Book: Там, де поховано Адель



Там, де поховано Адель Кокотюха Андрій Детективна повість Господи, благослови всіх пройдисвітів, шахраїв та гендлярів, що торгують на вулиці своїми душами; всіх, хто неодноразово програвся, бо програватимуть надалі; куртизанок, що помиляються, закохуючись; затятих коханців, увінчаних довжелезними рогами…, і хай десь колись знову зазвучить чарівне слово — честь! Тенессі Вільямс. «Каміно Реаль» 1 — Ти можеш помилятися. Врешті-решт… — Навряд. З мого боку кілька перевірок. Скоро вони спробують. — Чому «вони»? Це точно в тебе манєчка. Прямо так уже всі проти тебе. Змова століття… — Не кривляйся, справа дійсно серйозна… Провернути її можна мінімум удвох. Хоча б через те, що одна людина мій труп не підніме. — Знову ти про свій труп! Ну чому, чому ти так боїшся? — Я не боюся, заспокойся. Якщо знаєш про небезпеку, нема чого боятися. Я чую, нюхом відчуваю, коли вже так хочеш, мов тварина. Скоро мене вб’ють. От ще не знаю тільки, як… Сахно чув дзвінок, та навіть не поворухнувся на канапі, байдуже спостерігав за пригодами Чака Норріса, не стільки бородатого, скільки неголеного. — Дзвонять! — Відчиняй сама, я зайнятий! Кроки з боку кухні. Сахно знав, що зараз дружина стоїть у дверях вітальні, і з очей її летять у його бік блискавки. Цікаво побачити вираз її обличчя. Дзвінок повторився, цього разу — наполегливіше. — Ти справді серйозно зайнятий! — Все одно це до тебе. Почувши, що дружина зітхнула і пішла відчиняти, Сахно взяв дистанційку й стишив звук, дослухаючись. — Вечір добрий. Я запізно сьогодні… — Нічого страшного, Марино, я ж чекаю. Дощ? — Мжичка. Незатишно. І з транспортом у неділю щось коїться. — А, з ним постійно щось трапляється, неділя тут ні до чого. Роздягайтеся, проходьте. Ні, чоботи можете не знімати, завтра все одно почищу килими. Жінки пройшли до спальні, двері причинилися. Сахно знав, що зараз буде. Його дружина ляже на живіт і заголить сідниці. Якось Сахно спостерігав за цим жестом. Жодного збудження, більше того — якась незрозуміла відраза була в цьому, щось від борделю. Попри все, Сахно змушував себе ще кілька разів дивитися на це, щоб огида зміцніла до певного стабільного почуття. Медсестра Марина спритно приготує одноразовий шприц, звичним жестом відламає верхівку ампули, і за кілька секунд черговий укол буде зроблено. Процедура тривала щовечора вже впродовж двадцяти днів. Жінки вийшли, ввічливо перемовляючись ні про що, як це роблять малознайомі люди. Тепер — ще один ритуал, теж обов’язковий для обидвох. — Як з приводу кавусі, Марино? Іноді вона відмовлялася, іноді — лишалася ще на двадцять хвилин. — Запізно трохи. Але можна, сьогодні на мене ніхто не чекає. Сахно нашорошив вуха — тепер вони на кухні, говорять не дуже голосно, не все можна розібрати. — А чоловік ваш не приєднається? Час від часу Сахно кавував з ними, сьогодні не хотілося. — Він не в гуморі. Не думаю, що йому зараз буде з нами цікаво. Могла б запитати з чемності, сучко! — Вам скільки… Ой, вибачте, забула — ви ж без цукру. Тоді пробуйте коржики, сьогодні під настрій напекла. — О, нічого собі у вас настрій був! Рецепта дасте? — Не перебільшуйте, звичайні коржики. Я дам вам із собою, мій чоловік не любить такого. Годує всякою гидотою, корова! — Як ваші проблеми? Він не озивався? — Мабуть, не озветься. Може, воно й на краще. Від мужиків теж треба відпочити. — Та й то так… — До того ж мені не до різних там кавалерів. Знову скорочують. Половині персоналу на пенсію пора, але тримаються за роботу, як ото дитинка за мамину цицьку. Молодих уже переводять мало не на чверть ставки, виживають, розумієте? Дехто йде, а одна демонстративно підклалася в ліжко до головного, думала, він щось та вирішить… — Сьогодні я вже нічому не дивуюся. — Та я не здивувати вас хочу. Це так, епізоди. Люди потроху перестають хворіти. Або живуть, або відразу помирають. Хворіти дорого. — Без роботи не лишитеся. — Вчора хлопці з моргу золоті коронки в небіжчиці видерли. Жінка років п’ятдесяти, померла просто на вулиці, серце. Аж тут у неї родичі на ранок знайшлися, вони її всю ніч шукали, при ній же жодних документів. Привезли чистий одяг. Ну і син коронок не виявив, а вони новенькі, спеціально гроші збирав для матері, зуби зовсім ні к чорту. У морзі сказали, що так і було, але хто ж повірить! Поки мужиків розборонили, нашого санітара довелося в травматологію везти, а сина померлої міліція забрала. Так що правда, без роботи не будемо. Все, дякую за каву. Коржики дуже смачні. Вдягалася Марина мовчки. Мовчала і дружина Сахна. — Ну, пішла. Потерпіть, ще десять уколів. До речі, хоч допомагає? — Дивно, чомусь ви жодного разу про це ще не питали. Мабуть, допомагає, раз призначили. Для чого лікарям брехати? Добре, щасливо, Марино, дякую. Сахно почув, як клацнув замок. — Міг би привітатися з людиною. — Навіщо? — І то так… За весь час він навіть не поворухнувся на канапі, хоча лежати вже було незручно, і Чак Норріс його не цікавив абсолютно. Та Сахно сумлінно долежав до кінця серії, вимкнув телевізор і пішов до спальні. Дружина вже вкладалася, ліжко розібране, вона саме вбиралася в нічну сорочку. Схрестивши руки на грудях, Сахно розглядав її, для чогось примруживши очі. Десять років тому він щось у ній знайшов, навіть п'ять років тому вона була ще нічого… Якщо придивитися, може, й зараз… Та для чого, коли для себе Сахно вже все вирішив? Тепер його виводило з себе навіть її оригінальне ім'я. Чому — второпати не міг. Дружина вмостилася на пуфику перед трюмо і почала розчісувати волосся, колись довге каштанове, тепер — підстрижене та знебарвлене черговою модною фарбою. Сахно зняв спортивний костюм і ліг на свою половину. Розгорнув книжку, яку читав близько місяця, вже не пам'ятав, з чого там усе почалося і хто кого хоче пристукнути за спадщину. Дружина скінчила розчісуватися, заходилася мазати обличчя кремом. Якась чергова подружка порадила, ідіотка. Хоч маж, хоч не маж… Сахно стежив за нею, дивлячись поверх книжки. Нарешті вона довела справу до кінця і лягла поруч. — Мені завтра вставати рано. — І що з того? — Те, що сказала… Так, забери! Забери руку, я тобі кажу! — В чому річ? — В тому! Ти чуєш погано? Телевізор добре чув. — Ага! Ну, все ясно! А з ним краще було? — Із телевізором? — Не придурюйся! Думаєш, не знаю нічого? Ану… — Знову за своє? Сказано тобі — не хочу! Втомилася, спати пора! І взагалі… — Що «взагалі»? — Нічого! Забери свою руку, бо підеш спати до свого телевізора. Ясно? Сахно рвучко підвівся, розчахнув балконні двері. Осіння прохолода пройняла тіло, він повернувся за спортивними штаньми, зачинив двері і намацав у кишені спортивок пачку «честерфілда». Закуривши, сперся об бильця і замислено дивився, як у вікнах будинків навпроти одне за одним гаснуть вікна. Докуривши одну, потягнувся за другою. Ще десять днів. 2 — Слухаю вас. — Моя дружина… Вона не ночувала вдома… — Скільки днів? — Учора вперше. — Ви мені вибачте, не хочу, звичайно, ніяких порад, але… Ви в ній упевнені? — Припиніть дурню молоти, лейтенанте! — Так, спокійно, спокійно, не треба кричати, ми вже чули крики, самі як крикнемо — мало не буде! — Вона хвора! З психікою негаразд, діагноз є! Мало що могло статися! — Добре, добре. Давайте її прізвище, ваше прізвище, прикмети її, коли бачили востаннє, часто вона так зникала з дому… Може, фото є з собою? — Є, є, я взяв! Сахно… Адель… Повне ім’я — Аделаїда, я її Аделлю називаю… Всі називають… Адель, Ада… Тридцять два роки, середня на зріст… — Не хвилюйтеся. Далі, далі… Ранком вони не розмовляли. Дружина мовчки смажила картоплю, яєчню, вони похапцем поснідали, випили кави. І тільки коли Адель заходилася мити посуд, Сахно порушив мовчанку. — Я піджену машину. Збирайся. Дружина ніяк не відреагувала, але Сахно знав: протягом тих двадцяти хвилин, які знадобляться йому, аби спуститися вниз, пройти до залізної коробки гаража, розігріти мотор «жигуля» і підкотити до під’їзду, Аделаїда буде готова і чекатиме на виході. Система відпрацьована роками. У машині вона заговорила першою: — Учора ми обоє були не в настрої. — Думаю, так… Пробач… — Ти мені також. Ми просто втомилися. Обоє. Я знаю, таке буває. — Це я мусив зважати на твій стан… Є прогрес? — Буде. Поки що не звертай на мене уваги. Це пройде, пройде… — Для того ми з цим і завелися. Щасливо, до вечора. Сахно цмокнув дружину в холодні байдужі губи. Вони приїхали, через дорогу — ощадний банк, вона працює там касиром уже сім років. Ще хвалилася якось — пощастило з роботою, стабільна, та їй швидше з тіткою пощастило, яка племінницю влаштувала сюди, аферистка подільська. На роботу Сахно встигав. Він віднедавна працював менеджером у фармацевтичній фірмі. Запізнюватися хворобливо не любив, тому час у запасі постійно був. Сьогодні це йому особливо потрібно. Сахно зупинив машину неподалік цирку. Чекав недовго, за кілька хвилин поряд із ним на місце, де щойно сиділа Адель, вмостилася медсестра Марина. Її губи були спраглі, відповідь на поцілунок була короткою, але жадібною. Сахно відчув, що хоче цю жінку негайно, просто тут, у машині, як тоді, вперше, півтора року тому. Тоді ніч уже проковтнула місто, він загнав «жигулі» в найближче темне подвір'я і не дав Марині до пуття роздягнутися, обоє квапилися, тому все скінчилося дуже швидко. Марина погладила його, тридцятип’ятирічного мужика, по потилиці, як малу дитину, і прощебетала на вухо: «Нічого, у нас усе ще буде, заспокойся, ну, ну…». Дійсно, у них далі було все, і цього «далі» було досить для того, аби Марина зрозуміла його з півжесту, поклала свою руку йому на коліно. — Не дурій. Спокійно, спокійно… — Я скучив за тобою! Три місяці! Ми не бачилися по-людськи три місяці. — Тримайся. Вже недовго. Раптом Сахнові стало соромно — поводить себе справді як баба істерична чи невротик. Так і зірватися недовго, а не можна — все шкереберть піде. — Я, правда, скучив. — Та вірю, вірю, ціную. Заспокойся. Як