Book: Полювання на Золотий кубок



Полювання на Золотий кубок

Андрій Кокотюха

ПОЛЮВАННЯ НА ЗОЛОТИЙ КУБОК

Глава 1

Безвихідна ситуація

Денис Черненко тонув.

Він ішов на дно швидко і стрімко, як рибальський гумовий човен, пробитий гострим шматком прибережного корча. Потопав, наче найбільший у світі корабель «Титанік» серед нічного океану під час свого першого і єдиного рейсу. Гинув на очах у двадцяти хлопців і сімнадцяти дівчат.

Як на зло, цьогоріч від початку березня жоден із однокласників не захворів. 7-А клас зібрався весь, і тепер тридцять сім пар очей дивляться на того, кому не пощастило. І в жодних очах не прочитаєш співчуття потопаючому.

— Черненку, ми всі тебе слухаємо, — підбадьорив носатий історик. У голосі вчителя Денис так само нічого втішного не почув. — Розкажи нам щось цікаве.

— Не знаю я нічого цікавого, — буркнув хлопець, стоячи біля дошки обличчям до класу і переминаючись із ноги на ногу.

— А мені здавалося, що історія — цікавий предмет, — історик зробив вигляд, що здивувався. Хтось із однокласників про всяк випадок реготнув.

Прикро ось що: проти історії Денис справді нічого особливого не мав. Часом йому було навіть цікаво слухати розповіді вчителя про різноманітні бої й переможні походи князів та королів. Правда, коли той оповідав про сварки князів між собою, Черненко байдуже дивився у вікно або обережно починав гортати перший-ліпший журнальчик. Про футбол і машини хлопцеві в такі моменти було читати цікавіше, ніж про якусь феодальну роздрібненість.

Ні, історія — нормальний предмет. Та й історик у них не такий вже зануда. Є гірші предмети. Візьміть хоч алгебру. Або літературу — там постійно змушують вчити щось напам'ять. Може, Денис і вчив би. Тільки всі ці віршики чи шматки класичної прози йому видавалися зовсім нецікавими.

Історія — то інша річ. Усі ці давні воїни, богатирі-ратники чимось подобалися Денисові Черненку. Він уявляв, яким треба бути сильним, щоби піднімати ковані мечі та довжелезні списи. Алгебра з її квадратними коренями князівським дружинникам точно не потрібна. Але ж історик зараз не про битви його запитує. І не просить пояснити, чому богатирі мусили займатися спортом…

— Предмет нормальний, — погодився Денис із учителем, аби лиш не мовчати.

— О, це вже прогрес! — історик пройшовся перед класом, заклавши руки за спину, через що дуже нагадував чаплю. Його в школі так і дражнили — Чапля.

— Отже, — продовжив історик, — я недарма стараюся. Але, — його худий палець націлився на стелю, — я все це не вигадую. Підручники теж складають мудрі люди, які так само нічого не вигадують. Історія, Черненку, залишається в документальних літописах та героїчних епосах. Особливо це стосується історії Київської Русі кінця десятого — початку одинадцятого століть. Тому, — вчитель повернувся на своє місце, вмостився за столом, підсунув до себе класний журнал, — мені хочеться почути від тебе, Черненку, ім'я бодай одного героя того часу.

— Людина-павук! — вигукнув із задньої парти Ігор Нещерет. Тепер клас вибухнув реготом дружно.

Історик зробив вигляд, що не звернув увагу на цей вигук.

— Мені здається, Черненку, ти трошки подумаєш і скажеш усім нам, хто був героєм народного епосу, який оспівував боротьбу русичів із ордами кочівників. А хто такі кочівники, нам скаже Нещерет.

Глава 2

Ілля Муромець і Конан-варвар

Під хихотіння класу дотепник підвівся і, затинаючись, промимрив:

— Ну, кочівники… Вони… той… кочували… Вели переважно кочовий спосіб життя, — старанно наморщивши лоба, почав Нещерет. — Кочівниками були монголо-татари. У них було велике військо, і це військо постійно нападало на Київську Русь, грабуючи її і беручи в полон жінок та дітей…

Поки Нещерет говорив, а історик із непідробною цікавістю його слухав, Денис жадібно нипав поглядом по обличчях однокласників, які сиділи на перших партах. Йому потрібна була підказка. Соломинка, за яку готовий схопитися будь-який потопаючий.

Цю соломинку міг кинути лише Білан.

Максим Білан сидів якраз за першою партою у першому від дверей ряду. Цей зубрила робив вигляд, що нічого не відбувається. Правильно, викликали ж не його, чого б йому ото «паритися». Він точно знає все про ті дурнуваті епоси.

Ніби відчувши на собі пекучий погляд Дениса і немов прийнявши сигнали, котрі той посилав, Максим подивився на нього і навіть кивнув: чого, мовляв, треба? Черненко напружив м'язи обличчя, викотив очі й кілька разів гойднув головою, закликаючи: «Підказуй, дурню!»

Нещеретові, як це часто бувало, починала лестити загальна увага. Він узагалі хотів бути артистом і постійно виступав із якимось номером на концертах шкільної самодіяльності. Точно має талант, паскудник: про що б не починав говорити, яку б дурню не молов — заслухаєшся.

Це давало Денисові Черненку додатковий виграш у часі. Він знову нетерпляче кивнув Максимові Білану. Але той знизав плечима і розвів руками. Ага, це в його стилі: сам, мовляв, викручуйся. Черненко визвірився і показав кулака. Навіть зобразив боксерський удар для більшої переконливості. Та ще й ногою тупнув.

Ось як із такими грамотіями треба! Злякався, слабак! Подався вперед, щось шепоче. Глянувши одним оком на Чаплю, Денис ступив півкроку до Максима, трохи нахилився, аби краще чути.

Є!

Усе гаразд. Не соломинка, а ціла колода. І як же він міг забути про цього героя! Ось тепер він готовий заробляти свою позитивну оцінку.

— Гаразд, із жорстокістю кочівників усе зрозуміло, — зупинив тим часом учитель Ігоря Нещерета. — Сідай поки що. Тепер, Черненку, тобі лишається дуже просте завдання. Назви всім нам хоча б одного героя народного епосу. Воїна, який давав відсіч кочовим племенам, загарбникам давньоруських земель. Можеш назвати?

— Так, я вже згадав, — поважно мовив Денис. — Просто з голови вилетіло.

— Отже, — заохотив його Чапля.

Гордо глянувши на клас і навіть підморгнувши своєму рятівникові Білану, Черненко промовив:

— Конан-варвар!

Хотів продовжити. Не дали. Усі слова, які готові були зірватися з язика, потонули в дружньому несамовитому реготі. Не стримався навіть історик, затрусивши від сміху своїми худющими плечима.

Денис розгублено глянув на Максима. Але той тішився не просто разом з усіма — він реготав найдужче.

— Тихо, тихо! — нарешті заспокоїв усіх учитель. — Що ж, Черненку, версія дуже оригінальна. Ми всі сподівалися, що ти нам бодай про Іллю Муромця розкажеш. Але твоя відповідь є новим словом у науці…

Чапля міг би кепкувати з Дениса ще довго, та від остаточного потоптання хлопця врятував дзвінок. Починалася велика перерва.

Глава 3

Сутичка на великій перерві

Мовби нічого не сталося, Максим Білан вийшов у коридор із величезним яблуком у руці. Денис Черненко дивився на того, хто, виявляється, був або раптом став його найлютішим ворогом. Хлопці проходили повз невдаху, плескали по плечу, щось говорили про четвертого руського богатиря Конана Денисовича. В інший час і за інших обставин Дениско або відповів би жартом, або поліз битися. Але ніхто з дотепників не винен.

Ось він, винуватець його ганьби. Стоїть, яблучко гризе. Мабуть, матуся в наплічник засунула. Помила, мікроби обтерла, щоби в синочка животик не заболів. Та-а-к, зараз у нього щось інше заболить!

Стиснувши кулаки і не помічаючи нікого довкола, Черненко перетнув коридор. Підійшов до вікна, біля якого примостився Білан зі своїм яблуком, рвучко розвернув кривдника до себе.

— Ну?

— Гну, — спокійно відповів Максим. — Яблука хочеш?

— Я тебе зараз, гада повзучого, по вуха в землю зажену, — лиховісно мовив Денис.

— Де ти тут бачиш землю? — здавалося, Максим зовсім його не боїться. — Підлога бетонна.

— Значить, у бетон, — погодився Денис. — Ти навіщо це зробив, придурку?

— Не бачу логіки, — Максим посунувся на півкроку назад. — По-перше, в бетон мене не зможе загнати навіть утричі сильніший від тебе амбал. Спершу на цвяхах потренуйся. По-друге, що я зробив? По-третє, чому я придурок?

Денис зітхнув, скреготнув зубами.

— Ти спеціально підказав мені неправильно. Дурнем виставив.

— Хіба той, хто не вміє думати — розумний? Я бовкнув перше, що в голову стрельнуло, аби ти відчепився. Як ти ще про Людину-павука не…

Денисові набридло його слухати. Лють у ньому клекотіла, наче вода в здоровенній каструлі, під якою забули вимкнути газ. Головне — він уже зрозумів Максимову правоту. Ще тоді, біля дошки дійшло до нього: сам винен. Але це розуміння лише розпалювало лють.

Першим ударом Черненко вибив із руки Білана надкушене яблуко.

Другим відштовхнув до стіни.

Третій спрямував у підборіддя ворога. Але Максим вчасно прибрав голову, кулак Дениса врізався в стіну. Болю хлопець не відчув, швидше розгубився: куди він подівся, цей чуперадло…

Битися Максим не вмів і не любив. Не любив тому, що не вмів, а не вмів через те, що не любив. Але протистояти насильству вважав за обов'язок. Тому, виставивши руки вперед, він з усієї сили штовхнув Дениса, та ще й закричав при цьому на весь коридор. Не чекаючи опору від слабшого за себе супротивника, Черненко раптом відчув, що падає. І наступної миті грьопнувся об підлогу!

Довкола них одразу ж скупчився строкатий натовп. На великій перерві давно ніхто не бився. Точніше, у приміщенні школи взагалі нечасто траплялися подібні сутички. Якщо хлопці не бачили іншого способу вирішити свою суперечку, крім як помірятися силами, вони в супроводі неодмінної групи підтримки йшли після уроків поза школу. А сьогодні Денис Черненко порушив це неписане правило.

Та ще й поліз битися зі слабшим від себе.

Причому слабший не втік — дав здачі. Мало того: збив кремезного спортсмена з ніг. Такий бойовик варто подивитися!

Денис прудко скочив на ноги. Глядачі обступили їх щільним колом. Тепер Черненко і Білан опинилися ніби на арені. Один був биком, інший — матадором.

Максимові в цей момент здалося, що вдруге повалити супротивника не вдасться. Коли б не збіглося стільки цікавих, він просто спробував би втекти. Для чого лізти в бійку, якщо суперник дужчий… Але зараз, на очах у всіх, хлопець просто не міг дозволити собі тікати. Доведеться приймати бій…

Не довелося.

Крізь натовп пробився фізрук Олексій Валерійович у спортивному костюмі. За ним — Ганна Павлівна, їхня класна керівничка.

— Ану, брек! — гримнув учитель фізкультури.

— Пощастило тобі, козел, — процідив крізь зуби Денис, обтрушуючи штани.

Глава 4

Покарання

Цікавих із появою вчителів одразу стало набагато менше.

Ті, що залишилися, завбачливо відійшли подалі, аби під чиюсь гарячу руку не перепало і їм. Бо зазвичай Олексій Валерійович полюбляв дати комусь прочухана. Тільки не тепер, не в цьому випадку.

