Book: Капітани піску. Габрієла



Капітани піску. Габрієла

Жоржі Амаду

КАПІТАНИ ПІСКУ

ГАБРІЄЛА

Романи


©

Капітани піску. Габрієла
  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література


Капітани піску. Габрієла

Jorge Amado. Capitaes da Areia. Sao Paulo, Martins, 1973

Jorge Amado. Gabriela. 1958

Текст друкується за виданнями: Амаду Ж. Каштани піску. — К.: Молодь, 1977. Амаду Ж. Габрієла. — К.: Дніпро, 1987.

Післямова Юрія Покальчука

З португальської переклали: «Капітани піску» — Юрій Покальчук; «Габрієла» — Юрій Петренко і Лев Олевський

Редакція літератури з філології та педагогіки

Редактор Н. В. Леонова


КАПІТАНИ ПІСКУ


Капітани піску. Габрієла

Листи до редакції

ЗЛОЧИННА МОЛОДЬ


Зловісні пригоди «капітанів піску». — Місто спустошується підлітками, що живуть з крадіжок, — бажано, щоб суддя у справах неповнолітніх і начальник поліції звернули на це увагу — вчора відбувся ще один напад.


«Вже кілька разів наша газета, що покликана представляти настрої та уподобання баїянських громадян, виступала з приводу злочинних дій «капітанів піску». Під цією назвою відома група неповнолітніх напасників і злодюг, які порушують спокій у нашому місті. Ця молодь, яка так рано стала на темний шлях злочину, не має постійного місця проживання, або ж до цього часу воно не було виявлене. Так само досі не викрито, де переховують вони здобич після своїх щоденних нападів, що вимагає негайного втручання судді в справах неповнолітніх та начальника поліції.

Банда живе з крадіжок і складається, наскільки нам відомо, приблизно із 100 підлітків різного віку від восьми до шістнадцяти років. Тому, що країна не виявляє надто сильних християнських почуттів до ближніх, ці діти вже в такому юному віці стали на шлях злочину. Називаються вони «капітанами піску», бо їхня штаб-квартира розташована в районі пристані. За вожака у них чотирнадцятирічний підліток, найнебезпечніший з усіх. Це не тільки злодій, а й організатор великого злочину, заподіяного вчора пополудні. На жаль, ватажок цей залишився невпізнаний.

Зараз вкрай необхідне втручання поліції і судді у справах неповнолітніх, щоб знищити цю банду, а всіх неповнолітніх злочинців схопити, бо місто вже не може спокійно спати, як цього заслуговує, й відправити до виправних закладів або до в'язниці. А зараз спробуємо розповісти про вчорашній напад, жертвою якого став поважний комерсант з нашого міста. У нього вдома було вкрадено речей вартістю більше ніж на тисячу мільрейсів, а один із членів його сім'ї був поранений ницим ватажком отієї зграї молодих злочинців.


У ПОМЕШКАННІ КОМЕНДАДОРА ЖОЗЕ ФЕРЕЙРИ


На проспекті Вікторії, в центрі найелегантнішого кварталу міста, розташований чудовий будинок комендадора Жозе Ферейри, одного з найзаможніших комерсантів нашого міста, який користується загальною довірою і повагою. Його крамниця міститься на вулиці Португалія. Дуже приємно дивитися на палац комендадора, збудований у колоніальному стилі й розташований посеред розкішного саду. Власне, вчора цей затишок спокою та відпочинку після почесної праці пережив годину неймовірного хвилювання і страху, якого завдали «капітани піску».

Годинники саме вибили третю, і місто спочивало, ховаючись від спеки, коли садівник повідомив, що кілька хлопців, одягнених у лахміття, оточили паркан будинку комендадора. Садівник спробував був прогнати тих незваних гостей від дому. Оскільки вони попростували вулицею далі, садівник Раміро узявся до своєї роботи у дворі палацу. Однак за кілька хвилин стався


НАПАД


Не минуло й п'яти хвилин, як садівник почув з будинку приглушені крики. Ті, що кричали, були страшенно перелякані. Раміро, озброївшись городницькими вилами, побіг до будинку. Він встиг побачити кількох підлітків, котрі, наче банда чортенят — за висловом Раміро, — вистрибували з вікон, захопивши з собою цінні речі з їдальні. Служниця, яка перед тим кричала, клопоталася біля дружини комендадора, що зомліла після пережитого переляку. Садівник кинувся у двір, де в цю мить відбувалася


БІЙКА


На цей час у дворі бавився маленький гарний хлопчик, одинадцятирічний Рауль Ферейра, внук комендадора, який прийшов навідати дідуся й бабусю. Він розмовляв з ватажком «капітанів піску» — як виявилося, в нього на обличчі шрам. Невинне дитя засміялося, коли почуло, що злодій збирається забрати його з собою. Садівник кинувся на злодія. І тоді підліток вчинив запеклий опір, показавши себе справжнім майстром бійки. Сталось так, що в ту мить, коли садівник уже гадав, що ватажок банди у нього в руках, хлопчак штрикнув садівника ножем один раз у руку, а другий раз — у плече. Довелося садівникові відпустити злочинця, який негайно втік.

Поліцію було повідомлено про злочин, але ще й зараз, коли ми пишемо ці рядки, не вжито ніяких заходів, аби спіймати «капітанів піску». Комендадор Жозе Ферейра, як повідомляє наш кореспондент, обрахував, що йому завдано збитків більше ніж на кілька тисяч мільрейсів, причому тільки украдений ручний годинник його дружини коштував дев'ятсот доларів.


ПОТРІБНІ ЗАХОДИ


Мешканці аристократичного кварталу стурбовані й бояться, щоб не повторилися такі напади, тому що це вже не вперше «капітани піску» припускаються отаких вчинків. Потрібні рішучі заходи, які б поклали край подібним злочинам і забезпечили спокій нашим поважаним родинам. Сподіваємось, що шановний начальник поліції і не менш шановний суддя у справах неповнолітніх знайдуть спосіб, як упоратися з цими злочинцями, такими молодими і такими зухвалими.


ДУМКА НЕВИННОЇ ДИТИНИ


Наш кореспондент вислухав і думку маленького Рауля, який має, як уже знаємо, одинадцять років і є одним з найстаранніших учнів колегії Антоніо Вієри. Рауль виявив велику відвагу і розповів нам таке про свою розмову з грізним ватажком «капітанів піску»:

«Він сказав мені, що я дурний і не вмію гратись. Я йому відповів, що маю велосипед і багато іграшок. Він засміявся і сказав, що має цілу пристань і вулицю. Він мені сподобався. Бо був схожий на тих хлопців з кіно, що підпалили будинок, щоб зазнати якісь пригоди».

Замислимося тут і над іншою, дуже складною проблемою молоді, у якої кіно пробуджує такі спотворені думки. Не забуваймо, що кіно впливає на вибір життєвої дороги підлітка. І ця друга проблема заслуговує теж на увагу судді у справах неповнолітніх. До цього ми ще повернемося.

(З репортажу, опублікованого у «Вечірній газеті» у рубриці «Поліцейська хроніка» з малюнком будинку комендадора і його власним портретом, зробленим при наданні йому цього звання»).


ЛИСТ СЕКРЕТАРЯ НАЧАЛЬНИКА ПОЛІЦІЇ ДО РЕДАКЦІЇ «ВЕЧІРНЬОЇ ГАЗЕТИ»


Сеньйорові редакторові «Вечірньої газети».

Шановний пане,

я подав панові начальникові поліції справу з репортажем, видрукуваним учора в другому випуску Вашої газети, про «капітанів піску», банду підлітків, що вчинила злочин, а також про шкоду, якої завдали вони домівці комендадора Жозе Ферейри. Пан начальник поліції поспішає повідомити редакцію Вашої газети, що вирішити проблему повинен перш за все суд у справах неповнолітніх, і тільки потім вона вже вимагає втручання поліції. Поліція в цій ситуації може діяти лише на вимогу і за згодою судді у справах неповнолітніх. Попри все буде приділена особлива увага тому, щоб подібні випадки не повторювались і щоб винуватці учорашнього злочину були спіймані й дістали по заслузі.

З усього сказаного ясно випливає, що поліція заслуговує найгострішої критики у зв'язку з цією справою. Досі не було вжито ніяких ефективних заходів, бо не було відповідного запиту з боку суду у справах неповнолітніх.

З повагою Н. Н., секретар начальника поліції.

(Видрукувано на першій сторінці «Вечірньої газети» з портретом начальника поліції і довгою похвальною врізкою).


ЛИСТ СУДДІ У СПРАВАХ НЕПОВНОЛІТНІХ ДО РЕДАКЦІЇ «ВЕЧІРНЬОЇ ГАЗЕТИ»


Шановному редакторові «Вечірньої газети»,

Місто Сальвадор,

Штат Баїя.

Мій дорогий пане!

Висловлюю Вам свою велику повагу!

В одну з тих рідкісних хвилин відпочинку, що випадають мені під час виконання численних і розмаїтих обов'язків, які накладає на мене моя посада, я гортав Вашу чудову «Вечірню газету» і познайомився в ній із листом невтомного начальника поліції нашого штату, де пояснюється, чому досі поліція не змогла вжити рішучих заходів, щоб приборкати молодих злочинців, які тероризують наше місто. Начальник поліції виправдовується тим, що не дістав наказу від суду у справах неповнолітніх на дії проти молодих злочинців. Я аж ніяк не хочу звинувачувати нашого прекрасного і невтомного начальника поліції, однак повинен сказати в ім'я правди (тієї правди, яка завжди була мені маяком і освітлювала своїм чистим світлом мій життєвий шлях), що звинувачення не має підстав. Не має підстав, сеньйоре редакторе, бо суд у справах неповнолітніх повинен не ловити та ув'язнювати неповнолітніх злочинців, а визначати місце, де вони повинні відбувати своє покарання, а також знаходити для них опікунів, які б допомагали їм під час суду над ними. Суд у справах неповнолітніх повинен подбати і про майбутнє малолітніх злочинців. Начальник поліції повинен повідомити мене, якщо я мушу виконати свій обов'язок, бо за п'ятдесят років незаплямованого життя жодного разу я не залишив такого повідомлення без належної реакції.

Тільки протягом останніх кількох місяців я послав до виправного закладу для неповнолітніх чимало малолітніх злочинців та безпритульних. Не моя провина, що згодом вони втікали, просто невдоволені працею у цьому виховному закладі, і що покидали таке гарне спокійне місце, де до них ставилися з найбільшою увагою. Втекли і стали ще більшими злочинцями, ніж раніше, ніби приклад, який вони мали перед собою у виправному закладі, був лихий і шкідливий. Чому? Цю проблему повинні вирішувати вже психологи або філософи, а не я.

Хотів би висловитись чітко і ясно, сеньйоре редакторе, що пан начальник поліції може сподіватись на повну допомогу суду в справах неповнолітніх у всьому, що стосується посилення кампанії проти неповнолітніх злочинців.

Щиро захоплений Вашою вельможністю і відданий Вам суддя у справах неповнолітніх.

(Видрукувано у «Вечірній газеті», з портретом судді у справах неповнолітніх із похвальною врізкою на його адресу на цілу колонку).


ЛИСТ ОДНІЄЇ МАТЕРІ-ШВАЧКИ ДО РЕДАКЦІЇ «ВЕЧІРНЬОЇ ГАЗЕТИ»


Пане редакторе, вибачте мені всі ті помилки, яких я припускаюся в цьому листі, бо я не звикла писати, але якщо я до Вас пишу, то для того, щоб усе Вам розповісти. Я бачила у газеті написане про «капітанів піску» і про те, як вони крадуть. Незабаром прийшла поліція, і казали, що будуть їх розшукувати. Пізніше прибув і чоловік з суду над неповнолітніми і казав, що дуже шкода, що не виправились вони у тій виправній школі, до якої тих бідолах посилають. Ото власне через те Вам і пишу, бо хочу сказати, який отой заклад. Дуже б мені хотілося, щоб Ваша газета послала туди чоловіка, який би все там роздивився і побачив, що там виробляють з тими бідняцькими дітьми, які потрапляють до рук людей, у яких немає бога в серці. Мін син Альфонсо пробув там шість місяців, а якби мені не вдалося витягти його з того пекла на землі, не знаю, чи вижив би він там ще шість місяців. Найменше, що чекає там на нашу кожну дитину, це побої двічі або тричі на день. Директор того закладу щоденно напивається, а найбільше любить дивитись, як гуляє канчук по худих дитячих задках. Я не раз це бачила теж, бо і нам не забороняли на це дивитися, кажучи, що то добрий приклад. Тому я й забрала звідти хлопця. Якщо Ваша газета пошле туди когось, то нехай поїде той чоловік потайки, аби міг побачити, що там діти їдять і яку норму повинні відробити щодень, вона не під силу й дорослому. Та якби ще подивився, як їх б'ють. Але обов'язково нехай прибуде потайки, бо як будуть попереджені про його приїзд, то покажуть йому справжній рай, та й годі… А як приїде невідомий нікому, то побачить, що я кажу правду. Ось тому та ще з багатьох причин і з'явились «капітани піску». Я скоріше б рада була бачити свого хлопця поміж ними, а не в такому закладі. Якщо хочете побачити щось таке, що розриває людям серце, то поїдьте туди. Також можете порозмовляти з падре Жозе Педро, який був там священиком і все те бачив. Він би вам розповів про ті справи кращими словами, ніж я змогла.

Марія Рікардіна, кравчиня.

(Видрукувано на п'ятій сторінці «Вечірньої газети» серед оголошень, без фото і без редакційної врізки).




ЛИСТ ПАДРЕ ЖОЗЕ ПЕДРО ДО РЕДАКЦІЇ «ВЕЧІРНЬОЇ ГАЗЕТИ»


Панові редакторові «Вечірньої газети».

Благослови Вас бог!

Я прочитав у Вашій шановній газеті листа Марії Рікардіни, в якому жінка апелювала до мене, як до людини, що могла б докладніше висвітлити життя дітей, яких послано до виправного закладу для неповнолітніх. Вважаю своїм обов'язком освітити темні місця і, на жаль, мушу підтвердити, що Марія Рікардіна каже правду. До дітей у тому закладі ставляться, як до тварин, це правда. Забули там про вчення нашого бога, пане редакторе, і замість того, щоб підійти до дітей з ласкою, викликають у них ще більший супротив безупинними побоями і нелюдськими фізичними покарами, справді нелюдськими. Я приходжу туди, щоб дати дітям своїми проповідями якусь розраду, але вони не хочуть приймати її, бо сповнені ненависті, яка затоплює серця хлопчиків, гідних співчуття. Того, що я там побачив, пане редакторе, вистачило б на цілу книгу.

Дуже вдячний Вам за увагу.

Христовий слуга

падре Жозе Педро.

(Листа видрукувано на третій сторінці «Вечірньої газети» під заголовком «Правда прийде» без врізки).


ЛИСТ ДИРЕКТОРА ВИПРАВНОГО ЗАКЛАДУ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ДО РЕДАКЦІЇ «ВЕЧІРНЬОЇ ГАЗЕТИ»


Шановному сеньйорові редакторові «Вечірньої газети» моє шанування.

З великою увагою стежу за тією кампанією, піднятою Вашою блискучою газетою, якою Ви керуєте з таким розумом і тактом, проти страхітливих злочинів, вчинених «капітанами піску», бандою злочинців, яка сповнює місто страхом і не дає йому мирно жити.

Я прочитав два листи із закидами на адресу закладу, яким я керую, і скромність не дозволяє мені (тільки скромність, пане редакторе) признатися, що я не тільки керівник цього закладу, а ще й засновник.

Доки йшлося про лист жінки-простолюдинки, я не хотів ним займатися, він не заслуговує на мою відповідь. Безумовно, це одна з багатьох, що вчащають до нас і раді були б перешкодити нашому закладу успішно виконувати свої святі обов'язки, а саме: виховувати їхніх синів. Матері ті позалишали своїх дітей, аби їх виховувала вулиця. Оскільки в закладі діти живуть взірцевим життям, ці жінки повинні були б руки цілувати тим, хто робить з їхніх синів порядних людей, а не вистежувати недоліки. Спочатку вони благають, щоб їхніх синів прийняли. Потім ми тут не дораховуємось продуктів, які для них крадуть хлопці, щоб вони відносили додому, а тоді вони ще й скаржаться на заклад… Але, як я вже казав, пане редакторе, цей лист мене не хвилює. Простолюдинка не може зрозуміти, яку справу я роблю у своєму закладі.

Але що мене дуже обурило, пане редакторе, то це лист падре Жозе Педро. Цей священик забув про обов'язки свого сану, якщо звинувачує заклад, яким я керую, у таких важких провинах. Цей отець (якого я скорше назвав би диявольським отцем, якщо дозволите мені невеличку іронію, пане редакторе), занедбав свої обов'язки, щоб проникнути до нашого закладу в години, у які всякі відвідини заборонено внутрішнім статутом. Я повинен виставити проти нього ряд серйозних звинувачень: він підбурював неповнолітніх, яких штат довірив моєму керівництву, до непослуху й відпору. З тієї миті, коли він переступив поріг нашого будинку, збільшилась кількість випадків бунтування і виступів проти нашого внутрішнього порядку. Отець є винуватцем і того, що загальна повага моїх неповнолітніх вихованців до вихователів виразно знизилась. Саме через це його вигнали за двері нашого виховного закладу.

Тому, пане редакторе, що я хочу заперечити звинувачення, які виставила проти мене в листі до Вас ота кравчиня, прошу Вас прислати до нашого закладу одного зі своїх редакторів. Питання буде з'ясоване. І Ви, і громадськість зможете дістати точні відомості й пересвідчитись, як посувається справа з вихованням неповнолітніх, що перебувають у баїянському закладі для виховання неповнолітніх злочинців та безпритульних. Буду чекати на приїзд Вашого редактора в понеділок. Не кажу, щоб приїхав він будь-коли, тільки тому, що відвідування посторонніми у відповідності до нашого домашнього статуту дозволено лише у певні визначені дні. Я ніколи не порушую статуту роботи закладу. Це єдина причина, з якої я прошу, аби Ваш редактор приїхав у понеділок. Надзвичайно вдячний Вам за надрукування цього листа. Лише так можуть бути спростовані фальшиві твердження Христового вікарія.

Глибоко вдячний і низько кланяюсь. Директор баїянського закладу для неповнолітніх злочинців та безпритульних.

(Видрукувано на третій сторінці «Вечірньої газети» з фотографією закладу і обіцянкою редактора наступного понеділка відвідати заклад).


Зразковий заклад, де господарем мир і праця. — Директор — друг для хлопців. — Найкраща страва. — Хлопці працюють і граються. — Зіпсуті хлопці на шляху до виправлення. — Необгрунтоване звинувачення. — Тільки невиправні скаржаться. — Баїянський заклад — це одна велика родина. — Де зараз «капітани піску»?

(Заголовки репортажів про баїянський заклад видрукувані у другому випуску «Вечірньої газети» на цілу першу сторінку; там було ще вміщено кілька фото будинку і фото директора).


МІСЯЧНОЇ НОЧІ НА СТАРОМУ ПОКИНУТОМУ СКЛАДІ

Склад


Місячної ночі на старому покинутому складі сплять хлопці.

Раніше тут було море. Об старе почорніле каміння фундаменту то бухали грізні вали, то хлюпотіли лагідні хвильки. Вода текла під склепінням моста, де тепер дрімає ціла ватага підлітків, осяяна жовтавим місячним промінням. Від цього моста назустріч морським пригодам вирушало безліч вантажених вітрильників, деякі з них були великі і вражали своїм химерним забарвленням. З цих уже вичовганих тепер дощок моста вантаж попадав прямо в їхні трюми. Раніше перед складом розстелялося таємниче море, над водою опускалися темно-зелені, майже чорні сутінки, набираючи того таємничого відтінку, який має вночі море.

Сьогодні над морем ясна ніч. А перед складом тягнеться піщаний берег пристані. Внизу під мостом уже не чути гомону хвиль. Пісок захопив усе, змусив море відступити на сотні метрів. Поволі пісок заполонив простір перед складом. Більше не швартуються до моста вітрильники, щоб потім відплисти з вантажем. Уже давно тут не працюють негри з міцними м'язами вчорашніх рабів. Уже ніколи не заспіває сумний моряк пісеньки на старому мосту. Перед складом стелиться білий пісок. І ніколи вже не заповнять цього пакгаузу пакунки, мішки та ящики. Покинутий серед піску, він здається чорною плямою на білому узбережжі.

Ці роки в ньому жили тільки миші, вони гасали по всьому приміщенні і гризли дерево масивних дверей. Вони були тут єдиними повноправними господарями. Одного разу сюди прибився бездомний пес. Він шукав притулку, де б можна було сховатися од вітру й дощу. Першу ніч він зовсім не спав, рвучи на шматки мишей, які шмигали йому перед носом. Потім він ночував тут ще кілька разів і вдосвіта виходив гавкати на місяць. Згодом, після обвалу майже всієї покрівлі, місячне світло вільно проникало всередину, освітлюючи грубі дошки підлоги. Не привчений сидіти в тій самій халабуді, пес пішов собі шукати нового притулку десь у темному підворітті чи під мостом або під теплим боком якоїсь сучки. Миші повернулись і знов почали там панувати, аж поки на цей занедбаний барак звернули увагу капітани піску.

На той час уже й двері перекосилися на один бік. Одного дня на склад зайшов хтось із хлоп'ячої ватаги, обстежуючи просторе царство капітанів (ціла зона піщаного узбережжя пристані, так само як і все місто Баїя, належить капітанам піску).

Він вирішив, що тут буде краще спати, ніж на голому піску або на мостах перед іншими пакгаузами, де вода часто піднімалася так високо, що загрожувала змести їх у море. Починаючи з цієї ночі, більшість капітанів піску спали разом з мишами на старому покинутому складі при світлі жовтого місяця. Перед ними, сліпуче біліючи, тягнувся в далечінь піщаний берег. Тягнувся вздовж моря, яке билося об дамби пристані. На рейді світили вогнями пароплави, одні з них припливали, а інші відпливали. У проломі стелі вони бачили зоряне небо і ясний місяць.

Скоро в старому пакгаузі з'явилися й речі, добуті їхньою щоденною працею. На склад попадали дивні предмети. Але ще дивнішими були ці дітлахи. Хлопці з різним кольором шкіри, віком від дев'яти до шістнадцяти років приходили сюди щоночі спати. Вони простягалися на підлозі й під мостом, байдужі до вітру, що завивав у щілинах барака, байдужі до дощу, який не раз їх кропив, їхні очі були прикуті до вогнів пароплавів, а нашорошені вуха ловили мелодії пісень, що долітали з палуб.

Оселився тут і ватажок капітанів піску Педро Куля. Він заслужив це прізвисько хтозна-коли, ще в п'ять років. Тепер йому було п'ятнадцять, і по вулицях Баїї він блукав уже давно. Матері він ніколи не знав, а батько його помер від кулі. Хлопець залишився сиротою, і все дитинство його пішло на відкриття таємниць міста. Нині він знав усі його вулиці та всі закамарки. Не було такої крамнички, такого трактиру або кав'ярні, де б він не побував. Тепер усіх міських безпритульників вабила на берег новозбудована пристань. Коли Педро Куля пристав до капітанів піску, ватажком тоді в них був Раймундо, рудий кабокло[2].

Проте рудий Раймундо недовго утримував владу. Педро Куля виявився куди завзятішим, він умів планувати наскоки, умів ладнати з людьми, в його очах і голосі відчувалося щось вождівське. Одного дня вони посварились, і Раймундо допустив промах. Він добув ножа й полоснув ним Педро по обличчю. Рубець від цієї рани залишився в хлопця на все життя. Їх розборонили, а оскільки Педро був неозброєний, його визнали переможцем, сподіваючись на його реванш. Педро не змусив себе довго чекати. Якось увечері Раймундо хотів відлупцювати Задираку, а Педро заступився за негреня. Зав'язалася бійка, ще не бачена на цьому пляжі. Раймундо був вищий зростом і старший. Проте Педро Куля зі своїм хвилястим білявим чубом і червоним рубцем на обличчі був прудкий, як чорт. Відтоді Раймундо перестав бути отаманом капітанів піску та всього їхнього піщаного царства. Згодом він найнявся на корабель і пішов у плавання.

Усі визнали за Педро Кулею право очолити ватагу. Відтоді в місті все частіше говорили про капітанів піску, про злодійські напади безпритульників. Ніхто ніколи точно не знав, скільки дітлахів займається цими крадіжками. Принаймні їх було не менше сотні й понад сорок чоловік спало в руїнах старого складу.

Одягнуті в лахи, брудні, голодні, хижі, вони лаялися найбруднішими словами й курили недокурки. Зате вони були справжніми господарями міста, знали в ньому кожний камінь, і тому городяни їх любили, як люблять своїх поетів.


Ніч капітанів піску


Над узбережжям спустилася тиха баїянська ніч, огорнувши млою вітрильники, фортецю, хвилеріз, поглинувши міські пагорби й церковні дзвіниці. Відтоді, як пролунав вечірній благовіст, минуло вже не менше шести годин.

Небо роїлося зорями, тільки місяць не зійшов у цю ясну ніч. Склад чорнів на білому піщаному березі, де залишили сліди капітани піску під час свого повернення додому. В далечині, ніби конаючи, при вході до матроської таверни «Морське пристановище» блимав вогник ліхтаря. Пориви холодного бризу піднімали пісок і замітали сліди негра Жоана Здоровила, який саме йшов, зігнувшись під вітром, як вітрило баркаса. В цілій ватазі Жоан перевершував усіх зростом і силою. А проте цьому кучерявому м'язистому негрові сповнилося ледве тринадцять років. Чотири з них він провів, ганяючи вулицями з капітанами піску. Відтоді, як його батько, биндюжник, попав під машину, не встигши завернути коня на узбіччя шосе, Жоан Здоровило більше не вернувся до низенької халупи на пагорбі. Перед ним лежало таємниче місто, і він вирушив на його завоювання. Чорне й набожне місто Баїя здавалося таким самим таємничим, як зелене море. Ось чому Жоан Здоровило не вернувся додому. Дев'ятилітнім хлопцем він приєднався до капітанів піску, коли ватагу очолював кабокло і про неї ще мало знали, бо кабокло не любив ризикувати. Жоан Здоровило скоро опинився серед заводіїв і завжди брав участь у збіговиськах, що їх влаштовували старші хлопці для того, щоб планувати крадіжки. Його запрошували туди не тому, що він умів організовувати наскоки чи був кмітливий. Навпаки, в голові йому бракувало клепки. Очі в нього на цих збіговиськах палали, особливо коли він ставав свідком наруги над малими. Напружуючи м'язи, він ладен був щохвилини кинутися в бійку. Жоана боялися через його страшенну фізичну силу. Безногий висловився про нього так:

— У цього негра на плечах гарбуз, але руки в нього як молоти.

Молодші хлопці, малі дітлахи, яким жилося у ватазі несолодко, знайшли в ньому свого найвірнішого оборонця. Ватажок Педро охоче вислуховував його поради. Жоан Здоровило знав, що Куля дружить з ним тільки завдяки його силі. Вважаючи негра за добрягу, Педро весь час торочив йому:

— Ти добрий, Здоровило. Ти найкраща людина в світі. Я тебе люблю. — При цьому він плескав його по нозі, хоч негрові це дуже не подобалося.

Жоан Здоровило йшов на склад. Вітер заплітав йому ноги, курів у лице піском, і Жоанові доводилося весь час нагинатися, переборюючи його пориви. Він вертався з таверни «Морське пристановище», де випив чарку кашаси[3] з Божим Улюбленцем на честь його повернення з риболовлі в південних морях. Божий Улюбленець був найкращим капоейристом[4] у місті. Хто б його не шанував у Баїї? В мистецтві ангольської капоейри ніхто не міг зрівнятися з Божим Улюбленцем, навіть Зе Хлопчак, чиї виступи захоплювали Ріо-де-Жанейро. Божий Улюбленець розповів новини й обіцяв завтра прийти на склад, щоб продовжити свої уроки капоейри, які він давав Педро Кулі, Жоанові Здоровилу й Котові. Жоан Здоровило курив сигару і йшов на склад. Відбитки його довгих ніг на піску відразу ж замітав вітер. Негр думав про те, як небезпечно при такому вітрі плавати вночі в морі.

Жоан Здоровило пройшов під склепінням моста. Ноги його так і грузли в піску; він ступав обережно, щоб не перечепитися за товаришів, які заснули там. Ось уже й склад. Якусь хвилю він застиг, вагаючись, аж поки вгледів у найдальшому кутку барака вогник свічки. Її засвітив Професор, щоб читати вечорами. Жоан Здоровило подумав, що це світло ще вбогіше й миготливіше, ніж ліхтарик при вході до таверни «Морське пристановище», і що Професор геть зіпсує собі очі, якщо читатиме запоєм свої ніби засіяні дрібним мачком книжки. Жоан Здоровило попрямував до Професора, хоча сам спав завжди на порозі складу, як сторожовий пес, поклавши руку на колодку ножа, щоб не дати заскочити себе зненацька.

Поминувши гомінливі громадки старших хлопців і вже знеможених сном малих, він підійшов до Професора. Присів біля нього навпочіпки й почав спостерігати, як той читає.

Відтоді, як Жоан Жозе, на прізвисько Професор, поцупив з полиці книгарні в Баррі книжку казок, він став фахівцем у таких крадіжках. Проте він ніколи не продав жодної книжки. Він збирав їх в одному кутку складу, ховаючи під цеглою, щоб їх не поточили миші. Професор читав усі ці книжки з гарячковою жадібністю. І не раз потім ночами розповідав товаришам про всілякі пригоди, де діяли розбійники, моряки, історичні й казкові герої, а вони слухали, мимоволі звертаючи свої погляди до моря, таємничих міських пагорбів і марячи про щось незвичайне та героїчне. Жоан Жозе єдиний між ними міг вільно читати, дарма що відвідував школу всього півтора року. Проте щоденне читання книжок пробудило його уяву, і з усієї ватаги, може, тільки він здогадувався, що і їхнє життя не позбавлене певного геройства. Його знання і хист оповідача викликали до нього повагу капітанів піску, хоч він був хворобливий та понурий і весь час мружив короткозорі очі з-під свого темного чубчика. Його прозвали Професором за те, що він навчився завдяки книжкам робити фокуси з носовичками й нікелевими монетами, а також за те, що він володів великим і незрівнянним чаром, — розповідаючи історії, як вичитані з книжок, так і вигадані ним самим, він ніби переносив слухачів до інших країн, і живі очі капітанів піску світились, як зорі вночі над Баїєю. Педро Куля нічого не затівав, спершу не порадившися з ним. Не раз буйна уява Професора допомагала придумати найкращий план злодійського нападу. Ніхто не здогадувався, що через багато років саме цей хлопець розповість про пригоди, які жахали країну, про долю цих підлітків і про долю інших людей, котрі боролися за місце під сонцем і страждали. Може, це відомо було тільки Доні Аніньї, матері-жриці храму Круз де Ошо де Офоше, оскільки Дона Анінья знає все. Папуга Ія нашептав це їй з апельсинової шкірки грозової ночі.

Жоан Здоровило довгий час пильно розглядав книжку. Літери нічого не говорили негрові. Його очі перебігали від книжки до хисткого пломінця свічки, потім зупинялися на скуйовдженій голові Професора. Нарешті він не витримав і запитав з жадібною допитливістю:



— Ну як, цікаво, Професоре?

Професор відірвався від книжки і плеснув кощавою рукою по плечу негра, який був його найбільшим шанувальником:

— Чудова книжка, сеу[5]. Здоровило! — Його очі блищали.

— Про море?

— Про негра, такого, як ти. Оце був справді молодчага!

— Розповіси потім?

— Розповім, як дочитаю. Ось побачиш, який це був негр…

І він знову втупився в книжку. Жоан Здоровило закурив дешеву сигаретку, а другу мовчки подав Професорові. Покурюючи, він залишився сидіти навпочіпки, ніби оберігаючи спокій друга, який читав. У складському приміщенні лунали сміх, гомін, крик. Жоан Здоровило добре розрізняв різкий гугнявий голос Безногого. Безногий розмовляв голосно і весь час реготав. У ватазі він був за наводчика. Прикидаючись нещасним сиротою, якого кинули напризволяще в страшних нетрях цього міста, він умів затесуватися в той чи інший добропорядний дім, щоб пожити там якийсь тиждень. Безногий кульгав. Його прізвисько пішло від цієї фізичної вади, проте це ж таки каліцтво викликало співчуття не одної жалісливої матері родини, коли він, сумирний і сумний, ставав на порозі, прохаючи дати йому шматок хліба або притулок на ніч. Тепер, стоячи посеред барака, Безногий висміював Кота за його марну працю. Кіт украв перстень з каменем винного кольору. Як виявилося, камінь цей був фальшивим, зовсім безвартісним, так само як і сам перстень.

Тиждень тому Кіт заявив привселюдно своєму товаришеві:

— Та й перстень я бачив, брат, такого нема і в єпископа. Перстень якраз на мій палець. Незвичайної краси. Ось побачиш, коли принесу…

— А в якій вітрині?

— Не у вітрині, а на руці в одного товстуна. Він щодня їздить трамваєм з Бротас на Байша де Сапатейро.

Кіт не заспокоївся, аж поки одного дня, це було о шостій годині вечора, при посадці в трамвай йому пощастило стягнути в товстуна з пальця перстень. У тисняві він зник, перш ніж роззява помітив пропажу. Тепер Кіт з гордістю носив перстень на середньому пальці. Безногий сміявся:

— Ризикувати попасти за грати через таку дрібничку! Щоб тільки похвалитися…

— А тобі яке діло? Просто мені вдалося зробити те, що я задумав.

— Та й дурень же ти! Тобі за нього в ломбарді нічого не дадуть.

— Зате він прикрасить мене. Заведу собі коханку.

Про жінок вони вже говорили відверто, дарма що найстаршому з них минуло ледве шістнадцять років. Вони рано спізнали заборонений плід.

Педро Куля вернувся до барака саме вчасно, щоб покласти край цій сварці. Жоан Здоровило залишив Професора за читанням, а сам поспішив до отамана. Безногий усе ще сміявся і щось бубонів про перстень. Педро покликав його, і вони втрьох з Жоаном Здоровилом рушили в той куток, де читав Професор.

— Ходи-но ближче, Професоре.

Усі четверо посідали тісним колом. Безногий запалив недокурок дорогої сигари і з насолодою затягнувся. Жоан Здоровило дивився у дверний отвір, звідки було видно латку морської гладіні й широку смугу піску.

— Гонсалес з «чотирнадцятої» говорив сьогодні зі мною.

— Чого йому треба — знов золотий ланцюжок? — втрутився Безногий.

— Ні. Йому потрібні капелюхи. Але тільки фетрові. Солом'яні брилі не годяться. Каже, вони не мають збуту. Так само, як і…

— Ну що ще? — знов перебив Безногий.

— Так само, як і дуже поношені, що вже нічого не варті.

— Чого там не варті? Аби він платив, то були б варті…

— Бачиш, Безногий, зате він уміє тримати язик за зубами. Може, він скупий, зате німий, як могила. З нього й залізними кліщами слова не витягнеш.

— Таж він же платить мізерію. А мовчить тому, що це в його інтересах. Хто б його визволяв із в'язниці, якби він патякав!

— Гаразд, Безногий, якщо тебе це діло не цікавить, то йди собі, а нам треба домовитися.

— Хіба я кажу, що не цікавить? Я хочу сказати, що працювати на якогось махляра-грінго безглуздо. Але якщо ти наполягаєш…

— Цього разу він обіцяє заплатити більше. За це таки варто взятися. Ось тільки щоб були фетрові капелюхи. Ти, Безногий, міг би піти з нами на це діло. Завтра ввечері Гонсалес пришле свого службовця, щоб він приніс грошву і забрав ці ковпаки.

— Добре було б облагодити це в кінотеатрі, — сказав Професор, звертаючись до Безногого.

— Непогано було б на проспекті Віторія. — Безногий недбало махнув рукою. — Досить лише зайти в коридор, і капелюхи наші… Публіка найдобірніша.

— Але там до біса вахтерів.

— Чого це тебе так обходять ті вахтери? Це ж не лягаві. З вахтерами зіграємо в «кота й мишку». Ти йдеш з нами, Професоре?

— Іду. Мені самому якраз дуже потрібний капелюх.

— Так от, Безногий, — озвався Педро Куля. — За все відповідаєш ти. Вибирай собі в напарники кого хочеш. Тільки не бери Здоровила й Кота. У нас одна справа. — Він повернувся до Жоано Здоровила: — Я кажу про Божого Улюбленця.

— Він уже попереджав мене. Сказав, що ввечері прийде на капоейру.

Безногий уже рушив до свого приятеля Тички, щоб разом з ним набирати команду на завтрашню вилазку по капелюхи, коли Педро гукнув услід:

— Слухай-но, Безногий, попередь своїх, що коли когось засічуть, то щоб він тікав у протилежному напрямку. Щоб не приходив сюди.

Кивнувши головою, Безногий поспішив до Тички. Педро попросив у Жоана Здоровила закурити й пішов до Кота, щоб побалакати з ним. Вернувшись після розмови, він ліг біля Професора. Той знов уткнувся в книжку і читав доти, доки свічка догоріла й пітьма затопила весь барак. Жоан Здоровило побрів до дверей і простягнувся там на весь зріст з кинджалом за поясом.

Тичка був худий і довготелесий хлопець з сухим жовтавим обличям, з глибоко посадженими очима, з широким, завжди усміхненим ротом. Безногий вирішив спершу пожартувати, — запитав Тичку, чи він ще молиться, — а потім уже перейшов до плану завтрашньої крадіжки капелюхів. Вони встановили кількість нальотчиків. Старанно добрали їх і домовилися, де їм краще збиратись і де розходитись. Потім Безногий пішов, а Тичка заліз у свій звичний куток. Це й справді був куток, утворений двома стінами пакгаузу. Хлопець дбайливо розклав свої речі: стару ковдру, подушку, поцуплену одного дня з готелю, куди він потрапив, підносячи валізи якомусь туристові, одну пару штанів, які він одягав у неділю разом із блузою невизначеного кольору, але відносно чистою. На стіні були приколоті два образки: святого Антонія з малим Ісусом на руках — Тичка називав його Антоніо, бо чув, ніби святий Антоній — бразілець, — та богоматері семи скорбот з пробитими стрілами грудьми. Під її образком завжди лежала прив'яла квітка. Тичка взяв квітку, понюхав і переконався, що вона вже не пахне. Він причепив її до ладанки, яку носив на грудях, а з кишені старого пальта дістав червону гвоздику, зірвану десь у саду прямо на очах у сторожа в непевних вечірніх сутінках. Поклав гвоздику під образком, не зводячи нерухомого погляду з святої. Потім опустився навколішки. Хлопці спершу не втримувалися від жартів, коли бачили Тичку на колінах, але згодом звикли і вже не звертали на нього уваги. Під час молитви Тичка ще більше став схожий на аскета, його дитяче личко поблідло і споважніло, а довгі й худі руки простягалися до образка. Все його обличчя було в цю хвилину ніби осяяне якимсь ореолом, і в його голосі забриніли якісь нові, незнані друзям нотки. Здавалося, він був уже не на цьому світі, в старому напівзруйнованому складі, а десь на іншій землі, разом з богоматір'ю семи скорбот. Проте його молитва була зовсім проста, і її ніхто б не знайшов у катехізисі. Він просив діву Марію допомогти йому вступити до тієї школи на площі Содре, звідки звичайні люди виходять уже священнослужителями.

Безногий тим часом усе ще обмірковував окремі подробиці операції з капелюхами. Але в цей час він озирнувся на вкляклого Тичку і знов пригадав якийсь жарт. Він аж засміявся від думки про те, як Тичка розізлиться. Та коли підійшов до нього, побачив, що той молиться з піднятими вгору руками, з очима, втупленими в образок, з блаженним виразом на обличчі. Безногий так і залишився стояти на місці. Глумлива посмішка на його вустах зів'яла. Тепер він стежив за товаришем майже зі страхом, огорнутий якимсь дивним почуттям, де змішалися заздрість і жаль.

Безногий стояв і дивився. Тичка навіть не ворухнувся. Тільки губи його ледь тремтіли. Безногий звик глузувати з Тички, як і з усіх інших у ватазі. Він не милував навіть Професора, якого любив, навіть Педро Кулю, якого боявся. В кожного, хто вперше потрапляв до капітанів піску, про Безногого складалася погана думка. Безногий одразу давав якесь прізвисько новачкові, висміював кожен жест його, кожне слово. Він кпив з усього, любив чіплятися до колег і мав славу лихої людини. Одного разу він з неймовірною жорстокістю замордував кота, що пробрався на склад, а іншого порізав ножем офіціанта в ресторані тільки для того, щоб украсти смажене курча. Якось у нього вискочив чиряк на нозі. Перед очима в усіх він спокійно розітнув його ножем і зі сміхом видавив гній. Більшість у ватазі не любили його, але декотрі, хто пройшов крізь огонь і воду і став його другом, казали, що він «свій хлопець». Однак у глибині душі Безногий страждав, що його ніхто не любив. І коли він сміявся й висміював когось, то це з метою, щоб заглушити своє страждання. Кпини були для нього ліками. Зупинившись позаду Тички, Безногий дивився, як той ревно молиться. Обличчя в молільника було сповнене екстазу. З першого погляду Безногий не міг розібрати, чи це від радості, чи від щастя. Він дивився на обличчя свого товариша і не міг зрозуміти його виразу. Обхопивши долонями своє дрібне личко, він подумав, що саме через це нерозуміння він ніколи не хотів молитися, звертатися до небес, про які так часто говорив панотець Жозе Педро, коли приходив до них. Безногий мріяв про щастя, радість, мріяв утекти від цього убозтва, безталання, від усього, що оточувало його й душило. Правда, вони вільні птахи, безтурботні діти вулиці. Але вони позбавлені всякої ласки й доброго людського слова. Тичка шукає цього на небі, в образках святих, у зів'ялих квітах, які він приносить богоматері семи скорбот, мов романтичний коханець з багатих кварталів міста носить букети тій, з котрою збирається одружитись. Але Безногий не вірив, щоб цього було досить для щастя. Йому хочеться чогось предметнішого, що могло б розвеселити й розсмішити його, що позбавило б необхідності сміятися з усього і висміювати всіх. Чогось, що розвіяло б його відвічну тугу, бажання плакати, яке охоплювало його зимовими ночами. Він не хотів для себе того, чим жив Тичка; він не хотів мати таке натхнене сліпою вірою обличчя. Йому хотілося веселощів, хотілося, щоб чиясь рука приголубила його, щоб хтось своєю щедрою добротою змусив його забути про фізичну ваду і про всі ці довгі роки — це були тільки місяці й тижні, але йому здавалося, ніби вже довгі роки — коли він жив сам на міських вулицях і його переслідували косі погляди перехожих, проганяли двірники, били старші хлопці. Відколи себе пам'ятав, він завжди був круглим сиротою. Жив у пекаря, якого називав вітчимом і який тільки лупив його. Безногий утік від нього, як тільки усвідомив, що це єдиний шлях на волю. Терпів голод, а одного дня опинився за гратами. Він так прагнув, щоб його приголубили, щоб погладили по голові, і Безногий не зміг забути про ту ніч, проведену у в'язниці, коли п'яні поліцаї змусили його бігати з кривою ногою по тісній камері. В кожному кутку її сиділо по тюремникові з довгими канчуками. Синці від побоїв на його спині вже зникли. Та ніколи не зникне той душевний біль, який він відчув у ту годину. Він бігав по камері, мов зацькований звір, переслідуваний куди сильнішим ворогом. Крива нога відмовлялася йому служити. Коли з утоми він приставав, його підганяв ззаду канчук. Спершу він голосно хлипав, потім, не знати чому, сльози йому висохли. Нарешті він не витримав і звалився додолу, обливаючись кров'ю. Ще й досі в його вухах лунає регіт поліцаїв і смішок незнайомця в сірій жилетці, з сигарою в зубах. Потім він здибався з капітанами піску і залишився з ними (перший, хто побачив його на лаві в парку і подружився з ним, був Професор). Незабаром йому пощастило висунутися, бо він, як ніхто інший, умів добре вдавати велике горе й завойовувати серця жінок, до чиїх будинків забиралася потім ватага. Хлопцям не доводилося довго шукати, де лежать цінні речі. Безногий відчував справжню втіху, уявляючи, як кленуть його ті жінки, що спершу вважали його бідною сиріткою. Так він мстився, бо його серце було сповнене ненависті. В нього іноді прокидалося навіть невиразне бажання роздобути бомбу, — як у героя однієї історії, що розповів Професор, — щоб висадити все в повітря, щоб ціле місто зрівняти із землею. Така думка викликала в нього веселощі. Ось тоді він був би задоволений. Але водночас він тужив за сивою жінкою з ніжними руками, яка пригорнула б його до грудей, попестила б по обличчю й змусила його заснути спокійним сном, сном без жахливих спогадів про ночі у в'язниці. Тоді б у його серці не залишилося ненависті. Тоді б він не відчував зневаги, заздрості й ненависті до Тички, який рятувався тим, що зі свого світу страждань переносився у світ, який відкрив перед ним у своїх проповідях падре Жозе Педро.

Почувся гомін людських голосів. Це повернулася групка з чотирьох хлопців. Їхня розмова порушила нічну тишу, що вже запанувала в пакгаузі. Безногий здригнувся і тихо засміявся за спиною у Тички. Тичка все ще молиться, і Безногий, знизавши плечима, вирішує відкласти до ранку розмову про капелюхи. Спати йому не хочеться, він підходить до групки хлопців, просить сигарету і, поки закурює, жартує з приводу їхніх хвалькуватих оповідок про свої походеньки:

— Так я й повірю, щоб такі шмаркачі могли мати справу з жінкою!

Хлопці обурилися:

— Не говори дурниць! Якщо хочеш переконатися, ходімо завтра з нами. Побачиш, яка це краля.

Безногий зневажливо засміявся. Кіт ще не спав, збираючись, як завжди, об одинадцятій годині йти в місто. Це був найелегантніший член банди. Коли він, білий і рожевий, прийшов до капітанів піску, його спробував підкорити Гульвіса. Але Кіт виявився не маминим синком, як сподівався Гульвіса, а вже битим жаком. Він перейшов з банди «індіанські безпритульники», яка мешкала під мостами Аракажу. До Баїї він приїхав на поїзді зайцем і добре знав життя безпритульних дітей. У той час йому йшов чотирнадцятий рік. Тому він скоро зрозумів, чому перед ним запобігає Гульвіса, кремезний негарний мулат, чому частує його сигаретами, ділиться з ним вечерею й бігає з ним по місту. Якось вони разом украли пару нових черевиків, виставлених на порозі одного дому в Байша дос Сапатейрос. Гульвіса сказав:

— Я знаю, де їх продати.

Кіт позирнув на свої стоптані шкарбани:

— А може, залишити їх мені? Мої вже каші просять…

— Та ні, твої черевики ще зовсім добрі, — здивувався Гульвіса; він узував черевики дуже рідко і саме був босий.

— Я дам тобі відступного. Скільки просиш? Гульвіса зміряв його поглядом. Кіт носив краватку, піджак, щоправда, латаний, і — що найдивніше — шкарпетки.

— Вдаєш із себе фраєра, га?

— Я народжений не для цього життя, — заявив Кіт, повторюючи фразу, почуту від одного комівояжера в кабаре Аракажу. — Я народжений для великого світу.

Гульвісі він здавався просто красенем. Кіт мав зухвалий вигляд, і хоч у його вроді не було нічого жіночого, він дуже подобався Гульвісі, якому не везло на жінок. Гульвіса здавався молодшим за свої тринадцять років, оскільки був маленький і натоптаний. Кіт був високого зросту, на його губах почав пробиватися пушок, чим він дуже пишався. Гульвіса не міг устояти перед такою красою:

— Гаразд, можеш лишити їх собі.

— Дякую. Тепер я твій боржник…

Майже цілий вечір вони ходили разом по місту, розглядаючи ілюмінацію. Кіт був у захваті. Близько одинадцятої вони повернулися до складу. Гульвіса показав Кота Педро й повів його на те місце, де він спав.

— Тут у мене ковдра. Можна вкритися двом…


Якось увечері Кіт прогулювався по вулицях, де мешкали жінки легкої поведінки. Чуб його масно блищав від дешевого брильянтину, на шиї красувалася краватка, походжаючи, він з незалежним виглядом насвистував.

— Подивіться на цього шмаркача! Чого йому тут треба?

Кіт люб'язно відповідав на посмішки й уважно розглядався довкола. Він чекав, що одна з них неодмінно його покличе і впаде йому в обійми. В кишені в нього було не більше як півтора мільрейса, але витрачатися він не хотів, бо капітани піску не люблять платити жінкам. Вони мали юних негритяночок, з якими забавлялися на піщаному березі.

Жінки безсоромно роздивлялися його хлоп'ячу постать. Вони вважали Кота гарним і були не від того, щоб приголубити його. Але була саме та година, коли вони чекали клієнтів з грошима. І вони мусили думати про квартплату і про завтрашній сніданок. Тому вони обмежувалися лише смішками й жартами. Ніхто з них не сумнівався, що з хлопця вийде звичайнісінький альфонс, який відбиратиме в жінок гроші, битиме їх і приноситиме їм кохання. Багатьом з них хотілося стати першою жінкою цього молодого гультяя. Але була десята година, час, коли з'являються чоловіки з грошима. Даремно снував Кіт з одного кінця вулиці на другий. Ось тут-то він і побачив Далву, закутану в хутряне манто, дарма що стояв літній вечір. Далва пройшла мимо, не помітивши його. Це була жінка років тридцяти п'яти з міцною постаттю. Котові вона відразу сподобалася. Він простежив, як вона ввійшла в дім, і став чекати на розі. За кілька хвилин вона з'явилась у вікні. Кіт почав гуляти перед вікнами, але вона не звертала на нього уваги. З'явився якийсь літній чоловік, відгукнувся на її запрошення і ввійшов. Потім старий квапливо вийшов, але жінка більше у вікні не показувалася.

Вечір за вечором Кіт вертався на цей ріг. Тепер усі гроші, які він добував, ішли на то, щоб виглядати елегантним. Він став справжнім світським левом. У нього виробилася своєрідна хода, манера носити капелюх і вив'язувати краватку. Кіт мріяв про Далву, як голодний про їжу, як той, хто довго не спав, мріє про сон. Він не звертав уваги на інших жінок, коли після півночі, вже заробивши на завтрашні видатки, вони хотіли юначої любові малого шахрая. Якось він познайомився з однією дівчиною, щоб дізнатися про життя Далви. І з'ясував, що вона має коханця, музиканта, який грає на флейті в кав'ярні. Він забирає в неї зароблені гроші і потім влаштовує у своїй квартирі дикі оргії, запрошуючи на них усіх продажних дівчат кварталу.

Кіт приходив щовечора, але Далва ні разу не глянула на нього. Це ще більше розпалювало його кохання. Він стовбичив там у болісній надії аж до півночі, коли з'являвся флейтист і, поцілувавши її, входив через погано освітлені двері. Тоді Кіт повертався до себе на склад. У голові його роїлися різні химерні думки: що аби одного чудового дня флейтист не прийшов… аби він помер… Флейтист здавався йому кволим, нікчемним проти такого чотирнадцятилітнього здорованя, як він, Кіт. І Кіт стискав ножа, якого носив під блузою.

Якось флейтист не прийшов. Тієї ночі Далва блукала вулицями, мов несповна розуму, вернулася додому пізно і не впустила жодного чоловіка. Вона ніяк не відходила від свого постійного місця при вікні, хоча вже давно була північ. Потроху вулиця спустіла, залишився тільки Кіт на розі й Далва біля вікна. Кіт відчував, що це його ніч, і був радий. Далва не знала, що його робити. Кіт почав ходити з одного кінця вулиці на другий, поки нарешті Далва помітила його й подала знак. Він одразу ж підійшов, усміхаючись.

— Це ти стовбичиш на розі щовечора, гультяю?

— Так, це я стовбичу на розі. А щодо гультяя…

— Хочеш зробити мені послугу? Тоді послухай мене. — Але тут вона, здавалося, передумала й махнула рукою. — Ні. Я бачу — ти чекаєш свою дівчину й не захочеш втрачати часу.

— Та ні, я можу. Те, чого я чекаю, не втече від мене.

— Тоді, синку, сходи на вулицю Руй Барбоза, номер тридцять п'ять. Знайди сеу Гастона. Це на другому поверсі. Скажи, що я чекаю його.

Кіт образився. Спершу він не хотів іти і взагалі не хотів більше вертатися до Далви. Але потім йому захотілося глянути на флейтиста, на чоловіка, який насмілився кинути таку гарну жінку. Знайшовши потрібний дім — темну багатоповерхову кам'яницю, він піднявся сходами, на другому поверсі розштовхав хлопця, що спав у коридорі, і запитав його, де квартира сеньйора Гастона. Хлопець показав на останню кімнату. Кіт постукав. Флейтист у трусах відчинив двері. На ліжку Кіт побачив худу жінку. Обоє були п'яні.

— Я прийшов від Далви, — відрекомендувався Кіт.

— Скажи цій хвойді, що вона мені вже набридла. Вона в мене ось де вже сидить… — І флейтист провів рукою поперек горла.

З кімнати почувся жіночий голос:

— Що це там за звідник?

— Не лізь не в своє діло! — відрізав флейтист. Потім додав: — Це посланець від тієї хвойди Далви. Вона просить, щоб я вернувся.

Жінка розсміялася п'яним сміхом:

— Але зараз ти знати нікого не хочеш, окрім твоєї цяці, правда ж? Ну йди поцьомай мене, ангеле ти мій без крилець!

Флейтист і собі розсміявся:

— От бачиш, хлопче! Так і передай Далві!

— Я бачу тут лише шкуру та кості. Де ви її доп'яли таку, шановний?

Флейтист одразу споважнів:

— Не говори так про мою наречену. — І відразу ж, без усякого переходу, запитав: —Хочеш випити ковток? У мене непогана горілка.

Кіт зайшов. Жінка на ліжку прикрилася простирадлом.

— Це ж хлопчик, — зареготав флейтист. — Не бійся.

— Худі мені не до смаку, — промовив Кіт. — Я не люблю самі маслаки.

Вони випили, і флейтист вернувся на ліжко. Кіт вийшов, непомітно прихопивши з собою повіїну сумочку — вона лежала на стільці під купою одежі. На вулиці він порахував гроші — шістдесят вісім мільрейсів. Жбурнув сумочку в парадне під сходи, сунув гроші до кишені. І рушив вулицею, насвистуючи.

Далва чекала його біля вікна. Кіт утупив у неї очі.

— Я ввійду, — сказав він і подався нагору, не чекаючи відповіді.

У коридорі Далва запитала:

— Що він сказав?

— Я скажу тобі в кімнаті. Ходімо.

Перше, що побачив Кіт у кімнаті, був портрет Гастона, який, одягнутий в смокінг, грав на флейті. Кіт умостився на ліжку, не спускаючи очей з портрета. Далва злякано чекала його слів. Нарешті не витримала:

— То що ж він сказав?

— Сядь сюди. — Кіт показав на ліжко.

— Ти що це, хлопче? — не зрозуміла вона.

— Послухай, голубонько, він, виявляється, злигався з іншою. Я їм сказав усе, що я про них думаю. Потім обчистив її. — Кіт поліз до кишені й добув гроші. — Ми з тобою поділимо це.

— То, значить, він з іншою? Ну, святий Бонфім повинен зробити так, щоб їх обох побив грець. Бонфім мій святий заступник.

Далва підійшла до стіни, до висів образок святого. Повторивши своє побажання, вона повернулася назад.

— Залиш собі свої гроші. Ти їх заробив. Кіт повторив:

— Сядь сюди.

Цього разу вона сіла, він її обняв. Вона прошепотіла:

— А хлопець схожий на мужчину…

Він устав, узяв портрет флейтиста Гастопа і роздер його.

— Я знімуся, щоб ти повісила сюди мій портрет. Жінка розсміялася:

— Хай буде по-твоєму. Який з тебе вийде пройда! В кожному разі я тебе дечого навчу, мій цуцику…

Ось чому Кіт тепер виходить кожну ніч і більше не спить на складі. Він повертається туди лише під ранок, щоб удень вирушити на пошуки нових пригод.

Безногий підступив до Кота зі своїми черговими дотепами:

— Так це ти їй покажеш перстень?

— А тобі яке діло? — Кіт закурив сигарету. — Може, підеш зі мною спробувати — раптом якась дівка захоче шкандибу.

— Я не ходжу до дівок. Світ на них не зійшовся клином.

Але Котові було не до розмов, і тому Безногий продовжував свій обхід барака. Нарешті він сперся на стіну і застиг нерухомо. Близько половини на дванадцяту Безногий побачив, як Кіт умився, напомадив чуба й пішов гойдливою ходою, характерною для волоцюг і моряків. Довгий час Безногий дивився на заснулих хлопців. Їх було десь із півсотні, дітей без батьків, без матерів, без учителів. У них була тільки цілковита свобода валандатися по вулицях. Вони провадили не завжди легке життя, насилу добуваючи що поїсти і в що вдягтися, іноді підносячи валізи, іноді крадучи гаманці й капелюхи, іноді оббираючи перехожих чи просячи милостиню. Сама ватага складалася більше ніж із сотні дітлахів, але не всі вони спали в складі. Дехто знаходив притулок у під'їздах хмарочосів, під мостами і бараками, перекинутими догори дном на піску вантажної пристані. Ніхто з них не нарікав. Час від часу хтось із них захворював і помирав. Бувало, що до хворих приходив падре Жозе Педро, мати святого[6] Дона Анінья чи Божий Улюбленець, тоді недужий діставав якісь ліки. А все ж діти завжди відчували, що їм бракує рідного дому. Безногий стояв і думав. Він відчував, що радість, яку давала дітям їхня свобода, надто мала в порівнянні з труднощами цього життя…

Безногий відчував, що сум стискає його груди і йому не пощастить заснути. А якщо й засне, то його замучать в'язничні кошмари. Хоч би з'явився хто-небудь, над ким він міг би позбиткуватися! Побитися з ким-небудь абощо. А може, підпалити сірником ногу одному з тих, що сплять? Але тільки поглянувши на двері складу, він відчув раптом тугу і бажання тікати світ за очі. Він знову вийшов зі складу і побрів берегом без усякої мети, гнаний своєю мукою.

Педро Кулю розбудив якийсь шум. Він спав на животі і тому міг, не піднімаючи голови, визирнути з-під складених ліктів. Він побачив, як один із хлопців підвівся й обережно крадеться в куток Тички. Спросоння Педро Куля подумав, що тут щось негаразд. Ставши ватажком, він насамперед повиганяв з банди всіх, хто мав погані звички, і заборонив приймати таких у капітани піску. Але, прочумавшись як слід, він зрозумів, — тут крадіжка. Хлопець і справді вже відчинив скриньку Тички. Педро накинувся на злодюжку. Боротьба була коротка. Прокинувся тільки Тичка, а всі інші спали.

— Ти що, обкрадаєш товариша? Хлопець мовчав, чухаючи нам'яту шию.

— Завтра ж заберешся звідси… Такі мазурики нам не потрібні. Підеш до хлопців Езекіела, це вони обкрадають один одного.

— Я тільки хотів подивитися…

— Що ж ти хотів подивитися руками?

— Присягаюся, я поліз глянути на його медаль.

— Викладай по-чесному, а то заробиш у пику. Тичка заступився:

— Облиш його, Педро. Може, він і справді хотів подивитись на медаль. Це та медаль, яку мені подарував падре Жозе.

— Авжеж. Я хотів лише подивитись. Присягаюся! — Хлопець трусився зі страху. Він знав, що значить бути вигнаним з ватаги капітанів піску, що значить піти до хлопців Езекіела — езекіелці або відсиджують за гратами, або опиняються у виправній колонії.

Тичка знову заступився за хлопця, і Педро Куля повернувся й підійшов до Професора. Хлопець тремтячим голосом пояснив Тичці:

— Я все розповім з самого початку. Сьогодні я познайомився з одною дівчинкою. Це було в Солом'яному містечку. Я пробрався в один дім, щоб украсти піджак. Раптом з'явилася дівчинка й запитала, чого мені треба. Ми розговорились. Я пообіцяв, що завтра принесу їй подарунок. Вона хороша, добре поставилася до мене. Розумієш? — Хлопець заплакав, його ніби душили сльози безсилої злості.

Тичка взяв медаль, подарунок падре Жозе, покрутив її в руках і раптом подав хлопцеві:

— Візьми подаруй їй. Тільки не розповідай Педро Кулі.

Світало, коли на складі з'явився Кангасейро[7]. Голова цього уродженця сертану була скуйовджена. Взутий він був у альпаргати. Мулат похмуро оглянув приміщення, побачив сплячого Жоана Здоровила й переступив через нього. Плюнув додолу й розтер ногою плювок. Під пахвою він ніс газету. Очі його весь час бігали по всьому бараку, вперто шукаючи когось. Вгледівши Професора, він підняв над собою газету в мозолястих ручиськах. Незважаючи на ранню годину, він попрямував до Професора й почав його кликати:

— Професоре, Професоре…

— Що таке? — Той уже дрімав.

— Мені щось потрібно.

Професор підвівся. У темряві було майже не видно похмурого обличчя Кангасейро.

— Це ти? Чого тобі?

— Я хочу, щоб ти прочитав повідомлення про Лампіана[8]. Ось надруковано в «Діаріо». Там є його портрет.

— Облиш, завтра.

— Ні, зараз. Не відкладай на завтра, що можна зробити сьогодні.

Професор пошукав свічку, засвітив її і став читати газетне повідомлення. Лампіан вдерся в одне з містечок штату Баїя, убив вісім солдатів, згвалтував кількох дівчат, пограбував сейф префектури. Похмуре лице Кангасейро просяяло. Рот розтягнувся в широкій посмішці. Він забрав у Професора газету й рушив у свій куток, щоб вирізати портрет славетного Лампіана. В душі його цвіла весна.


Міст Пітангейрас


Вони чекали, щоб сторож пішов. Але той затримався, оглядаючи порожню вулицю. Трамвай зник за поворотом. Це був останній вечірній вагон. Сторож закурив сигарету. Через вітер йому довелося потратити три сірники. Потім він підняв комір плаща.

Вітер приносив з міських околиць, де росли мангові й сапотові дерева[9], вогку прохолоду. Троє хлопців виждали, поки пішов сторож, потім перебігли на той бік вулиці й гайнули в завулок.

Божий Улюбленець так і не прийшов. Цілий вечір він просидів у таверні «Морське пристановище», чекаючи умовленої зустрічі з одним чоловіком, але той не з'явився. Аби прийшов Божий Улюбленець, усе було б легше. З ним не треба було б довго балакати. Він був багато чим зобов'язаний капоейристові. Але той не прийшов. Повідомлення виявилося помилковим, а Божий Улюбленець цієї ночі мав пливти в Ітапаріку.

Усю другу половину дня вони чекали в таверні «Морське пристановище» і знічев'я тренувалися в капоейрі. У Кота були дані на класного борця, не гіршого за Божого Улюбленця. Дуже спритний був і Педро Куля. З трійці найнезграбніший вигляд був у негра Жоана Здоровила, звичайно дуже сильного у простій боротьбі, де він міг скористатися своєю величезною фізичною силою. Та все ж він і досить добре оволодів прийомами, щоб подолати і дужчого за себе. Коли хлопці втомилися, вони перейшли до зали, замовили чотири чарки горілки, і Кіт витяг з кишені сіру, заяложену колоду карт. Божий Улюбленець запевняв, що чоловік, якого всі чекали, прийде. Мабуть, справа передбачалася вигідна, тому що Божий Улюбленець волів звернутися до капітанів піску, своїх товаришів, аніж до портових волоцюг. Він знав, що капітани піску заткнуть за пояс багатьох дорослих чоловіків і що вони вміють тримати язик за зубами.

У цей час таверна «Морське пристановище» була майже безлюдна. Тільки двоє моряків, розмовляючи, пили в глибині зали пиво. Кіт виклав колоду на стіл.

— Зіграємо?

Божий Улюбленець узяв колоду.

— Вона гірша, ніж краплена, сеу Кіт. Дуже вже стара…

— Якщо є інша, я не заперечую.

— Та ні. Граймо вже краще цією.

Почали гру. Кіт висвітлив на столі дві карти, напарники приєдналися до ставки; друга карта залишилася в банку. Спочатку Педро Куля і Божий Улюбленець вигравали. Жоан Здоровило не грав — надто добре знав Котову колоду — лише спостерігав. Він посміхався, коли Божий Улюбленець заявив, що йому сьогодні щастить, бо сьогодні день бога Шанго, його святого заступника. Жоан Здоровило не сумнівався, що коли Кіт почне вигравати, то вже не зупиниться. І скоро той справді почав вигравати. Зірвавши першу ставку, він сказав майже сумним голосом:

— Нарешті. А то трохи не продувся.

Жоан Здоровило ошкірився ще дужче. Кіт виграв знову. Педро Куля підвівся, став підраховувати виграш. Кіт недовірливо запитав:

— Ти що ж, більше не ставиш?

— Схожу до вбиральні. — Педро пішов у глибину бару.

Програвав Божий Улюбленець, Жоан Здоровило посміхався: капоейрист ішов на дно. Повернувся Педро Куля, але грати більше не став. Божий Улюбленець швидко спустив усе, що виграв. Жоан Здоровило кинув крізь зуби:

— Приєднуюся до банку…

— Дивись не програй, — попередив його Кіт. Кіт помітив, що Педро вернувся.

— Ти що, більше не ризикуєш? Не поставиш на даму?

— Набридло. — Педро Куля підморгнув Котові — мовляв, досить уже обдирати Божого Улюбленця.

Божий Улюбленець поставив на банк п'ять мільрейсів. В останніх ставках він виграв лише двічі, і в нього виникла підозра. Кіт виклав карти на стіл. Витяг короля і сімку.

— Хто ставить? — запитав він.

Ніхто не озвався. Божий Улюбленець дивився на карти недовірливо. Кіт перехопив його погляд.

— Ти що, думаєш, вони краплені? Можеш подивитись, Я веду чисту гру.

Жоан Здоровило зареготав. Педро Куля і Божий Улюбленець теж розсміялися.

Кіт злісно подивився на Жоана Здоровила.

— Цей негр дурний, як осел. Ти що, не бачиш? Але він не закінчив фрази, бо двоє моряків, котрі вже досить довго спостерігали за грою, підійшли до столу. Один із них, нижчий зростом, був п'яний.

— Можна вступити в гру?

Божий Улюбленець показав на Кота:

— Банківник — він.

Моряки позирали на нього недовірливо. Низенький підштовхнув товариша ліктем і щось прошепотів йому на вухо. Кіт тільки підсміювався в душі, знаючи, що той сказав: такого молокососа легко обіграти. Поставили обидва, разом з ними, на подив Божого Улюбленця, поставив також і Педро Куля. Але Жоана Здоровила це нітрохи не здивувало, він і собі приєднався до гри. Щоб обдурити моряків, треба, щоб програвали і свої.

Спочатку морякам пішла карта, і вони, як перед цим Божий Улюбленець, стали вигравати. Але їхнє щастя тривало недовго, скоро Кіт обіграв їх.

Педро гукнув роздратовано:

— Коли Котові везе, це справа серйозна!

— Але якщо він починає програвати, то теж на цілий вечір, — вставив Жоан Здоровило. Його слова викликали у моряків довіру, і, сподіваючись, що їм пощастить, вони грали далі й програвали. Низенький проказав:

— Повинна ж доля повернутись!

Його товариш з невеличкими вусиками грав мовчки і щоразу підвищував ставки. Педро Куля теж збільшував свої. Моряк з вусиками запитав:

— Банківник, ти приймаєш ставку в п'ять мільрейсів?

Кіт почухав свою намащену брильянтином голову, вдаючи, що вагається.

— Гаразд. Тільки для того, щоб тобі повернути програне.

Моряк з вусиками поставив п'ять мільрейсів. Низенький пішов на три мільрейси. В них був туз проти валета. Педро Куля й Жоан Здоровило теж зробили ставки. Перша попалася дев'ятка. Низенький морячок барабанив пальцями по столу, його товариш крутив вус. Далі випала двійка, і низенький сказав:

— Тепер туз. Двійка, потім одиниця… — і нервово постукав пальцями.

Але випала сімка, потім десятка, нарешті валет. Кіт згріб гроші зі столу. Педро Куля зробив зажурену міну.

— Завтра, коли тобі перестане щастити, побачиш, як я тебе розчавлю.

Низенький признався, що програвся дощенту. Моряк з вусиками застромив руки в кишені.

— У мене ще залишилося кілька монет, щоб заплатити за пиво. Хлопець просто молодчина!

Вони встали, попрощалися з хлопцями і розплатилися за пиво, яке випили за другим столом. Кіт запросив їх на завтрашній день. Низенький відповів, що їхній корабель вирушає вночі в Каравелас. Хіба коли повернуться назад. І вони пішли під руку, обговорюючи, як їм не пощастило.

Кіт підрахував виручку. Без грошей Педро Кулі й Жоана Здоровила він виграв тридцять вісім мільрейсів. Кіт вернув гроші своїм напарникам і задумався. Потім дістав п'ять мільрейсів, які йому програв Божий Улюбленець.

— Візьми, роззяво, я не хочу привласнювати твої гроші.

Божий Улюбленець поцілував на радощах банкноту й плеснув Кота по спині.

— Далеко підеш, хлопче. Можеш розбагатіти!

Сонце вже сіло, але чоловік, якого чекали, так і не з'явився. Хлопці знову замовили по чарці. Ввечері вітер з моря посилився. Божий Улюбленець почав нетерпеливитись. Він курив сигарету за сигаретою. Педро Куля позирав на двері. Кіт поділив тридцять вісім мільрейсів на трьох. Жоан Здоровило запитав:

— Що там у Безногого з капелюхами?

Ніхто не відповів. Жоден із хлопців уже не вірив, що чоловік прийде на домовлену зустріч. Повідомлення виявилося помилковим. Вони сиділи байдужі, не звертаючи уваги навіть на спів, що долітав з моря. Таверна «Морське пристановище» зараз була безлюдна, і сеу Філіпе майже дрімав за прилавком. Одначе скоро тут не буде де пропхатися, і тоді з чоловіком, якого вони чекали, вже ні про що не можна буде домовитися. Він навіть не захоче розмовляти з ними, якщо в залі буде повно народу. Його змогли б упізнати, а він цього не хотів. Ні до чого це було і капітанам піску. Власне, Кіт не знав, у чому полягатиме діло. Не багато більше за нього знали Педро Куля і Жоан Здоровило. Їм відомо було тільки те, що знав Божий Улюбленець, якому була запропонована оборудка, і той погодився, маючи на думці залучити Педро Кулю й капітанів піску. Одначе в нього самого були тільки неточні відомості, і вони мали дізнатися про все від чоловіка, котрий призначив їм зустріч увечері в таверні «Морське пристановище».

О шостій годині замість нього прийшов той, хто домовився з Божим Улюбленцем. Він з'явився саме в той момент, коли хлопці вже зібралися йти. Пояснив, що чоловік не міг прийти. Але що він чекатиме Божого Улюбленця ввечері на вулиці, де мешкає. Рівно о першій годині ночі. Божий Улюбленець заявив, що піти він не зможе, але що він передав діло капітанам піску. Посередник подивився на хлопців недовірливо.

— Ти що, ніколи не чув про капітанів піску? — запитав Божий Улюбленець.

— Чув, але…

— Так чи інакше, а розмовляти треба з ними. Посередник погодився. Вони домовилися про зустріч о першій годині ночі і розійшлися. Божий Улюбленець подався на свій баркас, капітани піску — на склад. Посередник зник на пристані.

Безногий ще не вернувся. В складі нікого не було. Всі, мабуть, розбрелися по вулицях, добуваючи собі вечерю. Троє хлопців вийшли знов на вулицю й попрямували в дешевий ресторан на березі. Біля виходу з барака Кіт, вельми втішений сьогоднішньою успішного грою в карти, підставив ногу, щоб перечепити Педро Кулю. Але той спритно ухилився і кинув Кота на землю.

— Тренуйся на комусь іншому, негідник.

До ресторану вони ввалилися з галасом. Старий офіціант підійшов до них з побоюванням; він знав, що капітани піску не люблять платити, до того ж хлопець з рубцем на обличчі був найстрашніший з них. У ресторані було ще досить багато народу, але старий сказав:

— Усе скінчилося. Їжі більше нема.

— Облиш патякати, — мовив Педро Куля. — Ми хочемо їсти.

Жоан Здоровило грюкнув кулалом по столу.

— Інакше перекинемо догори дном усю цю харчівню! Старий завагався. Кіт виклав на стіл гроші.

— Сьогодні ми розплатимося.

Цей аргумент подіяв. Офіціант пожвавився і почав подавати. Він приніс рагу й тарілку бобів. Кіт розплатився. Після вечері Педро Куля запропонував зараз же вирушити в Бротас, бо йти пішки, а дорога далека.

— На трамваї їхати не варто, — сказав він. — Краще хай ніхто не знає, що ми пішли туди.

Кіт сказав, що він прийде згодом і знайде їх там. У нього є одна справа. Він пішов попередити Далву, щоб та не чекала його цієї ночі.

І от вони зібралися біля моста Пітангейрас, очікуючи, коли піде геть сторож. Причаївшись у підворітті, вони не розмовляли. Чути було, як над сапотовими деревами літали кажани. Нарешті сторож пішов. Почекавши, поки він зник за поворотом, вони ввійшли в завулок і знову сховалися в підворітті.

Той, кого вони чекали, не спізнився. Він виліз на розі з автомобіля і розплатився з водієм. Хлопці чули його кроки і шерех листя на гілках од вітру. Коли чоловік підійшов близько, Педро Куля виступив зі схованки. Двоє інших хлопців вийшли слідом за ним, ніби його охоронці. Чоловік припав до стіни. Педро підійшов до нього.

— Чи немає у вас, сеньйоре, сірника? — Він ніс у руці погаслу сигарету.

Чоловік нічого не відповів. Він мовчки дістав з кишені коробку сірників і подав хлопцеві. Педро витер сірника і, прикуривши, глянув на чоловіка. Потім, віддаючи коробку, запитав.

— Ви сеньйор Жоел?

— А що?

— Нас послав Божий Улюбленець.

Жоан Здоровило і Кіт стали за ним. Чоловік здивовано витріщився на трійцю:

— Але ж ви хлопчаки! Це діло не для дітей.

