Book: Король стрільців



Король стрільців

Іван Керницький

КОРОЛЬ СТРІЛЬЦІВ

Король стрільців

Іван Керницький


В. Стефаник вважав Івана Керницького (19131984) своїм наступником у літературі. Появу його перших творів привітав А. Чайковський. Він став одним із найпопулярніших письменників Західної України перед Другою світовою війною. Був лауреатом найпрестижніших літературних премій того часу. Його п’єси мали неймовірний успіх. З приходом радянської влади став членом новоствореної спілки письменників і… при кінці війни змушений був емігрувати. З того часу почав підписувати свої твори псевдонімом «Ікер». У Радянській Україні його ім’я та твори були заборонені.

Він був з тих письменників, за якими потрібно шукати так, як колись у білий день зі свічкою в руках шукав людину Діоген. Так, принаймні, говорив про Івана Керницького один з найавторитетніших літературних критиків Микола Голубець.

СВЯТОІВАНСЬКІ ВОГНІ

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Керницький Іван. Святоіванські вогні: оповідання. — Львів: Накладом Івана Тиктора, 1934.

----------------------------------------------

Стара хата

Таких старосвітських хатин уже небагато. Вони вмирають так, як повмирали ті, що їх колись ставили. В нашому селі вона одна-однісінька. Має сто сім літ і мало не по самі вікна вже вросла в землю. Стоятиме ще до неділі. В понеділок до схід сонця Сенько Маланюк скличе сусідів, вони підріжуть трухляві слупки, здорово підіпруться дрючками, крикнуть «гей, р-руп!» — і зі старої хати залишиться лиш купа пороху… Сьогодні вона ще стоїть. З-під стріхи ще куриться сивий дим. На порозі ще сидять діти з кучерявими голівками і з череп’яної миски сьорбають теплу юшку. Під малим віконцем ще цвіте черешня і радісно гомонять бджоли. Стара хата бачить те все і чує… Вона ще жива. Хоч старість згорбила їй спину, хоч літа похилили додолу, вона вперто стоїть на дубових закопах, твердих та черствих, як тверді і дужі були її будівничі.

Стін майже не видно. Здолу — наче проковтнула їх земля, згори — закрила стріха. Широка, гей покришка, почорніла стріха, поросла мохом, розхідником і зеленою травою. В самі жнива ця стріха виглядає, як хлопська нивка. Цвіте тут синій блават, червоніють маки і тихо шелестять колоски жита. Проживають тутечки миші, оси, воробці, чмелі та інша твар господня. Замість комина стоїть чубате бузькове гніздо. Дим з-під бовдура мандрує собі на пекарню, звідтам до сіней, з сіней на вишку, а з вишки шпарами тікає на вольний світ. Димом перепоєний тут кожний кілок, кожна стебелинка. Димом пахне ціла хата. На вишці всі крокви і банти густо присипані сажею. Як стукнете дверми, то сажа паде вам на голову. Двері важкі, скрипливі, з дерев’яним засувом. За дверми, на кілочку, висять торішні посвячені вінки. Під стріхою позатикані «божі листи» і старі цісарські корони.

Якщо хочете вийти в світлицю, то напевно стукнетеся лобом до старенького одвірка. Ваші очі, що привикли надворі до ясного світла, зразу не побачать тут нічогісінько. Крізь малі віконця, прислонені черешневим гіллям, лиш вряди-годи закрадаються до хати цікаві соняшні зайчики. Аж пізніше ви запримітите зараз біля дверей здоровенну піч, що з усякими грубками, припічками, запічками розсілася, як печериця, на півхати. Коло печі звисає від стелі довга жердка, а на ній всі хатні достатки. І дідова полотнянка, і бабин кожух, і Орисині черевики «на корках», і Михасеві жовті мешти… Широка постіль застелена білим рядном, а копиця з подушок сягає аж до самої стелі. На цій постелі прийшло на світ багато кріпких Маланюків. А на тій дубовій лаві клалися на вічний сон їхні батьки… На отсій скрині, залізом кованій, світилися за їх душі воскові свічки, а дяки читали псалми… Сіру, задимлену стелю піддержують три соснові трами. Поміж щілинами, що поробилися в трамах, переховує Сенько Маланюк найцінніші свої документи: податкову книжку, кобилячу легітимацію і позви зі суду. На середущім трамі видовбаний хрест і Боже Провидіння, а збоку такий напис: «Благослови, Господи, дом сей і живущі в нем раби божія Йоана Маланюка і жену єго Катарину. Дня 15 апріля 1826 года».

Раби божі Йоан і Катарина повмирали ще панськими рабами. Аж п’ять літ по їхній смерті милостивий цісар скасував панщину.

Попід стелю рядочком навколо світлиці поприбивані образи. Усі в порохнявих рамах, вкриті порохом і павутинням. Сновигаються по них павуки та влізливі мухи. Святим угодникам від старості почорніли світлі обличчя й померкли очі. Кожний образ пообтиканий з усіх боків ще малими образочками, так що всіх святих, менших і більших, можна тут начислити до двісті. Між св. Варварою і преподобним чудотворцем Миколаєм висить одна дуже сумна картина. Намальований тут небіжчик Франц Йосиф І, як простягся на білому катафалку мертвий без життя… Біля нього міністри втирають рукавами заплакані очі… Зараз, недалечко, інший образ: на нім намальовано чотирьох славних цісарів, що хотіли конечно виграти велику війну — німецького, турецького, болгарського, ну і «нашого», австрійського. Малий Юрцьо як мовить увечері «Отченаш», то молиться лишень до цих «бозів» із золотими «менталями».

Сонце заходить, вечоріє. По хаті блукають сутінки. Блукають, як тіні предків, як спомин давніх літ… Під вікном шарудить вітер… Білі пелюстки черешневого цвіту тихо сиплються на землю… Стара хата стоїть німа, мовчазлива. Від неї віє вже могильним холодом. Вона вже почуває свій кінець… Га!.. Трудно. Пережила своє. Багато бачила, а ще більше чула. Тепер — амінь! В понеділок вранці Сенько Маланюк трутить її, як порохняву вербу. На її місці поставить нову хату. Гарну, муровану, з фаєрмурами, з великими вікнами та з комином на чубку. Крівлю покриє червоними дахівками, а стіни побілить вапном.

По старій хаті загине слід, загине пам’ять.


1934

Знаки

Сидів переді мною й розповідав:

— Не люблю, бачите, оцих «знаків»… Як почую, що десь чекоче сорока, то зараз затикаю собі вуха. Як побачу, що кіт миється, то щось аж підносить мене вхопити книжку чи чорнильницю й жбурнути в богу духа винне створіння. А коли ненароком самі двері відчиняться в кімнаті, то мене зараз кидає в пропасницю.

…Це було з початком війни. Осінь ще суятилася по землі, лінива, глуха осінь. Листопад. В наше село прийшли тоді мадяри. Мені минало шість літ. Тямлю добре, бо саме цього літа я почав пасти корови. Так… Ми всі зачинаємо від гусей і корів.

Вже було з полудня. Надворі політав перший сніг.

Батько саме приїхав з «форшпанки» і грів над грубкою задубілі руки. Мама сиділа на лаві під вікном і пряла кужіль. Я крутився біля неї й засукував веретено.

Зараз за вікном бовваніла, знімаючи в небо чорні руки, росохата груша. «Петрівкою» звалася, а грушки на ній завжди найскорше дозрівали… Тепер торопіла чорна і німа, як осіння північ. Лише сороки й ворони верещали на ній від світу до ночі.

І ось одна сорока залопотіла крильми, сіла на стрісі та голосно зацокотіла. Я припав до вікна і сплеснув долонями.

— Мамуню! В нас нині гості будуть!.. Адіть, як сорока чекоче…

Мама якось тривожно глянула на мене, потім на батька, але нічого не сказала.

Із запічка скочила на лаву, а з лави на долівку заспана, буріхата кітка з зеленими очима. Вона сіла під порогом і почала вмиватися. Раз у раз лизала язичком лапку й гладила нею по голові.

Я знову підскочив з радості.

— Мамуню! Та в нас таки направду гості. Адіть, вже й киця миється!

Тоді батько уважно глипнув на мене і сказав коротко:

— Будь тихо.

Мене аж зморозило. Батьків погляд був холодний, як ніж. Я тата дуже боявся. Не знаю чому, бо він ніколи мене й пальцем не доторкнувся.

Надворі засвистав, захлиснувся реготом вихор. Телепнув собою до вікна, аж заплакані шибки йойкнули, потермосив воротами і голодним псиськом заскавулів на вишці. Тоді двері до світлиці скрипнули і поволі-поволі відчинилися навстіж.

О! Тепер я знав напевно, що в нас сьогодні будуть гості… Та як? І сорока чекотіла, і киця милася, і оце двері відчинились!.. Го-го, прийдуть гості… ого, вже йдуть!..

На подвір’ю затупотіло з десяток ніг, загаморили голоси. За хвилину гості вже входили в хату. Були це мадяри. Мали сині мундири, рябі пики з чорними вусищами, блискучі залізні шеломи й набагнетені кріси. Череватий фельдфебель, що йшов попереду, крикнув до батька по-німецьки:

— Збирайся!

Батько підвівся зі стільчика й випрямився на весь ріст. Так… Пам’ятаю його як нині… Був кремезний, високий, головою сягав трама. Ліву руку мав переломану, смерека в лісі второщила. Тому його не взяли до війська. Батько розумів по-німецьки. На вишці мав цілу скирту всяких книжок, а люди в селі звали його політикантом.

Він глянув просто в вічі надутому фельдфебелеві й спитався:

— Куди?

Цей люто блиснув очима і крикнув удруге:

— Збирайся!

Батько не рушився з місця. Його широке лице було спокійне, як з каменя. Ясні очі полискували, як леза багнетів.

Череватий фельдфебель аж мінився зі злості.

— Збирайся! — прохарчав.

— Куди?

Мадяр залаяв і розігнався на батька з наїженим штиком.

— Halt’s Maul! Vorwärs — marsch![1]

Батько здоровою рукою відсунув від грудей кріса і підійшов до матері, що напівмертва тремтіла під вікном.

— Будь здорова…

Потім схилився наді мною й поцілував мене в чоло.

…Цього вечора бачив я свого батька останній раз в життю. Його повісили ще тої самої ночі на росохатій «петрівці» під вікном.

…Так, молодий товаришу. Тому й досьогодні я не можу стерпіти оцих знаків: як сорока чекоче, як кіт миється і як неждано самі двері відчиняються в кімнаті.


1934

Ясні ночі

Цього місяця було кілька ясних ночей. Отак, бувало, пізнім вечором вийдете з хати, надворі вам ясно, як удень! Так місячно. Синіє мовчазливе небо й зорі переморгуються, й чути, як падає пожовкле листя на ясне плесо річки, чисте, мов хрусталь. Над річкою настовбурчилися кострубаті верби. Задивилися у воду на свою вроду. З-поза їхнього віття крадькома зиркає у малі віконця настирливий місяць і призирається, як на постелі поснули діти з русявими голівками у гребінних сорочках. По леваді завели мовчазний хоровід сивовусі вечірні мряки.

Тихо. Ясно і тихо.

І вам пригадується…

Еге ж!.. Такі ж самі тихі місячні ночі були тоді… І місяць зиркав у віконця, і зорі переморгувалися. А небо також було синє. Тільки собаки щось дуже вили. Сідали посередині подвір’я, знімали щелепи угору і довго протяжливо вили до зоряного неба.

Люди казали:

— Буде война!

— Буде война, бо собаки виють і фасоля подорожіла. Так само було й у чотирнадцятому році… Собаки виють, бо вітрять кров. Го-го, німина то розуміє… А фасоля подорожіла, бо купують на хліб до війська.

Справді, якісь дивні були тоді ночі ранньою осінню. Отак, бувало, стоїте серед німої тиші, задивлені в безмежну синяву неба, заслухані в таємний віковічний гомін, що навкруги вас, і нараз…

— Що це?

Блудні вогники по полях ходять? Ні! Але ж ні…

То, може, конюхи кладуть багаття та й бульбу печуть?

Де там! Файна бульба!.. Ну, ну…

Полум’я росте, вогонь бухає, як кров із живої рани, дим садить вам такий, що ну, іскри танцюють мільйонами роїв…

Овва!

Багряніє небо і вода у тихій річці, криваві тіні сновигають по білих стінах. Біля оплітків напівсонні розхристані матері тулять до себе наляканих дітей. А дужі батьки з сірими обличчями зложили руки хрестом на грудях і широко розкритими очима дивляться на палаючий небесний склін. А тремтячі вуста шепочуть…

І тоді серед гробової тиші — гомін дзвонів. Ох, той гомін! Такий якийсь тривожний, такий переразливий, аж болючий, аж проймаючий до глибини душі.

Так…

Ви, мабуть, повік пам’ятаєте той гомін дзвонів, що котився тоді полями ранньою осінню, у такі ясні, аж заясні ночі… Правда?

Правда, Василю Слоцький, Дмитре Пилипенку, Гнате Синишин, Сеню Головатий, Йване Чорнію, Грицю Закалюжний, Ониську Дужий?

Так чи не так, ґазди мої милі та й сусіди любі? А чого ж це ви, мої дорогенькі, від тієї пам’ятної осені отак плентаєте ногами та й ходите, гей ті каліки? Га? А що це ви ховаєте он там, за ковбицями, біля постелі?.. Ага, біяки від ціпа, поломані на твердих хлопських клубах. Так, так… Певно, на пам’ятку своїм онукам і правнукам. Так…

А на могилах Степана Синиці і Петра Костишина шарудить жовте листя, що попадало з калинових кущів. І дрімуче смерічкове віття щось шепоче березовим хрестам. І срібний іній блистить до місяця на зів’ялих травах… І якесь дрібнесеньке біле цвіття наче невинними дитячими очима глядить на світ.

Це, певно, так рясно зацвіли сльози старенької матері й сестрички з голубими очима, й чорнобрової дівчини з білим, блідесеньким личком.

Ніч.

Ясна ніч…


1934



Батьки й сини

Наскільки пам’ятаю — було це тому рік, пізньою осінню. Я тоді їхав ранішнім поїздом до школи. В купе, що в ньому я примістився, застав уже троє осіб: двох підстаркуватих господарів та молодого, може, сімнадцятилітнього хлопчину. Він скулився в куточку під вікном і спав, схиливши голову на грудях. Довге хвилясте волосся ясними жмутками стелилося йому на біле, мов стіна, лице. Такі ж самі білі худі руки мав, зложені навхрест під бородою.

Я добув олівець, розгорнув свій рахунковий зшиток та взявся обчисляти відсотки за п’ять літ й три місяці від якогось капіталу в доларах. Зараз біля мене розсівся на півлавки жилавий та вусатий ґазда в червонім кожусі і в патлатій баранячій кучмі. Він з філософічним спокоєм глядів на табличку «для некурящих», що висіла йому перед носом, і преспокійно пикав собі шпорта. Кілька разів підряд глипнув з-під лоба на мою «мазепинку», а відтак звернувся до свого сусіда, що сидів проти нього з закритими долонями обличчям.

— Кажете, це ваш хлопець… Гм! Певно, до доктора везете? Бо й мізерне то, мізерне, як з хреста зняте!

Батько ясноволосого хлопця журливо похитав головою.

— Ого… Йому вже доктори не поможуть.

Голос його тремтів — був глухий та прибитий болем.

— Не поможуть, кажете? Овва! То вже зле… То вже гірше! Так куди ж його везете?

— На Кульпарків…

— Зійшов з розуму?!

— Так…

— Овва! Овва!

Ґазда в червонім кожусі цокнув язиком і вдарився рукою по коліні.

— Го-го-го! То вже зле. А як — чисто?

— Чисто…

— І нема рятунку?

— Нема…

— Овва! Овва!

Знов цокнув язиком і затих. Задумався. В купе залягла мовчанка. До заплаканої шиби бубнив осінній дощ. Ясноволосий безумний хлопчина спав. Сивий дим із цигарки снувався клубками над його головою.

Та ґазда в червонім кожусі не любив, мабуть, довго мовчати. За часок розбалакався.

— Га! Що ж робити? Що порадите? Пропало. Сталося. Не сушіть собі дурно голови. То не поможе. Так… Я розумію… Це ж рідна дитина. Воно ще молоде, ще не нажилося… Я розумію: то зле, то дуже зле… Як таке трапиться на господарці — не дай Бог! Тут нема ради, нема спасу! Бо кажім так і так: вмре вам у хаті таке, що воно потрібне — воля Божа. Пропало. Вродиться таке, що ніби й не потрібне — воля Божа. Пропало. А то во-о! То вже зле. Як той казав: ні сюда, ні туда; ні живи, ні вмирай. То погано! То шкарадно!

Говорив тихо, повільно, якби розважував наперед кожний звук, кожне слово, а з кожного його слова, простого й ласкавого, плило якесь глибоке, зворушливе тепло. Таке тепло бухає іноді із запеклого від сонця чорнозему, коли на нього впаде рясна злива.

— Я то ніби вже так балакаю сам ведлук себе… Бо чоловік не одно перетерпів через ті діти… Гей, діти, діти, де вас подіти? Малі діти — малий клопіт, більші діти — більший клопіт. А спокою нема ніколи.

Вернувся я, чуєте, з тої війни. Вже з України… Так, просто з бараків… З Домб’я. Втік. Поперетинав дроти і втік. На сам Йордан. Мороз тріскучий — а я-но в онучках. Три доби блукав лісами та вертепами. Як той вовк. Але добився… Прийшов, чуєте, в хату. Жінка — хора на постелі, діточки серед хати на соломі печену бульбу тереблють. Поприскакувало то, тулиться, пищить: «Тато, тато!» Дивлюся я: ось мій Василько, і Влодко, і Ганнуська, ба! — а тут, під припічком, ще якесь хлоп’я! Голова — як макітра, животина — мов гарбуз: валить вам бульбочку, аж страшно дивитися. Пек за пек! — думаю. Агі! Чи мені в очах двоїться, чи тифус вертає?.. Лишив дома троє діточок, а є четверо! «Чий то такий файний хлопчина?» — питаю жінки. А вона в плач. Гм! Питаю дітей… «Та то наш, — кажуть, — Івась». Ага. Ну, як наш, то наш. «Що ж, — кажу, — кобіто? Таки-сь не витримала, га?» А вона заводить, лементує: «Він буде в літі вже худобу пасти…» — «Ну, — кажу, — худобу як худобу. Якось би без того обійшлося. Але що ж? Пропало. Сталося — не відстанеться. Воля Божа». Ну, пошукала собі, як то кажуть, якогось москалика. Га! Боже милосердний! Москалі також люди… Бо ніби що ж, — думаю, — втопити бенькарта, як сліпого кота — нема як. А буду бабу глумити, або з хати виганяти — нема за що. Бо що мені то поможе? Най росте! Бульби є досить. Як воно має жити, то щоб ти цапки став — таки буде жити. А як має вмерти — то вмре і так. І що? Виросло! Бігме, виросло. І файний хлопчина вдався. Не дурнуватий. До майстерки має голову. Все, чуєте, якісь вітряки та вуропляни маніпулює… Як добре піде, то дам на механіка. Бігме дам! Щоби-но Влодко той семинар скінчив. Влодко — це мій одинак. Бо Василь…

Ґазда в червонім кожусі нагло замовк. Наче голосу йому не стало… Його широке, розумне і щире лице вкрилося хмарою смутку, а ясні очі зайшли імлою тихого болю. Він задивився на заплакану шибу і в задумі гладив рукою довгі сивіючі вуса.

— Так… Бо мій Василько пропав. Найстарший син. Пропав задурнісінько. Задурнісінько! Гей, гей! Що то була за дитина! Що то був за парубок! Хлоп — гей дзвіниця, плечі — як брама. Йно стій та дивися. То був робітник! Чуєте? Робітник! Ми оба п’ять кіп пшениці гаратали через день. Йому сто кіля збіжжя не тре’ було завдавати. Він сам: хап за гичку — фук на плечі і язда! Таскав хоч би до самої границі. То була сила. І до всього він був такий: чи в Лузі, чи в Просвіті, чи в кооперативі — всюди він був перший. Та й що з того?.. Дістав два багнети в плечі, а один в лівий бік і пішов спати. Так… Десь тепер минає четвертий рік. В такий о час… Ая, бульби були вже викопані. Зараз тиждень по Покрові, неділя була. Шурівці давали тоді фестин. Шурів — може, ви чули — то кара на цілий повіт. Самі хруні і москвофіли. Так, чоловіченьку добрий… Кажу я до свого Василя: «Не лізь-но ти на той фестин. Нащо тобі біди? Ти знаєш, що шурівці люблять тебе, як сіль в оці, а кольку в боці…» А він: «Що вам, тату? З’їсти — чей мене не з’їдять. Нас іде ціла пачка. Цілий Луг». То було в неділю, а на понеділок ми збиралися до міста. З оклепанцями… Так якось випало… То я ще кажу: «Не бався там довго, бо тре’ буде на завтра фіру накладати». — «Ну, ну! Я прийду!» Пішов. Як знаєте: восени пополудню того денька божого якби цілком не було. Посутеніло, смерклося, а тут вже й ніч! Ов! Щось нема мого Василя… Вибила сема, осьма — нема. Овва! Щось мені то не подобалося.

Покликали вечеряти — страва в рот не йде… Так мені якось недобре, такий пуд стиснув коло серця — ойой! Не витримаю. Місця собі найти не можу. Але слухаю: співають! А, нарешті! Вибіг я на дорогу, питаю: «Хлопці, а йде там мій Василь?» — «Ні, — кажуть, — з нами його нема. Він, певно, ззаду». Овва! То гірше…

Чекаю далі. Вже і в хаті всі поснули, вже й на селі стихло — нема хлопчиська. Вибила десята — нема! Одинадцята — нема! Північ — нема… Ого! Мусило щось статися. Але все одно. Чекаю… Сів я собі, чуєте, на лаву, отворив вікно і дивлюся на гостинець. Надворі ясно, як удень. Місяць світить, всюди тихо, все позасипляло… Нараз заскавуліла собака. А так якось переразливо, що аж мене зморозило. Протираю я очі, дивлюся: стоїть мій Василь у воротях! Він — таки він. Придивляюся краще: ов, та бо мій Василь щось на ногах не може втриматися. Сперся на частоколи й хитається, наче п’яний… Ба! Глипнув я ще раз — а мойому Василеві ціла сорочка закривавлена… Гі, доленько бідна! Як я то, чуєте, побачив — так відразу й здеревів на лавці. Дух мені заступило, ціле тіло стерпло — ойой! Гину!

Прийшов мій Василь у хату. Став біля порога, оперся до одвірка і тихо стогне… «То ти, Василю?» — «Я, тату…» — «Що ж тобі сталося?» — «Мене, тату, побили…» — «Де?!» — «На фестині…» — «Та хто?» — «Кацапи».

Зірвався я з лавки та й до нього: «Покажи-но, може, тре’ по доктора?» А він: «Ні, ні, не треба. То нічого. То не дуже… Не йдіть, тату, нігде. Прошу вас… Будьте коло мене. Не будіть ані мами, ні Ганнуськи, нікого… Я собі ще трошки відпічну, та й підемо накладати фіру. Вже час збиратися їхати…» Якось надибав я сірники, засвітив лямпу. Глянув я на свого Василя та й но руками сплеснув: а він вам ледво сапає!.. «Ой, сину, — кажу, — поїдеш ти, поїдеш, але під берези. Не будеш ти вже хліба їсти. Довоювався ти, синку!.. За що ж ті лотри так тебе знівечили?» — А він: «То пішло, тату, за політику… Вони вже давно взяли мене на око, вже давно грозили: чекай ти, патріоте, ти ще від нас доробишся, ми тобі покажемо Україну! І показали… Заманили мене за село, в той лісок. Казали — хтось чекає… Я, дурень, повірив. Пішов… їх вискочило з двадцять хлопа. Несподівано. Котрийсь придушив мене гумовою палицею, а потім…»

Взяв я його на руки, як маленьку дитину, та й положив на постелю. А він злапав мене за рукав і тягне до себе: «Тату! Татуню! Бувайте здорові… Дайте руку, най вас поцілую… Я вже буду вмирати…» Поцілував мене в руку, хлипнув ще кілька разів та й по всьому…

Поїзд зупинився на стації. У дверях мигнула постать кондуктора. Ґазда в червонім кожусі стрепенувся, скоренько погасив свого шпорта, а недокурок сховав у кишеню.

— Якби так заздрів, що курю, — зараз би п’ятку здер з чоловіка, — пояснив свому сусідові.

Батько ясноволосого хлопця мов і не чув, що до нього говориться. Понурився додолу і не відзивався ні словечком.

Ґазда в червонім кожусі розвів руками:

— Га! Та бо знов не будьте, як мала дитина! Кажу вам: не сушіть собі дурно голови. Гризота не поможе. Певно, шкода дитини. Я то розумію. Але що ж порадите? А мені, гадаєте, мого не шкода? Гай-гай! Та за ним ціле село ще й досі жалує. Пам’ятаю, як йому на останок заграла оркестра жалобного марша, то так нарід заводив, такий лемент зробився — йой! Все плакало — і мале, і старе! Бо скажім, приміром, щоби то був лайдак, батярина, ну, десь напився, та й ‘го в бійці зарізали… Ну, за таким — то нема чого жалувати. Але то ні! То була дитина добра з крові і кості. І згладили його зі світа, лотри печені! За це, що вмів за своїм постояти, що не хотів заволокам потурати. І я вже собі так міркую на мій дурний розум: чи не ліпше, щоби мене старого були десь вдусили замість нього! Та мені вже все одно: чи в землі, чи на землі. Ба! Коли смерть не перебирає. Її не тре’ вчити… Його взяла, а мене лишила. Лишила — то лишила. Тре’ дальше пхати свою біду. Тре’ на хліб робити… Другі діти доростають… Двоє дома, третій в школах… га! То трудно…

Замовк. Зняв баранячу кучму і обтер нею піт з чола. Похитав сивою головою і через хвилю вдивлявся уважно в крейдяне личко ясноволосого божевільного хлопчини. Потім нагнувся до свого мовчазливого сусіда й легко торкнув його в плече.

— Чуєте, чуєте… А мені щось не хочеться вірити, щоби він так чисто… гм! Або я знаю…

Батько ясноволосого хлопця підвів голову. Аж тепер запримітив я його обличчя. Воно ціле було нап’ятноване злиднями та терпінням. Було сіре, землисте, пооране борознами, які, здавалося, видовбав хтось на нім тупим долотом. В глибоко запалих очах притаїлася розпука. На почорнілих, ціпко затиснутих устах застиг німий біль.

Ґазда в червонім кожусі зніяковів. Втопив зір у землю, цокнув язиком і вдарився рукою по коліні.

— Йой, бідося, бідося… Та розкажіть-но, як, що й коли… Все воно, знаєте, легше чоловікові…

Батько ясноволосого хлопця якось криво усміхнувся.

— Га! А що я вам маю розказувати?.. От, вчив’єм сина на ксьондза, а вивчи’єм на вар’ята…

— Цс-с-с… Овва! Овва! То йому змаленька так не було?

— Де там! Та він уже ходив до п’ятої гімназіяльної. Єгомосцем хотів бути…

— А що ж йому, бідному, так доїхало?

— Пацифікація…

Оба враз заніміли. Слова завмерли на устах. В очах заблимала тривога. А згорблені постаті ще дужче нагнулися додолу…

— Так, так… Мав’єм дитину та й змарнувалася. А знаєте, що ще від маленького можна було по нім того сподіватися. Як тільки відріс від землі, ніхто ніколи не бачив, щоби він бавився якось, ніхто ніколи не чув, щоб він засміявся або заговорив так, як людська дитина… Завжди сиділо то само десь в куточку і щось думало та й думало. Не було в нього ні сили, ні здоров’я, зато мав велику пам’ять і охоту до науки. Хто на нього подивився — зараз казав: о, той на ґрунт не здалий, вчіть ‘го на пана. А наш єгомосьць то вже спокою мені не давали: «Андрею, бійся Бога небесного, дай хлопця до шкіл! Він повинен стати священиком, бо це дуже релігійна дитина». — «Єгомосьцю, — кажу я нераз, — вам то легко казати, але мені тяжко зробити. З чого ж я його в тих школах втримаю? З тих десятьох пальців і двох клаптів гниляка?» А він: «Що хочете робіть, самі капарайте, як можете, а хлопця дайте до Львова». З останнього тягнувся. Ми з жінкою ніколи дома хліба не бачили. Все пакували до того Львова. Так через три роки. В четвертій клясі він уже сам на себе старався. Сам був у четвертій, а вчив таких, що ходили до шестої. Так що з того?.. Не вийшла йому та школа на добро… Нераз говорив на вакаціях: «Ой, тату! Ліпше, щоби я був далі корови пас і ціпом махав, як мав того навчитися, що тепер знаю!.. Ой, тату, тату, який той цілий світ лайдацький!..» Або як нераз мама спиталася раптом: «Ну, Михасю, а чи скоро вже вийдеш на ксьондза?», то він казав: «Мені, мамо, здається, що я скорше вийду на ката. Тепер на світі треба більше катів, ніж попів». І так завжди. Все був якийсь сумний, все йому щось долягало. Але ще, може, було б то якось перейшло, якби не ота… світ би її не знав… Вона відібрала йому розум. Якоїсь одної ночі займилися панські стирти. Хто підпалив — мара його знає. Дехто казав, що то самі форналі… На другий день приїхали карателі. Хто втік в ліси, того щастя, хто не втік, той… Мене застукали в стодолі. Відразу звалили на тік, заткали рот соломою та й біяками… Надлетів він з поля. Розігнався до них з вилами. Я думав — застрелять, як собаку. А вони ні… Вони побачили добре, що його нема що бити… Взяли та й прив’язали до оборожини, щоби дивився на мою муку. А він того не витримав. Заделікатний був…

На хвилину затих і знов якось дивно усміхнувся. Притулився до свого безумного сина і мозолистою рукою гладив його ясні буйні кучері. А крива болюча усмішка не зникала з сірого обличчя.

— Гм, ви дивитеся на мене також, гей на пів-вар’ята, що? Чоловіче добрий, або я знаю, що зі мною робиться?.. Може, і я вже розум трачу? Знаєте: хлоп — це дуже тверда штука! То якесь таке створіння, що все витримає. Його і колом не діб’єш!.. Але того, що я витерпів, то таки троха забагато…

А його, знаєте, ще можна було врятувати. Ая. Тільки не було кому. Жінка з того всього розхорувалася та й пішла в землю, а я свої триста біяків також мусив півроку відлежати. А потім вже було запізно… Продав я одну нивку, продав другу, їздив по докторах, розшибався на всі боки — пропало! Шкода гадання… «Za późno, proszę pana! Trzeba było prendzej, to dało by się jeszcze coś zrobić»[2].

Що ж, пани ласкаві, кажу, коли я «прендзей» не міг, бо мені м’ясо від костей відпадало… А вони потішили мене тим, що це не є дуже грізний стан, що його не треба нікуди возити, можна тримати дома, бо він нікому не зашкодить. І правду пани казали. Він нікому не зашкодив. Дуже спокійний був вар’ят. Отак, як бачите, сидів нераз цілими тижнями. Бувало — говори до нього, кричи — не чує, не розуміє…

Видите самі: ось я гладжу його по голові, ми балакаєм коло нього, а він ані ворухнеться. Вам, може, здається, що він спить. Ні, він не спить. Йому завжди так… От вар’ят та й годі… Та часом, знаєте, щось його нападає. Не дуже. Так, трошки… Тоді сміється сам до себе та й все одно торочить: «Нема Бога і нема Бога! Аж тепер я знаю, що нема Бога!» Радився я в докторів. Не бійтеся, кажуть, то нічого страшного. То така реакція чи як його там. Він колись був дуже побожний, все думав про Бога, а тепер наступає реакція… Але якось, тамтої неділі, та реакція зробила гоц на шторц. Як по відправі люди виходили з церкви, він став собі коло брами та й почав своє: «Нема Бога, і вже. Аж тепер я знаю, що нема Бога!» Прибіг до мене війт, засапаний, задиханий: «Чоловіче, бійся Бога, вези хлопчиська на Кульпарків! То неможлива річ… Він балакає проти Бога!» — «Ой, — кажу, — пане начальнику, де ж я його тепер повезу? Що ж я сам буду робити на світі? Я вже так до нього привик… Нам так обом було добре… Він дурний, я каліка…» — «Не можна! Забирай його зі села, а то я напишу до староства!» Га, як не можна, то не можна. Трудно. Перше, кажу, радили мені везти його до шкіл. Я послухав. Тепер кажуть везти на Кульпарків. Я знов послухаю… Та й так, Михасуню, що?.. Маму закопали в яму, ти їдеш між вар’ятів, я лишуся сам на світі білім…

У тій хвилині з грюкотом відчинилися двері й до купе увійшов кругленький та рум’яний кондуктор з ліхтаркою на грудях.

— Hallo, gdzie ten warjat? Ten wo? Dobra jest, będziemy go wysadzać!..[3]

Заскреготіли колеса, поїзд зупинився. До вікон стали тиснутися цікаві пасажири, щоб подивитися, як висаджуватимуть вар’ята…


1934

Бог предвічний

Це діялося в часі мойого побуту в Бразилії. Саме тоді, шукаючи роботи, перейшов я з Ріо до провінції Сан Павльо. Якої півтора милі від міста тої самої назви прокопували в однім узгір’ю тунель, що ним мала провадити залізна дорога до Сантос. Саме тиждень тому, під час великих дощів, усунулася верства червоно-брунатної землі, переламала риштовання тунелю і розчавила на смерть трьох робітників. Двох москалів та одного латвійця. Дирекція робіт подала до ґазети анонс, що шукає трьох нових робітників, в першу чергу слов’ян, які зараз можуть стати до праці. Я рішився стати до цеї роботи. Щоправда — вона була чорна, томляча, 12 годин на зміну, та за те мож було заробити 5 мілів денно.



Зі Сан Павльо вийшов я десь так з полудня, та заки відшукав місце робіт, звечоріло вже добре. Мені показали контору адміністратора, що стояла на просторій поляні край величезної плянтації кави. Була це квадратова хатина, збита з грубих брусів дерева т. зв. «сеїва». Плоску кришу контори вкривало кукурудзяне бадилля.

Крізь заліплене перґаміновим папером віконце завважив я, що в конторі вже світилося. Всередині застав троє людей. Перший, це був сторож контори, плечистий молодий мурин у білій, полотняній одежі. Він сидів на колодці посеред контори, попивав чай «mate» та вистукував ногами об долівку в такт за ґрамофоном, що вигравав якогось аргентинського марша. Від цього чорного сеньйора довідався я, що Don Roberto, цебто адміністратора, немає, бо поїхав до Сантос. Але скоро верне. Якщо я маю до Don Roberto яке важне діло, то можу зовсім спокійно на нього заждати. Я мав до Don Roberto дуже важне діло і тому рішився зовсім спокійно його підождати.

Два другі чоловіки, яких я застав у конторі, це були робітники, що, мабуть, так само, як і я, прийшли зголоситися до праці. Молодший з них, смаглявий, з чорним крученим волоссям, подобав на італійця. Він загорнувся в широкий плащ, званий з еспанська ponchos, заплющив очі і, здавалося, спав. Його товариш, це була людина старша, літ, може, п’ятдесяти, кріпка, жилава, але, мабуть, перепрацьована і втомлена життям. Він згорбився, спер бороду на тверді, дебелі п’ястуки і якось тупо глядів перед себе. Обличчя мав худе, поморщене, бронзове.

На моє поздоровлення вони оба байдуже махнули лобами. Я сів собі біля них на лавці під стіною, вийняв з кишені портфель та став переглядати свої документи. Мимоходом попався мені під руки український календарець, що його подарував мені в Ріо один земляк, який саме приїхав з краю.

Листкуючи його, якось ненароком задивився я на сьогоднішну дату: шестого січня…

Шестого січня? Як це? Сьогодні шестого січня?! Ні… Це неможливе… Шестого січня?

— Sennor! Чи сьогодні справді шестого січня? — не довіряючи сам собі, спитав я свого задуманого сусіда з чорним, крученим волоссям.

Цей розкрив очі, подивився наперед на мене, а потім на стінний календар і — не сказав нічого.

Я зрезиґновано схилив голову на груди. Так… Сьогодні шестого січня. І сьогодні наш Свят-вечір. Третий з черги Свят-вечір, якого я не святкую між рідними. І якого я взагалі не святкую…

Мені стало важко і боляче. Мимоволі я сягнув рукою, щоб розстібнути ковнір від сорочки. Так, але я там навіть не мав ґудзика пришитого… А мені здавалося, що цей ковнір так давить мені горло!..

Грамофон мурина грав тепер якусь тиху, журливу мельодію. Його чорний власник сидів на колодці з порожним горнятком в руках і монотонно колибався то вліво, то вправо. Я глянув на своїх сусідів: сиділи, як і давніше, похмурі, байдужі, мовчазливі.

Я закрив обличчя долонями і задумався. Мене огорнуло якесь дивне отупіння. Цілу мою істоту виповнила сіра порожнеча. Пустка і темрява без меж і без дна… Та ось із цеї порожнечі став, як з казки, виринати ясний і білий світ. Ген, он там, в далечині, село, моє рідне село. Низькі повітки й криші окутані сніговим пухом. Це сьогодні Свят-вечір… Свічка палає на столі, застеленім білим рядном! Під столом пахуче сіно, в куті дідух. А ось і сестри в вишитих сорочках… І братчик малий плеще в долоні… Мати вечерю подає… А батько, старий, дорогий батько, нагортає в ложку куті та сіє її по стелі… Гей!.. Що це? Дзвонять? А! Колядники! Вже під вікном… Вже… «Бог предвічний народився! Прийшов днесь, із небес, щоб спасти люд свій весь…»

Я стрепенувся! Схопився з лавки… широко розкрив очі… Що це?! Чи я сплю? Ні, не сплю! Таж докладнісінько бачу дві латки на своїх колінах, голі стіни контори і чорного мурина в білих нагавицях…

Та проте — я чую, що колядують! Ну, чую. Колядують «Бог предвічний!..» Багато дзвінких молодих голосів виспівує, аж контора ходить… І то, здається, десь тут, під вікном!..

Ні! Цього вже забагато! Чи я не при своїм розумі?!

Мій погляд впав на двох робітників, що сиділи біля мене: вони також прискочили до стола, на якім стояв грамофон…

Так!.. Це він…

Це грамофон чорного сторожа контори колядував тепер «Бог предвічний…» Оцей сірий, ебонітовий кружок співав ту радісну, різдвяну пісню, яка гомоніла сьогодні у вечір по всій широкій українській землиці. Вона загомоніла також і тут, на другій півкулі, серед віковічного, бразилійського пралісу.

Ми всі три стояли наче вкопані і слухали, схиливши голови. Аж як затихли останні звуки коляди, тоді глянули один другому у вічі… Наші обличчя були схвильовані. Вони блистіли тихим щастям і тугою. В очах стояли сльози. Потім ми один другому міцно стиснули руки.

Ми всі три були українці.

Колядники

Свічка на скрині похнюпилась і плакала білими сльозами, що завмирали в грудочках на цілушці житнього хліба. Під льняною скатертю пахла відцвілим літом отава, і сніп вівсяний на покутті клонив кучері перед богами, павутинням закосиченими. По світлиці лазили сновидами сум і нудьга. Рачкували по розстеленім дідуху, квокали та ціпали, щоби вуйні Павлисі неслися кури навесні. Присідали на порозі, нишпорили під припічком, силялися на жердку з платтям і кожухами й кукали до щербатої макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу…

Знадвору влетів до хати й радісно стріпотав крилами гомін коляди. Біля загати заскрипів сніг під гурмою чобіт. Сум і нудьга засуятились і хоч-не-хоч полізли одно за другим у щілини в почорнілих трамах. Свічка якось радісно мелькнула жовтим язиком, а божі достойники в сіменатих рамах видивилися на себе з усіх кутів світлиці — наче здивувалися… За бабкою припинив свій отченаш сірий котисько, а на постелі перестала кивати очіпком вуйна Павлиха.

— Павле!.. А стань-но!.. Хто то там?..

Вуйко Павло перехилився через побішницю до вікна.

— То ті з козами…

— Га?

— З козами!

— А відпукай!.. Защіпи двері… Снігу нанесуть за ходаками…

Але ті «з козами» вже були на порозі. За ними гульнув попід ноги до світлиці шпаркий, морозний подув. Свічка полохливо закліпала віями, але не погасла.

— Христос раждасться! — загули хором «пастиріє» в солом’яних брилях і поставили на скрині вертеп.

— Славіте!.. А запирай там двері! Отворив настижир, як в червцю!..

Вуйко Павло, кахикаючи, підвівся з лави й закинув на плечі сердачину, що на ній був прикучнув і здрімався. Вуйна поправила на голові лабату хустку, втикаючи під очіпок восковими пальцями жмутки молочного волосся.

Сірий кіт висунувся з-за бабки, сів на припічку й ясно засвітив очима…

В хаті творилися тепер дивні-дива.

«Пастиріє» познімали солом’яні брилі й попадали навколішки, бо оце явився їм Ангел Божий в довгій сорочці з натичкою та з повісмом льняного клоччя на голові. Горбатий жид з криво приправленою бородою складався в три погибелі перед царем Іродом, що нарядився в дивовижню шапку, якби позичену в князя Мономаха, а в руці держав страшенний меч зі соснової лати. Так само смертоносно виглядали шаблюки його римських воїв, що були в повишиваних сорочках і мали посинілі від морозу носи. Тут і насунула, мов хмара, височенна біла Смерть, припудрована мукою. Вона замахнулася косою й сперезала Ірода по клубах. Лютий цар покотився на солому, аж в нім всередині щось векнуло. Тут і скочив, гей Пилип з конопель, присадкуватий Антипко з чорним, як мазюка, обличчям. Він вхопив Ірода за обшівку, з пекельним реготом затащив під двері та посадив на порозі. Тоді «пастиріє» нарядили солом’яні брилі й заколядували «Бог предвічний»…

Вуйна Павлиха згорбилася на постелі й, заломивши руки, наче оце збиралась голосити над покійником, гляділа на ці дива і похитувала очіпком.

— Цуд цудесний!.. Боженьку!.. Ото раз!..

До скрині приступив читальняний голова, молодий велетень з ясним, широким чолом і чуприною, як житнє колосся.

— Вуйку, може, ви щось жертвуєте на читальню?

Вуйко Павло мов і не чув, що це до нього була мова.

Сперся ліктями на побішницю і якось хмарно дивився у вікно, що за ним іскрився і променів срібно-білий світ та процвітали зорі на хрустальному гранаті неба.

Вуйнині лагідно-допитливі очі силувалися збудити старого з отупіння.

— Павле… Чуєш?..

Але вуйко наче занімів. Тоді вуйна Павлиха, охаючи, зісунулася з постелі і подріботіла до мисника.

— А на що ти, Петруню, збираєш? На церкву?

— Ні, вуйно, на читальню.

— Ото раз!..

Вона взяла з полички полив’яну мищину й добула з неї двоє яєць. Хвилину щось міркувала і добула ще одно.

— Най! — промовив неждано вуйко Павло.

— Га?..

— Най, кажу! Глуха ‘с?..

Вуйна похитала очіпком і назад поклала яйця до полив’яної миски.

Ясне чоло читальняника Петра захмарилося.

— Вуйку! Такі ‘сте бідні?..

Вуйко Павло не обізвався ні словечком. Встав — і обережно, щоби не струтити свічки на солому, підважив віко скрині. Добув з перескринка зложений вдвоє папір і мовчки положив на скриню. Петро схилив чуприну над льняною скатертю…

…Свічка на скрині догоряла. По білих стінах вели хоровід дивні тіни. На примурку молився сірий кіт, а на постелі далі кивала очіпком вуйна Павлиха.

…Вуйко Павло прикучнув біля вікна і все ще торопів чомусь в небо, зорями мережане. В світлиці було тихо, хоч маком сій… Зі щілин у почорнілих трамах крадькома вилазив сум і кукав до макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу…

…А раннім-ранком, як сонце радісне ставало й колядували різдвяні дзвони, попід білесенькі криші линула новина: що старий Павло, найбільший в селі ґазда і скупендряга, записав у тестаменті увесь ґрунт на сільську читальню… Люди — дивом-дивувалися. А забобонні говорили, що це не вуйко зробив, а вуйків син-одинак, стрілець Василько, що п’ятнадцять літ тому, на самісіньке Різдво, звінчався на нічній стежі з палкою любкою — «думдумом»… І кажуть, що на самий Свят-вечір, в ясну північ, коли зорі так чарівно процвітають, коли в стайні говорить німина, коли на льняній скатерті догоряє свічка, а кутя з деревляною ложкою ждуть на гостей з того світу — тоді завітав в рідну хату одинак-Василько і відписався від батьківщини…

…І знов пішов Молочним Шляхом у сірій стрілецькій блюзі, з крісом на рамені на віковічну стежу, що на ній немає змін, що з неї немає вороття.

Грачі

Це було перед самими феріями. Вчитися тоді — ніхто не вчився, бо ноти вже були пописані, а це, хто має «гримнути», а хто «перелізти», рішалося заздалегідь, і жадні людські зусилля не могли тепер цього змінити. І хоч до закінчення року було пару днів, а наука відбувалася нормально, то вся наша братія з провінції їздила до «буди» не з ученицького обов’язку, але от щоби трохи провітритися. Рано-вранці «чоловік» замість всяких «шпарґалів» пакував до торби купелеві штанці, м’яч та спорий кусень насушного і з тим їхав до Львова. Тутечки в першу чергу мусів відвідати шкільні мури, розпитати що й як, хто при матурі дуже «пече», хто й з чого «загнувся», кого пустили, а хто «зарізався на чисто». Відтак цілою купою йшли ми оглядати «історичні пам’ятки» по Львові: фотоси по всіх кінематографах, театральні афіші, вистави зі солодощами, будки з часописами, всі львівські парки та інші закамарки. Через полуднє — соняшні купелі на «Лисій горі», потім марш до Винник, на став, звідтам знов на «Кайзервальд», де копали м’яч до самого смерку. На вулицях вже блимали ґазові лямпи, як ми, обсмалені, мов цигани, запорошені та голодні воліклися на Головний Двірець. Тутечки ждав на нас, попахкуючи сивою парою, довгий, наче ковбасниця, вечірний поїзд. В цім поїзді мали ми «свій» окремий шкільний ваґон, зараз другий за льокомотивою.

Цього вечора, в якому сталася та пригода, що про неї оце розкажу, сиділи в нашім ваґоні рідкі гості: грачі на «лялечку». Було їх трьох. Всі три дужі, широкоплечі, одіті в скіряні куртки. На головах мали зелені капелюхи зі щітинкою з дика, причепленою ззаду до стяжки. Один з них все носився з жіночою парасолькою, другий з текою на акти, а третий з фотографічним апаратом. Ці три джентльмени були собі брати, і тому грачі з інших поїздів кликали їх «Родиною». Проводив цілою трійкою наймолодший братчик, якого всі прозирали «Паяцом». Була це майже дитина. Міг мати найбільше вісімнадцять літ. Лице мав рум’яне, очі сині, як небо, уста повні та рожеві, мов у дівчини, волосся чорне, кучеряве. Ніхто б і не сподівався, що тому малому хлопчині проколоти когось ножем, то так, як горішок розкусити. Це був видридушник, якого зі свічкою пошукати. Лагідне дитяче личко, привітність, гладкий дотеп та чудова поведінка з людьми служили лиш на те, щоб лекше замилити комусь очі. «Родина» рідко заглядала до нашого ваґону. Тут вона не мала чого шукати… Цього пам’ятного вечора любі братчики зайшли, мабуть, до нас трохи відпочити по денних трудах. Всі прибули в дуже гарному настрою. Навіть дещо «під ґазом»… Певно, мали щасливий день. Паяц посадив біля себе кількох влізливих штубачків у «мацєюфках» і показував їм дещо зі свого штудерного ремесла. Він добув три карти: дві були чисті, а на одній намальована чорна фігурка. Це якраз була «лялечка». Паяц застромив ці карти поміж пальці, показав, де кожну тримає, а потім так штучно порозкладав їх навиворіт по лавці, що ніяк не можна було вгадати, котра це саме «лялечка».

На третім чи четвертім перестанку за Львовом увійшов до нашого ваґону новий гість. Якийсь підстаркуватий бойко. В гребінній сорочці, попущеній зверха по штанах, в сердачині, на ногах постоли, в руках ґудзувата палка і малий клуночок. Він зняв солом’яного бриля, почухав кострубату голову та став розглядатися по ваґоні.

Паяц стрепенувся. Очі в нього засвітилися, мов у гончої собаки, що звітрила дичину.

— А, дай нам Боже, вуйку!.. Що скажете?

Бойко показав білі, як ріпа, здорові зуби.

— Гі-гі!.. Та не знаю, ци то тутки, ци не тутки…

— Тутки, тутки.

— …Бо то, чуєте, хтівім-си був трошка покурити, а той кондухтир кае: йдіть, кае, до іншої кляси, бо та, кае, для «нєпальонцих»… То не знаю, ци-м добре трафив?..

— В сам раз, в сам раз! Сідайте, будь ласка, осьде на лавочці і куріть на здоровля.

— Красно панови дзінькую…

Бойко обережно сів на краю лавки, встромив палку та клунок поміж коліна, з одної кишені добув люльку, з другої цибушок, а з-за пазухи платочок з махоркою. Паяц моргнув на своїх братчиків: вони, нібито отягаючись, поставали і обернулися до вікна. Сам послинив добре пальці і взявся за свої карти.

— Ану люди, хто грає, той щастя має! Американська трамбулянка для Гриця, Іванка. Ось так: раз і два! Лялечка виграє, а біла програє! За лялечку я плачу, за дві білі не трачу. За п’ять — десять, за десять — двацять, за доляр — два! Раз, і більше не мішаю. Ну, хто завважав?..

Паяц з-під лоба зиркнув на бойка… Та цей зразу не звертав найменшої уваги ні на «лялечку», ні на балаканину Паяца. Задивився у відчинене вікно, крізь яке повівав свіжий вітрець, і любенько пикав собі люльку. Паяц наново помішав карти і почав тої самої. Молов язиком, як навіжений. Чіпав на купу слова польські, московські і чорт знає які, а все те якось виходило йому до складу і прикладу. Нараз закашлявся. Оба братчики, мов на команду, обернулися до нього. Середущий, рябий та віспуватий, надув долішню губу та глумливо всміхнувся.

— Пане, сховайтеся з тією штукою! Таж то стара, як світ. Я вже здалека бачу цю вашу лялечку!..

І, ніби знехотя, тицьнув парасолькою крайну карту… Вгадав! Ця якраз була «лялечка».

— Е, це неважне. Покладіть гроші, а тоді вгадуйте!

Рябопикий джентльмен бундючно добув калитку і жбурнув Паяцові золотого. Та цей отряс його з колін на долівку.

— Пане! За золотого я не граю. За золотого купіть собі сірої масти на живіт. П’ятка на верх, ось що!

Рябопикий поклав п’ять золотих і обернув карту. Ясно, що й цим разом він мусів потрапити на «лялечку». Паяц трохи скривився, але не сказав ні словечка. Добув з кишені п’ятку і заплатив середущому братові.

Наш бойко, що вже пару хвиль з цікавістю приглядався цій комедії, аж ахнув з превеликого дива.

— Ади, ади!.. Файна якась забавка!..

Найстарший брат в «Родині» з широким шрамом на чолі та з течкою на акти під пахвою байдуже махнув рукою.

— Так… Це не є жадна штука, усе ясне, як шварц… Може ви, ґаздо, поставите раз на «лялечку?»

Бойко подрапався за вухом.

— А!.. Де мені, старому, вже до того…

— Пробуйте! Хто грає, той щастє має! — приспівував Паяц.

— Та коли, чуєте, я й пінязів при собі не маю.

— Ох!.. Нема гіршої нендзи, як хтось не має пінєндзи… Та всьо-равно. Пробуйте без грошей…

— Як каете?..

— Так, як чуєте: вгадайте, котра з цих карт лялечка, то заплачу вам п’ять золотих.

— Ніби задурно?

— Задурно.

— Е, чуєте, то знов вам буде кривда…

Рябопикий сіпнув старого за рукав:

— Тихо, ша! Не жалуйте такого. Най платить!

Бойко, трохи закрадаючись, простягнув мозолисту руку.

— Та воно, як той кае, нема що дуже гадати… Здається та во, середуща?..

І справді! Середуща карта це була «лялечка». Паяц мовчки добув другу п’ятку і встромив старому в жменю. Цей пообертав її в пальцях на всі боки і недовірливо глипнув на Паяца.

— Ей, а може, то яка напасть, га?.. Краще буде, як я вам ті пінязи віддам назад.

— Що це ви, ґаздо, з бика впали? — здивувався найстарший брат в «Родині». — Сховайте гроші до кишені, і фертік! Або стривайте, я вам щось скажу… Як маєте ще свою п’ятку, то поставте разом десять золотих!.. Даю вам слово чести, що виграєте двацять!

— Ба!.. Ци я знаю…

Та спокуса була завелика. Старий ще вагався, непохочував, але в його душі вже таїлося бажання виграти!..

— То, каете, за дуляр — заплатите два?..

— Так! За п’ять — десять, за десять — двацять, за доляр — два!

— Ба!..

Старий поміркував, поміркував, потім роззувся з одного личака, добув з нього вовняну онучку, з онучки білу шматину, а зі шматини — жмут зелених папірців… Грачам заіскрилися очі. Тепер всі три чигали над старим, гей кати над грішною душею. Рябопикий прихапцем накрив долонею крайню карту і шепнув старому.

— Ґаздо! Ставте на цю, що я тримаю! Це лялечка!..

Бойко тремтячою рукою положив доляра і обернув карту.

Була чиста, білесенька… Програв. Паяц миленько всміхнувся й загорнув гроші до кишені. Старий лише по полах вдарився.

— На маєш!.. О то-сте мене нарадили!.. Пішов дуляр, як у дим…

А Паяц вже наново розкладав карти та співав свою «американську трамбулянку». В тім одна карта випала йому з рук, і він схилився, щоб її підняти. В цьому ж менті рябопикий зручно вхопив з його колін другу карту і показав старому: це була «лялечка»… Рябопикий взяв її в зуби, легко загнув один кінчик і знов поклав на своє місце. Бойко зрозумів у мить, куди стежка в горох. Не розбираючи довго, поставив цілих п’ять долярів на назначену карту. Обернув… і глухо зойкнув. Карта зі загнутим кінчиком була чиста. П’ять долярів йно хвостом мелькнуло…

Старий мов не той став. Як ужалений, зірвався з лавки та схопився руками за голову.

— Йой, Боженьку!.. Люди добрі!.. Ба що ж я роблю?.. Та то не мої гроші… Пане, паночку ласкавий!.. Віддайте той раз, віддайте!..

Та його вже ніхто й не слухав. Ціла «Родина» пантрувала тепер саме, як би то хитро і мудро звіяти з ваґону. Найстаріший брат рушив попереду. Приязно поклепав бойка по плечах і сказав сміючись:

— Ну, стрийку, то трудно. Сліпий у карти не грає. Треба було краще дивитися. Бувайте здорові і тримайтеся вітру.

Старий широко розкрив очі і твердо стиснув ґудзувату палку в жилавій руці.

— А шахраї, а видридушники! То ви всі три були в змові?! Стій, не пущу! Віддайте мої пінязи!..

Та тут нараз найстарший брат в «Родині», що мав шрам через чоло, а течку на акти під пахвою, розмахнувся з усеї сили і тріснув бойка п’ястуком межи віч, тоді як середущий, з віспуватою пикою та жіночою парасолькою, зацідив «стрийкові» «з вінкля», під бороду. А наймолодший в «Родині» Паяц, оцей милий хлопчина з рум’яним личком і синіми очима, для кращого розмаху відступився взад і копнув старого в живіт. Потім вирвав йому з-за пазухи решту зелених папірців, мов той в’юн, плигнув на плятформу, а звітам по залізній драбинці смикнув на дах. Вслід за ним, насунувши капелюхи на очі, чкурнули і старші брати.

Бойко не відразу звалився з ніг. Як запаморочений, чіпаючись стін та лавок, він ще пустився навздогін за грачами. Та у дверях захитався і важко грянув горілиць на землю. З його грудей вилітав тихий стогін. З рота і носа червоною стрічкою слезила кров і капала на запорошену долівку…

Від цеї події минуло кілька літ. Вчора ввечері, вертаючи зі Львова, якось несподівано зустрів я знов того самого бойка. Він навіть мало що змінився… Те саме черстве, бронзове обличчя, та сама щира усмішка під сивіючим вусом, ті самі білі, як ріпа, здорові зуби. В роті торчала люлька, набита махоркою, між колінами — ґудзувата палка і малий вузлик, що з нього пахло житнім хлібом.

Я почав з ним розмову.

— Вас, — кажу, — здається, напали були раз бандити в оцім поїзді?..

Старий добув люльку з рота і нахилив праве вухо.

— Як каете?..

Я повторив своє питання дещо голосніше. Він помовчав добру хвилю, а потім вдарився рукою по чолі.

— А!.. Ви, певно, каете ведлук тих ґунцвотів, що то грали на ту якусь… іно вимовити… Ая, ая. То мене тоді так вирихтували. Ну, але то вже буде кавалок часу… Чекайте-но! Ая: так, так… Мій Микольцьо брав тоді шіфкарту до тої Канади… А!.. Та то, чуєте, сам чоловік собі винен… Бігме-ну! Дурний-вім був, та й тілько. П’ядесять дулярів пішло спати, так во, якби раз плюнув!.. Ладний ґрейцар, чуєте… Га, най там…

Старий похитав головою, здорово потягнув з люльки і пустив мені під ніс хмару їдкого диму.

— А той, чуєте, хоробник, що то так во шахрував тими картами, то якось-то був у мене… Ая!.. Як той кае: гора з горою не зійдеться… Але я — де, де, де! Ані-бим не сподівався… Ну, я кау: якби-сте го вздріли, то не знаю… Бігме-ну. Але бо!.. Він вже не такий фіфак, як перше був! Де, де, де!.. Перше то: гуся-сюся! — звивався, гей той цізорик. А тепер — авс капелюх… Присів фостик, аякже. Такий-но став, як щиґлик!.. З колії, чуєте, впав, праву, руку му втєло, малькутом мусить їсти, як має що… За жебрами ходить. Почорнів, зісохся, як та скипка. Ая!.. Якось-ту, недавно, вже не пам’ятаю коли, привів до мене поліцай якогось безробучого. Ніби — на ніч. Сів-си, чуєте, на лаву, жінка поставила му мищину страви, а я розпитую: а що, а відки… А він — ніц! Понурив очі в землю і так сидить. Але глянув я на нього зблизька — ба!.. Ади! То ти такий пташок!.. А видиш! Прийшла коза до воза!.. Відразу-м го пізнав. Та й так мені, чуєте, зробилося по-дурному… Якось так — ані що казати, бо виджу, що голодний, та й каліка, ту й на ніч впросився… Якось не випадає… Спімнув-бим ти, — гадаю-си, — як ти мене в живіт копнув, але най там… Ніц-ім не казав… А він — і повечеряв, і переночував, і рано пообідав, та й ще му стара на дорогу півбохонця хліба дала… Аякже… А він гунцвот, ще й мою новісіньку кацабайку потягнув! Ая, чуєте. Таку вже, відай, злодійську жилку мусить мати… Але най там! Пропало… Або то чоловік світ пережіє?.. Аво!..

Така читальня

Прекрасний Народній Дім поставили в Заліссю. Можна сказати — щось!.. Одноповерховий. Є балькон, четверо дверей і два комини. А вікна то такі вам, як у костелі! Ріжноколірні шибки мають… На крівлі є навіть такий дріт, що громи з неба стягає… На Зелені свята робили посвячення. Величаве було посвячення! Сам пан посол промовляв з балькону… Дві години балакав. Було сім хорів, три оркестри і дев’ять єґомостів. А народу — то так видимо-невидимо!.. Як на відпусті в Крехові. На криші повівав великий синьо-жовтий стяг, а таких менших прапорчиків, то навіть не годен було почислити!.. Так!.. Хто не подивився на новий будинок, то зараз казав:

— О, ті залісяки, то не що-будь! Поставилися!.. Адіть, який палац висадили! Го, го!.. Ну, ну!..

…Хоч воно, щоправда, не штука забити крука… З будовою пішло, як по маслі. Площа була ще сперед війни, дубину й десять стосів каменя дала громада, дахівок наробила кооперативна дахівкарня, а на решту прийшли гроші з Америки.

Але свої люди також чимало причинилися! Аякже! А от цего тижня пізвали до суду одного «комітета», якому, кажуть, прилипло до пальчиків 50 долярів… Тільки ви цього нікому не балакайте!.. Так сталося — трудно… Ґрунт — що дім поставили. А решта — аво!..

Якось тамтої неділі був я знов у Заліссю. Посилали мене від нашого Виділу з таким письмом… Прийшов я, значить, до села та й питаю за читальняним головою. В читальні — кажуть. Ну, гаразд. Заглянемо і туди.

Приходжу до читальні, а тут вам тихесенько — хоч маком сій. Спокійно. Дощик до вікон собі бубнить, якась мушка бринить в куточку. Шевченко з Франком поспускали вуса додолу… Задумалися… Книжки в бібліотеці замкнені на ключик, а часописи, звинені в трубку, під столом валяються. А за столом позасідали просвітяне-виділові. Голова, містоголова і секретар… Склонили голови на груди, очима кліпають та й ногами баламкають. Бо то, знаєте, при слоті, дуже гарно дрімається… Передав я їм своє писаніє, та й розпитую про це і про те.

— Як же тут у вас, — кажу, — праця поступає?

— Та во, так во…

— Бая…

— Аво!..

— Ну, в читальні, то в вас не дуже глітно, — кажу далі.

Голова розкрив заспані очі та оглянувся по порожній світлиці.

— А ні, — притакнув, — цілком глоти немає…

— Ви, — питаю, — певно, частіше ввечері сходитеся?..

— А так, сходимося. Аякже. Часом, во, прийдуть сусід Гарасим, часом ще дехто… Довго не світимо, бо ґайсу шкода. Ну… воно навіть нема так чого… Ще зимою, як зимою, але літом?.. Але-во!.. Духота, знаєте… Так вам парно, хоч гинь. На свіжім воздусі краще посидіти. Здоровіше. Ми сьогодні тільки так-во, при слоті…

Тут нараз секретар читальні, що дрімав любенько та кивав головою, так здорово колихнувся, що аж телепнув бородою до стола. Він зараз і прокинувся з дрімоти. Ми привіталися, я цмокнув його в руку, бо він, кажуть, якийсь мій трохи стрийко. Він тутечки, в Заліссю, найкращий аматор. Яку йому ролю не дай — відіграє як німий!

— Що ж, — кажу, — стрийку, представлення тепер робите?

Стрийко три рази пчихнув, два рази позіхнув і раз плюнув.

— Ні, — каже, — не робимо. Пощо та нащо? Від своїх людей останній ґрейцар видирати?.. Ти не бачиш, який тепер крипір на світі? Соли нема за що купити… Перше, як у нас не було власної домівки, то ми старалися… І сюди, і туди, штукували, як могли… Нарід мучився, недосипляв, на проби лазив. А нині ми на бороду плюємо! В нас є свій дім, чоловіче!

— То, певно, якісь концерти устроюєте, реферати?..

— Ні… А пощо? Ніби Шевченкове свято вже клеїлося, але якось розійшлося. Франкове туй-туй мало бути, але наш діріґент якраз тоді женився… Ну… та й наші люди вже нецікаві на таке… Вже їм то переїлося… Бо перше — о!.. Ба як же!.. В нас щонеділі було щось нового! Як не вистава, то концерт, як не концерт, то реферат… Тому-то наші люди не такі, як у вас. Трохи більше отесані. До читальні їх не тре мотузком тягнути… Але тепер у нас є свій дім, то ми не журимося… Аво!..

Тут і сивенький містоголова, що досі довбав соломкою в усі, сказав своє слово:

— Ойой, Господи Боже!.. Тьфу!.. І нащо то, і пощо то, і кому то — я не знаю!.. Ну, не знаю!.. Бігме-ну!.. Якісь реферати! Тьфу!.. Та нащо? Крик в читальні робити? Насходиться вам таких, ойой, таких, вибачте за слово, дрантюхів, смаровозів, а як пічнуть сєнди, а тенди, а дискусію, а політику, а таке-во — тьфу! В нас так нема. По інших селах якісь партії, якісь сельроби, націоналісти, а в нас тихо-ша! Спокій… Дім свій маємо, посходимося, посидимо так-во, як нині, і фертик…

Так і не договорився я з просвітянами з Залісся. Бо ніби — що з ними балакати? Вони мають свій дім, і фертик!

Проблєма

— Пане товаришу, справа поширення нашого персоналу в нас поки що неактуальна…

— Пане директоре… я це розумію. Але моє положення…

— Але ж, пане товаришу, ми дуже добре розуміємо ваше положення. Но так… воно справді критичне… І взагалі теперішня ситуація є просто безвихідна! Сьогодні цілим світом трясе невмолима економічна скрута. Це лиш так говориться, мовляв, банкротує Креґер, банкротує Форд, а українські кооперативи стоять, як мур!.. В нас же обороти впали, службовиків редукуємо, платні редукуємо…

— Пане директоре… щодо платні, то я згодився би на будь-що. От, аби прожити…

— Но так, пане товаришу! Ми все те дуже добре розуміємо! Але скажіть, ради Бога, що з вами зробимо, де вас притулимо?.. Про бюрову працю не може й бути мови!.. Впрочім, як знаєте, сьогодні скрізь обов’язують т. зв. «перегони праці»… Сил до праці — багато! І то сил першорядних, висококваліфікованих. Приміром, у нас на становищах маґазинєрів працюють люди, що покінчили за границею високі технічні школи, люди з докторськими дипльомами!

— Пане директоре!.. Я й не думаю про бюрове заняття… Я можу стати до якої-небудь фізичної праці… До найтяжчої! Я хлопський син, мені робота не страшна!

— Но так, очевидно, пане товаришу, ми це розуміємо. Але ж ви числите на фізичну роботу, а ми фізичних робітників не потребуємо.

— Пане директоре!.. Я не мав цього на гадці… Я… я…

— Но, прошу?

Влодко замовк. Затиснув зуби і відвернув голову на бік.

Начальний директор поважної кооперативної установи з-поза блискучих окулярів холодними зіницями пронизував наскрізь згорблену Влодкову постать. Проти нього сидів хлопець літ дев’ятнадцяти, в чорнім, досить підношенім вбранню, в білій сорочці з викладним ковніром, з ясним, буйним волоссям, покрученим та побуреним в усіх можливих напрямках. Велика кругла голова, завішена на тонкій шийці, не трималася просто, а все безнадійно хилилася додолу. Мабуть, з приводу цього Влодкові груди наче запалися в глибоку пропасть, а ліве рам’я було вище від правого. Руки мав сухі, ніжні, «аристократичні» пальці покриті задирками та сірими мозолями на щиколотках. На обличчі не знати було ані краплинки крови. Наче зліплене з воску.

На поважному обличчі пана директора явилася легка ґримаса. «Хм!.. Це ж просто — кістяк, а не жива людина! Але цікавий тип… Здається, чи не анормальний… Вимова і рухи простацькі, але характер письма вказує на розвинену інтеліґенцію. Коли не круглий ідійот, то напевно поет. Зрештою між тими двома типами ріжниці затираються… Хм!.. Свідоцтво — відзначаюче… А ці референції: «Від пана доктора»… «Від пана посла»… Ні! Цей Дзюньо неможливий! Тому місяць впакував мені до ліквідатури якогось свого кузена, а сьогодні «горячо поручає» цього сухітника… Але остаточна пора вже його позбутися…»

Пан директор відкашлянув та поправився на кріслі.

— Но, так!.. Отже ви, пане товаришу, маєте велику охоту взятися до фізичної праці?..

— Так!.. так, пане директоре!.. Хоч би й зараз!.. Я… я лишень трохи зле виглядаю, але працювати можу…

— Умгу!.. Но, добре.

Влодко задрижав.

«Но, добре?!»

Щось радісно-тривожне защеміло в запалих грудях… Лице — прояснилося. В очах блиснула надія… Пан директор говорив дальше:

— Пане товаришу! Беручи під увагу ваше безвихідне положення, но, й ваші непересічні здібності, но, й дуже гарну опінію, яку висказують про вас ваші шановні протектори, ми спеціяльно узгляднюємо ваше прохання і постараємося його полагодити. Но, так!.. Як знаєте, ми вже сьогодні продукуємо під нашою фірмою нашу табаку до носа і нашу мазь до возів. Тепер ми знов йдемо назустріч кличам розбудови рідного промислу і приступаємо до вироблювання ремінців до підперізування штанів. В тій ділянці нашого підприємства ви, пане товаришу, найдете працю. Очевидно — фізичну, так, як ви цього бажаєте. Зазначуємо згори, що платня в початках буде дуже мала, просто ніяка… Но так, але вас це не повинно знеохотити… Тепер ще оставало би питання часу. Щодо цього, то справа ще не рішена… В кожному разі, нове наше підприємство не піде в рух скорше, як за півроку… Так що ж ви на це, пане товаришу?..

Влодко мовчав. Його ясні, мрійливі очі якось тупо гляділи перед себе. На тонких спечених устах блукала гірка усмішка…

Пан директор нетерпеливився. Нервово бубнив пальцями по столі та раз-у-раз значуче зиркав на стіну, де містився напис: «Час — то гроші! Полагодь справу і прощай!» На вежі поблизького костелу три рази вдарив дзвін. Пан директор стрепенувся. «Но, це цікаве!.. Прошу: третя година, а я ще без обіду!.. Що це створіння властиво собі думає?.. Блазнує тут, робить траґічні міни, якби йому хто рідну мамуню зарізав!.. Небагато треба, а ще розплачеться…»

Пан директор знов неспокійно засуятився на кріслі та став покашлювати.

— Кхм!.. Но так, пане товаришу… Очевидно… ви так довго ждати не можете… Ми це розуміємо. Але майте на увазі, що наші кооперативні установи не повстають так, як трести чи картелі!.. Ми не маємо міліонових кредитів, ми не починаємо з готовими капіталами, ми не йдемо відразу на великі зиски. Нам, кооператорам, присвічує ідея рочдельських піонірів, ідея, що каже починати від сотиків, ідея, що каже гуртувати в спільних підприємствах найширші суспільні шари і солідарною працею змагати до кращого завтра цілого народу.

Ці ідеї, пане товаришу, ми вперто і послідовно впроваджуємо в життя. Світ бачить, чого ми вже доконали. Якраз завдяки нашій кооперації світ почув про нас, українців! Завдяки експортові нашого масла почула про нас Західна Европа. Те, що дала наша кооперація в останнім десятиліттю, як на умовини, що панували й панують досі на наших землях, — це велике досягнення, пане товаришу! А те, що вона перетривала сьогоднішнє господарське лихоліття, під якого прапором тріщить світ — це також не жарти, пане товаришу! Ми свідомо і твердо станули до цеї боротьби, бо знали, що на нас тяжить відповідальність перед народом та історією!.. Та на жаль, нове покоління не бачить цього й не чує… Так! Сини не хочуть здобутися на реальну оцінку трудів та досягнень своїх батьків! Вони здобуваються лишень на голословну критику, на шумні фрази, на «опозицію». І місто світлих ідей, нових сил та молодечого запалу до праці, яку ми з таким зусиллям започаткували, бачиться свідоме руйнування і підкопування наших здобутків, бачиться роздори, бачиться анархію! І виходить, що історія таки нічого нас не навчила. Цілі віки неволі, рабського пониження пішли надармо. Як не було, так немає в нас пошанування авторитетів, пошанування національного проводу, пошанування того, що створило старше покоління в будь-яких ділянках народнього життя. Трудно!.. Жид був і буде вічним скитальцем і лихварем. Русин був і буде вічним наймитом і… революціонером…

Пане товаришу! Ми знаємо, в якім сумнім матеріяльнім положенні находиться сьогодні наша молодь. Нема праці, нема хліба, нема грошей на науку. Скрізь нужда, безробіття. Но, так… Але далеко більша та грізна своїми розмірами є не ця, матеріяльна, але моральна криза, яку тепер переживає нове покоління. Так!.. Вся наша надія, оці наші сини знайшлися сьогодні на страшнім розпутті! Притиснені злиднями, а рівночасно засліплені пустими химерними ідеями, вони не бачать вороття з перехресних стежок. Плутаються, тратять властиву ціль та губляться в суперечностях. Вдають з себе Катонів, а не мають зеленого уявлення про конструктивну народню роботу. Мріють про «фашистську Україну», про «зрив нації», про «власні сили», а рівночасно уповають то на Гітлєра, то на Мусолінія, то на Кемаль-пашу, які нам якраз стільки поможуть, що кіт наплакав!.. Вибираються в хрестоносний похід на одного ворога, а беруть до помочі других десять. Хочуть творити соборну й самостійну Україну від Сяну аж по Малу Азію, а рівночасно пропагують «ідеї» безумства, божевілля, звірячої волі та інших інстинктів. Пане товаришу… В здійсненні цеї мети, до якої ми прямуємо віками, не поможе нам ні божевілля, ні волюнтаризм, ні кільометрові поеми, ні геройські пісні, що все починаються на «Ой!..» Тут треба, пане товаришу, голови… го-ло-ви!..

Пане товаришу! Ми, батьки, бачимо, на яке розпуття зійшли наші сини. І не думайте, що ми не хочемо їх рятувати! Навряд! Ми мусимо їх рятувати! Це наш святий батьківський обов’язок. Найдоцільнішим рятунком тут є що? Праця! Так, буденна праця, яка вчить людину творити, а не руйнувати. Тут, в місті, цеї праці немає. Тут ми самі формально дусимося. Але є ще друга дошка рятунку: це — село! Село!.. Так, пане товаришу, село, село і ще раз село!.. Все молоде і охоче до праці, якщо йому справді лежить на серці добро нації, повинно звернутися фронтом до села. Там поле до попису! Село вам дасть хліб, а ви йому в заміну понесете просвіту й кооперативні ідеї. Хто навчить письма одного неграмотного, той матиме перед Богом і нацією більшу заслугу, якби зробив десять револьверових атентатів… І аж тоді, як наше село стане національно свідоме, а матеріяльно незалежне, тоді можна щось думати про самостійну Україну!.. Гурт — держави не збудує. Збудує її цілий народ. А український народ, це в 80 процентах село, пане товаришу!..

…Пан директор неждано замовк, наче захлиснувся власними словами, дивуючись сам собі, відкіля в нього раптово взявся такий могутній запал. Зразу йому і на думку не йшло, що він вчеше собі оце таку довгеньку промову. Від надмірного зворушення він зірвався на рівні ноги, струнко, по військовому випрямив свої широкі груди, голову задер догори, а п’ястуки так міцно затиснув, якби готовився до бою навкулачки. Саме в тій хвилині золотий сніп весняного сонця влетів крізь вікно до кабінету дирекції. Влетів — минув задуманого Франка в різьблених рамах, ледве рубчиком діткнувся Шевченкового погруддя, а з чемністю та належною пошаною тихо зупинився там, де воно й слід: на достойнім обличчі пана директора поважної кооперативної установи. І в тій хвилині це обличчя стало світле та ясне. Майже пророче…

…Но, так! Прошу! Що за ідея!.. Хто це подумав би!.. Очевидно, пан директор був знаменитим промовцем… Але тепер — він говорив «от так собі», як Лепкий пише… Щоби чимскорше позбутися цього влізливого типа… А тут — прошу!.. Но, так, це ж ясне: пан директор мав у чергову неділю промовляти на святочній академії «Бриндзе-союзу» на тему: «Проблема безробіття і українська молодь». І пан директор вже два тижні морочив собі голову, з якого боку підійти до цеї проклятої теми… А тут — прошу!.. Хто це подумав би!.. Ні з цього, ні з того — готовісінький реферат!

Пан директор попрощав чемно Влодка, з вдоволенням затер руки, вхопив перо і з набожним скупленням духа та зі зосередженням ума взявся до писання реферату на дуже актуальну тему: «Проблема безробіття і українська молодь».

За сто літ

Це буде 2034 року, дня 10-го, місяця 13-го. Той місяць називатиметься по-грудень, або перед-січень. Це — після зреформованого, всесвітнього календаря, що його, як це буде відомо, запровадять ще при кінці другого 1000-ліття. Цього ж року дня і місяця о год. 17.35 після середньоєвропейського часу полетить на Місяць професор Кренґель з Пацанова. Він дасть себе вистрілити разом з ракетою власної конструкції з велетенської гармати та помчить зі скорістю 3 км на секунду на Місяць. Причалення його на цю планету буде зі Землі досить докладно заобсервоване. Біда тільки, що з Місяця не буде чим і кому вистрілити його назад на Землю, і проф. Кренґель мусить вже на довший час залишитися на цій симпатичній планеті.

По трьох днях даремного очікування та споглядання на небо, над світлою постаттю бл. п. проф. Кренґля засяє ореоля святости та мучеництва. Він стане народнім пророком, ґенієм, Прометеєм. Радіостації в цілім краю день і ніч подаватимуть зворушливі промови, присвячені життю та діяльності бл. п. проф. Кренґля. В усіх святинях день і ніч будуть відправлятися жалібні панахиди за його душу. В кожнім більшім місточку повстане його пам’ятник. На брошури, публікації, монографії, мемуари, портрети, відбитки в журналах, в ілюстрованих хроніках, на банкнотах та почтових значках, на етикетах і т. д. і т. д. — зужиють 50 ваґонів паперу. Повстане добродійний фонд ім. проф. Кренґля, призначений на поширювання ідеї міжпланетної комунікації. В цілім краю ще довго-довго пануватиме чорний смуток і жалоба.

Десять літ пізніше др. Кук, професор на університеті Колюмбія в Каліфорнії, стукне себе пальцем у лисий череп і скаже:

— Так! Проф. Кренґель був капітальний дурень.

Він крикне до своїх студентів: «Ґуд бай, бойс!», застромить люльку в зуби і замкнеться в ракеті власної конструкції. Та ракета матиме вигляд величезної кулі. В горішній та в долішній частині цієї кулі заінстальовані будуть мотори, що витворюватимуть могутню енергію. Професор Кук, що сидітиме у вигідній кабіні кулі, гляне на хронометр і потисне засувку число 1. Мотори горішньої частини стануть працювати, і ракета зі страшною скорістю (4 км на сек.) полетить угору. Коли куля знайдеться у сфері магнетичного притягання Місяця, проф. Кук задержить мотори горішньої частини, а потисне засувку число 2. Тепер підуть в рух мотори долішньої частини. Енергія, яку витворюватимуть в противнім напрямку ці мотори, не поборе, однак, вповні сили притягання Місяця. Та саме завдяки тому сила упадку зменшиться до цього степеня, що ракета проф. Кука зовсім легенько сяде собі на поверхні Місяця.