Бо вчитель фізкультури, розтягнувши бійців, не знав, що з ними робити далі. Адже порушником спокою виявився Дениско Черненко, один із його улюбленців, хлопчина з серйозним спортивним майбутнім. А поруч — Максим Білан, який бігає крос гірше за всіх, на турніку звивається черв'яком, і взагалі — частіше приносить довідки про звільнення, ніж ходить на уроки фізкультури. Одне слово, цей першим бійку не почне. Отже, почав спортсмен Черненко. Завинив його улюбленець, як не крути. Але карати Дениска не хочеться, а Максима нема за що.

І тут на виручку прийшла Ганна Павлівна:

— Що тут сталося, півні? Тільки не кажи, Черненку, що Білан першим почав!

— А я взагалі нічого не кажу, — буркнув Денис.

— Максиме, в чому справа? — тепер керівничка класу дивилася крізь скельця своїх елегантних окулярів на Білана.

— Я, звичайно, міг би поскаржитися на цього, — Максим тицьнув на ворога пальцем. — Але тоді вийде, що я — ябеда і слабак, не здатний постояти за себе. Ви не примусите мене поскаржитися на однокласника, — він зітхнув. — Непедагогічно.

Педагоги здивовано перезирнулися.

— Отже, ти почав цю гидку бійку? — з надією запитав Олексій Валерійович.

— Я міг би взяти провину на себе, — погодився Максим, — лише в тому разі, коли треба було б рятувати товариша. Цей тип мені не товариш. Раз так, то і брехати потреби нема.

— Значить, бійку почав Черненко? — Ганна Павлівна нетерпляче смикнула Максима за рукав.

— Скаржитися не буду, — вперто гнув своє хлопець.

— Може, ти щось скажеш? — скельця блимнули на Дениса.

Той вирішив узагалі промовчати. Він ненавидів цього розумаку, проте так само не хотів уплутувати в їхні справи вчителів. До того ж, треба буде пояснити, з чого все почалося. А тут, як не крути, а не викрутишся: мало того, що сам не вивчив уроку, та іще й поліз битися до того, хто вирішив пожартувати і підказав відверту дурницю.

— Та-а-к. Бачите, Олексію Валерійовичу, цим двом просто робити нічого, — підсумувала класна керівничка.

— Одному з них — так точно, — погодився з нею фізрук.

— А якщо їм нема чого робити, я їм зайняття знайду. По-перше…

Тут Ганна Павлівна на мить зам'ялася. Вона хотіла викликати батьків обох забіяк до школи. Але вчасно згадала: мама Черненка навряд чи зможе прийти, в цій родині й без старшого сина клопоту вистачає. А батьків Білика вона просто не ризикне турбувати після того, як Максимів тато через свою фірму закупив для школи кілька нових комп'ютерів, а його мама організувала всьому 7-А безкоштовні квитки в театр на «Острів скарбів». Усе це блискавкою пронеслося в її голові, і вона швиденько передумала:

— Залишаєтеся сьогодні після уроків. Хто черговий у класі — відчергує завтра. А ви з такою ж енергією, як оце зараз боксували, зробите вологе прибирання. Ось так.

Максим Білан знизав плечима. Могло бути гірше.

Денис Черненко примружив очі й закусив губу. Після уроків нікого не буде, і йому точно ніхто не заважатиме цього розумаку приперти до нігтя.



Глава 5

Подвійна пастка

Класна керівничка сама прослідкувала, аби злісні порушники дисципліни лишилися після уроків.

Максим отримав віника. Черненко — відро і швабру. Побажавши їм добре попрацювати й подумати над своєю поведінкою, Ганна Павлівна пішла з почуттям виконаного обов'язку. Хлопці залишилися самі в класі.

А за десять хвилин — і у всій школі.

Денис зловив себе на думці, що частина злості вже наче випарувалася. Йому не хотілося накручувати себе і починати все знову. До того ж Білан, справжнє боже теля, почав старанно мести підлогу. Ясно, хотів усе швидше закінчити. Сходивши до туалету по воду, Денис повернувся, став у дверях, деякий час поспостерігав за товаришем по нещастю.

— Тільки пилюку піднімаєш, — нарешті спромігся зауважити він.

Максим розпрямився, критично оглянув результат своїх старань, навіть провів рукою наперед себе, розтинаючи долонею куряву.

— Усе це у наших легенях, — промовив замислено, а тоді несподівано різко поміняв тему: — А ти даремно на мене наїхав. Жарти жартами, але ми з тобою не так уже й помилилися.

— Ти це про що? — не зрозумів Денис.

— Ну, вся ця історія. З Конаном, — Максим відкинув віника і присів на краєчок парти. — Якби в нас був час і нас хотіли слухати, ми б довели свою правоту.

Черненко промовчав. Але всередині вже почала прокидатися образа, замішана на пригашеній люті.

— Я недавно прочитав в інтернеті одну цікаву версію, — Максим не помічав, як почало мінитися Денисове обличчя. — Виявляється, Конан-варвар та інші кіммерійці цілком могли бути нашими предками. Тобто, прадавніми українцями.

Денис міцно стиснув зуби.

— Звісно, Київська Русь молодша за легендарну Кіммерію. Але хто знає, можливо, той самий Конан був якимось дуже давнім родичем Іллі Муромця. Ось лише Чапля про це не знає або, швидше за все, не хоче знати.

Денис закусив нижню губу.

— Послухай! Коли прийдеш додому, зайди в мережу і запитай у будь-якому пошуковці «Конан-варвар». Або…

Це вже занадто. Це вже переходить усі межі.

Спокійно взявши обома руками відро з водою, Денис підійшов до Максима і — р-раз! — розумака вже стоїть мокрий, як хлющ, і відпирхується.

— Е-е-е, здурів?

— Конан, кажеш? Варвар, кажеш? Наші предки, кажеш? Інтернет тобі? Та тебе, мордо, зараз навіть в інтернеті не знайдуть!

Кинувшись із кулаками на Максима, Денис не одразу зрозумів свою помилку. Треба було відрізати йому шлях до відступу чи бодай причинити двері.

Максим, у свою чергу, тепер зовсім не соромився дати драла — ніхто ж не бачить його ганьби. Одним рвучким рухом шарпонувши парту, він поставив її між собою й Денисом. І доки супротивник долав перешкоду, він двома величезними стрибками дістався дверей і вибіг із класу.

Тепер головне — заховатися. Не вибігати ж надвір без куртки, за вікном — сумний березневий дощ, застудитися — раз плюнути. План визрів у Максимовій голові тут-таки: перечекати, погратися з цим недоумком у котика й мишки, вибрати момент і повернутися в клас за речами. Заплутати погоню видавалося досить легкою справою.

Приміщення школи будувалося років зо двадцять тому. Кожен із двох поверхів мав три окремі секції, з'єднані переходами. У кожній секції було по два виходи. Якщо двоє граються в доганялки, виграє той, хто першим добіжить до будь-якого виходу. Лабіринт нескладний, та при бажанні заплутати можна.

Їхній 7-А клас був на другому поверсі середньої секції. Вибігши з дверей класу, Білан рвонув ліворуч, кількома стрибками подолав сходи вниз, далі завернув праворуч — і мало не зіткнувся з Черненком. Очевидно, Денис прорахував його дії й побіг навспак — аби перестріти втікача.

Крутнувшись на п'ятах, Максим помчав у бік спортзалу. Там можна було, забігши в хлопчачу роздягалку, через неї потрапити до залу, а звідти через інший вихід — у протилежне крило шкільної будівлі.

Заскочивши до роздягалки й опинившись у спортивному залі, Максим перетнув його і з усього маху налетів на вхідні двері. Не вірячи у свою невдачу, гримнувся об них ще раз. Зачинено. Чорт, зачинено! Хто б міг подумати!

Не гаючи часу, хлопець кинувся назад, сподіваючись проскочити і знайти інший вихід. Одначе не встиг: Денис, ніби знаючи наперед, куди тут можна подітися, вже стояв у дверях роздягалки.

— Ти б у дівчачу краще заскочив, — лиховісно сказав він, цикнувши при цьому губою. — Тобі там саме місце.

— Послухай, — важко дихаючи, Максим ледве цідив слова, — послухай… може… якось вирішимо… Ми ж двоє розумних людей…

— Нє-є, Білан, — похитав головою Денис. — Це ти в нас розумний. Ось лише твій розум від мого гніву тебе не врятує.

Він обережно причинив за собою двері, зробив крок уперед. Потім — ще один.

Максим роззирнувся. Порятунку не було. Він сам загнав себе в мишоловку. Кричати смислу нема, його все одно ніхто не почує. Проти Черненка він і хвилини не протримається.

Денис стояв уже за крок від нього. Аж раптом…

Глава 6

Підслухана змова

Зовсім поруч, по той бік дверей, почулося:

– Іди сюди, чого маячити! Тут нас точно ніхто не почує!

Зовні хтось був. І цей невідомий дуже не хотів когось зустріти. Того, хто може почути чи побачити щось, що жодна стороння істота чути і бачити не повинна. А отже, тим, кого цей невідомий випадково зустріне, будуть непереливки.

Так подумав Максим — і не став гукати на допомогу. Але так само подумав і Денис. Йому менш за все хотілося, щоб його тут застукали на гарячому, як забіяку. Тому він рішуче штовхнув ворога в малесеньку душову кімнату, прибудовану до роздягалки, протиснувся туди сам і потягнув на себе двері. А Максим клацнув шпінгалетом, зачиняючи їх.

І саме вчасно: в роздягалці почулися кроки і голоси.

— Ну, що ти там придумав, — говорив старший чоловік. — Тільки якщо й цього разу пообіцяєш пограбувати Національний банк, краще не починай і неси мені мої гроші вже завтра.

— Все буде чотко, будь спок! — квапливо відповів інший голос, трошки молодший.

— Ти мене своїми споками тиждень годуєш. Якщо й тепер почнеш брехати…

— Послухай мене! Там справжнє золото!

— Такі речі, чуваку, з чистого цільного золота ніхто не робить. Так що не пашталакай!

— Незолоту річ золотою просто так не назвуть! — категорично не погодився з ним молодший. — Ну, як ти це собі уявляєш? Вручать його комусь, щасливчик прийде додому, глип — а воно з глини чи картону! Нє, все мусить бути джукі-пук! Ти ж сам казав, що зможеш продати якусь таку річ?

— Якщо та твоя штука справді містить хоча б якусь частину золота, я знайду, кому продати. Є в мене певні люди. Навіть колекціонери. Для них подібні речі — що тобі цукерка.

— Тьху! Ненавиджу цукерки! Від них зуби болять і псуються, потім до зубного лікаря йди. А зубні лікарі — така, скажу тобі, гидота…

— Так ти цукерки ненавидиш чи зубних лікарів?

Тут Максим, притиснутий кремезним Денисом до стіни, спробував поворушитися і стати зручніше. Черненко присік цю спробу, прошипівши йому на вухо: «Тихо будь, задавлю!»

— То ми домовимося? — запопадливо спитав тим часом молодший голос.

— Не знаю, чуваку. Борги ваші ростуть з кожним днем…

— Ще два дні! Прошу тебе — почекай ще два дні! Потім його привезуть сюди, до школи — і все. Охороняти його не будуть, це ж не якийсь там музейний скарб. Просто зачинять у якомусь кабінеті. Я навіть здогадуюся, де. Забрати його звідси — справа двох секунд. Максимум — трьох. Коротше, на раз-два-три…

— Чотири-п'ять-шість! — передражнив його старший. — Від чотирьох до шести років тюрми, якщо спіймають. Ну, може, на перший раз і пожаліють, враховуючи твої, хе-хе, заслуги. Присудять менше. Тільки не думай, я і з тюрми дістану. Скільки будете сидіти, стільки часу проценти капати будуть. А це що означає?

— Що? — тупо перепитав молодший.

