (Східний Туркестан), яка мала довгий кордон з Казахською РСР, Сталін застосовував такий самий підхід, абстрагований від ідеології. Він підтримував місцевого царька Шен Шицая, відряджаючи в регіон інженерів і шахтарів для розробки природних ресурсів і енкаведистів для забезпечення порядку[127].

У глобальному сенсі німецько-японське зближення можна розглядати як остаточне оточення Радянського Союзу Японією, Німеччиною і Польщею. Ці три країни — найважливіші сусіди СРСР; саме ці три країни завдавали поразок Радянському Союзу (або Російській імперії) за життя Сталіна. Попри те, що Німеччина програла Першу світову війну, її війська били російську армію на східному фронті у 1917 році. Японія завдала принизливої поразки російській армії і флоту в російсько-японській війні 1904–1905 років. Польща розбила радянську армію зовсім недавно, у 1920 році. Після підписання німецько-польського і німецько-японського договору здавалося, що ці три держави об'єдналися проти Радянського Союзу. Якби Антикомінтернівський пакт або німецько-польський договір про ненапад справді містив секретні положення про війну з Радянським Союзом, побоювання Сталіна мали би реальну причину. Але насправді нічого подібного не існувало. Військовий союз між Токіо, Варшавою і Берліном був дуже малоймовірним, а то й узагалі неможливим. Польща підтримувала з Японією добрі стосунки, але Варшава воліла не робити кроків, які могли сприйматись як ворожі до Радянському Союзу. Польща відхилила пропозицію Німеччини приєднатися до Антикомінтернівського пакту[128].

Політичний талант Сталіна, крім іншого, полягав у вмінні поставити знак рівняння між іноземною загрозою і провалами у внутрішній політиці, так ніби це одне й те ж, а він тут ні за що не відповідає. Такий хід звільняв його від провини за політичні помилки і дозволяв виставляти внутрішніх ворогів агентами іноземних держав. Ще в 1930 році, коли оприявнилися проблеми колективізації, Сталін говорив про міжнародну змову троцькістів і різних іноземних держав. Очевидно, заявляв Сталін, що «доки існуватиме капіталістичне оточення, серед нас будуть мародери, шпигуни, саботажники і вбивці». Будь-яка проблема в СРСР перетворювалася на підступ реакційних Держав, які сподівалися затримати неминучий хід історії. За будь-якими невдачами п'ятирічки бачили руку іноземців — тому зрадників чекало найсуворіше покарання, а головні винуватці сиділи у Варшаві, Токіо, Берліні, Лондоні й Парижі[129].

У ці роки сталінізм практикував подвійну брехню. Успіх народних Фронтів ставили в залежність від просування по шляху соціалізму, що було передусім справою пропаганди. Водночас голод і злидні всередині країни пояснювали іноземними підступами — по суті безпідставно. Сталін стояв на чолі радянського державного апарату й Комуністичного Інтернаціоналу, а відтак умудрявся брехати і там, і там: перед загрозою іноземної інтервенції держава доволі хитро заручилася підтримкою радянських громадян, які постраждали від її політики. Потужне поєднання війни з іноземцями і внутрішньої опозиції було, зрештою, першим уроком радянської історії. Сам Ленін під час Першої світової війни виконував роль секретної зброї німців; сама більшовицька революція стала побічним ефектом німецької зовнішньої політики у 1917 році. Двадцять років потому Сталін побоювався, що опоненти всередині країни скористаються наближенням війни, щоб зруйнувати його режим. Троцький жив на еміграції, достоту як Ленін у 1917 році. Під час війни Троцький міг повернутися й зібрати своїх прихильників, так само як Ленін двадцять років тому[130].

У 1937 році Сталін не мав суттєвої політичної опозиції в радянській компартії, але схоже, що це його переконало в одному — вороги добре опанували конспірацію. Так само як у розпал голоду він знову заявляв, що найнебезпечніші вороги прикидаються безневинними й відданими. Всіх ворогів, навіть невидимих, слід викрити і знищити. 7 листопада 1937 року, у двадцяту річницю більшовицької революції (і п'яті роковини самогубства дружини), Сталін підняв тост: «Ми безжально знищимо всіх, хто на ділі або в думках — так, у думках — загрожує єдності соціалістичної держави. За повне знищення всіх ворогів, і їх самих, і їхньої рідні!»[131].

На відміну від Гітлера, Сталін мав інструмент реалізації такої політики — службу державної безпеки, колись вона називалася ЧК (Чрезвычайная комиссия) і ОГПУ (Объединенное главное политическое управление), тепер НКВД (Народный комиссариат внутренних дел). Служба безпеки постала в ході самої більшовицької революції, тоді її називали ЧК. На початку її місія полягала радше в політиці, аніж у захисті правопорядку: знищення ворогів революції. Після створення СРСР ЧК (ОГПУ, НКВД) перетворилася на потужний орган державної безпеки, який стежив за дотриманням радянського законодавства. У виняткових ситуаціях, як-от кампанія колективізації у 1930 році, звичайні юридичні процедури припиняли свою дію, і офіцери ОГПУ, які очолювали трійки, виступали одночасно в ролі суддів, присяжних і судових виконавців. Це було повернення до революційних традицій ЧК і виправдовувалося революційною ситуацією — побудовою соціалізму або загрозою соціалізму. Щоби мати змогу нищити своїх ворогів у другій половині 1930-х років, Сталін потребував, щоб НКВД визнало факт певної кризи, яка виправдовувала б надзвичайні заходи[132].

Нагоду утвердити контроль за НКВД дало Сталіну одне драматичне вбивство. У грудні 1934 року в Ленінграді застрелили одного з найближчих соратників Сталіна Сергія Кірова. Сталін скористався убивством Кірова так само, як Гітлер використав підпал рейхстагу минулого року. Він звинуватив у цьому злочині внутрішніх ворогів і заявив, що вони планують інші терористичні акти проти радянського керівництва. Убивцю, Леоніда Ніколаєва, затримали у той же день, але просте розслідування Сталіна не задовольнило. Він проштовхнув спеціальний закон, який дозволяв прискорену розправу з «терористами». Наголошуючи на загрозі тероризму, Сталін заявив, що колишнє ліве крило політбюро замислило замах на радянське керівництво з метою повалити радянську владу[133].

Те, як Сталін інтерпретував ленінградське вбивство, стало прямим викликом органам радянського правопорядку. Він не вважав, що НКВД доволі часто приймав рішення, не маючи достатніх доказів. Коли голова НКВД Генрих Ягода наважився розпитати про Сталіна, йому порадили остерігатися, щоб не «отримати по шапці». Сталін знайшов довірену людину, Ніколая Єжова, який охоче поширював сталінську версію подій. Єжов, невисокий чоловік родом з польсько-литовського прикордоння, прославився фразою про те, що опозиція — синонім тероризму. У лютому 1935 року він очолював «контрольну комісію», яка збирала для політбюро компромат на членів ЦК. Сталін і Єжов підкріплювали один в одного переконання в існуванні повсюдних змов. Сталін цілковито покладався на Єжова, аж до того, що в рідкісні моменти емоційної близькості турбувався про його здоров'я. Єжов спершу став заступником Ягоди, а тоді й наступником. У вересні 1936 року його призначили наркомом внутрішніх справ, він очолив НКВД. Ягоду перевели на іншу посаду, а через два роки розстріляли[134].

У серпні 1936 року Єжов почав висувати колишнім опонентам Сталіна фантастичні звинувачення і влаштовувати відкриті показові процеси. Зізнання відомих людей привернули увагу світу. 19–24 серпня відбувався суд над Львом Каменевим і Григорієм Зинов'євим, колишніми союзниками Троцького й опонентами Сталіна. Вони зізналися в терористичній змові з метою вбити Сталіна, разом з чотирнадцятьма іншими особами їх засудили до смерті й розстріляли. Старих більшовиків на допитах принижували й били, на суді вони просто озвучили слова чужого сценарію. Але їхні зізнання, яким повірила маса людей, витворили щось на кшталт альтернативної історії Радянського Союзу, в якій Сталін завжди мав рацію. У майбутніх показових процесах Сталін навіть повернувся до випробуваної в кінці 1920-х років комбінації: розібравшись із колишніми лівими опонентами Каменевим і Зинов'євим, він повернувся проти колишнього правого опонента Ніколая Бухаріна. У 1928 році, ще коли дискусія була можливою, Бухарін погрожував оголосити Сталіна організатором голоду. І хоч погрозу не здійснив, все одно загинув. Зачинщиком змови оголосили Троцького, який не міг постати перед судом, бо жив за кордоном. Заголовок «Правди» від 22 серпня 1936 року прямо вказував на зв'язок між ними: «Троцький — Зинов'єв — Каменєв — Гестапо». Чи справді три старі більшовики, люди, які створили Радянський Союз, могли бути агентами капіталістичних держав? Чи були ці три комуністи єврейського походження агентами спецслужб нацистської Німеччини? Звісно, ні — але ці звинувачення сприйняли всерйоз навіть за межами Радянського Союзу[135].

Для багатьох європейців і американців ці показові процеси видавалися просто судом, а зізнання були надійним доказом вини. Деякі оглядачі, які симпатизували Радянському Союзу, вбачали в них позитивну тенденцію: британській соціалістці Беатрис Веб, наприклад, сподобалося, що Сталін «відрізав суху гілку». Інші симпатики СРСР притамували сумніви, керуючись тією логікою, що СРСР — ворог нацистської Німеччини, а тому становить надію цивілізації. До 1936 року європейська громадська думка так поляризувалася, що стало справді непросто критикувати радянський режим і не видатися прихильником фашизму й Гітлера. Націонал-соціалізм і народні фронти сповідували достоту однакову бінарну логіку: Гітлер називав своїх ворогів «марксистами», а Сталін своїх «фашистами». Обидві сторони однаково вважали, що третього не дано[136].

Сталін підвищив Єжова саме тоді, коли вирішив втрутитися в іспанські справи; показові процеси і народні фронти належали, з його погляду, до речей одного порядку. Народні фронти давали змогу визначати друзів і ворогів — за умови, звісно, зміни генеральної лінії Москви. Для Сталіна іспанська громадянська війна була водночас битвою з озброєним фашизмом в Іспанії та його закордонними прихильниками і боротьбою з лівою опозицію та внутрішніми ворогами в СРСР. Він вважав, що іспанський уряд слабкий, бо нездатний знайти і знищити шпигунів та зрадників. Радянський Союз був водночас державою і певною візією, внутрішньою політичною системою та інтернаціоналістською ідеологією. Зовнішня політика СРСР завжди продовжувала внутрішню, а внутрішня політика — зовнішню. У цьому полягала її слабкість і сила[137].

Як зрозумів Орвел, пропагандистський сюжет про зіткнення Радянського Союзу з європейським фашизмом збігся з кривавими чистками колишніх і потенційних опонентів усередині країни. Радянські місії в Барселоні й Мадриді почали свою роботу саме тоді, коли відкрилися показові судові процеси. Зіткнення з фашизмом в Іспанії виправдовувало насильство в Радянському Союзі, а чистки в Радянському Союзі виправдовували насильство в Іспанії. Громадянська війна в Іспанії показала, що Сталін має тверду настанову, попри всю плюралістичну риторику народних фронтів, знищити опозицію в ім'я власної версії соціалізму. Орвел спостерігав, як у травні 1937 року комуністи провокували сутички в Барселоні, а відтак іспанський республіканський уряд, зобов'язаний Москві, засуджував партію троцькістів. Орвел писав про перестрілку в Барселоні: «Ця гидка бійка в далекому місті набагато важливіша, ніж видається на перший погляд». Він мав цілковиту рацію. Події показали силу сталінської логіки, яка нехтувала географією і місцевою політичною реальністю. Орвел написав про них зворушливий розділ у спогадах про іспанську війну під назвою «Уклін Каталонії», з яких принаймні деякі західні ліві й демократи засвоїли, що фашизм — не єдиний ворог[138].

Усередині СРСР зізнання засуджених створили видимість осередків організованих змов, що їх Єжов назвав «центрами», за якими стояли розвідки іноземних держав. Наприкінці червня 1937 року в Москві Єжов доповів ЦК партії про висновки, яких він дійшов. Єжов повідомив партійній еліті, що існував головний осередок змови — «центр центрів», який об'єднував усіх політичних опонентів, представників збройних сил і навіть НКВД. Його мета — знищення Радянського Союзу і відновлення капіталістичного ладу. Агенти «центру центрів» не зупиняться ні перед чим, навіть перед кастрацією племінних овець — цей акт саботажу Єжов згадав окремо. Все це виправдовувало чистки в партії, армії і НКВД. Того ж місяця було засуджено 8 вищих керівників збройних сил; у наступні кілька місяців буде розстріляно половину генералітету Червоної армії. Зі 139 членів ЦК, які брали участь у з'їзді партії 1934 року («з'їзд переможців»), розстріляли 98. Усього під час чисток в армії, державному та партійному апараті загинуло до 50 тисяч осіб[139].


* * *

Тоді ж, у 1934–1937 роках, Гітлер також використовував насильство заради утвердження своєї влади над державними інститутами — партією, поліцією, армією. Подібно до Сталіна, він проаналізував свій шлях до влади і покарав смертю деяких людей, які йому допомагали. І хоч масштаб насильства був набагато менший, гітлерівські репресії виразно показали, що влада закону в Німеччині залежить від примх фюрера. На відміну від Сталіна, який прямо підпорядкував собі НКВД, Гітлер використовував терор як спосіб розвинути власну парамілітарну інституцію, СС, і утвердити її пріоритет над різними установами безпеки й охорони правопорядку в Німеччині. Сталін використовував чистки з метою залякати особовий склад армії, натомість Гітлер наблизив до себе німецьких генералів, усунувши нациста, якого армійське командування вважало загрозою.

Найпомітнішою мішенню гітлерівських чисток став Ернст Рем, керівник СА, штурмових загонів нацистів, так званих коричневосорочників. СА допомагало утверджувати особисту владу Гітлера, залякувало опонентів (і виборців) та сприяло приходу фюрера до влади у 1933 році. Провоковані СА вуличні бійки приносили більше користі Гітлерові-політку, аніж Гітлерові-канцлеру. У 1933 і 1934 роках Рем говорив про потребу другої революції, але Гітлер не сприймав цієї ідеї. Рем також плекав власні амбіції, які погано узгоджувалися з гітлерівськими планами реформи німецької армії. Рем виставляв СА як силу, що краще відображає нацистський дух, ніж армія, яку він хотів контролювати. Тримільйонна СА лишала далеко позаду стотисячну армію, яку Німеччина могла мати за умовами Версальського договору. Гітлер мав на думці відмовитися від зобов'язань за цим мирним договором, але коштом відбудови німецької армії, а не коштом заміни її на нову парамілітарну організацію[140].

В останні дні червня 1934 року Гітлер наказав СС усунути Рема, кільканадцять його підлеглих, а також кількох інших суперників у нацистській партії та політиків. На чолі СС стояв Гайнрих Гімлер, він особливо наголошував на важливості питання расової чистоти, ролі ідеологічної підготовки й особистої відданості Гітлеру. Ця розправа увійшла в історію як Ніч довгих ножів — Гітлер використав одну парамілітарну організацію нацистів, СС, щоб розібратися з іншою, СА. Фюрер підтримав дії Гімлера й одним махом покінчив з Ремом та багатьма іншими людьми. 14 липня 1935 року Гітлер повідомив у парламенті, що було вбито 74 особи; насправді ж — як мінімум 85, з них кілька депутатів рейхстагу від НСДАП. Ясна річ, Гітлер заявив, що Рем та інші планували заколот проти законного уряду, який слід було упередити. Крім керівництва СА, криваві гітлерівські чистки зачепили консервативне крило і колишніх урядовців. Із трьох попередників Гітлера на посаді канцлера одного вбили, іншого заарештували, третій урятувався втечею[141].

Завдяки тому, що СС стало інструментом кривавої кампанії, Гімлер наблизився до центру влади. СС, інституційно відокремлена від СА, стала найупливовішим елементом у складі націонал-соціалістичної партії. Після Ночі довгих ножів завданням СС стало поставити правоохоронні установи Німеччини на службу нацистській ідеології. Гімлер намагався поєднати СС з регулярними правоохоронними службами шляхом ротації кадрів і централізації всіх цих установ під своєю владою. У 1936 році Гітлер призначив Гімлера головою всіх поліцейських служб Німеччини. Він відповідав за роботу поліції порядку, карного розшуку і гестапо. Поліція (точніше кілька різних поліцейських служб) належала до інститутів держави, а СС була партійною установою нацистів; Гімлер намагався об'єднати ці дві структури. У 1937 році він провів реформу і створив об'єднану ієрархію двох структур[142].

Не меншу роль, ніж піднесення СС над СА, зіграло покращення стосунків між Гітлером і армійськими генералами. Вище командування було вдячне Гітлеру за розправу над Ремом. До 1934 року армія лишалася єдиною важливою державною структурою, над якою Гітлер не мав цілковитої влади. Але щойно Гітлер дав зрозуміти, що планує розбудувати армію, а не поставити на її місце СА, як ситуація швидко змінилася. За кілька тижнів помер президент Німеччини, і військове командування підтримало Гітлера в ролі одноосібного голови держави. Гітлер ніколи не називав себе «президентом», він волів вживати слово «вождь» — фюрер. Від серпня 1934 року німецькі солдати складали присягу на особисту вірність Гітлеру і зверталися до нього «мій фюрер». Того ж місяця на загальнодержавному плебісциті було схвалено назву посади Гітлера — «вождь і рейхсканцлер». У березні 1935 року Гітлер відкрито денонсував умови Версальського мирного договору, відновив військовий призов і почав відбудовувати німецькі збройні сили[143].

Гітлер, як і Сталін, показав себе справжнім господарем в органах влади — він виставляв себе жертвою різних змов, а відтак користався нагодою позбутися справжніх чи вигаданих ворогів. Одночасно з цим Гітлер створював щось на кшталт інструментів примусу, що їх Сталін успадкував від Леніна і більшовицької революції. СС і німецька поліція ніколи не будуть здатні на організований терор в Німеччині, порівнянний за масштабом з діями НКВД в Радянському Союзі. Ніч довгих ножів, жертвою якої стали кільканадцять осіб, у жодне порівняння не йде зі сталінськими чистками в партії, армії та НКВД, коли було розстріляно десятки тисяч. В СРСР загинуло набагато більше людей, ніж нацистський режим знищив до початку Другої світової війни. Щоб зрівнятися з НКВД, СС потребувала часу і практики. Гімлер вважав свої кадри «солдатами ідеології», але вони зможуть втілювати свою місію расового завоювання й домінування, лише ставши на плечі справжніх солдатів: за кордоном Польщі після 1939 року й Радянського Союзу після 1941-го[144].

Логіка домашнього терору Гітлера була логікою майбутньої наступальної війни: посилений і лояльний до Гітлера Вермахт веде війну, а СС і поліція перетворюють її на винищувальну. В цьому сенсі побоювання Сталіна стосовно війни мали цілковитий резон. Німці, однак, у майбутній війні не розраховували на допомогу радянського населення. У цьому сенсі сталінський варіант загрози — спілка іноземних ворогів з внутрішніми опонентами — не був підставовий. Тому нова, ще більша хвиля терору, що його Сталін розв'язав проти власного населення у 1937–1938 роках, виявилася абсолютно марною і справді контрпродуктивною.


* * *

Чистки в радянській армії, партійному апараті й НКВД були прелюдією до Великого терору, який у 1937–1938 роках із класових і національних приводів забрав сотні тисяч життів. У результаті допитів десятків тисяч людей виникли численні «організації», «змови» і «групи», до складу яких ризикували потрапити дедалі більше радянських громадян. Репресії проти комуністів поза сумнівом сіяли страх у лавах партії; але партії як такій влітку 1937 року нічого не загрожувало, доки її члени йшли слідом за Сталіним і переслідували справжніх ворогів у радянському суспільстві. Чистки також стали перевіркою лояльності НКВД, позаяк керівництву висувалися звинувачення за примхою Сталіна, а особовий склад мусив спостерігати, як переслідують їхніх колег. Однак улітку 1937 року обложений НКВД повернеться проти соціальних груп, що їх чимало енкаведистів охоче визнавало за ворогів. Кілька місяців вище керівництво Радянського Союзу замишляло удар по групі, якої вони справді боялися — куркулів[145].

Куркулі були селянами, їм вдалося пережити сталінські революції: колективізацію, голод, а дуже часто й ГУЛАГ. Як соціальний клас куркулі (заможні селяни) ніколи не існували. Цей термін був радше елементом радянської класифікації, який зажив власним політичним життям. Спроба «ліквідувати куркулів» під час першої п'ятирічки призвела до вбивства колосального числа людей, але вона радше створила клас, аніж зруйнувала — клас тих, хто зазнав принижень і репресії, але вижив. Мільйони людей, яких депортували, або які втекли під час колективізації, вважалися куркулями, й іноді вони приймали цю класифікацію. Радянське керівництво мало враховувати ту ймовірність, що революція сама створює собі опонентів. На пленумі ЦК Компартії у лютому-березні 1937 року кілька промовців дійшли такого логічного висновку. Куркулі вважалися «запеклими ворогами» радянської системи[146].

Потрапити в куркулі означало не лише зазнати страждань, а й пережити депортацію на колосальну відстань. Колективізація кинула мільйон куркулів у ГУЛАГ або змусила їх тікати в міста. Це означало важку дорогу на сотні, а то й тисячі кілометрів. Як мінімум 3 мільйони селян під час першої п'ятирічки влаштувалися робітниками на різні підприємства. Зрештою, в цьому й полягав сенс п'ятирічки: зробити з аграрного Радянського Союзу індустріальну країну. Близько 200 тисяч людей, які раптом відчули на собі тавро куркуля, втекли у міста, рятуючись від розстрілу або заслання. 400 тисячам куркулів вдалося втекти із спецпоселень — хтось втік у міста, ще більше людей — у села. Десятки тисяч вийшли з таборів і спецпоселень, відбувши термін покарання. Отримавши п'ять років заслання у 1930, 1931 і 1932 роках, маса людей вийшли з ГУЛАГу в 1935, 1936 і 1937-му[147].

Влада оптимістично гадала, що переселення знівелює вороже соціальне походження куркулів і, завдяки перевихованню, ті стануть звичайними радянськими людьми. У другій половині 1930-х років сталінізм утратив такі сподівання. Сама соціальна мобільність, притаманна сталінській політиці індустріалізації, була тепер порушена. Куркулі вступали в колгоспи — можливо, вони збиралися стати на чолі повстанців, як це зробили інші селяни в 1930 році. Куркулі поверталися в соціальний устрій, який у багатьох сенсах лишався традиційним. Сталін знав з результатів перепису 1937 року, які він не сприйняв, що більшість дорослого населення не приймає офіційний атеїзм радянської держави і вірить у Бога. Через двадцять років після більшовицької революції ця релігійність непокоїла і, можливо, розхолоджувала владу. Чи не відбудують куркулі старе суспільство?[148]

Куркулі, засуджені пізніше або на довші терміни, досі перебували в таборах у Сибіру, Казахстані, на Далекому Сході і в Середній Азії: чи не підтримають раптом ці люди вторгнення японців? У червні 1937 року НКВД повідомляло, що заслані в Сибір куркулі становлять «широку базу повстання». Звісно, за підтримки іноземної Держави в ситуації війни куркулі боролися б з радянською владою. А тим часом вони вважалися внутрішніми ворогами. Одна репресивна політика закладала фундамент для іншої: заслані куркулі не любили радянської системи; а місце їхнього заслання, далеко-далеко від дому, лежало надто близько до джерела зовнішньої загрози, експансіоністської Японської імперії[149].

Повідомлення НКВД з Далекого Сходу малювали сценарій союзу внутрішніх ворогів з іноземними державами. У квітні 1937 року спалахнули повстання проти радянської присутності в китайській провінції Сіньцзян. У маріонетковій японській державі Маньчжоуго японці вербували російських емігрантів, які налагоджували контакти з куркулями, засланими в Сибір. Згідно зі звітами НКВД, «Російський генеральний військовий союз», за спиною якого стояла Японія, планував після нападу Японії спровокувати повстання куркулів. У червні 1937 року місцеві відділи НКВД отримали дозвіл провадити масові арешти й розстрілювати людей, запідозрених у зв'язках з «Російським генеральним військовим союзом». Мішенню операції стали заслані куркулі та колишні офіцери царської армії, які нібито ними командували. Звісно, перших було значно більше, ніж других. Почалися репресії серед куркулів, які відбували сибірське заслання[150].

Радянське керівництво завжди вважало японську загрозу східною частиною ворожого капіталістичного оточення, до якого входили Польща й Німеччина. Підготування до війни з Японією в Азії були водночас приготуваннями до війни в Європі. Позаяк багато куркулів поверталися із заслання додому, з азіатської в європейську частину СРСР, було просто уявити ворожу мережу, яка охоплювала всю країну, з одного кінця в інший. В Сибіру почали розстрілювати селян, але Сталін, імовірно, вирішив покарати куркулів не лише на засланні, а й у цілому Радянському Союзі.

У телеграмі Сталіна і політбюро «Про антирадянські елементи» від 2 липня 1937 року містилися інструкції стосовно масових репресій у всіх регіонах СРСР. Радянське керівництво звинуватило куркулів в останній хвилі саботажу і злочинності, що фактично означало будь-які невдачі й інциденти в Радянському Союзі. Місцеві управління НКВД мали зафіксувати всіх куркулів на своїй території та розробити план розстрілів і висилок. Місцеві енкаведисти попросили дозволу долучити до списку різного роду інші «антирадянські елементи». 11 липня політбюро вже мало перші розстрільні списки. За ініціативи Сталіна початкові цифри округлили, додавши «зайву тисячу». Це розширило масштаб операції — державні репресивні органи отримали чіткий сигнал, що їхнє завдання не просто засудити всіх тих людей, на яких НКВД уже мало справи. Щоб продемонструвати свою відданість і старанність в атмосфері небезпеки й чисток, енкаведисти мали знайти ще більше винуватців[151].

Сталін і Єжов хотіли «повної фізичної ліквідації контрреволюції», що означало знищити ворогів «раз і назавджи». Переглянуті плани спустили з Москви в регіони разом із наказом № 00447 від 31 липня 1937 року «Про знешкодження колишніх куркулів, злочинців та інших антирадянських елементів». Сталін і Єжов пропонували розстріляти 79 950 радянських громадян і ще 193 тисяч засудити до десяти років таборів. Не те, щоб члени політбюро чи центральне керівництво НКВД в Москві мали на увазі якихось конкретних 272 950 людей. Які саме радянські громадяни потраплять у лещата репресій, залежало від рішення місцевих відділів НКВД[152].

Кількість розстрілів і депортацій осіб офіційно називалася «лімітами», хоча всі причетні до справи знали, що їх слід перевиконати. Місцеві енкаведисти мусили пояснювати, чому не виконують «лімітів» і були зацікавлені їх перевиконати. Ніхто не хотів видаватися малодушним у боротьбі з «контрреволюцією», особливо якщо врахувати, що курс Єжова зводився до того, що «краще занадто, аніж недостатньо». Під час цієї кампанії загинуло не 79 950 людей, а вп'ятеро більше. На кінець 1938 року, виконуючи наказ № 00447, енкаведисти розстріляли 386 798 осіб[153].

Наказ № 00447 виконувала та сама інституція, що принесла терор у радянське село на початку 1930-х років — трійка. Трійка складалася з начальника місцевого НКВД, керівника комітету партії і місцевого прокурора. Саме вона перетворювала ліміти на розстріли, а цифри на трупи. Загальні квоти по Радянському Союзу було поділено на 64 регіони, в кожному була своя трійка. На практиці в трійках заправляли енкаведисти, які зазвичай головували на засіданнях. Прокурори ігнорували юридичні процедури. Партійні керівники мали інші обов'язки, не були фахівцями з питань державної безпеки і боялися, що самі стануть об'єктами звинувачення. Енкаведисти почувалися у своїй стихії[154].

Виконання наказу № 00447 почалося з «очищення картотек». НКВД збирала певні матеріали про куркулів, адже саму категорію «куркуль» вигадала держава. Злочинці — друга група, згадана в наказі, — це за означенням люди, які вже стикалися з правоохоронною системою. До інших «антирадянських елементів» на практиці просто належали люди, на яких місцеве НКВД завело справу. Енкаведисти за допомоги міліції провадили розслідування в «оперативних секторах» всіх 64 зон. «Оператиивна група» складала список людей, яких слід було допитати. Їх заарештовували, вибивали зізнання і підштовхували здавати інших[155].

Зізнання вибивали тортурами. Енкаведисти застосовували «конвеєрний метод», коли в'язня допитували безперервно вдень і вночі. Крім цього практикували «стояння», коли підозрювані мусили стояти біля стіни, а якщо ті засинали або торкалися опори, їх били. Відчуваючи цейтнот, енкаведисти часто просто били в'язнів, поки ті не зізнаються. 21 липня 1937 року Сталін схвалив таку практику. В Білоруській РСР енкаведисти опускали в'язнів головою в нужник і били, коли ті намагалися підвестися. Деякі слідчі приносили з собою заготовку зізнання і просто вписували туди персональні дані в'язня, змінюючи ту чи ту деталь від руки. Інші заставляли підписувати порожні бланки, а заповнювали їх потім. Так радянські органи «викривали ворога» і фіксували його «настрої»[156].

Цифри приходили з центру, але трупи множилися на місцях. Вироки трійок, які виконували наказ № 00447, не потребували жодного затвердження в Москві й не підлягали оскарженню. Члени трійки зустрічалися вночі зі слідчими-енкаведистами. Вони вислуховували короткий звіт і рекомендований вирок: розстріл або заслання в табори. (Дуже невелика кількість затриманих не отримувала жодного вироку). Вони розглядали сотні справ гамузом, бувало, що по шістдесят за годину; долю людей вирішували за якусь хвилину. Наприклад, за одну ніч ленінградська трійка засудила до смертної кари 658 в'язнів Соловецького табору[157].

Як і скрізь, терор панував у ГУЛАГу. Годі зрозуміти як саме в'язні таборів могли загрожувати радянській державі: але в ГУЛАГу, як і в цілому СРСР, існували свої квоти смерті, що їх слід було виконувати або перевиконувати. Побутувала така логіка: так само, як могли бути небезпечними люди, яких вважали куркулями, могли бути небезпечними і люди, яких ув'язнили як куркулів. Табори системи ГУЛАГу мали початкову квоту 10 тисяч розстрілів, але у висліді було страчено 30 178 в'язнів. Одним із найжахливіших місць репресій став Омськ у південному Сибіру. В тому регіоні було багато спец-поселень, куди засилали селян під час колективізації. Начальник місцевого відділу НКВД 1 серпня 1937 року, ще до того, як набрав сили наказ № 00447, попросив збільшити 8-тисячний розстрільний список. Його підлеглі за одну ніч розстріляли 1 301 людину[158].

Кампанія проти куркулів проходила в повній секретності. Нікому, навіть засудженим, не говорили про вирок. Засуджених забирали спочатку в першу-ліпшу в'язницю, потім везли у товарних вагонах на схід і північ або відправляли на місце страти. Приміщення і місця для розстрілів вибирали обережно. Вбивства завжди проходили вночі, в нелюдних місцях. Людей розстрілювали у звукоізольованих підземних приміщеннях, у великих будинках на кшталт гаражів, де сторонні шуми маскували звуки пострілів, або в лісах подалі від населених пунктів. Постріли завжди робили енкаведисти, як правило, з нагана. Двоє людей тримали в'язня за руки, а кат робив один постріл ззаду в основу черепа, потім нерідко робили «контрольний постріл» у скроню. «Після страти, — йшлося в одній з інструкцій, — трупи класти в попередньо викопаний рів, ретельно засипати і замаскувати». З приходом зими 1937 року земля замерзла і могили копали з використанням вибухівки. Всі, хто брав участь у розстрілах, зобов'язувалися берегти таємницю. Безпосередньо причетних до справи людей було небагато. Команда московських енкаведистів, яка складалася лише з дванадцяти осіб, у 1937–1938 роках розстріляла на околиці Москви в Бутово 20 761 людей[159].

Усю кампанію проти куркулів від самого початку супроводжували розстріли. Єжов з очевидною втіхою повідомляв Сталіну, що станом на 7 вересня 1937 року розстріляно 35 454 особи. У висліді кількість людей, розстріляних в ході антикуркульської кампанії, стала майже такою, як кількість людей, засланих у ГУЛАГ (378 326 і 389 070 відповідно). Загальна тенденція заміняти висилку на розстріл мала практичні резони: убити було легше, ніж депортувати; крім того, табори швидко переповнилися, а від депортованих нерідко було мало користі. В результаті однієї ленінградської справи було розстріляно (не заслано в табори) 35 інвалідів-глухонімих. Начальник українського НКВД Ізраїль Леплевський наказував підлеглим розстрілювати, а не висилати літніх людей[160].


Українську РСР, де «куркулі» чинили повсюдний «опір» колективізації, захопила масштабна хвиля масових репресій. Леплевський волів не обмежуватися буквою наказу № 00447, щоб не проминути так званих українських націоналістів, уявні підступи яких з часів голоду вважали загрозою територіальній цілості Радянського Союзу. За звинуваченням у націоналізмі в УРСР заарештували 40 530 осіб. За однією з версій, українців заарештовували за те, що вони в 1933 році нібито просили продовольчої допомоги в Німеччини. Коли в грудні 1937 року ліміти репресій для УРСР (уже вдвічі збільшені) було виконано, Леплевський попросив їх підняти. У лютому 1938 року Єжов додав 23 650 осіб до республіканських лімітів. У кінцевому підсумку в 1937–1938 роках у ході антикуркульської операції енкаведисти розстріляли 70868 жителів Української РСР. У 1938 році відсоток смертних вироків, порівняно з іншими видами покарань, був в Україні особливо великий. У січні-серпні було розстріляно 35 563 особи і лише 830 заслано в табори. Наприклад, трійка по Сталінському району в липні-серпні 1938 року засідала сім разів і кожного разу виносила смертний вирок 1102 звинуваченим. Так само й ворошиловградська трійка засудила на смерть 1226 осіб, справи яких розглянули у вересні 1938 року[161].

Ці колосальні цифри означали регулярні й масові розстріли, справа закінчувалася величезними могильними ямами. В промислових містах радянської України робітників, які нібито мали куркульське походження, засуджували за звинуваченнями в різного роду саботажі і, як правило, розстрілювали того ж дня. У Вінниці засуджених до смерті зв'язували, затикали кляпом рота і відвозили на мийку автомобілів. Там чекала машина, шум двигуна глушив звуки пострілів. Трупи вантажили на машину і везли на місце поховання: у сад, парк або на цвинтар. Перш ніж завершити свою роботу, енкаведисти викопали не менше 87 масових могил у Вінниці й поблизу міста[162].


Подібно до показових процесів, кампанія проти куркулів оживила в пам'яті Сталіна кінець 1920-х і початок 1930-х років, коли його політичні позиції були вразливі, — але цього разу результат було наперед відомо. Колишніх політичних опонентів, які асоціювалися з дискусіями довкола колективізації, було фізично знищено. Як і куркулів, які нагадували про масовий опір колективізації. Так само, як знищення партійної еліти утвердило Сталіна в ролі наступника Леніна, знищення куркулів утвердило сталінську інтерпретацію політики Леніна. Якщо колективізація призвела до масового голоду, то вина за це лежить на самих голодних людях і агентах іноземної розвідки, які підлаштували всю цю ситуацію. Якщо колективізація викликала незадоволення в населення, це також була вина самих людей і їхніх іноземних покровителів. Саме тому, що сталінська політика виявилася такою катастрофічною, захист цієї політики вимагав схибленої логіки й масових смертей. Щойно було запроваджено репресивні заходи, як їх можна було представити як вердикт історії[163].

Сталін подавав свою політику як річ неминучу й таким чином претендував на те, що знає майбутнє, і заперечував (абсолютно не визнаючи цього!) марксизм, який допускав дискусію в партійному керівництві. Тією мірою, якою марксизм був наукою історії, його природним світом була економіка, а об'єктом дослідження — соціальний клас. Навіть у найжорсткіших ленінських інтерпретаціях марксизму причиною несприйняття революції виступало класове походження опонентів. Однак сталінізм приніс нові обертони; притаманні сфері державної безпеки вислови заполонили марксистську риторику і змінили її до невпізнанна. Особи, обвинувачені на показових процесах, нібито зрадили Радянський Союз іноземним державам. Згідно з обвинуваченням, вони вели класову війну, тільки що в непрямий і тонкий спосіб: допомагали імперіалістичним державам, які взяли у вороже коло батьківщину соціалізму.

Хоч кампанія проти куркулів була, на перший погляд, класовим терором, убивства були іноді цілеспрямовані, як-от в Українській РСР проти «націоналістів». Тут Сталін теж запроваджував дещо нове. У ленінському варіанті марксизму національності мали прийняти радянський проект, адже їхній соціальний розвиток збігався з будівництвом радянської держави. Тобто селянське питання було від самого початку в позитивний спосіб пов'язане з питанням національним: люди, які з селян виростали до робітничого класу, духовенства або професійних верств, приймали національну свідомість лояльних радянських громадян. Але при Сталіні селянське питання було пов'язане з національним у негативному сенсі. Набування українськими селянами української національної свідомості вважалося небезпечним. Інші, не такі чисельні національні меншини несли ще більшу небезпеку. Більшість жертв наказу № 00447 в Українській РСР були українцями; але непропорційно багато було поляків. Тут мало не найпомітніше увиразнився зв'язок між класом і нацією. На одній з оперативних планерок енкаведист сказав: «Раз поляк, значить куркуль»[164].


* * *

Нацистський терор 1936–1938 років провадився в подібному ключі: як правило, репресій зазнавали члени певних соціальних груп, визначених за політичними критеріями; людей карали за те, хто вони, а не зате, що вони скоїли. Найважливішою категорією нацисти вважали «асоціалів», тобто людей, які вважалися (іноді цілком справедливо) ворожими нацистському світогляду. До них належали гомосексуалісти, волоцюги, алкоголіки, наркомани або нероби. Крім того, ворогами нацисти вважали свідків Єгови, які заперечували нацистські настанови більш відверто, ніж німецькі християни інших конфесій. Нацистські лідери вважали всіх цих людей арійцями, але зіпсутими, яких мало виправити ув'язнення й покарання. Як і радянське НКВД, німецька поліція у 1937–1938 роках проводила організовані рейди по окремих районах і мала виконувати репресивні квоти в певних секторах суспільства. Сповнена бажання довести свою відданість і догодити начальству, німецька поліція теж часто перевиконували ці квоти. Але наслідки арешту в Німеччині були інші: майже завжди в'язниця, дуже рідко смертна кара[165].

Репресії нацистів стосовно небажаних соціальних груп потребували створення в країні мережі концентраційних таборів. На додачу до таборів у Дахау і Ліхтенбергу, створених 1933 року, було організовано табори в Заксенгаузені (1936), Бухенвальді (1937) та Флосенберзі (1938). У порівнянні з ГУЛАГом ця репресивна машина мала цілком скромні масштаби. Наприкінці 1938 року в радянських таборах і спецпоселеннях перебувало понад мільйон радянських громадян, натомість у Німеччині в таборах сиділо до 20 тисяч людей. Якщо врахувати демографічну різницю між двома країнами, то радянська табірна система на той момент була у 25 разів крупніша за німецьку[166].

Радянський терор у той час не лише перевершував нацистський у масштабі — він був незрівнянно більш смертельний. У гітлерівській Німеччині годі було уявити страту 400 тисяч людей за вісімнадцять місяців, як у Радянському Союзі в ході реалізації наказу № 00447. У 1937–1938 роках до смертної кари в Німеччині засудили 267 осіб, у Радянському Союзі — 378 326 лише в ході однієї кампанії боротьби з куркулями. Знов-таки, зважаючи на різницю в кількості населення, ризик, що громадянин СРСР загине під час кампанії проти куркулів, був у 700 разів вищий за ризик, що німецький громадянин дістане смертний вирок у нацистській Німеччині[167].

Після чисток серед еліти й утвердження своєї влади над головними державними інституціями і Сталін, і Гітлер у 1937–1938 роках провели масові репресії проти окремих груп населення. Втім, Великий терор не зводився до боротьби з куркулями. Його можна розглядати, або принаймні представити як класову війну. Радянський Союз убивав як класових ворогів, так і етнічних.

Наприкінці 1930-х років націонал-соціалістичний режим Гітлера уславився расизмом і антисемітизмом. Але першу репресивну кампанію проти внутрішніх національних ворогів провів сталінський режим у Радянському Союзі.



Розділ 3

Національний терор


Людей, належних до національних меншин, «слід поставити на коліна й застрелити як скажених собак». Так говорив не який-небудь есесівець, а один із керівників радянської компартії під час репресивної кампанії проти націоналізму. У 1937–1938 роках чверть мільйона радянських громадян було вбито з суто етнічних причин. П'ятирічний план мав привести Радянський Союз до розквіту національних культур при соціалізмі. Насправді Радянський Союз наприкінці 1930-х років став країною небачених національних переслідувань. Саме коли національні фронти виставляли СРСР батьківщиною толерантності, Сталін віддавав накази про масові репресії проти певних радянських національностей. Найбільш переслідуваною національною меншиною у другій половині 1930-х у Європі були не 400 тисяч німецьких євреїв (їхня чисельність зменшувалася через еміграцію), а 600 тисяч радянських поляків (їхня кількість зменшувалася через репресії)[168].

Сталін був першопрохідцем у справі масових національних убивств, а поляки стали головною жертвою серед радянських національностей. На польську національну меншину, як і куркулів, поклали вину за провали колективізації. Обгрунтування репресій вигадали під час голоду 1933 року і застосували під час терору 1937–1938 років. У 1933 році начальник українського НКВД Всеволод Балицький пояснював масовий голод провокацією шпигунської мережі — «Польської військової організації». Згідно з Балицьким, ця «організація» проникла в лави КП(б)У і стояла за українськими й польськими націоналістами, які саботували жнива, а тоді використовували голод українських селян як антирадянську пропаганду. Поляків нібито надихала націоналістична «Українська військова організація», міфічний двійник, який вів ту саму смертельну роботу й так само відповідальний за голод[169].

Це була цілковита історична вигадка. В 1930-х роках жодної Польської військової організації не існувало — ані в Україні, ані взагалі. Колись, під час польсько-більшовицької війни 1919–1920 років, така організація існувала як розвідувальна група польської армії. Польська військова організація була розкрита ЧК і припинила своє існування у 1921 році. Балицький знав всю цю історію, бо сам тоді брав участь у викритті й знешкодженні. У 1930-х роках польські шпигуни не відігравали політичної ролі в Радянській Україні. Вони не мали ресурсів для цього навіть у 1930 і 1931 роках, коли СРСР був найбільш вразливий, а поляки мали змогу переправляти агентів через кордон. Поляки не мали наміру втручатися після підписання радянсько-польського договору про ненапад у січні 1932 року. Після голоду поляки втратили останні сподівання на те, що зможуть зрозуміти радянську систему, не кажучи вже про те, щоб її змінити. Польських шпигунів шокував масовий голод, і сформулювати якусь адекватну реакцію вони не могли. Саме тому, що в 1933 році не існувало реальної польської загрози, Балицький мав змогу маніпулювати жупелом польської розвідки. В цьому весь сталінізм: завжди легше експлуатувати гіпотетичні дії «організації», якої не існує[170].

Балицький доводив влітку 1933 року, що «Польська військова організація» відправила в Радянський Союз чимало агентів під виглядом комуністів, які тікають від переслідувань у Польщі. Справді, комунізм у Польщі був силою маргінальною і нелегальною, а польські комуністи вбачали для себе в Радянському Союзі природний прихисток. Польська військова розвідка, поза сумнівом, намагалася вербувати польських комуністів, але більшість лівих, які перебралися в СРСР, були просто політичними біженцями. Арешти польських політичних емігрантів у Радянському Союзі почалися в липні 1933 року. Комуніста-драматурга Вітольда Вандурського заарештували в серпні 1933 року й вибили зізнання, що він належав до Польської військової організації. Відтак у протоколах допитів було зафіксовано зв'язок між поляками, і почалися арешти інших польських комуністів в СРСР. Польський комуніст Єжи Сохацький зробив напис власною кров'ю, перед тим як покінчити з собою в московський в'язниці у 1933-му: «Я вірний партії до кінця»[171].

«Польська військова організація» дала підстави зробити поляків винними за провали радянської політики. Після підписання в січні 1934 року німецько-польського договору про ненапад поляків почали винуватити не лише в голоді, а й у тому, що погіршується міжнародне становище СРСР. У серпні 1933-го Балицький засудив «Польську військову організацію» як продовження українського націоналізму. У березні 1934-го в Українській РСР було заарештовано 10 800 громадян польського або німецького походження. В 1935 році, коли НКВД почала діяти активніше в усьому Радянському Союзі, новий сплеск репресій відбувся і в Україні, особливу увагу приділяли радянським полякам. У лютому-березні 1935 року із західних у східні області УРСР було переселено 41 650 поляків, німців і куркулів. У червні-вересні 1936 року з України в Казахстан було депортовано 69 283 особи, здебільшого радянські поляки. Польських дипломатів усі ці події збивали з пантелику. Польща намагалася тримати однакову дистанцію і від СРСР, і від нацистської Німеччини: з обома країнами було підписано договори про ненапад, з жодною Польща не укладала союзів[172].

