Book: Українсько-російські взаємини 1657-1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи



Українсько-російські взаємини 1657-1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи

Андрій Бульвінський



УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВЗАЄМИНИ

1657–1659 рр.

В УМОВАХ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО

РОЗМЕЖУВАННЯ НА СХОДІ ЄВРОПИ













ВСТУП


Так історично склалося, що протягом останніх трьох з половиною століть одну з ключових ролей в історії України відігравали українсько-російські відносини. Усі супутні цим відносинам процеси безпосередньо впливали на долю України. Для сучасної незалежної Української держави відносини з Росією також мають винятково важливе значення, оскільки ті чи інші зміни в цій сфері суттєво впливають на стан розвитку країни. Складні політико-військові взаємини країн у попередні часи, певні застарілі стереотипи у двосторонніх відносинах на сучасному етапі створюють труднощі для повнокровного та рівноправного співробітництва й партнерства. Але ці проблеми навряд чи можуть бути осягнуті й подолані без детального, скрупульозного вивчення та аналізу їхніх коренів у минулому.

Дослідження проблеми війни між Україною й Московією в 1658–1659 рр., цікавої самої по собі як частини політичної історії України другої половини XVII ст., за радянського часу фактично були заборонені, і тому ця тема в українській історичній науці залишилась маловивченою. Розгляд тогочасних подій саме зараз важливий насамперед тому, що сьогодні Україна опинилася перед доленосним вибором свого майбутнього геополітичного курсу і проблемою пошуку й самоусвідомлення статусу та місця держави на Європейському континенті. Аналогічні проблеми, що постали перед країною в другій половині XVII ст., виявилися багато в чому визначальними для її подальшої історичної долі.

Запропонована тема безпосередньо пов’язана також із вивченням московської політики поступової інкорпорації козацької України до складу Московської держави воєнними та мирними засобами, а також викладом основних засобів інтеграції України в російський економічний, правовий та державний простір. Практична реалізація цього курсу почала здійснюватися Москвою саме під час українсько-російської війни 1658–1659 рр.

Зрозуміти причини цього збройного конфлікту, який тривав і в наступні роки, не можна, не усвідомивши його витоків. Витоки ж ці треба шукати у відмінностях історичних доль і геополітичної належності українського та російського народів у попередніх століттях. Тому в першій частині книги висвітлюються загальні історичні передумови цієї війни. Ґрунтуючись на концепції локальних цивілізацій, автор виходить з того, що Україна-Русь і Московія належали до різних цивілізаційних світів. Ці світи як системні цілісності протистояли один одному на теренах Східної Європи. Саме в цьому розрізі й слід шукати глибинні передумови трагічного для України протистояння з Московською державою в другій половині XVII ст.

Представлена на суд читача книга є спробою детального й комплексного осмислення подій, пов’язаних з українсько-російською війною наприкінці 50-х рр. XVII ст., а саме: визначення її місця в системі тогочасних українсько-московських та європейських відносин; розкриття передумов і причин війни як у рамках двосторонніх відносин, так і в контексті загальноєвропейських процесів; реконструкції логіки дій та з’ясування цілей і завдань сторін під час дипломатичних переговорів як напередодні війни, так і під час ведення воєнних дій.

Автором вперше в літературі подається систематичний і детальний опис перебігу воєнних дій — головних походів війни, основних битв та облог. Визначаються результати й наслідки війни для кожної зі сторін і їхній вплив на розстановку сил на тогочасній європейській політичній арені; сама ж війна розглядається в цілісному вигляді.

На основі узагальнення історичного матеріалу та введення в обіг нових документів події 1658–1659 рр. розглядаються не з точки зору розгортання соціальних рухів в Україні й не в контексті російсько-польського протистояння чи українсько-польських відносин, — підходів, традиційних для вітчизняної історіографії, — а в розрізі конфлікту українських і російських інтересів.

Сподіваюсь, що висвітлення російської політики та геополітичних планів Москви щодо України в XV–XVII ст., а також її підходів до розвитку українсько-російських відносин у 1657–1659 рр. представлені у дослідженні, сприятимуть розширенню теоретичної бази, яка може бути корисною для розробки і проведення обґрунтованої й реалістичної державної політики України стосовно Росії.

Автором всі дати подано за старим стилем, кордон України на картах показано за Зборівським договором 1649 р.

Перші описи ходу війни та перші її оцінки зустрічаємо вже в сучасників тих подій: українських літописців Ф. Софоновича, Самовидця і Дворецького та польських — В. Коховського й Й. Єрлича. Ф. Софонович у своїй «Хроніці» обмежується кількома абзацами, у яких тезово повідомляє про основні події війни, зокрема й про битву під Конотопом. Він зазначає, що гетьман І. Виговський першим «здійняв руку на царя», оминаючи факт вступу російських військ на територію України й повідомляючи лише про напади гетьманських військ на російські1. Самовидець, навпаки, розповідає про основні моменти походів князів Г. Ромодановського та О. Трубецького в Україну. Значну увагу він приділяє подіям під Конотопом, дає короткий достовірний опис ходу Конотопської битви 1659 р. Самовидець вважає, що війну розпочав гетьман Виговський, але при цьому зазначений автор не розрізняє подій громадянської війни в Україні та війни з Москвою. «Літописець» Дворецьких зосереджується на ключових моментах українсько-російського протистояння — штурмі Києва гетьманськими військами в серпні 1658 р. та битві під Конотопом у червні 1659 р., даючи чи не найточніший, хоча і стислий, фактологічний опис подій порівняно з іншими літописцями. Оцінку діям та особі самого гетьмана автор дає недвозначну: «лядський дух» та «всієї України ізводитель і згубця»2.

Польський літописець Й. Єрлич подає цікаву інформацію про вимоги, які висунула Москва гетьманському уряду після смерті Б. Хмельницького, про підтримку російським престолом повстання М. Пушкаря, про нарощування російської військової присутності в Києві влітку 1658 р., про відправку гетьманові Виговському польської військової допомоги й наводить ряд цифрових даних про кількість військ противників на різних етапах бойових дій3. В. Коховський уперше в історіографії формулює головну мету царської політики щодо України після смерті Б. Хмельницького: узяти «в свої пазури» гетьманську владу в Україні. Він пише, що Москва із самого початку була неприхильною до гетьмана Виговського, а російські воєводи намовляли козаків на повстання проти гетьмана. В. Коховський повідомляє, що Москва, вирішивши скористатися поділом козаків на дві партії, першою розпочала війну з козаками; початком ЇЇ він вважає похід князя О. М. Трубецького на Україну. Літописець дає досить детальний, але в багатьох місцях недостовірний опис подій під Конотопом. Значення ж «Історії» В. Коховського полягає в тому, що саме в ній уперше в літературі чітко сформульовано, що в 1658–1659 рр. в Україні йшла війна між козаками та Москвою4.

Й.-Й. Мюллер, автор історичної дисертації про козаків, опублікованої в 1684 р. в Лейпцигу, зазначає, що після смерті Б. Хмельницького козаки мали намір скинути ярмо московського рабства, і це стало причиною зближення їх із Польщею5.

Для козацьких літописців Г. Грабянки та С. Величка, які писали свої «літописи» в першому 20-літті XVIII ст., гетьман І. Виговський апріорі є зрадником і «недоброхотом» царського престолу. Г. Грабянка зображує події так, що цар нібито послав свої війська в Україну ледь не винятково з гуманітарною місією — захистити населення Війська Запорозького від «безчинств» гетьмана Виговського. Згідно з інтерпретацією подій Г. Грабянкою, гетьман остаточно викрив себе як недруг Росії, коли пішов визволяти обложений Конотоп. Сам же факт облоги українського міста російськими військами Г. Грабянка ворожою акцією, очевидно, не вважав6.

С. Величко пише, що війну розпочав гетьман Виговський, який лише очікував слушного моменту для зради царя, несподівано та неспровоковано напавши на російське прикордонне місто Кам’яне. Осінній похід князя Г. Ромодановського 1658 р., на думку літописця, був лише ударом у відповідь. У «Літописі» значну увагу приділено подіям під Конотопом, проте деякі моменти опису перебігу битви видаються сумнівними7. У цілому ж С. Величко дав найбільш повний і детальний, порівняно з іншими козацькими літописцями, опис подій 1657–1659 рр. в Україні, який, проте, не був позбавлений ряду хронологічних неточностей.

Невідомий автор «Короткого літопису Малої Росії», підтримуючи версію Г. Грабянки про те, що Москва послала в Україну свої війська, довідавшись про «безчинства» там гетьмана, усе ж вважає, що причиною розриву Виговського з Москвою було не стільки прагнення до об’єднання з Річчю Посполитою, скільки бажання бути володарем «удільного князівства», обіцяного поляками8. Досить зважено описує основні епізоди війни «Літописець або короткий опис значніших дій і випадків, що в якому році діялось в Україні малоросійській обох боків Дніпра» (1742). Автор «Літописця» досить помірковано зазначає, що Виговський «почав зломислить» і «зрадив» царя лише в серпні 1658 р., коли послав свого брата взяти Київ, а пакти Гадяцькі утрактував з поляками, «яко би козакам корисніше… бути»9.

Російські літописи другої половини XVII ст. взагалі не згадують про події українсько-російської війни або обмежуються, як «Мазуринський літописець», складений у 80-х рр. XVII ст., лаконічним переліком основних місць бойових дій і головних воєвод, які командували там військами, та загальною сентенцією про те, що «багато їм з поляками і кримськими і з черкасами боїв було»10.

Виняток становить «Новгородський Хронограф», складений у Новгороді на межі 70–80-х рр. XVII ст., у якому дається детальний опис Конотопської баталії та цінні відомості щодо того, яке враження справила в Москві звістка про розгром війська князя Трубецького. «Новгородський Хронограф» наводить ряд важливих подробиць Конотопської битви, відсутніх в інших джерелах11.

Короткий, але досить точний опис Конотопської битви залишив у своєму щоденнику за 1678 р. Патрік Гордон, шотландець на російській військовій службі. Запис він зробив перебуваючи у Конотопі, найімовірніше від очевидців подій12.

Важливу інформацію про військові дії травня-липня 1659 р. та участь у них татар дав перший офіційний літописець Османської імперії Мустафа Наїма, призначений на цю посаду в 1709 р. Головну роль у військовій перемозі союзників він відводить татарам. Не знаючи місцевості, на якій розгорталися події, Наїма у своїй розповіді подає досить плутані відомості про місце головної битви13.

Українські та російські автори другої половини XVIII ст. у своїх працях у тій частині, де вони стосувалися подій 1657–1659 рр., поділяють концепцію Грабянки-Величка про зраду гетьманом Виговським царя як основну причину війни, проте вони дещо уточнюють цю концепцію. Так, за викладом Г. Міллера, С. Зарульського та П. Симоновського, гетьман Виговський не просто був «недоброхотом» Москви, він прийшов до влади для того, щоб повернути Україну під владу Польщі. Царський престол, зрозуміло, не погодився з таким перебігом подій, що й стало причиною військових дій14.

Найбільш тенденційним є виклад подій війни в «Короткому історичному описі про Малу Росію до 1765 року…», де автор не лише характеризує всі дії гетьмана Виговського не інакше як тиранські, але й на догоду своїй концепції повністю фальсифікує події під Конотопом. За викладом автора «Опису», об’єднані армії князів Ромодановського і Трубецького, виявляється, «наздогнавши Виговського під Конотопом, розбили його натовп, і він був вимушений рятуватися втечею в Україну»15, хоча насправді все було якраз навпаки. Оригінальною версією фальсифікації розглядуваних подій є характеристика, яку дав їм Т. Мальгін у «Російському ратнику…», де події під Конотопом згадуються як один із двох прикладів щасливих успіхів у перемогах над кримськими татарами. Хоча заради «об’єктивності» автор зазначає, що битва була жорстокою й деякі російські воєначальники були в ній убиті або потрапили в полон16.

Концепції «зради» гетьмана І. Виговського дотримувались і автори останніх творів XVIII ст., написаних у літописному стилі, — О. Рігельман, Ж.-Б. Шерер, автор «Історії Русів» та деякі інші17.

Російські автори кінця XVIII — початку XIX ст. М. Новиков, A. Манкієв та укладач «Докладного літопису від початку Росії до Полтавської баталії» у своїх творах також приділяли певну увагу Конотопській битві, відводячи головну роль татарам і зображуючи події так, ніби гетьман І. Виговський та козаки відігравали у війні допоміжну другорядну роль18. В окремих роботах, як, наприклад, у «Картині чи Описі всіх нашесть на Росію татар і турків…» П. Левашова чи в «Російській історії» С. Глинки, перемога повністю приписується татарам, про козаків узагалі не згадується19.

У XIX — на початку XX ст. в російській та українській історіографії з’явилася велика кількість праць, у яких були досліджені певні аспекти чи періоди розглядуваних подій. Так, О. Лазаревський та Філарет (Гумілевський) приділили значну увагу історії міста Конотопа: дали топографічні описи місцевості, на якій відбулась основна битва українсько-російської війни 1658–1659 рр. Окрім того, О. Лазаревському належить найточніша, на нашу думку, та найбільш достовірна в історіографії XIX — першої половини XX ст. реконструкція перебігу Конотопської битви20.

Комплекс проблем, пов’язаних зі зносинами гетьмана Виговського з Польщею та укладенням Гадяцької угоди, спеціально досліджували В. Герасимчук, Д. Коренець та В. Будзиновський21. Окрім того, B. Герасимчук є автором по суті єдиної в тогочасній історіографії праці, спеціально присвяченої подіям, які відбувалися в Україні після Конотопської битви 1659 р. та у зв’язку з нею22.

Окремі моменти подій війни, пов’язані зі Слобожанщиною, знайшли певне відображення у працях І. Срезневського, Д. Багалія, Є. Альбовського, П. Головінського, Філарета (Гумілевського)23. Дореволюційною історіографією, завдяки зусиллям Г. Карпова, К. Харламповича, В. Ейнгорна та О. Красковського, досить ґрунтовно досліджені питання, пов’язані з політикою царського престолу стосовно церковних справ в Україні в 1657–1659 рр. і ставленням українського духовенства до неї та політики гетьманського уряду24. О. Барсуков детально дослідив діяльність у цей період російських київських воєвод (його праця зберігає свою наукову цінність і сьогодні)25, Д. Яворницький — роль І. Сірка26, а О. Фотинський та В. Липинський — роль Ю. Немирича в цій війні27; уже згадувані Д. Коренець та І. Срезневський в інших своїх роботах, а також Н. Сторожевський докладно розглянули причини та хід громадянської війни в Україні в 1658 р. (повстання М. Пушкаря)28, О. Востоков — роль та подальшу долю родичів гетьмана І. Виговського — учасників військових дій29; М. Маркевич писав про «гетьманство» Я. Барабаша30.

У працях деяких російських авторів XIX ст., присвячених іншим проблемам, також містяться певні відомості, пов’язані з українсько-російською війною 1658–1659 рр., зокрема про воєнні дії в районі Глухова в грудні 1658 р.31, про стан царських військ після поразки під Конотопом та про дії російського командування щодо наведення порядку у військах32, про реакцію та дії російського керівництва у власній столиці у зв’язку з інформацією про поразку під Конотопом33, про похід донських козаків улітку 1659 р. у Крим з метою перешкодити українсько-татарському союзу34 та ін.

У концептуальному плані для російської дореволюційної історіографії при розгляді воєнних дій в Україні в 1658–1659 рр. характерним було трактувати їх як частину російсько-польської війни, усіляко применшуючи самостійну роль у цих подіях українського уряду, або й просто ледь не як сімейний «бунт Виговських проти Росії», як охарактеризував ці події Н. Арцибишев35. А, наприклад, С. Соловйов, хоча й використовує термін «війна» власне до воєнних дій між царськими та гетьманськими військами, проте трактує її причини традиційно, у дусі авторів XVIII ст.36 Найчастіше введення російських військ пояснювалося двома причинами: прагненням російського престолу не допустити практичної реалізації таємного українсько-польського союзу і врятувати українське населення від поборів старшини та грабунків іноземних військ.

Цікаво, що царська історіографія, на відміну від радянської, не намагалася замовчувати самого факту військових дій між російськими та козацькими військами. Ці події в загальному плані описані в низці праць із російської військової історії37. Зокрема, М. Голіцин, даючи детальну періодизацію війн Росії за царювання Олексія Михайловича, викладає події українсько-російської війни в розділі «2-га війна з Польщею за Малоросію (1658–1666 рр.)», не виділяючи її як окрему подію. Причому, ведучи мову про причини цієї війни, генерал-лейтенант російського Генерального штабу вважає, що саме козацька старшина, «зваблюючи себе нездійсненною мрією про абсолютно незалежне самобутнє існування Малоросії і про честь бути її володарями», і навіть нерідко, хоча й ненадовго, встигнувши звабити такими ж надіями й козаків, утягує у війну за Україну Росію та Польщу38.[1]



Другий, також дуже поширений у російській дореволюційній літературі, варіант трактування зазначених подій полягає в тому, що поразки під Конотопом росіяни зазнали від татар. Про участь і роль козацьких військ у цих подіях автори, котрі поділяють такий погляд, намагаються не згадувати39. Головною причиною військової поразки під Конотопом російська дореволюційна історіографія найчастіше (особливо в першій половині XIX ст.) називала місництво воєвод40.

О. Барсуков, розвинувши цю тезу, цілком слушно зазначав, що саме через місництво Трубецькой сліпо дотримувався таємного наказу й до останнього не втрачав надій урегулювати ситуацію шляхом мирних переговорів з Виговським, замість того, щоб з’єднатись із Шереметєвим і діяти спільно з ним41. У цілому ж російська історіографія XIX — початку XX ст. повністю сприйняла та розвинула концепцію «зради» гетьмана Виговського, який нібито із самого початку свого гетьманства хотів зрадити Москву і прагнув передати Україну Польщі на вигідних для старшини умовах.

Польські автори XIX ст. Г. Шмітт, М. Павлищев та М. Краєвський приділяли значну увагу історії України зазначеного періоду у зв’язку з укладенням у 1658 р. Гадяцької угоди. Військові дії між козаками та росіянами вони зображали як війну між державами. Проте, описуючи перебіг воєнних дій, ці автори досить часто враховували не завжди достовірні повідомлення В. Коховського42. 1860 р. Ю. Лукашевичем була написана одна з перших біографій діяча Гадяцької угоди Ю. Немирича43.

У загальних курсах української історії та у працях, присвячених гетьманству І. Виговського в цілому, написаних українськими істориками XIX ст., концептуальні підходи в зображенні і трактуванні подій 1658–1659 рр. мало чим відрізняються від трактувань російської історіографії. Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, П. Куліш, М. Костомаров, В. Волк-Карачевський44 пишуть, що Виговський першим розпочав воєнні дії проти Росії для того, щоб забезпечити повернення України під владу Польщі. Подібно до російських істориків, вони вважають, що лише після цього Москва змушена була ввести в Україну свої війська, щоб запобігти українсько-польському союзу і врятувати український народ від утисків старшини.

Незважаючи на в цілому неприхильне ставлення української історіографії XIX ст. до особи гетьмана Виговського, у загальній оцінці політичної налаштованості гетьмана простежується цікава тенденція: чим ближче до кінця століття, тим реалістичнішими і зваженішими стають оцінки політичної програми гетьмана. Якщо М. Маркевич у 1842 р. майже демонізує Виговського, називаючи його людиною, відданою не Республіці, не Росії, а одному лише золоту45, а П. Куліш, також неприхильний до Виговського, у 1861 р. вже характеризує його політичну програму як небажання «Москві голдувати» і прагнення «Річ Посполиту Польську козаками підперти і Вкраїну на рівному праві з усіма воєводствами поставити»46, то В. Волк-Карачевський у 1899 р. вже цілком однозначно пише, що Виговський ставив перед собою завдання «створити щось автономне для України». Щоправда, пройнятий ідеями шляхетства, він, на думку автора, не міг уявити іншого образу вільної держави, окрім того, який бачив у Речі Посполитій, тобто аристократичної республіки47.

Необхідно також відзначити, що праця М. Костомарова «Гетьманство Виговського» (1861) водночас є й найбільш детальним і ґрунтовним спеціальним дослідженням подій 1657–1659 рр. в Україні у вітчизняній історіографії XIX ст. і першою спробою предметно, на підставі відомих на той час джерел, проаналізувати політику Росії щодо України після смерті Б. Хмельницького та українсько-російські відносини в цей період у цілому.

Припущення, що саме дії царського престолу, спрямовані на згортання автономії України і приведення її до статусу однієї з рядових областей Російської держави, змусили гетьмана Виговського укласти союз із Польщею і призвели до відкритого збройного протистояння між козаками й Москвою, першим серед вітчизняних істориків висловив В. Антонович48.

Докладніше гіпотеза В. Антоновича була розроблена та обґрунтована на початку XX ст. в уже згадуваних дослідженнях Д. Коренця та В. Герасимчука49. Зокрема, В. Герасимчук вважав, що саме незбіжність бажань по-державницькому налаштованої старшини, котра прагнула зробити з Малої Русі могутню незалежну Українську державу, та царського престолу, який бажав утілити в життя свої великодержавні ідеї, і призвели до розриву між Москвою й Військом Запорозьким. У своєму дослідженні він розглядає розвиток російської політики щодо України в період із серпня 1657 р. до початку вересня 1658 р. на тлі загострення в ній соціальних суперечностей.

Гіпотеза про те, що між Україною та Москвою в 1658–1659 рр. точилася війна, головною причиною якої було небажання козацької старшини втрачати свої «вольності», ідучи на поступки прагненням російського престолу обмежити автономію козацької держави та церкви, остаточно була оформлена й систематизована у працях Б. Грінченка, М. Грушевського та О. Терлецького50. Зокрема, у статті «Виговський і Мазепа» М. Грушевський у концентрованому вигляді дав аналіз основних методів, за допомогою яких Москва прагнула встановити контроль над Україною, а також загальну оцінку московської політики, зазначаючи, що її метою було «обкласти українську людність податками до московського скарбу, обмежити українцям свободи… та підвести все українське життя під загальний московський ранжир»51.

Також досить однозначно оцінює російську політику щодо України В. Будзиновський, який зазначає, що «ще за життя Богдана, Виговський і гетьман зрозуміли, що московська зверхність мусить в дуже короткім часі перемінитися на окупацію України московською державою, та що подальший процес удержавлення мусить Русь стерти з лиця землі»52.

Подібні трактування причин війни почали з’являтися на початку XX ст. й у працях деяких найбільш об’єктивних російських істориків, зокрема в «Історії Росії» Д. Іловайського53.

Деякі автори, зокрема О. Фотинський, цілком справедливо вказуючи на суперечність між порядками, які несли царські воєводи в Україну і були звичними для козацтва, та обмежувальний характер привнесених нововведень, наполягають, однак, на тому, що спротив цим нововведенням чинила лише розбещена польськими порядками старшина, простий же люд був не проти, а швидше, навіть вітав посилення московської влади в країні54.

Оцінюючи методи, якими Москва діяла в Україні після смерті Б. Хмельницького, В. Пічета надзвичайно точно формулює їхню суть: «Класова боротьба була гарантією сили і впливу Москви на Україну. Спираючись то на одну, то на іншу суспільну групу, підтримуючи одну проти іншої, московський уряд мав повну можливість, не чіпаючи «статей Хмельницького», а навпаки, їх підтверджуючи і вносячи лише незначні поправки, проводить свою централістичну політику і українську державу перетворювати в московську провінцію». Проте, як і більшість тогочасних істориків, він вважав, що лише козацька старшина та верхівка духовенства, які прагнули зміцнити свої позиції в українському суспільстві, виступали проти централістичної московської політики, інтереси ж більшості народу були протилежними, тому він у своїй масі схвалював обмежувальну щодо старшини політику царського престолу55.

Польські історики М. Гевлик, Л. Кубала, А. Прохаска, Ф. Равіта-Гавронський у першій чверті XX ст. також приділяли досить багато уваги періоду гетьманування І. Виговського, проте традиційно зосереджували свою увагу не на українсько-російських воєнних діях, а на проблемі Гадяцької угоди56.

У 1920–1930-х рр. з’являється декілька праць українських істориків, у яких автори розглядають окремі аспекти російської політики щодо України за часів гетьманування І. Виговського. Так, про намагання Москви скористатися внутрішньоукраїнською суперечкою стосовно законності гетьманського статусу І. Виговського та про його «московську службу» в часи писарства пише С. Наріжний57, про висунення нових проектів українсько-російського договору замість «статей» 1654 р. — А. Яковлів58, про намагання російського престолу розірвати українсько-татарський союз, використавши для цього донців, — О. Гермайзе59, про особу та діяльність Ю. Немирича — І. Лоський60. М. Петровський у своїх коментарях до «Літопису Самовидця» та в начерках до політичної біографії Т. Цецюри на підставі архівних джерел уточнює ряд моментів перебігу воєнних дій між царськими та гетьманськими військами в 1658–1659 рр.61, вводячи тим самим до наукового обігу невідомі до того архівні матеріали.

Експансіоністська політика Москви щодо України в 1657–1659 рр. як політичний курс Російської держави в 1930-х рр. була коротко описана в загальних курсах історії України Д. Дорошенка та І. Крип’якевича62. 1936 р. виходить перша частина десятого тому «Історії України-Русі» М. Грушевського, у якій автор робить, зокрема, і детальний аналіз російської політики щодо України із часу смерті Б. Хмельницького до укладення Гадяцької угоди у вересні 1658 р.63

Перемогу українських військ над російськими під Конотопом широко використовувала в ідеологічній боротьбі з радянським режимом Українська повстанська армія (УПА) під час визвольних змагань у 1940–1950-х рр. Так, у першому номері часопису «До зброї» (1943), який видавався Політичним відділом УПА, у програмній статті, зокрема, говорилося: «Ми вибрали шлях збройної боротьби і з нього не зійдемо. Бо шумлять над нами і кличуть до зброї нас невидимо переможні стяги з-під Жовтих вод і Конотопу, бо попіл спалених немовлят тисне нам у грудях і не дає дихати, бо кров постріляних і порубаних кличе нас до помсти»64.

У цьому ж номері часопису надруковано окремий спеціальний матеріал «Конотопська перемога», у якому короткий опис ходу українсько-російської війни та битви актуалізується першим і останнім абзацами публікації. На початку матеріалу зазначалося, що конотопська перемога — «одна із найвеличавіших перемог української зброї: один із перших і найтяжчих ударів, що їх вона завдала північній імперіалістичній гідрі. Це не тільки вияв послуху непомильному національному інстинктові, а й доказ політичної зрілості — глибоких державних тенденцій України того часу. Це також проречисте визначення одного з головних напрямків дій української зброї на майбутнє і то на довгі роки. Цей напрямок — імперіалістична московська північ». Відтак «До зброї» висловлював упевненість, що «битва під Конотопом… була і завжди залишиться доказом нашої непримиримості з московським імперіалізмом. Вона свідчитиме також, що українська зброя вміє не тільки боротись із ворогом, але й перемагати його в боротьбі», а також, що нові Конотопи не за горами65. Конотопська перемога виступала одним із найвеличніших символів перемоги української зброї, який має надихати сьогоднішніх борців за незалежність, і в наступних номерах часопису та в інших пропагандистських матеріалах УПА66.

У світлі подібних трактувань значення Конотопської битви цілком зрозумілою стає лінія на замовчування радянською історіографією і без того не дуже зручних для офіційної імперської ідеології подій українсько-російської війни, яке з кожним десятиліттям посилювалося й мало на меті стерти з історичної пам’яті народу цю подію, як і явище боротьби українців за незалежну державу взагалі.

Тому абсолютно логічним виглядає фактичне повернення радянської історіографії кінця 1930-х — початку 1960-х рр.67 при трактуванні українсько-російських відносин, які склалися в 1657–1659 рр. до концепції «зради», а саме, що гетьман Виговський ставив за мету свого правління відторгнення України від Роси та приєднання її до шляхетської Речі Посполитої; що він першим почав ворожі дії проти Росії, зрадив її, підписавши Гадяцьку угоду, і лише після цього Москва послала в Україну свої війська, щоб відновити справедливість.

Класичним прикладом спроби наукового обґрунтування цієї схеми є написана в 1941 р. в Ленінграді, але внаслідок війни не захищена кандидатська дисертація В. Путилова на тему «Дипломатичні відносини України з Росією і Польщею в 1657–1659 рр.». У роботі гетьман Виговський та його соратники характеризуються замалим не як розбійники, які пішли проти волі народу68.

Узагалі ж події доби гетьманства І. Виговського розглядаються в цей час фактично лише у двох ракурсах: у контексті показу загострення класових суперечностей і розгортання соціальних рухів у тогочасній Україні (К. Стецюк) та боротьби між Росією й Польщею за Україну (М. Марченко, І. Греков, Л. Олійник). Про суперечності між прагненням українських керівних кіл до незалежності України та самодержавною політикою російського уряду, спрямованою на обмеження української автономії, як про одну з причин українсько-російського конфлікту досить побіжно згадують у своїх працях М. Марченко (1941), К. Стецюк (1960) та О. Апанович (1961).

Дещо окремо від усіх інших робіт того періоду стоїть стаття Н. Рубінштейна «Класова боротьба на Україні в XVII ст.», яка вийшла в 1936 р. Н. Рубінштейн цілком об’єктивно писав, що вже з 1656 р. почали загострюватися протиріччя між Москвою та гетьманом Хмельницьким, який розпочав переговори зі Швецією, а потім і з Польщею, «підготовлюючи розрив з Москвою». Автор дає надзвичайно сміливу для того часу характеристику політики московського уряду щодо України як колоніальної, зазначаючи, що свою політику він будував на загостренні антагонізмів між багатою старшиною Правобережжя та дрібною старшиною й міщанством Лівобережжя69.

У повоєнній історіографії перебіг воєнних дій між гетьманськими та царськими військами в Україні в 1658–1659 рр. потрапляв у поле зору радянських дослідників фактично лише фрагментарно. На цей аспект українсько-російських відносин звертали певну увагу у своїх роботах практично тільки О. Апанович та Л. Олійник. Проте О. Апанович, оскільки її праця була присвячена боротьбі козацтва з татаро-турецькою агресією, зосередила увагу у своєму дослідженні головним чином на діях союзних Виговському татар. Л. Олійник дав найповніший у радянській історіографії опис військових дій між українськими та російськими військами в часи гетьманування І. Виговського. Основну увагу в описі він приділив походу князя О. Трубецького в Україну навесні 1659 р. Досить докладно описуючи завершальну фазу цього походу, дослідник припустився, однак, ряду фактологічних помилок, які дещо викривили картину подій.

Поодинокі згадки в повоєнній радянській історіографії про поразку російських військ під Конотопом значно різняться між собою в оцінці її масштабів: від поодинокого об’єктивного визнання О. Сахарова, що «ця битва закінчилась важкою поразкою московського війська» і що «під Конотопом загинула краща частина помісної кінноти»70 до традиційно применшувальної констатації про «тимчасову перемогу над невеликим загоном російських військ»71.

Окреме місце в радянській історіографії з даної проблеми займає робота О. Новосельського, написана у 1960-х рр., але видана лише у 1994 р. Він чи не єдиний з радянських істориків пишучи про військовий конфлікт Московської держави з козаками та татарами у 1658–1659 рр. ґрунтувався майже виключно на архівних джерелах (в основному на матеріалах Ф. 123: Зносини Росії з Кримом РДАДА). Написана в об’єктивістському деідеологізованому джерелознавчому стилі, робота О. Новосельського має серйозне наукове значення й сьогодні.

Як фахівець з історії російсько-кримських відносин, О. Новосельський робить висновок, що під Конотопом російський уряд зазнав поразки від татарського хана, «якої ще жодного разу не доводилось зазнавати в XVII ст.», однак підкреслює, що втрати росіян у битві були набагато меншими, ніж про це традиційно пишуть — на рівні 3–4,7 тис. осіб72.

Із середини 1960-х до кінця 1980-х рр. зазначена тема радянською історичною наукою фактично не досліджувалась. Можна згадати лише невелику статтю Ф. Шевченка та В. Смолія про повстання М. Пушкаря та Я. Барабаша73. У цей період вийшло лише декілька праць, які мали дотичне відношення до теми нашого дослідження. У праці В. Загоровського, присвяченій Бєлгородській захисній смузі, наводяться певні відомості про склад російських військ на українсько-російському кордоні в 1658–1659 рр. та про напади татар на Російську державу в цей же період74. А в працях А. Мальцева, А. Абецедарського та О. Артюшевського, що розкривають російсько-білоруські зв’язки в XVII ст., висвітлена політика царського уряду щодо українського козацтва в Білорусії після смерті Б. Хмельницького75.

Українська закордонна історіографія 1950–1980-х рр., досліджуючи період гетьманування І. Виговського, основну увагу приділяла проблемі українсько-польського союзу 1658 р. та особистостям І. Виговського і Ю. Немирича76, а не військовим аспектам тогочасних українсько-російських відносин. Продовжує цю традицію й сучасна українська закордонна історіографія. Серед останніх робіт слід особливо відзначити ґрунтовну статтю А. Пернала про затвердження на варшавському сеймі 1659 р. Гадяцької угоди77.



Польська історіографія середини 1960-х — 2000-х рр. також приділяла певну увагу подіям 1658–1659 рр. в Україні. Так, наприклад, Я. Віммер у своїх працях наводить дані про допомогу, надану польськими військами гетьманові Виговському; Л. Подгородецький, у контексті дослідження татарсько-польських відносин, розглядає політику Кримського ханства щодо Війська Запорозького у зв’язку з українсько-російським конфліктом та українсько-польським союзом, а Я. Тазбер декілька своїх статей присвятив особі Ю. Немирича. Спеціальну статтю, присвячену власне Конотопській битві, опублікував П. Кроль78.

Турецька історіографія головну роль у перемозі союзників над російським військом під Конотопом відводить татарам на чолі з кримським ханом Мухаммедом-Гіреєм79.

У працях російських істориків В. Каргалова та В. Похльобкіна, які розглядали досліджувані нами події80, поєднуються, з одного боку, визнання того факту, що метою воєнних дій в Україні було реальне оволодіння нею російською владою й що саме росіяни розпочали регулярні військові дії, а з іншого — твердження, що в розв’язанні військових дій винен гетьманський уряд, який спочатку не повідомив Москву про смерть Б. Хмельницького, потім військовою силою придушив повстання М. Пушкаря, а потім уклав Гадяцьку угоду з поляками, «зрадивши» таким чином Росію. Усі події українсько-російської війни 1658–1659 рр. російські історики розглядають, у контексті російсько-польської війни 1654–1667 рр., не вважаючи, очевидно, першу окремою історичною подією. У роботі Є. Кобзарьової (1998)81 говориться, наприклад, що, ставши гетьманом, Виговський спробував підняти заворушення козаків проти Росії, а тому Москва була змушена стати на шлях підтримки опозиційного народного руху на чолі з М. Пушкарем та Я. Барабашем.

У трактуванні цих подій, викладеному в академічній «Історії зовнішньої політики Росії. Кінець XV–XVII ст.» (1999) Г. Саніним, уже цілком однозначно визнається, що саме переконаністю Москви в тому, що Україна остаточно злилася з Росією, зумовлюється «здійснена після смерті Хмельницького спроба обмежити права України, поставити під контроль зовнішню політику, взяти в свої руки збір податків, розмістити воєвод і гарнізони не лише в Києві, але й в інших містах». Визнається також те, що мета діяльності гетьмана Виговського — збереження української державності, але не в конфедерації з Росією, як бачилось Хмельницькому, а «у складі більш слабкої і децентралізованої Речі Посполитої»82.

У монографії О. Малова (2006), присвяченій в основному військовим аспектам російсько-польської війни 1654–1667 рр., вже абсолютно справедливо відзначається, що гетьман І. Виговський «прагнув до створення більш або менш незалежної козацької держави під символічним протекторатом однієї з сусідніх держав»83.

Зазначені положення дозволяють зробити висновок, що сучасні російські автори переглядають ряд узвичаєних, але таких, що мало відповідають реальній історичній дійсності, підходів російської імперської історіографії стосовно України. Проте до повної відмови від тенденційності у висвітленні українсько-російських відносин часів гетьманування І. Виговського ще далеко. Так, Г. Санін цілком справедливо пише про «відкритий збройний виступ гетьмана проти Росії і похід його на Київ» у серпні 1658 р.84, даючи зрозуміти, що саме із цього й розпочався українсько-російський збройний конфлікт. Проте в монографії жодним словом не згадується про введення в Україну ще в червні 1658 р. 20-тисячного російського корпусу під командуванням князя Г. Ромодановського, що, власне, і спричинило початок збройного протистояння.

Концептуально непорушною залишається для російських істориків й теза про зраду І. Виговського. Причому у ряді праць простежується чітке бажання відновити основні тенденційні постулати російської дореволюційної та радянської історіографії. Так, у відповідному розділі колективної академічної монографії «Османська імперія і країни Центральної, Східної і Південно-Східної Європи в XVII ст.» (2001) послідовно ототожнюються інтереси Росії та України й проводиться думка: що в інтересах Москви, те в інтересах й України85.

Усі дії І. Виговського авторами книги пояснюються його прагненням реалізувати власні амбіції, шляхетським походженням, непопулярністю у козацькому середовищі тощо. Плутаючи хронологію подій антигетьманського виступу М. Пушкаря, автори прагнуть довести, що саме наштовхнувшись на супротив народу у реалізації своєї політики, І. Виговський вирішив укласти союз з поляками та татарами. При цьому авторами майже повністю замовчується як військово-політичний тиск з боку Москви, якого зазнав гетьманський уряд у другій половині 1657 — першій половині 1658 рр., так і роль московського уряду у розпалюванні внутрішньополітичної кризи в Україні. Явно прагнучи применшити суб’єктність України у військових діях на українській території, автори безпідставно називають їх російсько-кримською війною й подають явно недостовірне співвідношення сил під Конотопом — 15 тис. росіян проти 90 тис. татар і 40 тис. козаків та найманців86.

Окремої уваги заслуговує стаття І. Бабуліна (2006). У ній наводяться цікаві дані як самого автора, так і О. Новосельського щодо російських втрат під Конотопом. Проте крім цього у даній статті також здійснено спробу системно фальсифікувати саму суть подій. Згідно трактовки І. Бабуліна, І. Виговський, переслідуючи виключно власні корисні цілі, іде на зговір з поляками, зраджує царя й укладає злочинний союз з татарами. Російський уряд не провокує загострення внутрішньополітичної кризи у Війську, а «до останнього моменту намагається розв’язати кризу мирним шляхом, намагаючись домовитись зі зрадником й уникнути смути в Україні». Конотопська ж битва виявляється битвою громадянської війни, битвою прибічників і противників Виговського, а не битвою проти іноземної армії, яка прийшла для встановлення повного контролю над непокірною країною87. Хотілося б вірити, що подібна месіанська тенденційність при висвітленні українсько-російських взаємин є поодиноким проявом минулого, а не новим курсом для сучасної російської історіографії.

1995 р. вийшла праця білоруського дослідника Г. Сагановича, присвячена проблемі українсько-російської боротьби за білоруські землі в 1654–1659 рр.88 Серед сучасних українських істориків цю проблему досліджує В. Горобець89.

У сучасній українській історіографії з’явилися праці, у яких у тому чи іншому ракурсі розглядаються проблеми, пов’язані із висвітлюваними подіями. Зокрема, В. Смолій та В. Степанков90, відзначаючи намагання російського уряду обмежити суверенні права України, підкреслюють, що І. Виговський своїми непродуманими діями та звертаннями до царя по допомогу в боротьбі проти повстанців сам схиляв Москву до втручання у внутрішні справи України, що в підсумку мало сумні наслідки для української державності.

У запропонованій цими дослідниками новій періодизації Української національної революції XVII ст.91 події українсько-російської війни 1658–1659 рр. віднесені до третього періоду революції (вересень 1657 — червень 1663 рр.), проте в межах цього періоду автори періодизації спеціально ніяк не виокремлюють цю війну, що видається нам не зовсім слушним, оскільки саме 1659 р. є, на нашу думку, своєрідним сумним рубежем в історії Української держави XVII ст. — тією гранню, яка позначила завершення історії дійсно самостійної Української держави та початок історії автономної України у складі Московського царства.

В. Борисенко та В. Голобуцький92 у своїх дослідженнях акцентували увагу на намаганнях Москви використати соціальне невдоволення в Україні для досягнення своїх експансіоністських цілей.

Ю. Мицик, О. Путро, О. Апанович, І. Бутич наголошують, що саме втручання Москви у внутрішні справи України змусило український уряд змінити зовнішньополітичні орієнтири та призвело до українсько-російської війни. Окрім того, Ю. Мицик, О. Апанович та І. Бутич, ґрунтуючись на повідомленнях козацьких літописців та В. Коховського, роблять спроби реконструкції ходу Конотопської битви. Ю. Мицик тезово дає також опис основних моментів військових дій під час українсько-російської війни 1658–1659 рр.93 Нашої теми стосуються й декілька його джерелознавчих статей, присвячених польським архівам, та публікації окремих документів часів гетьманування І. Виговського94.

Ю. Мицик також дає своє визначення меж Національно-визвольної війни українського народу XVII ст. На відміну від В. Смолія та В. Степанкова, він вважає, що розпочата Б. Хмельницьким Національно-визвольна війна була війною, спрямованою передусім проти колоніального гніту Речі Посполитої, а тому її слід обмежити 1658 р., коли була укладена Гадяцька угода, яка офіційно припинила українсько-польську війну. Наступним після Національно-визвольної війни етапом у розвитку Української держави була російсько-українська війна 1658–1659 рр., у якій Україна зазнала поразки і втратила свою незалежність. За схемою Ю. Мицика, Українська держава була незалежною 11 років (1648–1659)95.

Комплексом проблем, пов’язаних із зовнішньополітичними аспектами гетьманства І. Виговського, у сучасній історіографії спеціально займаються В. Горобець та Т. Яковлєва. Вони ведуть свій науковий пошук у напрямі вивчення причин і передумов Руїни. В. Горобець, досліджуючи політичні відносини між Україною та Росією у другій половині XVII — на початку XVIII ст., суттєву увагу приділив і періоду 1657–1659 рр. Дослідник вважає, що саме наміри Москви взяти під свій безпосередній контроль українську владу й підтримка нею анти-гетьманської опозиції призвели до ескалації напруженості в Україні та до російсько-українського збройного конфлікту96. Т. Яковлєва, досліджуючи соціально-політичну ситуацію у Війську Запорозькому у другій половині 50-х рр. XVII ст. та його зовнішню політику в цей період, аргументовано, на підставі фактів, доводить, що головною причиною зміни зовнішньополітичної орієнтації гетьманського уряду з Москви на Варшаву було посилення великодержавного тиску на нього з боку царського престолу. Автор дає найбільш детальний в історіографії аналіз тексту Гадяцької угоди97. Проте військовий аспект українсько-російських відносин у 1658–1659 рр. у працях цих авторів, як, власне, і в усій вітчизняній історіографії в цілому, досліджений недостатньо.

Окремо стоїть також спеціальна праця Н. Герасименко, у якій автор дає науковий коментар основних історичних подій і фактів, що відбулися під час гетьманства І. Виговського у викладі їх С. Величком98.

О. Гуржій99 писав про загальні підходи великодержавної за своїм характером російської політики щодо України в зазначений період.

О. Путро наголошує, що укладення Гадяцької угоди, незважаючи на всі нюанси, означає принциповий вибір гетьманом І. Виговським шляху для України на прилучення до європейської цивілізації100. Л. Мельник вважає військові дії 1658–1659 рр. в Україні частиною російсько-польської війни101. Т. Чухліб у своїй праці торкається міжнародного значення українсько-російської війни 1658–1659 рр.102 В. Шевчук розробляє проблему державотворчих планів гетьмана Виговського в контексті укладення Гадяцької угоди. Він провів також дослідження того, як події Конотопської битви відображалися та інтерпретувалися в російській народній творчості103. М. Харшин у своїй дисертації торкнувся проблеми боротьби між гетьманським і царським урядами щодо виборів нового київського митрополита та підпорядкування Київської митрополії московському патріарху, але нічого нового порівняно з уже згадуваними працями Г. Карпова, К. Харламповича та В. Ейнгорна у розробку цієї проблеми не вніс104. У «Працях Центру пам’яткознавства» В. Сарбей опублікував цікавий матеріал: конспект К. Маркса (з його коментарями та нотатками) праці М. Костомарова «Гетьманство Виговського»105. Певний історіографічний інтерес для нашої теми становлять і карти бою під Конотопом, укладені І. Лисим та В. Паїком, проте слід зазначити, що, на нашу думку, вони недостатньо адекватно відображають дійсний перебіг битви106.

Цілий ряд ґрунтовних статей, зокрема й з використанням маловідомих архівних джерел, було опубліковано у спеціальному науковому збірнику, присвяченому 350-річчю Гадяцької угоди (2008)107.

Поняття українсько-російської війни закріпилось як в академічних, так і в авторських курсах з історії України та в підручниках, що вийшли в останні роки108, але події цієї війни викладаються в них дуже стисло, майже конспективно.

Дещо детальніше дипломатичні та військові аспекти української історії 1657–1659 рр. розкрито у спеціалізованих виданнях109.

Щодо назви війни в історіографії не склалося певної традиції, тому різні дослідники дають їй різні назви (див.: Додаток 1).

Джерельну базу дослідження складають неопубліковані архівні матеріали та археографічні публікації. Найбільш цінними для досліджуваної теми є фонди Російського державного архіву давніх актів у Москві, оскільки саме в них зберігається основний масив документів, що стосуються військових дій між царськими та гетьманськими військами в Україні в 1658–1659 рр. У першу чергу це матеріали фондів 210 (Розрядний приказ) та 229 (Малоросійський приказ), меншою мірою — фондів 124 (Малоросійські справи) та 27 (Розряд XXVII — Приказ таємних справ).

У фонді Розрядного приказу зберігається листування Москви з прикордонними воєводами та тими, які діяли в Україні, — Стовпці Бєлгородського (од. зб. 53, 399, 418, 429, 478, 481, 482, 602, 603, 605 та ін.), Московського (од. зб. 272, 275, 289, 292, 293, 301, 302, 307, 315, 321, 860, 1085 та ін.) і Севського столів (од. зб. 156, 180, 190, 192 та ін.), Книги Приказного стола (од. зб. 308, 357). Списки військ і документи, що стосуються роздачі їм жалування, зберігаються здебільшого в «Смотренных списках» (од. зб. 22–24), Десятнях (од. зб. 33, 68, 253 та ін.), Книгах Денежного стола (од. зб. 317) та Стовпцях Приказного стола (од. зб. 311, 314, 951) Розрядного приказу.

Документи, пов’язані з політичними та дипломатичними аспектами українсько-російських відносин цього періоду (листування між царським і гетьманським урядами, матеріали посольств), перебувають в основному у фондах Малоросійського приказу (Стовпці Малоросійського приказу, оп. 4, од. зб. 17, 24, 25, 28–31, 38, 39, 44 та ін.) та Малоросійських справ (1657 р., од. зб. 19; 1658 р., од. зб. 11 та ін.).

Матеріали, які висвітлюють царську політику щодо козацтва в Білорусії, також зберігаються у фонді Приказу таємних справ (1658 р., од. зб. 87, 130) та у Стовпцях Приказного стола Розрядного приказу (од. зб. 311, 314, 951).

Окремі матеріали, які стосуються зазначеної теми, зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (ф. 2, од. зб. 2095, 15401–15402, 15425–15487, 15548 та ін.; ф. 8, од. зб. 223, 224, 1769 та ін.; ф. 10, од. зб. 7362–7380, 7487–7555 та ін.) та в Центральному державному історичному архіві України в Києві (ф. 137, оп. 1, од. зб. 127; ф. 1528, оп. 1, од. зб. 1).

У фондах Головного архіву давніх актів у Варшаві зберігаються дипломатичне листування польського і кримського дворів за 1658–1659 рр., у якому, зокрема, порушена і проблема українсько-російського конфлікту цього періоду (ф. 3: Архів коронний варшавський, відділ Татарський, картон 62, од. зб. 75, 78, 79, 83, 86 та ін.) та документи, пов’язані з козацькими посольствами до Варшави в цей період (ф. 4: Метрика коронна, Книги посольств, од. зб. 33). Ряд документів, що стосуються зазначеної теми, зберігаються також у відділах рукописів Бібліотеки Чарторийських у Кракові, Бібліотеки Ягеллонського університету у Кракові, Бібліотеки Національного закладу ім. Оссолінських Польської академії наук у Вроцлаві тощо.

Цікаві дані про події 1657–1659 рр. в Україні містяться в так званих «летючих листках», у яких публікувалася поточна політична інформація з різних країн Європи, зокрема і з України, в інтерпретації тогочасних західних авторів (Відділ мікрофільмів Національної бібліотеки у Варшаві, од. зб. 19813, 19819, 19820, 29627, 43092, 44723, А–387 та ін.).

Серед опублікованих документів найбільш цінними для розробки та збагачення теми є ті, що містяться в 4-му, 7-му, 11-му, 15-му томах «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России», 2-му томі «Актов Московского государства», 3-му томі «Памятников, издаваемых Временной Комиссией для разбора древних актов» та в «Дополнениях к тому III-му Дворцовых Разрядов».

Низку важливих документів зібрали В. Герасимчук, В. Кордт, Д. Багалій, О. Сапунов, Ю. Мицик, Л. Кубала, С. Томашевський та Д. Бантиш-Каменський110. Зокрема, опублікований В. Кордтом щоденник, який вів секретар данського посольства в Москві в 1659 р. А. Роде, фактично не використовувався при дослідженні подій української історії.

Деякі маловідомі архівні матеріали з фондів РДАДА, які стосуються питання втрат російської армії під Конотопом, навів у своїй статті Н. Смірнов.111

Існує також ряд археографічних видань, у яких опубліковані документи, що мають відношення лише до якогось одного аспекту тематики; це — «Акты, относящиеся к истории Войска Донского» (Т. 1); «Акты Шведского Государственного Архива, относящиеся к истории Малоросии»; «Белоруссия в эпоху феодализма» (Т. 2); «Донские дела» (Кн. 5); «Древние грамоты и другие письменные памятники, касающиеся Воронежской губернии» (Кн. 2, 3); «Руська (Волинська) метрика»; «Volumina Legum» (T. 4); «Le res de Pierre des Noyers secrětaire de la reine de Pologne Marie-Louise de Gonzague», «Li erae Nuntiorum Apostolikorum Historium Ucrainae illustranter» (T. 9) та деякі інші.

Важливо зазначити, що певний інтерес становлять також деякі документи, опубліковані в 4-му томі «Актов Исторических, собранных и изданных Археографической комиссией»; 7-му томі «Археографического сборника документов, относящихся к истории северо-западной России»; 8-му томі «Дополнений к Актам Историческим»; 1-му томі «Полного собрания законов Российской империи»; 4-й частині «Собрания государственных Грамот й Договоров»; 1-му томі «Сибирского сборника»; 5-му томі «Актов, относящихся к истории Западной России», 2-му томі «Relacie nuncjuszów apostolskich і innych osob о Polsce», а також окремі документи, опубліковані В. Туровим, М. Новиковим, О. Маркевичем, І. Бутичем, Д. Олянчиним та І. Ситим112.




Розділ 1

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОЇ ВІЙНИ 1658–1659 рр.: ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ АСПЕКТ



§ 1.1. Місце України у цивілізаційному протистоянні «Московія» — «Європейський світ»


Українсько-російська війна 1658–1659 рр., як і будь-яка інша війна в історії, має свої глибокі історичні передумови та причини. На Європейському континенті всі більш-менш значні події міжнародного життя геополітично тісно взаємопов’язані, хоча далеко не завжди зв’язок між локальними регіональними подіями та загальноєвропейськими процесами видно неозброєним оком. Українсько-російська війна 1658–1659 рр. також не була окремою подією в історії лише двох народів — українського й російського; вона була тісно пов’язана з тогочасними європейськими подіями. Тому слушно розглядати передумови і причини цієї війни не лише в контексті власне двосторонніх українсько-російських відносин, а й у контексті європейського загальноісторичного процесу. Більше того, глибинні пласти передумов згаданої війни прямо пов’язані зі складними геополітичними процесами в Європі XVII ст. Ці передумови мають декілька рівнів.

Перший рівень передумов пов’язаний із російською складовою надзвичайно багатогранного і складного процесу етногенезу у Східній Європі в XIII–XVII ст.

У XIII ст. остаточно розпалась давньоруська держава, і в її північно-східній частині почав формуватись і оформлюватись як окрема оригінальна системна цілісність молодий російський (великоруський) етнос.

Початкові фази етногенезу будь-якого народу, згідно з концепцією Л. Гумільова, характеризуються надлишком біохімічної енергії живої речовини біосфери Землі в етнічній системі. Це зумовлює надзвичайно велику активність цієї етнічної системи й формує як у системи в цілому, так і в головних носіїв згаданої надлишкової енергії — так званих пасіонаріїв — здатність до наднапруги, до жертовності заради ідеалу. Причому після пасіонарного поштовху, який, на думку Л. Гумільова, запускає процес етногенезу, рівень надлишкової енергії в етнічній системі до певного рівня зростає1.

У великоросійському етносі[2] в XIV — на початку XVI ст. ця енергія витрачалася головним чином у межах самої системи: на боротьбу за об’єднання всіх земель Північно-Східної Русі з метою створення єдиної держави російського народу (за 80 років, із середини XV до 30-х рр. XVI ст., територія Московського князівства, навколо якого й відбувалось об’єднання, збільшилася з 430 до 2800 тис. кв. км, тобто більше ніж у шість разів3) та на боротьбу із загарбниками.

На початку XVI ст. надлишкова енергія почала вихлюпуватися за межі власне російської держави та російського суперетносу[3], який перебував у стадії активного формування. Це зумовлювалося трьома головними чинниками. По-перше, були вирішені два головних завдання того часу, які стояли перед Московською державою: усі великоруські землі були об’єднані в межах однієї централізованої держави й остаточно звільнені від татаро-монгольської залежності.

По-друге, з утворенням централізованої держави, посиленням одноосібної влади великих московських князів та активним розростанням великокняжого двору за рахунок рекрутування до нього нових служилих людей гостро постала проблема браку земель, якими князь міг розплачуватися зі служилими людьми за їхню службу. На той час у Московському князівстві вже не залишилося вільних земель. Питання наділення служилих людей землями було питанням міцності великокнязівської влади, стрижень якої і складали служилі люди, адже лише на них великий князь московський міг спиратися в боротьбі проти посягань родового боярства на обмеження великокнязівської влади. Тому приєднання нових земель, придатних для роздачі за службу, відповідало життєво важливим інтересам і великого князя, і служилої маси Московської держави й виявилося могутньою внутрішньою спонукою зовнішньої експансії. Як досить влучно висловився О. Зимін, уже з кінця XIV ст., коли вільних земель навколо Москви стало катастрофічно бракувати, «ненаситні бояри й діти боярські, зубожілі князі-вигнанці та дяки, що пролізли в щілини старого великокнязівського палацу, чекали свого часу, готові на все, з тим, щоб отримати землицю, а ще краще — варницю за участь у походах великого князя проти його недругів»5.

Тут є ще один надзвичайно важливий момент. На відміну від країн Заходу, у яких були обмежені географічні можливості для колонізації навколишніх територій, Московська держава мала на своїх кордонах безкраї незаселені степи, які давали можливість незадоволеним елементам суспільства уникати боротьби з владою, спрямовуючи енергію на освоєння все нових територій. Тому в середньовічній Московії незадоволені частіше не повставали, а «розбігалися». Таким чином, окрім усього іншого, стихійна колонізація земель на окраїнах держави була для центрального уряду зручним засобом каналізації соціального напруження й пасіонарної активності найдієвішої частини населення в бажане для держави русло зовнішньої експансії. Причому цей процес у розглядуваний період був постійним: незадоволені втікали на окраїни, освоювали їх, тоді приходив великокнязівський чи царський уряд, обкладав їх податками, після чого невдоволені втікали ще далі і т. д., тобто це був самопідтримуваний процес. З огляду на це цілком слушною видається теза відомого російського історика В. Ключевського про те, що «історія Росії є історія країни, яка колонізується».

А по-третє, на початку XVI ст. російський суперетнос, за теорією Л. Гумільова, вступив в акматичну, найактивнішу фазу свого етногенезу6 (тривала до кінця XVIII ст.), яка характеризується граничним для даної етнічної системи рівнем пасіонарності. Із цього часу пасіонарна енергія росіян спрямувалась на зовнішню експансію, головною метою якої було поширення російського суперетносу та приєднання всіх земель і народів у межах свого ландшафтного ареалу7.

Ця обставина наклалась на об’єктивну необхідність вирішення російською централізованою державою нового великого історичного та геополітичного завдання, яке постало перед країною, — віднайти свої природні, придатні для оборони кордони в межах своєї ландшафтної зони8. Стратегічна вразливість західного кордону Росії, який проходив по відкритій рівнині, величезна загальна довжина сухопутних кордонів, брак природних меж, низька щільність населення за наявності величезних природних багатств, завжди приваблювали завойовників. Тому до віднайдення своїх природних кордонів традиційною зовнішньополітичною лінією Російської держави було захоплення або приєднання всіх земель і народів у межах свого ландшафтного ареалу з метою відсунути сухопутні кордони подалі від столиці та життєво важливих центрів країни9.

Зовнішньополітична доктрина та політична практика середньовічної Московської держави може слугувати класичною ілюстрацією ключових положень класичної ж геополітики К. Хаусхофера, Р. Челлена, Ф. Ратцеля, яка розглядає державу як географічний організм або феномен простору. Одним із головних шляхів нарощування сили цього організму є територіальна експансія, завоювання прямого (військового чи політичного) контролю над відповідними прилеглими територіями. Збільшуючи життєвий простір, динамічна держава здобуває собі економічну автаркію і стає незалежною від сусідів. Завоювання територій дозволяло більш успішно реалізовувати свої економічні інтереси, зміцнювати безпеку, підносити престиж, військову міць, давало козирі в дипломатичній боротьбі. Окрім того, протягом усієї історії аж до кінця XX ст. основним показником сили й могутності держави, основним мірилом її претензій на статус великої держави, а отже, і її статусу у світі була кількість поглинутих і завойованих нею менших держав, народів і територій10.

Оскільки, за великим рахунком, Російська держава в середині XVII ст. перебувала у фазі активного пошуку та визначення свого геополітичного місця в навколишньому світі, у першу чергу на сході Європи, а українські та російські землі були географічно сусідніми, то Україна потенційно була одним з перших об’єктів великоросійської експансії на захід.

Це історичне завдання російський суперетнос і Російська держава в основному виконали лише наприкінці XVIII ст. Тому всі війни, які велися Москвою на заході чи південному заході в цей період, зокрема й війна з Україною в 1658–1659 рр., однією з причин мали прагнення Росії здійснити це завдання. На півдні природним кордоном у Москві вважали Чорне море. Очевидно, що закріпитися на чорноморському узбережжі неможливо, не встановивши попередньо повного військово-політичного контролю над Україною. Війна за Україну в 1658–1659 рр. для Російської держави була, таким чином, першим кроком на шляху до віднайдення свого природного південно-західного кордону. Незалежна Українська козацька держава стояла на заваді реалізації цих планів Москви, а тому неминуче мала опинитися серед перших об’єктів великоросійської експансії на південний захід.

Другий рівень передумов українсько-російської війни 1658–1659 рр. був пов’язаний із цивілізаційним протистоянням. Згідно з культурно-історичною концепцією всесвітньої історії, людство складається з певних культурно-історичних ареалів, кожен з яких, на думку французького історика Ф. Броделя, стійко пов’язаний з певною «культурною площадкою», з певним набором постійно відтворюваних рис, властивих цьому регіону11. Ці ареали, які О. Шпенглер називає локальними культурами12, М. Данилевський — культурно-історичними типами13, А. Тойнбі — регіональними цивілізаціями14, П. Сорокін — суперсистемами15, Л. Гумільов — суперетносами16, а Ф. Бродель — світами-економіками17, є певними системними цілісностями. Головними ознаками кожної такої спільноти є постійне економічне, ідеологічне та політичне спілкування між етносами, які її складають, економічна й культурна самодостатність спільноти та відчуття своєї системної цілісності й відмінності стосовно інших подібних спільнот18. На думку О. Шпенглера, усі такі великі системи є відособленими одна від одної, оскільки кожна з них виростає на основі свого власного унікального «прафеномена» — способу «переживання життя»19. В основі кожної цивілізації (культури) лежать різні цінності, представникам кожної культури притаманний свій спосіб життя, свої стереотипи поведінки.

Фактична самодостатність і автономність кожної цивілізації (суперетносу) за відсутності компліментарності (підсвідомої взаємної симпатії осіб) між представниками різних цивілізацій20 та протиставленні їх одне одному, що проявляється у ставленні до представників іншої цивілізації, як до чогось чужого, незрозумілого, а тому загрозливого, посилені браком стабільних і широких контактів на масовому рівні між сусідніми цивілізаціями, призводили до певного культурного неприйняття, протидії та протистояння на суперетнічних (цивілізаційних) кордонах21. Під час воєн противник на рівні великих систем розглядається як щось чужорідне, таке, що заважає й підлягає ліквідації22. На думку польського історика Ф. Конечни, цивілізації схрещуватися й давати творчий синтез не можуть. Проте можливі просторові накладання цивілізацій. У такому випадку між ними, як між ворожими живими організмами, розпочинається боротьба23. Частина території, яка потрапляє у сферу впливу іншої, сильнішої цивілізації, поступово втрачає свої попередні цивілізаційні ознаки (свою попередню цивілізаційну ідентичність), будучи поступово інтегрованою в іншу системну цілісність.

Отже, кордони між великими системами потенційно завжди є найбільш імовірними районами військових протистоянь і збройних конфліктів.

Ми цілком поділяємо думку низки авторів про те, що в середині XVII ст., часі, який є предметом нашого дослідження, Україна і Московська держава належали до різних цивілізацій (суперетносів)24. Більше того, саме по кордону між українськими та російськими землями проходила цивілізаційна межа між європейським світом-економікою і світом-економікою «Московія»[4]. Східний кордон спочатку Речі Посполитої, а з 1648 р. — і Війська Запорозького був і східним кордоном «Європейського світу».

Українські (південноруські) землі були невід’ємною й рівноправною складовою частиною Європи з часів Київської Русі — це була крайня східна периферія «Європейського світу». Беззаперечним є те, що ще в XI ст., після прийняття християнства, Русь остаточно визначилась як європейська країна з превалюючими європейськими орієнтаціями. Про це свідчать її тісні культурні, дипломатичні, династичні та торгівельні зв’язки з іншими європейськими країнами, а також подібність соціальних і суспільних процесів, які відбувалися в Київській та інших європейських державах.

Особливо показовою, знаковою у плані інтегрованості Київської держави в тогочасну європейську політичну систему є династична складова взаємовідносин. За більше ніж три з половиною століття історії Київської держави, від часів «варяга» Олега (882–912), коли руська держава розпочала свій рух до могутності і слави, і до знесиленого феодальними чварами князівства часів Михайла Всеволодовича (1238–1239, 1241–1243), розгромленого ордами хана Батия, на київському великокняжому столі сиділи 43 великі київські князі. Одні з них князювали довго і славно, понад третину століття, як Володимир Святославич та Ярослав Мудрий, і зробили величезний внесок у розвиток держави, інші, як Роман Мстиславич, — лише декілька тижнів, не залишивши скільки-небудь помітного сліду в історії Київського князівства. Проте характерною рисою більшості великих київських князів був тісний династичний зв’язок їх із правлячими домами європейських країн. Чомусь наша історіографія мало уваги звертає на надзвичайно показовий, прикметний факт: з 358 років домонгольської історії Київської держави (882–1240) половину часу — 177 років — на великому київському столі сиділи князі, одружені з дочками монархів країн Західної, Центрально-Східної та Північної Європи. Особливо слід підкреслити, що в часи своєї найбільшої могутності, від часу князювання Володимира I Святославича (978–1015) і до часів князювання Мстислава I Володимировича Великого (1125–1132), фактично всі великі київські князі були одружені з іноземками: зі 154 років цього, без сумніву, найвеличнішого періоду в історії Київської держави лише два роки на київському столі сидів князь, не одружений з європейською принцесою (див.: Додаток 2).

Окрім цього, діти великих київських князів також систематично брали шлюби з представниками (представницями) європейських династій (див.: Додаток 2). Загальний підрахунок династичних шлюбних зв’язків великих київських князів та їхніх дітей з представниками європейських правлячих домів є також досить красномовним: Польща — 16, Візантія — 8, Угорщина — 8, Німеччина — 7, Чехія — 3, Швеція — 3, Франція — 2, Данія — 2, Норвегія — 2, Англія — 1, Хорватія — 1. Таким чином, Київ від часів Володимира Святославича до часів Михайла Всеволодовича уклав 53 шлюби з представниками інших європейських правлячих династій. Наведені підрахунки дозволяють зробити однозначний висновок, що для Києва подібна практика поріднення була не лише поширеною й цілком звичною, а й стала невід’ємним системним фактором політичного життя й зовнішніх зносин Київської держави.

Подібна ж ситуація була й у західному регіоні Русі, у Галицько-Волинському князівстві, яке після татарського погрому Подніпров’я та занепаду Києва стало природним спадкоємцем традицій Київської держави на українських землях. Дружинами галицько-волинських князів також часто ставали доньки сусідніх європейських монархів, так само досить часто діти галицько-волинських та перемишльських князів одружувалися з представниками (представницями) європейських правлячих династій (див.: Додаток 2). Загальний баланс династичних шлюбів Галицько-Волинської Русі такий: Польща — 13, Німеччина — 3, Угорщина — 3, Литва — 2, Візантія — 1, Чехія — 1, Болгарія — 1.

Таким чином, можемо констатувати, що протягом усього періоду існування незалежних україно-руських князівств великі київські та галицько-волинські князі вважали себе, свої сім’ї і свої держави невід’ємною частиною європейського світу, з яким вони цілком природно поєднувалися й матримоніальними зв’язками. Аналогічним чином сприймались українські володарі і дворами європейських країн. Інтенсивність династичних зв’язків залежала лише від рівня могутності українських князівств: у період найбільшої могутності як Київського, так і Галицько-Волинського князівств такі зв’язки набували ледь не масового характеру, з падінням сили, а відповідно і престижу, — ці зв’язки послаблювались і занепадали. Жодні ідеологічні чи культурні фактори в принципі ніколи не стояли на заваді розвитку подібних тісних матримоніальних династичних зв’язків, адже це були відмінності в межах однієї цивілізаційно спорідненої системи — «Європейського світу».