— Кажіть, що там у вас за діло. Ми вміємо працювати як слід, — рішуче озвався Педро Куля. Двоє його товаришів підступили ще ближче.

— Але це діло важке навіть для дорослих… — І чоловік прикрив рот рукою, ніби похопившись, що сказав більш ніж слід.

— Ми вміємо зберігати таємниці. Капітани піску завжди виконують роботу добре.

— Капітани піску? Це банда, про яку галасують газети? З безпритульників! Це ви і є?

— Вони самі.

Чоловік, здавалося, розмірковував. Нарешті він зважився.

— Я б волів доручити цю справу дорослим. Але оскільки її треба виконати сьогодні ж уночі… Доводиться погодитись.

— Ви побачите, що ми вміємо працювати. Не бійтеся.

— Гаразд, ходімо. Але дайте мені пройти вперед. А ви йдіть слідом за кілька кроків позаду.

Хлопці послухалися. Біля воріт одного з будинків чоловік зупинився, відчинив хвіртку й почекав їх. Із глибини двору вибіг великий собака, почав лизати йому руки. Чоловік дав усім трьом увійти, вони перетнули алею, він відчинив двері будинку. Коли ввійшли в невеличку залу, чоловік кинув плащ і капелюх на стілець і всівся. Троє хлопців залишилися стояти. Чоловік подав знак, щоб вони сідали, але вони недовірливо дивилися на широкі зручні крісла. Точніше, так трималися Педро Куля й Жоан Здоровило. Що ж до Кота, то він розсівся без зайвої сором'язливості. Чоловік ще раз махнув їм рукою. Цього разу вони посідали, але тільки на краєчок крісла, ніби боячись його забруднити. Вираз обличчя в чоловіка був насмішкуватий. Раптом він звівся й заговорив, дивлячись на Педро як на ватажка:

— Те, що вам треба зробити, важко і водночас легко. — Головне — щоб ніхто про це нічого не довідався.

— Від нас ніхто не почує ні слова, — запевнив його Педро Куля.

Чоловік дістав з кишені годинника.

— Чверть на другу. Він повертається лише о пів на третю…

Чоловік усе ще нерішуче позирав на капітанів піску.

— Отже, залишається не так уже багато часу, — озвався Педро. — Якщо ви хочете, щоб ми пішли, то добре було б викласти зразу, що ми повинні зробити.

Чоловік наважився остаточно.

— Через дві вулиці, що позаду цієї, передостанній будинок праворуч. Треба як-небудь відвернути увагу собаки. Собака злий.

Жоан Здоровило втрутився:

— У вас тут, сеньйоре, немає випадково шматка м'яса?

— Навіщо?

— Для собаки. Невеликого шматка.

— Зараз погляну. — Чоловік пильно придивлявся до хлопців, ніби запитуючи себе, чи їм можна вірити. — Слухайте далі. Ви ввійдете з чорного ходу. Біля кухні з фасаду будинку є кімната над гаражем. Це кімната служника, він зараз удома чекає господаря. Ви проберетеся до його кімнати. Там десь пакунок, ось такий самий, як оцей… — З кишені плаща він дістав маленький пакуночок, перев'язаний рожевою стрічкою. — Достоту такий самий. Можливо, що служник носить його в кишені. Якщо це так, то нічого вже не вдієш. — І його, здавалося, раптом охопив розпач. — Якби я міг прийти сьогодні ввечері… Тоді він напевне був би ще в кімнаті. Але зараз — хто знає, — і він затулив обличчя руками.

— Навіть якщо він у служника, все одно його можна добути, — сказав Педро.

— Головне, щоб ніхто не дізнався про це. Вам треба просто поміняти пакунки, якщо служник буде у цей час в іншій кімнаті, розумієте?

— А якщо він у служника?

— Тоді… — Чоловік звів очі до неба. Жоану Здоровилу навіть здалося, ніби він почув, як чоловік додав якесь жіноче ім'я, таке ніжне, як Еліза. Але це було скоріше всього самонавіювання. Жоан дуже часто чув і бачив те, чого інші ніколи не спостерігали. Негр був великим вигадником і фантазером.

— Ми поміняємо пакунок. Можете бути спокійні. Ви ще не знаєте капітанів піску.

Незважаючи на розпач, чоловік мимоволі посміхнувся, почувши це нахваляння Педро Кулі.

— Можете вирушати. Потім повертайтеся сюди. Але тільки тоді, коли вулиця буде безлюдною. Я вас почекаю. Тоді й розрахуємось. Але ось ще про що я хочу попередити. Якщо вас помітять і піймають, моє ім'я не повинно фігурувати у справі. Попробуйте знищити цей пакунок і не звертайтеся до мене ні за чим. Тут уже пан або пропав.

— У такому разі, — відповів Педро Куля, — треба наперед домовитися про ціну. Скільки ви нам платите, сеньйоре?

— Я вам дам сто мільрейсів. По тридцять на кожного і ще десять тобі, — вказав він на Педро.

Кіт засовався на стільці. Педро подав знак, щоб він помовчав.

— Ви нам дасте, сеньйоре, по півсотні на брата. Це ще небагато для такого діла. Півтори сотні на трьох. Інакше пакунка не буде.

Чоловік вагався недовго. Він глянув на годинника, де прудко бігла секундна стрілка.

— Гаразд.

Тоді озвався Кіт:

— Не те щоб ми не довіряли вам, сеньйоре. Але діло може повернутися всіляко, а ви самі сказали, що ваша хата скраю, я нічого не знаю.

— Ну й що?

— А те, що буде справедливо, якщо ви дасте нам, сеньйоре, якийсь завдаток.

Жоан Здоровило схвально закивав головою на ці Котові слова.

Педро Куля погодився теж.

— Це справедливо, авжеж. Якщо потім ми не зможемо до вас звернутися.

— Це справедливо, — повторив і чоловік. Він дістав з кишені гаманець, витяг з нього банкноту в сто мільрейсів і передав Педро Кулі: — А тепер гайда. А то вже пізно.

Хлопці вийшли. Педро Куля запевнив:

— Можете бути спокійні. Через годину ми повернемося назад з пакунком у руках.

На вулиці не було ні душі. В освітленому вікні того будинку, куди вони прийшли, хлопці побачили жіночу тінь, що переходила з одного кутка в другий. Жоан Здоровило плеснув себе по лобі:

— Я забув про м'ясо для собаки!

Педро Куля подивився на освітлене вікно й обернувся до товариша.

— Дарма. Пахне, по-моєму, любовними ділами. Цей тип, видно, злигався з дамочкою, а тепер служник привласнив його листи й хоче зчинити галас. Цей пакет пахне парфумами. Той має пахнути так само.

Він подав знак, щоб приятелі його почекали на тому боці вулиці, і підійшов до воріт садиби. За ворітьми почувся собачий гавкіт. Педро Куля прив'язав до засуву воріт мотузку. Собака не переставав гарчати. Потім покликав своїх напарників:

— Ти, — він показав на Кота, — залишайся тут. Якщо хтось з'явиться, дай знак. А ти, Здоровило, підеш зі мною.

Вони вилізли на загорожу. Педро Куля відтягнув мотузкою засув, і ворота відчинилися. Кіт устиг уже сховатися за рогом. Пес вибіг на вулицю й кинувся до бачка зі сміттям. Педро Куля й Жоан Здоровило зіскочили з стіни, зачинили ворота. Тепер собака не вернеться.

В освітленому вікні будинку все ще виднівся силует жінки. Жоан Здоровило тихенько сказав:

— Шкода мені її.

— А хто їй велить спати з іншими.

Негр залишився вартувати біля будинку, так само як Кіт вартував на вулиці. Педро Куля прокрався за ріг. Двері в кухню і в кімнату над гаражем були відчинені. Перш ніж піднятися сходами в кімнату, Педро зазирнув на кухню. Якийсь чоловік сидів за столом і розкладав пасьянс. «Мабуть, це і є служник», — подумав він і швидко рушив до сходів гаража. В кімнаті нагорі не було світла. Педро зачинив за собою двері, запалив сірник. Він розгледів ліжко, скриню і вішалку на стіні. Педро ретельно обшукав ліжко, поліз під матрац. Нічого не було. Тоді він безшумно підійшов до скрині, підняв віко й, запаливши сірника, узяв його в зуби. Обережно перебрав одяг у скрині — знову нічого. Зі злістю виплюнув сірник, але вчасно згадав, що служник, можливо, не курить, і підібрав його. Пакета не було і в кишенях повішеного на вішалці одягу. Педро Куля запалив ще один сірник і став оглядати всю кімнату. «Напевне, пакет при ньому!»

Відчинивши двері кімнати, він спустився сходами. На кухні служник усе ще розкладав пасьянс. Тепер лише Педро Куля роздивився, що той сидить на пакеті. Усе пропало! Як витягти пакунок з-під чоловіка? Хіба що відняти силоміць. Педро відступив від кухонних дверей і рушив до того місця, де вартував Здоровило. Удвох із Здоровилом вони могли б подужати служника. Але тоді б зчинився галас і всі б знали про крадіжку. Сеньйор, який їх найняв, не хотів ніякого галасу. Нараз йому сяйнула щаслива думка. Педро Куля тихенько свиснув. Жоан Здоровило відразу з'явився.

— Послухай, Здоровило, цей служник садить на пакунку. Ти вийдеш до хвіртки й подзвониш. Служник устане, а я тим часом заберу пакет. Але ти зразу давай дьору, щоб він тебе не побачив.

За хвилину біля воріт задзеленчав дзвінок. Служник устав, застебнув піджак і побіг у передпокій, запалюючи там світло. Педро Куля прослизнув у кухню, обміняв пакунки й кинувся тікати на другий бік садиби. Перелізши через стіну, він свиснув Котові й Жоанові Здоровилу. Кіт був уже тут. Але Жоан Здоровило кудись зник. Вони покрутилися на вулиці, але Жоан все не приходив. Педро занепокоївся: невже служник схопив негра? Але ніякого галасу не було.

— Якщо Здоровило не з'явиться, доведеться знову лізти в будинок.

На їхній свист усе ще ніхто не озивався. Педро Куля вирішив:

— Вернімось.

Але тут вони почули умовний свист Жоана Здоровила,

— Де ти пропадав? — накинувся на нього Педро.

Кіт тим часом піймав пса за ошийник і штовхнув його назад у ворота. Потім зачинив засув. Жоан Здоровило пояснив:

— Коли я подзвонив, дама нагорі страшенно перелякалася. Мені здалося, вона хоче викинутися з вікна. Навіть розревілася. Шкода її стало, і я поліз по ринві. Треба ж їй сказати, що тепер нема чого ревіти. Пояснив, що ми вже викрали папери. Ну й довелося затриматися.

Кіт запитав:

— Що, гарна?

— Вона погладила мене по голові, потім сказала, що бог мені допоможе.

— Та не будь ти таким ослом, чорномазий. Я тебе запитав, чи гарна вона?

Негр не відповів. Вулицею проїхала машина. Педро Куля ляснув його по плечу, і Жоан Здоровило збагнув, що Педро схвалює його вчинок. Він аж запроменів увесь від радості і сказав тихо:

— Хотів би я побачити пику служника, коли його господар розкриє пакунок.

Коли вони опинилися на другій вулиці, всі троє зайшлися щирим розкотистим реготом — у капітанів піску цей сміх лунав, як спів баїянського люду.


Вогні каруселі


«Велика японська карусель» була насправді лише маленькою убогою розвагою провінційних містечок у зимові місяці, коли дощам краю не видно, а до різдва ще дуже далеко. Фарба, що колись була темно-синьою, вигоріла до «фіолетової, блакитна стала брудно-білою, а червона перетворилась на рожеву. Багатьом коникам не вистачало ніг, а багатьом лавкам — сидінь. Тому Ньозіньо Франса вирішив поставити карусель подалі від центральної площі, на околиці — в Ітапажіпі. Там не мешкають заможні люди, це переважно робітники, а дітям бідняків подобається і стара карусель з облізлою фарбою. У тенті теж було вже чимало дірок, а величезна тріщина робила карусель залежною ще й від дощу. Колись карусель була гарною, була гордістю дітей з центру міста, де вона містилася поряд із велетенським колесом і театром тіней. Щонеділі заможні хлопчики, одягнені, як моряки або маленькі лорди, і дівчатка в голландських убраннях чи в тоненьких шовкових сукнях приходили кататися на улюблених кониках, малюки ж умощувались на лавках поруч із гувернантками, їхні батьки прямували на гігантське колесо або ж у театр тіней, де зручно було обіймати жінок. На той час луна-парк Ньозіньо Франси був радістю міста. Та найбільше прибутків давала хазяїнові карусель, що невтомно крутилась, сяючи своїми різнокольоровими вогнями. Ньозіньо тоді вважав життя непоганим, жінок — вродливими, чоловіків — привітними і був переконаний, що випивка робила чоловіків ще привітнішими, а жінок — ще вродливішими. Спершу він придбав театр тіней, потім гігантське колесо. Йому не хотілося розлучатись із каруселлю, і якось уночі з допомогою друзів він розібрав її, а сам гайнув у мандри по містах Алагоаса та Сержіпе. Кредитори проклинали його в той час найгіршими словами. Після того, як він об'їздив усі містечка цих штатів і напився в усіх барах, його привело до Баїї, де він зв'язався з бандою Лампіана. Це сталося в невеличкому глухому містечку в глибині штату. Грошей у нього не вистачало тоді навіть на перевезення своєї каруселі. Не міг він заплатити ні за убогий готелик, у якому ще якось тулився і який, до речі, був єдиним у місті, ні за ковток пива, яке там було не дуже холодне, а все ж смакувало йому. Карусель, збудована на зарослій травою площі поблизу собору, стояла без дії цілий тиждень. Ньозіньо чекав суботи й неділі, щоб заробити хоча б на переїзд у якесь інше місце, туди, де краще. Але в п'ятницю до містечка вдерся Лампіан зі своїми бандюгами, і каруселі знову знайшлася робота. Здоровенні кангасейро (у кожного за душею було двадцять-тридцять убивств), як і діти, вважали, що карусель дуже гарна, їм сподобались круговерть вогнів, старовинна музика піаноли і їзда верхи на дерев'яних кониках. Карусель Ньозіньо Франси врятувала містечко від грабунку, дівчат — від гвалту, чоловіків — від смерті. Було вбито лише двох баїянських поліцейських, що саме чистили взуття перед поліцейським відділенням, але це сталося до того, як кангасейро побачили карусель на площі поблизу собору. Інакше б Лампіан і баїянським поліцейським приділив би значно більше уваги. То була найхимерніша ніч злодійської зграї. Вони поводились, як діти, насолоджувались щастям, якого злидарськими хлопчаками ніколи не зазнали в дитинстві — щастя всістися на дерев'яного коника на каруселі, де звучить оркестрова музика і де сяють різноколірні вогні — сині, зелені, жовті, фіолетові і червоні, мов кров, яка ллється з тіла вбитого.

Ньозіньо Франса зустрів Безногого і Кангасейро у «Морському пристановищі» і запропонував хлопцям допомогти йому обслуговувати карусель, яку він поставить в Ітапажіпе. Якогось певного заробітку він їм не обіцяв, але сказав, що, можливо, заплатить кожному по п'ять мільрейсів за ніч. Під час розмови Кангасейро продемонстрував хазяїнові свої здібності, наслідуючи різних тварин. Ньозіньо Франса був у захваті, звелів подати ще пляшку пива і заявив, що Кангасейро стоятиме у дверях, зазиваючи публіку, а Безногий візьме на себе механізм і піанолу. Сам же він продаватиме квитки, коли карусель стоятиме, коли ж вона діятиме, це робитиме Кангасейро. «Час від часу, — додав він, підморгуючи, — один із вас виходитиме, щоб вихилити скляночку кашаси, тоді другий справлятиметься за двох».

Не часто Кангасейро і Безногий сприймали якусь ідею з таким захопленням. Вони стільки разів бачили карусель здалеку, і вона видавалася їм таємничою, бо на її кониках каталися вередливі дітлахи багатіїв. Одного разу Кангасейро прокрався в луна-парк на площі й купив квиток, але сторож прогнав його, бо він був у лахмітті. Касир відмовився повернути йому гроші за квиток, тоді Кангасейро хапонув з ящика дрібних монет скільки зміг і під вигуки: «Злодій! Лови злодія!», що лунали на цілу площу, втік з парку до Верхнього затону. Ситуація була загрозлива, але цього разу все обійшлося, грошей він вхопив принаймні вп'ятеро більше, ніж заплатив за квиток. І все-таки Кангасейро волів би краще покататися на фантастичному конику з головою дракона — найдивовижнішому з усього, що Кангасейро бачив на каруселі. Відтоді він перейнявся ще лютішою ненавистю до сторожа і ще більшою любов'ю до каруселі. І от з'являється чоловік, що не тільки заплатив за пиво, а ще й — о диво! — покликав його кілька днів пожити і поробити на справжній каруселі, дивитися зблизька на мерехтіння кольорових вогнів, їздити на кониках.

Для Безногого Ньозіньо Франса не був звичайним п'яничкою, який сидів за вбогим столиком «Морського пристановища». Для нього він був незвичайною істотою, ніби богом, якому молився Тичка, кимось на зразок Шанго[10], який був божеством Жоана Здоровила і Божого Улюбленця. Ні падре Жозе Педро, ні навіть сама свята мати Дона Анінья не здатні були сотворити таке диво, як карусель.

Баїянськими вечорами на площі в Ітапажіпе завдяки Безногому шалено крутитимуться вогні каруселі. Це був сон, зовсім не схожий на ті, що йому завжди снилися в тоскні ночі. Він уперше відчув, як на очі йому навертаються сльози, викликані не болем чи злістю. І він утупився своїми вологими очима в Ньозіньо Франсу, як у якогось ідола. За нього він будь-кому перерізав би горлянку ножем, який носив під старим жилетом, що служив йому замість піджака.

— Яка краса! — сказав Педро Куля, дивлячись на карусель. Жоан Здоровило широко розплющив очі. Карусель була прикрашена синіми, зеленими, жовтими, червоними лампочками.

Старою, спрацьованою була карусель Ньозіньо Франси. Але крилася в ній якась своєрідна краса — може, в світлі ламп, може, в музиці піаноли, що виконувала старовинні вальси далекого минулого, або в дерев'яних кониках. Крім коників, була ще одна качка, на яку садовили найменшеньких, дуже гарна. Всі капітани піску вважали її чудовою. Байдуже, що вона стара і облізла, зате вона подобалася дітям.

Коли Безногий прийшов на склад і заявив, що вони з Кангасейро працюватимуть на каруселі, це викликало величезний подив. Більшість хлопців не повірили й вирішили, що це один із жартів Безногого. Заходилися розпитувати Кангасейро, але той забився у свій куток і мовчки роздивлявся там пістолет, украдений в збройовому магазині. Нарешті він подав голос:

— Лампіан уже катався на цій каруселі. Лампіан — мій хрещений батько.

Безногий запросив усіх піти подивитись на карусель наступного вечора, коли закінчиться її спорудження. Він пішов покликати Ньозіньо. Щастю Безногого заздрили зараз усі хлопці на складі, навіть Тичка зі своїми образами святих, Жоан Здоровило, який збирався ввечері піти на кандомбле[11]. Прокопіо в Матату, і навіть, можливо, Педро Куля, який ніколи нікому не заздрив, бо був їхнім ватажком. Усі заздрили і Кангасейро, який, розкуйовджений, з журливим виразом, сидів у кутку й наводив пістолет то на когось із хлопців, то на пацюка, що раз у раз пробігав повз нього, то на зірки, яких було так багато на небі.

Наступного вечора всі пішли з Кангасейро і Безногим, які вже за день до того допомагали Ньозіньо, помилуватися каруселлю. Хлопці зупинилися перед нею, вражені її красою. Безногий їм усе показував, а Кангасейро підводив то одного, то другого нагору до коника, на якому сидів його хрещений батько Віргуліно Ферейра Лампіан. Кангасейро не міг відірвати очей від коника, на якого сідав Лампіан. Безногий уважно стежив за тим, щоб хлопці не обдряпували каруселі. Він навіть не дозволяв їм торкатися до неї.

Професор спитав:

— Ти вже навчився керувати машиною?

— Завтра побачите, — відповів Безногий невдоволено. — Завтра сеньйор Ньозіньо вчитиме мене.

— То міг би завтра, коли буде час, запустити її. Ми прийдемо тоді й трохи покатаємось.

Хлопці нетерпляче чекали на відповідь Безногого. Він погодився, і вони заплескали в долоні і загукали від радощів. Кангасейро зіскочив з коника, на якому катався Лампіан, і підійшов до них.

— Хочете чогось гарного?

Звичайно, хотіли всі. Тоді метис виліз на карусель і завів піанолу, почулися звуки старовинного вальсу. Понуре обличчя Кангасейро освітилося усмішкою. Він дивився на піанолу, на хлопців, охоплених радістю. Вони слухали майже побожно музику з черева каруселі, що лунала тільки для них, бідних хлопчаків-волоцюг з банди капітанів піску. Всі замовкли. Якийсь робітник, що йшов вулицею, побачив збіговисько хлопців і підійшов до них. Разом з усіма він слухав чарівну музику. Світло місяця розливалося над містом, зірки на небі заблищали ще яскравіше, море зовсім заспокоїлось, ніби й сама богиня Єманжа прийшла послухати музику. В цю мить нічне місто було схоже на велику карусель з невидимими кониками, на яких гарцювали капітани піску. В ці хвилини, коли грала музика, хлопці відчували себе володарями міста, вони любили один одного, почували себе братами, бо всі без винятку були позбавлені самої звичайної ласки, а зараз ласку і навіть якесь щастя принесло їм м'яке звучання музики. Кангасейро у цю мить не згадував уже про Лампіана. Педро не мріяв про те, щоб стати ватажком усіх волоцюг міста, а Безногий не думав над тим, щоб кинутись у море, в якому такі гарні сни. Музика старої каруселі грала тільки для них і для робітника, який зупинився поряд. Це був старий сумний вальс, позабутий всіма мешканцями міста.

Поступово на звуки музики почали збиратися люди. Був суботній вечір, завтра не треба йти на роботу, і багато хто проводив на вулиці всю ніч. У барах, у «Морському пристановищі» було повнісінько народу, а ті, хто мав дітлахів, прийшли на ледь освітлену площу. Діти милувалися вогнями каруселі і плескали в долоньки. Кангасейро, стоячи перед касою, наслідував голоси звірів і зазивав публіку. В шкіряному капелюсі, з перехрещеними на грудях пантронташами він скидався на справжнього кангасейро з прерії. Ньозіньо Франса вважав, що це приваблюватиме публіку.

Всю площу охопили веселощі. З'явилися парочками закохані. Якийсь поет почав складати вірші про вогні каруселі й радість дітлахів. Людей усе прибувало. Черга на карусель зростала щохвилини, хлопчаки брали її штурмом. Ось один з них не зміг захопити собі місце і залишився стояти із зажуреним виглядом. Коли карусель зупинялась, щасливчики не хотіли злазити з коників.

Близько сотні хлопчаків прийшло до старої каруселі Ньозіньо, який у цю пору сидів добряче підпилий у «Морському пристановищі». Безногий виходив і наказував:

— Злізайте! Зараз же злізайте! Або купуйте другий квиток!

Лише тоді дітхали неохоче злізали із старих коників, що ніколи не втомлювалися від безперервних перегонів, і на їхні місця лізли інші діти. Перегони тривали, знову миготіли вогні, усі барви зливалися в одну, знову піанола грала свою старовинну музику. Дійшла черга і до закоханих парочок. Вони починають цілуватися, як тільки мотор виходить з ладу й вогні гаснуть, а Ньозіньо Франса з Безногим починають копирсатися в моторі.

Ньозіньо і Безногий лягають під карусель до мотора і дошукуються, де там причина зупинки, доки не запрацює карусель знову і не замовкнуть нарікання дітей. Безногий уже довідався про всі таємниці мотора.

Через деякий час Ньозіньо звелів Безногому підмінити Кагасейро, що продавав квитки, і запропонував йому прокататися на каруселі. Кангасейро сідає на коника, на якому катався сам Лампіан. Він підскакує на ньому, ніби мчить на справжньому коні, і цілиться з пістолета, мовби стріляє у тих, хто їде поперед нього. У своїй уяві він бачить, як вони падають, підпливаючи кров'ю. А кінь мчить усе швидше, басує, і він убиває всіх, бо всі вони солдати або багаті фазендейро[12]. Потім він грабує містечка, міста, поїзди, гасаючи із зброєю на своєму коні…

Настає черга кататися Безногому. Він вилазить мовчки, його охоплює дивне хвилювання. Він іде, як віруючий до меси, як закоханий до любої дівчини, як самогубець назустріч смерті, Іде блідий, але як досвідчений верхівець. Він сідає на синього коника із зірками, намальованими на дерев'яному крупі. Губи його міцно стиснуті, він не чує музики піаноли, а бачить тільки вогні, що обертаються навколо нього. Бачить тільки світла, які мчать поруч із ним, і в цю мить живе в ньому лише істота, яка ось тут на каруселі, яка їде на коні, як і всі інші діти, яка має дім, батька та матір, котрі люблять її і радіють їй завжди. Здається йому, що він один з цих дітей, і Безногий заплющує очі, щоб залишитися ще на мить таким для себе. Він заплющує очі і вже не бачить ні солдатів, які його побили, ні чоловіка з сигарою, що глузував з нього. Кангасейро забив їх, коли їздив туди. На своєму конику Безногий ніби летить над морем до зірок у найчудовішій у світі мандрівці, про яку ніколи не читав Професор, про яку ніхто й не мріяв. І серце його б'ється так сильно, що він притискає руку до грудей…

Карусель на площі працювала до пізньої ночі. О другій годині люди ще катались. Наступного дня Педро Куля, Гульвіса, Задирака і Професор займалися своїми справами й до каруселі не прийшли, хоча й умовилися зустрітися на площі годині о третій-четвертій.

Педро Куля спитав Безногого, чи добре навчився він управлятися з мотором. А тоді додав:

— Не важко буде тобі відіслати старого під яким-небудь приводом геть?

— Я вже знаю все назубок.

Професор, який грав у карти з Жоаном Здоровилом, підвів голову:

— Може, варто підскочити на площу під вечір? Як знати, а що, як витанцюється?

— Я піду, — сказав Педро Куля. — Але гадаю, всім нам там з'являтися не слід. Можуть запідозрити сторожі.

Кіт попередив, що ввечері у нього свій інтерес, а вночі він працюватиме на каруселі, отже він піти не зможе. Безногий посміхнувся.

— Дня не можеш прожити без тої своєї баби! Дивись, це погано скінчиться…

Кіт не відповів. Жоан Здоровило теж відмовився прийти ввечері. Він домовився разом з Божим Улюбленцем піти до Дони Аніньї на боби з шинкою. Врешті було вирішено, що на площі побуває лише кілька чоловік. Решта як собі захочуть, а увечері вони зберуться, щоб піти на карусель. Безногий попередив:

— Треба, хлопці, захопити бензин для мотора. Професор, який уже тричі виграв у Жоана Здоровила, віддав гроші для купівлі двох літрів бензину.

— Я принесу.

Але в неділю увечері до хлопців на склад прийшов падре Жозе Педро, один з небагатьох, хто знав, де мешкають капітани піску. Познайомився з ними він дуже давно. Сталося це через Гульвісу, який одного дня після служби заліз до ризниці в церкві, у якій правив падре Жозе Педро. Гульвіса заліз до церкви не з якоюсь певною метою, а просто з цікавості. Він належав якраз до тих, які живуть не зв'язані якимись життєвими умовностями. Він дозволяв життю плинути своїм плином і не перешкоджав ходу подій. У товаристві він діяв лише за намовленням. Залізав десь у дім, крав якусь цінну річ, але ніколи не збував її скупникам. Він приносив і віддавав її Педро Кулі як внесок у загальний казан. У нього було чимало друзів серед портових вантажників, у будинках бідняків Солом'яного містечка, у багатьох районах Баїї. Підгодовувався він то в одному домі, то в іншому і, як правило, нікого не відштовхував. Задовольнявся дівчатами, яких йому залишав Кіт. Він краще за будь-кого знав місто, його вулиці і всілякі закутки, де можна випити й потанцювати. Через певний час після того, як він вкладав щось у загальне господарство банди, Гульвіса знову робив над собою зусилля і діставав ще щось вартісне та віддавав його Педро Кулі. Але загалом він не любив праці — чесної чи нечесної. Він полюбляв годинами валятися на піску, спостерігати за пароплавами, просиджувати цілими вечорами навпочіпки біля воріт портових складів, слухаючи різні історії про якісь подвиги. Ходив він у лахмітті, не дбаючи про нову одежу, доки стара не порвалась. Снував вулицями міста простоволосий, завертав у парки, щоб викурити на лавочці сигарету, входив у церкви помилуватися красою старого золота, бродив вуличками, брукованими великим чорним камінням.

Того ранку, коли Гульвіса побачив людей, що виходили після меси, він дуже невимушено зайшов у церкву і прокрався у ризницю. У ризниці нікого не було. Він роздивлявся зображення святих, підсміювався над святим Бенедіто, який здався йому надто чорним. Потім він побачив якийсь золотий предмет, за який можна було виручити чималі гроші. Озирнувся і простяг руку до нього, але тут хтось торкнувся його плеча. Це був падре Жозе Педро, який тільки що увійшов.

— Навіщо ти це робиш, сину мій? — спитав священик і забрав з рук Гульвіси золотий ковчег.

— Я хотів лише глянути, шановний сеньйоре. Гарна річ, — відповів Гульвіса, але по ньому було видно, що він злякався. — Якраз тому, що таке гарне, я й не хотів його брати. Хотів саме покласти його на місце. Я з гарної родини…

Падре Жозе Педро обдивився одяг Гульвіси і розсміявся. Гульвіса також поглянув на своє лахміття.

— Річ у тім, що помер мій батько. Але я вчився у коледжі. Я правду кажу! Навіщо б я став красти цю річ? — показав він на ковчег. — Та ще і в церкві. Я ж не язичник.

Падре Жозе Педро знову посміхнувся. Він чудово знав, що Гульвіса бреше. Падре давно чекав нагоди зав'язати знайомство з безпритульниками міста. Він вважав, що це його святий обов'язок. У виправній колонії для малолітніх йому всіляко перешкоджали, поскільки директор вважав, що треба бити неслухняну дитину, аби виправити її. До того ж директор мав свою особисту думку про те, що таке неслухняна дитина. Про капітанів піску падре Жозе Педро чув давно і прагнув відшукати якусь можливість навернути всі ці серця до бога. У нього було величезне бажання працювати з такими дітьми. Тому він поставився до Гульвіси якнайкраще. А що як через нього він дістанеться до капітанів піску? Так згодом і сталося.

Серед духівництва падре Жозе Педро не вважали великим розумником. Він був чи не найскромнішим серед легіону священиків Баїї. Перш ніж вступити до семінарії, він п'ять років працював робітником на текстильній фабриці. Одного разу під час відвідин фабрики єпископом директор виробництва сказав: оскільки сеньйор єпископ скаржився, що мало таких, у кого є покликання стати священиком, він готовий оплатити навчання одного семінариста. Жозе Педро стояв за своїм ткацьким верстатом. Почувши слова директора, він підійшов і сказав, що хотів би стати священиком. Директор і єпископ були здивовані.

Проте фабрикант дав слово, і Жозе Педро вступив до семінарії. Семінаристи насміхалися над новачком. Йому не вдалося стати добрим учнем, хоча поводився він зразково. Набожний, старанний, він не погоджувався багато з чим у семінарії. Йому не пощастило заглибитися в таємниці філософії, теології і латини. Але йому притаманна була надзвичайна співчутливість, і він пристрасно прагнув навертати до бога дітей або диких індіанців. Він багато страждав, особливо після того, як власник фабрики припинив платити за його навчання, і йому довелося стати педелем[13] у семінарії, щоб мати можливість далі вчитись. Проте потім він зміг стати священиком і залишився при одному з міських соборів, чекаючи, поки йому дадуть парафію. Йому шкода було безпритульних дітлахів, які, залишившися без батька, без матері, добували на прожиття крадіжками, погрузнувши в гріхах. Падре прагнув навернути серця дітей до бога. Він почав відвідувати виправну колонію для малолітніх. Спершу директор приймав його дуже шанобливо. Але коли падре висловився проти тілесної кари, проти того, щоб мучити дітей голодом, усе змінилося. Падре написав листа до редакції «Вечірньої газети», і тоді йому було заборонено приходити в колонію, а на нього надійшла скарга в архієпископство. Через це йому й досі не дали парафії.

Найбільшим бажанням падре було познайомитися з капітанами піску. Проблема безпритульних дітей, малолітніх злочинців нікого не цікавила в цьому місті. Падре хотілося наблизитися до цих підлітків. У місті він не мав практично ніякого впливу. Він не знав, як йому діяти, щоб завоювати довіру цих малих злодіїв. Однак йому було добре відомо, що їхнє життя позбавлене будь якої ласки. Це було голодне життя кинутих напризволяще дітей. І якщо у падре не було ліжка, їжі й одягу, які він міг би їм дати, то він мав теплі слова і, безумовно, в його серці було багато любові до них.

Та в одному падре Жозе Педро спочатку помилявся: бо хотів запропонувати їм замість вільного життя на вулицях, повної свободи, занедбаності, яка й створила їм таке життя, можливість жити в кращих умовах. Але тепер він добре знав, що не може запропонувати цим дітям життя в колонії. Він добре знав закони і порядки колонії і те, як вони там виконуються. Знав, що колонія не може перетворити безпритульного на доброго робітника. Падре Жозе Педро покладав надії на своїх старих приятельок-богомолок, які могли б опікуватися деякими дітьми. Але це означало для хлопців попрощатися з найпривабливішим для них: із вільним життям на вулицях найтаємничішого і найпрекраснішого з міст світу — на вулицях Баїї — гавані всіх святих.

Тільки коли з допомогою Гульвіси падре Жозе Педро познайомився з капітанами піску, він зрозумів, що, зробивши їм таку пропозицію, він назавжди втратить їхню довіру й ніколи їх більше не побачить. До того ж він не мав цілковитої довіри і до старих дів, які жили тільки церквою, а в проміжках між богослужіннями займалися плітками. Згадав, як напочатку розчарував їх. Коли закінчив у церкві свою першу проповідь, оточив його цілий натовп цих набожних жінок. Вони, здавалося, обожнювали його, і він знав, що більшість священиків приймають їхні лестощі й подарунки. Проте у самого падре Жозе Педро було інше уявлення про місію пастиря.

— Що вам, сеньйори, нема чого робити? — звернувся він колись до богомолок, коли ті хотіли допомогти йому зняти облачення. — У вас немає родини, про яку ви мусите дбати? Я вам не христосик, не архангел Гавриїл… Ідіть додому і працюйте, готуйте, шийте…

Богомолки дивились на нього набурмосено, ніби він був антихрист, а падре ще додав:

— Працюючи вдома, ви краще прислужитесь богові, ніж тут, принюхуючись до подолів священиків… Ідіть, ідіть!

Коли богомолки забралися геть, він уже трохи оволодів собою, швидше знеохочений до всього, ніж розгніваний:

— Христосику… ім'я боже згадують всує…

Богомолки пішли просто до падре Кловіса. Це був товстий лисий чоловік, завжди в доброму гуморі, він був улюбленим сповідником усіх. Вигукуючи одна перед одною наввипередки, вони розповіли падре Кловісу, що сталося. Падре Кловіс подивився на них і втішив:

— Це у нього швидко мине. Це на перших порах. Потім він побачить, що ви святі, справжні дщері господні. Не засмучуйтесь. Моліться за отця нашого і не забувайте, що сьогодні день благословення.

Коли вони пішли, він розсміявся і пробурмотів:

— Ці новоявлені падре лише псують життя людям.

Пізніше богомолки почали знову благоговіти перед падре Жозе Педро, проте до цілковитого порозуміння так і не дійшло. Його серйозний вигляд, доброта, його нехіть до пліток спричинилися до того, що його почали більше поважати, ніж любити. Від богомолок його віддаляла передусім нездатність стати гарним проповідником. Йому ніколи не щастило зобразити пекло з такою силою переконання, як, приміром, умів це робити падре Кловіс. А його риторика була вбога й непереконлива. Проте він вірував, був справді віруючим. Тоді як про падре Кловіса можна було сказати хіба те, що він вірує принаймні хоч у пекло.

Спочатку падре Жозе Педро мав намір відвести капітанів піску до богомолок. Він міркував, що цим врятує не лише дітей, а й богомолок від їхньої безплідної суєти. Нехай би присвятили себе цим дітям з такою ж відданістю, як церкві. Падре Жозе Педро здогадувався, що вони марнували дні в пустопорожній балаканині у церквах або вишиваючи носовички для падре Кловіса, через те, що ці старі діви не мали ні сина, ні чоловіка, яким би могли присвятити своє життя. Він дав би їм синів. Тривалий час падре Жозе Педро плекав цей задум. Він навіть привів у дім до однієї з них хлопчика, який утік із виправної колонії. Це сталося ще до того, як він познайомився з капітанами піску, коли тільки про них почали говорити. Наслідок був сумний: хлопчина втік із дому, прихопивши срібні речі. Він вибрав вуличну долю, хоча там він ходив у лахмітті та жив надголодь. Він віддав їй перевагу перед гарним одягом і смачною їжею з обов'язком читати вголос перед обідом молитву та щодня бути присутнім на різних месах і богослужіннях. Потім падре Жозе Педро зрозумів, що експеримент не вдався з вини старої діви, а не хлопчика. «Неможливо, — подумав падре Жозе Педро, — зробити з безпритульного злодія пономаря. Але цілком можливо зробити з нього робочу людину». І він чекав, що, познайомившись із капітанами піску, зможе домовитися з деякими з них і з богомолками про новий експеримент, який він наперед продумав. Та невдовзі по тому, як Гульвіса рекомендував його групі і він поступово завоював довіру в більшості хлопців, він побачив, що і цей його дослід марний, що воля — найсильніше почуття в серцях капітанів піску. Тоді він вирішив діяти інакше.

Спершу діти придивлялися до нього з недовірою. Вони чули на вулиці, що бути падре — це не робота, а покликання і що таке швидше годилось би для жінки. Але падре Жозе Педро був робітником і знав, як поводитися з цими хлопцями. Він ставився до них як до дорослих, до друзів. І так завоював їхню довіру, подружився з усіма, навіть з Педро Кулею і Професором, не дуже схильними до молитов. Труднощі виникли у нього з Безногим. У той час, Професор, Педро Куля і Кіт ставилися до слів падре байдуже (Професор, правда, любив його, бо падре приносив йому книги), а Тичка, Кангасейро і Жоан Здоровило, особливо перший, прислухалися дуже уважно до того, що він казав, Безногий виявляв опір, спочатку досить-таки впертий. Проте скінчилося все тим, що всі стали вірити падре Жозе Педро. А в Тичці він навіть відчув покликання до професії священика.

Однак того вечора вони зустріли його появу без особливого задоволення. Тичка підійшов і поцілував руку падре. Кангасейро також. Інші привіталися. Падре Жозе Педро пояснив:

— Сьогодні я прийшов запросити вас усіх.

Вони уважно прислухались. Безногий прошепотів:

— Він кликатиме нас на сповідь. Але тільки тих, що грішили.

Та замовк, перехопивши грізний погляд Педро Кулі. Привітно всміхаючись, Падре примостився на ящику. Жоан Здоровило побачив, що сутана на ньому брудна й стара. Місцями позаштопувана чорними нитками. Жоан Здоровило підштовхнув ліктем Педро Кулю, який теж це помітив. Педро промовив:

— Хлопці, у падре, нашого друга, є дещо для нас. Ура падре Жозе Педро!

Жоан Здоровило знав, що все це через подрану сутану, що була завеликою для хирлявого тіла падре. Всі інші відповіли криками «ура». Падре всміхнувся, помахавши рукою. Жоан Здоровило не відводив очей від сутани. Він подумав, що Педро Куля — справжній ватажок, він усе знав, усе вмів робити. За Педро Кулю Жоан Здоровило дав би перерізати собі горлянку. Падре Жозе Педро витяг з кишені сутани чорний молитовник і вийняв з нього кілька банкнотів по десять мільрейсів.

— Це вам на те, щоб піти сьогодні на карусель. Я вас усіх запрошую покататися сьогодні на каруселі.

Він сподівався, що хлопці зрадіють. З п'ятисот мільрейсів, які дона Гільєрміна Сільва дала на купівлю свічки для вівтаря діви Марії, він узяв п'ятдесят, щоб повести капітанів піску на карусель. Проте обличчя в хлопців залишилися байдужими. Падре стояв збентежений з грішми в руці. Педро Куля чухав голову. Падре поглянув на Професора, і той промовив:

— Падре, ви хороша людина… Але річ у тім, що Безногий і Кангасейро — обидва зараз працюють на каруселі. Ми вже запрошені, нас запросив власник… — він замовк на мить, — це наш приятель… і ми можемо прокататися вночі безкоштовно… Але ми не забудемо, що ви нас запросили, ми це цінуємо…

Професор старанно добирав слова, усвідомлюючи всю делікатність моменту. Педро Куля схвально кивав головою.

— Нехай це лишиться надалі. Нехай уже іншим разом. Але ви, сеньйоре, не образитесь на нас? Не образитесь? — Він уважно дивився на падре, і обличчя його знову проясніло.

— Ні, хай іншим разом. — Падре подивився на хлопців, посміхаючись. — Так навіть краще. Бо гроші, які я дістав… — Раптом він затнувся, подумавши, що, можливо, це божа пересторога, бо, мабуть, він хотів вчинити щось недобре. Погляд його був таким дивним, що хлопці підступили на крок. Вони дивилися на падре, не розуміючи, в чому річ. Педро Куля насупився, як у тих випадках, коли треба було розв'язати якусь проблему. Професор хотів було щось сказати, але зрозумів усе першим Жоан Здоровило, хоча серед усіх він був, напевно, найдурніший.

— Це з церкви, падре? — І рот у нього скривився, на очах виступили сльози, і він гнівався на себе за нестриманість.

Зрозуміли й інші. Тичка подумав, що крадіжка — то великий гріх, але доброта падре сильніша за нього. Безногий, накульгуючи більше, ніж завжди, підійшов до падре. Спочатку він майже кричав, а потім уже говорив тихіше.

— Ми можемо покласти їх туди, де вони були. Нам це неважко зробити. Не журіться… — і засміявся.

І посмішка Безногого, і дружні почуття, які падре побачив у очах хлопців (і, здається, сльози на очах у Жоана Здоровила), повернули йому спокій і віру у свій вчинок і свого бога.

— Одна стара вдова дала мені п'ятсот мільрейсів на свічку. Я взяв п'ятдесят, щоб повести вас на карусель. Бог вирішить, чи добре я вчинив. Тепер я куплю свічку.

Педро Куля відчув, що вони в боргу перед падре. Не придумавши нічого кращого, він вирішив відмовитись від задуманої на цей вечір справи.

— Ми збираємось на карусель увечері, щоб подивитися на Кангасейро і Безногого. Чи не хочете з нами, падре,?

Падре Жозе Педро погодився, бо знав, що це — наступний крок до зближення з капітанами піску. І на площу попрямувала група хлопчаків разом із падре. Деякі не пішли, в тому числі й Кіт, що побіг на побачення з Далвою. Але ті, що вирушили туди, мали вигляд добре вихованих хлопчаків, що поверталися з уроку закону божого. Якби вони були добре вдягнені і чисті, їх можна було б вважати за учнів коледжу — в такому чіткому порядку вони крокували.

На площі вони показали падре Кангасейро, який наслідував голоси звірів, одягнений, як і годиться кангасейро, і Безногого, що самотужки управлявся з мотором, бо Ньозіньо пішов до готелю на пиво. Усе навколо було не таке гарне, як увечері, коли крутилися різнобарвні вогні. Але вони пишалися Кангасейро і Безногим. Професор недогризком олівця намалював на кришці ящика Кангасейро, в його екзотичному вбранні. Професор мав хист до малювання і іноді заробляв гроші, зображуючи на плитах хідника перехожих або закохані парочки. Ті зупинялися на хвилину, сміялися над ще не закінченим малюнком, казали:

— Дуже схоже!

Він збирав монетки, потім починав малювати чоловіків у порту і повій, малював доти, доки сторож не гнав його з тротуару. Іноді навколо нього збиралося багато глядачів, і хтось казав:

— Цей малий не без таланту. Шкода, що уряд не піклується про таких обдарованих дітей. — І люди згадували випадки, коли вуличні хлопчики, яких брали на виховання родини, згодом ставали великими поетами, співцями й художниками.

Професор закінчив малюнок на фанері. Він намалював карусель і Ньозіньо Франсу, п'яного як чіп. Усі згромадилися навколо нього. Падре похвалив малюнок.

— Це ж ніби падре Жозе Педро? — почули вони раптом.

Лорнет якоїсь худорлявої старої націлився, на них, мов пістолет. Падре відчув себе якось незручно. Хлопці з цікавістю витріщились на груди старої дами, прикрашені дуже коштовним блискучим кольє. Якусь мить усі мовчали. Тільки падре спромігся врешті вимовити:

— Добривечір, доно Маргарідо.

Удова Маргаріда Сантос спрямувала на нього золотий лорнет.

— І не соромно вам, падре, водитися з таким набродом? Служитель господа бога! Людина духовного сану — і серед цих гультіпак!

— Це діти, сеньйоро.

Стара погордливо дивилася на нього. Падре вів далі:

— Христос казав: «Нехай діти приходять до мене».

— Діти… Теж мені — діти! — І стара плюнула.

— «Хто спокусить одного з малих цих, що вірять у мене, — казав господь, — тому краще було б, якби повісили йому жорно на шию і скинули його в море». — Падре Жозе Педро підняв голос.

— Це не діти. Це — бандити, шахраї, злодії. Які вони діти? Цілком може бути, що це капітани піску… Злодії… — Вона кричала дуже сердито.

Хлопці з цікавістю дивились на стару. Лише Безногий, який прийшов щойно з каруселі, бо повернувся Ньозіньо, позирав на неї люто. Педро Куля ступив крок уперед і хотів пояснити їй:

— Падре лише хоче нам допомогти… Але стара відсахнулась.

— Не підходь до мене, не підходь, негіднику! Якби не падре, я б покликала поліцію…

Педро Куля розсміявся, подумавши, що якби не падре, на ній уже не було б ні кольє, ні лорнета.

Стара пішла, не стримавшись, щоб роздратовано не сказати священику:

— Так ви далеко не підете, падре. Будьте обережнішими у своїх знайомствах.

Педро Куля захлинався від сміху, і падре теж розсміявся, хоча йому було сумно через цю стару. Але карусель усе крутилась, забавляючи гарно вдягнених дітлахів, і потроху очі капітанів піску знову прикипіли до неї, в них палало бажання покататися на кониках, у круговерті вогнів. «Так, вони діти», — подумав падре.

Надвечір почалася злива. Невдовзі дощ перестав, темні хмари зникли з неба, замерехтіли зорі, і засяяв повний місяць. Вдосвіта на площу з'явились капітани піску. Безногий завів мотор, і хлопці забули, що вони не такі, як інші діти. Забули, що немає в них домівок, що не мають вони ні батьків, ні матерів, що живуть з крадіжок, як дорослі, яких боїться місто і називає бандитами. Забули й про слова старої з лорнеткою. Забули вони про все і були вже такими, як інші діти, їздили на каруселі й раділи кольоровим ліхтарям. Зірки ряхтіли, світив місяць. Але яскравіше за місяць, яскравіше за зорі палали серед ночі сині, зелені, жовті й червоні вогні «великої японської каруселі».


Доки


Педро Куля вдарив чотирирейсовою монетою об стіну будинку митниці. Монета впала перед монетою Гульвіси. Потім прицілився Тичка, і його монета впала поміж монетами Педро та Гульвіси. Гульвіса сидів навпочіпки й дивився на гроші. Вийняв з рота сигарету:

— Оце так! Погано починаю…

Грали далі, але Тичка і Гульвіса програли дрібні, і Педро Куля заховав копійки до кишені.

— Маєте рацію.

Перед ними, припнуті до причалу, стояли рибальські човни. З базару поверталися чоловіки й жінки. Капітани чекали сьогодні ввечері на човен Божого Улюбленця. Цей майстер капоейри зараз ловив рибу, бо рибальство і було його основною професією. Узялися грати далі, і Педро Куля виграв ще дві чотирирейсові монети. Шрам на обличчі в нього почервонів. Радів, що переміг суперників у гарній грі, особливо коли гравці були такі сильні, як Тичка, котрий довго вважався найкращим гравцем у їхньому товаристві, а також Гульвіса. Коли скінчили, Гульвіса вивернув кишені:

— Доведеться позичити в тебе, бо в мене більше немає ні крузадо[14]. Все програв.

Потім подивився на море і на причалені човни:

— Божий Улюбленець повернеться надвечір. Ходімо на доки!

Тичка сказав, що чекатиме на Божого Улюбленця, а Педро Куля і Гульвіса попростували до доків. Пройшли вуличками до пристані й зашурхотіли по піску. Від п'ятого причалу саме відпливав човен. Люди снували туди й сюди, мов у мурашнику. Педро Куля запитав у Гульвіси:

— Ти хотів би стати моряком?

— Ні… Мені подобається тут. Я не хочу звідси нікуди рушати, нікуди.

— А я б хотів. Гарно, мабуть, залазити на щоглу. А якщо буря, уявляєш? Ти пригадуєш історію, яку нам читав Професор? Ото була буря…

Ага. Просто ураган.

Педро Куля пригадував далі події у тій історії. Гульвіса нізащо б не покинув Баїю, де він виріс і де так легко було жити з ножем за поясом, гітарою під пахвою і юною мулаткою. Тільки таке життя провадитиме Гульвіса, аж поки не стане зовсім дорослим.

Вони дійшли до входу на сьомий причал. Жоан де Адам, чорний сильний докер, колишній страйкар, якого любили і боялись у цілому районі, сидів на ящику. Він курив люльку, під сорочкою у нього випиналися м'язи. Коли побачив хлопців, відразу ж привітався з ними:

— Привіт, Гульвісо, друже! І капітану Педро привіт! Він називав Педро капітаном Педро і любив із ним розмовляти. Підсунувся, даючи Педро місце на ящику. Гульвіса всівся перед ними на землю. На розі стара негритянка продавала кокаду[15] та помаранчі. Вона була вдягнена у кольорову бавовняну спідницю і в блузку, з якої виднілися перса, ще досить тугі, як на її вік. Гульвіса дивився на груди негритянки, очищаючи апельсин, якого щойно приніс із її столика.

— У тебе ще гарна постать, тітко! Правду кажу, еге ж?

Негритянка посміхнулась.

— Ця молодь зараз не поважає старших, куме Жоан де Адам. Хто це коли чув, щоб шмаркач розпатякував про груди такої старої баби, як я, у котрої все вже позаду, ну скажіть?

Та облиш, тітко, тобі приємно це чути…

Негритянка засміялась, задоволена.

— Я вже не думаю про таке, коханий Гульвісо. Ввійшла вже в літа. Ось запитай цього… — і вона показала на Жоана де Адама. — Я бачила, як він організовував перший страйк тут, у доках. Такий був хлопець тоді, як ось ти. В ті часи ще ніхто й не знав добре, що то воно таке страйк. Пам'ятаєш, друже?

Жоан де Адам кивнув головою на знак того, що пам'ятає. Звів очі, пригадуючи давні часи, коли доки охопив перший страйк. Він був одним з найстарших докерів, хоча ніхто б відразу не вгадав його років. Педро Куля промовив:

— Негр скаже, як завяже, а як змалює, то іншому тричі тридцять раз так не вдасться.

Негритянка нахилила голову, майже білу від сивини. Потім стягла хустину, що покривала їй волосся, а Гульвіса пожартував:

— Слухай, нащо тобі ця хустка? Негритянка гарніша, коли пишніша…

Жоан де Адам запитав:

— А ти пригадуєш Раймундо, кумо Луїзо?

— Блондина, який загинув під час страйку? Як можна його не пам'ятати? Щовечора приходив до мене погомоніти трішки, а жарти полюбляв…

— Його вбили, коли до нас наїхала кінна поліція. — Він глянув на Педро Кулю. — Ти ніколи не чув, щоб говорили про нього, капітане?

— Ні.

— Ти мав тоді чотири роки. Був певний час у одного, потім у іншого, поки нарешті втік кудись. Відтоді нічого про тебе ми не чули, аж доки ти об'явився як ватажок капітанів піску. Скільки тобі зараз років?

Педро почав рахувати, але Жоан де Адам перебив його:

— Тобі зараз років п'ятнадцять. Чи не так, кумо? Негритянка кивнула, що так. Жоан де Адам вів далі:

— Одного дня, коли захочеш, можеш іти сюди працювати в док. Ми тримаємо тут для тебе місце.

— Чому? — запитав Гульвіса, а вражений Педро тільки слухав.

— Тому що його батько був Раймундо і загинув, борючись за народ, за справжні людські права для свого народу. Це був справжній мужчина. Він був вартий десятка тих, кого зустрічаємо отут зараз.

— Мій тато? — запитав Педро Куля, який досі не чув нічого певного про ті справи.

— Так, твій тато. Люди прозивали його Блондином. Коли під час страйку він промовляв до людей, ніхто б не подумав, що це простий вантажник. Його вцілила куля. І тому маємо для тебе тут місце у доках.

Педро Куля шкрябав тріскою по асфальті. Подивився на Жоана де Адама.

— А чому раніше ти мені ніколи про це не розповідав?

— Ти ще був дуже малий, щоб зрозуміти це. А незабаром ти вже станеш мужчиною, — задоволено засміявся негр.

Педро Куля теж усміхнувся. Був радий, що довідався про долю свого батька і що той був таким видатним чоловіком. Але запитав, повільно розтягуючи слова:

— А маму мою ти теж знав? Жоан де Адам на мить замислився.

— Ні, не знав. Коли я познайомився з Блондином, у нього вже не було дружини. Але був ти.

— А я її знала. — Тепер говорила негритянка. — Вродлива жінка. Ходила чутка, ніби твій батько викрав її з багатого дому там, з Верхнього міста, — і вона показала на частину міста, що виднілась на узвишші. — Вона померла, коли ти мав тільки шість місяців. У ту пору Раймундо працював на фабриці сигар в Ітапажіпе. Вже згодом перейшов сюди, у доки.

Жоан де Адам повторив:

— Коли тобі захочеться…

Педро Куля заперечливо похитав головою. Потім спитав:

— Страйк — це було щось гарно, Жоане?

Вони послухали, що розповів їм Жоан де Адам про страйк. Коли той закінчив, Педро Куля промовив:

— Я хотів би організувати страйк. Це повинно бути чудово!

Коли до причалу почав приставати корабель, Жоан де Адам підвівся.

— Зараз нам треба йти вантажити цього голландця. Корабель загудів і почав маневрувати, щоб пристати до причалу. На причалі колом стояли докери, вдивляючись у великий корабель. Педро Куля дивився на них з любов'ю. Його батько був одним із них і загинув, захищаючи їх. Проходили чоловіки — білі, мулати, негри, багато негрів. Вони йшли наповнювати черево корабля мішками какао, ящиками тютюну, цукру, всіх продуктів штату Баїя, які зараз поїдуть у далекі краї, де люди, такі ж, як і вони, тільки високі й світлошкірі, вивантажать з корабля товар, випорожнять його черево. Батько Педро був одним з них. Зараз він це знає. Для них його батько промовляв, залазячи на бочку, яку швиденько прикочували на місце збіговиська докерів, за них він бився, а потім дістав кулю, коли проти докерів вислали кінну поліцію. Отже, саме тут, де він сидить зараз, текла кров його батька. Педро Куля подивився на землю, нині покриту асфальтом.

Отже, під тим асфальтом є кров, яка витекла з тіла його батька. І тому він, коли б тільки захотів, дістане собі роботу на доках, серед цих людей, місце, яке залишив для нього батько. Він повинен буде також носити вантажі… Це суворе життя з шістдесятикілограмовими мішками на спині. Але відтак він матиме змогу теж страйкувати, як і його батько і Жоан де Адам, битися з поліцією і вмерти за права цих людей. Так він помститься за свого батька і допоможе цим людям вибороти свої права. Педро Куля, щоправда, дуже невиразно уявляв собі, що воно таке. Але коли бачив себе під час страйку, бачив себе у бійці, його очі й уста всміхалися.

Гульвіса, який запихався вже третьою помаранчею, перебив його мрії:

— Думаєш про ту смерть, що сталася так давно, братику?

Стара негритянка дивилась на Педро Кулю з любов'ю.

— Обличчя у нього батькове. Якби не цей шрам на щоці, здавалось би, що бачиш Раймундо. Тільки волосся в нього материне, хвилясте. Але ж Раймундо був гарний мужчина…

Гульвіса всміхнувся сам до себе. Запитав, скільки він винен, і заплатив старій двісті рейсів. Потім подивився ще раз на негритянку і запитав:

— А в тебе немає дочки, тітко?

— А навіщо тобі про це знати, нечемо? Гульвіса зареготав.

— Та хотів би з нею ближче познайомитися..! Негритянка замахнулась на нього, а Гульвіса швидко

ухилився.

— Якби й мала я дочку, то була б вона не для тебе, ти, волоцюжко!

А тоді згадала:

— Ти йтимеш сьогодні до Гантоїса? Там сьогодні буде кандомбле. Танці будуть. Сьогодні ж свято Омолу.

— Там можна попоїсти? Буде щось смачне?

— Авжеж… — Вона подивилася на Педро Кулю. — Чого б тобі не піти, хоч ти й білий? Омолу — свята не лише для негрів. Це свята всіх бідних.

Гульвіса підняв руку, ніби вітаючись, при згадці про Омолу, богиню злидарів. Вечоріло. Хтось купив кокосовий горіх. Раптом засвітилися вогні. Негритянка підвелась, і Гульвіса допоміг їй поставити решту неспроданого товару на голову. Вдалині показався Тичка з Божим Улюбленцем. Педро Куля ще раз поглянув на чоловіків, які у доках зносили вантажі на голландський корабель. На широких спинах негрів і метисів блищали краплі поту. Мускулисті тіла гнулися під вантажем. Глухо скрипіли підйомні крани… Боротися за права… Одного дня чоловік, такий, як Жоан де Адам, міг би розповісти підліткам у доках порту його історію так, як сьогодні розповіли йому про його батька. Очі Педро гарячково блищали в нічній темряві, яка спускалась на землю.

Хлопці допомогли Божому Улюбленцеві вивантажити зловлену рибу з човна. Улов був чималий. Сьогодні йому допомогла Єманжа. Торговець, що мав на базарі рибну крамничку, купив усю виловлену рибу. Потім гуртом пішли повечеряти до невеличкого ресторану поблизу. Тичка йшов на побачення з падре Жозе Педро, який учив його читати й писати. Зупинився на мить біля складу, щоб узяти коробочку з перами, які купив ще вранці у крамниці з канцелярськими товарами. Педро Куля, Гульвіса та Божий Улюбленець пішли на кандомбле в Гантоїс, де об'явилась Омолу в червоних шатах і піснею сповістила своїм бідним дітям, що скоро скінчаться злидні, що вона пошле віспу в домівки багатіїв, а бідні віднині будуть ситі й щасливі. Бубни грали до пізньої ночі на честь богині Омолу. Вона оголосила всім, що наближається день відплати за кривди бідняків. Негритянки танцювали, а чоловіки пили й розважались. День відплати настане!

Педро Куля самотньо йшов вуличками міста, бо Гульвіса подався танцювати, як і Божий Улюбленець, уже на цілу ніч. Він спускався сходами, що вели в Нижнє місто. Почував себе зараз так, ніби якийсь тягар лежав у нього на серці, ніби його викривили зсередини, вигнули. Він ішов і розмірковував про надвечірню розмову з Жоаном де Адамом, розмову, яка сповнила його радістю, бо він довідався, що його батько був людиною поважною і непересічною. До цього ніколи не доводилось Педро Кулі ні з ким порозмовляти про свого батька, довідатись, як він помер. Та й потім на макумбі у Гантоїсі Омолу в червоному вбранні оголосила, що настане день, скоро настане день відплати за всі поневіряння бідних. Все це лягло на серце Педро Кулі, ніби оті шістдесятикілограмові мішки на спини вантажників.

Спустившись сходами вниз, Педро Куля попрямував вуличкою на пляж, охоплений бажанням добратися швидше до складів і влягтися спати. Якесь цуценя загарчало на нього з кутка, побоюючись, що він забиратиме в нього кістку, яку воно гризло. В кінці вулиці він помітив силует. Схоже, що то була жінка, яка дуже поспішала кудись. Педро швидко попрямував за жінкою, що саме виходила на пляж. Пісок шурхотів під ногами, і жінка швидко почула, що її переслідують. Педро Куля міг зараз краще її роздивитися, коли вона проходила під ліхтарями — це була юна негритяночка років п'ятнадцяти, як і він. Вона поспішала, йшла, майже стрибаючи, від чого уся її постава граційно й легко вигиналась, бо коли негри навіть просто ходять, то й тоді здається, ніби вони танцюють. Дивлячись на рухливі стегна юної негритянки, Педро не згадував уже ні про смерть свого батька, що захищав права вантажників-страйкарів, ні про те, що Омолу провістила на макумбі. Він думав лише про те, щоб повалити негритяночку на піщаному пляжі, пестити її тугі дівочі перса.

Прямуючи за нею, бо дівчина звернула з вулички на піщаний берег, сподіваючись за пляжем вийти до іншої освітленої ліхтарями вулиці, Педро підійшов до стовпів з ліхтарями. Негритянка лише тоді помітила, що відстань між нею і Педро чимдалі скорочується, і припустила бігом. Педро зрозумів, що коли вона проскочить до старих складів, то в тих лабіринтах вона швидше втече від нього. Добре знаючи тут кожен метр, Педро погнався навперейми. Повну тишу на піщаному пляжі зараз порушували тільки відлуння кроків дівчини. Педро все більше наближався до неї. Він біг значно швидше, ніж негритянка. А вона замість того, щоб пірнути в лабіринти старих складів, бігла тільки пляжем. Педро сміявся, усмішка широко відкривала його білі зуби. Він був дуже схожий на звіра, що ось-ось схопить у пустелі свого здобич.

Коли він уже зовсім наблизився до негритянки й підняв руку, щоб торкнутися її плеча, дівчина побігла ще швидше. Педро Куля гнався далі і незабаром наздогнав дівчину. Зупиняючи її на бігу, він спіткнувся сам, і вони обоє покотилися на пісок. Педро зірвався на ноги і вмить був біля дівчини, простягнувся поруч неї, притримуючи її.

— Ну, красунечко, ну, золотко моє! Все одно я з тобою!

На обличчі негритяночки був жах. Але коли вона помітила, що її переслідувачеві не більше ніж п'ятнадцять-шістнадцять років, вона трохи ожила і спитала його з ненавистю:

— Що тобі треба?

— Не будь такою впертою, смаглявко. Давай трішки побазікаємо…

Він схопив її за руку і повалив на пісок. Її пойняв страх, безтямний страх. Вона поверталась від бабусі додому, де чекали на неї мама і сестри. Чому вона вийшла так пізно, чому пішла на ризик, перебігаючи берегом? Хіба ж вона не знала, що піщаний пляж — місце кохання для всіх хуліганів, усіх злодіїв, усіх моряків, усіх капітанів піску, усіх, хто не може оплатити собі жінки та кого, однак, змагає тілесна спрага у святому місті Баїя? Їй щойно сповнилося п'ятнадцять років. Педро Куля теж мав п'ятнадцять років, але він уже давно знав не тільки піщаний пляж і його таємниці, але й таємниці кохання жінки. Тому що чоловіки проникають у ці таємниці раніше за жінок, а капітани піску пізнають їх значно раніше за будь-якого чоловіка.

Педро Куля провів рукою по кучерявій голівці негритяночки:

— Ти просто чудова, смаглявко! Зробимо з тобою гарненького синочка.

Вона відштовхнула його:

— Облиш мене. Облиш мене, проклятий!

Вона озиралась довкола, намагаючись побачити кого-небудь поблизу, щоб покликати на допомогу, щоб урятувати свою дівочу честь, яка була для неї тепер уже великою цінністю. Але ж і вночі на піщаному березі порту Баїя важко було когось побачити. Усвідомлення небезпеки, що чигала на неї, надало їй нових сил. Вона нагнулась і вкусила Педро за руку. Той зойкнув, відсмикнув руку, дівчина вирвалась, скочила на ноги й побігла. Але він швидко знову піймав її, і тепер бажання перемішалось у нього із злістю.

— Годі кривлятися! — і намагався звалити її на пісок знов.

— Облиш мене, проклятущий! Кажу тобі, облиш мене!

Педро не відповідав. Він знав інших, що теж пручалися. А вона вперто опиралася, лаялась, билась і кусалась, била своїми слабими рученятами його в груди.

— Чого ти випендрюєшся, пташко! Ти що, думаєш, я тебе відпущу отак, без нічого? Твій хлопець нічого не знатиме, ніхто нічого не знатиме…

— Облиш мене, проклятий… Облиш мене, проклятий… Облиш мене, я ж дівчина. Ти ж не любиш мене, не чини мені зла. Потім ти собі зустрінеш іншу. Я невинна, а ти мені хочеш зробити таке зло.

Її очі сповнились сльозами, вона плакала зі страху.

— Ти дівчина, це правда?

— Клянусь усіма святими, господом богом нашим і пречистою дівою, — і вона перехрестилася тремтячими пальцями.

— Ти правду кажеш? — запитав Педро.

— Клянуся, що так. Дай мені спокій, мене ось мама вдома чекає.

Вона плакала, і Педро Кулю охопив сумнів, але бажання в ньому все ще палало. Він нахилився до самого вуха негритянки і легенько поцілував.

— Ні. Ні.

— Та не бійся, я відпущу тебе дівчиною.

— Ні, ні, я боюся…

Дівчина голосно плакала, підносячи до неба руки, була мов божевільна, весь її захист були крики, її сльози. Але для Педро головним її захистом були очі, сповнені жаху, очі слабкої тварини, у котрої немає більше сил для опору.

— А якщо я тебе облишу, ти прийдеш сюди завтра?

— Прийду, так.

— Тоді я відпущу тебе зараз.

Вона лише головою хитнула у відповідь. Її очі були, як у причинної, в цю мить вона почувала тільки страх і бажання втекти.

— Гаразд, можеш іти. Але якщо завтра ти не повернешся… Я колись тебе спіймаю і покажу тобі, яка з тебе належить за це відплата…

Вона пішла, нічого не відповівши. Хлопець ішов поруч з нею.

— Я проведу тебе.

Дівчина плакала. Він хотів узяти її під руку, але вона відсахнулась від нього. Він спробував ще раз, але вона знову відсмикнула руку.

— Якого дідька? Чого ти комизишся?

І вони пішли далі, взявшись за руки. Вона плакала, і цей плач викликав у Педро Кулі сум, до нього поверталась його вечірня тривога, спогад про батька, що загинув у боротьбі, згадка про пісню Омолу, яка віщувала помсту. Він почав уже клясти в душі зустріч з цим дівчиськом і прискорив ходу, щоб швидше дійти до вулиці. Вона все ще хлипала, і він зло сказав їй:

— Чого ти оце? Я ж нічого тобі не зробив…

Вона зиркнула на нього, і очі її були сповнені зненависті. Він не знав, що казати далі, у нього не залишилосьбільше ні бажання, ні злості, в серці був тільки сум. До них долинула мелодія самби, яку виспівував хтось на вулиці. Вона заридала ще сильніше. Він підкидав ногою пісок. Зараз Педро відчував себе слабшим за неї, рука негритяночки тиснула на нього, ніби свинець. Він відняв руку, і вона відсторонилась від нього, а він не заперечив цьому. Він жалів зараз, що зустрів Жоана де Адама, що пішов на кандомбле у Гантоїс. Вони дійшли до кінця вулиці, і Педро звернувся до дівчини:

— Ну, тепер можеш іти спокійно, ніхто тебе тут не зачепить. — Вона знову глянула на нього з ненавистю і побігла геть. На розі вулиці вона зупинилась і вигукнула:

— Чума, голод і війна на твою голову, проклятий! Бог тебе покарає, проклятий! Негідник, проклятий, проклятий!

Голос її лунав по вулиці, шмагаючи Педро Кулю. Перш ніж зникнути за рогом, вона сплюнула і повторила знову:

— Проклятий!.. Проклятий!..

Спочатку він стояв, ніби прикутий до місця, а потім побіг берегом моря, ніби тікаючи від прокльонів негритяночки, і вітер хльостав його в обличчя. Йому хотілося кинутися в море, щоб змити з себе всю цю тривогу, хотілося відомстити тим людям, що вбили його батька, бо в ньому закипала зненависть до багатого міста, що лежало по другий бік затоки, його охопив відчай від життя, яке він вів, життя безпритульного хлопчака, покинутого і гнаного звідусіль, і жаль до бідної негритяночки, яка, власне, теж була дитина.

«Теж дитина», — повторював йому голос вітру, самби, яку хтось співав, його внутрішній голос.


Пригода Огуна[16]


Темного зимового вечора, коли вітрильники не зважувались виходити в море, коли гнівались Єманжа і Шанго, коли блискавки були єдиним світлом на небі, вкритому важкими й темними хмарами, Педро Куля, Безногий і Жоан Здоровило проводжали святу матір Дону Анінью до її далекого дому. Прийшла вона на склад, коли вечір лише починався, і попросила капітанів піску про допомогу. Поки розповіла вона їм, що трапилося, настала страшна грозова ніч.

— Огун гнівається… — пояснила свята мати Дона Анінья.

Сталося таке. Під час облави на одному кандомбле поліція забрала звідти зображення бога Огуна, що стояло у вівтарі. Дона Анінья робила все можливе й неможливе, аби вернути зображення народного бога назад. Була навіть з візитом у одного професора медичного факультету, який вивчав негритянську релігію і вчащав з цією метою на кандомбле, просила його допомогти забрати зображення Огуна в поліції. Професор справді сподівався, що поліція віддасть на його прохання зображення Огуна. Але хотів він цього тільки для того, щоб прилучити й цю статуетку до своєї колекції негритянських ідолів, а зовсім не для того, щоб повернути її у вівтар.

І Дона Анінья звернулася до капітанів піску, своїх давніх друзів, бо друзі святої матері всі негри і всі бідняки Баїї. Для кожного з них вона мала тепле й материнське дружнє слово. Лікувала їхні хвороби, з'єднувала закохані пари, а її закляття вбивали злих людей. Вона розповіла про все, що сталося, Педро Кулі. Ватажок капітанів піску рідко вчащав на кандомбле, так само, як рідко коли прислухався і до проповідей падре Жозе Педро. Але Педро Куля був вірним другом і матері Дони Аніньї, і падре Жозе Педро. У капітанів піску бути другом означало передусім допомагати другові.

Зараз вони проводжали матір Дону Анінью додому. Була горобина ніч. Під зливою вони чимчикували, тулячись докупи і ховаючись під великою білою парасолькою матері святого від дощу. Щойно кінчалися кандомбле на честь Огуна, і само на одному з них Омолу й пригрозила помстою багатіям за лихо бідного люду. Дона Анінья проголосила з гіркотою:

— Не дають бідній людині жити… І богу бідняцькому спокою не дають. Бідняк не має права ані танцювати вже, ані співати, ані помолитися своєму богові… — Голос її вже не схожий був на голос матері святого Дони Аніньї. — Їм не досить убити бідняка голодом, вони ще й святих забирають у нього! — І вона погрозила кулаком.

Педро Куля відчував, що в ньому народжується обурення. Бідні не мають нічого. Падре Жозе Педро казав, що одного дня усі бідні попадуть у царство небесне, де буде бог, справедливий до всіх. Але молодий розум Педро не знаходив у тому справедливості. В небесному царстві усі будуть рівні але ж на землі люди не рівні, терези завжди схиляються в один бік.

Гнівні вигуки святої матері лунали серед ночі й заглушали відголосся бубонів і співів, що славили Огуна. Дона Анінья була висока й худа, смагляву шкіру вона успадкувала від своїх чорних аристократичних предків і вміла, як ніхто інший у Баїї, гарно вдягатися. Крім того, вона завжди була весела й дуже велична. У цьому вона скидалася на падре Жозе Педро. Зараз вона, однак, мала грізний вигляд, і її прокльони багатіям і поліції переповнювали баїянську ніч і серце Педро Кулі.

Коли хлопці довели святу матір додому і її оточили вірні їй дівчата — помічниці, що цілували їй руки, Педро пообіцяв:

— Може статись, матінко Аніньйо, що я завтра вам принесу вашого Огуна назад.

Вона ж погладила хлопця по русявій голові і всміхнулась, Жоан Здоровило і Безногий поцілували негритянці руку, і всі троє хлопців попрямували назад у гори. Брязкальця та бубни вигравали цілу ніч на честь Огуна.

Безногий не вірив ні в що, але йому хотілося зробити приємність Доні Аніньї. Він спитав:

— Що робитимемо? Адже ця штука у поліції… Жоан Здоровило сплюнув, він трохи побоювався.

— Не називай Огуна штукою, Безногий! Він покарає…

— Він заарештований і нічого не може зробити, — засміявся Безногий.

Жоан Здоровило замовк, бо він знав, що Огун такий могутній, що зможе покарати Безногого і з поліційного ув'язнення. Педро Куля почухав підборіддя і попросив цигарку.

— Дайте подумати. Ми, хлопці, повинні облагодити цю справу. Ми ж пообіцяли Доні Аніньї. Зараз треба щось придумати.

Вони зійшли вниз до складу. Дощ лив через дірки в дахові, хлопчаки згромадилися по кутках, де було сухіше. Професор намагався запалити свічку, але вітер відразу ж погасив вогонь — здавалося, що вітер грається з ним, задирає його. Врешті Професор здався і примирився з думкою, що сьогодні вночі йому не доведеться читати. Він став придивлятися до картярської гри в одному з кутків складу. Кіт і Гульвіса тримали банк. Монети дзвеніли, але жоден шум не міг відволікти Тичку, який молився перед образами діви Марії і святого Антоніо.