«Польська військова організація», яка раптом виникла під час голоду 1933 року, являла собою чисту фантазію партійних чиновників, але вона послужила виправданням національного терору стосовно поляків у цілому Радянському Союзі. Перший сигнал Сталін подав у грудні 1934 року, зажадавши, щоб поляка Єжи Сосновського звільнили з НКВД. Сосновський свого часу входив до справжньої Польської військової організації, але перекинувся до чекістів і понад десять років плідно працював на радянську владу. Не в останню чергу завдяки тому, що радянську державну безпеку організовував польський комуніст Фелікс Дзержинський, багато керівних посад в НКВД обіймали поляки, дуже часто це були люди, яких набрали ще в старі революційні часи. Голова радянської держбезпеки Єжов вбачав у польських ветеранах-енкаведистах певну загрозу; він узагалі відверто не любив поляків. Єжов волів вірити в заплутану змову, за якою стоять розвідки іноземних держав, і відводив Польщі особливе місце, бо поляки, на його думку, «знають усе». Допит Сосновського, заарештованого у грудні 1936 року, міг звернути увагу Єжова на справжню історичну Польську військову організацію[173].

Єжов діяв у руслі антипольської кампанії Балицького в Україні, а потім надав їй нового звучання. 1936 року в Москві почалися показові процеси, і Єжов заманив свого підлеглого Балицького в певну пастку. Заки чільні комуністи давали в Москві зізнання, Балицький звітував з Києва, що в Україні відновили «Польську військову організацію». Поза сумнівом, він просто хотів під час суєти довкола державної безпеки перевести увагу й ресурси на себе і свій апарат. Але цього разу, що мало здивувати Балицького, Єжов заявив, що «Польська військова організація» становила навіть більшу небезпеку, ніж повідомляв Балицький. Це справа не місцевого НКВД в Києві, а центрального апарату в Москві. Балицький, вигадавши цілу змову «Польської військової організації», втратив владу над розвитком сюжету. Невдовзі з польського комуніста Томаша Домбала вибили зізнання, що він розгорнув діяльність «Польської військової організації» на цілий Радянський Союз[174].

У результаті єжовського повороту «Польська військова організація» ніби втратила свої історичні й регіональні витоки і перетворилася на загрозу існуванню цілого Радянського Союзу. 16 січня 1937 року Єжов виклав теорію гігантської польської змови Сталіну, а потім, зі згоди Сталіна, на пленумі ЦК. У березні Єжов вичистив поляків в НКВД. Балицький, хоч і був українцем, а не поляком, опинився в дуже незручній ситуації. Якщо «Польська військова організація» така небезпечна, питав Єжов, чому Балицький не проявив більшої пильності? Так Балицький, створивши привид «Польської військової організації», став жертвою власного витвору. У травні посаду начальника республіканського НКВД обійняв колишній заступник Балицького Ізраїль Леплевський, той самий енкаведист, який з таким завзяттям провадив боротьбу з куркулями. 7 липня Балицького заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі; через тиждень з назви стадіону, де грало київське «Динамо», зняли ім'я Балицького — стадіон назвали ім'ям Єжова. У листопаді Балицького розстріляли[175].

У червні 1937 року, вигадавши для пояснення боротьби з куркулями та нових судових процесів «центр центрів», Єжов оголосив про існування небезпечної і так само неіснуючої «Польської військової організації». Ці дві структури були, судячи з усього, пов'язані між собою. Так само, як з обгрунтуванням боротьби з куркулями, обгрунтування антипольської кампанії дозволило переписати цілу радянську історію так, що відповідальність за внутрішні проблеми лягла на ворогів, і цих ворогів було названо прямо. За словами Єжова, «Польська військова організація» діяла в Радянському Союзі від самого початку і проникла не лише в партію, а й у лави Червоної армії та НКВД. Вона лишалася непомітною (логіка Єжова) саме завдяки тому, що була такою небезпечною; агенти організації обіймали високі посади й мали змогу прикриватися і маскувати свою діяльність[176].

11 серпня 1937 року Єжов видав наказ № 00485 — НКВД мав провести «повну ліквідацію мережі шпигунів «Польської військової організації». Цей наказ вийшов невдовзі після початку антикуркульської кампанії і помітно підігрів хвилю терору. На відміну від наказу № 00447, у якому йшлося про «звичні» категорії класових ворогів, з наказу № 00485 ворогами держави поставали певні національні групи. Звісно, в антикуркульському наказі йшлося також про злочинців, його застосовували супроти націоналістів і різного роду політичних ворогів. Але там фігурував хоч якийсь класовий критерій. Куркулів як певну соціальну групу можна було виокремити на основі марксистських понять. Неприязнь окремих націй СРСР до радянського проекту — річ зовсім інша. Це скидалося на заперечення дружби народів, основної засади соціалізму[177].


Радянський вплив у світі в епоху народних фронтів залежав від образу толерантної країни. Москва претендувала на моральний авторитет, порівняно з Європою, де набирали сили фашизм і нацизм, та американським півднем, де панувала расова дискримінація і лінчували чорних. СРСР хотів позиціонувати себе мультикультурною країною, в якій підтримують меншини. Наприклад, головна героїня популярного радянського кінофільму «Цирк» (1936), яка має чорношкіру дитину, знайшла порятунок від расизму в Радянському Союзі[178].

Радянський інтернаціоналізм не був брехнею, тому етнічні вбивства стали шоком для радянської системи. До особового складу НКВД належали люди багатьох національностей, це був свого роду Інтернаціонал. Коли в 1936 році почалися показові процеси, в керівництві НКВД переважали представники національних меншин, передусім євреї. Євреї складали близько 40 відсотків вищих ланок НКВД, ще більше — понад 50 відсотків — їх було серед очільників наркомату. Зважаючи на тогочасну атмосферу, євреї мали всі резони опиратися політиці етнічних чисток. Імовірно, Єжов мусив рахуватися з інстинктом інтернаціоналізму (або самозбереження) своїх підлеглих і розіслав спеціальний циркуляр, де йшлося про те, що вони мусять боротися зі шпигунами, а не певними національностями: «Про фашистських повстанців, саботаж, пораженців і терористичну діяльність польської розвідки в СРСР». На тридцяти сторінках викладалася теорія, яку Єжов уже виклав Сталіну і членам ЦК: мовляв, «Польська військова організація» пов'язана з іншими шпигунськими «центрами» і проникла у всі головні радянські установи»[179].

Навіть якщо думка, ніби польські шпигуни глибоко проникли в радянські установи, переконала Єжова і Сталіна, вона не могла слугувати доказовою базою для арештів. Нічого до схожого на масштабну польську змову в СРСР просто не існувало. В розпорядженні енкведистів була надто мало ниток. Навіть маючи багату уяву, зв'язок між польською державою і подіями в Радянському Союзі годі було документально довести. Дві помітні групи польських громадян, дипломати й комуністи, не надавалися до масових арештів. Дні, коли польська розвідка активно діяла в СРСР, давно минули, і НКВД було відомо все, що поляки намагалися робити наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років. Ясна річ, польські дипломати й далі збирали розвідувальні відомості. Але їх було небагато, вони користувалися дипломатичним захистом і перебували під пильним наглядом. 1937 рік дав дипломатам зрозуміти, що краще не контактувати з радянськими громадянами і тим самим не ставити їхнє життя під загрозу; часи були такі, що вони самі діставали інструкції як поводитися в разі арешту. Єжов доповідав Сталіну, що польські політичні емігранти — головні «постачальники шпигунів і провокаторів в СРСР». Багато чільних польських комуністів уже перебували в Радянському Союзі, а частина й на тому світі. 69 зі 100 членів ЦК польської компартії було розстріляно в СРСР. Більшість інших перебувала за гратами в Польщі і в такий спосіб уникла розстрілу. В кожному разі цих людей було надто мало[180].

Саме тому, що жодної польської змови не існувало, енкаведистам нічого не залишалось, як переслідувати радянських поляків та радянських громадян, хоч якось пов'язаних із Польщею, польською культурою чи католицькою церквою. На практиці операція швидко набула польського етнічного забарвлення; не виключено, що вона була такою від самого початку. Циркуляр Єжова дозволяв проводити арешти національних елементів і членів «Польської військової організації», яких ще треба було знайти. Всі ці критерії були такими розмитими, що енкаведисти могли заарештувати будь-яку людину, яка мала польське походження або якісь зв'язки з Польщею. Охочі продемонструвати своє завзяття енкаведисти мусили висувати людям дуже туманні звинувачення. Завдяки попереднім антипольським кампаніям Балицького виникла маса підозрюваних, яких вистачало на нову хвилю чисток, але цим справа не обмежилася. Енкаведистам на місцях довелося взяти на себе ініціативу і не просто працювати з картотекою, як це було під час операції проти куркулів, а створити новий документальний слід. Один із керівників центрального апарату НКВД зрозумів суть наказу так: служба держбезпеки мусить «цілковито знищити поляків». Його підлеглі шукали польські прізвища в телефонному довіднику[181].

Радянським громадянам — «польським шпигунам» — доводилося давати свідчення проти себе. Позаяк персонажів і сюжети польської змови доводилося придумувати з нуля, важливу роль у допитах відігравали тортури. Крім традиційного «конвеєрного методу» і тортури стоянням, багатьох радянських поляків піддавали колективним тортурам, так званому «конференційному методу». Велику кількість підозрюваних поляків збирали в одному місці, наприклад, у підвалі якої-небудь установи, й енкаведист починав бити одного на очах у всіх. Щойно жертва зізнавалася, як інші, щоб уникнути тортур, теж зізнавалися. Щоб уникнути болю й каліцтва, вони мусили обмовити не тільки себе, а й інших. У цій ситуації підозрювані мали резони зізнаватися якомога швидше: рано чи пізно доберуться до всіх, а швидке зізнання могло врятувати принаймні від фізичних страждань. У такий спосіб докази провини цілої групи людей можна було зібрати дуже швидко[182].

Юридичні процедури цієї кампанії трохи відрізнялися від формальностей боротьби з куркулями, але були такі самі вихолощені. Під час антипольської операції слідчий мав скласти короткий звіт щодо кожного в'язня, описати злочин — зазвичай саботаж, тероризм або шпигунство — і рекомендувати один із двох вироків: розстріл або ГУЛАГ. Щодесять днів він подавав усі звіти на розгляд місцевому відділу НКВД і прокуророві. На відміну від антикуркульської кампанії, коли вирок ухвалювала трійка, комісія складалася з двох осіб («двійка») і не могла сама виносити вирок, а мусила дістати розпорядження вищого керівництва. Там усі звіти підшивали в одну папку, писали свої рекомендації щодо кожного випадку і відправляли в Москву. В принципі ці папки мала переглядати центральна двійка: нарком внутрішніх справ Єжов і генеральний прокурор Андрій Вишинський. Насправді Єжов і Вишинський просто підписували їх після того, як справи нашвидкуруч переглядали їхні підлеглі. Бувало, за один день вони ухвалювали 2 тисячі смертних вироків. «Папковий метод» створював видимість формального розгляду справи вищим радянським керівництвом. Насправді ж долю конкретного в'язня визначав слідчий, а далі його рішення ухвалювали більш-менш автоматично[183].

Біографія людини перетворювалася на смертний вирок, адже зв'язок із польською культурою або католицькою церквою ставав доказом участі в міжнародній шпигунській мережі. Людей могли засудити за найменші «провини»: десять років ГУЛАГу за розведення розарію, розстріл за невиконання плану виробництва цукру. Якась дрібна деталь повсякденного життя могла означати допит, протокол, підпис, вирок, постріл і, врешті-решт, труп. Через 20 днів, якихось два цикли підсумкових звітів по справах, Єжов доповідав Сталіну, що в рамках антипольської кампанії вже проведено 23 216 арештів. Сталін висловив задоволення: «Дуже добре! Копайте далі і звільніть нас від цього польського сміття. Знищіть їх в інтересах Радянського Союзу»[184].


На перших етапах кампанії проти поляків багато арештів відбулося в Ленінграді, де НКВД мало розгалужений апарат, а під рукою жили тисячі поляків. У місті мешкало традиційно багато поляків ще з часів Російської імперії.

Ці перші арешти різко змінили життя Яніни Юревич, польської дівчинки, яка жила в Ленінграді. Вона була наймолодшою з трьох сестер і дуже любила Марію, найстаршу сестру. Марія покохала юнака на ім'я Станіслав Вигановський. Вони часто гуляли втрьох, маленька Яніна ніби виконувала роль матрони. Марія і Станіслав одружилися 1936 року і жили цілком щасливо. Коли в серпні 1937 року Марію заарештували, чоловік одразу зрозумів, що це означає: «Я зустріну її, — казав він, — під землею». Він звернувся до влади за роз'ясненнями і сам був заарештований. У вересні енкаведисти прийшли до Юревичів додому, конфіскували всі польські книжки й заарештували середульшу сестру Ельжбету. Марію, Станіслава і Ельжбету вбили пострілами в потилицю й закопали в одній могилі з іншими жертвами. Звернувшись в НКВД, мати Яніни отримала відповідь, що її доньок і зятя засуджено «до десяти років таборів без права листуватися». Так звучав ще один варіант вироку, тому люди вірили й сподівалися. Чимало людей десятиліттями жили з цією надією[185].

Люди типу Юревичів, які не мали нічого спільного з польською розвідкою, і були тим «сміттям», про яке згадував Сталін. Схожа доля спіткала родину ленінградського студента Єжи Маковського. Він і його брати жили сподіваннями на майбутнє, прагнули реалізувати себе і здійснити бажання покійного батька, який хотів, щоб вони здобули добру професію. Єжи, наймолодший брат, прагнув будувати кораблі. Щодня він займався зі старшим братом Станіславом. Якось уранці їх розбудили три енкаведисти, які прийшли за Станіславом. Той намагався заспокоїти молодшого брата, але сам так нервував, що не міг зав'язати шнурівок. Єжи бачив брата востаннє. Через два дні заарештували другого брата, Владислава. Братів Маковських і ще 6 597 радянських громадян у Ленінградській області розстріляли під час антипольської кампанії. Матері сказали ту саму брехню: її синів, мовляв, заслали в табори без права листуватися. Третій брат Евгеніуш, який хотів стати співаком, мусив піти на завод, щоб годувати сім'ю. Він підхопив туберкульоз і помер[186].

У таборах загинув син російської поетки Анни Ахматової, яка жила в Ленінграді. Вона писала про «невинну Росію», яка скорчилася «під кривавим чоботом катів, під колесами чорних воронів». Невинна Росія являла собою багатонаціональну країну, Ленінград був космополітичним містом, а найбільший ризик чекав національні меншини. У 1937–1938 роках вірогідність того, що ленінградський поляк потрапить у в'язницю, була у 34 рази вища, ніж для громадян інших національностей. Поляка, який потрапив до ленінградського НКВД, швидше за все чекала смерть: 89 % заарештованих під час антипольської кампанії було розстріляно — як правило, протягом десяти днів після арешту. Ситуація в цілому по країні не надто відрізнялася: в середньому було розстріляно 79 % заарештованих поляків. Решту, ясна річ, не випустили: більшість отримали по 8–10 років таборів[187].

У той час ані ленінградці, ані поляки не уявляли собі цих цифр. Вони лише боялися, що на світанку постукають у двері й по них приїде душогубка, так званий «чорний ворон», машина НКВД. За спогадами одного поляка, люди лягали спати ввечері, не знаючи, що їх розбудить — сонце чи чорний ворон. Індустріалізація і колективізація розкидали поляків по всій величезній країні. А тепер їх мовби ніколи й не було. Наведу лише один приклад із тисяч: у скромному дерев'яному будинку в Кунцево на західній околиці Москви жило багато робітників, серед них — два поляки, механік і металург. 18 січня і 2 лютого 1938 року їх заарештували й розстріляли. Євгенія Бабушкіна, третя жертва антипольської кампанії в Кунцево, навіть не була полькою. Вона була перспективним і, очевидно, цілком лояльним хіміком-органіком. Але її матір колись працювала прачкою в польських дипломатів, тож заодно розстріляли і Євгенію[188].


Більшість радянських поляків жила не в російських містах типу Ленінграда чи Кунцево, а в західних областях Української і Білоруської РСР. У тих краях поляки мешкали сотні років. У XVII–XVIII століттях ці землі входили до складу Речі Посполитої. Впродовж XIX століття, колі ці території складали західні губернії Російської імперії, поляки втратили свій упривілейований статус, а в багатьох випадках асимілювалися серед українського і білоруського населення. Треба сказати, що іноді асиміляція йшла у зворотному напрямку: носії білоруської і української мови, бувало, вважали польську мовою високої цивілізації і воліли називатися поляками. Радянська національна політика 1920-х років підтримувала таких людей, навчаючи їх літературної польської у польськомовних школах. Під час Великого терору радянська влада знову виділила поляків, цього разу в негативному сенсі, прирікаючи їх на смерть або табори. Подібно до гонінь на євреїв у нацистській Німеччині, переслідування людини з етнічних причин в СРСР не конче означало, що ця людина ідентифікує себе з переслідуваною національністю[189].

В Білоруській РСР терор збігся з масовою чисткою серед республіканського партійного керівництва, яку проводив начальник тамтешнього НКВД Борис Берман. Він звинуватив місцевих комуністів у зловживанні політикою коренізації і підіграванні білоруському націоналізму. Згодом у подібному ключі українське НКВД пов'язувало «Польську військову організацію» з білоруською змовою. Громадян Білоруської РСР звинувачували в тому, що вони є «білоруськими націонал-фашистами», «польськими шпигунами» або і тим, і тим одночасно. Позаяк білоруські, так само як українські землі, було розділено між Польщею і СРСР, висувати такі звинувачення було нескладно. Простий інтерес до білоруської чи української культури означав інтерес до ситуації по інший бік державного кордону. Масові репресії в радянській Білорусі супроводжувалися свідомим знищенням білоруської культурної еліти. За словами одного з колег Бермана, він «знищив цвіт білоруської інтелігенції». Під час терору загинуло щонайменше 218 білоруських письменників. Берман говорив своїм підлеглим, що їхня кар'єра залежить від швидкого виконання наказу № 00485: «швидкість і якість в роботі з викриття й арешту польських шпигунів буде в першу чергу братися до уваги в оцінці кожного керівника»[190].

Берман і його підлеглі економили на масштабі, убиваючи людей рекордними темпами. Розстріли проходили в Курапатському лісі за дванадцять кілометрів на північ від Мінська. Цей ліс уславився білими квітами, які білоруською звуться «кураслепы», місцевою говіркою «курапати». По білих квітах день і ніч проїжджало стільки чорних воронів, що утворилася глибока колія, яку місцеві жителі назвали «дорогою смерті». В лісі вирубали п'ятнадцять гектарів сосен і викопали сотні могил. Засуджених людей ставили на краю ями, стріляли в потилицю, і ті падали вниз. Коли не вистачало набоїв, енкаведисти ставили людей в одну лінію, голова до голови, так, щоб одна куля могла прострелити кілька голів. Тіла звалювали в одну купу і засипали піском[191].

З 19 931 особи, заарештованих під час антипольської кампанії в Білоруській РСР, 17 772 отримали смертний вирок. Деякі з цих людей були білорусами, деякі євреями. Але більшість склали поляки, їх також переслідували під час боротьби з куркулями та інших чисток. У результаті терору в Білоруській РСР загинуло понад 60 тисяч поляків[192].


Польська операція була найбільш масштабною в Українській РСР, де жило близько 70 відсотків усього 600-тисячного польського населення СРСР. Під час цієї кампанії було заарештовано 55 928 осіб, з них 47 327 розстріляно. У 1937–1938 роках поляк ризикував потрапити за грати у дванадцять разів більше за інших громадян республіки. Саме в радянській Україні під нас голоду виникла теорія про «Польську військову організацію», тут Балицький роками переслідував поляків. А коли Балицького прибрали, його колишній заступник і наступник Ізраїль Леплевський доводив свою пильність, організовуючи нову хвилю репресій. Леплевському це не дуже допомогло: у квітні 1938 року його теж заарештували й розстріляли ще до того, як антипольська операція в Україні добігла кінця. (Наступникові Леплевського Олександру Успенському вистачило розуму у вересні 1938 року зникнути, але його врешті-решт знайшли і розстріляли)[193].

Один із заступників Леплевського Лев Райхман вигадав критерії, під які підпадало практично все польське населення радянської України. Цікаво, що однією з підозрілих груп виявилися агенти НКВД, які працювали серед радянських поляків. Знову виникла дилема, яка постала була перед Балицьким, Леплевським та іншими енкаведистами. Щойно «з'ясували», що «Польська військова організація» активно діє не тільки в Українській РСР, а й по всьому Радянському Союзу, як НКВД отримало нагоду звинуватити працівників і агентів, що ті прогавили ворога. Багато агентів НКВД самі були поляками, крім них були багато українців, євреїв і росіян[194].

У цю пастку потрапила полька Ядвіга Мошинська. Вона працювала журналісткою у польськомовній газеті й доносила на колег в НКВД. Коли її колег заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, Мошинська опинилася в складній ситуації. Чому вона не доповіла владі, що ціла польська громада є гніздом іноземних шпигунів. Схожа доля спіткала Чеславу Ангельчик, енкаведистку польсько-єврейського походження, яка стежила на вчителями польської мови. Коли польська кампанія йшла повним ходом і щодня відбувалися арешти вчителів, Ангельчик почало загрожувати звинувачення, що вона погано виконувала свою роботу. Обох цих жінок розстріляли і поховали в Биківнянському лісі під Києвом, де відбувалися масові розстріли. Під час Великого терору там зустріли свою смерть щонайменше десять тисяч радянських громадян[195].

В українському селі польська кампанія мала ще більш довільний і жорстокий характер, ніж у Києві та інших містах. Як згадував один поляк, «чорний ворон літав» з одного містечка в інше, з села в село, несучи поляками горе. Енкаведисти доставляли масу затриманих у міста, сподіваючись за кілька тижнів, а то й днів завершити усю операцію. У березні 1938 року енкаведисти з'явилися в містечку Жмеринка, важливому залізничному вузлі, заарештували там сотні поляків і активно вибивали з них зізнання. У містечку Полонне двійка у складі енкаведиста і прокурора засідала в оскверненому католицькому костелі. Поляків з Полонного і довколишніх сіл затримували й замикали в підвалі костелу. У церкві було вбито 168 людей[196].

У маленьких населених пунктах було важко дотриматися навіть позірних юридичних формальностей. Енкаведисти з'являлися раптово і наперед мали інструкції заарештувати й розстріляти певну кількість людей. Вони виходили з припущення, що вина лежить на цілому селі, заводі чи колгоспі, оточували місцевість уночі й катували чоловіків, аж доки не отримували потрібних зізнань. Потім влаштовували розстріл і їхали далі. У багатьох подібних випадках, поки справи на затриманих підшивали й відправляли в Москву, ті давно лежали мертві. Загони енкаведстів виконували роль команди смерті. В селі Черніївка енкаведисти почекали 25 грудня, католицького Різдва, і заарештували всіх, хто прийшов до церкви. А потім, за словами місцевої жінки, затримані просто зникли «як камінь у воді»[197].


Затримані майже завжди були чоловіками, арешт означав повний відчай для їхніх родин. Зеферина Кошевич востаннє бачила батька, коли кого заарештували на заводі й повезли в Полонне на допит. Останні його слова: «Слухайся маму!». Однак більшість матерів були безпорадні. Жінки по цілому Радянському Союзу щодня відбували той самий ритуал — носили у в'язницю їжу і чисту білизну. Охоронці віддавали їм брудну білизну, яку вони з радістю приймали, бо це був єдиний знак, що їхні чоловіки живі. Іноді чоловікові щастило передати на волю вісточку, як це вдалося зробити одному в'язню. Він передав дружині у брудній білизні записку: «Мене б'ють, я невинуватий. Одного дня білизна буде в крові. А наступного білизни не віддадуть, значить, немає й чоловіка[198].

У жовтні-листопаді 1937 року, до того, як табори і спецпоселення стали переповнені, дружин розстріляних в'язнів висилали в Казахстан. У ці тижні енкаведисти часто забирали польських дітей віком до десяти років і відправляли їх у дитбудинки. Ясна річ, там їх виховували не як поляків. З грудня 1937 року, коли в ГУЛАГу не лишалося місця, жінок висилати перестали, їх кидали з дітьми напризволяще. Людвіка Півінського заарештували, коли його дружина саме народила сина. Він ніколи більше її не бачив, а про вирок сам дізнався лише в поїзді: десять років каторги на лісоповалі в Сибіру. Йому пощастило, він був одним із небагатьох поляків, які вижили після арешту. Елеанора Пашкевич стала свідком арешту свого батька 19 грудня 1937 року, а на Різдво її мати народила дитину[199].

Найбільше польська кампанія лютувала в Україні, на тих самих землях, де кілька років тому зумисно організований голод убив кілька мільйонів людей. Деякі польські родини, які втратили чоловіків під час терору, вже зазнали були удару голоду. Наприклад, Ганна Соболевська втратила від голоду 1933 року батька і п'ятьох братів та сестер. Її молодший брав Юзеф — та сама дитина, яка перед смертю сказала «Ми будемо жити». У 1938 році «чорний ворон» забрав у неї останнього брата і чоловіка. Про терор у польських селах на Україні вона згадувала: «діти плакали, лишилися самі жінки»[200].


У вересні 1938 року польська кампанія почала нагадувати боротьбу з куркулями: НКВД отримав право ухвалювати вироки, розстрілювати й засилати людей в табори без формальної санкції вищого керівництва. Навіть нехитрий «папковий метод» почав здаватися надто марудним. Хай там як швидко й формально переглядали папки зі справами в Москві, обробляти їх все одно не встигали. На вересень 1938 року розгляду чекали понад 100 тисяч справ. Як наслідок, для розгляду справ на місцях було створено «особливі трійки». Вони складалися з керівника місцевого осередку партії, голови НКВД і місцевого прокурора: дуже часто це були ті самі люди, що провадили антикуркульську кампанію. Тепер їхня робота полягала в тому, щоб переглянути зібрані справи й ухвалити вироки. Нові трійки являли собою колишні двійки плюс секретар партії, тому вони просто затверджували свої ж попередні пропозиції[201].

Надолужуючи шеститижневе відставання, особливі трійки розглядали сотні справ щодня й засудили на смерть 72 тисячі осіб. Трійки на селі діяли так само, як під час боротьби з куркулями: гамузом відправляли величезну кількість людей у табори і поспіхом ухвалювали смертні вироки. У прикордонній з Польщею Житомирській області трійка засудила до розстрілу рівно сто людей 22 вересня 1938 року, ще 138 наступного дня, і ще 408 осіб 28 вересня[202].


Польська кампанія стала у певному сенсі найбільш кривавою сторінкою Великого терору в Радянському Союзі. За масштабом репресій вона поступалася лише кампанії боротьби з куркулями. За співвідношенням смертних вироків до загальної кількості арештів ця кампанія була на не першому місці, але відстала від сталінських рекордів не набагато. Операції, що їх можна порівняти з антипольською кампанією за кількістю смертей, мали набагато менший розмах.

Зі 148 810 осіб, заарештованих за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, 111 091 було розстріляно. Не всі, але переважна більшість з них були поляками. Непропорційно велика доля поляків постраждала під час боротьби з куркулями, особливо в Українській РСР. Якщо взяти до уваги кількість смертей, співвідношення смертних вироків до загального числа арештів і ризик бути заарештованим, то етнічні поляки під час Великого терору постраждали більше за всі інші національні групи СРСР. За обережними оцінками, у 1937–1938 роках було розстріляно 85 тисяч поляків, тобто поляки склали 1/8 від усіх 681 692 жертв Великого терору. Це надзвичайно висока цифра, адже поляки в СРСР являли собою крихітну національну меншину, менше 0,4 відсотка всього населення. Під час Великого терору ризик загинути для поляка був у 40 разів вищий, ніж для пересічного радянського громадянина[203].

Польська кампанія слугувала прикладом для кількох інших національний кампаній. Всі вони були спрямовані проти діаспорних національностей, що їх нова сталінська термінологія називала «ворожими націями», національних груп, які мали реальний або уявний зв'язок з іноземною державою. Під час латвійської операції було розстріляно 16 573 осіб за шпигунство на користь Латвії. Ще 7998 радянських громадян розстріляли як естонських шпигунів, а 9078 за шпигунство на користь Фінляндії. Загалом під час репресивних кампаній проти національностей, у тому числі польської, було вбито 247 157 осіб. Мішенями цих кампаній стали національні групи, які всі разом становили лише 1,6 відсотка населення Радянського Союзу, але вони склали не менше 36 відсотків всіх жертв Великого терору. Таким чином ризик загинути для представників національних меншин був у понад 20 разів вищий, ніж для інших радянських громадян. Заарештовані під час національних кампаній також частіше гинули: в ході польської операції шанси бути розстріляним становили 78 відсотків, а для всіх національних кампаній разом ця цифра складала 74 відсотки. Заарештований під час боротьби з куркулями радянський громадянин мав однакові шанси на смертний вирок і табірне заслання, натомість 3/4 радянських громадян, заарештованих під час національних кампаній, було розстріляно. Можливо, що причиною цього став поточний момент, аніж якийсь особливий умисел організаторів терору: арешти «куркулів» проходили раніше, ніж арешти серед національних меншин. Загалом кажучи, що пізніше громадянина заарештовували, то ймовірніше він діставав смертний вирок: причина проста — у таборах вже не лишалося місця[204].

Сталін, Єжов, Балицький, Леплевський, Берман та інші діячі терору проводили зв'язок між поляками і питаннями державної безпеки, але вбивства поляків не мали нічого спільного з покращенням міжнародних позицій Радянського Союзу. Під час Великого терору більше людей було заарештовано як польські шпигуни, аніж німецькі та японські разом узяті, але мало хто (а дуже ймовірно, що й узагалі ніхто) з арештантів справді збирав розвідувальні відомості для Польщі. У 1937–1938 роках Варшава намагалася триматися на однаковій відстані і від нацистської Німеччини, і від Радянського Союзу. Польща не виношувала жодних планів агресії стосовно СРСР[205].

Можливо, Сталін думав, що репресії проти поляків не завдадуть якоїсь шкоди. Він цілком мав рацію, тримаючись думки, що на випадок війни з Німеччиною поляки не стануть союзниками Радянського Союзу. Польща лежала саме між нацистською Німечиною і Радянським Союзом, і тому їй не випадало зберігати нейтралітет у війні за Східну Європу. Вона або виступить проти Німеччини і зазнає поразки, або разом з Німеччиною піде в наступ на Радянський Союз. У кожному разі, масове вбивство радянських поляків не зашкодить інтересам СРСР, принаймні допоки інтереси СРСР не полягатимуть у житті й добробуті своїх громадян. Але навіть така цинічна позиція була помилкою: як завважували тоді здивовані дипломати й шпигуни, Великий терор забирав чимало енергії, яку з більшою користю можна було спрямувати на щось інше. Сталін хибно розумів становище і проблему безпеки Радянського Союзу, традиційніший підхід до цих питань в кінці 1930-х років послужив би йому краще.

Щонайбезпосереднішою загрозою в 1937 році видавалася Японія. Діяльність японців на Далекому Сході стала виправданням кампанії проти куркулів. Загроза з боку японців стала приводом до репресій проти радянської китайської меншини і залізничних працівників, які повернулися з Маньчжурії. Діяльність японських шпигунів стала також виправданням для депортації цілої корейської меншини, 17 тисяч людей, з Далекого Сходу в Казахстан. Сама Корея була окупована японцями, тож радянські корейці перетворилися на діаспору, яка нібито мала зв'язки з Японією. Шен Шицай, клієнт Сталіна в західнокитайській провінції Сіньцзян, розгорнув свою хвилю терору, яка забрала життя тисяч людей. Від самого створення у 1924 році Народна Республіка Монголія на північ від Китаю була сателітом Радянського Союзу. Радянські війська вступили в союзну Монголію в 1937 році, а монгольська влада в 1937–1938 роках провадила свій терор, під час репресій загинуло 20 474 особи. Всі ці репресії мали антияпонське спрямування[206].

Усі ці репресії не мали якоїсь певної стратегічної мети. Японське керівництво цікавилося передусім південним напрямком, Китаєм і тихоокеанським басейном. У липні 1937 року, саме коли почався Великий терор, Японія вторглася в Китай і відтоді рухалася лише на південь. Отже, боротьба з куркулями і національні кампанії на Далекому Сході виправдання не отримали. Можливо, Сталін боявся Японії — і мав на те причини. В 1930-х роках японці справді мали агресивні наміри, питання полягало в тому, в якому напрямку піде їхня експансія: на північ чи на південь. Японський уряд часто мінявся і вів мінливу політику. В кожному разі, масові вбивства не могли рятувати Радянський Союз від нападу, якого так і не сталося.

Можливо, Сталін вважав, що ці масові репресії, як і з поляками, не несуть шкоди. Якщо Японія все ж нападе, то матиме менше підтримки всередині СРСР. А якщо ні, то упереджувальні репресії та депортації не завдадуть шкоди радянським інтересам. Знову ж, такі міркування тримаються купи, тільки якщо абстрагувати інтереси радянської держави від життя і добробуту радянського населення. Знов-таки, використання НКВД проти внутрішніх ворогів (і проти самого НКВД) завадило систематичному підходу до справжньої загрози, яка стояла перед Радянським Союзом: нападу німців без допомоги японців та поляків і без допомоги внутрішніх опонентів радянської влади.

Німеччина, на відміну від Японії та Польщі, задумувала наступальну війну проти радянської держави. У вересні 1936 року Гітлер повідомив своїм міністрам, що головне завдання німецької зовнішньої політики — знищення Радянського Союзу. «Суть і мета більшовизму, — заявив він, — ліквідація тих прошарків людства, які досі вели перед, і замінити їх на світове єврейство». Німеччина, на думку Гітлера, буде готова до війни через чотири роки. Герман Герінг в 1936 році став на чолі Управління чотирирічного плану, яке мало підготувати державний і приватний сектор до наступальної війни. Справжню загрозу для Радянського Союзу становив Гітлер, але Сталін не полишав надії, що радянсько-німецькі стосунки можна покращити. Ймовірно, саме з цієї причини, радянських німців спіткали не такі жорстокі репресії, як радянських поляків. У ході анти-німецької кампанії розстріляли 41 989 людей, більшість з них були не німці[207].


Європа періоду народних фронтів не помітила радянських репресій і депортацій. Великий терор, наскільки його помічали, зводився по суті до показових процесів і чисток у лавах партії та армії. Ці події завважили тогочасні фахівці й журналісти, але суть Великого терору полягала не в них. Суть Великого терору полягала в кампаніях проти куркулів і репресіях проти національностей. Із 681 692 вироків, винесених за політичні злочини у 1937–1938 роках, на ці дві хвилі репресій припало 625 483, вони дали понад 9/10 усіх смертних вироків і 3/4 усіх висилок у ГУЛАГ[208].

Отже, Великий терор зводився головно до кампанії боротьби з куркулями, яка найбільше вдарила по Українській РСР, і кількох кампаніях проти національних меншин, найважливіша з них польська. І в цьому випадку найбільше постраждала Україна. Із 681 692 смертних вироків, ухвалених під час Великого терору, 123 421 винесено в радянській Україні — і ця цифра не враховує уродженців УРСР, розстріляних в таборах. Україна як республіка і українські поляки як національна меншина постраждали непропорційно сильно[209].

Великий терор став третьою радянською революцією. Більшовицька революція 1917 року змінила політичний режим, колективізація 1930 року створила нову економічну систему, а Великий терор 1937–1938 років зробив революцію у свідомості. Сталін втілив у життя теорію, що ворога можна викрити лише в ході допиту. Сталінську казку про іноземних агентів і домашніх змовників розповідали в катівнях і записували в протоколи допитів. Якщо радянські люди наприкінці 1930-х років якось фігурували у високій політиці, то лише як інструмент нарації. Для того, щоб жила велика сталінська історія, мусили померти особисті історії радянських людей.

Перетворення колон робітників і селян на колонки цифр підняло Сталіну настрій: Великий терор явно утвердив його владні позиції. Наказавши в листопаді 1938 року зупинити масовий терор, Сталін укотре замінив очільника НКВД. На місце згодом розстріляного Єжова прийшов Лаврентій Берія. Така сама доля чекала багатьох інших посадовців НКВД, звинувачених у перегинах, які насправді й становили суть сталінської політики. Завдяки тому, що Сталін зміг замінити Ягоду на Єжова, а Єжова на Берію, він утвердився на вершині апарату державної безпеки. Завдяки тому, що Сталін зміг використати НКВД проти партії, а партію проти НКВД, він утвердився в ролі незамінного лідера Радянського Союзу. Радянський Союз перетворився на тиранію, а владу тирана засвідчила майстерна придворна політика і маніпулювання своїми підлеглими[210].

Радянський Союз був багатонаціональною державою, яка в національних кампаніях використовувала багатонаціональний репресивний апарат. У той час, коли НКВД убивало представників національних меншин, більшість чільних енкаведистів самі належали до національних меншин. У 1937–1938 роках енкаведисти, серед яких було багато євреїв, латишів, поляків і німців, розгорнули практику масових етнічних убивств, яка далеко перевершувала все, що досі робили Гітлер і СС. Організовуючи ці масові етнічні чистки (вони мусили це робити, якщо хотіли врятувати своє життя й утриматися на посадах), енкаведисти виходили з певної інтернаціоналістської настанови, важливої для окремих чекістів. Але терор тривав, цих чекістів самих врешті-решт убили, а на їхнє місце прийшли росіяни.

Чекістів-євреїв, які вели польську кампанію в Україні та Білорусі, як-от Ізраїль Леплевський, Лев Райхман і Борис Берман, заарештували й розстріляли. Це було елементом широкого курсу. Коли почався Великий терор, близько третини вищих ланок НКВД складали євреї. Коли 17 листопада 1938 року Сталін припинив терор, їх лишалося близько 20 відсотків. Через рік ця цифра складала не більше 4 відсотків. Провину за Великий терор можна було покласти на євреїв, багато хто так і зробить. Міркувати в такий спосіб означало потрапити у сталінську пастку: Сталін поза сумнівом розумів, що енкаведисти-євреї — зручні відбувайла за національні репресії, особливо після того, як і чекістів-євреїв, і національні еліти знищено. В кожному разі інституційну вигоду від терору отримали не євреї і не інші національні меншини, а росіяни, які піднялися вгору. На 1939 рік росіяни (вони складали 2/3 офіцерів-чекістів) замінили євреїв на вищих щаблях НКВД, відтоді існуватиме саме така кадрова диспозиція. Російська національна більшість буде представлена непропорційно широко: відсоток росіян у верхівці НКВД набагато перевищуватиме відсоток росіян у складі населення СРСР. Єдиною національною меншиною, непропорційно широко представленою в НКВД наприкінці Великого терору, була грузинська, до якої належав і сам Сталін[211].

Ця третя революція була насправді контрреволюцією, прямим визнанням, що марксизм-ленінізм зазнав невдачі. За понад п'ятнадцять років існування Радянський Союз багато дав своїм громадянам, яким пощастило вижити: наприклад, саме коли Великий терор сягнув апогею, було запроваджено державні пенсії. Однак деякі важливі постулати революційної доктрини було відкинуто. Буття, як твердили марксисти, вже не визначало свідомості. Люди вважалися винними не через те, що займали якесь певне місце в соціально-економічному ладі, а через їхні уявні особисті ідентичності чи культурні зв'язки. Радянську політику стало важко збагнути, відштовхуючись від класової боротьби. Якщо діаспорні національності Радянського Союзу є нелояльними, як доводили репресивні кампанії проти них, то не тому, що вони прив'язані до старого економічного ладу, а тому, що їх пов'язує з іноземною державою їхня національність[212].


* * *

Зв'язок між лояльністю і національністю в Європі 1938 року брали за річ самоочевидну. Гітлер у цей же час використовував цей самий аргумент, заявляючи, що 3 мільйони чехословацьких німців і землі, де вони живуть, слід віддати Німеччині. У вересні 1938 року на конференції в Мюнхені Британія, Франція й Італія погодилися на те, що Німеччина анексує західні області Чехословаччини, населені переважно німцями. Британський прем'єр-міністр Невіл Чемберлен заявив, що ця угода принесла «мир». Французький прем'єр Едуар Даладьє так не вважав, але не заважав французькому народу в це повірити. Чехословаків навіть не запросили на цю конференцію, їм лишалося прийняти результат як даність. Мюнхенська угода позбавила Чехословаччину природного захисту у вигляді гір і тамтешніх фортифікацій, країна стала вразливою для майбутнього німецького нападу. Сталін витлумачив цю угоду так, що західні держави воліють іти на поступки Гітлеру, щоб спрямувати німців на схід[213].

У 1938 році радянське керівництво переймалося тим, щоб показати національну політику в СРСР кардинально відмінною від расизму німецьких нацистів. У ході пропагандистської кампанії, присвяченій цій меті, публікувалися дитячі оповідання, зокрема одне під назвою «Казка про цифри». Радянські діти читали, що нацисти «переглядають всякі старі документи», щоб визначити національність німецького населення. Звісно, це було правдою. Нюрнберзькі закони 1935 року забороняли євреям брати участь у політичному житті німецької держави і визначали єврейськість на основі походження. Німецькі чиновники справді брали синагогальні записи й з'ясовували, чиї предки були євреями. Однак ситуація в Радянському Союзі не надто відрізнялася від німецької. У радянських паспортах існувала графа «національність», тож кожен радянський єврей, кожен радянський поляк, усі радянські громадяни були в цьому сенсі ідентифіковані. В принципі радянські громадяни могли вибирати собі національність, але на практиці така можливість існувала не завжди. У квітні 1938 року НКВД постановив, що в окремих випадках слід записувати відомості про національність батьків. Тим самим наказом полякам та представникам інших діаспорних національностей прямо заборонялося змінювати національність. НКВД не доводилося «переглядати всякі старі документи», бо він уже мав свої[214].

У 1938 році утиски німецьких євреїв впадали в око набагато більше, ніж національні кампанії в СРСР, хоч і поступалися їм масштабами. Нацистський режим почав втілювати програму «аріанізації», яка мала на меті відібрати в євреїв їхню власність. Але все це затьмарив відвертий цинізм і жорстокість аншлюсу в Австрії. В лютому Гітлер вручив австрійському канцлеру Курту фон Шушнігу ультиматум, згідно з яким Австрія мала перетворитися на сателіт Німеччини. Шушніг спершу погодився з цими умовами, але, повернувшись до Австрії, відступився й закликав провести референдум про незалежність. 12 березня німецька армія увійшла в Австрію; наступного дня Австрія перестала існувати. Влітку і восени 1938 року у Відень було депортовано близько 10 тисяч австрійських євреїв. Адольф Айхман докладав енергійних зусиль до того, щоб маса австрійських євреїв виїхала з країни[215].

У жовтні 1938 року німці вислали з території Райху в Польщу 17 тисяч польських євреїв. Їх заарештували вночі, посадили у вагони і без церемоній висадили на польському боці кордону. Один польський єврей у Парижі, батьків якого вислали, вирішив помститися. Він убив німецького дипломата — вчинок сам по собі прикрий, ще й у поганий момент: убивство сталося 7 листопада, в річницю більшовицької революції; жертва замаху померла наступного дня, у річницю гітлерівського Пивного путчу 1923 року. Це убивство дало німецькій владі привід до Кришталевої ночі, першого відкритого погрому євреїв у нацистській Німеччині. В Райху наростала напруга, особливо у Відні: протягом кількох попередніх тижнів там щодня ставався як мінімум один єврейський погром. 9–11 листопада 1938 року під час погромів було вбито кількасот євреїв (за офіційними повідомленнями 91), розгромлено тисячі крамниць і сотні синагог. У Європі, за винятком нацистських симпатиків, це сприйняли за ознаку варварства[216].

Неприховане насильство в нацистській Німеччині грало на руку Радянському Союзу. В тій атмосфері прихильники народних фронтів розраховували на те, що Радянський Союз урятує Європу від хвилі етнічних чисток. Однак Радянський Союз щойно сам почав масштабну кампанію етнічних репресій. Треба сказати, що ніхто поза Радянським Союзом поняття про це не мав. Через тиждень після Кришталевої ночі Великий терор закінчився, під час національних кампаній загинуло 247 157 радянських громадян. Станом на кінець 1938 року Радянський Союз убив з етнічних причин у понад тисячу разів більше людей, ніж нацистська Німеччина. Якщо на те пішло, радянська влада вбила набагато більше євреїв, ніж встигли на той момент нацисти. Євреї не були мішенями якоїсь конкретної національної кампанії, але гинули під час Великого терору тисячами, так само, як і під нас голоду в Україні. Вони помирали не тому, що були євреями, а просто тому, що були громадянами найкривавішого тогочасного режиму.

Під час Великого терору радянська влада убила вдвічі більше радянських громадян, ніж жило євреїв у Німеччині; але видається, що ніхто за кордоном, навіть Гітлер, не уявляв, що таке масове вбивство взагалі можливе. До війни нічого подібного в Німеччині не було. Після Кришталевої ночі євреї вперше у великій кількості потрапили в німецькі концтабори. Гітлер у той час хотів завдати удару й принизити німецьких євреїв так, щоб вони виїхали з країни; переважна більшість із 26 тисяч євреїв, які опинилися тоді в концтаборах, невдовзі з них вийшли. Наприкінці 1938-го і в 1939 році з Німеччини виїхали понад 100 тисяч євреїв[217].

Погроми й еміграція євреїв розігріли уяву нацистів, і ті почали думати про долю всього європейського єврейства. Через кілька днів після Кришталевої ночі, 12 листопада 1938 року, близький соратник Гітлера Герман Герінг представив йому план, як усунути всіх європейських євреїв: відправити їх на острів Мадагаскар у південній частині Індійського океану, неподалік від південно-східного узбережжя Африки. Гітлеру і Герінгу, поза сумнівом, подобалося уявляти, як німецькі євреї виснажливо працюють в есесівській резервації на острові, але такий грандіозний план можна було реалізувати тільки в майбутньому, коли Німеччина опанує чисельним єврейським населенням. На той момент євреї складали максимум піввідсотка населення Німеччини, та й ця цифра зменшувалася за рахунок еміграції. В Німеччині ніколи не жило багато євреїв; але позаяк їх вважали «проблемою», то й за «розв'язанням» далеко ходити не доводилося: експропріація, приниження й еміграція. (Німецькі євреї виїздили б ще швидше, якби британці давали дозвіл на в'їзд у Палестину або американці збільшили — чи навіть виконували — іміграційні квоти. На Евіанській конференції в липні 1938 року лише Домініканська республіка погодилася прийняти більше єврейських біженців з Німеччини)[218].

Іншими словами, Мадагаскар був «розв'язанням» єврейської «проблеми», яка ще навіть не була сформульована. Варіант із масштабною депортацією набув певного сенсу в 1938 році, коли чільні нацисти все ще мали ілюзію, що Польща стане німецьким сателітом і разом з нею піде в наступ на Радянський Союз. У Польщі жило понад 3 мільйони євреїв, і польська влада теж розглядала Мадагаскар як можливе місце їхнього переселення. Політика польського керівництва стосовно крупних національних меншин (5 мільйонів українців, 3 мільйони євреїв, мільйон білорусів) навіть віддалено не нагадувала радянські реалії чи плани нацистів, але воно справді хотіло зменшити чисельність єврейського населення за допомоги добровільної еміграції. Після смерті в 1935 році польського диктатора Юзефа Пілсудського, його наступники стали в цьому питанні на позиції крайніх правих польських націоналістів і організували правлячу партію, відкриту до вступу лише етнічним полякам. Наприкінці 1930-х років польська держава підтримувала цілі правих єврейських радикалів, польських ревізіоністів-сіоністів, які хотіли створити велику державу Ізраїль у британській Палестині — якщо потрібно, силою зброї[219].

Поки Варшава й Берлін однаково мислили в категоріях єврейської «проблеми» і бачили її розв'язання в переселенні євреїв на якісь далекі землі, та поки німці шукали в поляках союзника на сході, Німеччина могла уявити собі угоду про виселення східноєвропейських євреїв за допомоги й інфраструктурній підтримці Польщі. Але союз із Польщею не склався, так само як спільний німецько-польський план щодо євреїв. Наступники Пілсудського продовжували його лінію: рівновіддаленість від Берліна й Москви, двосторонні договори з обома країнами про ненапад, але жодного союзу з ними. 26 січня 1939 року у Варшаві поляки знову відмовили міністру закордонних справ Німеччини Йоахіму фону Рібентропу, цього разу востаннє. За п'ять років німці так і не переконали поляків, що в їхніх інтересах вести наступальну війну за радянську територію, віддавши натомість німцям частину Польщі й ставши їхніми союзниками. Це означало, що німці вестимуть війну не спільно з Польщею, а проти Польщі — і проти польських євреїв[220].

Мадагаскарський план не забули, але скидається на те, що його заступив у свідомості Гітлера намір влаштувати єврейську резервацію на території завойованої Польщі. Якщо Польща не співпрацюватиме з Німеччиною у веденні війни та депортаціях євреїв, то сама стане колонією, в якій зберуть інших європейських євреїв напередодні остаточної висилки. Щойно Рібентроп повернувся з Варшави і Гітлер зрозумів, що перша війна почнеться проти Польщі, він виголосив важливу промову на єврейську тему. 30 січня 1939 року Гітлер пообіцяв у німецькому парламенті, що знищить євреїв, якщо вони втягнуть Німеччину у ще одну світову війну: «Я хочу сьогодні ще раз стати пророком: якщо міжнародне фінансове єврейство в Європі й поза континентом ще раз втягне народи світу у світову війну, то результатом стане не більшовизація планети і перемога єврейства, а знищення єврейської раси в Європі». На момент цієї промови Гітлера 98 відсотків євреїв Європи жили поза межами Німеччини, більшість у Польщі та західних областях СРСР. Як їх буде знищено, залишалося незрозумілим; але війна стане першим кроком до цього[221].

На початок 1939 року Гітлер підійшов до поворотного пункту: зовнішня політика збирання німецьких земель була успішною в Чехословаччині й Австрії, а спроби залучити Польщу до війни на сході провалилася. Гітлер переозброїв Німеччину і максимально розширив її кордони, не вдаючись до війни. Аншлюс Австрії приніс Німеччині 6 мільйонів нових громадян і чималі валютні резерви. Мюнхенська угода принесла Гітлеру не лише 3 мільйони громадян, а й частину військово-промислового комплексу Чехословаччини, можливо, найкращого в тогочасному світі. У березні 1939 року Гітлер знищив Чехословаччину як незалежну державу і зруйнував останні ілюзії, що його цілі обмежуються етнічними німцями. Чехословацькі землі стали «протекторатом» Райху, а формально незалежна Словаччина перетворилася на маріонеткову державу нацистів. 21 березня німці спробували нав'язати Польщі принизливу угоду, але знову безуспішно. 25 березня Гітлер віддав вермахту наказ готуватися до вторгнення в Польщу[222].


В міру зміцнення влади Гітлера мінялася політика Сталіна. Слабкість народних фронтів у боротьбі з фашизмом була очевидна. Мюнхен означав смерть чехословацької демократії, дружньо налаштованої до СРСР, а в березні 1939 року припинила своє існування і сама чехословацька держава. Реакціонер Франциско Франко у квітні 1939 року переміг у громадянській війні в Іспанії. Уряд Народного фронту у Франції вже впав. Стосунки Москви з європейськими державами зводитимуться до військових і дипломатичних контактів, адже Сталіну бракувало політичних важелів, щоб упливати на їхні позиції зсередини.

Навесні 1939 року Сталін зробив несподіваний крок назустріч Гітлеру, найбільшому ідеологічному ворогу. Гітлер клявся, що жодного миру з юдео-комуністами не буде; нацистська пропаганда називала наркома закордонних справ СРСР Максима Литвинова Фінкельштейном. Литвинов справді був євреєм, його брат навіть рабином. Сталін зробив реверанс Гітлеру, 3 березня 1939 року звільнивши Литвинова. Посаду наркома обійняв найближчий соратник Сталіна росіянин Молотов. Крок назустріч Гітлеру був не такий дивний, як може здаватися. Сталінська ідеологія відповідала на всі свої ж питання. Одного червневого дня 1934 року Народний фронт перетворив соціал-демократів із «соціал-фашистів» на союзників. Якщо соціал-фашисти можуть бути друзями Радянського Союзу, то чому не можуть бути фашисти? Фашизм, зрештою, це всього-на-всього деформація капіталізму; а Радянський Союз мав добрі стосунки з капіталістичною Німеччиною у 1922–1933 роках[223].

Із суто політичного погляду зближення з Німеччиною мало певну логіку. Альтернативний курс — союз із Великою Британією і Францією — обіцяв небагато. Лондон і Париж у березні 1939 року в надії стримати німців дали Польщі гарантії безпеки, а відтак намагалися залучити Радянський Союз до оборонної коаліції. Але Сталін добре розумів, що Лондон і Париж навряд чи прийдуть на допомогу Східній Європі, якщо Гітлер нападе на Польщу або СРСР. Розумнішим здавалося домовитися з німцями, а потім спостерігати, як капіталістичні держави воюють у Західній Європі. Сталінський план полягав у тому, щоб «знищити ворогів їхніми ж руками і зберігати сили до кінця війни»[224].

Сталін пізніше казав, що вони з Гітлером мали «спільне бажання позбавитися старих балансирів». У серпні 1939 року Гітлер відповів на жест Сталіна. Гітлер хотів, щоб війна почалася того ж року. Стосовно можливих союзників він мав значно більшу свободу маневру, ніж у виборі часу. Якщо поляки не долучаться до війни з Радянським Союзом, то, можливо, радянська влада долучиться до війни з Польщею. З погляду Гітлера, угода з Москвою завадить ізоляції Німеччини, якщо британці й французи все ж оголосять їй війну після початку німецьких бойових дій у Польщі. 20 серпня 1939 року Гітлер надіслав Сталіну особистого листа, в якому просив прийняти Рібентропа не пізніше 23-го числа. Рібентроп вирушив у Москву; як завважили Орвел і Кестлер, летовище столиці батьківщини соціалізму з цієї нагоди було прикрашене свастиками. Це був знак того, що Радянський Союз вже не є державою ідеології, Кестлер був такий шокований, що порвав із комунізмом[225].

Два режими одразу знайшли точку дотику у взаємному бажанні знищити Польщу. Щойно Гітлер утратив надії залучити Польщу до боротьби з Радянським Союзом, як нацистську і радянську риторику стосовно цієї країни стало важко розрізнити. Гітлер вважав Польщу «штучним витвором» Версальського договору, а Молотов — «державою-виродком». Формально документ, підписаний у Москві 23 серпня 1939 року, являв собою лише договір про ненапад. Насправді, Молотов і Рібентроп супроводили його секретним протоколом, у якому розподіляли між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом сфери впливу в Східній Європі: території все ще незалежних Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі та Румунії. Іронія полягала в тому, що Сталін зовсім недавно виправдовував убивство понад 100 тисяч власних громадян фальшивими заявами, ніби Польща під прикриттям договору про ненапад підписала такий протокол з Німеччиною. Репресивну операцію проти поляків видавали за підготовку до німецько-польської агресії; а тепер Радянський Союз збирався напасти на Польщу разом із Німеччиною[226].

1 вересня 1939 року вермахт почав наступ на Польщу з півночі, заходу й півдня, зокрема з використанням людей і техніки, що їх Німеччині принесла анексія Австрії та Чехословаччини. Гітлер почав свою війну.


У серпні-вересні 1939 року Сталін розглядав карту не лише Східної Європи, а й Далекого Сходу. Він знайшов можливість покращити радянські позиції на Далекому Сході. Тепер Сталін упевнився, що із заходу німецько-польський напад йому не загрожує. Виступивши проти Японії на Далекому Сході, Радянський Союз міг не боятися відкриття другого фронту. 20 серпня 1939 року радянські війська (і їхні монгольські союзники) атакували японців (і маріонеткову Маньчжоуго) на спірній прикордонній території. Сталінська політика зближення з Берліном і договір 23 серпня 1939 року був, крім усього іншого, спрямований проти Японії. Пакт Молотова-Рібентропа між Німеччиною і СРСР, підписаний через три дні після радянського наступу, по суті скасував Антикомінтернівський пакт між Німеччиною і Японією. Нацистсько-радянський пакт став для Токіо ще більшим політичним землетрусом, ніж поразка на полі бою. Японський кабінет подав у відставку, за наступні кілька місяців змінилося ще кілька урядів[227].

Коли виявилося, що Німеччина обрала союзником радше СРСР, аніж Японію, японський уряд опинився в складній ситуації. Серед японського керівництва переважала згода, що рухатися слід на південь, а не на північ, у Китай і тихоокеанський басейн, а не в радянський Сибір. Але якщо Москва і Берлін укладуть союз, Червона армія матиме змогу сконцентруватися на Азії, а не на Європі. Японія муситиме тримати найкращі війська на півночі, в Маньчжоуго, просто заради самооборони, що неабияк заважатиме просуванню на південь. Гітлер дав Сталіну свободу маневру на Далекому Сході, японцям лишалося сподіватися, що Гітлер невдовзі знадить нового союзника. Японія відкрила консульство у Литві — спостережний пункт за німецькими і російськими військовими приготуваннями. Консулом призначили шпигуна-русофона Тіуне Сугіхара[228].

15 вересня 1939 року Червона армія розбила японців і Сталін досяг сподіваного результату. Національні кампанії під час Великого терору були спрямовані проти Японії, Польщі та Німеччини почергово і мали на меті перешкодити оточенню Радянського Союзу пактом цих трьох країн. 681 692 вбивства під час Великого терору мало протидіяли такому оточенню, на відміну від дипломатичних і військових зусиль. За перші два тижні вересня Німеччина практично знищила польську армію як боєздатну силу. Про німецько-польський напад на СРСР більше не йшлося, німецько-японський наступ на Радянський Союз також видавався справою малоймовірною. Привид німецько-польсько-японського оточення Радянського Союзу відійшов у минуле, натомість відбулося цілком реальне німецько-радянське оточення Польщі, а цей союз ізолював Японію. 17 вересня 1939 року, через два дні після перемоги над Японією, Радянський Союз почав наступ на територію Польщі зі Сходу. Червона армія і вермахт зустрілися в центрі країни й організували спільний парад перемоги. 28 вересня Берлін і Москва підписали другий документ, що мав прямий стосунок до Польщі, — договір про дружбу і кордони.


Так почалася нова сторінка в історії Кривавих земель. Віддаючи половину Польщі Радянському Союзу, Гітлер відчиняв сталінському терору, який забрав життя стількох поляків, двері в саму Польщу. Завдяки Сталіну Гітлер отримав змогу на території Польщі почати втілювати політику масового вбивства. Два союзники розділили окуповану країну навпіл, за 21 місяць після вторгнення німецька і радянська влада вбили приблизно однакову кількість цивільних поляків.

Інструменти знищення, що їх мали ці дві країни, розташовувалися на території третьої. Гітлер, як і Сталін, обере поляків мішенню першого масового національного вбивства.



Розділ 4

Європа Молотова-Рібентропа


Німецький терор почався у небі. О 4:20 1 вересня без попередження посипалися бомби на містечко Вєлунь у центральній Польщі. Місцем смертельного експерименту німці вибрали містечко, яке не мало військового значення. Церкву, синагогу, лікарню охопив вогонь. Всього скинули 70 тон снарядів, зруйнувавши більшість будинків, загинули сотні людей, передовсім жінки і діти. Населення втекло з міста; коли туди прибула німецька адміністрація, в місті виявилося більше трупів, аніж живих. Багато міст і сіл у Західній Польщі спіткала подібна доля. Німці розбомбили 158 різних населених пунктів[229].

У польській столиці Варшаві люди спостерігали, як у небі кружляють літаки. «Наші», зі сподіванням казали вони одне одному. Вони помилялися. 10 вересня 1939 року велике європейське місто вперше стало об’єктом систематичного бомбування ворожої авіації. Того дня німецька авіація здійснила 17 нальотів на Варшаву. На середину місяця польська армія була практично розбита, але столиця все ще трималася. 25 вересня Гітлер зажадав, щоб Варшава здалася. Того дня на місто упали 560 тон бомб і 72 тони запалювальних снарядів. Під час бомбувань великого історичного міста на початку неоголошеної війни загинуло 25 тисяч цивільних і 6 тисяч солдат. У вересні, тікаючи від німецького вермахту, на схід потягнулися колони біженців. Німецькі пілоти розважалися, заходячи на них з поземного польоту[230].

Польща воювала сама. Франція і Британія, як і обіцяли, оголосили війну Німеччині, але бойових дій не починали. Французи просунулися на кілька кілометрів у Саарі, але потім відступили Польська армія мусила піти в глуху оборону. Польські військовики готувалися до нападу зі сходу або заходу, з боку Червоної армії або вермахту. У військових планах і навчаннях 1920–1930-х років ураховували обидва варіанти. Тепер усі наявні сили поляків, 39 дивізій (чисельністю 900 тисяч) протистояли 59 німецьким дивізіям (чисельністю 1,5 млн). Але поляки поступалися числом і озброєнням, їх із півночі, заходу і півдня обходили моторизовані частини німців. Утім, на певних ділянках фронту поляки чинили впертий опір.

Вермахт з легкістю просувався країнами, які вже здалися, як-от Австрія і Чехословаччина. Цього разу німецьких солдатів зустрічав вогонь супротивника. Не все йшло за німецьким планом. У вільному місті Данціг на балтійському узбережжі, що його давно прагнув собі Гітлер, запеклі бої точилися за поштове відділення, яке боронили поляки. Німці налили керосину в підвал і викурили польських оборонців. Директор пошти вийшов з приміщення з білою хустинкою в руці. Його одразу застрелили. 11 людей померли від опіків. Німці відмовили їм у медичній допомозі. 38 осіб було засуджено до смертної кари і розстріляно за нібито нелегальний опір і оборону будинку. Один із них, Францишек Краузе, був дядьком хлопчика на ім’я Гюнтер Грас, який згодом стане знаменитим письменником у Західній Німеччині. Завдяки роману «Бляшаний барабан» цей військовий злочин став добре відомий. Але він був лише одним із багатьох[231].

Німецьких солдат настановляли, що Польща — несправжня країна, а польська армія — несправжня армія. Тому люди, які опираються вторгненню німців, не можуть бути справжніми солдатами. Німецькі офіцери говорили солдатам, що смерть німця на полі бою — це «вбивство», злочин. Отже, чинити опір вищій німецькій расі було, за словами Гітлера, «нахабством», польські солдати не мали права на статус військовополонених. У селі Урич полонених польських солдат зібрали в коморі й сказали, що вони там ночуватимуть. А потім німці підпалили комору. Поблизу села Шлядув німці прикривалися полоненими як живим щитом під час атаки на залишки кавалерійського з’єднання. Після того, як німці розбили кавалеристів, які не хотіли стріляти у співвітчизників-поляків, вони змусили полонених спалити тіла загиблих товаришів. Потім німці вишикували полонених на березі Вісли і розстріляли їх. Тих, хто спробував утекти і стрибнув у річку, німці постріляли, за спогадом очевидця, як качок. Загинуло три сотні людей[232].

22 серпня 1939 року Гітлер велів своїм командирам «замкнути серця для жалю». Німці убивали військовополонених. У Чепелуві після запеклої битви в полон потрапили триста поляків. Всупереч усім фактам, німецький командир заявив, що полонені солдати — це партизани, на яких не поширюються закони війни. Польські солдати й офіцери, всі при повній формі, були приголомшені. Німці змусили їх роздягнутися. Тепер вони більше скидалися на партизанів. Усіх їх розстріляли й кинули в яму. Під час короткої польської кампанії сталося як мінімум 63 таких випадки. Німці розстріляли не менше 3 тисяч польських військовополонених. Вони також убивали поранених поляків. Одного разу німецькі танки почали стріляти по коморі, позначеній червоним хрестом. Це був польський госпіталь. Якби не червоний хрест, танкісти найімовірніше просто проминули б його. Танки відкрили вогонь по коморі й спалили її. Кулеметники стріляли в людей, які намагалися втекти. Потім танки проїхалися по рештках комори і людях, яких оминула куля[233].

Офіцери і солдати вермахту звинувачували цивільне польське населення в жахіттях, які їх спіткали. За словами одного генерала, «німці — господарі, а поляки — раби». Армійське командування знало, що Гітлер має у цій війні нетрадиційні цілі. Як висловився один з командуючих, «бажанням фюрера було розбити і знищити польський народ». Німецьких солдат настановляли сприймати поляків як людей другого сорту, недолюдей. Один із солдат був такий переконаний у ворожості поляків, що сприйняв гримасу смерті одного поляка як вияв ірраціональної ненависті до німців. Солдати швидко навчилися давати собі раду з моральними сумнівами. Захопивши нову територію, німці зазвичай убивали цивільне населення. Вони вбивали цивільних і коли зазнавали невдач. Зазнавши хоч якихось утрат, вони відігрувалися на всіх хто траплявся під руку, передовсім на чоловіках, але не жаліли ні жінок, ні дітей[234].

У місті Відзув німці оголосили збір чоловіків-поляків, ті прийшли, бо нічого не скоїли і не мали чого боятися. Одна вагітна жінка мала погані передчуття, але її забрали від чоловіка. Всіх чоловіків містечка поставили до стіни і розстріляли. У Лонгінувці сорок поляків зачинили в будинку і підпалили його. Солдати стріляли в людей, які стрибали у вікна. Деякі каральні акції були немислимо випадкові. Якось сотні мирних жителів зігнали для розстрілу, бо хтось нібито вистрелив. Виявилося, що постріл зробив німецький солдат[235].

Польща так і не здалася, але 6 жовтня 1939 року бойові дії припинилися. Навіть після того, як восени німці встановили цивільну окупаційну адміністрацію, вермахт продовжував довільні каральні дії і масово убивав польських громадян. У грудні польські злочинці, імена яких не були таємницею, вбили двох німецьких солдат, німці у відповідь розстріляли 114 чоловіків, які не мало до інциденту жодного стосунку. У січні німці розстріляли 255 євреїв у Варшаві після того, як єврейська громада не видала особу, яку німці, судячи з прізвища, вважали євреєм. Ця особа не мала нічого спільного з єврейською громадою[236].

Німецьких солдат настановляли сприймати євреїв як східних варварів. У Польщі вони стикнулися з речами, яких ніколи не бачили в Німеччині — великі релігійні громади юдеїв. Попри те, що Гітлер люто нападався на руйнівну роль євреїв у житті німецького суспільства, євреї становили крихітну меншість населення Німеччини. Німецькі громадяни, які, згідно з нюрнберзькими законами, вважалися євреями, у більшості випадків були людьми цілком світськими, мало хто ідентифікував себе з єврейською громадою. Німецькі євреї були асимільовані й дуже часто одружувалися з неєвреями. З історичних причин життя євреїв у Польщі дуже відрізнялося. Їх вигнали з Німеччини в пізньому середньовіччі, так само як і з більшості країн центральної і західної Європи. Польща століттями була пристановищем для європейських євреїв і лишалася їх центром розселення. У 1939 році близько 10 відсотків населення Польщі становили євреї, більшість із них належали до релігійних ортодоксів, трималися традиційних звичаїв і одягу. В масі своїй євреї говорили мовою їдиш, яку німці вважали покрученим варіантом німецької. У Варшаві та Лодзі, найважливіших єврейських містах у Польщі, євреї становили близько третини населення.

Судячи з листів, німецькі офіцери й солдати бачили в польських євреях не живих людей, а втілення всіх стереотипів — свого роду паразитів, які жили на польських землях, і без того варварських. У листах до дружин і наречених німецькі солдати описували єврейський хаос і бруд. Усе красиве, що траплялося їм у Польщі, було витвором попередніх німецьких поселенців, а все потворне — результатом зіпсутості євреїв і ліні поляків. Німецькі солдати ловили чоловіків-євреїв і під загальний регіт зрізали їм пейси, фотографуючи процес. Бувало, вони гвалтували єврейських жінок, адже цей вчинок жодному покаранню не підлягав. Коли солдат за цим ловили, то просто нагадували їм німецькі закони проти расового змішання[237].

У містечку Солєц євреїв взяли в заручники і замкнули в камері. Після того, як в’язні спробували втекти, німецькі солдати кинули в камеру гранати і всіх убили. В Раві Мазовецькій німецький солдат попросив у хпопчика-єврея води. Хлопчик почав тікати, солдат прицілився й вистрелив, поціливши натомість в іншого німецького солдата. Тоді німці зібрали кількасот людей у центрі міста й розстріляли їх. У Динуві в середині вересня за одну ніч було розстріляно 200 євреїв. Євреї становили десь 7 тисяч із 45 тисяч цивільних жителів, убитих німцями на кінець 1939 року. Це більше, ніж відсоток євреїв у польському населенні[238].

Ще більшу проблему, ніж польський солдат, для нацистського світогляду, який формували у німецьких солдат і офіцерів, становив єврейський солдат. Німецькі збройні сили звільнили від євреїв ще 1935 року. Однак польські євреї, як і всі польські чоловіки, мали відслужити у польській армії. Серед офіцерів було багато євреїв, передовсім лікарів. Німці відбирали євреїв-військовослужбовців і відсилали їх у трудові табори.


* * *

Німеччина вже практично виграла війну, коли наступ на Польщу 17 вересня 1939 року почав Радянський Союз. Того самого дня, коли німецька авіація бомбардувала Львів, найважливіше польське місто на південному сході країни, до нього наближалася Червона армія. Півмільйона радянських солдат, які вступили на територію Польщі, несли водночас і страх, і надію. Поляки хотіли вірити, що Радянський Союз дасть відсіч німцям. Частина дезорієнтованих польських солдат, які відступали на схід під тиском німців, певний час сподівалася, що знайшли союзників. Польські збройні сили відчайдушно шукали підтримки[239].

Радянська влада заявила, що не могла не втрутитися, адже польська держава перестала існувати. Логіка була така: позаяк Польща не могла більше захищати своїх громадян, Червона армія увійшла на територію країни з миротворчою місією. Радянська пропаганда заявляла, що треба захистити чисельні українську й білоруську меншини. Однак, попри всю пропагандистську риторику, радянські офіцери і солдати готувалися до війни і вели війну. Червона армія роззброювала польські загони, а в разі потреби відкривала вогонь по них. Півмільйона радянських солдат перейшли кордон, який більше ніхто не захищав, щоб воювати з ворогом, який уже зазнав поразки. Радянські солдати врешті-решт виходили на німецьких, проводили лінію кордону, а в одному випадку навіть провели спільний парад перемоги. За словами Сталіна, союз з Німеччиною «скріплено кров’ю». Переважно кров’ю польських солдат — у боях їх загинуло шістдесят тисяч[240].

У містах на кшталт Львова, до якого наближалися і вермахт, і Червона армія, перед польськими солдатами стояв непростий вибір: кому здаватися? Радянське командування обіцяло їм безпечне повернення додому після короткого допиту. Микита Хрущов, який перебував у розташуванні Червоної армії, раз у раз повторював ці обіцянки. Художник Юзеф Чапський, польський офіцер-резервіст, був серед тих, хто на собі відчув цю брехню. Його частину розбили німці, й поляки здалися радянським військам. Йому і його підлеглим пообіцяли, що їх відправлять у Львів і там відпустять. Їх посадили на вантажівки на міському ринку. Перелякані жінки простягали їм цигарки. Юнак-єврей купив яблук і роздав полоненим у машині. Поблизу пошти жінки взяли записки, які солдати написали своїм родинам. Полонених відправили на вокзал і повезли на схід[241].

Перетнувши кордон, згадував Чапський, вони ніби потрапили «в інший світ». Чапський сидів поруч із приятелем-ботаніком, ще одним офіцером-резервістом, який дивувався з того, яка висока трава в українському степу. З іншого поїзда польські фермери спостерігали убогі радянські колгоспні реалії й хапалися за голову, побачивши безлад і пустку. На зупинці в Києві, столиці Української РСР, польських офіцерів чекав несподіваний прийом. Українці з сумом дивилися на польських офіцерів під охороною радянських солдат. Дехто, ймовірно, досі вірив, що польська армія звільнить Україну з-під влади Сталіна. Натомість 15 тисяч польських офіцерів опинилися у трьох радянських таборах, що підпорядковувалися НКВД: один у Старобільську, у східній Україні, і два в Російській РСФР, у Козельську й Осташкові[242].

Усунути цих людей — а всі до одного були чоловіками — означало, по суті, обезголовити польське суспільство. Червона армія взяла понад 100 тисяч військовополонених, але відпустила рядових і затримала лише офіцерів. Понад 2/3 цих офіцерів були резервістами, освіченими професіоналами й інтелектуалами на кшталт Чапського і його приятеля-ботаніка, а не військовими. Польща втратила тисячі лікарів, юристів, науковців, професорів і політиків[243].

Тим часом радянська окупаційна влада у Східній Польщі ставила на звільнені місця представників нижчих верст суспільства. Арештантів випустили з в’язниць, і політичні в’язні, зазвичай комуністи, стали на чолі місцевого уряду. Радянські агітатори заохочували селян до помсти землевласникам. І хоча більшість людей не сприймали закликів чинити злочини, запанував хаос. Убивства стали річчю поширеною. Одного чоловіка прив’язали до стовпа, здерли частину шкіри, посипали рани сіллю, а тоді змусили дивитись, як помирає його родина. Бійці Червоної армії зазвичай поводилися нормально, хоч іноді й брали участь в актах насильства, наприклад, двоє солдат убили місцевого чиновника і вирвали йому золоті зуби[244].

Відтак НКВД прийшов на село, й почалися репресії. За 21 наступний місяць в окупованій Східній Польщі було заарештовано більше людей, ніж по всьому Радянському Союзу — 109 400 польських громадян. Типовий вирок — 8 років таборів; смертний вирок отримали 8 513 осіб[245].


* * *

На захід від лінії Молотова-Рібентропа, де панували німці, з методами не церемонилися. Після того, як вермахт розбив ворожу армію, СС отримало змогу взятися за вороже населення.

Інструмент винищення, айнзацгрупи, вигадав Райнгард Гайдрих, права рука Гайнриха Гімлера. Айнзацгрупи являли собою спеціальні загони на чолі з гестапівцем, до складу яких входили поліцаї. Їхнім завданням було наводити лад у тилу. У 1939 році вони підпорядковувалися Головному управлінню імперської безпеки Гайдриха, яке об’єднувало таємну поліцію — гестапо (державну інституцію) і СД (Sicherheitsdienst, розвідувальне управління у складі СС, нацистська партійна інституція). Айнзацгрупи працювали в Австрії і Чехословаччині, але опору в цих країнах не зустріли і не мали завдання знищувати певні групи населення. Саме в Польщі айнзацгрупи перетворилися на «ідеологічних солдат» і отримали завдання знищити освічені класи переможеного ворога. (В певному сенсі вони знищували рівних собі: 15 із 25 командувачів айнзацгруп і айнзацкоманд мали докторський ступінь). У ході операції «Таненберг» Гайдрих зажадав від айнзацгруп знешкодити «вищі верстви суспільства», ліквідувавши 61 тисячу польських громадян. За словами Гітлера, «лише знищивши вищі верстви нації, можна звести її до становища рабів». Метою цієї кампанії винищення еліти було «знищити Польщу» як повноцінне й дієве суспільство. Убиваючи найвидатніших поляків, айнзацгрупи наближали Польщу до уявлень німецьких расистів про цю країну, в результаті польське суспільство втрачало здатність опиратися німецькій владі[246].

Айнзацгрупи взялися до роботи зі смертоносною енергією, але їм бракувало досвіду, а отже й навичок енкаведистів. Вони убивали цивільне населення, нерідко під виглядом каральних операцій, нібито за дії партизан. У Бидгощі айнзацгрупи знищили близько 900 поляків. У Катовіце розстріляли 750 людей, зокрема багато жінок і дівчат. У кінцевому підсумку айнзацгрупи убили близько 50 тисяч мирних жителів, які не мали жодного стосунку до війни. Але видається, що це не перші 50 тисяч з 61-тисячного розстрільного списку Гайдриха. Які саме люди підлягали розстрілу, дуже часто диктувала примха моменту. На відміну від НКВД, айнзацгрупи не дотримувалися чіткого плану і не фіксували точно кількість убитих у Польщі людей[247].

Краще айнцазгрупам вдавалися операції проти євреїв. Завданням однієї айнзацгрупи було тероризувати євреїв, щоб змусити їх тікати на схід з німецької окупаційної зони в радянську. Завдання слід було максимально виконати у вересні 1939-го, поки точилися бойові дії. Наприклад, у містечку Бенджин озброєна вогнеметами айнзацгрупа спалила синагогу, убивши за два дні близько 500 євреїв. Подібні завдання виконували також айнзацкоманди (менші загони). У місті Хелм одна з айнзацкоманд мала грабувати заможних євреїв. Німці догола роздягали й обшукували на вулицях жінок, схожих на єврейок. Ламали пальці, знімаючи обручки. 16–19 вересня в Перемишлі айнзацкоманди вбили щонайменше 500 євреїв. У результаті цих дій сотні тисяч євреїв утекли в радянську окупаційну зону. Понад 20 тисяч євреїв просто вигнали з-під Любліна[248].

Остаточно завоювавши Польщу, німці і їхні радянські союзники знову зустрілися з метою переглянути й закріпити свої стосунки. 28 вересня 1939 року, в день, коли німці захопили Варшаву, союзники підписали договір про дружбу й кордон, який трохи змінював зони впливу. Варшава відходила німцям, а Литва — Радянському Союзу. (Саме цей кордон фігурує на картах як «лінія Молотова-Рібентропа»). Договір також зобов’язував союзників придушувати польський опір іншій стороні. 4 жовтня нацистська Німеччина і Радянський Союз підписали новий протокол, який визначав кордон між ними. Польща перестала існувати.

Через кілька днів Німеччина формально включила до складу Райху деякі польські території у своїй окупаційній зоні, а на решті польських земель створила колонію під назвою Генерал-губернаторство. Вона мала стати резервацією для небажаних народів, поляків і євреїв. Гітлер вважав, що євреїв можна буде тримати в якомусь східному регіоні мов у «природному заповіднику». Генерал-губернатор Ганс Франк, колишній юрист Гітлера, наприкінці жовтня 1939 року видав два накази, в яких прояснив офіційну позицію щодо підлеглого населення. У першому йшлося, що порядком опікуватиметься німецька поліція; у другому, що німецька поліція має повноваження карати на смерть будь-якого поляка, дії якого шкодитимуть інтересам Німеччини і німців. Франк вважав, що поляки невдовзі усвідомлять «безнадійність своєї національної долі» і визнають панування німців[249].


* * *

На схід від лінії Молотова-Рібентропа свій лад накидала радянська влада. Москва розширила територію Української і Білоруської РСР на захід, долучивши своїх нових громадян, жителів колишньої східної Польщі, до процесу анексії Радянським Союзом їхньої ж батьківщини. Вступивши на територію Польщі, Червона армія виставляла радянську владу визволителькою національних меншин від польського гноблення, головним союзником селян проти панів-землевласників. Населення Східної Польщі на 43 % складали поляки, 33 % — українці, по 8 % євреї й білоруси, решта — чехи, німці, росіяни, роми, татари та інші. Але тепер, незалежно від національності й класу, все населення мало брати участь у ритуалах підтримки нового ладу. 22 жовтня 1939 року все доросле населення Західної Білорусії й Західної України мало взяти участь у виборах депутатів двох народних зібрань, тимчасовий характер яких випливав із єдиної пов’язаної з ними законодавчої ініціативи: прохання про включення території Східної Польщі до складу СРСР. До 15 листопада всі формальності було завершено[250].

Радянський Союз приніс у Східну Польщу свої інститути і практики. Все населення мало зареєструватися для отримання внутрішніх паспортів, це означало, що держава знає всіх своїх нових громадян. Після реєстрації населення відбувся військових призов: 150 тисяч юнаків (поляків, українців, білорусів, євреїв) опинилися в Червоній армії. Реєстрація також дозволила плавно перейти до головного інструменту радянської соціальної політики — депортацій[251].

4 грудня 1939 року політбюро ЦК партії наказало НКВД організувати висилку певних груп польських громадян, які могли становити небезпеку для нового ладу: військовиків-ветеранів, лісників, державних службовців, поліцейських і їхніх родин. Відтак одного лютневого вечора, при температурі до мінус 40 градусів, енкаведисти зібрали всіх цих людей: 139 794 особи під дулом пістолетів посадили в товарні вагони й відправили у Казахстан і Сибір. Не встигли люди отямитись, як усе їхнє життя кардинально змінилося. Вони потрапили на каторжну працю в ті самі спецпоселення, куди десять років тому засилали куркулів[252].

Енкаведисти трактували родину дуже широко, тому у вагонах було повно старих батьків і дітей — осіб, яких держава вважала небезпечними. Під час зупинок охоронці обходили вагони й питали, чи є мертві діти. Вєслав Адамчик, одинадцятирічний хлопчик, питав маму, куди їх везуть — у пекло? Їжу і воду давали дуже нерегулярно, товарні вагони не мали туалету, там було дуже холодно. Дорогою діти призвичаїлися злизувати наморозь із металевих деталей. На їхніх очах літні люди замерзали від холоду. Трупи витягували з вагона й кидали у нашвидкуруч викопані ями. Інший хлопчик намагався запам’ятати померлих людей і пізніше писав, що «в наших думках лишалися їхні мрії й бажання»[253].

По дорозі померло близько 5 тисяч людей, ще 11 тисяч загинуло до наступного літа. Одна польська дівчинка в сибірській школі розповідала, що сталося з її сім’єю: «Брат захворів і за тиждень помер від голоду. Ми поховали його на пагорбі в сибірському степу. Мама від хвилювання й голоду теж захворіла, два місяці лежала спухла в бараку. Вони не хотіли брати її в лікарню. Потім вони все ж поклали маму в лікарню на два тижні. А потім вона померла. Коли ми про це дізналися, нас охопив відчай. Ми пішли на цвинтар за 25 кілометрів, піднялися на гору. Ти можеш почути, як шумлять сибірські ліси, де лишилося двоє з моєї сім’ї»[254].

Ці поляки були чужі й безпорадні в Середній Азії і на крайній Півночі ще більше, ніж куркулі. Вони зазвичай не говорили російською, не кажучи вже про казахську. Місцеве населення, особливо в Середній Азії, сприймало їх як додатковий тягар. «Місцеві, — згадував один поляк, — майже не говорили російською і висловлювали велике незадоволення ситуацією й потребою годувати нові роти; спершу вони нічого нам не продавали і ніяк не допомагали». Поляки не знали, що третина населення Казахстану померла від голоду якихось десять років тому. Одного поляка, батька чотирьох дітей, убили в колгоспі через взуття. Інший чоловік помер від голоду в Сибіру. Його син згадував: «Він спух. Вони загорнули його в простиню і кинули в яму». Ще один поляк помер від тифу у Вологді. Його дванадцятирічний син уже засвоїв філософію: «Людина народжується один раз і помирає тільки один раз. Так і сталося»[255].

Депортовані поляки навряд чи й чули слово «куркуль», але тепер мали трагічну нагоду про все дізнатися. В одному сибірському поселенні поляки знайшли скелети куркулів, депортованих у 1930-х роках. В іншому спецпоселенні шістнадцятирічний поляк раптом збагнув, що бригадир у його таборі був куркулем. «Він щиро сказав мені, — згадував хлопчик, — що у нього в серці — віра в Бога». Поляків вважали римо-католиками, а отже християнами, тому їхня присутність підштовхувала українців і росіян до подібних зізнань. Але навіть на далекому сході радянська влада вкрай вороже реагувала на будь-які ознаки польськості. Якось польський хлопчик прийшов у місто обміняти одяг на їжу й натрапив на міліціонера, який збив з нього кашкет. На кашкеті був білий орел, символ польської держави. Міліціонер не дозволив хлопчикові підняти кашкет із землі. Радянські журналісти писали, а вчителі розповідали, що Польщі вже немає і більше не буде[256].


* * *

Завдяки дієвим інструментам практичного насильства, підрахунку й класифікації своїх нових громадян, влада змогла занурити поляків у радянську систему. Після кількох тижнів хаосу Радянський Союз розширився на захід і позбувся найнебезпечніших потенційних опонентів. В іншій частині Польщі, на захід від лінії Молотова-Рібентропа, німці не могли практикувати такий підхід. Зовсім недавно Гітлер розширив територію Райху за рахунок Австрії та Чехословаччини, але там жили переважно німці. На відміну від радянської влади, німці не мали змоги заявляти, що несуть пригнобленим народам і класам справедливість та рівноправність. Усі знали, що нацистська Німеччина — для німців, а на щось інше німці й не претендували.

Засновок націонал-соціалізму полягав у тому, що німці — вища раса. Стикнувшись з існуванням польської культури, нацисти мали, принаймні самі собі, доводити це припущення. У стародавньому польському місті Кракові всю професуру знаменитого університету відправили в концтабори. Пам’ятник Адаму Міцкевичу, великому поету-романтику, скинули з п’єдесталу на Ринку, а саму площу перейменували на Адольф-Гітлер-пляц. Такі дії мали як практичний, так і символічний вимір. Краківський університет був старіший за будь-який університет у Німеччині. Сучасники Міцкевича цінували його не менше за Гете. Наявність такого університету і такої історії, а також саме існування польських освічених класів стало перешкодою для німецьких планів і становило проблему для нацистської ідеології[257].

На місці усього польського в тих землях мало постати німецьке. Як писав Гітлер, Німеччина «мусить щільно замкнути чужі расові елементи, щоб кров німецького народу більше не псувалася, або без зайвих труднощів усунути їх і передати звільнені території своїм співвітчизникам». На початку 1939 року відповідальність за процес Гітлер поклав на Гайнриха Гімлера. Гімлер на той момент уже очолював СС і німецьку поліцію, тепер він став «райхскомісаром зі зміцнення німецькості», тобто міністром з питань чистоти раси. На територіях, анексованих у Польщі, Гімлер мав ліквідувати місцеве населення і замінити його німцями[258].

Гімлер з ентузіазмом узявся за цей проект, але завдання виявилося дуже непростим. Це були польські території. У незалежній Польщі не існувало якоїсь чисельної німецької меншини. За поясненнями радянського керівництва, що СРСР увійшов на територію Східної Польщі з метою захистити українців і білорусів, стояла принаймні правдоподібна демографія: у Польщі жило близько 6 мільйонів українців і білорусів. Німців, навпаки, налічувалося менше мільйона. На щойно анексованих Німеччиною територіях співвідношення поляків і німців складало п’ятнадцять до одного[259].

Але повноправним господарем німецької преси виступав міністр пропаганди Йозеф Гебельс, тому в німців (і тих, хто вірив нацистській пропаганді) склалося враження, що в Західній Польщі живе дуже багато німців і вони зазнавали страшних утисків. Утім, реальність дуже відрізнялася від пропаганди. Річ не тільки в тому, що 9 мільйонів поляків у нових землях Райху набагато перевершували чисельністю німців. У результаті анексії Гітлер долучив до Райху набагато більше євреїв (як мінімум 600 тисяч), ніж німців, що збільшило кількість єврейського населення Німеччини втричі (від 330 тисяч до майже мільйона). Якби до складу Райху включили Генерал-губернаторство (де жило 1 мільйон 560 тисяч євреїв), то на підвладній Берліну території опинилося б понад 2 мільйони євреїв. У місті Лодзь, яке увійшло до складу Райху, жило більше євреїв (233 тисячі), ніж у Берліні (82 788) та Відні (91 480) разом узятих. У самій Варшаві, яка залишилася в складі Генерал-губернаторства, жило більше євреїв, ніж в усій Німеччині. Завдяки останнім територіальним здобуткам Гітлер отримав у підданці стільки поляків, що це число перевершило кількість німців, здобутих Райхом під час усіх анексій, враховуючи Австрію і прикордонні землі Чехословаччини. Враховуючи Генерал-губернаторство і Протекторат Богемії і Моравії, анексований у Чехословаччини, Німецька імперія отримала близько 12 мільйонів поляків, 6 мільйонів чехів і 2 мільйони євреїв. За кількістю слов’янського населення Райх поступався лише Радянському Союзу[260].

Артур Грайзер, якого поставили на чолі Вартеланду, найбільшого нового регіону Німеччини, особливо переймався ідеєю «зміцнення німецькості». Підлегла йому провінція простягалася від великого польського міста Познань до великого польського міста Лодзь. Там жило близько 4 мільйонів поляків, 366 тисяч євреїв і 327 тисяч німців. Гімлер пропонував до лютого 1940 року депортувати мільйон осіб, зокрема всіх євреїв і кількасот тисяч поляків. Грайзер почав «зміцнювати німецькість» із трьох психіатричних клінік — пацієнтів розстріляли. Пацієнтів четвертої психіатричної лікарні в містечку Овіньська чекала інша доля. Їх у жовтні-листопаді 1939 року забрали в місцеве відділення гестапо і потруїли з балонів чадним газом. Це перше, здійснене німцями, масове убивство з використанням цього методу. Німці знищили 7 700 польських громадян, які перебували в психіатричних лікарнях; так почалася практика «евтаназії», яку невдовзі почали застосовувати і в межах довоєнної Німеччини. Протягом наступних двох років понад 70 тисяч «непридатних до життя» німецьких громадян було отруєно газом. Зміцнення німецькості мало внутрішній і зовнішній виміри; наступальна війна за кордоном допускала вбивство німецьких громадян усередині країни. Історія почалася і так триватиме[261].

Завдання відселення євреїв із Німеччини наклалося на інший ідеологічний пріоритет — переселення німців з Радянського Союзу. Щойно СРСР розширився на захід за рахунок Східної Польщі, Гітлер почав перейматися долею німців (колишніх польських громадян), які потрапили під радянську владу. Гітлер почав організовувати переселення цих людей у Німеччину. Вони мали оселитися у Вартеланді, в домівках депортованих поляків. Але це означало, що передовсім треба відселити не євреїв, а польських фермерів, щоб звільнити місце для німців зі сходу. Та навіть якщо євреям дозволяли на якийсь час залишитися вдома, їх чекали лише страждання й приниження. У Козеніці ортодоксальних юдеїв змушували танцювати довкола вогнища книжок і співати «війна — наша доля». У Ловичі 7 листопада 1939 року всіх чоловіків-євреїв змусили промарширувати у в’язницю, а єврейська громада платила за них викуп[262].

1–17 грудня 1939 року відбулася перша хвиля депортацій з Вартеланду в Генерал-губернаторство, переважну більшість з 87 883 висланих становили поляки. Поліція передовсім відбирала поляків, які «становили безпосередню загрозу німецькій нації». Під час другої хвилі 10 лютого — 15 березня 1940 року було вислано ще 40 128 осіб, знову переважно поляків. Дорога тривала недовго. Зазвичай шлях із Познані, столиці провінції Вартеланд, у Варшаву, найбільше місто Генерал-губернаторства, займав кілька годин. Тим не менше тисячі людей померли від холоду в поїздах, які днями стояли на запасних коліях. Ремарка Гімлера: «Це просто тамтешній клімат». Зайве й казати, що польський клімат не відрізнявся від німецького[263].


* * *

Зима 1939–1940 року в Польщі й Німеччині була незвично холодною. Зима в Україні, Росії і в північному Казахстані ще холоднішою. Тисячі поляків захворіли й померли в радянських спецпоселеннях. У трьох таборах на території Росії та України польські військовополонені дотримувалися свого політичного і релігійного календаря. У Козельську, Осташкові та Старобільську люди знайшли спосіб відзначити 11 листопада, день незалежності Польщі. У всіх трьох таборах в’язні планували відзначити Різдво. Більшість полонених належали до римо-католицької церкви, але було багато юдеїв, протестантів, православних і греко-католиків. Їх тримали у спаплюжених монастирських приміщеннях, полонені молилися і причащалися в закутках обдертих соборів[264].

В’язні бачили сліди того, що трапилося з православними ченцями й черницями під час більшовицької революції: кістяки в мілких могилах, контури людських фігур на стінах, утворені слідами куль. Один в’язень у Старобільську завважив, що над монастирем постійно літає зграя чорних ворон. Але молитва давала надію, і люди різних віросповідань молилися разом — до 24 грудня 1939 року, коли священиків, ксьондзів і рабинів кудись забрали, і їх більше ніхто не бачив[265].

Ці три табори являли собою ніби лабораторію для спостереження за поведінкою польських освічених класів. Козельськ, Осташків і Старобільськ на вигляд перетворилися на польські містечка. В’язні не мали іншого одягу, крім військових одностроїв із білим орлом на фуражках. Ясна річ, у колишній Східній Польщі ніхто на людях цю емблему більше не носив, громадський простір заполонили серп, молот і червона зірка. Після того, як на німецькому боці кордону польські університети закрилися, а в радянській зоні перетворилися на українські або російські, в’язні таборів організовували лекції чільних польських науковців і мислителів, які перебували в лавах резервістів. Офіцери організували скромні кредитні спілки з тим, щоб бідніші могли позичати в заможніших. Вони декламували з пам’яті поезію, які вивчили у школі. Дехто міг з пам’яті навести довжелезні романи періоду польського реалізму. Ясна річ, бувала серед в’язнів і незгода, бійки і крадіжки. Якісь люди — як виявилося, дуже мало — йшли на співпрацю з радянською владою. Офіцери мали різні думки про те, як поводитися під час тривалих нічних допитів. Однак дух польської національної солідарності виразно впадав в очі, радянській владі теж[266].

Утім, польські офіцери лишилися самотні. Вони мали змогу писати листи родинам, але не могли розповідати про своє становище. Знаючи, що енкаведисти перечитують усе написане, їм доводилося ховатися зі своїми словами й думками. Добєслав Якубович, один із козельських в’язнів, щоденнику довіряв листи, які хотів би написати дружині, мрії побачити її плаття, гратися з донькою. Зворотною адресою в’язні мусили вказувати санаторій, що завдавало їм ще більше болю[267].

В’язні приручили сторожових псів і собак із сусідніх містечок. Собаки повз варту могли заходити на територію табору через ворота й маленькі дірки в колючому дроті. Серед офіцерів-резервістів у Старобільську був Максиміліан Лабендж, найзнаменитіший ветеринар у Варшаві. Літній пан ледве пережив дорогу. Він доглядав за цими собаками, а інколи навіть робив хірургічні операції. Ветеринар мав особливо багато клопоту з дворнягою, якого польські офіцери називали Лінек, скорочено від Сталінек — «маленький Сталін». Загального улюбленця серед собак офіцери звали Фош, за іменем французького генерала, командувача військ Антанти, який переміг німців у 1918 році. В кінці 1939 — на початку 1940 року польський уряд у вигнанні осів у Парижі, й поляки сподівалися, що Франція розіб’є німців і врятує Польщу. Об’єктом надій польських офіцерів і символом контактів із зовнішнім світом став маленький собака Фош, який десь у місті мав свій дім. Вони чіпляли йому під нашийник записки, сподіваючись отримати хоч якусь відповідь. Якось у березні 1949 року вони знайшли записку: «Люди кажуть, що скоро вас випустять зі Старобільська. Люди кажуть, що ви поїдете додому. Ми не знаємо чи це правда»[268].


Це була неправда. У березні нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія, можливо, під упливом Сталіна, прийняв стосовно поляків рішення. Берія прямо написав, що польських полонених треба ліквідувати. У записці членам політбюро від 5 березня 1940 року, а фактично адресованій Сталіну, він писав, що всі польські полонені «тільки й чекають, коли їх випустять, щоб почати активну боротьбу з радянською владою». Він стверджував, що контрреволюційні організації на нових радянських територіях очолювали колишні польські офіцери. На відміну від заяв кількарічної давнини про «Польську військову організацію», це була не фантазія. Радянський Союз окупував і анексував половину Польщі, й деяких поляків сповнювало бажання боротися. У 1940 році в різного роду організаціях опору брало учать до 25 тисяч поляків. Щоправда, енкаведисти швидко викрили більшість цих організацій і заарештували їхніх активістів, але існувала справжня й відчутна опозиція радянській владі. Берія пояснював свою пропозицію стосовно польських полонених («застосувати до них вищу міру покарання — розстріл») фактом реального польського опору[269].

Сталін підтримав пропозицію Берії, і машина Великого терору запрацювала знов. Берія організував роботу особливих трійок, які швидко розглядали справи польських військовополонених. Трійки мали право ігнорувати рекомендації слідчих і ухвалювати вироки заочно, навіть не викликаючи самого в’язня. Скидається на те, що Берія встановив розстрільні квоти, як у 1937 і 1938 роках: усі в’язні у трьох таборах, плюс 6 тисяч осіб у в’язницях Західної Білорусі та Західної України (по 3 тисячі відповідно), плюс особливо небезпечні елементи серед офіцерів запасу, які перебували на волі. Справи військовополонених нашвидкуруч розглянули — 97 % поляків із трьох таборів, 14 587 осіб, було засуджено на смерть. Виняток становили кількадесят радянських агентів, люди німецького й латиського походження та особи, за якими стояла іноземна протекція. Смертний вирок отримали і 6 тисяч в’язнів у західних областях і ще 1 305 осіб, заарештованих у квітні[270].

В’язні трьох таборів чекали, що їх відпустять додому. Коли у квітні 1940 року першу групу людей вивезли з козельського табору, товариші влаштували їм прощальну вечірку. Колеги-офіцери вишикувалися, хоч і не мали зброї, в почесний стрій, повз який вони йшли до автомашин. В’язнів поділили на групи по кількасот людей, посадили на поїзд і через Смоленськ повезли на маленьку станцію Гняздово. Там їх висадили й оточили кордоном озброєних енкаведистів зі штиками. Далі по тридцять людей садовили в машини і везли в дачну місцевість у Катинському лісі. Там їх обшукували й забирали цінні речі. Офіцер Адам Сольський до останнього моменту вів щоденник: «Вони спитали про обручку, яку я...» Енкаведисти відводили в’язнів у приміщення і розстрілювали. Далі тіла вантажівками відвозили у наперед викопані в лісі величезні ями. Так тривало, аж поки не розстріляли всіх 4 410 полонених із Козельська[271].

Полонених в осташківському таборі проводжав оркестр. Їх по 250–500 осіб відправляли залізницею в енкаведистську тюрму в місті Калінін (нині Твер). Там їх недовго тримали, поки йшла звірка списків. Поляки чекали, не знаючи, що трапиться далі; ймовірно до останнього моменту люди ні про що не здогадувалися. Енкаведист спитав одного полоненого, яких один по одному кликали на розмову, скільки тому років. Хлопець посміхнувся: «вісімнадцять». Ким ти працював? Той усе ще посміхався: «телефонним оператором». Довго працював? Хлопець на пальцях порахував: «шість місяців». Потім йому, як і всім 6 314 полоненим, що пройшли через цю кімнату, наділи наручники і відвели у звукоізольовану камеру. Двоє людей тримали його під руки, а третій стріляв у потилицю[272].

Головного ката в Калініні, якого в’язні ніколи не бачили, звали Василій Блохін. Він був одним з головних убивць під час Великого терору, коли командував розстрільним загоном у Москві. Саме Блохіну довіряли розстріл відомих людей, засуджених на показових процесах, а крім цього, він особисто розстріляв тисячі робітників і селян. Під час розстрілів у Калініні він одягав шкіряний картуз, фартух і довгі рукавиці, щоб не забруднити мундир. Щоночі він одного за одним розстрілював із німецького пістолета від 200 до 500 чоловіків. Далі тіла вивозили вантажівкою в сусіднє село Мідне, де стояли дачі енкаведистів. Там їх кидали у велику яму, вириту екскаватором[273].

Із табору в Старобільську в’язнів групами по 100–200 осіб везли залізницею в Харків у тюрму НКВД. Вони не могли знати, що потрапляють в один із епіцентрів знищення поляків у Радянському Союзі. Наставала їхня черга, ці люди йшли на смерть, не здогадуючись, що тут сталося в минулому, яка доля спіткала товаришів з інших таборів, не знаючи, що їх самих чекає в майбутньому. Протримавши день-два у в’язниці, офіцерів відводили в кімнату для перевірки. Далі їх вели в іншу кімнату без вікон. Охоронець питав: «Можна?» — і стріляв у в’язня. Як згадував один енкаведист, «клац і кінець». Трупи кидали на машини. На голову трупам натягували піджаки, щоб не забруднити кузов кров’ю. Трупи клали один на одного головою до ніг, щоб більше вміщалося[274].

У такий спосіб убили 3739 полонених зі старобільського табору, зокрема всіх друзів і знайомих Юзефа Чапського: ботаніка, який йому запам’ятався незворушністю; економіста, який намагався приховати свій страх від вагітної дружини; лікаря, відомого завсідника варшавських кав’ярень і любителя мистецтва; лейтенанта, який напам’ять розказував цілі п’єси і романи; юриста — ентузіаста європейської федерації; інженерів, учителів, поетів, службовців, журналістів, хірургів і солдат. Чапському пощастило вціліти: невелику частину польських офіцерів відправили з цих трьох таборів в інше місце[275].


Одна важлива сцена роману Достоєвського «Брати Карамазови» відбувається в Оптиній пустині в Козельську, де в 1939–1940 роках тримали польських військоповолонених. Там відбувається знаменитий діалог між молодим послушником і старцем про можливість моралі без Бога. Якщо Бога немає, то все дозволено? В 1940 році в реальному будинку, де відбувся цей літературний діалог, у колишньому монастирі енкаведисти вели допити. Вони уособлювали радянську відповідь на це питання: смерть Бога — необхідна передумова визволення людства. Багато польських офіцерів мимоволі давали іншу відповідь: у світі, де все дозволено, Бог — це останній прихисток. Вони сприймали свій табір як собор і молилися в ньому. Багато офіцерів, перед тим як їх відправили на смерть, відвідали великодню службу[276].

В’язні трьох таборів, принаймні багато з них, вважали, що їх відбирають для якоїсь певної ролі в Радянському Союзі. Вони й гадки не мали, що коли не пройдуть перевірки, їх уб’ють. Вони нічого не знали про польську кампанію якихось два роки тому під час Великого терору, коли було розстріляно десятки тисяч радянських поляків. Та навіть якби вони розуміли, що поставлено на карту, важко уявити, що багато польських офіцерів змогли б правдоподібно продемонструвати лояльність до радянської влади. Перебуваючи в таборах, вони бачили радянські газети, дивилися пропагандистські фільми і слухали через гучномовці радіопередачі. Все це здавалося їм образливою маячнею. Навіть ті, хто доносив на своїх товаришів, вважали систему абсурдною[277].

Дві культури, польська і радянська, не дуже добре комунікували, принаймні якогось спільного інтересу не мали. У період союзницьких стосунків Сталіна і Гітлера уявити спільний грунт між поляками і радянською системою було непросто. Крім усього іншого, існувала велика ймовірність культурних непорозумінь. Колективізація та індустріалізація модернізували Радянський Союз, але при цьому не приділялося жодної уваги населенню, точніше, споживачам, що було характерно для капіталістичного Заходу. Радянські громадяни, які стали на чолі Східної Польщі, бувало, не вміли їздити на велосипеді, їли зубну пасту, використовували унітаз як раковину, носили по кілька годинників, бюстгальтери одягали як ушанки, а нічні сорочки як вечірнє плаття. Польські в’язні були такі самі невігласи в засадничих для радянської системи моментах. На відміну від радянських громадян, які потрапляли в подібні ситуації, поляки не уявляли, що їх можуть засудити чи вбити без правових підстав. У тому, що радянські й польські громадяни, нерідко народжені в одній і тій самій Російській імперії, тепер так погано розуміли одне одного, — ознака великої цивілізаційної трансформації, здійсненої сталінізмом.

Головний слідчий у Козельську, той самий чоловік, що зайняв келію старця Зосими з роману Достоєвського, назвав це м’яко — «дві різні філософії». Врешті-решт радянський режим накинув і утвердив свою філософію. Кпини на адресу радянської системи у Східній Польщі можна було легко парирувати питанням: і як тепер називається ця країна? Поляків, що сиділи в таборах, було важко пристосувати до радянської цивілізації. Вони не мали досвіду радянського життя: російські й українські селяни, які бачили цих поляків, через багато років згадували їхню акуратність, охайність і горду виправку, їх не можна було змусити жити як радянські люди, принаймні не одразу і не за таких обставин; але їх можна було ліквідувати так само, як раніше ліквідовували радянських. Багато польських офіцерів мали міцніший характер і кращу освіту, ніж енкаведисти. Але вони не мали зброї, їх збивали з пантелику. Двоє енкаведистів тримали їх під руки, третій стріляв, а трупи ховали в місцях, де, здавалося, їх ніхто ніколи не знайде. Їхній голос губився в історії так само, як голоси маси радянських людей[278].

У висліді ця хвиля терору, нова антипольська кампанія, забрала життя 21 892 польських громадян. Переважна більшість цих людей, хоч і не всі, була етнічними поляками. Польща була багатонаціональною державою, в офіцерському корпусі служили люди багатьох національностей, і серед загиблих були євреї, українці і білоруси. До 8 відсотків жертв були євреями, що більш-менш відповідало відсотку єврейського населення у Східній Польщі[279].

Так само, як під час Великого терору, переслідувань зазнавали і сім’ї репресованих. За три дні до того, як було прийнято рішення ліквідувати польських військовополонених у таборах, Берія наказав депортувати їхні родини. Радянська влада знала всіх цих людей: в’язням дозволяли листуватися з рідними саме для того, щоб зібрати імена й адреси. Оперативні трійки в Західній Білорусії й Західній Україні підготували списки на 60 667 осіб, яких мали вислати в спецпоселення у Казахстані. Більшість цих людей — члени сімей тих, кого в наказі називали «колишніми». Як правило це були сім’ї, що втратили чоловіків і батьків. Дружинам говорили звичну радянську брехню, що їх відправляють до чоловіків. Насправді сім’ї висилали в Сибір (у «вічний бруд і сніг», як запам’яталося одному 13-річному польському хлопчику), тоді як чоловіків розстрілювали в Катині, Калініні, Харкові, Биківні та Куропатах. Деякі польські діти 20 травня 1940 року писали Сталіну, обіцяючи, що будуть хорошими громадянами СРСР, і нарікали лише, що «важко жити без тата». Наступного дня енкаведистам роздали премії за успішну, без жодної втечі, ліквідацію трьох таборів[280].

Ця дорога для депортованих людей виявилася ще важчою, ніж у лютому, бо серед них не було чоловіків. Жінок з дітьми, а часто і з літніми батьками, висаджували в Казахстані. Людей, не давши їм часу на збори, висилали у квітні, більшість жінок не мали відповідного одягу. Одяг, який вони встигли захопити з собою, нерідко доводилося вимінювати на їжу. Жінки пережили наступну зиму, збираючи кізяки для вогню. Тисячі жінок померли. Вони мусили якось рятувати своїх дітей. Жінки воліли виховати дітей поляками, але усвідомлювали, що інколи єдиний вихід — віддати їх у радянські установи, де дітям легше було вижити. Одна жінка лишила п’ятеро своїх дітей у відділенні НКВД і зникла з шостим немовлям, більше ніхто її не бачив. Вагітна жінка стривоженого поляка-економіста, якого тримали у Старобільську й убили в Харкові, розродилася на засланні. Немовля померло[281].

Тоді ж, у березні 1940 року, голова НКВД Берія наказав вислати людей, які відмовилися взяти радянський паспорт. Це означало, що вони не сприймають радянську систему, а крім того, становлять проблему для радянської бюрократії. За польськими громадянами, які не хотіли, щоб їхні імена фігурували в радянській обліковій системі, було важче наглядати й дієво покарати. Переважну більшість людей, які відмовилися від радянського паспорту, складали біженці-євреї із західної Польщі. Ці люди втекли від німців, але не хотіли приймати радянське громадянство. Вони боялися, що якщо візьмуть радянські документи, то їм не дозволять повернутися в Польщу, коли державу буде відновлено. Євреї виявилися лояльними громадянами Польщі, а відтак стали жертвами обох режимів, які завоювали їхню батьківщину. Втікши від есесівців, вони потрапили в руки енкаведистів. У червні 1940 року в Казахстан і Сибір було депортовано 78 339 осіб, близько 84 % їх становили євреї[282].

Польські євреї зазвичай не мали досвіду життя в сільській місцевості і були ще більш безпорадні, ніж поляки. Ремісників і шевців засилали на північ Росії валити ліс. Єврейський хлопчик на ім’я Йосиф згадував, що в його рідному містечку німці змусили євреїв спалити власну синагогу й реготали з них. Його родина втекла в радянську зону, але відмовилися брати радянські паспорти. Брат, батько і мати хлопця померли на засланні[283].


* * *

У Західній Європі цей період отримав назву «дивна війна»: нічого не відбувалося. Франція і Британія у вересні 1939 року оголосили війну Німеччині. Але минула осінь, зима, весна наступного року, Польщу розбили, знищили й розділили, десятки тисяч польських громадян було замордовано, сотні тисяч депортовано, а жодного західного фронту союзники не відкрили. Німці та їхні радянські союзники могли робити все, що їм заманеться.

У квітні 1940 року німці вторглися в Данію й Норвегію, отримавши доступ до мінеральних ресурсів Скандинавії та заблокувавши шлях британцям у Північну Європу. Втім, 10 травня «дивна війна» закінчилася — Німеччина напала на Францію і Нідерланди. До 14 червня загинуло близько 100 тисяч французьких й 60 тисяч британських солдат, а німці дійшли до Парижа. Вони розбили французів несподівано швидко. Тоді ж, у червні 1940 року, Радянський Союз також розширився на захід, анексувавши три незалежні прибалтійські держави: Естонію, Латвію і Литву.

У Литві, найбільшій і найгустіше населеній прибалтійській державі, національне питання стояло особливо гостро. У міжвоєнний період Литва претендувала на місто Вільнюс і довколишні землі, які лежали в північно-східній Польщі. На цих територіях жили переважно поляки, євреї та білоруси, але литовці вважали Вільнюс своєю столицею, адже в середньовічні й ранньомодерні часи це місто було столицею Великого князівства Литовського. У 1920–1930-ті роки адміністративним центром держави був Каунас, але литовські еліти вважали столицею Вільнюс. Сталін у 1939 році зіграв на цих почуттях. Замість того, щоб приєднати Вільнюс до Радянського Союзу, він віддав місто все ще незалежній тоді Литві. Ціною за цей подарунок, як не дивно, стало розташування радянських військових баз на литовській території. Влітку 1940 року, коли радянські війська вже було дислоковано в Литві, Радянський Союз накинув незалежній республіці політичну революцію, ще більш поспішну й штучну, ніж у Східній Польщі. Більша частина литовської політичної еліти втекла в нацистську Німеччину[284].

За подіями уважно спостерігав японський консул у Литві Тіуне Сугіхара, який сидів у Каунасі й мав стежити за німецькими та радянськими військовими приготуваннями. Влітку 1940 року японське керівництво взяло чіткий курс на підписання договору про нейтралітет із Радянським Союзом. Убезпечивши в такий спосіб північ, японці відкривали собі двері для руху в 1941 році на південь. Сугіхара був один із небагатьох японських посадовців, які мали змогу спостерігати за розвитком німецько-радянських стосунків після поразки Франції. Сугіхарі бракувало власних кадрів, тому він використовував у ролі інформаторів і помічників польських офіцерів, яким вдалося уникнути німецького й радянського арешту. Він давав їм японські паспорти і прикривав дипломатичними посадами. Сугіхара допомагав полякам шукати шляхи порятунку колег-офіцерів. Завдяки японській візі була можливість через Радянський Союз виїхати в Японію. Цим шляхом скористалося лише кілька польських офіцерів, але як мінімум одна людина все ж досягла Японії з розвідувальними відомостями про побачене під час довгої дороги[285].

Тоді ж до Сугіхари почали звертатися єврейські біженці — польські громадяни, які у вересні 1939 року втекли від німців, а тепер боялися радянської влади. Вони чули про депортацію євреїв у червні 1940 року і вважали, що їх чекає така сама доля. І мали підстави боятися: через рік радянська влада депортує близько 17 500 осіб із Литви, 17 тисяч із Латвії та 6 тисяч з Естонії. За допомогою польських офіцерів Сугіхара допоміг кільком тисячам євреїв виїхати з Литви. Вони залізницею добиралися через весь Радянський Союз на Далекий Схід, далі йшли морем в Японію, а звідти їхали в Палестину або США. Ця операція стала непримітним, але яскравим фіналом тривалої співпраці польської та японської розвідки[286].


* * *

У 1940 році нацистські лідери думали, як позбутися 2 мільйонів євреїв у німецькій частині Польщі, але між ними не було згоди, як саме це зробити. Початковий воєнний план передбачав створення свого роду резервації для євреїв під Любліном на території Генерал-губернаторства. Але німецька окупаційна зона в Польщі була порівняно невеликою, а сам Люблін лежав не набагато далі від Берліна (700 кілометрів), ніж два найбільших міста, з яких належало виселити євреїв, — Варшава (600 кілометрів) і Лодзь (500 кілометрів). Тому оптимальним рішенням цей план не здавався. Генерал-губернатор Ганс Франк виступав проти того, щоб на підлеглу йому територію звозити нових євреїв. Наприкінці 1939-го і в 1940-му році систематичні депортації поляків з Вартеланду в Генерал-губернаторство тривали. Німці переселили загалом 408 525 осіб; ця цифра ненабагато відрізнялася від кількості поляків, депортованих радянською владою. Ці депортації завдали чималих страждань людям, але мало змінили етнічний баланс у Німеччині. Поляків було надто багато, і переселити їх з однієї частини окупованої Польщі в іншу означало не розв’язати проблему, а створити хаос. Це ніяк не наближало візії Гітлера про звільнення життєвого простору на сході[287].

Восени 1939 року до справи залучили фахівця з депортацій Адольфа Айхмана, який мав підвищити ефективність операції. Айхман уже довів свої таланти, пришвидшивши еміграцію австрійських євреїв із Відня. Але проблема, як виявив Айхман, полягала не в тому, що виселення євреїв у Генерал-губернаторство проходило неефективно, а в тому, що воно не мало сенсу. Айхман побачив, що генерал-губернатор Ганс Франк не хоче бачити у своїй колонії нових євреїв. У жовтні 1939 року, перш ніж цю практику припинили, Айхману вдалося депортувати в Генерал-губернаторство близько 4 тисяч австрійських і чеських євреїв. Відтак він дійшов очевидного, здавалося, висновку: ці 2 мільйони євреїв слід депортувати на схід, на гігантські простори СРСР, союзника Німеччини. Сталін, зрештою, вже створив був зону єврейського поселення на Далекому Сході, в Біробіджані. Німці завважили (і звертатимуть увагу на це потім), що радянський режим, на відміну від німецького, має державні ресурси й територію, потрібну для ефективної масової депортації. У січні 1940 року німці запропонували передати СРСР європейських євреїв. Але Сталін цією пропозицією не зацікавився[288].

Генерал-губернаторство лежить надто близько і надто мале для розв’язання расової проблеми, а радянська влада не захотіла брати євреїв, — то що ж робити з расовими ворогами, з яких складається місцеве населення? Тримати під суворим контролем і експлуатувати, поки буде слушний момент для «остаточного розв’язання» (під яким усе ще розуміли депортацію). Цю схему придумав Грайзер, 8 лютого 1949 року він наказав створити гетто в Лодзі, куди помістили 233 тисячі євреїв. Тоді ж, у лютому, варшавський губернатор Людвіг Фішер доручив юристу Вальдемару Шону розробити план єврейського гетто. У жовтні-листопаді німці відселили понад 100 тисяч неєвреїв з північно-західної частини Варшави, відведеної під гетто, і переселили туди понад 100 тисяч євреїв з інших районів міста. Їх зобов’язали носити нашивку у вигляді жовтої зірки Давида й запровадили для них інші принизливі правила. Євреї втратили своє майно за межами гетто; воно діставалося найперше німцям, іноді полякам (їхні будинки нерідко були зруйновані німецькими бомбами). Євреї, спіймані без пропусків за межами гетто, підлягали розстрілу. В інших частинах Генерал-губернаторства євреїв спіткала така ж доля[289].

У 1940–1941 роках Варшавське та інші гетто перетворилися на імпровізовані трудові табори й загони для людей. Німці організовували єврейські ради, юденрати; як правило, туди відбирали людей, які до війни очолювали місцеві єврейські громади. Головою юденрату у Варшаві був Адам Черняков, який до війни працював журналістом і був сенатором. Юденрати виступали посередниками між німцями та євреями у гетто. Німці також створили неозброєну єврейську поліцію, у Варшаві її очолював Юзеф Шежинський. Єврейська поліція мала підтримувати порядок, запобігати втечам і здійснювати на практиці німецьку політику примусу. До чого все це веде, лишалося незрозумілим, але з часом євреї переконалися, що життя в гетто не може тривати безкінечно. Тим часом гетто стало туристичною принадою для приїжджих німців. Історик Варшавського гетто Емануель Рінгельблюм завважив, що «особливу популярність має сарай, де чекають на поховання десятки трупів». У 1943 року вийде бедекерівський путівник по Генерал-губернаторству[290].

Улітку 1940 року, після перемоги над Францією, німці повернулися до ідеї якогось віддаленого в просторі «остаточного рішення». Радянська влада відмовилася приймати євреїв в СРСР, а Ганс Франк опирався їхньому масовому переселенню на територію Генерал-губернаторства. Мадагаскар належав Франції; після її поразки єдиною перешкодою на шляху переселення євреїв лишився британський флот. Гімлер розмірковував про це так: «Сподіваюся, що завдяки великому переселенню євреїв в Африку або яку-небудь іншу колонію я побачу повну ліквідацію самого поняття «євреї». Цим амбіції Гімлера не обмежувалися: «Через довший період часу стане можливим ліквідувати на нашій території національні поняття — українці, гуралі, лемки. І те, що було сказано про ці клани, стосується також, у більшому масштабі, поляків...»[291].

Євреї гинули масово, особливо у Варшавському гетто, куди зігнали їх понад 400 тисяч. Гетто займало якихось п’ять квадратних кілометрів, тож щільність населення становила 80 тисяч осіб на квадратний кілометр. Але більшість євреїв, які померли у Варшавському гетто, походили не з Варшави. По всій території Генерал-губернаторства, і зокрема у Варшавському дистрикті, німці зганяли євреїв з маленьких поселень у великі гетто. Неваршавські євреї були зазвичай бідніші, а крім того, втратили після депортації все своє майно. Їх відправляли у Варшаву, не давши часу зібратися, дуже часто вони не мали змоги щось захопити з собою. Ці євреї з-під Варшави склали нижчий прошарок гетто, особливо вразливий для голоду і хвороб. Із 60 тисяч євреїв, які померли у Варшавському гетто у 1940–1941 роках, переважну більшість становили переселенці та біженці. Саме вони найбільше постраждали від жорстокої політики нацистів — для прикладу, цілий грудень 1940 року в гетто не завозили харчів. Після тривалих страждань і морального занепаду вони помирали голодною смертю[292].

Дуже часто батьки помирали першими, а діти лишалися самі в дивному місті. Гітля Шульцман згадувала, що після смерті обох батьків «блукала безцільно по всьому гетто і дуже спухла від голоду». Сара Сборов, мати якої померла, коли лежала в ліжку з дітьми, а потім спухла і померла від голоду сестра, писала: «Десь глибоко всередині я все розуміла, але не могла сказати». Кмітливий підліток Ізраель Ледерман розумів, що було «дві війни, війна куль і війна голоду. Війна голоду гірша, бо людина страждає, а від куль помирає одразу». За спогадами одного лікаря, «десятирічні діти продавали себе за шматок хліба»[293].

Єврейська громада організувала у Варшавському гетто кілька сиротинців. Деякі діти у відчаї бажали батькам смерті, бо тоді сиротам даватимуть хоч якусь їжу. Сиротинці являли собою жахливе видовище. За словами однієї з працівниць, діти «сварилися й билися, штовхалися за миску з кашею. Дуже хворі діти лежали на підлозі, пухли від голоду, трупи не прибирали по кілька днів». Вона тяжко працювала, щоб у сиротинці запанував хоч якийсь порядок, але діти підхопили тиф. Жінку з підопічними зачинили всередині приміщення на карантин. Притулок, — писала вона, мимоволі провіщаючи завтрашній день, — «перетворився на газову камеру»[294].


Німці поки що не чіпали довоєнну польсько-єврейську еліту й набирали з її представників юденрати, які мали втілювати в гетто німецьку політику, але водночас вбачали в неєврейських польських елітах політичну загрозу. На початку 1940 року Гітлер дійшов висновку, що найнебезпечніших поляків у Генерал-губернаторстві слід просто ліквідувати. Він повідомив Франку, що польські «керівні елементи» слід «знищити». Франк підготував список осіб, які підлягали ліквідації, що дуже нагадувало операцію «Таненберг»: освічені кадри, духовенство, політичні активісти. Цікавий збіг: він оголосив своїм підлеглим план «ліквідації» «духовних лідерів» 2 березня 1940 року, за три дні до того, як Берія розпочав операцію зі знищення польських військовополонених в СРСР. По суті, політика нацистів нічим не відрізнялася від політики Берії: знищити вже заарештованих людей плюс заарештувати й ліквідувати тих, кого вважали небезпечними. На відміну від Берії, Франк скористався нагодою ліквідувати і звичайних злочинців, імовірно, щоб звільнити місце у в’язницях. На кінець 1940 року німці вбили близько 3 тисяч осіб, яких вважали небезпечними в політичному сенсі, й приблизно стільки ж звичайних злочинців[295].

Німецька операція була гірше координована, ніж радянська. У різних частинах Генерал-губернаторства так звану «акцію з надзвичайного упокорення» проводили по-різному. У Краківському дистрикті в’язням оголосили їхню провину, хоча, власне кажучи, якогось вироку не було зафіксовано. Провина полягала у зраді, що тягнуло за собою смертну кару, але в документах зафіксовано, що всіх в’язнів застрелено при спробі втекти. Насправді в’язнів перевели з в’язниці Монтелупів у Кракові в сусіднє містечко Кжесавіце, де змусили самих викопати собі яму. Наступного дня їх розстріляли, по 30–50 осіб за раз. У Люблінському дистрикті людей тримали в замку, а тоді вивезли на південь від міста. Поставили на краю ями й розстріляли з автоматів при світлі автомобільних фар. Уночі 15 серпня 1940 року було розстріляно 450 осіб[296].

У Варшавському дистрикті заарештованих тримали у в’язниці Павяк, а потім вивозили у Пальмірський ліс. Німці змусили людей викопати кілька довгих ровів — три метра завширшки і тридцять метрів завдовжки. В’язнів підняли вдосвіта й наказали зібрати речі. Спершу люди думали, що їх переводять в інший табір. Лише коли машини повернули в ліс, люди зрозумілі, що їх чекає. Найкривавіша ніч настала 20–21 червня 1940 року — німці розстріляли 358 осіб[297].

У Радомському дистрикті каральні операції вели систематично і особливо брутально. В’язнів збирали й зачитували вердикт, з якого випливало, що вони становлять «загрозу для німецької безпеки». В’язні-поляки зазвичай просто не розуміли, в чому полягає юридична процедура. Їх вивозили великими групами післяобід за графіком: «3:30 — збір, 3:45 — зачитування вердикту, 4:00 — транспорт». Перші кілька груп німці вивезли у піщану місцину за дванадцять кілометрів на північ від Ченстохової, зав’язали їм очі й розстріляли. Ядвізі Фляк, дружині одного з в’язнів, вдалося згодом пробратися на місце розстрілів. Вона побачила на піску сліди кривавих подій: людські рештки й подерті пов’язки. Її чоловікові Маріану щойно виповнилося двадцять два, він був студентом. Чотирьом в’язням, які були депутатами міської ради, вдалося вижити. Зять Гімлера, який керував містом, потребував цих людей для будівництва басейну й борделю для німців[298].

Пізніше в’язнів з Ченстохової вивозили на розстріл у ліс. 4 липня 1940 року там застрелили трьох сестер Глінських — Ірену, Яніну й Серафіну. Сестри відмовилися казати німцям, де переховуються їхні брати. Яніна назвала німецькі порядки «смішними і тимчасовими». Вона сказала, що ніколи не зрадить «брата й іншого поляка». І не зрадила[299].

Дорогою на місце розстрілу в’язні кидали з кузова вантажівки записки в надії, що перехожі їх підберуть і передадуть сім’ям. Це була свого роду польська традиція, на диво багато подібних записок знаходили адресатів. Люди, які писали ці записки, на відміну від польських військовополонених у трьох радянських таборах, знали, що їх везуть на смерть. В’язні в Козельську, Осташкові й Старобільську теж кидали записки з вікна автобуса, коли їх вивозили з табору, але писали, що не знають, куди їх везуть[300].

Ось і різниця між радянськими і німецькими репресіями. На схід від лінії Молотова-Рібентропа прагнули робити все таємно — і, за винятком кількох екстраординарних випадків, це вдавалося. На захід від лінії Молотова-Рібентропа німці не завжди ховалися зі своїми діями, їм рідко вдавалося їх маскувати, навіть коли стояло таке завдання. Тож жертви «акції з надзвичайного упокорення» змирялися і намагалися приготувати свою родину до долі, яка їх спіткала. Люди, що чекали на смерть, не мали спільної думки, що вся ця ситуація означає. Мєчислав Габровський писав, що «кров, пролита на польській землі, не мине марно, з неї виростуть месники вільної і великої Польщі». Ришард Шмідт з кулаками кинувся був на слідчих і не сприймав помсти, бо «помста народжує нову помсту». Маріан Мушинський просто прощався зі своєю сім’єю: «Господи, благослови вас. Я всіх вас люблю»[301].


* * *

Деяким людям, яких прирекла на смерть «операція з надзвичайного упокорення», не йшли з думки родичі, яких заарештувала була радянська влада. Радянський Союз і нацисти не координували політику стосовно польських освічених класів, але переслідували один і той же тип людей. Радянська влада усувала людей, яких вважала шкідливими для режиму, прикриваючись класовою боротьбою. Німці теж захищали територіальні здобутки, але керувалися расовими теоріями й бажали тримати нижчі раси в покорі. У висліді політика обох не надто відрізнялася, більш-менш одночасно вони проводили масові депортації і масові розстріли.

Принаймні у двох випадках траплялося так, що радянська влада вбивала одного члена родини, а нацистський режим іншого. Яніна Довбор була єдиною жінкою серед польських офіцерів, які потрапили в радянський полон. Вона мала авантюрну вдачу і ще дівчинкою опанувала планер і парашут. Вона стала першою жінкою в Європі, яка зробила стрибок з висоти понад п’ять кілометрів. 1939 року вона вивчилася на пілота й записалася в резерв польських військово-повітряних сил. У вересні 1939-го потрапила в радянський полон. Згідно з одними даними, її літак збили німці. Яніна вдало катапультувалася, але, як польського військовослужбовця, її затримала радянська влада. Її відправили в Осташків, потім у Козельськ. Вона мала окрему камеру й проводила час із товаришами льотчиками, серед яких почувалася безпечно. 21 або 22 квітня 1940 року її розстріляли в Катині, поруч із нею в могилах лежало 4409 чоловіків. Молодша сестра Яніни Агнєшка залишилася в німецькій зоні. Наприкінці 1939 року вона з кількома друзями вступила в організацію опору. У квітні 1940-го, приблизно в той же час, коли розстріляли Яніну, Агнєшку заарештували. 21 червня 1940 року її розстріляли в Пальмірському лісі. Обох сестер убили пострілом у голову й закопали в неглибоких ямах, перед тим відбувся фальшивий і швидкий суд[302].

Братів Внуків, які походили з регіону, що колись був центрально-східною частиною Польщі, а тепер німецько-радянським прикордонням, спіткала подібна доля. Старший брат Болєслав був політиком, депутатом польського парламенту. Молодший Якуб вивчав фармакологію і працював над конструкцією протигазів. Обидва одружилися в 1932 році й мали дітей. Якуба та інших фахівців з його інституту заарештували й розстріляли в Катині у квітні 1940 року. У жовтні 1939-го Болєслава заарештували німці, у січні його посадили у в’язницю в люблінському замку, а 29 червня 1940 року розстріляли в ході «операції з надзвичайного упокорення». Болєслав залишив прощальну записку на хустинці: «Я помираю за батьківщину з посмішкою на губах, жодної вини за мною немає»[303].

Навесні й улітку 1940 року німці розширили систему концентраційних таборів з метою експлуатувати й тримати в покорі поляків. Наприкінці квітня 1940 року Варшаву відвідав Гайнрих Гімлер. Він наказав відправити в концтабори 20 тисяч поляків. З ініціативи Ериха фор дем Бех-Целевскі, який відповідав за «зміцнення німецькості» в Сілезії, поблизу Кракова на місці польських казарм було відкрито новий концтабір — Освенцім, більш відомий у світі під німецькою назвою Аушвіц. «Операція з надзвичайного упокорення» закінчилася, в’язнів більше не розстрілювали, а відправляли в німецькі табори, дуже часто в Аушвіц. Перший транспорт складався з польських політичних в’язнів із Кракова; їх відправили туди 14 червня 1940 року й дали номери 31–758. У липні вагони з польськими політичним в’язнями вирушили в Заксенгаузен і Бухенвальд; у листопаді — ще два в Аушвіц. 15 серпня почалися масові облави у Варшаві; німці ловили на вулицях сотні, а потім тисячі людей і відправляли їх в Аушвіц. У листопаді 1940 року в цьому таборі почали систематично знищувати поляків. Приблизно в той же час на табір звернули увагу інвестори з компанії IG Farben. Аушвіц став гігантським трудовим табором, який дуже нагадував радянську модель — з тією різницею, що невільники працювали на інтереси німецьких компаній, а не на сталінську індустріалізацію[304].


* * *

На відміну від німців, які марно сподівалися, що знищили польські освічені класи у своїй частині Польщі, радянській владі це великою мірою вдалося. Польський опір у Генерал-губернаторстві дедалі ширився, натомість осередки опору в Радянському Союзі було швидко викрито й знешкоджено або знищено активістів. Тим часом оприявнився виклик радянському режиму з боку українців. У Польщі жило близько 5 мільйонів українців, майже всі вони стали громадянами Української РСР. Далеко не всім подобався новий режим. Українські націоналісти мали досвід нелегального існування, адже їхні організації в міжвоєнній Польщі було заборонено. Тепер Польщі не існувало і робота націоналістів природно змінилася. Реальна радянська політика підштовхувала деяких місцевих українців у бік націоналізму. Частина українських селян спершу вітала прихід радянської влади, адже вона роздавала поміщицькі землі, але подальша політика колективізації відвернула селян від режиму[305].

Організація українських націоналістів почала влаштовувати терористичні акти, спрямовані проти інститутів радянської влади. Деякі чільні українські націоналісти мали між двома світовими війнами контакти з німецькою військовою розвідкою і СД, розвідувальним відділом СС, на чолі якого стояв Райнгард Гайдрих. Сталіну було відомо, що частина цих осіб досі збирає розвідувальні дані в інтересах Берліна. Тому мішенню четвертої хвилі депортацій з анексованих територій Східної Польщі були передусім українці. Перші дві хвилі зачепили переважно поляків, друга — євреїв. Під час травневої операції 1941 року із Західної України було депортовано 11 328 польських громадян, переважно етнічних українців. Найостанніша така операція, що відбулася 19 червня 1941 року, зачепила 22 353 колишніх польських громадян, більшість з них становили поляки[306].

Польському хлопчику з Білостоку запам’яталося: «Нас забрали під бомбами, був вогонь, бо люди горіли просто в машинах». 22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, німецькі бомби падали на поїзди з депортованими людьми. Близько 2 тисяч людей загинули у вагонах, ставши жертвою обох режимів[307].

Проводячи чистки на нових землях, Сталін готувався до іншої війни. Але він гадки не мав, що вона почнеться так швидко.


* * *

Коли 22 червня 1941 року Німеччина несподівано напала на Радянський Союз, Польща і СРСР раптом перетворилися з ворогів на союзників. Обидві країни воювали з Німеччиною, але ситуація виникла незручна. За попередні два роки радянська влада репресувала близько півмільйона польських громадян: 315 тисяч осіб було депортовано, 110 тисяч заарештовано, 30 тисяч розстріляно, 25 тисяч померло в неволі. Польський уряд знав про депортації, але не знав про масові вбивства. Менше з тим, Радянський Союз почав формувати польську армію з сотень тисяч польських громадян, розкиданих по радянських тюрмах, трудових таборах і спецпо-селеннях[308].

Польське верховне командування розуміло, що кудись поділися кілька тисяч польських офіцерів. Польський уряд відрядив Юзефа Чапського, офіцера й художника, який сидів у козельському таборі, в Москву із завданням знайти зниклих людей, колишніх його одно-табірників. Будучи людиною розважливою, він все ж розумів своє завдання як священну місію. Польща отримала другий шанс поборотися з нацистами, і Чапський мав знайти офіцерів, які поведуть людей у бій. Коли він приїхав у Москву, на думку йому спали рядки польської романтичної поезії, глибоко мазохістичні візи Юліуша Словацького, який просив Бога не знімати Польщу з хреста, допоки вона не зможе міцно стати на ноги. Розмовляючи якось з одним прямодушним співвітчизником-поляком, Чапський згадав знамениті рядки Ципріяна Норвіда про тугу за батьківщиною, написані в еміграції:

Do bez-tesknoty і do bez-myslenia,

Do ych, co maja ak za ak — nie za nie,

Bez swiatlo-cienia...

Teskno mi, Panie...

Чапський, блискуче освічений містянин, який походив зі змішаної в етнічному плані родини, знаходив розраду, сприймаючи свою батьківщину крізь призму романтичного ідеалізму[309].

Чапський опосередковано звертався до Святого письма, адже у вірші Норвіда — алюзія на Євангеліє від Матвія: «Ваше ж слово хай буде: так — так, ні — ні. А що більше над це, то те від лукавого». Ці ж біблійні слова Артур Кестлер взяв епіграфом до третього розділу свого роману про Великий терор «Сліпуча темрява». Чапський відвідає Лубянку, де відбувається дія роману Кестлера; саме там допитували Кестлерового друга Александра Вайсберга, до того як випустили в 1940 році. Вайсберга з дружиною заарештували наприкінці 1930-х років; пережите ними лягло в основу роману Кестлера. Чапський хотів розпитати луб’янських слідчих про своїх друзів, зниклих польських військовополонених. Він зустрівся з Леонідом Рейхманом, енкаведистом, який допитував польських в’язнів[310].

Чапський передав Рейхману звіт, у якому йшлося про останні відомі полякам місця перебування тисяч зниклих офіцерів. Скидається на те, що Рейхман прочитав його з олівцем від початку до кінця, але не позначив нічого. Він відповів ухильно й пообіцяв потелефонувати Чапському в готель після того, як сам у всьому розбереться. Якось опівночі задзвенів телефон. Рейхман повідомив, що мусить їхати з міста у терміновій справі. Новин він не мав. Рейхман дав Чапському імена інших посадовців, з якими той мав сконтактувати, до всіх цих людей уже звертався польський уряд. Чапський навіть не підозрював, що всіх цих офіцерів убили. Але він побачив, що радянська влада щось приховує. Він вирішив поїхати з Москви[311].

Наступного дня, повертаючись у готель, Чапський відчув на собі чийсь здивований погляд. Утомившись від уваги, яку в радянській столиці привертав до себе польський мундир, він не надав цьому значення. Біля ліфту до нього підійшов старий єврей. «Ви польський офіцер?». Цей єврей походив з Польщі, але тридцять років не був у рідних краях і хотів побачити батьківщину. «Тоді я зможу спокійно померти», — сказав він. Зворушений Чапський запросив пана до себе в кімнату, щоб дати йому примірник журналу, який видавало польське посольство. На першій сторінці була надрукована фотографія Варшави — столиці Польщі, міста, яке було осередком єврейського життя, перехрестям двох культур. Площа перед замком лежала в руїнах, знаменита колона короля Сигизмунда впала. Такий вигляд мала Варшава після німецьких бомбардувань. Гість Чапського знесилено опустився на стілець, схопився за голову й розплакався. Коли літній єврей пішов, Чапський сам почав плакати. У мертвотній і фальшивій атмосфері офіціозної Москви один дотик живої людини все для нього змінив. «Очі цього бідного єврея, — згадував він, — врятували мене від прірви зневіри і відчаю»[312].

Відчуття, які охопили цих двох людей, мали зовсім свіже коріння — їх народила спільна німецько-радянська окупація Польщі. Між вереснем 1939-го і червнем 1941-го, коли радянська й німецька держави були союзниками, вони обидві знищили 200 тисяч польських громадян і депортували близько мільйона. Поляків відправляли в ГУЛАГ і Аушвіц, де вони гинутимуть десятками тисяч. Польських євреїв у часи німецької окупації зганяли в гетто, де їхня доля висіла на волосинці. Десятки тисяч польських євреїв уже загинули від голоду і хвороб.

І Москва, і Берлін завдавали польському суспільству свідомого удару, знищуючи освічені еліти. Вони хотіли перетворити поляків на аморфну масу, якою можна правити, а не керувати. Ганс Франк, цитуючи Гітлера, вважав, що його обов’язок полягає у знищенні «керівних елементів» польського суспільства. А енкаведисти дійшли у своїй репресивній логіці крайності, вибираючи жертв за довідником «Хто є хто у Польщі». У Східній Європі йшов свого роду наступ на саму концепцію модерності, на соціальне уособлення ідеалів Просвітництва. Гордістю східноєвропейських суспільств була інтелігенція, освічені класи, які брали на себе роль керманичів нації, особливо в періоди бездержавності й кризи, і зберігали через свої твори, слова та поведінку національну культуру. В німецькій мові є це ж слово з таким же значенням; Гітлер прямо наказував «знищити польську інтелігенцію». Головний слідчий в Козельську говорив про «дві різні філософії»; один із німців, які вели «акцію з надзвичайного упокорення», наказав розстріляти літнього чоловіка за те, що той виказує «польський спосіб мислення». Саме інтелігенція втілювала всю цю культуру і уособлювала особливий спосіб мислення[313].

Масові вбивства польської інтелігенції, організовані обома окупаційними режимами, були трагічним знаком, що вона все ж виконала свою історичну місію.



Розділ 5

Економіка апокаліпсису


22 червня 1941 року — один із найважливішийх днів в історії Європи. У цей день почалася так звана операція «Барбароса» — Німеччина напала на Радянський Союз. Ця подія стала не просто раптовим нападом, кінцем союзницьких стосунків чи новим етапом у війні. Почалася катастрофа, яку важко описати словами. Під час бойових дій вермахту (і німецьких союзників) проти Червоної армії загинуло понад 10 мільйонів солдат; від бомб, голоду й хвороб, спричинених війною на східному фронті, померли багато мільйонів мирних жителів. Крім того, в ході війни на східному фронті німці свідомо знищили до 10 мільйонів людей, зокрема 5 мільйонів євреїв і понад 3 мільйони військовополонених.

Операція «Барбароса» позначила початок третього періоду в історії кривавого краю. На першому етапі (1933–1938) більшість масових убивств здійснила радянська влада; на другому, в часи німецько-радянської дружби (1939–1941), обидві сторони масово вбивали людей. У 1941–1945 роках більшість убивств із політичних причин здійснили німці.

У контексті переходу від одного етапу до іншого постає низка питань. Якщо розглядати перехід від першого етапу до другого, то постає питання: яким чином Радянський Союз уклав пакт із нацистами? Перехід від другого етапу до третього ставить питання: чому німці розірвали цей союз? Європа Молотова-Рібентропа, про яку домовлялися Москва і Берлін у 1939–1941 роках, означала окупацію або територіальні втрати для Бельгії, Данії, Естонії, Латвії, Литви, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Румунії, Фінляндії і Франції. Радянсько-німецький пакт призвів також до масових депортацій і загибелі громадян Польщі, Румунії і прибалтійських держав. Але для Радянського Союзу і нацистської Німеччини він означав плідну економічну співпрацю, військові перемоги й територіальну експансію коштом цих країн. Чому нацистська і радянська система мали взаємовигідну співпрацю у 1931–1941 роках і разом з тим вели у 1941–1945 роках найкривавішу війну в історії людства?


Дуже часто 1941 рік розглядають в абстрактний спосіб, як питання європейської цивілізації. У деяких концепціях німецькі (і радянські) репресивні практики розглядаються як кульмінація модерності, початком якої стали Французька революція і наполеонівські війни, коли політика засвоїла просвітницькі ідеї раціональності. Але таке розуміння модерності безпосередньо не пояснює катастрофу 1941 року. Обидва режими відкидали оптимістичні настанови Просвітництва, що суспільний прогрес упевнено йтиме слідом за розвитком науки й опануванням природи. Гітлер і Сталін схилялися радше до дарвіністських варіацій кінця XIX століття: прогрес можливий, але лише в результаті жорсткої боротьби між расами (в нацистському варіанті) і класами (в радянському). Тому знищити польські вищі класи (сталінізм) або освічені верстви польської підраси (націонал-соціалізм) було, з їхнього погляду, справою виправданою. Таким чином завоювання Польщі уособлювало міру компромісу між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом. Цей союз дозволяв їм знищити плоди європейського Просвітництва у Польщі через ліквідацію більшої частини польських освічених класів. Радянський Союз діставав змогу розширити сферу свого варіанту соціальної рівності, а об'єктом расових схем німецьких нацистів стали десятки мільйонів людей, зокрема євреї, яких зігнали в гетто в очікуванні «остаточного розв'язання». Можна вважати, що нацистська Німеччина і Радянський Союз репрезентували два випадки модерності, які випромінювали ворожість до третього — польського. Але це зовсім не означає, що вони втілювали модерність як таку[314].

Відповідь на питання, що його ставить 1941 рік, пов'язане не так з інтелектуальною спадщиною Просвітництва, як з можливостями імперіалізму; не так з Парижем, як з Лондоном. І Гітлер, і Сталін виступали проти спадщини британського XIX століття: імперіалізму як організаційної засади світової політики й беззаперечного домінування Британської імперії на морі. Гітлер, не маючи змоги конкурувати з британцями на океанах, розглядав Східну Європу як простір для нової сухопутної імперії. Але незайманим краєм східні землі не були: слід було знищити радянську державу і плоди її діяльності. А вже тоді, як висловився Гітлер у липні 1941 року, там постане «Едемський сад». Велику увагу звертав на Британську імперію ще Сталінів попередник Ленін, який вважав, що імперіалізм штучно продовжує життя капіталізму. Завданням Сталіна як наступника Леніна було захистити Радянський Союз, батьківщину соціалізму, від світу імперіалізму й капіталізму. Сталін зробив свою поступку імперіалістичному світу задовго до того, як Гітлер прийшов до влади: якщо імперіалізм існує й далі, соціалізм уособлюватиме не світова революція, а радянська держава. Після того як оформився цей ідеологічний компроміс («соціалізм в окремо взятій країні»), союз Сталіна і Гітлера був уже деталями. Зрештою, якщо країна — це острів добра посеред океану зла, то будь-який компроміс виправданий, і жоден не гірший за інший. Сталін заявляв, що альянс з Німеччиною слугує інтересам Радянського Союзу. Він сподівався рано чи пізно його розірвати, але не в 1941 році[315].

Гітлер хотів, щоб німці стали імперським народом; Сталін хотів, щоб радянська система пережила імперіалістичний етап історії, незалежно від того, скільки він триватиме. Суперечність між цими двома візіями стосувалася передусім території, а не ідеологічних принципів. Едемський сад Гітлера, давній золотий вік, що його провіщало близьке майбутнє, був водночас землею обітованою Сталіна, територією, яка дісталася Радянському Союзу дуже дорогою ціною. Про неї вже було написано канонічну історію (сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)»). Гітлер від самого початку мав намір завоювати західну частину Радянського Союзу. Сталін прагнув розбудувати й зміцнити Радянський Союз з метою протидії подібним імперіалістичним візіям, хоч йому йшлося передусім про Японію і Польщу або японсько-польсько-німецьке вороже оточення, а не про агресію з боку Німеччини. Японці й поляки набагато більше за німців переймалися культивуванням національних рухів у межах Радянського Союзу. Сталін припускав, що той, хто планує напад на СРСР, спершу шукатиме союзника всередині величезної країни[316].

Радянсько-німецькі суперечності стосувалися не ідей, які живуть власним життям. Гітлер хотів війни, Сталін — ні, принаймні не тієї, що почалася в 1941-му. Гітлер плекав імперську ідею, що мало велике значення; але крім цього він активно шукав можливостей і протидіяв диктату одного дуже незвичайного моменту. Найважливішим періодом став рік між 25 червня 1940-го і 22 червня 1941 року, від несподівано блискавичної перемоги над Францією до наступу на Радянський Союз, від якого чекали так само швидкої перемоги. На середину 1940 року Гітлер завоював більшу частину Центральної, Західної і Північної Європи. Лишився тільки один ворог — Велика Британія. Уряд Гітлера отримував радянську пшеницю й нафту, а німецька армія здавалася непереможною. Чому попри всі вигоди німецько-радянського пакту Гітлер усе ж вирішив напасти на свого союзника?


Наприкінці 1940-го і на початку 1941 року Радянський Союз і Німеччина лишалися єдиними великими державами на європейському континенті, — але, крім них двох, у Європі існували й інші країни. Німеччина і Радянський Союз перекроїли карту Європи, але на карті світу далі домінувала Британія. Радянський Союз і Німеччина у певний спосіб упливали одне на одного, але обидві держави зазнавали впливу Британської імперії, ворога, який протистояв їхньому союзу. Британська імперія і британський флот формували й захищали світову систему, яку ані нацисти, ані радянська влада в близькій перспективі атакувати не збиралися. Обидві країни воліли вигравати свої війни, завершувати свої революції й розбудовувати свої імперії, незважаючи на існування Британської імперії та домінування британського флоту. Незалежно від характеру їхніх стосунків і різниці в ідеологіях, перед радянським і німецьким керівництвом стояло одне й те ж засадниче питання, пов'язане з сильними позиціями британської влади у світі. Як, не маючи надійного доступу до світових ринків і потужного флоту, великій сухопутній імперії знайти свій шлях до розквіту і влади?[317]

Гітлер і Сталін дійшли однакової відповіді на це фундаментальне питання. Держава має посідати велику територію й володіти самодостатньою економікою, добре збалансованою між промисловістю і сільським господарством, яка може прогодувати слухняне й ідеологічно мотивоване населення, здатне виконати історичну місію — індустріалізувати країну у випадку СРСР або побудувати аграрну колонію у випадку нацистської Німеччини. І Гітлер, і Сталін прагнули імперської автаркії в межах великої сухопутної імперії, добре забезпеченої продовольством, сировиною і природними копалинами. Обидва лідери розуміли всі вигоди сучасних матеріалів: Сталін вибрав собі відповідний псевдонім, а Гітлер приділяв виробництву сталі особливу увагу. І Сталін, і Гітлер вбачали у сільському господарстві ключовий елемент у справі завершення революції. Обидва вважали, що їхня система доведе свою перевагу над занепадницьким капіталізмом і завдяки виробництву продовольства гарантуватиме незалежність від решти світу[318].

Станом на кінець 1940-го — початок 1941 року радянська і нацистська системи по-різному дивилися на війну, яку передбачали їхні величні економічні плани. На той момент Сталін мав захищати здобутки радянської економічної революції, натомість Гітлер потребував війни для економічної трансформації. Сталін досягнув «соціалізму в одній країні», а Гітлеру йшлося радше про націонал-соціалізм у кількох країнах: велику Німецьку імперію, яка принесе німцям процвітання коштом інших народів. Сталін подавав колективізацію як елемент внутрішньої класової боротьби і водночас як елемент приготування до майбутньої війни із зовнішнім ворогом. З іншого боку, економічні перспективи Гітлера могли бути реалізовані лише в ході реального військового конфлікту — власне, після повної перемоги над Радянським Союзом. Секрет колективізації (як давно завважив Сталін) полягав у тому, що вона виступала альтернативою зовнішній колонізації, тобто формою внутрішньої колонізації. На відміну від Сталіна, Гітлер вважав, що колонії все ще можна здобути десь за кордоном; колонії, про які йому йшлося, — аграрні території західного СРСР, а також нафтові ресурси радянського Кавказу. Гітлер хотів, щоб Німеччина стала, за його словами, «найсамодостатнішою державою у світі». Для цього не конче було перемагати Британію. На відміну від Радянського Союзу. У січні 1941 року Гітлер сказав військовому командуванню, що «колосальні багатства» Радянського Союзу зроблять Німеччину «неприступною»[319].

Тверда настанова британців продовжувати боротьбу після поразки Франції у червні 1940 року висунула на перший план ці суперечності. У червні 1940-го — червні 1941 року Британія залишалася єдиним ворогом Німеччини, але вона виявилася сильнішою, ніж здавалося. Сполучені Штати у війну не вступили, але президент Рузвельт чітко заявив про свою позицію. У вересні 1940 року американці передали британцям 50 есмінців із правом базуватися в Карибському морі; у березні 1941 року президент отримав право (відповідно до закону про ленд-ліз) надавати іншим державам військову техніку. Після поразки Франції німці вибили британські війська з європейського континенту, але багатьох солдат вдалося евакуювати з Дюнкерка. Влітку 1940 року авіація люфтвафе вела війну з британськими військово-поівтряними силами, але не змогла завдати їм поразки; німці бомбардували британські війська, але не залякали народ Британії. Німці не змогли здобути переваги в повітрі, що неабияк ускладнювало плани з наземного вторгнення. Висадка десанту на британські острови потребувала масштабних перевезень людей і техніки через Ла-Манш, а німцям бракувало для цього військових і транспортних кораблів. Улітку 1940 року в складі крігсмаріне ходило лише три крейсери і чотири есмінці. 31 липня 1940 року, щойно почавши битву за Британію, Гітлер уже вирішив напасти на свого спільника — Радянський Союз. 18 грудня він наказав підготувати тактичні плани вторгнення з метою «знищити Радянську Росію в ході швидкої кампанії»[320].


Гітлер мав намір використати Радянський Союз для розв'язання британської проблеми: не в тодішній ролі союзника, а в майбутній ролі колонії. Протягом того важливого року, між червнем 1940-го і червнем 1941-го, німецькі стратеги-економісти наполегливо розробляли способи й заходи, завдяки яким завоювання Радянського Союзу перетворить Німеччину на супердержаву, якою вона бачилася Гітлеру. Чільні планувальники працювали під пильним оком Гайнріха Гімлера й підпорядковувалися безпосередньо Райнгарду Гайдриху. Під загальною назвою Генеральний план «Ост» штандартенфюрер СС професор Конрад Меєр підготував кілька планів стосовно великої східної колонії. Перший варіант завершили у січні 1940-го, другий — у липні 1941-го, третій — наприкінці 1941-го, четвертий — у травні 1942 року. Наскрізною лінією проходив загальний задум: німці депортуватимуть, знищуватимуть, асимільовуватимуть або перетворюватимуть на рабів місцеве населення, принесуть упокореному прикордонню порядок і заможність. Залежно від демографічних оцінок, знищенню підлягали від 31 до 45 мільйонів людей, переважно слов'ян. Один із варіантів плану передбачав ліквідацію від 80 до 85 відсотків поляків, 65 відсотків західних українців, 75 відсотків білорусів і 50 відсотків чехів[321].

Після того, як буде зруйновано радянські міста, німецькі фермери заснують, за словами Гімлера, «зразкові поселення», омріяні фермерські громади, які завалять Європу продовольством. Довкола крупніших німецьких поселень на 15–20 тисяч осіб у радіусі десяти кілометрів будуть квітнути німецькі села. Німецькі поселенці захищатимуть Європу до Уралу від азіатського варварства, що його буде відкинуто назад на схід. Боротьба на кордоні цивілізації гартуватиме наступні покоління німців-поселенців. Завдяки колонізації Німеччина стане континентальною імперією, здатною конкурувати зі Сполученими Штатами, іншою потужною державою фронтиру, яка виросла на жорстокому колоніалізмі та рабській праці. Схід став для нацистів «призначенням долі». На думку Гітлера, «на сході вдруге повториться той самий процес, що й під час завоювання Америки». В майбутньому, яке уявлялося Гітлеру, німці поводитимуться зі слов'янами достоту як північноамериканці поводилися з індіанцями. Волга, якось заявив фюрер, стане німецькою Місисіпі[322].

У цьому моменті ідеологія сполучалася з необхідністю. Позаяк Британія трималася, єдиною адекватною візією імперії залишалося завоювання нових територій у Східній Європі. Те ж стосується наміру Гітлера звільнити Європу від євреїв: поки Британія веде війну, євреїв доводиться знищувати на європейському континенті, а не якомусь далекому острові на кшталт Мадагаскару. Наприкінці 1940-го — на початку 1941 року британський флот перешкоджав заморському розв'язанню єврейського питання. Мадагаскар належав французам, Франція капітулювала, але британці все ще контролювали морські сполучення. Радянський Союз відмовився від пропозиції німців прийняти два мільйони євреїв з Європи. Поки СРСР і Німеччина були союзниками, німцям нічого не залишалось як прийняти цю відмову й чекати свого моменту. Але, завоювавши СРСР, Німеччина могла використовувати радянську територію на власний розсуд. Щойно наказавши готуватися до нападу на Радянський Союз, Гітлер у січні 1941 року заявив перед величезним зібранням у берлінському Палаці спорту, що в ході світової війни «із роллю єврейства в Європі буде покінчено». «Остаточному розв'язанню» передуватиме не вторгнення в Британію, плани якого відклали на невизначений час, а напад на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Перші масштабні акції проти євреїв відбудуться на території окупованої радянської України[323].


Радянський Союз був єдиним реальним джерелом продовольства для Німеччини та німецьких володінь у Західній Європі, які всі разом і кожна окремо залежали від імпорту харчів. Гітлер знав, що наприкінці 1940-го — на початку 1941 року 90 відсотків усіх поставок радянського продовольства давала Українська РСР. Гітлер, як і Сталін, бачив в Україні геополітичний актив, а населення республіки сприймав як інструмент обробітку землі, який можна при потребі замінити або просто зігнорувати. Україна була для Сталіна передумовою й доказом перемоги сталінського варіанту соціалізму. Залякана голодом, терором і колективізацією, Україна годувала й прикривала Російську РСФР і решту Радянського Союзу. Гітлер мріяв про щедрі українські грунти і вважав, що німці на цій землі добуватимуть більше, ніж радянська влада[324].

Продовольство з України відігравало однаково важливу роль і в нацистській візії східної імперії, і в сталінському баченні оборони Радянського Союзу. У Сталіна Україна слугувала «оплотом», у Гітлера «житницею». Німецький генштаб у серпні 1940 року дійшов висновку, що Україна «у сільськогосподарському й промисловому плані — найцінніша частина Радянського Союзу». Герберт Баке, один із чільних цивільних економістів, у січні 1941 року доповів Гітлеру, що «окупація України звільнить нас від усіх економічних проблем». Гітлер прагнув здобути Україну, «щоб ніхто не міг змусити нас знову голодувати, як під час останньої війни». Завоювання України захистить німців від британської блокади, а подальша колонізація цього краю перетворить Німеччину на світову державу на зразок Сполучених Штатів[325].

У довшій перспективі Генеральний план «Ост» передбачав захоплення сільськогосподарських земель, ліквідацію тих, хто її обробляв, і заселення республіки німцями. Але наразі, поки тривала війна і якийсь час після (сподівано) швидкої перемоги, Гітлер потребував місцевого населення для виробництва продовольства для німецьких солдат і цивільних громадян. Наприкінці 1940-го і на початку 1941 року німецькі стратеги вирішили, що німецька адміністрація має використовувати в завойованій Україні колгоспи — винайдений Сталіним інструмент контролю за поставками продовольства. Деякі німецькі політики вважали за краще під час окупації колгоспи скасувати, припускаючи, що це забезпечить німцям підтримку місцевого українського населення. Але економісти вважали, що німці мають лишити колгоспну систему, щоб годувати армію та цивільне німецьке населення. У цій суперечці перемогли економісти. Підлеглий Герінга Герберт Баке, фахівець з продовольства в Управлінні чотирирічного плану, нібито заявив, що «німцям довелося б запровадити колгоспи, якби радянська влада їх уже не організувала»[326].

Із погляду німецьких стратегів, колгоспи знову мали заморити голодом мільйони людей, цього разу десятки мільйонів. Колективізація принесла радянській Україні голод: спершу це стало побічним результатом адміністративних прорахунків і завищених планів хлібозаготівлі, а потім свідомим наслідком примусових реквізицій зерна наприкінці 1932-го — на початку 1933 року. З іншого боку, Гітлер наперед планував винищити голодом зайве радянське населення. Німецькі стратеги оперували регіонами, що вже перебували під владою німців. Імпортованого продовольства мало вистачити на 25 мільйонів тамтешнього населення. Думали вони і про Радянський Союз, міське населення якого виросло з часів Першої світової війни на ті самі 25 мільйонів. Їм бачилося просте розв'язання проблеми: щоб перші жили, другі мали померти. За їхніми розрахунками, кількості продовольства, виробленого колгоспами, саме вистачало для німців, але не вистачало для місцевого населення на сході. В цьому сенсі колгоспи здавалися ідеальним інструментом політичного контролю та економічної рівноваги[327].

Сформульований 23 травня 1941 року «план голоду» звучав так: під час війни з СРСР і після її завершення німці годуватимуть передусім солдат вермахту та німецьке (і західноєвропейське) цивільне населення за рахунок завойованого радянського населення, особливо жителів великих міст. Продовольство з України тепер йтиме не на північ у Росію та інші регіони СРСР, а на захід у Німеччину й решту регіонів Європи. Німці вважали, що Україна (і частина південної Росії) — це «регіон надлишку», натомість Росія і Білорусь — «регіони дефіциту». Німці прирікали жителів українських міст та майже все населення Білорусі й північно-західної Росії на голодну смерть або втечу. Міста мали зникнути, край зарости лісом, а близько 30 мільйонів людей померти від голоду взимку 1941–1942 року. «План голоду» передбачав «ліквідацію промисловості, а також великої частини населення в дефіцитних регіонах». Настанови від 23 травня 1941 року — один із найбільш промовистих прикладів нацистською риторики; у них викладено чіткий намір знищити величезну кількість людей. «Багато мільйонів людей на цих територіях стануть зайвими і помруть з голоду або муситимуть тікати в Сибір. Спроби врятувати тамтешнє населення від голодної смерті за допомогою надлишку харчів із чорноземної зони можливі лише коштом поставок у Європу. Це підриватиме здатність Німеччини вести війну до кінця, ослаблюватиме здатність Німеччини і Європи опиратися блокаді. У цьому питанні має панувати абсолютна ясність»[328].

Загальною економічною стратегією опікувався Герман Герінг, на той момент найбільш важливий соратник Гітлера. Він очолював Управління чотирирічного плану, яке в 1936–1940 роках займалося підготовкою німецької економіки до війни. Тепер його Управлінню доручили «план голоду» — воно мало повернути в інший бік і догнати сталінські п'ятирічки. Німці збиралися повторити сталінські п'ятирічки в задумі (завершити революцію), використати їхні результати (колгоспи), але змінити мету (оборона та індустріалізація Радянського Союзу). «План голоду» передбачав відновлення доіндустріального Радянського Союзу — набагато менше населення, слабка промисловість, немає великих міст. Наступ вермахту мав обернутися відступом назад у часі. Націонал-соціалізм мав зупинити розвиток сталінізму, а потім і повернути назад велике річище історії.

Голод і колонізація стали темою німецької політики, предметом публічного обговорення й пропаганди. «План голоду» в загальних рисах було викладено в березні 1941 року. Відповідний набір Директив з економічної політики оприлюднено в травні. У червні серед німецьких чиновників поширили тисячу примірників так званої «Зеленої папки» — трохи спрощений варіант цього документу. Напередодні нападу на СРСР Гімлер і Герінг особисто контролювали найважливіші аспекти повоєнного планування: Гімлер відповідав за стратегічну розбудову колонії згідно з Генеральним планом «Ост», а Герінг — за тактичні завдання із зачистки окупованих територій, відповідно до «плану голоду». Німці збиралися вести війну на винищення, в ході якої Східна Європа перетвориться на спорожнілу аграрну колонію. Гітлер планував ліквідувати результати діяльності Сталіна. Замість соціалізму в одній країні мав постати соціалізм для німецької раси. Такі плани виношували нацисти[329].


* * *

Німці мали альтернативу, принаймні на думку їхніх союзників-японців. 13 місяців, що минули від підписання пакту Молотова-Рібентропа, віддалили Токіо і Берлін, німецько-японські стосунки було поновлено на основі військового союзу. 27 вересня 1940 року Токіо, Берлін і Рим підписали тристоронній договір. У цей момент війна в Європі точилася передусім в повітрі, між люфтвафе та британськими військово-повітряними силами, і японці сподівалися, що цей союз може бути спрямований проти Великої Британії. Японці пропонували німцям здійснити у світовій політекономічній системі зовсім іншу революцію, не ту, що її планували німецькі стратеги. Замість колонізації Радянського Союзу, вважали японці, нацистській Німеччині слід об'єднатися з Японією і завдати поразки Британській імперії.

Японці розбудовували свою імперію з островів і мислили море як метод експансії. В інтересах японців було переконати німців, що їхній головний спільний ворог — це Британія, адже такий хід полегшував японцям завоювання британських (і голландських) колоній у Тихому океані. Втім Токіо пропонувало Берліну і певну візію, яка зовсім не зводилася до потреби японців у природних ресурсах британських і голландських колоній. Грандіозний стратегічний план. Замість того, щоб воювати з Радянським Союзом, німцям краще піти на південь, вибити британців із Близького Сходу й зустрітися з японцями десь у південній частині Азії, скажімо, в Індії. Якщо німці та японці контролюватимуть Суецький канал та Індійський океан, доводило Токіо, морська потуга Британії залишиться в минулому. Німеччина і Японія стануть двома світовими державами[330].

Гітлера ця альтернатива на зацікавила. Німці повідомили Радянському Союзу про укладання тристороннього пакту, але Гітлер зовсім не збирався залучати до нього СРСР. Японії сподобалася б німецько-японсько-радянська коаліція проти Великої Британії, але такий варіант ніколи не вважався актуальним. Усі думки Гітлера вже займала війна з Радянським Союзом. Попри те, що Італія і Японія були тепер союзниками Німеччини, у військових амбіціях Гітлера їм не лишалося якогось важливого місця. Він вважав, що німці можуть і мусять розбити СРСР самотужки. Розвиток німецько-японських стосунків завжди стримували засадничі розходження двох країн у питаннях цілей і ворогів. Щоб стати головною морською імперією в Тихому океані, японці мали спершу перемогти британців, а потім і американців. Щоб стати сухопутною європейською імперією та зрівнятися згодом з британцями та американцями, німці мусили знищити Радянський Союз[331].

Японія прагнула укласти з Радянським Союзом договір про нейтралітет ще з літа 1940 року; в квітні 1941-го такий документ підписали. Тіуне Сугіхара, фахівець з Радянського Союзу серед японських шпигунів, провів весну 1941-го в Кенігсбергу в Східній Прусії, намагаючись дізнатися дату німецького нападу на СРСР. У супроводі помічників-поляків він проїхався східною Німеччиною, зокрема окупованими землями Польщі. На основі спостережень за передислокацією німецьких військ Сугіхара припустив, що наступ почнеться в середині червня 1941 року. Його донесення в Токіо підтверджувалися тисячами інших свідчень японської розвідки в Європі та світі про те, що німці збираються порушити пакт Молотова-Рібентропа і напасти на союзника наприкінці весни або на початку літа[332].

Понад сотню подібних повідомлень отримав і Сталін, але зігнорував їх. Його стратегія полягала в тому, щоб підштовхувати німців до війни на заході, сподіваючись, що війна виснажить капіталістичні держави, і Радянському Союзу лишатиметься підібрати з землі перезрілий плід хворої Європи. Гітлер, на думку Сталіна, виграв війну в західній Європі (проти Норвегії, Данії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Франції) надто швидко і надто легко. Але він відмовлявся вірити, що Гітлер припинить боротьбу з Великою Британією, єдиною супердержавою в світі, яка стояла на заваді як нацистським, так і радянським амбіціям. Сталін очікував війни з Німеччиною, але не в 1941 році. Він переконував себе й інших, що попередження про напад німців — це британська пропаганда з метою посварити Берлін і Москву, попри спільні інтереси обох країн.

Крім усього іншого, Сталін не міг повірити, що німці зважаться піти в наступ без зимового обмундирування, не згаданого в жодному повідомленні розвідки[333].


* * *

Це стало найбільшим прорахунком у політичному житті Сталіна. Несподіваний напад німців на Радянський Союз 22 червня 1941 року спершу скидався на дивовижний успіх. Тримільйонні сили вермахту, поділені на три групи армій, перейшли лінію Молотова-Рібентропа і почали наступ у Прибалтиці, Білорусії та Україні, націлившись на Ленінград, Москву і Кавказ. Наступ німців підтримали їхні союзники — Фінляндія, Румунія, Угорщина, Італія і Словаччина плюс іспанська дивізія та полк хорватських добровольців. Історія воєн не знала подібного за масштабом наступу, але, на відміну від вторгнення у Польщу, наступ йшов тільки з одного боку і привів до війни на одному (дуже протяжному) фронті. Гітлер не домовився з союзниками-японцями про спільний напад на Радянський Союз. Японське керівництво могло самостійно прийняти рішення про наступ на СРСР, але натомість вирішило не порушувати пакту про ненапад. Кілька японських посадовців, зокрема міністр закордонних справ Юсуке Мацуока, виступали за вторгнення в Сибір. Але їхній план не прийняли. 24 червня 1941 року, через два дні після нападу німців на Радянський Союз, командування японської армії і флоту ухвалило рішення «в поточний момент не вступати в німецько-радянську війну». У серпні Японія і СРСР поновили договір про нейтралітет[334].

Німецькі офіцери були абсолютно впевнені, що швидко розіб'ють Червону армію. Завдяки успіхам у Польщі, а найбільше у Франції, багато хто повірив у військовий геній Гітлера. Вторгнення в Радянський Союз, на вістрі якого стояли бронетанкові війська, мало принести «блискавичну перемогу»; німці очікували, що кампанія займе тижнів дев'ять, максимум дванадцять. Перемога німців мала спричинити крах радянської політичної системи і відкрити доступ до продовольчих і нафтових ресурсів СРСР. Німецьке командування порівнювало Радянський Союз із «картковим будинком» і «колосом на глиняних ногах». Гітлер чекав, що війна триватиме не більше трьох місяців, або й менше, і стане «дитячою забавкою». Це стало найбільшим прорахунком у житті Гітлера[335].


* * *

Жорстокість і ефективність — різні речі; німецька стратегія виявилася надто кривавою, щоб бути практичною. Вермахт не міг утілити «план голоду». Проблема полягала не в етичних принципах чи законодавстві. Гітлер звільнив своїх солдат від обов'язку дотримуватися законів війни стосовно цивільного населення, і німецькі солдати не вагалися вбивати беззбройних людей. У перші дні наступу вони поводилися так само, як у Польщі. На другий день після вторгнення німецькі війська використовували цивільне населення як живий щит. Так само, як у Польщі, солдати вермахту нерідко вважали радянських солдат партизанами, яких належало одразу знищувати, і розстрілювали червоноармійців, які хотіли здатися в полон. Жінок у мундирах, що для Червоної армії було явищем звичним, німці на початку вбивали лише тому, що ті були жінками. Втім, організувати систематичний голод з метою зменшити чисельне цивільне населення краю виявилося для німців справою дуже непростою. Завоювати територію набагато легше, ніж перерозподілити продовольство[336].

Щоб довести ситуацію в радянській Україні до голоду вісім років тому, знадобилися всі резерви потужної радянської держави. Сталін використав логістинні й соціальні ресурси, на які не могла розраховувати окупаційна армія: досвідчена й добре обізнана служба державної безпеки, розгалужений партійний апарат, зокрема в селах, і маса ідеологічно вишколених добровольців. За правління Сталіна люди в Українській РСР (та й інших республіках), пухнучи від голоду, тяжко працювали, щоб зібрати кілька снопів пшениці, що її вони не мали права з'їсти. Жах ситуації полягав у тому, що за ними пильно наглядали численні чиновники й партійці, дуже часто це були їхні земляки. Автори «плану голоду» виходили з того, що колгоспна система забезпечуватиме контроль за поставками продовольства й доведе до голоду велику кількість людей, навіть після того, як радянську державу буде знищено. Те, що подібний спосіб управління економікою за радянської влади функціонуватиме краще, ніж при німцях, нацистам на думку не спадало. Німецька ефективність була радше ідеологічним твердженням, ніж реальністю[337].

Німецькі окупанти так і не зможуть організовувати масштабний голод на власний розсуд. Для реалізації «плану голоду» німецька адміністрація мала контролювати всі без винятку колгоспи, якнайретельніше наглядати за жнивами, пильнувати й обліковувати кожен грам продовольства. Вермахт, СС і місцеві помічники німців були здатні підтримувати й контролювати колгоспну систему, але за ефективністю контролю не могли зрівнятися з радянською владою. Німці не знали місцеве населення, врожаїв і схованок. Вони могли застосовувати терор, але не так систематично, як радянський режим; їм бракувало партії та створюваних нею атмосфери страху і віри. Німцям бракувало людей, щоб надійно ізолювати міста. Крім того, війна затягувалася в часі, й німецьке командування побоювалося, що організований окупаційною владою голод викличе рух опору в тилу[338].

Німці планували, що операція «Барбароса» пройде дуже швидко й закінчиться «блискавичною перемогою» максимум за три місяці. Червона армія відступала, але все одно чинила опір. За перші два місяці війни німці захопили Литву, Латвію, Східну Польщу, більшу частину Білоруської і Української РСР. Франц Гальдер, начальник штабу німецької армії, 3 липня 1941 року записав у щоденнику, що війну, на його думку, вже виграно. На кінець серпня німці окупували Естонію, ще частину України і всю Білорусію. Але темп наступу було втрачено й головної мети німці не досягли — столицю СРСР вони так і не захопили. Командувач одного з корпусів вермахту 5 вересня 1941 року записав: «переможного бліцкригу немає, російську армію не розбито, Радянський Союз не розпався»[339].


У кожному разі, німці морили радянських людей голодом не так з позицій політичного домінування, як з причин політичного відчаю. Хоча «план голоду» й грунтувався на хибних політичних засновках, він закладав моральні підвалини війни на Сході. Восени 1941 року німці влаштовували в окупованій Україні визиск і голод не з метою якихось кардинальних перетворень, а для того, щоб продовжувати війну, не обкладаючи власне цивільне населення додатковими обтяженнями. У вересні Герінг мусив переоцінити нову ситуацію, яка катастрофічно відрізнялася від сподівань нацистів. Мрії про те, як переможній Німеччині дістаються багатства розгромленого Радянського Союзу, довелося облишити. Класичну дилему політекономії — пряник чи батіг — передбачалося розв'язати в чудодійний спосіб: батіг стане пряником. Через три місяці після початку війни люди, які тримали в руках батіг, дуже потребували пряника. Позаяк війна тривала понад заплановані дванадцять тижнів, німецькі солдати почали конкурувати з німецькими цивільними за обмежені продовольчі ресурси. Вторгнення німців, ясна річ, зупинило поставки зерна з Радянського Союзу. Тепер треба було якось годувати 3 мільйони німецьких солдат, не зменшуючи продовольчого раціону самої Німеччини[340].

Німці не мали запасного плану на випадок невдачі. Армію охоплювало відчуття, ніби щось не клеїться; зрештою, їм не видали зимового обмундирування й нічні патрулі почали мерзнути. Але як повідомити німецькому населенню, що кампанію спіткала невдача, якщо вермахт ніби продовжує наступ, а Гітлер досі в ейфорії від перемог? Якщо нацистське керівництво не може визнати, що план війни провалився, треба зробити так, щоб цивільне населення не відчувало жодних негативних наслідків кампанії. Якщо бурчать животи, можуть забурчати громадяни. Німці не мусять іти на жертви заради фронту, принаймні не на якісь великі жертви і не одразу. Зміни в продовольчій ситуації всередині Німеччини можуть оприявнити правду: війну, принаймні в тому вигляді, як уявлялося керівництву країни, вже програно. Герберт Баке, Герінгів фахівець із питань продовольства, не мав сумнівів, що треба робити: відібрати продовольство в радянського населення й віддати німцям[341].

Перед Герінгом стояло завдання не перевантажувати економіку країни і водночас постачати німецьку військову машину всім потрібним. Замість початкового плану з визискування Радянського Союзу й організації голоду прийшов час імпровізації: німецькі солдати мусять проводити реквізиції будь-якого наявного продовольства, адже вони ведуть війну, яка вже мала закінчитися.

16 вересня 1941 року, саме коли минув початковий термін «блискавичної перемоги», Герінг наказав німецьким військам перейти на «самозабезпечення». Один із генералів висловився точніше: німці мусять годуватись «як при колоніальних війнах». Продовольство з території Радянського Союзу призначалося передовсім німецьким солдатам, відтак німцям у Німеччині, потім радянським громадянам і в останню чергу радянським військовополоненим. Вермахт і далі воював, а дні ставали коротші, ночі довші, дороги потопали в грязюці, почалися осінні дощі, тож німецьким солдатам доводилося самим дбати про себе. Наказ Герінга давав німцям змогу продовжувати цю незаплановану війну коштом злиденного існування мільйонів радянських громадян і життя мільйонів солдат вермахту, червоноармійців і солдат інших армій[342].

Гітлерів посібник Герман Герінг у вересні 1941 року чинив достоту як Сталінів соратник Лазар Каганович у грудні 1932-го. Обидва підписували накази стосовно продовольства, які означали неминучу голодну смерть мільйонів людей. Водночас обидва вважали, що голод, принесений їхньою політикою, — це не людська трагедія, а ворожа пропаганда. Так само, як Каганович, Герінг розтлумачував підлеглим, що голод — це зброя ворогів, спрямована на те, щоб здобути симпатії там, де потрібна жорстокість. У 1932–1933 роках між. Сталіним і Кагановичем та місцевим населенням стояла КП(б)У, українські комуністи організовували хлібозаготівлю й несли відповідальність за невиконання планів. Між Гітлером і Герінгом та голодним радянським населенням у 1941–1942 роках стояв вермахт. Улітку 1941 року деякі німецькі солдати ділилися своїми пайками з голодним радянським населенням. Деякі німецькі офіцери намагалися стежити за тим, щоб радянські військовополонені були нагодовані. Осінь поклала край подібним речам. Німецьких солдат настановляли: якщо вони хочуть мати харчі, то місцеве населення мусить голодувати; все, що поклала в рот радянська людина, вона тим самим забрала в німецької дитини[343].

Німецьке командування мусило продовжувати війну, а значить годувати солдат, що означало голодну смерть інших людей. У цьому полягала політична логіка і моральна пастка. Жодного іншого варіанту, крім як непослух або здача в полон, солдати й молодші офіцери вермахту не мали, але в 1941 така перспектива здавалася їм немислимою, так само, як українським комуністам у 1932-му[344].

У вересні 1941 року солдати групи армій «Північ», «Центр» і «Південь» по-різному реагували на нову продовольчу політику. Група армій «Північ» вела наступ у Прибалтиці і північно-західних областях Росії, у вересні вона взяла в облогу Ленінград. Група армій «Центр» у серпні завершила окупацію Білорусі. Потім була тривала пауза — частина з'єднань допомагала групі армій «Південь» у боях за Київ, на початку жовтня група армій «Центр» поновила наступ на Москву. Група армій «Південь» тим часом зайняла Україну і просувалася в бік Кавказу, але набагато повільніше, ніж передбачалося. Загони німецьких солдат нагадували радянські хлібозаготівельні бригади — забирали все, що бачили.

Група армій «Південь» оволоділа Харковом і Києвом, двома столицями Української РСР. Німці взяли Київ 19 вересня 1941 року, набагато пізніше, ніж передбачав план; окупації передували гострі дискусії, що робити з містом. Відповідно до Генерального плану «Ост», Гітлер хотів зруйнувати його. Але командири на місцях потребували переправи через Дніпро, щоб продовжити наступ на схід. 30 вересня окупанти заборонили привозити в місто будь-які харчі. Вони керувалися тією логікою, що в такий спосіб продовольство лишатиметься в селі у розпорядженні армії, а згодом німецької цивільної адміністрації. Але довколишні селяни все одно пробиралися в місто і навіть торгували на ринках. На відміну від радянської влади в 1933 році, німцям не вдалося надійно ізолювати місто[345].

Вермахт утілював не початковий «план голоду», а радше загострював ситуацію з продовольством там, де німці вбачали в цьому вигоду. Німецькому командуванню не йшлося про голодну смерть усього населення Києва, воно лише прагнуло передовсім забезпечити потреби самих німців. Але така політика все одно нехтувала людським життям і спричинила загибель до 50 тисяч людей. У грудні 1941 року один киянин записав, що німці святкують Різдво, але місцеві жителі «ходять, мов тіні, скрізь суцільний голод». Така політика в Харкові призвела до загибелі 20 тисяч осіб. Зокрема в 1942 році померли 273 дитини в місцевому сиротинці. Саме поблизу Харкова в 1933 році голодні селянські діти намагалися їсти плоть одне одного в сиротинці. Харківські діти, хоч і в меншій кількості, знову помирали тією самою страшною смертю[346].


Плани Гітлера стосовно Ленінграда, старої столиці Російської імперії, перевершували найбільший кошмар Сталіна. Ленінград стояв на Балтійському морі, до фінської столиці Гельсинкі та естонської столиці Таллінна було ближче, ніж до Москви. Під час Великого терору фіни стали жертвами однієї з найкривавіших національних кампаній — Сталін вважав, що Фінляндія може заявити претензії на Ленінград. У листопаді 1939 року Сталін напав на Фінляндію, яка, згідно з пактом Молотова-Рібентропа, належала до радянської сфери впливу, ним викликав ненависть фінів. У ході Зимової війни фіни завдали Червоній армії колосальних втрат і підірвали її репутацію. Врешті-решт у березні 1940 року фіни мусили поступитися десятою частиною своєї території, і Сталін створив довкола Ленінграда буферну зону. У червні 1941 року Гітлер отримав в особі фінів союзника, адже вони прагнули повернути свої землі і взяти реванш в ході війни, яку вважали «продовженням». Але Гітлер не збирався займати місто й передавати його фінам. Він волів стерти Ленінград з лиця землі. Гітлер хотів знищити тамтешнє населення, зрівняти місто з землею, а вже тоді передати цю територію фінам[347].

У вересні 1941 року фінська армія відрізала Ленінград із півночі, а група армій «Північ» почала блокаду й бомбардувала місто з півдня. Не всі німецькі командири були в курсі планів Гітлера стосовно радянських міст, але всі вважали, що Ленінград треба заморити голодом. Едуард Вагнер, генерал-інтендант німецької армії, писав дружині, що все 3,5-мільйонне населення Ленінграда буде покинуто напризволяще. Містян, мовляв, надто багато для «продовольчого пакету» армії, і «сентиментальності тут не місце». Околиці було заміновано, щоб люди не могли втекти. Про здачу міста не йшлося, але в кожному разі німці не збиралися її приймати. Їхня мета була — заморити Ленінград голодом. На самому початку блокади, 8 вересня 1941 року, німецькі бомби знищили міські продовольчі склади та нафтосховища. У жовтні 1941 року від голоду й супутніх хвороб померло 2500 осіб. У листопаді ця цифра сягнула 5 500, у грудні — 50 тисяч. За час блокади, яка закінчилася в 1944 році, в Ленінграді померло близько мільйона людей[348].

Ленінград не вимер з голоду повністю, бо в місті працювали органи радянської влади, які розподіляли хлібні пайки, а крім того, радянському керівництву вдалося з великим ризиком організувати підвіз харчів у місто. По льоду Ладозького озера вивозили людей і підвозили продовольство. Тієї зими температура опускалася до мінус 40, і місто замерзало без продовольства, палива й води. Однак міські органи радянської влади далі функціонували. Енкаведисти так само проводили арешти, допити й кидали людей у в'язниці. В'язнів теж переправляли через Ладогу; серед 2,5 мільйона людей, яких енкаведисти відправили в ГУЛАГ упродовж війни, були й ленінградці. Міліція і пожежники виконували свої обов'язки. Дмітрій Шостакович служив добровольцем у пожежному загоні, коли писав третю частину Сьомої симфонії. Бібліотеки далі видавали книжки, науковці писали й захищали докторські дисертації[349].

Перед росіянами (та людьми інших національностей) постали ті самі дилеми, що й перед українцями та казахами (і не тільки) десять років тому, під час голоду й колективізації. Банда Звєрєва, ленінградська дівчинка, яка пережила блокаду, з любов'ю й захопленням згадувала потім свою матір. Вона «була красивою жінкою. Я би порівняла її обличчя з Моною Лізою». Батько дівчинки був фізиком і мав нахил до мистецтва, він вирізав складаним ножиком дерев'яні фігурки грецьких богинь. Одного дня наприкінці 1941 року, коли родина вже голодувала, батько пішов на роботу, сподіваючись добути продуктові картки. Його не було кілька днів. Якось уночі Банда прокинулася й побачила, що над нею із серпом у руці стоїть мати. Дівчинка почала боротися й здолала матір — чи радше «тінь, яка від неї лишилася». Вона вважала, що мати керувалася добрими намірами: швидка смерть звільнила б доньку від страждань. Наступного дня батько приніс харчі, але вже було пізно, мати померла кілька годин тому. Вони загорнули її тіло в ковдри і залишили на кухні, щоб поховати, коли замерзла земля відтане. У квартирі було так холодно, що тіло не розкладалося. Навесні батько Ванди помер від пневмонії[350].

Такі історії повторювалися в блокадному Ленінграді сотні тисяч разів. Віра Костровіцька, як і багато інших ленінградських інтелектуалів, вела щоденник блокади. Жінка походила з польської родини і кілька років тому під час репресій втратила чоловіка. Тепер вона спостерігала, як від голоду помирають її сусіди-росіяни. У квітні 1942 року вона написала про незнайомця, якого спостерігала кожного дня: «Притулившись до стовпа, на снігу сидів чоловік, високий, закутаний у ганчір'я, з рюкзаком за плечима. Він усе тулився до того стовпа. Напевно, він ішов на Фінляндський вокзал, втомився й присів. Два тижні, поки я ходила в лікарню, він «сидів»:

1. без рюкзака,

2. без ганчір'я,

3. у спідньому,

4. голий,

5. скелет з проваленими кишками»[351].

Найвідоміший дитячий щоденник блокади належить 11-річній Тані Савичевій:

«28 грудня 1941 року. Женя померла о 12.30 ранку 1941 року».

«Бабуся померла 25 січня о 3 годині 1942 року».

«Льока помер 17 березня о 5 годині ранку 1942 року».

«Дядя Вася помер 13 квітня о 2 годині ночі. 1942 рік».

«Дядя Льоша, 10 травня о 4 годині дня. 1942 рік».

«Мама — 13 травня о 7 годині 30 хвилин ранку. 1942 рік».

«Савичеви померли».

«Померли всі».

«Зосталася лише Таня»[352].

Таня Савичева померла у 1944 році.


Що більше вермахт контролював місцеве населення, то ймовірніше йому доводилося голодувати. В таборах військовополонених — єдине місце, де вермахт мав абсолютний контроль, — люди помирали в безпрецедентних масштабах. Саме тут втілювали щось на кшталт початкового «плану голоду».

Новітня історія воєн ще не бачила такої кількості полонених за такий короткий час. У ході однієї-єдиної операції під Смоленськом група армій «Центр» взяла в полон 348 тисяч солдат супротивника; група армій «Південь» захопила в полон під Києвом 665 тисяч осіб. Лише під час цих двох вересневих операцій німці взяли в полон понад мільйон чоловіків (і невелику кількість жінок). На кінець 1941 року в німецький полон потрапило близько 3 мільйонів радянських солдат. Для німців це не стало несподіванкою. Німецькі армії мали просуватися ще швидше, а тому чекали, що в полон потрапить ще більше людей. Плани передбачали подібну ситуацію. Однак жодних приготувань стосовно військовополонених німці не вели, принаймні у звичному сенсі. Традиційні закони війни передбачають, що полонені матимуть їжу, дах над головою і медичну допомогу — за умови, що ворог гарантує те саме[353].

Гітлер волів обернути традиційну логіку навспак. Жахливе ставлення до червоноармійців мало вселити в німців страх, що потойбіч лінії фронту з ними проводитимуться так само, і вони битимуться до останнього, тільки б не даватися в руки ворога. Виглядає скидається на те, що Гітлер не міг змиритися з думкою, що солдати вищої раси можуть здатися в полон недолюдям-червоноармійцям. Сталін дотримувався схожої думки: червоноармійці живими не здаються. Варіанту, що радянські солдати можуть відступати й здаватися в полон, він навіть не розглядав. Їм належало лише наступати, знищувати ворога й гинути смертю хоробрих. У серпні 1941 року Сталін оголосив, що радянських військовополонених вважатимуть зрадниками, а їхні родини підлягатимуть арешту. Коли син Сталіна потрапив у німецький полон, Сталін заарештував власну невістку. Жорстка наступальна доктрина Червоної армії призводила до того, що в полон потрапляла маса радянських солдат. Командири боялися віддавати наказ про відступ, бо це загрожувало їм різними покараннями, аж до розстрілу. Тому солдати тримали позиції надто довго, потрапляли в оточення й полон. Політика і Гітлера, і Сталіна однаково штовхала радянських солдат у полон, а військовополонених не вважала людьми[354].

Радянських полонених шокувала дика жорстокість тюремників-німців. Полонені червоноармійці тяглися довгими колонами з поля битви в табори, зазнаючи по дорозі жорстоких побоїв. Наприклад, солдати, захоплені в полон під Києвом, пройшли просто неба чотириста кілометрів. Один із полонених згадував, що коли виснажений солдат сідав на узбіччя, охоронець «під'їжджав на коні й бив його батогом. Чоловік далі сидів, похиливши голову. Тоді охоронець діставав гвинтівку або пістолет». Поранених, хворих і виснажених розстрілювали просто на місці, їхні тіла підбирали й ховали місцеві люди[355].

Транспортуючи радянських полонених залізницею, німці використовували відкриті товарні вагони. У пункті призначення на цих відкритих вагонах лежали вже сотні, а то й тисячі замерзлих трупів. Смертність у дорозі сягала 70 відсотків. За час транспортування загинуло до двохсот тисяч полонених. На окупованій території СРСР німці створили близько 80 таборів військовополонених; дійшовши туди, солдати ледве стояли на ногах від виснаження, голоду, хвороб і ран[356].

Зазвичай табір військовополонених — споруда нескладна, збудована одними солдатами для інших, але призначена зберегти життя. Такі табори виникають у непростих умовах і нових для солдат місцях; але їх будують люди, які знають, що їхні товариші так само можуть потрапити в полон до ворога. Німецькі табори на території СРСР мали інше призначення — це були табори смерті. Теоретично вони поділялися на три типи: Дулаг (транзитний табір), Шталаг (основний табір для рядових і офіцерів запасу) і менший Офлаг (для офіцерів). На практиці всі три типи таборів нерідко являли собою майдан просто неба, оточений колючим дротом. Імен полонених не записували, просто рахували кількість. Про закони та звичаї війни і близько не йшлося. Імена записували навіть у німецьких концтаборах. Жодних запасів продовольства не робили, даху над головою не було, медичну допомогу також не надавали. Не було лазарету, дуже часто навіть туалетів. Як правило, не було й накриття від негоди. Офіційна норма харчування для полонених не дотягувала до мінімального рівня виживання, та й ту часто в'язні не отримували. На практиці хоч якусь їжу гарантовано отримували лише міцніші полонені, яких призначали охоронцями[357].

Радянських полонених спершу вражало таке ставлення з боку солдат вермахту. Один чоловік спершу думав, що «німці вчать нас поводитися по-товариськи». Він не міг уявити, що морити голодом — це свідома установка, і гадав, що німці хочуть бачити прояви солідарності радянських полонених, коли ті діляться між собою їжею. Цей солдат і запідозрити не міг, що нацистська Німеччина, як і Радянський Союз, використовує голод як інструмент державної політики. Гірка правда виявилася інакшою: ціла суть німецької політики стосовно військовополонених полягала в тому, що їх не вважали повноцінними людьми, такими самими солдатами; про жодних «товаришів» чи товариське розуміння не могло бути й мови. Травневі інструкції 1941 року нагадували німецьким солдатам про «нелюдську жорстокість» росіян на полі бою. У вересні німецька охорона отримала інструкції, з яких випливало, що прояви м'якості стосовно полонених підлягають покаранню[358].

Восени 1941 року полонені у Дулагах і Шталагах почали голодувати. Сам Герінг визнав, що «план голоду» в цілому нереальний, але радянські полонені мали голодувати — німецька окупаційна влада приділяла цьому першочергову увагу. Німецька влада по суті імітувала й загострювала практику радянського ГУЛАГу — тим, хто міг працювати, німці видавали більше харчів і в такий спосіб пришвидшували смерть слабших людей. 21 жовтня 1941 року пайку тих, хто не міг працювати, знизили на 27 відсотків. Для багатьох полонених це мало цілком теоретичний характер, адже в таборах регулярної видачі харчів не було, а в більшості таборів найслабші діставали їжу взагалі зрідка. Генерал-іннендант армії Едуард Вагнер 13 листопада 1941 року висловився про табірну політику прямо: полонених, які не можуть працювати, «годувати не будуть». В'язні в таборах шукали все, що хоч трохи надавалося в їжу: траву, кору, хвою. Єдиним доступним їм м'ясом були собаки. Зрідка комусь вдавалося дістати конину. Під регіт охоронців полонені наввипередки хапали недоїдки. Коли почалися випадки канібалізму, німці трактували їх як наслідок убогості радянської цивілізації[359].


Жахливі умови війни ще більше пов'язували вермахт з ідеологією націонал-соціалізму. Звісно, німецька армія зазнавала дедалі більшої нацифікації ще з 1933 року. У 1934 році Гітлер усунув загрозу з боку Рема і СА, а в 1935 році оголосив програму переозброєння Німеччини і військовий призов. Фюрер поставив німецьку промисловість на службу армії і здобув кілька реальних перемог у 1938-му (Австрія, Чехословачнина), 1939-му (Польща) і 1940 році (Данія, Норвегія, Люксембург, Бельгія і, найголовніше, Франція). Гітлер мав кілька років на те, щоб вибрати у вищому командуванні собі фаворитів і усунути тих, чий світогляд здавався йому надто традиційним. Перемога над Францією в 1940 році зблизила армійське командування з Гітлером, адже офіцери повірили в таланти фюрера.

Утім, саме відсутність перемоги у війні з Радянським Союзом зробила вермахт і нацистський режим мало не синонімами. Влаштовувані вермахтом восени 1941 року визиски й голод загнали його в моральну пастку, єдиним виходом з якої здавався націонал-соціалізм. Традиційні солдатські цінності належало лишити в минулому — тяжке становище армії виправдовувало деструктивні настанови. Звісно, німецькі солдати мусили щось їсти, але вони їли, щоб мати сили продовжувати вже фактично програну війну. Продовольство, ясна річ, забирали в села, але це лише множило зайві страждання. Позаяк штабне командування і бойові офіцери вермахту втілювали незаконну і вбивчу політику, їм не залишалося виправдання, крім того, що пропонував Гітлер: людські істоти — це споживачі продовольства, яких слід позбутися, а слов'яни, євреї й азіати — народи Радянського Союзу — це недолюди, лише витратний матеріал. Подібно до українських комуністів у 1933 році, німецькі офіцери в 1941-му використовували голод як інструмент політики. В обох випадках багато посадовців попервах виступали проти такої політики або мали стосовно неї застереження, але врешті-решт брали участь у злочинах режиму та піддавалися моральним настановам своїх лідерів. Вони розчинилися в системі, а система обернулася катастрофою.

Саме вермахт організував і керував першою мережею таборів у гітлерівській Європі, де люди вмирали тисячами, десятками тисяч, сотнями тисяч, а в кінцевому підсумку мільйонами.


Деякі з найбільш зловісних таборів для військовополонених розташовувалися в Білоруській РСР; на кінець листопада 1941 року смертність у них досягла двох відсотків на день. У Шталагу № 352 під Мінськом, який запам'ятався одному солдатові як «суцільне пекло», полонених за колючим дротом тримали так щільно, що їм важко було зробити навіть крок. Справляти і малу, і велику нужду доводилося просто там, де стоїш. У цьому таборі померло 109 500 людей. У Дулагу № 185, Дулагу № 127 і Шталагу № 341 в місті Могилів у Східній Білоруси свідки бачили за колючим дротом гори трупів. У цих таборах загинуло від 30 до 40 тисяч полонених. У Дулагу № 131 у Бобруйську табірні споруди охопила пожежа. Тисячі в'язнів згоріли заживо, ще 1 700 було вбито при спробі втечі. Загалом у Бобруйську загинуло щонайменше 30 тисяч осіб. У Дулагах № 220 і № 121 у Гомелі половина в'язнів знайшла хоч якийсь прихисток у вигляді закинутих стаєнь. Інші взагалі не мали даху над головою. У грудні 1941 року смертність у цих таборах зросла від 200 осіб на день до 400, а потім 700. У Дулагу № 342 в Молодечному умови були такі жахливі, що полонені подавали письмові рапорти з проханням розстріляти їх[360].

Табори на окупованій Україні нічим не відрізнялися. Охоронці в Шталагу № 306 у Кіровограді доповідали, що полонені їдять тіла застрелених товаришів, а іноді починають ще до того, як людина померла. Розалія Волковська, якій пощастило вижити в жіночому таборі у Володимирі-Волинському, бачила, що випало на долю чоловіків у місцевому Шталагу № 365: «Ми, жінки, бачили згори, що багато чоловіків їли трупи». У Шталагу № 346 у Кременчуці, де в'язням давали максимум двісті грамів хліба на день, трупи кидали в яму кожного ранку. Іноді живих ховали разом із мертвими — так само, як під час голоду 1933 року. У кременчуцькому таборі загинуло щонайменше 20 тисяч осіб. У Дулагу № 162 в Сталіно (сучасний Донецьк) на крихітному майданчику в центрі міста за колючим дротом тримали 10 тисяч полонених. Люди могли тільки стояти. Лягали на землю лише ті, хто був при смерті, бо тих, хто лягав, просто затоптували. Там померло до 25 тисяч осіб — на їхнє місце зігнали інших полонених. Один із найбільших таборів, Дулаг № 160, стояв у Хоролі, що на південний захід від Києва. Попри те, що він розташовувався в колишній цегельні, в'язням заборонили користуватися її приміщеннями. Тих, хто намагався сховатися від снігу або дощу, розстрілювали. Коменданту табору подобалося дивитись, як полонені б'ються між собою за їжу. Він, бувало, гарцював на коні в натовпі в'язнів і затоптував їх на смерть. У цьому та інших таборах під Києвом загинуло до 30 тисяч людей[361].

Радянських полонених тримали також у багатьох таборах в окупованій Польщі, на території Генерал-губернаторства, юрисдикцію якого розширили на південний схід після нападу на СРСР. Учасники польського опору доповідали про масову загибель радянських полонених взимку 1941–1942 років. За десять днів, 21–30 жовтня 1941 року, в таборах на території Генерал-губернаторства загинуло 45 690 осіб. У Шталагу № 307 у Дембліні впродовж війни загинуло до 80 тисяч радянських полонених. Шталаг № 319 у Хелмі забрав життя 60 тисяч червоноармійців; Шталаг № 366 у Седльці — 55 тисяч; Шталаг № 325 у Замості — 28 тисяч; Шталаг № 316 у Седльці — 23 тисячі. Загалом у Генерал-губернаторстві від голоду померло до півмільйона радянських полонених. На кінець 1941 року найбільшу групу жертв німецької окупаційної влади в Польщі становили не місцеві поляки і не місцеві євреї, а радянські полонені, яких німці доправили на захід і замордували морозом та голодом. Попри нещодавнє радянське вторгнення в Польщу, польські селяни нерідко намагалися підтримати хоч якимись харчами голодних радянських полонених. У відповідь німці стріляли у польських жінок, які несли глечики з молоком, і палили цілі польські села[362].

Та навіть якби радянські полонені мали добре здоров'я й отримували належне харчування, рівень смертності взимку 1941–1942 року був би високий. Слов'яни, всупереч думці, яка побутувала в німців, не мали вродженого імунітету від холоду. На відміну від солдат вермахту, червоноармійці іноді мали зимове обмундирування; німці забирали його собі. Військовополонені зазвичай лишалися без даху над головою й теплого одягу, а надворі стояли люті морози. Дуже часто табори стояли просто в чистому полі, від зимових вітрів не рятували ані дерева, ні пагорби. Полонені голими руками видряпували собі в мерзлій землі ями, в яких можна було перебути ніч. У гомельському таборі три червоноармійці грілися, щільно тулячись один до одного. Вони по черзі спали посередині, в найтеплішому місці, зігрітому тілами товаришів. Комусь із них судилося вижити й розповісти про це[363].

Сотні тисяч військовополонених стали свідками вже другого політично вмотивованого голоду в Україні впродовж якихось восьми років. Тисячі солдат із радянської України вдруге пухли від голоду, вдруге спостерігали випадки канібалізму. Немає сумніву, що багато людей, яким пощастило пережити перший масовий голод, померли під час другого. Небагатьом українцям судилося пережити обидва голоди, як-от Іванові Шулинському. Його батька вислали як куркуля, він добре пам'ятав голод 1933-го і казав людям, що родом з «голодного краю»[364]. Розрадою в німецькому полоні йому була українська народна пісня:

Дивлюся на небо та й думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крильців не дав?

Я землю б покинув і в небо злітав!

Далеко за хмари, подальше від світу,

Шукать собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок і сонця просить,

У світі їх яснім все горе втопить.

Під час німецького голоду в 1941 році, так само як і під час радянського голоду 1933-го, багато місцевих жителів в Україні намагалися хоч якось допомогти нужденним голодним людям. Жінки, бувало, клопоталися про звільнення чужих чоловіків. Дівчата виходили заміж за полонених, які працювали поза таборами. Німці іноді це дозволяли, адже в такому разі чоловіки працюватимуть під німецькою окупацією і вироблятимуть харчі для німців. У місті Кременчук, де ситуація з продовольством не була такою катастрофічною, працівники з таборів, ідучи на роботу, бувало, лишали порожні торби в місті — співчутливі місцеві жителі клали туди харчі, а повертаючись ввечері назад, в'язні підбирали торби. У 1941 році умови дозволяли допомагати в'язням — урожай був дуже добрий. Жінки (майже завжди це робили саме вони) намагалися передати полоненим харчі під час смертельної дороги в табір або вже в таборах. Однак, як правило, більшість комендантів у таборах військовополонених не дозволяли цивільному населенню наближатися до таборів із харчами. Людей відганяли попереджувальними пострілами. Іноді бували і жертви[365].

Спосіб організації таборів на сході виказував зневагу до людського життя, життя слов'ян, азіатів і євреїв; саме ця зневага уможливила голод і страждання. Під час війни рівень смертності полонених червоноармійців у німецьких таборах становив 57,7 відсотка. У перші вісім місяців операції «Барбароса» він мусив бути ще вищим. У німецьких таборах, де тримали полонених солдат армій союзників, рівень смертності становив менше 5 відсотків.

Восени 1941 року щодня помирало більше радянських військовополонених, ніж померло британських і американських полонених за цілу Другу світову війну[366].


* * *

Так само, як німці не мали змоги довільно знищувати ціле радянське населення, неможливо було знищити радянську державу одним ударом. Але немає сумнівів, що німці намагалися це зробити. Концепція «блискавичної перемоги» передбачала, що німці захоплять територію СРСР так швидко, що солдати вермахту і айнзацгрупи, які йшли за ними слідом, устигнуть ліквідувати радянську політичну еліту й політруків Червоної армії. Офіційні «Інструкції з поведінки солдат в Росії», видані 19 травня 1941 року, вимагали проводити «каральні дії» стосовно чотирьох груп: агітаторів, партизанів, саботажників і євреїв. «Інструкції про ставлення до комісарів» від 6 червня 1941 року уточняли, що захоплених політруків слід розстрілювати[367].

Насправді місцеве радянське керівництво встигло втекти на схід; що вищу посаду займала людина, то ймовірніше підлягала евакуації або отримувала ресурси для самостійної організації відступу. Радянський Союз був країною гігантських розмірів, а Гітлер не мав союзника, який наступав би з іншого напрямку й міг перехопити таких людей. Німецька політика масового знищення населення могла завдати удару по радянському керівництву лише на реально окупованих територіях — в Україні, Білорусії, Прибалтиці й на незначній частині Росії. Ці землі не становили більшість території СРСР, а відповідні кадри якогось критичного значення в радянській системі не відігравали. Радянських керівників розстрілювали, але це не мало якихось відчутних наслідків для радянської держави. Більшість загонів вермахту легко справлялися з «комісарським наказом» — 80 відсотків прозвітували, що ліквідовують комісарів. Військові архіви зберегли відомості про 2252 випадки розстрілу комісарів солдатами вермахту; реальне число ймовірно більше[368].

Розстрілами цивільного населення займалися передусім айнзацгрупи, цю роботу їм уже доводилося виконувати в Польщі у 1939 році. Так само, як у Польщі, айнцазгрупи мали ліквідувати певні політичні групи, від яких залежало повноцінне функціонування держави. Слідом за вермахтом на територію СРСР вступили чотири айнзацгрупи: айнзацгрупа A йшла за групою армій «Північ» через Прибалтику на Ленінград, айнзацгрупа B — за групою армій «Центр» через Білорусію на Москву, айнзацгрупа C йшла за групою армій «Південь» Україною, айнзацгрупа D йшла за 11-ю армією через крайній південь України. У телеграмі від 2 липня 1941 року Гайдрих роз'яснив попередні усні накази: айнзацгрупи мали знищувати чиновників-комуністів, євреїв, що обіймали посади в партійному і державному апараті, та інші «небезпечні елементи». Подібно до засад «плану голоду», за знищенням людей стояли політичні резони: найбільш вразливими виявлялися ті, що сиділи за колючим дротом. У середині липня з'явилися накази провести масові розстріли в Шталагах і Дулагах. 8 вересня 1941 року айнзацкомандам наказали «просіяти» склад військовополонених і ліквідувати державних і партійних функціонерів, політруків, інтелектуалів і євреїв. У жовтні верховне командування армії дозволило айнзацкомандам і гестапо безперешкодний доступ у табори[369].

Айнзацкоманди не мали змоги ретельно перевіряти радянських військовополонених. В'язнів допитували просто на місці й одразу забирали. Комісарам, комуністам і євреям наказували зробити крок вперед. Їх виводили, розстрілювали й кидали трупи в ями. В айнзацкомандах працювало кілька перекладачів, подібні перевірки запам'яталися їм як хаотичні. Німці мали дуже приблизне уявлення про ранги і відзнаки Червоної армії і спершу хибно розуміли прикмети комісарів. Вони знали, що офіцерам дозволено носити довше волосся, ніж рядовим, але це дуже непевна ознака. Минув певний час, відколи полонені бачили перукаря. Легко ідентифікувати можна було тільки євреїв: німецькі охоронці перевіряли, обрізаний пеніс чи ні. Дуже рідко євреям вдавалося вціліти, збрехавши, що вони пройшли обрізання, бо є мусульманами; частіше обрізаних мусульман розстрілювали як євреїв. Німецькі лікарі цілком охоче брали участь у цій справі; медицина була заняттям дуже нацифікованим. Як згадував один лікар у хорольському таборі полонених: «Кожен офіцер і солдат у ті часи природно вважав, що всіх євреїв треба знищити». Після подібних перевірок було розстріляно щонайменше 50 тисяч радянських євреїв і ще близько 50 тисяч неєвреїв[370].

Німецькі табори військовополонених на сході були місцем ще страшнішим, ніж концентраційні табори. Насправді характер концтаборів після того, як у них потрапляли військовополонені, змінювався. Дахау, Бухенвальд, Заксенгаузен, Маутгаузен і Аушвіц перетворилися на табори смерті — у них СС масово знищувала радянських полонених. Близько 8 тисяч їх загинуло в Аушвіці, 10 тисяч — у Маутгаузені, 18 тисяч — у Заксенгаузені. В листопаді 1941 року СС запровадила в Бухенвальді метод масового знищення радянських полонених, який дуже нагадував методи Великого терору в СРСР, але німці виказали в цій справі ще більше підступності й хитрості. В'язнів заводили в кімнату в якомусь шумному приміщенні. На перший погляд все скидалося на медогляд, есесівці ходили в білих халатах, ніби лікарі. Полонених ставили до стіни в певному місці, ніби для вимірювання зросту. У стіні була вертикальна щілина, яку закривала потилиця в'язня. У сусідній кімнаті сидів інший есесівець із пістолетом. Побачивши в щілину потилицю, він стріляв. Труп переносили в іншу кімнату, «кімнату медогляду» швидко прибирали й запрошували наступного. Далі партіями по 35–50 трупи вивозили вантажівкою в крематорій: порівняно з радянською практикою, це був технічний прогрес[371].

За скромними оцінками, німці знищили півмільйона радянських військовополонених. Від голоду або нелюдських умов транспортування загинуло ще 2,6 мільйона. Загалом німці убили близько 3,1 мільйона радянських полонених. Але ця жорстока політика не знищила радянський лад, вона лише посилювала моральний дух радянських людей. Пошук комісарів, комуністів і євреїв серед полонених нічого не давав. Усі ці люди вже й так сиділи в таборах за колючим дротом, і ліквідувати їх не означало завдати нищівного удару по радянській державі. Насправді, німецька політика голоду і точкових розстрілів лише посилювала опір з боку Червоної армії. Знаючи, що в німецькому полоні доведеться помирати з голоду, солдати радше битимуться з останніх сил. Комуністи і євреї, знаючи, що на них чекає розстріл, не мали жодних резонів здаватися в полон. Із часом радянські люди більше дізнавалися про німецьку політику й починали думати, що радянська влада — краща альтернатива[372].

Прийшов листопад 1941 року, війна затягувалася, дедалі більше німецьких солдат гинуло на фронті, на їхнє місце мали заступати новобранці з Німеччини. Гітлер і Герінг розуміли, що може виникнути потреба в праці полонених на території Райху. 7 листопада Герінг наказав відбирати людей для роботи. На кінець війни в Німеччині працювало понад мільйон радянських військовополонених. Але жорстоке поводження й голод не минають просто так. Як завважив один спочутливий німецький спостерігач: «Із мільйонів полонених лише кілька тисяч здатні працювати. Неймовірно багато полонених померло, у багатьох тиф, а решта так ослабли й змарніли, що неспроможні працювати». До чотирьохсот тисяч полонених, вивезених у Німеччину, померли[373].


* * *

Ураховуючи початкові німецькі плани, наступ на Радянський Союз виявився абсолютною поразкою. Операція «Барбароса» мала принести «блискавичну перемогу» — минула осінь 1941 року, а перемогою і не пахло. Вторгнення в СРСР мало розв'язати всі економічні проблеми — цього теж не сталося. У висліді окупована Бельгія, наприклад, приносила нацистській Німеччині більшу економічну користь. Радянське населення мало бути знищене; натомість найважливішим економічним ресурсом, який німці отримували з Радянського Союзу, виявилася праця. Завойований Радянський Союз мав також надати простір для «остаточного розв'язання» єврейської проблеми. Німці планували замордувати євреїв примусовими роботами, євреї мали тікати за Урал або потрапити в ГУЛАГ. Але радянська оборона влітку 1941 року внеможливила новий план «остаточного розв'язання»[374].

До кінця 1941 року нацистське керівництво вже розглянуло (і мусило відкинути) чотири різні варіанти «остаточного розв'язання». Люблінський варіант створити резервацію у Східній Польщі провалився ще в листопаді 1939 року, бо Генерал-губернаторство розташовувалося надто близько до Райху, а ситуація з єврейським питанням була надто складною; один радянський варіант — домовитися з СРСР — відпав у лютому 1940 року, бо Сталін не виявив бажання приймати європейських євреїв; Мадагаскарський план помер у серпні 1940-го, бо Польща й Британія вели боротьбу з німцями замість того, щоб співпрацювати з ними в цьому питанні; другий радянський варіант — позбутися євреїв силою — відпав у листопаді 1941-го, бо німцям не вдалося знищити радянську державу. Напад на СРСР не став «розв’язанням» єврейського «питання», але, поза сумнівом, загострив його. Німецька окупаційна зона на сході по суті збігалася з територію, де жило найбільше євреїв у світі. Окупувавши Польщу, Прибалтику і західні області Радянського Союзу, німці зайняли історичну батьківщину багатьох європейських євреїв, дуже важливий для єврейської традиції край. Під німецькою владою опинилося близько 5 мільйонів євреїв. За винятком пізньої Російської імперії, жодна держава в історії не мала стільки єврейського населення, як Німеччина в 1941 році[375].

Доля деяких радянських полонених, переведених із таборів на сході, провіщала те, що чекає на євреїв. На початку вересня в Аушвіці німці задушили ціанідом водню (пестицид, що продавався під комерційною назвою «Циклон B», він же синильна кислота) кількасот радянських полонених; раніше цю речовину використовували в таборі для дезинфекції бараків польських полонених. Пізніше в газових камерах Аушвіца нацисти задушили «Циклоном B» близько мільйона євреїв. Тоді ж на радянських полонених перевіряли автомобілі-душогубки в Заксенгаузені. Вихлоп двигуна машини йшов у закритий кузов, замкнені там люди задихалися чадним газом (монооксид вуглецю). Восени 1941 року німці використовували машини-душогубки для знищення євреїв у Білорусії та Україні. В грудні 1941 року чадним газом у машинах-душогубках німці убиватимуть польських євреїв у містечку Хелмно, на землях, анексованих Райхом[376].

Серед заляканих і голодних в’язнів таборів німці набрали не менше мільйона чоловіків для служби в армії та поліції. Спершу передбачалося, що вони допомагатимуть німцям порядкувати на території СРСР після краху радянської держави. Однак цього не сталося, війна тривала, і німці призначили цих людей допомагати в проведенні масових убивств, що їх Гітлер і його підручні розв’язали на окупованій території. Багатьом колишнім полоненим роздали лопати й наказали копати рови, біля яких німці розстрілювали євреїв, інших записували в загони поліції, які полювали за євреями. Деяких полонених відправляли в навчальний табір у Травнікі й готували на охоронців. Залучені й перенавчені нацистами радянські полонені й ветерани війни в 1942 році служили у трьох таборах смерті в окупованій Польщі, де в газових камерах нацисти задушили понад мільйон польських євреїв, — Треблінка, Собібур і Бєлжец[377].

Так ті, хто пережив один німецький терор, став співучасником іншого — війна на знищення Радянського Союзу стала війною на знищення євреїв.



Розділ 6

«Остаточне розв'язання»


Край Гітлеровим утопіям поклало зіткнення з Радянським Союзом, але утопії ці радше переосмислено, проте від них не відмовилися. Вирішував Гітлер, а його підручні завдячували своїм становищем здатності вгадувати й виконувати його волю. Коли ця воля стикалася зі спротивом — як на східному фронті у другій половині 1941 року, завданням підручних на кшталт Герінга, Гімлера та Гайдриха було переформатувати ідеї Гітлера таким чином, щоб потвердити його геній — і зміцнити власне становище в нацистському режимі. Утопій влітку 1941 року було чотири: «блискавична перемога», що мала за декілька тижнів знищити Радянський Союз; «план голоду», згідно з яким за декілька місяців мали вкоротити віку 30 мільйонам осіб; «остаточне розв'язання», яке полягало в тому, щоб після війни винищити європейських євреїв; і Генеральний план «Ост», метою якого було перетворити західний Радянський Союз на німецьку колонію. Через шість місяців після початку операції Барбаросса Гітлер переформулював воєнні цілі таким чином, що головним пріоритетом стало фізичне винищення євреїв. На той час його найближчі соратники запропонували необхідні для здійснення такого бажання ініціативи.[378]

Блискавична перемога не вдалася. Хоча голодом заморено мільйони радянських громадян, «план голоду» виявився нездійсненним. Генеральний план «Ост», як і будь-які інші варіанти повоєнних колонізаційних планів, довелося відкласти. Із занепадом цих утопій політичні кар'єри почали залежати від розмежовування фантазій і того, що надається до здійснення. Герінг, Гімлер та Гайдрих нишпорили серед руїн і хапали, що могли. Найменших успіхів досяг відповідальний за економіку та «план голоду» Герінг. Його вважали «другою особою Райху» і наступником Гітлера, й він зберіг надзвичайно важливе становище в Німеччині, але його роль на Сході ставала дедалі меншою. Коли економіка стала справою не так побудови великих планів на повоєнний період, як імпровізуванням заради продовження війни, Герінг поступився своїм чільним становищем Альбертові Шпеєру. На відміну від Герінга, Гайдрих та Гімлер спромоглися обернути скрутне становище на полі бою на власну користь, переформулювавши «остаточне розв'язання» таким чином, щоб його можна було здійснити протягом війни, яка розвивалася не за планом. Вони усвідомили, що війна перетворювалася на «війну проти євреїв» (як у серпні 1941 року почав казати Гітлер).[379]

Гімлер із Гайдрихом розуміли винищення євреїв як своє завдання. 31 липня 1941 року Гайдрих отримав від Герінга формальні повноваження для формулювання «остаточного розв'язання». На той час це все ще передбачало узгодження давніших депортаційних схем із Гайдриховим планом убивати євреїв працею на завойованому радянському сході. У листопаді 1941 року, коли Гайдрих намагався спланувати зустріч із питань координування «остаточного розв'язання» у Ванзеє, він досі виношував саме такі плани. Нездатних до праці євреїв буде усунено. Спроможні до фізичної праці євреї працюватимуть десь на захоплених територіях Радянського Союзу аж до смерті. Гайдрихова постанова репрезентувала широкий консенсус у німецькому уряді, хоч його план і не був особливо на часі. Східне Міністерство, що мало у своєму управлінні цивільну окупаційну владу, встановлену у вересні, виходило з думки, що євреїв буде усунено. Очільник Міністерства Альфред Розенберг у листопаді говорив про «біологічне викорінення єврейства з Європи.» Шляхом до цього викорінення мало стати заслання євреїв за Уральські гори, східну границю Європи. Але на листопад 1941 року Гайдриховій візії поневолення і депортації додалося певної неясності, оскільки Німеччина не знищила Радянський Союз, а величезну більшість його земель і далі контролював Сталін.[380]

Поки Гайдрих у Берліні укладав бюрократичні плани, найуміліше практичні й престижні складники з утопічного мислення Гітлера видобув Гімлер. Із «плану голоду» він запозичив категорії надлишкового населення й дармоїдів, і запропонував євреїв на місце людей, за чий кошт можна було зекономити на калоріях. Із блискавичної перемоги він вилучив чотири айнзацгрупи. Їхнє завдання полягало в знищенні представників радянських еліт, щоб прискорити падіння Радянського Союзу. Убивства євреїв як таких не були їхньою першочерговою місією. Коли почалося вторгнення, айнзацгрупи не отримували такого наказу, та й чисельність їхня була надто низькою. Однак вони мали досвід винищення цивільних, могли почерпнути допомогу в місцевого населення і могли отримати зміцнення. З Генерального плану «Ост» Гімлер запозичив батальйони Поліції порядку і тисячі місцевих колаборантів, чиє попереднє завдання передбачало надання допомоги в контролюванні завойованого Радянського Союзу. Натомість вони стали джерелом кадрів, що дозволило німцям з серпня 1941 року здійснювати справді масові розстріли євреїв. За підтримки Вермахту та його Польової поліції ці установи дозволили німцям до кінця року замордувати близько мільйона євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа.[381]

Гімлер досяг успіху, тому що розумів крайнощі нацистських утопій, які бурлили в голові Гітлера, поки Гітлерова воля натикалася на знавіснілий опір з боку зовнішнього світу. Гімлер радикалізував «остаточне розв'язання», посунувши його в часі з повоєнного періоду на власне період війни і продемонструвавши (після невдачі чотирьох попередніх планів депортацій) його здійснення — шляхом масових розстрілів єврейських цивільних. Його престиж не похитнули невдачі блискавичної перемоги і «плану голоду», відповідальність за які лежала на плечах Вермахту й органів економічного планування. Переносячи «остаточне розв'язання» у сферу здійсненного, Гімлер не переставав плекати мрію Генерального плану «Ост» про Гітлерів «Едемський сад». Він і далі наказував переглядати цей план і влаштував експериментальну депортацію в Люблінському районі Генерал-губернаторства. За кожної нагоди він закликав Гітлера зрівнювати міста із землею.[382]

Улітку та восени 1941 року Гімлер знехтував неможливим, обміркував пріоритети і здійснив здійсненне: вбивства євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа, в окупованій східній Польщі, Балтійських державах і Радянському Союзі. Завдяки здійсненню нацистської доктрини в ті місяці, коли німецька влада зіткнулася з труднощами, Гімлер та СС добилися переваги над цивільною та військовою владою в окупованому Радянському Союзі й Німецькій імперії. За словами Гімлера, «Схід належить СС».[383]

Ще зовсім донедавна Схід належав НКВД. Одна з таємниць Гімлерового успіху полягала в тому, що він спромігся експлуатувати спадщину радянської влади там, де цю кладу було встановлено найнедавніше.

На перших землях, що до них дійшли німецькі солдати в плині операції «Барбароса», вони були другими окупантами цієї війни. Першими німецькими набутками влітку 1941 року стали землі, що їх німці віддали СРСР за договором про кордони і дружбу від вересня 1939 року: колишня східна Польща, Литва, Латвія та Естонія, що їх у міжчассі анексував Радянський Союз. Іншими словами, німецькі війська при здійсненні операції «Барбароса» найперше прийшли на ті землі, що до 1939 чи 1940 року були незалежними державами, і лише після цього стали частинами довоєнного Радянського Союзу. Тим часом румунські союзники німців завоювали території, що їх у 1940 році програли Радянському Союзові.[384]

Ця подвійна окупація — спершу радянська, а тоді німецька — додала досвідові мешканців цих земель ще більше складності й небезпеки. Одна окупація може розколоти суспільство на багато поколінь; подвійна ж несе з собою ще більше болю. Вона створювала невідомі на Заході ризики й спокуси. Відхід одного чужоземного правителя означав лише прибуття іншого. Коли відступали чужі війська, людям доводилося рахуватися не з миром, а з політикою наступного окупанта. З приходом нового окупанта їм треба було давати собі раду з наслідками власних попередніх зобов'язань, за окупанта старого, або приймати рішення за однієї окупації, водночас очікуючи іншої. Для різних груп такі зміни мали різне значення. Так, неєврейське населення Литви могло пережити відхід комуністів у 1941 році як визволення; євреї ж не могли так сприймати прихід німців.

Коли в кінці червня 1941 року прибули німецькі війська, Литва вже пережила дві великі переміни. Ще незалежною державою вона виявивапася бенефіціаркою пакту Молотова-Рібентропа від серпня 1939 року. Договір про кордони і дружбу від вересня 1939 року віддавав Литву Радянському Союзові, але литовці не могли про це знати. Натомість литовський провід того місяця побачив щось інше: нацистська Німеччина і Радянський Союз знищили Польщу, яка впродовж міжвоєнного періоду була супротивницею Литви. Литовський уряд вважав міжвоєнне польське місто Вільнюс своєю столицею. У вересні 1939 року, не вдаючись до бойових дій, Литва отримала польські землі. У жовтні 1939 року Радянський Союз віддав Литві Вільнюс і навколишні райони (2 750 квадратних миль, 457 500 осіб). Ціною Вільнюса та інших колись польських земель постало право на розташування на території Литви радянських солдатів.[385]

Відтак — за якісь півроку після збільшення Литви стараннями Сталіна — країну завоювали радянські доброчинці. У червні 1940 року Сталін захопив контроль над Литвою та іншими Балтійськими державами, Латвією та Естонією, і похапцем інкорпорував їх у Радянський Союз. Після цієї анексії, радянські владці депортували з Литви близько 21 тисячі осіб, зокрема й багатьох представників еліти. Серед тисяч виселенців опинилися прем'єр-міністр та міністр закордонних справ Литви. Частина політичних і військових очільників уникнули ГУЛАГу завдяки втечі до Німеччини. Часто це були люди із давнішими зв'язками в Берліні. Німці серед литовських емігрантів надавали перевагу націоналістам правого крила і вишколили частину їх для участі у вторгненні в Радянський Союз.[386]

Отож, коли в червні 1941 року німці напали на Радянський Союз, Литва займала унікальне становище. Вона скористала з пакту Молотова-Рібентропа, тоді її завоював СРСР; тепер її завоюють німці. Після року безжальної радянсьскої окупації численні литовці вітали такі зміни, та небагато серед них було литовських євреїв. На червень 1941 року в Литві жили 200 тисяч євреїв (приблизно стільки ж, як і в Німеччині). Німці прибули до Литви зі спеціально підібраними литовськими націоналістами й застали тут місцеве населення, готове вірити, чи принаймні діяти так, наче вірить, у те, що відповідальність за радянські репресії лежить на євреях. Радянські депортації відбулися раніше, того ж місяця, а НКВД ще розстрілював литовців у тюрмах за декілька днів до прибуття німців. Литовський дипломат Казис Шкірпа, який повернувся з німцями, використав ці страждання, щоб у своїх радіотрансляціях закликати до вбивств. На початку липня у кривавих погромах литовці вбили близько двох з половиною тисяч євреїв.[387]

Завдяки участі вишколених колаборантів і допомозі місцевого населення німцям у Литві не бракувало підтримки. Айнзацгрупа А і її місцеві колаборанти швидко перевищили початкові вказівки щодо вбивств євреїв у певних місцевостях. Айнзацгрупа А увійшла до Литви слідом за армійською групою «Північ». Айзацкоманда 3 групи А, що відповідала за литовське місто Каунас, отримала більш ніш достатньо місцевих помічників. Особовий склад айнзацкоманди 3 налічував лише 139 осіб, серед яких було 44 секретарок та водіїв. Упродовж наступних тижнів і місяців німці звозили литовців до місць убивства навколо Каунаса. З 4 липня 1941 року литовські загони під німецьким наглядом і командуванням убивали євреїв. Уже 1 грудня айнзацкоманда 2 вважала єврейське питання в Литві вирішеним. Вона могла доповісти про вбивство 133 346 осіб, серед яких було 114 856 євреїв. Попри старання Шкірпи, ці події не прислужилися жодним політичним цілям литовців. Після того, як він спробував проголосити незалежну литовську державу, його помістили під домашній арешт.[388]

Вільнюс був північно-східною метрополією незалежної Польщі, а також, короткий час, столицею незалежної і радянської Литви. Але під час усіх цих збурень, як і впродовж останньої половини тисячоліття, Вільнюс був і чимось іншим — центром єврейської цивілізації, що його називали «Єрусалимом півночі». На початок війни в місті жило близько 70 тисяч євреїв. Тоді як за решту Литви та інших Балтійських держав відповідала айнзацгрупа А, район Вільнюса (разом із радянською Білоруссю) підпадав під юрисдикцію айнзацгрупи В. Підрозділом, на який поклали завдання знищити вільнюських євреїв, була її айнзацкоманда 9. Розстріли відбувалися в Понарському лісі безпосередньо за містом. На 23 липня 1941 року німці набрали допоміжне військо литовців, яке й зігнало колони євреїв до Понарів. Тут їх поділили на групи з 12–20 осіб, відвели до краю рову, де змусили віддати коштовності й одяг. Золоті зуби видаляли силою. У Понарах розстріляно близько 72 тисяч євреїв з Вільнюса та інших міст, а також близько 8 тисяч неєврейських громадян Польщі та Литви.[389]

Однією з дуже небагатьох уцілілих євреїв Вільнюса була Іта Страж. Литовські поліцаї відтягли її до ями, в якій уже було повно трупів. Дев'ятнадцятилітня дівчина подумала: «Ось і кінець. А що я в житті бачила?» Кулі пролетіли мимо, але зі страху вона впала у яму. Згодом її накрили трупи розстріляних після неї людей. Хтось пройшовся над купою і випустив чергу, щоб упевнитися в тому, що всі мертві. Одна з куль влучила їй у руку, але вона не видала ані звуку. Пізніше вона зуміла вибратися і втекти. «Я була босою. Я йшла і йшла по трупах. Здавалося, їм немає кінця-краю»[390].


Сусідню Латвію Радянський Союз також анексував лише за рік перед німецьким вторгненням. За декілька тижнів до приходу німців комуністи депортували близько 21 тисячі латвійських громадян (серед яких було багато латвійських євреїв). НКВД розстрілювало латвійських в'язнів, коли Вермахт наближався до Риги. Головним колаборантом німців тут став латвійський націоналіст (і німець за матір'ю) Віктор Арайс, який випадково був знайомий із перекладачем німецької поліції в Ризі. Йому дозволили сформувати «команду Арайса», вояки якої на початку липня 1941 року живцем спалили євреїв у одній із синагог Риги. Влаштовуючи масові розстріли, німці навмисне відбирали латвійських стрільців із тих, чиї родини постраждали за радянського правління. Під наглядом командирів айназцгрупи А, «команда Арайса» зігнала ризьких євреїв до Бікерницького лісу і розстріляла їх. Спершу німці влаштували «показовий розстріл», після чого наказали «команді Арайса» завершити справу. За підтримки таких латвійців німці спромоглися до кінця 1941 року вбити принаймні 69 750 з 80 тисяч латвійських євреїв.[391]

У третій балтійській державі, Естонії, відчуття приниження після радянської окупації було не меншим, якщо не більшим, аніж у Литві та Латвії. На відміну від Вільнюса та Риги, Таллінн не провів бодай часткової мобілізації армії, перш ніж у 1940 році здатися Радянському Союзу. Таллін погодився на радянські вимоги раніше за інші балтійські держави і таким чином унеможливив будь-яку дипломатичну солідарність між ними. Комуністи депортували близько 11 200 естонців, укпючно з більшістю політичного керівництва. В Естонії, як і в інших балтійських державах, айнзацгрупа А знайшла більш ніж достатньо місцевих колаборантів. Естонці, що опиралися комуністам у лісах, тепер вступили в «команду самооборони» під керівництвом німців. Ті, що колаборували з комуністами, також приєдналися до цієї організації в надії відновити свою репутацію.

Мешканці Естонії вітали німців як визволителів, і взамін німці трактували естонців як людей расово вищих не лише порівняно з євреями, а й з іншими балтійськими народами. Євреїв у Естонії було дуже мало. За німецьким наказом естонці з «команди самооборони» вбили всіх 963 естонських євреїв, яких спромоглися знайти. Далі вбивства й погроми продовжувалися без євреїв. Близько 5 тисяч естонців-неєвреїв убито за гадану колаборацію з радянським режимом[392].


На схід від лінії Молотова-Рібентропа німці, які щойно розпочали побудову власної імперії, застали свіжі сліди радянського державотворення. На землях колишньої східної Польщі знаки були навіть разючішими, ніж у балтійських державах. На відміну від Естонії, Латвії та Литви, що стали частиною Радянського Союзу в червні 1940 року, за рік до німецького вторгнення, східну Польщу комуністи анексували на дев'ять місяців раніше, у вересні 1939. Тут німці знайшли сліди суспільного перетворення. Індустрію націоналізовано, частина ферм підпала під колективізацію, а корінну еліту майже повністю знищено. Комуністи депортували понад 300 тисяч польських громадян і розстріляли ще десятки тисяч. Німецьке вторгнення спонукало НКВД розстріляти близько 9 817 ув'язнених польських громадян, щоб не дати їм змогу потрапити до німців. Улітку 1941 року, по прибутті в західні землі Радянського Союзу, німці знайшли в'язниці НКВД, що повнилися свіжими трупами. Перш ніж німці могли користуватися цими в'язницями у власних цілях, там довелося поприбирати.[393]

Радянські масові вбивства подарували німцям нагоду для ведення пропаганди. Нацисти покладали вину за підрадянські страждання на євреїв. Ця ідея знайшла певний відголос. Чи з німецькою агітацією, чи без неї, немало мешканців міжвоєнної Європи ототожнювали євреїв із комунізмом. Міжвоєнні комуністичні партії справді мали своїми членами багатьох євреїв, особливо серед керівництва. Цей факт преса по цілій Європі коментувала впродовж 20 років. Партії правиці додавали плутанини своїми ствердженнями про те, що оскільки численні комуністи — євреї, то, отже, численні євреї — комуністи. Це два дуже різні твердження; друге з них не було правдивим ніде й ніколи. Навіть перед війною євреїв звинувачували за невдачі національних держав. Після того, як почалася війна й національні держави впали перед радянським чи німецьким вторгненням, спокуса продовжувати такі звинувачення тільки зросла. Естонці, латвійці, литовці та поляки втратили не лише створені для їхніх націй незалежні держави, а й власний статус та місцевий авторитет. Усе це вони в багатьох випадках віддали без особливого спротиву. Відтак нацистська пропаганда мала подвійну привабливість: програти радянським комуністам було не соромно, оскільки їх підтримувала потужна всесвітня єврейська змова. Та оскільки врешті-решт винними в постанні комунізму були євреї, то вбивати їх тепер було тільки правильно[394].

Насилля проти євреїв поширилося дугою на південь від Балтійського до Чорного моря в останній тиждень червня і в перші тижні липня 1941 року. У Литві та Латвії, де з німцями йшли місцеві націоналісти і де німці принаймні якусь хвилю могли вдавати з себе визволителів цілих держав, пропаганда знайшла ширший відголос, а участь місцевого населення була більш значною. У низці важливих місцевостей колишньої східної Польщі (як Бялисток) німці здійснили широкомасштабні вбивства власноруч і таким чином показали певний приклад. Бялисток, що лежав трохи на схід від лінії Молотова-Рібентропа, був містом на північному сході Польщі, тоді частиною радянської Білорусі. Відразу після того, як 27 червня місто захопили сили Вермахту, 309-й батальйон Поліції порядку розпочав грабунки і вбивства цивільного населення. Німецькі поліцаї вбили близько 300 євреїв і залишили тіла на вулицях міста. Тоді вони зігнали ще кількасот євреїв у синагогу і підпалили її. Тих, хто намагався втекти, вони розстрілювали. За наступні два тижні місцеві поляки взяли участь у близько 30 погромах у Бялистоцькому районі. Тим часом до Бялистоку прибув Гімлер, який дав вказівку трактувати євреїв як партизанів. Між 8 і 11 липня Поліція порядку вивела тисячу єврейських чоловіків з Бялистока на околиці й розстріляла їх.[395]

Південніше, на колишніх землях східної Польщі, у тих районах, де більшість населення становили українці, німці апелювали до українського націоналізму. Тут євреїв звинувачено в утисках українців від рук комуністів. У Кременці, де знайдено понад сотню вбитих в'язнів, розпочався погром, у якому загинуло близько 130 євреїв. У Луцьку, де знайдено близько 2 800 розстріляних із кулемета в'язнів, німці вбили 2 тисячі євреїв і назвали цей крок помстою за кривду, що її українцям завдали єврейські комуністи. У Львові, де в енкаведистській тюрмі знайдено близько 2 500 мертвих в'язнів, айнзацгрупа С за допомогою місцевої міліції зорганізувала погром, який не вщухав декілька днів. Німці представляли цих людей як українських жертв єврейських членів таємної поліції: насправді серед жертв були поляки і євреї (а більшість членів таємної поліції, мабуть, становили росіяни і українці). Щоденник чоловіка, що належав до однієї з айнзацгруп, так зафіксував події 5 липня 1941 року: «Сотні євреїв біжать вулицею з залитими кров'ю обличчями, дірами в головах і вибаламушеними очима». Впродовж перших днів війни місцеві міліції з різним обсягом німецької допомоги й заохочення вбили і спонукали інших убити 19 655 євреїв у погромах[396].

Політичні розрахунки і страждання місцевого населення не в змозі цілковито пояснити участь у погромах. Насилля проти євреїв зблизило німців і деяких представників місцевого неєврейського населення. Гнів, як німці й хотіли, було скеровано проти євреїв, а не проти колаборантів із радянським режимом як таких. Люди, що відповідали на німецький заклик, знали, що догоджають новому господареві — незалежно від того, вірили вони, чи ні, що у їхніх бідах винні євреї. Своїми діями вони потверджували світогляд нацистів. Акт вбивства євреїв як помста за енкаведистські страти підтверджував нацистське розуміння Радянського Союзу як єврейської держави. Крім цього, насильство проти євреїв дозволяло місцевим естонцям, латвійцям, литовцям, українцям, білорусам і полякам, які теж співпрацювали з радянським режимом, уникнути цієї ганьби. Думка про те, що лише євреї служили комуністам, була зручною не лише для окупантів, а й для частини окупованих[397].

Але провести таку психічну нацифікацію було б значно складніше, якби не відчутні докази радянських злочинів. Погроми відбувалися там, куди нещодавно прийшли комуністи, і де нещодавно встановлено радянську владу; де впродовж останніх місяців радянські органи примусу влаштовували арешти, страти й депортації. Ці погроми були спільною постановкою, нацистською редакцією радянського тексту.[398]


Радянське насильство на схід від лінії Молотова-Рібентропа прислужилося СС та її очільникам. Гімлер та Гайдрих завжди стверджували, що життя є боротьбою ідеологій, а традиційне європейське розуміння верховенства права муситиме поступитися безжальному насильству, необхідному для знищення расового та ідеологічного ворога на сході. Традиційні німецькі правоохоронці, поліцаї, мусили перетворитися на «ідеологічних солдатів». Відтак перед війною Гімлер із Гайдрихом очистили лави поліції від людей, яких вважали ненадійними, заохочували поліцаїв вступати до СС і підвели СС та безпекову поліцію (Поліцію порядку плюс гестапо) під єдину структуру командування. Мета цих кроків полягала у створенні єдиної сили для провадження попереджувальної расової війни. На час вторгнення в Радянський Союз, близько третини німецьких поліцаїв із офіцерськими званнями були членами СС. Водночас близько двох третин належали до Націонал-соціалістичної партії.[399]

Несподівана німецька атака заскочила НКВД зненацька й виставила Схід краєм беззаконня, який чекає на новий німецький порядок. Зазвичай обачне НКВД постало убивцею в'язнів. Німці прорвалися через нашарування містифікації, таємності й лицемірства, що приховували значно більші радянські злочини 1937–1938 та 1930–1933 років. Німці (разом із союзниками) стали єдиною державою, що в такий спосіб вторглася на територію Радянського Союзу, а отже, лише вони могли надати безпосередні докази сталінських убивств. Оскільки відкрили ці злочини саме німці, то в'язничні убивства стали надбанням політики, перш ніж стати надбанням історії. Факти, що їх застосовують як пропаганду, фактично неможливо виплутати з політики їх початкового передання.

Через очевидні свідчення радянського насильства німецькі сили порядку, навіть чинячи власні злочини, могли вдавати з себе викривачів злочинів радянських. З огляду на їхню індоктринацію, німці бачили певну логіку в тому, що застали на двічі окупованих землях. Логіка ця напозір підтверджувала те, що їх навчили бачити: радянську злочинність, начебто очолену євреями і заради євреїв. Радянські злочини допомогли німецьким членам СС, поліцаям і солдатам виправдати для себе ту політику, до здійснення якої їх невдовзі покликано: вбивства єврейських жінок і дітей. Та за всієї значущості тюремних розстрілів для місцевого населення, що потерпало від радянських злочинів, для нацистських очільників ці розстріли стали радше каталізатором, аніж причиною.


У липні 1941 року Гімлер прагнув показати своєму володареві Гітлеру, що розуміє темніший бік націонал-соціалізму і готовий втілювати політику абсолютно безжальну. Підвладні йому СС та поліція змагалися за владу в нових східних колоніях із військовою та цивільною окупаційною владою. Крім цього, Гімлер витримував і особисту конкуренцію за прихильність Гітлера з Герінгом, чиї експансіоністські економічні плани в плині війни втратили довіру. Гімлер спромігся продемонструвати, що розстрілювати простіше, ніж морити голодом, депортувати і поневолювати. Гімлерові повноваження як комісара Райху із зміцнення німецькости поширювалися лише на завойовану Польщу, а не Радянський Союз. Тим не менш, із поширенням німецьких військ на довоєнну територію Радянського Союзу Гімлер поводився так, ніби мав владу й тут. Становище голови поліції та СС Гімлер використав, щоб розпочати політику расової переміни, здійснення якої вимагало смертельного насильства[400].

У липні 1941 року Гімлер особисто мандрував західними землями Радянського Союзу, щоб донести нову лінію: єврейських жінок і дітей слід убивати разом із чоловіками. Розташовані тут війська відреагували негайно. Айнзацгрупа С, що прийшла в Україну слідом за армійською групою «Південь», розпочала масові розстріли євреїв не так швидко, як айнзацгрупа А (Балтійські держави) і В (Вільнюс та Білорусь). Але вже в серпні-вересні за закликом Гімлера айнзацгрупа С вбила близько 60 тисяч євреїв. Загинули вони в організованих розстрілах, а не погромах; 21 липня айнзацкоманда 5 айнзацгрупи С навіть скаржилася, що погром, який розпочали місцеві українці й німецькі солдати, заважає їм розстрілювати уманських євреїв. Та за наступні два дні айнзацкоманда 5 таки розстріляла близько 1400 уманських євреїв (залишивши низку жінок, яким потім наказано взяти надгробки з єврейського кладовища й використати їх для будівництва дороги). Натомість айнзацкоманда 6, схоже, не вбивала жінок і дітей, аж доки особисту інспекцію їй не влаштував Гімлер[401].

Убивство жінок і дітей було психологічним бар'єром, що його Гімлер зруйнував. Поки айнзацгрупи вбивали, як правило, лише чоловіків, Гімлер надіслав загони Waffen-SS (бойові війська СС) винищувати цілі спільноти разом із жінками й дітьми. 17 липня 1941 року Гітлер наказав Гімлерові «умиротворити» окуповані землі. Через два дні Гімлер відправив у заболочене Полісся (район між Україною та Білоруссю) Кінну бригаду СС, віддавши їм прямий наказ розстрілювати єврейських чоловіків, а жінок зганяти в болота. Свої вказівки Гімлер зодягнув у мову партизанської війни. Але 1 серпня командувач Кінної бригади розтлумачував: «Живим не має залишитися жоден єврей чоловічої статі; у селах не має залишитися жодної сім'ї». У Waffen-SS швидко зрозуміли наміри Гімлера й заходилися поширювати його послання. На 13 серпня вбито 13 788 єврейських чоловіків, жінок і дітей. На допомогу айнзацгрупам і поліційним силам в Україні Гімлер також відіслав Першу піхотну бригаду СС. Впродовж 1941 року з'єднання Waffen-CC вбили понад 50 тисяч євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа[402].

Гімлер запевнив айнзацгрупам достатнє підкріплення, щоб ті могли вбивати всіх знайдених євреїв. Починаючи від серпня 1941 року для вбивчих акцій надавали 12 батальйонів Поліції порядку. Частини Поліції порядку мали розташовуватися на території захопленого Радянського Союзу. Оскільки військова кампанія просувалася повільніше, ніж задумано, то в окупованих тилових зонах чисельність їхня була більшою за плановану. В серпні кількість солдат на схід від лінії Молотова-Рібентропа, що могли здійснювати масові вбивства, досягла 20 тисяч. Гімлер на той час затвердив уже і так поширену практику вербування поліцаїв з місцевого населення для допомоги в розстрілах. Литовці, латвійці та естонці брали участь у розстрілах майже від самого їх початку. На кінець 1941 року в частини місцевої поліції набрано також десятки тисяч українців, білорусів, росіян і татарів. Найбажанішими новобранцями стали етнічні німці з Радянського Союзу. Вони відігравали значну роль у вбивстві євреїв. Разом із Поліцією порядку і місцевими новобранцями солдатів для знищення єврейського населення окупованого Радянського Союзу було достатньо[403].

Гімлер прийняв ініціативу, керував убивствами і організував примусову бюрократію. Як людина, що тішилася довірою Гітлера, Гімлер міг на свій розсуд організовувати поліційні установи. Установу Вищих очільників СС і поліції він поширив на окупований Радянський Союз. У самій Німеччині ця інституція була лише черговим прошарком адміністрації. На сході вона стала втіленням Гімлерового прагнення — його особистим представницьким органом, підставовою ланкою спрощеної бюрократії примусової поліційної влади. По одному вищому очільникові СС та поліції призначено для груп армій «Північ», «Центр» та «Південь», а четвертого готували для наступу на Кавказ. Теоретично ці люди підпорядковувалися цивільній окупаційній владі (райхскомісаріат Остланд на півночі, райхскомісаріат Україна на півдні), що її встановлено у вересні 1941 року. Насправді вищі очільники СС та поліції були підзвітні Гімлерові. Вони розуміли, що вбивство євреїв узгоджується з його бажаннями. У Блетчлі Парку, де британці розкодовували німецькі послання, стало зрозуміло, що вищі очільники СС та поліції «провадять між собою своєрідне змагання за вищий «рахунок»[404].


У кінці серпня 1941 року злагодженість німецьких військ продемонстрував масовий розстріл євреїв у місті Кам'янець-Подільському на південному заході України. Тут сама війна створила проблему єврейських біженців.

Німецькій союзниці Угорщині дозволено анексувати підкарпатську Русь, далекосхідний район Чехословаччини. Замість того, щоб надати місцевим євреям регіону угорське громадянство, Угорщина виселила «бездержавних» євреїв на схід, в окуповану німцями Україну. Приплив євреїв у підконтрольну німцям територію напружив обмежені ресурси. Ініціативу перебрав на себе Фрідріх Єкельн, вищий очільник СС та поліції у цьому районі. Ймовірно, на такий крок він зважився для того, щоб на зустрічі з Гімлером 12 серпня доповісти тому про успіх. Єкельн особисто прилетів для залагодження справи. Німці вибрали місцину за межами Кам'янця-Подільського і зігнали туди єврейських вигнанців разом із місцевими євреями. Цих людей розстріляв 320-й батальйон поліції порядку разом із особистою штабною ротою Єкельна. За чотири дні, від 26 по 29 серпня, тут убито близько 23 600 євреїв. Про цю кількість Єкельн по радіо повідомив Гімлерові. Це була найбільша бійня зі здійснених німцями на той час; вона встановила взірець для наступних[405].

Вермахт сприяв і покривав такі розстрілювальні операції, а часом навіть замовляв їх. На кінець серпня 1941 року, через дев'ять тижнів після початку війни, Вермахт мав проблеми з постачанням їжі й безпекою тилу. Вбивства євреїв вивільнили б їжу, до того ж, за нацистською логікою, вони упередили б партизанське повстання. Після масового розстрілу під Кам'янцем-Подільським вермахт систематично співпрацював із айнзацгрупами й поліційними силами у знищенні єврейських спільнот. Зайнявши місто чи містечко, поліція (якщо вона тут була) зганяла частину єврейських чоловіків і розстрілювала їх. Армія реєструвала вціліле населення, в якому завважувала євреїв. Тоді Вермахт і поліція домовлялися щодо того, скільки з решти євреїв можна було вбити, а скільки — залишити як робочу силу в гетто. Після такого відбору поліція розпочинала другий масовий розстріл, для якого армія часто надавала вантажівки, боєприпаси й охоронців. Якщо поліції не було, то армія сама реєструвала євреїв і організовувала примусову працю. Поліція влаштовувала вбивства згодом. Коли центральні вказівки стали зрозумілішими і встановлено такі протоколи дії, рівень смертності серед євреїв у окупованій Радянській Україні зріс приблизно вдвічі між липнем і серпнем 1941 року, а потім ще удвічі між серпнем і вереснем[406].


У вересні 1941 року в Києві чергове зіткнення із спадщиною радянської влади стало приводом для наступного загострення — першої спроби вбити всіх єврейських мешканців великого міста.

19 вересня 1941 року група армій «Південь» Вермахту із декількатижневим запізненням і з допомогою групи армій «Центр» захопила Київ. 24 вересня вибухи низки бомб та мін знищили ті споруди центрального Києва, у яких німці встановили кабінети свого окупаційного режиму. Деякі з цих зарядів діяли на годинникових механізмах, запущених перед відходом радянських сил з міста, але інші, здавалося, здетонували енкаведисти, які залишилися в Києві. Німці, які витягали з-під завалів своїх убитих і поранених, раптом відчули себе в місті незатишно. Як згадував один із місцевих мешканців, німці перестали усміхатися. Тепер їм треба було якось — за допомогою дуже невеликої кількості людей, десятки з яких щойно загинули, — керувати великим містом, водночас готуючи дальший рух на схід. Ідеологічна лінія була зрозумілою: якщо винне НКВД, то звинувачувати треба євреїв. На зустрічі 26 вересня представники військової влади погодилися з поліцією щодо того, що слушною відплатою за бомби було б масове вбивство київських євреїв. Хоча більшість євреїв Києва втекли, перш ніж місто захопили німці, залишалися ще десятки тисяч. Усі вони мали загинути[407].

Ключем до здійснення операції стала дезінформація. Пропагандистська команда Вермахту роздрукувала великі оголошення, в яких наказувала євреям Києва під страхом смерті з'явитися на розі однієї з вулиць у західному районі міста. Вдаючись до обману, який відтак стане стандартним для подібних масових розстрілів, німці повідомили євреям, що їх переселяють. Відтак вони повинні принести з собою документи, гроші й коштовності. 29 вересня 1941 року більша частина єврейської спільноти Києва справді з'явилася в призначеному місці. Деякі євреї переконували себе в тому, що оскільки на наступний день припадало найвище єврейське свято Йом Кіпур, то їх у жодному разі не можуть скривдити. Багато людей прибули ще до світанку — в надії отримати добрі місця в поїзді, якого не існувало. Люди спакувалися в далеку дорогу, старі жінки несли на шиях намиста з цибулі. Зібравшись, цей більш ніж 30-тисячний натовп, за вказівками, вирушив вулицею Мельника в бік єврейського кладовища. Очевидці з ближніх помешкань згадували «безкінечний ряд», що «переповнював цілу вулицю й хідники»[408].

Біля воріт єврейського кладовища німці спорудили КПП. Тут перевірялися документи, і неєвреям сказано повернутися додому. Звідси й далі євреїв супроводжували німці з автоматами й собаками. Принаймні на КПП, якщо не раніше, численні євреї мусили питати себе, яка доля готувалася їм насправді. Тридцятилітня жінка Діна Пронічева йшла попереду своєї родини, і дійшла до точки, звідки почула постріли. Вона відразу ж усе зрозуміла, але вирішила не казати батькам, щоб не тривожити їх. Натомість вона йшла далі з матір'ю і батьком, поки не дійшла до столів, за якими німці вимагали здати коштовності й одяг. Один із німців уже забрав обручку її матері, коли Діна усвідомила, що її мати, як і вона, добре розуміла, що відбувається. Але вона не зробила спроби втекти, аж доки мати різко не прошепотіла їй — «ти не схожа на єврейку». Така явна комунікація рідко трапляється в подібних випадках, коли людський розум намагається заперечити те, що відбувається насправді, а людський дух прагне до наслідування, підкорення, а отже, до загибелі. Пронічева, що внаслідок одруження з росіянином мала російське прізвище, сказала німцеві, що сидів за одним із столів неподалік, що не є єврейкою. Він наказав їй відійти вбік і чекати, поки не завершиться вся справа[409].

Так Діна Пронічева побачила, що сталося з її батьками, сестрою і євреями Києва. Після того, як вони здавали свої коштовності й документи, людей примушували роздягатися догола. Тоді, шляхом погроз чи пострілів над головами, їх невеликими групами (близько десяти осіб) змушували підійти до краю Бабиного яру. Багатьох із них били; Пронічева згадувала, що люди «які йшли на розстріл, уже були закривавлені». Вони мусили долілиць лягати на трупи, що вже лежали під ними, й чекати на постріли згори і ззаду. Після цього наставала черга наступної групи. Євреї приходили й гинули впродовж тридцяти шести годин. Хоч всі вони, може, й були подібними у смерті, та кожен із них був відмінним аж до тієї останньої миті, кожен мав інші клопоти й передчуття, аж доки все не ставало ясно, а тоді не наставала чорнота. Деякі загинули з думкою про інших, а не про себе. Так, мати вродливої п'ятнадцятилітньої дівчинки Сари благала, щоб її вбили разом із донькою. Тут, навіть в останню мить, бачимо думку й турботу: якщо вона побачить смерть доньки від куль, то принаймні не побачить, як її гвалтуватимуть. Одна нага матір витратила останні секунди життя на те, щоб нагодувати грудьми своє немовля. Коли дитинку живою кинули в яр, вона кинулася за нею і в такий спосіб знайшла свою смерть. Лише там, у ямі, цих людей зведено до пустки, чи до кількості — 33 761. Оскільки тіла згодом викопано і спалено на вогнищах, а кості, що не згоріли, розкришено й змішано з піском, то ця цифра — усе, що від них залишилося[410].

Урешті-решт німці вирішили вбити Діну Пронічеву. Вона забагато бачила, і єврейка вона, чи ні, вже не мало значення. В темряві її з низкою інших людей підвели до краю яру. Її не змушували роздягатися. Вона уціліла в єдиний можливий у цій ситуації спосіб: коли почалися постріли, вона кинулася в провалля, а тоді вдала з себе мертву. Вона витримала вагу німця, що пройшовся по її тілу, і не рухалася, коли чоботи ступали їй на груди й руку, «неначе по трупові». Коли навколо неї падала грязюка, їй вдалося залишити невеликий отвір для повітря. Вона почула, як мала дитина кличе маму, і подумала про власних дітей. Тоді сказала до себе: «Діно, вставай, тікай, біжи до дітей». Можливо, знову, як і тоді, коли її тепер уже мертва мати шепотіла до неї, значення мали саме слова. Жінка відкопала собі дорогу нагору і тихо поповзла геть[411].

Діна Пронічева вступила у небезпечний світ жменьки уцілілих євреїв Києва. Закон вимагав здавати євреїв владі. Німці пропонували матеріальне заохочення: гроші, а інколи навіть ключі від помешкання зданого єврея. Звісно, для місцевого населення Києва, так само, як і інших частин Радянського Союзу, не було нічого нового у здаванні «ворогів народу». Ще не так давно, у 1937 і 1938 роках, головним місцевим ворогом, що його здавали НКВД, були «польські шпигуни». Тепер, коли колишні кабінети НКВД зайняло гестапо, ворогом стали євреї. Ті, що приходили до німецької поліції доносити на євреїв, проминали охоронця зі свастикою на рукаві, що стояв перед фризами з серпом і молотом. Кабінет, що займався єврейськими справами, був доволі невеликим, оскільки розслідування єврейських «злочинів» було простим: радянський документ із зазначеною в ньому єврейською національністю (або пеніс без крайньої плоти) означав смерть. Іза Белозовська, київська єврейка, що переховувалася, мала малого сина Ігоря, якого все це бентежило. «Хто такий єврей?» — питав він у матері. На практиці відповідь на це питання давали німецькі поліцаї, що перевіряли радянські посвідчення особи, або ж німецькі лікарі, що провадили «медичне обстеження» хлопчиків, таких як Ігор[412].

Іза Белозовська всюди відчувала смерть. «Я почувала сильне бажання, — згадувала вона, — посипати голову, та й усю себе попелом, нічого не чути, перетворитися на порох». Але вона не здалася й уціліла. Ті, що втрачали надію, часом виживали завдяки відданості їхніх неєврейських чоловіків чи дружин, або родин. Так, повитуху Софію Ейзенштайн переховував її чоловік. Для цього він викопав яму у віддаленому закутку подвір'я. Він відвів вдягнену жебрачкою дружину туди і щодня відвідував її під час прогулянок із псом. Він розмовляв із нею, вдаючи, що розмовляє з псом. Вона благала його отруїти її. Замість цього він не переставав приносити їй їжу і воду. Поліція вбивала зловлених євреїв. Їх тримали в камерах київської в'язниці, яка три роки перед тим містила жертв Великого терору. Коли тюрма наповнювалася, євреїв та інших в'язнів на світанку вивозили геть у закритій вантажівці. Мешканці Києва навчилися боятися цієї вантажівки так само, як колись боялися «чорних воронів» НКВД, що виїжджали з тих же воріт. Вантажівка везла євреїв та інших в'язнів до Бабиного Яру, де їх змушували роздягатися, лягати на край яру, і вони чекати пострілу[413].

Бабин Яр підтверджував прецедент, що його для знищення євреїв у містах центральної, східної та південної України встановив Кам'янець-Подільський. Оскільки група армій «Південь» захопила Київ із запізненням, і оскільки звістки про німецьку політику поширювалися швидко, більшість євреїв цих районів утекла на схід, а отже, вціліла. Із тих, що залишалися в місті, загинули майже всі. 13 жовтня 1941 року в Дніпропетровську вбито близько 12 тисяч євреїв. Тут німці змогли покластися на призначені ними місцеві адміністрації, щоб полегшити собі працю зібрання і вбивства євреїв. У Харкові зондеркоманда 4а айнзацгрупи С наказала міській адміністрації поселити євреїв, що залишалися, в один район. 15 і 16 грудня понад 10 тисяч харківських євреїв відведено на фабрику тракторів на околиці міста. Тут їх у січні 1942 року групами розстріляли 314-й батальйон поліції порядку і зондеркоманда 4а. Частину жертв задушено газом у вантажівці, що качала власні вихлопи в кузов, а відтак у легені замкнених усередині євреїв. Використовувати такі газові вантажівки спробували і в Києві, але зрештою відмовилися від цього, коли поліція порядку поскаржилася, що не любить витягати з них покоцюрблені трупи, вкриті кров'ю і екскрементами. В Києві німецькі поліцаї надавали перевагу розстрілам над ярами і ямами[414].


Часове розпланування масового вбивства дещо відрізнялося в окупованій Радянській Білорусі, в тилу групи армій «Центр». За перші вісім тижнів війни, до серпня 1941 року, айнзацгрупа В під командуванням Артура Небе вбила у Вільнюсі та в Білорусі більше євреїв за будь-яку іншу з айнзацгруп. Але подальші масові вбивства євреїв у Білорусі дещо сповільнили військові міркування. Гітлер вирішив надіслати дивізії групи армій «Центр» на допомогу групі армій «Південь» у битві за Київ у вересні 1941 року. Це Гітлерове рішення затримало наступ групи армій «Центр» на Москву, в чому полягало їхнє основне завдання[415].

Після захоплення Києва наступ на Москву міг відновитися, а отже, поновилися і вбивства. 2 жовтня 1941 року група армій Центр розпочала другий наступ на Москву під кодовою назвою «операція «Тайфун». Дивізії поліції і служб безпеки почали винищувати євреїв у її тилу. Група армій Центр включала 1,9 мільйона солдат, розподілених по 78 дивізіях. Політика масового вбивства усіх євреїв разом із жінками й дітьми тепер поширилася і на землі окупованої радянської Білорусі. Протягом вересня 1941 року зондеркоманда 4а разом із айнзацкомандою 5 айнзацгрупи В вже винищували всіх євреїв у селах і невеликих містечках. На початку жовтня цю політику застосовано до міст[416].

У жовтні 1941 року Могилів став першим значним містом окупованого Радянського Союзу, де знищено майже всіх євреїв. Німецький (австрійський) поліцай писав дружині про свої враження від розстрілу місцевих євреїв у перших числах місяця. «При першій спробі рука мені при пострілі трохи тремтіла, але зрештою до цього звикаєш. При десятій спробі я спокійно цілився і впевнено стріляв у численних жінок, дітей і немовлят. Я нагадував собі, що у мене вдома є двоє немовлят, з якими ці орди повелися б так само, якщо не в десять разів гірше. Смерть, яку ми подарували їм, — прекрасна, швидка смерть, у порівнянні з пекельними муками тисяч і тисяч у в'язницях ГПУ. Немовлята в повітрі окреслювали великі дуги, а ми розстрілювали їх на шматки в польоті, перш ніж їхні тіла падали в рів і у воду». Другого і третього жовтня 1941 року німці (за підтримки допоміжних поліцаїв з України) розстріляли в Могилеві 2 273 чоловіків, жінок і дітей. 19 жовтня слідом за ними пішли ще 3 726[417].

Тут, у Білорусі, прямий наказ вбивати жінок і дітей надійшов від Еріха фон дем Бах-Целевського, вищого очільника СС і поліції на території «Росії центру», земель за спиною групи армій «Центр». Бах, якого Гітлер вважав чоловіком, «що може перебрести через море крові», був прямим представником Гімлера і, безперечно, діяв відповідно до його бажань. У окупованій радянській Білорусі згода між СС та армією щодо долі євреїв простежувалася особливо виразно. Генерал Густав фон Бехтольсгайм, командувач піхотної дивізії, що відповідала за безпеку в районі Мінська, палко агітував за масове вбивство євреїв як запобіжний захід. Він любив повторювати, що якби комуністи захопили Європу, то євреї знищили б німців. Євреї більше не були «людьми в європейському сенсі цього слова», а отже, їх «слід було знищити»[418].

Гімлер схвалив убивства жінок і дітей у липні 1941 року, а тоді цілковите винищення єврейських спільнот у серпні 1941 року. Вони мали стати легким натяком на прийдешній рай, «Едемський сад», якого прагнув Гітлер. То була постапокаліптична візія звеличення після війни, життя після смерті, відродження однієї раси після знищення інших. Цей расизм і цю мрію поділяли члени СС. Іноді до цієї візи долучалися і члени поліції порядку — звісно, їх розтлівала їхня ж у ній участь. Підкріплені певною інтерпретацією військового глузду, офіцери і солдати вермахту часто дотримувалися фактично тих самих поглядів, що і члени СС: знищення євреїв могло привести до переможного завершення чимраз тяжчої війни, або ж запобігти партизанському опорові, або принаймні покращити постачання їжі. Ті, що не підтримували масових убивств євреїв, вважали, що не мають вибору, оскільки Гімлер був більш наближеним до Гітлера, ніж вони. Та з плином часу навіть такі офіцери війська, як правило, приходили до переконання, що євреїв вбивати необхідно — не тому, що (як улітку 1941 року ще могли вважати Гімлер з Гітлером) війна наближалася до переможного закінчення, а тому, що війну з легкістю можна було і програти[419].

Радянська влада так і не впала. У вересні 1941 року, через два місяці після вторгнення, присутність НКВД відчувалася на кожному кроці, а діяльність її спрямовано проти найвразливішої цілі — радянських німців. Наказом від 28 серпня Сталін упродовж першої половини вересня 1941 року депортував 438 700 радянських німців у Казахстан. Більшість їх депортовано з автономного району на Волзі. За швидкістю, рівнем компетентності й розмахом ця єдина дія Сталіна перевершила повільні й суперечливі депортаційні акції німців, що відбулися протягом останніх двох років. Саме в цю мить зухвальства з боку Сталіна, у вересні 1941 року, Гітлер прийняв неоднозначне рішення заслати німецьких євреїв на схід. У жовтні та листопаді німці почали депортувати німецьких євреїв до Мінська, Риги, Каунаса та Лодзі. Досі німецькі євреї втрачали права і власність, але лише рідко втрачали життя. Тепер, хоч і без вказівок убити, їх заслано на землі, де євреїв масово розстрілювали. Можливо, Гітлер прагнув помсти. Він не міг не зауважити, що Волга так і не стала німецькою Місісіпі. Тепер, замість того, щоб заселяти басейн Волги у ролі переможних колонізаторів, німці виїжджали звідти як репресовані й упокорені радянські громадяни[420].

У голові Гітлера відчай був тісно пов'язаний із ейфорією, тому можлива і зовсім інша інтерпретація. Цілком можна уявити собі, що Гітлер почав депортувати німецьких євреїв тому, що хотів вірити (або хотів, щоб інші вірили), що операція «Тайфун», другий наступ на Москву, що розпочався 2 жовтня 1941 року, покладе кінець війні. У мить натхнення Гітлер навіть сам це визнав у промові від 3 жовтня: «Ворог розбитий і більше ніколи не встане!» Якщо війна справді завершилася, тоді могло розпочатися «остаточне розв'язання» як програма депортацій у повоєнний період[421].

Хоча операція «Тайфун» не призвела до остаточної перемоги, німці все одно продовжували депортації німецьких євреїв на схід. Цей крок, у свою чергу, розпочав певного штибу ланцюгову реакцію. Потреба створити більше місця у східних гетто потвердила один метод масового вбивства (у Ризі в окупованій Латвії), а також ймовірно прискорила розвиток іншого (в Лодзі, в окупованій Польщі).

У Ризі командувачем поліції тепер був вищий очільник СС та поліції райхкомісаріату «Остланд» Фрідріх Єкельн. Народжений у Ризі Єкельн зорганізував перший масовий розстріл євреїв у Кам'янці-Подільському в серпні (тоді ще як вищий очільник СС та поліції райхкомісаріату Україна). Тепер, після переведення, він приніс свої методи індустріалізованих розстрілів до Латвії. Спочатку він наказав радянським військовополоненим викопати кілька ровів у Летбартських лісах, у Румбульському лісі неподалік від Риги. Впродовж одного дня 30 листопада 1941 р. німці й латвійці колонами зігнали близько 14 тисяч євреїв до місць розстрілу, змусили їх лягти поруч одне з одним у ямах і розстріляли[422].

Місто Лодзь потрапило у володіння Артура Грайзера, який очолив Вартелянд — найбільший район доданої до Райху польської території. Лодзь був другим містом Польщі за кількістю єврейського населення, а тепер став першим за кількістю єврейського населення містом Райху. Гетто міста було переповнене ще до прибуття німецьких євреїв. Можливо, саме потреба забрати євреїв з Лодзі надихнула Грайзера або ж вартеляндських командувачів СС і поліції безпеки шукати ефективніших методів убивства. Вартелянд завжди лежав у осерді політики «посилення німецькості». Починаючи з 1939 року, звідси вивезено сотні тисяч поляків, на заміну яким прибули сотні тисяч німців з Радянського Союзу (перш ніж німецьке вторгнення в СССР позбавило перевезення німців на захід будь-якого сенсу). Але усунення євреїв, в якому завжди полягав чільний складник плану расового онімечення цієї нової німецької зони, виявилося найскладнішим для здійснення. В межах свого району Грайзер зіткнувся з тією ж проблемою, з якою Гітлер зіткнувся в масштабі своєї імперії: офіційно «остаточне розв'язання» передбачало депортацію, але депортувати євреїв було нікуди. На початок грудня 1941 року під Хелмно стояла газова вантажівка[423].

Гітлерові депортації німецьких євреїв у жовтні 1941 року відзначалися імпровізацією нагорі й непевністю на місцях. Німецьких євреїв, відісланих до Мінська і Лодзі, не вбито а поселено в гетто. Однак німецьких євреїв, відісланих до Каунаса, вбивали відразу по прибутті, так само як і євреїв першої хвилі депортації до Риги. Якими б не були наміри Гітлера, німецьких євреїв тепер розстрілювали. Можливо, на цю мить Гітлер вирішив убити всіх європейських євреїв, уключно з німецькими. Якщо й так, то Гімлер тоді ще не зрозумів цього наміру. Саме Єкельн убивав німецьких євреїв, що прибували до Риги, яких Гімлер вбивати не збирався.

Однак Гімлер усе ж почав (теж у жовтні 1941 року) пошуки нового і дієвішого способу вбивства євреїв. Він звернувся до свого клієнта Одила Глобочника, очільника СС та поліції у Люблінському районі Генерал-губернаторства, який негайно розпочав працю над фабрикою нового типу для вбивства євреїв — у місці, що називалося Бєлжец. Станом на листопад 1941 року задум ще не був цілком зрозумілим і обладнання ще не було встановлене, але певні обриси Гітлерової версії «остаточного розв'язання» вже можна було побачити. У окупованому Радянському Союзі вбивства євреїв кулями сягли індустріальних масштабів. У анексованій та окупованій Польщі (у Вартелянді та Генерал-губернаторстві) будувалися газові фабрики (у Хелмні та Бєлжці). З Німеччини євреїв почали засилати на схід, де частину з них уже вбито.[424]

«Остаточне розв'язання» як масове вбивство, що розпочалося на схід від лінії Молотова-Рібентропа, поширювалося на захід.

У листопаді 1941 року група армій «Північ» рвалася до Москви за запізнілою, але не менш славною остаточною перемогою — кінцем радянської системи, початком апокаліптичного перетворення нещасних радянських земель на горду пограничну імперію німців. Та насправді німецькі солдати наближалися до апокаліпсису значно традиційнішого. Рух їхніх вантажівок і танків сповільнювала осіння грязюка, рух їхніх тіл — брак відповідного одягу і теплої їжі. Був момент, коли німецькі офіцери бачили кремлівські бані у свої біноклі, але до радянської столиці дійти їм не судилося. Їхні солдати сягнули межі постачання й витривалості. Опір Червоної армії був дедалі потужнішим, тактика — дедалі хитрішою[425].

24 листопада 1941 року Сталін відправив свої стратегічні резерви в бій проти групи армій «Центр» Вермахту. Він був певен цього ризику. Високопоставлений інформатор із Токіо і, безперечно, інші джерела повідомляли, що японської атаки на Радянський Сибір не буде. У червні 1941 року він відмовився був вірити в німецький напад, і помилився. Тепер він відмовився вірити в японський напад восени 1941-го, і виявився правим. Йому не забракло духу. 5 грудня Червона армія під Москвою вирушила в наступ. Німецькі солдати скуштували поразки. Їхні виснажені коні не могли достатньо швидко відтягнути гармати назад. Солдатам доведеться провести зиму на вулиці, щулячись від холоду, потерпаючи від браку постачання[426].

Сталінова розвідка мала рацію. Японія ось-ось мала рішуче вступити у війну на Тихому океані, що практично виключало наступ у Сибіру. Південний напрям експансії японського імперіалізму встановлено на 1937 рік. Цей напрям був зрозумілим для всіх, коли Японія у вересні 1940 року вступила у французький Індокитай. Гітлер відохочував свою японську союзницю приєднуватися до вторгнення в Радянський Союз; тепер, коли його вторгнення зазнало невдачі, японські сили просувалися чимраз далі в іншому напрямку.

Поки Червона армія 6 грудня 1941 року йшла на захід, спеціальний загін японських авіаносців плив до Перл Гарбору, бази тихоокеанського флоту Сполучених Штатів. 7 грудня німецький генерал у листі додому змалював битву навколо Москви. Він і його солдати билися «за власну шкуру, щодня й щогодини, проти ворога, який перевищує нас під усіма оглядами». Того ж дня дві хвилі японської авіації напали на американський флот, знищили декілька бойових кораблів і вбили 2 тисячі солдатів. Наступного дня Сполучені Штати оголосили війну Японії. Через три дні, 11 грудня, нацистська Німеччина оголосила війну Сполученим Штатам. Відтак президентові Франклінові Д. Рузвелту було дуже легко оголосити війну Німеччині[427].

Тепер Сталін тішився непоганим становищем у східній Азії. Якщо японці збиралися битися із Сполученими Штатами за контроль над Тихим океаном, то їхня боротьба проти СРСР у Сибіру ставала практично немислимою. Сталін міг більше не боятися війни на два фронти. До того ж японський напад утягнув би у війну Сполучені Штати — як союзника Радянського Союзу. На початок 1942 року американці вже билися з японцями в Тихому океані. Невдовзі американські кораблі з провіантом мали дійти до радянських портів — без опору з боку японських підводних човнів, оскільки японці у радянсько-німецькій війні дотримувалися нейтралітету. Червона армія, якій зі сходу надходив американський провіант — це зовсім інший ворог, ніж Червона армія, що непокоїлася про японський напад зі сходу. Тепер Сталінові треба було лише експлуатувати американську допомогу й заохочувати американців відкрити у Європі другий фронт. Тоді німці опиняться в оточенні, а перемога СРСР буде певною.

Починаючи з 1933 року, Японія в іграх Гітлера зі Сталіним грала роль великого козиря. Обидва диктатори, кожен зі своїх причин, хотіли, щоб Японія провадила свої війни на півдні — проти Китаю на суходолі, проти європейських імперій та Сполучених Штатів на морі. Гітлер вітав напад на Перл Гарбор, бо вважав, що Сполучені Штати нескоро озброяться, і що битимуться вони в Тихому океані, а не в Європі. Навіть після невдачі операцій «Барбароса» і «Тайфун» Гітлер волів, щоби японці билися зі Сполученими Штатами, а не Радянським Союзом. Гітлер, здавалося, вважав, що зможе побороти СССР на початку 1942 року, а тоді вступити в бій проти послабленої тихоокеанською війною Америки. Сталін також прагнув, щоб японці рухалися на південь, і дуже ретельно провадив зовнішню та військову політику, що привела саме до такого результату. Його думки посутньо повторювали думки Гітлера: японців слід тримати осторонь, оскільки землі Радянського Союзу — мої. І Берлін, і Москва хотіли втримати Японію у Східній Азії і на Тихому океані. Токіо зіграло на руку обом. А хто від цього виграє, залежало від результату німецького нападу на Радянський Союз[428].

Якби німецьке вторгнення відбулося за планом, як блискавична перемога, що зрівняла б із землею великі радянські міста і здобула для німців українську їжу та кавказьку нафту, то японський удар у Перл Гарборі міг і справді стати доброю звісткою для Берліна. За таким сценарієм напад на Перл Гарбор означав би, що японці відволікають Сполучені Штати, поки Німеччина зміцнює своє переможне становище в новій колонії. Німці розпочали б здійснення генерального плану «Ост», або якогось варіанту цього плану в намаганні стати великою сухопутною імперією, самодостатньою з огляду на їжу й нафту і спроможною боронитися проти морської блокади з боку Об'єднаного Королівства та амфібійного нападу з боку Сполучених Штатів. Такий сценарій завжди був фантазією, але поки німецькі війська рухалися до Москви, його можна було видавати за дійсність.

Оскільки німців під Москвою відбито саме в той час, коли розпочався наступ японців, то Перл Гарбор отримав точно протилежне значення. Німеччина опинилася у найгіршій з усіх можливих конфігурацій: не велетенською імперією на суходолі, що лякала Велику Британію і готувалася до сутички зі Сполученими Штатами, а єдиною європейською країною у стані війни проти Радянського Союзу, Об'єднаного Королівства і Сполучених Штатів. Союзники її були якщо не слабкими (Італія, Угорщина, Румунія, Словаччина), то незадіяними у найважливішому східноєвропейському театрі (Японія, Болгарія). Японці, схоже, розуміли це краще за німців. Вони хотіли, щоб Гітлер уклав сепаратний мирний договір зі Сталіним, а тоді бився з британцями й американцями за контроль над Азією і північною Африкою. Японці хотіли знищити морську потугу Британії; німці намагалися діяти у встановлених нею обмеженнях. Гітлерові залишалася одна-єдина світова стратегія, якої він тримався — знищення Радянького Союзу і створення сухопутної імперії на його руїнах[429].

У грудні 1941 року Гітлер знайшов дивне вирішення своїх нагальних стратегічних клопотів. Він сам сказав своїм генералам, що «всі континентальні проблеми» слід вирішити до кінця 1941 року, щоб Німеччина могла готуватися до глобального конфлікту з Об'єднаним Королівством і Сполученими Штатами. Замість цього Німеччина опинилася перед лицем вічного стратегічного кошмару, війни на два фронти проти трьох великих держав. З характерною відвагою і політичною спритністю Гітлер переформулював становище у термінах, що узгоджувалися з нацистським антисемітизмом, хоч і не з початковими воєнними планами. Що, крім утопійного планування, недолугих обчислень, расистської пихи і безголового балансування на грані катастрофи, могло втягти Німеччину у війну з Об'єднаним Королівством, Сполученими Штатами та Радянським Союзом? Гітлер мав готову відповідь — всесвітня єврейська змова[430].

У січні 1939 року Гітлер виголосив промову, в якій погрожував євреям знищенням, якщо їм вдасться розбурхати ще одну світову війну. Від літа 1941 року німецька пропаганда невпинно обігрувала тему всеохопної єврейської змови, що об'єднувала британців, СРСР і чимраз більше американців. 12 грудня 1941 року, через тиждень після радянської контратаки під Москвою, через чотири дні після японського нападу на Перл Гарбор і через день після того, як Сполучені Штати відповіли на німецьке оголошення війни, Гітлер повернувся до цієї промови. Він згадував її як пророцтво, яке доведеться здійснити. «Світова війна почалася, — сказав він п'ятдесятьом надійним товаришам 12 грудня 1941 року, — знищення єврейства мусить стати її необхідним наслідком». Відтак його найважливіші підданці розуміли своє завдання: вбивати всіх євреїв, де тільки можна. Ганс Франк, голова Генерал-губернаторства, декількома днями пізніше озвучив цю політику у Варшаві: «Панове, я мушу просити вас позбутися рештків жалю. Ми мусимо знищити євреїв, де тільки їх не знайдемо, щоб утримати структуру Райху в цілості»[431].

Євреїв тепер звинувачували у близькій і безіменній катастрофі. Нацисти негайно зрозуміли б зв'язок між єврейським ворогом і перспективою поразки. Всі вони вважали, якщо тільки приймали переконання Гітлера, що в останній світовій війні Німеччина не зазнала поразки на полі бою, а впала внаслідок «удару в спину», змови євреїв та інших внутрішніх ворогів. Тепер євреї мали понести провину ще й за американо-британсько-радянську спілку. Такий «спільний фронт» капіталізму та комунізму, на переконання Гітлера, могли освятити лише єврейські кліки в Лондоні, Москві та Вашингтоні. Євреї були агресорами, німці — жертвами. Щоб уникнути катастрофи, слід були знищити євреїв. Йозеф Геббельс, Гітлерів голова пропаганди, так у своєму щоденнику висловив цю моральну підміну: «Ми тут не для того, щоб співчувати євреям, а для того, щоб співчувати лише нашій німецькій нації».[432]

Коли війна обернулася на користь Сталіна, Гітлер переформулював її мету. Початковий план передбачав повалення Радянського Союзу, а тоді знищення євреїв. Тепер, коли повалення Радянського Союзу відкладалося на невизначений час, воєнною політикою стало цілковите винищення євреїв. Відтепер загроза випливала не так від слов'янських мас і їхніх єврейських хазяїв, як від самих євреїв. У 1942 році пропаганда проти слов'ян послабиться, коли чимраз більше слов'ян прибуватиме працювати до Райху. Гітлерове рішення вбивати євреїв (замість того, щоб експлуатувати їхню працю), ймовірно, прискорило його одночасне рішення експлуатувати працю слов'ян (а не вбивати їх). Ці ходи позначили відхід від більшості початкових припущень щодо плину війну, хоч Гітлер, звісно, нізащо б цього не визнав. Але масове вбивство євреїв принаймні напозір узгоджувалося з початковою візією пограничної імперії на сході[433].

Насправді рішення вбивати євреїв суперечило цій візи, оскільки було імпліцитним визнанням того, що німцям не вдасться захопити ті величезні території, що потрібні були б їм для «остаточного розв'язання» шляхом депортації. З організаційного погляду масове вбивство простіше за масову депортацію. На той час, якщо Гітлер хотів здійснити власне пророцтво, то єдиним варіантом для нього залишалося вбивство. Його імперія була імперією сухопутною, а не морською; але він не володів пустелями, в яких євреї могли б пропасти. Відтак, якщо «остаточне розв'язання» могло мати якийсь поступ, то полягав він у Гімлеровій демонстрації вбивства як методу, що не вимагав депортування. Вбивство це було не так знаком, як замінником тріумфу. З кінця липня 1941 року євреїв убивали, поки сподіваної блискавичної перемоги все не було. З грудня 1941 року євреям судилося гинути, поки зростав на силі союз проти німців. Гітлер шукав і знаходив ще глибші почуття, оголошував ще більш знавіснілі цілі, а свідомий свого скрутного становища німецький провід приймав їх[434].

Переокресливши конфлікт як «світову війну», Гітлер відвів увагу від того, що блискавичної перемоги не сталося, і від небажаних історичних уроків, що випливали з цієї військової невдачі. У грудні 1941 року німецькі солдати споглядали долю Наполеона, чия Grande Armee у 1812 році дійшла до околиць Москви швидше, ніж це зробив Вермахт у 1941-му. Та зрештою Наполеон мусив відступити перед лицем зими і російських підкріплень. На німецькі війська, що тримали свої позиції, неминуче чекав повтор битв 1914–1918 років: довгі дні залягання в окопах, переховуючись від кулеметного й артилерійського вогню, і довгі роки повільного, безглуздого руху та незліченних жертв. На них чекали такі бої, що їх Гітлерів геній начебто назавжди відіслав у минуле. Німецький генеральний штаб очікував близько півмільйонних втрат і перемоги у вересні; у грудні, кількість втрат наближалася до мільйона, а перемога зникала з овиду[435].

В усіх цих безуспішних наступах, прострочених термінах і гнітючих перспективах не було б такої ганьби, якби Вермахт вів не кепсько сплановану колонізаторську й загарбницьку війну, а славну, хоч і трагічну, війну на захист цивілізації. Якщо німецькі солдати боролися проти сил цілого світу під проводом єврейських клік у Москві, Лондоні та Вашингтоні, тоді справа їхня була великою і справедливою. Якщо вони змушені були вести оборонну війну (а на практиці так тепер і було), то роль агресора можна було перекласти на когось іншого. Цю роль в історії, принаймні для вірних нацистів і численних німецьких цивільних в очікуванні повернення батьків і чоловіків, зайняли євреї. Німецьким солдатам, незалежно від того, вірили вони в єврейську відповідальність за війну, чи ні, такі ідеологічні ревізії, мабуть, потрібні були менше, ніж політикам і цивільним. Вони були у відчаї, але від того не стали менш смертоносними. Вермахт був і в майбутньому залишився найдієвішою збройною силою в європейському театрі, попри те, що його шанси на традиційну перемогу тепер дорівнювали нулю.

Чари расового мислення перетворювали саме вбивство євреїв на німецький тріумф тоді, коли будь-яка інша перемога відступала за обрій можливого. Сполучені Штати, Велика Британія і Радянський Союз були ворогами Німеччини, євреї також були ворогами Німеччини. Фальшивий силогізм висновував, що, отже, Сполучені Штати, Велика Британія і Радянський Союз перебували під упливом євреїв. Якщо ці держави були єврейськими державами, то, отже, європейські євреї були їхніми агентами. Відтак убивство європейських євреїв було прямим і непрямим нападом на ворогів Німеччини, і виправдовувала його не лише моральна, а й військова логіка. Гімлер закарбував собі бажання Гітлера знищувати євреїв Європи, починаючи від грудня 1941 року, «як партизанів», як агентів німецьких ворогів у німецькому тилу. На цю мить вже розвинено логіку вбивства євреїв на знак «помсти» за партизанські атаки. Її застосовано в поліських болотах між Білоруссю та Україною, де Гімлер від липня 1941 року вбачав у ній підставу вбивати єврейських чоловіків, жінок і дітей; а також у Києві, де німці вбили понад 30 тисяч євреїв на знак помсти проти радянського замінування міста; і навіть далі, у Сербії, де німецькі збройні сили зіткнулися із серйозним спротивом трохи раніше, ніж у Радянському Союзі[436].

Приклад Сербії мав, мабуть, особливу вагу. Німецька війна у південно-східній Європі почалася трохи раніше, ніж війна в Радянському Союзі, і принесла з собою низку уроків, що їх можна було врахувати на майбутнє. Німеччина вступила в Югославію та Грецію навесні 1941 року, перед самим початком операції «Барбаросса», і головно для того, щоб урятувати недолугу італійську союзницю від поразки у власних війнах на Балканах. Хоча Німеччина швидко знищила югославську армію і створила маріонеткову державу в Хорватії, у сербській окупаційній зоні, що її Німеччина поділяла з Італією, тривав серйозний опір. Частково за нього відповідали комуністи. Німецький генерал-командувач Сербії наказав на знак помсти за німців, що полягли у боях проти партизан, убивати лише євреїв та ромів — у співвідношенні сто до одного. Тож на той час, коли Гімлер зробив свою заяву про знищення євреїв «як партизанів», майже всі єврейські чоловіки Сербії вже були розстріляні. Логіку Сербії німці універсалізували. Євреїв відтепер убиватимуть на знак помсти проти союзу між США, Об'єднаним Королівством та СССР. Зрозуміння такого рішення не можна було сподіватися ані від євреїв, ані від Союзників. Якийсь сенс воно мало лише в межах нацистського світогляду, що його Гітлер щойно задаптував для подальшого вжитку[437].

П'ятою і останньою версією «остаточного розв'язання» була масова смерть. У мові нацистів слово переселення з описового перетворилося на евфемізм. Багато років німецькі очільники гадали, що зможуть «розв'язати» єврейську «проблему» Європи шляхом переселення євреїв до того чи іншого місця. По прибутті в це місце євреї мали працювати до смерті; розглядалася також їхня стерилізація, але вбивства їх усіх як такого не передбачалося. Відтак у 1940 і на початку 1941 року термін переселення передавав суть політики не вповні, але не цілком неадекватно. Надалі термін переселення або переселення на Схід означав масові вбивства. Можливо, евфемізм переселення натякав на посутню тяглість політики і таким чином допомагав нацистам оминати увагою той факт, що німецька політика не лише змінилася, але мусила змінитися, оскільки війна розвивалася не за планом. Таким чином термін міг дозволити німцям відгородитися від дійсності — і від усвідомлення того, що політику щодо євреїв визначала військова катастрофа[438].

Станом на грудень 1941 року німці вже показали свою здатність чинити щось гірше, ніж депортувати євреїв до Польщі, Мадагаскару або Радянського Союзу. Вони могли вбивати євреїв на підконтрольних їм землях і звинувачувати жертв у їхній долі. Збагнути дійсність переселення, від якої німці тепер дистанціювалися, допоможе наступний приклад німецького вживання цього слова: «Місце переселення: на місці переселення розташовуються вісім ровів. Біля кожного рову працює один загін із десяти офіцерів та солдатів, на зміну якому що дві години приходить інший»[439].

На той час, як у грудні 1941 року Гітлер озвучив свої побажання Гімлерові, СС та поліційні сили (за підтримки Вермахту і місцевих поліцаїв) у окупованому Радянському Союзі вбили вже близько мільйона євреїв. Погляд назад створює враження неминучості, а нова німецька політика вбивства усіх європейських євреїв може видаватися просто сповненням вже у якомусь сенсі поставленої мети. Хоча й правда, що Гітлер вважав за очевидне, що у його майбутній Європі не буде місця для євреїв та що зростаючі обсяги Гімлерових убивств скоріш за все відповідали бажанням Гітлера, та Гітлерове рішення говорити про масове вбивство всіх євреїв слід розглядати саме як рішення. Зрештою, на ці ж події можна було відреагувати по-іншому[440].

Можливість таких змін продемонструвала німецька союзниця Румунія. Бухарест теж здійснював політику національних чисток. На грудень 1941 року румунські євреї зазнали більших страждань, аніж євреї німецькі. Румунія приєдналася до вторгнення в Радянський Союз — вдавшись, як і Німеччина, до пропаганди, що ототожнювала комунізм із євреями. Вторгнення в Радянський Союз пліч-о-пліч із німцями повернуло Румунії бесарабські та буковинські землі, що їх СССР анексував у 1940 році. Після цього Румунія приєднала до себе новий регіон під назвою Придністров'я, до якого увійшли захоплені землі південної частини радянської України. У 1941 році румунська політика щодо євреїв у цій зоні була не менш брутальною за відповідну політику німців. Після захоплення Одеси румунські війська вбили близько 20 тисяч місцевих євреїв у «відплатних акціях» за вибух, що зруйнував їхній штаб у місті. Наприкінці грудня 1941 року в районі Богданівки румуни за декілька днів розстріляли понад 40 тисяч євреїв. Крім цього вони у Придністров'ї створили власний набір гетто і таборів праці, де загинули десятки тисяч євреїв з Бесарабії та Буковини. Загалом Румунія вбила близько 300 тисяч євреїв[441].

Але керівництво Румунії зреагувало на зміну в плині війни інакше, ніж Гітлер. Румунська політика щодо євреїв залишалася брутальною, але поступово пом'якшувалася, а не погіршувалася. На літо 1942 року Румунія вже не депортувала євреїв до Придністров'я. Коли німці побудували фабрики смерті, Румунія відмовилася відправляти туди своїх євреїв. На кінець 1942 року румунська політика суттєво відрізнялася від німецької. Згодом Румунія зробила спробу перейти на інший бік, і якась кількість уцілілих євреїв для цієї спроби видаватиметься вигідною. Таким чином, 1942 рік став поворотним моментом, коли німецька та румунська політика розійшлися. Німеччина прагнула вбити всіх євреїв, оскільки війну було програно; Румунія наприкінці того ж року врятувала низку євреїв з тієї ж причини. Румунський диктатор Йон Антонеску залишив собі невеликий простір для перемовин із американцями та британцями. Гітлер не залишив німцям жодної можливості втекти від власної провини[442].

Протягом 1942 року німці вбили більшість із уцілілих на окупованих землях євреїв. На захід від лінії Молотова-Рібентропа масові убивства чинилися на газових фабриках. На схід від лінії Молотова-Рібентропа німці продовжували масові розстріли, а також використовували газові вантажівки, що їх уже перевірили на радянських військовополонених. У окупованій радянській Україні вбивства розпочалися заново, щойно земля відмерзла достатньо, щоб копати в ній ями; подекуди там, де німці мали доступ до машин для копання землі, це сталося навіть раніше. У східній частині радянської України, яка й далі перебувала під військовою окупацією, розстріли тривали безперервно з кінця 1941 до початку 1942 року. У січні айнзац-групи з допомогою Вермахту знищили дрібніші єврейські спільноти, що пережили першу хвилю розстрілів, а також групи єврейських робітників. Навесні 1942 року ці акції перемістилися зі сходу на захід, з військової зони до цивільної окупаційної одиниці — райхскомісаріату Україна. Тут усі акції здійснювали постійні поліційні сили, батальйони німецької поліції порядку за підтримки місцевих міліціянтів. Допомога десятків тисяч місцевих колаборантів надала німцям необхідну кількість людей[443].

Перехід від убивств до винищення в останню чергу відбувся на тих землях, що їх німці захопили першими. Хоча всю територію колишньої східної Польщі німці зайняли за перші десять днів війни, у червні 1941 року, та чимало євреїв, що мешкали на південному сході Польщі (а тепер західній частині райхкомісаріату Україна), залишилися живими до 1942 року. На той час, коли Гімлер почав видавати накази про знищення цілих єврейських спільнот, німці вже проминули ці землі. Поки німецька політика змінилася, більша частина німецьких військ їх уже покинула. У 1942 році німці розпочали другу хвилю масових розстрілів у західних районах райхскомісаріату Україна. Цим разом розстріли організовувала цивільна влада, а здійснювала поліція — за значної підтримки місцевих допоміжних поліцаїв[444].

Ці західноукраїнські райони становили типову для багатьох містечок і невеликих міст колишньої східної Польщі картину — євреї тут налічували близько половини населення, часом трохи менше, часом трохи більше. Вони, як правило, мешкали в кам'яницях навколо головних площ міста, а не в дерев'яних будівлях на околицях. У цих поселеннях євреї жили понад півтисячоліття — під різною владою і з різним рівнем достатку, але з успіхом, на який вказували найпростіші показники — архітектура і демографія. Більшість цього єврейського населення міжвоєнної Польщі продовжувала дотримуватися свого віровизнання й була доволі відокремленою від навколишнього світу. Головними мовами й надалі залишалися їдиш, а також (для релігійних потреб) іврит. Рівень шлюбів із християнами був низьким. Східна Польща залишилася домівкою цивілізації ашкеназім-їдишемовної й очоленої суперницькими кланами харизматичних хасидів. Ця єврейська традиція пережила польсько-литовську Річ Посполиту, де були її витоки; вона пережила Російську імперію, як пережила і міжвоєнну Польську республіку[445].

У 1939–1941 роках, після пакту Молотова-Рібентропа і спільного вторгнення в Польщу на цих євреїв поширилася радянська влада і радянське громадянство. Відтак їх переважно зараховують до радянських євреїв-жертв нацистів. Після того, як радянські кордони розширилися на захід і поглинули колишні землі східної Польщі, ці євреї справді якийсь час жили в Радянському Союзі й були суб'єктами радянської політики. Так само, як і поляки, українці та білоруси, що мешкали на цих землях, стали жертвами арештів, депортацій і розстрілів. Євреї втратили свій бізнес і релігійні школи. Але цей короткий проміжок радянського правління аж ніяк не був достатнім для того, щоб зробити з них радянських євреїв. За винятком найменших дітей, мешканці Рівного та інших подібних поселень були громадянами Польщі, Литви, Латвії чи Румунії впродовж значно довшого часу, аніж громадянами Радянського Союзу. З близько 2,6 мільйонів євреїв, що загинули на теренах Радянського Союзу, 1,6 мільйонів перебували під радянською юрисдикцією менш ніж два роки. Радянське правління впродовж 1939–1941 років значно послабило їхню цивілізацію; пережити німецький Райх їм не судилося[446].

На відміну від більшості цих міст, Рівне у 1941 році вже зазнало масової вбивчої акції. Хоча центр німецької поліційної держави в Україні був у Києві, у 1941 році Рівне було тимчасовою столицею райхскомісаріату Україна. Райхскомісар Еріх Кох уславився жорстокістю. Радники Гітлера називали Коха «другим Сталіним» і мали це за комплімент. Восени 1941 року Кох уже наказав убити більшість рівненських євреїв. 6 листопада 1941 року поліція наказала всім євреям без дозволів на роботу з'явитися для переселення. Близько 17 тисяч осіб перевезли в розташовані неподалік ліси — Сосенки. Тут їх розстріляно над ямами, що їх раніше викопали радянські військовополонені. Після цього в Рівному залишилося близько 10 тисяч євреїв, яких поселено у гетто в найгіршій частині міста[447].

На початку 1942 року, навіть після того, як більшість євреїв уже загинуло, рівненський юденрат намагався зорганізувати для вцілілих якісь засоби до виживання. Та німецька влада постановила, що євреїв не мало існувати взагалі. Улітку 1942 року, думаючи про нестачу їжі, Кох зробив наступний крок, попросивши у своїх підлеглих «стовідсоткового вирішення» єврейської проблеми. У ніч на 13 липня 1942 року німецька поліція та українські допоміжні сили зігнали рівненських євреїв із гетто. Їх змусили йти до вокзалу, де замкнули у залізничних вагонах. Через два дні, які вони провели без їжі й води, їх перевезено до каменоломні біля лісів за містом Костопіль. Тут німецька поліція безпеки і допоміжні поліційні загони розстріляли цих людей[448].

У Луцьку євреї становили близько половини населення і налічували, може, з 10 тисяч осіб. У грудні 1941 року євреїв зігнано в гетто, де німці встановили юденрат. Переважно юденрати існували для того, щоб видурювати коштовності взамін на різноманітні відтермінування страт, часом справжні, а часом удавані. Як правило, німці формували також і єврейську поліцію, яку застосовували для того, щоб створювати гетто, а потім — щоб їх зачищати. 20 серпня 1942 року місцева єврейська поліція в Луцьку вирушила на пошуки євреїв, що могли переховуватися. Того ж дня єврейських чоловіків відіслано до лісів біля Гіркої Полонки, що лежала за сім кілометрів від міста, щоб копати ями. Німці, що стерегли їх, не намагалися приховати своїх намірів. Вони сказали чоловікам копати як слід, оскільки наступного дня у ями ляжуть їхні дружини й матері. 21 серпня жінок і дітей Луцька забрали в Гірку Полонку. Німці їли, пили, сміялися й змушували жінок повторювати: «Оскільки я єврейка, то не маю права жити». Після цього жінок групами по п'ять змушували роздягатися і голими клякати над ямами. Наступна група роздягнених жінок мусила лягати зверху на перший шар трупів, де їх розстрілювали. Того ж дня єврейських чоловіків зігнано на подвір'я луцького замку і вбито[449].

У Ковелі євреї також становили близько половини населення міста і налічували близько 14 тисяч осіб. У травні 1942 року єврейських мешканців міста розділено на дві групи — працівники і непрацівники, й поселено у два окремі гетто, одне в Новому місті, друге — у Старому. Один із місцевих євреїв, засвоївши нацистську термінологію, знав, що німці вважали друге гетто місцем для «дармоїдів». 2 червня німці та місцева допоміжна поліція оточили гетто Старого міста. Всі 6 тисяч мешканців гетто приведено на галявину біля Каменя-Каширського й розстріляно. 19 серпня поліція повторила цю акцію щодо іншого гетто і розстріляла ще 8 тисяч євреїв. Після цього почалося полювання на євреїв, що переховувалися. Знайдених осіб зігнали й замкнули у великій синагозі Ковеля без їжі й води. Цих людей розстріляли, та перед тим деякі з них залишили на стінах храму, в якому святкували Шабат, свої останні послання — вишкрябані каменями, ножами, ручками чи нігтями — на їдиш або польською[450].

Дружина залишила послання любові й відданості своєму «любому чоловікові», щоб він довідався про її долю і долю їхньої «прекрасної» дитини. Двоє дівчат разом написали про свою любов до життя: «так хочеться жити, а вони не дають. Помста. Помста». Інша молода жінка змирилася з долею: «Дивним чином я спокійна, хоча тяжко помирати у двадцять». Мати і батько просили своїх дітей промовити за них кадиш і святкувати свята. Донька залишила прощальну записку матері: «Моя кохана Мамо! Тікати не було як. Нас привели сюди з-за меж гетто, і тепер ми мусимо померти страшною смертю. Нам так шкода, що ти не з нами. Я не можу собі цього пробачити. Ми дякуємо тобі, Мамо, за твою відданість. Цілуємо тебе знову і знову».



Розділ 7

Голокост і помста


Осердям конфронтації між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом була Білорусь. Після німецького вторгнення, у червні 1941 року, ті з її мешканців, кому пощастило вціліти, стали свідками зростання як німецького, так і радянського насилля. Їхня батьківщина була зоною німецької окупації, а також колишньою і майбутньою радянською республікою. Міста її стали полем битви армій у наступі та відступі, містечка — центрами єврейського поселення, що їх знищив Голокост. Поля її стали німецькими таборами військовополонених, і від голоду тут гинули десятки й сотні тисяч радянських солдатів. У лісах радянські партизани, німецькі поліцаї та Waffen-SS провадили знавіснілу партизанську війну. Ціла країна стала місцем символічного змагання між Гітлером та Сталіним. Змагання це представляли не лише солдати в тилу, лісові партизани і поліцаї над ровами, а й пропагандистські діячі у Берліні, Москві та Мінську, столиці республіки.

Мінськ став осередком нацистської деструктивності. 24 червня німецькі повітряні сили накрили місто бомбами; перед вступом у Мінськ сили Вермахту мусили чекати, доки згаснуть пожежі. На кінець липня німці розстріляли тисячі освічених людей і обмежили проживання євреїв північно-західними районами міста. У Мінську судилося постати геттові, концентраційним таборам, таборам військовополонених і місцям вбивств. Нарешті німці перетворили Мінськ на певного штибу макабричний театр, у якому функцію перемоги виконувало вбивство євреїв[451].

У Мінську восени 1941 року німці святкували уявний тріумф, попри те, що Москва впевнено трималася. 7 листопада, у річницю більшовицької революції, німці зорганізували захід більш драматичний, ніж просто масові розстріли. Вони змусили євреїв одягнутися у найкращий одяг, так ніби ті збиралися на святкування радянського свята. Тоді німці пошикували полонених у колони, роздали їм радянські прапори й наказали співати революційних пісень. Люди мусили всміхатися на камери, які все це знімали. За межами Мінська цих 6 624 євреїв у вантажівках завезено до колишнього складу НКВД у ближньому селі Тучинці. Єврейські чоловіки, що того вечора поверталися з силуваної праці, не застали своїх родин. Як згадував один із них: «З восьми осіб — моя дружина, мої троє дітей, моя старенька мати і її двоє дітей — не залишилося ані душі!»[452]

У самому терорі не було нічого нового. Ще не так давно, у 1937 і 1938 роках, людей із Мінська до Тучинки возили «чорні ворони» НКВД. Та навіть у розпал Сталінового Великого терору НКВД завжди діяло обачно і забирало людей по одному-двоє під прихистком ночі. Німці здійснювали масову акцію серед білого дня, влаштовану для публіки, смислово навантажену, як матеріал для пропагандистського фільму. Цей поставлений парад мав довести нацистське твердження про те, що комуністи були євреями, а євреї — комуністами. З цього, за нацистською логікою, випливало, що їхнє усунення не лише закріплювало тил групи армії «Центр», а й саме було певною перемогою. Та цей порожній вираз тріумфу, здавалося, задумано на те, аби приховати більш очевидну поразку. До 7 листопада 1941 року група армії «Центр» мала взяти Москву — а не взяла[453].

Сталін і далі сидів у радянській столиці й займався організацією власних святкувань перемоги. Він не покинув місто ані під час початкового наступу в ході операції «Барбароса», ані під час другого — операції «Тайфун» у жовтні. Забальзамований труп Леніна відіслано геть із Кремля на збереження, але Сталін залишився на місці й продовжував правити. Ленінград стояв у облозі, Мінськ і Київ було захоплено, але Москва боронилася під упертим командуванням Сталіна. 6 листопада Сталін виклично звернувся до радянських громадян. Завваживши, що німці свою кампанію назвали «війною на знищення», він пообіцяв їм те саме. У цій промові він один-єдиний раз згадав німецькі вбивства євреїв. Однак назвавши нацистський режим охочою до «погромів» імперією, він був дуже далеким від правдивої характеристики тривалого масового вбивства. Мінських євреїв, що їх завезено в Тучинку 7 листопада (на радянське свято), розстріляно 9 листопада (на націонал-соціалістичне свято). Слідом за ними пішли ще 5 тисяч жертв. Традиційні імперії ніколи не робили з євреями чогось подібного. Впродовж будь-якого дня у другій половині 1941 року німці розстріляли більше євреїв, аніж загинуло у погромах за цілу історію Російської Імперії[454].

Німецькі вбивства євреїв ніколи не відігравали значної ролі у радянському баченні війни. Із сталіністського погляду вагу мало не вбивство євреїв, а можливості політичних тлумачень цього вбивства. Німецьке ототожнення євреїв із комунізмом було не лише переконанням нацистів і приводом для масового вбивства; це ототожнення було також пропагандистською зброєю у боротьбі проти Радянського Союзу. Якщо Радянський Союз був всього лише єврейською імперією, то, звісно, (за логікою нацистів) величезна більшість радянських громадян не мала підстав його боронити. Таким чином, у листопаді 1941 року Сталін готував не лише військову, а й ідеологічну оборону Радянського Союзу. Всупереч твердженням німців, СССР не був державою євреїв; він був державою радянських народів, першими серед яких були росіяни. 7 листопада, поки євреї Мінська йшли через місто назустріч своїй смерті, Сталін оглядав військовий парад у Москві. Щоб підняти дух свого радянського населення і показати впевненість перед німцями, він відкликав червоноармійські дивізії з оборонних позицій на захід від Москви і змусив маршувати проспектами міста. У зверненні того дня він закликав радянський народ наслідувати приклад їхніх «великих предків» і згадав шістьох дореволюційних військових героїв — усі вони були росіянами. У мить відчаю радянський очільник апелював до російського націоналізму[455].

Сталін пов'язував себе і свій народ із давнішою Російською імперією, яку лише днем раніше згадував у зв'язку з погромами євреїв. Прикликаючи героїв дореволюційної історії Росії, генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу мусив радити собі із їхніми привидами. Помістивши росіян у осердя історії, він імпліцитно применшував роль інших радянських народів, разом із тими, які від німецької окупації постраждали більше за росіян. Якщо, як сказав близький товариш Сталіна Вячеслав Молотов, ішлося про «велику вітчизняну війну», то що було Вітчизною — Росія, а чи Радянський Союз? Якщо конфлікт був війною на захист Росії, то яке місце у ньому займали німецькі масові вбивства євреїв?

Публічний антисемітизм Гітлера поставив Сталіна, як і очільників усіх Союзних держав, перед глибокою дилемою. Гітлер сказав, що Союзники боролися за євреїв, а отже (побоючись, що населення їхніх країн із цим погодиться), Союзники мусили наполягати на тому, що борються за визволення пригноблених народів (але не євреїв зокрема). Сталінова відповідь на Гітлерову пропаганду впливала на історію Радянського Союзу аж до його розпаду: всі жертви вбивчої політики німців були «радянськими громадянами», але найбільшим із радянських народів були росіяни. Один із головних пропагандистів Сталіна Александр Щербаков розтлумачив цю лінію у січні 1942 року: «Російський народ — перший серед рівних у сім'ї народів СССР — несе головну вагу в боротьбі з німецькими окупантами». На той час, коли Щербаков виголосив ці слова, німці на схід від лінії Молотова-Рібентропа убили мільйон євреїв, серед яких близько 190 тисяч — у Білорусі[456].


Коли до мінського гетто, що залишилося без електроенергії та палива, прийшла холодна зима, євреї називали Мінськ «мертвим містом». Узимку 1941–1942 років у Мінську розташувалося найбільше гетто на території довоєнного Радянського Союзу, в якому мешкало близько 70 тисяч євреїв. За останнім радянським переписом населення (у 1939 році), серед 239 тисяч мешканців Мінська євреїв було близько 71 тисячі. Частина з народжених у місті євреїв утекли, перш ніж німці захопили його наприкінці червня 1941 року. Ще тисячі загинули влітку і восени; з іншого боку, єврейське населення міста зросло за рахунок тих, що раніше втекли сюди з Польщі. Ці польські євреї у 1939 році втекли від німецького вторгнення, але не зрушили далі після того, як у 1941 році німецькі війська їх наздогнали. Дорога на схід відтепер була для них закрита. Коли з цих земель зникла радянська влада, то закінчилися і радянські депортації, які, за всієї своєї вбивчості, берегли польських євреїв від німецьких куль. Неможливим став і порятунок, подібний до того, що його у 1940 році в Литві зорганізував японський шпигун Сугігара[457].

Мінськ був провінційною столицею генерал-комісаріату Білорусь. Генерал-комісаріат займав близько чверті радянської Білорусі: східна її частина залишалася під військовою адміністрацією, південну приєднано до райхскомісаріату Україна, а Бялисток занексував Райх. Разом із трьома окупованими балтійськими державами генерал-комісаріат Білорусь утворював райхскомісаріат Остлянд. Білоруські євреї, чи то на землях, підвладних цивільній окупаційній владі, чи у східнішій зоні військової окупації, опинилися в тилу операції «Тайфун». З наступом Вермахту вони гинули; коли Вермахт застрягав, частину з них на якийсь час залишали живими. Неспроможність німців захопити Москву наприкінці 1941 року врятувала решту євреїв Мінська, принаймні тимчасово. Поки підкріплені з Далекого Сходу дивізії Червоної армії тримали оборону радянської столиці, батальйони німецької поліції порядку було переміщено на фронт. Саме на цих поліцаях за інших обставин лежало б завдання розстрілювати євреїв. Коли в кінці листопада німецький наступ загруз, армія зрозуміла, що чобіт і шинелей, відібраних від мертвих або полонених радянських солдатів, не вистачить на холодну зиму. Єврейським робітникам у Мінську доведеться виготовляти нові шинелі й чоботи, а отже, життя їм доведеться зберегти до кінця зими[458].

Оскільки Москва трималася, німці мусили відмовитися від початкових планів щодо Мінська: місто не можна було заморити голодом; навколишні землі не можна було очистити від селян; якась частина його євреїв муситиме ще певний час жити. Німці ствердили свою зверхність у Мінську, змусивши колони військовополонених маршувати через гетто і місто. В кінці 1941 року, коли військовополонені з великою ймовірністю вмирали від голоду, частина їх врятувалася втечею саме до мінського гетто. Воно на той час усе ще було місцем безпечнішим за табори військовополонених. Тут упродовж останніх декількох місяців 1941 року загинуло менше людей, аніж у ближніх Дулагах та Шталагах. Величезний Шталаг 352, мабуть, найсмертоносніший із усіх таборів військовополонених, становив із себе комплекс бараків у Мінську та навколо міста. У таборі на вулиці Широкій, саме посеред міста, перебували як військовополонені, так і євреї. Колишній штаб НКВД у Тучинці тепер діяв як німецька в'язниця і місце страт[459].


В окупованому Мінську сутність німецької політики полягала у навіженому і непередбачуваному терорі. Карнавальна хода смерті 7 листопада 1941 року була лише одним із низки інцидентів, що сіяли серед євреїв страх і сум'яття щодо їхньої долі. Особливі приниження застосовувалися до євреїв, знаних і шанованих перед війною. Відомого науковця змусили повзати по центральній площі гетто, Ювілейній, із футбольним м'ячем на спині. Після цього його застрелили. Німці забирали євреїв до себе в особисте рабство, щоб ті прибирали їхні будинки й чистили одяг. Німецький (австрійський) лікар Ірмфрід Еберль, що потрапив до Мінська після туру для виконання своїх професійних обов'язків (задушення газом неповно-справних) у Німеччині, писав своїй дружині, що в цьому «раю» йому непотрібні гроші. Коли місто відвідав Гімлер, для нього влаштували показову страту євреїв, яку знімали кінокамери. Видається, що згодом він переглядав зйомки своїх відвідин та масового вбивства[460].

Особливих страждань зазнали єврейські жінки. Попри постанови, що забороняли «расову ганьбу», частина німців швидко спізнала смак згвалтувань як вступу до вбивств. Принаймні одного разу німці влаштували «конкурс краси» серед єврейських жінок, яких забрали на цвинтар, — змусили роздягнутися догола, а потім убили. У гетто німецькі солдати ночами змушували єврейських дівчат танцювати голяка; вранці залишалися лише трупи. Перла Агінська згадувала побачене одного осіннього вечора 1941 року в темному помешканні у мінському гетто: «Маленька кімнатка, стіл, ліжко. Тілом дівчини стікала кров з глибокої чорнуватої рани в грудях. Було зрозуміло, що дівчину згвалтували і вбили. Навколо її статевих органів були вогнепальні рани»[461].


Насилля — не впевненість, а терор — не панування. Впродовж перших дев'яти місяців окупації, від літа 1941 року до початку весни 1942-го, попри вбивства і гвалтування, німці не спромоглися повністю підкорити собі Мінськ.

Мінськ був незвичним містом. Його соціальна структура бентежила німецький розум; не допомагав у розумінні й досвід німців у окупованій Польщі. Тут, у радянському метрополісі, історія євреїв пішла іншим ходом, аніж у Польщі. Двадцять років соціальних можливостей і політичного примусу зробили свою справу. Освічені міські євреї тут не були організовані в жодну традиційну спільноту, оскільки комуністи знищили єврейські релігійні та суспільні установи у 1920-х та 1930-х роках. Молодше покоління євреїв вирізнялося високим рівнем асиміляції — до тієї міри, що багато з них у радянських документах значилися як «білоруси» або «росіяни» за національністю. Хоча перед 1941 роком це, мабуть, небагато для них означало, але в умовах німецького правління могло врятувати життя. Частина євреїв Мінська мала білоруських чи російських друзів або колег, які нічого не знали про їхнє віросповідання чи національність, або яких ці питання не цікавили. Подиву гідним прикладом незнання свого єврейського походження був Ісай Казинець, який організував комуністичне підпілля у Мінську. Про те, що він — єврей, не знали ані його друзі, ані вороги[462].

Радянська влада принесла з собою певного кшталту толерантність та асиміляцію — коштом звички коритися і виконувати накази Москви. Політична ініціатива в Сталіновому Радянському Союзі не винагороджувалася. Кожен, хто з надмірною ревністю реагував на будь-яку ситуацію чи навіть політичну лінію, підпадав під ризик зі зміною цієї ситуації чи лінії. Таким чином радянське правління загалом і Великий терор 1937–1938 років зокрема навчили людей не вдаватися до спонтанних дій. Людей, що відзначилися у Мінську 1930-х років, розстріляло НКВД під Куропатами. Навіть коли в Москві мусили розуміти, що радянські громадяни у Мінську мали власні підстави чинити опір німцям, комуністи усідомлювали, що цього недостатньо, аби захистити їх від майбутніх переслідувань після повернення комуністів. Казинець і всі місцеві комуністи вагалися створювати будь-яку організацію, бо знали, що сталінізм противиться будь-якій спонтанній дії знизу. Покинуті самі на себе, вони терпіли б Гітлера зі страху перед Сталіним[463].

Активізувати мінських євреїв та комуністів до дії допомогла стороння особа — польсько-єврейський комуніст Герш Смоляр. Його незвичне поєднання радянського та польського досвіду подарувало йому вміння (а також, можливо, і наївність), потрібні для руху вперед. Початок 1920-х років він провів у Радянському Союзі й володів російською — головною мовою Мінська. Повернувшись до Польщі, де комуністична партія була поза законом, він призвичаївся до роботи в підпіллі і дій проти місцевих органів влади. Як особа, що її заарештувала й ув'язнила польська поліція, він уник досвіду сталінських масових розстрілів, що так тяжіли над Мінськом. Під час Великого терору 1937–1938 років, коли польських комуністів запрошували до Радянського Союзу з метою розстріляти, він перебував за гратами. Як особа, що вийшла із польської тюрми, коли Радянський Союз напав на Польщу у вересні 1939 року, Смоляр почав служити новому радянському режимові. У червні 1941 року він пішки втік від німців і дістався аж до Мінська. Після німецької окупації міста він почав організацію підпілля в гетто і переконав Казинця у дозволеності організації загальноміського підпілля. Казинець хотів знати, кого Смоляр представляв; Смоляр правдиво повідомив йому, що діє лише від власного імені. Це запевнення, схоже, переконало Казинця в тому, що Смоляр насправді мав повноваження з Москви, аби працювати глибоко в підпіллі. Двоє чоловіків знайшли собі велику кількість охочих змовників як у гетто, так і за його межами; на початок осені 1941 року як у гетто, так і в місті діяв надійний комуністичний підпільний рух[464].

Підпілля вело підривну діяльність у органах німецького контролю над єврейським життям — юденраті та єврейській поліції. На окупованих територіях Радянського Союзу, так само, як і в окупованій Польщі, німецька влада загнала євреїв у гетто, якими керувала місцева єврейська рада, знана, як правило, за німецьким терміном Judenrat. У містах окупованої Польщі до юденрату нерідко входили євреї із видатним становищем у довоєнній спільноті, часто ті ж люди, що очолювали єврейські суспільні структури, які були законними у незалежній Польщі. У Мінську така тяглість єврейського проводу була неможливою, оскільки комуністи знищили суспільне життя євреїв. Німцям нелегко було знайти осіб, що представляли б єврейські еліти і були б звичними до укладання компромісів з місцевою владою. Видається, що мінський юденрат вони обрали більш чи менш навмання — і дали маху. Цілий юденрат співпрацював із підпіллям[465].

Наприкінці 1941-го та на початку 1942 років євреї, що хотіли втекти із гетто, могли розраховувати на підтримку юденрату. Єврейських поліцаїв виставляли далеко від місць, де готувалися спроби втечі. Оскільки мінське гетто оточував лише колючий дріт, то хвилинна відсутність поліційної уваги дозволяла людям тікати до лісу, який лежав зовсім близько за містом. Найменших дітей через колючий дріт передавали неєвреям, які погоджувалися їх забрати, або ж віддавали до сиротинців. Старші діти вивчили маршрути втечі й слугували провідниками між містом і розташованим неподалік лісом. Одна з таких провідниць, Сіма Фітерсон, носила із собою м'яча, яким бавилася, щоб попередити тих, що ішли за нею, про небезпеку. Діти адаптувалися швидко і добре, але все одно були у страшній небезпеці. Щоб відзначити перше Різдво під німецькою окупацією, вищий очільник СС та поліції Еріх фон дем Бах-Целевський надіслав родинам есесівців у Німеччину тисячі пар дитячих рукавиць і шкарпеток[466].

На відміну від євреїв у інших окупованих німцями місцях, євреї Мінська мали куди тікати. У ближньому лісі вони могли шукати радянських партизанів. Вони знали, що німці захопили безліч військовополонених, частина з яких втекла до лісу. Ці люди залишалися в лісах, бо знали, що німці застрелять їх, або ж заморять голодом. Сталін у липні 1941 року закликав відданих комуністів організовувати партизанські загони у ворожому тилу — в надії встановити над цим спонтанним рухом якийсь контроль, перш ніж рух набере ваги. Централізація ще не була можливою; солдати ховалися в лісі, а комуністи, якщо не втекли, то всіляко намагалися приховувати від німців своє минуле[467].

Однак діячі мінського підпілля намагалися також підтримувати своїх озброєних товаришів. Принаймні одного разу члени підпілля в гетто визволили з табору на вулиці Широкій офіцера Червоної армії; він став значним партизанським очільником у приміських лісах і, у свою чергу, рятував євреїв. Єврейські робітники на німецьких заводах крали зимовий одяг і взуття, що виготовляли для солдатів групи армії «Центр», і переправляли їх партизанам. Робітники на збройних фабриках робили те саме. Юденрат, до обов'язків якого входив і збір регулярних грошових «пожертв» від єврейського населення гетто, відводив частину цих грошей партизанам. Німці згодом виснували, що цілий радянський партизанський рух коштами забезпечує гетто. Такий висновок був перебільшенням, що постало зі стереотипних уявлень про багатство євреїв, але допомога з мінського гетто була невигаданою[468].

Партизанська війна була страшним сном німецьких військових стратегів, і офіцерів німецького війська вчили займати строгої постави. Їх навчено у радянських солдатах бачити слуг комуністичних політофіцерів, які вчили їх вести партизанську боротьбу на протизаконний «азіатський» манер. Партизанська війна була (і залишається) незаконною тому, що підважує звичай, за яким армії у військових формах спрямовують насильство одна проти одної, а не проти навколишнього населення. В теорії партизани захищають цивільне населення від ворожого окупанта; на практиці вони, як і окупант, мусять жити з того, що забирають у цивільних. Оскільки партизани переховуються серед цивільного населення, то накликають (часто навмисне накликають) на це населення помсту окупанта. Відтак акції помсти діють як пропаганда і вербування у партизани, або ж не залишають окремим уцілілим іншого вибору, крім як податися до лісу. Оскільки німецьких військ завжди було мало і в них завжди була потреба на фронті, то військова і цивільна влада ще більше боялася безладу, що його могли принести партизани[469].

Білорусь із її численними лісами й болотами була ідеальною територією для партизанської війни. Голова німецького генерального штабу згодом плекав фантазії щодо застосування атомної зброї, щоб очистити болотисту місцевість Білорусі від людського населення. Доступу до такої технології він, звісно, ще не мав, але фантазії вказують на безжальність німецького стратегічного планування і страхи, що їх викликала складна місцевість. Політика армії щодо попередження партизанської війни полягала в тому, щоб «вселяти в населення такий жах, щоб воно втрачало усяку волю опиратися». Бах, вищий очільник СС та поліції, пізніше сказав, що за вбивство цивільних у антипартизанських акціях зрештою відповідало Гімлерове прагнення убити всіх євреїв і 30 мільйонів слов'ян. Попереджувальний терор, видавалося, коштував німцям небагато, оскільки люди, яких він стосувався, і так мали померти (внаслідок «плану голоду» або ж генерального плану «Ост»), Гітлер, який у партизанській війні бачив нагоду знищити потенційний спротив, енергійно зреагував, коли Сталін у липні закликав місцевих комуністів опиратися німцям. Ще перед вторгненням у Радянський Союз Гітлер звільнив своїх солдатів від правової відповідальності за дії проти цивільного населення. Тепер він хотів, щоб солдати і поліція убивали кожного, хто «бодай би криво погляне на нас»[470].

Німцям нескладно було контролювати партизанський рух наприкінці 1941 року, а тривалі масові вбивства євреїв вони просто назвали слушною помстою. У вересні 1941 року біля Могилева влаштовано антипартизанські навчання; апогеєм заходу став розстріл тридцяти двох євреїв, серед яких було 19 жінок. Загальна лінія проголошувала, що «там, де є партизани, там є і євреї; а там, де є євреї, є і партизани».

Пояснити, чому саме це було правдою, було важче. Своєрідне пояснення надавали антисемітські уявлення про слабкість і лицемірство євреїв: військовокомандувачі рідко припускали, що євреї стануть до зброї, але часто вважали, що вони стоять за партизанськими діями. Відповідальний за безпеку в районі Мінська генерал Бехтольсгайм вважав, що «якщо у певному селі вчинено акт саботажу, і в цьому селі знищать усіх євреїв, то можна бути певним, що знищено і виконавців, або принаймні людей, що за ними стоять»[471].

У цій атмосфері, коли партизани були слабкими, а німецька помста — антисемітською, більшість євреїв Мінська не квапилися тікати до лісу. У Мінську, попри всі жахіття, вони принаймні були вдома. Попри регулярні масові вбивства, на початок 1942 живими залишалася принаймні половина євреїв Мінська.


У 1942 році радянський партизанський рух зріс на силі у ту ж мить, як вирішилася доля білоруських євреїв — і з тієї ж причини. У грудні 1941 року, стоячи перед обличчям «світової війни», Гітлер озвучив своє бажання вбити всіх євреїв Європи. Наступ Червоної армії був однією з головних причин послаблення німецьких позицій у Білорусі — і знову заде