Книга: Зорі, що купаються у річці



Зорі, що купаються у річці

Світлана Талан

Зорі, що купаються у річці

Від автора

В морозні дні Майдан клекотів, вирував, майорів помаранчевими та синьо — жовтими стягами. З трибун лунали гучні та палкі обіцянки можновладців. Яскравим полум’ям спалахнула революція, в якій народжувалася людська Надія. Та це полум’я швидко згасло, загасивши Надію революціонерів, полишивши за собою згарище зради та розчарувань. Люди з трибун швидко забули про свої обіцянки, але на Землі залишилися вічні цінності, які ніхто не в змозі ані загасити, ані відібрати — Кохання, Сонце, Небо та Зорі…

Розділ 1

Від легкого грайливого пустуна-вітру, що нишком прокрався до затишної невеличкої кімнати крізь прочинене вікно, Софійка прокинулася й відкрила очі. Легенько гойдалися віконні фіранки й від вранішньої свіжості було навіть прохолодно, хоча надворі буяла у всій своїй неземній красі весна. Дівчина швидко скочила з ліжка, звичним плавним рухом відкинула назад золотаві хвилі блискучого рудого волосся, накинула халатика й посміхнулася народженому новому дню. Вона підійшла до вікна, зсунула набік старенькі, але чисто випрані фіранки й зачаровано задивилася в сад, де серед дерев, кущів та довгошиїх рожевих мальв причаївся несміливий сірий ранок. Передранковий вітерець злегка ворушив світле волосся дівчини, приємно лоскотав обличчя, доносив до неї нестерпно солодкий запах вишень, густо облитих білим цвітом. Софійка вдихнула цей запах на повні груди й ще кілька хвилин помилувалася квітучим садом.

Соня навшпиньках, щоб не розбудити діда, прослизнула повз його кімнату та опинилася надворі. Біля ґанку стояв саморобний дерев’яний стіл під великою крислатою старезною яблунею. На столі — відро з холодною криничною водою та старий, з надщербленою ручкою, керамічний кухлик. Дівчина, не вагаючись ні на мить, схопила кухлика, зачерпнула кришталевої води з відра та плеснула собі прямо в обличчя.

— Ух! — мимовільно вирвалося у неї з грудей, бо від води, що здавалася крижаною, одразу перехопило подих.

Тріпнувши головою, Софійка провела долонями по почервонілому обличчю. В її карих, майже чорних очах засвітилися грайливі та щасливі іскорки. Ще б пак! Незабаром приїздить її коханий Сашко, якого вона не бачила ледь не два місяця! Тільки уявити: цілих два місяця! Це ж так довго! Майже ціла вічність! Їй хотілося від щастя кричати, щоб усі навколо чули що новину, злетіти на потужних крилах над рідним селом, що тонуло в піні садів та яскравій зелені, туди, де висне у синьому небі вільний жайворонок…

Софійка пройшлася двором, жартома сіпнула довгу лапу вишні у густому цвіту, яка одразу ж її обдала рясною росою. Великі краплі впали у густу соковиту траву й розсипалися дрібними скалками.

— Господи! Як же мені добре! — не сказала, проспівала дівчина та закружляла серед вишень у щасливому танку. Її довге руде та шовковисте волосся розсипалося хвилями по плечах майже до тоненької талії, воно раділо разом з дівчиною, танцювало грайливими пружинками, обвило її пухнастою хмаркою.

— Не спиться, дзиґа? — Софійку вивів зі стану ейфорії голос діда, що вже прокинувся й стояв на ґанку, задоволено посміхаючись у сиві вуса.

— Нехай у мене зранку повно справ, — Софійка, підстрибуючи, підбігла до діда, — а чому ти рано прокинувся?

— Хто рано встає, тому Бог дає. Чула таке?

— Чула, чула. Але яка необхідність так рано вставати?

— Корову треба вигнати на пасовисько, гусей, кури вже попрокидалися, — кивнув головою дід в бік старого, перекошеного хліва.

— Кури ще сплять і десятий сон бачать, — засміялась Софійка. — А півень кукурікнув, а там хоч не розвидняйся.

— Під лежачий камінь, донечко, й вода не тече. — зітхнув старий та, опираючись на ковіньку, зійшов сходами та сів на лавку біля столу. — Чого ж мені боки відлежувати, коли моя дзиґа вже на ногах? — дід з любов’ю поглянув на онуку.

Вона вправними рухами ввімкнула електропіч, поставила на неї велику чавунну пательню й за мить на ній зашкварчали шматочки сала та смажені яйця. Софійка поставила на дерев’яний стіл, застелений новою клітчатою клейонкою, тарілку з нарізаним хлібом, яйцями та запашним салом.

— Корова в хліві, а ми їмо, — буркнув дід, але без зла, скоріше «задля годиться».

— Я все встигну, — відказала дівчина. — Чи сумніваєшся?

— Знаю, — тихо мовив дід і по його зморщеному обличчю промайнула тінь смутку. — Мати у тебе теж такою була.

— Якою? — з цікавістю спитала дівчина й серце її тривожно закалатало. Дід дуже рідко заводив розмову про матір, яку Софійка не пам’ятала, але так хотіла про неї бодай щось та взнати. Звичайно, можна було б розпитати про все бабу Параску, яка знала все про всіх у селі, але у її розповіді було багато пліток, а Софійка хотіла знати правду. Нехай гірку, але правду.

— Було прокинеться твоя мати, як і ти, ні світ, ні зоря, побіжить до саду. Босоніж по росяній траві пронесеться, мов вихор, росою з квітів умиється, казала, що гарна вродою буде, що хлопці любити будуть… Ось і долюбилася.

— Ти справді не знаєш, хто мій батько? — тихо запитала Софійка й, здалося, серце на мить перестало калатати в грудях.

— Як то я можу знати, коли вона й сама не знає? Та чи це тепер важливо?

— Та ні, — дівчина покопирсала виделкою шматочок рум’яного сала. — Мені все одно. А правда, що я дуже схожа на неї?

— Як дві краплі води! І волосся у неї таке ж гарне було, як у тебе, довге, пухнасте, руде, й очі, мов дві вуглинки, й обличчя свіже, та навіть ямочки на щоках у вас однакові, коли посміхаєтесь. А до роботи хвацька була, як і ти у мене… Ех, — зітхнув дід, — все було добре, доки не загуляла з чоловіками. Спочатку гульки, потім з’явилася ти, пізніше — пиятики.

— Мати справді… забагато пила?

— Так пила, що забувала прийти додому дитину нагодувати. Як вигнали її з роботи, то, бувало, й по тижню я її не бачив.

— Вона… сама мене покинула? Баба Параска казала, що ти їй порадив з’їхати з дому, — несміливо запитала дівчина й опустила очі, ніби була якась її провина в безпутстві матері.

— А що було робити? Дитинка дома із старим дідом, а вона то в одній хаті пиячить та бійки влаштовує, то в іншій. Прийшов голова сільради та сказав, що не буде з неї діла, треба дитину в дитбудинок віддавати. Тоді я й порадив їй везти свій сором з села кудись подалі, а сам оформив опікунство над тобою, то й живемо, як Бог дає.

— Вона ні разу не приїздила до мене?

— Ні, доню, жодного разу.

— То, може, її вже в живих немає?

— А ти бабу Параску спитай — вона все знає. Живе вона в Олександрівці. Це десь за п’ятдесят кілометрів від нашого села. Жива й здорова, але до цього часу не кинула дружити з оковитою. Пішки можна було сто разів прийти на доньку подивитися, але ні, не йде. Може й добре, що моя дружина не бачить такої стидоби. Бачиш, як буває: коли вона народжувала твою мати, то життя своє віддала, а таке життя, яке веде твоя матір, не варте ламаної копійки.

— Виходить, вона мене зовсім не любить? — голос Софійки задрижав від хвилювання, тим паче, що дід завжди говорив «твоя мати» і ніколи не називав своєю донькою.

— Не вмію, доню, брехати, правду скажу. Хіба то мати, що не хоче свою рідну кровинку побачити? Так собі, зозуля. Та ти не переймайся цим…

— А я й не переймаюся, — Софійка посміхнулася дідусеві. — Я звикла, що у мене є ти, мій любий дідусю Андрію, а більше мені ніхто не потрібний.

— Як то? А той, на кого чекаєш? Як же він?

— Діду, — дзвінко засміялася Софійка й суму, як не бувало. — І звідки ти все знаєш?

— Собака лає — вітер носить, — посміхнувся дід.

— Ну, діду! Я ж нікому не говорила, що Сашко приїздить.

— У тебе все на обличчі написано. Очі он аж світяться щастям!

— Справді?!

— Їй-Богу!

— Без Сашка мені нема життя, — зізналася дівчина, від чого одразу спалахнули легким рум’янцем її щоки.

— Колись так казала твоя мати, коли вперше закохалася, а бачиш, чим все скінчилося, — зітхнув дід та махнув рукою.

— Дідусю, мій любий дідусю, я вже тобі обіцяла й не один раз. Скажу ще раз, щоб заспокоїти тебе — я ніколи не повторю помилок своєї матері.

— Справді? — дід пильно зазирнув в очі онуки.

— Розсуди сам. Скільки моїй матері було, коли вона мене народила?

— Вісімнадцять.

— От бачиш! А мені вже двадцять один рік, я зустрічаюся чотири роки з одним хлопцем і зовсім нічого не п’ю, навіть пива не вживаю.

— Дай-то Боже, щоб і надалі у тебе було все добре.

— Так і буде! А як же інакше? — дівчина задоволено засміялася, побачивши, що дід трохи заспокоївся після неприємних спогадів. — Так ми будемо корову виганяти на пасовисько, чи нехай бідолашна мугикає до вечора в хліві?

… Софія сама погнала на луки Ласку. Пішла босоніж і ледь ступила на м’який килим трав, як прохолодна вранішня роса обпекла ноги. Але дарма! Вона звикла до такого. Сонце ще не зійшло і все навколо принишкло з цікавості. Зліва від стежки, в невеликій канавці розлігся лопушняк, висока трава ніжно пахла конюшиною та береговою м’ятою. Не дивлячись ні на що, життя принесло ще один новий день. У Софійки був гарний настрій, і вона привітала його щасливою посмішкою. Вона вдихнула свіже повітря на повні груди, і весняні пахощі влилися у неї вільно й там затерпли у щасливому щемі.

В долині, за річкою стоїть принишклий тихий ліс, чекаючи, доки викотиться величаве сонце та розгонить останній легкий сивий туман, що завис над річкою.

А ось і воно, сонце. Спочатку над лісом з’явилося рожеве сяйво, потім перші несміливі промінці впали на листя дерев, трави, роси, пробуджуючи все від сну. Нарешті на небі з’явилося яскраве сонце. Веселе та радісне, воно хлюпнуло на землю радість життя. Відразу все навколо почало швидко прокидатися. Замигтіли останні блискітки роси на листі старезних верб. Кремезні дерева стріпнули листям-віями, почали рухати затерплим гіллям й на землю посипалися міріади іскорок. Десь загелготали невгамовні гуси, замугикали корови, а в бездонному синьому небі завис жайворонок та підтяг в височінь золоту нитку своєї пісні.

Софійка підставила обличчя назустріч сонцю. Воно засліпило її яскравим світлом й дівчина, посміхнувшись гарному ранкові, тріпнула волоссям, що в золотавих промінчиках навколо голови було схоже на сяючий німб.

— Гей, Ласко, гей, — звично гукнула дівчина, хоча корова добре знала свою дорогу й не збиралася нікуди з неї звертати.

Софійка дочекалася, доки пастух Грицько, цвьохаючи батогом по землі, підійде ближче, й, привітавшись, наказала:

— Дивись мені, не ображай мою Ласочку.

— А то що буде? — наглувато розглядаючи Соню, запитав височенний хлопець в гумових чоботях та крислатому брилі.

— Тоді побачиш, що.

— А якщо не буду ображати — поцілуєш? — засміявся він, показавши великі та жовті, як у старого коня, зуби.

— Нехай тебе дідько лисий цілує! — кинула Софійка, різко повернулася до хлопця спиною та попрямувала додому.

— Все чекаєш на свого офіцера? — донеслося ззаду.

— А це не твоє діло! — весело парирувала Софійка, згадавши про коханого, й, повернувшись, показала хлопцеві язика.

— Га! Га! Га! — заржав той. Не витримав, вкусив все-таки: — Чекай. Приїде до тебе, якщо в місті не знайде таку, яка на кілометр французькими духами пахне.

Софійка аж зупинилася від таких слів.

— А не знайде! — мовила вона, поставивши руки в боки.

— А це ж чому?

— Бо нема таких гарних, як я! — сказала Соня. Усміхнувшись, дівчина випрямила спину та пішла, гордо несучи високо підняту голову.

— Це правда, — зітхнув Грицько й почесав дерев’яним кінчиком батога потилицю.

Він ще довго дивився вслід Софійці, бо не було сил відірвати погляду від її струнких, і в той же час пружних ніг, тоненької талії, худеньких пліч та танцюючого золотавого волосся. Не дівка — вогонь!


— Тіп-тіп-тіп, — кликав дідусь курей, що вже висипали на подвір’я та жваво клювали пшеницю, яку він їм сипав.

— А ось і я! — не ввійшла, влетіла легким вітерцем Софійка на подвір’я. — Швидко справилася?

— Піди відпочинь хвилинку, — посміхнувся до неї дідусь. — Рано ще на роботу.

— Нічого. Раніше додому повернуся, — відповіла Софійка й за мить зникла в хаті.

Вона повернулася взута в пантофлі, в легенькому ситцевому платтячку в дрібний синій горох. Довге волосся Соня підібрала на потилиці у вузол.

— Не сумуй, дідусю, — легко, мов літній вітерець, підбігла до діда, чмокнула в поморщену суху щоку та за мить вже зникла зі двору.


…Софійка прямувала вузькою вуличкою та мимоволі милувалася селом, що потопало у весняній піні квітучих садів та пташиному гомоні. Навколо стояв п’янкий та солодкий запах чи то весни, чи то її розквітлої молодості та щастя. Вона йшла, а душа раділа та співала. В приємній тривозі очікування хвилини зустрічі з коханим примушувало в грудях тріпотіти серце в нескінченному танку радості та ніжності.

Сьогодні вона навмисне вийшла з дому трохи раніше. Треба було зайти до баби Параски та домовитися, щоб прийняла квартиранта — її Сашка. Звичайно, можна було б йому одразу йти до бабці й оселятися, бо та отримувала мізерну пенсію, тож хоча б якась копійчина, яку заплатить за постій Сашко, їй не буде зайвою. Та з цього був бабі Парасці ще один зиск. Вона, як і потрібно, першою на селі дізнається про його приїзд. Хто ж, як не вона, буде знати, коли Сашко піде на побачення до Софійки та коли повернеться додому? «Два задоволення в одному», — подумала Софійка та посміхнулася сама собі кутиками вуст.

— Доброго дня, хрещений! — крикнула Софійка, помітивши за парканом товстенького дядька Василя, що порпався біля свого старенького «Москвича».

— І ти будь здорова! — бадьоро відгукнувся той.

Софія на мить зупинилася, бо було б нечемно пройти мовчки повз нього. Він був не лише її хрещеним, а й батьком її шкільної подружки Галі.

— А де тьотя Ліда?

— На городі. Де ж їй ще бути? День буде спекотний, то пішла щось зробити, доки сонце не піднялося високо. А ти чому так рано сьогодні?

Дядько Василь вже стояв за хвірточкою та витирав долонею піт, що виступив на його геть блискучій лисій голові.

— Та є деякі справи, — ухилилася від відвертої відповіді дівчина, боячись сполохати своє щастя. — А як там Галинка?

— А! — махнув рукою дядько Василь. — Вся у своїй роботі. Літо прийшло — туристів побільшало, то й заманює цих товстосумів до свого агентства.

— Та хіба ж це погано? — запитала Софійка, побачивши невдоволення на обличчі хрещеного. — Мають люди гроші, то чому ж не помандрувати світом, не побачити інші країни?

— Воно то так, та ми вже забули, яка наша донька. На туристів час є, а до батьків навідатися — часу зась!

— Не ображайтеся. Це ж її робота. Як каже дідусь: «Під лежачий камінь вода не тече».

— Робота, робота, — промимрив собі під ніс дядько Василь. — У нас теж робота, але для кого ми п’ять корів тримаємо? А гусей цілу череду? А кролі? Город? Кури? Все задля неї. Зібрали їм гроші, зателефонували. Гадали, що хоч так приїде, хоча б око за рік покаже в рідну хату. Але ж ні! Говорить, підіть на пошту та перекажіть гроші, — дядько Василь тяжко зітхнув. — Матір ледь відпоїв ліками після того, як донька такс бовкнула.

— Кажете, тьотя Діда від цього дуже засмутилася?

— Не лише від цього, — дядько Василь відвів очі вбік, ніби чогось соромлячись. — Галя сказала, що її чоловік, цей бізнесмен, не може їсти у нашій хаті, бо тут пахне молоком, а він молочний запах, бачите, з дитинства терпіти не може.

— То нехай їсть свої туристичні путівки!

Дядько Василь не втримався, посміхнувся.

— Добра ти дівчина, Софійко, щира. Мені б таку доньку.

— А я й є ваша родичка, бо хрещениця, — дівчина щиро посміхнулася і на її щоках з’явилися дві маленькі ямочки. — Не переймайтеся, все буде добре. Ось побачите!

— Сподіваюся. Твої слова та Богові в вуха.

— То я піду? Передавайте мої вітання тітці Ліді та Галі.

— Бувай, — кивнув рукою дядько Василь та пішов до свого автомобіля, а на душі аж полегшало, коли побалакав з хрещеницею. Так було завжди. З’явиться на хвилинку, як ясне сонечко, ластівкою пощебече, а на душі тепло стане, спокійно. І зростала дівчинка з дідом, не відчуваючи ні батьківського, ні материнського тепла, а стільки в ній тепла, доброти, світла та щирості, що на всіх вистачить.

Вже за годину Софійка встигла переговорити з бабою Параскою, розібрати листи та невеликий стос газет. Незабаром зі старою сумкою з затертим написом «Пошта» попрямувала селом від хати до хати, несучи в кожну з них свіжу пресу, листи та свою щасливу сяючу посмішку.



Розділ 2

Соні не дуже хотілося йти до сільського клубу, але баба Параска донесла, що приїхала до своїх батьків колишня шкільна подружка Олеся. З одноліток Софії в селі ніхто не залишився. Всі пороз’їжджалися на навчання та роботу до міста, тому нечасті зустрічі в однокласниками для неї були як маленьке свято душі, сповнене приємних спогадів із дитинства. А тут ще й дід підпрігся до баби Параски: «Йди до клубу, розвійся, попліткуй з Олесею».

— Коли ти так наполягаєш, то піду! — Соня підняла руки догори та пішла до хати перевдягатися, але на ґанку зупинилася та, посміхнувшись, посварилася пальцем діду та бабі Парасці. — Знаю, знаю, ваші плани, змовилися, щоб мене спекатися. Зараз піду, а ти, діду, почнеш залицятися до бабці!

Сказала — й як вітром її здуло.

Соня вдягла джинси, червону кофтинку з коротким рукавом, довго та старанно, як у дитинстві, розчісувала гребінцем волосся. Дістала з косметички губну помаду, покрутила в руках, та поклала її на місце. Але парфумами, що подарував їй Сашко, все ж таки скористалася. Терпкувато-солодкий запах, що одразу заповнив кімнату, знову навіяв спогади про коханого. Дівчина посміхнулася, дивлячись у велике дзеркало старенької шафи.

— Навіть добре, що мене вмовили піти до клубу, — зізналась вона собі, бо відчула, що її зсередини аж розпирає від почуттів та душевного збудження, що наплинули хвилею. Їй конче було потрібно з кимось поділитися своєю радістю, а Олеся завжди її розуміла.

Вони ходили до одного класу й почали товаришувати не одразу. Спочатку Соні Олеся не дуже подобалася. Вона здавалася їй млявою, навіть вайлуватою, а мовчазна вдача Олесі була не зовсім прийнятною, бо сама Соня була вертлявою цокотухою. Але згодом, десь у п’ятому чи шостому класі, Софійка побачила в Олесі те, чого не помічала раніше. Її повільність була не вайлуватістю, а продуманими рухами, кожне слово — зважене й розумне. Дівчатка були зовсім різні, але вони гармонійно доповнювали одне одного. Після закінчення школи Олеся поїхала до міста, де вступила до педагогічного інституту. Цього року вона закінчувала навчання і, напевне, піде працювати до школи.

Соня оцінюючи поглянула на своє відображення в люстерку та залишилася задоволеною. З-під довгих та чорних вій на неї дивилися темно-карі, кольору чорного шоколаду, виразні великі очі, чорні брови — ніби крила птаха в польоті, топкий та прямий ніс, пишні чутливі губи кольору стиглої вишні яскраво виділялися на засмаглому обличчі, яке обрамляло золотаве та блискуче волосся. Вона крутнулася на тоненьких підборах, розглядаючи свій стан. Довга та тонка шия здавалася їй не зовсім привабливою, але розпущене волосся дбайливо маскувало цей недолік. Худенькі плечі, невеликі, але округлі груди, тоненька талія та високі підбори робили її ще стрункішою та вищою зростом. Софійка грайливо підморгнула своєму відображенню та чкурнула надвір.

Приміщення клубу знаходилось серед великого парку. Дівчина пам’ятала той час, коли тут були рівні заасфальтовані доріжки серед величезних старих лип та верб. Колись обабіч алеї стояли пофарбовані дерев’яні лави, росли густі, акуратно підстрижені кущі та були розбиті клумби з різноманітними квітами. Софійка згадала, як одного разу вихор скинув з величезної липи гніздо лелек. Тоді хлопці, бажаючи допомогти бусликам, неймовірними зусиллями затягли на саму верхівку дерева колесо з автівки та примостили туди гніздо. Лелеки підремонтували своє житло і вже влітку звідти виглядали голівки їхніх пташенят. Зараз було все занедбано: лави зламані, фарба на них давно полущилася й облізла, замість дбайливо та рівно підстрижених кущів — зарослі кропиви, посередині великої клумби розрісся лопушняк, розклавши велике розлоге листя.

В приміщенні клубу грала музика, а по периметру імпровізованого танцювального майданчика стояли стільці. Кілька хлопців про щось розмовляли та так голосно реготали, сміхом заглушаючи голос з магнітофона самого Кіркорова, що намагався розвеселити публіку своїми піснями. Дівчата — в іншому кутку. Вони шепотілися про щось своє, дівоче, поглядаючи в бік парубків і лузали соняшникове насіння, кидаючи лушпайки собі ж під стілець. Крайньою справа тихо сиділа Олеся.

— Лесько! — кинулася до неї Соня, забувши з усіма привітатися, — Лесечко!

— Соню! — зраділа Олеся. — Як добре, що ти прийшла. Як же я за тобою скучила!

Соня обняла подругу, поцілувала в пухленьку щічку.

— Ну, розповідай, вчителька ти вже чи ще ні?

— Можеш мене поздоровити. Я отримала диплом.

— Поздоровляю! Яка ж ти молодець! — Соня схопила подругу за руку й вже не відпускала. — На роботу вже влаштувалася?

Олеся ніяково посміхнулася, і Соня озирнулася навколо. Лише тепер вона помітила, що вся увага молоді була спрямована на них. З десяток очей з неприхованою цікавістю дивилися на подруг.

— Може підемо звідси? — запропонувала Софійка.

— З задоволенням! — згодилася Олеся.

Дівчата вийшли на вулицю, знайшли більш-менш вцілілу лавку.

— Тут спокійніше, — промовила Олеся. — Я прийшла до клубу лише заради того, щоб зустрітися з тобою.

— А звідки ти взнала про мій приїзд?

— Здогадайся з трьох разів!

— Баба Параска донесла?

— А то ж хто?! — засміялася Соня. — Розкажи мені, як ти? Де ти? З ким ти?

— А що розповідати? Диплом на руках, першого серпня виходжу на роботу, приймаю свій перший клас. Так хвилююся, що не передати словами. Розумієш, Соню, батьки мені довірять своїх першокласників і потрібно з першого ж дня привити їм любов до школи, до книжок, до самого навчання. Треба зробити так, щоб сам процес навчання у школі не став для них тягарем, а був у радість і задоволення. Навіть не знаю, чи впораюся я з цим, чи ні, — з запалом сказала дівчина та знизала плечима.

— Звичайно впораєшся! Ти ж у нас он яка розумниця! Інститут закінчила, не те, що я — неук.

— Не кажи так, Соню. Можна навчатися заочно.

— Можна, — зітхнула Соня. — Але як? Я не можу покинути дідуся напризволяще, навіть на кілька днів. Він уже зовсім немічним став. Вдає, що є ще порох у порохівниці, але ж я бачу, що він зовсім знесилений. Цього року траву для корови мені самій доведеться косити.

— Він ще тупає потихеньку?

— Так. За хлібом до магазину ходить та вдома по господарству. Звичайно, я б сама могла йти додому з роботи та купити той буханець, але ти ж сама розумієш, що у нас в селі біля магазину збираються люди, то і він іде туди. А я й не заперечую. Доки очікують хлібовозку, дідусь всі сільські новини почує, про політику, як і всі, побалакає — дивись уже й розвіявся. Та що я все про себе та про себе? Де ти живеш, Олесю?

— Знімаю кімнату в гуртожитку. Гамірливо там, кухня одна на всіх, гарячу воду в душі вмикають два рази на тиждень, але все ж таки дешевше, аніж квартиру наймати.

— Зізнавайся, хлопця маєш?

— Ні, — Олеся похитала головою та ніяково посміхнулася. — Нема в мене нікого.

— А то ж чому? Нехай тут у селі хлопців не залишилося, а у місті їх повно, бо з сіл туди всі повтікали. Це у нас один дурнуватий Грицько залишився.

— Сільські хочуть зачепитися за міських дівчат, щоб житло було, а міські хлопці розбещені та розбалувані. Їм потрібні фотомоделі, у яких ноги від вух виросли. А я що? Товстуха! Незграба та й годі!

— Яка ти товстуха? Ти трішечки повненька. Не всім же подобаються ходячі скелети?!

— Розумієш, Соню, щоб мати гарного хлопця, треба бути трішечки нахабною, навіть наполегливою, треба вміти себе показати з кращої сторони, гарно вдягатися, вміти загравати, бути хитрою, як лисиця. А це не про мене. І грошей стільки не маю, щоб купувати у модних бутіках, ходити в СПА-салони, на масажі й так далі.

— Не вірю я в це. Справжнє кохання живе не лише в салонах краси. Воно може настигнути тебе будь де: в бібліотеці, на роботі і навіть на вулиці, — мрійливо сказала Соня. — Треба лише дочекатися свого зіркового часу.

— А як ти познайомилася з Сашком?

— Я? Ти ж знаєш, що я поїхала до Києва в дні Помаранчевої революції.

— Це я знаю. Ти розповідала, що ви познайомилися на Майдані. Розкажи, як це було, — попрохала Олеся й обняла подругу за плечі.

— Сашко працював в СБУ. У ті неспокійні дні його послали на Майдан незалежності пильнувати, щоб не було провокаторів, які могли б підбити натовп до насилля. А я так відчула себе революціонером, так повірила в те, що в країні настане краще життя завдяки таким, як я, що галасувала голосніше за всіх. Я, ніби одержима, спала по три-чотири години на добу, забуваючи навіть поїсти, не зважала на закляклі від холоду руки та ноги, стояла на площі серед таких, як я, людей, вірячи в краще майбутнє. Я вірила, що ці дні ввійдуть в історію України, як дні народження нового, щасливого життя, що сподівання мільйонів людей справдяться й будуть зміни, обов’язково будуть, — розповідала Соня з запалом. Її очі світилися, щоки палали. — Треба було лише вистояти, відвоювати правду, здобути перемогу. Розумієш, я відчула себе творцем історії, нової історії країни. Я повірила, що і дітям, і своїм онукам буду з гордістю розповідати, як ми змінили життя країни. І я несамовито кричала у натовпі, розмахуючи помаранчевим прапором. Саме тоді мене у цьому багатотисячному натовпі помітив Сашко та підійшов до мене. Ми зустрілися поглядом лише на мить. Але цього було достатньо, щоб нутром відчути щось нове, незвідане, від якого було і приємно, і трішечки страшно. Погляд незнайомця був таким, що мене одразу обпекло жаром й стало тепло в той морозний день. На лихо я тоді забула в палатці свої рукавички, пальців рук майже не відчувала, але прапор нікому не віддала. Він подивився на мої вже зовсім побілілі руки та сказав: «Дівчино, у тебе зараз відпадуть відморожені пальці».

— А ти на те?

— Я відповіла, що якщо навіть сама стану бурулькою, все одно буду тримати прапор. Тоді він силоміць витяг з моїх рук древко і зробив це вчасно, бо я вже не могла розціпити закоцюблі пальці. Своїм вовняним шаликом він обережно розтер мої долоні, зігрів своїм подихом і надів на мене шкіряні рукавички. Тоді ми познайомилися і вже зустрічались у натовпі кожного дня. Я не знала, ким і де він працює, вважала, що такий же революціонер, як і я. Лише перед від’їздом додому він попрохав мене дати свій номер телефону. Тоді я сказала, що не можу дати номер людині, про яку нічого не знаю. Він запросив мене до кафе і ми поспілкувалися десь так годин зо дві. Далі ти все знаєш.

— Як романтично! — Олеся закотила очі догори. — Кохання з першого погляду! Таке буває лише в книжках про кохання.

— І у мене, — посміхнулася Соня. — Навіть не знаю, чим я заслужила таке щастя.

— Ти кохаєш його?

— Ще й як! Сашко — моє життя, — вихопилося у Софійки.

— А яке воно, кохання? — майже пошепки запитала Олеся.

— У тебе не було жодного хлопця?

— Були, — зітхнула Олеся й сумно посміхнулася. — Навіть кілька. Але вони мене чомусь плутали з подушкою.

— Як це? — не зрозуміла Софійка.

— Бо мали одну мету: затягти мене до ліжка. А я так не можу. Я хочу, щоб все було не по-тваринному, а по-справжньому. Розкажи мені, Соню, яке справжнє кохання.

— Кохання? — перепитала Соня й на її обличчі промайнула щаслива посмішка. — Розумієш, Лесечко, це почуття не можна передати словами, треба відчути на собі. Воно всепоглинаюче, безмежне, як Всесвіт! Прокидаєшся вранці — перша думка про нього, лягаєш спати — його образ перед тобою, коли він поруч — нікого більше не існує в світі, лише ми двоє серед безкрайнього простору. Коли закохані разом — вони одне ціле, що болить одному, то біль відчуває інший, радість — теж одна на двох. Здається, що й дихання одне на двох — задихнеться один і другому забракне повітря. Ех, подружко, якби ти знала, яким чудовим та яскравим стає все навколо, коли поруч коханий! Я така щаслива, що не можна передати словами! Серце в грудях шаленіє від однієї думки про нашу скору зустріч!

— Чому ж ви тоді не поберетеся, щоб завжди бути разом?

— Йому обіцяли дати квартиру, але… Та й дідуся я не можу самого залишити.

— То заберіть з собою.

— Ти вважаєш, що це можливо? Чи можна його відірвати від своєї садиби? Від рідної землі? Він народився тут, життя прожив, вріс корінням у рідну землю. Чесно кажучи, я й сама не знаю, як жити без всього цього. Але я маю бути там, де моє кохання, тому згодна жити й у хліву, або на горищі, аби лише вдвох з Сашком.

— Що ж ви будете робити?

— Сама не знаю, — тяжко зітхнула Соня. — Не хочу про це думати, бо голова від думок тріщить як стиглий кавун. Нехай все буде, як воно має бути. Час покаже.

— Не боїшся, що Сашкові набридне чекати на тебе й він знайде собі іншу дівчину?

— Ні. Аніскільки!

— Чому?

— Бо кохання, якщо воно справжнє, не має меж, не знає часу. Ось приїде незабаром Сашко, то, можливо, щось і вирішиться, — Соня загадково посміхнулася.

— Так він приїздить сюди? Коли? Познайомиш? — засипала Соню питаннями подруга. — Я ні разу його не бачила, але казали, що він у тебе гарний.

— Баба Параска розповідала?

— Так! — засміялася Олеся. — А хто ж ще?!

— І сміх, і гріх. Ця бабця у нас за сільське радіо — перша транслює всі новини, але не стане її — будемо сумувати за її плітками. В селі все менше й менше лишається жителів. Молодь вся виїхала, а старенькі потиху вмирають.

— А з ними вмирають села, — сумно додала Олеся.

Розділ З

Як не вмовляли Сашко з Сонею діда Андрія поїхати з ними до міста — ні в яку! Не хоче їх слухати, відмахується, як від спасівської мухи: «Діти, поберіться й їдьте без мене! Не вистачало, щоб я своїми старими кістками по світу торохтів та вам заважав жити! У мене є ще, дякувати Богові, трішечки здоров'я, своє господарство, хатина, садок, город. Земля мене народила тут і піду в неї».

Софійка й не сподівалася на іншу відповідь. Вона бачила, як тінь смутку з’явилася на обличчі її коханого. Ще б пак! Доведеться знову невизначений час жити окремо та спілкуватися лише телефоном.

Дід, випаливши свою палку промову про рідне батьківське обійстя, подякував за обід й пішов до крамниці за хлібом. Софійка ледь стримувала сміх, дивлячись, як він вдягнув щойно подарованого Сашком спортивного темно-синього костюма й подибав з двору.

— Чому ти посміхаєшся? — запитав Сашко, відкинувшись на лавці під яблунею.

— Ти гадаєш у нас нема хліба? — не втрималася й пирснула сміхом Соня. — Два буханці лежать на полиці, але треба ж подарунком похвастати! То й пішов дідусь туди, де сільські збори проходять — до крамниці.

— Ну-у, — протягнув Сашко, — це теж важлива справа!

— Ми з тобою також колись думали, що робимо велику та важливу справу, — задумливо мовила Софійка, тісніше притиснувшись до Сашка.

— Ти маєш на увазі Помаранчеву революцію?

— Так. Як же я сподівалася, що ще трішки і ми переможемо, відстоїмо справедливість, свободу слова, що все зміниться в Україні на краще, що прийде зовсім нове, щасливе життя…

— Що бандити сидітимуть у тюрмах, — додав хлопець. — А до цього часу саджають невинних, а бандити залишилися при владі. Як процвітали корупція та хабарництво, так і процвітають…

— Ні, вони розцвіли новим, буйним цвітом, — сумно мовила Соня.

— Я, як останній дурень, щиро вірив, що держава надасть мені житло, буде достойна оплата праці. А що маю? Як був в черзі на житло другий, так і до цього часу такий же, хоча п’ять квартир отримали мої колеги.

— А чому так?

— Бо корупція всюди. Керівництво має немаленькі гроші, бо беруть хабарі за всі підвищення на посаді, за зірочки на погонах, за прикриття наркоторговців, за все, що можна. Вони мають змогу дати на лапу й отримати житло поза чергою, а я не маю. Та, напевне, не зміг би, якби й мав, що дати. Працював, не покладаючи рук, збирав гроші, вкладав у банк на депозит. Гадав, що ще трішки і вже не буду чекати благ від держави, сам зможу купити квартиру, забрати тебе з дідусем, але й тут не так! Свої кровні не можу зняти з рахунку, кредити на житло зараз не дають. Відчуваєш себе безпорадним, загнаним у глухий кут, якоюсь маленькою комахою на дорозі, яку будь-хто може розчавити брудною ногою.

— Що тепер нам робити?

— Продовжувати жити, — Сашко підбадьорив сумну Софійку. — Життя триває і завжди треба сподіватися на краще.

— Мої сподівання буяли на Майдані. Вони там і залишилися, бо їх розтоптали можновладці. Якщо трапиться так, що люди знову вийдуть на вулиці відстоювати свої права, я вже не піду. Я більше не зможу нікому повірити. Ні-ко-му! Коли я згадую ті дні, то мені стає соромно за те, що мене було так легко обдурити. Я вірила кожному слову, що звучало з трибуни. Це були слова надії, слова — бальзам. Я — дурне дівчисько!

— Ні, неправда, — заперечив Сашко. — Брехали керівники, а ти була щира, тому тобі не повинно бути соромно. Нехай стидаються ті, хто вкрав сподівання народу з Майдану Незалежності. До того ж ти — героїня!

— Це чому ж!

— Пам'ятаєш, ж одного дня зросло напруження на Майдані? Як ти, проста сільська дівчина, не маючи й крапельки страху, підійшла до натовпу озброєних людей та простягла їм троянду? Я, відверто кажучи, дуже злякався за тебе та кинувся, щоб врятувати від міліціянтів, але під натиском натовпу не встиг цього зробити. Напевне, і на краще, бо твій м’який погляд, відверта, по-дитячому щира посмішка, зробили свою справу. Перші хвилини жодний м’яз не ворухнувся за щитком на обличчі людей зі зброєю, а потім я побачив, як той хлопець посміхнувся тобі у відповідь. Ледь помітно, але все-таки посміхнувся. Я цього ніколи не забуду. І тоді інші дівчата за твоїм прикладом простягли їм гвоздики. Це було незабутнє видовище. Я захоплювався й пишався тобою.



— Кров не пролилася, але й користі мало. Як сказав би мій дід: «Пішли по вовну, а прийшли стрижені».

— Не зовсім так, моє сонечко, — сказав Сашко й міцніше притис дівчину до себе. — Все минає, сподівання на краще, можливо, трохи згасли, але, якби не ця революція, то ми б ніколи не зустрілися.

— Тоді будемо вдячні Майдану за нашу незабутню й доленосну зустріч, — вже веселіше сказала дівчина. На її щоках з’явилися принадливі ямочки.

— Ось бачиш! У всьому, що трапляється, можна знайти й хороше. Головне — це помітити.

— Ти маєш рацію. Як завжди, — погодилася Соня.

Вона не раз помічала, що Сашко був набагато розсудливішим та мудрішим, ніж вона сама. Можливо, так було тому, що він був старший за неї на сім років і мав більше життєвого досвіду, а, можливо, тому, що працював з багатьма різними людьми. А що бачила вона у своєму житті? Вимираюче село, в якому залишалися лише літні люди, щоб доживати свій вік.

— Все минає, але є вічні цінності, — Соню вивів із задуми низький голос Сашка.

— Наприклад?

— Кохання. А що ще — я покажу тобі ввечері.

— Як завжди? Біля річки? — запитала пошепки Софійка і в її очах засвітилися грайливі іскорки.

— На нашому місці. Як завжди.

…Понад берегом невеличкої річки росли кружком верби, мов зачаровані дівчата, дрімаючи під монотонність шуму води. Навколо стояла урочиста тиша. Здавалося, все навколо принишкло з цікавості, коли у темряві до берега річки, де так пахло береговою м’ятою, соковитою конюшиною та кропивою, наблизилися дві людські постаті. Вони зупинилися біля тихої заводі, затіненої старезною вербою. Колись давно, коли верба було молодою та могла милуватися своєю вродою у віддзеркаленні води, блискавка влучила у дерево й розчахнула його навпіл. Одна половина дерева залишилася стояти, а інша не витримала й величезна гілка під своєю вагою завалилася набік. Але верба не хотіла так просто загинути. Жага до життя взяла своє. Частина дерева, що вціліла, годувала поранену та обвуглену другу свою половину через вцілілу кору, напувала цілющою водою. Пів-верби таки вижило, бо дід Андрій обмазав чимось рани, перемотав їх ганчіркою та зафарбував. Так і росли вони до цього часу — один стовбур і два життя. Одне тяглося вгору, друге — лежало майже на землі так, що гілля торкалося води.

Софійка та Сашко завжди любили приходити на це місце. Вони сідали на похилений над землею товстий стовбур верби й проводили тут цілі ночі.

Соня розстелила стару ковдру й закохані тихенько сіли, боячись сполохати своє щастя. Вона відчула себе такою щасливою, що боялася захлинутися від радості, що заповнила все її єство.

Із-за лісу помалу викотився величезний повнолиций місяць й одразу ж верби над водою кинули тихі та м’які тіні. На рівній гладі води тихо поколихувалися білосніжні лілеї.

— Як же тут гарно, Сонечко, — тихо сказав Сашко. — Здається, сидів би поруч з тобою тут цілу вічність і ніколи б не перестав би захоплюватися цією красою.

— А мені в такий час здається, що нікого навколо немає: лише ти і я, — сказала мрійливо Соня, вдивляючись у зоряну безодню нічного неба.

— Так і є. Ти, я і наше кохання.

— Я хочу скупатися, — несподівано сказала Соня, відчуваючи внутрішній жар.

— Зараз?! Вода ж холодна — застудишся.

— Ні, я все-таки скупаюся, — наполягла вона й швидко скинула з себе одяг. Сашко не став заперечувати. Не дивлячись на, здавалося, м’який характер дівчини, вона вміла та могла бути наполегливою.

Соня ступила на росяний м’який килим трав та пішла до річки, яка гралася блискітками м’якого місячного сяйва. Вона зайшла в воду по коліна та, ухнувши, одразу пірнула. Випірнула майже на другому боці річки, там, де росли лілеї. Вони тривожно сполошилися, заколихалися на водяних хвилях, коли Софійка підплила до них.

— Хотіла зірвати квіточку для тебе, — крикнула вона Сашкові, — але не можу. Шкода!

— То й не тривож їх! Пливи вже до мене! — крикнув їй Сашко з берега.

Дівчина випірнула з води, а на воді затремтіли, як струни, срібні кола. У світі місяця вона була схожа на казкову русалку. Довге мокре волосся прилипло до пружного тіла, на якому грали сяйвом прозорі крапельки води. Вона підійшла до хлопця й він відчув, як її тіло привабливо пахло аїром та лілеями. Почуття неймовірної ніжності охопило Сашка. Він простелив ковдру на землю та легенько притяг кохану до себе за руку.

— Йди до мене, моя зіронько, — прошепотів він, зігріваючи гарячим подихом її холодні губи.

— Зіронька чи Сонечко? — Соня обвила його шию прохолодними руками.

— Вдень — Сонечко, вночі — Зіронька, — прошепотів він, проводячи тремтячими долонями по її спині.

Він відчув, як усе тіло дівчини стало пружним, як натягнута тятива, як затремтіло від палкого бажання злиптися в одне ціле з коханим. Сашко ніжно знімав вустами з тіла, що так пахло свіжістю, крапельку води одну за одною. За мить світ для коханих спалахнув пристрастю й вони літали на потужних крилах кохання над тихою річкою, над принишклими вербами, над сонним селом, над цілою землею у вишневому цвіті…


— Коханий, ти мені обіцяв щось показати, — нагадала Софійка Сашкові, коли вони сиділи біля багаття.

— Іди-но сюди, — підізвав він Соню до себе. — Подивись, що ти бачиш у річці?

— Зорі. Я бачу зорі.

— А ось там? Біля лілей?

— Дві зірки. Ці зорі в парі. Вони так близько одна від одної, ніби ми з тобою зараз.

— А що вони роблять? — запитав Сашко, з ніжністю кидаючи закохані погляди на Соню.

Дівчина уважно подивилася на воду. Місяць вже піднявся високо над землею й було видно, як на воді грають у тому місці маленькі хвилі.

— Зорі купаються! — захоплено, якось по-дитячому, скрикнула Соня ніби побачила якесь диво. — Це неймовірно! Вони пірнають й виниряють! Зорі купаються в річці! Як ти помітив?

— Я помітив це, коли приїздив минулого разу, але промовчав. Наразі, коли ти завела розмову про розбиті сподівання, я знову згадав, бо все минає. Політики сваряться поміж собою, воюють за крісла та товсті портфелі. Але ми багатші їх духовно. Я впевнений, що вони не знають такого чудового місця, як ця верба над річкою…

— …Де купаються зорі, — тихо додала Соня, боячись сполохати пірнаючі зірки.

Розділ 4

У день від’їзду Сашка Софійка була сумна та ходила ніби з хреста знята. Хлопець знав, що Соня завжди болісно переносила його від’їзд, але цього разу вона була якась розгублена, навіть незграбна. Чашка з чаєм вислизнула з її рук й розбилася, розлетівшись на маленькі друзки.

— На щастя, — зауважив Сашко й посміхнувся, щоб хоча б якось підбадьорити засмучену дівчину.

Вона натягнуто посміхнулася, але в її великих очах залишився відбиток неприхованого смутку.

— Сонечко, я приїду у серпні. Залишилося лише два місяці. Я візьму відпустку й ми будемо цілий місяць разом! — Сашко обійняв Соню за плечі, заглянув їй у вічі.

— Так, — кивнула вона головою й опустила очі, ховаючи сльози. — Якби я не вірила у те, що не можна проводжати в дорогу зі слізьми, то, мабуть, зараз би розревілася, як голодна корова.

— Правильно. Не треба плакати. Ти мені подобаєшся усміхненою та веселою.

— Добре, добре. Я вже опанувала себе та взяла у руки, — згодилася Софійка.

Дівчині дуже кортіло розповісти про те, що сталося минулої ночі. Вранці вона була вже готова про все розказати коханому, але внутрішній голос підказав їй за краще промовчати. Вона не стала розповідати Сашкові, що вночі прокинулася під пугачеві заводи. Він не сміявся, а плакав, ніби немовля. Одразу згадала прикмету, що пугач «плаче» на лихо. В її вразливе серце проникла тривога. Душа відчула, що незабаром трапиться щось дуже неприємне, важке, несподіване. Відчуття лиха, що вже зависло над нею, не дало змоги дівчині заснути до ранку, не давало спокою й зараз.

Раніше, коли Софійка проводжала Сашка, завжди по дорозі розповідала щось веселе, щебетала, ніби ластівка. Сьогодні йшла мовчки майже весь час. Вони пройшли невеличкий лісок, який потопав у вранішньому яскравому сонці. Сонце, веселе, грайливе, сипало щось радісне, гарне, як саме життя, як увесь світ, на зелене тремтливе листя дерев, польові ромашки, грало в золотавому волоссі дівчини, але вона цього не помічала.

— Соню, щось трапилось? Щось не так? — Сашко не витримав, зупинився, легенько провів долонями по її м’якому волоссю.

— Любий, коханий, — Софійка заговорила швидко, ніби їй бракувало повітря. Вона почала поспіхом цілувати Сашка в очі, губи, обличчя. — Благаю тебе, не їдь нікуди! Запишися зі мною!

Хлопець обхопив її худенький стан, міцно притиснув до себе.

— Моя кохана, моя рідненька, — прошепотів він. — Ми незабаром зустрінемося. Ти марно тривожишся.

— Ні, любий, ні! — палко казала дівчина. — Моя душа відчуває, що трапиться щось лихе, щось жахливе! Мені так страшно! Раніше такого ніколи не було. Мені здається, що ти їдеш назавжди, що трапиться щось таке, що розлучить нас назавжди. А я не зможу жити без тебе! Ти це розумієш? Не залишай мене, не їдь нікуди, благаю!

— Все буде добре, все буде добре, ось побачиш, — казав він, погладжуючи Сонине волосся. — 3 нами нічого не трапиться. Не має права, жодного права.

— Я не помиляюся. Знаю лише одне, що ми зараз не повинні розлучатися. Ні в якому разі!

— Сонечко, моє любе Сонечко, — Сашко торкнувся її м’яких вуст. — Час сплине швидко. Ти навіть не помітиш, як швидко! Ми цілий місяць будемо разом! Ти хоча б уявляєш, скільки це часу? А якщо місяць перевести у кількість днів, а дні поділити на добу, добу — на хвилини, хвилини — на секунди… Вийде неймовірно багато часу, який ми проведемо вдвох, — Сашко посміхнувся, подивився в очі дівчини.

— Навіть не знаю, — зітхнула Соня й знову повторила: — Ми не повинні зараз розлучатися, бо трапиться щось лихе. Я не знаю, що саме, але відчуваю біду. Навіть не я, душа це відчула.

— Люба, коли я приїду, то ми поберемося, тоді тобі буде спокійніше. Чи не так?

— Не знаю, — Соня трохи заспокоїлася, але все ще була збентежена та розгублена.

— Хочеш, щоб у нас було гучне весілля? Щоб гуляло все село? Чи будемо святкувати тихо, в родинному колі?

— Ще не знаю, — Соня знизала плечима та посміхнулася.

— Ходімо, бо я спізнюся на потяг.

На залізничній станції було небагато метушливих пасажирів, які снували по перону, підтягуючи важкі валізи на платформу.

Софійка здригнулася від несподіванки, коли гучним басом потяг сповістив про своє прибуття. Він підійшов до невеличкої станції важко та невдоволено гуркочучи колесами по рейках. Біля відкритих дверей вагону Сашко міцно та гаряче поцілував дівчину в губи.

— Обіцяй мені не плакати і не сумувати, — попрохав він.

— Обіцяю. А ти, напевно, повернешся до мене? — запитала Соня, ледь стримуючи сльози.

— Обов'язково. Слово офіцера! — сказав він і, нахилившись до Софійки, прошепотів: — Ми підемо дивитися, як купаються зорі?

— Якщо приїдеш до мене, — якось сумно мовила дівчина.

— Я клянуся, що ніколи, запам'ятай, ні-ко-ли, тебе не покину. Ти мені віриш?

— Так, — ствердно кивнула Софійка.

Сашко стрибнув до від’їжджаючого вагону й зустрівся поглядом з дівчиною. Серце в нього защеміло у грудях від того погляду. Скільки ж у ньому було любові, болі та туги одночасно! В прекрасних, зволожених, широко відкритих карих очах Соні застигли прохання не покидати, невимовний смуток та навіть відчай.

Ніколи до цього, жодного разу, вона не дивилася так на нього. Сашко на мить відчув слабкість перед цим благаючим поглядом і йому нестерпно захотілося зістрибнути з потягу, що зацокав по рейках, кинути геть все, схопити в обійми свою кохану, міцно притиснути до себе, сказати лише кілька слів: «Я завжди буду поруч», але він стримав себе та замахав руками на прощання.

— Я буду завжди чекати тебе! Завжди! Ти мене чуєш?! — донеслося до нього крізь гучний стукіт коліс.

Софійка ще довго стояла на безлюдному пероні, дивлячись услід зникаючому за деревами потягу. Останній вагон зник, а тривога залишилася, щемом наповнюючи серце дівчини.

А Сашко ще довго стояв у тамбурі, смалячи цигарку за цигаркою. З його уяви ніяк не зникали сумні, повні відчаю виразні очі Соні.

Розділ 5

Сашко лежав, закинувши руки під голову, й намагався хоча б трохи подрімати. Він вслухувався в монотонне поцокування поїзда, але той не міг розхлюпати тривогу, яка засіла десь в глибині душі. Неспокій Софійки нахлинув на нього й щемом наповнив серце.

Сашко піднявся, за звичкою поправив постіль й задивився у вікно. Високі тополі швидко бігли назад, але й цей краєвид незабаром почав його дратувати. Олександр дістав з кишені пачку «Мальборо», швидко вийшов у тамбур, з насолодою затягнувся цигаркою. Скрізь важкий гуркіт коліс до нього ніби звідкись здалеку донеслися слова, повні прохання, відчаю й любові одночасно: «Я буду тебе завжди чекати! Ти чуєш?! Завжди!»

— Мара, — подумав він й нервово жбурнув недопалок у відкрите вікно.

Сашко знову ліг, але перед ним знову були очі Софійки — великі, гарні, з чорними пухнастими віями, але скільки ж у них було неприхованого відчаю та смутку! Він крутився з боку на бік, але видіння лізло в голову, заважало думати про щось інше, туманом оповивало свідомість. Сашко забувся у тривожному сні лише на кілька хвилин. Басовитий голос провідниці змусив його підхопитися на ліжку:

— Поїзд затримується на одну годину!

— Як?! — скрикнув Сашко. — Як затримується?! Чому?

— Молодий чоловіче, це питання не до мене, — провідниця кинула на його оцінюючий погляд. Спочатку їй хотілося звично ляпнути якусь грубість, але, побачивши перед собою гарного, статного, підтягнутого чоловіка, вона широко посміхнулася й грайливо повела нафарбованими очицями.

— Я не можу знати, чому ми стоїмо, — зовсім іншим тоном сказала вона.

— Чорт! Я спізнюся на роботу! — в розпачі сказав Олександр. — Чи не можна тут зійти та пересісти на інший потяг?

— Ні. Та ви не хвилюйтеся, таке буває. Ми повинні прибути вчасно… — промуркотіла жінка та запитала: — Чайку принести? Чи, може, кави?

— Дякую, не треба, — відповів чоловік й вийшов із задушливого вагону на свіже повітря.

Потяг зупинився десь серед лісу. Догорала тепла сонячна днина та приємно пахло сіном. Але Сашко цього не помічав. Затримка на годину ніяк не входила в його плани. Якби потяг прибув вчасно, то у нього була б можливість взяти таксі й заїхати на годинку до матері у село. Він уже уявляв непідкупну радість тихої жінки, що жила одна й дуже чекала на короткі зустрічі з сином. Людмила Орестівна все життя працювала в селі вчителькою математики, сама виховувала сина. Сашко не пам’ятав свого батька, бо той загинув в автокатастрофі, коли хлопець був ще немовлям. Скільки він пам’ятав себе, завжди поруч була мати — невисока, худорлява, в окулярах. У неї завжди було сиве волосся. Мама розповідала, що коли дізналася страшну звістку про загибель батька, то за ніч посивіла. Вона не соромилася цього й ніколи не фарбувала волосся, від чого виглядала набагато старшою. Людмила Орестівна не намагалася влаштувати своє особисте життя, вона його присвятила вихованню єдиного сина та ще своїм учням. Сашко зараз, як ніколи розумів, яка вона самотня та чому ховає за окулярами сумні очі. При першій же нагоді він завжди їхав до неї хоча б на годину, тому затримка потягу його так нервувала. Він зовсім втратив спокій, коли сплила довга година чекання, але потяг не зрушив з місця. Пасажири повисипали з вагонів й ходили по високій траві, збираючи польові квіти.

Коли Олександрові урвався терпець, він пішов до бригадира поїзду, але й той його не заспокоїв. Поїзд затримували з невідомих причин. Лише за дві з половиною години змучені спекою пасажири зайняли свої місця та зітхнули з полегшенням. Поїзд неохоче зрушив з місця.

Лише тепер Сашко зателефонував Софійці. Її голос був сумний, хоча вона й намагалася переконати Сашка, що вже заспокоїлася.

— Любий, не хвилюйся за мене. У мене все добре, — сказала Соня, але Сашко добре почув, що її голос тривожно бринить. — Я посміхаюся, як завжди.

— Не сумуй, все буде добре. Я дуже, дуже тебе кохаю, — сказав Сашко.

— Швидше повертайся, — попрохала Соня. — Пам’ятай, що я тебе чекаю.

— Добре, Сонечко. Ми незабаром знову будемо разом. Ти мені віриш?

— Так, — прозвучало тихо, але вже впевнено.

Олександр поговорив по мобільному телефону з матір’ю, пояснив, чому не зможе сьогодні її навідати. Людмила Орестівна, звичайно ж, засмутилася, але не подала виду. Час навчив що худеньку, маленьку жінку бути мужньою та мудрою. Поговоривши зі своїми дорогими людьми, Сашко трохи заспокоївся та почав з цікавістю спостерігати за невгамовним хлопчиськом напроти. Він був головатий, з рудим волоссям, з безліччю веснянок на маленькому кирпатому носикові, але такий рухливий, цікавий та кумедний, що дивитися на нього без посмішки було не можливо. Хлопчик ні хвилини не сидів на місці, весь час крутився, ніби його бісики штовхали в боки та задавав своїй бабусі безліч запитань. Старенька не встигала відповідати на одне з них, коли він задавав інше. Нарешті бабуся вкрай стомилася й вибилася з сил. Врешті вона задрімала, а кмітливий хлопчисько одразу ж взув бабині тапці й швиденько шмигнув по вагону, дістаючи своїми запитаннями інших пасажирів.

Сашко любив дітей. Він не мав братів та сестер і від цього дуже страждав в дитинстві. Мабуть, ще в шкільному віці, десь вже у старших класах у нього з'явилася мрія мати багато своїх дітлахів. Про це він нікому ще не розповідав, навіть Софійці.

Розділ 6

— Синку, ти нічого не забув взяти? — запитав Стаса Андрій Андрійович, спостерігаючи, як той пакує великі валізи.

— Тату, — Стає квапливо застібнув останню блискавку валізи, сів на канапу напроти батька, — Я — не маленька дитина і збираюся, як ти вже зрозумів, не до піонерського табору, а на відпочинок до річки. Якщо я вірно розумію, то завтра перше серпня й там розпочався оксамитовий сезон.

Андрій Андрійович відкинувся в розкішному шкіряному кріслі, яке, здавалося, марно намагалося проковтнути його кремезне, що розпливлося від жиру, тіло.

— Я розумію, що ти, Стасе, почуваєшся зовсім дорослим, бо закінчив два курси юрфаку. Але для мене та твоєї матері, повір мені на слово, ти завжди будеш дитиною.

— До чого ці телячі ніжності? — у голосі сина просочилися нотки звичайного для його тону скептицизму. — Здається, ти найбільше любиш, — Стас загнув один палець, — Своє крісло головного прокурора міста. По-друге, значок народного депутата, по-третє — гроші, в четверте — молодих дівчат, а вже потім…

— Заткнися! — скрикнув Андрій Андрійович, миттєво почервонівши від гніву. — Шмаркач! Ти будеш мене повчати?! Розповідати, що я люблю більше, що менше?! Для кого все це?! Для себе, чи для тебе я купив будинок під Києвом?! Чи не моє прокурорське крісло сплачує за твоє навчання в інституті? Чи не воно купило тобі нове авто замість того, що ти розхекав в перші ж дні?! Та я…

— Все! Все! Брек! — Стас підняв руки догори. — Згоден, що твоя посада приносить мені шматок хліба на стіл, що вона купує мамі відпочинок на Мальдівах, але навіщо ти мені завжди цим тичеш у пику? Я ж не винен, що не народився у бідній сільській родині або у якоїсь безхатченчихи?

— Тож будь вдячним своїм батькам!

— Красно дякую, таточку! — Стас театрально бухнувся перед батьком на коліна та вдарився кілька разів чолом в підлогу.

— Я клоунів не запрошував! А цирк вже від’їхав! — ледь стримуючи себе мовив чоловік.

— Добре, — Стас піднявся, взяв у руки валізи. — Я бачу, що тобі трішки набридла моя присутність, тому, таточку, я поїду подихати свіжим сільським повітрям, понюхати квіти, погодувати комарів не на тиждень, як збирався, а до першого вересня. Відпочивайте від мене і не сумуйте. Ауфідерзейн!

— Стасе! Не мели дурниць!

— Це не дурниці, а моє рішення, — спокійно відповів син, тягнучи валізи на вихід.

— Зачекай! — зупинив його батько.

— Що ще? Забув мене поцілувати у щічку? Чи не перевірив наявність презервативів у моїй сумці?

— Не пускай шпильки, а послухай мене.

— Слухаю, таточку, — Стас повернувся. На його обличчі грала нахабна іронічна посмішка.

— Ірина їде з тобою?

— О ні! Вона мені тут набридла! Є ще питання?

— Ти можеш мені пообіцяти, що не викинеш, як завжди, якогось коника? Я стомився тебе витягати з халеп, в які ти завжди вляпуєшся.

— Пообіцяти? Пообіцяти можна. А чому ж і ні? — Стас посміхнувся. — Все? Можна йти? Мене чекають друзі.

— Скільки їх?

— Не рахував, бо не навчили у школі — ти ж за все платиш, то ж навіщо вчитися рахувати? Чи не так?

— Але гроші ти добре рахуєш, — відмітив батько.

— Ще б пак! Це я вмію добре, ще з раннього дитинства, — в голосі Стаса забриніли звичні іронічні нотки. Він пішов, не попрощавшись, а Андрій Андрійович з сумом подивився йому вслід.

— Свиня! — прошепотів він услід. — Невдячна свиня.

Розмова з батьком анітрішки не зіпсувала Стасові настрою. Він звик до такого. Добре знаючи, що батько його, єдиного пізнього сина, обожнює, змалку міг вимагати від нього, що забажає. Дитиною Стас мав ті іграшки, яких і в вічі не бачили його друзі, у школі — найкращий портфель, кросівки, куртки, джинси, вдома — дві гарно облаштовані власні кімнати. А зараз він впевнено вів новенький чорний «Джип» зі шкіряним салопом, який йому нещодавно подарував батько. Спочатку був у нього теж новенький «Опель», але Стас на вечірці у друга хильнув зайвого та ненароком зачепив товсте дерево, же на лихо росло дуже близько біля проїжджої частини дороги. Досить було прийти до батька з похиленою у сумі головою й видавити: «Тату, пробач мені, будь ласка», ж батьківське серце одразу розтануло і вже за кілька днів біля будинку красувався новенький «Джип». Зовсім не важко було вдати на обличчі здивування, потім щире захоплення та кинутися в обійми батька з подякою, щоб одразу ж бажані ключі від автівки опинилися в його кишені. Все в житті складалося добре, і Стас задоволено натиснув на клаксон, вгледівши довгі дівчачі ноги, що нахабно виглядали з-під короткої спідниці.

На ідею поїхати відпочивати кудись подалі від міста, на берег якої не-будь тихої річки, наштовхнув Стаса сам батько. Він звідкись повертався та випадково попав у якесь глухе село, не перейнявся з цього приводу й звернув до річки, щоб скупатися та освіжитися. Йому там так сподобалося, що він розповів синові й порадив тому кудись поїхати подихати свіжим повітрям. Стас попрохав батька знайти на мапі те село. А вже за день намети були зібрані, речі спаковані, компанія зібрана. Зараз хлопці на трьох іномарках, завантажених алкоголем, продуктами та опальниками мчали по грунтовій дорозі. Автівки здіймали пилюку та так сигналили, що товстобокі корови на луках в нерозумінні піднімали свої голови, а невгамовні гуси гелготіли та розбігалися врізнобіч.

— Драпу вдосталь прихопили? — запитав Стас Дениса, що сидів поруч нього та плюхав соняшникове насіння.

— Досить, щоб очманіти й не відрізнити туман над річкою від кайфу, — заржав той і додав: — Погано, що баб не взяли з собою.

— Ще тут їх не вистачало!

— А якщо організм затребує дівчину*?

— Знайдемо на місці. Чи проблема?

— Доярку йому, або ту, від якої тхне свинями! — піддів Льошка, що сидів позаду Стаса.

Хлопці дружно зареготали.

— Чому одразу свинарку? — Денис невдоволено поморщив носа.

— Тоді б взяв з собою гумову бабу з «Адама та Єви», — з серйозним видом сказав Стас. — Вони хоча б не тявкають під вухом, коли не потрібно. До того ж, не просять грошей і не вагітніють.

Хлопці знову розсміялися.

— Та ну вас! — махнув рукою ображений Денис. Він пошелестів пакетом та дістав наступну пачку чіпсів. — А хто чистити картоплю нам буде? Хто буде варити кашу? Про це хтось із вас подумав чи ні?

— Ноу проблем, — відповів Стас і поплескав друга по плечах. — Дамо п’ять баксів комусь із місцевих і ті будуть носитися біля тебе бджілкою: туди-сюди, туди-сюди, вжик-вжик, вжик-вжик!

— За п’ять баксів?

— А ти думав? Чи вони «зелені» бачать у селі? А за десять ти купу навалиш у кущах, а її приберуть ще й зад тобі туалетним папером підітруть.

— Та ну?! Загнув далі нікуди!

— Не віриш? — Стас посміхнувся. — Сам побачиш. Я сам тобі покажу, що можуть зробити гроші.

— Згоден, що гроші можуть багато зробити — мої предки так завжди говорять. Але чи все?

— Абсолютно! Шелестіння купюр заставить й корову танцювати гопака! — засміявся Стас.

— Я чув, що сільські дівки ласі до грошовитих міських хлопців, — втрутився в розмову Денис.

— Звичайно, — погодився Стас. — Кожна з них має золоту мрію — підхопити на гачок такого, як ти.

— То, може, покинемо своїх краль та привеземо до міста молоденьких та соковитих доярочок? — засміялася Денис.

— Хлопці, чи ви не знаєте, що дівчата з села давно повтікали? — втрутився у розмову Льошка, що вже було почав дрімати на задньому сидінні. — До того ж я чув, що є сільські дівки, яких не можна купити за гроші.

— Монахині чи що? — Стас єхидно посміхнувся. — Чи якісь пустельники? Так ми і їх купимо! Чи не так, Дене?

— Спробуємо, — погодився Денис. — Здається, я бачу гарне місце біля річки. Дивіться, там велике дерево, то ж буде тінь, а друге похилене, щоб посидіти.

— І село поруч, — додав Льошка, виглянувши у вікно.

— Кльово! — погодився Стас. — Якщо не помиляюся, це якраз те місце, про яке мені розповідав мій коханий татусь.

Стас круто повернув кермо, звернувши з вузької ґрунтової доріжки до принишклої в тривозі серед зелені річки.

Розділ 7

Місце біля річки Стасові дуже сподобалося. «Мій старий мав рацію, порадивши мені для відпочинку саме це місце», — подумав Стас, оглядаючи місцевість. Тут було, де скупатися, де розбити намети, розпалити вогнище. Перший вечір пройшов чудово. На щастя, не дошкуляли комарі, вода у річці була теплою, а шашлик Денис зготував просто чудовий. Кілька пляшок горілки додали гарного настрою, а викурена наостанок цигарка драпу взагалі довела Стаса до стану ейфорії. Він дурнувато гигикав та із задоволенням жбурляв порожні пляшки в воду. Хлопець погано запам’ятав, як заліз до намету й опинився у міцних обіймах сну.

Стас прокинувся від того, що змерз. Визирнув з палатки — надворі вже сіріло. По тому, як завис сивою пеленою над річкою густий туман та весело щебетали пташки, він зрозумів, що наступав ранок. Хлопець вийшов з намету, здригнувся, бо від холоду по тілу пробігли мурахи. Після вчорашньої гулянки тріщала голова, в горлі пересохло, язик приклеївся до піднебіння та страшенно докучала спрага. Повсюди валялися порожні пластикові та скляні пляшки, пошматовані газети та серветки. В багатті ледь жевріли перегоріли чорні головешки, з яких вилась тоненька смужка диму та зливалася з густим туманом.

Хлопці ще міцно спали в своїх наметах. Стас не став їх будити, щоб вони знайшли йому хоча б якусь воду. Він пожбурив ногою кілька пляшок, доки в одній із них помітив залишки води, b задоволенням великими ковтками він випив її та пожбурив пусту пластикову пляшку в річку. Вона тихо хлюпнулась та помалу заколихалася на хвильках. Хлопець зачерпнув долонями з річки прохолодної чистої води, бризнув собі в обличчя.

— Бр-р-р! — Стас здригнувся всім тілом, по тілу знову пробігли мурахи.

Щоб трохи зігрітися, доки зійде сонце та розвіється туман, він вирішив пройтися луками. Ногам було неприємно, бо шкарпетки одразу ж стали вологими від роси.

Десь заґелґотіли невгамовні гуси та замугикали корови. Стас трохи пройшов назустріч цим звукам і побачив корів, що ліниво, не поспішаючи йшли луками. Вони були різні: граціозні ялівки й матки з товстими та роздутими боками, одні з великими розчепіреними рогами, інші — з акуратними красивими невеликими ріжками, що росли просто з лоба. Корови розбрелися, на ходу ліниво скубучи соковиту траву.

Побачивши Стаса, вони на мить зупинилися та з цікавістю розглядали незнайомця, а потім обходили стороною. Стас бував в селі рідко. Його дідусі та бабусі жили у місті, але в сільську місцевість його іноді возив батько в дитинстві, як на екскурсію. З дитинства залишилося двояке враження: дитяча цікавість брала своє, бо сільські тварини були для нього, як диковинні звірі в зоопарку. З цієї причини в селі було добре. З іншої — всі ці тварини мали неприємний запах та каляти там, де були самі. Стас посміхнувся до себе, згадавши, як гірко та невтішно плакав, коли вступив новенькою кросівкою у велику та свіжу коров’ячу ляпанку, послизнувся й задом шльопнувся в іншу. А ще він не любив мух, мошву та комарів. Перед такими поїздками до села мати завжди натирала його різними ароматичними засобами, але як тільки хлопчик там з’являвся, вся ця нечесть ніби знущалася з нього. Комарі дзижчали, мошва роєм вилася над головою та обов’язково кусав гедзь. А ще Стас пам’ятав, як батько заходив на якесь подвір’я та купував банку свіжого коров’ячого молока. Мати була проти, щоб «дитина пила некип’ячене молоко», а батько говорив, що «дитина хворіє часто, бо не п’є парне молоко». Сперечання закінчувалися одразу ж, коли Стасові давали склянку молока. Він нюхав його та, почувши незнайомий запах, кидав її на землю й починав кривлятися, плюватися та тупцювати ногами: «Б-є-є-є, воно воняє!»

«Треба було знайти пастуха та купити молока, — майнула в голові Стаса слушна думка. — Цікаво, чи дійсно воно смердить коровою, чи то мені так здавалося?»

Він почав вглядатися в нечіткі обриси в тумані, шукаючи очима людину, яка гнала корів на пасовисько. І раптом він побачив таке видовище, яке змусило його оціпеніти від несподіванки. Спочатку хлопець подумав, що звечора обкурився так, що бачить перед собою видіння. Він протер долонями очі, але міраж не зник.

Із-за пагорбу, прямісінько з густого молочного туману, у перших несміливих стрілах променів сонця, що ледь просвічували крізь сиву пелену, винирнула вершниця на коні. Кінь йшов галопом граційно, красиво викидаючи ніби виточені з червоного дерева та відшліфовані до блиску ноги. А ще гарнішою була його вершниця. Її худенька постать ледь колихалася в такт з ходою коня, а пухнасте розпущене руде волосся розливалося по плечах та грало золотавими хвилями. Крапельки туману осіли на її волоссі та мерехтіли безліччю маленьких блискіток. Дівчина була прекрасна! Свіжа, ніжна, тендітна, з відкритою задоволеною посмішкою, вона дивилася згори на Стаса своїми виразними гарними очима. Їй не вистачало хіба що лука з тятивою, щоб можна було порівняти з прекрасною амазонкою.

Дівча підтягла вуздечку і кінь, що розігнався, знявся дибки, невдоволено захропів та граційно загарцював на одному місці.

— Звідки… ти? — невпевнено промимрив Стас, хоча зазвичай він ніколи не відчував незручності при зустрічі з дівчатами.

— Звідти, — засміялася дівчина, блиснувши рівним рядом білосніжних зубів. Вона кивнула рукою в бік села. — А що?

— Нічого, — Стас вже опанував себе й почувався більш впевнено. Ти живеш в селі?

— Живу. Ну то й що з того?

— І як воно тобі?

— Що воно? — посміхнулась дівчина.

— Жити тут?

— Як і всім. Поживи сам — взнаєш.

— Ну, я народжений не для такого життя.

— Ага! Незвичайна людина? Месія? Чи прибулець з іншої планети?

— Я б ніколи не зміг жити в навозі.

— Куди б ти подівся, якщо довелося б!

— Не зміг би. Задихнувся б від смороду!

— То якого дідька приперся сюди? — дівчина зверхньо, навіть зневажливо подивилася на Стаса. Це йому аж ніяк не сподобалося.

— А вас у селі не вчать бути чемними? Чи ви змалку звикли до грубощів? До матірщини?

— Ми до всього звикли, — невдоволено відповіла дівчина й додала: — Бувай, міський хлопчику! Будь обережним, бо корови купи свої по дорозі понакладали! Гляди, не вступи, бо ще, не приведи Господи, захворієш невідомою медицині недугою, — з легкою іронією мовила незнайомка.

— То віджени їх кудись геть звідси! — крикнув Стас. — Не бачиш, що тут люди культурно відпочивають?!

— Знайди собі інше місце для відпочинку, синочку багатія, — сказала Софійка, під’їхавши зовсім близько. Вона так майже поруч і Стас відчув її запах. Це був аромат не дорогих імпортних парфумів. Дівчина пахла свіжістю річки, ромашкою, м’ятою, квітами, ніби ввібрала у себе найприємніші запахи природи.

— Де мені відпочивати я знаю сам, — твердо, не терплячи заперечень, сказав Стас. — А де пасти тобі оцих смердючих корів я тобі покажу.

— Ти диви який! — Софійка миттєво спалахнула. Від її непідробної краси, зарожевілих рум’янцем щік у Стаса у грудях шалено закалатало серце. — Де воняє, там і пахне! Можливо, з молока цих корів матуся своєму коханому синочкові кожного ранку масельце на білий хлібець намазує!

— Мені не подобаються смердючі корови, — невдоволено процідив крізь зуби хлопець. — Зрозуміло тобі? То ж віджени їх від мене подалі.

— Якщо не подобається, — тихо, але впевнено відповіла дівчина, — то збирай свої манатки та чеши до свого «пахучого» міста. Там заводи краще пахнуть.

Дівчина гордо скинула голову й повернула коня вбік. Її волосся знову хвилями заколихалося, грайливим водоспадом розсипалося по спині.

— А це ми ще побачимо, хто куди почеше, — просичав Стає та зі злістю кинув дівчині наздогін: — Вонюча селючка!

Дівчина здригнулася, ніби її боляче вдарили хлистом по плечах, зупинила коня, повернула голову. Її великі очі потемніли від гніву, стріляли іскрами. Вона щось хотіла сказати, але стримала себе, зневажливо посміхнулася, вдарила босими п’ятками коня в боки та зникла в тумані так швидко, як і з’явилася.

Такої зневаги до себе Стас ніколи не бачив! Тим більше, від кого? Від якоїсь селянки! Хто вона така? Виросла серед купи гною, то й не має права з ним так поводитися! Нічого, він ще покаже їй, хто в домі хазяїн! Нехай начувається, руда відьма! Стас у гніві не помітив, що його друзі вже прокинулися та здалеку споглядали за ними. Чи чули вони його розмову? «Навряд чи», — заспокоїв він сам себе.

— Що, Стасе, — звернувся до нього Денис, посмоктуючи пиво з пляшки. — Уподобав дівку?

— Не твоє діло, — невдоволено буркнув Стас.

Весь день він ходив сам не свій. В середині щось закипало від гніву, потім перед очима виникав образ прекрасної вершниці на коні, що виринув з хмар сивого туману та змушував то завмирати серце, то шалено вибивати в грудях тамтами.

— Даю вам часу до ранку, — сказав він хлопцям ввечері. — Я хочу знати про цю пастушку все.

— Ого-о-о! — протягнув хтось з хлопців. — Чи ти, бува, не втюрився у сільську красуню?

— Заткнись! — скрикнув Стас й пожбурив в нього порожньою пляшкою з-під пива. — Тобі сказано, що робити, то роби мовчки! Літай бджілкою і все! Ясно?! Козел…

— Ну, і як же ми за ніч про все дізнаємося? — запитав Денис. — Серед нас розвідники, КеГеБісти, інтернаціоналісти є? Можливо, серед нас є пластуни?

— Наразі, у мене є гроші, за які ви так полюбляєте гульнути! Знайдіть місцевих, дайте їм драпу, горілки, грошей, пива — все, що вони полюбляють. Ті розкажуть все, що хочеш, що знають і навіть те, що не знали до сьогодні. Зовсім нічого не тямите, телепні! Бовдури! Прокурили мізки — далі нікуди, — розгнівано кинув їм Стас.

Розділ 8

«Незабаром, незабаром, зовсім скоро приїде Сашко», — весь час крутилося на думці в голові Софійки. Від однієї думки про зустріч з коханим за кілька днів її серце шалено калатало в грудях та вона боялася, що в наступній гарячій хвилі щастя вона просто захлинеться. Всі тривоги розвіялися, як вранішній туман при перших променях сонця. Сашко не забув її, не зрадив, він, як і раніше, телефонував та казав, що дуже кохає та чекає на зустріч. Залишилося два дні. Або два дні та дві ночі. Або сорок вісім годин. Або… Ні, не треба рахувати години, тим паче, хвилини до зустрічі, бо вийде велике, як сам Всесвіт, число. Нехай буде дві доби. Одна… Дві… І все! Вона знову відчує на своїх устах його палкий гарячий поцілунок, потоне в обіймах… А зараз… Зараз треба лягати спати. Дідусь, напевне, вже спить, бо за своє життя звик рано лягати, а ще раніше вставати. Якщо піти зараз спати, то можна буде помріяти про таємну зустріч вночі біля річки, про зорі, що купаються в річці. При згадці про річку Соня тяжко зітхнула. Круті хлопці, що приїхали на дорогих іномарках вже добу галасують на березі, як навіжені. Й принесло ж їх саме зараз, та ще й на їх з Сашком улюблене місце!

Софійка замкнула хлів, де корова все ще щось хрумала, пішла зачинити на ніч хвіртку. Вечір вже розсипав яскраві зірочки по небу й настала тиша. Лише від річки іноді доносилися дикі п’яні викрики непроханих відпочивальників з міста. Дівчина накинула старий заржавілий металевий гачок на гаплик та здригнулася від несподіванки. Прямісінько перед собою вона побачила голову хлопця, якого напередодні зустріла на лузі.

— Хай тобі грець! — скинула невдоволено Софійка. — Злякав.

— Привіт, Соню, — блиснув в темряві білосніжними зубами Стас та розплився в задоволеній посмішці.

— Не привіт, а прощавай, — відповіла дівчина, вдивляючись в риси обличчя хлопця.

— В селі вас не вчать культурі поведінки? А, пардон, я вже це запитував. Нечемно так розмовляти з гостем, — зауважив Стас.

— Я тебе не запрошувала. Непроханий гість гірше татарина.

— А я прийшов. Зауваж: сам прийшов до тебе, — Стас з притиском промовив «сам».

— О-ля-ля! До нас завітало велике міське цабе!

— Я думав…

— Індик теж думав, та й в борщ попав!

— Хм, — посміхнувся Стас. — Ти дотепна, але така кумедна та старомодна.

— Знаєш що? Йди туди, звідки прийшов. А мені час відпочивати.

— Така молода, гарна та вродлива, а буде спати сама?

— Нехай це тебе не обходить.

— Ходімо тоді до нас, повеселимося, вгатимо по п’ять крапель, погуляємо. Я запрошую.

— О ні! Це вже без мене! Нікуди я з тобою не піду! — категорично заявила Софійка.

— Не пошкодуєш? — запитав хлопець, примруживши очі.

— Сім літ мак не родив і голоду не робив. Бувай!

Соня кивнула рукою та пішла до хати.

— Зачекай! — в голосі Стаса був наказ.

— Що тобі потрібно від мене?! — Софійка швидко підійшла до хвіртки. Обличчя Стаса було зовсім поруч. — Чому ти причепився до мене як реп’ях?

— Скажу відверто: ти мені подобаєшся. Я хочу, щоб ти була моєю.

— У мене є хлопець. Це тобі зрозуміло? То пошукай собі іншу!

— Його зараз немає тут. Агов! Де ти, Сашко? Чому мовчиш? — Стас награно покрутив навсібіч головою.

— Звідки ти знаєш його ім’я? — стривожено запитала дівчина.

— Я все про тебе знаю.

— Ну то й на краще. Забирайся звідси геть та забудь сюди дорогу раз і назавжди.

— Не піду. Без тебе не піду, — вперто мовив Стас. — Хоч ріж — я нікуди без тебе не піду.

— Доведеться, — відказала Соня та пішла до хати, гучно грюкнувши дверима.

— А це ще ми побачимо, — процідив крізь зуби Стас і з люттю вдарив ногою стареньку хвіртку. Трухлява дошка тріснула та заколихалася ніби гойдалка на одному цвяху.


Коли Стас повернувся до друзів сам, ті почали з нього глузувати.

— Ну що? Відшила тебе селянка?

— Це ще та штучка!

— Дохлий номер!

Стас сів біля палаючого багаття, нервово запалив цигарку.

— Все одно вона буде моєю, — сказав він, спостерігаючи, як язики полум’я жадібно поглинають сухе поліно. — Не було ще жодної дівки, щоб мені відмовила. Ця селянка ще не знає, що у мене тріщить від «зелені» гаманець.

— Гадаєш, вона бачила в очі хоча б один долар? — обережно, щоб не доводити Стаса до сказу, запитав Льошка.

— Побачить — сама під мене ляже.

— А мені здалося, що ця Соня — міцний горішок, — продовжив Льоха.

— Розкушу, — впевнено сказав Стас.

— А зуби не зламаєш? — зауважив хтось з компанії.

— Ні в якому разі! — Стас задоволено випустив хмаринку диму, уявляючи дівчину зовсім близько біля себе.

— Навіщо вона тобі? — вставив Льошка. — У тебе є Ірка. Крім неї, ти завжди можеш «зняти» яку завгодно дівку.

— Ірка? — відмахнувся Стас. — Нікуди вона не дінеться від мене. А я хочу мати цю руду. І не просто мати, а змусити її саму прийти до мене.

— Не вийде, — сказав Льошка. — Облиш її. Забудь.

— Не можу. Гра вже почалася. Мишоловка заряджена. Залишилося дочекатися дурнувату мишку.

— Тобі ж сказали, що ця Соня зовсім не дурнувата. До того ж, по вуха закохана в свого капітана, чи хто там він.

В очах Стаса блиснули іскри — чи то був відсвіток багаття, чи то гнів. Він до болі стиснув зуби.

— Це ще нічого не значить. Все одно вона буде моєю, — твердо сказав він.

— Закладаюся, що ні, — Денис сів поруч зі Стасом.

— Що?! — витріщився на нього Стас. — Ти думаєш, що ця дівка не продажна?! Та вона за тиждень буде повзати біля моїх ніг!

— Ну ти й загнув! — посміхнувся Денис.

— Так ось, — Стас гарячково підхопився з місця. — При всіх заявляю, що за місяць вона буде моєю!

— Відповідаєш за свої слова? — з недовірою запитав Денис.

— Можу навіть побитися об заклад!

— На що спір? — Денис простягнув руку.

— Якщо буде моя правда, то я виставляю вам усім десять ящиків горілки. Якщо програю — ви мені. Йде?

— Хлопці, — обізвався Льошка. — Не забули, що першого вересня нам треба повертатися на навчання?

— Добре, — погодився Стас. — Беру менший термін. Мені досить і трьох тижнів, що залишилися до вересня. Згода чи ні? — Стас вже тримав руку Дениса.

— Можна внести корективи? — Льошка підійшов до хлопців. — Краще горілки п’ять ящиків і кожному з нас по гарній дівці на ніч.

— O-o-o! — схвально загула юрба.

— Перебивай! — погодився Стас.

Льотка рубом долоні раз’єднав руки Дена та Стаса.


…Хлопці поснули, а Стас ще довго сидів біля палаючого багаття, обмірковуючи плани на майбутнє. Він ще не знав, як йому діяти, щоб спокусити що руду селянку, але був впевнений, що на це знадобиться йому зовсім мало часу.

Розділ 9

Олександра Волошина викликав до себе сам генерал Друзь. Це сталося в той час, коли капітан СБУ Олександр Васильович ніс на підпис у штаб заяву на відпустку. Олександр відкрив чорну шкіряну папку, поклав туди аркуш паперу з не підписаною заявою.

Генерал Максим Іванович ставився до Олександра, як до свого рідного сина. Подейкували, що у Друзя був син, який загинув від передозування наркотиків. І хоча Максим Іванович брав з собою Олександра на відпочинок до свого заміського будинку, ніколи про це розмови не велися. Сашко не знав батьківської ласки, тому всією душею тягнувся до цієї похмурої, мовчазної, вимогливої, але завжди справедливої людини. Іноді генерал викликав Волошина до свого кабінету, щоб просто поговорити, дізнатися, як його справи. Сьогоднішній виклик у Сашка не викликав ані душевної тривоги, ані хвилювання.

— Дозвольте? — Сашко зайшов до просторого кабінету, вздовж якого тягнувся довжелезний дерев’яний стіл з натурального дуба без жодної пилинки.

В кінці стола сидів кремезний сивоволосий чоловік. Він піднявся, пішов назустріч Олександрові.

— Капітан… — почав Олександр по уставу.

— Облиш, Сашо, — махнув рукою генерал.

Він потиснув руку капітанові, кивнув на стілець.

— Сідай, синку, — мовив генерал та пильно подивився у вічі Сашкові. — Розповідай, як у тебе справи? Все добре?

— Все нормально. Збираюся у відпустку.

— Коли?

— Обіцяли відпустити вже завтра.

— Завтра, кажеш?

Лише зараз Сашко помітив, що генерал чимось занепокоєний чи знервований. Він постукував пальцями по гладкій, натертій до блиску поверхні стола та супив густі брови. Олександр знав, що Максим Іванович завжди робив так, коли або приймав якесь важливе рішення, або був чимось незадоволений.

— Так. Планую завтра ж одразу заїхати до матері в село та поїхати на цілий місяць до Соні. Ми плануємо одружитися.

— Одружитися? — генерал задоволено посміхнувся у вуса. — Це добре, синку.

Максим Іванович знову затарабанив пальцями, зробив паузу.

— Доведеться відкласти весілля на місяць, та й відпустку теж, — зітхнув генерал.

— Щось трапилося? — з тривогою в душі запитав Олександр.

— Ти поїдеш з особливим завданням до Грузії, — сказав генерал. Було помітно, що ці слова йому було сказати непросто. — Лише на один місяць. Неспокійно там, — додав він.

— Коли я маю від’їздити? — запитав Сашко.

— Зараз отримаєш інструктаж, дві години на збори і в дорогу.

— Так швидко?! — мимоволі вирвалося у Сашка.

— Потрібно, синку, — генерал поплескав хлопця по плечу. — Так потрібно. Повернешся за місяць — одразу ж на весілля. Запросиш мене?

— Обов’язково!

У Олександра був час, щоб зателефонувати Софійці та сповістити, що відпустка відкладена на місяць, але він не став гарячкувати й одразу хапатися за мобильника. Якщо їй сказати зараз, то Соня почне хвилюватися та впаде у розпач, як це було при останньому його від’їзді. Краще буде, якщо він зателефонує їй вже з Грузії, з місця призначення. Тоді можна буде дати їй новий номер та спокійно, не кваплячись поговорити.

«Так буде краще», — сказав він собі, збираючись на інструктаж. Складаючи папери до сейфу, Сашко подумав, що восьмого серпня він повинен прибути на місце призначення. В цей же день мала відбутися зустріч з Сонею. А ще в цей день відбудеться відкриття літньої Олімпіади в Пекіні.

«Три в одному». — посміхнувся він сам до себе, повертаючи ключа в сейфі.

Розділ 10

Цю ніч Соня спала погано. Завжди тиха вулиця здригалася від гуркоту авто відпочивальників, які носилися на шаленій швидкості. Собаки по дворах вчинили гавкіт, а автівки, проїжджаючи повз їхнє подвір’я, кричали різними голосами клаксонів. Налякані люди повимикали в хатах світло та принишкли.

Вона не чула, як дід Андрій вранці виганяв корову з хліва на пасовисько, як покормив курей та подибав за хлібом до крамнички. Софійка погано спала, тривожно вслуховуючись в галас на вулиці. Вона прокинулася пізніше, ніж завжди, вийшла надвір, на повні груди вдихнула свіжість ранку. Вона вмилася холодною водою та одразу ж відчула бадьорість. Соня зірвала червонобоке яблуко, яке висіло майже над самим столом. Воно було таке пахуче й таке прозоре, що, глянувши на нього проти сонця, можна було побачити чорненькі зернятка. Софійка струснула стиглий плід й зернятка тихенько задзвеніли. Дівчина з задоволенням відкусила соковите яблуко. Здавалося, воно ввібрало в себе всі пахощі літа, пахло медом з різнотрав’я. Коли приїде Сашко, вона збере найкращі, найстигліші та найсоковитіші плоди та поставить у вазі на цей стіл. При згадці про коханого на душі у Соні потеплішало й за мить спогади про неприємну ніч розвіялися. Дівчина закрутила волосся у вузлик та кинулася готувати сніданок.

Дід повернувся додому похмурий. Мовчки поклав буханець хліба на стіл, тяжко сів під яблунею, чекаючи сніданку.

— Соню, це правда, що такий галас відпочивальники вчинили сьогодні вночі… Ну, що ти в цьому винна? — запитав дід за сніданком.

— Я? — Соня зачервонілася. — Я… Я не знаю, що вони від мене хочуть.

— Не бреши мені, дочко.

— В чому я повинна зізнаватися?

— Все село гуде, що ти звабила їхнього старшого, — дід відвів очі в бік.

— Я?! — Соня аж скипіла. — Та я… Я… — дівчина задихалася від такої несправедливості. — Я ненавиджу таких, як він! — вирвалося у неї.

— Нема, доню, диму без вогню.

— У мене є Сашко, і крім нього для мене нікого не існує в цілому світі! Він — моє життя! — з запалом мовила дівчина та почервоніла ще більше.

— Кажуть, що в тебе було побачення з кимось з тих дурнів.

— Побачення?! Цей телепень приперся, коли я зачиняла хвіртку. Я його відшила і все! Хіба це побачення? — схвильовано говорила розгнівана дівчина.

— Виходить, він, все-таки, уподобав тебе.

— То його справи. І мене це не обходить.

Дід перестав жувати, замислився.

— Соню, а Мажор — це його ім’я, прізвище чи прізвисько? — запитав дід, заглядаючи Соні в очі.

Софійка не витримала та розсміялася.

— Діду, мажор — це той, хто народився із золотою ложкою у роті!

— Ага, — серйозно мовив дід. — Виходить, що мажор — це синок багача?

— Можливо якогось депутата чи бізнесмена. Напевне не знаю.

— Тих, хто накрався з державної кишені?

— Авжеж, — посміхнулася Соня. — Діду, мир?

— Мир, — погодився дід. — Ти, доню, тримайся від таких подалі. Від них можна лиха чекати будь-коли. Вони розбещені та паскудні, бо звикли, що все їм дозволено, що вони — хазяї життя.

— А що вони мені? Завтра приїздить Сашко і все владнається. Побачать, що у мене є хлопець, то й відчепляться.

— Дай-то Боже.

— А то чого це, дідусю, йшов за хлібом, а виголився, вдягнувся, як на свято? Чи не до баби Параски сватався? — пожартувала трохи заспокоєна дівчина.

— Ах ти, дзиґа! І це помітила! — дід посварився пальцем. — Сам не знаю, що зі мною трапилося. То було в чим ходжу по двору, в тім й по селу пішов. А тепер чомусь стидатися став. Виходжу з двору й перевіряю, чи всі ґудзики на сорочці, чи чистий комірець. Так ось що я подумав: чи то душа моя відчула, що я все ближче й ближче до зустрічі з Богом? Га?

— Діду! — Соня замахала двома руками. — Не лякай мене та не засмучуй! Я не хочу більше про це й чути! Годі!

— Все, все, все! — заспокоїв її дід. — Не буду більше! Краще вже кажи, що до баби Параски залицяюся!

— Про вовка помовка, — Соня кивнула головою в бік вулиці: — А ось, діду, твоя приятелька йде.

Скрипнула хвіртка й стара зайшла до двору, тягнучи за собою за мотузок свою козу Дашку. Вона була чимось дуже збентежена та схвильована. Соня не бачила ніколи бабу Параску в такому стані. Очі у старої були червоні, губи дрібно тремтіли, обличчя бліде. Дівчина кинулася до неї:

— Що сталося?! Щось лихе?

Бабця схлипнула та витерла очі кінчиком картатої хустки.

— Ой, не питай, серденько, не питай, — закивала головою Параска та на глибокі зморшки щік скотилася сльоза. — Лихо та й годі!

— Та розкажіть, нарешті, що трапилося! — не витримала Софійка.

— Горе! Ой, горе мені, горе! — запричитала стара.

— Киньте цей мотузок! Нікуди коза ваша не дінеться, — Соня взяла стару під руку. — Йдіть за стіл та заспокойтеся.

— Моя… моя Дашка… Ой, лишенько та й годі, — хитала головою в розпачі бабця.

— Годі ревти, — втрутився дід. — Сльозами горю не зарадиш. Йди сюди, побалакаємо.

Баба Параска, не відпускаючи з рук мотузка, подибала до столу, присіла на лавку, тяжко зітхнула.

— Що роблять ці мажори! Що вони творять! Жах! — бабця зітхнула та, трохи заспокоївшись, почала розповідати. — Злигався з цими відпочивальниками той дурнуватий Грицько. Корів сьогодні пасти не пішов, то погнала їх його мати. Їй уже вісім десятків, а довелося брати палицю в руки та йти на роботу, бо той дурень цілу ніч пиячив біля річки. Та чому б йому не пити, коли задарма пригощають?! З його сміються, як з пришелепуватого, а він гигикає та й усе!

— А вам до Грицька яке діло? Чи його глотки жаль? — запитала Софійка та знітилася, бо на неї з-під лоба суворо зиркнув дід (чого, мовляв, перебиваєш людину?).

— Це я до того, щоб ви, люди добрі, зрозуміли, що там коїлося, — продовжила бабця. — Ті мажори напоїли його ще з вечора, змусили за пляшку горілки роздягтися догола й бігати берегом там, де жінки обмивалися в річці.

— Тьху, — сплюнув дід. — Гидота!

Соня посміхнулася:

— Що тут дивного? Грицько великим розумом ніколи не вирізнявся.

— Це ще нічого. А вранці припнула я на луках козу. Знайшла місце, де трави побільше й полишила свою Дашку. Чи ж перший раз я це робила? Все життя тримала кіз, припинала їх на лузі та не мала ніякого клопоту. Коли прибігає до мене Маруська Шершнева та й кричить, щоб бігла до річки, бо мою козу мажори замордують. Я так летіла, що ледь дух не спустила. Та й нагодилася вчасно. Головному з них заманулося спробувати козячого молока, то й послав Грицька доїти Дашку. А звідки в неї те молоко? — баба Параска знову схлипнула. — Він, звірюка, замучив козу до такого, що в неї кров з дійок пішла! Тоді мажори змусили Грицька ті краплі молока з кров’ю випити, а самі ржали з нього та на кіно знімали.

— Та чи вони зовсім з глузду з’їхали? — обурився дід Андрій так, що аж змінився в обличчі. — Хіба ж можна так над невинною твариною знущатися?!

— Це ще не все. Ви послухайте, що їм ще забажалося, — стара попестила рукою шию Дашки, що стояла смирно, опустивши голову. — Тому головному мажору забажалося покататися на козі. Він наказав своїм друзям знімати його на кіно, а Грицьку — тягнути мотузка з Дашкою. Сам, покидьок такий, сів на козу, а та одразу і впала на ноги. Бідненька моя, чи втримала б вона на собі того слона? — похитала головою стара. — Я вже думала, що й хребта їй зламав, та, дякувати Богові, лише шкутильгає. Напевне, ногу підвернула.

— Ти диви, що вони творять! Думають, що грошей багато, то все їм дозволено? — дід аж скипів. — І на їх управа знайдеться! Йди до міліції, пиши заяву. Не треба цю погань боятися!

— І піду! Піду й напишу! Все про них розкажу! — підбадьорилася стара. — Ось лише відведу Дашку додому та піду до дільничного. Доки вони будуть тут бешкетувати? Настав час покласти цьому край.

Розділ 11

Софійка за день всі очі прогледіла на дорогу, виглядаючи Сашка. Наближався вечір, а його все ще не було. Дівчина набирала його номер телефону без упину, але занудний голос повторював, що зв’язку з абонентом нема. Дівчина стривожилася не на жарт та почала розмірковувати, що ж могло трапитися. Спочатку вона подумала, що Сашко хоче з’явитися зненацька, саме тоді, коли вона не чекає, зробивши маленький приємний сюрприз. Але коли до саду почали нишком прокрадатися вечірні сутінки, до душі прийшла справжня тривога. Щось зсередини підказало розгубленій дівчині, що Сашко сьогодні не приїде. Він завжди дотримувався даного слова. Він обіцяв їй сьогодні зустріч, але не приїхав. Чому? Що трапилося? Хто або що стали на заваді такій довгоочікуваній зустрічі? Думки про те, що коханий її покинув, дівчина відкинула одразу. Такого взагалі не могло бути. Не лише бути, а й приснитися у страшному сні. Він кохав її, палко, ніжно, як і вона його — Софійка стовідсотково була у цьому впевнена. Виходить, щось трапилося. Відбулася якась подія, що завадила Сашкові приїхати на зустріч. Але чому ж він не зателефонував? Не попередив її? Вона б зрозуміла та чекала б стільки, скільки було б потрібно. Різні думки буйно вирували в її гарячій уяві, змушуючи серце в грудях шалено калататися. Був не страх від того, що її покинули — лише збентеження від несподіванки.

Дівчина здоїла корову й ненароком зачепила ногою відро з молоком. Воно жалісливо дзенькнуло та на землю вилилася біла рідина. З розпачу Софійка невтішно розплакалася.

— Не переймайся, доню, — почула вона поруч заспокійливий голос діда. — Грець з ним, з тим молоком! Чи ми голодні сидимо? Чи нема чого поїсти? Є кусень хліба на столі, дякувати Богові.

Софійка підняла на діда очі, повні сліз.

— Сьогодні мав приїхати Сашко, — ледь видавила з себе дівчина, бо горло стисли спазми. Вони заважали не лише говорити, а й дихати та думати.

— Він на службі, доню, сама розумієш.

— Так. Але він не попередив мене, не зателефонував. Це так несхоже на нього.

— Напевне, сьогодні не мав такої змоги, — заспокоїв дід. — Або приїде завтра вранці. Ось побачиш! Так, напевно, приїде завтра!

Соня кивнула головою, спробувала посміхнутися.

— А зараз йди спати, бо наревешся — ніс буде великий та червоний. Хто тебе таку довгоносу любити буде?

Софійка постелила дідові постіль та пішла зачиняти хлів та хвіртку. Вийшовши на ґанок, здригнулася від несподіванки. За столом, під яблунею сидів на лавці Стас. Він нахабнувато посміхнувся та, взявши з вази червонобоке яблуко, з хрумом відкусив його, почав жувати. У Соні перехопило подих від гніву. Він посмів простягти свої лапи до яблук, які вона приготувала для Сашка!

— Ти! Ти! Ти! — випалила Соня, задихаючись. — Як ти посмів?!

Вона вихопила з рук Стаса яблуко так швидко, що той не встиг й оком кліпнути.

— Не чемно, селяночко, — нахабно сказав він та посміхнувся.

— Ти, нахабо, геть звідси! — Софійка пожбурила в кущі надкушене яблуко як якусь потвору та тицьнула пальцем у бік хвіртки. — Негайно йди з мого двору!

— Тобі шкода червивого яблука для гостя?

— Ці яблука не для тебе!

— А для кого ж? Для твого старого? Так у нього ж зубів немає.

— Для мого хлопця. Зрозумів?

— І де ж він? Чому не їсть яблука, які ти для нього підготувала?

— Бо завтра приїздить і буде їсти скільки заманеться.

— Більше нема чим нагодувати свого милого?

— Не твої справи. Я сказала хобі чітко та зрозуміло: йди з мого двору. І не лише з двору. Йди геть з мого життя раз і назавжди, — ледь стримуючи себе, спокійно, але чітко, сказала дівчина.

— Піду лише з тобою.

— Що ти за людина?! Я тобі кажу, що у мене є хлопець і ми кохаємо одне одного. Що тобі ще сказати? Як тобі сказати, щоб ти це зрозумів?

— Один вечір.

— Що один вечір? — Софійка не зрозуміла.

— Проведемо один вечір разом і ти побачили сама, що я вмію бути ніжним та ласкавим. Можливо, після цієї ночі ти не захочеш і чути про свого Сашка.

— Ти здурів, — Соня посміхнулася. — Я кохаю його. І це — на все життя.

— Добре. Одна шалена ніч кохання зі мною, а завтра приїде твій Сашко і ти проведеш з ним решту свого життя.

— Навіжений! Божевільний!

— Так. Нехай буде так, — погодився Стас. — Я дозволяю тобі обзивати мене як завгодно. Зваж, лише тобі, перший раз у своєму житті, я спокійно даю змогу мене крити усіма поганими словами. Я згоден на все заради однієї ночі любові з тобою. Уявляєш, ти будеш жити зі своїм хлопцем, а ночами згадувати наше коротке, але таке палке кохання? Ця маленька таємниця буде тебе збуджувати, коли коханий чоловік приїсться, як щоденний борщ та остогидне. Навіть все гарне рано чи пізно стає остогидлим.

— Я не хочу слухати ахінею, яку ти несеш. Йди звідси.

— Виходь за мене заміж. Хочеш? Знаю, що хочеш.

— Ти зовсім дурний, — дівчина зневажливо посміхнулася. — Самозакоханий Нарцис. Чуєш і бачиш лише себе. Та й кохаєш ти лише свою персону.

— У мене під Києвом власний будинок. Будеш жити в такій розкоші, що тобі й не снилося. Я подарую тобі коштовності такі, які ти забажаєш…

— Своїми теревенями ти відбираєш у мене час сну.

— Хіба можна спати, коли ти така молода та гарна? Спати треба на пенсії, а зараз брати від життя все, що можна.

— Послухай, — Софійка зітхнула, бо відчула, що у неї уривається терпець. — Я живу у селі, де всі про всіх все знають. Мені не потрібні розмови про те, що ти до мене ходиш. Я тебе не кликала, то йди туди, звідки прийшов. І давай припинимо ці пусті розмови.

— Ніхто нічого не дізнається, — зашепотів Стас і у нього від збудження заблищали очі. Він підхопився, підійшов до Соні так близько, що відчув її п’янкий запах медових яблук. — Я піду, а ти вийдеш пізніше. Ми зустрінемося за селом… — Стас ледь стримував себе, щоб не вхопити в обійми дівчину, вткнутися обличчям в її волосся, що пахло якимись квітами, медом, стиглими яблуками та ще чимось таким, від чого йшла обертом голова. — Ти не пожалкуєш…

— Все! Мені набридло! — обірвала його Софійка. — Я зараз покличу діда!

Стас зробив крок назад. Не тому, що злякався погроз дівчини. Він мав опанувати себе, відірватися від її чар молодості та свіжості.

— Гадаєш, мені немає з ким провести ніч?

— Мені байдуже. Я хочу лише одного — спокою.

— Я навіть знаю, з ким я буду сьогодні кохатися, — сказав він. — Є у мене слушна думка. Насправді, мені такі дівчата ніколи не подобалися. Вона товста й огидна, як твоя корова. Ні, твоя корова виглядає більш привабливою, ніж вона. Але що вдієш? Доведеться зламати її цнотливість задля того, щоб тебе трохи позлити. Можливо, тоді ти станеш поступливішою.

— Помрій!

— Впевнений, що ту дівку не доведеться довго, як тебе, вмовляти.

— Ну то й добре. Йди вже геть!

— А мені здавалося, що доля подружки Олесі тобі не байдужа, — ніби ненароком промовив Стас.

— Що?! — в обличчя Софійки хлюпнула гаряча хвиля. — Не смій її чіпати! Чуєш?!

— А що робити? — Стас театрально знизав плечима.

— Якщо… Якщо… Якщо ти її скривдиш, я тебе…

— Що зробиш?

— Вб’ю! — з гнівом випалила Соня.

— Ні, не вб’єш. Брешеш все. І те, що завтра приїздить твій Сашко ти теж брешеш. Він не приїхав сьогодні, але мав би…

Соня відчула, як весь світ почав кружляти довкола та земля захиталася під ногами.

— Ти?! Що… Ти що з ним зробив?! — тремтячим впалим голосом запитала вона.

— Нічого. Чому так зблідла? Не вистачало, щоб я бруднив руки. Чи не бігала ти до баби Параски домовлятися про її квартиранта? Бачиш, я все знаю. Він тебе покинув, а тепер покидаю я, бо мене чекають захоплюючі пригоди з товстою селючкою Олесею. Напевне, буде дуже весело. Бувай! — Стас кивнув рукою та швидко пішов з двору.

— Погань! — кинула йому навздогін дівчина, дивлячись, як в сутіні розчинилася постать хлопця.


…Софійці не спалося. Душу поступово, але наполегливо заповнювала якась дивна невиразність почуття та неозначеність смутку. Дивлячись у відчинене вікно, вона спостерігала, як помалу з-за верхівок дерев у саду ліниво викочувався величезний червоний місяць. Він з цікавістю заглянув у кімнату, де в тривозі лежала на ліжку дівчина. Її золотаве волосся розсипалося хвилями по подушці, а в широко відкритих очах застигли смуток, тривога та надія одночасно. А у дворі на столі стояла ваза з червоними, ніби щойно натертими воском, блискучими яблуками…

Розділ 12

Андрій Андрійович останнім часом геть втратив спокій. Він вже лаяв себе, що дав пораду Стасові поїхати на відпочинок до села. Знаючи вдачу сина, його здатність вляпуватися в якесь лайно, чоловік відчував, що ця поїздка Стаса добром не закінчиться. Тому він часто, по кілька разів на день телефонував синові, але той або не брав слухавку, або грубо відповідав, щоб не заважав йому відпочивати.

Цю ніч до Андрія Андрійовича знову не йшов сон. Він прийняв на ніч пігулку снодійного, але даремно. В голові знову і знову мимоволі прокручувалося все його життя, починаючи від дня весілля. Він одружився по любові з Мариною одразу після інституту. Тоді вона була миловидною брюнеткою з темними очима та тоненькою осиною талією. Спочатку все у них було добре. Він працював вдень і вночі, цілком віддаючись роботі, не шкодуючи ані здоров’я, ані часу. Андрій Андрійович швидко просувався службовими сходами вгору. Він рухався, не помічаючи, як Марина від нього відсувалася. Чи був зовсім сліпий, чи заклопотаний справами — тепер не розберешся. Схаменувся тоді, коли пройшло п’ятнадцять років подружнього життя. У нього були свої жінки на одну ніч, у неї — коханець. Коли зрозумів, що йдуть вони по життю поруч, але паралельними дорогами, що не сходяться разом, схопився за голову, але було пізно. Їхній шлюб перетворився на щоденні тортури, а Марина — на товсту та грубу жінку. До того часу його дружина жодного разу не вагітніла. Андрій Андрійович зрозумів, що вони живуть окремими життями, бо немає тієї ниточки, щоб їх поєднувала — дитини. Він наполіг на обстеженні у лікарні їх обох. Вирок був невтішним — Марина не могла мати дітей. Ще кілька років йому знадобилося, щоб вмовити дружину усиновити дитину. Вона погодилася. Чи то був благородний жест, чи в знак подяки за багато років безтурботного життя, яке він їй забезпечив, чи прокинулися у неї сплячі материнські почуття — він не знав. Але був безмежно щасливий, коли зателефонував за його проханням знайомий лікар з пологового будинку та сказав, що одна жінка відмовилася від немовляти, тож можна приїхати подивитися на дитину.

Андрій Андрійович добре, на все життя, запам’ятав цей день. Він вперше побачив маленького Стаса. Дитинча було й справді гарнесеньке: пухкеньке, живеньке, з ямочками на рожевих щічках. Марина одразу ж погодилася забрати хлопчика і незабаром їх дім наповнився новими турботами. Поява дитини в сім’ї на деякий час їх знову зблизила. Андрію Андрійовичу з дружиною та немовлям довелося переїхати до іншого міста, покинувши тепле місце на роботі, але він не шкодував. Кожного дня він тепер поспішав додому, щоб швидше побачити сина. Він давав йому все, що той хотів, не помічаючи, що дитина росте розбалуваною, непокірною та невдячною. І знову він був сліпий від батьківської любові. Знову наступив вдруге на одні й ті ж граблі. Дружина поступово відійшла від нього. Спочатку в дитячу кімнату на ніч, потім — в іншу кімнату, у своє, окреме ліжко. Навіть, не у ліжко, а у своє, невідоме йому життя.

Коли Стас підріс та почав влипати в різні халепи, до щоденних чвар та непорозумінь у його бік посипалися докори. Марина звинувачувала чоловіка у тому, що не потрібно було брати немовля, треба було взяти в сім'ю підлітка, у якого б уже мав бути сформований характер. «Гени, — любила вона повторювати, — У хлопчика погані гени від батьків».

Можливо, вона мала рацію.

Андрій Андрійович пам’ятає, як у пологовому будинку в той пам’ятний, такий світлий, сонячний та радісний день він розмовляв з лікарем у фойє. Лікар розповів, що жінка, яка народила Стаса, походженням з села. Вона приховувала вагітність, бо не мала чоловіка та можливості виховати дитину. До того ж, в неї вже була одна дитина, яка теж зростала без батька. Жінка вирішила відмовитися від дитини, щоб не осоромитися перед односельцями. В цей час породілля вийшла з лікарні і лікар показав її Андрію Андрійовичу. Він бачив її лише якусь мить, але назавжди запам’ятав її: гарна, струнка, з довгим золотавим, напрочуд блискучим та хвилястим волоссям. Тоді він був спокійним, бо своїми очима побачив матір хлопчика і впевнився, що та не інвалід, а напрочуд красива та здорова жінка. Лише з роками, коли Стас зовсім відбився від рук та його поведінка стала неконтрольованою, Андрію Андрійовичу спало на думку більше дізнатися про що жінку. Він навіть сам не знав, навіщо це йому, але бажання знову побачити біологічну матір Стаса, дізнатися все про неї було надзвичайно невгамовним. Чоловік не став довіряти свої думки дружині, бо між ними вже давно не було порозуміння. Дізнатися, де живе ця жінка, було для нього неважко. Однієї днини Андрій Андрійович плюнув на всі невідкладні справи, бо вони були нескінчені, та нишком поїхав до села, де мешкала біологічна мати Стаса.

Він кілька разів проїздив повз її хату, але так і не зупинився. Суворий прокурор великого міста змалодушничав перед незнайомою селянкою, так і не наважившись зайти до будинку. Зараз йому було соромно перед самим собою за боягузтво. Так, він злякався. Боявся почути щось погане про що жінку, про її невідомого чоловіка. Він залишив собі надію, що рано чи пізно Стас зрозуміє, як він його любить та скільки сил віддав для того, щоб син ні в чому не міг собі відмовити. «Все буде добре, — втішав себе Андрій Андрійович, повертаючись додому. — Все минеться. Хлопець перебіситься та все буде добре».

Того дня Андрій Андрійович, поринувши у свої думки, не помітив, як збився з дороги, що траплялося вкрай рідко. Він потрапив на дорогу, що проходила повз тихої річки, що ховалася серед натовпу кучерявих верб. Стомлений чоловік зупинився та вийшов з автівки, щоб скупатися. Місцина так йому сподобалася, що пізніше він розповів про неї синові та на свій клопіт запропонував йому поїхати туди відпочити.

Розділ 13

До місця свого призначення, грузинського міста Горі, капітан Волошин добирався на військовому автомобілі «Хаммер» кольору хакі. До водія йому дали у супровід двох військових, бо в останню ніч з сьомого на восьме серпня почалися бойові дії.

Олександр ніяк не міг утамувати свій душевний біль та тривогу. Він не попередив Софійку про свій від’їзд, а тепер вже шкодував про це, знаючи, яке у дівчини раниме та чутливе серце. Але тепер було вже запізно. Лише по прибуттю в Горі він матиме змогу купити СІМ-карту та зателефонувати Соні. А зараз йому не залишалося нічого, окрім споглядання у вікно гірських краєвидів та… чекання.

Олександр отримав наказ не зупинятися без потреби. Але потреба виникла сама по собі. Було дуже спекотно. Військові та водій хотіли пити, а вода, яку вони прихопили з собою, вже давно скінчилася. Подивившись на змучених спрагою молодих хлопців у повному камуфляжі, капітан прийняв рішення зупинитися у найближчому поселенні. Незабаром, ліворуч від дороги, вони помітили ряд будинків, що тяглися хвилястою стрічкою понад гущавиною дерев та потопали у виноградних сплетіннях.

Важко похитуючись, «Хаммер» звернув ліворуч та наблизився до крайніх будинків. Першими на вулицю висипали чорноокі засмаглі хлопчаки. Вони з цікавістю спостерігали як новенька, але вже вкрита курявою автівка, зупинилася біля першого будинку та з неї вийшли військові зі зброєю в руках. З дому кулею вилетіла налякана молода жінка — мати хлопчака, що стояв біля хвіртки свого будинку, схопила дитину, притиснула до себе.

— Добридень, — привітався Олександр.

— Здрастуйте, — відповіла з острахом жіночка.

— Чи можна у вас просити напитися? Спека нас зовсім змучила.

— Будь ласка, заходьте, — жінка жестом запросила його увійти.

Люди зайшли до невеличкого заасфальтованого охайного дворика.

По всьому периметру ріс виноград, який густо обліпив не лише паркан, а й шатром висів над головою, створюючи затінок, що рятував від спеки.

— Є вино, молоко, вода. Що бажаєте? — запитала жінка.

— Холодної води, — відповів Сашко.

Жінка безшумно кудись зникла, а посеред двору залишився її син. Хлопчикові було десь років шість — сім. Він був чорноокий, кучерявий, дуже засмаглий та жвавий. В одних шортах, босоніж він з неприхованою цікавістю оглянув військових з ніг до голови та зупинив свій погляд на блискучій зброї.

— У вас справжній автомат? — запитав хлопчик, вказуючи пучкою на зброю.

— Звичайно, — відказав Олександр.

— А він стріляє? — запитав хлопчик, знову тицьнувши вказівним пальчиком у автомат.

— Стріляє, якщо потрібно, — відповів Сашко.

— Сину, не заважай людям, — зупинила дитину жінка, ставлячи на лавку миску з водою. — Бачиш, вони стомилися з дороги та хочуть пити. Можете вмитися, ось чистий рушник, — звернулася вона до гостей.

— Я принесу їм холодної води, — хлопчик, блиснувши очима, залопотів п’ятами по доріжці.

Люди освіжилися, на мить присіли на лавці, ховаючись в тінь від спекотного сонця хоча б на деякий час.

— Відпочивайте, — сказала жінка. — Я зроблю вам бутерброди в дорогу.

За мить повернувся хлопчик з глечиком прохолодної води.

— Пийте, будь ласка, — простяг рученята з глиняним глечиком.

Коли спрага була вгамована, Сашко звернувся до дитини:

— Як же тебе звати, малий?

— Каха, — відповів той і посміхнувся, блиснувши зубами. — Але я не малий. Я першим клас закінчив, піду до другого.

— А я — дядько Олександр, — Сашко простягнув йому руку. — Будемо знайомі?

Хлопчик поклав в його долоню свою ручку, Сашко її потиснув. Вона була по-дитячому ніжною, м’якою та теплою.

— Ти будеш моїм другом? — запитав Каха, дивлячись прямо в очі Сашкові. Його оченята були гарні, майже чорні, зволожені, з довгими пухнастими віями та молочними білками. Вони, схожі на темні блискучі намистинки, були повні захоплення від зустрічі з незнайомцями. Коли хлопчик посміхнувся, то все його обличчя освітилося, запроменилося, стало ще круглішим і на пухкеньких щічках з’явилися малесенькі ямочки.

«Який живий вираз очей, — подумав Сашко, — А ямочки на щоках точнісінько такі, як у Софійки».

— Звичайно! Тепер будемо друзями, — відповів Сашко, неохоче відпускаючи ручку хлопчика зі своєї долоні. — Як тобі тут живеться?

— Добре! — знову посміхнувся хлопчик. — А у нас вночі стріляли.

— У вас?

— Ну, не у нас, а десь далеко. Але я все чув, хоча мама думала, що я міцно сплю. А я очі закрив і вдав, що спав, а сам не спав.

— Обманював маму?

— Ні, я майже спав.

— А ти спорт любиш?

— Ага! Я в футбол люблю грати.

— А ти знаєш, що сьогодні будуть по телевізору показувати відкриття Олімпіади в Пекіні?

— Знаю. Мама мені вже дозволила подивитися, — похвастався Каха. — А я вмію танцювати лезгинку!

— Справді?

— Так! Всі грузини повинні вміти гарно танцювати! Хочеш покажу? — запитав Каха і його очиці хитрувато блиснули.

— Каха, не можна хвастатися, так нечемно, — зробила зауваження жінка, що вже принесла бутерброди, загорнуті в пакет. В її очах світилася любов до сина.

— Я лише хотів показати, як я вмію танцювати, — засмутився хлопчик.

— Ну то ми всі просимо тебе показати, як ти вмієш це робити, — підтримав бажання хлопчика Сашко. Той знову посміхнувся, і від простодушної та веселої посмішки дитини всім стало легко на душі.

Каха вийшов на середину подвір'я та з гордістю від такої уваги ще раз посміхнувся. Хвацько відкинувши рученята в один бік, він став навшпиньки та під підбадьорюючі оплески пішов у танок. Його обличчя якось промінилося, в оченятах блищав пустотливий вираз, а на засмаглих розчервонілих щічках були маленькі ямочки.

Сашко дивився Кахові прямо у вічі, коли в якусь мить одночасно щось просвистіло, рвонуло та в широко розкритих очах хлопчика з'явився жах. Все відбулося в одну шалену мить, коли Сашко побачив розпанахані від вибуху касетної бомби груди хлопчика та відчув на своєму обличчі, руках, тілі щось тепле й липке, що бризнуло в нього. Це були нутрощі дитини! Сашко швидко перевів погляд з обм’яклого тіла малюка на свої руки та побачив там ще пульсуюче серце хлопчика. В одну мить дико скрикнули мати дитини й Сашко. Олександр стріпнув руками від несподіваного жаху, скидаючи з долонь живе серце Кахи, відчув різкий пронизуючий біль у всьому тілі. Враз перед очима все потемніло та миттєво зник кудись у темряву весь цей жах…

Розділ 14

Все село потерпало від незваних гостей-відпочивальників. Одного дня хлопцям з наметів забажалося гусятини. Не довго думаючи, вони зарізали та засмажили найжирнішого гусака баби Дусі без жодного на те дозволу. А вже іншого дня влаштували справжнісіньке полювання на качок. Селяни ввечері на своїх подвір’ях недорахували дев’ять птиць. Далі ще гірше. Почали відпочивальникам заважати корови. Вони прогнали їх з пасовиська, де було багато соковитої трави. Грицько вже давно перестав ганяти череду, то селяни, як і раніше, пасли корів по черзі, дворами. Коли дійшла черга до сусіда Софійки — дядька Миколи, той навідріз відмовився пасти.

— Робіть мені, що хочете, — заявив він. — Не погоню корів, не буду критися — боюся. В Афганістані не так лячно було, як зараз. Там хоча б вороги були, а тут свої свавілля чинять таке, що можуть забити людину, як тих нещасних качок.

Зібралися люди біля крамниці, щоб вирішити, що робити. Обговорили питання поміж собою та й вирішили йти за порадою до сільського голови та до дільничного писати заяву.

— А що з того, що я написала? — не могла ніяк вгамуватися баба Параска. — Пішов до них наш дільничний, хай йому грець, а ті йому тицьнули в лапи пляшку горілки, а мені передали п’ятдесят гривень. Та ще й познущалися як з мене, старої жінки! Десять гривень, кажуть, за кожну ногу кози та ще десять за моральний збиток. Ото й усе!

— Треба ж якось їх вгамувати, — гаряче наполягав дід Андрій. — Повинна ж бути на них управа!

Гомоніла юрба, а серед неї лише одна жінка стояла зажурена й мовчазна. Це була мати Олесі. Що вона могла сказати? Чи мала право розкривати рота, якщо її донечка, її Олеся, зовсім з глузду з’їхала. Була дитина, як дитина: тиха, чемна, працьовита, а тепер все село знало, що вдома не ночує, злигавшись з мажором, пиячить там та гигикає так, що півсела чує.

Дільничного Максимовича, як його всі звали, довелося чекати з півгодини, доки його жінка підняла з ліжка. Нарешті з’явився він перед обуреною юрбою. Сорочка така ж пом’ята, як і обличчя — напевне, міцно спав з перепою.

— Добридень, — привітався хрипким голосом Максимович та потер кулаком червоні очі. — Що знову трапилося?

Загомоніли на різні голоси, скаржачись та прохаючи щось зробити, бо нема далі сил терпіти таке свавілля.

— Я вас розумію. Ще й як розумію! Ви гадаєте, я нічого не знаю, нічого не чую, нічого не бачу? — відкашлявшись, сказав Максимович. — А що я можу з ними вдіяти?

— Ти — влада, то й роби, що хочеш! — загомонів люд.

— Чи ви думаєте, що я лише штани на службі протираю? Ходив я до берега, балакав з ними — все дарма. Кажуть, якісь будуть претензії, то приходьте, ми заплатимо.

— Заплатити за забиту птицю вони повинні й так, бо є на то закон, — розсудив дід Андрій. — А як щодо корів? Хто буде худобу пасти, якщо люди бояться йти на луки? Вона ж нас годує, а якщо завтра не погнати, то такий рев буде по дворах, що не приведи Господи! Та якби ж то один день не випасати, то можна було б і вдома потримати корів, але ті мажори не дають взагалі корів виганяти!

— То, можливо, потримаєте вдома худобу кілька днів, доки відпочивальники не з’їдуть? Га? — Максимович з надією подивився на односельців. — Не навічно ж вони тут оселилися! Наберемося терпіння та й зачекаємо ще трішки.

— Ти що? — вийшла з юрби баба Параска й поставила руки в боки. — Теж їх боїшся? То ми підемо всім селом самі! З вилами та сокирами!

— Люди добрі, — звернувся до юрби Максимович. — Я вам допомагав все життя, як міг. Але зараз прошу вас потерпіти, бо мені залишився до пенсії один місяць. Що зараз буде, якщо я поїду до району, а там дадуть зверху вказівку від батьків мажорів і не бачити мені пенсії, як своїх рідних вух! Пожалійте мене, не губіть, бо не маю здоров’я більш працювати!

Люди на мить затихли. Хоча й любив Максимович заглянути у чарку, але, дійсно, багатьом з них допомагав. І жаль людини, й треба щось робити. Знову загомоніли поміж собою, вже впівголоса. Побалакали та й вирішили всім гуртом йти до голови сільради.

— Не в пустелі ж живемо, — розсудили так, — Повинна ж бути на них якась управа.

Вийшов до людей сільський голова Олексій Павлович, за звичкою дістав з кишені білу хустинку, витер спітніле чоло. Він був високий, кремезний, товстий та зовсім лисий. Лисина у нього завжди пітніла і від жари, і від хвилювання, а то й просто так. Олексій Павлович, напевне, тому без кінця тер хусточкою чоло, щоб піт не заливав завжди червоне обличчя. Вислухав він людей, тяжко зітхнув та знову за звичкою потер чоло.

— Згоден, в усьому з вами згоден. Це добре, що ви прийшли до мене за допомогою. Сам я людина маленька, самі розумієте, мало, що можу, — Олексій Павлович перевів подих, бо від хвилювання геть увесь спітнів. Від цього піт стікав тоненькими цівками понад червоними вухами, затікав за комірець сорочки. — Але буду телефонувати до району…

— Коли?! — загомоніла юрба. — Завтра не знаємо, що з худобою робити!

— Доведеться, мої любі, потерпіти. Обіцяю, що завтра я все залагоджу. Ви ж розумієте, що це не прості відпочивальники, а діти впливових людей. Тут треба акуратненько, потихеньку, щоби не нашкодити собі ж. Розумієте, про що я?

— Куди ти хилиш, Павлович? — дід Андрій невдоволено насупив брови. — Вони, по-твоєму, люди і у них діти, а у нас, виходить, свині?

Заклекотіла обурена юрба:

— То ми, сільські люди, годуємо їх все життя, а нас за людей не вважають? Чи закони не для всіх писані?

— Ви мене не зрозуміли, — знову заговорив Олексій Павлович. — Треба спочатку вияснити, чиї то діти. Це ми з Максимовичем узнаємо. Бо може вийти так, що там є син нашого мера, а той, як ви знаєте, обіцяв нам нову дорогу до села прокласти.

— Він вже третій рік обіцяє! Обіцянка — цяцянка, — перебив його хтось із натовпу.

— А якщо я плигну через голову та наскаржуся на сина мера? Що тоді? Ви подумали, яка може трапитися халепа, коли впаде на мою, та й на вашу голову, гнів начальника? Та через два роки цією дорогою й хліба до села не зможуть привезти! А я все розвідаю, все виясню, щоб знати, до кого і з яким питанням звернутися.

Запала гнітюча тиша.

— То що ж, все-таки, з худобою нам робити? — запитав Микола, бо була його черга корів пасти.

— Потерпіть один день, — підсумував дід Андрій. — А там побачимо. Не допоможе влада — всім селом поженемо худобу. Німців у війну прогнали, а цю погань (тьху!) не можемо чи що?

— Дякую, мої любі, що зрозуміли мене, — Олексій Павлович протер вже мокрою хустинкою лоба. — Дякую за порозуміння.

Наступного дня ревли невдоволені корови по дворах, пориваючись на пасовисько та кліпали з непорозумінням очима на своїх господарів.

Розділ 15

Софійка ходила, мов з хреста знята. Сашко не давав про себе знати вже довгий час. Вона звично робила все по господарству, поралася на городі, ходила на роботу, але живий блиск в її очах згас, а під опущеними довгими пухнастими віями вона намагалася невміло приховати свій смуток. Дід Андрій, як міг, намагався її розважити, заспокоював, сипав жартами. Соня посміхалася, але та посмішка була якоюсь натягнутою, вимушеною та несправжньою. Якби ж дідусь знав, якими неймовірними зусиллями вона знаходила силу взяти себе в руки, підкорити волі кожен свій рух і кожну думку. Іноді їй здавалося, що десь за тяжкими металевими дверима залишилися її щастя, мрії та навіть все життя. Але вона знову і знову опановувала себе, бо серцем відчувала, що з Сашком трапилось щось лихе. І дарма, що все село вже гуло про те, що її покинув хлопець, що забув про сільську дівчину. Пусте! Собака лає — вітер носить. А вона знала, була впевнена, що Сашко не міг зрадити її надії, її сподівання. Біда була у невизначеності, бо Софійка не знала, що їй робити, як жити далі. Знала лише одне: треба чекати, а чекання ставало нестерпною тортурою душі.

Дівчина позбирала у кошик червонобокі яблука, які, не дочекавшись гостя, опадали з дерева. Вони глухо вдарялися об землю і від кожного такого звуку Софійка здригалася. «І це яблуко не з’їсть Сашко», — думала вона кожного разу, коли воно важко падало на землю, розколювалося від удару та бризкало в різні боки запашним густим соком. «Ні, так далі не можна, — вирішила Соня одного вечора. — Так можна збожеволіти». Ввечері вона принесла з саду сухого гілля, поклала його поміж двох цеглин та розпалила багаття. У велику миску насипала цукру та почала з кошика брати соковиті яблука. Дівчина різала їх на скибки, щоб зварити варення. Серце Софійки краялося, коли лезо ножа нещадно полосувало червонобокі плоди, які мав би з’їсти Сашко. Найкращі з них, які ще поодиноко висіли на гілках, дівчина пошкодувала кидати в миску. Вона зібрала їх та знову з надією залишила на столі у вазочці.

Софійка любила варити варення. Вона робила це завжди ввечері, коли спека вже не дошкуляла, а з боку річки тягнуло приємною вологістю та прохолодою. Їй подобався запах диму, який йшов від сухих гілочок яблуні та вишні. Незабаром до нього приєднувалися пахощі соковитих яблук, які пахли квітами та медом.

Дівчина помішувала у мисці великою дерев’яною ложкою, коли до двору не ввійшла, влетіла захекана Олеся.

— Сонечко, я до тебе на хвилинку, — сказала Олеся, вмощуючись на ослінчику біля подруги. — Бігла повз тебе, то вирішила заскочити.

— Привіт, Лесю, — Соня посміхнулася.

— Чула, що в тебе кепські справи, — Олеся близько нахилилася до Соні і дівчина відчула від неї запах перегару.

— І що ти чула?

— Кажуть, що тебе Сашко покинув. Співчуваю, подружко.

— Нехай язиками плещуть. Треба ж про щось говорити, щоб у роті не завонялося.

— Воно-то так, — погодилася Олеся. — На людський роток не накинеш платок. Але ж він насправді не приїхав до тебе?

— Не приїхав зараз — потім приїде. Треба почекати.

— Ой, Соню, так можна чекати вічність!

— Якщо треба буде, то почекаю. А ти як?

— Ой! Я така щаслива, що ти й не уявляєш! — із захватом вигукнула Олеся. Очі дівчини заблищали, щоки зарожевілися. — Я тепер зрозуміла, яке воно, кохання! Це щось неймовірне! Чарівне! Шокуюче! Я не живу, літаю над землею! І мені начхати на те, що про мене говорять по селу. Розумієш, я кохаю Стаса. Так кохаю, що не можна передати словами!

— А він?

— Він теж. У нас такі почуття… Скажу тобі по секрету: ми кохаємося з ним без кінця! Я навіть не знала, що це так… приємно, — зашепотіла Олеся. — Стас сказав, що він розбудив у мені жінку. І це так! Він говорить, що я дуже сексуальна. Уявляєш?! Ти можеш собі уявити, скільки у нього було дівчат до мене, а тут я… Ні, я до цього часу не можу сама собі повірити, що таке трапилося зі мною. Чому ти мовчиш, Соню? Ти за мене не хочеш порадіти?

— Хочу, — зробивши паузу, сказала Соня. — Але, буду щирою, не можу.

— Це чому ж?!

— Він… тебе дурить, — тихо промовила Софійка, помішуючи варення.

— Ні! Це неправда! Стас мене кохає!

— Лесечко, моя люба подружко! Послухай мене, — Соня говорила швидко, ніби боячись, що подруга її не зрозуміє, не дослухає до кінця. — Я тобі зла не бажаю та й дурного не пораджу. Але цей матусин синочок не може нікого, окрім себе, кохати. Він звик отримувати все, що забагнеться і ти для нього чергова лялька і не більше…

— Ні! Ні. Ні… — Олеся захитала головою. — Це — неправда. Ти мені просто заздриш! Ти заздриш моєму щастю? Скажи, що це так! Принаймні, це буде відверто!

Олеся підхопилася з місця, стала напроти Соні. Відблиски полум’я робили її схожою на розгнівану фурію.

— Ти думаєш, якщо я трохи пухкенька, то мене не можна покохати? А Стасові подобаються такі, як я! Ось так! А якщо тебе кинув хлопець, то тепер і я повинна бути самотня? Цього не буде, бо Стас мене забирає з собою до міста. У нього під Києвом власний маєток. Ось як!

— І ти віриш у це?

— Так! Я йому вірю, а тобі ось — ні! Напевне, сама жалкуєш, що відшила Стаса, чекаючи Сашка? Пізно, Соню. Поїзд пішов! Стас мій і ми будемо разом завжди. А ось ти, Соню, лишилася сама, то ж не заздри іншим!

— Лесю, одумайся! Зніми рожеві окуляри та подивись на нього! Це ж не людина…

— Все! Досить з мене! Я… я ніколи не думала, що ти зсередини така… така червива! — кинула зле Олеся та швидко побігла з двору.

— Лесю, — спробувала її зупинити Софійка, але марно.

Дівчина підсунула під миску трохи хмизу. Дрова одразу ж почали тихенько потріскувати в червоних обіймах полум’я, сипати іскорками. Рожеві відблиски затанцювали на її грудях, теплим дотиком залоскотали щоки, потонули в очах, туманіючи задумою. Та задума щемом наповнила дівоче серце…


— Де ти була так довго? — запитав Олесю Стас, коли та, зовсім захекана та схвильована, прибігла до його намету.

— До подруги забігла лише на хвильку. Ти мене ревнуєш?

— До якої подружки?

— А! — махнула рукою Олеся. — До колишньої. До Соні.

— І що?

— Вона сказала, що ти мене не кохаєш.

— Ти їй повірила?

— Ні! Нізащо! Я вірю лише тобі, — палко сказала Олеся, підставляючи Стасу губи для поцілунку.

Він поцілував її, а дівчина навіть не помітила, що зробив це Стас неохоче, навіть з якоюсь огидою, ніби цілував бридку жабу.

— Правильно зробила. Ця сучка бігала за мною, як найда.

— Справді?! — Олеся голосно розсміялася. — Я знала, що Сонька — ще та штучка! У тихому болоті, як відомо, чорти водяться.

— Вип’єш? — Стас простягнув відкриту пляшку з горілкою.

— Як ти накажеш, так і вчиню.

— Пий! — прозвучало як наказ. — Сьогодні гуляти будемо!

…Софійка ще не встигла доварити варення, як вулицею почали літати на шаленій швидкості автівки відпочивальників. Вони несамовито та різноголосо кричали клаксонами. Іноді чулися то тут, то там постріли. Хлопці в машинах щось кричали і серед їх голосів було чути гигикання п’яної Олесі. У дворах розривалися від несамовитого гавкоту собаки, а люди по дворах перевіряли, чи зачинені хвіртки та поспіхом в хаті гасили світло.

Софійка линула з кухлика води в багаття. Воно невдоволено зашипіло та пустило клуби диму. Дівчина не стала прибирати миску. Навколо ще довго лунали постріли та пахло яблучним варенням.

Розділ 16

— Кохай мене, любий, ще кохай, — шепотіла зовсім п’яна Олеся, намагаючись обійняти Стаса за шию.

— Випий ще? — він подав їй пляшку.

— Я вже не хочу, — замотала Олеся розкуйовдженою головою. — Я хочу тебе.

— Лише п’ять ковточків, — наполягав Стас. — Коли ти вип’єш, то стаєш більш розкутою та більш сексуальною.

— Заради тебе, — Олеся взяла пляшку, зробила кілька ковтків та майже одразу снопом завалилася на подушку, випустивши з рук пляшку, з якої полилася недопита горілка прямісінько на оголені груди. Олеся закинула голову назад, відкрила рота та одразу ж захропіла. З сусіднього намету почувся приглушений регіт хлопців.

Стас з огидою пнув ногою тіло дівчини, скривився та вийшов з намету до палаючого багаття. Він сьогодні забагато випив, але не відчував цього. З хлопцями вони гарно розважилися, полякавши селюків пострілами вгору, але задоволення ніякого не отримав. Він ненавидів себе за зв’язок з цією товстухою Олесею, бо до її жирових відкладень, схожих на застиглий холодець, було бридко навіть доторкнутися. Сподівання розбудити в Соні ревнощі були марними. Треба було зробити щось інше. Але що?

Стас навіть на знав, чи потрібна була йому ця селючка Соня, чи ні. Його самолюбство було зачеплене. Він не звик, щоб йому чинили опір. До цього все йшло по життю, як бажалося. І не в спорі була справа. Він знав, що повинен зламати це дівчисько. І зробити це треба так, щоб вона сама підкорилася. Лише тоді його «я» буде повністю задоволене.

Стас не захотів йти спати до намету, де хропіла гола Олеся. Він приніс ковдру та простелив біля багаття, але ще довго не міг заснути. В його уяві була Соня. «Вона б непогано пасувала до мого заміського будинку», — мріяв Стас і чітко уявив Соню в коротенькому сарафанчику, з кошиком у руках, з золотавим розпущеним волоссям у своєму саду. Напевне, він уже спав, коли перед очима знову й знову з’являлася прекрасна, як саме життя, рудоволоса вершниця…

Розділ 17

Своїх корів людям тепер доводилося пасти на іншому березі річки. Для цього треба було перегнати їх бродом по мілині та випасати в лісі. Звичайно, це було дуже незручно для пастухів та худоби, але іншого виходу не було. Сільський голова повернувся з району мовчазний та похмурий. Людям сказав мало, але з його розповіді було й так зрозуміло, що синків впливових батьків порадили за краще не чіпати. Треба було дочекатися, доки відпочивальників розгонить або негода, або тим самим набридне. Але ті не поспішали від’їжджати.

Наближалася осінь. Перші її ознаки радували людей гарним врожаєм та теплою дниною. Кожного ранку зависали над річкою сиві тумани та люди з надією вглядалися туди, де стояли намети. Вони не зникали, а маячили, як привиди, до цього часу…

Соня накопала на городі картоплі, назбирала її цілий кошик і вже збиралася занести до хати, коли побачила бабу Параску, що бігла прямісінько до їхнього двору.

— Твоя наречена, діду, — сказала Софійка дідусеві.

— Напевне, мажори знову щось накоїли, — стривожено мовив дід.

І справді, бабця була чимось схвильована. Вона, зайшовши до двору, навіть забула привітатися. Одразу ж попрохала дати їй води. Відхекавшись, одразу ж запричитала:

— Ой, Андрію, лишенько та й годі! Не знаю навіть, як тобі сказати.

— Кажи все, як воно є. Здасться, ми вже до всього звикли, — махнув рукою дід.

— Верба… Ту вербу біля річки, що ти колись врятував, ту, яка похилена донизу, розпилили тварюки, бо столики та стільці забажалося їм.

— Що-о-о?! — в один голос протягли Соня та дід.

— Нема, нема нашої красуні, — сплеснула долонями стара й захитала у розпачі головою.

Дід метнувся до хліва так швидко, як тільки міг, повернувся з палаючими від гніву очима та з сокирою в руках.

— Я сама! — Софійка вихопила у старого сокиру з рук.

Раптом дід зойкнув, зблід, схопився рукою за груди та почав хилитися донизу.

— Дідусю, — підхопила його Соня, але тіло повільно осідало на землю.

— Ой, лишенько! Що ж це робиться?! — баба Параска поспішила на поміч дівчині.

— Діду, діду, дідусю, — Софійка плакала й у відчаї та трясла тіло старого. — Тримайся, любий, не покидай мене.

— Фельдшерку! Телефонуй фельдшерці, — порадила баба Параска.

І лише тепер Соня зрозуміла, що дідові зле, що у нього стався напад і він потребує невідкладної допомоги. Тремтячими пальцями вона схопила мобільник і покликала на допомогу медпрацівника.


… Дід лежав на ліжку блідий, непорушний, з безбарвними губами та заплющеними очима. Якби не тихе дихання, від якого легенько підіймалася та опускалася ковдра на його грудях, можна було б подумати, що він помер.

Після фельдшерської допомоги приїздив з району лікар. Він не забрав діда до лікарні, а призначив лікування вдома.

— Що ви хочете? Вік. Людину у такому віці лікувати нелегко.

— Я знаю, якого він віку, — відповіла Соня. — Але мені потрібно поставити його на ноги.

— Вибачте, молода леді, — відповів лікар. — Але я не Всевишній.

— Мені потрібно його вилікувати, — наполегливо, чітко карбуючи кожне слово, сказала Софійка та стала біля дверей, бачачи, що лікар збирається вже йти.

— Спробувати можна, але, боюся, що ви дарма витратите свої кошти, — лікар уважно подивився на дівчину з ніг до голови й додав: — Якщо вони у вас є.

— Це вже мій клопіт, — відповіла дівчина, гордо скинувши голову. — Я не запитую вас, скільки коштують ліки. Прошу вас, призначте таке лікування, щоб він зміг ходити та жити, як раніше.

— Ви хоча б уявляєте, в яку копійчину виллється гарне лікування?

— Ні, — зізналася Соня. — Але, розумієте, — голос її пом’якшився, — У мене нікого, окрім нього, немає. Нікого. У цілому світі. Я не можу навіть уявити, як мені жити без нього. Можливо, я — егоїст, що у таку хвилину говорю про себе, але дідусь все життя піклувався про мене. Тепер настала моя черга. І я повинна йому віддячити за все, що він зробив для мене. Я не знаю, скільки коштує лікування, де я візьму ці кошти, але я повинна зробити все, що можна і навіть більше.

Щирість дівчини зачепила лікаря. І він знову розкрив свою валізу та дістав бланки рецептів…


Після від’їзду доктора Софійка трохи заспокоїлася, бо той, все-таки, дав їй надію. Дівчина підійшла до дідуся, дбайливо поправила ковдру.

— Дідусю, пробач мені, — сказала вона та полізла в шухляду стола, де була схованка старого. Там були гроші, які дід збирав, як він казав «на смерть».

Окрилена, вона побігла до аптеки. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що заощаджень старого вистачило лише на кілька днів лікування. Спазми здавили Соні горло, на очі навернулися сльози, але вона зібрала всі сили, щоб подякувати аптекарці, що дивилася на дівчину із щирим співчуттям.

Ще більше роздосадувалася Соня, коли дізналася, що фельдшериці треба платити за крапельниці.

— Робити уколи та ставити хворим крапельниці не входить у мої обов’язки, — категорично заявила та.

— А як же безкоштовне лікування кожного? — запитала Соня, чомусь мимоволі згадавши той морозний ранок на площі у Києві, коли вона мало не відморозила пальці.

— Вези його до лікарні у місто.

— Зважуючи на вік дідуся та його стан, лікар порадив лікувати вдома.

— Тож доведеться платити, — безапеляційно заявила фельдшер та додала: — Я з тебе дорого не візьму.

Дорого це чи дешево, Соня не знала, але довелося на роботі взяти гроші в борг до найближчої зарплатні. За кілька днів довелося йти до хрещеного та позичати й там з розрахунку на дідусеву пенсію.

Розділ 18

Софійці не спалося. Ще звечора небо несподівано затягли хмари, піднявся сильний вітер. Він зривав перше пожовтіле листя з дерев та з несамовитістю жбурляв його на землю. Воно не хотіло падати, а ще довго кружляло в повітрі в прощальному танці. А вночі вітер стих так зненацька, як і почався, а потім пішов тихий та благий дощ. Дівчина вслуховувалася в монотонний шелест дощових крапель та згадувала останню зустріч з коханим. Чомусь ніяк не йшли з голови зорі, що купалися в річці. Кортіло піти знову до ріки тихої ночі та подивитися на це диво природи, але зараз вона загадала собі, що не піде сама. Дівчина вирішила, що обов’язково дочекається Сашка, тоді вони вдвох будуть дивитися на дві зірочки, що пірнатимуть у воді. Тим паче, що зараз їй нема доступу до річки. Немає також і верби, що була похилена над водою, дерева, яке було свідком їх таємного кохання.

Софійка тяжко зітхнула, згадавши ту зустріч, коли слова знаходилися самі по собі, бо йшли від самого серця. Вона прикрила очі й знову перед нею був образ коханого. Ось він гарячими вустами зігріває її губи, а потім ніжно, крапелька за крапелькою збирає воду з її оголеного тіла. Потім згадала проводи Сашка, коли на душі була тривога, бо було відчуття того, що трапиться щось неприємне та несподіване. Вона прохала коханого не полишати її, але, напевне, була не дуже переконливою, бо він все-таки поїхав. Зараз Софійка вже не знала, чи картати себе за те, що дозволила йому поїхати, чи ні. В нього робота, служба — що поробиш? Знав би, де впасти, то соломки підмостив би.

За вікном все ще тихо, заколисливо шумів дощ, коли Соні прийшла до голови рятівна думка. «Як тільки дідусь одужає, — вирішила вона, — одразу ж поїду до Сашкової матері. Досить жити в невідомості!» Вона до цього часу нічого не знала про долю Сашка. Впевнена, що він її не зрадив, не покинув, дівчина подумала, що з коханим могло трапитися лихо. Можливо, саме зараз він чекає на неї та потребує допомоги? «Треба самій про все дізнатися», — зробила висновок Соня, вслухаючись в тихе дихання дідуся в сусідній кімнаті.

Залишалося відкритим питання, де брати гроші на лікування, якщо не вистачить. А їх, напевне, буде недостатньо. Бо після інсульту дідусь до цього часу лежав непорушно, не розмовляв, і, мабуть, не пізнавав Соню, хоча вона подовгу розмовляла з ним, розповідала про свої справи. Добре, що дядько Микола — сусід, допоміг викопати картоплю, а хрещений батько — висушити та перевезти до двору сіно. Одна тільки баба Параска ходить та причитає: «Біда одна не ходить, за собою іншу водить». Одного разу так допричиталась, що Софійка мало не схопила з люті дрин та не прогнала її з двору. Ледь стримала себе. Що вдієш? Співчуває, допомагає, і то вже добре.

Головне, щоб Сашко протримався до того часу, коли вона зможе до нього приїхати. У тому, що коханий потребує її допомоги, Софійка вже була впевнена. Так їй підказало чутливе жіноче серце.

Розділ 19

Ліків залишилося на два дні, а дідусь все ще був прикутий до ліжка. Софійка розуміла, що потрібно продовжити лікування. Лікар, що знову приїздив з району, оглянувши хворого, сказав, що пацієнту не стало гірше і це вже позитивний результат. Але де ще брати гроші на лікування?

Дівчина у відчаї ходила по кімнаті з кутка в куток. Від безпорадності хотілося вити, кричати, скиглити, як побита собака. Думки плуталися у голові, налітали одна на одну, заважаючи хоча б щось придумати. Поміркувавши, Софійка вирішила гарненько виспатися, щоб вранці на свіжу голову щось вирішити. Вона підійшла до вікна, щоб його зачинити на ніч, бо чомусь вся тремтіла чи то від холоду, чи від хвилювання. Нахилившись до вікна, вона від несподіванки аж відсахнулася та зойкнула. За вікном був Стас.

— Хай тобі грець! Злякав як! — сказала Соня невдоволено. — Чому ти притерся у мій сад? Берега тобі мало чи що?

— Доброго вечора, красуне, — посміхнувся Стас. — Прийшов до тебе поспілкуватися.

— Прийдеш, коли тебе покличуть.

— А я чекав, чекав, коли мене позвуть, але даремно, — Стас удавано зітхнув та розвів руками. — То ж вирішив сам завітати до тебе, запропонувати допомогу.

— Мені від тебе нічого не потрібно.

— Ще й як потрібно! Старого ж потрібно на ноги поставити?

— Звичайно. І я зроблю це без тебе.

— Ні, — похитав Стас головою. — Не вийде. У тебе немає грошей, щоб заплатити за лікування. Пропоную дуже вигідний бартер: одна ніч любові на повноцінне лікування.

— Пішов геть!

— Подумай, Соню, — продовжив Стас, незважаючи на обурення дівчини. — Дуже вигідна пропозиція. Я б на твоєму місці не поспішав би бути такою категоричною. Лише уяви, що я можу прислати до твого старого найкращих лікарів, закупити ліки, оплатити доглядальницю, яка буде з нього вдень і вночі пилинки здувати. А можна помістити його в найкращу клініку, де хворих з того світу витягають за кілька днів. І що прошу замість…? Майже нічого.

— Якби не ти, то з дідусем нічого б не трапилося! — дорікнула дівчина.

— А я до чого? Він же старий, як цей світ, Соню.

— Навіщо ти спиляв вербу? Вона тобі заважала?

— На ній сиділа ти з іншим хлопцем. Коли я дізнався про це, то скипів від ревнощів та не стримався. Вибач мені, — сказав Стас, але Соня добре бачила, що всі його слова не що інше, як гра.

— Ти винен у тому, що у діда стався напад, — сказала вона. — Але Бог тобі суддя. А зараз йди геть.

— А як же моя пропозиція?

— Не підходить.

— Але чому?! Ти тепер вільна пташка.

— У мене є хлопець, — Соню вже почав дратувати цей нахаба, але вона стримала себе й продовжила: — Те, що його нема зараз поруч — нічого не значить. Він був, є і буде у моєму житті. Затям собі: завжди!

— А якщо не приїде? Якщо він тебе покинув?

— Це не важливо. Якщо навіть він мене розлюбив, то я все одно буду кохати до скону лише його одного. Але тобі це не зрозуміти.

— Звичайно, куди мені зрозуміти? — скептично мовив Стас. — Я ж тупий неук.

— Я цього не сказала, але щирі почуття не для тебе. До речі, навіщо ти на все село осоромив Олесю? Ти ж її не кохаєш.

— Ну то й що? Ми добре розважаємося, от і все. Що в цьому поганого?

— Вона ж вірить тобі, покладає великі сподівання.

— Ха-ха-ха! — Стас голосно розсміявся. — Невже ця товста корова й справді вирішила, що потрібна мені? Не сміши мене! Вона бридка потвора.

— Це ти огидний, бридкий, фальшивий! — скипіла Соня. — Йди звідси геть! Я не хочу тебе бачити.

— Обміркуй добре мою пропозицію, — сказав він. — Я зачекаю два дні. Сама прийдеш за допомогою, коли зрозумієш, що вихід у тебе один — ніч шаленого кохання.

— Я не хочу про це навіть говорити, — кинула Соня та зачинила вікно, за яким залишився стояти Стас. Вона так сіпнула фіранки, що один гачок не витримав і обірвався. Коли вона його почепила на місце, то хлопця за вікном вже не було.

Розділ 20

Вранці Соня пішла до сільради просити матеріальної допомоги. Спітнілий Олексій Павлович наказав секретарці оформити всі належні папери.

— Сто гривень, — сказав він, не дивлячись дівчині в очі. — Більше не можемо.

— Сто?! — Соня аж піднялася зі стільця. — Що я зможу на них купити?

— Дівчино моя люба, — Олексій Павлович поліз до кишені за хусточкою. — Це все, що ми можемо. Та якби у мене була змога дати більше, то чи не дав би?

— Дідусь все життя працював у колгоспі…, — почала вона.

— Колгоспів немає, то чи я винен у цьому? Не треба звалювати на мене всі гріхи нашої держави.

— У вас же є кошти, повинні бути.

— Немає, рідненька, нічого немає.

— Бо розкрали все! — не стрималася Соня. — Будинок собі збудували на три поверхи такий, що заблудитися в ньому можна! А для хворої людини, яка все життя прожила у цьому селі, працювала за копійки на всіх роботах, яка у війну нашу землю поливала своєю кров’ю, нема нічого?! Де ж тоді справедливість?

— І справедливості у світі теж немає, — роздратовано сказав Олексій Павлович.

— Справедливість десь є, але не тут. Колись на Майдані я мерзла за справедливість, але, бачу, марно. Що ж, тоді я поїду до району, піду до самого мера міста!

— То їдь. Хто тримає? Так береш гроші чи ні?

— Беру! Вам не залишу! Бо вам лише цієї сотні до мільйону не вистачає!

Дівчина забрала гроші, розписалася за них в паперах.

— Невдячні, ох і невдячні пішли люди, — зітхнув голова.

— Це у вас немає совісті! — кинула Соня та вискочила з приміщення, бо сльози застилали їй очі.


… Земля хиталася у Соні під ногами, коли поверталася з міста. Там їй пообіцяли матеріальну допомогу в п’ятдесят гривень, якщо збере належні папери. Та й ті віддадуть не одразу, а після рішення комісії, яка буде засідати лише за місяць.

До цього часу Софійка ще могла тримати себе в руках, але зараз почувалася нікчемною, нічого не вартою комахою. У «Білому домі» вона не стримала себе, в запалі щось говорила про свої сподівання у дні Помаранчевої революції, але її ніхто не чув, бо не хотів почути. Останні надії достукатися до чиновницьких сердець були розбиті. Дівчина плакала від безпорадності, кусаючи губи, не маючи сили стримати сльози.

Повертаючись додому потягом, вона трохи заспокоїлась, бо, прикривши очі, згадувала свого коханого. Якби ж то він був поруч! Тоді все було б інакше, набагато легше. «Де б ти не був, — Соня подумки звернулася до Сашка, — я відчуваю твою підтримку. Я все знесу, все переживу заради нашого кохання та майбутньої зустрічі».

В тому, що вони знову зустрінуться та будуть разом, дівчина не сумнівалася ані на йоту.

Догледівши дідуся, вона одразу ж побігла до хрещеного. Той наразі викидав з хліва гній.

— О! — зрадів дядько Василь. — Добридень, мала! Заходь до хати, а то у мене руки брудні. Бачиш, у свиней треба все вичистити. Здавалося, тільки-но вигріб все до пилинки, постелив сухої соломки, а вже знову мокро. Ну, на те вона й свиня, щоб свинячити, — посміхнувся він до хрещениці.

— Я лише на хвилинку, — пояснила Софійка. — Мені потрібен номер телефону вашої Галі. До речі, як вона там?

— Здається, добре. А що це ти вирішила їй зателефонувати? — поцікавився він.

— Просто так, — збрехала Соня. — Дізнаюсь, як вона там, потеревеню трохи. Сумно вдома самій.

— Дід ще не одужав?

— Поки ще ні, але, сподіваюся, все буде добре. Коли він ходив, то можна було його слухати — не переслухати, а зараз тихо у хаті, як у труні. То ж подумала: подзвоню Галі, попліткуємо трохи, може хоч розвіюся.

Дід Василь дав номер телефону своєї доньки. Софійка вийшла за двір, одразу ж зателефонувала колишній подрузі.

— Мені терміново потрібно зустрітися з тобою, — сказала Соня, довго не зволікаючи.

— Щось трапилося? — запитала Галя.

— Не телефонна розмова. То ми зможемо побачитися?

— Вдень я дуже зайнята, — відповіла Галя. — Але сьогодні ввечері, одразу ж після роботи, ми можемо зустрітися біля нічного клубу «Три кита». Знаєш, де це?

Звичайно ж, Софійка не знала. Галя докладно описала, де він знаходиться. Дівчина подумала, що якщо поїде до міста зараз же, то встигне туди дібратися, але назад вже ні. То ж доведеться попрохати бабу Параску почергувати ніч біля діда. Іншого виходу у неї просто не було і вона погодилася на зустріч біля клубу.

Розділ 21

Було гамірно, грала естрадна музика та мигтіли різнокольорові вогні. Галя, розцілувавши Соню, одразу ж потягла її за замовлений столик.

— Соню, ти лише не називай мене при присутніх Галею, — попросила сяюча подруга.

— А то як же? — здивувалася Соня.

— Я тепер для всіх Геля.

— Геля? Але чому? У тебе таке гарне ім’я, істинно українське.

— Галя, Галька, — Галя повела нафарбованими очицями. — Від цього віє чимось сільським, старомодним. Галька у мене асоціюється з тьотею Галею, що колись працювала на фермі біля свиней.

— Гарна була жінка, — сказала Софійка. — Жаль, що померла ще молодою.

— Пам’ятаєш, якою вона була?

— Звичайно, — відповіла Софійка. — Здорова, дорідна, сильна, рожевощока, а рак з’їв її за два місяці.

— Від неї завжди тхнуло свинячим навозом, — не зважаючи на слова Соні, сказала Галя. — Я не хочу сказати, що вона ніколи не милася, але цей сморід супроводжував її усюди все життя. І руки у неї були такі ж брудні, як і у моєї матері. Я маю на увазі, — виправилася Галя, — під нігтями був завжди бруд, бо не слідкувала за ними.

— Ти ж знаєш, що маючи своє господарство, город, таку роботу, на селі не можна зробити манікюр, — сказала Соня та сховала свої руки під стіл.

— Та Бог з нею, тьотею Галею, — Галя помилувалася своїми розфарбованими нігтиками з квіточками. — Я говорю все це до того, щоб ти звала мене Гелею. Це — модне ім’я, сучасне. Воно подобається мені та моєму чоловікові. До речі, незабаром підійде сюди невеличка компанія моїх друзів, тож не лякайся.

— Галю, — почала було Соня, але одразу ж виправилася. — Гелю, вибач. Я хотіла поговорити з тобою наодинці. Це терміново.

— Нічого страшного. У нас буде час поспілкуватися.

— Не могли б ми посидіти десь у тихішому місці та поговорити? Мені багато часу не потрібно, лише пів годинки.

— Виключено! Сьогодні у мого чоловіка день народження.

— Гелю, — дорікнула Соня. — Могла б про це мені сказати, то я б приїхала завтра.

— Ні! Ні! Ні і ще раз ні! Якщо ти захотіла зустрітися саме сьогодні, то виходить так треба. Та ти не бійся, будуть усі свої. Чоловік запросив свого найліпшого друга, а я свою подругу з чоловіком. І все!

— Я без подарунка, мені незручно, — Софійка вже ладна була піти звідси, але Галя притримала її за руку.

— Взагалі, ми свято будемо відмічати завтра вдома, а сьогодні так, прелюдія. А ось і мій любий, — Галя повернулася лицем до входу.

Софійка окаменіла. До столика наближався чоловік Галі, а поруч з ним йшов, посміхаючись до Соні, Стас!

— Вибач, я піду, — Соня підхопилася з місця, схопила свою сумочку, але було вже запізно. Прохід їй перегородив Стас.

— Куди зібралася? — запитав він, нахабно посміхаючись. — Я так чекав такої слушної нагоди.

— Відійди, — попрохала Софійка, дивлячись йому прямо в вічі.

— Соню, ну досить, — Галя схопила Софійку за руку та силоміць потягла на місце. — Сідай. Чого ти підхопилася, як навіжена? Ну село та й годі!

Соня принишкла. Нехай буде, що має бути. Вона приїхала не на побачення з цим покидьком, а у справах до Галі. І від того, як поведеться подруга, залежало життя дідуся та її майбутнє. То ж доведеться набратися сил та витримки на цей вечір. Тепер треба лише дочекатися слушної миті, щоб переговорити з подругою.

Софійка бачила, як Стас стежить за кожним її рухом і від того почувалася ніяково. Він намагався услуговувати за Сонею, пропонував випити. Вона категорично відмовилася. Коли хлопці встали з-за столу та пішли палити, Соня вирішила не гаяти часу.

— Гелю, — почала вона одразу. — Ти знаєш, що у мене горе?

— Чула, що твій хлопець тебе покинув.

— По-перше, мене ніхто не кидав, просто він зараз не може приїхати. По-друге, я не про те. У мене дід Андрій захворів. Тяжко. У нього інсульт.

— Чула, — відповіла Галя, відпиваючи з бокалу червоне вино.

У Софійки палали щоки. Вона не вміла просити, тому на мить слова каменем застрягли в горлі. Тоді дівчина взяла бокал з шампанським та залпом випила. Напій був прохолодним та приємним на смак. Соні полегшало, бо утамувала спрагу.

— Я вже два рази викликала лікаря з міста, — продовжила Софійка, відчуваючи, як приємне тепло розтеклося по всьому тілу. — Він дав мені надію, але дідусеві потрібне лікування… Налий мені ще шампанського.

— О! Це вже по-нашому, — Галя задоволено посміхнулася та наповнила бокал. — Тобі б, Соню, зачіску трохи змінити. Волосся у тебе розкішне, але одразу видно, що ти з села.

— А я й не стидаюся того, — відказала Соня, перехиливши й другий бокал. — Так ось, — продовжила вона, відчувши себе більш розкутою. — Не буду критися, я вже позичила гроші під свою зарплатню та дідусеву пенсію, але мені ще потрібні гроші. Ось я й згадала про тебе. Гелю, люба, виручай, бо більше нікому.

— Тепер зрозуміло, чому ти приїхала, — протягла Галя.

Соня пильно вдивлялася в вираз обличчя подруги, але воно нічого не говорило. Галя зробила паузу.

— Розумієш, Соню, у бізнесі, якщо хочеш щось мати, то ніколи немає вільних коштів. Якщо з’являються гроші, то їх одразу треба вкладати у справу. Інакше не можна. Збанкрутуєш одразу!

— То ти мені… відмовляєш? — у Соні похололо у грудях від поганого передчуття.

— Зараз, якщо ти чула, почалася криза. Вона не пройшла повз нас. Бажаючих відпочити за кордоном все менше й менше. Всі хочуть дешевше та краще відпочити. Іноді доводиться працювати собі на збиток. Я не кажу, що це буває завжди, але неприємності трапляються.

— Допоможи мені, — Соня благаюче подивилася в очі подрузі. — Я прошу тебе перший раз й останній. Я буду працювати та віддавати тобі борг. Я обов’язково поверну тобі гроші, але не одразу, поступово. Восени будуть їздити по селах закуповувати картоплю, я продам її майже всю, а виручені гроші тобі одразу ж привезу…

— Соню, річ не в тому, що буде восени. Нам треба вижити зараз, доки йде сезон відпочинку. А щоб щось заробити, треба вкласти. Як ти не розумієш?!

— Розумію, — тихим голосом відповіла Соня. — Мені нікуди звернутися за допомогою.

— А Стас?

— Що Стас?

— Він пропонував тобі свою допомогу. Чому ти відмовилася?

— Виходить, ти все знаєш, — похитала головою Соня.

— Не все, звичайно, — Галя хитро примружила очі. — Але дещо мені відомо. Та ти знаєш, скільки дівиць за ним упадає? Він гарний, високий, а головне — багатий! За його товстеньким гаманцем кожна побіжить, а ти… На що ти сподіваєшся? Кого чекаєш?

Софійка налила собі шампанського, випила ще.

— Сашка, — відповіла вона. — Я чекаю свого коханого.

— То-то ж бо й воно, що свого коханого! А він покинув тебе та, напевне, вже давно забув, як тебе звати.

— Ні, — похитала головою Соня. — Кохання не вмирає, бо воно вічне. Та чи тобі це зрозуміти?

— Куди ж бо мені зрозуміти! — пхикнула Галя. — Я знаю напевне, що коханням ситий не будеш. Дарма, що у мене чоловік набагато старший, дарма, що не гарний на вроду, але я завжди й гарно вдягнена, і добре взута. І в холодильнику у мене миші не вішаються. А що з твого кохання? Що ти маєш від нього?

— Що я маю? — Соня зневажливо подивилася на Галю. — Маю надію. Сподівання. Чекання. Життєві сили. Я маю те, чого не маєш ти.

— Маячня! — махнула рукою Галя.

В цей час повернулися чоловіки. Стас запросив Софійку на танець. Дівчині не хотілося більше розмовляти з Галею, бо було видно, що вони не порозумілися, тому Соня погодилася.

Софійка була від нього так близько, що Стас знову відчув її п'янкий запах. Чим пахло її волосся, що так приємно лоскотало щоку? М’ятою? Вишневим цвітом? Вранішньою свіжістю чи стиглими яблуками? Він мав змогу торкатися її' руки. Вона була ніжною, теплою та м’якою, як у дитини. Друга його рука тримала Соню за талію і Стас вперше відчув, яке у неї пружне тіло. Від усього цього у нього крутилося у голові й на мить йому здалося, що він вперше у житті закохався.

— Соню, — прошепотів Стас. — Ходімо зі мною.

— Облиш, Стасе, — сказала вона, дивлячись кудись повз нього. — Не гай на мене часу.

— Поїхали до мене. Хочеш, я тебе познайомлю зі своїми батьками? Я скажу, що ти — моя наречена, і це буде правда. Можливо, перша правда у моєму житті.

— Не треба. Я нічого від тебе не хочу. Потанцювали та й досить.

Софійка пішла на своє місце. Галя, то ж бо Геля, про щось жваво щебетала зі своєю подругою. Софійка зрозуміла, що тут грошей їй не дадуть. Але дарма. Вона ще спробує в одному місці. «Безвихідних ситуацій не буває, — втішала себе Соня. — Треба вміти лише знайти цей вихід». Соня відчула, що задихається у цьому задушливому приміщенні, що їй бракує свіжого повітря. Дівчина попрохала Галю вийти з нею надвір. Подруга щось прошепотіла Стасові у вухо та потягла Соню за собою.

— Сумочка, — згадала Соня, — я забула свою сумку.

— Облиш. Що з нею станеться? Там усі свої.

Соня йшла за Галею кудись по темному коридору. Підлога під нею трохи похитувалася та від випитого шампанського шуміло у голові. Вона не помітила, як Галя завела її в якусь кімнату, де було вимкнене світло. На мить Софійка загубила подругу з поля зору. Натомість, загорілося світло і вже перед зачиненими дверима стояв посміхаючись Стас. Дівчина рвонула до дверей, але хлопець перекрив вихід своїм тілом.

— Пусти! — дівчина наказала, не попрохала.

— Ні, — посміхнувся Стас. — Пташечко, клітку зачинено.

Софійка озирнулася та побачила, що знаходиться у кімнаті на кшталт готельної. Про це свідчило величезне акуратно заправлене ліжко посеред кімнати, велике дзеркало на стіні та шафа-купе для одягу.

Стас схопив Соню в обійми, намагаючись поцілувати. Він весь пашів від бажання оволодіти нею. Дівчина всіма силами запручалася, намагаючись відштовхнути нахабу та прорватися до дверей. Від її пружного тіла, що було так близько, хлопець зовсім втратив розум та намагався схопити на руки, щоб віднести до такого бажаного ліжка.

— Відпусти, — пручалася Софійка, — бо буду кричати, кликати на допомогу!

— Ніхто не прийде сюди, — шалено шепотів він. — Скажи, що ти моя.

Соні вдалося вивільнити з обіймів праву руку й вона з силою вліпила хлопцеві по щоці смачний ляпас. Один, потім другий, третій. Хлопець закляк від несподіванки на місці. Такого він не очікував! За все життя його ніхто навіть пальцем не зачепив!

— Якщо ти мене зараз згвалтуєш, то решту свого часу гнитимеш у в'язниці! — кинула вона у гніві.

— Не вийде, бо мій батько — головний прокурор, — сказав він.

Стас відпустив дівчину, але від дверей не відійшов. Розчервоніла, з розтріпаним волоссям, з палаючими від гніву темними очицями вона була прекрасна!

— Соню, я кохаю тебе, — сказав він тихо.

— Не бреши мені та й сам собі, — зневажливо мовила дівчина. — Ти не вмієш кохати, бо не знаєш, що таке кохання.

— Чому ти так думаєш?

— Бо якщо б знав, то зрозумів би мої почуття. Я кохаю іншого, і ти це знаєш.

— Іншого? Кого? Вітра в полі? Та він покинув тебе напризволяще. Тебе й твого помираючого старого!

У Софійки закипіло все всередині від гніву та такої несправедливості. Не роздумуючи вона знову вліпила йому ляпаса.

— Не смій так казати! — несамовито закричала вона. — Чуєш?! Не смій!

— Йди! — Стас відчинив двері. — Котись під три чорти! Кому ти потрібна, селючка у старому платті?! Приповзеш до мене за допомогою. На колінах будеш плазувати переді мною, до землі будеш кланятися, — прошипів він.

— Не дочекаєшся! — скрикнула Соня, біжучи навмання кудись по коридору.

Вона вискочила на вулицю та вдихнула повітря на повні груди. Її сумочка з гаманцем залишилася там, всередині приміщення, в яке вона більше не повернеться. Насправді, в гаманці були гроші лише на зворотну дорогу, але назад нема ходу. Софійка спіймала таксі та поїхала до села.

Охолонувши, їдучі в автівці додому, вона подумала, що ця поїздка виллється їй в копійчину. Але дарма. Дарма, що вона віддасть таксистові майже всі заощадження, що тримала вдома. Головне, швидше повернутися до рідної домівки, щоб не бачити та не чути ані Стаса, ані Галі, чи пак, Гелі.

Розділ 22

Софійка їхала до незнайомого села під назвою Олександрівка. Трясучись у старенькому «ПАЗІ» по грунтовій дорозі, вона до цього часу дуже хвилювалася та не могла зрозуміти, як у неї вистачило сил зробити такий вирішальний крок.

У Олександрівці жила її мати Агафонова Ольга Андріївна. Що вона знала про неї, окрім прізвища, ім’я та по-батькові? Майже нічого. Лише те, що та колись вела розпутне життя. Але це було давно. А час має властивість змінювати людей. Можливо, мати вже шкодує, що так вчинила з нею?

А ще Соню хвилювало те, що доведеться, можливо, вперше в житті звернутися до незнайомої жінки зі словом «мама». Від цієї думки ставало якось лячно. Таке просте, а водночас, складне слово «мама».

Дівчина зійшла на зупинці й огляділася навколо, підставивши під вітерець своє обличчя. Село було перед очима, як на долоні, бо зупинка була на пагорбі, а хатини розкинулися, розляглися вздовж дороги, розсипалися по балці, потонули у зелені з домішками золотавого кольору. Десь внизу блищала на сонці невеличка річечка, яка згори здавалася тихою та спокійною.

Софійка угледіла чоловіка, який йшов дорогою. Вона підійшла до нього, як водиться в селі, привіталася, запитала, де живе Агафонова Ольга. Той розповів, як знайти її хату, й Соня пішла понад будинками. За дерев'яним парканом вона побачила невеличку хатку, яку, мов гігантська парасолька, накривала величезна липа. У грудях шалено калатало серце, коли Соня зважилася постукати залізною клямкою.

— Є хтось вдома? — погукала дівчина чужим, дрижачим голосом. Загавкав песик, і на подвір’ї з’явилася вона, її мати. Сумнівів ніяких не було. Таке ж золотаве хвилясте волосся, як і у Соні, така ж худенька, дуже схожа на Соню, але під очима синюваті кола, лице не свіже, жовте, змарніле. Напевне, жінка одразу пізнала гостю. Вона завмерла посеред двору, потім чомусь почала швидко-швидко терти руки фартухом.

— Можна? — Софійка першою опанувала себе.

Жінка підійшла, відчинила хвіртку й одразу кинулася обнімати дівчину.

— Соню, Соню, — повторювала вона та почала плакати. — Доню моя…

Серце дівчини наповнилося щемом. Дівчина в що хвилину пошкодувала, що не приїхала раніше. Жінка їй здалася такою безпорадною, нещасливою та сумною.

— Ходімо, ходімо до хати, — запросила вона. — Шарику, перестань лапати! А кістка тобі в глотку! Не звертай на нього, Соню, уваги, він не кусається.

Софійка зайшла до хати й у ніс одразу ж вдарив стійкий запах перегару.

— Не звертай уваги, — сказала жінка. — У нас не прибрано. Ми ж не чекали гостей. А у селі, сама розумієш, роботи непочатий край.

Жінка заметушилася, згрібаючи розкиданий брудний одяг зі стільців. На розкиданому ліжку стара ватяна ковдра без пішви,[Пішва — підодіяльник] на столі — пожовклі газети, недопита пляшка горілки, старі, жовті перестиглі огірки та заляпані брудними пальцями чашки.

— Ну, як ти, доню? — жінка сіла напроти.

Лише тепер Софійка побачила, як багато зморшок на її жовтому обличчі, а під очима сині кола. Жінці ще не було й сорока років, а вона виглядала на всі шістдесят.

— Я? Потихеньку. А як… ви?

— Ми? Теж помаленьку. Чоловік на роботі, ходить на шабашки. Знаєш же, як воно зараз. Роботи путньої не знайдеш, то ходить на будівництво, підсобою працює. А ти вивчилася? У місто виїхала?

— Ні. Живу, де й жила.

— До цього часу у селі? У тій самій хаті?

— Так.

— Заміжня? Дітки є?

— Ще немає.

— Овва! Яка красуня й одна? А хлопець у тебе є?

- Є.

— То онуків скоро чекати?

— Побачимо, — відказала Соня й знизала плечима.

— Знаєш, доню, ти на мене зла не тримай. Я не винна, що так життя склалося.

— Я не тримаю.

— Одним випадає доля гарна, живуть все життя, як сир у маслі купаються, а мені… Така у мене доля. Молодець, що приїхала. Справді, ти — молодчина. Я довго чекала на нашу зустріч.

Софійка дивилася на матір, намагаючись зрозуміти, чи та з нею щира, але не могла стримати хвилювання і нічогісінько не розуміла.

— Чому ж ви не приїхали до мене?

— Чому? Чому? — жінка схлипнула, налила собі у брудну чашку горілки. — Будеш?

— Ні. Я не п’ю.

— А за зустріч? Чи ти не рада мені? — запитала жінка та, не чекаючи відповіді, перехилила чашку. Вона скривилася, поморщила носа, відкусила шматок огірка й одразу ж виплюнула на газету. — Гіркий! Бачиш, до чого дожилися? Поїсти в хаті нема чого. Може, вип’єш? За компанію, лише п’ять крапель.

— Ні, дякую. Так чому ж ви до мене не приїжджали? — Софійка повторила запитання, відповідь на яке чекала стільки років.

— Куди їхати? До батька, який мене не хотів бачити? Він вигнав мене, як собаку, бо, бачите, йому не подобалося, як я живу. А я хотіла жити так, як мені до вподоби. Чи я не так кажу?

— У вас була я.

Жінка налила собі ще, випила, вже не закусуючи.

— Чи ти думаєш, що я не пам’ятала про тебе? Я про тебе лягала спати та вставала весь час думаючи. І про Петруся ніколи не забувала, — жінка розпустила нюні.

— Про Петруся? Хто він такий?

— Це я його так назвала, — вона витерла сльози долонею. — Свого синочка, твого братика. А взагалі, офіційно, коли я його полишила, то він ще не мав імені.

— Де… Де ви його полишили? — впалим голосом запитала Соня.

— Де? Де? В пологовому будинку. Де ще можна? — буркнула жінка. — Тільки ти про це нікому на селі ані гу-гу. А то я підпила, розпустила язика. Добре?

— Добре. У мене, виходить, є рідний брат?!

— Десь є. Я не знаю де він, з ким він. Розумієш, доню, я тобі розповім все, як на сповіді. Ти мене, як жінка, зрозумієш. Мені треба висловитися, виплакатися, комусь пожалітися, бо камінь на душі маю. Якби не вона, — жінка кивнула на пляшку, — збожеволіла б давно. Я вже жила зі своїм Миколою, коли трапилося так, що завагітніла. Спочатку все було добре, а потім він як сказився. Не моя, каже, дитина у тебе буде і все! Аборт робити вже запізно було, то я й приховувала від сусідів свою вагітність. Жаль було Пєтєчку залишати у пологовому будинку, жаль. Гарний був хлопчик, красивий, повненький, чорнявий. Так, не рудий, як ми з тобою, а чорнявий — це я точно пам'ятаю. Він на три роки молодший тебе, так, точно на три.

— І ви його полишили там?

— А що мені було робити? Микола сказав, що краще нехай держава виховає дитину, аніж я його колись придушу. Я вчинила правильно. Чи не так?

Жінка вилила в чашку останню горілку, покрутила у руках порожню пляшку, випила, задоволено прицмокнула.

— Спочатку я гадала, що перебіситься мій Микола та й заспокоїться, а я тоді поїду та заберу синочка додому. Поїхала я до міста десь за місяць, щоб навідати дитину. Приїжджаю і дізнаюся, що його вже усиновила якась заможна родина.

З жінки знову полилися горохом п'яні сльози.

— Тепер я не знаю, де мій Пєтєчка, а, може, він і не Пєтєчка, то грець з ним! Що було, то було. Ти як, доню?

— Я-то добре, а ось дідусь — не дуже.

— Помер?

— У нього інсульт. Лежить прикований до ліжка. На лікування потрібно багато грошей, то я приїхала до вас просити допомоги, — одним подихом випалила Софійка.

— Так ось, чого ти приїхала, — жінка похитала головою. — Грошей просити, — помовчала. — А я думала, що захотіла рідну матір побачити, запитати, чи добре їй мається, чи не потрібна яка поміч.

— Якщо зараз не продовжити лікування, то дідусь може назавжди залишитися лежати у ліжку, — не зважаючи на її докір, продовжувала Соня. — Мені дуже потрібні гроші на ліки.

— Ти працюєш?

— Так. Звичайно ж.

— Де?

— Поштаркою.

— Зарплатню отримуєш?

— Звичайно. Але я вже взяла в борг під зарплатню. Мені ще потрібні гроші.

— А я не працюю. І не тому, що лінива. Я до роботи хвацька! Тобі дід говорив про це?

— Так.

— А ще що розказував? Що я розпусниця?

— Це неважливо, принаймні, зараз.

— А я не розпусниця. Я хотіла простого жіночого щастя. Мені хотілося, щоб мене кохали, щоб я його кохала. Я не винна, що на моєму шляху одні бидла попадалися. Чи я винна? Ось скажи мені, доню, в чому моя провина? — жінка дихала перегаром в обличчя дівчини. Та не витримала, відсунулася від неї якнайдалі.

— Мій дідусь, ваш батько, зараз потребує невідкладної допомоги.

— У мене немає грошей. Нема і все! Де ж я їх візьму? Микола що заробить, то все його. А я що? Я — ніщо, так, пусте місце.

— Воно й видно, — тихо сказала Софійка, а вголос промовила: — Виходить, ви мені нічим не допоможете?

— І рада б, доню, та нема чим. Хочеш, я тобі картоплі внесу?

— Дякую, у нас своєї вдосталь, — Соня піднялася. — Я, напевне, піду.

— Добре, добре. Воно, можливо, й на краще. Допомогти я тобі не зможу, а ось про тебе мій Микола не знає. Навіщо йому все знати? Менше знає — краще спить. Чи не так, доню? — засміялася жінка, показавши відсутність передніх зубів.

Соня нічого не промовила у відповідь. Вона ще не знала, що робитиме далі, але те, що ніколи в житті не зможе назвати цю жінку матір’ю — знала напевне.

Жінка провела Софійку до хвіртки.

— Автобус буде за півгодини, — сказала вона. — Тобі не доведеться довго чекати. Доки дійдеш нагору, то він і прийде. А Миколі я скажу, що до мене родичка приїздила, бо сусіди все геть розплещуть. Ти не проти?

— Добре, — кивнула Соня.

Дівчина зупинилася, обернулася.

— Приїздіть до нас.

— Ага, — закивала жінка головою — Колись, коли будуть гроші на дорогу, Приїду.

— До побачення, — сказала Соня й пішла по дорозі. Вона знала, що мати ніколи до них не приїде.

— Соню! — окликнула її жінка.

Соня завмерла, чекаючи на теплі, жадані слова, повільно повернулася.

— Доню, ти не можеш дати мені на «маленьку»? В борг.

— На що? — спочатку Софійка не зрозуміла, про що йде мова.

— На «маленьку» самогоннику. Розумієш, мій прийде додому пізно, а в мене після вчорашнього так болить голова…, — жінка якось винувато посміхалася.

— Можу дати пігулку, — сказала Соня холодно та, не чекаючи відповіді, пішла геть.

Повертаючись додому, дівчина намагалася не думати про матір, щоб не краяти собі серце. Вона розмірковувала, де ще можна попрохати в борг. Майнула думка продати корову, та Софійка одразу ж відкинула цю думку. Кожного ранку вона здавала молоко. За нього платили мало, але щодня в домі була жива копійчина. Треба було знайти якійсь вихід. Вона повинна його знайти! Просто мусила!

…Коли вечір поклав тихі тіні на подвір’я та затишний сад, у дворі маячила одинока постать дівчини. Софійка дивилася в темне небо, де щербатий місяць рясно розсипав зорі по чорному полю. Там були дві яскраві зірочки. «Зараз вони, напевне, купаються в річці, — думала дівчина. — Можливо, на них в цей час теж дивиться мій коханий та думає про мене»…

Розділ 23

У Софійки не було іншого виходу. Рано вранці вона поцілувала сухеньку, безвольну, з покрученими суглобами руку діда та вислизнула з хати. Цього чудового сонячного дня заради спасіння дідуся вона стала жебрачкою. Дівчина йшла від хати до хати, як і кожного дня, коли розносила по домівках листи, газети та журнали. Зараз вона не давала, а просила. Прохала людей допомогти, хто чим може. І люди давали дівчині гроші. Хто протягував п’ять гривень і, ніби вибачаючись, говорив, що не може дати більше. Хтось давав дві-три гривні та сором’язливо відводив очі в бік. Інші не шкодували останнього та віддавали все, до послідньої копійчини. Дівчина була вдячна кожній копійці, розуміючи, що більшість жителів села у скрутному матеріальному становищі. Тут залишилися жити в основному люди похилого віку з мізерними пенсіями. Лише у кого ще залишилися сили тримати хоча б якесь господарство жили трохи ліпше. А хто ніс на собі тягар більшого господарства робили це заради допомоги своїм дітям, які випурхнули з рідного села та поїхали шукати кращої долі у великих містах.

Софійці було безмежно соромно та прикро. Ніколи в своєму житті дівчина не відчувала себе такою приниженою. Сором пік зсередини, вона червоніла, ніяково кліпала очима, заїкалася, але не забувала щиро дякувати односельцям. Зважитися на такий відчайдушний крок змусила її біда. Їй потрібно було будь-яким чином підняти з ліжка хворого дідуся, щоб потім поїхати до коханого. Він, як і дід, потребував її допомоги — це Соня знала напевно. Вона навіть уявити не могла, що з ним трапилося, але в тому, що коханий був у біді, дівчина ані на крихти не сумнівалася.

І вона знову йшла від хати до хати, спотикаючись, бо все хиталося навколо, з червоними від жару щоками, нічого не бачачи перед собою від сліз, що застилали весь білий світ. Гроші, що подавали люди, швидко клала до сумочки, бо обпікали долоні. Гроші жебрачки.

Софійка не оминула садибу Олексія Павловича. Чоловік в цей час сидів на балконі другого поверху свого новозбудованого будинку, підставивши обличчя приємним теплим промінцям сонця. У дворі поралася його дружина, до якої Софійка звернулася з проханням допомогти. Голова добре чув прохання дівчини. Він невдоволено покинув своє тепле містечко та спустився вниз. Підізвавши жінку, Олексій Павлович пошепки дав їй якусь вказівку. Та хутко кудись побігла та швидко повернулася з грошима в руках.

— Тут сто гривень, — сказала жінка голосно і вже тихо додала: — А це від мене, бери, але так, щоб він не почув.

Жінка тицьнула дівчині дві купюри по двісті гривень. Соня з вдячністю подивилася на жінку, вголос подякувала, ненароком кинувши погляд на балкон. Олексій Павлович вже сидів на своєму улюбленому місці в шезлонзі в блаженстві прикривши очі…

Дівчина одразу ж побігла до аптеки та накупила ліків для діда. Також заскочила до фельдшерки та заплатила тій наперед на цілий тиждень. Прийшовши додому, Софійка перерахувала решту грошей та сховала у шухляду стола на чорний день.

Лише після цього вона відчула, що дуже-дуже стомилася. Втома сковувала все її тіло. Були несамовито важкі руки, ноги, тіло, голова і навіть повіки. Не залишилося сил навіть для того, щоб відкрити очі. Сидячи в кріслі, дівчина відчула, що попала в міцні обійми сну. Вона зробила надзусилля, щоб підняти важкі повіки, але марно…

Розділ 24

Софійці наснилася зоряна тиха ніч. Вона та Сашко біля річки сидять на похиленій вербі. Слів не потрібно. Та чи потрібні вони закоханим? Кохання не потребує красивих слів, воно вміє говорити серцем, душею, очима. Їм все зрозуміло і так. Як же добре бути поруч одне одного, відчувати тепло тіла, вслуховуватися у подих, вгадувати думки! Вона чує, як б’ється серце її коханого, як стугонить у грудях її власне. Ось їхнє дихання зливається в одне тіло і вже замість стукоту двох сердець з’являється одне на двох. Чи, можливо, вони так б’ються в унісон?

Дві бешкетниці-зірки, майнувши у небі золотавими хвостами, пірнають у воду, виниряють і знову пірнають. Софійка готова закластися, що чула їх голоси, схожі на звуки тонкоголосого дзвіночка. Зірки щасливо сміються, бо їм дуже добре. І Соні теж добре. Бо поруч — надійне плече Сашка та у них одне на двох серце. Але її хтось кличе. Софійка не хоче, щоб хтось заважав їхньому щастю. «Напевне, — думає вона, — мені здалося». Ти чий це голос? Він знайомий до болю, до щему в серці, але чомусь дуже тихий та хрипкий.

— Дзиго, дзиґо, — повторює голос кілька разів.

Дівчина десь чула цей голос, він знайомий їй до болю, до щему в серці. Вона намагається згадати чий це голос, але сон знову стискає її в своїх обіймах. «Треба прокинутися та згадати», — мигає у підсвідомості, але відкрити очі сил не вистачає. Чому такі важкі повіки? І чому цей голос заважає їй спати? Чи не можна дати їй спокій хоча б ще на кілька хвилинок?

— Дзиґо, дзиґо, — знову кличе знайомий голос, але виснажена дівчина не може підняти важкі повіки та згадати, чий же це голос заважає їй відпочивати. І раптом Соня все згадує. Блискавкою проноситься думка — це кличе її дідусь! Вона прокидається, але не хоче розплющувати очі. Сон прекрасний — реальність така гнітюча. Як шкода, що сон так швидко минув!

— Дзиго, — чує вона, але все ще думає, що це продовження сну, бо вже свідомо розуміє, що дідусь скований паралічем та не може говорити.

— Дзиго.

Софійка розплющує очі та швидко підхоплюється з місця. Сну, втоми як і не було. Вона дивиться на обличчя діда та не вірить своїм очам. На неї дивиться дідусь, а на його змарнілому обличчі грає легенька, така довгоочікувана посмішка. Соня все ще не йме віри та протирає очі руками.

— Дзиго, — знову повторює дід. — От соня!

— Дідусю, — Соня зрозуміла, що це не сон, до неї наяву звертається дідусь!

Дівчина впала на коліна перед ліжком, почала цілувати натруджені руки, такі рідні зморшки на обличчі.

— Діду, діду, дідусю, — без кінця повторювала вона, не в силах нічого більше сказати. Вона сміялася та одночасно плакала від щастя.

— Ну, досить, досить, — каже тихенько дідусь. — Від твоїх сліз другий потоп почнеться.

Помітно, що слова дідусеві даються ще важко, вони нечіткі, але хіба це важливо?

— Діду, — нарешті Соня опановує себе та свариться пальцем. — Якщо ти ще раз надумаєш мене так лякати… Якщо ти…

— Що тоді мені буде? — дід намагається посміхнутися.

— Я тебе відшмагаю, як шкідливого кота! — випалює Софійка. — Не смій більше так робити! Ти чуєш мене? Усе зрозумів, чи ще раз повторити?

— І довго я лежу правцем?

— Не дуже, — відповідає Соня та знову сміється й плаче.

До самого вечора вони розмовляли. Софійка не хотіла розповідати дідові про те, як просила по селу гроші, ходячи в прямому сенсі з протягнутою рукою, як їздила до вже колишньої подруги, яку поміч надав голова сільради.

— Мені ще б Ольгу побачити, — дідусь вперше назвав свою дочку по йменню, а не сказав «твою матір».

— Я була у неї, — зізналася Софійка. — У неї все добре. Вона сумує за тобою та дуже хоче побачити.

— Чому ж сама не приїхала?

Софійці крутилося на язиці збрехати дідові, що та приїздила його навідати, коли він був непритомний, але одразу ж згадала бабу Параску. Та все знає, і брехня буде розкрита, а Соні менше всього хотілося засмучувати дідуся, який, можна сказати, повернувся з того світу.

— Розумієш, як на лиху годину, вона підвернула ногу, — мовила вона тихо. — Нічого страшного, але тільки зможе на неї ставати, одразу ж приїздить до нас. Вона дуже шкодує, що так повелася… з нами. Навіть грошей дала тобі… трішки.

Софійка не хотіла брехати, але так кортіло потішити дідуся! Вона взагалі не вміла брехати, але зараз зробила це чи не вперше в житті. Збрехала та, на свій подив, навіть не почервоніла, не відчула докору сумління.

— Справді? — запитав дід і в цьому слові було стільки задоволення, що Соня ладна була брехати ще й ще.

— Не дуже велику суму, — продовжила дівчина. — Бо я не могла забрати усі гроші, бачачи, що у неї хвора нога.

— Правильно вчинила.

— Я теж так розсудила.

— Як вона живе? Чи є сім’я?

— Звичайно! Чоловік у неї гарний, працьовитий, непитущий. Лише на свято може випити сто грамів і то лише не міцного вина. Він любить «Кагор», каже, що церковне вино не зашкодить здоров’ю.

— Так, так, — задоволено сказав старий. — А яка у них хата?

— Невеличка, але така охайна, чистенька. Затишно у них, як у раю!

Софійка помітила задоволення дідуся. Напевне, розлучення з донькою на довгі роки каменем давило йому груди. Тепер він почув добрі новини. Соня розповідала дідові те, що він хотів почути за довгі часи очікування. Заради цього блаженного задоволення на дідусевому обличчі дівчина зараз ладна була плести, що завгодно! Але коли мова пішла про Сашка, збрехати не могла. Довелося зізнатися, що до цього часу від нього не було жодної звістки.

— Ти впевнена, що він тебе не покинув? — обережно запитав дідусь.

— Так. Серцем відчуваю, — відповіла Соня.

— Тобі треба поїхати до нього та про все дізнатися.

— Обов’язково поїду, але не зараз. На кого ж я тебе покину?

— Обіцяй мені одну річ.

— Обіцяю, — посміхнулася Софійка. — Проси, що завгодно. Сьогодні такий день, що я ні в чому тобі не відмовлю.

— Того дня, коли я самостійно вийду на ганок, ти поїдеш до нього.

— Добре, — Соня ствердно закивала головою.

— Тоді доведеться мені постаратися, — дід посміхнувся. — А то так належався, що всі боки аж тріщать, а сил зовсім немає.

— Будуть, будуть сили, — Соня погладила руку старого. — Тепер у нас з тобою на все знайдуться сили.

Розділ 25

«Добре, що дідусь приліг відпочити», — подумала Софійка, побачивши, як біля їхнього двору різко загальмував, здійнявши стовп дорожнього пилу, чорний «Джип» Стаса.

Вона нишком вийшла з двору, причинивши за собою хвіртку.

— Чого тобі? — невдоволено запитала дівчина Стаса, який поважно вийшов з салону автівки.

— Гарна у мене тачка? — Стас примружив очі, з неприхованою цікавістю розглядаючи Соню.

— Гарна. Що з того?

— У тебе ніколи такої не буде.

— Не велика біда.

— Мені жаль таких, як ти.

— Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву.

— Я не вовк. Хочеш, я подарую тобі свій «Джипик»?

— Не хочу.

— А якщо просто так?

— Ніяк не хочу.

— Чому?!

— Бо від тебе нічого не хочу, — Софійка зробила притиск на словах «від тебе».

— Ось, — Стас покрутив на пальці ключі від автівки. — Я залишаю їх тобі. Документи на «Джип» давати?

— Подавися ти своїми документами й ключами разом! — кинула Соня.

— Якщо не приймеш мій дарунок, то я його спалю.

— Не спалиш, бо жаба задавить.

— Ти так гадаєш?

— І до ворожки ходити не треба.

— Так ти береш подарунок чи мені його спалити зараз же?

Софійка помітила, що у Стаса з’явився якийсь злий, несамовитий вираз на обличчі. Дівчина перелякалася та продумала, що, напевне, перегнула палку.

— Послухай, Стасе, — спокійно сказала Соня. — Ти або п’яний, або навіжений. Не говори дурниць, а їдь своєю дорогою. Поплескали язиками та й досить.

— Я ніколи, запам’ятай, ніколи не плещу язиком. Якщо я щось сказав, то так і буде. Я пропоную тобі без усяких домовленостей прийняти від мене подарунок. Ти береш його?

— Ні, — Софійка похитала головою. — Я піду. Дідусь може прокинутися.

— Стій! — наказав Стас.

Він швидко витяг звідкілясь каністру та швидко почав обливати автівку бензином.

— Отямся, Стасе! — скрикнула не на жах сполохана Соня. — Не роби цього!

— Не робити? — Стас не зважав на її слова. — Як це не робити, коли повинно бути так, як я сказав! Все буде так, як хочу я! Я сказав, що спалю цю кляту тачку, то й нехай горить синім полум’ям! Ти думаєш мені шкода? Ні! Ані трішечки! Я хотів її подарувати тобі, то шкодуй ти, що відмовилася від такого дорогого подарунка! А я ніколи ні про що не шкодував і надалі не буду!

Софійка не встигла нічого сказати, як Стас присів та чиркнув запальничкою. Вогонь швидко побіг доріжкою з бензину, дістався автівки. Соня дико скрикнула.

— Тобі ніхто, чуєш, ніхто в житті не зробить такий подарунок! — несамовитим голосом закричав Стас та швидко побіг до річки.

Він зупинився біля річки, сів на дерев’яне кільце зі спиляної верби, відхекався. Хлопець тремтячими руками дістав цигарку, поліз до кишені за запальничкою. Її там не було. Стас жбурнув цигарку під ноги, з силою її придавив кросівкою. Потім дістав мобільного телефона.

— Привіт, тату, — сказав він. — У мене неприємності, але цього разу я, клянусь тобі, ні в чому не винен… Що сталося? Одна сільська дівиця у мене закохалася по самі вуха. А що я їй міг відповісти, коли у мене є Ірина? Я їй відмовив, то вона… вона спалила мого «Джипа»… Так. Вщент. Благаю тебе виклич міліцію. Вона повинна відповісти за все. За все, що накоїла… Дякую, тато. Я знав, що ти допоможеш.

Розділ 26

Софійку ніхто не хотів вислухати. Вона благала, вмовляла людей у міліцейській формі розібратися та не заарештовувати її, але марно. Ті взяли покази свідків — відпочивальників біля річки та самого потерпілого й металеві двері з гуркотом зачинилися за нею.

За одну ніч вона мало не збожеволіла. Десь там залишився один вдома дідусь Андрій. Він вже міг потроху, за допомогою милиць пересуватися по хаті. Вчора він перший раз самостійно вийшов на ганок та заявив, що дівчина повинна дотриматися свого слова. Софійка побачила при денному світлі, який він став худий та змарнілий. Лікар, який нещодавно приїздив, сказав, що це не страшно. Потрібно й надалі продовжувати лікування, тоді все буде гаразд.

Дівчина благала Бога, щоб до їхньої хати нагодилася баба Параска. «Вона, напевне, почула про спалену машину, то ж одразу прибігла побачити все на власні очі, — розмірковувала Соня. — А це значить, що зайде до хата та не полишить дідуся самого». Ця думка її трохи заспокоювала, але інша дуже турбувала. Софійка боялася, що у діда знову трапиться напад. Тоді всі її старання та приниження виявляться даремними, а дідусь навряд чи повернеться з того світу ще раз.

Сльози душили дівчину так, що вона ридала та схлипувала цілу ніч, яка здалася їй цілою вічністю. Коли прийшов ранок, вона вже не плакала, бо вилила всю журбу сльозами. На зміну розпачу прийшов спокій. Але це був нездоровий, оманний спокій. Соня відчувала, що ще трішки й вона не витримає, полишить це життя, бо вже стомилася. Стомилася жити, щодня, кожної години боротися за життя. Прийшла апатія. Соня стомлено прикрила очі. «Мені байдуже, що зі мною буде, — думала вона. — Хочу лише забуття».

Чи то вона забулася у тривожному сні, чи задрімала, як прямісінько перед собою побачила Сашка. Він посміхався, простягав до неї руки.

— Я стомилася. Я більше не можу так жити. Просто не хочу, — прошепотіла дівчина.

Вираз обличчя коханого змінився, він став сумним.

— А як же я, Сонечко? Як наше кохання?

— Буду благати зорі забрати нашу любов у вічність…

— Ти потрібна мені, Сонечко. Мені погано без тебе. Допоможи мені, — долинув до неї звідкілясь здалеку знайомий до болю голос.

— Коханий, не йди! Зачекай! — скрикнула Соня та підхопилася з місця.

Дівчина озирнулася. Навколо нікого не було. Лише одна вона самотня та схвильована за металевими дверима в чотирьох стінах з маленьким віконечком з гратами. Соня тяжко зітхнула, але тепер знала напевне: за своє життя під сонцем вона буде боротися до кінця, чіплятися за нього зубами, руками, здирати нігті до крові, до болі, як колись на Майдані в Києві.

Розділ 27

Здається, все сходилось та було схоже на правду. Друзі Стаса були свідками, як знехтувана, оскаженіла від нерозділеного кохання дівчина з села облила бензином та спалила «Джип». Всі хлопці дали покази у відділку. У дівчини не було свідків, але вона свою провину заперечувала. Стас, здається, теж був не в доброму гуморі. Він став тихий, не огризався батькові та був засмучений від того, що залишився без автівки. Але щось тут було не так і Андрій Андрійович це відчував нутром. Він дуже багато працював з різними людьми та іноді, попри всі незаперечні докази, інтуїтивно відчував невинність людини. Будучи депутатом вже не один рік, спілкувався з багатьма людьми. Бувало, що звернеться людина за допомогою, а він відмовляв, бо відчував, що вона лукавить. Андрій Андрійович знав, від кого взяти хабара, а від кого ні. Якби не міг розпізнавати щирість та хитрість від правди, то вже б давно позбувся й посади, й посвідчення…

Зараз він відчував брехню. Нею несло від Стаса та його, так званих, друзів. Хоча йому було жаль порушувати відносний спокій в домі, прокурор вирішив дізнатися правду. Тим паче, він знав, що затишшя буває завжди перед бурею. Андрій Андрійович, щоб розвіяти всі сумніви, вирішив сам зустрітися із затриманою дівчиною.

Прокурор постукав у двері кабінету № 2, де в цей час слідчий брав покази у дівчини, та, не чекаючи дозволу війти, за звичкою широко розчинив перед собою двері. Андрій Андрійович закляк на місці та мало не випустив від несподіванки з рук чорну шкіряну теку. Перед ним за столом, напроти слідчого, сиділа рудоволоса молода жінка. Та сама жінка, яку він бачив один раз в житті багато років тому, але запам’ятав назавжди. Це вона покинула маленького Стаса в пологовому будинку!

Андрій Андрійович кілька хвилин знаходився у стані оціпеніння, коли паралізовані не лише м’язи тіла, а й здатність мислити.

«Маячня, — була його перша думка, коли він трохи опанував себе. — Пройшло понад двадцять років, а цій дівчини зараз стільки ж».

Прокурор попрохав слідчого залишити його тет-а-тет із затриманою. Дівчина дивилася йому прямо у вічі. Були у тому погляді й одчайдушність, і глибокий смуток, і жага до життя та надія одночасно.

— Я хочу знати всю правду, — сказав Андрій Андрійович, сідаючи напроти Соні.

— Я її розповідаю, але тут мені ніхто не вірить, — сказала Софійка та сумно посміхнулася.

— Якщо ти мені розповіси правду, я повірю.

— Про що мені розказати? З чого починати?

— З анкетних даних.

— Агафонова Софія Андріївна, — почала Соня стомлено.

Дівчина називала свій вік, місце народження, але Андрій Андрійович вже не чув її слів, бо в голові зашуміло й думки сплуталися в павутиння. Те ж саме прізвище, по-батькові теж Андріївна, але ім’я… Здається, ту жінку звали Ольгою. Чи Софією? Збіг чи ні?

— Хто твої батьки? — запитав прокурор глухим низьким басом та сам не пізнав свого голосу.

— Я живу з дідусем Андрієм. Розумієте, він зараз ледь-ледь почав ставати на ноги після інсульту…

— А мати? Батько? Вони є у тебе?

— Напевне, мати мене записала по-батькові Андріївною, бо так звуть мого діда, її батька. А хто мій батько? — дівчина знизала плечима. — Напевне, вона й сама не знає.

— З ким… ти зростала? — з надзусиллям видавив із себе Андрій Андрійович, бо спазми здавили горло.

— Скільки себе пам’ятаю, зі мною завжди поруч був дідусь.

Андрій Андрійович не зводив очей з дівчини. Він відчував, як від неї віє щирістю. Він давно забув про це почуття, бо звик не довіряти людям. Поруч не було нікого, кому можна було відкритися, поділитися думками, переживаннями, ваганнями та навіть радістю. Іноді, коли на душі було тяжко, він йшов до сауни, де зустрічався з Анжелкою. Вона була трохи дурнуватою, але гарна вродою, так собі, звичайна дорога повія з гарними очима та тоненькою талією. Вона вміла слухати та, на диво, тримати язика за зубами. Там він хоча б на деякий час за випитою чаркою коньяку, міг розслабитися, поплакатися на гарному плечі Анжели та забути на якусь мить всі свої життєві негаразди.

Але ця дівчина було такою відвертою, по-дитячі наївною та по-дорослому розумною. Андрій Андрійович намагався бодай щось дізнатися про матір дівчини, але та уміло уникала відповіді. Він не помітив, як почав балакати з дівчиною не на службових правах, а на батьківських. І тоді дівчину прорвало. Вона почала розповідати все-все, починаючи з того часу, як поїхав її коханий хлопець, натомість у селі з’явилися (на лихо) відпочивальники.

Софійка й сама не зрозуміла, чим у неї викликав довіру цей незнайомий чоловік. Можливо, у неї на душі вже стільки усього накопичилося, що далі втримати було неможливо. До подробиць, не криючись, вона розповіла, як сумує за коханим, як Стас добивався її кохання й навіть те, як ходила по селу з протягнутою рукою.

Прокурор сховав свої руки під стіл, щоб дівчина не помітила, як він стис кулаки до болі так, що суглоби на них стали білими. Але Софійка була надто схвильована, щоб щось бачити.

Нарешті, розповіла Софійка й про свою матір. Сумніву майже не було. Агафонова Ольга, її мати, жила до цього часу в Олександрівці, у тому самому селі, куди їздив Андрій Андрійович.

— Мати… Ти у матері одна дитина? — запитав прокурор.

— Вона говорила, що народила хлопчика Петю та залишила в пологовому будинку, — відповіла Соня. — Спочатку я їй повірила, а зараз вже сумніваюся.

— Чому?

— Хто його знає? Чи правду казала, чи то була п'яна маячня.

— А коли? Не казала, коли вона народжувала? — запитав Андрій Андрійович та відчув, що стілець під ним чомусь заколихався й знову загуло у вухах.

— Плела, що десь за три роки після мене.

Сумніву не було. Софійка була сестрою Стаса. Андрій Андрійович відчув задуху. Щось здавило, запекло в грудях так, що неможливо було вдихнути повітря. Ще хвилина й він знепритомніє. Чоловік важко піднявся та, похитуючись, підійшов до відкритого вікна. Ковток свіжого повітря дав змогу йому дихати, але в голові шуміло ще дужче.

— Вам зле? — звідкілясь до нього долинув стурбований голос дівчини.

Від цього в Андрія Андрійовича защеміло в очах так, ніби в них зненацька сипнули жменю піску. Він стояв біля вікна, вдихаючи повітря на повні груди та намагався пригадати, коли та хто в останнє цікавився чи йому добре, чи погано. Намагався, але так і не згадав.

— Ні, — нарешті відповів він. — Бувало й гірше.

— Ви мені допоможете? — Софійка з надією подивилася на чоловіка, який викликав у неї довіру. — Мені обов’язково потрібно бути вдома. Нехай мене потім засудять за злочин, який я не скоювала, але зараз я потрібна дідусеві, як ніколи.

— Не хвилюйся, — відповів він, опанувавши себе. — Все буде добре.

Андрій Андрійович пройшов повз чергового відділку. У кімнаті очікування побачив літню жінку та якогось чоловіка. Бабця одразу ж хутко підхопилася з місця та потягла за рукав чоловіка. Вона підбігла до Андрія Андрійовича й одразу ж заторохтіла:

— Любий чоловіче, я бачу, ви — порядна людина. Розумієте, ми приїхали здалеку, з села, а нас ніхто не хоче слухати. Якщо ми досидимо тут до сутінків, то не зможемо повернутися додому. Не йти ж нам пішки? Та й чи дійду я, чи розвалюся, як трухлява деревина десь по дорозі? Чи не зможете ви нас вислухати?

— Взагалі-то…

— Я вас надовго не затримаю, — зраділа стара тому, що хоча б когось зачепила. — Тут сидить невинна людина. Розумієте, у нас у селі відпочивали мажори, гадаю, що ви знаєте, хто це такі. Так ось, один з них, якого звати Стас, спалив свою автівку, а всю провину переклав на бідолашну, ні в чому не винну дівчину. А Микола, йди сюди, боягузе, — старенька знову сіпнула за рукава чоловіка. — Сусід дівчини, все бачив. Він — головний свідок! І він знає, що то не Соня, а сам Стас підпалив своє авто. Сам, своїми очима Микола все бачив і готовий заприсягатися хоч перед самим Ісусом!

— Чому ж він одразу не розповів всю правду? — стомлено запитав Андрій Андрійович.

— Взагалі-то, Микола — порядний чоловік, — швидко заговорила бабця. — В Афганістані воював, нагороди має, поранення, але іноді, знаєте, як часто буває, зривається та п’є по кілька днів. Побачивши, як заарештували Соню, він злякався, що мажори його вб’ють. Зірвався, як завжди, то й пиячив сам собі у хаті, а потім не витримав, все мені розповів. Може б, мовчав ще й досі, так дякувати Богові, з’їхали з села ті нелюди. Я йому сказала прямо у вічі: «Боягуз ти, Миколо!». І це істина правда. Першого разу він злякався тих іродів, коли була його черга пасти корів. Воно й не дивно: сполохана ворона куща боїться…

— Добре, — відповів прокурор, зрозумівши, що стару й за день не переслухаєш. — Вас приймуть.

— Ви тут найстарший? — поцікавилася стара.

— Ні, але вас обов’язково зараз же вислухають, — пообіцяв Андрій Андрійович.

Розділ 28

Андрій Андрійович цього дня не повернувся на роботу. Він зателефонував секретарці та сказав, що в нього невідкладні справи. Додому не поїхав, а кружляв автівкою по місту, доки зрозумів, що треба десь зупинитися. Різні думки лізли в голову. Їх було так багато, що він на деякий час втратив пильність на дорозі та мало не потрапив в аварію. Чоловік припаркував машину біля невеличкого тихого скверику, стомлено сів на лаву.

Не давали спокою гнітючі думки. Двоє дітей однієї матері були протилежні, як два полюси. Соня така щира, добра, м’яка, роботяща, а Стас… Він любив його, як свою дитину, та від цього було ще болісніше. Як він міг виплекати такого егоїста? Можливо, Стас сам по собі був таким, але Андрій Андрійович не помічав цього? Чи, навпаки, дозволив йому одного разу сісти собі на плечі, а той ніжки звісив? Чи дитина відчула, що між ним та дружиною залізобетонна стіна непорозуміння та таким чином проявила свій протест?

Андрій Андрійович любив у всьому порядок. На його столі папери ніколи не лежали у безладі, ручка завжди мала своє місце, степлер — своє, книжки на полиці були виставлені в ідеальному порядку. Він міг із закритими очима безпомилково знайти будь-яку книгу. Його можна було б сміливо назвати педантом. Але зараз він зовсім заплутався. Чим далі він намагався привести свої думки в такий ідеальний порядок, як книжки в шафі, тим важче було це зробити. Було дуже багато питань і жодної відповіді. Хотілося з кимось поговорити, вилити все, що накопичувалося в душі роками, але, як виявилося, нікому. І тоді він зателефонував Анжелі.

…Сьогодні він перебрав. Андрій Андрійович відчував, що хильнув зайвого, але це дало змогу хоча б на мить забутися, відволіктися від гнітючих думок. Він говорив Анжелі все, що було на душі. Вона розуміюче кивала на згоду головою та з чарівною посмішкою пила мартіні маленькими ковточками.

— Задля нього я брав і беру хабарі, — Андрій Андрійович варнякав, не помічаючи, як сильно заплітається язик. — І мене не мучать докори сумління. Розумієш?

Анжела кивнула головою та від репетируваним красивим граціозним жестом відправила до ротика шматочок шоколадки.

— Якщо дають гроші, то значить, що їх мають вдосталь і з ними не шкода розлучитися. Хоча, грошей багато не буває. Правильно я міркую? І все для Стаса, все для нього. Я хотів, щоб він мав те, чого не мають його друзі. Але навіщо це було мені? І що тепер я маю? Сина егоїста? Брехуна, я маю брехуна.

Анжела посміхнулася, знизала плечима та грайливо закотила очі.

— Я не маю нічого. Я — жебрак.

— Ні-і-і, — проспівала дівчина та знову потяглася до келиха з мартіні. — У тебе багато грошей. Твій гаманець тріщить від «зелених». Я знаю, — Анжела грайливо посварилася пальчиком з нарощеними нігтями.

— Тепер я не маю друзів, не маю дружини, не маю сина, — не слухаючи дівчину, продовжив Андрій Андрійович.

— А я? — Анжела обвила його шию. — У тебе є я.

— Так. У мене є ти, — гірко посміхнувся він. — Я маю дівку-шльондру та радію з того. Дурень, я — набитий дурень!

— Ну-у! — Анжела легенько сіпнула його за вухо та удала на своєму обличчі невдоволення та образу.

— Геть! — Андрій Андрійович відштовхнув від себе руки дівчини. — Пішла геть! Ти мені набридла! Тобі теж потрібні лише мої гроші. Бери та згинь з моїх очей.

Він пожбурив гаманець в бік Анжели.

— Залиште мене всі! Я хочу побути наодинці, — закричав він та, похитуючись, пішов геть. Анжела підняла гаманець, невдоволено хмикнула.

— Козел! Старий козел! — кинула вона навздогін чоловікові, але той вже не чув її слів.

…Знайомий таксист доставив його додому, допоміг відкрити замок. Андрій Андрійович зайшов до вітальні, відкрив холодильник, дістав пляшку горілки та почав пити з горла. Як дістався свого ліжка — він не пам’ятав. І то було на краще. Йому хотілося забуття…


— Стасе, — сказав Андрій Андрійович, зайшовши вранці в кімнату сина. — Нам треба серйозно поговорити.

Стас вимкнув телевізора.

— Я слухаю тебе.

— Ти можеш бути цього разу зі мною відвертим?

— Так, — кивнув головою син на знак згоди.

— Я тебе зрозумію та чим зможу допоможу. Іноді люди заплутуються в житті і їм ні до кого звернутися за порадою. Але у тебе є я, твій батько. Я тебе дуже люблю та завжди намагаюся зрозуміти. Лише не треба мені брехати. Добре, сину?

— Гаразд.

— Розкажи мені про те, що трапилося в селі.

— Я уже все тобі розповів, — зітхнув Стас. — Скільки ще можна розказувати?

— Та дівчина тобі дошкуляла, чи все-таки, ти їй?

— Навіщо вона мені? Сам подумай! У мене є Ірка, з якою я колись поберуся.

— Та-а-к. А тачку ти сам спалив чи та дівчина?

— Я що? Ненормальний, чи що?! За кого ти мене маєш? Я можу, як і всі люди, робити помилки, але спалити свою новеньку автівку?.. Звичайно ж, це зробила вона. Тату, я навіть не знаю, як мені тепер їздити на навчання. Мені дуже незручно перед тобою, але зрозумій, що я не винен у тому, що сталося. Усі хлопці, мої друзі, мають свої тачки, а я… Якби ти бачив ту дівку! Вона божевільна нахаба! Я ще таких не бачив! Звідки я міг знати, що у неї клепки у голові не вистачає?!

Стас навіть не встиг зрозуміти, як трапилося, коли важка рука батька з усієї сили врізалася болем в його обличчя. Від удару він відлетів в інший бік кімнати. Стас від несподіванки спочатку сполохано витріщав очі, потім підхопився та підбіг до батька.

— Як?! — закричав він. — Як ти посмів?! Мене? Свого сина?

— Запам’ятай, сучий ти сину, — зціпивши зуби від люті, процідив батько. — Не смій наближатися до Соні на десять кілометрів. Не смій, бо…

— Бо що?! Що ти мені зробиш? Ще раз вріжеш по пиці? Давай, ти це можеш, ти ж все у нас можеш!

— Те, що зробив Тарас Бульба зі своїм сином Андрієм!

— Ха! Ха! Ха! — Стас істерично засміявся й тут же отримав ще один удар в обличчя.

— Автівку хочеш? — кинув йому Андрій Андрійович та скрутив дулю, тицьнув її в обличчя Стасові. — Ось тобі автівка!

— І не треба! — огризнувся Стас. — Я не буду ходити на навчання.

— То й не йди, — спокійно відповів чоловік. — На базарі повно вакансій вантажників.

— Я піду до мами!

— І для неї там робота знайдеться — продавчині оселедців з бочки. Гадаю, що у неї це добре вийде.

Розділ 29

Коли Софійка повернулася додому, то почувалася на десятому небі від щастя. Дідусь зустрів її на лавці під яблунею.

— Який ти у мене молодець, — говорила вона, подаючи дідусеві обід. — Я так хвилювалася за тебе.

— Відмий гниди після камери, — пошуткував дід. — Та збирайся до свого Сашка.

— Добре, але не зараз. Дай мені надивитися на тебе.

— Знайшла, на що дивитися! У мене ж тирса з кожної дірки сиплеться! — посміхнувся дід. — Я свого слова дотримався, тепер твоя черга. Баба Параска вже має досвід, як мені носа підтирати та горщика виносити, то ж можеш спокійно їхати.

— Спочатку я відпочину хоча б одну ніч. Добре? — посміхнулася Соня та погладила дідусеві руку з темними жилочками.

А ввечері все село облетіла новина. Олеся дізналася, що Стас її покинув. З горя дівчина ревіла так, що півсела чуло, а потім намагалася накласти на себе руки, наглитавшись пігулок. Кажуть, що бідолашна дівчина залишила записку, в якій написала, що пізнала кохання та тепер вже без нього не зможе жити. Добре, що вчасно нагодилася додому її мати. Спочатку жінка подумала, що донька міцно спить, а потім побачила записку. Олесю відвезли до міста, поклали в реанімацію. Фельдшер, що супроводжувала дівчину до лікарні, принесла звістку, що Олеся буде жити.

Розділ 30

Генерал Друзь пройшов повз молоденьку медсестру, що розкладала по чарунках ліки, кивнув головою. Дівчина привітно посміхнулася, бо вже не вперше цей чоловік заходив до лікарні навідати одного хворого.

Максим Іванович перетнув довгий коридор, який блищав щойно вимитим лінолеумом на підлозі. В кінці коридору знаходився кабінет головного лікаря психіатричної лікарні.

— Можна, Сергію Георгійовичу? — запитав генерал, прочинивши двері.

Лікар запросив його до кабінету, привітався за руку.

— Ну, як там Олександр? — вмощуючись зручніше на широкому шкіряному дивані, генерал одразу перейшов до діла.

— Як вам сказати? — відповів лікар. Він погаявся, зняв окуляри, неквапливо поклав їх на стіл, потер стомлені почервонілі очі. — Як і раніше. Його стан стабільний, але зрушень на краще поки що немає.

— Я привіз ще гроші. Прошу вас не шкодуйте їх на ліки, купуйте все, що потрібно, але приведіть його до нормального стану.

— Ви знаєте, що ми робимо все можливе. Зараз я його перевів до окремої палати. Там він буде сам.

— Це було необхідно?

— Гадаю, що так. Розумієте, Максиме Івановичу, Волошин пережив дуже великий емоціональний стрес. Зовні він здається спокійним, але кожен гучний, або різкий звук спричинює у нього нові напади. А в його стані навіть звук зачинених дверей сприймається, як вибух касетної бомби. В палаті, де знаходяться ще кілька хворих, не може бути цілковитої тиші. Хтось брязне чашкою, хтось гучно закриє книжку, інший голосно засміється. І всі ці звуки нашому пацієнтові знову і знову підсвідомо нагадують про трагічний випадок з хлопчиком.

— Ви ж сказали, що він втратив пам’ять.

— Це не зовсім так. Як би вам пояснити?

— Без медичних термінів, — попрохав генерал. — Так, щоб мені було зрозуміло.

— Олександр пережив таку трагедію, що й ворогу не побажаєш! Я навіть не можу уявити те страхіття. Уявляєте, тільки-но дивитися на танцюючого живого веселого хлопчика, а за долі секунди на нього попадають теплі нутрощі дитини та пульсуюче серце… Мозок людини має свій захист, — помовчавши, продовжив лікар. — Він викреслив з пам’яті хворого геть все, щоб дати час відпочити і собі, й людині. Тому Сашко нічого не пам’ятає з минулого, а ось звуки, спалахи змушують його мозок запрацювати, нагадуючи той випадок. І пацієнт знову повертається в той час, все згадує і переживає страхіття знову.

— Тому він кричить та махає руками?

— Так, він відкидає від себе тепле серце дитини, яке, як йому здається, знову у нього в руках.

— І довго це буде продовжуватися?

— Можливо, все життя. Різні бувають випадки.

— У нього є шанси на одужання?

— Шанс є навіть у онкохворих на останніх стадіях.

Генерал помовчав. Він знову і знову картав себе, що послав до Грузії капітана Волошина. Колись, саме у цій лікарні, він намагався врятувати свого сина. Тепер знову приходить до того ж лікаря з проханням допомогти названому синові.

— Сергію Георгійовичу, ще одне запитання. Чому він не може ходити?

— До речі, дякую за інвалідний візок для хворого. Він набагато зручніший у користуванні, ніж наші, лікарняні, — промовив лікар. — Поранення хворого не були тяжкими. Зараз рани вже загоїлися, залишивши лише шрами, але справа не в них.

— Але ж він чомусь не може самостійно ходити, — зауважив генерал.

— Його тіло зберегло функцію пересування, але від того, що він не ходить, починають атрофуватися м’язи. Скажімо так, мозок надав команду відпочивати і свідомості, і тілу.

— Що ж тепер робити?

— Треба робити масажі, щоб не дати м’язам ослабнути та зсохтися. Але, на жаль, у нас масажист може працювати з Олександром лише один раз на тиждень.

— Йому потрібно частіше?

— Щоденно. Але, самі розумієте, як фінансують зараз медицину.

— Я залишу гроші для оплати послуг масажиста, але він повинен щоденно та сумлінно виконувати свою роботу. Ви зможете знайти гарного спеціаліста? Проконтролювати його?

— Звичайно! Я навіть вже знаю, кого запрошу. Один мій знайомий, масажист з великим досвідом, зараз залишився без роботи. Він працював з волейбольною командою до того часу, коли її розформували.

— Ось і добре, — погодився генерал. — У мене, здається, все. Наразі, я хочу побачити Олександра.

— Я вас проведу, — лікар підвівся з місця. — Але попереджую, ніяких різких та голосних звуків. Домовились?


…Максим Іванович розумів, що зараз від його настрою багато чого залежить вдома. Його жінка після смерті сина часто впадала в депресію. Тому вдома він намагався якось відволікати її від гірких спогадів гарним настроєм та своїми розмовами. Але сьогодні було на душі тяжко, як ніколи. Сашко його не впізнав. Він не реагував ні на що і ні на кого. До того ж, трапилась прикрість. Максим Іванович ненароком випустив з рук ключі, які, на своє лихо, за звичкою тримав у руці. Вони дзенькнули об підлогу. Сашко одразу ж почав дико, несамовито кричати та «скидати» щось невидиме з себе. Генерал вийшов, не в силах дивитися на те, як дужі санітари намагалися зафіксувати хлопцеві руки, як кололи йому заспокійливе.

Всю дорогу додому краялося серце генерала. Він відчував свою провину перед цим юнаком, який лише нещодавно був здоровий та повний щасливих надій на майбутнє. Олександр збирався одружитися, але Максим Іванович прийняв фатальне рішення, яке змінило все подальше життя Олександра. Простіше, він, генерал Друзь, своїм підписом під наказом перекреслив долю капітана Волошина. Він, лише він, поставив крапку на житті Олександра, на його майбутньому. По той бік життя у цього юнака залишилася не лише кохана дівчина, а й мати. А Сашко був у неї єдиним сином. Від цієї думи щось болісно защеміло у грудях, здавлювало горло, заважало дихати і навіть жити…

Дружина, як це часто бувало, сиділа перед портретом сина з чорною смужкою. По голосно ввімкненому телевізору йшов якійсь фільм, але вона його не бачила. Максим Іванович знайшов на дивані пульт, натиснув на червону кнопку. Він підійшов до дружини ззаду, обійняв її за плечі.

— Знаєш, що я сьогодні вирішила? — сказала вона тихо, не повернувшись до нього, не зводячи очей з портрету сина.

— Що ж?

— Давай віддамо нашу квартиру у місті Сашкові. Заради пам’яті нашого сина.

— Я не проти, — відповів він. — Але Сашко ще в лікарні.

— Він одужає та повернеться. Де йому жити з молодою дружиною?

— Ніхто не знає, коли йому стане краще.

— Буде краще. Я завтра піду до церкви та запалю свічку за його здоров’я. Це обов’язково допоможе. Я впевнена в цьому. Якщо я і грішна у чомусь, то вже понесла один раз кару. Вдруге навіть злочинців не страчують.

Розділ 31

Софійка сіла біля вікна. Потяг сіпнувся та важко зрушив з місця. За вікном з прискоренням побігли дерева та чагарники. Літо ніяк не хотіло впускати осінь у свої володіння, але та було наполеглива. Вона поплямувала деінде листя дерев у свій золотаво-червоний колір. Тепер на зеленому фоні були помітні мазки жовтої фарби ранньої осені.

Дівчині було тяжко залишати дідуся без її нагляду, але той був наполегливий та впертий, як віслюк. «Мені вже зовсім добре, — торочив він без упину. — А на тебе страшно глянути, дивись, як змарніла, схудла, зблідла. Ходячий скелет, та й годі! Їдь до свого Сашка, а за мене не турбуйся».

І Соня вирішила, що час настав. Насправді, її нестерпно мучила невідомість. Вночі буйна фантазія дівчини вимальовувала різні страхіття, що могли трапитися з коханим. Тоді вона не могла заснути до ранку, а забивалася у тривожному сні лише по кілька годин на добу. І знову день починався однаково: сніданок, господарство, робота, хворий дідусь. Вона відчувала хронічну втому скоріше від своїх переживань, аніж від фізичної роботи.

Зараз вона хвилювалася від скорої зустрічі з коханим. Кожен стук коліс по рейках скорочував відстань розлучення. Від цього на душі ставало трохи тепліше. Софійка прикрила очі та вирішила трохи помріяти про їхню зустріч. Зараз вона себе лаяла за те, що в свій час не взнала адресу квартири, яку наймав Сашко. Це було просто не завбачливо та непростимо з її боку. Але хто ж знав, що ця адреса колись їй знадобиться? Можна було б піти до Сашка на роботу, але там їй ніхто б адресу не дав. Добре, що Сашко багато розповідав про свою матір та село Нові Липки, де він народився, ріс, ходив до школи. За його словами, Людмила Орестівна до цього часу там проживала та працювала у школі вчителем. Тож, дібравшись до Нових Липок, дівчина була впевнена, що швидко знайде Сашкову матір.

Дівчина не зчулася, як задрімала, прихиливши голову до вікна. Коли прокинулася, то зрозуміла, що потяг прибуває до місця призначення. За вікном були новобудови та схожі один на одного висотні будинки. Вони, мов стовпи, тяглися все далі й далі, доки геть губилися вдалині. Людей та автівок побільшало. Вони метушливо кудись поспішали, губилися поміж будинками.

Виходячи на перон, Софійка ще раз про всяк випадок спробувала набрати знайомий номер, але марно. Дівчина засунула мобільника в задню кишеню джинсів та озирнулася. На вокзалі було багато людей. Чомусь їй здалося, що Сашко може бути серед них. Вона почала пильно вдивлятися, шукаючи його очима. Але люди снували по вокзалу, мов мурахи, виходили на перон, інші — заходили у приміщення. Серед натовпу вона помітила хлопця, схожого на Сашка, але не встигла його добре розгледіти, бо він зник з її поля зору десь серед пасажирів. Софійка чимдуж побігла за ним. Вона наштовхувалась на людей, вибачалась і знову бігла. Серце в грудях шалено, несамовито билося, розривало груди, а вона все бігла та бігла, боячись його загубити знову. Від однієї думки, що Сашко був поруч, а вони не змогли зустрітися, у неї перед очима починало все колихатися. Нарешті вона його побачила. Хлопець був майже поруч і ззаду своєю статурою дуже нагадував Сашка. Соня вже збиралася його окликнути та набрала в груди повітря, коли побачила дівчину, що підійшла до хлопця. Тепер Софійка помітила, що юнак тримав у руках червону троянду, яку простягнув дівчині та поцілував її у щоку. Соні стало зле. Невже її коханий зустрів іншу? Молоді люди про щось жваво розмовляли й Софійка помітила, як дівчина лагідно посміхається до свого обранця. Але Соня вирішила упевнитися, чи то справді її Сашко. У бідолашної дівчини підкошувалися ноги та було важко дихати, коли вона прямувала до закоханих.

«Я — сильна, — сказала вона собі. — Якщо це Сашко, то я підійду та скажу, що все йому пробачаю. Мені легше не буде, але йому від таких слів — напевне». Вона підійшла майже впритул до молодих людей, заглядаючи у лице хлопця. Це був не Сашко! У дівчини відлягло від серця й вона полегшено зітхнула. Молоді люди з подивом подивилися на дивакувату рудоволосу дівчину, перезирнулися та знову почали про щось жваво розмовляти.

— Вибачте, — бозна кому тихо сказала дівчина та відійшла вбік, відчувши ніяковість.

Спочатку вона вилаяла себе за свою надмірну підозрілість, але все одно вирішила обійти весь перон та вокзальне приміщення. Могло ж трапитися так, що Сашко в цей час зібрався поїхати до неї в село, а вона — до нього? Чому ж і ні? Було б дуже смішно, якби вони розминулися. Безцільно поблукавши з півгодини, дівчина не побачила знайомої постаті. Отже, треба було їхати до Нових Липок.

Коли Софійка сіла в маршрутку, то відчула себе стомленою. Вона подумала, що людям важко, набагато важче жити у місті, аніж у селі. Задушливе повітря, розпечений асфальт, маса людей повсюди, гуркіт великої кількості машин — все це, напевне, їх дратувало та стомлювало. А в селі повітря чисте, прозоре, хоч пий його. Стомився — йди до лісу, до річки, на луки. Солодкувато-п’янкий запах річкової м’яти заспокоїть, сиві тумани заколишуть, а джерельна вода втамує спрагу та надасть нових життєвих сил. Дівчина з жалем подивилася на своїх попутників, що колихалися у старенькому «ПАЗІ», бо вони дійсно виглядали стомленими та змученими.

За вікном поступово зникало гамірливе місто. На зміну йому прийшли поля та лісосмуги. Від збудження Софійці не сиділося на місці. Не помічаючи, вона почала нетерпляче йорзати на сидінні. Товстезний дядько, що напівсидів на сидінні поруч, кинув на неї невдоволений погляд. Дівчина, щоб заспокоїтися, почала пильно дивитися у вікно. Вона уявляла, як цією ж дорогою, сидячи, можливо, на цьому самому місці біля вікна, до неї їздив Сашко…

Розділ 32

Софійка одразу ж, коли вийшла на зупинці в Нових Липках, запитала, де живе Волошина Людмила Орестівна. Виявилося, що це зовсім поруч.

— Ось двоповерхова будівля, — охоче пояснила молода жіночка. — Це — школа, а далі, по вулиці, одразу ж за школою побачите будинок Людмили Орестівни. Там буде зелений паркан.

— Дякую, — кивнула Соня.

— Вас провести? — поцікавилася жінка, скоріше задля того, щоб дізнатися, хто це приїздив до вчительки.

«У кожному селі є свої баби Параски», — подумала Софійка та відповіла:

— Ні-ні! Дякую, я сама знайду.

Кілька сотень кроків — і невідомість зникне. Але що криється за нею? Радість зустрічі? Розчарування? Гарні чи погані новини? Соня загаялася. Вона так мріяла про цю подорож, покладала на неї великі сподівання, стільки всього пережила, щоб сюди потрапити, а тепер стояла розгублена серед дороги в нерішучості. Чи правильно вона вчинила, приїхавши до матері Сашка? Чи краще було сидіти вдома, щоб нічого не знати?

Кілька хвилин Софійка вагалася, доки від своєї поведінки почала дратуватися. «Боягузка! — сказала вона собі. — Врешті-решт, не такий чорт страшний, як його малюють». Вилаявши себе за несміливість, дівчина поволі пішла повз школу. Вона виправдовувала свою малодушність тим, що злякалася зустрічі із Сашковою матір’ю, наслухавшись з дитинства оповідей сільських жінок про вередливих та сварливих свекрух.

Вона незчулася, як опинилася біля зеленого паркану, як постукала у хвіртку. Перед нею все було, як уві сні. З хати вийшла невисокого зросту жінка з сивим волоссям та в окулярах. За товстими скельцями Соня побачила сумні та допитливі очі жінки. Вона не запитала, хто до неї прийшов і у яких справах, а одразу ж запросила до будинку. Від цього Софійка опанувала себе та вже не так хвилювалася.

— Прошу до столу, — привітно запросила жінка. — А я зараз чай зготую. Чайник щойно закипів і я збиралася заварити чай, коли почула, що хтось стукає у хвіртку.

У жінки був тихий, заспокійливий, добре поставлений голос, але Софійка погано чула її слова. Погляд дівчини був прикутий до письмового столу в іншій кімнаті. Там стояв портрет її Сашка. Він посміхався зі світлини, дивлячись прямісінько на Соню. Головне, що заспокоїло дівчину, на ній не було траурної чорної стрічки. Значить, найстрашнішого з ним нічого не трапилося, а це було головне.

Жінка поставила на стіл дві чашки на блюдцях, поклала пачку печива «Корівка».

— Беріть, пригощайтеся, — сказала вона, короткозоро вдивляючись в обличчя дівчини.

— Дякую, — відповіла Соня, намагаючись не дивитися у бік фотографії Сашка.

— Вибачте, я ніяк не можу вас пригадати, — зізналася жінка. — У якому році я вас навчала?

— Я не вчилася у вашому класі, — відповіла Софійка.

— Ні? А я вирішила, що ви — моя колишня учениця.

— Я… — почала Соня й завагалася. Сказати «дівчина Сашка»? Чи це буде правдою? «Колишня дівчина»? «Знайома»? — Я…

— Беріть печиво, — Людмила Орестівна посунула пачку у бік вкрай розгубленої дівчини. — Воно свіженьке, добре.

— Я — Соня, дівчина вашого сина, — випалила на одному подиху Софійка й одразу ж зашарілася.

Ложечка в руках Людмили Орестівни цокнула об чашку від слів дівчини, рука дрібно затремтіла, а на обличчі майнула тінь смутку.

— Так, так, — похитала вона головою. — Мені розповідав про вас син, багато розповідав.

— Я приїхала, щоб дізнатися, де він та як він, — вже сміливіше сказала дівчина.

— То ви… нічого не знаєте?

— Ні, — у Соні похололо у грудях.

— Сашко у лікарні, — тихо сказала жінка, відводячи погляд. — Він хворий.

— Хворий?! То скажіть, як мені знайти ту лікарню? Я одразу ж до нього!

— Ні, — жінка заперечливо похитала головою. — Я не можу тобі (можна так звертатися?) сказати, де він.

— Але… чому? — розгублена Софійка нічого не розуміла. — Він покинув мене? Знайшов іншу дівчину?

— Ні, дитинко, ні, — заперечила Людмила Орестівна.

— Чому ж він мені не зателефонував? Не розумію.

— Соню, послухай мене уважно та зрозумій правильно. Сашко тебе кохав, дуже кохав, — почала жінка. Було помітно, що їй важко дається кожне сказане слово. — Але зараз він дуже хворий. Він, якби міг би, то зателефонував би обов'язково, але… він не може цього зробити.

— Я… Я вас не розумію, — з розпачем сказала дівчина, бачачи, що жінці зараз нелегко. — Якщо він мене не покинув, то чому я не можу його навістити? Розумієте, я хочу його побачити та від нього самого почути всю правду. Я кохаю вашого сина!

— Я розумію, Соню, твої почуття, твоє бажання бачити Сашка, але… я не зможу тобі сказати більше. Мій син зараз дуже хворий. Коли йому стане краще, він одразу ж тебе знайде.

— Якщо навіть у нього найтяжча хвороба, я його не покину, — щиро зізналася дівчина. — У нього… рак?

Людмила Орестівна нахилила голову донизу. Від Софійки не приховалося, як на білу скатертину впали дві сльозинки. Жінка зробила рух, ніби поправляє окуляри та витерла поспіхом очі.

— Ні, у нього не рак, — тихо сказала вона. — Але він у такому стані… Я, як мати, не хочу, щоб мого сина бачив хтось із знайомих саме зараз. Не хочу і не дозволю, вибач Соню, навіть тобі.

— Я повинна знати всю правду, — твердо мовила дівчина. — Я не піду звідси, доки ви не дозволите мені з ним зустрітися та поговорити. Якщо Сашко накаже мені йти геть — піду, попрохає залишитися із ним — зостанусь. Що мені робити — вирішувати йому, а не, вибачте мені, вам.

— Зараз мій син не може самостійно приймати важливі рішення, — чітко, наполегливо сказала жінка, — Тому я роблю це за нього. До того часу, доки Сашко не вилікується, я буду ним опікуватися та приймати за нього рішення. — Жінка трохи помовчала та вже зовсім іншим, м’яким тоном, по-материнськи, заговорила швидко-швидко: — Дитинко, благаю тебе, не думай про мого сина погано. Він у мене гарний, щирий, найкращий. Його не можна не кохати, але зрозумій мене: ваша зустріч тебе може вбити. Я маю на увазі моральну травму. Їдь додому, знайди собі іншого хлопця та забудь Сашка. Мовчи! Не кажи, що це важко, бо сама знаю. Але ти така гарна та вродлива. Тобі легко буде знайти інше кохання, вийти заміж, мати діточок. Невідомо, чи Сашко взагалі одужає колись, чи… залишиться хворим на все життя, а твої роки молодості будуть спливати… Нехай мій син залишиться у твоїх спогадах таким, яким був колись. Зрозумій, так буде для тебе краще. Їдь додому! Я знаю, що раджу.

Софійка дивилася на жінку широко відкритими очима і не могла зрозуміти, чому ця жінка так опирається їхній зустрічі. Одне вона зрозуміла напевне, що потрібно будь що, але зустрітися з Сашком. Дівчину охопив жах і відчай від того, що Людмила Орестівна ні за що не дозволить їй побачити Сашка. Але ж вона не може просто так зупинитися на пів кроці до зустрічі з коханим та знову жити здогадками та чеканнями! І тоді Соня впала на коліна перед жінкою.

— Благаю, — дівчина підняла на Людмилу Орестівну свої великі очі, наповнені слізьми. — Благаю вас, дайте мені можливість зустрітися з ним. Я не можу жити без нього. Він — моє життя!

Жінка подивилася на дівчину біля своїх ніг, перехопила її погляд. В прекрасних зволожених очах Соні було стільки щирості, смутку, прохання та надії, що жінка не витримала, обхопила Софійку за шию. Сидячи на підлозі, вона довго та невтішно плакала в обіймах незнайомої і в той же час такої близької дівчини. Дівчини її сина…

— Тепер, Соню, ти все знаєш, — закінчила жінка свою розповідь. — Зрозуміла тепер, чому я не хотіла, щоб ти бачила мого сина у такому стані? Я — мати і я повинна була його захистити.

— Я хочу цієї зустрічі, — впевнено сказала Соня. — І чим швидше, тим краще.

— Сьогодні ми вже нічим не зможемо туди доїхати. Доведеться чекати до ранку. Можливо, воно на краще. У тебе буде час заспокоїтися і все ще раз обдумати. Якщо ти передумаєш їхати до Сашка — я тебе не засуджу і, впевнена, син був би такої ж думки.

— Я не передумаю, — чітко сказала Софійка. — Я буду там, де він.

Розділ 33

— Я не розумію, дівчино, навіщо вам це побачення, — роздратовано промовив лікар у відповідь на прохання Софійки негайно побачити Сашка.

— Я наполягаю, — вперто повторила Соня.

— А я відмовляю!

— Ви не маєте права заборонити мені з ним побачитися.

— Маю! Я його лікар і зараз маю всі права. Відсторонять мене від посади, тоді не буду мати права. Це вам, леді, зрозуміло?

— А вам зрозуміло, що я кохаю цю людину, чи ні?! — миттю спалахнула Софійка. — Чи вже долікувалися до того, що замість серця маєте у грудях камінь? Я залишила хворого дідуся, який після інсульту ледь сп’явся на ноги, подолала сотні кілометрів заради зустрічі з ним, а тепер якийсь лікар мені забороняє? У вас нічого не вийде! Якщо потрібно буде, то я зламаю ґрати на віконці та пролізу в палату! Я стану водою, щоб протекти потічком під дверима до його палати! Я вітром залечу через відчинені двері! Я стану ким завгодно, щоб з ним зустрітися — затямте це собі! Навіть маленькою мишкою!

— Дурна, — лікар похитав головою, посміхнувся, — Почала тут мені віршами балакати з «якимсь» лікарем. Якби у мене в грудях був камінь замість серця, я б не зміг лікувати душі хворих. А ось ти навіжена та оскаженіла від кохання дівка.

— Це мій діагноз, лікарю? — відхекавшись, запитала Софійка та трішки заспокоївшись, посміхнулася до лікаря. — Я згодна. Я — дурна, несамовито закохана дівчина, яку в найтяжчі хвилини її життя рятувала одна лише думка про зустріч з коханим.

— Що тобі дасть ця зустріч? Навіщо тобі бачити юнака у такому стані? Нехай він залишиться у твоїй пам’яті таким, як був раніше. А зараз що? Хворий нікого не пізнає.

— Можливо, мене впізнає. Є така надія?

— Все у нашому житті можливо. Але в даному випадку найліпше дочекатися одужання хворого. Хоча… — лікар знизав плечима.

— Тоді проведіть мене, будь ласка, до нього та залиште наодинці, — попрохала Софійка та з надією заглянула лікареві у вічі.

— Ходімо, — нарешті погодився той, — Оскаженіла від кохання, — додав вже з легкою іронією.

Перед палатою лікар зупинився.

— Головне, — дав він пораду, — Ніяких різких звуків, підвищених голосів і ні в якому разі — скиглення.

Від хвилювання Софійка втратила дар мови, тому лише кивнула головою в знак згоди.

— Дивись, не грюкни дверима, — додав лікар. — Розмовляй з ним лагідно, спокійно, бажано в пів-голосу.

— Так, — тихенько сказала дівчина.

Лікар підбадьорююче підморгнув дівчині та тихенько прочинив перед нею двері. У вузькій палаті Софійка побачила Сашка, який сидів спиною до дверей в інвалідному візку. На мить почуття страху паралізувало її волю й дівчина не могла ворухнутися. Здавалося, що та невгамовна сила життя, яка вела її до цієї зустрічі через усі випробування, зараз покинула її. На якусь мить дівчина відчула себе безпорадною. Але вона знайшла в собі приховані сили та зробила перший несміливий крок. Ще один крок назустріч тому, кого кохає. Ще на один вона ближче до нього. І ось вона позаду нього, відчуває тепло, запах його тіла й від цього паморочиться у голові.

Тихенько, майже навшпиньках, Софійка обходить візок, знесилено сідає перед ним на підлогу.

Соня бачить його знову, але очі коханого затуманені та дивляться байдуже повз неї, кудись у глуху сіру стіну непривітної палати. Обличчя у Сашка змарніле, бліде, схудле, а на скронях — сивина, якої раніше не було.

— Любий — тихо шепоче Софійка, намагаючись піймати його погляд. — Коханий, мій єдиний, подивися на мене. Я — твоя Соня, твоє Сонечко, твоя зіронька.

Лагідний, тихий голос змушує хлопця відірвати байдужий погляд від сірої стіни і він зупиняє його на дівчині. Він дивиться на неї, але погляд порожній, нічого не значущий.

— Пам’ятаєш, як ти приїздив до мене? Як я тебе зустрічала? Ні? То я допоможу тобі все згадати. Вдень ти був у баби Параски, — продовжувала дівчина, пестячи прохолодну руку Сашка. — А вночі, коли на небі висипали горохом зірки, ми завжди йшли до річки. Там була звалена верба, яка своїм віттям сягала самої води. Це було наше з тобою улюблене місце. Одного разу ти мені показав, як зорі купаються в річці, — Соня з надією дивилася на коханого. — Про це знають лише дві людини у всьому світі — ти і я. І більше ніхто. Коли тебе не було, то я не ходила жодного разу підглядати за зірками, бо це було б нечесно. Хочеш, ми знову будемо разом? Підемо до річки зоряної ночі…

Софійка побачила, як погляд Сашка знову ковзнув повз неї та цього разу зупинився десь в іншому кутку палати. Вона проковтнула клубок, що застряг десь у горлі, та знову почала говорити, не втрачаючи надії. Слова, як завжди, знаходилися самі по собі, вони навіть не йшли, а лилися від щирого серця, але не зачіпали Сашка. Він не сприймав жодного слова дівчини.

Софійка тихенько піднялася, стала збоку хлопця, обняла за шию.

— Нічого, коханий, — прошепотіла вона. — Все минеться та буде добре. Так буває в житті. Находять хмари, гримить грім, мигають блискавки, а потім, після дощу розпогоджується, виглядає сонечко і все навколо радіє змінам, змінам на краще. Тепер головне, що ми разом. Удвох нам буде легше здолати всі перешкоди. Для кохання немає нічого неможливого.

Дівчина поцілувала Сашка у щоку. Від її легенького дотику його повіки ледь здригнулися, але погляд так і не відірвався від кутка…

Коли Софійка повернулася до кабінету лікаря, то там на неї чекала заплакана Людмила Орестівна. Жінка поспіхом витерла хусточкою червоні очі та наділа окуляри.

— Ну що? — звернувся до Софійки лікар. — Задоволена? Я не певний, що тобі полегшало.

— Я забираю Сашка до себе додому, — заявила Соня.

— Що?! — в один голос перепитали лікар та жінка.

— Я звідси поїду лише з ним, — наполегливо повторила дівчина та скинула голову, закидаючи волосся за спину.

— Ні, — сказав лікар. — Це неможливо. Пацієнт буде знаходитися у лікарні… скажімо, ще деякий час.

— Я забираю вашого пацієнта, — в голосі дівчині були тверді ноти. Так говорять люди, коли впевнені у своїй правоті та не приймають заперечень.

— Як це? — розвела руки Людмила Орестівна. — Йому потрібне лікування.

— Він продовжить лікування вдома, поруч зі мною, — відповіла Софійка. — Сидячи в палаті-одиночці, будь-яка людина, навіть повністю здорова, може звар’ювати. Його палата схожа на тюремну камеру. Там навіть здорова людина може збожеволіти за кілька днів.

— Соню, невже ти думаєш, я б не забрала сина додому на долікування, якщо це було б можливо? — Людмила Орестівна була розгублена.

— Його найкраще лікування — моє кохання.

— Ні! Це вже занадто! — лікар обурився. — Якщо кожен почне ставити свої діагнози та призначати лікування, то ж що воно буде?! Ви, дівчино, перегинаєте палку. Вам так не здалося?

— Я не поїду без нього, — повторила Софійка та додала: — Якщо навіть ви мене силоміць викинете з кабінету.

— Прошу вас, — лікар звернувся до Людмили Орестівні. — Залишите нас наодинці з цією леді. Я хоча б трішечки прочищу їй мізки!

— Будь ласка, — тихо мовила жінка та безшумно вийшла з кабінету, тихо причинивши за собою двері.

— Можете обзивати мене дурепою, божевільною чи будь як, як вам забажається, — спокійно сказала Соня. — Я на все згодна.

— Ти хоча б розумієш, що плетеш при матері хворого? — лікар постукав кулаком по своєму лобові.

— Так, я контролюю свої слова та ясно усвідомлюю свою заяву. Це не пусті слова, а моє остаточне рішення.

— Твоє рішення, — перекривив її лікар та нервово заходив по кабінету. — День-два пограєшся в кохання, а потім що? Що, я тебе питаю, зробиш потім? Зателефонуєш бідній жінці та заявиш, щоб забирала його собі? Що ти стомилася, що молода та маєш право на влаштування особистого життя? Батьки, матері, вони навіть привозили знову сюди своїх дітей, бо були не в змозі упоратися фізично та морально з такими хворими! І я не засуджую їх, бо повністю відмовитися від особистого життя не всі в змозі. Якщо такий хворий вдома, то треба майбутнє своє перекреслити жирною рискою. Ось так, юна леді.

— Ви мене зовсім не знаєте. Як ви можете робити такі заяви?

— Бо прожив більше тебе вдвічі чи втричі і всього набачився. Повторюю, якщо ти мене ще не зрозуміла: рідні матері не витримували такого тягаря від своїх психічнохворих дітей та приходили до мене з проханням помістити недужих знову у лікарню, вже назавжди. А ти? Хто ти йому? Мати Тереза знайшлася… Ти диви яка! — хмикнув лікар.

— Я заберу його звідси, — вперто повторила Софійка.

— Тобі розповідали про його приступи? Від дуже хворий і все, що зберегла його пам’ять — серце в руках, яке він намагається від себе відкинути, бо воно ще живе, ще пульсує, а дитина ще не встигла навіть упасти, ще дивиться на нього, хоча груди розірвані на шматки!

— Я це знаю.

— Ці напади можуть повторюватися багато разів на день.

— Я буду завжди поруч.

— Хворому потрібно регулярно давати заспокійливе.

— Я буду виконувати всі ваші приписи.

— Він навіть не знає, хто ти!

— Згадає, коли я буду поруч.

— Хворий не контролює свої потреби, він ходить під себе.

— Я знаю. Це мене не лякає. Я маю деякий досвід доглядання, бо дідусь після інсульту був у комі.

Лікар стомлено сів на стілець.

— Дівчино, ти розумієш, що про кохання не йде мова. Хворий не може тебе кохати, бо… Він зараз не людина, а рослина, яку треба годувати, за якою треба прибирати, яку треба лікувати. Рослина хоча б своєю квіткою тебе зможе порадувати, а він… Навіть простої вдячності ти не побачиш в його погляді. Для нього ти не існуєш, для нього немає матері, нічого немає. Ти це усвідомлюєш?

— Все буде. І я буду, і його мати.

— Ти казала, що в тебе дід хворий.

— Так.

— Як же ти збираєшся одна опікуватися двома хворими?

— Знаєте, як кажуть матері, у яких діти-погодки: «Де один, там і двоє».

— Ти занапастиш своє життя. У тебе стільки принад: краса, молодість. Навіщо він тобі? Скажи мені відверто.

— Бо без нього я занапащу своє життя. Його біль — це моя біль.

— Ти справді божевільна, — зітхнув лікар.

— Лайте мене, але віддайте мені моє кохання. Пошкодуйте мою, як ви кажете, молодість. Я не зможу без нього жити. — Софійка помовчала в очікуванні відповіді, але лікар мовчав. Вона вже не знала, як достукатися до його серця. Тоді вона запитала: — Скажіть, у нього є шанси повернутися до нормального життя?

— Дуже мало.

— Наскільки мало?

— Один шанс із ста.

— Це вже не мало, — в очах дівчини з’явився живий блиск надії. — Лікарю, що може Сашкові повернути пам’ять та вивести його з такого стану?

— Важко сказати. Якась подія, що нагадає про колишнє життя та дійде до його свідомості. Іноді це може бути звичайний звук, голос, предмет, чи щось ще.

— Наприклад?

— У мене колись був такий хворий. Його намагалися розстріляти у робочому кабінеті. Ми десь з рік робили все, щоб повернути йому пам’ять, але марно. Жінка забрала його додому, а ми втратили надію вилікувати хворого. Десь за рік вона випадково купила точнісінько таку ручку для письма, як була у того чоловіка в той день, коли на нього вчинили напад. Жінка перед хворим випустила ручку з рук, та впала на підлогу й покотилася. І хворий, побачивши це, отямився і все згадав. Як потім з’ясувалося, останнє, що він пам’ятав до поранення, було те, що він випустив ручку з рук, — лікар закінчив розповідь, стомлено потер чоло.

— Виходить, у Сашка є шанс, — думаючи про щось своє протягла Соня.

— Маленький, але все ж таки є.

— Коли будуть готові документи на виписку?

— Ох, ти ж і швидка! — посміхнувся лікар. — Для цього потрібно здати всі аналізи, дочекатися їх результатів, видати епікриз…

— Скільки це займе часу?

— Щонайменше, три дні.

— Швидше не можна?

— Аж ніяк. А ти не забула взяти згоду матері хворого? Можливо, вона буде проти.

— З Людмилою Орестівною я знайду спільну мову, — Софійка задоволено посміхнулася. — Щиро дякую вам. Готуйте документи.


… Після обіду Соня вирішила зателефонувати на пошту та попрохати колег-дівчат передати дідусеві, що затримається на три дні. Почала шукати мобільника, але його ніде не було. Обшукавши все, що можна, дівчина зрозуміла, що його або вкрали, або сама десь згубила.

— Не переймайся, Соню, — заспокоїла її Людмила Орестівна. — Скористайся моїм телефоном.

— Я не пам’ятаю жодного номера, — у відчаї сказала дівчина та лаяла себе за те, що все збиралася переписати телефонні номери в записник, але так і не дійшли до цього руки.

«Зрештою, — подумала Софійка, вкладаючись спати на Сашковому ліжку, — дідусь залишився під наглядом баби Параски. Вона й догляне його, й нагодує».

Здавалося, що подушка коханого ще тримає на собі запах його тіла. Соня обійняла її та перший раз за останній місяць заснула міцним глибоким сном.

Розділ 34

Проводжали «збожеволілу від кохання» (так називали медпрацівники Соню позаочі) всім відділенням. Хворі поприлипали до віконного скла та дивилися крізь решітки хто з цікавістю, хто з заздрістю. Молоді медсестри нишком витирали непрохані сльози, бо не кожному випало на долю таке кохання — неземне та трагічне. Жінки поважного віку також вийшли подивитися на закохану дівчину. Стоячи на ганку лікарні у білосніжних халатах, вони мовчали, бо кожен думав про своє кохання. У когось воно було палке, гаряче, як полум’я, але коротке, як спалах блискавки. Іншим випала на долю любов на все життя. Були такі, що вже давно забули про це яскраве почуття, але рудоволосе дівча своїм вчинком сколихнуло минуле в їхній пам’яті і згадалося все: і перший несміливий поцілунок, і цибатий хлопчисько, який здавався найкращим у світі, і таємничі гарячі ночі кохання.

Сергій Георгійович ще раз і ще раз давав поради щодо лікування схвильованій дівчині у своєму кабінеті.

— Так, я все зрозуміла, — кивала Софійка головою.

— Не загуби номер мого телефону, — ще раз повторив лікар. — Якщо буде щось незрозуміло, одразу ж дзвони.

— Добре. Ви ж мені розписали все лікування майже по годинах.

— І якщо помітиш хоча б незначні зміни у стані хворого, — не зважаючи на слова дівчини, продовжував лікар, — Одразу ж дай мені про це знати.

— Обов'язково. Дякую вам за все.

— За що? Це — моя робота, мій обов’язок.

— За людяність. Ну, все? Я можу йти?

— Зачекай, — сказав Сергій Георгійович. — Ліки я тобі віддав, а решту грошей мало не забув. Ще пришиєш мені корупцію чи хабарництво.

— Які гроші? — Соня не зрозуміла про що йде мова.

Лікар пояснив, що лікування оплачував генерал із свого карману. Софійка не перечила та поклала гроші в сумочку. Вона вже знала, скільки коштує «безкоштовне» лікування у країні. Чомусь у цю мить у Соні промайнула згадка про часи Помаранчевої революції, коли вона щиро вірила, що будуть (нарешті!) часи, коли медицина буде дійсно безкоштовною та доступною для кожного. «Ось чого дочекалася, — сумно подумала вона, — знову беру гроші на лікування, як жебрачка».

Дівчина підійшла до вікна та побачила, що до під’їзду лікарні прибула автівка, яка приїхала за ними.

— Мені пора, — сказала вона лікареві та подивилася на нього з неприхованою вдячністю.

— Пацієнтові зробили укол снодійного, — тихо сказав лікар. — Доки ви прибудете додому, він буде міцно спати.

— Дякую вам, — ще раз повторила дівчина. Вона повернулася до лікаря та побачила у його погляді співчуття.

— Не жалійте мене, — сказала вона. — Мені випало на долю неземне кохання, я пізнала його у всій красі. Але не буває в житті все рівно та гладко, як на чистому аркушу паперу. Зараз нашому коханню послано нелегкі випробування. І я цей іспит витримаю задля того, щоб воно стало ще більшим, ще об’ємнішим. Лише так ми, люди, вчимося цінувати кожну хвилину, проведену поруч з коханою людиною. Мені треба заздрити, а не жаліти мене.

— Соню, — лікар вперше звернувся до дівчини по йменню. — Знаєш, що я хотів тобі сказати?

— Ні, — Софійка посміхнулася. — Кажіть, бо поїду й не почую. Вигадали для мене нове прізвисько?

— Соню, ти неймовірна дівчина! У цьому жорстокому світі бракує таких, як ти.

Коротке, але таке щире зізнання старого лікаря змусило Соню залитися червоною фарбою.

— Я? — Софійка знизала плечима. — Яка там я неймовірна! Освіти ніякої не маю, одне й те ж плаття ношу по три роки, а про дорогу косметику годі і мріяти. А Сашка забираю тому, що так вчинила б кожна закохана дівчина.

— Тобі не треба косметики. Ти — саме чарування. Природа нагородила тебе і розумом, і красою, і душевними принадами. Головне, збережи все це в собі, не розтринькай по дрібницях, не зламайся під тягарем життя. Час від часу ми повинні проходити через чорні смуги, щоб гідно дожити до світлих, — мрійливо мовив лікар, дивлячись на дівчину.

Вони замовкли, присіли, як годиться, «на доріжку».

— Якщо я зараз не поїду, то Сашко прокинеться після снодійного ще до від’їзду, — пожартувала Соня.

— Йди вже, дзиґо, — посміхнувся лікар.

— Що? Як ви мене назвали? — Софійка зупинилася на півдорозі.

— Дзиґою. А що?

— Та нічого, — махнула вона рукою, але ще раз глянула на лікаря та запитала: — Так хто ж я насправді: «збожеволіла від кохання» чи «дзиґа»?

Лікар так щиро та голосно від душі розсміявся, як вже давно це не робив.

Хворий вже був в автівці, коли Соня підійшла попрощатися з Людмилою Орестівною. Бідолашна жінка була сама не своя і стояла, як з хреста знята.

— Людмило Орестівно, — Соня взяла її за руки. — Я хочу поїхати звідси з чистою совістю. Скажіть мені відверто: чи не думаєте ви, що я забираю у вас сина?

— Ні, — жінка похитала головою. — Ти не сина взяла, а велику відповідальність. Я б назвала твій вчинок героїчним.

— Вибачте, — Софійка подарувала жінці лагідну посмішку. — Але, здається, ви перечитали книжок. Я повинна бути поруч з коханим і в щасливі години, і в час випробувань. Я впевнена, що Сашко одужає і незабаром ми приїдемо до вас удвох та постукаємо у хвіртку. Ви мені вірите?

— Чи я б довірила тобі свою єдину кровинку, якщо б не вірила? Ось, — Людмила Орестівна покопалася у сумочці та дістала гроші, стягнені червоною гумкою. — Візьми, знадобляться.

Спочатку Софійка хотіла відмовитися, але потім подумала, що цим образить матір, яка віддає свої скромні заощадження на лікування сина.

— Дякую, — промовила Софійка та на прощання щиро розцілувала жінку.

Дівчина підійшла до автівки й ще раз помахала на прощання тоненькою рукою людям у білих халатах.

Вона сіла в кабіну та зачинила за собою дверцята. За мить машина везла її додому, де повинно було початися нове життя, в якому вже не було невідомості, туди, де мала жити її надія.

Розділ 35

Дивне почуття незрозумілої тривоги охопило серце Софійки, коли автівка завернула на рідну вулицю. Дівчина швидко вистрибнула з кабіни та побігла до свого двору. Вона відчинила хвіртку й ніби скам'яніла. Під серцем боляче шпигнуло від підсвідомого розуміння неминучості. На дверях висів замок, дідуся у дворі не було. З городу зайшла у двір баба Параска. Вона була запнута у чорну хустину. Соня все зрозуміла. Від відчаю у дівчини з грудей мимоволі вирвався дикий тваринний крик, вона похитнулася, бо підкосилися коліна та по тілу пробіг холодок від жаху. Дідусь помер!

— Нема, Соню, нашого Андрія, — сумно сказала бабця, кинувши у миску сухі початки кукурудзи. — Поховали без тебе.

Софійка, не стримуючи себе, невтішно розридалася. Вона довго сиділа за столом, де завжди любив відпочивати дідусь, поклавши голову на стіл, та плакала від відчаю та безпорадності.

— Що вже тепер зробиш? — намагалася її втішити баба Параска. — Нікого звідти не вернеш. Зла доля, Соню, не дрімає, у неї завжди напоготові низка неприємностей. Шкода, що ти не встигла з ним попрощатися. Андрій тобі все своє життя присвятив, все до останку.

У голосі бабці дівчина почула докір. Від цього стало ще болісніше, бо Соня в цей час відчувала провину перед дідусем таку велику, що навіть не знала, чи зможе собі коли пробачити.

— Коли? — запитала Софійка, не витираючи сліз. Голос був у неї чужий, впалий, хрипкий. — Коли це сталося?

— Позавчора вночі. Андрій помер уві сні. Може, воно й на краще, але все одно шкода, що не дочекався тебе. Тебе не було, з пошти дівчата намагалися тобі зателефонувати, але у них нічого не вийшло, — розповідала баба Параска, сівши поруч дівчини. — То ж ми зібралися з сусідами, порадилися з головою сільради та й вирішили самі поховати. Хто ж знав, що ти сьогодні приїдеш?

— Виходить, ви самі поховали? — чомусь перепитала дівчина.

— Люди гроші принесли, хто скільки міг, сільрада оплатила труну, дівчата з пошти вінки купили. Ти не думай, що ми про Андрія погано подбали. Зробили все, як годиться: і обмили, і батюшку запросили, і пом’янули. Я вдягла на нього нового костюма, а Микола прикріпив всі Андрієві медалі. Довелося зарубати трьох гусей, а твої хрещені готували обід, хліба у лавці купили. А Микола, твій сусіда, приніс три літри самогону. То ж було все, як годиться, скромно, але з честю. Людям за звичаєм потрібно було хусточки та рушники роздавати, то я витратила ті гроші, що ти мені залишила на ліки. Навіщо вони йому тепер? Тепер у нього вже нічого не болить і ні за що душа не тривожиться. Нехай спочиває з Богом, — баба Параска перехрестилася.

— Дякую вам, — тихо сказала Соня та запитала: — Де поховали дідуся?

— Ясне діло, що поруч з його дружиною. Хочеш, я тебе відведу до могили?

Софійка заперечливо похитала головою.

— Я сама. Я піду сама й усе дідусю поясню. Він зрозуміє, повинен мене зрозуміти. Він завжди мене… розумів, — мовила дівчина, подумавши про те, що надалі про дідуся доведеться завжди говорити у минулому часі.

— А ти ж як? Знайшла свого Сашка?

— Так. Я приїхала з ним.

— Я ж казала людям, що Сашко — гарний, серйозний хлопець. Хто краще мене на селі його знає? Не міг він тебе кинути заради іншої, не міг! Де ж він є?

— В автівці.

— То нехай швидше йде сюди, я хоча б привітаюся з ним.

— Він хворий, — пояснила Соня, витираючи сльози з обличчя. — Я вас дуже прошу допоможіть мені перенести його у ліжко.

— Паралізований?! — скинула брови стара.

— Майже. До того ж, він втратив пам’ять.

— Ой, лишенько! — сплеснула руками баба Параска. — Попав у аварію?

— Ні. Був на війні, — неохоче пояснила дівчина. — Так ви мені допоможете?

Вперше в житті Соня поклала Сашка у своє дівоче ліжко. Звичайно, не про таке колись мріялось, зовсім не про таке. Хлопець до цього часу ще був уві сні, то ж Софійка, попрохавши бабцю приглянути за хворим, пішла на цвинтар.

Вона підійшла до свіжого могильного пагорба з айстрами в руках, впала на сиру землю та невтішно розридалася.

— Дідусю, любий, милий, мій найкращий, — говорила Софійка, обливаючись сльозами та схлипуючи. — Пробач, пробач мені, будь ласка. Я знаю, що мені немає прощення за те, що я тебе послухалася та поїхала. Пробач.

Ще довго на старому сільському кладовищі серед високих дерев було чути чи то виття вітру, що розгулявся серед віття, чи плач бідолашної дівчини, яка відчула, що у неї щось обірвалося зсередини. Від цього дикого виття ставало моторошно людям, що проходили дорогою повз цвинтар.

Розділ 36

Без дідуся будинок Софійці здавався сірим та незатишним. В ньому панувала така тиша, що хотілося від неї дико, несамовито кричати, а серце дівчини наповнилося сумом.

Кілька днів вона майже не виходила з хати, хіба що впорати господарство. Дівчині здавалося, що час зупинився. Про його плин нагадувало лише цокання триклятого годинникового механізму серед мертвої тиші. Ці звуки ставали нестерпними, здавалися несамовитим гуркотом, від якого ладні були лопнути барабанні перетинки. Вона зачинила двері в сусідню кімнату — стало так тихо, що вже неможливо було далі витримати цілковиту тишу, у якій не було жодного звуку. І тоді вона підійшла до Сашка, що не ворушачись, ніби кам’яна статуя, закляк у візку посеред кімнати в одній позі.

— Любий, — тихо почала Соня. — Ось бачиш — я залишилася самотньою. Це не зовсім так, бо у мене є ти. На тебе у мене вся надія. Ти — моє минуле, ти — моє сьогодення, ти — моє майбутнє. Зараз, як ніколи, мені потрібна твоя підтримка. Скажи мені хоча б одне слово і цього досить, щоб розвіялася ця самотність.

Дівчина замовкла, намагаючись піймати на обличчі коханого хоча б якість ознаки того, що він чує її слова. Але побачила все той же байдужий погляд. Жодний м’яз не ворухнувся на його обличчі.

— Нічого, мій любий, — Соня попестила його руку. — Я все одно буду з тобою розмовляти, все тобі розповідати. Так буде до того часу, коли одного разу я почую від тебе таке довгождане «моє сонечко».

…Одного дня Софійка помітила, що в хаті немає навіть сухарика. Треба було йти до крамниці за хлібом та зайти на роботу. Скоро закінчиться її відпустка, тож потрібно було вирішувати, що робити надалі. На жаль, Сашко не спав. І дівчина вирішила забрати його з собою.

Надзусиллями Соня посадила хлопця в інвалідний візок і по намощених дощечках скотила його з ґанку.

Біля крамниці вже зібрався натовп, а це означало, що хліб ще не завезли. Всі замовкли та з неприхованою цікавістю розглядали схудлу та бліду дівчину, що штовхала перед собою інвалідний візок із Сашком.

— Добридень, — привіталася Соня та стала поодаль, під деревом, у тіні.

Хтось відповів на привітання, хтось буркнув щось собі під ніс, інші взагалі промовчали.

— Доїздилася, що й на похороні рідного діда не була, — хтось почав впівголоса, але так, щоб Софійка добре все чула.

— Чи таке колись було у нас на селі? — підхопив розмову іншій жіночий голос.

І пішло — поїхало:

— Андрій був їй за батька.

— Еге ж, змалечку панькався з нею, як з лялечкою.

— Красою Бог не обділив, а серцем…

— Привезла каліку собі та й катає. Чи не міг він жити у домі інвалідів?

— Там був би доглянутий та ситий. Я бачила по телевізору, які зараз такі будинки. Все є: і телевізори, і холодильники, і приберуть за ними, і лікар приглядить. А тут у нас що?

Софійка чула до себе зневагу натовпу людей, яким вона не зробила нічого поганого. Її обличчя палало від такого приниження, але вона зуміла відключити емоції та увімкнути холодний розум.

— І навіщо їй каліка?

— Не здогадалися ще? За штаньми поїхала, а діда покинула.

— Ось і думай тепер, чому Олеся отруїлася. Всі гадали, що Соня така добра, щира та відверта, але, можливо, і справді вона хотіла у Олесі відбити хлопця?

— Та так воно і є! Спочатку бігала за одним, доки лиха не накоїла, потім поїхала за іншим.

— Мо’ знову лихо привезла разом з ним?

— Одна біда уже є — Андрій-то помер.

— Будемо чекати, що ще вона утне. Мало нам того, що дякуючи їй «мажори» життя цілісіньке літо всьому селу не давали, так… Та й Олеся мало з Богом не зустрілася з-за неї. Що ще буде?

— Що завгодно може статися, бо чоловіки у неї на першому місці.

— Точнісінько така, як її матір…

— Що ж ви хочете? Яблуко від яблуні недалеко котиться. Розпусниця.

— Добре, що Андрій вже нічого не побачить. А здавалася такою доброю та порядною.

— Виходить, то ззовні, всередині — гнила…

Софійка від почутого була на межі нервового зриву. Вона опанувала себе і коли заговорила, голос її вже не тремтів.

— Люди, — сказала вона, — Що ви говорите?! Навіщо мене так судите? І чому ви такі жорстокі?

Натовп замовк і мовчки споглядав на дівчину.

— Хто вам дав право називати недужу людину калікою? Ви завжди були чуйні до мене, добрі. А що трапилося зараз? Чи я винна, що не могла знати про смерть дідуся? Чи я не ходила по хатах з протягнутою рукою, щоб його врятувати? Забули? — Соня обвела людей очима, намагаючись зазирнути в очі кожному, достукатися до кожної душі. — Мені нема чого критися, нема чого приховувати. Хлопець, якого я кохаю, попав у біду та став інвалідом. Я повинна була його забрати з собою, бо він потребує моєї допомоги. Чи це теж поганий вчинок? Він заслуговує вашого осуду? Чому?!

Люди відводили очі вбік та мовчали.

— Скажіть хоч що не будь! — звернулася до них Софійка. — Лишень не мовчіть!

— Автівку ти спалила? — почулося з натовпу.

— Кажуть, що баба Параска Миколу самогоном напоїла, щоб той дав свідчення в міліції на твою користь.

— Дурниці, — відповіла Соня. — Нісенітниця та й годі.

— Що з нею балакать, — Софійка почула голос матері Олесі, — Знає кицька, чиє сало з’їла, то й виправдовується перед вами. Не вийшло ярмо накинути на Лесиного хлопця, то привезла іншого. Нехай у візку, але штани в домі повинні бути! А ви стоїте, вуха розвісили! Негідниця вона та й годі. Тьху на неї! Тьху!

— Ех, люди! — сказала дівчина та її очі застелили сльози. — Колись вам буде соромно за свої слова.

Вона гордовито кинула останній погляд у натовп та, не дочекавшись хліба, повернула візок в бік свого подвір’я.

— Ще й сміє рота розкривати! — кинула їй услід Лесина мати.

— Скрутилася, як карась на сковороді, — почула Софійка за своєю спиною чийсь неприязний голос. — Копія матері, не ходи й дивитися!

Розділ 37

Спливав день за днем, а Сашко не подавав надій. Іноді Софійці здавалося, що вона не витримає, і тоді вона нишком плакала у відчаї над своїм втраченим щастям. В такі хвилини майбутнє втрачало свою принадливість, бо реальність була жорстокою: смерть, хвороба, осуд. Довгими безсонними ночами, коли вітер безжалісно шмагав гілля дерев та бився у стіни, дівчині здавалося, що життя загнало її в глухий кут, з якого немає виходу. Колись такий щасливий її світ скотився у прірву, з якої вона намагалася видряпатися, але не виходило. Чи то прірва була занадто глибокою, чи їй бракувало сил?

Щоб не втратити здоровий глузд і не завити у тиші, що аж бринить, Софійка лягала біля Сашка на ліжко, обнімала його та подовгу розмовляла. Вона не полишала надії, що пам’ять про їх минуле одного разу прокинеться у Сашковій свідомості, розкриє назустріч серце, застукає у скронях. Давало надію хоча б те, що у хлопця напади траплялися все рідше і рідше.

— І у нас буде все добре, як було колись, — говорила вона тихо, вдихаючи такий знайомий запах його тіла. — Я так хочу піти з тобою до річки, подивитися на зорі у воді… Так, так! — дівчина підхопилася з ліжка. — Яка ж я дурна! Чому я до цього часу не показала їх тобі?! Зараз вже темно, ніч зоряна і це добре. Ми підемо до річки вдвох, так, як я собі загадала. Ти обов’язково все згадаєш! Любий, ти не можеш це забути, не маєш права!

…По дорозі, що вела до річки, дівчині було котити візок не важко, але коли дорога пішла стороною, їй потрібно було кілька десятків метрів провезти його луками. Тут і в гарну погоду було доволі волого, а після осіннього дощу, що пройшов нещодавно, і зовсім розквасило. Колеса візка одразу ж вгрузли у м’якому ґрунті. Спочатку Софійка подумала, що зробила дурницю, потягнувши Сашка серед ночі в болото, але, одержима своєю ідеєю, вже не могла відступити. Докладаючи неймовірних зусиль Соня змогла провернути колеса візка кілька разів, доки вони знову не загрузли. Їй стало дуже спекотно. Дівчина скинула кофтинку, залишившись в одній сукні.

— Любий, ще трішки, ще один крок, — говорила вона, намагаючись зрушити візок з місця, який стояв, як укопаний.

Дівчина навколішки кинулася збирати засохлі бур’яни, принесла гілочки з дерев та підклала їх під колеса. Так, крок за кроком, обливаючись потом, загубивши рахунок часу, Соня наближала візок до річки. Нарешті, вона побачила перед собою воду. Софійка стомлено сіла на спиляну деревину дідусевої верби, відхекалася.

— Любий, дивися, — мовила дівчина, не маючи змоги утримати в собі радість від побаченого. — Дві зіроньки! Маленькі, любі зірочки! Я так скучила за вами! Вони зараз вийшли скупатися у річці. Бачиш, коханий? Ти їх бачиш?

Соня намагалася побачили Сашкові зіниці. Їй здалося, що в них з’явилося якесь рівне, ніжне полум’я, що на мить воно спалахнуло в його очах та засяяло світлом життя, але погляд Сашка поступово перейшов з неї на воду, саме туди, де купалися зорі.

— Любий, коханий, — Софійка не могла втримати в собі всі почуття, що вирували в її душі. — Ти їх бачиш? Скажи, що ти їх бачиш, — благала вона. — Не мовчи!

Але погляд хлопця був все таким же, неживим, він лише несвідомо дивився на коливання води та мовчав.

Соня не витримала та розплакалася від безпорадності та розпачу. Вона подивилася на поодинокі нечіткі вогні у вікнах будинків. Вони здалися їй мокрими чи то від туману, що вже почав нависати над луками, чи від сліз на очах. Дівчина з відчаєм зрозуміла, що додому дотягти візок у неї забракне сил, а допомоги чекати ні звідки. Вона укутала хлопця своєю кофтинкою, а сама сіла поруч на кільце з верби. Обхопивши руками коліна, дівчина поринула у спогади…

Коли почало сіріти, Софійка побачила дурнуватого Грицька, що йшов луками та цвьохав батогом по землі. Вона покликала його на допомогу і за кілька хвилин була вже вдома. Дівчину всю лихоманило від холоду, але тіло палало жаром. Соня відчула, що застудилася та захворіла.

Розділ 38

Генерал Друзь не звик пасувати, але цього разу досить легко піддався на вмовляння дружини. Останнім часом вона почала страждати від частого підвищення тиску. Напевне, трагічна, така безглузда смерть сина дуже її підкосила. Судинні кризи лякали Максима Івановича і він навіть боявся уявити, що може втратити ще одну дорогу людину.

— Давай подаруємо нашу квартиру Сашкові, — вкотре запропонувала вона після чергового нападу, ледь за лікарем зачинилися двері.

— Я не проти, — відповів Максим Іванович, дбайливо поправляючи дружині подушку. — Але зараз вона йому ні до чого.

— А якщо я не встигну? Чи буду я мати спокій на тому світу?

— Не говори дурниць.

— У Сашка мати живе в якомусь глухому селі. Нехай би забирала хлопця та переїжджала до міста, — наполягала дружина. — Все ж таки тут і лікарні, і «Швидку» завжди можна викликати при потребі.

— Чи захоче вона? Та й Сашко ще в лікарні, а коли його випишуть звідти — невідомо.

— Колись же він одужає, — відказала вона. — Можливо, матері не доведеться за ним ходити. Якщо йому стане краще, то, принаймні, буде куди привезти молоду дружину.

— Воно-то так, — погодився Максим Іванович.

— А Сашко справді дуже схожий на нашого хлопчика, — дружина кинула погляд на портрет з траурною стрічкою.

— Так, схожий, — погодився він, бо й сам вже давно запримітив схожість.

— Ми з тобою планували віддати ту квартиру синові, але… Трикімнатна в центрі міста, з гарним ремонтом, а стоїть пуста. Її стіни повинні були бути зігріті подихом мешканців… Розумієш, там мають бриніти людські голоси, бігати дітлахи і треба, щоб вечорами на кухні пахло чимось смачненьким. Чи не так?

— Звичайно.

— Я хочу трохи заспокоїтися.

— Дати ліки?

— Ні, вони мені не допоможуть. Мені буде спокійніше, коли оформимо житло офіційно на Сашка або на його матір. Ти зробиш це заради пам’яті про нашого сина?

— Звичайно, — пообіцяв Максим Іванович. — Я зроблю це найближчим часом.

Він не став телефонувати до лікарні, а вирішив одразу ж туди поїхати. Так хотілося, щоб лікар сповістив гарну новину про стан здоров’я свого пацієнта! Генерал так повірив у те, що Сашко прийшов у себе, що надавив педаль газу й автівка набрала швидкість та м’яко помчала по рівній гладкій дорозі, обганяючи інші.

— Добридень, — Максим Іванович майже забіг до кабінету. — Як там наш Волошин?

— Волошин? — перепитав лікар. — Ах, так! Ви ще нічого не знаєте?

— Він… Йому стало краще?! — скрикнув Максим Іванович.

— Зараз я вам все поясню, — відповів лікар.

Лікар довго розповідав про дівчисько, яке підняло на ноги та сколихнуло весь медперсонал своїм вчинком.

— Якщо судилося хлопцеві вилікуватися, то це зможе зробити лише Соня, — сказав по закінченню розповіді лікар. — Вона зможе. Я певен.

— Так, — сказав генерал і помовчав.

Йому треба було прийняти рішення. Максим Іванович пообіцяв дружині переоформити квартиру на Сашка, але той до цього часу залишався хворим. Він не знав дівчину Соню, не був певен, що та молода особа витримає весь тягар, який взяла на себе добровільно, а мати завжди залишається матір’ю. Що б не сталося з її дитиною, вона завжди буде поруч. «То ж доведеться їхати до Сашкової матері», — вирішив для себе Максим Іванович. Він вже збирався йти з кабінету, коли згадав, що не пам’ятає назву села, де мешкала мати хлопця.

— У мене є всі данні. Ось вони, — на прохання генерала лікар написав на аркуші паперу: «Нові Липки, Волошина Людмила Орестівна, місце роботи — школа, вчитель».

Максим Іванович подякував і вже за кілька хвилин його автівка мчала у напрямку Нових Липок.

Розділ 39

Стасові було непереливки. Останнім часом батько зовсім з глузду з'їхав. Він став нервовий, злий та нестриманий. Спочатку Стає гадав, що обійдеться без батькових грошей деякий час, а там, дивись, він перебіситься та буде все, як раніше. Стас намагався економити гроші, які в нього ще були, але, виявилося, що він цього робити не вміє. До навчального закладу було не близько, тому Стас вирішив їхати туди спочатку тролейбусом, потім на метро, а далі вже маршруткою. «Нічого страшного в цьому немає, — втішав Стас себе, коли йому вдалося силою втиснутися в переповнений тролейбус. — Не один я такий. Це навіть урізноманітнить моє студентське життя. Буде що згадати у зрілі роки».

Його піднятий настрій зник вже за кілька хвилин, коли крізь натовп якимось чином до Стаса добралася товстезна контролер та потребувала заплатити за проїзд. Стас, притиснутий до дверей, не те, що дістати гроші, не міг навіть ворухнутися.

— Я заплачу, як тільки поменшає пасажирів, — відповів Стас.

— Давай гроші, нахабо! — наказала касир грізно, нависнувши над Стасом. У неї так воняло з рота, що хлопця ледь не знудило.

— Я не можу їх дістати, але я обов’язково куплю квиток, — сказав він, ледь стримуючи себе.

В цей час тролейбус зупинився і зробив спробу відчинити двері, які Стас підпирав своєю спиною. Він був певен, що двері притиснуті намертво, але якійсь величезний, рудий, схожий на гігантську волосату горилу, чолов’яга силою м’язів своїх лапищ розщепив дверцята та втиснувся позаду Стаса. Хлопцеві здалося, що зараз затріщать усі його кісточки, але цього не сталося. Горила підняв руку вгору та взявся за поручні. Стало трохи більше вільного місця, але з-під волохатих пахов рудого почало тхнути потом, незважаючи на те, що чоловік був одягнений в теплу курточку. Стас добре чув неприємний запах, бо його ніс опинився там, де була пахва рудого чоловіка. Хлопець хотів відвернутися, щоб не чути цього смороду, але горила загримів:

— Чому, молокососе, скрутився?

— Тісно, — ледь видавив із себе Стас.

— Так на таксі їзди. Диви, яка цаца!

— Він ще й не хоче платити за проїзд, — підпряглася контролер, відчувши підтримку з боку рудого. — Зараз, пасажири, — заявила вона голосно, щоб усі чули, — зупинимося та будемо стояти доти, доки цей молодий чоловік не оплатить проїзд.

Пасажири відреагували в один момент. Всі обурено загули, мов бджоли у вулику, бо кожен поспішав на роботу.

— Чого ви кричите? — Стас спробував виправдатися. — Я просто не можу дістатися рукою до кишені.

— Вася! — закричала контролер так, ніби у неї в горлі був вмонтований рупор. — Зупиняй! Є пасажир на висадку!

— Яку висадку? Мені потрібно… — почав Стас, але не встиг закінчити, як двері розчинилися й руда горила з силою виштовхнула його на вулицю.

— Ідіоти! — вилаявся Стас. — Бидло!

Довелося чекати іншого тролейбуса, але в нього теж не було можливості втиснутися. Лише у наступному було трохи менше люду, тож Стасові вдалося пройти по салону.

— Ух, — зітхнув він з полегшенням.

— Що, синку? Затісно? — співчутливо запитав сивоголовий дідусь з хитрими оченятами.

— Чи завжди в тролейбусах така тіснява? — запитав Стас замість відповіді.

— Так ти не місцевий? — посміхнувся старий. — Одразу видно, бо наші люди знають, як їздити в міському транспорті. А що поробиш? Тролейбусів мало, вони майже всі старі, розсотаються на ходу, а на роботу людям треба їхати щоденно, — розповідав балакучий дідусь. — У кожного то сім’я, то діти, то батьки. А як же ще? І студенти їдуть вранці, і мами діточок в дитсадок везуть, школярі до своїх ліцеїв їдуть — усім потрібно швидко та зараз. На старих дивляться, як на вурдалаків, чого, мовляв, хоча б вам не сидіти вдома. А у нас теж свої справи. Мені ось, наприклад, треба аналізи здати, так я другий день їх везу. І знаєш чому? Бо вчора зібрав вранішню сечу та повіз її у скляній баночці. І що ж вийшло? Мені в тролейбусі розбили банку й вона геть уся витекла! А де ж я їм ще візьму вранішню? Довелося збирати сьогодні по новому. Але я вже став розумніший. Пішов до аптеки, купив пластикового контейнера для забору сечі…

— Бувайте, — кивнув Стас старому, бо була вже його зупинка. Хоч і надоїдливий був старий, але, принаймні, дорога здалася коротшою.

У метро було теж не легше. А в маршрутці, в якій за всіма правилами пасажири мали сидіти, довелося стояти, пригнувши голову, бо салон був занадто низький для зросту Стаса.

Він спізнився на урочистості з приводу початку нового навчального року та на першу пару. Білосніжна сорочка була геть уся пом’ята, а на спині брудні двері тролейбусу залишили вертикальну смужку.

День був зіпсований, настрій — теж. Ввечері Стас вирішив сходити до Льошки. У нього була своя автівка, тож хлопець сподівався, що той зможе його підвозити до інституту хоча б деякий час. «Доки батько псребіситься», — подумав Стас.

— А на бензин даси? — запитав Льошка, усідаючись зручніше перед великим пласким телевізором на стіні та дістаючи пачку улюблених чіпсів.

Він з особливим задоволенням запустив пальці в пачку та, вкинувши до рота кілька штук, голосно ними захрумав.

— На бензин? — іронічно посміхнувся Стас. — На бензин у мене, друже, немає грошей.

— Облиш!

— Дивись, — Стас вивернув кишені. — Пусто!

— То візьми у предків. В чому проблема?

— Старий мій сказився.

— Загуляв?

— Ні. Ще не перебісився за автівку.

— Овва! Це на нього не схоже. Він завжди був до тебе поблажливий. Що на нього найшло?

— Мені байдуже, але зараз у мене грошова криза. Тож виручай.

— Ти зовсім на мілині?

— Як бачиш. Дав мені п’ятдесят баксів на жратву і все. Я так прикинув, що надовго не вистачить.

— Мої предки зараз за кордоном, — Льоха дістав чіпси, надув пакетик, затиснув його та різко вдарив рукою. Пакет голосно луснув. — Не так вже й багато мені залишили на півроку. Але для тебе, як для ліпшого друга, у мене баксів сто знайдеться.

Льоха неохоче піднявся, пішов в іншу кімнату. Повернувшись, подав гроші Стасові.

— Бери. Коли зможеш, віддаси.

Стасу було неприємно чути таке від близького друга. Йому дуже кортіло кинути Льосі у пику трикляті зелені та крикнути: «Подавися ними!», але він згадав сьогоднішні пригоди у міському транспорті та стримав себе.

— Віддам, — кинув він, засовуючи гроші в кишеню джинсів. — Так що? Мені можна розраховувати на твою тачку?

— Вибач, — сказав Льоха та втупився в екран телевізора. — Я й так стирчу у заторах по півгодини. Ти їдеш на східні квартали, а мені у протилежний бік. Якби…

— Добре. Проїхали, — сказав Стас.

Йому так і крутилося на думці дорікнути Льосі, що цілий місяць у селі він жив за його кошт, але промовчав. Хто знає, яка муха вкусила батька? Можливо, грошовий карантин затягнеться надовго, тож доведеться ще раз звернутися до друга за матеріальною допомогою.

Наступного дня Стас знову спробував втиснутися до вщерть забитого людьми тролейбуса, але плюнув на все та піймав таксі.

Зазвичай хлопець не ходив до студентської їдальні при інституті. Ресторан знаходився поруч. Треба було лише перейти дорогу, щоб потрапити у затишне місце, де тобі прислуговують симпатичні дівчата у коротеньких спідничках. Стас не звик рахувати гроші, бо для цього не було потреби. Батько завжди радив добре харчуватися і не шкодувати грошей на їжу. Стас так і робив. Він замовляв екзотичні страви та звик залишати щедрі чайові.

Сьогодні він пообідав та із здивуванням подивився на рахунок. Він навіть не помічав, що у цьому закладі все таке дороге. Стас поклав гроші на стіл, але офіціантка не поспішала йти.

— Щось не так? — запитав він.

— Ні, — дівчина чарівно посміхнулася.

Стас зрозумів, що та чекає свої чайові, але йому чомусь дуже не хотілося розлучатися із своїми заощадженнями.

— Дякую, — сказав він та кинув зім’яту серветку на стіл. Дівчина зітхнула та гордовито пішла геть, злегка похитуючи стегнами…

Додому Стас повернувся на таксі. Порахувавши свої витрати, він зрозумів, що грошей надовго не вистачить. Батько з ним до цього часу не розмовляв, він ходив похмурий та чимось заклопотаний.

«Буду харчуватися у студентській їдальні, — вирішив увечері Стас, — але тролейбусом їздити більше не буду».

Розділ 40

Андрій Андрійович взяв на тиждень відпустку. І не тому, що хотів побути вдома чи поїхати кудись на відпочинок. Він багато думав і ніяк не міг дати раду своїм думкам. На роботі почав зриватися на своїх колег, а на свою улюблену чарівну секретарку так накричав за ненароком розсипаний цукор, що та від несподіванки випустила з рук філіжанку з кавою та розплакалася. Чоловік відчував, що щось у ньому зламалося та прийшов час зробити переоцінку життєвих цінностей. Безсонними ночами він перебирав у пам’яті все своє життя, перегортав його, ніби сторінки книжки. Хотілося відкопати у пам’яті щось тепле, добре, варте уваги.

Він чомусь згадував студентські роки. Недоїдання, недосипання, хвилювання перед іспитами — все це зараз згадувалося тремтливо-ніжно. У нього був друг Максим. Вони були студентами, навчалися в одному інституті та, навіть, в одній групі. Максим одразу ж проявив організаційні здібності, тож студенти без вагань обрали його старостою групи. З Максимом вони прожили в одній кімнаті гуртожитку чотири роки. Дарма, що кімната була у дев’ять квадратних метрів, що був один на двох старий стіл, а під ліжком була схована електроплитка, на якій можна було пізно ввечері підсмажити картоплю на салі. Андрій Андрійович посміхнувся, згадавши витівки студентів. А ще у них з Максимом була домовленість: коли хтось із них приводив дівчину до кімнати на ніч, інший повинен був вийти. А куди йти? Доводилося брати ковдру та стукати до сусідньої кімнати, щоб попроситися на нічліг.

Максим був справжнім другом. У них не було таємниць одне від одного, вони привозили з села торби з харчами та харчувалися разом. Коли не було чого їсти, йшли на залізничну станцію та цілу ніч розвантажували вагони. А вранці очі злипалися, але все одно йшли на заняття. Тоді вони клялися у вічній дружбі, обіцяли підтримувати дружні стосунки все життя. Обіцяли і щиро вірили, що так воно і буде. Як же сталося, що вони загубили одне одного? Максим захотів стати військовим та поїхав до іншого міста. Деякий час вони ще листувалися. Це було до того часу, коли Андрій Андрійович не оженився та став пнутися вгору по службових сходах. Він і сам не помітив, коли почав працювати ліктями, пробиваючи собі дорогу та забувши про друга.

Андрій Андрійович зітхнув та перевернувся на другий бік. Тепер він знову не зможе заснути до ранку, бо розбудив свої спогади. Якби ж то можна було знайти Максима!

Андрій Андрійович почав згадувати всіх своїх знайомих та колег, розмірковуючи, кого б ще він хотів побачити. Здавалося б, навколо нього стільки людей, а душу розкрити нікому. У нього була довірена особа — Сергій Олегович, який знав про Андрія Андрійовича більше, ніж інші. Сергій Олегович був надійною людиною. Він зумів втоптати в багнюку його конкурентів, коли йшла передвиборча компанія. Спритно, уміло, хитро він розробив свою цілу систему, як позбутися суперників. І не лише розробив, а втілив в життя так уміло, що Андрій Андрійович має депутатське посвідчення вже не перший термін. Йому можна було довірити все, при одному «але». І це «але» були гроші. Андрій Андрійович добре розумів, що той буде мити йому ноги та воду пити до того часу, доки буде поповнюватися його банківський рахунок. А там, де замішані гроші, дружба закінчується. Виходить, що у нього немає жодного друга.

Андрій Андрійович запалив цигарку, вийшов на терасу. В пам’яті сплила ще одна людина, яку він бачив один раз у житті, але чомусь лише зараз до нестями захотілося знову її зустріти.

Нещодавно, коли він їздив, щоб побачити Стасову біологічну матір, Андрій Андрійович повернув праворуч і за рогом при дорозі побачив жінку. Вона звела вгору руку, прохаючи підвезти. Спочатку він хотів проїхати повз неї та не зупинятися, але передумав. По два боки він дороги був ліс, а ця маленька та худенька жінка в окулярах здавалася такою безпорадною та самотньою серед величезних дерев. Він зупинився.

— Підвезете до села? — запитала вона, розглядаючи водія крізь товсті скельця окулярів. Лінзи спотворювали її очі, але все одно було помітно, що вони у неї гарні: голубі, великі, але чомусь такі сумні.

— Сідайте, — відповів Андрій Андрійович.

— А я вже битий час тут стою, — почала жінка. — І, уявляєте, жодної машини.

Слово за слово почалася розмова. Вони познайомилися. Як виявилося, Людмила їздила навідати свого сина. Жінка розповіла, як їй тяжко було одній його виховувати.

— Я дуже боялася, що хлопчик відчує мою надмірну до нього любов і стане егоїстом, — розповідала жінка. — Тому зібрала у собі всю свою мужність і намагалася відкрито її не показувати. Пригостять мене в школі учні цукеркою, а я її сама не з’їм, а несу синові. Діти щиро діляться зі мною, а що я могла йому купити на мізерну учительську зарплатню?

— Ви ту єдину цукерку несли синові?

— Так. Але не пригощала одразу, а клала мовчки на стіл і вдавала, що забула про неї. Уявляєте, він жодного разу її не поцупив. Ходить, коситься, як вовченя, на той стіл, а не бере, бо змалку вчила не красти. А потім ввечері зізнаюся, що мене пригостили цукеркою і ми ділили її навпіл.

— Ви з’їдали свою половинку при ньому?

— Не вгадали, — жінка так приємно посміхнулася, що Андрію Андрійовичу чомусь захотілося зробити чи сказати ще щось, щоб знову побачити цю посмішку на сумному обличчі. — Я її ховала, щоб знову удати, що мене пригостили.

— А я купував синові найдорожчі цукерки та сміявся, як останній дурень, коли той кидався ними у мене, — зізнався чоловік. — Його дитячі пустощі мені здавалися такими милими.

— Не можна так з дітьми, — серйозно зауважила жінка. — Дітей не обдуриш. Вони душею відчувають, любимо ми їх чи ні.

І Андрій Андрійович сам не зрозумів, як розповів майже все про Стаса. До села доїхали швидко та непомітно як, але жвава розмова про дітей не закінчилася. Людмила запросила його до своєї хати. Після його просторих кімнат з вікнами на пів стіни кімнати Людмили здалися такими маленькими, але в них було так спокійно, так затишно. Андрій Андрійович запам’ятав, як приємно пахли печені пиріжки з домашнім грушевим повидлом, так, як у далекому дитинстві. Коли Людмила була біля нього близько, бо ставила миску з домашніми пиріжками на стіл, він відчув, як її сиве волосся пахне ромашкою. Він звик до запахів, що завади були в його будинку. Він дружини завжди несло так, ніби вона щойно вийшла із салону краси, а цей п'янкий запах ромашки… Він навіть забув, як вона пахне і… раптом згадав.

Йому не хотілося покидати цю затишну кімнату, жінку, що не могла похвалитися вродою, але мала якусь невидиму чарівність, але треба було їхати і він попрощався.

— Візьміть пиріжків на дорогу, — запропонувала вона. Її турбота зачепила чоловіка за живе, але він відмовився. Зараз йому дуже захотілося тих пиріжків. А ще більше він хотів спокою, щирості та надійності, які випромінювала та жінка з села у садибі за зеленим парканом…

Розділ 40(1)

Стас постукав у двері кімнати матері, зайшов. У ніс одразу вдарив запах дорогих парфумів, які були повсюди. Кімната нагадувала крамницю, де на всіх полицях, біля великого, на всю стіну люстерка, на тумбочці біля ліжка рівними рядами були вишикувані всілякі тюбики з кремами та пляшечки з парфумами різних форм та розмірів.

— Мамо, — звернувся Стас до матері, примощуючись біля неї на ліжку. — Мені треба з тобою серйозно поговорити.

— Що трапилося? — жінка перестала розглядати свої розмальовані нігті та перевела погляд на сина. — Ти погано виглядаєш.

— Ще б пак! Сьогодні ходив до студентської їдальні.

— Господи! Ти там, бува, не отруївся?

— Здається, ні, але там такий жах, якби ти знала!

— Антисанітарія?

— Те, що там на кухні живуть таргани, ще не саме страшне. Але ж там продають булочки, якими можна людину вбити, а сосиски… Мамо, там такі сосиски, що я б їх і собаці не дав. Вони гумові!

— Як то?

— А ось так. Одна соя та туалетний папір — і все. А потім купив сік під назвою апельсиновий. І що ж ти думаєш? Там концентрат якийсь, а натуральним навіть не пахне. У мене від нього у животі так гуло!

— Який жах! — сплеснула мати долонями та зробила великі очі. — Навіщо ти туди пішов? Від такого харчування недалеко до виразки шлунку. Ми з батьком тобі завжди говорили, що на їжу не треба шкодувати грошей, бо втратиш здоров’я — за гроші не купиш.

— А за які, вибач мамо, шиші я маю харчуватися? Батько дав мені п’ятдесят доларів і все.

— Що ти говориш? — мати здивувалася. — Я вважала, що він на мене сердиться та поки що не дає грошей. Ходить насуплений та злий, як з ланцюга зірвався.

— Ні, це він мене зненавидів після того, як та дівка спалила мою автівку.

— Але ж ти не винен!

— Він мені не вірить. То де ж мені взяти гроші? Сьогодні після тієї їдальні мене лише знудило, але я не знаю, що буде зі мною завтра. До того ж, я не можу їздити тролейбусом до інституту, бо завжди запізнююсь і приходжу на заняття у м’ятій та брудній сорочці.

— Ні, так далі не піде, — жінка зав’язала пасок халатика та піднялася. — Ходімо до нього поговоримо.

— Сходи сама.

— Підемо разом.

— Я не хочу.

— Чому? Не вдарить же він тебе?

— А хто його знає? — промимрив собі під ніс Стас, але поплівся за матір’ю.

У Андрія Андрійовича після безсонної ночі голова тріщала, як стиглий кавун. Він не міг заснути до ранку, бо проснулися його спогади. А коли забився у тривожному сні, то бачив перед собою худеньку жінку у великих окулярах та її маленькі руки з пульсуючими жилками. На них не було ані манікюру, ані перснів, але він відчував їх невидимий, лагідний та м’який дотик…

— Треба поговорити, — ввійшла дружина із сином та відірвала від спогадів.

— Говоріть, — зітхнув він.

— Ти вже перестав дутися на нас?

— Що потрібно? — запитав Андрій Андрійович, хоча передбачав розмову.

— Стас погано харчується, — почала жінка, бо Стас стояв поруч мовчки та тихо. — Після обіду у студентській їдальні його знудило.

— То виблював би — полегшало б.

— Я поважаю твоє почуття гумору, але зараз нам не до жартів. Чому ти нас зневажаєш?

— Я?! Вас?! — Андрій Андрійович хмикнув. — І в чому це проявилося?

— Ти не виділяєш нам кошти на життя.

— Нічого не даю? А хто ж тоді вас утримує?

— Ми нічого не маємо. У кишенях свище вітер.

— Будинок маєте? Маєте за комунальні послуги борги? Ні. За навчання Стаса заплачено? Так. Холодильник порожній? Ні. Ви взуті, вдягнені? Так. Є ще питання?

— У хлопчика немає грошей на нормальне харчування.

— Звик їсти омарів під соусом, а довелося скуштувати сосиску чи бутерброд? Нічого страшного у цьому немає. Я був студентом і про сосиски міг лише мріяти. Дивіться, зі мною нічого не трапилося. І ти, Стасе, будеш живий. Скільки студентів так харчуються і нічого. Чим ти кращий за них? У тебе не такого кольору кров? Чи ти царського роду?

— Тату, — почав Стас спокійно, бачачи, що батько не дуже налаштований на спокійну розмову. — Я співчуваю тим студентам, бо у них немає такого батька, як ти. Вони не мають вдосталь грошей, щоб повноцінно харчуватися, а ти… У тебе ж є гроші.

— У мене є. А тобі треба навчитися їх заробляти.

— Ну, — втрутилася жінка. — Це вже несерйозно. Хлопчик ще навчається і його зараз завдання закінчити інститут, щоб потім мати змогу влаштуватися на гарну роботу.

— Гм, — Андрій Андрійович дістав з кишені цигарку, запалив її та смачно затягся димом.

— Не пали у кімнаті, бо буде смердіти, — зробила зауваження жінка.

— Це моя кімната, — відповів він. — Я маю право робити те, що мені хочеться хоча б тут, у своїй кімнаті?

— Ми живемо під одним дахом і правила проживання повинні бути в сім’ї єдині, — з пафосом сказала жінка.

— А де ти бачиш сім’ю? Я її тут не помітив, бо вона кудись зникла давно-давно, так давно, що я й не пам’ятаю, коли. Напевне, тоді, коли ти, люба, забула дорогу до мого ліжка.

— Андрію! Тут же наш син, — дорікнула жінка, кивнувши у бік Стаса.

— Чи тоді, коли ти перестала мені готувати вечерю? Чекати мене з роботи? Чи тоді, коли з’явився у тебе перший коханець?

— Куди ти хилиш?! — очі жінки спалахнули гнівом.

— Я давно став для вас обох робочим конем, який працює день і ніч, заробляючи вам на життя. Так робочого коня добрий хазяїн жаліє, власноручно годує сіном, сипле вівса, напуває. А ви навіть цього не робите! Домогосподарка прибере, випере білизну, наготує страви, які я сам розігріваю у мікрохвильовій печі.

— Якщо тобі це важко, то я можу наказати домогосподарці розігрівати тобі вечерю.

Андрій Андрійович іронічно та гірко посміхнувся.

— Я зрозумів прохання Стаса, — сказав він. — Йому потрібні гроші на харчування у ресторані.

— Так, — кинув головою Стас. Він подумав, що батько вже виплеснув із душі всі образи та настав час просити. — Тату, я спробував їздити до інституту тролейбусом, але це ж неможливо! Там така тіснява, що я не можу навіть поворухнутися у тому натовпі! Просто жах!

— Ти хочеш, щоб я тобі зробив броню на окремий тролейбус?

— Не смішно.

— Натяк зрозумів. Але у тебе, Стасе, було дві автівки. Одну з них ти одразу ж розхекав, іншу — спалив. Тобі потрібна третя?

— Ти ж розумієш, що без коліс я нікуди, — тихо сказав Стас, все ще сподіваючись, що батько вже охолов.

— Добре, Стасе, — сказав Андрій Андрійович, втискаючи недопалок у попільничку. — Твої прохання я зрозумів. По-перше, тобі потрібні гроші на харчування. По-друге, хочеш нову автівку.

— Так, — Стас схвильовано закивав головою.

— А чого ж хоче твоя мати?

— Я? — живо заговорила жінка. — Добре, що ти запитав, бо я майже місяць чекала своєї черги на ін'єкції біополімерного гелю.

— Чого, чого? — перепитав чоловік.

— Гелю, за допомогою якого роблять більшими губи, — охоче пояснила жінка.

Андрій Андрійович розсміявся. Він сміявся від душі довго, до сліз, а син з дружиною кліпали очима, не розуміючи, що означає його сміх. Коли чоловік заспокоївся, то витер долонею сльози на очах.

— Автівку, Стасе, хочеш? — запитав батько вже серйозно.

— Так.

— Ось тобі, а не автівка! — скрикнув Андрій Андрійович та тицьнув синові величезну дулю.

Стас витріщив очі та почервонів від гніву.

— Я… Я не піду до інституту! — заверещав хлопець.

— Я вже казав, що це твоє рішення, а не моє. За навчання я заплатив, тепер роби, як вважаєш за потрібне.

Стас вилетів з кімнати, гучно грюкнувши дверима.

— Я…А я… — почала жінка розгублено.

— А ти, люба, підеш і скажеш, що тобі цей лікар не підходить.

— Чому? Його всі хвалять, він має гарні рекомендації.

— Попрохай його знайти іншого, такого, що не губи збільшує, а підкатує їх.

— Як ти смієш?! — спалахнула жінка. — Що ти собі дозволяєш?!

— І, взагалі, люба, — спокійно, врівноважено та чітко сказав Андрій Андрійович. — Я подаю на розлучення.

— Що-о-о?! — жінка не повірила своїм вухам. — Що… Що я повинна робити?

— Шукати собі роботу, люба.

Розділ 41

Дивно, але після такої напруженої розмови з сином та жінкою, Андрій Андрійович відчув полегшення. На душі стало спокійно, ніби він скинув з грудей камінь, який весь час давив так, що не можна було дихати. Тепер він добре та чітко усвідомлював, чого хоче. По-перше, він змінить місце роботи та почне все спочатку. Не треба буде жити у вічному напруженні після того, як дадуть конверта з грошима. По-друге, здихається Сергія Олеговича, бо він йому вже не потрібний. Враховуючи, що той забагато знав зайвого, він дасть йому «відкупні» та «перепродасть» іншому, кому надалі буде потрібний депутатський мандат. Такий хвацькій та верткий, як в’юн, Сергій Олегович буде у ціні. Будинок він залишить жінці та синові, а сам переїде до заміського будинку під Києвом. Андрій Андрійович похвалив себе хоча б за одне вірне рішення — цей будинок він оформив не на сина, а на себе. Він буде платити за навчання Стаса та надсилати на його рахунок гроші в розумних межах.

А ще він був упевнений, що необхідно розшукати Людмилу і зробити це треба негайно, не зволікаючи, зараз, доки у нього є вільний час.

Андрій Андрійович покинув дім, який так і не став йому рідним та виїхав з подвір’я. Він мав гарну пам’ять, то ж добре пам’ятав дорогу на Нові Липки та будиночок біля сільської школи.

«Після візиту до Людмили, — розмірковував він під тихий шелест м’яких гумових шин по асфальту, — потрібно буде знайти Максима. Людмилі я теж обов'язково розкажу про свого студентського друга».

Якщо хтось зможе його зрозуміти, то лише вона, тиха та самотня жінка у смішних окулярах.

Розділ 42

— Я не знаю, — схлипувала мати Стаса, — Просто не знаю, що мені з ним робити. Твій батько хоче зі мною розлучитися.

— Чи й не трагедія! — хмикнув Стас.

— Що ти говориш?! Ти розумієш, що ми залишимося без засобів до існування? Де ми будемо брати гроші? За що жити? Я навіть не уявляю.

— Мамо, невже ти повірила йому? Це — звичайнісінький блеф! Набиває собі ціну та й усе, — сказав впевнено Стас. — Нікуди він від нас не дінеться.

— Ти так гадаєш? — жінка з надією підняла червоні очі на сина.

— Захотілося показати свою всемогутність — нехай поблефує, якщо йому так подобається. А взагалі, батько — тупе ягня, куди вівчар його поверне, туди і піде.

— Якби ж то! — зітхнула жінка.

— То ж будь, мамо, мудрим вівчарем, — дав пораду син.

— Спробую.

— А зараз, мамо, дай мені трохи грошей. Я так стомився від ваших чвар, що у мене голова обертом йде. Хочу піти до нічного клубу та трохи розважитися.

— Ти добре знаєш, що у мене в гаманці порожньо.

— Мамо, — в очах Стаса з’явився недобрий блиск, — синові потрібні грошенята. Або труси гаманця, або я віддам батькові фото твого рудого знайомого.

— Якого… знайомого? — запитала жінка та відчула, як її кинуло в жар. — Ти про що?

— Не про що, а про кого, — нахабно відповів Стас. — Про того, хто ночував у твоєму ліжку, коли батько був у відрядженні. Вранці рудий натягнув твого халата та взув батькові капці, коли йшов до туалету. Напевне, він провів бурхливу ніч, тож втратив обачність, бо я легко зміг його сфотографувати так, що той навіть не помітив.

— Ти… ти… ти…, — жінка задихалася, не могла знайти підходящих слів.

— Якщо я віддам це фото батькові, — продовжив Стас, — то подружнє життя стане вже точно неможливим. Матусі доведеться йти працювати, а її губки ніколи не збільшаться у розмірі.

— Свиня! — скрикнула жінка у гніві.

— Свиня хоче гроші, а матуся фото. Що ж нам робити? Га?

— У мене справді нічого немає.

— Тоді фото руденького буде у мене доти, доки у матусі не з’являться грошенята. Можливо, попросиш їх у рудого?

Стас криво посміхнувся та вийшов з кімнати. За півгодини він вже був у Льохи.

— Грошей немає, — сказав той одразу, — І не проси більше.

— Я прошу у борг, а не у подарунок, — зауважив Стас.

— Ти ж мене знаєш, — виправдовувався Льоха. — Якщо я повний — бери, скільки завгодно, а зараз…

— Льоха, — Стас поклав другові руку на плече. — Скажи відверто, чи мало ти гуляв за мій рахунок?

— Пред’явиш рахунок? Ввімкнеш лічильник?

— Дурень ти, Льохо, — сказав Стас та поплескав його по плечі. — Був дурнем і помреш ним. Відсутність у мене коштів — явище тимчасове. Мені для тебе нічого не було шкода раніше, не буде й надалі.

— Припустімо, я дам тобі ще п’ятдесят баксів. Вони тебе врятують? Ти ж їх розтринькаєш за один день, а завтра знову прийдеш просити?

Стас посміхнувся, підійшов до вікна, примружив очі. Він завжди так робив, коли приймав якесь рішення.

— Ось, дивись, — Стас повернувся, вивернув кишені. — Покажу один фокус. Бачиш, що тут нічого не має, ані цента. Чекай мене за годину, побачиш, що в них буде.

— Агов, що ти надумав?

— Вдягнися гарніше, — сказав Стас якось загадково. — Сьогодні ми будемо гуляти.


… Вдома нікого не було. Стас був у цьому впевнений, бо кілька разів телефонував на домашній телефон. На тому кінці ніхто не брав слухавку. Незабаром він зайшов до своєї кімнати, перевдягнувся в нові джинси, натягнув свіжу чорну футболку із зображенням вампірів та потоками крові, огледів себе у дзеркало. Потім впевненою ходою зайшов до кімнати матері, відкрив шкатулку. Коштовні материні прикраси виблискували різнокольоровими камінцями. Не вагаючись, Стас згріб їх у жменю, сунув до кишені. У шкатулці залишилося ще доволі кілець, обручок та сережок. «Нам, мамо, — Стас подумки звернувся до матері, — вистачить цього мотлоху на двох».

За кілька хвилин коштовності перекочували з кишені хлопця до спритних рук працівника ломбарду, а в руках Стаса зашелестіли такі бажані купюри…

Він був із Льохою в одному барі, потім поїхали на таксі до нічного клубу. Стас знову попав у свою стихію, де відчував себе комфортно. Він замовив пляшку найкращого коньяку, але захотілося їсти і він забажав щось з японської кухні. Офіціант довго перед ним вибачався, пояснюючи, що у них немає японських страв і пропонував замовити щось інше.

Стас поклав на столик стодоларову купюру.

— Вона буде твоя, — сказав він офіціанту, — Якщо за двадцять хвилин на цьому столі буде стояти підігріте рисове вино та місо-суп з водоростями.

Офіціант почухав потилицю та одразу ж хутко зник. Йому треба було лише перетнути дорогу, щоб потрапити до іншого закладу та взяти замовлені страви. За сто баксів варто було збігати.

Стас гуляв так, як було раніше до цієї клятої поїздки на відпочинок до села. Після японської кухні йому забажалося випити чогось особливого і він замовив собі та другові коктейль «Лонг Айленд».

Потім він шалено танцював, підхоплював привабливих дівчат за талію, а ті дурнувато верещали та викручувалися перед ним, намагаючись звабити красеня-юнака, який смітив грошима на всі боки. Він вдивлявся в їх обличчя, які, на перший погляд, здавалися привабливими, але одразу ж відводив очі. Всі дівчата чомусь ставали негарними, хоча деякі з них мали оксамитову шкіру обличчя, великі очі, тонкі талії та довгі ноги. «Чому так?» — думав він і не міг збагнути.

Стас стомився, присів відпочити. Він продовжував дивитися на танцювальників у мигаючих різнокольорових променях освітлення та намагався уявити серед них Соню не в простій сукні, а одягнену в наймодніший одяг, але нічого не виходило. Вона якось не пасувала до цього натовпу, що ворушився. Натомість, Соня знову і знову поставала перед очима такою, якою він побачив її першого разу. Густий туман. Вершниця на коні. Її руде волосся розсипане по плечах, а на ньому крапельки роси. Обличчя свіже, очі широко розкриті, а в них грають веселі промінчики самого життя.

— Що замріявся? — Льоха плюхнувся на стілець поруч, вивівши Стаса із задуми.

Стас відчув, що вже добряче захмелів, але хотілося ще випити, щоб образ рудоволосої вершниці зник геть. І хлопець замовив ще пляшку коньяку.

— Вип'ємо? — запитав він Льоху.

— Сподіваюся, що вона не буде зайвою, — відповів той, залпом ковтнувши пекучу рідину з чарки.

— Ось скажи мені, друже, — почав Стас, нахилившись до Льоші. — Ти віриш у те, що бувають відьми?

— У казках, — відповів той.

— А я вірю.

— Напився так, що вже відьом бачиш? — засміявся Льоха.

— Я не шуткую, — продовжив Стас. — Колись я читав одну книжку про село, у якому жило багато відьом. Вони таке витворяли з чоловіками!

— Що ж вони з ними робили?

— Зваблювали їх! — прошепотів Стас майже у вухо друга. — А ті сходили з розуму і ніякі лікарі не могли зрозуміти, що з ними коїться, бо чари не піддаються ані діагнозу, ані лікуванню. Ось так!

— Дурня! — махнув Льоха рукою.

— Ні, відьми все-таки існують. Вони бувають не лише чорні, а й біляві. Навіть руді.

— Стасе, годі пити, а то ти таке вже верзеш, що ні в які ворота не лізе, — зауважив Льоха. Хоча він сам був добре напідпитку, помітив в очах Стаса якийсь нездоровий блиск. — Поїхали краще додому.

— А знаєш, як люди позбувалися відьом? — продовжив Стас, не звернувши ніякої уваги на його слова. — їх спалювали на вогні! Іншого засобу позбутися відьомських чар не існує.

— Стасе, ти курив драп?

— Ну, то й що?

— Обкурився, перепився, то ж досить на сьогодні. Їдьмо по домівках!

— Ні, — заперечливо похитав головою Стас та примружив очі. — Я сьогодні хочу гуляти до кінця, бо я не знаю, що зі мною буде завтра.

Він схопив Льоху за руку та майже силоміць потяг з приміщення.

— Хочу розваг! — сказав Стас та підійшов до чорного «Джипа». — Дивись, майже такий, як був у мене.

— Давай піймаємо таксі…

— Ти мені друг, чи ні?

— Друг, ну то й що?

— Тоді будь зі мною до кінця розваг, — сказав Стас, вправно відкриваючи чорну автівку. — Бо я не люблю зрадників. Сідай в машину!

— Це ж… це чужа тачка. За це можна загриміти на кілька років за ґрати.

— А ми її повернемо за кілька годин, — сказав Стас і майже силоміць заштовхнув хлопця в салон. — Ось побачиш, Льохо, як буде весело! Розваги лише починаються!

За кілька хвилин автівка з хлопцями виїхала за місто. Льоха був збентежений та наляканий. Він бачив, що Стас перебрав зайвого, що з ним щось коїться, але зупинити друга було вже неможливо. Він знав одне: якщо Стас щось замислив, то вже ніхто його не зупинить.

— Чому сумуєш, Льохо? — весело запитав Стас.

— Скажи, хоча б, куди ми їдемо.

— До села, де живе руда відьма. Тобі весело? Не сиди надутий, як сич на погоду. Посміхнися, Льохо! Обіцяю: буде весело! Ці розваги ти запам’ятаєш надовго!

Розділ 43

Максим Іванович був у Нових Липках біля десятої ранку. Вдома Людмили Орестівни не було і чоловік вилаяв себе за таку неквапливість. Звичайно ж, жінка була у школі, де працювала вчителем. «От телепень, — сказав він собі, — Міг би здогадатися, що вчитель зранку завжди у школі».

Він безцільно потинявся по вулиці, але час від того не пришвидшив свій хід. Тоді Максим Іванович вирішив зайти до школи та дізнатися, чи скоро Людмила Орестівна повернеться додому.

— Господи! — сплеснула руками жінка. — Якби ж то я знала, що у мене будуть гості! Розумієте, я збиралася на кілька днів поїхати до Соні навідати Сашка, тож довелося переставити уроки, щоб мати вільний час. Я сьогодні звільнюся близько третьої години… Що ж мені робити?

— Нічого страшного, — відповів генерал. — Я зачекаю.

— Ні, так не годиться, — заперечила Людмила Орестівна. — Не будете ж ви стояти під хатою? Ось вам ключі, йдіть до будинку та відпочиньте. Не соромтеся, будьте, як вдома. На кухні знайдете, що поїсти.

— Ну що ви, — запротестував чоловік. — Я маю вільний час, тож можу вас зачекати на подвір’ї.

— Заперечення не приймаються, — безапеляційно заявила жінка та поклала йому до рук ключі.

…Максим Іванович не став заглядати в каструлі, а ввімкнув телевізор, щоб подивитися новини. Він уявляв Сашкову матір зовсім іншою. В його уяві вона була високою, гарною, статною жінкою з акуратною високою зачіскою та підфарбованими губами, втім, такими найчастіше і бувають сільські вчительки. Сашко був не схожий на свою матір. Виходить, він пішов у свого батька і зростом, і вродою.

Додивившись новини до кінця, Максим Іванович зателефонував дружині.

— Як ти себе почуваєш, люба? — запитав він.

Голос дружини був напрочуд бадьорий.

— Добре, як ніколи, — відповіла вона. — Уявляєш, мене знайшла шкільна подруга! Вона приїхала до нас у гості на кілька днів.

— То тобі тепер не сумно?

— Стільки років не бачились! Нам є що згадати. А ти де?

Максим Іванович пояснив причину своєї затримки.

— Можеш додому не поспішати, — сказала дружина. — Головне, зроби те, що я тебе просила.

— Я вже, виходить, став тобі не потрібний? — пошуткував він.

— Деякий час, — засміялася дружина. Це було вперше після загибелі сина. — Будеш тут нам заважати пліткувати.

Генерал закінчив розмову та почув, як хтось постукав у хвіртку. Він не хотів виходити, бо господині все одно не було вдома, але хтось надворі був дуже настирний, бо не переставав стукати.

Максим Іванович взяв цигарки та запальничку, вийшов надвір. Відчинив хвіртку та побачив незнайомого чоловіка.

— Добридень, — привітався той.

Щось дуже знайоме було в голосі людини біля хвіртки. Максим Іванович помітив, що чоловік теж пильно вдивляється в його обличчя. У генерала була дуже гарна пам’ять на людей. Зараз він був певен, що бачив цю людину. Але де? Коли? В пам’яті з неймовірною швидкістю проносилися різні події, тисячі облич.

— Максим? — чоловік перший порушив мовчанку.

— Не вірю своїм очам! Ущипніть мене, бо я сплю, — сказав Максим Іванович, пізнавши давнього студентського друга. — Андрію!

Вони міцно потиснули одне одному руки, обнялися.

— Я до цього часу не йму віри, що це ти, — сказав радісно генерал. — Скільки я робив спроб тебе знайти і все марно. А тут ти сам мене знайшов!

— Взагалі-то… — почав Андрій Андрійович.

— Чому ми тут стоїмо? Ходімо до хати, — запросив Максим Іванович. — Насправді, я тут сам в якості гостя, але господиня на роботі… А, що там казати! Ходімо, там поговоримо.

За спогадами у чоловіків час йшов швидко. Андрій Андрійович був щиро, безмежно радий, що зустрів колишнього друга, що той його не забув і навіть шукав. Соромно було зізнатися, що про Максима він згадав нещодавно, коли стало на душі скрутно. І хто б міг подумати, що вони зустрінуться тут і за таких обставин! Максим Іванович розповів про трагедію, що трапилася з його сином, коли той став на невірний шлях. У свою чергу Андрій Андрійович розказав другові, як радів, коли вдалося усиновити дитину, як непомітно виросла стіна непорозуміння і з сином, і з дружиною, як Стас мало не засадив до в’язниці свою сестру. За жвавою розмовою чоловіки не помітили, як повернулася додому Людмила Орестівна. Вона привіталася з Андрієм Андрійовичем і той побачив на її обличчі здивування.

— Я бачу, ви вже познайомилися, — сказала вона, ставлячи на стілець важку сумку з учнівськими зошитами.

Чоловікам довелося пояснювати, що вони вже давно знайомі.

— Це ж треба, — сказала вона, — Який збіг! Це добре, що ви зустрілися, але на порожній шлунок розмови не підуть так, як на повний. Бачу, ви нічого не їли? За розмовами ніколи було, чи засоромилися?

Людмила Орестівна налила чоловікам борщу. Андрію Андрійовичу здалося, що він ніколи в житті не куштував такої смачної страви, хіба що колись давно, коли була жива його мати. Коли вони пообідали, то Андрію Андрійовичу здалося, що Максим хоче про щось поговорити з жінкою наодинці. Щоб їм не заважати, чоловік вийшов надвір покурити.

Він зайшов у садок, присів на лавку. Андрій Андрійович думав про те, як йому мало потрібно від жінки, щоб відчувати душевний комфорт. Зараз йому до нестями хотілося жити так, щоб тягло до рідної домівки, щоб стіни були зігріті затишком та спокоєм. А ще він хотів, щоб вдома його чекали, і не хтось, а жінка з розумними очима за скельцями окулярів та волоссям, що п’янко пахне ромашкою. Він згадав дружину Марину й не відчув ніякого жалю за викреслені з життя роки, прожиті з нею поруч і водночас окремо. З огидою згадав пустоголову гарну ляльку Анжелу, яка до нестями любила його гаманець. З сумом згадав Стаса. «Якщо син зрозуміє мене, то приїде, — заспокоїв він себе. — Повинен зрозуміти, рано чи пізно».

Стояла чудова рання осінь. Вона п’янила голову Андрія Андрійовича як давнє вишумуване вино, хвилювала, наполягала: спинися, злови хвилинку, зверни увагу на золотавий кленовий листочок, що вітром прибило до твоїх ніг. І чоловік посміхнувся. Сьогодні він був п’яний від осені, від зустрічі з добрим товаришем та від маленької тендітної жінки, зустріч з якою була фатальною у його житті…

Розділ 44

Це був насправді дивовижний день.

Надвечір Людмила Орестівна вже було дістала дріжджі, щоб зробити закваску для пиріжків, коли Максим Іванович запропонував поїхати до Соні сьогодні ж.

— Чому ви завтра будете трястися автобусами, коли ми можемо поїхати сьогодні моєю автівкою? Я, до речі, хочу подивитися, як там їм живеться. Можливо, діти чогось потребують, то допоможемо.

— А пиріжки? — розгубилася жінка. — У мене нема, чого взяти на гостинець. Ні, я не можу поїхати в гості з пустими руками.

В цей час два чоловіки подумали майже однаково: «А я, телепень, їхав до жінки в гості та не здогадався нічого купити».

— Купимо щось по дорозі, — знайшовся першим Максим Іванович.

— Можна купити, — підтримав його Андрій Андрійович. — Коли ви плануєте від’їхати?

— Ми? — перепитав друг. — Ні, дорогий мій Андрію, поїдемо разом. Я тепер тебе так просто не відпущу, бо знову десь загубишся на багато років.

Андрію Андрійовичу і справді не хотілося розлучатися з Людмилою Орестівною саме зараз, тому він охоче погодився.

— А далеко їхати? — заради пристойності запитав він.

Яким же було його здивування, коли дізнався, що поїдуть вони у те село, де наколобродив його Стас!

— А у цієї дівчини Соні яке прізвище? — запитав Андрій Андрійович.

— Агафонова, — відповіла Людмила Орестівна. — А що? Ви її знаєте?

— Та ні, — зніяковіло та якось невпевнено відказав чоловік.

Андрій Андрійович поглянув на друга та по його виразу обличчя все зрозумів, але промовчав.

…Смеркалося. За кермом позашляховика був Максим Іванович. Позаду сиділи поруч Людмила Орестівна та Андрій Андрійович. Він мовчки вдивлявся в дорогу, де фари автівки похапливо обмацували шлях з вщент розбитою дорогою та думав про те, що знову побачить дівчину, перед якою відчував провину за свого сина. Якщо хоча б чимось він зможе Соні допомогти, то зробить це, не вагаючись, бо натерпілася вона від витівок Стаса досхочу. Андрій Андрійович ще не знав, що зможе зробити для дівчини, щоб якось загладити провину, але був певен, що щось та зможе зробити.

Близько, так близько від нього була Людмила Орестівна, що він відчував плечем тепло її тіла. Вона виглядала стомленою. Ще б пак! Майже цілу ніч перевіряла учнівські зошити, потім цілий день була на роботі серед галасливих школярів, а тут ще треба було годувати непроханих гостей. Андрію Андрійовичу хотілося що жінку вкласти спати у ліжко, дбайливо накрити її м’якою ковдрою та цілу ніч тихенько просидіти біля ліжка, охороняючи її спокій.

Людмилу Орестівну заколисувало на м'якому сидінні машини. Тепло вкрай її розморило і вона відчула, як втома сковує її тіло. Захотілося спати. Вона прикрила очі, щоб хоча б на хвилинку задрімати. Мимоволі схилила голову на могутнє плече Андрія Андрійовича. Воно було м’яке та тепле, і від цього їй стало так спокійно, так надійно та затишно. «Ось так би все життя», — подумала жінка, засинаючи.

Розділ 45

Якесь недобре передчуття з’явилося у Льохи ще тоді, коли при виїзді з міста Стас зупинив «Джип» біля приватного будинку, спритно вислизнув з автівки та швидко зайшов туди. Через кілька хвилин він повернувся дуже задоволений та з пакетом у руках, де брязкали кілька скляних пляшок. Спочатку Льоха подумав, що Стас набрав горілки, але потім зробив висновок, що це на нього не схоже. Льоха потайки кидав погляди на Стаса та бачив, як пашіли його щоки від збудження, як той нервово палив цигарку за цигаркою. Було видно, що друг замислив щось лихе і це лякало хлопця.

— Стасе, — звернувся він до друга, притишивши музику, що розривала динаміки. — Ти можеш пояснити, куди ми їдемо?

— А ти не здогадався?

— Бачу, що в село. Але навіщо?

— Хочу поспілкуватися з рудою відьмою.

— Скажи мені відверто: навіщо вона тобі? Ірка мені плакалася, що ти не хочеш її бачити, а даремно. Вона гарна дівчина. До того ж, її батьки дуже впливові люди не лише у нашому місті, а й у столиці. Принаймні, я таке чув.

— Правду чув, — сказав з посмішкою Стас. — І впливові предки, і далеко не бідні. І Ірка класна кобила. Згоден.

— Чому ж ти її відфутболюєш?

— Шкода Ірку?

— Так.

— То бери її собі, мені не шкода. З вас вийде пречудова пара! До того ж, твої предки будуть дуже раді завести собі таких впливових та багатих родичів.

— Та ну тебе! — Льоха махнув рукою та дістав гумку. — Я до нього по-доброму, а він…

— Льошо, я теж про тебе піклуюся, — з іронією сказав Стас, — навіть свою гарну дівчину з багатим таточком віддаю. До того ж, задарма! Мені для тебе нічого не шкода. Бери Ірку, користуйся нею, скільки тобі забажається.

— З тобою неможливо розмовляти.

— Чому, друже? Ти хотів знати, куди ми їдемо? Я тобі сказав одразу, що до села розважатися.

— Облиш цю Соню.

— Дякую за пораду! Красно дякую! — іронізував Стас. — Але не можу, Льохо, хоч трісни — не можу і все!

— Вона ж тебе відшила. Що тобі ще потрібно?

— Побачимо, — протягнув Стас і примружив очі. В них було щось хижацьке.

Розділ 46

З Сонею ще ніколи такого не було. За добу вона перепила геть всі жарознижуючі пігулки, що мала в аптечці, але вони чомусь не допомагали. Нестерпно боліла голова, у вухах гуло та шуміло, дошкуляв кашель, здавалося, що палає жаром не лише нутро, а й п'яти горять. Та найбільш неприємним було то, що Софійку швидко покидали сили. Вона відчувала себе до нестями стомленою та виснаженою.

У дівчини ледь вистачило сил, щоб здоїти корову. Вона занесла відро з парним молоком до хати, але процідити його вже не змогла. Вона вирішила спочатку трохи відпочити, а потім закінчити справи по господарству. Софійка погодувала Сашка з ложки борщем. При цьому дівчина намагалася вже не дивитися йому у вічі. Сьогодні вранці, коли вона нарешті спіймала погляд Сашка, він на якусь мить подивився їй прямо в очі. Соня зраділа, бо їй здалося, що цей погляд був усвідомлений, але у хлопця одразу ж почався напад. Зробивши заспокійливий укол, Софійка одразу ж зателефонувала лікареві та все розповіла. Лікар не міг впевнено сказати, добре це чи ні, але запевнив, що хоча б якісь зміни у поведінці Сашка є вже добрим знаком. Це дало їй надію, але дівчина тепер боялася піймати його погляд. Вона дуже-дуже стомилася і знемагала від перевтомлення та недуги.

Софійка підкотила візок із завмерлим в одній позі хлопцем до вікна, розсунула фіранки в боки. Іноді їй здавалося, що Сашко розглядає щось на вулиці, все бачить, лише зараз сидить, поринувши у свої думки.

— Ось так, — мовила вона тихо. — Так буде краще, коханий.

Впевнившись, що хлопцеві зручно, Софійка сіла напроти нього у крісло під стіною. Вона закуталася у ковдру, бо ніяк не могла зігрітися. Її лихоманило так, що вона дрижала, як восени листочок на осині. На лихо, ще й баба Параска кілька днів не навідувалася. Чи то прихворіла, чи підтримує людей, які її осуджують? Але, все одно, Софійка не буде дивитися на білий світ зацькованим поглядом, а залишиться гордою. Вона не відчувала ні перед ким провини, лише перед дідусем, з яким її не було поруч в останні миті його життя.

Дівчина підтягла під себе ноги, скрутилася калачиком. Як же їй було холодно! їй тяжко, дуже тяжко, але вона ніколи не опустить руки. Нізащо! Крок за кроком вона буде йти з Сашком поруч по життю до повного його одужання. І ніхто її не змусить з ним розлучитися. А зараз вона стомилася.

Дуже стомилася. Софійка відчула, що вже перестала тремтіти і все тіло запашіло жаром. Їй захотілося спати так, ніби вона не знала сну цілу вічність. Так. Це лише втома. Втома та нервове напруження. Треба лише прикрити важкі повіки та трішечки подрімати. Ні, спати не можна, бо вже надворі сідають сутінки і їй незабаром укладати Сашка спати. Можливо, не потрібно засинати, бо все одно незабаром прийде ніч?

Дівчина з великим зусиллям відкрила важкі повіки. Сашко дивиться у вікно — то ж все добре. Повіки самі по собі злипаються, і Соня знову прикриває очі. «Не спи, — каже вона собі, — Ти ж сильна, можеш витримати все». Але за хвилину дівчина не має змоги чинити опір утомі та попадає у міцні обійми сну…

Стас, не криючись, залишив машину посеред дороги напроти будинку, де жила Соня.

— І що ми будемо робити? — запитав Льоха з острахом.

— Будемо діяти за обставинами, — відповів Стас, заходячи до двору. — Спочатку спробуємо засвататися.

— Жартуєш?

— Зовсім ні, — відповів Стас та почав грюкати у двері: — Соню! Соню, відчини! Треба побалакати.

Ніхто не відповів. Стас спробував відчинити двері, але вони були зачинені зсередини. Тоді він почав з силою тарабанити у них кулаками, бити ногами.

— Відчини, сучко! — кричав оскаженіло Стас, — бо я виб’ю ці кляті двері!

— Зараз прибіжать сусіди, — Льоха потягнув Стаса за рукав, але той нервово відкинув його рукою.

— Відчепися від мене! — закричав він на Льоху. — Мені начхати на сусідів і всіх цих дурних селюків! Соню, відчини, кажу тобі!

За дверима було тихо. Стас помітив, що в одному з вікон горить світло і кинувся до нього. Коли він туди заглянув, то перед собою побачив юнака в інвалідному візку.

— Льохо, поглянь-но сюди, — Стас потяг друга до незавішеного вікна. — Здається, тут мій конкурент.

Льошка з острахом заглянув у вікно.

— Ти бачиш, що він інвалід?

— Бачу, — Стас примружив очі. — Мене, виходить, відшила заради каліки?

Льошка промовчав. Він дивився на хлопця, якого бачив прямо перед собою і той, здавалося, дивиться на нього. Але дивним було те, що той ніяк не реагував на появу сторонніх під вікном.

— Чого витріщився?! — заричав Стас так голосно, що звичайно ж, було чути в хаті, але хлопець не поворухнувся, навіть, не кліпнув очима. — Та він дебіл! Повний дебіл! Агов, ти, дауне! — Стас почав вимахувати руками, корчити гримаси, але хлопець у візку ніби його не помічав.

— Ходімо звідси, — попрохав Льоха, відчуваючи недобре. — Порозважалися та й годі. Мені сподобалася розвага, але більше нам нема чого тут робити.

— Як це?! Я ще не поговорив із Сонею, — промовив Стас і з силою затарабанив у шибку. — Соню! Соню!

Стас зазирнув у вікно, але окрім хлопця нікого не побачив.

— Сучко! Або виходь сюди, або пошкодуєш! — прокричав Стас біля шибки.

Він прислухався, але у хаті було тихо.

— Ну, все! — скрикнув Стас. — У мене терпець увірвався!

Він побіг до машини, і хутко повернувся. В руках Стаса Льоха помітив пакет зі скляними пляшками, які йому всю дорогу не давали спокою. Стас швидко витяг звідти дві пляшки, крикнув другові: «Льохо, відійди!» та несамовито закричав у бік будинку: «Гори ж, клята відьма! Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!!! Ти спаскудила все моє життя!».

Льошка не встиг нічого зрозуміти, як дві пляшки з пальним одна за одною полетіли в бік вікна, де горіло світло…


Сашко побачив прямісінько перед собою спалах світла та майже одночасно відчув вибух. Від несподіванки він здригнувся, ніби по тілу пробіг потік струму. В одну мить він зрозумів, що це вибух касетної бомби, а перед ним — ще танцюючий хлопчик Каха. Сашко набрав повітря у груди, щоб закричати, знову побачивши в руках дитяче серце, але… серця не було! Він обдивився свої руки з усіх боків. Вони були чисті. Жодної плями крові. Хлопець нічого не зрозумів. Він чітко чув вибух, бачив прямо перед собою спалах, але де ж подівся Каха? Сашко знову і знову переводив погляд із палаючого світла на свої руки. Не було ані Кахи, ані крові на руках. Натомість, десь у підсвідомості сплив інший, нечіткий, але такий знайомий образ. Це була дівчина. У неї було хвилясте, довге золотаве волосся та гарні темні очі з довгими пухнастими віями, майже, як у Кахи. Ні, він щось плутає. Це очі Кахи!

Хлопець знову подивився у вікно. Там була якась заграва, але дитини він не побачив. Сашко закашлявся. Чому стало так важко дихати? Чому щось до болю ріже очі та заважає побачити Каху? Каху чи, все таки, знайому дівчину? Так! Дівчину! Його дівчину.

— Соню! — покликав Сашко. — Сонечко!

Він озирнувся. Це була кімната Соні — сумнівів не було. Але чому тут повно диму, який застилає все навколо густою пеленою так, що майже вже нічого не видно?

Тріснуло скло у другому вікні та розсипалося на дрібні друзки. Сашкові стало трохи легше дихати, але ненадовго, бо вогонь жадібно лизнув фіранки на вікнах, перекинувся на крісло, де лежала зібгана ковдра. Там хтось ворухнувся. Крізь дим Сашко споглядав, як спочатку повільно, потім все більше і більше займалася ковдра на кріслі. І тут він побачив її! Там, закутавшись у вогняну ковдру, сиділа його Соня!

— Соню, Соню! Соню!!! — несамовито закричав Сашко, зрозумівши, що вогонь ось-ось добереться до її золотавого волосся та одразу ж поглине.

Він кинувся до сплячої дівчини, але не встояв на слабких ногах і впав.

— Соню! — кричав він, але за димом вже не бачив дівчини. — Кохана, люба, прокинься!

Він повз до неї, чіпляючись за підлогу руками, які не хотіли його слухатися, вигинаючись, мов вуж, усім тілом, доки не намацав ноги дівчини. Сашко хотів піднятися, але забракло сил. Він потяг її з крісла за ноги на долівку і зрозумів, що вчасно. Ковдра палала і одяг на дівчині вже почав тліти. Сашко зрозумів, що Соня вже непритомна і якщо він її зараз не витягне з вогню, то вона загине.

Він швидко забив руками вогонь на її одязі та потяг до дверей, зібравши усі свої сили, які мав…


Хата палала, а Сашко лежав на землі посеред двору, міцно тримаючи в обіймах непритомну дівчину. Від своєї безпорадності йому хотілося волати.

— Сонечко, Соню, — повторював він без упину, вдивляючись у її обличчя, почорніле від кіптяви. Здавалося, що життя вже покинуло її і дівчина не дихає.

— Соню! — закричав у відчаї Сашко та потіпав її бездиханне тіло.

— Коханий? — ледь прошепотіли її обпечені губи.

— Сонечко? — перепитав Сашко, не вірячи своїм вухам.

— Любий, — Соня відкрила очі. — Ти… зі мною, коханий?

— Так, Сонечко, так, — сказав Сашко. — Я з тобою. Зараз, сьогодні, назавжди! Моє Сонечко.

У Соні з очей скотилися сльози. Вони потекли тоненькою смужечкою, залишаючи дві білі доріжки на брудному обличчі.

— Не треба плакати, Сонечко, — сказав Сашко, поцілувавши брудну щоку, де завмерли крапельки сліз. — У нас усе попереду. Стільки справ попереду, а ти плачеш.

— Ми підемо… — Соня замовкла, бо у грудях запекло, защеміли губи.

— Дивитися, як купаються зорі в річці? — спитав Сашко та щасливо посміхнувся. — Звичайно ж, моє сонечко!

Епілог

Коли повнолиций місяць розсипав густим горохом яскраві зорі по чорному полю, до віддаленого села звернула самотня автівка. В ній було троє людей, які поспішали прибути до села вчасно, доки Соня з Сашком не поснули, але по вщент розбитій дорозі авто просувалося повільно, розхитуючись в різні боки, ніби жирна качка. Люди в авто не приділили особливої уваги червоній пожежній машині, яка їх обігнала та помчала в бік села.

А у небі сяяли, мигтіли різними кольорами, раділи та заглядали у річну воду дві веселі зірочки…

Про автора

Світлана Талан народилася на Сумщині, у селі Слоут Глухівського району.

Закінчила Глухівський педагогічний інститут, багато років присвятила роботі з дітьми.

Наразі мешкає у м. Сєвєродонецьк Луганської області, займається літературною творчістю.

Твори Світлани Талан були відзначені на багатьох літературних конкурсах у 2011, 2012, 2013 та 2014 роках, її книги видавалися українською і російською мовами в Україні та Канаді. За два роки загальний продаж її книжок перевищив 130 тисяч примірників. Світлана Талан пише романи у жанрі «реальні історії», сюжети для них їй підказує саме життя.

Усі твори автора написані на гостросоціальну тематику, але незмінним залишається одне — головна героїня її романів — жінка, сильна духом але водночас зворушлива, ніжна і чуттєва.

Попри життєві складнощі і негаразди її завжди веде за собою кохання: до чоловіка, дітей, до своєї країни.


Зорі, що купаються у річці

на главную | моя полка | | Зорі, що купаються у річці |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 4
Средний рейтинг 4.5 из 5



Оцените эту книгу