Book: Паризьке кохання



Паризьке кохання

Annotation


 


 


Коли Ваше кохання втоптали в болото, киньте все і на останні гроші поїдьте в Париж! Випийте кави в тіні Ейфелевої вежі. Сядьте не в той трамвай. Загубіть карту. І лише за таких обставин Ви зустрінете найбільше кохання свого життя. Адже це місто тому й безсмертне, бо в ньому мешкає любов. Але одна умова… Ви повинні йому довіритися.



Ця книга є художнім твором. Усі дійові особи та події у творі вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми та подіями — випадковий.       Лариса ЧАГРОВСЬКА«БАЛ НА ЧЕСТЬ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА»


notes1


Лариса ЧАГРОВСЬКА



Наталя ШЕВЧЕНКО



ПАРИЗЬКЕ КОХАННЯ




 


 


1


 


 


 


Телефон продзвонив тричі, перш ніж увімкнувся автовідповідач. Дарина з головою пірнула під ковдру, але це не допомогло — розриваючи рештки чарівного сну, в кімнаті задзвенів її власний голосок, сповіщаючи, що «мене наразі немає вдома… говоріть після сигналу». Сигнал пролунав, а за ним почулося ділове: — Пані Коваль, це вас турбують із «Хельга-груп». Щиро дякуємо за те, що ви обрали наш банк у якості фінансового партнера і нагадуємо, що черговий внесок за кредит, отриманий вами в рамках кредитного пакету «Чарівна подорож», необхідно сплатити до шістнадцятого числа поточного місяця. Сума мінімального внеску становить… Подумки чортихнувшись, дівчина зіскочила з ліжка і метнулася до ванни, по дорозі глянувши на себе у велике настінне дзеркало. Так і є, неслухняні руді кучері звично утворили на голові вороняче гніздо, а заспані зелені очі стали круглими від переляку — адже сьогодні вже шістнадцяте число поточного місяця. Шістнадцяте листопада. Вона ледь не протермінувала виплату. — Ти здуріла, Дарусю, — твердо сказала їй Надійка Павлюк, найкраща подруга, сусідка і напарниця по роботі, дізнавшись про намір приятельки взяти кредит, а особливо про те, навіщо їй гроші. — Геть збожеволіла зі своїм коханням. От все у тебе в житті бувало, тільки в кабалу до банку ти ще не потрапляла. — Та, — відмахнулась тоді Дарина, — яка там кабала! Ти так говориш, наче я сто тисяч доларів позичаю. — О, авжеж, дві тисячі — нам уже не гроші, — іронізувала Надя. — Ми такі багаті, що робимо коханцю подарунок на свій День народження! А віддавати тобі доведеться три тисячі, люба. Три тисячі доларів. Зауваж, і це як мінімум. — Я знаю, — спокійно мовила тоді Дарина. — Але… життя коротке. Мушу встигнути все, що запланувала, до шлюбу. — Он як? То що, наш Герой-коханець уже освідчився тобі? Став на коліна, обручку подарував? Де вона, до речі?.. Щось я її не бачу. — Ще ні, але він освідчиться, — твердо відказала Дарина, злегка насупившись. — І то вже скоро. Ось побачиш. Та, хай там як, я роблю це для себе також. Мені скоро тридцять, а потім… — Я тебе благаю, — простогнала Надійка, — не починай тих твоїх пісень про дрімучу старість за рогом! Я вже слухати це не можу! І затям собі нарешті — це мужчина мусить задаровувати кохану подарунками, а не навпаки! — А про фемінізм ти нічого не чула? — засміялася Дарина. — Як і ти — про здоровий глузд, — відбивалася словами Надя, але врешті-решт здалася, мовивши на прощання: — Ти вже доросла дівчинка, Дарусю. Сподіваюся, розумієш, що робиш. * * *


 


 


 


Більше про цю авантюру не знав ніхто. Навіть подрузі Дарина довірилась мимоволі — просто в банку попросили дані людини, яка може підтвердити особу позичальника. І ось тобі й маєш — Дарина ледь не втрапила у халепу, зовсім забувши про термін сплати позики. Закрутилась на роботі. Як сніг на голову, впала передчасна епідемія грипу, яка не обійшла і її роботи. З одного боку це добавило роботи медперсоналові клініки, де працювали дівчата. А з іншого — санітарки та медсестри так само хворіли одна за одною і підміняти їх доводилось тим, хто ще тримався на ногах, деколи по три зміни підряд. Було важко, однак це виснажливе чергування давало Дарині надію на відгул у потрібний їй час, вона навіть насмілилась поговорити про потрібні їй відгули із завідувачкою клініки. Завідувач Пані Валентина Горбань, шатенка середніх літ з поставою гренадера і замашками боцмана, на прізвисько Фельдфебель, вислухала її, і дуже приязно, а як на неї, то просто на диво приязно, себто без єдиного матюка, відповіла: — Не бачу жодних проблем. Ти — одна з найкращих наших працівниць, Дарусю, якщо взагалі не найкраща. Вже одну п’ятницю якось без тебе перемучимось. За всі роки, що ти працюєш тут, ти жодного разу нікого не підвела, — тут пані Горбань зітхнула. — Жаль мені, що ти — не лікар. — А я — ні, — усміхнулася Дарина. І вона не лукавила. Ні за що у світі, ні за які його скарби вона не захотіла б відповідати за чуже життя. Ставити діагноз, боячись помилитися, каратися, якщо помилка вже сталася, а ще й, Боже борони, фатальна, незворотна — таке не для неї. А дівчині подобалося допомагати людям, і скромна посада санітарки надавалася для цього якнайкраще. Принести свіжі айстри в палату бабусі, що видужувала після тяжкої операції, також спадало на думку тільки їй. Щось було у ній, ніжне, зворушливе, щире, щось, що у купі з лукавими бісиками смарагдових очей і чарівною посмішкою навіть затятих скептиків змушувало вірити — ця панна справді дбає про їхнє добро. У клініці Дарину любили всі — кожен по-своєму і за своє. Лікарі — за сумлінність та старанність, медсестри — за безвідмовність, а пацієнти — за доброту. Всі сестрички знали, що на Дарусю можна спокійно залишити тяжкого хворого, і, будьте певні, вона не забуде вчасно витягнути з його руки голку крапельниці, простежить за тиском, піднесе води і зміряє температуру без жодних нагадувань. А в разі погіршення його стану покличе саме того, кого треба — не суху, як тараня, пані Маріану, яку тримали в клініці за шлюб із її власником і яка тямила в медицині ще менше, аніж у співчутті, а, приміром, пані Інну — кругленьку, як колобок, жіночку, зі схожими на товсті сардельки, пальцями — геніального хірурга і дуже чуйну людину. Пацієнти-мужчини буквально засипали Дарину різними пропозиціями — від вкрай непристойних до урочистих візій про вінчання у церкві та квіти флердоранжу в зачісці нареченої. Дарка рішуче відмовляла усім. Не одна пара чоловічих очей спалахувала пожадливим вогником, коли струнка, як берізка, дівчина у бездоганно білому халаті бігла лікарняним коридором зі стосом білизни в руках і усміхалася. Дарина завжди усміхалася. Покійна мама казала, що донька навіть народилась з посмішкою, а замість звичного плачу немовлят, що прочищає їм легені, тихенько і делікатно прокашлялася. — Що мені зробити, аби цей живий вогонь палав на подушці мого ліжка? — спитав якось один пацієнт, бізнесмен років сорока, що відлежувався у клініці після гострого алкогольного отруєння, тицьнувши на волосся Дарини. Вона не втрималася, бо цей пан дістав до самісіньких печінок своїми капризами не лише її, а й увесь персонал клініки, і досить різко відповіла: — Купіть собі руду перуку. Чолов’яга пообіцяв, що неодмінно поскаржиться на неї за хамство, і дотримав свого слова, але йому не пощастило. Він поскаржився Ігореві. — Так дивно було чути нарікання на тебе, — сказав коханий згодом, коли вони гуляли осіннім містом. — Зазвичай тебе усі хвалять. Я аж ревную. Я роблю їм операції, рятую їхні життя, а вони, невдячні, захоплені тільки твоїми прекрасними очима. Дарина промовчала. * * *


 


 


 


Ігор Павлович Люсик, що вважався в їхній клініці провідним хірургом, мав повні тридцять два роки, дуже соромився свого «дівчачого» прізвища, не любив звертання «пане», надаючи перевагу стандартному «ім’я та по батькові», і спеціалізувався у галузі пластичної хірургії, що, як не крути, було вкрай далеко від порятунку життів. У своїх мріях Ігор бачив себе чимось середнім між митцем, благородним лицарем та ченцем-цілителем. Більшість колег тихо підсміювалися над його фантазіями, звісно, поза очі, проте Дарина категорично не поділяла загальних веселощів, і взагалі не бачила у цьому приводу для сміху. Що такого, коли лікар ставиться з душею до своєї роботи?.. Адже не тільки зарозумілі багатії потребують таких послуг! Трапляється, що хтось після аварії чи там якоїсь пожежі й жити не хоче, дивлячись на себе у дзеркало! А повертати людям втрачену красу — що може бути романтичнішим! Дарина з Ігорем зустрічалися вже три роки. Майже три роки, як часто уточнював Ігор. Дарині здавалося, що вона з першого погляду закохалася у цього високого красеня-блондина із теплими жовто-карими очима, хвилястим волоссям та глибоким, ледь хрипкуватим голосом. Закохалась, та довший час тримала ці почуття при собі, і лише серце солодко завмирало, щойно вона помічала його постать десь у палаті. Дарина задивлялася на нього півроку, маючи ледь не за напівбога. Це все, що вона могла собі дозволити. Думала, що тільки це й дозволятиме собі надалі. Але одного прекрасного травневого вечора, під кінець виснажливого чергування, коли Даруся від утоми аж хиталася, Ігор запросив її на каву. — Вам не завадить трохи збадьоритись, — констатував він. Ігор ще довго казав їй «ви», і ця шляхетна стриманість неймовірно подобалась Дарині. А те, що вони тримали свої стосунки у секреті від усіх, лише додавало особливого шарму і таємничого флеру їхньому роману. Про те, з ким зустрічається Даруся Коваль, не знав ніхто, крім Наді Павлюк. — Не хочу, щоби всі, кому не лінь, нас без упину на язиках носили, — слушно зауважив якось Ігор. — Усім та кожному не будеш пояснювати, що це не банальна службова інтрижка. Дарина була цілком із ним згодна. Поза роботою вони бачилися не часто, зате кожна зустріч ставала маленьким святом. Дуже начитаний, освічений Ігор умів зробити неповторною навіть буденну прогулянку. Він не балував свою милу матеріальними подарунками, розширюючи натомість її внутрішній світ. Утім, Дарина й не прагнула від коханого нічого матеріального. Прагнула Надійка, за себе і за подружку. — Мова не йде про діаманти та норкові шуби, — злостилася вона. — Але іграшку м’яку він міг би тобі подарувати, нє? Або квіти. Сережки срібні чи шоколадку, на крайній випадок… — Для подарунків має бути привід, — повчала Даруся імпульсивну подружку. — День народження, приміром, чи Різдво… На такі свята Ігор завше робить мені презенти. Ніколи не забуває! А все решта — то вже меркантильність! Ти ж не думаєш, що мене його статки цікавлять?! — Ні, твоїх мотивів я певна, — пробурчала Надійка, залишаючись при своїх. * * *


 


 


 


Мрію побачити Париж Дарина плекала давно. Щось вабило її туди. До столиці кохання і моди, старовинного та вічно юного міста. Щось закликало, то гучніше, то пошепки. Штовхало на нерозважливі дії не надто забезпечену дівчину — усього лише санітарку, нехай і вельми престижної приватної медичної клініки. Даруся вагалася довго, куди довше, ніж це собі уявляла Надійка, але за місяць до свого ювілею не втрималась і купила дві путівки до Парижа. Якщо брати завчасно, то вийде значно дешевше, пояснили їй в турагенції. Путівки обміну та поверненню не підлягають — там-таки попередили її. Дарина не знала, чи це законно, але їй було байдуже. Ні повертати, ні міняти їх вона не збиралася. Путівки були відкритими і власник сам мав вписати до них своє ім’я та дані закордонного паспорта. Дарина не могла цього зробити за Ігоря, хоча точно знала, що такий паспорт у нього є — бо інакше сюрприз не вийшов би. Тієї п’ятниці, коли до неї додзвонилися із «Хельга-груп» банку, їй довелося галопом мчати до їхнього центрального офісу, аби через запізнення зі сплатою не почали нараховувати штрафні відсотки. Коли Дарка в картатому червоно-чорному пальті та лимонно-жовтій беретці, що дивом трималася на сяк-так закрученому волоссі, з розгону ляпнулася на стілець перед столом менеджера, той не втримався від сміху. — Я ніколи не вміла одягатися в тон, — Дарина також розсміялася, очима розбризкуючи навколо сотні лукавих чортенят. — А коли поспішаю, то взагалі виглядаю, наче вітром підхоплена. На що менеджер, гарненький юнак років двадцяти п’яти, вибиваючи платіжну квитанцію, заперечив: — Ви прекрасно виглядаєте, пані Коваль. І дуже мило почервонів, обдарований за цей комплімент ніжною посмішкою Даруні. * * *


 


 


 


Наступні п’ять днів видалися на рідкість метушливими. П’ять чергувань підряд вимучили Дарину так, що вона навіть не їздила додому. Не мала ні часу, ні сили витрачати дві години на дорогу туди й назад. Спала у клініці. Ігоря Даруся бачила уривками, максимум по десять хвилин, віталася та розмовляла з ним дуже офіційно. Намагалася всміхатися, бо чоло коханого чомусь рясніло стурбованими зморшками, мов недбало заправлена ковдра у поганої господині. Певно, думає, що мені подарувати, тішилась дівчина, і тут-таки турбувалася — а може, це лише втома, така ж, як у неї? Він, бідняточко з ніг падає, бо лікарі так само хворіють на грип, які там щеплення вони не роблять і як не бережуться, профілактика не завжди спрацьовує. Але нічого. Час плине, і вже дуже скоро Ігор відпочине, як у казці — все вже влаштовано. Повертаючись додому в середу близько півночі, з останнього на цьому тижні чергування, Дарка заснула в маршрутці, та так міцно, що, не приходячи до тями, зробила два зайвих «кола пошани», доки її зіщулену фігурку на задньому сидінні не помітив водій мікроавтобуса. — Звідки? — коротко спитав він, розбудивши дівчину. Та закліпала на нього змученими оченятами: — З лікарні. Я там санітарка. — Ясно, — шофер, невисокий дядько в куцому заношеному піджаку, сяк-так напнутому на грубий светер, розвернувся і потопав до свого місця, на ходу бурмочучи: — Кажи вулицю, куди їхати, підвезу вже, де тебе подінеш, хіба це діло — поночі сама, та ще й така молода. — Я у приватній клініці працюю, — невідомо нащо гукнула Даруся йому навздогін. — Там усе дорого! Дядько зупинився, озирнувся і скупа посмішка загойдалася на його вустах, мов паперовий човник на хвилях весняного струмка. — Я тридцять років за кермом, — повідомив він. — І таксистом був, і хліб розвозив… Трохи знаюся на людях, еге ж. Дорога цього вчить. По тобі видно, доню, що ти від роботи не тікаєш. То де ти, значить, живеш? Кажи, не стидайся. — Вулиця Володимира Великого, дім сто двадцять п’ять, — відповіла дівчина і солодко позіхнула. — Дякую. 2


 


 


 


Не зважаючи на стому, в ніч із середи на четвер дівчина не спала. Дарина була певна, що вимкнеться, заледве її голова торкнеться подушки, але помилилася. Аж до самого світанку вона крутилася у ліжку. Сон ніяк не приходив, тільки пекельно, до сліз, боліли очі, та голова йшла обертом, як від передозування кофеїном. Утративши терпець та рештки надії на сон, Дарина підвелася, зварила каву та почала пакуватися. У неї взагалі було небагато речей. Вона взагалі не розуміла тих, хто їдучи куди-небудь на два дні, тягне за собою валізу розміром із залізничний вагон. Проте для зустрічі з Парижем Даруся таки приготувала дещо особливе. Зі щоденного прогнозу погоди в Європі вона довідалася, що навіть кінець листопада у Франції обіцяє бути досить теплим і цілком сухим. Тому й наважилася купити ту сукню. Витратила півзарплати, що було повним безумством. Значно ліпше було б відкласти втрачені гроші на саму подорож. Надя, побачивши придбання подруги, похмуро поцікавилася: — Скільки? Дарина відповіла. Надійку заціпило. Траплялося таке нечасто, тому, користуючись паузою, Даруся квапливо додала: — Це розпродаж. Знижка п’ятдесят відсотків, модель минулорічного літа. Французька. Я просто не змогла встояти. — Знаю я ті знижки! — оговталася нарешті Надя. — Тим крамарям аби людей дурити! Ну міряй уже, якщо купила. Дарина послухала. Коли вона випурхнула з ванни у червоних черевичках на високих тонких, як голка, підборах та у своїй покупці, Надійка зойкнула і, простягнувши вперед тремтячу руку, обережно погладила поділ модельної сукні, що закінчувався десь сантиметрів за п’ятнадцять до Дарусиних колін. — Господи, воно — твоє. Таке буває. Це плаття — твоє. Як на тебе шите, але це ще не все. Воно… ну… таке, ніби ти у ньому народилася! І таке просте на вигляд! Така… оманлива простота. Дарина хмикнула. — А я тобі про що?! Сукня з яскраво-червоного трикотажу, м’якого та ніжного, як дотик коханого, щільно обтягувала руки та бюст, а від стегон розширювалася спідницею-напівсонцем. Досить коротка — за висловом Наді, тяжко, але тримається у межах пристойності — та зі спокусливим вирізом. Вона настільки личила Дарині, вигідно демонструючи стрункі ніжки та підкреслюючи тонку талію, що її ціна сама собою перестала мати хоч якесь значення. Фасон називався «Марі-Ортанс», а «Ортанс» означало «гортензія». Тому Дарусю анітрохи не дивувало, що у цій сукні вона чулася прекрасною квіткою. * * *


 


 


 


За зборами час збіг непомітно. І коли Дарина подзвонила Ігорю, на годиннику була десята ранку. Коханий, здається, спав, бо відповів на її дзвінок глухуватим і сердитим голосом і швидко обірвав її перепрошення. — Що ти хотіла, Дарусю? — Нам потрібно зустрітися. Є важлива розмова, любий. Я тебе розбудила? — Нє, то мобільник чортів завалився десь за кушетку і теленькав на весь кабінет. Ледве дістав його… Я ще на роботі. Давай зустрінемось «В Ольги», що біля Палацу Мистецтв. Скажімо, о сьомій вечора. — Ти маєш рацію, нам давно треба поговорити. Ось воно, втішилася Даруся, заледве встигнувши дати відбій. Сьогодні Ігор освідчиться їй. Зробить нарешті довгожданну пропозицію руки і серця. І вона, Дарина Коваль, її прийме. Ще б пак! Бо вона не з тих самовпевнених дуреп, що у відповідь на слова любові починають крутити носом, мов флюгером: ах, я не впевнена у своїх почуттях, мені треба подумати, спитай мене іншим разом! Їй нема про що думати. Вона скаже «так». І як слід підготується до цієї знакової в її житті події. Приведе себе, нарешті, до ладу. Зробить укладку. Одягне щось святкове. Цей день вона запам’ятає назавжди! — приємно думалося Дарині. Решту дня Дарина провела в перукарні, з наміром безжально пустити на вітер тяжкою працею зібрані кошти. За Дарусю взялася власниця перукарського салону «Квітослава» особисто. Колись, років п’ять тому, коли дівчина щойно влаштувалась на роботу в клініку, їхня перша карета швидкої допомоги, викуплений за безцінь в якоїсь державної лікарні списаний «Рафік», привіз до клініки пані Квітку з гострим апендицитом. Операцію жінці зробили швидко і вдало, але доглядати за нею не було кому. Медсестри, тоді ще не маючи стабільної зарплати, мінялися частіше, ніж Даруся встигала випрати за ними халати, тому за пані Квітославою довелося ходити їй. І жінка цього не забула. Пані Квітка була надзвичайною перукаркою, і, живи вона десь у Голівуді, тамтешні «зірки» билися б за право бути її клієнтами. Тут, у Львові, вона зналася із дрібнішими «зірками», «зоряним пилом», як, сміючись, називала наш бомонд. І пускала до себе винятково тих, до кого мала певні сентименти. Ні за які гроші до пані Квітослави не змогла б потрапити особа, їй неприємна. Тому вищим шиком вважалося недбало зронити десь на вечірці: «Я робила зачіску в „Квітці“» — заздрісні погляди, зойкання та охання як супровід такого зізнання були забезпечені. * * *