У дощові ночі хлопці не могли спати. Час від часу, коли блискавка освітлювала склад, можна було роздивитись худі й брудні обличчя капітанів піску. Багато з них були ще зовсім дітьми і боялися легендарних драконів і потвор. Вони тулились до старших, котрим було холодно і хотілося спати. Іншим, чорним, вчувався у вибухах грому голос Шанго. Для всіх них горобині ночі були жахливими. Навіть для Кота, що мав жінку, на грудях якої міг прихилити свою молоду голову. Бо завжди в місті є багато чоловіків, котрі мають лише самотницьку постіль і котрі не мають до кого притулитись, а хочуть сховати свій страх на жіночих грудях і платять Далві, щоб переспати в неї, і платять добре. Тоді Котові доводилось залишатися на складі і різатися в карти своєю крапленою колодою, допомагаючи Гульвісі оббирати інших. Отак усі хлопчаки трималися разом, а все ж кожен залишався самотнім, почуваючи, що потрібне йому не тільки тепле ліжко в кімнаті з дахом, а передусім ласкаве слово матері чи сестри, яке б прогнало страх і тугу. Збившись докупи, вони тремтіли від холоду, бо більшість з них мали на собі тільки сорочку та штани, лише дехто був у вкрадених чи підібраних на смітниках піджаках. Піджаки ці служили їм і пальтами, лише Професор мав справжнє пальто, але таке велике, що воно тяглося по землі.

Колись, ще влітку, якийсь чоловік, одягнутий у довге пальто, зупинився в одному з міських барів випити лимонаду. Він скидався на іноземця. Був полудень, і стояла страшенна спека. Але здавалося, у своєму новому пальті іноземець не почуває спеки. Професорові здалося, що чоловік цей у доброму настрої, що він багатий, і Професор почав малювати його крейдою на тротуарі, розраховуючи наперед, що той дасть йому два мільрейси. Малював він чоловіка у величезному пальті, більшому, ніж сам чоловік. Він усміхався сам до себе, сподіваючись, що одержить за малюнок сподівану нагороду. Чоловік повернувся на стільці і подивився на малюнок, що був майже закінчений. Професор усміхався, малюнок здавався йому гарним, цікава була сама ідея — пальто більше за людину. Але іноземець не зрозумів малюнка, він схопився і кілька разів штурхнув Професора. Один удар попав просто в нирки, і хлопчак звалився на тротуар. Чоловік вигукнув:

— Це тобі, хаме, буде наукою, знатимеш, як насміхатися з поважних людей.

Він пішов, подзенькуючи в руці монетами, ще й розтер по дорозі малюнок ногою. Офіціантка підійшла і допомогла Професорові підвестися. Подивилася співчутливо на хлопця, який розтирав ударені місця, потім подивилася на малюнок і сказала:

— Який негідник! А малюнок же схожий… Дурень, та й годі!

Вона засунула руку в кишеню фартуха, де лежали чайові, витягла один мільрейс і хотіла дати Професорові. Але хлопець відмовився, знаючи, що і їй самій бракує грошей. Він подивився ще раз на розтертий малюнок і пішов собі геть, усе ще тримаючись за поперек, не думаючи ні про що, а в горлі йому судомило. Хотів розважити чоловіка та й собі заробити монетку. Натомість отримав штурхани й лайку. Чому їх так ненавидять у всьому місті? Вони ж бідні діти, без батьків і матерів. Чому ж люди, які добре вдягаються, так їх ненавидять? Він ішов сам зі своїм болем і раптом на безлюдному піщаному березі побачив чоловіка в пальті. Схоже було, той простував до одного з пароплавів, що стояли на причалі. Чоловік зараз ніс пальто на руці. Професор витяг ножа (хоч рідко коли застосовував його) і наблизився до чоловіка. Спека прогнала всіх з берега. Чоловік прямував навпростець, намагаючись скоротити собі шлях. Він брів по піску, аби швидше добратись до причалу. Професор мовчки йшов за чоловіком, а потім перепинив йому дорогу з ножем у руці. На обличчі чоловіка можна було побачити, як ціла гама різноманітних почуттів зливається у нього в одне: страх перед помстою. Він дивився на Професора з жахом. Професор виріс перед ним несподівано з ножем у руці.

— Ну, гаде?

Професор підступав до нього з ножем, і чоловік зблід.

— Що таке? Що таке?

Він озирався навкруги, намагаючись побачити когось, щоб покликати на допомогу. Але тільки вдалині, в доках, можна було розрізнити силуети людей. Чоловік у пальті спробував був тікати, але Професор ударив його ножем у руку. Пальто зосталось лежати на землі, а кров капала з пораненої чоловікової руки. Професор пішов на другий кінець піщаного пляжу. Зупинився, не знаючи, що робити. Незабаром тут з'явиться поліцейський, потім прибудуть інші разом з пораненим чоловіком, і його будуть розшукувати. Але якщо він зможе заховатись, доки відійде пароплав, усе обійдеться, чоловік поїде на пароплаві, а звідти не зможе шукати його і забрати до в'язниці. Професор згадав про офіціантку. Пішов до бару і погукав її. Вона відразу все зрозуміла, ледве зиркнула на пальто в руках Професора. Професор її попередив:

— Шкрябнув його тільки по руці…

Вона засміялась:

— Відомстив, значить?

Вона віднесла пальто і сховала десь. Професор ховався, доки пароплав відплив з причалу. Але зі своєї схованки він бачив поліцейську облаву на березі і прибережних вуличках.

Так Професор здобув собі пальто, яке ніколи не хотів продати. Здобув пальто і разом з цим перейнявся ще й великою ненавистю до багатіїв. Значно пізніше, коли у цілій країні захоплювались його настінними розписами (це були малюнки з життя безпритульних хлопчаків, старих жебраків, робітників і докерів, котрі розбивали кайдани), багато хто звертав увагу, що в його розписах товсті буржуа завжди були зображені у величезних пальтах, виразніших і промовистіших за самих володарів.

Педро Куля, Жоан Здоровило та Безногий увійшли до складу. Попрямували до групи, яка зібралась навколо Кота. Коли вони підійшли, гра зупинилась, і Кіт поглянув на прибулих:

— Що, може, в двадцять одно згуляємо?

— Я не такий дурний, — відповів Безногий.

Жоан Здоровило всівся біля них дивитися на гру, а Педро Куля пішов з Професором у куток складу. Вони хотіли скласти план, як викрасти статуетку Огуна з поліцейської в'язниці. Обговорювали це питання аж до ночі, і була вже одинадцята година, коли Педро Куля звернувся до всіх капітанів піску:

— Хлопці, мені випадає досить важка справа. Якщо до ранку не повернуся, то знайте, що мене посадили у в'язницю в поліції і вишлють до виправної колонії. Але я втечу. Або ж і ви прийдете, щоб мене звідти витягти…

І він пішов. Жоан Здоровило провів його до дверей. Професор знову підсів до Кота. Молодші хлопці зі страхом спостерігали, як пішов їхній вожак. Вони дуже вірили Педро Кулі й без нього багато хто з них не знав би, що робити.

Тичка вибрався зі свого кутка, перервавши молитву:

— Що сталося?

— Педро пішов на важку справу. Сказав, якщо до ранку не повернеться, значить, попав під замок…

— А ми його витягнемо… — відповів Тичка спокійно, ніби це не він кілька хвилин тому стояв на колінах перед зображенням святої діви Марії, молячись за спасіння своєї маленької душі злодіячки. Тепер він знову вернувся до своїх святих, щоб молитися за Педро Кулю.

Гра відновилась. Дощ, блискавки й грім не вщухали. У складі було холодно. Краплини води раз у раз спадали на хлопчаків, захоплених грою. Але грали вони неуважно. Навіть Кіт забув про виграші. Ніби якась ніяковість запанувала у складі. Так тривало, доки Професор не підвівся:

— Піду подивлюся, як там справи…

Жоан Здоровило і Кіт пішли з ним. Цієї ночі біля дверей складу з ножем під головою ліг Тичка. Поруч із ним Кангасейро вдивлявся у ніч з нахмуреним обличчям і думав про те, в якому місці сьогодні переховується зі своєю бандою Лампіан. Може, він саме цієї ночі б'ється з поліцією, як і Педро Куля. І Кангасейро думав, що коли Педро зовсім змужніє, то стане таким само сміливим, як Лампіан. Педро Куля тоді буде господарем міста, вулиць, будинків, порту. Кангасейро, який прибув до Баїї з глухої провінції, з сертану, зможе вільно йти скрізь по містах і селах, бо Лампіан його хрещений батько, а Педро Куля його друг. Закукурікав, як півень. Це означало, що Кангасейро у гарному настрої.

Педро Куля підіймався узвозом Монтанья, ще раз розмірковуючи про всі подробиці свого плану. Склав він його з допомогою Професора. Справа, яку він задумав сьогодні зробити, була надзвичайно ризикована. Але Дона Анінья заслуговувала, щоб заради неї піти на ризик. Коли хтось із хлопців хворів, вона приносила лікарські трави, відвари, доглядала хворого, і часто хлопцям відразу легшало. А коли хтось із капітанів з'являвся на майданчику, вона ставилась до нього, як до людини шанованої, подавала що могла з їжі чи напоїв. План був таки ризиковий. Може статись, що Педро Куля попаде до в'язниці, а потім до виправної колонії. Однак, може, і вдасться здійснити задумане, і для цього Педро Куля зробить усе. Він вийшов на Театральну площу. Дощило, і стражники куталися в плащі. Він почав повільно підійматися схилом Сан-Бенто. Перейшов площу П'єдаде, піднявся вгору вулицею Росаріо і опинився в Мерсес, перед будинком Центрального поліцейського управління, вдивляючись у його вікна і спостерігаючи, як входять і виходять поліцейські й таємні агенти. Щохвилини проїздив трамвай, скрегочучи по рейках і ще більше освітлюючи вулицю, що й так була досить світла. Поліцейський, приятель Дони Аніньї, сказав, що Огун стоїть у кімнаті попереднього ув'язнення.

У тому приміщенні тимчасово перебувають також і ті, кого прихопили вночі, але ще ні комісар поліції, ні суддя не допитували. Потім їх посилали просто у в'язницю або ж і виганяли назад на вулицю. Там в одному кутку були згромаджені у безладді різні предмети, які поліція відбирала під час облави чи обшуку в якому-небудь притоні. Спочатку вкладали їх до скрині. Оскільки скриня швидко наповнилася, клали біля неї чи на неї. Педро Кулі спало на думку провести ніч або ж частину ночі у тому місці, де тримають відібрані речі, і, відходячи звідти, забрати з собою статуетку святого Огуна. У нього була велика перевага: поліція не знала його в обличчя. Лише кілька поліцейських знали його як одного з вуличних хлопчаків. Більше про нього нічого не було відомо, хоч усі поліцейські, а також і декотрі таємні агенти дуже хотіли б схопити ватажка капітанів піску. Вони, правда, знали, що на обличчі в нього шрам — Педро Куля провів рукою по обличчю, але вони гадали, що він мулат, вищий на зріст та й взагалі старший віком. Якщо вони довідаються, що Педро — ватажок капітанів піску, то певно і в колонію його не відправлять. Просто посадять у в'язницю. Бо з колонії втекти ще можна, а ось із в'язниці — важко.

Педро дійшов до Кампо Гранде. Зараз він уже не йшов безтурботною ходою вуличного хлопчака, а похитуючись, ніби син моряка, натягнувши на лоба берет і піднявши комір піджака, який колись належав людині значно старшій.

Поліцейський стояв під деревом, ховаючись від дощу. Педро підійшов до нього ніби з острахом, а коли заговорив, то голос його здавався голосом дитини, яка боїться дощової ночі в місті.

— Сеньйоро поліцейський…

Поліцейський подивився на нього:

— Чого тобі, хлопче?

— Я не місцевий. Я з Мар Гранде, приїхав сьогодні разом з батьком…

Поліцейський перепинив його:

— То й що з того?

— Мені ніде спати. Я хотів би, щоб ви мені дозволили переночувати в поліції…

— Поліція не готель, ти, гультяю! Забирайся звідси! Геть!..

Педро знову почав було проситись, але поліцейський пригрозив йому кастетом:

— Йди ночуй собі в сквері… Геть звідси!..

Педро відійшов, скривившись. Поліцейський спостерігав за ним. Педро став на трамвайній зупинці й чекав. З першого вагона не зійшов ніхто, а з другого — якась пара. Педро підскочив до жінки. Її чоловік побачив, що в дружини хочуть відняти сумочку, й схопив хлопця за руку. Напад було проведено настільки безглуздо, що якби тут був хтось із капітанів піску, то не впізнав би свого ватажка. Поліцейський, який усе бачив, підбіг до них:

— Так ото ти не місцевий? Ти, злодюжко поганий!

Він схопив Педро за руку і повів його. Хлопець ішов слухняно, і його обличчя мало чи то переляканий, чи глумливий вираз.

— Я зробив це для того, щоб ви мене посадили, сеньйоре…

— Що? Що?

— Все, що я вам казав, — правда. Мій батько — моряк, має барку в Мар Гранде. Сьогодні залишив мене тут і не повернувся, бо знялася буря. Не знаю, де б я міг переночувати, тому ж і просив вас, щоб забрали мене ночувати до поліції. А тому, що ви мене не взяли, я вдав, ніби хочу обікрасти ту жінку, щоб ви мене забрали… Зараз уже матиму де спати.

— І надовго! — такою була єдина відповідь поліцейського.

Вони ввійшли в Центральне управління. Поліцейський пройшов коридором і впустив Педро до камери, де лежали й відібрані речі. Там уже було п'ятеро чи шестеро заарештованих.

— Тепер ти маєш де ночувати, сучий сину, — сказав поліцейський, виходячи звідти. — А коли прийде комісар, то побачимо, скільки ти тепер тут ночуватимеш…

Педро мовчав. Інші заарештовані не звертали на нього уваги. В кутку Педро помітив шафу. Статуетка Огуна стояла зовсім поряд, біля кошика на папір. Педро підійшов туди, зняв піджак, поклав його на статуетку, а потім непомітно загорнув Огуна в піджак (це була невеличка статуетка, інші бували багато більші) і ліг поруч на долівку. Поклав голову на згорток і вдав, що спить.

Заарештовані розмовляли й сміялися, крім старого, який дрижав у кутку чи то від холоду, чи від страху — Педро не міг дібрати.

Якраз в цю мить у дверях з'явився поліцейський і звелів:

— Давай, старий, ходімо…

— Я нічого не вчинив… — промовив старий. — Мене дочка вдома чекає… — Він звертався до всіх присутніх і трусився так, що всім стало його шкода. Старий пішов.

Аж тепер арештанти звернули увагу на Педро:

— А ти що тут робиш, церковна мишо?!

— Не твоя справа, мавпо… — відповів Педро Куля гостролицьому парубійкові.

Поліцейський розреготався і розповів історію Педро. Та в цей час викликали молодого негра, і всі замовкли. Знали, що негр поранив ножем чоловіка в нічному барі. Коли негр повернувся до камери, руки в нього розпухли від ударів лінійкою. Він пояснив:

— Сказав, що мене судитимуть за те, що завдав легке поранення. А поки що всипали дві дюжини…

Він більше нічого не говорив, пішов на своє місце і замовк. Решта теж мовчали. Один за одним ходили вони на допит до комісара поліції. Одних випускали, інших саджали в карцер, ще хтось повертався побитий. Буря припинилась, і настав ранок. Педро викликали останнім. Він залишив у камері піджак з Огуном.

Комісаром був молодий адвокат. На пальці в нього виблискував перстень з рубіном, а з рота стирчала сигара. Коли ввійшов Педро з поліцейським, комісар саме попросив принести йому кави. Педро зупинився перед письмовим столом. Поліцейський сказав:

— Це хлопчак, який попався на крадіжці в Кампо Гранде.

Комісар нетерпляче повторив:

— Ти мені принесеш кави чи ні?

Поліцейський пішов. Комісар перечитав протокол, написаний поліцейським, який затримав Педро, і подивився на хлопця:

— Хочеш мені щось сказати? Але щоб ні слова брехні!..

Педро розповів переляканим голосом свою історію. Його батько, рибалка з Мар Гранде, ще вчора вранці приїхав на своєму вітрильнику до міста, а він приїхав з батьком. А потім батько вернувся по вантаж і залишив його гуляти в місті. Вітрильник повинен був обернутися до вечора. Але через бурю затримався. Коли Педро опинився під дощем, то спитав у чоловіка на вулиці, де можна переночувати. Той відповів, що в поліції. Тоді він попросив поліцейського, щоб той відвів його в дільницю, але поліцейський не погодився. Ось тоді він і вдав, ніби збирається обікрасти жінку, лише для того, щоб його забрали і щоб він зміг переночувати під дахом.

— Отже, я і не крав, і не тікав, — закінчив він. Адвокат, який наливав каву в чашечку, сказав собі подумки:

— Не може ж хлопчак вигадати таку історію… — Потім, оскільки кохався в літературі, пробурмотів: — Просто чудове оповідання… — і засміявся.

— Як зовуть твого батька? — запитав він у Педро.

— Аугусто Сантос, — відповів хлопець, називаючи певне ім'я одного з рибалок в Мар Гранде.

— Якщо ти розповів мені правду, то я випущу тебе. Але якщо хочеш мене обдурити, то начувайся…

Він подзвонив. Нерви у Педро були напружені вкрай. Увійшов поліцейський. Комісар спитав, чи зареєстровані в поліції власники вітрильників з Мар Гранде, які швартуються тут біля ринку.

— Так, сеньйоре.

— Подивись, чи зареєстрований там такий Аугусто Сантос, а тоді прийдеш і скажеш мені. І швиденько, бо години моєї праці вже закінчились.

Педро подивився на годинник. Було пів на шосту.

Комісар не зважав більше на Педро, що все ще стояв перед його письмовим столом. Поліцейський повернувся і промовив:

— Так, сеньйоре… Сьогодні він був у порту, але швидко відплив…

Комісар махнув рукою і сказав поліцейському:

— Випусти це щеня.

Педро попросив дозволу піти взяти піджак. Взяв його під пахву. Нікому б не спало на думку, що в ньому він виносить загорнутого Огуна. Поліцейський провів його коридором і випустив за ворота. Педро попрямував на Ларго дос Афлітос, обігнув старий квартал і вийшов на Гомбоа де Сіма. Побіг було, але почув за собою кроки. Озирнувся і побачив, що Професор, Жоан Здоровило і Кіт поспішають за ним. Почекав, поки хлопці підійдуть, а тоді спитав зацікавлено:

— Що це ви поробляєте в цих краях?

Професор почухав потилицю:

— Вибрались сьогодні раненько. Отак ішли собі, йшли та й дійшли аж сюди. Раптом бачимо — ти кудись поспішаєш…

Педро розгорнув піджак і показав статуетку Огуна. Жоан Здоровило задоволено розсміявся:

— Як же це ти їх обдурив?

Вони спускалися схилом, слизьким після вчорашнього дощу. І Педро розповідав про свої нічні пригоди. Кіт запитав:

— І від страху нічого у тебе не тремтіло?

Педро спочатку хотів було сказати, що ні, але тоді признався:

— Сказати правду, то страху я набрався, хлопці.

І розсміявся, побачивши, що Жоан Здоровило зрадів. Небо тепер було блакитне, безхмарне, сонце світило, і з пагорба видно було вітрильники, що відчалювали з пристані біля базару.


Бог усміхнувся, мов негреня


Погода в цей день зовсім не була схожа на звичайну. Сонце лило м'яке світло, його тепло нагадувало ласку жіночої руки. У найближчому саду всіма барвами веселки палахкотіли стокротки, троянди, гвоздики, жоржини й фіалки. Вулиця була ніби напахчена коштовними, дуже ніжними парфумами. Їхній аромат п'янив Тичку. Біля дверей будинку багатих португальців він поласував рештками чийогось сніданку. Служниця, яка принесла йому повну тарілку недоїдків, поглянула на зимове сонце, на перехожих, що йшли вулицею без плащів, і зітхнула:

— Який гарний день починається!

Справді, день був чудовий, і хлопчина йшов, безтурботно насвистуючи самбу, якої його навчив Божий Улюбленець. Він згадував, що падре Жозе Педро обіцяв зробити все, щоб домогтися для нього місця в семінарії. Падре запевняв, що вся ця краса, яка осявала землю і людей, була божим даром і що треба дякувати йому за це. Тичка дивився на блакитне небо, де мав мешкати бог, і думав, що господь насправді добрий. Міркуючи про бога, він думав також і про капітанів піску. Вони крали, билися на вулицях, лаялися, милувалися з негритяночками на піщаному березі, іноді завдавали рани ножем своїм ворогам або поліцейським. Але всі вони були добрими хлопцями, були друзями. Битися і красти їх змушувало життя, у них не було ні домівки, ні батька з матір'ю, не завжди була їжа, спали вони у великому приміщенні, майже без даху. Якби вони цього всього не робили, то вмерли б з голоду, тому що будинки, в яких декотрі з них діставали якісь наїдки або лахміття замість одежі, траплялися на їхньому шляху досить рідко. Та й місто не могло годувати їх усіх.

Тичка подумав, що всі вони потраплять до пекла. Педро Куля не вірив ні в пекло, ні в рай. Професор — теж, і вони насміхалися з Тички. Але Жоан Здоровило вірив у Шанго, в Омолу, у негритянських богів, прибульців з Африки. Божий Улюбленець був добрим рибалкою й незрівнянним капоейристом, він теж вірив у негритянських богів і плутав їх зі святими білих людей, які прибули з Європи. Падре Жозе твердив, що все це — забобони, що вірування ці помилкові, але хлопці не винні. І Тичка засмутився, хоча день був такий прекрасний. Невже всі вони потраплять у пекло? Пекло — місце вічного вогню, де вічно горітимуть засуджені на кару пеклом. У пеклі — мученики, невідомі ні поліції, ні навіть виправній колонії для малолітніх. Тичка бачив кілька днів тому німецького ченця, який розводився про пекло у проповіді в церкві Милосердної богородиці. Сидячи на лавах, чоловіки й жінки сприймали палкі слова ченця, як удари батога. У ченця було червоне обличчя, по ньому струменів піт. У його проповіді пекло мало ще жахливіший вигляд, язики полум'я охоплювали тіла, що були такими гарними на землі й кохали, руки, які були спритними і займалися крадіжками, орудували кинджалом і ножем. Бог у проповіді ченця судив і карав, він не був богом падре Жозе Педро, який сотворив цей прекрасний день. Пізніше Тичці розтлумачили, що бог — то найвища добрість і справедливість. І Тичка окутав свою любов до бога плащем страху перед ним і жив між цими двома почуттями. Його життя було нещасним існуванням покинутої дитнпи, і тому воно було життям гріха, мало не щоденних крадіжок, брехні перед дверима багатих домів. Через це Тичка бачить небо цього чудового дня очима, сповненими жаху, і просить прощення у такого доброго і такого справедливого бога за свої гріхи і за гріхи всіх капітанів піску. Адже це не їхня провина. Винне саме життя…

Падре Жозе Педро казав, що винне саме життя, і робив усе, щоб поліпшити існування хлопців, бо знав, що це була єдина можливість домогтися, щоб вони жили безгрішно. Одного вечора, коли був присутній і падре Жозе Педро, Жоан де Адам сказав, що у всьому винне погано влаштоване суспільство, винні багатії… Поки це все не зміниться, хлопці не зможуть стати гарними людьми. І ще він сказав, що падре Жозе Педро ніколи нічого не зможе зробити для них, тому що багаті не дозволять цього. Падре дуже засмутився, і коли Тичка почав його втішати, примовляючи, щоб він не зважав на слова Жоана де Адама, падре відповів, похитуючи своїм худорлявим обличчям:

— Іноді я думаю, що він правий і що вся моя праця даремна. Але бог добрий і зможе знайти вихід…

Падре Жозе Педро вважав, що бог милостивий і прагне допомогти їм. Проте нічого не змінилось, і він перед собою почував непереборний бар'єр, бо всі дивилися на капітанів піску як на злочинців, і він впадав у відчай, почував себе розгубленим. Усе ж він сподівався, що одного дня зійде на нього прозріння боже, а поки що він спілкувався з дітьми, іноді йому щастило відвернути їх від поганих вчинків.

Важко було падре Жозе Педро, коли він хотів заприятелювати з капітанами піску, залагоджував їхні справи. Але він намагався це робити й часто всміхався, задоволений наслідками.

Докер Жоан де Адам посміювався над ним і казав, що тільки революція здатна залагодити все. Там, нагорі, у Верхньому місті, багаті чоловіки і жінки прагнули, аби капітанів піску засадили у в'язниці, у виправну колонію, яка була гіршою за в'язниці. Тут, унизу, в доках, Жоан де Адам хотів покінчити з багатіями, зробити всіх рівними, дати школи дітлахам. Падре теж хотів дати дітям дім, школу, ласку і достаток, але без революції, без розправи з багатіями. Проте, відчуваючи своє безсилля, він впадав у відчай і просив бога, щоб той надихнув його. Заглиблюючись у роздуми, він мимоволі визнавав, що докер Жоан де Адам має слушність. Тоді його охоплював жах, бо то було щось зовсім інше, ніж він вчив у семінарії, і він цілими годинами молився, щоб господь напутив його.

Тичка був для падре Жозе Подро великим завоюванням серед капітанів піску. Про нього йшла слава як про найжорстокішого в банді, розповідали, що одного разу він приставив ножа до горла якогось хлопчини, котрий не хотів віддати йому грошей, і поволі натискав його, аж доки не зацебеніла кров, і тоді той віддав йому все, що він вимагав. Але розповідали також, що іншим разом він порізав ножем Шико Сало, коли побачив, як мулат мучив кішку, яка полювала в складі на пацюків. Та з того дня, як падре Жозе Педро почав говорити про бога, небо, Христа, про добрість і співчуття, Тичка почав змінюватися. Бог кликав його, і він відчував його могутній голос. Він бачив господа у сні й чув його поклик, про який казав падре Жозе Педро. І він весь навернувся до бога, молився на образки, які дав йому падре. Спочатку всі кепкували з нього. Він побив одного з хлопців, і тоді всі замовкли. З цього приводу падре висловився, що за бога треба страждати, і Тичка віддав свій майже новий ніж хлопчиську, якого побив. Він не став більше нікого бити, уникав бійок і якщо не відмовлявся від крадіжок, то лише тому, що таким було життя, яке вони вели, в нього не було жодного вибору. Тичка відчував могутній поклик бога, він прагнув постраждати. Він проводив на колінах цілі години, спав на голій підлозі, молився навіть тоді, коли його змагав сон, уникав негритяночок, які зваблювали його повалятися на теплому піску узбережжя порту. Він постився цілими днями, і обличчя його стало мертвотно-блідим, наче в пустельника. В очах його з'явився містичний вираз, він сподівався побачити бога вночі уві сні. Тому він і не дивився на негритяночок, які ходили, ніби танцюючи, на очах у всіх бідними вулицями міста. Він мріяв одного прекрасного дня стати священиком, жити тільки для бога, з допомогою доброти божої сподівався досягти своєї мети. Але страх перед богом мстив Тичці за його гріхи і водночас був причиною його зухвальства.

Любов до бога і страх перед ним привели до того, що Тичка зараз стояв у нерішучості перед вітриною, повною гарних предметів. Сонце ласкаво світить, квіти розквітають, навколо мир і спокій. Але найпрекрасніша скульптура діви Марії з дитиною, що стоїть у крамниці. У вітрині зображення святих, молитовники у розкішних політурках, золоті чотки, срібні ковчеги. А всередині, саме на краю полиці, яка сягає дверей, діва Марія ніби простягає дитя Тичці. Тичка думає, що вона простягає йому бога, голе дитинча, таке ж бліде, як і Тичка. Скульптор зобразив дитинку худою і богородицю смутною, бо в неї тихий худенький хлопчик, якого вона показує товстим багатіям. Тому скульптура і стоїть так, ніхто її не купує. Дитинча на картинах завжди пухленьке, то дитина багата, багатий бог. А тут — бідний бог, бідний хлопчик, такий, як і Тичка, схожий на молодших хлопчаків у банді. Він мав точнісінько такий вигляд, як колись сам Тичка, коли його мати померла від серцевого нападу і Жоан Здоровило, побачивши його на вулиці, приніс у склад. Хлопці підсміювались над Професором і Жоаном Здоровилом, заклопотаними там, де б знайти молоко й воду для дитинки. Потім прийшла мати Дона Анінья і забрала його з собою, притиснувши до грудей. Тільки той був чорним, а син божий — білим. А в усьому іншому — цілковита схожість. У нього було таке саме викривлене плачем обличчя, як у худого і бідного хлопчика на руках у богородиці. І вона зараз простягає його Тичці, доручаючи свою дитину саме Тичці, його любові.

Сьогодні чудовий день, світить сонце, розцвітають квіти. Лише дитинці голодно й холодно у цей день. Тичка занесе її в склад капітанів піску. Він молитиметься за неї, піклуватиметься, годуватиме своєю любов'ю. Хіба не видно, що богородиця не притискає хлопчика до себе, а простягає, ніби пропонує його Тичці? Він робить крок уперед. У крамниці тільки сама продавщиця, чекаючи на покупців, вона підфарбовує губи. Забрати дитинку буде зовсім неважко. Тичка збирається зробити рішучий крок, та його охоплює страх перед богом. І він зупиняється.

Він присягався богу, що крастиме лише заради їжі або коли це буде зумовлено законами банди, коли йтиметься про напад, запланований Педро Кулею. Тичка вірив, що зраджувати закони капітанів піску також великий гріх. А тепер він збирався вкрасти тільки заради того, щоб мати цю дитинку в себе, догоджати їй своєю любов'ю. Це був гріх, і він чинив його не задля того, щоб дістати їжу, зігрітися. Бог справедливий, і він покарає його, пошле у пекельний вогонь. Його тіло горітиме, руки його, що забрали немовля, горітимуть цілу вічність, якій не буде кінця. Немовля належало господареві крамниці. Але в господаря крамниці є стільки таких хлопчиків, і всі вони — товсті й рожеві, що він і не помітить пропажі одного, до того ж худого й замерзлого. Інші були загорнуті в блакитні шати, багато оздоблені. А ця дитинка — гола-голісінька, животик у неї мерз, вона була худенька, навіть скульптор поставився до неї немилостиво, і богородиця пропонувала її Тичці, немовля вільно лежало в неї у руках… У господаря крамниці стільки таких немовлят, стільки… Що він відчує, помітивши відсутність цього? Можливо, навіть не надасть цьому значення, посміється навіть, коли довідається, що в нього вкрали це немовля, яке ніяк не щастило продати і при погляді на якого набожні жінки, які заходили у лавку, говорили із жахом:

— Ні, тільки не цього. Він такий бридкий, прости господи… Тільки не цього… Ще й до рук діви Марії не притулений. Може на землю впасти… Цього ні…

І дитинка лишалася. Богородиця пропонувала її всім, хто йшов повз неї, але ніхто не хотів її взяти. Набожні жінки не хотіли тримати її у своїх молитовнях, де були божі немовлята, взуті у золоті сандалики і з золотою короною на голівці. Лише Тичка бачив, що дитинці хочеться їсти й пити, що їй також холодно, і він хотів забрати її з собою. Але в Тички не було грошей, він взагалі не мав звички купувати якісь речі. Тичка міг узяти її з собою, міг дати дитинці попоїсти, напитися, вдягтися, все це він зробив би з любові до бога. Але якщо він це зробить, бог покарає його, пекельний вогонь вічно пожиратиме його, палитиме йому руки, що взяли божого сина, і голову, якій спало на думку його вкрасти. Тоді Тичка згадав, що навіть недобра думка є гріхом. Навіть думати про крадіжку значить грішити. Німецький ченець казав, що він багато разів грішив, сам того не відаючи, бо грішив у думках. Тичка грішив, відчував, що грішить, він боявся бога й кинувся бігти, щоб не грішити більше. Але, пробігши трохи, зупинився на розі вулиці й почав роздивлятись інші вітрини — так він не грішив. Він засунув руки в кишені і почав думати про інше. Однак зараз, коли люди, повертаючись на роботу по обіді, проходили мимо нього, йому спало на думку, що невдовзі у крамницю повернуться інші продавці, і тоді вже не пощастить забрати дитинку. Вже не пощастить… І Тичка повернувся до крамниці, де продавались церковні товари.

Дитинка все ще була там, діва Марія пропонувала її Тичці. Годинник вибив першу годину. Зараз продавці повернуться. Скільки їх буде? Навіть якщо один, все одно крамниця така маленька, що неможливо буде забрати немовля. Мабуть, діва Марія каже йому, що коли він не забере дитинки зараз, то вже не зможе зробити цього ніколи. І напевно ж це вона, так, це вона примусила продавщицю зайти за завісу в глибині крамниці, й крамниця спорожніла. Та це діва Марія простягає дитинку Тичці й кличе його своїм ніжним голосом: «Візьми її і піклуйся про неї… Гарненько піклуйся».

Тичка наближається. Іде назустріч пеклу, карі божій, його голова й руки горітимуть протягом іншого життя, яке ніколи не закінчиться. Але він здригається, ніби проганяючи далеко геть це видіння, і бере дитинку, яку діва Марія йому віддає, притискає її до грудей і вибігає на вулицю.

Він не дивиться на немовля. Проте відчуває, що зараз, притулившись до його грудей воно посміхається і вже не відчуває ні голоду, ні спраги, ні холоду. Немовля посміхається так, як посміхалося негреня, котрому було всього кілька місяців, коли воно опинилося на складі, де Жоан Здоровило своїми величезними руками поїв його молоком з ложечки у той час, як Професор притискав його до своїх теплих грудей.


Сім'я


Так посміхнулось немовля…

Тоді ж Гульвіса розповів Педро Кулі, що в одному будинку на вулиці Граса є дивовижні золоті речі. Здається, господар дому колекціонер. Гульвіса чув від одного волоцюги, ніби в будинку є кімната, захаращена срібними й золотими виробами, за які в ломбарді можна одержати справжнє багатство. Надвечір Педро Куля пішов із Гульвісою поглянути на будинок. Це був елегантний сучасний особняк із садом, гаражем у дворі, простора оселя багатіїв. Гульвіса сплюнув крізь зуби і сказав:

— Подумати тільки, що в цьому палаці мешкають лише двоє старих!

— Удають з себе сміливців… — додав Педро Куля. Служниця відчинила парадні двері і вийшла в сад.

В холі, який їм стало видно, вони помітили картину на стіні, статуетки на столах. Педро Куля розреготався:

— Якби все це побачив Професор, він би з глузду з'їхав! Я такого звихнутого на книжках та малюнках ніколи не бачив.

— Він малюватиме з мене портрет, отакий о… — і Гульвіса розкинув руки у різні боки.

Педро Куля поглянув ще раз на будинок, насвистуючи, наблизився до огорожі. Служниця зривала квіти, її білі перса виглядали з декольте. Педро Куля замилувався нею. Гульвіса зітхнув:

— Яка гора, Куля…

— Замовкни.

Але служниця вже побачила їх і дивилася, ніби запитуючи, що їм треба. Педро Куля стяг берета і попросив:

— Чи не могли б ви нам, коли ласка, винести кухоль води? Сонце пече немилосердно… — І він усміхнувся, витираючи беретом лоба. Його давно не стрижене біляве волосся звисало на вуха розтріпаними хвилями, і служниця дивилася на нього з симпатією. Поряд Гульвіса курив недопалок сигари, поставивши ногу на грати саду. Служниця сказала Гульвісі:

— Прибери звідти свою лапу…

Потім усміхнулася Педро Кулі:

— Зараз принесу води…

Вона повернулася з двома склянками, вони були дуже гарні, таких вони зроду-віку ще не бачили. Хлопці випили воду. Педро Куля подякував:

— Велике вам спасибі… — і додав — Красунечко!

Служниця обізвалася теж тихо:

— Нахабний хлопчисько…

— О котрій годині ти звідси йдеш?

— Стережися, в мене є хлопець. Він чекає мене о дев'ятій вечора он там, на розі.

— Сьогодні я буду на другому розі.

Вони вийшли на вулицю. Гульвіса смоктав свій недопалок сигари, обмахуючи обличчя солом'яним капелюхом. Педро Куля кинув:

— Мабуть, я таки справді симпатичний… Ця клюнула…

Гульвіса знову сплюнув:

— Ще б пак, з таким бабським волоссям, як у тебе, весь у кучерях…

Педро Куля зареготав і показав Гульвісі кулак:

— Годі заздрити… Гульвіса змінив тему:

— А як із золотом?

— Це для Безногого. Завтра хай спробує пробратися в дім, щоб прожити там кілька днів. Потім ми наскочимо сюди вп'ятьох чи вшістьох і все заберемо.

— І ти втратиш…

— Служницю? Вона буде моєю ще сьогодні… О дев'ятій я обов'язково буду там… Віп озирнувся й подивився на особняк. Служниця сперлася на огорожу і дивилася їм услід. Педро Куля помахав їй рукою. Вона відповіла. Гульвіса сплюнув.

— Такого бабника я ще не бачив…

Наступного дня близько половини дванадцятої Безногий з'явився біля будинку. Коли він подзвонив, служниця ще згадувала ніч, проведену з Педро Кулею у її кімнатці в Гарсії, і не почула дзвоника. Хлопчина подзвонив удруге. З вікна на другому поверсі визирнула сивоволоса сеньйора.

— Чого тобі треба, синку?

— Дона, я бідний сирота…

Сеньйора подала знак, рукою, щоб він почекав, і за кілька хвилин вийшла на поріг дому.

— Кажи, синку.

Вона дивилася на лахміття Безногого.

— Дона, в мене немає батька, а кілька днів тому мою матір покликав бог. — Він показав чорну стрічку на рукаві, яка була зроблена із стрічки нового капелюха, вкраденого Котом. — У мене нікого не лишилося на світі, я кульгавий, не можу багато працювати. Вже два дні я не їв нічого, і мені нема де спати.

Здавалося, він ось-ось розплачеться. Сеньйора дивилася на нього, дуже схвильована.

— Ти кульгавий, синку?

Безногий показав свою ногу і пройшовся перед сеньйорою, підкреслюючи свій недолік. Вона дивилася на нього із співчуттям:

— Від чого вмерла твоя мати?

— Я навіть не знаю. Щось таке дивне, дурна пропасниця, вона, бідолашна, згоріла за п'ять днів. І залишила мене самого на світі… Якби я ще міг робити важку роботу, то десь шукав би. Але з цією ногою хіба що в сімейному домі… не треба вам, сеньйоро, хлопчика, щоб робити закупки, допомагати в домашній роботі? Якщо треба, доно…

І думаючи, що вона ще вагається, Безногий додав із сльозами в голосі:

— Якби я хотів, я пішов би до тих хлопців, що крадуть. До капітанів піску. Але я не такий, я хочу працювати. Тільки важка робота не по мені. Я бідний сирота, я голодний…

Але сеньйора вже не вагалася. Вона просто згадувала свого сина, який помер у такому віці і своєю смертю отруїв усю радість життя її і чоловіка. Її чоловік має хоч би ті свої мистецькі колекції, а при ній залишився тільки спогад про того хлопця, який так швидко її покинув. Тому вона й дивиться з такою ніжністю, такими розширеними очима на обірваного Безногого, і коли промовляє до нього, голос її стає дуже лагідним. Ніби невеличка радість спричинилась до цієї лагідності. Служниця з острахом спостерігає, як господиня каже:

— Заходь у дім, мій синку. Можеш залишатися, знайдеться для тебе робота…

Вона поклала свою тонку, аристократичну руку з виблискуючим на пальці діамантом на брудну голову Безногого і сказала служниці:

— Маріє Жозе, приготуй кімнату над гаражем для цього хлопчика. Покажи йому ванну кімнату, дай йому одяг Раула. Потім нагодуй його…

— До того як подавати вам сніданок, дона Естер?

— Так, до того. Він не їв уже два дні, бідолашний… Безногий нічого не промовив, він лише розмазував долонею неіснуючі сльози.

— Не плач, — сказала сеньйора і погладила хлопця.

— Ви, сеньйоро, така добра. Бог вас винагородить…

Вона спитала, як його звуть, і Безногий назвав перше ім'я, що спало йому на думку:

— Августо.

Оскільки він сам для себе повторював ім'я, аби не забутись, що його тепер звуть Августо, то не помітив хвилювання сеньйори, коли вона прошепотіла:

— Августо! Те ж саме ім'я…

Потім вона промовила вголос, тому що Безногий уже дивився на її схвильоване обличчя:

— Мого сина теж звали Августо. Він помер у твоєму віці. Заходь, синку, іди вимийся перед тим, як їсти.

Дона Естер провела його, схвильована. Вона бачила, як служниця показує Безногому ванну кімнату, дає йому халат і прямує до кімнати над гаражем, щоб прибрати її. Дона Естер підійшла до дверей ванної кімнати і сказала Безногому, який стояв на порозі ванної:

— Можеш викинути свій одяг. Марія Жозе потім принесе тобі інший.

Безногий дивився, як вона відходить, і його брала злість — чи то на неї, чи на себе самого.

Дона Естер всілася перед люстром і завмерла, втупившись у нього. Вона ніби в душу собі задивилась і бачила хлопчика одного з Безногим віку, вдягненого у матроску, який бігав по саду. Це був життєрадісний хлопчик, він полюбляв сміятись і стрибати. Коли йому надокучало ганятися за котом, гойдатися на садовій гойдалці, гратися з м'ячем на подвір'ї, він приходив і обіймав дону Естер за шию, цілував її обличчя і залишався з нею, роздивляючись книжки з малюнками, навчаючись розрізняти літери й читати. Щоб утримати його біля себе якомога довше, дона Естер з чоловіком вирішили навчати сина грамоті вдома. Одного разу (і тут очі дони Естер наповнилися слізьми) він захворів на лихоманку. За кілька днів винесли з дому маленьку труну, і вона дивилася на неї сповненими жаху очима, не в змозі зрозуміти, що її син помер. Збільшений портрет його й зараз висить у її кімнаті, але він завжди запнутий завіскою. Вона не хоче бачити його обличчя, бо до неї знову повернеться біль. Увесь його одяг складений у маленькій валізі, до неї ніхто ніколи не торкається. Але зараз дона Естер дістає ключ від валізи зі своєї шкатулки з коштовностями.

Повільно, дуже повільно йде вона туди, де стоїть ця валіза. Підсуває стілець і сідає. Відчиняє валізу тремтячими руками. Роздивляється штанці й блузи, матроський костюмчик, маленькі піжами й нічні сорочки, в яких він спав. Вона притискає матроський костюмчик до грудей, ніби обіймає власного сипа. І захлинається слізьми.

Щойно бідолашний хлопчик-сирота постукав у її двері. Після смерті сина їй не хотілося мати другу дитину, їй навіть не хотілося бачити дітей і гратися з ними, щоб не мучити душу спогадами. Але хлопчик-сирітка, кульгавий і смутний, на ім'я Августо, як і її син, постукав до неї у двері, попросивши хліба, нічлігу й трохи ласки. Тому вона й набралася сміливості відчинити валізу, де зберігає одяг свого синочка. Тому і виймає вона синій матроський костюмчик, який той найбільше любив. Бо для дони Естер сьогодні повернувся її син в образі цього обірваного, кульгавого хлопчика без батька, без матері. Її син повернувся, і сльози її — не лише сльози від страждання. Повернувся її син, схудлий і зголоднілий, з кривою ногою і в лахмітті. Але невдовзі він знову стане веселим і щасливим. Августо минулих літ, він знову підходитиме до неї і обійматиме її за шию, читатиме великі літери в букварі.

Дона Естер підводиться. Вона забирає з собою синій матроський костюмчик. І вдягнений у нього Безногий їсть найкращий сніданок у своєму житті.

Навіть коли б матроска була пошита спеціально для нього, вона не сиділа б так добре. Вона чудово підійшла Безногому, і коли він глянув у люстро у вітальні, то не впізнав себе. Він був вимитий, служниця намастила йому брильянтином волосся і напахтила обличчя. Матроський костюмчик був чудовий. Безногий дивився на себе у люстро, проводив рукою по голові, по грудях, пригладжуючи одяг, і посміхнувся, подумавши про Кота. Він багато чого віддав би, щоб Кіт побачив його таким чепурним. У нього були нові черевики, але, відверто кажучи, вони йому не дуже сподобались, бо були з бантами і скидалися на жіночі. Безногому здавалося безглуздим бути вдягненим у морську форму і в жіночі черевики. Він вийшов у сад, бо йому закортіло покурити, — він звик викурювати сигарету після сніданку. Іноді сніданку не було, але недопалок сигарети або сигари був завжди. А тут треба було бути дуже обережним, він не міг курити, не криючись.

Якби його залишили у кухні разом із слугами, як це траплялося в інших домах, він міг би курити й розмовляти на жаргоні капітанів піску. Але цього разу його вимили, перевдягли, намастили волосся і напахтили обличчя. Потім нагодували в їдальні. Під час сніданку сеньйора розмовляла з ним, ніби він був добре вихований хлопчик. Зараз вона сказала йому, щоб він погрався у садку, де жовтий кіт на ймення Берлок грівся на сонці. Безногий дійшов до лави, дістав з кишені пачку дешевих сигарет. Коли він перевдягався, то не забув про сигарети. Закурив і почав з насолодою затягуватися, розмірковуючи про своє нове життя. Він уже не один раз пробирався у родини, як маленький, кульгавий сирота, і в такій ролі проводив добу, необхідну, щоб довідатись, де зберігалися коштовні речі і як звідти краще втікати. Потім капітани піску прокрадалися вночі у будинок, забирали цінні речі, і тоді у себе в складі Безногий впивався радістю помсти. Бо якщо його і приймали в цих домах, коли й давали їжу та ліжко, то робили це так, ніби виконували якийсь неприємний обов'язок. Господарі дому уникали наближатися до нього і залишали його брудним, ніколи в них не знайшлося для нього доброго слова. Вони завжди дивилися на нього так, ніби питали в самих себе, коли ж він піде звідси. І багато разів сеньйора, яка зглянулася над ним і його історією, що її він розповів на порозі із сльозами в голосі, прихистила його, починала виявляти ознаки каяття. Безногий розумів, що його приймали через муки сумління. Бо він був переконаний, що всі вони винні у важкому становищі бідних дітей. І він ненавидів їх усім серцем. Його єдиною радістю було уявляти відчай господарів після крадіжки, коли вони запізно усвідомлювали, що цей зголоднілий хлопчисько, якого вони нагодували, був тим, хто, роздивившись усе в домі, вказав іншим голодним хлопцям, де лежать цінні речі.

Цього разу все було інакше: його не лишили на кухні у лахмітті, не вигнали спати в сад. Йому дали одяг, кімнату, їжу в їдальні. Він був гість, його прийняли як дорогого гостя. І, пихкаючи сигаретою, Безногий запитує себе, чому йому треба ховатися з нею, він міркує, не розуміючи багато чого. Він нічого не розуміє в тому, що відбувається. Обличчя в нього насуплене. Він згадує дні у в'язниці, побої, сни, що переслідують йото. І раптом його охоплює жах через те, що в цьому домі до нього поставилися добре. Так, саме жах через те, що до нього поставилися добре. Він не знає навіть чому, але йому страшно.

І він підводиться, виходить із своєї схованки і прямує з сигаретою просто під вікна сеньйори. Хай вони побачать, що він пропащий хлопчисько, що він не заслужив кімнати, нового одягу, їжі у їдальні. Хай його пошлють на кухню, тоді він продовжуватиме свою помсту, зберігатиме ненависть у серці. Бо коли ця ненависть зникне, він помре, в нього не буде жодної причини, щоб жити далі. І перед його очима проходить чоловік у жилеті, що спостерігає, як поліцейські дубасять Безногого, і регочеться. Це завжди заважатиме Безногому бачити добре обличчя дони Естер, опікунство падре Жозе Педро, солідарність сильного вантажника-страйкаря Жоана де Адама. Він завжди буде самотнім, і його ненависть спрямована проти всіх, білих і чорних, чоловіків і жінок, багатих і бідних. Тому його так жахає те, що до нього добре ставляться.

Надвечір господар дому Раул прийшов із своєї контори. Він був відомим адвокатом, викладав на юридичному факультеті, але передусім був пристрасним колекціонером. У нього була гарна галерея картин, колекція старовинних монет, рідкісні твори мистецтва. Безногий бачив, коли він увійшов. Цієї миті Безногий розглядав малюнки у дитячій книжці й сміявся над дурним слоном, якого обманула мавпа. Раул не побачив його, піднявся сходами. Проте невдовзі по тому служниця прийшла по Безногого й відвела його у кімнату дони Естер. Раул сидів там без піджака, курив сигарету. Він поглянув на хлопця з усмішкою, тому що Безногий був дуже зніяковілий.

— Заходь, заходь.

Безногий увійшов, накульгуючи, він не знав, де подіти свої руки. Дона Естер сказала:

— Сідай, синку, не бійся нічого.

Безногий сів на краєчок стільця і почав чекати. Адвокат вивчив його. Безногий готував відповіді на неминучі запитання. Він знову розповів вигадану вранці історію, та коли заплакав, адвокат звелів йому припинити плакати, встав і попрямував до вікна. Безногий зрозумів, що той схвильований, і цей наслідок його прикидання викликав у нього гордість. Він посміхнувся сам до себе. Та ось адвокат підійшов до дони Естер і поцілував її в лоб, скроню, а потім у губи. Безногий опустив очі. Раул підійшов до нього, поклав руку на плече і сказав:

— Тепер ти не будеш голодувати. Йди… Йди пограйся, погортай книжки. Увечері підемо в кіно. Ти любиш кіно?

— Так, сеньйоре.

Адвокат попрощався з ним приятельським кивком, Безногий вийшов, але встиг помітити, як Раул підійшов до дони Естер і сказав:

— Ти свята. Ну що ж, зробимо з нього людину… Посутеніло, запалили світло, і Безногий подумав, що в цей час капітани піску тиняються містом у пошуках їжі.

Шкода, що в кіно він не зможе кричати, коли головний герой кинеться на негідника, він не зможе кричати, як він робив у тих випадках, коли пробирався на гальорку «Олімпії» або іншого кінотеатру в Ітапажіпі. Тут же, в «Гуарані», в розкішному залі із зручними кріслами, йому доводилося дивитись фільм мовчки, а коли він у якийсь момент не стримався і свиснув, Раул одразу озирнувся і поглянув на нього. Правда, він усміхнувся, але зробив жест, щоб Безногий не свистів більше.

Потім вони повели його поласувати морозивом у барі навпроти кінотеатру. Коли Безногий їв свою порцію, то міркував, як ледве не вчинив непоправної дурниці — коли адвокат спитав його, чого він хоче, він мало не попросив холодненького пива. Але вчасно схаменувся і зажадав морозива.

В автомобілі, який вів адвокат, Безногий сидів позаду, поряд з доною Естер, яка розмовляла з ним. Розмова була нелегкою для Безногого, бо йому доводилося стежити за своєю мовою. Дона Естер розпитувала його про матір. Безногий відповідав як міг, роблячи великі зусилля, аби запам'ятати подробиці і не заплутатися потім. Нарешті вони приїхали додому на вулицю Граса. Дона Естер відвела Безногого в кімнату над гаражем.

— Ти не боятимешся спати сам?

— Ні, сеньйоро…

— Це ненадовго. Потім я тебе влаштую нагорі, в кімнаті, де жив Августо.

— Не треба, доно Естер, мені тут дуже добре.

Вона підійшла і поцілувала його.

— На добраніч, мій синку.

Вона вийшла, причинивши двері. Безногий замислився, стоячи без жодного жесту, без відповіді на її «добраніч», тримаючи руку на обличчі, на тому місці, куди його поцілувала дона Естер. Ні про що він не думав, нічого не знав. Ніжна ласка поцілунку, ласка, якої він ніколи не зазнав, ласка матері. Ніжна ласка на його обличчі. Світ ніби зупинився в мить цього поцілунку, все в ньому змінилось. На цілому світі існувало лише ніжне відчуття цього материнського поцілунку на обличчі Безногого.

Потім був жах снів про в'язницю, чоловіка в жилеті, який регочеться, поліцейських, що били Безногого, який бігав, накульгуючи по приміщенні. Але раптом з'явилася дона Естер, і поліцейські померли в жахливих муках, бо тепер Безногий був одягнений моряком і в руці у нього був батіг, як у героя кінофільму. Минуло вісім днів. Педро Куля вже кілька разів прогулювався перед будинком, аби дізнатися новини від Безногого, який чомусь зволікав. Минуло досить часу, щоб довідатись, де є речі, які легко винести з дому, і де добрі виходи, якими легко втікати. Дуже заважала служниця, яка думала, що він приходить заради неї. Якось, розмовляючи з нею, Педро Куля дуже спритно завів мову про Безногого:

— Що, у твоєї господині є син?

— Це хлопчик, якого вона виховує. Дуже гарненький.

Педро Куля посміхнувся. Він знав, що Безногий, коли хотів, міг зійти за найкращого хлопчика в світі. Служниця вела далі:

— Трохи молодший за тебе, але він ще зовсім хлопчик. Не такий пройда, як ти, що вже спить із жінкою. — І вона зайшлася сміхом, позираючи на Педро.

— Це ти мене перша позбавила невинності…

— Не кажи паскудств. Крім того, це ще й брехня.

— Присягаюсь!

Їй хотілося, щоб це справді було так, але вона не вірила його словам.

— Приходь сьогодні, я тобі покажу щось цікаве…

— Увечері на розі… Але скажи — ти не водишся з цим хлопцем?

— Та він і не знає, що це таке!.. Він дурненький, пещений хлопчисько. А ти сам дурниці говориш. Хіба ти не бачиш, що я не така?

Іншим разом Педро Кулі пощастило побачити Безногого, який розлігся у саду, гортаючи книжку з малюнками. Педро був ошелешений, коли побачив його вдягненого у кашемірові штани й шовкову блузу, акуратно зачесаного. Педро Куля прийшов до тями і свиснув. Безногий схопився, побачив його і зробив знак, щоб він почекав. Переконавшись, що поблизу нікого немає, Безногий вийшов за ворота.

Педро Куля попрямував на ріг вулиці, а Безногий за ним. Коли Безногий наблизився, Педро жахнувся:

— Тьху, чорт! Від тебе навіть духами тхне, Безногий!

Безногий незадоволено скривився, але Куля вів далі:

— І в десять разів чепурніший вигляд, ніж у Кота. Оце так! Якщо з'явишся в такому вигляді на складі, хлопці накинуться на тебе. Такий красунчик…

— Не глузуй з мене… Я все це продам. Невдовзі піду, і тоді ти зможеш заявитися сюди з хлопцями.

— На цей раз ти чогось зволікаєш.

— Справа в тому, що найкращі речі замкнено, — збрехав Безногий.

— Ну, дивись. Влаштуй усе як слід.

Потім згадав:

— Грінго дуже захворів. Мало не перекинувся. Якби не Дона Анінья, що дала йому чогось напитись і поставила його на ноги, ти б його вже не побачив. Він став худючий, страшно дивитись…

І на цьому він попрощався з Безногим, ще раз підігнавши його.

Той повернувся в сад і знову влігся. Але тепер він уже не розглядав малюнків у книжці. Він бачив перед собою Грінго. Цей хлопець був одним з тих у групі, кого він найбільше переслідував. Батьки в нього були араби, розмовляв він з акцентом, що давало Безногому привід для постійних глузувань. Грінго не був сильним, і йому ніколи не вдавалося зайняти якесь поважне місце серед капітанів піску, хоча Педро Куля і Професор не раз давали йому таку нагоду. Грінго подобалось бути серед них чужинцем чи майже чужинцем. Він задовольнявся дрібними крадіжками, уникаючи ризикованих операцій, і мрією його було мати валізу з різними дрібничками, які б він міг продавати на вулицях служницям багатих родин.

Безногий насміхався над ним, над його нерозбірливою вимовою, над лякливістю. Але зараз, лежачи з ілюстрованою книжкою на м'якій травичці багатого саду, гарно вдягнений, старанно зачесаний і напахчений, Безногий думав про Грінго, який помирав тоді, як він досхочу їв і гарно вдягався. Та хіба тільки один Грінго? Протягом цього тижня капітани піску були всі так само погано вдягнені, напівголодні, як і раніше, ночували під дощем у складі чи під мостами. А Безногий спав у м'якому ліжку, смачно їв, у нього була навіть сеньйора, яка цілувала його і називала сином. Він відчував себе зрадником. Таким, як той докер, про якого згадав Жоан де Адам, сплюнувши на підлогу і з презирством розтерши плювок. Той докер, що під час великого страйку перейшов на бік багатіїв — він зривав страйк, вербував людей зі сторони для роботи в доках. Ніколи потім жодна людина в порту не потисла йому руки, ніхто відтоді не ставився до нього як до друга.

Коли Безногий і робив виняток у своїй ненависті, яка охоплювала весь світ, то лише для капітанів піску. Вони були його товаришами, жертвами всіх інших людей, як казав Безногий. І зараз він відчув, що полишає їх, перекидається на інший бік. Від цієї думки він аж підскочив і сів. Ні, він їх не зрадить. Понад усе був для нього закон банди, закон капітанів піску. Тих, хто зраджував, капітани піску виганяли, і нічого доброго не чекало їх у світі. І ніхто ніколи не зраджував закону банди так, як це збирався зробити Безногий, стати пещеного дитиною, перетворитися в одного з тих дітей, яких вони завжди висміювали. Ні, він не зрадить їх. Для нього було цілком досить трьох днів, щоб вивідати про цінні речі в домі. Але їжа, одяг, кімната і ласка дони Естер призвели до того, що він пробув тут вісім днів. Виявляється, його підкупили цією ласкою — так, як докера грішми. Ні, він не зрадить. Але в цю ж мить він подумав: а чи не зрадить він тим самим дону Естер? Вона довірилася йому, платила добром за добро. І Безногий намірявся зрадити її, відплатити злом за добро. Він згадав, що коли йшов з якогось дому, який вони потім обкрадали, його сповнювала безмежна радість. На цей раз ніякої радості він не відчував. Правда, його ненависть, спрямована проти всіх, не зникла. Але він зробив виняток для людей із цього дому, бо дона Естер називала його сином і цілувала в обличчя. Безногий боровся сам проти себе. Йому б хотілося, щоб таке життя тривало. Але що від того виграли б капітани піску? Адже він був одним з них і ніколи не перестане бути капітаном піску, бо одного разу поліцейські спіймали його й побили, а чоловік у жилетці знущався з нього і реготав. І Безногий зважився.

Він з ніжністю поглянув на вікна кімнати дони Естер. Вона підглядала за ним, помітила, що він схлипує.

— Ти плачеш, синку? — І швидко зникла у вікні, щоб спуститися до нього. Тільки тоді Безногий помітив, що він насправді плаче. Він витер сльози, вкусив себе за руку. Підійшла дона Естер.

— Ти плачеш, Августо? Щось трапилось?

— Ні, сеньйоро. Я не плачу…

— Не кажи неправди, сину мій. Я добре бачу… Що сталося? Ти згадуєш свою маму?

І вона притягла його до себе, сіла на лаву, притисла голову Безногого до своїх материнських грудей.

— Не плач за своєю мамою. Тепер у тебе є інша матуся, вона дуже тебе любить і зробить усе, щоб замінити ту, яку ти втратив (… зробить усе, щоб замінити собі сина, якого вона втратила — звучало в ушах Безногого).

Дона Естер поцілувала його в обличчя, по якому текли сльози.

— Не плач, а то твоя матуся теж засумує.

Тоді Безногий заридав, припавши до грудей своєї нової матері. Вона обіймала його, а він, не опираючись її цілункам, гірко плакав, бо знав, що збирається її кинути і, більше того, обікрасти. І вона, можливо, ніколи не дізнається, що Безногий відчув у цю мить, ніби обкрадає самого себе. Так, як не знала вона, що його сльози, його ридання були проханням про помилування.


Події прискорились, бо Раул повинен був поїхати в Ріо-де-Жанейро у своїх адвокатських справах. І Безногий вирішив, що кращої нагоди не діждешся.

Увечері Безногий оглянув весь будинок, приголубив кота Брелка, погомонів із служницею, погортав книжки з малюнками. Потім попрямував у кімнату дони Естер і сказав, що піде погуляти на Кампо-Гранде. Вона пообіцяла, що Раул привезе йому з Ріо велосипед. І тоді він щовечора зможе їздити на ньому по Кампо-Гранде замість того, щоб ходити пішки. Безногий заплющив очі, але перед тим, як піти геть, наблизився до дони Естер і поцілував її. Це було вперше, коли він поцілував її, і дона Естер дуже зраділа цьому. Безногий промовив стиха, ледве витискуючи з себе слова:

— Ви така добра, сеньйоро. Я ніколи цього не забуду…

Він вийшов і не повернувся.

Цю ніч він спав у своєму кутку на складі. Педро Куля з групою хлопців попростували до будинку. Інші оточили Безногого, захоплювалися його одягом, акуратно зачесаним волоссям, запахом парфумів. Але Безногий відмахнувся від усіх і пішов у свій куток. Там він і залишався, кусав нігті, доки не повернувся Педро Куля з хлопцями. Він сказав Безногому, що це була найлегша в світі справа, що ніхто в домі нічого не помітив, усі спали. Можливо, крадіжку помітять лише наступного дня. І показав золоті й срібні речі.

— Завтра Гонзалес дасть за все це чималі гроші…

Безногий заплющив очі, щоб нічого не бачити. По тому, як усі пішли спати, він підійшов до Кота.

— Хочеш обмінятися зі мною?

— Що на що?

— Я дам тобі свій одяг, а ти мені свій.

Кіт так і витріщився на нього. У нього був гарний одяг, але далеко йому було до кашемірового костюма, який був на Безногому. «Здурів, мабуть», — подумав Кіт.

— Згода. Про що мова!

Вони обмінялися. Безногий повернувся у свій куток і зробив спробу заснути. Він побачив у сні, як вулицею йшов доктор Раул з двома поліцейськими. Це були ті самі, що били його у в'язниці. Безногий побіг, але доктор Раул показав на нього, і поліцейські повели його в те саме приміщення поліції. Все відбувалося так само, як і тоді: поліцейські розважалися, примушуючи його, кульгавого, бігати і били його, а чоловік у жилетці реготав. Тільки у приміщенні була ще й дона Естер, яка дивилася на нього сумними очима і казала, що він їй більше не син, він — злодій. І очі дони Естер примушували його страждати більше, ніж побої поліцейських, більше, ніж регіт чоловіка в жилетці.

Він прокинувся весь мокрий від поту і вибіг із складу. Світанок він зустрів, блукаючи на березі.

Другого дня ввечері Педро Куля приніс йому гроші — його частку з крадіжки. Але Безногий відмовився взяти їх. Потім прийшов Кангасейро із газетою, де були відомості про Лампіана. Професор прочитав Кангасейрові повідомлення і почав переглядати інші замітки. Раптом він покликав:

— Безногий, Безногий!

Той підійшов. Інші хлопці — за ним. Професор сказав:

— Це про тебе, Безногий. І прочитав у газеті таке:

«Вчора зник з будинку номер… по вулиці… в Грасі син господарів будинку на ймення Августо. Мабуть, він загубився у місті, яке погано знає. Він кульгавий, віком тринадцять років, дуже боязкий, одягнений у костюм з сірого кашеміру. Поліція розшукує його, щоб передати стурбованим батькам, але досі не знайшла. Родина добре винагородить того, хто подасть відомості про маленького Августо і приведе його додому».

Безногий мовчки кусав губи.

Професор сказав:

— Отже, крадіжки ще не помітили.

Безногий кивнув головою. Коли помітять, не будуть його більше шукати як зниклого сина.

Задирака скорчив міну і, піддражнюючи Безногого, насмішкувато докинув:

— Твоя сімейка тебе розшукує, Безногий. Матуся шукає тебе, щоб дати тобі цицю…

Безногий скочив на нього і вихопив ножа. І він убив би негреня, коли б Жоан Здоровило і Кангасейро не відтягли його. Переляканий Задирака втік. Безногий пішов у свій куток. В очах його палала ненависть. Педро Куля поклав йому руку на плече:

— Може, вони ніколи не помітять крадіжки, Безногий. Ніколи не дізнаються, що то через тебе… Не хвилюйся!

— Коли доктор Раул повернеться, дізнаються…

І він захлинувся слізьми, яких жахнулися капітани піску. З усіх лише Педро Куля і Професор зрозуміли його. Професор розвів руками, бо нічого не міг зробити. Педро перевів розмову на інше. Сильний вітер віяв уздовж піщаного узбережжя, і його шум був схожий на жалібний стогін.


Ранок як намальований


Підіймаючись по схилу гори, Педро Куля розмірковував, що нема нічого кращого в світі, як мандрувати ось так, без певної мети, вулицями Баїї. Деякі з вулиць асфальтовані, але більшість забруковано чорним камінням. Дівчата визирають з вікон великих старовинних будинків, жінки в чорних вуалях виходять з церкви. Сонце нагріває каміння і асфальт, освітлює дахи будинків. На балконі великого будинку видно квіти у вазонах. Вони різнокольорові, і сонце щедро дарує їм своє світло. Дзвони церкви Консейсан де Прайя гудуть без упину. Посеред схилу негр і мулат схилилися над гральними костями. Педро Куля, минаючи їх, привітався:

— Як живеш, Білий Сич?

— А ти, Куля, як тобі ведеться?

Мулат кинув кості, і негр заглибився у гру. Педро Куля продовжує свою прогулянку. Поряд з ним Професор. Його худорлява постать хилиться вперед, ніби йому важко долати сходи. Але він посміхається святковому настрою дня. Педро Куля повертається до нього і помічає посмішку. Місто має веселий вигляд, яскраво освітлене сонцем. «Дні в Баїї, наче святкові дні», — думає Педро Куля, відчуваючи, що його теж охоплює радість. Він голосно насвистує і, посміхаючись, плескає Професора по плечах. Обидва сміються і за мить уже голосно регочуть. А проте в них усього кілька монет, обидва в лахмітті і не знають, де знайдуть їжу сьогодні. Але вони радіють красі дня і можливості вільно прогулюватись вулицями. І вони йдуть, безпричинно сміючись. Педро Куля обіймає Професора за плечі. З того місця, де вони перебувають, видно базар, гавань з вітрильниками і навіть старий склад, де вони ночують. Педро Куля прихиляється до стіни.

— Тобі треба було б намалювати усе це… Краса яка!..

Професор насуплюється.

— Я знаю, що цього ніколи не буде.

— Чого?

— Я інколи замислююсь… — І Професор дивиться на гавань, туди, вниз, на вітрильники. На маленьких людей, що тягають мішки на спинах, і продовжує тремтячим голосом, ніби його хтось ударив: — Я прагну намалювати кілька картин звідси…

— У тебе є здібності. Якби ти ходив до школи…

— … але ніколи в мене не вийде радісна картина.

Професор ніби не чув слів Педро Кулі. Задивлений у далечінь, він здавався тепер ще худішим.

— Чому? — здивувався Педро. — Хіба ти не бачиш, яке тут усе гарне? Все веселе…

Педро Куля показав униз на дахи міських будинків:

— У них більше кольорів, ніж у веселки…

— Це правда… але придивись, усі люди сумні. Я не кажу про багатих. Ти знаєш. Я кажу про тих інших, з доків, з базару… Ти знаєш… Всі вони з голодними обличчями… Я не вмію сказати про це… Але я відчуваю цей образ…

Педро Куля більше не дивується.

— Тому-то Жоан де Адам і організовував страйк у доках. Він каже, що прийде день, коли все зміниться, все перевернеться…

— Я теж читав про це в одній книжці… У книжці, яку брав у Жоана де Адама. Якби я ходив до школи, як ти кажеш, то було б добре. Колись би я намалював багато гарних малюнків. Намалював би гарний день, як люди весело йдуть, як сміються, намалював би коханців, як оті двоє в парку Назаре, знаєш? Але де ж та школа? Хочу намалювати щось гарне, йду по вулиці, і день гарний, все гарне, але люди сумні, і я не знаю нічого… Я хотів би намалювати радісну картину.

— Хтозна, може, справді краще малювати саме як ти? Може вийти навіть ще красивіше.

— Що ти знаєш? Що знаю я? Ми ніколи не ходили до школи… Я хотів би малювати людські обличчя, людей з вулиці, але я не вчився в школі. Є багато такого, чого я не знаю.

Він помовчав, подивився на Педро, який його слухав, і вів далі:

— Тобі ніколи не доводилося побувати в школі мистецтв? Ну й краса там! Я одного разу спробував, прокрався в один зал. Усі там одягнені в довгі сорочки, вони мене не помітили. Малювали голу жінку… Якби я коли-небудь зміг…

Педро Куля замислився. Він дивився на Професора, ніби обмірковуючи щось. Потім промовив поважно:

— Ти знаєш ціну?

— Яку?

— Ну, скільки треба платити за школу, вчителеві?

— А навіщо?

— Ми складемося, заплатимо за тебе. Професор розреготався.

— Ти й не уявляєш собі, як це складно. Це неможливо, облиш дурниці.

— Жоан де Адам каже, що прийде день, коли ми матимемо школу…

Вони пішли далі. Професор, здавалося, втратив усю радість від гарного дня, наче вона відлетіла геть. Педро Куля легенько плеснув його по плечу:

— Настане день, коли ти, брате, ще виставиш купу картин в одному із залів на вулиці Чілі. Без школи цієї, без нічого, жоден з тих шкільних бовдурів не намалює обличчя людини так, як ти… У тебе здібності…

Професор засміявся. Педро Куля сказав:

— І ти намалюєш мій портрет, гаразд? І підпишеш унизу: «Капітан Педро Куля, сміливець і герой».

Він став у позу боксера з витягненою вперед рукою. Професор розреготався, Педро теж, і їхній сміх лунав якусь мить буйно і весело.

Потім вони перестали сміятись і зупинилися біля групи безробітних, які зібралися навколо чоловіка з гітарою. Він грав і співав популярну в Баїї пісеньку:


Коли вона прощалася зі мною,

То стислось бідне серденько моє…


Хлопці почали підтягати, а трохи згодом співали разом з чоловіком. З ними співали всі — власники вітрильників, волоцюги, докери, навіть одна повія. Чоловік з гітарою так був заглиблений у власну музику, що не звертав ні на кого уваги. Коли б чоловік з гітарою не підвівся, а далі грав на гітарі, то хлопці зовсім забули б, куди вони йшли. Але чоловік пішов геть і забрав із собою і веселий настрій, який породжувала його музика. Люди потроху розійшлися. Професор і Педро Куля продовжували підійматися схилом. Від Театральної площі пройшли по вулиці Чілі. Професор витяг з кишені крейду, всівся на тротуарі. Педро Куля присів біля нього. Коли вони побачили парочку, Професор почав швидко малювати. Парочка наблизилася, Професор малював їхні обличчя. Дівчина посміхалася, це були наречені. Захоплені розмовою, вони не помітили малюнка, аж доки Педро Куля не перепинив їх:

— Не наступіть дівчині на обличчя, сеньйоре…

Юнак подивився на Педро і вже хотів йому щось відповісти, але дівчина побачила малюнок Професора і звернула увагу свого приятеля:

— Як гарно! — і заплескала в долоні, мов дівчинка, якій подарували ляльку.

Молодик усміхнувся. Повернувся до Педро Кулі:

— Це ти намалював, хлопче?

— Ні, мій товариш, художник Професор…

Професор додавав останні штрихи до елегантних вусиків на портреті молодика. Потім узявся довершувати малюнок постави дівчини. Молода пара сміялась, і дівчина повисала на руці свого товариша. Той врешті витяг гаманець і кинув монету в два мільрейси. Педро Куля перехопив її на льоту. Закохані пішли далі, а малюнок залишився на хіднику. Кілька жінок, вертаючись з базару, побачили малюнок здалеку, і одна сказала:

— Ходімо подивимось. Це схоже на рекламу нового фільму з Баррімором… Кажуть, що то про кохання…

Педро Куля і Професор почули це й зайшлися сміхом, а далі, обійнявшись, пішли вештатися вулицями міста.

Біля урядового палацу вони зупинилися знову. Професор присів з крейдою в руці, чекаючи, чи не вийде, бува, з трамвая який-небудь «об'єкт». Педро Куля посвистував собі, стоячи біля нього. Невдовзі вони вже мали гроші на добрий обід, та ще й на дарунок для Клари, коханої Божого Улюбленця, в якої того дня були іменини.

Одна бабуся дала за свій портрет десять тостанів. Бабуся була негарна, і Професор відобразив у портреті всю її непривабливість. Педро Куля зауважив:

— Якби ти зробив її вродливішою і молодшою, вона б дала більше.

Професор засміявся.

Так вони провели ранок: Професор — малюючи портрети перехожих, Педро Куля — збираючи срібні чи золоті монети, які їм кидали. Опівдні з'явився чоловік, який курив сигарету в мундштуці. Педро Куля побіг попередити Професора:

— Намалюй-но отого. Скидається на те, що в цього «об'єкта» купа грошей.

Професор почав малювати худорляве чоловікове обличчя. Довгий мундштук, кучеряве волосся з-під капелюха. У руці чоловік ніс книгу, і в Професора з'явилося бажання намалювати, як він читає книгу. Чоловік уже минав їх, коли Педро Куля покликав його:

— Погляньте на свій портрет, сеньйоре. Чоловік вийняв з рота мундштук.

— Що ти сказав, синку?

Педро Куля показав на малюнок, над яким трудився Професор. Чоловік на малюнку був зображений сидячи, але під ним не було ні крісла і нічого іншого, він ніби сидів у повітрі, покурював люльку і читав книжку. Кучеряве волосся вибивалося у нього з-під капелюха. Чоловік уважно роздивився малюнок, він оглядав його з різних боків, але не казав нічого. Коли ж Професор закінчив свою працю, чоловік запитав його:

— Де ти вчився малювати, любий мій хлопче?

— Ніде.

— Як же це так?

— А ось так, сеньйоре.

— І як же ти малюєш?

— Коли мені хочеться, беру крейду й малюю.

— Отже, ти ніколи не вчився малювати?

— Ніколи, сеньйоре.

— Можу підтвердити, — втрутився Педро Куля. — Ми живемо разом, я знаю.

— Тоді це справжнє покликання, — пробурмотів чоловік.

Він знову почав роздивлятися малюнок. Глибоко затягнувся сигаретою. Обидва хлопці захоплено дивилися на його мундштук.

— Чому ти намалював, що я сиджу і читаю книгу?

Професор почухав потилицю — йому важко було це пояснити. Педро Куля хотів був сказати, але змовчав. Врешті Професор пояснив:

— Я подумав, що сидіти вам краще підходить. — Він знову почухав потилицю. — Я сам не знаю…

— Це справжнє покликання, — знову пробурмотів той, здивований відкритим талантом.

Педро Куля чекав на монету, тим більше що поліцейський уже позирав на них з підозрою з рогу вулиці. Професор милувався чоловіковим мундштуком, довгим, з випаленим візерунком — справжнє диво. Але чоловік вів далі:

— Де ти мешкаєш?

Педро Куля не дав Професорові відповісти:

— Ми живемо у Солом'яному містечку…

Чоловік сунув руку до кишені й дістав візитну картку.