Адель? — Без змін. Коли? — Післязавтра. Середина тижня, її шукатимуть на роботі також, хай гвалту зчиниться якнайбільше. До того часу нам краще не бачитися. Тому поговоримо зараз. — Поговоримо. — Отже, все як звичайно. Я приходжу пізненько, в мене чергові особисті проблеми. Вона лягає на живіт, ти — в сусідній кімнаті. Вона не бачить, що я роблю, а я витягаю з кишені халата ампулу із сильним снодійним і вколюю їй. Прощаюся, йду. За півгодини твоя Адель міцно спатиме, препарат перевірений, спрацює. Потім ти впускаєш мене в квартиру, цей час я перечекаю за рогом. Сахно уявив, яким буде це очікування: молода жінка, сховавшись у найтемніший закуток подвір'я, нервово палить цигарку за цигаркою. Скільки вона встигне так викурити? Півпачки? Більше? А якщо Адель таки не засне, або… — Якщо вона не засне або засне пізніше? — Тут доведеться покластися на моє слово. Давай, далі ти. На словах воно все виглядає просто. Вони навіть не думали довго, коли складали цей план. — Я готую її речі. Ті, в яких вона ходить постійно і могла піти з дому, включно з чобітками й плащем. Разом ми вдягаємо її. Сумочка з документами і різними жіночими дрібницями теж буде приготована. Потім удвох виносимо сплячу Адель. Вкладаємо на заднє сидіння машини, накриваємо ковдрою. Вивозимо за місто… — Ти везеш. Сам. Я чекаю вдома. — Гаразд, везу сам. Сахно замовк. Починалася найскладніша, найбільш відповідальна, дуже неприємна і небезпечна частина плану. Яку виконувати, як не крути, йому. У лісі треба її вбити. Марина переконувала, що Адель нічого не відчує. Вона буде відключена і піде з життя спокійно й тихо. Кожен мріє про смерть уві сні. Марина не може вколоти замість снодійного щось інше, що вбило б Адель. По-перше, це ідея Сахна, і виконавцем мусить стати він. По-друге, кожен такий препарат видається лише після спеціального дозволу, навіщо світитися, тим більше ризикувати спробою вкрасти! Все, що від нього вимагається, — гострим скальпелем чиркнути Адель по горлу, в тому місці, де Марина покаже. Один рух — і свобода. Ідея справді належала Сахнові. Найцікавіше — він не міг пояснити, чому вирішив убити дружину, просто вона остогидла йому настільки, що іншого способу позбутися людини, з якою прожив десять років, він не знайшов. Починати офіційне розлучення? Довго, нерви, гроші, розмін квартири, своєї ж у неї в столиці нема, з гуртяги забрав, познайомилися цілком випадково на якихось танцях у студмістечку. Ні, офіційний шлях не для нього, а просто вигнати — теж проблеми. Іноді йому здавалося, що він просто намагається вмотивувати бажання позбавити людину життя. В таких випадках потрібен просто поштовх. Ним стала Марина. Сахно опинився на лікарняній койці із запаленням легенів кілька років тому. Марина — одна з багатьох медсестер, але якось так карти лягли, що на все відділення він виявився єдиним молодим мужчиною, якщо не зважати на хронічно хворого очкарика, котрий, певне, народився з томом Достоєвського і панічно боявся уколів. Був ще шофер-дальнобійник, який вперто лапав усіх медсестер, а оскільки заввідділенням, обтяжений клятвою Гіппократа, не міг вигнати хворого з палати, уколи дальнобійникові робили під його особистим наглядом. Присутність лікаря-чоловіка таки стримувала шанувальника жіночих зваб. Отже, Марина легенько фліртувала з Сахном, і після виписки він міг би забути її, для людей у білих халатах хворі якось не вирізняються за статевими ознаками. Але раптом зустрів її в метро, коли поставив «жигуля» на техогляд. Слово за словом, випили кави. Домовилися про наступну зустріч. А за два тижні вони опинилися вдвох на задньому сидінні його машини в темному подвір'ї. Обоє були дорослими людьми, Марина лише на п'ять років молодша від Сахна. Тому голови не втратили, поціновували пригоду практично. Марина жила з батьками, це ускладнювало можливість інтимних зустрічей. Отож вирішували проблему в узвичаєний спосіб: квартири приятелів чи просто знайомих, позичені на три-чотири години ключі — поки що такий спосіб життя влаштовував обох. Та одного разу Сахно в ліжку прохопився про те, що Аделаїда їм заважає. Що ж їм — до кінця життя отак ховатися по темних закутках? Отак випливла ця ідея — спочатку напівжартома, немов така собі гра у кримінальну мелодраму, а даті Сахно й незчувся, як захопився… Згідно з планом, півроку тому він спровокував скандал, довів Адель до істерики, а оскільки обстановка в їхній родині без того була напруженою, в дружини стався нервовий зрив. Потім — ще кілька подібних скандалів, і раптом Сахно запропонував мирову. Ми обоє винні, сказав він тоді, пригорнувши дружину до себе. Усі подружні пари проходять через це. Небезпечний вік, кризова ситуація, ну, ти ж сама розумієш… Найскладніше було миритися в ліжку, та це було необхідно. Ще один легенький поштовх — і Адель погодилася піти до лікаря, серед друзів Сахна виявився непоганий психіатр, професія модна, працює він у приватній клініці, люди йому грубі гроші за консультацію платять, а тебе, мовляв, він по дружбі безкоштовно прийме. Друг-психіатр наперед був підготовлений до того, що Адель прийде зі своїми дурними жіночими проблемами, які вважає, звичайно ж, украй важливими і серйозними. Той вислухав жінку уважно, прописав якісь заспокійливі уколи для загального зміцнення… А у Сахна з'явилася знайома медсестра, що підробляє на дому. Ну, а далі? Жінка, яка не може завагітніти, — зверталися до лікарів, підтвердять — на цьому делікатному грунті свариться з чоловіком, причому регулярно, і в неї потроху, як то кажуть, їде дашок. Консультації кваліфікованого психіатра, певне, не дуже допомагають. Якось одного разу вона пішла з дому світ за очі, і зусилля чоловіка й міліції розшукати її виявилися марними. Тіло краще закопати. Марина пропонувала зімітувати самогубство, але ж снодійне при розтині все одно виявлять. Отож треба, щоб труп взагалі не знайшли. Гм, труп… Якось грубо це, Сахнові більше подобається вираз «мертве тіло». Найскладніше — справді вбити… Скальпелем по горлу? Людину, з якою прожив десять років… Невже іншого виходу нема? Ти вже не залишив його собі, Сахно, отож-бо будь мужчиною. Плакати за нею ніхто не буде. Мати померла три роки тому, жила Адель замкнено, як усі люди з проблемами. Нічого. Скоро проблем у неї не буде. Тепер уже досить скоро. 3 — Я не з тих, хто про такі особисті речі говорить відверто… — Розумію, прекрасно розумію. Вам тяжко, та якщо ми будемо знати усе якнайдокладніше, то легше і швидше знайдемо вашу дружину. Адже лікарям розповідають про хворобу, щоб вилікувати її, чи не так? — Вибачте, але до вашого відомства я не можу ставитися як до лікарської установи. Спілкуючись з вами, швидше захворієш. — І все-таки ви прийшли в міліцію. Давайте по фактах. Аделаїда часто так невмотивовано зникала з дому? — Траплялося, але спочатку їй досить було просто потинятися вулицями. Коли це сталося вперше, я злякався. Та вона повернулася. І надалі поверталася. — Сусіди кажуть — ви часто сварилися з дружиною останнім часом? — Сусідів це не стосується! Я розумію, до чого ви ведете: так, я, звичайно, мусив рахуватися з її психічними проблемами, і все таке інше. А хто буде рахуватися зі мною? Іноді підводить витримка, жива я людина, жива, ясно вам? — Не треба нервувати, я розумію. Як по-вашому. Аделаїда не могла… — Я знаю, куди ви хилите! Досить з мене цього! Навіть якби й могла: до коханців не тікають без речей і навіть без змінної білизни! Не буває такого! Сахна тіпало, немов від сильного похмілля. Руки трусилися, і він уже думав, а чи не прийняти чарку для заспокоєння, але відкинув цю думку: сьогодні як ніколи слід триматися тверезо. Ставлячи чайник, він спересердя сильно грюкнув ним об плиту і брязнув, закриваючи, кришкою. — Я ж просила — в мене розколюється голова! Таке вже — третій день. Чи то тиск, чи у Аделі справді серйозно уражено психіку — кожен вечір ледь заповзає у квартиру й одразу ж падає крижма на ліжко, над силу роздягаючись і абияк кидаючи одяг. Вигляд у неї дійсно не найкращий, говорить півголосом і вимагає цілковитої тиші. Їй усе заважає: кахикання, кроки, різке світло, увімкнений телевізор. Сахно змушений стишувати звук до мінімуму. А ще — підбирати за нею одяг і чіпляти на вішак, розігрівати їжу, класти їй льоду на голову. Добре, що останнім часом йому зовсім не лізе нічого в горлянку, нерви, перебивається чаєм з бутербродами. Каву не п’є — без того заснути неможливо. Особливо сьогодні: адже цього досить теплого вечора на початку жовтня Адель повинна померти. Марина позавчора трохи погралася з вогнем — запропонувала снодійне. Сахно зблід, він же не готовий ще, що з нею таке! Та Адель кволо відмовилася, наступного вечора Марина притягла купу різних пігулок, Адель довго роздивлялася їх у напівтемряві спальні з напівзаплющеними очима — отак давить голова! — розібратися, що й до чого, важко. Прийняла якісь, на ранок стало наче краще, під вечір усе почалося знову. — Ти можеш не грюкати там на кухні? — Мені ще літати навчитися? — Просять же тебе як людину! О-ох-х! Несподівано Сахно заспокоївся. І навіть руки тремтіти перестали. Постогни, постогни, стерво, лишилося нам усім недовго. Де ж та Марина? Чому сьогодні, от саме сьогодні так повільно спливає час? Дев’ята. Вона мусить бути за п’ять… чотири… три… дві хвилини… Ну, пора вже, пора, ну будь ти хоч раз у житті пунктуальною! Вже… Дзвінок у двері змусив його здригнутися, хоча він і чекав. Відчиняти кинувся мало не бігом. А, чор-рт! — Дуже ізвіняюся, від вас подзвонить можна? Сусідка з третього поверху. Заходить час від часу, доньці своїй дзвонить, по півгодини патякає після того, як їй, бідненькій, погано живеться з зятем. Другий чоловік у доні, між іншим — «ніяк чєловєк хароший не попадецця». Ну чому її саме сьогодні чорти принесли? — Будь ласка, але якось тихіше, дружина хворіє. — Ой, а шо такеє? — Тиск, голова розвалюється. Може, хоч сидіти не буде. Сахно