 


 


 


— Що маєш надвечір? — поцікавилася пані Квітослава, пропускаючи крізь пальці кучері Дарини. — Ділову зустріч, здибанку з подругою чи може з мужчиною? — Останнє, — вимовивши це, Дарина відчула, що червоніє. Велике дзеркало навпроти неї це підтвердило, і дівчина засовалася у своєму кріслі. — Це побачення. Дуже важливе. Я гадаю… впевнена, що матиму нині шлюбну пропозицію. — Ну, — лице пані Квітки посвітлішало й стало молодшим ще на кілька років, — так і буде. Якщо він тільки не повний бовдур, і цінує те, що має. Слухай, давай ми тебе підстрижемо! Ти лише поглянь, що це таке висить? Таке волосся, а виглядає як мотузки! Зараз ми тобі гривку зробимо. Будеш левицею! І макіяж я тобі сама накладу. — Не треба, — пискнула Даруся. — Я… тільки укладку… грошей бракує… Пані Квітослава обурилась, войовниче заклацала у повітрі ножицями. — А бодай мені не дождати, коли це я з тебе гроші брала?! Усе коштом закладу, дитино. Ти на це заслужила. Я тебе припрошувала ходити до мене щотижня, а ти що? За п’ять літ аж сім разів була! І про гроші нічого мені не кажи, чуєш, мала? Як ти мене виходила, то хіба за гроші?! Як з-під мене виносила, мила мене, зачісувала, то хіба премію чекала? Де там, аби цукерки дати, мусила за тобою бігати по всенькій лікарні, і то в моєму тяжкому віці! Так що маєш до «Квітки» абонемента на все моє життя. — Дякую, — розчулена Дарина зненацька навіть для себе самої випалила, — а ці вихідні ми проведемо у Парижі! — Ну то супер! — втішилася пані Квітка, заколюючи волосся дівчини. — То є найкраще у світі місто для заручин. Там кохання розлито в повітрі, як ті парфуми. Кавалер платить за путівки? — Так, — відважно збрехала Даруся. — Щедрий хлопець. Плюс на його користь. Була б ти не засватана, я б тобі порадила триматися подалі від скнар. * * *


 


 


 


До кав’ярні «В Ольги» Дарина прийшла завчасно, так гарно підстрижена і нафарбована, що кілька авт на вулицях гальмували із вереском, бо водії в них задивлялися на руду красуню. Маючи у запасі рівно півгодини — адже Ігор ніколи не запізнювався — погортала меню, зупинившись на лимонному тістечку та каві по-талліннськи, з молочним лікером. Їсти Дарусі геть не хотілося, від хвилювання пропав увесь апетит, але з самого ранку вона не мала й ріски в роті, тому змушувала себе ковтати шматки на диво смачного тістечка, згадуючи слова пані Квітки. І чому за все мусить платити чоловік? Це несправедливо! Адже саме їй спала на думку ідея про подорож до Парижа! І що вона мусила зробити? Сказати «Дай мені грошей на сюрприз, любий»? Що за маячня! Це все одно, що зажадати «Купи мені щастя!». Чи то світ став такий скажений, чи то вона надто старомодна — сумно міркувала дівчина. Ігор увійшов до зали рівно о сьомій, як обіцяв. Доки він шукав поглядом Дарину, та дивилася на нього і милувалася. Який же він у неї гарний! Вбраний у сірий діловий костюм. Ігор завжди ходив у костюмах. Та у бежевий плащ. Такий стрункий і підтягнутий, щирий, однак не багатослівний, і… дуже красивий! Справді, найчарівніший чоловік з усіх, яких вона коли-небудь бачила. І він її кохає! Він просто надзвичайний! Дарина помахала йому зі свого кутка. Вона навмисне обрала столик на двох прямо біля вікна, за яким вже панували густо-сині осінні сутінки. Ігор, помітивши її, коротко всміхнувся, кількома кроками перетнув невеличке затишне приміщення, де вони часто бували, і опустився на стілець навпроти Дарусі. Вона потягнулася до нього за поцілунком, який і отримала — звичний, у щічку. — Привіт. Ти вже зробила замовлення? — Уже. Я навіть встигла з’їсти купу кілокалорій і запити їх кавою. Ігор осудливо похитав головою. — Чим ти тільки забиваєш собі судини? Я так розумію, атеросклероз тебе не лякає. — Будь-який різновид склерозу лякає мене лиш можливістю забути твоє ім’я. Але дякую, мені приємна твоя турбота. Як пройшов день, любий? — Як завжди, — Ігор зробив знак офіціанту. — Я візьму салат «Цезар» з телятиною, будь ласка. Ти пам’ятаєш пані Пелех? — звертаючись уже до Дарини, промовив він. Вона кивнула. — Ту стареньку, що схожа на бабу-ягу, з носом, як коцюба? Звісно. А що з нею не так? — Дарусю, я тобі дивуюся. Тільки ти з твоїм янгольським характером можеш називати «старенькою» ту дідькову кревну. І спитала б краще, що не так зі мною є нині, і було, коли я здуру погодився робити їй операцію. Їй сьогодні зняли бинти і тепер вона викапана баба-яга з профілем римських патриціїв. Дарина розсміялася. — Ти насправді так не думаєш. Ну зізнайся, ти ж любиш своїх пацієнтів? Ігор знизав плечима. — Так, авжеж. Вони мене годують. — Ні, не будь циніком, любий. Ти все одно мене не переконаєш у своїй корисливості. Ти не такий. Для мене інше є загадкою… — Що саме? — Чому люди вважають, що, виправивши носа чи підтягнувши щоки, досягнуть в житті чогось більшого, аніж змогли б зі своїм природним виглядом? — Я не знаю, — промовив Ігор, дегустуючи салат. — Сам про це часто думаю. Як на мене, для того, щоб відбутися в житті, щонайменше безглуздо покладатися тільки на фасад. Є багато інших способів досягнути успіху, а плацдарм для цих досягнень завжди слід готувати заздалегідь. Усе ретельно плануючи та прораховуючи, — Люсик повчально підняв вказівного пальця. — Немає у природі ніякого колеса фортуни, а якщо і є, то воно давно заіржавіло. — Твоя правда. І, до слова, про досягнення… Може, вип’ємо шампанського? — запропонувала Дарина. — Справжнє шампанське, — менторським тоном сказав Ігор, — буває лише у Франції. Крім того, Дарусю, ти ж в курсі — я терпіти не можу цей газований компот. — А мені подобається, — прошепотіла Дарина, знітившись. — Ти завжди такий серйозний, серденько. Мабуть, і на власному весіллі не питимеш. — Ну, тоді доведеться. То що ти мені хотіла сказати? — А ти? — Пані, як завжди, уперед. — Добре, — за відсутності шампанського дівчина ковтнула кави для хоробрості. — Пам’ятаєш ту обіцянку, що ти дав мені місяць тому? — Це яку? — Ти казав, що виконаєш будь-яке моє бажання на мій ювілей. Що не довіриш цю відповідальну справу жодному джину. Чи не так? — Так, було. Підтверджую, — почувши це, Даруся шумно зітхнула, лише після цього втямивши, що чекала відповіді, затамувавши подих. — Ти готовий дотримати слова? — Ну для чого тягти кота за хвіст, Дарино? — поцікавився Ігор з ледь помітним роздратуванням. Виделка, якою він розгортав листя салату на своїй тарілці, лунко дзвякнула об фаянс. — Ясно, що готовий! — А чому ти так на це реагуєш? — очі дівчини наповнились слізьми. Щось пішло не так. Ні, щось було не так від самого початку цієї вечері. — Я завжди починаю здалека, каюся. Та раніше тобі це подобалося. — Даруй, — Ігор відклав виделку і, простягнувши руку, торкнувся Дарининого рукава. — Пані Пелех довела мене, якщо чесно. Дві години правдивої галицької лайки та прокльонів — то занадто навіть для мене. Ніс їй був недостатньо прямий, а її старий писок недостатньо омолодився. І все одно я не мав права зриватися на тобі. Пробач. — Та нічого, то пусте. Усе гаразд. Я вже не серджуся, — від гніву та сліз Даруся відходила майже миттєво, усі про це знали і цілком успішно цим користувалися. Ігор примружився, обдарувавши дівчину поглядом ситого кота. Він був явно задоволений. — Що ж, тоді скажи, будь ласка, чого ти бажаєш? «Заміж за тебе вийти», — закортіло сказати Дарині, так сильно, що вона ледь встигла прикусити язика, а натомість урочисто, неначе фея, що володіє чарівною паличкою, оголосила: — Хочу з тобою до Парижа на найближчий вік-енд. Там ми зможемо випити справжнього шампанського! Неодмінно на Ейфелевій вежі! Коли під нами буде цілий світ! — Але так скоро… Дарусю, а путівки? Твоє бажання надто дороге! — Ігор виглядав заскоченим цією пропозицією, як той коханець у ліжку чужої дружини. — Ми могли б поїхати в Яремче. Або змотатися на Синевир… — При всій моїй любові до Карпат, путівки до Парижа вже у мене. Вуаля! — жестом досвідченого фокусника Дарина видобула їх з кишені свого пальта і поклала на стіл. Ігор витріщився на них, як на живих тарганів у своєму супі. Ентузіазм дівчини став поволі згасати. При всій своїй наївності сліпою вона не була. — У чому річ? Ти не радий? — запитала вона. — Я… та ні, чому ж… та навіщо ти… — О, ні, — до Дарусі дійшло, у чому справа, і вона засміялась від полегшення. — Я здогадуюсь, що не так. Ти вважаєш, що я не мала б так витрачатися? — Точно! У яблучко! Може їх ще не пізно здати? — невпевненим голосом проблеяв Ігор. — Пізно. Було пізно за хвилину по їх придбанні. Тому я й купила їх задешево, — тут Дарина трішки злукавила, але на добру справу. — Зрозумій, Париж — це моя мрія. Вихідні в Парижі з тобою — це все, чого я нині хочу. Ну… майже все. Я триматиму тебе за руку, коли ми гулятимемо Монмартром. Будемо снідати у готелі, а вечеряти у якомусь маленькому кафе. Ми побуваємо у Луврі, уяви собі! Побачимо Джоконду, полотна Рембранта, Рубенса! У турфірмі мені сказали, що готель, де нас поселять, дуже затишний. Ти нарешті розбудиш мене поцілунком — я так цього хочу! Ми цілу вічність не були разом! Ігор, надутий, як сич на погоду, совався на своєму стільці, наче намагаючись навпомацки знайти лисе місце у кактуса. Вираз обличчя він мав такий, що від нього молоко би скисло. Було видно, що Даринин сюрприз його не порадував. І мова йшла зовсім не про зайві витрати… Від поганого передчуття дівчину кинуло у жар. — Ігоре… — ледве виштовхнула вона із луб’яного горла, — ти ж поїдеш зі мною? Той нарешті зібрався з духом і коротко відповів: — Дарусю, пробач, але… ні. На якусь мить їй стало важко дихати. Так, ніби хтось викачав усе повітря з її легенів. Дарина знов приклалася до кави і закашлялась. Гаряча густа рідина потекла з кутика рота, капаючи прямо на комірець пальта. Ігор спостерігав за дівчиною, трохи скрививши вуста, хоч і виглядав винуватим. Трясця, він чув за собою вину. Яку? Що він накоїв? І, в жалюгідному очікуванні дива, якого — вона вже знала це достеменно — ніколи не станеться, у прагненні склеїти те, що розлетілося на тисячу дрібнесеньких скалок, Даруся по-дитячому пролепетала: — Ти не можеш їхати зі мною, так? Невідкладні справи? Хтось із родичів захворів? Щось з твоєю мамою? А може невідкладна операція? — Спинися, — Ігор попереджувально підняв руку. — Тільки не треба істерик. Вислухай все до кінця. Я все ж мушу тобі це сказати, хоч мені й важко. — Тобі важко, — безтямною луною повторила Дарина. Ігор кивнув. — На твій ювілей я хотів попрощатися з тобою. — По… попрощатися? — Даруся почала затинатися. — Ти ку… кудись… за… кордон зібрався? — От іще, — пхикнув Ігор зневажливо. — З моїм фахом я і тут можу жити, як король. Нащо мені переучуватися та роками там іспити здавати? Просто я одружуюсь. Скроні Дарини немов стиснув розпечений обруч. — Одружуєшся?! На кому? — тоном засудженої до страти королеви спиталася вона. — Я її знаю? Пальці дівчини наче узялися кригою, і, слово честі, вона не дуже здивувалася б, почувши той тріск, який буває, коли під каблуками хрустить тоненький лід. Ігор мовчав. — То я її знаю, любий… тобто… так чи ні? — Ну, може, бачила кілька разів, — неохоче відповів Ігор. — Це Станіслава, Стася Палій. Донька пана Степана. Ми з нею вже півроку зустрічаємось. — Так довго! — у серце немов увігнали гострий ніж. Степан Палій був засновником і абсолютним власником клініки «Авіцена», та його єдину дочку Даруся, хоч убий, не пам’ятала. Вирішила, що варто ще щось сказати. — Що ж… розумний крок… з твого боку. — Ну, не на тобі ж мені одружуватися. Ти сама подумай — санітарка і я, що це за пара? Як вода та олія — не змішаються, скільки не колоти. А Стася — хороша партія для мене. Цілком. І вигідна, так. Чому це має бути погано? — Це чудово. Я вас вітаю. Скажи мені, куди послати квіти? — ледь зібралася з силами на якийсь коментар Дарина. — Дарусю, це не похорон. Будь розважлива. Я не хочу більше морочити тобі голову. Тобі вже тридцять, мусиш влаштувати якось своє життя. Подумати про шлюб з рівнею. З медбратом там, чи, може, з охоронцем. Ти зависоко літаєш, люба. Думаєш, що популярність — це лише усмішки та доброта. А це ще й праця, дорогенька моя. Тяжка праця. Треба витримувати певний рівень. Ти до нього, вибач, не дотягуєш. — Так, і ти мене вибач. — Гідно відповіла дівчина. — За що?! — здивувався Ігор. — Ну, що не дотягую… Ігоре, — чомусь здалося конче важливим дізнатися про це, і то негайно, — а вона красива? Твоя Стася Палій — вона гарна? — Я тебе благаю, ну яке, яке це має значення? — виведений з рівноваги, Ігор дозволив собі те, чого раніше ніколи не дозволяв, а саме крик. — При чім тут врода? Хто тобі сказав, що це важливо? Ти казок в дитинстві перечитала? Що з тобою, га? Жіноча врода в шлюбі важить менше, ніж карат! Нічого вона не варта! Головне — це взаємоповага й спільні інтереси. — Стася цікавиться пластичною хірургією? — несподівано для самої себе, іронічно запитала Дарина. — Я не зобов’язаний слухати цю маячню, — пихато сказав Ігор. — Якщо бажаєш поводитись, як маленька, — прошу дуже, але без мене. Він почав підводитись — дуже повільно чи то просто так здавалося знекровленій Дарині? Її охопила глибока апатія, схожа на відчуття від уколу новокаїну, і лише неслухняні губи ніяк не могли вгамуватися. — Ні, стривай. Ще одне. Вона і ти… ви з нею… словом, ви були… близькі? Ну от. Ляпнула-таки. Язик мій — ворог мій. Зараз він скаже «так», і вона помре від болю. — Звісно, ні, — запевнив Ігор. — Вона себе шанує. Порядна дівчина з порядної родини, а не якась там потіпака. Господи, Боже милий… краще б він сказав «так». — А-а-а… — не сказала, а радше квакнула Даруся, та не змогла закінчити фрази. Погляд Ігоря був зараз саме розуміння. — Не трудися. Я знаю, що ти хочеш спитати. А як же ми з тобою, так? Але «нас із тобою» не існує. Немає у природі такої сполуки. Просто я мужчина, маю певні потреби і вдовільняю їх. Усе просто. Дарина закрила очі. От якби ніколи більше не бачити ані світу білого, ані цього вродливого, холодного лиця, — промайнула спокуслива думка десь на межі свідомості. — Якби… однак вона мусить дивитися правді в лице. Пригадалися їхні обійми на кушетці у кабінеті чергового лікаря, або у вільній палаті, завжди квапливі, ніби вкрадені. Хвилини близькості, що так і не принесли їй щастя. Може тому, що це була несправжня близькість. Нічого особистого, тільки секс. І ще Дарці згадалося, що Ігор ніколи не запрошував її до себе. Ми й так постійно бачимося на роботі, кицюню, — казав він їй завжди. Мало хто водить додому повій. А особливо — безкоштовних повій. Санітарок, з якими «вдовольняють потреби». Які стають рівнею хірургам тільки у горизонтальному положенні, — мов ляпас вдарила думка. Дарина рвучко підвелася. Її зіниці здавалися уламками зеленої смальти на смертельно блідому обличчі. Цього Даруся, звичайно, не бачила, проте відчувала, як терпнуть руки і ридання рветься з грудей. Те ридання, якого він не мав почути. — Шкода, що різниця у нашому соціальному статусі не хвилювала тебе так сильно три роки тому, коли ти вперше облапував мене на своїй кушетці, — різко кинула Дарина. — Це конче називати так вульгарно? — обурився Ігор. Дарина похитала головою. Вийшло невдало, бо голова негайно пішла обертом, не гірше від дзиґи. Накотила нудота, такою потужною хвилею, що дівчині здалося — ще мить, і її таки знудить. Але минулося. Вона ще знайшла у собі сили для останнього акорду. — Секс без любові — вульгарний, як ти його не назви. І… я маю для тебе новину, Ігоре, ти не мужчина. Плюнь межи очі тому, хто сказав тобі, що це так, бо він збрехав. Безсоромно збрехав. Біль нарешті прорвався назовні слізьми, нестримними риданнями. Дарку затіпало так, ніби хтось щодуху трусив її за плечі, і, не бажаючи, щоби хтось, а особливо Ігор, бачив, як сильно вона страждає, дівчина вибігла з кав’ярні так швидко, як тільки змогла. 3


 


 


 


Ноги були, мов ватяні, та все ж слухняно, хоча й повільно несли її крізь холодне, вогке надвечір’я, пронизане сирістю. Падав дощ, його крижані струмені затікали їй за комірець, та Даруся на це не зважала. Просто йшла невідомо куди. Раптом згадалась неня: «Життя — це біль, доню. Маєш бути готова до цього». — А я не готова, — прошепотіла Дарина, і перехожий, що крокував поряд із нею, злякано відсахнувся. Мабуть, її шепіт насправді був криком. — Я не готова, мамо. Чому ти не сказала мені, що це такий сильний біль?! Їй здавалося, що вона десь згубилася. Заблукала у згорілому лісі нездійсненних бажань, поміж чорних, обвуглених дерев, де земля притрушена сірим попелом втрати. Ще годину тому життя Дарусі було простим і зрозумілим: кохання, робота, мрії… Ні, вона не будувала якихось далекоглядних планів чи наполеонівських проектів. Вона лише хотіла бути щасливою. Поряд з тим, кого вона любить, і хто кохає її. Побувати у Парижі. Народити дітей і побачити онуків. Усе так просто. А тепер у неї залишилася сама робота. Ні кохання, ні мрій. І ті дві путівки, як документальні свідоцтва її безмежної глупоти та до виску поросячого дурної романтичності. Любові закортіло бідній дівчинці. Та так, що аж на три роки знепритомніла. Правильно казала мама «Дурне теля неприв’язане». — Доволі таки категорично розмовляла сама з собою дівчина. А про путівки згадалося до речі, вирішила Дарина. Де вони? Щось вона зробила з ними, але що? Викинула? Ні, просто схопила зі столу, зіжмакала, і запхала туди, звідки витягла — у кишеню пальта. Так, здається… Даруся занурила руку в кишеню і торкнулася цупкого паперу. Та не досить цупкого, аби він не рвався, подумалось зловтішно. Вона й сама не знала, на кого злилася — чи на Ігоря, чи на свою довірливість. Мала рацію Надійка щодо неї, як не прикро це визнавати. Що ж, саме час попрощатися з останньою мрією. Спочивай з миром… До найближчої сміттєвої урни біля газетного кіоска було два кроки. Дарина подолала їх буквально одним стрибком, наче той кенгуру. Дістала одну путівку і порвала її на конфеті, так квапливо, ніби боялася, що їй хтось завадить. Розірвана надія полетіла в чавунне дуло смітника. Даруся вхопила другу путівку, міцно затисла її між пальцями, і… Як скажений у її сумочці затіпався мобільний. * * *




 


 


 