— Ти вмієш читати?

— Вмію, сеньйоре, — відповів Професор.

— Там моя адреса. Я хочу, щоб ти зайшов до мене. Можливо, я зможу щось для тебе зробити.

Професор узяв візитну картку. Поліцейський попрямував до них. Педро Куля попрощався:

— До побачення, докторе.

Чоловік узявся був за гаманець, але перехопив погляд Професора, прикутий до його мундштука. Він викинув сигарету і віддав мундштук хлопчакові.

— Це за мій портрет. Приходь до мене додому…

Але обидва приятелі швиденько звернули на вулицю Чілі. Чоловік подивився їм услід, нічого не розуміючи, потім почув голос поліцейського:

— У вас щось украли, сеньйоре?

— Ні. Чому ви так вирішили?

— Тому, що два шахраї були поруч із вами.

— Це двоє дітей. До речі, в одного з них великий хист до живопису.

— Вони шахраї, — заперечив поліцейський. — З банди капітанів піску.

— Капітанів піску? Я щось читав про них. Це не безпритульні?

— Злодії вони, ось хто. Будьте обережніші, сеньйоре, коли вони вештаються біля вас. Подивіться, чи все у вас ціле?

Чоловік кивнув головою, що так, а тоді поглянув уздовж вулиці. Але по хлопцях уже й слід пропав. Тоді, подякувавши поліцейському і запевнивши ще раз, що його не обікрадено, він пішов вулицею, бурмочучи:

— Ось так гинуть великі таланти! Яким би художником він став!

Поліцейський спостерігав за ним. Потім буркнув собі у вуса:

— Правду кажуть, що ці поети — не від миру сього…


Професор витяг мундштук. Вони зараз стояли біля чорного входу модного ресторану, над яким височів хмарочос. Педро Куля знав, як дістати у кухаря недоїдки. Вони чекали на порожній вулиці свого обіду. Коли ж наїлися, Педро Куля запропонував закурити, і Професор вирішив спробувати мундштук, що йому подарував незнайомець. Спочатку прочистив мундштук.

— Але ж і худющий цей тип! Міг би зійти за опудало…

Оскільки він не мав чим прочистити мундштук, то скрутив візитну картку і нею чистив. Коли закінчив, викинув картку. Педро запитав:

— Чому ти не збережеш її?

— Нащо вона мені! — засміявся Професор. Педро Куля теж засміявся, і якусь мить їхній глухий сміх повнив цілу вулицю. Вони сміялися без причини, просто радіючи з власного сміху.

Але потім Педро Куля споважнів:

— Цей чоловік може допомогти тобі стати художником… — і підібрав із землі картку з ім'ям того чоловіка. Треба сховати її про всякий випадок.

Професор похнюпив голову:

— Облиш блазнювати, Куля! Ти добре знаєш, що з наших хлопців може вийти тільки злодій… Кому ми потрібні? Тільки злодій, тільки злодій… — Його голос тремтів, тепер він кричав з ненавистю.

Педро Куля кивнув головою на знак згоди і опустив руку, картка впала в канаву Зараз вони вже не сміялися, вже посмутніли, хоч день був веселий, світило сонце і ранок був наче картина, намальована художником з академії Бель-Артес.

Робітники йшли на працю після вбогого обіду. Оце й було все, що вони бачили, все, що вони бачили у цьому чудовому полудні.


Біла віспа


Омолу наслала на місто чорну віспу. Але там, у Верхньому місті, багатії зробили собі щеплення, а Омолу була богиня з африканської пущі, про вакцину вона нічого не відала. І віспа спустилася в місто бідняків і повкладала в ліжка хворих людей, обкиданих виразками. Тоді прийшли люди з лікарень, вони засовували хворих у мішки й відвозили їх до далекого лазарету. Жінки плакали, бо знали, що ці хворі ніколи вже не вернуться.

Омолу наслала чорну віспу на Верхнє місто, на місто багатіїв. Про вакцину Омолу нічого не знала. Це була богиня з африканської пущі — що вона могла відати про вакцину й наукові методи лікування? Але оскільки віспу вже було випущено на волю (а це була страшна чорна віспа), Омолу довелося дозволити їй спуститися в місто бідняків. Якщо вона її вже випустила, треба було дати їй зробити своє діло. А що Омолу стало шкода своїх бідолашних діток, то вона забрала силу в чорної віспи, обернула її в дурну білу віспу, майже кір. Однак люди з лікарень приходили й забирали хворих до лазарету. Там сім'ї не могли їх провідувати, вони там не мали нікого. Їх відвідував тільки лікар. Вони там помирали, і ніхто про це не знав. А коли кому-небудь щастило вернутися, то на нього дивились, як на воскреслого. Газети писали про пошесть віспи, про необхідність вакцинації. Кандомбле гриміли день і ніч на честь Омолу, щоб утишити її лють. Святий отець з Алто до Абакаші, улюбленець Омолу, вишив білого шовкового рушника з блискітками, щоб принести в дарунок Омолу і пом'якшити її гнів. Та Омолу не захотіла прийняти його, Омолу боролася проти вакцини.

У хижках бідняків плакали жінки. Вони боялися віспи, боялися лазарету.

Алміро був перший з капітанів піску, кого вразила віспа. Якось увечері негреня Задирака прийшло до нього в куток, і Алміро раптом сказав:

— У мене страшенно свербить усе тіло.

Він показав Задираці свої руки, вкриті пухирями.

— Здається, в мене лихоманка.

Задирака був відважним негреням, уся банда знала це. Що ж до віспи, хвороби Омолу, то він страшенно боявся її. Тут йому передався страх багатьох поколінь африканців. І він зразу зчинив крик:

— В Алміро віспа… Хлопці, Алміро заразився віспою.

Хлопці почали підводитись і боязко відступати далі від того місця, де лежав Алміро. Той ударився в плач. Педро Куля ще не прийшов. Не було й Професора, Кота, Жоана Здоровила. Виходило, що головним лишався Безногий. Останній час він тримався осторонь, ні з ким не розмовляв. Насміхався над кожним зустрічним і з будь-якого приводу ліз битися. Боявся він тільки Педро Кулі. Тичка молився за Безногого більше, ніж за когось іншого, думаючи іноді, що в того вселився сатана. Падре Жозе Педро ставився до нього терпляче, але Безногий цурався і його. Він не хотів знатися ні з ким, і будь-яка розмова, в яку він втручався, закінчувалася бійкою.

Коли прийшов Безногий, усі повідступали. Його боялися так само, як віспи. Безногий завів собі в ці дні собаку. Цим собакою він тільки тепер і займався. Спершу, коли зголоднілий пес з'явився на складі, Безногий знущався з нього як міг. Але скінчилося тим, що він приголубив його і взяв до себе. Тепер він жив лише для собаки. Тому він вернувся тільки для того, щоб віднести пса далі від Алміро. Потім знов підійшов до хлопців. Вони оточили Алміро, показуючи на пухирі, що з'явилися на грудях у хлопчика.

Своїм гугнявим голосом Безногий сказав Задираці:

— Тепер такі пухирі обкидають і твоє грішне тіло, дурний негритосе, щоб знав, як спілкуватися зі своїм дружком.

Задирака злякано витріщився на нього. Потім Безногий звернувся до всіх, показуючи пальцем на Алміро:

— Ніхто не повинен заразитися віспою через одного йолопа.

Усі втупились у хворого, чекаючи його відповіді. Алміро тільки схлипував, затуливши обличчя долонями. Безногий вів далі:

— Він піде звідси зараз же. Хай санітарна машина забере його на вулиці й відвезе до ізолятора.

— Ні, ні! — заревів Алміро.

— Підеш без балачок, — погрозливо заявив Безногий, — Не викликати ж нам сюди машину, щоб уся поліція дізналася, де ми живемо. Ти підеш по-доброму, або ми тебе викинемо. Забирай свої манатки. Йди хоч у пекло, але не розводь тут своєї віспи. Не заражай людей.

Алміро закричав, і його ридання розносилися по цілому складу. Негр Задирака тремтів, Тичка волав, що це божа кара за їхні гріхи. Решта не знали, що робити. Безногий збирався вдатися до сили. Тичка зняв зі стіни образок богородиці.

— Помолімося, бо це кара божа за наші гріхи. Ми багато грішимо, бог нас карає. Давайте покаємося… — Його голос лунав, наче скарга, наче тихе благання помсти.

Хлопці поскладали побожно руки, Тичка почав читати «Отче наш». Але Безногий відштовхнув його:

— Годі тобі, пономарю!

Тичка став молитися тихим голосом, усе ще тримаючи в руках святий образок. Усе це являло дивну картину. В глибині складу Алміро схлипував і відмовлявся йти. Тичка молився. Решта стояли ні в сих ні в тих. Задирака трясся від страху, гадаючи, що заразився.

— Хлопці, — знов озвався Безногий, — якщо він не захоче піти добром, ми викинемо його силоміць. Інакше всі ми поздихаємо від віспи, геть усі! Ви що, не розумієте, йолопи? Викинемо його зараз на вулицю, хай його там підберуть і відвезуть до ізолятора.

— Ні, ні! — зарепетував Алміро. — Ради бога, не треба.

— Це — кара, — пробурмотів Тичка.

— Заткнись, байстрюк! — визвірився Безногий і правив своє: — Виженемо його силоміць, хлопці, якщо він не хоче піти по-доброму.

Ватага все ще стояла в нерішучості, і він підійшов до Алміро й замахнувся ногою, щоб дати йому стусана.

— Ну, вшивайся звідси, зараза!

Алміро зіщулився.

— Ні. Ти не можеш зробити цього. Зачекай, поки прийде Куля.

— Це — кара… Це — кара, — белькотів Тичка, і це белькотіння ще більше роздратувало Безногого. Він дав стусана Алміро.

— Геть звідси, зараза!

Але в цю мить чиясь рука відкинула його назад. Кангасейро став між Безногим та Алміро. Мулат тримав у руці пістолет і погрозливо світив очима.

— Присягаюся, він заряджений. Попереджаю — якщо хто зачепить Алміро… — і він з погрозою поглянув на всіх.

— А ти чого сюди лізеш, бандюго? — верескнув Безногий, намагаючись знов узяти гору.

— Він не поліцейський, щоб ми так до нього ставилися. Він з нашої групи, він діло каже. Почекаємо, поки прийде Педро Куля. Він усе й вирішить. Але якщо хто його займе, я пристрелю того на місці, як поліцейську мавпу! — Мулат тримав пістолет напоготові.

Хлопці почали відходити. Безногий плюнув.

— Усі ви страхопуди, — і пройшов туди, де його чекав собака. Ліг поряд з ним, і ті, хто був ближче до нього, почули, як він бурчить: «Боягузи, страхополохи».

Кангасейро залишився перед Алміро з пістолетом у руці. Алміро схлипував і розглядав пухирі, що всипали все його тіло. Тичка молився, благав господа знову бути добрим і милосердним.

Нараз Тичка згадав, що годилося б покликати падре Жозе Педро. Він вибіг зі складу й попрямував до будинку падре. Але й дорогою він не облишав молитися, з очима, розширеними від страху перед господом.

Педро Куля прийшов у супроводі Професора й Жоана Здоровила. Вони верталися з одного діла, де їм добре повелося, і зі сміхом обговорювали свій успіх. Кіт теж ходив з ними, але не вернувся, залишившись у Далви. Троє хлопців зайшли до складу, і перший, кого вони побачили, був Кангасейро з пістолетом у руці.

— Що тут таке? — спитав Педро Куля.

Безногий підвівся зі свого кутка. Пес поплентав за ним слідом.

— Цей дурень корчить із себе месника, не дає нам зробити так, як я вирішив. — І він показав на Алміро. — У нього віспа.

Жоан Здоровило зіщулився. Педро Куля глянув на Алміро, Професор підійшов до Кангасейро. Мулат не опускав пістолета. Педро спитав:

— Що сталося, Кангасейро?

— Він заразився цією клятою хворобою. А ця макака, прямо як поліцейський, наполягає, щоб викинути його на вулицю, щоб санітарна машина забрала його до ізолятора. Я спочатку й не думав втручатися. Однак Алміро навідріз відмовився йти, а ці всі, — тут він плюнув, — хотіли змусити його силою. Алміро доводив, що він з нашої групи і що треба почекати, поки повернешся ти. Побачивши, що він діло говорить, я став на його бік… Він же не лягавий, щоб так до нього ставитися.

— Ти вчинив правильно, Кангасейро. — Педро Куля ляснув мулата по плечі. Потім глянув на Алміро. — У тебе справді віспа?

Хлопець кивнув і зайшовся плачем. Безногий кричав:

— Треба робити так, як я казав. Не викликати ж сюди машину, щоб усі дізналися, де ми живемо. Треба його вивести на вулицю, де ходять люди. Хочеш ти чи не хочеш, а доведеться так зробити…

Педро Куля гарикнув:

— Хто тут ватажок, я чи ти? Хочеш дістати в пику?

Безногий відійшов, бурмочучи щось собі під ніс. Пес підійшов до нього, щоб лизати ноги, але дістав штурхана. Та Безногий одразу отямився і почав пестити собаку, час від часу позираючи спідлоба на інших.

Педро Куля підійшов до Алміро. Жоан Здоровило хотів побороти страх і теж наблизитись. Але страх перед віспою був у нього надто великий, трохи не дужчий за його доброту. Один Професор залишився з Педро Кулею.

— Дай-но мені глянути, — сказав Професор. Алміро показав руки в пухирях. Професор сказав:

— Це біла віспа. Чорна віспа зразу темнішає.

Педро Куля задумався. В складі запала тиша. Жоан Здоровило, подолавши страх, підступив ближче. Але йшов він, ніби тягнучи ноги. В цю мить прийшов Тичка в супроводі падре Жозе Педро. Падре привітався і спитав, де хворий. Тичка показав на Алміро, й падре попрямував у той куток. Священик узяв Алміро за руку, оглянув її і сказав Педро Кулі:

— Треба відвести його.

— В ізолятор?

— Так.

— Ні, він не піде, — відповів Педро Куля.

Безногий знову підвівся й підійшов до них.

— Я вже торочу про це давно. Його треба відправити в лазарет.

— Він не піде, — повторив Педро Куля.

— Чому, сину мій? — запитав панотець Жозе Педро.

— Бачите, падре, з лазарету ніхто не вертається. Ніхто. А він один із нас, наш товариш. Ми не можемо вчинити так.

— Але закон, сину мій…

— Померти?

Падре здивовано глянув на Педро Кулю. Ці хлопці раз у раз роблять йому якісь несподіванки. Завжди вони виявляються розумнішими, ніж він думав. У глибині душі падре був згоден з цими словами.

— Він не піде, падре, — твердо заявив Педро Куля.

— Що ж ти збираєшся тоді робити, сину мій?

— Лікувати його тут.

— Але як?

— Покличу Дону Анінью.

— Та вона ж не вміє лікувати!

Педро Куля збентежився, але за хвилю сказав:

— Все-таки це краще, ніж у лазареті.

Втрутився Безногий:

— Він же заразить усіх! Усі ви заразитеся віспою. Не треба його тут лишати.

— Заткнись, а то дам тобі в пику! — гукнув на нього Педро Куля.

— Він має рацію, Куля, — зауважив падре.

— І все-таки до лазарету він не піде, падре. Ви добре знаєте, що він не може піти. Там погано, там усі помирають.

Падре знав, що це правда, і замовк.

— Але хіба в нього немає дому? — запитав Жоан Здоровило.

— У кого?

— В Алміро. В нього ж є дім.

— Я не хочу туди йти, — плакав Алміро. — Я втік звідти.

Педро Куля подивився на нього й лагідно сказав:

— Годі, Алміро. Спершу я сам сходжу й побалакаю з твоєю матір'ю. Потім ми відведемо тебе. Тобі там буде добре і не доведеться йти до лазарету. А падре приведе туди лікаря, і той вилікує тебе. Адже ви приведете, падре?

— Авжеж, приведу, — пообіцяв Жозе Педро.

Існував закон, що зобов'язував громадян повідомляти в лікарню про кожен випадок віспи. Хворих негайно забирали до лазарету. Падре Жозе Педро знав про це, але ще раз став на бік капітанів піску, виступивши проти закону.

Педро Куля вирушив до дому Алміро. Хлопцева мати була праля й жила з бідним селянином за Солом'яним містечком. Алміро відвели до матері, там його відвідав падре, потім він привів лікаря. Але лікар повідомив про хворобу, й Алміро забрали до лазарету. Після цього в падре почалися неприємності, бо лікар (який вважав себе за вільнодумця, хоч насправді був спіритом) доніс також і на нього, як на переховувача хворого віспою. Власті не стали притягати падре до відповідальності, але поскаржилися в архієпископство. І падре Жозе Педро викликали до каноніка, секретаря архієпископства. Цей виклик налякав його.

Важкі портьєри, стільці з високими спинками, портрет святого Ігнасіо на стіні. На іншій стіні розп'яття. Великий стіл, розкішні килими. Коли падре Жозе Педро ввійшов до зали, серце його злякано калатало. Довідавшись про виклик до архієпископського палацу, він у першу мить подумав про парафію, якої марно чекав уже два роки. Невже йому запропонують парафію? Він аж засміявся від радощів. Тоді він стане справжнім священиком, він служитиме господові, матиме паству, щоб наставляти її на шлях праведний. Але водночас його огорнув смуток: а що буде з дітьми, безпритульними з вулиць Баїї, особливо з капітанами піску? Він був одним з небагатьох їхніх друзів. Інші священики обмежувалися тільки тим, що іноді йшли відправити месу у виправній колонії. Ця вранішня служба була для малих порушників особливо неприємна, оскільки віддаляла від них час їхнього убогого сніданку. Падре Жозе Педро цілком присвятив себе безпритульним дітям, чекаючи, коли йому нарешті дадуть парафію. Не можна сказати, щоб він досягнув надто великих результатів. Але це й цілком зрозуміло — діло нове і складне. Тому лише недавно він завоював їхню цілковиту довіру. Дітлахи ставилися до нього як до друга, а не як до священика. Падре довелося знехтувати всім, щоб добитися такої довіри в капітанів піску. Але він вважав, що навіть через одного Тичку з його покликанням стати священиком справа варта заходу. Задля цього падре довелося робити багато чого наперекір тому, чому його навчали. І тут він подумав, що, можливо, через це його й викликали. Найшвидше через це. Багато богомолок уже перешіптувалися з приводу його взаємин з хлопцями, що промишляли злодійством. А тут ще випадок з Алміро! Коли падре Жозе Педро здогадався про причину виклику, відчув сильний страх. Доведеться розпрощатися з будь-якою надією на парафію. А йому так потрібна була парафія. На його утриманні стара мати й сестра, учениця середньої школи. Потім йому раптом здалося, ніби все, що він досі робив, це помилка і його тепер за це по голівці не погладять. У семінарії його вчили коритись. Але відразу ж він згадав про хлопчаків. У його пам'яті постали образи Тички, Педро Кулі, Професора, Безногого, Гульвіси, Кота. Треба було рятувати цих дітей… Христос турбувався найбільше про дітей. І треба зробити все, щоб урятувати цих дітей. Не їхня вина, що вони стали безпритульними.

Та ось нарешті й канонік. Заглиблений у своїх думках, падре Жозе Педро навіть не помітив, що його змусили довго чекати. Канонік вийшов до нього, м'яко ступаючи по килиму. Він був високий і худий з вугластими рисами обличчя, одягнутий у гарну блискучу сутану. Ріденьке волосся його було старанно причесане. Стиснуті губи утворювали одну тверду лінію. На грудях висіли чотки. На обличчі його був вираз чистоти, але він не надавав його рисам м'якості. Чистота каноніка була панциром, що відокремлював його від світу. Подейкували, ніби він дуже розумний, добрий промовець, строгої вдачі. Він зупинився перед падре Жозе Педро, розглядаючи його невисоку постать і брудну, залатану в двох місцях сутану. Обличчя в падре було перелякане і водночас добре. Кількох хвилин вистачило канонікові, щоб проникнути до глибини в просту душу Жозе Педро. Він кашлянув. Падре підхопився й поцілував каноніка в руку.

— Сідайте, падре. Нам треба поговорити.

Він дивився на відвідувача безвиразними очима. Сівши, канонік схрестив руки й відсмикнув свою блискучу сутану від брудної сутани падре Жозе Педро. Голос його зовсім не пасував до його постаті. Голос здавався м'яким, майже жіночим, хоч у ньому іноді звучали владні нотки. Падре Жозе Педро схилив голову, чекаючи початку розмови.

— У нас в архієпископстві, — озвався нарешті канонік, — є серйозні скарги на вас.

Падре Жозе Педро хотів удати, що він здивований, навіть обурений, але він був надто простодушний для цього. Він тільки ще більше похнюпився. У цю мить падре подумав про капітанів піску.

Канонік злегка всміхнувся:

— Я гадаю, що ви вже знаєте, про що йдеться.

Падре подивився відкритим поглядом, але відразу знов схилив голову:

— Хіба що про дітей…

— Грішник не може приховати свій гріх, його видно в його сумлінні. — Каноніків голос втратив свою м'якість.

Падре Жозе Педро похолов. Це було саме те, чого він боявся. Його наставники, які розуміють бажання господа, не згоджувалися з добротою до капітанів піску. У нього виник страх, страх не перед каноніком, архієпископом, а страх, що він образив бога. Руки його затремтіли.

Голос каноніка знову пом'якшав. Він був схожий на жіночий голос, ніжний, але позбавлений привітності — так буває, коли жінка відкидає домагання якогось чоловіка.

— До нас надійшло чимало скарг, падре Жозе Педро. Архієпископ не зважав на них, сподіваючись, що ви усвідомите свою помилку й виправитесь.

Він подивився на падре суворим поглядом. Жозе Педро похнюпив голову.

— Не так давно поскаржилась вдова Сантос. Ви допомогли зграї хлопчиків на площі образити її. Точніше, ви під'юджували дітей… Що ви скажете на своє виправдання, падре?

— Це неправда.

— Ви хочете сказати, що вдова збрехала?

Канонік так і прошив панотця гострим поглядом. Але цього разу Жозе Педро не схилив голови. Тільки повторив стиха:

— Те, що вона сказала, неправда.

— Ви знаєте, що вдова Сантос одна з покровительок общини в Баїї? Ви не знаєте про пожертви…

— Я можу розповісти вам, як було насправді…

— Не перебивайте мене… Хіба в семінарії вас не вчили бути скромним і поштивим зі своїми наставниками? Хоча ви не належали до числа найблискучіших учнів!

Падре Жозе Педро знав про це. Йому не треба було нагадувати, що він був одним з найгірших вихованців семінарії, якщо вже мова зайшла про навчання. Тому він так і боявся, що допустився помилки, що мимоволі образив бога. Канонік, звичайно, мав рацію, він куди розумніший за нього, він стоїть ближче до бога, а бог — уособлення найвищої мудрості.

Канонік зробив жест, ніби відкидаючи інцидент із вдовою, голос його знов став м'яким.

— Одначе тепер серйозніша справа. З приводу вас до архієпископства звернулися власті. Ви знаєте, що ви накоїли?

— Це справа з хлопчиком, який захворів на білу віспу, — щиро признався панотець.

— Так, хлопець, який захворів на віспу. І ви приховали це від санітарних властей.

Падре Жозе Педро вірив у доброту бога. Він думав, що бог схвально ставиться до його вчинків. Так він думав і зараз. Ця думка підбадьорила його. Він випростався і втупив очі в каноніка:

— Ви знаєте, що таке ізолятор?

Канонік не відповів.

— Звідти людина рідко повертається. Тим більше дитина… Послати туди дитину — означає вчинити вбивство.

— Це вже не наша справа, — озвався канонік безбарвним, але рішучим голосом. — Це справа органів охорони здоров'я. А наш обов'язок шанувати закони.

— Навіть тоді, коли робиться замах на закон доброти божої?

— Що ви знаєте про доброту божу? Невже у вас такий великий розум, щоб знати про замисли божі? Вами оволодів демон гордині!

Падре Жозе Педро заперечив:

— Я знаю, що я недостойний слуга господній. Але ці діти не мають нікого, хто б опікувався ними. У мене був намір…

— Добрий намір не виправдовує поганих вчинків! — відрізав канонік таким голосом, ніби оголосив присуд.

Падре Жозе Педро збентежився. Але він звернув думки до бога, і до нього вернулася певність своєї правоти.

— Хіба вчинки були поганими? Це ж діти, які ніколи не чули серйозного слова про бога. Вони плутають бога з негритянськими святими, не мають ніякого уявлення про релігію. Я хотів спробувати спасти їхні душі…

— Я вже сказав вам, що наміри були добрі, але вчинки ваші не відповідали намірам.

— Лихо в тому, що ви не знаєте цих дітей. — Канонік утупив у нього суворий погляд. — Ці хлопці як дорослі. Вони живуть як дорослі, знають життя, геть усе… З ними треба вміло поводитись, іти на поступки.

— Тому ви й робили те, що вони хотіли.

— Іноді доводиться йти на те, щоб досягти добрих наслідків.

— Мирячись із крадіжками, зі злочинами цих зіпсованих дітей?

— У чому їхня вина? — Падре згадав про Жоана де Адама. — Хто піклується про них? Хто їх чомусь навчає? Хто їм допомагає? Яку ласку вони мають? — Він був збуджений, і канонік все далі відсувався, суворо дивлячись на нього. — Вони крадуть, щоб їсти, оскільки всі багатії, які кидають гроші на вітер, не пам'ятають, що є голодні діти. В чому їхня вина?

— Замовкніть! — Каноніків голос став владний. — Якщо хто-небудь почув би вас, то сказав, що це говорить комуніст. І не дивина. Спілкуючись із цією черню, ви повинні були запозичити і їхні ідеї. Ви комуніст, ворог церкви.

Падре злякано дивився на нього. Канонік устав, простягнув йому руку.

— Дай бог, щоб Всевишній проявив досить доброти й простив вам ваші вчинки й ваші слова. Ви образили бога й церкву. Ви зганьбили одежу, яку носите. Порушили закони церкви й держави. Ви діяли, як комуніст. Тому ми змушені не давати вам парафію, якої ви просили. Ідіть. — Голос його знов став м'яким, але це була м'якість, сповнена рішучості, м'якість, яка не допускає жодного заперечення. — Покайтеся у своїх гріхах, присвятіть себе вірним церкві й працюйте для них, а ці комуністичні ідеї забудьте, інакше нам доведеться вжити серйозних заходів. Ви думате, що бог схвалює те, що ви робите? Пам'ятайте, що ваш розум вельми невеликий, ви не можете проникнути в божі замисли.

Він повернувся до падре спиною. Жозе Педро ступив два кроки і промовив здавленим голосом:

— Між ними навіть є один, хто хоче стати священиком…

Канонік обернувся:

— Розмова закінчена, падре Жозе Педро. Можете йти, і хай допоможе вам бог мислити правильніше.

Падре залишився стояти на місці. Він збирався додати щось на закінчення, але так нічого й не сказав. Приголомшений, він тільки дивився на двері, у які вийшов канонік. У голові його було порожньо. З простягнутою рукою, в брудній і латаній сутані, з широко розплющеними переляканими очима і тремтячими губами, наче бажаючи щось сказати, він мав дуже кумедний вигляд. Важкі портьєри не пропускали в залу світла. Падре так і стояв у сутінках.

Комуніст… На розі вулиці бродячий оркестр, на диво добре злагоджений, заграв старовинний вальс:


Я зостався без радості, господи боже…


Падре Жозе Педро притулився до стіни. Канонік сказав, що він не здатний збагнути замисли божі. Він нерозумний, розмовляв, як комуніст. Це слово найбільше гнітило падре. З усіх амвонів усі священики виступали проти цього слова. І ось тепер він… Канонік вельми розумний, він близький до бога завдяки своєму розумові, йому легко почути голос божий. Він же допустився помилок, утратив два роки такої впертої праці, думаючи навернути дітей на віру божу… Дітей, що збилися з правильної путі… Невже вони винуваті? «Пустіть дітей приходити до мене…» Христос… У нього ясне й молоде лице… Але й духівники кажуть, що він був революціонер. Він любив дітей… «Хто спокусить одного з малих сих, що вірять у мене, тому краще було б, якби йому повісили жорно на шию і скинули його в море…» Вдова Сантос покровителька церкви… Невже вона теж чула голос божий? Два змарнованих роки… Він ішов на поступки, так. Але як інакше знайти спільну мову з капітанами піску? Вони ж не такі, як інші діти… Їм відоме все, геть усе. Вони вже спізнали навіть заборонений плід. Вони, як дорослі, хоча й були дітьми… Не можна ставитися до них, як до хлопчаків, що йдуть до першого причастя в школі єзуїтів. У тих є мати, батько, сестри, отці сповідники, є одяг, їжа, у них є все… Але ж не йому повчати каноніка! Канонік був розумний. Він міг чути голос божий… Він стояв близько до бога… Він же, Жозе Педро, не належав до числа найблискучіших учнів… Він був одним з найгірших… Бог не хотів говорити з священиком-невігласом… Він якось чув Жоана де Адама… Але комуністи — погані люди, вони хочуть покінчити з усім… А Жоан де Адам — добра людина… Комуніст… А Христос? Ні, він не смів думати, що Христос був комуністом. Канонік повинен розуміти краще, ніж бідний падре у брудній сутані… Канонік розумний, а бог — вищий розум… Тичка хоче стати священиком. Він хоче стати священиком, так, у нього справжнє покликання. Але він грішить день у день, краде, грабує людей. Не їхня вина… Він говорить, як комуніст… Чому цей багатій роз'їжджає в автомобілі, курить сигару? Невже він говорить, як комуніст? Канонік сказав, що бог його простить…

Падре Жозе Педро сперся на стіну. Останні ноти далекого оркестру донеслися до його вух. Очі падре були широко розплющені.

Так, падре Жозе Педро, бог іноді говорить з найбільшими невігласами… З найбільшими невігласами… А він був невігласом… Але, господи, почуй! Вони — бідні діти… Що вони знають про добро і зло? Якщо ніхто не навчив їх нічому? Якщо вони позбавлені материнської ласки, доброго батькового слова? Господи, вони не відають, що творять! Тому я і був з ними і часто робив так, як вони хотіли.

Падре розвів руки, підняв їх до неба. Невже він так чинив, як комуніст? Дати трохи втіхи цим маленьким душам. Врятувати їх, поліпшити їхню долю… Раніше з їхнього середовища виходили тільки злодії, нальотчики, шахраї, у кращому разі волоцюги… Таке заняття уготувала їм доля… Він же хотів, щоб з них повиходили роботящі люди, чесні, гідні. Треба діяти помалу. Не брутальною карою. З виправної колонії виходили найгірші. Брутальною тілесною карою не досягнеш нічого. Господи, почуй… Там брутальна кара… Тільки терплячістю, добротою… Христос теж думав так… Чому — як комуніст?.. Бог може говорити з невігласом… Покинути дітей? Парафія втрачена… Стара мати буде плакати… А сестрина кар'єра в училищі? Адже вона теж хоче вчити дітей. Але це будуть інші діти, діти з книжками, з батьком, з матір'ю. Вони не будуть такими, як ці безпритульні, що сплять просто неба, під мостами, на складах… Він не може кинути їх. З ким буде бог? З каноніком чи з бідним священиком? А вдова… Ні, бог — із священиком… Він з Жозе Педро… Я зовсім невіглас, щоб чути голос бога… (Жозе Педро піднявся на паперть). Але іноді бог говорить з невігласом. (Він вийшов з церкви і знов прислонився до стіни). Він буде діяти, так. Якщо він помиляється, бог простить його… «Добрі наміри не виправдують поганих вчинків». Але бог — вища доброта… Він, падре, буде діяти… Капітани піску, можливо, не стануть злодіями… А хіба це не буде велика радість для Христа? Так, Христос усміхається. У нього радісне обличчя. Він усміхається падре Жозе Педро. Спасибі, господе мій, спасибі.

Падре стає навколішки на вулиці, піднімає руки до неба. Але бачить людей, які посміхаються. Тоді він устає, зляканий, і вскакує до трамвая.

Якийсь чоловік зауважує:

— Дивіться, п'яний падре. Який сором!

На трамвайній зупинці всі сміються.


Гульвіса натиснув чорним нігтем і прорвав пухир. Рука вся вкрита пухирями. Він відчував гарячку й кволість у тілі. Ясно, що в нього віспа. На місто бідняків обрушилася віспа… Лікарі говорили, що пошесть іде на спад, але траплялося ще чимало випадків захворювання, і щодня до лазарету відвозили нових людей. «Звідти не вертаються», — подумав Гульвіса. Навіть Алміро, через якого зчинився такий великий галас. Він теж не вернувся. Він був славний хлопець, він не докучав нікому. Безногий зчинив скандал. Але після того, як дізнався, що Алміро помер у лазареті, він став ще замкнутішим, вважаючи себе винним у смерті Алміро. Розмовляв він тільки зі своїм собакою. «Скінчиться тим, що він збожеволіє», — подумав Гульвіса.

Він закурив сигарету. У складі був тільки Професор. У ці вечірні години важко було застати кого-небудь у складі. Професор попросив сигарету. Гульвіса кинув йому одну, пройшов у куток і склав у клуночок свої манатки.

— Ти що, йдеш? — запитав його Професор. Гульвіса рушив до нього, взявши клуночок під пахву,

— Не кажи нікому. Тільки Педро Кулі.

— Куди ти йдеш?

Мулат зареготав:

— До лазарету.

Професор глянув на його руки, вкриті пухирями, на шию.

— Ти не підеш, Гульвісо!

— Чому, брате?

— Ти ж знаєш… Це певна могила.

— Ти що ж думаєш — я залишуся тут, щоб заражати інших?

— Ми лікуватимемо тебе.

— Усі й умруть. В Алміро був дім. У мене нема нікого.

Професор замовк. Йому хотілося так багато сказати. Мулат стояв перед ним з клуночком під пахвою, весь вкритий пухирями.

— Ти скажи Педро Кулі, — озвався Гульвіса. — Іншим не треба.

— Невже ти справді підеш? — тільки й зміг сказати Професор у відповідь.

Гульвіса кивнув. Вони вдвох вийшли зі складу. Гульвіса глянув на місто, зробив прощальний жест. Це було, як прощання назавжди. Гульвіса був волоцюга, а ніхто так не любить свого міста, як волоцюги. Він подивився на Професора.

— Коли ти зробиш мій портрет… Адже ти зробиш?

— Зроблю, обов'язково зроблю, Гульвісо. (Професорові хотілося сказати йому щось ніжне, як рідному братові).

— Не малюй мене вкритого пухирями. Не треба.

Його тінь зникла в сутінках, що огорнули піщаний берег. Професор залишився мовчки стояти, горло його стискалось. Але йому здавалося чудовим, що Гульвіса йде назустріч смерті, не бажаючи заражати інших. У таких людей замість серця зірка, і коли вони помирають, їхні серця залишаються на небі. Так говорить Божий Улюбленець. Гульвіса був ще хлопчак, але в нього вже була зірка замість серця. Його силует пропав у присмерку. І тоді певність, що він ніколи більше не побачить свого приятеля, сповнила Професорове серце. Він відчував, що його приятель іде назустріч смерті.

На макумбах на честь Омолу негри, яким загрожувала віспа, співали:


Хай усі мої віспини

Добре випрасує праска,

Хочу я гладеньку шкіру!

Омолу, їдь у сертан

І бери з собою віспу.


Омолу розповсюджувала віспу в місті. Це була помста місту багатіїв. Але в багатіїв є вакцина, а що знає Омолу про вакцину? Вона була убога богиня з африканської пущі. Богиня негрів-бідняків. Що вона могла відати про вакцину? І ось віспа спустилася в Нижнє місто, заражаючи народ Омолу. Все, що могла зробити Омолу, це обернути чорну віспу в білу, в дурну білу віспу. І все ж негри вмирали, вмирали бідні люди. Омолу говорила, що їх убиває не біла віспа. Зовсім ні. Омолу хотіла, щоб біла віспа лише позначала її чорних синів. Убивав же їх лазарет. Проте макумби просили, щоб вона вивела віспу з міста, вивела геть до багатих латифундистів сертану. У них гроші, багато землі, і вони також нічого не знали про вакцину. Й Омолу сказала, що вона вирушить до сертану. Негри, жерці-огани, дочки й батьки святого співали:


Вона справді наша мати,

Може нам допомогти…


Омолу обіцяла вирушити. Але щоб чорні сини її не забули, вона говорила їм у прощальній пісні:


Ну, синочки, прощавайте,

Я іду, але вернусь…


Якось уночі, коли барабани гриміли на макумбах, однієї таємничої ночі Баїї Омолу скочила на поїзд лінії «Бразільський Схід» і вирушила до сертану Жоазейро. Віспа вирушила з нею.

Гульвіса вернувся худий, одяг висів на ньому, як на жердці. Все лице його було подзьобане віспою. Хлопці дивилися на нього боязко, один Професор кинувся йому назустріч:

— Ти таки оклигав, мулате?

Гульвіса посміхнувся. До нього стали підходити й потискувати руку. Педро Куля обняв його:

— Молодець, мулате!

Підійшов Безногий, Жоан Здоровило всівся поряд з Гульвісою. Мулат дивився на друзів. Курив сигарету. Рука його була — шкіра та кістки. Він мовчав, любовно оглядаючи старий склад, хлопців, пса, що лежав у Безногого на колінах.

Жоан Здоровило спитав:

— Ну, як там було, в лазареті?

Гульвіса обернувся з виразом огиди на обличчі. Якусь хвилю він сидів мовчки. Потім насилу видавив із себе:

— Бодай і не згадувати! Це страх божий. Коли туди попадеш, це все одно, що тебе кладуть у домовину. — Вія глянув на переляканих хлопців і додав гірко: — Все одно, що попасти на кладовище. Те ж саме…

Видно було, що він не знаходив слів.

— Що ще? — спитав Безногий.

— Нічого. Ради бога, не питайте, — і він похнюпив голову, похитуючись з боку на бік. Його голос лунав ще тихіше, ніби він ніяк не міг оговтатися від переляку. — Це все одно, що потрапити на кладовище. Там усі вже померли.

Він дивився таким поглядом, ніби благав не приставати більше до нього з розпитуваннями. Жоан Здоровило сказав:

— Ми не повинні ні про що розпитувати.

Гульвіса махнув рукою, щоб підтримати його.

— Ні про що. Це надто погано.

Професор глянув на груди Гульвіси. Вони були всі вкриті віспинками. Але замість серця Професор побачив зірку.


Доля


Вони зайняли столик у кутку. Кіт дістав карти. Але ні Педро Куля, ні Жоан Здоровило, ні Професор, ні Гульвіса не виявили інтересу до гри. Вони чекали в «Морському пристановищі» на Божого Улюбленця. За столами було повно людей. Протягом довгого часу в «Морському пристановищі» не було відвідувачів. Віспа прогнала всіх. Але тепер, коли вже вона пішла геть, люди говорили про померлих. Хтось розповідав про лікарню.

— Біда, коли людина бідна, — сказав якийсь моряк. За одним із столиків замовили кашаси. Біля прилавка дзвеніли чарки. Старий, який сидів у залі, сказав:

— Ніхто не може змінити свою долю. Її там, нагорі, творять, — і він показав на небо.

Але від іншого столу озвався Жоан де Адам:

— Прийде час, і ми змінимо долю бідняків…

Педро Куля підвів голову, Професор слухав, усміхаючись. Жоанові Здоровилу і Гульвісі, здавалося, подобались слова старого. Той вів далі:

— Ніхто не може її змінити. Вона записана там, на небі…

— А ми таки колись змінимо її… — сказав Педро Куля. І всі подивились на хлопця.

— Що ти знаєш про це, хлопче? — спитав старий.

— Це син Блондина, це в ньому батько промовляє, — відповів Жоан де Адам, дивлячись на хлопця з повагою. — Його батько вмер за те, щоб змінити нашу долю.

І він оглянув присутніх. Старий замовк і теж дивився на Педро з повагою. Знадвору долинув бренькіт гітари.



НІЧ ВЕЛИКОГО СПОКОЮ — ВЕЛИКОГО СПОКОЮ ТВОЇХ ОЧЕЙ

Дочка хворого на віспу


Знову на пагорбі почулась музика. Волоцюги подіставали гітари, щоб виспівувати найновіших пісень і складати нові, які згодом вони продадуть відомим «поетам-піснярам» у місті. У крамниці Деоклесіо щовечора тепер повно людей. На деякий час всякі веселощі пішли геть з пагорба і звільнили місце лише для плачу й лементу жінок та дітей. Чоловіки приходили на роботу або додому похнюплені.

Крутими стежками пагорба простували до далекого кладовища чорні труни дорослих, білі труни незайманих дівчат і маленькі труни дітей. Це тоді, коли хворого на чорну віспу не забирали ще живого у мішковині до лазарету. Родина хворого однак плакала відразу, як за померлим, бо кожен знав, що з лазарету ніхто не повернеться. Ані гітара, ані глибокий голос негритянського співу не порушував тоді смутку на пагорбі. Чулися тільки молитви сторожів і плач жінок.

Так було на пагорбі, коли Естевана забрали до лазарету. Він не повернувся — одного вечора Маргаріда дізналася, що він помер. Того ж вечора в неї почалася лихоманка. Але віспа в пралі проходила легко. Двоє її дітей господарювали, виконуючи всі розпорядження матері. Допомога Зе Фуїньї була, правда, незначна, бо він нічого не вмів робити у свої шість років. Але Дорі було тринадцять, майже чотирнадцять, у неї вже почали округлятися груди, вона була схожа на маленьку, дуже поважну жіночку. Дора діставала ліки для матері, доглядала її. Маргаріда видужала, коли гітари вже знову заспівали на пагорбі. І Маргаріда, хоча ще й не зовсім вичуняла, пішла до своїх замовниць по білизну. Повернувшися з вузлом за спиною, стала прати його в джерелі. Наступного дня вона не змогла працювати — знову гарячка від віспи. Повернення хвороби завжди страшне. І за два дні з пагорба спустилася труна останньої жертви віспи. Дора не голосила, німі сльози котилися по її обличчю, але у той час, як опускали труну, вона думала про Зе Фуїнью. Братик просив їсти і плакав від голоду. Він був надто малий, щоб розуміти, що лишився сиротою у величезному місті.

Після похорону сусіди дали сиротам пообідати. На другий день араб, власник бараків на пагорбі, послав дезинфікувати барак Маргаріди. Відразу ж і винайняв його іншим людям, тому що барак стояв на гарному місці, на вершині пагорба. Доки сусіди з'ясовували, що ж робити з сиротами, Дора взяла братика за руку і спустилася з ним у місто. Ні з ким не попрощалась, було це як втеча. Зе Фуїнья ішов, не знаючи куди. Сестра тягла його за руку. Дора йшла спокійно. У місті повинні знайтися люди, які заопікуються її братом. А сама вона влаштується служницею у якийсь дім. Вона була ще дівчинка, але були такі родини, де воліли краще взяти саме дівчинку, бо їй можна платити менше. Мати свого часу заводила мову про те, щоб влаштувати Дору в дім однієї замовниці, Дора знала цей дім і попрямувала туди. Пагорб, музика гітар, самба, яку співав негр, лишилися позаду. Босі Дорині ноги пік гарячий асфальт. Зе Фуїнья ішов радісний, придивляючись до незнайомого йому міста, переповнених трамваїв, громіздких автобусів, до натовпу на вулицях. Дора колись була з матір'ю в домі замовниці. Вони їздили до неї у Барру на багажному трамваї, відвозячи вузол із випраною білизною. Господиня тоді приголубила Дору, спитала, чи не хоче вона влаштуватись до неї для хатньої роботи. Маргаріда сказала, що приведе її, коли дівчинка підросте. Туди Дора і хотіла йти зараз. Перепитуючи перехожих, вона допиталася, як іти у Барру. Йти довелося далеко, і розпечений асфальт обпікав босі ноги. Зе Фуїнья почав просити їсти і скаржився на втому. Дора заспокоювала його обіцянками, і так вони йшли далі. Але на Кампо-Гранде Зе Фуїнья вже більше не міг ступити й кроку. Дорога виявилась задовгою як на його шість років. Тоді Дора зайшла у булочну й розміняла єдині, що були в неї, п'ятсот рейсів, купила два хлібці й залишила з ними Зе Фуїнью на лавці.

— Ти їж і чекай на мене. Чуєш? Я сходжу й відразу ж повернуся. Не йди звідси, а то ще загубишся…

Зе Фуїнья пообіцяв, жуючи твердий хлібець. Вона поцілувала його і пішла.

Поліцейський, який вказав їй дорогу, поглянув на її груди, що випиналися під одягом. Біляве, розкошлане волосся дівчинки розвівав вітер. Вона відчувала опіки на підошвах і втому у всьому тілі. Але йшла далі. Номер будинку був 611. Коли вона дійшла до 53-го, зупинилась відпочити. Потім попростувала далі. Голод збільшував її втому, жахливий голод тринадцятирічних дітей, який вимагає негайного заспокоєння. Дорі хотілося плакати, лягти на дорозі під сонцем і не рухатись, ніби сум за померлими батьками заполонив її душу. Але вона все перемогла і йшла далі.

Дора розшукала номер 611, який виявився великим будинком, цілий особняк із садом. У саду на манговому дереві висіла гойдалка, на якій сиділа дівчинка одного віку з Дорого. Юнак років сімнадцяти розгойдував її, вони обоє сміялись. Це були діти господарів дому. Дора із заздрістю дивилась на них кілька хвилин. Потім подзвонила. Хлопець і далі розгойдував сестру. Дора подзвонила ще раз, вийшла служниця. Дора сказала, що хотіла б поговорити з господинею, доною Лаурою. Служниця зволікала, з підозрою розглядаючи її. Хлопець лишив сестру і підійшов до воріт. Погляд його швидко ковзнув по Дориній постаті.

— Чого тобі?

— Я хотіла поговорити з доною Лаурою. Я дочка Маргаріди, яка була її пралею… Вона не може прийти, бо померла…

Хлопець не відводив очей від Дориних грудей. Дівчинка була вродлива, мала великі очі, зовсім ясне волосся, вона була онучкою італійця, який одружився з мулаткою. Маргаріда завжди казала, що вона схожа на діда, у якого теж було біляве волосся і дбайливо доглянуті вуса. Хлопець усе не відводив очей від її грудей, і Дора потупилася. Хлопець теж трохи зніяковів і сказав служниці:

— Піди поклич матір.

— Гаразд, сеньйоре.

Хлопець витяг сигарету, закурив. Випустив хмарку диму, розтулив губи і знову позирнув на Дору.

— Ти шукаєш роботу?

— Так, сеньйоре.

Він уже уявляв, як Дора приносить йому вранці в постіль каву.

— Я спитаю матір, чи вона дасть тобі місце.

Вона подякувала йому. Але була трохи налякана, бо досить зрозуміла його ласі погляди.

Вийшла дона Лаура, сивоволоса матрона. З-за її спини дочка дони Лаури роздивлялася примруженими зизоокими очима.

Дора сказала, що мати її померла.

— Ви, сеньйоро, свого часу обіцяли мені роботу…

— Від чого вмерла Маргаріда?

— Від чорної віспи, сеньйоро.

Дорі й на думку не спадало, що як вимовить це, то всяка надія на роботу зникне.

— Від віспи?!

Дівчинка з острахом відступила. Навіть хлопець відійшов. Він уявив, що невеличкі груди Дори теж позначені віспою. Дона Лаура сказала смутним тоном:

— Справа в тому, що я вже найняла служницю. Більше нам зараз не потрібно.

Дора подумала про Зе Фуїнью.

— А вам, сеньйоро, не потрібний маленький хлопчик, щоб робити покупки, виконувати доручення або ще дещо? У мене є брат…

— Ні, дочко моя, не потрібний.

— А ви не знаєте, до кого мені звернутись?

— Ні… Якби знала, порекомендувала б тебе.

Вона поспішила закінчити розмову і звернулась до сина:

— У тебе є з собою, Емануїле, два мільрейси?

— Для чого, мамо?

— Дай мені!

Хлопець дав гроші, і вона поклала їх на огорожу, боячись торкнутись Дори.

— Візьми це собі. Помагай тобі бог…

Дора почала спускатися назад. Хлопець ще дивився на її стегна, які випинались під тісною одежею. Його відвернув від цього споглядання голос дони Лаури. Вона казала служниці:

— Дос Рейс, витри спиртом ворота, до яких доторкалася ця дівчина. З віспою жарти погані…

Хлопець повернувся у сад і знов узявся гойдати на гойдалці між деревами манго сестру. Але час від часу, згадуючи Дору, він зітхав: «А груди в неї чарівні…»

Зе Фуїньї на лавці не було. Дора перелякалась. Хлопчик міг піти до міста і загубитись. Як вона тепер його відшукає, коли й сама так погано орієнтується в місті? Крім того, вона страшенно втомилася, її охопив відчай, туга за померлою матір'ю, їй хотілося плакати. Боліли ноги, і хотілося їсти. Їй спало на думку купити хліба — мала два мільрейси й чотириста рейсів — але натомість пішла шукати малого.

Знайшла його в саду, де він їв зелені сливи. Дора ляснула братика по руках.

— Чи ти не знаєш, що від цього болітиме животик?

— Мені хочеться їсти…

Вона купила хліба, і вони попоїли.

До кінця дня Дора протинялася по місту в пошуках роботи. Скрізь їй відмовляли — жах перед віспою був сильнішим за добрість. Коли вже вечоріло, Зе Фуїнья падав від утоми. Дора думала, чи не повернутися їй на пагорб, де сидітиме на шиї в добрих сусідів. Повертатися вона не хотіла. З пагорба її матір спустилася в труні, батька відправили в ізолятор у мішковині. Вона ще раз залишила Зе Фуїнью самого в саду, щоб піти купити щось у булочній, поки не зачинилась. Там вона витратила останні монетки. Засвітилися вогні, спочатку це здалося їй дуже гарним. Але невдовзі вона відчула, що місто вороже їй, воно лише попекло їй ноги і втомило її тіло, у гарних будинках її не хотіли приймати. Вона повернулася, горблячись і витираючи сльози. І знову не знайшла на місці Зе Фуїнью. Обійшовши сад, вона врешті наштовхнулася на брата, він спостерігав за грою в кульки двох хлопчаків: сильного негра і худорлявого білого. Дора сіла на лаві, покликала брата. Хлопчаки, які грали, теж підвелися. Вона розгорнула хлібці, дала один Зе Фуїньї. Хлопці дивилися на неї. Негр був голодний, вона це добре бачила. Вона запропонувала їм хліба. Вони вчотирьох мовчки поїли хліба найдешевшого сорту. Коли кінчили, негр потер руки і сказав:

— Твій брат каже, що у вас мати вмерла від віспи.

— Батько теж.

— У нас теж помер один.

— Твій батько?

— Ні. Алміро. Один з нашої групи.

Худорлявий білий спитав:

— Ти влаштувалась де-небудь на роботу?

— Ніхто не хоче брати.

І вона заплакала. Зе Фуїнья грався на землі кульками, які хлопці залишили під деревом. Негр почухав потилицю. Худорлявий поглянув на нього, потім на Дору:

— В тебе є де ночувати?

— Ні.

Худорлявий сказав негрові:

— Відведемо її на склад.

— Дівчина… А що скаже Куля?

— Вона ж рюмсає… — сказав худорлявий дуже тихо.

Негр спантеличено подивився на нього. Білий почухав собі груди, відігнав муху, а тоді торкнув Дору за плече, ніби побоюючись торкатися до неї.

— Підемо з нами. Ми спимо в складі.

Негр спробував усміхнутися.

— Це не особняк, але все ж краще, ніж на вулиці.

Вони пішли. Жоан Здоровило і Професор виступали попереду. Обом хотілося порозмовляти з Дорою, але жоден не знав, що сказати, бо вони ніколи зблизька не бачили такої душевної чистоти. Світло ліхтарів осявало біляве волосся дівчинки. Негр сказав:

— Красунечка.

— Вона молодець! — похвалив Професор.

Але хлопці не дивилися ні на її груди, ні на стегна. Дивилися на ясне волосся, від якого відбивалось електричне світло.

На піщаному березі Зе Фуїнья не міг уже йти. Жоан Здоровило взяв його і посадив собі на плечі. Професор ішов поруч з Дорою, але обоє мовчали в нічній тиші.

Вони ввійшли до складу з побоюванням. Жоан Здоровило спустив Зе Фуїнью на підлогу, чекаючи на Професора і Дору. Всі вони попрямували в куток Професора, який запалив там свічку. Інші хлопці витріщилися на них. Собака Безногого загавкав.

— Нові люди, — пробурмотів Кіт, який збирався виходити. Він наблизився і запитав: — Хто вони, Професоре?

— Мати й батько померли в них од віспи. Вони були на вулиці, не знали, де переночувати.

Кіт поглянув на Дору й посміхнувся їй своєю найчарівнішою посмішкою. Вклонився, вигнувшись усім тілом, колись бачив у кіно, як вигинався так один кавалер, і проголосив:

— Ласкаво просимо, мадам!

Він уже й не пам'ятав, як там далі. На цьому його вітання було вичерпане, і він пішов собі до Далви. Але решта підійшли ближче. Безногий і Гульвіса йшли останніми. Дора перелякано дивилася на них. Втомлений Зе Фуїнья спав. Полум'я свічки освітлювало Дорину ясноволосу голову і її груди. Крізь дірки в даху сюди проникало і місячне світло.

Хлопці на чолі з Безногим і Гульвісою обступили новачків. Дора злякалася. Зе Фуїнья міцно спав.

— Що це за тріска? — спитав Гульвіса.

Професор виступив наперед:

— Вона була голодна. Вона і брат.

Гульвіса розсміявся. Розправив плечі.

— А вона красунечка…

Безногий розреготався, показуючи на інших хлопців:

— Лізете всі сюди, як стерв'ятники до падла!

Дора підійшла до Зе Фуїньї, який прокинувся і затремтів з переляку.

Один з хлопців озвався:

— Професоре, ти гадаєш, вона буде лише для тебе і Жоана Здоровила? Залиш і для нас трохи.

Хтось скиглив:

— А мені теж хочеться…

Хлопці зареготали. Один вихопився з гурту наперед і скривився, подражнюючи Жоана:

— Подивись лишень, як він переживає, бідолаха. Ах, божеволіє…

Жоан Здоровило заступив собою Дору. Він не промовив нічого, але витяг ножа. Безногий закричав:

— Так у тебе нічого не вийде! Вона мусить бути для всіх!

Професор заперечив:

— Хіба ти не бачиш, що вона ще дівчинка?

— Та ти глянь, які в неї груди! — кричав хтось.

Наперед вийшов Кангасейро. Його очі палахкотіли, а на темному обличчі грала посмішка:

— Лампіан теж не поважає незнайомих жінок. Віддай її нам, Здоровило…

Хлопці знали, що Професор слабкий і не витримає бою. Але вони боялися Жоана Здоровила, який вимахував кинджалом. Кангасейро раптом відчув себе серед бандитів Лампіана, разом з якими повинен згвалтувати дочку плантатора. Свічка кидала відблиск на біляве волосся Дори. На її обличчі був жах.

Жоан Здоровило не казав нічого, тільки тримав у руці кинджал. Професор розкрив свій складний ніж і став поруч з ним. Кангасейро теж витягнув кинджал і почав просуватись уперед. Інші за ним. Пес загавкав. Гульвіса сказав ще раз:

— Відступись, Здоровило, так буде краще. Професорові спало на думку, що якби Кіт був тут, то він би став на їхній бік, бо в нього була своя жінка. Але Кіт уже пішов собі.

Дора бачила, як банда наступає. Страх переміг у ній і відчай, і втому, яку вона перед тим так відчувала. Зе Фуїнья плакав. Дора не спускала очей з Кангасейро. Метисове обличчя кипіло пристрастю, хтива посмішка змішувалася з тривогою. Бачила вона і віспи на обличчі Гульвіси, коли й на нього впав відблиск свічки, і згадала про мертву маму. Раптом вона зайшлася плачем, на мить забувши про хлопців.

Професор сказав:

— Хіба ви не бачите, що вона плаче?

Хлопці на мить зупинились. Але Кангасейро сказав:

— Ну то й що? У неї все на місці, однаково…

Вони поволі підходили, поглядаючи то на Дору, то на кинджал у руці Жоана Здоровила. Раптом пришвидшили крок і опинилися зовсім близько.

— Я продірявлю першого ж… — попередив Жоан Здоровило.

Гульвіса розреготався. Кангасейро замахнувся своїм кинджалом. Зе Фуїнья плакав. Дора дивилася на нього переляканими очима. Обняла брата, коли раптом побачила, що Жоан Здоровило повалив Гульвісу.

Зупинив їх тільки голос Педро Кулі, який щойно ввійшов:

— Що за чортівня тут діється?

Професор підвівся. Кангасейро відпустив його, хоча встиг уже поранити йому руку. Гульвіса лишився лежати з порізом на обличчі, Жоан Здоровило все ще заступав собою Дору.

— Що сталося? — спитав Педро.

Гульвіса відповів, не встаючи з підлоги:

— Ці хлопці дістали дівчисько і хочуть, щоб вона була лише для них. Ми теж маємо право…

— Теж хотілось якраз сьогодні погрітись, — скиглив Безногий.

Педро Куля глянув на Дору. Побачив її груди, ясне волосся.

— Вони мають право… — посміхнувся він. — Ану, відступись, Жоане Здоровило.

Негр вражено дивився на Педро. Банда знову почала натискати, тепер уже на чолі з Кулею. Жоан Здоровило витяг руки, вигукнув:

— Куля, я заб'ю першого, хто до неї наблизиться.

Педро Куля ступив ще крок уперед:

— Відступись, Здоровило!

— Ти не бачиш, що це ще дівчинка? Ти цього не бачиш?

Педро Куля зупинився, і хлопці за ним теж зупинилися. Зараз Педро Куля дивився на Дору іншими очима. Бачив на її обличчі страх і сльози, що ринули з очей. Чув плач Зе Фуїньї. Жоан Здоровило промовив:

— Я завжди був з тобою, Куля. Я твій друг, але вона дівчинка, це ми з Професором привели її сюди. Я твій друг, але якщо ти підійдеш, я тебе вб'ю. Вона дівчинка, ніхто не посміє заподіяти їй зло…

— Ми тебе приріжемо, а потім… — втрутився Кангасейро.

— Замовкни! — гримнув на нього Педро.

Жоан Здоровило вів далі:

— Батько й мати її померли від віспи. Ми зустріли її, їй не було де спати, і привели сюди. Вона не повія, це маленька дівчинка, хіба ти не бачиш, що це дівчинка? Ніхто не торкнеться її, Куля.

Педро Куля сказав тихенько:

— Вона дівчинка…

Він перейшов на бік Жоана Здоровила і Професора.

— Ти добрий негр. Ти правий… — Він звернувся до всіх інших: — Хто насмілиться — хай спробує підійти…

— Ти не можеш зробити цього, Куля… — Гульвіса затулив рукою рану. — Ти хочеш її просто поділити на трьох з Професором і Здоровилом…

— Присягаюсь, що ні я не посягаю на неї, ані ці двоє. Це дівчинка. Ніхто не торкатиметься її. Хто захоче, хай підійде тільки сюди.

Менші й боязкіші стали відходити. Гульвіса підвівся і пішов у свій куток, витираючи кров. Кангасейро тихо сказав Педро Кулі:

— Я іду не тому, що злякався, а тому, що ти сказав, що вона дівчинка.

Педро Куля підійшов до Дори:

— Не бійся. Ніхто не зачепить тебе.

Вона вийшла з свого кутка, відірвала шматок подолу й стала витирати кров з рани Професора. Потім пішла туди, де лежав Гульвіса, промила і перев'язала йому рану. Увесь її страх, уся втома щезли, бо вона повірила Педро Кулі.

— Ти теж поранений? — спитала вона Кангасейро.

— Ні, — відрубав метис і сховався у своєму кутку. Здавалося, він боїться Дори.

Безногий мовчки спостерігав. Собака зіскочив з його колін і підійшов лизнути ноги Дори. Та погладила собаку.

— Це твій? — спитала вона Безногого.

— Так. Але може побути й біля тебе.

Вона всміхнулася. Педро Куля пройшовся по складу простоволосий.

— Завтра вона піде звідси, — сказав він. — Я не хочу, щоб тут було дівчисько.

— Ні, — сказала Дора. — Я залишуся, буду допомагати вам… Я вмію куховарити, шити, прати.

— Як на мене, то хай лишається, — сказав Кангасейро.

Дора поглянула на Педро Кулю.

— Адже ти сказав, що ніхто не заподіє мені зла? Педро Куля подивився на її ясне волосся. Місяць зазирав у склад.


Дора — «мати»


Кіт підійшов перевальцем до Дори. Він дуже довго намагався засилити нитку у вушко голки. Дора вклала Зе Фуїнью спати і тепер готувалася послухати, як Професор читатиме гарну історію із книги в синій палітурці. Кіт наблизився до неї повільно ходою моряка:

— Доро, ти могла б мені щось зробити?

І показав на голку з ниткою, яку тримав у руці. Здавалося, він повинен був розв'язати головоломку, але не знав, як до неї взятися. Професор припинив читання, і Кіт змінив тему розмови:

— Ти, Професоре, стільки читаєш, що колись осліпнеш… Якби хоч електрика була… — І Кіт нерішуче подивився на Дору.

— То що в тебе? — спитала Дора.

— Та, чорт забирай, оця нитка… Ніколи не бачив нічого важчого за це. Затягти голці в зад…

— Дай-но сюди…

Вона засилила нитку, зав'язала на кінці вузлик. Кіт сказав Професорові:

— Лише жінка вміє дати собі раду з оцією штуковиною.

Він потягнувся рукою по голку, але Дора запитала, що Кіт хоче собі зашити. Кіт показав розірвану кишеню піджака. Це був той кашеміровий костюм, якого Безногий носив, коли жив як багатий хлопець на вулиці Граса.

— Класний костюм, — похвалився Кіт.

— Справді гарний, — притакнула Дора. — Скидай-но піджака.

Професор і Кіт задивились, як вона шиє. В них ніколи не було нікого, хто б латав їм одяг. Раніше тільки Кіт і Тичка цим займалися. Кіт — тому що намагався бути елегантним і мав коханку, Тичка — тому що йому подобалося ходити охайним. Інші хлопці доношували своє лахміття до цілковитої непридатності, а потім випрохували чи крали інші штани чи піджак. Дора закінчила латання.

— Ще треба щось зашити?

Кіт пригладив волосся, намащене брильянтином.

— Добре б ще сорочку на спині…

Він повернувся. Сорочка була розірвана майже згори донизу. Дора звеліла йому сісти, почала зашивати у нього просто на тілі. Коли її пальці торкнулися Котової спини, він здригнувся. Як тоді, коли Далва дряпала йому спину своїми довгими наманікюреними нігтями, примовляючи:

— Кішечка дряпає котика…

Але Далва не зашивала йому одягу, можливо, навіть не вміла засилити нитку в голку.

Дора торкалася його своєю рукою, наче мати, яка латає синові сорочку. Котова мати вмерла рано. Вона була вродливою жінкою, але в неї, як і в Дори, були погано доглянуті руки. Дружина робітника, вона не знала манікюру. І вона теж латала Котові сорочки просто на спині в нього. Дорина рука торкається його знову. І його охоплює почуття щирої ніжності, почуття безпеки, як тоді, коли його торкалися материні руки. Дора позаду нього. Він її не бачить. Йому здається, що це його мама повернулась і Кіт знову маленький, одягнений в сорочечку, яку пошматував під час ігор на схилах пагорба. Мати змушує його сісти перед собою, і її руки спритно орудують голкою, іноді торкаються його і приносять йому відчуття повного щастя. Мама повернулась і зашиває Котові сорочку. І йому хочеться обійняти Дору за шию, притулитись до неї і щоб вона наспівувала йому пісеньку, а він би заснув біля неї, як маля. Він раптом відчув себе насправді дитиною. Але вже великою дитиною, бо рівний був з чоловіками, бо крав, щоб жити, бо спав щоночі з жінкою легкої поведінки, брав у неї гроші. Але сьогодні ввечері він знову був дитиною, забув про Далву. Забув і про своє життя маленького кишенькового злодія, власника крапленої колоди карт, шулера. Забув про все, і зараз він тільки чотирнадцятирічний хлопець, якому мама зашиває сорочку. Хочеться йому, щоб мама наспівала йому колискову і він заснув би під звуки її голосу… Одну з тих колискових про маленького гномика. Дора перекусила нитку, нахиляється до Кота, і її біляве волосся торкається його плеча. Але не виникає в нього жодного іншого бажання, окрім того, щоб вона й далі була його мамою. Його щастя в цю мить було майже безглуздим. Ніби взагалі раптом перестало існувати все його життя, яким воно було після того, як померла мати. Ніби він і далі залишився дитиною, як усі чотирнадцятилітні. Сьогодні ввечері до нього повернулась мама. Тому ніжний мимовільний дотик Дориного волосся тільки збільшує його щастя. Її голос, коли вона каже: «Все гаразд, Кіт», бринить, немов м'який, музичний голос його матері, яка співала колискових пісень, поклавши Котову голову собі на груди.

Він підводиться, дивиться на Дору вдячними очима.

— Ти тепер наша матуся.

Йому здається, що Дора не розуміє його, хоча б тому, що на її обличчі з'являється усмішка маленької жінки. Але Професор зрозумів, і Кіт, що стояв перед Дорою і говорив до неї щасливим голосом, називав її мамою, і Дора, яка усміхалась до нього всією своєю материнською, майже жіночою усмішкою, виростають у Професоровій уяві в цілу картину.

Кіт закидає піджак за спину й перевальцем виходить. Він відчуває, що життя в складі змінилося: вони зустріли матір, відчули материнську ласку й піклування. Цієї ночі Далва здивувалася йому:

— Що це з Котиком? Що трапилось!

Але він зберіг свою таємницю. Це надто велика подія — знайти матір, яка вже померла. Далва не зрозуміла б цього.

Коли Професор почав читати, Жоан Здоровило підійшов і сів поруч. Ніч була дощова. В історії, яку читав Професор, теж була дощова буряна ніч. Матросів на судні били батогом, капітан був злочинець. Вітрильник міг потонути щохвилі, офіцерів батіг шмагав по оголених спинах матросів. У Жоана Здоровила на обличчі з'явився вираз страждання. Кангасейро прийшов з газетою, але не перебивав і теж залишився послухати. Зараз матрос Джон заробив удари батога лише за те, що послизнувся і впав під час бурі. Кангасейро перервав Професора:

— Якби там був Лампіан, він би вже пристрелив цього капітана з рушниці.

Так і вчинив матрос Джеймс, справжній мужчина, здоровило. Він кинувся на офіцера, і на судні спалахнув бунт… Надворі періщила злива. Про зливу говорилося і в книжці, це була оповідь про бурю і бунт. Один з офіцерів перейшов на бік матросів.

— Оце молодець, — сказав Жоан Здоровило.

Вони полюбляли героїзм. Кангасейро подивився на Дору. Очі її блищали, вона також любила героїчні вчинки. Це подобалося Кангасейро. Почувши, що матрос Джеймс вийшов переможцем у жорстокій сутичці, Кангасейро заспокоєно засвистав, як птах. Дора засміялась. Вони сміялися вдвох, а потім зайшлися реготом уже всі вчотирьох, як це велося у капітанів піску. Сміялися кілька хвилин. Підійшли інші, щоб почути кінець історії. Вони дивилися на обличчя Дори, обличчя маленької жінки, яка поглядала на них з материнською ласкавістю і всміхалась. А коли матрос Джеймс кинув капітана судна у рятувальну шлюпку і назвав «коброю без отрути», всі розсміялися разом з Дорою і подивилися на неї з любов'ю, як діти на кохану матір. Історія скінчилась, всі порозходились по своїх кутках, захоплено обговорюючи щойно почуте оповідання:

— То таки був хлопець…

— Так, той умів…

— А той був молодець…

Але ж капітан і злякався…

Кангасейро простяг Професорові газету. Дора подивилась на нього. Він засміявся, трохи ніяково:

— Тут повідомлення про Лампіана… — Його похмуре обличчя проясніло, коли він обернувся до Дори. — Ти знаєш, що Лампіан — мій хрещений батько?

— Хрещений батько?

— Так. Моя мати взяла його за хрещеного батька, бо Лампіан — відчайдушний сміливець, він не боїться нікого. Моя мати була хороброю жінкою, здатною носити зброю. Одного разу вона примусила тікати двох солдатів. Справжня жінка була. Не поступалась чоловікам.

Дора слухала зачарована. Вона з великою симпатією дивилася на похмуре обличчя мулата. Кангасейро мовчав, але з таким виглядом, ніби хотів сказати ще щось. Нарешті він зібрався з духом:

— Ти теж хоробра… Все одно як моя мати, правда, вона була мулатка, чорнява й кучерява, а не білява, як ти. Ну і не дівчина була, могла бути твоєю бабусею… Але ти на неї схожа.

Він схилив голову.

— Ти можеш мені не вірити, але ти нагадуєш мені її. Здається, ніби я вигадую, а таки справді, ти на неї схожа…

Професор дивився на них своїми короткозорими очима. Кангасейро майже кричав. Похмуре обличчя його сяяло радістю відкриття. «Він теж відкрив свою матір», — подумав Професор. Дора була серйозна, але за цією серйозністю прозирала ніжність. Кангасейро зареготав. Дора розсміялась теж, і вже сміялися всі. Але Професор не сміявся з ними. Швидко почав читати повідомлення в газеті.

Як виявилося, на Лампіана чекала небезпека при в'їзді в селище. Якийсь шофер, що вів грузовика, зустрів його з бандою на дорозі, доїхав до селища і попередив про його наближення. Поліція встигла звернутися по підкріплення до сусідніх селищ. Прибула також «летюча колона». Коли Лампіан в'їхав у селище, його нагло зустріли кулі. Зчинилася шалена перестрілка. Лампіану пощастило вихопитись і сховатися в лісовій гущавині, яка і є його домівкою. Але один з його банди лишився з кулею в грудях. Йому відрізали голову, яку з тріумфом відіслали до Баїї. У газеті з'явилася фотографія. Роззявлений рот, виколоті очі, хтось тримає голову за рідке кучеряве волосся. Горло перерізане великим ножем.

— Бідолаха… — сказала Дора. — Яка жорстокість.

Кангасейро кинув на неї вдячний погляд. Очі його звузились, обличчя ще потемнішало.

— Сучий син, — сказав він тихо. — Сучий син цей шофер. Якщо я колись його спіймаю…

У повідомленні було сказано, що у Лампіана, мабуть, були й інші поранені, оскільки відступала банда надто поспішно. Кангасейро щось бурмотів, ніби розмовляв сам із собою.

— Мені вже пора йти.

— Куди? — спитала Дора.

— До мого хрещеного. Я стану йому в пригоді.

Вона подивилася на нього з сумом:

— Ти справді підеш, Кангасейро?

— Піду справді.

— А якщо поліція тебе вб'є, відріже голову?

— Присягаюсь, живим вони мене не візьмуть. До рук їм живим не потраплю. Не бійся.

Він переконував свою матір, хоробру і сильну мулатку з сертану, здатну битися з солдатами, куму Лампіана, кохану розбійника, що вона може йому повірити, його не схоплять живим, він боротиметься, доки житиме… Дора слухала його з гордістю.

Професор заплющив очі і теж бачив замість Дори відважну мулатку з сертану, яка боронить свій клапоть землі від солдатів за допомогою розбійників. Бачив матір Кангасейро. Біляве волосся Дори замінилося на кучеряве негритянське, ніжні очі дівчини стали розкосими очима жительки сертану, поважне обличчя було обличчям експлуатованої селянки, а усмішка була тією ж ніжною усмішкою матері до сина.

Зі всіх хлопців у складі один Тичка зустрів прихід Дори з недовірою. Для нього вона символізувала гріх. Він уже давно відмовився від негритяночок на березі, їхніх ласкавих, теплих обіймів. Позбувся потроху й інших гріхів, щоб стати чистим в очах бога і заслужити милість одягти сутану священика. Він розмірковував, чи не влаштуватися йому на місце продавця газет, щоб позбутися щоденного гріха крадіжок.

Він дивився на Дору з побоюванням: жінка була гріхом. По суті, Дора була дитиною, бездомною дитиною, як і вони самі. Вона не сміялась, як негритяночки на березі, безсоромним звабливим сміхом… Її обличчя було серйозним, воно скидалося на обличчя цілком достойної жінки. Але невеличкі груди звабно окреслювались під одягом, а коліна виднілись білі і округлі. Тичка боявся. Не стільки Дориної спокуси. Вона не схожа була на тих, які спокушають, вона була ще дитиною, їй ще було рано на це. Але він боявся спокуси, що виникала в ньому самому, боявся демона в собі. І він намагався тихо молитися, коли Дора підходила до нього.

Дора роздивлялась образки святих. Професор зупинився позад неї і теж дивився. Під образком Ісуса Христа були приколені квіти, які Тичка десь потяг. Дора підійшла ближче і вигукнула:

— Як гарно!..

Страх почав зникати в серці Тички. Вона зацікавилася його святими, святими, на яких ніхто в складі не звертав уваги. Дора спитала:

— Це все твоє?

Тичка кивнув головою і всміхнувся. Він показав їй усе, чим володів. Картини, катехізис, чотки — все. Вона із задоволенням розглядала. Професор дивився на них короткозорими очима. Тичка розповів їй історію святого Антоніо, який перебував водночас у двох місцях, щоб врятувати батька від шибениці, на яку той був несправедливо засуджений. Він розповідав так само натхненно як професор читав героїчні оповідання про мужність бунтівних матросів. Дора слухала Тичку з такою ж увагою і симпатією. Вони з ним удвох вели бесіду, а Професор мовчки слухав. Тичка розповідав про свою релігію, про дива святих, про благодіяння падре Жозе Педро.

— Коли ти з ним познайомишся, він тобі сподобається.

Вона сказала, що напевне сподобається. Тичка вже забув, що вона здатна викликати спокусу своїми жіночими грудьми, зграбними ногами, білявим волоссям Він зараз розмовляв з жінкою, дорослішою за нього, яка слухала його ласкаво, як мати. Лише тепер він це зрозумів. Бо в цей момент йому закортіло розповісти їй, що він мріє стати священиком і хоче йти за цим покликанням, що чує поклик бога. Тільки своїй матері він насмілився розповісти. І ось вона була перед ним, і він сказав:

— Ти знаєш, що я хочу стати падре?

— Як добре… — відгукнулася вона.

Обличчя Тички проясніло. Він подивився на Дору і промовив схвильовано:

— Ти вважаєш, я заслуговую на це? Бог добрий, але ж він уміє і карати.