вже хотів зачиняти двері, коли з ліфта вийшла Марина. — Добрий вечір, — швидкий тривожний погляд на сусідку, що накручує диск на апараті, потім — на Сахна. — Як сьогодні справи? — Знову прихопило. — Погода наче не для тиску. Може, магнітні бурі? — Не вірю я цим бурям. Проходьте, Марино. Сусідка намагалася з'ясувати, коли донька завтра зможе піти з нею на базар. Сахнові здавалося, що скреготіння зубів чутно на всю квартиру. Марина не могла впоратися з гудзиком плаща. До всього ще й свиснув заклично чайник. Адель простогнала зі спальні, Сахно, аби хоч чимось себе зайняти, пішов вимикати газ. Нарешті сусідка поклала трубку. — Ой, спасіба вам. Отой же ж паразіт товару набрав, а торгувать не хоче. Не інтересно, бач, йому! А Наталка больненька, куди я її саму пущу? Усе це вона говорила Марині, мов старій подрузі. Та повернулася спиною, чіпляючи плаща і виразно натякаючи, що чужі проблеми її геть не цікавлять. — Добре, буду йти. Закривайтеся, бо всяка босота щас так і ходить, підписи якісь типи збирають. Ага, розказуйте! Оно Наталчиних сусідів так ограбили недавно. Магнітофона забрали. Сахно мало не випхав сусідку за двері і з видимим полегшенням клацнув замком. Кивком голови показав на спальню і за звичкою пішов до кімнати, залишивши двері ледь прочиненими. — Ви зовсім розклеїлися. — Не бережуть нас чоловіки. — Та і я про це. Піду руки помию. Халат Марина принесла в перший же свій прихід і надівала його щоразу перед тим, як братися до роботи. Адель у неї не одна, кожен день з десяток клієнтів, хворіють люди. Тому краще, коли вона в халаті. Отака професійна звичка, хоч ріжте. До лікарні он теж без білого халата відвідувачів не пускають. Умовності, але… Сьогодні в кишені халата була ампула із снодійним. Із цієї кишені витягти її можна спритно, швидко і непомітно, не в джинсах же порпатися. — Ну ось і все. Ще кілька сеансів — і я з вами розпрощаюся. Будемо сподіватися, назавжди. Що вона меле? Їй подобається гратися? — Для чого так говорити? Може, будемо зустрічатися. — Тоді, сподіваюся, не через ваші болячки. Ось, залишаю таблетки. Спробуйте випити ще, це нові ліки, кажуть, непогані. — Кави? — Не буду вас втомлювати. Щасливо. Сахно вийшов. Марина в передпокої складала халат у пакет. Коли вдягалася, він перехопив її зосереджений погляд. Вона показала три пальці, потім два рази по п’ять. Три на десять. Тридцять хвилин. — Дякую. Добраніч, Марино. Зачинивши двері, обережно зазирнув до спальні. У напівтемряві, яку створював тьмяний нічник, Адель виглядала напівживою. Та ось вона ворухнулася, ледь застогнала. — Принеси води, я зап’ю таблетку. — Не захоплюйся цією хімією. — А що робити, як голова болить? Відрізати? Чи вони змовилися всі сьогодні? — Об стінку стукнись! — Чого від тебе ще чекати? Адель випила ліки і відкинулася на подушці, блаженно примруживши очі. — На сон потягло, слава Богу. Мабуть, завтра усе гаразд буде. А то ж спати неможливо. Я засну. Сахно кивнув. Бути зараз поряд із дружиною він не міг, тому пішов до кімнати. Телевізор працював, та Сахно не сприймав зовсім ніякої інформації. Потяглися хвилини. Несподівано Сахнові закортіло все відмінити. Рвучко підвівшись, зайшов до спальні. Дружина мирно спала на своєму краю ліжка. Тоді він методично, але намагаючись таки не дуже шуміти, зібрав її одяг. Сьогодні вона виходила у синій спідниці і сірій кофті, яку виплела сама і якої Сахно терпіти не міг. Потім спакував у сумку туфлі, плащ, трохи подумавши — панчохи. Його рухи не заважали дружині спати, і він почувся впевненіше. Впоравшись з цим, знову повернувся на канапу в кімнату, сів на краєчок і сховав обличчя в долоні. У голові не було жодних думок. За дверима зашкреблися. Він впустив Марину і, побачивши її очі, прочитав там тихий переляк. — Спить? — Наче… — Перевір піди, наче… Сахно вкотре за останню годину ковзнув до спальні, торкнувся дружини. Ніякої реакції. Вирішив торснути за плече, але рука завмерла — раптом прокинеться? А коли будеш піднімати її, не прокинеться, дурню ти? Він рішуче торснув сильніше, ще раз. Адель заплямкала губами уві сні. Марина тихцем пройшла за ним, стала за спиною, Сахно, відчувши рух, здригнувся. — Тю, твою ж маму нехай! Так умерти можна! — Виживеш. Як? — Сопе… А точно не прокинеться? — Не повинна, препарат сильний. Понесімо? — Не треба метушні. — А хто метушиться, хто? — Не кричи. Раптом таки розбудиш її! Отак, так… Хай лежить на підлозі, піду машину піджену. Сьогодні він не ставив машину в гараж, хоча постійно робив це, особливо після того, як містом поповзли чутки, що злодії переключилися на старенькі вітчизняні автомобілі. Психологія проста: власники за свій транспорт не бояться, думають: кому треба старенький «жигуль» чи «москвичок»? А їх можна швидко й пристойно продати на запчастини, кажуть, беруть охоче. Дурня, звичайно, але Сахно чомусь не виключав можливості, що його «шістку» запросто розберуть на складові. Та сьогодні машина потрібна швидко, приїхав він години три тому, за цей час мисливці за запчастинами, якщо такі справді є, навряд чи вкрадуть. Підігнавши «жигуль» до під’їзду, Сахно водномить, без ліфта, забіг на свій поверх. Тепер вони вже не розмовляли, діяли незграбно, квапливо, але уперто, впевнено і дружно. Підхопили Адель попід руки. Марині було незручно, дружина Сахна важча за неї. Якби вони зустріли хоч одну людину на шляху від ліфта до машини, від задуму довелося б відмовитися. Не назавжди, але принаймні надовго. Поки не придумається інший план вбивства Аделаїди Сахно. Біля ліфта він підхопив дружину сам, Марина натиснула кнопку виклику, і коли кабіна під'їхала та відчинилася, він втягнув Адель, сунучись спиною досередини. Спустилися вони майже одночасно, Марина бігла сходами вниз, поли незастебнутого плаща майоріли на бігу. Внизу, роззирнувшись, вона допомогла Сахнові витягти сплячу з ліфта. Щоб відчинити дверцята машини, він поклав Адель на землю. — З того боку! З того боку зайди! Марина забігла за машину, Сахно прочинив задні дверцята з її боку і піддав сплячу, мов лантух, Марина, залізши в салон наполовину і зігнувшись у неймовірній позі, підхопила Адель попід руки і, крекчучи, затягла на заднє сидіння. Прикривши тіло заготовленого заздалегідь темною ковдрою, Сахно закрив дверцята. З його боку щось заважало. Нога дружини. Чорт! Довелося підібгати її. Весь цей час Адель нагадувала велику, набиту тирсою ганчір’яну ляльку. Серце Сахна голосно калатало. Піт стікав так рясно, що, здавалося, він щойно пробіг марафон. Він засапався, Марина також тяжко дихала. Але півсправи було зроблено. — Якщо чесно, не думав, що все так гладенько вийде. — Ще нічого не вийшло. Інструмент у тебе? При слові «інструмент» Сахна пересмикнуло. — Все гаразд. Чекай вдома, нікому не відчиняй. — Не гай часу! О цій порі вулиці напівпорожні, рух не такий інтенсивний, і Сахно наддав газу, та, уздрівши попереду вогники патрульної машини, ледь не вдарив по гальмах. Не вистачаю, аби оті ще припхалися. Їм це просто: посвітять у салон своїми ліхтариками — і приїхали, пане водій. Раптом його знову кинуло в піт: ззаду почувся якийсь рух. Здалося? Знову рухається… Світлофор попереду блимнув червоним, скориставшись зупинкою, Сахно рвучко озирнувся. Все було, як і раніше, ніякого поруху, спить Адель під ковдрою, мов ховрах, отож нерви лікувати треба. Поїхали далі. Сахно зосередився на веденні машини, і це на якийсь час відігнало лихі думки. Вони знову роєм загули в голові, коли на виїзді з міста після Чапаєвки замаячив пост ДАІ. Несподівано Сахно спіймав себе на тому, що зовсім не врахував цього моменту. Будь-який виїзд із Києва веде через такий пост, і вартові чомусь полюбляють зупиняти саме тут, неначе з міста виїхати пізно ввечері можуть лише запеклі бандюги. Він стишив швидкість і знов занервував: а чи не кинеться їм у очі надто вже повільна їзда? Та наддавати було вже пізно, і він, прилаштувавшись у хвіст «ауді», поїхав назустріч неприємностям. Вони не змусили себе чекати — жезл, що світився в темряві, виріс попереду з фатальним наказом зупинитися, і нога Сахна налилася свинцем, немов приросла до педалі газу, не зсунути її на гальмо ніяк, зараз він рвоне з місця і почує за собою сирену, його наздоженуть, відкинуть ковдру на задньому сидінні… «Ауді» з'їхала на узбіччя, водій квапливо виліз і по-лакейськи підтюпцем побіг до даішника з жезлом, а Сахно, минаючи їх, ще не вірив у свою фортуну. Йому ще вистачило снаги від’їхати подалі від зловісного посту, а потім він газонув по трасі і з’їхав з неї лише проминувши Жовтень. Місце обрав заздалегідь і сотні разів прокручував маршрут у голові, чомусь не зваживши на ДАІ, тому не дивно, що руки самі повернули кермо в потрібному напрямку навіть уночі. Від’їхавши якнайдалі вглиб лісу, Сахно гальмонув і кілька хвилин сидів, не наважуючись вийти. Лише зараз до нього дійшло, що остання можливість все зупинити вже минула. Вдома він не відчував себе причетним до цього хоча б через те, що там діяла Марина, і вони були зрештою обоє причетними до — не бійся, не бійся сказати, як воно справді називається! — злочину. Повернутися? І як це буде виглядати? Сахно рішуче вийшов з машини, видобув з багажника лопату і швидко, поки не пропав остаточно запал і жевріє бажання довести самому собі, що він здійснить задумане, почав копати за десять кроків від машини. Верхній шар глиці піддався легко, зате далі пішов піщаний грунт, і Сахно, незвичний до фізичної роботи, засапався. Копати доводилося в темряві, увімкнені фари могли привернути увагу: що це там блимає серед сосон поночі? Та ніч не була аж такою темною, очі звикли до місячного освітлення, і Сахно з трьома перекурами таки викопав яму — могилу! — довжиною приблизно два метри і шириною у півтора його кроку. З глибиною виникли проблеми. Хотілося, аби не знайшли взагалі або хоча б не скоро. Зараз яма була йому по пояс, але чи досить цього, аби поховати людину? Як на