— Капшо! — знову передражнив старший. — Коли тебе випустять на волю з чистою совістю, дядя Костя буде забезпеченою людиною!

— Дядю Костю, я не хочу в тюрму! — перелякано заскиглив молодший.

Денисові від цього скавчання стало противно. Про що б вони не говорили, ось так скавчати дорослий пацан не повинен. Не має права.

— Гадаєш, я хочу, аби вас злапали і засудили? — заспокоїв невідомий дядя Костя. — Зараз ви мені винні… сам знаєш, скільки. Коли вийдете, будете винні в десять разів більше. І ті гроші я точно не отримаю. У вас, голодранці, їх просто не буде. Ну, а ці гроші, про які ми ниньки товчемо, ви ще в змозі знайти і повернути. Тому, — хлопці в душовій почули глухий удар, очевидно, дядя Костя сильно ляснув співбесідника по плечу, — біс із вами, чекатиму ще кілька днів. Тим паче, що ідея твоя реальна. Все, йти мені треба, справи.

Швидкі кроки. Гупнули двері. Запала тиша.

Глава 7

Бабусина Хата

Денисові здалося, що після того, як ці двоє невідомих вийшли з роздягалки, минула щонайменше година.

Максим прикинув: вони не наважувалися вийти звідти десь хвилин тридцять. Та помилилися обидва. Коли обережно прочинили двері й вислизнули зі свого сховку, наручний Максимів годинник показував, що і перегони шкільними коридорами, і хованки в роздягалці, й загадкова зустріч двох невідомих змовників — усе це разом забрало всього двадцять п'ять хвилин.

— Ну? — запитав Білан у Черненка. — Хто це був і що це було?

— А я звідки знаю? — визвірився на нього Денис. — Ясне діло, що діло темне і не зовсім чисте. Але не думаю, що хочу говорити про це з таким, як ти.

Максим відступив від Дениса на крок, розпрямив спину, схрестив руки на випнутих грудях.

— Цікаво, цікаво. Який це я «такий» і з ким ти хочеш про все це поговорити?

Денис зловив себе на думці — він сам ще не знає, з ким і про що хоче і буде говорити. Відчувши його розгубленість, Білан швидко оволодів ситуацією.

— Отож, слухай мене уважно. Пропозиція така: зараз ми все це швидко домиємо, беремо манатки і йдемо до мене. Там тихо, спокійно, є де поговорити і подумати.

— Куди це до тебе? — підозріло поцікавився Денис. — Додому? А старі твої нас не того?

— Ну, не такі вже мої батьки і старі, — посміхнувся Максим. — І зовсім вони нас не «того». Тільки туди, де я живу, ми не підемо.

— Ти ж казав — до тебе…

— Правильно. До мене. Туди, де я колись буду жити.

Нічого більше не пояснюючи несподіваному товаришеві, Білик першим повернувся до класу. Черненко потупцяв за ним, нічого не розуміючи, але змушено визнаючи: голова в цього слизняка варить краще, ніж у нього. А тут без розумної голови не розібратися. Тому він мовчки сходив по воду, далі вони по черзі так-сяк розмазали її шваброю по підлозі, швиденько протерли вологою губкою класну дошку, підхопили наплічники, забрали куртки з гардеробу і вийшли зі школи.

Обоє жили тут же, на Чоколівці. Ось лише Максим був корінним киянином, а родина Черненків переїхала до Києва років десять тому. Двійнята Коля і Оля, брат і сестра Дениса, народилися вже тут. Сам Денис не пам'ятав свого життя в містечку, де народився і куди його регулярно вивозили на літо до бабусі. Тільки час від часу згадував незрозумілі поки що розмови батьків про силу-силенну всього, що довелося для переїзду в столицю продати… Але щось невловиме не давало йому повністю відчувати себе частиною великого міста, в якому Максим Білан чувся, мов риба у воді.

По дорозі виявилося, що хлопці навіть мешкають на паралельних вулицях. І Максим чомусь дико зрадів цьому відкриттю. Тоді як Денисові було глибоко по барабану, де живе його однокласник. Він приятелював з іншими хлопцями, хоча б із тим же Ігорем Нещеретом. У правильних маминих дітей, яким Черненко вважав Білика, повинна бути своя компанія.

Тим не менше, Максим усе ж здивував Дениса. Пройшовши повз свій будинок, він провів супутника дворами і вивів до звичайної багатоповерхівки в глибині вулиці. Легко впоравшись із кодом на дверях під'їзду, він кивком пропустив Черненка вперед. Вони підійшли до ліфта, Максим натиснув на кнопку виклику, але нічого не сталося.

— Не полагодили ще, — приречено зітхнув він. — Так уже тиждень. Нічого, нам тільки на четвертий поверх.

Мовчки піднялися пішки на четвертий і зупинилися біля важких дерев'яних дверей квартири з номером 20. Максим дістав із кишені зв'язку ключів, вибрав потрібний і, відчинивши спершу верхній, а тоді нижній замки, потягнув на себе двері і театральним жестом запросив Дениса:

— Ласкаво просимо, дорогий Карлсоне, до Бабусиної Хати!

Черненкові не сподобалося, що його назвали Карлсоном. Та він вирішив проковтнути це і зайшов усередину. Гм, нічого особливого. Хата як хата. Одна кімната. Меблі як меблі. Телевізор на тумбочці в кутку, в іншому кутку — стіл із комп'ютером. У заскленій рамці велике фото якоїсь ошатної старої жінки.

— Це — моя бабуся, — перехопив погляд гостя Максим. — Вона померла два роки тому. Жила тут, заповіла цю хату мені. Коли я закінчу школу, переселюся сюди. Поки що просто буваю тут кожен день. У мене тут інтернет працює, і взагалі, я тут нікому не заважаю. Так само, як мені — ніхто. Так що проходь, сідай, будь, як удома.

Денис згадав, що в нього вдома — четверо у двох кімнатах. І не скоро буде комп'ютер, яким він, до речі, так і не навчився користуватися. Звісно, в різні там іграшки у клубах грався, але не часто. Як там мама казала: «Наш сімейний бюджет до цього не готовий»…

Тим часом Максим уже по-хазяйськи налив води в електричний чайник, і поки вона кипіла, приніс дві чашки і пакетики з чаєм.

— Вибачай, у мене тут по-похідному. Взагалі, я заварний люблю.

— Мені до лампи, — буркнув Денис. Йому чомусь не хотілося пояснювати, що вдома вони заварюють лише пакетики, причому — по кілька разів.

— Дарма. Знаєш, існує багато різних сортів чаю…

— Коротше, — грубувато обірвав його Денис. — Ми сюди про чай говорити прийшли?

— Згоден, — кивнув Максим, наливаючи окріп у чашки. — Поговоримо про те, що хочуть украсти з нашої школи.

Глава 8

Задачка з чотирма невідомими

Денис акуратно дістав із чашки свій пакетик, поклав його на блюдечко, відсьорбнув напій, не звертаючи увагу на цукорницю: він вважав, що солоденьке — для маминих дітей.

Максим, навпаки, насипав три ложечки цукру: він вважав, що солодке корисне для роботи мозку.

— Чому ти вирішив, що школу хочуть обікрасти? — запитав Черненко. Він думав так само, тільки не міг пояснити своїх відчуттів.

— А згадаймо ще раз ту розмову. Отой, молодший, чітко сказав: якусь цінну річ мусять привезти до школи. Цю цінну річ досить легко вкрасти. Те, що готується крадіжка, теж зрозуміло: старший, такий собі дядя Костя, попереджав молодшого про суд і тюрму.

— Він міг просто лякати. Здається, цей дядя Костя — ще той понтовило.

— Значення слова «понтовило» я не знаю, — признався Максим. — Ось лише навряд чи когось будуть лякати тим, чого він не боїться. Отже, невідомий і справді збирається вчинити в нашій школі кримінальний злочин. Крадіжку, це сто відсотків.

Аби трошки подумати і не скидатися на зовсім уже лопуха, Денис зробив великий ковток чаю.

При цьому голосно сьорбнув і чомусь знітився. Та Максим не звернув на це уваги, і до Дениса повернулася впевненість.

— Дядя Костя — точно чужий. А ось той, другий, наш. Мабуть, старшокласник.

— Правильно, — погодився Максим. — До того ж, один із тих, кого люблять учителі. Дядя Костя натякав своєму боржникові на його заслуги.

— Боржникові?

— Ага. В цьому — весь, як іноді каже мій тато, цимес. Той, чийого імені ми не знаємо, якимось чином заборгував так само невідомому нам дяді Кості певну суму грошей. Притому не сам: боржників як мінімум двоє. До свого боржника дядя Костя звертався в множині — та навряд чи оте «ви» означає повагу. Голосів ти точно не впізнав?

Денис почухав потилицю й похитав головою.

— Так, — Максим одним ковтком допив чай, підвівся, заклав руки за спину і пройшовся по кімнаті. — Що в нас є? До нашої школи дуже скоро принесуть чи привезуть якусь коштовну річ…

— Золоту, — вставив Денис. — Часто вони про золото згадували.

— Золоту, — кивнув Максим. — Цю річ хтось хоче вкрасти. Цей хтось вчиться в нашій школі. Він — старшокласник, причому, очевидно, відмінник. І цей відмінник веде подвійне життя: вчителі, товариші й батьки знають його як хорошого хлопця, а насправді він — поганий. Бо тільки погані хлопці залазять у борги до старших за себе чоловіків. І тільки погані хлопці готові зважитися на крадіжку, аби лиш ці борги віддати. До того ж, цих крадіїв як мінімум двоє. Задачка з трьома невідомими.

— З чотирма, — знову вставив Денис і пояснив здивованому однокласникові: — Ота коштовність, яку вони хочуть стибрити.

— О! — клацнув пальцями Білан. — Таки з чотирма: один дуже поганий, двоє просто поганих і предмет із золота, за яким усі полюють.

— Піди туди, не знаю, куди. Знайди того, не знати, кого, — зітхнув Черненко.

— Ну, куди йти, ми знаємо. Далі рідної школи не треба. Чого ти?

Вираз Денисового обличчя справді здивував Максима. На ньому не читалося жодного бажання щось робити. І тут же він отримав пояснення:



— Я? Я — нічого. Мені просто цікаво, чому ми повинні забивати собі цим голову і рятувати від когось шкільне майно? Може, простіше піти до Шефа і все йому розказати? Хай самі шукають, з міліцією?

Шефом усі називали директора школи.

Максим уперше за весь день не знав, що відповісти несподіваному партнерові. Ті пояснення, які рвалися з язика автоматично, навряд чи будуть зрозумілі такому хлопцеві як Денис Черненко. Але Максим Білан не був би собою, якби не знайшов відповіді.

— Правильно, — мовив він після паузи. — До школи нам, за великим рахунком, жодного діла. Наприклад, мій тато завіз туди нові комп'ютери. Якби їх хотів хтось потягти, я б пошкодував татових зусиль та грошей. І тільки потім мені б стало шкода таких, як ти: адже іншого способу вивчити комп'ютер у тебе немає, не ображайся… А тут якісь золоті коштовності… Якщо Шеф нам повірить і підключить міліцію, вони точно нічого і нікого не піймають. Можливо, Шефові більш зрозуміло, про яке золото мова. Але що з того? Просто наступного разу злодії будуть обережнішими і таки щось поцуплять. А ми не знатимемо, що і коли. Тож я пропоную поки що нікого в це не втягувати. Згода?

Побачивши просто перед собою простягнуту руку, Денис не зміг ухилитися. Коротко і міцно потиснув її, хоча ще якусь годину тому й уявити не міг, що може бути з недавнім лютим ворогом в одній команді.

Глава 9

З'являється Золотий кубок

Максим цілу ніч намагався зліпити в голові список підозрюваних, пригадуючи найкращих учнів їхньої школи, старшокласників. Денисові було ще гірше: він не знав і не хотів знати відмінників.