— За що?

У Дориному голосі був подив.

— Хіба ти не бачиш, що наше життя сповнене гріхів?.. Щодня…

— Це не наша провина… — зауважила Дора. — У нас немає нікого.

Але в Тички тепер була вона. Його мати. Він щасливо засміявся.

— Падре Жозе Педро каже мені те ж саме. Можливо, що… Можливо, що одного чудового дня я стану падре.

Він ще голосніше розсміявся. Дора розсміялась теж.

— Ти ним станеш обов'язково.

— Хочеш, я подарую тобі цього Ісуса Христа? — запитав він несподівано.

Він був схожий на дитину, яка наділяє матір частиною своїх ласощів, хоч мама дала їй перед тим гроші, аби вона їх купила.

І Дора погодилась, як мати погоджується взяти ласощі від своєї коханої дитини, щоб та була задоволена.

Професор бачив матір Тички, хоч і не знав, звідки вона взялась. Бачив її там, де стояла Дора. Заздрив Тичці і його щастю.

Вони розшукали Педро Кулю, який розлігся на піску. Ватажок капітанів піску не прийшов на склад цієї ночі. Він лежав на теплому піску і дивився на місяць. Дощ припинився, зійшов місяць, вітер, хоч усе ще ганявся берегом, став лагідним. Професор ліг поряд з Педро, Дора сіла поміж ними.

Глянувши на дівчину краєчком ока, Педро насунув берет на лоба. Дора повернулася до нього і сказала:

— Ти вчора був добрим до мене і до мого брата…

— Ти повинна піти звідси, — відповів Куля.

Вона не відповіла нічого, тільки посумнішала. Втрутився Професор:

— Ні, Куля. Вона як мати… Для нас усіх.

Педро Куля зміряв поглядом обох. Підтяг берета і сів на піску. Але Дора дивилася на нього ласкаво. Для нього… Для нього вона була всім: дружиною, сестрою і матір'ю. Він ніяково посміхнувся до неї.

— Я гадав, ти станеш спокусою для всіх. — Вона похитала заперечливо головою, а він вів далі:— Вони могли б скористатися, коли нас немає вдома.

Вона розсміялась. Професор повторив:

— Ні. Вона нам як мати.

— Гаразд, лишайся, — сказав Педро Куля, і Дора всміхнулася йому, а він усміхнувся Дорі. Він був її героєм. Був кимось, кого вона собі ще не уявляла, але кого колись мусила б уявити. Вона любила його, мов дитина, у котрої нікого немає, як відважного брата, як коханця, найкращого в світі.

Професор, побачивши, як вони всміхалися одне одному, сказав своїм похмурим голосом:.

— Вона як мати!

Але для нього самого вона вже не була матір'ю. Він думав про неї як про кохану.


Дора — сестра й наречена


Сукня — не дуже зручний одяг для члена банди. До того ж їй хотілося стати подібною до капітанів піску, і вона змінила свою сукню на штани, які Задирака доп'яв в одному будинку у Верхньому місті. Штани були для негреняти здоровенні, і він віддав їх Дорі. Однак вони виявилися завеликими навіть для неї, довелося вкоротити холоші. Вона заправила сукню в штани й підперезалася паском. Якби не золотаве волосся і не горбики груденят, її цілком можна було вважати хлопцем, одним з капітанів піску.

Того дня, коли вона, вдягнена, як хлопець, стала перед Педро Кулею, ватажок так і зайшовся реготом. Нарешті, пересміявшись, промовив:

— Та й кумедна ж ти!

Дора зажурилась, І Педро урвав свій сміх.

— Не хочу, щоб ви мене дурно годували щодня. Тепер я братиму участь у всьому, що ви робите.

— Ти хочеш сказати, — здивувався він (вона спокійно дала йому закінчити фразу), — що вирушиш з нами на вулиці, щоб красти?

— Саме так! — У голосі її звучала рішучість,

— Ти з глузду з'їхала!

— Чому?

— Хіба ти не бачиш, що тобі не можна? Це не для дівчинки. Це чоловіча справа.

— Можна подумати, що ви всі чоловіки. Ви ж хлопчаки.

Педро Куля не зразу здобувся на відповідь.

— Але ми носимо штани, а не спідницю.

— Я також! — І вона показала на свої штани.

Якусь мить Педро не знав, що сказати. Він задумано дивився на неї. Тепер йому вже стало не до сміху. Нарешті він озвався:

— Якщо поліція зловить нас, нам нічого не буде. Але якщо злапають тебе…

— Те ж саме.

— Тебе посадять у дитячий будинок. Ти не знаєш, що це таке.

— Дарма. Я вирішила: ходитиму з вами!

Він знизав плечима: мовляв, роби собі як знаєш. Він попередив. Але Дора знала, що він стурбований.

— Ось побачиш, — додала вона, — я стану такою самою, як кожен із вас.

— Ти коли-небудь бачила, щоб жінка робила те саме, що чоловік? Ти не витримаєш навіть одного удару.

— Я можу робити інше.

Педро Куля махнув рукою. В глибині душі йому подобалася її відвага, хоча він побоювався наслідків.


Дора ходила з ними вулицями як один із капітанів піску. Місто вже не здавалося їй ворожим. Тепер вона любила його, вивчала всі завулки, пагорби, стрибала на ходу в трамваї, чіплялася на проїжджі машини. Спритністю вона не поступалася ні одному з хлопців. Ходила вона з Педро Кулею, Жоаном Здоровилом і Професором. Жоан Здоровило не відпускав її від себе, ніби був Дориною тінню, і завжди страшенно радів, коли вона називала його своїм братиком. Негр ходив за нею, мов собака. Йому вона здавалася також сміливою, як сам Педро Куля. Якось він захоплено сказав Професорові:

— Вона як мужчина.

Професор волів, щоб це було не так. Він мріяв про ласкавий погляд Дори. Не про материнську ласку, з якою вона ставилася до малих у ватазі, а також до завжди смутних Кангасейро й Тички, і не про братерський погляд, який вона кидала на Жоана Здоровила, Безногого, Кота, на нього самого. Йому хотілося, щоб вона вділила йому один із поглядів, які вона звертала на Педро Кулю, коли бачила, як той тікав від поліції або від чоловіка, що кричав на порозі крамниці:

— Злодій! Злодій! Мене обікрали!..

Такі погляди вона мала лише для Педро Кулі, але той зовсім не помічав їх.

Професор слухав, як її вихваляє Жоан Здоровило, але не всміхався.

Того вечора Педро Куля вернувся на склад з розпухлим оком і синцем. Він побився з Езекіелом, отаманом іншої банди малолітніх злодюжок і жебраків, банди куди меншої, ніж зграя капітанів піску, та й організованої значно гірше. Езекіел ішов назустріч йому з трьома хлопцями. Серед них був і той, кого капітани піску вигнали за крадіжку в товариша. Педро Куля щойно залишив Дору й Зе Фуїнью під горою Табоака, звелівши їм вернутися на склад. Жоан Здоровило теж був зайнятий і не міг провести Дору. Спершу Педро Куля думав сам відвести її, щоб їй не довелося брести самій через піщане узбережжя. Але було ще досить видно, і тому навряд щоб її зміг зачепити по дорозі якийсь негр. Крім того, Педро поспішав до Гонсалеса по гроші, які той був винен зграї за вкрадені в багатого араба золоті речі.

Чимчикуючи до Гонсалеса, Педро Куля думав про Дору. Про її золотаве волосся, що спадало шовковою хвилею на плечі, про блакитні очі. Вона гарнішала просто на очах, ставала все більше схожою на наречену. Наречена… Він не міг навіть подумати про це. Він не хотів, щоб його товариші думали, ніби він має право займати її. Якби він сказав Дорі, що вона для нього як наречена, кожен хлопчак з їхньої ватаги міг би вважати за своє право сказати їй те саме. І тоді не буде ні закону, ні права серед капітанів піску. А він, Педро Куля, як-не-як ватажок.

За цими думками він не помітив, коли наткнувся на Езекіела та його дружків. Уся четвірка зупинилася перед ним. Езекіел, довготелесий мулат, тримав у зубах недокурок сигари.

— Ти що, сліпий? — гарикнув Езекіел на Педро. — Не бачиш, куди прешся?

— Чого тобі треба?

Той, хто раніше був серед капітанів піску, запитав:

— Як там поживають твої мазурики?

— Ти ще не забув, як там тобі начистили чайник? Дивись мені, шануйся.

Хлопчак заскреготав зубами й шарпнувся вперед. Але Езекіел зупинив його жестом.

— Днями я зроблю до вас візит, — заявив він Педро Кулі,

— Це ж навіщо?

— Подейкують, ви завели собі маленьку бродяжку на весь гурт.

— Ану заткнись, вилупку!

Від удару Езекіел упав, як підкошений. Але вся трійця наскочила на Педро Кулю. Езекіел поцілив ногою в обличчя Педро. Той, хто був у ватазі капітанів піску, заверещав:

— Держіть його добре! — і вдарив Педро в зуби. Езекіел дав збитому з ніг Кулі ще два штурхани в обличчя.

— Знай, що твій хазяїн я, я!

— Вчотирьох… — почав був Педро Куля, але новий удар змусив його замовкнути.

З'явився стражник, і хлопці сипонули врозтіч. Педро Куля підібрав берет, по обличчю йому котилися сльози злості впереміш із кров'ю. Він посварився кулаком навздогін Езекіелові та його дружкам.

Стражник сказав:

— Ану геть звідси, шмаркачу. Гайда, а то запроторю за грати.

Педро Куля сплюнув кров'ю й поволі побрів схилом. Він уже не думав про гроші Гонсалеса. «Вчотирьох проти одного», — бурмотів він собі під носа, леліючи думку про помсту.

У складі була Дора із сплячим братиком. Останнє проміння сонця проникало крізь покрівлю, затоплюючи приміщення примарним світлом. Дора побачила Педро Кулю й підійшла до нього.

— Одержав гроші?

Але тут вона помітила запухле око ватажка, розквашену губу:

— Що сталося, брате?

— Езекіел і ще троє. Вчотирьох на одного…

— Це він так понівечив тебе?

— Коли ж їх було четверо! До того ж вони заскочили мене зненацька. Я ще, дурний, думав, що Езекіел здатний на чесний поєдинок. А вони вчотирьох.

Вона посадила його, це було в кутку Тички, принесла води й промила його рани. Педро обмірковував, як помститися.

— Ми їх добре провчимо, — підтримала Дора.

Педро всміхнувся.

— Ти теж підеш?

— Ще б пак!

Вона обмивала йому вуста, нахилившись над ним. Обличчя її було зовсім близько від лиця Кулі, а її золотаве волосся переплутувалося з його чубом.

— Через що побилися?

— Та просто так.

— Признайся…

— Він бовкнув дещо…

— Це через мене? — здогадалася Дора.

Він мовчки кивнув. Тоді вона наблизила свої губи до Кулевих, поцілувала його і втекла. Він кинувся за нею, вона ухилялася, не даючи себе зловити.

Почали приходити інші підлітки. Дора здалеку всміхалася Педро Кулі. В її усмішці не було ніякого лукавства. Але це не був погляд сестри, яким вона дивилася на інших. Це був боязкий погляд нареченої. Обоє вони ще не знали, що це любов. Цього безмісячного вечора на старому складі колоніальних часів знову розігрувалася романтична пригода двох закоханих сердець. Вона сміялася й опускала очі. Іноді, думаючи, що так повинні поводитися закохані, вона підморгувала. Серце її так і тріпотіло. Вона не знала, що це любов.

Потім зійшов місяць і розсіяв по складу своє жовтаве світло. Педро Куля ліг на піску і навіть із заплющеними очима бачив Дору. Він почув, як вона підійшла й лягла поруч із ним.

— Тепер ти моя наречена, — озвався він. — Прийде день, і ми поберемося.

Він сказав ці слова, не розплющуючи очей. Вона відгукнулася:

— Ти мій наречений.

І хоч обоє вони не знали, що таке любов, але відчували, що це почуття прекрасне.

Коли прийшли Безногий і Жоан Здоровило, Педро Куля підвівся і зібрав усіх. Вони рушили до свічки Професора. Дора пішла й собі і вмостилася між Жоаном Здоровилом та Гульвісою.

Закурюючи сигарету, Гульвіса сказав Дорі:

— Я розучую чудову самбу. Шукаю собі гітару, сестро.

— Ти справді добре граєш, братику.

— Іноді не без успіху.

Педро Куля урвав їхню балачку. Вони дивилися на його роз'юшену губу, на припухле око. Він розповів про все, що сталося.

— Четверо проти одного…

— Треба їх провчити, — заявив Безногий. — Цього ми їм не подаруємо.

Розробили план. Близько півночі тридцять душ вийшли зі складу. Езекіелова ватага ночувала в районі Дров'яного порту під перекинутими баркасами і містками. Дора, прихопивши з собою ножа, пішла разом із Педро Кулею.

Безногий, побачивши її, кинув:

— Справжнісінька Роза Палмейран[17].

Ніколи не було жінки, сміливішої за Розу Палмейран. Вона билася з шістьма жандармами. Її історію знає в порту Баїї кожний матрос і рибалка. Дорі сподобалося порівняння, і вона всміхнулася.

— Дякую, брате.

Брат… Гарне, товариське слово. Її тут звикли називати сестрою. Вона теж називає їх братами, братиками. Для малих хлоп'ят вона наче ненька, піклується про них. Для старших вона як сестра. Але ніхто не знає, що для Педро Кулі вона наречена. Навіть Професор не знає. В глибині душі Професор теж вважає її своєю нареченою.

Пес Безногого раптом загавкав. Кангасейро наслідує собачий гавкіт, усі регочуть. Жоан Здоровило висвистує самбу. Гульвіса підхоплює гучним голосом: «Мулатка кинула мене…» Вони йдуть веселою ватагою з ножами й кинджалами за поясом. Але вони добудуть їх лише тоді, коли інші почнуть різанину. Безпритульні теж мають свої закони і свою мораль, їм не чуже почуття людської гідності.

Нараз Жоан Здоровило кричить:

— Це тут!

Галас, зчинений ватагою, змушує Езекіела вилізти з-під баркаса.

— Хто там?

— Капітани піску, які не терплять хамства, — відповів Педро Куля.

І вони кинулися на свого ворога.

Повернення було тріумфальним. Хоча Безногого поранили ножем, а Задираку несли на руках — йому нам'яв боки один силач-езекіелець, поки його не присадив Кангасейро, — настрій був веселий. Усі смакували перемогу. В складі їх зустріли вітальними криками. І довго ще точилася розмова про подробиці битви, а надто про безстрашність Дори, яка билася, мов справжній хлопець. «Як мужчина», — уточнив Жоан Здоровило. Ні, вона була таки їм сестра, справжня сестра.

«Вона мені як наречена, як справжня наречена», — думав Педро Куля, знову простягаючись на піску. Місяць золотив берег, зорі відбивалися в блакитному морі Баїї. Вона прийшла й лягла поруч із ним. І між ними почалася жартівлива розмова. Вона була як наречена. Вони не поцілувалися, не обнялися. Лише її золотаве волосся ледь торкалося Педро Кулі.

Вона засміялася, подивилась на його волосся.

— Переплуталося, не розбереш, де чиє.

Обоє знов зайшлися тим нестримним, заразливим сміхом, яким уміють сміятися тільки капітани піску.

Вона почала розповідати йому про своє життя на пагорбі, про сусідів, він згадував випадки з життя ватаги.

— Я потрапив сюди, коли мав лише п'ять років. Менше ніж твій братик…

Вони сміялися, щасливі тому, що лежать поруч. Потім їх зморив сон. Педро міцно тримав її за руку. Вони спали, як сестра й брат.


Виправна колонія


«Вечірня газета» надрукувала новину під великим заголовком. Він ішов через усю першу сторінку:

«ЗААРЕШТОВАНИЙ ОТАМАН «КАПІТАНІВ ПІСКУ».

На знімках було видно Педро Кулю, Дору, Жоана Здоровила, Безногого й Кота у кільці жандармів та агентів.

«ДІВЧИНКА У ВАТАЗІ. ЇЇ ІСТОРІЯ. ЇЇ ЗАБРАНО ДО ДИТЯЧОГО БУДИНКУ».

«ВАТАЖОК «КАПІТАНІВ ПІСКУ» — СИН СТРАЙКАРЯ».

«ІНШИМ ПОЩАСТИЛО ВТЕКТИ».

«ВИПРАВНА КОЛОНІЯ ЙОГО ВИПРАВИТЬ», — ЗАПЕВНЯЄ ДИРЕКТОР».

Під одним знімком підпис: «Після того, як було зроблено цю фотографію, ватажок безпритульних затіяв бійку. Внаслідок метушні, що зчинилася, решта хлопчаків зуміли втекти. Ватажок — той, кого позначено на фото хрестиком; поряд з ним Дора, дівчинка баїянських хлопчаків».

І далі:

«Учора баїянська поліція здобула успіх. Вона зуміла затримати отамана ватаги малолітніх злочинців, відомих під назвою «капітанів піску». Наша газета не раз порушувала проблему малолітніх, які живуть на вулицях міста, займаючись крадіжками.

Ми також неодноразово писали про напади, вчинені цією ватагою. Справді, місто живе під постійним страхом перед цими підлітками, котрі невідомо де живуть і отамана яких досі ніхто не знав. Кілька місяців тому ми мали змогу надрукувати листи начальника поліції, судді в справах неповнолітніх і директора баїянської виправної колонії, присвячені цій проблемі. Всі вони обіцяли посилити кампанію проти малолітніх злочинців і, зокрема, проти «капітанів піску».

Ця похвальна кампанія дала вчора перші наслідки — затриманий ватажок цієї банди і кілька її учасників, у тому числі одна дівчинка. На жаль, через колотнечу, підняту ватажком Педро Кулею, інші зуміли вислизнути з рук поліцейських. У кожному разі, поліція зробила вже велику справу, спіймавши ватажка і романтичну натхненницю крадіжок Дору, постать вельми цікаву серед малолітніх злочинців».

Після цієї заяви подавалися вже самі факти:

СПРОБА ОБІКРАСТИ КВАРТИРУ

«Учора надвечір п'ятеро хлопців та одна дівчинка пробралися в особняк доктора Алсебіадеса Менезеса на горі Сан-Бенто. Одначе їх помітив син господаря дому, студент-медик. Дозволивши їм залізти в кімнату, він замкнув їх на засув. Потім викликав поліцейських та агентів, яким і передав злодіїв.

Репортер «Вечірньої газети», довідавшись про пригоду, вирушив до особняка доктора Алсебіадеса. Прибувши туди, він побачив малолітніх, котрих везли до поліцейського управління. Ми попрохали дозволу сфотографувати групу затриманих. Поліція ласкаво дала дозвіл. Але в ту мить, коли фотограф зробив знімок, Педро Куля, грізний ватажок «капітанів, піску», зчинив веремію, що створила сприятливі умови для втечі.


Втеча


Виявивши незвичайну спритність, Педро Куля вирвався з рук агента, який тримав його, і з допомогою прийому капоейри звалив його. Але утекти не встиг. Звісно, поліцейські й агенти накинулися на нього, щоб перешкодити його втечі. Лише тоді став зрозумілий задум отамана «капітанів піску», бо він гукнув арештованим товаришам:

— Тікайте!

Біля хлопців у цей час був тільки один поліцейський, але і того якийсь дуже спритний підліток кинув на землю тим самим прийомом капоейри. Після цього дітлахи сипонули врозтіч по схилу Монтаньї.


У поліції


У поліцейському управлінні ми хотіли побалакати з Педро Кулею. Але він нічого нам не сказав і не захотів показати властям місце, де сплять та зберігають награбоване «капітани піску». Він лише назвав своє ім'я, сказав, що він син колишнього страйкаря, якого вбито на мітингу під час відомого страйку в доках тисяча дев'ятсот… року; в нього нема нікого на світі. А Дора дочка пралі, яка померла від віспи, коли пошесть лютувала в місті. З «капітанами піску» вона всього лише чотири місяці, але вже брала участь у багатьох нападах і, здається, дуже пишається цим.


Наречені


Дора заявила нашому репортерові, що вона наречена Педро Кулі й що вони мають побратися. Вона ще простодушна дівчинка, яка заслуговує більше на співчуття, ніж на кару. Вона говорить про свої заручини з дивовижною наївністю. Їй не більше чотирнадцяти років, тоді як Педро Кулі майже шістнадцять.

Дору відправлено до виправної колонії Милосердної Богоматері. В цій обителі вона швидко забуде Педро Кулю, романтичного нареченого-бандита, і своє злочинне життя серед «капітанів піску».

Що ж до Педро Кулі, то його пошлють до виправної колонії для малолітніх, як тільки поліція доможеться, щоб він сказав, де ховається ватага. Поліція має велику надію, що їй пощастить це з'ясувати ще сьогодні.


Говорить директор виправної колонії


Директор баїянської виправної колонії для малолітніх злочинців і безпритульних — давній приятель «Вечірньої газети». Свого часу наш репортаж допоміг спростувати наклеп на цей навчальний заклад та його директора. Сьогодні він прибув до поліції, щоб дочекатися змоги забрати малолітнього Педро Кулю до себе. На наше запитання він відповів:

— Він переродиться. Погляньте на назву будинку, де я керую: «Виправна колонія». Він виправиться.

У відповідь на наше запитання він засміявся:

— Утекти? Нелегко втекти з виправної колонії. Можу поручитися, що йому з цим не пощастить».


Професор увечері прочитав це повідомлення всім. Безногий зауважив:

— Він уже в колонії. Я бачив, як його виводили з поліції.

— А Дора в дитячому будинку, — додав Жоан Здоровило.

— Ми визволимо їх, — заявив Професор. Він обернувся до Безногого. — Поки Педро Куля не вернеться, ватажком будеш ти, Безногий.

Жоан Здоровило звернувся, зробивши широкий жест руками, до всіх:

— Хлопці, поки Педро не вернеться, ватажком у нас буде Безногий.

— Педро залишився, щоб визволити нас, — промовив Безногий. — А тепер ми повинні визволити його. Правду я кажу?

Усі дружно погодилися з його словами.


Коли Педро Кулю вели до будинку, він міркував, що ж його чекає. Варти в самому приміщенні не було. Прийшли двоє поліцейських, агент і директор виправної колонії. Замкнули кімнату. Агент оголосив веселим голосом:

— Газетярі вже пішли собі, хлопче. Тепер ти скажеш, що тобі відомо, хочеш ти цього чи не хочеш. Директор виправної колонії реготнув:

— Скаже, куди він дінеться!

— Де ви ночуєте? запитав агент. Педро Куля глянув на нього з ненавистю.

— Ага, так я тобі й скажу…

— Скажеш!

— Не діждешся, — і хлопець обернувся до нього спиною. Агент дав знак поліцейським. Педро Куля відчув два удари канчуком. Агент штурхонув його ногою. Він рухнув на підлогу, кленучи своїх мучителів.

— Ну що, скажеш? — запитав його директор виправної колонії. — Це тільки початок.

Тепер його били зі всіх боків. Удари канчуком, кулаками, штурхани ногами. Директор колонії бив його ногами, поліцейські репіжили канчуками. Педро Куля бачив перед собою Жоана Здоровила, Професора, Кангасейро, Безногого, Кота. Всі вони залежали зараз від нього. Безпека всіх їх залежала від його мужності. Він — ватажок і не має права їх зрадити. Він згадав про те, що сталося по тому, як їх схопили. Йому пощастило допомогти втекти іншим, хоча сам він залишився під вартою. І гордість сповнила його груди. Він нічого не скаже, він утече з виправної колонії й визволить Дору. І помститься… Помститься…

Він тільки стогне від нелюдського болю. Але жодного слова не виривається з його вуст. Довколо нього згущається морок. Тепер він уже не відчуває болю, нічого не відчуває. А проте поліцейські все ще його луплять, агент не перестає махати кулаками. Однак Педро більше нічого не відчуває.

— Непритомний, — сказав агент.

— Залишіть мені його, — втрутився директор колонії. — Я візьму його до себе, там він заговорить. Ручаюсь. Я дам вам знати.

Агент погодився. Пообіцявши прислати взавтра по Педро Кулю, директор пішов собі.

На світанку, коли Педро прокинувся, в'язні співали. Це була сумна пісня. В ній розповідалося про сонце на вулицях, про те, яка велика й прекрасна воля.

Педель Ранулфо, котрого послали по Кулю в поліцію, привів його до директора. Педро Куля відчував, як у нього болить усе тіло. Але він ішов радо, бо нічого не сказав, не виказав місця, де жили капітани піску.

Йому згадалась пісня, яку в'язні співали вдосвіта. В ній говорилося, що воля — найвище благо в світі. Що на вулицях — сонце і світло, а в камерах вічна пітьма, бо там не знають волі. Жоан де Адам, який був на волі, під сонцем, теж говорив про неї. Казав, що не лише заради підвищення платні організовував він страйки в доках. Ці страйки влаштовуються також задля волі, якої не мають докери. В боротьбі за волю загинув батько Педро Кулі. «Заради волі для своїх товаришів, — думав Педро Куля, — терпів його син знущання в поліції».

Педро Куля відчував себе слабим, і все тіло в нього боліло, але у вухах йому бриніла пісня, яку співали в'язні. Там, надворі, говорилося в старій пісні, сонце, воля й життя.

Крізь вікно Педро Куля бачив сонце. Дорога йде повз велику браму виправної колонії. Тут, усередині, одвічна пітьма. Там, надворі, воля й життя. «І помста», — думав Педро Куля.

Увійшов директор. Педель Ранулфо привітався й показав на Кулю. Директор посміхнувся, потер руки й сів за високу конторку.

— Нарешті… Давно я очікую цю птицю, Ранулфо. Педель і собі посміхнувся на ці директорові слова.

— Це ватажок капітанів піску. Диви… Це тип вродженого злочинця. Правда, ти не читав Ломброзо, лікаря-криміналіста… Аби ти читав, то одразу побачив би. В нього на обличчі всі ознаки злочинця. В таких літах у нього вже рубець. А подивись на очі… До нього не можна ставитись, як до всіх інших. Ми йому виявимо особливу пошану…

Педро Куля спостерігав за ним запаленими очима. Він відчував втому, непереможне бажання спати. Педель Ранулфо наважився запитати:

— Помістити його разом з іншими?

— Навіщо? Ні. Для початку посади його в карцер. Побачимо, може, звідти він вийде хоч трохи відроджений…

Педель уклонився і вийшов разом з Педро Кулею. Директор кинув услід:

— Режим номер три.

— Вода й квасоля, — буркнув Ранулфо. Він глипнув на Педро Кулю й похитав головою. — Вийде ще худішим.

Там, надворі, були воля і сонце. Камера, в'язні в камері, побої навчили Педро Кулю, що воля — найвище благо на світі. Тепер він знає: не тільки заради того, щоб його історію розповідали в порту, на базарі, в таверні «Морське пристановище», батько загинув за волю. Воля — це як сонце. Найвище благо на світі.

Він почув, як Ранулфо замикав знадвору замок. Темний карцер. Це була крихітна комірчина під сходами, де не можна було ні стояти, ні лежати простягнувшись. Він мусив або сидіти, або лежати, підібгавши ноги. А проте Педро Куля влігся. Його тіло зігнулося дугою. Першою його думкою було, що карцер придатний лише для людини-змії, котру він бачив якось у цирку. Приміщення було без вікон, тут панував цілковитий морок. Повітря до карцеру потрапляло крізь щілини в східцях. Педро Куля не міг зробити ані найменшого руху. З усіх боків він упирався в стіни. Руки й ноги в нього боліли, особливо йому кортіло витягнути ноги. Обличчя його було в страшних синцях, усе розпухло, але тут не було Дори, щоб принести холодну шматку й обтерти його. Воля — це не тільки сонце, вільне вештання по вулицях, сміх і розмови капітанів піску в порту, а й Дора. Це значить почувати біля себе золотаве волосся Дори, чути, як вона розповідає про різні випадки зі свого життя на пагорбі, відчувати її губи на своїх зранених устах. Наречена. Вона теж позбавлена волі. Руки, ноги й голова Педро Кулі боліли.

Дора, як і він, позбавлена сонця, волі. Її відправили до дитячого будинку. Наречена… До того, як вона з'явилася, він ніколи не задумувався над цим словом: наречена.

Ніколи раніше він не думав, що може лежати на піску поруч із дівчинкою, з такою дівчинкою, як вона, розмовляти про всяку всячину і гратися з нею в піжмурки, як з іншими хлопчаками. Він ніколи не мав уявлення про кохання. Ким він був, як не безпритульним, котрий завдяки своїй силі, спритності й хоробрості зумів очолити найзухвалішу ватагу безпритульних дітей, капітанів піску? Що міг він знати про кохання?

Педро Куля знемагав від спраги. Цього дня він нічого не пив і не їв. З Дорою сталося по-іншому. Як тільки вона з'явилася, він, так само як і всі хлопці в складі, одразу подумав про те, як би її звалити на землю, оволодіти нею, спізнати з нею, такою красунею, ту любов, яка була доступна його розумінню. Але оскільки вона була ще дівчинкою, вони її пожаліли. Потім вона стала ніби матір'ю для всіх. І сестрою теж, як правильно сказав Жоан Здоровило. Однак для нього вона з першої ж миті була іншою. Вона була, як і для всіх капітанів піску, товаришем у забавках, дорогою сестричкою. Та водночас вона приносила ще й іншу радість, відмінну від тієї, що дає сестра. Наречена. Йому хотілося, щоб це було так. Правда, йому досить розмовляти з нею, чути її голос, несміливо брати її за руку. Але йому хотілося бути з нею усе життя. Вона була матір'ю, сестрою й подругою капітанів піску. Для Педро Кулі вона була нареченою, а прийде день — вона стане йому дружиною. Її не можуть тримати в дитячому будинку, як дівчинку, в котрої немає рідних. Вона має нареченого, легіон братів і синів, про яких вона повинна піклуватися. Втома в Педро Кулі минула. Йому треба було рухатися, ходити, бігати, треба було розробити план, як визволити Дору. Тут, у темряві, він цього зробити не годен. Марні всі ці його думки, адже Дора теж сидить у камері. Він сідає. Щури шастають по долівці. Але він надто призвичаївся до щурів і не зважає на них. Однак Дора боятиметься цього безперервного шарудіння. За винятком ватажка капітанів піску, будь-хто інший може збожеволіти від цього шуму. Тим більше дівчинка… Правда, Дора — найхоробріша з усіх жінок, що народилися в Баїї, місті хоробрих жінок. Вона сміливіша, ніж Роза Палмейран, котра розправилася з шістьма поліцейськими, ніж Марія Кабасу, інша відважна жінка серед кангасейро, Лампіанова подруга, яка орудує рушницею не гірше за будь-якого бандита. Вона хоробріша тому, що вона ще дівчинка й тільки починає життя. Педро Куля усміхається гордо, незважаючи на біль, утому й спрагу. Як добре було б випити склянку води! Проти піщаного узбережжя біля складу — море, сила силенна води. Море, яке Божий Улюбленець, великий майстер капоейри, крає своїм вітрильником для ловлі риби в південних морях. Божий Улюбленець — славний хлопець. Якби Педро Куля не навчився в нього прийомів ангольської капоейри, найкрасивішої боротьби у світі, бо вона водночас і танець, то він би ніколи не зміг допомогти втекти Жоанові Здоровилу, Котові й Безногому. Тепер тут, у карцері, де нема змоги рухатися, капоейра йому ні до чого. Йому хочеться пити. Невже й Дора знемагає від спраги в ці години! Можливо, вона також сидить у карцері, дитячий будинок — те саме, що й виправна колонія. Спрага гірша за гримучу змію. Вона страшніша за віспу. Бо вона здавлює людині горлянку й тьмарить розум. Трохи води. Трохи світла. Аби впустити сюди хоч трошки світла, тоді б він побачив перед собою усміхнене обличчя Дори. Але він бачить її навіть у пітьмі, сповненій муки й болю. В ньому наростає глуха, безсила злість. Він трошки підводиться, припадає головою до сходів, що правлять йому за дах. Вій б'є кулаком у двері карцеру. Але здається, його ніхто не чує. Йому ввижається люте обличчя директора. Він вгороджує свій кинджал йому в саме серце. В нього не здригнеться рука!

Його кинджал залишився в поліції. Проте Кангасейро дасть йому свій, адже той має пістолет. Кангасейро хоче пристати до банди Лампіана, свого хрещеного батька. Лампіан убиває поліцейських, убиває лихих людей. Педро Куля любить у цю мить Лампіана як героя, як месника. Він — озброєна рука бідарів у сертані. Настане день, коли і він зможе прилучитися до ватаги Лампіана. І хто знає, чи не зуміють вони вдертися до міста Баїї, розчерепити голову директорові виправної колонії? Яке обличчя в нього буде, коли він побачить Педро Кулю на порозі колонії з гуртом кангасейро? Він випустить з рук пляшку вина, яку йому дав приятель з Санто-Амаро, Педро Куля розчерепить йому голову. Ні. Спочатку він посадить його у цей самий карцер, не даючи йому ні їсти, ні пити.

Спрага… Його мучить спрага. Вона призводить до того, що він бачить у пітьмі скорбне й страдницьке обличчя Дори. Тепер він певний, що й вона страждає…

Він заплющує очі. Намагається думати про Професора, Кангасейро, Жоана Здоровила, Кота, Безногого, Гульвісу… Всі зі складу рятують Дору. Але він не може. Навіть із заплющеними очима він бачить її обличчя, що страждає від спраги.

І він знов гупає кулаками у двері, кричить, лається. Ніхто йому не відповідає, ніхто його не бачить, ніхто його не чує. Таким, певно, є пекло. Тичка має слушність, що він боїться пекла. Це занадто жахливо. Мучитися від спраги й сидіти в кромішній тьмі. Пісня в'язнів розповідала, що там, надворі, воля й сонце. А також вода, повноводі річки, що течуть по камінню, стрімкі водоспади, велике таємниче море. Професор, а він знав чимало, бо цілі ночі читав при світлі свічки украдені книжки, псуючи собі зір, сказав йому якось, що на світі більше води, ніж суходолу. Він прочитав це в одній книжці. Але в його карцері нема ані краплі води. В Дориному карцері її теж, мабуть, немає. Навіщо стукати в двері, як він це робить зараз? Ніхто не озветься, руки в нього вже болять. Увечері його побили в поліції. Спина його в синцях і басаманах, груди поранені, обличчя розпухло. Тому директор і сказав, що в нього лице злочинця. Ні, це неправда. Він хоче свободи. Якось один старий сказав, що нічия доля не зміниться. А Жоан де Адам заперечив, що зміниться, і він вірить Жоанові де Адамові. Його батько загинув заради того, щоб змінити долю докерів. Коли він вийде на волю, то теж стане докером, боротиметься за свободу, за сонце, за їжу для всіх.

Він спльовує червоний згусток. Спрага здавлює йому горло. Тичка хоче стати священиком, щоб утекти з цього пекла. Падре Жозе Педро знав, що виправна колонія така, він виступав проти того, щоб саджати туди хлопців. Але що міг вдіяти бідний священик, позбавлений парафії, як він міг боротися проти всіх? Бо всі ненавидять бідних, думає Педро Куля. Коли він вийде, то попрохає матір святого Дону Анінью приготувати талісман, щоб убити директора. Вона зі своїм Огуном має могутність, а він якось викрав Огуна з поліції. Він зробив чимало для своїх літ. Дора теж зробила багато за ці місяці серед них. Тепер вони знемагають від спраги.

Марно Педро Куля тарабанить у двері. Спрага точить його зсередини, мов легіон щурів. Він падає навколішки, і його долає втома. Незважаючи на спрагу, він засинає. Але йому ввижаються кошмари, щури гризуть гарне Дорине личко.

Він прокидається, бо хтось нагорі легенько постукує по одному східцеві. Звестися як слід він не може, сходи не дозволяють. Він стиха озивається:

— Що там таке?

Педро заливає хвиля радості, коли він чує у відповідь:

— Хто тут сидить?

— Педро Куля.

— Ти ватажок капітанів піску?

— Я.

Чується свист. Потім квапливий голос:

— У мене до тебе доручення, один хлопець приходив сьогодні.

— Ну давай викладай.

— Хтось іде. Я вернуся згодом.

Педро Куля чує, як віддаляються кроки. Але йому стає веселіше. Спадає на думку, що це записка від Дори. Та ні, це дурниця. Як могла б Дора передати йому записку? Це, мабуть, від хлопців. Вони намагаються визволити його звідси. Але насамперед йому треба вибратися з карцеру. Поки він тут, капітани піску нічого не можуть зробити. А ось після того, коли він зможе ходити по всій колонії, втекти буде легко. Педро Куля сідає все обміркувати. Котра година, який сьогодні день? Тут завжди ніч, ніколи не проникає сонячне світло. Він нетерпляче очікує, коли повернеться той хлопець. Але того все немає, і Педро починає хвилюватися. Що роблять капітани піску без нього? Професор придумає якийсь план, щоб визволити його звідси. Але поки він у карцері, це даремно. А доти, доки його не витягнуть, він не зможе визволити Дору з дитячого будинку.

Відчиняються двері. Педро Куля кидається вперед, гадаючи, що його збираються випустити. Але чиясь дужа рука штовхає його назад. Він бачить на порозі педеля Ранулфо. Той приніс кухоль води, який Педро Куля вириває в нього з рук і п'є великими ковтками. Але її так мало…

Педель дає йому череп'яну миску з юшкою, де плаває кілька квасолин.

— Дай ще трохи води, — просить Педро Куля.

— Завтра, — сміється педель.

— Хоч склянку!

— Завтра. А якщо грюкатимеш у двері й кричатимеш, то пробудеш тут два тижні замість одного.

І він хряпає дверима перед носом Педро Кулі.

Його знов замикають на ключ. Він лапає довкола себе в пітьмі, знаходить миску. П'є темну юшку з квасолею. Не помічає, що вона дуже солона. Потім з'їдає тверді горошини. І спрага знов мучить його. Пересолена квасоля підсилює спрагу. Що таке кухоль води? Добре б цілий глек. Він лягає і ні про що не думає. Минають години. В пітьмі він бачить лише зажурене Дорине обличчя. І відчуває біль у всьому тілі.

Згодом чути стукіт на східцях.

— Хто там? — запитує він.

— Якийсь кульгавий звелів передати, що вони тебе витягнуть звідси. Як тільки вийдеш із карцеру.

— Уже вечір? — запитав Педро.

— Смеркає.

— Я вмираю від спраги.

Голос не відповідає. Педро розпачливо думає, що хлопець уже пішов геть. Одначе він не чув кроків на сходах.

Та ось знову чується голос:

— Води не можу дати. Нема де просунути. Хочеш сигарету?

— Давай.

— Тоді почекай.

Через кілька хвилин чути легеньке постукування — цього разу в двері. Потім озвався голос:

— Я просуну сигарету тут. Ти налапай унизу. Посеред щілини під дверима.

Педро Куля зробив так, як його просив хлопець. Йому щастить витягти з-під дверей пом'яту сигарету. За нею примандрував сірник, який примотаний до смужки від коробки.

— Дякую! — мовить Педро Куля.

Цієї миті знадвору чується галас, звук ляпаса, падіння тіла. Незнайомий голос репетує:

— Якщо ти намагатимешся лізти до арештованих, кару тобі буде збільшено.

Педро зіщулюється. Тепер цей хлопець буде покараний через нього. Коли він утече, то забере і його до капітанів піску. До сонця і свободи.

Надзвичайно обережно від закурює сигарету, щоб не змарнувати єдиного сірника. Ховає вогник сигарети в долоні, щоб ніхто не зміг побачити його крізь щілини сходів. Його знов огортає тиша, а з тишею приходять думки, видива.

Покуривши, він скорчується на долівці. Аби тільки він міг заснути… Принаймні не бачив би страдницького Дориного личка.

Скільки ж збігло годин? Скільки днів? Усе та сама пітьма, все та сама спрага. Він навчився не пити юшки з квасолі, яка посилює спрагу. Тепер він дуже ослаб, схуд. Параша страшенно смердить. Її ще ні разу не виносили. І живіт у нього болить, ніби вивертає назовні кишки. Ноги ледве тримають. Тільки ненависть, що сповнює його серце, допомагає йому стояти на ногах.

— Падлюки… Негідники…

Це все, що йому вдається вимовити. І то дуже тихим голосом. Йому вже несила ні кричати, ні грюкати кулаками в двері. Тепер уже напевне, що він тут помре. Він бачив Дору, вона лежала на долівці, конаючи від спраги й кличучи його. Жоан Здоровило поряд із нею, але відокремлений гратами. Професор і Тичка плачуть.

Йому принесли води й квасолі вчетверте. Він випиває воду, але утримується від того, щоб з'їсти квасолю.

— Вилупки… Гади… — лається він тихо.

Але ще до того, як принесли їжу того дня (якщо можна було назвати це їжею і говорити про якийсь день, коли для Педро панувала вічна ніч), його знов покликав голос на сходах. Він запитав, навіть не звівшись:

— Скільки днів я вже тут?

— П'ять.

— Дай мені сигарету.

Сигарета його трохи підбадьорює. Та все ж він думає, що через п'ять днів помре. Така кара для дорослого чоловіка, а не для хлопця. І ненависть наростає в його серці. Увесь час ніч. Дора повільно конає в нього перед очима. Жоан Здоровило поряд із нею, відокремлений гратами. Професор і Тичка плачуть. Він спить чи прокинувся? Страшенно болить живіт.

Скільки часу ще триватиме ця пітьма? Й Дорина агонія? Сморід від параші нестерпний. Дора конає на його очах. Невже помре й він?

Поряд із Дориним обличчям з'являється директорове. Невже він прийшов катувати її перед смертю? Скільки часу вона протягне? Педро Куля благає, щоб вона померла зразу, зразу… Так буде ліпше. Тепер прийшов директор, він прийшов, щоб збільшити його муку.

Він чує його голос:

— Вставай!.. — і відчуває штурхан ногою.

Він розплющує очі. Тепер уже Дори немає. Він бачить лише розтягнене в усмішці директорове обличчя:

— Побачимо, чи будеш ти тепер поступливіший. Він не може дивитися на світло, що падає з вікна.

Померла Дора чи ні? — думає він і валиться додолу.

Знову кабінет директора. Той дивиться на нього з посмішкою:

— Сподобався апартамент? Більше не закортить красти? Я вмію провчити, зламати хлопців.

Педро Кулі не впізнати, він худий, як тріска, обличчя позеленіло від розладнання шлунка. Тут же в кабінеті педель Фаусто, чий голос він не раз чув під дверима карцеру. Цей здоровань такий самий кат, як і директор.

— Куди його, до ковальської майстерні? — запитує педель.

— По-моєму, краще на цукрову плантацію. Копати землю. — Директор заходиться реготом. Педель догідливо вторить йому.

Директор, пересміявшись, нахмурюється:

— Але дивися за ним. Це добрий фрукт. Однак я його приборкаю…

Педро Куля мужньо витримує його гострий погляд.

Педель штовхає арештованого до порога.

Поки його ведуть, Педро Куля уважно оглядає приміщення колонії.

Посеред двору перукар обстригає Педро наголо. Він бачить, як білявий чуб падає додолу. Йому дають штани й піджак із синьої матерії. Він перевдягається. Педель веде його до ковальської майстерні.

— Є великий ніж? А серп?

Він передає це знаряддя Педро Кулі. Вони йдуть на плантацію цукрової тростини, де працюють інші хлопці. Того дня Педро такий кволий, що ледве тримає ножа. Тому наглядачі б'ють його. Він нічого не говорить.


Увечері, в черзі, він озирає всіх, намагаючись знайти того, хто розмовляв з ним і давав сигарети. Вони піднімаються сходами в спальню на четвертому поверсі. Спальню влаштували навмисне так високо, щоб нікому не заманулося тікати. Двері зачинені. Педель Фаусто мовить:

— Христосику, катай молитву.

Рожеволиций хлопчик читає молитву. Всі повторюють і хрестяться. Після «Отче наш» і «Богородиці», які він проказав гучним голосом, незважаючи на втому, Педро валиться на койку. Його чекає брудна ковдра. Постільну білизну міняють раз на місяць. Ця постільна білизна — лише простирадло й пошивка на твердій, як камінь, подушці.

Він уже заснув, коли хтось потермосив його за плече.

— Ти Педро Куля?

— Ага.

— Це я пригощав тебе сигаретами.

Педро подивився на мулата, що стояв біля койки. Йому, мабуть, років десять.

— Вони приходили ще?

— Щодня приходили. Вони хотіли тільки довідатися, коли ти вийдеш із карцеру.

— Скажи їм, що я працюю на цукровій плантації… Скільки часу я пробув у карцері?

— Тиждень. Один уже там помер.

— Хлопець пішов. Педро не запитав його імені. Єдине, чого йому хотілося, це спати. Але деякі хлопці походжають між койками, голосно перемовляються. Педель Фаусто виходить із своєї комірчини:

— Що за галас?

Мовчанка. Він плескає в долові.

— Устати.

Обводить усіх поглядом.

— Ну, що за базар?

Мовчанка. Педель протирає очі, ходить між койками. Величезні дзигарі на стіні показують десяту годину.

— Ніхто не скаже?

Мовчанка. Педель скрегоче зубами:

— Тоді всі простоять годину на ногах. До одинадцятої. І перший, хто спробує лягти, опиниться в карцері. Зараз карцер саме пустує…

Тишу порушує хлоп'ячий голосочок:

— Сеу педель…

Це малюк з жовтуватим личком.

— Говори, Енріке…

— Я знаю хто…

Всі очі спрямовані на нього. Фаусто заохочує викажчика:

— Говори, говори.

— Це Жереміас, він ходив чогось до Берто.

— Сеу Жереміас, сеу Берто!

Обидва хлопці скочили зі своїх койок.

— Ану в куток! До півночі. Інші можуть лягти. — Він ще раз подивився на всіх. Покарані стояли в кутку.

Коли педель іде до себе, Жереміас свариться на Енріке кулаком. Інші обговорюють пригоду. Педро Куля спить.

У їдальні, коли вони вранці пили рідку каву й жували тверду галету, сусіда по столу озвався до нього:

— Ти ватажок капітанів піску? — Він говорив дуже тихо, майже пошепки.

— Так, я.

— Я бачив твій портрет у газеті. Молодець! Але тобі, видно, добряче перепало. — Він жує галету, дивиться на змарніле обличчя Кулі. — Ти залишишся тут?

— Драпану.

— Я теж. У мене є план… Коли я втечу, зможу пристати до твоєї ватаги?

— Зможеш.

— Де твоя нора?

Педро Куля недовірливо позирає на нього.

— Ти можеш знайти нас щовечора на Кампо Гранде.

— Ти що ж, гадаєш — я розпатякаю?

Педель Кампос плескає в долоні. Всі підводяться і розходяться по майстернях і на плантації.

Надвечір Педро Куля побачив Безногого, що проходив вулицею. Побачив і педеля, який проганяв його.


Покарання… Покарання… В колонії це слово Педро Куля чув найчастіше. За всяку дрібницю били, арештованих карали карцером. Ненависть наростала в душі кожного з них.

На краю плантації він зумів передати Безногому записку і на другий день у заростях цукрової тростини знайшов вірьовку. Напевне, її поклали туди вночі. Це був моток тонкої міцної вірьовки. Вона зовсім нова. В моток засунутий кинджал, який Педро заховав у штани. Ось тільки пронести моток до спальні було дуже непросто. Втекти удень не можна, наглядачі їх стережуть дуже пильно. Він не може пронести моток в одежі, вони, безперечно, помітять.

Але от зчиняється колотнеча, Жереміас нападає на педеля Фаусто з ножем. Інші хлопці теж кидаються на нього, але прибігає гурт наглядачів з канчуками. Вони лупцюють Жереміаса. Педро засовує моток вірьовки під піджак, відчиняє двері до спальні. Один педель спускається сходами з пістолетом у руці. Педро зачаюється за дверима. Педель поспішає мимо.

Педро ховає вірьовку під матрац і повертається на плантацію. Жереміаса відправили до карцеру. Педелі перераховують хлопців. Ранулфо й Кампос вирушили в погоню за Агостіньо, котрий переліз через загорожу під час бійки. Педель Фаусто з пораненим плечем пішов до медпункту. Очі в директора блищать від люті.

Педель, який рахує хлопців, запитує Педро Кулю:

— Ти де пропадав?

— Пішов, щоб не лізти в бійку.

Педель дивиться на нього недовірливо, але відходить. Ранулфо й Кампос вертаються з Агостіньо. Втікача луплять перед очима всіх. Потім директор каже:

— Посадіть його в карцер.

— Там уже Жереміас, — відказує Ранулфо.

— Хай сидять удвох. Там вони зможуть побалакати. Педро Куля здригається. Як вони помістяться удвох у такому маленькому карцері?

Цієї ночі варта в посиленій готовності, не треба й рипатися. Хлопці скрегочуть зубами з досади.

На третю ніч, коли педель Фаусто пішов у свою комірчину і всі позасинали, Педро Куля встав, добув вірьовку з-під матраца. Його койка під самим вікном. Він відчинив його, прив'язав вірьовку до залізного гака в стіні. Потім кинув вірьовку вниз. Вона виявилася закороткою. Він втягнув її назад. Хоч як він намагався не шуміти, хлопець на сусідній койці прокинувся.

— Ти що, збираєшся драпанути?

Підліток мав лиху славу. Він доносив на своїх товаришів. Саме тому він і присусідився до Педро Кулі. Куля добув кинджал і показав його.

— Диви, холуй, ти краще спи й не дихай. Якщо писнеш, я чикну тебе по горлу, даю слово Педро Кулі. А як побіжиш стукати, то буде вже пізно — шукай вітра в полі… Ти чув що-небудь про капітанів піску?

— Чув.

— Так знай, що є кому помститися за мене.

Він поклав кинджал, щоб був напохваті, і, витягнувши вірьовку, доточив її простирадлом. Вузол він затягнув так, як його учив Божий Улюбленець. Пригрозивши ще раз сусідові, спустив вірьовку й поліз у вікно. Ще не діставшись до землі, почув крик донощика. Випустивши з рук вірьовку, він скочив униз. Упавши з великої висоти, підхопився на ноги й кинувся тікати. Потім переліз через огорожу, ховаючись від поліцейських собак, спущених з ланцюгів. Ось уже й вулиця. Він мав у запасі кілька хвилин, поки педелі, почувши галас, одяглися. Педро Куля взяв кинджал у зуби й роздягнувся. Тепер собаки згублять його слід. Голий, прохлодного ранку, він почав свій біг до сонця, до волі.

Професор прочитав велику шапку в «Вечірній газеті»: «ВАТАЖОК «КАПІТАНІВ ПІСКУ» ЗУМІВ УТЕКТИ З ВИПРАВНОЇ КОЛОНІЇ».

Газета подавала велике інтерв'ю з розлюченим директором. Цілий склад реготав. Сміявся навіть падре Жозе Педро, ніби він був одним із капітанів піску.


Дитячий будинок


Одного місяця в дитячому будинку вистачило, щоб загубити веселість і здоров'я Дори. Вона народилася на пагорбі, там минуло і її дитинство. Потім вона пізнала свободу вулиць, міста, пригодницьке життя капітанів піску. Не була тепличною квіткою. Вона любила сонце, вулицю, волю.

У дитячому будинку їй заплели коси, зав'язали їх стрічками рожевого кольору, дали сукню з синьої матерії, темний фартух. Її примусили слухати уроки разом з п'яти-шестирічними дівчатками. Їх погано годували, було багато покарань. Дора мусила постити, не мала відпочинку. Невдовзі вона потрапила до лазарету, звідти повернулася мертвотно блідою. Гарячка в неї не проходила, але вона мовчала, бо зненавиділа тишу лазарету, куди не проникало сонце, де весь час панували присмерки, як увечері. Коли могла, виходила до воріт. За огорожею інколи помічала Професора або Жоана Здоровила. Одного разу їй передали записку: Педро Куля втік із виправної колонії і прийде її визволяти. Гарячку вона відразу ніби й перестала помічати.

У другій записці, написаній Професором, було сказано, щоб Дора знайшла спосіб лягти в лазарет. Але шукати причини не довелося, медсестра сама помітила, що в неї пашать щоки. Вона доторкнулася до лоба.

— Ти вся пашиш, у тебе гарячка.

У лазареті завжди були присмерки. Схоже було на склеп. Важкі портьєри не пропускали світла. Коли прийшов лікар, то тільки сумно похитав головою.

Але світло прийшло сюди разом з ними. «Який Педро худий», — жахнулася Дора, побачивши його. Ватажка супроводжували Жоан Здоровило, Кіт і Професор. Професор пригрозив медсестрі ножем. Дівчинка з вітрянкою, що лежала на сусідньому ліжкові, тремтіла під ковдрою. Дора ледве трималася на ногах. Сестра прошепотіла:

— Вона дуже хвора…

Дора відповіла:

— Я йду, Педро.

Вони вибралися надвір. Кангасейро тримав за нашийник великого собаку. Він приніс йому шматок м'яса. Кіт відчинив браму. На вулиці він промовив:

— Виявилося, що це надзвичайно легко…

Професор попередив:

— Ану, швидше тікаймо, поки не зняли галасу.

Вони почали спускатися по схилу. Дора не відчувала гарячки, вона йшла поряд з Педро, він тримав її за руку.

Кангасейро з кинджалом замикав групу, на його похмурому обличчі грала усмішка.


Великий мир ночі


Капітани піску дивились на свою матір Дору, на сестру Дору, на Дору-наречену. Професор бачив Дору, свою кохану. Капітани піску дивились у цілковитій тиші. Свята мати Дона Анінья молилась, щоб прогнати гарячку, яка спалювала Дору. Бузковою паличкою наказувала гарячці йти геть. Дора всміхалась очима, що виблискували від гарячки. Здавалося, в її очах великий мир баїянської ночі.

Мовчки дивилися капітани піску на свою матір, сестру і наречену. Ледве пізнавали її, так змучила її хвороба. Куди зникла її веселість, і чому вона не бігала навперейми з молодшими братиками і не шукала на вулицях пригод зі старшими братами, з чорними, білими й мулатами? Де поділась радість з її очей? Лише великий мир, великий довічний мир. Чому стискає Педро Куля її руку так міцно?

Не було спокою в серцях капітанів піску. Вони стискаються від жаху втратити Дору. Але великий мир ночі був у її очах. В очах, які так м'яко заплющувались, коли свята мати Дона Анінья проганяла гарячку, що спалювала дівчинку.

Спокій ночі огортає старий склад.


Дора — дружина


Собака на піщаному березі виє на місяць. Безногий виходить зі складу, проводжаючи Дону Анінью. Вона запевняє, що гарячка у Дори швидко мине, Тичка прямує до падре Жозе Педро. Він вірить у падре, той може дати ліки.

У складі капітани піску сидять мовчки. Дора просить, щоб вони лягали спати. Вони полягали, але мало хто заснув. Вони думають про хворобу, що зжирає Дору. Дівчина поцілувала Зе Фуїнью, наказала йому спати. Малюк не зовсім розуміє, що з сестрою. Знає, що вона хвора, але ні на мить не замислюється над тим, що вона може покинути його. Проте капітани піску побоюються, що саме так може статися. Тоді вони знову лишаться без матері, без сестри, без нареченої.

Поруч з Дорою Жоан Здоровило і Педро Куля. Негр усміхається, але Дора знає, що сміятися йому не хочеться. Усмішкою він хоче підбадьорити її. Це сумна усмішка. Педро Куля тримає його за руку. Трохи далі, заглиблений у свої думи, сидить Професор, охопивши голову руками.

— Педро, — кличе Дора.

— Що таке?

— Підійди-но сюди.

Той наближається. Голос у неї був дуже тоненький. Педро лагідно промовив:

— Тобі щось треба?

— Ти любиш мене?

— Ти ж сама це добре знаєш…

— Ляж тут.

Педро лягає поруч з нею. Жоан Здоровило іде до Професора. Вони не розмовляють, охоплені сумом. Ніч огортає склад. Спокій ночі світиться також в очах хворої Дори.

— Ближче… — шепоче Дора Педро.

Він присувається, тіла їхні дотикаються. Вона бере його руку, кладе її собі на груди. Пашить лихоманкою Дорине тіло. Педрова рука лежить на її дівочих персах.

— Ти знаєш, що я вже доросла?

Рука його ніжиться на її грудях, він притискає її до себе. Великий спокій у її очах.

— Була в дитячому будинку… Тепер можу стати твоєю дружиною.

Він дивиться на неї з подивом.

— Але ж ти хвора…

— Перш ніж я помру. Прийди до мене…

— Ти не помреш.

— Якщо ти прийдеш — ні…

Вони обнялися…

— Тепер ти моя, — шепоче він схвильовано.

Її обличчя, що пашить жаром, сповнюється радістю. Тепер спокій та ніч огортають Дору.

— Як добре… — шепоче Дора. — Я твоя дружина. Він цілує її.

— Тепер я засну, — каже вона.

Він лежав поруч, тримаючи гарячу Дорину руку. Дружина.

Спокій ночі охоплює подружжя. Кохання завжди прекрасне й солодке, навіть коли неподалік — смерть. У двох юних серцях немає більше страху. Тільки спокій, спокій ночі Баїї.

На світанку Педро поклав руку на лоб Дори. Він був холодний. Не було пульсу, серце не билось. Його крик лунає на складі, будить хлопців. Жоан Здоровило дивиться розширеними очима на покійницю.

— Ти не повинен був цього робити, — каже він Педро Кулі.

— Вона сама запрагла цього, — кидає він і йде, щоб не розплакатись.

Підходить Професор. У нього не вистачає мужності торкнутися її тіла. Але він усвідомлює, що для нього життя в складі скінчилося, йому тут нічого більше робити. З'являється Тичка з падре Жозе Педро. Падре торкається Дориної руки, кладе свою руку на її лоб і каже:

— Вона мертва…

Падре починає проказувати молитву. Всі голосно повторюють: «Отче наш, іже єси на небесіх…»

Педро Куля згадує про вечірні моління у виправній колонії. Він втягує голову в плечі, затискає вуха. Обертається і бачить тіло Дори. Тичка вкладає їй у пальці бузкову квітку. Педро ридає.

Повернулася мати Дона Анінья, прийшов Божий Улюбленець. Педро Куля не бере участі у розмові. Анінья каже:

— У цьому житті вона була як тінь. На тому світі вона стане святою. Як Зумбі дос Палмарес, якого вшановують на кандомбле, як Роза Палмейран. Хоробрі чоловіки і жінки стають святими для негрів…

— Вона була мов тінь… — повторює Жоан Здоровило.

— Вона піде на небо, — каже падре Жозе Педро. — Вона була безгрішна. Не знала, що таке гріх…

Тичка молиться. Божий Улюбленець знає, що від нього чекають, аби він відвіз покійницю на своєму вітрильнику і кинув у море перед старим фортом. Адже не може похоронна процесія вийти зі старого складу. Але як це втовкмачити падре Жозе Педро? Безногий поспіхом намагається пояснити… Падре спочатку жахається. Це гріх, він не може погодитися на гріх. Потім усе ж таки погоджується. Тільки Педро Куля не бере участі у розмові.

У мертвих очах Дори, очах матері, сестри, нареченої і дружини — великий спокій. Дехто з хлопців плаче. Кангасейро і Жоан Здоровило хочуть підняти тіло. Кангасейро ледве ворушить руками, а Жоан Здоровило плаче, мов жінка. Дона Анінья, тримаючи Педро за руку, накриває покійницю білою мереживною скатертиною.

— Вона піде до богині Єманжі, — говорить вона. — І теж стане святою…

Але ніхто не може підняти мертве тіло, бо Педро обіймає його і не хоче відпустити. Професор крикнув на нього:

— Відпусти! Я теж любив її! Зараз…

Вони несуть покійницю в нічний спокій, до таємничого моря. Падре молиться. Дивовижна процесія прямує вночі до вітрильника Божого Улюбленця. Педро Куля дивився з піщаного берега, як вітрильник відпливає у море, простягає до нього руки.

Повернулися на склад хлопці. Білий вітрильник щезає в морі. Місяць освітлює піщане узбережжя зорі сяють на небі і в морі. Панує спокій ночі. Спокій, що випромінився з Дориних очей.



Зірка з білявим волоссям


У гавані Баїї розповідають, коли вмирає мужня людина, вона стає зіркою в небі. Так було із Зумбі, з Лукасом де Фейра, з Безбуро, з усіма хоробрими неграми. Але ніколи пе траплялося, щоб жінка, якою б мужньою вона не була, стала після смерті зіркою. Декотрі, як Роза Палмейран чи Марія Кабасу, стали святими на кандомбле. Але ніколи жодна з них не стала зіркою.

Педро Куля кидається у воду. Він не може лишатися на складі серед зітхань і плачу. Він хоче супроводжувати Дору, хоче піти з нею, зустрітися з нею в безмежному царстві Єманжі. Він пливе все вперед і вперед, за вітрильником Божого Улюбленця. Він пливе і бачить перед собою Дору, свою дружину, вона простягає до нього руки. Він пливе, доки не знесилюється. Тоді лягає на спину, очі його звернені до зірок і великого жовтого місяця. Що було йому до того, що він помре, коли йшов за своєю коханою, коли його чекала любов? Чи залежало йому на тому, що цієї ночі, за твердженнями астрономів, комета пронеслася над Баїєю?

Те, що бачив Педро, була Дора, яка стала зіркою і пішла на небо. Вона була сміливішою за всіх жінок, за Розу Палмейран, за Марію Кабасу. Вона була така смілива, що перш ніж умерти, хоч була ще дитиною, віддала йому своє кохання. Тому вона стала зіркою на небі.

Зіркою з довгим білявим волоссям, зіркою, якої ніколи не було в ночі Баїї.

Щастя осяває обличчя Педро Кулі. До нього врешті теж прийшов спокій ночі. Тепер він знає, що вона сіятиме для нього серед тисячі зірок на незрівнянному небі негритянського міста Баїя, з яким не може зрівнятись жодне місто в світі.

Його підбирає вітрильник Божого Улюбленця.


ПІСНЯ БАЇЇ — ПІСНЯ СВОБОДИ

Покликання


Після смерті Дори минуло ще небагато часу, і враження від її короткої і виразної присутності і від її смерті сповнювали ночі на старому складі. Деякі хлопці, входячи до складу, за звичкою позирали в той куток, де звичайно сиділа Дора, біля Професора і Жоана Здоровила. Вони все ще вірили, що побачать її там. Вона залишилась для них нез'ясованою загадкою. Поява матері і сестри в їхньому житті була зовсім несподіваною. Тому вони все ще роззиралися за нею, хоч і бачили, як її відвіз Божий Улюбленець на своєму вітрильнику в морські простори. Тільки Педро Куля не шукав її на складі. Педро Куля дивився в небо і бачив там зірку з довгим золотавим волоссям.

Одного разу Професор не запалив своєї свічки і не розгорнув книжки, нічого й не казав. Для нього це життя на складі закінчилося в ту мить, коли гарячка вбила Дору. Прийшовши сюди, ця дівчина заповнила своєю присутністю весь склад. Для Професора все набрало відтоді іншого змісту. Склад був ніби рамою для картини: її золотаве волосся спадає Котові на плечі, і Кіт згадує свою маму, або ж її губи цілують Зе Фуїнью, щоб малий заснув, або ж її вуста виспівують колискових пісень. А як усміхалась вона, радіючи з мужності Кангасейро, ніби справжня смілива мулатка з сертану. Або як входила до складу, широко всміхаючись, волосся в неї розвівалося, коли вона поверталась після якоїсь пригоди з вулиць Баїї. Або ж її очі, повні кохання: обличчя, яке палить гарячка, руки, що кличуть коханого до перших і останніх їхніх обіймів. Зараз Професор дивився на склад, як на раму без картини… Марне все. Для нього все втратило зміст або ж набуло ще страшнішого змісту.

Та й він сам дуже змінився за ці кілька місяців після смерті Дори. Ходив серйозний, мовчазний і зійшовся з тим чоловіком, який колись на тротуарі вулиці Чілі розбалакався з ним, подарував йому мундштук і дав свою адресу.

Одного вечора Професор не засвітив своєї свічки і не розгорнув книжки, він мовчав. До нього підійшов Жоан Здоровило. Професор складав свої речі, переважно книжки, в клунок. Жоан Здоровило не сказав нічого, але відразу все зрозумів, хоча всі вважали його дурним. Та коли повернувся у склад Педро Куля й запропонував йому сигарету, Професор сказав:

— Я іду…

— Куди, братику?

Професор обвів поглядом склад, хлопців, які виходили, сміялися, снували, мов тіні, поміж щурами.

— Що чекає нас у житті? Тільки побої в поліції, коли нас схоплять. Усі кажуть, що одного дня наше життя може змінитися. Падре Жозе Педро, Жоан де Адам, ти… Тепер я сам зміню своє життя…

Педро Куля не вимовив ні слова, але в його очах застигло запитання. Не допитувався і Жоан Здоровило, однак цей розумів усе.

— Я вчитимусь у одного художника в Ріо. Доктор Дантас, той, що з мундштуком, написав йому, надіслав мої малюнки. Художник звелів приїхати… Настане день, я покажу, яким є наше життя… Намалюю портрети вас усіх. Ти сам казав колись про це, пам'ятаєш? Так ось, я так і зроблю…

Педро підтримав його:

— Ти допоможеш людям змінити життя…

— Але як? — спитав Жоан Здоровило.

Професор теж не зрозумів, а Педро Куля і сам не міг пояснити.

Але Педро Куля вірив у Професора, в його малюнки, у ненависть, яку той носив у серці з ранніх літ, у його любов до справедливості та свободи. Для нього дитинство серед капітанів піску не минуло даремно. Навіть якщо він потім стане великим митцем, а не злодієм, вбивцею чи волоцюгою. Та пояснити усього цього Педро Куля не вмів. Він сказав лише:

— Ми ніколи не забудемо тебе, брате. Ти читав нам історії, був найкмітливішим серед нас… Найкмітливішим…

Професор схилив голову. Жоан Здоровило підвівся, його голос розлігся, мов сурма, але звучав водночас і як прощальний крик:

— Хлопці, хлопці!

Всі зібралися навколо. Жоан Здоровило простяг до них руки:

— Хлопці, Професор іде від нас. Він стане художником в Ріо-де-Жанейро. Хлопці, хай живе Професор!

Вигуки «хай живе!» стисли хлопцеві серце. Він обвів поглядом старий склад. І це не була більше рама без картини, це була рама з численними картинами, наче кадрами на кінострічці. Мужнє життя в боротьбі і злигоднях. Він відчув бажання залишитися. Та який сенс залишатись? Якщо він піде, то, може, саме цим найбільше допоможе хлопцям. Він покаже світу їхнє життя… І ось вони тиснуть йому руку, обіймають його на прощання. Кангасейро засумував так, ніби дізнався про загибель одного з членів банди Лампіана.

Увечері на пристані чоловік з мундштуком, який виявився поетом, вручив Професорові лист і гроші.

— Він чекатиме на тебе в порту. Я телеграфував. Сподіваюсь, ти виправдаєш довіру, яку я маю до твого таланту.

Ніколи ще пасажира третього класу не проводжали стільки людей… Кангасейро подарував йому кинджал. Педро Куля з усіх сил намагався бути веселим, жартував. Тільки Жоан Здоровило не приховував свого суму.

Коли пароплав відчалив, Професор довго ще бачив берет Педро, яким той розмахував на пристані. Серед незнайомих пасажирів — офіцерів у формі, комерсантів і сеньйорит — Професор тримався знічено, не знав, що робити, ніби вся його мужність лишилася там, на березі, у капітанів піску. Але в душі його вже звучала любов до свободи, любов, що змусить його згодом залишити і старого художника, коли той навчить його малювати по-академічному, і взятись до малювання на власний розсуд картин, якими невдовзі захоплюватиметься уся країна.


Минула зима. Минуло літо, настала ще одна зима. Потяглися довгі дощові дні. Ночами вітер віяв і віяв без угаву на піщаному узбережжі. Тепер Тичка продавав газети, чистив взуття, підносив валізи подорожнім. Красти він кинув. Педро Куля погодився, щоб Тичка мешкав у складі, хоча й відбився від хлопців. Педро ще не розібрався, що діється в душі у Тички. Він знав тільки, що хлопець прагне стати священиком, хоче тікати від цього життя. Але Куля певен, що це нічого не вирішить, нічого не виправить у їхньому житті. Падре Жозе Педро зробив усе, щоб змінити їхню долю. Однак такий він був один, інші не вважали його дії правильними. Який же в цьому сенс? Тільки коли всі будуть триматися разом, як твердить Жоан де Адам.

Тичку кликав бог. По ночах на складі хлопець постійно чув його виразний поклик. Це був могутній голос у його душі, схожий на голос моря чи вітру, що завивав поміж будинками. Голос, який говорить не вухам, а серцю. Голос, що кличе, веселить і жахає водночас. Голос, який і від нього хоче всього, аби дати можливість йому служити. Бог кличе його. Поклик бога в серці Тички був сильним, мов голос вітру, наче могутній голос моря. Тичка хотів жити для бога, виключно для бога, жити самотньо, розкаюючись, життям, яке очистить його від гріхів, яке зробить його достойним погляду божого. Бог кличе його, і Тичка мріє про своє спасіння. Житиме в каятті, ніколи більше не задивиться на театральну виставу, яка відбувається у світі. Він не хоче більше нічого бачити, що відбувається на світі, він хоче очистити свої очі для споглядання бога. Бо для тих, у кого очі не досить очищені від гріхів, обличчя бога жахливе, немов розбурхане море. Але для того, в кого очі й серце чисті, обличчя бога спокійне, як морські хвилі сонячного, тихого ранку.

Тичка мічений богом. Але позначилося на ньому і життя капітанів піску. Зараз він зрікається своєї свободи, відмовляється дивитись на театр життя, відмовляється від життя і пригод капітанів піску, щоб прислухатися до поклику бога. Бо голос бога, що лунає в його серці, незрівнянно могутніший. Тичка молитиметься за капітанів піску, каючись у гріхах у своїй келії. А поки що він повинен слухатись і йти за голосом, який кличе його. Цей голос змінював вираз його обличчя зимовими ночами в складі. Йому здавалось, ніби надворі вже весна.

Падре Жозе Педро знову викликали до архієпископства. Цього разу, крім каноніка, його прийняв і голова ордену капуцинів. Падре Жозе Педро тремтить, думаючи, що його знову лаятимуть, казатимуть про його гріхи. Він зробив багато протизаконного, щоб допомогти капітанам піску. Падре боїться, що його спостигла невдача, бо йому майже ні в чому не вдалося поліпшити їхнє життя. Але часом він трохи заспокоював їхні маленькі серця. І в нього був Тичка… Його завоювання для бога. Якщо він і не зробив усього, якщо не оновив, як прагнув, їхнього життя, то він і не втратив усього. Дечого він усе ж досяг для бога. Він радів, що інколи він заступав капітанам піску батька й матір. Ватажки зараз уже поставали дорослими хлопцями, майже чоловіками. Професор уже поїхав, інші теж невдовзі порозходяться. Хоча вони й були злодіями, провадили грішне життя, подеколи він давав їм трохи заспокоєння і ласки у ці злигодні їхнього життя. І почуття товариськості.

Цього разу канонік не сварився. Він повідомив, що архієпископство вирішило дати йому парафію, і додав:

— Ви завдали нам багато клопоту, падре, із своїми помилковими ідеями щодо освіти. Я сподіваюсь, що добрість сеньйора архієпископа, який дає вам цю парафію, призведе до того, що ви більше дбатимете про свої обов'язки і не докучатимете нам настроями, що, напевно, навіяні радянськими прикладами.

Парафія ця ніколи не мала священика, бо не щастило знайти падре, який би погодився піти поміж кангасейро, в загублене у високогірному сертані селище. Але, почувши назву містечка, падре Жозе Педро зрадів. Він подасться у край кангасейро. А кангасейро схожі на великих дітей. Він почав дякувати, проте голова ордену капуцинів перепинив його:

— Сеньйор канонік розповів мені, що серед цих хлопчаків є такий, що має покликання стати священиком.

— Я саме збирався сказати про це, — відгукнувся падре. — Ніколи не стикався я з таким виразним покликанням.

Місіонер усміхнувся:

— Річ у тому, що нам потрібний ченець. Звичайно, це не те ж саме, що стати священиком. Але дуже близько. І якщо його покликання справжнє, орден може надати йому можливість учитися і згодом стати священиком.

— Він буде дуже радий.

— Ви відповідаєте за нього?

Тичка стане ченцем. Прийде день, коли він, мабуть, пострижеться. І падре вийшов, дякуючи богові.

Вони проводжали падре на станцію. Гудок потяга був схожий на плач. Тут зібралося багато капітанів піску. Падре дивився на них з любов'ю. Педро Куля звернувся до нього:

— Ви добре до нас ставилися, падре. Ви — гарна людина. Ми не забудемо вас…

Вони не пізнали Тичку, коли той з'явився у чернечій сутані, підперезаній довгою мотузкою. Падре Жозе Педро сказав:

— Ви знайомі з братом Франсіско зі Святого сімейства?

Вони дивилися на Тичку присоромлені. Але Тичка всміхався. Він був худий, схожий на аскета. В одязі капуцина він здавався ще вищим.

— Він молитиметься за вас… — сказав падре Жозе Педро.

Він попрощався і ввійшов у вагон. Потяг гуде, його гудок наче прощання. З вікна падре бачить хлопців, вони махають руками, беретами, старими капелюхами, ганчірками, що правлять їм за носовички. Стара, яка опинилася навпроти нього і хотіла почати розмову, лякається, побачивши, що падре плаче.


Гульвіса тепер рідко з'являвся на складі. У нього гітара, він складає самби, вже дорослий, стало більше одним волоцюгою на вулицях Баїї. Ніхто не має такого вільного життя, як волоцюга. Гульвіса проводить день, тиняючись у доках, на базарі, а вночі відвідує свята макумби на пагорбах і в Солом'яному містечку або ж кандомбле. Він грає на своїй гітарі, їсть і п'є, закохує в себе вродливих мулаток, причаровуючи їх своїм голосом і музикою. Нерідко він зчиняє бійки, а коли поліція переслідує його, ховається у складі серед капітанів піску.

Тоді він грає для них, сміється й регоче з ними, ніби він все ще один із них. Між тим Гульвіса потроху відходить від банди, як виростає. Коли йому минуло дев'ятнадцять, він уже не повернувся, став справжнім волоцюгою, одним з тих мулатів, які люблять Баїю понад усе і проводять своє життя на міських вулицях. Ворог багатства і ворог праці, друг свят, музики і мулаток, волоцюга, забіяка, майстер капоейри, що спритно орудує ножем, і злодій, коли треба, Гульвіса співає пісню про волоцюгу з добрим серцем, пісню, яку він склав сам майже про себе. Він обіцятиме дівчатам, що виправиться, що піде працювати, але назавжди лишиться волоцюгою. Стане одним з найбільших бешкетників у місті. Наступні капітани піску любитимуть його, захоплюватимуться ким, як сам Гульвіса колись любив і захоплювався Божим Улюбленцем.

Спливло чимало часу.

Одного разу Педро Куля ішов містом з Безногим. Вони зайшли у собор на площі П'єдаде подивитися на золоті речі, а мимохідь витягти гроші у якоїсь богомолки. В цей час у церкві нікого не було, лише група бідних хлоп'ят і монах-капуцин, який учив їх катехізису.

— Так це ж Тичка… — сказав Безногий. Педро Куля подивився. Знизав плечима.

— Ну то й що? Безногий теж подивився.

— Не подасть він нам ні копійки…

— Нічого, прийде день, він теж стане падре… Нам слід було б триматися разом.

— Доброти замало, — зауважив Безногий. І додав: — Тільки ненависть…

Тичка не помітив їх. З терплячістю і лагідністю він навчав галасливих хлоп'ят законам катехізису, і двоє капітанів піску вийшли, похитуючи головами. Педро Куля поклав руку на плече Безногому:

— Ні ненависть, ні доброта. Лише боротьба.

Рівний голос Тички лунав у соборі. Голос ненависті Безногого лунав біля Педро Кулі. Але він сам не чув ні того, ні того. Він чув голос докера Жоана де Адама, який розповідав про його батька, загиблого в боротьбі.


Пісня кохання старої діви


Кіт розповідав, що стара діва дуже грошовита. Вона була останнім нащадком багатої родини, мала десь років із сорок п'ять і була негарна й неврастенічна. Казали, ніби в неї є кімната, повна золотих речей, брильянтів та інших коштовностей, котрі її родина нагромадила за довгі покоління. Педро Куля був переконаний, що звідти можна витягти чимало вартісного. Гонзалес, власник заставного закладу «0–14», давав за такі речі чималі гроші. Педро Куля запитав у Безногого:

— Ти зміг би туди проникнути?

— А чом би й ні?

— А потім вліземо туди всі…

У складі почувся сміх. Кіт саме вибрався на побачення з Далвою. Безногий заявив:

— Завтра вранці піду.

Стара діва відчинила двері. Вона мала тільки одну служницю, стару негритянку, яка теж ніби була частиною спадщини, бо жила вже в цій родині років із п'ятдесят. Стара діва гордовито поглянула на Безногого:

— Що тобі треба?

— Я бідний сирота, кульгаю. — Він показав свою ногу. — Не хочу жити з крадіжок ані жебрати… Може б, у вас знайшлась для мене якась робота? Я міг би ходити купувати щось для вас…

Стара діва не спускала з нього очей. Хлопчик… Але не доброта озивалася в ній… Дуже давно, коли вона була ще дівчинкою, служив у них в домі хлопчик на побігеньках. Гарно було… Але її брат підстеріг їх і хлопця того прогнав. Зараз брата вже давно немає, і прийшов інший хлопчик проситися взяти його в дім.

— Ну гаразд. Візьму тебе.

Вона звеліла йому прийняти ванну. Ввечері дала грошей, щоб купив дещо для дому і собі одежу. Безногому вдалося прибрати до кишені тисячу двісті мільрейсів. Він подумав: «Тут я призбираю грошенят».

На кухні негритянка розповідала йому своїм співучим голосом давні історії. Безногий слухав і вдавав, ніби захоплений, щоб завоювати у служниці більшу довіру. Але коли він запитав про золоті речі, негритянка замовкла. Безногий не відступав. Коли треба було, він умів бути терплячим, уже знав, як поводитись у таких випадках. У світлиці стара діва вишивала хрестиком рушника й зацікавлено позирала крізь відчинені двері на Безногого. Вона була негарна, але фігура її, незважаючи на вік, зберегла привабливість. Вона покликала Безногого подивитися на її роботу. Коли Безногий підійшов, вона нахилилась, і хлопець міг побачити її великі груди. Робота здалась йому дуже гарною, і він похвалив, як добре вихований хлопчик:

— Ви, сеньйоро, гарна майстриня…

Попри кульгаву ногу і невродливе обличчя, він здався старій діві дуже симпатичним. Звісно, краще, аби він був ще трохи старший. Та все ж… Вона знову нагнулась, виставляючи перед Безногим свої перса. Але хлопець відвів погляд, бо тоді йому ще й на думку не спадало, що вона робить це зумисне. Коли ж він знову похвалив її роботу, діва погладила його по обличчі.

— Спасибі, синку мій. — Її голос звучав млосно.

Увечері негритянка принесла до їдальні матрац і постелила Безногому. Накрила матрац простирадлом, поклала подушку. Стара діва була десь у подруги в гостях, на цій же вулиці, та коли вона повернулась додому, Безногий уже лежав. Він ще чув, як вона з кимось прощалась:

— Вибачте, що довелося вам проводжати мене, самітницю, додому.

— Дона Жоана, не кажіть такого…

Грюкнули двері, забряжчав ключ. Негритянка вже спала в кімнатці біля кухні. Стара діва зайшла у їдальню. Безногий удав, ніби спить. Вона зітхнула і пішла до своєї кімнати.

Світло погасло у всьому будинку. Хоч хлопці в старому складі лягали спати значно пізніше, Безногий відразу заснув. Тому й не чув, коли прийшла до нього стара діва. Відчув руку, що пестила йому волосся. Подумав, що це просто гарний сон. Та ось рука ковзнула по його тілу, Безногий хотів закричати, але стара діва затисла йому рота рукою.

— Служниця може почути, — прошепотіла вона й притулилася до нього.


Безногий встав невиспаний, утомлений. Тіло мов не своє. У ньому піднімається глуха злість. Протягом дня він ледве відповідає Жоані, говорить їй грубощі, і жінка плаче. Безногий називає її старою дівою, погрожує, що піде геть. Вона дає йому гроші і просить, аби залишився. Але не заради грошей Безногий залишився. Він уже знав на той час, яким ключем відмикати двері, де Жоана ховає золоті речі. Треба викрасти ключа для каштанів піску. Але щось інше тримає його тут.

Йому завжди не щастило з жінками. Жодна не дивилась на нього, не запрошувала його поглядом. Інші були негарні, але його жінки не хотіли через кульгаву ногу, через те, що ходив він, як рак. І врешті він змирився з тим, що неприємний жінкам, якщо й добивався чогось, то силоміць, лише гвалтом. Аж ось з'являється біла жінка, з грошима, щоправда, негарна й стара, але ще досить апетитна. І Безногий не може піти звідси, хоч кожного дня стає дедалі грубіший зі своєю господинею.

Удень Безногий ненавидів її, ненавидів і себе, ненавидів цілий світ.

Педро Пуля покартав його за затримку. Минуло вже досить часу, щоб Безногий міг проникнути у всі секрети будинку. Безногий пообіцяв більше не баритися. Наступного дня він утікає з ключем.

Стара діва марно чекала на нього. Вона була ніби покинута дружина. Вона плакала й нарікала. Її коханий не приходив, а вона ж так само прагнула кохання, як і всі ті гарні жінки, що прогулювались вулицями.

Проте дізнавшись уранці про крадіжку, вона розлютилась. Отже, цей хлопчисько кохався з нею лише для того, щоб потім обікрасти. Їй наче дали ляпаса, а потім сказали, що це тому, що вона негарна. Вона плакала, але це вже не була пісня кохання. Вона ладна була задушити Безногого, аби зустріла його на вулиці. Бо він насміявся над її коханням, над жадобою кохання в її крові. Яка вона негарна! І вона в розпачі падає на підлогу.

А в цей час на складі Безногий сміявся, оповідаючи про свої пригоди. Однак у глибині душі знав, що стара діва ще більше спустошила його, збільшила ненависть, яка криється в його серці, розпалила його пристрасть, що тепер позбавляє його сну.


Зайцем на поїзді


Пароплави приходять в Ільєус, переповнені жінками. Жінки прибувають із Баїї, з Аракажу, дівчата легкої поведінки — з Ресіфе, навіть з Ріо-де-Жанейро. Грубезні фазендейро спостерігають з пристані за жінками. Смаглявки, білявки і мулатки приїжджають, щоб обібрати чоловіків. Звістка про підвищення цін на какао поширилася по всій країні, і ось у такому маленькому містечку, як Ільєус, відкрито аж чотири кабаре, в яких фазендейро за грою і шампанським підпалюють п'ятсотмільрейсові банкноти. Про це дізналися повії. Звістку принесли бродячі торговці. Кабаре «Брама» в Аракажу враз втратило своїх кралечок — усі вони перейшли в «Ельдорадо» — кабаре в Ільєусі. Повії Ресіфе відпливли кількома пароплавами. Мешканці Пернамбуко лишилися зовсім без жінок, ті помандрували в кабаре «Батаклан», яке студенти, що приїздили на канікули, називали «Школою», багато повій із Ріо-де-Жанейро розташувались у «Тріаноні», колишньому «Везувії», найрозкішнішому з чотирьох кабаре міста какао. Навіть Ріта Танажура, відома своїми стегнами, залишила рідну Естансію, де була королевою в невеличкому борделі, і та помандрувала. Тепер вона стала королевою «Фар-Уеста», кабаре на вулиці Жаби, де звуки поцілунків і корків, що вилітали з пляшок шампанського, змішувалися з пострілами, з галасом бійки. «Фар-Уест» був місцем розваги наглядачів з плантацій і раптово забагатілих дрібних фазендейро.

Спорожніли будинки і на вулиці, де мешкала Далва. Білі жінки попрямували до «Батаклану», «Ельдорадо», а мулатки — до «Фар-Уесту». Декому пощастило розташуватися в «Тріаноні», в який ходили танцювати полковники. Пернабукські і сержіпські жінки з «Батаклану» частину грошей, зароблену на полковниках, віддавали молоденьким студентам у обмін за їхнє кохання. Подорожні заповнили «Ельдорадо». У «Фар-Уесті» жінки діставали коштовні подарунки, хоч іноді могли дістати й кулю, що проростала на їхніх грудях дивовижним червоним банкнотом. Ріта Танажура танцювала чарльстон на столі серед пляшок шампанського. Все це було при підвищенні попиту на какао кілька років тому.

Коли Далва дізналася, що Ізабел придбала кольє і перстень з діамантом, хоча «працювала» не в «Тріаноні», найрозкішнішому з кабаре, а лише в «Батаклані», вона не витримала і спакувала валізи. Ще б пак, адже всі вважають її найкращою на своїй вулиці, в «Тріаноні» вона теж матиме успіх. Вона вдягла Кота в елегантний кашеміровий костюм, пошитий на замовлення, і Кіт ураз перетворився із звичайнісінького хлопчиська на одного з наймолодших баїянських звідників.

Увечері, вбраний у новий костюм і чорні лаковані черевики, з краваткою-метеликом і в солом'яному капелюсі, Кіт з'явився на складі. Жоан Здоровило з подивом вигукнув:

— Диви, чи це не Кіт?

Котові ще не минуло вісімнадцяти, але він уже чотири роки любив Далву. Він звернувся до Жоана Здоровила:

— Тепер я розпочну справжнє життя.

Він запропонував хлопцям сигарети, витягнувши коштовний портсигар, і пригладив старанно зачесаного чуба. Потім поклав руку на плече Педро Кулі:

— Брате, я прямую в Ільєус. Моя стара зароблятиме там гроші. Я їду з нею. Може, там забагатію. Якщо стану фазендейро, ми влаштуємо там велетенські гульбища.

Педро посміхнувся. Ще один відходить. Але ж не можуть вони залишитися хлопчиськами на все життя… Він добре знав, що ніколи вони не були дітьми. Змалку жили небезпечним вуличним життям, і тому капітани піску були чоловіками, бо жили, як чоловіки. Не було великої різниці. В більшості життєвих випадків вони поводились, як дорослі. Вони кохалися з ранніх літ, гвалтували на піску негритянок, крали, щоб жити, як дорослі міські злодії, а коли потрапляли в поліцію, їх били, як справжніх чоловіків. Інколи вони тримали в руках і зброю, ніби найнебезпечніші баїянські бандити. У них не було дитячих розмов, вони міркували, як дорослі. І відчували себе дорослими. В той час, коли інші міські діти гралися чи читали книжки, вуличні хлопчаки розв'язували цілком «дорослі» питання. У своєму злиденному і сповненому пригод житті вони завжди були чоловіками і ніколи не були повною мірою дітьми. Тому що дитину створює домашнє оточення, батько, мати, відсутність будь-якої відповідальності. А в цих ніколи в їхньому вуличному житті не було ні батька, ні матері, їм завжди доводилося дбати про себе, відповідати за себе, завжди були вони рівні чоловікам. Ті, що були старші й роками верховодили в банді, ставали юнаками і розходилися в пошуках своєї долі. Поїхав Професор, він малює картини в Ріо-де-Жанейро. Гульвіса потроху втрачає зв'язок із складом, грає на гітарі під час свят і на кандомбле, зчиняє бійки. Він став ще одним міським волоцюгою. Його ім'я вже навіть згадується в газетах. Як і інші волоцюги, він відомий агентам поліції, які завжди приглядаються до таких типів. Тичка — чернець у монастирі. Бог покликав його, і ніхто більше нічого про нього не знає. А тепер іде Кіт. Цей витягатиме гроші з кишень у фазендейро Ільєуса. Божий Улюбленець якось передрік, що Кіт колись обов'язково розбагатіє. Вуличне життя, життя покинутої напризволяще дитини зробило з Кота гравця, шахрая, сутенера… Мине деякий час, підуть і інші. Лише Педро Куля не знає, що йому робити. Незабаром він уже не буде хлопчиком, буде дорослим мужчиною, і йому доведеться передати іншому керування бандою капітанів піску. Куди він піде? В нього немає здібностей до творчої праці, як у Професора, він не народився волоцюгою, як Гульвіса, який не переймається щоденною боротьбою людей, а полюбляє лише товктися на вулицях, базікати у доках і гуляти, коли влаштовують кандомбле на підміських пагорбах. Педро дивився на театр життя і почував, що свобода, яку він бачить, не вгамує тієї жаги свободи, яку він носить у собі.

Педро замислюється над життям людей, він вважає, що їм не вистачає свободи. Ніяк йому не відчути поклик бога, як почув його Тичка. Проповіді падре Жозе Педро ніколи не промовляли до його серця. Падре подобався йому тільки як добра людина. Але слова Жоана де Адама завжди знаходили відгук у його серці. Правда, Жоан де Адам і сам мало що знає. У нього сильні м'язи, гучний голос вожака, він може стати керівником страйку. Не хотів би також Педро, як Кіт, їхати в Ільєус і здирати гроші з полковників. Він хотів би чогось такого, чого не знає й сам, і тому поки що залишається серед капітанів піску.

Хлопці на складі прощаються з Котом. Той посміхається. Він надзвичайно елегантний, у нього прилизане волосся, а на пальці та обручка з камінцем винного кольору, котру колись украв…

Педро прощається з Котом у гавані. Він стоїть у лахмітті, розмахуючи беретом, і почуває себе зовсім далеким Котові, що в добре пошитому костюмі поруч з Далвою має вигляд цілком дорослого чоловіка. І Педро відчуває хвилювання, йому хочеться втекти, поїхати кудись на підніжці поїзда чи пароплавом.

Але на поїзді зайцем незабаром від'їжджає Кангасейро. Одного дня поліція схопила його, коли він витягав у комерсанта гаманець. Кангасейро саме минуло шістнадцять. Його забрали в поліцію. Він і не застогнав, коли його били, відповідав поліцейським з погордою, яку завжди відчуває до поліції людина з сертану. Через вісім днів його випустили. Він вийшов майже веселий, бо мав тепер тверду життєву мету: вбивати поліцейських.

Він перебув кілька днів на складі, заглиблений у роздуми. Його кликав сертан, життя кангасейро. Одного чудового дня він заявив Педро:

— Я піду і побуду певний час з малокерійськими індіанцями — безпритульними в Аракажу.

Малокерійські індіанці-безпритульні були в Аракажу, як капітани піску в Баїї. Вони мешкали під мостами, крали і бились на вулицях. Суддя у справах неповнолітніх Олімпіо Мендоса був добрим чоловіком, завжди намагався, як тільки міг, залагодити конфлікти, дивувався кмітливості тих хлопчаків, які жили, мов дорослі, розумів, що цю проблему неможливо по-справжньому розв'язати. Він розповідав письменникам про дивовижні пригоди своїх неповнолітніх підопічних і в глибині душі любив хлопчаків. Але журився, що не може допомогти їм. Коли ж поміж малокерійських індіанців-безпритульних з'являвся хтось новий, суддя відразу ж знав, що прибулий з Баїї, і дістався сюди на поїзді зайцем. А коли зникав хтось із індіанських хлопчаків, суддя знав, що той пішов до капітанів піску в Баїї.

І ось рано-вранці поїзд із Сержіне прогудів на станції Калсада. Ніхто не прийшов проводжати Кангасейро, бо він скоро мав повернутись. Він просто збирався трохи побути серед малокерійських індіанських хлопчаків і забути про баїянську поліцію, яка його так відшмагала канчуками. Він заліз у товарний вагон, що був відчинений, і сховався серед тюків. Незабаром поїзд рушив, потягся дорогою, що вела в рівнину сертану, у провінцію Індіа Нордестіна. Біля глиняних хижок — жінки й дівчатка. Напівголі чоловіки обробляють землю. Дорогою, що йде паралельно залізничній колії, гонять череду волів і корів. Пастухи-вакейро підганяють криком тварин. На станціях продають солодку кашу з маніоку й проса і солодкі коржі.

Кангасейро вдихає запах сертану, милується ним. На маленьких станціях продавали з лотків сир і рападуру[18]. Забуті краєвиди сертану знову перед очима сертанця Кангасейро. Роки, прожиті в місті, не знищили в нього любові до бідного й чудового сертану. Ніколи не був він міським хлопчаком, таким, як Педро Куля, Гульвіса чи Кіт. Він завжди був чужаком у місті, з іншою вимовою, він розповідав про Лампіана, називав його «мій хрещений батько» і наслідував голоси звірів з сертану. Колись його мати мала ділянку землі. Мати була кумою Лампіана, і тому поміщики не чіпали її землі. Та коли Лампіан пішов у сертан Пернамбуко, фазендейро захопили материну землю. Вона подалася в місто шукати справедливості і вмерла в дорозі, а Кангасейро сумно пішов далі. Він багато чому навчився в місті серед капітанів піску. Він зрозумів, що не лише в сертані багатії погано ставляться до бідних. У місті — теж. Кангасейро знав тепер, що бідні діти нещасні скрізь, що багатії переслідують їх і верховодять усюди. Іноді він посміхався, але ніколи не переставав їх ненавидіти. Через Жозе Педро він довідався, чому Лампіан не довіряє священикам. Ненависть, яку збудило в ньому місто, призвела до того, що він полюбив свого хрещеного батька Лампіана понад усе. Навіть більше, ніж Педро Кулю.

Тепер він був у сертані, а навколо нього пахли гірські квіти. Його друзями зараз були поля, птахи, худющі пси біля дверей хатин. Він бачив старих чоловіків, схожих на індіанських місіонерів, і негрів з довгими чотками на шиї. Відчував приємність від пахощів страв із кукурудзи та маніоку. Бачив худих чоловіків, що обробляють землю, аби заробити півтора мільрейса в день у власників землі. Лише каатінга[19] належить усім, бо Лампіан звільнив каатінгу, вигнав з неї багатіїв, зробив каатінгу землею кангасейро, які б'ються з плантаторами. Лампіан, герой сертану всіх п'яти штатів. Кажуть, що він злочинець, жорстокий бандит і вбивця, гвалтівник і грабіжник. Але для Кангасейро, для чоловіків, жінок і дітей сертану він — новий Зумбі дос Палмарес, він — визволитель, капітан нової армії. Тому що свобода — як сонце, вона найбільше щастя у світі. І Лампіан б'ється, вбиває, гвалтує жінок і грабує в ім'я свободи. В ім'я свободи і справедливості для експлуатованих людей велетенського сертану п'яти штатів — Пернамбуко, Параїби, Алагоаса, Сержіпе і Баїї.

Кангасейро хвилює вигляд сертану. Поїзд не поспішає, іде повільно, перетинаючи землі сертану. Людські злидні тут жахливі. Але ці люди такі сильні, що серед страшних злиднів спромагаються народити красу. Що вони зроблять, коли Лампіан звільнить усю каатінгу, принесе справедливість і свободу?

Проходять гітаристи, імпровізатори поетичних творів. Проходять чередники-вакейро, які женуть худобу. Чоловіки саджають маніок й кукурудзу. На станціях фазендейро виходять з вагонів розім'яти ноги. Вони з великими револьверами. Сліпі гітаристи співають, жебраючи. Негр у короткій сорочці і з чотками іде станцією, бурмочучи щось незнайомою мовою. Він був рабом, зараз він божевільний і живе на станції. Всі його сахаються, жахаючись його проклять. Він багато страждав, канчук наглядача полишив рубці на його спині. Так само канчук поліцейського, помічника багатіїв, скалічив спину Кангасейро. Прийде день, коли і його жахатимуться всі.

Довкола каатінга сертану, пахощі квітів. Поїзд поволі рухається поміж гір. Чоловіки взуті в черевики домашнього виробу, в подертих капелюхах. Діти вчаться на кангасейро в школі злиднів і експлуатації людини.

Поїзд раптом зупинився посеред каатінги. Кангасейро визирає з вагона. Розбійники тримають напоготові зброю. Грузовик, що їх привіз сюди, стоїть по той бік дороги. Телеграфні проводи перетято. У дикій каатінзі нікого не видно. Якась дівчина непритомніє, комівояжер глибше ховає гаманець з грішми. Грубезний фазендейро виходить з вагона і каже:

— Капітан Віргуліно…

Розбійник наставляє на нього рушницю:

— Назад!

Кангасейро здається — серце в нього ось-ось розірветься з радощів. Він зустрів свого хрещеного батька, Віргуліно Ферейру Лампіана, героя сертанських хлопців. Він наближається до нього. Один з кангасейро хоче відсторонити його, але він каже:

— Хрещений батьку…

— Ти хто?

— Я Кангасейро, син твоєї куми…

Лампіан пізнає його, посміхається. Потім бандити входять у перші вагони, їх небагато, може, з дванадцять. Кангасейро прохає.

— Хрещений батьку, дозволь мені лишитися з вами… Дай мені рушницю…

— Ти ще хлопчик… — Лампіан дивиться на нього темними очима.

— Я вже не хлопчик, я бився з поліцейськими. Лампіан наказує:

— Зе Баїяно, дай рушницю Кангасейро…

Він дивиться на хрещеника.

— Вартуй біля цього виходу. Якщо хто схоче тут вистрибнути — стріляй.

І починає збирати данину. Знову хтось непритомніє, у вагоні — крики, звук пострілу. Потім група вертається на дорогу. Вона веде двох поліцейських, що їхали поїздом. Лампіан ділить гроші поміж учасниками нападу. Отримує свою долю і Кангасейро. З одного вагона скапує кров. Приємні пахощі сертану лоскочуть Кангасейро ніздрі. Поліцейських ставлять біля дерев. Зе Баїяно готує рушницю, але раптом чується голос Кангасейро:

— Залиш їх мені, хрещений. Вони били мене в поліції, били набагато молодшого за них.

Він зводить рушницю. Який сертанежо не має несхибного зору? Усе його темне обличчя освітлює посмішка. Один поліцейський падає, другий намагається втекти, але куля наздоганяє його, потрапляючи в спину. Кангасейро кидається до нього з ножем, жадаючи помсти. Зе Баїяно каже:

— Цей малий — гарний хлопець…

— Мати в нього була молодець, кума моя, — згадує Лампіан з гордістю.

«Справжній негідник…» — думають пасажири в поїзді.

З колії забирають навалені дерева, поїзд повільно рушає. Кангасейро зникають в каатінзі. Повітря каатінги сповнює груди Кангасейро, він зупиняється і робить кинджалом дві зарубки на цівці рушниці. Два перших…

Вдалині тоскно гуде поїзд.


Як цирковий повітряний гімнаст


Зробити напад на будинок на вулиці Руя Барбози було надто великим зухвальством. Неподалік від нього, на Двірцевій площі, тинялося багато поліцейських, агентів і солдатів. Але хлопці прагнули пригод, вони дорослішали, ставали сміливішими. В будинку було чимало людей, що зняли тривогу, і поліцейські підоспіли швидко. Педро Куля і Жоан Здоровило втекли вниз схилом. Пощастило щезнути і Задираці. Але Безногий на вулиці потрапив у безвихідне становище. Грав із поліцейськими в перегони. Ті вже облишили доганяти інших хлопців, упевнені, що кульгавого схоплять швидше. Він метався з одного боку вулиці на другий, а поліцейські натискали. Він спритно обійшов одного стражника і вискочив на схил. Але замість того, щоб збігти вниз і вибратися на Байшу дос Сапатейрос, побіг на Двірцеву площу. Безногий знав, що його вже схопили б, якби він біг вулицею. За ним бігли дорослі чоловіки, значно старші, з довгими ногами, а він був кульгавий, та ще й утікав. Він твердо знав одне — нізащо не дасть спіймати себе. Пригадав собі знову, як він перебував уже в поліції, важкі сни своїх ночей. Не спіймають його нізащо — билася в ньому єдина думка, поки він тікав. Стражники бігли за ним, не відстаючи. Безногий знав, що схопити хоч одного з капітанів піску — велика заслуга для поліцейського. Тоді б вони вже помстились. І він вирішив, що не дасться їм у руки, не дозволить торкнутися до себе. Безногий ненавидів їх, як ненавидів усіх на світі, бо ніколи не міг знайти в людях справжньої до себе любові. А якщо і знаходив її, то відразу ж мусив кидати, тому що вуличне життя вже поставило на ньому своє вічне тавро. Він ніколи не зазнав дитячих радощів. Став дорослим ще до того, як йому минуло десять років, і відтоді витримував бій за найубогіше зі всіх життів — за життя безпритульного дітлаха. Ніколи йому не пощастило мати біля себе хоча б когось близького, крім того пса, який зараз тікав за ним. У тому віці, коли серця всіх дітей сповнені щирих почуттів, серце Безногого переповнювала ненависть. Він ненавидів місто, життя і людей. Любив тільки свою ненависть, почуття, яке робило його сильним і відважним, врівноважуючи цим хоч якось його кульгавість. Лише одного разу жінка виявила доброту до нього, але, по суті, доброта її була спрямована на померлого сина, а не на нього самого, бо вона сподівалась, що в ньому повернеться до неї її син. Інша жінка лягла з ним у ліжко, пестила його, бавилася з ним, щоб отримати краплі кохання, якого ніколи доти не мала. Але ніхто не кохав його таким, яким він був, — кульгавим, сумним, безпритульним хлопцем. Багато хто ненавидів його. А він ненавидів усіх. Його били в поліції, і один чоловік реготав, коли його били. Для нього зараз це поліцейський, який біжить за ним. Якщо його схоплять, той чоловік знущатиметься знову. Але його не схоплять. Вони переслідують його по п'ятах, але не схоплять його. Вони гадають, що він зупиниться біля великого підйомника, що з'єднує Нижнє місто з Верхнім. Але Безногий не зупиняється. Він вистрибує на невисоку стіну, обертається до поліцейських, які ще біжать за ним, і сміється, вклавши у цей сміх усю силу своєї ненависті, плює в обличчя поліцейського, який наближається з витягненими руками, і стрибає через спину вниз, як повітряний гімнаст цирку.

Вся площа на мить завмерла. «Розбився!» — вигукує якась жінка і непритомніє. Безногий розбивається об скелю, як повітряний гімнаст, який не спіймав іншої трапеції. Собака виє, протиснувши морду крізь грати стіни.


Газетні повідомлення


«Вечірня газета» публікує телеграму з Ріо-де-Жанейро. В ній розповідається про успіх виставки робіт молодого художника, який досі був зовсім невідомий. За кілька днів ця ж газета теж із газети в Ріо-де-Жанейро передруковує рецензію художнього критика. Той художник — баїянець, а «Вечірня газета» дуже уважна до слави земляків. Після розгляду достоїнств і недоліків робіт художника з нахилом до соціальних проблем, після вживання таких виразів, як інтер'єр, світло, колір, сила, кут зору тощо в рецензії написано:

«… Одну подробицю помітили всі, хто відвідав цю дивну виставку дитячих портретів та сцен із життя. А саме те, що всі добрі почуття незмінно відтворені в образі дівчинки з білявим волоссям і гарячково палаючими очима. А всі лихі почуття — в образі людини в чорному пальті, з вигляду подорожнього. Як пояснить психоаналітик майже підсвідоме повторення цих постатей у всіх картинах? Вірогідно, що художник Жоан Жозе пережив якийсь випадок…» Далі йшлося знову про кольори, світло, інтер'єр, силу, кути зору та інші складні проблеми майстерності живописця.

Через кілька місяців «Вечірня газета» повідомила в замітці під заголовком «ПОДАРУНОК ДАНАЙЦІВ. ПОЛІЦІЯ БЕЛЬМОНТЕ ПОВЕРТАЄ ШАХРАЯ КОТА»:

«Поліція Бельмонте одержала від поліції в Ільєусі справжній подарунок данайців. Відомого молодого шахрая, що свого часу діяв в Ільєусі під прізвиськом Кіт, після того як він обібрав багатьох поміщиків і комерсантів, видуривши в них великі суми, поліція вислала в Бельмонте. Там він продовжував дуже успішно шахраюватії. Він умудрився продати багатьом поміщикам великі площі прекрасних земель для розведення какао. Коли ті поїхали подивитися куплені землі, виявилося, що це не що інше, як русло річки Кашоейри. Поліція Бельмонте зуміла схопити шахрая і відпровадила його назад в Ільєус.

Ільєусці багатші за нас, — закінчував з деякою іронією кореспондент цієї замітки, — вони можуть утримувати елегантного Кота з більшим комфортом, ніж сина прекрасної провінції Бельмонте, принцеси Півдня. Бо якщо Бельмонте — принцеса, провінцію Ільєус цілком справедливо називають Королевою Півдня».

Серед дрібних поліцейських новин у «Вечірній газеті» одного разу промайнуло повідомлення, що волоцюга, відомий під прізвиськом Гульвіса, вчинив страшну бійку на святі в Солом'яному містечку, пляшкою пива розбив голову господареві дому, і тепер його розшукує поліція.

Під різдво «Вечірня газета» вийшла з величезними заголовками. Публікувалося сенсаційне повідомлення про історію жінки з банди Лампіана, історію коханки кангасейро. Населення п'яти штатів — Баїї, Сержіпе, Алагоасу, Параїби і Пернамбуко — живе, звернувши погляди на Лампіана. З ненавистю чи з любов'ю, але не байдуже. У заголовку, надрукованому величезними літерами, сказано: «ШІСТНАДЦЯТИЛІТНІЙ ХЛОПЧИСЬКО В БАНДІ ЛАМПІАНА».

Підзаголовки також були набрані великими літерами: ЦЕ ОДИН З НАЙСТРАШНІШИХ КАНГАСЕЙРО. — ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЬ КАРБІВ НА ЙОГО РУШНИЦІ. — ВІН НАЛЕЖИТЬ ДО КАПІТАНІВ ПІСКУ. МАШАДАН ЗАГИНУВ ЧЕРЕЗ КАНГАСЕЙРО.

Репортаж був докладний. У ньому розповідалося, що вже раніше помітили в банді Лампіана хлопчину років шістнадцяти, як з'ясувалося тепер, на прізвисько Кангасейро. Незважаючи на свій вік, молодий кангасейро наганяв жах у сертані, як один з найжорстокіших членів банди. На його рушниці тридцять п'ять карбів. А кожний карб означає вбиту людину. Потім викладалася історія смерті Машадана, одного з найстаріших членів банди Лампіана.

Трапилося так, що банда захопила по дорозі старого сержанта поліції. Лампіан віддав його Кангасейро, щоб той «розрахувався» з ним. Кангасейро почав «розраховуватися» неквапом, з помітним задоволенням відрізаючи в нього кинджалом шматочки тіла. Це було такою жорстокістю, що Машадан звів рушницю, щоб пристрелити хлопчину. Але перш ніж він встиг це зробити, Лампіан, який дуже пишався хлопцем, сам вцілив у Машадана, і Кангасейро далі мстив.

Повідомлення було велике і містило описи різних інших злочинів шістнадцятилітнього кангасейро. Потім згадувалося, що поміж капітанів піску жив хлопець на прізвисько Кангасейро і що, можливо, це той самий Кангасейро. Далі йшлося про мораль і різні думки з цього приводу.

Весь тираж було розкуплено. Через кілька місяців газета знову розійшлася повністю, бо в ній було надруковано про арешт Кангасейро. Його заарештували під час сну. Це зробило авіаційне поліційне відділення, що патрулювало в сертані і вислідило лігво Лампіана. Повідомлялося, що молодого кангасейро привезуть у Баїю наступного дня. На фотографіях у Кангасейро було похмуре обличчя. «Вечірня газета» твердила, що це «обличчя вродженого злочинця».

То була неправда, про що і сама «Вечірня газета» згодом повідомляла у кількох надзвичайних і сенсаційних випусках, зазначаючи, що суд покарав Кангасейро на тридцять років ув'язнення за п'ятнадцять вчинених убивств і замахів на вбивства. Однак на його рушниці було шістдесят карбів. Газета вказувала на цей факт, наголошуючи, що кожний карб означає вбиту людину. Було надруковано також висновок урядового лікаря, вельми, вельми шановного і порядного мужа, заслуженого діяча культури, зокрема в галузі етнографії і соціології, де він доводив, що Кангасейро людина цілком нормальна і провадив життя кангасейро, вбиваючи стількох людей з такою жорстокістю зовсім не через недобру спадковість. Вся справа в оточенні… далі йшли вже різні наукові пояснення.

Це, однак, не стільки пробудило інтерес громадськості, як виклад блискучої, чудової і надзвичайної промови громадського захисника, доктора юриспруденції, який змусив просльозитися присяжних, паніть сам суддя витирав сльози, коли громадський захисник з ораторською майстерністю змальовував страждання жертв молодого кангасейро.

Але публіка в залі суду була обурена тим, що сам Кангасейро не пролив на суді жодної сльозини. Навпаки, його похмурене обличчя було на диво спокійне.


Товариші


У місті відчувається якийсь новий настрій.

Педро Куля покинув склад із Жоаном Здоровилом і Задиракою. У гавані порожньо, ніби всі розійшлися. Самі поліцейські охороняють склади. Цього дня припинено розвантаження суден, бо вантажники на чолі з Жоаном де Адамом пішли виявити солідарність з трамвайними водіями, які оголосили страйк.

Здається, ніби в місті свято, але якесь інше, ніж звичайне. Проходять групи людей, захоплених розмовою, автомобілі кружляють по вулицях, розвозячи людей на працю, продавці в крамницях сміються, схил Гори переповнений людьми, що підіймаються або спускаються, підйомники теж зупинились. Невеличкі автобуси переповнені, люди висять на східцях. Групи страйкарів підходять до синдикату, де повинні були прочитати маніфест докерів, який ніс Жоан де Адам у своїх великих руках. Біля дверей синдикату групи робітників розмовляють, а поліцейські стоять на варті.

Педро Куля каже Жоану Здоровилу і Задираці, коли вони йдуть вулицями:

— Гарно!

Жоан Здоровило теж усміхається, а негреня Задирака передрікає:

— Сьогодні буде бійка.

— Не хотів би я стати кондуктором або водієм трамвая, — каже Жоан Здоровило. — Вони заробляють копійки. І правильно роблять, що страйкують…

— Ходімо подивимось? — пропонує Педро Куля.

Хлопці наближаються до дверей профспілки. Входять люди: негри, мулати, іспанці й португальці. Потім хлопці бачать, як Жоан де Адам та інші вантажники входять під привітальні вигуки трамвайників. Хлопці теж їх вітають, бо Жоан Здоровило і Задирака люблять Жоана де Адама.

Стоячи біля дверей, хлопці чують голос промовця. Інший голос кидає звинувачення: «продався», «жовтий».

— Гарно… — каже Педро Куля.

Йому кортить увійти, змішатися з страйкарями, галасувати і боротися разом з ними.


Того вечора місто заснуло рано. Зійшов місяць, і з моря долинув голос негра, що співав про свій сум від того, як його покинула кохана. Хлопці у складі вже сплять. Навіть Жоан Здоровило хропе, простягшися під дверима, з кинджалом під рукою. Тільки Педро Куля не спить, просто лежить на піску. Він дивиться на місяць, слухає негра, який сумує за своєю мулаткою. Вітер доносить уривки пісні. Куля, слухаючи пісню, шукає Дору серед зірок у небі. Адже вона теж стала зіркою, зіркою з білявим волоссям. Справжні чоловіки мають зірку замість серця. Але ніхто й ніколи не чув про жінку, що мала б на грудях, ніби квітку, зорю. Найкращі жінки у Баїї, на землі і на морі, коли вмирали, ставали святими негрів, як і відчайдушні волоцюги, якщо вони були справжніми чоловіками. Роза Палмейран стала святою на кандомбле, до неї звертаються з моліннями мовою наго[20]. Марія Кабасу — свята на кандомбле Ітабуни, бо саме в цьому місті вона вперше виявила свою мужність. Це були величні і сильні жінки. З м'язистими руками, як у чоловіків-страйкарів. Роза Палмейран була красунею, ходила, наче моряк, перевальцем, вона була жінкою моря, мала вітрильник, на якому вміла так хвацько ввійти в гавань. Портовики любили її не лише за мужність, а й за її тіло, за вроду. Марія Кабасу була негарною темною мулаткою, дочкою негра й індіанки, брутальною і сердитою. Вона била всіх чоловіків, що вважали її непривабливою. Але себе вона присвятила одному жовтолицьому, слабкому сеаренцю[21], який кохав її так, ніби вона була красунею з гарним тілом і глибокими очима. Обидві були видатними жінками і стали святими на кандомбле у кабокло, на таких кандомбле, де час від часу добирають нових святих, не те, що на суворих ритуальних кандомбле негрів наго. То були кандомбле мулатів. Але Дора виявилася мужнішою за них. Вона була ще дівчинкою, але жила так, як кожний з капітанів піску, а всім відомо, що капітан піску вартий хороброго чоловіка. Дора жила, як вони, була матір'ю для всіх них. Але вона водночас була й сестрою, бігала з ними по вулицях, брала участь у їхніх нападах на будинки, крала гаманці, билася з бандою Езекіела. Потім для Педро Кулі вона була нареченою і дружиною, коли гарячка вже спалювала її, тієї ночі, коли смерть чигала на неї. Мир сходив з її очей, сповнював ніч і все довкола. Була вона в дитячому будинку, втекла звідти, як і Педро Куля втік з виправної колонії. Вона вмирала безстрашно, втішаючи їх — своїх синів, братів, наречених і чоловіка, всіх капітанів піску. Мати святого Дона Анінья загорнула її, мертву, у білу скатертину, вигаптувану, наче для святого. Божий Улюбленець відвіз її на своєму вітрильнику до Єманжі. Падре Жозе Педро помолився за неї. Всі любили її. Але найбільше Педро Куля, який хотів іти за нею. Професор пішов зі складу, бо не зміг витерпіти тієї порожнечі, що утворилася на складі, коли її не стало. Педро Куля не міг знести цього і кинувся у воду, щоб розділити долю Дори, вирушити в ту дорогу, яку проходять усі видатні люди разом з Єманжею, мандруючи дном зеленого моря. Тому він знав, що Дора стала зіркою і перетнула небо. Летіла тільки для нього, щоб він помітив її довге біляве волосся. Засяяла у нього над головою, коли він уже був потопельником і самогубцем.

Вона додала йому сил тоді в морі, і його зміг підібрати Божий Улюбленець на свій вітрильник, коли повертався назад. Ось і зараз він дивиться на небо, відшукуючи свою зірку Дору, зірку з довгим білявим волоссям, схожу на ту, якої немає. Бо ніколи не існувала інша жінка, схожа на Дору, яка була ще зовсім юною. Ніч повна зірок, що відбиваються у спокійному морі. Голос смутного негра звертається до зірок, у ньому вчуваються сльози. Він також шукає кохану, яка зникла в ночі Баїї. Педро Куля гадає, що зірка, в яку перевтілилася Дора, можливо, блукає зараз вулицями, провулками і схилами міста, розшукуючи його. Може, вона згадує про пригоду на схилах пагорба. Але сьогодні капітани піску не беруть участі в чудовій пригоді. Трамвайні кондуктори — сильні негри, усміхнені мулати, іспанці й португальці, що прибули здалеку. Вони підносять руки й вигукують, наче капітани піску. В місті — страйк. Гарна це штука — страйк, це — найпрекрасніша з пригод. Педро Кулі теж хочеться страйкувати, кричати на всю силу своїх легень, виголошувати промови. Його батько виголошував промови на мітингах, і його вцілила куля. У жилах Педро тече кров страйкаря. Крім того, вуличне життя навчило його любити свободу. В пісні в'язнів співалося, що свобода, як сонце, — найбільша у світі. Він знає, що страйкарі борються за свободу, за те, щоб було хоч трохи більше хліба. Ця боротьба схожа на свято.

Наближаються якісь люди, Педро з недовірою підводиться. Але він пізнає величезну постать вантажника Жоана де Адама. Поруч з ним гарно вдягнений юнак з розкуйовдженим волоссям. Педро Куля скидає берет і каже Жоану де Адаму:

— Тебе сьогодні дуже вітали, еге ж?

Жоан де Адам сміється. Він звертається до ватажка капітанів піску:

— Капітане Педро, я хочу познайомити з тобою товариша Алберто.

Юнак простягає Педро руку. Ватажок капітанів піску витирає свою долоню об дірявий піджак, потім вітається зі студентом. Жоан де Адам пояснює:

— Він студент університету, але він наш товариш. Педро Куля дивиться з недовірою. Студент усміхається:

— Я вже багато чув про тебе і твою групу. Ти відважний хлопець…

— Наші хлопці — молодці, — відповідає йому Педро Куля.

— Капітане, — каже Жоан де Адам, — ми хочемо поговорити з тобою. У нас є до тебе справа. Серйозна справа. Ось товариш Алберто…

— Зайдемо до нас, — запрошує Педро Куля.

Заходячи, вони розбудили Жоана Здоровила. Негр дивиться на студента з підозрою, думаючи, що він з поліції, поволі підіймає руку з кинджалом.

— Це друг Жоана де Адама, — зупиняє його Педро. — Ідемо з нами, Здоровило.

Вони йдуть учотирьох і всідаються в кутку. Дехто з капітанів піску прокидається і витріщає очі на прибулих. Студент роздивляється підлітків, що сплять тут. Він здригається, ніби його пройняв холодний вітер.

— Який жах!

Педро Куля каже Жоану де Адаму:

— Чудова річ — страйк! Ніколи не бачив чогось прекраснішого. Це як свято…

— Страйк — свято бідних… — погоджується студент. Голос у Алберто мирний і добрий.

Педро Куля слухає його захоплено, ніби це голос негра, який співає пісню моря.

— Знаєш, мій батько загинув під час страйку. Спитай у Жоана де Адама, якщо не віриш…

— Це була прекрасна смерть, — каже студент. — Він був борцем за справу свого класу. А це часом був не Блондин?

Студент знав ім'я його батька… Його батько був борцем… Усі його знають. У нього була прекрасна смерть, він загинув під час страйку, а страйк — це свято бідних. Він чує голос студента:

— Ти вважаєш страйк чудовим, Педро?

— Товаришу, це такий молодець, — каже Жоан де Адам. — Ти ще не знаєш ні капітанів піску, ні капітана Педро… Це товариш…

Товариш… Товариш… Педро Куля вважає це слово найпрекраснішим у світі. Студент вимовляє його, як Дора казала слово «брат».

— Так ось, товаришу Педро, ми маємо потребу в тобі і твоїй групі.

— Яку це? — питає Жоан Здоровило з цікавістю.

Педро Куля рекомендує його:

— Цей негр, Жоан Здоровило, гарний негр. Може, є такі ж гарні, як він, але кращих за нього нема…

Алберто простягає руку негрові. Жоан Здоровило на хвилину бентежиться, він не звик до рукостискань. Але потім швидко стискає простягнуту руку.

— Ви молодці, хлопці, — знову каже студент. — А правда, що Кангасейро був із ваших?

— Прийде день, ми витягнемо його з в'язниці, — пролунала відповідь Педро.

Студент дивився трохи злякано, озирнув склад, а Жоан де Адам кинув на студента погляд, ніби кажучи: «А що я тобі казав?»

Педро Куля хоче розмовляти про страйк, знати, що від нього хочуть.

— Це для страйку ми вам потрібні?

— А якщо так? — питає студент.

— Якщо йдеться про допомогу страйкарям, тоді справу залагоджено. Можете розраховувати на нас… — І він підвівся, дорослий юнак, готовий до боротьби.

— Ти не знаєш… — почав був Жоан де Адам. Але замовк.

Тоді взяв слово студент:

— Страйк відбувається організовано. Ми хочемо провести його в повному порядку. Не в наших інтересах влаштовувати заворушення, ми хочемо довести, що робітники здатні триматися дисципліновано. («Шкода», — подумав Педро Куля, який полюбляв галас і шарварок). Вийшло так, що директори кампанії найняли штрейкбрехерів, вони повинні розпочати роботу завтра. Якщо робітники почнуть їх розганяти, у поліції буде привід втрутитися. Тоді вся наша справа зведеться нанівець… Ось тут товариш Жоан де Адам і згадав про вас.

— Щоб розігнати штрейкбрехерів? Це правильно, — погоджується Куля весело.

Студент думає про суперечку, що виникла цього вечора в організації. Коли Жоан де Адам вніс пропозицію звернутися по допомогу до капітанів піску, багато хто з товаришів висловився проти. Висміяли цю думку. Але Жоан де Адам сказав:

— Ви не знаєте капітанів піску.

Ця ідея захопила Алберто і ще кількох товаришів. Врешті вирішили: вони нічого не втратять, якщо спробують. Тепер Алберто задоволений, що прийшов сюди. Як можна використати і в майбутньому цих напівголодних, обірваних хлопчаків? Він згадав про інші приклади, про антифашистську боротьбу в Італії, про участь у ній хлопчаків і всміхнувся Педро Кулі. Потім пояснив свій план: штрейкбрехери збираються рано-вранці прийти у три великі трамвайні депо, щоб вивести вагони на лінії. Капітани піску повинні розбитися на три групи і вартувати біля входів у депо. Хай би там що, а штрейкбрехери не повинні пустити трамвай. Педро Куля згідно киває головою.

— Якби Безногий був живий і коли б Кіт теж був з нами… — каже він Жоану де Адаму.

Потім згадує про Професора:

— Ось хто придумав би гарний план за одну хвилину. Потім би і план бою накреслив. Але він тепер у Ріо…

— Хто це? — питається студент.

— Такий собі Жоан Жозе, якого ми звали Професором. Зараз він малює картини в Ріо.

— Це художник Жоан Жозе?

— Авжеж, — підтверджує Куля.

— А я завжди думав, що то вигадана історія. Ви знаєте, він добрий товариш?

— Він завжди був добрим товаришем, — упевнено стверджує Педро Куля.

Студент розробив план для капітанів піску. Педро Куля розбудив усіх своїх і пояснив, що вони повинні робити. Студента захопили хлопцеві слова. Скінчивши промову, Педро підсумував усе так:

— Страйк — це свято бідних. А всі бідні —товариші, наші товариші.

— Ти молодець, — сказав студент.

— Ось побачиш, як ми розправимось із зрадниками. Він пояснив Алберто:

— Я піду з однією групою до найбільшого депо. Жоан Здоровило піде з другою. Задирака — з третьою. Жоден штрейкбрехер не ввійде. Ось побачиш…

— Я там буду, спостерігатиму, — сказав студент. — Отже, о четвертій ранку.

Домовилися.

Студент зробив прощальний жест:

— До побачення, товариші…

«Товариші… Гарне слово», — подумав Педро Куля. Тієї ночі ніхто не спав у складі. Хлопці готували найрізноманітнішу зброю.

На світанку зірки щезли з неба. Але Педро Кулі здавалося, наче він усе одно бачить зірку, що летить по небу, зірку Дори, яка сповнює його радістю. Товаришка… Вона була б гарною товаришкою теж. Слово грало у нього на вустах, найкраще слово, яке чув. Він попрохав Гульвісу написати про Дору самбу, яку негр міг співати вночі на морі.

Озброєні ножами, кортиками, кийками капітани піску попрямували як на свято. «Страйк — свято бідних», — повторює подумки Педро Куля.

Біля підніжжя гори вони розділяються на три групи. Жоан Здоровило очолює одну, Задирака — другу, з найбільшою іде сам Педро Куля. Це перше справжнє свято, яке відзначають хлопці. Але це водночас і свято чоловіків. Більше того, це свято бідних, таких бідних, як і вони самі.

Ранок холодний. На розі депо Педро Куля розподіляє хлопців. До нього підходить Алберто. Педро обертається до нього, всміхаючись.

— Вони вже йдуть, товаришу, — каже студент.

— Почекай, подивишся.

Тепер усміхається студент. Видно, що він захоплюється хлопцями. Він проситиме організацію, щоб працювати з ними. Такі зроблять багато.

Штрейкбрехери йдуть зімкнутою групою. Їх очолює американець з похмурим обличчям. Вони простують до входу. З тіні, невідомо звідки, ніби дияволи з пекла, з'являються обірвані хлопці із зброєю в руках. Кинджали, ножі, кийки. Оточили вхід, і штрейкбрехери зупиняються. Тоді дияволи кидаються на них, і все сплутується в один клубок. Штрейкбрехери падають під ударами хлопців, їх лупцюють кийками, деякі вже тікають.

Педро Куля збиває з ніг американця і з допомогою товариша добряче молотить його. Штрейкбрехери думають, що то чорти, які втекли з пекла.

Гучний, розкотистий регіт капітанів піску лунає рано-вранці.

Страйк не було придушено.

Жоан Здоровило і Задирака теж перемогли. Студент сміється разом з капітанами піску. У складі він каже хлопцям:

— Ви найбільші молодці, яких я коли-небудь бачив…

— Товариші, товариші, — каже Жоан де Адам.

Це промовляв і вітер, що обвівав склад, це казав і голос у серці Педро Кулі. Було це ніби мелодія пісні, яку співав негр:

— Товариші!


Атабаке[22]лунають, як військові сурми


Після закінчення страйку студент і далі приходить на склад. Він веде довгі розмови з Педро Кулею, формуючи з банди капітанів піску штурмову бригаду.

Одного вечора Педро йде вулицею Чілі у насунутому на лоба береті, йде, насвистуючи й пританцьовуючи. Якийсь голос вигукує:

— Куля!

Він обертається. Перед ним елегантно одягнений Кіт. Перлина у краватці, обручка на мізинці, синій костюм, фетровий капелюх, заламаний хвацько, як у волоцюги.

— Це ти, Кіт!? — здивувався Педро. — Ходімо звідси. Вони пішли в глуху вуличку. Кіт пояснив, що він прибув з Ільєуса лише кілька днів тому. Заробив там купу грошей. Був він напахчений і елегантний.

— Тебе просто не пізнати, — каже Педро Куля. — А як Далва?

— Стала коханкою одного полковника. Але мені вона вже набридла. У мене зараз така смаглявка!..

— А де ж обручка, яку Безногий колись вижебрав?

Кіт розсміявся:

— Я її збув за п'ятсотку одному грошовитому поміщику. Ковтнув, гнида, і не пискнув…

Вони розмовляють і сміються. Кіт розпитує про інших хлопців. Каже, що наступного дня їде зі своєю смаглявкою в Аракажу, бо цукор зараз приносить гроші. Педро Куля дивиться, як він, елегантний, іде геть. Він думає, що коли б Кіт затримався ще на деякий час у складі, то, можливо, не став би шахраєм. Він би навчився у Алберто тому, чого ніхто його ніколи не вчив. Навіть Професор.

Революція кличе Педро Кулю, як бог колись кликав Тичку ночами у складі. Це могутній голос, що лунає в його душі, наче голос моря, голос вітру, незрівнянний за силою голос. Ніби голос негра, який співає на вітрильнику самбу, що її склав Гульвіса.


Прийшов наш час, товариші…


Цей голос кличе його, веселить, примушує битися його серце. Він шириться містом, здається, лунає з атабаке, що гримлять на нелегальних негритянських релігійних святах — макумбах. Він кличе змінити долю всіх бідняків. Він приходить з галасом трамваїв, на яких їдуть страйкарі — кондуктори і водії. Голос, що долинає з вулиць, з порту, вихоплюється з грудей вантажників Жоана де Адама і його батька, який загинув на мітингу, моряків з великих кораблів. Це голос тих, що змагаються в капоейрі, це звуки ударів Божого Улюбленця. Це голос падре Жозе Педро, бідного священика, якого вразила страшна доля капітанів піску, це голос святих дочок з кандомбле Дони Аніньї тієї ночі, коли поліція забрала Огуна. Голос старого складу капітанів піску, виправної колонії і дитячого будинку. Голос ненависті Безногого, що кинувся зі стіни, щоб не віддатись у руки поліції, голос потягу на бразильській залізничній колії, що перетинає сертан, голос банди Лампіана, яка б'ється за справедливість для мешканців сертану, голос студента Алберто, який вимагає шкіл і свободи для бідних, голос виставлених у салоні на вулиці Чілі картин Професора, на яких б'ються обірвані хлопчаки. Це голос Гульвіси, і всіх волоцюг міста, і їхніх гітар, і сумних самб, які вони співають. Це голос усіх бідних, він іде від сердець бідняків. Голос, що вимовляє слово солідарності й дружби — «товариші». Свято боротьби, на яке запрошує цей голос, це ніби весела негритянська самба, наче бій атабаке на макумбах. Голос, що викликає спогади про Дору, відважного борця. Цей голос кличе Педро Кулю. Ніби голос бога, який кликав Тичку, ніби голос ненависті у серці Безногого, голос сертану, що кликав Кангасейро до банди Лампіана. Голос, сильніший за будь-який інший голос, що лунає містом у всі боки. Голос, що приносить з собою свято, ніби оце кінчилась зима і настала весна. Весна боротьби. Голос, що кличе Педро Кулю, підіймає його на боротьбу. Голос, що лунає з усіх голодних грудей у місті, з усіх пригноблених і експлуатованих. Голос, що приносить більше світла у світ, бо він ніби сонце, це — свобода. Місто весняного дня дуже гарне. Жіночий голос співає пісню Баїї. Співає про красу Баїї, старого негритянського міста, міста церковних дзвонів і вулиць, забрукованих камінням. Пісня Баїї, яку співає жінка. В душі Педро Кулі лунає голос, той голос, що є піснею Баїї, піснею свободи. Могутній голос кликав його. Голос усього бідняцького міста Баїї, голос свободи. Революція кликала Педро Кулю.

Педро прийняли в організацію того самого дня, коли Жоан Здоровило від'їхав матросом на вантажному кораблі Лойде. У порту Педро прощається з негром, який їде у свою першу подорож. Але їхнє прощання не схоже на прощання з іншими, які відійшли раніше. Це вже не розлука. Це просто прощання з товаришем, котрий від'їжджає:

— Прощавай, товаришу.

Тепер він командує штурмовою бригадою, сформованою з капітанів піску. Доля їхня змінилась, тепер усе стало іншим. Вони виступають на мітингах, беруть участь у страйках, у боротьбі робітників. Доля їхня стала іншою. Сама боротьба змінила їхню долю.

Від вищого керівництва організація отримала наказ: Алберто — залишитися з капітанами піску, а Педро Кулі — їхати для організації безпритульних малокерійських індіанців в Аракажу до штурмової бригади. А потім він повинен присвятити себе боротьбі за долю інших безпритульних країни.

Педро Куля з'являється на старому складі. Ніч огорнула місто. Голос негра співає про море. Зірка Дори сяє, майнує як місяць на небі, найкраща в світі. Педро Куля входить і дивиться на хлопців. Задирака підходить до нього, йому вже п'ятнадцять.

Педро Куля дивиться: хлопці на складі лежать, хтось спить, інші розмовляють, курять, сміються розкотистим реготом капітанів піску. Куля збирає всіх і садовить Задираку поруч себе.

— Хлопці, я їду, залишаю вас. Задирака буде вашим ватажком. Алберто постійно навідуватиметься до вас, робіть те, що він скаже. І слухайтесь усі: Задирака тепер ваш ватажок.

Задирака заявляє:

— Хлопці! Педро Куля їде. Хай живе Педро Куля!.. Капітани піску підносять стиснуті кулаки.

— Куля! Куля! — вигукують вони.

Галас заповнює ніч, забиває голос негра, який співає на морі, й проникає у зоряне небо і в серце Педро. Хлопці тримають над головами стиснуті кулаки. Вони гукають на прощання ватажкові: «Куля! Куля!»

Задирака тепер на чолі всіх. Він тепер ватажок. Педро наче бачить перед собою Кангасейро, Безногого, Кота, Професора, Тичку, Гульвісу, Жоана Здоровила і Дору тут, серед них. Але доля їхня тепер змінилася.

Голос негра співає на морі самбу Гульвіси:


Товариші, йдемо на боротьбу…


Із стиснутими кулаками хлопці вітають Педро Кулю, який їде, щоб змінити долю інших хлоп'ят. Задирака вигукує на чолі всіх, він тепер новий ватажок.

Здалеку Педро Куля ще бачить капітанів піску. Під місяцем біля старого, закинутого складу вони стали, піднісши руки над головами. Стали так, і доля їхня змінилась.

У таємничу ніч макумб атабаке лунають, наче військові сурми.


Батьківщина і сім'я


Через кілька років робітничі газети, маленькі аркушики, частина яких виходила нелегально і друкувалась у підпільних друкарнях, газети, що їх передавали на фабриках із рук у руки й читали при світлі каганців, опублікували повідомлення про пролетарського борця товариша Педро Кулю, котрого переслідувала поліція п'яти штатів як керівника нелегальних партійних організацій і небезпечного ворога законного порядку.

Того року, коли всім було заборонено говорити, року, що став суцільною ніччю терору, ці газети (єдині вуста, які казали правду) вимагали свободи для Педро Кулі, вождя свого класу, якого кинули в концтабір.

І того дня, коли він утік, у численних домівках під час бідної вечері обличчя людей освітилися радістю, коли вони дізналися про це. Незважаючи на те, що навколо шаленів терор, саме в кількох з таких домівок і переховувався Педро Куля, втікаючи від поліції. Бо революція — це і батьківщина, і сім'я.


ГАБРІЄЛА


Капітани піску. Габрієла

…В пахощах гвоздики

Розквіта весна.

Габрієла в світі

Є лише одна!..[23]

(Пісня збирачів какао)

Ця історія кохання «за досить дивовижних обставин», як любила казати дона Армінда, розпочалася саме того сонячного весняного дня, коли землевласник Жезуїньйо Мендонса застрелив із пістолета дону Сіньязінью Гуедес Мендонсу, свою дружину, впливову представницю місцевого товариства, досить огрядну шатенку, шанувальницю всіх престольних свят, а також лікаря Осмундо Піментела, хірурга-дантиста, схильного до поезії молодика, що прибув у Ільєус кілька місяців тому.

Саме того ранку, перш ніж трагедія схвилювала все місто, стара Філомена спромоглась, нарешті, виконати свою давню погрозу: покинула кухню араба Насіба і рушила ранковим поїздом у напрямку Агуа-Прети, де непогано влаштувався її син.

Як згодом твердив Жоан Фулженсіо, досить ерудований громадянин і власник паперової крамниці «Модело» — центру інтелектуального життя Ільєуса, — день для вбивства було обрано невдало, бо перше лагідне сонце після довгої пори дощів аж ніяк не породжувало в серцях жорстокості. Але оскільки землевласник Жезуїньйо Мендонса був людиною честі і досить рішучим у своїх діях, а також не виявляв жодної схильності до книг чи естетичних міркувань, такі думки навіть не промайнули в його заклопотаній голові. Щойно годинник відлічив другу годину дня, він, з'явившись раптово в садибі дантиста, кількома пострілами убив красуню Сіньязінью і спокусника Осмундо.

Цим самим він рішуче змусив місто забути про інші визначні події дня, серед яких не останнє місце належало інформації про відкриття першого автобусного маршруту, що зв'язав Ільєус із сусідньою Ітабуною, про каботажний пароплав «Костейра», що сів на мілину, заходячи вранці в порт, про грандіозний бал у клубі «Прогрес» і навіть про важливу пропозицію Мундіньйо Фалкана стосовно драг для розчистки гавані. Де вже тут було до дрібної особистої драми Насіба, що раптово залишився без куховарки; про це знали лише його найближчі друзі, та й то не надавали цьому ніякого значення. Увага всіх була прикута до хвилюючої трагедії. Очевидно, це пояснювалося тим, що плантатор, його дружина і дантист були представниками панівного класу, а також пояснювалось низкою досить цікавих пікантних подробиць у згаданій історії. Адже це не секрет, що, незважаючи на хвалькуваті заяви стосовно прогресу міста («Ільєус цивілізується блискавично», — писав доктор Езекієл Прадо, відомий адвокат, в газеті «Діаріо де Ільєус»), надмірну цікавість викликають завжди історії, подібні до нашої, історії, сповнені пристрасті, кохання, ревнощів, крові. Час приглушив відлуння останніх пострілів у боротьбі за землю; проте від тих героїчних часів залишилась у душах жителів Ільєуса жадоба до кровопролиття. Вони люблять похизуватися хоробрістю, носять заряджену зброю вдень і вночі, п'ють, грають у карти. Усталилися також деякі закони, які й досі характерні для їхнього життя. Один з них, найголовніший, взяв гору саме в цей день: честь ошуканого чоловіка могла бути «очищена» лише смертю винуватців ганьби. Цей закон, не зафіксований жодними кодексами, але твердо закарбований у свідомості людей, прийшов із сивої давнини, як спадщина сеньйорів минулого, тих піонерів, що корчували ліси й вирощували какао.

Такі ось події відбувалися в Ільєусі того 1925 року, коли земля, удобрена жертвами й кров'ю, зеленіла посівами, коли зростали достатки, коли у всьому відчувався прогрес і місто змінювало свій вигляд.

Прагнення до кровопролиття було такою невід'ємною рисою в характерах ільєусців, що навіть араб Насіб, забувши про власні прикрощі, заподіяні йому раптовим від'їздом Філомени, гаряче взявся коментувати це вбивство.

Змінювалося обличчя міста, прокладалися нові вулиці, імпортувалися автомобілі, будувалися хмарочоси, ставали до ладу автомагістралі, створювалися клуби, розросталися редакції газет — Ільєус ставав невпізнанним. Але набагато повільніше змінювалися звички і звичаї людей. Так буває, очевидно, у будь-якому суспільстві.

ЧАСТИНА ПЕРША


Пригоди і знегоди добропорядного бразильця (сірійського походження) в місті Ільєусі у 1925 році (в часи, коли цвіло какао і розквітав прогрес), з любов'ю, вбивствами, бенкетами, багатоплановою панорамою народження Христа, різними історіями на будь-який смак — з далекого минулого чванливих дворян і простого люду, а також з недавнього минулого заможних плантаторів і славнозвісних бандитів, із самотністю і зітханнями, бажаннями і помстою, з ненавистю і прагненнями, дощами, сонцем і місячним світлом, залізними законами, політичними маневрами, хвилюючими проблемами гавані, з фокусником, балериною, чудом та іншим чародійством,

АБО

БРАЗІЛЕЦЬ ІЗ АРАВІЇ


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Томління Офензії


(яка з'являється досить рідко, але роль її від цього не применшується)


«В цей рік прогресу стрімколетного…»

(З ільєуської газети за 1925 рік.)


Капітани піску. Габрієла

Рондо Офензії


 — Брате, ти мене послухай,

Дон Антоньйо, брате мій…

Офенізія нудьгує

На веранді в гамаці,

Чорна служка упадає

Біля неї цілий день,

Хоче віялом наблизить

Живодайний бриз морський.

Офенізії наснився

З бородою, наче ніч,

Імператор-повелитель.

— Хай мене не величає

Теодоро, наш поет!

І не хочу я дарунків,

Брате мій, від тебе взять:

Сукні, купленої в Ріо,

Шовку чорного мантильї,

Ні корсету, ні намиста,

Навіть мавпи сагуї —

Я не хочу, брате милий,

Дон Антоньйо, брате мій!

Чорне око, блиск чарівний…

(Імператор подививсь!)

Борода, темніша ночі

(То монарха борода!).

— Імператора люблю я,

За дружину хочу стать!

— Сестро мила, ти ж не можеш

За дружину буть йому!

— Хай наложницею стану,

Раз мені судилось так.

— Сестро, сестро!

Рід безчестиш!

Наш порядний, давній рід!

— Так чого ж стоїш ти, брате,

То убий сестру свою!

Буть барону за дружину

А чи графу — ні і ні!

І поміщика не хочу,

І не хочу Теодоро —

Віршів слухать сил нема,—

Став давно уже немилий

Діамантів блиск холодний

Для сумних очей моїх!

Лиш один мене він тішить,

Імператор з бородою!

Ти мене послухай, брате,

Дон Антоньйо, брате мій,

Коли раптом він не схоче

Подивитися на мене,

Імператор, мій сеньйор,

Від кохання пломінкого

Тут помру я в гамаці…


Про сонце і дощ з маленьким чудом


Того 1925 року, коли розбрунькувалось кохання мулатки Габрієли і араба Насіба, дощова нора року перевершила всі можливі норми настільки, що плантатори, наче сполоханий табун, бігали по вулицях і, зустрічаючись один з одним, питали тремтячими голосами:

— Коли закінчиться цей страшний суд?

Всі говорили про дощі — адже фазендейро[24] ніколи не доводилось бачити такої сили-силенної води, що день і ніч лилася з неба.

— Ще тиждень — і все загине.

— Увесь урожай…

— Боже ти мій праведний!

Вони розмовляли про урожай, який мав бути цього року дивовижним в порівнянні з минулими роками. А оскільки ціни на какао все зростали — він обіцяв багатство, розвиток, достаток, чималі гроші. Діти полковників[25] поїдуть учитися в найдорожчі коледжі великих міст, нові будинки виростуть на нових вулицях, розкішні меблі можна буде замовляти просто в Ріо; привезуть роялі для аристократичних залів, добре поставлені діла будуть розвиватися, комерція прогресуватиме, напої литимуться річками, жінки сходитимуть з кораблів. У барах і готелях вестиметься велика гра! Прогрес! Зрештою, це та ж сама цивілізація!

Хто б міг подумати, що ці самі дощі, які стали надокучливими і загрозливими, наче потоп, були ще донедавна такими бажаними і необхідними? Кілька місяців тому полковники молитовно підводили очі до неба в пошуках бодай однієї-однісінької хмарки, яка б обіцяла дощ. Розростались плантації какао, простягнувшись через увесь південь Баїйї, і, щоб плоди дозріли, треба було дощу. Хресний хід святого Жорже цього року обернувся в пристрасну колективну обітницю покровителю міста.

Його розкішний паланкін, оздоблений золотом, несли на своїх плечах найпочесніші громадяни міста, найзаможніші плантатори, зодягнені в червоні мантії братства. Це вже само по собі дещо значило, бо «полковники від какао» не відзначались релігійністю, не відвідували церкви і не були прихильниками мес та сповідей, покладаючись в цих справах на жінок із своїх родин.

— Церква — то жіноча справа!

Проте вони радо підтримували прохання єпископа і пасторів про гроші для роботи і розваг, залюбки давали кошти для спорудження монастирської школи на вершині гори Вікторії, Палацу єпархії, школи катехізму, на дні святкування пресвятої Марії, святого Антонія і святого Жоана.

Цього року, замість сидіти в барах і підносити пінисті келихи, всі вони брали участь у процесіях із свічками в руках; занепокоєні і злякані, обіцяли святому Жорже золоті гори за неоціненний дощ. Натовп, що йшов за паланкіном, підхоплював молитви пасторів. Одягнений в ритуальний одяг, з піднесеними в молитві руками і з скорботним виразом на обличчі йшов отець Базіліо, і його дзвінкий голос лунав над натовпом. Вибраний для цього почесного обов'язку за свої видатні заслуги, що всіма визнавалися і цінувались, а також тому, що сам був господарем чималих плантацій і не менше від інших цікавився втручанням господа в земні справи, — отець Базіліо молився з подвоєною енергією і запопадливістю.

Старих дів, що зібралися навколо ікони святої Марії Магдалини, взятої напередодні в церкві святого Себастьяна з нагоди урочистої молитви, охопив екстаз, коли вони побачили щиру стурбованість пастора Базіліо, такого урівноваженого й незрушного під час звичайної молитви і байдужого в час оповіді, чого аж ніяк не можна було сказати, приміром, про отця Сесіліо.

Лунав дужий, схвильований голос падре, супроводжуваний надломленими голосами старих дів; злагоджено гримів хор полковників, їхніх дружин, синів і дочок, комерсантів, експортерів, робітників, що прибули на свято, вантажників, моряків і рибалок, жінок легкої поведінки, професійних гравців і нероб, хлопчаків із духовних шкіл, дівчат з маріанської конгрегації. Молитва злітала в прозоре, безхмарне небо, де, немов розпечена куля, немилосердно палало сонце, загрожуючи не лише паросткам какао, а й взагалі всьому живому на землі.

Деякі дами із вищого світу, згідно обітниці, даній на останньому балу в клубі «Прогрес», супроводжували процесію босоніж. Вони нерозбірливо бубоніли різні обіцянки, підганяли святого. Чекати далі було просто нікуди, і від нього, цілком серйозно, вимагали чуда. Лише чудо могло виправити становище!

Святий Жорже не залишився байдужим до молитов, до раптової зворушливої набожності полковників, до грошей, які вони щедро обіцяли на собор, до ніжних босих ніг, що так невпевнено почували себе на розпеченій бруківці. Але, поза всяким сумнівом, його найбільше розчулило неповторне страждання в голосі отця Базіліо. Падре був так занепокоєний долею врожаю на власній плантації, що коли трохи затихали пристрасні молитви громадян і гору над усім брав хор, він ревно клявся протягом цілого місяця не піддаватись спокусам куми і господині Оталії. Оталія офіційно була його кумою: п'ятьох дітлахів, таких же міцних і багатообіцяючих, як і какаові дерева на плантаціях падре, хрестила вона в церкві. Не маючи можливості всиновити їх, падре Базіліо став для них всіх — трьох дівчаток і двох хлопців — хрещеним батьком і, як личить добропорядному християнину, дав їм можливість користуватися його достойним і шановним прізвищем: Серкейра.

Чи то ж міг святий Жорже залишитись байдужим до таких молитов і обіцянок? Адже з часів капітаній[26] вершив він чи то вдало, чи, може, й ні долю цієї області — тепер какаових плантацій. Жорже де Фігейредо Коррейя, якому король Португалії подарував на знак дружби ці десятки ліг лісів пау-бразіл[27], заселених тоді дикунами, не захотів полишити бучне життя ліссабонського двору в ім'я дикої сельви[28] і відрядив замість себе свого іспанського кума на смерть, яку той прийняв від рук індіанців. Проте він порадив кумові довірити заступництву святого — переможцеві дракона — цей феод, який король, його повелитель, вирішив йому подарувати. Він не поїхав в цей далекий і первозданний край, але нарік його своїм іменем на честь тезка — святого Жорже. І так з сідла свого здибленого коня святий від самого початку стежив за дивовижною долею Сан-Жорже-дос-Ільєуса ось уже протягом чотирьохсот років. Він бачив, як індіанці жорстоко розправлялись з першими колонізаторами і як, в свою чергу, були винищені і підкорені індіанці, він бачив, як підводились цукроварні, розширялись угіддя плантаторів — одні мізерні, інші величні. Він бачив, як змінювала обличчя земля, донедавна занедбана і безперспективна. Потім він був присутнім при засадженні перших ділянок какаових дерев, і саме він повелів макакам жупара сприяти розмноженню какао, розносячи всюди його насіння. Можливо, що робив він це без будь-якої мети, лише для того, аби змінити трохи цей одноманітний пейзаж, що досить таки набрид йому за чотири сотні років. Він навіть гадки не мав, що слідом за какао прийде багатство і нові часи для землі, відданої під його заступництво. Йому довелось тоді стати свідком жахливих подій: люди по-зрадницькому і жорстоко вбивали одне одного лише для того, щоб заволодіти долинами, горами, річками, лісами. Люди безжалісно палили цілі лісові масиви, корчуючи площі під какао. Він бачив, як раптово розрослась область, звелись нові міста і села. Він бачив, як в Ільєус прийшов прогрес, принісши на своїх могутніх крилах єпископа; бачив утворення нових муніципалітетів — Ітабуни, Ітапіра; бачив юрми людей, які сходили на берег з кораблів, і тому був твердо переконаний, що вже ніщо й ніколи не здивує його. І все одно його вразила ця глибока побожність полковників — людей черствих і грубих, байдужих до законів і молитов, а також дивовижна обітниця падре Базіліо Серкейри, людини неврівноваженої і гарячої до такої міри, що святий навіть взяв під сумнів можливість виконання ним обітниці до кінця.

Коли процесія вийшла на майдан святого Себастьяна і затрималась перед невеличкою біленькою церквою, коли усміхнена Глорія перехрестилась у своєму вікні, якому адресувалося чимало проклять, коли араб Насіб вийшов із свого осиротілого бару, щоб помилуватись видовищем, саме в ту мить і трапилось небачене диво. Ні, голубе небо не вкрили чорні хмари і дощ не полив, як з відра, очевидно, лише тому, щоб не розігнати процесію. Але на небі з'явився прозорий місяць, чітко і виразно виступаючи на голубому тлі, незважаючи на сліпучо-яскраве сонце. Негреня Туїска першим помітило місяць і показало його сестрам Дос Рейс — своїм господаркам, що благочестиво, як і личить старим дівам, плентались у натовпі жінок, одягнених в чорне. Збуджені старі діви зарепетували про чудо, і їхній крик, підхоплений натовпом, заглушив усе довкола. Невдовзі все місто знало про небувале диво і два дні тільки й жило розмовами про нього. Святий Жорже почув їхні молитви, і тепер дощі неодмінно будуть.

Справді, за кілька днів після згаданих подій дощові хмари заклубочились над містом і надвечір пішов дощ. Але, на загальну біду, святий Жорже надто близько до серця взяв молитви і обітниці учасників процесії, хоч спричинилися до цього, очевидно, і босоногі світські дами, дивовижна клятва на вірність доброчесності падре Базіліо, але факт залишався фактом — дощ періщив не вгаваючи ось уже понад два тижні.

Ота, раніше ледве помітна, зав'язь на деревах какао, якій смертельно загрожувало сонце, під дощами розрослась у величезну кількість плодів, що над усе потребували тепер саме сонця. Якщо дощі не припиняться, урожай може зогнити на пні. Знову сповненими тривоги очима дивились полковники на свинцеве небо, шукаючи серед безпросвітних хмар хоч натяку на рятівне сонце. Запалали свічки на вівтарях святого Жорже, святого Себастьяна, Марії Магдалини і навіть в каплиці Носса Сеньйора да Віторія на кладовищі. Ще тиждень такого дощу — і про урожай залишиться тільки сумна згадка. Чекання ставало трагічним.

Ось чому того ранку, коли почалися події, про які згадувалось на початку розповіді, старий полковник Мануел дас Онсас[29] (названий так тому, що його плантація знаходилась на краю світу, де, як усі казали і він сам підтверджував, постійно ревли ягуари) вийшов з хати на світанку, десь о четвертій годині, і побачив вільне од хмар неправдиво голубе небо, таке, яке воно буває лише на світанку. Він зачудовано звів руки догори і радісно вигукнув лише одне слово:

— Нарешті!..

Полковник наддав ходи в напрямку рибної ятки біля порту, де щоранку збиралось чимало його знайомих навколо великих банок з кашею «мінгау», якою торгували жінки з Баїйї. Він знав, що в таку ранню пору нікого там не здибає, але поспішав так, ніби на нього вже давно ждали, аби почути радісну для всіх новину. На обличчі сеньйора Мануела сяяла щаслива посмішка.

Урожай обіцяв бути гарним, більшим, аніж завжди. І, найголовніше, ціни на какао все зростали того року, такого насиченого політичними і соціальними подіями, того року, коли багато чого змінилося в Ільєусі, того року, який вважався вирішальним у житті області. Для одних цей рік був роком розв'язання проблеми порту, для других — загостренням політичної боротьби між Мундіньйо Фалканом, експортером какао, і полковником Раміро Бастосом, давнім місцевим діячем; для третіх — сенсаційним процесом полковника Жезуїньйо Мендонси; для четвертих — роком прибуття першого торгового пароплава зі Швеції, який розпочав експорт какао безпосередньо з Ільєуса. Ніхто, на жаль, не згадує про цей урожайний 1925–1926 рік, як про рік кохання Насіба і Габрієли, і навіть, коли кажуть про велич їхнього кохання, не помічають того, що найважливішою подією за всі події того часу була історія саме їхньої божевільної пристрасті, яка й визначала пульс життя міста тієї епохи, коли стрімкий прогрес і невблаганна цивілізація змінювали образ старого Ільєуса.

Про минуле і майбутнє, що перемішалися на вулицях Ільєуса

Рясні дощі перетворили шляхи і вулиці в болота, котрі щоденно ретельно місили копита коней, ослів, мулів.

Щойно відкрита шосейна дорога, яка з'єднала Ільєус з Ітабуною і по якій тепер рухались автобуси та вантажні машини, вийшла з ладу. Невеличкі місточки було знесено бурхливими потоками води, а на окремих ділянках глиняні наноси зупиняли найхоробріших водіїв. Росіянин Яків і його компаньйон — молодий Моасір Естрелла, власники спільного гаража, були злякані не на жарт. Перед початком дощів вони організували транспортну компанію по забезпеченню пасажирських рейсів між двома столицями зони какао. На півдні вони замовили для цієї мети чотири невеликі автобуси. В той час, коли залізницею (за умови, що поїзд не запізнювався) з одного міста до іншого можна було дістатися за три години, подібна подорож по шосе забирала вдвічі менше часу.

Раніше росіянин Яків був власником вантажних машин, що транспортували какао з Ітабуни в Ільєус. Моасір Естрелла мав також гараж вантажних машин в центрі міста. Вони об'єдналися, звернулись в банк по кошти, видали векселі і замовили автобуси. Загодя передбачаючи прибуткове діло, вони радісно потирали руки. Власне, потирав руки лише росіянин, Моасір віддавав перевагу свистові. В гаражі лунав веселий свист, а на рекламних щитах міста оголошення повідомляли всіх мешканців про майбутній автобусний маршрут, про його переваги над залізницею в часі, у вартості проїзду.

Але трапилось так, що доставка автобусів затрималась, а коли нарешті, на превелику радість компаньйонів і городян, їх вивантажили з невеличкого вантажного судна в порту, дощі досягли свого апогею, і про автобусні рейси годі було й думати. Дерев'яний міст через річку Кашоейру — серце шосейної магістралі — з години на годину міг бути знесений бурхливими водами завжди спокійної річечки. Компаньйони не могли ризикувати і тому вирішили відкласти відкриття автобусної лінії. Новенькі автобуси два місяці припадали курявою в гаражі, в той час як росіянин проклинав все на світі своєю незрозумілою мовою, а Моасір розлючено насвистував одному йому відомі мелодії. Векселі виявились простроченими, і якби Мундіньйо Фалкан не виручив компаньйонів з біди, добрий зачин загинув би, не встигнувши народитись. Мундіньйо сам покликав до себе Якова і запропонував йому гроші без будь-яких умов. Мундіньйо Фалкан вірив у прогрес Ільєуса і не міг не допомогти його розвиткові.

Дощі поступово вщухали, рівень води в річках спадав, і, хоча погода залишалась все ще похмурою, Яків і Моасір найняли робітників для ремонту мостів і розмитих ділянок дороги, а невдовзі — автобуси рушили в рейс. Перший рейс, під час якого за кермом автобуса сидів сам Моасір Естрелла, дав привід для жартів і розмов. Всі пасажири були запрошені: префект, Мундіньйо Фалкан і ще кілька експортерів, полковник Раміро Бастос, інші плантатори, Капітан, Доктор, адвокати і лікарі. Дехто, не довіряючи гарантованій безпеці руху, під різними приводами відмовився від поїздки, але вільних місць не виявилось. Більше того, пасажирів було стільки, що чимало аматорів автобусного руху їхало стоячи. Подорож тривала дві години, їхати було ще дуже важко, але все обійшлося щасливо, без пригод. В Ітабуні на честь відкриття автобусного сполучення було влаштовано урочистий сніданок і фейєрверк.

Під час сніданку Яків оголосив, що в кінці другого тижня регулярного сполучення між містами-сусідами в Ільєусі буде влаштовано великий обід, на який запрошуйся всі визначні діячі обох муніципалітетів, аби достойно відзначити ще раз цю знаменну перемогу місцевого прогресу. Бенкет було доручено провести Насібу.

На той час слово «прогрес» було найпоширеніше в Ільєусі та Ітабуні. Його повторювали скрізь на всі лади. Воно не сходило із газетних шпальт щоденних випусків, а також тижневиків, було приводом дискусій в паперовій крамниці «Модело», в барах та кабаре. Мешканці Ільєуса повторювали його, коли заходила мова про нові вулиці, сквери, про споруди комерційного центру і новітні котеджі на узбережжі, про поліпшення друкарні ільєуської газети, про вечірні і вранішні автобуси на Ітабуну, про вантажні автомобілі для транспортування какао, про яскраве освітлення кабаре, про новий кінотеатр «Ільєус», про футбольний стадіон і коледж доктора Еноха, про хирлявих доповідачів із Баїйї і навіть з Ріо, про клуб «Прогрес» з його танцювальними вечірніми програмами. «Це справді прогрес!» — з гордістю промовляли вони, гідні тієї високої місії, яка припадала на долю кожного з них у розвитку і зміцненні рідного міста.

Навколо панувала атмосфера розквіту і небувалого прогресу. Прорізувались вулиці в напрямку моря і гір, засаджувались сквери, розплановувались майдани, споруджувались будинки, палаци, приватні коледжі. Збільшувалась орендна плата, в комерційному центрі вона досягла шалених розмірів. Південні банки створювали свої агентства, «Банко до Бразіл» збудував новий чотириповерховий корпус для своїх потреб.

Місто поступово втрачало вигляд військового табору, такий характерний для нього з часів завоювання земель. Уже не їздили верхи фазендейро з пістолетами при поясі в оточенні напівдиких охоронців з рушницями в руках, затихли постріли, що сповнювали тривогою темні і брудні вулиці; зникли бродячі крамарі із своїми бездонними валізами. Все це поступово умирало і відступало перед новим містом з яскравими вітринами численних крамниць. Бродячих крамарів можна було здибати лише в дні ярмарків; тепер їхнім ринком збуту стала провінція. Відкривалися нові школи, коледжі, кінотеатри, кабаре. І хоч релігія в цих краях не користувалась великою пошаною, все ж ільєусці гордились тим, що в їхньому місті було засновано єпархію, і першого єпископа зустріли радісно і щиро. Плантатори, експортери, банкіри, комерсанти щедро вносили гроші на спорудження монастирської школи для ільєуських дівчат і на палац для єпископа. Обидва приміщення будувались на узвишші гори Конкіста. З неменшою щедрістю городяни вносили гроші на організацію клубу «Прогрес», заснованого з ініціативи комерсантів і бакалаврів на чолі з Мундіньйо Фалканом. Засновувались футбольні і спортивні клуби, активізувалось літературне товариство імені Руя Барбози[30]. В ті роки область Ільєуса поступово набула в країні слави «королеви Півдня». Какао розводилось на всьому півдні штату Баїйя. І не було культури, прибутковішої за нього. Достатки зростали, столиця какао — місто Ільєус — переживала період розквіту.

Проте цей всеперемагаючий прогрес, ця майбутня велич ще перемішувалася на вулицях із залишками епохи завоювання земель, епохи недавнього минулого з його збройними сутичками і бандитським диктатом. Каравани ослів, нав'ючених мішками з какао для експортних складів, стояли в центрі міста поруч із своїми бездушними конкурентами — вантажними автомашинами. Ще ходило по вулицях чимало людей, озброєних пістолетами; на околицях і в завулках часто спалахували бійки; славнозвісні наймані вбивці, жагунсо, вихвалялись своїми заслугами в дешевеньких корчмах; і хоч рідко, але, як і раніше, просто перед очима у людей чинили вбивства.

Ці королі темних справ ходили чистими тротуарами разом із заможними експортерами, з численними, галасливими комівояжерами, які завжди знали найсучасніші анекдоти, з лікарями, адвокатами, агрономами, дантистами, інженерами, що прибували кожним пароплавом. Більшість полковників зняли тепер чоботи і виглядали цілком мирними громадянами, бо зброї із собою не носили; вони будували для своїх родин котеджі, вільний час проводили в місті, дітей своїх посилали до коледжу доктора Еноха або до гімназій Баїйї. Їхні дружини лише на свята їздили у свої володіння, ходили одягнені в шовкові сукні, у модних туфлях, були постійними відвідувачами вечорів у «Прогресі».

Але ще безліч деталей нагадувала про колишній Ільєус. Не той, звичайно, Ільєус часів убогих плантацій кави, благородних сеньйор, чорних рабів і розквіту фазенди Авілів. Про ті часи залишився тільки туманний спогад. Збереглися сліди недавнього минулого, відомого своєю кривавою боротьбою за землю після того, як отці єзуїти вперше привезли в ці краї насіння какао. Тоді люди, що приїхали сюди в пошуках багатства, накинулись на ліси і почали рушницями та пістолетами утверджувати своє право на кожний аршин землі. Тоді всі ці Бадаро, Олівейри, Браз Дамасіо, Теодоро дас Бараунас і безліч інших почали прокладати дороги, прорубувати просіки в непрохідних нетрях і, супроводжувані своїми охоронцями, затівали смертельні сутички. Ліси було знищено, і саджанці какао посаджено в землю, щедро скроплену людською кров'ю. В ті часи все тут трималося на обмані, підкупі, хабарах, а правосуддя було в руках завойовників. Майже кожне високе дерево служило засідкою, з якої стрілець вистежував свою жертву. Сліди цього недавнього минулого збереглись ще в деяких рисах сучасного міста і в звичаях народу. Минуле відступало перед новими порядками і законами. Але відступало воно нехотя, опираючись, і особливо тоді, коли йшлося про звичаї, що з часом перетворилися майже в закони.

Одним з таких прихильників минулого, що з недовір'ям ставився до змін у житті міста, був полковник Мануел дас Онсас. Як і всі його однодумці, більшість часу він проводив на плантаціях і приїздив до міста лише для того, щоб уладнати справи з експортерами. Йдучи безлюдною вулицею того сонячного ранку, першого після довгих дощів, полковник думав про те, що сьогодні неодмінно виїде у свою фазенду. Наближався час збору урожаю, сонце зробить свою справу, і плантації матимуть чудовий вигляд. Полковнику імпонувало життя на лоні природи, серед милих серцю какаових дерев, і місто — з його кіно, барами, кабаре, красивими жінками — не змогло взяти його в полон. Він любив ходити на полювання, милуватись плантаціями какао, розмовляти з робітниками про давні часи, коли землю завойовували зброєю, любив слухати нескінченні розповіді про гадюк; йому подобались покірні індіанки з бідних периферійних будинків розпусти. Він приїхав до Ільєуса, щоб домовитись з Мундіньйо Фалканом про продаж йому какао, а також взяти аванс для розширення господарства. Фалкана не було вдома, він саме виїхав до Ріо, і полковник, який не хотів говорити про справи з управляючим експортера, змушений був затриматись у місті до приїзду Мундіньйо.

Увесь цей час, що йому довелося чекати у веселому, незважаючи на дощі, місті, друзі водили його в кіно, де він преспокійно засинав, не проглянувши і половини фільму, в бари і кабаре. Святий боже, які напарфумлені були там жінки — прямо дихати нічим! Та й брали вони недешево, канючили коштовності, каблучки… Цей Ільєус міг будь-кого пустити з торбами по світу. Проте сонячне небо, впевненість в доброму урожаї, вигляд соковитих плодів какао, що сушились у «шаландах», каравани ослів, навантажених цими плодами, розважливо впливали на настрій полковника, і йому навіть спало на думку, що він чинить нерозумно, тримаючи свою родину в маєтку, залишаючи дітей без школи, а дружину на кухні, наче наймичку-негритянку. Живуть же інші поміщики в місті, будують собі гарні будинки, одягаються по-людському, відпочивають, як усі…

За час своїх коротких відвідин міста полковник Мануел дас Онсас найбільше уподобав ранкові бесіди з друзями біля рибної ятки. Ось і сьогодні він поспішав туди, аби швидше розповісти їм про своє рішення побудувати дім в Ільєусі для родини. Заглиблений у ці думки, він ішов пустельною вулицею і, вийшовши в район порту, здибався з росіянином Яковом. Неголений і нерозчесаний Яків, ледве побачивши полковника, з радістю кинувся йому назустріч і щось вигукнув своєю мовою. Не дивлячись на те, що плантатор був людиною малоосвіченою і не знав жодної іноземної мови, він чудово зрозумів співбесідника і відповів не вагаючись:

— Це правда. Нарешті… Сонце, друже, таки згадало про нас.

Росіянин потирав руки:

— Тепер ми збільшимо число маршрутів до трьох на день. О сьомій ранку, після полудня і о четвертій дня. А згодом придбаємо ще кілька машин.

Вони підійшли разом до воріт гаража, і полковник урочисто повідомив:

— Цього разу я також скористаюсь з послуг вашої фірми. Вирішив спробувати…

Росіянин розсміявся:

— Коли дорога просохне, подорож триватиме не більше години…

— Хто б міг подумати! Що тільки діється на білому світі! Тридцять п'ять кілометрів за якусь годину… Ще недавно така подорож займала не менше двох днів… Так ось, коли я сьогодні влаштую свої справи, ви можете забронювати мені один квиток на завтрашній ранковий рейс.

— Е, ні, полковнику, на завтра ні в якому разі.

— Що? Як це — ні в якому разі?

— А дуже просто. Завтра бенкет, і ви мій гість. Першокласний обід. Запрошено полковника Раміро Бастоса, префектів, нашого і з Ітабуни, сеньйора Мундіньйо Фалкана, одним словом — товариство буде добірне. Ще прийде управляючий бразільським банком… Як то кажуть, буде де потрусити гаманцем!

— Та куди мені до цих бенкетів!.. Адже ви знаєте, що живу я скромно, не вилажу із свого закутка.

— І все ж таки запрошення не втрачає чинності. Обід відбудеться в барі Насіба «Везувій».

— В такому разі я поїду післязавтра.

— Гаразд. Ви матимете місце на першому сидінні.

Полковник розкланявся і запитав наостанок:

— А ви справді гадаєте, що ваша тачка не перекинеться? Адже швидкість є швидкість… Просто не віриться…

Дві знаменитості біля рибних яток

Вони замовкли на якусь мить, слухаючи сирену пароплава.

— Просять вислати лоцмана, — промовив Жоан Фулженсіо.

— Це «Іта» з Ріо. Цим пароплавом прибуває сеньйор Фалкан, — проінформував присутніх Капітан, що, як завжди, знав усі новини.

Потім знову заговорив Доктор, піднявши вказівний палець, немов наголошуючи на важливості своїх слів:

— Ось згадаєте мене. Десь років за п'ять Ільєус стане справжньою столицею, більшим від Аракажа, Натала, Масейо… Північ країни не має іншого міста, де спостерігався б такий бурхливий прогрес. Нещодавно мені довелося прочитати про це в одній з газет Ріо… — Він говорив повільно, статечно. Навіть в простій розмові голос Доктора нагадував голос оратора, його завжди слухали уважно. Чиновник-пенсіонер, що зажив слави культурної і талановитої людини, публікував у газетах Баїйї довжелезні і досить плутані історичні статті: він, Пелопідас де Ассунсан д'Авіла, корінний мешканець Ільєуса, був мало не історичною реліквією міста.

Слухачі схвально кивали головами, задоволені закінченням дощів і безсумнівним прогресом області. Майже кожен, хто зупинявся того ранку біля рибної ятки, за винятком Пелопідаса, Капітана і Жоана Фулженсіо, були не корінними ільєусцями, але доля зв'язала їх з цим краєм какао, і вони вважали його рідним.

Сивоголовий полковник Рібейріньо пригадував:

— Коли я висадився тут у 1902 році (цього місяця минає двадцять три роки з того дня), тут була така глушина, що й словами не розповіси. Місто називалося тоді Олівенса — усміхнувся він. — Не було тут ані пристані для швартовки кораблів, ані самого порту. Вулиці брудні, незабруковані. Сиди й доживай віку. А погляньте лишень на місто сьогодні: щодня оновлюються вулиці, з'являються нові. В порту повно кораблів. — Він показав рукою на гавань: вантажний пароплав компанії «Ллойд» стояв біля причалу залізниці, пароплав «Баїйяна» — біля дебаркадера навпроти складів, катер відпливав від найближчого причалу, звільняючи місце для «Іти». Баркаси, катери і човни, що прибули з плантацій річкою, снували між Ільєусом і Понталом.

Розмовляли вони біля рибного базару, побудованого на пустирищі навпроти вулиці Уньан, де мандрівні циркачі споруджували свої балагани. Негритянки продавали тут мінгау[31] і кускус[32], варену кукурудзу і пиріжки з тапіоки. Полковники, що звикли на своїх плантаціях прокидатися до схід сонця, дехто з мешканців міста — Доктор, Жоан Фулженсіо, Капітан, Ньо-Гало, інколи суддя і доктор Езекієл Прадо, що приходив просто з сусіднього будинку своєї коханки, — збирались тут щодня задовго до того, як прокидалось місто. Під приводом купівлі найкращої і найсвіжішої, ще живої, риби, яка тріпотіла на столах рибних яток, вони обговорювали останні події, обмінювались враженнями щодо врожаю і дощу, прикидали ціни на какао. Дехто з них, подібно до полковника дас Онсаса, з'являлись тут так рано, що могли спостерігати, як останні запізнілі відвідувачі залишають кабаре «Батаклан», а рибалки вивантажують із шаланд і баркасів сріблястих морських окунів, доурадо та інші дари моря. Полковник Рібейріньйо, власник естансії «Принцеса гір», людина проста і добра, незважаючи на свої чималі достатки, з'являвся тут майже завжди о п'ятій ранку, саме тоді, коли Марія де Сан-Жорже, красуня негритянка, що майстерно готувала мінгау і кускус, приходила сюди в своїй широкій, барвистій спідниці і накрохмаленій, глибоко декольтованій блузці, з якої так і просилися на волю тугі груди. Хто знає, скільки раз допомагав їй полковник поставити страви на землю, не відводячи погляду від того спокусливого декольте!

Дехто приходив сюди просто в піжамних куртках старих штанях та хатніх капцях. Доктор, звичайно, в такому вигляді не з'являвся ніколи. Взагалі складалося враження, що він ніколи не скидає свого строгого чорного костюма, черевиків, краватки, ретельно випрасуваної сорочки навіть на ніч. Щодня все починалося з порції мінгау, потім тривав обмін новинами, що переривався вибухами сміху. Далі всі йшли до головного причалу порту, на хвилину зупинялись там і розходились кожний у своєму напрямку біля гаража Моасіра Естрелли, де ранковий автобус чекав на своїх пасажирів до Ітабуни…

Та ось знову пролунала сирена корабля, заклично і весело, немов розбуджуючи місто від сну.

— Лоцман на борту. Зараз зайде в гавань.

— Так, Ільєус — це місто з величезним майбутнім.

— Якщо ціни на какао зростуть цього року хоч до п'ятдесяти сентаво, такий урожай, як ми маємо, дасть небувалий зиск… — поставив крапку полковник Рібейріньйо, і очі його збуджено заблищали.

— Навіть я вирішив для своєї родини придбати пристойний будинок. Або куплю, або збудую… — оголосив полковник дас Онсас.

— Та це ж здорово, сеньйоре! Нарешті ви наважились! — схвально мовив Капітан, поплескавши плантатора по широкій спині.

— Давно, Мануеле, пора… — усміхнувся Рібейріньйо.

— Нічого не вдієш. Менші хлопці вже майже школярі за віком, і я не хочу, щоб вони залишились такими неосвіченими, як їхні старші брати з батьком разом. Я мрію про те, щоб принаймні хоч один з них одержав диплом бакалавра.

— Окрім того, — докинув Доктор, — такі заможні люди, як ви, мусять сприяти прогресу міста, забудовуючи його гарними будинками, бунгало, котеджами. Гляньте лишень, який будинок встругнув для себе на набережній Мундіньйо Фалкан, а він же прибув до нас тільки два роки тому, та до того ж він ще й парубок. Зрештою, на дідька здались гроші, якщо ти живеш дикуном на фазенді, не користуючись жодними здобутками цивілізації.

— Щодо мене, — обізвався полковник Амансіо, сліпий на одне око і з перебитою ще в часи боротьби за землю рукою, — то я збираюся купити будинок в Баїйї. Відвезу сім'ю туди.

— Це непатріотично, — обурився Доктор. — Там чи в Ільєусі заробили ви гроші? Яка ж потреба вкладати капітал, зароблений в Ільєусі, в банк Баїйї?

— Спокій, Докторе, спокій! Ільєус місто гарне і таке інше. Але, як вам відомо, Баїйя — все-таки столиця, і там є гарні школи саме для моїх дітей.

Але Доктор не вгавав:

— Який тут до біса спокій! Адже ви приїжджаєте сюди бідні, мов церковні миші, набиваєте гаманці і їдете витрачати гроші в Баїйю.

— Але…

— Я гадаю, куме Амансіо, — сказав Жоан Фулженсіо, — що наш Доктор має рацію. Коли ми будемо байдужими до нашого Ільєуса, то хто ж піклуватиметься про нього?

— Та хіба ж я що… — поступився Амансіо. Він був людиною спокійною і над усе не любив дискусій. Хто б міг подумати, що саме цей урівноважений господар був відомим отаманом жагунсо і пролив чимало крові в цих районах під час боїв за землі Секейро-Гранде.

— Для мене особисто немає іншого міста, крім Ільєуса, але в Баїйї більше комфорту та й школи кращі. Хто може це заперечити?.. Мої менші хлопчаки навчаються там в коледжі єзуїтів, і дружина не хоче жити далеко від них. В мене серце болить, коли я подивлюся, як вона побивається за тим сином, що в Сан-Пауло. Де ж вихід? Аби це стосувалось лише мене, то я б довіку звідси не поїхав…

В розмову втрутився Капітан:

— Виїжджати через школу, це, брате Амансіо, м'яко кажучи, не мудро. Для чого ж тоді існує коледж доктора Еноха? Ти зваж, кращого від нього немає навіть у Баїйї.— Капітан був викладачем історії у школі, заснованій адвокатом Енохом, і дуже симпатизував останньому, бо той, вводячи нові методи навчання, викреслив із вжитку традиційну лінійку, що була неабиякою рушійною силою у формуванні свідомості тогочасних учнів.

— Але ж цей коледж не державний заклад.

— Вважай, що все вже уладналося. Енох одержав телеграму від Мундіньйо Фалкана, де той повідомляє йому про обіцянку міністра освіти розв'язати цю справу за кілька днів…

— І що тоді буде?

— Цей Мундіньйо Фалкан тертий калач…

— Цікаво знати, що йому треба, як ви гадаєте? — запитав полковник Мануел дас Онсас, але ніхто йому не відповів, бо саме спалахнула дискусія між Рібейріньйо, Доктором і Жоаном Фулженсіо щодо методів навчання в школах.

— …Все може бути, не заперечую. Але, як на мене, то для того, щоб вчити «ба-ба», «ма-ма», — кращої вчительки, ніж дона Гільєрміна, гріх навіть бажати. Хто вже потрапить до її рук… Мій син лише в неї зміг навчитися читати і рахувати. А ось навчання без лінійки…

— На жаль, полковнику, це відстале уявлення про навчання, — усміхнувся Жоан Фулженсіо. — Ці часи давно минули. Сучасна педагогіка…

— Що?

— Лінійка необхідна, але…

— Ви відстали на цілу епоху. В Сполучених Штатах…

— Дівчаток я, звичайно, віддам до монастирської школи, а що стосується хлопчиків, то тут справа вирішена — вони залишаються з доною Гільєрміною…

— Сучасна педагогіка скасувала лінійку разом з іншими методами фізичного впливу, — вдалося нарешті докинути й своє слово Жоану Фулженсіо.

— Не знаю, добродію, про кого ви говорите, але б'юся об заклад, що це не кращий вихід. Коли вже я вмію писати і читати…

Гаряче обговорюючи методи доктора Еноха і відомої дони Гільєрміни, славної своєю легендарною суворістю, вони простували до причалу. Чимало людей ішло в тому ж напрямку зустрічати пароплав. Незважаючи на ранню пору, в гавані вже починався день. Вантажники носили мішки какао із складів на пароплав «Баїйяна». Готувався знятись з якоря баркас з піднятими білими вітрилами, схожий на якусь казкову птицю. Переливисто засвистіла боцманська дудка, даючи команду, на відплиття. Полковник Мануел дас Онсас не вгавав:

— Якого дідька треба цьому Мундіньйо Фалкану? Судомиться людина невідомо чого. Займався б своїми справами і не тикав носа в чужі.

— Та тут все ясно. Незабаром вибори, і чоловікові кортить стати префектом.

— Не думаю… Це для нього дрібнувато… — сказав Жоан Фулженсіо.

— Він людина честолюбна.

— А що, префект би з нього був підходящий. Він доволі енергійний і рішучий…

— Він ще тут людина чужа. Ніхто його як слід не знає…

Доктор, прихильник Мундіньйо Фалкана, перебив попереднє висловлювання:

— Люди, на зразок Мундіньйо Фалкана, нам потрібні. У нього є ерудиція, сміливість.

— Карамба, Доктор! Сміливості, по-моєму, мешканцям цих країв не бракувало ніколи.

— Я маю на увазі не ту сміливість, що необхідна для стрілянини і вбивства. Йдеться про щось значно важче і важливіше.

— Про важче?

— Мундіньйо Фалкан, як каже Амансіо, справді приїхав сюди нещодавно. Але ж погляньте, скільки він встиг зробити? Чудовий проспект на набережній, в який ніхто не вірив і який так прикрасив місто, — справа його рук! Він привіз перші вантажні автомобілі, без його допомоги не виходила б «Діаріо де Ільєус», не було б у нас і клубу «Прогрес».

— Подейкують, що він позичив грошей росіянину Якову і Моасіру для розвитку автобусного сполучення.

— Я згоден з Доктором, — сказав Капітан, який до цього не промовив жодного слова. — Такі люди нам потрібні… Люди, які розуміють прогрес і сприяють його розвиткові.

Першим, кого вони зустріли на причалі, був Ньо-Гало, службовець податкової контори, типовий представник богеми, непримиренний антиклерикал, постать, без якої вода, як то кажуть, ніде не освячувалась. Одразу ж залунав його гугнявий голос:

— Привіт добірному товариству!.. — Він кинувся тиснути всім руки і, захлинаючись, розповідав: — Спати хочеться, аж очі злипаються. Були ми в «Батаклані» з арабом Насібом, а потім відвідали Машадан… Що й казати, кухня! Жінки!.. Але я не міг не зустріти Мундіньйо Фалкана…

Проти гаража Моасіра Естрелли збирались пасажири першого автобуса. Зійшло сонце. Був чудовий день.

— Урожай, є надія, буде добрячий.

— Завтра в нас обід на честь відкриття автобусного руху.

— Знаю. Яків мене запросив.

Мирну розмову обірвали тривожні звуки сирени з пароплава. Були вони уривчастими, різкими. Натовп на причалі насторожився. Навіть докери зупинились, прислухаючись до сирени.

— Сів на мілину!

— Триклята мілина!

— Якщо так триватиме й далі, то навіть «Баїйяна» не наважиться заходити до порту.

— Це вже не кажучи про «Костейру» і «Ллойда».

— «Костейра» вже попереджувала, що анулює маршрут.

Ільєуська мілина, затиснута з одного боку міським узвишшям Уньан, а з протилежного — пагорбом Пернамбуко, що підводився на острівці по сусідству з Понталом, була небезпечною і важкою. Вузький і неглибокий фарватер весь час змінювався, бо в часи припливів і відпливів придонні піски перебували в постійному русі. Нерідко траплялося, що, сівши на мілину, судна знімалися з неї протягом цілої доби. Пароплави з великою водотоннажністю взагалі не ризикували проходити над цією загрозливою і підступною мілиною, незважаючи на чудову якірну стоянку Ільєуса.

Тривожні сигнали сирени не вгавали, і люди, що прийшли зустрічати пароплав, рушили вулицею Уньан, аби побачити з берега, що ж воно діється на отій злощасній мілині.

— Ходімо й ми?

— Це неподобство, — обурювався Доктор, поки група йшла незабрукованою вулицею, що огинала пагорб. — Ільєус виробляє лев'ячу долю всього какао, що споживає світовий ринок, має першокласну гавань, а прибутки від експорту какао одержує Баїйя. І все через цю кляту мілину…

Тепер, коли нарешті вщухли дощі, не було для мешканців Ільєуса проблеми, важливішої над мілину в порту. Боротьба за те, щоб великі кораблі могли спокійно заходити до порту, мала починатись з мілини. Суперечки точились скрізь, щоденно. Було запропоновано ряд заходів, критикувався уряд за байдужість і бездіяльність, перепадало на горіхи місцевій префектурі, але ніхто нічого серйозного не досягнув, влада обмежувалась обіцянками, а порт Баїйї, як і раніше, збирав величезне експортне мито.

Знову виникла дискусія на цю тему. Капітан, взявши під лікоть Ньо-Гало, котрого він залишив напередодні десь опівночі біля дверей закладу Марії Машадан, запитав:

— Ну, як ваша дівчинка?

— Ласий шматочок… — прогугнявив Ньо-Гало. — Ви чимало втратили. Варто було б подивитись на араба Насіба, котрий освідчувався в коханні якійсь косоокій дівці, що була з ним. Можна було б луснути від сміху…

Сирена пароплава ревла надсадно і відчайдушно. Друзі прискорили кроки. З усіх вулиць до порту поспішали люди.

Про те, як у жилах доктора мало не запульсувала королівська кров

Доктор не був доктором, Капітан не був капітаном, так само як переважна більшість полковників не була полковниками.

Лише декому з плантаторів поталанило в перші роки Республіки, коли почалось культивування какао, і вони одержали патенти полковників національної гвардії. Але зберігся звичай, за яким кожний господар плантацій, де вироблялось більше 1000 арроб[33] какао, присвоював собі звання полковника, хоча це свідчило не про його військову доблесть, а про достаток і заможність. Жоан Фулженсіо, який полюбляв глузувати над місцевими звичаями, говорив, що більшість полковників — «полковники жагунсо». Адже чимало з них справді відзначились у кривавих сутичках за землю.

Серед молодшого покоління траплялися такі, що навіть ніколи й не чули гучного і славного імені Пелопідаса де Ассунсан д'Авіла. Вони звикли до благородного і вишуканого слова «Доктор». Що ж до Мігеля Батісти де Олівейра, сина покійного Казузіньї, колишнього префекта часів боротьби за землю, який мав достатки, але помер бідним, чиє добре ім'я ще й тепер згадується старими кумасями, — то його з дитинства називали Капітаном. Він і справді був верховодою всіх навколишніх хлопчаків, вирізняючись серед них хоробрістю і зухвальством.

Незважаючи на те що двоє цих відомих у місті людей були давніми друзями, симпатії мешканців до них розділялися навпіл, а суперечки з приводу того, хто ж таки з двох шановних добродіїв є найполум'яніший і найкрасномовніший оратор, не припинялися ніколи. Слід зауважити, що на паритетних засадах висувалася також кандидатура адвоката Езекієла Прадо, неперевершеного промовця в судових засіданнях. В дні національних свят 7 вересня[34], 15 листопада[35], 13 травня[36], на святах з приводу початку і кінця року з рейзадо[37], презепіо[38], бумба-меу-бой[39], під час приїзду до Ільєуса письменників і журналістів з Баїйї мешканці міста захоплювались красномовством Капітана і Доктора і знову розмежовувались на два табори, аби достойніше оцінити їхнє уміння.

В цих суперечках, що тривали роками, ніколи ще не було досягнуто згоди. Одним імпонували вишукані тиради Капітана, де величні прикметники гуртувалися в стрімкі кавалькади, а тремтіння голосу на високих нотах викликало шалені оплески; інші віддавали перевагу глибокодумним періодам Доктора, з яких поставала безліч імен і фактів, що свідчили про чималу ерудицію промовця, а сенс окремих слів був інколи таким мудрим, що збагнути їх значення могли лише одиниці.

Навіть сестри Дос Рейс — взірець одностайності в життєвих питаннях — в цьому випадку дотримувались різних поглядів. Тендітна і нервова Флорзінья захоплювалась словесною експресією Капітана, його «сяючими світанками свободи», вслухалася в модуляції його голосу, від якого фрази, здавалося, вібрували в повітрі. Кінкіна, дебела і весела Кінкіна, віддавала перевагу вченості Доктора, його старовинним словам, його патетичній манері, з якою він, піднявши вказівний палець, виголошував: «Народе! О мій народе!». Повертаючись додому з міських зборів біля ратуші або на площі Префектури, сестри гаряче сперечались про достоїнства великих представників їхнього міста і, як і всі мешканці, не могли дійти в цьому питанні якогось певного висновку.

— Я нічого не зрозуміла, але це було так чудово… — підсумовувала суперечку Кінкіна, прихильниця Доктора.

— А мене мов морозом обсипає, коли він говорить, — кидає Флорзінья на захист Капітана.

Найвизначнішими, звичайно, днями були ті дні, коли на трибуні площі Митріс де Сан-Жорже, прикрашеній квітами, Капітан і Доктор виступали з промовами, змінюючи один одного. Один — як офіційний промовець музичної групи 13 травня, що об'єднувала аматорів музики; другий — від імені гуртка Руя Барбози — осередка літераторів міста.

Інші промовці (навіть професор Жозуе, який зумів своєю ліричною балаканиною завоювати симпатії дівчат з монастирської школи) відсувалися на задній план, і наступала урочиста тиша, коли над трибуною з'являлось або смагляве, вкрадливе обличчя Капітана, одягненого в сніжно-білий костюм з квіткою в петлиці і діамантовою шпилькою в краватці, звіддаля схожого на хижу птицю, або тонкий силует Доктора, маленького, непосидющого, схожого на неспокійну канарку і одягненого в постійний чорний костюм, з-під якого виглядала сорочка з накрохмаленою манишкою та високим комірцем, в пенсне на ланцюжкові і з майже сивою головою.

— Сьогоднішній виступ Капітана був воістину водоспадом красномовства. А мова, яка мова!

— Мова гарна, але порожня. Доктор, може, і відстає в красномовстві, проте в його промові відчувалась думка. Це не людина, а енциклопедія!

Лише доктор Езекієл Прадо міг конкурувати з ними в ті винятково рідкі випадки, коли йому, завжди непробудно п'яному, вдавалося видертись на незвичну для нього несудову трибуну. Він мав також свої переваги, і що стосується юридичних дебатів, громадська думка не мала розходжень: з ним нікого було порівняти.

Пелопідас де Ассунсан д'Авіла за походженням був португальським гідальго, батьки якого прибули до Ільєуса в часи капітаній. Принаймні так стверджував Доктор, посилаючись на геральдичні папери. Оскільки це була думка історика, думка вченого, то всі сприймали її як аксіому.

Нащадок славнозвісних Авілів, чий родинний замок височів між Ільєусом і Олівенсою, доки не перетворився в похмурі руїни, з одного боку відмежовані океаном, а з іншого кокосовими пальмами, а також нащадок нікому не відомих Ассунсанів — плебеїв і комерсантів, хай буде земля їм пером, він возвеличував культ пам'яті і тих і інших з однаковим захопленням і запалом. Звичайно, про Ассунсанів Доктору було розповідати важче, оскільки предки по цій лінії залишили мало письмових пам'яток про себе, в той час коли хроніка родини Авілів була невичерпно багатою. Скромний державний чиновник-пенсіонер, Доктор жив у полоні великих фантазій — в світі давньої слави родини Авілів і славетного сьогодні Ільєуса. Про Авілів, про їхні подвиги і походження він писав протягом багатьох років об'ємну і вичерпну книжку. Що ж стосується прогресу Ільєуса, то він був його полум'яним пропагандистом і добровільним співробітником.

Батько Пелопідаса був збанкрутілим нащадком Авілів по бічній лінії. Від вельможної родини він успадкував лише ім'я та аристократичну звичку не працювати. Проте кохання, а не розрахунок, як тоді казали, спричинилось до його шлюбу з плебейкою, донькою хазяїна процвітаючої господарської крамниці. Справи в крамниці старого Ассунсана йшли настільки добре, що внук Пелопідас дістав змогу вчитися на факультеті права в Ріо-де-Жанейро.

Але старий Ассунсан невдовзі помер, так і не пробачивши свою доньку за її безглуздий шлюб з благородним жебраком, а гідальго, перейнявши в плебеїв любов до азартних ігор та до півнячих боїв, поступово спродав крамницю — тканини метр за метром, гребінці — дюжина за дюжиною, різнобарвні стрічки — клубок за клубком. Так було покінчено з розквітом Ассунсанів вслід за величчям Авілів. І залишився Пелопідас, студент уже третього курсу, в Ріо без грошей не тільки для навчання, а й для існування.

Ще в ті часи, коли він приїздив до батька на канікули в Ільєус, його називали Доктором — спершу дідусь і прислуга в будинку, а згодом і сусіди.

Друзі діда влаштували його на скромну посаду в державну установу, він покинув навчання і залишився в Ріо. На роботі в нього все йшло добре, але жив він бідно, бо не мав протекції, не вмів підлабузнюватись і принижуватись. Через тридцять років він пішов на пенсію і назавжди повернувся до Ільєуса, аби повністю присвятити себе «своїй праці» — монументальній розвідці про родину Авілів і минуле Ільєуса.

Ця книжка стала вже майже легендарною ще з тих часів, коли Доктор, будучи студентом, опублікував в одному столичному журналі, що виходив для обмеженого кола читачів і припинив своє існування після першого номера, славнозвісну статтю про амурні пригоди імператора Педро II під час його подорожі на північ країни з непорочною Офенізією, романтичною і анемічною представницею родини Авілів.

Статтю молодого студента ніхто б не помітив, якби випадково не потрапила вона до рук письменника-мораліста, графа і члена Бразильської Академії наук. Затятий прихильник доброчинності і добропорядності монарха, граф сприйняв як особисту образу цю брудну «анархістську інсинуацію», що показувала «видатного і шановного діяча» в смішному становищі провінційного донжуана, безчесного гостя, котрий домагався прихильності порядної дівчини з родини, ощасливленої його відвідинами.

Вишуканою португальською мовою XVI століття граф вщент розбив хороброго студента, приписавши йому такі погляди і наміри, про які Пелопідас ніколи і гадки не мав.

Студент не склав зброї і відповів професору ще однією статтею, написаною не менш добірною португальською мовою з посилками на беззаперечні факти і в першу чергу на поезії Теодоро де Кастро. Стаття була досить аргументована і завдавала серйозної шкоди науковому авторитету графа, але журнал на той час перестав виходити, а газета, в якій граф нападав на Пелопідаса, відмовилась друкувати відповідь останнього і лише після довгих переговорів згодилась дати замітку на двадцять друкованих рядків в самісінькому кутку шпальти, де резюмувалась стаття Доктора, написана на вісімнадцяти сторінках. Але ще й сьогодні Доктор вихваляється своєю «гарячою полемікою» з членом Бразильської Академії наук, відомим у всій країні вченим.

— Моя друга стаття розбила його і змусила замовкнути…

В літописі культурного життя Ільєуса про цю полеміку згадується охоче і з гордістю, як про доказ високого інтелекту його синів. Вона займає почесне місце поряд з позитивним відгуком одного столичного журналу про оповідання Арі Сантоса — теперішнього президента товариства Руя Барбози, а також поряд з поезіями Теодоро де Кастро, про якого вже згадувалось.

Що ж стосується потаємного флірту імператора і Офенізії, то справа там, очевидно, закінчилась полум'яними поглядами, зітханнями і тихими клятвами. Мандрівник імператор познайомився з нею на святі в Баїйї і до нестями закохався в її чарівні очі. А коли взяти до уваги, що в будинку Авілів на Ладейре-до-Пелоуріньйо мешкав падре Ромуальдо, славнозвісний латиніст, то імператор не раз з'являвся там ніби щоб відвідати мудрого і вченого священика. На мальовничих балконах будинку імператор пристрасною латинню висловлював свої палкі почуття до прекрасної квітки з роду Авілів. Офенізія, стривожена розмовами няньок, ходила навколо зали, де мудрий чорнобородий імператор про щось дискутував з падре під шанобливим наглядом Луїса Антоніо Авіли, її брата і старшого в родині, котрий анічогісінько не розумів з розмови мудрих.

Офенізія після від'їзду закоханого імператора спробувала наполягти на переїзді родини до імператорського двору, але їй не вдалося зламати впертого опору Луїса Антоніо, охоронця дівочої і родинної честі.

Луїс Антоніо Авіла героїчно загинув під час війни з Парагваєм, в званні полковника, на полі бою, відступаючи із Лагуни. Він очолював загін людей, мобілізованих на його цукроварнях. Романтична Офенізія, так і зоставшись дівчиною, померла в маєткові Авілів від сухот і неподіленого кохання до бородатого імператора; а поет Теодоро Кастро, пристрасний і ніжний співець достоїнств Офенізії, вірші якого мали в свій час популярність, а тепер незаслужено забуті національними антологіями, помер від непробудної пиятики. Офенізії були присвячені його найкращі, найнатхненніші вірші, в яких він оспівував її ламку, хворобливу красу і пристрасно молив подарувати йому її неприступну любов. Вірші його дотепер декламуються ученицями монастирської школи на святах і вечірках.

Поет Теодоро Кастро, постать трагічна і яскрава, без сумніву, помер від тяжкої душевної травми — неподіленого кохання (хто може заперечити щось Доктору?) — через десять років після того, як з воріт повитого жалобою замку вивезли у білій домовині тіло Офенізії. Поет помер, а вірніше втопився, в дешевій на ті часи кашасі[40] із заводів Авіли.

Як бачите, Доктор мав досить цікавого матеріалу для своєї ще не виданої, але вже відомої книжки. Авіла — з цукроварнями і броварнями, з сотнями рабів; Авіла — із замком в Олівенсі і резиденцією на Ладейре-до-Пелоуріньйо в столиці штату; Авіла — із казковим апетитом Пантагрюеля; Авіла — з придворними коханками; Авіла — з прекрасними жінками і хоробрими чоловіками разом з юристом. Окрім Луїса Антоніо і Офенізії, до них і після них були й інші видатні Авіли, наприклад, той, що в 1823 році в Реконкаво разом з дідом Кастро Алвесом[41] боровся проти португальських військ, відстоюючи незалежність батьківщини. Був ще Жеронімо Авіла, котрий встряв у політику і якого прокатали на вороних під час виборчої кампанії (в Ільєусі він сфальсифікував наслідки голосування, а в провінції це ж саме зробили його супротивники). Після невдачі «політичний діяч» створив бандитську зграю, почав грабувати людей на дорогах, а згодом навіть рушив на штурм столиці штату. Посередники домоглися мирного урегулювання конфлікту і матеріальної компенсації для розгніваного Авіли.

Занепад роду особливо посилився через Педро Авілу, рудобороду людину з шаленим темпераментом. Він залишив маєток (величезний особняк в Баїйї вже було продано), плантації, броварні (на той час теж віддані під заклад) і, покинувши родину в місті, втік з циганкою, неперевершеною красунею та, за свідченням дружини Педро, злою чарівницею. Про цього Педро Авілу кажуть, що під час вуличної бійки його вбив інший коханець циганки.

Все це становило частину того давнього минулого, що було забуте мешканцями Ільєуса. Після того як з'явилось какао, — життя тут почалося заново. Про минувшину не згадували. Цукроварні, броварні, плантації цукрової тростини і кави, легенди й історії тих років зникли безповоротно. Замість них зросли плантації какао і народились нові легенди та історії, в яких розповідалось про нещадну битву між людьми за землю. Сліпі співці славили по ярмарках найвіддаленіших районів країни імена й подвиги звитяжців какао, возвеличували славу Ільєуса. І лише Доктора тривожила минувшина роду Авілів, що, слід віддати належне об'єктивності земляків, не впливало на його авторитет, котрий з кожним роком все зростав серед мешканців міста. У цих грубих і жорстоких завойовників земель, малоосвічених і малограмотних естансьєро, була прямо-таки містична повага до знань і до вчених людей, які могли виступати в пресі, а також з промовами на зборах.

Що ж тоді й казати про людину такого розуму й ерудиції, котра здатна написати книгу, а може, вже й написала її? Адже стільки чуток поширювалось про книжку Доктора, так вихвалялась її якість, що більшість вважала книгу виданою багато років тому, а що це золотий фонд вітчизняної літератури, ніхто навіть не сумнівався.

Про те, як Насіб залишився без куховарки

Насіб прокинувся від настирливого стукоту в двері. Додому він повернувся вдосвіта, — після того, як бар зачинили, він ходив з Тоніко Бастосом і Ньо-Гало по різних кабаре, а потім доля закинула його до Марії Машадан, де й відбулася зустріч з Різолетою, молоденькою, трохи косоокою дівчиною з Аракажа.

— Хто там?

— Це я, сеньйоре Насібе. Я їду і хочу попрощатись.

В морі загув пароплав, очевидно, викликаючи лоцмана.

— Куди ж ти їдеш, Філомено?

Насіб підвівся, мимоволі прислухаючись до сирени, і подумав: «Мабуть, прийшла «Іта»». Помацав стрілки будильника, намагаючись визначити час. Тільки шоста. А він повернувся десь близько четвертої. Ну й жінка ж ця Різолета! Ніхто б не назвав її красунею, навіть косоока трохи, але ж вона знала свою справу! Гризнула його за вухо, а потім відсахнулась та як зарегоче… Що воно за ґедзь вкусив стару Філомену, з глузду з'їхала, чи що?

— …В Агуа-Прету до сина. Житиму в нього.

— Ти що це вигадала, Філомено? Можна подумати, що ти збожеволіла!

Він розшукував ногами капці і ще напівсонний згадував про Різолету. Запах дешевих парфумів цієї жінки ще зберігався на його волохатих грудях. Босий, в довгій сорочці, він вийшов у коридор. Стара Філомена чекала на нього в залі, запнута новою хусткою і з парасолькою в руках. На підлозі стояла валіза і пакунок з іконами. Вона прислужувала Насібу з того дня, коли він купив бар, тобто десь понад чотири роки. Була вона зухвалою, буркотливою, але охайною, працьовитою, серйозною і дивовижно чесною жінкою. «Справжня перлина, коштовний самоцвіт», — говорила про неї дона Армінда, коли мова заходила про служницю. Траплялося, що прокидалася вона в поганому настрої, і тоді все, що вдавалося від неї почути, зводилось до загрози виїхати в Агуа-Прету до сина, який кілька років тому придбав крамничку для торгівлі городиною. Розмови про цю поїздку вже стали звичними, і Насіб не зважав на них, приймаючи їх як дивацтва старої, котра жила в його будинку скоріше на правах родички, а не служниці.

Знову подав голос пароплав. Насіб відчинив вікно. Це була дійсно «Іта», що прийшла із Ріо-де-Жанейро і стояла біля скелі Рапа, викликаючи лоцмана.

— Але, Філомено, це ж божевілля! Як же можна так зразу, не попередивши заздалегідь?.. Дурниці!

— Бійтеся бога, сеньйоре Насіб! З тієї хвилини, як я переступила поріг вашого будинку, я щодня говорила: «Настане день, коли я неодмінно поїду до мого Вісенте…»

— Але ж принаймні вчора ви могли мене попередити про своє рішення?

— Я так і зробила, — попросила Шіко, щоб він вам сказав, але ви не зважили на це і навіть не навідались додому…

Справді, Шіко Молеза (Шіко-ледар), його прислужник і сусіда — син дони Армінди, — приніс йому разом із сніданком попередження старої. Але оскільки це траплялося щотижня, то Насіб не зважив на його слова.

— Я цілу ніч чекала на вас… До світанку… А ви тим часом волочились по різних забігайлівках. Люди у вашому віці мали б уже одружуватись і сидіти вдома, а не вештатись після роботи де заманеться… А то, хоча ви й міцний на вигляд, колись не витримаєте і зляжете.

Підвівши худий палець, вона вказувала на груди Насіба, що прозирали через комір сорочки, вишитої дрібненькими червоними квіточками. Насіб опустив очі і побачив сліди губної помади… Різолета!.. Стара Філомена і дона Армінда засуджували його за те, що він і досі парубкує, весь час на щось натякали і шукали для нього наречених.

— Але ж, Філомено…

— Нічого не вдієш, доне Насібе. Я їду, і притому за кілька хвилин. Вісенте написав мені, що має намір одружитися і що без мене йому буде важко. Я вже запакувала свої речі…

Напередодні грандіозного бенкету автобусної компанії «Сул Баїйяна» залишитись без людини, котра мала обслуговувати тридцять запрошених осіб, — це щось-таки означало і будь-кого вивело б із рівноваги!

— До побачення, доне Насібе! Хай береже вас Господь і допоможе вам знайти гарну наречену, яка б піклувалася про вашу господу.

— Але ж зараз лише шоста ранку, а поїзд відходить майже о восьмій?..

— Я не йму віри поїздам, вони ненадійні. Краще я прийду заздалегідь.

— Давайте я хоч розрахуюсь з вами…

Все це скидалось на примарний сон. Він босоніж ходив по залі, ступаючи на холодні кахлі, чхнув, тихенько вилаявся. Бракувало йому ще простудитись… От божевільна стара…

Філомена простягнула кістляву руку і подала йому кінчики пальців.

— Зоставайтесь здоровенькі, сеньйоре Насібе! Буватимете в Агуа-Преті, навідайтесь до нас.

Насіб порахував гроші, додав ще кілька рейсів[42] (все ж стара цього заслужила), допоміг їй підняти валізу, а також важелезний пакунок з іконами, що прикрашали її невеличку кімнату у флігелі, і, нарешті, парасольку. Через вікно до кімнати зазирали теплі промені сонця, грайливий вітрець приносив пахощі моря, лунали співи птахів, голубе небо, таке незвичне після довгих дощів, здавалось казковим. Насіб глянув на пароплав, до якого вже підпливав човен з лоцманом, махнув рукою і вирішив більше не спати. Краще вже подрімати якусь годину в обідню перерву, щоб увечері не клювати носом — він обіцяв Різолеті повернутись. От клята стара, зіпсувала день!..

Він підійшов до вікна і провів поглядом служницю. Легкий бриз змусив мимоволі здригнутись. Його будинок стояв на схилі Сан-Себастьяна якраз напроти мілини. Добре, що хоч дощі закінчились. Було б горе для плантаторів, недаремне хвилювались полковники!

У вікні сусіднього будинку з'явилась дона Армінда, — вона махала хустиною вслід Філомені, своїй добрій подрузі.

— Доброго ранку, сеньйоре Насібе!

— Божевільна Філомена… Поїхала до сина…

— Знаю… Ви навіть не уявляєте собі, сеньйоре Насібе, який тут збіг обставин! Ще вчора я сказала Шіко, коли він прийшов з бару: «Завтра Філомена поїде, син прислав їй листа, кличе…»

— Так. Він мені сказав про це, але я не повірив.

— Вона допізна чекала на вас. Ми довго розмовляли з нею, сидячи на порозі вашого будинку. Але чекання наше було марним… — Вона засміялась, і важко було зрозуміти — схвалює той сміх вчинок Насіба чи засуджує…

— Я не мав часу, доно Арміндо. Робота.

Вона не відводила від нього погляду. Насіб стривожився: може, в нього і на обличчі помада? Все може бути…

— Я завжди казала, що таких працьовитих людей, як сеньйор Насіб, в Ільєусі не густо… Подумати тільки, працювати до ранку…

— І ось саме сьогодні, коли треба готувати обід на тридцять осіб, замовлений на завтра…

— Я навіть не чула, коли ви увійшли. А я лягла десь біля другої ночі…

Насіб муркнув щось нерозбірливе. Ця дона Армінда була занадто цікавою до всього.

— Я не дивився на годинник. Мене одне тривожить: хто приготує обід?

— Це складна справа. На мене ви краще не розраховуйте. Дона Елізабет ось-ось має народити дитину. Вже минули всі терміни. Я через неї ніч не спала, все чекала, що прибіжить дон Пауло по мене. Та я й не вмію готувати ці вишукані страви…

Вдова дона Армінда, мати Шіко, хлопчиська, що працював у барі Насіба, спіритистка і плетуха, була ще й славнозвісною акушеркою. Чимало дітлахів Ільєуса, що побачили світ протягом двадцяти останніх років, перейшли через її руки, і перші враження від навколишнього світу пов'язувалися в них з її рум'янощоким обличчям і міцним духом часнику.

— А дона Клорінда вже народила? Щось сеньйора Раула не видно було вчора в барі…

— Так, так. Вчора ввечері. Але вони покликали цього лікаря Демосфенеса. Що поробиш, нові звичаї. Сеньйоре Насібе, чи не вважаєте ви непристойністю те, що лікар приймає дитину і бачить чужу жінку зовсім голою? Неподобство!..

Це питання було першорядним для дони Армінди — лікарі почали конкурувати з нею. Подібного неподобства раніше не було. Як можна дивитись на голу жінку, та ще й під час пологів? Але Насіба тривожило питання завтрашнього обіду і все пов'язане з ним: де взяти закуску, пиріжки і таке інше, що після від'їзду куховарки перетворилось на першочергову проблему.

— Це прогрес, доно Арміндо! А стара підсунула мені свиню. Нічого не скажеш.

— Прогрес? Безсоромство це — ось як це називається.

— Де мені тепер шукати куховарку?

— Доручіть все тимчасово сестрам Дос Рейс…

— Та вони ж з мене три шкури здеруть. А я ж уже найняв двох дівчат на допомогу Філомені.

— Так воно вже заведено в житті, сеньйоре Насібе, чого найменше сподіваєшся, те й трапляється. Мені щастить, бо про всі прикрощі мене попереджає небіжчик чоловік. Ось нещодавно, ви навіть уявити собі не можете… Це було під час сеансу в кума Деодоро…

Але Насібу менш за все кортіло вислуховувати зараз історії з галузі спіритизму, другої спеціальності акушерки.

— Шіко вже прокинувся?

— Де там, сеньйоре. Бідолаха прийшов десь за північ.

— Розбудіть його, будь ласка. У мене сьогодні до біса різного клопоту. Ви ж розумієте, обід на тридцять осіб, всі люди поважні, святкується важлива дата — відкриття автобусного сполучення.

— Казали, що якийсь автобус перекинувся на мосту через Кашоейру?

— Дурниці! Автобуси від'їжджають і приїжджають повними і цілими. Прибуткова справа.

— Тепер в Ільєусі все можна побачити, чи не так, сеньйоре Насібе! Мені розповідали, що в новому готелі буде якийсь самохідний ящик «ліфт», чи що, котрий сам підніматиметься і опускатиметься…

— То ви розбудите Шіко?

— Іду, іду. Кажуть, що взагалі не буде сходів… Що воно робиться, бог його святий знає!

Насіб постояв ще якусь мить біля вікна, дивлячись на пароплав компанії «Костейра», до якого швартувався човен з лоцманом. В барі хтось казав, що Мундіньйо Фалкан має прибути цим пароплавом. Звичайно, він привезе чимало новин. Приїдуть також нові дівчата для кабаре, для закладів на вулицях Уньан, Сапо, Флорес. Кожний пароплав з Баїйї, Аракажа або Ріо привозив веселих дівчат. Можливо, на цьому судні прибула також автомашина доктора Демосфенеса. Лікар мав силу-силенну грошей і найкращий в місті кабінет. Варто було одягнутись і сходити в порт, щоб роздивитися прибулих. Там уже, мабуть, зібралось чимало знайомих — з тих, що зустрічають світанки в порту. Чого доброго, йому ще можуть порекомендувати підходящу куховарку, яка впоралась би з роботою в барі. Справжня куховарка була в Ільєусі рідкістю, за неї боролись готелі, пансіонати, бари, заможні родини. Клята стара… Треба ж було їй так підвести його саме тоді, коли він знайшов цей скарб — Різолету! Іншого виходу із становища, що склалося, аніж піти в добровільну кабалу до сестер Дос Рейс, — він не бачив. Хай на кілька днів, але доведеться потрапити в їхні пазури. Життя — річ справді складна: до вчорашнього дня все йшло як слід. У нього не було ніяких клопотів, він виграв підряд дві партії в карти у такого сильного супротивника, як Капітан, поласував справді неперевершеною мокекою[43] із сірі[44] в Марії Машадан і знайшов цю молоденьку Різолету… А зараз нерозв'язні питання насіли на нього з самісінького ранку. І все через божевільну стару… Правду кажучи, він уже по-справжньому жалкував, що вона поїхала. Згадував її охайність, вміння приготувати ранкову каву з кукурудзяним кус-кусом, солодким бататом, смаженими бананами і бейжу[45]. Йому бракуватиме її материнського піклування, її уваги і навіть її буркотіння. Коли якось він захворів (на той час в штаті шаленів тиф, малярія і віспа), вона не залишала його кімнати, спала прямо на підлозі. Де він знайде тепер таку куховарку?

Дона Армінда виглянула у вікно.

— Шіко вже встав, сеньйоре Насібе. Вмивається.

— Дякую. Піду-но і я вмиюся.

— Приходьте потім пити каву. У нас, правда, сніданок скромний. Я хочу розповісти вам сон про те, як я бачила покійного чоловіка. Він мені й каже: «Арміндо, старенька моя, диявол заволодів розумом мешканців Ільєуса. Тут думають лише про власні гроші, про багатство і збагачення. Це матиме невеселий кінець… Скоро тут таке діятиметься…»

— Для мене, доно Арміндо, вже діється… Почалось воно з від'їзду Філомени. Так, для мене вже почалось… — Він сказав це жартома, але він знав, що це справді так.

Лоцман висадився на борт корабля, і тепер пароплав маневрував, аби вдало обігнути мілину і зайти в порт.

Про похвалу законові й правосуддю, або про народження й національність

Незважаючи на те що Насіба всі називали арабом і навіть турком, слід одразу ж підтвердити, що був він справжнім бразильцем, а не натуралізованим іноземцем. Народився він в Сирії, прибув до Ільєуса, коли йому було чотири роки, припливши до Баїйї французьким пароплавом. В той час, йдучи по сліду какао, яке давало гроші, в місто, прославлене на весь світ, щоденно морем, річками, суходолом, на пароплавах, баркасах, човнах і човниках, верхи на ослах і просто пішки прибувало звідусіль сотні бразильців та іноземців. Люди їхали із Сержіпе, Сеари, Алагуаса і Баїйї, із Ресіфе і Ріо, із Сірії та Італії, із Лівану і Португалії, з Іспанії та багатьох інших країн. Робітники, комерсанти, юнаки, що шукають світлого майбутнього, бандити й авантюристи, барвисте збіговисько жінок, навіть подружжя греків, що з'явилось бог його знає звідки, — всі були тут. І всі вони, білочубі німці з щойно відкритої фабрики шоколадного порошку і статечні англійці із залізниці, були всього лише людьми зони какао, що засвоїли звичаї ще майже варварської області, з кривавими битвами, засідками, смертю. Вони приїздили і потроху перетворювались на справжніх ільєусців, справжніх грапіунас[46], що вирощують какао, відкривають крамниці і ятки, прокладають шляхи, убивають людей, грають у кабаре, п'ють у барах, проторюють дороги через грізну сельву, заробляють і витрачають гроші і почувають себе так, як найстаріші сини Ільєуса, як нащадки родин, що жили тут задовго до епохи какао.

Завдяки цим різноманітним людям Ільєус почав потроху втрачати вигляд розбійницького табору і став перетворюватись на місто.

Всі вони, навіть найостанніший волоцюга, котрий приїхав сюди, аби видурити гроші у розбагатілих полковників, сприяли дивовижному прогресові зони.

Родичі Насіба — Ашкари — були не просто натуралізованими бразильцями, вони стали справжніми ільєусцями — і за зовнішністю, і за переконаннями. Ашкари брали участь в боротьбі за землю, причому їхні подвиги були найгероїчнішими, і слава про них відлунювала довго. Подвиги ці можна було порівняти лише з тими, які здійснили Бадаро, Браз Дамазіо, відомий негр Жозе Ніке, полковник Амансіо Леал. Один з братів Ашкарів, на ім'я Абдулла, третій за віком, загинув в ігорній залі кабаре в Піранжі, де він мирно грав собі в покер. Загинув, убивши трьох з п'яти підісланих до нього жагунсо. Брати так помстились за його смерть, що про це пам'ятали довго всі місцеві старожили.

Для того щоб довідатись докладніше про родичів Насіба, досить лише підняти архіви суду, перечитати промови прокурора і адвокатів.

Турком і арабом його називали часто, але робили це його найближчі друзі, намагаючись не розсердити його. Сам він не любив цих прізвиськ і, бувало, гнівався не на жарт:

— Дивіться, щоб я вам не поскручував в'язи…

— Але ж, Насібе…

— Плетіть що завгодно, але облиште в спокої турків. Я — бразилець, — він бив величезним кулачищем себе в груди, — син сирійця, дякувати богові.

— Араб, турок, сирієць — чи це не все одно…

— Що? Все одно?! Та як ви смієте зі своїм невіглаством валити в одну купу все на світі: існують же науки — географія, історія, треба ж хоч трохи цікавитись ними. Турки — це бандити, найгірші люди в світі. Важко знайти більшу образу для сирійця, аніж назвавши його турком.

— Ну, годі, Насібе! Адже я і гадки не мав тебе образити. Просто для мене всі ці східні національності на одне лице…

Можливо, його називали так ще й завдяки чорним вислим вусам, що скидались на вуса скинутого султана і які він мав звичку настовбурчувати від час розмови. Ці густі вуса росли над товстими губами, що при найменшій нагоді привітно усміхалися. Крім того, надовго запам'ятовувались його виразні очі на лагідному приємному обличчі, які загорались невидимим полум'ям при зустрічі з першою-ліпшою жінкою. Це був величезний бразилець, високий, огрядний, з густою чуприною, з помітним черевцем «на дев'ятому місяці», як любив покепкувати Капітан, програючи Насібу чергову партію в шашки.

— На землі мого батька… — Так починались всі його розповіді в тісному колі друзів, які залишались в барі до останніх хвилин.

Тому, що своєю землею він вважав Ільєус, веселе приморське місто в багатому краю какао, де він виріс і став людиною. Його батько і дядьки, наслідуючи приклад Ашкарів, прибули сюди спершу самі, залишивши сім'ї в Сирії. Насіб приїхав пізніше з матір'ю і старшою шестирічною сестрою. Самому Насібу не було тоді й чотирьох років, він майже не пригадував подорожі в третьому класі і порту в Баїйї, де на них чекав батько. Потім переїзд до Ільєуса теж пароплавом, висадка на берег з човна, оскільки в ті часи тут не було ще навіть причалу. Про рідну землю, про Сирію, не залишилось навіть віддалених спогадів. Насіб став бразильцем, ільєусцем. Йому завжди здавалося, що він народився в ту мить, коли його із сльозами на очах обняв батько в порту Баїйя. До речі, першим кроком, який зробив бродячий комерсант Азіз, прибувши до Ільєуса, була його поїздка з дітьми до Ітабуни, яка називалась тоді Табокасом, де в нотаріальній конторі старого Сегісмундо малят було зареєстровано бразильцями.

Незабарний процес натуралізації було здійснено за кілька рейсів шановним нотарем, який виконав все з почуттям високого обов'язку. Не будучи визискувачем, він брав дешево, тим самим даючи змогу всім пройти через його руки, перетворюючи дітей емігрантів, або і їх самих, раз вони приїхали працювати на нашій землі, на повноцінних бразильських громадян з видачею їм справжніх свідоцтв про народження.

Трапилось так, що стара нотаріальна контора була підпалена під час боротьби за землі з метою знищення фальшивих актів обміру і реєстрації ділянок Секейро-Гранде. Про це розповідається навіть в одній з книг. Годі було шукати винуватця пожежі, а тим паче найменшою була вина старого Сегісмундо в тому, що книжки, де записувались дати народження й смерті, також згоріли у невблаганному вогні. Це змусило сотні ільєусців заново пройти реєстрацію (в ті часи Ітабуна ще була районом муніципалітету Ільєус). Реєстраційні книжки загинули, але залишились свідки, які могли підтвердити, що маленький Насіб і несмілива Салма, діти Азіза і Зораї, народились в приміському районі Феррадас і були раніше, до пожежі, зареєстровані в цій нотаріальній конторі. Хіба ж міг Сегісмундо взяти під сумнів свідчення заможного полковника Жозе Антунеса або власника мануфактурної крамниці комерсанта Фадела, відомої людини на біржі? Або чи ж можна було сумніватись в скромному свідченні паламаря Боніфасіо, завжди готового дещицю додати до свого мізерного заробітку виступом у ролі свідка, що заслуговує довір'я? А чи можна було не погодитись зі словами одноногого Фабіана, вигнанця із Секейродо-Есніньйо, котрий мав лише один засіб для існування — фальшиві свідчення за винагороду.

Майже тридцять років минуло з того часу. Старий Сегісмундо помер у пошані, і його похорони згадуються й досі. На них були присутні всі мешканці міста, оскільки в Сегісмундо не було ворогів; невідомо, куди поділись навіть ті, що спалили його контору. Над його могилою виступали промовці, вихваляючи його добропорядність і доброчесність. Він був, як стверджували оратори, зразковім слугою правосуддя, прикладом для майбутніх поколінь.

Він без зайвих розмов реєстрував як такого, що народився в муніципалітеті Ільєус (штат Баїйя, Бразилія), будь-якого малюка, не вдаючись до розслідувань навіть тоді, коли кожному було ясно, що той народився після пожежі в нотаріальній конторі. Він не був ні формалістом, ні скептиком, хоч це, правда, було й неможливим в Ільєусі часів початку ери какао. На той час досягла розквіту фальсифікація нотаріальних актів і актів обміру земель, були винайдені іпотеки, нотаріальні контори, і нотарі були важливими деталями в машині захоплення і узаконення захопленої землі. Як відрізнити справжній документ від підробленого? Де вже там було думати про такі мізерні законницькі подробиці, як точне місце і час народження дитини, коли життя проходило серед перестрілок, небезпечних зіткнень з бандами жагунсо, коли людей просто вбивали з-за рогу. Життя було розмаїте і цікаве, то ж чи до вивчення якихось там географічних понять було старому Сегісмундо? Яке це, зрештою, мало значення, де народився бразилець, котрого реєструють, — в сирійському селі чи в Феррадасі, на півдні Італії чи в Піранжі, в Трас-ос-Монтес чи Ріо-де-Брасо? Старому Сегісмундо вистачало клопоту з документами на володіння землею. Для чого ж було йому ще ускладнювати життя чесних громадян, які прагнули лише одного — виконати вимоги закону і записати своїх дітей? Він просто вірив словам цих симпатичних емігрантів, брав їхні скромні подарунки, підкріплені вірогідними свідченнями шановних співгромадян, людей, чиї слова нерідко були вагомішими за будь-який законний папірець.

А коли якісь сумніви і западали в його душу, то тканина на сукню для дружини, курка або індик для його кухні були не дуже вже й високою платою, яка заспокоювала совість. Він, як і більшість населення, справжнього бразільця оцінював не за місцем його народження, а за його працею в ім'я землі, за його відвагою, виявленій при освоєнні сельви і в хвилини смертельної небезпеки, за кількістю посаджених какаових дерев або за кількістю яток чи крамниць — одним словом, за тим внеском, який було зроблено у розвиток зони. Такою була психологія ільєусців, такою була психологія і старого Сегісмундо, людини з великим життєвим досвідом, який він ставив на сторожі інтересів зони какао. Що ж до чесності і делікатності, то з певністю можна стверджувати одне — не завдяки цим якостям досягли прогресу міста півдня Баїйї, були пробиті дороги, закладені плантації, виникла торгівля, виріс порт, збудувались житлові і ділові квартали, заснувалась газета, вивозиться какао у всі частини світу. Все це завойовано під час перестрілок і засідок, фальшивих земельних обмірів, актів реєстрації, вбивств та інших злочинів, ціною крові, мужністю. Не останню роль зіграли тут жагунсо, авантюристи, повії, шулери.

Проте якось Сегісмундо довелось згадати про делікатність. Йшлося про обмір лісів Секейро-Гранде, і йому запропонували досить мізерну винагороду, тому його педантичність пропорційно збільшилась. Щоб не заривався — контору його спалили, а в ногу всадили кулю. Куля, правда, була спрямована в груди Сегісмундо, але старому поталанило. З того часу він перестав бути педантом і з ним, як з будь-яким іншим істинним грапіуно, можна було, хвалити бога, знайти спільну мову.

Тому-то, коли, вже доживши до вісімдесяти літ, старий віддав душу Всевишньому, його похорони перетворились на справжнісіньку маніфестацію. Ільєусці сплатили належне людині, яка була в цих місцях взірцем патріотизму і вірності правосуддю.

З його легкої руки Насіб в один звичайний вечір став корінним бразильцем, хоча на той час уже давно виріс із свого дитячого костюмчика, пошитого з французького оксамиту.

Про те, як з'являється Мундіньйо Фалкан, важлива особа, що розглядає Ільєус у бінокль

З капітанського містка пароплава, що стояв, чекаючи на лоцмана, на місто замріяно дивився молодик, гарно вдягнений і ретельно поголений. Можливо, його чорний чуб і виразні очі спричинялись до того, що жінки одразу звертали на нього увагу. Але різко окреслений рот і круте підборіддя свідчило про його волю і рішучість, про наполегливість в досягненні поставленої мети.

Капітан з обвітреним обличчям, покусуючи люльку, простягнув йому бінокль. Мундіньйо Фалкан взяв його і сказав:

— Він мені, власне, ні до чого… Я знаю тут кожен будинок, кожну людину. Немовби народився на цьому березі.— Мундіньйо вказав пальцем на берег. — Ось той будинок ліворуч, поруч з двоповерховим особняком, — мій. Можу додати, що й набережну побудував я…

— Це багата земля, з великим майбутнім, — голосом знавця заговорив капітан. — Одна незручність: при вході в порт — мілина.

— Це питання ми теж розв'яжемо, — запевнив його Мундіньйо. — Причому — незабаром.

— Дай-то боже! А то як тільки мені доводиться тут бувати, не обберуся страху за свою посудину. На всій півночі гіршої бухти годі й шукати…

Мундіньйо підняв бінокль і навів його на місто. Він побачив свій будинок, споруджений в сучасному стилі,— для його побудови було виписано архітектора з Ріо, — особняки на набережній, сад полковника Місаела, шпилі церкви Богородиці, шкільне приміщення. Зубний лікар Осмундо, закутавшись в халат, виходить з двору, щоб покупатись в морі зранку: він не хоче підривати моральні підвалини населення. На майдані Сан-Себастьян порожньо. В барі «Везувій» двері замкнено. Нічний вітер зірвав рекламну афішу з фасаду кінотеатру. Мундіньйо уважно вивчав кожну деталь.

Йому й справді все більше подобалася ця земля, і він не картав себе за той шалений порив, який кілька років тому завів його сюди, немов людину, що, зазнавши корабельної катастрофи, була віддана у владу течії і для якої будь-яка земля правила рятівним пристановищем. До того ж ця земля була не простою. Тут вирощували какао. Чи ж є де краще місце для розміщення капіталу з метою його збільшення? Варто лише мати любов до праці, нахил до комерції, спритність і сміливість. Все це в нього було, але було й дещо значно більше — жінка, яку не мав сили забути, пристрасть, яку не міг вирвати з серця і думок.

Цього разу в Ріо мати й брати в один голос відзначили, що з ним відбулися якісь зміни і що він не схожий сам на себе.

Старший брат Лоурівал не міг не зауважити своїм вічно невдоволеним голосом:

— Хлопчина вбивається в колодки.

Еміліо усміхнувся і затягнувся сигарою.

— І непогано заробляє. Ми даремно дозволили тобі виїхати, — звернувся він до Мундіньйо. — Але хто б міг подумати, що в нашого юного кавалера виявиться такий хист до комерції? Адже тут ти переважно налягав на вино. Тому, коли ти поїхав, забравши належні тобі гроші, ми всі вирішили, що це твоє чергове дивацтво, нічим не краще і не гірше від інших. Ми домовились дочекатись твого повернення і вже потім заходитись гуртом навертати тебе на путь істинний.