Зовсім іншу картину ми спостерігаємо у Владимиро-Суздальському, а потім і Московському князівствах. Епізодичні й досить обмежені династичні зв’язки поєднували Північно-Східну Русь із Європою лише на ранніх етапах її самостійного державного розвитку, етапах становлення. Можемо згадати лише шлюби суздальського князя Юрія Володимировича Долгорукого (1096–1149) з дочкою візантійського імператора Іоанна II Комніна Ольгою; великих князів владимирських Всеволода Юрійовича Велике Гніздо (1176–1212) з дочкою чеського короля Шварна Марією, Дмитра II Михайловича (1322–1326) з дочкою великого князя литовського Гедиміна Марією, Семена Івановича Гордого (1340–1353) з дочкою великого князя литовського Гедиміна Августою та великих князів московських Василя I Дмитровича (1389–1425) з дочкою великого князя литовського Вітовта Софією, Івана III Васильовича (1462–1505) з племінницею останнього візантійського імператора Константина XI Софією Палеолог. Останній раз велика князівна московська була віддана за іноземного государя в 1495 р.: дочка Івана III Олена — за польського короля й великого князя литовського Олександра. Ці рідкісні, епізодичні шлюби були радше відголосом давніх традицій Київської Русі, які в Московській Русі не прижилися. Зі зміцнінням Московської держави подібні династичні зв’язки з європейськими країнами припинилися, оскільки молода російська держава самостверджувалась як системна цілісність, суттєво відмінна від європейського світу, тому культурні й ідеологічні відмінності Росії і Європи стали принциповими, а отже, і нездоланними. Припинення матримоніальних зв’язків Москви з правлячими домами європейських країн лише підтверджує цю тезу.

Для ілюстрації згадаймо невдалі спроби одружитися з однією з європейських принцес царя Михайла Федоровича. І в 1621 р. (сватання племінниці данського короля Христіана IV), і в 1623 р. (сватання сестри курфюрста бранденбурзького) ці спроби закінчилися безрезультатно, оскільки Москва категорично наполягала на перехрещуванні принцес: «Королівській племінниці в другий раз не хреститись ніяк не можна, тому, що в нас із усіма вірами незгода велика: в інших вір замість хрещення обливають і миром не помазують…»26. Аналогічно закінчилося й запрошення в 1644 р. в Москву як жениха царівні Ірині Михайлівні данського принца Вальдемара Христіанусовича, оскільки від останнього вимагали: «Ми знаємо, що ви називаєтесь християнами, але не в усьому віру христову прямо тримаєте й у багатьох статтях відрізняєтесь від нас… І тобі б, государ королевич, прийняти святе хрещення в три занурення, і про те сумніву не тримав, що ти вже хрещений: недосконалість вашої віри хрещення потребує істинного виконання, таким чином і будеш єдино хрещений у святу, соборну й апостольську церкву, а не вдруге, і в нас другого хрещення немає…»27.

З XIII ст., коли південноруські князівства активізували контакти на заході в пошуку союзників у боротьбі з татаро-монгольськими завойовниками[5], а потім увійшли до складу спочатку Литовської, а згодом і Польської держави, зв’язок українських земель з європейською цивілізацією все більше посилювався. У XVII ст. Україна була інтегральною частиною європейської цивілізації, її східним покордонням, пов’язаною з нею політично (як частина Речі Посполитої), культурно (розвиток та вільне поширення ренесансу, бароко, інших культурних явищ і течій, освіта на європейський кшталт тощо), духовно (реформаційні, гуманістичні та інші ідеї в Україні поширювались, як і в Європі), економічно (тісні й інтенсивні торгові зв’язки українських земель Речі Посполитої з Європою), способом життя та стереотипами світосприйняття.

Проілюструємо цю тезу конкретним матеріалом.

Уже із XIV ст. поширюється практика навчання студентів-українців (русинів) у західноєвропейських університетах. Так, у списках найдавнішого в Європі Болонського університету імена студентів українського («рутенського») походження зустрічаються, починаючи з другої половини XIV ст. Приблизно в той самий час студенти-українці з’являються й у другому за давністю походження університеті Європи — Паризькому (Сорбонні) (перша документально підтверджена згадка належить до 1379 р.), з XV ст. — у Падуанському, із XVI ст. — у Віттенберзькому, Віденському, Лейденському та ін. Крім того, за даними Д. Чижевського, окремі українці навчалися також в Ольмюнці, Інгольштадті, Лейпцигу, Амстердамі, Оксфорді, Кембриджі, Римі, Данцігу, Кенігсберзі, Гале, Геттінгені, Единбурзі, Базелі, Ростоці. За підрахунками Д. Олянчина, у 1547–1632 рр. лише в Кенігсберзькому університеті навчалося щонайменше 17 студентів — вихідців з України-Руси. В університетських документах їх записували як Ruthenus, Roxolanus, Podolia, Volynien тощо28.

Природно, що в той час українців найбільше було у слов’янських університетах — Празькому і Краківському. У 1379 р. при Карловому університеті у Празі була заснована навіть спеціальна бурса (інтернат) для вихідців з Великого князівства Литовського. 1409 р. аналогічна бурса для бідних студентів «з Литви й Русі» була відкрита й при Краківському університеті29. Зокрема, лише в Краківському університеті протягом XV — першої половини XVI ст. навчалося майже 1200 вихідців з України. У Замойській Академії, заснованій 1595 р., упродовж усього її існування по 1784 р. також навчалася значна кількість українців: вихідців з Волині — 396 осіб, Поділля (Подільське і Брацлавське воєводства) — 198, Львівської дієцезії — 372, Київщини (Київське та Чернігівське воєводства) — 124 особи. Цікаво, що найбільша кількість українців навчалася в Академії в період з 1605 по 1685 рр., тобто до остаточного поділу України між Московською державою та Річчю Посполитою; лише з Київщини в цей період в Академії навчалося 107 українців30. Загалом, за приблизними підрахунками Г. Нудьги, з України протягом XIV–XVIII ст. виїжджали вчитися за кордон майже 5 тис. осіб31.

Багато відомих українських діячів здобули освіту в європейських університетах і академіях. Так, випускник Падуанського університету Юрій Дрогобич став у 1476 р. доктором цього університету, згодом ректором Болонського університету (1481–1482), а наприкінці 80-х рр. XV ст. викладав астрономію та медицину у Краківському університеті, де його учнем був славетний астроном Миколай Коперник; Павло Кросненський (Русин із Кросна) навчався у Краківському (з 1491) та Грейфсвальдзькому університетах (до 1499), у 1506 р. отримав ступінь магістра у Краківському університеті, був одним з найвідоміших тогочасних гуманістів Кракова, пізніше викладав у Віденському університеті античну літературу; Станіслав Оріховський навчався у Краківському (з 1526), Віденському (з 1527), Вітенберзькому (1529), Падуанському (1532), Болонському (1540) університетах; філософ-перекладач Острозької академії Кипріян навчався у Венеції та Падуї; Григорій Керпицький отримав ступінь доктора наук у тому ж таки Падуанському університеті; Мелетій Смотрицький у 1605–1608 рр. навчався в німецьких університетах. Крім вищезазначених, у Краківському університеті, зокрема, навчалися: у 1513–1515 рр. — Лукаш із Нового Міста (з 1517 р. працював у ньому викладачем, з 1521 р. був магістром вільних мистецтв); Севастян Кленович, який згодом став викладачем Замойської академії; з 1575 р. — Шимон Шимонович (Симон Симонід); у 1585–1589 рр. — Симон Пекалід; з 1625 р. — Хома Євлевич, згодом у 1628–1632 рр. ректор Київської братської школи. Професорами Краківського університету були Григорій Чуй-Русин із Самбора, Георгій Тичинський Рутенець; ректором Краківської академії був Іван Туробінський Рутенець. У Замойській Академії здобували освіту Касіян Сакович, Ісая Трофимович-Козловський, Інокентій Гізель, Сильвестр Косов, Петро Могила, Йосиф Кононович-Горбацький32. Як цілком слушно зазначає Д. Наливайко, практика навчання в західноєвропейських університетах сприяла формуванню в Україні прошарку інтелігенції, яка за своїм типом наближалась до ренесансної33.

У сфері освіти Україна стала орієнтуватися на Захід уже на початку XV ст., коли на українських землях почала поширюватися «латинська» наука. Важливим елементом культурного піднесення України та увібрання нею нових понять, звичок, нових ідейних і художніх віянь європейської ренесансної культури було виникнення наприкінці XVI — у першій третині XVII ст. шкіл більш високого рівня, ніж попередні, та переорієнтація їх на загальноєвропейські освітні взірці. Передовсім це виявилось у запровадженні в навчальну практику «семи вільних мистецтв», на яких традиційно базувалась європейська освіта. Модель практичного компромісу між «латинською наукою» і греко-слов’янськими освітніми канонами була вироблена, як зазначає Н. Яковенко, в Острозькій колегії, заснованій наприкінці 70-х років XVI ст. Тут викладались латинська, грецька, церковнослов’янська мови та «сім вільних мистецтв» (граматика, арифметика, риторика, поетика, геометрія, астрономія й музика).

Освітні нововведення Острозької колегії були покладені в основу програм братських шкіл, які відіграли вирішальну роль у піднесенні культури й освіти в Україні. Найвідоміші з них — Львівська братська школа (заснована 1585 р.), особливістю якої був демократичний усестановий характер та викладання елементів предметів циклу філософії, й Київська братська школа (заснована 1615 р.), яка із самого початку задумувалась як «школа наук елліно-словенського і латино-польського письма», а тому в ній вивчали церковнослов’янську, «словеноруську», грецьку, латинську й польську мови, а також арифметику, геометрію, астрономію, музику, історію, поетику, філософію та богослов’я34.

Окрім звичайних початкових та братських шкіл в Україні з 1553 р. діяли також кальвіністські та социніанські школи, засновані протестантськими громадами в Дубецьку (1559–1580-ті рр.), Берестечку (1585–1640-ті рр.), Панівцях (1590–1611), Крилові (1593–1612), Гощі (1600–1639), Любарові, Слуцьку, Киселині (1614–1638), Черняхові (1620–1630-ті рр.), Бабині (1633–1649), Березьку (1638–1644), а в Киселині на Волині в 1638–1658 рр. діяла навіть Киселинська академія — вища социніанська школа Речі Посполитої. До 1648 р. в Україні функціонували також єзуїтські школи (колегіуми), відкриті в Ярославі (1575), Замості (1581), Львові (1606), Луцьку (1609), Кам’янці-Подільському (1610), Фастові (1625), Острозі (1626), Перемишлі (1628), Вінниці (1630), Переяславі (1635), Барі (1636), Новгороді-Сіверському (1638), Ужгороді (1640), Києві (1647), Ксаверові (1647), і латинські школи, створені київським митрополитом П. Могилою у Вінниці (1634) та Кременці (1636)35.

Сам перехід до вивчення «семи вільних мистецтв» мав «величезне значення з далекими наслідками культурологічного і світоглядного характеру, започаткувавши зрушення у всій філософській орієнтації української культури»36. По суті він підвів єдиний освітній фундамент під розвиток української культури та культури решти країн Європи, адже таким чином були формально закріплені спільні стандарти (підходи) до світорозуміння, світовідчування, світобачення.

Тією ж віхою, що знаменувала завершення перелому у ставленні до «латинської вченості», можна вважати заснування в 1632 р. Києво-Могилянської колегії (академії) — навчального закладу нового типу, орієнтованого на латинські європейські університети й академії, першого вищого навчального закладу східних слов’ян. За своїм характером і структурою колегія була «латинським» навчальним закладом, але основною метою її створення було дати в руки оборонцям православ’я й українського народу ту зброю, якою їх намагалися денаціоналізувати, — науку та освіту високого європейського рівня. Знання «латинської» вченості було необхідне православним українцям для подолання комплексу меншовартості, для участі в офіційнбму державному, політичному та культурному житті Речі Посполитої, у справах публічних, щоб, як говорив Сильвестр Косов, «бідну нашу Русь не називали дурною Руссю»37.

Як зазначає Д. Наливайко, «принципово важливим було те, що Петро Могила та його послідовники не звели свого завдання до догматичної оборони православ’я, а пішли шляхом освоєння європейської освіти й культури, свідомі того, що лише на цьому шляху можна відстояти національну й культурну будущину свого народу… Іншими словами Петро Могила та його послідовники прагнули до синтезу набутків європейської освіти й культури на основі православно-руської культурної традиції… Власне у стінах академії відбувалося передусім освоєння європейської барокової культури…»38.

У Києво-Могилянській академії відбулася й переакцентація у способі філософствування, що, у свою чергу, справило значний вплив на ментальність і світобачення українського народу. Зі спіритуалістично-містичних начал акценти були перенесені на відповідні рівню розвитку виробництва й суспільного життя логіку, розум, природознавство. Крім того, Академія створювала в Україні культурне середовище, яке породжувало не лише потребу в обміні знаннями, а й попит на наукові, літературні, публіцистичні праці, на витвори малярського, архітектурного, музичного мистецтва високого художнього рівня, сприяло духовному розвитку українського народу39.

Своєрідним узагальненням щодо рівня освіти в Україні середини XVII ст. можуть слугувати відомі слова православного грека Павла Алеппського, сказані ним у 1654 р. про те, «що по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили чудову рису, що збудила наше здивування: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і дочок, уміють читати… діти численніші від трави й усі вміють читати, навіть сироти»40.

Чотирнадцятирічне перебування П. Могили на київському митрополичому престолі (1632–1647), яке пройшло в постійній і наполегливій організаторській, просвітницькій і богословській праці, здобуття українськими теологами визнання їхнього авторитету й високої компетентності у всьому православному світі висували Київську митрополію на чільне місце серед усього православного світу41. На нашу думку, не буде перебільшенням сказати, що Київська митрополія в результаті цього стала небезпечним конкурентом Московській патріархії в боротьбі за першість у православ’ї.

Крім того, українське богослов’я й українська церква, на відміну від російських, несли православному люду певні зміни, які не дозволяли православ’ю загрузнути в статичній ортодоксії, а давали змогу адекватно співвідносити свою віру зі змінами в навколишньому світі. Як зазначають сучасні українські дослідники, «богословська думка за Петра Могили поступово викристалізувалася в окрему науку і остаточно утвердилась у формах, притаманних тодішній західній теології, але при цьому набула таких характерних рис, які дають підставу для виокремлення її в специфічне явище, що є синтезом двох складових, двох типів християнського світогляду: східного — православно-візантійського та західного — католицько-римського…

…Еволюційний шлях богословської думки могилянської доби пролягав від панування греко-візантійських тенденцій через декларування власних києво-руських традицій до визнання вартостей римсько-західноєвропейських богословських напрямків і окремих шкіл, використання їх здобутків у творенні власного богослов’я»42.

Необхідність аргументовано й переконливо протистояти не лише традиційному католицизму, а й новітнім релігійним течіям протестантського зразка і привела до появи якісно нового явища — богослов’я могилянської доби, заснованого на зміні типу богословського мислення: від переважання містичних методів до панування раціоналізму й навіть прагматизму43. Слід підкреслити, що митрополит не копіював сліпо західні зразки, а брав із західних здобутків лише те, що було корисне й не суперечило православній духовності, традиції, обрядовості.

Іншою сферою, у якій в Україні проходили процеси, аналогічні європейським, був рух зі створення друкарень і розвитку видавничої справи, а також організація наукової та літературної діяльності.

У 70-х рр. XVI ст. у Львові відкрилася перша в Україні друкарня. Тоді ж, у 1576–1578 рр., розпочала свою діяльність і друкарня в Острозі; на початку XVII ст. почала діяти й київська лаврська друкарня. У першій половині XVII ст. в Україні діяли і приватні мандрівні друкарні, найбільш відома з них друкарня Кирила-Транквіліона Ставровецького44. Особливістю українського книгодрукування була його децентралізованість, що давало можливість друкарням, які належали братствам і приватним особам, друкувати книги, пройняті критицизмом щодо сучасної дійсності та релігійним вільнодумством. Видавнича діяльність братств, культурно-освітніх осередків та приватних осіб сприяла поширенню знань, становленню освіти й науки, розвитку української літератури. Так, переважна більшість книжок, друкованих у Львові та Острозі до середини XVII ст., були суспільно-політичного й науково-освітнього, а не релігійного характеру. Так само й київська лаврська друкарня друкувала книги не лише богословського характеру, а й художню, історичну літературу, світські підручники. Протягом 1574–1648 рр. в Україні діяло 25 друкарень у 17 містах і селах45. За цими ознаками українське книгодрукування цілком відповідало принципам, на основі яких функціонувало книгодрукування в Європі, і відрізнялось від централізованого московського, майже виключно спрямованого на видання церковної літератури.

Аналогічно до подібних гуртків у інших країнах Європи із 70-х рр. XVI ст. й до початку XVII ст. в Острозі під патронатом великого князя-землевласника Костянтина-Василя Острозького діяв науковий освітній гурток, членами якого були видатні письменники і вчені: Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Стефан Смотрицький, Тимофій Михайлович. Іншим визначним гуртком учених був гурток при Києво-Печерському монастирі, утворений зусиллями архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького (1550–1624). Тоді до Києва були запрошені найвідоміші на той час філософи, літератори, перекладачі: Памво і Стефан Беринди, Гаврило Дорофеєвич, Тарасій Земко, Лаврентій Зизаній, Захарія Копистенський та інші. Згодом, коли архімандритом став П. Могила, гурток поповнився Сильвестром Косовим, Ісаєю Трофимовичем-Козловським, Афанасієм Кальнофойським та іншими46.

Подібно до інших європейських країн, Україна зазнала впливу різноманітних реформаційних, гуманістичних течій. Як зазначає І. Паславський, у другій половині XV ст. раціоналістично-єретичні течії в Україні набувають рис цілком очевидного суспільного руху, про це свідчить значна кількість перекладної літератури світського характеру, що виникала й поширювалась тоді в Україні47.

У середині і другій половині XVI ст. в Україні набули значного поширення різні західноєвропейські реформаційні вчення раціоналістичного характеру. Це, з одного боку, протестантизм (лютеранство та кальвінізм), а з іншого — різні протестантські неортодоксальні течії, зокрема антитринітаризм і його різновид — социніанство (аріанство). Поєднавшись тут з різного роду місцевими раціоналістичними єресями, ці реформаційні течії дали поштовх дальшому поглибленню раціоналістичної критики офіційної церкви та духовному розкріпаченню особи48.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. антитринітарською «пошестю» були охоплені майже всі українські землі — Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, Закарпаття, в основному вищі верстви суспільства. В одному зі своїх послань відомий український письменник-полеміст І. Вишенський не без підстав скаржився, що «поєретичіли всі мешканці Малої Русі». Рух був настільки сильним, що в 1566 р. антитринітарії навіть провели в Галичині свій собор49.

У першій половині XVII ст. на українських землях, особливо на Волині та Київщині, поширюється социніанство. Наскрізь раціоналістична социніанська доктрина заснована на положенні, що Бог не вимагає вірити в те, чого людина не може збагнути. А тому найвищим критерієм віровчення визнавався виключно людський розум. Провідний теоретик социніанського руху Речі Посполитої шляхтич Київського воєводства Самійло Принковський прославився під псевдонімом Іриней Філалет в тогочасній освіченій Європі після виходу в 1628 р. в Голландії його книги «Про мир і церковну злагоду»50. Іншим відомим українським аріанином був Юрій Немирич, один з учасників Конотопської битви, майбутній канцлер Великого князівства Руського за Гадяцькою угодою.

Одним з найважливіших зовнішніх проявів поширення раціоналістично-реформаційної ідеології в Україні стала поява в другій половині XVI ст. великої кількості перекладів та масове видання Святого Письма доступною широким колам освіченої громади давньоукраїнською книжною мовою. Причому ці переклади часто робились із протестантських текстів. Вони, з одного боку, прокладали шлях раціоналістичному тлумаченню священних текстів і відкривали широкі можливості для критики теорії і практики християнської церкви того часу, а з іншого — розширювали спільне світоглядне поле освічених людей в Україні та інших частинах «Європейського світу».

Своєрідною формою реформаційного руху в Україні була ідеологія і практика братського руху. У них були синтезовані традиційні форми ідеологічної опозиції догматичному православ’ю з вимогами та положеннями реформаторів католицької церкви, спрямовані на демократичне реформування релігійно-церковного життя.

Видатними теоретиками тогочасного релігійного вільнодумства були брати Стефан і Лаврентій Зизанії. У своєму «Катехізисі» (1595), оголошеному єретичним і католицькими, і православними ієрархами, С. Зизаній, за допомогою раціоналістичного методу й виходячи з реформаційної ідеї про святість усіх мирян, обстоює думку про те, що функції священнослужителя може здійснювати кожна людині, якщо тільки вона вірна науці Христа51. Тим самим Зизаній стверджував особисту (індивідуальну) відповідальність кожного за своє життя перед Богом і заперечував необхідність посередницьких функцій Церкви, яка перебирала на себе частину відповідальності особи, водночас позбавляючи цю особу частини її природної свободи.

Іншим відомим українським релігійним вільнодумцем першої половини XVII ст. був Кирило-Транквіліон Ставровецький, який у своїх творах цілком у ренесансному дусі стверджував право людини насолоджуватися красою землі й усім сущим на ній, радощами тілесних почуттів, що, по суті, було спрямовано проти середньовічного християнського аскетизму. Ставровецький гостро полемізував з тими людьми аскетичних уподобань, котрі заперечували значення світської освіти й науки, протиставляючи їм усе ту ж «християнську простоту». Апологія науки та освіти Ставровецького виражала погляди тих діячів братського руху, які всі зусилля спрямовували на розвиток шкіл і поширення наукових знань. Возвеличуючи людський розум у своєму «Євангелії учительному» (1619), він закликав рішуче відкинути «тьму нерозуміння… від душ наших» і нагромаджувати «премудрість яко бджола солод від різних джерел»52.

Подібний підхід до вченості в цілому поділяла та підтримувала й українська православна церква, на відміну від російської. Так, у передмові до канонічного перекладу «Учительного Євангелія» (1637) Петро Могила писав, що від священика вимагаються особливі якості: він повинен вирізнятися розумом (sic! — розум на першому місці) і благочестям53.

Для нас принципове значення має те, що філософія Ставровецького, як і острозьких неоплатоників узагалі (наприклад, Василя Суразького), об’єктивно сприяла руйнуванню традиційних середньовічних поглядів на світ і прокладала шлях новому раціоналістичному розумінню природи.

Особливо слід підкреслити також те, що українські православні полемісти в боротьбі проти католицького теократизму широко використовували у своїх творах антипапську гуманістичну та реформаційну літературу. Так, І. Вишенський використовував ідеї польських гуманістів і протестантів М. Рея, М. Кровицького, С. Соколовського; З. Копистенський — антипапські твори С. Соколовського, Д. Бокаччо, Марка Антонія де Домініка; М. Смотрицький — твори Ф. Петрарки, Домініка, Дзабареллі, Лоренцо Валли54.

Як відомо, характерними рисами культури Відродження було інтенсивне засвоєння культурних цінностей античного світу, усебічний розвиток самосвідомості особи, утвердження ідей громадянського гуманізму. В Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст. також відбувається процес інтенсивного засвоєння досягнень античної культури. Імена античних філософів, істориків, поетів проникають в українську писемність, їхні ідеї та образи все частіше наповнюють українську поезію, полемічну літературу, публіцистику, драматичні твори.

У книгозбірнях братств почесне місце посідають видання античних авторів. Так, у бібліотеці Львівського братства (за реєстром 1637 р.) були твори Аристотеля, Платона, Гесіода, Демосфена, Еврипіда, Фукідида, Ксенофонта, Плутарха, Лукіана, Овідія, Горація, Цицерона, Валерія Максима, Йосифа Флавія. У братських школах Львова та Києва твори античних поетів стають обов’язковими для вивчення, слугують зразком для наслідування. Мелетій Смотрицький, зокрема, радив усім, хто бажав збагнути таємниці літературної майстерності, читати грецьких і римських класиків. Для прикладу назвемо видану 1632 р. учнями гімназіуму при Києво-Печерській лаврі збірку од під назвою «Євхарістеріон», у якій вірші названі іменами грецьких муз: Кліо, Мельпомена, Уранія та ін., а в самих текстах творчо використані образи творів римських поетів Вергілія й Овідія. Українські православні полемісти Христофор Філалет, Мелетій Смотрицький («Тренос»), Захарія Копистенський («Палінодія») у своїх антикатолицьких творах широко послуговувалися ідеями Цицерона, Аристотеля, Платона, Йосифа Флавія, Светонія.55

Наприкінці XVI — у першій третині XVII ст. українські вчені починають активно засвоювати досягнення античної філософії та науки. Зокрема, засадничі ідеї таких античних учених і філософів, як Аристотель, Платон, Фалес Мілетський, Анаксімен, піфагорійці, Пліній, Гален, Гіппократ, Плутарх, Цицерон, Сенека, Валерій Максим, а також представників європейського неостоїцизму — Юста Ліпсія (1547–1606), Гуго Гроція (1583–1645) та інших — були добре відомі в колах української освіченої громадськості. Ці ідеї використовували й популяризували К. Сакович, А. Филипович, Й. Кононович-Горбацький, П. Могила та інші вчені.56

Творче засвоєння античної спадщини в Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст. мало велике прогресивне значення, оскільки руйнувало обмеженість церковно-релігійного світогляду, утверджувало світські елементи в духовній культурі, надавало їм виразно гуманістичного забарвлення. А в контексті нашого дослідження цей процес означав досить динамічне сприйняття українським суспільством, передусім його освіченою частиною, тієї античної культурної платформи, на якій стояв «Європейський світ», і творче поєднання її з традиційним українським православ’ям.

У суспільне життя тогочасної України активно проникають також ідеї громадянського гуманізму: служіння суспільному благу, утвердження людини через особисту діяльність на благо суспільства, громадянський обов’язок. Громадянський гуманізм мав величезне значення для формування ренесансного (антропоцентричного) індивідуалізму в європейських країнах, зокрема і в Україні. Розвиток індивідуальної самосвідомості відбувався через усвідомлення значущості й неповторності, важливості й оригінальності власної діяльності. Цей період в історії України, як зазначає І. Паславський, можна з повним правом назвати епохою утвердження цінності людини. Середньовічний автор, який волів залишатися безіменним і авторським кредо якого було: «Аз, недостойний раб і попіл…», поступається в українських друкованих книгах цього періоду колезі з глибоким усвідомленням особистого авторства. Г. Смотрицький, А. Зизаній, К.-Т. Ставровецький, Є. Плетенецький, П. Беринда, Тарас Земко, З. Копистенський, П. Могила та інші не вважають за можливе приписувати свій твір, для надання йому авторитетності, якому-небудь відомому авторові, як це часто бувало в давньоруському письменстві чи в середньовічній літературі, а відкрито заявляють про своє авторство.57

Таким чином, поступово починає розвиватися новий гуманістичний погляд на права і свободу людської особи.

Початок становлення й розвитку із середини XVII ст. на українському терені першого художнього напряму, спільного для всіх європейських культур, — бароко[6], при всіх його характерних особливостях, засвідчує той важливий для нас факт, що Україна (на відміну від Московщини) була безпосередньо включена в процес створення спільної інтелектуальної й художньої культури Європи58, спільного культурного простору.

Початок використання в Україні барокового стилю в архітектурі та інших сферах мистецтва з характерним для нього пафосом боротьби й перемоги, пластичною експресією та багатством варіацій мальовничих композицій свідчив не лише про наявність у суспільстві тенденцій до гуманізації, збагачення культури вільнолюбними мотивами, про спрямованість на піднесення людської особистості, а й про піднесення національної свідомості українців, пов’язаної з перемогами Національної революції та створенням власної держави59.

Особливо хотілося б наголосити на ставленні українського суспільства до таких традиційних для європейської системи цінностей категорій і понять, як права і свободи людської особистості та народу. Формування й поширення поглядів про їх системоутворююче значення передусім стимулювалось існуючою політичною культурою українського шляхетства, яка ґрунтувалась на принципах шляхетської демократії, що проявлялась, зокрема, у регулярному скликанні сеймів, сеймиків, з’їздів та інших зібрань шляхтичів. Головними в системі цінностей української шляхти були категорії вольності і свободи. Свобода слова означала право вільного висловлювання, свобода віросповідань — право безперешкодного вираження релігійних переконань, «вільний шляхетський закон» — можливість вільного висловлювання власних поглядів на сеймиках. Одним з головних політичних прав шляхти вважалося право повстання проти монарха в разі порушення ним шляхетських прав і вольностей.

З кінця XVI ст. поняття «свобода», «законність», «справедливість» дедалі частіше з’являються на сторінках полемічної літератури, осмислюються у творах українських мислителів. Як «найбільшу річ межи всіма» оцінює «вольність» К. Сакович. Він, як і С. Оріховський, П. Русин, анонімний автор «Перестороги», говорить, що люди мають природне право на свободу60. Думки про те, що одним з найважливіших принципів суспільно-державного устрою є законність, починають поширюватися серед освіченої громадськості.

Першим в Україні цю думку почав обґрунтовувати ще С. Оріховський у середині XVI ст. Він, зокрема, писав, що «король зв’язаний законом і тому є рабом законів. Він не може робити все, що захоче, а лише те, що дозволяє йому закон»61. Про те, що правитель має бути обмежений законом і зобов’язаннями перед народом, говорили Павло Кросненський та Христофор Філалет62. Так, Філалет, наприклад, обстоює погляд, що законів повинні дотримуватися всі: від рядових членів суспільства до самого короля включно. Оскільки всі громадяни держави, на думку Філалета, є не насильно, а «добровільно піддані», то король мусить діяти згідно з державним законом («правом посполитим»), а не на власний розсуд, бо він «єсть присяглим сторожем прав і свобод наших». Король, як вважає Філалет, повинен правити, керуючись однією засадою — засадою законності. Дотримання королем закону, поважання прав і свобод підданих є не тільки джерелом сили та могутності держави, а й служить спільному благу, утверджує громадянський мир63.

Основні положення концепції «руського народу», викладені київським митрополитом І. Борецьким та «всіма руськими єпископами» у 1622 р., також ґрунтувалися на категоріях «вольність», «свобода»:

1. «Найвищою цінністю для руського народу є вольність, свобода, яка випливає з природного права. Ця свобода є давньою практикою життя, вона не подарована польськими королями, а існувала «за своїх князів». Це «клейнод», викуплений кров’ю: значить, його законність безумовна, а вартість неоціненна — вольність «ліпша за найбільші маєтності, миліша за здоров’я, важливіша за життя». Аж до кінця світу, поки існуватимуть народ і його князі, свобода незнищенно переходитиме від одного покоління до іншого».

2. Формою реалізації свободи є добровільне підданство. Під час інкорпорації українських земель Короною Польською вольність народу підтверджена привілеями й королівською присягою. Тобто дотримання її є обов’язком правителя, що випливає як з морального «права старовини», так і з писаних правових актів, де вона зміцнена привілеями, конституціями та присягами непорушно аж «до останніх віків». Кожен благородний духом (а не тиран) високо цінує свободу своїх підданих. Адже це і його робить вільним, даючи можливість «королювати над вільним народом у вольності»64.

Наступний київський митрополит П. Могила та його однодумці у творі «Літос» (1644) також вивищували закон і право як головні засади громадянського життя українців65.

В основі системи цінностей козацтва також лежав ряд категорій, ідейних установок і понять, що мали громадянське звучання: ушанування волі громади, рівність, права, свободи, вольності, лицарська гідність, вірність, любов до вітчизни, відданість православ’ю, служіння суспільному благу та ін.66 Як зазначає сучасний український дослідник П. Сас, саме категорії «права», «свободи» й «вольності» окреслювали ті фундаментальні соціальні, політичні та економічні статуси й ролі, ментальні установки й політичні орієнтації, які характеризували життя козаків67.

Основне, що вирізняло політичну самосвідомість козаків, — це усвідомлення ними своєї належності до лицарської верстви (яка спиралась на станові права, свободи й вольності); розуміння Війська Запорозького як самовладної автономної політичної інституції; сприйняття владного авторитету за наявного політичного режиму й активна політична позиція стосовно нього з елементами політичного дистанціювання68.

У козацькому середовищі «публічно виражена колективна воля (владні і політичні рішення козацької ради)… набувала для запорожців значення-морального імперативу». Тут шанували цінності виразно громадського спрямування: визнавалась правочинність волевиявлення більшості, громадянської дисципліни, рівності, вільного висловлення думок і подання голосу в громадському зібранні. У свідомості козаків закоренилися цінності та ідеали лицарської гідності, військового побратимства й товариства. Козаки сприймали себе людьми особисто вільними та такими, які користуються лицарськими правами, свободами й вольностями69.

Досить точно розуміння козаками сутності і природи своїх прав і свобод викладено в «Декларації» запорожців 20 жовтня 1625 р. на вимоги польських комісарів щодо обмеження козацьких прав: «Цінуємо те, що взяли від своїх предків за вірні послуги нашого Війська, які воно виявило на багатьох місцях, не шкодуючи здоров’я і майна, не озираючись на будь-які нагороди… Тому, подібно до наших предків, хочемо і ми… користуватися свободами вольності життя; користування своїми маєтностями і свободами, що належать рицарським людям… Повсякденно дбаємо про те, щоб так само як ми отримали від своїх предків ті права і вольності, щоб і наші наступники прийняли їх цілими й непорушними, з примноженням слави. І щоб вони таким же способом — один після одного передавали їх в прийдешні часи»70.

Козаки вважали себе особисто вільними людьми. Особиста свобода тлумачилась козаками (наприклад, у листі-відповіді запорожців комісарам Куруківської комісії від 5 листопада 1625 р.) по суті як соціальна, політична і правова суверенність особи козака: «Як може той, хто вільний, підлягати панській юрисдикції?»71.

Нового політичного звучання почало набувати подібне козацьке самоусвідомлення з початком Національної революції в контексті відносин з Московською державою. Так, у 1649 р. глухівський сотник Пилип Уманець відповідав севському воєводі: «А що ваша милість писав до нас недавно у своїй грамоті, що нам не годиться простим людям до воєвод грамоти писати, ми за ласкою Божою тепер не є прості люди, але є ми рицарі Війська Запорозького»72.

У цілому можна стверджувати, що в цей період в Україні починає складатись нове, у своїй основі ранньобуржуазне уявлення про гідність людини, яка полягає не в родовитості, багатстві, релігійній набожності, а у високих моральних якостях, громадянськості, професіоналізмі.

Як і в духовно-культурній сфері, в економічній галузі Україна також з давніх часів була інтегрована в «Європейський світ» завдяки активній міжнародній торгівлі і зв’язкам.

Як зазначає у своєму дослідженні О. Сидоренко, русько-німецька торгівля активно велася щонайменше із часів Раффельштеттенського митного статуту, складеного в 903–904 рр. для Східної марки Священної Римської імперії. У ньому як купці-іноземці названі лише руси та богеми, які мали право торгувати всюди по дунайському берегу, сплативши визначене мито73. Про розширення європейських торговельних зв’язків Русі у XII ст. свідчить серія грамот 1129–1191 рр. на міжнародний ярмарок в австрійському місті Еннсі, що регламентували торгівлю та фіксували рівень ярмаркового мита, зокрема й для «возів, які йдуть в Русію або з Русі»74. Стабільний і довготривалий характер торговельних зв’язків Київської Русі з європейськими країнами в ранньому середньовіччі виразно підкреслюється широким застосуванням у них кредиту, що підтверджено численними фактичними даними у спеціальній роботі В. Васильєвського75.

Європейські купці-«латина» становили органічну частку київського купецького середовища. Під 1174 р. в Літописі вони згадуються серед привілейованих, найбільш шанованих киян: «Ярослав… попрода вся Київ, ігумени і попи, і ченці і черниці, Латину і гості, і затвори всі кияни»76. Очевидно, «латинська» колонія в Києві була настільки значною, що папа Григорій IX вважав за потрібне окремою буллою в липні 1234 р. проголосити їх прийнятими під захист св. Петра77. Торгівля Київської Русі з центрально- і західноєвропейськими державами у передмонгольську добу стала настільки поширеним і узвичаєним явищем, що навіть у 1245 р. в розгромленому монгольським ханом Батиєм Києві серед численного, як зазначає Плано Карпіні, іноземного купецтва були французькі, австрійські, італійські купці78.

У цілому, як зазначається в сучасній спеціальній літературі, Київ за часів Давньокиївської держави став європейським транзитним торговим центром, через який до Праги, Регенсбурга, Парижа й Лондона йшли східні та візантійські товари, і світового значення експортером хутра. Окрім того, у Польщу і балтійські міста експортувались давньоруські ремісничі вироби. Навіть страшний удар татаро-монгольського нашестя не виключив південно-західні землі України-Русі із системи європейських торгових зв’язків, вони були змушені лише переорієнтувати торгівлю: експорт ремісничих товарів на захід майже припинився, однак із середини XIV ст. в усе більших масштабах здійснювався експорт сільськогосподарської продукції і продуктів лісопереробних промислів.

Дещо оговтавшись від татаро-монгольського погрому, українське купецтво з кінця XIV ст. почало активно займатися транзитною торгівлею (з країн Сходу в Західну Європу й у зворотному напрямі) через Молдавію та Валахію. Про розмах цієї торгівлі свідчать численні грамоти молдавських і валаських воєвод, які постійно регулювали сплату мита купцями «від Кракова, від Львова» та «Руської усієї землі [мається на увазі «литовська» Русь. — Авт.] і Подольської»: 1390 і 1409 рр. мултянського воєводи Мірчі Старого, 1439 р. — мултянського воєводи Влада, 1407 р. — молдавського воєводи Олександра, 1434 р. — молдавського воєводи Стефана, 1456 р. — молдавського воєводи Петра79.

Активно й досить успішно розвивалась у XIV–XV ст. й українсько-прусська торгівля. Про це свідчить, зокрема, дозвіл, виданий на прохання купців Торуня та Кульма ленчицьким і куявським князем Владиславом Локетком 1286 р. на вільне плавання через свої землі «на Русь» і назад. У 1320 р. волинський князь Андрій Юрійович видав протекційний універсал купцям Торуня, який гарантував пропуск їхніх товарів через волинські митниці без вилучень чи конфіскацій. Грамоту подібного змісту видали 1341 р. торунським купцям і волинські князі Кейстут і Любарт. Про подальший успішний розвиток торгових відносин між українськими землями і Пруссією свідчить підтвердження 1349 р. польським королем Казимиром III торунським купцям права на вільну дорогу до Володимира.

1415 р. між литовським князем Вітовтом і Лівонським орденом була укладена угода, якою для купців Великого князівства Литовського скріплювалося право вивозити свої товари Німаном і Віслою до Балтійського моря, а 1424 р. — договір, відомий під виразною назвою «Liber ransitus», який підтверджував жителям Польського королівства і Великого князівства Литовського, зокрема й Україні, право на вільну торгівлю й переїзд через орденські землі до моря, зокрема до Гданська80.

1466 р., після приєднання Західної Пруссії до Польщі, прусські купці одержали дозвіл на повну свободу торгівлі на польських землях і можливість прямувати у прилеглі землі, зокрема на Русь, до Сілезії й Саксонії. Тобто фактично цим купцям було надане право вільної торгівлі на всіх українських землях.

Не менш інтенсивною була торгівля й між українськими та польськими землями. Так, згадуваний уже волинський князь Андрій Юрійович 27 серпня 1320 р. видав протекційний універсал, адресований громаді Кракова, яким скріплювалася традиція торгівлі краківських купців у Володимирі, стверджувалися їхні права і скорочувалися митні платежі з 3 до 1 гроша з тяглої худоби.

Про інтенсивне вивезення з України-Русі у Вроцлав і далі на Захід хутра, меду, шкір, воску та інших товарів традиційного руського експорту повідомляється у вроцлавському митному тарифі 1327 р. У той час у центральній частині Вроцлава навіть існувала окрема Руська вулиця81.

Краківське купецтво за грамотою подільського князя Олександра Коріатовича 1375 р., підтвердженою Костянтином Коріатовичем, одержало право на вільну торгівлю на Поділлі й перехід через Кам’янець на Татарську дорогу до Білгорода82.

1417 р. вроцлавське купецтво отримало право на вільну торгівлю на Русі — у Луцьку й Львові — і на торговельні подорожі до Криму й Волоських князівств, а 1447 р. — на вільну торгівлю на всіх землях Королівства Польського, Великого князівства Литовського й Угорщини, тобто й на всіх українських землях, які входили до складу цих держав.

Красномовним свідченням значної міри інтеграції українських земель у європейський світ-економіку є, наприклад, українсько-італійські економічні зв’язки середини XIV–XV ст. Уже з другої половини XIV ст. італійські купці, як дослідив В. Кривонос82а, почали торгувати й осідати у Львові. У першій половині XV ст. активну торгівлю у Львові проводили генуезькі купці із Кафи, венеціанці, флорентійці, купці з Павії, Перуджі та інших міст Італії. Частина з них осідала у Львові й виконувала функції представників багатих купецьких родин Італії, які займалися торгівлею з країнами Сходу. Про постійний характер торгівлі італійських купців на українських землях свідчить той факт, що, крім грошової форми обміну, вони продавали товари в кредит.

Окрім торгівлі на західноукраїнських землях, італійці займалися солеварінням та орендою мит. Першим з італійців соляну жупу на українських землях орендував у 1367 р. генуезець Готфрід Фаттінанте. У 1434 р. дрогобицькі та перемишльські соляні жупи орендував флорентієць Антоніо, у 1454–1462 рр. генуезці Криштоф де Санкто Ромуло та де Валетаріс. У 1468–1469 рр. флорентієць Айнольф Тедольді орендував долинські жупи, а з 1478 р. — усі руські соляні жупи. У 1550–1551 рр. соляні жупи в Західній Україні орендував флорентієць Карло Гуцці і т. ін. Італійці орендували також збір мита. Протягом тривалого часу, з 1443 до 1462 рр., у Львові й у «червенській землі» збір митних оплат орендував уже згадуваний Криштоф де Санкто Ромуло. У першій половині XVI ст. збір митних оплат в Долині орендував Карло Гуцці.

Починаючи з рубежу XIII–XIV ст., в Україну в дедалі зростаючій кількості ввозилося сукно з країн Західної Європи. З того ж часу почав зростати й український експорт на захід, провідне місце серед експортованих товарів посідали продукція лісообробних промислів, віск, хутро, зерно, худоба. Масового характеру експорт цих товарів набув на рубежі XV–XVI ст. у зв’язку з початком підвищення цін на зазначені товари на європейському ринку внаслідок так званої революції цін. Так, наприклад, через берестейську митницю до Гданська лише за один місяць 1583 р. було вивезено 1213 лаштів попелу та 6960 лаштів збіжжя з приватних маєтків України, а через вроцлавську митницю в 1555 р. — 1291 лашт збіжжя з України83 і т. д.

За даними люстрації 1564 р., через Парчев щороку переганялось близько 6 тис. волів із Волині, Східного Поділля й Київщини для подальшого продажу в Сілезії, Пруссії та інших країнах Центральної Європи. Експорт волів через Львів у середині XVI — першій половині XVII ст. вражав своїми масштабами: щороку через місто на ярославські ярмарки приганяли на продаж по 40 тис. волів, які йшли далі на ярмарки Саксонії та Сілезії.

Експорт худоби на захід на початку XVII ст. досяг такого рівня, що митна служба почала відчувати труднощі у здійсненні контролю над цією торгівлею. Так, у 1615 р. адміністратор державних мит кн. Януш Острозький повідомляв короля, що з Київщини, Волині і Брацлавщини волів женуть «різними і незвичними шляхами, митні комори і прикоморки… обминають»84. Отже, у XVI — першій половині XVII ст. господарство України зі зростаючим напруженням працювало на європейський ринок, було невід’ємною частиною європейського економічного простору.

Імпорт багатьох видів сукна із країн Західної Європи в XVI — першій половині XVII ст. великою мірою заміщав і навіть поступово витісняв імпорт східний. Масово продавались в Україні й різні «крамні» речі з Угорщини, Італії, Німеччини (особливо Нюрнберга), Голландії: клей, годинники, голки, щипці, наперстки тощо85.

«Таким чином, — зазначає О. Ф. Сидоренко, — українська торгівля західного напрямку у переддень визвольної війни носила виразні ознаки інтеграції у європейський ринок: величезними кількостями з України в Європу вивозилась продукція сільського господарства і лісопереробних промислів, натомість Україна стала для західної промисловості ринком збуту сукна і меншою мірою — інших промислових товарів»86. Помітною рисою цих відносин була активна участь українських земель у тих специфічних економічних зв’язках, початок яким поклав розвиток капіталістичного виробництва у країнах Західної Європи і які, у свою чергу, були покладені згодом в основу створення європейського ринку.

Важливим показником високого ступеня інтегрованості українських земель у «Європейський світ» є значне поширення в Україні міського самоврядування за загальноєвропейськими стандартами магдебурзького міського права. За нашими, далеко не повними, підрахунками, на 1657 р. самоврядування за магдебурзьким правом було надане 201 українському місту та містечку (див.: Додаток 3) і в більшості з них функціонувало в ширшому чи вужчому вигляді. Годі й згадувати, що подібне явище було не відоме тогочасній Московській державі, у якій панувала централізована воєводська система управління містами.

Якщо спробувати дати загальну оцінку українському суспільству вказаної епохи, то, на нашу думку, цілком прийнятним є визначення його В. П. Скоблик як своєрідного соціокультурного феномену, іманентними особливостями якого є: а) відкритість до різних культурно-цивілізаційних впливів; б) одночасна включеність до процесів, які відбуваються як у православній, так і в західній цивілізаціях; в) поєднання православної традиції з прозахідною спрямованістю культурного розвитку87.

Одним із ключових моментів при цивілізаційній ідентифікації є сприйняття (визнання) певного народу належним до спільної цивілізаційної системи іншими народами цієї спільноти. Тобто в нашому випадку це означає відповідь на запитання, чи сприймали європейські народи Україну як частину «Європейського світу»? На нашу думку, цілком однозначно можна стверджувати, що «так». Достатньо вичерпно з фактологічної точки зору аргументували це положення своїми працями Д. Наливайко та деякі інші українські вчені.

Головні висновки, які дає аналіз писемних західноєвропейських джерел про Україну, проведений Д. Наливайком, є такими:

1. У свідомості європейців XI–XII ст. Київська Русь існувала як етнополітичне утворення, включене в систему європейських реальностей і відносин88.

2. У західних історико-літературних пам’ятках XVI–XVII ст., що містили описи східнослов’янського світу, екскурси в історію Київської Русі з’являлися переважно не в матеріалах про «Московію», а в матеріалах про «Русь», як за усталеною ономастичною традицією називалася в цих пам’ятках Україна[7]. Причому в багатьох із них, від «Опису України» Г. де Боплана до «Анналів Малоросії» Ж.-Б. Шерера, незмінно наголошувався спадковий зв’язок України з Київською державою. Це дає нам усі підстави стверджувати, що «освічена західноєвропейська ренесансна та пізніша інтелігенція концептуально пов’язувала Київську Русь із сучасною їм Руссю-Україною, а не з Московією»90. Інакше кажучи, Україна XVI–XVII ст. сприймалася західноєвропейцями не лише як природна історична наступниця традицій Київської держави, а і як наступниця її європейської ідентифікації.

3. Політичні й інтелектуальні кола європейців усвідомлювали загальноєвропейське значення героїчної боротьби українського козацтва з турецько-татарською агресією та визначали статус українських (козацьких) земель як найдальшого прикордонного форпосту європейського християнського світу на сході Європи. Особливо чітко цей статус європейці почали усвідомлювали наприкінці XVI й у першій третині XVII ст., коли боротьба з османською агресією була однією з найгостріших проблем політичного життя тодішньої Європи.

Зокрема, про те, що нижче козаків по Дніпру немає жодних християнських поселень і що вони створюють перший бар’єр проти татарських нападів, повідомляв ще Сигізмунд Герберштейн у своїх «Нотатках про Московію», написаних у 20–30-х рр. XVI ст.91

На вирішальній ролі козаків у перемозі над турками у волоській війні 1574 р., їхній мужності, хоробрості та відвазі в боротьбі з османами наголошували у своїх працях польський історик Леонард Горецький («Опис війни Івонії, волоського воєводи», вийшла латинською мовою у Франкфурті-на-Майні в 1578 р.), визначний французький поет пізнього Відродження, гуманіст і сподвижник французького короля Генріха IV Теодор Агріппа д’Обіньє («Всесвітня історія», 1603 р.), англійський історик Річард Кноллез («Загальна історія турків», 1603 р.) та ін.92

1590 р. одночасно в Ліоні та Парижі вийшла брошура «Поразка татар і турків, завдана Замойським», написана невідомим французом. У брошурі констатується, що фактично головна роль в обороні земель Речі Посполитої від татар і турків під кінець XVI ст. переходить до козаків93.

Уже згадуваний д’Обіньє вбачав у козаках аванпост загальноєвропейського фронту боротьби з мусульманським світом, відважних «християнських лицарів», які виявляють велику хоробрість у боротьбі з «невірними». «Без них, — стверджує французький гуманіст, — татари були б частими гостями в Європі»94.

Окрім інтелектуальної еліти, думку про визначну роль українського козацтва в захисті «Європейського світу» від турецько-татарської навали поділяла й еліта політична. Гучні перемоги козаків над турками приводять до того, що на Заході їх починають розглядати як серйозних союзників у війні з Оттоманською Портою. Зокрема, саме це рекомендував у липні 1587 р. венеціанському дожу Карло Гамберіні секретар папського нунція в Польщі95. Думку про те, що запорозькі козаки, поряд з хорватськими та угорськими ускоками, стоять на сторожі покордоння Європи з турецько-татарським світом висловлює, наприклад, у своєму донесенні за 1592 р. венеціанський посол у Польщі П’єтро Дуадо96. Широковідомими є й посольства папи Климентія VIII (посол Олександр Комучео) та германського імператора Рудольфа II (посол Еріх Лясота) до запорозьких козаків у першій половині 1594 р. з метою залучити їх до хрестового походу проти турків97.

Важливе символічне значення у плані європейської ідентифікації України має і вступ на початку XVII ст. гетьмана П. Сагайдачного та Війська Запорозького до заснованої в Західній Європі Ліги християнської міліції, яка ставила своїм завданням вигнати мусульманських завойовників з Європи98.

Особливо прихильно заговорили в Європі про козаків після нищівної відсічі «непереможним туркам» у Хотинській війні 1621 р., коли османська армія зазнала першої великої поразки на суходолі. У написаних по гарячих слідах події брошурах і летючих листках (тогочасних газетах) неодмінно зазначалась велика роль козаків у здобутті перемоги. У працях тогочасних західних істориків, які відображали узагальнене її сприйняття й осмислення в Західній Європі, наприклад, в «Описі» венеціанця Ф. Ольмо (1628), «Загальній історії турків» француза Мішеля Бодьє (1631), «Трактаті про Польське королівство» Ж. де Лабурера (1647) та ряді інших козаки зображалися як основна сила, що протистояла туркам і татарам на сході Європи99.

Проаналізувавши значну кількість західноєвропейських історико-літературних пам’яток, Д. Наливайко доходить висновку, що в першій половині XVII ст. в Західній Європі «склалась певна система уявлень про Україну, землю козаків, як країну, що розташована на крайній межі з мусульманським світом і перебуває в постійних війнах із цим світом. Ці війни, ця героїчна боротьба з «невірними» повсюдно сприймалася на Заході схвально, нерідко — зі справжнім захопленням… Західноєвропейські автори схильні були вбачати головну мету війн запорозького козацтва у зруйнуванні імперії турків і визволенні поневолених нею християнських народів. Звідси й тенденція розглядати козаків як своєрідних «християнських лицарів», все життя яких проходить у війнах з «невірними»… А все це, зрештою, означає, що загальне її осмислення включалося в контекст багатовікової боротьби християнської Європи з мусульманською Азією, яка не раз ставила під загрозу європейський розвиток»100.

Зрозуміло, що не всі європейські автори зображали козаків християнськими лицарями, для деяких вони були збіговиськом волоцюг, розбійниками тощо, але загальна оцінка козацтва й України як європейського форпосту на сході Європи сумнівів не викликає. Подібний погляд зберігався в західноєвропейському суспільстві й у другій половині XVII ст.

Запекла боротьба українського народу проти поширення унії й загалом шляхетсько-католицької експансії, особливо у другій половині XVI та в першій половині XVII ст., сприймалась на Заході у першу чергу його найбільш прогресивною протестантською частиною, що динамічно розвивалась як одна з ланок загальної боротьби народів Європи проти наступу контрреформації й феодально-католицької реакції, оскільки вона «перебувала у внутрішньому зв’язку з віросповідною і соціально-політичною боротьбою у Європі, до того ж відбувалась у споріднених, або й аналогічних формах»101.

Найбільш тісно й активно доля України вплелася в загальноєвропейський суспільно-політичний процес із початком у 1648 р. Національної революції.

Майже одночасно табір контрреформації зазнав трьох тяжких ударів, які знаменували корінний перелом в історії Європи: зазнають поразок і починають неухильно занепадати великі держави, які слугували опорою феодально-католицької реакції й ще в першій половині XVII ст. претендували на роль гегемона — Іспанія, Імперія та Річ Посполита; провідна роль на континенті переходить до країн, що стали на шлях буржуазного розвитку, — Англії, Голландії, а також до тих, де склалась абсолютна монархія нового типу, — Франції. Цими ключовими подіями були поразка в 1648 р. Імперії та Іспанії у Тридцятирічній війні, Національна революція в Україні, яка розпочалася того ж таки 1648 р. та, безперечно, Англійська буржуазна революція, яка розпочалася 1640 р. й досягла свого апогею в період протекторату Олівера Кромвеля (1653–1659).

Слід особливо підкреслити, що сучасники саме події в Англії та Україні виокремлювали з-поміж інших численних тогочасних «повстань», «революцій» тощо як ключові для долі Європи, не сумніваючись у тому, що процеси, які відбувалися тоді в англійському й українському суспільствах, були явищами одного порядку, типологічно подібними.

Зокрема, близька до левелерів газета «Модеріт» («The Moderate Intelligence») подавала на своїх шпальтах боротьбу українського народу проти шляхетської Польщі та католицизму як боротьбу проти спільного супротивника — «латинників» і «папістів». Як про встановлений факт, на думку Д. Наливайка, можна говорити про те, що лорд-протектор Англії О. Кромвель уважно стежив за Визвольною війною в Україні, убачаючи в ній важливу ділянку загальноєвропейського антикатолицького фронту102.

Надзвичайно показовою обставиною була поширеність порівнянь Кромвеля і Хмельницького в тодішній Європі. Так, П. Шевальє заявляє в передмові до своєї «Історії війн козаків проти Польщі», що в ній читачі знайдуть «образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить у рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії»103.

Як «двох найбільших бунтівників» характеризував Кромвеля і Хмельницького тогочасний французький поет Жан Лоре у своїй «Історичній музі», що являла собою своєрідну «бурлескну газету» з відповідним щотижневим оглядом подій у Франції та всій Європі з 1650 по 1664 рр. Козаки в Ж. Лоре постійно виступають поряд з англійцями, та й англійська революція і визвольна війна українського народу, у сприйнятті француза, — явища аналогічного характеру. Оскільки для Ж. Лоре, за його власним визначенням, основним джерелом інформації було «те, що говорять при дворі і в місті», можна зробити висновок, що подібне сприйняття цих подій та оцінка вищезгаданих державних діячів були цілком адекватними тому, що думали про них у французькій столиці сучасники104.

Аналогічні порівняння подій в Україні з подіями в Англії, а лорда-протектора — з козацьким гетьманом були досить поширені також і в тогочасній італійській історіографії, а найповнішого вираження вони знайшли в «Історії громадянських війн останнього часу» (1654) М. Бізаччіоні, яка являє собою цикл монографій про європейські соціальні й національні рухи середини XVII ст. в різних країнах Європи. Серед них вирізняються два найбільші нариси: Англійській революції в першому томі відведено 230 сторінок, а Визвольній війні в Україні у другому томі циклу — 130 сторінок105. Визвольна війна в Україні в середині XVII ст. була споріднена з «великими революціями, які також відбулись у деяких королівствах Європи», тобто з революцією в Англії, Фрондою у Франції, повстаннями в Неаполі, Португалії тощо, наприклад, і для Галеаццо Пріорато, автора широко відомої в Європі «Історії цісаря Леопольда» (1670)106.

Можна, наприклад, згадати й іншого сучасника тих подій, англійського поета С. Батлера107, який у своїй відомій «іроїкомічній» поемі «Гудібрас», написаній у 60–70-х рр. XVII ст., змальовуючи запорозьких козаків, зазначав, що в «кромвелівській Англії» їх вважали за потенційних союзників у боротьбі з «папістами» і т. д.

Таким чином, можемо однозначно стверджувати, що не лише належність України (країни козаків) до «Європейського світу» не ставилась під сумнів переважною більшістю сучасників-європейців, а й самі суспільні процеси, які проходили в Україні в середині XVII ст., сприймалися сучасниками як близькі до буржуазних перетворень, що відбувалися в передових європейських країнах.


* * *


Великоруські землі (Північно-Східна Русь) внаслідок татаро-монгольського поневолення з XIII ст. фактично були виключені зі сфери впливу європейської цивілізації. Політична та культурна ізоляція від Європи, тривалий статус «улуса» Золотої Орди й союзні зобов’язання щодо неї, своєрідність природного оточення, сильний вплив фінно-угорського та тюрко-татарського факторів сприяли утворенню на цих землях нового суперетносу (цивілізації) з помітними східними рисами108, який у Європі називали «Московія».

Проте геополітичні інтереси та зовнішньополітичні орієнтації і пріоритети Владимиро-Суздальської й Південної Русі, як зазначають уже й сучасні російські дослідники109, почали все далі розходитися ще задовго до приходу монголів. Своєрідним символічним проявом відмінності геополітичних інтересів і розколу між Південною та Північною Руссю стала неучасть владимиро-суздальських князів у битві на Калці в 1223 р. Інакше кажучи, уже тоді північні князі воліли ухилитися від прямого військового протистояння спільно з південноруськими князями навалі з глибин Азії.

У першій половині XIII ст. Ярославом Всеволодовичем та Олександром Невським була вироблена зовнішньополітична доктрина Владимирської Русі стосовно Європи, основні концептуальні положення якої складали основу зовнішньополітичного курсу й наступника Владимирської Русі — Московського царства. Ця доктрина була основою зовнішньої політики Москви й у XVII ст. Мета національної безпеки визначалася нею як забезпечення виживання російської православної держави, її своєрідної суспільно-політичної системи як носія й реалізатора спільних цінностей, які характеризують спосіб життя російського народу. Суть її полягала в забезпеченні миру на західних кордонах виключно рішучим застосуванням військової сили. Постійний жорсткий і стабільний військовий та дипломатичний опір у поєднанні з категоричною непоступливістю з усіх ідеологічних питань повинен був підкреслювати окремішність Владимирської Русі, а згодом і Московської держави від європейського світу й демонструвати небажання йти на будь-які поступки Європі й потрапляти у сферу її впливу.

Для досягнення зазначених цілей Олександр Невський та ряд його наступників неодноразово спирались на сили монголів. На думку Л. Гумільова, із середини XIII й до кінця XV ст. Північно-Східна Русь перебувала у складі монгольського суперетносу110, що наклало специфічні азійські особливості на її розвиток, формування ментальних домінант населення. У результаті, як зазначав В. Кучкін, формування територій князівств, а значить, і їхньої зовнішньополітичної спрямованості «відбувалось під опосередкованим, а іноді й прямим впливом Орди»111.

Якщо Велике князівство Владимирське, а потім і Московське формувались у проординському геополітичному полі і тривалий час були офіційно лояльно налаштовані щодо Орди, то Литовсько-Руська держава, до складу якої увійшла більшість українських земель, виступила ініціатором об’єднання всіх земель колишньої Київської Русі на принципах створення нової балто-слов’янської, східноєвропейської єдиної антиординської держави. І саме ця держава, а не Орда, протягом наступних декількох століть розглядалась Москвою як основний геополітичний супротивник у регіоні.

Слід особливо наголосити на тій обставині, що Москва не просто була тим центром, який принципово протистояв Заходу, — вона була тією силою, яка цілеспрямовано підім’яла під себе інші центри Північно-Східної Русі, орієнтовані на цінності й порядки, близькі за духом до європейських. Як відзначає О. Зимін, якщо подивитись на Північно-Східну Русь часів Василя II Темного (1425–1462) «не з «підмосковної» дзвіниці, а ніби із загальноросійського супутника, то картина… буде такою. Численні державні утворення представляли три тенденції чи сили поступального розвитку. Перша з них — Новгород і Твер, які багатіли на транзитній торгівлі із Заходом і Сходом… Другу силу складали Північ і почасти Поволжя, точніше Галич, В’ятка, Углич і Устюг… Півночі була притаманна цінність, якої не знала Москва — любов до свободи… Третя сила — хліборобний Центр з його холоп’ячою покірністю владі і благочестивістю безсловесної пастви…»112.

На думку деяких російських істориків, у XV — першій половині XVI ст. в Росії відбувалася боротьба двох тенденцій розвитку країни: кріпосницької і пробуржуазної, яка розвивалась на Півночі. Як зазначає Н. Носов, боротьба Москви Василя II з Галичем, В’яткою й Устюгом князя Юрія Дмитровича і його синів Василя Косого і Дмитра Шем’яки в роки смути (1425–1453) була початком цього протистояння. Кріпосницькій, селянській і чернечій Москві протистояла північна вольниця промислових людей (солеварів, мисливців, риболовів) і вільних селян, яка мала широкі зв’язки з Новгородом і Заходом. Перемога Москви та загибель свободи Галича потягнули за собою падіння Твері й Новгорода, а потім і «криваву заграву опричнини»113.

Історично так склалося, що основними великоруськими конкурентами Москви на великоросійських просторах у XV ст. були саме по-європейськи зорієнтовані Новгород і Твер, і саме в боротьбі із цими по-європейськи орієнтованими російськими державами Московська держава утверджувалась як самостійна політична сила. Тому зрозуміло, що прихід у Новгороді до влади наприкінці 1470 р. пролитовськи налаштованої партії бояр і купецтва на чолі з Борецькими, які прагнули не підпасти під централізаторські плани Москви й чітко сформулювали власний геополітичний вибір: «Не хочемо за великого князя московського, ні називатися отчиною його, але хочемо за короля польського і великого князя литовського Казимира»114, принципово суперечив московським інтеграційним планам.

Задеклароване новгородськими верхами прагнення бути частиною «Європейського світу» було однозначно сприйняте в новостворюваному світі «Московія» як відступництво, заколот, зрада православ’я й «великої старовини». Про це свідчать грамоти московського митрополита Пилипа, надіслані ним у Новгород на початку 1471 р.115

Силою змусивши Новгород у 1471 р. визнати зверхність Москви, а в 1478 р. повністю приєднавши Новгородську землю до своїх володінь, Іван III цілеспрямовано намагався розірвати традиційні торговельні зв’язки російської півночі із Заходом і переорієнтувати новгородців на центральні російські землі. Для вирішення цього завдання взимку 1488/1489 р. Москва провела масові «виводи» новгородських «жытьих» людей (7 тис. вотчинників і купців) у Москву, Владимир, Переяслав, Кострому та інші російські міста. На заміну їм великий князь переселив у Новгород 1800 «кращих гостей і дітей боярських»116. Дещо пізніше, восени 1494 р., Іван III «повелів половити в Новгороді гостей німецьких коливанців, та й товар їхній переписати й запечатати». Ганзейський двір у Новгороді був закритий, а майно ганзейських купців конфісковане. Почалася російсько-ганзейська війна117.

Хоча згодом, у 1514 р., ганзейська контора в Новгороді знову відкрилась і торгівля відновилась, але стратегічної мети Москва досягла: були обірвані налагоджені на ґрунті взаємної зацікавленості сторін зв’язки між Ганзою й керівними купецько-боярськими колами Новгорода і зруйнована орієнтація останніх на Захід. Новгородська торгівля була переорієнтована на центральні російські землі. Івангород, до якого з 1496 р. частково перейшли функції новгородської торгової факторії118, деякий час був «воротами» Москви в Європу, але «воротами» в основному односторонніми, які здебільшого виконували пасивну функцію прийому іноземних купців. Ні про яку активну, по-європейськи спрямовану, тим більше самостійну чи системно важливу роль нового «європейського» аванпосту Північно-Східної Русі, яку раніше виконував самостійний Великий Новгород, мова вже не йшла.

За сценарієм, подібним до новгородського, розвивалася ситуація й навколо Великого князівства Тверського. Щойно великий тверський князь Михайло Борисович, який не бажав підпорядковуватися Москві, здійснив спробу вчинити, з її точки зору, політико-ідеологічну крамолу — уклав у 1483 р. договір про «взаємну допомогу» з Казимиром IV, тобто вчинив спробу включити Тверське князівство у сферу впливу Литви, а власне «Європейського світу», — одразу ж Іван III здійснив похід на Твер, у результаті якого договір з Литвою був анульований, а Тверське князівство потрапило у сферу політичного впливу Великого князівства Московського. Спроба нового зближення з Литвою, здійснена тверським князем 1485 р.119, призвела до остаточного підпорядкування Твері Московській державі і включення її до по-антиєвропейськи налаштованого світу «Московія».

Своєрідним символічним підсумком знищення прозахідних державних утворень Північно-Східної Русі та початку торжества клерикальної, фанатично антизахідної реакції в централізованій Московській державі можна вважати спалення єретиків у 1504 р. в Москві та Новгороді120.

Консервативна тенденція в розвитку російського суспільства й держави посилилась із концентрацією до середини XVI ст. в руках войовничих церковних ієрархів («іосифлян») усієї політичної ідеології Російської держави та контролю над культурним життям країни. Головний ідеолог іосифлянства ігумен Волокаламського монастиря Йосиф Волоцький (1439–1515) доводив, що єретичне інакодумство («разньство») є не лише, а точніше — не стільки злочином проти релігії та церкви, скільки політичним злочином проти держави, тому й переслідуватися воно має силами та засобами держави й каратися, як кримінальний злочин, з особливою жорстокістю: «казням лютим предавати»121. Саме під тиском «іосифлян» собор 1504 р. підтвердив необхідність застосування до єретиків, як до державних злочинців, тортур і смертної кари122.

Окрім бажання відстояти чистоту власної ідеології (релігії, православ’я, віри), одним з важливих факторів у визначенні та виробленні зовнішньополітичної доктрини Росії був географічний. Оскільки із заходу великоруські землі відкриті рівниною й не мають природних перепон, то зі стратегічного погляду ця ділянка кордону дуже вразлива, а тому саме на цьому напрямі й демонструвалася рішучість спочатку Владимира, а потім Москви дати сильну й рішучу військову відсіч ворогам, що лише й могло бути деякою гарантією від наступних посягань із заходу123.

Постійне й величезне напруження сил у боротьбі з іноземними загарбниками під час двохсотлітнього татаро-монгольського поневолення створило в країні відповідну атмосферу — атмосферу оточеної фортеці, надзвичайного стану. Підтримання подібної атмосфери було вигідним московській правлячій верхівці, оскільки полегшувало керованість суспільством і давало можливість більшої концентрації зусиль і консолідації суспільних прагнень для досягнення тих стратегічних, зокрема й зовнішньополітичних, завдань, які ставила перед собою московська владна верхівка.

Деякі російські дослідники, ведучи мову про тодішню Московську державу, підкреслюють її військовий характер. Це положення, наприклад, є центральним у державно-історичній концепції Б. Чичеріна, згідно з якою держава виступає як самодостатня сила російської історії й розвивається насильницьки, під впливом стихійних умов російського історичного життя124. О. Кізеветтер та П. Мілюков також характеризували Московську Русь як військову монархію, побудовану на засадах величезної централізації, де був створений режим військового табору. Саме на потреби озброєної самооборони та військової організації орієнтувалася вся система державних установ і весь політичний устрій у цілому125. Як військово-феодальна монархія характеризується Московська централізована держава й у «Нарисах історії СРСР»126.

Важливо відзначити, що подібний мілітарно зорієнтований спосіб функціонування державної системи Московії з часом настільки прижився, що почав відігравати самостійну системоформуючу роль.