Наступного ранку жоден із них не зміг похвалитися хоч якимось результатом. Здавалося, що завдання, котре, на перший погляд, було доволі простим, тепер практично неможливо виконати. Заглиблені у свої думки, хлопці разом із рештою учнів пішли до великої актової зали на загальні збори. Про те, що ці короткі збори відбудуться перед початком уроків, їм оголосили ще напередодні.

У залі розмістилися класи від сьомого до одинадцятого. Був звичний перед початком гармидер, і лише кілька старшокласників ходили з утаємниченим виглядом. Так поводять себе ті, хто знає про щось більше за інших. Нарешті на сцену піднялися директор школи Дмитро Дмитрович, він же Шеф, фізрук Олексій Валерійович, він же Чемпіон, і ще один солідний чоловік у костюмі — його школярі бачили вперше. У руці гість тримав чорний поліетиленовий пакет із якоюсь фірмовою емблемою.

— Доброго ранку! — привітався Шеф, жестом запросив усіх сідати, а сам залишився на ногах. — Щоб не забирати вашого навчального часу, почну одразу з оголошення. Сьогодні, п'ятого березня, офіційно починається змагання за Золотий кубок!

Хтось у залі вигукнув: «Вау!» Хтось підхопив: «О-о!» Далі почулося: «Йєс-с-с!» Аж потім зала озвалася оплесками. Однак ні Максим, ні Денис не знали, про що мова.

— Що таке Золотий кубок, вам пояснить Олексій Валерійович! — оголосив далі Шеф, і поруч із ним став Чемпіон.

— Майстер гребного спорту, — прошепотів у потилицю Черненкові всюдисущий Ігор Нещерет. — Гребе, гребе, гребе…

— Цить! — гаркнув через плече Денис. Тим часом фізрук прокашлявся і почав:

— Золотий кубок отримає в нагороду найкращий юний спортсмен школи. Звичайно, одинадцяті класи завжди покажуть кращі результати, ніж сьомі чи восьмі. Проте саме хлопці, а може, й дівчата з сьомих та восьмих класів будуть змагатися за Золотий кубок. А старшокласники виконають більш почесну місію. Вони цілий місяць будуть спостерігати за молодшими на уроках фізкультури. Для цього вже створена суддівська колегія з семи найкращих спортсменів-старшокласників школи. Головою комісії, тобто головним суддею, буде Володя Завгородній. Гадаю, ніхто не проти.

Тепер оплески були ще бурхливіші. Денис плескав у долоні щиро. Аякже: Володько Завгородній був його кумиром. Найкращий спортсмен школи, мікрорайону, району і навіть усього Києва. Ну, щодо всього Києва, звісно, переборщили, але Денис вірив: Володько Завгородній ще покаже клас. Швидше за всіх бігає, краще і більше за всіх підтягується на турніку, головний нападник шкільної футбольної команди і збірної району — всього не перелічиш. Щоправда, перше місце в змаганнях із плавання розділив із Толиком Тумановським з паралельного класу — однак Володькові фанати, до яких належав Денис, і абсолютно всі шпендики з молодших класів на це не зважали. «Їхній» Володько все одно був для них абсолютним чемпіоном.

Завгородній, звичайно, був у залі. Сидів у першому ряду. Навіть підвівся і помахав усім рукою.

— Чудово! — зрадів Олексій Валерійович. — Отже, сумнівів у справедливості суддів уже не буде. Це приємно, коли боротьба буде чесною і всі довірятимуть одні одним. Тож до весняних канікул наші шановні судді зроблять свій перший вибір. Потім, наприкінці квітня, між найкращими спортсменами будуть проведені змагання. Переможець і отримає головний приз — Золотий кубок чемпіона. Ті, хто займе друге і третє місця, теж без нагороди не залишаться. Більше про це розкаже наш шановний гість Олександр Віталійович Тумановський.

Денис від несподіванки крекнув. Толиків батько!

Чоловік у костюмі вийшов наперед.

— Доброго ранку, друзі, — привітався він. — Звати мене, як вам уже сказали, Олександр Тумановський. Я директор фірми, яка постачає обладнання для тренажерних залів. Мій син, до речі, цього року закінчує нашу з вами школу. Провести такі змагання — ідея вашого шановного директора, і ми її підтримали. Усі знають, яку важливу роль відіграє спорт і фізична культура в житті сучасної молодої людини у новому тисячолітті. Ви тут усі більш-менш дорослі люди. Тому я можу це сказати: тільки фізична підготовка і любов до спорту допоможе нам усім сказати своє рішуче «ні» такому ганебному явищу як наркоманія. А також такій поганій звичці як куріння. Зі свого боку я обіцяю: володар Золотого кубка, а також срібний і бронзовий призери змагань отримають безкоштовний піврічний абонемент в один із наших спортивних залів.

Суворо глянувши в залу, Шеф почав плескати в долоні. Всі учні дружно підхопили.

— А тепер, — урочисто промовив пан Тумановський, — головний приз! Наш Золотий кубок!

І він дістав із пакета якийсь предмет, загорнений у звичайну газету. Розгорнув її і виставив на стіл невеличкий, але — справжнісінький кубок.

Зі свого місця Максим і Денис не могли його як слід розгледіти. Проте момент був направду урочистий; усі підвелися, звідусіль чулися радісні вигуки. А Максим і Денис, не змовляючись, подивилися один на одного.

— Ось воно, — самими губами промовив Білан.

— Гадаєш? — так само тихо запитав Черненко.

— Більше золотих предметів у школі немає. Вони знали про Золотий кубок і хочуть украсти саме його.

Глава 10

Викрадення заради порятунку

Після уроків хлопці домовилися знову зустрітися в Бабусиній Хаті. Кращого місця для штабу й командного пункту все одно не придумаєш.

Протягом дня під час кожної перерви Максим кудись зникав. А Денис так і не вирішив, що йому робити і чи є в нього якісь думки. До того ж, ні про що інше, крім як про знайомі нотки в голосі невідомого старшокласника, він думати не міг.

По дорозі Максим намагався ні про що конкретне не говорити. Лише коли хлопчаки за традицією заварили собі чаю, він нарешті поділився з партнером усім, що вдалося дізнатися за день.

— Як бачиш, одне невідоме вже знайдене. Хтось націлився поцупити саме Золотий кубок, згода?

— Згода, — кивнув Денис. — Без варіантів.

— Якщо так, тоді коло підозрюваних дещо звужується. Про те, що в нас буде чемпіонат, наперед знало дуже небагато людей. Директор, фізрук і, напевне, ті семеро, хто буде нас, так би мовити, «журити». Судді.

— Шестеро, — поправив Денис. — Володько Завгородній відпадає одразу.

— Чому?

— А чому ти не підозрюєш Шефа, Чемпіона чи взагалі того кренделя, який цей кубок приніс?

— Ну, як же…

— Отак же! — передражнив його Черненко. — Ти знаєш, розумнику, що синок цього Тумановського, Толян, вчиться в 11-Б? Ось хто міг знати про Золотий кубок раніше! І він — головний суперник Завгороднього!

— Так-так, цікаво. Чого ж ти мовчав?

— Бо я лише тепер про це згадав! Ось тільки з Володькою він не дружить, бо Володько — реальний чемпіон, а Толян — так, шахи пересуває. Ну, плаває ще…

— По-твоєму, шахи — це не спорт?

— Такий самий, як і оті ваші битви з ґоблінами на комп'ютері! До речі, чому ти сказав «нас»?

— Що — «нас»? А-а-а! — зрозумів Максим. — Ну, тут усе просто. Ти теж спортсмен. Отже, в боротьбу за Золотий кубок уключишся. Фізрук тебе неодмінно впише до претендентів. Тому вберегти головний приз від крадіїв ти особисто мусиш бути зацікавлений. До речі, про цього Толяна — цінна інформація. Поставимо його номером першим.

— Володьку Завгороднього щоб мені нікуди не вписував! Тим паче, що він якраз і не зацікавлений, аби Золотий кубок десь зник. Він же тепер «великий перець». Головний суддя! Мусить же він когось нагородити через два місяці.

— Правда, — погодився Максим. — Мені до цього вашого спортивного супергероя байдуже. Але я за ним трошки спостерігав. Любить, коли ним захоплюються. І при всіх вручити Золотий кубок, вирішити чиюсь спортивну долю — це йому за щастя. О'кей, тоді навпаки: запишемо Володьку в наші ймовірні спільники. Якщо буде така потреба, попросимо його допомогти.

— Це діло, — задоволено кивнув Денис. Думка про те, що він зможе колись підійти до свого спортивного кумира як до рівного, зігріла одразу.

— Одне слово, у нас є семеро підозрюваних старшокласників. Усі вони так чи інакше стояли чи стоять за спортивну честь школи або району. Отже, на доброму рахунку в усіх учителів. Себто, теоретично поза підозрою. Але я, Денисе, одного боюся: поки ми почнемо їх вираховувати і відкидати одного за одним, мине час, — а Золотий кубок збираються вкрасти завтра-післязавтра.

— Який вихід?

— Простий і складний одночасно. Треба його заховати. Зараз він у кабінеті хімії. Там, де лабораторія і реактиви. Чому там? Бо цей кабінет добре замикається. І під сигналізацією — бо перший поверх. Ти про це не знав, скажи?

— Знав, — підтвердив Денис. — А ти як рознюхав?

— У тому й річ, що я особливо не старався, як ти кажеш, нюхати. Хоч це нібито й не розголошували, але де зберігають Золотий кубок — не така вже й таємниця. Не бачу іншого виходу, крім як переховати його. Себто, заховати краще.

– І як це зробити? — поцікавився Денис. Максим подивився на нього чомусь винуватими очима.

— Треба викрасти його самим. Раніше за справжніх злодіїв, розумієш? Тільки так…

Глава 11

Алхіміки

Діяти вирішили вже завтра. Справді-бо: не лише кожен день дорогий — кожна година.

Готуючись до вирішального дня, Денис Черненко довго не міг заснути, крутився на своєму дивані в меншій кімнаті, яку ділив із молодшим на три роки братом. Ось кому лафа: брат спить собі спокійно і в ус не дує…

А цей Максим справді розумник, без сумніву. План простий — міг Денис і сам до такого додуматися. Але ж не додумався… І все в Максима передбачено, все, як у кіно, продумано. Правда, хуліганити доведеться йому, Денисові. Але ж іншої ролі для себе він і справді не бачив.

Тільки б усе вийшло! Бо головне, з чим погодився Денис: вони — не справжні злодії. Не те що лиховісному дяді Кості, а взагалі — в жодні чужі руки вони Золотий кубок віддавати не збираються. Треба заховати його від справжніх крадіїв, нехай побігають. Як потім повернути його, Максим обіцяв придумати до ранку. Зараз їхнє завдання — випередити злодюг і врятувати шкільний кубок.

Наступного дня обидва сиділи на уроках, мов на голках. Лиш перезиралися втаємничено. І Максим, хоч і тримався спокійно та впевнено, насправді теж хвилювався. Бо біля дошки на математиці не знав, як правильно рівняння розв'язати, а це на відмінника не схоже. Навіть математичка Ольга Олегівна це помітила.

— Мабуть, ти захворів, Білане, — невпевнено припустила вона.

— Мабуть, — охоче погодився хлопець. — Весна, зміна погоди, перепад температур, сльота, все таке.

Сказав, та ще й кахикнув для достовірності.