Дарина глянула на панель — Надійка. Не дуже їй хотілося говорити зараз з доброю приятелькою, яка виявилася цілком правою щодо її коханого. Але телефон не затихав. А може вона відчула, що їй погано, подумала Дарка й автоматично піднесла телефон до вуха: — Слухаю тебе уважно, Надійко. — О! Ти слухаєш мене уважно, з якого часу? — Удавано здивований голос почувся з того боку. Дарина глянула на годинник. Від моменту, коли розійшлася з Ігорем минуло двадцять хвилин. — Останні двадцять хвилин, ледве стримуючи сльози відповіла Дарина. Надійка відчула, що з приятелькою щось не так. І, як це не дивно, вона миттю здогадалася, що трапилося: — Той Альфонс таки розчарував тебе? — Так, — глухо відповіла Даруся. — Він одружується. — Дарусю, кохана, — Надійка не знала, як втішити приятельку, бо навіть вона не сподівалася такого повороту. — А путівки, — невідомо для чого спитала вона у Дарини. — Я їх порвала. — Обидві? — поцікавилася Надійка. — Це ж три тисячі. Ми б могли поїхати туди разом, а гроші я б тобі потроху віддала. Дарина шморгнула носом: — Вибач, приятелько, я ні про що зараз не можу думати. Хоча коли чесно, я порвала лише одну путівку, другу не встигла. Ти подзвонила. — От і прекрасно! — вигукнула Надійка, — поїдь сама. — Тобто як сама? — не відразу зрозуміла подругу Дарина. — Просто — сама. Ти ж завжди мріяла про той Париж і так тяжко гарувала на ці путівки. Зроби собі зрештою подарунок на День народження. Заодно трохи розвієшся. На якусь мить Дарина побачила просто перед собою вогні Ейфелевої вежі. Плесо Сени, випрасуване прасками річкових трамвайчиків. Собор Паризької Богоматері. Ледь помітну, чарівну посмішку Мони Лізи. Художники на Монмартрі. Триумфальну арку та Елісейські поля з розкішними магазинами й вишуканими жінками, що гуляють повз них із крихітними песиками. Вона відчула неймовірний запах парфумів, свіжоспечених круасанів та запаморочливий аромат кави на сніданок. Перед її внутрішнім поглядом постало все те, від чого вона готова була відмовитися лише тому, що Ігор її покинув. — А знаєш, ти права подруго, — уже дещо бадьорішим голосом відповіла Дарина. — Надійко, люба, вибач що порвала «твою» путівку. Я справді закінчена дурепа. Що б я робила без тебе. Обіцяю, що привезу тобі розкішний подарунок. — Тільки ж не забудь, — докинула на прощання подруга. — Гарної подорожі. Дарина розрівняла путівку й акуратно поклала до сумочки. Хай там що, але завтра зранку вона летить до Парижа. Так, її світ зруйновано. Ну то й що? Вона не перша і не остання. Але одна її мрія все ж мусить здійснитися! Сімдесят дві години іншого життя. Три доби казки. І нехай вона буде сама, що у цьому такого? Щоб випити келих вина, їй не потрібна компанія. Упорається й сама. 4


 


 


 


Сам переліт не запам’ятався Дарині нічим особливим, окрім лоскітливого відчуття у грудях під час зльоту та посадки. Їхній літак приземлився в аеропорту імені генерала де Голля. Дарина, що зовсім не знала французької трохи розгубилася. — Вибачте, чи хтось зупинився у готелі «Аботель Кроун Етуаль», — звернулася вона до своїх супутників по літаку. Одна пара повернулася в її бік. — Це, здається, наш готель, — сказала приємним голосом дівчина, водночас звертаючись до свого хлопця: — Любий, подивися, будь ласка, як точно називається наш готель? Чоловік витягнув путівки й уважно прочитав: — «Аботель Кроун Етуаль». Так, це наш готель, — підтвердив він. Дарина, трохи зашарівшись, попросила: — Чи могла б я поїхати з вами. Я, на жаль, зовсім не знаю французької, а мій супутник, що мав їхати зі мною, несподівано захворів, — елементарна жіноча гордість не дозволила їй сказати незнайомим людям, що її лише вчора кинув хлопець. — Звичайно, — посміхнулася дівчина, — Вікторе, піймай нам таксі, — звернулася вона до свого хлопця. А потім простягнула руку Дарині, представляючись: — Мене звати Ольга. А це мій чоловік, Віктор. Ми лише одружилися. Ми з Чернігова. — Дуже приємно, — відповіла Дарина, потискуючи руку Ользі. — Дарина. Я зі Львова. — Чудово, — потиснув Дарині руку Віктор. — Де ваша валіза. Я не можу дозволити такій чарівній галичанці тягати важкі валізи. Дарина знову трохи почервоніла, не знаючи як реагувати на такий комплімент при молодій дружині. Та Ольга лише розсміялася: — Не дивуйтеся, Дарко, він у мене художник. У нього всі жінки чарівні. — А кохана лише одна, — урочисто промовив Віктор і ніжно поцілував дружину. За кілька хвилин Віктор упіймав таксі. За кермом авто сидів якийсь смаглявий юнак, що беззупину торохтів щось на дикій суміші англійської та французької мов. На свій превеликий жаль, жодної з них Дарина не знала. А ось Ігор вільно володіє французькою, подумала дівчина. Може, він таки правду сказав, що вони не пара. Він освічений, вихований, вишуканий… Мерзотник! Готель під гучною назвою «Аботель Кроун Етуаль», розташований на вулиці Триумфальної арки (Rue De L’Arc De Triomphe), виявився несподівано компактним, усього на двадцять номерів, але надзвичайно затишним і неймовірно гарним. Дарині дістався номер на другому поверсі. Дуже домашній, чистий, з чудовим видом на місто. Ще у номері була ванна! Вона негайно вирішила порозкошувати. Втоми від перельоту Дарина не відчувала. Була інша втома. Та, яку не вилікуєш гарячою водою та запашною піною. Дівчина роздягнулася і занурилась у ванну, повну ароматної піни. І їй знову нестерпно захотілося, щоб Ігор був тут, з нею. Щоб Стася Палій вийшла заміж за когось іншого. А тієї розмови у кав’ярні «В Ольги» не було. Але нехай там як, Дарка не збиралася відкладати знайомство з Парижем у довгий ящик. Тут так мило і тепло навіть спекотно, як для листопада. Справжня весна! Звикла з дитинства усе робити швидко. На збори Дарина не витратила жодної зайвої хвилини. Після коротких вагань між панчохами та колготками, все ж таки — листопад, Даруся зупинилася на останніх. Зверху на «Марі-Ортанс» Дарина накинула чорну кофту. Взула свої чорні черевички, на невисоких каблучках. Взяла невеличку чорну сумочку, і вперед. Даруся, хвилюючись, закрила номер, спустилася в хол готелю і підійшла до портьє. Лисуватий дядько середніх літ, здається, зауважив її ще здалека. При всій своїй недосвідченості, вона не могла не помітити захвату в його очах. Що ж, це було приємно. Жодної зухвалості, тільки щире захоплення. Дівчина всміхнулася і жахливою англійською мовою попросила: — Карту Парижа, будь ласка. Портьє кивнув, повертаючи їй усмішку, і дуже чемно запитав: — Мадемуазель — росіянка? — Ні, я з України. Але… знаю російську. Портьє знову кивнув і за два євро та дві секунди карта Парижа опинилася в руках у Дарини. Назви на карті було зазначено двома мовами — французькою та російською, а люб’язний портьє розстарався і обвів червоним маркером те місце, де розташований їхній готель. — 30 Rue De L’Arc De Triomphe, — нагадав він уже французькою, давши змогу Дарці насолодитися його чарівною вимовою. — Приємної прогулянки, мадемуазель. Несподівано у холі, вона зіткнулася з Ольгою та Віктором. Вони також збиралися погуляти Парижем. Ольга здивовано поглянула на Дарину, а потім ввічливо запитала: — Вибачте, Дарино, ви може збираєтеся до театру? Ми також хотіли якийсь відвідати, але в турагенції нам не пропонували, а де купувати квитки, не знаємо. Дарина злегка почервоніла: — Ні, я не збираюся до театру. — І несподівано, щоб хоч якось згладити свій вигляд, на ходу вигадала байку: в Парижі, неподалік Монмартру, мешкає давня приятелька моєї покійної мами. Я збираюся провідати її. У неї сьогодні День народження. Та спершу трохи погуляю містом. А щоб не витрачати час на повернення в готель, вирішила відразу одягнутися на вечір. Адже у нас лише три дні… Ольга цілком погодилася з Дариною: — Так, звичайно, лише три дні. Ми так мріяли про цю подорож, — і жінка ніжно притулилася до чоловіка. Від цього жесту Дарині закололо під серцем. Але тут вона подумала про театр і запитала: — А ви справді хочете відвідати театр? — Так, хоч якийсь. Ми сьогодні покладемо на це всі сили. — А ви не заперечуєте, якщо вам це вдасться, ви завтра поділитеся зі мною досвідом, і я також відвідаю якийсь театр. Це справді чудова ідея! Ольга весело кивнула головою: — Звичайно! А ви розкажете нам, якщо також щось побачити оригінальне. Будемо обмінюватися досвідом. — Запропонувала Ольга. На прощання вони махнули Дарині приязно рукою: — Приємної прогулянки. — Приємної прогулянки і вам, — гукнула у відповідь Дарина. * * *


 


 


 


Олине й Вікторове побажання Дарині справдились. Спершу Дарка вирішила побувати у Луврі. Вона наче зачарована ходила від зали до зали, зовсім забувши про час. А час не те що просто минав швидко, він летів. І Даруся зовсім не здивувалася, коли, глянувши на годинника, побачила, що провела у Луврі чотири години. Й анітрохи не втомилася. Елісейськими полями, про які вона раніше чула тільки у пісні Джо Дасена, Дарина мандрувала трохи менше, ніж Лувром. Дарці усе неймовірно подобалося… І неонові вивіски численних кінотеатрів. І розкішні магазини, до яких вона навіть зазирнути не наважувалася. І запаморочливо елегантні дами, що виходили з них, гордо тримаючи голови, як королеви. Сама не своя від захвату, Дарина просто не помічала, як усі — і парижани, і туристи — задивлялися на неї. На Римській вулиці повз неї пройшла старша пара. Сивий добродій в довгому чорному пальті й вишукана пані у фіолетовому плащі. Пані лагідно сказала, адресуючись до свого супутника: — Глянь, яка красуня, чи не так? На що чоловік схвально кивнув. Дарина зовсім не знала французької, однак здогадалася, що їй дістався комплімент від красивої пари старших людей. Певно, Стася Палій не викликає таких емоцій у людей на вулицях! Якщо чоловік, у відповідь на запитання, чи гарна його наречена, починає читати лекцію про те, що врода це не головне. Можна й до ворожки не ходити. Ясно й так, що його пара, м’яко кажучи, страшненька. От цікаво, Стася знає, що їй купили чоловіка? Чи вона сама його купила? Чи, скоріше за все, вона вірить Ігореві, думаючи, що той її кохає. — Думаючи про своє, брела вуличками міста кохання Даруся. На терасі одного з ресторанів Дарина випила келих вина бозна-якого року і так легко, ніби робила це все життя. А побачивши відому в світі мережу парфумерних магазинів «Sephora», зайшла придивитися собі щось із парфумів. Дарина прагнула знайти саме свій аромат. Щось терпке і водночас ніжне, свіже з ледь вловимим натяком на спокусу. Вишколені продавщиці зрозуміли її без слів. Обслуговувала її висока білявка арійського типу, яка, перш ніж що-небудь запропонувати, пильно оглянула дівчину так, ніби була кравчинею, і знімала мірку з клієнтки. Третій флакон, що його послужлива блондинка підсунула Дарці під ніс зі словами: — Спробуйте цей аромат, мадемуазель. Він повинен вам сподобатися. Дарина понюхала й мимоволі ахнула: — Він неймовірний, — промовила Дарка геть забувши, що ніхто тут не розуміє української. Однак з її захопленого вигляду продавщиця все сама зрозуміла. Вона подала Дарині дзеркало і показала рукою на її відображення: — Шарман. Дарина вдячно посміхнулася. Це слово вона, як і усі, знала. Парфуми називалися надзвичайно романтично «Поема» від «Ланком». Якби Даруся вміла створювати аромати, то зробила б собі саме такий. За сто п’ятдесят євро вона отримала парфуми, і подарунок — дезодорант і гель для душу з таким самим запахом та пробничок нового крему. Усе це було гарно запаковане і вкладене до фірмового пакета з трояндою, знайомою не одному поколінню жінок. * * *


 


 


 


Місто поволі огорнули сутінки, але Даруся ще не нагулялася. Наступним пунктом у її програмі денній, себто, уже вечірній, був Монмартр. За якусь годину вона вже була там. Людський гамір заполонив усю площу. Панувала, звісно, французька мова, із туристами розмовляли, зазвичай, англійською, але подекуди чулася російська, і ще деякі слов’янські мови. Схоже, на Монмартрі працювали художники з усього світу. Французи кричали «О-ля-ля!» і захоплено підсвистували Дарці услід. Так, наче були матросами, котрі щойно зійшли з корабля після довгої подорожі навколо світу. Стримані японці просто проводжали її зацікавленими поглядами. А один поляк — польську мову, як майже кожен галичанин, Даруся знала дуже добре — закричав ледь не на всю площу: — Панове, подивіться, яка краса! Це ж богиня! І волосся як пожежа. У відповідь на цей вигук почувся дружній і щирий сміх тих, хто зрозумів. А Дарка поправила своє вогняне волосся й усміхаючись подумала: чув би це Ігор, може, пошкодував би, що втратив її… Але взагалі Дарина згадувала Ігоря значно рідше, ніж вона того боялася. Це, напевно, магія Парижа. Звичайні люди, що мешкають тут, відчувають те саме, що й усі інші мешканці Землі: плачуть, радіють, закохуються, розлучаються… Усе, як скрізь. Тільки не для неї. Для неї це місто — мереживо див, найелегантніша столиця старої Європи. Для неї це — Париж. Даруся досхочу наторгувалася з художником-сербом за картину з видом Парижа, яку пригледіла й купила для Надійки. З оглядового майданчика помилувалася запаморочливою панорамою міста. Вона навіть діждалася вогнів, що їх до першого вечірнього шоу запалило всесвітньо відоме кабаре «Мулен Руж», і потому вирішила, що їй вже час до готелю. Була дев’ята вечора. Нарешті дався взнаки переліт. І коли вже дівчина зійшла з Монмартрових небес до його підніжжя, і вирішила зазирнути в карту, щоби знати куди йти, з’ясувалося, що зазирати немає куди. Карту Дарка десь посіяла. 5


 


 


 


«Не панікуй» — в десяте сказала собі Дарина. Але ця мантра не спрацювала, як і попередні дев’ять разів. Спершу Дарка вирішила, що просто запхала карту до пакунка з парфумами, чи поклала в сумочку, але виявилося, що це не так. Грошей залишилося небагато. І, на довершення всіх бід, з її циганським щастям, вона опинилася біля площі Пігаль — осередка нічного паризького життя. Ще біля літака їхню групу суворо попередили: пізнім вечором там ходити не варто. Такий хід подій Дарці зовсім не подобався. І вихід залишався тільки один: спробувати розпитати перехожих. Може, хтось зрозуміє, куди їй треба. Про всяк випадок щільно загорнувшись у кофту, дівчина підійшла до молодої пари в чорних шкіряних куртках. Те, як Дарина вимовила «Rue De L’Arc De Triomphe» викликало у молодят напад шаленого реготу. Потім дівиця, брюнетка з маленькими оченятами і великим бюстом процідила зверхньо: — Вибачте, не розумію. Дарка так і не зрозуміла, чи то її ігнорують, чи панянка просто не знає, де це? А хлопець, блондин, рябий, мов крило зозулі, припустив: — Можливо, вона шукає Тріумфальну арку? І вони пішли собі у своїх справах. Дарина спробувала ще раз. Видивившись старшу жінку, котра невідомо що робила у такому місці. Старенька слухала дуже уважно, однак не зважаючи на те, що цього разу Даруся назвала не лише вулицю, але й свій готель, бабуня ніяково посміхнувшись, пролопотіла «Pardone» і розчинилась у паризькій ночі. Дівчину кинуло в холодний піт. Йти пішки, не знаючи куди, теж не виглядало найкращим вирішенням проблеми. Усі кіоски, де можна було купити хоч якусь карту, вже були зачинені. Треба вибиратися звідси. І Дарина рішуче закрокувала вперед, обираючи напрямок за принципом «ліпше погано йти, аніж добре стояти». Аж тут її погляд впав на ставного, добре одягненого чоловіка, котрий, схоже, саме збирався піднятися на Монмартр. Без особливої надії Дарина підійшла до нього. Ламаною англійською вона спробувала хоча б щось пояснити: — Добрий вечір. Привіт. Вибачте, але я заблукала. Мені потрібен мій готель. «Аботель Кроун Етоль», знаєте? Чоловік озирнувся і здивовано глянув на неї. Він мав гарні очі. Сіро-сині й дуже сумні. Дарина помітила це навіть у мінливому сяйві штучного світла. Утім що їй до цього за діло. — Готель «Аботель Кроун Етоль», — повторила Даруся. — Рю Дель Арк Де Тріумф. Знаєте? Незнайомець мовчав, не зводячи з неї погляд. Дарині примарилось щось схоже на іронію в глибині його зіниць. Ця іронія і ще щось… якесь розуміння, чи що… зовсім збило її з пантелику. — Чому він так на неї дивиться? — Подумки запитала себе Дарина. І тут Дарину осінило. — Звісна річ, він дивиться на неї з розумінням. Мабуть, думає, що вона повія, яка кличе його у якийсь готель. Зараз ще спитає «Скільки?» і тоді вона, Даруся Коваль, крізь землю провалиться. Треба ж так вляпатися! Знітившись, дівчина проте рішуче зашкутильгала геть (один з її черевичків намуляв їй ногу), повторюючи «I’m sorry, sorry». Чоловік зупинив її лагідним жестом. — Усе гаразд. Не вибачайтеся. Я американець, турист. Приїхав до Парижа на вік-енд. Дозвольте провести вас. Із усього цього монологу Дарина втямила дві речі: він американець, і, здається, хоче щось для неї зробити. Вона сумно зітхнула і промовила: — Погана англійська. Чоловік поклав руку собі на груди й виразно промовив: — Марк Вінтерз. — Дарина Коваль, — назвалася дівчина. — Даріна? — Що ж, ваша українська аж ніяк не краща за мою англійську. Кличте мене Дорі, — і Дарина також торкнулася свого бюсту. — Дорі, о’кей? — Радий познайомитися, Дорі. — Я не знаю, де мій готель, — далі намагалася пояснити щось Дарина ламаючи язика на англійській мові. Марк ще раз запитально подивився на Дарину: — Як називається готель? На щастя, це Дарина зрозуміла, тому максимально чітко повторила: — «Аботель Кроун Етуаль». Чоловік якийсь час подумав, а потім, наче прийнявши якесь рішення промовив: — О’кей! — і галантно підставив дівчині зігнуту в лікті руку. Дарина буквально якусь мить вагалася, а потім трохи з острахом сперлася на неї з елегантністю, яка подивувала її саму. Вони рушили нічним Парижем. — Ви з Росії, — запитав її Марк. — Ні, з України, — чемно відповіла Даруся, а потім, думаючи, що Марк можливо знає російську, додала: російську я також знаю. Марк ввічливо посміхнувся й розвів руками. Він спробував продовжити їхню розмову англійською: — Україна, Київ? — Yes, yes, — радісно захитала головою Дарина, радіючи, що її розуміють. Марк бачачи радість чарівної іноземки, посміхнувся й собі. Дарина помітила, яка у нього гарна посмішка. — Сполучені Штати, Денвер, — показав рукою на себе чоловік. Вони йшли якимись крихітними, вузенькими вуличками нічного Парижа. Було зовсім не страшно. Щось справжнє ховалося у цьому чоловікові з ім’ям, таким схожим на українське Марко. Щось надійне. Якась певність і щирість, від якої не може йти жодної небезпеки. Несподівано Марк зупинився. Вони стояли біля затишної паризької кав’ярні: — Кави? — запитально поглянув він на Марк на Дарину. — О’кей, — погодилася вона, а про себе подумала: а чому б і ні? Пили каву з білих горняток і спілкувалися практично одними жестами. Дарка показала три пальці й промовила: — Я маю три дні в Парижі. Марк натомість показав чотири пальці й весело сказав: — Я маю чотири дні в Парижі. — Потім показав: сьогодні другий день. Дарина зрозуміла й собі показала на перший палець, додаючи словами: — Сьогодні мій перший день. Цей кумедний спосіб розмови їх дуже веселив. Несподівано у кав’ярні заграла жива музика. Марк елегантним жестом запросив Дарину до танцю. Вона скинула свою чорну кофтину і з’явилася у всій своїй красі. У неперевершеній «Марі-Ортанс». Марк танцював дуже гарно. Дарина дещо гірше. Але як справжній кавалер, він вів її у танці, і тому усі присутні зачаровано спостерігали за цією красивою парою. Під чарівні звуки музики у плавному леті поруч з чарівним незнайомцем, Дарина цілковито забула про Ігоря і ту образу, яку заподіяв їй колишній коханий. Вона правда розуміла, що це дещо божевілля, отак безпечно проводити час з іноземцем, у незнайомому місті, у чужій країні… Проте внутрішній голос підказував їй, що цьому чоловікові можна довіритися… А чи не те саме ти говорила про Ігоря? — іронічно запитав внутрішній голос. Той теж здавався тобі надійним і безпечним. Я все про нього знаю, — насварила Даруся свою підсвідомість. — А за Марка, на відміну від Ігоря, я заміж не збираюся. І не зустрічаюся з ним, і не сплю. Просто він веде мене додому… тобто до готелю. Нарешті вони продовжили свою подорож до Дарчиного готелю. Марк щось їй говорив, кумедно махаючи руками. Знаючи напевне, що супутниця його не розуміє, він усе ж таки намагався розважити її. Це трохи дивувало Дарину, адже Марк справляв враження людини, для якої кожна хвилина на вагу золота. Ділова людина у Парижі. Що він тут робить, сам? Хоча… а чому вона так вирішила, що сам? Може, його дружина відсипається у номері після перельоту, а він вийшов подихати свіжим повітрям? Даруся обережно опустила очі, але жодних обручок на його пальцях не помітила. І їй сподобалися руки Марка. Сильні та витончені. Руки піаніста або хірурга. Цікаво, хто він за фахом? От у Ігоря… — Годі вже! — чітко і голосно наказала сама собі дівчина. Пан Вінтерз усміхнувся. Він, мабуть, вирішив, що Дарина щось йому відповіла. У цей момент з-за повороту вигулькнув її готель. Дарка відчула гострий жаль, коли побачила його. Це означало, що їм пора прощатися. Вони зупинились у холі готелю: — Дуже дякую, — щиро посміхаючись Маркові, мовила Дарина. — Ви дуже добрі, — додала вона, на знаючи інших слів англійською. — Які ваші плани на завтра? — несподівано запитав Марк. Дарина не зовсім зрозуміла про що він говорить. Відомим було лише слово завтра. Але спробувала відповісти: — Париж, вулиці, театр… Тоді Марк підійшов до реклами кави, вказав Дарині на горнятко і сказав: — Сніданок, — це слово він доповнив жестом наче підносить до рота виделку, а потім п’є каву. Дарина, здається, зрозуміла про що йдеться. — О’кей. Марк знову підійшов до Дарини і показав їй пальцем на свій ручний годинник. Палець вказував на десяту годину: — Тут, — показав він наступним жестом. — Добре, — сказала Дарина, а потім швидко поправилася: о’кей. Марк уважно подивився на неї, а потім ламаною українською мовою спробував повторити: — Добре. Дарина була надзвичайно зворушена такою уважністю співрозмовника. А коли він на прощання ще й поцілував їй руку, вона мало не втратила дар мови. За всі три роки зустрічання з Ігорем, він жодного разу не поцілував їй руки. 6