лихо, він забув, якої глибини мусить бути — мо-ги-ла! — така яма. Подумавши трохи, устромив лопату в землю і рушив до машини. Відчинивши задні дверцята, відкинув ковдру і виволік дружину попід руки. Нижня частина її тіла важко гепнулася на землю, і йому знову здалося, що Адель поворухнулася. Не розбудити б… Сачно став над нею у позі художника, схрестивши руки на грудях, і замислився, вираховуючи, на яку глибину це тіло достатньо закопати. Несподівано згадав, що є ще сумка з речами, в яких вона нібито пішла з дому і які треба поховати разом із нею. Сумка величенька… Він поставив її зверху на Адель, потім — у головах. Хіба ще яму для неї розширити в довжину… Так і зробимо. Сахно поліз у кишеню по цигарки і вкотре наштовхнувся на прохолодний навіть у кишені метал скальпеля. Може, зараз, поки є бажання, покінчити з усім одним махом? Він чув, що в таких випадках не гріх випити для хоробрості, але йому ще повертатися назад, повз трикляте ДАІ, от зупинять п’яного водія, тоді все до біса полетить; звідки ж це ви, громадянине Сахно, їхали напідпитку вночі, коли ваша хвора дружина саме зникла? Він нахилився до лежачої, торкнувся рукою теплого обличчя, провів по заплющених очах, рука ковзнула вниз, до шиї. Марина пояснила, де краще різати, щоб вистачило одного руху. Вона не сказала прямо, але дала зрозуміти, що це для нього ж краще, вдруге різонути він уже не зможе, коли кров шию заллє. Витягнув скальпель, примірився. І забрав руку. Ні, не зараз. Потрібен час. Щоб відволіктися та налаштуватися до справи, яку доводиться робити вперше, Сахно повернувся до ями і близько сорока хвилин порався біля неї, розширяючи і поглиблюючи. Нарешті, коли краї сягнули йому трошки вище грудей, він викинув лопату нагору і, крекчучи, виліз сам. Якийсь час він стояв нерухомо, курив, дивився на зорі і гнав від себе спогади про Адель. Як вони вдвох поїхали на весілля до його брата в Кременчук, спізнилися на поїзд через те, що затриматися в ліжку, і мусили добиратися електричками, передрімуючи уривками на різних станціях. Як посварилися через те, що вона не випускала його дивитися на парад Першого травня в чорнобильський рік. Як після весілля на їхньому ліжку спало разом з ними покотом шестеро впоперек, поклавши ноги на стільці. Як вона не розуміла його радості з приводу того, що Горбачова тримають майже під арештом, і тицяла пальцем у екран, доводячи, що ці одутлі пики за столом набагато гірші за «батька» остогидлої йому перебудови. Як вони серйозно обговорювали варіант із усиновленням дитини після її візиту до лікаря. Як вони… Сахно викинув другу цигарку, не викуривши навіть половини. Досить. До біса спогади, ще жаліти її почнеш. Він вдихнув лісового повітря, з присвистом видихнув і рішуче підійшов до того місця, де чекала на свою долю його дружина. Аделі не було. 4 — Хто це говорить? — Яка тобі різниця? Як я розумію, тебе це не повинно цікавити. Ти вбив свою дружину і закопав її у лісі. Міліція, думаю, від цієї справи ще не втомилася, чотири дні лиш минуло. І я можу їм допомогти. — Припиніть дурні жарти! До речі, телефон прослуховує міліція, Адель може подзвонити і… — З могили, яку ти викопав для неї, падлюко? Слухай уважно: я можу привести лягавих до того місця, де ти вбив її, вони знайдуть бички від твого «честерфілда», сліди, що ти позалишав, а інструменти, за які ти тримався поганими своїми лаписьками, я підкину їм на закуску. Далі будемо дурника клеїти? Кладу трубку, а ти подумай. — Алло! Алло! Алло, туди твою… Алло! Сахно випив третю чарку горілки, і Марина люто вдарила його по руці. — Припини бухати, ідіоте! — Дай мені спокій! — Спокій тобі? Спокій? Н-на! Від по-чоловічому сильного ляпаса в нього труснулася голова. — Ах, ти..! — Ану, сядь! Сядь! І не кричи, нас добре чути твоїм цікавим сусідам! — От сама і не… — Заткни пельку, кажу! Сахно не пам’ятав, як доїхав додому. Знав тільки, що якесь шосте почуття стримувало його від того, аби не влаштувати на трасі шалене авторалі. Пам’ятав тільки обличчя Марини, коли він ввалився до кімнати, і своє теж пам’ятає — у дзеркалі передпокою. — Ну і куди вона могла щезнути? Сахно таки стишив голос, і тепер збоку нагадував ображену дитину, з якою пожартувала старша сестра, заховавши у свою шкільну сумку її улюблену іграшку. Для повноти картини не вистачаю ще заплакати. — Торочиш одне, ні, щоб подумати, — Марина нервово закурила. — Давай усе спочатку і не роби тут бабських істерик, нікому вони не цікаві. Отже, її не було біля машини… Аделі не було там, де Сахно залишив її, сплячу, чекати страшної долі. Перше, що він зробив мимоволі — погукав її у лісовій темряві. Здалося, пішла луна, він злякався власного голосу, присів. Потім, перевівши подих, навпочіпки обповз навколо машини. Дійшла черга до найближчих кущів, хоч він і розумів безглуздість своїх пошуків. У бардачку знайшовся ліхтарик, та його промінчик не сягав далеко, і Сахно обмежився тим, що боязко пройшов метрів з шість уперед, скрикнув, наштовхнувшись на засохлу колоду, навіть скочив убік, мов той заєць, і вже більше не шукав, квапливо сів за кермо і втік з місця, де могла бути похована його дружина і де навіть лишилася викопана могила… — Я нічого, ні греця не розумію! Його рука простяглася до пляшки, але Марина незграбним, але сильним рухом зіштовхнула її зі столу, і пляшка впала на картатий лінолеум кухонної підлоги, та не розбилася, покотилася до плити. Горілка витікала, лишаючи за пляшкою сорокаградусну цівку. — Ду-урепа! — Сахно більше здивувався, ніж розлютився. — От дурна! — Ага, я дурепа, я, — Марина струшувала попіл просто на підлогу. — Куди вона могла подітися — потім розберемося. А де лопата, якою ти копав могилу? Де скальпель? Де сумка з її речами? Чи закопана яма, туди твою в…?! Ти позалишав усе так, як було, ти перелякався, ти, мужик… — Ану, заткни писок! — Сахно не чекав від себе такого рику, не чекала й Марина, сахнулася, а він притиснув коханку до кухонного столу, вона спробувала боронитися, та його руки міцно стиснули її зап’ястя, цигарка випала з пальців Марини, а його руки стискали її все міцніше, вона навіть не підозрювала, що в оцього вайла така звіряча сила. — Пусти, — вона вже не кричала, просто просилася. — Пусти, боляче. — Ні, ти мене вислухаєш, а потім пущу. Треба було їхати зі мною, сама не захотіла! Пусте. Подивився б я на тебе у темному лісі, коли зникає накачана снодійним людина, яку ми з тобою збиралися закопати в землю. А тепер я тебе запитаю: чим ти її накачала і чи накачала ти її взагалі? В очах Марини майнув переляк. У горлі раптово пересохло, і слова були схожі на хрипкі звуки папуги, якого після тривалих зусиль навчили промовляти щось схоже на людські фрази. — Ти… ти що… ти… Ампула… за вікном ампула… Міліція б випадково… у смітнику… Вони б… Пошукай піди… Сахно випустив її і відсторонився. Марина важко дихала і справді виглядала переляканою. Він раптово зрозумів причину: щойно він, боронячись від бабських нападок та звинувачень, висловив припущення, яке продовжувало страшний ланцюг. І Марина правильно злякалася — той, хто готовий вбити один раз, не зупиниться перед другим убивством. — Заспокойся, — він незграбно попестив її по щоці. — Давай не думати про ту кляту лопату. Можна повернутися і все це забрати. — Якщо все ще там, на місці. — Куди воно могло… — А вона куди могла? Коло замкнулося. Сахно знову сів на ослін, сховав обличчя у розчепірені долоні. — Приведи себе до ладу. — Ти про що? — озвалася Марина. — Вмийся, причешися. Поїдемо туди… — Куди? — Туди! Містом ще якось я поведу, ближче до посту ДАІ візьмеш кермо. Вони о такій порі можуть зупинити, це вже точно. А я під газом. — Не впораюся. — Я ж тебе вчив майже чотири місяці! Ти нормально кермувала. Проїдеш десяток кілометрів, далі знову поведу я. І спробуй тільки щось сказати. Поїдемо разом, і все. Марина зітхнула і зникла у ванній. Вийшла звідти хвилин за двадцять, бліда, тиха, але не розпатлана, як недавно, більш-менш охайна, навіть гарна. Та врода коханки цікавила його зараз найменше, він, відсторонивши її, зайшов до ванної, пустив холодну воду, стромив під міцний струмінь голову і, стиснувши зуби, терпів доти, доки не прояснилося. Ретельно почистив зуби, причесався, насунув на очі кепку. Можна рушати. Дорогою вони мовчали. Сахно був певен, що Марина думає про те саме, що й він. А його думки займала Адель. Чомусь згадалося, що десять років тому вона, молода студентка з оригінальним ім’ям, полонила його думки не менш сильно. Дурні порівняння. В умовному місці Марина таки сіла за кермо і навіть доклала зусиль, аби не їхати надто повільно. І коли попереду замаячила знайома будка, Сахно, не стримавшись, виплюнув довжелезну лайку, ляснувши себе по лобі. — Ти чого? — Марина на мить відволіклася від дороги. — Якщо вони зупинять, у тебе ж нема прав! Ну, чому, чому я такий мудак! Марина відчула, як усередині перетворюється на крижинку, а руки її вже вросли у кермо. І немов крізь вату, почула власний голос, на диво спокійний: — Може, не зупинять… Робити їм нема чого… Може, обійдеться… Обом здавалося, що машина повзе, мов черепаха. І коли будка лишилася позаду, коли Марина натисла на гальма і знесилено відкинулася на спинку крісла, Сахно відчув себе зовсім тверезим і усвідомив, як щастить йому цього довжелезного вечора. Це надало йому впевненості, і далі він їхав спокійно, навіть із траси з’їхав там, де треба, — цей маршрут, він знав, буде снитися йому відтепер до кінця життя. — Приїхали! Зараз, коли Марина сиділа поряд і явно боялася усього, Сахно почував себе на висоті. Подивимося, яка ти смілива й розумна! Пошукаємо тепер разом, отут твої поради знадобляться. Він вийшов з машини, хвацько ляснувши дверцятами. Десь тут… Вночі трапити точно на те саме місце неможливо, але приблизно десь у цьому, як кажуть військові, квадраті. Щось там попереду таки висвітлюють фари… Може, дідько, що пожартував над ним так