По трьох годинах проф. Кук в той самий спосіб поверне знов на землю. Він відчинить дверцята, вийме люльку з рота і крикне до своїх студентів:

— Так! Я також капітальний дурень. Ґуд бай, бойс!..

Потім зачинить дверцята, скине шлийки і повіситься на засувці число 2 в ракеті власної конструкції. Біля трупа знайдуть пізніше таку писульку:

«Мені дуже прикро, що я ціле своє життя посвятив на це, аби стрілити одну велику дурницю. Подорож на Місяць зовсім не рентувалася. Це країна порожніх кратерів, покритих вічним ледом. Терен не надається навіть до фільмових знимок, тому що там немає воздуху.

Луї Дж. Кук».

Крамар Сень Свистун

I.


Вісім літ крамарював Сень Свистун, колишній скорострільчик, а тепер 60-процентовий інвалід УГА, в нашій кооперативі.

За той час мінялися голови, мінялися справники і скарбники, мінялися календарці та оголошення на стінах, мінялися товари та їхні ціни, а крамар Сень Свистун все стояв за білою лядою, високий та кремезний, широкий шрам через чоло, в полинялій стрілецькій блюзі. Сень Свистун був старим воякою, за Австрію і за тата Франц-Йосифа боровся, в «штурмбатальйоні» служив, на трьох фронтах воював та дослужився навіть одної зірки, двох медалей і п’ятьох дір у голові.

А як цісар татуньо вмер, а за ним і старенька Австрія розсипалась, мов спорохнявіла діжка, підійшов цуґсфірер Петруняк до фрайтра Свистуна, що сидів в окопах, серед хижих вертепів італійських гір на люфі «свого» скоростріла і глодав кусень старої підошви, та й каже:

— Ну, Сеню, вже Австрія фертік! До цього часу воювали ми за чуже, тепер треба за своє стати!.. Там, на Україні, наші брати добувають волю, треба йти помагати!

— Гир! — відрубав фрайтер Свистун. — Як іти, то йти! — Сховав недоїджену підошву в кишеню, закинув свою «машину» на плечі — і напрям на Галилею ходом ррруш! — почвалав, аж закурилося.

…А в 1919 році, на сам Великдень, як сонце сходило, десятник Сень Свистун лишив свою праву ногу в дротяних засіках, в Зубрицькім лісі, під Львовом… Додому вернув калікою. Два киї, завошивлена сорочка і гумова протеза — це були всі його достатки.

Дома вже батька не застав — мадяри повісили, матері не застав, бо давно спочила під березами, з хати — ні сліду не лишилося, гранат розвалив. Застав лиш пусте подвір’я з поломаним тином і садок, зарослий терном та бур’янами. Цілими днями сидів він тут самітний, а сонце гріло його блідо-землисте лице, подіравлену голову і два дубові киї. Та згодом сусіди заопікувалися калікою, приодягли, нагодували, до здоровля привели… А літа — йшли…

Аж раз в неділю кличуть Сенька до громади. Прикульгав він до громадського будинку — а тут народу по береги! За столом — поважніші господарі і колишній четар УГА Гарасимяк між ними. Ов! Зніяковів інвалід УГА Сень Свистун, станув біля дверей, випрямив свої поторощені костомахи, здер догори мережане шрапнелем чоло — стоїть хлоп, гей на звіті.

А тут Гарасимяк встає із-за стола і говорить:

— Маємо до тебе діло, Сеню. Ми хочемо заложити в нашому селі кооперативу. Все вже полагоджене, нема в нас тільки крамаря. Чи згодився б ти в нас крамарювати?..

— Так єсть, голошу слухняно, пане четар! — різким басом зарапортував Сень Свистун і стукнув дубовими киями до долівки.

Усі в регіт, а Сень стоїть, мов не свій. Засоромився, як малий хлопчик, землисте обличчя зашарілося від напливу крови.

— Сеню, це не війна! — каже, сміючись, Гарасимяк. — В нас у кооперативі всі рівні, всі мають однакові права. А коли а пропоную тобі заняття крамаря, то не говорю це від себе самого, тільки в імени збору всіх тут нас присутних… Отже не я, а Загальні збори запитують тебе, чи годишся…

— Так єсть, голошу слух… — почав Сень і замовк. Не знав, сердега, кому тепер «слухняно голосити».


II.


Крамарювати — це нелегка штука! Це гірший дідько, як найбільше загрожений відтинок на фронті… Та що! На фронті, то ти пан! Сидиш собі в рові, як у Бога за дверми, та й кропиш з «Максима» куди попало. А тут… Обставили чоловіка зі всіх сторін скриньками, мішками, бочками, склянками, той репетує давай йому то, а тому то, а тому то, — ну і роби, що хочеш, і дій, що хочеш, хоч головою бий до цеї гемонської паки з білою цератою!.. Такі невеселі думи снував інвалід Сень Свистун в перших днях своєї діяльности на полі кооперації. А ще, як всадили йому під ніс вагу з тягарцями, а лядовий денник, а книгу довжників, а ключі, а підручну касу, а фактури — то хлописько, як то кажуть, збаранів до чиста! В першій хвилі хотів натягнути шапку на вуха і тікати щосили о одній осиротілій нозі… Та потім поміркувався. Га! Пропав капшук і штири ґрейцарі, пане десятнику Свистуне! Асентерований раз, нема рекурсу! Каменій тепер за лядою і не рипайся, бо за дезерцію куля в лоб!! Ех, прокляв тоді Сень Свистун і себе, і свою долю горбату, кожне деко, кожну кісточку цукру.

Все йшло йому, як з Петрового дня. Вага десь погубила тягарці, як квочка курята, в лядовій книжці понасмаровував таке, що й сама Кооперативна Рада не розчовпала б ні крихти, тут переважив, там не доважив, тут недоплатив, там переплатив, тут сіль пішла на землю, там пляшка з оцтом розбилася — біда! Але хоч Сенькова голова була дірава, як решето, — то все-таки його хлопський розум не вспів ще зовсім з неї вивітрити. За тиждень-два наш Сень знюхав уже письмо носом, як то кажуть, і з грубшого познайомився з новим фахом. Був уже досить ділово образований, бо знав, що фактурою мила завивати не можна, що цукорки з нитками мішати не треба і що баньку з нафтою пхати межи міхи з крупами — таки не слід. Набрався рівноваги в руках, став точно важити, добре числити і порядно записувати. Писав поволеньки, зі скупленою увагою, кожне слово починав великою буквою, а при кінці малював товсту точку. А що хлопець був з роду дотепний і балакучий, то скоро всі його полюбили. Умів заговорити і до малого, і до старого, з кожним собі порадив, кожного вдоволив. Бувало, прийде дівчина за голкою — а тут, як на злість, сьогодні не стало. Тоді наш Сень як зачне приговорювати, а жартувати, моргне раз, моргне другий (гарний був, вражий син, хоч з діравим чолом), то дівчина й не оглянеться, як вертає домів зі синкою до білля, чи з пастою до чобіт.

— Таке то було недавно нещасливе, — говорили ґазди. — Лазить то, бувало, за лядою, гей тіло без душі… А тепер — звивається, як цізорик, хоч і каліка рахувати.

— Ая! Нараз прийдеш два дека купити, то він тобі нагорне з десять, потім з дев’ять надкине, а з деко по столі розсипле, і таки недоважить… А тепер не встиг чоловік сказати, чого треба, — вже все приготоване! І чистенько всюди, вага — аж світиться, дуже ладно!..

— Е, що така куропатва варта! — бурчить якийсь невдоволений. — Наліпив скрізь табличок, гей в бюрі, — ані закурити, ані плюнути по християнськи, ані носа висякати, шапку скидай, як у церкві… тьфу!..


III.


Що як що, але боргувати не любив Сень страшенно. Це смерть його була! Бувало, прийде покупець до склепу: Сень і заговорить до нього привітно, і пожартує, а як зайде мова на «книжку» — наш крамар відразу осовіє. Скривиться, як середа на п’ятницю, тягне ту нещасливу книжку з полиці, немовби на тортури його брали за неї… Особливо не міг він терпіти того, як молоді парубки боргували ріжні витребеньки, а потім не віддавали довгу. Таким довжникам він прямо дихати не давав на кожнім кроці.

— О, о, вже йде цей пан, що завжди бере цукорки на кредит! — говорив. — Чи тебе, Ганю, з пам’яти викинуло, що ти хочеш йти заміж за такого діловода? Він сотика при душі не має!..

Деякі взяли собі ці «отченаші» до серця і справді перестали боргувати. Інші, бундючні та ворохобливі, пробували фукатися — але Сень лише розведе свої широчезні рамена, грізно насупить густі брови, аж згоїна на чолі набігне кров’ю, — зараз кожний замовкне. Всі знали, що Сень Свистун, хоч каліка, то сильний, як медвідь, і здоровенний міх соли термосить в одній руці, як жид теля.

Прийшов кінець першого року Сенькового крамарювання. Ще далеко до кінцевих Загальних зборів — «пани директори» раз у раз лякали Сенька:

— Буде ж тобі баль, чоловіче. Ми переглядали книги — виходить манко, як бик! Ти знаєш, чим то пахне?..

Сторопів, неборак, зажурився. Поганенько з нами — думає. Щоправда, не дуже він там вірив тим книгам, а ще менше «панам директорам», бо ці нераз його в цей спосіб на «бас брали» — та все-таки, мара його знає?.. Може, й переборщив дещо… Зблід наш крамар, помарнів, ні сон, ні їжа його не береться, ходить мов не свій від голови до скарбника, від скарбника до книговодця, розпитує, а що там, а як там, а ці, іродові душі, лиш: «Побачиш на зборах!..» І підсміхаються таємно. А тут ще, як на біду, люстратора на ревізію принесло! Маєш, бабо, книш! Ну, тепер капут, думає Сень; на самий звук слова «ревізія» в нього душа завмерла. Але вечором пошкандибав таки під хату голови, де ночував люстратор; тут і побачив Сень крізь вікно свого «ворога»… Що ж, панок, нічого собі, лисий, як коліно, черевце нівроку, чималеньке, сидить за скринею, яйце за яйцем лопкає і чайок попиває… Гм! Чоловік, як чоловік… Аж рано-вранці суне «ревізія» до кооперативи! Попереду сам люстратор з течкою і паперами, за ним голова, також з паперами, за ним книговодець, також з паперами… Інвалід УГА Сень Свистун як стій випрямився «на позір», побачивши стілько «саржі». Стоїть, анічичирк.

— А тепер поволі переведемо собі інвентуру, — каже кругленький ревізор.

Почали. Перевертають все догори дном, важать, рахують, записують, аж Сенькові голова ходором ходить. Руки йому дрижать, коли бере яку річ. Кожну коробку сірників кладе легенько, мов цінність яку велику.

Нарешті скінчили.

— Ой, синку! Щось ти тут забагато «відтяжував»… Товару не стає… Круто буде з тобою! — каже кругленький кооператор і моргає до голови та книговодця.

І всі три потюпали собі на обід…. А нашого Сенька начеб куля з «міненверфа» луснула! Ого! Попався…

От докрамарювався! І звідкіля це прокляте манко взялося?! Я ж ні сотика не змарнував, найменшої річі й пальцем не тикнув!.. Доленько бідна! Як же я тепер людям на очі покажуся?.. І чи повірите?.. 60-процентовий інвалід УГА Сень Свистун, колишній скорострільчик, що п’ять літ воював без впину, що боровся на трьох фронтах, що був три рази ранений, два полонений, а сім разів присипаний землею, цей відважний цісарський фрайтер Куріня Сталевої сотні, Станиславівської бригади десятник, що зі своїм «Максимком» і самого чорта не боявся, — він заплакав тепер, як мала дитина над «проклятим манком»!.. Похилився над лядою і великими, як бохонці хліба, п’ястуками втирав заплакане обличчя, а сльози, як горох, капали у відчинену скриньку з цвяхами…

Зараз у неділю скликали Загальні збори. Довго міркував Сень, що йому робити… Йти чи не йти?.. А потім — рішився.

— Чи я трус, або маркірант з запілля? Піду! Що буде, то буде!

Взяв новий однострій, стрілецьку шапку, для більшої торжествености навіть протезу нову заложив, бо стара скрипіла, мов рік не мащене колесо, і пішов.

Збори саме починалися. Народу — як бджіл в улию. За столом — управа, Надзірна рада, якісь делегати з міста, та Сень Свистун дивився на все те, мов крізь мряку. Він стояв біля дверей і ждав страшного суду!.. Раз у раз хтось читав, хтось балакав, хтось підносив пальці вгору, інший знов роззявив рот та й кивав головою, мов кінь у гарячу днину, та Сень мов не чув того й не бачив. Збудив його з отупіння лункий голос бувшого четаря Гарасимяка, що гомонів, як архангельська сурма:

— … а крамареві, за совісну працю і точне сповнювання обов’язків Загальні збори складають отсим щиру подяку і похвалу…

Більш не тямив нічого. До нього говорили, простягали руки, та йому бушувала в голові лиш одна думка:

— От бісові «директори»! Надули мене, йолупа останнього, надули!..

Аж тоді, як Гарасимяк два чи три рази запитав його, чи годиться крамарювати на другий рік, інвалід УГА Сень Свистун випрямився на позір і різко зарапортував:

— Так єсть, голошу слухняно Світлі Збори!..


IV.


Почалось воно з того, як справником у кооперативі став багатій Собенко. Вибрали його таки зараз в першому році Сенькового крамарювання. Вибрали тому, що наразі кращого годі було знайти. Книговодця й касієра якось скоренько розшукали, а зі справником трудновато приходилося. Воно — річ ясна: книговодцеві зразу нема що книжкувати, касієрові знову нема що рахувати, а справникові хоч би, скажім, сьогодні — запрягай коні, їдь до міста, купуй товар, а воно… гм… кажім, не кажім — все коштує… І кінь, і статок, і день пропав — ба!.. Радять наші оснувателі, та й радять, намовляють, заохочують, один другого підштовхує — ніхто не спішиться. Аж тут з передньої лави бурчить Хома Собенко:

— Та я вже би був тим справником, ци як там… Що ж, — каже, — щоби був, то най буде.

Ніяково людині відмовляти. Та ж то багач, сорок п’ять морґа з долиною, чотири коні, сім корів, всі будинки під бляхою, що багач — то не копиця сіна!.. Вибрали.

Став Хома справникувати. Зараз другої днини взяв палицю в руки, надув пику і суне до крамниці. Всадився за ляду та й до Сенька:

— Я тут тепер справник, зрозумів? — й луснув себе п’ястуком в груди, аж задудніло.

Сень Свистун, з якого саме тепер витікав десятий піт над нещасним лядовим дневником, випрямився по свому, хоч по правді не знав ще добре, що це слово «справник» означає… Та як побачив, що то не хто-будь, а самий Собенко став справником, відразу зміркував, що воно мусить означати якесь начальство, бо ж такий багатир надурно ним не хвалився би. Тим часом «начальство» покрутилося за лядою, нагримало на крамаря, мовляв, «У тій вашій курперативі ніц нема», взяло даром пачку паперців та й пішло. І хоч як сьогодні сердився пан справник, що в склепі ніц нема, то завтра він не подумав про те, щоби товар спровадити. Аж за тиждень, як намолотив собі фіру пшениці на продаж, тоді «за одним заходом» поїхав до міста. Наперед продав збіжжя, потім заїхав на шинк, кропнув собі п’ять «шнапсів» загалом, а тоді — гайда до кооперативної праці. В Боруха купив соли, рижу тощо, дістав три фунти цукру «збоку», у Фішера купив цвяхів, підківок та іншого теремешля, дістав торбу ухналів також збоку, а в Шварца накупив цукорків, дістав чоколядку, як праник, — і вйо додому. Заїхав під кооперативу:

— Пррру, каштан! Гей, вилази там один з другим. Собенко товар привіз!

— Гарно, гарно. А де ж фактура? — питає голова Павлюк.

— Що-о-о? Фа… фактура? Яка фактура? Н… на хоробу вам тяжку фактур? Маєте товар!..

— А чому ж ви в Союзі не купували?..

— Е, що там Союз. Я сам знаю, де купувати! На то я с… справник, так чи ні?

— Та добре, добре. Тільки тепер ми не знаємо, чи ви всі гроші видали, чи, може, вам що лишилося…

— А… або що? Може га… гадаєте, що я вам гроші краду?! Я? Я, Собенко?! Я с… свищу на вашу кооперативу, на ваші гроші, на вашого справника і шлюс! Як вам не в лад — то моє у… у… ушанованє!.. Страх! Гонор мені великий — справник! Я мо… мо-можу на такий гонор…

Бачить Павлюк, що пан справник п’яненький — дав спокій. Але на другий раз — повторилося то саме, на третий — також… І аж тоді, як з Повітового союзу приїхав інструктор, як збештав управу за те, що до Союзу тільки тоді забігає, як треба на кредит узяти, а жидам готівкою платить, Собенко хоч-не-хоч рішився загостити до Союзу. Так що ж? Тут вже «збоку» годі що зарвати!.. Але на яку параду торчить християнинові маківка на шиї? На те, щоби вмів собі зарадити при лихій годині. О! Справник Собенко знав, як собі порадити!.. Поїхав раз по товар — «десь поділася» сіль з мішка, поїхав другий — нафта «повитікала» з бочки, поїхав третий — кава «розсипалася»… Сень Свистун бачив те все, але мовчав. Назбиралося в крамниці пару сот яєць.

— Здалося би відставити до Союзу — натякає Сень.

— Е, на яку мару з такою дурницею по Союзах волочитися, — каже Хома. — Моя, во, стара їде завтра з набілом до міста, то й візьме тих пару покладків…

Свята правда! Хомова стара була в місті! Навіть тих пару покладків продала! Але грошей за ці покладки ніхто ніколи не побачив. Десь поділися.

Згадали ми про Хомову жінку. Фільозоф була баба! Дібралися з паном справником, як дві краплі роси. Прийде вона, бувало, до кооперативи, нагорне цілий подолок всякого краму та й:

— Запиши там, Сенуню, ая. Старий заплатить, ая…

За тиждень-два крамар тиць Хомі книжку під ніс:

— Пане справник, щось ви тут теє…

— А тобі що? Палиться?! Маєш час, я зі села не втікаю!

А сам всадиться на прилавок, нагорне з перескринка повні жмені грошей і до кишені. Змішає їх зі своїми власними, бо, мовляв, це не собаки — не погризуться.

— Як же так? — питає крамар. — Ні денний торг ще не замкнений, ні касієр не знає, скільки було грошей, а ви вже й сховали…

— Но, ти мене не вчи! Я знаю, що роблю! Що там касієр!.. Ну, що касієр? Касієр — є касієр, а мені треба грошей на товар, і шлюс!..

Так воно було на перший місяць, так воно було на другий. Вже й по селі почали скрізь говорити, що Хома Собенко щось забагато кооперативу «відтяжує».

Зразу Сень Свистун, «рекрут» у кооперативному діловодстві, глядів на ці штудерні маніпуляції і мовчав. Воно ж і начальство якесь, і перший господар у селі — як же тут рекурсувати?.. Та смілива й чесна вдача колишнього вояки не могла стерпіти такого циганства. Раз якось перестрів Сень голову Павлюка та й каже:

— Зле, пане голово! Робіть, що знаєте: або я тікаю з крамниці, або шукайте іншого справника! — І розповів все, що знав сам, і що чув від людей про справникування Хоми Собенка.

Голова почухався в голову, бо ж воно… гм… справа трохи делікатна… Для більшої відваги та для скріплення важливости хвилини нарядив Павлюк нову шапку, закликав містоголову Коцюбу, і оба разом потюпали на «авдієнцію» до Собенка.

Пан справник розвалився саме за скринею і завзято періщив гарячу бульбу, политу шкварками, та дудлив раз у раз зі здоровенного горшка квасне молоко. Сопів притім і стогнав, як на муках.

— Дай Боже добрий вечір.

— Дай Боже здоровля.

— Час на обід…

— Просимо й вас.

— Гм… кхм… — почав Павлюк і закашлявся. — Воно… гм… як то кажуть… щось ви там, пане справник, трохи наборгували в кооперативі…

— Е, та то нічо не є! Смійтеся з того. Тих кілька ґрошів… Я віддам, в мене не пропаде!

— Це навіть лихий приклад для других, що…

— Аво! Ви мені говорите! Та ж я сам це розумію…

— Друга річ, то… борони Боже! Я вам нічого не закидаю… але ви не повинні брати з ляди грошей перед замкненням торгу…

— Аво! Чи ж я дитина?.. Та як?!

— …а також на свої власні потреби…

— Гей, люди! Чи мені аж тре кооперативних грошей! Я маю свої!..

— Маєте свої, це правда, але й на чужі у вас апетит несогірший, — перебив нетерпеливий Коцюба.

— Що?! Ви мене злодієм називаєте?! Ви виділи?! Маєте свідків?! — заверещав Собенко й почервонів, як когутячий гребінь.

— Не треба й свідків! Вже ціле село знає, що ви обкрадаєте кооперативу на всі боки! — крикнув й собі запальчивий містоголова.

— Я краду?! Я краду?! Брешеш, пся кров собача!.. Я знаю, хто вас під’юдив на мене: той мурґа поломаний, що сидить у крамниці! Але я його навчу! Я йому покажу! Я йому!.. — і осатанілий Хома зірвався з лави, хватив палюгу в руки і, як опарений, вилетів з хати.

Це було вечором. В кооперативі зібралося чимало народу, старших і молодших. Дехто купує, дехто балакає, — як звичайно в склепі. Коли неждано з лоскотом відчинилися двері і досередини, як куля, влетів роз’юшений Собенко. З ніким не витається, не здіймає шапки, тільки просто садить до Сенька.

— Ти, діду вушивий! Ти, кривуло! Ти, каліко поломана! Ти мене злодієм називаєш, га?! Ти знаєш, що я є? Я господар, шляк би тебе ясний гримнув, чуєш?! Я тебе до криміналу впакую; ти так будеш диндати ногами, як твій тато!.. Я тебе навчу!..

В крамниці зробилася метушня. Люди повитріщували баньки на таке «вступне слово» пана справника. Здивовано знизують плечима, розпитують один другого, що за комедія? Крамар Сень Свистун неподвижно стояв за прилавком. Його обличчя було спокійне, кам’яне, тільки сірі очі блистіли, як сталь, а широка згоїна на чолі набігла кров’ю. Він і словечком не обзивався на брудну лайку і прокльони Собенка. Та це ще більше розлютило багача. За сотим «шляком» розмахнувся з усеї сили, і грубезна палюга свиснула над головою Сенька. Але палка не зачепила голови крамаря. Сенько відбив рукою удар і жбурнув палку в кут.

Це, що сталося опісля, — годі як слід описати, бо тривало воно всього одну мить. Справник Хома Собенко в дужих руках Сенька під’їхав нечайно аж під стелю, начеб хотів разом з палюгою і комісьними ходаками вознестися на небо, потім з розгону луснув собою до дверей, аж ці останні відскочили, а потім «яко птица пернатая» перелетів через один поріг, через сіни, через другий поріг і голосно хляпнув… де? — зараз скажемо. Кілька кроків від східців, що провадили до сіней, була прокопана широка яма, в якій Заряд кооперативи хотів гасити вапно і побілити ним домівку. Саме тепер була дощова пора, тому в ямі було повнісінько мутної води і болота. До цеї «ванни» причалив Хома Собенко і відразу скупався в ній аж по самий чуб. Все, що було в склепі, повибігало надвір. Зразу годі було що запримітити, бо залягала чорна темрява. Аж як блиснуло кілька лямпок, усі побачили мокрого, простоволосого, обмазаного, як дідько, пана справника, що харкав болотом і тарабанився з баюри наверх. Та ярке світло лямпок вразило його так сильно, що він затріпав руками і знов пірнув по шию в ту силоамську купіль. Кругом залунав голосний регіт.

— Дивіть, дивіть! Наш справник поїхав до Канади, ха-ха-ха!

— Гей, то не та шифа! Ви заблудили… Беріть вісьта!..

— Тихо, що ти знаєш. Пан справник заживають вапняних купелів, бо їх мама в неньках добре не викупала.

— Диви, як легенько тримається зверха! Це та «відтяжена» нафта так його підносить!..

— Нурка, пане справник, нурка! Та-ак, файно!.. Ще раз!

Крізь юрбу пропихався до калабані Собенків сват Гаврило. Він один рішився рятувати свата від наглої й несподіваної смерти.

— Аво, подуріли люди! Нявца й Сина!.. Та чого рипиш один з другим? Бачиш — чоловік топиться. Гей свату! Свату! А де ж ви там? Не таляпайтеся, а вилазіть. Зимувати там не будете. Тьфу! щезни, бідо… Давайте руку! Гей — ррруп! Добра! Бодай вас, свату, світ це видів! Що ж ви зі себе зробили?

Справник Хома Собенко виглядав справді, як яке чудо. Вода цюркотіла йому з носа, з очей, з волосся, з бороди; в роті болото, в руках болото, на голові болото, вся одежа заболочена, перемокла. Він дрижав цілим тілом, цокотів зубами і голосно хлипав.

— Свату… То ви?.. — промовив вкінці хриплим голосом.

— Ба! Та же я.

— Свату! Запрягайте коні і везіть мене до доктора, так, як є… Я того опришка мушу заскаржити, бо він мене хотів замордувати.

— Свату, не плетіть дурниць. Що там…

— Я йому не подарую…

— Свату! А хто зачав?..

— Його шляк ясний мусить…

— Гов! Чекайте, свату. А хто зачав?..

— Я його навчу…

— Аво! Цур, здурів хлоп. Я вас питаю, хто зачав?

— Та хто? Та я… Але я йому покажу…

— Ша, свату. Тихо. Ви зачали, значить, ви всьому винні. Ви його спублічили, як остатну собаку, ви йому на фамілію виїхали, ви до нього з дрюком розігналися, а він вас за те пуднув догори ногами. Так чи ні?

— Я його заскаржу, сучого…

— Ша! Ходім, свату, помаленько додому. Вдома вмиєтеся, скажете, най вам стара зварить гарбати з рум’янком, і під перину. Уважайте, що тепер осінь, запарите собі катар, і нащо вам того? А шапка ваша де?

— Я йому того не подарую!.. Він мене попам’ятає, доки буде жити…

І оба свати під регіт юрби поплентались домів.

Так скінчилося Собенкове начальство в кооперативі. Зараз таки в найближчу неділю Надзірна рада подякувала йому за «труд».


V.


Зараз, як берете з цісарського гостинця гейта до села Тернистого, на самім краю побачите мурований будинок. Тутечки, як, може, пам’ятаєте, за добрих часів стояла велика корчма, де люд хрещений цідив горілицю, ґарнець за чотири шістки. Пізніше тут пан Абрагам Штарк мав «Гандель з товари мєшане і спжедаж піво ве фляшце».

Абрагама Штарка не все звали паном. Колись, може з півсотні літ тому, як він у драних штанцятах бігав за чередою господаря Дмитра Гусака, його кликали коротко «дурний Абрамко». Згодом, як він з кусником разового хліба і головкою часнику в кишені торгував по селі курми, яйцями чи садовиною, його теж звали дурний Абрамко. Коли він що п’ятниці гнав на торг сухобедрі шкапи і такі ж коровиці, йому ніхто інакше не сказав, як дурний Абрамко. Аж коли він одружився з грубезною Лайкою, що мала стодвацять корон приданого і стодвацять кільоґрамів живої ваги, як відчинив собі шиночок, як господар Дмитро Гусак пропив у цім шиночку десять морґів ґрунту і на старість наймився в нього носити воду, тоді дурний Абрамко став «титулуватися» пан Абрагам Штарк.

«Кожний жид добрий, але печений», — кажуть люди… Ми не хочемо принятим вже звичаєм лаяти зараз Абрамка лихварем, обманцем і видридушником тільки тому, що він вродився жидом. Може, і в його присадкуватій постаті з хитрими очима, рудою борідкою та каблуковатими ногами, крім бажання оцибушити на кожнім кроці свого ближнього для своєї користи, дрімали почуття хоч би зближені до чесних і шляхотних? Не знати… Ось згадаймо, приміром, про це, що він п’ять літ даром держав у себе стару каправу Хайку. Стара Хайка, вдова по Шумці-конокраді, якого наймити вбили орчиками в стайні, не мала нічого, крім старенької хатини; та одного дня жахлива пожежа, що знищила півсела, забрала їй і це. А коли жаріючі китиці перекидались на стріху її хатини, вона лазила навколішки по подвір’ю, простягала худі руки і лебеділа-благала Єгову, щоб рятував її останній захист. А як побачила, що Єгова не помагає, стала молитися по «хлопському»:

— Боженькі, Боженькі! Відверни ту вогонь на мою хати!..

І «хлопський» Бог, не роздумуючи довго над цим, що стара жидівка перекрутила навідворіть одно слово, миттю вислухав її прохання: бухнуло полум’я, і за хвилю з Хайчиної хатини осталися лишень чорні згарища. Тоді то Абрамко Штарк прийняв її до себе. Еге ж… Наш брат, русин, часом і рідну неньку з подвір’я вижене, ще й собаками нацькує. А Штарк Абрамко, цей шахрай і скупендряга, п’ять літ піклувався чужою людиною і годував її доти, доки каправої Хайки не прикидали жиди бебухами, доки великий і всесильний Єгова не сказав їй: «Кім, кім, Хайкі!.. Час тобі покинути землю галилейську. Абрум Штарк не буде тебе вічно напихати ґуґлями з цибулькою, бо це не є для нього ґешефт!».

Наш Абрамко був людиною зі серцем, щоправда, з жидівським, та все-таки зі серцем. Але для ґоїв він ніколи-ніколи не відчиняв цеї комірки свого серця, де були запаковані доброта, щирість і милосердя! Він був свято переконаний, що з гоя на кожнім кроці треба лупити скіру, тим більше, що ґоєва скіра тверда і мозолиста, то він цього дуже й не почує, ну, а пожиток «бідному» жидкові — чималенький…

Як на оснувательних зборах ухвалено заложите кооперативу, Абрамко тільки поскубав руду борідку, поправив сабашівку на лобі і захихотав:

— Ни, ни… Як вони нині ухвалили зробити то кіпиративе, то, може, за сто літ воно буде, а може, й ні…

Та зараз другої днини, як почув, що люди вписуються в члени, складають уділи, як побачив, що коваль Антін Сверлик вмуровує залізні крати у вікна, а Павлюк аж двома фірами тягне ріжне приладдя до домівки, призначеної на крамницю, Абрамко хоч-не-хоч мусів згодитися з цим, що кооператива в селі вже так як би була! Але він не тратив надії:

— Шьойн, шьойн!.. Кіперативе є — кіперативе нема, а Абрум був і Абрум буде.

Наш Абрамко зачислявся ще до цеї передпотопової породи жидів, що завжди думає, що хлоп Іван здібний тільки до плуга і мотики, а всяка торгівля — це для нього «терра інкоґніта». Абрамко мав подекуди в цім напрямку вже деякий досвід. Ось рік тому рішилися такі самі ґої, поляки, заложити в селі «Кулко». Задумали — зробили. В нас поляків небагато, всього, може, півтора чоловіка, але рух з цим Кулком зробили великий: навезли товару, за тиждень його розхапали, але тому, що ніхто й сотика не дав, «Кулко» котилось всього кілька неділь, а потім поламалося.

Наш Абрамко сподівався, що така доля судилась й кооперативі. Та тут перечислився. Кооператива кріпшала і поростала в пір’я з кожним днем. Люди, зацікавлені таким новим і нечуваним досі явищем, яким була кооператива, горнулися до неї, як мухи до меду. Одні, свідоміші, з почуття обов’язку і для спільної користи, а менше свідомі — зі звичайної цікавости і тому, що так другі роблять. Але і одні, і другі поволеньки відцуралися від Абрамка, який ще недавно був паном цілого села. Тоді то він зрозумів, що кооператива — це його завзятий ворог, що вона підмулює йому ґрунт під ногами, що вона відбирає йому ґешефт! Тому то й він рішився на люту боротьбу з кооперативою, на боротьбу скриту, підземну, несовісну і негідну, на яку може рішитися тільки людина, що для неї гріш є усім!

Насамперед став відмовляти людей від кооперативної крамниці:

— Ну, Іван, сьо є? Чули-сти, Хіна б’є Китай?.. Не буде добра на світі!.. А цьому ви до Абрамка не показуєтесь? Я знав ваші тати, ваші мами, господині були, небіжка, ай-вай, такий рік на мене!.. Сьо ви в то куперативе зобачили, ну? Той Сенькі поломаний, або той Шівченко, що в кожух, на стіні? Ну! я собі також такий Шівченко причіплю. В мене товар сто раз ліпший, під хайрем, що ліпший!..

Але це, звичайно, небагато помагало. Тоді Абрамко заграв у другу скрипку. Таємно став робити ріжні доноси на оснувателів кооперативи, мовляв, вони «політику починають», «Україну будують» і т. інше. Страшенно він завзявся на ту горстку свідомих одиниць, що дали почин до створення спілки, і тому докладав всіх зусиль, щоби їм переїхати дорогу; бо, думав, коли великі «фіши» поприсідають хвости, тоді й цілій кооперативі буде «капуриц».

У великій пригоді в боротьбі з кооперативою стала хитрому жидкові отця погана історія, що трапилась зі «справником» Хомою Собенком. Абрамко зараз розтрубів і роздув її, а лиха слава, що нап’ятнувала захланного багача, тепер лягла на працю людей чесних і совісних. Він, наче труслива собака, поза очі розсівав по селі брехливі чутки, що ціла управа і Надзірна рада — це злодії, цигани і крутії; що вони тільки замилюють людям очі, а самі крадуть, гей чорні круки!..

Все те, від біди, ще можна було видержати. Але одного дня Абрамко «спустив» ціну на всякий крам у своїм склепі. Село сколихнулось, мов ліниві морські хвилі, що зрушені наглим вітром, підіймають голови і вдаряють об беріг. Цим берегом був «Гандель з товари мєшане і спжедаж піво ве фляшце» пана Абрагама Штарка, який спустив по три сотики на кожнім «кавалку».

Кожного ранку і вечора на перехресті шляхів, з яких один провадив до кооперативи, а другий до жида, чути було такі балачки:

— Слава Йсу…

— Слава…

— Вже було троха вияснилося і знов хмарами затягає.

— Бая. Годі тої погодоньки дочекатися… Ви куди так?

— Та во золі тре’ хлопчиськові купити. Вишляндав, гунцвот, ходаки по музиках, та й тре’…

— А до кого йдете?..

— Гадаєте — я знаю? Ци ту, ци там, сам не знаю…

— Кхм! Кажуть, що Абрамко спустив…

— Та чув я…

Хвиля мовчанки.

— Угм… гм… та воно все одно, ци ту, ци там… Всюде нинька тре’ заплатити…

— І я так кажу.

— Я ні за тим, ні за тим, але що рихт. Дивіть: жид який, а здогадався і спустив, а свій то но би шкіру дер… Я ніц, але що рихт…

— Аво! Та й я так!..

І пішли цим шляхом, що провадив до Абрамка.

— То ви, Настуню?

— Та я, Марисуню.

— Чуєте, і померла стара, хай з Богом спочиває…

— Ая! всіх нас то чекає. Ви, може, до склепу?

— Та во ґайсу хтіла-м принести…

— Ходім разом. Я також возьму-си кватирку.

— Та я ту во…

— Чому? Та ж в Абрамка танше!

— Танше, але мій старий, знаєте, якийсь там член…

— Аво! А мій що? Не член? Але жид спустив, то тре’ йти до жида…

І пішли цим шляхом, що провадив до Абрамка.

— Ти!

— Со?

— Ти де йдес?

— Га?

— До склепу?

— Ага.

— По со? По дламкі?

— Ага.

— Кому? Татові?

— Ага.

— Маєс яйце?

— Ага.

— То вйо!

— Е, я ту во йду.

— Цого, дулна! Абламко дає за яйце більсе, як Сенько. Буде нам се на бамбони.

І побігли цим шляхом, що провадив до Абрамка.

І знов почалися в «гандлю» пана Абрагама Штарка добрі давні часи. У «нашого Абрамка», який спустив по три сотики на кожнім «кавалку».


VI.


Тим часом в кооперативі по кількох місяцях «товстих» прийшли місяці «худі». Вельможна пані Криза завитала в її пороги. Сумно і журливо скрипіли двері, коли яка свідома душа заглянула в крамницю, сумно світили голими ребрами порожні полиці, навіть батько Тарас на стіні сумовито спустив додолу довгі вуса, наче промовляв:

— Гей, гей, сини мої, запродані жидові, німоті!.. На якого ж біса ви мене тут почіпили, як самі до Абрамка прете, гей по свячену воду? Так ви мене, старого, любите і шануєте, трясця вашій матері, га?!

Сумно і пусто стало в кооперативі. Покупця — зі свічкою шукай, товару не стає, готівки нема, а тут прийшла одна рата, друга рата, один вексель, другий вексель — круто, братці, хоч сядь та й плач. Опали руки управі, поспускала носи Надзірна рада, голова Павлюк стратив голову, одним словом — криза, та й годі!

Вже кого як кого, але найбільш болюче вразило це лихоліття крамаря Сенька Свистуна. Наш Сень був уже тепер не тільки солідним крамарем, але і свідомим кооператором. Він став цікавитися світовим кооперативним рухом та його історією, став читати кооперативні книжки, журнали і ґазети. І чим більше їх читав, тим більша була у нього жадоба не тільки пізнати, але і поширювати кооперативну ідею. Та тут нараз його мрії та змагання наче стукнулись лобом до одвірка. Він побачив, що ось його односільчани, люди, яких він знав і з якими зжився від малої дитини, замість горнутися до власної кооперації, до цього джерела, що мало стати зародком їх добробуту, вони задля кількох марних сотиків, наче ті заблукані вівці, лізуть прямо вовкові в зуби.

Сень Свистун з початку приписував усе те лихо Абрамкові. Бо, мовляв, якби не було його в селі, не було б такого клопоту… І ясно, що наш крамар не надто приязно відносився до п. Абрагама Штарка… Вже й по селі клептали меткі язички, що Сенько Свистун обіцяв Абрамкові пейси обскубати, ноги поламати тощо. Це, очевидно, була така правда, як рак свище, але й цього було досить, щоби трохи налякати таку відважну людину, як Абрамко. З ким як з ким, але зі Сеньком він ніяк не мав охоти задиратися і волів краще погодитися з ним, ніж ворогувати. До цеї ціли послужив йому таки рідний стрий Сенька, Гнат Кишка, хрунь першорядної сорти і політикант на ціле село.

У Гната Кишки були справді великі дипльоматичні здібности, і якби був небіжчик не переставився на той світ, то може б його і вибрали на голову Роз’ємчої комісії при Союзі Народів. Рік перед смертю захотілося старому довершити великого діла: помирити лихву-визиск з кооперацією, або, іншими словами, пана Абрамка Штарка з крамарем Сеньком Свистуном.

Саме в празник св. Семена, себто в день Сенькових іменин, прийшов великий політик Гнат Кишка до свого братанича на переговори.

— Ти, слухай-но…

— Слухаю, — відповів Сень і цмокнув стрийка в руку.

— Чого ти такий дурний?

Остовпів наш крамар, наче той св. Семен, що сорок літ стовпом стояв на однім місці. Хотів щось старому відрубати на таке привітання, але здержався. Відома річ — стрийко!

— Я тебе питаюся, чого ти такий дурний? Чого ти з дня на день каменієш в тій куперативі?

— А чого ви з дня на день каменієте в Абрамка?

— Ти, слухай, ти не будь герой з тертої бульби! Я тобі кажу, ти дурний, як ціп, хоч такий великий вукраїнець. Твоя, небоже, Вукраїна, вже давно загрязла по коліна. Скажи мені, хло’, що ти довоювався за тої Вукраїни, га? Знаєш що? То, що я казати не хочу!.. Погаратили тобі костомахи, здоровля відобрали, калікою зробили, а тепер на сміх цикають по тих кілька ґрошів, що навіть на драмки не стає…

А самі пани офіцири та інші головачі по каварньох парадують, шницлі їдять, винце попивають і сміються з дурного хлопа. Ой, ти, ти, плането безголова! Плюнь раз на ту цілу Вукраїну і куперативу! Нащо тобі то? Ходи, во, до мене, я твою нивку засію, будем разом робити, і добра є. Та й Абрамко обіцяв тобі щось теє, як ти теє… розумів?..

Ще дотепер ніхто докладно не знає, як покінчилась місія Гната Кишки до Сенька Свистуна. Досить, що зараз на другий день, великий дипльомат, підкладаючи на пшеницю, від ранку до вечора проклинав любого братанича, аж слухати було лячно. Навіть по селі ходила чутка, що преславний політик попрощався зі Сеньком в той самий спосіб, що «справник» Хома Собенко того пам’ятного вечора… Але тому, що тоді на дворі було сухо, а яма на вапно була вже засипана, то стрийна Гнатиха не мусіла обкладати баньками стрийкового хребта… Один тільки Абрамко знав, що післанництво Гната Кишки не принесло йому великої користи. Тому рішився він ще сам попробувати щастя.

Раз якось в неділю стрінув Абрамко Сенька на дорозі.

— А, дзінь добри, пане Сьвістун!.. Як ся маєте, що чувати, ну?.. Може, позволите до мене на гальбу пива? Маю дуже добре пиво, чистий експорт, сам цімис, слово гонору…

— Дякую, я не п’ю.

— Си ґіт! Я то хвалю. Я також не п’ю, то шкодить на здоровлє… Ни, пане Сьвістун, пане Сенькі… чого ви на мене, ну-у-у, такий, ну-у-у… такий ворог на мене?

— Я не є вашим ворогом.

— Ну, ну, щоби я такий здоров був… Ви знаєте, я також хочу жити; я маю жінку, маю діти, я такий сам чоловік, як й усі…

— Ні, не такий.

— Ну-у, сьо є? Як ні, чому ні? Сьо значить ні?

— Тому, що ми всі працюємо…

— Ну, ну, ну! А я не працюю?

— Так, але своєю працею використовуєте нас усіх.

— Ну-у, сьо використовую, як використовую, на що використовую?

— Що використовуєте? Нас, селян. Це я вже вам казав. Як? О, це ви самі добре знаєте, не треба й говорити. А нащо? Спитайте себе самого. Одно вам тільки кажу: ще тоді, як в нас не було кооперативи, як село було темне і безпросвітне, ви могли спокійно кожному по голові їздити. Але тепер, як ми почали вчитися, як ми спільними силами здобули собі нашу кооперативну крамницю, то ви тепер зі своїм приватним склепом є для нас шкалою… Слухайте, Абрамку! Ви вже трицять літ маєте свій склеп, правда?

— Ну, сьо значить, трицять? Двацять девять…

— Добре. Ви тепер — людина маюча. У вас десять морґів поля, своя хата і всі будинки, маєте наскладаний гріш…

— Сьо є? Де я маю гріш? Який я маю гріш?! Я — дід! Я бідний…

— Менше з тим. На загал — ви людина обезпечена на будуче. Ваші діти хліба жебрати не будуть. Слухайте, я говорю щиру правду: як за стільки літ крутійства і визиску хочете зробити в своїм життю для ґоїв одно чесне діло, то замкніть свою буду, станьте господарем, як всі, впишіться в члени кооперативи, а тоді…

— Ни, ни, ни! Диви! Ді мішіґене пуриц! На сьо мені такий ґешефт? Я не хочу такий ґешефт! Гирст ду? «…Замкніть свою буду…» Ни, ни, нема дурних.

Як ви всі такі вчені, так разом тримаєтесь, то чого ціле село тепер летить до мене? Ну? Я нікого мотузком не тягну. Шьойн, шьойн! «Замкни буду…» Замкніть ви свою буду, тьфу, паскідне.

І пан Абрагам Штарк мерщій обернувся і почвалав у свояси, вимахуючи руками та коливаючись, гей качка на каблуковатих ногах. Мирові «переговори» не довели знов до путнього кінця.


VII.


«Як ви так разом тримаєтеся, то чого тепер ціле село летить до мене?». Ці слова раз у раз товклися Сенькові в голові й наче розжареним залізом обливали його мозок.

…Вечоріло — сутеніло. Крамар Сень Свистун сидів самітний в своїй хатині, спер в долоні гаряче чоло і важко задумався…

— Так, так, пане Штарк! Кажете, що вам такий ґешефт не по нутру? Що ж, я на це не пораджу… Я так і знав, вірте мені! Я сам тепер сміюся зі себе, як я міг вам такі дурниці торочити!.. Вибачте цим разом, але ми таки колись будемо і мусимо «триматися!..» Кажете, що ви нікого мотузком не тягнете? Чудово. Так звольте ж ласкаво пригадати собі, що мотузком, звичайно, тягнеться худобу, а ми ж якісь люди, рахувати. А коли ми люди, то ми ніколи не можемо допустити до цього, щоби найбільш людська установа, себто кооператива, так соромно провалилась! Це ж ясне, правда? І я маю деякі підстави сумніватись, чи ви, пане Штарк, діждетеся того. Кооператива буде! Чуєте? Буде! Про це я вас запевнюю! Я, інвалід УГА, крамар Сень Свистун!

Неділя. Чудова, осіння днина. Зі старенької деревляної церковці юрбою висипався нарід. Та замість розійтися крутими вуличками домів, люди задержались під церквою, на цвинтарі. На величезній кам’яній брилі, під липами, стояв крамар Сень Свистун. В сірім стрілецькім однострою, з відкритим чолом, з палицею в руках.

— Зачекайте, люди!

Заворушилось сорокате людське море, загомоніло.

— Аво, диви, диви! Сенько Свистун видрапався на камінь! А то що буде?..

Золоте сонце тихо снувалось на мідяних хрестах і на мідяних людських обличчях. Високі смереки шуміли дрімучими вершками, а зі столітних лип падало жовте листя на забуті, припалі могили.

— Слухайте, люди!

Море голів мимоволі звернулося в сторону дзвіниці. Може, декому здавалось, що це великий дзвін б’є на тривогу важким, мосяжним серцем?..

— Перед хвилею в церкві балакав вам єґомость одну проповідь! Дехто її слухав, дехто дрімав, а дехто таки добре заснув. Тепер я вам скажу другу проповідь, але її мусить кожний чути! І тому, хто має уха, хто не оглух і кому не позатикало — нехай слухає!!

Тихо, як маком сій.

— Не минуло півроку, як ви заложили в селі кооперативу. Повторяю ще раз, ви її заложили, не хто інший. А тепер я запитаюся вас, нащо ви її заложили? Чи на то, щоби кинути цей уділ, тих кілька марок відчіпного, наробити боргів, запровадити в довги, а тепер покинути її на встид і посміховище людське?

Отже я вам скажу, що ні! Чуєте?! Ні! Ви заложили її на це, щоб вона була для вас поміччю і порятунком у ваших хлопських злиднях, щоби вона навчила вас спільно жити і спільно працювати, а не жертися вічно, як ті собаки, один з другим! Ви заложили її на це, щоби вона випровадила вас з темноти, щоб ви не були вічно дурними Іванами, яких хто хоче, той водить за ніс!

Люди! Подивіться на мене! Повитріщуйте очі і подивіться добре! Хто я такий? Я Сенько Свистунів зі села Тернистого, син Юрка Свистуна, якого повісили мадярські гонведи на Софроновій грушці, правда чи ні? Люди! Я не буду до вас по панськи говорити, бо мене того ніхто не вчив. Я родився тут, між вами, тут виростав, тут корови пас, тут їсти хотів, тут гарував від ранку до ночі, як кожний з вас. Тому я говорю до вас просто, але щиро. Не на те, щоби вас отуманити, збаламутити і висміяти, але на це, щоби ви раз на все зрозуміли своїми твердими лобами, що кооператива — це наш рятунок, наше добро, наша сила. Слухайте, люди! Тепер в кооперативі ні собака не гавкне. З виїмком горстки свідомих членів, ціле село опинилося під жидівським порогом. Чому? Тому, що Абрамко боргує, що Абрамко спускає ціну. А я вам кажу, люди, що Абрамко може спускати, бо він не спускає свого, лишень це, що наспускав з вас за півкопи літ! Є тут між вами такі, що пам’ятають, як п’ять-десять років тому він прийшов до села тільки в гребінній сорочці. А нині — подивіться: він одній дочці дав дві тисячі долярів віна, синові заложив в місті склеп за три тисячі п’ятсот, він має гроші, має ґрунт, він багач, як ніхто в селі. А ви як були п’ятдесять літ тому наймитами і робучою худобою на власній землі, такими наймитами та робучою худобою лишилися і досі. Як тоді, так і тепер ви риєтесь в цій земленьці чорній і світа Божого не бачите, ви за кусник межі до горла собі скачете, вила в груди вбиваєте, ви за дурницю десятками літ волочитеся по судах і своєю кервавицею випасаєте чиїсь черева. Люди!! Скажіть мені, чому це так? Як довго так буде?! Хто тому винен?

Ви, самі! Чуєте? Ви!! Та самітна кооператива, що он стоїть у долині, яку ви покинули, якої ви відреклися, на яку ви наплювали — говорить вам, що ви самі собі винні!

Люди! Я ж розумію, що значить серед наших злиднів тих нікчемних три сотики, що їх спустив Абрамко. Але я присягаю вам, що тих три сотики не принесуть вам добра ніколи! Абрамко спустив не своє, а ваше!.. І він ще спустить, бо знає, що кооператива довго не поживотіє… А коли вона лопне, тоді він це, що спустив, відіб’є собі на вашій скірі вдесятеро! Чуєте? Вдесятеро!

Слухайте, люди! Я більше говорити не буду! Тепер говоріть ви! Чи від завтра, від понеділка, ви всі, що тут є, і члени і не члени, будете купувати в кооперативі чи ні?

Тихо, хоч маком сій.

— Слухайте, люди! Ви мусите мені на це питання відповісти! Так або ні! Інакше я не рушуся з цього місця, щоб я мав закаменіти, як та брила, на якій стою, чуєте?!

Людське море наче зжахнулось. Якась могутня сила била від постаті цього кремезного каліки, з широким, кам’яним обличчям, з лискучими очима, що палали, гей огненні смолоскипи. І від того погляду понурились додолу запалі мужицькі обличчя. Не дивлячись на себе, мовчазливі кострубаті ґазди, один поза другого, подавалися взад. Ґаздині у високих очіпках сумно кивали головами і запасками втирали очі. Налякана дітвора з відчиненими ротами тулилась матерям до ніг, а старенькі бабусі хрестилися побожно та беззубими устами шамкали отченаші. А глуха, як пень, баба Павлиха аж розхлипалась на голос; так розжалобила її Сенькова проповідь, з якої вона не чула і словечка. Та нараз з цеї сторони, де юрбою стояла молодь, загомоніли змішані, але сильні голоси:

— Будемо!.. Будемо купувати в кооперативі!.. В Сенька, в Сенька!..

— Будемо! Будемо! Будемо-о-о!! — заворушилось, загуло людське море, аж луна покотилася жовтими садами. — Будемо! Будемо-о-о!

Грізне і насуплене обличчя крамаря Свистуна прояснилось. Соняшні зайчики радісно затанцювали на його мережанім шрапнелями чолі.

— Люди! Ви сказали слово — кооператива врятована. Я вірю вам! А тепер… поможіть мені злізти з тої каменюки, бо я сам ніяк того не втну…


* * *


Вісім літ є вже в нас кооператива. Крім того маємо кооперативну цегольню, сметанкову стацію, а тепер кооперативний млин думаємо над річкою покласти. Міцно держиться в нас кооператива… А спитаєте, що її так держить — то вам і мала дитина скаже: «Сенькова проповідь»!

…На краю села, при дорозі, стоїть мурований будинок, а на нім пощерблена дошка: «Гандель з товари мєшане і спжедаж піво ве фляшце» — Абрагам Штарк… Самого ж Абрагама Штарка вже в селі нема… Почвалав каблуковатими ногами відвідати старенького Авраама, Ісаака, Якова і всіх богоугодних патріярхів.

А його «гандель» стоїть при дорозі — пустий та порожний.

Спомин (1920 рік)

Щедрий вечір всім нам, весела година,

Породила Діва Предвічного Сина!

Ладо, Ладо, Ладо, всім на світі радо,

Щедрий вечір на землі!


Я і менша сестра сидимо на лаві біля печі і майструємо солом’яні хрестики. При тім треба раз у раз хухати закостенілі пальці та кулити під себе босі ноги, бо в хаті зимно, як у ледівні! На стінах мороз, вікна — як мури, під порогом лід, а це, що ми примістились біля самої печі, помагає нам стільки, що собаці п’ята нога. Піч зимна, як жид, а вогонь в грубі погас ще в полуднє. Ну, але ми тим нітрохи не журимось! Най собі журиться Мошкова кобила, що велику голову має… Нас цікавлять сьогодні важніші речі; в нас нині Щедрий вечір, от що! Тож то собі незадовго всяких марципанів луснемо! Го, го! Що то в нас сьогодні на вечерю не буде!.. Буде хліб — раз. Правда, ячмінний, але це дурниця. Буде борщ — два. Борщ — цімис-пікес, з олієм, з крижівками. Гречані голубці — три! А потім… йой! знаєш, Ганю, що?.. Кутя!! Гей, та ж то чистий баль буде, присьисти Боженьку, чистий баль!..

Га, в будень нема ніколи таких ласощів… Звичайно ми їмо пісну бульбочку, але ріжну. Часом печену, часом тереблену, часом в мундурі; та все-таки вона вже нам трохи навкучилась. Тим більше, що наша бульба дещо перемерзла… Ну, деколи їмо капусту, варену вику, паляниці з ґрису та й попиваємо все те водою.

Овва! А чому це батько досі не вертається?.. Він пішов до ліса за патиками. Ми страх не маємо чим палити! Кожний кілок з плота, кожна зайва патичина вже давно згоріла. Тепер тато ходить до панського ліса красти поліна… Ну, але повинен вже вернутися…. Ганю, Ганю!.. А може, тата шандарі злапали, або злісний застрілив?.. Дивися, як мама плачуть… Е, мама завжди плачуть. Чи треба, чи не треба. Сідають в куточку та й заводять: «Доленько моя бідна, дітоньки мої дрібненькі! Чим же я вас нагодую, чим?..» Та як чим? Аво кутя в макітрі! Мама чомусь нічого не розуміють. А чому тато ніколи не плаче? Він тільки зловиться руками за голову і цілий день ходить мовчки по хаті. Але тоді так страшно дивиться, що ми зі сестрою ховаємось за скриню і ані мур-мур. О! Щось голосно гепнуло на подвір’ю. Може, це тато поліно приніс? Так! Це він кашляє в сінях. Зараз буде баль!

Батько входить в хату. Його лице аж чорне від морозу, на бровах і на вусах лід. З його одежі висять лишень клапті, він цілий обсніжений, а на правій руці кров. Покалічився, мабуть. Звичайно, він не говорить ні слова, тільки сідає на лаву, відвертає до стіни землисте обличчя і важко дише. Час від часу глухо кашляє, тримаючись руками за груди.

— Видиш, Ганю, наші тато слабонькі… І ваву на руці мають, видиш…

Ми з сестрою кінчимо прибирати хрестиками вікна. Відтак ставимо ще на скриню один хрест, але височезний, аж до самої стелі. А потім… потім беремо собі деревляні ложки, кладемо їх у рот і тихо стаємо біля скрині.

Тут вже лежить ячмінний хлібець, і борщ є, і голубці є, тільки куті не видати… О, о, вже мама несуть, Ганю! А в тім горшку що є? Ага, свячена водиця! Го, го, до неї треба аж три рази перехреститися.

Мама ставить макітру і горнець на скриню, журливо дивиться на нас і мовчки відходить… Що? Мама їсти не будуть?… А, може вони не хочуть… Батько повернув голову. Його очі тепер не страшні, але дуже, дуже сумовиті… Ще сумніші, як в мами… Та нараз він насупився, спохмурнів. Саме тоді я простягнув руку до горшка з водицею, але тато вхопив горнець за вухо і жбурнув ним об долівку… Ми зі сестрою заніміли від переляку. Чого це тато такий сердитий?! Диви: розбив горнець зі свяченою водицею. Та ж то гріх, правда, Ганю, що гріх? Та й горнятка шкода… Мама клякнула на землю і стала збирати дрібні черепки.

По хаті блукала недоля, журба і сум великий, а крізь вікна заглядала чорна німа ніч.

Цього вечора не діждалися ми «балю». Довго-довго очікували ми його, довго і сумовито гляділи то на макітру з кутею, то на тата і маму, коли вони вже раз здогадаються і скажуть нам починати вечерю. Та дарма. Тато мовчав, гей камінь, понуривши очі додолу, а мама тихо хлипала біля печі.

Ми покупились у клубочки під стіною і так позасипляли з деревляними ложками в посинілих руках. Ох! Які чудові сни снилися нам того вечора! Снився нам книш такий біленький, як сніг, і величезна миска куті. А кутя була файненька, без сахарини і без юшки з буряків, тілько з правдивим медом!

Ми спали і радісно всміхалися крізь сон.

А за вікном заводив студений вихор, рвав буйну стріху, термосив дверми і стукав до замерзлих шибок, аж злякані солом’яні хрестики тихо падали на долівку.


…Ладо, Ладо, Ладо, всім на світі радо

Щедрий вечір на землі!

За п'ятку

I.


Ця п’ятка вже два роки з чубком належалась крамареві Петрові, тільки в тім цілий клопіт, що кривий Марко ані раз не хотів її віддати. По правді, то з кривого Марка легше можна було стягнути скіру, як п’ять золотих… Це був нумер, якого зі свічкою пошукай, скупий та лакомий на ґрейцар гірше жида, а за дурну шістку, здавалося, рідну маму зарізав би.

Перед війною цей Марко, кажуть люди, трохи господарив, але потім стрілило йому щось до голови, взяв та й попродав поле, худобу і статок, а сам пустився на зарібки. Зразу, як ще мав силу, то лупав камінь на стоси, тащив баньками молоко до Львова і крав по селі кури… Потім захорів на тифус. Два місяці конав собі поволеньки в своїй хатині і за цілий цей час навіть до нього не заглянула собака. Два місяці мучився кривий Марко на своїм гнилім берлозі; він лизав студені мокрі стіни, йойкав, зойкав та молив-благав цілий світ за ложку води, за одну-однісеньку ложечку водиці… Але ніхто йому її не подав. Аж як хлоп чисто задубів і посинів, гей базник, тоді прийшли до нього ті, що «абрехтували» на другий світ… Вони окутали Марка чорними веретами, мов колоду, кинули на ноші від гною і поволікли до трупарні. Думали, що раб божий фертік… Та нашому Маркові це, мабуть, не дуже було до вподоби, бо він у саму північ покинув трупарню і приліз рачки з кладовища назад додому. Потім люди говорили, що Маркові тому так тяжко було сконати, бо лишив під постелею цілу скриньку польських марок і не хотів їх, сердешних, осиротити…

Будь-що-будь, але хлопові вже було три чверти до смерти, а він вилизався. Ну, та сила і здоровля пропали від цеї пори, як батогом тріснув. Не дивниця, бо й старість вже сиділа на згорбленій Марковій спині.

Лупати каміння і красти курей кривий Марко вже не мусів. Міг собі тепер жити, як пан, і на бороду плювати, бо сяка-така зашпарована копійчина завжди колотилась коло нього. Крім того Маркові десь на війні замість голови вкрутило трохи праву ногу, і тепер він фасував інвалідську ренту.

Але кривий Марко дуже любив гроші; любив їх більш ближнього свого і більше себе самого. Тому носив жидам воду, лупив коти, пси і коні, вставляв шиби, копав гроби, чистив підсвинки, латав ходаки, стругав віники, ну, а як часом прийшла «кріза», тоді силяв собі дві торбині на плечі, а дві на груди, брав костур і вйо на жебри! Людина, як бачимо, була всесторонна і до всякої праці охоча. Щоб тільки гроші! Щоб тільки гроші! А тих грошей, як скрізь говорили, була вже копиця чималенька. Одні казали, що вони закопані в хаті під порогом, другі, що в городі, треті знов, що в лісі… Але якби так хто чужий подивився перший раз на кривого Марка, то напевно не подумав би, що перед ним стоїть міліонер: бо й фіґуронька це була, як із шибениці відірвана! Почорнілий, худий та нужденний, якби сім літ хліба не бачив, сама скіра, кости і трохи злости! А «гардероба» — також пожалься, Боже. Латка на латці, з нагавиців тільки клапті, «фрак», як решето, на одній нозі пів чобота, на другій пів черевика, капелюх без дна, а сорочка… а, лихо його знає, чи він мав коли сорочку… Ну, та — не пхай носа до чужого проса… В нас тепер, славити Бога, демократія, і кожному вільно ходити в таких штанах, в яких хто хоче. Вольному воля! Чи ти, громадянине, повісишся на льнянім мотузку, чи на коніпнім, чи по-панськи, на шлийках, то за це тобі ніхто й пів словечка не скаже. Ти — людина свобідна! Так само і наш Марко. Міг собі тримати скарби в хаті під порогом, міг світити між людьми грішним тілом і міг жити до самої смерти. Та ба! Коли та гемонська п’ятка стала поперек!

А вперся, кажу вам, як то створіння, що в неділю оре. Не віддам і не віддам! Що з мене возьмете?.. Ту во торбу? Приходили крамар зі справником і справник з крамарем, просили і грозили: віддай, чоловіче, по-доброму… Та ж ти винен. На дурну п’ятку ще тебе стати. Кому, нарешті, до бісової неньки, ті доляри під порогом тримаєш?!

Ага! Говори до гори… Не помогло. Ще й до бійки поривався. Ще й справникові на гонор виїхав, а крамареві маму нарушив.

Але крамар Петро свого не подарував. Справник Павло також. А ти, скупендряго! Не досить, що винен, то ще пащекувати будеш! Ми тобі покажемо, куди стежка в горох. Запізвали Марка до суду. Прийшов Маркові ферлядунок. Оперезався наш Марко шнурком, взяв торбу і костур та й пошкандибав до права. День був осінний, слотливий, дощик накрапав дрібненький, а болотонько було по самі вуха. Заки кривий Марко видрапався з села на гостинець, то вже ледви сапав і сухої ниточки не мав на собі. Коло білого хреста здогонили його возом крамар Петро зі справником Павлом. Бачать наші кооператори, що чоловік старий та й ще каліка, а тут під ногами чиста розкаль, — кажуть Маркові:

— Чіпайся там де, ззаду.

Кривий Марко зразу забурчав щось сердите, здається, побажав Петрові й Павлові, щоби вони їздили на колінах до Милятина на відпуст, але потім поміркував, що тут нема «шпасу», вчепився розвори, виліз на фіру, обернувся до своїх ворогів задом та й почав вигортати палицею болото з подертих сап’янців. Від того болота і від того вигортання стала Марка на возі збирати велика лють. Та як?! Чи він кого підпалив, чи зарізав, що тепер мусить по судах волочитися?.. Через ту прокляту п’ятку така напасть?!.. Та ж він її віддав, щоб з тої розвори не рушився, що віддав, по-друге, він ніколи в кооперативі нічого не боргував, а по-третє, хоч би боргував, то не заплатить, бо не має звідки! І що ці два шахраї від нього хочуть!?

Так воркотів Марко на возі аж до самого міста. Крамар Петро і справник Павло слухали його спокійно, як годиться розсудливим ґаздам, ще й закурити йому дали. Біля церкви зісадили його легко з воза, бо Марко вступив ще під браму помолитися за душеньки померші. Тутечки заробив він дрібними десять ґрошів, купив собі посолений роґаль, стеребив його і щойно тоді поштигулькав до світлого суду. На розправу.


II.


Присунув Марко на салю, стягнув у порозі свій капелюшок, скулився в три погибелі і давай чесати «Отче наш».

Тут його пан возьний хап за обшивку!

— Ша, діду, дзюб на колодку! Ще тебе тут не було. Геравс звідти!

Кривий Марко аж зрадів.

— О, як геравс, то геравс. Я й овшім.

Скоренько зарядив «безголовіє», і бувайте здорові… Та тут надійшли крамар Петро зі справником Павлом:

— Пане Яскулка! Тримайте його. Він обвинувачений. Він тепер має розправу. Марку! Марку, зачекайте-но! Де ж вас понесло?..

Ледви-не-ледви здогонили Марка та привели назад до салі. Постановили його перед високим столом, а на столі дві свічки, залізний хрестик і каламар, гей масничка, а за столом пан сендзя в чорній реверенді з лискучими окулярами на горбатім носі. Га! Святий Марку, помагай! Що буде — то буде!.. Світлий суд почав судити.

— Як ти називаєшся, Гнате-соловію? (Пан сендзя вже мав таку помівку).

Наш Марцуньо ані пари з рота. Хавку розняв, як царські врата, вишкірив миленько два порохняві зуби і невинно, щиро, по-баранячому задивився на горбатий ніс та лискучі окуляри.

— Чи він глухий, чи йому п’ятої клепки хибує? — запитав суддя крамаря Петра.

— Де там, прошу пана судді, в нього всі клепки в порядку. А що до слуху, то так, як жид. Скажи йому — «дай» або «заплати», то він турок, а скажи — «на», то на милю почує.

— А, то він такий шпекулянт! Ей ти, Гнате-соловію, ти знаєш, що в нас за це можна зафасувати три доби?! Не грай мені тут вар’ята, а зараз признавайся: винен ти вашій кооперативі п’ять золотих чи не винен?

Маркові відразу повернуло мову. Він жалісно завернув очі на стелю, скривився, як би мав тестамент робити, простягнув довгі худі руки, гей на відпусті під церквою, та й став заводити:

— Не винен, прошу ясної ласки найяснішого суду, ані ґрошика, ані шусточки не винен! Під сумліньом кажу, як перед татуньцьом рідненьким сповідаюся, ані шусточки! Я віддав все до чиста, я… я каліка нещасний… три дні скірки хліба не бачив… як яка душенька милосердна…

— Тихо, Гнате-соловію, не молися переді мною, як перед фіґурою, і не бреши, бо за це в нас можна зафасувати чотирнацять діб! Тут є свідки, тут є записано чорне на білім, що того і того дня ти зборгував стільки, а стільки і до нині не заплатив. Так. Прошу мені подати ті папери…

Крамар Петро розложив на столі книгу довжників.

— Ось тут, прошу пана судді, в тій позиції стоїть, як бик: винен — п’ять золотих. І то вже другий рік, славити Бога. Нам не йде про ту п’ятку, ми могли б йому її подарувати, якби ми знали, що це людина незасібна… Ну, діти його присіли, в хаті нужда, немає звідки взяти — га, то трудно! Але він гроші має, тільки трясеться над ними, як жид над пархами. Тисне їх, і тисне…

— Ну, ну, най собі тисне, але ми й його притиснемо. Отже як, Гнате-соловію? Заплатиш зараз ту п’яточку чи хочеш її красненько відсидіти?

Кривий Марко ні сіло ні впало почав з другої бочки.

— Йой, доленько сороката! Я вже знаю… я вже собі пригадую… Так, так… Я завинив… завинив… Але прошу ласки пана сендзього, то не була ціла п’ятка! Під сумліньом кажу, як перед татуньцьом рідненьким сповідаюся, як на Страшнім суді перед личеньком Божим говорю, що то не була ціла п’ятка!.. То було п’ядесять ґрошів! Пам’ятаю, як нині, що я тоді взяв: за п’ять ґрошів диньок, во такого насіннячка з гарбуза, ая, за двацять ґрошів підкови і за двацять п’ять ґрошів півхліба. А більше — ані шусточки

— Добре, Гнате-соловію. За п’ять ґрошів диньок, за двацять підкови і двацять п’ять півхліба. То ми маємо записано. Ну, а решта що? З неба впала?

— Не знаю, татунцю солоденький, хрест святий на мене грішного, не знаю… Може, вони дописали…

Крамар Петро аж руки заломав.

— Сусідо, ви чуєте біду? Чи не напасть на гладкій дорозі? А щоб ти так ногами писав, горшкодраю якийсь! Хто би там на твої гроші лакомився. І скажіть, Павле, що з ним робити?..

Справник Павло був ґазда небалакучий. Мимоходом кажучи, його називали навіть «без’язикий».

— Та то… ги… якби то… умм… най вже та п’ятка той… Що йому той?.. Він не має той…. най буде той…

— Не той, не той, — перебив Петро. — Він має той, не бійтеся! Він має більше грошей, як ваш цілий маєток варта разом з вами.

— Умм!.. Або то той… То тільки люди так той… Я кажу той…

Суддя стукнув олівцем до стола.

— Ей, ґазди, ви так розбалакались, як на хрестинах. Може, вам ще миску пирогів подати? Треба щось з тою п’яткою зробити!

Справник Павло виступив наперед.

— Та то… умм… якби то… прошу пана судді, най вже буде той… Най він присягне… Як він не той, то най та п’ятка той…

— А присягну, щоби-сь знав! Сто разів присягну! — підскочив кривий Марко.

— О, не так скоро, Гнате-соловію. Я знаю, що ти присягнеш, в тебе то фук! Але то ще питання, чи ми тобі на це позволимо!

Крамар Петро махнув рукою.

— Прошу пана судді, прошу йому позволити. Най присягає. Хап мара! Ми хочемо переконатися, чи то чоловік, чи не чоловік… Я ж кажу: в мене вдома не перевалюється, в мене біда, аж пищить, але як він тут присягне, що не зборгував на цілу п’ятку, то я зобов’язуюся перед судом заплатити ту квоту з власної кишені. А навіть судові кошти! Най присягає.

— Ну, як собі цього бажаєте, то добре. Ану, Гнате-соловію! Ходи-но сюда.

…І кривий Марко присягнув. Зложив два пальці докупи, підніс їх догори і присягнув перед залізним хрестиком та двома свічками, що не завинив цілої п’ятки, тільки п’ядесять. П’ять ґрошів за дині, двацять за підкови і двацять п’ять ґрошів за півхліба. Більше ані шусточки!..

Як вже Марко кінчив присягати, то крамар Петро відступився трохи набік; можливо, він міркував, що в тій хвилині відлупиться від стелі кусень муру і розторощить Маркові голову за ложну присягу. Але ніщо подібного не сталося, тому крамар Петро приступив назад до стола і сказав:

— Ну, Марку, тепер я знаю, що ви не є чоловік.

Кривий Марко глипнув на Петра, гей кат на душу, потім перехрестився побожно три рази, поцілував залізний хрестик, ще й пана сендзього хотів цмокнути в руку, але якось не потрапив і задурнісінько туцнувся бородою до стола. Потім скинув з кривої ноги півчобота, добув з нього одну онучку, потім другу, потім третю, а потім малий платочок, з якого витряс п’ядесять ґрошів. Подивився на них сумно раз і другий та й поклав їх на стіл, буркнувши:

— Більше не дам — хоч би-сьте мене зарізали!

З розправи помашерував наш Марко просто під церкву. Там посидів ще до полудня, заробив на новий посолений «ронґаль» і гайда до дому.

Тим часом наші кооператори вступили ще трохи на торговицю, роздивилися між свині, худобу і люди, а потім заїхали до Союзу, заплатили за старий товар, а взяли на кредит нового та й собі потягнули до села.


III.


Зараз за рогачкою здогонили вони кривого Марка. Він стояв коло кільометра, підпершись костуром, видимо — ждав на них.

Справник Павло зупинив коні.

— Як той, то чіпайся там де той… Тільки не сідай на той, бо там є той…

Марко люто блиснув очима.

— Не поїду!

— Ні, то ні! Ніхто дуже не просить, — сказав крамар Петро.

— А видиш! А видиш! І присягнув-ім, а шляк мене не трафив! — закричав нараз Марко і луснув палицею до полудрабка.

— То ще тебе трафить, — спокійно відповів Петро.

— О, ти того не дочекаєш! Ти перший здохнеш, лотре, шахраю, видродушнику!

— Як прийде час — то й здохну.

— Ні! Ти здохнеш без часу!

— Дурний чоловіче, на то час мусить бути. Тільки й є на світі справедливости.

— Так, так, той… — покивав головою справник Павло і махнув батогом.

— Ану, вйо, сивенькі!..

Але кривий Марко не відступав від воза. Він ще як слід не висварився.

— Я казав, що я вас вирихтую, драби собачі! А видиш!.. Тепер ти мене хухни!.. Я зборгував, з’їв і випив, а ти мусиш платити!

— Хрестися, чоловіче, та й лізь в болото! І якої ти смоли присилився до мене? Та виграв термін — то тішся, гуляй, підскакуй, а не зачіпай людей по дорозі, бо поки я добрий — то добрий, але потім можу тебе хмальнути дечим поза вуха, і нащо тобі того?.. Вйо, Павле, поганяйте!

Вже на дворі сутеніло, як наш Марко добився до села. Він перемок до нитки, продрог, обталапався і ледви ноги волік за собою. Але клясти не переставав через цілу дорогу. Лють розпирала йому груди, і він цілий аж кипів від неї. Як переходив біля кооперативного будинку, то таки не втерпів. Став на середині гостинця і знов розкричався на голос:

— А лупії, а шахраї, а цигани, кольки би вас сперли! То то во має бути кооператива? То ви так бідному народові помагаєте, лотри печені? То самі крадете, гей ворони, а невинних людей по судах волочите? За що? Що ви на мені побачили? Ту жебрацьку торбу чи ті потерті нагавиці? Очі б вам повилазили! Ви мене хотіли судом настрашити? Го, го, не на дурного натрафили! Я присягнув, і ще десять разів присягну, а тої п’ятки не віддам! Я не боюся ні судів, ні криміналів, ні нікого. Я маю всіх вас знаєте де?..

І кривий Марко хотів показати, де саме він всіх має. Та в тій хвилині трапилось таке, чого ніхто не міг і сподіватися. Бо кількадесять кроків від кооперативи, звідтам, де гостинець прикро скручує гейта з гори, зі шумом і лоскотом в дикім розгоні надлетіла пара сполошених коней з порожним, порозриваним возом. Летіла просто на кривого Марка.

Люди, що бачили на власні очі цю подію, розповідали, що кривий Марко, хоч був калікою, то все-таки мав ще час рятуватися. Він міг скочити в котру-небудь фосу або прямо відступитися два-три кроки набік. Одначе він цього не зробив. В першій секунді, як тільки завважив нещастя, він наче скаменів серед дороги. В другій, здавалося, мимоволі поступив крок вперед, а в третій лиш якось безнадійно махнув рукою… В четвертій вже його не стало. Наїжений, залізом кований дишель зі страшною силою свиснув його межи очі і, мов стебло, жбурнув до землі. Колеса та кінські копита тільки доправили йому…

На вулиці зчинився крик і метушня, позбігалися люди. Застали Марка ще трохи теплого. Почали його терти та відливати водою — але надурно. Застиг в руках. Два парубки взяли небіжчика на ноші і понесли до самітної Маркової хатини.

Народ стояв мовчазливим колесом біля кровавої калюжі і тихо гомонів.

— Слухайте, а чиї то коні були?

— Та кажуть, лантвітові…

— Ая. То, чуєте, лантвітів наймит з гнойом їхав, ая. Аж ту, знаєте, коло старої черешні наднесло зі Львова ту… ту чортопхайку, той антобус, чи як го там. Як, чуєте, та хоробиско зафуркотіла, як засмерділо бензиною — а лантвітові коні то чисті вар’яти! Як зірвуть з місця, межа — не межа, горбок — не горбок, корч — не корч, поперки, поперки, гній погубили, наймита скинули в рів, а самі вйо до села…

— …А ще сказав: най тут здохну на дорозі, а п’ятки не віддам!

— Га! В таку годину, відай, собі вимовив…

— Така його смерть мала бути, та й годі!..

В Нью-Йорку на концерті

Містер Вілли Морріс, давніше Василь Мороз, з-під Бережан родом, зустрів о п’ятій годині на Четвертім авеню містера Фреда Кетлінґа, що його, між іншим, охрестили колись в селі Чеперносові Федьком, а по батькові звали Ковтуном.

До речі буде запримітити, що мр. Вілли Морріс мав ресторан при Вестчестрі-авеню, а мр. Фред Кетлінґ був босом у фабриці яринних консерв на 10-му стріті.

Обоє джентльмени, як добрі знайомі, ліниво доторкнулися пальцями однакових, плескатих, солом’яних брилів з однаковими чорними стяжками та гукнули один другому просто в ніс:

— Гуд івнінґ!

Потім мр. Морріс крикнув до вуха мр. Кетлінґові, що сьогодні вночі, мабуть, схоче падати дощ, на що мр. Кетлінґ, позіхнувши, відповів, що він вчора програв на Волл-стріті тисячу п’ятсот долярів. Але заки мр. Морріс вспів повідомити свого земляка, що передучора безробітні витовкли в його ресторані всі вікна, то галаслива й нестримна людська повінь віднесла обох джентльменів на яких двацять ярдів одного від другого. Та вони обоє навіть не старалися реагувати на це в будь-який спосіб: з руками в кишенях, з грубими, на палець, «кубами» в зубах, байдужо, без найменшої фізичної напруги, вони ждали одну мінуту, поки рухлива людська хвиля не принесла їх назад докупи. Тоді дружніми зусиллями зайняли безпечне місце біля величезної галі автомобілевої фірми й тут, опершись об мосяжне поруччя, з безмежною нудьгою на видовжених обличчях приглядалися морю життя, що заливало Четверту авеню.

По мовчанці мр. Вілли Морріс запримітив мимоходом, що з нагоди неділі здалося би у відповідний спосіб перебути сьогоднішний вечір.

Мр. Фред Кетлінґ поміркував, а потім нерадо запропонував від себе одно веселе місце на Бродвею, з джез-бендом, ніґрами й голісінькими «леді»…

Мр. Вілли Морріс добув з горішньої кишені камізольки зложений в осмеро папір. Це була програма Метрополитан Опери на сьогоднішний вечір, в якій стояло, що нині відбуватимуться незвичайно цікаві продукції великого українського хору під проводом містера Кошиця.

Мр. Фред Кетлінґ прочитав програму від дошки до дошки, потім добув годинник, що вказував чверть на сему, і сказав коротко:

— Олл райт.

При касі Опери обоє джентльмени з великим спокоєм і невідступними «кубами» в зубах видержали цілу навалу штовханців, стараючись, по змозі, віддавати їх на всі боки. Потім купили два квітки по три доляри п’ятдесят центів і зайняли в третьому партері двоє крісел. Мр. Морріс № 847, а мр. Кетлінґ № 848.