Щойно уроки закінчилися, Максим уже товкся під кабінетом хімії. На великій перерві підійшов до вчителя, якого всі так і називали — Хіміком. Насправді його звали Юхимом Юхимовичем, і був він найстаршим учителем у їхній школі. Максимів тато в своєму шкільному дитинстві хімію як предмет не любив найдужче. Але колись пояснив синові: може, це тому, що в мене вчителя хорошого не було. А Юхим Юхимович — справді хороший учитель. Білан-старший навіть колись обмовився Біланові-молодшому: Хімік — місцева легенда. Хоча б через те, що всіх учнів уперто називає на «ви», зате до колег, у тому числі й до директора, принципово звертається хоча й на ім'я та по-батькові, але на «ти».

Йому все прощають. Давно на пенсії повинен бути, ба ні — не відпускають. І це повністю збігалося з бажаннями самого Хіміка. Поза школою і цим кабінетом самотній чоловік себе просто не уявляв. Між іншим, це Максим теж від батька почув.

Хімію семикласникам ще не викладали. Через те Максим поки що не встиг особисто познайомитися з легендарним Юхимом Юхимовичем. Одначе без нього свій зухвалий план він здійснити не міг. Тому й виловив Хіміка на великій перерві — і, на диво швидко, про все домовився.

Прийшов першим — Юхим Юхимович у своєму кабінеті поки що був сам. Глянув на хлопця поверх окулярів, відсунув якийсь старий товстий том.

— Ага. Ви все ж таки прийшли. Не передумали, юначе?

— Ні.

— Хочете відвідувати мій хімічний гурток?

— Так.

– І поки що вас задовольнить роль асистента?

— Якщо можна.

— Можна, — благодушно кивнув Хімік. Він любив не лише свій предмет, а й тих, хто виявляє до науки хімії бодай дещицю цікавості. — Тоді кладіть ось сюди свого ранця і приміряйте ось цей халат.

Халат, який одягнув Максим, виявився трохи великуватий. Потім новий асистент натягнув нарукавники, і нарешті — спеціальні гумові рукавички. Тим часом до кабінету заходили старшокласники, які відвідували хімічний гурток після уроків.

— Ага, — кивнув їм Хімік. — Сідайте, сідайте. Ось, знайомтеся. Ваш молодший колега. Теж цікавиться хімічними реакціями. Хоче навчитися робити з мідної гайки золоту. Справжній алхімік, панове.

Усі беззлобно засміялися. «Алхімік» — так називався шкільний хімічний гурток. Юхим Юхимович сам придумав таку назву. Оскільки хімія — наука, то алхімія, якщо вірити підручникам, антинаука. Від наук підлітки втомлюються. Тож якщо їм запропонувати антинауку, вони охоче почнуть учитися. Так і вийшло: шкільний гурток «Алхімік» дуже швидко став популярним.

— Та-а-к, — Юхим Юхимович потер руки. — Сьогодні у нас дуже цікава тема…

Максим скосив очі на стрілки настінного годинника.

Якщо алхімія — це антихімія, то викрадення, яке, за його розрахунками, мусить початися за п'ятнадцять хвилин, можна сміливо назвати антивикраденням.

Глава 12

Зухвалий план

Власного годинника в Дениса Черненка не було. Максим Білан позичив йому свого.

Денис стояв під вікном хімічної лабораторії. Там у шафках і на численних полицях зберігалися під замком небезпечні для здоров'я, хоча й необхідні для практичних занять та для роботи гуртка «Алхімік» хімічні реактиви: кислоти, луги, розчинники, порошки та інше шкідливе добро. Усе воно було в ідеальному порядку, і грамотна людина просто не могла переплутати ящички, полички, колбочки, баночки та пробірочки.

Серед усього цього зберігався, чекаючи свого зоряного часу, Золотий кубок. Так чомусь вирішив директор, а Хімік не заперечував.

Щоб кубок не заважав, Юхим Юхимович особисто переставив його на підвіконня, і Денис бачив його з вулиці. Розбити вікно, простягнути руку — оце й усе, що потрібно зробити злодіям, аби заволодіти ним. Одначе скло тут товстіше, ніж в інших вікнах. До того ж, сигналізація! Та якщо Максим усе це передбачив, то справжній крадій — поготів.

До початку операції «Антивикрадення» залишилося п'ять хвилин. Денис одягнув рукавички, завбачливо захоплені з дому. Рукавички Максимові мусить видати Хімік. Чому він це зробить, Денис так і не зрозумів, цілком покладаючись на правильність розрахунків хитрого приятеля.

Хвилина… Тридцять секунд… Двадцять… Тільки б не злякатися в останню мить. Черненко не вважав себе боягузом, але зараз він скоїть щонайменше хуліганський вчинок. П'ять… Чотири… Три… Два… Один…

Час!

Діставши зі свого наплічника найбільшу ракету, яку лише вдалося знайти вчора у продавця феєрверків, Денис наставив її на вікно хімічної лабораторії й пальнув.

Дзінь-нь-нь!

Ракета пробила скло, і воно посипалося. Денис вчасно відскочив убік, аби скалки не зачепили його. Залетівши всередину, ракета грьопнулась об стіну, впала на підлогу і порснула іскрами в різні боки, одночасно заповнивши невеличку кімнатку з хімікатами густим ядучим димом.

Тепер тільки б Максим устиг!

А Максим Білан був дуже задоволений своїм партнером. Спрацював точно, до секунди. У цей час «алхіміки» захопилися дослідами, Юхим Юхимович ходив поміж них, а новий асистент підійшов до відчинених дверей лабораторії, щоб кинутися туди першим, коли влетить ракета.

— Рятуйте! — верескнув хтось.

— Назад! — крикнув Хімік. — Усі назад! Там небезпечно!

Але семикласник Максим Білан, що стояв найближче, вже шаснув усередину.

Раз-два: скочити до вікна, схопити руками в рукавичках Золотий кубок і викинути його крізь розбиту шибку.

Три-чотири: зірвати з гачка старенький запасний халат Юхима Юхимовича і накинути його на ракету, яка й без того швидко догорала, і диму від неї було більше, ніж вогню.

П'ять-шість: з того боку, за вікном, кубок підхопить Денис Черненко, так само в рукавичках, швиденько заховає здобич до наплічника і чимдуж помчить геть. Зустрітися компаньйони домовилися в Бабусиній Хаті, Максим навіть дав Денисові ключі.

Сім-вісім: пострибати на халаті ногами, остаточно гасячи ракету.

І аж на дев'ять-десять до лабораторії заскочив схарапуджений, але зовсім не наляканий Юхим Юхимович, спритно схопив рятівника за карк і виволік із ядучого диму.

— Усе ціле? Все нормально? Руки? Ноги? Голова? — уривчасто запитав учитель.

— Усе гаразд, — пробелькотів Максим, відкашлюючись. Він таки злякався, але вже тоді, коли все було позаду. Або навпаки — тільки почалося.

«Алхіміки» обступили мужнього асистента, а вчитель, марно намагаючись розвіяти дим рукою, зайшов до атакованої лабораторії, роззирнувся, наблизився до розбитого вікна. Одразу згадав, чого не вистачає на підвіконні. Обережно виглянув у розтрощене вікно.

І аж тоді спрацювала нещодавно встановлена нова протипожежна сигналізація.

Глава 13

Змагання не скасовуються!

Наступного дня новина про викрадення Золотого кубка облетіла школу раніше, ніж про це офіційно повідомив директор.

Звідки про це дізналися, Денис не міг уторопати, навіть у мудрого Максима не знайшлося жодного пояснення. Після того, як їм вдалося заволодіти кубком, на хлопця, який загасив пожежу в лабораторії, вже ніхто не звертав уваги. Мало того: коли прибігли шкільний сторож і директор, який цього дня затримався на роботі, «алхіміків» і Білана спішно відправили по домівках. Розпатякати про щось більше, ніж пожежа та героїчний учинок семикласника, вони не могли. Хімік не пустив у лабораторію нікого, не сказав нічого. Отже, про зникнення Золотого кубка тоді теоретично знав лише він, а фактично — троє: Юхим Юхимович і двоє справжніх викрадачів.

Тим не менше, коли наступного дня перед початком уроків учнів від сьомого до одинадцятого класів знову запросили на загальні збори до великої зали, про крадіжку кубка відомо було вже всім.

Цього разу Шеф говорив коротко і суворо: — У нашій школі сталася неприємна подія. Ви вже щось чули, але я зроблю офіційну заяву.

Вчора після уроків хтось учинив пожежу в лабораторії хімічного кабінету. Поки її гасили, невідомі викрали Золотий кубок, який повинен був стати головним призом на наших шкільних спортивних змаганнях.

Учні захвилювалися, та директор жестом попросив тиші й продовжив:

— Я не вірю, що на такий учинок наважився хтось із учнів нашої школи. Адже йдеться про її честь. Зокрема-спортивну. Тому, вкравши Золотий кубок, невідомий зловмисник вкрав би власну честь і гідність. Але це неможливо, правда?

— Пра-а-а-вда-а-а! — відповів йому дружний хор в основному хлопчачих голосів.

— Якщо так, то злодія треба шукати за межами нашої школи. Я повідомив про крадіжку міліцію. Але я завжди можу забрати свою заяву, щоб не ганьбити честь школи не лише фактом зухвалої крадіжки, а ще й міліцейським розслідуванням. Я готовий почекати тиждень. Якщо протягом семи днів Золотий кубок десь знайдеться, і мені його принесуть просто в кабінет, я обіцяю, що не питатиму того, хто його принесе, де він його знайшов. Не зроблю жодних висновків. Міліцейське розслідування буде припинене.

Усі схвально загули. Денис і Максим перезирнулися.

— Нарешті, якщо хтось гадає, що без Золотого кубка наші змагання не відбудуться і найкращого спортсмена серед учнів сьомих-дев'ятих класів не буде визначено, той помиляється. Щоправда, нам доведеться червоніти за нашу недбалість перед спонсором. Частково я і сам винен: мусив тримати Золотий кубок у своєму кабінеті. Проте я гадав, що лабораторія нашого шановного Юхима Юхимовича — більш надійне місце. Якась підла людина вирішила довести, що я помилявся. Наступного разу помилок не буде! І ніхто не зірве наших спортивних змагань!

Ці слова зустріли гучними оплесками. Дехто навіть звівся на ноги. А Денис із Максимом знову перезирнулися. Тепер уже Білан помітив розгубленість у погляді товариша.

Після уроків обидва традиційно подалися до Бабусиної Хати. Щойно Максим зачинив за ними двері, як Дениса прорвало:

— Розумієш, що ми наробили? Ми ж тепер все одно злочинці!

— Спокійно, — Максим пожбурив наплічника в куток, скинув куртку і за звичкою заходився ставити чайник.

— Нічого собі заявочки! Спокійно! Ти слухав, що Шеф казав?

— Слухав ти, — виправив його Білан. — А я чув. Гадаєш, він даремно кілька разів наголосив, що ні на кого зі своїх не думає? Це він усіх так заспокоїв. Бо в такому разі його прохання: «поверніть за сім днів Золотий кубок — і нікому нічого не буде», зовсім нелогічне. Якби серед купи народу в залі не могло бути ймовірного викрадача, директор цього б не казав. Або ж він припускає змову зі сторонніми особами.

— Так і є, — сказав Денис, трошки заспокоївшись. Уміє цей капосний Білан все по поличках розкласти! Послухаєш — і паніка минає. Хоча…

Обидва дружно глянули на Золотий кубок, який стояв на столі біля комп'ютера. Денисові дуже хотілося його торкнутися, прикинути на вагу, однак Максим попередив — краще не чіпати його руками. І Черненко вкотре погодився з ним.

— Кажу ж тобі — ми вкрали його з благородною метою, — наполягав Білан.

— Тепер піди і доведи комусь своє благородство, — знову почав заводитися Денис. — То як, підкинемо його завтра під директорський кабінет? Удруге його точно стирити не дадуть.