невесело, повернув Адель на місце, і вони тут же закінчать справу, хай і вона подивиться на… Сахно спинився, немов наштовхнувся на муровану стіну. Світло фар сягало цього місця, він не помилився, він справді кілька годин тому копав тут могилу для своєї дружини. На місці дбайливо виритої ями височів свіжонасипаний пагорб. Як на кладовищі після поховання, тільки значно менший, дбайливо притоптаний лопатою, навіть недбало прикиданий якимось сухим гіллям. Сумки з речами Аделі, лопати, і — Сахно відчув це, хоча й не пробував навіть шукати — знаряддя вбивства, якого не сталося, гостренного скальпеля поряд з горбочком не було. За спиною хряснули дверцята машини. І нерви Сахна нарешті не витримали — він поточився і мішком упав на землю неподалік свіжозакопаної могили. Оклигав від того, що Марина, плачучи, ляскала його по щоках. Очі не звикли до темряви, тому Сахно бачив лиш її обриси над собою і чув схлипування. Спираючись на лікті, він підвівся, потім сів. Світло від фар тепер ударило просто в очі, і темрява відступила остаточно. Згадавши миттю, що сталося, він зрозумів, що сидить зараз спиною до могили, і озирнутися його не примусять навіть тортури. Хіба існують у світі тортури, страшніші за ті, що він їх пережив за один вечір? — Що… ми наробили? — руки Марини обвили його шию. — Що тепер? Буде тепер що? Сахно важко звівся на рівні ноги, ступнув два кроки не озираючись, хоча зробити це несподівано захотілося. Він відчув себе людиною на залізничному пероні, яку так і тягне кинутися під поїзд, що з гуркотом пролітає мимо, і лише якісь суто природні інстинкти стримують від цього фатального кроку. — Більше нічого не буде, — він не впізнавав свого голосу. — Поїхали додому. Як би там не було, діємо за планом. Іншого виходу я не бачу. Ти розумна, можеш придумати щось інше. — Я дурна. Ми дурні обоє. — А не так давно ти була дуже розумецькою. Підеш шукати Алель? Чи, може, розкопаємо отой горбик і подивимося… — Припини-и-и! — її кулачки замолотили по його грудях. — Замовкни, за-мов-кни! Поїхали, поїхали, геть звідси! У машині Марина беззвучно плакала. Сахно якось байдуже проминув знайому вже даішну будку. Якби його навіть і зупинили, він би точно наддав газу. З цілковитою апатією, що охопила його після того, як фари висвітили дбайливо закопану могилу, боротися було несила, влаштувати перегони з сиренами — оце б його потішило, відволікло, а що далі — хоч трава не рости, тепер йому на все начхати з Лаврської дзвіниці. — Завези мене додому. — Навіщо? — Ми ж граємо далі, дурню, — Марина говорила крізь сльози. — Не треба, щоб я в тебе лишалася сьогодні… Та й потім ще якийсь час ми не повинні бачитися… Ти ж сам казав… — Казав — значить, зроблю. Але найближчі години ані я, ані ти не зможемо лишитися на самоті. Передсвітом, поки всі ще спатимуть. завезу. І мовчи. Сахно зупинив машину біля першого-ліпшого нічного магазину і купив пляшку горілки. Вдома, одразу з порога, завів Марину за руку до спальні, приніс два кухлі — найперше, що попалося під руку на кухні, і мовчки налив собі і їй. Вона випила навхильці, і в три прийоми вони спорожнили півлітрівку. Затим, навіть не роздягнувшись і не роззувшись, поринули у забуття — Сахно на своєму боці ліжка, а Марина калачиком на місці Аделі. А вранці Сахно, блідий та змучений, — адже усю ніч мотався містом у пошуках психічно неврівноваженої дружини, — прийшов нарешті в міліцію… 5 — Будемо розумними людьми: ти ж знаєш, хто б ти не був, хай сам сатана, але ж тоді взагалі мусиш знати — в мене нічого нема. Квартиру продати, машину? Це явно викличе підозру, але тоді мені не буде чого втрачати, мусиш це збагнути! А менти не зовсім дурні, я ж усе зроблю, аби тебе потягнути за собою, людина у відчаї нерозумна й страшна! — Не лякай і припини істерику! Грошей з тебе справді ніяких. Хай хата двадцять штук, тачка репана за дві-три піде, це що — ціна за вбивство дружини? Я тебе, падлюко, таки замордую — сам признаватися побіжиш. Думаєш, так просто — жінку скальпелем по горлу? Але є варіант. Це шанс для тебе, мурло, шанс. Зробиш, як скажу — і забуду про тебе, хоча ой як не хочеться! — Хочеш, аби ще когось cкaльпелeм по горлу? Думаєш, мотузки з мене тепер витимеш? — Думаю і витиму. А ти завиєш на лампочку, якщо я цього забажаю. Так що мовчи і слухай, що робити треба… Сахно, як це не дивно, навіть заспокоївся, коли незнайомий нахабний чоловічий голос нагадав йому про капище в лісі. Адель, у якому б стані вона не була, просто так зникнути не могла. Погрози незнайомця свідчили, що містики ніякої нема, що він, Сахно, точно не зсунувся з глузду. Тепер той передзвонить, витримавши паузу, і викладе свої умови. Певне, грошей захоче. Є в тебе, Сахно, гроші? Знайдуться. Цей невидимець уже, певне, розвідав, що реально можна видоїти з кишень такого собі Сахна. Якби-то ще знайти відповідь на одне просте питання: де в біса Адель? Чотири дні. Дев'яносто шість годин кошмару. Розіграти розгубленого й переляканого чоловіка йому було нескладно, якщо зважати на останні події. Протоколи. Допити. Для чогось — обшук. Менти, серед них була одна жінка, переконалися, що з дому вона взяла мінімум речей, наявність акуратно складених одягу та білизни доводили те, що Адель не порпалася в шматті, квапливо набиваючи валізу, а пішла в чому була, тобто ось вам імпульсивність і невмотивованість поведінки. Марина, яка могла й переграти, розписуючи психічний стан пацієнтки, повелася на диво розважливо, пояснила, що просто виконувала поради лікаря. Допитували й лікаря, він потім дзвонив і люто цікавився, у що це Сахно втягнув його, давнього приятеля. З ним довелося говорити як із слідчим: нічого не знаю, сам дивуюся, щось їй у голову стукнуло, хіба я не казав тобі, я й сам не думав, що це так серйозно… Приятель заспокоївся, бо він дійсно нічого не знав. Чотири дні. За цей час Сахно лише раз по-справжньому злякався. Сусіди підтвердили, що подружжя Сахно останнім часом досить голосно з’ясовувало родинні стосунки. Але придуркувата сусідка, котра приходила того вечора дзвонити, запопадливо ляпнула: «Часів дев'ять було, хазяйка дома була, больненька лежала, санітарка прийшла укола робить». Слідчий тоді зацікавлено глипнув на Сахна: «Коли, ви казати, Аделаїда пішла з дому?» Прокручуючи потім ситуацію, Сахно лишився задоволений собою: він міг удати переляканого й стурбованого чоловіка, який не пам'ятає точно, коли саме його хвора дружина несподівано вийшла з дому. Та він точно пам'ятає, що, говорячи про час, не вказував точно, фраза «десь після дев’ятої» звучала з його вуст кілька разів і навіть фігурувала в заяві. І слова сусідки — от би дати по голові, паскуда язиката! — лише потішили його. Бачте, мовляв, ось вам і точний час. Десь хвилин через сорок після того, як пішла медсестра, Адель сказала, що піде подихає, це не вперше було, казав же я вам, ось і Марина говорить, що побула хвилин десять-п'ятнадцять, не вперше такі уколи робить, ось і вираховуйте час, ваша справа, зрештою… А ввечері четвертого дня Сахно почув погрозу по телефону. Спокуса негайно подзвонити Марині швидко згасла, він не довіряв подібні розмови телефонам, а витягувати її зараз, пізньої години, було дурістю. Тому він ковтнув снодійного, до якого призвичаївся останніми днями, і провалився в безодню сну. А на ранок таки набрав знайомий номер телефону… — Ідіот, — почув у трубці після свого короткого привітання. Те ж саме слово почув за півгодини, коли Марина, сторожко озираючись, пірнула до нього в машину. — Чого смикаєшся? — Не знаєш? Хіба пасти тебе не можуть? — Які в них підстави? Я — потерпілий, сумнівів у цьому нема. Поки що. — Ідіот! — Досить! — Йому вже набридли її лайки. — Досить. — Куди ми їдемо? — Кудись поспішаєш? — На роботу, ідіоте! Йому здалося, що правиця сама, попри його волю, хльоснула по Марининих губах. Вона зойкнула, схопилася за розбите місце, пучки пальців почервоніли. — Ах, ти… Сахно ледь встиг відбити її незграбний порух. — Сядь спокійно! Розіб'ємося через тебе! Сиди, я сказав! Грубий тон несподівано подіяв. Марина принишкла, шморгнула носом, видобула з сумочки хустинку і приклала до розбитої губи. Хустинка почервоніла. — Сиди і слухай. Мені вчора подзвонив якийсь мужик і сказав, що знає все про содіяне. Хусточка випала з Марининої руки. — Ти серйозно? Сахно не повернув навіть голови. Автоматично крутнув кермо на якомусь повороті, йому було все одно, куди їхати. — Не мовчи! — Я думаю, звідки він міг дізнатися? І, як логічно випливає з цього запитання, хто він такий? Ще одне: якщо він погрожує, що здасть мене міліції, у нього мусить бути незаперечне підтвердження власних слів. — Адель… — тепер Марина чомусь перейшла на шепіт і вже не зважала на цівочку крові, що текла вниз по підборіддю. — Правильно, — Сахно загальмував біля світлофора. — Адель. Жива або мертва. Витрися. Марина механічно витерла кров. Загорілося зелене, машина рушила далі. — Я ніколи не думав, що зможу логічно мислити, — Сахно й далі дивився на Марину. — Давай на секунду припустимо, що вона жива. Після всього цього, клянуся тобі, я вбив би її вдруге, причому закопав би, перед цим вбивши осиковий кілок у її… — Ти що мелеш, ну що ти оце верзеш, ти… — вона, мабуть, хотіла за звичкою вигукнути «ідіот», але замість того приклала до губи брудну вже від крові хусточку. — Отже, — Сахно дивувався своєму спокою, — якби вона була живою, у нашого невідомого друзяки не було б чим мене лякати. Адель жива, навіть не скалічена — замах на вбивство ще треба довести, плюс до того ми знаємо, що моя дружина психічно неврівноважена, лікар підтвердив. Ну, помотають мені нерви, ну, почнемо ми з Аделлю офіційно розлучатися — кому від цього гірше? Отже, вона нежива. Швидше за все, закопана там, де мусила вічно спати. Або в іншому місці. Адель і скальпель з моїми відбитками, причому Адель зарізали саме цим скальпелем — ось єдиний незаперечний доказ моєї провини. Тому