Мати роздратовано підсумувала:

— Він уже не хлопчик. — Але на кого вона, власне, гнівається? На Еміліо за його слова чи на Мундіньйо, який, навіть втративши свою місячну платню, не приходить до неї канючити гроші? Мундіньйо дав їм можливість поговорити, йому подобався цей діалог, і коли всі вони висловились, оголосив:

— Тепер я маю намір взятися за політику. Думаю висунути свою кандидатуру (аби мене вибрали) на якусь посаду. Можливо, стану депутатом… З роками я стану там шановною людиною. Що ти скажеш, Еміліо, коли побачиш мене на трибуні палати, з якої я дам відповідь на одну з твоїх підлабузницьких промов, спрямованих на догоду уряду? Я маю намір виступити від опозиції.

У великій похмурій вітальні їхньої родинної резиденції, умебльованої строгими меблями, зібрались на розмову мати, горда, немов королева, з сивими розкішними косами, і всі три брати. Лоурівал, який замовляв собі костюми в Лондоні, нізащо б не погодився стати депутатом або сенатором. Він відмовився навіть від міністерської посади, коли йому цю посаду якось запропонували. Бути губернатором штату Сан-Пауло — це ще можна зрозуміти… Звичайно, можливо, Лоурівал і згодився б, якби його обрали всі політичні партії. Еміліо не був федеральним депутатом, його обирали і переобирали заново без будь-яких ускладнень. Будучи значно старшими від Мундіньйо, брати занепокоїлись, почувши, що він самостійно влаштовує справи, експортує какао, одержує чималі прибутки, із захопленням розповідає про цей варварський край, куди він знічев'я подався і де збирається незабаром стати депутатом.

— Ми можемо тобі допомогти, — батьківським тоном сказав Лоурівал.

— Ми зробимо так, щоб твоє ім'я занесли до урядового списку одним з перших, тоді тебе обов'язково оберуть, — додав Еміліо.

— Я приїхав сюди не просити у вас допомоги, а просто розповісти про свої справи.

— Надто ти, хлопче, зарозумілий, — зневажливо промимрив Лоурівал.

— Тебе просто не оберуть, — попередив Еміліо.

— Оберуть. Як представника опозиції. Але я буду діяти лише в Ільєусі. Ще раз повторюю, що приїхав сюди не заради вашої допомоги. Щиро вам дякую.

Мати підвищила голос:

— Ти вільний робити все, що тобі спаде на думку. Але чого ти постаєш проти братів, чому відмежовуєшся від нас? Вони зичать тобі лише добра, адже це твої брати.

— Я вже не хлопчик. Ви, здається, сказали про це самі.

Потім він розповів їм про Ільєус, про події минулого, про землі, завойовані з допомогою зброї, про сьогоднішній прогрес, про нові проблеми.

— Я хочу, щоб мене поважали, щоб мене послали в палату представником від Ільєуса. Яка мені користь від того, коли ви поставите моє ім'я в якийсь виборчий список? Щоб репрезентувати фірму, вистачить кандидатури Еміліо. Я тепер належу до патріотів Ільєуса.

— Психологія містечкового мешканця. Із стріляниною і оркестром, — усміхнувся Еміліо чи то іронічно, чи то поблажливо.

— Навіщо ризикувати, коли в цьому немає потреби? — запитала мати, намагаючись приховати тривогу.

— Щоб не бути тільки братом своїх братів. Щоб стати кимось і самому.

Він розвинув бурхливу діяльність в Ріо-де-Жанейро. Відвідував міністерства, розмовляв по-дружньому з міністрами в їхніх кабінетах і в будинку матері, де ті сиділи за столом, а мати головувала, в будинку Лоурівала в Сан-Пауло, де вони усміхались його дружині Мадлен. Коли міністр освіти, який кілька років тому був його суперником в боротьбі за симпатії однієї прекрасної голландки, сказав йому, що вже пообіцяв губернаторові штату Баїйя надати коледжеві доктора Еноха на початку навчального року права державного учбового закладу, Мундіньйо розсміявся:

— Друже, не забувай, що ти багато чим завдячуєш Ільєусу. Якби я туди не поїхав, тобі ніколи б не поталанило спати з твоєю легковажною голландочкою. Я хочу, щоб офіційний статут було надано коледжу негайно. Губернаторові ти можеш розповідати про якісь там закони, мені ж — ні… Для мене ти мусиш зробити навіть те, що суперечить законові, є важким і неможливім…

В міністерстві шляхів сполучення і громадських робіт він поставив вимогу про необхідність приїзду інженера до Ільєуса. Міністр розповів йому все про мілину Ільєуса, про порт Баїйї, пояснив, чому в цьому питанні виявляють зацікавленість люди, зв'язані з губернаторовим зятем.

— Це неможливо. Твоя вимога, дорогий друже, справедлива, але задовольнити її неможливо. Це просто виключено. Губернатор дертиметься на стіну.

— Це він тебе призначив?

— Звичайно, ні.

— Він може тебе зіпхнути з крісла?

— Думаю, що ні.

— Тоді якого ж ти біса вагаєшся?

— Ти не розумієш?

— Ні. Губернатор — старий. Його зять — злодюга. Обом їм ціна — мідяк. Разом з урядом загине і їхній клан. Ти що ж, підеш проти мене, проти найзаможнішого і наймогутнішого в штаті? Дурниці! Я — це майбутнє, губернатор — минуле. Окрім того, коли я до тебе й звертаюся, то лише тому, що вважаю себе твоїм другом. Я ж можу постукати й вище. Тобі це відомо. Якщо я поговорю з Лоурівалом і Еміліо, ти одержиш розпорядження про посилку інженера від самого президента республіки. Чи не так? — Йому було приємно шантажувати губернатора іменами братів, до яких він насправді ніколи б не звернувся з проханням. Потім вони вечеряли з міністром. Грала музика. Були жінки, квіти, шампанське. Домовились, що наступного місяця інженер прибуде до Ільєуса.

Три тижні пробув Мундіньйо в Ріо. Він на якусь мить повернувся до минулого життя: свята, вечірки, дівчата з вищого світу, акторки з музичного театру. Він дивувався, чому все це, що заповнювало його життя протягом багатьох років, тепер так мало його цікавить і так швидко стомлює. Йому, як розібратись, бракувало Ільєуса, гомінкої контори, інтриг, пліток, декого з тамтешніх людей. Ніколи не думав він, що так звикне до цього міста, що воно так заполонить його. Мати знайомила з багатими дівчатами, впливовими родинами, шукала для нього наречену, яка відволікла б його думки від Ільєуса. Лоурівал хотів відвезти брата до Сан-Пауло, адже Мундіньйо ще вважається його компаньйоном по плантаціях кави, і йому б слід побувати на них. Він не поїхав: зовсім недавно зарубцювалася рана на серці, тільки-но почав з його уяви зникати образ Мадлен. Ні, він не хоче знову зустрітися з нею, страждати від погляду її закоханих очей. Могутньою була ця пристрасть, про яку вони ніколи не говорили, але яка владно володіла ними. Витримка могла зрадити їх в будь-яку мить, і тоді вони кинулись би в обійми одне до одного. Ільєусу він був зобов'язаний своїм зціленням. Заради Ільєуса він і жив тепер. Лоурівал, пихатий і пересичений, схильний завжди похизуватись своєю зверхністю, самозакоханий сноб, бездітний вдівець, що похоронив дружину-мільйонершу, раптом — під час однієї із своїх подорожей до Європи — одружився вдруге, з француженкою, манекеншею з ательє мод. Між подружжям була помітна різниця у вікові, і Мадлен не збиралася приховувати причин, які спонукали її вийти заміж за Лоурівала. Мундіньйо відчував, що коли він не виїде звідси назавжди, то ніщо — ані моральні перестороги, ані скандал, ні муки совісті — не стануть на перешкоді їхньому зближенню. Вони постійно переслідували одне одного очима, руки їхні здригалися від дотиків, голоси схвильовано переривалися. Пихатий і холодний Лоурівал ніяк не міг собі уявити, що молодший брат, цей божевільний Мундіньйо, кинув все заради нього, заради свого брата.

Ільєус вилікував Мундіньйо, а коли він вилікувався, то, мабуть, зміг би вже спокійно дивитися на Мадлен, адже ніяких почуттів тепер до неї в нього не було.

Він оглянув крізь бінокль Ільєус, побачив араба Насіба, що стояв біля відчиненого вікна свого будинку. Усміхнувся, бо господар бару нагадав йому про Капітана, з яким він, як водиться, грав у шашки і в карти. Капітан йому буде корисним. Він став найближчим товаришем Мундіньйо і вже давно натякає на необхідність взятися за політичну діяльність. В місті всі знали про неприязнь Капітана до Бастосів, бо саме вони усунули його від влади і розбили в політичній боротьбі двадцять років тому. Мундіньйо вдавав, що не розуміє натяків Капітана, бо на той час він лише готував ґрунт для майбутньої діяльності. Тепер настав слушний час. Треба буде викликати Капітана на відверту розмову і запропонувати йому очолити опозицію. Він доведе братам, на що він здатний. Не кажучи вже про те, що для прогресу Ільєуса, для прискорення темпів розвитку місту гостро бракувало такої людини, як він, — адже ці полковники не розуміють, що зараз потрібне району.

Мундіньйо віддав бінокль, в цей час лоцман піднявся на борт, і корабель розвернувся носом до входу в гавань.

Про прибуття пароплава

Незважаючи на ранню годину, невеличкий натовп стежив, як команда пробувала зняти пароплав з мілини. Він застряв біля входу в бухту, засівши там, здавалося, назавжди.

З вершини пагорба Уньан допитливі спостерігачі бачили капітана та лоцмана, що метушилися на палубі і віддавали накази, матросів, заклопотаних офіцерів. Невеличкі шлюпки, що підійшли з боку Понталу, оточили корабель.

Пасажири стояли біля борту, майже всі в піжамах і хатніх капцях, дехто, між іншим, був уже й одягненим, готовим до висадки. Вони заповзятливо перегукувались з рідними і знайомими, котрі, вставши вдосвіта, прийшли в порт їх зустрічати, розповідали про подорож, кепкували з триклятої мілини. Хтось гукнув до рідні, що стояла на причалі:

— Бідолашна, вона помирала в страшних муках!

Після цієї звістки голосно заридала жінка середнього віку, одягнена в чорне. Поруч стояв засмучений худорлявий чоловік з чорною стьожечкою в петлиці піджака і муаровою перев'яззю на рукаві. Двоє їхніх дітей стояли поряд, не звертаючи жодної уваги на сльози матері.

Глядачі, розбившись на групи, обговорювали пригоду в гавані.

— Ця мілина — ганьба для міста…

— Вона значно небезпечніша, ніж здається. Першого-ліпшого дня перший-ліпший пароплав застряне тут назавжди, і тоді прощай, порт Ільєус…

— Уряд штату не вживає заходів…

— Не вживає заходів? Та вони навмисне залишають цю мілину, щоб до нас не заходили великі пароплави і щоб какао експортувала лише Баїйя!

— І префектура також палець об палець не вдарить. Префект боїться навіть голос подати. Він тільки те й робить, що підтакує урядові.

— Ільєус має показати, на що він здатний.

Група, яка прибула з рибного базару, встряла теж у розмову. Доктор, з властивою для нього гарячковістю, закликав виступити проти політичних діячів і уряду Баїйї, які ставляться до Ільєуського муніципалітету зневажливо, немовби не він є найзаможнішим і найпрогресивнішим у штаті, немовби не він дає найбільші прибутки, не кажучи вже про Ітабуну, місто, що росте, наче гриб після дощу, — адже тамтешній муніципалітет також страждає від бездіяльності правителів, від їхньої упередженості, від байдужого ставлення до проблеми порту Ільєуса.

— Провина, справді, наша, і ми маємо це визнати, — сказав Капітан.

— Чому наша?

— А чия ж іще? Це легко довести: хто робить політику в Ільєусі? Ті ж самі люди, що й двадцять років тому. Ми обираємо на посади префектів, депутатів, сенаторів штату і федеральних депутатів — людей, які не мають нічого спільного з Ільєусом, і все це на догоду старим зобов'язанням, взятим бог знає ким і коли.

Жоан Фулженсіо підтримав Капітана:

— Що правда, то правда. Полковники продовжують голосувати за тих людей, які їх в свій час підтримували.

— А як наслідок, в жертву приносяться інтереси Ільєуса.

— Зобов'язання слід виконувати… — захищався полковник Амансіо Леал. — Коли ми потребували підтримки…

— Тепер перед містом стоять зовсім інші проблеми…

Доктор посварився пальцем:

— Час уже покласти край цьому неподобству. Треба обрати людей, які б уособлювали справжні інтереси нашої округи.

Полковник Мануел дас Онсас розсміявся:

— А голоси, Докторе? Де ви візьмете голоси?

Полковник Амансіо Леал сказав, як завжди, м'яко:

— Послухайте, Докторе, тепер чимало гомонять щодо прогресу, цивілізації, про необхідність докорінних змін в Ільєусі. Я щодня тільки про це й чую. Але скажіть, на милість божу, завдяки кому здійснювався цей прогрес? Хіба робили його не ми, плантатори? У нас є свої зобов'язання, які ми взяли у важкі хвилини, а ми люди слова. Допоки я живий, свій голос я віддаватиму куму Раміро Бастосу і тому, на кого він покаже. Хай навіть не знатиму його імені. А все це тому, що Раміро виявив мені велику підтримку, коли ми ризикували життям в цих нетрях…

Араб Насіб пристав до гурту, що палко обговорював важливі політичні питання. Він ще не зовсім прокинувся і мав досить заклопотаний і розгублений вигляд.

— Про що мова?

Капітан пояснив:

— Полковники через свою відсталість не розуміють, що тепер уже не ті часи, бо зараз усе виглядає інакше. І проблеми сьогодні стоять не ті, що стояли двадцять-тридцять років тому.

Але араба ця тема не зацікавила, хоча в інший час неодмінно схвилювала б його. Він ніяк не міг зжитися з думкою, що бар залишився без куховарки напередодні бенкету, тому він лише кивнув головою у відповідь на слова Капітана.

— Ви чого це такий розгублений. Що трапилось?

— Куховарка поїхала…

— Оце так причина!.. — Капітан знову поринув у дискусію, яка набирала все гостріших форм і в яку вступало все більше людей.

«Оце так причина!.. Оце так причина!..» Насіб відійшов на кілька кроків, немовби зберігаючи безпечну відстань. Гучний голос Доктора переплітався з м'яким, але вольовим голосом полковника Амансіо. Але, зрештою, його, Насіба, зовсім не обходить префектура Ільєуса, депутати, сенатори і тому подібне! Зараз для нього немає в світі нічого важливішого, ніж завтрашній обід на тридцять осіб… Коли сестри Дос Рейс і згодяться допомогти йому, то злуплять з нього, як з батька… Треба ж було трапитись біді саме в цей час, коли все йшло добре… Адже коли він купив бар «Везувій» на майдані Сан-Себастьяна в житловому кварталі далеко (проте навіть не далеко, оскільки відстані в Ільєусі мікроскопічні, а швидше — за межами) від торгового центру і зони порту, де були його основні конкуренти, то дехто з друзів і його дядько вирішили, що він збожеволів. Бар був занедбаний, ніхто його не відвідував, мухи роями вкривали стіни. А кафе в порту розквітали, там завжди було повно відвідувачів. Але Насіб не хотів, як раніше, міряти матерію за прилавком крамниці, що дісталася йому в спадщину від батька. Йому не подобалась ця робота, а ще більше товариство дядька і свояка, агронома з дослідної станції какао. Доки батько жив, крамниця торгувала добре, старий був людиною діловою і користувався повагою серед мешканців навколишніх кварталів. Дядько ж, руки в якого були зв'язані численною родиною, боявся усього нового, лякливо тупцював на місці, вдовольняючись малим. Насіб продав свою частину паю, пустив кошти в обіг, здійснив низку ризикованих операцій, продаючи і купуючи какао, і нарешті купив бар; це було майже п'ять років тому. Купив він його в одного італійця, який виїхав у провінцію, в пошуках кращої долі на плантаціях какао.

Бар в Ільєусі давав значний прибуток, навіть більший, аніж кабаре. В місті завжди було багато людей, які приїхали сюди, повіривши в чутки про можливість розбагатіти на землях какао. Юрми комівояжерів тіснились на вулицях, чимало було й приїжджих. Не одну справу було влаштовано за столиками барів, до того ж існував звичай демонструвати свою доблесть у випивці і стала модою звичка, занесена англійцями в період спорудження залізниці: пити перед сніданком і перед обідом аперитив, розігруючи в кості, кому платити. Цю звичку перейняло все чоловіче населення Ільєуса. До полудня і після п'ятої вечора бари були переповнені.

Бар «Везувій» був найстаровиннішим у місті. Він містився на першому поверсі будинку, що стояв на розі невеличкого затишного майдану неподалік від моря. Поруч височіла церква святого Себастьяна. На протилежному розі нещодавно відкрився кінотеатр «Ільєус». «Везувій» занепав не тому, що стояв віддалік од торгових вулиць, де розквітали кафе «Ідеал», бар «Шик», бар «Золота горілка» Плініо Араси, з якими конкурував Насіб. До цього занепаду спричинився італієць, який марив плантаціями какао. Він не піклувався про бар, не поновлював запасів вина, не вживав жодних заходів, аби закликати відвідувачів до себе. Старезний грамофон з комплектом платівок із скрипучими оперними аріями стояв зламаний, вкритий павутинням. Стільці порозсихалися, ніжки в столиків були поламані, сукно на більярді подерлося. Навіть назва бару, написана вогненними літерами на тлі виверження вулкана, вицвіла і вилиняла під сонцем та дощами і ледве читалась. Насіб придбав увесь цей мотлох, а також назву і приміщення за безцінь! Італійцю залишився тільки грамофон і платівки. Насіб все пофарбував заново, замовив нові столи, стільці, дістав шахівниці, збув більярд барові Макуко, влаштував у глибині бару куточок для гри в покер. У нього завжди був широкий вибір вин, морозиво для сімейних відвідувачів в час вечірніх прогулянок по набережній і в години закінчення кіносеансів, а під аперитив подавали вишукані закуски і солодощі.

Все це скидалося на дрібниці, які на перший погляд не грали жодної ролі: пиріжки з маніоки, запіканки з ніжних креветок і тріски, тістечка з солодкої маніоки і кукурудзи.

Ідея належала Жоанові Фулженсіо.

— Чому ви не готуєте цих страв для продажу в барі? — запитав він якось, ласуючи шербетом старої Філомени, приготовленим для араба, любителя смачних страв.

Спершу бар відвідували лише приятелі Насіба: товариство з «Папеларіа Модело», яке з'являлось сюди посперечатись після закриття крамниці, аматори покеру і шашок, а інколи й респектабельніші особи, наприклад суддя, а також адвокат Маурісір, які не любили портових барів, бо там вештались різні підозрілі постаті, що розв'язували свої «принципові» суперечки бійкою і стріляниною.

Потім бар почали відвідувати цілі родини, яких спокушало морозиво і прохолоджувальні напої. Але відвідувачів значно побільшало і одразу настала ера відродження для бару лише після того, як в години аперитиву з'явились на столах закуска і солодощі.

Чимало людей приходило пограти в покер. Для постійних відвідувачів: полковника Амансіо Леала, Малуфа, полковника Мелка Тавареса, Рібейріньйо, власника взуттєвої крамниці сірійця Фуада, Оснара Фарії (єдиною роботою для якого була гра в покер та інтрижки з негритяночками на пагорбі Конкіста), Езекієла Прадо та ще декого — Насіб приберігав до півночі запіканку, пиріжки, солодощі. Пили в барі багато, прибутки Насіба зростали.

Через деякий час «Везувій» досяг розквіту. Він обігнав кафе «Ідеал», бар «Шик», лише в «Золотій горілці» відвідувачів було, мабуть, більше. Насіб не скаржився на долю, хоча працював, як віл. Йому допомагали Шіко Молеза і Біко Фіно, інколи негреня Туїска, що сиділо із своїми щітками і гуталіном на широкому тротуарі біля бару. Справи йшли пристойно, робота припала Насібові до душі, в барі обговорювались різні новини і найдрібніші міські події, а також звістки з-за кордону. Відвідувачі симпатизували Насібові, «людині порядній і роботящій», як любив висловлюватись суддя, всідаючись після обіду за один із столиків на вулиці і розглядаючи море і натовп на майдані.

Все йшло добре до сьогоднішнього дня, коли божевільна Філомена виконала свою давню погрозу. Хто тепер готуватиме страви для бару і для нього? Нічого було й думати про те, щоб постійно користуватися послугами сестер Дос Рейс, — навряд чи вони погодяться, та й платити їм довелось би чимало, адже вони відомі здирниці. Слід сьогодні ж знайти куховарку, та ще до того ж справжню, бо інакше…

— Пароплавові, очевидно, доведеться скинути вантаж в море, аби знятися з мілини, — зауважив чоловік без піджака. — Він, мабуть, засів таки по-справжньому.

Насіб на мить забув про свої турботи й клопоти: машини на пароплаві працювали на всю потужність, але спроби знятися з мілини були даремні.

— Час уже покласти край цьому неподобству… — пролунав голос Доктора, що брав участь у суперечці.

— Ніхто до пуття не знає, хто він такий, цей Мундіньйо Фалкан, — як і раніше, м'яко говорив Амансіо Леал.

— Ніхто не знає? Ну, а я вам скажу, що він — саме той, кого потребує Ільєус.

Пароплав тремтів од напруги, кіль його терся об пісок, машини надсадно ревли, лоцман вигукував команди. На капітанському містку з'явився чоловік, ще молодий, гарно вдягнений. Затулившись рукою від сонця, він намагався знайти в натовпі тих, що зустрічали, своїх друзів.

— Он він… Мундіньйо! — вказав рукою Капітан.

— Де?

— Там, зверху…

Залунали вигуки:

— Мундіньйо! Мундіньйо!

Той почув, помахав рукою, зійшов трапом вниз, зник на якусь мить, потім, усміхаючись, став біля борту серед пасажирів. Склавши долоні рупором, гукнув:

— Інженер скоро приїде!

— Який інженер?

— З міністерства шляхів сполучення, обстежувати бухту. Важливі новини…

— Чули? Ну, що я вам казав?

З-за спини Мундіньйо Фалкана з'явилась незнайома жінка, блондинка у великому зеленому капелюшку. З усмішкою вона торкнулася до руки Мундіньйо.

— Оце жіночка, чорт забирай! Мундіньйо не любить гаяти часу даремно…

— Нічого собі! — погодився Ньо-Гало, хитнувши ствердно головою.

Пароплав різко нахилився, злякавши пасажирів, — блондинка навіть скрикнула, — і знявся з мілини; радісні вигуки залунали на березі і на палубі пароплава. Смаглявий, худорлявий чоловік, що стояв поряд з Мундіньйо із сигаретою в зубах, байдужим поглядом озирав все навколо. Експортер сказав йому щось, той розсміявся у відповідь.

— Цей Мундіньйо зух… — схвально зауважив полковник Рібейріньйо.

Пароплав загув голосно і заклично і рушив до причалу.

— Він денді, зовсім з іншого світу, — похмуро кинув полковник Амансіо Леал.

— Ходімо довідаємось, які новини привіз Мундіньйо, — запропонував Капітан.

— А я піду в пансіон, переодягнусь і вип'ю кави. — Мануел дас Онсас відкланявся.

— Я теж… — Амансіо Леал рушив за ним.

Друзі попрямували в порт, обговорюючи повідомлення Мундіньйо.

— Мабуть, йому таки вдалося розворушити міністерство. Він побував там недарма.

— Мундіньйо справді людина авторитетна.

— Ох і жінка! Апетитна, нічого не скажеш… — зітхнув полковник Рібейріньйо.

Коли вони підійшли до дебаркадера, пароплав маневрував, готуючись причалити. Пасажири, що їхали в Баїйю, Аракаж, Масейо, Ресіфе, поглядали на берег з нетерпінням. Мундіньйо Фалкан ступив на причал одним з перших і одразу потрапив у обійми друзів. Араб вітав його підкреслено люб'язно.

— Поправився…

— Помолодшав…

— В Ріо-де-Жанейро всі молодшають…

Блондинка — не така молода, як видавалось на відстані, проте ще вродливіша, вишукано одягнена і вміло підфарбована («Іноземна лялька», — вирішив полковник Рібейріньйо) — і худий, немов скелет, чоловік зупинились неподалік в чеканні. Мундіньйо жартівливо відрекомендував їх, наслідуючи циркових закликалів:

— Принц Сандра, фокусник екстра-класу, і його дружина, танцівниця Анабела… їхні гастролі відбудуться в Ільєусі.

Чоловік, який гукав з пароплава про те, що якась жінка померла в страшних муках, обнімався тепер з родиною і розповідав сумні подробиці:

— Вона конала цілий місяць, бідолаха! Мені ніколи не доводилось бачити подібних страждань… Вона стогнала день і ніч так, що серце краялось на шматки.

Літня жінка заридала ще голосніше. Мундіньйо, актори, Капітан, Доктор, Насіб і фазендейро пішли до дебаркадера. Носильники несли чемодани. Анабела розкрила парасольку.

— Чи не запросите ви цю дівчину танцювати у вашому барі? — запитав у Насіба Фалкан. — У неї танець з покривалами, це справляє такий фурор…

Насіб звів очі до неба:

— В барі? Адже в мене не кіно і не кабаре… А ось куховарка мені зараз справді потрібна до зарізу.

Всі розсміялись. Капітан взяв Мундіньйо під лікоть:

— Як з інженером?

— В кінці місяця буде тут. Міністр дав мені гарантію.

Про сестер Дос Рейс і їхнє презепіо

Сестри Дос Рейс — огрядна Кінкіна і худорлява Флорзінья, — повертаючись з семигодинної меси, задріботіли швидше, побачивши Насіба, який чекав на них біля воріт будинку. Це були веселі бабусі; разом вони мали сто двадцять вісім років гарантованої, безперечної незайманості. Були вони близнятами, останніми представницями давньої ільєуської родини, що існувала ще до початку ери какао, тобто були нащадками тих, хто поступився місцем виходцям із Сержіпе, Сеари, арабам, італійцям, іспанцям. Власниці пристойного будинку на вулиці полковника Адамі, де вони мешкали — і придбати який, до речі, вперто намагалось чимало полковників, — а також трьох інших будинків на головному майдані, жили за рахунок орендної плати за ці будинки і на прибутки від продажу солодощів, якими торгувало вечорами негреня Туїска. Відомі кондитерки, чарівниці кухні, вони інколи брали замовлення на приготування сніданків і обідів для окремих родин. Проте прославились вони — і це стало окрасою міста — великим різдвяним презепіо, що споруджувалось щороку в одному з парадних залів їхнього голубого будинку. Вони працювали увесь рік, вирізуючи і наклеюючи на картон малюнки із журналів, щоб презепіо було ще більшим, ще багатшим, ще благочестивішим, ніж раніше.

— Ви сьогодні щось рано прокинулись, сеньйоре Насібе…

— Інколи доводиться.

— А де обіцяні вами журнали?

— Принесу, доно Флорзіньє, обов'язково принесу. Вже підбираю.

Діяльна, рухлива Флорзінья випрошувала журнали у всіх знайомих, спокійна, статечна Кінкіна лише задоволено усміхалася. В своїх допотопних сукнях, з хустками на головах, вони скидались на комедійні персонажі, що зійшли із сторінок давніх книжок.

— Чого це ви завітали до нас ні світ ні зоря?

— Я хотів поговорити з вами про одну справу.

— Тоді заходьте…

Вхідні двері вели на веранду, де росли квіти, ретельно доглянуті господинями.

Зігнута тягарем років прислужниця, ще старіша і немічніша від старих дів, ходила поміж клумбами і поливала квіти з відра.

— Проходьте до зали презепіо, — запросила Кінкіна.

— Анастасіє, дайте сеньйорові чарку лікеру! — наказала Флорзінья. — Якого ви бажаєте? З женіпапо[47], а чи ананасовий? У нас ще є помаранчевий і з маракужі[48]

Насіб знав з власного досвіду, що коли хтось намагався досягти згоди в розмовах з сестрами Дос Рейс, мусив неодмінно скуштувати їхнього лікеру — в таку ранню пору, боже милосердний! — похвалити його, поцікавитись, як обладнується презепіо, виявити до нього інтерес. Насібу треба було запастись на кілька днів закусками для бару, а також солодощами, домовитись про обід для автобусної компанії на завтрашній вечір… Доки не вдасться знайти нову куховарку.

Це був старовинний будинок з двома вітальнями, вікна з яких виходили на вулицю. Однією з них вже давно не користувались, перетворивши її в залу презепіо. Але презепіо було в ній не протягом року. Його споруджували лише в грудні і показували для бажаючих аж до карнавальних свят, потім Кінкіна і Флорзінья ретельно розбирали його і починали спроквола готуватись до чергового Різдва. Презепіо сестер Дос Рейс було не єдиним в Ільєусі. Існували й інші, причому серед них були і гарні, і багаті, але все ж таки, коли заходила мова про презепіо, то на увазі неодмінно малось презепіо сестер Дос Рейс. Інші не витримували конкуренції. Протягом п'ятдесяти з гаком років презепіо збільшувалось. Перше невеличке презепіо сестри обладнали ще в ті часи, коли Ільєус був безнадійною глушиною, а Кінкіна і Флорзінья — молоденькими, енергійними, веселими дівчатками, які мали успіх у молодиків (ще й досі незрозумілим є той факт, чому вони не вийшли заміж, — можливо, занадто довго обирали судженого). В затишному Ільєусі часів докакаової ери поміж родинами існувало змагання у влаштуванні найкрасивіших і найбагатших різдвяних презепіо. Європейського Різдва з Дідом Морозом, закутаним від холоду в теплий кожух, з подарунками для дітей в бездонній торбині, в Ільєусі не було. Тут на Різдво споруджували презепіо, відвідували богадільні, вечеряли після меси під Новий рік, а потім починались народні гуляння з танцями рейзадо, зворушливі пасторіньї[49] та бумба-меу-бой. З року в рік презепіо сестер Дос Рейс збільшувалось, і в міру того, як їхня зацікавленість в танцях зменшувалась, вони все більше часу віддавали презепіо, прикрашали його новими фігурами, розширювали поміст, на якому воно стояло, аж доки не зайняло трьох стін зали з чотирьох. З березня по листопад увесь вільний час, що залишився од відвідувань церкви (о шостій ранку — меса і о шостій вечора — благословіння), від приготування солодощів, які продавало постійній клієнтурі негреня Туїска, від візитів друзів і далеких родичів, від пересудів з сусідками, вони вирізували картинки з ілюстрованих видань, а потім акуратно наклеювали їх на картон. Встановлювати презепіо в кінці року їм допомагали: Жоакім, прикажчик з крамниці «Папеларіа Модело», барабанщик з гуртка імені 13 травня, завдяки чому він вважав себе артистом, Жоан Фулженсіо, Капітан, Діоженес (власник кінотеатру «Ільєус» і протестант), учениці монастирської школи, професор Жозуе, Ньо-Гало, хоча останній був затятим антиклерикалом; всі вони допомагали сестрам збирати журнали. Коли в грудні роботи ставало більше, до старих приходили сусідки, подруги, а після іспитів — дівчатка з монастирської школи. Презепіо сестер Дос Рейс стало майже колективною власністю місцевого товариства, гордістю мешканців міста, і день його відкриття ставав святом для всіх. Будинок сестер не міг тоді вмістити всіх бажаючих, цікаві збирались навіть на вулиці попід вікнами, всім кортіло побачити презепіо, освітлене різнобарвними лампочками. Електрику до них підводив, до речі, теж Жоакім, який з нагоди цього славетного дня хоробро напивався солодких лікерів.

Презепіо відтворювало, як і належить, Різдво Христове в занедбаному хліві далекої Палестини. Але убога, неродюча східна земля була лише деталлю в центрі пістрявого світу, де з демократичним розмахом перемішувались найрізноманітніші сцени і постаті із різних історичних періодів, причому кількість їхня зростала з року в рік. Політичні діячі, вчені, військові, літератори і актори — еліта суспільства, свійські і дикі тварини, строгі лики святих по сусідству з сліпучою плоттю напівроздягнених кінозірок.

На естраді моделювалися пагорби з невеличкою долиною посередині, в одній з печер був хлів з колискою Ісуса, поруч сиділа Марія і стояв святий Іосиф, тримаючи за гнуздечку смирного віслюка. Ці постаті не були найбільшими чи найрозкішнішими в презепіо. Навпаки, вони видавались маленькими і бідненькими в порівнянні з іншими, але оскільки вони були в першому презепіо, влаштованому Кінкіною і Флорзіньєю, сестри наполягали на тому, щоб зберегти їх. Зовсім інакше виглядала таємнича комета, що провістила різдво Христове, — вона підвішувалась на дротиках між хлівом і небом, зробленим з голубого шовку, до якого були пришпилені зорі. Це був шедевр Жоакіма, і недаремно всі гаряче розхвалювали його, викликаючи сльози радощів на очах у автора: величезна, з малиновим хвостом зоря із целофану була так дотепно задумана і зроблена, що, здавалось, вона випромінює світло, яке сяє у величезному презепіо.

Біля хліва немовлям милувались корови, розбуджені цією знаменною подією від свого мирного сну, коні, коти, собаки, качки, кури, різні дикі тварини, серед них лев, тигр і жираф. Під проводом світла жоакімової зорі туди прийшло троє волхвів — Каспар, Мельхіор і Валтасар, з золотом, ладаном і міррою. Постаті білих біблійних волхвів були вирізані із старого альманаху. Що ж до чорного волхва, який зіпсувався від вологи, то його нещодавно замінили на портрет султана Марокко, що саме широко друкувався тоді у всіх газетах і журналах (бо й справді, який правитель найбільше пасує для заміни відсирілого Мельхіора, аніж той, що так потребує заступництва, виборюючи зі зброєю в руках незалежність своєї держави?).

Річка — струмінь води, що текла руслом, зробленим з розрізаної навпіл гумової трубки, — спускалась з пагорбів у долину, а винахідливий Жоакім спроектував і спорудив на ній водоспад. Пагорби перетинались дорогами, що вели до хліва; тут і там видно було село. А на шляхах перед будинками з освітленими вікнами, серед зображень тварин видно було портрети чоловіків і жінок, що чимось прославились в Бразілії і у всьому світі і чиї портрети публікувалися в пресі. Був тут Сантос-Дюмон в спортивному кашкеті, зображений біля своїх примітивних літаків; вигляд мав він досить сумний. Неподалік від нього, на правому схилі пагорба, розмовляли Ірод і Пілат. Поодаль розташувались політичні діячі періоду першої світової війни: англійський король Георг V, кайзер, маршал Жоферр, Ллойд-Джордж, Пуанкаре, цар Микола II. На лівому схилі красувалась Елеонора Дузе з діадемою на голові і оголеними руками. Тут же були: Руй Барбоза, Ж. Ж. Сеабра[50], Люсьєн Гітрі[51], Віктор Гюго, дон Педро II[52], Еміліо де Менезес[53], барон до Ріо Бранко[54], Золя і Дрейфус, поет Кастро Алвес і бандит Антоніо Сілвіно. Всі вони були розміщені поряд з наївними кольоровими гравюрами, побачивши які в журналах, сестри вигукували в захваті:

— Ох, як це пасуватиме для презепіо!

За останні роки значно збільшилась кількість портретів кіноакторів — це був внесок учениць монастирської школи. Внаслідок цього Вільям Фарнум, Едді Поло, Лія де Путті, Родольфо Валентіно, Чарлі Чаплін, Ліліан Гіш, Рамон Наварро, Вільям Харт не на жарт загрожували окупувати всі шляхи і пагорби презепіо.

З'явились також портрети місцевих діячів: колишнього мера міста Казузи Олівейри, що прославився своїми організаторськими здібностями, покійного полковника Орасіо Маседо, піонера освоєння тутешніх земель. Був тут, зрештою, малюнок, зроблений Жоакімом на прохання Доктора. На ньому була відтворена незабутня Офенізія, а також грізні жагунсо і люди з гвинтівками у засідці. На столі, біля вікна, валялися журнали, ножиці, клей, картон.

Насіб поспішав, йому не терпілось швидше домовитись про обід для автобусної компанії, про солодощі і закуски. Він випив чарчину лікеру з женіпапо і похвалив нове оформлення презепіо.

— В цьому році все обіцяє бути прекрасним!

— Хвалити бога…

— Багато додали нового?

— Як вам сказати… Не дуже.

Сестри вмостились на канапі, суворо випростались і, усміхаючись арабу, чекали, коли той почне розмову.

— Так ось… Послухайте лишень, що сьогодні трапилось… Стара Філомена поїхала до сина в Агуа-Прету…

— Що ви кажете?.. Невже поїхала? А втім, вона вже давно про це говорила… — заторохтіли обидві сестри водночас — для них це була цікава новина.

— Але я зовсім не чекав, що вона поїде саме тепер. Сьогодні, як на зло, базарний день, в барі чимало відвідувачів. Окрім того, мені замовлено обід на тридцять осіб.

— Обід на тридцять осіб?

— Його влаштовують росіянин Яків і Моасір з гаража. Хочуть відсвяткувати відкриття автобусного маршруту.

— А-а! — вигукнула Флорзінья. — Мені вже казали.

— Так! — додала Кінкіна. — Я теж про це чула. Кажуть, приїде префект з Ітабуни.

— Буде тутешній префект, префект з Ітабуни, полковник Місаел, керуючий відділенням «Банко до Бразіл», сеньйор Уго Кауфман — одним словом, добірне товариство.

— Ви гадаєте, що цей маршрут дасть добрий прибуток? — поцікавилась Кінкіна.

— Що значить дасть?.. Вже дає… Незабаром залізницею ніхто не користуватиметься. Ціла година різниці…

— А небезпека? — запитала Флорзінья.

— Яка небезпека?

— Автобус може перекинутись… В Баїйї був такий випадок, — я читала в газеті, троє людей загинуло…

— Тому я ніколи не їздитиму в цих машинах. Автомобіль не по мені. Я, звичайно, можу загинути під колесами автомобіля, якщо він придушить мене на вулиці, але самій лізти в нього — це вже даруйте… — сказала Кінкіна.

— Днями кум Еузебіо прямо за руку тягнув нас до своєї машини. Хотів покатати. Навіть кума Нока назвала нас дикунками… — підхопила Флорзінья.

Насіб розсміявся.

— Я сподіваюсь, сеньйорини, побачити вас на вашому власному автомобілі.

— Нас?.. Та коли б ми навіть мали гроші…

— Гаразд. Давайте поговоримо про справу.

Вони трохи поварили воду, Насібові довелося їх умовляти, але, зрештою, сестри дали згоду, додавши, що роблять це винятково з поваги до сеньйора Насіба, достойного молодика. Де це бачено, щоб за день замовляти обід на тридцять осіб, та ще й при умові, що на ньому будуть такі шановні гості? Це вже не кажучи про те, що ці дві доби будуть втрачені для презепіо — адже в них не залишиться часу зробити бодай одну вирізку. Потім ще треба підшукати помічників…

— Я домовився з двома каброшами[55], щоб вони допомагали Філомені.

— Ми віддаємо перевагу сеньйорі Жукудіні з дочками. Ми вже звикли до неї. До того ж вона гарно готує.

— Чи не згодилась би вона стати до мене на роботу?

— Хто? Жукудіна? Навіть і не думайте, сеньйоре Насібе. Дома в неї троє дорослих синів, чоловік — хто ж їх догляне? До нас вона приходить лише з дружніх міркувань…

Взяли вони дорого. Якщо так платити куховаркам, обід не дасть ніякого прибутку. Якби Насіб не пообіцяв Моасіру і Якову… Але він людина слова, не підведе друзів, не поставить під загрозу таку важливу справу. Не може він залишити також бар без закусок і солодощів. Адже там можна втратити теж клієнтів, і збитки ще збільшаться. Без куховарки він може побути лише кілька днів. Про більший термін навіть подумати страшно.

— Гарну куховарку знайти нелегко… — сказала Кінкіна. Вона мала рацію. Куховарка цінувалася в Ільєусі на вагу золота, заможні родини запрошували куховарок з Аракажа, з Фейра-де-Сант-Ана, з Естансії.

— Отже, домовились. Я пошлю Шіко Молезу купити все необхідне.

— Чим швидше ви це зробите, тим буде краще, сеньйоре Насібе.

Він встав і потиснув руки сестрам. Поглянув ще раз на закиданий журналами стіл, на поміст, вже приготовлений для встановлення презепіо, на картонні коробки з вирізками.

— Я принесу журнали. Я вам дуже вдячний за те, що ви мені допомогли…

— Пусте! Ми охоче зробимо це для вас. Але все-таки, сеньйоре Насібе, ви мусите одружитись. Якби ви були одружені, подібних історій з вами б не траплялося…

— У місті стільки гарних дівчат…

— У мене є для вас на прикметі гарна наречена, сеньйоре Насібе. Дівчина порядна, не з цих вертихвісток, що мають на думці лише танці та кіно… Вихована, уміє навіть грати на піаніно. Правда, з бідної родини.

Старі дуже любили бути сватами. Насіб розсміявся:

— Коли я вирішу одружуватись, неодмінно прийду прямо до вас. По наречену.

В безнадійних пошуках

Він розпочав свої безнадійні пошуки з пагорба Уньан. Нахилившись вперед усім своїм могутнім тілом, обливаючись потом під нещадними сонячними променями, Насіб обійшов майже все місто з кінця в кінець. На вулицях відчувалось веселе пожвавлення. Фазендейро, експортери, торговці голосно вітались між собою.

В цей базарний день крамниці були переповнені, лікарські кабінети і аптеки не могли вмістити тих, хто бажав туди потрапити. Пересічений рельєф міста давався взнаки. Насіб лаявся, але вперто продовжував пошуки. Коли вчора вночі він прийшов додому, зморений після робочого дня і побачення з Різолетою, він склав собі план на завтра — перш за все спати до десятої години, доки Шіко Молеза та Біко Фіно, закінчивши прибирати бар, почнуть обслуговувати перших відвідувачів; потім подрімати під час сієсти після сніданку, зіграти партію в шашки з Ньо-Гало або Капітаном, погомоніти з Жоаном Фулженсіо, довідатись про місцеві і світові новини, сходити після закриття бару до кабаре і, очевидно, знову провести вечір з Різолетою. І ось, замість цього, він змушений бігати по вулицях Ільєуса і лазити крутими схилами…

На Уньані він відмовився від послуг двох каброш, з якими домовлявся раніше про допомогу Філомені. Одна з них, сміючись беззубим ротом, сказала, що вміє готувати лише прості страви. Друга — не вміла навіть цього… Що ж стосується акараже, абара, солодощів, мокеки і запіканки з креветок, то їх би могла приготувати хіба сама Марія де Сан-Жорже… Насіб, продовжуючи розпитувати всіх зустрічних, спустився з протилежного схилу пагорба. Знайти в Ільєусі куховарку, яка могла б готувати для бару, було нелегкою, майже неможливою справою.

Насіб побував у порту, потім завітав до дядька: може, там порадять кого-небудь? У відповідь він вислухав тітчині скарги: була в них одна більш-менш підходяща жінка, вміла дещо робити, але пішла від них з доброго дива. І ось тепер їй самій доводиться не вилазити з кухні, доки не знайдуть іншу куховарку. Чому б Насібові не поснідати з ними?

В одному місці йому розповіли про знамениту куховарку, яка живе на пагорбі Конкіста. «Першокласний майстер», — сказав іспанець Феліпе, що ремонтував не лише черевики і чоботи, а й сідла та гнуздечки. Балакун, яких мало, гострий на язик, але з добрим серцем, цей Феліпе уособлював в Ільєусі крайнє ліве крило, оголошуючи себе при кожній слушній нагоді анархістом і загрожуючи звільнити світ од капіталістів і клерикалів. Але це не заважало йому бути другом і нахлібником багатьох фазендейро, в тому числі й отця Базіліо. Прибиваючи підметку, він виспівував анархістські пісні, і варто було послухати ті лайки, які він кидав на адресу священнослужителів, коли грав у шашки з Ньо-Гало. Феліпе зацікавився кулінарною драмою Насіба.

— Є тут одна Маріазінья. Диво, а не куховарка!

Насіб рушив на Конкісту, схил був ще слизький після дощів, негритяночки, що стояли в гурті, дружно розсміялися, коли він упав і забруднив штани. Після довгих пошуків він знайшов, нарешті, на вершині пагорба помешкання куховарки — курінь з дощок та бляхи. Цього разу йому чомусь здалося, що він на вірній дорозі до мети. Сеньйор Едуардо, який розводив молочних корів, дав Маріазіньї позитивну характеристику. Вона в свій час працювала в нього, догодити вміє. Єдиний її недолік — це потяг до алкоголю. Куховарка страшенно полюбляла кашасу і, коли напивалась, починала буянити, ображала дружину Едуардо, дону Маріану, тому йому довелося звільнити Маріазінью.

— Але для вас, як неодруженого…

П'яниця вона чи ні, але, коли вона добра куховарка, він її візьме. Принаймні до того часу, поки знайде іншу. Нарешті він побачив убоге помешкання і босоногу Маріазінью, що сиділа біля дверей. Вона розчісувала свої довгі коси і давила воші. Це була жінка років тридцяти — тридцяти п'яти, опухла від пиятики, але з слідами минулої краси на смаглявому обличчі. Вона вислухала його, не випускаючи з рук гребінця. Потім розсміялася, немовби Насіб сказав їй якийсь жарт:

— Ні, сеньйоре. Тепер я готую лише для чоловіка і для себе. Він навіть не хоче чути, щоб я була у когось куховаркою.

З будиночка почувся чоловічий голос:

— Хто там, Маріазіньє?

— Якийсь сеньйор шукає куховарку. Пропонує мені йти до нього… Обіцяє добре платити…

— Пошли його до дідька! Яка ти куховарка!

— От бачите, сеньйоре? Він навіть слухати не хоче, щоб я була прислужницею. Ревнивий… Через кожну дрібницю зчиняє галас… Мій чоловік поліцейський сержант, — закінчила вона з гордим і задоволеним виглядом.

— Ти ще довго розмовлятимеш з незнайомою людиною, жінко? Жени його, доки я не розсердився…

— Краще вам піти тихенько…

Вона знову почала розчісувати коси, вишукуючи вошей, і простягнула ноги, підставляючи їх під сонячні промені. Насіб стенув плечима:

— Може, знаєш ще кого-небудь?

Вона не відповіла, лише похитала головою. Насіб спустився схилом Віторія, пройшов через кладовище. Внизу виблискувало місто, щедро затоплене сонцем. Пароплав «Іта», що прибув вранці, стояв на розвантаженні. Паршиве містечко. Стільки базікається про прогрес, а не можна знайти навіть простої куховарки.

— Це тому, що зростають запити, — пояснив йому Жоан Фулженсіо, коли араб зайшов перепочити в «Папеларіа Модело», — робочу силу стає все важче знайти, і вона дорожчає. Послухайте, а спробуйте пошукати щастя на базарі.

Недільний базар являв собою святкове видовище, галасливе і колоритне. Величезне пустирище навпроти дебаркадера тягнулось аж до залізниці. Шматки в'яленого і копченого м'яса, свині, вівці, олені, різноманітна дичина. Мішки з білим маніоковим борошном. Золотисті банани, товсті гарбузи, зелене жило[56], кіабо[57], помаранчі. В наметах подавали на бляшаних жаровнях сарапател[58], фейжоаду[59], мокеки з риби. Селяни закушували, запиваючи страви кашасою. Насіб спробував щастя тут. Огрядна негритянка, в тюрбані, з намистом на шиї і браслетами на руках, наморщила ніс:

— Працювати на господаря? Хай бог милує!

В клітках сиділи яскраві папуги, що вміли розмовляти.

— Хазяйко, скільки правите за цього блондина?

— Вісім рейсів, і то, як для вас…

— Така ціна мені не підходить.

— Але ж він справді говорить. Знає всі слова.

Папуга, немовби підтримуючи господарку, пронизливо заспівав: «Ай, сеу[60]». Насіб пройшов поміж горами молодого сиру, сонце відтінювало жовтизну стиглих жак[61]. Папуга горлав: «Селюки! Селюки!» Ніхто не міг порадити Насібу нічого путнього.

Сліпий, перед яким на землі лежав капелюх, розповідав під гітару історії з часів боротьби за землю:

Був Амансіо хоробрим.

Та й стрільцем він був метким,

Лиш один Жука Феррейра

Потягатись міг із ним.

Уночі, посеред лісу,

Якось здибались вони,—

На деревах, поміж листя,

Досипали мавпи сни.

— Стій, хто йде? — гукнув Феррейра…

Прокотився лісом гул…

То Амансіо у нього

Мовчки вистрілив впритул.

Розкотився постріл лісом

І над жертвою закляк…

Лиш розбіглися спросоння

Зграї зляканих макак.

Сліпі, як водиться, завжди добрі інформатори. Але зараз і вони не могли допомогти Насібу. Один з них приїхав із сертану і, на чім світ стоїть, проклинав ільєуську кухню. Не вміють тут готувати. От в Пернамбуко харчі так харчі! Не те що тутешня бридота. Тут ніхто не уявляє навіть, що то значить справжня кухня!

Араби, бродячі торговці, розклали свої чемодани з грошовим крамом — шматками дешевого ситцю, яскравим фальшивим намистом, каблучками із скляними діамантами, парфумами з іноземними назвами, виготовленими в Сан-Пауло. Мулатки і негритянки — служниці із заможних будинків — юрмились навколо арабів.

— Купуйте, хазяйки, купуйте. Дешевше дешевого… — У крамаря була смішна вимова, але голос його приваблював. Торгувались довго. Намисто на чорних грудях, браслети на смаглявих руках мулаток — велика знада! Скло в каблучці горіло проти сонця яскравіше від будь-якого діаманта.

— Все найсправжнісіньке. Все найвищої якості.

Насіб на хвилинку перервав торгівлю — запитав, чи ніхто не порекомендує йому пристойної куховарки?

— Була тут, сеньйоре, одна. Дуже гарна, на всі руки майстриня. Служила у командора Домінгоса Феррейри. З нею так поводились, ніби вона й не прислуга…

Крамар простягував Насібу різні блискітки:

— Купіть, шановний сеньйоре, подарунок для дружини, або для нареченої, або для коханки.

Насіб рушив далі, байдужий до всього. Негритяночки купували речі дешево, але все ж таки дорожче, аніж ті коштували.

Якийсь тип з ручною гадюкою і маленьким крокодилом клявся оточуючим людям, що може виліковувати від усіх хвороб. Він демонстрував слоїк з чудодійними ліками, буцімто винайденими індіанцями в сельві за плантаціями какао.

— Виліковує нежить, кашель, сухоти, болячки, вітряну віспу, кір, чорну віспу, лихоманку, головний біль, грижу, будь-яку погану хворобу, ревматизм…

За мізерні гроші — півтора рейси — він ладен був продати цей незвичайний слоїк. Гадюка повзала по руці торговця, крокодил лежав біля його ніг непорушний, мов камінь. Насіб продовжував пошуки.

— Ні, сеньйоре, куховарки не знаю. А от муляра гарного можу порекомендувати…

Глиняні горщики, пляшки і глечики для води, каструлі, миски для кус-куса, глиняні коні, бички, собаки, півні, жагунсо з гвинтівками, вершники, поліцейські і навіть цілі групи, що зображають бандитів у засідці, похорони і весілля, коштували тостан[62], або два тостани, або крузадо[63]; це були витвори грубих, але вмілих рук кустарів. Негр, майже такий високий, як Насіб, випив нахильці склянку кашаси і смачно плюнув на землю.

— Гарна горілка, слава нашому господу Ісусу Христу.

Потім він відповів на запитання Насіба, поставлене змореним голосом:

— Не знаю, сеньйоре. А ти, Педро Пака, не чув, чи немає де-небудь куховарки? Тут полковник цікавиться…

Ні, Педро нічого не чув. Може, куховарку поталанить знайти на базарі невільників. Але там зараз порожньо — біженців із сертану вже не було давно.

Насіб не пішов на невільницький базар, що містився біля залізниці і тому був за притулок біженцям, котрі через посуху полишали сертан і шукали роботи в різних районах країни. Тут полковники наймали робітників і жагунсо, а також підшукували для сім'ї прислуг. Але в ті дні базар стояв порожній. Насібові порадили піти і спробувати щастя в Понталі.

Ну що ж, принаймні йому не доведеться дряпатись на гору. Він найняв човна, переплив гавань. Пройшов кількома піщаними вулицями набережної, де на осонні діти бідняків грали у футбол ганчір'яним м'ячем. Господар булочної Еуклідіс розвіяв його останні сподівання:

— Куховарку? Годі й думати… Ви не знайдете ані пристойної, ані поганої. На шоколадній фабриці вони заробляють краще. Даремно гаєте час.

В Ільєус він повернувся зморений, хилило на сон. В цей час бар має бути відчиненим і, очевидно, переповнений в зв'язку з базарним днем. Відвідувачі не можуть обійтися без Насіба, без його уваги, його жартів, його розмов, його гостинності. Двоє помічників — викінчені йолопи — без нього, звичайно, не впораються. Але в Понталі, сказали йому, живе бабуся, яка була колись непоганою куховаркою, слугувала у багатьох родинах, а зараз мешкає у своєї доньки неподалік од майдану Сеабра. Він вирішив ще раз випробувати долю.

— Потім навідаюсь у бар…

Бабуся, як виявилось, померла десь біля півроку тому, дочка намагалась розповісти йому історію її хвороби, але в нього й так бракувало часу та ще до того не було жодного бажання слухати чиєсь базікання. Він зовсім підупав духом і, коли б його воля, пішов би спати додому не роздумуючи…

Насіб вийшов на майдан Сеабра, де розміщувалась префектура і клуб «Прогрес». Він ішов, думаючи про своє скрутне, майже безвихідне становище, і мало не спіткнувся об ноги полковника Раміро Бастоса, що сидів на лавці перед муніципалітетом і грівся на сонці. Насіб зупинився, привітався. Полковник запросив його сісти:

— Щось давно я вас не бачив, Насібе. Як ваш бар? Процвітає? Так чи ні, але я бажаю вам саме цього.

— Мене спіткало лихо, полковнику!.. Куховарка пішла. Я обходив увесь Ільєус, побував навіть в Понталі і ніде не знайшов жінки, яка бодай би хоч щось тямила в кухонних справах.

— Це складне питання. Хіба що виписати звідки-небудь. Або пошукати на плантаціях…

— А тут, немов навмисно, росіянин Яків замовив на завтра обід…

— Так-так. Мене також запрошували, і я, можливо, прийду.

Полковник усміхнувся, насолоджуючись сонцем, що грало на вікнах префектури і ніжило його стомлене тіло.

Про господаря краю, що гріється на сонці

Насібові не вдалося попрощатися — полковник Раміро Бастос не дав йому такої змоги. А хто буде суперечити наказові полковника, навіть коли він віддається з усмішкою, навіть тоном прохання.

— Ще рано. Давайте трохи посидимо, погомонимо.

В сонячні дні полковник Раміро Бастос, хвилина в хвилину о десятій ранку, виходив з дому і, опираючись на ціпок із золотою ручкою, повільним, але ще твердим кроком ішов вулицею, що вела його від будинку префектури; на майдані на нього чекала лавка.

— Гадюка виповзла погрітись на сонці…— говорив Капітан, побачивши його з вікна податкового бюро навпроти «Папеларіа Модело».

Полковник також помічав Капітана, скидав панаму, кивав сивою головою. Капітан відповідав на привітання, хоч йому й не дуже хотілось це робити.

Сквер, де полюбляв сидіти полковник, був найкращим у місті. Місцеві дотепники стверджували, що префектура чимало уваги приділяє саме цьому скверові з причини його сусідства з будинком полковника Раміро. Але ж на площі Сеабра було також приміщення префектури, клуб «Прогрес», кінотеатр «Вікторія», на другому поверсі якого поселялись молоді холостяки, а в залі, що виходила вікнами на вулицю, знаходилось товариство імені Руя Барбози. Окрім того, площу оточували кращі в місті особняки та інші будівлі. Тож цілком природним було те, що влада ставилась до цієї площі з особливою турботою. Під час одного з господарювань полковника Раміро на ній було закладено сквер.

Того дня старий був у доброму гуморі і прагнув порозмовляти. Нарешті знову з'явилося сонце; полковник Раміро відчував його тепло на своїй згорбленій спині, на кістлявих руках і навіть у серці. Це ранкове сонце для нього, вісімдесятидвохлітнього діда, було найбільшою, невимовною радістю. Коли йшли дощі, він почував себе знедоленим, сидів у вітальні на своєму віденському стільці, приймав відвідувачів, вислуховував їхні прохання, обіцяв допомогти. Щоденно приходили десятки людей. Але в сонячну погоду він рівно о десятій годині — хто б у нього не був — вставав, вибачався, брав костур і виходив на майдан. Він сідав на лавку в сквері, минав якийсь час, і незабаром вже хтось його розважав.

Погляд його блукав майданом, зупиняючись на приміщенні префектури. Полковник Раміро Бастос окидав поглядом усе навколишнє, немовби воно було його власністю. А втім, у якійсь мірі так воно й було, бо він і його однодумці ось уже чимало літ неподільно управляли Ільєусом.

Це був сухорлявий стариган, якого старість ніяк не могла здолати. Його невеликі очі зберігали сталевий полиск, що свідчило про його владний характер. Один з найбільших фазендейро району, він став шанованим і грізним політичним лідером. Влада прийшла до нього під час боротьби за землю, коли могуття Казузи Олівейри похитнулося. Він підтримував старого Сеабру, той віддав йому владу над районом. Двічі він був префектом, тепер — сенатором штату. Що два роки він міняв префекта, підтасовуючи наслідки виборів, але суть справи не змінювалась, бо управляти продовжував той самий полковник Раміро, чий портрет на увесь зріст можна було бачити в парадній залі префектури, де відбувались різні збори і урочисті свята. Його найближчі родичі або друзі по черзі обіймали посаду префекта і жодного кроку не ступали без погодження з ним. Син Раміро Бастоса — дитячий лікар і депутат палати штату — зажив слави доброго адміністратора. Він прорізав вулиці, розпланував майдани і сади; за час його правління місто почало змінювати свій вигляд. Подейкували, що полковник Раміро робив усе це задля того, аби його сина обрали до палати штату. Насправді ж полковник по-своєму любив місто, як любив садок при міському будинкові чи фруктовий сад у маєткові. В міському садочку він посадив побіля дому навіть яблуні і груші, виписавши щепи аж із Європи. Йому подобалось, щоб місто було чистим і охайним (заради цього він переконав префектуру в доцільності заміни ослів вантажними автомобілями), забрукованим, озелененим, зі справною каналізацією. Він наполягав на будівництві красивих будинків, радів, коли приїжджі говорили про красу Ільєуса, про красу його майданів і садів. Але водночас вперто залишався глухим до деяких інших нагальних проблем: наприклад, спорудження лікарні, заснування міської гімназії, будівництва доріг у провінції і організації спортивних майданчиків. Він невдоволено морщився, коли заходила мова про клуб «Прогрес», і навіть чути не хотів про боротьбу з мілиною в порту. Цими питаннями він займався лише тоді, коли це було вкрай необхідно, коли він відчував, що в противному разі його авторитет може похитнутися. Так було, зокрема, з шосейною дорогою, спорудження якої було започатковано зусиллями двох префектур — Ільєуса та Ітабуни. Раміро Бастос з недовір'ям ставився до різних новацій, особливо до нових звичаїв. А оскільки опозиція складалась зі жменьки невдоволених, які не мали ані сили, ані ваги, то полковник майже завжди здійснював те, що хотів, абсолютно ігноруючи громадську думку.

Проте, незважаючи на всю свою владу, останнім часом він відчув, що його незаперечний авторитет і сила його слів, котрі раніше ставали законом, — дещо похитнулися. Зробила це не опозиція, ні, хіба на таке здатні ці безпринципні людці? Було схоже, що до цього призвів сам розвиток міста і зони какао, які, здавалося, ось-ось випорснуть із його тремтячих рук. Чи не власні онуки виступили проти нього, коли він примусив префектуру відмовити у позичці клубові «Прогрес»? А газета Кловіса Кости, хіба не здумала вона обговорювати проблему відкриття гімназії? Одного разу він почув, як його онуки сказали: «Наш дід — ретроград!» Він терпимо ставився до кабаре, будинків розпусти, до шалених нічних оргій Ільєуса. Чоловікам це потрібно, він сам був молодим. Але він не розумів, навіщо ці клуби для юнаків і дівчат, де вони допізна патякають і де навіть заміжні жінки (ох, оці вже сучасні танці!) кружляють в обіймах сторонніх чоловіків. Яке безсоромство! Жінка має сидіти вдома і піклуватися про сім'ю та дітей. Дівчина на виданні має вчитися шити, грати на піаніно, осягати премудрості кухні. І все ж таки йому не вдалося, як він не намагався, заборонити заснування клубу.

Цей Мундіньйо Фалкан, приїжджий з Ріо, випорснув з його рук, він не приходив до нього ні за порадою, ані просто з візитом, він усе ухвалював сам і робив те, що хотів. Полковник інтуїтивно відчував у експортері ворога, який завдасть йому чимало прикрощів. Зовні вони підтримували якнайкращі відносини. Коли вони зустрічалися, а це траплялося нечасто, — то обмінювалися ввічливими словами, дружніми запевненнями, пропонували взаємну допомогу. Але цей Мундіньйо почав скрізь пхати свого носа, навколо нього гуртувалося все більше людей, він говорив про Ільєус, про його життя, про його прогрес, немов це було його особистою справою, входило лише в його компетенцію, немовби він мав тут якусь владу. Мундіньйо походив з родини, котра звикла порядкувати на півдні країни, його брати мали вагу в суспільстві і чималі кошти. Полковника Раміро, здавалось, для нього не існувало. Хіба не цим пояснюється вчинок Мундіньйо з прокладанням проспекту вздовж морського узбережжя? Він раптово з'явився у префектурі як власник узбережних земельних ділянок з уже готовими планами і кресленнями.

Насіб повідомив Раміро Бастосу найсвіжіші новини, полковник уже знав про те, що пароплав «Іта» сів на мілину.

— Мундіньйо Фалкан прибув на ньому. Кажуть, що справа з розчисткою мілини…

— Зайда… — перебив його полковник. — Якого дідька він приїхав до Ільєуса, що йому треба від нас? — говорив він суворим голосом людини, яка в минулому палила фазенди, здійснювала напади на селища, жорстоко знищувала суперників.

Насіб здригнувся.

— Зайда…

Немов Ільєус не був краєм іноземців, що з'їхались з усіх усюд. Але Мундіньйо відрізнявся від решти. Інші поводились скромно, одразу ж підкорялися владі Бастосів, їхні бажання не сягали далі того, щоб заробити побільше грошей, обжитися, швидше взятися за освоєння лісу. Вони не претендували на турботи про «прогрес міста і району», не брали на себе клопоту у розв'язанні питання — що треба Ільєусу? Кілька місяців тому до полковника Раміро Бастоса звернувся власник одного ільєуського тижневика — Кловіс Коста. Він задумав організувати компанію для видання щоденної газети. Кловіс Коста уже нагледів машини в Баїйї, тепер йому потрібні були гроші. Він почав популярно пояснювати свою ідею: щоденна газета, мовляв, означатиме новий крок у прогресі Ільєуса, адже жодне провінційне місто штату ще не видає своєї газети. Журналіст розраховував одержати гроші у фазендейро, всі вони стали б його компаньйонами в органі, котрий захищав би інтереси зони какао. Раміро Бастосу ідея не сподобалась. Від кого і від чого захищатиме цей орган? Хто загрожує Ільєусу? Чи не уряд часом? Опозиція була надто мізерною і до уваги не бралася. Щоденна газета видалася полковнику надмірністю. Якщо у нього попросять коштів на щось інше, він готовий їх дати. Але тільки не на щоденну газету..

Кловіс вийшов від нього пригнічений, він поскаржився Тоніко Бастосу, другому синові полковника, міському нотареві. Він міг би одержати трохи грошей у деяких фазендейро. Але відмова Раміро означала відмову більшості. Коли б він звернувся до них, вони, поза всяким сумнівом, запитали б:

— А скільки дав полковник Раміро?

Полковник більш не думав про цей випадок. Видання щоденної газети становило, окрім того, певну небезпеку. Варто буде коли-небудь не задовольнити якесь прохання Кловіса, і газета, чого доброго, об'єднається з опозицією, почне втручатися в муніципальні справи, чинити розслідування, очорнювати репутації шановних людей. Своєю відмовою полковник Раміро раз і назавжди похоронив цю витівку. Так він і сказав Тоніко, коли той прийшов до нього увечері обговорити різні справи і передав скаргу Кловіса:

— Тобі потрібна щоденна газета? Ну, й мені не потрібна. А, значить, Ільєусу також. — І він перевів розмову на інше.

Яким же було здивування полковника, коли через якийсь час він побачив на рекламних щитах і на стінах будинків оголошення про вихід газети. Він викликав Тоніко:

— Отже, газета все-таки виходить?

— Яка? Кловіса?

— А чия ж! Уже скрізь оголошено про це.

— Машини прибули і монтуються.

— Як же це трапилось? Адже я відмовив йому в підтримці. Де ж він дістав грошей? В Баїйї?

— Ні, батьку, тут. Його підтримав Мундіньйо Фалкан…

А хто натхненник заснування клубу «Прогрес», хто дав гроші для молоді торговельних підприємств на організацію футбольних клубів? Тінь Мундіньйо Фалкана ширяла всюди. Його ім'я все настирливіше лізло до вух полковника. Ось і зараз араб Насіб розповідав про нього, буцімто, приїхавши, він оголосив, що скоро з'явиться інженер з міністерства шляхів сполучення для вивчення питання про ліквідацію мілини. Хто його просив викликати інженера, хто дав йому право втручатися в справи міста?

— А хто його просив? — рвучко повернувся старий до Насіба, немовби той мав нести відповідальність за вчинки Мундіньйо.

— А цього вже я не знаю… За що купив, за те й продаю… .

Яскраві квіти в саду купалися у промінні щедрого сонця, птахи співали в гущавині. Полковник насупився, а Насіб не наважувався відкланятись. Старий був розгніваний, але раптом знову заговорив. Якщо вони вважають, що він вийшов з гри, то помиляються. Він ще не помер, у нього ще є сили. Вони хочуть боротися? Що ж, він боротиметься, йому не звикати, цим він займається протягом усього життя. Як він створював плантації, визначав кордони своїх величезних фазенд, зміцнював свою могуть? Адже все це не дісталося йому в спадок від батьків, він не ніжився під братовими крильцями в столичних містах, як цей Мундіньйо Фалкан… Як він зводив рахунки зі своїми політичними супротивниками? Він ішов у ліси з пістолетом у руках на чолі своїх жагунсо. Будь-хто зі старших ільєусців може розповісти про це. Ще не вивітрились з пам'яті земляків його подвиги. Мундіньйо Фалкан допускається величезної помилки, він не знає історії Ільєуса, варто б йому все-таки поцікавитися спершу нею… Полковник постукував костуром по бетону тротуару. Насіб мовчки слухав.

Ввічливий голос вчителя Жозуе перебив Раміро Бастоса:

— Доброго здоров'я, полковнику. Засмагаєте? — Полковник усміхнувся і простяг руку.

— Та ось розмовляю з товаришем. Сідайте. — Він посунувся, звільняючи місце для вчителя. — В мої роки тільки й лишається на сонці грітися…

— Не кажіть, полковнику, не всім ще юнакам впоратись з вами.

— А я щойно саме це й казав Насібу… Мене ще рано живцем ховати. Хоча є люди, котрі вважають, що пісня моя вже одспівана…

— Ніхто так не думає, полковнику, — сказав Насіб.

Раміро Бастос, перейшовши на інше, запитав у Жозуе:

— Як там справи у коледжі доктора Еноха?

Жозуе був викладачем і заступником директора коледжу.

— Добре, дуже добре. Коледж прирівняно до державних учбових закладів. Тепер в Ільєусі є своя державна гімназія. Це дуже важливо.

— Уже прирівняно? А я не знав… Губернатор повідомив мені, що це буде оформлено лише на початку року. Міністр не міг зробити цього раніше, оскільки подібний акт не зовсім відповідає законам. Я пильно цікавився цим питанням.

— Ви маєте рацію, полковнику, оформлення офіційного статуту відбувається, як заведено, на початку року, до того, як розпочнеться навчання. Але Енох попрохав Мундіньйо Фалкана, коли той їхав до Ріо…

— А!

— …і той домігся, щоб у міністерстві зробили виняток із правил. Вже цього року на екзамени до коледжу приїде федеральний інспектор. Для Ільєуса це дуже важливо…

— Так, так… Так, так…

Молодий викладач продовжував говорити. Насіб скористався з цього, аби піти так, щоб полковник не помітив. Думки Раміро Бастоса були десь далеко-далеко. Що, дідько його візьми, робить у Баїйї його син Альфредо? Депутат палати штату, який має доступ до губернаторського палацу і може в будь-який час розмовляти з губернатором, чим же він там, чорт забирай, займається? Хіба він, Бастос, не наказував йому піклуватися про коледж, про розширення його прав? Якби губернатор під тиском Альфредо по-справжньому зацікавився цією справою, то Енох і місто були б зобов'язані реорганізацією йому, Бастосу, і жодній людині більше. Він, Раміро, за останній час майже не бував у Баїйї на засіданнях сенату, він погано почував себе під час подорожей. І ось наслідки: його прохання перед урядом припадають пилом по міністерствах, ідуть звичайною бюрократичною дорогою, тоді коли… Коледж поза всяким сумнівом матиме права державного учбового закладу на початку року, — губернатор повідомив це так, немовби без зволікання задовольнив його прохання. І він, Раміро, був задоволений, передав цю новину Еноху, підкресливши оперативність, з якою уряд задовольнив його прохання.

— Через рік ви матимете в своєму коледжі федерального інспектора.

Енох подякував йому тоді, але не витримав і поскаржився:

— Шкода, полковнику, що ми не маємо інспектора вже зараз. Ми втратимо рік, багатьох хлопчиків пошлють вчитися до Баїйї.

— Посеред року така реорганізація неможлива. Доведеться трохи почекати…

І ось тепер ця неждана новина. Коледж буде позачергово, терміново дорівняно до учбових закладів державного значення завдяки турботам і милості Мундіньйо Фалкана. Ну, гаразд! Він, Раміро, поїде в Баїйю, губернаторові доведеться дещо почути такого, що не зовсім приємно слухати… Не така він людина, з ним жартувати не варто, він не дозволить топтати свій авторитет. Але що, чорт забирай, робить його син в палаті штату? У хлопця немає жодних даних для політичної кар'єри, він знаючий лікар, непоганий адміністратор, але він занадто лагідний, не вміє бути наполегливим. Другий, Тоніко, думає лише про жінок, а все інше для нього не варте жодної уваги… Жозуе попрощався.

— До побачення, сину мій. Передай Еноху моє вітання. Я чекав, що мені повідомлять невдовзі…

Полковник знову залишився сам. Сонце більше не радувало його, обличчя старого спохмурніло. На думку спадали колишні часи, за яких подібні справи розв'язувались вельми просто. Якщо хтось ставав на заваді, варто було викликати жагунсо, пообіцяти гроші, назвати потрібне ім'я. Тепер все не так. Але цей Мундіньйо Фалкан все одно помиляється. Ільєус невпізнанно змінився за останні роки, це так. Полковник Раміро силкувався збагнути це нове життя, цей Ільєус, що народжувався з того, колишнього, який належав йому. Він думав, що зрозумів цей новий Ільєус, пізнав його запити, його інтереси. Хіба не він боровся за благоустрій міста, не він планував майдани і сади, забрукував вулиці, хіба не він вимостив шосе, всупереч зобов'язанням, взятим перед англійцями, які будували залізницю? Чого ж тепер, і так нагально, місто вислизає з його рук? Чого раптом всі почали робити те, що їм стукне в голову, на свій розсуд, не слухаючи його, не чекаючи його розпоряджень! Що трапилось з Ільєусом, невже він більше не розуміє його, не керує ним?

Але ж він не з таких, щоб здатися без бою. Це його земля, ніхто не зробив для неї більше від нього, Раміро Бастоса; ніхто, ким би він не був, не відніме в нього маршальського жезла. Він відчував, що настає новий етап боротьби, не схожої на ту, що точилася раніше, і, очевидно, значно важчої. Він підвівся, випростався, здавалось, зовсім не відчуваючи тягаря літ. Можливо, він таки і старий, але ще не похоронений, і доки він живий, влада тут належатиме йому. Раміро вийшов із саду і рушив до палацу префектури. Поліцейський біля входу виструнчився. Полковник Раміро Бастос усміхнувся.

Про політичну змову

В ту мить, коли полковник Раміро Бастос заходив до приміщення префектури, а араб Насіб повернувся у бар «Везувій», так і не розшукавши куховарки, Мундіньйо в своєму кабінеті на набережній розповідав Капітанові:

— Довелося таки повоювати, мій любий. Все виявилось не таким простим, як здавалося.

Мундіньйо відсунув чашку і простягнув ноги, ліниво розсівшися на стільці. Дорогою він заглянув до контори і запросив до себе товариша, аби, мовляв, розповісти йому різні столичні новини, а насправді — з метою довідатись про місцеві справи і погомоніти з ним у домашніх умовах. Капітан надпив каву і почав цікавитися подробицями:

— Але чому вони так опираються? Зрештою, Ільєус не якесь там селище. Наш муніципалітет дає понад тисячу конто[64] прибутку.

— Ну, мій любий, міністр теж не бог. Йому доводиться зважати на інтереси губернаторів… А уряд штату Баїйя найменше зацікавлений в ліквідації ільєуської мілини. Кожний мішок какао, який відвантажується з порту Баїйї,— новий прибуток для тамтешнього порту. А зять губернатора має зв'язки з власниками порту. Міністр так мені й сказав: «Сеньйор Мундіньйо, ви завдаєте шкоди моїм стосункам з губернатором Баїйї».

— Шахрай цей зять, а полковники ніяк не хочуть з цим погодитись. Щойно, доки «Іта» знімалася з мілини, я сперечався з ними. Вони підтримують уряд, який все забирає в Ільєуса і нічого не дає на заміну.

— Де вже там… Але й місцеві політичні діячі сидять, як миші в норах.

— Коли б хоч сиділи, а то ще й заважають, варто лише почати запроваджувати щось нове. Подібну дурість важко й