 


 


 


У номері, вкладаючись у ліжко, Даруся продовжувала думати про Марка. Він такий добрий! Якби не він, вона, швидше за все, ще й досі блукала б десь навколо Монмартру. І ще він дуже симпатичний. Високий брюнет. Волосся густе, шовковисте, гарно зачесане. Плечі широкі, навіть під курткою це видно. На вигляд йому років тридцять п’ять, може, тридцять сім. Чим же він займається? Чимось таким не панським. З тих робіт, що справді є роботами. Але очі у нього все ж якісь сумні. Печальні. Так може дивитися лише людина, яка пізнала гіркоту втрати. Дівчині стало нестерпно шкода, що вона не знає англійської. Якби вона знала англійську, то могла б про все розпитати Марка. А може він би й не сказав нічого. З якого це дива йому сповідатися незнайомій жінці? А от вона… наважилася б розповісти йому про Ігоря? Про все, що вона пережила? Ні, навряд чи. Надто серйозна і болюча тема для короткого знайомства. І все одно, жаль щодо мови. Треба буде обов’язково взятися за вивчення мови, як повернеться додому. Згадавши про повернення, Дарці прийшла в голову несподівана ідея подзвонити Надійці. * * *


 


 


 


З першого разу Надійка не взяла мобільний. Тоді Дарина спробувала ще раз. — Дарко, у тебе совість є! — почувся на тому боці розлючений голос подруги. — Пів на другу. Я сподіваюся тебе не викрали терористи, що ти так пізно дзвониш! Тільки тепер до Дарини дійшло, як довго вона сьогодні на ногах. Але не це було головне: — Надійко, дорога, я сьогодні провела такий прекрасний день, — захоплено кричала вона у мобілку. — Дуже за тебе рада. А я сьогодні провела препаскудний день і мрію провести прекрасну ніч, добре виспавшись. — Ну, не гнівайся на мене, подружко. Я така тобі вдячна, що намовила мене поїхати в Париж. — А що трапилося, — уже зацікавленим голосом перепитала Надійка. Дарина блаженно простяглася на великому двоспальному ліжкові: — Сьогодні я познайомилася з таким чудовим чоловіком. — Де? — На Пляс Пігаль. — Він що, сутенер! — Вражено вигукнула Надійка. — Що ти верзеш. Який у дідька сутенер! Надзвичайно ввічливий та милий американець. Я заблукала на Пляс Пігаль, а він відвів мене до мого готелю. По дорозі ми пили каву, і завтра маємо знову зустрітися. — А як же ти з ним спілкувалася? — здивувалася Надійка. — Трохи жестами, трохи словами. Але ми цілком розуміли одне одного. — Одне з двох, — розмірковувала практична подруга, — він або такий самий наївний дурень як і ти, або аферист. Він у тебе часом грошей не позичав? — Надійко, перестань. Не можна думати про всіх так погано, — обурилася Дарина. — Щоб ти знала, не позичав. І бери більше, він пригостив мене чудовою дорогою кавою, і ми багато танцювали в одній кав’ярні. — І він навіть не приставав до тебе? — ніяк не могла втямити логіки незнайомця Надійка. — Уяви собі — ні. На тому кінці запала на кілька секунд мовчанка. Нарешті Надійка озвалася знову: — Ти все-таки вважай, Дарусю. Я б дуже не хотіла, щоб з тобою трапилося ще щось погане. — Усе буде гаразд, ось побачиш. Я просто приємно проводжу час. А чоловіків з мене вже досить! — Ну добре, давай спати, — попросилася Надійка, — а своє ставлення до чоловіків з’ясовуватимеш завтра зранку, — на прощання мовила Надя й натиснула клавішу «відбій». — Ну й добре, — повторила за подругою Дарка, додавши звичне — цьом-па, — і поклала мобільний на нічний столик біля ліжка. А чоловіків з мене таки справді вже досить, як мантру повторила Дарка й з таким наміром заснула в один момент. * * *


 


 


 


Прокинулася Дарина о восьмій ранку. Свіжа й сповнена нових сил. Негайно подалася в душ і швидко привела себе до пуття. Довго думала, що вдягти для сьогоднішньої прогулянки. Вирішила щось просте: джинси, білу блузку, зручні шкіряні туфлі на низьких підборах аби було зручно блукати містом. Прихопила кофтину, на всяк випадок. Осінь на дворі. Такий одяг цілком відповідав її настрою. Бадьора, впевнена у собі, повністю готова до нових пригод. Дівчина спустилася в хол за п’ять хвилин до десятої. Марк уже був там. Він сидів у череватому кріслі, гортаючи якусь невеличку книжечку, і підвівся, щойно помітив Дарусю. Захоплено огледів її і широко розвів руки, аби показати, наскільки він вражений її красою. Дарина засміялася, і, зовсім забувши, що він американець, сказала: — Привіт. І ледь не впала, почувши від нього: — Доброго ранку. Виявилось, що книжечка, яку гортав Марк, була англо-українським розмовником. Даруся навіть не уявляла, де він узяв її проти ночі, і чого це йому коштувало, але дуже втішилась цим виявом уваги. Вивчити щось, крім привітання, Марк явно не встиг, тому швидко перейшов на англійську і поцікавився: — Що сьогодні подивимося? Дарина відразу зрозуміла про що йдеться і тому не замислюючись, відповіла: — Ейфелеву вежу. І про всяк випадок повторила: — Ефель, you know? До її цілковитого захоплення, Марк прекрасно її зрозумів. До Ейфелевої вежі вони пішли пішки. Було тепло, тепліше навіть, ніж учора. Деякі дерева, спокушені надзвичайно лагідною осінню, повикидали бруньки. Перехожі на ходу стягували куртки і перекидали їх через плече, лишаючись у самих сорочках, а дехто тільки у футболках. Дарина просто накинула свою кофту на плечі. Вона говорила без упину, а Марк щось їй відповідав. З десяти його слів вона розуміла приблизно два-три. Дуже цікаве вийшло спілкування. Уже коли вони підійшли до рукотворного символу Парижа і стали у чергу, щоби піднятися на вежу, дівчина запитала досяжним для неї набором слів: — Учора ви на площі Пігаль? Марк глянув на Дарусю, трохи схиливши голову. — На площі Пігаль? Ні. Я ніколи не купую секс. Це огидно. — І щоб Дарина його точно зрозуміла, він витягнув дрібну купюру й розірвав її надвоє, повторивши: секс, гроші, ніколи. — Ваша правда, містер Вінтерз, — сказала Даруся і зітхнула. Слова «купувати» і «ніколи» вона знала. — Я теж цього не розумію. Усі ці шоу, статеві акти на сцені… це якесь божевілля. Я не ханжа. Не ханжа! — повторила вона з притиском, хоча Марк і не думав заперечувати, бо мало що розумів зі всього сказаного. Даруся продовжувала: — Нині усе продається, усе купується. Секс, діти, почуття — усе є предметом торгу. І мені від того чомусь погано. А вам, містере Вінтерз? Марк винувато подивився на Дарину і попросив: — Будь ласка, називайте мене Марк. Містер Вінтерз — це мій тато. На Ейфелевій вежі був невеличкий ресторанчик, і Марк ледь не силою затягнув Дарину туди. — Справжнє шампанське тільки в Парижі, — урочисто, але разом з тим безпосередньо виголосив Марк. Від цієї фрази Дарині спершу стало дурно, а потім смішно. Тоді, «В Ольги», вона навіть не могла припустити, за яких умов почує цю фразу вдруге. Трохи шампанського, повторював Марк як заклинання, і при цьому так усміхався, що відмовити йому в Дарусі не стало б сили. Пригадалося, як лишень позавчора — невже це було так недавно? — вона змальовувала Ігореві принади Парижа, у тому числі й цю — справжнє шампанське на Ейфелевій вежі, а під ногами цілий світ. Що ж, так усе й сталося. Тільки Ігоря поруч немає. І вже не буде… Столик у ресторанчику Марк знайшов дивом. Дарина підозрювала, що тут не обійшлося без хабара. Не встигли вони сісти за свій столик, як мов з-під землі біля них виріс офіціант. У білосніжній сорочці й довжелезному фартуху. Подав меню і карту вин. Ввічливо всміхаючись відійшов. — Дорі, можна пляшку «Вдови Кліко»? — Марк усміхаючись, запитально дивився на Дарку. — Дуже дорого, — спробувала трохи спинити Марка Дарина. Але Марк дуже просто пояснив: — Ми у Парижі. Дійсно, як вона могла про це забути. Але все ж таки вона не хотіла, щоб він так багато на не витрачав. І тут Дарина знайшла вихід: — Я також плачу, — сказала вона, показуючи на свій гаманець. Марк вражено подивився на дівчину й доволі категорично заявив: — Дорі, ти дама. Дами не платять. Це не ділова зустріч. Сьогодні я кавалер. Саме в цю мить, коли Марк виголошував свою промову щодо того, що він кавалер, з’явився офіціант. Так само виріс мов з-під землі, як і попереднього разу. Повернувся прийняти замовлення. Марк швидко, щоби Дарина не встигла заперечити, замовив дороге шампанське. За якусь мить бурштиновий напій, пінячись, наповнив їхні келихи. Нічого подібного вона раніше не куштувала. Це був напій богів. Найкраще шампанське світу на її День народження. Даруся підвела очі на Марка. — Дякую тобі. Тепер я знаю, що означає бути на сьомому небі. — Що? — не зрозумів Марк. — Я дуже щаслива, — промовила Дарина. — Я також, — погодився Марк. * * *


 


 


 


День пройшов чудово. Після шампанського на Ейфелевій вежі вони ще каталися по Сені на річковому трамвайчику. Молоденький матрос у смішній білій шапочці з червоним помпончиком, що перевіряв квитки біля трапу, аж рота відкрив, глянувши на Дарусю, і щось тихо сказав Маркові. Щось, від чого Марк засміявся й обережно обійняв дівчину за плечі. Вони пили каву. Багато кави, і на прогулянковому катері. І в крихітному кафе на набережній. А потім просто вимірювали кроками Париж, який здавався безконечним. Даруся говорила без упину. Розповіла Маркові, що вона сирота. Мешкає в однокімнатній квартирці. Її мама тяжко хворіла перед смертю, і їй доводилося розриватися між роботою та домом. Як мріяла мама, що її донька буде лікарем. А я навіть не медсестра, лише мию підлоги, хоч і вмію робити уколи, і все таке інше. Марк слухав уважно, і також щось казав. Дівчина дослухалася до інтонації, намагалася вловити знайомі слова… На одній з вулиць Дарина помітила рекламний плакат: медсестра у білому халаті та із застережливо піднятим угору вказівним пальцем. Даруся не знала, що рекламує цей постер. Усі написи на ньому були французькою. Але дуже зраділа з нагоди хоч приблизно пояснити Маркові, ким вона працює. Дівчина зупинилася, показала на плакат, потім на себе, і зробила такий жест, ніби поправляла на голові фірмову шапочку. — Це я, — показуючи пальцем спершу на себе, а потім на плакат. Марк розплився в широченній усмішці: — Лікар? — вгадав він. — Помічник лікаря, — поправила Даруся, бо не знала, як буде англійською «медсестра». — Гарна робота, — схвально мовив Марк. — Гарна, але дуже тяжка. Марк театрально вклонився Дарині. Стало ясно, що, принаймні у нього, професія медсестри користується великою повагою. Правда, вона могла б і лікарем назватися, як би він це перевірив? Просто Дарина не хотіла йому брехати. Принаймні із вдячності за чудово проведений разом час. Та й Марк також, здається, невелика шишка. Мабуть, теж збирав гроші на цей вояж досить довго. На всьому економив. Але на пляшку дорогого шампанського не поскупився. Даруся згадала пані Квітку і посміхнулася — він би їй сподобався, цей американець. Вони пройшли ще кількасот метрів і наткнулися на інший плакат з яскравою машиною. Угорі значилося коротко: «Крайслер», а під цим написом було зображено чоловіка у строкатій сорочці та джинсах, що ретельно протирав лобове скло автівки. Тепер уже зупинився Марк. Показав рукою на плакат і на себе. — Це я. Усе ясно. Продавець машин, або майстер. — Подумала Дарка й посміхнулася. — Спеціаліст з машин. Продаєш машини? Так, — своєю чергою вгадувала Дарина. — Так, продаю, — зрадів Марко, що вона правильно вгадувала. — Знаєш, а вас часто у кіно показують. Особливо у комедіях. Яку не візьми, там майже напевно буде продавець машин. Це у вас робота така комічна чи у сценаристів убога фантазія? Звісно, з цього монологу Марк анічогісінько не второпав, але підняв руки так, ніби крутив кермо, а далі кумедно бібікнув, піднісши до рота складені човником долоні. Дарусю це страшенно насмішило, а Марк, удавано сердито насупив брови і пробурмотів щось тим суворим тоном, яким зазвичай користуються бабусі на лавочках біля під’їздів, щоби сказати свою сакраментальну фразу: У цієї молоді жодної поваги немає до старших людей. Дарина розсміялась ще голосніше, а Марк із запитальною інтонацією мовив: — Нотр Дам де Парі? Дівчина кивнула — так, чом би й ні, і, тримаючись за руки, вони рушили до Собору Паризької Богоматері. * * *


 


 


 


До готелю дівчина йшла, ніби сама не своя. Наче на крилах летіла. Стільки вражень, стільки чудових пригод! І такий приємний супутник! Їй захотілося знову подякувати Маркові за компанію, за шампанське, за те, що їй добре, дуже добре, але вона не змогла дібрати слів. І засмутилася. А тим часом заговорив Марк. За допомогою вже звичних жестів він пояснив Дарусі: — Завтра мені назад, до Штатів. На клаптику паперу надряпав свою електронну адресу, і, зворушливо зазирнувши дівчині у вічі, кілька разів повторив: — Будь ласка, пиши мені. Добре? Навіть українською. Не забувай мене, Дорі. — Напишу, обіцяю, що напишу, — печально відповідала Даруся, бо не хотіла розставитися з цим милим американцем. У холі готелю він знову поцілував їй руку і подарував чарівну листівку, придбану, вочевидь, разом із розмовником. На поштівці плюшевий ведмедик простягав глядачеві букет ромашок, а внизу було щось написано французькою. Даруся дуже зраділа з цього милого подарунка: — А може ти колись приїдеш в Україну, до мене? — з надією в голосі запитала вона Марка. Тепер прийшла його черга кивати головою: — Приїду, обов’язково приїду. Та Дарина не вірила. Знала наскільки дорого коштує така поїзда. — Приїзди будь-коли, — мовила вона, занотовуючи свою адресу в Марковому записничку. — Можеш навіть зупинитися у мене, якщо готель для тебе задорогий. Хоча наші готелі набагато дешевші, ніж тутешні. Навіть ті, які у нас вважаються дорогими. — Коли ти летиш, — перепитав Дарину Марк. — Також завтра, але по обіді. Я тебе пам’ятатиму, — несподівано сказала Даруся дивлячись в очі Маркові. — І Париж для мене тепер назавжди буде казкою, що справдилася. А ще найпрекраснішим у світі містом. І місцем, де я зустріла тебе. Ставши навшпиньки, Дарина легенько чмокнула Марка в щоку, і, не озираючись, побігла сходами на другий поверх. Вона не хотіла, щоб він бачив її сльози. 7


 


 


 