схиляюся до думки, що вона таки мертва. — Не заспокоюй сам себе. Ти ж саме цим займаєшся. — У вас, мадам, є інші міркування? Сахно вже починав побоюватися власного спокою. Якийсь він… фатальний, чи що. Якщо можна так сказати. Фатальний спокій. Спокій приреченого перед плахою. Дурнувате порівняння. — У мене немає жодних думок. Мене це взагалі не повинно стосуватися. Чого він хоче врешті-решт? Чого… Сахно несподівано різко, порушивши правила, повернув у якийсь провулок, скреготнули гальма. Усім корпусом розвернувшись до Марини, він міцно стиснув рукою її обтягнуте джинсами коліно і нахилив обличчя мало не впритул до її зблідлого личка. — Не повинно стосуватися? А хто снодійне колов? Кого паскуда-сусідка бачила о дев'ятій, коли Адель «больненька лежала»? Знайдуть при розтині сліди препарату, ох, знайдуть! Ми в одному болоті, сонечко, отак! — Я… я тебе таким ще не бачила… — Скажи ще, що я тебе втягнув, маленька дитинко! Скажи ще, що не з тобою в ліжку будувався план вбивства моєї дружини! — Про дружину згадав! — вереснула несподівано Марина, і Сахно ледь ухилився від її наманікюрених кігтиків. — Бідолашна Адель, хто ж її так, чия погана рука піднялася?! Вона знову спробувала дряпонути його по обличчю, і Сахнові довелося вдарити її вдруге, кров з розбитої губи потекла сильніше. Марина, приклавши до рани зовсім уже червону хустинку, рвонула двері, намагаючись вийти, та Сахно шарпонув її за плече і опустив на дверях кнопку запобіжника. — Слухай мене. Хто він і звідки взявся — я поняття не маю. Десь хтось проколовся, ти або я. Адель мертва, тут логіка проста. Чого хоче наш новий співучасник — хрін його знає. Але навіть не думай уникнути усього цього. Якщо зажадає грошей, платити будемо разом. Не думаю, що будуть інші вимоги. Я зроблю все можливе, аби ця виплата була одноразовою, і нас лишили в спокої. Чий прокол, чия помилка і де — не до цього зараз. Поки з ним не зустрінуся, все одно нічого не проясниться. Згодна? Марина витирала кров і сльози, розвозячи червоні смуги по обличчю. — Згодна? Вона приречено кивнула. — От і добренько, — він погладив її по голові, пригорнув до себе. Марина не пручалася, навіть ткнулася замурзаним обличчям йому в груди, вимазуючи коричневу шкірянку. Пусте. Головне — заспокоїти. Канчук із пряником. Повноцінного пряника, правда, не вийде, нема особливого бажання, за ці дні Сахно забув про існування будь-яких бажань, та й небезпечно це, їх не повинні бачити разом ще довго, така умова була, і її ніхто не скасовував. — Ти побив мене… — Бо дурною була Ти й далі мені потрібна, Маринко. Переживемо цю халепу, не бійся. Він хотів цмокнути її в губи, але, зиркнувши на закривавленого рота, не зміг перебороти відрази. Раптом згадаюся, що закривавлене горло Аделі таки довелося б побачити, якби розкопали могилу… Хрін вам, темно було… Обмежився якимось батьківським поцілунком у тім’я. Два наступних дні видалися ще більш пекельними: незнайомець не озивався. Сахно не знаходив собі місця, метався по квартирі, мов в'язень у камері-одиночці, до якої потрапив уперше і йому нема куди дівати енергію. З роботи, само собою, відпустили, горе в людини. Колеги задовбали своїми ввічливими співчутливими дзвінками. А пізно ввечері шостого дня від часу зникнення Аделі телефон дзеленькнув, як здаюся Сахнові, обнадійливо. І він не помилився. У трубці чувся звичний вже голос незнайомця. 6 — Чого вирячився? Язик проковтнув? — Привіт… Оце так… — Отак, отак. Не гаймо часу, дорогий друже. Давай сюди кейс. Не думав, що в тебе вийде, хвалю. — Не думав… Для чого ж посилав? — Якби не вийшло, тебе б гепнули. Так тобі й треба, суко. Чого стоїш, як хрін Казанови? — Не второпаю ніяк… — Тобі й не дано, придурку. Все дуже просто… Сахно припаркувався за квартал від вказаного місця, як і було сказано. Говорив незнайомець досить спокійно, але його слова однозначно сприймалися як наказ. Сахно зрозумів, що в його ситуації легше тупо, мов той зомбі, виконувати, що скажуть, і не рипатися. І все скінчиться, обіцяв незнайомець. Сахна мало цікавила назва нічного клубу, в бік якого він прямував о двадцять першій сорок п’ять під дрібнесеньким дощем, який дратував більше, ніж холодна осіння злива. Нічних клубів розвелося до чорта, і якщо пам’ятати кожну понтовиту назву, власне ім’я забудеш. Він десь чув, що бандити й «нові» називають їх за порядковими номерами або — іменем хазяїна. Поїхали, гуднемо до Каримчика… Він намагався крокувати впевнено, це йому, здається, вдалося. На стоянці чекали господарів різнокаліберні іномарки. Сахна цікавила темно-синя «мазда», незнайомець обіцяв, що вона буде припаркована скраю, просто біля брівки. Не обдурив. На Сахна ніхто не звертав уваги, і він боязко взявся за ручку дверцят з боку водія. Все ще не вірячи, що сирена не загуде, він із затятістю справжнього зомбі — от учепилося слівце! — смикнув дверцята, автоматично втягуючи голову в плечі, боячись, що спрацює сигналізація. Незнайомий замовник і тут не обдурив, ніщо не порушило тишу клубної стоянки. Отож — швидше до дії! Сахно звичним рухом відчинив бардачок. Ключі, як і було обіцяно, лежали там. Затиснувши їх у кулак, Сахно хряснув дверцятами і кинувся до своїх «жигулів». До потрібного будинку на Тарасівській дістався швидко. Чомусь подумалося, що йому в цім таланить. Перетнувши темне подвір'я-колодязь, опинився біля вказаного під’їзду. Тиша й спокій. Смикнув ручку — незнайомець попереджав, що двері можуть бути замкнені. У кожного мешканця — свій ключ від під’їзду, і в нього такий ключ є, найменший у зв'язці. Знайшовши, він акуратно причинив за собою двері і, вдихаючи стійкий запах котячого лайна, подолав три поверхи. Дебелі чорні двері. Не броньовані, але міцні. Фортеця. Приступом взяти її важче, але в нього є ключик. Найбільший у в’язці. Таких замків Сахно ніколи не відчиняв, але незнайомець пояснив, як це робиться. Натиснути, повернути, знову натиснути. Є! За цими дверима — ще двері, для них — інший ключик. Сахно застиг на місці, згадавши, що для страховки мусив подзвонити в двері. Раптом якась несподіванка, і хтось удома, в такому разі можна удати п’яненького, котрий помилився квартирою. Незнайомець навіть прізвище назвав, на яке слід посилатися, той живе у сусідньому під’їзді, Сахна туди й пошлють. Та за дверима не було ніякого руху, і Сахно рішуче повернув ключ, і ще раз. Вхід вільний. Світла було наказано не вмикати, Сахнові пояснили, куди слід іти. Причинивши обоє дверей, він постояв хвилин з десять, звикаючи до темряви. Потім обережно рушив навпомацки довгим коридором. М’який ворсистий килим під ногами робив його кроки нечутними, і Сахно здався собі привидом. Заблукати було неможливо, потрібні йому двері знаходилися в кінці коридора ліворуч. Вони теж були зачинені, і хоча ключик від них був у Сахна, він виконав наказ і ліктем висадив скло. Дзенькіт, здавалося, чувся на кілька кварталів, Сахно навіть присів, бо вже встиг звикнути до тиші. Нічого не сталося, і він, відчинивши замок зсередини, зайшов до кімнати. Як і пояснювали, він потрапив до кабінету. Обриси шафи, робочий стіл, комп’ютер, поряд угадувався факс. На стінах вимальовувалися картини, його цікавила та, що була просто над столом. Сахно акуратно зняв її, оцінивши вагу рами, і, провівши по стіні рукою, намацав металеві дверцята вмурованого сейфа. Тут без світла не обійтися, Сахно пошукав сірники в кишені шкірянки, та згадав, що залишив їх у машині. Твою ж маму! Він так само навпомацки вийшов до передпокою. Кухня просто при вході, там точно є сірники. На пошуки пішло хвилин з десять дорогоцінного часу, спробуй вгадай, де в незнайомій квартирі зберігаються сірники. Повернувшись до сейфа, він присвітив. Автоматичний замок, треба набрати код, який незнайомець звелів запам’ятати, і Сахно чесно вивчив усі сім цифр. Сірник згас, він кинув його на підлогу, запалив другий. Щоб набрати потрібну комбінацію, він витратив ще чотири сірники, бо треба натиснути точно ту, потрібну кнопочку, інакше замок буде заблоковано наглухо. Натискування кожної кнопочки супроводжувалося легеньким піканням. Коли пікнуло усьоме, сейф тихенько загув, як камери схову на вокзалі, і дверцята піддалися. Чирк — вогник висвітив чорний кейс на нижній полиці. Сахно витягнув його, посипалися якісь тоненькі папочки, що лежали під ним. Чирк — папочки зібрані й покладені на місце. Кінцевої мети досягнуто, і тепер, згідно з наказом, треба все закрити і поспішати назад, поки господар квартири дивиться на молоденьких топ-моделей, деяким він надає свою могутню фінансову підтримку. Трахає за це, мабуть, як тих сучок! А тобі яка печаль? Заздриш? Сахно поклав кейс на стіл. І лише звичайне природне бажання зазирнути в чуже життя глибше затримало його ще на хвилину. Чирк — рука лапнула верхню полицю. Щось намацала. Коли Сахно витягнув руку з сейфа, вона стискала пістолет. Він тримав зброю лише в армії і не особливо цікавився нею, так само як і футболом, заперечуючи поширену думку, що в усіх мужиків сталий інтерес до спорту й війни. Він сподівався побачити якусь мудрячу іграшку, а це був звичайний собі «Макаров», з яким Сахно досить вправно поводився на полігоні. Клац — з руків’я випала обойма. Неповна, лише п’ять набоїв. Цікаво, куди хазяїн решту вистріляв? Обойму загнав назад, підніс руку з пістолетом на рівень плеча. Темно, нічого не видно, зате він відчув себе впевненіше, ніж будь-коли, і зрозумів раптом, що ніяка сила не змусить його покласти зброю на місце. Тим більше, що невідомо, хто і з чим чекатиме його там, де похована Адель. Зброя не завадить. Хоча б для самозахисту. Сахно хвацько застромив «Макарова» за пасок і далі вже чітко виконував інструкції: відступаючи, позачиняв усе, як було, лишивши після себе побите скло, хтозна на якого дідька треба було його розгачувати. Назад теж їхав швидко. Глянув на годинник: порядок, у визначений час майже вклався, тобто замість сорока п’яти хвилин