У XIV–XVII ст. Росія постійно воювала з Литвою, Лівонією, Польщею, Швецією, Туреччиною за окраїнні землі на своєму західному кордоні, населені не росіянами (Литву, Лівонію, Карелію, фінські, українські землі, Дунайські князівства), але які Москва вважала історично та геополітично своїми (див.: Додаток 4).

Так, наприклад, обґрунтовуючи свої претензії на Лівонію, росіяни в 1557 р. заявили, що Лівонія — здавна руська земля, оскільки ще великий князь київський Ярослав Мудрий заснував там Юр’єв, а тому Орден повинен платити Москві данину127. У 1599 р. данським послам було заявлено, що Естонія вже 600 років тому була завойована російським князем Юрієм Володимировичем і що московський цар не звик відступати будь-кому підкорені ним землі128. А в листі до данського короля Фрідріха II від 26 вересня 1570 р. Іван Грозний називав своєю прабатьківською землею вже й Ліфляндію з містами Ревелем, Ригою та ін.129

У неофіційних, публіцистичних обґрунтуваннях московських захоплень досить відверто викладаються істинні мотиви завоювань Російської держави. Так, автор «Великої чолобитної» (1552) (не виключено, що сам Іван IV), обґрунтовуючи необхідність завоювання Казанського ханства, зазначає: «Да тому вельми дивуємось, що така землиця не велика, вельми угодна, у такого великого у сильного царя під пазухою, а в недружбі.., хоча б така землиця і в дружбі була, однак її не можна терпіти за таку бажаність»130. Той же автор «Великої чолобитної» безапеляційно впевнений, «що бути тобі, царю великому, покорить бог недруги твої тобі, царю…, що володіти тобі, государю, багатьма царствами»131.

З геополітичної точки зору Москву не влаштовувало те, що перераховані вище землі перебували під контролем інших великих на той час держав (Речі Посполитої, Шведського королівства, Оттоманської Порти), які були частинами інших цивілізацій132. На думку А. Тойнбі, Л. Гумільова та Л. Залізняка, ці війни слід розглядати не лише як регіональні конфлікти, але і як прояви цивілізаційного протистояння133.

Важливим моментом для розуміння сутності тодішньої російської зовнішньої політики є те, що територіальна експансія, як з огляду на економічні, так і на символічно-релігійні причини, є фактором зміцнення імперського, універсального статусу держави і внаслідок цього є фактором збереження стабільності соціальної системи в цілому. Експансія забезпечувала фундаментальну потребу імперії в підтвердженні претензій на імперський, «космічний» суверенітет. Наслідком успішного здійснення експансіоністських акцій і перемог є не лише включення у спільний для всієї імперії оборот матеріальних і людських ресурсів приєднаних територій, а й зміцнення у населення імперської держави переконання не лише в економічній і військово-політичній, а й в онтологічній, містичній вищості цієї держави над усіма іншими134.

Як зазначає С. Каспе: «Імперська логіка перетворює експансію в самоцінне й надцінне починання, здатне компенсувати будь-які можливі матеріальні витрати культурно-символічними досягненнями. Виникнення природних перепон до розширення території веде не до згортання інтервенціоністської активності, а до її граничного нарощування — оскільки будь-яка перепона дискредитує вселенські претензії держави»135.

З другої половини XV ст., коли суперетнос «Московія» став геополітичною реальністю на сході Європи, відносини між ним і європейською цивілізацією складалися в загальних рисах наступним чином. В економічній сфері, з одного боку, Москва поставила заслін зусиллям європейських купців і політиків пробити вільну дорогу в країни Сходу через Московську державу136 й запроваджувала суворі обмеження для торгівлі європейців[8] у самій країні137, а з іншого — на західному кордоні Московської держави поступово встановлювався режим торгової блокади. Польща і Швеція при підтримці Імперії проводили політику ізоляції Московської держави від здобутків європейської цивілізації. Ці держави фактично контролювали економічні зносини Москви з іншими європейськими країнами, а разом з Туреччиною практично відрізали Москві вільний (водний) шлях до Європи138. Московська держава не була частиною європейського світу-економіки; як рівноправна складова вона не була потрібна тогочасній Європі, а роль економічно підпорядкованої, транзитної території не влаштовувала саму Москву. Прикордонна торгівля та торгівля окремими «критичними» видами товарів суттєво не впливали на існуючий порядок речей139.

Як зазначає російський дослідник І. Шаскольський, і до шведської інтервенції та втрати Московською державою виходу до Балтійського моря згідно зі Столбовим миром 1617 р. «Росія, по суті, не вела своєї активної морської торгівлі. У джерелах XVI — початку XVII ст. майже не збереглось відомостей про торгові поїздки російських купців через Балтику в країни Західної Європи». Фактично відомо лише про дві спроби ведення російськими торговими людьми заморської торгівлі: у 60-х рр. XVI ст. був один вдалий випадок торгівлі із західними країнами (з Данією) і один невдалий (з Нідерландами). Згідно з наявними відомостями, у XVI та на початку XVII ст. російські торгові люди не їздили навіть до досить близького Стокгольма й не мали прямих торгових відносин із стокгольмськими купцями — купцями сусідньої держави. Перше повідомлення про торгову поїздку підданих російського царя до Стокгольма належить до 1622 р. Лише з 20-х рр. XVII ст. російські торгові люди з прикордонних Новгорода, Тихвіна, Олонця та Ладоги розпочали регулярні торгові поїздки до шведської столиці. До кінця XVII ст. Стокгольм був першим і єдиним західноєвропейським містом, до якого регулярно їздили торгувати російські купці140.

Але тут слід наголосити на одному принциповому моменті. За море їздили торгувати переважно вихідці з колишньої Новгородської землі, яка ще із часів Київської Русі традиційно тяжіла до широких торговельних зв’язків з європейськими країнами, але бажання зберегти ці зв’язки московські монархи неодноразово винищували в Новгороді вогнем і мечем як крамолу, що підриває устої Московської держави. Тому торгівля купців із цієї специфічної прикордонної області зі Швецією аж ніяк не свідчила про якісь серйозні зрушення в автаркічно-ізоляціоністській позиції Москви: це було ще не забуте відлуння колишньої традиції суверенного «Господина Великого Новгорода», знищеного Москвою. Цю думку підтверджує той факт, що міста Центральної Росії були представлені в торгівлі зі Швецією лише епізодично, радше як виняток із загального правила.

У XVI–XVII ст. російські купці здійснювали плавання майже виключно в межах Фінської затоки, у найближчі до російського кордону зарубіжні порти — Ревель, Нарву та Виборг. Навіть тоді, коли Московська держава під час Лівонської війни захопила й певний час володіла Нарвою, її торговельні контакти із Заходом обмежувалися по суті лише пасивним прийомом тих кораблів європейських держав, які проривалися через режим торгової блокади — так зване нарвське плавання 1558–1581 рр. Рівною мірою й на північному напрямі російські торговельні відносини із Західною Європою в XVI і XVII ст. обмежувалися лише пасивною торгівлею російських купців, за море торгувати вони не їздили141.

Більше того, утративши можливість торгувати з Європою через Нарву, Москва запровадила більш жорсткий режим торгівлі й північним шляхом. 1585 р. вийшов царський указ, яким Архангельськ визначався єдиним містом, де могли приставати іноземні кораблі, а іноземні купці — мати свої склади на Півночі142. По суті, до кінця XVII ст. Архангельськ залишався єдиними воротами, відкритими для європейської торгівлі.

Як зазначає той же І. Шаскольський, є окремі дані, що в 40–50-х рр. XVII ст. в російських торгових людей з’являється прагнення перенести активні торговельні операції за межі шведської території в інші західноєвропейські країни. Але практично всі ці відомості стосуються новгородських купців або ж московських німців, які епізодично, за дорученням російського уряду й за узгодженням зі шведським урядом, зрідка вивозили на продаж окремі партії товарів, що належали скарбниці143.

Так само, як росіяни центральних областей Московської держави не проявляли інтересу до торгівлі у Швеції, а тим більше ще далі на заході, так і шведські купці зі Стокгольма та інших міст корінної Швеції в XVII ст. практично не займалися активною торгівлею в Московії, не здійснювали торгових поїздок через Балтійське море в російські володіння144.

Московська держава XVI–XVII ст. за великим рахунком і не відчувала великого дискомфорту від браку постійних торговельно-економічних відносин з європейськими країнами. Заради збереження своєї самості, як її розуміли в Москві, вона досить легко могла жертвувати своїми нечисленними торговельними зв’язками з окремими європейськими країнами.

Досить показовим є приклад англо-російських відносин. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. англійці мали в Московській державі привілеї, яких не мала жодна інша нація, але російські монархи неодноразово розривали торговельні відносини з Англією задля «вищих» цілей. Так, Іван Грозний у 1570 р. розірвав дипломатичні відносини з Англією і скасував усі англійські торгові привілеї в Росії у відповідь на ухилення королеви Єлизавети від укладення союзу. Характерною є фраза із грамоти Грозного Єлизаветі про те, що «Московській державі поки що без англійських товарів не було нужденно»145. У липні 1646 р., уже за Олексія Михайловича, англійські купці втратили право безмитної торгівлі на території Росії. А 1 червня 1649 р. як реакція на страту в січні 1649 р. англійського короля Карла I за рішенням революційного трибуналу вийшов новий царський указ, згідно з яким англійці висилалися з різних місцевостей держави й отримували дозвіл приїжджати для торгівлі лише в Архангельськ з умовою обов’язкової сплати мита та негайного від’їзду після завершення торгівлі146.

Окреме питання — це українсько-російські й, зрозуміло, тісно з ними пов’язані литовсько-російські та польсько-російські торговельні відносини. Передусім слід наголосити, що торгівля між українськими та російськими землями протягом XV–XVII ст. мала переважно місцевий, прикордонний характер. Це була типова торгівля на кордоні між двома самодостатніми світами-економіками. Про це досить аргументовано писали Ф. Шевченко та О. Сидоренко147. Зокрема, Ф. Шевченко доходить висновку, що хоча торговельні зв’язки між Україною й Росією були досить жвавими, проте мали локальний характер, оскільки торгівлею на цьому напрямі займалися в основному дрібні перекупники або безпосередні виробники з прикордонних районів, а тому й не були вирішальними ні для економіки України, ні для економіки Московської держави148.

Так, документи переконливо свідчать, що наприкінці XV ст. торговельний рух від Києва через литовський тоді Смоленськ на північ був жвавішим, ніж рух у напрямі Московського князівства на Путивль. У 1499 р. путивльські митники (Путивль тоді належав Великому князівству Литовському) просили великого князя литовського Олександра про дозвіл на оренду також і смоленського мита, аргументуючи це тим, що купці їдуть здебільшого на Смоленськ (також тоді належав Литві), а не на Путивль149.

Якщо у другій половині XV ст. між Литовсько-Руською державою та Московським князівством не вдавалося налагодити нормальних торговельних відносин в основному через високе мито, грабунки товарів і заборону переїжджати з однієї місцевості в іншу з боку литовських воєвод, намісників, старост і митників150, то в першій половині XVI ст., через війни між Литвою та Москвою, торговим людям взагалі заборонялося їздити з однієї країни в іншу під загрозою втрати всіх товарів. У нетривалі роки перемир’я, коли офіційно було дозволено їздити торгувати, литовська влада проводила політику на обмеження торговельних зносин з Московською державою. У другій чверті XVI ст. прикордонним гарнізонам було заборонено пропускати росіян на українські землі, а тих купців, які манівцями все ж прибували в Україну, обкладали подвійним митом151.

Політику «несприяння» розгортанню торговельних відносин Литва продовжувала проводити і у відносно мирні 50-ті рр. XVI ст. Іван IV щорічно писав до великого князя литовського про те, що російським купцям і торговим людям «на перевозах образи робляться, великі мита і тамги і перевози беруть з них, чого з початків не бувало, і товари у них і коней твої люди віднімають і ціну в половину дають, а іноді коней не пропускають»152.

Під час Лівонської війни 1558–1583 рр. була відновлена заборона торговим людям обох держав їздити зі своїми товарами через кордон, тому, як зазначає у своїй праці Д. Мішко, в історичних документах цього періоду згадки про торговельні зв’язки між українськими та російськими землями зустрічаються дуже рідко, епізодично. Більшість повідомлень про нечисленні поїздки в цей період українських купців на російські торжища — це повідомлення про конфіскацію купецьких товарів російською владою153.

Лише з 1591 р., коли нарешті був укладений договір про перемир’я між Московською державою та Річчю Посполитою, стало можливим відновлення нормальних торговельних відносин: купцям було дозволено вільно їздити в обидві держави154. Проте вільний проїзд не поширювався на іноземних послів, які їхали до Москви. Згідно з королівською грамотою 1598 р., їх мали затримувати до особливого розпорядження155.

Орієнтація саме на порубіжний характер торгівлі між Московською державою та Річчю Посполитою була свідомо здійснюваною царським урядом політикою. З 30-х рр. XVII ст. він почав уживати заходи, спрямовані на зосередження українсько-російської, не кажучи вже про польську, торгівлі в порубіжній смузі з метою здійснення більш ефективного контролю над нею. Царські грамоти неодноразово (наприклад, у 1635 р.) нагадували воєводам, що українські купці повинні «стояти на гостинному дворі на посаді, а в місто їх ні з чим не пускати»156.

Хоча в Поляновському мирному договорі 1634 р. і було зафіксоване положення про те, що купцям з Речі Посполитої дозволено «в Російської держави в міста приїжджати з… товарами окрім царствуючого граду Москви і замосковних міст»157, проте на практиці Москва потрактувала його вкрай звужено. 1635 р. цар затвердив вичерпний «розпис» порубіжних міст, у яких дозволялося торгувати «литовським» купцям, тобто українцям. У замосковні міста купці з Речі Посполитої могли потрапити, лише приєднавшись до послів і посланців, що бувало нечасто. Так само й московські купці могли потрапити у Вільно чи Краків лише з послами158.

Але, як зазначає у своєму дослідженні О. Сидоренко, і без цих заборон українські купці найчастіше відвідували в той період саме російські прикордонні міста: Бєлгород, Путивль, Брянськ, Рильськ, Курськ, Севськ. Абсолютна більшість цих купців були жителями Лівобережної України, про що свідчать дані прибуткових книг російських прикордонних митниць159. Показовими в цьому плані є дані курських митних книг за першу половину XVII ст., які дійшли до нас і були проаналізовані у спеціальній статті російського дослідника О. Раздорського160. Це книги за 1619 (дві), 1623–1624, 1626–1628, 1628–1629, 1641–1642, 1647–1648, 1653–1654, 1654–1655, 1656–1657, 1657–1658, 1658–1659 роки. Так ось, за всі ці роки в Курську торгові люди з-за Дніпра бували лише двічі, обидва рази з Луцька. У 1623–1624, 1626–1629, 1654–1655, 1656–1657, 1658–1659 рр. українські купці взагалі не з’являлися в Курську.

Як констатує у своїй роботі О. Раздорський, інтенсивність і регулярність торгових контактів українських міст з прикордонним Курськом у цілому була невисокою, їх сукупна частка в товарообігу курського ринку була дуже незначною. Так, наприклад, у 1641–1642 рр. діяльність українських купців у Курську обмежилась лише продажем трьох коней, а в 1657–1658 р. — купівлею одного коня й товару на 15 рублів і продажем одного коня та дьогтю на 8 рублів. У переважній більшості українські торговці — 51 особа з 59, що були зареєстровані в курських митних книгах першої половини XVII ст., — виходили на місцевий ринок у ролі продавця чи покупця лише один раз, тобто нерегулярно, епізодично. Крім того, здобутки деякого пожвавлення торгівлі в переддень та на першому етапі Визвольної війни (у 1647–1648, 1653–1654 рр.) зазнали сильного удару з початком російсько-польської 1654–1667 рр. та українсько-російської воєн 1658–1659 рр. і були фактично ліквідовані внаслідок розриву ринкових зв’язків прикордонного курського ринку з українськими містами.

Серед російських купців, які відвідували Україну, наприклад у 1647 р., також переважали жителі все тих самих порубіжних Путивля, Севська, Брянська, Карачева та інших міст. Відвідували вони також в основному лівобережні міста: Новгород-Сіверський, Ніжин, Сосницю, Прилуки, Гадяч, Лубни, Лохвицю, Батурин, Миргород, Баришівку та Київ161.

Західні сусіди Московської держави, як уже зазначалося, також щосили намагались унеможливити прямі контакти Москви з європейським ринком, оскільки вважали, що це може загрожувати Європі. Передусім побоювання стосувались поставки «стратегічних товарів» військового призначення, які в Росії не вироблялись або яких було недостатньо (мідь, олово, свинець та деякі інші). З XV ст. ганзейські й лівонські міста суворо стежили за тим, щоб піддані царя не плавали самостійно на Захід і не вступали без їхнього посередництва в торговельні зносини із західноєвропейськими купцями162.

Уже в 1548 р. шведський король Ґустав I Ваза (1523–1560) наполегливо переконував архієпископа ризького уважно стежити за тим, щоб у Московію не потрапляли іноземні майстри — фахівці в артилерійській і взагалі у військовій справі163. Під час російсько-шведської війни 1555–1557 рр. Ґустав I, шукаючи собі союзників у Західній Європі, у своїх зверненнях до західних государів уперше на державному рівні розпочав обґрунтування тези про небезпеку для Європи з боку Московії, якщо вона утвердиться на Балтиці. Московія, як писав шведський король, стане на північному сході такою ж загрозою для Європи, якою на південному заході була Туреччина164. У закритті для московитів доступу до Балтійського моря полягав головний зміст східної політики й польського короля (1548–1572) та великого князя литовського (1529–1572) Сигізмунда II Августа.

Не менші побоювання перспективи зростання могутності Москви викликали й у німців, передусім у прибалтійських. 1548 р., на наполегливі прохання Ревеля та інших лівонських міст, м. Любек заблокувало проїзд у Московію 123 військових та інших фахівців, набраних у Німеччині за дорученням Івана Грозного. Ревельці у своїх клопотаннях малювали страшну картину нещасть для всієї Лівонії та німецької нації, якщо тільки росіяни освояться з військовим мистецтвом Заходу. У розвиток цієї політики у 50-х рр. у Лівонії взагалі були заборонені зносини російських купців з ганзейськими165.

З початком Лівонської війни побоювання німців лише зросли. Взяття росіянами Казані (1552) й Астрахані (1556) і приєднання Середнього й Нижнього Поволжя змінили співвідношення сил у системі східноєвропейських держав на користь Московії. Це було очевидним для багатьох тогочасних європейських політичних спостерігачів. «Коли великий князь Московський підкорив усі князівства в Росії та обидва згадані татарські царства, — писав лівонський літописець XVI ст. Б. Рюсов, — то з ним не міг вже справитись не лише лівонський магістр, але й король»166. У результаті цього посилились антимосковські настрої в цілій низці європейських країн.

1560 р. на шпеєрському рейхстазі була заборонена торгівля з Московією всіх німецьких міст і князівств. Сприйняття Московії Імперією як геополітичного конкурента, який до того ж представляв чужу цивілізаційну систему, дуже добре видно на прикладі діяльності й рішень шпеєрських 1560 і 1570 р. та ютербокського 1561 р. рейхстагів. На них зазначалося, що Москва не задовольниться Лівонією, за нею черга дійде й до інших балтійських князівств, тому успіхи московського царя в Лівонії несуть загрозу для всієї Германської імперії167.

Своїм указом від 26 листопада 1561 р. імператор Фердинанд I підтвердив рішення шпеєрського рейхстагу, заборонивши всім підданим Імперії зноситися з росіянами, доставляти їм зброю і провіант. Імператор звернувся з листами до англійського, іспанського, шведського, данського та інших монархів з проханням припинити зносини з Москвою, оскільки тим самим вони готують собі страшного суперника на Балтиці168.

6 квітня 1569 р. з подібним відкритим листом до європейських монархів звернувся й Сигізмунд II Август. Він просив європейських государів розірвати торговельні відносини з Московією, не продавати московитам військових припасів, не пропускати в Московію військових і морських фахівців, оскільки росіяни, навчившись морській справі, захоплять у свої руки Балтику, вільна торгівля на ній припиниться, а всі приморські держави мають постійно бути готовими до відбиття нападу російського флоту169.

Серед учасників шпеєрського рейхстагу 1570 р. ходив анонімний «Diskurs», у якому московити зображались як варварський народ, а варварам здавна заборонено поставляти зброю, припаси, матеріали для будівництва кораблів. Утвердження Московії на Балтиці й у Лівонії представлялось як велика небезпека для всього християнського світу й Германської імперії передусім, оскільки, по-перше, виникає пряма загроза вторгненню росіян в імперські землі, а по-друге, самостійні торговельні зносини Москви із Західною Європою скоротять доходи імперії. З огляду на таке налаштування німецької правлячої верхівки, не дивно, що на цьому рейхстазі була підтверджена заборона на зносини з росіянами170.

Крім того, з 1571 р. з метою блокувати можливості зносин Москви з країнами Західної Європи через захоплену росіянами Нарву польські та шведські капери разом з ревельцями розпочали операцію із систематичного перехоплення й затримання всіх суден, які йшли в це місто171. Позиція цих країн щодо можливостей Московії зноситися напряму з Європою принципово не змінилась і після завершення Лівонської війни. Так, у 1600 р. правитель Швеції герцог Карл заявив, що буде затримувати всіх російських купців, які захочуть плавати «за море»172 і т. ін.

Зрештою, існуюча практика торговельних відносин Московської держави з європейськими країнами була зафіксована й у міжнародних договорах. 14-ю статтею Столбовського договору 1617 р. спеціально було обумовлене право російських торгових людей вести торговельні операції лише в межах шведських володінь і тим самим заборонялось проїжджати через шведські володіння для ведення торгівлі в інших західноєвропейських країнах. Ця умова була зафіксована потім і в Кардиському договорі 1661 р. і діяла протягом усього XVII ст.173

Показовим є винятковий випадок з поїздкою до Амстердама ярославського купця Антона Лаптєва. Проїхавши три німецькі держави, він не зміг продати своїх товарів ні на рубль. Під час розбору чолобитної Лаптєва царю в 1646 р. німецькі купці в Москві досить відверто відповіли, що «для того ми в Антона Лаптєва товару не купили, щоб іншим російським торговим людям їздити в наші держави не кортіло; а якщо в наших державах російські люди стануть торгувати, як ми у вас, то ми всі залишимось без промислів, так же збідніємо, як і ви, торгові люди»174.

Не менш значними, ніж в економічній сфері, були відмінності між українськими та російськими землями й у сфері освіти. Ще у 1640 р. Петро Могила пропонував царю Михайлові Федоровичу відкрити в Москві за допомогою українських учених ченців школу типу колегії. Однак пропозицію не було прийнято, оскільки московське духовенство з осторогою ставилося до киян, підозрюючи їх у недостатній правовірності175. Перша невелика школа, у якій викладались грецька й латинська мови, граматика, риторика та філософія, була відкрита в Москві лише в 1649 р. Для викладання зазначених предметів, а також для виправлення богослужбових книг за ініціативи одного з передових людей тодішньої Росії, окольничого Ф. Ртищева, з того ж таки Києва були викликані українські вчені Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Дамаскін Птицький та інші, загалом 30 «вчених ченців». У «київських старців» навчались відібрані Ртищевим молоді дворяни й сам окольничий.

Проте школа, очевидно, проіснувала недовго, як через негативне ставлення до неї консервативної знаті, яка вважала, що вже в самій латинській грамоті закладено «єретицтво»[9], так і через небажання частини учнів-дворян у ній навчатись «латині»[10]. Як повідомляє В. Рум’янцева, вже в 1650 р. із семи відомих дослідникам учнів цієї школи п’ятеро через підозру у прихильності до латинської єресі були вислані з Москви в різні монастирі на «перевиховання»176.

Подібне ставлення до європейської освіти декларувалося російськими правлячими колами й офіційно. У тому ж 1650 р. під час переговорів у Варшаві російські посли заявили польським представникам, що «ми польських і латинських письмен собі в дивину не ставимо, навчатись їм і переймати у вас ніякого вчення не хочемо, за милістю божою тримаємо віддану нам словенську мову твердо й непорушно»177.

Російська православна церква також протиставляла європейській освіті й культурі «благочестиву простоту», бо «богомерзенний перед господом Богом усякий, хто любить геометрію». Ідеалом проголошувалась людина, яка «астроном не читах, ні з мудрими філософами в бесідах не бивах… аз бо є розумом груб і словом невіглас… не навчений діалектиці, риториці і філософи, а розум християнський в собі маю»178.

Така позиція офіційної Москви зберігалася до кінця XVII ст. Так, зібраний у 1689 р. в Москві церковний собор визнав не православними і шкідливими твори, зокрема, С. Полоцького, І. Галятовського, Л. Барановича, К.-Т. Ставровецького, П. Могили та інших. Зокрема, про «Требник» П. Могили було сказано, що ця книга наповнена латинським зломудрим ученням, і взагалі про всі твори українських учених зазначено, що «їх книги новотворені й самі з собою не узгоджуються, і хоча багато які з них названі солодкими іменами, але всі, навіть кращі, несуть у собі розтлінну отруту латинського зломудрія й нововведень»179.

Упродовж усього XV, XVI і більшої частини XVII ст. відомі лише поодинокі випадки направлення росіян для навчання на Захід. Так, у середині XVI ст. молодий російський дворянин був відправлений на навчання до Німеччини й після повернення служив Івану IV. Це ледь не єдиний результативний приклад подібного «культурного обміну»180. Наступна спроба була здійснена наприкінці XVI ст. Борисом Годуновим, який послав 18 молодих дворян до західноєвропейських країн для здобуття освіти (по 6 до Любека, Франції та Англії). Але експеримент зазнав повної невдачі — жоден із них не повернувся назад181.

У культурній сфері епізодичність культурних і людських контактів між Московською державою і Європою, тобто взаємна непоінформованість, різні ментальні та світоглядні парадигми, різний уклад життя, різні стереотипи поведінки спричинили насторожене, вороже ставлення росіян до представників європейської цивілізації, як до людей «неправильної» віри, незрозумілих безбожних звичаїв, які загрожують накинути росіянам свої порядки, свою, чужу для Московії, систему цінностей.

Дуже влучну загальну характеристику цій проблемі дав свого часу С. Соловйов. Він писав, що в Росії XV–XVII ст. «страшною єрессю було порушення прийнятого, освяченого давниною звичаю: воно справляло могутнє тяжке враження, порушувало весь устрій життя, не давало спокою, уривало священний зв’язок із померлими батьками, було гріховним повстанням проти їхньої пам’яті, проти їхнього життя. За відсутності духовного простору, за панування зовнішнього, форми, за нерозвинутості духовних, справжніх, найміцніших основ народності, одноманітність, подібність зовнішньої форми, слугували єдиним зв’язком між членами суспільства, членами народу. Ця нерозвинутість внутрішнього, духовного народного зв’язку, нерозвинутість народності взагалі мала своїм наслідком те, що людина, яка порвала зовнішній зв’язок з народом, розривала з ним остаточно… Зрозуміло, отже, чому суспільство переслідувало будь-яке порушення батьківського звичаю як зраду, і оскільки зовнішнє, форми, мали релігійне значення, а російський народ своїм віросповіданням відрізнявся від інших європейських народів, відділити ж свідомо правду свого віросповідання від зовнішніх форм не міг, не міг зрозуміти, що православ’я не має нічого спільного з бородою, вживанням телятини в їжу і т. п., то будь-які зміни свого зовнішнього, змінного, на чуже зовнішнє, також змінне, вважалися зміною основного, суттєвого, релігійного, вважалися обов’язково єрессю, гріхом…»

Назви «латинець», «лютор» і «кальвін» використовувалися росіянами як лайка: так говорили про всякого чужого, про всякого західника. «Вимога перехрещування від людей інших християнських віросповідань, які переходили в православ’я, краще за все пояснює нам…, яке сильне враження справляло на наших предків слово чужий: це магічне слово відбирало здатність знаходити в людині іншого християнського віросповідання хоч щось подібне, знаходити спільну основу й разом визначати, яке з цих віросповідань ближче до нашого, а яке далі»182.

Європейська культура вважалася неприйнятною, такою, що не може дати нічого доброго, а тому відторгалась у Московській державі як на офіційному, так і на неофіційному рівні183. Більше того, будь-яка європейська «крамола» нещадно винищувалась і викорінювалась. Ні про які ренесансні чи барокові течії на російських землях у цей час і мова не йшла. Поодинокі приклади звернення деяких російських митців до елементів барокового стилю, як, наприклад, використання Євстафієм серпантинного за формою вірша в передмові до «Азбуковника» 1621 р., лише підтверджують загальну тенденцію184.

Визначний знавець російської літератури Д. Лихачов, аналізуючи розвиток російської літератури в розглядуваний період, доходить не дуже втішного висновку щодо принципів і змісту її зв’язків з літературою європейською: «У силу свого середньовічного типу російська література в XV–XVII ст. обмежувала свої європейські зв’язки лише тими європейськими літературами, які зберігали той самий середньовічний тип літературної системи, або обмежувала свої переклади лише тими творами, які були в себе на батьківщині вже далеко не новими й не передовими»185. У цьому контексті можна згадати й слова російського історика О. Зиміна, які стосуються Московії XVI ст.: «Унаслідок недостатньо інтенсивного розвитку соціально-економічних умов явища гуманізму не були скільки-небудь значними»186. Інакше кажучи, вони фактично не простежуються.

«Латинство» вважалось основною загрозою моральній і політичній силі російського народу, його самобутності187. Як зазначає А. Рогов, відмінності, зокрема між російською й польською культурами, почали набувати принципового характеру вже з кінця XV ст., оскільки «Польща була близька до сприйняття ренесансної культури, а Росія… зберігала у своїй культурі риси середньовіччя»188.

Загалом московське духовне і світське керівництво всіляко намагалось обмежити як надходження, так і доступ до об’єктивної та взагалі до будь-якої інформації про життя європейських країн. Так, у першій російській праці зі всесвітньої історії, яка дійшла до нас, — «Хронографі 1512 р.», — всесвітня історія розуміється лише як історія слов’янського світу, а тому після викладу історії стародавнього світу в Хронографі мова йде лише про історію Візантії, Русі та південних слов’ян. Історію католицьких країн Європи, за винятком написаного в антикатолицькому дусі повідомлення про Флорентійський собор, «Хронограф 1512 р.» зовсім ігнорує189. У створених у 1599 і 1601 рр. нових редакціях «Хронографа» продовжена традиція редакції 1512 р. викладу всесвітньої історії у вузько православному, по суті ізоляціоністському дусі. Щодо країн Заходу нові редакції «Хронографа» збагатилися лише розповіддю про «Лютора, сина самого сатани», яка завершується тезою про те, що «нечестивий» Лютор і всі його послідовники, тобто всі протестанти, підлягають прокляттю190. І лише у «Хронографі 1617 р.» з’являються окремі сюжети про відкриття Америки, з історії ісламу й католицизму, ряд епізодів з історії Польщі та деяких інших європейських країн191.

Як зазначає Н. Казакова, із середини XVI ст. в Московській Русі запанувала тенденція, підтримувана і впроваджувана й державою, і церквою, на ізоляцію російського суспільства від закордонних ідеологічних і літературних впливів192. У другій половині XVI ст. російська оригінальна й перекладна література, у якій міститься хоч якась інформація про країни Західної Європи, обмежувалась лише пам’ятками антипротестантської полеміки, перекладом на російську мову «Хроніки всього світу» Марцина Бєльського та розповіддю про землетрус[11] в Італії та Греції 1542 р.194 Недарма князь Андрій Курбський закидав Івану IV, що через нього «царство російське» зачинене від Європи, «аки в адове твердині»195.

У першій половині XVII ст. в тих небагатьох книжках, які нечисленні освічені люди в Московії могли прочитати, про західноєвропейські країни давалась подібна інформація: «…королівство Французьке раніше було хрещене від святого апостола, зараз же від благочестя і від віри християнської заблудилися у злу віру латинську і люторську» (подібним чином характеризувалися й усі інші західноєвропейські країни), але поряд завжди йшлося про те, що «царство Російське і до сьогодні стоїть у православній вірі непорушно, віра же благочестива і Божі церкви святими співами нарядно уквітчані, і у всій Європі подібно тій землі і краще немає…, а люди подобою сановиті, бородаті і платтям однакові»196.

З огляду на вищесказане, цілком зрозумілими стають проблеми, з якими зіштовхнувся в Московії папський легат Антоній Поссевіно в 1582 р. Показовим є те, що він не зміг знайти в Московській державі співбесідника для диспуту про співвідношення православ’я і католицизму, оскільки не знайшов людини, яка б могла розмовляти понятійною і символьною мовами західного світу — концептуальноюй, лінійною, логічною, раціональною197.

Даючи загальну оцінку російській культурі пізнього Середньовіччя у своїй фундаментальній монографії, Л. Черная зазначає, що до початку XVII ст. (Смути) російська культура була закритою, самоізольованою культурною системою, оскільки тоді панувала думка, що існуюча система «знання» про людину (думати серцем, бачити серцем і слухати серцем, а не розумом) та система культурних цінностей є достатніми для російського суспільства, такими, що гарантують стабільність його стану. Тому весь механізм культури був спрямований на збереження й поглиблення «старини», яка асоціювалась з «істиною». Замкнутість російської культури виростала також із православної нетерпимості до іновірців. Своєрідна «залізна завіса» православ’я відділяла Московію від Західної Європи і Сходу в цілому, залишивши в ньому «вікно» лише для Візантії і православних слов’янських народів Балкан, які бачили в «третьому Римі» свою єдину опору. Іншими іманентними ознаками тогочасної російської культури були її теоцентричність, статичність, догматизм, дотримування консервативних традицій, нерозвинута авторська самосвідомість, закостенілість форм, жорстка регламентація198.

У 30–50-х рр. XVII ст. в Московії активізуються прихильники старовини. Це була своєрідна реакція на перші несміливі спроби Олексія Михайловича запроваджувати «новизни», зокрема запрошення на російську службу іноземних лікарів, військових, інженерів, деякі «новизни» в культурі, які Л. Черная характеризує як початок тривалого перехідного періоду від пізньосередньовічної культури до культури Нового часу. Тоді склався своєрідний гурток «поборників давнього благочестя», члени якого — духівник царя Стефан Воніфатьєв, майбутній патріарх Никон, протопіп Авакум та інші — прагнули повернути чистоту віри, зміцнити позиції старовини всіма можливими засобами199. Такої ж позиції до кінця XVII ст. дотримувалася й основна маса тогочасного російського люду. Прибічників нового, європейського в культурі, зазначає у своїй роботі Л. Черная, у Москві можна було перерахувати на пальцях, «у провінції ж їх поява викликала бурю обурення, проклять, закидів, глузування»200.

На середину XVII ст. відмінностей у культурно-побутовій сфері між світом «Московія» і «Європейським світом» накопичилось уже стільки, що під час російсько-польських переговорів у 1634 р. на пропозицію поляків: «…щоб вільно їм було одружуватись і родичатись, вотчини та маєтки вислуговувати й купувати, за дружинами і всяким іншим звичаєм набувати», росіяни відповіли, що «як російським людям з польськими людьми, так і польським з російськими одружуватись через різницю вір не можна, отчин продавати з держави в державу не годиться, та й раніше цього ніколи не було». На іншу пропозицію поляків: «…щоб поляки, які будуть служити московському государю, могли ставити церкви своєї віри у своїх маєтностях, щоб у Москві та інших містах були церкви католицькі», росіяни також відповіли відмовою: «…церков інших вір в Московській державі раніше не бувало, і надалі цьому не бути»201.

Під час наступних переговорів у 1635 р. було відхилене прохання поляків дозволити королю наймати ратних людей у Московській державі: «…раніше такого не було; великого государя ратні люди ні в які навколишні держави не ходили служити, тому що вони православної християнської віри грецького закону і якщо їм ходити на службу в чужі держави, а попів російських з ними не буде й у церкви ходити не стануть, то вони будуть помирати без покаяння». Тоді ж було відмовлено у вільному проїзді на службу, перебуванні на території та шлюбах підданих з обох боків202.

Ставлення до іноземців, іновірців у Московській державі, як уже зазначалось, у цілому було негативним. Іновірець, згідно з пануючими в Московії поглядами, був «нечистим», «поганим». Із часів Івана Грозного, коли протестанти вперше з’явились у Московській державі, була запроваджена й ганебна практика перехрещення іноземців, які висловили бажання перейти у православ’я. Протестанти не могли торкатися священних предметів. Відвідання протестантом православного храму вважалось оскверненням святині. Шлюб іноземця з особою російської національності допускався лише після прийняття ним православ’я203.

Так, австрійський посол до Федора Івановича Микола Варкоча (1593) повідомляє у своєму «Описі мандрівки в Москву», що всі, хто з християн приймав православ’я, повинні були знову хреститись, тому що інших іновірців росіяни не визнавали істинно хрещеними204. Швед Петр Петрей, який у 1601–1604, 1607, 1608, 1612–1613 рр. був у Московії, у своїй «Історії про велике князівство Московське», описуючи обряд перехрещення, повідомляє такі характерні подробиці: коли перехрещеному буде потрібно причащатися, «він повинен проклинати та ганьбити свою колишню віру й поклястись не лише не приймати її знову, але й жорстоко переслідувати всіх, хто її сповідує. Після такого навчання приводять його до води й занурюють тричі всім тілом, буде це зимою чи влітку: бо вони кажуть, що як Іоанн хрестив язичників у річці Йордан, так же мають хреститись і ці язичники і єретики, омити свої гріхи та беззаконня і зробитися християнами»205.

1620 р. подібна практика була офіційно узаконена церквою. Помісний собор Російської православної церкви постановив: католиків, які проходили обряд хрещення через обливання, і винних у багатьох єресях, при переході їх у православ’я обов’язково піддавати православному хрещенню через занурення. Для обґрунтування свого рішення отці собору використали правила перших вселенських соборів проти давніх єретиків. Соборна постанова поширювалась і на протестантів: «…слід-бо і всіх різних єретичних вір приходящих до нашої православної істинної христової віри грецького закону досконало хрестити», «тому що єретичне хрещення не є хрещенням, а лише оскверненням». Основною метою цієї постанови було оголосити: «…хай побачать усі люди Російської землі, що всі єретики різних єретичних вір не мають права святого хрещення, лише водою і Духом Святим». Як абсолютно справедливо зазначає Д. Цветаєв, перехрещування було потрібне російській духовній і світській владі для ще більш різкого відокремлення росіян від усіх інших людей через умисне поставлення православ’я порівняно з іншими віросповіданнями на недосяжну висоту206.

Більше того, 16 грудня 1620 р. вийшла нова постанова, яка зобов’язувала перехрещувати навіть православних білорусів, якщо вони скажуть під час розпитування, що «у своїй землі хрещені в християнську віру грецького закону, а в хрещенні у них обливають, а не в три занурення хрестять»207.

1624 р. новгородські воєводи отримали від московського уряду суворий наказ стежити, щоб «нехрещені німці» не ходили в Новгороді у православні церкви. Коли під час своїх перших відвідин Московії в 1634 р. гольштинський посол Адам Олеарій із супутниками заради цікавості зайшли в церкву, їх негайно вивели й вимели за ними підлогу. Про заборону іновірцям, у першу чергу протестантам, заходити у православні церкви та про подібний спосіб очищення храму від осквернення поганим доторком повідомляють й інші іноземці, які побували в Московії, зокрема барон Августин Майєрберг, який був у Росії в 1661 р. У першій половині XVII ст. в Московській державі використовувався спеціальний «чин на очищення церкви, коли від невірних зайде хто», тотожний чину «коли пес вскочить у церкву»208.

1628 р. вийшов царський указ, яким православним заборонялося жити на дворах іноземців у ролі прислуги чи найманих робітників, «щоб християнським душам осквернення не було, і без покаяння не помирали б». Повторюючи положення указу, Соборне Уложення 1649 р. не лише забороняло росіянам жити в іноземців, а й жорстоко карало тих, хто порушить цей припис209. Окрім того, існували положення, видані патріархом, згідно з якими піддані «під жодним приводом не повинні ходити в церкви до іновірців і слухати їх обідню і проповідь, якщо не хочуть бути піддані покаранню», «хто їсть і п’є з іновірцями, повинен очищати себе постом і молитвою», «купці, які були в чужих краях і торгували з язичниками або єретиками, …після повернення додому зобов’язані поститись, прочитати деякі молитви й потім уже приступити до причастя» тощо210.

1639 р. вийшов Іночеський Потребник, у якому давалися детальні вказівки, як саме слід перехрещувати католиків, протестантів, жидовин, сарацин та інших, які прийняли хрещення не за канонічним російським православним обрядом. Зречення старої віри обов’язково супроводжувалося прокляттям усіх католицьких і протестантських церковних і культурних єресей, зокрема новонавернений у православ’я повинен був проклясти літочислення, релігійні книги, шлюби і безшлюбність, службу з органами і трубами, хрещення обливанням, свята та багато іншого211. Фактично від людини вимагалося зректись не лише своїх колишніх релігійних поглядів, а й своєї культурної ідентичності.

У 1652 р. всіх іноземців, які жили в Москві, з метою обмеження побутових контактів їх із царськими підданими, а значить, і культурного впливу, було переселено в передмістя, на правий берег р. Яузи. Тоді ж була підтверджена постанова Михайла Федоровича 1643 р. про руйнування протестантських кірх з німецьких дворів у Москві і про те, що вони можуть перебувати лише поза містом, «від церков Божих віддалік»212.

Оскільки Україна була частиною європейської цивілізації, до українців у Москві ставилися з підозрою, як до чужинців. Їх підозрювали в недостатній правовірності і вважали не істинними православними, а зараженими отрутою латинського «зломудрія» та нововведень схизматиками. Головна претензія, зокрема до київських учених, з боку московських богословів у XVII ст. полягала в тому, що «і в одежах, і у вчинках і у звичаях — все у них латиноподібне»213. Як ілюстрацію подібного ставлення пригадаймо визнання у 1627 р. офіційною московською церквою єретичним «Евангелія учительного» К.-Т. Ставровецького та осудження його на спалення, «щоб тієї єресі і смути у світі не було». Або розпочату 1628 р. кампанію з вилучення церковних «литовських» (тобто українських і білоруських) книг з усіх церков у державі та у приватних осіб, щоб не поширювалось «єретицтво»214.

Слід також підкреслити, що, на відміну від українських (південно-руських) князівств, котрі, як уже зазначалося, протягом усього свого незалежного існування підтримували досить тісні дипломатичні стосунки з іншими європейськими країнами, Велике князівство Московське досить пізно вийшло на безпосередні дипломатичні контакти з країнами Західної Європи. Відсутність тривалий час узагалі будь-яких відносин Московської держави із західноєвропейськими країнами лише посилювала їхню культурну, цивілізаційну відмінність. Перше російське посольство відвідало Західну Європу в 1438–1440 рр., коли російське духовенство на чолі з митрополитом Ісидором взяло участь у роботі Фераро-Флорентійського собору215.

Дипломатичні ж відносини між західноєвропейськими країнами та Московською державою почали встановлюватися лише з останньої третини XV ст. за Івана III: з Папським престолом у 1469 р., коли в Москву з Рима прибув посол Інокентія VIII Юрій Грек; з Венецією — у 1471 р., коли в Москву прибули венеціанці Антоніо Джисларді (Онтон Фрязін) та Джан Батіста Тревізані (Іван Тревізан); з Данією — у 1481 р.; з Угорщиною — у 1485 р.; з Польщею — у 1487 р.; у 1488 р. Іван III відмовився встановити відносини з Лівонією (вони були встановлені в 1504 р. через укладення угоди про перемир’я); з Імперією — у 1489 р., коли Фрідріх III Габсбург відправив у Москву своє перше посольство на чолі з Миколою Поппелем (вперше Поппель випадково потрапив у Московію в 1486 р.); з Литвою — у 1494 р., коли було підписано договір про мир і союз; з Іспанією — у 1505 р.; зі Швецією — з 1510 р., коли було встановлено перемир’я на 60 років; з Пруссією — у 1516 р.; з Англією — у 1555 р., коли в Московську державу прибув перший англійський посол Річард Ченслер (у 1553 р. його корабель бурею прибило до гирла Північної Двіни); з Голландією — у 1580 р.; з Тосканою — у 1602 р.; з Курляндією — у 1646 р. Олексій Михайлович відмовився встановити відносини (вони були встановлені в 1655 р.)216. Прикметно, що в більшості випадків ініціаторами встановлення контактів виступали західноєвропейці, Москва ж здебільшого не виявляла в цій сфері великої активності.

Як цілком справедливо зазначав свого часу німецький історик Л. Люкс: «Радянські автори часто полемізують з поширеною в західній історіографії думкою про прірву, яка ніби розділяла Захід і допетровську Русь. Вони вказують на дипломатичні, економічні і культурні контакти між обома частинами Європи. І в цьому вони, безперечно, мають рацію. Ніякої китайської стіни між Заходом і Росією тоді не було. Проте існувала внутрішня стіна, глухий невидимий бар’єр, який не дозволяв жодній зі сторін проникнути в духовний світ іншої сторони: занадто далекими були ієрархи цінностей»217.

Якщо спробувати сформулювати основну, сутнісну відмінність у світосприйнятті й основах світогляду між «Європейським світом» і світом «Московії» того часу, то можна сказати, що, на відміну від Заходу, культура якого ґрунтувалась на засадах логічного раціоналізму та розуму й де все абстрактне, не відповідне фактам, відтіснялося за межі реального життя, а всі зусилля спрямовувалися на розвиток земного (економіки, техніки тощо) життя, у російській культурі абстрактний ідеал і символічні досягнення сприймалися як частина дійсності, і до того ж найбільш важлива, а тому заради збереження духовної, релігійної незайманості, чистоти власного особливого шляху похвально жертвувати грішним, механістичним, реалістичним земним життям. Надчуттєве, містичне світосприйняття, божественна «простота», прозріння, віра, благодать і старовина в російській культурі відігравали незрівнянно більшу, ключову роль, аніж житейська мудрість, земний розум, чуттєве світосприйняття, прагнення нового тощо.

Досить яскравим підтвердженням факту належності Московії та решти країн Європи до двох різних, несумісних за своїм внутрішнім культурним кодом спільнот є численні свідчення іноземців про Московську державу, її звичаї та порядки і сформоване на їхній основі загальне сприйняття Європою Московії як чужої, «варварської» країни, яка становить для Європи серйозну загрозу. На сьогодні опубліковані й досить широко відомі більшість свідчень європейців, які побували в Московській державі в XVI–XVII ст., тому ми як ілюстрацію зазначеної тези наведемо лише декілька найбільш показових висловлювань та оцінок європейців.

Так, венеціанець Амброджо Контаріні, який проїздом із Персії побував у Московії у другій половині 1476 — на початку 1477 рр., у своїх спогадах зокрема зазначив, що в московитів «є свій папа, як глава церкви їх толку, нашого ж вони не визнають і вважають, що ми пропащі люди»218.

Цікавими є й спогади англійського капітана Річарда Ченслера, корабель якого в серпні 1553 р. випадково прибило вітром до російського північного узбережжя. Вирушаючи на пошуки північного шляху в Індію та Китай, англійці сприймали свій похід як своєрідну одіссею за межі звичного цивілізованого світу, а Московію — як територію, де «свою безпеку вони будуть довіряти варварським народам», які сприймались нарівні з очікуваними в морській подорожі «страшними, жахливими морськими звірами»219.

Проте й піддані московського царя аналогічно ставилися до європейців. У цьому особисто міг пересвідчитись відомий німецький історик і дипломат, автор «Записок про Московську війну» (1585) Рейнгольд Гейденштейн, який так характеризує московитів: «Вони вважають варварами або бусурманами усіх, хто відступає від них у справі віри, навіть і тих, хто дотримується обрядів римської церкви, і відвертаються від них як від прокази, вважаючи неприпустимим мати будь-що спільне з ними; внаслідок такого переконання з’явився звичай, що кожен раз, коли князі вислуховують іноземних послів, вони мають перед собою таз із водою, щоб нею одразу обмити руки, ніби опоганені від доторку іноземців». Крім того, зазначає Гейденштейн: «Князі підтримують забобони, наскільки це залежить від їх влади. Вони не дозволяють нікому їздити до будь-яких іноземних народів, не дозволяють навіть іноземцям вступати у зносини з їхніми підданими; відправляючи кого-небудь послами, вони розпоряджаються так, що до кожного посла приставляють по одному сторожу, і нікому з них не дозволено перемовлятися з будь-ким без сторожа. Внаслідок цього московитяни, перебуваючи ніби постійно в сутінках невігластва, не бачивши… інших народів і не розуміючи взагалі приємності свободи, віддають перевагу сьогоденню перед кращим, відомому перед сумнівним»220.

Уже згадуваний швед Петр Петрей, який на початку XVII ст. неодноразово бував у Московії, у своїй «Історії про велике князівство Московське» повідомляє, що ченці «жахливо непристойні, не вчені й не вміють нічого відповісти, коли їх спитаєш що-небудь з Біблії або із святих отців, або про їхню віру, ордени та життя: вони кажуть, що не можуть відповідати на це тому, що повинні тримати себе у простоті й неосвіченості, і не вміють ні читати, ні писати». Але при цьому «росіяни вважають, що одні лише вони християни на землі, і хваляться, що одні шанують, сповідують і обожнюють Бога і його милосердного Сина, а всіх інших на світі ославляють нехристами, язичниками і єретиками, які не істинно сповідують Бога, а зневажають його, не мають належної і правої віри.., а тому є відступниками»221.

І навіть православний християнин зі Сходу Павло Алеппський, який жив на території, підвладній турецькому султану, повернувшись до Києва з Москви в червні 1655 р., зазначає: «Протягом цих двох років у Москві замок висів на наших серцях, а розум був пригнічений і причавлений, бо в тій країні ніхто не може почувати себе скільки-небудь вільним і задоволеним, окрім хіба що корінних жителів… Навпаки, країна козаків була для нас ніби наша власна країна, а її жителі були нам добрими приятелями й людьми, подібними до нас самих»222.

Слід також згадати, що деякі країни Європи, зокрема Імперія, вели систематичну пропаганду, метою якої було ототожнення московитів з турками й татарами. Характерною є назва одного з німецькомовних творів часів Лівонської війни: «Про страшну шкоду і велику небезпеку для всього християнства і особливо для Германської імперії і всіх навколишніх королівств і земель, якщо московит утвердиться в Лівонії і на Балтійському морі»223.

У політичній сфері найбільші європейські держави (Річ Посполита, Швеція, Імперія й навіть Франція224) у XV–XVII ст. були зацікавлені у збереженні статус-кво у Східній Європі. Разом з Османською імперією Московська держава розглядалась у Європі як головний геополітичний суперник. Провідні європейські держави не хотіли допускати на європейську політичну арену зайвого сильного конкурента, але були зацікавлені (особливо Рим та Імперія) підштовхнути Московію до великої війни з Портою заради врятування зневажених християнських цінностей, що неминуче привело б до послаблення обох конкурентів. Роль гаранта політичної стабільності у Східній Європі в XVI ст. взяла на себе Імперія. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. у Східній Європі за її активної підтримки остаточно сформувався так званий тричленний бар’єр, який складався з Османської імперії, Речі Посполитої і Шведського королівства й відділяв усю іншу Європу від Московської держави, яка набирала могутності225.

Показовою ілюстрацією характеру сприйняття Московії вищими політичними колами провідних європейських держав є так званий пан’європейський проект, «великий задум», складений при французькому дворі в 1607 р. найближчим помічником Генріха IV герцогом Сюллі. Проект передбачав перетворення Європи в умиротворену федерацію 15 держав на чолі із «загальною радою» й регіональними радами, у якій визнавалася рівноправність трьох віросповідань (католицизму, лютеранства та кальвінізму).

Московська держава виявляється не лише виключеною із співдружності християнських держав Європи, але об’єднана Європа під керівництвом Франції в майбутньому, як прогнозував проект, неминуче протистоятиме Московії й Туреччині як основним геополітичним супротивникам. Причини, які змусили Сюллі поставити Московію контра Європі, мали геополітичний і культурний порядок: «…могутній князь Скіфії, який панує більш абсолютно, ніж будь-який інший можновладець на землі, над своїми підданими, які складаються з людей різноманітних народів, націй, мов, звичаїв, статури, у цих обширних і безкраїх просторах північної Скіфії», які розкинуті більше в Азії, ніж у Європі, давно вже належить до числа християнських государів, але «дикість, варварство і лють» його народів ускладнюють його об’єднання з «нашою Європою», так само, як і територіальне положення та інтереси, які постійно пов’язують його з Татарією, Туреччиною й Персією, та піддані, які частково перебувають у «язичництві й ідолопоклонінні», а частково сповідують дуже не схоже на європейське, але надто схоже на азіатське християнство греків і вірмен, які перебувають «під турками». Тому, констатує Сюллі, Московія є ворогом Європи, яка повинна підтримувати Річ Посполиту, як «оплот проти турка, московита й татарина»226.

Щільність зазначеного бар’єру особливо посилилася з 1569 р., коли Польща після об’єднання з Литвою, бажаючи інтегрувати українські та білоруські землі до складу Речі Посполитої227, різко обмежила можливості впливу Москви на ці землі. Маючи серйозні територіальні претензії до Польщі та Швеції, Московська держава «чинила зростаючий і дедалі більш небезпечний тиск на «східний бар’єр» — то на весь у цілому, то на окремих його членів, блокуючись з іншими й використовуючи незгоди між ними»228. Але до 1654–1659 рр. вона не мала суттєвих успіхів у реалізації цього свого прагнення.

Загальноєвропейська Тридцятирічна війна (1618–1648) значно послабила силу Імперії Габсбургів, а тому об’єктивно зменшилась її геополітична підтримка «східного бар’єру». Зафіксовані у Вестфальському мирному договорі 1648 р. положення про визнання повної політичної автономії 355 князівств, які входили до складу Імперії; остаточна юридична констатація суверенності й державної самостійності Швейцарії та Нідерландів; втрата Імперією Померанії, міст Вісмара, Ростока та інших (відійшли до Швеції) й Ельзасу (відійшов до Франції) надовго гарантували безсилля Священної Римської імперії німецького народу та перехід політичного верховенства на континенті до Франції. Окрім того, Вестфальський мир символізував безповоротний кінець безмежного панування католицизму в Європі й тим самим кінець функцій Папи як своєрідного арбітра в усіх європейських справах. Визнання договором кальвіністів поряд з лютеранами третьою офіційною конфесією Імперії та узаконення основного правила Аусбурзького миру 1556 р. — cujus regio, ejus religio (чия влада, того й віра)229 фіксували серйозні позитивні зрушення в загальноєвропейському духовному просторі в бік визнання свободи релігійних переконань, а також своєрідну легітимацію головної «духовної» (культурно-релігійної) основи буржуазних перетворень на континенті — протестантизму.

З початком Визвольної війни (Національної революції) українського народу (1648) почала слабнути й військово-політична міць ключової країни бар’єру — Речі Посполитої. У результаті цих подій у середині XVII ст. порушився існуючий баланс сил у Східній Європі, що створило сприятливі умови для відновлення боротьби між Московською державою та Річчю Посполитою за гегемонію на сході Європи. Більш правильно буде сказати, що саме внаслідок початку Визвольної боротьби українського народу за незалежність у Московської держави з’явилась реальна геополітична можливість почати практичну реалізацію своїх претензій на західноросійські, українські та білоруські землі. Адже Україна, за влучним висловом Д. Коренця, «була тим язичком при вазі, котрий перевагу у Східній Європі перехиляв у той бік, де вона була»230.

Для загальної оцінки того геополітичного положення і статусу, у якому перебувала Україна в 50-х pp. XVII ст. у Східній Європі та її правильного позиціювання стосовно Московської держави нам видається цілком прийнятною сформульована В. Цимбурським геополітична концепція Великого Лімітрофа та Балто-Чорноморської конфліктної системи231. Згідно з нею, у XVII ст. виникає Балто-Чорноморська конфліктна система. Чотирма її полюсами є Річ Посполита — Швеція — Московія — Крим (Османська імперія). Причому в час, який нас цікавить, а саме в 50-ті роки, три рівносильні центри системи перебували у стані війни між собою. Метою цієї боротьби було домогтися гегемонії в ареалі системи з тим, щоб у кінцевому підсумку організувати весь ареал під знаком домінування над цим новим цілим тієї геополітичної ролі, яку поклав на себе центр-переможець.

Особливістю Балто-Чорноморської конфліктної системи була її надзвичайно висока гетерогенність. Її центрами сили були держави, які представляли західне християнство (католицизм і протестантизм), іслам і російське православ’я. Інакше кажучи, у межах Балто-Чорноморської конфліктної системи одна одній протистояли три наймогутніші цивілізації Старого світу.

Як зазначає В. Цимбурський, велика частина Балто-Чорноморської конфліктної системи припадала на землі Великого Лімітрофа, геополітичної метасистеми, яка являє собою гігантський пояс цивілізаційних периферій, що проходить через Євразію від Фінляндії до Кореї, так, що по один бік від нього перебувають «цивілізації незамерзаючих морів», а по інший — Росія. При цьому цікаво, що в середині себе ця система допускала два різні членування. Причорноморські степи від Молдавії до Кавказу відділяли ісламський центр сили з його кримською «філією» від трьох центрів християнських, які перебували в лісистій зоні Євразії. Так прокреслювалася широтна вісь системи. Меридіанна вісь, смуга так званих «територій-орієнтирів», які, за В. Цимбурським, простяглися від Криму до Литви, протиставляла Московську державу трьом іншим центрам, західнохристиянським і мусульманському.

Своєрідним аналогом Великого Лімітрофа, можна сказати лімітрофом у Лімітрофі, постала геополітична композиція меридіанної та широтної осей цієї системи, у якій українські землі, що лежать на перетині осей, ставали справжнім зосередженням, серцевиною не лише обох членувань Балто-Чорноморської системи, а й по суті всього Великого Лімітрофа[12]. Московська ж держава в її межах, як і в межах усього Старого світу, за висловом В. Цимбурського, була позиційована Заходом щодо інших геокультурних спільнот («світів-економік») як «транспериферійна Земля за Лімітрофом, «острівно» зсунута у позацивілізаційну глибину євразійської півночі».

Тому в цьому контексті українсько-російська війна 1658–1659 рр. була черговою спробою Москви, скориставшись сприятливими зовнішньополітичними обставинами, вибороти собі той шматок європейської території, володіння яким давало б Росії геополітичну перевагу у Східній Європі, та можливість кинути свою вагу на терези європейської політики, заявивши про себе як про серйозну й могутню політичну силу.

Серйозні поразки Москви у війнах з Річчю Посполитою і Швецією в першій половині XVII ст. привели до того, що у вищих колах Російської держави поступово почало формуватися розуміння того факту, що Росія у військово-технічному плані відстає від сусідніх з нею європейських країн і що із часом ізоляція її від європейських технічних новацій, чому активно сприяла політика Польщі і Швеції, посилюватиме це відставання. А це вже загрожувало зменшенням можливостей забезпечити власні зовнішньополітичні плани військовими засобами, а отже, і послабленням геополітичного та культурно-релігійного впливу Москви у Східній Європі, що суттєво б завадило праведній і завжди актуальній для Росії справі поширення істинної віри та протистояння «латинству».

Царський престол категорично не влаштовувало те, що ці дві держави разом з Туреччиною практично відрізали їй вільний (водний) шлях до Європи й фактично контролювали економічні зносини Російської держави з іншими європейськими країнами233. Спробувати ж вийти на прямі та безпосередні зносини з іншими європейськими державами, без польського та шведського посередництва, у тих умовах для Росії було можливо, лише територіально наблизившись до них. Тому війна за встановлення реального військово-політичного контролю над Україною за великим рахунком була для Москви і кроком, що наближав до необхідних їй здобутків європейської цивілізації.



§ 1.2. Політична доктрина Московської держави та українська державна ідея: проблема концептуальної сумісності


Третій рівень передумов українсько-російської війни 1658–1659 рр. пов’язаний з концептуальною несумісністю бачення Москвою свого місця й ролі як у Східній Європі, так і в слов’янському православному світі в цілому та ключових принципів української національної державної ідеї, у змаганні за які Україна «показала взірець відчайдушної боротьби за національну незалежність та особисту свободу людини»234. Від самого початку свого існування Московська держава активно претендувала на роль історичного спадкоємця Київської Русі та роль єдиного центру, який має об’єднати навколо себе всі руські та східнослов’янські землі.

Велике символічне та політичне значення в цьому мав титул «князя всієї Русі», оскільки, згідно з тодішніми уявленнями лише його володар міг претендувати на Київ і його історичну спадщину. Першим московським князем, який прийняв титул «великий князь всієї Русі» був Іван Данилович Калита (1328–1341). Це підтверджують акти Івана Калити з найменуванням: «Князь великий Іван Данилович всієї Русі»235. У його наступника, Семена Івановича Гордого (1341–1353), уже князівська печатка мала в титулі князя слова «всієї Русі»236. Великий князь московський Василій II Темний у 1425 р. також титулувався «князь великий Владимирський, Новгорода Великого і всієї Русі»237. У 1443 р., мабуть уперше, у посланні до іноземного володаря — візантійського імператора — московський князь, той самий Василій II, офіційно титулувався «великий князь Московський і всієї Русі»238. Заклятий суперник Василія II в боротьбі за московський престол, великий князь московський Дмитро Юрійович Шемяка на монетах, випущених у 1446 р., поставив напис: «Осподар всієї землі Руської». Аналогічним чином, повернувши собі великокнязівський титул, діяв і Василь II, викарбувавши на монетах, випущених у 50-х рр., напис «Осподарі всієї Русі» (малися на увазі Василій II і його старший син Іван)239. Продовжив практику карбування на російських монетах титулу «князь всієї Русі» й син Василія II Іван III. Так, у 1462 р. були відкарбовані декілька золотих монет з написом «князя великого Івана Васильовича всієї Русі»240.

За часів Василія II титул «всієї Русі» починає використовуватись і в історико-публіцистичних творах. Так, уже в «Повісті про Флорентійський собор» Симеона Суздальця (40-ві роки XV ст.) автор наважується іменувати великого князя царем, застосовуючи титул «білий цар всієї Русі». У «Похвальному слові тверському великому князю Борису Олександровичу інока Фоми» (близько 1453 р.) Василь II також титулується «великим князем всієї Росії»241.

Уже як квінтесенція, символічне вираження офіційної політичної доктрини об’єднаної під рукою Москви Руської землі виступає використання цього титулу під час розмови Івана III в листопаді 1470 р. з новгородським послом Микитою Ларіоновим. Іван III підкреслив тоді, що влада великих князів московських має загальноруський характер: «їх же рід є Владимирських і Новгорода Великого і всієї Русі»242. У 1470 р. він закликав новгородців не відступати від «старини», виводячи її від Рюрика та Володимира Святого. «Старина», у розумінні Івана Васильовича, — це прадавня єдність Руської землі під владою великого князя. Іван III наголошував, що спадкоємцем Рюрика є «єдин рід тих великих князів, раніше київських, до великого князя Дмитрія Юрійовича Всеволода Владимирського, а від того великого князя да іже і до мене рід їх»243.

Ю. Алексєєв вважає, що тут ми вперше зустрічаємось із офіційним історичним обґрунтуванням нової політичної доктрини Московської держави, яка розглядала Руську землю як єдине політичне ціле, верховна влада над якою від великих київських князів через володимирських законно перейшла до великих князів московських. Повернувшись до Москви після насильного приєднання Новгорода, Іван III з 1 вересня 1471 р. почав титулуватися «князь великий… Владимирський і Новгородський і всієї Русі самодержець»244.

Великі московські князі від цього часу почали ще наполегливіше оспорювати у великих литовських князів титул великих князів Руських. Офіційне прийняття Іваном III титулу государя «всия России» слід розцінювати як офіційне підняття питання про приєднання всіх інших «руських» земель до Московської держави до рангу державної політики, як програму на майбутнє. Тоді ж уперше в титулі було зазначено, що він є московським государем не завдяки завоюванню чи спадково, а «Божою милістю»245.

Паралельно зі зростанням території вищі правлячі кола Московської держави дедалі системніше починають надихатися ідеями про загальноруський характер влади великого московського князя й дедалі наполегливіше намагаються обґрунтувати панрусистську концепцію безперервної династичної спадкоємності московських володарів — Рюриковичів, з якої випливало патримоніальне право на всі руські землі, а передусім — на «першопрестольний Київ» як прадавню «государеву отчину»246.

Одна з перших спроб системно обґрунтувати цю концепцію робиться у створеному в 1410–1418 рр. під керівництвом митрополита Фотія літописному зведенні «Поліхрон». У цій пам’ятці історико-публіцистичної думки було ідеологічно обґрунтовано пріоритет Москви перед Вільно у справі об’єднання під своєю владою всіх земель Київської Русі. Обґрунтування базувалося на доведенні прямого спадкоємства Москвою державно-політичної традиції Києва і Владимира та згладжуванні серйозних протиріч між тодішніми Москвою, Твер’ю, Псковом, Великим Новгородом247. Нові камені у фундамент концепції були покладені на початку XVI ст. Йосифом Волоцьким. За його державно-політичною доктриною, московський государ не тільки «владою подібний вишньому Богу», а є спільним вищим государем не лише північно-східним удільним князям, а й «усієї Руської землі государям государ»248.

Після об’єднання всіх великоруських земель у єдину державу систематизацію всіх вищезгаданих ідей і викладення стрункої теорії родоводу великих князів з давніх часів було замовлено урядовими колами тверянину Спиридону-Саві. Вироблення подібної концепції і стало для Василія III гостро актуальною проблемою з огляду на зміну ролі великокнязівської влади в країні, яка перед лицем удільних князів потребувала обґрунтування своєї еволюції до самодержавної, та у зв’язку з напруженою боротьбою з Великим князівством Литовським за колишні землі Київської держави. Спиридон виконав замовлення у формі «Послання великому князю», яке було написане швидше за все між 1511 і 1521 рр.249 У «Посланні» викладається родовід російських князів, який виводиться від римського імператора (кесаря) Августа через Пруса до Рюрика, потім через великих київських князів до владимирських, а від них — до московських. Там же розповідається про те, що нібито Володимир Мономах отримав від візантійського імператора вінець, що повинно підтверджувати давність володіння цим вінцем російськими монархами; Василій III титулується як «вільний самодержець і цар Великої Росії»250.

У другій частині «Послання» Спиридон викладає генеалогії литовських і руських князів таким чином, щоб довести абсолютну вищість російських князів перед литовськими. Це завдання досягається через виклад вигаданої історії про те, що засновник литовської князівської династії Гедимін був нібито «рабом» «Вітенця» — дрібного васала смоленського князя Ростислава Мстиславича. «Гедиміник» був посаджений у західних руських областях для збору данини, потім збагатився й відособився. Князем почав називатися лише його син Ольгерд і то лише після того, як тверський князь Михайло Олександрович віддав за нього заміж свою сестру Уляну251.

«Послання» Спиридона стало матеріалом для вже офіційної переробки ідеї возвеличення великокнязівської влади у «Сказанні про князів Володимирських», перша редакція якого з’явилася, як зазначає Р. Дмитрієва, до 1533 р.252 Для нас «Сказання» важливе тим, що, ставши головним виразником офіційних політичних поглядів Московської держави, воно ідеологічно обґрунтовувало загальноруський характер великокнязівської московської влади через утвердження думки про її божественний характер та про спадкування московськими князями прав київських князів. Невід’ємною складовою всієї цієї побудови було обґрунтування цим спадкуванням претензій Москви в боротьбі з Литвою на повернення їй останньою земель, які колись належали Київській державі.