Праворуч мр. Кетлінґа, себто на 849-тім кріслі, сидів уже бородатий добродій, що від нього на цілу англійську милю пахло чистокровним айришом. Його лице було сіре й зімняте, мов стара ганчірка, вуха мав позатикані ватою, череп лисий та жовтий, ніс наполовину переломаний і молочну космату бороду, що виростала начеби з підборідка. Можна було сказати, що це типове обличчя простого, ірляндського рибалки, якби не блискучі біноклі на носі, що надавали цьому добродієві вигляду ґубернатора або члена Конгресу.

Програма почалася. На сцені, при лагідних, ледве чутних звуках оркестри, серед чудових декорацій та розкішної зелені, позацвітали червоним маком і синіми волошками пишні, українські національні одяги. Ці одяги обнімали гордих та струнких «хлопців, як дуби, дівчат красних, веселих, любих».

І ось серед величної тиші, що залягала світлу мистецьку святиню Митрополії світу, загомоніли великою тугою, затремтіли лункими радощами й вдарили глибоким болем серця всього народу колядки Леонтовича…

Добродій з ватою в ухах, дотепер ніби не звертав ніякої уваги на все те, що творилося навкруги нього: спокійненько жвакав собі ґуму і, хоч на салі не було надто ясно, він завзято студіював широчезну плахту «Нью-Йорк Гералду». Але як тільки поплили перші акорди пісні, він здивовано підніс голову, глипнув на чудесно розмальовану стелю, потім на долівку, розглянувся навкруги й накінець звернув свої блискучі біноклі в сторону сцени… Кілька секунд він сидів, як зачарований, на своїм 849-тім кріслі. Відтак тремтячою рукою зняв біноклі, начеби не довіряв свому подвійному змислові зору, і назад застромив їх на переломаний ніс. Хвилинку знов сидів без ніякого руху, а потім став борзенько виймати вату з вух…

Минали хвилини за хвилинами, плила пісня за піснею. Добродій, що сидів на 849-тім кріслі, наче приріс до нього. Блискучі моноклі з’їхали йому на кінчик носа, він перехилився вперед і розкрив рота, забуваючи навіть, що держить у ньому слушний кусень ґуми до жвакання.

Дія скінчилася. Велична саля Опери залилася ярким світлом і загула, заклекотіла від рясного, невгомонного граду оплесків.

Мр. Вілли Moppic і мр. Фред Кетлінґ також не щадили долонь. Слід запримітити, що обоє джентльмени поводилися під час концерту з належною повагою, як годиться «родовитим» єнкі й вільним громадянам У.С.А., що заплатили за свої місця по три доляри п’ятдесят центів. Та хоч увесь цей час їхні обличчя були звичайно холодні та байдужні, то як замовкли останні акорди пісні, мр. Морріс, не дивлячись на м-ра Кетлінґа, втер сльозу з лівого ока, а мр. Кетлінґ аж дві сльози з правого ока. Мало цього, бо мр. Морріс, забуваючи про свою «родовитість», штовхнув свого сусіда в бік і сказав:

— А що Федьку, га?!

Ці слова немов збудили з отупіння бородатого добродія на 849-тім кріслі. Він приязно глянув на обох джентльменів, при чому вони обоє могли завважити, що в цього ж добродія поза блискучими біноклями є ще милі, лагідні, майже дитячі очі. Вони могли також завважити, що цей добродій не має краватки, але зате має повитирані лікті й обстріпані рукави… Все те, зрештою, ані не цікавило, ані не дивувало обох джентльменів. Зате більше здивувалися вони, як добродій з 849-ого крісла звернувся до містера Кетлінґа й ввічливо промовив:

— Сер!

Говорячи це, він, очевидно, жвакав свою ґуму, що, зрештою, ані раз не шкодило йому в бесіді. Це тому, що він балакав благословенною анґлійською мовою, що виходить так само чисто й милозвучно, як чоловік має повний рот і як порожний.

Мр. Кетлінґ знеохоття глипнув на свого сусіда справа.

— Чим можу вас вдоволити, пане?

— Якби ви, сер, були такі добрі й пояснили мені, якою мовою співали перед хвилиною на сцені ці прегарні пісні, то я був би вам невимовно вдячний.

Мр. Кетлінґ помовчав менш-більш одну мінуту, а потім сказав:

— Українською.

— Дякую, сер.

За хвилину бородатий ірляндець знову звернувся до мр. Кетлінґа.

— Скажіть мені, сер, будь ласка, чи я помиляюся, припускаючи, що люди, які співають українською мовою, називаються українцями?

— Ні, сер, не помиляєтесь.

— Дякую вам, дуже дякую.

Бородатий добродій на часок задумався, а потім знов глянув на м-ра Кетлінґа лагідними, дитячими очима:

— Я напевно не буду в праві, коли скажу, що люди, які звуться українцями, живуть в Індокитаю або в Північнім Марокко?

— Так, ви справді не є в праві.

— Але ви напевно будете тої самої думки, коли я скажу, що край, в якому живуть ці люди, не є ані анґлійською, ані французькою кольонією, бо всі ці землі я знаю, як свою кишеню…

— Справедливо, сер.

— А коли я скажу, що ця країна лежить в Европі, то ви мене просто можете висміяти?

— Ні, сер, навпаки… Ця країна справді лежить в Европі.

— Це дивне, дуже дивне… Але як би ви мені назвали деякі головніші міста і пристані цієї країни, то я не знав би, як дякувати вам за це…

Мр. Кетлінґ замнявся.

— Міста, сер?.. Ну, звичайно, є такі міста… Приміром: Золочів, Тернопіль, Перемишляни, ну й інші такі, сер…

— Е, дякую вам, дуже дякую.

Мр. Вілли Морріс зі скупленням слухав балачки мр. Кетлінґа з бородатим ірляндцем, а коли вони обоє щасливо її скінчили, він запропонував землякові помінятись за місця. Його також скортіло побалакати з людиною, що так справно жвакала ґуму й якій так припала до серця українська пісня.

Ірляндець так само приязно й ввічливо глянув на нового сусіда:

— Ви, сер, хіба не заперечите, коли я скажу, що нинішний концерт почався прекрасно?

Мр. Морріс поважно хитнув видовженим лобом:

— Так, сер, я не заперечу. Навпаки, я навіть додам, що наші українські пісні є, можна сказати, найкращими в світі.

Добродій на 849-ім кріслі майже здивувався.

— Невже, сер, ви цим хочете сказати, що ви українець?..

— Справді так, ви вгадали. І я, і мій товариш, що з ним ви перед хвилиною говорили. Й я додумуюся, що крім нас двох, є ще тут, на салі, багато людей, що мають честь звати себе українцями.

Бородатий добродій не довіряв:

— Цікаве, дуже цікаве… Так ви, джентльмени, українці… А… чому ж ви тепер не на сцені?

Мр. Вілли Морріс задумався більш-менш на дві мінути, а потім відповів:

— Якби всі українці, яких після останньої статистики буде біля 45 мільйонів, хотіли приміститися на сцені Опери, то я маю деякі підстави сумніватися, чи це взагалі було б можливе…

Бородатий ірляндець рішив, мабуть, що тепер слід йому довше призадуматись… А мр. Вілли Морріс, що був активним членом «Об’єднання» й щирим патріотом, розпочав т. зв. «пропаганду між чужинцями». Почав її від найдогіднішої позиції, себто від безчисленних мільйонів.

— Так, сер, український народ великий, один з найбільших у світі. Він начисляє, сер, кругло 45 мільйонів, як не більше. Він має свою славну історію, свою, що так скажу, культуру, олл райт, культуру, літературу і таке інше. Україна — це край, один з найбільших в Европі. Її границі, сер, сягають від ріки Висли по Волгу і Кавказ, а від Чорного моря, аж по… по… тут, сер, я не маю під рукою мапи, на превеликий жаль… В кожному разі, це країна величезна, за це ручу вам словом чести.

Бородатий добродій мовчки слухав мр. Морріса, а його лагідні, дитячі очі ставали чимраз більше сумними. Далі він журливо склонив голову на груди:

— Даруйте, джентльмени, але мені так соромно, ви навіть не в силі уявити собі, як мені соромно, що я досі нічого не відав про ваш великий та могутній народ. Простіть, але я людина проста, робуча і, що так скажу, тільки згрубша отесана. Ціле своє нужденне життя, яке, додумуюсь, добіжить скоро до семої десятки, я тільки волочився світами. Скільки разів я об’їхав нашу землю, що, як сказав мені один вчений німець, є кругла, мов голяндський сир, того моя притуплена пам’ять вже не збагне, чому я, зрештою, не дивуюсь… І я був свято переконаний, що я, джентльмени, пізнав уже весь світ, всі закамарки, всі раси і народи. Та, як бачите, я грубо помилився. Мало бракувало і я був би попрощав на віки нашу гарну землицю, не додумуючись навіть, що на ній множаться люди, що так чудово співають! Господи!.. Сорок п’ять мільйонів!.. Я уявляю собі, якби так всі українці зібралися, приміром, на Сагарі й заспівали разом ту пісню з дзвонами… Святий Патрику! Ви не заперечите, джентльмени, що це був би концерт, якого ще світ не бачив!

Мр. Вілли Морріс поважно хитнув головою.

— Так, сер, зовсім правильно. Це був би справді небуденний концерт.

— І тому саме, я не можу простити собі свого неуцтва!.. Ні, не можу! — бідкався бородатий добродій.

— Я думаю, сер, що можете. Перед вами, міркую, ще не одна десятка літ, ви ще багато можете побачити й почути. Я навіть виправдую вас дещо, бо наш нарід під теперішню хвилину недержавний і про нього в світі аж надто не балакають…

Бородатий ірляндець став борзенько добувати вату з уха.

— Даруйте, сер, що ви сказали?!

Мр. Вілли Морріс понурив очі до долу.

— Так, сер, тепер по черзі треба нам засоромитись. Єс!.. Ми народ недержавний. Наша рідна країна простора та багата, медом-молоком текуча, але це молоко і той мід п’ють і лижуть любезні сусіди. А ми, українці, мусимо покидати рідний край і товктися по ваших майнах, рити тунелі в Аргентині й корчувати бразилійські праліси. Така наша доля горбата вже кілька соток літ!..

…Померкли світла, розкрилась занавіса й на сцені Метрополитан Опери знову залунала українська пісня. А бородатий айриш на 849-тім кріслі, слухаючи, міркував собі у лисім лобі: «Чому такий співучий, красний, великий, 45-мільйоновий народ має ще один поганий прикметник — недержавний?..»

Пісня життя

Вони зустрілися яких сорок п’ять миль на південний схід від Форту Черчіля, в ясну полярну північ, що знерухоміла в хрустальному заклятті над канадійською тундрою. В мовчазливій, срібній пустині подобали обоє лещетарі на два парусні човни, що тихо плили по сніжному морі. Обоє були аж сиві від блискучого пилу-інею, що припорошив їхні буйні чуприни, густі брови, юні обличчя, наче різьблені морозними вітрами зі золотистого бронзу, сорокаті хустини на шиї, сорочки з тугої вовни, скіряні наплечники і хутряні рукавиці. Пухкий сніг, мов молочна морська піна курився в слід за лещетами.

Старший з лещетарів, худощавий з виду, що представився свому товаришеві як Юрій Біленький з Вінніпеґу, був менше балакучий, а зате, як і кожний слов’янин, більше схильний до мрій та мелянхолії. Його товариш, нижчий ростом, але кремезніший, звав себе Біллем Куліджом зі Сент Дієґо в Каліфорнії й балакав безупинно, не зважаючи на тридцять Фаренгайтів нижче зера. Білі жмути пари клубилися над головою цього хлопця, а краплини поту леденіли кульочками на русявому волоссю та іскрилися в місячному сяйві, як перли.

— Тож ви, товаришу, з форту Черчіля вертаєте домів залізницею?..

— Єс.

— Чудесно! Уявіть собі, що я те саме зроблю!.. Своїм робом — з вас, товаришу, несогірший змагун! Біг навпростець Манітоба — Море Гадсена, це не жарти! Це ж буде, якщо я не попутав, 680 миль в простій лінії!.. Інша річ, що я, приміром, шкандибаю оце простісінько з Міннеаполіс.

Канадієць вбив палиці в сніг і зробив великі очі.

— З Міннеаполіс у Мінесота?..

— Еге ж! — потряс русявою чуприною американець. — Уважайте ж: 15-го січня, о 2-ій годині сполудня я витарабанився з Міннеаполіс і оце сьогодні за поміччю всіх земних і небесних сил осіяв під 58-им степенем північної ширини. Але, по правді, я самий тут ні причому… Це все, товаришу, заслуга моєї Мері! Моєї милої, солодкої, е, ґов ту гел! — наймилішої, найсолодшої й найдорожчої Мері!..

— Ага, — пробурмотів канадієць.

Обоє лещетарі виходили тепер нога за ногою на легко склонене узгір’я, якого вершок тонув і фіолетом розпливався в сріблистій імлі. Невідступні сателіти обох хлопців — їхні навдивовижу довгі тіні — безшелесно сунули за ними по сніговій скатерті, що миготіла і мрійливо процвітала мільйоном дрібоньких жемчугів-сніжинок.

— Окей! — блиснув до місяця, мов ріпа білими, зубами русявий американець. — Це, товаришу, прецікава історія з тим всім, і я розкажу вам її, щоби нам не так нудно було пнятися на отсі горбки…

— Єс. Наперед згадаю вам про свого покійного батька. Він, значить, був королем… Королем муштарди, соку з кленового дерева, картопляного крохмалю. Ми тоді жили на Сході. Покійний батенько мав свої контори і дівчатка в Скрентоні, а я витирав кути по ріжних коледжах і ловив ґави у Філядельфії. Весною, тому два роки, як почалися фармерські страйки, як акції Споживчого Картелю стали летіти на лоб, як руни на банки стали буденним явищем, одного гарного дня мій батько опинився голий, як турецький святий. Тоді й він замкнувся в лазничці, відкрутив затичку від ґазу, а на другий день найшли його, як спав уже сном блаженних. Мені лишив у спадку сердечного прощального листа, що його завжди ношу коло серця. По смерти батенька заопікувався мною, 19-літнім лінтаєм, вуйко Джемс Сміт, єс — той відомий Джемс А. М. Сміт, що викладає фізіольогію мякунів та інших стоног на університетах Каліфорнії. Я зараз переселився до Сент Дієґо і тутечки цілісінькими днями лазив з циновою пушкою і ситком по левадах та чагарниках і ловив метеликів і жуків, потрібних вуйкові для научних дослідів. Та шляхотна праця для добра науки незвичайно припала мені до душі, й я, напевно, до самої смерти ловив би метеликів, якби одного соняшного ранку не зловила мене в обійми моя Мері. Це була, товаришу, переломова хвилина в мойому житті, коли раз досвітком, рачкуючи між шуварами за якоюсь особлившою породою слимака, я вперше побачив мою Мері, як купалася в морі. Її золоті коси кучерявив ніжний ранішний легіт, а руки й груди, мов пелюстки рожі, пестили морські баранчики, рожеві від сонця, що ставало на обрії… Признаюсь вам, друже, що тоді я чверть години бовванів над берегом, гей статуя Свободи на Лонґ Айленд, і не був у змозі добути зі себе словечка! Я закохався на смерть…

— Велл… Ви, друже, й не в силі уявити собі, скільки правдивого щастя я завдячую цій дівчині! Та ж саме вона перевиховала мене з ледаща, нездари-збирача жуків, на справжнього мужчину! Я ж був до цеї пори юнаком літами, але гугнявим дідусем душею. Я був поломанцем нервами і м’язами, ще змалечку неспосібним до всього, що буйне та радісне… Мері розтовкмачила мені на розум, що я просто ганебно занедбаний в ділянці спортів, тому мушу, поперед усього, навчитися порядно плавати. Гаразд, я став вчитися цієї штуки… Двадцять разів, товаришу, я топився в морі й двадцять разів мене врятували, витрясаючи з мене кожного разу багато солоної водиці. Раз у пристані, як я вчився нурцювати, мало мене не роз’їхав моторовий човен. Рівночасно, кожної середи й п’ятниці вечором, я ходив до Боксерського клюбу, де витирали мною всі порохи на рінґу і де я брав, як бідний в торбу, від першого-ліпшого роззяви. Перші мої прилюдні змагання закінчилися так, що мій суперник, слонуватий мурин, що важив 170 фунтів, в першій рунді розквасив мені на чисто мазницю, а в другій викинув мене поза шнурки аж на третий ряд публики. Разом з тим, як кріпшало моє тіло, як твердли м’язи й приростала вага, я перероджувався душею, мужнів і гартувався до життєвих буднів. Я подякував чемно вуйкові за його опіку й цинову пушку, а взявся до путньої праці — став репортером великого щоденника в Льос Анджелєс. 15-го січня вислала мене редакція до Міннеаполіс написати звідомлення з автомобілевих перегонів на 150 миль. Як ми приїхали з Мері до Мінесоти, показалося, що там ніччю впав собі на 2 метри сніжок і що справа перегонів на 150 миль є більше, як безвиглядна. Тоді моя Мері глянула розсіяно на одноповерхові сніжні надми і спитала:

— Білю! Чи ти їздив коли на лещетах?..

— Ні, Мері, — признався я щиро. — Як живу на світі, я не мав їх на ногах.

А Мері на це:

— Знаєш, дарлінґ, це було б для тебе знаменитою заправою, й я була би з тебе невимовно горда, якщо б ти заложив раз лещети на ноги й переїхався, приміром, до Туринського озера… Господи!.. З якою тугою я ждала би на твій поворот!

— О, єс, люба! — сказав я сміючись. — Та це буде для мене ще кращою заправою, і ти будеш з мене далеко більше горда, якщо я перетелепаюся на цих дощинках аж до заливу Гадсена. А на мій поворот ждатимеш, звичайно, з тугою два-три місяці довше…

…Дорога дівчина! Я бачив тоді тривожну хмаринку в її ніжних, майже дитячих оченятах… Вона, може, і боялася за мене, ледацюгу! Я ж зараз безжурно розпрощався, поцілував її в уста і побрив сніговими заспами в місто. Тут купив лещети, фунт шоколади й подорожню мапку, а сьогоднішної місячної ночі опинився разом з вами на отсім горбочку. Оце і все!..

Обоє лещетарі, засапані-задихані, пристанули на вершку білого згір’я. Їх молоді груди аж п’яніли від черствого, мов криця, воздуху, а сивий мороз танув їм на бровах і заливав очі.

— Ви, річ ясна, по всім тім, що почули, назвете мене безглуздим? — спитав за часок ніби знеохоття, але з ноткою задиркуватости у голосі, русявий лещетар.

— Ні, — була коротка відповідь.

Біль Кулідж глянув допитливо у смагляве лице побратима.

— Простіть мені, друже, мою нахабність! Вам, певно, щось невеселе долягає, а я ще дратую вас своєю балаканиною.

— Ні, не те! — худощавий канадієць хмарно і добряче всміхнувся. — Це, бачите, та мертвецька тишина так мене якось… Давить, просто — приголомшує… Чи й ви це відчуваєте?

— О, навпаки! — перебив швидко американець. — І вам я радив би з щирого серця отрястися від всяких могильних примар та післати їх до дідька! Ви, будь ласка, вслухайтеся краще в цю білу тишину, в таємну мову цих зоряних світів, що миготять над нами!.. Тоді відчуєте душею якийсь могутній, радісний гомін — величну мельодію всесвіту, яку співало й співатиме в безупиннім хороводі буття все, що навкруги вас. Ви, слов’яни, маєте такі вражливі душі, як магнетна голка, тому цю Пісню Життя відчуваєте подвійно, але не розумієте її мови. Ви не хочете в ній чути акордів простої й щоденної радости життя, лишень симфонії якоїсь незбагненої кривди, вічного болю та жалю до Бога, до сонця, до всього світу і до самих себе…

Оподалік, яких сто ярдів перед обома хлопцями, торопіла заслухана від віків у тишу Півночі самітна старезна сосна із второщеним верхом. Срібна ожеледь заквітчала її згори додолу, наче весняним молочним цвітом. Вряди-годи могутній теплий подув, що йшов уже зі Сходу, шелестів її дрімучим віттям, і тоді дощ діямантів тихо линув на могилу та ледяний хрест, що, як сироти, притулилися до стовбура сосни.

Обоє лещетарі безшелесно, як духи, під’їхали до цеї дивної могили, що в ній спав хтось безіменний під ясними полярними зорями. З-під снігових валів виглядали обмерзлі колоди та сіре каміння, а перехилений хрест, збитий з двох рубанців, був рясно закосичений ледяними коралями, що повисли додолу, мов чиїсь невиплакані сльози.

Хлопці мовчки поздіймали лещети та позастромлювали їх коло білої могили. Поскидали в сніг скіряні наплечники, простуючи з полегшою згорблені задеревілі спини. Юрко добув гаманець з «Вірджінією» й почав набивати люльку, а Біль Кулідж нишпорив по своїм клунку, вибренькуючи порожніми бляшанками з консерв.

Крижана пустиня мовчала, як заклята країна з дитячої казки, повної чарів і мрій. Але східний подув все дужче і дужче шарудів сосновими вітками. Непомітно меркли зорі, й насуплені клубовища хмар гуртувалися від моря.

— Ви по народності будете, мабуть, москаль? — спитав Біль Кулідж канадійця.

— Ні, українець, — відповів тамтой, пикаючи люльку.

— Умгу! — Біль Кулідж мав повний рот шоколяди. — Умгу! Єс, я багато чував про вас, українців!.. Моя Мері теж. Ми обоє їздили торік на виставу «Століття Поступу» в Шікаґо. Кажу вам — там було справжнє згонисько всіх націй, рас і мішанців!.. Між ріжними дивоглядами ми завважили і ваших екзотичних земляків. Були повбирані в широчезні шаровари, співали несогірше, а їхні танки та воєнні «тріки» були ориґінальніші, як кольорових джентльменів з Огнистої Землі! В однім павільйоні ми цілих двадцять мінут приглядалися різьбам вашого славного скульптора… простіть, що я не потраплю вимовити його прізвища, хоч би ви втяли мені пів язика!..

— Це дивне…

— Що саме?… — видивився Біль Кулідж.

— Це, що вчуєте тепер від мене!.. — Юрко сидів з люлькою в зубах на обсніженій колоді, спер на чиколитки бороду і в задумі ловив зором рої хмаринок, що суятились коло блідого місяця.

— Так, друже… Ваша пригода, про яку я чув перед хвилиною, може тільки дивна… Моя ж пригода — дивовижна!.. Знайте, що три роки тому назад я ще не був українцем. До 21-го року життя я вважав би був себе чим схочете — англійцем, шкотом, айришом, ба навіть жидом — лише не українцем. Я вродився в Канаді, точніше — в Торонто. Мій батько не мав часу освідомляти мене національно, бо місяць наперед, заки я появився на світ, він простягся на асфальті з перестріленим виском і червоною плахтою в руці під час робітничої маніфестації у Вінніпеґу. А матір — день і ніч, побиваючись за тим, щоби прокормити й вивести в люди мене та меншу сестру, скоротала свої літа у фабричних сопухах і не мала навіть вільної хвилини навчити мене рідної молитви. Аж на смертній постелі, коли востаннє цілувала мене в чоло похолоднілими устами, сказала:

— Джордж, ти не тутешній… Твоя батьківщина, твій нарід, могили твоїх дідів, ген за синім Океаном. Ти, синку, українець… Пам’ятай про це.

…По похороні матері я розглянувся по Вінніпеґу та околиці й переконався зі здивуванням, що тут справді живе чимало білоскірих еміґрантів, які звуть себе українцями… Мають свої фарми, святині й читальняні доми, де сходяться на мітінґи сваритися.

Я щораз то частіше побував між цими людьми і з гіркими мозолями навчився рідної мови. Як я вже вмів сяк-так розчовпати друковане письмо, мені дали прочитати «Історію України», товсту книгу, що над нею треба було пріти півроку. При перших її розділах я цупко затискав зуби, щоби не клясти й не заснути, а при останніх — я кусав собі губи до крови, аби не розтрубітися від глухого болю, що давив гортанку.

Я почувся неждано сином власного народу й полюбив цей нарід усіма фібрами молодечої душі. Тоді мені стало ясно, чому мій батько-українець зросив своєю кров’ю заболочений асфальт у Вінніпеґу, чому чахотка передчасно добила матір, чому тисячі моїх «екзотичних земляків» покидають урожайні, прабатьківські лани десь на Сході Европи й товчуться за прожитком по всіх-усюдах, корчують непроходимі пущі, смажаться в штольнях, надівають широчезні шаровари й роблять зі себе комедіянтів, щоби розбавити надутих «єнкі», яким тріщать кишені від долярів. Тоді також я постановив собі твердо, що ціллю мого життя буде освідомлювати цих братів-скитальців, що у вічних турботах за насущним хлібом і працею забувають іноді, якого вони роду.

Я студіював право і тепер працюю по адвокатських бюрах, але тільки літом… Зимою, як призбираю пару ґрейцарів, купую оцей повнісінький наплечник українських книжечок та журналів, а як примастить перший сніг — закладаю лещети і гайда в дорогу!..

Всюди — в найбільше глухих, Богом і людьми забутих закутинах Канади — скрізь порозкидувані оселі українських еміґрантів. Вони живуть сьогодні в чорних злиднях, нераз — просто недостає їм ложки страви, тому на книжку чи ґазету вони не в силі спромогтися. Та вони з радісним і щирим серцем вітають кожного, хто дарує їм бодай шматочок рідного друкованого письма, що пригадує їм незабутні рідні сторони. Я обдаровую їх щедро цими «скарбами», тому мене вже знають й зустрічають, як гостя в Манітобі, в Саскочевані, коло Монріолю, над рікою св. Лаврентія і над Оленячим озером… В безконечно довгі зимові ночі, коли зорі так мертво блимають на небі, коли сніжна хуртовина ломить верховіття столітніх ялиць, коли вовче скигління знімається до зір, як вічна скарга, — крізь малесенькі віконця самітної фарми з тугою виглядають чорняві дитячі голівки й палкі оченята, чи не чалапає лещетами цей «пан», що привозить такі чарівні казочки про рідний край за синім морем. Інколи, як заметіль задме усі шляхи, я залишаюся на пару днів у такій відлюдній фармі, вчу неграмотних, читаю вечором на голос ту грубезну «Історію України», а дітям з чорнявими голівками розказую про народніх героїв…. що їх прізвища, ви, дорогий друже, теж не потрапили б вимовити… Отак я вже блукаю другу зиму по цілісінькій Канаді… Чи це не є справжнє безглуздя?..

Юрко розсміявся й постукав люлькою до коліна, витрясаючи з неї порох. Сивий дим «Вірджінія» снувався мережками над його чолом…

Біль Кулідж тріснув до каменя коробкою зі сушеного м’яса і розвів свої широкі рамена. Його хлоп’яче лице було схвильоване. Він приступив до Юрка й простягнув до нього руку.

— Єс. Я ще раз прошу вас вибачити мені мою нахабність!.. Мені дуже соромно… Тепер я шаную вас і ваш нарід, і збоксую на квасне яблуко кожного, хто спробує кепкувати з ваших земляків та не потрапить вимовити прізвища ваших славних людей! Простіть мені, любий друже!..

З-поза насуплених клубів хмар викотилась поблідла місячна покришка, щоби ще подивитися, як коло білої могили з ледяним хрестом стискали собі дружньо долоні два стрункі хлопці зі золотистими обличчями, наче різьбленими з бронзу…

Сивезні тумани, похнюпившись, сунули чередою від крижаного Океану. Рожевів Схід — і гасли останні зорі.

Ставав ранок.

Святоіванські вогні

Шовкове прядиво святоіванської ночі окутало чаром ліс, що очманів від дневного жару й застиг, запаморочений, в похміллі від мохнатих пеньків по рясні чуби ясенів, берестів і кленів.

Щось — гей чадом і чемерицею — дишуть спросоння купини муравлищ і дикі хабази по дебрах і свіжа живиця, що зледеніла мережками на рожевій корі, й в п’янім безшелеснім хороводі ведуть химерні танки, мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники. Від цього дивного похмілля, мабуть, і стара Хима дибає навмання лісом, як з празнику, з доброго празнику — м’ясного, не з крижівками і прісним борщем, мов на Чесного Хреста. Отак стара Хима — кривульками, від корча до корча, а грабові прутики, влізливі, гей ті реп’яхи, микають бабу то за димку, то за запаску, та по зів’ялих, як той шкурлат щоках, по носі з бородавкою, по очах бабу цвікають, каламутних і сухих, бо сльози витекли за дітьми та внуками — еге! — ще коли викапали до одної…

Діти й онуки пішли замолоду глодати сиру землицю, а стару Химу лишив Господь наче за кару на білім світі, мовляв — не жий, бабо, а мучся, капарай свою старість, терпку, як полин, і гірку, як гірчиця, обгуркуй чужі пороги за ложкою лехвару, а ні — то їдж коліна. А нічними сутінками, як добрі люди йдуть в стебло, тащи з панського ліса, висолопивши язика, грабове ріща, щоби було чим під триніжками закоптити, але слухай, як трава росте! — аби лиха година не наднесла того лісного з каправими очима!..

Баба Хима хильцем-тихцем і крадькома — чап-чалап! — а ліс, гей заворожений, ані шелевень, лише сонні роси скапують перлинами з дзвіночків на срібнолистий копатень, і сухий мох та рум’яшок хрупотять під бабиними п’ятами, що потріскали, позсідалися — ріпицю на них можна сіяти.

Часом баба настолочить сивульку, чи хробачливого козаря: зараз розгортає папороть і нипає, чи нема другого; як найде — прихапцем пхає за пазуху. В ломаччі щось сшолопотить — баба наслухує: може, яка гадина?.. — і мороз йде бабі поза гребінну рубаху, холодний піт слезить з-під очіпка і руки трясуться, гей легкі на окропі, коли тягне гілляку з австрійського «дикунка», а бабині руки зісохлися, як цівки із пряжі, — такі спашені від розкошів та гараздів… Десь на дубі скричить спросоння дрозд, як перепуджений, мигне темна тінь з пенька на пеньок, а на бабі знову тіло терпне й серце опихає, наче в ступі: це жах повзе-рачкує он там, з глухині, а бабі ввижаються якісь страхіття — може, зеленобороді лісовики зі сернячими ратицями, може, богині з чорними гривами, що вийшли з дряговинь в Купайлову ніч прати сорочечки потерчатам…

Тихо плюскаються зорі в чистих, як слеза, дощевих калюжах, що блистять між золотистою перервою на галявах. На одній полянці, що вся засинілася від незабудьків, виглядає з зілля лисий кінський череп; сполоканий росами та висушений сонцем — глумливо шкірить клаваки до розмріяного неба. Святоіванські вогники безжурно граються над ним, виводять аркана…

Стара Хима стає наче вкопана з оберемком ріща на згорбленім хребті — еге! — засапалася баба Хима, а в грудях деркотить і грає, як на органах, бо баба трохи дихавична — еге ж: задуху має й у котиках завжди її ломить, на слоту… Місячні стрибунці скачуть з березової кори на поскороджене борознами і спітніле бабине чоло, а там і — гульк! — на лисий череп між незабудьками. А цей, іродовий, ще дужче шкірить клави, таки до баби шкіриться: гі-гі-гі!.. гі-гі-гі!.. — стара Хима так і чує, як по конячому лящить лісом цей регіт — якби хтось пересипав горох з нецьків до нецьків: гі-гі-гі!.. гі-гі-гі!.. Хреститься баба з малькута, бо правою рукою тримає плахту з ріщам, і шамкає беззубим ротом: «Навча й Шина!.. Навча й Шина і швятого Духа»…

З левад, що в сизій млі скупались, лине до лісу говірлива жаб’яча скарга, а з нею — запашний подих свіжих покосів. Баба Хима шморгає носом з бородавкою — еге!.. Ади, як пахне кменом, м’ятою й суницями… Наче весною пахне, і молодістю…

На дні скоцюрбленої бабиної душі ворушиться щось соняшно-тривожне, але далеченьке — як небо від землі… Еге!.. Засклепло бабине серце, як обліг півкопи літ непідкладаний, згугнявіло й оглухло, як порохнявий пень… Слинить баба язиком шорсткі, порепані губи — щось запекло в сухих очах — і йде, зігнувшись в три погибелі, крізь сині незабудьки, а непосидющі вогники так витинають коломийки, аж бабі світ в очах троїться! Залізла баба в кропиви, по литках вогнем пашить, малинник плентається під ногами, а мокрі пелюстки дикої рожі липнуть бабі до рук і до поморщеного, гей капшук, обличчя.

Вийшла баба з лісу на чисте поле, біля рогачки аж захлиснулася від парного подиху чорнозему, а кругом — нивки-нивки сіменатими латками, як маку їх, цих нивок, що три скиби — то борозна. Настовбурчились житні полукіпки по стернях, пшеничка ще на пни, клониться бабі в пояс щебетливе колосся — еге! — не так тої пшенички, що блаватів, мачків, ромену й полетиці зародилося на славу…

Вилізла баба на широку межу, обросилася по коліна, цвіркуни врізали бабі марша — аж копоти пішли по сонних травах, якась шприха відломалася від Великого Воза — чиясь душенька помандрувала в кращі світи — і витрішкуватий лилик перекабанався, як грудка землі, над бабиною головою.

Пихицьнула баба плахту на межу й сама звалилася на неї, гей тіло без душі. Задеревіли бабі крижі, дух заступило — ані суди Боже! — кольки під грудьми сперли, химерні вогники поґзилися-затанцювали з роєм зір — аж бабі світ пішов ходором. З усіх боків присіли бабу комарі, загомоніли на радощах, як дяки на парастасі, тнуть — без милосердя! — за обшівку лізуть, та бабі це байдуже — навіть не чує, скіра вже задубіла, як підошва. Оподалік облився молоком кущ свербивусу, під ним перебакирився миршавий хрестик… Три цісарські вулани лягли тут колись до «ґліду» в блискучих чапках з павиними перами і з повними животами шрапнелів. Під хрестиком поріс розхідник, батоги, кривавник і святоіванське зілля… За загумінками здрімалося село між темними садами, зацвіли липи при шляху, хрест на церковній бані палає золотом — еге! — це хлопці на вигоні кладуть субітку — як луна, котиться нивками парубоцька пісня… Зиркають побілені стіни з-під замаєних острішків — еге! — це ж завтра Купайла — помаїли діточки стріхи, лише бабиної не було кому — маячить стрипіхата, гей опудало, гадав би хтось — курник або жидівська куча…

Паде баба навколішки в траву, роса цілує бабині руки, навколо пахне щерипець, рум’янок і материнка — ото раз!.. Де ж таки… Всі стріхи повбирані, а бабина — як не в людей. Віночків не наплела — де, де! — не ті вже руки до віночків — але хату треба, як Бог приказав… Де ж таки… Простягає Хима пальці по святоіванське зілля — такий рожевий цвіт, зубаті листочки — запирається колінами в землю, сіпає щосили, хоче вирвати — агі!.. Що за диво?.. Це наче святоіванське зілля тягне бабу до себе — зубаті листочки так лоскочуть попід бороду, рожевий цвіт приморгує:

— Ходи, ходи, старий дербаку!..

…Меркне бабі в очах — темніє, гасне, ще ці химерні вогники мигають, мов крізь туман, але вже меркнуть зорі, місяць запався, як в безодню, вже сверщка в борозні занімило, не чути, як дише медом лан конюшини…

…Все дужче і дужче хилиться стара Хима під свербивусовий корч… Над межею перейшла північ, розпустивши чорні коси… Десь у самісінькім серці глухині, між ярами й лисячими долами, де дідько добраніч каже, а промінчик сонця не прозябне, де вічні сутінки, а вогка гниль точить зеленими зубами столітні виверти — там, в чагарниках чорнобилю й клекічки — діються дивні-дива Купайлової ночі — розвивається цвіт папороти, цвіте жемчугами чар-зілля, цвіте комусь доля, а чиясь надія, незбагненна та невловима, як пташка щастя…

…Над мокляками блудить Блуд — щось загубив, когось шукає вовчими сліпаками.

…Від Великого Воза відломалася нова шприха й покотилася ясною дугою в безмежну далечінь.

…Стара Хима спить, втуливши голову в кущі кривавнику і материнки, та тулить до грудей сухими, як цівки, руками святоіванське зілля.

Над нею в безшелеснім хороводі ведуть танки, мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники.

СЕЛО ГОВОРИТЬ

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Керницький Іван. Село говорить: оповідання. — Київ: «Радянський письменник», 1940

----------------------------------------------

Земля благословить

(Пролог)

І.


Побілів від порохів позбиваний колесами цісарський гостинець, а пухка і їдка перина, що в ній грязюки по кістки, так само вперто і без милосердя припікає з-під споду підошви, як зверху липневий жар смалить зіпріле чоло.

Лінивий клапоть блакиті, а радше покришка з розпеченої цинкової бляхи, притолочив згори дві широбедрі фоси, що розсілися обабіч сивого гостинця. На придорожнім бодяччі бурмотять сварливі ґедзі, з-під пороху несміливо пахне орішина.

Рожево-білява орішина.

Йду.

За мною плентаються сновидами підскубані верби й роздзвонені стовпи телефону з чорними хвостами ластівок на дротах. Десь понад фосою скрегоче зубами серп, свищуть зжаті жмені — о, знову бебехнув сніп, щось там тріщить: може, то свіжа стерня, може, чиїсь крижі. Не бачу, хто там і що там, сліпота очі присіла, гірко і терпко від поту, як від полину. Шия мучиться у лещатах цивілізації, наче в обіймах боа-констріктора: еге, твердий ковнірець і краватка в цяточки. В’януть в’язи, мліють кістки від невинного клуночка і теки, напханої ґазетним барахлом. На долонях повискакували пухирі…

Тяжко!

Щось затяжко в цей млосний пополудень нести на собі вантаж двадцять другої «юної весни»… Ну так, юнак: каблукуваті, наче в емерита, плечі, заломані груди — усередині приграє фісгармонія, чоло, як зморщений пергамент, а до того в душі той полин… Гіркий полин!

Йду.

Лице шквариться на сонці, як на сковороді тонкий схаб. У скринях дудонить ротаційна машина, в ухах ще вариться, наче в чайнику люцифера, міський гул, лементують примхливі телефони: «Алло! Редакція?» Підстрижені верби і стовпи міняються в очах лавиною шпальт і титулів, а кожна ластівка репетує:

— Сенсаційні новини! Чи буде війна?

Боже! Череп мені тріскає! Млість б’є… Чути здохлятину: це мені в ногах з-під купи пороху відкинула мертву головку маленька пташка. Жовтавий животик, судорожно скоцюрблені лапки, а крильцята в такі самі цяточки, як моя краватка. Комашня колядує, добирається до очей-кораликів — бал…

Знову між житом цвенькнув серп, і свіжий сніп струсонув колосистою гривою. І тихо… Ятриться сонце у блакиті, як невтишений біль, занімів сп’янілий день.

Йду.


II.


Ця стежка…

Гадючка через фосу, між нивками.

Жито в хлопа, як білий гай. Наворусилось колосся, рій шорстких поцілунків обсів зболене чоло, а від тих пестощів мені так добре-добре. Йду, а білий гай дивується, розкладає раменами, синьоокі волошки наполошено розплющились: підемо під серп?.. Із мачків тихо линуть зів’ялі пелюстки — жива кров капле; кучеряві горошки лестяться до колін, а лепчиця з полетицею обтулюють чорні рани в лоні матінки-землі, що порозтріскалася від пестощів розгнузданого липня. З тих порепаних і засклеплених ран сунуть без кінця і міри якісь дивні лапаті й волохаті створіння, вовтузяться, рачкують поміж пирієм, чогось пнуться стеблинням угору і летять сторчака вниз… Руда пшениця наїжила вусики, торохтять стрибунці, мов скоростріли, чепурний льон кланяється у пояс борозні, ячмінь заснув, як парубок під грушкою в неділю… Співає заквітчана нива конюшини мелодійним хором джмеликів. Житня стерня зазеленіла рясно, не визбирані колосочки, на стежці розсипалось молоде зерно… Стоять чубаті полукіпки. Під межею забув хтось полив’яний дзбанок…

— Дай Боже щастя!

— Дякую, дай… А то ти?!

Дов’язував жито на нивчині. Якраз крутив перевесло, а зерно сипалося з-під пальців, як з-під трибів. Був босий, роздягнений. У волоссі срібло й остюки. Дужі груди розхристані, сорочка, як хлющ. Загорів од сонця, чоло в перлах краплистих і жарких. З ясних очей — теплий-теплий привіт.

Батько!

— Ади, і жнець, і в’язальник! А я тут прію і мордуюся… Го-го, пан уже у відпустці? В сам час трапив, на жнива!

Цілує мене в розпалене, мов жар, чоло — такий шорсткий цей цілунок, як дотик житнього колосся, і такий ласкавий. Чую, як б’є з нього дивна міць, бухає тепло — тепло землі, зачмеленої сонцем і пахощами сніжно-білих гречок. Довго держу в долонях батькову жилаву руку, порепану, потріскану, як самий чорнозем, із мозолями на щиколотках та кривавими задирками на обдертих пальцях.

Так дивно: здається мені — як лише випущу з рук ту сильну жменю, так усе піде ходором, усе провалиться в якусь безодню…

— Ов, ти щось марний… Може, тобі повітря бракує? Може, ти їсти не годен?.. О, їж, небоже, пакуй, що дають, на силу! Як будеш їсти і будеш пити, то будеш жити. Ти диви на мене: шістдесят на карку, одною ногою уже туди наставився, а ще роблю! А ти що? Гей хрущ… Позеленів…

А потім крадькома — налякано, притишено:

— Може, ти хорий?

Сміюся:

— Але ж ні, не бійтеся…

Батько кладе на стерню два снопи з буйними шелестячими чубами.

— Сідай.

Обсипається золото з неба, як зерно з перестоялого жита.

Навкруги — сіменаті ниви легіт колише, жебонять оси на межі, паленіє кущ терену, сохне кривавник. Батько добув з-під корчика писаний дзбанок, з якого пруть навтікача зозульки і мурашки, та байду разового хліба. До м’якушки прилипли білі пелюстки ромену.

— Може, покушаєш нашого торта, хе-хе!

Регочемо обидва. П’ю теплу воду з глиняного дзбаняти, жую чорний макух із відсталою на три цалі шкіркою, тулюся до китиць з колосся і волошок, вдихаю аромат свіжої стерні, п’янію від нього, немов від чаду… Легко мені — чарівна снага вливається у кров, вона вже не вариться, як у пеклі смола, а пливе спокійно, наче розлога річка лугами. Розпростуються згорблені плечі, у грудях розлив хтось животворний бальзам. Сонце таке ласкаве, голубе небо сміється до мене, як очі любої дівчини. А я голосно жвакаю насущний, що ліпиться до зубів, гей карук, і також сміюся до сонця, до червоних маків, до крикливих костогризів на самітній яблуні серед поля. А мій сивий і дужий батько сидить поруч і не зводить з мене своїх добрих очей. Показую йому пухирі на руках від клунка і теки, а він аж качається з реготу.

— Ха-ха! Ото хлоп! Що такі руки варті? Навіть пироги ліпити нездалі…

Із-за пазухи випало батькові кілька стручків гороху.

— А бодай-га… Я тому малому гунцвотові вирвав. Най мале тішиться.

— Василькові? Я йому щось тут маю. Чоколяду…

— Пхі, ще що… Чоколяду! Аби був купив фунт солі, бо нема…

Стурбовано схилив чоло, скаржився… Але зараз похопився, заговорив:

— А за війну там не чути?

— Чути, — кажу розсіяно.

— Ге, тре братися до роботи. Сабаш заходить.

Роздягаюся, закочую рукави, зношу снопи докупи, а батько кладе полукіпки. Стелеться полем тиша, чути тільки, як шарудить колос і гаморять стрибунці. Сонце клониться до землі, лісів, ланів і трав та прощає їх довгим золотистим поцілунком.

Меркне день.


III.


Йдемо полями, як духи… Попереду плечиста батькова постать у льняній сорочці, з серпом на рамені і стручками гороху за пазухою. Це для мого маленького братика Василька, що досі, певно, порпався серед дороги в порохах, а тепер десь, обмурзаний і з позбиваними пальцями та батіжком з вербового лика, марширує на свіжу бульбу. Колись-колись я також так порпався в поросі, й мені тоді тато приносив горох за пазухою. Але то було так давно, так давно…

Сонце запалося у синю глибінь вечора. Міняться кров’ю і самоцвітами баранці хмар. Цвіркуни на межах завели гучне весілля. Їм вторують здалека басами жаб’ячі оркестри на ставищах, де ходять ночами блудні вогні, як причинні душі. В кущах, засинаючи, метушаться молоді пташенята.

Там — у прогалині — села не видно, але чути, як гаморить ручай, як блимають віконця вогниками. Вдарив дзвін на всеношне, аж стоголосою луною здивувалося темне поле. Бачу, як батько зняв бриль і голосно хреститься. На березі, рінню вкритому, мовлять хором вечірню молитву високі крислаті сосни.

Ніч розпустила чорні коси, як молода перед шлюбом. Батькова постать зникає мені з очей, розпливається у сутінках, тільки глухо стугонить хода по вечірніх росах. Як столітні меди, як хата, Купайловим зіллям замаяна, пахне земля. З нив, облогів та загумень, з лугів, де дишуть кменом і тонуть у молочній купелі стіжки сіна, з розстайних доріг, де причаївся Блуд, де чорніють самітні хрести й закляті у віковій мовчанці кам’яні скитські баби, з боліт і мочарів, де вродливі дикі лелії вдивляються сніжними личками в густі калюжі, з темрявих борів, де цвітуть липи й стигне живиця на смерековій корі, — ген з усіх-усюдів іде межами і борознами, по росах, по сонних голівках квітів, котиться, пливе дужою лавою дивний, могутній і ласкавий подих.

Це земля благословить.

Земля свята, напучнявіла з гіркого поту мого батька і діда. Земля родюча і плодюча, що пахне амброю й материними грудьми. Земля, що дає чорний хлібець діточкам з русявими кучерями та чорну труну струдженим кісткам батьків.

Земля благословить.

Благословить і мене, свого блудного сина, що змалечку відцурався її, пішов шукати квітку щастя на перехресних світових стежках. Чую, як голубить мене, як пестить, як гладить побурхане волосся, наче ніжна мамина долоня. Чую, як поле повними пригорщами бере полин з моєї душі й розкидає геть по борознах. Чую, як гасне в серці біль, мов падаюча зірка, як груди роздимає буйна радість, як бунтується кров. Я тепер — гей безжурне шибене хлоп’я з батіжком із вербового лика, йду, підскакуючи, за татом з поля!.. Йду окрилений, повний безмірного щастя й любові і несу в серці безцінний скарб — благословення рідної землі, а на чолі — шорсткий батьків поцілунок, що променіє, як усі зорі на синім небі.

Йду, а передо мною мій тато, мій сивий, плечистий, спрацьований тато з потрісканими мозолистими руками. Несе на рамені серп, а за пазухою, під теплими грудьми, стручки зеленого гороху ще для того другого, наймолодшого, сина.

Із-за темної крислатої сосни викотився великий блідий місяць і мережить сріблом батькову льняну сорочку, холодний блискучий серп та сліди босих ніг на білій запорошеній стежці.

Хочеться впасти навколішки й цілувати ці дорогі батькові сліди.


1936

За товаром

І.


Була провідна неділя і розсміяне пополуднє, і верби маїлися у мрійливі кучері, як тато сказав:

— Василю, поженеш нині товар!

— Ой, де ж таке мале! На дощі, на сльоту… Там шибеники, збитошники битимуть його, поштуркуватимуть…

Так мама. Стишилася коло печі та похитувала ногою малу Ганю в колисці. Ледве чутно скаржилися ходильці, а за ними жебоніла якась мушка, що силувалася із смертю у павутинні. За вікном родилися бруньки цвіту на молодій яблуньці.

Чоло, як у Богородиці, хустка в дрібні горошки подалася назад, у волоссі перше срібло та перші борозни на обличчі, сонцем і болем списаному, — а очі материні росами зайшли, стемніли:

— Най ще бавиться…

Тато чогось закашлявся, крижі випростував, бурмотів, що рук не чує від чепіг, підтягнув ремінець на животі і ваги в розтарахканім годиннику, сердився:

— Ну-ну, мале, а як галамсує — мов молотник! Хе-хе!..

Силувано реготався, але під колосистими бровами наче приморозки танули. Нахмарено глипав на задимлену стелю.

— Та то вже хлоп, як бик! Де йому до бавки…

«Хлоп, як бик» домучував за скринею дебелий ячмінний пирожисько. Василькові лише голова визирала з-поза кованої скрині з ангелятами на віку — кругла підстрижена голова з малинами на щоках та витрішкуватими сліпачками.

Мухи роєм колядували над горщиком і важко, мов стиглі сливки, падали у сметану. Василько зосереджено добував їх за крильцята і мучив пиріг далі.

Стогнав, як на муках, кривився, але тато зараз:

— Жери, як маєш перед носом! Там мами не буде!

Захлипала, засовалась, замарудила маленька Ганя. Мама прилягла ниць над колискою, давала ссати, але очей, набрезклих сльозами, не зводила з рожевих щічок, замазаних сметаною по самі вуха.

Байдуже такав на стіні годинник — так-так! — крізь несміливі шибки капало весняне золото на вимащену глиною долівку.

Василько викотився з-за скрині, облизував пальці і значливо потягав носиком, мовляв, уже наївся. Батько ще взував чоботи, гупав спиною і гримав, що зап’ятки тісні: виталапав кварту дьогтю, а вони — мов луб, намокли й зашкарубли.

Врешті відвернувся.

— Вже з’їв?

— Еге.

— Втри собі писок.

Василько замашисто шурнув ліктем від вуха до вуха.

— І камізельку!.. Ади, як замазався. А то хлоп!.. А на скрині то хто насвинив?

Василько набурмосився й винувато здряпував нігтем білі бульбочки сметани з камізельчини.

Мама простягнула шорстку порепану долоню й ласкаво погладила русяву маківку.

— Най… Не свари на нього. Таке мале…

Василькові зібгалися губи в нульку-підкову: йому завжди збиралося на плач, як батько його лаяв, а мама жалувала.

Мама встала, підгорнула скирту подушок у сорокатих пішвах і добула з-під верети окраєць великодньої паски. Засохлий, кришки з нього сипалися, шкіра відставала; паска ніби світла, та м’якушка сіра (борошно із зіллям було), але мамуня цілий тиждень ховала її під веретою, щоб Василько мав перший раз у поле. Завинула паску в льняну хустину і встромила дитині за пазуху.

— Аби все з’їв…

Василько туцнув щиколотками до очей, а насуплені щічки позацвітали маком. Збентежено сховав чоло в мамину пазуху.

— Мамо!

— Га?

— Мамо…

— Та ну!..

— А я… а я… я собі там зроблю вербове свистало.

— Добре, кицюню, добре.

— І трубу з вільхи, і деркач!

— Зробиш, зробиш…

— А на Зелені свята, як замаю корови, то ви мені купите гармонійку?

— Ая.

Василько гицнув собі на радощах — ото добре! — брикав по світлиці, якби його хто на сто коней посадив. Мигали зелені, від трави, латки на полотняних штаненятах, а босі ніжки тупали, дріботіли й безжально рвали золоту весняну пряжу, що снувалася по намащеній глиняній долівці.

— Гур-ра!

Він же тепер не що-небудь — хліба вже даром їсти не буде, він сьогодні йде вперше в поле — за товаром!


II.


Сонце пряло куделю бабиного літа, співало золоте веретено журчанням ясної річки, моталося крихітне прядиво по зжовклому бульбинні, по осетах, по соняшниках клапоухих, задивлених сторожко в синю даль.

Під кущем свербигузу шкварчало багаття, а меткі і яркі язички вилизували вінцем траву, що пахла печеними яблуками.

Малий Василько з великими лишаями, заїдами і дзьобатим носиком кучкував, гей підпенька, на межі й шпортав терням у нозі, проколював набій. Цілісіньку п’ятку обібрало гноєм — затвердла, гей камінчик.

— Ой-ой, хоробисько тяжка, так пече, так микає, що страх! Як талапну дечим, то розпорю начисто!

Стецькова Ласоха задерла догори голову і помарширувала просто в панську моркву.

— Ласоха! Ти де-е-е!!

Вхопив грабову кривулю і, як підстрелений зайчик, погицкав на одній нозі вівсяною стернею, ораниною. У борозні вразився у набій!

— Ай-яй! — сів, наче підкошений, і заводив, як по рідній мамуні. — Бодай же ся нажерла на остатну годину, гу, гу-у-у!.. Бодай же тя потріскало, та би тя потріскало! Ласоха, хойцій, хойцій, на, маленька, на хліба, на-на-на! Ой-ой, дідьку волоокий, та де йдеш?! Вернешся чи ні, бо тя заб’ю!

З порепаної стерні наставив круглу головку заіржавілий патрон.

— Го! Австріяцький!

Василько миттю перестав трубіти, шморгнув рукавом попід ніс, розмазав на лишаях болото, цікаві оченята засвітилися й радісно заморгали. Покалатав патроном коло вуха, чи порох не замок — не замок. Добре є!

Грицько і Стецько, кріпкі й храпаті урвителі, прибігли задихані до вогню та витрясали із-за пазух рожеву бульбу — «американку» й грудочки землі з покрученими білими слимачками.

— Але-смо дерли! — похвалився Гриць.

— Умгу! — бовкнув сутулуватий Стець і підтягнув ногавиці.

Василько запопадливо розправляв кулькою грань — робив колесо.

— Ти, ти! Що ти так розгосподарився? Може, маєш оскому на бульбу?

— Ну, або що?

— Аво! Диви, який герой! А що ж ти, може, щось помагав?

— О-о, ніц? А хто товар пас, а хто патики носив?

— Ну-ну, най там… Ой, Васильцю, скокни ще і за Красою, диви, знов стара клємпа поперла в конюшину! Лети, лети, та так їй наклади, щоб пам’ятала.

— Грицю, я бігме не здужаю… Мене так набій микає…

— Видиш ‘го, шмаркача, пся кров! Надри ‘му бульби, дай ‘му опихане! Марш від вогню, крутоголовнику, шуруй на десять кроків, бо так тя скопаю, що не рушишся. Гонь!

Василько насупився, мов сич, і розжалоблений до краю скотився, хлипаючи, з межі. Прикуцнув, мов сирота, на голій стерні й гірко скаржився, нарікав:

— Корови їм завертай, грушок рано винеси, патики двигай, а вони такі мудрагелі!.. Чекайте, чекайте, ви колись не будете такі мудрі, я вам нагадаю…

Жаль давив його тоненьку невмивану шийку, він ридав, ридав, аж захлиснувся. Де ж, таку кривду йому вчинили, від вогню прогнали, мов пса. Це боліло дужче, ніж набій… Хильцем озирнувся: Грицько із врочистою повагою загортав бульбу в огарки, а Стецько клав від вітру тернину на пригніт і роздував жар, сопучи, гей ковальський міх. Заіскрилися рої золотих мушок, закрутив довгим хвостиськом запашний дим і розстелився пометтю по полі…

Василько не втерпів: добув із дрантивих штанят загикану гармонійку і ну — тія-рія, тія-рія, тія-рія, ра-ра-ра! Надував щічки з лишаями, схлипував, шльохав, але різав якоїсь весільної, аж ворони на оранині пополошив. Грав, а сльози, як зернята гороху, капали у щілини в гармонійці.

Грицько вже закрадався, як той лис, вже наважився на ту гармонійку, вже чатував за плечима, мов кат над душею, але Василько буцім і не бачив. Грав!

— Васильцю, а покажи ту пузитку.

Василько вигравав, аж копоти йшли: ге-ге, уже має храп!

— Е, Васильцю, ти такий не будеш… Правда, що ти мені її даш?

— Ая! А хтів би-сь… А видиш! Ага… А від бульби мене відкусали. Ге, які мудрі!..

— Йой, Васильцуню, та хто б тобі бульби жалував? Як іно спечеться, їж скільки влізе. Дай, дай тую пузитку, бо ти і так не будеш її довше мати, як від сабашу до неділі. Хтось від тебе відбере і ще й наб’є.

— Ну, то на…

І знову всі три у добрій згоді сиділи коло вогнища. Гриць хитався на межі, як жид на сабаш, єхидно підморгував і тереликав на вимученій гармонійці, а розлізлий Стець простягся горілиць у траві й, розкривши хавку, дивився, як вітер зганяв і розганяв по небі кучеряві вівці. Василько далі бабрався коло свого набія. Часами сумовито зизував на гармонійку: зітхав і опускав оченята. Пропала, як панщина!

Пощупав пальцями крайню бульбу.

— Грицю, наша бульбочка вже, як пампушки!

Гриць витріпав до коліна слину з гармонійки і засукотав жмені. Стець забурмотів із вдовіллям та присадився ближче до вогню. Повагом розгортали кийками купу огарків і виймали бульбу по бульбі. Кожну втирали від попелу до ногавиць, а згар відшкробували ножиками-«жидиками». Гриць їв делікатно, бо теребив лушпу, а Стець пакував усе на купу — бульбу, лушпаки й огарки, — аж хрустало між зубами. Малий Василько дуже квапився, то й мав з їдою чимало клопоту. Бульба пекла його в рученята — він сокотав її, хухав, дмухав, визбирував із землі, бо була сипка й розлазилася, мов каша. Увесь замазався вуглем, як чортеня, лише очі світилися. Голосно цямкав й облизувався.

— Ну, підсадив собі чоловік нівроку тої «американки»… Фу! Буде вже з мене!

Перехрестився, мов старий, і, вдоволено поплескав по животині.

— Тепер можна собі й полежати.

Ненаїсний Стець розперезався й мучив останні пошкрабки. Гриць добув пучку тютюну і перевертав навиворіт усі кишені за папірцями.

Польовою доріжкою, порослою золотистим копатнем, талапав поволеньки віз упорожні. Розв’язаний мотуз волочився по землі, тарахкали вила до щаблів, а вусатий дядько звісив босі ноги зі щербатими пальчиськами поза полудрабки, присів на поденку бич і віжки та дрімав, киваючи лобом. Кандиби з довжелезними хвостами і гострими ребрами тюпали самопас, схиливши меланхолійно голови, гей коновки, і щипали по дорозі травицю.

Гриць стримав коні.

— Гов, гов, цуговці! Татуню, може, маєте папірка?

Дядько пролупив закислі очі.

— Га-а?

— Маєте папірка?

— Тьфу! Йди ти, пацєтнику! Бодай же-сь сказився. Во, молоко тобі ще не засохло!

Ґазда витягнув з-під сидження батіг і спересердя цьвохкав коней по сухих ребрах. Колеса сполошилися й постукотіли навскоки по золотистій доріжці.

Василько нишпорив у своїх бездонних дрантивих штанцях, де були всі його маєтки: патрони, гільзи, кулі різного калібру, шрапнельки, дротики і ґудзики. Між тим усім теремешлям найшовся і клапоть газети. Віддер чистий рубець і дав Грицькові.

— А даш ми раз пакнути? — торгувався.

— Дам, дам.

Гриць скрутив бомка, закурив від огарка, пускав штудерні шлюги попід ніс гнилому Стецькові, що вже був солодко здрімався, а тепер крутив головою і відмахувався від диму, як від ос.

Василько розіткав знайдений патрон і висипав шелестячий кантовий порох на газету. На газеті розвернулася, заложивши білі руки за шию, намальована пані з буйним волоссям й усміхненим личком.

— Гм… — задумався Василько. — Така якась, як Матка Божа.

— Йди, йди, дурняго! — картав малого Гриць. — Де ж Матка Божа має таку куцу спідницю? То хіба якась професорка…

У розмріяному блакиті почало варитися: це із-за кучерявих баранців блиснув сталевими крилами чорний гнівний птах.

— Аво, аво, вуроплян!

— Ага… Ану, вгадай, самець чи самиця?

— Ум-ум… Сам си гадай…

— Я знаю: такий з двома крилами — то самець, а з одним — то самиця.

— Ая, ти дуриш!..

Гриць розреготався, добув гармонійку, але заграв сумної. Задивився в сизий обрій і затягнув сумненько:


Козаче, козаче, я тобі не вірю,

Зламав-єсь калину на моїм подвір'ю…


На межі потахали й попеліли останні огарочки. Вигоріле паленище глипало із зеленої трави чорним більмом. Внизу в ярузі щебетала річка, підскакувала по білих камінцях і говорила сама до себе, як дитина в колисці, що не може надивуватися своїми дрібними пальчиками. На плесах крала з неба блакитну усмішку, на скрутах збитошно хлюпалася з сітником. Ось перехопила вітрові сніжний пух із будяка і понесла, вигойдуючи, ген — між гомінкі луги, де скаржилась і клалася у покоси отава, де розсипалась над світом тиха печаль осені, гей коси плакучої верби.

Це минуло літо, голубе ласкаве літо, розтрембітане далеким криком диких гусей і піснею молотків.


III.


Надійшло їх сім, як дубчаків: Гілько-Мадяр, Микола-Гарбуз, Сень Ковбликів із заячою губою, Павло-Розперезаний і ще трьох храпалів із тамтого кінця. Кишені й запазухи мали розіпхані камінням і грудолями. Мадяр хоробро помахував палицею, а один мав застромлений за ремінець пружиновий «дольмессер» із половиною вістря.

Грицько, як опарений, схопився з межі.

— Ов! А ви де так?

— Йдемо битися із «сироїдами»! — набундючився Мадяр. — Вони, во, нас вчора зачіпали в долинках, як нас-но було трьох: я, Сень і Гарбуз. Побачимо, чи нині будуть такі герої! Йдеш?

— Та певно!

Збудили Стецька, штовхаючи його пальцями попід ребра, — розіспаного й запухлого, мов борсук. Він розлінився, поров пазурями гирю, рот йому дерся від вуха до вуха. Але во! — йому й не снилося йти кудись на роздобенди. Але потім сконопадився:

— Ну, то вйо! Як іти, то йти!..

— А ти що маркіруєш? — буркнув Мадяр до малого Василька, що притаївся тихесенько, як труся під кущем свербигузу, й завзято хухав на п’яту.

— Та я… Та я маю набій…

— Запхай собі… свій набій, пєцуху!

— Вуфермисько!

— Лізь мамі під спідницю!

— О-о, добре вам сварити! Якби вас так боліло! — скозувався Василько. Вхопив обіруч напухлу й обкипілу п’яту та показував хлопцям. Та тут хтось його копнув, аж той дав сторчака і злетів з межі на стерню. Запоров п’ятою в якийсь штурпак і залементував:

— Йой, йой!

Набій тріс, аж сукровиця вийшла. Ціла п’ята зачервонілася, обсипалась вогнем. Василько качався з болю по стернищі, як перекотиполе, але пастухам було це байдуже. Поставали, гей парубки до асентерунку, нагороїжилися, накільчились, позакладали палиці на плечі, мов гвери, і рушили в бій.

А Гілько-Мадяр, цісар пастухів, попереду.

Заплаканий Василько недовго шльохав і хлипав. Не втерпів! Не всидів! Обкрутив п’яту шкурлатом, стиснув у рученятах грабову кривулю й поштигулькав навздогін за компанією.

— Гількуу-у! Грицюю-у! Чекайте на мене, я вже йду-у!

Здогонив їх аж на поперечній дорозі коло порослого мохом граничного каменя заввишки в хлопа. Край дороги торопіли трухляві хрестики на врослих у метелицю могилках. Гурма гайвороння мерехтливою плахтою зірвалася з тих могилок і пішла врозтіч. Хлопці вже лаштувалися й пускали в рух пращі. Камінці свистіли досить густо, тому задиханий Василько примостився за кам’яною бабою, перев’язував закривавлену ногу і ледве дихав.

«Сироїдів» було, як саранчі — якісь малі, більші й ще більші, видно, що також пекли бульбу, бо з оранини закрутив хвостом дим. Прихапцем ламали з чагарнику киї та збирали по ровах «амуніцію».

Обидві армії почали насамперед перепалку на язики. Прозивалися одні другим.

— Сироїди!

— Макогони!

— Сироїди, за вами дідько їде!

— Макогони, за вами дідько гоне!

А потім по черзі хором:

— Сироїди на горбочку смажать жабу в черепочку!

— Макогони — ку-ку! Зарізали суку, повісили на драбини, цілували щогодини!

— Ти, пахнило за три гроші, ходи сюди!

— Ходи ти сюди!

— Дивіть, дивіть на того запливаного! — реготали «сироїди» з неповоротного Стецька. — Якби в комин лазив!

— А запух, гей хом’як!

— Аво, аво, рохкає!

— Ну-ну, я тобі зараз порохкаю! — відгрожувався збентежений Стець.

— Ов! А ти чий такий?

— Кілько б’єш на гребінь?

— Ади, ще один силач! — покладалися зі сміху «сироїди» з приземкуватого Василька, що саме пришлюсував у ряди вояків і волік за собою грабовий дрюк, довший від нього самого.

— Ти, маленький, хочеш циці?

— Сховайся, бо тя комарі задзьобають!

Мадяр подивився згори на Василька.

— Видиш, ти собі таке позволиш?

— А що ‘му зроблю?

— Дурний! Маєш той «жидик» і вдавай, що ти німий. Лети просто, ніц не бійся, бо німому всьо єдно!

— Ум… Я знаю… — Василько шморгнув носом і півплачем спитав: — А ви за мною обстанете?

— Та певно! Аякже!

Малий сягнув по ножик, як не своєю рукою, насунув капелюшину на очі й боком-боком, закрадаючись, підбіг трошки вперед. Галайкав щось несамовите, люто розмахував «жидиком», а колінцята тряслися в нього, мов легке на укропі. Фі-і-ть!.. Свиснув пращ, здорова грудоля тарахнула його в бік і розсипалася по камізельчині. Василько скривився, безрадно знизив ножаку і навтікача! Але хлопці заголюкали його, під’юджували:

— Вйо, вйо, Васильцю, не бійся!

— Ти німий! Тобі всьо єдно!

— Та що, ти думаєш, що він боїться? Він їх усіх сфалатає на купу!

Пхали малого в біду, заклинали в цапа, але самі не дуже-то квапилися до бійки. Перечислилися: «сироїдів» було втроє стільки. А підбехтаний Василько ні з того ні з сього закукурічився надобре. Стиснув ножика, тернові ягідки під наїженими бровами блиснули завзяттям, заверещав диким голосом, перескочив один рівчак, другий рівчак, одну межу, другу межу — і зненацька аж присів зі страху. Дух йому заперло в тоненькій невмиваній шийці… «Сироїди» були от-от на карку!.. Каміння літало, як рій, кілька кремезних шибеників брали вже його в коло. Хлопчина позеленів від несподіваної пригоди, опустив ніж на темну оранину й розпучливо залепетав:

— Не приступай, я німий! Ой, я німий!

— А то ладно! Німий, а так приємно бесідує!

Якийсь віспуватий парубійко залетів збоку — трісь! — свиснула гостра плитка, а Василева капелюшина йно мелькнула в борозну. Бризнула кров і залляла тернові ягідки і дзьобатий носик. Хлопчина вклякнув і обняв рученятами тім’я.

— Боженьку! Голова… Голова!

Йой!

Кров!

Обидві армії в ту мить завмерли, вросли в оранину… Але ненадовго. Гілько-Мадяр раптом оскаженів! Байстряча кров того сина покритки-війни — хтозна, може, спадщина мадярських пушт — розбісилась у ньому стогривим табуном осатанілих диких коней. З’їжився, скоцюрбився, блиснув очима як вовкулака.

— Хлопці! Вас нема?

Як буревій, мов хуга, рвонувся із своїм струменем на «сироїдів». Сам один! Перескочив через Василька, як через кротовину, заскавулів, свиснув палюгою.

— Тррах! — віспуватий парубійко накрився голими п’ятами. — Трррах! — другий, горбатенький, обіруч схопився за зуби, якби не хотів їх випустити з розквашеної щоки. Ху!.. Почалася коломийка. Зломотів копитами, гей ведмедисько, валуйкуватий Стець:

— Чекай-но, я тепер тобі порохкаю!

Плигнув, мов в’юн, меткий Грицько:

— Вву! — бевхнула каменюка, аж комусь у животі векнуло, гей у бочці.

Скочив Гарбуз, Сень Ковбликів, Павло Розперезаний і три храпалі з тамтого кінця. Чоло до чола, зуб до зуба. Ой!.. Ґвалт!.. Летіла слина, кров, сльози і прокльони.

Война!

«Сироїди» не встояли. Зробили «рікцуг» і розсипалися по полі, як наполошені сарни. Дерли, аж земельку рвали під собою! «Макогони» — розлеймані, запінені, заслинені, перли за ними з дикою жадобою месті, що розпирала їх і несла, мов невговканий потік на лотоках. Мов ураган, мов чорні круки впали на колесо печеної бульби і рознесли його на всі вітри разом з огарками, а якогось втікача, що зашпортався на горошанці, так обліпили сипкою й гарячою «американкою», що цілий побілів, якби його сніг присипав.

Але зміркували, що далеко увігналися у чужу територію, і Мадяр сказав — гальт! Два ґазди, що підкидали на пшеницю, — один свій, другий «сироїд» — ударилися з дива в поли і вже бралися за істики, щоб розборонити роз’юшених вояків.

— Ото дич! Ото голота! Дивіть, та порізалося би то на смерть!

— Ну, ну, і я скажу. І буде добро на світі, як таке мале одне другому до горла скаче?..

Мадяр позбирав гвардію докупи, як чабан вівці, до тріумфального повороту. Стець сопів і тримався за живіт, Гриць розмазував ліктем по підборіддю юшку, пил і піт. Гарбуз розтирав морзулі, а Сень Ковбликів мацав синці і нарахував дев’ять. Але голови всі позадирали догори і, підтягаючи штани, марширували твердо та гордовито, як годиться витязям, непереможним, побідоносним.

— Так! Але-сьмо їм всипали!

Надибали Василька, як мив голову в річці і ревно хлипав:

— Ой-ой, що тепер мені татуньо скажуть!..

Хлопці винувато встромили очі в закривавлену воду і гнітюче мовчали. Жаль їм було малого побратима, жаль сердешний, чули це, та не вміли сказати простою хлопською мовою.

— Не бійся, — пробубонів перший Мадяр. — Підеш на подрє спати, то й не будуть видіти…

Закотив рукави, побіг Василькові пополоскати рану, а потім сів і обережненько посадив собі малого на коліна. Добув із кишені байду разового хліба, скубнув пучку м’якушки, розмішав зі слиною і клястрував Василеву голову, мов зісохлий цебричок.

— О, видиш. Зробимо рипирацію, воно ладно заструпиться, присохне і навіть знаку не буде.

Василько стишився і тихенько схлипував. Його дрібне личко було крейдяно-біле, лише дзьобатий носик зачервонівся і запух, а в звідратих кораликах притаїлися біль і тривога — що йому татуньо скажуть!.. А Мадяр порався коло нього, як справедливий доктор.

— Гей, котрий там має тоненьку сорочку, бо гребінне буде його райбувати. А, Гарбуз має, йому стрийна з Америки привезла!.. Давай, давай!

Гарбуз не дуже-то квапився скидати сорочку, тому хлопці умлівіч відпороли йому цілий рукав разом з уставкою і зробили з нього бандаж на Василеву голову. Малий схилився над річкою, заплетеною сітником і козельцями, і на дні, між білесеньким камінням й рінню, вздрів свої витріщені коралики, а над ними білий очіпок.

— Аво! Тепер я виглядаю, як небіжка бабуня… Хі-хі…

— Ха-ха-ха! — завторувала хором ціла компанія. Усі раділи його втіхою, обсіли гамірно довкола, посилали йому теплі приязні усміхи, гладили обрубкуватими пальцями, підбадьорювали, хвалили.

— Го-го, наш Васильцьо — то ще раз хлоп!

— А ти що си гадаєш? Сам один ішов на «сироїдів»!

— Дивися — він уже не плаче.

— Та во, а що має плакати? Або він що, баба?

Василькові аж голова пішла ходором від тої чолобитні і похвал, бліді щічки зарум’янилися мачками, у душі літали голуби, а маленьке серце дзвонило радістю. Хлопчина чув, що він росте-росте до небосяжних висот, до рожевих хмар.

А Гілько-Мадяр, дужий та одчайдушний цісар пастухів, пантрував над ним, розкорячившись широко та всевладно, і з ласкавою усмішкою приймав почесті, належні тому, кого він узяв під свої цісарські опікунчі крила.

Два тижні не показувався Василько батькам на очі. Днював у полі за товаром, а ночував на подрі в сіні. Два тижні обідав і полуднував лише прихапцем і тоді, як забігав до порожньої кухні. Хлепнув ложку лехвару і втікав, як злодій, щоб ніхто не запримітив його побитої голови.

Аж на Чесного Хреста, у золотом ткане полуднє, як вернулися з церкви з посвяченими дарами осені-родильниці, пішов малий відлюдок у садок, де найстарша сестра-відданиця сиділа під яблунею й заплітала коси. До неї Василько був найсміливіший. Го-го, він добре знав її тайни! Як вона лише писне татуньові про його провалену голову, то він вибубнить усе дочиста, з ким вона ночами вистоює і до зір воркує!..

— Ходи, ходи, Васильцю, — кликала сестра. — Я тебе зачешу.

Василько, спраглий сестриних пестощів, втулив чоло поміж її груди, як між стиглі яблучка, і слухав, як під вишиваною сорочкою співало тепле дівоче серце. Сестра добула із заквітчаної голови гребінчик і почала чесати розбурхані русяві кучері. Раптом сплеснула в долоні, і Василько почув, що в ту мить її серце завмерло.

— Йой, дитинко, ба хто ж тебе так покалічив?!

Тоді Василько звів розрадовані коралики на блакитне небо, що перекрадалося крізь золоте яблуневе віття, бабиним літом мережане, і сказав гордо:

— То моя памнітка з войни.


1937

Тавро

Осінь тоді була, сльотлива, хмарна осінь. Такий був день слизький, обшарпаний, мов дід жебручий, день — не день, ранок — не ранок — хандра осіння, розплакана жура, невколисаний сум.

Ми тоді обидва з батьком паринували на нашій Гнилій. Я поганяв рудо-бурі конята, викрикував, аж охрип: «Вйо, вйо, гейта!», а батько йшов за плугом, істиком дерни відвалював, липкі й розмоклі дернюги, лаяв конят, мене малого, Гнилу, весь світ.

Мокра січка з неба сікла нас меживіч льодовими канчуками, свинцеві хмари їздили над нами важко, мов вантажені ешелони, аж світ темнів, аж запарилися верби придорожні; ой, гнулися верби, як лози, ой, гнулися наші стіни над Гнилою, а вітер скомлів, а вітер, як той екзекутор, рвав на нас одежину, рвав із голих капустянищ останні відмерзлі листки капустиння й розносив їх по чорних полях, як позови за недоплачені податки.

А ми ходили й ходили, туди й назад, вйо, і вйо, і гейта, і шляк би тебе трафив, і вісьта-вертай, і скиби клалися за нами, скиби з чорних сліз і липкої недолі. А ми бацали босими ногами в холодній грязі, довкола наших ніг оббиралися важкі кулі з болота, ми ходили-ходили по ниві, волочили-волочили за собою ці прокляті кулі, наче каторжники, прикуті повік до землі.

Як тартак у недалекому містечку затрубив на полуднє, ми, промоклі, продроглі, відпрягли рудо-бурих конят двогривих з наїженою шерстю, як у вовків, і потяглися ріллею до нашого воза, що розкорячився чотирма колесами у фосі з оберненим на село дишлем.

На возі лежали зубаті борони, було в мішку сіно для конят, був у кошику наш полуденок, що мамуня винесли: глечик із забіленим борщем і ячмінний хліб, півбуханки, зав’язаний у хустині.

Батько заклав у драбини сіно рудо-бурим конятам, бо худобину треба зразу накормити, а потім уже сам чоловік. А потім обоє чоловіки, один великий — батько, другий малий — я, скостенілий на качан аж до сліз, — пішли до рову з дощівкою мити руки з болота.

Руки почервоніли, мов раки, задубіли, що ложку годі було вдержати, як дерев’яні поробилися, — і ми так, навстоячки, коло воза, бо скрізь мокро, грязько, сісти ніде, так мовчки, не дивлячись один на одного, полуднували — не полуднували, а грілися при теплому глечику, що парував забіленим борщем.

Тоді, власне, над’їхав бричкою пан Яскульський. Це була субота, а пан Яскульський звичайно щосуботи вполудне мчав бричкою на залізничну станцію — до Львова.

Пан Яскульський, окрім прекрасного двора в Заліссі, мав раніш ще три фільварки — нічого собі фільварочки, але згодом він проциндрив їх при рулетці в Попотах. Усе-таки Яскульський був магнат хоч куди. Коляса в нього, як у короля Собєського, світилася, наче дзеркало, на конях упряж дорога, і самі ж коні булані, як змії. А пан Яскульський, у бобровій шубі й папасі, розвалився на цілу колясу, здавалося, якась гора, зашита в шубу, розсілась у бричці, аж вгнулися ресори.

І тоді, в цей момент, коли панська коляса з шумом пролітала біля нашого розкоряченого воза, тоді в батькові заговорила кріпацька сукровиця, відізвалась кровна спадщина по цілих поколіннях панщизняних рабів: дерев’яна ложка, немов була з розпеченого чавуну, випала батькові з тремтячої мозолястої руки, він похапцем зняв шапку, а сивіюча, сріблом перетикана голова схилилася у поклоні перед лискучою бричкою.

Та блискучий поїзд не відгукнувся на цей поквапний, услужливий поклін. Достойна гора сала в бобровій шубі не здригнулась, ні бровою не моргнула, та й що казати — навіть візник не зволив ласкаво повернути козирця у наш бік, ба, навіть панські змієшні коні з металевими дашками над очима не мотнули в цей бік расовими лобами… Зате в ту ж мить з-під заднього колеса, що з розгоном вскочило у велику калабаню, бризнув струмінь мокрої грязі, змішаної з кінським потребом, — простісінько на нас, на наш глечик з теплим борщем, на похилену у поклоні, сріблом переткану голову мого батька…

Батько схитнувся, ще дужче пригнув згорблену спину, якби крізь землю провалювався; по чолі скорбному, поскородженому печаллю і працею, скапувала гидка грязюка, скапувала й заливала очі, а вітер розвівав посріблене волосся, немов озиминою шелестів, а очі були сумні, не знав він, де їх подіти.