витратив на все годину. «Мазда» стояла там, де й була, і Сахно поклав ключ на місце. Здається, п’ятнадцять хвилин нічого суттєвого не змінили в планах незнайомця. Все нормально. Зомбі виконав наказ хазяїна. Пощастило. Повертатися додому не хотілося, та іншого виходу Сахно не бачив. О першій ночі — куди к бісу, романтика! — він нарешті познайомиться з тим, чиї накази так ретельно виконував. Вони зустрінуться там, де похована Адель. Сахно на хвилину заплющив очі і прокрутив у голові останній діалог. — Приїдеш на те місце. Приїдеш сам, така умова. — Я справді не знаю… — Слухай, навіщо це? Ти ж доросла людина. Заплутався в сітці і ще доводиш, що не та пташка! Уточнювати не буду: рівно о першій будь там, де поховав дружину. Місце ти добре знаєш, не прикидайся ідіотом. Не здумай тікати, знайду де завгодно. Це я так, про всяк випадок. Куди ти дінешся? І то правда. Куди йому подітися, грішному, в цьому житті? Ну, пожалій себе, хлопчику манюній, пожалій. Поплач ще в чиюсь жилетку, може, з трясовини й виведуть. Сахно торкнувся пістолета, і це його трохи заспокоїло. Добре, що пукавка при ньому, цього ніхто не сподівається. А стріляти він утрапить, будьте спокійні! «Піф-паф — і ви пакойнікі-пакойнікі-і-пакойнікі-і!» — пригадалася пісенька з мультика, наспівуючи її, Сахно рушив додому. Спроба подзвонити Марині виявилася марною — ніхто не брав трубки. В нічний клуб пішла, моди дивитися, подумалося ні з того ні з сього. Ну й грець із нею! Сахно, не роздягаючись, вмостився перед телевізором і, мов той хлоп'як, яким себе щойно уявляв, почав гратися пістолетом, цілячись у постаті на екрані і клацаючи запобіжником. Нарешті настав час рушати, і Сахно відчув, що хоче цієї зустрічі якомога швидше, бо вона нарешті прояснить усе, а якщо й не прояснить — то допоможе старенький дядько «Макаров». О-о, це авторитетний джентльмен! Дорога була знайомою, пост ДАІ вже не видавався страшним, хоча десь підсвідомо Сахно чекав, що його зараз зупинять як грабіжника-відчайдуха, прикмети якого вже знає навіть звичайний патрульний, і він почне відстрілюватися, за ним поженуться, а він, як Чак Норріс… Дурні фантазії зникли, щойно він проминув пост. Уже недалеко. Дивно, але він мало не проскочив потрібного повороту. Довелося повертатися на знайому вже колію. Тепер він побоювався, що промине те місце, і доведеться бібікати й горлати, аж тут одночасно з цією думкою, яку було важко прогнати, попереду блиснули вогники, і Сахно, обережно вирулюючи між дерев, під’їхав ближче. Не доїхавши зо два десятки метрів, вийшов і, міцно стискаючи кейс у правиці, посунув до незнайомої машини. Назустріч зсередини вибралася кремезна постать. Чоловік не перекривав світло фар, воно било Сахнові просто в очі. — А казав — «не знаю, не знаю»! — Голос точно такий, як і в телефонній трубці. — Знайоме місце? Сахно мовчки підійшов до машини і поклав кейс на капот. Але чоловік, здавалося, не цікавився принесеною здобиччю. Він роздивлявся Сахна, а той, у свою чергу, намагався знайти у рисах незнайомця хоч щось знайоме. Та він таки справді ніколи не бачив цього молодика, десь так років на п’ять-шість молодшого за себе, коротко стриженого, з міцними щелепами і сильними руками. — Чого дивишся? — Може, хоч зараз поясниш, у чому справа? — Не спіши ти, як голий до баби. На могилу дружини приїхав, нє? Іди, оградку поправ, прибери. Іди, іди, часу мало. — Хто ти такий і з якої радості… — Іди, я сказав! Чи то атмосфера подіяла, чи Сахно вже так налаштував себе, але в ньому знову прокинувся зомбі. Ноги чомусь перестали слухатися, войовничий запал зник, і Сахно потупцяв у той бік, де нещодавно бачив свіжий пагорбок. Тепер на його місці знову була яма. Викопана нашвидку, абияк, не така глибока, але все ж таки — розрита могила. Сахно вкляк на місці, мову раптово відібрало, зник навіть слух, і якийсь час він знаходився у цілковитій темній глухій порожнечі, аж поки не почув, немов крізь товстий шар вати: — Ну і як воно? Так і будеш стовпом стовбичити? Давно ями не бачив? Сахно повільно, дуже повільно обернувся. І тут відчув, що пережити те, що відкрилося його очам, йому навряд чи під силу: поряд із незнайомцем, спершись йому на плече, в світлі автомобільних фар під струменями дощу стояла Адель. Його «мертва» дружина Адель. 7 — І що буде далі? — Тепер не знаю… До цієї зустрічі планів навалом було. Всі зводилися до ідеї знищити тебе. Морально… або ж фізично… — Навіть так? Цікаво, як би в тебе вийшло. Вбити людину не просто. — Ну, ти ж ризикнув… У цій історії все надто просто. І якби в Аделі справді було багато подруг, рано чи пізно чийсь язик таки розляпав би стороннім вухам маленьку таємницю жінки, котра, попри те, що десять років жила під одним дахом із законним чоловіком, лишалася самотньою і терпіла подружнє життя хоча б тому, що будь-яка жінка створена для сім’ї, якою б ця сім’я обтяжливою не була. Звички та стереотипи. Але подруг у малокомунікабельної від природи Аделаїди було небагато. Сахна вони не цікавили, саме тому їй досить легко було опинитися на дні народження в однієї з них без чоловіка. Отак вона познайомилася з Віктором. Новий знайомий запропонував підвезти її додому, бо накрапав дощик, і взагалі вони почали досить цікаву розмову, для завершення якої потрібен час… Ім’я його повністю відповідало характерові. Адель сама незчулася, як замість своєї квартири опинилася у невеличкому затишному кафе, де вони пили каву з морозивом і говорили, говорили, говорили… Віктор виявився на кілька років молодший за неї, та різниця якось не відчувалася. Він не просто вмів поводитися з жінками, він узагалі чудово спілкувався з людьми. Аж не вірилося, що він — просто водій і заразом охоронець якогось бізнесмена з «нових», не надто багатого, але зате заробляв його господар стабільно, не заривався, не гнався за дурними грішми, ризикувати любив лише за столом у казино чи граючи в преферанс, і то — завжди знав, яку суму, в разі чого, може програти, на більше не замахувався. Коли того вечора вона повернулася додому трохи пізніше, Сахно лише буркнув, що голодний як пес. Адель обмовилася, що її підвіз знайомий іменинниці, та Сахна такі речі мало цікавили: приїхала — добре, годуй законного чоловіка, саме перший тайм закінчується… Віктор подзвонив їй на роботу за два дні по тому. Адель неабияк схвилювалася, потім змусила себе заспокоїтися і дозволила запросити себе на каву. Вдома вона, зачинившись у ванній, довго роздивлялася себе у велике дзеркало, намагаючись зрозуміти, чим вирізняється вона з-поміж інших тридцятирічних жінок і чому чоловік, молодший за неї — на чотири роки! — зацікавився нею як жінкою. Так, усе можна витримати, крім погляду — Адель витримувала цей погляд потенційного переможця майже місяць, а потім викинула білий прапор. На роботі поскаржилася на головний біль, дотримуючись усіх правил конспірації, втекла на дві години раніше і майже бігом дісталася наперед обумовленого місця зустрічі. Його квартира… Шампанське, широка старовинна канапа… Дивно, але Адель немов ожила. Нові враження не лише урізноманітнювали обридле життя дружини егоїста, а й давали змогу насолоджуватися давно забутими пристрастями, які ото показують в кіно про палких коханців. Це було грою, грою двох дорослих людей, яка тривала майже вісім місяців, і невідомо, чим би все це скінчилося, якби не зустріч, що перекреслила за одну мить усе життя Аделі до цього моменту. Молода жінка гукнула Адель на вулиці. Назвалася Мариною і, ніяковіючи, попросила приділити їй трошки уваги. Це стосується вас, Адель, промовила Марина тоді, уникаючи прямого погляду. Адель, не зовсім ще розуміючи, що й до чого, механічно кивнула, і вони присіли за столик у найближчому кафе. Так Адель Сахно познайомилася з коханкою свого чоловіка. Враховуючи всі обставини, цей факт не дуже засмутив зраджену дружину. Але в те, що сказала Марина згодом, вірити не хотілося. Марина на одному подихові, затинаючись, виклала їй план вбивства, опрацьований нею й коханцем. Усе просто: Марина не думала, що все може зайти так далеко, але вчасно замислилася над тим, що той, хто хоче вбити свою дружину, рано чи пізно захоче повторити подібну спробу. Де гарантія, що Марина йому не набридне і не стане черговою жертвою? Навіть якщо це не так, Марина дико налякалася. Результат — зустріч двох жінок у зашмольганому кафе, де розчинну каву розчиняють так ретельно, що й слід її важко знайти. Адель приголомшило почуте. Молода жінка, що сиділа навпроти, викликала водночас жалість і відразу, Адель сказам, що їй треба побути наодинці. Марина запропонувала подзвонити перегодом, але вже на роботу. Адель довго сиділа, втупившись в одну точку перед собою, і перетравлювала сповідь. Повертатися додому було моторошно, і нікого немає поряд… Хіба от Віктор… Швидше його знайти, якомога швидше! Віктор вислухав уважно і сказав: усе дуже просто, треба перевірити. Якщо Сахно почне діяти так, як попередила Марина, є два способи захиститися. Перший — кинути почуте йому просто в писок, і хай викручується, як знає, козирі в Аделі на руках. Другий і, на думку Віктора, більш дієвий — залучити до цього Марину, підіграти Сахнові, хай до останнього той ні про що не здогадується, а потім влаштувати колосальний спектакль. Яка з цього користь? Хай покрутиться, мов лящ на сковорідці, хай поламає голову і напудить у штани з переляку. А там видно буде. Чим ми ризикуємо? Це ж гра, її можна припинити будь-коли. Переконувати він умів. Адель погодилася. Сахно так і не зрозумів, чому так легко втілюється в життя його геніальний план. Адель і Марина згодом захопилися грою і не могли зупинитися, насолоджуючись тим, що пошили в дурні чоловіка й коханця. Адель, щоправда, довго не погоджувалася грати роль сонної жертви. Марина, до речі, робила їй справжні уколи, аби все виглядало натурально, проте колола звичайні вітаміни, які не гріх колоти кожному для профілактики. Того