Уперше офіційно ідеї «Сказання про князів Владимирських» були застосовані 1547 р., коли за їх допомогою було обґрунтовано законність вінчання Івана IV на царство. Починаючи з 50-х рр. XVI ст., ідеї «Сказання» про вінчання Володимира Мономаха царським вінцем і про походження російських великих князів від римського кесаря Августа починають використовуватися в офіційних монументальних історико-публіцистичних пам’ятках. Ці ідеї були внесені в офіційний «Воскресенський літопис», «Государевий родословець» (1555) і, нарешті, у «Степенну книгу», складену в 1560–1563 рр.253 У ній російська історія викладена за «ступенями» правління великих князів, починаючи з Володимира Святославича. Походження ж великих князів виводиться від імператора Августа.

Як зазначає Р. Дмитрієва254, цей пам’ятник є ніби узагальненням великої ідеологічної роботи, проведеної під керівництвом митрополита Макарія. У ньому завершено оформлення ідеології царської влади Російської централізованої держави. Викладення російської історії по княжіннях підпорядковувалося політичній ідеї самодержавства: показати послідовність переходу влади від київських князів до владимирських, а від владимирських до московських.

Але показати плавний перехід «єдинодержавної» загальноруської князівської влади роду Мономаховичів з Києва саме до Владимира укладачам цих пам’яток було важко, оскільки Київська держава розпалась на окремі князівства і Владимиро-Суздальське було лише одним із них. Тому, як зазначає Д. Альшиц, укладачам Шостого степеня «Степенної книги» доводилось «виявляти багато винахідливості для приведення розповіді у відповідність із поставленим завданням. Вони змушені були піти і пішли на перекроювання давніх пам’яток, на замовчування одних фактів і випинання інших, на створення нових версій про події і спростування старих»255.

Для створюваної Іваном IV легенди про Всеволода Юрійовича Суздальського — загальноросійського самодержця — вигадується розповідь про переможні походи Всеволода Суздальського на половців у 1184–1185 рр. на чолі князів Владимиро-Суздальської землі, хоча насправді похід очолював Святослав Всеволодович Київський, а більшість князів, які брали в ньому участь, були південноруськими князями. Закресливши таким чином «славу Святославову», оспівану у «Слові о полку Ігоревім», московські книжники роблять висновок, заради якого й була здійснена фальсифікація, — характеризують Всеволода Суздальського загальноруським самодержцем: «Богохранимий же великий князь Всеволод Юрійович, благоденственно перебуваючи в граді Владимирі і правлячи скипетром Руського царства… і всіми численними Володимировими сродникам своїм старшинствуючи… Також… і інші гради руські і всіх праведно управляючи. І всі послушаху його і покоряху йому»256.

Іван IV, на замовлення якого і створювалися ці пам’ятки, також і сам розгортає, і своєю владою освячує систему доказів про прадавнє походження його царського, самодержавного статусу, невід’ємно пов’язуючи його з питанням законності володарювання на всіх руських землях: «Самодержавство Російського царства почалось по божій волі від великого князя Володимира… і великого князя Володимира Мономаха… і від хороброго великого государя Олександра Невського і… від достойного хвали великого государя Дмитрія, який здобув за Доном перемогу над безбожними агарянами… великого князя Івана… і батька нашого великого государя Василя і до нас, смиренних скипетротримачів Російського царства». Іван IV підкреслював, що престол ним не вкрадений і не захоплений через війну і кровопролиття, а успадкований волею провидіння мирним шляхом від предків257.

Ми зупиняємося на цих сюжетах так детально для того, щоб показати, наскільки багато було приділено уваги й докладено зусиль, на які хитрощі, вигадки та прямі фальсифікації йшов московський престол задля ідеологічного обґрунтування російського єдинодержавства та своїх претензій на приєднання всіх навколишніх руських земель до Московської держави.

Таким чином, можемо констатувати: землі колишньої давньоруської держави (Білорусію та Україну) Москва вважала своїм несправедливо втраченим історичним, природним спадком, частиною держави Рюриковичів, яку Москва покликана повернути в загально-руське православне лоно. Московські царі вважали своїм найважливішим державним, національним і релігійним обов’язком звільнення православного у своїй масі білоруського та українського населення від польсько-литовської залежності258.

Ідеологічно, окрім теорії династичної спадкоємності московських царів, зовнішньополітичний курс Росії обґрунтовувався месіанською ідеєю про те, що після заволодіння Римом «латинською» єрессю і взяття «нечестивими» турками Константинополя в 1453 р. лише Москва залишилась єдиним центром істинного християнського віровчення, останнім «Третім Римом», а московський государ — покровителем і опорою всього вселенського православ’я. Тому Російська держава як єдине вмістилище істинної християнської церкви має захищати православну віру та православних єдиновірців у всьому світі. Піддані московських великих князів, а згодом і царів, вважали лише себе істинно православним народом259, покликаним нести істинну віру та справжню духовність іншим народам.

Тією подією, яка послужила своєрідною точкою відліку у формуванні подібної ідеї, стала підписана 1439 р. візантійським імператором Іоанном VIII Палеологом, константинопольським патріархом Йосифом II та рядом інших вищих представників православного духовенства, зокрема й руським (київським) митрополитом Ісидором, Флорентійська унія з Римом. Згідно з нею православні визнавали зверхність папи і приймали догмат католицького віровчення, проте зберігали обряди православної церкви.

Російська православна церква, будучи апріорі налаштована антизахідно, відкинула в 1441 р. Флорентійську унію, а митрополита Ісидора, який прибув до Москви, за наказом великого князя Василя Васильовича заарештували як відступника і зрадника старовини. Від цього часу, як зазначає у своїй роботі М. Дьяконов, одним з найважливіших завдань державного управління московських государів стає обов’язок очолювати охорону православ’я і благочестя260.

А після захоплення в 1453 р. турками Константинополя й падіння Візантійської імперії вакантним залишилось і місце політичного глави всього православного світу. Тодішня російська публіцистика реагує на цю епохальну історичну подію досить одностайно. У створених по гарячих слідах події повістях «Про взяття Царяграда від безбожного Махмета Амуратова сина», «Про взяття Царяграда від безбожного Турського царя Амурата іже бисть в рік 6961» та інших робиться два висновки. Перший: Московська Русь залишилась єдиною вільною представницею православного світу, і другий: Русі доведеться визволяти православний світ від ярма невірних, хоча сама Московська Русь ще перебувала тоді під татарським ярмом261.

Наслідком усіх цих подій стала поява в росіян сумнівів у благочесті греків, посилення антилатинської пропаганди та усвідомлення необхідності створити власну всесвітньо-історичну концепцію, яка б обґрунтовувала роль і місце Московської держави на міжнародній арені в нових політичних умовах.

Як зазначає у своїй праці М. Алпатов, це завдання виконав перший російський «Хронограф», складений 1442 р. сербом Пахомієм Логофетом, який жив у Троїце-Сергієвій лаврі. Хоча текст 1442 р. до нас не дійшов, але про зміст концепції цілком можна судити з редакції 1512 р., про що йшлося вище. Для російського «Хронографа» після античності існує лише православний світ, Західна Європа фактично повністю випадає із цього варіанта трактування світової історії262.

Лінія на обґрунтування власної вищості, тепер уже не лише над Римом, а й над Константинополем, надалі лише посилюється. 1448 р. вперше московський митрополит (Іона) був обраний на церковному соборі російських ієрархів без участі Константинополя. Невдовзі, між 1458 і 1462 рр., з’явило «Слово вибране від святих писаній іже на латанію», яке мало не лише антилатинську, але й антиконстантинопольську спрямованість, оскільки в ньому проводилась думка, що після контактів Константинополя з Римом Царгород утратив свою чистоту, й тепер єдиним зосередженням істинної віри залишається Москва263.

Протиставлення московської церкви як Риму, так і Константинополю посилилося за Івана III, який завершив об’єднання Російської держави. Тому наприкінці XV — на початку XVI ст. у присязі єпископів Російської православної церкви обов’язковими були слова зречення від усіх ієрархів, поставлених «від Рима латинського чи від Царгорода турецької держави»264.

Новим поштовхом до посилення антилатинських настроїв стали спроба Новгорода геополітично визначитись на користь Заходу і придушення Москвою цієї спроби в 1471 р. Уже в «Московському великокняжому зводі» 1472 р. різкі випади проти «латинян» супроводжувалися вихвалянням «істинного» православ’я Московської Русі265. Тоді ж з’явився класичний антилатинський публіцистичний твір «Словеса вибрані»266. Як констатує у своїй монографії І. Греков, «ця тенденція посилення «антилатинської» пропаганди була пов’язана з тією обставиною, що все ідеологічне і внутрішньополітичне життя Московської Русі будувалося на протиставленні православ’я «латинству»267.

Узявши собі візантійські символи та оголосивши себе останньою та єдиною хранителькою справжніх цінностей, які полягають у православ’ї, Москва тим самим свідомо протиставила себе католицькому світу, який, на її думку, відступив від правих догматів церкви, утратив духовну сутність. Міфологема «загибелі Європи — відродження Росії» забезпечувала російському престолу поступ в Європу268. Теза про захист православних єдиновірців активно експлуатувалась Москвою та створювала їй сприятливий ореол для виконання головного завдання — приєднання всіх земель і народів, які вона вважала історично та геополітично належними собі.

Уперше перед московським правителем, який названий «боголюбивим і христолюбивим великим князем і самодержцем всієї Русі», а також «новим царем Константаном», завдання визволення братів-християн з «агарянського полону» висувається вже після скинення татарського ярма у «Викладенні пасхалії» московського митрополита Зосими (1492)269. Ідеї Зосими та ідеї «Повісті про Білий Клобук» новгородського архієпископа (1484–1504) Геннадія про те, що «в третьому же Римі, еже єсть на руській землі благодать святого Духа засяє» та що «всі християнські царства прийдуть в кінець і зійдуться в єдине царство Російське, заради православ’я»270 були розвинуті у «Посланнях» Філофея Псковського до псковського великокняжого дяка М. Мисюри Мунехіна (1523 — початок 1524) та великого князя Василія III (між 1524 і 1526 рр.).

Як зазначає Н. Синицина, сучасна російська дослідниця проблеми, ідея «Третього Риму» є історіософською концепцією. «У першій третині XVI ст….єдина Російська держава, яка сформувалась на сході Європи, утверджувала своє місце не лише в системі сучасних міжнародних відносин, а й у світовій історії. Вона заговорила про себе, апелюючи до давньої традиції, причетність до якої, укоріненість в глибокому минулому, тривалість історичної перспективи були покликані забезпечити їй стабільність і авторитет»271. Ідея «Третього Риму» є частиною релігійного та культурно-історичного образу світу в національній свідомості росіян, вона відбиває перспективу як просторову (розростання території), так і часову (розростання власної історії у глибину віків). Ідея «Третього Риму», зазначає Н. Синицина, — це віха на шляху розвитку національної свідомості росіян, освоєння нею географічного, хронологічного, культурного простору272.

Визначаючи місце своєї держави і своєї церкви в довколишньому світі, Філофей говорить: «Скажемо декілька слів про наше православне царство пресвітлішого й високостольнійшого государя нашого, який є єдиним християнським царем у всій піднебесній і браздотримачем святих Божих престолів святої вселенської апостольської Церкви, яка — замість римської та константинопольської — знаходиться в богоспасенному граді Москві… і яка світиться наче сонце, єдина у всесвіті. Так знай же, христолюбець і боголюбець, що всі християнські царства закінчили своє існування й зійшлись у єдиному царстві нашого государя»273.

Поза всяким сумнівом, наданню цій концепції зовнішньополітичного месіанського звучання сприяли численні прохачі із середовища східного православного духовенства, яке після заволодіння турками Малої Азії дуже швидко почало сприймати московського правителя як головного охоронця православ’я й титулувати його титулами візантійських імператорів. Так, у 1517 р. ігумен синайського монастиря Даниїл називав великого князя московського Василія III «самодержавним, боговінчаним величним царем усієї Русі», а константинопольський патріарх навіть титулував його «найвищим… царем і великим князем усієї православної землі й Великої Русі». Іноки сербського Хіландаря монастиря в 1548 р. титулували юного Івана IV «самодержавним великим царем московським, єдиним правим государем, білим царем східних і північних країн, який всім православним християнам цар і господар…»274.

Концепція утверджувалася також і через уведення в твори російської книжної словесності символічних сюжетів про появу вищих сил на Русі, чого, як зазначає у своїй роботі М. Плюханова, майже не траплялося до XVI ст. Уперше тезу про врятування Москви від татар Богородицею було включено до офіційного «Никоновського літопису», складеного у 20-х рр. XVI ст.275 Монументальна «Степенна книга» утверджує в суспільній свідомості й історії російської державності переконання, що Богородиця покрила Москву царственою чудотворною ризою, тобто присутня на землі Московського царства, яке тепер є богозахищеним як остання християнська спільнота у світі загиблої віри. Таким чином, «Степенна книга», поєднуючи церковну й літературну словесність, створює образ Святої Русі — єдиної визнаної вищими силами правовірної держави276.

Крім того, для обґрунтування свого особливого статусу, стирання з пам’яті канонічного підпорядкування Російської православної церкви Константинополю та утвердження права на першість у православному світі в XVI ст. в Московській Русі починає поширюватися думка про те, що РПЦ веде початок не з Візантії, а прямо від апостола Андрія, який, нібито відвідавши Дніпрові пагорби, заклав основи РПЦ. Ця думка проводиться й в офіційній «Степенній книзі», і під час богословського диспуту Івана IV з Антонієм Посевіно в 1582 р., на якому цар заявив, що Москва отримала християнство одночасно з Римом, від апостола Андрія277.

Месіанізм ідеї «Третього Риму» виконував не тільки функцію виправдання зовнішньої експансії через упровадження ідей про спільність, нероздільність історичних доль Росії й поневолених Османською імперією та «латинами» православних держав і народів та про спільність духовного простору, а й внутрішню консолідуючу функцію, підсилюючи почуття єдності нації.

Історико-канонічного характеру концепції «великого Російського царства, Третього Риму» надала «Уложенна грамота» Московського помісного собору 1589 р., скріплена підписом та печаткою Константинопольського патріарха Ієремії II: «…твоє же, о благочестивий царю, — звертається Вселенський патріарх до царя Федора Івановича, — велике Російське царствіє, Третій Рим, благочестям усіх перевершило, і всі благочестиві християни в твоє во єдино зібрались, і ти один під небесами християнський цар іменуєшся у всьому світі, у всіх християн»278. Таким чином, Вселенського патріарха змусили визнати універсалістську функцію московського царя у християнському світі[13].

Офіційно ж концепція «Третього Риму» була закріплена у пам’ятнику канонічного права — «Кормчій» 1653 р., яка включила в себе згадувану «Уложенну грамоту» 1589 р. про заснування Московського патріархату280.

Російська православна церква була, мабуть, чи не найголовнішим каналом доведення до народу, як і до більшості представників феодального класу, ідей офіційної ідеології, які вироблялись у вузькому колі церковних і світських верхів російського суспільства. Відбувалося це під час богослужіння, тобто через літургійні тексти. Особливо активно церква намагалася донести до віруючих ідеї богообраності і святого значення Російської землі. Так, наприклад, у службі «на положення Ризи Господньої» (1625 р. видання) говориться, що Російська земля абсолютно особливо «наглядається» Богом і т. ін. Прославляючи богообраність царя, як, наприклад, у післямові до вересневої службової Мінеї (1619 р. видання): «…богом обраного і святим єлеом помазаного… благовірного і христолюбивого, богом вінчаного і богом вшанованого і бігом піднесеного… всього всесвіту в кінцях засяявшого, великого государя, царя і великого князя Михайла Федоровича всієї Росії самодержця…», церква тим самим санкціонувала і благословляла всі його діяння, спрямовані на поширення цього «сяяння» на навколишні землі281.

Постійна зовнішня експансія та столітня національно-релігійна традиція, яка закликала до втручання в долі «руського» по крові і православного по вірі населення за межами Московської держави, привели до глибокого укорінення ідей російського месіанства та панславізму на побутовому рівні. Як зазначає М. Джеймс, росіяни ніколи не сприймали себе як націю, обмежену будь-якими державними кордонами282. Прагнення всіх урятувати на масовому рівні виправдовувало завойовницьку політику Московської держави. Більше того, ця традиція постійно підживлювала гегемоністичні прагнення Москви.

Утверджуючи особливий, вищий, ніж у європейських держав, статус Московської Русі і свій статус як її правителя, московські государі вважали себе за «честю» ледь не найвищими в тодішній Європі, оскільки, згідно з тодішніми уявленнями, государем з більшою «честю» був монарх більш самодержавний, який походив з давнішого правлячого роду й набув владу в порядку спадкового наступництва. Виборність монарха, обмеження його влади «людьми», «шляхтою» тощо, управління за порадою «всієї землі», мала відстань між монархом і підданими вважалися в Московії серйозними недоліками державно-політичного устрою, а подібний устрій — недосконалим, «убогим», нижчим і менш «чесним» порівняно зі спадковим абсолютним самодержавством. Тому за цими критеріями, наприклад, Іван Грозний визнавав нижчими за себе й цісаря Священної Римської імперії германського народу Максиміліана II, і шведських королів Густава I Вазу, Еріка XIV та Юхана III, і польських королів Сигізмунда-Августа та Стефана Баторія, і англійську королеву Єлизавету283.

У листі до Стефана Баторія в 1572 р. Грозний робить надзвичайно показовий у плані визначення не лише династичної першості, а й геополітичного позиціонування висновок, визнаючи рівність із собою за родоводом, повнотою влади й міцністю становища лише турецького султана: «…тому, що окрім нас та турецького султана в жодній державі немає государя, якого б рід царствував безперервно через двісті років»284. Інакше кажучи, за способами функціонування державної влади, рівнем повноважень монарха, принципами побудови всього державного механізму та іншими інституційними ознаками Іван IV не без підстав вважав Московське царство набагато ближчим до Оттоманської Порти, ніж до європейських монархій.

Базові уявлення росіян про місце і статус своєї країни у світі скеровували конкретні дії Москви. У XIV–XVII ст. Москва вела постійні війни, спочатку з Литвою, а потім з Річчю Посполитою за втягнення у сферу свого політичного й військового впливу та приєднання інших «руських» земель і національне панування об’єднаної народності на Східноєвропейській рівнині285.

Із середини 80-х рр. XV ст., після політичного підпорядкування Казані (1469) та ліквідації самостійності Новгорода (1478) і Твері (1485), питання про приєднання «руських», але не російських територій на заході Москва поставила перед собою у практичну площину. Уже в 1478 р. місцева литовська влада сповіщала гросмейстера Тевтонського ордену про те, що великий князь московський вимагає від короля Казимира повернення йому Полоцька, Смоленська, Вітебська та всіх інших руських земель286. Протягом 1487–1489 рр. вздовж всього московсько-литовського кордону тривала дрібна порубіжна війна, яка була першою фазою загального плану приєднання до Московської держави належних Великому князівству Литовському «порубіжних» руських земель.

Вступивши у військовий конфлікт з Литвою, Іван III у 1490 р. в договорі з цісарем Максиміліаном проголосив курс на опанування «великого князівства Київського»287. Улітку того ж року послу Казимира С. Петряшковичу було заявлено, що Іван III не тримає за собою волостей чи земель від королівської «отчини», тоді як «нам від короля великі кривди робляться: наші міста і волості і землі наші король за собою тримає»288. Це перша офіційна заява Москви про невизнання належності земель колишньої Київської держави Великому князівству Литовському. Як зазначав у своїй праці К. Базилевич, небажання великого князя у своїх претензіях до Литви назвати конкретні землі (наприклад, прикордонні «верховські», за які тоді йшла боротьба), які він вважає своїми, дозволяє нам трактувати його слова в розширеному розумінні: Іван III уже в 1490 р. претендував на всі землі Київської Русі, які увійшли до складу Великого князівства Литовського289.

У «пам’яті» посольства І. Берсеня-Беклемішева до короля Казимира в 1492 р. тезу про те, що не московські війська нападають на землі Великого князівства Литовського, а король тримає за собою землі, які йому не належать і які слід повернути Москві, повторено знову: «…і ти би наших міст і волостей наших земель і вод, які тримаєш за собою, нам би поступився»290.

Наприкінці 1492 р. у вірчій грамоті Д. Загряжського, першого московського посла до нового великого князя литовського Олександра Казимировича, уперше до титулу московського великого князя були додані слова «всієї Русі». Титул великого князя московського тепер звучав так: «Іоанн, божою милістю, государ всієї Русі і великий князь Владимирський, і Московський, і Псковський, і Тверський…»291. На протести литовців під час переговорів росіяни відповіли, що «государ наш до вашого государя у своєму листі… новини ніякої не вставив: чим його Бог подарував, від діда й від прадіда, від початку, правий є уроджений государ всієї Русі»292.

У московсько-литовському мирному договорі, підписаному в лютому 1494 р., литовці були змушені визнати за Іваном III титул «государя всієї Русі»293. Великий князь литовський був першим, а для Москви й найголовнішим суверенним монархом, який визнав за великим князем московським цей титул.

Оскільки для Івана III такий титул означав претензії на всі руські землі як єдиного государя цих земель, тому цілком логічною була його відмова влітку 1499 р. послам Олександра Казимировича офіційно підтвердити належність великому князю литовському Києва з пригородами та волостями294. Більше того, під час дипломатичної підготовки до нової війни з Великим князівством Литовським між Іваном III і кримським ханом Менглі-Гіреєм було досягнуто неофіційної домовленості щодо розподілу сфер інтересів в Україні. В усякому разі кримський посол Азі-Халіль, який у жовтні 1499 р. прибув до Москви з Криму разом з московським послом князем С. Ромодановським, від імені хана передав Івану III: «Про ту справу тобі брату своєму кажу: Київ і Черкаське містечко твої будуть… І тільки візьмеш, і твоєму брату мені й моєму серцю великий спокій, і твоєму імені велике добро». Сферою безпосередніх інтересів і впливу Криму повинна була залишатись нижня течія Дніпра295.

Відправлений у квітні 1500 р. у Крим московський посол князь І. Кубенський, зокрема, мав підтвердити незмінність намірів великого князя московського щодо Києва та Черкас: «А що писали нам про Київ і про Черкаське містечко, щоб нам їх дістати, і ми у Бога того просимо й вельми того хочемо, щоб нам дав Бог своєї отчини дістати»296.

Прагнення Івана III залучити до складу своєї держави Сіверську, Чернігівську та «українні» землі змусило його навіть відмовитися від традиційно ворожої політики щодо С. І. Можайського та В. І. Шемячича, нащадків найлютіших ворогів його батька Василія II, прозваного Темним через те, що його було підступно осліплено. Як установив сучасний російський дослідник М. Кром, десь на рубежі 1499/1500 рр. Іван III таємно «посилав» до князів «українного» С. Бельського, сіверського С. І. Можайського та чернігівсько-стародубського В. Шемячича і «обіцяв їм багато міст і волостей своїх». У результаті цих переговорів між Іваном III і згаданими князями була укладена таємна угода про те, що князі перейдуть зі своїми вотчинами до великого князя московського, а він видасть їм «опасні» грамоти про забуття ворожнечі між батьками, «а які міста й волості вони під Литвою підберуть, то їм усе держати» залишить297.

Таким чином, у результаті таємної сепаратної домовленості про перехід на службу до великого князя московського зі своїми вотчинами трьох литовських удільних князів Москва наприкінці квітня — на початку травня 1500 р. отримала під свій контроль і зверхність: з князем С. Бельським — місто Біле з волостю, з князем С. Можайським — міста Чернігів, Стародуб, Гомель, Любеч із волостями, з князем В. Шемячичем — міста Рильськ, Новгород-Сіверський та багато інших волостей298.

Благопристойним приводом, який Іван III використав, а вірогідно й сам створив для захоплення нових земель, було посилання князів-перебіжчиків на релігійні утиски православних, що нібито мали місце у Великому князівстві Литовському. Про те, що це не відповідало дійсності й що місцеве православне населення аж ніяк не прагнуло до об’єднання з православною, але самодержавницькою Московщиною, свідчить характер оволодіння Сіверською та Чернігівською землями московським військом. Росіянам довелося силою долати опір населення під час зайняття Брянська, Почепа, Радогоща, Любеча та Путивля, «багатьох людей мечу і вогню віддавши, а інших в полон повівши». Окрім того, частина мешканців згаданих міст, а також Чернігова назавжди покинула свої «отчизні землі», утікаючи від московської влади далі вглиб Великого князівства Литовського299.

Підкреслимо спеціально: уперше українські землі були захоплені Московською державою в результаті сепаратної домовленості з удільними князями і всупереч волі й бажанню місцевого населення.

У лютому 1501 р. Іван III заявив послам литовському (С. Нарбуту) і польському (панові Олехні), що зайняті нещодавно землі є «із старовини» його «отчиною», тому приєднання їх до Великого князівства Московського є обов’язковою умовою для укладення мирного договору300. На переговорах з литовцями в 1502 р. Іван III на вимогу литовської сторони повернути захоплені землі удавав щире здивування: «Нам заради чого великому князю Олександру ту свою отчину відступатись?»301. Аналогічну відповідь на пропозицію повернути Литві зайняті московськими військами землі отримав і С. Сантай, посол посередників на московсько-литовських переговорах — папи Олександра VI та угорсько-чеського короля Владислава: «І ми сподіваємося, що папі те добре відомо, що королі Владислав і Олександр вотчичі Польського королевства та Литовської землі від своїх предків, а Руська земля від наших предків, із старовини, наша вотчина… І папа би зважив те на своєму розумі, чи справедливо те королі чинять, що не за свою отчину з нами воювати хочуть?»302.

У наказі московському послові до Менглі-Гірея I. Берсеню-Беклемішеву, складеному в лютому 1503 р., позиція і плани Івана Васильовича були сформульовані досить чітко: «А які міста з Божою допомогою ми взяли, то наша отчина, тих йому не віддамо. А які міста Руської землі, і ми, як дасть Бог, хочемо своєї отчини всієї діставати, як нам Бог допоможе»303. Так само однозначно була заявлена в березні того ж року московська позиція щодо «руських» земель і польсько-литовському посольству на чолі з воєводою ланчинським П. Мишковським: «Але і не та одна наша отчина, які міста і волості зараз за нами, і вся Руська земля, Божою волею, із старовини, від наших прабатьків наша отчина»304.

Зрештою в результаті перемир’я, укладеного 25 березня 1503 р., до складу Московської держави перейшли фактично всі сіверські міста: Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Любеч, Гомель, Почеп, Трубецьк, Радогощ, Брянськ, Мглин, Дроків із значними територіями в середній і нижній течії річок Сожи та Десни. Нові володіння Івана III витягнулися клином до пониззя Десни. Бід західної вершини цього клину до Києва було не більше 50 км305.

Проте плани Івана III не обмежувалися цим. Відпускаючи у вересні 1503 р. свого посла боярина І. Ощеріна до Менглі-Гірея, великий князь московський наказав передати ханові, що «государ наш» хоче не лише закріпити за собою новоприєднані землі, «а хоче… ще Києва і всієї Руської землі своєї отчини» відняти в Олександра Казимировича306.

У результаті наступної московсько-литовської війни 1507–1508 рр. було юридично оформлено (мирним договором 8 жовтня 1508 р.) перехід Сіверщини до складу Московської держави, за винятком Любеча, який повертався Литві307.

Детально проаналізувавши настрої та дії різних прошарків міського населення під час російсько-литовських воєн кінця XV — початку XVI ст., М. Кром дійшов висновку, що «симпатії до Москви, до московських порядків не вдається віднайти ні в одному прошарку західноруського міста», а тому «доводиться констатувати, що опорою московських властей у новоприєднаних західних областях слугувало не місцеве населення, а розміщені в порубіжних містах полки на чолі з намісниками й воєводами та «испомещенные» там діти боярські з корінних повітів Московської держави»308. Ґрунтовне дослідження М. Крома переконливо засвідчує, що більшість «руських» (українців і білорусів) підданих Великого князівства Литовського були міцно інтегровані не лише в політичну систему цієї держави, а й сприймали спроби Москви накинути їм свої порядки як насильне схилення до чужих, незвичних, неєвропейських порядків.

Невдалі спроби Москви приєднати нові українські та білоруські землі під час російсько-литовських воєн 1512–1522 і 1534–1537 рр. не згасили експансіоністської налаштованості Московської держави. 1554 р. московські посли В. Юр’єв, Ф. Сукін та І. Бухарін під час зустрічі з великим князем литовським у Любліні продовжували вимагати, щоб він «уступив государю нашому государя нашого вотчину одвічну Київ і Волинь і Полоцьк і Вітебськ і інші міста руські з усім по старовині, як було за прабатьків государя нашого й рубежі б відшукав старі, і в тому б між себе міцно утвердився, що за ті старі рубежі ніколи ні в кого не хотіли нічого»309.

Паралельно з офіційним висуненням претензій на українські землі в середині XVI ст. російський уряд всіляко намагався посилити свій вплив на запорозьких козаків, щоб за їхньою допомогою приєднати до Московії всю Лівобережну Україну. Так, за наказом Москви дяк М. Ржевський, з метою налагодити тісні зв’язки із запорозькими козаками та спільно з ними організувати похід на низ Дніпра проти татар, навесні 1556 р. з великим загоном російських ратних людей з’явився в урочищі Санжари. Виготовивши там кілька десятків великих човнів, росіяни спустили до Дніпра на Запорожжя. Звідти разом із запорожцями вони здійснили похід на татарські замки Кази-Кермен, Іслам-Кермен, Волан-Кермен та Очаків310.

Повідомляючи князя литовського про цей похід навесні 1557 р., кримський хан зазначав, що після приходу під Очаків «козаки московські… за наказом господаря свого на нашому ґрунті на річці Дніпро в острові Хортиця замок збудувати мали». У цьому листі хан підкреслював, що «московські люди» споруджують замки для того, щоб, укріпившись на низу Дніпра, оволодіти всім середнім Подніпров’ям311.

Про ці плани добре знав і сам литовський князь, який у тому ж 1557 р. писав ханові: «Чутки зі сторони Московської доходять про що й Вишневецький дає знати, нібито князь великий хотів замки під ваше панство підсаджувати та будувати на Дніпрі й у гирлі річки Псла, або його на Хортиці будувати…»312.

Отже, російський уряд у другій половині 50-х рр. XVI ст. здійснював спробу взяти запорозьких козаків на свою службу, побудувати на березі Дніпра ряд військових укріплень для захисту України та російських кордонів від татар і таким чином інтегрувати до складу Московської держави всю Лівобережну Україну.

Наприкінці 1558 р. Іван IV відправив на Хортицю спочатку 5-тисячний загін російських ратних людей на чолі з князем Д. Вишневецьким, який восени 1558 р. перейшов на службу до царя, а слідом за ним — 2–3-тисячний російський загін на чолі з дяком М. Ржевським з великими військовими припасами313. На початку 1559 р. в урочищі Монастирище на Запорожжі за наказом царя був споруджений замок, де щонайменше до осені 1561 р. постійно перебували прикордонні російські гарнізони. Фактично в цей час Південне Лівобережжя перебувало під владою запорозьких козаків і російських військ314.

Про намагання російського уряду побудувати укріплений замок нижче порогів на лівому березі Дніпра великий литовський князь Сигізмунд II Август у листі від 6 травня 1559 р. повідомляв литовську раду панів у Вільно: «…князь великий московський замок будувати хоче в урочищі Монастирище між замком нашим Черкаси та островом Хортиця»315.

Ці дії Москви викликали чергове загострення російсько-литовських відносин. Під час дипломатичних переговорів російські посли обґрунтовували тезу про те, що все Лівобережжя від Черкас і до гирла Дніпра не належало Литовській державі, а росіяни, споруджуючи фортеці на лівому березі Дніпра, роблять богоугодну справу — «бережуть християнство від татар». Про належність цих земель російські посланці заявили, що Москва вважає Південне Лівобережжя своєю територією: «А буде по Дніпру між государів… ні на чиєму боці, а тому то він Божий: хто захоче, той на ньому і стоїть; а по цей час того ми не чули, що проти Криму Дніпро королівський; а як це видно, що Дніпро государя нашого, тому що тече із государя нашого землі»316.

У зв’язку з розгортанням бойових дій у Лівонії, Москва була змушена тимчасово припинити експансію на Південне Лівобережжя, хоча домагатися українських земель не припинила. Так, у 1563 р. московські посли на переговорах із послом Сигізмунда II Августа Ходкевичем виставляли умовами миру з Литвою відмову її від Волині, Поділля й Галичини на користь Московської держави, обмежившись пізніше лише вимогами «уступити» всю Лівонію та Полоцьк317. А під час переговорів у Польщі наприкінці зими 1573 р. посол Івана IV Гарабурда вимагав передати Москві Полоцьк, Смоленськ, Київ і Лівонію, закріпити польсько-литовський престол «навіки» за домом Рюриковичів, установити тісний союз Речі Посполитої та Московського царства проти «поган», Риму та інших держав318.

Протягом 70–90-х рр. XVI ст., як показав у своєму дослідженні Д. Мішко, царський уряд неодноразово посилав на Запорожжя царське жалування й дарунки, прагнучи таким чином прив’язати запорозьких козаків до Москви319. У 90-х рр., після того як гетьман запорозьких козаків Криштоф Косинський присягнув служити московському царю Федору Івановичу (1584–1598), останній у своїх листах на Запорожжя почав писати себе царем запорозьким, черкаським і низовським та віддавав запорожцям накази, як своїм військам320.

Кінець XVI — початок XVII ст. для нашого дослідження цікаві тим, що Москва в цей час ініціювала ряд міжнародних проектів, основною метою яких було встановлення контролю над українськими землями.

У червні 1587 р. до Варшави відправилось «велике посольство» на чолі з боярином С. В. Годуновим, яке повинно було виставити на елекційному сеймі на польський трон кандидатуру царя Федора Івановича. Наказ «великому посольству» для нас цікавий з огляду на два моменти. По-перше, він є яскравою ілюстрацією використання офіційною московською дипломатією придуманих ще Спиридоном-Савою легенд про дари Мономаха та теорії про послідовний перехід центру державної влади на Русі з Києва до Москви. Адже саме ці аргументи, на думку російської політичної верхівки, мали підтвердити високе походження влади московських монархів і законність їхніх претензій на вищу зверхність над українськими територіями: «Вам всім, панам раді, то відомо… яку почесть до государя нашого прабатька до великого государя Володимира Мономаха, які почесті прислав грецький цар Константин Мономах хрест животворящий і царську шапку й діадему, якими поставлявся на царство Грецьке». «Принесено було те царське поставлення… від царствуючого граду Візантії, Нового Рима, до великого государя, государю нашому великому прабатьку до великого князя Володимира Мономаха Київського і всієї Русі, і як з Києва принесена була та велика держава у Владимирську велику державу великим князем Андрієм Боголюбським, і як те царське надбання перенесено було із Владимира… в Москву великим князем Данилом Олександровичем»321.

По-друге, запропонований полякам проект унії дає уявлення про зовнішньополітичні плани царського престолу. Він передбачав побудову росіянами власним коштом ряду фортець «по Дону, по Донцю і по Дніпру», спільне підкорення Криму, а потім, у союзі з іншими державами Європи, виступ проти Османської імперії. У випадку успіху, зазначалося в документі, «і Волоська б земля до Польської б землі приложилась, і Мултянська б земля, і Босни, і Серби по Дунаю, й Угорська земля, що за турками, ті б усі були приворочені до Польщі й до Литовської землі»322. Інакше кажучи, перед московським царем в іпостасі польського короля відкривалися широкі можливості претендувати на зібрання величезних територій Східної Європи під своєю верховною владою. Проте головним стимулом, головною метою, яка спонукала московський престол до наполегливого проштовхування свого плану, було бажання тим чи іншим чином володарювати саме над українськими землями.

У 1599 р. вже уряд царя Бориса Годунова (1598–1605) розробив так званий «великий проект», згідно з яким Москва, спільно з Імперією, планувала перебудувати всю систему міжнародних відносин у Східній Європі. Оскільки Московська держава на той час не мала достатньо сил для встановлення російського політичного впливу в Речі Посполитій силовими методами, то Габсбургам пропонувався досить своєрідний союз.

Наприкінці літа 1599 р. до імператора Рудольфа II виїхав російський посол, дяк А. Власьєв, з пропозицією «на Польську і на Литовську землю… стояти… з цісарською величністю разом» з метою посадити на польський престол ерцгерцога австрійського Максиміліана. Оскільки одночасно ерцгерцог повинен був одружитися з дочкою Бориса Годунова Ксенією і, згідно з умовами одруження, приїхати до Москви й постійно жити там, то, як зазначає Б. Флоря, «очевидно, що результатом всіх цих подій повинно було стати встановлення в Речі Посполитій не австрійського, а російського політичного впливу»323.

У 1604 р. Борис Годунов повторно відправив до Відня проект антипольської коаліції, який тепер включав уже і безпосереднє приєднання Великого князівства Литовського до Московської держави324. Розробка і просування цих «великих» проектів були спробою Москви за допомогою дипломатичних методів добитися контролю над землями колишньої Київської Русі.

«Смутні часи» початку XVII ст. тимчасово відвернули увагу московських правлячих кіл від українського питання, але тільки-но Московська держава дещо оговталась від розгрому і спустошення, то знову поновила свої претензії на Україну.

У програмному зовнішньополітичному документі часів правління першого з Романових — Михайла Федоровича (1613–1645), наказі великому посольству до Швеції в 1632 р. (під час Смоленської війни з Польщею 1632–1634 рр.) було чітко зазначено, що Москва претендує на «споконвіку вічні вотчини великого государя нашого», у які, на її переконання, входять усі землі, розташовані східніше лінії: «…від Полоцька вниз по річці Двіні 20 верст до Риги, і від того місця по річці Німан вгору вище Городка 20 же верст, і від того місця… до річки Дніпро нижче Києва 100 верст, і вниз тією річкою до Чорного моря»325.

В офіційних колах Москви за царювання Олексія Михайловича (1645–1676) з новою силою ожило уявлення про «вселенську» роль Москви, мрії про імператорський престол, про поставлення московського патріарха Вселенським326, про об’єднання всіх православних народів в одній державі.

Як уже зазначалося, активно розпалювали й підживлювали месіанські приєднувальні настрої московської правлячої еліти і православні ієрархи Сходу. На думку Н. Каптерева, вдале повстання гетьмана Б. Хмельницького проти поляків справило сильне враження на православному Сході, і дехто побачив у ньому початок звільнення всіх православних народів від турецького ярма, яке мало ось-ось настати. Козаки своїми відважними походами на узбережжя Чорного моря в першій половині XVII ст. наводили жах і на турків, і на татар, тому православні народності Сходу бачили в козаках ту грізну силу, що здатна була завдати туркам вирішального удару, особливо, якщо козаки об’єднаються з єдиновірною Московією, утворивши єдину державу. Для досягнення цієї мети деякі грецькі ієрархи добровільно брали на себе роль посередників між московським урядом і козаками.

Одним з таких посередників, який покладав великі надії на їх союз в інтересах усього православного Сходу, був єрусалимський патріарх Паїсій (1645–1661). Закликаючи Олексія Михайловича розпочати війну з Туреччиною, Паїсій у грамоті від 4 листопада 1649 р. наголошував, що «говорять де всі християни, щоб їм те бачити, щоб Царем градом володіти великому государю царю й великому князю Олексію Михайловичу ніж німцям»327. Прибувши того ж року до Москви особисто, Паїсій закликав царя «прийняти превисокий престол великого царя Константина, прадіда Вашого, та звільнити народ благочестивих і православних християн від нечестивих рук»328.

1653 р. колишній константинопольський патріарх Афанасій Пателар, перебуваючи в Москві, написав великий твір «Слово понуждаемое», у якому наполегливо проводилась думка про необхідність для російського царя скористатися послабленням військової могутності Оттоманської імперії в її боротьбі з Венецією за острів Кріт і виконати пророцтво — відвоювати в турків Константинополь і зайняти престол Константина Великого329. 1 таких прикладів досить багато.

Подібні звернення були добрим стимулятором для Олексія Михайловича розпочати справу визволення сусідніх православних народів від іновірного ярма. Але політичний реалізм спрямував енергію Москви не на далекі Балкани чи на Константинополь, а на сусідню православну Україну.

В українському питанні «Тишайший» цар Олексій на перше місце висував релігійний мотив. Він вважав богоугодною справу приєднання України до Москви, а будь-які поступки в цій справі противними волі Божій, за які каралось немилосердними муками в пеклі330. Народною історичною справою вважали «прищеплення природної гілки [України та Києва. — А. Б.] до належного кореня»331 і ряд наближених до царя та впливових вельмож.

У пряму суперечність із згадуваною вище концепцією «Москва — єдиний законний спадкоємець, а значить, і збирач земель колишньої Київської давньоруської держави» вступала новостворювана в Україні концепція «козацтво — спадкоємець лицарських і державних традицій давніх руських князів».

Подібна «козацька» концепція була логічним продовженням і розвитком погляду на українських православних князів як легітимних правонаступників київських князів. По суті українські княжі роди виступали в ній «речовим доказом» безперервності історико-генетичних традицій українського (руського) народу.

І цей підхід відповідав історичним реаліям, адже, як зазначає у своїй роботі Н. Яковенко332, прихід литовської зверхності на українські землі в XIV ст., на думку більшості дослідників, відбувався непомітно і спочатку не вніс суттєвих змін у життя українських (руських) земель. Не відбулося ні істотного перерозподілу, ні ламки поземельної власності, руська (давньоукраїнська) мова стала офіційною мовою діловодства Великого князівства Литовського тощо. Збереглась і загальна модель вищих поверхів політичної надбудови, що склались у княжу добу, з тією лише відмінністю, що в більших землях — Київській, Волинській, Чернігово-Сіверській — місце давньоруських удільних князів посіли представники великокнязівської династії Гедиміновичів. Адже саме виникнення Литовсько-Руської держави базувалося на визнанні права власності за феодалами земель-анексів, які прийняли владу великого князя литовського.

Деклароване «рядами» (договорами місцевої української знаті з литовськими князями, які укладалися під час входження «руських» земель до складу Литовської держави) та пізнішими уставними грамотами збереження принципу «непорушності старовини» сприяло збереженню на українських землях, щонайменше до уніфікації законодавства Першим Литовським статутом 1529 р., давньоруських політичних традицій та в найсуттєвіших рисах соціального ладу333. По суті українські землі мали широку автономію у складі Великого князівства Литовського. До появи Першого Литовського статуту Київщина й Волинь жили за власним руським правом, зафіксованим в обласних привілеях, які надавали цим землям у 1392, 1396, 1432, 1452, 1471, 1503, 1507, 1529 рр. великі князі литовські: «…тих прав, котрі ж вони мають, як було за батька і брата нашого, їм не рушаємо»334.

Особливістю грамот, наданих Київській землі, є стабільне підкреслення удільної відособленості місцевих феодалів від усіх інших земель Великого князівства Литовського, підкреслення автономічності політичного розвитку Київщини: «А городки і волості київські киянам тримати, а нікому іншому…»335.

Наслідками такого стану речей було те, що й сучасники, й автори XVI — першої половини XVII ст. сприймали і трактували українських князів як прямих нащадків могутніх князів доби Київської Русі. І хоча формально традиція київського правонаступництва українськими князями перервалася з ліквідацією в 1471 р. Київського удільного князівства у складі Литовсько-Руської держави, але фактично навіть і після об’єднання в 1569 р. Польської й Литовсько-Руської держав у єдину Річ Посполиту та суттєвого законодавчого звуження рівня автономності українських земель найбільші українські (у першу чергу волинські) князі фактично поводили себе, як володарі автономних квазідержавних утворень.

Особливий статус найбільших українських князів-магнатів, так званих «королевят», крім історичної традиції, підтверджувався і їх особливим місцем у державно-політичній системі Речі Посполитої. По-перше, вони могли виставляти значні за тогочасними мірками війська, які дорівнювали королівським, а іноді й переважали їх: князь Костянтин Острозький, київський воєвода в 1559–1608 рр. — 15–20 тис., його сини Януш і Олександр — по 10 тис., Ярема Вишневецький — 8–10 тис. вояків. А по-друге, володіли найбільшими в Речі Посполитій і ледь не у всій Європі земельними комплексами, лише номінально підлеглими контролю державної адміністрації та урядової влади. Так, у другій чверті XVII ст., за підрахунками Н. Яковенко, князі Заславські володіли 32 679 димами, Збаразькі — 24 382, Вишневецькі — 14 938, Корецькі — 11 173, Острозькі — 10 174. На територіях цих земель діяли єдина влада і єдине право — князя336.

Відповідно до такого свого статусу українські князі і трактували своє положення в суспільстві як повноправних і законних володарів цих земель. Так, князь К. Острозький один із листів за кордон, до Сілезії, ігноруючи етикет васала польського короля, підписав цілком по-монаршому: «З Божої ласки, князь на Волині»337. А кн. Костянтин Вишневецький, будучи органічно впевненим у праві свого народу бути рівним серед рівних, зі спокійною гідністю декларує на Люблінському сеймі 1569 р.: «Ми є народом таким поштивим, що жодному іншому народові на світі не поступимося»338.

Як зазначає у своїй роботі В. Литвинов, не лише у вузькому елітарному прошарку, а в усіх станах України-Русі упродовж XVI ст. «відбувався процес усвідомлення спільних інтересів і передусім потреб у власній державі, яка уявлялася благом для всієї нації. Від цього часу починається новий злет національного самоусвідомлення українського народу, пов’язаний з народженням державотворчих тенденцій»339.

І хоча фактично з кінця XVI — початку XVII ст. із згасанням великих українських православних князівських родів чи їх покатоличенням українська державницька «князівська» концепція київського правонаступництва й перервалась, проте, як зазначає Н. Яковенко, українська боярсько-князівська еліта впродовж XIV — початку XVII ст. зберегла Україну-Русь як цілісну, унікальну, самобутню суспільно-політичну систему зі своїми традиціями. Самим фактом свого існування могутня місцева землевласницька знать, як окрема самодостатня політична сила, забезпечила «визнання чужими владами цієї знаті як спаяної корпоративної одиниці, що за тодішніми мірками було рівнозначно визнанню територіальної автономії». Крім того, «саме на елітарному рівні в силу його вищої освіченості була законсервована історична пам’ять про державну велич і силу княжої Русі»340, яка з переходом правонаступництва на «київську» державну традицію до нової провідної політичної верстви українського народу — козацтва — скріпила державницьку платформу визвольного руху відчуттям генетичної спадкоємності з Руссю Володимира Великого й Данила Галицького.

Показовою ілюстрацією суспільного усвідомлення особливого володарського статусу українських князів є, наприклад, вірш Герасима Смотрицького «Всякого чина православний читателю», у якому зокрема, йдеться про князя К. Острозького. Пряма паралель Володимир Святославович — Ярослав Мудрий — Костянтин Острозький і теза про божественне походження влади останнього не залишає сумніву, що саме українських князів, таких як князь К. Острозький, освічена й патріотична українська громадськість бачила спадкоємцями традицій великих київських князів:

Колись бо Великий Володимир хрещенням просвітив,

всю землю руську розсудливістю освіти…

Нині же Костянтин, Острозький княже,

його ж Бог сам обрав, яко вірного стража

Прабатьків своїх волі православної віри…

Володимир бо свій народ хрещенням просвітив,

Костянтин же розсудливістю писання освітив.

Ярослав будівництвом церковним Київ і Чернігів прикрасив,

Костянтин же єдину соборну церкву писанням підніс341.

Ще чіткіше Г. Смотрицький підкреслює продовження київської князівської спадкоємності в сучасній йому Україні у книзі «Ключ царства небесного» (1587), присвяченій князю К. Острозькому. Там, зокрема, говориться: «Таким благословенням вшанував і увелебив Бог того великого Володимира, який преславно і багато пречудово хрестив землю руську, якого церкви й роду міцна лінія і до сьогодні не перевелась, у ній же справжній спадкоємець і владний нащадок, ваша княжа милість, есті є і на місце тих великосановних і багатославних предків своїх наступає»342.

«Паростю Великого Володимира, який Руську землю охрестив», називає К. Острозького в 1598 р. й відомий уніатський церковний діяч, згодом уніатський митрополит Іпатій Потій343.

Аналогічним було сприйняття національно свідомою частиною суспільства й сина К. Острозького, передчасно померлого Януша Острозького. Так, І. Домбровський у своїх «Дніпрових каменях» (1619) з гіркотою пише: «…згасла надія, що сторожем буде звичаїв давнього роду, народу, який велетенську мав… колись-то державу»344.

Але більш-менш чітке усвідомлення і сприйняття «київської» державницької традиції козацькою елітою і практичні намагання її переосмислити і продовжити прийшло лише з початком Національної революції в 1648 р.

Хоча слід зазначити, що ще наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. козацтво прагнуло перебрати на себе одну зі складових «державницької» традиції українських князів. Адже козацтво, як і українські магнати, хотіло обмежити польський суверенітет у Наддніпрянській Україні, у першу чергу в південних, прикордонних зі степом районах, і вибудувати тут своєрідне квазідержавне утворення під номінальною польською зверхністю, у якому б панували свої закони й порядки, були свої збройні сили, міжнародні зносини тощо. Слід зазначити, що в дійсності влада польських державних інституцій на цих землях завжди була більш обмеженою, ніж на заході чи півночі України.

Зміцнившись, козацтво розгорнуло широку боротьбу за свої права й вольності, що на практиці приводило не лише до отримання певних преференцій представниками окремого козацького стану, а й до утворення території з обмеженим польським суверенітетом, провідна політична сила якої — козацтво — навіть проводила міжнародні переговори, укладала угоди й регулярно вела самостійні військові дії проти сусідніх держав.

Для прикладу можна згадати сеймові постанови 1590, 1592, 1609, 1635 рр. про козаків345, де, по суті, констатувалась неможливість для польського уряду повноцінно контролювати українські землі та визнавався факт проведення Військом Запорозьким, яке можна трактувати як армію без держави, дипломатичних зносин та війн із сусідніми державами з власної ініціативи і всупереч інтересам Речі Посполитої. У листі турецькому султанові Ахмеду I від 8 листопада 1607 р. польський король Сигізмунд III розписується у власному безсиллі, повідомляючи про неможливість покарати запорожців за походи на Туреччину, оскільки вони «не підлягають нічиїй владі»346. І дійсно, на дорікання Варшави за напади на турецькі міста в часи миру між Річчю Посполитою та Османською Портою козаки виклично відповідали: «…король уложив трактат із султаном, ми — ні».

Подібних прикладів, як і прикладів обміну посольствами між Військом Запорозьким та іноземними правителями, можна наводити багато, але й цих досить для обґрунтування висновку про фактично існуючий тоді зовнішньополітичний суверенітет Війська Запорозького, який де факто ще наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. визнавали Крим, Туреччина, Імперія, Швеція.

Крім того, козацтво прагнуло створити власні владні та судові інституції, ігноруючи польські. Так, у позові королівського суду до жителів Брацлава 1607 р. говорилося: «Всю юрисдикцію замкову старостинську собі привласнюєте, справи і розсудки всі між скривдженими, узявши те з моці старости нашого, самі над звиклість давню відправляєте, а хто б у реєстр ваш, в юрисдикцію вашу не вписався і проти старости нашого з вами не переставав: тоді з місця геть від маєтності виганяєте, добра їх берете»347.

Про те, що тенденція на унезалежнення внутрішнього життя України від польської влади через створення козацькою спільнотою паралельних владних і судових інституцій та вимоги визнати значні території так званим «удільним панством козацьким» розросталась і укорінювалась, свідчать сеймові постанови. Так, у рішенні сейму 1613 р. зазначалося: «Оскільки ці люди [козаки. — А. Б.] не визнають нашої влади й самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, обравши собі своїх старшин і суддів, і не хочуть підпорядковуватись ніяким судам, окрім своїх отаманських, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин… ми ліквідуємо їхню юрисдикцію як таку, що суперечить загальному праву й зобов’язуємо підкорятись властям за місцем проживання»348. Проте через три роки, у 1616 р., на варшавському сеймі знову констатувалося, що козаки «мають своїх гетьманів і власну форму справедливості, самі собі права складають, урядовців і вождів становлять»349.

А якщо врахувати той факт, що козаками вважала себе більша частина населення Подніпров’я, то змальована ситуація виглядає вже як загальна тенденція розвитку українських земель під польською владою. Так, наприклад, згідно з люстрацією королівщин 1616 р., у містах Біла Церква, Триліси, Богуслав, Канів, Корсунь, Стеблів, Переяслав, Гельмязове, Бикове, Черкаси, Боровиця, Іркліїв, Говтва, Кропивна, Чигирин і Крилов з 9341 міщанського дому 7461 (80%) були «непослушними», тобто відмовлялися відбувати феодальні повинності й визнавали козацькі суди і владу350. Тому, очевидно, у цьому контексті правильніше вести мову не лише про певні привілеї козацтва як стану, а про фактичну автономію частини території України, на якій функціонували альтернативні польським «козацькі» владні та судові органи.

У грудні 1625 р. в королівській інструкції на сеймики, хоча й через призму класового погляду, але робиться тривожний висновок про сповзання цієї «самостійницької» тенденції у політико-державну площину, оскільки зазначається, що козаки, «забувши віру й підданство, вважають себе окремою Річчю Посполитою, вся Україна в їх руках, шляхтич у своєму домі не вільний, у містах і містечках його королівської милості все управління, уся влада в козаків, які встановлюють власну юрисдикцію, свої права»351.

Під час козацьких повстань проти польської влади наприкінці XVI — у першій третині XVII ст. мотив і прагнення створення власного козацького, українського державного утворення були присутні, хоча й не так чітко, як у 1648–1676 рр., і в політичних документах, які виходили з козацького табору. Пригадаймо проект лідера козацького повстання 1594–1596 рр. Северина Наливайка про формування в межах Речі Посполитої своєрідного екстериторіального утворення, у якому проживали б лише козаки без втручання властей352. Або політичну програму козацького повстання 1638 р., сформульовану в універсалі козацького гетьмана Якова Остряниці від 10 березня 1638 р.: «…скинути при божій допомозі з вас, народу нашого православного, ярмо, неволю і ляхівське тиранське мучительство»353.

Для найбільш проникливих іноземних дипломатів також було цілком очевидним, що в середовищі козацтва об’єктивно формується потенціал для створення незалежної держави. Так, шведський посол у Польщі П. Страсбург у донесенні своєму уряду наприкінці 1629 — на початку 1630 рр. представляв погляд на запорожців як на політичну спільноту, спроможну створити незалежну від Польщі державу з республіканською формою правління354.

Паралельно з виявленням автономістичних, державницьких тенденцій у середовищі провідних українських станів і в політичній дійсності України з кінця XVI ст. в Україні починає відроджуватись ідея спадкоємності і безперервності в розвитку українського народу від часів княжої Русі, окреслюється усвідомлення українцями себе як окремішньої від сусідніх етнічної спільноти355.

Українські мислителі-гуманісти у своїх творах не тільки чітко розрізняли, а й намагалися пояснювати, що Русь-Україна і Московія — різні народи і країни. Такі роз’яснення не раз зустрічаємо від С. Оріховського до П. Могили та його однодумців356. Так, наприклад, С. Оріховський, заперечуючи так звану «сарматську» теорію походження польської шляхти, якою деякі польські історики намагалися обґрунтувати її особливе становище в суспільстві, також називає себе, згідно з ренесансною традицією, античним ім’ям народу цієї країни — сарматом, заявляючи, що його батьківщина Русь-Україна «розташована у європейській Сарматії і має по правий бік Дакію, по лівий — Польщу, перед собою Угорщину, за собою, зі сходу — Скитію [Московію. — А. Б.357. Для С. Кленовича Русь закінчується на литовському кордоні із землями московитів на сході й Новгородською землею на півночі358.

І. Домбровський чітко локалізує український народ (доблесних русів), який, він як і С. Оріховський, називає сарматським і географічно, й історично, і психологічно в межах українських воєводств Речі Посполитої, протиставляючи його сусідам: хижим скіфам (татарам), байдужим до смерті волохам, диким мосхам (московитам), безтурботним ляхам та міцним духом литвинам. Для Домбровського мосхи є «плем’ям північним», яке Русь тримало в покорі. Автор не вважає його історичним спадкоємцем Русі, бо воно є чужим359.

Свідомим того, що сучасна йому Україна виступає спадкоємницею Київської держави, є, наприклад, автор «Перестороги», що вийшла із середовища львівських братчиків на початку XVII ст.360 З початку 20-х рр. XVII ст. серед українців формується погляд на себе як на народ, що має виняткове право на самостійний розвиток у територіальних межах свого проживання. Так, відомий письменник і церковний діяч Захарія Копистенський, пояснюючи входження українських земель до складу Польщі, наголошував, «що руські князі добровільно, за певними пактами приєднались до Королівства Польського…»361.

У цей самий час у колах патріотично налаштованої шляхти, вищого духовенства й інтелігенції концепція спадкоємності та безперервності в розвитку українського народу від часів княжої Русі починає обґрунтовуватися теоретично: через встановлення історико-генетичного зв’язку з минулим, доведення безперервності історії від Київської Русі до України, утвердження думки про Київську Русь як державне утворення українського народу тощо. Цю концепцію в різних варіантах обґрунтовували у своїх творах українські мислителі Захарія Копистенський («Палінодія»), анонімні автори «Перестороги» й Густинського літопису, Касіян Сакович («Вірш на жалосний погреб Сагайдачного»), Іван Домбровський («Дніпрові камені»), Симон Пекалід («Острозька війна»), Севастян Кленович («Роксоланія», 1584), Іов Борецький («Протестація»), Сильвестр Косов («Патерикон»), Афанасій Кальнофойський («Тератургема»), Ян Щасний Гербурт («Розмисел про народ український») та ін.

Фактично твори українських мислителів, насамперед гуманістів кінця XVI — початку XVII ст., сприяли формуванню нової української еліти з власного національною, культурною й історичною свідомістю, пробудженню національних патріотичних почуттів і заклали основу нової історіографії з виразним національно-патріотичним змістом.

Першим з українських мислителів, хто системно виклав свою концепцію бажаного державного устрою країни, хто почав обґрунтовувати у своїх творах ідеї монархії, обмеженої законом, суверенності народу і природного права людей на свободу, був визначний українсько-польський гуманіст, публіцист, оратор, філософ та історик середини — другої половини XVI ст. Станіслав Оріховський, якого в Західній Європі називали «українським Демосфеном». Він узагалі був одним із перших у Європі ідеологів освіченої монархії, оскільки хотів бачити в особі короля «філософа на троні». Згідно з державною концепцією С. Оріховського, закон «вищий від короля» і править державою. Король же, на думку мислителя, лише «вуста, очі й вуха закону, а точніше інтерпретатор закону, який поклявся… нічого не робити, як тільки те, що закон скаже». Король, таким чином, підлягає закону й не може діяти всупереч йому362.

На відміну від середньовічних уявлень про державу як своєрідний додаток до особи правителя, С. Оріховський вважав, що держава засновується на суспільному договорі, який виражає волю народу та його суверенність: «…держава є зібранням громадян, об’єднаних спільним правом і спільною користю» («Напучення польському королю», 1543)363. С. Оріховський обстоював концепцію природного права, згідно з якою людина в неварварській державі повинна мати право на повноцінне життя, на свободу совісті, слова, на право керуватися власним розумом. Відсутність або порушення якогось із цих прав, на думку мислителя, свідчить про дикість, варварство, деспотизм і суперечить природному праву. До першого типу держав С. Оріховський зараховував Польщу, до другого — Московію та Туреччину364.

Одним із перших конкретну ідею створення в Подніпров’ї самостійної козацької держави у формі князівства зі столицею в Києві висунув київський католицький єпископ (1589–1598), український політичний мислитель Йосип Верещинський. У його політичних проектах 1590 і 1596 рр. поряд з владою князя визнавалась і влада гетьмана, якого демократично обирало все січове товариство365.

Розмірковуючи про прийдешню українську державність, українські мислителі-гуманісти часто згадують славні часи своїх предків, передусім княжу добу, коли київські князі панували на великих просторах Східної Європи і їх поважали та боялися сусідні й далекі вороги. Зразковими в цьому сенсі, зазначає у своєму дослідженні В. Литвинов, можуть бути «Дніпрові камені» І. Домбровського (1619), Густинський літопис (20-ті рр. XVII ст.), вірші К. Саковича366.

Осмислюючи українську історію, український культурний католицький діяч І. Домбровський ставить перед своїми «Дніпровими каменями» два завдання: відкрити Україну для Західної Європи, ідентифікуючи її з відомою там Київською Руссю, та нагадати українцям про їхнє історичне коріння, про подвиги предків, про героїв та державних діячів, що заслужили вдячну пам’ять нащадків. І. Домбровський не лише описує славне державне минуле українського народу, а й наголошує на тому, що й у сучасній йому Україні є гідні предків спадкоємці — українські володарі й меценати; що українські князі «виросли з руської крові», а тому лінія київських князів в Україні не переривалась аж до князя К. Острозького і його синів включно. А оскільки український народ зберіг «цей престол аж понині», оскільки в Києві й досі пам’ятають «давню велич цього міста», а народ і сьогодні «фрігійської давньої Трої марить ще снами, — що так на життя теперішнє не схожі», то є надія на відновлення величі і слави країни367.

Чи не вперше в систематизованій і науковоподібній формі ідея безперервної спадкоємності історії і традиції від Київської Русі до козацької України була ґрунтовно, предметно й послідовно викладена в Густинському літописі, який розпочинається розповіддю про становлення й розквіт Київської Русі, а завершується нарисами про виникнення й діяльність козацтва та про унію.

У ряді творів особливо підкреслюється факт існування в минулому могутньої держави українців — Русі — зі столицею в Києві. Так, той самий І. Домбровський у своїй поемі спеціально наголошує, що Київ колись мав

…Силу велику, коли ще монархи

Київські русів усіх під своєю кормигою мали.

Мова іде про князів, які Київ зробили столичним

Містом і центром держави…368

Ректор Київської братської школи Хома Євлевич (1628–1632), хоча й зазначає, що український (словенський) народ, який «колись у царській пишавсь високості», маючи за столицю Київ з 500-ма церквами, тепер «збився з доріг, втоптаних дідами», проте сповнений оптимізму на майбутнє й закликає братися знову добувати «предків славу», тобто будувати власну могутню державу369.

У «Протестації» від 28 квітня 1621 р. київський православний митрополит І. Борецький (1620–1631) підкреслював: «Ми не бунтівники, не підбурювачі, ми взялися за те, що мали раніше, що нам наші предки залишили й віддали… Божі закони й звичаї, а ще й шістсотлітню традицію». Наголошуючи на нерозривній єдності сучасного йому українського козацтва і княжої Русі, І. Борецький зокрема заявив, що козаки з «плем’я славного народу Руського… що воювали Грецьке царство морем Чорним і сухопуть… Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом із Володимиром хрестилися…». З подібною ж прямотою трактує історичну генезу українського народу й З. Копистенський у «Палінодії» (1621): «Тоє-то є військо і той-то народ, котрий віру оную за Володимира від греків прийняту, тримає»370; а родовід українського козацтва — К. Сакович:

Їхні предки із роським монархом хрестились —

Володимиром, — стійко у вірі лишились

І ту віру несхитно тримають, статечно,

Бо за неї вмирати готові конечно…371

Аналогічне бачення історії свого народу виявляла й неденаціоналізована частина української шляхти. Так, обстоюючи свої права, шляхта Чернігівського воєводства на сеймику в 1641 р. звертала увагу польської корони на те, що воно розташоване «на землях голови нашої Русі Київської»372.

Наступний після І. Борецького київський митрополит Петро Могила та його однодумці у творі «Літос» (1644) плекали ідею політичної самодостатності Русі-України. Ця ідея мала реалізуватися в такій українській державі, яка б не підлягала ні польському королеві, ні московському цареві373. На чолі неї повинен стояти сильний український православний володар.

Своє бачення образу майбутнього ідеального володаря України П. Могила викладає в передмові до перекладу повчань диякона Кира Агапіта царю Юстиніану (1628) та присвяті Мойсееві у «Тріодіоні» (1631). Володар зображається П. Могилою як сильний супротивник для ворогів батьківщини та гуманний проводир своїх підданих. Його мудрість повинна проявлятися й у створенні законів, і їх неухильному виконанні, причому володар сам мусить бути взірцем у виконанні громадянських законів і дотриманні моральних норм. П. Могила свідомо віддає перевагу верховенству права, закону над царським маєстатом і необмеженою волею державного володаря, що були більш характерними для східних традицій. Ідея всевладного і свавільного царя-тирана, непідвладного жодним законам, подібного до східних сатрапів, яка чітко асоціювалася з правлінням сусідніх московських великих князів і царів, не приваблювала П. Могилу. На думку митрополита, велич правителя й пошана до нього можуть ґрунтуватися лише на його власних діяннях, гідних сильної, мудрої, освіченої людини374.

Слід особливо підкреслити, що, незважаючи на те, що частина вітчизняних мислителів підтримувала ідею запровадження спадкової монархії у формі українського князівства (С. Оріховський, Й. Верещинський, І. Домбровський, З. Копистенський, С. Пекалід, X. Євлевич, П. Могила), проте, як зазначає у своєму дослідженні В. Литвинов, українські гуманісти в цілому негативно ставилися до її необмежених, особливо тиранічних проявів, які існували в тодішніх Туреччині, Московії, Татарії, Іспанії. Одіозними володарі цих держав були передусім тому, що правили одноосібно, не зважаючи на закони і права громадян, яких вважали своїми рабами; не обиралися вільним волевиявленням народу й переважно не мали справжнього легітимного дорадчого органу. Божественність походження княжої влади в майбутній українській державі нашими мислителями під сумнів не ставилася. Але даний Богом володар не повинен виступати ні як «тиран», ні як «август», а лише як «глава землі», як символ або уособлення законної влади, як філософ на троні375, який у першу чергу мусить дбати про спільне благо своїх підданих, про освіту, мир і злагоду в суспільстві та захист від ворогів.

За часів Б. Хмельницького концепція київського спадку почала набувати офіційного звучання, українське керівництво часто саме нею керувалось у своїй практичній політиці. Плани гетьмана збудувати ні від кого не залежну українську державу, поряд з посиленням монархічних тенденцій у його діяльності та планами заснувати нову династію, на що слушно вказують В. Степанков, В. Смолій та Ю. Мицик, у разі їх реалізації перекреслювали всі плани царського престолу щодо приєднання «київського» спадку і ставили під сумнів концептуальну тезу про Москву як єдине у світі істинне православне царство, точку тяжіння всього вселенського православного люду. Інакше кажучи, уся ретельно вибудовувана протягом століть концепція російської державності та основні, геополітичні, за сучасною термінологією, засади її зовнішньої політики опинилися перед загрозою втратити наріжний камінь своєї побудови, адже реально могло виникнути ще одне православне, слов’янське, руське «царство», яке б мало прав на спадщину Київської Русі аж ніяк не менше, ніж Москва.

Проблема дослідження не просто державницьких, а саме незалежницьких тенденцій у діяльності Б. Хмельницького почала серйозно досліджуватися вітчизняними істориками лише в останні роки. Особливий внесок у розробку цієї проблеми зробили В. Смолій, В. Степанков та Ю. Мицик. Саме завдяки їхнім дослідженням була накопичена критична маса історичних свідчень та зроблені концептуальні узагальнення стосовно проведення Б. Хмельницьким політики щодо створення незалежної Української держави та своєрідної легітимації її перед тодішнім міжнародним оточенням через заснування власної української гетьманської династії Хмельницьких.

Наведемо ряд фактичних свідчень, які підтверджують вищезазначені положення. Уже в перший рік Національної революції, наприкінці травня — на початку червня 1648 р., почали поширюватися чутки про наміри гетьмана створити «вільне козацьке князівство» і проголосити себе його «князем» (монархом)376. Тоді ж маршалок польського сейму Б. Лещинський з обуренням констатував, що Хмельницький «у своєму задумі хотів заснувати Руську монархію»377. Коронний гетьман М. Потоцький ще в листі до короля від 21 березня 1648 р. повідомляв, що повстанці «хочуть також абсолютно панувати в Україні, укладати договори з іноземцями й зарубіжними монархами і робити все, що лише забагнеться їхній волі та бажанню»378. Оскільки незалежницькі, державницькі тенденції в діяльності гетьмана та Війська Запорозького в цілому з кожним місяцем посилювалися, то видається цілком закономірним, що єрусалимський патріарх Паїсій, який наприкінці 1648 — на початку 1649 рр. перебував в Україні, надав Б. Хмельницькому у грудні 1648 р. титул «князя Русі і прирівняв його до Константина Великого»379.

У першій половині 1649 р., як цілком переконливо доводять В. Смолій та В. Степанков, Б. Хмельницький сформулював наріжні принципи національної державної ідеї, реалізація яких стала метою Національно-визвольної боротьби українського народу. Її найважливіші принципи були такі.

По-перше, у розмовах з королівськими комісарами 23 лютого 1649 р. Б. Хмельницький чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання: «…виб’ю з лядської неволі народ весь руський… тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи»380.

По-друге, Б. Хмельницький проголосив незалежність утвореної Української держави. Так, уже в квітні 1649 р. гетьман заявив царському послу Григорію Унковському, що писав він «до короля і до панів ради про те, що якщо вони без зради хочуть з нами мир мати, і вони б мир з нами учинили на тому, що їм, ляхам і литві, до нас, Запорозького Війська і до Білої Русі, діла немає»381. Тоді ж один з анонімних шляхтичів, сповіщаючи про початок наступу Хмельницького, підкреслював, що той має намір створити незалежну державу, яка простягалася б від Перемишля до московських кордонів382. У жовтні 1652 р. польський розвідник ксьондз С. Шитницький повідомляв коронного канцлера С. Корицінського, що «задум має Хмельницький абсолютно й незалежно від жодного монарха панувати»383. У квітні 1656 р. в підготовленій королем інструкції послу до Криму Я. Шомовському наголошувалося на необхідності попередити хана про небезпеку для Криму виникнення «сильного сусіда», тому що гетьман «хоче собі самостійну державу з України вчинити»384. За даними анонімного автора праці кінця XVII ст. про королювання Яна Казимира, під час переговорів із трансільванським посольством у 1656 р. гетьман обіцяв допомогти Дьердю II Ракоці захопити польську корону за умови визнання його, Б. Хмельницького, незалежним «князем всієї Руської землі» зі столицею в Києві385.

По-третє, Б. Хмельницький сформулював положення про соборність Української держави. Під час переговорів з польськими комісарами в лютому 1649 р., як свідчив член польського посольства львівський підкоморій, В. М’ясковський, Хмельницький неодноразово наголошував на намірі «відірвати від ляхів всю Русь і Україну»386. Шведський дипломатичний агент Й. Маєр, який улітку 1651 р. проїжджав західноукраїнськими землями, занотував у своєму щоденнику інформацію про намір Хмельницького звільнити «всю Русь» від польського панування та про те, що він через свого посланця заявив польському королю, що вся земля від Кам’янця до Львова має належати Україні387. Уже згадуваний ксьондз Шитницький у жовтні 1652 р. також повідомив коронного канцлера про намір Хмельницького «всі ті землі мати у володінні, які починаються від Дністра, простягаються до Дніпра й далі до московських кордонів»388.

Яскравим прикладом відданості українського уряду принципу соборності українських земель є переговори з послами шведського короля Карла X Ґустава. У жовтні 1655 р., у відповідь на вимогу шведського короля очистити Львів і все Руське воєводство, Хмельницький рішуче заявив, що «став уже паном всієї Русі і нікому іншому ніяким способом її не пустить»389. Ця лінія витримувалась і надалі: у січні 1657 р. гетьман і старшинська рада відхилили запропонований проект договору й вирішили, за словами шведського посла Г. Веллінга, не укладати жодного трактату, поки шведи не гарантують козакам (згідно з умовами миру з Польщею) право на всю стару Україну, або Роксоланію, де панують їхня грецька віра і їхня мова, аж до Вісли390. Уже незадовго до своєї смерті, улітку 1657 р., Хмельницький заявив союзному трансільванському послу Ф. Шебеші, що, «хто б не володів Польщею і хто б не панував у ній, вони [козаки. — А. Б.] хочуть затримати за собою Польщу по Віслу, і її нікому не попустять»391. Окрім того, у «Щоденнику» литовського канцлера А. Радзивіла є інформація про існування серед наближених до гетьмана старшин ідеї перетворення «князівства Литовського у складову частину Української держави»392.

По-четверте, Б. Хмельницький розглядав утворену державу спадкоємицею Київської Русі, засвідчуючи в такий спосіб тяглість розвитку нації, відновлення нею процесу державотворення, перерваного експансією сусідніх держав. Уже в червні 1648 р. єпископ холмський писав про те, що Хмельницький «іменує себе князем київським і руським»393. У квітні 1649 р. гетьман, підкреслюючи спадкоємність новоутвореної козацької держави від Київської Русі, говорив царському послу Г. Унковському, що хоче, щоб поляки «уступили б мені й Війську Запорозькому всю Білу Русь по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі»394. У 1650 р. під час святкового молебню в присутності назаретського митрополита гетьмана Хмельницького величали «Государем Русі»395.

Дуже прикметним є й те, що про києво-руську спадкоємність справи Хмельницького говорили не лише українські державні діячі, а й представники білоруської православної інтелігенції. Так, в одному з панегіриків, який з’явився у Вільно в 1649 р. і був присвячений українському гетьманові, Хмельницького зображено «як предводителя народу руського», «протектора віри православної», «продовжувача справи великого князя київського Володимира — відновлювача величі землі руської», яка «провиною синів Володимирових… упала, а з Хмельницьких при Богдані на ноги встала…»396.

Цілком закономірними, з огляду на вищевикладене, є й вимоги Б. Хмельницього під час укладення угоди з Москвою на початку 1654 р., щоб Олексій Михайлович підтвердив «права», «привілеї і свободи», які мають Україна та Військо Запорозьке «з віків від давніх князів благочестивих і королів польських»397. Цим самим, окрім усього іншого, гетьман засвідчував, продовжувачем якої державницької традиції він вважає себе і свою державу.

Хмельницький також наголошував на спадковості козацької України від Київської Русі й у релігійному контексті. Так, у листах від 15 і 26 травня 1654 р. до царя і патріарха з проханням підтвердити привілеї київського митрополита, гетьман посилався при цьому на права, надані київській митрополії ще великим київським князем Володимиром Святославичем398.

Подібні приклади можна було б наводити й далі, але й ці дають змогу цілком однозначно стверджувати, що принципи, покладені Б. Хмельницьким в основу Національно-визвольної боротьби українського народу, об’єктивно, навіть незалежно від того, наскільки це усвідомлювали сучасники, вступали в гостру суперечність з основами ідеї російської державності та з російською зовнішньополітичною лінією.

Ця суперечність приховано постійно посилювалася через відродження ідеї українського монархізму, носієм якої виступав гетьман. Так, уже 31 січня 1649 р. В. М’ясковський — один з польських послів на переговорах з українським урядом — в одному зі своїх листів писав, що Хмельницький «величається князем Русі та Молдавії» та що йому «пропонують князівство Руське або державу Подільську»399. Під час тих самих переговорів Хмельницький 22 лютого прямо заявив послам: «…правда то єсть, жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським». Наступного дня, ведучи мову про українські землі, гетьман назвав їх своїм князівством400. Члени польського посольства, уже після повернення, у своєму листі від 8 березня, повідомляли короля, що «застали Хмельницького, який так значно перемінився…, що йому вже не про козацтво [йдеться], тільки про володаря й князя руських провінцій, як він наказав звертатись до нього, хоч і таємно»401. Трохи пізніше, у квітні 1649 р. Хмельницький повторив думку про свій володарський статус і перед царським послом Г. Унковським: «…волею Божою… мені велено над Військом Запорозьким і над Білою Руссю у війні цій начальником бути»402.

Харизматичність особи Б. Хмельницького сприяла утвердженню у свідомості козацтва й інших верств населення погляду на гетьманську владу як таку, що дана від Бога. Так, уже на початку 1650 р. ротмістр С. Чернецький, побувавши в Україні, констатував, що «всі його як Бога шанують; у воєводствах Київському, Брацлавському, Чернігівському і Сіверському так управляє, як і в Чигирині…» У жовтні того ж року під час розмови з М. Потоцький український посол до короля чигиринський хорунжий Василь між іншим зазначив, що «цей гетьман від Бога даний і гетьманом над військом поставлений; хіба що його і сам Бог скине»403. Сам же М. Потоцький був змушений констатувати: «Панує собі той Хмельницький як володар і союзний монарх»404. Один з польських панів у травні-червні 1652 р. писав: «Так вважала собі Русь, що той Хміль Богом даний, що то він від Бога даний для їх визволення»405. Показовим є також лист глухівського сотника С. Вейчина від 2 травня 1651 р. севському воєводі Т. Щербатову, у якому сотник дорікає воєводі, що той до «господаря нашого» пана Богдана Хмельницького не пише, і в якому красномовно дає нову титулатуру гетьмана: «Божою милістю великого государя нашого пана Богдана Хмельницького, пана гетьмана і його Війська Запорозького»406. Київський митрополит С. Косов у листі до царя влітку 1654 р. також цілком однозначно говорить про Хмельницького як про «їх країни начальника й володаря»407.

Сам Хмельницький також досить чітко висловлювався щодо свого володарського статусу. Так, 10 жовтня 1655 р. під час переговорів з посольством львівського магістрату Хмельницький підкреслив, що «вже став володарем всієї Руської землі і її нікому у жодному разі не уступить»408. Розуміли сутність нового статусу гетьмана й у сусідніх державах. Як цілком слушно зазначає В. Степанков, польський посол М. Станіславський мав усі підстави застерігати трансільванського князя Д’єрдя II Ракоці в марності його сподівань поставити гетьмана в залежність від себе: «Чи зможе Хмельницький, який щасливо зміцнювався протягом дев’яти років і став володарем русинських країв, повернутися до природного стану і з володаря, з монарха, на заклик якого виступає 100-тисячне військо, перетворитися у слугу і підданого вашої князівської милості?»409.

В останні роки урядування Хмельницького тенденція до становлення в Україні монархічної форми правління, як зазначають В. Смолій та В. Степанков, лише посилилась. Так, гетьманський посол до царя П. Тетеря в серпні 1657 р. свідчив, що Богдан «ради не збирав, а володів усім один, що розкаже, те всім військом і роблять»410. Титулатура гетьмана впродовж усього часу його правління еволюціонує також у цілком певному напрямі. Так, у листі до валаського воєводи К. Щербана від 28 червня 1657 р. вона мала вже зовсім монарший вигляд: «Божою милістю гетьман Військ Запорозьких»411.

Таким чином, можемо стверджувати, що війна за реальний контроль над Україною в 1658–1659 рр. була для московської верхівки боротьбою за повернення частини свого законного, як вважали в Москві, історичного давньокиївського спадку, своєрідною реалізацією месіанського бачення ролі Росії у слов’янському православному світі і спробою позбутися потенційного конкурента на цю спадщину шляхом його поглинання й позбавлення таким чином статусу суб’єкта міжнародних відносин.



§ 1.3. Соціально-економічні та державно-політичні уклади Війська Запорозького та Московського царства в середині XVII ст.: можливості співіснування


Четвертий рівень передумов війни між Україною та Московським царством у 1658–1659 рр. пов’язаний з існуванням у той період на Європейському континенті двох ворожих один одному соціально-економічних укладів — буржуазного та феодального. XVII ст. було осяяне зіркою англійської буржуазної революції, яка розпочала нову історичну еру і справила значний вплив на всі процеси й історично значимі події міжнародного життя в тодішній Європі. Тому без оцінки українсько-російської війни 1658–1659 рр. в контексті цієї революції неможливо ні належним чином її зрозуміти й оцінити, ні встановити 11 зв’язки та місце в системі складних соціально-економічних і політичних взаємовідносин у тогочасній Європі.

За всієї багатоваріантності існуючих соціально-економічних укладів у середині XVII ст. в Європі, тут усе ж досить чітко можна виокремити два принципово протилежні економічні полюси (регіони). В одному регіоні панував і розвивався прогресивний ранньокапіталістичний уклад з відповідною політичною системою (Голландія, Англія), в іншому регіоні, регіоні так званого «другого видання кріпацтва», де відбувся перехід до найбільш безпосередньої і грубої форми феодальної експлуатації селянства (Заельбія, Чехія, Угорщина, Польща, Прибалтика, Росія), продовжували панувати й розвиватися феодальні відносини412. Якщо в цих країнах феодальний уклад і не вичерпав усіх своїх потенційних можливостей, то в контексті загальноєвропейської економічної тенденції він перейшов у розряд відживаючого соціально-економічного укладу.

Становлення нового буржуазного устрою в передових країнах Європи було додатковим подразником для країн, у яких феодальний устрій не вичерпав свого потенціалу, передусім це стосувалося заельбського регіону. Революційна соціально-економічна та політична альтернатива, яка виникла в Європі в особі буржуазних країн, загрожувала самим підвалинам існуючих у країнах «другого видання кріпацтва» соціально-економічних і політичних систем, а тому сприймалася ними, як чужа й ворожа.

Фактор відмінності соціально-економічних укладів, які панували в Україні й Росії в середині XVII ст., мав вагомий вплив на розвиток двосторонніх відносин і на ставлення Москви до козацької держави в другій половині 50-х рр. XVII ст.

На першому етапі Національної революції 1648–1676 рр. в Україні в усіх сферах життя сталися зміни революційного характеру. Відзначимо найпринциповіші з них. У соціально-економічній сфері в результаті селянської війни на територіях, що увійшли до складу Війська Запорозького (близько 200 тис. кв. км), було, за незначним винятком, ліквідоване велике й середнє землеволодіння українських і польських феодалів, католицької церкви, королівських (державних) маєтків, фільварково-панщинну систему господарства та кріпацтво, там, де вони існували до війни. По-друге, завершився процес становлення козацької власності на землю, чим було зроблено великий крок на шляху оформлення власності фермерського типу та переростання селянських і козацьких господарств у дрібнотоварне виробництво. По-третє, унаслідок селянської війни значна частина земель шляхом «займанщини» перейшла в користування селян. Селяни здобули право продавати, купувати, заставляти землю, передавати її у спадок, хоча верховним власником землі виступала козацька держава. По-четверте, унаслідок відмови селян відбувати «послушенство» на користь українських землевласників або зведення його до мінімуму, в Україні в основному було здійснено перехід від відробітної до грошової форми ренти. По-п’яте, селяни отримали особисту свободу, право змінювати місце свого проживання й вільно переходити до інших станів, тобто в Україні в той час було скасовано станову замкнутість. У загальноєвропейському контексті це був величезний прогрес. У всій Центральній, Східній та Північній Європі подібного статусу змогла добитися лише частина селян Скандинавії413. По-шосте, як показав у своїх дослідженнях В. Борисенко, цехове ремесло, яке характеризувалось використанням найманої робочої сили, поступовим проникненням товарно-грошових відносин і послабленням обмежень у діяльності цехів, набувало все більш чіткого дрібнотоварного, дрібнобуржуазного характеру. По-сьоме, у цей період загальною рисою розвитку металургії, селітроваріння та інших добувних і обробних виробництв в Україні було використання вільнонайманої робочої сили і товарний ринковий характер виробництва. Ці та інші фактори дають підстави віднести ці мануфактурні виробництва до підприємств капіталістичного типу414.

Переважна більшість сучасних вітчизняних істориків відмічає наявність більшою чи меншою мірою розвинутих буржуазних відносин в Україні й існування загальної пробуржуазної тенденції в розвитку українського суспільства після 1648 р.415 (так, зокрема В. Смолій зазначає, що «визвольна війна дала також додатковий імпульс розвитку буржуазних відносин, які всупереч феодальній реакції почали завойовувати господарський простір українських земель»416) і зв’язок цих процесів з аналогічними в Європі417. Відомий радянський та російський історик М. Барг оцінює «шість одночасних революцій», які відбулися в Європі в середині XVII ст., зокрема й українську, як події одного порядку з англійською буржуазною революцією, що були тією чи іншою мірою наближені до висловлених нею в найбільш узагальненому вигляді потреб усього тодішнього європейського світу418.

Більш категорично на думці про генетичну близькість тих суспільних рухів, які в середині XVII ст. очолили Олівер Кромвель в Англії та Богдан Хмельницький в Україні, наполягає Л. Винар, який зазначає: «Революційний дух того часу виніс на своїх крилах Богдана Хмельницького і Олівера Кромвеля як великі індивідуальності, що своїм творчим генієм зуміли вивести на політичну європейську сцену нові прогресивні сили»419.

Республіканський політичний устрій, поширення ідей свободи, раціональне індивідуалістичне світосприйняття, виборність гетьмана, наявність вищого органу влади у формі загальної ради Війська Запорозького, обов’язковість рішень ради для гетьмана, широко розвинуте міське самоврядування на основі загальноєвропейського магдебурзького права, формування власності на землю фермерського типу, терпимість до релігійного вільнодумства — усі ці політико-правові інститути свідчили про близькість установленого в Україні в результаті Національної революції суспільно-політичного та економічного устрою з найпередовішими державами Європи.

За основними параметрами свого суспільно-політичного ладу тогочасна Московська держава становила повну протилежність Україні. У середині XVII ст. кріпосне право в Росії, остаточно закріплене Соборним уложенням 1649 р., набуло загальнодержавного характеру, у сільському господарстві домінувала найтяжча відробітна форма феодальної ренти — «барщина», існував суворий державний контроль над зовнішньою торгівлею, подекуди існуюче мануфактурне виробництво було засноване на позаекономічному примусі робітників і мало в основному казенний (державний) характер.

Основою політичної системи Московської держави була абсолютна, нічим не обмежена монархія, яка ґрунтувалася на переконанні в богообраності монарха. Державна влада була сакралізована, а тому у свідомості підданих священна й не потребувала ні згоди людей, ні будь-якого «суспільного договору»[14]. Держава абсорбувала чи підпорядковувала собі всі соціальні інститути. Усі піддані вважалися холопами (рабами) царя. Особистість нівелювалася, суспільство було повністю підкорене владі, усі були зрівняні перед лицем держави: феодали і чорні люди, світські і церковні. Суспільство було станово замкнутим і строго ієрархічним, колосальну роль відігравала бюрократія, у народі неподільно панували общинні колективістські настрої. Усі стани були прикріплені до держави службою та тяглом. Церковне життя в тогочасній Московській державі набуло рис фанатизму, характерним було поширення чернечих ідеалів на суспільне життя. Рівень духовного життя С. Соловйов характеризує як моральну неспроможність, ознаками якої були застій, відсталість, вузькість горизонту, обмеженість інтересів422. У цілому Московську державу XVII ст. можна визначити як імперію чи східну деспотію423.

Адже тогочасна Московська держава цілком відповідала описаним С. Каспе умовам формування імперії: «1) наявність в системі політичної легітимації держави певної вказівки на її абсолютне, універсальне значення; 2) наявність у політичній практиці держави стійкої тенденції до територіального розширення; 3) відсутність або обмеженість асиміляції народів, територій, які включаються до складу держави, збереження ними своїх етнокультурних особливостей»424.

Системними ознаками імперської форми державності, за визначеннями Ю. Березкина та Л. Гатагової, є: політична та господарська централізація; пірамідальна управлінська структура; територія, яка суттєво більша за середню для даної епохи й даного регіону територію держави і яка охоплює великий природно-ландшафтний і культурно-господарський ареал або навіть декілька ареалів; сакральний характер влади; наявність центру та периферії, окраїн, провінцій або колоній; панування столиці над периферією й активна протидія встановленню прямих контактів між провінціями; цілковите панування вертикальних суспільних зв’язків над горизонтальними; етнічна неоднорідність (етнокультурна роздробленість) за наявності домінуючого етносу чи групи етносів; прагнення до необмеженої експансії; претензії на світовий статус, а то й на світове панування; уподібнення держави (а символічно — і столичного міста) усьому цивілізованому світу; уявлення про вищість пануючого етносу над іншими людьми425.

Ведучи мову про відмінність рівнів соціально-економічного розвитку тогочасних України та Росії, слід також поглянути на них із точки зору теорії модернізації. Під «модернізацією», яка в загальнотеоретичному сенсі базується на ідеї внутрішньої здатності суспільства до якісної еволюції, у науці розуміють: «сукупність різного роду економічних, політичних, державно-правових, психологічних, культурних зрушень та перетворень конкретного суспільства у напрямі його осучаснення і постійного вдосконалення і наближення соціальних і політичних систем та їх фрагментів до максимально можливого рівня розвиненості»426. У країнах Заходу цей процес розпочався приблизно в XVI ст. і дістав у науці назву органічної модернізації, оскільки розгортався поступово, постійно вдосконалюючись, системно охоплюючи всі сфери суспільного життя, не вступаючи в різке протистояння з традиційними цінностями, а трансформуючи їх відповідно до соціальних потреб427.

В Україні, як зазначає В. Горбатенко, перший етап модернізації розпочався в середині XVII ст. і був історично пов’язаний з Англійською буржуазною революцією428. У Росії ж перший етап модернізації розпочався лише на початку XVIII ст. і був пов’язаний з діяльністю Петра I. Отже, якщо в Україні в розглядуваний період уже розпочалися модернізаційні суспільні процеси, хоча й з деяким відставанням від передових країн Заходу, то Росія доросте до свого першого модернізаційного етапу лише через півстоліття, що в розглядуваному нами контексті проблеми є дуже показовим.

Таким чином, можемо стверджувати: основна мета боротьби, розпочатої українським народом у 1648 р., яка полягала в тому, «щоб добитись ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої й не допустити його запровадження з боку Росії чи Османської імперії; розбудувати національну соборну державу і відстояти її незалежність; знищити панівну систему соціально-економічних відносин, котра ґрунтувалась на феодальному землеволодінні, фільварково-панщинному господарстві й праці закріпаченого селянства, та утвердити нову, основу якої становили дрібна приватна власність на землю (фермерського типу) й праця вільної людини»429, була абсолютно несумісною з тогочасною російською суспільно-політичною та економічною дійсністю.

Наявність поряд зі своїми кордонами, а з 1654 р. формально і в їх межах, території з генетично чужим соціально-економічним та політичним устроєм була для Московської держави неприйнятною. Самим своїм існуванням козацька республіка підривала основи російської державної системи, демонструючи альтернативу суспільного розвитку. Царський уряд побоювався, що ті процеси, які розгорнулися в Україні, можуть бути перенесені в межі Московської держави, і під впливом козацької вольниці може революціонізуватися російське населення430, тим більше, що втечі російських кріпосних селян в Україну ставали серйозною проблемою для царського престолу431.

Так, зокрема із чолобитної, поданої цареві в червні 1648 р. торопецькими та хотмижськими дворянами, видно, що російські селяни у великій кількості втікали від своїх поміщиків в Україну. При цьому селяни забирали і своє, і поміщицьке майно, підпалювали панські маєтки, убивали своїх панів. Утікачі об’єднувалися з повстанцями в Україні, поверталися ватагами в межі Московської держави й нападали на поміщицькі маєтки. Дворяни скаржились цареві, що втікачі, побувавши в Україні («в литовській стороні»), набираються всякої «прелести», тобто підпадають під небажані свободолюбні впливи432. Зрозуміло, що масова втеча залежних людей в Україну була політично й економічно невигідна російському дворянству та боярам, оскільки прямо зачіпала їхні життєво важливі інтереси.

У липні 1649 р. новому путивльському воєводі боярину С. Прозоровському був даний суворий наказ стежити за пересуванням населення у прикордонній зоні. Ті, хто перебирався в Україну без дозволу воєводи, вважалися зрадниками. Населенню Путивльського повіту заборонялось навіть кумитися й женитися в Україні, віддавати туди заміж жінок і дівчат. Порушників чекало суворе покарання433. Ці та інші заходи свідчили про серйозні побоювання Москви, що широкий антифеодальний рух українців може знайти відгук і в прилеглих регіонах Московської держави.

У 1650–1651 рр., як зазначає у своїй праці Ф. Шевченко434, який спеціально досліджував ці аспекти українсько-російських відносин, московські прикордонні воєводи постійно зверталися до полковників і сотників прикордонних з Московською державою полків і сотень Війська Запорозького про видачу їм російських селян-утікачів.

У липні 1651 р. з Розрядного приказу були розіслані грамоти воєводам у Путивль, Рильськ, Севськ, Брянськ, Яблонов, Бєлгород та інші міста «від литовської сторони» з наказом переписати у прикордонних повітах населення й поставити застави на дорогах з метою не допустити переходу росіян в Україну. За кожного впійманого втікача була обіцяна винагорода435.

Але ці заходи, очевидно, не дуже допомагали, оскільки втечі селян в Україну продовжувались і восени 1651 р., і в 1652 р. Утікали не лише окремі особи, а й цілі сім’ї з майном. Здебільшого втікачі селилися у прикордонних з Московською державою місцевостях, звідки вони таємно підтримували зв’язок зі своїми односельцями, переманювали інших кріпаків. Українська ж адміністрація, як правило, відмовлялася видавати втікачів, що лише заохочувало інших також скидати тягар феодального гноблення436.

Не викликає сумнівів, що панівні класи Московської держави сподівалися, що з приєднанням України старшина стане більш піддатливою у справі повернення втікачів, а також що московські служилі люди сподівались отримати за службу маєтності та вотчини в Україні. Що такі сподівання в політиці російських урядових кіл відігравали значну роль, свідчать, зокрема, наказ від 30 січня 1654 р. призначеним до Києва царським воєводам та неодноразові вимоги російських представників від українських послів у Москві під час переговорів у березні 1654 р., щоб «які государеві всяких чинів люди почнуть бігати в государеві черкаські міста і місця, і тих би, розшукавши, віддавали»437.

Тому недопущення розвитку буржуазних відносин в Україні та послідовна політика з їх згортання й ліквідації як прямими, так і опосередкованими (через усіляке сприяння профеодальним прагненням старшини) методами об’єктивно були важливим завданням Російської держави. Вирішення саме цього завдання Москва планувала розпочати після смерті Б. Хмельницького.

У більш широкому історичному контексті, як пише Л. Залізняк, Україна в цей період опинилась у прифронтовій смузі грандіозної битви між Європою й Азією, між європейським та азійським (східним) способами виробництва, між вільною, зацікавленою і рабською примусовою працею, між свободою і рабством438.

Суттєвою особливістю східного способу виробництва є неефективна економіка. Рабська праця не може бути продуктивною, а от військовий потенціал імперій, як правило, високий через високий рівень експлуатації населення та великі мобілізаційні можливості. Тому держави деспотичного типу звичайно мілітаризовані, агресивні, ведуть загарбницьку політику щодо сусідів439. Постійні війни, колонізація прилеглих територій, придушення повстань та великі видатки скарбниці імперій на утримання бюрократичного апарату й інших категорій служилих людей постійно вносять певну нестабільність в існування імперської системи.

Оскільки будь-яка система, зокрема й соціальна, прагне до самозбереження і стабільного існування, необхідна, відповідно, хоча б обмежена незалежність від мінливості зовнішніх умов. Причому, як зазначає С. Каспе, найпростішим способом забезпечення цієї незалежності є досягнення «відносної автономності системи завдяки її здатності до накопичення внутрішніх енергетичних і речових резервів. Тому будь-якій системі, яка прагне до досягнення рівноваги у відносинах із зовнішнім світом, властиве прагнення до підтримки певного обсягу матеріальних і енергетичних ресурсів»440.

Але при незмінній чи повільно прогресуючій технології наявні ресурси природи і праці досить швидко (тобто в історично осяжні строки) починають виснажуватись. Щоб поповнювати їх вибуття в межах екстенсивного типу економічного розвитку, необхідно залучати додаткові джерела. Проте нові запаси однотипних ресурсів знаходяться на нових територіях. Тому система вступає в конкурентну боротьбу за ресурси, які шукає в сусідніх країнах або колоніях441. Як зазначає К. Гаджиєв: «Просторова експансія, особливо в умовах екстенсивного зростання економіки, була однією з головних форм самовідтворення, продовження існування цивілізації чи світової держави, доказом її життєздатності»442.

Як показано Р. Адамсом443, процеси зростання масштабів, ускладнення внутрішньої структури саме соціальних систем і збільшення обсягів контрольованих ними матеріальних та енергетичних ресурсів взаємно обумовлюють і посилюють дію один одного. Іншими словами, для соціальних систем територіальне розширення, яке сприяє максималізації обсягів контрольованих ресурсів, є більш-менш універсальним способом адаптації до зовнішнього середовища.

Ця закономірність була дійсною і для Московської держави, екстенсивна економіка якої мала обмежені можливості, що, у свою чергу, обумовлювало обмежені можливості уряду матеріально-технічно, фінансово та військово забезпечити вирішення тих зовнішньополітичних завдань, які постали перед країною. Тому ресурси, яких не вистачало, Москва намагалася віднайти в сусідніх країнах. Регулярні нагадування Москви про те, що Російська держава витратила багато фінансових, матеріальних і людських ресурсів, обороняючи козаків від «ляхів» у 1654–1656 рр., свідчили, що вона збирається найближчим часом здійснити спробу включити українські ресурси у свій потенціал.



§ 1.4. Напередодні: українсько-московський військово-політичний альянс у 1654–1657 рр. (накопичення конфліктного потенціалу)


Зважаючи на надзвичайно складну й несприятливу для молодої Української держави зовнішньополітичну ситуацію, яка склалась на кінець 1653 р., Військо Запорозьке пішло на тактичний союз із Московською державою, враховуючи насамперед фактор конфесійної єдності. На початку 1654 р. з Москвою був укладений договір, згідно з яким Україна визнавала зверхність московського царя та погоджувалась на два обмежуючих її суверенітет положення: звітувати про приїзд іноземних послів, не підтримуючи без царського дозволу контактів з Варшавою і Стамбулом, і збирати податки з українського населення від імені царя й під контролем його представників444. У свою чергу, Україна отримала такі потрібні їй гарантії безпеки та військову допомогу для боротьби з Польщею. У цілому договір 1654 р. ряд дослідників, до думки яких приєднуємось і ми, оцінюють як такий, що узаконював стосунки номінального васалітету445.

Як цілком слушно зауважив О. Субтельний, «незалежно від того, як хотів тлумачити цю угоду цар, українські гетьмани та старшина завжди розглядали її як формальну й непорушну гарантію своїх прав.

І так само як еліти всіх країн Європи, старшина вважала, що коли цар не шануватиме цієї гарантії, то і вона більше не вважатиме себе зобов’язаною проявляти щодо нього покору та відданість»446.

Не можна не погодитись і з російським істориком Г. Вернадським, який писав, що «з точки зору політичної реальності, український народ присягнув на вірність царю Олексію в 1654 р. тому, що потребував захисту від поляків і тому, що вірив в ідеал справедливого православного царя. Зрозуміло, ні московський адміністративний режим, ні московське кріпосництво не були привабливими як для козаків, так і для селян». Старшина «погодилась прийняти царську зверхність, щоб уникнути повної поразки від поляків, але не вважала об’єднання чимось остаточним і не сприймала свою клятву царю всерйоз. Це стало для них політичним маневром, який забезпечив їм тимчасовий передих. Як із соціальної, так і з культурної точки зору вони відчували себе більш близькими за духом польській шляхті, аніж московським боярам»447.

Розбіжності сторін щодо концептуального бачення характеру укладеного союзу почали проявлятися ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького. Якщо українське керівництво на чолі з Хмельницьким убачало в цьому союзі оптимальну можливість довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й таким чином завершити об’єднання всіх етнічно українських земель під єдиною гетьманською владою для подальшої розбудови та зміцнення структур новоствореної національної держави, то Москва вважала його початком вирішення проблеми «київського спадку» на свою користь і початком процесу інтеграції українських земель до складу Російської держави. Договір 1654 р. давав Москві прецедент для претензій і на інші давньоруські території, які вона прагнула приєднати та інтегрувати у свою політичну систему.

Приєднання України до Російської держави Москва прагнула закріпити й легітимізувати не лише рішенням Переяславської ради, а й силою російської зброї і правом завоювання, результатом чого стала російсько-польська війна 1654–1656 рр. за українські та білоруські землі, а також за Смоленськ, який відійшов до Польщі за Деулінським перемир’ям 1618 р.

Рішення Земського собору 11 жовтня 1653 р. про оголошення війни Речі Посполитій означало, що Москва, з огляду на серйозний підрив військово-політичної моці свого головного геополітичного супротивника в регіоні внаслідок успішного повстання українського народу на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким, зважилась нарешті на велику війну з Польщею за кардинальний переділ сфер впливу у Східній Європі.

Месіансько-релігійні мотиви війни були основними в офіційних трактуваннях її початку. Так, 23 квітня 1654 р., проводжаючи військо на війну, патріарх Никон поклав царський наказ в ікону Володимирської Божої матері і сказав боярам і воєводам: «Прийміть цей наказ від престолу господа Бога і надію тримайте непохитно… Ідіть радісно й відважно за святі Божі церкви, за благочестивого государя, за всіх православних християн і виконуйте государеве повеління без усякого спотикання». Аналогічні мотиви початку війни наводились і у відправлених у травні того ж року в землі Речі Посполитої царських грамотах: «І ось тепер усіх сповіщаємо, що богохранима наша царська величність з Божою допомогою, зібравшись із багатьма ратними людьми на досадителів і руйнівників святої східної церкви грецького закону, на поляків, озброюємось, щоб господь Бог над нами всіма православними християнами змилосердився й через нас, рабів своїх, тим помсту створив, і свята східна церква від гонінь звільнилась і грецькими старими законами красилась, щоб за численні королівські неправди й за порушення вічного докончання помста відплатилась»448.

Істинні ж цілі розпочатої Москвою війни, як уже зазначалося, полягали в захопленні та приєднанні територій на заході. Апетити царського престолу сягали тепер уже не лише «руських» земель України та Білорусії, але й корінних земель Литви та Польщі. Так, наприклад, 26 липня 1655 р. патріарх Никон радив царю «добиватись Варшаву і Краків»449.

Нові російські надбання в ході війни були негайно зафіксовані й у царському титулі: з 1 липня 1654 р. до титулу було додане найменування «Малые России самодержец», а з 3 вересня 1655 р. — «Великого княжества Литовского и Белые России царь»450. Більше того, у листопаді 1655 р. посланцю литовського гетьмана П. Сапеги Глядовицькому в Москві було заявлено, що Ян Казимир і П. Сапега «непристойно» пишуть себе у грамоті відповідно великим князем литовським і гетьманом Великого князівства Литовського, оскільки «вам достовірно відомо, що дарував Бог великому государю нашому взяти у його королівської величності всю Білу Русь і стольне місто Вільно і государ наш учинився на всій Білій Росії, і на Великому князівстві Литовському, і на Волині, і на Подолії великим государем. Вам так писати непристойно; краще б вам просити милості у його царської величності і бути під його високою рукою, а государ віри і прав і вольностей ваших порушувати ні в чому не велить»451.

Окрім того, після формального приєднання України Москва негайно почала готуватись до її інтеграції в російську політико-економічну систему. У першу чергу планувалося реорганізувати грошовий обіг України, оскільки збереження в обігу на українських землях польських монет у Москві вважали небажаним з політичної точки зору. Як абсолютно слушно зауважує російський дослідник І. Спаський: «Грошова реформа 1654 р. в Російській державі була безпосередньо пов’язана з приєднанням України до Росії, оскільки воно вимагало перебудови давно застарілої грошової системи»452. Величезних грошових вливань потребувала й армія, яка вела бойові дії з поляками за українські та білоруські землі. Тому 1654 р. в обіг були випущені срібний рубльовик, карбований на західноєвропейських талерах (єфимках), з яких збивали зображення, а також четвертина й мідна полтина. У 1655 р. почали карбувати мідні напівполтиники (четвертаки), гривеники й алтини, у 1656 р. були випущені клеймені єфимки та мідні копійки. На рублі та алтині був викарбуваний новий титул царя: «Божою милістю великий государ, цар і великий князь Олексій Михайлович всія Великая і Малая Росії»453.

І. Спаський вважає, що спроба 1654 р. увести новий номінал (талер) нової грошової системи зумовлювалася тим, що в Україні в XVII ст., як і в інших європейських державах, основною повноцінною грошовою одиницею був срібний талер, «який як спільна західноєвропейська платіжна одиниця не визнавав жодних державних кордонів, поки не потрапляв у Росію».[15] Нова «талеро-рубльова» монетна система з руським єфимком в основі створювалась для того, щоб слугувати й на приєднаних українських землях, де талер був «наділеною довірою населення реальністю», з якою Москва повинна була рахуватися454. Таким чином, можемо констатувати, що царський престол активно намагався закріпити свої українські набутки не лише силою зброї, а й привнесенням в Україну спеціально для цього модифікованої на західний манер російської грошової системи.

Але й це не все. Очевидно, що саме заради якомога більш безконфліктної інтеграції українських земель Москва пішла й на церковну реформу. Як зазначає О. Сахаров, церковна реформа, яку 1653 р. почав проводити патріарх Никон і яка полягала у виправленні богослужбових обрядів і книг за грецькими зразками, була тісно пов’язана із зовнішньополітичними інтересами російського уряду. Уніфікація норм церковного життя була необхідна для підготовки приєднання України до Московської держави та об’єднання російської й української церков, оскільки за століття між ними накопичились відмінності в обрядах і правилах. Окрім того, як вважає О. Сахаров, уніфікація була потрібна і для здійснення далекосяжних задумів щодо православних народів Балканського півострова, які перебували під владою султанської Туреччини. Запроваджуючи в Московській державі норми церковного життя, відповідні до норм грецької церкви, правителі країни розраховували на успіх церковно-політичного впливу з боку Москви на ці народи455.

Договір 1654 р. лише частково й у загальних рисах унормовував міждержавні відносини, що давало сторонам простір для політичного маневру та вільного трактування положень угоди. Москва бажала реалізувати на практиці потенції, закладені в договорі, і ще за життя Б. Хмельницького почала висувати претензії, реалізація яких мала б призвести до звуження владного поля гетьманського уряду та поступової ліквідації української державності. Зокрема, ще в першій половині 1654 р. Москва планувала відправити до Війська Запорозького стольника М. Лодиженського, який повинен був провести перепис його населення для наступного оподаткування останнього на користь царя456. На початку 1655 р. стрілецький голова А. Матвєєв повідомив гетьмана про наміри царя збудувати в Києві «малий царський двір» і надіслати в українські міста царських воєвод457. Про наміри царського уряду увести в Україні воєводську форму правління та вивести з Білорусії козаків І. Нечая йдеться й у наказі думному дяку Л. Лопухіну (квітень 1656 р.)458.

Про те, що саме введенням московських воєвод з гарнізонами в українські міста царський престол прагнув установити свою верховну владу в країні, свідчить, зокрема, наказ призначеному 29 квітня 1656 р. київським воєводою окольничому Андрію Васильовичу Бутурліну про його повноваження під час виконання воєводських обов’язків в Україні.

Бутурлін був зобов’язаний: 1) «…бути в Києві з великою обережністю, і ключі міські і острожні тримати у себе», тобто контролювати вхід і вихід з міста; 2) «…а якщо їм про воїнських людей учиняться точні вісті… і їм… одразу облогу розписати… і бідних всяких людей зібрати в місто в облогу до приходу воїнських людей, і щоб повітових людей розписати по місту і по острогу по місцям і голів у них учинити», тобто виконувати функцію військового гарнізону, верховної військової влади в місті; 3) збирати розвідувальну інформацію; 4) «…а виселятися з міста ніяким людям без государевого указу не веліти…, а які люди прийдуть у Київ з московських і з українних, і з сіверських міст, і з повітів до родичів або для яких своїх промислів, і ті б люди являлись і в приказній ізбі, а не з’явившись б ніяка людина в Києві і в слободах ніхто ні в кого не жив би…», тобто здійснювати жорсткий контроль й регламентацію пересування і місцевого, і прийшлого населення; 5) «І того берегтись, щоб у Києві на посаді і в слободах і в Київському повіті і в селах і в поселеннях розбою, і татьби, і корчми, і блудні, і зерні і іншого якого воровства не було; а які люди учнуть розбивати, або красти, або іншим якимось воровством воровати… і їм злочинців і розбійників і татей веліти брати і про їх злочини розшукувати всілякими розшуками добре і розбійників і татей і всяких воровських людей розпитувати, і які люди оголосяться в злочині, і тих людей брати на тортури… І веліти їх тримати у в’язниці до государева указу…», тобто здійснювати поліцейські функції; 6) «…а які люди на кого в образах і в насильствах почнуть бити чолом государю в правах, і тим людям веліти приносити до себе чолобитні, а по чолобитним тих людей судити і… розшукувати добре; а по суду своєму і по розшуку між ними розправу зробити в правду без зволікання, а мито з судних справ брати по попередньому государеву указу…», тобто виконувати судові функції459.

Отже, поза всяким сумнівом, саме за таким алгоритмом мали діяти царські воєводи в Україні, поступово підміняючи функції місцевих органів влади, перебираючи їх на себе та відтісняючи козацьку адміністрацію від управління.

У 1655–1656 рр. починає також чітко вимальовуватися конфлікт між Україною та Московською державою за білоруські землі. Біла Русь, яка з давніх часів підпорядковувалася духовній владі київського митрополита й у якій почав активно встановлюватися козацький устрій, розглядалась гетьманським урядом як спадок княжої Київської держави, який після звільнення від польської влади цілком природно має бути об’єднаний в одній державі з козацькою територією460. У той же час царський уряд рішуче наполягав на підпорядкуванні всіх відвойованих у Польщі земель дому Романових і не хотів знати ні про яку гетьманську владу в Білорусії.

Ситуація загострювалася ще й тому, що, як слушно зазначає В. Горобець, вступ до Білорусії козацької армії в середині 1654 р. значно активізував антифеодальну боротьбу в регіоні, викликав тут хвилю масового покозачення місцевого населення. Корпус Івана Золотаренка почав масово поповнюватися білоруськими козаками-неофітами, для яких соціальні гасла Визвольної боротьби українського народу, демократизм організації козацького життя та соціально-економічної практики Української держави були більш привабливими, ніж кріпосницькі московські порядки461. Тим більше, що 30 липня 1654 р. ще на початку військових дій на білоруській території, цар санкціонував обернення захоплених у Білорусії та Литві полонених на кріпаків російських поміщиків462.

Проводячи лінію на закріплення за Військом Запорозьким південно-білоруських земель, де проживало православне «руське» населення, білоруські полковники, спочатку І. Золотаренко, а після його смерті й І. Нечай, послідовно проводили політику, спрямовану на взяття під козацький контроль та осадження козацькими залогами якомога більшої території. Так, уже в січні 1656 р. царські воєводи інформували Москву, що І. Нечай вигнав із сіл Могильовського повіту всі російські залоги, натомість розмістивши там свої і звелівши місцевому населенню не виконувати жодних розпоряджень царських воєвод, а також що він відмовляється вивести свої залоги з Мстиславльського, Горського, Дубровенського, Шкловського та Кописького повітів463. Окрім того, саме територія, контрольована козаками, стала в 1656 р. базою найбільш потужного розгортання антимосковського визвольного партизанського руху білорусів, що, зрозуміло, входило у прямий конфлікт з російськими інтересами в цьому регіоні464.

Суперечності між Україною та Московською державою вкрай загострилися внаслідок так званого віленського інциденту 1656 р., коли козацькі посли не були допущені на російсько-польські переговори, на яких вирішувалася доля українських земель. Тим самим царський престол яскраво продемонстрував українському керівництву, що збирається вирішувати долю України без участі українських представників і виходячи з власних зовнішньополітичних пріоритетів.

Претензії на роль провідної сили у Східній Європі та великодержавні амбіції стали основою для офіційного висунення російською делегацією на чолі з боярином князем М. Одоєвським 18 серпня 1656 р. кандидатури царя на польський престол, що на практиці означало б об’єднання двох держав під егідою Москви. Російські посли вимагали, щоб польський престол став спадковим для царя і його нащадків і щоб Польща навіки поступилася Малою і Білою Руссю, Волинню та Поділлям, а Литовське князівство було передане Московській державі на 20 років за завдані військові збитки465. Остання поступка, на яку погодилися російські посли під час переговорів, зводила укладення миру до формули: обрання царя в наступники Янові Казимиру й віддання Москві Малої та Білої Русі466. У результаті переговори завершились укладенням лише перемир’я, оскільки росіяни категорично відмовлялись від укладення вічного миру з Річчю Посполитою без передачі Московській державі України й Білорусії.

Віденське перемир’я 1656 р. з Польщею посилило в Москві тенденцію розглядати козацьку Україну виключно лише «як частину своїх споконвічних володінь»467, що не могло не викликати незадоволення українського уряду.

1657 р. відбулася і зміна тональності політики Москви щодо України, про що яскраво свідчить наказ стольникові В. Кікіну (лютий 1657 р.), у якому, на думку М. Грушевського, Москва вперше взяла такий образливий тон стосовно гетьмана, «закидаючи йому нелояльність, порушення присяги, страхаючи його карою божою за неправду супроти царя-сузерена…»468. За інформацією секретаря польської королеви П. де Нуайє від 25 січня 1657 р., цар прямо погрожував Хмельницькому у разі підтримки ним дій трансільванського князя відправити в Україну сильну армію469.

Протиріччя та розбіжності між українським і російським урядами, які наростали, призвели до того, що влітку 1657 р. царський престол дійшов висновку, що його не задовольняє існуючий рівень і форми українсько-російських стосунків і що необхідно вносити серйозні корективи у власну політику щодо Війська Запорозького. Головною причиною зміни курсу Москви щодо України було глибоке невдоволення правлячих кіл Московської держави тим, що до цього часу не було встановлено реального контролю над українською територією, а українське керівництво на чолі з Б. Хмельницьким послідовно ухилялося від виконання положень договору 1654 р. щодо обмеження міжнародних зносин гетьманського уряду, збирання податків на користь царя та встановлення чіткого козацького реєстру в 60 тис. козаків.

Суть нової політичної лінії Москви щодо України, яка почала вироблятися й реалізовуватися на практиці ще за життя гетьмана Б. Хмельницького, полягала в недопущенні стабілізації нової державно-політичної системи України, укорінення державницьких традицій управління у старшини та зміцнення поваги народних мас до цих змін. Особливо небажаною для російського престолу була перспектива зміцнення влади гетьмана та закріплення окресленої при Хмельницькому тенденції перетворення гетьмана з військового козацького начальника на правителя незалежної держави, який прагнув посилити, закріпити та зробити традиційним свій новий статус. Суперечило інтересам Москви і зростання території Української держави та поширення козацької юрисдикції на Білорусію. Адже фактично Військо Запорозьке в Москві ніколи не сприймалося державним суб’єктом, а радше повсталим військом, яке взяло під свій контроль певну територію і яке необхідно повернути «під руку» їхнього історичного володаря — московського царя.

Деякі концептуальні положення нового курсу Москви щодо України знайшли своє відображення в матеріалах посольства окольничого Ф. Бутурліна (травень — липень 1657 р.) до Б. Хмельницького. Основні претензії до Чигирина, висловленні окольничим гетьману у грубій різкій формі, полягали в тому, що відбувається зволікання із запровадженням в українських містах інституту царських воєвод, не виконуються зобов’язання щодо надходження податків з України до царської скарбниці, спостерігається поширення козацької влади на білоруські землі, було відмовлено в наданні земельних наділів у Києві стрільцям місцевого гарнізону, не приведено до присяги гетьманича, здійснюються неузгоджені з Москвою дії на міжнародній арені470.

Для реалізації планів щодо нового курсу Москвою було вирішено відмовитись від споглядальної політики стосовно України й розпочати активне втручання у розвиток суспільно-політичних процесів у ній. Першочерговим завданням на шляху реалізації цього курсу було кардинальне посилення російської військово-політичної присутності в Україні, що мало забезпечуватися введенням російських воєвод з гарнізонами в найбільші міста країни. Олексій Михайлович і його найближче оточення сподівалися таким чином впливати на дії гетьманського уряду та контролювати ситуацію в країні. У перспективі ці заходи давали царському уряду можливість підпорядкувати собі адміністрацію краю.

Другим наріжним каменем плану дій було звернення Москви через своїх представників безпосередньо до українського народу, минаючи гетьмана. Інформація царських агентів в Україні, зібрана протягом першої половини 1657 р. (зокрема повідомлення І. Желябужського471), переконала московське керівництво у твердості українського уряду щодо відстоювання власного суверенітету й водночас — у наявності політичних хитань (зокрема й на користь тіснішої злуки з московським царем) і наростання соціального невдоволення в українському суспільстві, особливо в його нижчих соціальних групах472. Про перспективність використання цього політичного ходу свідчили вже існуючі небезпечні для української державності прецеденти — прямі звернення в 1654–1657 рр. представників окремих українських станів до царського уряду з різними чолобитними473.

«Обкатування» нового політичного курсу щодо козаків розпочалося в Білорусії, оскільки там козацький плацдарм набув значних розмірів і загрожував перетворитися на досить тривалий час у чинник серйозного впливу на білоруські справи. Козацтво надто заважало царському уряду в проведенні ним у Білорусії шляхетської кріпосницької політики, чим утруднювало йому створення тут міцної соціальної бази; козацтво живило боротьбу білоруського селянства проти кріпосництва, що викликало гнів феодальної верхівки Московської держави474. Окрім того, Олексій Михайлович був особисто зацікавлений у якнайшвидшому врегулюванні соціальних відносин у Білорусії, оскільки лише перекривши білоруським селянам шлях виходу із залежності від державців, тобто заборонивши покозачення місцевого населення, він міг напередодні вального сейму, на якому повинно було обговорюватись питання про можливих претендентів на польський трон, зокрема й кандидатура московського царя, розраховувати на підтримку білорусько-литовської шляхти.

Украй небажаною для Москви була й тенденція переходу шляхти деяких повітів на українсько-білоруському покордонні під зверхність Війська Запорозького, яка намітилась у червні 1657 р. 20 червня 1657 р. в Чигирині повноважні представники шляхти Пінського повіту — маршалок Лукаш Єльський, стольник Адам Спітек Бжеський з товаришами — від імені шляхти («обивателів») пінської присягли гетьману Б. Хмельницькому. У присязі посланці зазначили, що пінська шляхта постановила щодо «вічного і нерозривного союзу» з Військом Запорозьким і зобов’язувалась проти спільних ворогів як православної, так і католицької віри, які б посягали на спільні свободи та кордони наші «одностайно з Військом нашим Запорозьким ми й нащадки наші боронити будемо»475.

Тут важливо зазначити, що пінська шляхта повністю ігнорувала московського царя як можливого зверхника цих територій, незважаючи навіть на претензії Олексія Михайловича на польську корону. Православна шляхта, на яку Москва збиралася спертись у регіоні для встановлення своєї влади, у світлі цих подій, виявляється, не потребувала жодної гарантії московського царя, бо Б. Хмельницький для них був останньою інстанцією. Подібне бажання перейти під зверхність Війська Запорозького в листі від 7 червня 1657 р. висловлювала і шляхта Південної Волині476. У разі поширення цієї тенденції розсипалась уся політика Москви в Білорусії, адже одна справа визволяти православних з «латинського», «ляського» ярма, а зовсім інша, коли ці православні є підданими православного володаря — козацького гетьмана.

З огляду на всі ці обставини, ліквідація в Білорусії козацького плацдарму повинна була укріпити позиції російського самодержавства й в Україні. Це добре розуміли обидві сторони.

Не добившись від Б. Хмельницького виведення козацьких військ з Білорусії, Москва на початку літа 1657 р. вирішила вислати їх самостійно. Для цього в Смоленську був сформований загін на чолі з воєводою С. Змєєвим і піддячим К. Мініним. Перед загоном С. Змєєва було поставлено завдання очистити від українських козаків Смоленський, Дубровенський, Оршанський та Могильовський повіти.

У відписці, поданій царю 16 червня 1657 р., С. Змєєв уже доповідав, що він зайняв Дубровну, Слоним, Могильов, Копись, Шклов, Мінськ, Борисів і багато інших міст і містечок, а місцеві воєводи отримали від нього суворий наказ вислати із зазначених повітів усіх козаків. Тут же воєвода повідомляв, що в Могильовському повіті «повітових мужиків ледь не всіх пописали» в козаки й що завадити цьому процесу можна, лише висилаючи військові загони477.

Одночасно новопризначений борисовський воєвода боярин В. Шереметєв, зі свого боку, вимагав від білоруського (чауського) полковника І. Нечая припинити розоряти шляхту, писати селян в козаки й наказував вивести козацькі залоги з Борисівського, Шкловського, Оршанського та Мінського повітів478.

Паралельно з початком операції в Білорусії московське керівництво почало активно зондувати ґрунт щодо впровадження нововведень і на українських землях, маскуючи це вимогами дотримуватися положень договору 1654 р. 4 серпня до Москви приїхало посольство на чолі з П. Тетерею, послане Б. Хмельницьким з проханням посприяти військом проти татар, які відновили напади на південне покордоння Війська Запорозького. У перший же день посольських переговорів, 5 серпня, царський представник окольничий Ф. Ртищев висловив невдоволення свого уряду тим, що трьохтисячний російський гарнізон у Києві живе виключно коштом царської скарбниці, що ратним людям не відведено місця під двори, і заявив, що необхідно «гетьману тим… ратним людям давати стацію, вибираючи з повіту, тому що вони живуть для оберігання їх же черкаських міст»479. Дорікали гетьманським послам і за те, що Б. Хмельницький приймає і відпускає іноземних послів від царських недругів, зокрема шведських і угорських, без царського на те указу і взагалі не повідомляє Москву про прибулі посольства480.

Прохання Б. Хмельницького допомогти військом збіглося з планами царського уряду збільшити свою військову присутність на території Війська Запорозького. Тому 7 серпня послів повідомили про рішення царя послати ратних людей в Україну. Але цього разу царські представники прагнули добитися від послів підтвердження того, що російські ратні люди будуть утримуватись коштом українського населення, а не коштом царської скарбниці, як під час попередніх походів481.

Тоді ж московською стороною було порушено питання про дотримання гетьманським урядом ст. 1 договору 1654 р. про збір грошових і хлібних доходів на царя та про передачу їх до царської скарбниці482. Причому посланцям було заявлено, що в Москві відомо про те, що козаки бунтують проти гетьмана та полковників, «нібито вони ті побори збирають на себе, а їм платні ніякої не чинять». Бояри детально цікавилися податковими можливостями українського населення. Відповіді П. Тетері про те, що подимного в Україні збирається по 1, 2 або й по 3 польських злотих з двору й що лише він зі свого полку зібрав 120 тис. польських злотих, але можна збирати й більше, лише підтвердили підозри бояр про те, наскільки значні кошти проходять повз царську скарбницю. Москва майже не приховувала свого незадоволення тим, що всіма королівськими, кляшторними та панськими містами, містечками й маєтками, конфіскованими в поляків, володіли гетьман і Військо Запорозьке й що всі доходи з них ішли гетьманові, а не царю483.

А доходи, незважаючи на постійні війни, які вело Військо, були великими. Так, великий коронний гетьман М. Потоцький у 1650 р. оцінював податки, які збирав Б. Хмельницький в українських землях, у 5 млн польських злотих484. Підрахунки, проведені Л. Гвоздик-Пріцак, свідчать, що лише побори від земельного фонду включно з подимним, які збирались у Війську Запорозькому, дорівнювали аналогічним поборам, які збиралися в Короні Польській, а загальна сума доходів держави Б. Хмельницького (збори подимного, стації, мита тощо) складала близько 7,5 млн польських злотих на рік485.

Тому припускаємо, що інформація, отримана від П. Тетері, дозволила царському уряду хоча б орієнтовно оцінити суму коштів, які Москва могла б за сприятливих обставин отримувати з Війська Запорозького. У світлі цього припущення, а також того, що війна зі шведами та підготовка до війни за Україну вимагала значних фінансових вливань, що змушувало уряд посилено карбувати нові гроші[16], яких не вистачало на армію, цілком зрозумілою є логіка подальших дій Москви. Вимагаючи у Виговського виконання пункту Переяславської угоди 1654 р. щодо виплати «царського» жалування козакам (приблизно 1,8 млн польських злотих для 60-тисячного війська згідно зі «штатним розкладом», зафіксованим у Березневих статтях 1654 р.488), Москва виступала ніби в інтересах козаків, але насправді розраховувала всю іншу суму доходів, отриманих в Україні, і досить значну, як свідчать наведені вище цифри, отримати, згідно з тими ж Березневими статтями, у царську скарбницю. Зрозуміло, що протиріччя із цього питання між Чигирином і Москвою було надзвичайно гострим.

Під тиском цих загрозливих для української державності тенденцій, у першу чергу чітко заявленого російським престолом курсу на послідовне обмеження автономії України, український уряд на чолі з Б. Хмельницьким став (починаючи ще з віленського інциденту 1656 р.) поступово змінювати свої зовнішньополітичні пріоритети, проводячи широкі політичні консультації з урядами Швеції, Туреччини, Криму, Трансільванії, Бранденбургу, Польщі.

Такий розвиток подій неминуче посилював конфронтаційні настрої між Україною та Московською державою. Незадоволення одна одною наприкінці гетьманування Б. Хмельницького сягнуло тієї межі, коли наявні протиріччя необхідно було так чи інакше вирішувати. Позиція, яку займало українське керівництво в цей час з ряду зовнішньополітичних питань та щодо виконання положень договору 1654 р., категорично не влаштовувала царський уряд. Москва не бажала зберігати ситуацію, коли гетьман, будучи царським підданим, проводить незалежну політику, яка часто заходить у відкриту суперечність з політикою центрального уряду (наприклад, похід А. Ждановича на початку 1657 р. на Польщу разом з трансільванським князем Дьєрдем II Ракоці суперечив династичним планам царського престолу й порушував віленське перемир’я між Річчю Посполитою та Московією). Саме існування незалежної козацької держави не вписувалось у плани Москви, заважало реалізації її зовнішньополітичної панславістської доктрини й не узгоджувалось із баченням Москвою свого місця у Східній Європі і світі. Тому фактичне, а не лише формальне приєднання України та встановлення над нею нарешті реального військово-політичного контролю з боку московської влади стало головним завданням Російської держави на найближчу перспективу.

Як справедливо зазначає В. Смолій489, у складі монархічної абсолютистської Російської держави Україна з її республіканською, демократичною формою правління не мала перспектив для свого розвитку.

Симбіоз демократичних і абсолютистських структур був протиприродним, відносний паритет, який виник на гребені екстремальної ситуації середини XVII ст., незабаром був порушений, звичайно у бік сильнішого. Справді, фактично самостійній Україні з її пробуржуазним устроєм та республікансько-демократичними підвалинами соціально-політичного життя не могло бути місця в кріпосницькій феодальній Московській державі. Тому Московія, так само як і Річ Посполита, залишаючись оплотом панщинно-кріпосницького ладу в Європі й намагаючись утвердити своє панування в козацькій Україні, сприяли рефеодалізації соціально-економічних відносин, відродженню великого та середнього землеволодіння, кріпацтва тощо.

У галузі зовнішньої політики перед Московською державою в XVII ст. стояли три основні завдання, намічені всім ходом розвитку централізованої держави, особливостями міжнародного становища країни. По-перше, зламати бар’єр на шляху до Балтійського моря, який поставила Швеція, щоб мати вільний (водний) вихід у Європу, без чого Росія не могла розвиватись як велика держава. По-друге, відвоювати в Польщі землі, які Москва вважала своєю історичною спадщиною, і приєднати Україну та Білу Русь до Московської держави. По-третє, забезпечити надійний і стабільний кордон на півдні шляхом розгрому Кримського ханства та виходу на узбережжя Чорного моря490.

Паралельно вирішувати три такі великі завдання, а значить — одночасно вести війни на декількох напрямах, Росія була не в змозі. Тому головним пріоритетом у Москві визначили боротьбу за приєднання українських, білоруських та західноруських земель, що входили до складу Речі Посполитої. Стрижневою метою російсько-польської 1658–1667 рр. та українсько-російської 1658–1659 рр. воєн було оволодіння Україною. На балтійському (західному) і татарському (південному) напрямах Росія весь цей час обмежувалась по суті лише оборонними діями, підтримкою існуючого статус-кво.


* * *


Таким чином, основні протиріччя, які призвели до українсько-російської війни 1658–1659 рр., були такими:

1. Протиріччя між європейською ідентичністю України і східною ідентичністю Московії. (Москву не влаштовувало те, що українські землі перебувають у складі держави, яка є частиною європейської цивілізації, і піддаються впливові «латинства».)

2. Протиріччя між феодально-кріпосницьким укладом у тогочасній Московії та потужною пробуржуазною тенденцією розвитку, яка існувала в Україні. (Царський уряд не бажав мати по сусідству живий приклад реалізованих «вільностей» та альтернативи соціально-економічного й політичного розвитку.)

3. Протиріччя між демократичними республіканськими основами суспільно-політичного життя в Україні та абсолютистсько-самодержавними його основами — у Московській державі.

4. Протиріччя між прагненням українського народу продовжувати розбудову структур національної держави та бажанням Москви бачити українські землі виключно невід’ємною складовою частиною Російської держави.

5. Типове саме для східноєвропейської, зокрема й української, знаті загострене побоювання потрапити під гніт монарха-тирана й підпасти під вплив чужинців491 заходило в суперечність із прагненням централістської самодержавної Москви нав’язати козацькій старшині свій вплив.

6. Протиріччя між прагненням європейських держав, насамперед Польщі та Швеції, не допустити порушення існуючої рівноваги сил у Східній Європі та бажанням Росії порушити цю рівновагу на свою користь, ставши головною геополітичною силою на сході Європи та у слов’янському світі в цілому.

У ході війни Москва прагнула вирішити такі завдання:

1. Реалізувати своє бачення угоди 1654 р., приєднавши Україну не лише формально, а й фактично, установивши військово-політичний контроль над її територією.

2. Припинити невигідну для Москви практику союзницьких відносин, коли вона виступала своєрідним гарантом безпеки і стабільності розвитку козацької держави (витрачаючи військові контингенти та кошти для захисту українських земель), натомість не отримуючи із цього ні політичних, ні економічних дивідентів. Забезпечити собі нарешті безпосередній доступ до українських матеріальних, фінансових та людських ресурсів.

3. Покласти край самостійній, відмінній від московської політиці українського уряду.

4. Звузити владні повноваження гетьманського уряду щодо внутрішнього життя країни через їх перерозподіл на користь царських воєвод та інших українських станів, у першу чергу міщанства.

5. Почати підготовку до поступової ліквідації української державності й до інкорпорації України до складу Російської держави.

6. Ліквідувати козацьку владу в південних районах Білорусії, де вона почала укріплюватися.

7. Установити безпосередній військово-політичний контроль над територією Війська Запорозького шляхом уведення в головні українські міста російських гарнізонів.

8. Забезпечити собі опорні пункти в нижньому Подніпров’ї та південних степах для боротьби з татарами й захисту російського колонізаційного руху в багаті південні області, а також геополітичний тил для вирішення балтійського питання.

9. Послабити геополітичні й економічні позиції Речі Посполитої як «вічного ворога» та основного конкурента в боротьбі за панування у Східній Європі.

10. Відсунути подалі від центральних районів країни кордон територій, які контролювали головні ідеологічні вороги православної Москви — «латиняни».

11. Наблизити кордони Російської держави до тих європейських держав, які лежать «за Польщею», зменшивши тим самим свою залежність у торгівлі з ними від Польщі.

12. Почати реалізацію давно виношуваних планів щодо об’єднання всіх «руських», але не російських земель, а також усіх православних, в одній державі.

Україна під час війни з Московською державою прагнула вирішити такі головні завдання:

1. Відстояти своє право належати до європейського світу й не дати російському престолу можливості розпочати процес інтеграції України у світ «Московія».

2. Відстояти право проводити самостійну, незалежну від Москви зовнішню і внутрішню політику.

3 Відстояти свої «вільності», тобто право організовувати власне життя на основі традиційних для України демократичних, республіканських цінностей і продовжувати розвивати свою економіку в межах європейського, а не азійського (східного) способу виробництва492, залишитись у європейському «світі-економіці»493.




Розділ 2

РЕАЛІЗАЦІЯ ЦАРСЬКИМ УРЯДОМ НОВОГО ПОЛІТИЧНОГО КУРСУ ЩОДО УКРАЇНИ У СЕРПНІ 1657 — ТРАВНІ 1658 рр.



§ 2.1. Спроба царизму нав’язати Україні свою політичну волю у серпні-жовтні 1657 р.


27 липня 1657 р., у час, коли Москва вже почала реалізовувати свій агресивний курс проти козацтва в Білорусії й не приховувала свого невдоволення існуючим станом російсько-українських відносин на переговорах у Москві, помер засновник і будівничий козацької держави гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький. Смерть гетьмана не лише стала тяжкою втратою для української державності, але й знаменувала собою початок принципово нового етапу в стосунках Війська Запорозького з московською монархією.

Авторитет Б. Хмельницького був настільки високий, а влада настільки велика, що царський уряд повинен був за його життя враховувати це у своїх планах і тимчасово стримувати свої експансіоністські прагнення. Зі смертю Хмельницького цей стримуючий фактор зник, відкриваючи Москві широкі перспективи у справі реалізації її колонізаційних планів стосовно України, а тому інформація про кончину гетьмана була сприйняли Москвою як сигнал до початку рішучих дій щодо закріплення її позицій на землях Війська Запорозького.

У Москві звістку про смерть Б. Хмельницького отримали 8–10 серпня 1657 р. Путивльський воєвода боярин М. Зюзін, повідомляючи про це, сповіщав, що «у війську після його смерті учинилось бунтівництво і убили двох полковників»1. Це донесення, очевидно, було достовірним, оскільки згодом сам Виговський підтвердив, що після смерті Хмельницького «в багатьох черкаських містах в людях заколоти і хитання і бунти були»2. Хоча яких саме полковників убили заколотники, не відомо.

Як зазначає М. Грушевський, в Олексія Михайловича і його оточення склалося враження, що Україна перебувала тоді у стані внутрішньої анархії, і він сподівався використати «цей хаотичний стан для корінних змін українського правління»3. Царський уряд розумів, що зі смертю Богдана Україна втратила вольового керівника, незалежного харизматичного лідера, і тому мав твердий намір не допустити, щоб гетьманська булава потрапила до рук людини, обраної незалежно від волі царя.

З огляду на повідомлення М. Зюзіна та попередню інформацію І. Желябужського, Олексій Михайлович 10 серпня наказав «бути на своїй государевій службі в черкаських містах»4 одному зі своїх найбільш сановитих придворних — ближньому боярину й наміснику казанському князю О. Трубецькому. На «посилку» в Україну цар у той же день наказав іти з Бєлгорода окольничому князю Г. Ромодановському з ратними людьми5.

План царського уряду полягав у створенні серед козаків традиції обов’язкової участі московських представників під час вирішення всіх важливих, а тим більше спірних внутрішньополітичних питань Війська Запорозького. Висланий у «військо» боярин із широкими повноваженнями повинен був «військо вмовити й учинити, як і раніше старшинам у послуху»6 та скликати за царським указом раду для обрання і затвердження нового гетьмана та підтвердження статей 1654 р. з новими, бажаними Москві, доповненнями.

Трубецькому доручалося, під приводом вирішення питання про виплату жалування козакам згідно з договором 1654 р. (з податків, сплачених українським населенням), зібрати інформацію про податкові можливості Війська Запорозького, створити в рядових козаків враження турботи московського керівництва про їхню долю (воєводи повинні були взяти на себе оборонні та «розправні» — адміністративні, арбітражні та судові — функції)7 і розпочати підготовчу роботу щодо уведення московського врядування в Україні. Окрім того, Москва планувала втілити в життя те, чого не наважився робити сам гетьман Б. Хмельницький. Трубецькому доручалося привести кількість козаків у війську у відповідність до записаних у Березневих статтях 1654 р. 60 тис. осіб8. Реалізація цього положення цілком відповідала інтересам Російської держави, оскільки таким чином у війську зменшувалася кількість «свавільного», «бунтівного» елементу, який потенційно міг загрожувати стабільності у прикордонних районах самої Московщини.

Для підготовки місії Трубецького 11 серпня було прийнято рішення про відрядження в Україну стольника В. Кікіна. Він повинен був з’ясувати ставлення місцевих жителів до запланованого московським урядом запровадження в Україні інституту царських воєвод, вести агітацію серед населення (зокрема провокаційними запевненнями, що в разі введення воєводського управління «їм тутешнім жильцям від полковників і від інших людей образ і податків не було б»9) та готувати ґрунт для посольства Трубецького. Кікіну було наказано повідомити військо, що на прохання Б. Хмельницького, переданого гетьманським послом П. Тетерею, цар «посилку їм учинити велів», указавши йти в Україну князю Г. Ромодановському «з товаришами з ратними з кінними і пішими людьми», а борисовському воєводі боярину В. Шереметєву «послати кінних і піших людей». Окрім того, Кікін повинен був повідомити про те, що цар посилає у Військо князя О. Трубецького, окольничого Б. Хитрово та думного дяка А. Лопухіна з «милостивим словом і для своїх… великих справ». Війську Запорозькому було дано наказ, як тільки від Трубецького буде отримано повідомлення, що він їде в Україну, скликати в Києві раду й чекати «царської величності милість до себе», яку має виголосити боярин10.

Розраховуючи активно втрутитися в елекційний процес в Україні (що суперечило договору 1654 р., згідно з яким царя лише повідомляли про результати гетьманських виборів11), царський уряд у наказі Кікіну особливо акцентував увагу на необхідній — з його точки зору — умові законного обрання гетьмана: визнання цього акту монархом. Саме тому Кікіну було наказано заявити, що присланий він до всього Війська Запорозького, і віддати царську грамоту не комусь одному, а «всьому Війську Запорозькому в обозі»12.

Москва зробила спробу взяти у свої руки й саму організацію ради в Києві. Київському воєводі окольничому А. Бутурліну з Приказу таємних справ було надіслано наказ відписати від царського імені в Чигирин генеральній старшині, у міста — полковникам, начальним людям, міщанам і черні, а також духовенству про «царську милість» і приїзд невдовзі ближнього царського боярина князя О. Трубецького й закликати всіх на раду до Києва13. Отже, створювався прецедент прямих зносин московського уряду з місцевими українськими органами влади, що було вкрай небезпечно для української державності, оскільки викликало в населення підозри щодо дієздатності гетьманського уряду та звуження його повноважень на користь Москви й розхитувало владну структуру Війська Запорозького в цілому.

В Україні в той час існувала й інша надзвичайно вагома в політичному й духовному житті країни вакантна посада — київського митрополита. Митрополит С. Косов помер ще 13 квітня 1657 р. Тоді ж гетьман Б. Хмельницький без консультацій з Москвою призначив місцеблюстителем митрополичої кафедри чернігівського єпископа Л. Барановича14 й наказав готувати вибори нового митрополита на 15 серпня 1657 р.15 За життя Б. Хмельницького Москва ніде в офіційних світських чи церковних каналах не виявляла зацікавленості у справі обрання митрополита. Причина цього швидше за все полягала й тривалому конфлікті царя та патріарха Никона. Останній, не бажаючи сліпо виконувати волю монарха й поважаючи канонічні права царгородського патріарха, ігнорував неодноразові рекомендації Олексія Михайловича хіротонізувати в Києві митрополита16.

Після смерті ж гетьмана царський уряд в особі київського воєводи А. Бутурліна почав відкрито проводити агітацію серед українського духовенства за підпорядкування Київської митрополії владі московського патріарха й домагатися недопущення виборів київського митрополита без участі представників Москви. Відчувши деяку розгубленість серед духовенства й довідавшись про самоусунення військового писаря Івана Виговського від цієї справи (він порекомендував Л. Барановичу «обирати митрополита поміж себе», на власний розсуд, бо старшина заклопотана смертю гетьмана), воєвода почав старанно вмовляти Л. Барановича, архімандрита печерського І. Гізеля та інших вищих церковних ієрархів, щоб вони пошукали милості царя «і були б під послухом і благословенням… святішого Никона, патріарха Московського, всієї Великої і Малої і Білої Росії, і зараз би без… великого государя указу по єпископів не посилали і без благословення… патріарха митрополита не обирали, а писали б про те й послали до… великого государя та до… патріарха…»17.

Активні дії київського воєводи дали результати. Українське духовенство почало потроху поступатися тиску воєводи, і 7 серпня Л. Баранович повідомив А. Бутурліна, «що вони з архімандритами та з ігуменами про те думали і приговорили, що їм усім бути під послухом і паствою… святішого Никона, патріарха Московського». Прийняти остаточне рішення й послати гінця в Москву Л. Баранович не наважувався, обіцяючи зробити це після приїзду з гетьманського похорону, де він, очевидно, прагнув виробити узгоджену з козацькою старшиною позицію з цього важливого для долі держави питання18.

Відчувши податливість духовенства до його вмовлянь і знаючи позицію свого уряду, який фактично ставив під сумнів легальність митрополичих виборів, здійснених без дозволу московського патріарха, київський воєвода змінив прохальний тон на категоричний. У своєму листі від 12 серпня Бутурлін вимагав від писаря І. Виговського, щоб той написав від себе львівському, перемишльському та луцькому єпископам (запрошених на вибори митрополита ще Б. Хмельницьким), щоб вони без царського указу на вибори «в Київ не їздили і митрополита не обирали», а відписали до царя та патріарха й чекали на їхнє рішення. Одночасно Бутурлін почав вимагати й затримання до царського указу щойно прибулого до Чигирина польського посланця С. Беневського19. Не утвердившись при владі, І. Виговський боявся відверто відкинути московські претензії щодо виборів митрополита й тому не давав воєводі рішучої відповіді.

Московський уряд справедливо побоювався, що православні єпископи, які живуть у володіннях польського короля, оберуть неприхильного до Москви митрополита, оскільки їх абсолютно не приваблювала перспектива опинитися під владою московського патріарха. Вищенаведені вимоги московського уряду повинні були розхитати зв’язок східних і західних єпархій Київської митрополії та, внісши в середовище вищого духовенства непорозуміння, полегшити реалізацію планів Москви в цій сфері.

У той час, коли Москва різко посилила політичну активність в Україні, прагнучи підкорити її своєму впливу, генеральний писар І. Виговський 7 серпня підписав трансільванському послу Францу Шебеші «Декларацію Війська Запорозького». Цей документ підтверджував продовження дії союзу із Трансільванією, укладеного за Б. Хмельницького. У ньому, зокрема, стверджувалося, що Військо Запорозьке «докладе всіх зусиль, щоб утримати Ракоці при владі, а якщо б цього не вдалося, союз діє і щодо наступників Ракоці[17], Військо бере на себе зобов’язання допомагати їм проти турків, татар та інших ворогів»21. Підписуючи подібний документ ще до свого обрання гетьманом, І. Виговський тим самим засвідчив, що буде, як і Б. Хмельницький, проводити незалежну зовнішню політику й поводитись як лідер незалежної держави. Окрім того, як цілком слушно зазначає Т. Яковлева22, підтвердження союзу з ворогом Польщі є серйозним аргументом проти концепції про апріорну пропольську налаштованість Виговського. З іншого боку, не відмовляючись від підтримки суперника Олексія Михайловича у претензіях на польський престол, Виговський засвідчує, що не збирається бути слухняним знаряддям у зовнішньополітичних комбінаціях Москви. Позиція І. Виговського була ідентична позиції Б. Хмельницького — залишаючись формально під царською зверхністю, проводити свою незалежну, у тому числі й зовнішню, політику.

Побоюючись у такій ситуації спізнитися на гетьманські вибори, Москва гарячково готує похід князя Г. Ромодановського. Уже 13 серпня цар послав воєводою в Бєлгород замість Ромодановського, який розпочав підготовку до походу в Україну, окольничого князя С. Львова23. Сам Ромодановський вислав наперед себе у Військо Запорозьке свого товариша Л. Ляпунова24.

Наступного дня в Посольському приказі П. Тетері прямо заявили, що князя Трубецького посилають в Україну у зв’язку з непевною там обстановкою після смерті гетьмана Богдана Хмельницького («…а в Війську Запорозькому почалась незгода поміж себе») і що мета посольства — «роздивитись» ситуацію на місці і, «зібравши раду в війську, статті, які… в минулому 1654 р. дані їм… про число Війська Запорозького і на військо про платню і про інші справи об’явити». Повідомлення ж Тетері про те, що, з огляду на свіжі вісті з України, необхідність у направленні туди російського війська відпала, оскільки «тепер у Війську Запорозькому від неприятелів небезпеки нема: поляки і кримські татари з України виступили», і його застереження, що коли козаки дізнаються про присутність московських посланців на раді, то сприймуть це як спробу Москви «Військо Запорозьке чим потіснити» й почнуть переконувати гетьманського сина Ю. Хмельницького ради взагалі не збирати, «щоб йому свого володіння не зменшити», а якщо елекційна рада й відбудеться, то «на раді без бунту не обійтись»25, московським урядом були проігноровані.

Козацькі посли чітко усвідомлювали, що в разі саме такого розвитку подій, хто б не був обраний гетьманом, «влада… гетьманська перед попереднім буде не така сильна»26.

Дізнавшись, що після похорону гетьмана в козаків відбудеться рада, путивльський воєвода боярин М. Зюзін 17 серпня послав від себе піддячого І. Роколова до Чигирина довідатись, «який на раді договір буде», де перебувають татарські та польські війська, чи є між ними згода «і чи чекають кримських і польських людей на твої великого государя черкаські й українні міста війною приходу?»27.

Через два дні, 19 серпня28, з Путивля до Чигирина виїхав щойно прибулий царський посланець у Військо Запорозьке стольник В. Кікін. Побоюючись утратити ініціативу в такий слушний момент, Олексій Михайлович у той же день послав з Москви слідом за Кікіним нового посла, свою довірену особу — полковника і стрілецького голову А. Матвєєва29. А 22 серпня30 в Україну з військом чисельністю до 30 тис. осіб вирушив князь Ромодановський31.

І. Роколов був першим російським посланцем, який прибув у Військо Запорозьке після смерті Б. Хмельницького. Писар І. Виговський у розмові з посланцем 21 серпня запевнив його у своїй вірності царю і сказав, що після ради вони зішлються з царем «про його государеві великі справи», а «духовенство від себе пошлють до… Никона, патріарха Московського… про всякі духовні справи і про поставлення на Київську митрополію архімандрита печерського Інокентія Гізеля»32.

Проте в цей час українським світським і духовним вождям вдалося виробити спільну позицію стосовно московських претензій на вибори митрополита. Результатом нарад у Чигирині став лист І. Виговського київському воєводі від 23 серпня. У цьому листі Виговський фактично відмовився від авансів, виданих ним напередодні І. Роколову. Він повідомив А. Бутурліна, що гетьман Б. Хмельницький запросив західноруських єпископів на обрання митрополита «по правилах давніх, як раніше це з покон віків бувало», і «що права і звичай давній кажуть і велять приїжджати по гетьманському листу на обрання митрополита, щоб між духовним чином без пастиря свавілля й непорядок не збільшувався». Далі Виговський інформував воєводу, що про результати виборів царя буде повідомлено33, недвозначно давши зрозуміти, що український уряд не має намірів чекати дозволу Москви на вибори митрополита. Після обрання Виговського гетьманом він і вище духовенство продовжили цю політичну лінію.

Ідучи в гетьманську столицю, В. Кікін у Ромнах, Лохвиці, Лубнах та в інших містах у розмовах з міщанами та рядовими козаками довідався, що «убогим людям те гідно, щоб були у них по містах царської величності воєводи, а інші того й не хочуть», а також те, що платню козаки не отримують і раді будуть приїзду Трубецького, який має те все «розглянути», але заявляють, що їх у війську не 60, а 300 тисяч34.

Прибувши до Чигирина, Кікін почав розмови про воєвод з козацькими сотниками. Проте його слова не знайшли в них підтримки. «І по тих словах зрозуміло, що вони начальні люди того не хочуть, щоб бути в них у містах царської величності воєводам»35. Тему про воєвод В. Кікін підняв і на офіційному прийомі в гетьманського сина Ю. Хмельницького та старшини 25 серпня, побачивши, що самі вони щодо цього ніяких прохань не висловлюють й ініціатив не висувають. Проте ідея запровадження царських воєвод не знайшла підтримки в українського уряду. Аргументи Кікіна про те, що воєводи потрібні, «щоб всі неприятелі, чуючи про те, були настрахані, та й між них би у війську від злих людей ніяких розрух і бунтів не було», видались українським урядовцям непереконливими, і вони їх проігнорували. За свідченням самого Кікіна, «вони всі проти тих слів відповіді ніякої не дали», зазначивши лише, що людям, від яких у війську робиться розруха, у них «буває карність»36.

У день, коли В. Кікін робив невдалі спроби переконати старшину в необхідності запровадження інституту воєвод в Україні, київський воєвода А. Бутурлін зі свого боку доповідав царю у відписці про виконання ним інструкцій Москви щодо письмового запрошення на раду до Києва Ю. Хмельницького, писаря І. Виговського, полковників, осавулів, сотників, простих козаків, духовенства, міщан і черні. Листи були розіслані в усі полки, а в Києві в ратуші воєвода сам повідомив киянам про «государську милість»37.

26 серпня 1657 р. гетьманом Війська Запорозького було обрано Івана Виговського. Місяць, що минув після смерті Б. Хмельницького, чітко продемонстрував старшині, що Москва наполегливо й послідовно прагне встановити реальний політичний контроль як над територією України, так і над процесами, які в ній відбуваються. Для цього царський уряд намагався використати будь-який привід, щоб утрутитись в українські справи, передусім в елекційний процес, робив усе можливе, щоб примусити козацьке керівництво ухвалювати важливі політичні рішення лише під контролем або хоча б під наглядом царських представників, і добивався згоди козаків на уведення в українські міста московських військово-адміністративних структур — воєвод з гарнізонами.

Державницьки налаштована частина старшини прекрасно розуміла, що затягування періоду міжгетьманства сприяє посиленню позицій Москви та впливу її в Україні. Очевидно, саме небажання дати царському уряду можливість укріпити свої позиції в Україні та перехопити політичну ініціативу, утрутившись у процес виборів, в обстановці політичного цейтноту та посиленої боротьби за гетьманську булаву між різними старшинськими угрупованнями і спричинило проведення гетьманських виборів у Чигирині на старшинській38, а не на загальній військовій раді. Старшинська рада краще відповідала вирішенню головного на той час політичного завдання — обрати гетьмана на власній, а не на ініційованій і організованій Москвою раді та без участі в ній спеціального царського посланця князя О. Трубецького, оскільки скликати і провести її набагато простіше і швидше, ніж загальновійськову.

Це рішення мало полярні наслідки. З одного боку, у найближчій перспективі Москва втратила можливість використовувати для своїх цілей непевну паузу міжгетьманства, але в більш віддаленій перспективі це рішення дало підстави опозиції звинувачувати гетьмана Виговського в нелегітимності, що Москва почала згодом активно й з успіхом використовувати у своїй політиці.

Як найближчий соратник Б. Хмельницького, І. Виговський продовжив незалежницьку політичну лінію старого гетьмана. Виговський прагнув зміцнити та закріпити самостійність і територіальну цілісність Української держави. Зокрема, він хотів утримати ті території на Волині, Поліссі та в Білій Русі, які прийняли протекторат Війська Запорозького в останній рік гетьманства Б. Хмельницького. На зовнішньополітичній арені Виговський бажав і надалі підтримувати приязні зв’язки з усіма сусідніми державами, не допускаючи, проте, особливої переваги в регіоні для жодної з них.

У відносинах з Москвою Виговський хотів зберегти за Україною і реально, і формально існуючий до того статус номінального васалітету, не дати царському уряду можливості втручатися у внутрішні справи України й нав’язувати старшині свою волю. Виговський прагнув зберегти авторитет і престиж гетьманської влади та добитись від царського уряду підтвердження фактичного визнання за гетьманом статусу глави лише номінально залежної держави, який на практиці визнавався Москвою за Б. Хмельницьким. Для Виговського особисто найважливішим завданням у цей час було якнайшвидше утвердитися в гетьманському статусі й домогтися визнання цих нових реалій Москвою.

Своїм першим гетьманським універсалом Виговський надав місцеблюстителю митрополичого престолу, чернігівському єпископу А. Барановичу привілей на новгород-сіверський монастир з усіма маєтностями39. На нашу думку, у такий спосіб гетьман оцінив зважену й достатньо тверду позицію Л. Барановича щодо вимог київського воєводи стосовно митрополичих виборів. Окрім того, Виговський розраховував заручитися прихильністю авторитетної в церковних колах людини, до того ж вищого на той час церковного ієрарха в Україні, і в подальшій своїй діяльності на посту гетьмана.

Уже в ранзі гетьмана Виговський одразу ж, щоб не створювати додаткового напруження у відносинах з Москвою, повідомив В. Кікіна, що він готовий після прибуття князя О. Трубецького в Україну негайно приїхати зі старшиною до Києва на раду40.

У розмові з новообраним гетьманом В. Кікін висловив незадоволення Москви діями І. Нечая в Білорусії, який не слухає тамошніх воєвод, «людям чинить всілякі образи й податки, і багатьох людей його полку козаки грабують і побивають до смерті… Да він же Нечай могильовського, шкловського, кричевського, мстиславського й у багатьох інших містах у повітах царської величності волостями багатьма володіє, і залоги поставив свої без його государева указу, і мужиків багатьох пописав у козаки силою…» На що Виговський обіцяв послу: «…а я де йому в тому всьому сприяти не буду»41. На тій же зустрічі гетьман повідомив Кікіна про спробу польського посла С. Беневського, посланого королем ще до Хмельницького, прихилити козаків до союзу з Річчю Посполитою й запевнив воєводу, що їм давно відоме лукавство поляків, а тому «Беневського ми затримаємо і швидко назад не відпустимо»42.

Виряджаючи царського посланця із Чигирина 3 вересня, Виговський відправив з ним грамоту цареві, у якій повідомляв про своє обрання гетьманом і дякував за військову допомогу, яка надійшла в Україну, оскільки воєнна ситуація на південному покордонні через часті напади татар улітку й нез’ясованість їхніх подальших планів43 залишалася напруженою.

Одночасно з активними спробами Москви поставити під свій контроль гетьманські та митрополичі вибори в Україні й запровадити російські гарнізони в українських містах, у Білорусії продовжувалась операція царських військ щодо витіснення звідти козаків та придушення місцевого селянського руху. До застосування все більш жорстких акцій щодо козацько-селянського руху царський уряд підштовхували численні скарги білоруської шляхти на козаків.

Характеризуючи обстановку, що склалася в Могильовському повіті на серпень 1657 р., могильовський воєвода С. Змєєв писав царю, що багато повітових селян записались у козаки й «Могильовським повітом заволоділи було» і що І. Нечай двічі отримував від Б. Хмельницького та І. Виговського накази «козаків нізвідки не виводити». Виконуючи царський наказ щодо висилки козаків, С. Змєєв часто вдавався до екзекуцій з метою залякування: «…і нових козаків, государ, і з сусідами і з захребетниками, з двісті чоловік виписали з козаків і били замість кнута батогами нещадно, і веліли їм жити як і раніше на своїх жеребах в пашених людях, а старих козаків і сотників, і осавулів, і отаманів і рядових били осолоп’єм, що вони нових козаків писали і повітом володіли без указу, і вислали геть, у яких дворів немає…»44.

У листах від 12 і 27 серпня Нечай намагався апелювати до царя, скаржачись на «докучливі урази і посягання» воєвод оршанського, борисовського, мстиславського, кописького та мінського. «Ті воєводи багато сварок мені самому через відняття різних сіл, звідки хліб мали, і козакам полку мого… образи чинять, з домівок насильно виганяють і податків з них, як з мужиків, вимагають, до того чуприки (хохли) ріжуть, кнутами б’ють, грабують; …коли якщо можна найгіршому неприятелю, які великі образи чинити, черкасам вони чинять…»45.

Для того щоб взяти ситуацію в повіті під контроль, С. Змєєв «велів старих козаків переписати… для відомості, щоб де не указано бути, козацьких залог не посилати і в козаки не приймати і не писати… і жити сумирно, податків і образ селянам не чинити і пашнею і пустими волоками не володіти». У випадку непокори воєвода погрожував: «…а якщо стануть жити не сумирно і смуту чинити і в козаки… писати і приймати, і тим, хто напише і напишеться, чинити жорстоке покарання, а інших вішати; а які козаки візьмуть пусті волоки і ними стануть володіти, і тим бути як раніше в пашенних людях і тягло всяке тягнути до міста»46.

Борисовський воєвода В. Шереметєв, із свого боку, також розпочав проводити каральні акції проти козаків. Його люди з артилерією почали наїжджати «на міста і села, де козаки свої помістя мають», грабувати козацькі домівки та саджати у в’язницю козаків. Частину козаків В. Шереметєв «невідомо де дівав»47, очевидно, страчував.

Каральні експедиції, одночасно проведені в багатьох районах Білорусії влітку 1657 р. царськими воєводами, повинні були повернути селян, які покозачились, у колишній кріпосний стан, виселити козацькі частини з тих повітів, де їм перебувати не дозволялось, не допустити розгортання антикріпосницького руху, допомогти білоруській шляхті володіти своїми маєтностями. Таким чином, як констатує А. Мальцев, уже через три роки після визволення Могильова та повіту царська влада, застосувавши силу, повернула білоруських селян у колишній кріпосний стан48. Це була перша вдала спроба Москви взяти під свій реальний контроль приєднані під час війни з Річчю Посполитою території та відновити на них старі феодально-кріпосницькі порядки. Акції царських воєвод у Білорусії були певною мірою підготовкою до більш широкомасштабних дій в Україні. У Білорусії царизм випробував свої сили й переконався у власній спроможності реалізовувати свою зовнішню політику щодо найближчих сусідів силовими методами.

Іншим наслідком цих акцій було посилення антимосковських настроїв серед козаків полку І. Нечая. Так, наприклад, уже в першій декаді серпня російський посланець до литовського гетьмана П. Сапеги чув у м. Слонимі, що козаки відступили від царя й хочуть знову пристати до поляків49.

Новий царський посланець А. Матвєєв після прибуття до Чигирина 2 вересня передовсім висловив Війську незадоволення свого уряду тим, що ні писар І. Виговський, ні хто інший не відписали одразу ж у Москву про смерть гетьмана Б. Хмельницького.

Матвєєв передав українському уряду царський наказ посприяти зі свого боку укладенню шведсько-російського миру, пригрозивши шведам піти на них війною, якщо Карл X Ґустав не «пошукає» в царя «прямого миру»50. Погіршення відносин зі Швецією, яке неминуче настало б у такому випадку, не відповідало інтересам України, гетьманський уряд якої завершував у цей час підготовку до підписання українсько-шведського союзного договору.

Матвєєв підтвердив рішення царя прислати «для своїх государевих великих справ» князя О. Трубецького з товаришами, які «від великого государя відпущені будуть незабаром» і яким «кругом, куди будуть їхати, щоб були корми і вози». Але коли в наказі Кікіну Москва не намагалась регламентувати кількість представників від кожного полку, які повинні приїхати на раду до Києва51, то Матвєєв уже привіз українському уряду чітку інструкцію: «…з усіх полків з усіх чинів по п’ять чоловік з чину»52.

Матвєєв також привіз підтвердження скорого приходу в Україну царських військ на чолі з князем Г. Ромодановським та загону від боярина В. Шереметєва з Борисова. Але й у цьому позиція Москви стала жорсткішою порівняно з наказом, даним Кікіну. Царський уряд заявив, що везти припаси з Бєлгорода не можна через далеку дорогу і швидкість руху й наказав Виговському і старшині приготувати для ратних людей хлібні припаси та живність і «під государеву казну підводи давати», а також, щоб для військ Ромодановського «кругом стани по містам були дані»53. Цю вимогу можна розцінювати як своєрідне випробування міцності позицій гетьманського уряду: чи згодиться він на утримання російських військ коштом свого населення, створивши таким чином прецедент, чи ні.

Більш жорсткою та чіткою стала позиція російського престолу й щодо козацько-московських непорозумінь у Білорусії. Коли В. Кікіну було доручено лише вичитати українському уряду за непослух І. Нечая воєводам і постанову залог без царського указу, то Матвєєв уже чітко вимагав, щоб Нечай залишив Бихів, передавши його царським воєводам54.

Показовою ознакою того, що Матвєєв репрезентував уже більш жорсткий курс царського уряду, який не визнавав ніяких самостійних, без відома і згоди Москви, рішень козаків щодо вибору нового гетьмана, є питання титулування. Традиційно в російських урядових колах титулуванню контрагента зовнішніх зносин надавали особливо важливого значення. У всіх документах посольства В. Кікіна І. Виговський після обрання його гетьманом 26 серпня гетьманом й іменується, а вже А. Матвєєв, який прибув пізніше й не міг не знати про Чигиринську раду та її вибір, у своєму статейному списку послідовно іменує Виговського писарем. Тому цілком очевидним здається припущення, що рішення про затримку з визнанням нового гетьмана було прийняте в Москві між направленням посольств В. Кікіна та А. Матвєєва у Військо Запорозьке.

Але головне, що Матвєєв, як можна зробити висновок з документів, які зберігаються в Інституті рукописів НБУ, почав вимагати від гетьмана виконання пунктів договору 1654 р. про збір грошових і хлібних доходів у царську скарбницю й із тих доходів за царським указом видавати жалування війську, а саму кількість війська обмежити 60 тис. осіб55.

На нашу думку, українським урядом на це питання було накладене своєрідне табу. Адже в тій непростій обстановці спроба обмежити чисельність війська 60 тис. козаків, у той час коли кожен учасник бойових дій з поляками вважав себе козаком (Кікіну, як уже зазначувалося, рядові козаки заявили, що їх у війську не 60, а 300 тис. осіб), а тим більше розподілити лише серед цих «вибраних» царське жалування, могла привести лише до одного — грандіозного вибуху народного гніву проти гетьманського уряду[18].

Тому, вимагаючи від гетьманського уряду, з одного боку, обмежити реєстр «договірними» 60 тис. козаків, а з іншого — підбурюючи простих козаків розмовами про те, що старшина не виплачує «царського» жалування їм згідно з договором, не наголошуючи, зрозуміло, на тому, що, згідно з договором, царське жалування мають отримати не всі, хто вважає себе козаками, а лише вищезгадані 60 тис. козаків, Москва свідомо заганяла офіційний Чигирин фактично в патову ситуацію. Адже він не міг ні скласти «договірного» 60-тисячного реєстру, хоча це й відповідало інтересам старшини, ні виплачувати жалування всім, хто вважав себе козаком. Постійно наголошуючи на проблемах, які Чигирин старанно намагався обходити ще з часів Б. Хмельницького, Москва «вбивала одразу двох зайців»: з одного боку, підвищувала свій авторитет серед простих козаків, які хотіли отримувати жалування, а з іншого — розхитувала авторитет гетьманського уряду, провокуючи проти нього незадоволених. Окрім політичних дивідендів, царський престол розраховував, як зазначалося вище, і на значні фінансові надходження.

Почати реалізацію нового політичного курсу в Україні повинен був один із вищих вельмож Росії — боярин князь О. Трубецькой. І хоча офіційно мета майбутнього посольства була сформульована вкрай невизначено («для своїх государевих великих справ»), українське керівництво чудово розуміло, що посольство, яке очолює князь Трубецькой, повинно мати особливі повноваження. Відправка ж слідом за посольством царського війська під командуванням Г. Ромодановського, як зазначає В. Каргалов57, свідчила про те, що посольські вимоги явно підкріплялись значними військовими силами. Офіційний же привід — допомога в боротьбі з татарами, про яку просили ще посли Б. Хмельницького на чолі з П. Тетерею, — навряд чи кого міг увести в оману.

Основні положення нового бачення російським престолом українсько-російських відносин були відображені у «статтях» («пунктах»), привезених у військо А. Матвєєвим. На жаль, оригінальний текст цього документа поки що не знайдений, і частина істориків скептично ставиться до його існування. Проте вся логіка розвитку українсько-російських відносин у той період і, зокрема, активна підготовка до відправлення в Україну посольства на чолі з Трубецьким, якому цар доручав лише найважливіші місії, а також велика кількість різнорідних джерел, у яких згадується про «пункти», «статті», «вимоги», які царські посли привезли після смерті Б. Хмельницького, дозволяють з певністю стверджувати, що проект нових статей справді існував, а не був агітаційною фальшивкою тогочасних політиків. Очевидно, що «пункти», привезені Матвєєвим, були проектом нового договору, який Москва після смерті Б. Хмельницького хотіла нав’язати козакам замість договору 1654 р. Матвєєв повинен був з’ясувати ставлення українського населення до пунктів, передбачених проектом, а Трубецькой, ураховуючи цю інформацію, винести зазначений проект на раду в Києві.

Основні положення проекту полягали в такому:

1. «Воєводи щоб не лише в Ніжині, у Чернігові, у Переяславі, у Білій Церкві, але і в інших містах знаходились і там завжди були, і щоб в тих містах городи робили, з волостей тих же живність повинна іти на воєвод і на їхнє військо»58.

2. «…а котрі податки брали на короля і на панів з усяких їхніх нажитків і з бидла… брати на государя»59. Зокрема, в документах є згадки про наміри Москви ввести «податки грошові з десятини, також і з худоби»60, податок з млинів61, а також вибирати ста ції62.

3. «Ранди й усякі пожитки з доходів податкових… до скарбниці його царської величності щоб віддано було» «служилим людям на жалування»63. Польське джерело згадує інтрату — податок на оренду та доходи64.

4. Щоб прибутки від винокуріння йшли до царського скарбу65.

5. Передбачалося скоротити чисельність реєстрових козаків. Шведський дипломатичний агент Д. Олівеберг доповідав королю Карлу X Ґуставу про вимогу Москви скоротити кількість реєстрових козаків до 40 тис., з них 12 тис. повинні перебувати на Запорожжі66; українські джерела говорять про скорочення війська до 10 тис., а стояти воно могло лише на Запорожжі67; комендант Кам’янця-Подільського Гуменецький повідомляв коронного гетьмана С. Потоцького про вимоги царського посла скоротити кількість реєстрових козаків до 12 тис., про це повідомляє й польський хроніст Й. Єрлич68; німецькомовний «летючий листок», базуючись на інформації від 6 січня 1658 р. з Кенігсберга, повідомляє про вимоги скоротити чисельність козаків до 10 тис., крім яких гетьман не може мати щорічно більше 10 тис. військ на платні69.

Козаки, які залишаться поза реєстром, повинні бути переведені в міщан та холопів, а хто не схоче бути міщанином — у драгунів та солдатів70. За іншими даними — у «пашенних» селян, «до своїх плугів та землеробства»71. Виписані з реєстру втрачають усі козацькі привілеї.

6. Гуменецький пише про намір Москви поставити над кожним козацьким полком полковника «московитина», а також зафіксувати положення про непередачу у спадок козацького статус72.

7. Щоб стрільцям у Києві було відведено землі «на лавку, на пашню і самим на життя»73.

8. Щоб Бихів, який піддався Війську Запорозькому, присягнув царю й у місто була впущена московська залога74.

9. Щоб обраного київського митрополита обов’язково посилали на посвячення до святішого московського патріарха, а не до константинопольського75.

10. Польські джерела також наводять пункт про те, щоб гетьманом обрали того, кого запропонує цар, а Ю. Хмельницького було відправлено в Москву для навернення «в істинну віру грецького обряду»76.

Д. Олівеберг доповідав у Швецію, що Москва вимагає призначити гетьманом не І. Виговського, а Ю. Хмельницького77, а папський нунцій у Варшаві П. Бідоні сповіщав Рим про заперечення царських послів щодо можливості «призначення» Виговського «віце-генералом» при «генералі» Ю. Хмельницькому78.

Не виключено, що вищенаведена реконструкція містить певні перебільшення окремих положень оригінального тексту, зафіксовані, проте, у тогочасних документах.

Зрозуміло, що козацька старшина та Виговський були вкрай незадоволені почутим від царського посланця79. Згідно з деякими джерелами, послу в різкій формі одразу була дана відповідь. Єрлич говорить, що посла було зневажено, а в очі йому заявлено, що Хмельницький, який присягав цареві, уже помер, а з ним померла і присяга80. Цитований вище «летючий листок» наводить таку відповідь Виговського послам: «Ідіть скажіть вашому царю, що якщо ми його так далеко впустили в нашу країну, то ми ж виженемо його звідти»81.

Звістка про обрання гетьмана на Чигиринській раді викликала велике незадоволення в Москві, де безпідставно чекали від «малоросіян» особливого чолобиття про дозвіл на обрання собі нового гетьмана. На загальне невдоволення самим фактом обрання гетьмана без участі Москви наклалось повідомлення ображеного А. Матвєєва про те, що обраний гетьманом І. Виговський «зрадник і добра від нього не буде…»82.

Теза про те, що Виговський був таємним прихильником Польщі і прихованим ворогом Москви, дуже популярна в російській і, частково, українській історіографії. Проте ще в 1928 р. С. Наріжний у спеціальній статті, присвяченій «московській службі» Виговського, переконливо, на підставі джерел довів безпідставність подібних тверджень. Його висновки цілком протилежні: будучи писарем у часи гетьманування Б. Хмельницького, Виговський мав з Москвою надзвичайно довірливі стосунки, а його діяльність жодного разу не викликала будь-яких нарікань царського престолу83.

Не встигнувши на вибори гетьмана і зрозумівши з атестації, яку дав Артамон Матвєєв Іванові Виговському, що новий гетьман не збирається йти на поступки, Москва вирішила здійснити дипломатичний тиск на український уряд, застосувавши тактику ігнорування рішень Чигиринської ради. Затягуючи офіційне визнання результатів гетьманських виборів, Москва тим самим ніби ставила під сумнів гетьманський статус Виговського, що дестабілізувало обстановку в Україні.

З того, що чули Павло Тетеря з товаришами в Москві84 (вони повернулися в Україну на початку вересня), з промов В. Кікіна та А. Матвєєва в Чигирині перед зібраною там старшиною вимальовувалась перспектива нового порушення договору 1654 р. Причому плани російського престолу щодо заведення в Україні воєводської «управи», зменшення козацького війська, обмеження економічних і політичних привілеїв старшини, підпорядкування української церкви московському патріарху та узалежнення гетьмана від себе підкріплювались ігноруванням результатів гетьманських виборів у Чигирині, приходом в Україну військ на чолі з Г. Ромодановським (5 вересня — до Лохвиці, 12 вересня — до Переяслава85), підготовкою до відправлення у Військо князя О. Трубецького та агітаційними розмовами І. Желябужського й В. Кікіна з рядовими козаками та міщанами проти гетьмана та старшини.


Українсько-російські взаємини 1657-1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи

Перспектива антистаршинських заворушень серед нижчих прошарків українського суспільства та цілком реальна можливість силового пресингу з боку царських військ на тлі незалагоджених відносин з Кримом і Польщею дуже стривожила й роздратувала козацьку старшину.

Певно, що на нарадах у Чигирині на початку вересня були прийняті такі рішення. По-перше, активізувати діалог з головними контрагентами української зовнішньої політики: завершити переговори зі шведами укладенням союзу, провести переговори про ненапад з турками та про відновлення старого союзу з татарами, продовжити контакти з Річчю Посполитою з метою утримати поляків від агресивних дій щодо України та укладання союзу з татарами проти козаків. По-друге, негайно дати широкий розголос проекту нових «статей», надісланих з Москви, з метою проведення агітаційної кампанії на Лівобережжі, де почала виявлятися тенденція покори Москві. По-третє, для обговорення нової політичної ситуації та прийняття всім Військом узгодженого рішення гетьману скликати наприкінці вересня в Корсуні загальновійськову раду. Тоді ж було вирішено зібрати козацьке військо, але, як вважає М. Грушевський, не стільки через звістку про збір поляків під Тернополем, як про це Виговський сповістив київського воєводу86, а радше для того, щоб не опинитися безпорадними перед можливими «маніфестаціями» московських військ87.

Виговський наказав розіслати копії «статей» усім полковникам, єпископам, в усі монастирі88. Особливу активність щодо оповіщення населення про нові «пункти» виявив миргородський полковник Г. Лісницький, який, мріючи про гетьманську булаву, хотів отримати від цієї кампанії політичні дивіденди. З його листа до сотників Миргородського полку чітко видно, які альтернативи обговорювались у Чигирині: «Попустити його царській величності, чи при перших статтях стояти, про те нам оголосіть, до чого схиляєтесь одноголосно»89. Це питання обговорювалось як на полковій, так і на сотенних радах Миргородського полку. «А на тих статтях, які поставив з небіжчиком Хмельницьким не тримає цар» і хоче змінити умови договору про перебування України під царською зверхністю — так оцінив зміну у ставленні Москви до України Г. Лісницький на полковій раді90.

Для посилення впливу «статей» на населення деякі їх положення були явно гіперболізовані. Так, ніжинський протопіп М. Филимонович доносив у Москву, що «старшина… так поспільство страшить, що вже як цар візьме й Москва у свої руки, то невільно буде селянам у чоботах і в суконних жупанах ходити; і в Сибір або на Москву будуть загнані; для того й попів своїх нашле, а наших туди ж поженуть»91. Очевидним перебільшенням була чутка про те, що цар вимагав відправити Ю. Хмельницького «з награбованими його батьком скарбами в Москву»92.

Царські «пункти» стали відомі повсюди в Україні й викликали незадоволення та обурення не лише у старшини, а й серед простого козацтва та міщанства93, оскільки фактично відкидали більшість положень договору 1654 р., які гарантували права й вольності Війська Запорозького. Козацька верхівка сприйняла їх як явний замах на свої права й на свій добробут. «Пункти» зачіпали інтереси всіх верств населення України: і старшини (присилка воєвод та призначення полковниками «московинів» обмежила б їхню владу), і козаків (скорочення чисельності реєстрового війська, збір на царя податків з ранд, доходи з яких заміняли козакам жалування), і городян (безкоштовне утримання воєвод), і селян (відновлення сплати більшості довоєнних податків), і духовенства (підпорядкування московському патріарху), а тому в цілому були сприйняті як спроба наступу уряду Олексія Михайловича на соціальні завоювання мас.

Проте єдності в українському суспільстві щодо нового курсу Москви не було. Козацька маса далеко не завжди поділяла старшинські погляди на відносини з Москвою. Низи, насамперед люмпенізовану частину козацтва, навпаки, приваблювала звістка про прислання князя О. Трубецького «для того, щоб на государя… цей край відбирав і владу государеву установив»94. Чернь сподівалась, що цар та його воєводи позбавлять гетьмана й полковників влади та значення («як би скоріше кінець був з панами нашими начальниками»95), оскільки вони, «залюбивши володарювання, не хочуть його відступитись», наївно розраховуючи, що влада Москви буде «праведнішою» за старшинську. Так, М. Филимонович, один з найвідданіших прихильників Москви та її найактивніший агент, закликаючи російське керівництво прискорити встановлення «повної влади» царя над Військом Запорозьким, запевняв бояр, що цьому в Україні ніхто противитись не буде окрім старшини, «оскільки того дійсно всі бажають і в усьому чернь однодушно рада»96.

Але навіть і ця чернь виявила побоювання, щоб «звичаїв тутешніх і побут воєводи,… як у церковному устрої, також; і в міському, не розоряли й до Москви звідси насильством не гнали й не брали»97.

Ситуація неврегульованості відносин із царським престолом для гетьманського уряду ускладнювалась і непростою зовнішньополітичною обстановкою. Польський король наполегливо схиляв хана йти «з ним разом… на черкас» (його посол із цією пропозицією прибув до Бахчисарая ще 8 серпня)98. Бажаючи схилити Порту відправити в похід на Україну васальних їй кримського хана, волоського й мултянського господарів та інших, поляки повідомили султана про те, що нібито між козаками й царськими військами були сварка та бій. У результаті султан наказав кримському ханові й сілістрійському паші разом з поляками, волохами та мултянами, тільки-но почнеться у Війську усобиця, іти в похід на Україну99. Самі поляки в цей час збирались до походу під Кам’янцем-Подільським100.

Окрім того, украй роздратоване переходом Пінського повіту під зверхність Війська Запорозького, керівництво Великого князівства Литовського намагалося повернути статус-кво в цьому регіоні. 31 серпня вийшов універсал литовського гетьмана П. Сапеги, у якому той закликає обивателів Пінського повіту збиратись у Пінську для активної боротьби з козацьким військом101.

Деяку стурбованість українського уряду викликала й непевна позиція Валахії та Мултянії, куди «для укріплення їх» Виговський терміново відправив свого підписка Остафія102, оскільки, за інформацією брацлавського полковника М. Зеленського, волохи «достеменно» мають разом із ханом іти в Україну103.

Хоча хан на пропозицію поляків і відповів, що зараз іти не може, але запевнив, що «піде взимку, як стане Дніпро» і прийде звістка, що «польський король на підйомі»104. Загроза татарського вторгнення в Україну залишалась, проте, цілком реальною, оскільки на початку серпня частина орди на чолі з ханом, повернувшись із походу проти угорців, стояла між Тягинею та Білгородом, а частина (близько 6 тис. осіб) — під Чорним лісом, неподалік від Чигирина105, готуючись спільно з поляками напасти на Уманський, Брацлавський та Вінницький полки106. Згідно із султанським наказом, готувався до походу в Україну й сілістрійський паша, який «Дунай перейшовши з багатьма турськими людьми», стояв у Тягині107. Зрештою, не наважившись на відкриту конфронтацію з Військом Запорозьким, 26 серпня хан повернувся в Бахчисарай108.

Проте вже 29 серпня він був змушений терміново виїхати до Перекопу, оскільки до нього підходило військо із 7 тис. запорозьких козаків. Запорожжя не було налаштоване миритися з Кримом, воно прагнуло відплатити за нещодавні напади татар на українське прикордоння. Три тисячі запорожців залишились під Перекопом, а чотири — пішли на Ногайський улус. У результаті бою під Перекопом із загоном Калги-царевича козаки, втративши до 100 осіб, відійшли. Але та частина козаків, яка ходила на ногайців, повернулася з успіхом. За деякими даними, ці козаки звільнили 5 тис. осіб «руського полону» й захопили біля 5 тис. татарського ясиру109. Після того як ханське військо відбило козаків від Перекопу, хан 5 вересня повернувся до своєї столиці110.

Але запорожці не припинили атак як на Кримське ханство, так і безпосередньо на територію Туреччини, зокрема Очаківський еялет імперії. Джерела повідомляють, що приблизно у вересні — жовтні 1657 р. «Війська Запорозького декілька сот ходили під кримські улуси і були під Очаковом і під Перекопом, і над татарами пошук учинили й під Перекопом посади попалили, і повернулись назад здорові» та що черкаси «ходили під Очаків і під інші місця після Михайла тричі, і здобичі їм жодної не було»111.

Подробиці походу на Очаків вітчизняні джерела не повідомляють, але є свідчення турецького мандрівника Евлії Челебі, який восени 1657 р. відвідав Сілістрійський (Очаківський) еялет Османської імперії й перебував серед захисників Очакова, коли його штурмували козаки112. Специфіка джерела не дозволяє встановити точної дати семиденної битви під стінами міста. Сучасний автор із Очакова Г. Громовий зазначає, що штурм очаківської фортеці тривав 6–13 вересня, проте не розшифровує у своїй роботі, звідки він узяв саме ці дати113. В усякому разі, на нашу думку, ця подія відбулась у вересні чи першій половині жовтня 1657 р.

Згідно зі свідченнями Челебі, мутасариф Очаківського еялету Мелек Ахмед-паша, довідавшись про появу козаків, негайно відправив на оборону Очакова Юсуфа кутхуду з 19 тис. турків і буджацьких татар. Окрім того, в останній день бою на допомогу їм нібито прийшло з Акермана ще 48 тис. турків114. Сили козаків складали: 10 тис. козаків, які на чолі з якимось гетьманом Андрієм ішли суходолом, 3 тис. запорожців на 150 чайках, а крім цього ще 43 тис. кардаш-козаків, які нібито пливли на тих самих чайках. На п’ятий день бою, повідомляє Челебі, до козаків нібито надійшла допомога — 40–50-тисячне військо115.

За повідомленням Челебі, після підходу допомоги з Акермана, козаки були розбиті, хоча й були близькі до взяття фортеці. За сім днів боїв під Очаковом загинуло 14–16 тис. козаків. Окрім того, турки захопили 166 чайок, 70 гармат, 360 знамен, 6900 полонених козаків, 11060 інших полонених, 6060 відрубаних козацьких голів, 5400 коней, 6070 гвинтівок, 70 старшин і сина якогось краківського короля Холандія116. У листопаді 1657 р. полонених і трофеї продемонстрували на вулицях Стамбула117.

Зрозуміло, що Челебі, бажаючи звеличити перемогу, до якої був причетний, значно перебільшив сили ворога та його втрати. На наш погляд, було б правильно ділити всі цифри, які наводить Челебі на 10, в усякому разі ті, які стосуються козаків. Тоді отримуємо кількість козацького війська під Очаковом — близько 11 тис. осіб, цифра цілком реальна, але гіпотетична. Узагалі ж користуватися таким тенденційним джерелом, як «Книга Мандрівки» Евлії Челебі, для встановлення реальних кількісних параметрів битви під Очаковом практично неможливо.

У будь-якому разі, самовільні напади не підконтрольних центральному українському урядові козаків на турецькі й татарські володіння могли до краю загострити і без того непрості відносини Війська Запорозького з його південними сусідами — Кримським ханством і Оттоманською Портою.

Перспектива спільного польсько-татарсько-турецького походу в Україну в цій ситуації загрожувала самим основам існування козацької держави. Тому гетьман Виговський на початку вересня пообіцяв турецькому посланцю чаушу Агмету заборонити козакам ходити на море у відповідь на обіцянку султана не допомагати військами полякам та іншим ворогам козаків[19]. До турецького султана Мухаммеда IV був посланий Ф. Коробка із завданням схилити Порту не ходити війною в Україну та заборонити це хану119.

Бажаючи випередити зимовий похід татар в Україну та хоча б на деякий час убезпечити південний кордон, Виговський 10 вересня відправив до кримського хана Мухаммед-Гірея IV листа з повідомленням про своє обрання гетьманом і пропозицією відновити розірваний союз та перебувати у «приятстві і присяжному братстві»120. У цьому Виговський фактично продовжує курс свого попередника, який через своїх спеціальних послів пропонував хану бути «у братській дружбі й любові, як і раніше» ще у квітні 1657121, оскільки, як сказали посланці Хмельницького 4 квітня ханському візиру Сефер-Кази азі, «і як гетьман бив чолом у підданство великому государю московському і з того часу й по цей час від великого государя їм ніякої допомоги й заступництва та оберігання немає»122.

З польським посланцем К. Беневським, який був затриманий у Чигирині й перебував там деякий час під домашнім арештом123, урешті-решт було домовлено про українсько-польський кордон та продовження перемир’я до Трійці — 30 травня. Для козаків демаркаційна лінія проходила по р. Случі, а для поляків — р. Горині. Територія між обома річками повинна була залишитись нейтральною124. За деякими непідтвердженими даними, згідно з цією домовленістю у другій половині вересня були виведені козацькі залоги із міст Корець і Пінськ125, хоча інші джерела повідомляють, що Пінськ залишився під протекторатом козаків126. На початку жовтня Беневський виїхав з України127.

Про перебування в Україні й наміри Беневського Виговський неодноразово повідомляв як самого царя, так і його воєвод128, та, знаючи болісну реакцію Москви на будь-які самостійні зовнішні зносини Війська Запорозького, гетьман вирішив урівноважити такі свої незалежницькі дії більш поступливою позицією в білоруському питанні. З цією метою 11 вересня він видав універсал жителям Старого Бихова про принесення присяги на «вічне підданство» царю129, чого перед тим тривалий час домагався російський уряд. А 29 вересня між могильовським воєводою С. Змєєвим і полковником І. Нечаєм у Могильові був укладений договір, згідно з яким чітко встановлювалися місця, де могли бути розквартировані козацькі застави. Очевидно, тоді ж була досягнута домовленість і про те, щоб «селян у козаки не писати й не приймати», а козаки «пашнями й пустими волоками не володіли»130.

Щоб відчути себе впевненіше у відносинах з Москвою, Виговський хотів надати своїй позиції санкцію народної волі та спростувати закиди в самочинстві. Тому на 25 вересня він скликав загальновійськову раду в Корсуні (розпочалась близько 1 жовтня), яка повинна була обговорити вимоги московського царя, зафіксовані в присланих у Військо «пунктах»131. На раді гетьман зробив точно розрахований політичний демарш. Заявивши, «що, які де пункти від… великого государя, прислані до них, і в тих де пунктах написано, що давнішні їхні вольності відняти; і він де гетьманом в неволі бути не хоче», Виговський відмовляється від гетьманства. Старшина запевняє гетьмана, що «як у них перед цим було вільно, так б і зараз, і за те почнуть стояти всі разом одностайно, щоб нічого у них не відібрати»132. Отримавши вотум довіри своїй позиції, Виговський приймає гетьманську булаву назад.

Констатувавши, що «проти попереднього договору царська величність до нас не встояв», на раді було принципово вирішено: «…царській величності воль своїх не уступимо й воєвод його царської величності не хочемо»133, і «за гетьмана й за попередні свої вольності стояти разом»134. Частина полковників, у першу чергу правобережних, зайняла різко антимосковську позицію. Полковники брацлавський М. Зеленський та кальницький І. Богун заявили на раді, що «бути нам у царської величності не можна тому: хоча він, государ, до нас і милостивий, тільки начальні його государеві люди до нас не добрі й намовляють государя на тому, щоб привести нас у всяку неволю і скарб наш у нас відняти»135. Після ради деякі правобережні полковники писали листи у свої полки, а також у полки лівобережні, у яких грізно застерігали: «…а коли ви у царської величності… почнете бути на теперішньому новому договорі в неволях, і ми, з єднавшись із татарами, підемо на вас війною»136.

Капітан А. Чернишов, посланий на раду, доповідав київським воєводою, що там було багато й інших «непристойних речей»137, а К. Беневський привіз у Варшаву інформацію про розлад між «московитами» та козаками, аж до готовності останніх збройно виступити проти «московитів»138. Польський посол до московського царя С. Медекша, проїжджаючи через Білорусію, повідомив короля, що довідався від козаків у Жодино про готовність білоруського полковника І. Нечая «бити Москву»139. Виговський, як розповідав згодом полтавський полковник М. Пушкар, хотів, щоб полковники на раді присягнули йому, заявивши, що він государю не присягав, «а присягав Хмельницький», і висловив відкрите незадоволення перспективою поширення в Україні московських мідних грошей140, що могло б підірвати фінансову систему козацької держави. Але в плани гетьмана не входив розрив з Москвою. Тому на раді він сердито відповів М. Зеленському та І. Богуну, що своїми словами вони чинять непотрібну смуту у Війську, оскільки «нам від царської величності відступити і помислити не можна»141.

Як повідомляє Д. Олівеберг у своєму донесенні шведському королю, стосовно трьох основних положень царських «пунктів» на раді була прийнята така декларація:

1. Скоротити кількість козаків з 300 до 40 тис., оскільки всі вони нарівні билися за свободу, неможливо й небезпечно, через непередбачувані наслідки, те ж стосується й позбавлення їх козацьких привілеїв.

2. Козаки не можуть виділити міста під царські гарнізони, оскільки тоді самі втратять вигідні точки опори для протистояння наскокам татар.

3. Поважаючи покійного гетьмана, вони все ж уважають за доцільне обрати гетьманом не його сина, для якого «тягар відповідальності на посту занадто ранній та обтяжливий», а зрілого мужа, такого, як пан Виговський, якого вони хочуть мати за гетьмана одноголосно142.

Рішення Корсунської ради необхідно оцінювати не стільки з точки зору підтвердження гетьманських повноважень Виговського, як це традиційно робиться в історіографії, скільки як вотум довіри гетьманові та схвалення й підтримку його політичного курсу щодо Москви, спрямованого на захист української державності та оборону козацьких вольностей.

Старшина та гетьман прекрасно розуміли, що про настрої, які панували на Корсунській раді, та про її рішення Москва буде знати і без офіційного повідомлення з боку українського уряду. Тому, щоб дати царському уряду час і можливість скоординувати свою позицію стосовно України, виходячи з реальної обстановки в ній, на раді було вирішено надіслати царю листа, витриманого в дусі згоди та бажання залагодити суперечності. У посланні царю, відправленому в Москву з корсунським осавулом Ю. Міневським, рада запевняла монарха у вірності козаків своїй присязі про підданство царю та просила «гетьмана нашого, спільно старшиною та черню обраного, підкріпити й затвердити» жалуваною грамотою, аналогічною даній гетьманові Б. Хмельницькому143. Посланці також повинні були «бити чолом і милості просити… щоб… великий государ їх пожалував, давні вольності їхні відняти не велів», обіцяючи від присяги цареві ніколи не відступати144.

Д. Олівеберг, бажаючи точно сповістити про настрої, які панували серед козаків на раді, у повідомленні шведському королю про козацького посла до царя дещо підсилив формулювання тексту козацької грамоти царю: «…якщо московський князь захоче тримати попереднього договору, укладеного з небіжчиком Хмельницьким, то вони також будуть його виконувати, якщо він захоче в ньому щось змінити, вони самі потурбуються про своє добро і свою гарну репутацію»145.

Підтримка, яку одержав Виговський на раді, дала йому можливість провести важливі для України міжнародні переговори.[20] 6 жовтня в Корсуні уповноваженими комісарами обох сторін був узгоджений і підписаний договір про військовий союз між Військом Запорозьким та Швецією, підготовлений ще при Б. Хмельницькому. Положення цього договору, внаслідок змін у міжнародній обстановці, так ніколи й не були реально втілені в життя в повному обсязі, проте український уряд упродовж осені 1657 — весни 1658 рр. був упевнений, що здобув сильного союзника на півночі, і це надавало гетьманові більшої впевненості в діалозі з Москвою. Нас цей договір цікавить як цінний документ, у якому відображено загальне бачення українським урядом рівня стосунків Війська Запорозького із сусідніми державами та місця й ролі самої козацької держави у Східній Європі.

У договорі закріплювалися положення про постійний оборонний союз між козаками і Шведським королівством проти спільних ворогів, за винятком «московського князя», проти якого «Військо не піднесе зброї», бо пов’язане з ним тісним союзом і буде зберігати вірність йому непорушно.

Згідно з договором шведський король повинен публічно оголосити визнання Війська Запорозького «разом з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підлеглий народ». Карл X визнає існуючі кордони Війська та зобов’язується допомогти приєднати козакам на заході землі не лише до Вісли, а й до кордонів Пруссії, а в Литві дасть їм воєводства Берестейське та Новогородське аж до р. Березини. (Це положення договору ясно свідчило про бажання Виговського утримати в межах козацької держави всі історичні українські землі.) Швеція може укласти мирний договір з поляками не інакше, як за умови визнання останніми Війська Запорозького самостійною державою та зречення всіх своїх претензій щодо козаків. Гарантом цього мають виступити король і уряд Швеції146. На переговорах козаки пропонували Лілієнкрону прийти на допомогу шведам проти Речі Посполитої із 40-тисячним військом за умови, що Карл X повернеться у Пруссію147.

Цей договір засвідчив як повну несумісність українських і московських зовнішньополітичних пріоритетів і орієнтирів, так і принципово різне бачення офіційними Чигирином і Москвою майбутнього Східної Європи. Тому цілком справедливим є висновок Е. Кобзарьової про те, що цей договір був перемогою шведської дипломатії в Україні над російською148, адже Військо Запорозьке уклало союз із державою, яка перебувала у стані війни з Росією, хоча Москва на той час уже дозрівала до розуміння необхідності припинити цю безперспективну війну.

На Корсунській раді Виговський також запропонував козакам відновити союз із татарами149. Точно не відомо, чи було на раді прийняте рішення із цього питання, проте відомо, що після ради гетьман відправив до хана свого посланця з мирними пропозиціями. Найвірогідніше за все, цим посланцем був якийсь Трунчин150.

Зазначене посольство було вкрай необхідним, адже за інформацією, яка надходила до українського уряду у вересні, поляки, збираючи війська під Тернополем, Глинянами та Зборовом, відправили до хана у Крим нового посланця з метою схилити його йти разом з поляками в Україну «по першому зимовому шляху, як на річках зміцніє лід»151.

Постанова Корсунської ради про підтвердження гетьманських повноважень І. Виговського була урочисто освячена єпископом Л. Барановичем 17 жовтня в Києві у Братському монастирі. Відчувши додаткову впевненість у своїх силах після освячення свого статусу церквою, Виговський зробив спробу врегулювати стосунки з Москвою через київського воєводу. У розмові з А. Бутурліним Виговський підкреслив свої давні заслуги перед царським престолом, зокрема, що «гетьмана Б. Хмельницького на те привів, що йому під твоєю государською високою рукою з усім Військом Запорозьким бути» і що за те «до нього милість і жалування було велике». Далі Виговський дипломатично заявив, що, незважаючи на його обрання гетьманом, у царських грамотах його продовжують «писати писарем» і тепер він остерігається царського гніву, що без царського указу обраний гетьманом.

Гетьман висловив також стурбованість зміною позиції Москви щодо умов перебування Війська Запорозького під царською зверхністю: за договором 1654 р. цар гарантував козакам збереження їхніх вольностей, а як видно з присланих у Військо «пунктів», хоче «вольностей своїх їм відбити, чого не робив навіть польський король»152.

Бутурлін порадив не ображатись на царя за титулування, заспокоюючи гетьмана, що царської милості й жалування «буде до нього вище попереднього». Воєвода пояснив, що гетьманова «несправність» перед царем у тому, що Військо обрало гетьмана на місце Хмельницького, не повідомивши про все Москву153.

Незадоволена була офіційна Москва й виборами митрополита, які відбулися 18 жовтня в Софійському монастирі. Київський воєвода відмовився бути присутнім на них, мотивуючи свою відмову тим, що не має на те царського указу. Оскільки на жодній з кандидатур виборщики не зупинились, то вибори перенесли на грудень. Бутурліну ж Виговський, як і раніше, пообіцяв лише повідомити Москву про те, кого оберуть митрополитом154.

Для зміцнення своїх позицій серед киян Виговський під час перебування в місті видав універсали: міщанам — про звільнення їх від обов’язку давати підводи всім, окрім царських, гетьманських і військових посланців; про надання київським бондарям, теслям, стельмахам, столярам, токарям та іншим ремісникам права об’єднуватися в бондарський цех; про поновлення та підтвердження грамот київського бондарського цеху на цехові права, привілеї і статути, які згоріли під час пожежі 1651 р.; про підтвердження прав власності ковальського цеху на сіножать на Оболоні155 та київському Межигірському монастирю — про підтвердження надання монастирю у володіння Вишгорода та сіл Петрівці й Мощони156.

У Москві досить швидко оцінили ситуацію в Україні. Інформація, яка надходила звідти, свідчила про зростання занепокоєння та невдоволення серед широких кіл козацтва й міщанства можливістю реалізації положень царських «пунктів», про посилення антимосковських настроїв серед найзаможнішої частини козацтва і старшини, про стійку підтримку козаками й міщанами прагнення гетьманського уряду відстоювати суверенні права України та протидію Війська Запорозького планам російського престолу. Зокрема путивльський воєвода М. Зюзін у відписці від 13 жовтня повідомляв царя, що на Корсунській раді на обговорення ставилось навіть питання про те, що «закликає нас хан кримський на тому лише: бути нам підданими його, а податків йому ніяких не давати; і про те була у гетьмана і старшини рада». Боярин прямо рекомендував царю, щоб з князем О. Трубецьким, якого Москва планувала вислати у Військо, «відписати, що таких пунктів не бувало, які гетьман затіває»157.

Тому в середині жовтня царський уряд, з огляду на міцні позиції Виговського та його поступки щодо білоруського питання (його лист жителям Старого Бихова про присягу царю Москва наказала активно використати воєводі С. Змєєву при приведенні бихівців у «вічне підданство»158), вирішив скорегувати свою позицію.

Відтак Москва визнала законність обрання Виговського гетьманом і відклала виконання своїх вимог до більш слушного часу. Наслідком цих рішень стала відправка до Чигирина стряпчого Д. Рогозіна з царською грамотою від 18 жовтня. У грамоті Москва вперше титулує Виговського гетьманом і сповіщає про рішення не посилати князя О. Трубецького у Військо, лицемірно пояснюючи цей крок турботою про місцеве населення: «…щоб Малої Росії жителям від того приходу в підводах і в кормах великих збитків не учинити»159.

Більше того, царський уряд вирішив заперечити сам факт вислання у Військо проекту нового договору. 30 жовтня Олексій Михайлович обговорював з О. Трубецьким і Ф. Ртищевим текст царської грамоти, у якій категорично спростовується будь-яка інформація про висилку в Україну нових статей та порушення питання про них під час переговорів з П. Тетерею в Москві160. А 8 листопада в Посольському приказі гетьманським посланцям Ю. Міневському та його товаришам було заявлено: «Такі сварні слова, ніби від великого государя… бояри прислані будуть у Військо Запорозьке для ламання прав і вольностей їх, вносив ворог Божий, …а у государя… і в думці не було». Підігруючи царському уряду, який потрапив у двозначну ситуацію, посли сказали, що винний у розісланні статей Г. Лісницький, який «гетьманства собі шукав» і через те він у гетьмана в опалі161.

Два перші місяці гетьманування І. Виговського були надзвичайно важливими, оскільки вони створювали певний клімат у російсько-українських відносинах і задавали спрямування й тон їх подальшому розвиткові. На жаль, після смерті Хмельницького ці відносини через необґрунтовані претензії, висунуті московським керівництвом Україні, розвивались у бік поглиблення непорозумінь та прихованого невдоволення один одним.

У цілому гетьманській партії до середини осені вдалося втримати відносини з Московською державою на рівні, який існував за життя Хмельницького, відстояти самостійність і не піти на поступки з ключових питань під російським тиском. Проте рівновага ця була настільки хиткою, що будь-які зміни внутрішньополітичної ситуації чи міжнародної обстановки могли її легко порушити.

Неоднозначне ставлення в цьому контексті було в гетьманського уряду й до князя Г. Ромодановського та його товариша Л. Ляпунова, які стояли, відповідно, у Переяславі та районі Чорнухи — Пирятин, розмістивши своїх ратних людей у навколишніх містечках і селах Переяславського та Кропивнянського полків162. Це військо, за деякими даними, налічувало близько 30 тис. осіб163. До підтвердження своєї політичної лінії та свого статусу на Корсунській раді гетьман Виговський протягом семи тижнів послідовно ігнорував присутність на українській території царських військ. Проте, розуміючи, що подальше неконтрольоване перебування воєвод у Війську стає загрозливим, та бажаючи спрямувати силу царських «ратей» у потрібний урядові бік, Виговський з Києва вирушив до Переяслава для зустрічі з воєводою.

Під час зустрічі в Переяславі 26 жовтня Ромодановський дорікав гетьманові за те, що той не відповів на жодне з його численних послань і не виділив його ратним людям «запасів і кінських кормів», як того вимагав царський уряд, унаслідок чого в багатьох «коні від безкорм’я попадали», а ратних людей з воєводою залишилося лише 15 тис. осіб, оскільки інші через голод порозбігалися. Виговський вибачався перед воєводою тим, що «на гетьманстві не утвердився довгий час» і що до Корсунської ради не всі «йому були слухняні», і запевнив Ромодановського, що його ратні люди отримають «запаси й кінські корми» у дворах, визначених для постою164.

Підкресливши стабілізуючий вплив присутності московських військ на внутрішньоукраїнську ситуацію, гетьман намагався спрямувати Ромодановського з військами за Дніпро — «стояти проти неприятелів ляхів і татар» разом з трьома козацькими полками165.

Цим ходом гетьман хотів прибрати царські війська подалі від Запорожжя, де розпочався антигетьманський заколот, щоб мати вільний простір для дій, гарантувати себе від можливих недружніх акцій воєводи, відрізавши його від Росії й розквартирувавши на традиційно неприхильному до Москви Правобережжі, й отримати додаткову гарантію безпеки південно-західних кордонів Війська, на які (зокрема на Брацлавський полк) у другій половині жовтня здійснили декілька розвідувальних наїздів татари.

Сам хан з 20-тисячним військом, як повідомили полонені, стояв напоготові, чекаючи, поки стануть ріки та між козаками учиниться сум’яття166. За свідченням полтавських козаків, у 20-х числах жовтня на Орелі дійсно стояла велика татарська орда167. Проте, як повідомили татарські розвідники, узяті в полон уже 3 листопада, кримський хан казав своїм людям, що «з козаками хоче миритися»168. Інший татарський розвідник, узятий у полон 18 листопада під Уманню, дещо прояснив ханську позицію, повідомивши, що «ми, сподіваючись поміж вас на замішання, чекаємо до часу, оскільки прийшли листи через Трунчина від пана гетьмана всього Війська Запорозького про перемир’я до хана кримського»169.

Гетьманські резони царський воєвода чудово розумів, тому відповів гетьманові, що без царського указу за Дніпро «з ратями» не піде, пообіцявши, проте, відписати про все государю.

Неоціненним подарунком Москві став антигетьманський заколот, який у другій половині жовтня спалахнув на Запорожжі й порушив з такими труднощами досягнутий статус-кво у стосунках із царським престолом і дав йому нові козирі в боротьбі за ліквідацію самостійності козацької держави.



§ 2.2. Розпалювання Москвою соціальних суперечностей в Україні з метою посилення військово-політичного контролю над нею в листопаді 1657 — травні 1658 рр.


Питання про народне повстання під час гетьманства І. Виговського досить детально та різнопланово розроблене в історіографії170, тому ми будемо торкатися його лише в аспекті впливу на еволюцію російської політики щодо України в цей період.

Потрібно зазначити, що повстання в часи І. Виговського було викликане не стільки посиленням феодального гноблення з боку старшини, як це традиційно подавала радянська історіографія, скільки деформованою соціальною структурою козацької держави. Переважна більшість покозаченого населення, з якого вагома частина за роки війни з поляками звикла жити за рахунок військової здобичі, не мала засобів до існування. Заворушення та бунти на цій підставі почалися ще за Б. Хмельницького. Незаперечний авторитет голови держави та головнокомандувача давав йому змогу утримувати ситуацію під контролем, але незавершеність державного будівництва й невирішеність найважливіших соціальних протиріч, породжених епохою козацьких воєн, далися взнаки після його смерті. Цю концепцію аргументує у своїй роботі Т. Яковлева171.

На зміну вищого керівництва Війська козацька маса покладала надії, сподіваючись на поліпшення власного становища. Гетьман Виговський бачив своє завдання в розбудові ієрархічної структури українського суспільства, без якої неможливий розвиток самостійної держави. Провідну роль у державі повинна була відігравати нова еліта — «козацька аристократія».

Зрозуміло, що подібне бачення гетьманським оточенням майбутнього не влаштовувало козацький загал. Тому перші ж досить незначні, навіть у порівнянні із здійсненими Б. Хмельницьким172, кроки гетьмана, спрямовані на зміцнення позицій старшини (віддання в оренду деяких рибних промислів і продажу вина173), та очевидна орієнтація Виговського на аристократичну, а не на демократичну частину суспільства викликали розчарування й вибух невдоволення серед посполитих і рядових козаків. Немаловажним фактором тут був і винесений з досвіду польського панування опозиційний до держави як визискувача світогляд, який і далі існував у широких народних масах. Рядове козацтво хотіло мати державу, яка ґрунтувалася на принципах козацької вольниці, а не козацького аристократизму.

Формальним приводом до початку заколоту на Запорожжі стала неучасть запорожців у Корсунській раді, а тому й невизнання обраного там гетьманом І. Виговського. Запорожжя було незадоволене втратою за гетьмана Б. Хмельницького ролі політичного центру України. Для відновлення свого впливу на загальноукраїнські справи воно вирішило скористатися сприятливою ситуацією.

Не сприймаючи політичного ладу, який формувався на козацькій території у процесі становлення Української держави, прагнучи перенести на городову Україну січові порядки, вважаючи вибір гетьмана прерогативою Запорожжя, яке, на її думку, і було справжнім джерелом влади, та обороняючи власні, у першу чергу матеріальні, інтереси (заборона ходити чайками в походи на татар174, конче необхідна державі для нормалізації відносин із Кримом, боляче ударила по інтересах запорожців, які, як дуже точно підмітив С. Беневський, проклинають Виговського особливо тому, що вони, не маючи річок і полів, не можуть обійтися без грабунків на морях і наскоків на поля татарські, а тому забороняти їм це — значить бажати їхньої погибелі175), Січ протиставляла себе гетьманському уряду й городовій старшині в цілому.

Засуджуючи намагання городової старшини зосередити всю владу в своїх руках і ставлячи корпоративні політичні інтереси Січі вище загальнодержавних, Запорожжя відмовило погодитись на зміни в гетьманському уряді, зроблені без його участі або проти його волі. Своїми діями Січ у той час об’єктивно стала на перешкоді подальшого формування й усталення владних структур Української держави. Критикуючи новозаведені в Україні порядки, запорожці не пропонували ніяких альтернатив у межах ідеї незалежності України. Фактично вони починали виступати деструктивною, руйнівною щодо української державності, силою.

Шукаючи допомоги у своїй боротьбі з гетьманським урядом, запорожці звернулися за підтримкою до Москви. 21 листопада в російську столицю прибули запорозькі посланці (М. Стринжа (Іванов) з товаришами), які від імені січового товариства звинуватили гетьманський уряд у намірах зрадити царя, оскільки він, як за життя Б. Хмельницького мав, так і при І. Виговському має дипломатичні зносини чи союзні договори з іноземними державами.

Як зазначає В. Горобець, державні устремління гетьманського уряду, передусім у зовнішньополітичній сфері, викликали різкий спротив січового товариства і служать об’єктом для демонстрації нелояльності офіційного Чигирина щодо Москви176. Посланці особливо підкреслювали те, що Січ не зноситься ні з якими іноземними державами, не має намірів цього робити й що такого не було навіть при поляках.

Звертаючись із проханням до царя послати у Військо свою «ближню людину» і скликати раду для нового обрання гетьмана, оскільки Виговський запорожцям і черні «не любий», посланці згоджуювалися на те, щоб «без волі великого государя… самим нам гетьманів не перемінювати», щоб в українських містах були поставлені царські гарнізони, які повинні утримуватися за рахунок стації з тих же міст, щоб воєводи «міськими всякими справами відали», а «полковники б тільки відали військові діла», а також щоб Москва отримала можливість безпосередньо контролювати збір усіх поборів і податків у Війську й одноосібне право платити з них жалування козакам177.

Приїзд посольства на чолі з М. Стринжею (Івановим) засвідчив готовність Запорожжя йти на всілякі поступки політичним планам царського уряду як ціну підтримки останнім автономного становища Січі у Війську Запорозькому й дав нарешті Москві можливість включити один з головних механізмів реалізації нового політичного курсу щодо України — безпосередні стосунки з впливовою опозиційною центральній українській владі політичною силою. Перед царським престолом відкрилися широкі можливості з проведення політики політичного шантажу стосовно гетьманського уряду. Почала складатися слушна нагода для нового висунення політичних претензій до України. Московська дипломатія негайно скористалась новими сприятливими обставинами, що виникли з приїздом запорожців, посиливши тиск на гетьманських посланців. Так, на початку третього тижня переговорів з гетьманськими посланцями на чолі з Ю. Міневським російську сторону раптом стурбувала відсутність підписів на грамоті, присланій з Корсунської ради, хоча посли пояснили, що так раніше завжди було й ніяких проблем у попередніх посольств із цього приводу не виникало178.

Офіційна Москва зігнорувала гетьманське звернення від 29 жовтня до ближнього боярина Б. Морозова, привезене гетьманським посланцем С. Почановським, з проханням переконати царя покарати «посланців від свавільників»179, так само, як і прохання, звернене безпосередньо до самого царя, дати указ князю Ромодановському, щоб той з ратними людьми, «порадившись із нами, разом на ворогів ішов, де потрібно буде, і міжусобну брань заспокоїв»180.

Керівник Посольського приказу А. Іванов, навпаки, намагався приховати від гетьманських послів сам факт перебування в Москві посланців від заколотників181. Прагнучи використати соціальні та політичні суперечності в Україні для зміцнення своїх позицій, Москва вирішила підтримати політичні претензії Січі, фактично визнавши Запорожжя самостійним суб’єктом українсько-російських відносин. Рішення про відправлення у Військо царського арбітра — окольничого й оружейничого Б. Хитрово, згідно з проханням запорожців, було прийняте з нечуваною для московської бюрократії швидкістю — у той же день, 21 листопада. 29 листопада про це вийшов уже офіційний указ182.

Тим самим своїми діями царський уряд активно підтримав згубну для Української держави тенденцію до децентралізації влади. Якщо у грамоті, виданій за результатами посольства Ю. Міневського (від 30 листопада), ідеться про направлення у Військо ближнього окольничого й оружейничого Б. Хитрово лише для проведення досить формальної процедури передання царської жалуваної грамоти на гетьманство І. Виговському183, то з грамоти, адресованої кошовому Запорозької Січі Я. Барабашу184, та відповіді на гетьманське звернення від 29 жовтня стає зрозумілим, що Москва фактично підтримала основну вимогу заколотників. Цар повідомляв і Барабаша, і Виговського, що метою скорого приїзду Хитрово є заспокоєння усобиці, для чого він наказав скликати раду в Переяславі, на яку в досить категоричній формі пропонував з’їхатись усій старшині й черні185.

Запорозьких послів було обдаровано царським «жалуванням», видано «проїзний лист» до полковників, сотників та іншої місцевої влади з наказом пропускати послів без усяких затримок186.

Позиція судді-миротворця, який стоїть над обома партіями, давала царю додаткові важелі впливати на ситуацію. Пов’язання питання формального підтвердження (жалуваною грамотою) І. Виговського на гетьманстві з проблемою «заспокоєння» бунтів, головною вимогою яких було проведення ради для переобрання гетьмана, об’єктивно послаблювало позиції гетьманського уряду й посилювало позиції заколотників. Москва чудово розуміла, що, хто б не був обраний таким широким колом виборців, як того вимагали запорожці, він змушений буде зважати на царистські настрої частини суспільства в питанні зовнішньополітичних орієнтацій. Підтримуючи у Війську прояви безпосередньої демократії — вирішення питань державної ваги загальною козацькою радою, яка по суті була неорганізованими стихійними зборами, монархічна Москва тим самим ускладнювала українському уряду можливості послідовно проводити свою політичну лінію, оскільки ставила його в залежність від мінливих настроїв козацької ради. Очевидно, що Москва розраховувала через своїх представників впливати на настрої рядових козаків, а отже, і на прийняття вигідних їй рішень.

На початку грудня з України до Москви повернулися Д. Рогозін та спеціально послані на розвідку в «черкаські міста» Д. Мжецький і П. Рижка, які привезли інформацію про погрози полтавських і миргородських козаків відмовитись виконувати накази старшини, про те, що Виговського у Війську недолюблюють і багато хто хотів би, щоб гетьманом був Ю. Хмельницький, що чернь і міщани засвідчують свою відданість царю та бажання мати царських воєвод187 як гарантів стабільності. Очевидно, що ці повідомлення лише переконали царський уряд у правильності обраної стратегії і стали додатковою підставою для висування Чигирину жорстких вимог через посланого невдовзі в Україну окольничого Б. Хитрово.

Зі свого боку, папський нунцій у Варшаві П. Бідоні, знаючи з донесення С. Беневського про розлад між козаками та московитами, намагався посилити ворожнечу між ними, заявляючи в середині листопада царським послам у Варшаві, що «влада Москви для України є ярмом» і що в разі спроб царського престолу накинути козакам свої порядки вони, у свою чергу, «можуть послати озброєну армію проти московитів, і що вони добиваються, щоб і татари їм допомагали»188.

Окрім того, в останніх числах листопада двоє жителів м. Глухова повідомляли прикордонного хотмиського воєводу І. Сухотіна, що «гетьман Іван Виговський і полковники і сотники і осавули і попи і всі товсто-багаті люди окрім чорних з’єдналися з ляхами, хочуть государя…

зрадити і хочуть де ляхи з татарами воювати государеву землю по теперішньому зимовому шляху як буде дорога»189. Регулярними були й повідомлення воєвод прикордонних від Поля російських міст (Валки та ін.) про те, що протягом другої половини листопада біля цих міст регулярно бачили татарські загони чисельністю 300–200 осіб190.

Таким чином, у світлі всіх цих загрозливих сигналів перед Москвою почала вимальовуватись украй невигідна для Росії перспектива можливого антиросійського польсько-татарсько-українського союзу в умовах незавершеної російсько-шведської війни. Тому як превентивний захід 19 грудня бєлгородському воєводі була надіслана царська грамота з наказом відписати в усі міста по Бєлгородській смузу й за смугою до воєвод, щоб у містах жили з великою обережністю й «від приходу воїнських людей оберігались міцно» і сторожі міцні денні й нічні по місту та по від’їжджих сторожах тримали постійно191.

Готуючись до тривалої боротьби та воєнних дій в Україні, Білорусії та Прибалтиці, Москва розпочала вишукувати додаткові можливості для поповнення армії і здійснила ряд заходів щодо організаційного укріплення тих своїх прикордонних районів, що межували з Україною. Улітку 1657 р. царський уряд вирішив офіційно прийняти технічно збудовану ще в 1635–1653 рр. Бєлгородську смугу — укріплену лінію на півдні Московської держави. Для цього в інспекційну поїздку по смузі був відправлений один із керівників Розрядного приказу думний дяк С. Заборовський. З осені 1657 р. здійснювалися заходи, які повинні були забезпечити організаційну єдність Бєлгородської смуги: проводилась інтенсивна підготовка до формування Бєлгородського полку (складання розбірних списків ратних людей почалося ще наприкінці літа192 й посилено проводилось восени193) і перетворення Бєлгорода на центр нової військово-адміністративної одиниці — Бєлгородського розряду. Адміністративна влада бєлгородського воєводи поширювалася на 38 міст Бєлгородського полку. У його підпорядкування передавалися рухома армія, створена в основному з полків нового строю, і «служилі люди міської служби», які складали гарнізони міст та охороняли смугу194.

Військово-адміністративна реформа на півдні Росії, яка передбачала створення й постійну дислокацію великого військового з’єднання — Бєлгородського полку, була тісно пов’язана з більш жорсткою позицією Москви щодо України й повинна була забезпечити реалізацію стратегічних планів царського уряду на південно-західному напрямі, тобто щодо України й Криму.

Посилення тиску Москви на позиції гетьманського уряду підштовхнуло Виговського до активніших намагань урегулювати досить напружені стосунки з Річчю Посполитою, спричинені гострим конфліктом через уведення в листопаді в межі нейтральної території між річками Горинь і Случ на Волині та Поділлі (у міста Полонне, Костянтинів, Заслав, Меджибіж, Острог, Гощу, Степань, Межиріч, Корець) козацьких гарнізонів195, зайняттям поляками Пінська196, а також інформацією про наміри литовців на початку зими «приходити» на Чернігів, Чорнобиль та Бориспіль, а поляків разом з татарами — на Брацлав197.

Ще в середині листопада Чигирин майже вороже зустрів польського посланця Д. Воронича, який, знаючи про бунт на Запорожжі, пропонував Чигирину від імені короля мир з Польщею, і на пропозицію повернутися в підданство Польщі, гетьман відповів послу, що згоден «миритися…, а не піддатися» й лише після російсько-польського примирення198. А вже наприкінці листопада — у грудні Виговський вважає за потрібне підкреслити в листах до Польщі своє толерантне ставлення до короля та Речі Посполитої в цілому (пише, що завжди сприяв тому, «щоб взаємні незгоди могли закінчитися бажаним миром») та бажання не давати жодних підстав до ворожнечі. Папський нунцій у Варшаві П. Бідоні у своєму донесенні в Рим від 19 листопада навіть повідомляв, що козаки нібито висловлювали готовність «у будь-який момент вторгнутись у Московію, як тільки буде віддано наказ»199.

Гетьманські посланці козаки Федоренко й Демко200, а також грек Ф. Томкевич201 у січні 1658 р. везли полякам ввічливі заяви щодо бажання згоди, «об’явлення» вірності й покірності королю202 та розпливчасті пропозиції «вірності підданства»203, які, проте, були більше схожі на звичайні акти чемності та спробу утримати поляків від ворожих дій щодо Війська, аніж на конкретні політичні пропозиції. У гетьманських листах до польських урядовців здебільшого містилися заклики дотримуватись перемир’я та обіцянки чинити так само зі свого боку, а також звичні для тогочасного дипломатичного і приватного листування туманні вияви відданості адресату. Зносини з поляками на рубежі 1657/1658 рр. були для гетьмана лише запасним варіантом, дипломатичною грою, яка спиралась на бажання підстрахуватися на випадок відкритого конфлікту з Москвою204.

Так, головним завданням Ф. Томкевича було з’ясувати повноваження С. Беневського, чи дійсно поляки бажають згоди з козаками й чи готові вони підтвердити козакам усі їхні вільності та надати 6 тис. козаків шляхетське достоїнство205.

Подальше розгортання та конкретизація стосунків гетьмана з поляками щодо можливостей укладення союзу залежали в першу чергу від того, яку політику щодо України буде проводити Москва. Не заперечуючи в принципі можливості угоди з Польщею («у моєму старанні не буде… нестачі, якщо будуть вимагати обставини», «вільному народу з вільним найзручніший союз»206) та вважаючи свої зносини з поляками своєрідною попередньою підготовкою до неї207 (з’ясовує повноваження Беневського на ведення переговорів від імені Речі Посполитої208), Виговський, проте, у листі до архієпископа гнезненського А. Лещинського від 22 грудня досить чітко формулює своє тодішнє бачення союзницьких пріоритетів: «Проте за невірний мир ніколи не хотіли б проміняти своєї безпеки… До цього часу ні один з наших союзників не показав благородства, залишаючись вірним нам, за виключенням царя…, який не позбавляє нас попередньої своєї милості»209. Імовірно, «остаточне вирішення наших справ»210 з поляками гетьман пов’язував з результатами місії Б. Хитрово, спеціально підкресливши в листі Лещинському, що перемир’я, укладене з С. Беневським, є свідомим добровільним актом, зробленим «не через побоювання, не за примусом чиїмось, бо вільних ніхто не може примусити до рабства, ні накласти ярма на шию не звиклу до нього», а задля «благоденства» обох народів211.

Про те, що гетьман у зносинах з поляками послідовно відстоював державні інтереси України, свідчать гострі характеристики, які давали Виговському польські й литовські урядовці212,[21] і дії гетьмана щодо утримання територій Пінсько-Турівського та Волинського полків. Зокрема Д. Воронич повідомляв Варшаву, що у другій половині листопада на південь Білорусії, під Мозир, було відправлено два козацькі полки, а Пінський повіт гетьман має намір повернути силою213. Про намір увести козацький гарнізон у Пінськ С. Беневського повідомляв і сам Виговський у листі від 19 грудня214. За інформацією П. Сапеги від 30 грудня 1657 р. і 5 січня 1658 р., козаки, всупереч перемир’ю, перейшли через Горинь і зайняли «майже більшу частину Пінського тракту»215. Чауські козаки на чолі зі Станішевським наприкінці грудня 1657 — у січні 1658 рр. стояли на залогах навіть у районі Слуцька216. На неодноразові вимоги С. Беневського відвести козацькі гарнізони за р. Случ у грудні 1657 — січні 1658 рр. гетьман відповідав відмовою217.

В Україні тим часом ситуація все більше ускладнювалась. Наприкінці грудня 1657 р. повстав Полтавський полк на чолі з М. Пушкарем218. Цьому не в останню чергу сприяла й позиція Московської держави. Прикордонні російські воєводи, зокрема колонтаївський, охтирський, бєлгородський та вольнський, таємно «намовляли» Пушкаря до виступу проти гетьмана, обіцяючи «в усіх потребах посилкувати»219. Бєлгородський воєвода князь С. Львов і колонтаївський Д. Протасов таємно утримували у в’язницях схоплених і присланих Пушкарем вірних гетьману козаків220.

Запорозький посол до царя М. Стринжа, побоюючись бути заарештованим за наказом гетьмана, спокійно сидів у Путивлі під захистом воєводи й відсилав на Запорожжя та в міста України підправлені копії царської грамоти, у яких «умислом»221 оголошувалось, що цар не визнає Виговського гетьманом й у своїй грамоті дає наказ скликати нову раду для виборів гетьмана та полковників за участі всієї «черні» Війська Запорозького222. Стринжа писав, що для виконання цього царського наказу в Україну йде Б. Хитрово з 10 тис. царського війська223, а також, що Виговський привласнив собі чотири річні жалування, нібито вислані царем у Військо ще раніше224, що було явною провокацією. Вислання царської грамоти надало опозиції важливу моральну підтримку і спровокувало новий виток ескалації напруження в Україні. Заколотники вміло скористались нею для поширення повстання на «волость».

Розгортанням антигетьманського повстання та суперечностями з Москвою могли реально скористатись татари й поляки. Незважаючи на раніше висловлене ханом бажання миритись із козаками, про що йшлося вище, татарські загони в середині листопада продовжували, вірогідно з розвідувальною метою, «підбігати» під прикордонні міста Уманського та Чигиринського полків225. Сам хан, мабуть, обдумував гетьманські пропозиції, зондуючи водночас позицію Польщі. Другого грудня до Варшави прибуло татарське посольство, яке від імені хана заявило королю, «що зараз є час і нагода до ліквідації козаків»226. Виговський чудово знав, що хан, «довідавшись про бунти і свавільні задуми в Запорогах», вислав у степ, у поля білгородські, Калгу-султана з наказом, як розпочнеться між козаками «міжусобна брань», зробити напад на Україну227.

Очевидно, навіть отримавши мирні пропозиції гетьмана, хан не виключав, за умови, якщо «звістка прийде, що польський король на підйомі», послати Калгу-султана з 40-тисячним військом на Україну228. Тому десь у 20-х числах листопада гетьман відправив до хана спеціальне посольство на чолі з Ф. Бутом та А. Процунею229, щоб «Мехмед-Гірей цар на нього писаря, і на запорозьких черкас війною не ходив». Козацькі посли запропонували хану для укладення союзу прислати свою людину у Військо, а потім іти разом з гетьманом на Запорожжя, тому що московський цар «низовим черкасам жалування посилає, щоб їм промисел учинити над ним, писарем, і над його черкасами, щоб його писаря розорити й під государеву руку в підданство підвести»230.

Московські посланці Я. Якушкін і Г. Михайлов, які перебували у грудні в Бахчисараї, довідались у кримського візира Сефер-Казі-аги, що Виговський прислав до хана своїх послів тому, що отримав інформацію, що Мухаммед-Гірей «збирається за їх воровство і грубість іти на них війною… і щоб Мухаммед-Гірей цар на нього, писаря, і на запорозьких черкас війною не ходив». Маметша-князь казав посланцям, що «для того де прислав писар гінців своїх трьох чоловік, що їм бути з кримським царем по попередньому своєму договору, як було при Хмельницькому, разом». За словами Маметші, гетьманські посланці казали, що «він писар, із запорозькими черкасами, які йому, писарю, слухняні від московського государя відкладеться»231.

Бажаючи утримати татар від нападу на Україну (щоб у такий «непевний час зла не зробили»232), ураховуючи інформацію про спроби повстанців дійти згоди з татарами проти гетьмана233 та будучи незадоволеним прихованою підтримкою повстанців Москвою, гетьман на початку 1658 р. зважився на укладення договору з татарами, «щоб йому бути з кримським царем у дружбі», як було за Б. Хмельницького (щоб хан «на нього війною не ходив і воїнських людей не посилав, жив з ним у згоді і в любові»), і «промисел чинити» над козаками, які від гетьмана «відкладуться»234. Москва, таким чином, своїми діями мимоволі прискорила відновлення вкрай невигідного їй українсько-татарського союзу. Окрім того, як повідомив 22 лютого Д. Олівеберг папського нунція у Варшаві П. Відоні, одним із пунктів договору було те, «що вони розірвуть дружбу із московитами і що будуть готові до війни з ними на першу вимогу»235.

Мурзі Карач-бею, який, за різними даними з 600, 500 чи 400 татарами236, на початку січня прибув до Чигирина для укладення договору237, Виговський сказав, що укладає з татарами договір тому, що йому стало відомо: «…посилає де великий государ з Москви до них у черкаські міста воєвод, і він де, писар, у воєвод під началом бути не хоче, хоче тими черкаськими містами володіти сам так же, як володів гетьман Богдан Хмельницький»238. Для підтвердження серйозності своїх намірів Виговський пообіцяв ханським послам Карач-бею, Селім-азі та Шейен-бею: «…і який де полон кримський у черкас є, і той де полон… розшукавши весь віддадуть»239. Про незадоволення гетьмана московською політикою щодо України («не сподобалось ярмо московське») як про причину укладення союзу з татарами повідомив у січні 1658 р. Королю С. Беневський240. Польський дипломат точно підмічає, «що козаки не можуть бути в дружбі з обома народами разом, тобто з Москвою і татарами», відзначаючи, що «дружба з Москвою вірно їм набридла; вони хотіли б дружити з ханом, принаймні цього бажають козаки, які живуть по селам. Запорожці ж зовсім не бажають дружби з татарами»241.

Тим часом надії на якусь реальну допомогу від шведів ставали все примарнішими навіть теоретично: у січні 1658 р. Карл X Ґустав перейшов по кризі Зундську протоку й раптово напав на Данію242. Таким чином, Швеція на початку 1658 р. була у стані війни з трьома державами: Річчю Посполитою, Росією й Данією, що виключало можливість будь-якої дієвої допомоги Війську Запорозькому[22].

Нова антигетьманська хвиля, яка почала підніматися у Війську після акції М. Стринжі, малозрозуміла позиція Москви щодо повстанців та, очевидно, інформація про швидкий приїзд у Військо царського посланця Б. Хитрово, дуже стурбувала гетьманський уряд. Адже повстанці стояли поряд із залогами князя Ромодановського й, на думку гетьмана, вели переговори про спільні дії проти нього243. Тому гетьман, як свідчить С. Беневський, передавши ханським послам зміст угоди й наказавши чекати себе під пристойним, хоча й надуманим приводом (відкопати скарби Хмельницького в Гадячі244), призупинив переговори з татарами й терміново вирушив у бік московського кордону.

Метою цього вояжу було прозондувати у відносно лояльного до Виговського путивльського воєводи М. Зюзіна ситуацію та позицію Москви, а також, очевидно, спробувати перехопити Б. Хитрово й порозумітися з ним без широкої ради. Десь у 10-х числах січня шляхи гетьмана й царського посла перетнулися в с. Гоголевому під Миргородом. На пропозицію гетьмана віддати йому царську жалувану грамоту Хитрово відповів відмовою245.

Зазнавши невдачі з Хитрово, гетьман разом з полковниками Г. Лісницьким та І. Богуном 18 січня зустрівся в Константинові з путивльським воєводою М. Зюзіним. Виговський висловив невдоволення тим, що цар, не зважаючи на його застереження, що запорожці «свавільники» й «вори», і не «розшукавши поміж нас»246, наділив їх грамотою й відпустив у «Запороги», навіть не повідомивши про це гетьманський уряд, що призвело до поширення «бунту».

Прагнучи повернути царську прихильність і довіру, гетьман просив воєводу доповісти царю про його, гетьмана, вірність і бажання приїхати в Москву з делегацією в кількості 500 осіб, щоб особисто доповісти царю про всі «государеві і військові справи», але лише після того, як поїде Б. Хитрово. Підігруючи панславістським настроям царя, гетьман просив повідомити його про те, що він (гетьман) постійно схиляє валахів і сербів служити царю247. Виговський також просив воєводу таємно сповістити царя та патріарха про його план урегулювання ситуації. Під час побачення в Москві гетьман хотів запросити їх «бути у свою вотчину Київ… на порадування й на підтвердження всьому Війську Запорозькому», щоб там цар «показав милість свою і тоді не одному мені буде явна государська милість, але й усім їм»248. По суті Виговський прагнув отримати царське привселюдне підтвердження свого гетьманського статусу.

Воєвода запевнив гетьмана в царській прихильності, у тому, що цар запорозьким послам не повірив «ні в чому», а наказав з’ясувати обставини та вирішити всі справи Б. Хитрово, і радив Виговському робити все з Хитрово «по царській волі»249. Очевидно, у той же день Зюзін вимагав від гетьмана, щоб новообраний київський митрополит Д. Балабан[23] не звертався до константинопольського патріарха за благословенням, а зачекав поки гетьман переговорить про те в Москві, а московський патріарх обміняється листами з константинопольським251.

Ця зустріч, незважаючи на те, що пройшла вона в досить дружній атмосфері, ще раз підтвердила той факт, що Чигирин і Москва, безперечно бажаючи дійти згоди з неврегульованих питань двосторонніх відносин і тісно з ними пов’язаної внутрішньополітичної кризи в Україні, по-різному бачили не лише шляхи, а й результати такого врегулювання.

Зустріч виявила і старанно приховувану взаємну недовіру сторін. Гетьман, зокрема, прямо заявив Зюзіну, що побоюється їхати до Москви через чутки про можливість його арешту там і заслання до Сибіру252, а Беневський одночасно повідомляв короля, що цар «поганої думки» про Виговського253. Зюзін, хоча й зустрів гетьмана досить привітно, проте відмовив йому в очній ставці із запорозькими послами, які тоді ще перебували в Путивлі під захистом воєводи254.

Із розростанням бунту Виговський також намагався заручитися прихильністю духовенства й купецтва стратегічно важливих міст Лівобережжя та Києва. Саме так, на нашу думку, можна розцінювати серію гетьманських універсалів ігуменам чернігівських (від 29 грудня 1657 р. і 19 січня 1658 р.), глухівського (від 1 і 30 січня 1658 р.) і київського (від 7 січня 1658 р.) монастирів про підтвердження їхніх прав на володіння різними земельними угіддями255 тощо, а також універсал купцям-грекам від 9 лютого про дозвіл на вільну й безмитну торгівлю на всій території Війська Запорозького256.

Інструкція, за якою Б. Хитрово мав діяти в Україні, свідчить, що Москва не збиралась відмовлятися від своїх колонізаційних намірів. Хитрово наказувалось отримати згоду на введення російських гарнізонів у Чернігів, Ніжин, Переяслав та інші міста й побудову в них оборонних укріплень. Він мав переконати всіх в Україні, що з прибуттям воєвод «дома ваші будуть цілі, а не розорені». Утримання своїх «осадних ратних людей» та видатки на військові витрати Москва планувала покривати за рахунок збору з місцевого населення подимного та податку з оренд.

Хитрово повинен був вимагати, щоб козаки не приходили в Білорусії в ті міста й повіти, де на залогах стояли царські воєводи (зокрема у Віленський, Троцький, Ошмянський, Лицький, Борисівський, Мінський, Оршанський, Гродненський, Слонимський, Волковиський та Новогородоцький повіти) і відступили в «черкаські міста» з Бихова й Чаус, що фактично означало виведення козацьких військ з Білорусії та втрату її для Війська. За інструкцією, Війську заборонялося приймати втікачів з Московської держави й наказувалось віддавати їх назад воєводам. Виговському докорялося за те, що в листі до царя називав себе «вільним підданим» замість просто «підданим», а в листах до хана він узагалі не згадував, що є царським підданим. Окольничий також повинен був висловити невдоволення Москви тим, що вона до того часу не має чіткої інформації про доходи, які збиралися в містах і місцевостях Війська Запорозького257. На думку А. Яковліва, пункти інструкції Хитрово були другим проектом договору, який Москва запропонувала Виговському258.

Мету місії Хитрово досить точно визначив С. Беневський, який доповідав Яну Казимиру, що через Хитрово «цар домагався того ж самого, чого вимагав при мені, через першого посла Кікіна, тобто необмеженої верховної влади»259.

Повстання, яке розросталося в Україні, дало царському уряду можливість відчути себе впевненіше у стосунках з гетьманським урядом. Перехопивши ініціативу у двосторонніх відносинах, Москва нав’язала гетьманському уряду свою процедуру та своє бачення врегулювання ситуації. Усупереч козацьким традиціям, не узгодивши з гетьманом, Хитрово сам з Путивля та Лубен розіслав запрошення старшині та полковникам з’їхатися на раду до Переяслава на 25 січня. Розуміючи, що гетьман в обстановці бунтів не зможе наполягати на своєму, Хитрово ігнорував його прохання скликати раду «деінде», а не в Переяславі260.

Хитрово прибув до Переяслава 25 січня. Того самого дня гетьман вирушив з Миргорода до Чигирина, щоб завершити переговори з ханськими послами. Перед від’їздом він відправив під Полтаву на залоги 1,5–2-тисячний загін на чолі з І. Богуном та І. Сербіним для блокування дій Пушкаря261 й відписав путивльському воєводі, що не може їхати до Москви, «не приборкавши тієї сваволі», проте пообіцявши, на прохання Зюзіна, відписати до новообраного митрополита київського Д. Балабана, щоб той поки що не посилав до константинопольського патріарха по благословення, а зачекав, поки московський патріарх обміняється листами із цього приводу з константинопольським патріархом262.

Розбивши того ж дня загін Богуна та Сербіна, Пушкар негайно відправив до царя нових посланців — Д. Герасимова та Є. Маркова (прибули до Путивль 28 січня)263 та розіслав листи московським прикордонним воєводам, як, наприклад, змієвському І. Ржевському та путивльському М. Зюзіну, з повідомленням про «зраду» гетьманом царя, його з’єднання з ляхами й ордою та про наміри спалити Полтаву, а потім «іти війною з татарами під государеві українні міста, зараз, зимою, поки Дніпро стоїть»264.

Прибувши до Чигирина в останніх числах січня265, очевидно, у досить невтішних роздумах після своєї поїздки на Лівобережжя, Виговський завершив переговори з ханськими послами укладенням союзу. Перед від’їздом послів гетьман, як і обіцяв, передав їм 50 полонених татар і вручив 700 єфимків266.

Одночасно з ханськими послами до Чигирина прибув «від турського султана… чауш, а прислав де того чауша до писаря турський цар і велів з ними черкасами помиритись і війною на них ходити не велів, а той де чауш до черкас присланий від турського царя по його писаревій присилці, що він, писар, прислав у Царгород до султана… черкас своїх для того, щоб султан… на них кримському царю війною ходити не велів, і по їхньому де листу і проханню султан… послав у Крим до Магмет-Гірея… того чауша свого, а для відомості тому чаушу велів заїхати до них, черкас», — читаємо у статейному списку російських послів у Крим Я. Якушкіна та Г. Михайлова267.

Очевидно, цьому рішенню Порти сприяло й польське посольство, яке було у Стамбулі одночасно з гетьманським. Звертаючись із проханням сприяти Варшаві, польські посли разом з тим застерігали султана, що якщо цар московський з’єднається з Військом Запорозьким і з волохами, і з мултянами, і з греками, «які в утисках живуть в турській землі», то тоді вони спочатку «зіб’ють нас», а потім будуть воювати Туреччину268. Аргументи поляків справили на султана потрібне враження: у першій половині січня коронний стражник Яскольський доповідав у Варшаву, що султан не лише обіцяє дотримуватись давньої своєї приязні з поляками, а й зміщає свого підданого трансільванського князя Ракоці, який без султанської згоди розпочав війну проти Речі Посполитої269.

У Порти в січні 1658 р. справді виникли певні ускладнення, але не у Причорномор’ї, а в Подунав’ї. Пов’язані вони були із зайняттям Дьєрдем Ракоці II 25 січня 1658 р. трону князя Трансільванії всупереч волі турків270. Позиція Війська Запорозького в цій справі мала суттєве значення і для Трансільванії, і для Туреччини, адже вирішувалося питання: чи продовжуватиме офіційний Чигирин підтримку по-антитурецькому налаштованого трансільванського князя, чи ні. Як показали наступні події, Порта й Чигирин, очевидно, порозумілися з цього питання, оскільки в той час для гетьмана Виговського прихильне ставлення Стамбула, з огляду на його вплив на кримського хана, було набагато важливішим, ніж підтримка з боку ослабленого Ракоці. Сторони погодились на такий компроміс: Туреччина підштовхуватиме кримського хана до більш активної підтримки гетьмана Виговського, а козаки не підтримуватимуть трансільванського князя.

Союз Кримського ханства та Війська Запорозького мав одним зі своїх найвагоміших зовнішньополітичних наслідків відмову Мухаммед-Гірея дати царю шертну грамоту, у якій би козаки згадувались як царські піддані. Хан заявив царському посланцю Я. Якушкіну, що готовий дати шерть, але таку, яка давалася царю Михайлу Федоровичу, без згадки про черкас, тому що запорозькі черкаси люди вільні, остаточно ще не визначилися («на мере де не стало») і в царської величності ще не утвердилися271. Зрозуміло, що російські посланці такої шерті прийняти не могли, тому Москва залишилась без офіційного підтвердження ханом російсько-кримських «приятельських» відносин. Інакше кажучи, хан ухилився від жодних офіційних зобов’язань щодо Москви, а це на мові реальної політики означало, що від збройного виступу проти Росії його нічого не утримувало.

Яку інструкцію щодо гетьмана отримав Хитрово в Москві, Виговський точно не знав. Тому, щоб запобігти можливій загрозі з цього боку й отримати додаткові козирі під час розмови з Хитрово, гетьман зробив випереджувальний хід. Він відправив до Переяслава ченця П. Ласка з повідомленням про відмову від гетьманства. Петроній представив справу так, ніби Хитрово хоче в обхід звичаїв, без вільних виборів, призначити козакам гетьмана. Такі перспективи викликали загальне обурення козаків, а один з них прямо заявив Хитрово: «…а ні цареві, а ні тобі воєводо, козаки нічого не зробили, щоб ви наше право обрання гетьмана з рук у нас видерли. Виговський голову смажив, нас з тяжкої неволі лядської визволяючи, всі при нім умирали, і з ним жити готові»272. Отримавши таким чином чітку підтримку не лише собі персонально, але й пересвідчившись у бажанні старшини й простих козаків відстоювати свої політичні права, Виговський «для загального добра»273 скорився волі Москви й 7 лютого приїхав до Переяслава.

Тим часом Пушкар 8 лютого відправив до царя нове посольство на чолі з П. Яковенком з повідомленням про те, що Виговський і його прихильники, «забувши страх Божий і присяжне вічне підданство вашій царській величності, государю нашому, інших собі царів знайшли… і таємно із Карач-беєм у Чигирині присяг»274. Звернення і Хитрово, і Виговського прибути на раду й перед усіма об’явити гетьманські неправди Пушкар проігнорував275.

Незрозумілі зносини Пушкаря й Ромодановського, очевидно, мали дати зрозуміти гетьманові, що в разі непоступливої позиції Москва може звернутися до більш поступливого козацького лідера. Тому Виговський, щоб отримати офіційну підтримку царя та нейтралізувати М. Пушкаря, змушений був формально погодитись на основні вимоги Москви, оголошені Хитрово.

Гетьманські відповіді були записані, і Виговський скріпив їх своїм підписом276. Гетьман дав згоду на виведення козацьких військ з Бихова та на введення царських воєвод в українські міста, обумовивши, що конкретні міста, у яких вони мають стояти, будуть визначені під час його відвідин Москви; обіцяв провести «розшук» утікачів з Росії, але також після побачення з царем. Гетьман пообіцяв негайно відправити послів до шведського короля з тим, щоб переконати його укласти мир із царем, та підтвердив готовність по царському указу воювати проти Швеції, Польщі й інших ворогів царя. Виговський також пообіцяв виконати декілька інших дрібних вимог. Проте наприкінці він зробив одне загальне застереження щодо всіх пунктів, пов’язавши їх остаточне узгодження й виконання зі своєю поїздкою до Москви: «…якось ми постановили незабаром пресвітлі царської величності оглядаючи очі, так про ті статті поговоримо»277. З огляду на цю обставину, Хитрово перед присягою гетьмана і старшини на вірність царю і врученням Виговському булави, бунчука й царської грамоти на гетьманський «уряд»278 узяв з гетьмана обіцянку протягом восьми днів поїхати до Москви на побачення з царем279.

Гетьман дійсно мав намір поїхати до Москви. 18 лютого, завершивши переговори з Хитрово й отримавши з його рук царську жалувану грамоту на гетьманство, Виговський, очевидно з метою закріпити цей свій успіх у боротьбі з опозицією, відправив у Москву свого посланця Ф. Гаркушу з листом до царя та найавторитетніших московських урядовців і вельмож. Повідомляючи бояр Б. Морозова, Я. Черкаського, О. Трубецького, І. Милославського, окольничого Ф. Ртищева та думного дяка А. Іванова про свій намір «незабаром поспішати, щоб самому віддати підданство моє і земне його царській величності чолобиття», гетьман просив московських урядовців поклопотатись перед царем про «гетьманську справу»280. Він навіть розпочав формувати делегацію: віддав наказ полковникам вибрати з кожного полку по 20 «кращих» козаків для поїздки.

Проте вирушити до Москви гетьман планував лише після того, коли Б. Хитрово, згідно з домовленістю, пришле Пушкаря до нього в Чигирин281. Власне заради цього гетьман Виговський і пішов на поступки Москві. Згадана гетьманська справа, від вирішення якої залежала його поїздка до Москви, про що прямо заявили Ф. Гаркуша з товаришами в Москві, полягала в тому, що, як писав Виговський царю, хоча він при митрополитові Д. Балабані, при царському посланцеві Б. Хитрово й усьому зібранні присягу царю учинив, але полтавський полковник М. Пушкар не слухає Хитрово. Зібравши свій полк, він розсилає по інших козацьких полках листи, нібито сорок тисяч ратних людей за царським указом при ньому, та розпочинає ворожі дії проти гетьманського уряду. Тому гетьман просить Олексія Михайловича врегулювати це «непорозуміння»282.

Перебуваючи в Переяславі, царський посол також здійснив активну, але безрезультатну спробу схилити нещодавно обраного митрополитом Д. Балабана до підпорядкування київської митрополії московському патріархату. При цьому він посилався на царську резолюцію на статті Б. Хмельницького 1654 р. Балабан, у свою чергу, дипломатично відповів воєводі, що «від початку святого хрещення київський митрополит… благословення приймає від… константинопольських патріархів, а без повеління та без благословення… константинопольського патріарха він благословення прийняти й посвятитись на київську митрополію від… Никона патріарха не сміє». Щоб не гнівити царя відкритою відмовою, Балабан запевнив воєводу, що бажає царю «всілякого добра» й має намір наприкінці лютого (у перший тиждень великого посту) послати до государя про затвердження його на кафедрі і про клопотання в константинопольського патріарха дозволу посвятитись від московського патріарха283.

Дії гетьмана під час переговорів з Хитрово в Переяславі слід розглядати як політичний маневр, оскільки поступки Москві мали умовний характер, а гетьман залишив собі простір для дій. Перш за все Виговський хотів отримати політичну й військову допомогу царського уряду в боротьбі з опозицією, а вже потім вести мову про наповнення конкретним змістом та реалізацію взятих на себе зобов’язань. Досить обґрунтованою видається й думка М. Харшина284 про те, що дії Д. Балабана на переговорах із Хитрово також були своєрідним політичним маневром. Очевидно, що Балабан розумів нереальність реалізації своєї пропозиції, оскільки не міг не знати про повну залежність вселенського владики від султанської влади та про тогочасні напружені відносини Туреччини з Росією.

Результати місії Хитрово частина духовенства небезпідставно сприйняла як посилення позицій Москви в Україні. Тому в березні до Москви виїхали намісник Києво-Печерської лаври А. Устрицький та ігумени київського «больницького» й лубенського Мгарського монастирів Сильвестр і В. Загоровський для того, щоб випросити в царя підтвердження своїх прав на спірні з козаками маєтності й одночасно «засвітити» свою відданість царському престолу285. Москва щедро задовольнила супліки духовенства, чітко підтримавши його інтереси проти козацьких. Цей епізод наочно ілюструє один з елементів стратегії царського уряду стосовно козацької влади в Україні, який полягав у підтримці всіх незадоволених нею з метою послабити владу козацької адміністрації.

Гарантією свого впливу на ситуацію в Україні царський уряд убачав у збереженні опозиційних гетьманові сил. Тому цар спеціально застерігав гетьмана, щоб після примирення, яке мав здійснити Б. Хитрово, «він йому Мартину і його полку, які було проти нього збунтувались, надалі того не мстив, а жив з ними в любові»286. Граючи на протистоянні ворогуючих таборів, Москва отримувала змогу добиватись від гетьманської адміністрації поступок, необхідних їй для реалізації своїх політичних планів щодо України. Саме тому, затвердивши Виговського на гетьманстві від імені царя, Хитрово поїхав у Лубни, де 5 березня, замість того, щоб змусити коритися затвердженому Москвою гетьманові, він запевнив лідера повстанців М. Пушкаря в царській милості, привів його до присяги на вірність царю та обдарував разом із М. Стринжею й деякими іншими ватажками повстанців від імені царя привезеними грішми й соболями287. 8 березня до Миргорода прибули послані Хитрово три хоругви ратних людей на чолі з головами Я. Яциним, І. Аладьїним і К. Литвиновим, при яких за указом окольничого відбулася рада, на якій миргородці скинули вірного гетьманові наказного полковника О. Козла та обрали «бунтівника» С. Довгаля288.

Соціальна нестабільність, викликана наявністю тисяч «показачившихся», цілком влаштовувала Москву, хоча доводити ситуацію в Україні до соціального вибуху також не входило у плани царського уряду. Наказ обом сторонам конфлікту розпустити війська по суті означав, що Москва хотіла зберегти сили Пушкаря в недоторканності як противагу Виговському.

Наприкінці січня — у перших числах лютого 1658 р., очевидно, вважаючи справу залагодженою й не бажаючи ставити себе у двозначне становище в разі, якщо гетьман звернеться за підтримкою для збройного придушення повстання, князь Ромодановський за порадою Хитрово289 виводить свої війська з України. 8 лютого 1658 р. він був уже в Бєлгороді290. У деяких містах були залишені залоги з людей полку Л. Ляпунова291 та путивльські ратні люди, які прийшли з Хитрово292.

Приїзд Хитрово не вніс жодного заспокоєння у відносини в Україні. Навпаки, на думку гетьманського уряду, він спровокував конфлікт у Війську на ще більше загострення й поширення та вихід назовні293. Гетьманові стало зрозуміло, що Москва потайки прихильна до його ворогів і що його сподівання на її дієву допомогу проти повстанців безпідставні. Більше того, Виговський почав розмірковувати: «…якщо… Богдан Матвійович… Пушкаря до нього не прислав, і те де знатно, що Пушкар війну зачинає по указу великого государя»294. У лютому 1658 р. С. Беневський, відзначаючи скрутне становище гетьмана й те, що він «зневірився зовсім у московській дружбі»295, писав, що в гетьмана «з Москвою кожен день ростуть відмінності, тиск яких він тільки тому терпить, що не довіряє перемир’ю та боїться нападу від нас і від Орди»296.

Справді, незважаючи на укладений договір, позиція татар не була визначеною. 16 лютого кошовий отаман Пашко повідомляв гетьмана про те, що має певну звістку, що орда прийшла до перевозу, а від Ф. Бута, який приїхав з Криму, є інформація про те, що султан іде на Русь зі своїми ордами297.

Наприкінці січня — у лютому почали різко ускладнюватись відносини з Річчю Посполитою. Місія Ф. Томкевича (перебував у Варшаві до початку березня298) викликала великий резонанс у польській правлячій верхівці, оскільки подала надію на можливість мирного врегулювання «козацького» питання, яке після проведення шляхтою Горянського повіту на початку 1658 р. сеймику, на якому було визнано протекторат гетьмана Виговського, украй загострилося299. Хоча сеймик і був негайно розігнаний, а його рішення не втілені в життя, проте ситуація на польсько-українському кордоні загрожувала вийти з-під контролю уряду.

На зібраному 11 лютого сеймі була заснована комісія для переговорів з гетьманським урядом про укладення миру300. Комісарами були призначені Ю. Любомирський, маршалок великий коронний, С. Беневський, каштелян волинський, та К. Євлашевський, каштелян смоленський. За повідомленням російського інформатора Я. Мейна, який був у Варшаві на сеймі, «посла… козацького відпустив король з Варшави з тим, чого вони просили і король те їм усе обіцяв». Переговори планувалося провести у квітні в Дубні на Волині301. Для посольських потреб сейм виділив Беневському 13 тис. злотих, найбільшу суму з усіх посольських рахунків, затверджених на цьому сеймі302. Тоді ж на сеймі було прийняте рішення про необхідність укладення миру зі шведами й початку військових дій проти Росії, якщо Москва й надалі посилено домагатиметься обрання царя польським королем.

Під час зібрання до Варшави надійшло послання кримського хана, у якому Мухаммед-Гірей повідомляв Яна Казимира про свій союз із козаками та наміри спільно з ними воювати Москву й запрошував поляків узяти участь у цій кампанії. Тоді ж Варшава отримала й офіційну відповідь Порти на своє посольство. Султан заявляв, що «не можна їм, полякам, мати собі за приятеля водночас його, турчина, й Москву. Треба, щоб поляки поклали на вагу свого розуму ті обидві приязні, московську й турецьку, і вибрали собі одну, найпотрібнішу, та й учинили незабаром до нього про те відповідь»303. Таким чином, можемо констатувати, що вже десь у січні-лютому 1658 р. почав намічатися вкрай невигідний для Москви збіг позицій Речі Посполитої, Туреччини й Війська Запорозького стосовно «російського питання» та контури можливого союзу.

Проте, незважаючи на такий обнадійливий для Речі Посполитої розвиток подій, Ян Казимир все ж не виключав можливості спрямування козацько-татарського союзу проти Польщі. Ураховуючи цю обставину, а також будучи вкрай незадоволеним діями козаків у прикордонних районах та бажаючи демонстрацією сили підштовхнути Виговського до початку реальних переговорів про союз, він 31 січня видав універсал про збір солдатів для походу на Україну304. Коронний гетьман С. Потоцький за наказом короля збільшив кількість солдатів у своїх військах на Волині й на початку лютого виїхав у Сокаль, щоб на місці оцінити ситуацію305.

Восьмого березня 1658 р. волинські дворяни на сеймику в Луцьку дали згоду на збір акцизу та чопового на утримання війська, згідно з присланим до них королівським універсалом, водночас, проте, обираючи делегатів до коронного гетьмана С. Потоцького та литовського гетьмана П. Сапеги з тим, щоб вони приборкали своїх жовнірів від сваволі306, що свідчить про значну кількість військ, сконцентрованих на Волині. 4 квітня волинські дворяни прийняли додаткову постанову про утримання в межах воєводства розквартированих коронних військ, зокрема про обов’язкову для всіх обивателів воєводства сплату подвійного подимного і здачу певної кількості хліба на їх утримання307.

За повідомленням австрійського посла у Варшаві імператорові Леопольду I Габсбургу від 4 березня, загальна кількість польських військ, які на чолі з гетьманами С. Потоцький, Ю. Любомирським та П. Сапегою просувалися в бік України, становила приблизно 30 тис. чол308. Проте насправді коронного війська й Галичині й на Волині, поблизу кордону з Військом Запорозьким, було не більше 17 тис. чол. (10,5 тис. кавалерії та 7 тис. піхоти), окрім тисячі солдат у гарнізонах прикордонних міст309.

Гетьман знав про військові приготування поляків і литовців, зокрема про просування Дмитра Вишневецького з кількома полками до Меджибожа310, і про те, що вони вже почали було «примикатися» на кордоні. Тому з Переяслава він негайно виїхав до Києва (25 лютого вже був у місті311), звідки віддав наказ декільком козацьким полкам вирушити до західного кордону. Довідавшись про рішучі дії гетьмана, поляки відступили від кордону312.

Повертаючись із Києва до Чигирина, Виговський 3 березня із Ржищева відправив у Москву з листом ніжинського протопопа М. Филимоновича. Гетьман повідомляв царя, що «привілеї», які привезли Пушкареві з Москви запорозькі посланці, «зміцнили їхній дух і до більшої усобиці збурили». Тому він, «не згасивши того вогню», не може зараз залишити Україну і, як обіцяв раніше, особисто «підданство моє під ноги вашої царської величності подати», оскільки «різні неприятелі… ляхи і литва, почувши про міжусобицю між нами, почали всім військом своїм скупчуватись і до кордонів стягуватись і у всілякій залишаються готовності, чекаючи на подальше в малій Росії замішання». Гетьман наголошував, що якби не Пушкарева сваволя, то вороги б так не знахабніли й що Пушкар царю «головами нашими і кров’ю християнською прислужити хоче»313.

Цар, зі свого боку, незадоволений зволіканням поляків з вирішенням питання про вибір його польським королем, готувався до війни з Польщею. Посилюючи свою військову присутність на території Білорусії та Литви, російський монарх особливо наголосив у грамоті С. Змєєву, щоб з Могильовського й інших повітів, куди в залоги замість українських козаків були послані російські козаки, «служилих людей з тих залог зводити не велів, щоб черкаси тих місць надалі не засіли»314.

Серйозною акцією в рамках підготовки до майбутніх воєнних дій з поляками в Литві та Білорусії й можливих воєнних дій в Україні у зв’язку з «шатостями», які, на думку Москви, там проявилися, була організація державного розшуку селян-утікачів. Наприкінці 50-х рр. XVII ст. хвиля втеч селян і холопів досягла великого розмаху, оскільки у зв’язку з важкими війнами Росії з Польщею і Швецією, з одного боку, посилилась експлуатація кріпосних селян, а з іншого — послабився контроль за ними, через те що феодали змушені були масово відлучатися в полки315. Численні втечі кріпаків надзвичайно турбували дворян і дітей боярських, котрі складали кістяк царського війська і стали серйозним деморалізуючим чинником для основи війська, який суттєво знижував боєздатність царських полків. Наприкінці 1657 р. дворяни галицьких, замосковних і українних міст, які перебували у війську з 1654 р., подали царю чолобитні про те, що значна частина селян втекла від них, пограбувавши маєтки й забравши із собою «животи й пожитки» своїх панів316.

Тому, щоб заспокоїти дворянство й зупинити невчасно зрослий під час війни рух селян і холопів, уряд Олексія Михайловича спочатку в лютому 1658 р. розіслав заповідні грамоти, які забороняли приймати втікачів у селах і містах, а слідом за ними, у березні, віддав накази про централізований розшук селян, які втекли від своїх поміщиків з 1654 по 1658 рр.317 Державний розшук кріпаків-утікачів у поєднанні з каральними екзекуціями проводився в 1658 р. по всій країні: у Нижегородському та Арзамаському повітах, у Галичі, Вологді та Казані з містами318. Як цілком слушно характеризує ці дії царського престолу А. Маньков, розшук 1658 р. був «великим заходом внутрішньої політики уряду Олексія Михайловича, спрямованим на зміцнення тилу і на посилення диктатури дворянства в середині країни в період війни»319.

У рамках підготовки до війни на заході в березні у прикордонних з Україною районах розпочалося формування Бєлгородського полку, яке проводили дяки С. Заборовський та С. Титов320.

Зовнішні зносини уряду І. Виговського з іншими державами восени 1657 — взимку 1658 рр., безумовно, були продовженням політики Б. Хмельницького. Якщо він формально й порушував «Березневі статті» 1654 р., то змістовно в дипломатичному листуванні та зносинах він ураховував умови укладеного з Росією союзу. Про це досить аргументовано пише Т. Яковлева321. Можна впевнено стверджувати, що до середини зими 1658 р. гетьман, незважаючи на постійно підтримувані контакти з поляками й татарами, зберігав досить чітку орієнтацію на Москву, вважаючи її своїм головним союзником. Але приїзд Хитрово переконливо засвідчив, що інтереси Московської держави та Війська Запорозького відмінні й узгодити їх без принципових поступок однієї зі сторін не можливо, а отже, потрібно визначатись, чи капітулювати перед інтеграційними планами царського уряду, чи будь-якими засобами відстоювати здобутки державного будівництва попередніх років, які були поставлені під загрозу.

Гетьман обрав другий варіант, оскільки від середини зими 1658 р. почав простежуватися перегляд зовнішньополітичної орієнтації українського уряду. Вимушений політичними обставинами, Виговський пішов на зближення з Польщею, убачаючи, очевидно, у цій ситуації в ній менше зло. Для врегулювання прикордонних непорозумінь[24] та з’ясування попередніх умов, необхідних для початку переговорів, на початку березня на Волинь (у район Корця, Острога, Межиріччя) відправив П. Тетеря323, який, як писав С. Беневський П. Сапезі, оголосив там «добрі наміри»324 гетьманського уряду.

Попередні умови, викладені Тетерею Беневському, були такі:

1. Річ Посполита повинна укласти договір зі Швецією, оскільки якщо Москва випередить у цьому Польщу, то козаки не повірять у перевагу останньої.

2. Варшава через своїх послів до хана повинна посприяти, щоб татари виступили на захист Виговського проти повстанців, не очікуючи воєнної пори, як хан попередньо обіцяв у листі до гетьмана.

3. Коронне військо повинне бути готовим допомогти Україні, але до офіційного прохання про допомогу воно має бути розташоване на квартирах і в жодному разі не просуватись до Горині325.


Також на цих переговорах було продовжено козацько-польське перемир’я, про що в Межирічі Тетерею та Беневським був підписаний відповідний договір326.

Не виключено, що до посилення дипломатичної активності гетьманського уряду на польському напрямі доклав зусиль і посол бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма Олександр Ахіллес Мейн, який на початку березня прибув до Чигирина з поздоровленням Виговському у зв’язку з обранням його гетьманом і завданням сприяти примиренню Війська Запорозького та Речі Посполитої327.

Тоді ж гетьман вирішив, що настав час почати практичне втілення союзу з татарами. На початку березня до хана приїхав посланець Виговського сотник Дементій з тим, щоб просити допомоги проти повсталих і «государевих московських людей» і захисту від них українських міст. Гетьманський посол обґрунтував прохання тим, що повстанці «відклалися» від гетьмана, їздили в Москву до царя й цар послав на гетьмана своїх ратних людей, які взяли три черкаських міста328.

На короткий час — лютий — квітень 1658 р. — гетьманському уряду, очевидно, вдалося встановити контроль над Запорожжям. В усякому разі з початку лютого кошовим там був лояльний до гетьмана Пашко Савич329, а в березні вірний гетьману старшина Джулай з наказом «з кримським Магмет-Гіреєм… бути в раді» й на кримські улуси війною не ходити330.

Про погіршення українсько-російських відносин та прохання гетьмана до ханського уряду сповістити поляків про його прагнення стати під польське крило повідомляв канцлеру коронному Стефану Корицінському кримський візир Сефер Казі-ага331. Протягом лютого-березня Бахчисарай наполегливо намагався схилити Варшаву не укладати мирного договору з Москвою, а приєднатися до козацько-татарського союзу, який разом уже веде боротьбу з Москвою, обіцяючи в такому разі «допомагати королю проти будь-якого не приятеля»332. У випадку неприхильності поляків до цього проекту Сефер Казі-ага погрожував: «А хто б залишився в приятстві з Москвою, той нашим неприятелем став би»333. За деякими даними, у середині березня до гетьмана вже прибула 10-тисячна орда334.

Навесні царський уряд продовжував практику одночасного підтримання контактів як з опозицією, так і з гетьманським урядом. Посли Пушкаря, П. Яковенко з товаришами, які перебували в Москві з 19 лютого по 6 березня з черговим повідомленням про «зраду» Виговського і про його союз із татарами, були люб’язно прийняті, вислухані та обдаровані соболями335. У цей же час у Посольському приказі паралельно йшли переговори з гетьманськими посланцями Ф. Гаркушею та М. Яцківським336.

Посольство П. Яковенка спонукало царя послати до Пушкаря спеціального посланця — піддячого Ф. Байбакова (14–27 березня перебував у таборі повстанців), який повинен був з’ясувати, яка сила стоїть за ним («розвідати таємно, скільки з полковником запорозьких черкас») і чи хочуть козаки бути «у гетьмана в послуху». Байбаков запевнив лідера повстанців, що гетьманові послана царська грамота з наказом ні в якому разі надалі не «мстити» повстанцям, а Пушкареві посланці будуть відпущені з Москви без затримки. Запевнивши Пушкаря таким чином у царській прихильності, Байбаков пропонував йому, згідно з рішенням Переяславської ради, визнати Виговського гетьманом і підкоритись йому337.

Місія Байбакова засвідчила, що Москва й далі трактувала Пушкаря та його козаків як політичну силу, з якою царський уряд рахувався, вважав їх своїми вірними та лояльними підданими й готовий був надалі продовжувати з ними зносини, минаючи гетьмана. Повертаючись назад, піддячий взяв із собою нових посланців опозиції: від М. Пушкаря — І. Іскру, а від С. Довгаля — П. Ольшанського з товаришами, а також з новими доносами на гетьмана.

З огляду на неспокійну обстановку в Україні у 20-х числах березня, гарнізони прикордонних з Україною міст Бєлгородського полку були приведені у стан підвищеної бойової готовності. Новий бєлгородський воєвода князь А. Хілков у відписці від 21 березня наказував чугуївському воєводі І. Бунакову приготувати чугуївців до походу, ужити заходів для охорони міста й фортеці, постійно проводити розвідування «про неприятелів», а на випадок виступу в похід місто залишити обложному воєводі338. Подібні накази отримали й інші прикордонні воєводи.

Гетьман не залишав надій отримати допомогу московських ратних людей для знешкодження опозиції, а тому підтримував активні контакти з Москвою. Спочатку він послав до Москви вже згаданого М. Филимоновича, а 19 березня написав царю листа, у якому повідомляв про направлення до нього Г. Лісницького339. Лісницький повинен був запевнити царя, що козаки непорушно тримаються своєї присяги Москві і якби вони хотіли його зрадити, то зрадили б уже давно, оскільки неодноразово отримували відповідні запрошення й від поляків, і від турків. Пояснюючи укладення союзу з татарами вкрай загрозливою обстановкою на західному кордоні Війська, Лісницький мав особливо акцентувати увагу бояр на тому, що цей союз спеціально укладений таким чином, «щоб ніколи на царя, його милість, руки не піднімали». Гетьманському посланцеві наказано спростувати ряд звинувачень опозиції як брехливі і просити царя таких оббріхувачів «карати на місці»340.

На початку весни 1658 р. татарсько-турецький фактор у регіоні дійсно посилився. Це було пов’язано не лише з укладенням татарсько-козацького союзу, а й з подіями в дунайських князівствах. Через не санкціоновану султаном допомогу Дьєрдю Ракоці II у його спробі захопити польський трон у 1657 р., а потім відмову виконати наказ турецького візира Кепрюлю Мехмет-паші виступити проти Ракоці, обтяжену наступною відмовою негайно прибути до Стамбула для з’ясування ситуації, у березні 1658 р. Портою були зміщені воєводи васальних Туреччині Молдавського та Валаського князівств Стефан Георгіци та Костянтин Щербан відповідно. Новими воєводами Порта призначила: у Молдавію — Юрія II Дику (Георге Гику), а у Валахію — Михне III Раде. Ця обставина, безсумнівно, посилила позиції Бахчисарая в Подунав’ї, що тоді було на руку гетьманові Виговському, але аж ніяк не могла порадувати Москву341.

Тому цілком закономірно, що основні надії щодо допомоги в приборканні повстання гетьман покладав усе ж таки на хана, до якого приблизно на Пасху (11 квітня) знову прибув посланець Виговського сотник Жгулай з проханням іти разом з гетьманом на козаків, очолюваних Пушкарем і Барабашем342. Приїзд Байбакова та його контакти з повстанцями, очевидно, остаточно переконали гетьмана, що від поїздки до Москви слід ухилитися. Тому гетьман на пораду правобережних полковників (у 10-х числах березня в Чигирині відбулася старшинська рада, після якої і було послано Г. Лісницького)343 у супровідному листі ще раз підтвердив царю, що не може особисто виїхати в Москву для побачення з ним через напад повстанців на чолі з І. Донцем на Чигиринський полк344 і загрозу від поляків, які почали концентруватись на Волині. В останніх числах березня, з огляду на загрозливу ситуацію на кордонах гетьман наказав привести козацькі полки у стан бойової готовності345.

На початку квітня царський уряд прийняв рішення безпосередньо розпочати підготовку до уведення воєвод в українські міста та розвідування фінансових і податкових можливостей Війська Запорозького. До цього кроку його остаточно підштовхнула інформація, привезена з України Ф. Байбаковим, про те, що повстанці переконані, що гетьман у Переяславі «присягав царю не по правді», і що якби «полковники й усе військо і чернь Виговському хоч трохи піддались, і він би де присягу не учинив», а зараз з татарами, поляками й шведами збирається, розгромивши їх, «іти на Київ і государевих ратних людей висікти і ляхів, і шведських людей у Київ посадити, і зробивши те все, іти… на російські міста», й що лише спротив Пушкаря утримав гетьмана від того, щоб посікти полк князя Г. Ромодановського346. Певну роль у прийнятті такого рішення зіграло також прохання від імені гетьмана та Війська Запорозького послати в Україну царських комісарів для складення реєстру, а з ними — служилих людей, «щоб бунтів… ніхто починати не наважувався»347, висловлене гетьманським посланцем Г. Лісницьким.

Для гетьманського уряду (очевидно, це рішення було прийняте в середині березня на раді в Чигирині348), як слушно вважає Т. Яковлева349, обмеження кількості козаків 60-тисячним реєстром було шляхом до стабілізації внутрішньої ситуації в країні, запобігання подальших повстань та зміцнення державної влади.

Для Москви це була можливість обмежити «козацьку сваволю» рамками реєстру, знову зробити українське суспільство станово замкнутим, наблизивши його тим самим до становища російського суспільства, а також чудова нагода пов’язати вирішення вищезгаданого прохання гетьманського уряду з реалізацією власних інтеграційних планів стосовно України.

Тому вже 3 та 4 квітня вийшли царські укази про призначення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород350 (див.: Додаток 5), а 6 квітня — указ про призначення боярина В. Шереметєва головою нової московської адміністрації в Україні[25]. Шереметєву, зокрема, було наказано після приїзду у Військо негайно зайнятись оформленням 60-тисячного козацького реєстру. Для договору щодо процедури складання реєстру він повинен був запросити до себе в Київ гетьмана зі старшиною. Усім, хто залишався за межами козацького реєстру, наказувалося «бути в попередніх своїх чинах»352. Боярин повинен був збройно протистояти татарам у разі приходу їх в Україну, діяти жорстко й рішуче, не узгоджуючи в цьому питанні своїх дій з гетьманським урядом, а обмежуючись простим інформуванням. Усіх людей, які приходитимуть до Києва, наказано реєструвати в приказі, у ратуші чи в полковника, попередньо з’ясувавши їхню особу353.

Проте основну частину наказу Шереметєву складала інструкція про розвідування податково-фінансових можливостей українського населення (традиційних за польського правління обсягів, форм і строків сплати та адресацію грошових і натуральних податків, відкупів, оренд, натуральних повинностей по кожному полку та повіту окремо) та збирання пов’язаної з цією сферою статистичної інформації про Військо (кількість міст і містечок у кожному полку, селянських дворів — у кожному повіті, маєтностей, оренд, млинів та інших угідь, з яких збирали податки). Шереметєв повинен був також постійно збирати інформацію про «зради» та «воровство» у Війську, а також вісті про сусідні держави354.

У разі персональних звернень на місцях стосовно спірних питань з відкупів боярину було наказано самостійно приймати рішення, лише консультуючись із місцевою владою, що порушувало договір 1654 р., який не давав Москві повноважень утручатися в компетенцію місцевих органів влади у Війську.

Поділяємо думку, висловлену свого часу М. Грушевським355, що в наказах Шереметєву та воєводам, яких готували до відправлення в Україну, знайшли відображення деякі концептуальні моменти обдумуваного ще з 1654 р., а поставленого на реалізацію після смерті Б. Хмельницького московського плану опанування Україною. Царський уряд прагнув витіснити козацькі порядки, адміністрацію та установи з міст і всіляко обмежити той вплив на міське життя, який козацтво здобуло під час війни.

Козацтво планувалося звести до становища війська, яким воно і було за польських часів, а адміністративний апарат передати в руки міщанства, котре прихильно ставилося до самодержавної царської влади, оскільки вбачало в ній гаранта стабільності, необхідної торговим людям. Здійснювати адміністративні функції міщанство повинно було під безпосереднім контролем царських воєвод — комендантів найбільших українських міст. Щоб прихилити міщанство на свій бік, Москва ладна була скасувати порядки, які не задовольняли міщанську верству, та підтримати ті, які її влаштовували. Головна тенденція тут полягала в підтримці Москвою тих змін, які сприяли розвиткові міщанської верстви та обмежували козацьку. Так, на випадок майнових суперечок з козацькою адміністрацією Шереметєву було наказано висловлювати підтримку представникам міської влади й заявляти, «що вони про те про все договір учинять на раді; а що у них відійшло неправдою, повернуть їм назад»356. Підтримка міської влади проти козацької адміністрації була ще одним із засобів примноження кількості союзників престолу в Україні та розхитування основ влади козацької держави.

З інструкції Шереметєву видно, що Москва була невдоволена тим, що гетьманський уряд продовжував ігнорувати 5-ту статтю договору 1654 р., яка обмежувала можливості зовнішніх зносин Війська Запорозького, і стурбована гетьманськими зносинами з Польщею. Москва не відкидала й можливості нелояльних дій гетьманського уряду щодо царського престолу. Це підтверджується (крім уже звичних нагадувань про необхідність негайно повідомляти Москву про всіх іноземних послів до Війська та затримувати послів ворожих Москві держав) спеціальним пунктом інструкції (у попередніх наказах царським послам в Україну він не фігурував): терміново повідомляти царя, якщо «гетьман і полковники почнуть робити всупереч волі й указу царської величності», а також наказом Шереметєву послати до гетьмана дворянина із сотнею стрільців і «веліти бути при гетьманові»357, очевидно, у ролі московського наглядача.

Готуючись до війни з поляками, не завершивши війну зі Швецією, Москва в той час була об’єктивно зацікавлена в установленні спокою в Україні й військовій підтримці з боку гетьманського уряду358. Найкращим варіантом для Москви було примирення опозиції й гетьманського уряду за умови збереження сил опозиції в недоторканності та встановлення контролю за гетьманською адміністрацією. Саме на вирішення цієї проблеми і були спрямовані царські грамоти від 6 квітня до Пушкаря та інших полковників, відправлені у Військо зі стольником І. Опухтіним. У грамотах цар знову запевнив Пушкаря в гарантіях недоторканності його самого і його прихильників від гетьмана, якому послана царська грамота не «мстити» повстанцям, та закликав полковників і гетьмана бути готовими за царським указом виступити проти поляків359.

Опухтін одержав завдання передати гетьману царське бажання, щоб разом із царськими послами він спорядив у Вільно на переговори з поляками своїх послів, наголосивши, що царські посли запросять їх із собою в «з’їждже шатро» (Москва врахувала вкрай негативну реакцію Війська на недопущення козацьких представників до переговорів з поляками в 1656 р.), та прохання зробити для з’їзду креслення українсько-польського кордону. Стольник призначався постійним царським резидентом при гетьманові. Він мав відстежувати ситуацію в Україні та, очевидно, стежити й за самим гетьманом. Вважаючи за потрібне через Опухтіна ще раз заперечити факт вислання у Військо будь-яких «пунктів», які б обмежували давні права й вільності козаків, царський уряд водночас підтверджував свій намір, висловлений ще А. Матвєєвим, увести свої гарнізони в основні українські міста й наполягати на виконанні царської резолюції на статтях Б. Хмельницького 1654 р. стосовно спрямування в царську скарбницю грошових і хлібних доходів, що збираються у Війську360.

Постійне загострення ситуації у Війську Запорозькому вимагало дієвого втручання Москви в українські справи, якщо вона прагнула реально впливати на Україну, що, у свою чергу, вимагало термінового врегулювання відносин зі Швецією, з якою активні військові дії навесні 1658 р. вже не велися, але не велися й переговори про мир. Тому 11 квітня 1658 р. цар відновив переговори з послами Карла X, Ґуставом Белке з товаришами, які з березня 1655 р. утримувалися в Москві як полонені. 25 квітня послів повідомили, що Олексій Михайлович відпускає їх до Карла X й посилає на з’їзд своїх великих послів. З 20 травня було укладено перемир’я, з’їзд було призначено на 12 червня поблизу Нарви361. У контексті вищесказаного цілком справедливим є висновок Е. Кобзаревої про те, що саме поширення сепаратистських щодо Москви настроїв в Україні, а отже й загострення російсько-польських протиріч, стали головною причиною відмови Росії від продовження збройної боротьби зі Швецією362. Додатковою причиною відмови була вкрай несприятлива для Росії зовнішньополітична ситуація, переконаність Москви в існуванні «єдиного ворожого фронту європейських держав проти неї», як охарактеризував тодішню міжнародну обстановку в регіоні у своїй праці О. Вайнштейн363.

Перемир’я знаменувало собою не лише закінчення російсько-шведської війни, яка затягнулася, а й те, що в керівних колах Росії взяла гору партія, яка вважала, що зараз головні інтереси Росії лежать не на північному, а на південному заході. Таким чином, саме в цей час вектор російської зовнішньої політики перемістився з Балтики в Україну364, боротьба за остаточне приєднання якої на довгі десятиліття стала головним зовнішньополітичним пріоритетом царського уряду. Лише за Петра I, коли Україна вже була міцно інкорпорована до складу Російської держави, Москва знову поставила на порядок денний своєї зовнішньої політики балтійське питання.

Розростання соціального конфлікту в Україні, де повстанці почали вбивати заможних козаків та громити їхнє майно, про що 21 квітня повідомили в Москві гетьманські посланці П. Бережецький та І. Богун365, заважало підготовці Росії до війни з Річчю Посполитою та її планам розпочати незабаром перепис доходів в Україні, а тому підштовхнуло російський престол до активізації зусиль щодо врегулювання ситуації у Війську. Москва, щоправда, не збиралась карати посланця Пушкаря І. Іскру, як того вимагав гетьман366, той був прийнятий і відпущений досить увічливо й дружелюбно. Проте в Посольському приказі посланців опозиції наполегливо намагались переконати, що Виговський — законно обраний і підтверджений царем гетьман, за яким «до зради причин… ніяких не об’явилось», а тому потрібно його слухати367.

У відповідь на наполегливі прохання гетьмана дезавуювати грамоти, поширювані М. Стринжею серед населення про те, що цар підтримує повстанців і «дав вільне обрання на Запорожжі, кого хочуть гетьманом», «бо інакше бунту не приборкати миром», передані гетьманськими послами Г. Лісницьким та П. Бережецьким368, і застереження, висловлене М. Филимоновичем, що у противному разі 11 задніпровських полків можуть відлучитися від Війська й з’єднатися з поляками369, цар 22 квітня наказав послати до Пушкаря стольника І. Алфімова, а до Барабаша на Запорожжя — дворянина Н. Волкова із царськими «заспокійливими» грамотами370. Крім того, Москва у другій половині квітня віддала наказ звільнити з в’язниць російських прикордонних міст (Бєлгорода, Колонтаєва, Охтирки) усіх присланих туди М. Пушкарем гетьманських козаків371.

Демонструючи таким чином підтримку гетьмана, царський уряд водночас прискорив підготовку до відправлення воєвод та військ в Україну. Збираючи війська, воєводи іноді навіть були змушені повністю залишати окремі ділянки українсько-російського кордону без російських ратних людей. Як повідомляв царя новопризначений харківський воєвода І. Офросімов, «і в прихід воїнських людей того наряду і зілля, і ядер, і свинцю мало, від воїнських людей оберігатись нічим, да і стріляти, государ, з гармат… нікому, пушкарів у Харківському немає». Відкликаючи російських ратних людей із прикордонних гарнізонів, бєлгородський воєвода князь А. Хілков ішов на ризик, оскільки, як доповідав у Москву той самий Офросімов: «…і в Харківському, государ, немає жодного чоловіка тих черкас, які б тобі, великому государю, хрест цілували, усі, государ, збрід, мужики сільські…, а черкаси… люди самовільні, ні в чому твого государевого указу не слухають…»372.

У другій половині квітня у драгунських, рейтарських та солдатських полках Бєлгородського полку, які готувалися до походу в Україну, відбулася роздача грошового жалування373, у травні його отримали дворяни, діти боярські й козаки в Севську, Рильську, Путивлі, Брянську, Трубчевську, Рославлі та інших найближчих до українського кордону містах374. 21 квітня призначені воєводами царські люди отримали офіційний наказ про свою відправку в Україну375, а київському воєводі А. Бутурліну було відіслано наказ про виділення 600 солдат для корсунського та білоцерківського воєвод376. Між 26 та 30 квітня С. Заборовський та С. Титов отримали аналогічний указ виділити 1000 солдатів із числа новоприборних у Бєлгородському полку на службу в Ніжин, Миргород, Чернігів і Полтаві377.

26 квітня всі шість воєвод отримали інструкції й таємні «пам’яті», як діяти в Україні. Воєводам було наказано відремонтувати оборонні укріплення ввірених їм міст і перебрати на себе сторожову й караульну служби на міських укріпленнях, включно з контролем за міськими воротами, які на ніч велено було зачиняти. Воєвод спеціально застерігали «ні в які тамошні справи без государевого указу не вступати», з місцевими жителями «ні в чому не сваритись», а «в дворах стояти обережно і смирно». До обов’язків воєвод належало «провідувати» про поляків, татар та інших ворогів і про все негайно доповідати В. Шереметєву в Київ378.

Воєводи повинні були таємно розвідати, скільки і яких у кожному полку міст, хто збирає в них мито та відкупні гроші, на кого і скільки всіх податків збирають на рік, яким правом зараз користуються, якими були функції й повноваження польських «урядів», скільки поборів раніше збиралося на короля і «про інші всякі вісті і звичаї, як у них робилось при королеві, і які справи їм були любі або не любі…, і чи в них полковники які справи і звичаї ввели нові, і якщо що ввели нове, і те їм чи любо чи не любо, і що не любо…»379.

Цілком очевидно, що ці «провідування» були необхідні царському урядові для планування рівнів, форм та процедур обкладання податками українського населення в майбутньому.

У грамоті, відправленій Пушкареві через призначеного в Полтаву воєводу стольника О. Чирикова, Москва ще раз підтвердила свою прихильність до лідера повстанців та послідовне ігнорування в цьому питанні вимог гетьмана покарати Пушкаря. Пушкареві не дуже переконливо пропонувалося припинити бунти проти гетьмана, але досить однозначно було наказано «все робити, порадившись… з стольником нашим… і нашим государським ділом промишляти спільно»380. Таким чином, Москва вважала корисним і необхідним залучити його до реалізації своїх планів в Україні, фактично проігнорувавши те, що Пушкар не припинив війни проти гетьмана.

Охоронна позиція Москви щодо Пушкаря найбільш яскраво проявилася під час перебування І. Алфімова у травні 1658 р. в Миргороді та Полтаві. Винісши догану С. Довгалю, М. Пушкарю та Я. Барабашу за пролиття крові й наказавши припинити бунти і згадки про раду та жити з гетьманом «у згоді і в любові, і в послуху», Алфімов водночас заспокоїв Пушкаря, повідомивши, що для оберігання й захисту його від помсти з боку родичів «побитих людей», а насправді — від гетьманських військ, цар «указав послати в Полтаву свого… воєводу; і ви того воєводу прийміть, і двори йому дайте і всіляку допомогу чиніть…»381.

Проте сподівання Москви врегулювати конфлікт миром з кожним днем ставали дедалі примарнішими, тому що приблизно у другій декаді квітня хан вирішив задовольнити гетьманське прохання про надання допомоги, передане вже згадуваним Жгулаєм. Частина татар на чолі з Карач-беєм була відправлена до гетьмана в Чигирин, а інша частина, близько 20 тис. осіб (за іншими даними — 50 тис.382, що є сумнівним), на чолі з Нураддин-султаном пішла в напрямі на Полтаву383. Очевидно, свою роль тут відіграв і написаний на прохання гетьмана Виговського лист Яна Казимира до Мухаммед-Гірея з проханням негайно направити в Україну війська на допомогу гетьманові384.

У другій половині квітня гетьман Виговський остаточно впевнився в тому, що Москва не збирається допомагати йому проти повстанців. Більше того, вона веде подвійну гру щодо нього, протегуючи по-москвофільськи налаштованому Пушкареві. Розмова з царським посланцем І. Опухтіним 1 травня, очевидно, лише підтвердила підозри гетьмана. Тоді Опухтін повідомив Виговського, що цар, згідно з його проханням, поданим М. Филимоновичем, наказав бути в Ніжині, Чернігові, Переяславі, Білій Церкві, Корсуні та Полтаві воєводам з ратними людьми, з повноваясеннями «відати… міськими фортецями, і облогами, і обложними людьми…»385. Малоймовірно, що честолюбивий Виговський мав намір передати в руки московського уряду контроль над шістьма найважливішими центрами Війська, що значно обмежувало б його владу. Більш імовірно, що так своєрідно царський уряд інтерпретував гетьманське прохання прислати «воєвод з ратними людьми» для боротьби з повстанцями.

Стольник зробив усе від нього залежне, щоб утримати гетьмана від розгрому Пушкаря до приходу царських воєвод. Активно намагаючись відрадити гетьмана від походу на повстанців, Опухтін наполегливо пропонував Виговському ще раз звернутися з листом до царя, який цього разу неодмінно покарає «свавільників», а до царського указу категорично вимагав з татарами за Дніпро не ходити386. Опухтін уперше закинув гетьманові, що саме його нелояльна поведінка призвела до бунту.

Під час розмови гетьман прямо заявив російському послу, що вважає, що цар «мене не пожалував, тих бунтівників і самовольців приборкати не велів; а йому…, Пушкарю, дані його царської величності грамоти, і він до тих… грамот докладаючи всяку брехню бунтує…»387. Виговського дуже тривожила поширювана повстанцями інформація про те, що нібито царське військо, яке стоїть у Бєлгороді, «має іти до них на допомогу»388, а також спроби Пушкаря розширити зону повстання.

Полтавський полковник, закликаючи до себе всіх незадоволених, розсилав по полках листи, у яких повідомляв, що «велено де йому Мартину, по указу його царської величності, іти війною на гетьмана Івана Виговського й на начальних людей і побивати до смерті, а інших наказано спіймавши, відіслати до його царської величності, а царська величність накаже їх зіслати до Сибіру», а також, що «царська величність його, Мартина, пожалував, дав йому на допомогу своїх государевих ратних людей, також і гармат і знамена»389.

Подальше зволікання з прийняттям адекватних ситуації політичних рішень і здійсненням рішучих заходів загрожувало остаточним перехопленням політичної ініціативи Москвою та повною втратою гетьманським урядом контролю не лише над розвитком ситуації, а й над територією Лівобережжя.

Поки союз із Москвою не зачіпав основ політичного й суспільного ладу козацької держави, не загрожував реальною втратою контролю над стратегічно важливими територіями Лівобережжя та півдня Білорусії, а головне — не обмежував владних повноважень і незалежності нової української еліти, до того часу старшина вважала корисним та необхідним зберігати вигідні союзні відносини з Росією. Вона безболісно погодилась дотримуватися певних ритуальних дій щодо царського престолу й робила символічні, часто лише словесні, поступки Москві. Але перспектива втратити виборені в тяжкій війні з поляками «волі» та реальну владу, перетворившись із царських холопів на словах у справжніх царських холопів на ділі (позбавлених усяких політичних прав і залежних виключно від ласки самодержця), яка почала вимальовуватися крізь усобицю, підтримувану Москвою, не могла сподобатись по-державницькому налаштованій старшині на чолі з гетьманом Виговським.

Як слушно зазначав Д. Дорошенко390, люди, виховані в поняттях політичної свободи, за таких політичних розкладів воліли краще мати справу з конституційним польським королем, який представляв Польщу з її шляхетською свободою та розвинутим політичним життям, аніж із самодержавним московським царем, який представляв державу суворого монархізму, релігійного фанатизму та нетерпимості до інакодумства. Із середини весни та частина українських урядових кіл, яка найбільше не сприймала московського деспотизму, почала дедалі більше схилятися до ідеї федеративного зв’язку з Річчю Посполитою, а гетьман вирішив задіяти свої тривалі контакти з польським урядом.

21 квітня Виговський написав листа польському комісарові С. Беневському, у якому повідомляв, що «нашої угоди наближається час» і для ведення подальших двосторонніх переговорів він споряджає П. Тетерю391. По відношенню до Москви ці таємні переговори були сепаратними.

Тоді ж гетьман нарешті наважився власноручно приборкати повстанців, оскільки подальше наростання безладдя та атмосфера громадянської війни почали руйнувати новонароджені державні структури, надзвичайно послаблюючи владу гетьманського уряду та роблячи козацьку державу безпомічною перед зовнішньою загрозою. Тим більше, що з приходом у 20-х числах квітня Карач-бея[26] з 12–15 тис. татар393, відпала необхідність чекати непевної допомоги царських воєвод. Повідомлення про 40 тис. татар з Карач-беєм вважаємо сумнівними, оскільки і Виговський, і Пушкар, які повідомляють про це394, були зацікавлені в перебільшенні сил загону перекопського воєводи. Козаків з гетьманом було 10 тис. осіб395. Тому Виговський, залишивши царського посланця в Чигирині під домашнім арештом, 4 травня вирушив у похід проти Пушкаря396.

5 травня гетьман знову написав Беневському, підтверджуючи, що «теперішній час є найзручнішим, найкращим і найсприятливішим для подальших переговорів» і що він висилає до нього для ведення розмов у справах Ф. Томкевича. Очевидно, розмова з Опухтіним утвердила гетьмана в думці, що в росіян «слова солодкі, але самі в собі стріли»397. Головним завданням Томкевича була його місія до шведського короля, якому він повинен був запропонувати укласти мир із Польщею, а не з Росією398.

Підозрілість та недовіру до росіян посилювала не зовсім зрозуміла для гетьманського уряду концентрація та доукомплектація Бєлгородського полку, що межував з Україною (на 20 травня в Бєлгороді був призначений збір усіх служилих людей, записаних Є. Заборовським і С. Титовим в «розбірні списки»)399. Про те, що ці полки росіяни готували для походу на козаків, від «язиків» знав навіть хан, який 4 травня, повідомляючи короля про вислання татарського війська до гетьмана й закликаючи його також надіслати свої війська в Україну, писав про цю новину Яну Казимиру400. Повстанці ж постійно розголошували, що ця рать збирається йти їм на допомогу401.

Хоча гетьманській дипломатії і вдалося залучити на свій бік і Варшаву, і Бахчисарай як своєрідних взаємних стимуляторів активності у справі підтримки незалежного від Москви курсу українського уряду (у цьому питанні інтереси трьох сторін збігалися), проте стосунки з поляками для гетьмана також не були безхмарними. Найбільш радикально налаштована частина польської шляхти весь час намагалася погрозами збройної інтервенції та грубим тиском (у Дубно було зібрано кварцяне військо) підштовхнути Виговського до більшої поступливості на переговорах. На що гетьман, відстоюючи позиції свого уряду, також погрожував, у разі застосування силових дій щодо Війська з боку поляків, «зі свого боку… промишляти на захист нашої невинності»402. Найбільш розсудливі польські політики, як, наприклад, маршалок коронний Ю. Любомирський, не підтримували ейфорії королівського двору щодо можливості швидкого укладання союзу з козаками. Любомирський слушно вважав, що підштовхнути гетьмана до такого кроку, при тому що «чернь, полюбивши північну Русь, стійко стоїть за неї»403, можуть лише надзвичайні обставини.

Наприкінці квітня — на початку травня 1658 р. несподівано активізувався ще один український союзник-стимулятор — Карл X Ґустав. Відправляючи 14 квітня шведському представникові в Померанії Андрію Гюльденкло наказ про початок переговорів з поляками щодо миру, шведський король пропонував своєму посланцеві подумати, якою мірою можуть бути взяті до уваги інтереси козаків під час зазначених переговорів404. В інструкції про ведення переговорів, надісланій Гюльденкло 22 квітня, шведський король зокрема зазначав: «…спробуйте, щоб козаки обов’язково дістали можливість безпечно відправити своїх послів для участі в цих переговорах з поляками й відстоювати там свої інтереси, бо потенція козаків має більше значення ніж самих поляків… Зрозуміло, що якщо козаки не будуть включені в трактат відповідно до умов укладеного зі мною договору, то Польща перебуватиме у постійному хвилюванні, а я створю собі більші ускладнення з козаками, аніж може принести мені користі замирення з поляками, бо козаки можуть з’єднатися з Москвою і шкодити мені»405.

Підтекст цього «заступництва» шведського короля за козаків перед поляками цілком очевидний: шведи, як і поляки й татари, прагнули використати у своїх інтересах козаків проти Москви. На жаль, ми не маємо інформації, чи дійсно обговорювалось українське питання на польсько-шведських переговорах і чи були якісь домовленості щодо нього, але вважаємо, що якщо це питання шведською стороною ставилось, то сама його постановка мала змусити поляків дещо скоригувати свою позицію щодо Війська Запорозького й діяти більш обережно і менш різко, що в принципі і сталося.

Поділяємо тут думку В. Герасимчука406, що, незважаючи на погіршення відносин з Росією та пожвавлення переговорного процесу з Варшавою, Виговський усе ж не мав наміру негайно укладати союз із поляками. Усілякі обіцянки та знаки прихильності Речі Посполитій слугували Виговському інструментом, за допомогою якого йому ледве вдавалось утримувати польську воєнну партію від спроб порушити західний кордон України під час загострення ситуації на Лівобережжі. Гетьмана більше влаштовувало затягування суворо конфіденційного переговорного процесу з поляками та зволікання з підписанням будь-яких зобов’язуючих документів. Очевидно, Виговський не полишав думки про можливість домовитися з Москвою, прекрасно усвідомлюючи, що союз із поляками однозначно непопулярний серед українського населення й у разі реалізації загрожуватиме його власному статусу. Укладання формального союзу з поляками — це крайній вихід для гетьмана.

Донесення про прихід орди на допомогу гетьманові, яке в Москві отримали 3 травня407, разом з інформацією віленського воєводи князя М. Шаховського про успішне завершення попередніх переговорів гетьманських послів з поляками та його ж повідомленням про те, що в разі примирення козаків з поляками «у короля з тобою великим государем одразу бій буде, а миру ніякого не буде…»408, викликали занепокоєння царського уряду, оскільки ці події ставили під серйозну загрозу здійснення головних зовнішньополітичних планів Олексія Михайловича щодо Речі Посполитої та України.

Тому в першій половині травня 1658 р. царський уряд різко активізував свою діяльність на західному та південно-західному напрямах. Для проведення політичної лінії Москви в сусідніх країнах в нових, несприятливих умовах потрібні були відповідні люди. У першу чергу кадрові зміни торкнулися воєвод, які безпосередньо займались українськими справами. Головна тенденція в цих змінах полягала в заміні воєвод дружелюбно або нейтрально налаштованих до козаків, на воєвод, які ставилися до козаків і гетьмана вороже чи упереджено. Спочатку 6 квітня на місце занадто толерантного до козаків київського воєводи А. Бутурліна був призначений В. Шереметєв, який козаків узагалі не любив409, потім 1 травня замість князя А. Хілкова, який за два місяці перебування на воєводській посаді нічим не встиг себе проявити, бєлгородським воєводою був призначений жорстокий і грубий князь Г. Ромодановський410. 5 травня вийшов царський указ про арешт і відправлення в кайданах у Москву боярина М. Зюзіна за занадто близькі стосунки з гетьманом Виговським. На його місце путивльським воєводою було призначено стольника князя Г. Долгорукого411.

Того ж дня з Москви до Києва виїхав боярин В. Шереметєв, який затримався через вивих руки. З боярином їхав стрілецький голова І. Зубов із 425 стрільцями. Обоз складався із 70 возів. У Севську до Шереметєва за наказом приєдналася тисяча комарницьких драгунів на чолі з полковником В. Егліним412.

Для остаточного з’ясування позицій з поляками та вирішення питання стосовно «мирної постанови» та обрання царя польським королем Олексій Михайлович 7 травня відправив у Вільно своїх великих послів на чолі з ближнім боярином князем М. Одоєвським (з Москви вирушили 11 травня)413. Дипломатичні зусилля потребували демонстрації військової сили. Тому в той же день у Вільно «для оберігання… государевих великих і повноважних послів» був відправлений боярин князь Ю. Долгорукий. Його військо налічувало близько 8,5 тис. чол.414

Здогадуючись, що попереднім посольствам не вдалося виконати поставлених перед ними завдань, цар відправив до гетьмана своїх чергових посланців — стольника П. Скуратова, а слідом за ним і В. Кікіна. Незважаючи на зростаючу невпевненість у лояльності гетьмана щодо себе, Олексій Михайлович прагнув залучити Виговського до здійснення своїх зовнішньополітичних планів. Гетьману було наказано підготувати два-три полки для відправки в район Слуцька. Вони повинні були б діяти спільно з військом князя Г. Ромодановського, який готувався виступити на Вільно в разі відмови поляків від російських пропозицій на мирних переговорах415. Водночас Москва продовжувала наполегливо проводити свою політичну лінію стосовно конфлікту в Україні. З одного боку, вона запевняла Виговського в тому, що цар, як і раніше, має «государську милість» до нього, а з іншого — наказувала Скуратову переконати гетьмана зачекати реакції Пушкаря та Барабаша на царські грамоти, послані до них з І. Алфімовим і Н. Волковим, а до того не вдаватися до жодних наступальних дій щодо повстанців416.

Про те, наскільки Москва насправді була невпевнена у Виговському, що, однак, до певного часу старанно маскувалося формальними заявами про царську прихильність, свідчить прагнення царського уряду нав’язати гетьманові свого резидента, до обов’язків якого входило наглядати за ситуацією у Війську й за самим гетьманом. Протягом одного місяця (з 6 квітня до 11 травня) «помешкати» в гетьмана в ролі резидента було наказано щонайменше чотирьом особам: дворянинові, якого повинен був призначити В. Шереметєв, стольникам І. Опухтіну, П. Скуратову й, нарешті, В. Кікіну417.

Тим часом гетьманські війська, переправившись через Дніпро в районі Бужин — Максимівка — Кременчук418, рухались у бік Полтави за маршрутом Манджелика (14 травня)419 — Говтва (14–17 травня)420 — Полуозеро (Полузір’я) (20–21 травня)421 — Жуковці422.

На середину травня 1658 р. незадоволення гетьманського уряду політикою Москви стосовно України зросло до того, що гетьман Виговський відкрито заявив про це царському послу П. Скуратову у Говтві. Гетьман сказав стольникові, що вважає спроби царя «втихомирити» повстання висланням грамот не лише не ефективними, а й такими, що порушують договір 1654 р., який гарантував козакам збереження всіх свобод, оскільки «в наших правах так належить: не повинен полковнику й нікому дати грамоту окрім гетьмана: усе розсудить сам гетьман; а ви де учинили всіх гетьманами, подавали Пушкарю та Барабашу грамоти, і від тих де грамот бунти почалися». Виговський, зокрема, звинувачував Б. Хитрово, який не лише не привів Пушкаря до гетьмана, «але і більше йому дозволив, давши йому соболі да відпустивши». Подібним чином Виговський висловився й щодо дій самого царського уряду, сказавши, що той більше вірить повстанцям, ніж гетьманові, а їхніх посланців замість того, щоб видати йому, вільно приймає й відпускає, обдарувавши грошима та соболями.

Більше того, гетьман заявив Скуратову, що готовий приборкувати повстанців «вогнем і мечем» і на російській території, якщо вони туди відійдуть, а також буде битися з усяким, хто стане на їх захист, не виключаючи й царських воєвод.

Оцінюючи позицію царського уряду щодо ситуації в Україні в цілому, Виговський з жалем констатував, «що краще стоїте за одного Пушкаря, ніж за нас і за все Військо… які вірні», і що Пушкар «праведний зі своїми злостями…, а я нікого меншого не зачепивши і пальцем, обвинувачений»423.

Велике враження на гетьмана справив і арешт М. Зюзіна, одного з небагатьох царських воєвод, який підтримував нормальні стосунки з Виговським424. Цей акт був розцінений ним як один із симптомів повороту Москви до проведення більш жорсткої політики стосовно Війська.

Не без впливу цих чинників Виговський, будучи уже біля Полтави, ще раз підтвердив свою прихильність до курсу на союз із Польщею. 20 травня він написав листа С. Потоцькому, у якому наполегливо просив утримувати війська від ворожих дій щодо козаків, зокрема від переходу лінії, встановленої перемир’ям, наголошуючи, що «ми поклали початок з’єднанню і сподіваємось, що це з’єднання утвердиться за допомогою переговорів і посольств, а не шаблею і військом»425. А 20, 25 і 27 травня поспіль надіслав три листи С. Беневському, у яких повідомляв, що він зрікається царської приязні й що Тетеря отримав усі повноваження на ведення переговорів та укладення договору з поляками; висловив сподівання, що справа не обмежиться «малими обіцянками» через войовничий настрій литовців, і заявив навіть про готовність у союзі з поляками й татарами йти на Москву426. Однією з умов, яку виставив гетьман перед поляками, була умова задоволення його особистих інтересів та інтересів його соратників427. Окрім того, гетьман наполягав на дотриманні перемир’я, яке з українського боку повинен був забезпечувати П. Тетеря, якому дані повноваження страчувати його порушників «смертю… за найменшим доказом»428.

Саме тоді, коли гетьманське військо стояло під Полтавою, 18 травня розпочалося повстання українських селян Долинського староства у Прикарпатті, що було на руку гетьманові, оскільки частково відвертало увагу польської влади від спірних прикордонних справ429.

Те, що Москва ще більше утвердилась у своїх намірах взяти ситуацію в Україні під свій контроль і здійснити примирення за своїм сценарієм, засвідчив наказ від 11 травня В. Кікіну, який споряджався у Військо. Стольник повинен був повідомити гетьмана, що цар посилає до Києва та інших міст Війська своїх воєвод, які мають забезпечити порядок і спокій, і що лише після їх прибуття й виключно за царським указом можна проводити розшуки і страти бунтівників. Гетьманові заборонялося самому, а тим більше з татарами, ходити на повстанців, «щоб кров християнська не пролилась». Проаналізувавши наказ, можна дійти висновку, що Москва в цей час вважала цілком реальною можливість відкрито підтримати повсталих, але лише тоді, коли вона переконається, що за ними стоїть більшість «козаків і черні».

Результатом здійснення цього варіанту розвитку подій також повинно було стати введення царських воєвод, але тепер уже не під приводом приборкання повстання, а під приводом захисту «православних християн» від татар. Тому Кікіну належало довідатись, скільки полковників і полків підтримують або готові підтримати Пушкаря, і чи немає ворожнечі між лівобережними і правобережними козаками, і «гетьмана… Виговського чи всім військом люблять»430.

Проте політична підтримка російським керівництвом повстанців широко не афішувалась. Так, наприклад, прикордонні царські воєводи офіційно щодо цього не були проінструктовані. Тому вони, з одного боку, просили Москву дати чіткі вказівки, чи задовольняти неодноразові прохання М. Пушкаря та Я. Барабаша про пряму допомогу військами (13 травня із запитом про це звертався до царя князь А. Хілков431, 20 травня — князь Г. Ромодановський432, а 30 травня — С. Заборовський433). А з іншого — на власний розсуд надавали повсталим опосередковану допомогу. Так, наприклад, прикордонні бєлгородський і сумський воєводи не лише дозволяли лідерам повстанців (зокрема І. Донцю) вільно пересуватись російською територією, а й давали їм супровід434.

Слід зазначити, що вже після відправки Кікіна до гетьмана в Москві, з огляду на вибухонебезпечну ситуацію в Україні, усе ж наважились на арешт лідерів повстанців. Наприкінці травня путивльському воєводі було відправлено наказ «переловити» черкас М. Пушкаря, Я. Барабаша, С. Довгаля, І. Донця, М. Стринжу, Я. Чернігівця, С. Ляха та Ф. Дяденкова. Проте цей запізнілий захід уже не міг ні зупинити війни, ні вберегти повстанців.

Розгром гетьманом Виговським у союзі з татарами основних сил повстанців під Полтавою 30–31 травня 1658 р. та загибель М. Пушкаря зруйнували всі плани царського уряду, які ґрунтувалися на грі на суперечностях між гетьманською та опозиційною партіями. Москва втратила один з найдієвіших важелів впливу на гетьманський уряд. Окрім того, ці події затримали відправку царських воєвод в Україну, оскільки А. Бутурлін і С. Заборовський, які повинні були дати новопризначеним воєводам ратних людей, не ризикнули цього зробити, зважаючи на вкрай непевну ситуацію в Україні435.

До цього додалися неодноразові повідомлення представників повстанці, що їх царський уряд отримував у другій половині травня — на початку червня, про наміри татар і гетьмана після їх розгрому йти на російські міста436. У тому, що татари мали намір здійснити напади на російські прикордонні міста, зокрема Воронеж, Козлов, Тамбов, сумнівів немає: це однозначно засвідчує статейний список С. Хомицького, який у той час перебував на Дону й мав об’єктивну інформацію про плани татар437. Але щодо намірів Виговського брати участь у цьому поході існують великі сумніви. Навряд чи такий досвідчений політик, як Виговський, наважився б піти на загострення стосунків з Москвою за існування гострих, а головне, нерозв’язаних внутрішніх проблем. Очевидно, мова могла йти лише про наміри добити ті загони пушкарівців, які відійшли на Слобожанщину, але аж ніяк не про напади на російські міста.

Підсумовуючи аналіз російської політики щодо Війська Запорозького та російсько-українських відносин за неповний рік, який минув із часу смерті гетьмана Б. Хмельницького, необхідно наголосити на таких важливих моментах.

Основним протиріччям в українсько-російських стосунках часів гетьманування І. Виговського була відмінність у намірах сторін. З одного боку, існувало бажання гетьманського уряду зберегти існуючий формальний рівень входження України до складу Московської держави, з другого рішуче прагнення Москви кардинально змінити такий невигідний для неї стан речей.

Смерть Хмельницького стала своєрідним сигналом до початку реалізації російськими правлячими колами давно виношуваних та обговорюваних планів фактичного, а не лише формального приєднання Війська Запорозького до Московської держави і встановлення реальної влади царського уряду в Україні. Основні практичні завдання політики Москви стосовно України в цей період полягали у звуженні владних повноважень гетьманського уряду щодо внутрішнього життя країни через їх перерозподіл на користь царських воєвод та інших українських станів, у першу чергу міщанства; у стимулюванні згортання самостійного зовнішньополітичного курсу та жорсткому підпорядкуванні дій українського уряду інтересам російського престолу; у підготовці до запровадження власної фіскальної політики в Україні.

Москва не була зацікавлена у продовженні започаткованої Б. Хмельницьким тенденції щодо створення авторитетної, відповідальної та сильної гетьманської влади, а тому всіма силами сприяла послабленню й розхитуванню влади наступника Богдана — гетьмана І. Виговського.

Головними інструментами для реалізації своєї централістичної політики в Україні Москва вважала інститут воєвод, який прагнула запровадити в найбільших українських містах, і практику безпосередніх зносин з окремими регіонами і станами України, ігноруючи гетьмана. Для зміцнення своїх позицій в Україні царський уряд намагався також використовувати класові суперечності. Воєводи з гарнізонами повинні були на практиці забезпечити встановлення політичного контролю Москви над українською територією.

Царський уряд, уміло використовуючи певні прорахунки гетьмана Виговського у внутрішній політиці, активно намагався нав’язати йому свої правила гри і тримати ініціативу двосторонніх відносин у своїх руках. Спочатку Москва довго розігрувала карту з визнанням гетьманських повноважень Виговського, потім почала загравати з лідерами антигетьманської опозиції, фактично сприяючи загостренню суперечностей і підштовхуючи їх таким чином до розпалювання громадянської війни в Україні. Така тактика, з одного боку, дала можливість змусити гетьмана піти на певні поступки (у лютому 1658 р. на раді в Переяславі), а з іншого — сприяла послабленню всієї системи державної влади в Україні. Москва намагалась прихилити на свій бік, обнадіяти чи підтримати вимоги всіх незадоволених центральною гетьманською владою та козацьким устроєм.

Царський уряд був твердо зацікавлений у врегулюванні конфлікту в Україні таким чином, щоб антигетьманська опозиція не постраждала, а збереглась як вагомий важіль впливу на гетьманський уряд, тому всі свої миротворчі зусилля він спрямовував саме на це. Пушкарівщина була на руку Москві, бо створювала можливості для активного втручання останньої у внутрішні справи Війська Запорозького. До кінця весни Москва так і не виробила чіткого ставлення до уряду І. Виговського, а через те її політика щодо нього була не завжди послідовною, а почасти і розмитою. У цілому в ситуації, що склалася, царський уряд схилявся до замороження конфлікту в Україні, що рішуче йшло врозріз із інтересами правлячої української еліти, яка шукала найбільш ефективного способу забезпечення свого панівного становища та реалізації свого бачення майбутнього України. Московський же сценарій вів лише до послаблення її влади.

Повстання Пушкаря — Барабаша дало царському урядові неоціненний урок того, що можна успішно користуватися внутрішнім розладом в Україні, й соціальними антагонізмами для проведення своєї політики, і переконало російське керівництво в дієвості його політичної лінії щодо козацької держави.

Тому військова перемога Виговського над Пушкарем означала не тільки перемогу гетьманської партії над опозиціонерами, а й, як слушно зазначав О. Терлецький, «перемогу української державності над розкладовими елементами»438. За великим рахунком це була політична поразка Москви та її прихильників в Україні, яка послабила вплив російського престолу на українські справи. Похід проти Пушкаря в Москві розцінювали як відкриту непокору і протидію царській волі з боку гетьманського уряду.

Перемога над Пушкарем мала суперечливі наслідки. З одного боку, завдяки твердій позиції гетьмана та по-державницькому налаштованої частини старшини українському урядові на деякий час удалося нейтралізувати зусилля Москви в її бажанні встановити військово-політичний контроль над Україною, а також сповнити страхом і змусити «впасти в сумніви великі»439 тих козаків, які жили на Слобожанщині й постійно підживлювали опозиційні настрої у Війську. З іншого — за це було заплачено великими людськими жертвами[27], деморалізацією народу та зменшенням з його боку довіри й поваги до гетьманського уряду. Очевидно, слід погодитися з оцінкою російського історика І. Грекова442, що військове придушення повстання Пушкаря швидше послабило, особливо в більш віддаленій перспективі, політичні позиції уряду Виговського. Навіть військовий розгром опозиції не міг уже знівелювати того факту, що розв’язана нею за підтримки Москви безперспективна громадянська війна відкрила шлюзи для безпосереднього збройного втручання в українські справи інших держав, у першу чергу Російської.

Роздратування та взаємне невдоволення гетьманського й царського урядів один одним, яке ґрунтувалося на різному баченні майбутнього та конфлікті інтересів, наприкінці весни 1658 р. досягло конфронтаційної межі.




Розділ 3

ВОЄННІ ДІЇ ТА ПОЛІТИЧНІ КОНТАКТИ МІЖ СТОРОНАМИ ПІД ЧАС УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОЇ ВІЙНИ 1658–1659 рр.



§ 3.1. Переростання суперечностей та політичного протистояння між Україною та Московською державою у війну в червні-серпні 1658 р.


Перемога гетьманських військ над опозицією поставила Росію на початку червня 1658 р. перед загрозою втратити можливість ефективно впливати на ситуацію в Україні. Тут потрібно зазначити, що всі попередні роки в керівних колах Російської держави точилася боротьба між прихильниками двох напрямів російської зовнішньої політики. Затятим прихильником війни зі Швецією був дуже впливовий при дворі думний дворянин А. Ордин-Нащокін, а одним з ідеологів антипольського зовнішньополітичного курсу був тодішній керівник Посольського приказу думний дяк А. Іванов1. До його позиції більше схилявся і сам цар.

Проте, незважаючи на принципове рішення царя укласти мир зі Швецією, А. Ордин-Нащокін, який разом з боярином князем І. Прозоровським був призначений послом на шведський з’їзд, поки зберігалась надія на мирне врегулювання з Річчю Посполитою, намагався проводити свою лінію, постійно затягуючи переговори зі шведами. Суперечки про місце переговорів, взаємні закиди в незговірливості та в небажанні почати переговори тривали до вересня2.

Ще однією гранню відмінностей у підходах стосовно України серед правлячих кіл Московської держави була позиція московського патріарха, широковідомий конфлікт якого із царем саме влітку 1658 р. досяг найбільшого напруження (10 липня Никон залишив патріарший престол і виїхав з Москви у Вознесенський монастир). Никон, як і вся московська світська й духовна верхівка, активно підтримував плани можливого просування Росії на південь до Чорного моря, але в той самий час виступав за мир із Річчю Посполитою, війну з якою вважав непотрібною3. У той час коли Олексій Михайлович усе більше схилявся до рішучих дій в Україні, а його ставлення до гетьмана ставало дедалі холоднішим, Никон, навпаки, на початку червня 1658 р., доручив ігумену Мгарського монастиря В. Загоровському, який тоді перебував у Москві, після повернення у Військо негайно поїхати в Чигирин, передати Виговському патріарше благословення й дізнатися, чим гетьман невдоволений4. Поясненням подібної позиції патріарха може бути висловлена Г. Вернадським думка про те, що Никон бажав дістати підтримку з боку українського духовенства в освітній діяльності церкви в Московії, зокрема у проведенні церковної реформи, суть якої полягала у виправленні накопичених за XV — першу половину XVII ст. відмінностей у московському церковному обряді порівняно з грецьким і південноруським (українським) ритуалом. А шлях до цього патріарх убачав саме в мирному об’єднанні України та Московії5.

Посилення впливу польського й татарського чинників в Україні, яке на початку червня 1658 р. стало очевидним, різко суперечило зовнішньополітичним планам Московської держави. Усі дії гетьмана, які йшли врозріз із ними, почали кваліфікуватись як зрада. Так, уже в травні 1658 р. С. Заборовський і С. Титов доповідали в Москву, що гетьман Виговський зрадив, оскільки разом з татарами «прийшов війною під Полтаву»6.

Четвертого червня Москва отримала надзвичайно важливу відписку київського воєводи. У ній А. Бутурлін повідомляв, що поляки й литовці збираються неподалік від Києва з метою йти на допомогу гетьманові й татарам, а також що в Україні існують велике незадоволення всіх верств населення гетьманською політикою та бажання українського населення дістати підтримку царських воєвод з військом проти поляків і татар. Окрім того, воєвода доповідав про серйозне незадоволення приходом татар частини полковників і їх відмову йти разом з гетьманом на Пушкаря7.

З огляду на вказані обставини Москва вирішила для відстоювання власних інтересів та недопущення посилення впливу в регіоні третіх держав задіяти в Україні резервні військові контингенти зі складу новостворюваного Бєлгородського полку. Відправлений дещо раніше князь В. Шереметєв 3 червня виступив із Севська в Україну із загоном чисельністю в 1608 ратних людей при 524 возах з припасами та 8 пищалях8.

Комплектування Бєлгородського полку здійснювалося наприкінці травня — на початку червня. Прибувши 29 травня в Бєлгород, Ромодановський негайно розпочав підготовку до походу в Україну. Уже 30 травня чугуївському воєводі І. Бунакову було відправлено наказ вислати в Бєлгород для походу всіх пушкарів, ковалів і теслярів, оскільки у старих солдатських полках багато несправних рушниць, у нових солдатських і драгунських полках під гармати потрібно робити станки, а в Бєлгороді необхідні майстри відсутні9. Окрім цього, Бунакову наказали також негайно вислати в Бєлгород усіх коней з возами, узятих у 1657 і 1658 рр. у государів резерв, і доповісти про наявність у Чугуєві пороху, свинцю, інших гарматних припасів, грошової казни тощо10. Очевидно, що аналогічні розпорядження отримали й інші воєводи.

8 червня С. Заборовський і С. Титов як представники царського уряду офіційно передали в Бєлгороді під командування Г. Ромодановського Бєлгородський полк у складі 19 252 осіб11 (див.: Додаток 6). Згідно із царським наказом це військо розподілялось таким чином: з Г. Ромодановським у похід в Україну йшло до 15 тис. осіб, до В. Шереметєва в Київ — 2 329 осіб, з Л. Ляпуновим у Бєлгороді залишалося 4 431 осіб. Причому реально з Ляпуновим було 3 381 осіб, інших 1 050 потрібно було ще набрати. Крім того, 1 300 солдатів Ляпунову за наказом належало відправити у Гродно12 (див.: Додаток 7).

За два дні перед цим, 6 червня, Г. Ромодановському були послані царська грамота й наказ стосовно його походу, який, зокрема, вимагав, щоб окольничий повернув гродненську експедицію, якщо він встиг уже її вислати13, і йшов в Україну, у «черкаські міста, які по цей бік Дніпра, для оберігання від приходу польських людей і кримських татар і для заспокоєння свавільників»14.

Царська грамота-інструкція Ромодановському відбиває три важливі моменти тогочасного ставлення Москви до гетьманського уряду. По-перше, російський престол остаточно все ще не визначився у своєму ставленні до гетьмана, але вже був готовий усунути його, якщо він продовжуватиме відстоювати позиції, які не узгоджувалися з московськими планами. По-друге, статті наказу свідчили, що Москва для захисту своїх інтересів в Україні ладна застосовувати збройні сили проти гетьманського уряду. По-третє, Москва продовжувала наполягати на завершенні конфлікту в Україні «внічию»: повстанці повинні слухатися гетьмана, а гетьман — вибачити їхній бунт. Основні ідеї всіх десяти запропонованих Ромодановському сценаріїв поведінки, розроблених для застосування залежно від обставин, що можуть скластися в Україні, полягали в такому. Передусім Москва хотіла домогтися від Виговського, щоб він відправив татар у Крим. Це зрозуміло, бо їхня присутність надавала гетьманові більшої сили, послаблюючи вплив Росії й посилюючи вплив її ворогів — татар. Залежно від того, чи виконає гетьман цю вимогу, воєвода й повинен був діяти.

Якщо після приходу окольничого протистояння гетьманських і повстанських військ під Полтавою ще триватиме, а гетьман відмовиться відпустити татар, Ромодановському належало відкрито «за нього… Пушкаря з товаришами стояти, і їх не видавати». Якщо ж гетьман виконає всі вимоги царського уряду, відпустить татар і приїде до окольничого, то останньому слід було заарештувати головних лідерів повстання (М. Пушкаря, Я. Барабаша, М. Стринжу, І. Донця, Я. Чернігівця, С. Ляха) і наполегливо переконувати гетьмана, щоб він їм вибачив, «і надалі б їм тих їхніх провин не згадував, і за теперішній їхній непослух і супротив нічого їм не мстив», і страти їхньої та негайного суду на козацькій раді не вимагав. Лише в разі рішучої підтримки гетьманських вимог переважною більшістю старшин, козаків і черні окольничий повинен був заарештувати всіх указаних гетьманом керівників повстання й дозволити вирішити питання їхнього покарання на раді, не чекаючи щодо цього царського указу. Якщо ж вимоги гетьмана підтримуватиме меншість, Ромодановському було наказано їх ігнорувати й «вичитувати» гетьманові, не стримуючись15.

Якщо повстанці будуть приборкані до приходу Ромодановського, а Виговський повідомить, що татар він відпустив і царські війська йому тепер не потрібні, то окольничий мусить проігнорувати це гетьманське побажання та, трактуючи самовільне приборкання й покарання повстанців як недотримання присяги царю, заявити гетьманові, що надалі приборкувати будь-які заворушення у Війську він повинен лише з допомогою царських військ16.

У разі відмови Виговського відпустити татар Ромодановський повинен звинуватити гетьмана в порушенні присяги, яку він давав при Б. Хитрово, зокрема у відступі від обіцянок «бути по їх государській волі й повелінню без усяких хитань і сумнівів», «в усяких справах покластися в усьому на волю великого государя», самостійно не зсилатись і не мати ніяких справ з татарами та поляками. За наказом, діяти окольничому треба було залежно від ситуації на місці, зокрема співвідносити форму висловлення, зміст і кількість московських претензій до гетьмана з рівнем його підтримки Військом17.

Коли виявиться, що Виговський не має реальної сили й авторитету у Війську, а на його дії буде багато скарг від старшини й черні з вимогами скликати раду для переобрання гетьмана, то Ромодановському було наказано дати козакам «раду нову повну». При цьому Ромодановський повинен був наказати козакам затримати Виговського та його найближчих прихильників до рішення ради18.

Якщо ж гетьман татар не відпустить і піде на Правобережжя, то окольничому прямо наказувалось «для оберігання черкаських міст, які по цей бік Дніпра, від приходу польських людей і гетьмана і кримських татар стояти в м. Прилуках» або де зручно. Наказ вимагав, щоб у разі надходження інформації про плани гетьмана вирушити в новий похід на неприборкані лівобережні міста або послати на них татар окольничий, оголосивши Виговського зрадником, провів мобілізацію всіх прихильних до Москви козаків і наказав їм негайно йти до себе на з’єднання і «проти його гетьмана й татар стояти». Окольничий повинен був обнадіяти антигетьманську партію присиланням бояр і воєвод з додатковими військами19.

Оскільки не виключалось і досягнення згоди з гетьманом, то наказ передбачав, щоб Ромодановський після договору просив у Виговського військ для гродненського походу. Самому Ромодановському до царського указу переходити Дніпро не дозволялось20.

Для того щоб не було відмінностей у позиціях Г. Ромодановського та В. Шереметєва на їхніх переговорах з Виговським, київському воєводі була надіслана копія наказу Ромодановському. Шереметєву також було наказано вимагати в гетьмана відпустити татар і приїхати до Києва на розмову. Якщо гетьмано виконає ці вимоги, то Шереметєву на зустрічі з ним належало закріпити дипломатичні здобутки своїх попередників. Він повинен був «говорити гетьману про справи по наказу і статтям Б. Хитрово… приміряючись до тих статей, які послані до тебе зараз, тому що гетьман попередні свої обіцянки порушив». У разі невиконання гетьманом царських вимог щодо відмови від допомоги татар і поїздки до Києва та наявності в нього планів нового походу на Лівобережжя наказ Шереметєву вимагав розцінювати це як зраду. Воєвода повинен був відіслати в козацькі полки листи, за змістом аналогічні листам Ромодановського, та над «гетьманом і над татарами промишляти», оберігаючи Київ і правобережні міста21.

Накази князям Г. Ромодановському та В. Шереметєву засвідчили посилення конфронтації у двосторонніх українсько-російських відносинах і те, що царський престол тепер був згоден підтримувати гетьмана Виговського лише за умови його повної покори політичній волі Москви.

У той час коли Г. Ромодановський поспішно збирався в Україну з офіційною метою приборкати «свавільців», їхні лідери із залишками своїх загонів після розгрому під Полтавою спокійно перебували у прикордонних російських містах: Я. Барабаш спочатку в Колонтаєві22, а потім разом із С. Ляхом та С. Довгалем — в Охтирці23, І. Донець — у Сумах24. На Слобожанщині ж перебував і Л. Клименко (Климов)25.

Слід зазначити, що Барабаш почував себе на Слобожанщині дуже впевнено. Коли охтирський воєвода М. Телегін намагався його заарештувати й «посилав, щоб його взяти й він Якушка учинився сильний і посильних черкас хотів порубати». Більше того, князь Ромодановський у конфлікті Телегіна та Барабаша, коли охтирські козаки за наказом воєводи роззброїли п’яних барабашівців, оскільки ті, «напившись п’яними, почали ганятись за охтирськими черкасами з пищалями і з шаблями», став на бік барабашівців і навіть з подачі ватажка повстанців скаржився в Москву на охтирського воєводу, що той нібито пограбував козаків Барабаша26.

Київський воєвода А. Бутурлін, хоч і не наважився відсилати на місця призначення прибулих до Києва білоцерківського й корсунського воєвод, але відписав козацьким полковникам у Білу Церкву27 та Корсунь28 про їх прибуття до Києва.

Ця інформація надзвичайно стривожила гетьмана Виговського й підштовхнула його до більш активного діалогу з поляками. У розмові з П. Скуратовим дорогою з Полтави до Чигирина гетьман виклав свої основні претензії до царського уряду. Виговський заявив, що він просив військо для придушення повстання, а не воєвод з гарнізонами в українські міста. Воєвод він не просив і не допустить, оскільки, по-перше, царський уряд почав їх розсилати без гетьманської на те згоди та в обхід гетьмана, по-друге, «у Києві… государеві люди й не перший рік, а по цей час із черкасами без перестану киями б’ються», а по-третє, зі «свавільниками» він і сам справився, тому царське військо йому не потрібне, тим більше, що є підозра, що прихід воєвод призведе до нових бунтів. Окрім того, гетьман закинув російській владі те, що царські ратні люди зі Змієва та Колонтаєва воювали на боці Пушкаря, а прикордонні воєводи не видають українському урядові заколотників, які повтікали в Росію. І. Богун, що був присутній при розмові, прямо погрожував воєводам збройним опором28а.

На початку червня 1658 р. українська владна еліта почала відкрито висловлювати своє незадоволення політикою царського уряду, спрямованою на рішуче поширення впливу Москви в Україні й послаблення гетьманської влади. Сам Виговський досить влучно сформулював суть планів Москви: «Вам де потрібен такий гетьман, щоб взявши за хохол водити», — заявив він Скуратову29.

По дорозі в Чигирин Виговський відправив на Волинь до С. Беневського на переговори щодо союзу з поляками П. Тетерю30 (прибув до Межиріча 20 червня31), а у Варшаву на сейм — посольство на чолі з генеральним обозним Т. Носачем (прибули 23 червня32). Очевидно, тоді ж гетьман послав мошенського сотника Степана до кримського хана, запрошуючи його з військом прибути під Умань «для війни»33, та викликав до себе для консультацій стосовно союзу з Річчю Посполитою командувача козацькими військами на півдні Білорусії полковника І. Нечая34. Отримав на початку червня нові гетьманські інструкції й турівсько-пінський полковник К. Виговський, який контролював спірні з поляками та литовцями території на Берестейщині35.

Тим часом царський престол у першій половині літа 1658 р. змушений був притримувати реалізацію своїх експансіоністських планів щодо України в повному обсязі. Москва не наважувалась на різкі кроки стосовно гетьмана Виговського, оскільки Олексій Михайлович вважав, що в нього збереглися деякі шанси бути обраним польським королем.

Дійсно, частина литовської шляхти вагалася щодо цього питання й за певних умов могла б і підтримати царську кандидатуру. В усякому разі саме так заявив у червні 1658 р. в Москві посланець литовських гетьманів і частини сенаторів Адам Сакович. Головними вимогами литовських магнатів було те, щоб цар не укладав договору зі шведами й поляками, а також «запорозьких черкас утвердити, щоб вони від царської величності нікуди не відійшли і були б з Литвою в з’єднанні. Щоб царська величність був ласкавий гетьманів і все поспільство литовське тримати у підданстві по їхніх вольностях і правах, як інші государі держави тримають, вільностей і прав не порушують»36.

У Москві усвідомлювали, що її політика щодо України є предметом пильної уваги правлячих кіл Речі Посполитої, одна частина знаті якої спостерігала за діями Москви в Україні, оцінюючи свій можливий майбутній статус як царських підданих, інша частина прагнула використати можливі помилки і промахи російського уряду в Україні. Адже, як цілком слушно зауважував І. Греков, активний виступ проти Виговського став би додатковим приводом для активізації тих кіл правлячого класу Речі Посполитої, які вимагали посилення східної експансії37. Тому напередодні сейму Речі Посполитої, що мав розглянути питання про російську кандидатуру на польський престол, царський уряд прагнув продемонструвати своє толерантне ставлення до Виговського й, по можливості, бути максимально обережним у своїх діях в Україні.

Очевидно, саме ці резони, що наклались на невизначену ситуацію в Україні, змусили Москву утриматися від реалізації деяких своїх планів. 6 червня бєлгородський, а 8 червня київський воєводи одержали царський наказ не досилати в українські міста призначених туди воєвод, а чекати особливого розпорядження38. Тоді ж, 7 червня, путивльський воєвода отримав царський наказ заарештувати всіх головних керівників повстання, про що вже 9 червня було повідомлено весь Путивльський повіт39. У Путивлі у в’язницю «до твого великий государ указу» були посаджені Я. Дзук та Г. Єрмолаєв.

Проте щодо введення військ на територію України та підтримки антигетьманських сил позиція Росії була незмінною. 13 червня князь Г. Ромодановський, відписавши гетьманові, що, згідно із царським наказом, він іде «для приборкання свавільників» у Військо, і наказавши Виговському відпустити татар і їхати до нього на розмову «про царські справи» до Прилук40, на чолі царських військ виступив із Бєлгорода. 18 червня від Карпова воєвода з ратними людьми спішним маршем розпочав останній перехід у «черкаські міста»41. Дорогою Ромодановський узяв із собою Я. Барабаша, який прибув до його війська з 200 козаками, а заарештованих раніше пушкаревого писаря С. Ляха та бунтівного миргородського полковника С. Довгаля звільнив з в’язниці й перевів під домашній арешт42.


Українсько-російські взаємини 1657-1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи

Тим часом 17 червня князь В. Шереметєв вступив до Києва[28] і прийняв справи в А. Бутурліна. З його приходом чисельність київського гарнізону зросла з 2 045 до 3 647 ратних людей при 62 пищалях44.

Згідно із царським наказом, Шереметєв одразу після прибуття до Києва послав до Виговського стряпчого Я. Крекшина із запрошенням приїхати до Києва з полковниками та іншою старшиною для «великого государя всяких справ і військових і для договору»45.

Прибувши 16 червня (за іншими даними — 15 червня46) до Чигирина47, Виговський, зважаючи на обставини, що склалися, вирішив залишити в себе в аманатах мурзу Маметша Сулешева з 10 татарами як певну гарантію непорушності українсько-татарського союзу48. 23 червня гетьман відпустив царського посланця І. Опухтіна з грамотою в Москву, на знак увічливості запевнивши його, що козацьке військо готове за царським указом іти на Варшаву й що на віленську комісію від Війська Запорозького обрані П. Тетеря та А. Жданович, але поїдуть вони вже прямо у Вільно, чого насправді тоді вже не планувалося. У листі до царя Виговський пояснив, що не зміг відправити своїх людей разом з росіянами з Москви, як те вказував зробити цар, через повстання Пушкаря. Гетьман увічливо, але наполегливо просив царя не посилати в Україну Ромодановського з військами, оскільки повстанців він (гетьман) приборкав, а орду відпустив. Виговський висловив також подив і незадоволення діями нового київського воєводи, який, не зустрівшись із гетьманом, «багато нових справ починає: казни невідомо якої питає та воєвод без ради з нами по містах насилає», і просив царя утримати Шереметєва від подібних дій, оскільки недобре його ставлення до козаків відоме в Чигирині по його діяльності в Білорусії49. Окремим листом гетьман застерігав і самого Ромодановського від вступу в Україну з військом50.

Запевняючи царя у своїй готовності виконувати його накази, Виговський прагнув, незважаючи на те, що насправді доручив П. Тетері вести таємні переговори з поляками про союз, зберегти, наскільки це дозволяли в такій ситуації обставини, добросусідські відносини з Росією та уникнути відкритої конфронтації з нею. Проте, з іншого боку, відправивши своїх послів не разом з російським посольством у Вільно на переговори (росіяни прибули туди 20 червня), а у Варшаву на сейм[29], де росіяни вести переговори відмовилися51, Виговський ішов усупереч царській волі, поглиблюючи свій розкол з Росією. У самій Варшаві представники Москви категорично наполягали на висланні козацьких депутатів із сейму52.

Однак, незважаючи на підписання П. Тетерею 25 червня в Гощі на переговорах із С. Беневським проекту договору з Польщею53 та оголошення Т. Носачем на сеймі офіційної пропозиції укласти договір між Україною та Річчю Посполитою, той же Носач іменем свого уряду зажадав від сейму прийняття рішення про надання корони польських королів Олексію Михайловичу54. Очевидно, офіційний Чигирин прагнув у такий спосіб показати Москві, що намагається в міру можливого враховувати у своїй зовнішній політиці російські інтереси і сподівався таким чином пом’якшити негативну реакцію царського престолу на його зносини з поляками.

Проте в самій Україні гетьман почав проводити політику рішучої та послідовної протидії всім експансіоністським планам Москви. Після прибуття до Чигирина він стратив ряд промосковськи та нелояльно до нього налаштованих старшин, зокрема корсунського полковника Т. Оникієнка, переяславського І. Колюбаку та 12 сотників різних міст за таємне листування з М. Пушкарем55 та відмову йти проти нього56. Анікеєнко був страчений, очевидно, і через прихильне ставлення до царського указу про призначення в Корсунь воєводою О. Болтіна57. Гетьман також ігнорував царський указ про прийняття воєвод. Під різними приводами він відмовлявся від особистих зустрічей з російськими офіційними особами на їхній (або контрольованій ними) території. Зокрема, ще в дорозі до Чигирина говорив П. Скуратову, що не може поїхати до Москви, оскільки побоюється нових бунтів у Війську58, а в листі київському воєводі повідомляв, що не може з ним зустрітися, оскільки отримав від волоського володаря інформацію, що турки невідомо для чого переправилися через Дунай59. Після повернення до Чигирина не дав Скуратову ні відпуску, ні аудієнції.

Не лише гетьман не бажав приїжджати до Києва: у другій половині червня з нього таємно виїхав до Чигирина київський митрополит Д. Балабан60, незадоволений діями воєводи. Очевидно, разом з митрополитом в Чигирин поїхали й ігумени Михайлівського та Кирилівського монастирів, забравши із собою монастирські скарбниці61.

Тим часом російські війська вступили на територію України. 26 червня князь Ромодановський прийшов під Веприк62 і спустошив місцевість навколо нього63. Разом з російськими військами йшов Барабаш зі своїми прихильниками. 29 червня до Чигирина прибули гінці з Гадяча та інших міст і повідомили, що люди Барабаша при потуранні воєвод почали розоряти лівобережні міста, займатися грабунками і вбивствами64. У спійманого посланця Барабаша був відібраний універсал, у якому той називався гетьманом і закликав козаків під свої знамена. Окрім того, посланець розповів, що нібито князь Ромодановський дав Барабашеві булаву та бунчук, а його людям видав царське жалування по 6 руб. на людину65. За іншими даними, Виговський довідався, що окольничий наказав Барабашеві бути в його полку лише з реєстровими козаками, розпустивши інших по домівках66.

Прихід російського війська став своєрідним каталізатором переростання українсько-російського конфлікту інтересів у відкрите збройне протистояння. Український уряд активізував підготовку до збройної протидії намаганням Москви реанімувати свій вплив в Україні, оскільки наявність у російському таборі лідерів нещодавно розгромленої опозиції та потурання їхнім свавільним діям з боку російського командування на чолі з князем Г. Ромодановським призвели до того, що опозиція знову почала піднімати голову. Під загрозу були поставлені досягнуті такою дорогою ціною внутрішньополітична стабілізація та зменшення впливу царського престолу в Україні.

Тому наприкінці червня 1658 р. гетьман наказав полковникам «збиратись з усіма людьми»67 й іти до нього в Чигирин, а в міста й містечка направив універсали про зміцнення міської оборони68. Київському полковникові П. Яненку для нейтралізації російського гарнізону в Києві було наказано, «зібравшись, стояти близько Києва до указу», остерігаючись російських ратних людей. Ханові Виговський надіслав повторне запрошення прибути до нього69. Татари, які вже прибули, збиралися під Чорним лісом біля Чигирина70.

Білоруському полковникові І. Нечаю, який за гетьманським листом прибув до Чигирина наприкінці червня (у Петрів піст), Виговський передав свої та королівські універсали (останні до Чигирина привіз, очевидно, посланець С. Беневського Стралковський71) із закликами до білоруської шляхти, полковників, міщан, а також козаків збиратися «на королівське ім’я». Очевидно, в українському уряді тоді обговорювалася можливість спільних з поляками дій у Білорусії проти росіян, бо Виговський на зустрічі обіцяв Нечаєві у грудні прибути до Бихова з козацьким військом і татарами з тим, щоб, з’єднавшись із польським військом у районі Шклов — Орша — Толочин, іти разом під Могильов і Смоленськ72.

Водночас Виговський намагався розрядити ситуацію мирним шляхом. Щоб уникнути сутичок із царськими військами, він наказав ряду своїх залог залишити лівобережні міста й відступити за Дніпро73. 30 червня він послав до Ромодановського козаків з вимогою видати йому лідерів повстанців74.

Тим часом російські воєводи своїми непродуманими діями все більше нагнітали напруження та конфронтацію. 6 липня до Києва з Бєлгорода прибули 1 000 рейтарів на чолі з підполковниками І. Шепелєвим і С. Скорняковим-Пісаревим і 1 325 драгунів полковника Р. Корсака. Про поспішність, з якою Москва нарощувала свою військову присутність у Києві, свідчить заява командирів новоприбулих частин про те, що їхні рейтари і драгуни «не навчені і вчити їх було ніколи, тому що вони перед відправкою дані їм незадовго»75. Таким чином, чисельність київського гарнізону зросла до 6 075 осіб (див.: Додаток 8)76.

Прибулий до Чигирина посланець князя Ромодановського рейтар А. Покушелєв передав гетьманові вимогу воєводи приїхати до нього, згідно із царським указом, на розмову й підтвердив, що Барабаш дійсно йшов разом з російським військом77. 14 липня в Чигирині отримали звістку, що барабашівці пограбували прилуцького полковника, а в Ромнах гетьманські козаки билися з колишнім пушкарівцем Л. Клименком, і загинуло 200 козаків78. Окрім того, стало відомо, що «в інших містах государеві ратні люди полку… князя Григорія Григоровича багатьох людей побивають і всіляке розорення і грабунок чинять»79.

Після прибуття до Прилук окольничий самоуправно призначив прилуцьким полковником замість П. Дорошенка відданого росіянам Я. Воронченка та засудив до страти на шибениці кількох відданих гетьманському уряду сотників80.

Ситуація на Лівобережжі внаслідок цього дедалі більше дестабілізувалася. З одного боку, Ромодановський прикривав дії Барабаша, що призвело до поширення на Лівобережжі думки про те, що російські війська отримали наказ «міста розоряти й сікти», та до масових втеч за Дніпро всіх тих, хто побоювався грабунків і помсти з боку люмпенізованого «гультяйства з винокурень і буд», яке становило більшість у загонах Барабаша81. Це завдавало великих збитків економіці, оскільки люди не мали змоги заготовляти сіно та збирати з полів збіжжя, яке почало перестоюватись82.

З іншого боку, окольничий активно посилював військову присутність російських військ у містах Лівобережжя. Так, наприкінці червня він послав російську залогу в Гадяч та укріпив існуючу ще від часу візиту в Україну Б. Хитрово російську залогу в Миргороді. Довідавшись про це, гетьман наказав миргородському полковникові О. Козлу, щоб він «полк свій збирав, а московським людям не піддавався і бився з ними, як з неприятелями», обіцяючи незабаром підійти на допомогу з ордою83. За деякими даними, ніжинському полковникові Г. Гуляницькому до 11 липня вдалося зібрати під Ніжином до 5 тис. сіверських козаків84 для протистояння росіянам.

Слід зазначити, що, вступивши на територію Війська з основними силами Бєлгородського полку, Ромодановський залишив позад себе на російському покордонні дуже непевну ситуацію. Так, 20 липня в Москву надійшла відписка харківського воєводи І. Офросімова, у якій той повідомляв царя, що «від’їжджі сторожі» навколо Харкова «стоять порожні й посилати… по тих сторожах нікого, і в місті… люди свавільні й неслухняні, прийшовши до приказної ізби всім містом у від’їжджих сторожах мені… відмовили», а тому, констатував воєвода, «бачивши… їх черкаські сумніви… на них в обложний час надії тримати не можна, а без російських… ратних людей бути не можна»85.

Дії російських воєвод український уряд однозначно розцінював як ворожі щодо Війська Запорозького. Так, 13 липня Виговський у листі до Шереметєва, надісланому в Київ з посланцем останнього — Я. Крекшиним, застерігав боярина,