Рідне місто зустріло її звичним дощем. Додому Даруся добралася десь біля десятої вечора і заснула, ледь голова торкнулася ліжка. Понеділок у неї ще був вільним, а у вівторок вже мусила починати звичну роботу. Дарину здивувало те, що біль від зради коханого був не таким сильним, як перед від’їздом. Мабуть, це все подорож. Париж трохи затягнув цю рану. Стільки всього трапилося. Думати про прикре часу не було. Та, на жаль, Даруся знала й інше — біль ще повернеться. Від цього нікуди не дітися. Їй доведеться зустрічатися з Ігорем на роботі, спілкуватися з ним. Доведеться слухати, як пліткують дівчата про нього. І, як не крути, а доведеться поговорити з Надійкою про все, що тоді сталося між нею та Ігорем. Усе-таки її найкраща та єдина подруга. Це не варто відкладати у довгий ящик. Дарина подзвонила Наді у понеділок зранку. Не зважаючи на те, що подруга лише годину тому повернулася з нічного чергування, вона негайно примчала у гості до Дарки, тримаючи у руках тацю із власноруч спеченим напередодні тортиком: — З Днем народженням тебе, рідненька! Надійка вручила їй тортик і вони міцно обнялися. Дівчата пили чай, і Дарина розповідала про Париж. Про Ігоря їй говорити не довелося. Надійка вже все знала. — Ти собі не уявляєш, у якому шоці я була! Це сюрприз для всієї клініки, Люсик такий потайний, завжди був таким, бісова душа. Але уся клініка не знала, що він з тобою зустрічається. А я знала! Я навіть спитала у нього, як він міг! — Нащо? — Даруся пополотніла. Надя це помітила. — Тю, чого ти, дурна? Що він тобі зробить? Може, вижене і сам піде підлоги мити? На те, люба, щоби він знав, що я у курсі справи. — Якої справи? — Ну, що він — падлюка. Проти волі Дарина засміялася. Сердитись на Надійку було просто неможливо. — Ну і що ж він тобі відповів? — Що це все плітки, і мене вони не обходять! — Отже, усе це плітки. Усе, що між нами було. Що ж, цього й слід було чекати. Я така дурепа. — Вилаяла саму себе Дарина. — А ти чого мовчиш? — звернулася вона із запитанням до подруги. — Про що саме? — невинно закліпала очима Надя. — Що я сама, сама собі винна. — Та ніколи. Де вже мені тебе винуватити. Та любов — страшна річ, їй-бо. Краще розкажи мені про свого Марка. Він красивий? Пояснювати Надійці, що Марк не її, не було жодного сенсу. У спілкуванні з подругою — і Даруся це знала на зубок — краще чітко відповідати на запитання. — Симпатичний, я б сказала. Дуже милий. Він машинами торгує. Знаєш, як у кіно показують. Бігає, певно, за клієнтами, доки котрогось не зажене. — Скільки йому років? — На вигляд — тридцять п’ять. — А за паспортом? — безпристрасно випитувалася подруга. Дарина таки не втрималась. — А за паспортом він мусульманин. У нього три дружини і семеро дітей. Годі тобі, Надю. Що я, поліція, аби у нього папери перевіряти? Ми були просто… ми просто гуляли… Надійка розуміюче примружилась. — Так, звичайно. І він просто поїв тебе «Вдовою Кліко», бо він такий добрий. — Уяви собі! Принаймні, сексуальних послуг за це він від мене не вимагав. І весь час поводився, як справжній джентельмен. Мацати мене за груди він не намагався, руки під спідницю не пхав, і взагалі… — Усе ясно, — зробила висновок подружка. — Він тебе поважає, або імпотент… чи голубий. — Якщо він зрозумів той десяток слів ламаною англійською, що я зуміла вичавити з себе за два дні знайомства, і на цьому ґрунті заповажав мій лінгвістичний ідіотизм, ну тоді так, напевне. Інших підстав для поваги… Хоча ні, стривай. Я сказала йому, що я — медсестра. — От і добре, — зраділа Надя. — Я десь читала, що в Америці кваліфіковані медсестри дуже добре заробляють і користуються величезною повагою у суспільстві. — Я не думаю, що те саме стосується санітарок. — Ой, яка ти прикра, Дарусю. Вічно у тебе ці муки. Жила б ти у середньовіччі, то точно сама б себе батожила привселюдно на площі Ринок. Ну чого ти так себе не цінуєш? Молода, розумна, гарна, чуйна… — І безнадійно закохана. — У Люсика? — Надя аж руками сплеснула, від обурення підстрибнувши на стільці. — Твій лінгвістичний ідіотизм ніщо у порівнянні з ідіотизмом побутовим. — Дякую, моя дорога, — з любов’ю, але іронічно мовила Дарина. — Я тобі правду кажу. Можу навіть ляпнути, що ти сама винна і що я тебе попереджала, хоча й не збиралася цього робити. Він тебе принижував. Використовував тебе… А що дістала ти, крім болю і змарнованих трьох років життя?! А нічогісінько ти не отримала! Від людей тебе ховав, наче зачумлену! Та пусте. Марк не такий, я впевнена, він у тебе закохався, і приїде за тобою сюди. А потім ви… — Не знущайся, — втомлено мовила Дарина. — За бідними санітарками не приїздять гарні чоловіки зі Штатів… Та й нізвідки не приїздять. Ліпше цінуй те, що маєш, і шануйся, бо не дістанеш подарунка, що я тобі купила. — Якщо ти про Іванка, то я його ціную. І дуже горда з того, що я його дружина. Але й про тебе мушу дбати. То де мій подарунок? Даруся засміялася і подала Наді картину, загорнуту в білий папір із сердечками. Подруга хутко розкрила подарунка. — Ой, яка краса! Це Собор Паризької Богоматері на першому плані, так? — Так, це він. Нотр Дам де Парі. Мені, до слова, ще пощастило. Це справжня акварель. — А вони бувають несправжніми? — здивувалася Надійка. — Так. Мабуть, того художника-серба розчулив мій божевільний вигляд. — Або зачарували твої ніжки, — спробувала підлизатися подруга. — Бо зазвичай вони беруть ксерокопію і розфарбовують її, як ми колись робили із малюночками у дитячому садку. А потім продають це за добрі гроші. Я це у газеті прочитала. Але у тебе оригінал, — продовжувала Дарина, не надто звертаючи увагу на Надійчині коментарі. — Ну то й файно. Дякую. А тепер скажи мені, що ти робитимеш, як побачиш Люсика? — Ну… — Даруся вдала, що замислилась, — мабуть, витягну з-за пазухи ніж і з криком «Так не діставайся ж ти нікому!» пошматую йому все лице. Якщо він не зможе зробити сам собі пластичну операцію, так і залишиться потворою. — Ет, — Надю ця відповідь не задовольнила, — усе тобі смішки з попової кішки. Я серйозно питаю. Маю виразне відчуття, що ти дурниць наробиш. Коли він запропонує тобі поновити ваші таємні зустрічі, а він запропонує, або я не Надія Павлюк, у тебе ще стане розуму погодитися! — Зовсім мене за ніщо тримаєш? — обурилася Даруся. — Він мені не кусень хліба, щоб я його з іншою ділила. Буде насідати, то скажу, що Стасі поскаржуся. Це має спрацювати. — Аби лиш у тебе мужності не забракло так вчинити. — Не забракне, — Дарина відвернулася до вікна. — Хоча й легко мені не буде. Я тепер… я заплуталась. Я нічого не певна. Хіба можна любити такого, як він? — Різних люблять, — мудро промовила Надійка. — Сама знаєш, справжня пристрасть робить з людей сліпців, а правдиве кохання — зрячих мучеників. Подруги ще трохи поговорили і розпрощалися. Увечері Дарина роздивлялася листівку із ведмедиком і намагалася вгадати, що ж на ній написано. Може, взяти її на роботу, Ігоря запитати? Ні, краще не треба. Якомога менше слід до нього звертатися, лише у крайніх випадках і суто по справі. Даруся поставила свою листівку за скло серванту і вирішила морально підготуватися до завтрашнього дня. Навряд чи їй пощастить так, щоб зовсім не побачити Ігоря. Він ніби завтра чергує. Але спробувати уникнути тісної зустрічі можна. Попросити когось із дівчат, щоби прибрали у його кабінеті. Менше з тим, якось воно буде. З цими заспокійливими думками Дарина і заснула. * * *


 


 


 


Ранок, як це часто буває, вніс до її планів та моральних засад свої, малоприємні корективи. Бо перший, кого побачила дівчина, ледь встигнувши зачинити за собою двері роботи і взяти до рук відро зі шваброю, був, звичайно, Ігор Люсик. Як завжди, із прямою спиною, і ходою ожилого циркуля, він рухався назустріч Дарці. Він зупинився біля неї, якраз у той момент, коли вона, притулившись до стіни, подумки мовила, усього з двох слів, молитву: «Господи, пронеси!». Не пощастило! — Ну, з поверненням, жабка-мандрівниця. І, до слова, про жабок, як тобі Париж? Ти, як я зрозумів, таки злітала туди? — Пане Ігорю, я не вважаю, що це вас обходить. І, до слова про жабок, чому б вам не подивитися на себе у дзеркало? Ви побачите прекрасний екземпляр земноводного. Гидкий, слизький і вкрай холоднокровний. — Ну-ну, — анітрохи не знітившись, Ігор простягнув руку і потріпав Дарину по щоці, — ти на мене сердишся, це природно, та відколи я став для тебе паном? Сама знаєш, маленька, як я цього не люблю! — Звідки мені знати? — пробурмотіла Даруся, вислизаючи з-під його долоні. Вода у її відрі сильно гойдалася, загрожуючи вихлюпнутися прямо на його дорогі штани. — Вибачте, у мене багато роботи! — Авжеж, ми без тебе тут просто брудом заростаємо! — саркастично гукнув Ігор їй услід. — По вуха в багні сидимо. Тільки ти здатна нас врятувати! Твоє друге ім’я, часом, не Гігієна? Дарина не відповіла, та Ігорів крик луною відбився від лікарняних стін і його почули кілька медсестер з першого посту. Найжвавіша з них, чорнява Зоряна Бриль, перехопила Дарусю навпроти свого віконця і поцікавилася: — Що це з Люсиком стало, аж він на тебе так кричить? Який ґедзь його вкусив? — А ти і не тямиш? — зі смішком відказала її напарниця, Людмила Вус, позбавивши Дарину потреби казати неправду. — Заручився наш Ігор Павович, — так дівчата жартома називали Люсика, натякаючи, що він бундючний і пустоголовий, як павич, — і вже злобним став. А як жениться, то взагалі на стіну полізе. Медсестри розсміялися. Аби не викликати підозр, Дарина також вимучила усмішку. — Він заручений? А я й не знала! — О, так, тебе ж тут три дні не було чи чотири? — Зоряна, велика шанувальниця пліток, аж засяяла. — Ну то ходи сюди, я тобі все повім. Кави вип’ємо. Та залиш ти то відро. Встигнеш ще все своє віддраїти! Даруся послухала, поставила свої знаряддя праці на підлогу і зайшла до дівчат за скло. Їй негайно вручили філіжанку з розчинною кавою, посадили на ту саму кушетку, де вона частенько спала після виснажливого чергування, і Зоряна почала: — Це ще, власне, неофіційно, але Люсик сам сказав про це Люді, вона — мені… — А далі — справа техніки, — докинула третя сестричка, загалом дуже мовчазна і вкрай розважлива Ядвіга Любомирська. — Найліпша рекламна агенція, то це наша Зірка. — Але то ще не все! — на Ядзині шпички Зоряна звертала не більше уваги, аніж на шум кавоварки. — Ти ще не знаєш, на кому він жениться! «А ось і знаю!» — ледь не проговорилася Дарина, але вчасно прикусила язичка і знизала плечима — що ж, мовляв, повідай, що далі. Зірка тріумфувала. — На Стасі Палій! Як тобі, га? Шлюб з розрахунку! — Та чого відразу з розрахунку? — вступилася Люда, яка була дуже доброю дівчиною. — Може, він кохає панну Станіславу. — Ха! — обурилась Зоряна з такого припущення. — І то просто так співпало, що вона одиначка у своїх батьків, а татусьо її власник «Авіцени», а матінка тут хірурга з себе корчить! А ти ту панну Станіславу бачила? Вона ж страшніша від чуми! Худа, як мотузка, очі лупуваті, дупця з кулачок, замість рота риска. — І таких теж люблять, — раптом почула Дарина власний голос. Зірка кивнула. — Усяких люблять, твоя правда. Але тих, кого люблять, «жердиною» поза очі не називають. І будущого тестя «товстою калиткою» не кличуть. І не… ет, та що там говорити! Свинтус він, та й усе — я про Люсика мову веду. І то не йому треба на стіну лізти, а тамтій панні його п’ятий кут шукати, або й п’ятами накивати, світ за очі, поки вона «пані» не стала. Бо як у церкві піп «амінь» скаже, то вже пізно буде. — А ти на це поглянь з боку Стасі Палій, — порадила Люда. — Я її, власне, не виділа жодного разу, але якщо вона така, як ти повідаєш, то при своїй тямі від Павовича не відмовиться. Нащо? Він молодий, гарний, перспективний, пилу в очі вміє сипонути. Певно, наплів тій Стасі сім мішків гречаної вовни, і що любить казав, і батька її «калиткою» не звав. А як ще вона вибору не має, то на Люсику їй світ клином і зійдеться. А крім того, кожна мусить твердо собі затямити, що гарний чоловік, то чужий чоловік. І немає на то ради. Хочеш краси, то купи собі плаката з Кіану Рівзом, учепи його на стіну, та й милуйся скільки влізе. А як ждеш кохання, то дивись на душу. — А я вам ще от що скажу, — неквапливо мовила Ядзя. — Хоч це й тайною було, та, либонь, уже можна поділитися. Наш Люсик довший час зустрічався з кобітою із «Авіцени». Я це точно знаю. Я навіть знаю з ким. Горнятко з кавою, яке Даруся все ще тримала у руці, здалося їй шматком розпеченого заліза, та, попри це, пальці вчепилися в порцеляну, як у рятувальне коло. Дарина хотіла щось сказати, якось зупинити Ядвігу, навіть крикнути «Замовкни!» — але не змогла. Світ навколо неї завібрував, у вухах почало дзвеніти, і вона лише тупо спостерігала, як знову відкривається акуратно підфарбований, гарненький Ядзин ротик. Наче її, Дарчина, могила. — Ілона Кац, усі її пам’ятають? — Хто? — Люда явно не належала до цих «усіх». Вона працювала в клініці лише три місяці. Зоряна кивнула, так, мовляв, пам’ятаю, а в Дарини просто дар мови відібрало. Хоча вона також пам’ятала Ілону. Молоденьку медсестру, що прийшла до «Авіцени» практично водночас із Дарусею та Надійкою, а звільнилася десь півроку тому. І зараз Ядзя стверджує… ні, це якась помилка! Бути цього не може! — Хоча, зустрічався, то, мабуть, занадто сильно звучить, — правила далі Ядзя. — Просто спав із нею. Ми з нею часто ночами чергували, я все дивувалася тоді, що вона така до нічних змін ласа, але до вибраних. Якби за гроші, як я, то на всі би згоджувалася… Так от, прокинуся бува, серед ночі, а Ілони десь нема. Ну, то таке, думаю, вийшла до пацієнта чи там до вбиральні. А потім якось бачу вислизає Іля з кабінету чергового лікаря, крадькома, і халатик защіпає на ходу. Ну, знову ж таки, я не стала квапитися з присудом, мало що… Але не раз я її так бачила, і не двічі. І все тими ночами, що ними й Люсик чергував. — Та ти що?! — Зоряна аж насупилася, утямивши, що така сенсація в «Авіцені» і пройшла повз її увагу. — Ти все знала, все відала, і нікому ні словечка? Ані пари з вуст?! — Ну не у всіх язик, як помело, — розсердилася Люда. Дарина сиділа ні жива, ні мертва. — Це неможливо! — волало щось усередині неї. — Це просто брудні плітки! — І водночас якась вперта частинка її свідомості, дуже маленька, але відважна, беззупину повторювала: усе так і було. Саме так. І хтозна, скільки таких Ілон Ігор пропустив через себе. Що там він казав про свої потреби? — Дарусю, що з тобою? Ти біла, як сніг, зробилася! — стурбувалась Зоряна, та тут-таки сама знайшла пояснення. — Важко це слухати, так? Неприємно, розумію. Я тепер пригадую, що Ілона не сама звідси пішла, не з власної волі, та наша шефова-фельдфебель так і не розкололася, що тоді трапилося. Це мене кріпко здивувало. Зазвичай вона кличе увесь персонал і влаштовує зразково-показові звільнення, на кшталт страт у середньовіччі, а то все так тишком-нишком… Що б це значило? — Та Ілона геть здуріла була, зовсім від Люсика очманіла, — зітхнула Ядзя. — Вбила собі у голову, що він на ній жениться. Завагітніла. Я вже не знаю, то випадково вийшло, чи вона це планувала. І йому зізналася. А він їй гроші на аборт запропонував. І сказав, що так чи інакше, а одружуватися на ній не збирається. Дарині здалося, що вона зараз зомліє. Вона кілька разів судомно ковтнула повітря і закашлялась. Зоряна неуважно поплескала її по плечу. — Так, мене теж нудить від цієї скотини. Але Ядзю, як ти все це знаєш? Ну, про цю розмову, і все таке… Ілона призналася? — Ні. Я їхню сварку чула. Підійшла якраз до дверей кабінету, щось мені там треба було, що саме вже й не згадаю, коли, овва, така мелодрама! Вона плаче, він кричить, та так, що аж вухам боляче! Ще й їй дорікає, що вона легковажна, шльондра пропаща, а такого порядного мужчину пошлюбити хоче. Страшне було! А наступного дня Ілону й звільнили. Уже не відаю, що він завідувачці наплів, яку гидоту придумав, та вилетіла звідси Іля, як той корок з-під шампана. Медсестри дружно заохали. Даруся спробувала підвестися. З третьої спроби їй це вдалося. — Я таки піду. Багато роботи, — дерев’яним голосом проказала вона. — Зачекай-но, — зупинила її Ядзя. — Чим це від тебе пахне? — Пахне? Я не знаю… хлоркою, мабуть. — Дарусю, та що таке з тобою? Ти як з неба упала! Я сказала, пахне, а не смердить. І то щось хороше. Явно фірмове і дороге. — А, — механічно відказала дівчина, — це «Поема» від «Ланком». Парфуми такі. Французькі. Я їх купила цими вихідними. — Молодець, — підтримала Зоряна, яка, попри не такі вже й великі статки, була певна, що справжня жінка ніколи не має економити на парфумах, волоссі та взутті. — Твій аромат. Просто в десятку попала. Сама вибирала? — Так. Не маю нікого, щоби таке мені дарував. — Ну то й добре. Уважай, не маєш мороки, — фиркнула Люда. Дарина не відповіла. Добре дівчатам, усі заміжні, у всіх на пальцях шлюбні обручки, а в гаманцях за прозорим пластиком фото чоловіків та дітей. А вона після смерті мами якою була самотньою, такою і залишилася. І нічого у цьому доброго немає. * * *


 


 


 


Увечері того ж дня, коли Даруся вже збиралася додому, а в роздягальні, чекаючи на неї, дрімало гарненьке руде кошеня, що прибилося до клініки, коли Дарка була в Парижі, — «точно твоєї масті», як сказав дядько Петро, — її покликали на розмову до чергового лікаря. Дарина знала, що нині чергує Люсик, і йти не хотіла, але довелося. Вона постукала, і, отримавши дозвіл, переступила поріг кабінету. Ігор, сяючи порцеляновою посмішкою, повернувся до неї і навіть не сказав, а проспівав: — Моя люба! Йди до мене, тільки двері причини! Даруся захитала головою. — Не хочу. Тут чимось сильно смердить. Не завадить трохи провітрити. Кажіть хутко, чого вам треба? — Тебе, — Ігор обігнув дівчину і з ляскотом закрив двері. — Як завжди, кицюню. Я скучив. Дарина вухам своїм не повірила. Він тримається так, ніби нічого не сталося! Ніби не було тієї пріснопам’ятної розмови «В Ольги», ніби не гула вся клініка, мов розтривожений вулик, від звістки про його заручини! Ніби не він радив їй подбати про своє життя, бо він їй не пара! Але певно, дивуватися не випадає. Де ще те весілля, а певні потреби… ось вони, в штанях муляють! — Ви мене ні з ким не плутаєте? — солодко поцікавилась Даруся. — Зі Стасею Палій, нє? Чи з Ілоною Кац, можливо? Ігор пополотнів. На його випещеному обличчі вперше, відтоді, як Дарина з ним познайомилася, проступило щось людське, ба, навіть, щось плебейське — тупий тваринний страх. — Що за… що це з тобою? Пліток поназбирала? Я гадав, що ти розумніша. І вища від цього. — Як не жаль мені це визнавати, але приводу думати про мене, як про розумну жінку, я вам таки не давала. Але то нічого. Усе можна виправити. Ще раз до мене полізете з цими дурницями, я не полінуюся, розшукаю Ілону, на гостину наб’юся, і спитаю, як їй ведеться нині, чи вона мати-одиначка, чи аборт зробила, — пригрозила Даруся. — А потім до Стасі Палій навідаюсь. Може, вона мені й не повірить. Але сильно засмутиться. А що таке знервована наречена на весіллі, то один Пан Бог відає. Ще візьме та укладе здуру шлюбний контракт, за яким вам ні шеляга ламаної копійки не перепаде у разі розлучення. А то й зовсім весілля скасує. Так що ліпше тримайтеся від мене подалі. Якомога далі. — Я тільки перепросити хотів! — забелькотав переляканий Люсик. — Та в дупі я бачила твої перепрошення, чуєш?! — загорлала Дарина. Біль, який усе ще жив у її серці, прорвався, вихлюпнувся назовні, геть непритаманним їй тоном та словами. — Ти завдав мені болю. Забавку зробив із мене! Іграшку! І тепер ти хочеш сказати «прости», і далі гратися, мов лялькою?! Цього не буде. Ніколи! Ігор стояв перед Дариною, як соляний стовп. Звісно, не цього він від неї чекав. Від своєї покірної, дурненької Дарусі, котра по п’ять разів на день казала йому Я кохаю тебе, яка за кожної нагоди і без неї слала йому сентиментальні есемеси та дзвонила ввечері, тільки щоб почути його голос. Дарина чи не вперше глянула на Люсика холодними, немов чужими, очима. Гарний він, ніде правди діти. Як уламок крижини. Бездоганно випрасувана сорочка, накрохмалений білий халат, але замість серця — грудка залежалого крохмалю. — Ми усе з’ясували, Ігорю? — вкрадливий шепіт Дарини подіяв на нього сильніше, ніж крик — Люсик аж підстрибнув. — Тоді я піду. Дуже втомилася, знаєш. Та й чекають на мене. — Хто?! — Єлисей. — Що за один? — Ігор роздратувався. Видно, не чекав, що вона так швидко знайде йому заміну. Певен був, що вона ридатиме у подушку і потайки бігатиме до нього на побачення, як було колись. А дзуськи! Даруся випросталася, розвернула плечі. — Мій хлопець, хоч це й не твоя справа. Він працює охоронцем. Так що лиши мене у спокої, бо будеш сам собі носа виправляти! З цими словами Дарина, наче лебідь, випливла з кабінету. 8


 


 


 


Минуло три тижні відтоді, як Даруся повернулася з Парижа. Робота, як і раніше, забирала майже весь її час. Зате вдома на неї чекав навдивовижу вихований і чемний кіт Єлисей. Вечорами, коли Дарина сідала у крісло і занурювалася у підручники та самовчителі з англійської мови, ще старі, придбані на книжковому базарчику, кіт, хоча він і був ще зовсім маленький, але поважний вираз зеленкуватих очей не дозволяв називати його кошеням, зстрибував їй на коліна, згортався там клубочком і починав заспокійливо муркотати. Даруся випробовувала на ньому здобуті навички, вголос зачитувала уривки англійських текстів та відпрацьовувала діалоги. Єлисею явно подобалося це навчання. А днів за десять після початку своїх занять Даруся знайшла репетитора з англійської. — Хочу навчитися не тільки розуміти мову, а ще й говорити нею, — пояснила вона спочатку котові Єлисею, а потім викладачці. — Знання зайвими ніколи не бувають. — Твоя правда, — зраділа пані Леся, старенька, років вісімдесяти, репетиторка, давня приятелька пані Квітослави, що й досі мала дзвінкий голос, чудовий слух та міцну пам’ять. — Зараз закордоном дуже популярні наші доглядальниці. Мову знатимеш — зможеш виїхати, добрі гроші заробиш, та не в Польщу чи Італію, а до Англії чи й до Штатів. — Так. А ще мені треба привітати з Новим Роком одну дуже хорошу людину, що мешкає у Штатах. Написати їй… йому щось святкове. Пані Леся дрібно закивала, згоджуючись. — То напишеш. Ти молода, тямуща, в чому проблема? Ми почнемо з азів, але сама побачиш, як все вдало піде, за належної праці. Самовчителі та підручники — то дуже файно, але мову вчать на практиці. Тільки у розмовах, якщо вже не виходить повністю у мовне середовище зануритися. До репетиторки Даруся бігала тричі на тиждень, і дуже собі дивувалася: ну нащо це їй?! Лише для одного коротенького листа, для привітання Марка з Різдвом? Вона ж нікуди не збирається виїздити. І нема з ким їй балакати англійською, якщо не зважати на Єлисея. І все ж Дарина твердо вирішила навчитися, якщо вже взялася. Ото Марк здивується, коли побачить її листа! Тільки треба приписку зробити, що послугами перекладача вона не користувалася. А може, й не треба. Сам має здогадатися. * * *


 


 


 


Якось майже непомітно добіг кінця грудень. Світ готувався до католицького Різдва. Дарина, хоч і була греко-католичкою, саме двадцять п’яте грудня вважала початком зимових свят. А кінцем Водохрестя. Це було дуже зручно, сміялася вона сама до себе. За малим не цілий місяць світлих празників! Однак нинішнє Різдво мало для Дарусі вкрай гіркий присмак. Прийшовши на роботу двадцять четвертого грудня, на католицький Святвечір, вона дізналася, що сьогодні у клініці ще одне, велике свято. Офіційно відзначали заручини Ігоря Люсика та Станіслави Палій. На співробітників чекала вечірка із шампанським, якого так не любив Ігор, канапками з ікрою і тортом. — Я не піду, — сказала Дарина пані Валентині, котра й повідомила їй цю новину. Брови завідувачки зійшлися в одну лінію на переніссі. — Це ще чому? — У мене навчання ввечері. Я не можу. — Один раз пропустиш. Усі присутні на роботі мають бути й там. Це наказ. — Пані Валю, — твердо мовила дівчина, — ми не в армії. — Мушу нагадати, що наша клініка є одна велика родина, — трохи пафосно проголосила Фельдфебель. Дівчину від цього фарисейства аж пересмикнуло. — Так, авжеж. Гадаю, Ілона Кац відчула, що таке наша сім’я, на власній шкірі. Пані Горбань нахилилась аж до самого Дарчиного вуха, і стиха, але твердо сказала: — Не тягай плітки, мала, якщо думаєш і далі тут працювати. Досить з мене Зірки Бриль. А не буде тебе на вечірці, то нарікай потім сама на себе. Усе, кінець розмови. Вибору не було — Дарина підкорилася. Удень дівчата перешіптувалися, що на заручини прибуде — ну, а як же ж без нього? — сам Степан Палій, власник клініки і батько щасливої нареченої. Даруся ж почувалася, мов засуджена до страти. День пройшов, як у тумані. Після зміни Дарина прийняла душ, бризнула на себе туалетною водою, яку відтепер постійно носила у сумочці, закрутила своє неслухняне волосся у чемний вузлик на потилиці, і повільно, як важкохвора, попленталася до конференц-залу. По дорозі її нагнала Зірка Бриль: — Ну як тобі це паскудство? Ще й змушують дивитися на цю комедію. — Угу, — погодилася Дарина. — Я через цього клоуна мушу англійську пропустити. — Англійську, — здивувалася Зірка. — Я й не знала, що ти ходиш на курси. Дарина була люта на себе, що прохопилася про свої курси. От уже вся лікарня пліткуватиме. Та втрачати вже не було що: — А що маю робити? Чоловіка нема, дітей нема. Мушу я хоч чимось після роботи займатися. Зірка, яка назагал була дуже доброю, раптом ніжно погладила Дарину по голові: — Не сумуй, Дарусю, ти ще такого гарного чоловіка дістанеш, що ми всі охнемо! Даруся хотіла щось заперечити та несподівано для себе промовчала. Як блискавка у голову вдарила думка: саме так, ще трохи, дівчинко! З конференц-залу вже винесли всі зайві стільці, залишивши тільки ряд уздовж стіни. На довгих столах стояли келихи, наповнені шампанським та червоним вином, і обіцяне частування: крихітні бутерброди з ікрою, шинкою та сиром, цукерки, банани, яблука та апельсини, і кількаярусний, вже порізаний на порції білосніжний торт. Медсестри та санітарки, які без халатів нагадували зграйку барвистих пташок, пурхали залою одна до одної, щось щебетали та багато пили. Здебільшого шампанське, заїдаючи його солодощами. Дарці було сумно. Пригадався смак «Вдови Кліко» і десерт, який Марк для неї замовив. Пригадалися також власні божевільні мрії про шлюб із Люсиком. Що ж, варто глянути на ту, яка порятувала її, вирішила Дарина і рішуче проштовхалася до центру зали. Ігор стояв біля високої, довгої, як жердина, панянки, у зеленому платті, й обіймав її за талію. Стася Палій повністю відповідала описові Зоряни, і водночас була дуже гарненькою, як і кожна закохана жінка. Дарка перевела погляд на Ігоря. У його зіницях, здавалося, замість бісиків стрибали доларові значки. Дарина і не думала вітати молодят. Та щось ніби штовхнуло її у спину. Вона підійшла до завідувачки-Фельдфебеля, щоби попросити слова для привітання молодят. Пані Валентина глянула на неї привітно і щось прошепотіла на вухо панові Степанові Палію, чолов’язі років п’ятдесяти, такому ж худому і невиразному, як і його донька. Той оглянув дівчину і з ввічливою байдужістю кивнув. Пані Маріана, що стояла поряд, мати нареченої, пила червоне вино і не відволікалася на зовнішні подразники. А Стася перебувала десь у горішніх сферах свого жіночого щастя: — Щастя та любові у вашому шлюбі, — побажала якось аж надто солодко та ввічливо Дарина. Наречена вельми неуважно пробурмотіла: — Дякую. Зате Ігор виразно перелякався. Який же він боягуз, — подумала прикро вражена Дарка. А вона й не зауважила того раніше. — Пане Ігорю, вітаю! Щастя, любові та законних дітей, — продовжувала своє вітання молодятам Дарка. Вона зробила наголос на слові «законних». Люсик здригнувся і квапливо озирнувся на Стасю. Чи бува та не почула цього? Але його пара чи то справді не почула, чи просто не звернула уваги на таке, досить дивне, побажання. Вона просто сяяла, і Дарині стало трохи прикро через те, що скоро це сяйво погасне. Утім, може, й ні. Може, Ігор зуміє так збудувати своє сімейне життя, що Станіслава ні про що й не дізнається. Буде певна, що Ігорцьо — Дарусі подумалось, що Люсика наречена називає якось так смішно — кохає тільки її одну. Що ж, це, мабуть, не найгірша ілюзія з тих, які існують у житті. Та й кому про це судити? Їй, санітарці, самотній у тридцять років, яка не може жити без кохання, і не здатна те кохання знайти?! Смішно! Дарина повернулася до столу, вхопила перший-ліпший келих шампанського, спорожнила його залпом і доволі голосно промовила: — Фе! Газований компот! Справжнє шампанське буває тільки у Франції! Пані Маріанна вражено видивилася на нахабу. Що може знати ця «примітивна санітарочка» про справжнє шампанське, прочитувалося у її погляді. А, вже виходячи, почула, як чимось стурбована Стася звертається до Люсика, питаючи: — Ігорцю, хто ця руда? І його солідну, заспокійливу відповідь також почула: — Так, ніхто. Санітарка. * * *


 


 


 


«Ніхто» брела порожніми вулицями старого міста, які навіть на Різдво не думали вкриватися снігом. Ідучи невідомо куди, бо додому не хотілося, Дарка подумала, що вже сьогодні вона нарешті спробує написати листа до Штатів. І почне його словами Любий Марк! А закінчить підписом Завжди твоя, Дорі. Ні, вона так не напише. Може у нього вже хтось з’явився. Такий добрий чоловік довго сам не буде. Не варто ставити його у незручне становище. Підпишеться просто: Вітання з України, Дорі. Дарина замріялася, але це не завадило ще здалека побачити Надійку, яка чекала її біля брами. Подруга тримала якийсь конверт у руці. Надійка, що сьогодні була вихідна, дуже зраділа, що Дарка нарешті прийшла. Чекала її весь вечір. Хотіла попліткувати про заручини. — Ну нарешті! Маєш для мене хвилинку? — Маю для тебе цілу купу часу! — щиро відказала Даруся. Вона й сама не очікувала, що так втішиться. — Чай, каву, вино… Що ти будеш пити? — Як вино домашнє, то його. А як ні, то чай. Вино було домашнім, вишневим — Дарина робила його власноруч. Не «Вдова Кліко», звичайно, але й не той кисляк, що подавали на сьогоднішній вечірці, усміхнулася дівчина сама до себе, розливаючи по келихах густий, рубіновий напій. Подруги випили «за все хороше», а потім Надя зажадала оповідки про заручини Люсика. — Я так і знала, що ти туди попрешся, не втримаєшся. Тому давай, викладай усе, що було. — Та нічого не було, — Даруся пригубила ще вина. — І йти я туди зовсім не хотіла. Навіть сказала про це Фельдфебелю. Та вона і слухати мене не забажала. Мовляв, мусиш бути й там, якщо вже прийшла на роботу, ми всі одна велика родина, ну й усе таке у цьому дусі. Але пішла я туди не тому. Тобто не через пані Горбань. Мені просто закортіло подивитися на Стасю. — Подивилася? — Так. Вона… гарненька. Дуже мила. — Дарусю, — процідила Надя крізь зуби — так вона робила завжди, коли гнівалася, щоби не розкричатися, — ну ти даєш! Твоя доброта межує з дурістю. Ти говориш про жінку, яка вкрала твого мужчину! — Ну, по-перше, ніхто не може вкрасти у тебе те, що тобі не належить. По-друге, Стася і справді гарненька. А по-третє, вона ще й багата. А я ні. Один-нуль на її користь. — Їй та користь ще боком вилізе, — мстиво пообіцяла Надійка і погрозила кулаком невідомо кому. — Кажу тобі, їй або тікати треба з-під вінця, або зразу шори на очі купувати, аби тільки на Ігорчика свого дивилася, а ніде не вбік… — На Ігорця, — мимоволі поправила Дарка. — Що? — Так Стася Люсика називає. Ніжно. Ігорцьо. — Ой, тримайте мене! — Надя смикнулася, як від електричного розряду. Дарка втомлено потерла скроні. У неї нестерпно розболілась голова. Може, спитати Надійку про Ілону Кац. Вона має пам’ятати. Хоча ні, не варто. Яке це вже має значення? Жодного. Спав він з Ілоною, чи ще з кимсь. Усе це вже у минулому. На жаль, не надто давньому для того, аби воно не боліло. — Надю, а ти Ілону Кац пам’ятаєш? Ну ось. Не стрималась таки. Вічно з нею одна й та сама історія. Збирається зробити щось одне, а виходить інше. — Так, пригадую таку. Теж до Люсика твого бігала, еге ж? — Ти це знала?! — Ні. Здогадалася з того, як ти її ім’я вимовила. Ох, подружко люба, віриш ти чи ні, а таких дуреп у нього було вже, напевно, не одна Ілона. Так що плюнь і розітри. Я розумію, легко це сказати, а зробити тяжко, але ти мусиш. Слухай, а що то в тебе за поштівка? — Надійка різко змінила тему розмови, підійшла до серванту і ледь не носом ткнулася у ведмедика з ромашками. — Це ти з Парижа привезла, так? — Так. Бачиш написано французькою? — Бачу. І написано тут… — Надя короткозоро примружилась, а потім випросталась, повернулася до Дарки і аж скрикнула: — Тобі її Марк подарував! Це було не питання, а твердження, та Дарина все ще опиралася: — Звідки ти це взяла? Єлисей стрибнув на Надійчин стілець. Подружка погладила кота і весело відповіла: — Нє, ну я, можливо, помиляюся. Може, ти сама собі так вдало купила листівку, де написано «Найчарівнішій дівчині у світі». Дарина відчула, що червоніє. Вона геть забула, що Надійка зовсім трішки, але все-таки знає французьку. Дарці стало жарко, до щік прилила кров. І водночас було приємно, дуже приємно думати про те, що Марк вибирав цю поштівку спеціально для неї. Для годиться дівчина все ж не відступалася: — Це лише так співпало! — Ну, якщо ти так кажеш, — Надя припинила чухати Єлисея за вухом і розвела руками. — Тобі, звісно, видніше. До речі, ким там працює твій Марк? — Він такий самий мій, як і твій, Надійко. Продавцем машин, я вже тобі, здається, говорила. А чому ти питаєшся? — Ось чому, — Надя вказала на листа, котрого принесла із собою і поклала на стіл. — Це мені сьогодні до скриньки кинули. Переплутали, як завжди. Проте адреса на конверті твоя. А логотип, що цікаво — концерну «Даймлер-Крайслер». Чула про такий? Випускає автівки для дуже багатеньких буратінів. А тепер відкривай хутчіш листа. Може, ти виграла яку машину? — Де я її могла виграти? — Дарина скрушно похитала головою, обриваючи краєчок листа. — Я зроду-віку нічого, крім… ой! Це запрошення, Надійко. Тут є текст англійською та українською. Ось, — і вона подала подружці гарненьку листівку із зображенням яскраво-блакитного авто, на розвороті якої було написано: «Вельмишановна пані Коваль! Маємо честь запросити Вас на презентацію автомобіля „Плімут-Бриз“, яка відбудеться двадцять п’ятого грудня у новому автосалоні по вулиці Антоновича, 69. Початок презентації — о 16 год. 00 хв. Дрес-код — блек тай. Щиро Ваш, директор західноукраїнського регіонального відділення корпорації „Даймлер-Крайслер“ Антон Яковенко». — Хто такий цей Яковенко? — розгубилася Даруся. — Уперше чую. І що мені робити на тій презентації? Торгуватися за ґвинтик від колеса ціною в мою річну зарплату?! Годі вже, я і так у боргах, мов у шовках. Не піду! — Ще й як підеш! — Надя насварила на Дарку. — Аж бігом! Якщо ти вже на заручини до Люсика поперлася, то й на презентацію цього… як його… — подружка ще раз зазирнула у запрошення, — «Бризу» підеш, як на свято! А як ні, то я з тобою навіть говорити тоді не хочу! Навіть знатися з тобою не буду! — Ти здуріла, Надю?! Як так сильно хочеш, то і йди сама! — Ні, — з невимовною тугою оголосила Надійка, звівши руки до стелі, немов закликаючи її у свідки, — ти таки не тямиш. Нащо мені там бути? Я вже заміжня. А ось ти, зауваж, завтра Різдво, а ті американці, а вони там конче будуть, у чужій країні, та ще й на роботі. Звідси висновок: там, напевно, знайдеться кілька нежонатих хлопців. І пристойних, не те що Люсик намаханий! А як і ні, то, може, хтось з наших порядний трапиться. Що ти правильно підмітила, так це те, що бомжі туди не прийдуть. Навіть середнячки навряд чи. Не той калібр. Там буде еліта. І там будеш ти. — Елітна санітарка, — саркастично підхопила Дарина. Надя скривилася, мов оцту сьорбнула. — Люба Дарусю, якщо я ще раз почую твій плач із приводу своєї професії і моєї, власне, теж, то ти точно нікуди не підеш, бо я дам тобі у писок, і назавтра матимеш розкішного «ліхтаря» під оком, гарантую. І ще одне, аби ти затямила нарешті, що зверхність та снобізм існують скрізь, однак у нашій країні більше залежить на тому, яку роботу ти виконуєш, а на Заході, як ти виконуєш свою роботу. Відчуй різницю і не мели дурниць. Ліпше подумай, що ти завтра одягнеш. — Я не маю нічого, що підійшло би під «дрес-код — блек тай». — Так-таки й не маєш? А та твоя сукня… ну, червона? От її і вбереш. Будь певна, завтра тобі від кавалерів доведеться відстрілюватися. У тебе є зброя? — Ні. Якби була, я б від тебе відбивалася. І знаєш що, Надю? На такі заходи люди ходять парами. Так що навряд чи я… — Коли ходять парами, то на запрошенні пишеться «Дійсне для двох осіб». Чи щось таке. Голову мені не мороч, Дарино, — повним іменем Надійка називала подругу лише тоді, коли починала серйозно сердитись на неї. — Ти підеш туди. Ти там будеш. Крапка. Уважай, що це наказ. * * *


 


 


 


Наступного дня, лаючи саму себе, Дарина попленталася до салону пані Квітки. Господиня була на місці і спочатку дуже зраділа, побачивши Дарусю, але потім, придивившись до її бліденького личка, стурбувалася: — Чи ти часом не заслабла, дорогенька? Чи в тяж увійшла? Так скоро змарніла… — Ні, я не хвора і не вагітна. Просто я… у мене проблеми. А я знову маю бути гарною. Допоможете? — Могла б і не питати. Сідай у крісло, — пані Квітка діловито обгорнула Дарчину шию перукарським простирадлом. — Щось скромне робимо? До батьків його на знайомство йдеш? — Ні, — Дарина дуже старалася втриматися, та не змогла — з очей повільно потекли сльози. — Він учора заручився. З іншою. — Отакої! — здивувалася пані Квітослава. — І чого ти плачеш?! Ти пляшку вина мусиш розпити, що він сам пішов, що ти спізнала його нутро, доки пізно не стало! — Чому всі говорять мені одне й те саме? — схлипнула Даруся. — Бо то є правда. Дитино моя, я розумію, як тобі важко, як боляче, та одне ти мусиш кріпко затямити: якщо він таке вчинив, то не любив! Люди кажуть: тяжко з нелюбом жити. А я скажу: з тим нелюбом, котрий тебе любить, жити тяжко, але можна. Та не приведи Біг жити з тим, хто тебе не любить, і ніколи не любив. Ото справжнє пекло! То куди ти нині зібралася? — На презентацію «Крайслера». У новий автосалон. — А, це той, що на вулиці Антоновича? — про Львів пані Квітка знала все і трохи більше. — Добре. Там гарне товариство буде. Не ті, знаєш, вершки суспільства, що поспливали, бо не тонуть, а справді виховані люди. Музика гратиме, не така, що за нею і себе не чути… Розважишся трохи. Вина вип’єш. На людей подивишся… — Та де там розвага? Буду стовбичити у тій залі, наче чапля посеред болота, і не знатиму, куди руки подіти. — Ну то я тебе навчу, — пані Квітослава вже набрала повний рот шпильок, і тому голос її звучав трохи глухувато, але чітко. — Шубку маєш? — Яку? — Та будь-яку, аби не драну. — Так, маю. Штучне хутро, сріблясте. — Прекрасно, — пані Квітка заходилася начісувати Дарчине волосся. — Одягаєш шубку прямо на сукню, на ноги човники, а ніякі не чоботи, до салону і назад їдеш на таксівці. І не кажи, що в тебе грошей немає. На таке мають бути. Приходиш, роздягаєшся, береш до рук келих і йдеш. — Куди? — Нікуди. Залою рухаєшся. Якщо ти пройдеш більше, ніж три кроки і тебе не зупинить якийсь приємний пан для розмови, таксівка назад моїм коштом. 9