Потім повитирав чоло рукавом і не подивився на мене, насунув шапку на голову і сказав збентежено, стиха:

— Стягай борони.

Дощ узявся такий тоді, що Господи! На мені все промокло до ниточки, зуби цокотіли. Я стягав задубілими руками борони з воза, ой, важкі ж вони, ці борони, і двигнути їх не під силу, а зуби в боронах закривлені, поржавілі, дві шахівниці наїжених голодних дзьобів вп’ялися, в’їлися в моє мале хлоп’яче серце, в гортанку вжерлися почуттям гіркого болю й сорому за нього, за батька.

Панська коляса зникла на закруті, глумливо вигойдуючи ресорами.

Так ми тоді і не докінчили полуденку. Похолоднілий борщ, примащений болотом, довелося вилити в рів. Конята з’їли свою порцію, а ми зосталися в голоді й холоді, бо воно, звісно, худобина німа, вона не вміє поскаржитися, гріх було б її скривдити, а людина якось витримає, вйо, маленькі, вйо!..

І хоч темінь вже налягала, і завелося так, що світу Божого не було видко, я кожен раз, коли оглядався назад себе, на згорблену батькову постать, кожен раз бачив на його чолі огидне тавро з грязі й кінського потребу.

Це тавро ще довго-довго опісля не зникало з батькового чола… Я бачив його щоразу, коли тільки зводив очі на батька.

Перегодом я прочитав в одній книжці, що колись у давнину, в античному світі, таврували пани своїх невільників розпеченим залізом на чолі. І відтоді мені частенько снилися злі примарні сни. Мені ввижався уві сні мій старий батько: мав сивіюче волосся, розвіяне вітром, добрі сумовиті очі, а на чолі, поскородженому печаллю, — гидке тавро, страшне рабське тавро, випечене гарячим залізом… З чола текла запечена кров і грязь — грязь, якою оббризкала батькову голову панська бричка у хмарний день хмарної осені.


1940

МІЙ СВІТ

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Мій світ. — Львів: Видавництво Івана Тиктора, 1938.

----------------------------------------------

Празник

Дзвони гаморили, вишні відцвітали, з маєвих облаків трискав золотий сміх на бляшані менталики, на хрестики, коралики, на медяникові серця, веселкою розмальовані, скрипіли ручиці. Гості, гості! — лящали свистала, галайкала катаринка, у стоголосій крутіжі карбулялися всуміш роздзвонені намиста, білі, гей ріпа, зуби, мережані уставки й очі, повні сонця.

Празник!

Йшли і йшли. Без кінця і міри. Десь, із кучеряви і вуличок, десь, із садів, розсміяних та гомінких гудінням бджіл і ластів’ячим щебетом, десь, із сутиків, перевулків, перелазів, як непосидючі ручаї, що вирвались з лотоків, квапилися на відправу — то свої, а зайшлих!

Тьма-тьменна!

Із Залісся, Хлип’я, Ханасівки, десь аж з-за чагарів! Світе розколений! — п’ять миль треба бити ногами… Обсмалені, і гей цигани; гором — порохи з десятої границі, долом — ранішні роси, на штайфах — маків цвіт і жовтесенькі пелюстки сліпоти…

— Го-го, свату! Ну, прецінь, раз на цілий вік!

— Йой, Марисонуньцю, а я собі вже мислила, що вас на цім світі не зобачу! Йой!..

Раділи й схлипували, обіймалися, аж кості хрупотіли, й цмокалися шорсткими запорошеними губами.

Дітиська — от жемоїдь, росте і хліб псує — слинили жилаві руки.

— Аво, стлийна насі!.. — ластилися, гей коти, за гостинцями нипали. А весь той невголюканий сорокатий народець суєтився поміж дишлі, кінські хвости, крами, халабуди, терлиці й гладущики й безперестанку котився — під небосяжні смереки, де садили дими з кадильниць, де легіт фанами лопотів, де чотири єгомості в світлих ризах, а столітній канонік із Лип’я — п’ятий — правили, бо правили, на голоси виводили, а повишивані бабиська ревли, мов тури, «Єдинородний сине…»

Празник!

Під дзвіницею в холодку, на обчімханих дубах, мимраві й гугняві бабусі чоломкалися очіпками, а падькали, а бідькали і, прослезившись, прощали собі гріхи, що їх ніколи не робили, Господу навкучувалися й усім святим голови морочили:

— Та й третій раз мені, кумонько, простіть!..

— Га? Як?..

— Ото раз, чуєте!.. То ви вже не чуєте? А я ще, чуєте, чую… Ая. Ще роблю, що здужаю… Нема смерті…

А внизу — гей! — сенсація, ліцитація: комедіянт у червоному чіпку рипів, якби з нього паси дерли:

— Ану, люди, бо завтра не буде! Льоси, льоси — польські, руські, американські, матка Америка виграла!.. Лєтрика-лєтрика, хто тут моцний зуби рвати, кров спускати, ану ге-е-ей!

Празник!

Діди, баби, каліки — криві, глухі, горбаті, присліпуваті, безрукі, безногі і безносі — гей саранча! За ноги лапали! За спідниці! Рачкували, скимліли:

— Дайте, не минайте!

— Богородичко — дівонько обрадованная!.. Змилуйтеся, татунцю солоденький!

— За душеньки померші помолюся я до Господа!..

— Дайте каліці нещасній, не минайте сирітки!

Празнешні пирскали в їх бік:

— Ото сирота, а писок, як ворота…

— Ая. Дай бідному дідові, а дід занесе жидові.

— Але ж бо намножилося тої калічні! Якісь-во, заграничні!..

— Той чорнобривий, той наш такий… Свого ховання.

— Хе-хе…

Статочні ґазди в білесеньких полотнянках, опоясані австрійськими «куплями», а чупері вимазані по-празнешному й приплескані, як плесканки сира, а чоботи статні, господарські, з вухами на п’ять цалів, аж світилися від шварцу — чап-чалап — вагом, гей гусаки ступали по кам’яних сходах, дзеленькали підковами й погладжували вуса.

У самій хвіртці безногий бородач із вовчим видом люто стискав у жменях дерев’яні кулі.

— Шляк трафив наглий! І ніц ніхто не дає…

— Аво, дивися!.. Бив би!

— На маєш! Ніж би засадив!

— Цуд!.. Щось такого…

На стос сірого каміння, під гіллястими липами, виліз на проповідь в сяючім епітрахилі катехит із Лубина, стрункий, як свічка, чорнявий, живий, як іскра, очі блискавками мигали. Молоде то ще було, всього рік як його висвятили, а вже мури витирав, бо залісяки доти на нього юдили і хляпали язиками, доки не виюдили…

Але він балакав! Але чесав!.. Гріло, бо гріло без милосердя, а здріматися ні на часок не було права. Але-во! Ті, з місії, ані не вмилися до нього!.. А як із притиском урубав: і «Так і наш український нар-р-род!», то людонькове — шу-шу-шу! — встояти не могли, земля під ними горіла, пучнявіли дужі груди під вишиваними сорочками, пашіли бронзові лиця, тут сльоза — кап! там сльоза — кап! — запаски пішли в рух, навіть дядькам із приплесканими гирями зробилося маркотно. Ханасівські, що гурмилися під липами, лише головами похитували:

— Ото ксьондзик раз! Гей, гей, якби в нас такий, то щось у селі було би. А наші що? Винце пендять зі свербивусу, на цитрі грають і до лісничого — на гербатку…

— Бая. Так, ой так…

Надуті «сельроби» із Залісся глумливо закопилювали губи.

— Чекай, чекай, той такий самий буде! Дістане ліпшу парафію, приховає собі животик та й вкоськається…

Але їх зараз запшикали:

— Тс-с-с!.. Аво, дивися, які мудрагелі…

— Витри си ніс наперед, шмаркачу один з другим.

— А то бий таке дрантя, пся кров…

Сонце колувало на полудень, променів хрест на церковній бані, ледве чутно шуміли хором крислаті смереки, цвіла черемха на зарослих хабазом могилках, і дивом дивувався задивлений в свою празничну вроду ласкавий день, золотом тканий, блакитом замаєний, пишними садами закосичений!

Празник був — гей! — празнику був ще й празничок, роковий храм, відпуст великий за всі гріхи — празник у Красній Долині!..

— Та ну!

— Та во!

— Стрию, я вас не пущу! Татуньо так вас просили!

— Гов, дівче, не сіпай мене, бо перевернуся на сміх людям… Таке то моцне, так вигналося… цуд!

— Митре, та ну, ходи!

— Чекай, а ти не знав, що в мене на Покрови празник?

— Е, десь ти такий…

— Тихо! А твоя Феська не знала?

— Ой-ой!

— А, гостоньки мої, косоньки мої, де вас посадити та чим вас приймати? Не цурайтеся, не чужайтеся, тож ми свої!..

— Та таки свої: цьотешне, вуєшне, дідько знає колишнє…

— О, бодай же га! То чому не свої? Пам’ятаєте, Настуню, яки-сьмо колись празникували, яки-сьмо виспівували!

— Гай, гай!..

…В Пилипа за потоком не празник — толокá, в Пилипа гостей гук! Гумно повне полукіпків, а полукіпки повні сонця й розбризканої малечі. Собаки рвуться на ланцах, кури горланять, коні поскидали нашийники, бо мушня присіла, розтряслася з баламутів молоденька конюшина, а гиляві ясени за оборогами стріляють у блакит, гей шибені дітиська з бичів…

Празник!

По великій хаті запашний холодець ходить з м’ятою попід боки. На помості — пісок і зелений лопух, святці в самозолоті й горіховому листю, почоломкались дві ковані скрині, а на віках празнична скатерть в мережки й стебнівки і та два книші, як два сонця.

Вуйни-стрийни, вивбирані, вив’язані, запишались, мов ячмінні пироги, позасідали побішниці, попідпирали ковбиці й гору сорокатих подушок, поправляли очіпки, дзвонили щирими коралями і відпустовими менталиками завбільшки добрих варениць та квітчастими запасками шморгали по бородах.

Вуйки-стрийки щойно входили, густо раз коло разу тупали в сінях обцасами, на порозі кожний харкав: «Хороба з такими порохами!», клав кримку на полицю та рукавом полотнянки розправляв стрипіхаті вусища. Сідали рядком на лавицю, як журавлі, той і той — сам собі — виймав капшук і побожно, щоб, сохрани Господи, не впав на землю клаптик махорки, крутив обрубкуватими пальцями тоненького червака.

За вікном горів синім полум’ям кущ бозу, чуділи ластівки під стріхою, а з вишень капали в буйну траву спаршивілі хруставки. Було в геть з полудня — випостилися люди в церкві, бо єгомості довго тримали… Кхм, кхм!.. Гості статечно покашлювали, але від запаху рум’яних книшів вертілися сверлики в носі й оскома лізла на язик…

— Кхм-кхм… Ахи-ахи!

Старий Гнатко таки не втерпів:

— Гей, де ж той Пилип? Спить, ци як?

Гості засуєтились, вуйки-стрийки доброзичливо та погідно кивнули лобами, вуйни-стрийни соромливо переморгнулись:

— Бодай того Гнатка!.. Така біда смішна… І я скажу: вам би то не пасувало… Аво, десь ви такі: християнин, не дитина ж… І я скажу: аби-м рік не їв… Аякже! Видите, а йому то ввійде. Ну, такому всьо ввійде! Така натура, ая… Умгу. Хе-хе — Гнатко! Хі-хі — Гнатко! То голова! — Знехотя перекидались то сим, то тим, то про те, яке було казанє, то про худобу, то про погоду; ґазди ґаздиням «тикали», а ґаздині ґаздам «викали» — як і велів стародавній звичай.

Стрий Гнатко мав мідяний вус по-козацьки й широке бундючне чоло. На всіх празниках сидів на покутті й ніколи не роздягався з кожуха. Був кметь-богатир, коні — гей кати, за дівкою нині давав дві тисячки, із самим графом їздив на рогачі — фірманував, — а лісничий завжди гостив його білою кавою і бухтами на маслі. А вже за патик, то стрий Гнатко не турбувався: ціле гумно мав завалене бучиною… Хо-хо, Гнатко! Хі-хі, Гнатко!

— Пилипе, або даєш ту оковитку, або нє?..

— Даю, даю.

Пилип розпускав у коморі «бунгу». Бабрався, ляпався, доливав воду, фарбував соком, пробував частенько, яке то, і крутив носом:

— Пся кров, ще моцна!

— А ти тілько не кушай, бо всьо викушаєш! Та й лиши краплю до зуба, щоб було закропити!

Пилипиха з донькою-відданицею увихалася коло драглів. Ложки рахувала.

— Дев’ять… десять… І пощо ти тую кривописку кликала?

— Мамуню, я не кликала, стрийна Марина сама присилилася.

— І штири бахори притягнула!.. Страх! Та то хмару зжерло би…

Через поріг перекабанився ще один гість — якийсь пізній, — парубій, мов грім, маківкою стелю підпирав, кудрява грива прилипла до чола, скропленого маєвим окропом, як житня полова до мокрого току. Парубій був якийсь неповороткий і нюнькуватий, місив кашкетину у ведмежих лапах, перевалювався з боку на бік і обгуркував лавицям ноги. Як добре розмахався, то, закрадаючись, якби йшов на заріз, зачав вітатися з гостями: як ся маєте, як ся маєте! — і так ген-ген, аж до самітнього чудотворця Миколая, що висів скромно коло бовдура в поколупаних рамах. Вуйкам-стрийкам термосив жмені, аж у суглобах рипотіло; вуйнам-стрийнам розсіяно настолочував носи чобіт і цмокав кожну в руку. Вуйни-стрийни буцімто бентежились, сіпали руки до себе і з панська відпрошувалися: «Перепрашаю… Та нащо?» Надутого стрия Гнатка на покутті також був наважився поцілувати, але тамтой не дався.

— Най, най, я не ксьондз!

Вуйни-стрийни вже юдили, вже шипіли, мов гадє сорокате:

— Хто-хто?

— Та во, жених… На зальоти!

— Йдіть, йдіть…

— І я так скажу.

— Бая. Та во, Пліхівського Петро. Із Залісся буде приставати.

— До Ганни?

— Умгу…

— Ага-а-а!..

Але втишилися, якби врубав, бо вже хитався на порозі присадкуватий Пилип, такий радий, що Господи, увесь сіяв, як великодна паска, витирав до ліктя чарчину, а з-під пахи виглядав на світ цікаво кукурудзяний корок… А за ним котилася Пилипиха з оберемком дерев’яних ложок, ґаздиня широка, як канона, три рум’яні підборідки і шалянова спідниця в чотири пілки, — аж з’ячіла, аж просльозилася на вид любих гостоньків! А за нею, мов за баштою, — Ганна відданиця, як свіжа, росою скроплена китичка маків, горошків і любистку, весняною усмішкою опоясана — хилила вниз смолисті вії та розпашіле личко тулила у вишиваний рукав, на вид довжелезного валила, що кудрявою маківкою підпирав стелю.

Заметушились гостоньки, заскрипіли лавиці, відозвалися ложки і череп’я.

Та як празник — то празник!

Сонце, як промінний живородний моноліт, тонуло на заході в купелі жемчугів і тремтіло, немов тепле ще, та застигаюче серце поміж молочними китягами яблуневого квіту. Снопи сліпучих іскристих ножів, якби кованих із червоної міді, пронизували кожний лист, кожний цвіт, прокрадалися крізь тиччя косатої квасолі та хоругви повійки й гаптували позолотою вибілені празнично призьби. Благу й жагучу радість маєвої днини холодив передвечірній легіт, яким пахли напучнявілі й обвагітнілі родильною снагою нивки, буйні-багаті в розкішну ярицю. Рукаті журавлі настовбурчилися під зеленими горіхами й пили запашно-п’янке вино весни повними відрами, як воду!.. Ген високо, в чистому, як сльоза, блакиті змагалися за першенство в небосяжному льоті ластівки з флотилією білих голубів, перекликалися бузьки на чубах стріх, мов стежі на степових курганах, із затишних садків котився, як щире срібло, дівоцький сміх, а там — на вигоні, де був великий фестин, фуркотіли попід облаки шнури коралів та квітчасті спідниці на розгойданій каруселі.

Танцював, і п’янів, і чманів цілий вигін із весною в палких обіймах, з молодістю навприсюди, бо лугова оркестра з Красної Долини на тридцятьох трубах різала козака.

Гей, празник, бо — празник!

А з хат крізь відчинені навстіж двері й вікна трискали гомінкими каскадами і не вмовкали ні на часину співи, сміхи і празничний гамір. Село ликувало, село празникувало:

— Дай Боже здоров’я!

— Дай Боже і вам! Як празник — то празник!..

У Пилипа за потоком гості кінчали обідати. Ще сягали дерев’яними ложками в полив’яні миски з драглями, ще досягали п’ятірнею пальців піраміду покраяних книшів, але все те робили ліниво і спроквола, як панщизняну чинитьбу, бо обідали вже поверх три години. Обличчя в гостей пашіли, як грань, віддих ставав сопливий, руки обважнілі. На висках перлився піт, на бородах світилася масність. Дядьки, достойно покректуючи, попускали ремінці, молодиці холодили гожі й зарум’янілі лиця запасками. Ой, ой, але ж то душно!.. Най пан Біг боронить… Фу!.. І я скажу. Душно.

Тільки стрий Гнатко не звертав уваги на горяч — самовпевнено розперся у своєму кожусі на покутті й галасливо розповідав вуйні Марині, як то він раз на ловах перевернув із залубнями графа Потоцького і його жінку — тоту з Гішпанії, ци мара її знає звідки. Вуйко Атанас, що вже десять літ хорував на шлунок, меланхолійно хитав пожовклими, якби вимоченими в оцті щоками, і відтикав кукурудзяний корок у пляшці з оковитою. Плящина-літрівка робила вже свою останню туру.

— Дай Боже здоров’я!

— Пийте здорові.

Стрий Гнатко гольнув чарчину моцної запіканки, не моргнувши бровою, й наливав вуйні Матроні, що відпрошувалася та відхрещувалася, та божилася, що вона вже «цалком» п’яна. Але випити — випила. Вуйко Атанас закусив книшем — кутними зубами, бо передні вже повипадали, та монотонно скаржився кумові Максимові, як то його дохтори пороли і витинали з черева болячку. Було гамірно, як у млині, з хлопських чубів курилося, як із замоклих полукіпків. Чарчина курсувала в колісце з рук до рук аж до сірого кута, в якому покутував несміливий Ганнусин жених, що впрів, сердега, як тхір, бо сидів коло самого бовдура. Гості — нема що казати — дули несогірше, тільки Пилипів братанич Славко з Лип’я ані вам не покушав, ані не подивився в той бік, бо належав до протиалкогольного кружка і носив у кляпі блискучу відзнаку з гадюкою, обплетеною довкола пляшки. Сидів осторонь насуплений, як сич, і доціджував третє порцелянове горня кави, яку йому Пилипиха осібно прилагодила з праженого ячменю.

Славко не був простий хлоп-перевесло: був трохи панськуватий, мав три класи гімназії й три роки криміналу за політику, драглів не їв дерев’яним цурупалком, тільки бляшаною ложкою, а м’ясиво вилками і ножем. Проти нього сидів його шурин, кривий Гриць із Залісся, також великий політикант, тільки що Славко, рахувати, сторонив за Україною, а Гриць був завзятущий «сельроб», а безбожник такий, що най матка Божа боронить і заступить! Кальвін якийсь, а не людина!.. Та він вам таке плете на Бога і на Пречисту та і во — на ксьондзів, що аж слухати лячно. Не було тижня, щоб у нього не трясли за якоюсь бібулою, та й не було місяця, щоб він не сидів бодай добу, бодай дві. Бувало, як тільки вздрів крізь вікно своїх панів на остро з пасками попід бороду, то зараз казав жінці Марині: «Марисю, запорай худобу, нарубай собі дров, бо я вже за три дні прийду…» Брав бохонець насущного під паху й головку часнику за пазуху, бо вже знав заздалегідь, де осіяє. Чванився, що не має страху ні перед Богом, ні перед дідьком, але це тільки тоді, як того не чула його «екзекутива» Марина. Була це невіста дуже висока, худа, як коняча смерть, а страшенно язиката і страшенно богомільна. Ніхто стільки в селі не висварювався, що вона, і ніхто стільки разів не ходив на прощу до Гошова, що вона.

Обоє швагри не обзивалися до себе ні словечком, були на ворожій стопі, бо правувалися вже п’ять літ за півморга гниляка.

Пилип і Пилипиха так розпадалися коло любих гостоньків, так молили-просили:

— Марисунцю, та же їжте, та ну, та не дайтеся просити…

— Атанасе, та во, та кусайте!

— Та я кусаю…

— А фігу кусаєте!..

Пилип витягнув із мисника дерев’яну піпу, взяв з-під лави сокирчину і, заганяючи качки, потинятився до комори розбивати бочівку з пивом. Пилипиха і Ганнуся увихалися без упину з пекарні до світлиці. Ой-ой, та ще пироги!.. Ой-ой, та ще мачанка… А в пекарні — Боже кріпкий! — чиста гамарня або жидівський хайдер! Назлазилося бахорні тьма-тьменна, бо на кожній фірі приїхало з троє-четверо, а кожне якесь незаткане, зжерло би коня з копитами! Вилизували тарілки, дерлися за лакітки, трубіли всі на купу, очі собі видзьобували і перевертали хати догори коренем.

Один Влодзьо, Пилипишин мізинчик-одиначок, відсахнувся з презирством від тої жемоїди і, напушившись, гей пава, бундючно походжував по світлиці з рученятами в кишенях, де мав цілі пригорщі бамбонів і срібняків, що їх надавали йому гості. Го-го, у Влодзя сьогодні великий історичний день: він виступатиме ввечері на представлінню, ба як же, в п’ятій дії «Невольника» поведе за руку сліпого Степана, якому вражі турки викололи очі, — а всі люди будуть на нього, на Влодзя, дивитися. Ото раз!.

Стрий Гнатко вицідив з пляшки рештки запіканки і ласкавим рухом подав чарку хлопчині.

— Ану, небоже, пий!.. Покажи, що вмієш!

Пилипиха просльозилася зі щастя й ховала свого пестунчика в пропащих закладках спідниці на чотири пілки:

— Не пий, кицуню, то гірке!

Але гості настоювали, щоб випив:

— Та не бороніть, най дитина вип’є.

— І я кажу: най покушає…

— Та що там того є? Як у наперстку…

Влодзьо з повагою простягнув руку по той наперсток, та в тій хвилині Славко перехопив чарку і друлив, аж оковитка розхляпалася по вишиваній скатерті.

— Най! Не пий тої отрути, бо не виросте з тебе людина, тільки худобина!

Всім зробилося трохи ніяково, а кущики брів над Гнатковими очима наїжились, гей щетина на дику. Грізно заворушились мідяні козацькі вусища:

— Но-но, не будь такий герой! Як вже-сь не збудував України, то і не збудуєш!

Стрий Гнатко, видимо, обдивився, бо зараз перестав оповідати про графське полювання і вже тільки сердито та як би від несхочу раяв вуйні Матроні, щоб купила в нього породисту льоху йоркширської раси… Яка?.. Ну, та яка… Свиня та й уже! З коротким рилом… Ну, то видите… Тепер усім стало моторошно, тільки вуйко Атанас не зважав ні на що і далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його «дурх» попороли.

— Та й потому, чуєте, положили мене на таку білу ляду, примоцували, як жиди Ісуса Христа, дали ми під ніс якоїсь чемериці, що-м геть чисто пам’ять стратив…

Але зараз прийшов до пам’яті й жадібно замуркотів й мляснув піднебінням, бо оце на порозі появився Пилип із дебелим дзбанком пива, з якого перевалювалася молочна піна з таким імпетом, що аж забілила Пилипові вуса і бороду. Хитався той наш Пилип із тим збанком від одвірка до одвірка, як явір під вітром, а його масні очиці світилися такою екстазою радості, що хлопа достеменно заткали, й не був у змозі слова промовити, тільки тицьнув пальцем позад себе, до сіней, та скалив зуби, мовляв — дивіть, хто то йде!

А то й справді… Гі! Йой! Хо-хо-хо! А дивіться, хто прийшов! Ну, най хто скаже! Гості! Гості! Три реєнти марширувало в хату один за другим, попереду Михайло Співак із Красної Долини, а за ним — Ханасівський із Лип’я. Як три царі з Востока!.. А за ними — ну хто ж би, як не Луць! Адіт, і та манта прилізла… Луць, без якого не обійшовся жоден празник, жодні хрестини, жоден похорон і жодне весілля, церковний провізор, права рука отця декана і третій по Бозі (Бог перший, отець декан другий, а я третій!), фірман над фірманами, брехлій над брехліями, а що вже до яствія і питія, то невикапаний Луць Заливайко!

Ху!.. Заклубилося в хаті, як у муравлищі, булькотало пиво, дзвонило череп’я, розв’язалися язики на всі заставки! Дячки — нічого й казати — були вже добре замаєні, бо обійшли кілька празників, усі три трималися дружньо за підпахи і беготіли невідомо на яку пам’ятку «Явился єси днесь вселенній…» Луць диригував їм батогом. Ого, тепер усе пішло шкереберть! Всі галасували, всі трочили ні в п’ять, ні в десять, а вже найбільше вуйни-стрийни, що порозпускали язики, як трилампові радія. Малі дітиська, що поспалися в перинах, побудилися та голосили, перелякані, мовби їх хто різав, Пилипиха плакала з радості серед хати, а стуманілий Пилип стирчав безрадно з порожнім збанком і не знав, куди вийти до комори, в той час коли дяки співали над ним многолітствіє. Але Луць миттю покмітив це трудне положення і вхопив збанок за вухо.

— Стрию, де стоїть бочка, в коморі?

— Та ти… ти там не трафиш, — циртолився збентежено Пилип.

— Що?! — запірився та визвірився Луць від такої зневаги. — Я не трафлю до чвертки з пивом? Ну, люди, подивіться, я не трафлю до чвертки з пивом!.. Стрию, та не робіть мені встиду.

А дячків уже волікли за поли, вже саджали на почесному місці під образами, вже вгощували чим хата багата. То обоє сторонські — це були реєнти старої дати — мали блискучі, як мушлі, черепи із закрученими над потилицею на біблійний спосіб рештками волосся, видовжені носи цвіли, як малини, та перламутрово мінилися на них окулярища з обвідками з тоненького дротика, за якими кисли заплилі очі, переплетені червоними жилками. З журавлиної шиї висувалося кожному на дишиці адамове яблуко. «Ангел вопіяще» вже ні той, ні той не витягнув, щоб не зірватись на «благородній» і не з’їхати на цілу октаву; обоє співали через ніс, а голоси мали загорівчені і дрантиві, як розбиті горшки. Зате тутешній, Михайло, — це був дячок із нової святоюрської школи, хлопиця черствий, як дубовий відземок, недавно жонатий, жвавий, як веретено, з буйним чупером, у вишиванці, а баритон мав такий, як дзвін, — як ревнув, то свічки гасли перед іконостасом! Смішака був, що най ‘го колька сколе, жартун такий, а практикант! — як зачав приповідати, то хоч боки зривай.

— Ну, гостоньки! — викрикував за скринею, — наїжтеся, напийтеся, та й ходіть до мене на празник…

— Ха-ха-ха! — лящало кругом. — Ади який штудерант! «Наїжтеся, напийтеся…» А щоб тебе сніг спалив!.. І я скажу: ото злодій!.. Хо-хо, Михайло — то голова!..

Вернувся з комори Луць з наточеним, верховатим збанком, перебрав від заголюканого Пилипа обов’язки господаря і дружбив-розливав «експортове», трохи до шкляниць, трохи по скрині, а трохи стрийнам на рукави, а стрийни пищали: «А ти, гунцвоте один, ходиш!.. А бодай-бись скис, та де лиєш?» Старий Гнатко, гикаючи, бо щикавка його напала, підставляв під збанок порожний коряк.

— Чуєш ти, третій по Бозі, а твої отець-декан знають, як ти їх цибулиш, коли ділиш спілки?..

— Аво, на маєте! — розкладав руками Луць. — Та певно, що знають. Та же на кожнім соборчику хвалять мене перед усіма єгомостями. Мій Луць, кажуть, то моя права рука. Краде, але добре краде, бреше, але рівно бреше, і за це його люблю!..

— Хо-хо-хо! А бодай тебе хліб обсів!.. Ото плентій…

— Ей, що не кажіть, таки добрий наш ксьондз, нема що казати.

— Та! Добрий, бо йому добре.

— І я скажу: ба кому ліпше на світі?.. Котові і попові!

— Має з живого, має з мерлого.

Хміль вже міцно забив гостям памороки, а іменно вуйнам-стрийнам, які розохотились не як-небудь і наперлися конче співати. Михайло Співак відкашельнув, втягнув дух в атлетичні, гей ковальські челюсті, груди і затягнув спіжевим баритоном:


Дай нам, Боже, в добрий час!

Ой, ну-ну, ой, ну-ну…


— «Розвеселим родину!» — підхопили гості празниковий гімн «тирольців сходу», аж шибки злементіли, аж Пилипова хата застогнала на дубових закопах. Та як зійшло на другу строфу, що «в нас родина вся одна», то одні тягнули по-стародавньому: «ціла наша Русь свята», а другі вже потрапляли на новітній лад: «Україна та свята» і так помотали Русь з Україною, що не могли в’їхати ні вперед, ні назад. Тоді Михайло всіх утихомирив, звівся з лавиці, подзвонив шкляницею до стола і врочисто промовив:

— Шановні гості! Нашому панові господареві та й пані господині, та й всьому домові і всім живущим у нім да сотворить Господь многая і благая літа!

— «Во здравіє-є, во спасеніє-є-є»! — зарокотіло в хаті з двох десятків хлопських грудей… Запаморочений Пилип тримався жінки, як нурець підводного дзвона, втирав руками сльози щастя і голосно хлипав. А гості не вгавали:


Наш Пилип най жиє,

Най нам пива додає,

Сотвори, Господи, многая літа-а!


Потім вуйни і стрийни зачали своєї:


Пилося, пилося, по запасці лилося,

По запасці моїй, на здоров'я кумі!


А вуйки-стрийки своєї:


Кришталева чаша, срібная креш.

Пити чи не пити, все умреш!


А потім: «А хто п’є, тому наливайте, хто не п’є, тому не давайте» — і покотилися пісні коломийкові і жалібні, весільні і похоронні, тропарі й антифони, і «за нас, і за вас», і «бодай ся когут знудив», і «чом, чом, земле моя», «а в тім небі не дають горілки», і «не піду додому, аж рано, аж рано, аж буде день»…

Вуйки-стрийки вряди-годи давали собі раст, щоб переполокати горла, вуйни-стрийни піяли і піяли без кінця, аж позаходилися, аж похрипли. Аж як на скрині осіяло півтеляти в запашній підливі, тоді вже всі вмовкли й запопадливо присілися до снідів. При тому гаморили всі нараз, хоч ніхто нікого не слухав. Дячки сварилися за напіви у болгарських гласах, Михайло казав, що в церкві Юра так співають, а Ханасівський із Лип’я переконував його, що це фальшиво.


— Чия тобі не казала,

Як я свині заганяла,

Нині п’ятий глас! —


передражнював їх Луць на превелику втіху вуйнам-стрийнам, що покладалися зі сміху з його перелицьованого «Апостола».

— Братіє-є, — читав Луць через ніс, — не ходіте в подертому шматію, бо в подертому шматію нема хуху, ні духу, ні жодної теплоти…

Старий Гнатко, якого далі мордувала щикавка, вихвалював під небеса перед вуйною Матроною — раз графа Потоцького, а раз свою породисту льоху йоркширської раси: «Дванадцять штук того року висипала! Як писанки, як родзинки!» Вуйко Атанас далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його «дурх» попороли, а кум Максим склонив голову на лаву і спав, як той пень. Двоє сватів у білих полотнянках — обоє присадкуваті та опецькуваті — замастилися соусом і, липаючи білками, не могли собі ніяк пригадати, чи цісар Каролько був під Грацом на манебрах, чи не був?.. Ні, відай, такой не був!.. Стрий Францішко був. Ая, ая… Ги-гик!.. На здоров’ячко. А кажуть, що буде война, дайми-нато. Та йдіть!.. Та бігме-ну. А ви звідки знаєте? Бо знаю. Фігу знаєте! Ги-гик!.. Дай Боже здоров’ячко… А я вам кау, що буде. Не буде! Газета писала. Газета бреше… А відки знаєте, що бреше? Бо знаю. Фігу знаєте! Ги-гик!.. Ой, свату, щось мене притиснуло… Ходім на двір придивитися до коней. Помаленько, свату, помаленько, не стягніть обруса.

Кривий Гриць зачервонівся, як прапор на 1 мая, забув, що правується із шурином за півморга гниляка, гатив п’ястуком по скрині і толкував Славкові, що в Росії — рай жити, не вмирати, тільки пани і попи брешуть, що там зле, що там хліба нема. Ге-ге, хліба нема! Чув це світ?! Щоб у Росії хліба не було?.. Славко затискав зуби і демонстративно мовчав, бо уважав за нечесть відповідати людині, яка залила собі хавку. Але лютий був, болючий, очі в нього блищали гнівом, як срібна відзнака в кляпі маринарки: цідив п’яте порцелянове горня кави з праженого ячменю.

Тепер вуйки-стрийки щораз то частіше протискалися з-поза скринь, шукали на полиці за своїми шапками, натягали на голови чужі й, тримаючись одвірків, чимчикували надвір подивитися до коней і прохолодитися. У світлиці стало парно, як у лазні, можна було зваритися, піт лився цюркотом зі смажених сонцем облич. Пиво гасило спрагу, але геть замакітрило голови, поплутало язики, як жидам під Вавилонською вежею, але й додавало фантазії. Сипались, мов із рукава, соковиті жарти, дотинки і побрехеньки, що трискали барвистими перлинами гумору, який міг викохатися лише на буйній українській землиці, що вигодувала своїми всеблагими грудьми єдиний під сонцем нарід «хлопських фільософів». Але ж та празникова вакханалія ні стільки, що чорного за нігтем, не перебирала мірки, а навпаки — пахла немовби обрядовою повагою та достоїнством, що так і вросло в тіло і кров українського селянина. Так і видно було, що в кожному з тих невчених і простих хліборобів, від якого дише туго весняна млість чорнозему, дьоготь та гребінне полотно — намагається задержатись у слові й ділі, в умі і помишленню якийсь ніде не писаний традиційний церемоніал, переказаний йому з діда-прадіда та залишений в спадщині цілими поколіннями гідного й достойного роду ратаїв.

В тому людському стовковищі та розгардіяші Ганнусин жених Петро Пліхівський із Залісся покутував ціле пополуднє, як на муках, і вудився в тім комині духоти, міцних терпких пахощів і духу махорки. Несміливий той велетень весь час сидів, як на терню, і подобав на оленя, що запався до вовчого долу. Все робив якби з мусу: сидів — з мусу, їв з мусу, пив — з мусу, хіхотав, як мерлець до трама, — під час загальної веселості в хаті. Та зате жодна сила не могла його примусити бовкнути до когось бодай слівце, бодай комусь щось притакнути, бодай писнути так або сяк. А втім, мало хто з гостей звертав увагу на того без’язикого й нахмуреного валила. Правда, Марина, далека його тітка, пробувала викресати якусь іскорку життя з цього неотеси і розв’язати йому рот, але Петро відсахнувся з острахом від тої богомільної невісти, мов від сатани… Тож сторчав він у куті під бовдуром, осамітнений та німий, мов мумія, відганявся від мух, дусився в задусі, сорочку мав мокру, мов хлющ, в голові гатило йому сім ступ від гамору і дзенькоту череп’я, — але зі свого кута він не смів би ворухнутися, хоч би його пекли шиною!.. Тільки вряди-годи кидав скоса великими, блакитними очима ні то розпучливо, ні то закохано на красну Ганнусю, коли вона задзвонила намистом і блиснула, як веселка, біля нього. Ганнуся встигала обмінятися з ним палким-палким поглядом, бо запопадлива Пилипиха так муштрувала дочкою то в коморі, то в пекарні, що бідне дівча не мало коли й відсапнути.

Аж підвечір, як уже трохи переглотилося, як перейшли дівчата з тацями, що збирали на церкву, як одні гості вже не були в силі далі обідати, а другі пішли ще їсти на інші хати, — тоді Ганнуся десь у кутку мерщій причесалася до розколеного дзеркальця, виложила на чоло «шіму», взула празничні жовті мешти на корках і, несміливо закрадаючись до свого зальотника, шепнула йому на вухо:

— Чуєте… А може, підемо на музику?

Від такої несподіванки велетень мало не вдавився куснем книша, закашлявся, запчихався, почав шукати попід лаву за кашкетиною, а врешті видушив із себе:

— То ходім…

— Чекайте трошки, я ще піду і замельдуюся в мамуні.

Мамуня були в коморі й завивали в старі газети книші, що їх кожен гість мав дістати під пахву, як піде додому. Татуньо також тут були, склонилися в журбі на чвертку і напівсонно щось слинили, а пиво з піпи, замість до збанка, текло їм за холяву… Пилипиха торохкотіла, гей скоростріл, й обмовляла любих гостоньків, не залишаючи на них сухої нитки. І навіщо та кривописка стільки бахорів привезла? А та суха дримба напевно схоче лишитися на попразен, я вже її знаю!.. Боженьку милосердний, але ж той Максим пхає в себе і пхає! Десь дна хлоп не має чи що?.. А Матроні не даю книша, бо я для неї не маю… Я печу хліб, як пан-Біг приказав, а не якісь пєрніки і торти!..

— Мамуню, я піду трошки на музику подивитися, — просилася Ганнуся.

— А йди, йди, або я тебе тримаю? Та й витягни з хати того без’язикого! Страх, людоньки, що то за німак!.. Сяде, надується, гей борсук!..

— Ей, десь ти така! — боронив Пилип свого майбутнього зятя. — Видно, що хлопець статкує… Все ж то господарська дитина!

Господарська дитина стояла вже в сінях, м’яла кашкетину у ведмежих лапищах і ждала на Ганнусю, мов на дощ. П’янке й туге повітря маєвого вечора, що в багряній заграві заходу мінилося золотим відтінком, як дорогоцінне питво, вдарило в нього дурманом, аж хлопиця захитався на порозі та нехітьма обняв рукою в’юнкий Ганнусин стан. Зашарілися від того обоє, Ганнуся не дуже-то мудро засміялася, закриваючи низку дрібних зубків вишиваною хусточкою, а широкогрудий Петро протяжно зітхнув і ніяково задивився в облаки.

Маєвий день гас запашним смолоскипом, приносив із себе жертву цілоспалення у своїй величній красі. Невговкані ескадри хрущів, розгнуздані у весняній гульні, гуділи серед ласкавої тиші, мов невидимі мотори, й збивали крильцятами білі пелюстки квіту з відцвітаючих садів. На подвір’ї, під останнім рубцем сонця, порпалися в піску дрібні й пухкі, мов базі на вербині, ціпенята. Зеленолисті горіхи, що курилися, мов кадильниці, пахощами весни, розстелювали по сутиках кирею вечірніх тіней. Троянди під вікнами сріблилися першими сльозинами тихих рос. Померкло небо ген у своїй глибині, тільки на сузір’ях, де зустрічалося воно з фіолетом лісу, — відгороджував земні низини від небесних вершин темно-рожевий омофор.

Двоє молодят ішло поруч себе тихою ходою тісним переулком, що наче темрявний зелений тунель губився і потопав у траві, хабазях і глухій кропиві. Обабіч вулиці бігли оплітки, плетені з лозини, перетикані щокілька сажнів, замість стовпців, головатими, підчімханими вербами.

Ганнуся теребила в пальцях вишивану хусточку і ставила хиткі та непевні кроки у своїх мештиках на корках поміж вибоїни по худоб’ячих ратицях. Вона була лише у вузенькій оксамитній, понашиваній блискучими цяцьками горсетці, тому легко тремтіла від вечірнього холоду і раз у раз незамітно тулилася до боку Петра. При тому щебетала безугавку, як ластів’я; яка вона славна хористка — співає сопраном на хорах, а яка аматорка, нема понад неї!.. Сьогодні ні, сьогодні не виступає в «Невольнику», бо хотіли їй дати ролю в гурті, але вона красно подякувала… Спасибі за ласку, най собі беруть до гурту тих роззяв, що перший раз вилізли на сцену, а вона — стара аматорка!.. Йой, але якого вони мають файного диригента… Єгомосців синок, студент, умгу, називається Ромцьо. Хлопець, як ляльочка, чешеться так-то — на бік, а який веселий, жартівливий!.. Е, а в нас буде це і тамте, а наші поїдуть там і там, а наша читальня — те, а наш кружок — тамте… І раз у раз зводила русяву голівку високо догори — бо де ж такий височенний вигнався, — та з-під довгих смолистих вій посипала Петрові іскристі допитливі бісики, від яких велетень зараз відвертав очі на облаки.

Був майже у розпуці, бо не знав, як і що промовити до цієї щебетушки. Він ніде не був записаний, ніде не співав і не виступав, і нікуди не виїздив, хіба за обірником у поле або по дрова до лісу, ну та й до млина з мливом або у п’ятницю на торг. Але вона сама добре знає, що у п’ятницю торг, а як вийде мука, заспа і грис для безрог, то треба везти до млина. Це ж ясне… Ну, а якби їй так натякнути про те, що він дуже любить іти з кіньми на ніч, як там дише медяними пахощами конюшина, і липи цвітуть на цвинтарищі, і повновида плесканка місяця вихиляється з-поза чорного бовдура дзвіниці… або як світанком сліпуче сонце чеканить тобі на добридень чоло, а ти держиш чепиги в жилавих долонях і кладеш скибу за скибою — і чуєш цілунки ранніх рос на устах… і п’янку міць, що б’є з тебе і з тих скиб життєдайних… і дивну якусь радість… ет! Говорила-їхала… Також не мав би що розповісти, та такі небилиці… Ах, як то тяжко дійти з бабою до ладу!.. До конини скорше промовиш, а з бабою гірка година…

Дивний був собі хлопець Петро Пліхівський із Залісся, такі тепер уже переводяться, бо для таких не стає місця на землі, не стає повітря, яким вони могли б дихати. Хоча походив з ославленого Залісся, з того осиного гнізда сектанства і сельробівщини, де жирували і штунда, і суботники, і баптисти, де ломили й паскудили придорожні хрести з розп’яттям, а за священиком, як ішов з божими дарами, жбурляли камінням, де здичіння й розперезаність не знали меж, — то оцей хлопець неначе б уродився десь на відлюдному острові, здалека від світа та людей. Він виріс на багацькому хуторі, що так само сторонив від села, як панський двір, був нащадком кметів-багатирів із діда-прадіда, що ніколи не гнулися на панщині і для яких решта односельчан були ізгої, діди, голоп’ятники, паршивці. В його патріархальному роді гордощами й святощами безцінними були тверда руська віра, сліпий послух батькам та їхній волі й глибоко вкорінена любов до прадідівського закону. В його родинній хаті під закуреним сволоком були видовбані заповіти-чесноти, найбільше перестерігані в цьому домі: «Молись, трудись, тверезись!» І його рід ніколи й ніде не осквернив себе й не обезславив прогріхами простолюддя — чи то крадіжкою, чи пияцтвом, чи розбоєм і безбожним життям.

Та відколи Петрового діда вивезли мадяри до Талергофу, а Петровому батькові, на превеликий сором і ганьбу, всипали українські вояки двадцять п’ять відливаних за те, що не пустив кінної стежі на гумно квартирувати, — відтоді в роді Пліхівських загніздилася змора непримиримого «кацапства», а слово «українець» стало раз і назавжди тавром прокляття й зненависті, що так і всмокталося, як гадина, в кров і кість цілої родини.

I в Петра, в наймолодший паростень його роду, впоєно змалечку цю зненависть, хоча під животворним подихом чародія-часу та крутіжі його бистрих колесниць, вона безнастанно крушіла і топніла, як леди від весняного сонця. Грімкий і стоголосий водоспад нового буйного життя тягнув Петра силоміць на широкі плеса з-поза китайського муру рідного хутора, що тхнув ще тільки духом трупарні. Але й такому чародієві, як час, важко було упоратися та вирізьбити на новий лад цю неотесану і первісну людську брилу, бо на сторожі її скам’янілості стояли непохитно, мов струпішілі фетиші, старі і кошмарні закони батьків… Так! Петро був ще твердий русин! А до того ж він називався не будь-як, а Пліхівський, а ті решта — це самі діди, голоп’ятники і вошивці. Пхе! «Вукраїнці»!..

Ганнуся з притаманним жіночій вдачі віщим даром якби відгадувала все те, що кишіло в челюстях душі цього незугарного велетня з хмарним видом, який перевалювався біля неї з боку на бік і смудив хробака з махорки.

— Чуєте, — промовила вона з повагою, — а в тім вашім Заліссі-то щось нічого нема людського… Якісь — вісьта-сельроби, гайта-сельроби, суботники, антихристи — йой, як то не файно, як у селі є така дич…

Погірдливо скривився і плюнув.

— От голоп’ятники!

— А чи то правда, — спитала невинненько, — що ваш татуньо «кацап»?

Насупився, як темна ніч.

— Тато такий русин, як і всі… ніякий не «кацап»!

Ганнуся розсіяно скубала ріжок хустки.

— Та, Боженьку, я там не знаю, як у вас, але в нас нема вже жодного русина. Самі українці…

Потім соромливо знизила смолисті вії й тихо шепнула:

— А як… пристанете до нас, то впишетеся до нашої читальні, правда?

— Може ся, і впишу…

Вийшли з мрячного льоху зелені й опинилися на многолюдному гамірному гостинці, що вів на громадську толоку, де молодь дотанцьовувала празник. Широкий вигін був обтичений свіжим осиковим плотом, а високо понад ним на тридцятиметровій сосні, облупленій з кори, лопотів на вітрі розвіяний жовто-блакитний прапорець. Оркестра сиділа на збитій з дощок трибуні й видмухувала із себе рештки духу в пузаті мосяжні труби. Хлопці попріли, як миші, пороздягалися до сорочок, порозщіпали ковніри вишиванок і дули, аж їм очі з лоба вилазили… Гоп-а! Або грай, або гроші віддай!.. «Соколи» з Лип’я, що виступали сьогодні з вправами вільноруч, та «луговики» з Красної Долини, що були на фестині впорядниками, завзялися тепер надолужити те, що проґавили за ціле полуднє. З розвіяними гирями і малиновими гарасівками витинали гопака, аж землю рвали під собою, вівкали, кидали головами на всі боки і обертали в міцних руках, гей пір’ячка, дівчат, молодиць і підстрижених панянок. Гоп-а! Ріж, сип, най ся меле! Тепер ми гуляємо! Грай, Матвію, бо то вже останок! Гоп-а!..

Закрутився, заметушився цілий світ божий в шаленій коломийці, стугоніла земленька, іскри сипались з-під чобіт, летіла курява і пил, дзеленькали коралі, вогневицями в безтямі блищали очі, розлеймались бинди, стрічки коси-роси і вишивані рукави.

Гоп-а! Як празник, то празник!..

Посередині площі в мурованім Народнім Домі, обліпленім, як леп мухами, лабатими і крикливими афішами, йшли повною парою приготування до «Невольника». Єгомосців академік Ромко в білій запасці до характеризації, замащеній пудром, як мельник, з перекривленою краваткою, засапаний, задиханий, товкся по площі, мов несповна розуму, і зганяв аматорів, щоб ішли на сцену малюватися. Кляв, як швець, кидав перуками і підкладами, роздер би тепер кожного на кусні, бо ніяк не міг собі дати ради з тим народом!..

Всі запорожці ухарактеризовані, в червоних шароварах і з приліпленими мастіксом вусищами, втекли зі сцени і пішли в танець, а дівчат із гурту в п’ятій дії — то навіть кіньми не відірвав би від коломийки. Ромко рвав собі волосся з розпуки і гонив, мов навіжений, із салі на сцену, а зі сцени на салю, то до брами, то до каси, то до оркестри, молив, просив, грозив, вимахував кулаками: «Перестаньте грати, ради Бога! Перестаньте грати! Таж о сьомій годині початок!..» Де ж там! Говори до гори! Його зараз закричали: «Ще один танець, тільки один танець!» І знов: гоп-а, Коломия не помия!.. Ромко затикав вуха пальцями і втікав назад до салі. Господи Боже, що за темний нарід!.. Папуаси, справжні папуаси або ботокуди!.. Тільки застромити перо в чупер і завісити кочільце на ніс!.. І що ти витанцюєш, один з другим? Україну вискакаєш, тумане вісімнадцятий?..

В холодку, під розложистим ясенем при розхитанім столику, сиділи непорушно, як статуї Будди, два лисі виділові в полотняних портеницях і продавали білети. Сині, рожеві і білі. По 10 грошів, по 20 і по 49, але то вже ті «екстра», з самого переду. А дітиська най ідуть задурно. Ая… Най бахор також щось побачить… В набожному скуплені слинили обрубкуваті пальці, листкували бльочки, а дрібняки складали рівненько на окремі купочки.

Публіка ще не входила до салі, а колядувала попід вікна на подвір’ї. Поважні дядьки виставили собі на двір лавицю, посідали рядком, звільна обертали в жменях обтріпані газети та оглядали образки і той грубший друк, бо читати вже було трохи затемно. Побіч на пригорбі розсівся бабинець з дітьми в подолках, що ставали дуба і лящали на свисталах, аж вуха боліли. Ґаздиньки, киваючи бородами, приглядалися розтанцьованим парам та згадували своє дівування… Гай-гай, Касуню! Та й ше зелений… Минулося!.. І я скажу… Народець суєтився, марудив, неспокійно, напівтривожно та, як би ожидаючи чогось, споглядав на облаки, на розгуляну площу, на село, що тонуло в повені садів… Ба! Гм… Та незнатоньки… Всі того страхалися, всі відхрещувалися, але всі сподівалися, що воно нині неминуче, бо який же це був би празник?

— Га! А може, нині обійдеться без бійки?

— Та дав би Бог.

— І я скажу…

— Кажуть, в Мехля залісяки п’ють від самого полудня… Вже вікна побили.

— Ой, то недобре ворожить!..

Сонце, мов круглий червоний щит, сіло між трьома церковними банями і поволі западалося в глибінь весняного вечора. Холодні тіні виповзли із садків і яруг, сизі мряки застелили загумені. Оркестра врізала ще на кінець січового марша і перестала грати. Музиканти простували крижі і, спотикаючись, гей поломані, злазили з трибуни й витрясали слину з труб. Розтанцьоване сорокате море, як перед невидимим відпливом, ще добру хвилину сторчало непохитно, мов заворожене якимись чародійними флоярами, а потім сколихнулось, зарокотіло і з гамором, сміхами-хіхами та розмовами рухнуло з площі. Га, скінчилася Божа хвала!.. Празник, та й по празнику…

Та нараз цілий вигін здеревів. Занімів, мов заклятий!.. Там, на скруті гостинця, збився вгору туман куряви, якби надтягла двірська отара, потім тишею вечора потряс «канарей-пташечка», а далі виросла на дорозі з глухим стогоном двох сотень зап’ятків лава парубків із Залісся. Марширували чвірнями, в дрібно мережаних рубашках і блюзами наопашки й перебекереними кашкетами, обличчя у всіх набрезклі й залиті оковитою, в руках товсті палюги. На чолі ватаги вип’явся, гей ялиця, на височінь двох метрів, з ключем від воза в кишені штанів Микита Козій, горлоріз над горлорізами, заведія і чорний дух цілого повіту.


І раз, і два! Горе — не біда,

Канареєчка жалобно пайоть!


Над площею нависла з вечірніми сутінками зловіща тиша. Все живе, що було на вигоні, отетеріло, принишкло, як тихне пташня в гніздах перед надтягаючою тучею. Дітворі, що заклякла в материних подолках, позастрягали в бездумно розкритих ротиках солодкі свистала, музиканти, що злазили з трибуни, застигли з мосяжними трубами на щаблях драбинки, дівчатам терпли коліна, хлопцям мимохіть лізли руки до кишень і за холяви. Розгойдана каруселя заскреготіла ще раз ланцюгами і повисла неповорушно між небом та землею. Кахикнула останній акорд старосвітського вальчика катаринка — і вмовкла. Над великим фестином причаїлася велика гроза…

Загін залісян, як хмара сарани, вріс із лиховісною мовчанкою перед входом на площу. Микита Козій відкинув з чола на потилицю розкуйовджену левину гриву і, недбало кабанаючись, з руками в кишенях, рушив перший.

— Гей ти!.. Вступися з дороги!

У хвіртці стояв голова «Лугу» Павлюк, злегка поскрипуючи протезою, бо нога лишилася в дротяних засіках під Пасіками під час атаки на багнети у 18-му році. Його худощаві й смагляві, як у цигана, щоки пополотніли, але не ворухнувся з місця ні на п’ядь. Спокійно схрестив руки на грудях і сказав твердо з притиском:

— Не маєш один з другим чого пхатися, бо музика вже не грає. А як хочете подивитися на представлення, то купіть білети. Інакше не пущу!

— Що? Не грає музика? А я кажу, що буде грати!

— А я кажу, що не буде!

— Що-о-о? — заскалив Козій ліве око, закаптурене гидким більмом, і з недобрим усміхом повів значуче тим більмом по своїй орді. — Не буде?

— Ні!

— А я кажу, що буде!

Свиснув французький ключ і лишив Павлюкові на скроні два червоні карби, і то саме на тому місці, де голова «Лугу» носив ще пам’ятку від італійської шрапнелі. В тій же хвилині впав, як куля, між Павлюка й Козія єгомостів Ромко, схвильований до краю, з примірником «Невольника» в руці:

— Панове, панове! — лементів. — Бійтеся Бога, не робіть галабурди, бо нам розженуть виставу!.. Панове…

Не докінчив, бо здоровий кусень цегли, перед яким він відрухово хотів захиститися «Невольником», в одну мить заткав йому уста… Га! Цього вже було досить… Аж забагато! Впали аж дві іскри до бодні з динамітом — як же ж не мали її рознести в пух і прах? Потекла цюркотом струя крові — як же ж не мали потекти цілі потоки? Гей-га!.. Як празник то празник! Гур-р-ра-а!!

Осикову огорожу, хвіртку, браму, поруччя — все те за однісіньким махом якби змело з лиця землі під напором роз’юшеної орди в дрібно мережаних рубашках. Але ж бо й дерев’яна трибуна, що з неї перед часком злізла лугова оркестра, розлетілася вмить, розірвана на лати і рубанці дебелими правицями славного парубоцтва з Красної Долини, з Лип’я і Чагарів… Гей-гей! Зачався попразен, спалахнуло пекло, що його жахіть не бачив, може, й старий Данте, бо, відай, не знав хороброго племені русичів, якому ніхто під сонцем не дорівнює в бойовім шалі і завзятті, коли воно стане проти себе, брат на брата, друг на друга!.. Гей-гей, бойка та невговкана душе українська, незбагненна, як дрімучі бори, широка, як степ розлогий, смілива, пишна, красна, але нещасна, — якби з’явився Геній, щоб той чорторий неспожитої сили-потуги, яка дише в твоєму ядрі, спожиткував тобі на славу і добро, — то у ваших стіп, сини крицегрудого Руса, покорився б світ! А так…

— Ріж, бий, забий!! Кур-р-р… мать!

Біснуватий — ні то людський, ні звірячий, ні чортячий рев роздер на клапті гарячої крові ідилію тихого маєвого вечора. Коли, лати, частоколи із сталевими цвяхами, залізні ломи й гумові буковиці танцювали божевільного аркана й падали громовицями на заюшені лоби, трощили черепи і розсипали білі, гей ріпа, зуби по зеленій мураві… Йой! Ґвалту!.. Ісусе Христе!.. Людоньки, йой, та дитина!.. Дитина-а! Діти верещали з переляку попід небеса, а розлеймані молодиці розпадалися над ними, мов квочки, й самі місили їх босими ногами. Дівчата в попідтиканих спідничках і з розпущеними косами губили хустини, втікали наосліп та завішувалися за димки на паркані; нарід потратив голови в шаленій метушні, дусився, тратувався, перевертав крами з бубликами та менталиками й розніс геть на шматки і касу, і буфет, і будку з фантовою лотереєю. З поблизьких хат вискакували простоволосі ґазди, покидали гостей і празник, відсиляли орчики від дишлів або хапали довбні з дровітні й садили навперейми на площу. Підростки, що гнали худобу з паші, збирали наборзі каменюки й, ховаючись за оплітки, лаштувалися до бійки. Ціла Красна Долина миттю змобілізувала увесь свій чоловічий рід від малого до старого з вилами, люшнями і дрюками на святу круціяту проти гостоньків із Залісся… Гей-га! Як празник — то празник!.. «Сватів напоїша» — і по крижах, по крижах… Село клекотіло, мов казан із гарячою смолою, гнівним бойовим шумом. А високо, в померклім блакиті на тридцятиметровій сосні лопотів над тим безголов’ям розвіяний жовто-блакитний стяг…

Наших молодят, Петра й Ганнусю, застукала ця ворохобня так, як стояли коло перелазу край гостинця, саме напроти хвіртки, що вела на площу. Отак обоє, мов на лихо, попалися в сам розгар тої содомії. Петро, як пристало гідному парубкові, не дуже тим зворушився: виплював у траву недокурок, підпер плечима чепірнату вербу і з кам’яним спокоєм приглядався бійці. М’язисті й потріскані від вітру уста мав легко розхилені у вибачливій усмішці, блакитні очі широко розплющились і тупо полискували під міцним чотиригранним чолом. Ганнуся ж, як звичайно полохливе бабське насіння, прилипла до Петра, мов кліщ, завісилася йому руками на шию та лебеділа, як чайка:

— Йой, чуєте, втікаймо звідси! Втікаймо чимскорше!..

Але втікати не було куди, бо бійка умлівіч перекинулася з площі на гостинець та на придорожні гумна й обійстя. Скрізь бебехали каменюки і тріщали ломані плоти. Гармидер був, як на судний день! Петро бачив, що його односельчани встояти не мають сили, що купами й одинцем дають ногам знати, стрибаючи стрімголов через тини та просмикаючись темними закамарками якнайдальше з поля бою. Гнали з пошарпаними й закривавленими рубашками, погубили перебакерені кашкети і блюзки, і буковиці, і штиблети, скородили землю носами й колінами та в дикій тривозі продиралися навмання крізь терня, хащі й колючі огорожі.

Петро дивився на цей ганебний відворот своєї братії байдужно і з глумливою наругою, а тупа усмішка не зникала ні на часок із його кантового обличчя. Пхе!.. А добре їм так, голотяпникам, паршивцям!.. Чого собі наварили, те й мають. А що то його обходить? Він ніколи з ними не дружився, не приставав до їхньої компанії, то й не має чого розпадатися над тим, що тепер вони беруть, як бідний у торбу… Пхе! Най собі голови поломлять! Добре їм так, дрантюхам. А треба їм того було? Самі зачали… Вмовляв у себе всіма силами, що він тут ні при чому, що його людська й парубоцька гідність не надщербиться, коли він не стане з колом у руці в ряди односельчан. Тьфу! Щось такого… Чіпатися до бійки? Нема дурних! Добре, що його ніхто не чіпає… А що його обходить та банда гольтіпак? З ними йому не по дорозі. Йому ж не випадає. Він не хто-будь, а Петро Пліхівський, господарський син!.. Але водночас почув якийсь невимовно прикрий скрегіт у просторій і нескладній машинерії власної душі, щось там на дні підсвідомості цього велетня казало йому рум’яніти перед самим собою болючим серпанком сорому… Боягуз! — гупало йому в грудях, мов у бетонній цямрині, лице пашіло вогнем, краплистий піт зросив кудряву гриву, насунену на широке чоло.

Саме пару кроків оподалік два долинянці періщили, аж гуло, якогось залісяка, що не встиг дати драла і попався в матню. Петро глухо застогнав, якби це на його хребет посипалися удари, прикусив порепані губи й рвучко відвернувся набік. Цей, обкладений частоколами, був його побратим із дитячих літ та ще й свояк, обоє зжилися ще змалечку, разом ліпили бабки з болота, разом пасли гуси, корови… Ах! Добре йому так, голоп’ятникові!.. Най’го навчуть розуму, коли туман!.. Але враз рванувся наперед, мов ужалений, із затиснутими п'ястуками, пуднувши від себе Ганнусю, мов стебелину. Дівча налякано розкрило очі-блаватки й сплеснуло в долоні:

— Йой, чуєте, а вам що сталося?

Але парубій зараз же схаменувся та взяв себе у карби. Скривився з погордою, плюнув у тернину і терпко та нещиро зареготався:

— Ха-ха! Та я нічого… Я тільки так. Мене то нічого не обходить. От голоп’ятники!

Ганнуся відчула вмить, що з Петром коїться щось недобре, тож голосно бідкаючись, вхопила його обіруч за полу і силоміць потягла в сад. Волікся за нею слухняно, мов тіло без душі, зломаний, згорблений, понуривши очі в землю, як злодій. О Боже, який сором, яка ганьба!.. Як же ж він міг сам собі нахаркати в лице, як міг споневіряти, змішати з болотом свою честь і совість?! Падлюка ж він, гад, худобина! Ох, розступися ж, сира земле, та прохолонь у свої челюсті такого харцизяку, нікчему!.. Хто ж це видав, хто чував? Так-во втікати, тримаючись бабської спідниці, і лишати на поталу побратима? Та як? Та хто? Він, Петро Пліхівський?.. Строгий хлопський родовий кодекс честі, викарбуваний на тій ґудзуватій, але щирій, мов криця, душі, — не мав для нього пощади, не мав оправдання. Петрів мозок свердлувало безпощадно веретено свідомості, що він допустився непростимої підлоти, за яку палив його страшний біль і сором перед самим собою, перед цілим світом, а вже найбільше перед цією щебетушкою з русявими косами, що волікла його оце, мов барана, й що приворожила його, нюнькуватого валила, мрійливими смолистими віями.

Та лихо не спало, воно лише притаїлося! Не увійшли наші молодята і три стаї від гостинця, як десь з-за перевулка пурхнула чередою кіз громадка розцокотаних, мов сороки, дівчат.

— Хі-хі-хі! — сміялася безтурботно одна з другою. — Але ж бо залісяки втікають, аж ногавиці гублять!

— Ото герої!

— Ха-ха-ха!

Ех, необачні цокотухи, викликали ви вовка з ліса!.. Нестерпна мука, їдь і чад, що досі дусилися Петрові в печінках, роз’ятрилися і бухнули полум’ям! Скипіла кров, забагрилися злісно очі під чотиригранним чолом, сп’ялися кулаки в кам’яні довбні. Що? Хто?! Такі сороки глузують з нього в живі очі, що він утікає?.. Ні, не діждете ви цього, щоб він, Петро Пліхівський, губив зі страху ногавиці перед «вукраїнцями» з Красної Долини! Чекайте! Я вам покажу, що залісяки не втікають!

Одною рукою отрясся від Ганнусі, другою відчехолив від плота штахетину:

— Ні, не тікають!

— Ой, лишенько, людоньки, тримайте його! — заголосила Ганнуся. — Петре, Петруню, стій, не лети!.. Не лети, вони тебе заб’ють!

Ага!.. Стримайте вихор у полі, стримайте розгуканий гірський водоспад, що рине зі скали в безодню!.. Садив дужими кроками, аж земленька дудоніла. Мах, мах, мах! — і вже був на гостинці. Як грім з ясного неба впав між юрбу хлопців із Лип’я і Красної Долини, що дружніми зусиллями прочищували дорогу від заліських недобитків. Трах-тарах! Ой-ой, ґвалт! Хто це? Що за напасть?!.. Від Петрового одчайдушного і неочікуваного наступу та від страшенних ударів штахети парубки розскочилися хто куди, а кілька опинилося в рові, зметені сюди, мов полова, тим несамовитим вітряком.

Та цей переполох не тривав довго. Хлопці покмітили вмить, що мають до діла із самітним одинцем. Гі! Братва! Та він до кого? Та з ким? Тьфу-тьфу!.. Поплювали легіні в жилаві долоні й тісним перстенем окружили роз’юшеного велетня. А бий, сучого сина! Вали!.. Кільканадцять здоровенних п’ястуків, а в них цілий арсенал парубоцької зброї невмолимо завис над Петровою головою, віщуючи йому жахливу загибель. Але Петро в нелюдськім шалі й жадобі боротьби не відчував ні крихти перестраху. Що? Хто? Він, Петро Пліхівський?! Чекайте, паршивці, я вас навчу, я вам покажу, що залісяки не втікають!.. Приперся плечима до рештки поломаного плота і, затиснувши у ведмежих ручищах штахету, молотив на всі боки, вправо й вліво, та клав покотом на гостинець одного парубка за другим. Виглядав страшно! Сорочка на широких косматих грудях розірвалася надвоє, очі метали вогневиці, з рота прискала піна, розбурхана чуприна, змішана з потом, заліпила кантове обличчя. Здавалося, що це з вечірніх облаків, які купалися в пурпурі заходу, ступив на землю одчайдух-борець Кирило Кожум’яка або легендарний Ілля Муромець і став на кривавий герць з кривавою ордою, що облягла його, мов тічня роззявлених сіроманців… Та ні! Це тільки кінчився празник у Красній Долині… І тихо лопотів розвіяний леготом на сосновій щоглі жовто-блакитний прапорець…

Петро не довго так воював, не довго… Заки Ганнуся збігла на гостинець, заки, розпихаючи ліктями колесо воюючих, доглянула врешті в тій страхітливій суматосі свого жениха, то він уже подобав ні на жениха, ні на нікого… Когось там ще копали, місили, тратували і гатили чим попало, але той хтось не давав уже й знаку життя…

Як празник — то празник!

Потім люди зглядалися на Пилипову Ганнусю, як бігла горі селом, ломила рученята й голосила, як за покійником:

— Петруню мій, Петруню!

В селі було, мов по штурмі. Плоти порозвалювані, поломані ворота, на дорозі в купі пороху валялися побиті горшки, шапки, каменюки й потрощені частоколи. Туча перешуміла, бійка затихла, лише роздзявкана собачня рвалася на припонах і довго ще не могла втихомиритися. Пороздягані гостоньки з рум’янцями на лицях і з похміллям в очах повиходили на подвір’я, на гумна і перелази і з досадою негодували на загонистість молодого покоління, само собою промовчуючи те, що колись за молодості вони так само грішили. Опечалені ґаздині лише зводили очі на небо й безрадно кивали головами, мовляв, ото, кумонько, виховали-сьмо собі потіху на старість, гей-гей… А ґазди-батьки були більш непримиренні, рішучі. Сердито спльовували в траву, накивували кулаками головатим вербам та ясеням придорожним і ремствували:

— Ото бий таке дрантя собаче і слухай, чи трохи тепле!

— Порозпускалося та порозвозилося, що най матка Божа боронить!

— То, чуєте, по тій войні така дич поробилася. Де ж то перше так було?

— Але-во, перше було цілком інакше!

— A-а, хлоп все був дурний, буде дурний і здохне дурний. Не досить того, що його і так вся біда б’є, то він ще сам себе тлумить.

— Ая!.. Як той казав: хлопа не бий, то хлоп слабий…

В Пилипа на подвір’ї вуйки-стрийки поправляли галопом нашийники і відгортали зап’ятками з-перед кінських храп до баламутів недоїджену конюшину. Вуйни-стрийни саджали до полукішків розіслану дітвору. Пилип із Пилипихою вовтузилися поміж розвори, дишлі та довгі хвостища і впихали гостям під пахви клунки з книшами, обвиненими в старі газети. Кривий Гриць вперся і ані руш не хотів прийняти книша. Але-во, за жадні гроші!.. Цілував Пилипиху по руках і белемонив, плентаючи язиком, що чоловік є свиня, а цілий світ — це один бардак, і що пролетаріат мусить вже з тим зробити якийсь порядок!.. Одному сало росте, а другий не має на сіль і гас… Стрий Гнатко в кожусі розвалився на своїм возі, запряженім у пару цуговців, як самий граф Потоцький, і толкував вуйні Матроні, що молодість має своє право, а празник без бійки — то не є жоден празник. Начхати на такий празник! Що то за празник?.. А що там собі трошки юшки спустять, то це не зашкодить. Та що то є? Смійтеся з того! Гей, як я собі нагадаю, як я колись парубочив! Хо-хо!..


Раз зійшлися три святі із неба:

Святий Петро, Павло і Іван —

Як присілись та й коло горівки,

Випили відразу цілий збан!

Кришталева чаша, срібная креш…


Це пани реєнти під святими образами кінчали празникувати та доціджувати «експортове». А в коморі на міхах торішнього вівса лежала красна Ганнуся й заливалася гіркими.

— Мамуню, та його так збили!.. Гу, гу-у-у!

Пилипиха фукалася на дочку, негодувала й тріпала руками по пілках спідниці, мов гуска крилами:

— Аво-гей, з пам’яті дівку викинуло, а ти що — не виділа хлопа? А добре йому так, чого там пхався, де не треба?

— Мамуню!..

— А я си мислив, що господарська дитина, то й статкує… — кивався меланхолійно Пилип, сидячи почіпки на порожній чвертці.

Місяць молодик, нічний джиґун-красень, викотився на синє плесо з-поза гилявих п’ятсотлітніх лип, що таємним хором правили вечірню на старезнім цвинтарищі. Сонце впало за чорну гать соснового бору і догоряло там тихо, без скарги, наче самітня ватра серед розлогої полонини. Нечутно падали роси на сонні трави, з городців плили п’янкі пахощі м’яти та рум’янку, у хащах на зарінку заходилися в сердешній екстазі трелями кохання солов’ї. Десь на роздоріжжях скрипіли колеса і дзвінко вдаряли кінські копита об каміння на дорозі. Перші зорі вийшли на гулі, закрадаючись соромливо, як дівчина перший раз на музику. І лунало парубоцьке:


Ой, місяцю-місяченьку, не світи нікому…


Петро ішов з празнику додому.

Тою доріжкою поміж шнурочком мовчазних верб, що бігла внизу села, до Залісся. Йшов. Притримувався оплітків і верб довгокосих. Падав. Стогнав, аж земля здригалась. Зводився навколішки, потім на ноги — і йшов далі. Страшний був… Не пізнала б його тепер рідна сестриця, рідна ненька… Не пізнав би ніхто. Не пізнав би його ясний день. А маєва нічка — парубоцька дружка крила все… Крила, таїла, застеляла темним серпанком, як любка хустинкою, страшні гостинці, що їх ніс Петро з празника додому… А вечірні роси затирали криваві сліди, що їх лишав Петро, дорогою йдучи.

Це була несамовита поява — той велетень, закривавлений увесь, що не мав на собі цілого шматка тіла, що валився з ніг, що стогнав, як ранений тур, — а йшов і йшов з празника додому!.. Гей, як празник — то празник! Розступіться, верби, ціла дорога моя!..

Ой, місяцю-місяченьку, не світи нікому… Налякані діти тулилися в мамині спідниці, люди з тривогою втікали з подвір’я до хати, запирали двері, зачиняли вікна та відхрещувалися від нього, як від опиря…

— Страх, людоньки, що за сила! Що за сила!..

— І я скажу: та же камінь того не витримав би, що він дістав.

— Та ж його так збили!.. Кісточки цілої не має. Голова, як решето…

— Вже не жив, вже не дихав, а дивіться — йде!

— Йой, Боженьку!

Край села, коло броду, заступила празниковому дорогу чета «луговиків» із Красної Долини, що ходила в погоню за залісяками. Тепер верталися хлопці, задихані, вкриті порохами. Поставали й заступили чорним мовчазним колесом Петра.

— Втікай з дороги! — крикнув котрийсь.

Та Петро, тримаючись поруччя містка, випрямився на весь зріст і видусив з себе зі струєю крові, що бухнула йому з рота:

— Ні! Залісяки не втікають!..

Потім, як підрізаний коренастий дуб, звалився навзнак на місток, аж на ньому задудніло, якби спустили домовину до темного гробу. Легіні з Красної Долини схилили голови, виструнились мимоволі «на позір» і так застигли в глибокій тиші. Четар «Лугу» чорнявий Ілько, що мав перевішену руку на хустині — три рази трісла в лікті — приклякнув і нагнувся над Петром.

— Ще дихає… Миколо, Гнате, скочте-но по верету, занесемо його додому. Ой, не втішиться ним рідна мама, як його побачить…

Тиха ніч вкрила світ. Під містком журчав потік, у шуварах на ставищах співали хором жаби, лящали цвіркуни. Хвилювали здалека левади білим морем божого тіла. Хлопці, що йшли з кіньми на ніч, затягнули довго-довго, протяжливо:


Гей-гей, зелена діброво-о-о!..


Скрипіли ручиці між житами, дзвонили підкови, на чотири шляхи роз’їздилися гостоньки з Красної Долини, що яркими віконцями з-поміж верб головатих задивлялися в зоряну маєву ніч.

Скінчився празник, ще й празничок, роковий храм, відпуст великий за всі гріхи, празник у Красній Долині!

ПАН ІНСПЕКТОР

Комедія

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Друкується за виданням: Керницький Іван. Пан інспектор: комедія з кооперативного життя в 1-ій дії. Львів: Видавнича спілка «Діло», 1933

----------------------------------------------


Дійові особи:

Г р и ц ь   Б у л ь б а — голова Надзвичайної ради, високий та поважний ґазда, літ 60.

Н а с т я — його жінка, низька та кругленька ґаздиня, літ 55.

С п р а в н и к, К а с і є р, К р а м а р — люди вже в літах.

П а н о к — літ 25.

Р е в і з о р — літ 50.

В і й т — літ 45.

Г р о м а д с ь к и й   п о л і ц а й — літ 40.


Сцена представляє сільську кімнату. Праворуч, на першім пляні двері, на другому в самім куті піч з кухнею і мисник з всякою посудою. Ліворуч, під стіною стіл, ослін та стільці. На стінах рушники, образи. Настя порається біля печі — витирає тарілки та кладе на полицю.


ЯВА 1


Г р и ц ь   (входить, здіймає шапку). Ти знаєш, жінко, що?

Н а с т я   (не перериває роботи, обернена до печі). А що ж там таке, Гриню? (говорить розтягло та повільно).

Г р и ц ь   (неохітно). Ет!.. (Вішає куртку на кілок, по хвилі). Ти знаєш, жінко, що до нас сьогодні приїздить пан ревізор?.. На ревізію…

Н а с т я   (все ще обернена до печі). Або ж тобі, Гриню, це першина, ота ревізія! Приїде, побушує по хаті, поперетрясає всі кутики, а потім замкне тебе на дві неділі за політику, та й по всьому…

Г р и ц ь   (нетерпляче). Ет! Плетеш, гей з гарячки!.. То не буде така ревізія… Це приїде зі Львова, то значить, з нашого Ревізійного союзу такий пан директор, чи як його там, і буде просліджувати, чи в вашій кооперативі все стоїть в порядку, о!..

Н а с т я.   Ага-а-а… Ну, та й при тім будеш мати якийсь клопіт…

Г р и ц ь.   Гм!.. Та звісно. Без клопоту не обійдеться… От, хоч би нині… Треба його переночувати…

Н а с т я   (обертаючись). В нас, Гриню?

Г р и ц ь.   Гм!.. Та же в нас…

Н а с т я.   То він, певно, і їсти схоче?

Г р и ц ь.   Гм!.. Або я знаю… Та певно!

Н а с т я   (сплеснула руками). Ой, Царице небесна! А що ж я йому зварю? Та ж то десь дуже великий пан?…

Г р и ц ь.   Гм!.. Звісно, що не Іван…

Н а с т я.   Ой, доленько нещасна! А що ж я йому дам? Тут, як на злість, і корова запустилася, і хліб вийшов, хоч сира земле розступися! (Хапається за голову). І що ж я тепер, бідна, зроблю?…

Г р и ц ь   (розводить руками). Гм!.. Або я знаю. Як то справді великий пан, то він коня з копитами не з’їсть… Бо великі пани на вікт делікатні. Гм! Я знаю… На всякий випадок заріж когута, звари з десятеро яєць, піди на сусіди, позич бохонець хліба, та й з фунт масла, та й молока з гладущик, а пізніше якось… як треба буде, то ще десь щось позичиш.

Н а с т я.   Ой, татунцю небесний! (Плачливо). Яка ж то біда, яка ж то напасть… чиста напасть! І нащо тобі, старий, такого клопоту на сиву голову? Перше, бувало, то цілими днями сидів у тій читальні, а тепер, як собі заложили ще якусь куропативу, то вже його ніколи дома не видно. Вся робота стоїть, ані кому дай, ані принеси, я хвилинки спокійної не маю, а він усе, як не в читальні, то в тій ку… ку… ро…

Г р и ц ь   (перебиває). Настуню, дай спокій! Десь тобі тілько балакати хочеться…

Н а с т я.   Ну та як, Гриню, не маю балакати, коли я вже з тою твоєю політикою світа Божого не бачу! Ні я собі ніколи яєчка не зложу, ні курочки не приховаю, бо тої неділі приїде пан ревізор, а на другу пан делегат, а на трету якась інша нечиста матір, і я, бідна, мушу кожного годувати не знати пощо й за що?… Не досить, що від всяких безробітних не можна обігнатися, то ще панам їсти давай? Агі! Або ж то ми одні в селі? Та най вже хто другий трохи спробує…

Г р и ц ь   (перебиває). Дай спокій, Настуню, дай спокій!.. Прошу тебе, не говори, бо я вже стільки слухати не можу. Йди краще між люди та постарайся, що треба, бо його десь щойно не видно!..

Н а с т я   (зітхає). Ой, світе мій розколений!..

Г р и ц ь   (нетерпляче). Ну йди вже, йди… Чого ще стоїш?

Н а с т я   (зітхає). Та йду вже, йду… Ой, доленько, бідна! Що ж я йому зварю! (Бере хустку й виходить).


ЯВА 2


Г р и ц ь   (задуманий сідає біля стола). Гм!.. Воно рахувати, то баба й трохи має рацію… В дома не засиджу, господарки не пильную, ніщо мене на світі не обходить, тільки та кооператива… А з того в нас нині хліба їсти не будеш!.. Тепер лише докладай до неї, як не здоровля, то останній ґрейцар. Гм!.. Що ж, коли наші люди такі, що тільки знають на одного все звалити! Ви то, Гриню, знаєте, ви то дуже красно розумієте, ви там підете, ви то зробите, бо ви політикант і любите цим бавитися. А ми будемо за вами поступати, аякже!.. тільки поволеньки, поволеньки та й все ззаду… Га, люди добрі, далі то вже й мене не стане. Адіть, я вже й не довиджую… Газети без окулярів не прочитаю!.. (По хвилі). О! Тепер ще, як на біду, того ревізора принесло! Га, як той каже: нині скрізь біда, то й коло нас круто… Але я міркую, якби наші люди були направду людьми, то ще б так зле не було. А кілько я намолився, кілько напросився: люди, пильнуйте тої кооперативи, не боргуйте, не йдіть до жида, тримайтеся купи! Ага!.. Дехто послухав, а іншому це десь гримить… І які члени, така Управа, такий і крамар. Кожний хоче зараз щось скористати… Люди добрі! Та ще нема з чого користати!.. (Хвилю мовчить). Та й так… А цей приїде, перерахує, вийде манко — то зараз ціле село затрубить: то він, то Гринько усьому винен! Він наперед найбільше кричав, він зробився головою, він усім тим кермує, то він усе помахлював… А як я вже страчу в людей довір’я, тоді все розлетиться! Гм!.. Дав би Бог, щоби той цілий ревізор де застряг по дорозі в якій озерині…


ЯВА З


С п р а в н и к   (входить, низький, вусатий, в червонім кожусі, з люлькою в зубах). Дай Боже добрий вечір!

Г р и ц ь.   Дай Боже здоровля.

(Вітаються. Справник сідає за стіл у самий кут, обоє хвилю мовчать і дивляться в землю).

С п р а в н и к   (по хвилі). Ну і що?

Г р и ц ь.   Та ніщо…

С п р а в н и к   (по хвилі). Чули’сте?

Г р и ц ь.   Та чув’їм…

С п р а в н и к   (по хвилі). Ну, а ви як?

Г р и ц ь.   Та я ніяк…

С п р а в н и к.   Ба!.. (По хвилі). А коли ж?

Г р и ц ь.   Нині…

С п р а в н и к.   Ба!.. (По хвилі). Нині, кажете?

Г р и ц ь.   Ая… Нині приїде, в мене переночує, а завтра рано буде інвентура. (Дивиться у вікно). Десь вже, незадовго, має надійти зі стації…

С п р а в н и к.   Ба!.. (По хвилі). Га, що ж, писуню? Я що? Я нічого!.. Ну, ніби що?.. Як самі знаєте: запряг, сів, поїхав, привіз, віддав — шлюс! Фертік!.. Більше мене не обходить. Але щоби, писуню, щось таке во теє… о! то ні!.. Що чорного за нігтем! Чуєте? Що чорного за нігтем! (По хвилі). Але той наш цілий касієр, писуню, це вже інший нумер! Розумієте, що я кажу?.. То є механік, то є циган, то є шахрай з ґрадуса!.. Ви його не знаєте, але я знаю!


ЯВА 4


К а с і є р   (входить, високий, пелехатий, в білій полотнянці, підперезаний ременем). Дай Боже добрий вечір!

Г р и ц ь.   Дай Боже здоровля.

К а с і є р   (вітається з присутніми, сідає біля справника і мовчки дивиться в долівку; по хвилі). А ви… знаєте?..

Г р и ц ь   і   С п р а в н и к (махають головами).

К а с і є р.   Ну… і ви як?..

Г р и ц ь   і   С п р а в н и к (здвигують раменами).

К а с і є р.   А… Коли ж, нині?..

Г р и ц ь   і   С п р а в н и к (махають головами).

К а с і є р.   Га, що ж, любцю? Я що? Я нічого… Дали мені — взяв, казали виплатити — виплатив. Я маю все на папері! Книжку, любцю, маю, фактури маю, асиґнати маю. квіти маю, бони маю, люди добрі — я все маю! Бо, ніби, що ж, любцю? Ще нема на що так дуже й лакомитися!.. (По хвилі). Що, як що, але той наш цілий крамар, це є пташок!.. Ніби, я його за руки не злапав, але кажу вам — то пташок! Я вам казав відразу: не беріть до того Шептуна, бо Шептуни — це злодії з діда-прадіда! Ніби, любцю, я не маю що йому закинути, тільки кажу: дивіться йому добре на пальці! Це не хто-будь, тільки я вам кажу!


ЯВА 5


К р а м а р   (входить, у полотняній військовій блюзі, з палицею, кульгає на праву ногу). Дай Боже добрий вечір!

Г р и ц ь.   Дай Боже здоровля!

К р а м а р.   Га, Господи Боже!.. (Вітається з присутніми, сідає біля касієра і мовчки дивиться на стелю).

К а с і є р   (по хвилі). А… апчіхх!..

С п р а в н и к.   На здоровлячко, писуню…

К а с і є р.   Дякую, любцю.

К р а м а р.   Ви, може, до мене щось казали?

К а с і є р.   Ні, ні, любцю.

К р а м а р.   Га, Господи Боже!.. (По хвилі). Щось знов на дворі хмариться…

Г р и ц ь.   Ага…

К р а м а р.   А так вже в полуднє було прояснилося…

С п р а в н и к.   Ага…

К р а м а р.   Мабуть, таки знов схоче дощ падати…

К а с і є р.   Ага…

К р а м а р.   Ну, як буде дуже злива, то він, певно, не приїде…

С п р а в н и к   і   К а с і є р   (один наперед другого). Як то? Чому не приїде?!

К р а м а р.   Га, Господи Боже! Я не кажу… я не знаю… але може, той… Буде боятися дощу, або як…

Г р и ц ь.   Гм! Та що такому дощ?.. Сяде собі в вагоні, візьме газету в руки, та й їде…

К р а м а р.   Га, Господи Боже! Та най собі їде… Я що? Я нічого… Вкрасти’м — не вкрав, зрабувати — не зрабував, ошукати — не ошукав, знищити — не знищив, ой-ой, Господи Боже! Я не боюся!..

К а с і є р   (прихапцем). Ну, любцю, або я що?..

С п р а в н и к   (за ним). Ну, писуню, або я як?..

Г р и ц ь.   Люди добрі, чого ви такі? Як все є в порядку, то ніхто не має чого боятися.

С п р а в н и к   (задивився, на стелю). Ба!..

К а с і є р   (також) Гм!..

К р а м а р   (схилив голову на груди). Ой, Господи Боже…


(Хвиля мовчанки).


С п р а в н и к   (до Гриця, дуже осторожно). Чуєте, сусідо, а якби… знаєте, я тільки так питаюся… якби так вийшла та манька, то… хто за це відповідає?…

Г р и ц ь.   Гм!.. Або я знаю… Та воно кожний з нас може відповідати, залежить, хто провинився… Коли, приміром, крамар…

К а с і є р   (підхоплює). О, так, так, любцю! Головна річ — крамар!..

К р а м а р   (зривається з лави). Га, Господи Боже! Або крамар що? Злодій, чи шахрай, чи рабівник, га?

К а с і є р.   Любцю, я вам того не кажу. Але, як ви би, наприклад, потягнули з шухляди пару золотих, чи якийсь товар, то я за це ніколи в світі не можу відповідати!

К р а м а р   (заломав руки). Га, Господи Боже! Або ж ви виділи., щоби я вже колись щось потягнув?!

К а с і є р   (дивиться в землю). Що ж, любцю?.. Видіти, не видів, але чути, то таки чув.

К р а м а р   (кричить). Що?! Ви чули? То замало, що ви чули! Поставте мені свідків!

Г р и ц ь.   Дайте спокій, Гнате… Та що там!.. Десь ви такі…

К р а м а р   (підіймає руки до стелі). Ой, Господи Боже! Та як? Та ж то напасть в живі очі!.. (Сіпає Гриця за рукав). Чуєте? Він каже, що він чув!.. Але я на власні очі бачив, як він ще по Новім році взяв з каси п’ятдесят золотих і дотепер не віддав!

К а с і є р   (з повагою). Я, любцю, позичив.

К р а м а р   (знов сіпає Гриця). О, о, чуєте?.. Він позичив…

К а с і є р.   Ще раз кажу, любцю: позичив і віддам!

С п р а в н и к   (подрапався за вухом). Ба!.. Кажете, писуню, що ви позичили…

К а с і є р   (твердо). І віддам.

С п р а в н и к.   І віддасте… То дуже красно, нема що казати. Але бачите, писуню, то є справа така: ані ви тоді про це нікому нічого не сказали, то раз, а друге, чому ви ще дотепер тих п’ятдесят золотих не віддали? В кооперативі, писуню, нема ґрейцара, хоч гинь, ну, соли нема за що купити, а ви собі так во, якось…

К а с і є р   (видивився на справника і поволі підноситься з лави). А вас, любцю, що то обходить, га? Дивіть, який рихтельний! Я навіть не знав, що ви такі рихтельні!.. А чому ви, любцю, ніколи не берете товару в Союзі, тільки все (числить на пальцях): сіль у Файґля, нафту в Гісера, шмір у Боруха, мармоляду в Штарка…

С п р а в н и к   (видивився на касієра і поволі встає з лави). А вас то, писуню, що обходить, га?

Г р и ц ь   (заспокоює обох). Сусіди, та що це ви?.. Дайте спокій. Сідайте, не кричіть, не сіпайтеся, бо нема чого.


Справник, касієр і крамар з-під лоба зиркають на себе і поволі садовляться знов за стіл. Хвиля мовчанки).


Г р и ц ь   (по хвилі). Гм!.. Воно так, люди добрі, все ще було би в порядку, якби не отой ревізор… Я знаю… В нас дотепер зле йшло! Трохи той завинив, трохи цей, ну, трудно… Воно з початку все так. Пізніше якось би ще направилося. А так що?.. Приїде, зробить ревізію, все вийде наверх, а тоді як ви глянете людям в очі?.. Кажіть?

С п р а в н и к   (понурив очі до землі). Ба!.. А може, він, писуню, ще не приїде…

К а с і є р   (дивиться в землю). Воно так… Часом, любцю, може щось статися…

К р а м а р   (задивився на стелю). Га, Господи Боже! А от вчора читав я в ґазеті, що десь тут… вже не пам'ятаю де, трапився страшний карамболь. Цілий поїзд розбився, а десять люда згинуло на місці…

С п р а в н и к   і   К а с і є р   (побожно зітхнули).


ЯВА 6


Н а с т я   (в хустці, з кошиком в руці, підходить навшпиньках до стола і шепче). Вже є…

Ч о т и р и   к о о п е р а т о р и   (стають всі разом з лави, нахиляють голови і півголосом питають). Хто?

Н а с т я   (голосніше). Він…

Ч о т и р и   к о о п е р а т о р и   (голосніше). Де?

Н а с т я.   Під хатою, витирає черевики, бо коло нашої комори заліз дуже в болото. Йой!.. Та то такий пан! Що ж я йому зварю!.. (Подріботіла до печі).

С п р а в н и к, К а с і є р, К р а м а р   (всі три разом з опущеними головами сідають на лаву). Приїхав!..

Г р и ц ь   (тремтячим голосом). Гм!.. Слухай, жінко, як же ти пізнала, що то він?..

Н а с т я.   Який ти, Гриню! Та ж такого великого пана можна відразу пізнати. О, такий панисько, в чорній бекеші, в капелюсі, зі скіряною торбою, аякже! Дивлюся — стоїть він коло нашої комори і щось до колодки заглядає… Ну, я собі зараз поміркувала, що то мусить бути якийсь не з тих простих… Та й питаю: ви, паночку, певно той ревізор, що мав приїхати на обрахунок до нашої куропативи? А він каже: так, так, матусю… Ну, то, кажу, ви маєте в нас ночувати. А як ваш чоловік називається? — питає. Ну, я йому повідаю, що ти, ніби, називаєшся Гринько Бульба і що ти є в тім усім головою… А він каже: так, так, дуже гарно, я там зараз прийду… (За сценою чути стукіт). О!.. Вже йде… Ой, Царице небесна! Що ж я йому зварю!.. (Порається біля печі).


ЯВА 7


П а н о к   (входить, обличчя хитре, улесливе; має малі вусики; капелюх насунений на очі; одітий в чорний плащ, під пахвою скіряна течка, черевики досить подерті). Добрий вечір! Чи тут живе голова кооперативи Гринько Бурак?

С п р а в н и к,   К а с і є р,   К р а м а р   (всі три разом стають з лави, мнуть у руках шапки та моргають до себе, що їм треба виноситися з хати).

Г р и ц ь   (рівночасно заклопотано). Гм!.. Я знаю… Воно ніби так, пане ревізоре… Тільки я не називаюся Гринько Бурак, а Гринько Бульба…

П а н о к   (дуже привітно). Так, так, Бульба, Бульба. Пан Гринько Бульба! Я так навіть маю записано. Страшно мені приємно вас пізнати. (Подає йому руку). Я називаюся… умм… так, я називаюся Ананас, інспектор Віктор Ананас! Мене прислали… так, мене прислали сюди зі Львова, щоби я зробив скок на вашу кооперативу… то значить… перепровадив у ній ревізію… Так!.. (Кладе течку й капелюх на стіл, бистро мишкує очима по кімнаті.) Ага… (До Гриця). Отже я маю в вас заночувати, пане Капуста?

Г р и ц ь.   Гм!.. Воно ніби так, пане інспекторе. Прошу, сідайте, будь ласка, та й розгостіться.

П а н о к.   Моцно вам дякую! Бачу, що ви є свій хлоп. А це (показує на Настю) певно, ваша кобіта?

Г р и ц ь.   Гм!.. Я знаю… Воно ніби так…

Н а с т я   (підходить з макітрою в руках). То, прошу пана шпектора, я вже, ніби, друга його жінка, ая. Бо перша небіжка, най з Богом спочиває, померла зараз місяць по шлюбі.

Г р и ц ь   (сіпає її за рукав). Та йди… геть!

П а н о к   (до справника і інших). А ви, панове господарі, чого стоїте? Скажіть собі сісти!

С п р а в н и к.   Ба!.. Та воно можна… (попихає касієра в сторону дверей).

К а с і є р.   І я так скажу, любцю… (попихає крамаря).

К p а м а р.   Га, Господи Боже!., (хоче йти з хати).

Г р и ц ь   (попихає його назад). Це, пане інспекторе, ось справник, касієр та крамар нашої кооперативи…

П а н о к.   Та-ак? Страшно мені приємно!.. А… хто це з вас, панове, касієром? (До крамаря). Може, ви, стрийку?

К p а м а р.   А най мене Бог боронить! То, во, сусід, Данило…

П а н о к   (до касієра). А, так, так!.. Я відразу міркував, що це ви!.. Чи маєте при собі витрих?

К а с і є р   (здивовано). Га?

П а н о к.   Пардон! Я, прошу вас, вродився в Америці і тепер все затягаю трохи по-французьки… Я хотів спитатися, чи маєте при собі… ну, ключ від каси?

К а с і є р.   А десь тут, любцю, повинен бути… (шукає по кишенях).

П а н о к.   (до Гриця, дуже поважно). Умм… отже так буде, пане Ріпа! Я зараз беру ключ, йду, зроблю контролю в касі, а раненько докінчимо решту. Я мушу спішитися, бо завтра в полуднє вже маю бути у Львові! (бере зі стола капелюх).

С п р а в н и к.   Ба!.. Я собі, писуню, ще таки сяду… (сідає).

К а с і є р.   Та й за мною, любцю, малі діти не плачуть!.. (сідає).

К р а м а р.   Га, Господи Боже! Та й я до колії не спішуся… (сідає).

Г р и ц ь   (здержує панка). Гм!.. Якось воно так не випадає, пане інспекторе… Прошу ще хвильку заждати, спічнете, і повечеряєте…

Н а с т я   (підходить з варехою в руці). Ой, татуньцю небесний! А де ж ми би тепер пана шпектора пустили! Я во, зараз, яєчка на окріп кидаю, аякже… Пан ішпектор певно вже десь голодні, як той пес?…

П а н о к   (подумав). Рація, рація! Щось перекинути вже можна. Це ніколи не зашкодить. Але… гов! (До Гриця). Пане Фасоля, в вашім селі поліції нема?

Г р и ц ь.   Гм!.. Та, ніби, нема… Постерунок аж на другім селі.

П а н о к   (поквапно). Дуже гарно, дуже гарно. Я це, бачите, тільки так питаюся… З цікавости… Умм… очевидно! Мінутку ще можемо заждати (сідає біля стола). Евентуально, прошу я вас, ґазетку собі прочитаємо (виймає ґазету, розкладає та заслонює нею цілу голову).

С п р а в н и к   (зітхнув). Ба!.. Я вже, писуню, буду йти… (встає).

К а с і є р.   Та й я, любцю, не маю чого тут сидіти… (встає).

К р а м а р.   Га, Господи Боже!.. А чого ж маємо людям заваджати!.. (хоче йти).

Г р и ц ь   (підбігає до них). Сусіди, та що це ви?!.. Сідайте ще, якось так не випадає!.. (Справник і другі розкладають руками, постогнують і знов сідають на лаву. Рівночасно, як ці останні церемоняться, Настя приносить до стола вечерю; в лівій руці тримає макітру з яйцями, під пахвою здоровенний бохонець хліба; в правій руці — горнятко з молоком, а наверху тарілку з маслом. Все те уставляє на столі).

П а н о к   (відкладає ґазету і з вдоволенням затирає руки). О, то ґрунт! Добре їсти і нічим не журитися!..

Н а с т я.   А на здоровлячко, на здоровлячко! Ось тут мають пан ішпектор яєчка, но не знаю, які пан люблять? чи тверді, чи м’якенькі?

П а н о к   (весело). Все одно! Вже я собі дам з тим раду!

Г р и ц ь.   Гм!.. Воно ніби так…

Н а с т я. То масло не таке свіже, але ще його не чути… Най пан ішпектор вибачать, бо ми тепер свого молока не маємо. Корова нам запустилася ще в Пилипів піст. Ну, хлібець разовий, чорненький… Пан ішпектор ще десь як жиють, то такого не їли…

Г р и ц ь   (зітхнув). Гм!.. Що робити… Трудно…

П а н о к   (з запалом теребить яйця). Не турбуйтеся, стрийно! Я свій чоловік, я все прийму!

Н а с т я.   Та й най пан ішпектор не гніваються, що м’яса нема… Ми будемо, перепрошуючи вас, папочку, і всіх присутніх, і святі образи, і Божий денінько, і ковбицю, і лавицю, і мене плюгавицю… будемо свиню різати аж на Великдень…

П а н о к   (з повним ротом їжі, махає руками і головою, що він на все годиться).

Н а с т я   (до Гриця). Най пан ішпектор тут поволеньки собі вечеряють, а ти, Гриню, світи ліхтарку, підемо поросята годувати. Вони також їсти хочуть.

Г р и ц ь.   Гм!.. Як йти, то йти. (До справника і других). Ви, сусіди, ще трошки зачекайте, я зараз прийду…

С п р а в н и к.   Ба!.. Я знаю, писуню?..

К а с і є р.   А най там, любцю…

К р а м а р.   Га, Господи Боже!..

Н а с т я   (вже біля дверей, тихо до Гринька). Ой, доленько нещасна! Диви-но ся, Гриню, як він, бідачисько, їсть!.. Так, як би з неволі вернув…

Г р и ц ь   (світить ліхтарку). Гм!.. А що ж ти собі, жінко, гадаєш? Нині по містах біда, люди кусника хліба не мають!.. Нас ще хоч та бульбочка ратує, а там й того нема…

Н а с т я   (сумно). Ая… Подиви-но ся, які в нього черевичата подерті. Наш пастух кращі має…

Г р и ц ь   (бере шапку). Гм!.. А що ти собі гадаєш? Тепер всюди криза, тепер найбільші директори в подертих черевиках ходять!

Н а с т я.   Ой, доленько бідна!.. (Обоє виходять).


ЯВА 8


(Хвиля мовчанки. Панок завзято нищить заставлені на столі дари Божі. Ковтає одно яйце по другім, крає і заїдає куснями масло, попиває це молоком, закусує хлібом, і так в колісце. Час до часу обережно пакує до кишені то яйце, то грудку масла (обвинену ґазетою), то кусень хліба, то ніж і т. д. Справник і касієр мовчки сидять за столом, сумно махають головами, шморгають носами та витирають рукавами уста. Лишень крамар раз у раз зітхає: «Га, Господи Боже!» Нарешті справник встає, хоче щось панкови сказати, та не має сміливости).

С п р а в н и к   (по хвилі). Ба!.. Якби так можна, пане ішпектор…

П а н о к   (кінчить їсти). Ну, ну?

С п р а в н и к   (заклопотано). Я би так теє… я би хотів щось панови ішпекторови сказати…

П а н о к.   Дуже файно! На верха з тим!..

С п р а в н и к.   Ба!.. Коли я не смію…

П а н о к.   Ну!.. То називається — трудно.

С п р а в н и к   (несміло). Може би, так на боці, пане ішпектор?..

П а н о к.   На боці, то на боці. (Обоє встають з-за стола і виходять на середину сцени).

С п р а в н и к.   Ба!.. Коли я таки не смію, пане ішпектор…

П а н о к.  На маєш!

С п р а в н и к.   Бо то знаєте, пане ішпектор, ну… чистий клопіт…

П а н о к.   Що там клопіт!.. Най кінь клопочеться, він має більшу голову.

С п р а в н и к.   Хе, хе, хе… Які пан ішпектор жартівливі… Та я, писуню, таки не смію сказати, щоби пан ішпектор, борони Боже, не образилися.

П а н о к.   Ні, ні, я свій хлоп! Валіть просто з моста все, що маєте на серці!

С п р а в н и к   (тихіше). Е… то таке, пане ішпектор: я тутечко тим ділом, як то кажуть, справником… І… ніби, Господи милосердний! Я що? Я нічого!.. Запряг, сів, поїхав, привіз, скинув — шлюс! Більше мене не обходить. Але воно, писуню, все христіянин непевний… Може, так, може, сяк — не знати?.. (Ще тихше). Тож я би дуже пана ішпектора просив, як би там щось не теє… то най вже пан, ішпектор будуть такі добрі, най дуже остро мене не обраховують…

П а н о к.   Ага!! Я вже то капую! Я вже розумію! (Дуже серйозно). Отже так, пане то-ой… Все буде гаразд! Спустіться на мене, як на заграничну валюту. Розумно? Все — блят! На те я вам даю слово! Ви знаєте, що в мене значить і слово?!

С п р а в н и к   (радісно). Ой-ой, писуню, та чому не знаю!

П а н о к.   Але… (Простягає руку). Розумієте?..

С п р а в н и к   (сумно). Ба!.. Та чому не розумію. А… кілько ж би пан ішпектор так теє?..

П а н о к.   Ну, хочу яку марну п’ятку…

С п р а в н и к   (подрапався за вухом). Га, най там. (Виймає великий капшук, а з нього гроші). Тільки я би дуже просив, щоби пан ішпектор нікому нічого не теє…

П а н о к   (ховає гроші). Тихо ша!.. Вуха догори, хвіст набік!.. Все буде — перша кляса. То вам кажу!


(Справник вертається на своє місце і благальними рухами напоминає панка, що би тямив про його справу. Цей останній його заспокоює).


К а с і є р   (який вже перед тим виліз з-за стола і стояв панкови за плечима). Я би так, любцю, хотів панови ішпекторови… теє…

П а н о к.   Ага, щось на боці?

К а с і є р.   Ая, ая…

П а н о к.   Просимо, просимо! Страшно мені приємно/… (Обоє йдуть в правий кут сцени).

К а с і є р   (заклопотано). Та коли, пан ішпектор, я якось не годен вимовити…

П а н о к.   Ет, ґаданє австріяцьке! (Серйозно). Ви є касієром?

К а с і є р   (злякано). Ая… ая… Але я цілком не хтів ним бути! Присягай Богу, ні! Самі люди принукали… Той каже — будьте, той каже — будьте, ну, гадаю собі — най там… якось христіянин пацифікацію перебув, то і з тим собі дасть раду. І… ніби, я що? Я нічого! В мене, любцю, все стоїть на папері. Книжку маю, фактури маю, асиґнати маю, квіти маю, пане ішпектор — я все маю!.. Але, як той каже, чоловік таки непевний… Може, воно так, а може, й сяк… тож я би дуже пана ішпектора просив…

П а н о к   (перебиває). Тихо, ша! Я вже знаю, про що вам іде. (Дуже поважно). Отже так: для вас, розумієте, тільки для вас, я то зроблю. На це вам даю гонорове слово! А в мене слово — то мур.

К а с і є р   (радісно). Та же я знаю, та же я знаю… Чим же я панови ішпекторови віддячуся?..

П а н о к   (у відповідь простягає долоню).

К а с і є р   (посумнів). Га, що зробити… А кілько ж би пан ішпектор так… умм… (шукає за грішми).

П а н о к.   Ну, як від вас, то хоч марну десятку.

К а с і є р.   Ой, любцю, та де вона марна. (Виймає гроші). Тільки я би дуже просив, щоби пан ішпектор нікому нічого не… умм…

П а н о к   (обурено). Пане, та як?! Ви мені не вірите? Перший раз в життю щось подібного чую! Та же я вам дав слово!


(Касієр вертає назад, сідає на своє місце, обернувшись до справника спиною).


К р а м а р   (який перед тим виліз з-за стола і ждав на свою чергу). Га, Господи Боже!..

П а н о к   (звертається до нього). Може, щось на боці?…

К р а м а р.   Ні, най вже буде ось тут…

П а н о к.   Ну, ну?

К р а м а р   (задивився на стелю). Га, Господи Боже!.. То ніби, таке: я що? Я нічого! Вкрасти — не вкрав, зрабувати — не зрабував, ошукати — не ошукав, знищити — не знищив…

П а н о к   (перебиває). Пане, та же то ясне, як шварц! Я же розумію! Все має бути блят, правда?

К р а м а р  (махнув головою).

П а н о к.   Досить! Вже робиться! Два рази не треба балакати. Але… (Простягає долоню). Розумієте?..

К р а м а р.   Га, Господи Боже, та же я не дурний. А сила-ж?

П а н о к.   Мені здається, що такий шпас дві десятки варта?

К р а м а р   (шукає за грішми). Ой, Господи Боже!.. Я маю тільки одну…

П а н о к   (бере гроші). Досить! Згода на сто літ! Роблю це тільки для вас, бо бачу, що ви свій хлоп! (Б’є його по плечах). Тримайтеся моцно, не сушіть собі нічим лепети, а все буде в найкращім порядку!


(Крамар вертає назад та сідає на своє місце, обернувшись спиною до касієра).


П а н о к (на боці затирає руки). Ну, сьогодні був добрий початок! Бачу, Юську, що з тебе ще не такий фраєр, коли ти цих сватів так красненько надув. Але тепер треба відсіль чимскорше звіяти, бо такі геци пахнуть грубим криміналом!.. (За сценою чути стукіт).


ЯВА 9


Входить ревізор. Низький, кругленький добродій, в капелюсі, у хутрі, зі скіряною течкою під пахвою. За ним, мов не своїми ногами, йдуть Гриць з Настею, обоє безмежно здивовані. Гриць станув як укопаний біля дверей з ліхтаркою в одній руці, а шапкою в другій. Настя біля нього з малим цебриком в руках.


Р е в і з о р   (важко сопе, втомлений дорогою). Уфф!.. Добрий вечір! Чи тут живе голова Надзірної ради пан Гриць Бульба? (Здіймає капелюх і разом з течкою кладе на стіл).

Г р и ц ь   (тремтячим голосом). Га!.. Я знаю. Воно ніби… я знаю…

Р е в і з о р   (звертається до нього). А, це ви, пане добродію? Дуже мені мило пізнати так ото свідомого кооператора… Дубенко називаюся. Інспектор Омелян Дубенко (потрясає обома руками Грицькови долоню, в якій цей держить шапку). Ревізійний Союз вислав мене до вас, щоб я перевів контролю діяльности вашої кооперативи, пане добродію.

Н а с т я   (пустила цебрик на долівку й заломила руки). Ой, Царице небесна! Ще один!.. А що ж я тепер йому зварю?!

С п р а в н и к   (встає з широко розкритими очима та відчиненим ротом, до касієра). Пи… писуню, ви чуєте?

К а с і є р   (встає, до крамаря). Лю… любцю, а ви що на то?..

К р а м а р   (встає). А, Господи Боже!.. А то по якому? (Всі три вп’ялили очі в панка).

П а н о к   (мне в руках капелюх). Овва! Овва! Робиться горячо!.. Як тут тепер звіяти?

Р е в і з о р   (розглядається по кімнаті). Ей, люди добрі, а чого ж ви всі стоїте, мов води в рот набрали? Що тут таке сталося?

Г р и ц ь.   Гм!.. Чи я знаю…

Р е в і з о р.   Прошу? Що ви кажете, пане добродію?

Н а с т я.   Е… та то, прошу пана шпектора, не гніватися, але в нас вже один ішпектор є… Ось, коби здоров, вже й вечерю з’їв…

Г р и ц ь.   Гм!.. Воно ніби так…

С п р а в н и к, к а с і є р, к р а м а р.   А, так, так!

Р е в і з о р   (здивовано). Це як?… Де ж той ваш ревізор?

Н а с т я   (показує на панка). А он який великий!

С п р а в н и к, к а с і є р, к р а м а р.   Ая, ая! Та же во стоїть.

Р е в і з о р   (побачив панка). А… вибачте, пане добродію, я вас не завважив. Тут зайшло якесь непорозуміння… Ви є, певно, повітовим інструктором?

П а н о к   (поквапно). Рація, рація, повітовим інструктором!..

Г р и ц ь.   Гм!.. Дуже перепрошую, але ж ви нам казали, що ви є ревізором зі Львова…

Р е в і з о р   (приглядається панкови). Це неможлива річ, пане добродію. Всі члени Колегії ревізорів у Львові це мої товариші і знайомі, а цього пана я бачу перший раз в життю. Може, ви, пане добродію, є делегатом Кооперативної ради в Варшаві?..

П а н о к.   Рація, рація!.. Я… умм… прошу вас, пустив лишень такого віца, що я зі Львова. По правді, то я приїхав з Варшави! Так!.. Я навіть родом з Варшави… Мій тато з Варшави… Моя мама з Варшави…

Р е в і з о р.   Гм, в такому разі, пане добродію, це справді велике непорозуміння. Місцева кооператива, як така, належить до Ревізійного Союзу Українських Кооператив, і тільки він, як такий, має право її контролювати. Хіба що ви, пане добродію, маєте якесь спеціяльне уповноважнення?

П а н о к.   Рація, рація! Спеціяльне уповноважнення! І то від самого міністерства!..

Р е в і з о р.   Прошу мені показати цей документ, пане добродію!

П а н о к.   Зараз! В тій хвилині! Вже робиться… (Шукає по кишенях, врешті виймає якийсь папір). Прошу дуже. Спеціяльне уповноважнення…

Р е в і з о р   (накладає окуляри, бере папір в руки і читає). «Дирекція в’язниці у Львові стверджує, що Йосиф Буйда, літ 25, уроджений в Пацанові, відбув кару однолітної в'язниці за переступлення параґрафу…» (Перестає читати, здіймає окуляри з носа та витріщається на панка). Пане добродію! Та ж то посвідка звільнення з криміналу!

В с і   п р и с у т н і   (крім панка).   Ахх!!

П а н о к   (в тім самім моменті хапає зі стола ревізорову течку, з усеї сили штовхає ревізора в груди, а сам кидається в сторону дверей. Ревізор валиться з ніг і падає на Настю, а та знов з розгоном сідає в цебрик. Рівночасно касієр і крамар вискакують з-за стола, лапають кінець панкового пальта і тягнуть до себе).

К а с і є р   (кричить). Стій, кримінальнику! Віддай гроші!

К р а м а р.   А Господи Боже!.. От тобі інспектор!.. Стій, бо ноги поломлю!

С п р а в н и к   (за столом вимахує руками). Тримай, писуню, тримай!

Г р и ц ь   (пускає з рук шапку і ліхтарку та безрадно б'ється по полах).

П а н о к   (рветься на двір). Пусти, один з другим! Пусти, бо стріляю! (Шарпнувся з усеї сили і потягнув за собою касієра та крамаря. За сценою чути стукіт чобіт, крики, погоня).


ЯВА 10


Р е в і з о р   (стогне, пробує встати). Ой!.. Ой!.. Де той розбійник? То був напад!.. Чистий напад, пане добродію…

Н а с т я   (плачливо). Прошу пана ішпектора, та най пан ішпектор вже раз стануть, бо бігме, цебрик розлетиться. Новісінький цебрик!..

Р е в і з о р   (тримається за груди). Ой!.. Груди!.. Мої груди, пане добродію… (Встає, справник та Грицько помагають йому піднятися).

Н а с т я   (вилазить з цебрика). Ой, татуньцю небесний! Ой!.. Але ж пан ішпектор тяжкі, нівроку… як на мене звалилися, то так, перепрошуючи вас, гей корець жита, аж дух мені заперло… Ой, крижі!..

Р е в і з о р   (стогне). Ой, груди!..

С п р а в н и к   (подрапався за вухом, до Грицька). Писуню, ви, як то кажуть, найрозумніша голова в селі. Скажіть, розкажіть, витолкуйте мені на хлопський розум, що тут тепер властиво сталося?

Г р и ц ь.   Гм!.. Я знаю, що? Я на тім усім чисто дурний…

Р е в і з о р   (сердито). Як то що, пане добродію? Це ж ясне, як сонце! Злодія, душогуба, розбійника, який щойно тепер вийшов з криміналу… о, прошу! (Піднімає з долівки посвідку). Маєте чорне на білім, який щойно вийшов з криміналу за звичайну крадіж, ви, пане добродію, уважали інспектором, ревізором, ви його гостили, приймали, ви йому гонори робили! І як би я не з’явився в саму пору, тоді що було би сталося? Він би закрався до крамниці, розбив касу, обголив усе до чиста і моє поважання, пане добродію!..

Н а с т я   (ломить руки). Та! Доленько бідна!.. То то не був правдивий ішпектор?! А за що ж я його так нагодувала?.. (До дверей). А щоб тобі рухати не дало, а щоб тобі боком вилізло, а щоб тебе розтріскало за мою працю!..

Г р и ц ь   (сіпає її за рукав). Тихо, жінко! Ти сама усьому винна! (До ревізора). Ну, хто ж то міг знати, пане інспекторе…

Р е в і з о р.   Як то, пане добродію? А ви ж не могли від нього зажадати якогось документу, якоїсь леґітимації?.. О, прошу! (Бере зі стола течку, яку панок лишив). Я вам зараз покажу свою леґітимацію. Побачите чорне на білім, з ким маєте до діла, пане добродію! (Відчиняє течку, з якої паде на долівку великий ніж та револьвер).

С п р а в н и к.   От тобі, писуню, леґітимація!

Н а с т я   (сплеснула руками). Ой, Царице небесна, рятуй мене грішну, а це що?!

Р е в і з о р   (хвилину стоїть наче вкопаний, течка паде йому з тремтячих рук). Розбійник! Розбійник! Вкрав мою течку. Вкрав мої акти! (Кидається до дверей).

С п р а в н и к   (до Гриця). Писуню, тримаймо його! Не пустім! То спільник тамтого, вони оба в змові! (Обоє з Грицьком лапають кінець ревізорового пальта і тягнуть до себе).

Р е в і з о р   (рветься на двір). Пустіть! Пустіть, ради Бога! Він вкрав мої акти!

С п р а в н и к.   Акти? Файні акти! Я тобі дам акти, опришку якийсь! Ти нас хотів помордувати? Стій, не втечеш!

Н а с т я   Люди добрі, пустіть його! Та най летить в озеро!


(На сцені метушня, гамір; врешті ревізор вирвався з кімнати, а вслід за ним побігли Гриць, Справник і Настя. За сценою крики — погоня).


ЯВА 11


(Кілька хвилин на сцені пусто й тихо. Тільки знадвору чути далекий гамір, який поступово стає чимраз голосніший. Нарешті до кімнати входять касієр та крамар, які держать за ковнір панка. Всі три уставляються по лівім боці сцени. За ними — Гриць і справник, які знов тримають ревізора. Всі зразу не балакають нічого, лишень стогнуть, охають та відсапують, бо помучені біганиною. Найбільше стогне ревізор.)

К а с і є р   (підіймає руки до стелі). А Господи Боже! От які сьогодні інспектори! А Бог би вас тяжко скарав на тім і на тамтім світі! Тьфу!..

С п р а в н и к   (термосить ревізора). Ви собі, писуню, гадали, що дурного хлопа ошукаєте? О, не діждете ви цього, лотри печені! Побачите, куди стежка в горох!..

К а с і є р   (термосить панка). Ви собі, любцю, міркували: гроші в кулак, смик за поріг та й шлюс… Фертік? О, ні, не фертік! А бачите, що ми вас хапнули!

П а н о к   (раз у раз злобно всміхається). Ну, то називається — трудно. (До ревізора). Галльо, пане інспектор! Як там ситуація?

Р е в і з о р   (важко дише). Ой!.. Серце!.. Серце, пане добродію… (Побачив свою течку у панка під пахвою). Мої акти!.. Віддай мої акти, розбійнику!

П а н о к.   Но, но, тільки без компліментів, пане пан! Це — течка моя!

Р е в і з о р.   Брешете, пане добродію! Я вас на поліцію!.. Я вас під наглий суд!.. Ви зробили на мене напад!

П а н о к.   Поволі, пане, поволі, не сердьтеся, бо це вам не до лиця.

Р е в і з о р.   Віддайте мою течку, пане добродію!

П а н о к.   Го, го, нема вар’ята! Це — течка моя, я на то маю свідків. Ваша онде лежить на долівці!..

Р е в і з о р   (тупає ногами). Брешете, пане добродію. Брешете, як остання собака. Я при собі не ношу різницьких ножів та револьверів! (До Грицька). Пане добродію!.. Пане голово! Чого ви, властиво, стоїте, як турок на німецькій проповіді? Як ви можете позволити, щоб у вашій хаті таке діялось?.. Відберіть від цього драба мою течку!..

Г р и ц ь   (б’ється по полах). Гм!.. Я не знаю, чия вона…

Р е в і з о р.   Як-то не знаєте, пане добродію? Це ж ясне, як сонце. Він свою течку лишив на столі, а мою потягнув, як втікав з хати… Та ж це рафінований злодій, ви ж бачили чорне на білім, що він цілий рік сидів у криміналі!..

П а н о к.   Пхі!.. Велика річ рік криміналу. Пане, то нині по людях ходить. Зрештою, ви знаєте, хто я є? Я належу до опозиції! Я сидів за політичні кавалки, от що!

Р е в і з о р.   Брешете, пане добродію! Я бачив чорне на білім, що ви сиділи за звичайну крадіж.

П а н о к.   Ну, що є?.. Най буде за крадіж. Ша, не турбуйтеся, і вас то не мине.

Р е в і з о р   (з гідністю). Пане добродію, числіться зі словами! Я є делегат Ревізійного союзу, я був начальником організаційного відділу, я два рази належав до Надзірної ради…

П а н о к.   Я також був членом Надзірної ради нашої злодійської кооперативи і прийшов сюди як її делегат…

Р е в і з о р   (з розпукою в голосі). Люди добрі! І чого ви стоїте, роззявивши роти? Чому ви раз не заткаєте пельки цьому пройдисвітови? Як ви взагалі дали так нікчемно ошукатися?! Як ви цього душогуба до хати пустили?! Та ж тепер двадцяте століття, тож чуєте про якусь культуру, читаєте книжки, ґазети, і в вас ще настільки немає олію в голові, що не потрафите відріжнити інспектора з Ревізійного союзу від звичайного злодія?.. Прошу, порівняйте мою особу з тим… з тим розбійником, пане добродію… Прошу!..

С п р а в н и к   (приглядається то ревізорови, то панкови). Ба!.. Ви, як міркуєте, писуню?

Г р и ц ь.   А, дайте мені спокій!.. Я вже не знаю, що зі мною робиться…

К а с і є р   (приглядається то панкови, то ревізорови). А ви, любцю, як кажете?

К р а м а р.   Га, Господи Боже!.. Та воно такої ріжниці нема. То чоловік, та й то чоловік.

П а н о к.   Панове господарі, не дайте собі закрутити гітари. З нього такий інспектор, як з мене польський біскуп. Ви ось краще гляньте на долівку: бачите, що він мав у торбі?.. Револьвер на вісім стрілів і ніж на два метри! Якби не я, то вам вже всім був би капут, розумно? Тож не балакайте з ним довго, а зв’яжіть шнурками і до паки!

Р е в і з о р   (кидається до нього). Кого до паки, розбійнику, душогубе?! Кого?..

П а н о к.   Пане, не так остро, бо я можу часом вдарити!

Р е в і з о р.   Що?! Кого вдарити, розбійнику? Кого?! (Обидва кидаються на себе з п’ястуками; крамар, касієр, Гриць і справник їх розділюють; гамір, метушня).


ЯВА 12


В і й т   (входить з палицею в руці, за ним поліцай, також з палицею, за ним Настя). Дай Боже добрий вечір! Чого тут у вас такий гармидер, Гриню? Ваша жінка прибігла до мене з криком і плачем, бо у вашій хаті люди ріжуться ножами… А тут, бачу, ще кожний, славите Господа, цілий та здоров.

Г р и ц ь.   Гм!.. Та ще дотепер яко-тако, але до біди вже небагато бракувало… От, спасибі вам, пане начальнику, що прийшли в саму пору! Може, ви тут зробите якийсь порядок, бо я, бігме, вже чисто голову стратив!..

П а н о к.   Пане, пане, ви є начальником громади?.. Так? То прошу сей час замкнути того пасажира!..

Р е в і з о р   (кидається до нього). Кого замкнути, розбійнику?! Мене?.. Мене?..

В і й т   (стукає палицею до долівки). Спокій, панове, спокій! Не заколочуйте публичного ладу. (До Грицька). Як я чув, то у вас, Гриню, трапилась досить кумедна історія. З’їхало нараз двох інспекторів, а ви тепер не знаєте, котрий правдивий, а котрий фальшивий, так чи ні?

Г р и ц ь.   Гм!.. Воно ніби так…

С п р а в н и к, к а с і є р, к р а м а р.   Ая, ая… Так воно і є…

Н а с т я   (на боці). Ой, татуньцю небесний! Коби то вони обоє були фальшиві!.. Я, хоч гинь, не маю що тепер тому другому зварити!..

Р е в і з о р   (рішучим голосом до війта). Пане добродію! Прошу зараз арештувати цього душогуба!

П а н о к.   Поволі, пане, поволі. А чому не вас?

Р е в і з о р.   Я є делегатом Ревізійного союзу!

П а н о к.   І я також!

Р е в і з о р.   Брешете, пане добродію! Покажіть це чорне на білім.

П а н о к.   Прошу! Зараз покажу. (Відчиняє ревізорову течку).

Р е в і з о р.   Віддай мої акти, розбійнику! (Хапає за течку і старається видерти її від панка. Цей не пускає).

В і й т.   Спокій, панове, спокій, бо зараз скажу вас обох замкнути!

П о л і ц а й   (уважно приглядається панкови). Га, пане начальнику! Гляньте-но на того тоншого! Та ж це той, про якого нам писано з поліції! Той самий, при’сяй Богу, той самий!

В і й т   (приглядається панкови). Чекай-но! Зараз ми переконаємося. Слухайте, пане ласкавий. Ви називаєтеся Йосиф Буйда, так чи ні?

П а н о к   (дивиться в землю). Ні!

В і й т.   Уроджений в Пацанові?

П а н о к.   Ні!

В і й т.   Відбув кару однолітної в’язниці за крадіж?

П а н о к.   Ні!

Р е в і з о р   (тиче панкови під ніс посвідку). Отже брешете, пане добродію! В живі очі брешете. А це що?.. Пане начальнику! Ось де леґітимація цього пана. Маєте чорне на білім, що це той самий пташок, про якого ви говорите!

В і й т   (бере посвідку в руки). Так!.. Та ж це посвідка звільнення з криміналу… Ну, пане ласкавий, що ви на то скажете?

П а н о к   (мовчить).

В і й т   (кладе йому руку на плече). Попався, братіку! Доки крутив, то крутив, а тепер вже не втне Панько тіста. До громадського уряду прийшов з поліції докладний опис, який цілком годиться з зовнішним виглядом вашої особи. Ви є небезпечним злодієм, якого нам приказали до двадцять чотирьох годин виправити зі села, а в разі опору замкнути. (До поліцая). Так, Гарасиме?

П о л і ц а й.   Так, пане начальнику, при’сяй Богу, що так!

В і й т.   Тепер, паньцю, пакуйте манатки і гайда зі мною. Цеї ночі ще переспитеся в холодній, а завтра рано підете собі на чотири вітри. (До поліцая). Гарасиме! Ви тим паном заопікуєтеся?

П о л і ц а й.   Так, пане начальнику, при’сяй Богу, що так!

П а н о к   (почухався в потилицю). Ну, то називається — трудно. Накрили хлопа… (До ревізора). Пане інспектор, беріть свої акти і дайтеся ними випхати. (До Гриця). Вам, пане Цибуля, я щиро дякую за гостину. Тримайтеся моцно, не робіть такої сумної міни, бо кризи вже довго не буде. То я вам кажу! (До Насті). Вам, стрийно, спасибі за добру вечерю. Не жалуйте за нею, бо це вже пропало. (До справника, касієра, крамаря). Вам, панове господарі, велике спасибі за добровільну складку на бідного безробітного. Знаєте, як то кажуть: громада по нитці, а бідному шнурок!..

Р е в і з о р   (до справника й інших). Що за складка, пане добродію? Може, той обманець видурив від вас які гроші?..

С п р а в н и к   (понурив очі додолу). Ні, ні, писуню…

К а с і є р   (задивився в землю). А, де там, любцю…

К р а м а р   (задивився на стелю). Га, Господи Боже!..

П а н о к   (злобно всміхається). Так, так! Мовчи, язичку, будеш їсти кашу!.. (До публики). Гей, гей! Яка то нині непевна людська доля. Перед хвилею був чоловік інспектором, а тепер мусить іти спати до Іванової хати… Але добре, що трохи фльоти видурив. Буде на нові черевики і ще на витрихи зістанеться. (До всіх). Найнижчий слуга панів.

П о л і ц а й   (бере панка за обшивку). Йди вже, йди. Не говори багато. (Випроваджує його).


ЗАВІСА

МІТИНҐ

Комедія з совєтського побуту в одній дії

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Керницький Іван. Мітинґ. — Львів: Українське видавництво, 1942

----------------------------------------------


Дійові особи:

К о л т у н — голова сільради.

П о п е р е ч н и й — аґітатор.

Т о в а р и ш   П е й с а т и й — секретар райпарткому.

Т о в а р и ш   С в и н е н к о — начальник райземвідділу.

І в а н   П и р і г — 1-й делеґат.

П а р а н я   Цебричок — 2-й делеґат.

С е н ь к о   Б а й с т р ю к — комсомолець, 3-й делеґат.

С е л я н и,   м о л о д ь.


Дія відбувається в галицькому селі під час більшовицької окупації.


Р е ж и с е р с ь к і   з а в в а г и: де сцена невелика і не може помістити більшої кількости осіб, частину акторів (другорядні ролі) можна розмістити теж і між глядачами.


Сільська школа. В лівому куті залі стоїть поміст, на якому стіл і крісла, місце для «президії». Вздовж залі поставлені лавки — місце для учасників мітинґу. Двері, одні праворуч — ведуть у сіни, другі ліворуч — до шкільної канцелярії. На стінах — портрети Леніна, Сталіна, Молотова та інших «більшовицьких богів», червоні прапори, льозунґи, плякати. Вечоріє. На столі президії світиться лямпа. Знадвору чути, як грає трубка, скликаючи людей на мітинґ.


ЯВА 1

До кляси входить перша група селян.


1 - й   с е л я н и н.   А щоб тобі в ухах грало, гаспиде проклятий! Розносила їх дідьча мама з мітинґами, і ради нема. Не встиг чоловік з поля прийти, крижі випростати, ложку страви хлепнути, а тут уже лети стрімголов, як би де, борони Боже, горіло.

С е л я н к а.   І то так день у день, ні свята, ні неділеньки Божої в них нема. Гей, татунцю небесний, а то-с для нас кару винайшов, а то-с нас покарав! Визволили нас, роззули, обдерли, а тепер ще тими мітиками дихати не дають.

1 - й   п а р у б о к.   Не журіться, тіточко, запишетесь до колгоспу, от тоді вам буде щасливая жизнь! (Деклямує):


У колгоспі — добре жить,

Десять робить, сто лежить,

А як сонце припече,

То й тих десять утече!..


С е л я н к а.   Тьфу!.. А щоб ти подавився своїми словами, шибенику один ходиш! Та я щоб без соли їла, щоб раз у тиждень скірку хліба вкусила, то до колгоспу не піду!

Г о л о с и:   Тссс!.. Тихо…


ЯВА 2


Вбігає агітатор Поперечний, низенький худенький чоловічок, увесь захеканий, спітнілий.

А ґ і т а т о р.   Люди! Люди! Товариші! Швидше, швидше, ради Бога! Вони вже тут. Вже приїхали!

Г о л о с.   Хто такий? Кого там знову принесло?

А ґ і т а т о р.   Ой, Господи! Та тоті — з району… «Товариші!»… А з ними — делеґати-колгоспники, що їздили до Росії. Товарищі, товарищі! Пожалуста! Поспішіться немножко. Вот, садітесь, садітесь, де хто може, і щоб кожному було харашо. (Сходиться щораз більше людей).

1 - й   с е л я н и н.   Гей, гей, милий Боже! Побули рік большевики, і вже чоловікові язик перекрутило: сам не знає, по якому бесідує… А що станеться, як вони довше побудуть?

2 - й   с е л я н и н.   Тоді нам усім голови покрутять.

Г о л о с.   А може, їх самих скоріше дідько візьме.

Г о л о с и.   Тсс!.. Тихо!.. Йдуть «гнані і голодні!»


ЯВА 3


Входять: попереду голова сільради Колтун, рослий дядько в кожусі, лисий, пуцуловатий, з хитруватою усмішкою на обличчі. Поруч із ним іде товариш Пейсатий, високий, худощавий жидок, в ґімнастьорці і в кашкетці, підперезаний ременем. В нагрудній кишені у нього автоматичне перо, під пахвою шкіряний портфель. За ними котиться присадкуватий і товстенький малорос Свиненко, круглий, рум'яний у вишиваній косоворотці. В нагрудній кишені в нього двоє автоматичних пер, під пахвою — шкіряний портфель. Далі надходять делеґати-колгоспники: дядько Іван Пиріг, у полотнянці і в кудлатій кучмі, розгубленим і ніби з переляканим видом. Параска Цебричок, колгоспна свинарка, здорова сільська дівчина, прибрана вже з-більшовицька в червону беретку на підстриженій голові та в куценький плащ совєтського фасону. Наостатку йде, спотикаючись, комсомолець Сенько Байстрюк, сильно напідпитку.


П е й с а т и й (звертаючись до людей). Драстуйте, товариші!

Д е х т о   з   г у р т у.   Трястя на вас, трястя.


Колтун, як предсідник зборів, розсівся за столом, решта начальства сідає поки що в перших лавках на залі. Селяни, парубки, дівчата також примощуються, де хто може, хто на лаві, хто на підвіконні, хто на порозі, а хто під стіною. Дехто зразу укладається спати. Чоловіки розпитують за тютюном, за паперцями, прикурюють один в одного, зрезиґновані, байдужі.


К о л т у н   (кашлянув). Кхм!.. Товариші!.. Як би то мовити… Ну, зійшли-сьмо ся тут нинька, як звичайно, на той мітик, дай ми на то, та й треба б нам си вибрати якусь президію, так чи ні? (Дивиться запитливо на Пейсатого).

П е й с а т и й   (киває головою). Давай, давай. Колтун. Ага, давай…

К о л т у н.   Ну, як давай, то давай, дай ми на то… Ну… Слово для президії… те!.. Тьфу!.. Як його там… Пропозицію для слова… ні, не так!.. (До аґітатора). Федьку! А відчитай там з тої карточки, що тобі пан товариш Пейсатий написали!

А ґ і т а т о р   (пропихається наперед). Товариші! Наступило предложеніє обрати президію нашого собранія в такому качестві. Перше — Колтун Григорій Гаврилович, голова сільради/ (Плеще в долоні).

К о л т у н.   То це ніби я. (Теж плеще в долоні, на залі гамір, сміх).

А ґ і т а т о р.   Друге: Пейсатий Іцко Мойсейович, секретар райкому партії! (Плеще з усеї сили в долоні, на залі знову гамір). Третє: Свиненко Тарас Ігнатович, начальник рай… рай… рай… (Зацокався).

С в и н е н к о.   Райземвідділу.

А ґ і т а т о р.   …Земвідділу (Плеще в долоні). Відтак — Пиріг Іван Микитович, голова колгоспу ім. Сталіна, то є раз. Цебричок Параска Процевна, заслужена свинарка колгоспу «Даремний труд», то є два. І накінець Байстрюк Семен Павлович, колишній батрак, а тепер комсомолець…

Б а й с т р ю к   (проснувся, схопився з лави і кричить на все горло). Гур-ра!

П е й с а т и й   (смикає його за полу). Ну, што за безобразіє?! Садісь!

Б а й с т р ю к   (слухняно сідає). Пожалуста, пожалуста.

К о л т у н.   Ну, то вже всі-сте чули, яка має бути тота президія?.. Чули? Ну, хто за тим, хай підійме руку- (На залі ніхто не підіймає руки). Одноголосно. Ну, а тепер прошу товаришів на ґрадус, дай ми на то.


Члени президії підводяться і повагом крокують на поміст. Байстрюка, що ледве тиняється і плентає ногами, піддержують Пейсатий і Свиненко.


П е й с а т и й   (поштовхує Колтуна). Тепер давай почесну.

К о л т у н.   Га?

П е й с а т и й   (тицьнув пальцем на стіну). Нада іщо почесну президію, понял?

К о л т у н.   Ага! А мені якби заорало. А, певно, що понял. (До людей). Отож, товариші, не сталося на тому, що-смо си вибрали одну пропозицію, але треба ще вибрати другу, гонорову. То я маю таку пропозицію, щоб до тої гонорової пропозиції вибрати таких товаришів (перераховує за чергою на пальцях всі портрети, які висять на стіні). Товариш Ленін… Товариш Молоток… Товариш Хрущик… Товариш… Товариш… (До Пейсатого). Ну, як його звати, того найстаршого від НКВД?

П е й с а т и й.   Товариш Берія. Скорей, скорей!..

К о л т у н.   Ага, Товариш Берія, скорей, скорей.

С в и н е н к о   (дає знаки людям, щоб плескали). Давайте, давайте, отак, отак.

К о л т у н.   Що, не плещуть? Ну, пождіть, ви мені! Всіх повиганяю завтра на шарварок, дай ми на то.

П е й с а т и й.   Без разґаворов, Ґригорій Ґаврилович. Коньчай ето дєло.

К о л т у н.   Коньчаю, коньчаю, аякже. (Відкашлює). Кхм!.. А за почесну голову наших зборів я маю пропозицію вибрати нашого батька… нашого тата… нашого брата…

П е й с а т и й   (штовхає Байстрюка, що хропе, схиливши голову на стіл). Не спи, ти, сукін син.

Б а й с т р ю к   (схопився, спросоння). Урра!

К о л т у н.   Хай живе наш батько Сталін!

А ґ і т а т о р   (бігає поміж людьми). Оплески! Бійтеся Бога, давайте оплески! Всі встають, всі встають!

Г о л о с и   з   п р е з и д і ї.   Урра!


В залі великий гармидер і метушня, люди поштовхуються і ліниво встають, дехто спереду плеще, позаду чути сміх і хіхикання.


С е л я н и н   (що задрімав біля печі). Що? Вже по всьому?

П а р у б о к.   Спіть, спіть, татуню. Тепер щойно був Великий Вхід.

П е й с а т и й   (до Колтуна). Січас я попрошу слово.

К о л т у н.   Аво! Або я вам бороню, дай ми на то!..

П е й с а т и й.   Ех, ти, дурак, понімаєш!.. Ти пред’яви: слово для доповіді предоставляється товаришу Пейсатому! Вот!

К о л т у н.   Ага. Слово для проповіді приставляється товаришу Пейсатому. Вот, дай ми на то.

П е й с а т и й   (встає, обтягає гімнастьорку, запихає руки в кишені штанів). Товарищі! Непереможная красная армія асвабаділа народи Западной Укгаїни і Западной Бєлогусії от панського іґа. Вот. Наш укгаїнський нагод об’єдінілся січас в єдиную сем’ю, он ідьоть плєчо в плєчо з веліким русскім нагодом, со всєма нагодамі велікаво Совєцкаво Союза к вершінам людского щастія, к комунізму. Вот. Но єто іщо не всьо, товарищі. Канєшно. Товаріщ Сталін сказал: «Нам надо догнать і перегнать капіталістічіскіє страни!» Вот. У нас єщо осталісь враґи народа, усякії, понімаєте, буржуазнії націоналісти, петлюровци, бандіти, ґерманскії шпіони. Вот. Ми етіх ґадов сотрйом з ліца землі! Ми їх усєх унічтожім! Ми їх усєх… (Давиться їддю і власними словами).

К о л т у н.   До Казахстану.

П е й с а т и й.   Вот правильно! Ми не іспуґаємся нікакого враґа. Товариш Ворошилов сказал: «Будем бить любого враґа на його власній теріторії!»

Б а й с т р ю к   (раптом прокинувшись). Урра!

К о л т у н.   О, видиш. Тепер ти в сам раз добре трапив.

Б а й с т р ю к   (збентежений, сідає). Пожалуста, пожалуста.


На залі гамір, сміх.


С в и н е н к о.   Тепер я заберу слово.

К о л т у н.   Слово для проповіді має товариш Свиненко. Прошу, товаришу.

С в и н е н к о   (втирає в «традиційний спосіб» ніс рукавом). Товариші! Під мудрим керівництвом радянського, так сказать, уряду, комуністичної партії і товариша Сталіна особисто, да, і товариша Сталіна особисто, щасливий рядянський народ іде до вершин осяйного щастя, до комунізму. Да, до комунізму. Колгоспники Рядянського, та ска-ать, Союзу після сталінських п’ятирічок добиваються рясних сталінських врожаїв. Так, сталінських врожаїв. Колгоспники живуть заможно, багато, культурно і весело. Да, культурно і весело. Колгоспні лани колосяться золотою сталінською пшеницею! Колгоспні, та ска-ать, комори — повні сталінського хліба!


В залі дехто значуче покашлює. Притишений сміх.


П е й с а т и й   (схопився з крісла). Кто смейотся?

К о л т у н.   Ну? Кому там так весело?


В залі знов настає тиша.


С в и н е н к о.   Да. Так значить — в колгоспі щасливая жизнь. Да, щасливая жизнь. Про це турбується повседневно наша партія, рядянський уряд і товариш Сталін особисто. Да, і товариш Сталін особисто. Вот сьогодні приїхали з ескурсії по Україні ваші, та ска-ать, люди, колгоспники, вони бачили на власні очі ті великі досягнення, яких добився щасливий рядянський народ під мудрим керівництвом партії Леніна-Сталіна. Да, Леніна і Сталіна. Вони бачили це культурне, заможне і щасливе життя, яким живуть ваші брати вже 23-й год під ясним, та ска-ать, сонцем Сталінської конституції. Сейчас вони поділяться з вами своїми вражіннями, розкажуть вам, що вони бачили, щоб ви наочно від них переконались, яке це незмірне щастя спільно, та ска-ать, жити і спільно роботати в щасливій колгоспній сім'ї. Да, в колгоспній сім’ї. Хай живе великий радянський народ! Хай живе славна комуністична партія большевиків! Хай живе нам наше сонце, наше світло, наше життя, наша надія, наш ясний день, наш рідний батько, друг і учитель, вождь трудящих всього світу, геній людства, мудрий Ійосиф Віссаріонович Сталін! Урра!

А ґ і т а т о р   (метушиться поміж людьми). Оплески! Оплески! Всім вставати! Всім вставати!


В залі знову метушня, оплески й оклики «ура!».


К о л т у н.   Хай живе наш батько Сталін!

1 - й   с е л я н и н   (тихо). Та най жиє, най го шляк трафить.

2 - й   с е л я н и н.   Най жере, най, най уже раз нажереться, то, може, го скоріше розтріскає.

С е л я н к а.   Гай, татунцю небесний, і ти собі сидиш там, угорі, і на те все дивишся і нічого не кажеш!..

П е й с а т и й   (до Пирога). Ну, старічок, сейчас твайо виступлєніє.

П и р і г.   Га? Як кажете?

С в и н е н к о.   Тепер ваша очередь говорити.

П и р і г.   Ой, так, так. Всюди та очередь. Гм! А що ж я буду говорити?

С в и н е н к о. А ми ж вам, та ска-ать, на бумажці все точно списали.

П и р і г   (б’єруками по полах). На бумажці… От тобі і на! А я в тоту бумажку оце щойно скрутив решту махорки і скурив…

П е й с а т и й.   Ех, дурак ти, дурак! Какой же ти дурак, понімаєш.

П и р і г.   От тобі і на! Дурак… А нащо ж ви такого дурака всюденінька возили і за нього платили?

П е й с а т и й.   Ну, нічево. Будеш говорити, що у нас всього много, понімаєш? І що всьо харашо. Понял?

П и р і г.   От тобі й на! А чому ж би не понял?..

П е й с а т и й.   Ну, вот. Так давай.

П и р і г   (нерішуче виступає наперед). Слава Ісусу Христу!

Г о л о с   з   з а л і.   Слава навіки.

П и р і г.   Га, що ж. Як уже на таке пішло, то я скажу: там всього много і всьо харашо.

Г о л о с   з   з а л і. Де?

П и р і г.   От тобі й на! Як то — де? Та же в Росії. Там, де нас возили. Ти собі гадаєш один з другим, що там люди ходять голі-босі?.. Неправда. Що рихт, то рихт. Що босі ходять, того не перечу, але так — цілком голого я там нікого не бачив.

П е й с а т и й.   Іван Никитовіч! Ізвінітє… А в Києві ви були?

П и р і г.   От тобі й на! Конечно, що був.

С в и н е н к о.   І що ж ви там, та ска-ать, бачили?

П и р і г.   Та що? Завезли нас до одної церкви, а там жид гейби за старшого брата, гейби за паламаря…

П е й с а т и й.   Што такоє? Какой — «жид»?!

П и р і г.   Вибачайте: єврей, єврей.

П е й с а т и й.   Ну, вот.

П и р і г.   Отож, кажу, завезли нас до одної церкви, а той єврей, що то, ніби, за старшого брата, ніби — за паламаря, що то нас всюди впроваджував, каже, що тут — мазей. А я сам бачу, що бреше, що то церква — не мазей, бо ж християнин — не кальвін, розуміє річ. Клякнув я собі отак коло одного вівтаря, та не встиг ще змовити «Помилуй м’я, Боже, по ялиці милости твоєй…», як тут кажуть: вставай!..

П е й с а т и й.   Довольно, довольно!.. А скажіте — вот город етот самий вам понравілся?

П и р і г.   От тобі й на! Конечно.

С в и н е н к о.   А вулиці які в Києві, хороші?

П и р і г.   Ну, вулиці широкі, що рихт, то рихт. Там вам такою, скажім, вулицею чотири танки поруч себе їдуть, а краями то ще є місце, куди жиди спацерують…

П е й с а т и й.   Што ви?… Какіє — жиди?!

П и р і г.   Вибачайте: євреї, євреї.

П е й с а т и й.   Ну, вот. А скажіте, Іван Никитовіч, сільная і могучая наша красна армія, што лі?

П и р і г.   Ум!.. Що могуча, то могуча. Та то така моцна армія! Її ніхто в світі не зачіпить.

П е й с а т и й.   А якби враг напав на наш Совецький Союз…

П и р і г.   Товаришу! Не нападе! Присяй Богу — не нападе!

П е й с а т и й.   А почему?

П и р і г.   А потому, що боїться. Та то така армія, що ну!

П е й с а т и й.   Вот харашо, Іван Никитовіч. Продолжай.

П и р і г.   Ви собі, може, гадаєте, що по колгоспах люди гинуть з голоду? Неправда, людоньки, неправда. Може, колись і гинули, а тепер вже не гинуть. В колгоспі всього доволі і все харашо.

1 - й   с е л я н и н.   А хліб в колгоспі ви виділи?

П и р і г.   Видів!

2 - й   с е л я н и н.   А бараболю?

П и р і г.   Видів!

П а р у б о к.   А Єрусалим?

П и р і г.   Видів!.. Люди, там все є, що хочете.

П а р у б о к.   А комбайни яйця несуть?

П и р і г.   Несуть!

С е л я н и н.   А шкіру на чоботи з чого деруть — з тракторів?

Пиріг.   З тракторів!


На залі гамір, сміх.


П е й с а т и й   (вдарив кулаком об стіл). Тіше! Што за безобразіє?

П и р і г   (також сердиться). Тихо! Що то є? Ти собі гадаєш один з другим, що це так во просто… Та там всьо техніка робить. Там кожний господар опріч тої ворнарії, що дістає за трудодні, має одну свиню, одну вівцю, одну курку…

С в и н е н к о.   Курей має побільше, Іван Микитович, побільше.

П и р і г.   Конечно. Курей мають декуди і по дві. А яке там збіженько росте! На три метри! А з пшениці хлопа не видно!

Г о л о с.   Ну, певно, як вивезли на Сибір, то не видно.

П и р і г.   А коноплі, то там ростуть на яких сім метрів. То баби їх аж в Чорному морі мочать, бо в саджавку не влазяться. (В залі сміх). А тут ось я собі шпиціяльно взяв з одного колгоспу в жменю трохи зерна, щоб вам показати, що то значить техніка.

Г о л о с.   А чому ти свині не взяв?

П и р і г.   Е, ба!.. (Іде поміж людьми і показує всім зерно на долоні).

П е й с а т и й   (до Параньки). Січас твоя очередь, Параскевія Процевна.

П а р а н я.   Хі-хі-хі!

С в и н е н к о.   Знаєте, що вам нада говорити?

П а р а н я.   Хі-хі!.. Що наше тепер зверха…

П е й с а т и й.   Правильно. (До Байстрюка, що далі куняє над столом). А ти, маладой чалавєк, знаєш, што тобі нада сказати?

Б а й с т р ю к   (схопився на рівні ноги). Урра!

П е й с а т и й.   Вот і харашо.

С в и н е н к о.   Нєт, товариш Пейсатий, я думаю, що воно слішком мало. Етих обоїх (показує на Параньку і на Байстрюка) треба взяти на сторону і здєлать їм ішо малінькую консультацію.

П е й с а т и й   (встає). Правильно. Ну, пайдьомтє, Параскевія Процевна, здєлаєм вам малінькую консультацію.

П а р а н я   (заслонилась рукавом). Хі-хі-хі!.. Я ся встидаю!..

К о л т у н.   Та, ти дурна дівче, чого тобі соромитись, дай ми на то? Товариші — люди партєйні, своє діло знають. Вони як тобі здєлають комасацію, то ти співатимеш, гей з книжки.

П е й с а т и й.   Ну, пайдьомтє, пайдьомтє!


Пейсатий і Свиненко беруть під руки Байстрюка, встає Колтун, Параня, і всі п’ятеро під посмішки і приповідання залі йдуть до шкільної канцелярії.


ЯВА 4

Люди тісним колом обступили Пирога.


П а р у б о к.   То ви, дядьку, наймились у рабіна діти колисати?

П и р і г.   Свят, свят, свят!.. Та які діти?

П а р у б о к.   А от як брешете по-стахановськи! Виробляєте норму на 100 процент.

П и р і г.   Ой, людоньки, які ж бо ви! А якби так над тобою стали два злі духи, один з одного боку, а другий з другого, то ти що зробив би?.. А нинька кождому життя миле.

1 - й   с е л я н и н.   А як то було з тою свинею?.. Правда воно, що кожний колгоспник має свиню?..

П и р і г.   Ой, та яка там свиня!.. Підсвинок, підсвинок, та й то паршивий.

2 - й   с е л я н и н.  То як же воно? Кождий колгоспник має паршивого підсвинка, чи як?

П и р і г.   От тобі й на! Та де має! Чорта пухлого має, болячку має, кольку в боці має — не підсвинка. Що ж то я не бачив? На цілий колгосп був раптом один підсвинок і то паршивий, о!

1 - й   с е л я н и н.   І що ж вони з тим підсвинком робили?

П и р і г.   От тобі і на! А що мали робити? Переганяли з кучі до кучі, від одного двору до другого, щоб виглядало, що у кождого є свиня.

Г о л о с.   От техніка!

П и р і г   (довірливо). А тої пшениці то я з дому набрав у пригорщу, з власного засіка, бо ж ніби треба щось показати…

П а р у б о к.   Ну, а та красна армія направду така моцна, як ви її вихвалювали?

П и р і г.   От тобі й на! А ви самі хіба не бачили її, коли вона нас визволяла? Ет — могучая безонучая. То правда — мають того желіза, тих танків до хороби і трохи, але якби так німець надлетів та натеремкотів… (В тій хвилині відчиняються двері з канцелярії; Пиріг миттю вискакує на поміст і репетує). Най жиє красна армія! Най жиє наш Ярданський Союз!..


ЯВА 5


Входять: Колтун, Параня, Свиненко і Пейсатий, ведучи під руки Байстрюка.


Б а й с т р ю к   (підспівує). «Три танкісти, всі три хочуть їсти…»

П е й с а т и й.   Тіше! Што за безобразіє?

Б а й с т р ю к.   Бе… бе… безобразіє?.. _

С в и н е н к о.   Товариш Байстрюк! Тільки культурно, культурно.

Б а й с т р ю к.   Ку… ку… культурно?…

С в и н е н к о.   Да, да.

Б а й с т р ю к.   Да, да?… Ага!… (Деклямує.)


Да, да, да, харашо,

Їсти, пити нема що.

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні…


П е й с а т и й   (лютий). Малчі, ти, сукін син, а то я тебе січас у допр!

Б а й с т р ю к   (наляканий, сідає). По… пожалуста, пожалуста.

С в и н е н к о   (до людей). Товариші. От зараз ви заслухаєте, та ска-ать, виступ Параскевії Процевни Цебричок. Хто ж така Параскевія Процевна Цебричок? Да. Хто ж така Параскевія Процевна Цебричок! Про це ви, та ска-ать, всі знаєте, про це знає ціла наша країна, увесь Радянський Союз. Да, увесь Радянський Союз. Колишня батрачка і наймичка, а зараз — знатна людина Радянського, та ска-ать, Союзу, заслужена свинарка колгоспу «Даремний труд», ударниця і кандидат на всесоюзну сільськогосподарську виставку в Москві. Будь ласка, Параскевія Процевна.

К о л т у н.   Слово для проповіді надається товаришці Цебричок, дай ми на то. Ну, Паранька, починай.

П а р а н я.   Хі-хі-хі!.. Овва!.. А нам що?.. Нам тепер добре. Та нам тепер так добре! Хі-хі-хі!.. Ви собі гадали, що ваше все буде зверха? А коли ні! А коли ні?.. А тепер наше зверха… Та нам тепер так добре! Червона армія визволила всіх жінок з-під панів і поміщиків, і тепер всі про нас дбають, і Ленін про нас дбає, і Сталін про нас дбає, тепер ми маємо рівне право з чоловіками, а особливо жінки!

П е й с а т и й.   Вот, правильно.

П а р а н я.   Хі-хі-хі!.. Овва!.. А ви собі гадаєте, що до церкви конче ходити? Не конче. А ви гадаєте, що єґомость в церкві всю правду кажуть? А коли ні, а коли ні!.. Вони тільки так говорять, бо вони за це гроші беруть. А нам тепер так добре, так добре, за нас дбає червона партія, і Ленін за нас дбає, і Сталін за нас дбає, бо ми маємо рівне право з чоловіками, а особливо ми, жінки. Най жиє червоний Сталін!

А ґ і т а т о р   (метушиться поміж людьми). Рясні оплески, рясні оплески!


В залі гамір, сміх.


С е л я н к а.   Гей, гей, татунцю небесний!.. І ти сидиш там угорі, і на те все дивишся, і нічого не кажеш?

С е л я н и н.   Ех, ти, ударниця!.. Вдарив би я тобі, але по 25 на кожду половицю, щоб знала, як Господа Бога за ноги лапати.

С е л я н к а.   Та ти, опуде, а тю на твою голову, чи ти Бога не боїшся, чи сорому перед людьми не маєш? І що ти з себе за чудовище зробила? А нащо ти цю червону ярмурку на кудли затягнула?

П а р у б о к.   Це, тіточко, на те, щоб і воші мали свій «Червоний куток».

П е й с а т и й.   Тіше! Што за безобразіє!

К о л т у н.   Ну! Буде там тихо, чи ні?

С в и н е н к о.   Товариші! От зараз ви заслухаєте, та ска-ать, виступ товариша Байстрюка. Да, товариша Байстрюка. Хто був колись товариш Байстрюк — про це всі знають.

Х т о с ь   і з   з а л і.   Злодій та й пияк.

С в и н е н к о.   Да, точно. Батрак. Наймит, та ска-ать. Не було в нього змалечку ні батька, ні неньки, він остався круглим сиротою. Да, круглим сиротою. Куркуль, в якого він відтак найнявся на роботу, люто знущався з нього, висотував з нього усі жили, наживався, та ска-ать, його працею, немилосердно експлуатував його…

Б а й с т р ю к   (розплакався). У-гу-гу-гу!..

С в и н е н к о.   От, бачите, товариші, отак страждала ця людина за панської Польщі. Да, за панської Польщі. А от зараз — товариш Байстрюк знатна людина нашої країни, робітник-стахановець, член Ленінсько-сталінського, та ска-ать, комсомола, кандидат на всесоюзну сільськогосподарську виставку в Москві. Да, на виставку в Москві. Про товариша Байстрюка знає сьогодні вся країна, увесь Рядянський Союз. Будь ласка, товариш Байстрюк.

К о л т у н.   Слово для проповіді має товариш Байстрюк, дай ми на то. (Штовхає Байстрюка). Ну, ти, не спи!

Б а й с т р ю к.   Га?

С в и н е н к о.   Тільки серйозно, товариш Байстрюк, серйозно.

Б а й с т р ю к.   Сер… сер… серйозно?..

С в и н е н к о.   Да, да.

Б а й с т р ю к.   Да, да?

П е й с а т и й   (визвірився на нього). Ну! ґаварі!

Б а й с т р ю к   (наляканий). Пожалуста, пожалуста… (Встає, коливаючись на всі боки, прибирає поважний вигляд, надумується і нагло, серед німої тиші в залі — кричить): Урра!!


В залі метушня, гамір, регіт. Пейсатий і Свиненко, люті та сердиті, кидають Байстрюкові роздратовані, ненависні погляди.


К о л т у н   (до Байстрюка). Кхм… Ну, то ти, Сеньку, вже все сказав, що мав сказати?

Б а й с т р ю к   (сідає). Пожалуста, пожалуста.

К о л т у н.   Га, як пожалуста, то пожалуста, дай ми на то. То тепер, люденькове, може, в когось будуть якісь, як той казав, вопроси?

П е й с а т и й.   Вопросов в нікого нет, товарищі?

С в и н е н к о.   Давайте, товариші, давайте.

1 - й   с е л я н и н.   Ой, Боже, що це за люди!.. Усе їм давай: давай вперед, давай назад, давай контингент, давай поставку, давай хліб, давай м’ясо, давай, давай і давай, і кінця тому не видко.

2 - й   с е л я н и н.   Ой, та вже даємо, аж нас давачка болить, і не помагає.

П е й с а т и й.   Ну, как? Всьо ясно, товарищі?

Г о л о с.   Ох, ясно, ясно, аж в очах темніє.

П и р і г   (пригадав собі щось після довгої надуми). Маю!

П е й с а т и й.   Што такоє?

П и р і г.   Пригадав! Далебі, пригадав!.. От тобі й на. Про все я вам сказав, людоньки, як собі того товариші бажали, і про танки, і про свині, і про кури, а от про калічество — зовсім забув!

П е й с а т и й.   Какое там калічество?

П и р і г.   От тобі й на! Оце ж я зараз все документно розтолкую. (Висувається наперед). Отож і кажу, людоньки: про все я вам розповідав, як годиться, і про танки, і про свині, і про кури, а от про худобу — зовсім призабув!

С в и н е н к о.   Давай, давай.

П и р і г.   Ну, не буду я казати так, чи сяк, але що рихт, то рихт. На свої власні очі, то я тої худобоньки багато не видів, але в одному колгоспі, то нам говорили, що в них худоба — велике калічество!


В залі вибухає регіт.


П е й с а т и й.   Тіше! Што за безобразіє?

С в и н е н к о.   Товариші! Нада себе культурно вести.

К о л т у н.   Буде там спокій, чи не буде, дай ми на то?

А ґ і т а т о р   (просить, молить). Бійтеся Бога, що ви робите, люди!!


Регіт не вгаває.


П е й с а т и й   (піниться). Малчать!


Колтун і аґітатор кидаються поміж людей, пробують їх уговкати, та все дарма, народ далі регоче.


П е й с а т и й   (лютує). Малчать, сволочі! Што ето значіт? Контрреволюція! Я вас усєх скажу арестувати! Я вас усєх в Енкаведе! Вон! Вон!


Люди юрбою кидаються до дверей, висипаються на двір.


С е л я н и н   (що заснув був біля печі). Що? Вже кінець? Ну, слава ж тобі, Господи!.. (Вибігає останній з кляси).


ЯВА 6


П е й с а т и й   (бігає по клясі, скаженіє). Сволочі! Бандіти! Петлюровци! Націоналісти! Я їх усєх в Енкаведе! Я їх усєх разстрелять скажу!

К о л т у н.   Ой, товаришу Пейсатий, та ви заспокійтесь, ради Бога. Тут люди невинні, дай ми на то. Вони язика не понімають.

П е й с а т и й.   Што такоє? Што ви ґаваріте?

К о л т у н.   Невинні, товариш Іцко Мойсеєвич, присяй Богу, невинні. Темний народ, руського язика не понимає. Оцему старому дурневі (показує на Пирога) вимовилось «калічество», а вони не зрозуміли, дай ми на то, та й подумали, що в колгоспах вся худоба покалічена і почали реготатися здуру.

П и р і г   (б’є руками об поли). От тобі й на!..

С в и н е н к о.   От воно що!

К о л т у н.   Я ж кажу: темний народ, язика не понимає, дай ми на то. Через одно отаке кострубате слово — цілий мітинґ чорти взяли.


ЯВА 7


П а р у б о к   (вбігає знадвору до кляси). Гей, люди, слухайте: до кооперативи привезли мило!!

О к л и к и   н а   с а л і.   Мило! Мило привезли!!


Решта людей і ціла президія (Колтун, Поперечний, Іван Пиріг, Параня Цебричок і Байстрюк — крім Пейсатого і Свиненка) кидаються стрімголов до дверей і одне наперед одного вибігають на двір.


ЯВА 8


Пейсатий і Свиненко самі.


П е й с а т и й   (вхопився за голову). Боже ти мой! Што за культура! Што за культура!?..


ЗАВІСА

КОРОЛЬ СТРІЛЬЦІВ

Комедія

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Керницький Іван. Король стрільців: комедія наших днів в трьох діях. — Краків-Львів: Українське видавництво, 1943

----------------------------------------------


Дійові особи:

Б а с — директор фабрики батогів.

І р к а — його дочка, студентка.

П о е т — двадцятькількалітній парубок.

М а ґ і с т е р   М о л о д е ц ь к и й — власник «Гуцульської молочарні».

К л і щ и к — далекий родич Баса, «залізний медик».

Т і т к а   М е л а с я — вдова по священику.

А н н и ч к а — молода гуцулка.

С т а р и й   г у ц у л.

Ґ е н ь о   С к а к у н — футболіст.

С т а р ш и й   у р я д о в е ц ь.

Г у р т   с п о р т о в ц і в.


Подія відбувається за польських часів, в однім із містечок-курортів на Гуцульщині.


ПЕРША ДІЯ


Молочарня в стильовому гуцульському домику. Ліворуч помальований на біло прилавок. За прилавком — стіна з полицями, що на них розставлені пляшки з молоком, коробки з бринзою, сирки, кістки масла і т. п. Праворуч від прилавка стоять столики, застелені вишиваними скатертями, біля столиків — крісла. Крізь скляну чолову стіну сцени видно веранду, також заставлену столиками. При столиках — гості, літники. Приходять, сідають, п’ють молоко. З веранди ведуть головні двері на сцену. Зі сцени є ще другі двері — праворуч, за прилавком, що ведуть на вищий поверх. Здалеку, поза верандою, виступає чудова панорама гір, порослих лісом, майорить червоними дахами містечко-курорт. Початок літа, гарний, сонячний день перед полуднем.


ЯВА 1


М о л о д е ц ь к и й   (стоїть за прилавком, у білому халаті). То, кажеш, безвиглядна безвиглядність?..

П о е т   (сидить похнюплений при столику, над недопитим молоком). Так…

М о л о д е ц ь к и й.   А до редакцій ти не носив тих своїх поезій, не показував критикам, редакторам?

П о е т.   Та носив…

М о л о д е ц ь к и й.   Ну, і що?

П о е т.   Та нішо…

М о л о д е ц ь к и й.   Не хочуть друкувати?

П о е т.   Не хочуть.

М о л о д е ц ь к и й.   А що ж кажуть? Не маєш таланту, чи як?

П о е т.   Та ні… Кажуть, що талант маю, майже такий самий, як Шевченко, але друкувати цього не можна, бо все згори додолу було б сконфісковане.

М о л о д е ц ь к и й.   Мой, то ти страшна людина! Навіщо ж ти пишеш такі революційні речі?

П о е т.   Коли ж це все брехня, звичайнісінька брехня, розумієш? Я присягнути можу, що такий редактор навіть і не заглядав до моїх поезій; але де є найкращий спосіб збутись бідного автора? Сказати, що річ нецензурна, і тоді вже нема рекурсу.

М о л о д е ц ь к и й.   Ха-ха-ха… Справді добрий спосіб.

П о е т   (схвильований). А вже ті видавці, книгарі, це справжні нахаби. Ти знаєш, що мені сказав один директор видавництва; що ви мені, каже, морочите голову поезіями, лірикою? Навіщо то кому здалося? Ви мені, каже, напишіть добрий і дешевий підручник годівлі кріликів, або як гарбувати і виправляти шкіру, або, каже, зладьте новий оригінальний «Єгипетський сонник>>, бо тепер всякі ворожби дуже на часі і мають великим попит. Оце, каже, то розумію. Але — поезії? Лірика?.. Кому це потрібне? Хіба на макулятуру…

М о л о д е ц ь к и й.   Ну, що ж хочеш… Ти повинен із цього бути гордий: на макулятуру йдуть, звичайно, в нас архитвори світової літератури. От ще донедавна я пакував яйця в «Затоплений дзвін» у перекладі на українське, a Ібсенового «Пер Ґінта» в поетичному переспіві Миколи Голубця — ще отаку стирту маю в магазині.

П о е т.   Так, так, я знаю: все моє нещастя полягає в тому, що я один із живих українських поетів… Коли б я вже був небіжчик — не бійсь, мої акції зразу пішли б угору! Для померших — і пошана, і пієтизм, і панахиди, і похорони, і некрологи, померших передруковують, померших славословлять, вшановують річницями, академіями, а про живого — ні собака не гавкне. Ніхто ним не цікавиться: чи він живе, як живе, з чого живе, чи пише, що пише і як пише, це все усім байдуже. Всі дожидають тої хвилини, коли він, врешті, витягне копита. А тоді знову: панахиди, похорони, кадила, сльози, жалі… Ох, Боже Всемогучий, зроби так, щоб я по своїй смерті зміг ще прочитати свій власний некролог!.. Хай бодай з некрологу довідаюсь, що я був варт за життя…


ЯВА 2


А н н и ч к а   (вбігає з веранди). Пане Славцю, а дайте мені тих мідєників, бо не маю що панам видавати.

М о л о д е ц ь к и й   (відсуває шухляди, дає їй гроші). Маєш, бери скільки треба.

А н н и ч к а   (зиркає кокетливо на поета). А цей панич нічого не хоче?..

М о л о д е ц ь к и й   (випихає її з-за прилавка). Не хоче, не хоче. Йди вже, там же гості чекають.


Анничка, сміючись, вибігає.


ЯВА З


П о е т   (допив молоко). То що за дівчина?

М о л о д е ц ь к и й   (трохи збентежений). Хто?.. Ота мала? Ах, це… Анничка!

П о е т.   Ага, Анничка…

М о л о д е ц ь к и й.   Еге ж, Анничка. Моя… підручна сила. Місцева гуцулочка. Помагає мені в молочарні вже другий сезон. Дуже моторне дівча.

П о е т.   Бачу, бачу.

М о л о д е ц ь к и й.   Вона, бачиш, така, трохи засмілива до мене, правда? Це тому, що я, так би мовити, зацікавився ближче її долею… Ну, виводжу її в люди. От, під зиму, вишлю її на 6-місячний курс до господарської школи. Бо, знаєш, шкода дівчини, щоб змарнувалась… Вона має таку вроджену інтелігенцію.

П о е т   (в задумі). Так, так.

М о л о д е ц ь к и й.   І взагалі, наші селяни дуже здібні і талановиті!

П о е т.   Слухай, Славку, я мушу цього року видати свою книжку!

М о л о д е ц ь к и й.   Будь ласка, будь ласка. А чи ж я тобі бороню?

П о е т   (потрясає Молодецьким). Чуєш? Мушу! Це для мене — бути або не бути. Я хочу зазначити перед світом, що живу, що творю, що не пліснію. Я мушу дати про себе знати, мушу відізватися до людей, але як відізвуся, коли маю зв’язані руки?

М о л о д е ц ь к и й.   Так, так… Щось як той Прометей, прикований до скелі.

П о е т.   Слухай, Славку, я мушу конче роздобути, хоч би з-під землі, трохи грошей на видання збірки поезій. Буду каміння товкти на дорозі, піду ялиці в ліс спускати, піду на цегельню, в тартак… ну, де хочеш. Бачиш — у Львові мені не повезло. Я прийшов сюди, до тебе, до старого шкільного друга. Цілий тиждень бив пішки ногами зі Львова в гори… Слухай, може, ти щось порадиш? Тут ніби, курорт; літнище, з’їжджаються всякі люди з грішми; може так, може сяк, може якраз щось вдасться. Може б, я так черешні продавав, може, в якому пансіоні треба кельнера, знаєш, мені — що-небудь, щоб тільки заробити бодай на друк і папір…

М о л о д е ц ь к и й   (побачив когось у дверях)… Важаннячко, пане директоре, слуга понижений!..


ЯВА 4


Б а с   (входить). Дай Боже, Дай Боже! Маґістер! Мені — оранжаду! Дайте мені оранжаду (бігає довкола столика). Герр Ґот, молоко, кисле молоко мені дайте до лиха! Ах, ті наші українці то так надаються до інтересу, як віл до карети. Лазить то, як муха в мазі.

М о л о д е ц ь к и й   (увихається за прилавком). Прошу дуже, пане директоре, прошу дуже.

Б а с   (п’є прихапцем). Герр Ґот, маґістер, що то є? Я вас просив — сметану, а ви мені тичете кисле молоко?.. Ну, нехай вже буде та оранжада (п’є). Закрутіть там радіо, до лиха, нехай так не верещить. Маґістер! Кліщик! Кліщик! Був тут цей зварійований Кліщик?

М о л о д е ц ь к и й.   Досі не було, пане директоре.

Б а с.   Як то — не було? Що то значить — не було? Мав бути, мусить бути. Я не знаю, чи він дістав цю телеграму, чи не дістав, приїде той правий лучник, чи не приїде, ну, я нічого не знаю!

М о л о д е ц ь к и й.    Я також не знаю, пане директоре. Нічого мені не відомо.

Б а с.   Герр Ґот, маґістер, як то — нічого не знаєте? І ви себе називаєте культурною людиною XX століття? Ви не знаєте, що за два тижні наша дружина розіграє вирішні змагання за мистецтво? Ви не знаєте, що я в тій цілі спровадив зі Львова нового правого лучника? Маґістер — це скандал! (п’є). Маґістер, прошу вас, пустіть радіо, до лиха, нехай грає. Ну, що я плачу за цю оранжаду?

М о л о д е ц ь к и й   (вклоняючись). Кисле молочко, пане директоре.

Б а с.   Молочко, молочко!.. Ну, певно: я прошу вас — сметанку, а ви мені пхаєте молоко… Ах, ті наші українці!.. Ну, дай Боже, дай Боже!.. І де той Кліщик, де той Кліщик до лиха?.. (вибігає).


ЯВА 5


М о л о д е ц ь к и й   (вслід за ним). Важаннячко, пане директоре, шана, поклін… Ух! А то варіят!.. Прибіжить, наробить крику і летить кудись, як бомба. Але позатим, — добрий хлоп і добре дає торгувати.

П о е т.   Слухай, Славку, я ще раз прошу тебе: поможи, рятуй мене!

М о л о д е ц ь к и й.   Ну, що ж я тобі пораджу, кажи сам? Ти гадаєш, що воно так легко найти посаду? От, бачиш: якщо б ти вмів трохи кóпати, то інша справа…

П о е т.   Що — кóпати?

М о л о д е ц ь к и й.   Як то що? М’яч, футбол!

П о е т   (махає нетерпляче рукою). Е!..

М о л о д е ц ь к и й.   Мой, мой, то не таке дуже «е». Саме трапляється тобі нагода. Бачиш — той Бас є директором української фабрики батогів, а водночас — головою спортового клюбу «Хуртовина». Його фабрика — це притулок для всіх футболістів, боксерів, наколесників і подібної братії. Хлопи цілими днями нічого не роблять, а гроші беруть.

П о е т.   Ну, але я не є ні боксер, ні футболіст…

М о л о д е ц ь к и й.   Ґеню, а може б, ти так попробував трохи… кóпати? Або хоч їздити на колесі?

П о е т.   Ех, дай мені спокій!

М о л о д е ц ь к и й.   Я собі пригадую, що колись, в п’ятій гімназійній, ти досить добре грав на воротах?

П о е т.   Я? На воротах?.. Сниться тобі щось…

М о л о д е ц ь к и й   (подразнений). Мені ніколи нічого не сниться, бо я зовсім тверезо дивлюся на світ. Не живу в країні фантазій і не літаю Бояном віщим попід облаками, так, як ти. Мой, з тим фантом далеко не заїдеш. Сьогодні життя важке, «треба бути твердим і впертим», як свиня, треба ліктями протискатися крізь нього. Ти дивись на мене: маю закінчені правничі студії, дали мені звання маґістра, але я на все це начхав. Я волю щось конкретне. Прошу — маю свою молочарню. Волію продавати бринзу, як бити бринзу за 200 злотих в місяць, на якійсь паршивій посаді. Але то треба закотити рукави і працювати. Я знаю, що це дуже щипає за серце, як ти напишеш, наприклад: «Піду каміння лупати, буду ялиці рубати»… Але спробуй до цього взятися!

П о е т.   А що ж, то така велика штука?

М о л о д е ц ь к и й. Більша, як тобі здається. Бачиш, слово чести даю, ми вже така дідівська нація: у нас що крок, то або поет, або мученик, або революціонер, як то десь в ґазеті писало. А нам треба добрих спеціялістів, добрих купців, добрих ремісників, промисловців, фабрикантів, людей рухливих, підприємливих, з ініціятивою, бо лише тоді зможемо розростися в повнокровну націю; а так, то скапцаніємо начисто, присяй Богу!

П о е т.   Е, що тут говорити… Та нам усього треба: своїх купців, своїх шевців, своїх міліонерів, своїх винахідників, своїх філософів… А щодо наших поетів, то не думай собі, що вони вже зовсім не здібні до практичного життя. Не бійся, біда всього навчить! От, я сам маю закінчений 2-літній кооперативний курс, але на біса він мені здався? Панів спортсменів — у нас розхапують, а наш брат у кожного за помело.

М о л о д е ц ь к и й.   Ну, бачиш, такий тепер світ настав. Колись, за часів «Молодої Музи», коли поети носили довге волосся і широкі чорні бинди під бородою, тоді їх розхапували, тепер — спортсменів розхапують, а колись прийде час, що будуть, наприклад, молочарів розхапувати, і так в колісце. Бо люди, як діти: завжди хочуть мати свіжу розвагу.

П о е т.   Слухай, Славку, я не є противник спорту, я вповні розумію його виховне значення для нашої нації. Така, скажім, Німеччина… а втім — я на тому добре не знаюся… Все ж таки вже старинні греки казали: «в здоровому тілі — здорова душа». Я навіть написав один вірш під заголовком «Ода до дискоболя». Можу тобі прочитати… (витягає жмут своїх поезій).

М о л о д е ц ь к и й   (з острахом). Ні, ні, бійся Бога, роби все, що хочеш, тільки ти не читай мені своїх поезій! Я вірю, що вони ґеніальні, отже — навіщо читати?

П о е т.   Бо все ж я таки думаю, що майбутні покоління не будуть міряти нашої культури кількістю зістрілених «голів», лише кількістю виданих книжок.

М о л о д е ц ь к и й.   Напевно! Напевно! (помітив когось у дверях). Важаннячко, пане докторе, слуга понижений!


ЯВА 6


К л і щ и к.   Добридень, добридень. Е… пане маґістер, був тут, може, пан директор Бас?

М о л о д е ц ь к и й.   Перед хвилиною вийшов, пане докторе. Питався за вами, шукав вас. Прошу, що подати, молочко, сметанку? Свіжа, добра, пишна сметанка.

К л і щ и к.   Е… дякую, сметанку попрошу… Шукав за мною?.. Ну, от: я за ним шукаю, а він за мною шукає, і ми так взаємно шукаємо себе…

М о л о д е ц ь к и й.   Раз сметанка, прошу! Свіжа, добра, вітамінова. Так, пане докторе, пан директор шукав за вами, випитував про вас і був, як звичайно, дуже стурбований клюбними справами. Казав, що ви повинні були сьогодні одержати якусь важливу телеграму.

К л і щ и к   (перестає пити). Е… як, прошу? Я повинен був дістати телеграму? Е… це виключене, пане маґістер, то, власне, пан директор повинен був її одержати. Це непорозуміння, я то мушу зараз вияснити. Е… айн момент! Куди тепер пішов пан директор?

М о л о д е ц ь к и й.   В цій порі він завжди заглядає до фабрики.

К л і щ и к.   А, так, так, слушно. Е… я плачу?


ЯВА 7


І р к а   (входить, в купелевому плащі, з парасолькою). Добридень!

М о л о д е ц ь к и й   (улесливо). А, цілую ручки, панно Ірусю, вітаємо, вітаємо!

К л і щ и к   (теж помітно оживлений). Е… це ти, Іро? (Цілує її в руку).

І р к а.   Юрку, навчися вже раз, що на курорті не слід цілувати пань у руку. Але добре, що ти є із своїм апаратом. Знаменито! Підемо зараз у двійку на Гук, зробиш мені знимку на тому скельному зломі, що його звідкись учора вода принесла.

К л і щ и к.   Е… коли, бачиш… А тобі дуже спішно з тою знимкою?

І р к а.   Авжеж, що так. Потім вода втече, і все пропало.

К л і щ и к.   Я думаю, що вона за десять хвилин ще не втече.

І р к а.   Нічого мене не обходить, що ти думаєш. Ходи зараз на Гук! (Тягне його за руку).

К л і щ и к.   Е… Іро, айн момент! Пробач мені, але я мушу зараз бачитися з татком в дуже важній справі.

І р к а   (глумливо). В дуже важній справі… Мабуть, знову міняєте або купуєте якесь «крило» або «поміч»?

К л і щ и к.   Е… правого лучника, правого лучника!

І р к а.   Чи я не кажу? Ну, й дібралися ви обидва з татком, як сіамські брати. Боже, це ж справді треба мати не всіх вдома, щоб так цілими днями нічим більше не цікавитись, тільки спортом.

К л і щ и к.   Іро, я лише на хвилину!

М о л о д е ц ь к и й   (прискакує до Ірки). Ірусю, дозвольте мені служити вам моєю «Ляйкою». Першокласний апарат, слово чести даю. Я щойно вчора заложив новий фільм. На сонці — вийдете божесько, прекрасно!

І р к а.   Що ви кажете?

К л і щ и к.   Іро, я… я… лише…

М о л о д е ц ь к и й   (в захопленні). Ірусю, ви будете на тій скалі подібні до Венери, що вийшла з морської піни і чарівною Киркою розложилася принадно на скельному зломі. А довкруги вас шумітимуть грізно спінені хвилі із срібними гривами, але ви не лякайтесь. Бо біля вас буде хтось, готовий кожної хвилини скочити за вами у самий вир, пірнути в безодню. (Помітив, що Ірка приглядається до поета). А, панно Ірусю, дозвольте, ось мій товариш із шкільної лавки, поет, творець, завдаток на генія, прийшов сюди, в наші гори, шукати натхнення на лоні природи.

П о е т   (знесмілений, схопився з крісла). Я… я…

І р к а   (подає йому руку). Ах, ви приїхали сюди за натхненням?

П о е т   Так… Ні… Я, властиво…

К л і щ и к. Іро, пробач, я лише на момент! (Вибігає).

М о л о д е ц ь к и й.   Ірусю, вже йдемо, я лише скочу нагору по апарат! (Побіг до себе на поверх).


ЯВА 8


І р к а.   Ви надовго вибрались у наші гори?

П о е т   (заїкуючись). Я ще не знаю… Це залежить…

І р к а.   Ага! Це від чогось залежить?

П о е т.   Так… саме… (Розводить безпорадно руками).

І р к а   (сміється). Цікавий народ, ті поети.

П о е т.   Чому?

І р к а.   Одні бувають занадто сміливі, тобто нахабні, а другі — зовсім несмілі, такі… не хочу казати які, бо це також не комплімент.

П о е т.   Гм… Ви так добре знаєте поетів?

І р к а.   Трохи… Але більше — з їхніх творів. Признаюся щиро і б’юся в груди, що про вас я ще дуже мало знаю…

П о е т.   Так… Я не зачислююся до тих, найбільше знаних… Я друкував дещо у журналах… от так собі…

І р к а.   Певно під псевдонімом.

П о е т   (поквапно). Так, так, під псевдонімом.

І р к а.   Не питаю під яким, бо може це ваша тайна. Ах, вибачте! Я така розтріпана, що і не дочула, яке ваше правдиве прізвище?


ЯВА 9


М о л о д е ц ь к и й   (біжучи вниз по сходах, вже без халата, з апаратом). Ірусю, ми готові! Служу вам цілою своєю особою і цілою фільмовою стрічкою!

І р к а   (до поета). А може, ви з нами підете, пане… пане…

М о л о д е ц ь к и й.   Євген, Євген. Євгеній. Вже само ім’я каже, що не пересічна людина.

П о е т.   Я?.. Я знаю…

М о л о д е ц ь к и й.   Ти, раджу тобі, краще не йди. Ти втомлений, невиспаний, йди собі до мене нагору і переспися, так буде найкраще, слово чести даю. (До Ірки). Подумайте — сарака цілий тиждень тюпав пішки зі Львова в гори! Але це все для нації. (Бере Ірку під руку). Ірусечко, скарбе мій, тепер я полину з вами і на край світу!

І р к а   (сміється). До побачення, пане поете! (Обоє виходять).


ЯВА 10


А н н и ч к а   (входить розжалоблена, плаче).

П о е т   (встає, потішає її, заспокоює). Анничко, не плач, ну годі, перестань.

А н н и ч к а   (хлипаючи). Ні!.. А ви відки знаєте, що я Анничка?

П о е т.   Бо всі такі гарні дівчата, як ти, називаються Аннички. Ну, не плач, не плач.

А н н и ч к а.   Ні, не плач! А цьо він гозде вганєє за тов з голими гижками, та до неї шкіритси, як вона його не хочьє, як вона має свого дохторі?

П о е т.   Хто гонить, Анничко, хто такий?

А н н и ч к а.   А гозде пан Славцьо, гу-гууу!.. Мені обіцєв, що ме женитиси, єк віхожу курса, а тепер аді з тамтою, та й до ліса та й на Гук, та й на спацири… Гу-гууу!.. Всі вони такі, ті паничі зі Львова, щезли б вони та щезли б! За кількома відразу літают… Але я не така, я не дам си потоптати!..

П о е т.   Анничко не кажи так, є у Львові і порядні хлопці.

А н н и ч к а   (всміхається до нього). Гіі!.. Та я це бачу, що ви якіс чемні та й делікатні. Хі-хі… А ви хто будете, може, малєр, такий, як Мороз?

П о е т.   Ні. Я пишу у ґазетах такі вершики, знаєш? Поезії…

А н н и ч к а   (співчутливо). Гіі!.. Поет!.. Цес, сараче, ще більший мізерак, як малєр. (Наливає йому молока). Нате, пийте ще!


ЯВА 11


С т а р и й   г у ц у л   (входить з бесагами на плечах). Слава Ісусу Христу! Панночку, а може, купите килими та й ліжники, та й бартки аді, з Річки, маю красні, та й касетки, та й зигарнічки, тай всєчину. Купіт, паночку, купіт, бо оце ходю та й ходю, та й уже ноги віходив і ніхто нічо не купує.

А н н и ч к а.   Де!.. Цес панич нічьо не купит, цес не першак. Цес, аді такий поет, що пише по ґазетах такі всякі сторії, щоб люди читали. А ви йдіт аді плаєм, та через річку, та під Зелений Верх, там живуть ті пани, що з Кракова приїхали, то там щось продасте або заміняєте.

С т а р и й   г у ц у л   (до поета). Пане, а може ви заміняєте трохи махорки?

П о е т.   Ні, ні, я не курю.

С т а р и й   г у ц у л.   Та й я не курю, бо нема що. Гай! Єкби не той пан, а не той жид, то бідний гуцко гмер би. Бо свій — то або малєр, або прифесор, або ґазетник якийс, гонір тото має високий, а капшук — порожний. Ет!.. (Виходять обоє з Анничкою).


ЯВА 12


М о л о д е ц ь к и й   (вбігає). Мой, мой, як ти називаєшся? Кажи швидко, швидко!

П о е т.   А хіба ж ти не знаєш?

М о л о д е ц ь к и й.   Скакун?

П о е т.   Ну, аякже?

М о л о д е ц ь к и й.   Ґеньо Скакун?!

П о е т.   Євген Скакун… Що сталося? Може поліція мене шукає?.. Але ж я не належу до ніякої партії!

М о л о д е ц ь к и й.   Слухай, сину муз і потомку Аполлона, ти маєш надзвичайне щастя! Ні, слово чести даю, це просто нечуване, неймовірне. Усміх щастя, ласка з неба!

П о е т.   Що, що, що? що ти верзеш?

М о л о д е ц ь к и й.   Зараз! Зараз тобі скажу! Отже слухай: як я тобі вже згадував, той помилений директор Бас є тутешнім заступником всіх копунів, боксерів ет цетера бомба, а одночасно головою спортового товариства «Хуртовина». Той другий тип, Кліщик, це його далекий кревний і такий самий вар’ят, як старий. Залізний медик, розумієш, студіює вже 15 літ і з тої нагоди називають його тут доктором. Він крутиться коло Ірки, коло цієї чарівної істоти, яку ти сьогодні тут бачив, — пишна дівчина, що?

П о е т.   Добре, добре, але що це має спільного?..

М о л о д е ц ь к и й.   Та зараз, не гарячись!.. Ірка має його, того Кліщика, у п’яті, але він не тратить надії і на всякий випадок старається з’єднати собі старого Баса. Отже вдає, що страшенно цікавиться спортом, розпинається за клюбом, їздив навіть на берлінську олімпіяду…

П о е т.   Ну так, так, але що це має спільного?..

М о л о д е ц ь к и й.   Зараз, зараз, в тому той сук, що має. Отже, той Бас і той Кліщик вже від кількох місяців робили старання, щоб спровадити для свого клюбу якогось екстра-змагуна зі Львова. Якогось короля стрільців, спортову славу, розумієш? Ця справа стала для них пекуча особливо тепер, бо за два тижні їхній клюб мусить розіграти вирішальні змагання за мистецтво. Вони полагодили уже всі зв’язані з тим церемонії, тепер лише з дня на день очікували приїзду цього феномена. Тим часом тут, перед чверть годиною, приходить зі Львова поручений лист, в якому повідомляється, що цей «король стрільців» уже тиждень тому виїхав зі Львова сюди, ну, і десь по дорозі пропав. Щез, мов камфора!.. Ти уяви собі чорну розпуку того бідного Баса… Я думав, що старого ясний шляк трафить, коли він прочитав цього листа.

П о е т.   Слухай, Славку, я собі уявляю його чорну розпуку, але скажи мені, ради Бога, що це все має спільного з моєю посадою і з моєю збіркою поезій?

М о л о д е ц ь к и й.   Мой, в тому той сук, що має. Ти знаєш, як цей феномен від копаного м’яча називається?

П о е т.   Ні!

М о л о д е ц ь к и й.   А бачиш! Не знаєш в чому річ і скачеш до мене. Отже я тобі скажу, як він називається: Ґеньо Скакун, розумієш? Так, так, так, Ґеньо Скакун!

П о е т.   Ну то щось так, як я…

М о л о д е ц ь к и й.   Ага, так само, як ти, йота в йоту. Мой! І що ти на це скажеш? Ти не робиш з того чудесного збігу обставин жадних висновків?

П о е т   (здвигає плечима). Ні!

М о л о д е ц ь к и й.   Даруй, але якщо так, то ти є круглий ідіот!

П о е т.   Слухай, я тебе дуже перепрошую, але ти мене…

М о л о д е ц ь к и й.   Перепрошуй — не перепрошуй, а я тобі ще раз скажу, що ти ідіот. Слухай, та ж ти не бачиш, що само щастя всміхається до тебе, що ласкаві боги беруть тебе в свою опіку, що провидіння Боже висить над твоєю закобзареною головою? Нема одного Скакуна — є другий. Без зайвого міркування, без надуми зголосишся сьогодні до Баса, як футболіст, дістанеш посаду за 300 злотих, восени видаєш збірку поезій, а навесну маєш нагороду Нобеля. Вже, вже, вже, не переч, не протестуй, для мене справа вирішена. Ну!.. Камінь мені звалився з грудей!.. Маєш посаду! Маєш посаду!..

П о е т   (остовпілий). Славку, а може, ти дістав сонячний удар?

М о л о д е ц ь к и й   (бере його за руку). Ґеню, поговорім на розум! Я знаю, що з тобою важко на розум говорити, бо ти поет, але — попробуймо. Слухай! Лови нагоду! Лови день! Лови момент! Це кличі нашої епохи. А нагоду маєш прекрасну, вимріяну, слово чести даю. Подумай, хоч це тобі важко приходить, бо ти поет, я знаю, тут очікують, мов спасіння, Скакуна-копуна. Нема його. Щез! Зник! Пропав, як камінь в воду. Але зате є Скакун-поет, що мусить конче роздобути гроші на видання збірки поезій. Що ж ти робиш?

П о е т.   Я не знаю.

М о л о д е ц ь к и й   (лагідно). Зовсім просто: приходиш до Баса і кажеш: я є той Скакун-копун, якого ви чекаєте.

П о е т.   Я?

М о л о д е ц ь к и й.   Ти, ти, ти!

П о е т.   Але ж то неможлива річ.

М о л о д е ц ь к и й.   Сказав філософ: хто не хоче осягнути надзвичайного, не осягне нічого звичайного. Для досягнення мети добрі всі засоби. А твоя мета — така велика, така достойна. Та ж ти це робиш для української культури і літератури.

П о е т.   Ні! Навіть для української культури я не буду робити з себе блазня.

М о л о д е ц ь к и й.   Мусиш, Ґеню, мусиш! Мусиш тут запінитися!

П о е т.   Бійся Бога, але я навіть не вмію копнути м’яча…

М о л о д е ц ь к и й.   І не мусиш, слово чести найсвятіше!.. Як прийде до змагань, то ти занедужаєш або ногу собі зломиш, але посади тримайся руками і ногами. Посада — це свята річ! І пам’ятай: твоя книжка!

П о е т.   Ну, а коли Бас знає особисто того другого Скакуна і пізнає, що я не той Скакун, якого йому треба?

М о л о д е ц ь к и й.   А власне, що не знає! Бо копунам ніхто не дивиться в лице, тільки на ноги, а ноги люди мають менш-більш однакові. А втім — я беру цілий той крам на свої плечі. Я вже все так влаштую, що буде гаразд, ти навіть не мусиш губу роззявлювати. Горі імієм серця, потомку муз і сину Аполлона! Здайся на мене, як на чотири тузи.


ЯВА 13


Вбігає Бас, дуже сердитий, за ним — спантеличений Кліщик.


Б а с.   Кліщик! Кліщик! Я тебе не знаю, я з тобою не говорю! Не признавайся до мене, веґ, веґ, мені з очей! То є скандал, якого ще світ не бачив! Як то: ти все те знав і нічого мені не сказав?

К л і щ и к.   Е… пане директоре, та… я… нічого не знав, це були тільки такі поголоски, що той Скакун — дуже непевний тип і нема йому що вірити. Але я не хотів вас тривожити.

Б а с.   Герр Ґот, ти мене не хотів тривожити? А це що? (Тиче йому під ніс листа). Ніж до горла, нокавт в першій рунді, розумієш? (Ломить руки). Авс! Лежимо на обох лопатках!

К л і щ и к.   Е… пане директоре, на мою думку, ще ніщо не втрачене. Як я їздив до Берліна на Олімпіше Шпілє…

Б а с.   Кліщик — все втрачене, розумієш? Авс, капут, і крапка! Нема рятунку! Нема рятунку! За два тижні вирішні змагання, а з ким я виїду на правому лучнику?

М о л о д е ц ь к и й   (до поета). Мой, тепер або ніколи! (До Баса). Пане директоре…

Б а с.   Веґ, веґ, мені з грища з вашим молочком і сметаною! Геть, щезайте мені з очей! Правий лучник! Де я тепер візьму правого лучника?.. Кліщику, чого стоїш, як мумія фараонська, ну, говори щось, ну, кажи щось!

К л і щ и к.   Е… пане директоре…

Б а с.   Мовчати! Я тебе не знаю! Я з тобою не говорю!

М о л о д е ц ь к и й.   Пробачте, пане директоре, на хвилиночку. Я маю для вас…

Б а с   (вхопив його за горло). Що ви для мене маєте? Кажіть зараз, говоріть, бо вас замордую.

М о л о д е ц ь к и й.   Несподіванку, пане директоре.

Б а с.   Що? Несподіванку? Геть мені з грища з несподіванками! Мені треба правого лучника, а не вашої несподіванки. Закрутіть це радіо до лиха!

М о л о д е ц ь к и й.   Моя несподіванка — це ваш правий лучник.

Б а с   (остовпів). Що, що, що?

К л і щ и к.   Е… що ви сказали, пане маґістер?

М о л о д е ц ь к и й (випихає поета наперед). Пане директоре. пане докторе, маю велику честь представити вам мого старого шкільного друга, пана Євгена Скакуна зі Львова.

Б а с.   Що? (Закам’янів). Що, що, що? (Стоїть, як укопаний, потім кидається поетові на шию). Герр Ґот, мій правий лучник, мій Скакун, Скакунець, Скакунчик! Слава ж тобі великий Боже, ми врятовані, ми не лежимо, ми стоїмо, ми виграли змагання, ми здобули мистецтво і срібний кубок! Мій правий лучник, моя зоря, моя надія, король стрільців, йой, коханий хлопче, я не видержу довше, я тебе задушу з радости, я тебе розцілую. Кліщик, я його розцілую! (Цілує поета).

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре.

Б а с.   Маґістер! Пустіть це ваше радіо, наставте щось веселе!

М о л о д е ц ь к и й.   Слухаю, пане директоре. Раз — весела музика!

П о е т   (здавленим голосом). Скакун називаюся… я…

Б а с   (просльозивсь). Добре, сину, добре, Скакун, Скакунець, Скакунчик, енфан терібль, чудесна дитина, ясна зірка на футбольному обрії, гордощі і слава українського спорту! Мій коханий хлопче, я вдруге на світ народився, як тебе побачив. Ах ти, дорогий гільтаю, але ж ти мені сьогодні жовчі напсував, але ж ти мені страху нагнав. Де ж ти досі пропадав, де ти дівався?

П о е т.   Я… саме…

М о л о д е ц ь к и й.   Пане директоре, Ґеньо хотів вам зробити несподіванку, ну і так трохи для скріплення м'язів вибрався пішки в гори, зі Львова просто сюди, а у Львові думали, що він пропав, — непорозумінн, пане директоре, ха-ха-ха.

Б а с   (регоче). Ха-ха-ха!.. Несподіванка, що? Непорозуміння, що? Ха-ха-ха! Помішання язиків, що? Славно, славно, хлопче, бравий з тебе молодець, спортсмен із крови-кости! Для тренінґу цілий тиждень бив ногами в гори. То люблю! То розумію! Ну, слава ж тобі Боже, мистецтво маємо в кишені, що, Кліщик?

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре. (Подає поетові руку). Кліщик називаюся, дуже мені приємно вас пізнати, хоч ви до себе, е… трохи неподібні. Бо як я їздив до Берліна на Олімпіше Шпілє…

М о л о д е ц ь к и й.   Докторцю любий, та як же це, та ж я знаю Ґеня від шкільної лавки. Пхі!.. Ґеня Скакуна я не знав би! Він уже в п’ятій ґімназійній грав на правому лучнику.

Б а с.   Герр Ґот, то ви ходили до ґімназії? То ви інтелігент?.. Ну, то гірше, то гірше!.. А мені здавалося, що ви такий свій хлоп, такий Ясьо з Замарстинова з квасним зубом, хо-хо-хо! Таких розбийголов я люблю, бо ці студенти-академіки — вони зам’які, заделікатні. Мой, а у нас грається гостро, з кістками ніхто не панькається, гак-не-гак, нога не нога, щоб тільки суддя не бачив. Але ми вже вас тут відповідно перевиховаємо, ми вас навчимо косити так, по-нашому, як на провінції, хо-хо-хо. Тільки — тренінґ, тренінґ і ще раз тренінґ!

П о е т   (до Молодецького). Слухай, я вже довше не видержу.

М о л о д е ц ь к и й.   Тихо! Мусиш! (До Баса). Пане директоре, Ґеньо є тепер у знаменитій формі, він і без тренінґу доказуватиме чудеса на грищі.

Б а с.   О, ні, ні, ні, маґіструню, вже ви мене, старого лиса, не будеие вчити, я вже на тім свої зуби з’їв. Змагун без тренінґу — як риба без води. (До поета). Мій коханий хлопче, та ж ви самі це дуже добре знаєте, вам не треба цього говорити. Я тільки раз у житті мав щастя бачити вас на змаганнях, тоді, проти «Сяну», пригадуєте собі? Тоді, як ви розбили двох змагунів, а одного, змасакрованого, забрало швидке поготівля?..

П о е т.   Хто? Я розбив?..

М о л о д е ц ь к и й.   Ти, ти, Ґеню, хіба ж ти собі не пригадуєш?

Б а с.   Герр Ґот, та ж то був тоді концерт гри, та ж то був душевний пир, розкіш, насолода. Я вам ніколи цього не забуду. А ці ваші майстерштіки, ті бомби на ворота, мой, та ж то було на що дивитися. Або ті ваші волеї, — як це ви робите, до лиха, так якось з повітря берете м’яч на ногу… Я вам кажу, ви зробите велику карієру. Тільки пам’ятайте одне: тренінґ, тренінґ і ще раз тренінґ, що, Кліщик?

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре. Як я їздив до Берліна на Олімпіше Шпілє…

М о л о д е ц ь к и й.   Пане директоре, на сьогодні він вже має досить тренінґу, по такому марші, який він зробив. Нехай собі сьогодні відпочине, а вже завтра піде на грище.

Б а с.   А так, так, забагато тренінґу, то також пса варте. Ну, нехай відпочиває.

М о л о д е ц ь к и й.   Пане директоре, а може б, так зразу, розумієте, чорне на білім? Нехай підпише контракт. Зіхер є зіхер!

Б а с.   О, то, то, то! Добре, що ви мені пригадали! (Виймає з кишені папір). Ану-но, хлопче, підпиши мені той цирограф, але темпо, темпо, бо я не маю часу. Гальт, Кліщик! А де ми його всадимо, того Скакуна?

К л і щ и к.   Е… айн момент! Я думаю, що найкраще буде в бухгальтерійному відділі. Там все одно нема нічого до роботи.

Б а с.   Згода! В бухгальтерійному відділі. Браво, Кліщик! Видиш, тепер ти мені подобаєшся. Маєш голову на карку. (До поета). Ану, темпо, темпо. Пишіть: з платнею 250 злотих у місяць.

П о е т   (з острахом). Що?

Б а с.   Що, замало? Герр Ґот, пишіть — 300. Шістка є, шістки нема, на шістці світ не стоїть, що, Кліщик? Перед вирішними змаганнями в мене добрий змагун іде на вагу золота. (Потирає долоні). Гіп-гіп-гура! Мистецтво маємо в кишені!

М о л о д е ц ь к и й.   Ґратулюю пану директорові. Ґратулюю пану докторові. (Всі три стискають собі руки, цілуються).


ЯВА 14


І р к а   (входить, придивляється до цієї сцени з глумливою усмішкою). Пане маґістере, попрошу галяретку.

М о л о д е ц ь к и й   (кидається до неї). Але ж, панно Ірусю, прошу дуже. Вже робиться. Раз — галяретка. Пишна, свіжа, вітамінова!

К л і щ и к   (також підбігає). Е… Іро, тепер можемо піти на Гук.

І р к а.   Дуже тобі дякую, йди собі тепер сам!

Б а с   (ховає папери). Ну, слава ж тобі Господи! Маємо правого лучника. Мистецтво врятоване, правда, з важким зусиллям, з дуже важким зусиллям, але врятоване. (Стискає поетові руку). Дякую вам, коханий хлопче, сердечно вам дякую, ніколи вам цього не забуду. (Побачив Ірку). А, моє Ірчатко тут? (Цілує її в чоло). Ну, як бавишся, донцю, що? Де ж ти ходила, золотко моє? Купатись ходило моє маленьке, а тепер галяретку собі гамцяє? Ну, гамцяй собі, гамцяй, бо я втікаю, страшенно не маю часу, дитинко, мушу йти. Час — це гроші!

І р к а.   Татко завжди має час і гроші, але для своїх футболістів, а для мене — ні.

Б а с.   Так, так, золотко моє, ти навіть не знаєш, як то важко бути піоніром українського спорту. Цього ніхто в нас тепер не розуміє, і щойно грядущі покоління зуміють оцінити нашу працю, що, пане Скакун? Герр Ґот, Ірчатко, представляю тобі зірку українського спорту, надію нашого футболу, короля стрільців і феноменального правого лучника, пана Євгена Скакуна.

І р к а   (безмежно здивована). Як то? Цей пан — футболіст?

Б а с   (до поета). Ґеню (бо так будемо вас у клюбі називати). Ґеню, це моя єдина доня і єдина панна в місті, що не ходить з засадничих причин на футбольні змагання, і яка у вас не залюбиться, бо всіх футболістів не терпить на прохід. Ну, але зате всі інші дівчата будуть за вами шаліти, це я вам кажу, а що я кажу — то мур, що, Кліщик?

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре, хе-хе-хе!

Б а с.   Що, ні, ха-ха-ха?

М о л о д е ц ь к и й.   Авжеж, хо-хо-хо!


(Ірка і поет стоять змішані, задивлені одно в одного).

ЗАВІСА


ДРУГА ДІЯ


Сцена являє собою велику бюрову залю у фабриці батогів директора Баса, перетворену урядовцями у своєрідний спортовий голь. Бюрка й столики, поприсувані до стін, стоять безчинно, а на них поскладані всуміш крісла, кошики до паперу, машини до писання і т. д. Праворуч ведуть східці догори — на поверх. На середині цього «голю» розвішена сітка до відбиванки, біля якої кілька молодців у спортових сорочинах граються м’ячем… У куті, праворуч, два кремезні хлопці у боксерських рукавицях тренуються в боксуванні. Ще один сидить за бюрком із свистком в устах — цей виступає в ролі судді. В другому куті, ліворуч, якийсь урядовець перевертає кізли на дрючку. Крізь скляні двері до бюрових кімнат видно, що на подвір’ї юрба молодих людей бігає за копаним м'ячем. Гамір, крик, лоскіт, тріщать шиби.

Ліворуч сцени ведуть двері до кабінету директора. На них табличка: «Дирекція» і «Управа C. К. «Хуртовина». Скрізь по стінах кімнати порозвішувані написи: «Час — то гроші», «Не займати часу працюючим», «Полагодь справу і прощай», «Із службовиками говорити не вільно» і т. д.

За сценою роздається фабричний гудок.


ЯВА 1


С п о р т с м е н и   (припинюють свої зайняття). Файрант! Полуднє!

С т а р ш и й   у р я д о в е ц ь   (що виступав як суддя). Увага! Позір! Ставай в ряд! Біг на місці. Раз-два, раз-два! (Всі вправляють біг на місці, а відтак гусаком, біжать довкола залі).


Гудок за сценою вмовкає.


ЯВА 2


У входових дверях з’явились Бас і Кліщик.


С т а р ш и й   у р я д о в е ц ь.   Позір! У дворяді за мною бігом збірка! (Всі стають у дворяд).

Б а с   (підходить ближче). О, то люблю, то розумію! То знаю, що є військо! Зав’язок Української армії, що, Кліщик?

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре.

С т а р ш и й   у р я д о в е ц ь.   Позір! Направо глянь! (Підходить до Баса і здає звіт). Пане директоре, голошу слухняно, колектив фабрики батогів «Верховина» на ранніх зайняттях. Присутніх 25 чоловік. Три жиди з Коломиї, що прийшли з векселями на 5000 злотих, платними сьогодні, скинені зі сходів на зламану голову. Коморник зі суду і секвестратор знокавтовані в першій рунді і відставлені до трупарні… те, до лікарні. Поза тим під час нашої служби нічого важного не сталося.

Б а с   (подає йому руку). Дякую! То значить — все в порядку. Добре, хлопці, добре. Справуйтесь так далі, а мистецтво — маємо в кишені.

С т а р ш и й   у р я д о в е ц ь.   Товариші! В честь нашого неоціненного директора і провідника клюбу, кликнемо тричі: Гіп-гіп!

Г у р т.   Гура!

С т а р ш и й   у р я д о в е ц ь.   Гіп-гіп!

Г у р т.   Гура!

С т а р ш и й   у р я д о в е ц ь.   Гіп-гіп!

Г у р т.   Гура! Гура! Гура!

Б а с   (зворушений). Дякую вам, шибеники, ґрандярі, дякую вам! О, то люблю, то розумію! То знаю, що є військо, що, Кліщик?

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре.

Б а с.   А тепер — гайда на сонце, на повітря, на воду!

С т а р ш и й   у р я д о в е ц ь.   По-зір! Право-руч! Відділ, напрям за мною, зі співом ходом р-руш!

С п і в:


Мала баба три сини, три сини, три сини,

Всі три були русини, русини, русини.

Один ходив до школи, до школи,

Другий робив підкови, підкови…


Зі співом виходять.


ЯВА З


Б а с   (розглядається). Слухай, Кліщик, як тобі здається? Чи ця канцелярія подібна на канцелярію, чи радше на якусь «райтшулю»?

К л і щ и к.   Е… Спортпаляст, пане директоре, берлінський Спортпаляст. Саме, як я їздив до Берліна на Олімпіше Шпілє…

Б а с.   Ну, а що я пораджу, що я вдію? Нема ради! Я знаю, що ці вітрогони зводять мене на пси, але я просто не маю серця запрягти їх до бюрової праці. Но, бо потім повиходять мені на грище, як поломані, і будуть паталашити. А я хочу мати клюб, розумієш, клюб, а не збиранину з реґіментових оферм. Я вже такий є. Як щось робити, то робити на дурха, як німець кажеш що, Кліщик?

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре: послідовність і консеквентність.

Б а с.   О, видиш. То люблю. То розумію. Кліщик, ти не такий дурний хлоп! Чого доброго — ти ще моїм зятем готов бути.

К л і щ и к   (зрадів). Е… серйозно, пане директоре?

Б а с   (б’є себе рукою по чолі). Гальт! Кліщик! А де ж то наш король стрільців? Щось-то я його не бачу від самого ранку.

К л і щ и к   (неохотно). Я… я не знаю, пане директоре.

Б а с.   О, видиш! За то я вже тебе не люблю. Бо то так виглядає, ніби ти з неба впав: ніколи нічого не знаєш! Слухай, а може, він ще спить, що? А може, взагалі не прийде до бюра? Що ж, годі, примадонна, зірка, має свої екстраваґанції. На те нема ради.


ЯВА 4


П о е т   (сходить униз, з паперами під пахвою). Добридень, пане директоре. Добридень, пане докторе.

Б а с   (На маєш! Про вовка помовка, що, Кліщик? Ми тут, власне, з доктором за вами розбиваємося, що, Клішик, а ви ще нагорі!.. Герр Ґот, що ж ви тут так довго робите? Ви ще не на сонці? Ви ще не в воді?

П о е т.   Я саме був у бухгальтерійному відділі…

Б а с.   Що? То ви з самого ранку сиділи там нагорі? Кліщик? Чи це можливо?

К л і щ и к.   Е… нечуване, пане директоре!

П о е т.   А хіба ж це недозволено?

Б а с.   Пане, не то що недозволено, але в нас це поліційно заборонене! Вибийте собі це з голови раз назавжди! Та ж я вам ніколи в світі не дозволю сторчати за бюрком, вам треба якнайбільше руху, повітря, сонця, а ці папери вас вб’ють, знищать, знівечать, що, Кліщик?

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре! Як я їздив до Берліна на Олімпіше Шпілє…

П о е т.   Вибачайте, панове, але спорт спортом, це окрема справа, а своє бюрове зайняття я беру зовсім поважно, не як якусь забавку. Я хочу свої обов’язки виконувати точно і совісно і дармувати не буду!

Б а с   (схопився, за голову). Герр Ґот, хлопче, що ти тут нагородив? Та ж я вухам своїм не вірю! І це мені каже Ґеньо Скакун, спортсмен з крови і кости, король стрільців, слава українського футболу? Ой, ой, ой, а то біда з тими академіками, з тими інтелігентами, я зразу знав, що так буде. Кліщик, а я не казав? Бачиш — вже починає показувати роги!

К л і щ и к.   Е… нечуване пане директоре!

П о е т.   Вибачте, пане директоре, це не якісь мої примхи, це мій обов’язок.

Б а с   (лагідно). Слухайте, Ґеню, я вас прошу, я вас молю, я вас благаю, дорогий хлопче, робіть все, що хочете: танцюйте, грайте в карти, романсуйте з дівчатами, тільки ради Бога — не сидіть мені в бюрі над тими паперами, бо це вас зруйнує, знищить, вб’є у вас спортовця!

П о е т.   Пане директоре, я хотів би говорити з вами… в дуже важній справі…

Б а с.   Дуже важній справі? Ого, знаю яка вона! Певно, хочете якийсь… форшус, що? (Сягнув рукою до кишені).

П о е т.   Ні, ні, я в іншій справі.

Б а с.   Герр Ґот, ну то говоріть, балакайте, що є, а Кліщиком не в’яжіться, це моя права рука, мій секретар і спортсмен на кожному цалю, на Берлінську Олімпіяду їздив, що, Кліщик?

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре. Як я їздив до Берліна на Олімпіше Шпілє..

Б а с.   Знаємо, знаємо: тоді тобі вкрали портфель і золотий годинник. (До поета). Отже балакайте, що ви там в собі душите, наверх з тим, тільки — темпо, темпо, бо я не маю часу!

П о е т.   Пане директоре, мушу вам сказати одну прикру вістку…

Б а с.   Що? Може, хочете втікати до іншого клюбу?

П о е т.   Ні, це щось інше і значно неприємніше. Сьогодні, переглядаючи ділові книги вашого підприємства…

Б а с.   Ой, і хто вас до цього просив, хто?

П о е т.   Отже, переглядаючи тільки поверхово оці книги, я впевнився, що ваша фабрика стоїть на порозі руїни…

Б а с.   Пане, пане, пане!..

П о е т.   Так, це факт, пане директоре! Пасиви переросли втроє активи, маса боргів, ціла купа непоплачених векслів, сировини нема, доставці втікають, збут неналаднаний, одним словом — катастрофа! А все те через ваше каригідне, недбале господарювання.

Б а с.   Що, що, що? Пане, хто ви, до лиха? Правий лучник чи інспектор скарбового уряду?)

К л і щ и к.   Це… це нечуване, на що собі цей молодець дозволяє?

П о е т.   Пане директоре, я хочу остерегти вас перед великим нещастям! Ви постійно зайняті клюбними справами і не бачите, що діється у вашій фабриці. Звертаю вашу увагу, що оправа погана, навіть дуже погана, але можна ще лихові зарадити. Мусите лише присвятити вашій фабриці бодай стільки уваги, що клюбові…

Б а с   (тупає ногами). Герр Ґот, пане, що вас обходить моя фабрика? Ну, що його обходить моя фабрика, що, Кліщик?

К л і щ и к.   Е… це крайнє нахабство, ми собі це випрошуємо, пане Скакун!

П о е т   (схвильований). Отже, пане директоре, прийміть до ласкавого відома, що це мене обходить, що це мене болить і тривожить як громадянина, як українця! Бо ваша фабрика — це не тільки ваша власність, це загальнонародне добро, це варстат праці кількох десятків людей. І якщо ви легкодушно допустите до цього, що вона завалиться, то це буде болючий удар по всьому нашому промислові, по нашому стані посідання. Пане директоре, цього не може бути. Треба як стій перевести основну перебудову фабрики, заткати горла вірителям, наладнати збут і постачання, а головно — запрягти людей до праці. Та ж того ще світ не бачив, щоб ангажувати людей на роботу — і забороняти їм працювати.

Б а с   (кричить). Гальт! Досить! Досить! Веґ, веґ, веґ, зійти з грища! Пане, я вас не слухаю, я вас не знаю, я з вами не говорю. Пане, я знаю, що роблю, я відповідаю за те, що роблю, а вам до того зась! (Вхопився за голову). Господи, до чого ми котимось? І це має бути світоч українського спорту? Пане, це нахабство, ви не маєте почуття чести, ви не маєте амбіції спортовця!.. (Лагідно). Ґеню, дорогий хлопче, коханий урвителю, прошу вас, благаю: змилуйтеся наді мною, не починайте собі більше з тої бочки, не грайте мені на нервах… Ну, скажіть, скажіть, що ви тільки жартували собі, що це був тільки жарт.

П о е т   (гірко). Так, жарт… Сумний це жарт… А ще сумніше буде дивитися, як завтра чи післязавтра викидатимуть вас жиди з вашої власної фабрики… Пане директоре, прошу вас, рятуйте фабрику. Погодіть добро вашої фабрики з добром вашого клюбу! Рятуйте її хоч би… хоч би для вашої дочки, якій ви, чей же, повинні забезпечити майбутнє…

Б а с   (б'є себе рукою по чолі). Хо-хо, ми вже вдома! Да іст дер гунд беґрабен! Вилізло шило з мішка. До моєї дочки конопатиться, шибеник, урвитель, ха-ха-ха… Другий кандидат на зятя, що, Кліщик, ха-ха-ха!.. Браво, браво, молодець! То люблю! То розумію! Накинув гостре темпо в першій половині і тягне просто на браму.

К л і щ и к   (лютуючи). Пане Скакун! Це нахабство! Як ви смієте, що ви собі гадаєте?

П о е т   (збитий з пантелику). Але ж панове, я… я…

Б а с   (плескає поета по плечах). Мой, нічого з того не вийде, вибий собі це з голови раз і назавжди. Видиш, коханий хлопче, ти з місця накинув високу гру, а ти повинен би в початках грати приземно. Я копунів дуже люблю, футбол — це моя Ахіллева п’ята, я все для тебе зроблю, але рідної дочки за тебе не віддам. Шлюс!

П о е т.   Але ж пане директоре!..

Б а с.   Ні, ні, ні. Я собі кріпко постановив, що своєї рідної дитини не видам за спортсмена. А що я скажу, це мур. Бачиш, ви, спортсмени, добрий народ, але трохи грубошкірий. Ви не вмієте обходитися з жінками як слід. Мой, та то не є футбол, ні мішок до боксу, того не можна ні бити, ні копати, та ж то таке ніжне, як павутиння, як китайська порцеляна. От — дмухнув — та й розвіялось, як пух.

П о е т.   Але ж пане директоре, я… я…

К л і щ и к.   Пане Скакун, як ви посміли? Панна Іра моя суджена!

Б а с.   Но, но, ти також не накидуй гострого темпа. Хто тобі її присудив?

К л і щ и к.   Е… фактично… Моя будуча суджена.

Б а с   (до поета). Отже так, сину! З тої муки хліба не буде. А що з самою фабрикою також не оженишся, то хай тобі буде все одно — чи вона завалиться, чи ні.

П о е т   (шпурляє папери на землю): Ні, годі. Досить цього! Панове, я не маю чого тут довше робити! Я не лишуся тут ні секунди довше. Це з вашого боку крайнє нахабство вмовляти в мене наміри, яких я ніколи не мав і не маю. Я… я… не позволю себе ображати. Я відходжу звідсіль!

Б а с   (вхопив його за полу). Гов, гов, поволі, це тобі так легко не піде. Тепер хочеш втікати, за два тижні перед вирішними змаганнями?.. О, братіку, в нас так нема. Кліщик, тримай його, бо втече!

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре. (Вхопив поета за обшивку).

П о е т.   Пробі, панове, не рвіть на мені одежі! Де я тепер куплю нове убрання?!


ЯВА 5


І р к а   (входить). Татку! Юрку! Що тут діється?

Б а с   (пускає поета з рук). О, моя донечка, моє золотко, моя Ірочка кохана. (Цілує її в чоло). Де ти була, доньцю, що? На прохід собі дитинка ходила, що? Ми тут бачиш, золотко моє, так утрійку робимо передобідню гімнастику по системі Міллера. Це дуже здорово, що, Кліщик?

П о е т   (розминає боки). Справді, здорово!.. Ой, ой…

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре. Добридень, Іро (Цілує її в руку).

І р к а.   Юрку, скільки разів я вже тобі казала, що на курорті не слід цілувати пані в руку? (до Баса). Татко собі гімнастикується по системі Міллера, а там, дома, за татком від самого ранку отакий хвіст людей стоїть. Були якісь жиди з векслями, був коморник із суду, були селяни, купці, чекали до полудня. А татка, очевидячки, нема, бо татко гімнастикується. А я приїхала на ферії зі Львова не на те, щоб відпочити по іспитах, але на те, щоб обгризатись з татковими жидами.

Б а с.   Пробач, золотко моє, але я мушу на хвилиночку скочити до міста в дуже важній справі. Мусимо скочити, що, Кліщик? Ми тут тебе лишаємо з нашим королем стрільців, паном Скакуном, ти вже, мабуть, з ним знайома?

І р к а   (байдуже). Мабуть… (до Кліщика). Юрку, бійся Бога, що буде з фабрикою? Таткові грозить руїна!..

К л і щ и к.   Е… Фактично… До побачення, Іро. (Цілує її в руку).

Б а с   (до поета). Ти, мой, не відважся мені дезертирувати, бо я тебе зловлю хоч би і стежними листами! A пополудні — штанцята, футболівки і на тренінґ. Гляди мені! (До Ірки). Я тільки на хвилину, золотко моє, я на одній нозі: скочу до міста і зараз прийду на обід. Ану, Кліщик, гайда до роботи. Мусиш сьогодні доглянути малювання плота довкола нашого грища.

К л і щ и к.   Е… приказ, пане директоре!

Б а с.   О, то люблю! То розумію! То знаю, що стара война. По-зір! Право-руч! Відділ, напрям за мною зі співом, ходом р-р-руш!


Виходять.


ЯВА 6


І р к а   (по хвилині мовчанки). Ну, що ж пане поете? Далі шукаєте натхнення?

П о е т   (збирає розсипані папери). Та, я, властиво…

І р к а.   Та ви, властиво, певно будете найбільший поет поміж спортовцями і найбільший спортовець поміж поетами?

П о е т   (крізь зуби). Ох, Боже!

І р к а.   А знаєте, пане, що як я на вас дивлюся, то жаль мене бере…

П о е т.   Спасибі…

І р к а.   Скажіть, що вам стрілило вчора до голови представити себе як поета? Смішний чоловіче, та ж я зразу взнала, що ви стільки визнаєтесь на поезії, що вовк на астрономії.

П о е т.   Дякую.

І р к а.   Ви, певно, думали, що заімпонуєте мені тим, коли назвете себе чимось кращим, як футболіст?

П о е т   (поривчасто). А ви, певно, вважаєте, що нема на світі чогось гіршого, як футболіст?

І р к а   (тупає ногою). Так! Власне я так думаю! А вам, може, не в лад? Прошу — до чого доводить людей цей ваш футбол… Подивіться — на що замінили ці нероби фабрику мого татка. Але вам це, очевидячки, ні болить, ні свербить. Та потіштеся, що таких чудаків, як мій батько — багато не найдете. І… коли він піде з торбами (голос в неї заломився), тоді й прийде кінець вашому пануванню…

П о е т.   Панно Ірино, я теж так думаю.

І р к а.   Що ви думаєте?

П о е т.   Я… власне, сьогодні, в перший день свого урядування, завдав собі трохи праці і… перевірив ділові книги підприємства вашого батька… Так, згрубшого, бо книги були досі дуже недбало ведені… І я переконався, що з фабрикою, направду, погано. Їй грозить катастрофа.

І р к а.   Гм, то з вас цікавий монструм. І поет, і футболіст, і бухгальтер…

П о е т.   Це вже така прикмета нашої гарячкової доби, що молоді люди є всім і нічим…

І р к а.   Отже бачите, бачите самі, маєте наочний доказ, до чого довела та череда галапасів, яких мій бідний татко годує й утримує.

П о е т.   Панно Ірино… ці люди не винні… їх просто приневолюють тут дармувати. Я беру по собі: коли мене вчора прийняли на роботу з платнею 300 злотих, а сьогодні силоміць відривають від праці і кажуть йти купатися або вигріватись на сонці, то… то я не знаю, як це назвати… У всьому вина пана директора. Я розумію, що можна захопитись спортовою ідеєю, можна працювати для неї, допомагати їй грішми, але все до якоїсь межі… Та це, що я тут побачив, це вже переходить всяке поняття!

І р к а.   Слухайте… я бачу, що ви думаюча… трохи думаюча людина, мимо того, що ви футболіст.

П о е т   (зрадів). Справді?

І р к а.   Принайменше — робите таке враження… Скажіть: навіщо кому здався той ваш спорт?

П о е т.   Але ж я тої самої думки, що ви!

І р к а.   Що ви сказали?

П о е т.   Ах, я саме хотів сказати, що… що ви недоцінюєте ваги спорту для української нації. Так! Я маю зовсім інший погляд на цю справу! Про те навіть не може бути мови, чи спорт нам потрібний, чи непотрібний, бо… бо він нам дуже потрібний!

І р к а.   Ну, скажіть, ради Бога, кому потрібна ота безумна біганина за кусником шкіри, що наповнений повітрям? І яку користь має з того українська нація?

П о е т.   Але ж ви мені мої слова виймаєте з уст!.. Ні, ні, не виймаєте! Я є зовсім іншої думки! Ви переборщуєте! Футбол — це дуже старовинна і культурна гра. Її знали ще старинні греки! От, у такому Лондоні, то навіть сам архієпископ грає в футбол. До полудня править богослуження, пополудні скидає рясу і… бігає за кусником шкіри, що наповнений повітрям.

І р к а.   А чи ми мусимо від чужинців мавпувати всі їхні дивацтва і примхи? (Махнула рукою). Ах, кому я те все говорю!.. Вам? Ха-ха-ха! Хіба ж це вас переконає? Ох, смішно мені з себе…

П о е т.   Ах так, справді смішно, що ви мені це говорите! Мені!.. Ха-ха-ха!

І р к а   (тихо). Жаль… А я думала, що ви трохи інакші, як ці… другі…


ЯВА 7


А н н и ч к а   (стає у дверях і киває пальцем до поета). Паничу! Паничу! А йдіть-ко суда!

П о е т.   Хто — я?

А н н и ч к а.   Ви, ви. Йдіть суда! Борзо, борзо!

П о е т   (замішаний, підходить до неї). Ну, чого тобі треба від мене?

І р к а.   Ах, це так! (Прикусила губи і відвернулась).

А н н и ч к а   (півшепотом). Бо я хотіла вас поспитати, ци не був гоздечки пан Славцьо?

П о е т.   Не був… Не знаю… Я його не бачив.

А н н и ч к а.   Бо я мушу його сокотити перед тов… (Кидає злісним поглядом на Ірку).

І р к а   (почула це). Не бійся, Анничко, я тобі не відбиратиму твого… панича. Не така він цяця, щоб ми обі за нього дерлися.

А н н и ч к а   (радісно). Їй… Божечку!.. Панночко солодка! Справді не мете відбирати? Ви його не любите? Ви його не хочете? Ох, яка ж я рада та втішна! Та дєкую вам красно, панночко, абисте здорові були! (Обіймає Ірку, цілує). І вам дєкую, паничу! (Цілує поета і вибігає).


ЯВА 8


І р к а   (глумливо). Чи це у вас також зараховують до спорту?

П о е т.   Що саме?

І р к а.   Бідненький — не розуміє!.. Невинне ягнятко. А оце кручення голови сільським дівчатам, — не дівчатам, а дітям, бо Анничка це ж дитина!

П о е т   (ломить руки). Але ж це не я їй голову кручу!

І р к а.   Ага, навіть не маєте відваги признатися до свого нікчемного вчинку. Так робить джентельмен, спортсмен… Ну, своїм порядком, бачу, що ви не гаяли часу: так швидко задурилася у вас ця бідна гуцулочка… Чи це, може, ваш рекорд?

П о е т.   Та який рекорд? Що ви від мене хочете? Дайте ж мені прийти до слова!

І р к а   (тупнула ногою). Мовчіть! Я не маю приємности слухати ваших виправдувань! (Півплачем). Ви навіть не варті цього, щоб вам дати в лице, розумієте? Ви людина без сорому і чести, я… не хочу вас бачити на очі! (З плачем втікає східцями на поверх).

П о е т   (вхопився за голову). Боже! Куди я попав? Що зі мною робиться? Боже, рятуй мене, я збожеволію!.. Я ошалію!..


ЯВА 9


М о л о д е ц ь к и й   (входить). Галлов, Ґеню, а ти що, мой? Ага, тренуєш біг з перешкодами. Добре, добре.

П о е т.   Геть, геть від мене. Це ти втягнув мене в таку халепу! Сьогодні вже другий раз назвали мене людиною без чести і сорому, а за що? Я довше цього не стерплю. Я тікаю звідси!

М о л о д е ц ь к и й.   Чекай, чекай, тільки не гарячись, будь завжди холоднокровний, хоч це тобі важко, бо ти поет. Отже, скажи коротко і ясно: що сталося?

П о е т.   Пусти мене, чуєш? Я вже маю досить тої комедії!..

М о л о д е ц ь к и й   (потягає носом). Мой, брьи! Тут мусіла бути перед хвилиною панна Ірця, слово чести даю. Я чую її одурманюючі, сп’янілі коханням парфуми. Чудові, божеські. Так тільки пахне еліксир любови! Ах, ти знаєш що? Ти їй навіть дуже припав до вподоби.

П о е т.   Хто? Я?

М о л о д е ц ь к и й.   Так! Ти. Вона сама мені це вчора сказала: «Цей ваш товариш, каже, поет — це дуже милий хлопчина, тільки трохи несмілий і заголюканий». Слово чести найсвятіше, що так сказала. Ну, відтак, вона була вже дещо розчарована, коли довідалась, що ти футболіст, бо вона футболістів фізично ненавидить!

П о е т.   Але ж це брехня. Який я там футболіст? Це все твоя вигадка!

М о л о д е ц ь к и й.   Чоловіче, мовчи, ради Бога, пам’ятай про свою збірку поезій!

П о е т.   А втім, що мені на ній залежить. Вона щойно перед хвилиною сказала, що не хоче мене знати і не хояе бачити на очі.

М о л о д е ц ь к и й.   Зовсім слушно. Я теж саме сказав би на її місці.

П о е т.   Слухай, а тут була за тобою та твоя гуцулка з молочарні.

М о л о д е ц ь к и й.   Хто? Анничка?

П о е т.   Так, так Анничка. Прибігала тут за тобою.

М о л о д е ц ь к и й.   Як то? Лишила молочарню і сюди прибігла? Ну, дам я їй за це.

П о е т.   Знаєш що, Славку, я тобі скажу без обиняків, що ти дуже нечесно поступаєш з тою дівчиною. Так, з Анничкою… Вона в тобі закохана, а ти на її очах граєшся її почуваннями і залицяєшся до… до дочки Баса!

М о л о д е ц ь к и й.   Ти, мой, що ти верзеш? Анничка в мені закохана?

П о е т.   А так. Закохана до безтями і заздрісна до безтями. Вона тому і бігає за тобою назирцем, чи ти не пристаєш з ким іншим.

М о л о д е ц ь к и й.   Ха-ха-ха, але ж це дурне теля!

П о е т.   Слухай, що ти від неї хочеш? Ти ж сам сказав, що вона має вроджену інтелігенцію, а як ще вишлеш її на курс…

М о л о д е ц ь к и й.   То буде теля з курсом, розумієш? І взагалі — що ти собі набив до голови? Що я отеє смаркате гуцуля та її залицянки беру серйозно? Анничка, то є Анничка, розумієш, така Анничка… А Ірця… (Захоплено). Що то за пишна дівчина! Та що тут з поетом говорити. Чи ти маєш поняття, що це є жінка? Ти взагалі щось дуже вбогий духом… А та твоя збірка поезій, певно, також фунта кланів не варта. Я вже починаю жалувати, що постарався для тебе цю посаду.

П о е т.   Спасибі за ласку, я тобі дуже дякую за таку прислугу. Ти мені не зробив ніякої прислуги, лише виставив мене на посміх, на пониження моєї людської гідности. Але я тут довго місця не загрію. Я втікаю звідси.

М о л о д е ц ь к и й.   Але ж ці поети ні раз не визнаються на жартах, слово чести даю. Ґеню, та ж ти бачиш, що я жартую.

П о е т.   Так, я бачу, що ти увесь час жартуєш…

М о л о д е ц ь к и й.   Ґеню, ти мусиш тут лишитися! Для твоєї збірки поезій!

П о е т.   Ні! Я не можу тут довше лишатися. Директор казав мені, щоб я пополудні взяв штанцята і якісь там футболівки та йшов на тренінґ. І що я там буду робити, коли я не вмію копнути м’яча?

М о л о д е ц ь к и й.   Гм! Це справді морока. Так, так; що ти там будеш робити?.. А, маю, маю. Маю спасенну раду.

П о е т.   Ну, яку?

М о л о д е ц ь к и й.   Дуже просто: ти не йди на тренінґ!

П о е т   (задумався). Гм!.. Ну, а що опісля?

М о л о д е ц ь к и й.   Слушно, але що опісля? Ні, це жадний вихід. Гм! Слухай Ґеню, а може, ти хворий, може гарячкуєш, може, в тебе що болить?

П о е т.   Ні, голубчику, ні! Можу тебе потішити, що нічогісько мені не бракує, я здоровий та сильний, мов тур, з Чугайстром можу боротися, а як добре обіпруся, то й Чорногору переверну. Ага, а нищиш, що на моєму стане! Викинуть мене звідси, напевно викинуть, як два рази два є чотири!

М о л о д е ц ь к и й.   Не сміють тебе звідси викидати, розумїєш ти, піїто? Мусиш тут сидіти каменем, щоб видати друком свої кляті вірші. Мусиш!

П о е т.   А власне, що не мушу, бо мене як стій проженуть, коле тільки сам признаюся до всього… Візьмуть за обшивку — і гайда. Тож я тоді буду мати фрайду… (Радіє).

М о л о д е ц ь к и й.   Ґеню, Ґенчику, ти мусиш тут лишитися. Подумай, яку втрату матиме українська культура і література, коли не надрукуєш тих поезій! Ах, слухай, є вже рада на те, щоб ти не йшов на тренінґ. Маю, маю! Слово чести даю! Геніальна думка! Знаєш що? Ти зломи собі ногу.

П о е т   (збаранів). Га?

М о л о д е ц ь к и й.   Ґеню, Ґенчику дорогий, прошу тебе — зломи собі ногу. Тоді не муситимеш іти на тренінґ і ніхто не матиме права тебе прогнати. Ґенчику, зроби це для української літератури, принеси для неї цю жертву! Знаєш — це навіть не така велика штука — зломити собі ногу; вилазиш на якийсь верх, скачеш униз, ніжка тобі елеґантно хрусне раз або два рази — і все врятовано. Подумай, чи це не буде прекрасно?

П о е т   (після хвилевого думання). Можливо, що це було б прекрасно, але я зовсім не хочу ніг собі ламати. Ще що? Може, і голову маю собі зломити для твоєї приємности?

М о л о д е ц ь к и й.   Ех, тобі жарти в голові, а тут треба негайно найти якусь раду. Гм!.. Що тут зробити? (Задумався). А, Ґеню, знаєш що?

П о е т.   Що?

М о л о д е ц ь к и й.   Дай мені в пику. Так! Заїдь мене позауш, але так, щоб мені свічки в очах поставали!

П о е т.   А то на яку пам’ятку?

М о л о д е ц ь к и й.   Не питай, лише бий, слово чести даю! Заїдь мене звідси-звідси, раз і другий, а коли мене роз’яриш та розлютиш, тоді я вхоплю крісло і так тебе змасакрую, що ти напевно не зможеш піти на тренінґ. Бо так, бачиш, я не маю серця тебе бити, бо ніби що ж ти мені завинив? Я навіть дуже тебе люблю.

П о е т.   Ні! Я тобі не заїду в пику, хоч уже давно маю охоту це зробити. Але тепер навмисне не заїду. Хай таки мене викидають.

М о л о д е ц ь к и й.   Мой, але ж з тебе впертий русин, слово чести даю! Ґеню, Ґенчику, молю тебе, благаю, дай мені раз поза вуха!

П о е т.   Не дам.

М о л о д е ц ь к и й.   Тільки раз!

П о е т.   Ані разу!

М о л о д е ц ь к и й.   Не хочеш? Ну, добре! (Злісно підсміхнувся). Слухай, мой, а чи ти не додумуєшся, чому мені так залежить на тому, щоб ти тут залишився?

П о е т   (розгублено). Чому?

М о л о д е ц ь к и й.   Бо хіба не думаєш ти, марний піїте з закобзареною головою, що я це роблю з якогось сантименту до тебе, для твоїх гарних очей, для твоїх марних віршилищ, які, напевно, як не бачили, так і не побачать божого світу?..

П о е т   (з досадою). Ні, я знаю, що ти до цього не здібний, ти, спекулянте!

М о л о д е ц ь к и й.   Прекрасно, все в порядку, слово чести даю. Знаємось, як лисі коні. А все ж ти ще настільки був задурманений твоєю поетичною дурійкою, що й не полапався на тому, як зручно я використав тебе у власному інтересі.

П о е т.   А то як?

М о л о д е ц ь к и й.   Отже, я тобі виложу все, як на лопаті, любимче муз і сину Аполлона. Може, ти це якраз розчовпаєш своїм голуб’ячим мізком. Бачиш — я тут від якогось часу кібіцую коло Ірки, як ти це сам зовсім слушно помітив. Тимчасом та оферма, той Кліщик, на кожному кроці стає мені поперек дороги. А ти сам гаразд знаєш, що я не маю коли припильнувати дівчини, бо молочарня на карку. А коло дівчини, відома річ, треба походити: і на пляжі, і на проходи, і дряпатися з нею на верхи, а тут нема часу. Аж вчора несподівано ти, о безсмертний, навинувся мені під руки! І тоді прийшов мені до голови геніяльний плян: вибити клин клином, як каже народна мудрість. Наблизити тебе до Ірини, розкохати її трошки в тобі, щоб ти своєю нужденною появою затьмарив того ідіота Кліщика, розумієш? І тому саме я тебе так гаряче намовляв до цієї комедії, знаючи, що Ірка має велику нехіть до всіх копунів! Отже нема страху, щоб ти мені її відбив. Ха-ха! Ну, скажи чи не блискучий плян?

П о е т   (похитав головою). А одначе людина — це нікчемна бестія.

М о л о д е ц ь к и й.   А знаєш, Ґенчику, що мій плян окруження увінчався вже гарними успіхами: Ірка вже в тебе трошки закохана, від Кліщика сторониться; Кліщик пронюхав письмо носом і на тебе дивиться вовком. Все йде за пляном: я трачу конкурента, а не трачу клієнта в молочарні, і дівчина буде моя.

П о е т.   Не діждеш ти цього, нікчемо!

М о л о д е ц ь к и й.   Ну-у, ще не виключене, що я з нею оженюся, хоч трохи сумніваюся, бо наші жидки вже явно-славно крячуть, що Басова фабрика тріщить. Отже в такому разі — аж женитись не було б сенсу…

П о е т.   Ні! Ти напевно з нею не оженишся. Вже я тобі про те постараюся! Я тебе вб’ю! (Схопив крісло, кидається на Молодецького).

М о л о д е ц ь к и й.   О, пардон, тільки без пересади. Я тебе просив, щоб ти мене раз ударив, а не закатрупив на смерть. Ох, ті поети, ті поети, вони завжди «пересаджують сакрамент».

П о е т   (гониться за Молодецьким). Не дам тобі її на поталу! Не дам!

М о л о д е ц ь к и й.   Гей, люди, тримайте божевільного: за дівчину хоче вбити чоловіка!


ЯВА 10


На крик Поета згори вибігла Ірка, знадвору — Анничка.


А н н и ч к а   (схопила поета ззаду за плечі). Не дам, не дам! О, Божечку, аді б’ют, мордуют!

М о л о д е ц ь к и й.   Тихо будь, не верещи, бо люди позбігаються. Я собі сам дам раду. (Вихопив у поета крісло з рук і тарахнув його по ногах).

П о е т   (сідає, як підкошений). Ой, нога, нога!..

М о л о д е ц ь к и й.   О, бачиш, Ґенчику, про те мені і йшло. Тепер не потребуєш іти на тренінґ, ані не зможеш втікати. Потерпиш трохи, але це все для твоєї безсмертної збірки поезій. А безсмертні твори все родилися серед великих терпінь. Адіє, любимче муз І сину Аполлона! (До Аннички). А з тобою, малий щезнику, я вдома порахуюся. Чому не встромиш носа до пастеризованого молока, а ганяєш за мною по місту? Ану, гайда до молочарні!


Обоє з Анничкою поспішно виходять.


ЯВА 11


Б а с   (вбігає, за ним Кліщик). Герр Ґот, що тут сталося, що тут діється?

І р к а.   Бачить татко, що. Татків мізинчик пописується своїм найновішим репертуаром: людям голови кріслами розбиває.

Б а с   (припадає до поета). Що, хто, Ґеньо? Слухай, хлопче, що тобі сталося, чо то ти стогнеш, чого ти тримаєшся за ногу?

П о е т   (лежить на землі і стогне). Ой, нога моя, нога!

Б а с.   Герр Ґот, Кліщик, Кліщик! Слухай, ти якийсь там ветеринар, подивися, що в нього з ногою! Ти ж знаєш, що в його ногах — наша майбутність.

Кліщик.   Е… фактично, пане директоре. (Оглядає поетові І ноги).

Б а с.   Ірусю, золотко моє, дитинко моя, скажи, що тут зайшло? Ти все те бачила?

І р к а.   Бачила.

Б а с.   Ну, ну, скажи, що ти бачила?

І р к а.   Нічого надзвичайного. Маґістер Молодецький побився з тим… паном за дівчину…

Б а с.   За тебе?

І р к а.   Але ж, татку, що вам сниться? Я тут ні при чому. Вони побилися за цю гуцулку з молочарні, за Анничку. Почалася сварка, потім цей… пан вхопив крісло і кинувся на маґістра, але маґістер його не злякався і дав йому доброго прочухана. А тепер татко бачить: він лежить і стогне.

Б а с.   Овва, то зле, то недобре. Того я не люблю. Кліщик, а я тобі не казав, що то буде біда? Бухгальтерію хоче провадити, фабрику перебудовує, цілий день в бюрі сидить і відразу за двома спідничками бігає… А я думав, дитинко, що то він до тебе конопатиться…

І р к а   (з плачем). Татку!.. Я собі це випрошую!.. Я цього типа не хочу знати. Я його ненавиджу!.. Ненавиджу! (Вибігає).


ЯВА 12


Б а с.   Ой, Боже, Боже, що той мій король стрільців виробляє? Ну, як там, Кліщик, що з його ногою?

К л і щ и к.   Е… погано, пане директоре. Маґістер добре йому догодив. Полежить собі щонайменше з три тижні.

Б а с   (вхопився за голову). Кліщик, що ти, здурів? Що, що, що ти говориш?

К л і щ и к.   Е… айн момент, пане директоре… Нога скалічена, кістка нарушена, а може, і зламана, наразі годі зорієнтуватися.

Б а с.   Герр Ґот, то ти швидше орієнтуйся, до лиха! Що ти плетеш, що ти, Кліщик, белемониш? Три тижні лежати?.. Але ж за два тижні в мене змагання за мистецтво!

К л і щ и к.   Я… я розумію, пане директоре, але пан Скакун направду серіозно розбитий. Його треба негайно покласти до ліжка, зробити перев’язку; це грізне ушкодження голінної кости, можуть бути комплікації. (До поета — злісно): Вже я тебе положу, що ти скоро не встанеш!

Б а с   (у розпуці). Ґеню, Ґеню, драбе, ґрандяре, що ти мені наробив? Хлопче, бійся Бога, та ж ти моя остання дошка рятунку, та ж у мене за два тижні змагання за мистецтво! (Заламаним голосом). Катастрофа! Катастрофа! Ми лежимо! Ми зарізані! Ми пропали! Мій правий лучник, моя зірка, моя надія ломить собі ногу з комплікаціями! Герр Ґот! Руку було б собі зламати, голову собі було б зламати, але не ногу. Кліщик! Кліщик! Та це трагедія!

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре. Як я їздив до Берліна на Олімпіше Шпілє…

Б а с.    Кліщик! Мовчи, бо тебе застрілю! Не вводь мене в білу пасію своєю олімпіядою! Слухай, тут треба щось робити, бери його, неси до мене, клади до ліжка, клич лікарів, спеціялістів із самого Відня. Та він мусить стати на ноги, в мене за два тижні — змагання за мистецтво!

ЗАВІСА


ТРЕТЯ ДІЯ


Мешкання директора Баса: сальоник у гуцульському стилі, прибраний килимами й образами в золочених рамах. Стоїть стіл, прикритий мережаною скатертю, біля нього кілька ослінців. В куті шафа з книжками й гуцульськими виробами. В другому куті піяніно. В чоловій стіні велике вікно, напівприслонене занавісами, відчинене навстіж. Знадвору чути шум гірського водопаду і вечірній гамір літнища. Крізь вікно падає до кімнати ясна смуга місячного світла.

Ліворуч того сальоника є маленька нижа, стоїть тут постіль, нічний столик і крісло. На постелі лежить поет із перев’язаною рушником головою і спить. На нічному столику блимає прислонена абажуром лямпа. Направо — двері до передпокою, наліво, попри нижу, ведуть двері до кабінету директора Баса.

Місячний літній вечір. Десь здалека, доходить музика з дансінгового льокалю, десь ще дзвонять дзвіночки у корів, що повертаються з паші; чути блеяння овець, сміхи й балачки. Десь близько, на дорозі, співають хором літники народних пісень.


ЯВА 1


Т і т к а   М е л а с я   (входить з настільною лямпою в руках. Лямпу ставить на стіл, обережно підходить до поета). О, Ісусику! Бідна, бідна дитина!.. (Почула, що хтось надходить, поспішно сідає в крісло, бере до рук шиття).


ЯВА 2


І р к а   (не помітивши тітки, приступила до постелі, ніжно гладить поетові голову). Бідний хлопчик…

М е л а с я   (відкашлянула). Кхм! Мої коханенькі!.. Ну, щось такого!

І р к а   (стрепенулась). Ах, це ви, тітусю? А я вас не помітила. (Зітхає, стає біля вікна).

М е л а с я   (помовчавши). Ну, щось такого, мої коханенькі! Того ще світ не бачив.

І р к а.   Тітусю… Чи він ще гарячкує?

М е л а с я.   Хто? Той розбійник, мої коханенькі? Не знаю. Я не дивлюся до нього. О, Ісусику! Пощо його сюди принесли того… футболістого?

І р к а.   Тітусю — це так татко велів. Я також не хотіла, щоб його несли до нас, ви ж самі знаєте, як я ненавиджу отих таткових футболістів. А того — то ще тим більше. О, це добрий нумер!

М е л а с я.   Мої коханенькі, щось страшного, що тепер на цім світі діється. Добре то твій покійний вуйцьо, болехівськйй декан і радник консисторії, колись казали: побачиш, мамцю-серце, побачиш, що то буде. О, золоті його слова! Все сповнилося, мої коханенькі, так, як це Михальда писала. Повинаходили якісь радія, якісь безличні танці, безсоромні купелеві строї, якийсь футбол, що доводить людей до безумства так, як бідного Ореста довів, — всюди гріх, всюди образа Божа та публічне згіршення. А де ж то перше таке бувало, а хто ж таке пам’ятає? Мої коханенькі, Ісусик терпеливий, але він також не буде довго дивитися на таку Содому і Гоморру. Прийде ще страшна кара на людей. Оце ж недавно Настя Волошин виворожила, що за рік напевно вибухне війна.

І р к а.   Тихше, тітусю, тихше, він же спить.

М е л а с я.   О, велика мені миція, то нехай не спить, нехай забирається, нема місця в доброму домі такому розбійникові окаянному.

І р к а.   Тихше, тітусю, бо він пробудиться.

М е л а с я   (встає). Ой, дитинко, щось ти занадто ним піклуєшся. Уважай, щоб, борони Боже, і ти в нім не задурилася, бо тепер такий світ настав, що за тими футболістами навіть дівчата з доброго дому пропадають.

І р к а.   Але ж, тітусю, я його не терплю, я його на очі ненавиджу!

М е л а с я.   Но, но, серденько, щоб ти тільки так його не «зненавиділа», як твій тато, мій бідний Орест, що на старі літа зійшов з ума і тим своїм спортом приніс таку нечесть, таку і неславу нашій добрій священичій сім і. Так, так, мої коханенькі, поїхав за кордон на студії, а замість чогось мудрого навчитися — до решти розум стратив той, що мав. Добре то твій покійний вуйцьо, болехівський декан, казали: побачиш, мамусю-серце, що то буде… (виходить).


ЯВА 3


І р к а   (знову підходить до поета, що стогне крізь сон). Бідний хлопчик. (Раптом відвертає голову). Поганий, гидкий хлопчисько! (Сідає на крісло біля поета, знімає перев’язку на його голові).

П о е т   (відкриває очі, бере Ірчині пальці, притискає до уст). Дякую…

І р к а   (відскакує від нього). Гетьте! Не дотикайтеся мене!

П о е т.   Я… я… вам хотів лише подякувати…

І р к а.   Мені не маєте за що дякувати. Подякуйте моєму батькові, покровителеві всіх дармоїдів, що велів вас принести до нашого мешкання. Якби я була на його місці, то я без надуми наказала б кинути вас в якісь звори, вертепи, на жир вовкам — за те, що ви наробили.

П о е т.   Даруйте, пані, але людина покалічена і напівпритомна не може відповідати за те, що з нею роблять, де її несуть і куди кладуть. Бігме, я навіть не знаю, яким чудом я тут, біля вас, опинився?.. І… я, направду, був би вам безмірно вдячний, якби ви були такі ласкаві та присунули ближче оце крісло з моєю ґардеробою, і так… на п’ять хвилин вийшли звідси…

І р к а.   Ні! А власне я не буду така ласкава. А втім — нічого вам це не поможе, чи я вийду, чи не вийду, бо ж ви каліка і за поріг у власних силах не вийдете.

П о е т.   То я полізу рачки, на череві поповзу, а не буду тут покутувати, як той Лазар многострадальний, на те тільки, щоб дражнити когось своєю осоружною появою.

І р к а.   Не говоріть багато, бо скоро помрете. Тихо лежіть і не рипайтеся, коли вам добре, розумієте? (Бере термометр). Піднесіть руку догори. Я вам зміряю температуру.

П о е т   (зніяковілий). Але ж я дякую, я…

І р к а.   Тихо будьте. Ви мені тут не вередуйте, бо ви не на грищі копаного м’яча. Я тут не дивитимусь, чи ви король стрільців, чи якесь інше чудо. Маєте робити що я кажу, і мовчати.

П о е т.   Підчиняюся владі вашого п’ястука. Вашого маленького п’ястучка…

І р к а.   Но, но, не філософуйте. (Кладе йому термометр під пахву). Так. А тепер лежіть тихо 10 хвилин і ані мур-мур.

П о е т.   Але дивитися на вас можна?

І р к а.   Пхе! Цікаво, що вам з того прийде?

П о е т.   Панно Ірочко! Та ж це для мене невимовне щастя!

І р к а.   Дивіться, хто б це подумав, що футбольні зірки бувають такі красномовні. А ще такі темні зірки, як ота.

П о е т.   Ви, певно, вважаєте мене страшною поганню?

І р к а.   Ще й якою! Ух!.. Як я вас ненавиджу… Скажіть, як ви могли це зробити?

П о е т   (до себе). Ого, вона вже все знає… Пропала моя збірка поезій!

І р к а.   Як ви могли побитися з Молодецьким за що… гуцулку? (Ковтає сльози).

П о е т.   Панно Ірино! Та ж то не за гуцулку!

І р к а.   Не говоріть мені нічого, не говоріть. Я все знаю…

П о е т.   Ой, Господи, вона вже все знає… Га, тепер вже все одно. Панно Ірино, я мушу вам сказати… я мушу вам признатися…

І р к а.   Не вірю вам! Ні одному вашому словечку не вірю!

П о е т.   Панно Ірино, ми з маґістром побилися за — вас!

І р к а   (схопилась). Що?

П о е т.   Так! Тут входила в гру ваша особа… Ваша особа… моя особа… Молодецького особа, наші три особи… Анничка тут ні при чому, вона залюблена в Молодецького, а не в мене, я їй зовсім байдужий. Але вона дуже ревнива, що Славко до вас… залицяється…

І р к а.   Направду?

П о е т   (тихо). Направду… І я… і я також дуже ревнивий, що… що він до вас залицяється.

І р к а   (радісно). Справді?

П о е т.   Даю вам слово чести людини, яку ви вважаєте страшною поганню, яку ненавидите, якій не вірите, якої не хочете звати і яку кожної хвилини без викидів совісти можете викинути за двері.

І р к а.   Досить. Цього мені вистачає, щоб вас за це… (Палко цілує поета).

П о е т   (раптом сідає на постелі). Панно Ірино!

І р к а.   Ах, лежіть, лежіть, не рухайтеся, бо ви без одежі. Зараз, зараз, я подивлюся на термометр… Ну, слава Богу, ви зовсім не маєте гарячки.

П о е т.   Що? Я не маю гарячки? Але ж, Ірочко, я тепер увесь горю, я палаю, як Везувій! Ірусю, я мушу вам щось визнати, я… (Клякає на постелі).

І р к а.   То страшне! Це нечуване! Які ті хлопчиська неможливі. Поцілуй його раз із милосердя, то він тобі зараз освідчується. Ага, це у вас, спортсменів, називається — накинути гостре темпо?

П о е т.   Але ж, панно Ірино, я не те, я не хотів вам освідчатися, я…

І р к а   (в плач). Що? Ох, Боже! Він навіть освідчитися мені не хоче!..

П о е т   (трохи не плаче). Але ж Ірочко… я… я хотів признатися вам, що я…


ЯВА 4


Б а с   (вбігає). Герр Ґот, то є скандал, то ґранда останнього калібру. Щоб так на гладкій дорозі, два тижні перед змаганнями за мистецтво зломити собі ногу в дурній бійці за ще дурнішу козу… (До Ірки). Ах, ти тут, моє золотко, коло того урвителя? А, це гарно, то люблю. Бо то, дитинко, навіть Святе Письмо каже, що… голодного треба напоїти, а… недужого посітити, без огляду на те, чи то футболіст, чи не футболіст… Ну, як він там мається, той наш Дон Жуан?

П о е т.   Знаменито, пане директоре!

Б а с.   Аво — варіят! Знаменито — що? Перша кляса — що? Більше тобі до щастя нічого не треба? Зломив ногу перед змаганнями за мистецтво і каже — «знаменито»!

І р к а.   Я цікава знати, що це татко робить з нашого мешкання? Якийсь лазарет, чи заїзний дім для своїх футболістів?

Б а с.   Ну, видиш, серденько, сталося нещастя, випадок, хлопець зломив ногу, а випадки ходять по людях…

І р к а.   Так, випадок. А якби всі таткові футболісти поламали собі ноги, то татко всіх їх спровадив би сюди?

Б а с.   Герр Ґот, дитинко, та що ти говориш, та нехай Бог боронить, щоб таке сталося! Та ж це був би кінець світу, кінець мого клюбу. Тьху, тьху, і не згадуй про це проти ночі…

І р к а.   З татком шкода говорити. Татко вже хворий, татко вже непритяменний. Добре тітка Мелася каже: шкода, що татко п’ять літ студіював за кордоном. І чого там татко навчився? (Йде, сідає біля піяніна, вдаряє по клявішах).

Б а с   (тихо — до поета). Нічого, нічого, в неї то зараз перейде… Слухай, хлопче, як там з твоєю ногою, покращало, що? Пам’ятай, що в твоїх ногах майбутнє нашого клюбу.

П о е т.   Пане директоре, мені направду дуже прикро…

Б а с.   Ну, ну, ну, не виправдуйся, сталося — пропало. Я тебе розумію: молодий чоловік, побачив дівчину, кров заграла в жилах, ну і так далі. Все було б в порядку, якби той загонистий маґістер ноги тобі не вчихолив… Бо ти розумієш: вирішні змагання за мистецтво! А я на тебе рахував, як на чотири тузи. Ну, сталося, нема ради. Може, ще видужаєш, що? Е, та певно, що видужаєш, про те і нема мови. Мой, ти знаєш що? Я тебе люблю. Слово даю. Ти, правда, примадонна, маєш свої фохи, але поза тим робиш зовсім поштиве враження.

П о е т.   Дякую вам, пане директоре.

Б а с.   Нема за що, нема за що. Знаєш, хлопче, це я тобі повинен бути вдячний за те, що ти звернув мені увагу (тихіше), що моя фабрика тріщить… Бо вона таки тріщить. І то добре тріщить, аж лоскіт іде. Знаєш, сину, це досить прикре враження, коли раптом побачиш, що ти сам, власними руками себе закопуєш… (Закрив лице руками). Дуже прикре враження. Здається мені, що я вже потрохи вертаю до розуму, але чи воно трохи не запізно…

П о е т.   (палко). Пане директоре, а, власне, що не запізно! Ваша фабрика ще буде блискуче розвиватися, бо ви даєте на ринок такий товар, який серед нас, українців, завжди матиме великий попит. Батоги завжди будуть для нас потрібні!

Б а с.   Так, так, сину, для нас і на нас. А зокрема на мене, таки треба доброї гарапи.

П о е т.   Я б не сказав, пане директоре…

Б а с.   Ні, ні, ти мене передо мною не борони, бо я цього не варт!

П о е т.   Пане директоре! Все ще можна направити. Ще час. Треба тільки як стій перевести санацію фабрики. Затягнути кілька тисяч кредиту… Сплатити найконечніші зобов’язання… Наладнати збут… Закупити, сировину… А головне — запрягти людей до роботи!

Б а с   (схопився). І самого себе запрягти до роботи!

П о е т.   Очевидячки.

Б а с.   І себе взяти до гальопу! І себе взяти за морду!

П о е т.   Ну, так…

Б а с   (потирає долоні). Герр Ґот! Ти знаєш що? Я ще готов до того взятися!.. Я ще готов власну фабрику витягнути з болота!.. Коли б тільки виграти ці вирішні змагання за мистецтво…

П о е т   (заслуханий). Чудово грає…

Б а с.   Що? Хто грає? Де грає? На правому лучнику?

П о е т.   Панна Ірина… на фортепіяні…

Б а с   (махнув рукою). Ах, то не фортепіян, то піяніно… А втім, все одно. Сяк чи так швидко піде на ліцитацію… Слухай, Ґеню. Знаєш ти що?

П о е т.   Слухаю, пане директоре.

Б а с.   Договорімся: ти зробиш для мене це, що виграєш змагання за мистецтво, а я зроблю для тебе те, що врятую фабрику перед руїною? Згода?

П о е т.   Та… та коли я не футболіст, пане директоре…

Б а с.   Е, е, жартувати тобі захотілось. Мені тепер зовсім не до жартів. Все на моїй бідній голові, — і клюб, і фабрика, і жиди, і батоги, і здобуття мистецтва…

П о е т.   Пане директоре, я… я заявляю вам, що я не той Скакун, якого вам треба, я не маю нічого спільного з футболом і спортом.

Б а с.   Ех, ці примадонни, вони завжди мають свої екстраваґанції. Ну, і що ти йому зробиш? Заклинає мене в цапа, грає мені на нервах. Ну, добре, сину, добре, згода, ти не футболіст, ти китайський цісар, ти король Сіяму, що?

П о е т   (кричить). Пробі! Який я цісар? Я поет! Український поет, що хоче видати збірку поезій! Дайте мені змогу видати книжку! Я хочу творити! Я хочу творити!..

Б а с   (налякався). Ой, ой, то вже зле, то недобре. Гарячкує, сарака, і то небезпечно, коли починає з поезією виїздити. (До Ірки). Ірусю, Ірочко, золотко моє, ходи-но сюди, дай тому бідачиськові холодний оклад на голову. Льоду йому треба приложити, бо кричить, що він поет… Герр Ґот, де той Кліщик? Я скочу зараз по Кліщика. (Вибігає).


ЯВА 5


І р к а   (підходить до поета). Скажіть мені, навіщо ви граєте цю комедію? Чому робите з себе блазня?

П о е т.   Коли ж бо я хочу перестати робити з себе блазня, а мені не вірять! Ну, скажіть самі, як я маю клястися перед вами, що я не футболіст, що я ніколи в житті не копав м’яча, що не маю нічого спільного з футболом, і що все те — одна містифікація!

І р к а.   Але ж пане Ґенику, що вам сталося?

П о е т.   Що мені сталося? Я не знаю! Я не знаю! Це він все поробив. Це той нікчема, Молодецький. Мій «щирий друг». Мій «приятель»… Це його діло, це він зробив із мене блазня, це він виставив мене на посміх, це він впакував мене в таку біду!

І р к а   (налякана). Але ж він направду в гарячці… Боже мій, ошалів хлопчисько! Ну, добре, добре, пане Ґенику, я вам вірю, так, так, ви ніколи в житті не копали м’яча, ви не могли грати, бо ж ви — поет.

П о е т   (бере її за руку). Поет, поет, чесне слово — поет. Панно Ірино, вислухайте мене, я вам хочу вияснити це жалюгідне становище, в яке я попав з учорашнього дня. Повірте мені: я не є король стрільців. Чи я, взагалі, скидаюся на якого-небудь короля?.. Все це — видумка, обман. А по правді, я автор недрукованої, першої збірочки поезій, якої ніхто не хоче видати. Чи ви бачили більш нещасну, безнадійно нещасну людину, як безіменного автора ненадрукованої книжки?

І р к а.   Ні, не бачила.

П о е т.   Отже, подивіться на мене: власне я є така людина. Повірте, що доля такої людини є більше трагічна, як доля того, якому за хвилину мають закинути петлю на шию. Бо цей присуджений на смерть вже знає, що його жде, а безіменний початкуючий автор не знає, що принесуть йому оці мертві чорні рядки на білому папері: чи принесуть славу, і підйом, і належне місце під сонцем, чи невдачу, страшну невдачу і злім, чи ці бездушні рядки, що стоять йому перед очима, як німий докір, — не стануть йому присудом смерти, виписаної власною рукою, найбільш жахливої смерти з усіх інших, якою є непам’ять і забуття… Ах, пробачте мені, я… я говорю теревені… я направду гарячкую… Голова в мене лопається.

І р к а   (кладе йому руку на чоло). Прошу вас, говоріть ще, дуже прошу. Так мило вас тепер слухати.

П о е т   (задивленийу стелю)… І що мені було робити? Що діяти? Куди я не звертався, кого не просив надрукувати мої вірші — всюди я зустрічався з відмовою, з кпинами і глузуванням… Тоді я вирішив за всяку ціну видати збірочку власним коштом. Пустився шукати грошей. Ну, і прийшов сюди, в ці гори… Стрінув Молодецького… Старий шкільний товариш, думав — щось поможе… А він — падлюка…

І р к а.   Ну, і що далі, пане Ґенику, що далі? Та ж це дуже цікаво!

П о е т   (глухо). Та що далі… А далі — якийсь там пан Скакун, прославлений футболіст, мав приїхати зі Львова до клюбу «Хуртовина». Ну, і не приїхав. На моє нещастя, я називаюся дослівно так, як він: Євген Скакун.

І р к а.   Ах, це так!

П о е т.   Еге ж, це так. Ну… і той Молодецький… Фарисей… Почав мене юдити, підмовляти: так і так… для добра української літератури, підшийся під ім’я цього футболіста. Дістанеш у фабриці посаду, заробиш гроші і матимеш змогу надрукувати свої вірші…

І р к а.   І ви послухали?

П о е т.   Та послухав.

І р к а   (сплеснула в долоні). Ах, так!.. Бідний, нещасний поете, футболіста з тебе зробили. Ах, тепер я вас розумію!

П о е т.   Ну, нарешті одна людина на світі мене зрозуміла.

І р к а.   Пане Ґенику, знаєте, хто ви є?

П о е т.   Кажіть, слухаю.

І р к а.   Дуже… велика…

П о е т   (сідає на постелі). Що?

І р к а.   Оферма.

Поет   (лягає назад). Дякую.

І р к а.   Ну, як же можна бути таким незарадним? Чоловіче, та ж ви пропадаєте! Та ви зовсім нездібні до життя. Сьогодні крізь життя треба йти пробоєм. Сьогодні скрізь обов’язує право твердих ліктів, ви це розумієте?

П о е т.   Про те я переконався на власній шкірі…

І р к а.   Мій батько каже: в житті і політиці треба придержуватися одної засади: брати все, що дають, і кричати: за-ма-ло!

П о е т.   Та добре, добре, але мені нічого не дають…

І р к а.   Мовчіть і не стогніть мені тут! Тепер я до вас візьмуся. Треба негайно щось придумати… Гм!.. Тепер ви мусите лежати. Це добре, бо татко не зможе вас запрягти до м’яча. Можете за те бути вдячні маґістрові Молодецькому.

П о е т   (скривився). Ага, є за що бути вдячним…

І р к а.   Не нявкайте. Лежати мусите якнайдовше. Нікому — ні пари з рота. Ні татко, ні Юрко, ні хто інший не сміють знати, що ви — не футболіст. Маґістра треба зацитькати, а татка відповідно настроїти, щоб у догідний момент сказати йому всю правду. Все те я беру на себе. Ага, а як там насправді в тою вашою ногою?

П о е т.   Та вона в мене так дуже не болить…

І р к а.   Це власне зле. Треба, щоб ви занедужали на щось поважніше. От хоч би на нервовий розстрій. З тим вам навіть буде більше до лиця. Чудово! Занедужайте на нервовий розстрій! А я біжу до татка і скажу, що вам погіршилося. (Вибігає).

П о е т.   Що? Занедужати на нервовий розстрій?? Боже, що ці люди зі мною роблять? Ні, втікати звідсіля!.. Втікати мерщій! (Вхопив штани і сховав під ліжник, бо саме хтось надходить).


ЯВА 6


М е л а с я   (входить і вводить Молодецького). Прошу, пане Славку, прошу дитинко, до того покою, він тут лежить, цей непотріб. Ірця його доглядає, але він цього не варт.

М о л о д е ц ь к и й.   Цілую руці, пані добродійко, цілую руці.

М е л а с я.   Ох, мої коханенькі, які тепер часи настали! Люди не мають Бога в серці! Та ж він міг вас замучити, закатувати цей негідник. Яке то щастя, що ви спаслися з життям. Такий коханий з вас хлопець, пане Славку, з такої порядної священичої сім’ї. О, я добре знала вашого дідуся, заболотівського декана; який це був світлий душпастир! Свята людина, кажу вам, свята людина. А подібний був до вас, пане Славцю, як дві краплі роси, мої коханенькі. Викапаний з вас дідуньо, пане Славцю!

М о л о д е ц ь к и й.   Дуже дякую, пані добродійко, цілую руці. (Розглядається). А де ж він лежить?

М е л а с я.   Хто? Ваш покійний дідуньо? А таки на останній своїй парохії, похований, на заболотівському цвинтарі. Сто рочків дозволив йому прожити Господь милосердний. (Просльозилась). О, гарна і світла була людина. А з якої порядної священичої сім’ї! Його батько був архідияконом при святому Юрі! А який патріот!..

М о л о д е ц ь к и й.   А, патріотизм — це наша родинна прикмета, Я також великий патріот. Але я питався вас, пані добродійко, де лежить той футболіст?

М е л а с я.   А ось тут, мої коханенькі, в нижі… Тільки вважайте на себе, дитинко, щоб ви знову не побилися. Шкода вас, шкода, ви з такої порядної священичої сім’ї… (Виходить).


ЯВА 7


М о л о д е ц ь к и й.   Цілую руці, пані добродійко… Ну, і розкудкудакалась, мов квочка! (До поета). Сервус, Ґеню, як твоє цінне здоров’ячко? Як почуваєшся під материнською опікою панни Ірки?

П о е т.   Слухай! Раджу тобі щиро — забери від мене всі важкі предмети, коли не хочеш вийти звідсіль з розваленим лобом!

М о л о д е ц ь к и й.   Е, ні, я тільки сховаю крісло з твоєю ґардеробою, і все буде гаразд. Бо, чей же, не відважишся йти зі мною на двобій неприодітий з уваги на близьке сусідство пань. Мой, а кажуть, що поети дуже ніжної вдачі, а це такі кровожадні горлорізи, слово чести даю!

П о е т.   Прошу тебе по-доброму: забирайся звідси.

М о л о д е ц ь к и й   (сідає). Дякую дуже за чемне запрошення, сяду собі на хвилину. Знаєш що, Ґеню? Я прийшов поговорити з тобою в одній справі… Думаю, що ти не матимеш нічого проти, бо це якраз іде по лінії твоїх бажань.

П о е т.   Що ти хочеш зробити? Знову якусь підлість?

М о л о д е ц ь к и й.   Навпаки — хочу зробити наскрізь моральний вчинок. Хочу викрити перед директором Басом, доктором Кліщиком та цілим спортовим і неспортовим світом одного підступного, скажімо, типа, що прикидається тут великою спортовою зіркою, а справді не має нічого спільного зі спортом. Хочу кинути сніп денного світла на брудний обман, що його допустився цей типок, підшиваючись під прізвище відомого нашого футболіста.

П о е т.   Але ж ти мене до цього намовив!

М о л о д е ц ь к и й.   Ха-ха-ха! Мой, і хто тобі в це повірить? Дивіться — маленький наївний хлопчик — дав намовитись до гріха. Ох, бідацтво моє, слово чести даю…

П о е т.   Славку, ти цього не зробиш!

М о л о д е ц ь к и й.   Побачиш.

П о е т.   Славку, прошу тебе, не роби цього. Мені тепер дуже залежить на тому, щоб директор нічого не знав. Я маю надію… лишитись тут на посаді.

М о л о д е ц ь к и й.   Ге, ге, я знаю, чому ти хочеш тут лишитися, ти мені очей не замилиш! Приворожили тебе тут чарівні оченята одної феї, ти, замотеличений трубадуре з Печихвостів, правда? А він мені блахмана пускає з посадою.

П о е т.   Слухай, Славку, але ж це лежить у твоєму інтересі, щоб я тут залишився. Сам же ти мені це говорив.

М о л о д е ц ь к и й.   Лежало, а тепер перестало, розумієш? Мой, ти не крути, не верти, я вже проглянув ваші ходи — хо-хо! Прошу — яка ідилія! Панна Іруся в ролі милосердної самаританки біля нещасного, окалічілого поета… Ну, ну, ми знаємо, чим то пахне. Ні, братіку, не свиснеш мені дівчини з-під носа. Мурин зробив своє — мурин може йти собі на зломану голову. Зараз таки повідомлю Баса про все, а він не терпітиме довго під своїм дахом такого обманця.

П о е т   (витягає з-під ліжника заховані штани). Так, так, але перед тим я з тобою порахуюсь ти, мерзенний молочаре.

М о л о д е ц ь к и й   (вихопив йому штани з рук). Ха-ха, і що мені тепер зробиш, ага? Ох, яка символічна картина! Поет — без штанів! Прометей, прикований до скелі, Ікар, якому облетіли крила, Самсон з обстриженою гривою. Хо-хо-хо, згину від сміху!


ЯВА 8


Входить Бас, за ним Ірка.


Б а с.   Що тут діється? Що тут робиться? Хто де так ірже, як жеребець? А, хто ж би, як не пан маґістер Молодецький. Той, що косить і фавлює моїх змагунів, що? Но, но, нівроку, маґіструню, то ви добре б’єте. Може б, ви так записалися до боксерської секції нашого клюбу?

М о л о д е ц ь к и й.   Не знаю, про що вам іде, пане директоре? (До Ірки). Мій найнижчий поклін, панно Ірусю.

І р к а   (холодно). Добрий вечір.

Б а с.   Ну, дивіться, то він навіть не знає, що сталося. Герр Ґот, а хто ж це так документно второщив ногу моєму правому лучникові — якраз за два тижні перед змаганнями за мистецтво?

М о л о д е ц ь к и й.   Ах, ви маєте на думці мого щирого друга, Ґеня Скакуна?

Б а с.   Ага, ага.

М о л о д е ц ь к и й.   Ну, тепер то розумію.

Б а с.   Нарешті. Слава Богу!

М о л о д е ц ь к и й.   Тільки я не розумію, пане директоре, чому ви вважаєте пана Скакуна, загально відомого у Львові, як молодого і талановитого адепта поетичної штуки, — своїм найкращим футболістом?

Б а с.   Що, що, що він плете?

І р к а.   Пане, Славку, спам’ятайтеся, що ви робите!

П о е т.   Ого, тепер уже амінь.

М о л о д е ц ь к и й.   Пане директоре, даю вам слово чести, що мій товариш Ґеньо Скакун зовсім не має нічого спільного з тим незрівняним королем стрільців — Ґенем Скакуном, хіба що спільне ім’я та прізвище. Та коли ж він скористав з тої подібності і вкрутився до фабрики, то напевно зробив це з низьких та нечистих спонук, нам ближче невідомих. Але ж я вважаю своїм обов’язком перестерегти вас перед тим темним типом.

Б а с   (схвильований). Герр Ґот, слухайте, маґістер, я… я вас дуже люблю і шаную, але ви не важтесь повторити мені ще раз того, що ви сказали! Це неправда, маґістер, це ваша видумка, маґістер, ви… ви з мене робите дурня, але ви ще замолоді на таке, маґістер!

М о л о д е ц ь к и й.   Пане директоре, даю найсвятіше слово чести, що цей пан не є Ґеньо Скакун, що він тільки підшивається під його ім’я, і що це нахабство, обман та брехня, якщо він таке твердить!

І р к а.   Не забувайте, пане маґістре, що був ще хтось нахабніший, що його до цього намовив!

М о л о д е ц ь к и й.   Ах, ви вже в те все втаємничені?..

Б а с.   Пане, пане, ви дайте собі спокій з тими глупими жартами, бо мене вже підносить. Маґістре Молодецький, та ж ви самі представили мені його як футболіста, так чи ні?

М о л о д е ц ь к и й   (спокійно). Так, пане директоре, але я також упав жертвою обману. Аж коли я наочно переконався, як стоїть справа, я негайно вирішив остерегти вас перед тим шарлатаном і з місця вкоротити його самоволю. А втім — прошу його самого притиснути до муру, то він сам признається до всього.

Б а с   (прискочив до поета). Герр Ґот, кажи, говори, чи це правда?

П о е т.   Так, це правда.

М о л о д е ц ь к и й.   О, прошу!

І р к а.   Татку, татусю, пан Скакун мусів так зробити!.. Він хотів одержати працю, а інакше татко не прийняв би його на посаду.

Б а с   (осатанів). Пане, пане, як ви сміли на таке пуститися, ви знаєте, що це є? Це лайдацтво останнього сорту, за те вам пахне кримінал, досмертна каторга, Сінг-Сінг, я вас за те посаджу на електричне крісло!.. Пане, я накажу вас арештувати, я вас! (Давиться власним словами).

М о л о д е ц ь к и й.   Но, арештувати — не конче, але так — всипати 25 і п’ять на «Рідну Школу» не зашкодило б.

І р к а.   Таточку, прошу вас, заспокойтесь. Це така… містифікація…

Б а с.   Що?.. Містифікація?.. Герр Ґот, це є ґранда, якої світ не бачив! Я його ще сьогодні викину з моєї хати, я не буду з ним панькатись, до лиха! (До поета). Веґ, веґ, зійти з грища! Забирайся!

М о л о д е ц ь к и й.   Зовсім слушно. Єдиний правильний вихід.

І р к а.   Але ж, татку, так не можна робити, пан Скакун є хворий і… я не позволю, щоб у нашій хаті в той спосіб трактовано інтеліґентну людину. До пастуха так не говорять, татко знає про це?

Б а с.   Що? Це інтеліґентна людина? Так робить інтеліґентна людина? Підшивається під чуже прізвище?.. Герр Ґот, це шубравство!

І р к а.   Але ж це його власне прізвище, а що він тому винен, що так називається, і що татко з маґістром силоміць зробили з нього футболіста?

Б а с   (вхопився за голову). Ох, Боже, я здурію, я ошалію! Що? Я зробив з нього футболіста?.. Ні, це вже — або я трачу розум, або надходить кінець світу. Одно з двох!.. Ні!.. Я втікаю з тої хати. Я вже маю того досить… А за два тижні — змагання за мистецтво!..


ЯВА 9


М е л а с я   (входить). Оресте, а там якийсь твій (скривилась) футболістий хоче з тобою бачитись. Пустити його сюди, чи нехай зажде в передпокою?

Б а с.   Герр Ґот, дай хоч ти мені святий спокій, не говори до мене, не дивися на мене, бо оскаженію, чуєш? О, вже дістаю напад скаженини… Гаррр!..

М е л а с я   (ломить руки). О, Ісусику солодкий!.. О, Мати Найсвятіша!.. Орцьо з глузду з’їхав!.. Ось до чого доводить людей спорт… Бідний, нещасний Орцьо, якби твій покійний батько встав із гробу, та подивився…

Б а с.   Добре, добре, то помер би вдруге. Ми то вже чули, ми то вже брали. А я зараз за ним помандрував би до гробу, бо мені вже тепер все одно. Як я сьогодні не повішуся, то напевно ніколи не повішуся.

М е л а с я.   О, Мати Найсвятіша, та що це він говорить?


ЯВА 10


Ґ е н ь о   (входить). Та, прошу пані, та що є, та ви мене так без штемпу лишили за дверима, як першого-ліпшого жлоба, і доки я там маю стояти? Та то не є жадна ласка, як ви мене пустите до покою, ну ні? Добрий вечір для шановної публіки. Я до пана Баса, є тут десь пан Бас?

М е л а с я.   О, маєш, маєш, того твого футболістого, якийсь дикун у лісі вихований. І по якому це він говорить, мої коханенькі? Рідну мову забув! Ось до чого доводить людей спорт!.. (виходить).


ЯВА 11


Ґ е н ь о.   Гуд бай, бабцю, не сердьтеся, бо це шкодить на красу. Хе-хе, потішна старушка, що? А, перепрошую, а шановне панство, хто тут із шановних панів є директор і називається Бас?

Б а с.   Герр Ґот, я так називаюся, розумієте? Я так називаюся! І що вам до того, що я так називаюся?

Ґ е н ь о.   Пане пан, та вже мені щось до того, коли я питаюся, ну ні? А ви так без штемпу до мене не садіться, бо я собі такі геци випрошую. Ви знаєте, хто я є? Я Ґеньо Скакун, правий лучник із клюбу «Гуляйполе». Тепер маю у вас грати, у вашій Собачій Бульці, чи як вона називається.

Б а с.   Що? Другий Скакун? Друга ґранда, до лиха?

М о л о д е ц ь к и й.   Пане директоре, але ж це напевно той правдивий Скакун!

Ґ е н ь о   (до Баса). Пане! Чи ви директор, чи не директор, мені то фук, але я ґранди не роблю, тільки ви. А ви не будьте такі тамуваті, бо це для мене не є жадна ласка. Спровадили ви мене, ясний гвінт, з порядного клюбу у Львові до якоїсь паршивої діри, де дідько добраніч каже, і за своїх дурних 300 квітів шпіляєте мармуліка!.. Що я тиждень запізнився, це ще не смерть, бо мій фатерко другий раз женився, була морова стипа і тому я трохи забалагурився. Але приїхати — приїхав, приписово, як у книжці стоїть, і голошуся до клюбу. А коли вам не в лад — орезервуар! — я свищу на вашу Собачу Бульку і їду назад до Львова!

Б а с   (якого обличчя щораз то більше прояснюється). Па… не, Герр Ґот, то ви є направду Ґеньо Скакун, правдивий, автентичний, непідроблений Ґеньо Скакун, король стрільців, правий лучник із клюбу «Гуляйполе»?

Ґ е н ь о.   Ну, йо, власноручно, у власній особі! Хіба ж ви мене не пізнаєте з фотографії?

Б а с   (радісно). Сину! А я вже гадав, що тебе цигани вкрали! Це ти — той легендарний футболіст, феноменальний Ґеньо Скакун, король стрільців, слава українського спорту, що стріляє бомби з половини грища, що з карного поля пробиває м’ячем сітку, що має таку холерну праву ногу?.. Оце вона, та твоя дорогоцінна права нога?

Ґ е н ь о.   Йо, та сама, директорцю коханий, та сама! Але ж з вас свій хлоп, директорцю, та я не сподівався, що ви така щира душа. Давайте ґрабу!

Б а с   (вхопив його в обійми). Герр Ґот, мій дорогий хлопче, ти мій спаситель, ти мій рятунок, ти — об’явлення, зіслане мені самим небом! Ґеню, Ґенчику, шибенику, злодію, вітрогоне, я тебе розцілую, я тебе задушу з радощів. Скакун, Скакунчик! Мій правий лучник! Маємо правого лучника! Гіп-гіп-ура! Ми врятовані, ми здобули мистецтво!

Ґ е н ь о.   Ну, йо, та то ясне, як шварц, що здобули. Та, директорцю, та як я вам зашпіляю в атаку, то мистецтво маєте муроване.

Б а с.   Ну говори, ну говори до мене ще тим коханим львівським батярським акцентом. Сину, мені серце росте, коли тебе слухаю. О, то люблю, то розумію. Так говорить спортсмен із крови і кости, а не якась каліка… Сину мій, ти моя гордість, моя надія, та я тебе озолочу!..

Ґ е н ь о.   Файно є, директорцю, бо мені якраз треба валюти. На тім весіллю я чисто сполокався. Дайте мені яку бідну сотку на дрібні видатки.

Б а с   (виймає гроші). Дуже радо, дуже радо, дорогий хлопче. Та ж я тобі рад неба прихилити. А може так умову відразу спишемо?

М о л о д е ц ь к и й.   Очевидячки. Зіхер є зіхер.

Ґ е н ь о.   Директорцю, та на шо так на ґвалт? Умова нам не втече. А щодо посади, то мені всьо фук, я і так не буду сидіти в бюрі. А сьогодні — то я маю ще охоту піти потанцювати. Директорцю, є тут якийсь свій льокаль, де можна б забавитись, але так, на цілий регулятор?

М о л о д е ц ь к и й.   Поручаю вам «Русалку». Там приходять дуже гарні дівчата.

Ґ е н ь о.   Йо, я на то лечу!

Б а с.   Добре, добре, коханий хлопче, гуляй, танцюй, але завтра — обов’язково на тренінґ.

Ґ е н ь о.   Та йой, директорцю, вже ви тим не журіться. Я тепер у штосі, нехай сховається сам Лєньо Скоцень з «України». Ага, директорцю! Я вириваю, а там, у сінях, я лишив свої валізки, нехай хтось затаскає до пансіону, бо я там закватирувався на ваш рахунок. Ну, то віват, директорцю коханий, дай нам Боже рум! Тримайтеся, панство, гуд бай! (Виходить).


ЯВА 12


Б а с   (дуже радий). Ну, слава ж тобі, Боже! Я вже воскрес, я вже віджив наново, я вдруге на світ народився! Ми не лежимо! Ми стоїмо! Ми врятовані. Мистецтво маємо в кишені… Ну, очевидячки, як тільки той другий Скакун також не схоче встругати мені якоїсь… містифікації…

М о л о д е ц ь к и й.   Але ж, пане директоре, тут не може бути жодного сумніву. Я вам даю слово чести, що цей Скакун є напевно той Скакун, якого вам треба.

Б а с.   Но, но, маґіструню, я вже вам не вірю… Ви вже мене раз набрали.

М о л о д е ц ь к и й.   Ґратулюю, пану директорові! З таким змагуном наш клюб напевно перейде до екстра-кляси.

Б а с. Герр Ґот, кажете, що перейде? О, видите, маґістер, то люблю, то розумію. Бачу, що ви починаєте цікавитись загальногромадськими справами. За те вас шаную.

М о л о д е ц ь к и й.   Сердечно вдячний, пане директоре (Тихіше)… Але тепер того нашого самозванця треба чимскоріше спекатися… Просто — нагнати його геть і по скінченій параді. Для таких людців треба бути безоглядним!

Б а с.   А так, так, треба бути безоглядним. Та ж це була ординарна ґранда, цього дарувати не можна. (До поета). Ну, а що ви на це скажете, пане ласкавий? Я думаю, що після того, що тут сталося, ви не маєте чого тут довше робити.

П о е т.   Я так само думаю, пане директоре. Після того, що сталося, я не лишуся тут ні секунди довше. Тільки… прошу мені врешті дати змогу вбратися!

Б а с.   Коли в мене вже злість перейшла, і я вже не можу на нього сердитись. Ну, бо мистецтво вже маю в кишені…

І р к а.   Татку! Пан Скакун нікуди не піде. Він лишиться тут, у нас!

М о л о д е ц ь к и й.   А, то вже щось нового.

Б а с.   Так, так, дитинко, пан Скакун лишиться, тільки не той, що тут в лахах лежить, а цей другий, футболіст.

І р к а.   Ні. Власне той лишиться, що тут лежить!

П о е т.   Але ж панно Ірко, я… я протестую, я…

І р к а   (до поета). Будете ви там тихо? (До Баса). Татку, хоч пан Скакун не вміє копати м’яча, але він напевно поможе таткові витягнути фабрику з болота, яку татко для м’яча загирив. Вже за те, що пан Скакун спам'ятав трохи татка і привів до отверезіння, належить йому від татка вдяка, це вже навіть примітивна етика наказує. А татко що робить? Хвору людину проганяє з хати, мов собаку. От така таткова вдячність!

Б а с.   Гм! Ну, так, так, золотко моє, в тім випадку я справді повинен бути вдячний панові Скакунові, назвім його по-спортовому — Скакуном Першим, щоб не мішати з Другим. (Подає поетові руку). Щиро вам дякую, пане, за те, що ви привели мене до отверезіння, але з другого боку, я мушу таки вас викинути, бо я тепер став на вашій засаді, що в мене зможуть працювати лише добрі робітники і добрі спортсмени. Це є, властиво, німецька засада: властивий чоловік на властивому місці. Ви робітник добрий, не перечу, але що з вас за спортовець? Хіба що трохи підтренуєте?..

П о е т.   Ні, ні. Досить тої комедії. Прошу мене не затримувати. Я собі піду.

І р к а.   Тихо лежіть і не рипайтеся. (До Баса). Татку, пан Скакун…

Б а с.   Але котрий? Перший чи другий?

І р к а.   …пан Скакун не буде тренувати і не хоче бути футболістом, тільки бажає працювати в татковій фабриці без жадних комедій.

Б а с.   Угу. Ну, а скажи мені, доню, чому ти так розпинаєшся за пана Скакуна Першого?

М о л о д е ц ь к и й.   О, о, власне!

І р к а.   А… бо він (тихо) порядна і чесна людина…

М о л о д е ц ь к и й   (злобно). О!..

Б а с.   Но, но, то дивно, що ти так швидко змінила свій погляд про пана Скакуна Першого, — щоб не мішати його з Другим. Ще раз тобі зазначую. Ну, та це, правду сказавши, твоя справа, дитинко, і я не повинен би до цього мішатися. Але я постановив собі кріпко, що ніколи не видам тебе заміж за якогось валила, боксера чи копуна… (Вдарив себе в чоло). Стоп! Гальт! Так той леґінь — не футболіст, а бухгальтер. А, це вже інша справа.

М о л о д е ц ь к и й.   Але ж не бухгальтер, тільки поет!

Б а с.   На, маєш! Що? Поет?

І р к а.   Ні, ні, таточку, пан Скакун…

Б а с.   …Перший.

І р к а.   …пан Скакун справді бухгальтер, а поезії пише тільки так… для спорту.

Б а с.   Ну, а видиш, виходить, що він таки трохи спортовець. Та годі. Що робити… Поет, то поет. Пише вершики, що? Цікавий чоловічок!.. Ну, най там. Навіть найславніші люди зразу писали поезії, а по смерті ставали геніями. Деякі з них навіть були порядними людьми. Такий, скажім, ну… такий Макс Шмелінґ, а ні, це німецький боксер. Той відразу був славним і порядним чоловіком. (Плеще поета по рамені). Ну, що ж, хлопче, га? Мистецтво маємо в кишені, тепер можемо взятись до фабрики, що? Ну, але ти — поет…

П о е т   (сумно). Поет…

І р к а.   Так, таточку, він поет, але має дволітній кооперативний курс.

Б а с.   Ага, ага… Поет, що?.. Ну, то добре. Перша кляса. Прекрасно! Якраз мені такого треба. Будеш завідувати відділом реклами при моїй фабриці, що? Очевидячки. Будеш писати такі реклямові вершики про мої батоги «до «Вістей», згода?

П о е т   (зрадів). Згода, пане директоре!

Б а с.   Слухай, але щоб воно мало якийсь сенс, розумієш? Сонетів мені не пиши, сонети лиши собі на пополудні, а мені треба вшкварити щось таке, щоб мало рим і ритм і щоб дядька брало за печінку. Слухай, а може, воно для тебе заважко, може, ти цього не потрафиш?

П о е т.   Потрафлю, напевне потрафлю!

Б а с.   Ну, гляди мені. Бо в мене від сьогодні зобов’язує німецька засада: властивий чоловік на властивому місці!

П о е т   (радісно). Дякую вам, пане директоре.

І р к а   (цілує Баса). Дякую вам, таточку!

М о л о д е ц ь к и й.   Па… пане директоре, я тут нічого не розумію, слово чести даю.

Б а с.   Маґістер… зрозумійте тільки одне: мистецтво маємо в кишені! (Вдарив себе рукою по чолі). Гальт! Але ж Кліщик нічого не знає… Герр Ґот, де той Кліщик?


ЯВА 13


К л і щ и к   (вбігає задиханий). Па…не директоре!.. Пане директоре!..

Б а с.   Герр Ґот, Кліщик, що сталося?

К л і щ и к   (давиться словами). Е… пане директоре, той Скакун (показує на поета) — це не Скакун. Це обман, провокація!

Б а с.   Чекай, чекай, поволі. Як то не Скакун, коли — Скакун?

К л і щ и к.   Е… це брехня, це провокація. Я бачив перед хвилиною правдивого Скакуна. Того футболіста… Він сьогодні приїхав… він тут є… він буде грати.

Б а с.   На, маєш, відкрив Америку і динаміт. Ми вже це знаємо, він вже тут був, вже взяв 100 злотих, вже пішов на батярку, — все в найкращому порядку. Тепер події розгортаються американським темпом.

К л і щ и к.   Е… пане директоре, але цей тип, що тут лежить, мені йде про нього. Це обманець, це якийсь криміналіст, його треба викинути, віддати на поліцію.

І р к а.   Юрчику, який ти негостинний.

Б а с.   Гм!.. Викинути… Як же ти його викинеш, коли він має зломану ногу, і то з комплікаціями?.. Сам же ти вчора сказав, що він і за два тижні не стане на ноги.

К л і щ и к.   Е… пане директоре, айн момент. Йому нічого не сталося, не має жадного зломання, тільки легко здертий нашкірок. Він може таки зараз встати на ноги і забиратися звідсіль.

Б а с.   Ну, і вір тут сьогодні медикам і новочасній хірургії! Вчора ще пацієнт був калікою з комплікаціями, а сьогодні — здоровий, як віл. Ех, мушу я сам на нього подивитися, чи він може ходити по світу, чи ні. (Нахиляється до поета, сміється). Але ж заздрісний, як самий Отелло! Ну, дивіться, хто б то по такому Кліщикові сподівався!..

М о л о д е ц ь к и й   (веде Кліщика набік). Докторцю, пишіть пропало. Шкода мучити худобу, слово чести даю.

К л і щ и к.   Е… що пропало? Перепрошую?

М о л о д е ц ь к и й.   Ану так, докторцю. Той дихавичний піїта прийшов перший до мети, коли вже говорити спортовою мовою. Ми оба відпали в тому кросі, побиті наголову. За той час, як вас тут не було, він високо видряпався. З босяка і безробітного поета з Божої ласки став завідуючим відділом реклями у фабриці батогів і завідувачем серденька панни Ірки…

К л і щ и к.   Е… це неправда!.. Це неможливе!..

М о л о д е ц ь к и й.   Неможливе, та, на жаль, правдиве. Так, так, пригадалась мені, докторцю любий, казка про перегони зайця з їжаком… Ми оба гонили за дівчиною, висолопивши язики, а той лежав собі на ліжку — і добіг перший до мети… Ну, але мені треба якось з того вилізти… Нам, купцям, завжди просвічує одна ідея: щоб тільки інтерес ішов! Що мені не повезло в жениханні, це правда, але на тому ніяк не сміє втратити «Гуцульська молочарня». (Приступає до Баса). Пане директоре, я попрощаюся. Прошу ще раз прийняти мої найщиріші побажання з нагоди вашого цінного набутку в постаті обох Скакунів. Один — це незаперечна підпора клюбу, другий підпора фабрики. Що до мого друга Ґеня, то я за нього ручу! Це дуже чесний і порядний хлопець і справжній поетичний талан. Та ж я його знаю від шкільної лавки!.. Панно Ірусю, віддаю його у вашу опіку, а йому треба доброї опіки, бо то — поет. Добраніч панству, поручаюсь ласкавій пам’яті та молитвам і прошу не забувати про «Гуцульську Молочарню». (Виходить).


ЯВА 14


Б а с.   Ну, ну, але ж то хитра штука з того нашого маґістра. Типовий український жид! Але це добре, що в нас витворюється такий тип рідного шахрая. Ростемо, значить! Герр Ґот, та має мене шахрувати чужий жид, то хай краще шахрує свій, рідний, що, Кліщик? Ого, Кліщик, а ти чого так похнюпився?

К л і щ и к   (холодно). Е… пане директоре, я також попрощаюся… Я виїжджаю…

Б а с.   Ого, а то куди?

К л і щ и к.   Я… мушу виїхати на довший час… На цілі ферії…

І р к а.   Юрку, як то? Ти хочеш нас покидати? Зі своїм апаратом? Юрчику, це дуже не гарно.

К л і щ и к   (глухо). Іро… я мушу…

Б а с.   Ну, як мусить, то мусить, нема ради. Бо, бачиш, я власне хотів дати тобі в моїй фабриці посаду цирулика, ніби фабричного лікаря… Через ферії заробив би ти собі яких пару сот злотих, ну, і мав би змогу закінчити вже раз ті студії до лиха. Тепер маєш прекрасну нагоду, можеш їхати до Відня, до Берліна, куди хочеш. Ну, але як ти не можеш, то трудно.

К л і щ и к.   Е… пане директоре, я, фактично, міг би лишитися…

І р к а.   Браво, Юрцю, браво!

Б а с.   Ну, видиш. То люблю! То розумію! Кліщик, ти маєш голову на карку, я тобі завжди це кажу. Тепер, як ми втрійку візьмемося до роботи, наш поет до фабрики, а ми оба до клюбу, то мистецтво маємо муроване!

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре. Як я їздив до Берліна на Олімпіше Шпілє…

Б а с.   Знаємо, знаємо: в тебе вкрали портфель і золотий годинник, так?

К л і щ и к.   Так, пане директоре…

Б а с.   Ану. бачиш… (Вдарив себе рукою по чолу). Слухай, Кліщик! А паркан довкола грища вже помальований?

К л і щ и к.   Ще… ще ні, пане директоре…

Б а с.   Герр Ґот, що то за порядки? Зараз мені берися до роботи! Або є войсько, або нема войська, або мундур до магазину. Позір! Право-руч! Відділ напрям за мною, зі співом, ходом — ррруш! (Виходять).


ЯВА 15


І р к а   (зітхає). Ох!..

П о е т   (зітхає). Ах!..

І р к а.   Нарешті!..

П о е т.   Нарешті!..

І р к а.   Аж тепер!..

П о е т.   Аж тепер!..

І р к а.   Аж тепер ви надрукуєте свої поезії!

П о е т.   Ні! Я тепер усе знищу, спалю!

І р к а.   Але ж Ґенику, навіщо?

П о е т.   Спалю, знищу, — і буду писати наново! Все наново! Ціле життя — наново! Я вірю, що тепер я створю справді щось незвичайне! Ірусю, я… я перероджуюсь, я чую в собі дивний приплив свіжого натхнення… В мені горить святий вогонь, моє серце радісно тривожиться, моя душа вщерть налита щастям… Ох, Ірочко, я знаю, це ви стали моїм натхненням, ви моя муза, моя чарівна фея зелених гуцульських гір, запашних полонин, вщерть залитих золотом весняного сонця, дрімучих столітніх борів, що мріють у голубій далі…

І р к а   (захоплена). Ґенику, як чудово, як чудово! Та ж вам найчистіша поезія просто сама пливе з уст! Ґенику, ось вам папір! Швидко все записуйте, поки ви у творчому натхненні! (Підсуває йому чорнило і папір).


ЯВА 16


Б а с   (вбігає). Що, сину, ти вже пишеш для мене реклямові вершики? Браво, молодець. То люблю, то розумію: властивий чоловік на властивому місці. Слухай, а я собі, власне, викомбінував, як такий вершик має виглядати. Так, розумієш, щоб був рим і ритм, і щоб дядька брало за серце. Слухай, мой, як тобі таке подобається: «Знає ціла Україна, що найкращі батоги з фабрики «Верховина». Або таке: «Знає ціла раса, що найкращі батоги в фабрики Баса»… Знамените, що? Перша кляса, що? Ге, але то треба вміти! Бачиш, я також трохи поет, тільки мені треба тренінґу… О, пиши щось в тім сенсі. Як напишеш таких гамаксойків три-чотири денно, то більше від тебе не вимагаю. Але то добре, що? «Знає ціла раса…» (Вибігає).


ЯВА 17


П о е т   (всміхається). Пропало…

І р к а.   Що?

П о е т.   Натхнення.

І р к а.   Шкода!.. І вже не вернеться?

П о е т.   Вернеться… Це у нас, поетів, так вертається, як грипа… (Сідає). Ірочко! (Бере її руки). Я тобі все завдячую… все… Я буду твоїм досмертним довжником… Але один довг мушу тобі зараз віддати. Такі зобов’язання повинен зараз віддавати кожний жебрак, навіть такий, як я… Це твій поцілунок. (Цілує її, раз, другий і третій). Бачиш, кохана, я вже перейнявся поглядами твого татка: беру від життя його щедрий дар і кричу: замало! (Цілує її ще).


КІНЕЦЬ

ЦИГАНСЬКИМИ ДОРОГАМИ

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Керницький Іван. Циганськими дорогами. — Мюнхен: Українська видавнича спілка. — 1947

----------------------------------------------


Замість вступного слова

Дасть Біг, може, кінець кінцем, ми перестанемо бути притчею во язиціх, сіллю в оці багатьом нашим ворогам та колькою в боці небагатьом друзям.

Адже хіба не вік-вічно гратимуться нами, ніби м’ячем у відбиванку, та й хіба не до суду-віку бути нам безпотрібним, нічиїм багажем, що його тягають та совають з переховку в переховок, поки він не струпішіє, не сплісніє та не стереблять його миші.

Може, нарешті, дасть Бог, що й ми, сини багатющої країни, «Шпихліра Европи», перестанемо простягати руку по дарований шматок хліба, що застрягає нам уже в горлі, прибираючи смак полину (хоч він деколи буває і з родзинками)…

Адже прийде колись край і нашим знаменитим мандрам новітніми циганськими дорогами, і коли вже, з волі Всевишнього, — не приголубить нас Рідна Мати, то, може, з ласки хоч пригорне яка мачуха… І коли справді не судилось нам на віку припасти спрагненими устами до рідних вільних порогів, — то все ж, віримо, десь-не-десь, на одній чи на другій півкулі, на полюсі чи під екватором знайдеться латочка землі, що на ній буде нам дозволене розбити власні шатра, склеїти власні хижі і зажити не в комірному, а на домарстві.

А коли вже, нехай і в чужій стороні, — поселимось на новоріллі, вдомашнимося, обудемось і загосподаримось, тоді, либонь, не раз і не двічі ми полинемо думками й спогадами в ті часи, що їх пережили вчора та переживаємо сьогодні.

І виринуть в нашій уяві новітні вавилонські вежі різноплемінних «Ді-пі-Центрів», і згадаються нам транспорти, табори, бараки, каютки, перегороджені параванами, огорожі з кільчастого дроту, реєстрації, репатріяції, комісії, суспільна опіка, безконечні черги за приділами та всі інші добродійства УНРРА. Стануть як живі перед нашими очима наші теперішні скитальські будні з усіма їхніми клопотами, турботами, тривогами, надіями, сплітками, сварнями та разпрею.

А всім тим, що їм колись, по багатьох роках часу, затруться в пам’яті ті чи інші картини наших теперішніх гараздів; хай стануть у пригоді та послужать пригадкою мої скромні писання, зібрані в цій книжечці.

Вони задумані, само собою, як це кожний і сам помітить, не в «аспекті вічности», та й без претензії, щоб їх конче зарахувати до «великої літератури». Та хоч писані вони про злобу дня, проте не шукайте в них злоби, жовчі та їді, що ними, на превеликий жаль, ми тепер так часто затруюємо наше життя, собі на шкоду і сором, а на втіху лихим людям.

І коли вже сьогодні, не скажу щоб кожне, але хоч деякі з моїх писань, хай і невеликою мірою, зуміють втихомирити роз'ярені пристрасті, спантеличені уми або зігнати смуток хоч би з одного скорбного серця чи тільки навіяти погідну мимолетну усмішку на чиїсь уста, — так я і тому буду рад.

Мученик за ідею

«І як той пес за плотом —

Все буду патріотом…»

І. Франко

З розпукою в душі і з серцем, обважнілим від невимовного смутку й горя, покидав пан Іларій Криводушний, щирий український патріот, уже вдруге покидав безталанну рідну землю та йшов на еміґрацію число 2.

…Гей, Земле родимая, Матінко, — Ти наша незаступна, Вітчизно наймиліша! Ну, бо ж і цупкі Твої материні обійми! Що ж то за магнет такий чудодійний прихований у твойому прарідному лоні, що так важко від тебе відорватись?

Грохіт гармат усе кріпшав і кріпшав, і східний фронт усе ближче та ближче перевалювався на захід, а щиропатріотична душа пана Іларія тривожно тріпала крильцями, як переполошена пташка, та поквапливо рвалася в простори, в щонайдальшу далечінь.

Та ба: тут тобі душа пана Іларія рветься в простори, а тут тіло пана Іларія приклеїлось, ніби шевським кляйстром, до рідної безталанної землиці, та й ні руш відчепитися.

А приклеїтись, нікуди правди діти, таки було і до чого… Не згадуймо вже про одне підприємство, і друге співпідприємство, і трете поприпідприємство, хоч воно, певна річ, і тут, і там, і ще деінде вложено таки споренький капіталик, та й звідусіль потрошеньки черпано соковиті плодоовочі. Та найголовніше — це була, безсумнівно, таки крамниця!

Мало сказати — крамниця. Сказати крамниця, це стільки ж само, що нічого не сказати. Це ж вам було, просто, не що-будь, а гуртовий продаж, магазин, величезний магазин залізно-бляшаного знадіб’я та кухонної посуди під власноручним ляйтеруванням пана Іларія Криводушного.

Ви розумієте? Залізо-бляшаний магазин, продаж виключно, по-народньому сказавши, «на пунта». В центрі міста, в ринку, на принціпіяльній вулиці ім. Тараса Шевченка, наріжний будинок! Три крамничні кімнати вщерть набиті дорогоцінним крамом. На полицях пишались та виблискувались безконечні ряди прекрасних бляшаних баняків, ринок, мисок, тарілок та горняток, валялися купами варехи, друшляки, ножі, ложки та вилки, не згадуючи вже про такі, скажемо, обручі, серпи, коси, мотики та всяке інше сільськогосподарське знаряддя, необхідне кожному постачальникові державних континґентів. Скромно, обережно, по пів-пасковому рахуючи — на чверть мільйона золотих маєтку. Що ж ви гадали? Це жарти? Чверть мільйона золотих? Сьогодні, у воєнному безладді та розгардіяші, воно все твоє. Ти тут рахуєшся ляйтер, ти єдиний пан і господар. Хочеш — продавай, хочеш — роздай даром, хочеш — бери та вези і на край світа!

Та не штука то сказати — «продай», «роздай» або «бери та вези». Кому ти будеш продавати, коли народ дочекався, нарешті, тієї благословенної, довгожданої нагоди, що може забездурно грабити все, що попаде під руки? Роздавати даром пан Іларій зроду нічого не звик, бо він, усупереч словам св. Євангелії, був тієї гадки, що всяке даяніє — це ніяке благо, а розбазарювання суспільного добра і всенародня деморалізація. Ну, а взяти на плечі пів вагона баняків і цебрити те все на далеку скитальщину, це теж, хіба, кожний мусить признати, річ щонайменше не правдоподібна.

Даремне пан Іларій Криводушний побивався, мов рибонька об лід, даремне розщибався від посадника міста до Делеґатури УЦК, від Делеґатури УЦК до Повітового Союзу Кооператив, даремне молив-просив, а то й просто навколішках благав наші компетентні чинники, щоб вони змилувалися над його недолею та відступили йому, пану Іларієві, одне-однісіньке вантажне авто, що відставило б його дорогоцінний крам до найближчої, приграничної станції!

Дарма, дарма!.. Всі його мольби-просьби, його найгарячіші благання-заклинання розбивались об холодну скелю байдужности та неввічливости компетентних чинників. Ще й глумились з пана Іларія компетентні чинники, ба ще й пану Іларієві грубіянили!

— А йдіть ви к чорту, — казали, — з вашими баняками. Тут от земля горить під ногами, кожний радий спастись з душею і захопити щонайконечніше, а вам давай спеціяльне авто для ваших баняків! На яке лихо баняк мені тепер здався, що я буду в той баняк? …І тут компетентні чинники вживали навіть непристойних висловів з народнього фолкльору, див. Український Словник Грінченка, т. III, ст. 193.

— Ех, Націє, Націє, — трохи не заридав з одчаю пан Іларій. — Нещасна Націє! Ти мене не зрозуміла, за те ж і важко доведеться тобі відпокутувати!

Пан Іларій Криводушний, щирий український патріот, був людина не нинішня. Уже за першої еміґрації пан Іларій доволі надивився, як то наш брат вибирається за границю* і що за собою тягне. А тягне він за собою, наш брат-русин дистриктовий, усе що треба і не треба: і жінку, і діти, і муку, і крупи, і подушки, і перини, і матраци. Тягне шафи, креденси, балії, шафлики, кійці з кроликами, кози, люстра і фортепіяни. Один, наприклад, тяжкий варіят узяв собі навіть «Загальну Українську Енциклопедію» в трьох томах, а одна пані, втікаючи, встигла лише захопити «Гігієну жінки» та улюбленого ямника. Та вже найкраще вибрався той капітальний молодець, що то крім безпотрібного барахла взяв собі ще й в додатку наречену.

Багатий на досвід пан Іларій був упевнений, що тепер повториться та сама історія: буде той нещасний український скиталець таскати за собою всяку всячину, та мало котрий знайдеться такий бистроумний, щоб пам’ятав про необхідні, елементарні речі, як ото — баняк, миска, ложка чи хоч би навіть така вареха! А потім, на чужині, виходить трагедія! Вари — не знати в чому, їж — не знати чим і з чого!

Пан Іларій Криводушний, щирий український патріот, своїм віщим візіонерським поглядом уже заздалегідь бачив майбутню трагедію рідної нації. Перед очима його душі вже тепер малювались сумні картини всеукраїнської мартирології. Він, неначе той старозавітний пророк, бачивши тепер своїх безталанних братів на новітніх вавилонських ріках, над берегами далекого голубого Дунаю. Бачив, як розбивають його брати-скитальці свої мандрівні шатра, неначе банда циганська, бачив, як підкасані жони українські полощуть у хвилях Блакитного дитячі пеленки, а зарослі неголені мужі українські тут же перуть свої бурлацькі онучі. А опісля, коли чуже нерідне сонце похилиться на захід і вечірні сумерки виповзуть на чуже небо, як розкладають вогні-багаття, немов ті чумаки в широкому степу, щоб заварити кашу…

Та ба!.. Чумаки мали голову на карку, і коли їхали в степ, брали з собою казани, баняки, а в кожного за холявою стирчала ложка. А тут тобі горе! Є що, ніби, і зварити, та нема в чому… І опускали безпомічно додолу лисі голови мужі українські, і ломили в розпуці руки вродливі українські жони, і дрібно голосили українські діти в далекій чужій стороні… Пан Іларій Криводушний віщим оком бачив ці візії, віщим ухом чув ридання-голосіння дрібних діток, чув загальний і всенаціональний плач усього народу. Горе нам, горе! Немає баняків! Нема ринок! Нема тарілок, друшляків, видельців!.. І душа пана Іларія кривавилась, і серце закипало кров’ю. Та він був безсильний, безпомічний: бракувало дурного вантажного авта.

Що ж було робити? Єдиний вихід з цього безвихідного положення виходив такий: здавити гіркий біль патріотичної душі. нишком утерти сльозу, плюнути на всі баняки та ринки і якомога швидше дати ходу, бо то і безталанна рідна земля починала вже справді горіти під ногами.

Так теж наш пан Іларій, очевидячки, і зробив. Вибрався він, пан Іларій, на далеку скитальщину сміло, можна сказати, майже голіруч і трохи не в одній сорочці, коли не враховувати тих п'ятьох скринь з купонами і трьох величезних пачок з хаочами, що їх запопадливий пан Іларій заздалегідь відтранспортував до Турки.

А так то пан Іларій попрощав рідні пороги лише з однісінькою валізочкою, в якій були найпотрібніші предмети щоденного вжитку: 100 000 губернаторських злотих, 50 000 німецьких марок, 3 000 американських долярів, 3 кіля шляхетної металургії, насипом і в «фасоні»… Та що з того? Ви гадаєте, що цей скромний дорібок всього трудолюбного життя пана Іларія приносить йому щастя і радість? Куди там! Немає радости в серці пана Іларія, немає в ньому спокою та вдовілля. Не веселить душі пана Іларія прекрасна золота осінь над блакитним Дунаєм, не приносять духової насолоди всякі більші і менші принагідні інтереси. Що з того, коли вас душа болить, коли туга важкою осінньою хмарою встелила душу і хтозна, чи коли-небудь проміння весняного сонця зможе цю хмару розігнати.

— Так мені якось важко, — жаліється, бувало, пан Іларій, — така туга в’ялить моє серце… Мучуся, шановний добродію, не то мучуся, а просто страждаю! Оце йду, скажім, доріжкою, а мені назустріч — знайомий директор гімназії, пан Доктор Радирка. Похнюплений, задуманий, — іде та нічого і нікого не бачить. Еге, думаю, милий брате, знаю я, знаю, чому журба тебе гризе, немов черв’як: оце ж тебе, либонь, твоя добродійка вислала пошукати баняка чи ринки… Шкода твого труду, безталанний український скитальче! Не шукай, бо не знайдеш! Або, дивлюсь, іде знайома пані меценасова Балачинська, а з нею донечка-семиліток. Сердешна жінка, і половини з неї нема, а в донечки личенько запалось і ручки, як сірнички. Еге, думаю, нещасна мати, горе тобі, горе, оце ж ти так само, як тая чайка при битій дорозі, даремне побиваєшся серед чужого моря то за сковорідкою, то за тарілкою, то за іншою домашною судиною, а донечка твоя, янголятко, теж нераз попила б «маґермільху», так що ж, коли і простого горщика на господарстві немає. А в мене, добродію шановний, було того цілі стирти, цілі піраміди! І як вам не має серце лопотатись з болю, як не має ридати душа, немов сирота, що без мами блука?.. Ви подумайте, шановний добродію, яке блискуче підприємство я міг би сьогодні пустити в рух, коли б я мав під рукою мій дорогоцінний, назавжди запропащений крам! Такий, скажемо, баняк на 4 літри я сміло та без заїкання пускаю нині за 100 марок! Дволітровий баняк продаю по 50—80 марок, таку бляшану тарілку пускаю по десятці, і кожний бере навихвати, ще й у руку цілує! А всяке дрібне теремешля — ножі, ложки, вилки — по п'ятчині, по п’ятчині, та й інтерес іде, цвіте-процвітає, а грошики пливуть! Кокоси я міг би сьогодні зробити, шановний добродію, кажу вам, кокоси! А так… ех, і не згадуйте, бо далебі не видержу, заплачу!

Що ж?… Панові Іларієві Криводушному можна хіба лише співчувати. Справді ота непересічна людина, а то, можна сказати, інтелект, мучиться, страждає за ідею. І подумати — скільки добра, скільки користи могла б принести така людина нашій громаді, коли б мала під рукою свої баняки! Немов той мітичний Прометей, що дарував людям вогонь, так і пан Іларій дарував би нам тепер свої баняки, він з’явився б серед нас із своїми баняками, як світляний метеор, як добрий дух, як муж, зісланий рукою Провидіння…

Та не судилось…

Нація його не зрозуміла!

Багато галасу з нічого

Наш друг Іван Степанович, прийшов до кімнати, як уже всі спали. Могла бути одинадцята, могла бути і також і перша. Забалагурився допізна в дев’ятому бараці. Був на христинах.

Хто-небудь інший, коли отак знехотя опиниться в кромішній темряві, зараз же вам обов’язково влізе в яке відро з нечистотою, чи заплутається в шнурках з білизною, неначе муха в павутиння, а то навіть, напотемку, до чужого родинного вогнища заблукає.

Наш друг, Іван Степанович, не такий. Хоч і на христинах кумував та до пізньої ночі засидівся і не з одною чаркою мав безпосередню зустріч, то все ж таки на власних силах, без нічиєї допомоги, щасливо та без пригод причалив до своєї лежанки. Тільки як уже клався спати, тоді, нехітьма, так здорово тарахнув лобом до побічниці, аж затрусився цілий бльок і з повали посипалась штукатурка.

— Тю, тю на тебе! — доброзичливо пробурмотав наш Друг, склонив зметружену голову на подушку з трачинням і зараз же заснув кам’яним сном.

Не перечу, що в цей мент, як Іван Степанович заорав лобом до побічниці, пані добродійка Язичинська вже спала, а грімкий лоскіт, що залунав серед ночі, силоміць вирвав її з солодких Морфеєвих обіймів. Хоч і правдоподібне, що пані добродійка ще тоді і не спала, а так собі лежала, чи то, бува, не вичікуючи лише нагоди, щоб розпустити на повний хід свої мовні органи! Так, чи сяк, в кожному разі, пані добродійка зараз присіла на постелі та затарахкотала:

— Ким там уже знову дідько товче? Хто там поночі дверима лопає і людям спати не дає? Боже мій милосердний, не тільки за дня немає в цій гамарні крихти спокою, а що й вночі не дадуть вам, іроди, ока заплющити. Хто це там собі нічні прогулянки влаштовує? Що це за спацири поночі, хотіла б я знати?

Добродійка втихла і надслухує: тиша… заля спить.

Та в цій саме лиховісній тиші таїлося провістя надтягаючого гураґану… Може, все скінчилося б гаразд, якби хто-небудь співчутливо зітхнув на знак солідарности, або хоч спросоння промимрив: ой, так, так… ваша правда, пані добродійко… Мало ж то людей крізь сон говорить? На той приклад — пан меценас Цвіркун, що вряди-годи служить до Служби Божої в таборній церковці, то іноді через сон симпатичним баритоном ціле вам «Вірую» відчитає… А тим разом, як на лихо, ніхто ні пари з рота. Всі спали, як зарізані.

Ця обурлива байдужність та невідзивчивість залі боляче вразила добродійку і, само собою, спонукала її до дальших роздумувань:

— Я дуже цікава знати, хто це там дверима лопає, аж цілий барак ходором ходить? Замало вам, архидияволи, божої днини, то ще й по ночах бешкетуєте! Хліб вам уже розбрикався! Задобре вам на тій еміґрації, — та ж ви і вдома такого гаразду не мали, як тут, на чужині. Та певно: товчеться тото до пізньої ночі, а потім хиріє до полудня! Ей, ви, депі-лорди, не привикайте-но ви до панського спання, бо колись, вдома, буде вам тяжко зриватись надосвітку та йти до стайні з ліхтарнею з-під корів обірник викидати! Господи, а де ж то хто коли таке видав: наз’їздилося народу з цілого світу, а ніхто нічого не робить! Цей шпекулює, той самогонку в бункрі гонить, цей в театрі штуки показує, а той жениться… Люди добрі, та ж то щонеділі в одному бараці по троє, четверо весіль, — а попивантус, а музики, а співи, а гульки до білого дня! А скільки то політиків тепер намножилось, а скільки патріотів! В кожній кімнаті, за кожним параваном будують Україну, а подвір’я замести нема кому! О, таке ледарювання добром не скінчиться! Чудак був той, що тую УНРРА вигадав! Та то буком дармоїдів! До роботи нагнати, а не консервами їх годувати, немов на заріз!

Добродійка замовкла і насторожила вуха: жадного відгуку. На залі дружнім хором, хоч і на різні тони та півтони, хропе, сопе і дише двадцятькількоро переселенців. А вже найгрімкіше хропіння розлягається з того кутка, де спить сном праведника наш друг Іван Степанович.

Добродійці занило коло серця, і глухий жаль підступив їй до горла. Ні, ця мовчанка була нестерпна, осоружна, і серед тієї тиші пані добродійка Язичинська почула себе такою самітною, такою нещасною та покривдженою, що вдержатись від гірких сліз було їй не під силу, і вона заридала:

— Боже мій, Боже, чого я сюди приїхала? Та яка лиха годинонька занесла мене в такий далекий світ з-під Тлустого аж до Баварії? Та ж я тут самісінька як палець, нікого з родини, нікого з кревних, скрізь чужі люди! Боже мій, Боже! Чи я хоч коли подумала, що на старші літа доведеться мені отак скитатися та поневірятися по заблощичених бараках або кукати з-поза дротів, як тая мавпа з клітки? А яка мені честь та приємність дивитися на ті розвалені швабські мури, та на тую погану німоту, та на тих американців, білих і чорних, що їм щелепи ходять, як на завісах, бо вічно якусь біду жують!

Тррраахх!.. Щось солідне й замашисте, — може, грудка коксу, а може, важкий військовий, підбитий цвяхами черевик, — зашуміло, свиснуло в повітрі та з оглушливим ломотінням поцілило просто в нічний столик пані добродійки, на якому, до речі, стояла гальба з її штучною щокою.

Очевидячки, пані добродійка підіймає несамовитий вереск:

— Ґвалту! Рятунку! Це ж розбій на гладкій дорозі! Котрий то бандит черевиками кидає? Поліція! Кличте поліцію!

— Ой-ой! А там кого ріжуть? — простогнала пані Тріска, що жила зараз у недалекому сусідстві, тому теж перша прокинулась.

— Ріжуть! Мордують! Розстрілюють! — як не своїм голосом закричав спросоння її чоловік, пан маґістер Тріска, професор географії в таборовій гімназії. Треба знати, що пана маґістра Тріску раз у раз переслідують тривожні неспокійні сни, а це ще з того часу, як на Словаччині він був попався в руки красних партизанів і тільки чудом спасся від смерти. Відтоді бідолашному маґістрові постійно ввижаються уві сні сцени розстрілів, тортур та всякі інші страхіття.

Розпучливий крик бідолашного маґістра розрушив всю залю. Дрібна дітвора підняла таку музику, що хай вам сховається оркестра з алярмових сирен та єрихонських труб. З усіх кутків, з-поза всіх параванів на голову пані добродійки рясно посипались досадні скарги, жалі, нарікання і важкі прокльони.

У міжчасі пані добродійка після основних розшуків віднайшла свою штучну щоку, а далі склала прилюдно офіційну заяву такого змісту: так, щоб ви знали: випроваджуюсь з того паршивого лягру! Що буде, то буде: їду на родіну! Не вговорюйте мене та не переконуйте, ніщо не поможе! Завтра стаю під комісію!

— Зробіть нам цю страшну прикрість і станьте ще сьогодні, — дораджував їй дехто.

— Господи, забери її вже раз на яку іншу зону! — зітхали по кутках ближчі сусіди.

Розуміється — були це лише їхні побожні бажання, бо добродійка вже не раз і не двічі «випроваджувалась» та «виїздила», але завжди не далі, як з кімнати на коридор і назад у кімнату. Так і тим разом — вона, не гаючи часу, спакувала свої манатки (було того щось 28 куфрів, клунків та коробок), повиносила те все барахло на коридор, сіла на ньому, гей квочка на курятах, і так уже кучкувала аж до ранку.

Та що з того, що вона там кучкувала? Сяк, чи так, нікому тепер не було до спання. Вибитим зо сну, розгарячкованим та подратованим мешканцям залі не під силу вже було опанувати нерви і зберегти душевну рівновагу. Пристрасті переливались через край, як весняні води з берегів, спори й суперечки спалахували, як іскри! Не минуло багато часу, а посварилися всі всуміш: сусіди з сусідами, жінки з чоловіками, батьки з дітьми, старі еміґранти з молодими, східняки з західняками, а католики з православними. Наприкінці дійшло до того, що треба було кликати бльокового, поліцію, команданта табору і директора УНРРА.

Тарарам такий піднявся, аж гей!


* * *

Наш друг, Іван Степанович, прокинувся вранці в погідному та привітному настрою. Правда, в голові йому шуміло, як у млині, та й із шлунка відбивалося якоюсь бензиновою гидотою, але так, в загальному, він почував себе зовсім задовільно. Зате ж його сусід і земляк, Степан Іванович, що спав зараз побіч нього, нарікав на чому світ стоїть, що не виспався ні за макове зерно.

— А що ж ви робили вночі? — спитав Іван Степанович, смачно позіхнувши.

Степан Іванович витріщив очі.

— Як то — вночі?.. Хіба ж ви нічого не чули?

— Анічогісінько.

— Господи, Боже мій! Та ж на залі цілу ніч ніхто ока не заплющив! Авантюра була колосальна, мало що на ножі не пішло. Поліцію кликали, в цілому таборі трубіли на сполох. Мертвий, здається, встав би з могили, а ви кажете — спали!

Іван Степанович дивом дивувався:

— Тю, тю на тебе… Справді чудасія! Та мушу вам сказати, Степане Івановичу, що сон у мене зовсім особливого характеру. Коли ляжу, то вже, можна сказати, сплю. Світ буде валитися, а я спатиму. Одного я не можу збагнути: яким чудом через ніч вискочила мені на лобі така велика ґуля?

Це не життя, це мука

— Біда зо мною! — каже мій щирий друг Осип із 15-го бльоку. — Від довшого часу помічаю, що погано. А по правді казати, сам не знаю, що за лихо зо мною трапилось! Вже у лікарів радився-радився, спеціялістів, і своїх, і німців, навіть в одного лотиша був, — все дарма, і вони нічого не второпають. Одні кажуть, що воно з нервів, інші, мовляв, що це шлунок щось не статкує… Щодо мене, то мені здається, що це все з нервів, хоч і багато дечого промовляє за шлунок. Бо ж як собі, кінець кінцем, пояснити оту мою неприродну, хворобливу прожорливість? Правда, не перечу: добре і смачно поїсти я віддавна люблю, і так уже мені завжди в житті таланило, що і вдома було що з’їсти, та й тут, на далекій скитальщині, теж, славити Господа, не бракує. Я розумію, чому ні, можна поїсти, коли є апетит, але ж, кінець кінцем, треба чути в сій їжі якийсь смак! А я — самі бачите: апетиту не маю, хоч гинь, ніщо мені не смакує, навпаки, від їжі мене просто відпихає та гидь мене бере, як лише гляну на що-небудь з’їсне. А проте цілісінький день я тільки й те роблю, що їм, їм і їм, і від’їстися не можу! Надосвітку прокидаюся — їм, лягаю спати — їм, пробуджуюсь серед ночі — теж їм, неначе той, що щойно вчора прийшов з концентраційного табору. Ось як знищила мої нерви проклята воєнна хуртовина!

— Трапляється теж зо мною така біда, що я зовсім затрачую свідомість та попадаю в якийсь дивний обморок до того ступеня, що й про їжу забуваю. Це буває переважно тоді, коли сяду в тіснішій компанії грати в карти. Не перечу, що раніш я теж любив заграти в карти; особливу ж ціну надаю таким грам, що розвивають наш інтелект і при яких треба багато думати, наприклад, «очко» або «66». Та ще ніколи такого не бувало, щоб я три дні підряд сидів при картах, забувши про ввесь світ і про себе самого.

…Прийшов отой святий Великдень. Ну, самі знаєте, як то буває: чужина, бо чужина, скрута, бо скрута, та все ж, я воно не було б, а такий роковий празник треба гідно відсвяткувати! Так само і в мене: не перечу — було що випити, було і чим закусити, бо й дружина тричі на кухню з братванками обернула, та й хоч і різників трошки нам поліція переполоскала, то все ж таки я ще вспів на час пристаратися і шинку, і ковбасу, і все, що годиться. І так, взагалі, як чую від людей, цьогорічний Великдень у нашому таборі пройшов доволі величаво. Кажуть — на майдані була велика «кірхпарада», служило сім священиків, співали три хори, ну, а далі посвячення пасок, гагілки, обливання водою… Та що мені з того всього, коли я нічого не чув і не бачив! Як у Велику Суботу прийшов від Плащаниці та як засів з камратами до карт, то аж у Світлий Вівторок опівночі поцілував стіл і перестав грати. Ви подумайте! Таке врочисте свято, Христове Воскресення, а я — гей той кальвін нехрещений, і в церкві не був, і футбольних змагань не бачив!

— Та ви гадаєте, що це вже кінець моїм стражданням? Куди там! Колись, давненько, ще таки либонь у школі, я читав, що в субтропічних країнах лютує така пошесть — сп’ячкою її звуть. Сяде собі такий кольоровий чоловічина де-небудь на бамбуковому пеньку і спить. Спить, спить день, два, три, цілий тиждень, аж засипляє на смерть… Боюсь, чи я часом не заразився від когось тією страшною недугою. Бо я так само, надто ще після того, як хильну через міру самогону, коли ляжу спати, то сплю, сплю, сплю і проснутись не можу. А коли вже вкінці проснуся, тоді мене нападає інша, теж доволі небезпечна слабість: позіхання! Не встигну винести крісельце перед барак та сісти собі на сонечку, а вже позіхаю, та так широко позіхаю, трохи рота не роздеру та щелепів не позриваю. А раз — таки зірвав, чесне слово! Як позіхнув собі знебачки, та так щиросердечно, на ввесь рот, а долішня щока — хрусь! — і вискочила з замків! Та тоді саме, немов спасення з неба, надійшов наш пан бльоковий, хлоп — як мудь, щовечора ходить до клюбу і тренується в боксуванні. Він зразу кинувся мені на рятунок: як трахне мене правим серповим, а щока — гоп! — і заскочила на своє місце! Та й славити Бога, що заскочила, а то зараз пополудні я мусів ставати до фотографії, бо виготовляв собі папери до Канади.

Уявіть собі, до чого подібна була б моя відбитка, коли б наш пан бльоковий не припасував був мені щелепів і не стулив роззявленого рота!

— Отак, мій друже, я караюсь на тій нещасній еміґрації! Це не життя, а мука. І що мені, кінець кінцем, тепер ще залишилось? Здоров’я зруйноване назавжди, нерви знищені, духова рівновага захитана… Що робити, сам не знаю. Хіба — вдатися ще раз до лікарів. Може, ви знаєте якого доброго спеціяліста?

— Знаю, — кажу, — знаю дуже доброго спеціяліста, який напевно вилікує вас з усіх страждань.

— Спасителю мій! — зрадів мій побратим і повис мені на шиї. — Давайте мені його сюди! Де він? Ви знаєте його адресу?

— Знаю.

— Ну, ну, кажіть, я вже записую!

— Будь ласка: Адміністративний бльок, кімната 41. Не дверях є табличка: Уряд праці.

— Що?!..

…Не хочу детально описувати тієї бурі та колотнечі, що скоїлась опісля в 15-му бльоці. Скажу лише, що й від американських літаків під час нальоту я так швидко не тікав, як тоді з мешкання мого щирого друга. Само собою, що з того часу мій друг Осип не говорить до мене, ні не здоровкається і взагалі бойкотує мене на кожному кроці.

Так то іноді буває: скажи другові правду — напитаєш собі ворога…

Ювілей заслуженого вченого

Величаве свято влаштовано вчора ввечері в честь нашого заслуженого й визначного вченого, професора Книголюбенка. Хоч заля таборового театру не була так щільно зашпунтована публікою, як, наприклад, позавчора на пописах того сватка, що показував маґічні штуки, то все ж і цим разом зібралося в театрі поважне число громадян, щоб гідно вшанувати нашого корифея з приводу 35-ліття його наукової праці. Самозрозуміло, перший виліз на сцену Пан Голова Таборової Управи та виголосив коротеньке вступне слово, що тривало більш-менш годину. Потім місцевий хор відспівав тричі підряд грімке «Многая літа» на нуту «Ми гайдамаки». Тронутий цим співом до душевних глибин, Достойний Ювілят так зворушився, що заплакав, як мала дитина, і можна докладно помітити на одній з фотографій з цього свята, що їх продає тепер кооператива в ціні по 5 н. марок за штуку. Далі чергувались та переплітались привітання з промовами, а промови з доповідями про величезні заслуги нашого вченого, що 35 літ сіяв духовий обрік на народному перелозі. В міжчасі деяка частина публіки, наприклад, матері з грудними дітьми, була примушена покинути залю, щоб покласти дітей на сідало, бо таборовий лікар не дозволяє спати немовлятам у театральній залі, де тіснота, душнота і взагалі не надзвичайно з гігієною.

Наприкінці під рясні оплески авдиторії появився на сцені сам Ювілят. Щоб придати йому хоч трохи празничну подобу, місцева Суспільна Опіка випозичила для нього на цей вечір у одного заможнішого політичного еміґранта чорний ґарнітур, шлийки, твердий ковнірець та краватку, так, що заслужений учений представився широкій публіці в зовсім новому насвітленні.

Під час ювілейних святкувань трапився ще один небуденний факт: піднесені на дусі мешканці 10-го бльоку (в ньому саме живе проф. Книголюбенко) єдинодушно висунули проект доставити визначному вченому на подвір’ю біля десятого бльоку хай і невеликий пам’ятничок, тим більше, що каміння в Альпах до лиха і трохи, а наші скульптори все одно ходять без діла й байдики збивають.

Та здійснення цього проекту, мабуть, наткнеться на поважну перешкоду з тієї основної причини, що під теперішню пору табори переселенців пересуваються з місця на місце, то ж виринула б потреба і цей пам’ятник постійно тягати за табором. Правда, представники Технічного Відділу заздалегідь приобіцяли відпустити для цього причіпку вантажного самоходу.

А втім, воно і не так важно — здійсниться цей проект чи, бува, й не здійсниться, а важно, що наше високопатріотичне громадянство і в невідрадних умовинах скитальщини пам’ятає та не забуває про своїх заслужених людей.

За це честь йому і невмируща слава!


* * *

Та прогомонів гомінкий ювілей — і настала сіра буденщина. Зустрічаю сьогодні вполудне біля кухонного бараку нашого визначного вченого: стоїть, сіромаха, та вже не в чорному ґарнітурі, а в повседневній, надшарпаній зубом часу одежині унрівського фасону — ні то дезертир, ні то партизан, в руці бляшанка на зупу, а сам якийсь розгублений, спантеличений…

— Пане професоре, — питаю, — що з вами?

— Ах, така прикрість, дорогий друже, — забідкався визначний учений. — Вчора було так мило, симпатично, а сьогодні — така прикрість. А все лихо пішло з того, що людина мусить їсти! Ах, дорогий друже, якби так можна було жити і не їсти!.. Скільки дорогого часу я тоді заощадив би! Бо ви подумайте: вранці біжи з десятого бараку по каву, стій у черзі півгодини. Вполудне біжи по обід, стій годину. А ввечері — знову по каву… А далі ще всякі приділи видають. Все це — каригідна розтрата часу! Я не вспіваю впоратись і наполовину з найпильнішими роботами! А ще в цих днях, — ви ж знаєте, — в цих днях у нашому таборі надзвичайна сесія Вільної Академії Наук і я маю прочитати доповідь… Я ночей не досипляю, я дорожу кожною хвилиною! А тут ще з тим обідом… Ну, сьогодні я трохи припізнився, бо коли прийшов на кухню, хвостище вже стояв у півкілометра. Та я ніколи й ні за що в світі не відважився б іти поза чергою чи хитромудро де-небудь приліпитися… Хай Бог милує, воно мені і не лицює! Я лише запримітив, що близько віконця стоїть наш поет Метафоренко, і хотів при цій нагоді повідомити його, що в нас сьогодні, в 8-й увечері засідання секції. А люди, що стояли поруч, либонь підозрівали, що я пробую втиснутися в чергу… Бо не встиг я ще ворухнутись, як уже чую за спиною: куди? куди?.. Пане, не пхайтеся наперед! Гей, не пускайте туди того старого діда, тримайте його за драґон!.. Я роз’яснюю, що зовсім не маю наміру втискатися в чергу, хочу лише повідомити пана Метафоренка, що в нас засідання секції. Та тут як підійметься гамір, колотнеча, а якийсь загонистий чолов’яга, чи не буде він з нашого десятого бльоку, просто вийшов з себе, чи що: як вхопить мене ззаду за сукманину, як не шарпне, — я втратив рівновагу, впав на якусь панночку, що несла обід, обід цій панночці розхлюпався, попарив їй коліна, мені захляпав штани, панночка мене лає, публіка регоче, одне слово — вийшла така дика сцена, що я відрікся обіду та втік надвір. А тепер стою оце та й думаю: йти мені ще раз по той обід чи вже таки сьогодні не обідати?..

— Ви, пане професоре, — кажу йому, — йдіть додому та пишіть свою доповідь, а обідець я вам сьогодні сам принесу. Та ще вам таке раджу: вдарте апель до своїх високопатріотичних співмешканців, щоб замість ставити вам пам'ятник — постояли за вас трохи в черзі і бодай раз на день принесли вам їсти!

Месниця за народню кривду

Перед обличчям невблаганної Таборової Теміди, чи то пак на воканді Адміністративно-Карного відділу, опинилася вчора справа пані Насті Круглобокої (з дому Полудрабок), що замешкала в бараці число 15, кімната 24, є замужня, хоч і тимчасово воєнна вдовиця, 25 років, не працююча, бо нема дурних робити, коли даром їсти дають.

Акт обвинувачення закидав їй постійне, злобне і зумисне засмічування бараку та важке пошкодження каналізаційної системи в місцях загального користування на 1-му поверсі 15-го бльоку.

Перший забрав слово бльоковий 15-го бараку, пан Консервович, що в зв’язку з своїм визначним становищем у таборовій гієрархії виступив на суді в ролі прокурора:

— Чиста розпука з цією жінкою! — ремствував пан Консервович. — Є в бараці і кошики на відпадки, є скриня на сміття, так ні! — вона вам навмисне кидає всяку нечисть крізь вікно та засмічує подвір’я! Підметуть сходи чи коридор, а велебна пані Круглобока мітлою — мах! мах! — і все сміття з кімнати повиганяє туди, де щойно заметено. Приберуть вмивальню, а велебна пані Круглобока — бух! — в одне коритце недоїджену горохов’янку, в друге — вчорашній капустняк, долівку захляпає помиями, і через п’ять хвилин так основно захарастить вмивальню, що й приступити туди годі!

— Ну, а ви, пані Круглобока, що на це все скажете? — питає обвинувачену начальник відділу, пан меценас Закарлючка.

— Сказати-то я можу багато! — відповіла обвинувачена, нітрохи не збентежена та не збита з пантелику. — Того, що мені ось тут, під серцем накипіло, я і за тиждень не переповіла б, а ви не переслухали б! Вас, пане меценас, та й хоч би і вас, пане бльоковий, на роботу до Німеччини не тягли, і ви в бавора чотирнадцять корів денно на доїли, тому німаки не сидять вам так глибоко в печінках, як мені! Ви — як собі хочете, але я своєї кривди ніколи їм не дарую та буду мститися за неї, де опаду і як зможу! Пане бльоковий! Ви на мене наскаржили, що я навмисне засмічую наш барак… Що правда, то не гріх, смітити, то я смічу, і далі буду смітити, та ви не полінуйтесь і спитайте мене вперед, навіщо і чому я так смічу?

— Ну, коли вже ваша ласка, то скажіть, навіщо і чому ви так смітите? — ввічливо просить обвинувачену пан меценас Закарлючка.

— Пане меценас, та й хоч би й ви, пане бльоковий, будьте певні одного: якби то наші люди, українці, робили порядки в бараці, я ніколи в світі не чинила б їм такої пакости. Але ж кожний знає, що в нас, в 15-му, миють, замітають та припрятують наймлені до того німці. То їм, гаспидам окаянним, я завдаю такого бобу! Замели чи помили раз — мийте вдруге, втретє і вдесяте, засмакуйте, по чому локоть кваші; ви то так любили ганяти людей до роботи, завжди — «льос» та й «льос», робіть тепер самі, хай вам шкура на долонях потріскає! Адже якась кара від Бога та людей, адже якась помста мусить впасти на вашу голову!

Пан меценас Закарлючка поправив на носі окуляри в роговій оправі та встромив вищезгаданий ніс поміж папери.

— Гм!.. Ну, гаразд… А розкажіть ще нам, як то ви помстилися на водопровідній рурі на першому поверсі?

— Проше пана меценаса, то було так: прийшов до нас якось-то мій наречений, пан Михась Дудка з 8-го бараку, що відсидів три роки в Бухенвальді, та й став розповідати, як там воно було… Як той нещасний народ мордували, собаками цькували та в кренаторіях живцем палили… Боже Ти мій! Як я всього того наслухалась, то така лють на тих німаків мене взяла, що якби котрий з них був попав мені тоді під руки, я очі йому видряпала б, глотку перегризла б!! Та потім міркую собі: ні, стривайте! Я помщуся інакше за народну кривду! Ввечері, як посутеніло, я збігла на подвір’я з конівчиною, набрала піску, шутровиння, замкнулася на ключ там, де цісар пішки ходить, та й усю руру аж до дна піском загатила… То ж то потім німаки біля неї намозолились! То ж то впрівали, то ж то ферфлюхтували, трохи не показились! Троє їх всеньку ніч не спали, а все дротами шпиртали та копирсались, поки тую установу не привели до ладу. Я

А мені тоді — а-а-а… — як би хто попід серцем маслом помастив, така була з цього задоволена!

— Так-то так, — сумовито зітхнув пан Консервович. — Ви-то, може, були і вдоволені, не перечу, та мені тоді не з медом було, як лопнула рура, а вода затопила половину бараку. Та й ще, в додатку, за направу пошкодження довелось мені з власної кишені 50 марок заплатити…

— Гей, люди, але ж якась помста мусить впасти на тих німаків! — непохитно заступала свої погляди пані Настя Круглобока.

— Але при чому тут моя рура?! — втратив нарешті терпець і пан Консервович. — Та й дякую вам в імені всього табору за тую рекляму, яку ви нам зробили: тепер німці ходять по місті та скрізь розбубнюють, що в нашому таборі свинять на кожному кроці! Отак через одну паршиву вівцю…

— Хто паршива вівця? — запірилась пані Круглобока. — Я паршива вівця? Ви бачили в мене пархи?..

…Край оцій дискусії, що сходила звільна на зовсім неакадемічні стежки, поклав кінець кінцем пан меценас Закарлючка, що з титулу свого уряду мав тут, як би не було, кінцеве та вирішальне слово. Він повчив обвинувачену, що вона ніким не покликана карати німців за воєнні злочини та всякі насильства, бо від того був Міжнародний Трибунал у Нюрнберзі. Натомість за нарушення 15 параграфу таборового правильника про зберігання чистоти та внутрішнього порядку обвинувачена покарана гривною в сумі 50 марок.

Засуджена зголосила апеляцію і заповіла, що як її діло не буде зверху, то вона готова рекурсувати аж до самої пані Рузвельт, бо гадає, що жінка за жінку все ж таки заступиться.

Найновіше чудо техніки

Ще поки проголошено присуд у справі таборянина Анатоля Костенка, обвинувачений підвівся з крісла і спитав здавленим голосом:

— Можу сказати моє останнє слово?

Начальник Адміністративно-Карного Відділу, пан меценас Закарлючка, подивився з-поза окулярів у роговій оправі з чималим співчуттям та спожалінням на скоцюрблену постать підсудного, на його розпанаханий лоб, попідбивані очі, запухлий ніс, на руку, що бездушно звисала на білій пов’язці, подивився та й згідливо хитнув головою:

— Говоріть, говоріть.

— Світлий Суде! — промовив обвинувачений. — Мені зовсім не важно, яку кару ви на мене сьогодні наложите: чи мене виправдаєте, чи скажете повісити на найвищій альпейській сосні — мені однаково! Та й у ніякому випадку я не матиму жалю ні до вас, пане меценасе, ні до пана голови табору, та хоч би й до приявного тут на залі пана команданта поліції. Зате ж ношу в своєму серці глибокий жаль до новочасної науки і техніки! Що тут довго воловодитись: я вже не вірю, мої панове, в жаден поступ і найновіші здобутки людського духа! Ввесь отой шум та гармидер про століття атомової енергії, літаючі ракети, рейдар і зв’язки з Місяцем, — це все, вибачайте за двозначник, і не скажу, що воно таке… дурноляпство, бридня, та й годі!

Насправді воно було так: прийшов на нашу залю мій щирий друг, Володя Шостакович, та й каже: — Толя, купи мотор!.. — А йди ти к… звідки прийшов! — відпекуюсь. — На біса він мені здався, твій мотор? Все одно їздити на ньому не потраплю, бо й зроду-віку на такому чортополосі не сидів… — А він, той самий Володя, ну, таки просто благає: — Купи, Толя, побратиме дорогий та рідний! Першоклясна, каже, машина. Найновіше чудо техніки! Сядеш — так і сама тебе везе, аж іскри креше! Амфібіяльна, каже, штука: як добре попреш, то й до Америки по воді заїдеш. Невидальщина та й небувальщина!

— Гм!.. — міркую. — Хир його знає… Може, воно таки справді — чудо техніки?.. Ану, якби так попробувати!.. А був я тоді саме при копійчині: трохи «бруху» пустив між запроторений народ та й декількох п’ятьорочок позбувся. Ну, кажу, Володя, давай! Робімо ґешефт!.. Торгувались, торгувались, Володя правив тисяч так чи і не з вісім, я давав чотири, і взагалі, вийшло таке заплутане діло, що й досі не знаю: купив я той мотор чи, бува, таки і не купив… Найголовніше те, що могорич зараз запили, як і годиться, скитальську душу розвеселили та еміґрантську журбу-горе розігнали… А тоді я й кажу: — Ну, Володя, давай це найновіше чудо техніки! Побачимо, що воно за штука! Їхати бо то я, нікуди правди діти, зроду-віку на такій кобилі не їздив, та раз сказано — століття атомової енергії, літаючі ракети, рейдар і міжпланетна комунікація, — так наше діло горою! Є ж, кажуть, літаки, що самотужки літають, без хлопа, ану ж, трястя його матері, людський інтелект так уже високо двигнувся, що й таким мотором кермувати не треба, ні гальмувати його, ні додавати газу, ану ж він тебе саморуч просто на бльок завезе, ще й по східцях на перший поверх витаскає? Раз сказано — чудо, так чудо!

Гей — ррруп! підсадили мене хлопці, спасибі їм, на сідельце, Володя пустив мотор, я перехрестився, — тррррр!.. Господи, Твоя сила, як дремне анатемська техніка, хай вона провалиться, як рване — просто таки ракета, чи що!.. Аж повітря в ухах лящить! Тут був біля 5-го бльоку, глянь! — а вже й коло третього опинився, вже й кухню минув, вже й на поліцію завертає! Бачу — добре, сатана, їде, простісінько на мій бльок орієнтацію взяв, хоч і ніхто ним, по суті речі, не кермує. Правда, біля кухонного бараку якесь беззахисне собаченя під колесо попало і на крихіткому здоров’ї либонь чи не постраждало, а так, взагалі, обійшлось без пригод. Аж біля поліції все діло пішло шкереберть і настало повне розчарування! Тут саме замість круто повернути праворуч, моє чудо техніки просто у в’їзну браму як бахне! — так і поминай, як звали… Що сталося опісля, бийте мене, ріжте, — далебі не пригадую…

Тут зараз забрав слово командант таборової поліції, пан сотник Викрикайло, що виступив на суді в характері головного свідка обвинувачення:

— Пане, — каже, — я вам можу пригадати, що сталося опісля, коли ви вже в такому молодому віці хворієте на ступневий параліч мізкових клітин. У першій мірі ще раз підкреслюю та зазначую, що ви герцювали на мотоциклі в стані комплектної нетверезости і, замість тримати руки на кермі, ви тримали їх у кишенях, та ще собі й посвистували. А по-друге — ваш несамовитий рейд не збувся на тому, що ви роздушили Богу духа винну собачку, фокстерієрка, з чорною латкою на хвості, власність пана бльокового Консервовича! Крім того, ви ще вивернули догори дном скриню з сміттям число 2, налякали на смерть паню добродійку Язичинську, особу хвору на серце, і поломили на городі всі квіти, що їх наше українське жіноцтво щось з півтора місяця плекало та підливало. Ціле щастя в тому, що в’їзна брама в таборі була тоді закрита, а то хтозна, куди ви ще на тім моторі заїхали б та скільки біди-лиха накоїли б. Самозрозуміло, стукнувшись у повному розгоні об в’їзну браму, ви так себе влаштували, що мої хлопці ледве вас позбирали і в простиралі занесли в таборову лікарню. А ваше «чудо техніки», своїм порядком, пошкаматало на гамуз…

— І добре йому так, коли воно таке чудо! — гарячкувався обвинувачений. — Думав — справді найновіший винахід, крик епохи, а воно ось що… Замість на перший бльок — дідько його в браму втелющив… Трудно, не винен я в тому, світлий Суде, що новітня техніка ще й досі стоїть на такому низькому ступені…

Дивним дивом, Суд був зовсім протилежного погляду і всю вину приписав саме обвинуваченому, а не новітній техніці. І так за переступлення § 6-го, ст. 3-я, таборного правильника про внутрішній порядок та публічну безпеку підсудного Анатоля Костенка покарали 3-тижневим арештом з припиненням виконання кари до тієї пори, коли він вилікується з дошкульних ран, одержаних у катастрофі.

Ясновельможний пан швець

За горами та ріками, за мурами та за дротами стояв собі табір. А в таборі оцьому, дарма що замешкувала його щось понад тисячка переселенців, був усього-на-всього лише один швець! Ой, брешу, не так: був ще один шевських діл майстер, та, заслужившись немало в ділянці торгівлі коров'ячим м’ясивом, талановитий цей чолов’яга осягнув небавком титул магістра ветеринарії і таким чином геть відчихолився від чесного шкуродерського цеху. Та й був ще один недокінчений шевський термінатор, але той зразу обняв пост підначальника в харчовому магазині. Так що дійсний і безпосередній зв’язок з проблематикою дратви й копит затримав лише цей єдиний ремісник, що про нього ми згадали на вступі.

Ну і парсуна ж то була, цей наш ясновельможний пан швець! Куди там до нього рівнятись голові Таборової Управи, чи навіть і самому командантові Пожежної Сторожі, хоч який він нам завзятий та вусатий козарлюга вдався!

Та що й казати: я не знаю, чи де-небудь, коли-небудь і в якому-небудь уряді товпилась така велика черга народу, як перед нашою шевською майстернею. А скільки то мольби, скільки просьби треба було, щоб у майстерні з великої ласки підбили вам підметки, чи приліпили дурну прищіпку! А що вже до винагороди та всяких даяній, приношеній і тому подібних ребухів — то й шкода говорити!.. Ще зразу світла шевська канцелярія вдоволялась грішми й американськими цигарками, та лише з верблюдом на образку. Потім валюта раптом переіначилась, і в вас за роботу правили або свіженьке масло, або чоколяду. Та згодом нашому майстрові проїлись масло й чоколяда, і йому забаглося дактилів та мігдалів. А коли сприкрились дактилі та мігдали, він став вигадувати такі невидані витребеньки та забагав чогось такого, що його, може, і на світі немає. А нещасний, запроторений народ носив та й носив, пхав та й пхав, з-під землі добував, а затикав біді горло, бо мусів, бо хоч і кожний з нас прийшов босий на світ, то це ще доказ, що всі ми мусимо босоніж по світі ходити.

B тому самому бараці, де була шевська майстерня, жив також пан Аполлон Рибка з сім’єю. Та не в тому справа, що він там жив, та й що мав таке прекрасне клясичне ім’я, та й що був колись доцентом краківського університету і понаписував скирту вчених книжок, перекладених, до речі, на чотири заграничні мови. Справа, бачите, ось у чому: якби колись, ненароком, вибухла наша держава, а в цій державі я мав посаду достойника, що розділює ордери та хрести за хоробрість, то першої кляси хрест за геройські подвиги я присилив би на грудь доктора Аполлона Рибки! За віщо?.. За те, що він відважився і дав себе насильно евакуювати, обвантажений сімейкою в числі десятеро осіб, при чому тая десята особа подорожувала «зайцем» у матірному лоні аж до Штрасгофу, і щойно там явно-славно прилучилася до транспорту. Ну, що ви на це скажете? Гм?.. Така собі на нинішній скрутний час «невеличка сімейка» з десяти осіб, — в тому лише шестеро юнаків, шість розбийголов, шість непосидющих вітрогонів, що то кожний — коли не альпініст, то пластун, як не пластун, то копун, або якийсь інший фізкультурник!.. Попробуйте ви їх приодіти та взути! Чи ж то не сизифовий труд, чи ж то не безприкладне геройство — взяти на свої плечі такий непосильний понадлюдський тягар? Ще там з одежиною було пів біди-лиха, тим сушила свою голову пані добродійка, та вже просто в могилу заганяла доктора Рибку вічна турбота: що його придумати й як поштудерувати, щоб сімейка не лазила боса. Ота настирлива турбота приневолила кінець кінцем доктора Рибку кинути посаду в таборовій гімназії, бо нікому було щоднини сидіти сиднем у шевця та вговорювати його, та принукувати і наполягати, щоб латав сімейні шкраби і шкрабенята.

Ну, а що вже вишасталась вся сім’я на цього майстра, то й нічого казати: діти, бувало, вдома ледве чи коли-небудь скоштували, який смак у чоколяді чи в родзинках, — все мандрувало до шевця. А вслід за їстивними продуктами помандрували з хати інші статки: льорнетка, шлюбні обручки, килим, «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва» в золочених рамах і радіоприймач.

Аж настало таке люте врем’я, що й нести вже не було що і платити нічим, а подрантаного ходяччя назбиралося, хоч гать гати. Прийшов тоді доктор Рибка до ясновельможного пана майстра та й каже:

— Пане майстер, — каже, — така і така річ: роботи для вас, як бачите, маю без кінця і міри, та тільки сам уже не знаю, чим вас за неї гонорувати. Може, зробимо так: потрудіться, будь ласка, до нас до хати, пооглядайте собі все те, що там ще залишилось, і що припаде вам до вподоби — те й беріть.

— О’кей! — великодушно згодився пан майстер. — Може бути і так, я свій чоловік, зі мною, як з дитиною.

Заходять у хату, доктор Рибка порозмикав навстіж всі шафи і куфри, які вже віддавна світили голим дном, пан майстер досвідченим оком бистро зорить та мишкує сюди-туди… і неохотно крутить носом. Справді: сама мізерія!.. Шо тут брати?.. Раптом очі в нього заблисли: помітив новенький фотографічний апарат!

— Пане докторе! — каже він тоді. — Ви знаєте, що я вам ніколи в нічому не відмовив і завжди старався йти на руку… Дайте мені оцю штуку, оцей ніби апаратик, а я сумлінно обіцяю вам, що буду облатувати вашу многолюдну сімейку так довго, доки УНРРА не перетранспортує її до Параґваю чи до Патагонії, де, очевидячки, взуття — річ зовсім безпотрібна.

— Добре, — відповів пан Рибка, — йшли ви мені на руку, піду і я вам та відступлю вам цю штуку, але в заміну за три пари копит, жменю кілків, кільце дратви та й клапоть шкіри на латки. Згодні ви, пане добродію, на таке діло пристати?

— Авжеж, що згодний! — аж підскочив на радощах пан майстер. — Та пане докторе, та за такий апаратик я вам відступлю не то що три пари копит і жменю кілків — за нього я вам віддам цілу майстерню, з усім крамом та з усіма причандалами, з шильдом і патентом! Бо то і, правду кажучи, оце паршиве ремесло мені геть осточортіло, і я віддавна вже хотів на нього наплювати! Доволі страждань, ганьби і поневірки!.. Саме недавно я справив собі ДКВ на 250 коней, а як лише небо проясниться — беру свою наречену, саджаю її в причіпку і вйо! на прогульку по всій американській зоні, по всіх українських таборах! А не доставало ще мені до повного виряду фотографічного апарату. Бо то, знаєте, як чоловік їде на прогульку вдвійку з нареченою, то по дорозі трапляються всілякі красні краєвиди, що їх варто відбити… Пане докторе, знаєте що?.. Так, щоб мені, ні вам не було кривди, додайте мені до цього інтересу ще оце автоматичне перо, що стирчить вам у нагрудній кишені!

— Гм!.. А навіщо ж вам, пане добродію, ще й в додатку автоматичне перо?

— Бо то, пане докторе, є така річ: як чоловік їде на прогульку вдвійку з нареченою, то по дорозі йому частенько виводиться перебувати на лоні природи. А коли ви є на лоні, то вам припливає до голови всяка манколія, всілякі думки та фантазії лізуть на мозок… Ану ж, може, і мені вдарить до голови така фантазія, а тоді — схоче чоловік яку статтю чи репортаж з дороги вжарити до ґазетки, а не буде чим! А то, іноді, з доброго дива, може мені прийти справжнє натхніння, так тоді як розмахнуся, то й політичну програму для якої нової партії вкрешу!.. Ну, що, згода, пане докторе?

— Згода, пане майстре!

Вдарили по руках, — і так припечатали цей пропам’ятний товарообман, що в його логічних наслідках колишній доцент став шевцем, а колишній швець — озброєний в автоматичне перо, фотоапарат, ДКВ і наречену, — поїхав об’їздом по американській зоні збирати вражіння на лоні природи і шкварити репортажі до ґазеток.

…Гей, не раз, і не двічі відтак, згодом, благословив доктор Рибка тую спасенну хвилину, коли то добрі духи натхнули його думкою кинути посаду в гімназії, щоб мати змогу щоденно сидіти на карку шевцеві. Бо саме дякуючи отому поневільному пересиджуванню в шевській майстерні, наш пан доцент отак мимоходом присвоїв собі та збагнув найважливіші секрети шевського мистецтва! І коли йому прийшлось у спадщині по ясновельможному шевцеві обняти й пустити на повний хід згадану майстерню, то сяке-таке поняття про шкуродерське ремество він таки вже мав.

Зразу наш пан доцент пооблатував та пообував свою незліченну сімейку, опісля зробив вигоду декому з найближчих сусідів, а відтак… а відтак наступила найбільш вагітна своїм змістом і найпереломовіша хвилина в житті доктора Рибки: він склеїв та змайстрував власними руками, власним умінням і власним хистом першу пару черевиків!..

Нічого й казати: тая первонароджена д-ром Рибкою пара взуття аж ніяк не могла рівнятися фасоном та вибагливістю з люксусовими виробами Баті, зате ж робота вийшла тривала, фундаментальна і була що на ногу взяти!

День народин першої пари черевиків проголошено в сім’ї доктора Рибки родинним святом. З тієї нагоди пані добродійка влаштувала маленький балюнок, на якому в урочистий спосіб христили й підливали тую першу пару, а пан доктор Рибка приймав від сусідів та знайомих побажання і гратуляції.

— Сьогоднішній день, — мовив доктор Рибка, — це найрадісніший день мого життя. Ще ніколи в житті я не почував себе так щасливим і повним внутрішнього задоволення: ні тоді, коли одружився, чи нострифікувався, чи по важких перипетіях добув доцентуру, ні тоді, коли мою «Неорганічну хемію» передрукували на чотири заграничні мови, та й навіть не тоді, як мене іменували членом-кореспондентом Празької Академії Наук! Аж сьогодні вранці, мої панство, коли й забив останній кілок у мою першу пару черевиків, коли востаннє переїхався шпіляром по підошвах та відставив готову роботу на полицю, щойно в цей мент, мої панство, я відчув та зрозумів, що я — повновартісна людина, корисна та пожиточна для власної сім’ї, для всього суспільства, для всієї Української Нації.

І з того часу шевська майстерня доктора Рибки працює безперебійно і повною парою. Поперед усього пан доктор постарався про те, щоб збільшити фахову обслугу. І так, найстаршого сина, який нещодавно склав з відзначенням матуру, пан доктор вишколив на молодшого челядника, вважаючи зовсім справедливо, що цей многонадійний молодець, з новонабутим у гімназії знанням, немовби створений на те, щоб кілкувати підошви. Так само притягував до співпраці середущу донечку, яка має за собою два роки музичної школи і вже настільки опанувала контрапункт, що може сміло натягати дратву.

Одне, що декого з клієнтів трохи бентежить та вводить в зніяковіння, — це вивіска, що прибита на дверях. А вивіска ота справді доволі оригінальна: нагорі напис: «Шевська Майстерня», а з-під споду візитна картонка: «Др. Аполлон Рибка, доцент Краківського Університету».

В зоологічному саду

Великий фестин в зоологічному саду стояв у повному розгарі, проте чотиронога, хвостата, рогата, крилата і дзьобата публіка все ще напливала без кінця. Звичайно, найбільша метушня була біля каси, де продавали квитки аж чотири Гуски. Хоч ладу й порядку строго берегла порядкова поліція, зложена з енергійних Собак, все ж таки деякі пронози, наприклад, Свині, таки пролізли на площу без квитків, або, як-то кажуть, на шварц.

В буфеті — справжня облога! Огрядні добродійки — Верблюдихи і Жирафи, що продавали холодні й гарячі напитки, просто не вспівали обслуговувати напираючих звідусіль, спрагнених і зголоднілих гостей. Та вже найбільше завізно й глітно було там, де за прилавком стояли молоденькі та привабливі Телиці, Ослиці і непосидющі Кози. Само собою, що тут не так заманювали публіку смачні закуски, як краса і молодість буфетниць. В затишному холодку, при столиках, сиділи поважніші віком громадяни, як Воли, Осли, Крокодили, Носороги та Гіпопотами. Вони покурювали грубезні цигари та попивали пиво, яке так само, як і всюди, своїм смаком зовсім скидалося на воду. Не обійшлося теж без авантюр і мордобиття: ті ж самі Свині, що пропхалися на площу без квитків, успіли вже понадміру хильнути «бензинівки» і по-п'яному зчинили бучу. Приключку зліквідувала поліційна стежа, що з’явилась на місці випадку під проводом самого вахмайстра, грізного й вусатого Мопса; галабурдників узяли за шиворіть і викусали з площі.

Справжньою прикрасою фестину була духова оркестра, зложена з тридцяти Слонів. Вони так завзято дули в труби, аж листя з дерев облітало. Танцювала переважно сама молодь: Малп'юки з Малпами, надуті Гусаки з Гусками, напиндючені Індики з Індичками. Танцювальні пари любувались в побільшій часті в модерних і штудерних танках, в усяких там фокстротах-свінґах. З жалем треба ствердити, що молодь вже потрохи забуває традиційні, стародавні танки. Лише вряди-годи дехто зі старшого громадянства пригадає молодим, що такі танки були колись на світі. Так і тепер один підстаркуватий вже Медвідь, що вважав себе потрохи театральним артистом, бо виступав колись в цирку «Кроне», попросив оркестрантів, щоб заграли для нього сольо — гопака. Гопак випав на славу, хоч і під час присядів літній танцюрист спіткнувся та бебехнув на публіку, трохи при цьому не розмісивши пані їжачихи. Це дало відтак притоку панові їжакові, зроду гострокільчастому на язик, кепкувати з Медведя, що той перед своїм виступом чи не задовго засидівся в буфеті…

А скільки то на фестині всяких-превсяких розваг, несподіванок!.. Тут, наприклад, пан професор Вовк, відомий га ввесь світ знавець астрономії, поставив люнету й показує цікавій публіці горбки на Венері. Тамечки пан Лис, звичайно, комбінатор, зорганізував на боці, здалека від зорких очей поліції, гру в «пара-не-пара».

Та вже неправдоподібний натовп зібрався біля клітки, в якій показують живу людину! Зрозуміло, що близько до клітки підступають лише щовідважніші. Більшість публіки має оправданий страх і стоїть осторонь, хоч і пан Орангутанг, власник нього поплатного підприємства, запевняє всіх, що боятись нічого. Людина, каже він, лише тоді небезпечна і може заподіяти багато лиха, коли в її руках опиняться всякі шкідливі цяцьки та іграшки, наприклад — атомова бомба. А так, голіруч, людина зовсім слабосила, її розтопчеш, гей муху. А втім, людська істота, що сиділа в клітці, була, мабуть, жіночої породи, бо раз у раз зиркала в дзеркало та стригла очима до пана Орангутанга і взагалі виконувала безліч комічних жестів, що розвеселювали публіку до сліз.

Що не кажіть, а теорія про походження малпи від людини таки має деякі підстави правдоподібности.

— Увага! Увага! Говорить радіо!

Очі, вуха, роги, рила і пащеки всієї публіки повертаються до гучномовця. Головний спікер радія, пан Пугач, просить шановне громадянство зібратись на стадіон, де незабаром відбудуться спортові ігрища, а відомий легкоатлет Цап-Цапенко попробує здобути мистецтво области у скоку надовжінь.

Оркестра перестає грати, танцювальна площа, буфет і в місця розваги вмить порожніють, а публіка, ревучи, мекаючи, гавкаючи й кудкудакаючи, котиться повінню на стадіон. Тут, на «зелених трибунах», уже заздалегідь розсілось різнородне та голосне птаство, а вже найбільше Горобців, Шпаків, Костогризів і Посмітюхів.

На майдані велика метушня: скрізь увихаються газетні кореспонденти — Качки і Сороки, фото- й кінорепортери Коти, задравши хвости, скачуть, гей опарені, з кілка на кілок, з гілки на гілку і фотографують та накручують все, що попаде їм на плівку. На почесній трибуні з повагою засіла колегія суддів з обласного звіринця, під проводом Боа-Констріктора, заслуженого майстра спорту та бувшого мистця в ломанні костей.

— Змагуни, на старт! — залунало в радіо.

Публіка трохи втихомирилась — почалась Олімпіяда. Перший скочив Дикий Віслюк, але рекорду не побив. Відтак стартував один чужосторонній змагун з англійської зони — напів Пес, а напів Баран, але теж без успіху. Нарешті заграли труби, загриміли бубни — і на старт виступив славний мистець та першун Цап-Цапенко!

Публіка так і ахнула! Очі всіх красунь, льорнетки всього жіноцтва, фото- й кіноапарати всіх репортерів скерувались на того расового й чистокровного спортсмена. Він стояв у повній своїй мужеській красі, немовби вилитий з шляхетного металу, він купався в золотих проміннях сонця, він чарівно розкрячив стрункі чотири ноги і гордо помахував задертим угору хвостом.

Головний суддя дав знак, побічний махнув хоруговкою, — і публіка затаїла дух у грудях!.. Батечки ви мої! Що то значить, коли скаче справжній мистець! Аж серце вам росте! Як граціозно він тримає голову, а як хвіст, а як ратиці! Він летить в повітрі, наче риба! Направду незабутня картина.

Скочив наш мистець раз — не повезло. Скочив удруге — ледь-ледь хибло, може на волосинку. Та розігнався, скочив утретє — Слава! Слава! — залунало в гучномовцеві. Обласний рекорд побитий!.. Сам головний суддя, пан Боа-Констріктор, не втерпівши, скочив з трибуни й особисто простягнувся, як довгий, на стадіоні, щоб провірити, чи це відповідає дійсності.

І справді: обласний рекорд скоку надовжінь побито на один і три чверті мишачого хвоста! Радість, що запанувала тепер серед публіки, важко описати. Так само годі передати словами той несамовитий рев, що піднявся на стадіоні. Тридцять Слонів підняли вгору труби і заграли тріюмфальну фанфару. Прекрасні Телиці, Ослиці і Кози облягли звідусіль гордого переможця, а найкраща з них подала йому чудову китицю квітів, яку наш переможець чи то від зворушення, чи то, бува, проголоднівши, зараз таки зі смаком схрупав. Фотографи знімали його з усіх боків, спереду і ззаду, кіноапарат тріщав безуговку. Мистець области був примушений мекнути кілька слів до мікрофону, а також зволив дати коротке інтерв’ю представникові ґазети «Голос Рогатої Худоби».

— Я дуже радий, — сказав наш переможець, — що мені вдалося так далеко скочити. Якби мені було не вдалося так скочити, то я не був би такий радий. Якби я був ліпше потиснувся, то скочив би ще дальше. Та нічого! Іншим разом потиснуся ліпше й скочу дальше — на славу рідного спорту.

Ці знаменні слова були відтак передруковані всією тваринною пресою.

Ввечері тієї ж самої днини відбулося в одному першорядному хліві врочисте прийняття в честь нового мистця. Зібралася сама товариська еліта, тому їсти й пити було хоч розпережися. Відмукано, відрохкано, відгавкано та відквакано багато тостів і промов. Мистцеві признали в нагороду півтори копи капусти, а кромі цього, відзначено його орденом Великої Дині. Звичайно, прекрасні Телиці, Ослиці і Кози всі як одна закохані в ньому до загину, не відступали ні на крок від гордого переможця. Вони завісили йому на шию пишний вінець, сплетений з моркви та петрушки, мовляв, щоб було не лише гарно, а й пожиточно.

Аж пізно вночі вдалося нашому мистцеві висунутись на свіже повітря. Саме тоді з-за кукурудзяного бору викотився повновидний місяць і на дворі стало ясно, як у білу днину. Цап-Цапенко зупинився на березі обширної калабані і, скубаючи з вінка солодку морквицю, з чималим задоволенням приглядався своїй відбитці в дзеркалі води.

— Таки справді дуже мені до лиця з тим вінком на шиї, — подумав гордий переможець. — Подобаю тепер щонайменше на якого античного героя. Варто буде себе завтра оглянути в ґазетах.

Та тут йому за спиною, в кукурудзі, щось заворушилось, зашаруділо… Наш герой раптом стерп, і душа йому полізла в ратиці. Не тямлячи сам себе, він солідно поперся й одним мистецьким скоком пересадив калабаню… Ба, коли б то пересадив!..

А то, власне, на сміх і глум, замість скочити на другий берег — наш мистець шубовснув усіма чотирма ногами просто в баюру…

І в тую ж мить, як він, мокрий і захаращений, карабкався з води, щось нікчемне, незугарне стрибнуло з того берега, пересадило калабаню, слизькою грудкою шугнуло понад голову славному рекордсменові та сіло на цьому березі, нахабно витріщивши дурні, булькасті очі…

Була це проста, ординарна жаба… Чи пройшло їй хоч тоді через гадку, що в цій хвилині вона перемогла переможця?..

Принаймні на другий день «Голос Рогатої Худоби» не писав про це ні слова.

Страйк лісової бригади

В канцелярії Президії Таборової Ради повисла могильна тиша. Атмосфера була хвилююча і непевна, як майбутня доля запроторених осіб. По той бік барикади, чи то пак столу, що вгинався під вантажем урядових актів, розтаборилась Президія Таборової Ради: пан голова, пан заступник голови, ну, та й, очевидно, пан секретар. По цей бік — зайняла позиції в боєвому поготівлі група членів Страйкового комітету з Лісорубної бригади. Перед вирішальним ударом противники перехрещувались поглядами, як досвідчені фехтувальники лезами рапір. Звичайно, більше опанування та стриманости проявляли в своїй поведінці огрядні та гладенько виголені батьки народу з Президії Таборової Ради. Зате ж дроворуби з Лісорубної бригади, мужі зарослі, засмажені на сонці, засмальцовані живицею, з раменами гераклів, з жилами, гей посторонки, з кулаками, мов боксерські рукавиці, іноді не були в спромозі загнуздати своїх бойких темпераментів, і тоді вибухали, як бочки, набиті атомовою енергією.

— Ну, так скажіть нам, панове, чого ви собі бажаєте? — відважився нарешті забрати слово пан голова.

— Рихту! Справедливости! — стукнув кулаком об стіл пан Онисько Макогін, провідник делегації і «спірітус мовенс» страйкової кампанії. — Пане голово, а ви мені скажіть: є в нашому таборі справедливість, чи її зовсім немає? Є в нашому таборі демократія, чи її нема?

Члени Президії Таборової Ради заклопотано переглянулись між собою, а пан секретар мимохіть аж зазирнув до паперів, неначе хотів упевнитись, чи не стоїть там що-небудь запротоколоване про існування демократії в межах табору.

— Щодо справедливости, то воно важко сказати, — зніяковіло посміхнувся пан голова. — А відносно демократії, то моя особиста гадка така, що в нас, українців, ніколи її не і бракувало, а вже хіба тепер…

— А я вам кажу, що тепер її нема! — врізав, гей циркуляркою, пан Онисько Макогін. — Пане голово, або знаєте що? Хай буде по-вашому! Ви кажете — є демократія? Гаразд! Так тоді коли вона є і кожний має рівне право, то чому ми не мали б права застрайкувати? Та ж це не жадна таємниця, бо і радіо про це трубить та й ґазети пишуть, що всюди там, де є демократія, зараз вибухають страйки! Ось в Америці, чуємо, стільки і стільки сотень-тисяч начхало на роботу, в Англії — стільки, в Італії — стільки… А ми ж, українці, хіба від кого, від мачухи? А доки-то нам томитись під ярмом диктатури? А чому то нам не покористуватись демократичними свободами? От і зваживши це все разом докупи, зібралися наші хлопці з Лісорубної бригади на такий мітинґ, порадились, поміркували, позносили все начиння до комірчини в ІІІ-ому бльоці, замкнули ввесь крам на колодку, а самі розійшлися хто куди: хто на сонце обсмалюватись, хто на річку і риболовити, а ми, яко члени комітету, постелили собі за кухонним бльоком коца на мураві та й засіли до фербелиці. Власне, прийшло мені було три «пси», і я готовився зробити «гоп на банк», аж тут, бачу, чвалає трапака присутній ось між нами пан Гриць Чуперчук та й гукає: — Страйколоми! Страйколоми!

Що ж, три «пси» було в мене на руці, це правда, та раз виникло таке загрозливе положення для загальної справи — годі, нема ради!.. Хлопці, — кажу, — я беру банк до кишені, а ви всі бігом за мною! Під третій бльок!

А там, на подвір’ї, перед третім бльоком — ой-ой-ой!.. Що не твориться!.. Безголов’я, анархія! А там — не страйколоми, а страйколомихи… Назліталося бабства, як гайвороння, з усіх бльоків, з усього табору, і пані, і пів-пані, і панни, і пів-панни, а то й доріст… Виломили, очевидно, двері, повитягали інвентар, і — розбивають страйк! Одні вхопились за пили, інші за сокири, шкільний доріст рубанці на купки складає, а гармидер підняли, аж вуха лопають! Приглядаюся зблизька, а всією отою страйколомною контрреволюцією командує… а хто ж би, як не моя Параска?..

Ну, ми, як відповідний чинник і члени комітету, постановили тую самоволю в зародку здушити.

— Ей, пані — кажемо, — та й ще громадянки! Ми, то, значить, яко Страйковий комітет, наказуємо вам негайно припинити анархію, відложити на бік інвентар і спокійно розійтися по бараках!

Ой-ой!.. Як ми таке сказали, то так, гей би осине гніздо патиком зрушили або гадюче кубло роздражнили! Як заворушиться жіноцтво — верещить, біситься, дуріє! А моя шлюбна жінка, довго не розмишляє та просто з сокирою до мене пре.

— Ледацюги! — кричить. — Лежні, нероби! Страйкувати вам захотілось? Горічеревом вилежуватись? В карти грати? Ви що? Табір хочете заголодиги, неповинних жінок та дітей голодом поморити? А чим же кухня варитиме, коли дров не стане?.. І кому ви, гаспиди окаянні, наперекір робите?.. Та ж самим собі! Ми цікаві знати, що ви нинька на вечерю будете жерти?

Ну, в цьому пункті, нікуди правди діти, трохи нас жіноцтво змітиґувало… Бо якось, дивним-дивом, нікому з нас і не прийшло на гадку, що воно й насправді: коли застрайкує наша бригада, то не стане дров на кухні, а не стане дров на кухні, то ввесь їстивний апарат скаже: «Стоп»!.. Ну, але де це написано, що ми мусимо вічно страйкувати? Страйк страйкові не рівний… В такій, скажім, Америці, робітник як застрайкує, то вже поладу нема, страйкував би вічно, а в нас — демократія ще в пеленках, ми собі отак, по-домашньому: сьогодні застрайкували, а завтра, схочемо, стаємо на роботу. Ну, добре, але ж це наша справа, це — ваша справа, справа команданта табору, а яким правом баби пхають туди свого носа? А вже найгірше заболіло в нас серце, що тут же на очах інвентар псується, пропадає… Бо скажіть самі, пане голово, куди там істоті жіночого ґатунку до лісопильного чи дроворубного ремесла братися? Закрадається тітка з сокирою до поліна, як жид, а з ногами то хіба мусіла б до цебрика влізти, щоб пальців не обрубати… Стільки пожитку з їхньої роботи, що всюденінька насмітили, та пили затупили, та сокири повизублювали.

— Достойні пані! — просимо їх ще раз в інтелігентний спосіб. — Ми знаємо, що фізкультура і спорт теперечки дуже в моді, і що такий спорт, як лісорубний, вельми пожиточний, бо може кожному з нас знадобитись у недалекому майбутньому, байдуже, куди нас повезуть — на схід чи на захід. Та все має свої межі. Поґзилися ви тутеньки, погерцювали, помахали сокирами та язиками, — йдіть же тепер з Паном Богом додому. Ми не мішаємось до ваших «кружків», горшків і «садків», не мішайтеся і ви до нашого діла.

Тільки всього ми сказали… Більш нічого!.. Ой-ой, Боже мій! Раптом моя Параска як кине гасло «Бий дармоїдів!» — і на цю команду все жіноцтво як розпорошиться в розстрільну, як прискочить до наколених дров, що стояли в купках, як не візьме нас у перехресний вогонь!.. Пане голово, ви вчений чоловік та й скінчили школи, ви, либонь, мусіли читати тую книжечку, що зветься «Слово про Ігорів похід»… А коли ви її читали, то, певно, пригадуєте собі, як там в одному місці пише, як люта половецька орда засипала наших стрілами, аж їм сонце затьмилося… Отак і нам, сіромахам, затьмилося сонце, отак і над нами почорніло небо, та й не тільки небо, нам і в очах почорніло та й померкло, коли наше жіноцтво гірш тієї орди стало нас бомбардувати рубанцями!.. Зустрівшись віч-на-віч з таким споконвічним бабським «Ф-2», члени нашого комітету розбіглися куди кого ноги понесли. Все ж таки двома комітетчиками мусіла заопікуватись таборова амбулаторія, а нам, з приявними тут, на залі, паном Чуперчуком та й паном Трохименком, так лише злегка перепало…

— Ба! — вмішався в балачку ще один з членів делегації, пан Гриць Чуперчук, що був родом з Ямного. — Мой, вам то, може, злегка перепало, не перечу, але я, аді, яку красну пам’ятку над самим оком віфасував! Та й ви, любчику, не кривдуйтеси та й не марикуйте, вас хоч ваша рідна жінка обушиною по хребті оперезала!.. А за що мене зовсім чужа особа, пані добродійка Балачинська з 1-го бльоку смерічковим круглєком у чоло свиснула? Звідки мені гака притехція: ні вона мені кума, ні сваха, ні жадне своє… А ще й рахуєтьси наша зв’язкова від суспільної опіки… Файна мені опіка — трохи ока на верх не висадила!

— Да-да! — докинув своє слово гіркої правди Юхим Юхимович Трохименко, колишній донбасівський шахтар. — Воно, конешно, трохи нас женщини наколотили, це хвакт, та гірше лихо, що зараз погана слава про нас по таборі пішла. Виходить таке діло, що оце хоч бери і з табору тікай! Куди не повернешся — кругом від тебе стороняться, точно від зачумленого, ще й тебе черню та руїнницьким аліментам називають… А моя Фекла — таки прямо мені каже, що я п’ятій колоні за юдин гріш продався!.. Тьфу, тьфу, прости Господи, даже і слухати не приятно.

— Так! Оце у вас, пане голово, називається «демократія»? — зробив кінцевий висновок пан Онисько Макогін. — Панове, це ж диктатура, це терор, якого ще світ не бачив! Панове, і ви так-во спокійно можете дивитись, як розбещене жіноцтво ломить святі демократичні свободи, топче Атлянтійську карту? Панове, ми, люди світа праці, домагаємось забезпеки та охорони перед бабським насильством! Ми жадаємо від вас, щоб ви, як найвищий чинник, вжили свого торитету і як стій розігнали кобіт по бараках.

Пан голова безрадно здвигнув раменами:

— Так, панове, але ж, кінець кінцем, хтось мусить нарізати та наколоти дров хоч би на завтрішній обід. А раз ви страйкуєте…

— Та ми вже не страйкуємо! — загомоніли в один голос члени комітету і затріпали руками, як би відхрещувались від чорта. А пан Онисько Макогін з нетаєною досадою добавив:

— Не страйкуємо, бо наш народ до демократії не доріс!

— Ну, як так, то це інше діло, — каже пан голова. — Та ви подумайте, мої панове, хто тепер відважиться приступити до нашого жіноцтва, коли воно таке роз’юшене? Післав би туди поліцію, та просто серця не маю висилати безборонних хлопців на певну смерть чи каліцтво. В жіночих руках — сокири, поліна, а в поліцистів тільки й озброєння, що білі перев’язки на рукавах.

— Може б, так пожежну сторожу змобілізувати? — піддав думку пан секретар.

— Це, між іншим, уже традиційний і загальнопоширений на заході демократичний спосіб розганяти демократичні збіговища при допомозі сикавки. І в Америці воно часто-густо практикують, і в Англії, ба й навіть у нас, у Львові, за панського гніту незрідка практикували.

— Маю! Маю! — великим голосом возопів пан Онисько Макогін, а сам аж прояснів, аж розпромінився. — Маю перша кляса ідею! Пане голова, накажіть вдарити через таборове радіо зондербефель, що в кухонному бараці видають надзвичайний приділ для жінок! Ви побачите: все бабство кине роботу і наглуми побіжить в чергу!

— Точно! — захоплено притакнув Юхим Юхимович, а вслід за ним Гриць Чуперчук ще від себе попросив пана голову, зложивши руки, як до «Отченашу»:

— Вдарте, паночку, вдарте цесбефель, хай бабнє розійдеси та й не робить нам сорому…

Поглянув пан голова на пана заступника, а пан заступник на пана секретаря, а пан секретар ще для певности зазирнув до паперів, що лежали на столі, та й каже:

— Ну, добре, це можна би зробити, але ж ви нам, панове, ще й досі не з’ясували основного: з якої речі ви проголосили, страйк? Бо, хіба, якась причина мусіла бути?..

…Сталося!

Одне необачне питання — і перемир’я взяло в лоб!

Членів комітету немов би щось кольнуло попід печінки: вони як сиділи, так і всі нараз позривалися із стільців, насуплені, набурмошені, їхні щелепи грізно зціпились, а з очей посипались недобрі іскри в бік батьків народу з Президії Таборової Ради.

— Ге! Питають, чи була причина? — процідив крізь зуби пан Онисько Макогін. — Була, панове, була! Ви нам тільки скажіть, будьте ласкаві: де ділися наші цигарки?!

— Да-да! Де ділися наші цигарки?! — громовим басом загримів Юхим Юхимович, а вслід за ним Гриць Чуперчук, як далекий відгомін, добавив:

— Ба!

Лобова атака страйкарів була спрямована в найслабше та найчутливіше місце противника потойбіч барикади! Під тим немилосердним ударом батьки народу не встоялись у боєвій лаві, зробилися отіцькі! Президія Таборової Ради в одну мить перетворилася в таборову безрадність…

— Ой, панове! — простогнав зламаним голосом пан голова. — Ви питаєте, де ділися ваші цигарки… Таким самим правом я можу вас спитати: де ділися наші цигарки?.. Панове, це катастрофічне нещастя впало, мов грім з ясного неба, на нас усіх, на ввесь табір! Зразу, як знаєте, всі працюючі отримували по чотири коробки. Опісля прийшов розпорядок — по одній… а ось тепер, уже два тижні, ніхто в таборі не одержав ні одної цигарки… Я сам, мої панове, від учора ні разу димом не затягнувся… Ви розумієте: я, налоговий курець, що звик був окурювати по 60 цигарок щодня… Мої панове, мені вже дур до голови вдаряє, я не їм, не сплю, я ходжу, мов не свій!..

— А я, думаєте, що? — важко зітхнув пан заступник голови. —Я ще позавчора мав цигарку в роті! І то як? Зійшлися ми в чвірку з паном командантом табору, з отцем парохом та з паном предсідником таборового суду, розпарцелювали цигарку на четверо, кожний потягнув собі трошки та й так якось задурились, як немовлята «дурачком». Правда, вчора випадково я знайшов біля восьмого бльоку досить товстого «бичка», але зараз мусів поділитися з дружиною… А от уже сьогодні сам не знаю, що зі мною твориться! Розпука! Чиста розпука!

Такого розвитку подій члени страйкового комітету аж ніяк не очікували… Навпаки — вони були певні, що противник, силою своєї урядової поваги та переваги, накинеться на них мокрим рядном, буде пручатися, відбиватися, ламати копії. А тут тобі — маєш… Ти ще не вспів почати штурму на ворожі позиції, ще не вижився у вирі боротьби, ще не насмакувався випарами ворожої крови, а тут тобі ворог уже заткнув на барикаді білий прапор!

Ну, звичайно, миролюбна постава членів президії значно послабила та злагіднила воєнний запал членів страйкового комітету. А що керівник баталії, пан Онисько Макогін, перший запалювався до бою, то він, само собою, також перший зм’як і затрубив до відступу.

— То така річ, прошу пана голови, — сказав він уже зовсім поміркованим тоном. — Ми є народ чорноробочий. МИ задармо калорій не псуємо. Ми працюємо і за свою роботу жадаємо того, що стоїть в табелі. А що нам того не дали, то ми скористали з припадку, що є демократія, взяли та й застрайкували. Та тепер бачимо, що ні управа, ні таборова рада нічого в тому не винні, бо тут діє вища сила… Ну, тоді інша справа. Е, пане голово, знаєте що? Є в нас у таборі всякі партії, та ми, курці, це така партія — понад усі інші. Ми мусимо йти спільним фронтом і триматися купи, бо як самі себе не порятуємо, то ніхто нам не поможе. Я маю тут трошки бакуну… Моцний він, бо моцний, відомо — сампантре, може, і крихту замоцний, як на ваше делікатне піднебіння, то годі… Не погнівайтесь, панове, та й не погордіть… Прошу вас ґречно — закурітьси!

…Ні, ні, навряд, чи є де-небудь така фарба, такий пензель, таке перо і такий атрамент, що ним вдалося б змалювати й описати оте зворушення, оте потрясення, що його зазнали батьки народу на самий звук слова — закурітьси!

Вони не знали, що їм робити: плакати чи сміятись, танцювати на радощах чи цілувати й обіймати членів страйкового комітету! Вони рвучко й хвацько, мов бистроногі олені, повискакували один наперед одного з-поза столу з такими одчайдушними, радісними вигуками, якби кожному з них встромлено в кишеню канадійський афідавіт.

— О, будь ласка, будь ласка! — засукував жмені пан голова, і він таки перший присадився до капшучини з бакуном. — Мої панове, ми зовсім не сердимось, нам і не сниться погорджувати вашим почастунком! Ми надзвичайно раді, щиро вдячні!.. Тільки… от, паперців під рукою не маємо!.. Гей, панове, паперу! Давайте паперу! Запалимо люльку миру!

І пан голова президії, а за ним і пан заступник, та й, очевидно, пан секретар у гарячковій поквапливості і нетерплячці стали ритись, гей кроти, в скирті урядових актів… Пану голові попався під руки найновіший розпорядок Таборової Ради, пан заступник поцупив обіжник Центрального Представництва, а пан секретар став крутити трубку з найновішого числа таборової ґазетки… І так, за п’ять хвилин, уже вся канцелярія потопала в чорному тумані їдкого, отруйного і задушливого чаду, що садив надвір через вікна, як дим з комина крематорії…


* * *

…Аколи вже присмерком наші страйкарі покидали маґістратські пороги, тоді Юхим Юхимович Трохименко, немов би собі щось пригадав, бо постукав себе пальцем по лобі та й каже:

— Інтересна штука ота сама, як її звав — димократія… Отак це ми, значить, і виграли страйк за цигарки: не хватало того, що нас баби полінами наколотили, то ще й пани, дай їм Боже здоров’я, скурили нам решту махорки.

— Ех, ти, темна масо! — глумився з нього, а може й із себе самого, пан Онисько Макогін. — 25 років сяяло над тобою сонце сталінської конституції, а тобі ще й досі не ясно, що з бабами і з панами наш брат ніколи не дійде до ладу.

— Да-да! — розгублено притакнув Юхим Юхимович, а за ним і Гриць Чуперчук, як далекий відгомін, добавив:

— Ба!

Ходження запроторенця по муках

Переставилась запроторена особа, а її душенька притьопала до раю. Обступили її зразу урядовці Райської Канцелярії та й беруть на допит.

— Ви якої нації? — питають.

— Українець, — каже запроторена душа.

Здумались урядовці Райської Канцелярії! Аж крилами з дива затрепетали, гей трепета листячком зашелестіли…

— Агій! — кажуть. — Що це вам, українцям, приплило до голови, що від якогось часу так масово претеся на той світ? Хіба ж небо створене лише для вас? Та й чого вам так квапитись до неба, коли тепер ваша земна батьківщина перетворилась в «рай»?

А запроторена душа роз’яснює, в чому справа, розтолковує:

— Даруйте, — каже, — хай мене Бог милує, я не з батьківщини сюди попала, а з американської зони… Я, можна сказати, з тих переселенців…

Райські урядовці багатозначно переморгнулись один з одним.

— Ага, то ви така птиця!.. А картонку ДіПі маєте при собі?

— Не маю!.. — виправдується запроторена душа. — Коли я на віки-вічні попрощала мої тлінні останки, тоді ще раз заскочила до УНРРА, щоб мене там запевнили, чи дійсно треба брати ДіПі-карту на той світ, чи не треба. Мені сказали: «Не треба! Там, на тому світі, одержите небесну картку, небесний приділ манни та небесну кількість кальорій».

— Ех, морока нам з вами, новітніми циганами! — обурюються урядовці Райської Канцелярії. — Морока, та й вічна заверниголова, як на небі, так і на небесах!.. Ну, ну, йдіть туди, праворуч, — показують, — в другі двері. До чистилища.

Подалась запроторена душенька в ці другі двері, що праворуч, а там — карточка висить: «Комісія».

— Ей, пани угодники! — гукає душенька. — Тут щось не так! Тут не чистилище, а комісія якась урядує.

— Нічого, не турбуйтесь, — пояснюють райські урядовці. — Колись називалося чистилище, тепер — комісія. Так чи сяк — на одне вийде; в тому ви зараз переконаєтесь на власній шкурі.

Правду казали райські достойники! I на волос не збрехали! Господи Боже мій!.. Як візьмуть тую нещасну душеньку на муки та на тортури! Хоч і була вона, тая нещасна душа, гола-боса і така тонюсенька, прозора, як павутиння, проте угодники з Реєстраційного Відділу детально та сумлінно її рентґенували, мовляв, ану ж хвора на туберкульозу або хоче перепачкувати до неба заграничну валюту, золото, чи діяманти. Потім фотографували тую нещасну душу, міряли, важили та знімали відтиски пальців з її рук та ніг. Та ще й веліли тій нещасній душі виписувати довжелезні анкети, тягали її по всяких урядах і комісіях, переслухували, випитували: чи вона співпрацювала з Люципером або з іншими антидемократичними, пекельними силами, а може, має на спині, на потилиці, під пахвою чи деінде яку малину, бородавку чи який інший підозрілий знак, а може, її брат, сват, кум або свекрушиного дядька небіж були записані до якоїсь чортівської партії? Одне слово — так тую бідолашну душу змордували, що якби вона з самої своєї природи не була безсмертна, то зовсім певно після такої реєстрації ще раз віддала б Богові духа.

Змордовану, знівечену й ледь-ледь теплу душу привели назад до Райської Канцелярії.

— Так, душечко божа, — каже сідобородий святець, начальник тієї Канцелярії. — Ми ствердили понад усякий сумнів, що ви не є партієць, ні воєнний злочинець, ні кольлабораціоніст, і в основному вам прислуговує право тимчасово поселитися в небі, в окремому таборі для ДіПі-небіжчиків. Є лише в тому всьому одна заковика: в наших картотеках ви поки що далі фігуруєте як жива людина! Не знаємо, хто вас властиво зробив небіжчиком, хто вам без нашого відома і згоди віку вкоротив?.. Бо від нас такий розпорядок не вийшов! Згідно з нашою небесною бухгальтерією, ви ще повинні б клигати на землі яких бідних десять років!..

— А так, так! — притакнула душа. — Те саме й лікарі колись мені казали, що при доброму старунку й прохарчунку я могла б ще теліпатись в мойому тілі з десять років… Та що з того: як почали там, на землі, оте моє тіло переганяти з табору в табір, а переслухувати, а допитувати та все наново реєструвати, то одної гарної днини серце відмовило послуху, лопнуло, і так прийшла мені кришка.

— А бачите! І тому саме, що ви зійшли з того світу передчасно, ненормально і не згідно з нашим розпорядком — вам тут, у нас, місця немає!

— Боже мій! А куди ж мені, сиротині, тепер діватись? — забідькалась, зажурилась запроторена душа.

— Стривайте, є вихід з цього положення, — каже начальник Райської Канцелярії. — Знаєте, що ми зробимо? Ми воскресимо ваше симпатичне тіло, і ви вернетесь ще раз до нього, щоб стати знову живою людиною, ще раз радіти життям, ще раз любити й ненавидіти, ще раз плакати і веселитись, ще раз втішатись красою природи, милуватись ясним сонцем, блакитним небом, щебетанням пташок, журчанням срібних потоків… а хочете, то ми й готові репатріювати вас на вашу батьківщину!..

А тая запроторена душа, як лише вчула про репатріяцію, та й сюди-туди, поміж душі, мик-смик! — і шубовсть! У пекло. Аж смола гаряча розприскалась, забулькотала…

— Що воно за чудасія? — здивувався начальник Райської Канцелярії. — Котрому ДіПі на жарт згадай про батьківщину, зараз до пекла скаче… Це вже сьогодні десятий випадок. Треба буде тую діру, що над пекельним проваллям, зашалювати чи задротувати, або й серафима з мечем поставити на сторожі!..

— Шкода труду й заходу! — махнув крилом котрийсь з молодших урядовців. — Такий біснуватий як розженеться, то й ще серафима в пекло зіпхне. Краще ми їм нічого про тую «батьківщину» не згадуймо і не натякаймо.

…І справді: з того часу вже нікого з покійників з того світу на цей світ не репатріюють.

ГЕРОЙ ПЕРЕДМІСТЯ

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Керницький Іван. Герой передмістя. — Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1958

----------------------------------------------

Котяча мама

1


Я ще був тоді заледве учнем 5-ої нормальної, як тато віддали мене «на станцію» до пані Евдокії Перепелиці.

Зроблено це навмисне і з доволі передбачливим розрахунком: на станції в пані Евдокії кватирував уже студент прав Львівського університету, пан Максим Чміль, або йнакше та коротше, — пан Макс. Оцього ж то пана Макса згодили тато за невелику плату для мене за «інструктора», як тоді казали у Львові. Його обов’язком було приготовляти мене до вступного іспиту в гімназію, а передусім присвоїти мені початкові відомості з латини.

Моя нова станція була трохи оподалік за містом, на Богданівці, де невеличкі одноповерхові кам’янички та партерові домики заховалися в затишку серед зелені садків і мініятюрних городців. Наша кімнатка, чи то пак «покій», не мала більше, як чотири метри в квадраті. Обстанова теж не грішила вибагливістю: стояла тут полиняла, облізла канапа, що з неї виставали голі дротяні ребра і що страшенно скрипіла (мабуть, з цього приводу пан Макс охрестив її «недокінчена симфонія»), невеличкий столик, інвалід на одну ногу, шафа і два крісельця.

До моїх власних меблів зараховувалось залізне складане ліжко, що з’являлось лише на ніч, вдень же мусіло щезати. Вікно з кімнатки виходило просто в садок, в якому росли дві миршаві черешеньки, яблуня і кущ бузини. Від одної черешеньки до другої простягнуто шнурок, а на шнурку завжди як не сушилась, то провітрювалась білизна.

Наша господиня, пані Евдокія, або, як її ще звали по покійному чоловікові — пані Павлова, була людина чину, запобіглива і клопотяща, гей мурашка, хоча, звичайно, назовні між пані Евдокією і крихітною мурашиною не кидалася в вічі завелика подібність…

Що й казати, господиня наша визначалась солідною тілобудовою! Ростом, щоправда, не вигналась висока, як гірська ялиця, стану теж не була стрункотополиного, зате уширінь розрослась, небога, просто таки в неймовірний спосіб. Лиця в пані Евдокії процвітали, мов букети пишних півоній та й ще до того виблискувались, неначе срібні павуки в нашій парохіяльній церковці. Багато чару й особливої принади надавали пані Евдокії ріденькі моторні вусики, що засіялись їй під носом, а також чарівне намисто нанизаних одне на одному підборідь, які рясніли від малин і бородавок, як колач від родзинків.

Фризуру носила пані Евдокія не так, щоб за найновішими паризькими фасонами, як радше на зразок деяких красунь з Рогу Доброї Надії: товстий, нашорошений стіжок волосся, густо перетиканий шпильками, стирчав їй на голові, ніби гурман соли або китайська паґода. Рукави мала завжди діловито закочені по лікті, а рученька, нівроку, була в неї така, що коли б, з доброго дива, ляпнула тебе позауш, то будь ти такий силач, як Юзько Бамбуля, то невідмінно вкриєшся ногами.

Господиня наша, пані Евдокія, була справді людина чину: вона керувала чималеньким підприємством, а саме будкою з овочами й городовиною на Новому Світі. Цю будку піднаймала в львівському маґістраті не так уже щоб самотужки, а на спілку з кумою та сусідкою, пані Кунеґундою Плішка.

Отому підприємству віддавала пані Евдокія всі свої сили і весь хист, всю свою душу. Від появи найранішої, молоденької редьківці із «шпектів» аж до пізньоосінніх дарунків природи, як ото пузаті дині, горіхи чи пізні яблука, день у день, в погоду чи в негоду, в холод чи в спеку, пані Евдокія стояла мужньо на своєму пості, під дерев’яним страганом, немов богиня Деметера, обложена звідусіль ряснотою земних плодів, кожночасно тримаючи дебелу руку на живчику базарної клекітні.

Базар — це була її глибока пристрасть, її життя, стихія! Тут бо доводилось працювати не лише руками і головою, але й також горлянкою і язиком, ну, а вже талану ретельно орудувати цими органами Всевишній, у своїй щедрості, аж ніяк не поскупив нашій господині.

До того ж пані Евдокія була людина вельми богобоязна: чи то в неділю, чи у свято нізащо в світі не опустила б Служби Божої та Вечірні. Ходила ревно на всі маєві богослуження та молебні до Святого Серця Ісусового, брала теж невтомну участь у св. Місіях. Частенько сповідалася й причащалася, щоб, бува, задовго не обтяжувати душі вантажем гріховним.

А за таким ремеслом, як базарне, що й казати, нагоди до гріха чимало! Базар, очевидячки, не сальон, тут не добираєш делікатних слів у розговірній мові, не панькаєшся і не церемонишся, а то, буває, таки здорово напрокудиш кому там попало навздовж і навпоперек.

Двічі на рік, а то в день Стрітення Господнього і зараз по св. Покрові, пані Евдокія носила на Службу Божу за вічний спокій душі блаженної пам’яті Павла Перепелиці, що помер наглою, а несподіваною смертю в самому розквіті творчих, мужеських сил, незадовго після Першої війни.

Павло Перепелиця вславився колись на всю Богданівку як незрівняний коминяр, а при тому неперевершений гуляка, весельчак і великий бабій. Довго ще після його смерти голосило за ним засмучене жіноцтво, бо й ніхто так справно не чистив коминів, як невіджалуваний покійник. Довго ще споминали його теплим словом усі шинки і трактієрні, з Копиткового почавши, а на Городецькій рогачці закінчивши.

Цей одчайдушний чолов’яга впав жертвою небезпечного коминярського звання, злетівши одного разу стрімголов з даху триповерхової кам’яниці, куди, кажуть, був видряпався не так то дуже тверезий…

Гідно поховавши чоловіка на Янівському цвинтарі. пані Евдокія, тоді ще зовсім гожа молодиця, так і залишилась на віки-вічні скорбною, непотішеною вдовою, а щороку, в роковини чоловікової смерти та в річницю їхнього шлюбу, замовляла поминальні богослуження і взагалі проводила тоді день в пості, молитвах і побожних роздумуваннях.

Так то маючи за собою силу-силенну чеснот і заслуг перед лицем Божим, господиня наша, пані Евдокія, не лише заскарбила собі заздалегідь вічне раювання, але й здобувала теж неабияку туземну нагороду: оце вже тричі підряд обирали її старшою сестрицею до церковного Сестрицтва при парохіяльному храмі св. Володимира, Князя-Хрестителя України!

Під час урочистих процесій, чи то в Зелені Свята, чи в свято Божого Тіла, пані Евдокія достойно крокувала в авангарді процесійного походу, перепоясана синьо-жовтою лентою, з прапором Сестрицтва в руках!

І подумати, що така статечна, всюди поважана й під кожним оглядом подиву гідна особа мала одну слабість, і то, не во гнів нікому кажучи, «котячу слабість!»

Так, так… Пані Евдокія страшенно любила котів! Вона обдаровувала тих чотироногих не то людськими, а просто ніжними материнськими почуваннями, особливо ці три розкішні породисті штуки, що були її вихованцями, що мали в її хаті котяче право громадянства.

Черідка пані Евдокії складалась з рудо-пасмистого, похожого на тигреня, коцуря Мацька та двох його наречених: Міцьки і Фіцьки (перша була білої, як сніг, масти, друга трохи сороката). Котища вдалися одне в одного дебелезні, ліниві й загодовані, як підсвинки, а шерсть на них світилася, ніби виглянсувана ваксою. Не диво, бо старунок і харчунок мали вони в пані Евдокії не то панський, а просто великобуржуазний!

Трохи не в калюжну куточку стояли приготовані для них мисочки з сирим і праженим молоком, а то й сметанкою, черепки зі свіжим, добірним м’ясивом, найчастіше курячою печінкою, на яку особливо пестій Мацько був великий охотник. І в покою, і в кухні коти мали повну автономію: могли в кожному місці вилежатись, всюди залізти, скрізь встромити свій ніс і все обнюхати.

Щоправда, коти змалечку вже були так вимуштрувані, що ніколи не торкнули б вам того, чого не слід. Дай Боже кожному львов’янинові таку шляхетну рису характеру!

Так то в нашої господині, пані Евдокії, було, як бачимо, дві великі пристрасті: одна позадомашня — це базарна площа на Новому Світі, і друга домашня — її «котусі». Ех, не дай Біг було скривдити чим-небудь її улюбленців! Хто лише посмів би криво на них подивитися, той знаходив ув особі пані Евдокії ворога на все життя!

А однак, знайшовся такий смільчак!


2


Зо страхом Божим і з трепетом душі я з’явився