— Це варіант. І я одразу повівся б на це, якби справді вкрав Золотий кубок для того, щоб потім продати його комусь чужому. Типу, перейнявся директорськими словами про честь школи і все таке. Або просто злякався б, усвідомивши, що накоїв. Ось лише вся справа в тому, що ми збиралися не просто сховати кубок у більш безпечне і нікому не відоме місце, чи не так?

— Ну… так, — Денис почувався геть збитим із пантелику.

— Нам потрібно спробувати знайти не лише тих, хто насправді полює за Золотим кубком, але й дядю Костю, який значно від них небезпечніший. Якби не він, навряд чи хтось із старшокласників ризикнув би зробитися крадієм. Отже, — підсумував Максим, — вони налякані дужче, ніж ми. А ми налякані, так?

Денис ствердно кивнув.

— Вони бояться, що хтось їх випередив. І вони, таким чином, втратили можливість віддати тому лиховісному дяді Кості свої борги. А нам нема чого боятися. Ми будь-якої миті можемо повернути кубок на місце і спекатися його назавжди. Отже, нам слід бути удвічі обережнішими. Розумієш, чому?

Тепер Денисові не треба було додаткових пояснень.

Полювання на Золотий кубок не закінчилося. Ось лише з цього моменту невідомі полюватимуть так само і на них.

Глава 14

Розмова з чемпіоном

Минули вихідні. Нічого не сталося. Денис виходив на вулицю, гуляв із молодшою сестричкою в парку, бігав у магазин і на базар. Та навіть ці звичні домашні турботи не відволікали його від головного: щоразу, виходячи з під'їзду, хлопець починав сторожко озиратися. Здавалося, весь світ знає: ось іде Денис Черненко, учень 7-А класу, який кілька днів тому вкрав Золотий кубок. У кожному стрічному чолов'язі він бачив лиховісного дядю Костю. А в ніч із неділі на понеділок йому наснився справжнісінький бойовик: він кудись біжить, а за ним хтось женеться. Куди б утікач не звернув, переслідувач неодмінно заступав йому шлях, і доводилося негайно звертати. Закінчилося це все тим, що молодший брат Миколка штовхнув Дениса під бік і плаксивим голосом протягнув:

— Ти чого-о-о кричи-и-иш…

Витерши спітнілого лоба, Денис щось пробурчав, перевернувся на другий бік, накрився ковдрою і спробував спати далі. Погоні більше не було, та не приходив і сон. Тому до школи Черненко подибав, куняючи на ходу.

А там на нього, як і на Максима, від якого за ці вихідні не було ні слуху, ні духу, чекала новина. І її можна було назвати приємною. На першому поверсі, — там, де завжди чіпляли шкільну стіннівку, — вивісили список найкращих спортсменів-старшокласників, які визначатимуть переможця шкільної спартакіади. Під першим номером значився Володя Завгородній, а далі за абеткою: Юрій Боровий (10-Б), Степан Вовченко (10-А), Іван Дідик (11 — Б), Василь Книш (10-Б), Юрій Хорунжий (10-А) та Олександр Юхимець (11-А).

Для всіх це був лише список спортсменів. Для Максима з Денисом — список підозрюваних. Білик одразу побіг по зошит. Треба було переписати прізвища, бо на пам'ять у таких справах краще не покладатися. А Денис стояв біля дошки, намагаючись пригадати, чи не належить почутий у роздягалці голос комусь із шестірки.

— Боїшся? — почув раптом позад себе і, здригнувшись від несподіванки, озирнувся. А там — сам Завгородній! Стоїть і посміхається йому — широко, приязно. Так близько з чемпіоном школи Денисові ще не доводилося балакати. Та й не знав він, що сказати своєму кумирові.

Тим часом Володько підморгнув йому і поклав руку на плече.

— Черненко? Молодець, Черненку. Старайся!

— Угу, — вичавив із себе Денис, аби лиш не мовчати.

— Я бачив, як ти у баскетбол дванадцяту школу обстукав. Так тримати! Скажу тобі по секрету, — він навіть нахилився і чомусь стишив голос, — ми з Валерійовичем, ну, з фізруком про тебе говорили. Він тобою задоволений. Каже, перше місце у тебе, вважай, у кишені, перспективний ти пацан. Бач, як воно…

— Угу, — знову промимрив Денис.

— Не «угу», а мене слухай: Золотий кубок точно був би твоїм. Без балди, без дурнів. Віриш? — Денис замотав головою. — Правильно, молодця. Не вір. Бо повіриш — носа задереш, а в спорті так не годиться. Мені можеш і не вірити. А Олексія, ну, Валерійовича, колись запитай.

— Як же я… того…

— Тоді не питай, — Завгородній розпрямився і розвів руками. — Сам усе побачиш. Шкода тільки, що якісь потвори без кубка тебе зоставили. Та нічого. Абонемент у тренажерний зал точно не вкрадуть. Разом будемо тренуватися, хочеш?

— Ага! — випалив Денис.

— Тоді не підкачай. Не підведи мене, — підморгнувши йому ще раз, Завгородній пішов. Поруч тут же ніби з-під землі виріс Максим.

— Чого це він? — запитав підозріло, провівши Володьку поглядом.

— Нічого, — відмахнувся Денис. Йому раптом розхотілося повертати Золотий кубок. Своєму спортивному кумиру він вірив, як собі. І якщо перемога вже обіцяна йому, — отже, і кубок теж. І виходить, наче Денис украв головний приз у самого себе. Тобто, сам себе обікрав… Але цього черв'ячка, який раптом завівся у ньому, хлопець вирішив приборкати.

Та все ж не втримався — переказав Максимові їхню з Володькою розмову. Той лише стенув плечима: подумаєш, герой спорту. Уголос цього не сказав, та, напевне, подумав. Денис хотів образитися на нього, тоді махнув рукою.

Нічого цей ботанік у житті не розуміє.

Глава 15

Сім однакових листів

Після школи хлопці знову зібралися в Бабусиній Хаті, де Максим, без звичних для нього пустопорожніх патякань, одразу перейшов до конкретних справ:

— Дуже добре, що хтось зробив за нас цю роботу, — він показав переписані прізвища. — Додамо сюди, як ти й казав, Толяна Тумановського. Допишемо в кінець списку, до біса абетку. Виходить семеро. Це якщо ти справді Завгороднього виключаєш.

— Без варіантів, — твердо сказав Денис.

— Тоді так. Треба написати сім листів. Кожному — окремий, а зміст один і той же. Пишемо приблизно так, — Максим примружив очі: — «Я знаю, що тобі потрібно. Золотий кубок у мене. Готовий торгуватися. Умови — при зустрічі». Що скажеш?

— Коротко і ясно. А що це дасть?

— Хто прийде в призначене місце, той і полює на кубок.

— Ха! Вони ж усі прийдуть! Бо захочуть його знайти!

— А й справді! — Максим пошкріб лоба. — Ну… тоді напишемо так: «Дядя Костя отримає золото. Якщо ти знаєш, яке, я готовий зустрітися. Якщо лист потрапив до тебе помилково — викинь його». Що скажеш?

– І що це міняє? — не второпав Денис.

— Усе! — впевнено заявив Максим. — Якщо наш адресат не знає ніякого дяді Кості, то й про золото він нічого не зрозуміє. Просто викине цього ідіотського листа. Але один або двоє з них повинні зрозуміти натяк. Ключовим словом у нас тут буде «дядя Костя», а не «Золотий кубок».

— Це може спрацювати, — погодився Денис. — Тільки замість «я» треба написати «ми».

— Не треба, — похитав головою Максим. — Нехай той, кого ми ловимо, думає, що з ним веде гру одна людина. Нам залишається лише придумати місце зустрічі, одне для всіх. Чи призначити кожному різний час і різне місце?

— Так краще. На станції метро найпростіше. Семеро пацанів — сім станцій. Ми зможемо вільно і швидко пересуватися з місця на місце.

— Годиться, — кивнув Максим і ввімкнув комп'ютер.

Кілька хвилин — і текст листа готовий. Хлопці поміняли в кожному лише час і місце зустрічі, призначаючи побачення з інтервалом у півгодини. Так і вийшло, що першому, Юрію Боровому з 10-Б, вони назвали платформу на станції метро «Лісова» о третій дня, а останньому, Толі Тума-новському, — на платформі станції «Театральна» о шостій вечора. Станцію «Хрещатик» вирішили пропустити — там стільки народу товчеться, що загубити когось набагато легше, ніж знайти.

Удома Білан роздрукував усі сім листів на батьковому принтері, а Черненко купив на пошті сім однакових конвертів. Перед цим була коротка заминка — в Дениса не виявилося грошей. Та Максим спокійно дістав із кишені червоненьку купюру, тицьнув партнерові в руку, коротко пояснивши:

— Тато каже: в моєму віці парубок мусить мати мінімальну фінансову самостійність.

— Ти бач… — тільки й спромігся видушити з себе Денис, якому батько мало що говорив навіть під час їхніх не дуже частих зустрічей.

Більше на тему грошей вони, не змовляючись, вирішили не говорити.

Далі, як порадив Максим, лівою рукою, акуратно вивели на конвертах друкованими літерами прізвище кожного адресата і вклали листи. Залишалося лише підкинути цю наживку.

— Нема нічого складного, — запевнив товариша Максим. — Два листи в 10-А, два — в 10-Б, два — в 11-Б і останній — у 11-А. Дуже проста математика. Не хочеться, звичайно, світитися з цим усім перед очима старших…

– І я про це, — зітхнув Денис. — Знати б, де хто живе, по поштових скриньках можна було б розкидати.

— Чекай-чекай, — пожвавився Максим. — Коли фізкультура, в класі нікого нема. Зате речі лишаються. Завтра, здається, фізкультура в старших є…

— Зайти в порожній клас і залишити кожному на парті? — здогадався Денис.

– Іншого варіанту не засвітитися фейсами я не бачу. Правда, ми не знаємо точно, де хто сидить…

— Теж мені проблема… Не спереду ж! По собі знаю: я б у перших рядах не сидів. Просто кинути під якусь із задніх парт. Конверти підписані, їм віддадуть і забудуть. Хто непричетний, подумає, що це чийсь жарт. А хто причетний — прочитає, подякує і промовчить. Тут інше: на перерві цього не зробиш…

— Значить, — ляснув себе по коліну Максим, — будемо по черзі проситися в туалет на уроці.

Не була ця ідея Черненкові до душі. Один раз попроситися можна, та коли два рази — засміють. Не любив Денис, коли з нього сміялися. Навіть по-дружньому. Та нічого не вдієш… Запряглися у воза — тягнути треба.

Глава 16

Година пік

Пройшло все на диво просто.

У 10-Б фізкультура була наступного дня першим уроком. Відпроситися з ненависної геометрії Денис і сам хотів — і вчителька не здивувалася.

Вийшовши зі свого класу, він швидко побіг у сусіднє крило до 10-Б. Обережно приклав вухо до дверей. Наче тихо. Потягнув двері на себе, зазирнув у щілину. Таки нікого нема, всі у спортзалі.

І тут йому пощастило, вірніше — осяяло його, наче сонячний промінь у погріб увірвався. Вася Книш ходить до школи з новенькою і дорогою шкіряною сумкою, таких ні в кого нема. Ось вона, ця сумочка, стоїть на стільці за однією із задніх парт у правому ряду. А в Юрка Борового, завзятого футболіста, фірмова фанатівська сумка з символікою київського «Динамо». Сумка стоїть собі біля другої з кінця парти в середньому ряду.

Раз-два: розкласти іменні конверти.

Три-чотири: вийти з класу.

На перерві Денис похвалився Максимові своїми успіхами.

— Я про це тільки там згадав. У всіх спортсменів сумки й наплічники з наворотами.

— Розумію. Підкреслюють індивідуальність, — кивнув Білик.

— Що креслять?

— Не важливо… Кажи.

— У Стьопи Вовченка до застібки наплічника малесенькі сувенірні боксерські рукавички приторочені. У Вані Дідика сумка брудна — емблему «Шахтаря» намагався витерти, тільки все одно видно. На сумці Тумановського намальований Людина-павук. Здоровило цей Толя, а такими дурницями цікавиться… Так, — він на мить заплющив очі, — у Юри Хорунжого і Сашка Юхимця теж «динамівські» наплічники, тільки вони ж у різних класах, не поморочимося. Ось і все!

— Чудово! — вигукнув Максим. — Тепер листи стовідсотково потраплять куди слід. І сьогодні ми щось-таки дізнаємося. Уперед, напарнику!

Коли знаєш, що до якої торби класти, справа таки швидше рухається. Вже до дванадцятої дня кожен із семи підозрюваних отримав анонімне попередження. Залишалося чекати, хто з них прийде на призначену зустріч.

Рівно о третій дня Черненко з Біланом уже стояли на платформі станції метро «Лісова». Станція кінцева, людей завжди багацько товчеться, — але не аж так людно, щоби загубити того, кого шукаєш.

Юркові Боровому, кандидатові номер один, хлопці дали п'ятнадцять хвилин. Не прийшов. Викреслюємо.

На наступній, «Чернігівській», народу було не дуже багато. Хлопці тупцяли біля місця зупинки першого вагону, намагаючись не привертати до себе уваги. П'ятнадцята тридцять, ще п'ять хвилин, ще… Відпадає боксер Стьопа Вовченко. Денис навіть зітхнув із полегшенням: Стьопку він поважав.

Станція «Дарниця». Народу побільшало — наближалася година пік. Дідик не з'явився, і Денис трішки засмутився: палкий прихильник київського «Динамо», він недолюблював фанатів «Шахтаря», нехай і колишніх.

Наступна станція «Лівобережна». Люди сновигають туди-сюди активніше. Та й сіріє надворі помалу. Не так, звісно, як узимку, та все одно не білий день. Васі Книша з 10-Б класу на платформі не було…

«Дніпро». Місцеві рибалки починають масово розбрідатися по домівках. Юрко Хорунжий не прийшов.

Далі — «Арсенальна». І вже година-пік. Добре хоч вихід тут один і сама станція порівняно невелика. Достояли до пів на шосту, для чистоти експерименту почекали хвилин десять. Не спокусився Сашко Хорунжий, нема його.

Коли, проїхавши «Хрещатик», вийшли на «Театральній», — трішки розгубилися. Народу тут як мурашок. Туди-сюди сновигають, із лінії на лінію переходять, та ще й патруль міліцейський чомусь збентежив Черненка. А Білана, навпаки, огорнув смуток: невже його розрахунки неправильні, невже ніхто із семи…

Стоп! Ось він!

Толика Тумановського з його знаменитим Спайдерменом на рюкзаку обоє помітили практично одночасно.

Він вийшов із вагону, роззирнувся, неквапом пройшовся по платформі. Ставши точно по центру, почав крутити головою в різні боки. Денис хотів уже йти до нього, навіть крок уперед зробив, — аж раптом Максим сильно, обома руками, схопив його за рукав.

— Ти чого? Ось же він, дяді Кості дружок!

— Добре, — цикнув просто у вухо партнерові Максим. — Ходімо звідси. Потім поясню. Гайда, поки не випас…

Глава 17

Заплаканий Горобець

Годинник показував початок дев'ятої вечора.

Толик Тумановський був удома і саме збирався дивитися новий фільм на диску — він фантастику любив. Та щойно запустив програвач і зручно влаштувався на дивані у своїй кімнаті, як спочатку задзвонив телефон, а потім мама гукнула:

— Толику, це тебе!

Пробурчавши щось незадоволено, Толик пройшов до великої кімнати, взяв у мами трубку радіотелефону, промимрив: «Алло» — і почув із того боку дуже знайомий голос:

— Молодий чоловіче, мені потрібно з вами поговорити. За п'ятнадцять хвилин я гулятиму з собакою в парку. Якщо це вам незручно, готовий погуляти там, куди ви можете в цей час до мене вийти…

Толик дуже здивувався. Хоча це був не перший його подив за сьогоднішній дивний день.

…А вранці Максим Білан чекав Дениса Черненка на перехресті. Накрапав березневий дощик, Максим під парасолькою був схожий на гриба. Денис під його парасолю ставати відмовився, натягнув дужче свою кепку, і вони покрокували до школи.

— Це не він, — коротко повідомив Максим.

— Як!? Звідки знаєш?

— Почнемо спочатку, — хлопці зупинилися на бровці, пропускаючи авто, а тоді швидко перейшли дорогу, і Максим повів далі: — Вчора ти погодився зі мною: з двома семикласниками десятикласник ні про що серйозне говорити не захоче. Він узагалі не сприйме нас серйозно. Навіть більше: зрозуміє, що таких шмаркачів нема чого боятися.

— Ти обережніше про шмаркачів…

— Але ти з цим погоджуєшся? — підвищив голос Максим, і Денис змушений був і сьогодні визнати: хоч добирай вирази, хоч рубай з плеча, а розумник має рацію.

— Тому я сказав, — провадив далі Максим, — що знайду спосіб розпитати чи допитати нашого підозрюваного, не вступаючи з ним у прямий контакт. Спосіб знайшовся. Толик тут ні до чого, і я йому вірю.

— Ну, а конкретно? — нетерпляче запитав Денис.

— Не знає Толя Тумановський ніякого дяді Кості. Зате зрозумів, про яке золото йдеться. Батько дуже засмутився, це ж його ідея. Та й школа гуде. Кожен день усі чекають, що кубок підкинуть… Ось Толик і вирішив: хтось хоче йому, як синові багатого спонсора, вкрадений Золотий кубок тупо продати. Він чесно хотів купити, навіть усі свої гроші приніс. А він на спортивний велосипед збирає… Словом, усі пролетіли: і ми, і він. Треба все спочатку починати.

— Виходить, — понуро промовив Денис, — ніхто з цих семи Золотий кубок красти не збирався?

Максим не виспався, думав півночі, яку б, а головне — кому б іще приготувати пастку. Навіть деякі ідеї вималювалися. І він збирався по дорозі до школи поділитися ними з Денисом. Та всі думки вилетіли з голови від того, що вони побачили у шкільному дворі. Там, під яблунею, сидів просто на власному наплічнику Вітя Горобець із паралельного класу, з 7-Б. Здивував він не лише Максима, а й Дениса. Довготелесий і завжди акуратний, Горобець сидів мокрий, геть спалий з лиця, розхристаний, пом'ятий, розгублений. Скидалося на те, що Вітю хтось ізранку побив. Хоча навряд чи капітана футбольної команди, в якій Денис був лівим нападником, хтось міг так побити, щоби довести до сліз. А Вітя Горобець плакав. Це не краплі дощу — це справжні сльози на щоках…

Усі проходили повз нього, спішили на уроки, не звертаючи уваги, — чи робили вигляд, що не звертають. Та Горобця це, очевидно, влаштовувало: зайва увага йому не була потрібна.

Не змовляючись, Максим і Денис підійшли до нього.

— Ти чого, Горобчику? Що таке? — схилився над ним Черненко.

— А… ти теж… Не бачити мені Золотого кубка. Не ясно хіба? Не бачити!

— Тю! — здивовано вигукнув Денис. — Так і мені не бачити. І нікому не бачити. Його ж украли. Слухай, ти того, вставав би… Не треба аж так… Розумію…

— Нічого ти, Чорний, не розумієш! До чого ти тут, до чого всі? Я не матиму Золотого кубка ніколи! Я, розумієш!

— А ти тут до чого? — поцікавився Максим.

— Це ти, салабоне, до чого тут? — визвірився Горобець. — Паняй, паняй на уроки, книжечки свої погортай! Не лізь до мене взагалі! Не пхайся в чоловічі справи!

— Рюмсати — теж не чоловіча справа, — спокійно проказав Максим. — Кажи, що там у тебе вийшло із Золотим кубком.

— Нічого не вийшло! — визвірився Горобець. — У тому й справа, що нічого!

Він ображено почав говорити. І хлопці тут же згадали, де чули подібне зовсім недавно. Ось лише Денис Черненко не зробив жодних висновків, а Максим Білан за кілька хвилин зрозумів усе. Ну, якщо не все, то, принаймні, багато чого в історії із Золотим кубком.

Максим міркував весь день. Денисові пояснив свої висновки тільки після школи, в Бабусиній Хаті. Той, як і передбачав Максим, спочатку вперся рогом і приймати це не хотів.

Майже годину Максим переконував його: це єдиний спосіб повернути Золотий кубок на місце. Переконав.

Глава 18

Дядя Костя і хлопець у каптурі

— Ніхто не прийде. Ось побачиш, — недовірливо пробурчав Денис і поправив на плечах лямки наплічника.

Максим мовчав. Він відчув, як увесь дрібно труситься від нервової напруги. Все ж таки Золотий кубок вони вирішили сьогодні повернути, і хлопець хвилювався — хоч би добрі наміри не призвели до того, що кубок доведеться втратити назавжди.

Зустріч вони призначили о шостій вечора в найбільш зручному місці — біля входу в «МакДональдс». Тут навіть якщо захочеш — не заблукаєш. А крім того, тут постійно багато людей. Якщо все піде не так, як напланував Максим, завжди можна гукнути на допомогу.

Денис же цим не переймався: він вірив, що цього разу розумник Максим таки помилився.

— Доброго вечора, дітворо, — почулося раптом позаду.

Хлопці дружно повернулися. Перед ними стояв чоловік років тридцяти. Трохи покривлений, мабуть, перебитий у бійці ніс, неголене підборіддя, близько посаджені лупаті очі, брови зрослися на переніссі.

— Здрастуйте, — привітався Максим.

— Гадаю, ви тут не просто так стоїте. Когось чекаєте, правильно?

— Можна й так сказати, — ухилився від відповіді Максим.

Він уже знав, хто до них підійшов. І був переконаний — Денис теж упізнав цей голос, густий і ледь хрипуватий. Цього незнайомця його молодший співбесідник тоді, в роздягалці, називав дядею Костею.

— Тоді ви дочекалися. Себто — догралися, — у голосі дяді Кості тепер звучали лиховісні нотки. — То як, самі підете зі мною чи вас, мов кошенят, за шкірку брати?

Денис першим відчув — тепер з ними ніхто не грається. Ігри в сищиків-розбійників для них скінчилися. Біда буде. Першим шарпонувся вбік, цілком слушно міркуючи, що за його прикладом Максим кинеться в інший. Може, вдасться втекти, якщо підірватися ось так, із місця.

Не вдалося. Дорогу втікачеві заступив кремезний хлопець у спортивній куртці та светрі з каптуром. Каптур натягнений на обличчя, і в напівтемряві розгледіти, хто це, не було можливості. Сильні руки згребли Дениса, міцно стиснули, немов капканом.

— Гайда з нами, дітворо. Ми про все домовимося, — сказав дядя Костя тоном, який не визнавав заперечень.

Він узяв за лікоть Максима, хлопець у каптурі — Дениса. Неподалік, біля бровки, стояло авто. Дядя Костя посадив свого полоненого поруч із водієм. Хлопець у каптурі запхав свого на заднє сидіння поруч із собою. Сівши за кермо, дядя Костя засвітив у салоні світло.

— Привіт, Володю, — мовив Максим до хлопця в каптурі.

Той рвучко скинув свою машкару, і Денис скреготнув зубами: це справді був найкращий спортсмен школи, його кумир і супергерой, головний суддя шкільного чемпіонату Володя Завгородній.

— Розгадали, значить… — просичав він.

— Випадково, — поквапився пояснити Максим. — Черненко, твій палкий фанат, мало не силою переконав мене, нібито ти непричетний до цієї історії. Хто завгодно, тільки не ти. Я повірив і думати про тебе забув. Але для чого було жаліти Вітю Горобця через те, що Золотий кубок йому ніколи тепер не дістанеться? Хоча Горобець — єдиний, хто б його стовідсотково отримав, бо ти, головний суддя, стоятимеш за нього.

— То й що? — не зрозумів Завгородній.

— Нічого особливого. Просто те ж саме ти говорив і Денисові, і ще кільком спортивним пацанам із сьомих і восьмих класів. Я вчора весь день потратив на те, щоби опитати їх. Ти говорив одне й те саме щонайменше десятьом хлопцям. Отже, ти в більшості випадків свідомо брехав. Для чого дурити молодим спортсменам голови? Для чого спокушати Золотим кубком, тим паче вкраденим? Поки що відповіді я не маю, але така хвиля брехні сама по собі викликає підозру. Ось тому ти й отримав листа з пропозицією зустрітися. Тепер ми знаємо, хто хотів украсти Золотий кубок.

— Ви ні фіга ще не знаєте, шпанята, — зітхнув Завгородній.

— Розумецькі дуже, — озвався дядя Костя і запустив мотор. — 3 нами поїдуть. Твоя проблема, Володю. Ти і вирішуй. Тільки швидко.

І вони рушили в невідомість.

Глава 19

Піратський скарб

Їхали вечірнім Києвом хвилин тридцять — кудись на околицю.

Нарешті дядя Костя зупинив біля якогось парку, кивком голови звелів усім виходити. Максим вийшов сам, а Дениса спортсмен Володько виштовхнув копняком. Просто перед ними вигравав різнобарвними вогниками напис:

Піратський скарб. Лови фортуну!

ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ

Дядя Костя лишився надворі, а Завгородній підштовхнув полонених до входу, прочинив двері. Хлопці зазирнули всередину.

Голосна бадьора музика. Три ряди гральних автоматів. Наполовину заповнений зал. Більшість азартних гравців — з вигляду ровесники Завгороднього. Придивившись уважніше, Максим угледів і кількох молодших, років чотирнадцяти-п'ятнадцяти.

— Подобається? — запитав Володько, хижо посміхаючись. — Це, пацани, називається доросле життя, яке не кожен ризикне почати. Особливо не ризикне той, кому мамка не дозволяє.

— Дорослим людям сюди заходити не бажано, — якомога спокійніше мовив Максим. — А школярам — узагалі заборонено.

— Та що ти кажеш! — награно здивувався Володько. — І хто забороняє? Досить тут банькати, гайда, поговоримо в іншому місці.

Дядя Костя завів усю компанію в невеличке службове приміщення з іншого боку грального салону. Зачинивши за собою двері, він присів за стіл у кутку, з непідробною цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається. Тим часом Володько розійшовся не на жарт.

— Грамотний, кажеш? — нависнув він над Максимом. — Правильно. Такі ботаніки, як ти, проживуть усе життя, засмічуючи легені пилом від книжечок. І чого ти, Дениску, з таким водишся?

— А тобі чого не вистачає? — обережно поцікавився Максим. — Розумію, тут царство азарту. Обіцяють піратські скарби за двадцять хвилин. Тільки ж ти — спортсмен, кандидат у майстри, здається, чемпіон і все таке…

— Слухай, заткнися краще, га? Бо, слово честі, довбешку скручу! — гаркнув Володько. — Багато ти розумієш! А що мені це дає? Ну, бігаю швидше за Васю чи Гришу. Ну, підтягнуся на два рази більше, ніж Ваня чи Петя. У мене медальок і грамот уже нема куди складати! І нічого вони не коштують! Тоді як тут, — він указав за стіну, — справжній азарт, справжні змагання, реальний результат! Коли ти виграєш, то не дебільну грамоту. Ти виграєш справжні гроші!

— Але ж ти можеш їх і програти, — зауважив Максим. — Я не спортсмен, але знаю: там виграє сильніший. А в тому залі з піратськими скарбами — той, кому пощастить. А щастить не так уже й часто. Гадаю, ти й почав програвати, і дядя Костя, директор цього залу, тобі позичав. Просто так, аби зробити спортивного хлопця своїм боржником. Не думаю, що ти в нього один такий. Бачиш, ти вже готовий заради боргу щось украсти… Дядя Костя стукнув долонею по столу.

— Досить, Володьку! Цей курдупель занадто розумний! Закрий йому рота! І поясни цим кошенятам, куди вони не повинні тицяти свої мокрі носи.

Завгородній ступив до Максима, замахнувся.

Денис Черненко заступив йому шлях.

Кулак Завгороднього врізався в Денисові груди. Сильний удар відкинув його до стіни. Грьопнувшись об стіну, Денис сповз на підлогу.

— Бачив? — запитав Завгородній у Максима. — Ось так я почну товкти твого дружка кожен день. Це попередження йому, аби не патякав. Ти теж триматимеш язика за зубами. Бо якщо розкриєш свого мудрого рота, згадай: у Дениска менший братик, зовсім мала сестричка і мамочка, яка тягне на собі всю цю велику рідню. Погано буде всім.

— Ну, ти… — Денис спробував підвестися, та заважав наплічник.

— Лежи, де лежиш! — гаркнув Володько. — Гадаю, ви сьогодні засвоїли урок. По-моєму, ви його стирили, аби потім комусь продати. Але є хитріші за вас. Давайте сюди кубок і можете бути вільні. Дядя Костя такий добрий, що завезе вас назад.

— Сам візьми, — огризнувся Максим. — У нього в наплічнику.

Володько Завгородній, переможно глянувши на дядю Костю, підійшов до Дениса, легко підхопив його за карк, поставив на ноги. «Блискавка» наплічника розійшлася з тихим шурхотом.

Рука найкращого спортсмена пірнула туди. Виринула із Золотим кубком. Здобич привабливо зблиснула на світлі. Дядя Костя кілька разів плеснув у долоні. Завгородній перекинув кубок із руки в руку, милуючись ним. Тоді кинув старшому товаришеві. Той теж покрутив його в руках, уважно роздивляючись.

Спершу ні один, ані інший не почули, що сказав Максим Білан.

— Що-що ти там пискнув? — перепитав Володько.

— На долоні свої подивись, кажу. Завгородній глянув спочатку на ліву долоню.

Тоді — на праву. Дядя Костя зробив те ж саме — і аж тоді кинув кубка під ноги.

Долоні в обох почорніли, як у сажотрусів.

Скрикнувши, Володько почав терти їх об джинси. Потім — одну об одну. Тоді поплював і знову потер. Дядя Костя робив те ж саме.

— Не допоможе, — спокійно пояснив Максим. — Кубок оброблено спеціальною хімічною речовиною. Шеф, наш директор школи, знає про це, тільки нікому не каже. Якщо не помити руки спеціальним розчинником, усе зійде саме. Але — за два тижні. До того ж свербітиме. Чи вже свербить?

Наче на підтвердження його слів Вовка почав шкребти долоні. Дядя Костя чухрав свої об стіну.

— А тепер, панове, — поважно мовив Максим, — ми з Денисом хочемо зробити вам обом дуже вигідну пропозицію.

Черненко став поруч із ним. На муки того, хто ще годину тому був його кумиром, а відтак погрожував його родині, Денис позирав із задоволенням.

Глава 20

Третій помічник

Школу облетіла радісна звістка: Золотий кубок знайшовся.

Хтось залишив його під дверима директорського кабінету. Сталося це несподівано. Щойно Шеф зайшов до себе, як у двері постукали. Визирнув — перед дверима Золотий кубок. Цілий і неушкод-жений. Якраз на сьомий день, останній із оголошених для безпечного повернення вкраденої речі.

Знаючи про деякі особливості кубка, Шеф обережно взяв його, обгорнувши руку ганчіркою. Ганчірка не почорніла. Отже, Золотий кубок уже старанно витерли.

У той же урочистий день голова журі шкільної спартакіади Володя Завгородній несподівано для всіх відмовився від такої честі. Сказав, що бере самовідвід. Треба до якихось змагань готуватися. Замість себе попросив призначити Васю Книша. Ніхто особливо не заперечував.

Максим Білан і Денис Черненко чекали, що від суддівства відмовиться і Юрко Боровий. Та, зрештою, вирішили — нехай.

— Це він був тим другим невідомим, — пояснив пізніше, за чаєм у Бабусиній Хаті, Максим Денисові. — Він грав на автоматах разом із твоїм Володькою…

— Не називай його моїм! — люто просичав Денис.

— Нехай — просто Володько, — примирливо погодився Максим. — Отже, Завгородній і його друг Боровий програлися по самі вуха. Дядя Костя, як водиться, довго терпів, а коли «клієнти дозріли», сказав: «Час платити!» Тягнути гроші з дому невигідно: батьки помітять. Десь підробляти і віддавати платню цьому павукові — нема дурних. Лишається тільки щось украсти. Тут Володько і згадав про Золотий кубок. А далі ти все знаєш.

— Чого ж дядя Костя в школу приперся?

— Теж психологічний хід. Так боржники дужче нервують. Бо не хочуть, аби про їхні справи всі дізналися. Через те Володько і затягнув цього «грального короля» в нашу роздягалку для переговорів.

— Як же ти додумався обмазати кубок тією хімією? Тепер зрозуміло, для чого рукавички і чому ти заборонив торкатися його голими руками.

— Юхим Юхимович. Хімік, — коротко відповів Максим. — Розумієш, просто так вибивати скло в шкільному кабінеті я не можу собі дозволити. А тато мій цього вчителя дуже добре знає. Одне із захоплень Хіміка — детективні романи. Хімія — таки нудна наука, ось він і відпочивав з детективами. Чоловік самотній, живе у великій квартирі сам із собакою. Йому хочеться вражень. Коли я з ним поговорив на великій перерві, він із півслова мене зрозумів. Це він від гріха подалі підстрахувався і обробив кубок якоюсь гидотою… Тому, до речі, директор йому кубок і довірив: крадії здобич у жодному разі далеко не занесуть.

— Ага, а тоді ми сказали тим двом: ми дамо вам спеціальний розчин. Бо тоді Шеф дуже швидко дізнається, що у Завгороднього з руками. А той навряд чи такий мужній герой, що не викаже дядю Костю, винуватця цього всього. Тільки я не думав, що ця парочка погодиться так швидко.

— Юрці Боровому ще пощастило. Відбувся легким переляком. Він же тоді свого листа одразу Володьці показав — кодове слово «дядя Костя» таки спрацювало. Завгородній заборонив йому смикатися. А коли сам такого листа отримав — одразу виказав себе. Бо не знав, хто його випередив і де кубок шукати. Тому, до речі, й провокував молодших спортсменів.

— Значить, це Хімік побалакав тоді з Тумановським? — запитав Денис після короткої паузи.

— Правильно. Так само собою вийшло, що він став нашим третім помічником. Сищик без науки — як без голови.

— До речі, про голову…

Денис повільно підвівся, посміхнувся, підійшов упритул до Максима і несподівано влупив йому просто в центр лоба лункого щигля.

— Е, ти чого! — Максим схопився за забитого лоба.

— Нічого. Це тобі за Конана-варвара. Треба ж якось поквитатися.

— Та йди ти знаєш куди! — ображений Максим відвернувся.

Витримавши невеличку паузу і давши йому заспокоїтися, Денис примирливо сказав:

— Гаразд, забудьмо. Послухай, мені ще одне незрозуміло: Золотий кубок — справді золотий?

— Яка тобі різниця! — огризнувся Максим Білан.


home | my bookshelf | | Полювання на Золотий кубок |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 9
Средний рейтинг 4.9 из 5



Оцените эту книгу