 


 


 


Новий автосалон, де відбувалася презентація «Крайслера», увесь сяяв, блимав і світився. Посередині на подіумі стояв фантастично гарний автомобіль небесно-синього кольору. Це Дарина зауважила ще з вулиці. А навколо нього юрмилися люди. Пані у чудових вечірніх сукнях. Чоловіки у костюмах… Даруся спізнилася на п’ятнадцять хвилин, знову ж таки, за порадою пані Квітослави: «Прийдеш зарано — точно знати не будеш, куди себе подіти. Сильно запізнишся — доведеться раків пекти. Чверть години — саме то, що треба». Увійшовши до салону, простягнула своє запрошення охоронцю. Високий, міцний молодик у чорному костюмі уважно глянувши на шматок гарно оформленого паперу, потім на Дарину, широко усміхнувся і попросив хвилину зачекати. Потім охоронець повернувся у бік залу і чітко вимовив: — Містер Вінтерз! Пані вже тут! Ще не встигло затихнути у повітрі відлуння слів охоронця, а Дарку вже підхопили і закрутили, мов на каруселі, чиїсь міцні руки. Ні, не чиїсь. Ці руки вона впізнала би будь-коли і будь-де. Вона милувалася ними у Парижі. Часто згадувала їх вдома. Це були руки Марка. Марк Вінтерз приїхав! * * *


 


 


 


— Фантастика! — вигукнула задихана Даруся, коли Марк нарешті поставив її на підлогу. — Ти тут, у Львові! Я така рада! — вся завчена до цього часу англійська вискочила у Дарки з голови. У своєму радісному збудженні дівчина і не помітила, що торохтить рідною мовою. — Що за чудовий сюрприз! Так ось чому мене сюди запросили! А я все голову ламаю! Ти продаєш машини? Як це класно! Знаєш, моя подруга так радила мені прийти сюди! А я ще сумнівалася! Якби я знала, що ти тут, то не сумнівалася б і миті. О, так, а ще я тепер знаю, що написано на тій твоїй листівці! Ти справді думаєш, що я така гарна? — Я такий щасливий бачити тебе. Так добре, що ти прийшла! — Марк вхопив її за руку і повів до гардеробу. Дарина ледве встигла скинути шубку і отримати номерок, як уже опинилася у гущі якихось людей. Публіка була досить строкатою, тобто неоднорідною: держслужбовці з мерії, з обласної адміністрації, банкіри, власники супермаркетів, подейкували, що чекають самого мера. Марка вмить відтягнули від Дарки ділового вигляду дядьки. Він ніяково всміхнувся і промовив англійською: — Вибач, люба, справи. Я скоро повернуся. Дарина страшно втішилася, що зрозуміла все. Тихо грала класична музика. Хтось делікатно торкнувся Дарусиного плеча. Дівчина озирнулася і побачила огрядну жіночку в лискучій синій сукні. — Скажіть, моя люба, де ви познайомилися з паном Вінтерзом? — поцікавилася та. Дарина знизала плечима. — У Парижі, на Монмартрі, — про Пляс Пігаль вона вирішила делікатно промовчати. — Ах, як це романтично! — закотила очі жіночка. Доки Марк займався справами, з кимсь вітався, обмінювався тостами, і навіть виголосив у мікрофон невеличку промову: щось про надію на плідну співпрацю з українськими бізнесовими колами, Дарина обдумувала все, що сьогодні трапилося. Стало ясно, що соціальний статус Марка, як мінімум, на п’ять пунктів вищий, ніж її. Пан Вінтерз не простий продавець машин. Він… хто ж він є? Менеджер, це зрозуміло, але якої ланки? Для середньої у нього надто дорогий костюм і надто владні манери. Для вищої він надто добрий. Чи то їй так здається? Ні. Так і є. Він добрий і людяний. І дуже милий. Треба з ним поговорити. Обов’язково. Сьогодні після презентації. — Можна вас запросити? — перед Даркою стояв елегантний молодик із самозакоханим виглядом. Дарина на секунду озирнулася, наче хотіла порадитися з Марком чи можна, — адже це він її запросив на вечірку. Та він був оточений якимись людьми й про щось жваво з ними сперечався. Дарина подала руку молодику, який ще чекав на її рішення у напівпоклоні: — З приємністю. Вони не встигли зробити й кількох поворотів повільного вальсу, як молодик почав її розпитувати: — Дивно, що я раніше не бачив такої красивої жінки у нашому місті. Ви, мабуть, багато часу проводили закордоном. — Не зовсім, — делікатно відповіла Дарина, аби не лякати того відразу своїм статусом санітарки. — У мене багато роботи, я не має часу ходити на вечірки. — Невже така чарівна жінка також займається машинами? — Чому машинами? — не зрозуміла Дарина. Молодик побачив здивування на лиці дівчини і вирішив пояснити своє запитання: — Ви ж тут на особисте запрошення пана Вінтерза. От я й подумав, що у вас спільні інтереси. — А ви про це! — лукаво посміхнулася Дарина. — Так у нас з паном Вінтерзом спільні інтереси. Ми обоє закохані в Париж. — Париж? — Тепер прийшла черга дивуватися молодикові. — Так, саме Париж. Ну, можливо ще добра кава і «Вдова Кліко». Дарина поцілила у десятку. В молодика відпало бажання запитувати про ще щось. Що він там подумав про її стосунки з Марком та їхні спільні інтереси, Дарину вже не цікавило. * * *


 


 


 


Минуло більше, ніж три години. Увесь той час різні люди намагалися познайомитися з нею. Завести розмову про Марка. Запросити до танцю. Дарина розуміла, швидше, відчувала, що тут щось не так. Чому всі так цікавляться нею та її стосунками з Марком. Ні, треба все розпитати у нього самого. Але Марк постійно був зайнятий. Лише у самому кінці вечірки, вони змогли перемовитися кількома словами. Марк, стоячи у дверях, особисто прощався з кожним гостем, але, коли до нього наблизилася Даруся, він зробив знак рукою, щоб вона залишилася, а потім ще й благально склав долоні човником і беззвучно лише самими губами проговорив: — Зачекай, будь ласка, ще трошки. Не гнівайся. Сили впиратися у Дарини не було і вона кивнула головою на знак згоди, і так само беззвучно відповіла: — Усе добре, чекаю. Дарка терпляче чекала, поки всі присутні розійдуться. Нарешті це сталося. І у салоні, крім неї, залишилося ще четверо людей: Марк, власник салону, охоронець і якась висока, струнка дівчина. Білявка у темно-зеленому діловому костюмі й білій шубці, накинутій на плечі. Вона стояла біля виходу. Може, це його подруга, — раптом із тугою подумала Дарина. — Або й наречена. Чом би й ні? Вишукана, вродлива, і в житті займається чимось таким, розумовою працею, наприклад. Не відра з водою по лікарні тягає, це вже точно. Дівчина тим часом щось стиха сказала Маркові англійською, той кивнув, і тоді вона звернулась до Дарини українською з ледь помітним і дуже симпатичним акцентом: — Привіт! Мене звуть Валері. А вас — Дарина, чи не так? Пан Вінтерз запрошує вас на вечерю до ресторану. Ви не проти? Даруся за все своє життя ніколи не була у справжньому ресторані. Тому трохи вагалася, бо не знала, що робити. Йти? Не йти? Як там поводитися? Але згадала, що там буде Марк… Але ця Валері. Хто вона? — погубилася у своїх думках Дарина. А Валері ніби й не помітила вагання дівчини, вела далі: — Ми візьмемо таксі, якщо ви не заперечуєте. Надто холодно надворі, а ви, — Валері з посмішкою глянула на Дарчині човники, — надто легко взуті. Давайте номерок — зараз Марк…, тобто пан Вінтерз отримає у гардеробі вашу шубу, і будемо рушати. * * *


 


 


 


Утрьох вони вийшли з автосалону. Марк у своєму кашемировому пальті пісочного кольору був приголомшливо гарним. Сіли у таксі. Хвилин за двадцять вони вже були на місці. У «Ґранд-готелі», де зупинилися Марк та Валері. Метрдотель тамтешнього ресторану зігнувся перед усіма трьома у поштивому поклоні, і відсунув стільці, як він сказав, для чарівних пань. Ще за хвилину принесли меню, і Валері, обмінявшись з Марком кількома словами, мовила: — Замовляйте усе, що забажаєте. Та перш за все давайте оберемо вина. Що ви будете пити? Дарина розкрила меню, глянула на ціну пляшки, закрила меню і слабким голосом відповіла: — Нічого. — О, я вас дуже прошу, не соромтеся! Пан Вінтерз може це собі дозволити, — Валері підморгнула. — Я це точно знаю. — Ну, тоді… каберне, — вибрала Даруся найдешевше. — А звідки ви знаєте, що він може собі дозволити, а що — ні? — врешті наважилася щось вивідати Дарка. — Бо він мій бос, — відповідаючи, мило посміхнулася Валері. — Я працюю перекладачем. Мої батьки родом з України, емігранти. Вони виїхали до Канади досить давно. А я вийшла заміж за американця і перебралася у штат Мічиган. Там і зв’язалася з Вінтерзами, і «занапастила» своє життя, — Валері засміялася. — Дітей бачу на День Подяки та на Різдво. З чоловіком кожна зустріч як нове побачення… Але я не шкодую. Навпаки! Ой, вибачте! Я така балакуча! Тато каже, це у мене від бабусі, вона львів’янкою була… То я скажу містеру Вінтерзу, щоби замовив вечерю за вас. Я ж бачу, ви соромитесь. Марк, вислухавши свою помічницю, поважно кивнув і заходився диктувати замовлення офіціантові, котрий, на відміну від Дарини, прекрасно володів англійською, і жодного перекладача не потребував. Даруся втішилася. Отже, Валері ніяка не наречена Марка! Та раптом радість в серці дівчини згасла. — Усе це добре, але вона й досі не знає головного… — Скажіть, будь ласка, пані… — Просто Валері, дуже прошу. Можна навіть просто Вел. — Гаразд. Скажіть мені, Вел, а що ж пан Вінтерз робить на цій презентації? А ще краще, запитайте це у нього. Валері переклала запитання Маркові. Той засміявся, а його відповідь вбила Дарину наповал. — Марк каже, що він, як голова фінансового відділення нашої корпорації має право, чи точніше, може бути на усіх презентаціях за власним бажанням. А сюди, до Львова, він захотів приїхати через вас. Дуже вчасно офіціант приніс мінералку. Даруся жадібно спорожнила келих до дна. Шок, що охопив її при цих словах, змусив дівчину заніміти. — Так ось що він мав на увазі, коли показував на той плакат у Парижі! Як же вона могла так смішно помилитися?! Звісно, на плакаті ніде не значилося, що лобове скло тому автомобілю миє сам фінансовий директор, чи хто він там є, але… ну як вона відразу не побачила, як не втямила, що Марк — це птах високого польоту?! Дарина зітхнула. Певно, на рівні підсвідомості вона таки підозрювала усе це, однак їй хотілася вірити, хоч на мить, що вона може стати йому рівнею. Але, видно, не судилося. Знову те саме. Як там Ігор говорив? Вода та олія не змішуються. І це правда. Ну, посидять вони у ресторані. Ну, пройдуться містом, як у Парижі. Ну поп’ють кави… Чого ще чекати? Не шлюбної ж пропозиції. А навіть якщо, то звісно вона відмовиться. І на цьому все скінчиться. А на згадку залишиться тільки та листівка зі смішним плюшевим ведмедиком. Даруся принишкла, як квіточка, позбавлена світла та води. Марк стурбовано глянув на неї. Дістав із внутрішньої кишені піджака уже знайомий їй за Парижем англо-український розмовник, погортав його, і з величезними паузами, як школяр, проказав: — Пробач, Дорі, що я… не встиг… вивчити… твою мову. Далі він збився на англійську, і до розмови долучилась Валері: — Дарино, пан Вінтерз каже, що страшенно шкодує, що не зміг вивчити українську, щоби могти розмовляти з тобою. — Діловито перекладала вона, — але він був дуже зайнятий і обмежений у часі. Але йому багато чого треба сказати тобі, тому він і взяв мене з собою. Він свідомий того, що це, мабуть, надто незручно. Він страшенно перепрошує. Але якщо у нього є надія… Якщо вона, Даруся, дасть йому цю надію… Він обіцяє вивчити українську мову так скоро, як тільки зможе. Найме найкращих учителів, за умови, що Дарина прийматиме у нього іспит. «Надію на що?» — кисло подумала Даруся, і вже хотіла запитати це вголос, аж тут, прямісінько біля її вуха, немов наяву, пролунав роздратований голос Надійки: Ти серйозно вважаєш, що він приперся до Львова аж із самих Штатів, аби лиш тільки переспати з тобою? — спитав голос. — Трохи задорого виходить, нє? Вічно ти собі в уяві наплетеш сім мішків гречаної вовни, Дарино. А все, як завжди, набагато простіше. — І на що ж ти сподіваєшся, Марку? — врешті запитала Даруся. Той замислився, спершись підборіддям на сплетені пальці. Офіціант приніс якісь немислимі салати, з курятиною, апельсинами та ананасами. Даруся підсунула до себе свою тарілку і зробила вигляд, що їсть. А Валері навіть не поворушилася. Чекала на реакцію шефа. Коли той нарешті заговорив, круглі очі перекладачки раніше від її слів сказали Дарині, що зараз вона почує дещо цікаве. — Цей вік-енд у Парижі, коли я зустрів тебе, мав пройти зовсім інакше, Дорі, — Валері перекладала дослівно. — Річ у тім, що… того дня, коли я тебе зустрів, мало відбутися моє весілля. Ми з моєю колишньою нареченою, її звуть Кетрін, зналися з дитинства. Наші сім’ї жили по сусідству, наші батьки працювали разом. Та, як згодом виявилося, я зовсім її не знав. Марк перевів дух, ковтнув вина, яке налив йому послужливий офіціант, кивнув, що все гаразд, смак задовільний, і продовжив розповідь: — Кетрін прийшла до мене за дванадцять годин до нашого вінчання. Уже навіть відбулася репетиція весілля. Я був такий радий її бачити! Увесь піднесений, під зав’язку набитий планами та рожевими мріями про наше спільне життя… У деяких речах, як сказала мені потім Кетрін, я з юності залишився безнадійним телепнем. Тобто романтиком… — Ти любив її? — спитала Даруся англійською. Марк, здавалося, зовсім не здивувався, почувши з вуст Дарини: «Did you love her?». Відповів коротко «Так» і запив цю відповідь вином. Ще якусь мить помовчав, роздивляючись свій келих так замислено, як, бува, ворожки розглядають кавову гущу, і знову заговорив: — Отже, до весілля все було готово. Крім, як з’ясувалось, нареченої. Наш медовий місяць ми збиралися провести на моєму острові. — На твоєму… що? — уточнила Даруся, вислухавши перекладачку. Остання фраза прозвучала так буденно, що дівчина не відразу зрозуміла, про що йдеться. Валері всміхнулася на це перепитування, хоча помітно було, що й вона шокована розповіддю шефа, і пояснила: — Пан Вінтерз володіє невеличким островом в Індійському океані. Дарина провела рукою по очах, немов знімаючи з них павутиння. — О, ну… якщо усього одним, та ще й невеличким… Мені аж полегшало. Бо я перше хвилюватися почала, як про це почула, але тепер ні, не хвилююся. Я спочатку думала, що мені причулося. Ну, знаєте, як це буває… Володіти островом… це так незвичайно. Валері всміхнулася ще ширше і додала, знову ж таки, від себе: — Насправді у такому володінні немає нічого особливого, крім того, що на своєму крихітному клаптику землі посеред безмежного океану ви можете робити все, що бажаєте. — Справді. Зовсім нічого особливого. Ви мене заспокоїли. То що було далі з Кетрін? — звернулася вона знову англійською до Марка. — Вона сказала, що нам терміново слід поговорити. Я подумав, що саме про це йтиме мова, де все-таки пройде наш медовий місяць. Кетрін хотіла податися кудись, де багато людей, де є світське життя… Я ж прагнув усамітнення. Розумієш, Дорі, ритм моєї роботи, він не дозволяє сподіватися на тривалий відпочинок. Я вважав, що бодай шлюбна подорож принесе мені спокій. Однак цього не сталося. Бо не відбулося й шлюбу. — Що ж сталося? — Кетрін сказала, що вона багато думала і зрозуміла, що вона не може вийти за мене заміж. Я запитав «чому?». Невже вона зовсім мене не кохає? І вона, трохи здивувавшись, заявила, що так, вона зовсім не любить мене, але причина її відмови полягає зовсім не в цьому. — Не в цьому? — луною повторила ошелешена Дарина. — Щось ця логіка від мене тікає… — Ще б пак! — вигукнула обурена Валері й додала від себе, стишивши голос. — Яка логіка може бути в діях великосвітської панянки? Я не знала, що сталося поміж ними. Ніхто не знав. Але ту мимру я ніколи терпіти не могла. Тільки не кажіть про це босу. — Не скажу, — по-змовницьки кивнула Дарка. — Перекладач це все одно що психолог. — продовжила перекладати Вел, — Кетрін ще заявила, що йде від мене до мого колеги… — Хвилиночку. Марку, ти що, осліп? — Даруся не змогла втримати свого обурення. — Як ти… — і тут Дарина затнулася. Ні, ну хто б говорив! А сама? Якою вона була? Сліпою? Дурною? Закоханою? Марк швидко опустив її на землю: — Ти щаслива, Дорі, якщо ніколи не помилялася у тому, кого любиш. Я заздрю тобі. А у мене все вийшло не так. Кетрін була сама невимушеність. Попросила мене взяти на себе повернення подарунків. У нас їх зазвичай надсилають молодятам за кілька днів до весілля. І сказала: Вибачся за мене перед гостями! Ти уявляєш? Вибачся! Так, ніби вона затрималася в салоні краси чи скинула зі столу салат. У мене було два виходи: або дзвонити усім запрошеним, а їх було понад три сотні, серед ночі, і пояснювати, що весілля не буде, або сказати це перед ними усіма наступного дня. Я обрав друге. — Отакої! А з нею, з Кетрін ти що зробив? — А що я міг зробити? — зчудувався Марк. — Я б її убила! — Ні, не думаю. Це ти зараз так кажеш. Хоча… я пригадую тодішній свій стан. Я таки міг би убити когось. Щось розтрощити. Знищити, так як знищили мене. І все ж виховання взяло верх над емоціями. Замість убивства, я просто розплакався. Бачиш, який я немужній? — він обережно скосив оком на Дарину. — Найхоробріший чоловік з усіх, кого я тільки бачила в житті, — щиро відповіла Дарина, і, простягнувши руку через стіл, торкнулася стиснутих у кулак пальців Марка. — Я не знаю, і знати не хочу, що думала про тебе Катрін, але мужності у тебе стане на всі військово-морські сили США. Валері, промокаючи очі серветкою, перекладала далі: — Ранок того дня, коли я стояв у вщерть забитій гостями церкві й пояснював, що весілля не буде, став найтяжчим у моєму житті. Моя мама плакала. Батько не хотів мене бачити… — Та чому ж? — перепитала Дарина. — Що ти зробив поганого? Ти… О-о-о, Марку, ти що, сказав у церкві, що це ти покинув Кетрін? Ні, мовчи. Не відповідай. Я зрозуміла. Сподіваюсь, тепер твій батько вже знає правду? — Тепер — знає. А тоді… я був, наче прокажений. Ішов тим довгим церковним проходом, і всі від мене сахалися. Я сів у той білий весільний лімузин, що мав везти нас в аеропорт, із табличкою «Just married» замість номерного знака, і наказав водієві відвезти мене будь-куди. Мені насправді було байдуже, куди їхати. А водій, він у мене вже десять років, узяв і привіз мене до того ж аеропорту. Сам купив мені квиток на літак і сказав, що я можу обдурити свого тата і маму, і навіть себе, але мені його обдурити не вдасться. Що він і на хвилину не вірить, що я покинув жінку практично біля вівтаря. Що мені слід трохи розвіятись, а міста, кращого, ніж Париж, у цьому сенсі ще не створено. — А потім? — Я сів у літак, і добряче накачався віскі, яке подають у першому класі. Проте, на жаль, швидко протверезів. Із трапу я практично скотився, як м’ячик, і швидше за все, скидався на хвору примару, — Марк засміявся. Проте Даруся, як не старалася, не змогла розділити його веселощів. Навпаки, у середині все переверталося. Що він пережив! Як же йому було боляче! Вона добре знає, що таке цей біль. Як роз’їдає тебе зсередини! Як відроджується знову і знову, виникає, коли на нього зовсім не чекаєш, і добиває тебе, безжалісний, мов убивця. Пальці Дарини, що упродовж усієї розповіді лежали на Марковій руці, стиснулися. Їй так хотілося хоч трохи підбадьорити його! І вона прошепотіла, майже як тоді, у Парижі. — I’m sorry. I’m so sorry, Mark, — і навіщось повторила українською. — Мені шкода. — А мені — ні, — Марк глянув на Дарчину руку та посміхнувся. — Тепер уже ні. Тоді ж я просто себе не тямив. Блукав Парижем, не пригадую, де саме, і не знаю, як довго… А потім я зустрів тебе. Ти здалася мені такою кумедною. І твоя англійська була жахлива. Спочатку я вирішив, що ти — якась шукачка пригод, що ти… — Повія. — Ось чого я не думав про тебе жодної секунди, так це такого. Просто ти була… нетутешня. Наче з іншого світу. Твоя зачіска, макіяж… Я гадав, ти якась модель, не з тих, що ходять подіумом чи в журналах знімаються, а з тих, кого малюють художники. А потім я побачив твої очі. Я зазирнув у них і пропав. Крім краси, неймовірної, вражаючої краси, такої я до того ніколи не бачив, вони випромінювали біль. Вони були болем, ці твої зелені очі. І я подумав, що ти загубилася. Як і я. Що ми споріднені душі. І що тобі потрібна допомога. — Ти не помилився. — Я провів тебе до готелю, а потім не спав цілу ніч. Думав про тебе, про те, що зі мною трапилося, про свій шлюб, що не відбувся, про своє життя… І дійшов висновку, що у ньому, в нашому житті, нічого не трапляється просто так. Я подумав, що ти мій янгол. Посланий з небес спеціально для того, щоб допомогти мені пережити біль втрати. Той біль, що цілком міг мене вбити. Я навіть боявся… — Але чого, Марку? — Дарина раптом захрипла. Глянула на свій келих, піднесла його до вуст, зробила ковток. — Чого? — Що прийду зранку в готель, а тебе там не буде. Що ти зникнеш, так само несподівано, як і з’явилася. Я не був певен, що зумію пережити ще й цю втрату. Всю дорогу себе заспокоював, та коли побачив, як ти спускаєшся сходами, зітхнув від полегшення. Ти була так строго вдягнута… Зовсім не схожа на себе з вчорашнього дня. У день нашого знайомства ти була, як левиця, що заблукала в кам’яних джунглях, а наступного дня вже скидалася на добре вишколену секретарку. Елегантна зачіска, біла блузка. І тільки очі були ті самі. Очі жінки, що пізнала біль втрати. Ти пам’ятаєш, як ми бродили Парижем, пили каву?.. — Так, ніби це було вчора. — А хочеш знати, що сказав мені той молоденький моряк біля трапу? — Так, і що? — «Бережи її, брате. Вдруге тобі так не пощастить!». Валері спиналася, щоби витерти щоки свіжою серветкою. Даруся обмежилась тим, що провела під очима рукою. Пальці стали вологими. — Отже, вона теж плакала. Що ж, не дивно. Це все наче якийсь сон. Це все відбувається не з нею. Марк не може так думати про неї! Він взагалі не знає, хто вона така! — Я повернувся додому, і ти теж прилетіла туди зі мною, Дорі. Я ніяк не міг тебе забути. Думав про тебе постійно, навіть на роботі. На той час причина нашого з Кетрін розриву вже стала більше, ніж очевидною. Вона наступного тижня після запланованого весілля вийшла заміж за Ендрю Форбза. Усі мені співчували й гадали, що розуміють причину моєї печалі. Та сумував я лише за тобою. Уявляв, як обіймаю, цілую тебе. Шкодував, що не зробив цього у Парижі. Що був занадто стриманим. Що не сказав того, що знав уже тоді. — Марку, прошу тебе… ти не можеш… Марк зробив Валері знак, щоби вона мовчала, і на одному подиху вимовив: — Дорі, я кохаю тебе. — Ні, — Дарина відчула, що зараз просто заридає, і відчайдушно замотала головою збоку вбік. — Ти мене зовсім не знаєш. Ти нічого не знаєш про мене. Я санітарка, Марку. Звичайнісінька санітарка. Скажи йому, Вел. Я навіть не медсестра. І я тобі не пара. — Ти відмовляєш мені? — тихо запитав Марк. Його сіро-сині очі раптом зблякли, наче на них насунулась якась тривожна тінь. Я завдаю йому болю, — подумала Даруся і злякалася. Із неймовірним зусиллям пригадала все, що вивчила зі своє англійської: — Ні, Марку, ні. Я намагаюсь пояснити… Я теж приїхала до Парижа не просто так. Там мали відбутися мої заручини. А напередодні чоловік сказав, що одружується з іншою. Що розумієш ми з ним з різних світів… Що вершки від води лише киснуть… чи щось таке. І він мав рацію. Стовідсоткову! Я думала… я була впевнена, що ти звичайнісінький продавець машин! Я уяви не мала, хто ти… Я погана партія для такого, як ти! І що скажуть твої рідні?! — Дорі, люба, — спокійно відповів Марк, — мій батько познайомився з мамою сорок чотири роки тому, коли їй виповнилося вісімнадцять, а соціальні бар’єри в нашому суспільстві тоді були значно вищими і міцнішими, ніж тепер. Моя мама жила в одному з бідних південних штатів. Бігала босою аж до сезону дощів, бо не мала грошей на взуття. Носила одну-єдину сукню, що влітку, що взимку, і, ледь закінчивши школу, пішла працювати пралею. Мама розповідала, що засоби для прання не лише роз’їдали руки, а й нестерпно смерділи, і той сморід так в’їдався у шкіру та волосся, що ніщо не допомагало від нього позбутися. А мій тато походить із багатої родини, всі мої родичі з батькового боку дуже заможні. Батько з матір’ю зустрілися біля її роботи. Дідусь приїхав по справах і прихопив із собою сина, вважаючи, що тому, не зважаючи на юний вік, корисно вчитися бізнесових справ. І тато побачив, як мама, вийшовши з прохідної, стягнула з голови хустку. Він показав на неї дідусеві і сказав: «Он іде моя наречена!». — І що ж відповів твій дід? — тихенько запитала Дарка. — Він сказав лише три слова: «Хороший вибір, синку». А потім додав: «Якщо ділова хватка у тебе не гірша за твій смак, з тебе будуть люди!». Батьки одружені вже сорок два роки, Дорі. Сорок два роки справжнього сімейного щастя. І вони полюблять тебе. Якщо вони вирішать, що я не пара санітарці, можна я скажу їм, що зустрів тебе у пральні, ну, чи хімчистці? — Марку, я тебе благаю… не жартуй так! — Дарина знервовано м’яла серветку. — Це безглуздя… Цього не буває… — Що — безглуздя? Мої почуття? — Щиро здивувався Марк. — Марку, ні… я просто… — і вкрай розгублена, збита з пантелику Даруся не знайшла нічого кращого, як безпомічно повторити. — Я вважала тебе звичайнісіньким продавцем машин. — Дорі, скажи мені, причина тільки у цьому? Не у тому, що ти й досі кохаєш того чоловіка, що покинув тебе? Дарина підвела голову і крізь пелену сліз, що застила очі, рішуче глянула на Марка. — Тільки у цьому. Немає інших причин. — Я дуже радий це чути, — Марк Вінтерз засміявся так дзвінко і з таким полегшенням, що на нього почали оглядатися відвідувачі з-за сусідніх столиків. — І заради тебе, кохана, я готовий навіть стати звичайнісіньким продавцем машин… — Я не… я щось неправильно зрозуміла. Я щойно кота завела, — Даруся й сама не дуже тямила, що говорить, але Марк, почувши про кота, звеселився ще більше. — Це не проблема, — запевнив він. — І ти все правильно зрозуміла. Я хочу, щоби ти вийшла за мене заміж. Я привіз тобі обручку. Ось, — з тієї самої кишені піджака, де він тримав англо-український розмовник, Марк витягнув невеличку коробочку із синього оксамиту і простягнув її дівчині. — Відкрий. Дарина послухалась. Усередині, на блакитному атласі, лежав перстень зі смарагдом. Дві смуги білого та жовтого золота, обіймали камінь, наче два рукави ріки крихітний зелений острів. Марк одягнув Дарусі перстень. Розмір підійшов ідеально. Ще одне маленьке диво. — Дорі, я усе про тебе знаю, — урочисто мовив Марк. — Ти вродлива, розумна і дуже добра. Ти справжня. І я знаю про тебе найголовніше — я хочу, щоби ти вийшла за мене. Зроби мені честь, стань моєю дружиною. Дарина затулила обличчя руками і знову розплакалась, уже вкотре за сьогоднішній вечір. Коли ж вона сяк-так заспокоїлась, і зуміла відповісти згодою — відповісти українською, але Марк зрозумів її «Так, я вийду за тебе, любий!», бо на весь банкетний зал закричав «Усім шампанського моїм коштом!» — то помітила, що Валері піднялася і надягає свою шубку. — Ви куди? — запитала її Даруся. — Пройдуся Львовом. Є ще час подивитися на ваше чудове місто. Воно не гірше від Парижа, повірте мені. І подумати над химерним сплетінням людських доль також не завадить. Сподіваюсь, бос запросить мене на весілля, — Валері підморгнула Дарці. — А як ні, то сама прийду. Він мені винен. Ну а зараз ваші очі не потребують жодного перекладача. Вел пішла. Марк і Дарина довго дивилися одне на одного, не розплітаючи рук. Їм принесли шампанське, офіціант висловив свої привітання, оркестр, що тихенько награвав джазові мелодії, спеціально для них виконав «Весільний марш» Мендельсона та інструментальну версію української народної пісні «Горіла сосна, палала», а закохані все мовчали. І раптом Даруся, згадавши щось, мило всміхнулася. — Я вивчала англійську, бо хотіла написати тобі листа. Привітати з Новим Роком, з Різдвом. Марк повернув їй посмішку. — Ти робиш успіхи, Дорі. І вже привітала мене. Ти сказала мені «так», і це найкращий подарунок у світі. — Я багато думала про тебе. Навіть хотіла назвати свого кота Марком, — повідомила вона, ретельно добираючи англійські слова. — А чому не назвала? — пожвавився Марк. — Бо подумала… що коли покличу одного із вас, ви будете приходити обоє. — Розумна обачливість з твого боку. І як тепер звуть твого кота? — Єлисей. На честь Єлисейських Полів. — Неймовірно. Я впевнений, Париж оцінить таку честь. 10


 


 


 


— Мадам Вінтерз, — той самий портьє, який свого часу продав Дарці карту, що привела її до кохання, вийшов із-за своєї стійки і шанобливо вклонився, — ми раді знову вітати вас в «Аботель Кроун Етоль» і щиро дякуємо, що для весільної подорожі ви обрали саме наш готель. Червень — прекрасна пора для відпочинку в Парижі, чи не так, мадам? Портьє говорив англійською, і дивився захоплено на молоду жінку. Все, як тоді. Майже все. Дарина глянула на свою руку, все ще не вірячи до кінця, що носить шлюбну обручку і прізвище Марка. Але ні, усе насправді. І цей карколомної швидкості шлюб. І знайомство з родиною Вінтерз. І слова її свекра, Генрі Вінтерза. Три коротких слова, тих самих, що пан Генрі сам почув від свого батька. — Хороший вибір, синку. — Безумовно, — на цілком пристойній англійській, з ледь помітним слов’янським акцентом відповіла Дарина. — Утім, Париж прекрасний будь-якої пори року. Про це навіть у пісні співається. — Так. Це велика Елла Фіцжеральд. «Я люблю Париж». Мадам знає? — Я багато чого знаю про Париж. На жаль, ми пробудемо тут лише три дні. — О, як прикро, — портьє зобразив належний жаль. — Сподіваюся, ви ще завітаєте до нашого чарівного міста? — Можете тримати парі, — Дарина засміялась. — З Франції ми летимо на острови. — Мої вітання, мадам. Et bon voyage[1]. Месьє Вінтерз щойно піднявся у номер. Вам допомогти? — погляд портьє впав на круглу коробку, яку Даруся тримала у руках. — Немає потреби. Це лише капелюшок. Я б хотіла замовити в номер шампанське. — Маю доповісти, — ніяковіючи від того, що мусить псувати клієнтові сюрприз, пробелькотів портьє, — месьє Вінтерз щойно зробив таке саме замовлення. Повторити? — Ні, тоді не треба. Дякую. Але ось що… відправте, будь ласка, ці дві листівки до України. Я заплачу. Ось вони, — Дарина подала портьє поштівки — одну з кумедною мишкою, що тримала у лапках сир, на якій французькою було написано «Найкращій подрузі в світі» — для Надійки, і другу, з Ейфелевою вежею, для пані Квітослави. — А ось адреси, — і вона простягнула два списаних акуратним почерком папірці. — Ви можете це зробити? — Так, звичайно. Буде виконано. Задзвонив мобільний, що висів у Дарини на шиї. Вона відповіла. Якусь мить послухала, що їй говорять, а потім дала відбій. Повернулася до портьє, і від щасливої посмішки на її лиці у того перехопило дух. Він бачив багато вродливих жінок. Чимало дуже вродливих. Та ніколи раніше він не бачив жінки, такої прекрасної, як мадам Вінтерз. Жінки закоханої та коханої. Читайте також інший роман серії з Дельфіном


 


 


 


Паризьке кохання


«БАЛ НА ЧЕСТЬ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА»




 


 


(фрагменти)


 


 


 


Чим ближче було до дня Святого Валентина, тим більший ажіотаж панував на фірмі. Скрізь порозкидано глянцеві журнали. Дівчата обмінювалися телефонами модних перукарень, салонів краси, соляріїв, тренажерних залів. Дві теми безроздільно панували у ліфтах, кафе, дамських кімнатах та в обідню перерву — сукні та дієти: — дівчата, ви уявляєте, — одного дня кричала на ходу влітаючи зранку до кабінету Зоряна, — я тільки що зустріла у ліфті нашу Олю з бухгалтерії. Так от, я не бачила її десь з місяць. Глянь, а вона така худенька стала, підтягнута. Ну я й до неї — колися, як це ти так схудла? — А вона що? — обережно поцікавилася Люся. — Каже що кожен день до їди випивала ложку яблучного оцту. Маринка пирхнула сміхом: — так і язву дістати можна. А ти часом не придивилася які у неї круги під очима. — Ні, — розгублено зізналася Зоряна, — до чого тут очі, я на талію дивилася, — швидко знайшлася дівчина. — Нічого той оцет не дає, я вже колись пробувала, — втрутилася дизайнерка Ніна. — Якось по телевізорі зірки розповідали як можна швидко схуднути. Так от, вже не пам’ятаю хто точно з них, розповідала, що зірки, якщо хочуть швидко скинути вагу, то три дні їдять парений рис, три дні — відварну курятину і три дні — яблука. А ще хтось казав, що можна гречку з кефіром три дні їсти. — І кому ж це помогло, — скептично поцікавилася Зоряна, зла, що її рецепт дівчата висміяли. — Та багатьом напевно. Не знаю. Всі наші зірки худі. — От бачиш — не знаєш, — перебила Зоряна, — нашим багатьом зіркам не худнути, а поправлятися треба. До речі, — звернулася вона вже персонально до Тані, — Ти вже знайшла сукню на бал? — Ні, — відповіла Таня. — Я не маю що одягти. І грошей на нову сукню, саме таку, яку я хочу, нема. Я, мабуть, не піду на бал. — Ти що, здуріла!? Як можна не піти на такий бал?! — сплеснула руками Зоряна. — Там буде стільки знаменитих людей! Можна буде попускати бісиків нашим топ менеджерам, або попросити підвищити зарплату чи перейти на іншу посаду. Наталка із сусіднього відділу таким чином перейшла з секретарки у помічники менеджера. А тепер її на курси в Прагу послали. Через місяць повернеться менеджером. — Не кажи дурниць, Зорянко. — Перебила її Ніна. — Наталка до того весь рік бігала на курси англійської та ще по ночах самостійно маркетинг вивчала. Не забивай Тані мозки. А то ще у неї складеться враження, що тут можна покрутити задом і стати головним менеджером. — А що ні?! — не здавалася Зорянка. — Дуже багато тих мозків у Маргарити. Ходить лишень туди-сюди та й обновки демонструє. — Зрівняла! — пхикнула Ніна, — вона ж дружина генерального. Може взагалі робити, що хотіти, і ніхто нічого не сміє їй сказати. — Так то воно так, але зарплату вона мабуть дістає за найвищою категорією, — резонно докинула Люся. — Звичайно, що за найвищою. Цікаво, а як би ти була дружиною генерального, то яку б хотіла… — Не, знаю, — знизала плечима Люся, — мабуть, я б взагалі старалася не працювати з ним на одній роботі. — От в тому й різниця між тобою, Люсь, і Маргаритою, — зауважила маринка. — У тебе є елементарне почуття такту, а в Маргарити — елементарна доза нахабства. Дівчата всі дружно розсміялися. Зоряна знову взялася мріяти про довгоочікуваний бал: — А може в цьому році на бал прийде наш Олег Олегович. Який він лапочка! Усі дівчата хотіли б закрутити з ним роман. Але він ні на кого не ведеться. На балу можна було б спробувати підчепити його. Як на мене, то це може дуже допомогти у кар’єрі. — Він що, грип, щоб його підчіпати, — обурено зауважила — Маринка, яка й сама трохи нерівно дихала на Олега Олеговича. — Зоряночко, це ж не чесно робити кар’єру, використовуючи приватні знайомства або особисті зв’язки. Треба своїм розумом досягати вершин. Ми ж тільки що про це говорили, — докинула Таня. Тепер уже Зоряна знизувала плечима: — Ти точно дурненька. Ну яка ж дівчина у наш час не використовує чоловіків для своїх цілей? На те вони і чоловіки, щоб мудра жінка за їхнім коштом досягала своєї мети. Але Таня заперечно похитала головою. — Ні, Зорянко, тут я цілком згідна з Маринкою. Не повинно так бути. Особливо щодо Олега Олеговича. — А що, Олег Олегович особливий чи що? — розсміялася Зорянка. — Ну, він такий… — тут Таня осіклася, боячись видати себе, що закохана в Олега Олеговича. — Невже у тебе до нього особливий інтерес? — Зоряна уважно подивилася на приятельку. — Ти часом не закохалася у нього? — Ні! Що ти! — Таня замахала руками, але подумки сама собі сказала: боюся, що я в нього втріскалася по самісінькі вуха. — І не думай, подруго! Він не для таких, як ми, дарма що неодружений. Ні разу я не бачила, щоб він загравав з якоюсь дівчиною. Постійно зайнятий, такий важний. Якось Маринка спробувала його запросити на вихідні покататися на лижах, а він відмовився, сказавши, що їде до своїх батьків за кордон. Він постійно користується цією відмовкою. Може правда, а може, просто не хоче ні ж ким зустрічатися. Цікаво чому? Не голубий наче б то… Але спробувати завжди можна, — Зоряна хитро підморгнула Тетянці. — Можна, — засміялася Таня. — Учора секретарка шефа по секрету розповіла, що фірма запросила виступити на бал Віталіка Козловського. Тобі подобається Віталік? — по-змовницьки зашепотіла Люся до Тані. — Дуже подобається, — зітхнула Таня, — але без гарної сукні навіть і думати не треба йти. Який чоловік мене помітить, якщо не буде гарної сукні? — Так, без сукні ти ніхто… — наче вирок промовила Ніна, — але при бажанні завжди можна знайти якийсь вихід. — І який?.. — щиро поцікавилася Таня. Дівчата на якусь мить замовкли. А потім Ніна, яка за всю розмову так і не відірвала очей від свого комп’ютера, повернулася до Тані й сказала: — Не сумуй, Тетянко. Знаєш, у мене є хороша знайома. Вона гарна кравчиня. Я сама іноді користуюся її послугами. Я попрошу її, і вона зробить тобі сукню, незгіршу від дизайнерських. Завтра… Ні, сьогодні я їй подзвоню, якщо вона вільна, тоді візьме твоє замовлення. Від несподіваної перспективи таки потрапити на бал у Тані загорілися очі: — Спасибі тобі, Ніночко. Але ж скільки це може коштувати? — Не хвилюйся. У свій час я знайшла для неї кілька дорогих клієнтів, то тепер вона зробить тобі це із знижкою. — Ніно, ти супер! — щиро вигукнула Люся, яка завжди всім співчувала, і дуже раділа, коли чиїсь проблеми вдавалося успішно вирішувати… notes


 


 


Примечания




 


 


1




 


 


І приємної подорожі (фран.)



home | my bookshelf | | Паризьке кохання |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 2
Средний рейтинг 4.5 из 5



Оцените эту книгу