вирішального вечора вона зовсім обійшлася без уколу. В неї трохи тремтіли руки, Адель сама була суцільним нервом. Адже можна й догратися. Те, що все можна припинити, розплющивши очі, мало заспокоювало — Сахно міг з переляку вдарити ножем. Момент, коли Сахно витягнув її з машини і нахилився над нею, стискаючи скальпель у руці, Адель не захоче пережити більше ніколи, навіть якщо від цього буде залежати доля всієї Галактики. Земля була холодною, жінка насилу стримувалася, аби не зацокотіти зубами, і вже готова була закричати, коли важке дихання зникло, і вона почула, як чоловік вовтузиться з лопатою. Тоді вона обережно, сантиметр за сантиметром, користуючись лісовою темрявою і тим, що Сахно захопився копанням могили, відповзла, як і було домовлено, до найближчих кущів, а там, пересуваючись навпочіпки, втекла подалі від місця власного поховання. Віктор не хотів ризикувати, заїжджаючи в ліс, він просто їхав назирці за машиною Сахна і чекав Адель на шосе. Вона боялася, що втратить орієнтири, але вийшла з лісу на диво швидко. Коли машина Сахна помчала в бік міста, вони з Віктором легко знайшли те місце, забрали її речі та речові докази: скальпель і лопату. Далі діяв уже Віктор. Усе просто. За винятком того, що Адель не мала уявлення, що тепер робити з чоловіком, який хотів її вбити. Вона не була в курсі тієї невеличкої операції, яку за наказом Віктора з успіхом проробив Сахно. Віктор спробував відчинити кейс, та цифровий шифр замків не дав йому зробити це швидко. Тоді він просто колупнув замки ножем і здолав японську техніку. Ліхтарик висвітлив пачки грошей, які у будь-яку пору року лишаються зеленими. — Що це? — спитала Адель. — Так, невеличкий заробіток, — Віктор недбало жбурнув кейс у салон своєї машини. — Треба ж трошки користі від такого придурка, як оцей ось дядечко. Сахно мовчав. Він відчував себе абсолютно розчавленим. Якщо цей нахабний молодик накаже йому зараз стати навпочіпки і катати його на карку, вигукуючи «іго-го», він готовий це зробити. Від відчуття своєї безсилості йому стало гидко. Але вже десь глибоко-глибоко всередині закипала, мов лава вулкана, лють. Сахно відчував, що це буде лють печерної людини, яку не можна приборкати. А розпалив цю лють отой самовпевнений шмаркач, котрий по-хазяйськи обмацує воскреслу Адель. Ну-ну, говори, говори, підкидай дрівець у вогнище, а тоді вже мало не буде… — А це що таке? — Адель вже не запитувала — вимагала пояснити появу кейса, набитого доларами. — Звичайні бакси, чого ти? Я знаю, де сейф, знаю код. Знаю, що там менше двадцяти штук готівкою ніколи не лежить, це в мого шефа запасець для поточних витрат, так би мовити… У квартирі — жодного мого відбитка, більше того — я весь цей час на очах шефа крутився, сам витріщався на ніжки й цицьки всяких там модельок. Ключики як лежали в кишені його плаща, так і лежать. Твій Сахно виконав мої інструкції, ось і припливло до нас бабло, хіба погано? Адель стенула плечима. Їй справді зараз було все одно, хто, де і для чого вкрав кейс, повний доларів. Сахно кахикнув. — Щось неясно, братило? — Навіщо скло було вибивати? — Ключі від входу і від кабінета на одному ланцюжку. Якщо вільно двоє дверей відчинити, відразу підозра виникне. А так заплутаємо слідок. Ще щось цікавить? — Де ти такий взявся? — У капусті піонери знайшли. Все? — Що робимо далі? Сахно сам здивувався, наскільки діловитим вийшло запитання. — А це ми зараз у «покійниці» запитаємо. Вирок готовий, Аделько, чи як? Сахно спіймав себе на думці, що ніколи не називав дружину так, як цей самовпевнений придурок. Придурок? Дуже добре, злися на нього, Сахно, злися, тоді ти зможеш пустити в хід свою таємну зброю, вони ж не знають, як проситься до діла викрадений пістолет… — Я не знаю… — Адель намагалася якось зібрати думки докупи і висловитися більш-менш чітко. — Думала — розірву і по вітру розвію, сили на це були… Тепер нічого не хочу… Тільки б не бачити його пику. Ніколи більше… — Так не вийде, сонечко, — Віктор діловито потер руки. — Хочеш помилувати його — запросто. Але програма-мінімум залишається, хіба ні? — Роби, що хочеш, — Адель махнула рукою і вийшла нарешті зі світла фар. — Значить, так, дядьку, — Віктор закурив. — Завтра ти забереш заяву з міліції. Мовляв, жінка повернулася. Покажеш їм жінку. Вона заявить, що справді пішла з дому — до людини, без якої жити не може. А з тобою розлучиться. Машину свою ти продаси, процесом займешся сам, Адель поживе в мене. Далі, — Віктор явно захопився. — Через кілька тижнів після розлучення зробимо так, що я куплю твою хатинку. Грошей, зрозуміло, ти ніяких не дістанеш. Поки що все, далі ми ще не придумали. — І я житиму під мостом Патона? — Мене це не обходить. Ще одне: Марина написала заяву, що ти хотів убити свою дружину. Все, про що тобі тут говорилося, вона описала. Якщо будеш виступати — заява знайде адресата. Ти теж можеш щось подібне намазюкати… Сахно зігнув руку у брутальному жесті. — Ага, щось подібне я й чекав. Марининої писанини досить. Якщо будеш слухняним хлопчиком — пожалію тебе і десь дашок над головою знайду… Лють готова була вихлюпнутися через край. Сахно вже не слухав нахабу, той явно насолоджувався владою і втратив обережність, бо не бачив потреби у подальшому контролі над ситуацією. Тому Сахно порахував подумки до двадцяти, дозволивши йому ще трошки поплескати язиком, а потім вихопив пістолета. Картинно, по-кіношному це зробити не вдалося. Ствол заплутався в одязі, і збоку це все виглядало досить комічно. Саме тому Віктор не встиг відреагувати миттєво, адже він отримував гроші від шефа ще й за охорону, а кому попало за це не платять, і Віктор теж добре знав своє діло. Він просто не чекав від отого лантуха такого вибрику. Тому коли прогримів перший постріл, куля дряпнула його за плече. Стрілець з Сахна був нікудишній, але з такої відстані влучить навіть мавпа, не обов’язково цілитися. Постріл і вереск Аделі привели Віктора до тями, і наступна куля пролетіла мимо — він збив жінку з ніг, сам навалився згори. Зброї при собі в нього зараз не було, він картав себе, що недооцінив клієнта і лишив ствола в бардачку машини. Краєм ока він помітив, що Сахно, виставивши вперед руку з пістолетом, наближається до них, і вже після третього, теж хибного, пострілу остаточно оговтався. Подолати відстань одним рвучким стрибком професіоналові було неважко. Четвертий постріл гримнув у темінь неба: від удару по ногах Сахно втратив рівновагу і як стій гепнувся на спину, боляче забившись. Міцний удар по правиці змусив його заскавчати від болю і розтиснути руку. Ногою Віктор відштовхнув зброю подалі, а потім Сахно отримав такий удар у скроню, що у голові запаморочилося, перед очима замигтіли зірочки, потім — грузька темрява… Свідомість повернулася швидко. Тепер Сахно лежав на животі, в спину впиратися міцні коліна супротивника, правицю сильно викручено назад. — Слухай сюди, козел, — почув він над головою. — На цій іграшці — твої гидотні пальці. Якщо вона десь у когось ще пальне, знайти стрільця ментам буде досить легко, особливо якщо їм добрі люди допоможуть. Шкода, морду тобі набити не можна, ти нам цілий потрібен. Але якщо вже взявся стріляти — так лупи без промаху, а то самого грохнуть. І робитимеш даті так, як скажуть. Усе ясно? — він різко смикнув Сахна за волосся, потім тицьнув його писком у вогку землю, знову підняв за чуприну. — Я кого питаю, ти, падло? Фізично відчуваючи на собі погляд Аделі, Сахно сплюнув брудне опале листя, що набилося до рота. — Яс-сно… Пусти… — Скажи «будь ласка», дядьку! Попросися добренько, попросися, сволото, скажи… — Досить… Вітю… Досить… — Голос Аделі звучав байдуже і втомлено. А ще в ньому бриніла огида, і Сахнові було не зрозуміло, чи то за нього їй соромно, чи за браваду переможця-Віктора, чи за себе, жінку, яка спостерігає за приниженням свого колишнього чоловіка і не знає, хто з них зараз більше винен. Віктор відпустив Сахна. Той підвівся, механічно обтрусився і, опустивши плечі, подріботів до машини. Віктор акуратно, хусточкою підняв пістолета. Адель більше нічого не говорила, але Сахно знав точно, що довго ще оте її «досить» звучатиме у нього в мізках, завдаючи з часом усе більшого болю. Трохи згодом йому раптом подумалося: «А я ж хотів убити тебе, сонну». — Ти можеш помилятися. Врешті-решт… — Навряд. Я перевіряла кілька разів… Скоро вони спробують. — Чому «вони»? Після всіх тих історій у тебе точно манєчка… Увесь світ проти тебе, змова століття. — Не кривляйся, справа дійсно серйозна… Діяти вони будуть удвох, одна людина мій труп не підніме. — Знову ти про свій труп! Замучила вже! — Я нюхом чую, Марино, мов та звірина. Мов худоба, яку хазяїн заб’є за пару годин на м’ясо. Адель ковтнула горілки. Останній місяць вона пила часто й забагато для жінки. Марина мовчала, розуміючи стан подруги. Подруги по нещастю. — У Віті є дівка. Молода й гарна, одна з перспективних модельок, за яких платить гроші його шеф. Я знаю, що вони сплять разом, і все розумію. Але, Марино, я стала їм на заваді. У дівчиська накльовується контракт із французами, з неї мало не пил здувають тепер. Він готовий гайнути з нею до Парижа, а я, підтоптана, зв’язую йому руки. Адже ми рік як офіційно одружені… — Аделько, ти просто ревнуєш. Від такого звертання Адель здригнулася. Так називав її Віктор, коли виправдовував свої пізні повернення та загули. Потім він заспокоював її в ліжку. Останнім часом у нього це погано виходило. — Сахно ще живий. І пістолет з його відбитками не стріляв. А тепер прикинь, де, коли і в кого він може стрельнути? Ревнивий чоловік, що може бути банальніше? — Адель допила горілку, подумала і вирішила, що до вечора досить. — Допоможеш, Марино? — Ти про що? — Є одна ідея. Розумієш, я знаю, де Віктор ховає цей пістолет. І можна провернути цікаву штуку… м. Київ






home | my bookshelf | | Там, де поховано Адель |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу