Book: Таємне джерело



Таємне джерело

Андрій Кокотюха

Таємне джерело

Передмова

До останнього часу Андрій Кокотюха був мало не єдиним в Україні послідовним представником, захисником і промоутером літератури «масової» (себто такої, в якій є фабула, герой, конфлікт, інтрига, зіткнення й несподіваний фінал, частіше за все, хепі-енд), та й нині він не пасе задніх.

Кокотюха – це стабільна марка, або, як тепер кажуть, бренд. Я цим хочу сказати, що нецікавих книжок у нього не буває. А ще Кокотюха – американець. Знову ж таки, в переносному сенсі, бо насправді більшого українця як за зовнішністю, так і за характером, не кажучи вже про автентичну мову, годі шукати. Але помічено, що зазвичай наш пересічний письменник творить мало, повільно, довго працює над задумом, а якщо вмикає продуктивність, то відразу виходить халтура. Кокотюха ж оре цю ділянку вже майже п’ятнадцять років, і простоїв у нього не спостерігається, як заведено в професійних письменників там, де це не лише забавка, а й індустрія. Чим, до речі, дає плідний матеріал для літературознавчого аналізу, оскільки Кокотюха не застиг у розвитку, знайшовши один раз золоту жилу – сподіваймося, що колись вона стане-таки золотою…(Так, переважно на дослідженні творів Кокотюхи побудувала свою докторську дисертацію доктор філологічних наук Софія Філоненко.)

Почавши на межі «нульових» із класичного «вестернізованого» кримінального роману, він повсякчас розширює межі жанру, додаючи до класичної схеми різний набір спецій, від «побутовщини» до ґотики (саме так визначила його стиль згадана дослідниця). Торік він зовсім збив з пантелику своїх шанувальників, спарувавши детектив як такий, авантюрний роман та історичне дослідження на пекучу тему. Його книжка «Червоний» – розповідь про непереможного ватажка УПА – стала правдивим бестселером і, як це буває з вигадкою по-справжньому захопливою, багатьом розкрила очі на реальні трагічні події, щодо яких досі не склалася спільна думка.

Нинішня прем’єра – роман «Таємне джерело» – теж пропонує сюрприз. Це ретро, повернене в епоху, яка внаслідок природних дефектів колективної пам’яті сприймається мало не як золота доба. Це часи пізнього «розвиненого соціалізму» – кілька маразматичних років між початком Афганської війни й успінням нещасної втомленої ляльки, яка виконувала роль лідера найнебезпечнішої держави світу. І знову автор плутає сліди, дурить читачеві голову, кидаючи йому час від часу дозовані натяки на те, що ось зараз розповідь рушить шляхом фольклорної містики, потім наукової фантастики, потім політичного трилера, потім ліричної мелодрами, повертаючись урешті-решт до цілком раціонального психологічного детективу, гідного пера, точніше, пер братів Вайнерів. Але є в тексті й додаткова принада: смачна, гостро схоплена й детально передана густина міцно забутого побуту, причому як міського, так і зовсім невідомого сільського, саме напередодні краху тієї божевільної системи й держави. Ну й, нарешті, те, з чого варто було почати: герой – у міру мужній, у міру слабкий, у міру чесний, у міру компромісний, який зрештою знаходить себе, а це, тобто розвиток характеру, і є справжнім змістом будь-якого сюжету.

Проте почати слід було з того, з чого я, власне, й почав: у Кокотюхи нецікавих книжок не буває.


Юрій Макаров

* * *

Він був готовий робити ідіотські жести, аби підштовхнути події.

Будь-які.

Ю. Несбе. Таргани

Казка

Був, хоч де був, жив собі десь на світі один хлопець.

У хрещенні дали йому батьки ім’я Адамек.

Мала його родина дуже багато дітей, і всі бідували. Братики та сестри Адамека часто не доживали до юного віку. Тож батьки віддавали дітей у панські слуги.

При панському дворі можна було завжди отримати щось із багатого столу – не мав тамтешній пан вигоди від того, щоб його слуги хворіли та помирали з голоду. Та якщо раптом котрийсь із них хворів, того не лікували. Для чого, якщо сих слуг пан міг брати до свого маєтку коли захотів? У тих краях він був єдиним сильно заможним багачем, а простий люд міг жити, лише слугуючи панові, ніяк інакше.

Завів тамтой пан ось який порядок. Коли хворів служник, юний хлоп або дорослий муж, вірні панські слуги завозили його далеко в лісову хащу, припинали до дерева і там лишали на поталу дикому звірові. Зможе зостатися живим – значить, обдурив долю. Ну, а не зможе, то теж судьба його така. Відтак рідним нещасного про се не говорили. Казали звичайно: забрали, мовляв, вашого батька, сина, чоловіка чи брата на війну за королівським наказом. А що не повернувся назад, так на те вона й війна. Варто ж хворобі взяти молоду дівку чи дорослу жінку, з нею чинили так само. Лиш мовили родичам: узяли вашу доньку, сестру, дружину чи маму до покоїв королівни, би-сь довічно там слугувати. І то велика честь є, раз сама королівна запрошує.

Та люди аж такими дурними не були. Здогадувалися, що насправді сталося з їхніми синами й доньками, сестрами та братами, мужами та жонами, батьками й матерями. Лиш ніхто про це голосно ніколи не повідав. Бо пан теж дурним не був: розумів, яку надію залишає людям. Мовляв, нехай вони більше своїх близьких ніколи не побачать живими чи мертвими, зате знатимуть – мужчини за великого короля поклали голову на полі грізної битви та за край свій, за батьківщину, а жінки живуть при королівському дворі, все в них є, усе добре, і для чого пам’ятати щасливицям злиденний рідний дім.

Ось у що вірили люди в тому краї. Але все одно як чули, що котрогось забрали до королівського війська, а котрусь – до покоїв королівни, серце падало мало не до п’ят, у грудях усе холонуло, світ перед очима робився темним. Відтак однаково ніхто не міг нічого вдіяти. Такі порядки завів тамтешній пан, і всі довкола вважали його мудрим, чесним та благородним.

Скоро чи не скоро, спіткала страшна доля й Адамека. Побачив пан, що його слугу вже вітер хилитає, щоки бліді, очі запали, дихання важке, мов у побитого собаки, – звелів одного дня своїм вірним поплічникам взяти Адамека та завезти подалі, в Чорний ліс. Довго йшли кати разом із хлопцем, аж під вечір вийшли туди, де рідко сонце пробивається крізь дерева, де завжди холодно та вогко, де виють дикі голодні звірі й повзають по землі потворні слизькі отруйні гади. Розгледіли вірні панські слуги, що Адамек зовсім поганий, та й рішили навіть не в’язати його до дерева. Просто кинули в колючі кущі, повернулися та й пішли собі.

Усю ніч, до ранку лежав бідний Адамек під кущем, поворухнутися не міг, до смерті готувався. Та котрий хижак до нього підійде, носом понюхає, лапою торкнеться, той повертається і йде геть. Не схожий був Адамек на живу істоту, не видавався звірам ласою здобиччю. Як підповзала до хлопця яка гадина, то переповзала через нього, мов через безтілесну зогнилу колоду, та й повзла далі.

На ранок пробилося крізь хащі сонячне проміння. Прогнало світло страхи нічні. Розплющив Адамек очі, зрозумів – живий. І додало це йому сили. Вирішив хлопець не чекати далі смерті. Як міг, підвівся спочатку на чотири, потім – на дві та й посунув уперед, куди очі бачили. Чи довго, чи недовго йшов він так, але вийшов нарешті на невелику галявину. Уздрів посеред неї джерельце. Струміло воно просто з-під землі, вода вабила своєю свіжістю, а коли Адамек припав до струмка спраглими губами, виявив: вода ся крижана, аж зуби змикало, та неймовірно чиста й смачна, навіть трохи солодкувата. Багато спраглих ковтків зробив Адамек, ніяк напитися не міг. По тому напився нарешті – і тут-таки, біля джерельця, заснув міцним сном.

Довго чи ні спав він отак, але, коли розплющив очі, відчув – знову сили прилили до його тіла. Де й поділася недуга! Усе бачив перед собою ясно, темрява з очей зникла, руки-ноги вже не тремтіли, хворобою розбиті. Легко скочив Адамек на рівні, і таке його враз охопило, мов на світ заново народився. Чув у собі неймовірну силу, готовий був гори зрівняти, ріки осушити, Чорний ліс викорчувати, на його місці своїми руками велику кам’яницю звести. Ось так одужав Адамек.

Вирішив він тоді не повертатися назад. Раз поховали його – хай так і йде. Власноруч спорудив собі недалеко від джерельця хижу, почав жити в ній самотнім відлюдником. Усе, що для життя треба, ліс йому давав. А спрагу завжди невсипуще джерело тамувало.

Чи багато так часу спливло, чи ні, приходить якось до Адамека вночі марево не марево, сон не сон, видіння не видіння. Ніби прокидається хлопець на своєму лежаку, вкритому свіжими гілками, а в ногах стоїть старий чоловік. Сивий як голуб, борода біла, до колін. Кучма сріблястого волосся краями до плечей дістає. Одяг теж увесь білий. І говорить дідо таке:

– Бачу, хлопче, лишився ти живий у тяжку для себе годину. Знай: вдячний будь цьому джерелу. Не кожен здатен знайти до нього шлях. Але багато хто хоче, бо вода в цьому джерелі цілюща. Хворих лікує, рани затягує, друге життя дає. І то не лише людині, а й усякій живій тварі. Воду таку називають живою. Багато років я був хранителем цього таємного джерела. Тепер твоя черга. Гляди, Адамеку, жива вода мусить допомагати людям.

Сказав так – і ніби розчинився в темряві. Злився з нею, наче й не приходив ніколи. Коли Адамек розплющив очі, довго не міг збагнути: сон він бачив чи білий дідо справді приходив? Надто дивним видалося хлопцеві це чарівне видіння.

Подумав-подумав Адамек – захотів перевірити почуті вночі слова старого. Розрізав собі пальця гострим каменем. Кров заюшила по руці з глибокого порізу. Скропив Адамек рану водою зі свого джерела – о диво, вона зразу ж затягнулася, просто на очах. Став палець мов новий, ніби ніколи до того часу його каменем не шкодили.

Ще подумав трохи Адамек, зробив так: змайстрував пращу, заклав туди камінь, прицілився в пташку, збив її з дерева. Каміння влучило пташці точно в голову, майстерно навчився хлопець полювати на дичину. Приклав Адамек пташку до вуха: не дихає, швидко холоне тільце. Скропив тоді хлопець мертве тіло джерельною водою – о диво, враз пташка затріпотіла, розтулила дзьоба. Як влив хлопець у той дзьоб трошки води, пташка змахнула крилами, вирвалася з рук, ширнула вгору, піднялася вище від верхівок дерев, заспівала голосно та радісно.

Зрозумів тоді Адамек: вода в цьому таємному джерелі справді жива. Сивий дідо йому не привидівся. Став тепер хлопець хранителем джерела.

І знаходили до нього потаємні стежки різні люди. Не часто, але все ж доходили. З різних місць приходили вони, кожен хотів собі міцного тіла та довгого, як не вічного життя. Дві лиш умови говорив щасливцям Адамек: із собою живої води не брати, а шлях сюди без великої потреби нікому не відкривати – людина сама мусить стати сильною, тільки коли зовсім погані справи, зовсім не в змозі хто сам собі раду дати, тоді стежка до таємного джерела їй відкриється. А також довший час біля таємного джерела не лишатися. Не терпить воно багатьох хранителів.

Скоро чи не скоро, а прийшов одного дня до Чорного лісу по живу воду змарнілий немолодий чоловік. Тіло ранами вкрите, одна рука скалічена, по всьому – старий вояк. Назвався Матеєм, розказав, як довго і трудно шукав путь до таємного джерела, припав до живої води та й заснув мертвим сном. Довго так лежав, а коли розплющив очі, побачив Адамек, як загоїлися рани Матеєві, як зміцнів та навіть помолодшав старий вояк за короткий час, як заблищали його очі спрагою до нових ратних подвигів. Низько вклонився Матей хранителеві джерела, ще кілька разів припав до нього та й пішов собі геть.

А ще за якийсь час навіть до відлюдника Адамека в Чорному лісі докотилася лиха слава про Матея. Як повернувся він назад, одразу зібрав велике військо та пішов війною чи не на весь світ. Не брали Матея ні куля, ні шабля, тому, зачувши про нього, знані полководці воліли опору не чинити, а самі виносили йому ключі від міст, котрі взялися обороняти. В захоплених без бою містах чинили Матей і вояки його страшні погроми, безчинства та насильства. Хто з людей не корився, помирали від руки Матея в страшних муках. І дуже скоро захопив жорстокий Матей як не весь світ, так велику його частину.

– Лихо мені! – закричав Адамек. – Це ж я сам відкрив йому таємне джерело! Це ж на моїх очах він набув нелюдської сили! На моїх очах дістав нове вічне життя! Що мені робити, Господи? Через мене гинуть цілі міста і села, народи через мене кров’ю вмиваються!

Впав згорьований Адамек на землю перед джерелом, зомлів, закляк непорушно. Довго так лежав чи не довго, аж раптом приходить до нього білий дідо. Борода нижче від колін сягає, срібне волосся краями плечей торкається. Став у головах Адамека й промовляє:

– Не картай себе, чоловіче. Не можеш ти знати, з яким наміром хто до цього джерела приходить. Ти допоміг напівживому пораненому воякові, а той відчув у собі велику силу та став чудовиськом у людській подобі. Знати цього, чоловіче, ти ніяк не міг.

– Що робити? – самими губами проговорив тоді нещасний Адамек. – Невже треба взяти кайло та закопати це джерело назавжди? Хай лихі люди не шукають його, а помирають своєю смертю, якщо ніхто інший не здатен позбавити від них світ!

– А як же ті, кому джерело справді потрібне, аби продовжити справи добрі? – суворо й хитро водночас мовив до нього білий дідо. – Ні. Відтепер буде так. Хто прийде до таємного джерела з добрими намірами та світлими думками, кому життя потрібне для гарних корисних справ, для того вода лишиться живою. Але для того, хто замислив чорне й недобре, вода перетвориться на мертву. І помре лиходій страшною смертю, щойно чорний намір зайде в його підступну голову.

Сказав так старий – і розчинився в темряві. Коли Адамек розплющив очі, побачив довкола залиту сонцем галявину. Почув дзюркіт джерела. Не зміг утямити, правдою се було чи ввижалося йому. Бо нічого довкола не змінилося.

Жив собі Адамек хранителем таємного джерела далі. Багато часу спливло чи ні, а прийшла до джерела немолода вже жінка, сіра з лиця. Пожалілася – хворіє, змарніла та постаріла передчасно. Муж перестав кохати, зовсім уваги не звертає, навіть погляду кривого не кине. Як припала до води, вклякла біля джерельця. Коли отямилася, побачив Адамек – змінилася жінка, повернулася до неї колишня врода, уся вона сяяла, отримавши нове життя. Вклонилася жінка хранителю низенько, пішла собі геть. Та лиш краю галявини дісталася, як повалилася долілиць, завмерла. Наблизився до неї Адамек, глянув, торкнув рукою – а вона нежива.

Підказало Адамеку щось ізсередини: хотіла ця жінка свого чоловіка за зраду вбити. Разом із ним – усіх молодих дівчат, на яких той оком накидав. Щойно подумала про це, відчувши життєдайні сили, як перетворилася жива вода на мертву і забрала життя тієї, котру опанували враз чорні думки та лихі наміри.

Тепер зрозумів Адамек: джерело дасть життя людям добрим, кому воно справді потрібне, і забере в людей злих. Згодом дійшло до лісового відлюдника: знайшлась і на жорстокого Матея гідна сила. Здолали його, розбіглося його чорне військо, мертве тіло Матея спалили на великому вогнищі, а люди з радощів палили такі багаття по всьому світі й танцювали круж них, перемогу святкуючи.

Зробив тоді Адамек таке: кожному, хто знаходив стежку до таємного джерела, розказував, коли ця вода стане живою й цілющою, а коли – мертвою та вбивчою. Розлетілися з часом чутки про живу і мертву воду, що тече з одного джерела.

Ось так люди й дізналися цю казку.



1

Грибна пора

Щойно зайшла в ліс, гумові чоботи стали вологими від збитої вранішньої роси.

Чоботи баба Галя заправила в сині трикотажні спортивні штани, здуті на колінах. Натягнула спортивки на грубі колготи – Тонька, продавчиня з сільпо, принесла їй тиждень тому, сказала – великий дефіцит, тільки для своїх притримує. Коли баба Галя полізла по гроші, Тонька замахала руками, мов розганяла довкола себе бджіл: як можна, ви що, ми ж свої люди, якось уже розберемося. Вкотре пообіцяла посигналити, коли в сільпо телевізор закинуть чи холодильник.

Телевізор, навіть чорно-білий, бабі Галі не був потрібен. Вона вважала це гріхом. Правда, не сам телеприймач. Його люди придумали, плоди людського розуму слід поважати. Як об’ємна прямокутна коробка, начинена різними мудрими деталями, телевізор нікому й нічим зашкодити не міг. Так само як радіо: стоїть собі біла пластмасова точка з дірочками, навіть для краси можна, якщо зовні прилад зроблений зі смаком. Ні, баба Галя вважала не просто шкідливим – навіть гріховним те, що лунало по радіо та з телевізора.

Таких брехунців у себе в хаті вона тримати не збиралася. Холодильник іще придасться, хоча в неї льох є, як в усіх сільських хатах, і то досить прохолодний. Жили ж люди раніше без холодильників…

І без більшовиків вони теж колись жили.

Десь навіть тепер живуть, ось тільки в тих краях баба Галя ніколи не була. І навряд чи колись буде.

Жінка неквапно йшла лісом, пильно придивляючись перед собою. У гриби Галина Дорош ходила, скільки себе пам’ятає, зі своєю бабою спочатку, потім – із мамою, нині сама вибирається. Інакше не можна, вона з цього живе. Не тільки з цього. Проте гриби дають бабі Галі змогу не просто зводити кінці з кінцями, як багато хто по довколишніх селах: живе вона значно краще, ніж навіть деякі передові колгоспники з їхнього колгоспу імені Паризької Комуни.

Знаючи всі грибні місця в лісі, котрий вважала за свій другий дім та могла ходити ним із заплющеними очима, Галина Дорош, утім, завжди з початком грибної пори вибиралася на тихе полювання найпершою. Якщо для решти грибників це все ж таки вважалося забавою, відпочинком та можливістю хоч на певний час урізноманітнити убоге меню совєцького колгоспника, для баби Галі дари лісів з певного часу стали чи не єдиними годівниками.

Старою вона ще не була, в наступному, вісімдесят другому році, їй виповниться лише шістдесят. Чоловік помер давно і в такому місці, про яке Галина Таназіївна згадувати не любила: за згадку про ці місця вголос запросто могли якщо не заарештувати, то затримати й привезти до міліції – напевне. Діти, дві доньки, давно роз’їхалися. Старша в Києві, одружена з військовим, чоловік нещодавно дістав підполковника, і донька дуже з цього тішиться. Менша закінчує навчання в Тернополі, комсомольська активістка, тож напевне соромиться матері, про яку писали в обласній газеті, і то не раз. Дочка навіть поквапилася вискочити заміж за першого-ліпшого Соколова: надто часто в неї питали, чи не має вона якогось стосунку до Галини Дорош, тієї забитої відьми, статтю про котру обговорювали в них на комсомольських зборах як показову.

Погляд зачепився за мухомор із ядучо-червоною круглою шапкою. Поруч виткнувся ще один, менший, проте такий самий яскравий. Щоразу зустрічаючи в лісі мухомори, баба Галя не стримувала кривої посмішки: газета писала, що вона в своїй релігійній забитості дійшла до того, що сушить мухомори, їсть їх і впадає в релігійний транс. Ні, не так – автор статті, позаштатний кореспондент «Ровесника», худий патлатий хлопчина в окулярах із грубими скельцями, просто побачив у неї на столі кілька мухоморів, нічого не запитав, потім дав волю фантазії.

Те саме – з відьмою. Справді, Галину Дорош не лише в рідному селі, а й навіть у сусідніх районах називали саме так. Але відьмою вона була для лекторів товариства «Знання» чи, наприклад, дітей – так називала баба Галя студентів Тернопільського педагогічного. Там навчалася її менша донька, і вона, аби не клювали, так само записалася до якогось Клубу Войовничих Атеїстів. І лектори в сірих піджаках із червоними партквитками, дбайливо захованими до внутрішніх кишень, і студенти разом з акторами обласного муздрамтеатру з початком навчального року починали колесити по клубах і школах області, розповідаючи про священиків, цих шуцманів у рясах, науковий атеїзм та релігію як знаряддя пропаганди буржуазного націоналізму.

Добре, що меншій доньці стало розуму не їздити з такими лекціями до рідного села. Скільки ще житиме, Галина Дорош не знала. Та хай скільки б лишилося їй, до кінця життя пам’ятатиме, як малá – так вона називала меншу доньку – телефонувала Тоньці на сільпо з переговорного пункту. Знала, що Антоніна для її матері довірена особа з того часу, як баба Галя вилікувала її від безпліддя, без жодних аптек та медицини, своїми, тільки їй знайомими методами. Власне, через здатність лікувати людей там, де офіційна медицина або розводила руками, або кивала на брак ліків і радила шукати препаратів за кордоном, через знайомих, Галину Дорош і прозвали відьмою. Це партійні з комсомольцями, ті ж, хто довіряв їй, називали просто – бабою, бабкою, іноді бабцею…

Уздрівши великий мурашник неподалік компактно розкиданих у траві мухоморів, баба Галя осміхнулася до себе: ось воно, знайоме місце. Присівши, понишпорила рукою з затиснутим у правиці ножиком у траві, задоволено гмикнула – є перший на сьогодні білий гриб. Мухомори поруч із мурашниками – особлива прикмета, орієнтир, маячок. Поки не спала роса, гриби треба шукати, і вони будуть. Чого будуть – є, ось вони, міцні білі ніжки, оксамитові коричневі капелюшки. Перший, другий, трошки далі – ще пара. Встигай тільки кланятися.

Отже, вкотре пригадалося бабі Галі, дочка через Тоньку з сільпо попросила в матері допомоги. Пояснила ситуацію вже не дівочу, суто жіночу… Антоніна говорила: дівка сльози ледь стримувала, голос у трубці бринів. Часу не так багато було, та Галина Дорош знала, як треба діяти. Ніколи подумати не могла, що донька зважиться на такий крок і попросить матір про те, про що сама навіть думати боялася. Рейсовий автобус на Кременець ходив через їхнє село тричі на тиждень, і бабі Галі пощастило – вже завтра можна було передати через водія доньці невеличкий пакунок. Він візьме та віддасть на автовокзалі іншому, який їхатиме на Тернопіль, такий канал зв’язку працював давно і певно. Жінка часто просила шоферів, її знали всі і з різних причин не відмовляли. Кожен або сам хоча б раз звертався до баби Галі з Гайворона, або це робили їхні родичі та знайомі. Тож водій торбочку взяв, передав далі, донька зустріла.

Нічого мати їй не пояснювала, жодної записки не передавала. Дівчина просто була донькою своєї мами. Сама розібралася, що робити з порошком, котрий матір старанно загорнула у вирваний із зошита в клітинку аркуш та задля певності перетягнула гумкою. Вже наступного дня донька пішла в студентську поліклініку, її обстежили, не зрозуміли, від чого так заболів живіт, про всяк випадок взяли тест на вагітність, переконалися – усе в нормі і дали звільнення від усього на цілий тиждень. Ось так донька змогла відсидітися вдома, коли агітбригада з Клубу Войовничих Атеїстів поїхала до Гайворона боротися з релігійним дурманом.

А той хлопчина в окулярах навіть у страшних снах не міг побачити, що Галина Дорош робить із сушеними мухоморами. В аптеках міських такого точно нема. Але жіночі хвороби лікує давно та надійно, ще ніхто не скаржився. Особливо допомагають її «мухоморні» ліки жінкам у певні дні. А один дядько аж із Кременця досі їй дякує з оказією: жінку тепер може порати будь-будь, та ще й, каже по секрету, не одну… А були ж і в нього сумні для мужчин часи в досить молодому ще віці. Робота нервова, спробуйте собі викладати науковий комунізм…

Нині мухомори бабу Галю не цікавили. Крім неї, тут їх ніхто не бере, і її мухомор від неї не втече. Більша потреба була саме в білих грибах та бабках. Дільничний Козуб звик із початком сезону отримувати кілька баночок маринованих грибочків. Він узагалі призвичаївся мати щось із Галини Дорош, закриваючи очі на те, що вона лише записана на папері прибиральницею в школі, аби одержувати шістдесят рублів на місяць, – єдина можливість мати хоч якусь зарплату.

В колгоспі баба Галя ані дня не працювала.

Спочатку ще чоловік прикривав, маючи службу. Потім, коли його забрали і він помер у божевільні, треба було щось думати, щоб не мозолити очі радянській владі. Козуб міг би прикривати її просто так, баба Галя вилікувала його тещу, не давши розвинутися повною мірою раку шийки матки. Та радянський міліціонер не був би радянським міліціонером, якби не користався зі службового становища. Тим більше – тут, у сільській глушині, куди не всяка машина заїде, а рейсові автобуси восени та навесні можуть часом не заїхати, грузнуть у багнюці.

Ось і урочище Сиве.

Хто й чому його так назвав, не знала навіть баба Галя. Скільки себе пам’ятала, це місце визначали саме так, і тут, в урочищі Сивому, водилися не лише білі, а й хрящі та моховики. Цих грибів майже ніхто не брав. Або лінувалися щось із ними робити, або просто не вважали за їстівні гриби.

Вона ж чудово давала їм раду, і Тонька, найдовіреніша особа, часом навіть приторговувала ними, передаючи разом із висушеними біляками на спецзамовлення до кількох тернопільських ресторанів і закритих їдалень для партійного керівництва. По селах у ягідні та грибні сезони їздили непоказні кур’єри, переважно на позашляхових оранжевих «Нивах». Вони знали, куди їхати, до кого, скільки треба платити і на що ці гроші списати. Антоніна взялася за посередництво між ними та бабою Галею, бо до неї вони точно не ризикнули б заявитися навіть неофіційно: репутація дорога.

Почепивши луб’янець на руку за велику зручну ручку, Галина Дорош обережно спустилася в урочище Сиве некрутим схилом. Вона боялася послизнутися, роса на високій траві ще трималася, під ногами було мокро. Завершивши спуск, віддихалася, поправила хустку, край якої трошки збився на очі, пошукала очима замашну палицю – озброївшись такою, гриби знаходити легше, від частих нахилянь їй уже починала боліти спина, треба пролікуватися зміїною отрутою…

Жінка зачепилась очима за потрібну палицю.

Тоді побачила людину.

Чоловік лежав під дубом долілиць і, здавалося, спав.

Та вдосвіта тут, у лісовій глушині, на самому дні урочища, просто так спати ніхто не буде. Випадково сюди ніхто не заходить, і баба Галя раптом дуже захотіла, щоб це був хтось із знайомих грибників. Хтось, хто з доброго дива вирішив прилягти зрання на вологу від роси серпневу травичку, подрімати на свіжому повітрі. Але, навіть не наблизившись, Галина Дорош чудово розуміла: це не так.

Коли підійшла ближче та навіть обережно гукнула, чоловік не ворухнувся. Не було поруч із ним і кошика. Та й одягнений він був не для лісової мандрівки.

Раптом немолоду жінку охопив страх. Вона, знаючи це урочище й цей ліс уздовж і впоперек, боялася – ось зараз хтось недобрий вийде з-за дерев і вона не встигне навіть слова сказати, опиниться долі поруч із цим незнайомцем. Та жах тримав її недовго. Мотнувши головою і перехрестившись кілька разів, Галина Дорош обережно поставила кошик на траву, нахилилася до лежачого, поклала руку на плече. Трошки зусиль – і ось чоловік лежить на спині.

Мертві очі дивилися просто в ранкове небо.

За своє життя Галина Дорош уже бачила трупи. Застала війну в досить дорослому віці. Ховалася по лісах від бомбових дощів, тікала від вивезення на роботи до Німеччини. Згодом її родина чи не єдина на все село була повірила повстанській листівці, знялася та втекла від переселення до Сибіру. Воєнні й повоєнні роки привчили юну Галину до того, до чого дівчата звикати не мусять, – дивитися на вмерлих наглою смертю без трепету та переляку, лише з покірним смутком.

Але, зазирнувши у ці мертві очі й тільки тепер упізнавши того, кого знайшла в урочищі, жінка зробила крок назад, не втрималася, сіла на землю.

І закричала.

2

Делон

Вікна його однокімнатної квартири виходили на продуктовий магазин.

Саме цей краєвид став вирішальним, коли Князевичі після розлучення та розміну двокімнатної, отриманої Ігорем на службі саме з нагоди весілля, тобто – три роки тому, визначалися, хто де буде жити. Колишня хотіла бачити з вікон дерева, тож обрала собі Дарницю, де вікна такої самої «хрущовки» – іншого їм ніхто навіть не пропонував за двокімнатну в «спальнику» за дві зупинки від метро – виходили на зелений сквер. Солом’янка ближче до центру, але жінка не хотіла щоранку бачити з вікна гастроном і алкашів біля нього.

Такого видовища, вколола вона Ігоря, їй і вдома вистачало.

Дві кімнати в новому будинку на Оболоні вдалось обміняти досить швидко, лише підключивши його зв’язки. Князевич не приховував, що певною мірою зловживає службовою інформацією, хоча зв’язків із чорними маклерами не афішував. Одна справа, коли користуєшся їхніми послугами тихцем, і зовсім інша – коли контакти офіцера міліції з фактичними порушниками закону обговорюють колеги та просто знайомі.

Загалом Ігор Князевич визнав: розлучення дало йому більше користі, ніж подружнє життя.

Невдале сімейне життя несподівано поставило під сумнів його кандидатство в члени партії, і начальство відчепилося на якийсь час. До того його постійно довбали – працівник міліційного Главку, якщо хоче зростати над собою і сам претендувати на керівні посади, мусить мати партквиток і бути комуністом. Якось Князевич пожартував на свою голову: ось загину від бандитської кулі – тоді прошу вважати мене комуністом. Підполковник Бурков, його безпосередній начальник, на коротку мить замовк, немов перетравлюючи почуте, пожував губами, потім мовив, як відрубав: «Нікому ніколи так більше не кажи».

Згодом він намагався повернутися до цієї розмови. З іншого боку тиснула молода дружина, котрій було не досить того, що Ігоря Князевича вважали одним із найкращих молодих сищиків Главку МВС Української РСР і на нього навіть облизувалися в Москві – засидить, мовляв, у провінційному Києві, втратить кваліфікацію, тут же нема куди далі рости. Та Князевичу чомусь не хотілося переїжджати зі знайомого буквально до кожної зачовганої вулиці Києва в непривітну, величезну та чужу Москву, хай вона і столиця з більшими перспективами. Втім, кандидатом у члени Комуністичної партії він усе ж таки стати міг, навіть серйозно збирався – не так через делікатні підштовхування керівництва, як роблячи чергову поступку жінці, котра пиляла його за брак здорових амбіцій що далі, то сильніше.

Усе вирішив випадок. Найбанальніший у світі, нецікавий та прісний, як бородатий анекдот про чоловіка, котрий повернувся додому раніше, ніж треба. Лише чотири дні тому вони з колегою з МУРу пили горілку в нього вдома, і ось цей самий колега прийшов сюди, коли господаря, як він точно знав, бути вдома не повинно. Але в Князевича змінилися плани, плюс дружина явно зацікавилася перспективнішим за Ігоря москвичем…

Словом, спочатку могло обійтися без мордобою.

Це вже потім, коли москвич пішов, чомусь застібаючи штани на ходу, дружина виступила соло: от уже й мужик, це ж так себе не поважати, за руку з молочним братом попрощався. Цього разу навіть знайшла, чим замінити непристойне слово, хоча ніколи не червоніла від матюків. Навпаки – сама могла загнути в тему та доречно, що попервах приваблювало в ній Князевича.

Вдарив він жінку тоді лише раз. І то – демонструючи самоповагу. Не їй, звісна річ, – собі, коханому. Але синець у неї залишився добрячий.

Наступного дня побігла жінка до його начальства, показала синець, поскаржилася в партійну організацію. Та власне парторг покарати Ігоря Князевича не міг ніяк: по партійній лінії безпартійного продерти неможливо. Хіба віддалити термін його кандидатства в комуністи, від чого перспектива отримати партквиток у найближчому майбутньому ставала нереальною. Виходить, Князевич навіть пляшку мусив поставити і московському міліцейському майорові, і навіть дружині своїй, колишній правда. Як же, вони дали його занудному начальству формальний привід відчепитися від нього з членством у партії.

Чи надовго – ніхто не знає.

Мабуть, у світлі останніх подій – таки надовго.

Стоячи біля вікна та прочинивши кватирку, Ігор дивився на ранню осінь і докурював другу на сьогодні сигарету. Давненько перейшовши на болгарські «Родопі», котрі після цьогорічного подорожчання коштували вже п’ятдесят копійок за пачку, він усе одно тримав на підвіконні червону упаковку «Прими». Народні цигарки набагато нижчого класу, ніж вироблені в братській Болгарії, мусили нагадувати йому про тлінність усього сущого. Заодно – про те, що в разі як нинішня ситуація не розкрутиться хоча б із нульовим для нього рахунком, йому доведеться працювати на іншій посаді, одержувати іншу платню і, відповідно, курити «Приму» та «Ватру».



Можна, звісно, кинути палити і при цій зарплаті. Але такого розвитку подій Князевич навіть не припускав. Так само як не думав одного разу почати рідше випивати чи, крий Боже, зав’язати з цим ділом узагалі. Міцні напої вже другий тиждень тримали його нервову систему та психіку врівноваженою після останніх подій. Хоча вже котрий ранок Князевич, закурюючи першу після вчорашнього сигарету, подумував – пора як не зупинитися зовсім, то принаймні трошки пригальмувати.

Тим більше – сьогодні, після несподіваного дзвінка підполковника Буркова.

Але в той самий час Ігор із усією відповідальністю міг сказати: в такому стані, як зараз, він до жодної серйозної розмови не готовий. Тож гастроном із невибагливою назвою «Продукти № 117» тягнув магнітом.

Докуривши до фільтра й вистріливши недопалком за кватирку, Князевич вирішив таки поголитися.

Коли глянув на себе в дзеркало після розмови з Бурковим, подумав – а отак, із триденною неголеністю, заявитися до начальства в кабінет у його становищі непогано. Зрештою, в нього відпустка, нехай навіть позапланова. Може робити що схоче. І на службу його поки що ніхто терміново не викликає. Навпаки – капітана Князевича, слідчого карного розшуку Головного управління внутрішніх справ, дуже швидко зафутболили у відпустку, згадавши: відгулів набралося на два тижні плюс торік не догуляв, укупі – чистий місяць, краще відсидітися вдома, бажано носа не витикати. Як кажуть, від гріха подалі. Нехай усе, що він накоїв, уляжеться за цей час саме собою. У такому розв’язанні проблеми зацікавлені навіть у будинку на Орджонікідзе [1]. Ну, а як не розсмокчеться – хто знає, куди переведуть працювати капітана міліції Князевича. Добре, якщо до київського Главку. Гірше – коли затасують у районний відділок. Чи взагалі кудись у Бровари чи Білу Церкву.

Щоправда, що довше Ігор чекав, поки верхи вирішать його долю, то гостріше кортіло, аби справді перевели куди подалі. Попри свої тридцять три він уже встиг заморитися від усього цього: непомірні кар’єрні апетити колишньої, робота, де останнім часом частіше спускають вказівки ловити тільки «правильних» злочинців, тобто – жодним боком не пов’язаних із партійним та радянським керівництвом, країна, про невидиме життя якої знав більше, ніж треба знати пересічному радянському трудівникові…

І все ж таки Князевич вирішив поголитися. Правда, вдягнеться не як офіцер, викликаний керівництвом на напевне важливу розмову, а як вільний відпускник, якому не важить, що про нього подумає високе начальство. Ігореві вдалося цього разу навіть не порізатися, хоча руки зрадницьки гуляли. Щедро освіживши лице одеколоном «Саша», він витяг із шафи чисту, але пожмакану сорочку з великим коміром, критично оглянув її, рішуче повернув її на поличку, взяв сіру водолазку – давненько не прана, але ще досить чиста. З-поміж брюк, які треба було ще прасувати, та куплених у перекупників джинсів, зроблених у Чернігові під фірмý, Ігор вибрав останні. Туфлі тернув щіткою, щедро наваксувавши її, і тісний передпокій відразу сповнився запахом мастики.

Свого зоряного часу на вішаку чекав іще один предмет одягу – піджак із натуральної м’якої шкіри, дуже дорогий, подарований колишньою дружиною на його тридцять перший день народження, коли вона ще виношувала стосовно новоспеченого чоловіка перспективні плани. Та вирішив без піжонства, накинув легкий темно-синій плащ, підняв комір, вкотре спробувавши зробити себе схожим на Алена Делона, яким він його бачив у фільмі «Тегеран-43». Власне, Ігор Князевич не був схожим на жодного з акторів ані французького, ані американського, ані польського, ані радянського кіно. Він узагалі не вирізнявся оригінальною зовнішністю, вважаючи себе подібним до сотень тисяч перехожих і, за великим рахунком, тішачись із цього: гадав, що людина його професії повинна зливатися з натовпом, вирізняючись зовсім іншими, професійними, якостями. Та все ж таки Ігор не хотів мати надто безбарвний вигляд, отож стежив за модою, дивлячись іноземні фільми. Хоча погоджувався: всі вони доходили до Союзу зі значним запізненням, тож на момент, коли той же киянин купував квиток, на батьківщині стрічки це все вже давно проїхали.

А проте, Ігореві Князевичу просто подобалося, як кіношний Ален Делон носив довгий плащ.

По волоссю він пройшовся не гребінцем, а вологою п’ятірнею. Стригся зовсім недавно, тож цього виявилося досить, аби дати зачісці відносний лад. Живіт вкотре за ранок нагадав про себе голодним бурчанням, і Князевич поквапився в «Продукти»: там поєднає приємне з корисним.

А перед зустріччю з начальством упорядкувати своє загальне здоров’я набагато корисніше, ніж кинути до шлунка кілька сосисок.

3

«Продукти» і Рейган

Годинник показував по дев’ятій. Магазин уже благополучно відчинився.

Знайомі мужички в однаково заношених болонієвих куртках, один у синій, другий – у зеленій, привітались і чемно попросили закурити. Ритуал був знайомий, і Князевич, витрусивши з пачки одну «родопину», простягнув тому, хто стояв ближче. Дядько в синій куртці взяв цигарку, артистично підняв кепку з жовтого вельвету на знак подяки. Цей працював у магазині вантажником, його товариш – двірником у їхньому ЖЕКу, влаштувався через можливість жити в окремій малесенькій «готельці». Іншого виходу він не мав: рік як звільнився, відсидів за крадіжку, поки сидів – жінка виписала з квартири. Привела на його місце вчителя з інституту фізичної культури, і лиш особисте втручання Ігоря врятувало двірника від інвалідності, а педагога – від слідства та суду.

Поки пригощав мужиків цигаркою, привіталися ще кілька чоловіків. Князевич міг упевнено сказати: у мікрорайоні його впізнавали. Знали, де працює. Але не боялися, навпаки – поважали саме тому, що заходив у «Продукти» не з оперативної необхідності, як, наприклад, тутешній дільничний чи опери з райвідділку. Тут, у закутку, розмістився невеличкий відділ під назвою «Соки. Води». Поруч із ним альтернативно розташувався за ґратчастими дверима відділ з продажу алкогольних напоїв. І пересторога «Приносити та розпивати спиртні напої суворо заборонено» саме цього віддаленого закутка магазину не стосувалася. Бо приносити справді було не можна, зате ніхто не забороняв спраглим купити, попри наявність в асортименті марочних кримських вин, дешевого плодово-ягідного чи горілки, взяти по склянці соку, порцію тоненьких відварених сосисок із хлібом, котрий лиш недавно перестав бути безкоштовним додатком до них, та влаштуватися за грибоподібною стійкою в кутку.

Ще рік тому, до чергового і навіть звичного вже подорожчання горілки, з пияцтвом та алкоголізмом якось боролися, не надто вітаючи таке публічне, неприховане розпиття. Проте майже відразу після початку нового року й, відповідно, нового десятиліття звичайна пляшка «Русской» підскочила більше ніж на карбованець. І ставлення до цього процесу помітно змінилося.

Так, Ігор Князевич прекрасно знав: варто почати разом із соками продавати варені сосиски та «вокзальні» – шоколадні тістечка з глазур’ю на поверхні й промазані тонким шаром кислого варення – закуток «Соки. Води» вже перетворюється на кафе. Формально це означає: в кафе розпивати алкоголь дозволено. Якщо, звісно, купити його тут, поруч, а не приносити з собою.

Попит на горілку та інший міцніший за плодово-ягідне алкоголь не могла змінити навіть вкотре виросла ціна. Але факт, що можна пити не за найближчим рогом, на дитячому майданчику чи в підворітті, де сто відсотків замете міліційний наряд або налетять пильні дружинники, а в більш-менш цивілізованих та безпечних умовах, свою справу робив. Більше того: тут, у «Продуктах», віднедавна почали практику продавати в розлив. А це рятувало ті спраглі душі, котрі не в змозі були знайти таких самих, аби скинутися по два рублі і взяти на трьох. З появою напоїв у роздріб мужик, котрому вдома видали один карбованець на обід, міг собі дозволити, не чекаючи компанії, витратити ці гроші на поправлення здоров’я швидше, ніж колись.

Бар у «Продуктах» працював на межі легальності, фактично на грані фолу. Та його не закривали з простої причини: закуток «Соки. Води», як і загалом п’ятачок біля магазину, служив для довколишньої міліції безцінним місцем зі збору потрібної оперативної інформації. Князевич, оселившись у будинку навпроти, заходив сюди без жодної службової необхідності. У них на Богомольця [2] давно забули, що значить працювати «на землі». Цю роботу виконували працівники інших, нижчих ланок. Ігор завжди заходив сюди як приватна особа, мав ті самі потреби, що постійний контингент, за що місцеві аборигени його поважали. Зі свого боку, вони вкрай рідко зверталися до Князевича, щоб той допоміг вирішити своїми шляхами якусь проблему. Історія з двірником – швидше виняток, ніж правило, Ігор втрутився сам, за власним бажанням.

За двома високими скляними конусами, перевернутими гострям донизу та наповненими соками, томатним і яблучним, бовваніла Василівна – жінка, чий вік ніхто не ризикнув би визначити. Вона постійно мала однаковий вигляд: білий халат, хустка, схожа на головний убір санітарки, зачіска «хімія» та густо нафарбовані дешевою циганською помадою губи. За нею на стінці поруч із не новим, проте завжди актуальним плакатом «Пьянству – бой!» із зображенням алкоголіка з червоним носом, котрий скоцюрбився на денці пляшки з-під портвейну із написом «Вино», недавно з’явився новіший, актуальніший та злободенніший: «Нет нейтронной бомбе!». Художник зобразив у сіро-чорних тонах бомбу, схожу здаля на ананас, як його малюють у книжечках про лікаря Айболита. Цей ворожий «фрукт» перекреслювали навхрест дві жирні червоні смуги. У кутку на підвіконні бубоніла радіоточка.

Зазвичай неговірка, Василівна кивнула Ігореві, запитально глипнула на нього, не стрималася від оцінкового погляду:

– Красавець. Відпустка ще?

– Гуляю, – підтвердив Князевич.

– Та бачу. – Досвідчена в таких справах Василівна скривила кутик губ, що означало посмішку. – Що давати?

– Три сосиски, – замовив Ігор, тут-таки ж виправився: – Чотири давай. Томатний сік, сто «Русской».

– Коньяк є, – ніби між іншим мовила жінка.

– О! З яких див?

– Завезли ящик недавно. Директор у міськторзі вибив. План, знаєш…

– Знаю. Не кінець же місяця.

– А він на кінець місяця й вибивав. Тільки завезли аж тепер. Не тримати ж таке добро. В розлив пустили, дорожче виходить.

– Беруть?

– Не смішіть гусей, Степановичу. То, може, коньячку?

Князевич машинально кивнув, і на пластиковому шинквасі перед ним негайно виник чистий гранчак, куди Василівна точно на око, без мірки, налила рідини бурштинового кольору. Рука стисла стакан, та враз завмерла:

– Розбавляємо? Тільки чесно?

– Вам – ні. Хотіли ж чесно.

– І то добре.

Відійшовши з соком та коньяком до однієї з трьох одноногих стійок, щось згадав, повернувся з соком назад, витягнув чайну ложечку зі склянки з рожевою водою, черпнув солі з круглої мисочки, розмішав, занурив ложку назад. Коли повернувся, з протилежного боку вже стояв двірник у зеленій куртці.

– Не проти, Степановичу?

Так Ігоря називали тут усі знайомі. Спочатку Горбик – таким було прізвище вчорашнього крадія, нині двірника, – намагався звертатися до Князевича «громадянин начальник». Але дуже хутко передумав: на начальника, мовляв, ти тут не тягнеш. Ігоря подібні розклади цілком влаштовували.

– Місце не куплене, – знизав плечима. – Що, зрання на посту?

– А я вже відзамітався, – пояснив Горбик, у голосі зовсім не чулося ноток виправдання. – Коньячком розминаємося? Ще десятої нема…

– Ти давно таким правильним став?

– Та я хіба що… В Багдаді все спокійно, можна і коньячку… Приймеш до компанії?

– За який хрін пригощаєшся, Горбику? – суворо запитав Ігор, і зараз ця суворість не була вдаваною.

– Аванс учора був.

– Дивись мені.

– Та годі.

– Сосиски візьміть! – гукнула від шинквасу Василівна.

– Принесу, – жестом зупинив Горбик, відійшов.

Ігореві дуже хотілося привести себе у форму коньячком, але тепер чоловіча солідарність вимагала дочекатися знайомого. Поки двірник товкся біля соків, підійшов іще один відвідувач, незнайомий Князевичу високий товариш із акуратною борідкою, в костюмі, при краватці, в легенькій куртці та з пластиковим «дипломатом» у руці. Досвідченим оком Ігор визначив: цей мав у «Продуктах» зовсім інші бажання та потреби. Так і обернулося: коли Горбик відійшов, тримаючи в одній руці склянку з горілкою, в другій – тарілку з його сосисками та шматком булки, солідний чолов’яга попросив чаю. Його тут наливали з великого довгастого металевого бачка, схожого на великий термос, куди сам ріденький чайок наливали з невеличкого емальованого відерця в міру готовності. До чаю солідний взяв три сосиски і традиційне «вокзальне» тістечко.

– Будьмо. – Горбик легенько гойднув стійку.

– Давай. Бути добру.

Хоч як Князевичу хотілося влити в себе відразу все, Ігор стримався, зробивши лише один ковток, видихнув, запив соком. Проходячи в цей самий час повз них, солідний товариш кинув косий погляд, ледь помітно скривився. З очей Князевича тим часом потекли сльози, він швиденько витер їх тильним боком долоні, квапливо відкусив половину сосиски, вмочивши її перед тим у розбавлений томатний соус, який обтікав политу ним же страву. Горбик не поспішав, пив із гідністю, видно, заходив сюди раніше, першу ранкову похмільну потребу задовольнив. Ігор кивнув на сосиски, двірник хитнув головою, помовчав, запитав:

– Що там кажуть, Степановичу?

– «Там» – це де?

– У вас. Ви ж більше знаєте.

– Про що?

– Про війну… Про що…

Ігор прожував другу половину сосиски, знову відпив соку.

– Яку війну?

– З Америкою. Он же ж Рейган, бач, бомбу заковбасив. – Двірник кивнув на протестний плакат.

– Тобі-то що до Рейгана? – щиро здивувався Князевич. – І коли ще ту бомбу зроблять. Там, Горбику, ще кінь не валявся.

– Думаєш, нічого в Рейгана не вийде?

– Дався тобі той Рейган.

– Ні, ти скажи: вийде в американців нейтронна бомба?

– Не знаю, – стенув плечима Ігор. – Ніколи над цим не думав.

– А я думаю. – Двірник, не запрошуючи співбесідника в компанію, допив свою горілку до денця. – Думаю я. Хай би хоч Америка, хоч би хто по них влупив. Не снарядом, так бомбою.

Ігор ледь не захлинувся соком.

– По кому влупив?

– По них. – Горбик мотнув головою кудись собі за спину, і тільки тепер до Князевича дійшло, який він уже від самого ранку п’яний, – виказало нездорове блищання очей. – Прямою наводкою по червоних зірках. Київ не чіпатимуть, Києву нічого не буде. Що вирішує Київ про той же Афганістан? Нічого Київ не вирішує, і ти, Степановичу, краще за мене це знаєш. – Він говорив голосним шепотом. – Увалити по Кремлеві чи де там Політбюро сидить. І все, капут.

– Чого це тебе понесло? – Ігор зовсім не сподівався почути таке від двірника, ще менше хотілося йому підтримувати такі розмови.

– Чого понесло? Я тобі скажу, чого понесло. Сестра в мене є, знаєш, ні?

Горбик не договорив – поруч, мов гриб після дощу, виріс чоловік із борідкою. Він був на голову вищим за кожного з них. Князевич зціпив зуби: він зовсім не хотів ні в що встрявати, тим більше – тут, у «Продуктах».

– Слухаю вас, – якомога ввічливіше мовив він.

– Це я вас слухаю. – Солідний бородань говорив навмисне голосно. – Слухаю, товариші, і думаю, коли мені міліцію викликати: зараз чи потім, коли ви добалакаєтеся до того, аби передати вас далі.

– Далі – це куди? – поцікавився Князевич.

– Куди слід. Туди, де вам пояснять, що таке антирадянська агітація і що таке тероризм. Заодно буде з ким поговорити про Рейгана.

Ігор зітхнув. Махом допив коньяк, розуміючи – настрій йому зіпсували з самого ранку і винен він у цьому сам: смикнув же його лихий похмелятися тут і тепер. Солідний товариш далі пашів благородним гнівом, привертаючи увагу вже не тільки Василівни, а й решти працівників магазину. Точно розрахувавши, що така його поведінка на короткий час застопорить бороданя, Князевич неквапом поліз у внутрішню кишеню плаща, витягнув та розгорнув перед незнайомцем червоне службове посвідчення.

– Вважайте, міліція вже тут. Ваші документи.

– Мої? – Високий зробив крок назад.

– Ваші. – Коли треба, в голосі Князевича дзвенів метал. – Ви підслуховуєте чужі розмови. І добре, що випадково проявили себе працівникові міліції. Хто вас знає, для чого ви ходите по радянських громадських закладах та підслуховуєте приватні розмови громадян. Виявляєте незадоволених, аби потім вербувати за завданням іноземних спецслужб?

Тепер Ігор уже кричав. Продавчиня винно-горілчаного відділу завбачливо зачинила ґрати свого закутка, причепивши табличку-виручалочку «Переоблік». Василівна ніби між іншим відвернулася. Решта жінок у білих халатах активно поринули у свої справи, нечисленні в цей час покупці швиденько розсмокталися, Горбик втупився в стійку.

– Які спец… Ви про що? Ви до чого це, товаришу…

– Ось-ось, товаришу. Не забувайте, громадянине: людина людині в СРСР – друг, товариш і брат. А друзі, товариші та брати не підслуховують розмов, суті яких не розуміють. Ваші документи! – повторив суворо.

– Нема при собі… Не захопив…

– А як нема при собі документів, громадянине, – нема чого встрявати. Якщо не можете нічого пред’явити, краще не розтуляйте рота. Пийте чай, їжте тістечко. Все зрозуміло?

Чоловік із борідкою розгублено кивнув, позадкував, підхопив «дипломат» і, залишивши недопитий чай на стійці, швидко забрався геть.

Запала тривала мовчанка. Їсти Ігореві зовсім розхотілося, коньяк почав поволі діяти, але шлунок усе одно капризував. Тож, неквапом зжувавши ще одну сосиску, Князевич тихо сказав Горбику:

– Вийдімо.

Той, тверезіючи просто на очах, посунув до дверей, втягнувши голову в плечі.

Коли вони вийшли з магазину, Ігор кивнув праворуч, і вони зайшли за будівлю, опинившись із боку службового входу. Там вантажник, товариш двірника, активно перекидав порожні дерев’яні ящики, сортуючи тару та відбираючи цілу від ламаної. Побачивши їх, вантажник здивувався. Але подив став іще сильнішим, коли Князевич, рвучко розвернувши за плече, притиснув Горбика до цегляної стіни, різким ударом утопив кулак у його животі. Зойкнувши, двірник осів. Спочатку смикнувшись у їхній бік, вантажник тут-таки зрозумів – нема чого влазити, і завбачливо зник усередині магазину, причинивши за собою важкі металеві двері.

– Ти все вкурив? – суворо запитав Ігор, дивлячись на Горбика згори вниз. – Якого чорта язика розпустив? Ти ж за крадіжку сидів, не за політику? А якби мене поруч не було?

– Ти ж не знаєш нічого, – прохрипів Горбик, навіть не намагаючись розпрямитися.

– Чого я не знаю?

– Нічого. Або не хочеш знати. Вам, Степановичу, такі речі знати начальство не дозволяє.

– Можеш пояснити до пуття?

– Ага, щоб ти мене знову в пузо?

– Я тобі, як треба буде, ще й табло натовчу, – пообіцяв Ігор. – Це я тебе пожалів, бо сьогодні дуже добрий зранку. Похмелитися встиг, а то б під гарячу руку, знаєш… Ну, якого хріна ти там молов про Кремль, бомбу, Рейгана, хай би він здох?

– Він-то здохне, – прохрипів Горбик. – Здохне, як усі нормальні люди. А ті, хто в Кремлі сидять, і наші… такі самі… не здохнуть ніколи. Хоч би їх, блядь, бомбою лупонули!

– Ти знову за своє? Чого тебе перемкнуло?

– Сестра в мене є. Тетяна… Танька…

– Чув уже. Далі. До чого тут сестра?

– Не в Києві живе, в Таращі. Син у неї, один. Єдиний. Довго не могла народити… Народила, богатир… Коля… Усе пишалася ним, наша порода, таке все… Богатиря в армію забрали… Афганістан… Незабаром сорок днів, як поховали. Привезли в ящику… Дерев’яному, прямокутному. У військкоматі видали.

– Ящик?

– Нє. Ящик так відкрили. Всередині – цинкова труна, запаяна. Був хтось із КДБ чи ще звідкись, мої не розбиралися… Коротше, наполегливо радили не відкривати труну. І знаєш, як ховали?

– У землю закопали, – вирвалося в Князевича.

– Правильно, в землю. Тільки перед тим гріб, цинковий, той, у якому пацана привезли, поставили в інший. Спеціально дерев’яний робили, більшого розміру. Це щоб люди зайвого не питали. Матрьошка така: у гробику гробик… Там, знаєш, іще один гробик. Дерев’яний, з останками. Його пакують у цинк. Ну, виходить, хлопець закопаний у трьох домовинах. Усе це під наглядом товаріщєй, сам знаєш звідки. І наказали мовчати, підписку взяли. Просто травмувався під час проходження строкової служби… Всі документи оформили, тільки їм що, пенсія їхня блядська потрібна чи жива людина? Скільки це ще буде? Не знаєш? Я скажу: поки вони в Кремлі, поки живуть і жеруть – усе, триндець країні. Ради на них нема… Суки комуняцькі, ненавиджу!

Князевич роззирнувся довкола, швидко прикрив Горбику рота долонею.

– Усе? Тихо, стій і мовчи. Слухай мене: йди додому, зачинися, напийся і проспися до ранку. Субота завтра, ось відлежишся. Працюєш по суботах? – Двірник кивнув. – Відгул візьми. Краще, ніж отак кричати на весь район. Думаєш, тебе візьмуть та просто посадять? Аби ж так було, гори ти вогнем, Горбику, чесно. Треба ти мені, поратися з тобою… Чого дивишся?

– А що ще зроблять? Катуватимуть, гестапо?

– Припнув би язика зовсім. Бо за гестапо вже я тебе здам, ясно? – Ігор помовчав. – Візьмуть, почнуть питати, хто навчив, із чиїх слів співаєш, із ким змовляєшся проти радянської влади. Не повірять, що сам дурний, почнуть дізнаватися, хто намовив. А язик без кісток, ляпнеш – хороші люди через тебе постраждають. І добре, як тебе в тюрмі триматимуть. А то запруть у дурку, колотимуть галоперидолом, під себе сратимеш, хочеш такого?

Горбик хитнув головою, раптом зовсім уже запанібрата поклав руку Ігореві на плече. Міцні пальці стиснули крізь тканину плаща.

– Ти чого?

Але зараз, коли Горбик стояв упритул, Князевич зміг нарешті роздивитися його уважніше, зазирнув у вічі – й остаточно все зрозумів. Двірник насправді був п’янішим, аніж здавався чи хотів здаватися. Зіниці величезні, очі скляні, в них – туман і порожнеча.

– Забери, – процідив Ігор.

Не послухавшись, Горбик вільною, лівою рукою поліз за викот своєї куртки. Пошарив, видобув із надр внутрішньої кишені обтріпану по краях фотокартку дев’ять на дванадцять, тицьнув її в обличчя Князевича – той аж сахнувся. Не відвернувся, мимоволі роздивляючись усміхнене лице жінки зі старанно накрученим волоссям та хлопця поруч із нею: широколицего, патлатого, великий комір білої в горошок сорочки старанно викладений поверх коміру шкільного піджака. Хлопець і жінка мали схожі риси обличчя, а ще він чимось невмолимо нагадував самого Горбика.

– Сестра, племінник, – із тихою люттю промовив двірник. – Таня й Микола. Тут йому вісімнадцять. Дев’ятнадцяти цій людині не буде ніколи. Ти розумієш, Степановичу, – ні-ко-ли. За яке таке щастя він поклав своє життя, скажеш мені?

– Забери, – повторив Князевич, і тепер той послухав – відпустив плече, хоча фото далі тримав перед ним. – А небіж твій не один такий.

– Мені від цього не легше. Іншим, хто ховав цинки, – теж. Країна що, воює? Хто їй загрожує – афганські дехкани чи як там їхні колгоспники називаються?

– Нема в Афганістані колгоспів, – навіщось заперечив Ігор.

– Ага, а радянська влада, значить, хоче, щоб колгоспи там були?

Не бажаючи більше стримуватись, Ігор рішуче згріб п’яного двірника за барки, притягнув до себе. Той мимоволі стиснув руки, ненавмисне жмакаючи фото, яке не випускав із п’ятірні.

– Сидів за крадіжку – сядеш за такі розмови, – просичав Князевич. – Надовго тепер, ясно? Це ще як до зони доживеш. Це раз. Газети почитай, це два. Там усе написано про інтернаціональний обов’язок радянських солдатів і офіцерів. Його треба виконувати. Знаєш, що таке обов’язок?

– Я нікому нічого не винен, – прохрипів Горбик. – Пусти, начальнику…

– Додому підеш?

– Піду.

Князевич відпустив двірника, легенько відштовхнув. Той, розправивши фотографію, так само обережно застромив її назад до внутрішньої кишені, облизав пересохлі губи.

– Не винен нікому нічого, – повторив він із п’яною впертістю. – Кому, їм? – Кивок у бік «Продуктів». – Гори-гори ясно, плакати не буду.

– Все, щезни, – втомлено відмахнувся Ігор.

Увібравши голову в плечі, двірник підтюпцем рушив геть. Провівши його поглядом, Князевич озирнувся, цикнув на вантажника, котрий визирав з дверей, обтрусив плащ, хоча ніде не забруднився.

Отак і живемо, подумалося йому. Щойно колишній крадій Горбик озвучив причину, яка утримувала від вступу в партію. Маючи партквиток, він у таких ситуаціях хоч-не-хоч мусив діяти інакше. А це була далеко не перша така ситуація. Справді, працівники міліції таки знали більше, ніж ті, кого мусили берегти.

Князевич знову закурив, збиваючи попіл під ноги. Коли докурить до самого фільтру, треба повернутися і доїсти сосиски. Шлунок далі грав марші, хоча й тихіше.

4

Ізгой

Секретарку в приймальній начальника слідчого відділу підполковника Буркова напевне попередили про появу Князевича.

І все одно вона кліпнула на нього своїми круглими очима так, ніби побачила живого мерця. Ігор підозрював: так на нього в Головному управлінні дивитимуться ще довго, навіть коли історія щасливо розв’яжеться.

А ситуація має вирішитися чимшвидше. Іншого варіанту розвитку подій ані він, ані хто інший в будинку на Богомольця навіть не розглядав. Напевне для основних фігурантів цієї справи все зрозуміло, лишається дещо підчистити. І головне – домовитися на всіх рівнях про подальшу долю самого Ігоря Князевича.

– Просив почекати хвилин п’ять, у нього хтось по внутрішньому, – сказала секретарка.

Знизавши плечима й машинально подякувавши, Ігор примостився на стільці.

…Це почалося місяць тому. На перший погляд справа була настільки нескладною, наскільки може бути позбавлене надмірних труднощів розслідування вбивства цеховика, котрий мав справу із золотом. Він працював у системі підпільної стоматології, точніше – зубного протезування. На кухні однієї з квартир старої частини Подолу зубний технік Роза Абрамівна прилаштувала стоматологічне крісло, що офіційно вважалося відпрацьованим та списаним, а насправді було новеньким, оформленим як утиль за певну суму в конверті. Пацієнт, бажаючи вставити золотий зуб і не маючи при цьому бажання місяцями, як не роками чекати своєї черги в державній лікарні, міг записатися до Рози Абрамівни лише через складний ланцюжок знайомств. Адже золото, дорогоцінний метал, надходило для потреб стоматології зі спеціального державного фонду, звідки видряпати його не міг навіть найдосвідченіший роздобудько, тоді як на кухні Рози Абрамівни все вирішувалося досить оперативно. Вона знімала зліпок зуба, посилала пацієнта в районну поліклініку видаляти його, зліпок натомість віддавала далі – до зубних техніків. Теж, зрозуміло, підпільних. Золото для зубних протезів та інших потреб вони отримували через нелегальні канали. Вбитий, чия справа потрапила до Князевича, був одним із таких зубних техніків. Його вбили з метою пограбування і напевне пограбували. Схему ж, сам того не бажаючи, здав міліції клієнт, котрий виявив труп у квартирі, куди прийшов по свій зуб, викликав міліцію і виклав усе з величезного переляку.

Підозрюваного знайшли швидко. Насильницькі злочини, тим більше скоєні професійно, із застосуванням вогнепальної зброї, в Києві траплялися не так часто, їх вважали подією надзвичайною, слідству давали «зелену вулицю», підключалася вся величезна машина МВС, в тому числі розгалужена інформаторська мережа. Дуже скоро підозрюваного затримали в підпільному борделі, облаштованому в приватному секторі на Совських ставках. Там само затримали двох його приятелів, теж надзвичайно підозрілих осіб, один з яких виявився раніше судимим.

Стаття була досить рідкісною та доволі серйозною: поширення наркотиків і утримання кубла для їх споживання. Тому затриманий одразу почав проходити в оперативній розробці під прізвиськом Наркоман. При собі він мав наркотичні препарати, з опійного маку вироблені в кустарних умовах, та кілька упаковок «катюхи» – так наркомани називали проміж себе кодеїн, який без рецепту дістати в аптеках віднедавна було доволі складно.

Крига скресла, коли Наркоман, навіть з певними урочистими нотками в голосі, повідомив, із ким «громадянам начальникам» треба домовлятися, щоб його відпустили. Інакше, мовляв, неприємності почнуться вже в них. Так у його показах прозвучало прізвище Валерія Щербицького.

Коли ім’я проблемного сина першого секретаря ЦК Компартії України спливло в неофіційних доповідних міліційного Главку останній раз, справу встигли залагодити ще, як кажуть, на злеті. Після того коридорами та кабінетами управління ходив жарт, котрий нікого не веселив: кому пощастить писати доповідну про витівки Валерія Володимировича наступного разу і як скоро це станеться. Тобто як надовго вистачить Щербицького-молодшого. Правда, минулого разу йшлося лише про п’яну бійку, хоча чутки про небайдужість «малого» до інших стимуляторів підсвідомості гуляли давненько. Тепер чутки стали більше ніж чутками – це була дійсність.

Та навіть це – півбіди. Ланцюжок, за яким у Київ ішли наркотики, з’єднував між собою такі пункти А й Б, що справа, вилучена в окреме провадження, навіть унаслідок часткової реалізації вела в такі кабінети на Печерських пагорбах і такі квартири в будинках по вулицях Карла Маркса, Рози Люксембург, Пушкінській і Леніна, що санкцію навіть на просто постукати в двері, не кажучи вже про допит, треба було узгоджувати не лише на Володимирській, у КДБ, і не лише на Орджонікідзе, у ЦК, – про подібні обставини негайно доповідали в Москву, в Кремль.

Ігор Князевич не був новачком у Системі. Працюючи в середній ланці, він радше здогадувався, ніж справді знав. Значить, провина виявилася ще серйознішою – не бажаючи нікого підставляти, але й не маючи наміру мовчати та спускати все на традиційних гальмах, він на свій страх і ризик викликав на допит одного з інструкторів ЦК. Згодом Ігор зізнався собі чесно: вибрав найнікчемнішого, на його думку, фігуранта, щоб розколоти його відразу, зненацька, на першому ж допиті, та принести в дзьобі готову справу, котра дозволить покарати тих, хто своїми ганебними діями ллє воду на млин західної пропаганди і ставить під сумнів завоювання розвиненого соціалізму.

«Ти хотів зірку на погони, – сказав Князевич кількома днями пізніше своєму спухлому від горілки віддзеркаленню. – Ти хотів стати героєм».

Дійсність же, як співав покійний Висоцький, виявилася ещё кошмарней. Нікчемний інструктор справді наговорив багато чого цікавого. Але розмова велася не під протокол, саме тому він і розійшовся. Щойно Князевич його відпустив, інструктор з першого ж телефону-автомата подзвонив куди знав, і вже за кілька годин Ігор давав пояснення в кабінеті Буркова. Це лише початок: протягом наступних днів почалася така карусель, що Князевича закрутило до цілковитої втрати всіх орієнтирів. Скінчилося це усуненням від справи, формально – за перевищення службових повноважень. Та порадили відсторонити від роботи – до з’ясування відповідних обставин. Правда, ніхто на жодному з рівнів не заперечував ані того, що малий Щербицький бавився наркотиками, ані причетності до цього всіх, на кого падала аналогічна підозра. За вживання передбачалася адміністративна відповідальність, але річ навіть не в цьому.

Особи, чиї прізвища були встановлені в процесі перевірки інформації Наркомана, включно з Валерієм Щербицьким, взагалі не повинні були фігурувати в жодній кримінальній справі – навіть як прості свідки. В кращому випадку дозволялося бесідувати з ними без протоколу, і то – здобувши масу санкцій, чого не зробив Ігор Князевич.

Рішення щодо нього самого ухвалили компромісне. Підполковник Бурков порадив використати всі відгули, що нагромадилися від минулого року, сидіти вдома від гріха якомога далі, нікому не мулити очі й чекати. Далі все відбуватиметься без нього. Якщо відгули вичерпаються, а справа ще мулятиме, Князевич напише заяву та попросить відпустку за свій кошт через сімейні обставини. Як для слідчого середньої ланки Головного управління карного розшуку Ігор знав забагато. Отже, був ризик, що його таки переведуть із міністерства в міське, а то й у районне управління. Знову ж таки, не назавжди, на певний час. Бурков назвав це штрафними роботами, хоча до останнього відкидав подібний варіант: наказ наказом, начальство начальством, та треба розуміти – Князевич цінний кадр, розкидатися такими не варто. Дати, як він висловився, лозини, після чого забути все, наче страшний сон.

Попри зовсім несподівану відпустку та вимушене неробство Ігор почувався справжнім ізгоєм. Вигнанцем з раю, не менше. Все, що вирувало в нього всередині, він не міг висловити навіть у нетверезому стані. Через те з кожним днем сидіння в чотирьох стінах починав ловити себе на таких роздумах про країну, в якій живе, котрі не лише офіцеру міліції, хай безпартійному, а й навіть рядовому громадянинові озвучувати небезпечно…

Дзенькнув телефон на столі секретарки. Відірвавшись від друкарської машинки, вона зняла трубку, зиркнувши скоса при цьому на Князевича, – так вони знову зустрілися поглядами. У секретарчиних очах читався діагноз: безнадійний невдаха.

Виклик на роботу за такої ситуації означав щось незвичне, надзвичайне, екстрене. Таке, що не можна ігнорувати, навіть коли брати до уваги складні для Князевича обставини. Це могло означати або несподіваний та вигідний для нього поворот подій, або вирок, списання в архів, усунення від активної результативної праці.

Секретарка завжди щось знала. Та по її очах, як і по всьому вигляду, Ігор зараз не міг прочитати свою долю. Тож підвівся, коли та кивком показала йому на двері.

І зробив крок у невідоме.

5

Відео

– Можеш без церемоній сьогодні, – відразу попередив Бурков.

Князевич навіть зі свого місця, від оббитих важким дерматином дверей, скоріше відчув, ніж побачив: його начальник зараз не злий, стурбований чи роздратований, яким він звик його бачити найчастіше. Усім своїм виглядом господар кабінету показував кепсько приховану розгубленість, помножену на незвичну для нього знервованість. Він навіть говорив, не підносячи голосу, хоча підвищений тон лякав лише новачків.

Начальник слідчого відділу Главку недочував. У дитинстві серйозно застудився, а оскільки народився в якомусь віддаленому поліському селі, батьки вправилися привезти його до нормального лікаря надто пізно. Хвороба відступила, глухота на ліве вухо лишилася назавжди, як побічний ефект. Хлопець старанно це приховував, бо не хотів косити від фронту – саме почалася війна. Зрештою, коли вада спливла у військкоматі, там сказали буквально таке-от: цілитися вухами не треба, стріляти теж, наступати на фашистів треба не вухами, а ногами, старшина так гаркне – мертвий почує. Без фронту не було б для Буркова і міліції, гвардії старшого сержанта з медалями на грудях ніхто не смів забракувати для служби в органах: іншого застосування після війни фронтовик собі не знайшов.

– Бачу, що з’явився, – провадив підполковник, по-своєму реагуючи на мовчання Князевича. – Відпочиваєш?

Зі стіни по-доброму дивився великий чорно-білий Леонід Ілліч Брежнєв, генеральний секретар ЦК КПРС. Поруч, на чітко визначеній відстані, висів такий самий за розміром портрет Щербицького. Цей, як здавалося Князевичу, дивився з докором нещасного батька.

– Ага, – бовкнув Ігор, миттєво виправившись: – Так точно.

– Ну, ти не рапортуй. Не допоможе.

– Що – не допоможе? – не зрозумів Князевич. – Кому?

– А, не звертай уваги. – Бурков відмахнувся, відкинувся на спинку стільця з високою спинкою, майже відразу підвівся, рвучко відсунувши його, перетнув кабінет, коротко потиснув Ігореву руку, по ходу скривився: – Хоч би листом лавровим зажував.

– Я…

– Ти, ти, – знову відмахнувся Бурков, зовсім уже не приховуючи свого розбалансованого стану і того, що не може знайти якихось потрібних та обов’язкових слів. – Хто знає, може, ти й правий… у світлі останніх подій.

– А що там?

– Я не про те. Схоже, серйозне щось закручується. Або дурне. Невідомо поки. Ти ж розберешся, скажи?

– В чому? – Ігор розумів начальника дедалі менше.

– Аби ж я знав. Ніхто не знає. Ну, так… Нема в нас часу на дурні теревені, давай відразу до справи. Тим паче що справа серйозна як ніколи. Повір мені, Ігоре… ти ж Степанович? – Той кивнув. – Значить, повір мені, Ігоре Степановичу, тут мало хто щось зміг розібрати. Давай по порядку.

Постоявши кілька секунд мовчки, заклавши руки за спину та хитаючись із п’ятки на носок, Бурков легенько вдарив Князевича по плечу:

– Ходімо.

Князевич пройшов за начальником у невеличку, схожу за габаритами на великий шкільний пенал кімнатку, котра називалася тут «кімнатою відпочинку».

Часом Бурков справді там спав на оббитому штучною шкірою дивані, коли на роботі раптом починалася в зв’язку з якою-небудь справою гаряча пора. Ігор достоту знав: більшу половину минулого року, якраз до завершення Олімпіади, господар цього кабінету, як і більшість міліційних керівників у містах, де проходили змагання та приймалися спортсмени, частенько спав та їв просто поруч із робочим місцем. Крім дивана сюди вміщалися кольоровий телевізор «Електрон», встановлений на низеньку тумбочку, журнальний столик і стілець. Тильна стіна мала навіть прямокутне вузеньке віконце, для чогось забране ґратами: вони перетинали вікно ззовні навскоси, ніби виходили пучком із правого нижнього кута й розходилися вгорі, нагадуючи найбільш творчим натурам сонячні промені.

Зараз тут, просто на широкій поверхні телевізора, лежав магнітофон із заправленою бобіною. Придивившись, Князевич вгледів на передній панелі напис «Электроника. Видео», запитально глянув на Буркова – раніше в цьому, як називав його сам підполковник, закапелку такої рідкісної апаратури не водилося.

– З Володимирської принесли, – коротко пояснив начальник, вмикаючи тим часом телевізор та налаштовуючи на порожній канал. – Сьогодні заберуть. Дивимося тільки з тобою, тільки раз. Я бачив уже, ще вчора. Але все одно – державна таємниця, такий гриф. Розписуватися ніде не треба, в твоїй ситуації патякати невигідно.

Князевич уже без зайвих нагадувань починав розуміти: саме його ситуація – причина всього, що відбувається з ними зараз і чого він так досі й не втямив. Замість укотре щось спитати Ігор мовчки вмостився на краєчку дивана, розуміючи: зараз усе пояснять. Підполковник, обережно натиснувши потрібну кнопку, буркнув швидше до себе, ніж до підлеглого:

– Сам би я хер розібрався. Прийшли, підключили, показали, де в нього тут що… Все, пішло кіно.

Відступивши від телевізора на кілька кроків, Бурков не сів поруч, лишився стояти, тепер схрестивши руки на грудях і далі перекочуючись із п’ятки на носок.

Тим часом на екрані пройшли горизонтальні смуги, перестало сніжити, з’явилося зображення: порожня кімната зі стінами, пофарбованими в ядучо-зелений колір. Майже відразу в кадр увійшов невисокий чоловік у розтягнутому сірому плетеному светрі, сів на табуретку, яку оператор не зафіксував об’єктивом, згорнув руки перед собою, втупився вперед. У Ігоря склалося враження – чоловік зараз поїдає очима його, і враз стало незатишно.

– Ви знаєте, де ви перебуваєте? – запитав хтось, кого камера не показувала, – молодий чоловічий голос.

– Знаю. – Голос чоловіка звучав монотонно.

– Запис зроблено два дні тому. Це психлікарня десь у Тернопільській області. Мені називали місце… Щось наче як камінь… Підкамінь, о, точно – Підкамінь! – пояснив Бурков. – До речі, мені сказали – цього типа там зараз уже нема, перевезли.

Князевич знизав плечима. Чоловік у кабінеті з зеленими стінами виглядав справді не надто здоровим.

– Пам’ятаєте, як вас звати, прізвище? – мовив невидимий.

– Не забув.

– Назвати можете?

– Григорів Яків Васильович.

– Якове Васильовичу, де ви почули те, про що вигукували на вулиці?

– Ось тут. – Чоловік торкнувся пальцем свого лоба, не зводячи очей із камери.

– Ви хочете сказати, що чуєте голоси?

– Я нічого не чую. Я не хворий. Ви приволокли мене сюди, але я не хворий.

– Ви ж чуєте голоси, як же ви не хворий?

– Нічого я не чую.

– Якове Васильовичу, ви тільки ж ось сказали: чуєте голоси в своїй голові. Хіба ні?

– Ви теж чуєте голоси в голові. Кожна людина, яка мислить, чує голоси в голові. А всяк, хто вірує, чує голос Божий.

– Значить, ви розмовляєте з Богом?

Мовчання.

– Громадянине Григорів, ви розмовляєте з Богом?

– Зараз я розмовляю з вами. А ви – не Бог. Ви взагалі не боги. Ваша влада не від Бога, а від Сатани. Ви слуги диявола, пекельне плем’я, ви безбожники та грішники. За це воздається вам уже на цьому світі.

– Ці голоси ви чуєте в голові, Григорів?

– Я не чую голосів. Ви не зробите з мене божевільного. – Очі чоловіка хворобливо блиснули, але він далі говорив монотонно, не підносячи голосу, ніби перебуваючи на своїй хвилі. – Головою я думаю. Усі здатні мислити люди думають головами. Ви забрали все, ви морили нас голодом та війнами, ви руйнуєте наші храми й виселяєте нас із наших земель. Ви забираєте в людей всі права. Тільки права думати в мислячої людини забрати ніхто не може.

– Отже, Григорів, ви думаєте?

– Думаю. На відміну від вас, слуг Сатани, я думаю.

– І свої думки озвучуєте? Кажете вголос те, що десь почули про владу?

– Це може почути всякий, хто має вуха. І побачити всякий, хто має очі.

– Слухайте, Григорів… Слухайте, кінчайте юродствувати. Ви або повний шизоїд, і тоді вас почнуть лікувати належним чином, або ворог, і тоді з вами розмовлятимуть уже не тут і не так. Ну, вирішили, хто ви?

– Людина. Вільна людина на вільній землі. А вас не буде через десять років. Це починається. Все колись починається.

Князевич глянув на Буркова. Той стояв непорушно, дивився на екран, вираз обличчя тепер став зовсім розгубленим.

– Григорів, поясніть, тільки від самого початку. Кого не буде через десять років?

– Вас.

– Мене?

– Вас. Вашої сатанинської влади і всіх, хто їй служить. Хіба ви ще цього не зрозуміли? Скільки народу ще має померти? Ви – безбожники, то слухайте поради мудрих людей: покайтеся та забирайтеся геть.

– Григорів… – Невидимий говорив із чоловіком, наче з дитиною. – Григорів, чому саме десять років? Ви кажете про нашу владу, про радянську?

– Такого слова нема. Влада, яка не визнає Бога, – від диявола.

– Нехай так. Чому саме через десять років? Хто вам це сказав?

– Числа.

– Які числа?

– «Шість». «Чотири». Разом – десять.

– Звідки ви взяли саме ці числа?

– Шістдесят чотири. Магічне число, коли воно складається – Світло починає боротися з Темрявою. Це лише початок. Боротьба триватиме десять років, Світ та переможе Тьму.

Навіть такі гучні слова Григорів примудрявся промовляти, не збиваючись із обраного тону.

– Звідки у вас склалося число шістдесят чотири, Григорів?

– У вас із математикою погано? Ви не знаєте своїх свят?

Тепер підполковник повернув до Князевича голову, пояснив:

– Мені потім окремо розказали… Цей чудик відняв тисячу дев’ятсот сімнадцять від тисячі дев’ятсот вісімдесят одного. Вийшло шістдесят чотири.

– І що? – Ігор остаточно заплутався.

– Ти що в листопаді святкуєш? На парад ходиш, ура кричиш. Шістдесят чотири роки радянській владі буде за кілька місяців, забув?

Від несподіванки Князевич укляк на дивані.

– Ну… я так ніколи не рахував…

– А цей, бач, рахує.

– Повний псих!

– Якби справді патякав дурню, я б тобі це відео не показував.

Тим часом після короткої паузи допит у зеленому кабінеті рушив далі:

– Ви розумієте, Григорів, що зараз мелете повну єресь?

– А ви розумієте, що якби це була справді повна єресь, ви б мене сюди не затягнули? Джерело в Гайвороні – тільки початок. Кожного з вас, хто не покається, спостигне кара Божа! Як не там, то в іншому місці! Джерело – це початок вашого кінця, безбожники… Червоні безбожники, ви всі прокляті, прокляті всі…

– Про яке джерело ви говорите, Григорів?

– Ви добре знаєте, про що я кажу. Ви боїтеся, ви вже давно боїтеся. Ви шістдесят чотири роки боїтеся, тому відгородилися від людей, тому шукаєте весь цей час ворогів замість шукати тут друзів. Ви всі прокляті, прокляті, прокляті…

Голос Григоріва звучав голосніше, ще трохи – і він зірветься на істерику. Видовище починало лякати Князевича, але він, попри все, не міг відірвати очей від телевізійного екрана. Все припинив Бурков – рішуче натиснув потрібну кнопку, зупинив бобіну, вимкнув апарат.

– Досить. Там ще є, не так багато, але основне ти почув. Більше тобі знати навряд чи треба, ти й так усе зрозумів.

– Я нічого не зрозумів, – щиро зізнався Ігор.

– Дядько в своєму Кременці віщував скорий кінець радянській владі.

– Де це, нагадайте.

– Сам до пуття не знав до цього часу, каюся. Тепер на все життя запам’ятаю – Тернопільська область, районний центр, недалеко від Рівненської. Там межа між областями практично рядом.

– Що, просто йшов вулицею та верз ось таку каламуть?

– Не просто. Він ходить у якусь там церкву. Дім молитви абощо, я до ладу не розібрав. Сам знаєш політику партії: релігія – опіум для народу. На Заході в нас народ іще забитий, скільки там більшовики, менше, ніж сорок років? Не всі пережитки вибито. Курй, до речі.

Прочинивши ширше кватирку, підполковник запросто переставив попільничку з журнального столику на диван, витяг із кишені кітеля пачку «Стюардеси», пригостив підлеглого. Вузенький «пенальчик» одразу наповнився сизим тютюновим димом.

– Значить, наскільки я зрозумів людину з суміжного відомства, – вів далі Бурков, маючи на увазі КДБ, – із метою виявити різні нездорові настрої у такі ось релігійні громади засилаються… скажімо так, позаштатні співробітники. Один із таких, імовірно, почув, як на зборах цей ось Григорів запевняв, що безбожники-комуністи прокляті. А прокляття починає діяти, бо так склалися числа. Згадував якусь нумерологію, я в такій хрінотіні не сильний. Головне, Ігоре Степановичу: аби він просто так це молов, може, просто б узяли на замітку, викликали б кілька разів на розмову, ну, як це звичайно робиться. Тут же збіглось одне до одного. Ось чому насторожило, колеги відразу стійку зробили.

– Збіглося – що?

– Дурня якась. Але склеїлося. Там у них люди помирають. За два останні тижні – троє.

– Помирають чи…

– Криміналу досі не фіксували. В смислі, усі три трупи не кримінальні. Так, принаймні, виглядає. Хоча за кілька днів до смерті всі троє зникали, можна сказати, безвісти. Їх оголошували в розшук.

– Усіх трьох?

– Ні, там є нюанси. Про це потім. Що цікаво: усі троє – партійні та комсомольські працівники. Ніби на лихо. Один – іще нехай. А тут троє, всі міцні та дужі, жити б і жити. А вони помирають. Причому, хоч трупи й не кримінальні, обставини смертей так і не з’ясовано.

– Від чогось же вони померли! Хворіли?

– Кажу ж – здоров’ям жодного матінка-природа не обділила. Чув, він, – Бурков кивнув у бік вимкненого телевізора, – про джерело там плів?

– Ага. Я ще хотів запитати, що за джерело.

– Ось це, Князевич, ти будеш з’ясовувати. – Зробивши останню затяжку, підполковник старанно розчавив недопалок об денце порцелянової попільнички. – Усі троє померли від води.

– Від води? – перепитав Ігор.

– Вони померли, бо в різний час випили джерельної води.

6

Мертва вода

Підсунувши низенький столик ближче до дивана, підполковник Бурков вийшов до кабінету, майже відразу повернувся з початою пляшкою вірменського коньяку та двома гранчаками. Мовчки поставив один перед Ігорем, другий – зі свого боку. Влив коричневої рідини на одну третину, поцікавився ніби між іншим:

– Може, більше?

– Нормально. – Князевич судомно ковтнув слину.

– Все одно тобі треба, я ж бачу. І потім, Ігоре Степановичу, тут, – кивок у бік вимкненого телевізора, – без ста грамів точно не розібратися. Це мінімум. Бо, коли чесно, думаю – навіть півлітра не допоможе. Це приказка, звичайно, казка в нас попереду… Давай.

Заклично піднісши свою склянку, Бурков випив махом, навіть не скривився. А потім, дочекавшись, поки Ігор зробить те саме, причому – явно з острахом, що ранок перетече у звичний, уже затуманений спиртним день, ніби згадав щось: рвучко підвівся, знову вийшов, лишивши Князевича сам на сам із суперечливими думками. Цього разу ходив трохи довше. Повернувшись, щільно причинив двері кімнати відпочинку, поклав перед Ігорем плитку шоколаду «Чайка».

– Пригощайтеся. В приймальній, у Людки, завжди є. Приносить хтось постійно. Де беруть…

– У гастрономі.

– Піди купи, розумний… Ну так, гризи шоколад, солодке для мізків добре. А мозок нам із тобою зараз знадобиться. Власне, тобі більше, ти ж цим займешся.

– Чим?

– Мертвою водою.

– Чому я? І взагалі, я ж…

– Ти ж, капітане Князевич, або ніколи не будеш майором, або робитимеш те, що тобі скажуть старші товариші. Недурні та чуйні. Але зараз не про це. Жуй шоколадку, жуй.

Ігор слухняно розгорнув синю обгортку, зашелестів фольгою. Бурков скривився.

– От ненавиджу цей звук! Коли ще обгортка з гастроному шелестить, або оці, знаєш, плащі. Син у мене такий колись носив… Ну, так, значить. – Підполковник знову розлив коньяк по склянках. – Коли мені оце кіно принесли й показали вчора, я сам ні хера не второпав. Іще один шизоїд, багато їх розвелося. Не тільки тепер, завжди вони були й будуть. Оці його числа, знаки, кінець світу…

Князевич кашлянув.

– Ти чого?

– Не кінець світу. Про кінець світу, про Апокаліпсис, той дядько нічого не казав. Він говорив про кінець радянської влади. І то не завтра.

– Для нас усіх це, вважай, той самий Апокаліпсис. Я давно працюю, бачив та чув не таке. Якби… як його… Григорів той не згадав у своїх мареннях про джерело й село Гайворон, його б, між нами кажучи, довго ще не чіпали. Або взяли б десь та використали як приклад порушення психіки на релігійному ґрунті. Зараз це дуже актуальна тема, газети почитай.

– Знаю.

– Бач, знаєш… Тільки там забагато збігів. Мені підготували довідку за матеріалами справи, хоча справи як такої нема. Жодної не завели. Складу злочину нема, розумієш?

– Але троє померли від отруєння.

– Троє комуністів померли від отруєння, – уточнив Бурков, багатозначно піднявши пальця до стелі. – Гаразд, хай двоє. Один секретар первинної комсомольської організації, активіст, кандидат у члени. Вважай, готовий комуніст, лиш без партквитка. Я тобі потім дам усе це. Читатимеш тут, у цій кімнаті. Виносити не можна. Бо це все може, якщо буде бажання, обернутись як терористичний акт.

– Такими речами КДБ більше займається…

– Ось як остаточно з’ясується, що там із тією мертвою водою, тоді три смерті об’єднають в одну справу. І працюватимуть із нею ті, кому належить. Поки ж твоя задача – розібратися на місці. Дуже бажано зібрати залізні докази насильницької смерті всіх трьох. Або, як варіант, їх хтось примусив до вживання отрути. Погрозами чи щось таке, розумієш?

– Ні.

– Тобто?

– Не розумію, для чого це треба.

– Я теж, товаришу капітане. У нашій з тобою системі краще, коли справ про навмисне вбивство не відкривають. Згоден? Отак. Тут усе чисто. Трупи, як я вже казав, не кримінальні. Хоча всі тіла знайдені в лісі, в околиці такого собі віддаленого села Гайворона, слідів насильства на них не виявлено. Не зовсім зрозуміло, за яким лихом вони поперлися в ті краї. Але ж це все не підстава для порушення справи, сам знаєш.

Підполковник перервався заради того, щоб випити та закурити, Ігор машинально повторив його дії, підсунув ближче до начальника шоколад, той хитнув готовою, повів далі:

– Першу смерть узагалі ні з чим таким не пов’язували. Ось тут, як мені пояснили колеги з Володимирської, і є притичина. Наступних двох так само знайшли в околицях Гайворона. Місцеві знаходили, тож роти не позатикати. Тим більше – по селах…

– Це ясно. – Ігор відчув, як поступово повертається до нормального життя, вранішнього візиту в «Продукти» виявилося б усе одно мало. – Три смерті в одному місці за короткий час. Там не плітки, там романи можна клепати.

– Хай би писали, – погодився Бурков. – Одна обставина, Ігоре… Так, невеличка, дрібна можна сказати. Мертві тіла люди знаходили. Факт. А ось причину смерті ніхто сторонній знати не міг. Висновки експертів, сам розумієш, ніхто широко не розголошував. Через те отой самий Григорів про отруєння водою знати не міг.

– Сам по собі не міг, – додав Князевич.

– О, бач, коньячок подіяв! Мислити починаєш, сищику. Значить, йому або хто підказав, так, ніби ненароком, або він знає щось незалежно від підказок. Цей варіант навіть у КДБ відкинули. Зате пояснили: про те, про що Григорів каже вголос, більшість в окрузі знає, та помовкує. І тут або, знову ж таки, свідоме розпалювання страхів у громаді, або – втілення в життя цих самих страхів та забобонів. Виниклих, крім усього, також на релігійному ґрунті. Уявляєш, якщо це піде за кордон? Почнуться відразу закиди: ось, мовляв, кара знаходить безбожників… Там, на бандерівщині, наша влада ставиться до атеїстичної пропаганди особливо. Висновок який? Спробувати довести: всі три смерті не мають нічого спільного з потойбічними силами чи різними прокляттями, як на тому наполягають Григорів та йому подібні.

– До чого тут вода?

– А є там якась місцева казка про мертву воду… Нібито мертву воду, – швидко виправився Бурков. – Казок мені ніхто не розповідав. Ще бракувало, якби в аналітичну довідку для міністерства внутрішніх справ прописували якусь там українську народну казочку. Нас цікавить сувора реальність. А вона така… Зараз.

Підполковник знову вийшов, аби повернутися з картонною текою, старанно зав’язаною бантиком. Розв’язавши шворки, Бурков швидко перебрав вміст папки, знайшов потрібний папір, прокашлявся:

– Ось така реальність, ось такі факти. В організмі кожного з трьох виявлено частинки а-ма-ні-тину. – Слово підполковник прочитав старанно, по складах, ніби боячись припуститися в ньому якоїсь фатальної помилки. – Хрін його знає, що це таке. Отут написано: дуже сильний токсин, належить до групи білкових. Спричиняє параліч верхніх дихальних шляхів, належить до особливо небезпечних. У нашому випадку саме цей… ну, ти пойняв, став причиною всіх трьох смертей. Але, – підполковник знову підняв пальця, – експерти не виключають, що цей токсин, у смислі ця отрута, розчиняється у воді. Воду ж при цьому не обов’язково спеціально наливати у гранчак, наприклад. – Ніготь підполковника клацнув по грані порожньої склянки. – Отрута ця здатна утворюватися в природних умовах, бо виділяється з грибів.

– Яких?

– Ось тут пишуть, загалом мухоморів та блідих поганок. Хоча не тільки, токсин може міститися навіть у звичайних їстівних грибах. Ліс довкола Гайворона – місце грибне, для грибників благодатне. Так кажуть, у всякому разі.

– Що там за джерело, ніяк не втямлю.

– Я теж. Колега з Володимирської, той, хто зі мною говорив, цю тему або забалакував, або оминав.

– Судячи з усього, вона ключова тут.

– Згоден. Мені в двох словах і пояснили: є джерело, десь так у лісі. Природне. Нібито вода, в яку потрапили ці смертельні токсини, звідти. Але… питань маса, Ігоре. – Підполковник налив по третій, тепер уже випив своє, не припрошуючи, зробив глибоку затяжку, докуривши чергову сигарету практично до фільтра. – Дивись сам. Люди там що, раніше воду не брали? Брали… мабуть. Ніколи не труїлися? Ні, раз такі чутки. Чому тільки тепер смерть від отруйної води почали називати карою Божою? Причому – не просто, а карою для комуністів, для всієї нашої влади. Там, здається, навіть якийсь пост поставили, але то вже деталі… Словом, сам розумієш, діло виходить таке, ідеологічне. Політичне, я б сказав. Делікатне, коротше. Справи ніби нема, а розкручувати треба. Ніхто нікого не вбивав наче, а винуватих знайти вимагають. Бо, – палець знову націлився в стелю, – якщо винуватих не знайдуть, виглядатиме не дуже добре. Виходить, справді існує якась кара Божа… для певних людей. Віриш у це?

Князевич потер голене підборіддя. Потім почухав потилицю. Вже не відчуваючи, що перебуває на важливій, мало не таємній нараді в начальника, почавши сприймати все неначе звичайні посиденьки старшого товариша з молодшим, випив, не махом, розтягуючи задоволення, відламав шматочок шоколаду, старанно прожував.

– Фактам я вірю, товаришу підполковнику.

– Що про ці факти скажеш?

– Їх обмаль. Конспект.

– Ну, ось і збереш більше. Нікому не треба пліток про Божу кару та мертву воду. Зброю, розумієш, у Господній правиці, бач, як вигадючують. Плітки вже повзуть. А ворожі голоси, кажу ж тобі, на щось таке тільки наведи: відразу почнуть передрікати швидкий кінець владі робітників та селян від якоїсь там гайворонської джерельної води. Сама природа, бач, мститься, не приймає владу.

– Це ваші думки зараз?

– Аргументи з Володимирської, вгадав. Ні, там люди грамотні сидять. Рахують на місяці, як не на роки вперед. І я, Князевич, із ними згоден. Небезпечно це все. Треба, Ігоре, треба довести: воду отруїли, й бажано навіть зловити того чи тих, хто займається диверсією. А це диверсія, можеш не сумніватися.

Ігор знову потер підборіддя.

– Нехай так. Чого ж тоді грамотні колеги з Володимирської за це не візьмуться?

– Їм не стає фактів, – розвів руками Бурков. – Загалом, складна така система… Але КДБ не може забрати собі справу, якої поки нема. Можна сказати, тебе посилають у розвідку абощо.

– Чому мене?

– Бо з моєї подачі! – Підполковник зовсім по-хлопчачому підморгнув. – Потрібен досвідчений міліційний слідчий, котрий в разі чого не плескатиме язиком та не питатиме зайвого. Дисциплінований, старанний, тямущий. Ти хіба не такий? До того ж тобі корисно побути зараз при ділі, але – подалі від Києва. Думаю, причину сам розумієш. Вважай, з відпустки тебе відкликаю, досить пити у чотирьох стінах. Ділом займися, Князевич, ділом. Як розберешся в усьому – швидше твої проблеми тут уладнаються.

Ігор відчув невідомо звідки виниклий клубок у горлі, ковтнув.

– А… там не вирішилося ще нічого?

– Думають, – обмежився коротким поясненням підполковник. – Аби ж ти тоді не робив геть зайвих рухів… Якщо зовсім по секрету, тут, у Главку, тебе точно не лишать. Як надовго переведуть у міське управління – не знаю. Можуть, правда, ще далі, нижче та глибше. Вважай, оця мертва вода в Гайвороні – твій шанс утриматися на плаву. Допиймо вже.

Бурков розлив по склянках залишки коньяку. Наслідуючи давні забобони, не лишив порожню пляшку на столі, поставив до стіни.

– Папери читатимеш тут і зараз, як я вже тобі казав. Усі запитання, які виникають, ставитимеш уже на місці, тамтешнім товаришам. Відрядження тобі від Головного управління оформляють на два тижні. Впораєшся?

– Не знаю.

– Добре, хоч чесно сказав. Постарайся, Князевич, постарайся. Бо навіть я не вбережу, хоч би як хотів.

7

Ранкова тиша

Поїзд прибув до Тернополя о шостій ранку.

У купе Ігор погано спав, але не через незвичку спати в потягах. Навпаки, по роботі доводилося їздити у відрядження не так часто, як деяким колегам, але й не зовсім уже рідко. Тож хитання вагона завжди заколисувало Князевича, і часом він навіть жалкував, що часу в дорозі не так багато. Та цю ніч, подібно до попередньої, Ігор провів майже без сну, бо другу добу давав організму відпочинок від спиртного.

Звичка засинати п’яним чи, сказати точніше, в різних стадіях сп’яніння – від середньої, коли дивишся на чорно-білий екран телевізора в тумані та засинаєш під його буботіння, до абсолютної, що не потребує жодного супроводу, за дні вимушеної відпустки причепилася, мов реп’ях до ворсу. Ще позавчора, після розмови з Бурковим та читання аналітичної записки, підготованої з приводу загадкових смертей у лісі під селом Гайвороном, Ігор дістав суворий наказ: дати собі лад і більше ні-ні. Розуміючи серйозність ситуації, він усе ж таки не втримався від двох пляшок «Ячмінного колоса» надвечір, намагаючись максимально розтягувати пиво до сну. Спрацювало, але на короткий час: прокинувшись серед ночі, Князевич не міг уже спати до ранку, то прокручуючи вкотре прочитане й почуте, то виходячи на балкон покурити.

Важкість недосипу частково полегшив учорашній день. Оформлення потрібних для відрядження документів, підписування паперів, навіть отримування в касі добових – перед відрядженням командировочні в Главку виплачували не всім і не завжди. Це вкотре підтвердило: хоч ні з ким, окрім безпосереднього начальства, Князевич не контактував і не спілкувався щодо цієї досить незвичної справи, все одно його відрядження тепер під своєрідним патронатом не лише Головного управління внутрішніх справ, а й грізного Комітету державної безпеки. Хоча, прикинув собі одне до одного Ігор, навряд чи хтось втручатиметься без нагальної на те потреби. А як ця потреба виникне, сам Князевич вирішив власних помилок не повторювати і відразу ж поставити до відома тих, кого треба, готуючись будь-якої миті відійти вбік.

Ігор уже мав досить досвіду та ґуль, аби зрозуміти: в ситуації, яка нині розгортається, його функція – чорнова результативна робота. Щойно буде відчутний результат, естафету з його рук приймуть інші, компетентніші люди з компетентніших органів.

Повертаючись надвечір додому, аби збиратися в дорогу, Князевич угледів біля входу в «Продукти» знайому сутулувату постать Горбика. Той вдав, що не помітив Ігоря. Та судячи з того, як швидко двірник повернувся до нього спиною, Князевич зрозумів: Горбик недавньої серйозної розмови не забув, хоча висновки зробив, – тому й не палає бажанням нагадати про себе.

Розмістившись у купе, Ігор відразу помінявся з жіночкою середніх років, віддавши їй свою нижню полицю. Сам заліз нагору, вмостився та спробував закуняти під супровід неголосних розмов попутників.

Ті гомоніли про те, що в Польщі, мабуть, таки введуть військовий стан, обережно цікавилися, що кажуть про Афганістан і чи довго ми там будемо, потім перейшли до підвищення пенсій на п’ять карбованців на місяць, на цій ноті й зосередившись. Подальша розмова крутилася довкола того, що п’ятірка – гроші, ясна річ, непогані, якщо не давати нікому пускати їх на горілку, та все одно за цю прибавку купити практично нічого. А те, що викидають у крамницях під кінець місяця чи кварталу, дорожчає швидше, ніж треба. Особливо це стосується базарів, зовсім люди совість утратили, Бога забули, як дали волю тримати приватні підсобні господарства, так згадали, що колись хтось у роду куркулював…

Коли пасажири нарешті повкладалися, Князевич зрозумів: заснути й сьогодні не зможе. Відразу ж малодушно пошкодував, що поступився місцем. Адже щоб покурити, треба постійно злазити й залазити, тож, виконавши таку вправу раз, більше не схотів, витягнувся на полиці, заплющив очі та почав визначати, про що спитає найперше, опинившись на місці.

Все ж йому вдалося передрімати якийсь час, хоча повноцінним сном цей стан лікарі навряд чи назвали б. Навіть зрадів, почувши з коридору до огиди гучне провідникове попередження: «Пасажи-ири, за годину Тєрнопіль, закриваю туалети!», – можна вже не мучитися, тож спустився донизу, замовив чаю. В принесеному окропі бовтався сірий паперовий пакетик, рідина від нього утворилася без запаху, смаку додали два шматочки рафінаду. Жіночка, котрій Ігор поступився місцем, люб’язно намагалася пригостити його бутербродами, називаючи їх по-тутешньому канапками. Князевич таки згодився, узяв один – шматок білого батону, тоненько намащений маслом та вкритий зверху крихтами з попередніх, уже з’їдених кусочків. Пояснити собі свій вранішній стан Ігор так і не зміг, навіть попивши притомно-солодкої брунатної рідини, підтримувати необов’язкову, хоча й ввічливу розмову не було бажання, тому, подякувавши за хліб із маслом, вийшов у прохід, до вікна, та почав проводжати поглядом лісові верхівки й далекі, вкриті легким ранковим туманом, пагорби.

На пероні його зустріли: товстенький офіцер з густими вусами в майорській формі назвався Орестом Пилипівим, відразу запропонував перейти на «ти» і відрекомендував себе як начальника відділу обласного карного розшуку.

– Речі всі? – запитав, кивнувши на дерматинову спортивну сумку з «динамівською» символікою на плечі гостя, не дочекавшись відповіді, знов поцікавився: – Спав погано? Очі оно, мов буряки…

– Не дуже добре, – зізнався Князевич.

– Ну, з такими справами не поспиш. Бач, що робиться… Нічо, ми зараз кавці запаримо.

– Тобто?

– Каву будемо пили, – пояснив Пилипів. – П’єте каву в Києві?

– Ніби п’ємо. Хоча я так не дуже щоб…

– Треба, треба. – Майор підхопив Ігоря під руку. – Давай, там уже чекають.

– Сьомої ж іще нема. Де чекають?

– У нас тут зараз, можна сказати, надзвичайний стан. Таке навалилося, всі на роботі, вважай, живемо. Ото начальство радіє – хоч на когось можна той Гайворон зіпхнути.

– У вас тут що, розгул бандитизму?

Ігор так пожартував: ранкова провінційна тиша вражала киянина просто на вокзалі, в місці, де життя не припиняється ніколи й ніде. Не вірилося, що міліції в такому спокої, серед занедбаної, але все одно – величі старовинних будинків, взагалі є якась робота, крім збирання п’яних та переміщення їх до витверезників.

– По дорозі розкажу. Думаєш, ми тут без роботи сидимо? Та де, чоловіче!

Говорячи так, вони дійшли до чорної «Волги», що чекала на не надто гамірній порожній привокзальній площі. Пилипів кивнув Ігореві на задні дверцята, сам умостився поруч із водієм і, щойно машина рушила, розвернувся до Князевича всім своїм грубеньким корпусом, обіпершись об верх сидіння.

– У нас тут якщо й болото, то те саме, колего.

– Яке – те саме?

– Тихе. Де чорти водяться й каламутять без того дурну воду. Чи поробив хто останніми днями? Дивись, – він загнув першого пальця, – від кінця липня чотирьох таксистів обібрали. Бандитський напад, одного придушили.

– На смерть?

– А то! Начитаються всяких Вайнерів… Знаєш Вайнерів?

– Братів, вони ще книжки про міліцію пишуть?

– Їх, їх.

– До чого тут книжки?

– Начитаються – і собі! В мене жінка все читає. Каже: живу з міліціонером, хочу знати про твою працю. Ага, так їй усе й напишуть! Знаєш, про що там одна книжечка? Як двоє батярів на таксистів нападали. Достоту те саме тут повторюється: викликають, спокушають вигідними замовленнями, одного он аж на Березовицю зафрахтували, це в нас селище таке велике, за містом. Заманюють, значить, потім ззаду або удавку на шию, або чимось важким по голові. Коли по голові – краще, хоч виживає. Троє так вижили, одного таки замордували, задавили тобто.

– Для того щоб до такого додуматися, не обов’язково книжки читати, – зауважив Князевич. – У Києві ще не таке…

– Ти не рівняй, Ігорку, не рівняй! – Пилипів розійшовся, видно, цю хвилю тримав не перший день. – Де Київ, столиця, а де Тернопіль – село!

– Ну, не таке вже й село, як я бачу…

– Таке, таке! Таксисти – раз. Дезертири – два…

– Які дезертири?

– Точніше, дезертир. До речі, знову з Гайвороном пов’язана історія. – Орест ураз стишив голос. – Із Афганістану втік, уяви собі.

– Солдат?

– Солдат, – підтвердив Пилипів. – Тут у нас уже місяць, вважай, шухер до неба стоїть. Хлопець сам із Гайворона, того села, де ці трупи… чи отруєні, а, то потім. Справа ось яка, це з того, що нам доповіли. Призвали хлопа, Дмитра Ярчука, минулої осені. Півроку в учебці – і в піски, виконувати інтернаціональний обов’язок. Там щось таке вийшло, потрапив він улітку в госпіталь, поранення. Потім почали говорити про самостріл, ніби навмисне, знаєш. А Ярчук не розгубився – зі шпиталю ноги зробив! – Ураз Ігореві здалося, що майор Пилипів пишається вчинком свого земляка. – Тут не просто дезертирство, тут зрадою Батьківщини тхне. Це, сам розумієш, аж до вищої міри…

– Як йому вдалося?

– Цього ніхто не знає. Ось тут був солдат – і вже нема. Спочатку ліпили все так, ніби його душмани, знаєш, украли. Ще й не таке там коїться. Потім хтось капнув: бачили, в цивільному. Може, хтось подробиці знає, нам не доповідають. Задача стоїть така – тримати на контролі рідне село Гайворон, туди дезертир цілком може попертися, мама в нього там. Тільки навряд Ярчук такий вже бовдур. Місяць зловити не можуть, десь переховується. Рідна хата – останнє місце, куди прийде. Словом, та ще скабка в дупі. Ну, й оця пригода, з отруєннями.

Князевич, розуміючи, що зараз треба витримати ввічливу паузу, дав Пилипіву виговоритися, тоді запитав, ніби між іншим:

– Там що, справді якась чортівня?

– Усе тобі розкажуть, капітане! Аби тільки на користь, бо нам того всього на область не треба. Голови полетіти можуть, не сумнівайся навіть. Так, ну, приїхали.

Годинник показував початок на восьму.

8

Кава запарена

Начальник обласної міліції виявився високим чоловіком, на голові якого від лоба до маківки сяяла овальна проплішина. Схоже, він не соромився цього. Мабуть, давно звик, бо навіть не вдягав кашкета при чужинцях, тим більше – не старався зачесати на неї довколишнє волосся, просто проводив долонею по черепу, ледь торкаючись нею поверхні. Ігореві здалося: це в нього нервове.

– Телефонувало мені ваше керівництво, Ігоре Степановичу. І не тільки воно, – додав багатозначно. – З нашого боку, звісно, всіляка й найповніша підтримка, забезпечення, все що треба. Тільки ж ми всі тут офіцери досвідчені, а люди – дорослі. Розуміємо, куди без столиці лізти не треба. Бо як з Москви пришлють – тоді голови точно полетять.

Почувши вдруге за якихось півгодини про ризики втратити голови, точніше – посади, Князевич укотре зрозумів: для місцевих усе, що відбувається, справді може мати набагато серйозніші наслідки, ніж якби щось таке трапилося в Києві чи, скажімо, в Харкові. Тож вирішив за розумніше поки мовчати та слухати. Усе, що треба, місцеві колеги давно готові сказати самі.

– Може, справді всі троє якось так водою потруїлися, – вів начальник міліції далі. – Але якщо кожне отруєння подавати як Божу кару та прокляття радянській владі… Тут ситуація, можна сказати, делікатна й десь навіть політична. Та куди – зовсім політична! У нас тут народ, між нами кажучи, владу, нашу, радянську, хоч терпить, але не любить. Дай їм волю, дай привід поляпати язиками – все!

– Все – це що?

– Все – це все! – категорично відрубав голомозий начальник. – І взагалі, товаришу Князевич… Ви врятуйте вже якось нашу репутацію… Ну, там, розумієте? До влади ми лояльні, самі ж розумієте, самі знаєте… А, чого пояснювати! Оресте Григоровичу, давай гостеві каву, все розказуй, ти в курсах, людина компетентна. Працюйте, товариші, бо в нас тут свого…

Оце «свого» прозвучало зараз так, ніби те, заради чого київське керівництво прислало з міністерства Ігоря Князевича, було не їхнім, не тутешнім, чужим – таким, що не вписувалося в загальний та звичний, розмірений плин провінційного життя.

…У своєму кабінеті Пилипів кивнув гостеві на стілець, не запитав – ствердив:

– Каву п’ємо.

– Можна, – погодився Ігор. – Хоч прокинуся.

– Не надійся, Ігорку. Ми тут із кавою, а не спимо, вважай, скоро місяць. Оце ось бери, жінка наготувала рано. Каже, вези людину до нас, хай поїсть по-людськи. Та де, нема коли. Хочеш – пізніше поїдемо.

– Побачимо, – стримано відповів Князевич, роздивляючись великі кусні хліба з пахучим копченим салом, котрі Орест розкладав на завбачливо постеленій газеті. Аркуш лежав передовицею догори, і мимоволі вдарив у вічі заголовок: «Єднання молота і плуга».

– Пахне, скажи? Теща з села передає! Свині тримає, на базар, на базар… Дрібний підприємницький інстинкт, як писала тут одна комсомольська газета.

– Про твою тещу?

– Про базари. Спекулянтів, таке… На базарах же, бач, усі спекулянти. Тільки в газеті один мій товариш працює, пише тут нариси з зали суду. Алкоголіки, крадії, таке… Подзвонив, каже: Орку, мовляв, тут один наш позаштатний постарався, тещу твою описав у фейлетоні, попросити переписати? Як, кажу, він перепише? А хай про іншу базарну тітку напише, вони там же всі однакові. Ясно, з мене потім могорич… Кави просив. Ось так, братику, в нас живуть.

– Кави?

– Індійської, розчинної. Знаєш, у таких великих круглих банках? Це в нас пані Христина, патологоанатом.

– Хто? – Князевич відчув – перестає взагалі будь-що розуміти.

– Пані Христина, кажу. В нас її всі так називають. Уяви, як би воно звучало: товариш патологоанатом. Чи товаришко…

– А пані, значить, можна?

– Чого, в нас багато жінок панькаються. Чоловіки менше, а жінки – ті так. Від Польщі лишилася звичка, без жодного буржуйського підтексту. Ти снідай, снідай.

Ігор машинально взяв хліб із салом, а Пилипів тим часом поставив на підвіконня півлітровий емальований кухоль, трошки щербатий знизу, налив туди з карафки на дві третини води, запхав кип’ятильник, при цьому й далі пояснюючи:

– Пані Христина в нас може дістати не тільки каву. І не тільки розчинну. Коньяк, вірменський чи молдавський, справжній. Цукерки польські, ковбаса, ікра – хто і для чого це все їй несе, уявлення зеленого не маю і знати не хочу. Навіть якщо в неї зараз нема, вона комусь там зателефонує на якусь базу, і їй мало не в зубах тягнуть уже до вечора. То таємниця велика, братику. Думаєш, я йому банку кави за так віддав? Купив, скурвий син, за два червінці! Це не я спекулюю, це пані Христина потім гроші віддає. Отак живемо. Коньячку, до речі?

– Від пані Христини?

– З магазину. Свої можливості маємо. – Орест підморгнув. – То по краплині, до кави.

Рот Ігоря наповнився зрадницькою слиною.

– Не треба, дякую, – вичавив він із себе, тут же додав, ніби перепрошуючи: – Якось іншим разом.

– І правда, ще ж восьмої нема.

Пилипів зиркнув на кухоль, переконався – вода закипає, видобув із шафки скляну банку, зняв капронову кришку.

– Нюхай. А?

Не треба було спеціально пхати туди носа – аромат справжньої меленої кави швидко вирвався з-під кришки, розійшовся по кабінету. Такі пахощі Князевич чув нечасто і в дуже небагатьох місцях. Наприклад, у барі готелю «Дніпро», куди пускали переважно іноземців, зрідка – гостей столиці, котрі селилися в одномісних «люксах».

– Так, може, з коньячком усе ж таки?

Змій-спокусник.

Закусивши губу, Ігор знову хитнув головою, цього разу рішучіше.

Стенувши плечима, Пилипів поставив перед собою склянку, перед гостем – глиняне горня, вкинув туди й туди по дві ложки кави, потім акуратно підхопив кухоль за гарячу ручку, залив окропу. Запахло гостро, густо, зовсім нестерпно, Князевич на мить заплющив очі, уявивши себе враз чомусь зовсім в іншому місці та в інакшій компанії. Орест натомість перемішав кожну залиту окропом суміш ложечкою, накрив свою попільничкою, поставивши денцем нагору склянки, Ігорову – блюдцем, теж щербатим із одного боку.

– Нема ще рано нікого, оце сам хазяйную, – пояснив. – Хай запарюється, поговорімо поки.


Орест закурив. Сприйнявши це як дозвіл, Ігор і собі витяг сигарети.

– Можу показати купу паперів, – сказав Пилипів. – Там усе написано.

– Пізніше. Зараз не треба, все одно голова не дуже варить. Краще словами, без протоколів. Що тут у вас коїться, зрештою?

– Поки цього ніхто не розуміє. Ти правильно все кажеш, Ігорку. Простими словами ліпше. Тільки хоч у протоколах, хоч на словах, усе одно хрін просциш. Поки маємо ось яку картину товариша Рєпіна.

Він збив попіл у попільницю, якою накрив склянку з кавою. Князевич машинально вчинив так само.

– Новицька Софія Григорівна. Сорок вісім років, кандидат наук, доцент, викладач… чи викладачка, як правильно… Словом, читала науковий атеїзм у нас тут у педагогічному, імені Галана. Сама з Кременця, в неї там мама, померла недавно. Хата лишилася, влітку Новицька частіше бувала там. Тому й не відразу тривогу збили. Жила сама, спілкувалася мало з ким. То вже коли її мертвою знайшли, недалеко від Гайворона, заднім числом дізналися: з нею сусіди здоровкалися останній раз до того днів зо два.

– Знайшли тіло, якщо не помиляюся, двадцять п’ятого серпня?

– Точно, в середу.

– Коли її бачили живою востаннє? Десь у понеділок?

– Виходить, так.

– Чого Новицька подалася до Гайворона? Родичі в неї там? Друзі, знайомі?

– Нікого в неї там нема. Люди знайшли тіло в лісі, відразу за селом. Її взагалі випадково впізнали, вчителька з місцевої школи. Так би довго встановлювали особу, документів же при ній не було. В ліс із документами…

– Отже, Новицька йшла таки в ліс?

– Не знаю, кажу ж тобі. Слідів насильства нема, лиш отрута всередині. То вже потім експерти повивчали, зробили якісь аналізи, дали висновок: отрута потрапила в організм разом із водою. Не з каналізації, ймовірно, природне джерело.

– Криниця сільська, ні?

– Може, й так, – погодився Пилипів. – Але тоді Новицька мусила б пробратися до криниці глупої ночі й напитися там води. Село невелике, незнайому людину місцеві б не пропустили. А так її ніхто не бачив. Або всім селом змовилися, або…

– Добре. Далі в нас хто?

– Лизгунов Андрій Іванович. Заслужена людина, відставний полковник. Шістдесят один рік, і зовсім не дід. Я знав його, бачив кілька разів. Тут сусіди здійняли хай.

– Чекай, він теж жив сам?

– Сам, діти хто тут, у Тернополі, хто в Києві. Жінку поховав три роки тому, рак. Зник у вівторок, першого вересня. Пішов із дому виступати перед школярами, назад не повернувся. Третього числа знайшли.

– Виступати?

– Урок миру ж, перше вересня, діти в школу пішли! – Орест докурив, відразу прикуривши другу, затягнувся, пустив дим убік. – Цей Лизгунов, як вийшов у відставку, постійно перед усіма виступав. У школах, інститутах, на День Перемоги, радянської армії, на жовтневі. Ветеран, розумієш.

– Воював тут?

– НКВД, – коротко відповів Пилипів. – Після війни як прислали боротися з бандерівцями, так тут і лишився. Про свою боротьбу він молоді любить розповідати, в газетах спогади регулярно друкує, словом – людина в області знана.

– І теж невідомо, що робив у Гайвороні?

– Неясно. Тільки його там якраз знали, виступав і в тамтій школі.

– Причина смерті аналогічна. – Князевич знав це, просто промовив уголос, констатуючи факт.

– Така сама. Без ознак насильства, отруєння. Ну, і третій – комсомольський ватажок, Боровчук Юрій Юрійович. Із цим простіше, місцевий, гайворонський. Секретар первинної комсомольської організації, кандидат у члени партії, двадцять вісім років. Жив із батьками. Шостого вересня, в понеділок, сказав – поїде в район у комсомольських справах. Попередив – може затриматись. Батьки нічого такого не подумали, мав якусь подружку в Кременці абощо. Знайшла його в лісі, в урочищі, в четвер рано місцева жителька, ходила по гриби.

– Тобто тиждень тому?

– Тиждень тому. Ти до чого…

– До того. – Ігор теж закурив наступну. – Одна смерть щотижня. Три тижні – троє мертвих.

– Я вмію рахувати, дорогий. Зв’язок між цими смертями – місце, де знайшли тіла. Ліс в околицях села Гайворона, до якого мав прямий стосунок лише комсомольський активіст Боровчук. Натякаєш, на цьому тижні знайдуть іще одного трупа?

– Не знаю.

– І я не знаю. – Брови Пилипіва раптом скочили вгору, так ніби він щось пригадав: – Кава ж готова! Ще вистигне, бери, прокидайся!

Знявши попільничку зі склянки, Орест розмішав напій ложечкою, прибираючи кавинки, зробив ковток, кивнув сам собі:

– Добре є.

Ігор теж сьорбнув із горняти.

Зовні запарена кава виглядала непривабливо й несмачно. Малесенькі піщинки осаду, котрий лишився на поверхні, липнули до губів. Та смак виявився густим, напій – міцним, гіркота – приємною, аромат не давався до порівняння з індійською розчинною, котру можна було знайти на Хрещатику та інших центральних київських кафе – порцію за двадцять вісім копійок традиційно іменували подвійною половинкою.

– Теж запаси вашої пані Христини?

– Це? – Пилипів постукав зігнутим пальцем по склянці. – Ні, це вже наші, власні. Жінка в мене купує кавові зерна. Знаєш, не вижарені, зелені ще. В магазинах у нас вони ще бувають, зерна і консерви. – Орест не стримав сумної посмішки. – Вона, значить, купляє відразу з півкіло. Потім висмажує на пательні, довго, перевертати треба, знаєш, як соняшникове насіння. Коли досмажаться до правильного кольору, дає мені млинка – і вперед, за орденами, мели. Ось цією самою молов! – Майор гордо показав розчепірену правицю. – Млинок від бабці лишився, вона ще за Польщі каву ним молола. – Він зробив великий ковток. – Про коньяк не передумав?

– Ну тебе, з твоїм коньяком разом. – Ігоря злегка дратувала не наполегливість Пилипіва – його турбувало власне бажання махнути на все рукою і таки випити зранку, бо після цього точно можна буде поспати хоч трошки. Утім, він вирішив остаточно прокинутися, і коньяк тут не допоможе. – Проміжний підсумок малюється такий. Троє людей, незнайомих між собою – незнайомих же? – Орест підтвердив кивком. – Значить, троє незнайомих людей помирають, випивши джерельної води. Смерть знаходять в околицях села Гайворона, судячи з того, що я бачив на карті, – віддаленому. Так чи ні?

– Слушно.

– Далі: безпосередньо жив у селі тільки молодий комсомолець Боровчук. Жінка, доцент із наукового атеїзму, та відставний офіцер держбезпеки проживали самі, чи без родин, чи окремо від них. І якби не пильність сусідів Лизгунова, його зникнення теж ніхто б не помітив до того часу, поки б не знайшовся його труп. Приблизно можна вирахувати: між днем, коли кожного з трьох бачили востаннє живим, та моментом знайдення їхніх мертвих тіл минуло дві доби. Стільки часу треба, щоб аманітин, – це слово Ігор вивчив на пам’ять, – токсин, котрий потрапив у організм разом із водою, вразив його остаточно. Кожен із них випив води та чекав смерті? Ти віриш у таке?

– У нас у цьому напрямку навіть не думали, – зізнався Пилипів.

– Але слідів насильства на тілах не виявлено. Виглядає, силоміць їх ніхто ніде не тримав.

– Виглядає на те, – погодився Орест. – Тому формально заводити кримінальну справу нема довкола чого.

– Але ж самогубство теж під питанням?

– Тут, бач, купа питань. І за яким дідьком кожному з них самогубство, та ще в такий дивний спосіб?

– Перейдімо до способу. Чому те, що сталося з цими трьома людьми – дорослою жінкою, військовим пенсіонером та сільським комсомольцем, – почали називати не інакше як Божою карою, що впала на комуністів і наближає кінець радянській владі? Бо цього в доповідній, підготованій вашими для наших, немає.

Пилипів помовчав, старанно видивляючись щось у гущі на денці своєї склянки.

– І не буде, – проговорив нарешті.

– Чому?

– Бо цього ще ніхто не пояснив.

– Стоп, Оресте. Ти грамотний у наших справах чоловік, я так розумію. Коли треба розкручувати вбивство, шукай перше, кому вигідно.

– Ну, а тут неясно, чи було це вбивство, – вперто гнув Пилипів.

– Морочите голову… Добре, танцюймо від того, що вбивство, точніше – три вбивства, мають місце. Кому вигідно?

– Богові. – Той знову криво посміхнувся, і Князевичу раптом здалося – цей кругленький майор або грається з ним, або чогось свідомо недоговорює.

– Тобто? Ти серйозно?

– Божа кара, сам же чув.

– Інше – ніяк?

– Це вже не до мене.

Ось тепер Ігор загалом відмовився щось розуміти.

Рішуче відсунувши горня, він легенько ляснув долонею по столу.

– Так. Або тут хтось щось крутить, або…

– Не жени дніпровську хвилю, капітане. – Пилипів зітхнув. – Без нашої пані Христини в нашому ділі ніяк.

– А вона до чого? – Раптом Ігоря осяяло. – Патологоанатом, робила розтин, щось знає. Правильно?

– Не зовсім.

– Чого тягнеш кота за яйця?

– Не гарячкуй, кажу. У нас тут, знаєш, своя специфіка. Пані Христина має колежанку, пані Анелю. Ото вже справжня пані, скажу тобі. Нашу пані ще можна товаришкою назвати, відгукнеться. А ця пані – куди там! Тобі треба зустрітися з нею, поговорити. Про це саме запитай, вона тобі все викладе. Зараз дзвоню пані Христині, вона телефон дасть.

Розвернувшись разом зі стільцем до телефонного апарата, Пилипів зняв трубку, накрутив на диску номер. Гість ніби відразу перестав для нього існувати, принаймні на якийсь час. Князевич, уже навіть не намагаючись розібрати, куди приїхав і в що влазить, не знайшов нічого мудрішого, як знову закурити. До розмови колеги не дослухався, байдуже ковзнув очима по газетному аркушу. Під знайомим уже заголовком про єднання молота з плугом побачив віршовані рядки, прочитав навмання:

Буде він завжди в усьому перший,

Як для людства зорі на Кремлі.

Хай його величні плани вершить

Добротворець миру на землі!

Далі йшло в такому самому дусі. Князевича несподівано зацікавило, з якої це нагоди невідомий йому місцевий поет заримував Кремль із землею, та Пилипів відвернув його увагу:

– Ігорку, давай, я вже про все домовився!

– Тобто?

– Пані Анеля саме зараз збирається у Старий парк гуляти. Шофер тебе відвезе, сам не знайдеш. Ти ж не знаєш, де в нас той Старий парк. Поговори з нею, поговори.

9

Свята Варвара

Тут горів Вічний вогонь.

Похмурість вересневого ранку так і не розвіяло, тож червоно-блакитний вогник можна було розгледіти, навіть не наближаючись до патетичного гранітного меморіалу. Поруч із плитою Ігор помітив бите скло, тут же на око визначив – «фугас», пляшка з-під дешевого вина. Тут меморіальний комплекс, значить, двірники мусили прибрати зрання і напевне прибрали. Виходить, пляшка «свіжа», хтось присудив її тут зовсім недавно, або гепнув об граніт Вічного вогню, або просто кинув, не особливо дбаючи куди.

І всім по цимбалах…

Пані Анеля справді вигулювала в глибині парку, трошки на віддалі від меморіалу, невеличкого білого собачку. Разом вони доповнювали одне одного, виглядали чимось нереальним, іграшковим навіть серед цього, наближеного до західних кордонів країни міста.

Таких жіночок Ігор Князевич справді бачив тільки в кіно про старе, ще дореволюційне життя. Чекісти у шкірянках називали їх старорежимними бабцями, у більшості фільмів тітоньки мали смішний і кумедний вигляд. Хіба одного разу, у якійсь із перших серій про Знатоків [3], така старенька «з колишніх» виявилася ватажком цілої злочинної групи викрадачів золота й запросто вправлялася з дамським револьвером. Ну, ця в сумочці револьвера точно не матиме, чомусь подумалося Ігореві. Надто пані Анеля якась… порцелянова, чи що.

– То ви з Києва, з поліції? – уточнила стара жінка, простягаючи йому сухеньку, але міцну руку.

Дивилася вона прямо, не ховала очей, у них читалося лукавство. Князевич зрозумів, для чого оце поліція, та прийняв правила гри.

– З міліції.

– Правильно. Поліції давно нема. То обмовка, прошу пана.

– Нічого. – Ігор проковтнув і пана. – Цікавий у вас собачка. Я в них не розбираюся, як називається?

– Ванда.

– Я про породу питаю.

Очі старої знову блиснули.

– Ой, перепрошую! У нас тут коли хочуть знати ім’я, питають, як ви називаєтеся. А порода в неї – мальтійська болонка. Ще кажуть: мальтезе, в цьому чується щось аристократичне, хіба ні? Порода чується, сама порода, розумієте?

– У мене ніколи не було собак, – признався Князевич. – Навіть якби захотів коли, точно не такого песика.

– А якого?

– Вівчарку.

– О, чоловіки чомусь найперше згадують вівчарок! Але ж самих порід вівчарок є страшна маса. Тільки я не можу терпіти цих собак. Саме цих, хоча вважаюся страшною собачницею.

– Чому? Налякали?

– Можна і так сказати. – Тепер очі пані Анелі потемнішали. – Нас колись гнали ногами до табору. Велика колона. По обидва боки вздовж, на відстані один від одного, конвойні з вівчарками. Собаки були люті, вони не замовкали ні на хвилину, рвалися з налигачів. – Жінка нагнулася, легко підхопила болонку на руки, притисла до себе. – Я йшла скраю, з лівого, як пам’ятаю. Морда вівчарки була весь час зовсім поруч. Мені здавалося, що солдат зараз спустить її з налигача, просто так, заради забави. А ще видавалося – в неї з рота капає піна. Хоча тут не поручуся напевне.

– Німецькі солдати? В полоні були?

– Ні, не німецькі.

Пані Анеля враз стулила сухі губи. Їхні погляди знову зустрілися – Князевич усе зрозумів. Зависла пауза виглядала небезпечною, старенька відчула це першою: знову нахилилася, пустила пухнасту Ванду бігати по траві. Сама ж легенько взяла Ігоря за лікоть.

– Будьте кавалером, проведіть жінку до лавки.

Вони наблизилися до паркової лавочки, з вигляду недавно, десь так до Першотравня, підфарбованої зеленою барвою, але вже облупленої – через це лавка віддалено нагадувала вкриту лишаями тварину. Струснувши щось невидиме, пані Анеля присіла, розправивши старомодний, проте доволі добротний плащ. Ігор примостився поруч.

– Я навіть коли зле чуюся, все одно виходжу гуляти з Вандою хоча б на трошки, – пояснила стара. – Зараз мені теж не є добре, підскочив тиск ранком. Тому не хочу вас довго тримати. Вас цікавить джерело Святої Варвари, правда?

– Не знаю. – Князевич не готувався до такого повороту розмови. – Чому Святої Варвари, що за джерело?

– Молодий чоловіче, – зітхнула пані Анеля, – я після… не важливо. Словом, перебралася сюди, до Тернополя, зі Львова, де народилася й виросла. Так склались обставини, тут мені… – вона пошукала потрібне слово, – спокійніше. Двадцять останніх років я працюю тут у архівах. Допомагаю укладати різні календарі для домогосподарок, збірники казок, а старші люди завжди краще сприймають, коли йдеться про сиву давнину.

– Працюєте? Ви хіба не на пенсії?

– А я не заробила в радянської влади пенсію. – Очі старої знову блиснули, тепер уже без лукавства. – Мене туди влаштували добрі люди на платню, яку мало хто хоче отримувати. І працюватиму я до самої смерті. Не дивіться, мені сімдесят один рік, вік пенсійний. Але закривають очі. Ніхто не хоче брати відповідальність на себе.

– Яку відповідальність?

– За мене, молодий чоловіче. Поки мені можна давати платню – її дають. Це простіше, ніж давати мені пенсію. Менше пояснень. Ви можете не вірити, але так тут є. Коли говорити зовсім чесно, я сама не уявляю себе на цій так званій пенсії. Пані Христина, моя подруга, давно збиралася допомогти, в неї зв’язки, тільки я уклінно просила її цього не робити. Єдине, на що згодна, – аби приносили ліки та якихось продуктів, коли хворію. Хоча де тепер ті ліки, які нині продукти… Сльози. Не куріть біля мене, коли не важко, – попросила, побачивши, як Ігор витягнув пачку.

– Звичайно, звичайно. – Князевич поквапився заховати цигарки назад. – То чому свята Варвара, що за джерело?

– Навряд чи ви, міліціянти, знаєте щось про святих, ви більше про грішників, розумію. Свята Варвара – великомучениця, береже від раптової смерті. Стосовно ж джерела… Знаєте, у Христини… пані Христини від мене дуже мало є секретів. Тобто як щось не є важливою таємницею міліцейського слідства, такою важливою, що но, вона неодмінно мені розкаже. Я, знаєте, полюбляю різні такі цікаві історії.

– Цікаві? В роботі патологоанатома?

– Люди помирають від різного в цій країні, – загадково мовила пані Анеля. – Над усякою смертю тут можна багато думати. Пані Христина – майстер своєї справи, всіх важливих мерців везуть до неї. Та жінка, доцент, і відставний офіцер держбезпеки були, поза сумнівом, дуже важливими особами. Якби їх не знайшли в лісі біля Гайворона, пані Христина нічого б мені не сказала.

– Чим особливі ці ліси, пані Анелю?

– Можете не називати мене панею, коли вам неприємно.

– Чому мені мусить не бути приємно?

– Пусте, – відмахнулася стара. – Отже, Гайворон. Саме десь там, у тамтешніх лісах, тече таємне джерело.

– Джерело Святої Варвари?

– Люди назвали. Один час там навіть стояла капличка, аби всякий вірний міг помолитися. Те місце знали ще до вашої революції.

Ігор вдав, що пропустив оте «вашої» повз вуха.

– Можна конкретніше? Чим воно таке знамените?

– Старі, ще тамті газети писали: вода з джерела має цілющу силу. Навіть дискутувалась ідея облаштувати там лікувальний курорт. Тільки все впиралося в місцевість: кругом ліси, далечина, надто багато грошей забере сама лише дорога. Є навіть місцева легенда. Скільки їй років – не знаю. Ось ви можете сказати, скільки, хоча б приблизно, може мати років легенда? – Князевич мовчки хитнув головою. – Так отож. Утім, вона жива, її в краю знають, бо публікації мали. А вже в Гайвороні, там у кожній хаті відомо.

– Ви вмієте тримати інтригу, пані Анелю.

– Жодної інтриги, молодий чоловіче. Вода Святої Варвари справді цілюща. Напевне, завдяки тому, що джерело підземне, тож вода насичена корисними властивостями мінералів. І люди, самі розумієте, почали вірити: вона не лише зцілює тяжкі хвороби, тілесні та душевні, а й загалом подовжує життя. Той, хто раз на рік приходить до джерела, купається в ньому та молиться, здатен навіть дожити до ста років, маючи добре здоров’я. Столітній цілком може чутися, мов п’ятдесятирічний.

– Ви серйозно?

– Серйозно. І це не я – народ, легенди, знаєте… Кажуть навіть: джерело Святої Варвари дарує людині вічне життя.

– Неправда. Ніхто не живе вічно.

– Тут можу погодитися, молодий чоловіче. Відтак повторюся – лише переповідаю, що про це джерело кажуть люди вже, без перебільшення, кілька століть. Та є одна серйозна обставина, котра може налякати.

– Налякати?

– Перепрошую, не так висловилася. Застерегти, ось, це ліпше.

– Від чого? – Князевич напружився, бо виглядало – зараз почує те, заради чого й зустрівся з цією жінкою з іншого часу.

– Тут уже посилаю вас до легенди. Той, чиї думки й наміри нечисті, кому довге чи вічне життя потрібне для справ лихих, хто не визнає при цьому заповідей Божих – для того жива вода з таємного джерела перетворюється на мертву.

Хоч у сквері цим понурим осіннім ранком було вже трошки людно, Ігор раптом відчув себе в повній, абсолютній тиші. Довкола вже не було нікого. Зникли запахи та звуки, лиш він сам і стара жінка поруч. Очі знову світилися, і вже не лукаво – зіниці випромінювали безжальний холод, а слова звучали наче вирок. Проганяючи ці відчуття, Князевич труснув головою – і світ знову наповнився звуками.

– Мало що ясно – але в загальних рисах… Чому джерело таємне?

– Бо не всякий знав до нього дорогу, – просто пояснила пані Анеля. – Ще у війну там стояла капличка. За джерелом гляділи навіть якісь відлюдники, називали себе ченцями. Потім влада дісталася й туди. Капличку, як кажуть, поруйнували. Джерельце лишилося, засипати його не вдалося. З часом, як я дізнавалася, капличку відновили. Люди почали туди тягнутися, по воду та на моління. Років десять тому влада перестала це терпіти, капличка в лісовій глушині конфліктувала з атеїстичною пропагандою. – Стара вкотре осміхнулася, тепер уже сумно. – Уявіть собі, десь там, у тих краях – військова частина. Солдатам наказали зруйнувати релігійну споруду, а до лісової гущини притягли не знати як бетонну брилу. Накрили джерельце, тільки нічого не вийшло – вода пробилася назовні через якийсь час. Це вам не диво? Відтоді, знову ж таки люди говорили, біля джерела постійно стояли на варті двоє солдатів. Збили їм там із дощок караульне приміщення. То не є військова таємниця, ви просто нетутешній, Ігоре. З місцевих, особливо там, у Гайвороні, про це всі знають. Навіть присвоїли джерельцю якийсь номер.

– Номер?

– Як то робиться у війську: пост номер такий-то.

– Пост і зараз там?

– Слухайте, аж такого я не знаю. Але раз в околицях Гайворона грішники почали труїтися джерельною водою, значить, дістатися туди вже можна більш-менш вільно. Думаю, такі подробиці ви взнаєте скорше за стару жінку.

Шкірою Князевича пробіг легенький морозець – так траплялося завжди, коли приходив якийсь несподіваний здогад, котрий наближав до істини.

– Ви сказали – грішники?

– Звісно, грішники. Праведникам джерело Святої Варвари дає життєву силу. У тих, хто грішить, забирає життя. Можна обдурити людину, молодий чоловіче. Дурять навіть багатьох людей, великі мільйони. Обдуреними є цілі країни й народи. Та Бога не обдуриш. Він усе бачить.

Грішники.

«Ах ти ж Пилипів, сучий ти пес», – подумав Ігор.

Йому так ураз припекло поставити гладкому майорові ряд важливих та ключових запитань, що повівся неввічливо: зіжмакано попрощався з пані Анелею, ледь стримавшись, аби не поцілувати руку, і стара, здається, не образилася. Лише зі смутком осміхнулася йому в спину.

Та перехрестила, чого Князевич бачити не міг.

10

Божа кара

Коли Ігор повернувся до вранішнього кабінету, зрозумів – йому не здається, майор Орест Пилипів таки терпляче чекав на нього. Отже, не просто напевне знав, про що розповість київському гостеві пані Анеля, а навіть передбачав її натяки. І був готовий пояснювати далі, відкриваючи Князевичу таємниці слідства.

– До коньяку, може, готовий? – поцікавився ввічливо.

– Ти його вже скільки за цей час випив, признаєшся? – Ігор сів на стілець, для чогось глянув через плече, переконавшись – двері зачинені. – Значить, колего, давай тепер начистоту. З усіма трьома померлими не все було гаразд, правда?

– Припустімо.

– І ваші тут не горіли бажанням доповідати в Київ непотрібну правду. Вам дуже треба, щоб київський, не місцевий, людина з міністерства, сам про все дізнався і доповів через голови? А ви тут тільки підштовхували, направляли, натякали, недоговорювали…

Пилипів тут промовчав.

– Слухай, майоре. Тобі, – Князевич тицьнув у нього пальцем, – треба б знати: я такий самий, як ти. Як ми всі тут, у нашій державі і в нашій системі. Самому дали по рогах, коли виловив не бажану там, – кивок угору, – інформацію та дав їй рух. Згоден, у себе в Києві, в міністерстві, близько до великого начальства, ми можемо більше собі дозволяти часом та забувати іноді про обережність. Ви ж тут боїтеся, не ризикуєте, і я особисто тебе, Пилипів, розумію. Але якщо в усіх трьох пір’ячко на писку і закалялися вони серйозно, історія у світлі оповідок, розказаних вашою панею, звучить уже інакше. Іншого змісту набуває, ти згоден? Кара Божа за гріхи. Ти, працівник міліції, мужик із досвідом, у це віриш? – Він відсапнув. – Знаєш, у що готовий повірити я? Хтось користується цим, уявляє себе Богом і вирішив карати грішників. Причому не всяких, лише комуністів і наближених до них. Це вкупі розходиться колами. Народ тут забобонний, любить казки, як я бачу. Ось звідки всі ці передбачення про Божу кару, яка впаде на голови комуністів, і швидкий кінець нашої влади. Згоден із цим?

– Майже, – обмежився короткою відповіддю Пилипів.

– Що значить – майже?

– Поясню. Спочатку розберімося з нашими грішниками. – Тепер прийшла майорова черга говорити. – Звісно, ми перевіряли особисте життя кожного з трьох. Випливло те, на що раніше ніхто не наважувався звертати нічию увагу, але про що знали, як то кажуть, усі. Новицька Софія Григорівна, кандидат наук, член КПРС із тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, викладач наукового атеїзму в педагогічному інституті імені Ярослава Галана. Самотня жіночка, не дуже сама з себе, скажімо так… З певного часу полюбляла молоденьких вродливих студентів. Хлопців у педах традиційно менше, особливо на філології. До їхньої честі, лягати з нею погоджувалися далеко не всі. Але тому, хто відмовляв, нічого доброго з наукового атеїзму не світило. Незалік, нескладений іспит, перескладати приватно, на дому, розумієш, про що я?

– Ніхто нічого їй сказати не міг, я так думаю.

– Не міг. Заступник секретаря парторганізації, сам розумієш. До того ж заяв від студентів не було, та й не могло бути. І тут недавно ось яка історія вилізла. – Орест закурив. – Пацан, Антон Мазур, двадцять років. Не такий вже щоб зовсім пацан, але… Мав відстрочку від армії, бо вступив до вишу. Новицька накинула на нього оком, здоровий такий сільський леґінь, наче кров із молоком. Не піддавався, бо там родина дуже суворих правил. Софія Григорівна пішла за своєю звичною, так би мовити, схемою – перескладання іспиту в неї вдома. Нікого, звісно, там не було, але, за неперевіреною інформацією, баба зовсім втратила розум і хлопця, вважай, зґвалтувала. Антоша долає сором, іде в ректорат. Що він там кому говорив – теж невідомо. Тільки вилетів бідака з інституту за короткий час. Потрапляє відразу ж під осінній призов, торік це було. Посилають нашого Мазура служити не кудись, а в Забайкальський військовий округ. Ось улітку привезли інвалідом. З ким він там завівся, за ким не хотів ліжко прибирати, чиї шкарпетки не забажав прати, кому не захотів коритися, де шукав справедливості – я тобі зараз теж не скажу. Факт лишається фактом: зараз хлопчина лежить у Кременці в лікарні, і лікарі не можуть нічим батьків обнадіяти. Може, встане. Може, ні.

– Офіційно це як подали?

– Травмування під час несення строкової служби в збройних силах. Для чого щось комусь додатково пояснювати? Новицькій, певна річ, нічого. З нею навіть на парткомі ладком не побалакали.

– Хлопець…

– Із села Гайворон, капітане. Ти правильно подумав.

Лише тепер Князевич розстебнув плащ, потер неголене підборіддя.

– Далі розказуй.

– Далі простіше, набагато. Лизгунов Андрій Іванович, у повоєнний час командував винищувальним загоном МДБ. Особисто розстрілював бандерівців як ворогів радянської влади, чим вельми пишався. Казав уже тобі – дуже любив виступати, особливо перед школярами. У Гайвороні теж бував не раз. А там село… Як тобі сказати… Майже в кожній хаті хтось підтримував бандерівців, а чоловіки – ті практично всі пішли в ліси. Нічого тобі більше не говоритиму, Ігорку, край у нас такий, непростий у цьому плані. Але виглядало це таким чином: приїде Лизгунов у село, йому наженуть у клуб людей, і він вихваляється, як убивав їхніх дідів, навіть чиїхось батьків.

– Значить, його могло ненавидіти все село?

– Не могло. Ненавиділо. Сам розумієш, причину я в жодній доповідній не напишу, мені її тут-таки в КДБ покажуть. Зачитають із вираженієм…

– Гаразд. Із Боровчуком що?

– З комсомольцем? Найпростіше – дівчину зґвалтував. Шкільну вчительку, молоду. Зі свого ж села. Вона батькам не признавалася, втекла ніби на якісь там курси, хто це перевірить. Сама ж аборт зробила, підпільний. Потрапила туди якась інфекція, ледь відкачали. Але дітей, кажуть, у неї вже ніколи не буде. Батько ходив куди слід, там йому пояснили, як змогли: Юрко Боровчук не міг такого зробити, він комсомольський активіст, кандидат у лави КПРС, і з ким там його донька загуляла, хай сам розбирається. Ще згадували щось про моральне обличчя молодих радянських вчительок, таке… Інакше це звинувачення легко можна подати наклепом на владу. Знаємо, значить, ми тут вас, бандерівців прихованих.

– Чому з Боровчуком сам на сам не розібралися?

– Тато намагався. Той сказав: піде та напише заяву, мовляв, на нього, комсомольського ватажка, скоєно замах із антирадянських міркувань. Чоловік не захотів бруднити рук. Зійшло на гальмах.

Відчуття недосипу та хронічної втоми непомітно зникло. Князевич почувався зараз бадьорим як ніколи. Легко підвівшися зі стільця, він пройшовся кабінетом, навіть не зважаючи на цигарковий попіл, котрий падав тепер просто на підлогу. Пилипів стежив за ним з-під лоба.

– Тепер ти розумієш, майоре, що в купи людей був мотив звести рахунок з усіма трьома? І замикається коло підозрюваних на Гайвороні.

– Тоді вже з кожним із трьох, а не з усіма разом, – поправив Орест.

– Чому так?

– До Новицької могли мати претензії рідні того нещасного хлопця, Мазура. Але погодься: формально не вона скалічила його в Забайкаллі. Так, він пішов у армію, бо наша вірна комуністка домоглася його виключення з інституту. Тільки припустімо, що хлопець потрапляє кудись в інше місце і з ним там за два роки нічого не стається. Більше того – дослужується до сержанта, більшість українців у військах сержанти.

– Виправдовуєш Новицьку?

– Нема сенсу, вона все одно вже в могилі. Тепер візьми Лизгунова – якщо в селі мало не кожен міг мати до чекіста на пенсії зуб, це не означає, що той зуб у когось проріжеться. І головне: я навіть у теорії не припускаю змови двох скривджених селян проти двох абсолютно різних людей. Приплюсуй сюди ще Боровчука. Батько скаліченого в армії хлопця, хтось із тих, чиїх родичів розстріляв Лизгунов, і тато скривдженої дівчини домовилися по черзі труїти своїх кривдників водою? Та ще й лишати в околицях рідного села, явно наводячи на слід? Так ти це собі уявляєш, таку версію повезеш у Київ? Навпаки, якби так було, трупи вивезли б куди завгодно, аби подалі! Згоден?

– Проте не всюди є джерело з такою славою! Не всюди жива вода, що, як мені тут розказали, перетвориться на мертву, коли її вип’є грішник – до того ж вірний комуніст! Боровчук, як я собі мислю, вважав себе партійним без квитка. Ні, майоре, все це тягне справді на ідеологічну диверсію. Той, хто поїть грішників отруєною водою, прикриває свій злочин старою казкою. Так чи ні?

Пилипів пожував губами. Не витримав – теж підвівся, ступив до сейфа, витяг із нього почату пляшку коньяку. Навіть не дивлячись у бік гостя, хлюпнув собі в склянку. На око вийшло трошки більше ніж п’ятдесят грамів. Рішуче, навіть демонстративно перехилив, поставив пляшку назад, замкнув сейф на два оберти ключа. Вийняв ключі, підкинув на долоні в’язку, сховав її глибоко в кишеню формених штанів. Потім висунув верхню шухляду, взяв тоненьку течку, що лежала просто згори. Поклав на стіл, притиснув долонею, сів.

– Усе так, капітане. Навіть дуже так. Але є речі… Як би сказати… Словом, є щось, чого ми справді не можемо пояснити. Навіть озброєні наукою, лабораторіями, мудрими дядями й цьоцями з ученими ступенями. Я б погодився з тобою, Ігоре. Особливо – про чиюсь там помсту, тут логіка залізна. Бери всіх скривджених як конкретними особами, так загалом радянською владою – і вперед, розколюй, працюй на результат. Хтось та й зізнається. Одне «але», точніше два. Слухаєш мене?

– Тільки тебе й слухаю.

– Добре. Як уже сказано, ніде нема підтверджень тому, що хоча б одному з трьох вливали отруйну воду силою. Нема жодної офіційної, завваж – о-фі-цій-но-ї! – заяви про зникнення безвісти перед тим, як виявили тіла. Порушити хоча б одну справу означає засекретити її: допити виявлять особисту неприязнь людей до кожного померлого, факти матимуть підтвердження, а міліція – геморой. Кожен протокол уже стане антирадянським за своїм змістом. Там комуністка сексуально нестримана, там колишній кат, що пишається своїми діяннями, там секретар комсомольської організації, він же – ґвалтівник. Для Києва такі справи звичайні? Бо в нас, знаєш, на весь Тернопіль тільки один чоловік робить як знає і нічого не боїться.

– Хто?

– Пушкін, російський поет. Стоїть спиною до будівлі КДБ, і хоч би йому що! Пам’ятник, розумієш? То як, у вашому Києві подібні діла завелися б?

Тепер Ігор вирішив за краще промовчати: надто свіжим був власний досвід. Пилипів міг би вже не старатися, Князевич і без того його становище розумів як ніхто. Та, схоже, майора вже несло, спинятися він не збирався, вивалював давно накипіле.

– Добре, мовчи, раз мовчиться, – промовив Орест. – У мене, до речі, ще один сюрприз для тебе є. Він, власне, для всіх сюрприз. Джерело…

– До речі, – враз перервав його Ігор. – Воно хоч реальне? Є таке?

– Є, – кивнув Пилипів. – Ніколи в тих краях не бував, але якась жінчина подруга колись добиралася туди води набрати, свекруху радикуліт замучив. Не знаю, чи вода допомогла, чи лікарі, тільки коли водою жінку кропили кілька днів, болі минули. То таке. Джерело, словом, є.

– І солдати біля нього стояли? Чи зараз стоять, пост ніби є…

– Є, я дізнавався. Він раніше був. Останніми роками наче зняли. Люди, мовляв, порозумнішали, атеїстична пропаганда працює, забобони й мракобісся подолані. Нині ж там знов поставили охорону. Екологічна небезпека, заражена територія, надзвичайна ситуація. Але це тільки ми знаємо, широко не розголошується.

– А місцеві теж не знають? Вони ж по лісах ходять…

– Не в той бік. І, кажу ж, не так масово. Одиниці хіба.

– Звісно, не сійте паніку, для чого, – погодився Князевич. – Я так розумію, до казок, пов’язаних із тим джерелом, тут поставилися серйозно.

– Не всі, – уточнив Орест. – Хоч тепер – так. Дуже серйозно.

– Тепер – це що значить?

Рука Пилипіва похлопала картонну поверхню теки.

– Воду з джерела Святої Варвари… так званого джерела Святої Варвари… її брали на аналіз. Просто там, на місці. Експерти порівняли. Всі троє померлих дійсно пили воду саме з цього джерела. Там є якісь особливі ознаки, котрі не дозволяють у цьому сумніватися. Ось, ці висновки тут, у папці. Хочеш – почитай потім. Суть я тобі сам скажу. – Майор зітхнув, ніби збираючись повідомити страшну новину. – Отже, пробний забір води з зазначеного джерела показав: усе нормально. Чиста, наповнена мінеральними речовинами, корисна для здоров’я, безпечна. Але: іншої води перед смертю жоден із трьох не пив. Розумієш?

– Ні. – Князевич усе прекрасно розумів.

– На той момент, коли в околицях Гайворона почали знаходити мертві тіла, джерело вже не охоронялося. Всякий, хто знав дорогу, міг туди дістатися. Для чого? Тобі пані Анеля розказала казочку чи легенду, розумій як хочеш. – Майор знову зітхнув. – Якщо всі троє грішників випили цю воду, чистісіньку воду, то вона, згідно з попередженням, стала для кожного з них мертвою. Хоч як крути, Князевич, – кара за гріхи. Божа кара, Ігоре. Інших пояснень цим смертям ані я, ані хто інший тут у нас поки не знаходить. Лиш дивимось один на одного, вголос не говоримо. Ось і не вір у казки, Ігорку…

11

Замкнутий простір

Усе зійшлося на тихому маленькому селі Гайворон.

Їхати туди Князевич не просто хотів – мусив. До виїзду безпосередньо на місце незрозумілих подій його змусила не гола цікавість до незвіданого: штовхав елементарний службовий обов’язок. Розумів, що силою багатьох обставин лишиться там сам на сам із десятками, як не сотнями недоброзичливців. Вони напевне побачать у ньому чужого. Закриються. Навряд чи нададуть корисну інформацію, що просуне його, по суті, приватне розслідування. А воно таки виглядає приватним, хоч проводить його капітан міліції Князевич за завданням керівництва і на це витрачаються казенні, державні кошти. Проте Ігор розумів: іншого виходу нема, навіть якщо суттєвого результату не вийде.

Усе ж таки виїхати того самого дня не вдалося. Пилипів обіцяв машину до самого Кременця лише назавтра зранку. Там естафету приймуть місцеві колеги і доставлять просто до Гайворона. Князевич не тішив себе жодними ілюзіями: про скорий приїзд слідчого не просто з Києва, а з Головного управління сільська влада, від дільничного до голови колгоспу, вже повідомлена. Через те що мертвих знаходили недалеко від села, а один із них узагалі був місцевим, причину візиту високого гостя навряд чи хтось приховає. Значить, доведеться працювати в атмосфері тотальної недовіри та підозріливості.

Але все ж Князевич решту дня не гуляв.

Спочатку була недовга й досить змістовна розмова з колегою Софії Новицької. Та вважала себе близькою подругою померлої. На питання, поставлене Ігорем максимально обережно, відповіла на диво легко й невимушено. Так, викладач наукового атеїзму була не проти перевірити на собі дію води з джерела Святої Варвари. Жінка хотіла зупинити природний процес старіння організму, на маски та креми йшла левова частка її платні. До того ж діставати це все доводилося з величезною переплатою, і комуністка переймалася: не може вона дозволяти собі користуватися послугами спекулянтів, а доводиться. Ось звідки цікавість до «живої води»: живучи в Кременці, не раз чула про джерело від людей, та довго не могла пересилити себе й наважитися.

Раз.

Рідні відставного полковника КДБ Лизгунова, які жили в Тернополі, сприйняли питання Князевича за жарт. Та досить швидко зізналися: так само несерйозно сприймали розмови Андрія Івановича про його намір дожити до ста років, аби стало при цьому здоров’я відзначити століття радянської влади. При цьому обмовлявся: живу воду пити треба, з джерела, тут десь поруч.

Два.

Князевич уже навіть не мав сумніву: варто копнути, і вилізе – гайворонський комсомольський ватажок теж виявляв зацікавлення таємним джерелом бодай на словах.

Це давало ґрунт для розумів та підказувало щонайменше два напрямки, котрі напевне йдуть паралельно. Перший: якщо кожен із трьох облизувався на так звану «живу воду», то не надто це приховував, не вважаючи ці наміри справді серйозними та вартими швидкої реалізації. Отже, кожен із трьох теоретично міг потай від людей, аби не засміяли забобонних партійців у світлі боротьби з релігійними пережитками, пробратися до джерела й випити води.

Правда, з цього автоматично випливало ось що: жива вода справді здатна перетворюватися на мертву, в що Князевич вірити категорично відмовлявся.

Отже, напрямок другий: виявити конкретну людину, що мала особисті порахунки з кожним із трьох. Відшукати її та заразом – спосіб ненасильницького отруєння. Оце й усе.

Відмовившись повечеряти з тернопільськими колегами, Князевич відчув – підозріле ставлення до його появи серед місцевих тільки посилилося. Але послався на втому і справді відчував її: давалися взнаки безсонні ночі та дні, проведені на нервах і заглушені спиртним різної міцності. Можна було б і повечеряти, зрештою, та процес стовідсотково передбачав випивку, чого Ігореві саме тепер просто хотілось уникати. Тому, заселившись у стандартний одномісний номер готелю, виділений під особистим контролем Пилипіва, спробував прийняти душ – води не виявилося, навіть холодної. Чергова по поверху зробила круглі очі, сказала: є хіба в «люксі», чим ввела Князевича в ступор – невже вода в «люкс» подається з окремого водогону? Відповіді не дістав, до «люксу» вирішив не проситися, хоча номер був порожнім і чергова, жінка без певного віку, натякнула: за рубля вона пустить на півгодинки. Замість того спустився до буфету, який саме зачинявся, бо починав працювати ресторан, купив собі дві котлети, вафлі «Шкільні» та пляшку теплого лимонаду «Буратіно» – більше тут або взагалі нічого не було, або все інше, навіть сухі тістечка, встигли спожити протягом дня. Дивно, але змореному шлунку цього вистачило.

Повернувшись у номер, Ігор просто в одязі завалився на ліжко, послухав у вечірньому випуску програми «Час» про відкритий лист президентові США Рональдові Рейгану за припинення робіт із виробництва нейтронної бомби, підписаний провідними діячами радянської науки. Коли почалася третя серія якогось фільму, початку котрого він не бачив, – заплющив очі та несподівано для себе міцно заснув під неголосне буркотіння телевізора.

Ранком на нього вже чекала вчорашня «Волга». Знайомий водій повіз до Кременця, і година їзди, хоч і вибоїстою дорогою, спливла швидко. На місці вже зустрічав начальник районної міліції, черевцем та вусами дуже схожий на Пилипіва, тільки в цього вуса, як і пострижене під бокс волосся, виявилися темно-рудими. Попри сподівання, поговорити з Антоном Мазуром та його мамою, яка чергувала біля сина в лікарні, міняючись зі своєю старшою сестрою, в якої поселилася невідомо на який час, Князевичу не вдалося. Точніше, рудий підполковник особисто завів Ігоря в палату, та Антон, колись напевне кров з молоком, нині ж – саме молоко, до того ж давнішнє й кисле, судячи з кольору обличчя, розмовляти відмовився. Князевич так і не втямив, здалося це йому чи в хлопця, що непорушно лежав на спині, лише від згадки про доцента Новицьку крізь хворобливу блідість справді почала проступати червінь. Зрештою, вирішив Ігор, давати якісь покази Антон Мазур у цьому випадку не повинен, навіть без протоколу. Мама ж його, не так давно, очевидно, висока та яскраво-чорнява, тепер же зіщулена, з сивими пасмами, з очима, здебільшого втупленими в підлогу, лише тихим голосом попросила не чіпати її хлопчика хоча б зараз, мати совість, і взагалі: Бог ту страшну підлу жінку вже покарав.

Отак. Знову вищий суд, знову Божа кара.

Затримуватися в місті після того Ігор не бачив жодного сенсу. Тернопільського водія вже відпустили, а коли повернулися з лікарні до районної управи, рудовусий начальник дістав телефоном чергові вказівки від Пилипіва, пробубонів щось байдуже-розбірливе, поклав трубку, почухав потилицю.

– Таж поїхали далі? Там чекають уже. Козуб попереджений, усе як має бути.

– Це хто такий?

– Лейтенант Козуб, Василь Пантелійович. Вася, так простіше, він узагалі хлопець простий, свій, наш. А саме село не просте, скажу тобі чесно.

– Чим не просте?

– Ось побачиш сам. Розумієш, у нас тут по районах що далі в ліси, то народ зліший.

– Тобто?

– Тобі боятися нема чого, – швидко виправився підполковник.

– А я нічого й не боюся. – Тут Князевич трошки збрехав, але більше сам собі. – Зліший на кого, на що?

– Тебе ніхто не з’їсть, – уточнив рудовусий про всяк випадок. – Але щоб розумів тутешню специфіку: що далі село – то далі від влади. Вплив на такі населені пункти, як той же Гайворон, ми не завжди маємо.

– Бунтують?

– Тьху на тебе, кому там бунтувати? Проти чого? Просто собі на умі люди, тихо сидять собі, мають на вашу, – тут підполковник збагнув, що бовкнув зайвого, миттю виправився: – на нашу владу давній гострий зуб. Чув чи не чув, після війни у тому-таки Гайвороні мало не в кожній хаті когось забрали. За пособництво абощо. Кого судили та розстріляли, кого – до Сибіру, на перековку, кого просто переселяли. Ось і вірять у різні казки про незабарний кінець комуністам.

– А ви вірите, товаришу підполковнику?

– Я тут живу, капітане. Місцевий. І, щоб ти знав, мій дядько теж у лісі довший час був. Коли влада пообіцяла амністію тим, хто вийде та здасть зброю, – вийшов і здав. Не він один такий був, і ті, хто лишався в криївках, потім відстрілювали їх, називали зрадниками.

– Дядько вцілів, як я розумію?

– Не просто вцілів. Уяви собі, капітане, – записався в міліцію. Прийняли, бо мало хто хотів. За колишніми своїми по лісах не ганявся, роботи й тут, у місті, вистачало. Так що, братику, в нас тут такого наплутано, такого намішано… Але так думаю собі – ти розберешся. З Києва кого попало не пришлють.

Не знаючи, вияв це довіри чи щось інше, Князевич просто кивнув, ніби дякуючи. Заразом у переконання переросла підозра: тутешня міліція, як загалом влада на місцях, хоче якомога віддалитися від цієї дивної й моторошної водночас історії, лишаючи всі висновки та рішення на сумлінні чужого, прибульця з іншого світу.

Нехай. У Києві теж не було особливо кому брати на себе відповідальність. Нічого нового не відбувалося.

А втім, рудовусий підполковник зголосився особисто довезти Ігоря до місця. Хоча, за прикладом усього керівного складу, їздив «Волгою», так само категорично чорною, вони в неї не сіли. Біля управління чекала новенька «Нива» ядучо-оранжевого кольору. Рудий пояснив, прочиняючи передні дверцята:

– Цим транспортом простіше. Шляхи там розбиті геть, село віддалене. Вважай, навіть не село, швидше селище. Там живе двісті з гаком людей, точно зараз не скажу. Належить до іншої сільради, там більше село за десять кілометрів. У них там колгосп імені Паризької Комуни, одне начальство на два населені пункти.

– І сидить це начальство не в Гайвороні, – не припустив – упевнено сказав Князевич.

– Правильно. Коли пізня осінь чи рання весна, сполучення між Гайвороном та зовнішнім світом практично немає. Поїхали, по дорозі договоримо.

Кинувши сумку на заднє сидіння, Ігор вмостився там-таки, позаду. «Нива» рушила. Коли виїхали за місто і взяли курс, за прикидками Князевича, на північний захід, підполковник провадив далі:

– Це я тобі, капітане, викладаю, можна сказати, оперативну обстановку. Отже, до найближчого населеного пункту від Гайворона десять кілометрів, до райцентру – вважай, усі п’ятдесят. У кого є свій транспорт, а це місцеве начальство переважно, і транспорт, відповідно, казенний, почуваються в плані комунікацій вільніше. Решті – рейсовий автобус, проходить повз село по вівторках, четвергах та суботах. І то, треба вийти на трасу, це ще п’ять кілометрів, і ловити, розклад же є. Запізнився, час не розрахував – або попутку лови, або вертай назад.

– Телефони там є?

– У людей по хатах – ні. Поштове відділення, там дають міжміську. Стаціонарні телефони – в селищній раді, там же дільничний сидить, має окреме приміщення і паралельний апарат. Ще в школі, магазині, клубі – державних установах, коротко кажучи. Приватний телефон є хіба в селищного голови, парторга, в хаті комсорга… колишнього… Тьху ти, комсорга нема… Ну, хата є, відповідно – телефон там теж є. Так що не зовсім відрізані вони від світу. Але таке враження в тебе напевне складеться, капітане.

– Чому?

– Бо в нас воно складається. Хоч ми тут давно живемо.

«Нива» виїхала на трасу. З одного боку з’явилися погір’я, з іншого поля плавно переходили в стіну лісів.

– Раз давно живете… Про джерело Святої Варвари – правда?

– Правда, – легко погодився рудовусий.

– Що саме правда?

– Зважаючи, яка правда тебе цікавить, Князевич. Була там колись капличка – правда. Люди вважали й досі вважають ту воду святою – правда. Що місце для паломництва ліквідували в рамках антирелігійної пропаганди – теж правда.

– Ви знаєте, де воно є? На карті я шукав, шукав…

– На нинішніх картах це джерело не позначене, – відрубав підполковник. – Та в Гайвороні більшість людей, особливо старих, туди дорогу ще не забули.

– Кажуть, там зараз охороняється?

– Сам не знаю до пуття. та якщо кажуть – правильно кажуть. Заборонена зона, поки не розберемося всі гуртом, що до чого. Але, звісно, про це ніхто ніде офіційно не повідомляв. Хочеш правду? – Рудовусий повернувся назад усім корпусом, навалившись на спинку сидіння. – Нам тут, у наших краях, цього всього не треба, такої репутації. Розумієш? Без того ситуація складна, настрої в людей, а надто по селах… словом, ще ті. Тут маєш іще такого. Дезертира нам тут мало.

– Ярчука? – Ігор спеціально не згадував, прізвище саме зринуло з пам’яті.

– Його. Коли повідомили про втечу, у нас тут уся міліція району, вважай, по бойовій тривозі піднялася. Місцевий особіст… – підполковник знову швидко виправився, – кадебіст місцевий влаштував у мене в кабінеті на кілька днів щось по типу командного пункту. Чекали, що неодмінно з’явиться в рідних краях, дільничного в Гайвороні перелякали… Зараз уже не так гаряче. Раз за місяць не дав про себе чути-знати, десь в іншому місці переховується. Але все одно кілька разів на тиждень мусимо доповідати: все, мовляв, спокійно в нашому Багдаді.

На цьому рудовусий замовк, розвернувся назад, і далі вони їхали вже мовчки.

Хвилин за п’ятнадцять після того машина збочила з основної траси на іншу дорогу, теж асфальтовану, та вужчу й більше побиту. Ще якийсь час «Нива» наближалася до лісової стіни, потім повернула, і підполковник кивнув перед собою:

– Бачиш, он зупинка? Сюди автобус і завертає.

– Приїхали?

– Не зовсім.

Наблизившись до прямокутного бетонного навісу, на дашку якого не було, на відміну від більшості подібних зупинок, жодного напису, водій проїхав трішки далі, й аж тепер Ігор побачив металевий стовпчик із вказівником «Гайворон 6». Поворот на вибиту ґрунтівку був тут-таки, «Нива» завернула, Князевича враз підкинуло на ресорах – дорога, як і очікували, виявилася не найкращою. Водій дещо скинув швидкість, і машина повільніше, та від того не менш упевнено наближалася до лісу.

Ще трохи – і Князевичу здалося, що перед ним розчахнулися величезні зелені ворота. Ліс ніби впустив прибулих у свої володіння, і, коли машина на невеликій швидкості посунула неширокою дорогою вперед, довкола відразу ніби спустився вечір – сонячні промені губилися між дерев, листя на яких цієї пори ще впевнено трималося. Несподівані сутінки серед білої днини видалися Ігореві лиховісними, та він негайно прогнав від себе ці забобонні думки: просто лісова дорога, нічого особливого.

Коли ж дерева нарешті випустили їх із короткого полону і попереду показалися перші, крайні хати, Князевич не стримався, мимоволі озирнувся. Машина саме повертала разом із дорогою в бік села, і склалося враження – велика зелена брама знову зачинилася позад них.

Чи то відрізаючи шлях назад.

Чи лишаючи прибулих у замкнутому просторі.

12

Обід

Село Гайворон нараховувало трошки більше як десять вулиць.

Виглядало воно дещо розкиданим, проте, як запевнив Князевича черговий новий знайомий, дільничний Василь Козуб, тутешня поштарка знає всіх, тож листи, газети й іншу пошту доставляє без особливих труднощів. Варто лише написати правильно поштовий індекс, назву самого села та прізвище, ім’я й по батькові адресата. Незмінна за тридцять останніх років поштарка Василина на своєму ровері доправить пошту вчасно і кому треба.

– Нагодуйте людину, – з удаваною суворістю звелів підполковник. – Війна війною, а обід за розкладом.

– Та яка війна, товаришу підполковнику, побійтеся Бога! – в тон йому відповів дільничний. – Давно готове все! З нами?

– А чого ж! Тільки швидше, бо ще робота.

Накрили просто там, у селищній раді. Князевич зазначив: забудова відносно нова, бо не перероблена зі старої хати чи панського, зведеного ще за Польщі маєтку, а споруджена спеціально як адміністративне приміщення. Тут передбачили окремий кабінет для голови, поруч – кімната для бухгалтерії, далі невеличка кімната з суворою табличкою «Партком» на дверях. Поруч, як пояснив запопадливий перед великим міліційним чином селищний голова Павло Палійчук, сидів Юрко Боровчук, царство небесне. Сказавши так, Палійчук хутенько перехрестився, перехопив швидкий погляд Ігоря, тут-таки перевів розмову на іншу тему:

– Як там Київ? Що кажуть, буде війна?

– Із ким? – не зрозумів Князевич.

– Ну як! Із американцями! Ми тут газети читаємо, політінформації, лекції в клубі. Міжнародне положеніє, все як має бути. Правда, лектори до нас не так уже й часто приїжджають. Бачте, до нас не всякий і доїде.

– Але ж добираються.

– Без цього не можна. Як у Величаві, сусідньому селі, це один із нами колгосп, хтось буває – нам неодмінно привозять. Якщо час у людини є, звісно. Але ми хочемо, в нас народ любить слухати, особливо перед кіном. У клубі кіно крутять, перед ним – лекція.

– Про війну з Америкою?

– Чому? Взагалі, про те, що в країні робиться, в світі, про тенденції… Люди в нас – не дивіться, що віддалено живуть, – політично грамотні, свідомі, газети виписують, читають, п’ятирічку виконують, молоко здають.

– Молоко – це добре, – не знаючи, що на це сказати, мовив Ігор.

– А зараз молочка, давайте? – пожвавився Палійчук. – У Києві такого нема, точно вам кажу.

– Павле Павловичу, – озвався начальник міліції.

– Ов!

– Сядь ти зі своїм молоком, заради Бога! Ігор Степанович іще побуде, сам же знаєш. Поп’є молочка, сметанки поїсть. Домовся, з ким треба, щоб йому носили. Краще борщу давай. І до борщу.

Оте «до борщу» знову насторожило Князевича. Побачивши, як у центр швидко накритого в кабінеті голови столу ставиться прямокутна пляшка з товстого скла місткістю щонайменше сімсот п’ятдесят грамів, по вінця наповнена прозорою рідиною, він непомітно для інших стиснув кулаки. Пучки пальців надавили на долоні, зуби до болю прикусили нижню губу. Приховати реакцію не вдалося – дільничний Козуб, помітивши сумнів гостя, відреагував миттєво:

– Натурпродукт. Подвійна перегонка. У нас, вважай, кожен робить…

– Це хіба не заборонено?

– Самогонка? Та не смішіть гусей, товаришу капітане! У селі самогонку не забороняла жодна влада! Не вітає, згоден, але якщо для себе…

Поки говорив, усміхнені жіночки, як визначив Ігор – тутешні працівниці, одна з них, старша, точно бухгалтер, швидко поклали ложки, поставили невеличкі гранчасті склянки, по всьому – парадно-вихідні. Потім почали носити звідкись, мабуть, із сусідньої кімнати, миски з червоним борщем. Якось так одночасно, незрозумілим для Князевича чином, на столі з’явилося підкопчене сало, біля нього – помідори та огірки. Увінчав обідній стіл дільничний – поставив на стіл чотири пляшки «Жигулівського» пива.

– Це в склеп завезли, два ящики, – пояснив не стільки гостеві, скільки рудовусому. – Мужики як поперли, почали битися, не повірите.

– Чого ж, повірю. Коли ще пиво привезуть, свіже, – кивнув підполковник.

– Куди-куди завезли? – перепитав Князевич.

– У склеп, – повторив Козуб. – А, ясно: в нас тут так сільпо називають, магазин продуктовий. – Наша Тонька, завмаг… Антоніна Іванівна… має, значить, крепкі зв’язки, десь там раніше працювала, поки сюди не перебралася. Хоч і далеко від траси живемо, а й нам товари коли-не-коли потрапляють. Буває, телевізор привезуть, якось навіть кольоровий, парторгова жінка собі найперша взяла. Холодильник можуть підвезти, Тонька навіть чергу організовує, люди записуються. Раз на два місяці можна взяти товар. Ось пиво хоча б…

– Теж раз на два місяці? – не стримався Ігор.

– Для чого? У нас тут чайна, біля сільмагу. Побачите, маємо тут усе в центрі, все поруч. Склеп, далі чайна, тоді клуб, пошта, лікарня. Точніше, лікарський пункт, щось серйозне – веземо до Величави, звідти далі, коли потреба є. Але першу допомогу Кудімов, фельдшер наш, завжди надасть. Він грамотний, навіть лікарем десь працював.

– Понизили?

– Сам переїхав. Одружився тут, живе, працює. Каже – тихо, спокійно. У нас таких, гм, переселенців трошки є. Так я про пиво. – Козуб відкоркував пляшку, Палійчук тим часом налив у чарки, коли дійшла Ігорева черга, він здригнувся. – Завозять його в основному для чайної. Там у нас Воловенко така командує, Ганна Василівна. Її всі тільки Василівною й кличуть. Зрозуміло, пивце вона розбавляє. Хлопці, бувало, до мене йдуть: Пантелійовичу, кажуть, роби щось, бо ти є радянська влада, наша міліція нас береже. Що є, кажу, хлопці? Василівна, сучка така, знову в пиво насцяла.

– Прямо так? – перепитав Князевич.

– Звісно, ніхто в пиво не дзюрить, – заспокоїв гостя дільничний. – Але розбавляє Василівна, факт. Це вони так її викривають, аби розуміли. Звичайно, йду в чайну, починаю Василівну виховувати. Вона божиться – нічого не розбавляє, то місцевим пиякам нема чого робити. Звісно, наливає мені на пробу. Можете бути певні – мені дає нерозбавленого. Як у неї виходить – Бог святий знає. Кажу їй: дивись, Василівно, дограєшся…

– Скажіть їй ще: кодекс законів Хаммурапі передбачав смертну кару за розбавлене пиво, – не втримався Ігор.

– Га? – перепитав дільничний, зробивші круглі очі. – Це де такий? Коли?

– У Вавилоні, – заспокоїв Князевич, уже пошкодувавши, що вирішив блиснути ерудицією.

– А, то не страшно, – відразу заспокоївся дільничний. – Василівну не пройме. Значить, її просто попереджаю суворо. Скаржникам потім вставляю: менше треба по чайних сидіти, роботи вдома в кожного повно, а вони напиваються. Це я до чого. – Козуб налив пиво з пляшки в високу гранчасту склянку. – Пляшкове не розбавиш. Тож наші хлопці за ним у сільмазі й полюють. Тонька ж часом домовляється десь із кимось, аби їй закинули кілька ящичків. Ви не думайте – хоч сільський магазин, а плану вимагають, як від міського, ви що! Ось жіночка й крутиться. Давайте, з приїздом і за знайомство.

Для Ігоря все відбувалося так, наче він – не київський слідчий, присланий з’ясовувати, без перебільшення, містичні обставини мало не політичної справи. Він почувався дорогим гостем, котрий приїхав до родичів, однокласників, із якими давно не бачився, чи однокурсників – відзначити ювілей випуску. Замкнутий простір напевне мав свої переваги перед великим містом, де кожен тобі чужий чи незнайомий, де сусід не знає, як звати сусіда з квартири під ним, зрештою – де пиво й кольоровий телевізор купити простіше, хоч так само процес перетворюється мало не на свято.

Склянки дзенькнули.

Князевич випив, утомившись боротися з іншими та з собою.

Горілка входила м’яко, та виявилася незвично міцною для нього, корінного киянина. Очі наповнилися слізьми, і, не бажаючи показати себе слабшим за інших, він швидко почав їсти борщ, зрозумівши заодно – таки давненько не їв гарячого та ситного, справді зголоднів за кілька останніх днів. Інші чоловіки теж заходилися їсти, запиваючи борщ і сало пивом. Козуб знову потягнувся за пляшкою.

– Ти не спішися, Пантелійовичу, – зупинив підполковник. – Тут людям ще працювати. Введи краще товариша капітана в курс справи.

Ігор мимоволі зиркнув на голову. Це не пройшло повз увагу дільничного.

– У нас тут, Ігоре Степановичу, всі свої. Таємниць нема, селяни переймаються. А ще й надто через Юрка. – Він кивнув позад себе, маючи на увазі померлого комсомольського лідера. – Три трупи, такого з війни не було. Село гуде, народ хвилюється.

– Що кажуть? – поцікавився Князевич.

– Не це головне, – включився Палійчук. – Тобто зрозумійте – у нас не важливо, що кажуть. Більше важить те, що думають. А це, товаришу дорогий, різні речі, зовсім різні.

– Говорять одне, думають інше, роблять третє, – кивнув Ігор. – Ситуація не нова, товариші. Так усюди.

– Не всюди, – заперечив підполковник. – Павло Павлович має рацію, капітане. Я попереджав: регіон особливий, місцевість специфічна. Раз ми тут зовсім свої й одне діло робимо, то скажімо: ось тут, – він окреслив рукою коло в повітрі, – народу дай лише привід, будь-який, нехай малесенький, дрібний. І народ наш відразу поставить під сумнів радянську владу як таку. Люди тут радше повірять у Божу кару та побояться її. Виходить, те, що відбувається, оці всі смерті та чутки, для тутешніх людей насамперед шкідливі.

– Чому? – не зрозумів Ігор.

– Бо так ми тихо собі живемо, нікого не чіпаємо, – знову перехопив ініціативу голова. – А так, бачте, міліція зачастила, з Києва присилають, шукають диверсії якоїсь. Воно нам треба? А вам воно треба?

Додати більше не було чого. Поки кожен за столом обмірковував почуте, дільничний таки налив по наступній.

– Як їхали, церкви не побачив, – зауважив Князевич.

– Правильно, бо нема. Була ще років десять тому. Та спочатку капличку, ту, біля джерела, прибрали, прочан порозганяли. Потім церкву розібрали, буквально знесли. Примудрилися якось техніку сюди пригнати, спеціально ж старалися, – пояснив Палійчук.

– Люди як це сприйняли?

– Мовчки. У нас тепер усе мовчки. Та й тоді… Церква є у Величаві, туди й ходять.

– Десять кілометрів?

– Трішки менше. І потім – не буквально ходять, не ногами. Хто ровером, хто на фірах, у кого мотоцикли є, з колясками. По великих святах прямо ціле паломництво.

– Кладете цьому край?

– Що я вдію? Для того лекції проводимо, говорив же. Агітатори, товариство «Знання». Часто тут лишаються. Ми вас, Ігоре Степановичу, до речі, там само поселити плануємо, де всіх. Ви ж, як я розумію, хочете окремо, не на квартиру?

– Такої вказівки не було, – осміхнувся Князевич. – Та мислите правильно, краще окремо. І щоб телефон недалеко.

– Про що ж я кажу! Маємо тут у школі спеціальну кімнату. Ніби для гостей. Такий, гм, одномісний готель. Біля сторожа якраз. Той має ключі від усіх кабінетів, у разі чого можете телефонувати або від директора, або там ще бухгалтерія є. Ну, і на вахті, бухгалтерія з нею на одній лінії, апарати розведені. Вигóди, щоправда, на вулиці…

– Розберуся. – Рука Ігоря потяглася до чарки проти його волі, пальці міцно стиснули скляні боки.

– Правильно. Не розберетеся, то хоч відпочинете. Повітря в нас чисте, вода так само.

– Про воду хто б уже казав.

Князевич пошкодував, що дозволив собі розслабитися й не стриматися. Атмосфера, котра за обідом уже встигла стати дружньою, одним махом зіпсувалася. Взнаки ніхто не подав, лише дільничному нервово смикнулося повіко – Ігор сидів точно навпроти, побачив це. Випили в цілковитій тиші, тепер уже не чаркуючись.

– До того ж, – сухо, вже зовсім іншим тоном, наче доповідаючи, проговорив Козуб, – шкільний сторож, Рогоза Віктор Григорович, може бути і напевне буде вам корисний.

– Чим саме? – Слідчий теж налаштувався на ділову розмову.

– Тіло тієї жінки, Новицької, знайшов саме він. Може, почуєте щось корисне з перших вуст, чого ми тут не почули. – Він наголосив на слові «ми». – Оглядав її лікар наш, точніше – фельдшер, Кудімов Роман Миколайович. Лікарні як такої в селі ж нема, мале дуже. Є у Величаві. Тут аптечно-фельдшерський пункт, так це у нас зветься.

– Медик хоч постійно?

– Знаєте, тут нам, я б сказав, поталанило, – втрутився Палійчук. – Загалом фельдшери чергують, спеціально приїздять із районної поліклініки. А наш Роман Миколайович у Гайвороні одружився. Жінка його в нас у школі, завуч. Переїхав аж із Тернополя, таке теж буває. Ну, оформили йому тут ставку, колгосп виділив окреме житло.

– Прямо так і виділив?

– Ну, не те щоб буквально… Але матеріали на те, щоб будуватися, йому виписували, вважайте, задурно. Цегла, бетон, шифер, вапно – це все, я вам скажу, в сільських умовах не так просто роздобути. Так що вважайте, шановний товаришу, колгосп допоміг забудовнику досить конкретно. А роботи в Кудімова як такої не густо. Він приймає там, де живе, практично завжди вдома. Як треба серйозно втручатися – машиною завезе до Величави чи навіть у Кременець, «Москвич» є в нього.

– Добре, – кивнув Ігор. – Значить, оглядав тіла тутешній фельдшер, далі?

– Всі чомусь до нього бігли, потім уже до мене… до нас сюди, – провадив дільничний. – Далі так: зверніть увагу на Галину Дорош… Галину Таназіївну, тут її бабою Галею всі звуть. Вона знайшла Юрка Боровчука, і взагалі… з нею треба поговорити, раз будете займатися такими речами… Розумієте якими.

– Неодмінно. Дякую за інформацію.

– Прошу дуже. В нас тут усі перед очима.

– Лизгунова хто знайшов?

– Діти. Точніше, підлітки. Перелякані побігли до Рогози, вони шкільному сторожеві довіряють. Його діти тут узагалі люблять, вуйко Вітя кличуть… Далі традиційно, покликали Кудімова. То що, по третій і до справ?

Гостеві забракло сил відмовитися. Добре, що пляшка після третього кола спорожніла.

Потім рудовусий підполковник поїхав, давши перед цим якісь традиційні керівні настанови дільничному. Той слухняно кивав: не кожен день сам начальник районного управління приїздить, вставити пістона – свята справа. Як зараз нема за що, так авансом, зайвим не буде.

«Нива» зникла з очей.

Ігор Князевич лишився сам.

13

Чисті руки

Одноповерхова шкільна будівля виглядала порівняно з селищною радою не надто новою.

За прикидками Ігоря, її звели десь після війни. Йому випадало не так багато нагод поїздити по селах навіть рідної Київщини. Проте дещо Князевич усе ж устиг побачити, тож порівняти міг. Висновок його базувався на досить простій логіці. Якщо здебільшого сільські школи навіть без спеціальної таблички непомильно нагадували навчальний заклад, так само як більшість адміністративних приміщень та навіть будинків культури, і побудовані були практично за одним, не надто старанним проектом, то ця будівля вирізнялася добротністю й навіть певною оригінальністю.

Якби Князевичу не сказали, що тут школа, він шукав би шкільну будівлю деінде. Своє враження він не тримав при собі, тут же висловив Козубу:

– Як для себе будували.

– Так і було, – піддакнув дільничний. – Коли мені в перший клас було йти, її саме відкрили. Попередню, ту, яка була, нічні спалили.

– Хто? – не зрозумів Ігор.

– Ну… – знітився Козуб, – бандерівці. У нас їх так кликали, бо по ночах приходили. Я малий був, та пам’ятаю добре: вдень більшовики командують, уночі – хлопці з лісу. І тим коритися треба, і цим відмовити страшно, так тут люди жили.

– Я щось таке чув, – мовив Князевич, хоча насправді про те, що коїлося в тутешніх краях по війні, знав досить мало та уявлення мав поверхове, хіба з брошур «Політвидаву». – Навіщо спалили?

– Показова досить історія. – Дільничний пожвавився. – Село, як ви встигли вже побачити, досить віддалене. Року десь до сорок четвертого тут усе контролювали наші… – Він затнувся, швидко виправився: – Тобто бандерівці. Школа лишилася ще з Польщі. – Говорячи, Козуб наголосив на останньому складі. – Але коли територія контролювалася, тут, у Гайвороні, школа була… ну… як би сказати…

– Кажіть уже, як є. І таке… Нам тут якийсь час працювати, спілкуватися, давай на «ти».

– Давай! – легко погодився дільничний, простягнувши Ігореві руку долонею догори, той потиснув, Козуб повів далі: – Значить, школа була українська, але не совіцька… Тобто не радянська. Коли влада змінилась остаточно, а хлопці засіли в лісах, тут почали викладати російську мову, історію ВКП(б), короткий курс, знаєш, таке інше. Тоді, значить, приходить із лісу листівка: мовляв, не пускайте, українці, своїх дітей, тобто нас, у більшовицьку окупаційну школу. Батьки подумали – і перестали пускати дітей. – Схоже, дільничний захопився. – Тоді по хатах пішли агітатори. Люди, мовляв, схаменіться, це ж ваші діти виростуть неписьменними. За ними пішли чекісти, вже з автоматами – чиї діти без поважної причини не підуть до школи, того оголосять пособником бандерівських наймитів. Хоч-не-хоч, а треба йти. Ну, нічні недовго думали – взяли та й запалили школу, вчителів приїжджих постріляли. Я, пам’ятаю, злякався тоді, мене баба під ліжко загнала. У травні сталося. За літо школу наново збудували, спеціально везли сюди машини з цеглою. Тут уже люди самі включилися, справді не можна без школи. Так що, Ігоре Степановичу, вважай, таки для себе будували, правильно вгадав. Ну, чого стоїмо, пішли влаштовуватись. Ось, до речі, Григорович, твій, так би мовити, ключник.

На шкільний ґанок саме вийшов немолодий чоловік, зупинився, дивлячись на них, привітався кивком голови.

Князевич порився в пам’яті. Чесно визнав: не зміг пригадати, чи стикався колись по роботі чи по життю зі шкільними сторожами.

– Ось, Григоровичу, сусіда вам. Аби не нудились.

– Та я, Василю Павловичу, не те щоб дуже нудився. Та веселіше буде, слушно. Надовго в наші краї?

– Як уже вийде.

– Не те, так лишайтеся, може? У нас тихо, спокійно, чужі забрідають рідко. Природа, свіже повітря…

– …Люди водою отруюються, – підхопив Ігор.

Козуб кахикнув.

– Ну, ви тут гомоніть, я пішов, справи ще є. Коли треба що – я завжди поруч.

– Розберемося, – кивнув Князевич.

Дільничний пішов, а нові знайомі лишилися стояти на порозі.


Тепер Князевич зміг роздивитися шкільного сторожа краще.

Прості штани, здається – від гарного колись міського костюма. Джемпер на ґудзиках, за інших обставин під такі брюки не вдягався б. Сірий легкий дощовик, важкі черевики. Смугастий картуз прикриває кучму сивого волосся. І очі – блакитні, цей колір зовсім не асоціювався в Ігоря з немолодою людиною. Глибокі, уважні, чомусь безнадійно сумні, хоча на губах Рогози грала легка усмішка.

– Чого стоїмо, ходімо до вашої хати.

Вони зайшли до вестибюля, і по ходу Ігор встиг зачепитися оком за незмінний портрет Брежнєва на стіні. Кімната, до якої сторож провів гостя, була в самому кінці коридору, в правому крилі. На дверях категорично висів масивний амбарний замок, сусідні двері були прочинені.

– Тут я живу, – кивнув Рогоза. – Зручно. Живеш на роботі, ніколи не спізнишся.

– Давно?

– Що? А… Ось першого вересня було п’ять років.

– Де раніше жили?

– Це вже допит?

Князевич знизав плечима.

– Чому обов’язково допит?… Просто ви самі сказали, що тут і живете. Значить, у Гайвороні ви хати не мали або…

– Без «або», товаришу…

– Можна просто Ігор. Князевич моє прізвище.

– Так без «або», Ігоре. Я справді жив раніше не тут. Переїхав, спокою захотілося. Чому ж вас і запитав, раптом теж надумаєте. Директор школи цієї мій… скажімо так, давній знайомий. Прихистив, виділив оцю комірчину. Якась копійка на життя є, витрачатися мені особливо нема на що. У нас їдальня при школі, годують. Місцевий голова видає талони на харчування в чайній.

– Тільки вам?

– Не тільки. Працівники освіти та культури мають якісь такі можливості їсти за кошт бюджету чи влади, може, держави… Слухайте, я в це не втручаюся. Вистачає мені тут усього. До речі, телефон у мене, так що можете у справах дзвонити. Чи дружині.

– Нема в мене дружини.

– Тим паче лишайтеся. Дівчата тут гарні, добре виховані, ґаздині. Господині по-вашому… Не дурні, що теж важливо. Знаю, бо всі ж вони в цій школі вчилися, в мене на очах, кожна вітається.

– Добре. Як надумаю, будете сватом.

Видобувши з кишені штанів в’язку ключів на чорному просмоленому мотузку, Рогоза розв’язав вузол, зняв один, простягнув Ігореві:

– Впораєтеся?

Князевич легко відімкнув закритий на два оберти замок, зняв дужку, штовхнув двері, ступив через поріг.

Кімната виявилася невеликою, але не здавалася тісною – через мінімум меблів. Біля стіни, просто під вікном – койка-«полуторка» з панцирною сіткою. Застелили її по-солдатському, подушку виставили трикутником. Поруч примостився старий комод, він напевне правив тут за тумбочку. Просто коло дверей стояв дерев’яний вішак, явно саморобний, ручної роботи. Дві табуретки вздовж стіни. На одну з них Ігор відразу кинув сумку.

– То як вам?

– Жити можна.

– Можна, – з неприхованою радістю погодився шкільний сторож. – Саме тут і так можна зараз жити, не інакше. Рукомийник там далі, біля кухні. Інші вигóди я покажу, знайти неважко. Ось службовий вхід, двері зачинятиму тільки на клямку. Вийдете у двір – відразу прямо.

– Діти теж так ходять?

– Оббігають школу. – Рогоза негайно змінив тему: – То я, так розумію, буду вам потрібен? Напевне ж розказали вже, хто знайшов перше тіло. Зараз поговоримо чи відпочинете? Я ж тут завжди, за стіною.

Князевичу справді хотілося прилягти. Та випите за обідом уже почало свою справу – кортіло активних дій тут і тепер.

– Для чого тягнути? Присядьмо.

Рогоза причинив двері, вмостився на вільний табурет. Ігор сів на койку, витягнув цигарки, запитально глянув на сторожа.

– Ні, я не курю. Тут загалом школа…

– Потерплю. Накурився вже. – Князевич поклав пачку на комод. – Почнімо з початку.

– Протокол буде?

– Без протоколу. Тим більше що під протокол ви вже розповідали. Він десь є, я його не читав, та навряд чи скажете щось нове.

– Там і про що було, багато не розкажеш. Пішов я до лісу по флору…

– Тобто?

– Лікарські рослини, знаєте? Це я так говорю взагалі – флора. Все йде в діло: мати-й-мачуха, чистотіл, шипшина, калина, кропива, календула, ромашка…

– Ясно. Займаєтеся фітотерапією?

– Це все приймають у кооперації. Теж варіант – здати на фармацевтичний пункт, – пояснив Рогоза.

– Багато платять?

– Грошей не дають. Є дещо цінніше за гроші. Талони. У вас є в Києві? Ну, видається спеціальний талон. Ви потім можете їх отоварити в райцентрі. Краще – взагалі в Тернополі, туди продукти чи речі частіше завозять. Речами брати ліпше, суха ковбаса в селі не потрібна.

– Ви ж кажете, всім забезпечені…

– Тому й забезпечений, – розвів руками сторож. – Я можу продати свій талон. Чи обміняти в якоїсь господині, на ті ж яйця, сир, молоко. Чого ви так дивитесь? У нас по селах ніхто без роботи не сидить. Можеш не вчитися, працювати мусиш. Діти, наприклад, з понеділка підуть на картоплю та буряки. Із четвертого класу це обов’язково для всіх учнів. Дівчата, хлопці – не має значення.

Князевич зітхнув, пригадавши, як одного разу навіть від Головного управління МВС вимагали виділити бригаду для поїздки «на картоплю». Тоді він ще ходив у лейтенантах, його згоди особливо ніхто не питав, і тиждень міліційні опери та слідчі жили в якомусь селі під Березанню. Спали у шкільному спортзалі, туди з такої нагоди занесли ліжка. Занять усе одно до ладу не було, середні та старші школярі товклися на колгоспному полі разом із «партизанами» – так їхню бригаду чомусь прозвали. Вечорами добре йшов самогон, а майор від парткому, котрий формально вважався старшим бригади, вже на третій день махнув рукою на політичні анекдоти. А на п’ятий дістав у табло від якогось місцевого тракториста – поперся на танці та нахабно запросив дівчину, котра була не вельми й проти уваги гороцького міліціонера. Те, що заїжджий був міліціонером, тракториста не зупинило…

– Добре, Вікторе Григоровичу, ближче до справи.

– Так куди вже ближче. Пішов рано в ліс по шипшину, а знайшов мертву жінку.

– Ось звідси – докладніше. Де саме це було?

– Можу показати рукою.

Тепер від шкільного сторожа ледь чутно повіяло холодком.

– Не треба рукою. Мені навіть не потрібно бачити це місце, все одно стільки часу минуло. Просто скажіть, далеко це від села?

– Не дуже. Десь менше за кілометр у ліс. Жінка лежала під буком.

– Ви відразу зрозуміли, що вона мертва?

– У нас тут жінки не валяються по лісах. Не мають такої звички.

Тепер Рогоза вже помітно знущався, що підказало Ігореві: не такий простий цей сивий старий чоловік.

– Ви кажете, люди тут регулярно збирають щось у лісі. Це могла бути місцева жінка, якій раптом стало погано… з серцем наприклад. Ні?

– Справді, – кивнув Рогоза. – Тільки я підійшов до жінки швидко. І тут-таки побачив – незнайома. У своєму селі ми всі одне одного знаємо. Тим більше на ній був брючний костюм. Тут у таких ніхто не ходить. Далі я гукнув до неї – нічого. Нахилився, торкнувся рукою – не ворушиться, холодна. Пульсу не було. Ось і все, чим можу бути корисним. Дільничному нашому та міліціонерам із Кременця розказав те саме.

Князевич помовчав.

– Ви не думали, як і для чого сюди занесло ту жінку? Хто вона – вас не цікавило?

– Тоді – ні. Уже потім дізнався: це та, котра занапастила життя Антонові Мазуру. Я дуже добре пам’ятаю цього хлопчика, він із хорошої родини, постійно зі мною вітався, йшов на срібну медаль. Дали, до речі. Цілком заслужено. Тепер… а… – Старий махнув рукою.

– Я так розумію, раніше її в селі не бачили.

– Так ви ж знаєте відповідь.

А ще Ігор знав напевне: хоч раніше ніколи не спілкувався зі шкільними сторожами, як на звичайного сторожа Віктор Григорович Рогоза досить грамотно говорить і чітко формулює думки.

– Знаю.

– І вже встигли, мабуть, переконатися: просто так, проходячи повз, до нашого Гайворона не втрапиш.

– Теж слушно. Якщо припустити, що вона… До речі, її звали Софія Новицька. Так ось, якщо припустити, що Новицька потай, секретними стежками пробралася сюди, до Гайворонського лісу, то з якою метою?

– Думаю, Ігоре, ви й це знаєте.

– Хочу почути від вас.

– Ну, хай буде. Та жінка, як і решта померлих, вирішила знайти таємне джерело. Вони прийшли сюди потай, бо здогадувались, як не знали напевне, – тут, у селі, їм ніхто не допоможе.

– Чому?

– Хоча б через небажання брати на душу гріх.

– Гріх?

– Ті люди напевне б пішли з життя. Для них жива вода перетворилася на мертву. Тим більше – серед ночі.

Князевич знову зітхнув.

– Ви вірите в ці казки?

– А це не казка. Ту жінку, Софію Новицьку, справді не знали. Зате дуже добре відомий тут товариш Лизгунов. На ньому кров, на його совісті – людські життя, він цим пишався. Вихвалявся перед дітьми в школі, в актовій залі, і я це чув. Я не місцевий, ви вже це знаєте. Та бачив лиця наших селян, батьків і бабусь школярів, котрі слухали його виступи разом із дітьми. Проте, – сивий сторож знову розвів руками, – якби комусь випала нагода забрати життя такого чоловіка, нею, нагодою, навряд чи хто скористався б.

– Чому?

– Вбивство – гріх. Навіть такого, як Лизгунов. Провести його до джерела Святої Варвари означає вбити. Отже, взяти на душу гріх, який не відмолиш, не спокутуєш.

Князевич замислено почухав потилицю.

– Значить, такі тут люди?

– Хороші люди.

– Сумнівів нема. Але ж вірять у силу джерела?

– Вірять. Знаєте, чому? – Сторож враз нахилився ближче. – Бо хочуть вірити в Божу кару, в її невідворотність. Більше вірити нема в що, товаришу з Києва. У вас там вірять у щось?

Усе ясно.

Ігор дедалі ліпше починав розуміти, де опинився та з чим доведеться працювати далі. Старий шкільний сторож по волі чи по неволі став для чужинця виразником загальних настроїв, панівних для цього віддаленого західноукраїнського села. Підозра, що такі настрої можна зустріти не лише в селах цієї місцевості, переросла в упевненість.

Якщо люди щось і знають – нічого не скажуть.

Навіть одне одному. Лише подивляться з розумінням – те, що відбувається, справді краще списати на дію вищих сил. Тим паче в цій історії: інших варіантів поки що не вимальовувалося.

– Скажіть… – Ігор старанно добирав слова. – Скажіть, а чому ви не боїтеся ось так зі мною говорити? Я офіцер міліції все ж таки, ніби як влада.

– Скажу, – кивнув Рогоза. – Що я вам такого особливого тут розповідав, чого б не повторили десь в іншому місці? Зрештою, чим може загрожувати владі шкільний сторож із віддаленого села? Ну і влада ви… звиняйте… хіба в Києві. Та й то, думаю, невелика.

Сперечатися з на диво мудрим сторожем перехотілося.

– Гаразд, Вікторе Григоровичу. Ще одне, і не буду вас більше мучити. Ви сказали: тим більше серед ночі. Вдень із ними не могло такого трапитися?

– Джерельна вода набуває своєї сили тільки вночі. А в нічну пору до тутешнього лісу краще не потикатися. Він оживає, розумієте? Все те, про що ви могли хіба читати в дитячих казках, виходить назовні. Це хазяї ночі, Ігоре. І не дивіться так на мене, я немолодий, та з головою маю повний лад. Звідки, думаєте, джерело черпає свої сили? Читали Гоголя, може? В тому і полягає випробування – пройти до таємного джерела серед ночі, коли в лісах панує нечисть.

Так. Усе. З нього досить.

Ігор ляснув долонями по зігнутих колінах.

– Слухайте, ви зараз граєтеся зі мною в якісь ігри чи справді вірите в те, про що говорите?

– Повторюся: тут, у селі, нема людини, котра б у це не вірила. – Рогоза таки не виглядав божевільним. – Цікава штука виходить, скажу я вам. З одного боку, лісова нечисть чи, правильніше сказати, лісові духи охороняють таємне джерело від лихих людей та бережуть тим самим їхні життя. З другого – тільки той, хто проведе там, біля джерела, ніч, зможе відчути силу води. І сила ця здатна як зробити людину дужою, так і вбити. Навіть якщо це вигадка, легенда, казка абощо, придумано недарма. Люди в такий спосіб бережуть і джерело, і себе та інших від нього.

– Це ви в міліції пояснювали?

– Намагався. Не я один. Гайворонці в цьому живуть не одне століття, тож не приховують.

– Ви самі в це вірите? Особисто ви? – Князевич націлив на старого вказівний палець.

– Цього я вам не казав. Лише переповів місцеві байки. Та за певних обставин готовий повірити.

– Навіть так? Що за обставини?

– Можна я не буду відповідати? Як для першого знайомства і так наговорив вам зайвого. На це ви мені навіть указали…

«Не треба відповідати», – подумав Князевич.

Натяк зрозумілий, стара пісня, починається спочатку. Знає він ці обставини: двоє мертвих комуністів, один комсомолець, як тут не поговорити про вищий суд над безбожною владою… Справді, в замкненому просторі, серед лісу, ще не в таке повіриш.

Та хай там як, одну обставину тут не врахували.

Він, Ігор Князевич, – матеріаліст до нутра кісток. І в казки не особливо вірив навіть малим.

Це означає – він тепер просто мусить знайти цьому всьому розумне, земне, логічне пояснення.

– Ну, нехай так буде. Хто ще оглядав тіло Новицької та всіх інших? Чув, фельдшер? Кудімов, здається?

– Слушно.

– Де його можна зараз знайти?

– Простіше провести. Вже по обіді, він напевне вдома.


Місцевий фельдшер виявився не надто говірким, на вигляд сорокарічним чоловіком. Розказати міг іще менше, ніж Рогоза, причому говорив не дуже охоче. Видно, від усього цього втомився за короткий час. Ігор прекрасно його розумів: хто-хто, а вже лікар за специфікою професії точно мусить бути не меншим, а то й навіть більшим матеріалістом, ніж міліціонер.

Наскільки міг швидко прийшов до лісу.

Переконався – пульсу таки нема, жінка мертва.

Щось особливе? Та наче нічого. Ага, руки. Для людини, котра довго перебуває в лісі та контактує з ним, руки в Новицької виявилися на диво чистими. Тільки в Новицької? Та ні, ось тільки тепер, коли мова про це зайшла, Кудімов пригадав: Лизгунов і Боровчук теж ніде не замастили рук.

Вийшовши від фельдшера, Князевич якийсь час стояв серед вулиці, якраз навпроти чайної, та намагався збагнути, чому саме зачепився за чисті руки мерців і чому вони не дають йому спокою.

Глянув на свої руки.

Пригадав слова шкільного сторожа: рукомийник біля кухні.

До чого тут рукомийник?

Бо руки стають чистими, коли їх миють. Елементарно, змістовно, як у «Мийдодирі».

У лісі можна десь помити руки? Теоретично – в річці, якщо вона там є. Але річки нема. Є джерело. І то, схоже, досить далеко. Поки від нього дійдеш, та ще серед ночі, руками в лісі хоч як за щось візьмешся. І не будуть вони чистими. А вони чисті. В усіх трьох.

Де їх могли помити?

Хто подбав про це?

Головне – задля чого…

14

Галетне печиво

День збіг непомітно.

Смеркло якось відразу, ось ніби видно все – і раптом село хтось рвучко накрив сірим широким простирадлом. Ліхтарів обабіч дороги тут, звісно, ніхто ніколи не передбачав. Та один за одним засвітилися вікна в хатах, що аж ніяк не допомагало Князевичу поки що орієнтуватися в незнайомій місцевості, де він далі почувався чужим, на очах у всіх навіть у сутінках.

Чужаком, якому ніхто нічого не скаже.

Обідній хміль за цей час розвіявся остаточно, тут Ігор не без підстав завдячував чистому та свіжому повітрю. Постоявши серед вулиці й трошки поміркувавши, він таки вирішив піти до Козуба. Коли йшов – згадав: це ж село, дільничний о такій порі напевне на робочому місці не сидить. Та помилився, той ще був у себе і не заперечував, аби Князевич телефонував на міжміський. До Тернополя вдалося добитися не відразу, але й тут пощастило: Пилипів також іще сидів у кабінеті.

Розмова вийшла короткою та, за висновком Ігоря, майже позбавленою змісту. Начальник обласного карного розшуку уявлення не мав ні про які чисті руки. Не знав, чи фіксували це спеціально в протоколах, коли оглядали тіла на місці, потім – у морзі, перед розтином. Скерував Ігоря до колег із Кременця, вони ж виїздили на трупи, їм краще знати. Та погодився: година справді вже не та, щоб когось легко знайти на роботі. Хоча наголосив: чисті руки мертвяків – не така вже серйозна причина, щоб заради неї підіймати на вуха купу народу просто зараз. Пообіцяв, зітхнувши, на ранок розібратися, дати потрібні вказівки, дільничний там нехай буде на зв’язку постійно, інформацію Князевич дістане по змозі оперативно. І все одно Пилипів не зрозумів до пуття, чому далися київському слідчому ті руки.

Ігор і сам поки що не знав.

Він же не пояснить усе мурахами по тілу, котрі в більшості випадків свідчили про інтуїтивне та підказували напрямок думки, нехай навіть цьому відразу не було пояснення. Головне – таким відчуттям Князевич, знаючи себе, звик довіряти. Отже, лишається знайти підтвердження своїй інтуїції. Поки цього нема, доведеться просто засинати, крутячи думку в голові.

Козуб весь час слухав розмову, звісно ж, удаючи, що його це не стосується. Ігор відчував: сільському дільничному кортіло запитати столичного сискаря, чого далися йому чисті руки і, може, не такими вже вони чистими й були. Та стримався, запросив натомість до себе на вечерю. Пропозиція звучала щиро, але Князевич таки відмовився. Принаймні не зараз. Мусив відпочити, освоїтися на новому місці.

У сторожа світилося, та Ігор вирішив його так само сьогодні більше не чіпати. Їсти все ж закортіло, сільмаг, чи, як його тут називали, склеп або кооперація, ще світив вікнами. Заклично блимала й невеличка чайна, без назви на кшталт «Зустріч» або «Комета», просто й категорично – «Чайна». Туди поки не тягнуло, тож Князевич перейшов дорогу, взявши курс на крамницю.

Раптом зупинився, просто посеред невеличкого сільського майдану.

Повз нього з ревінням пронеслися кілька місцевих підлітків на гучних мопедах. Мов дві тіні, просунули в бік чайної чоловічі постаті, один із мужчин голосно й безадресно матюкався, махаючи руками. Перетнула майдан жінка чи то з відром, чи з великим кошиком.

Князевич нарешті зрозумів, що його тут збентежило, коли тільки в’їхали сюди і він вийшов із «Ниви», роззираючись. Він чогось не побачив, очі не наштовхнулись на щось звичне. Коли зайшли до адміністративного приміщення, все якось так стало на свої місця, Ігор навіть подумав – помилився, просто не побачив, усе насправді є. Бо стандартний, ширвжитків портрет Леніна таки висів на стіні в кабінеті Палійчука. Поруч – такий самий портрет Леоніда Ілліча Брежнєва. Бюстик Леніна, білий, гіпсовий, притулився в коридорі, на дерев’яній тумбі, поруч із не зовсім звичним для сільської місцевості вазонком із фікусом.

На вулиці, на центральному майдані перед селищною радою, жодного пам’ятника Леніну, вождеві світового пролетаріату, не було.

Зараз, у сутінках, Ігор переконався в цьому остаточно. Признався собі чесно: після розмов зі сторожем, котрий насправді не надто схожий на типових сторожів, бачених Князевичем за життя й, зокрема, за час міліційної роботи, відсутності Леніна в Гайвороні, на місці, де пам’ятники вождеві зазвичай височіють, він не здивувався. Розмова з дільничним, настрій селищного голови, навіть коротке знайомство з фельдшером, котрого, виявляється, не повинно тут бути, – все це зараз склалося в одну цілісну картину. Вона давала гостеві не повне, але все ж таки певне уявлення про загальні настрої гайворонців.

Коли десь і може жити стійке переконання, що комуністів і владу Бог карає, то тільки тут, у цьому дивному, відрізаному від великого життя місці. Це непрямо підтвердилося зайвий раз.

Із такими думками Ігор Князевич пішов спати.


Ранком у магазині з ним привіталися за сільською традицією, наче знали його все життя і не заходив він лише від учора.

Витримав цікавий погляд продавчині, напевне не раз уже згаданої Антоніни – чи Тоньки, як її тут називали попри вік «за сорок», – у не надто свіжому білому халаті. Вона, як і більшість селян, теж напевне вже знала, хто він такий та для чого приїхав. Князевич запитав, чи є хліб, почув у відповідь – уже нема, зате є галетне печиво.

– Добре хлібчик у вас іде, – спробував Ігор підтримати розмову.

– Як раз на тиждень завозять, то все незле їдять, – охоче погодилась Антоніна. – Машина по понеділках приходить. Із хлібом, – тут же уточнила. – До вечора розбирають.

– І тиждень сидите без хліба?

– Чого це? В нас тут є люди – самі печуть. Для себе. Це як борошно завезуть. Не завезуть – мішок собі випишуть, у колгоспі. Ой, пане-товаришу, складно то все й не треба вам.

Справді, погодився Князевич. Напевне, це соромно, проте ситуація з хлібом на селі його нині хвилювала дуже мало.

Він купив дві пачки галет, півлітрову бляшанку яблучного повидла, кільки в томаті. Довго дивився на кавовий напій, що самотинно тулився в кутку полиці, – без наміру купити, просто зважував, що з ним узагалі можна робити та яка від продукту з красивою назвою «Курземе» практична користь тут, у Гайвороні. Побачивши акуратно викладені квадратики цигаркових пачок із написом «Ватра», згадав: його болгарські вже скурилися. Запас курива становив дві останні сигарети, причому одна роздушилася в кишені плаща.

– Курять менше, ніж хліб їдять, – кивнув на пачки. – Бачу, є запас.

– Бо частіше возять, – відрубала Антоніна. – І цигарками свиней не годують. Сьогодні в нас субота? – Ігор кивнув. – Машина, значить, буде десь під обід. Морозиво привезуть, у стаканчиках. Його, як неділя, добре розбирають.

Не знаючи, про що ще говорити з продавчинею, Ігор заплатив за пачку «Ватри», хоча давно вже не курив без фільтру. Запхав її до кишені плаща. Туди ж таки засунув консерви. Коли вийшов із магазину, ніби побачив себе збоку: стоїть, мов дурень, серед села, у піжонському плащі, міських туфлях, непрасованих, та все одно представницьких брюках, із повидлом і галетами в руках.

Кинувши погляд у бік чайної, розгорнув пачку з печивом, згриз одну галетину. Смаку зовсім не було. Ігор ніколи не їв картону, але саме з ним готовий був порівняти щойно з’їдене. Втім, розмірковував далі, якщо мастити галети повидлом, із чаєм цілком може піти. Навіть із кількою в томаті, під кавовий напій… Розуміючи, що так довго не протягне і що про його галети з повидлом уже по обіді знатиме все село, Князевич усе одно налаштував себе харчуватись окремо.

Вірити в Гайвороні не можна нікому. Значить, і довіряти. Неписане правило вимагало: ніколи не діли хліб із тим, кому не готовий вірити. Ніколи не бери нічого з рук того, кого вважаєш… хай не ворогом, але недругом – точно.

До того ж Ігор уже вирішив для себе: більше за чотири дні його в селі нічого не затримає. Максимум – тиждень. Від нього не вимагають працювати по справі, варто лише дати підстави для її порушення. Місцеві орли, та ще за підтримки чекістів, своє діло без нього знають і зроблять.

Ігор неквапом рушив у напрямку школи.

Проїхав на велосипеді дільничний, махнув рукою. Князевич салютував у відповідь, дістав із пачки ще одну галету, захрумкотів.

У тому, що справу розпочнуть, він жодної миті не сумнівався. Тепер, відчувши трошки місцеві настрої, слідчий переконався: візит київського гостя, людини аж із міністерства, – проста формальність. Своєрідна легалізація потрібних слідчих дій, на які після його, так би мовити, інспекції органи швидше дістануть офіційне «добро». Кого і для чого почнуть зачищати – Князевич волів не думати. Все одно не мав уявлення про місцеві розклади. Його діло, як кажуть у таких випадках, теляче: провести оперативну перевірку на місці, скласти рапорт, повернутися в Київ, здобути подяку…

Або не здобути.

Замість подяки його залишать працювати там, де працював.

Відтоді він, Ігор Князевич, змушений буде поводитися дуже обережно. Узгоджувати свої дії в різних інстанціях.

І чому тільки дії? Не встиг зробити, лише подумав – негайно треба озвучити думки хоча б безпосередньому начальству, тому ж Буркову, старшому товаришеві, недурному та чуйному.

Печиво скреготнуло в зубах – чи то сам Ігор скреготнув зубами, печиво тут ні до чого.

15

Жертва

– Марія Романів – це ви?

– Я. А ви…

– Князевич, Ігор Степанович. Можна просто Ігор, навіть треба.

У класі зараз нікого не було. Він навмисне вибрав момент, аби застати молоду вчительку історії саму. До кінця уроків Князевич просто без певної мети вештався селом, намагаючись хоч трошки вивчити його і машинально вітаючись із усіма незнайомими, котрих зустрічав на вулицях. Людей у першій половині будня було небагато. Ще вдосвіта Ігор чув крізь сон і прочинену кватирку, як селяни йшли на роботу – хто в поле, хто на ферму. Іншої дороги, крім як через центральну вулицю, а отже через школу, тут не було.

З Марією Романів він запланував поговорити окремо та по змозі – докладно.

Це вона, двадцятитрирічна вчителька, робила аборт від секретаря первинної комсомольської організації села Юрія Боровчука, після чого лишилася безплідною.

Ігор по очах Марії зрозумів: вона знає, про що буде розмова. А тут, у селі, знають, що з нею сталося. Тому сидить у порожньому класі сама, тим часом як увесь колектив, за його спостереженням, зібрався в невеличкій учительській.

– Ви з Києва, з міліції, – просто сказала вчителька.

Марія намагалася ховати очі, уникаючи прямого погляду. Та Князевич усе одно помітив – вони в неї великі, зелені та сумні. Темно-русяве волосся підстрижене, кінчики ледь сягають плечей, розчесані прямо, жодного перукарського втручання. Губи пухкі, ледь торкнуті червоною помадою, брови на його смак трошки загусті, але прорідити їх – справа нескладна. І ця сукня… Вона молодій жінці зовсім не личить: знову ж таки, як на його міський, столичний смак.

– Завжди так роздивляєтеся людей? – поцікавилася вона.

– Ні. – Князевич знічено кахикнув. – Просто мені здавалося: молодим і вродливим вчителькам по селах нема чого робити. Про це он газети пишуть. А тут ви…

– Нічого дивного, сама попросилася, – легко відповіла Марія. – Рідне село все ж таки. Мені тут спокійніше. – Це прозвучало якось не надто щиро. – Хоча ви маєте рацію, в нас тут учителі довго не затримуються.

– Чому?

– Олега Микитовича запитайте, директора. Ремонт у школі зробив, кухню навіть добудували, тепер усі, хто тут працює, харчуються. Гарячий обід, готують дуже смачно, їли в нас?

– Ні, не довелося.

– Саме обід. Мама моя на кухні працює, погодуємо гостя якось. Але знаєте… Дівчата молоді, хочуть окремих кімнат. Селищна рада цього забезпечити не може. Ставить на квартири, гроші плати господарям. Та ще й живи за їхнім розпорядком. Плюс іще звикли деякі до зручностей… Знаєте, душ, ванна, туалет, як у місті. У нас село.

– Я встиг помітити. – Ігор усміхнувся.

– Так що, виходить, я придаюся по всіх статтях. Мені окреме житло не треба. Я тут народилася, виросла, всі мене знають, я всіх. Нормально, мене наше село зовсім не обтяжує. Ви сідайте, чого стоїте.

Подякувавши кивком, Князевич примостився на стілець за парту. Тепер, опинившись навпроти Марії, він ураз відчув себе учнем, школярем.

– Маріє… чи можна Маша?

– Краще Марія. У нас машами називають свиней чи корів. – У її голосі прозвучав легкий докір, тож Князевич удруге відчув себе мимоволі винуватим.

– Отже, Маріє, – чому історія? Дівчата, як я знаю, охочіше йдуть на філологію. Мова, література…

– То ви зле знаєте, Ігоре. Мене історія цікавила завжди. Хоча я тут, бачте, за все. – Вона кивнула на розкритий зошит. – Можу підміняти, як треба кого. Ось, складаю зараз план тематичних уроків. Щоправда, діти з понеділка в полі, нас теж виводять… Треба тепер скласти, потім нíколи.

– Що там у вас, цікаво?

– Вам справді цікаво? – Густі брови вчительки скочили догори. – Ось, у серпні якраз історична дата була – сто двадцять п’ять років від дня народження Франка. Шостий клас готуватиме стінну газету. У восьмому заплановано відкритий урок – сто п’ятдесят років, як народився Ілля Олександрович Ульянов, батько Володимира Ілліча Леніна. Райвно надіслало розпорядження – всім відзначити, хоча дата на літо припадала. Але ж такі дати святкують цілий рік, правда ж?

– Ви про Франка?

– Я про Ульянова. Правда ж?

– Не знаю. – Ігор постарався, щоб відповідь прозвучала щиро. – Я не з відділу народної освіти, їм там видніше.

– Так, справді, ви з іншої організації. І мої навчальні плани вас зовсім не цікавлять. – Картинно зітхнувши, Марія закрила зошит. – Що ж вас цікавить?

Князевич розумів, якої відповіді чекала від нього молода жінка. Вирішив не тягнути більше. Все одно починати треба.

– Ваші стосунки з Юрієм Боровчуком.

– Їх не було.

Вона промовила це швидко, різкувато – немов виплюнула. Зелені очі при цьому ледь примружилися, так робить кішка перед стрибком, Ігор колись бачив щось таке по телевізору, коли дивився «У світі тварин».

– Маю іншу інформацію.

– То запитуйте в того, хто вас інформує. Напевне, ця людина… чи ці люди знають більше.

– Ви писали в міліцію заяву…

– То помилка була. Я… ми її забрали. Але раз ви про це знаєте, і не тільки ви, значить, у когось справді довгі язики.

– Обставини смерті вашого комсорга так чи інакше треба з’ясувати.

– І ви гадаєте, я напоїла його отрутою? Цікаво, як я це зробила.

– Хтось уже питав вас про це?

– Для чого?! Я навчилася читати по людських очах. Тим більше – тут, у рідному селі, коли ловиш на собі з деякого часу досить красномовні погляди. – Молода жінка говорила тихо, рівним голосом, та Князевич відчував – усередині її закипає лють і вона ледь стримується від зриву. – Повторюю вам ще раз: у нас із Боровчуком не було жодних взаємин. Нормальних, я маю на увазі. Таких, які мають чоловік і жінка перед цим. Але після того, що сталося, я не планувала зробити щось йому. В мене було інше бажання – зробити щось із собою.

Чому ж не зробили, хотів запитати Ігор – йому просто закортіло прийняти виклик, відповісти так само впевнено, дати таку саму однозначну оцінку всьому, що довкола тебе.

– Навряд це вихід, – мовив уголос.

– Правильно. Жити – не вихід, померти – теж. До того часу я завжди думала: тут, довкола, все рідне й безпечне. Не думайте: раз селючка, то наївна. Навпаки, Ігоре, місто мене не спокусило. Хоч я ніде особливо в містах не була, навіть у Києві не була, можете собі уявити?

– Можу. На світі багато людей, котрі жодного разу не були в Києві.

Марія, думаючи про щось своє, пересунула зошит на край столу: трошки повозила ним по гладкій поверхні, дивлячись при цьому кудись у вікно. Нарешті знову глянула на Князевича.

– Пуста розмова.

– Ви якась… – Ігор спробував дібрати потрібне слово. – Зла. Чи сувора. Або все разом.

– Я не знаю, чи була такою раніше, – почулось у відповідь. – За собою не помічаєш. А ніхто не скаже, особливо тепер. Вас іще ніхто не питав, навіщо ви сюди приїхали? Боровчук – жертва для вас усіх? А чому ніхто не може припустити, що є ще жертви?

– Крім Боровчука? – стрепенувся Князевич. – Ану, давайте, давайте, я чогось не знаю?

– Не лише ви. Гайворон – таке місце, де всі на очах. Антон Мазур, наш сусіда, через шість хат. Дуже близький сусіда вважається. Думаєте, його батькам удалося приховати, чому й через кого він вилетів із інституту, в якому я теж навчалася?

Стоп.

Ігор не стримався, клацнув пальцями.

– Чекайте… То ви – та сама вчителька, яка впізнала Новицьку?

– Батьки Антона її не знали особисто. Але я їздила до нього в лікарню, ми ж не чужі, сусіди. Він говорив – телефонувала ця жінка. В кабінет головлікаря, підгадала, коли старі Мазури будуть десь поруч. Що говорила, що пропонувала, не знає до ладу. Чого ж Антона не вважають жертвою? Її жертвою, чому? Про себе вже не кажу… Ви думаєте, мене зваблювали, водили в кіно, поїли шампанським, обіцяли одружитися, родину, дітей, сімейне щастя? Так думають у селі. Не говорять – але думають: нагуляла дівка, злякалася, ще більший гріх зробила… Ні, якби ж то Боровчук хоч для вигляду щось пообіцяв, у чомусь признався, хай би говорив про любов, тримаючи пальці навхрест…

– Навхрест?

– Так роблять, коли брешуть, не знали? Аби ж він мене дурив, хай на годину дав відчути себе тією, яку кохають… Він діяв грубо. Сказав – я комсомолка, а він комсомольський вожак. І якщо не поступлюся, буде те саме, тільки не надто приємно. Для чого мені неприємності? Не повірила… Кому це доведеш? Нікому. Боровчук потім… після всього… зустрів мене в селі, сказав: усе знає, тепер я нікому тут не потрібна, крім нього. І зараз узагалі безпечно нам із ним щось робити… Значить, я теж не жертва?

– Я такого не говорив.

– Усе одно приїхали сюди за багато кілометрів не заради нас із Антоном Мазуром. – Дівчина рішуче взяла зошит, поклала собі в сумку, підвелася. – Не хотіла говорити з вами, та бачте, як вийшло. Думаю, ви все зрозуміли. Напевне, – Марія на мить затнулася, – мабуть, вам хочеться спитати, де я була, коли знайшли мого кривдника?

– Раз уже ви самі завели…

– Їздила в Тернопіль, до лікаря. Відпросилася та поїхала. Ночувала в подруги. Про те, що баба Галя знайшла його труп, дізналася вдень, тоді саме приїхала. Влаштовує вас?

А дівка – задерика, подумав Ігор, виходячи разом із нею з класу. Зрозуміло, життя навчило. Десь вона права, його справді цікавило, де була Марія Романів, безпосередньо зацікавлена в смерті комсомольського секретаря та відновленні справедливості.

Тільки Ігоря більше могло зацікавити не те, де молода вчителька перебувала в день, коли тіло її кривдника знайшли.

У нього враз виникло питання, що робила вона того дня, коли Юрій Боровчук зник. І заодно – коли зникла Софія Новицька, знайома Марії Романів іще з часу її навчання в інституті.

А ще Князевич вирішив при нагоді перевірити, наскільки добре ця молода вчителька історії знає такий предмет, як хімія.

16

Самогон

Принципами довелося поступитися – дільничний таки затяг до себе на обід.

– Їси тут усяку гидоту, встидаєшся, наче не рідний, – категорично відмахнувся Козуб від млявих спроб гостя відмовитися. – Щоб ти знав, є офіційне розпорядження годувати тебе у шкільній їдальні. Кухня тільки по неділях не працює. Давай сміливо, без цих ваших київських… – не знайшовши доречного слова, підсумував: – Усе, ходімо до мене, жінка чекає. Накрила вже.

Дружина дільничного виявилася привітною, та не надто говіркою жінкою. Ігор підозрював: вона або сама вирішила тримати язика на припоні при столичному гостеві, або виконувала суворий наказ чоловіка. Козуб мав усі підстави побоюватися за свою долю – все так чи інак залежатиме від результатів роботи Князевича. Втім, про роботу вони не говорили. Та, на превеликий подив Ігоря, на столі не виявилося пляшки.

– Можу налити. – Дільничний ніби прочитав його думки. – Як сам, звичайно, захочеш. У нас тут люди самі з собою не п’ють, не прийнято.

– Дякую, утримаюся.

– Я сьогодні той, при виконанні. – Козуб говорив більше стурбовано, ніж гордо: – Субота, танці в клубі. Завтра кіно, але то не так страшно. На танцях таке можуть навершити…

– Б’ються?

– Між собою – нечасто. Так, хіба який місцевий махабунда сильно вп’ється.

– Хто-хто? – не второпав Ігор. – Це прізвисько таке?

– Як? А! – зрозумів Козуб, реготнув. – То в нас так батярів кличуть. Усім батярам батяр, гірший за батяра навіть, – то є махабунда.

– Наче якесь ім’я з індійського кіно. А батяр – це хто такий?

– Ясно з тобою все. – Дільничний відкинувся на спинку стільця. – По-вашому, по-київському, то називається «хуліган». У нас тут, братику, вже років із двадцять п’ять інших злочинів, окрім мордобою, не було. Крали ще, але не свої, чужі, вираховували швидко. Це тепер наче хто наврочив.

– То ти таки вважаєш те, що сталося, злочинами? – спробував підловити його Князевич.

– Слухай, я нічого не вважаю. Хай керівництво вирішує… і ти разом із ним.

Тепер і представник закону вирішив старанно уникати цієї теми. Справді, Ігор серйозно ризикував лишитися з місцевими забобонами сам на сам.

Мовчки їли. Нарешті Козуб відсунув тарілку, знову розвалився на стільці.

– Так, значить, свої між собою рідко заходяться. Виняток – особисті стосунки. Дівку не поділили, гроші хтось комусь винен, язиком хтось про когось ляпав не те й не там. Та буває, наші батяри збираються до Величави, там теж танці по суботах. Або їхні приходять до нас. Просто так, пригод шукають, кулаки почухати.

– Ось так, ногами ходять? Майже десять кеме?

– Ну, знаєш, скаженому псові сто верст – не гак. Та й звичні тут до ходіння, якихось півтори години, розмов більше. Потім, мопеди та мотоцикли. Сідають по двоє, і вперед, по ордени. Знаєш, як ще буває? Зустрінуться наші з їхніми десь на півдорозі, шлях-то один. Що з одного боку п’яні, що з другого. Туди краще не лізти. Вони все одно потім миряться, то в нас, то в них. Банячать разом, наче не пиздилися ось тільки. Це називається – до нових зустрічей. Отак живемо, братику.

Як далі підтримувати розмову і чи треба її підтримувати взагалі, Князевич не уявляв. Отож з’їхав на щось банальне та простеньке, на теми погоди й міжнародного становища. Подякувавши та вийшовши від дільничного, зрозумів – іти особливо нема куди. За розмовами, котрі не надто наблизили його до розгадки, минав черговий повільний сільський день.

Повернувшись до себе, Ігор ліг на ліжкові просто в одязі та черевиках, не скидаючи плаща. Думок у голові не виникало зовсім. Від ситної їжі потягнуло на сон, до того ж почало збиратися на дощ, і Князевич списав свій півсонний стан саме на погоду. Заплющивши очі та пообіцявши собі покуняти яку годинку, розліпив їх, коли за вікном входив у свої права осінній вечір, а крізь прочинену кватирку чувся легенький шелест дощових крапель.

Ігор сів на ліжку. Пошукав і знайшов цигарки. Згадав при цьому – в школі курити не рекомендується.

Гори воно все вогнем!

Закурив. Коли затягувався, сплюнув на підлогу налиплі на губи тютюнинки. Забавити себе в цей момент зовсім не було чим. До того ж із голови не йшла нинішня розмова з Марією. Вона назвала себе жертвою, себе й Антона Мазура. Її зґвалтував комсомольський секретар, його – переконана комуністка.

Жертви та грішники.

Князевич знову затягнувся. Пошукав, куди б збити попіл. Розпатрав пачку з недоїденим галетним печивом, скрутив із обгортки пакуночок, щось на кшталт попільниці. Опустив голову. В кімнату вже вповзли сірі сутінки, та світло Ігор умикати не поспішав.

Отже, жертви і грішники. Це – ключ до всього, що відбувається, чи просто збіг обставин? Троє людей, котрих ніхто ніколи не притягнув би до відповідальності за скоєне, померли один по одному, з інтервалом смерть на тиждень, бо щось не так із місцевою природою – чи хтось зводить із ними особисті порахунки, прикриваючись популярною тутешньою казочкою? До смертей причетні всі, обставини загибелі всіх трьох відомі кожному мешканцю Гайворона – або один вирішив мститися за всіх у такий витончений спосіб, коли не можна чітко назвати всі смерті кримінальними злочинами. Уявити собі існування в одному, окремо взятому віддаленому місці Божої кари – чи дехто сам себе уявив Богом?

Ігореві вже не хотілося шукати відповіді. Адже виходило – він знайшов тут, у далекому селі на заході України, те, від чого вперто намагався втекти в Києві.

Абсолютно те саме, до коми, до крапки.

Та гори воно все вогнем!

Князевич кинув недопалок під ноги, просто на підлогу, на якийсь час його захопив процес розтирання недопалка передком черевика. Як злитися на кого, то хіба на самого себе, власне безсилля дорослого, тридцяти трьох років, мужчини перед необхідністю приймати й виконувати чужі рішення. Не знаючи, чим іще себе зайняти, взяв бляшанку з кільками, підкинув на долоні, міцно стиснув пальцями, рвучко замахнувся, пожбурив у стіну. Звук вийшов досить гучним, за стінкою напевне був сусіда сторож. Тільки реакції жодної. Далі стояла тиша, ніби нічого ні з ким довкола не відбувалося.

Ігор різко підвівся, обсмикнув плащ.

Сьогодні десь тут танці.


Де в Гайвороні клуб, він дізнався вдень, прогулюючись сільськими вулицями.

Логіка потребувала, щоб заклад культури розташувався в самому центрі, поруч із селищною радою, поштою, магазином, чайною та школою. Проте тут клуб розміщувався далі, треба було пройти трошки за школу, повернути праворуч і тупати не зовсім прямою, але й помірно звивистою вулицею десь із кілометр. Приміщенням будинку культури вулиця не закінчувалася, але саме воно стояло ніби в глибині, утворюючи перед входом невеличкий майданчик.

Над дверима світилась одна велика потужна лампочка. Перед входом уже зібрався народ. Стояв помірний людський гомін, його можна було, за бажання, навіть помацати. Гармидер густо замішувався на тютюновому димі, горілчаних випарах, беззлобних матюках і тихому, мов від розчавлених вошей чи тарганів, хрускоті роздушених зубами насінин.

Історію цього закладу культури Ігор уже встиг дізнатися від Рогози, той вдень зустрів Князевича на шкільному подвір’ї, ввічливо запитавши, як прогулянка та чи добре дихається на свіжому повітрі. Переїхавши в село порівняно недавно, в уже солідному віці, Віктор Григорович устиг довідатися про місце, котре стало тепер його домівкою, досить багато. Зокрема – про клуб.

Колись, за Польщі, там тримали коней. Недалеко, ясна річ, розташувався маєток власника стайні, тутешнього поміщика. Маєток спалили в жовтні тридцять дев’ятого року [4], хто – досі невідомо. Одні кажуть – нова влада так боролася зі згадками про панську Польщу, інші – «червоного півня» пустили свої ж, селяни, зводячи таким чином трошки запізні порахунки, третя версія – маєток віддали вогню родичі власника, аби нікому не дістався. На тому місці люди давно вже забудувалися. Але стайню відразу прилаштували під агітаційний пункт. Будівля виявилася просторою, і вже за кілька місяців тут почали читати лекції, крутити кіно, словом – облаштували дозвілля радянських селян. До приміщення всі звикли, тож заклад культури вирішили нікуди не переносити, просто кілька разів ремонтували та завозили якісь відповідні меблі: крім актової зали, де далі показували кіно, проводили загальні збори, урочисті вечори, читали лекції й танцювали, ліве крило колишньої стайні виділили під сільську бібліотеку.

Уваги на появу Ігоря спочатку ніхто не звертав.

Народ, переважно хлопці старшого шкільного, допризовного віку, переймався своїми, виключно приватними, цікавими тільки їм і, безперечно, глобальними справами. Час від часу хлопці віталися з новоприбулими або кидали сповнені не надто прихованого сексуального змісту репліки дівчатам-одноліткам. Ті поки теж трималися зграйками, окремо від хлопчачого гурту. Їх, на відміну від парубків, чути майже зовсім не було.

Ліворуч, біля рогу будівлі, Князевич зачепив поглядом дільничного. Козуб стояв по формі, можна сказати навіть – при параді, курив і розмовляв із високим мужчиною років тридцяти, в незвичному для села замшевому піджаку, вдягнутому на гольф. Його Ігор теж уже знав – місцевий вчитель фізкультури, потрапив до Гайворона за розподілом після інституту, згуртував серед місцевих дві команди, футбольну та волейбольну, ті вряди-годи перемагали на районних змаганнях, через що фізкультурник отримував якісь додаткові гроші до зарплати. Вгледівши Князевича, дільничний махнув рукою, кивнув, гукаючи до себе. Ігор хитнув головою, відмовляючись.

У своєму плащі почувався мов голий. Утім, переконався, що комір піднято, запхав руки глибше до кишень, перед тим затягнувши пояс, і, виставивши вперед праве плече, пройшов усередину.

Потрапивши в невеличке фойє, враз натрапив очима на зачинене віконечко з написом «Каса». Стіну поруч прикрашало відразу кілька плакатів та афіш, друкарських і рукописних. Найперше впадав у вічі прямокутник ядучо-жовтого кольору, з якого намальований, точніше перемальований з фотографії, прибалтійський актор, красунчик Івар Калниньш у формі офіцера НКВС – колишня дружина Ігоря серйозно закохалася в нього, вважаючи за ідеал чоловічої вроди, називала його буржуазним, – цілився з автомата в білий світ. По діагоналі через плакат ішла назва фільму, котрий покажуть завтра: «Личной безопасности не гарантирую». «Оце точно», – подумав Князевич, перевівши погляд на аркуш паперу в клітинку, видертий із середини зошита. На ньому від руки, великими літерами й дуже акуратним, красивим почерком написали: «Скоро – “ЗІТА І ГІТА”, Індія».

Двері праворуч вели до зали. Там чомусь не вимкнули світло, хоча горіло воно не на всю потужність. Видно, хтось просто викрутив кілька лампочок. Звідти лунала музика. Князевич не вважав себе меломаном, хоча колишня жінка тримала вдома магнітофон та постійно вмикала якусь музику. Тепер, коли вона пішла, забравши апарат із собою, усі знання Ігоря про актуальну музику обмежувалися випусками «Ранкової пошти», яку він час від часу дивився, п’ючи в неділю чай перед телевізором.

Тим не менше, музику, під яку стримано, як належить вікові та статусу, тупцяли пари, ставши в коло, він упізнав – італійська естрада. Хто саме співає – уявлення не мав, та й не цікавився, коли вже на те пішло. Здається, це Пупо, та гарантії сам собі Князевич тут дати не міг. Але поки що все відбувалося консервативно та, напевне, головне дійство не почалося – залу, звільнену від розставлених уздовж стін стільців, поки що займали, за визначенням Ігоря, сімейні пари від двадцяти п’яти до тридцяти з невеличким гаком років: ті, кому це ще не набридло, але вже не так приваблювало. На танці вони, як зрозумів Князевич, ходили радше для себе, власного заспокоєння – це своєрідний вихід у світ та зізнання самим собі: ми ще не старі.

Музика лунала не зовсім чисто та хрипкувато. Транслювалася з прямокутних побутових колонок, поставлених по обидва краї невеличкої сцени. Дроти тяглися від дебелого котушкового магнітофона. Зі свого місця Ігор не бачив марки, та підозрював – «Юпітер», не інакше. Поруч лежав невеличкий стосик бобін у коробках, за крутінням котушок стежив юнак у джинсовій куртці й невідь-чому темних окулярах.

Знадвору пролунав гучний чоловічий регіт – швидше нагадував гортанний звук, виданий якоюсь свійською твариною. Його підтримав нестрункий, проте дружній хор.

Не знаючи, що робити далі та як поводитися, Ігор повернувся назад, до оголошень. Окрім знайомих уже агітплакатів «Нет нейтронной бомбе!» та «Экономика должна быть экономной» побачив аркуш ватману, прикноплений до стіни окремо. Світло в той куток падало тьмяно.

Князевич підійшов ближче. Почерк той самий, що на оголошенні про індійське кіно, тільки літери чомусь менші, значно менші. «Український буржуазний націоналізм – лютий ворог народу» – прочитав він: так називався тематичний вечір за участі акторів Тернопільського обласного музично-драматичного театру, який мав відбутися в клубі наступної суботи. По його закінченні обіцяли вечір відпочинку – ті самі танці під магнітофон, якщо Ігор не помилявся.

Двері ліворуч теж були відчинені, хоч не так широко. Крізь отвір Князевич побачив кількох старших чоловіків, котрі мовчки примостилися довкола висунутого на середину столу та стежили за грою в шашки. Видно, це відбувався якийсь постійно діючий, вічний місцевий турнір.

Знадвору знову голосно та грубо зареготали.

Італійський співак замовк, після короткої паузи затягнув Валерій Леонтьєв:

Оглянуться кто не вправе,

Вспомнить словно сквозь сон.

Что нашёл и что оставил,

Что запомнил о-он…

Князевичу справді чомусь здалося – він лише спить. Повернувся до дверей спиною, далі не виймаючи рук із кишені. Погляд втупився в іще один аркуш ватману. На ньому нічого не було написано, просто наклеєні акуратно вирізані газетні статті й замітки.

Время мчится, словно всадник

На горячем коне.

Ігор труснув головою. Він або справді глибоко поринув у інший світ, або нарешті збагнув: саме він, цей світ, є справжньою реальністю.

«Громадській худобі – ситу зимівлю!»

Но сегодня мой избранник,

Отшумевший звонкий праздник,

Вспоминается мне.

«Тваринництво – ударний фронт молоді». «Кіно – бойовий помічний партії». «Горизонти тернопільського хокею».

На все це дивився з портрета над дверима Володимир Ілліч Ленін, по-доброму та лукаво примружуючись.

Этой ярмарки краски-и!

Разноцветные пляски-и!

Досить.

Звідси не втечеш, але треба бодай спробувати.

Рвучко розвернувшись, Ігор вийшов на вулицю, на свіже повітря, де тим часом уже почався дощ – той самий, авансом якому була дрібна ранкова мряка з неба. Краплі падали горизонтально, ніби хтось увімкнув гігантський душ. Дивно, вони виявилися не надто холодними, та й народ надворі не вельми поспішав ховатися всередину. Хіба що дівчата маленькими зграйками пурхнули під дах, лишивши хлопців із їхніми чоловічими проблемами ззовні. Князевич стояв збоку від входу, вперше за багато років розгубившись і не уявляючи собі подальших дій.

Хтось торкнув за лікоть. Ігор здригнувся, не стільки від переляку, цього не відчув – більше від несподіванки. Поруч стояв високий, коротко стрижений парубок у розстебнутому дерматиновому плащі. Під плащем – білий светр, очевидно домашнього плетіння, штани військового крою.

– Здоров.

Князевич відповів на короткий, сильний потиск руки.

– Коля.

– Ігор.

– Тобі як?

– Нічого, нормально.

– Будеш?

Глянувши туди, куди кивав новий знайомий, Ігор побачив за рогом клубу, у місці, протилежному від того, де далі мирно покурювали Козуб із фізкультурником, невеличкий чоловічий, точніше парубочий, юнацький гурт. Угледівши, що на них дивляться, хлопці заклично замахали руками. Шосте чуття підказувало Князевичу, що саме там відбувається, – і йому не хотілось опиратися.

– Дембель. – Стрижений тицьнув себе пальцем у груди. – Проставуха. Хай живе ве-де-ве!

Сказавши так, він зняв із голови одного з парубків берет – ознаку належності до повітряно-десантних військ, натягнув на себе.

– Поносив – давай назад. Заслужи.

– Його в десант не візьмуть ні хуя! – почулося з темряви. – В нього плоскостопіє!

– Тут нікого з вас не візьмуть. – Дембель Коля випнув груди. – Це елітні війська, бля. Дайте людині, батяри!

Лише наблизившись до гурту впритул, Ігор побачив на землі трилітрову банку. Компанія оточила її, один тут же підхопив – вона вже була спорожнена десь на чверть. Інший тицьнув алюмінієвий кухоль, почулося: «Акуратно!», самогон із банки перелився в машинально підставлену Князевичем тару.

У ніс шибнув міцний запах – та, яку пили вчора за обідом у голови, так різко не тхнула.

– Давай, братику! За ВДВ!

Гори воно вогнем!

Міцно зажмурившись, Ігор махом перехилив самогон.

Іскри з очей посипалися практично відразу, дух забило, середину обпекло лютим вогнем. Він почав ловити ротом повітря, як то робить викинута на берег риба.

Чиїсь дужі руки взяли його ззаду за плечі, нахилили – ніс уперся в чиюсь дбайливо підставлену кудлату голову, Ігор мимоволі вдихнув терпкий кислий запах немитого волосся. Ще кілька вдихів та видихів – земля гойднулася востаннє, в очах просвітліло, незважаючи на довколишню темряву.

– Пішло? – В запитанні Колі чулися нотки співчуття.

– Як діти до школи. – Ігор гикнув. – Рівно. Строєм.

– На.

Перед носом опинилася запалена цигарка. Взявши її двома пальцями, Князевич глибоко затягся, потім іще раз і тільки тоді відчув дивний, зовсім не звичний тютюновий запах. Не стримався, понюхав: солодкий, схожий на трав’яний чай, бабуся заварювала в дитинстві, іноді ці пахощі поверталися. А ще…

– Воно, – задоволено кивнув Коля, обережно забираючи в Ігоря «косяк», аби й собі обережно затягнутися, передати далі по колу. – Файно в нас у Гайвороні, нє?

Голова вже не гуділа. Тіло не швидко, але впевнено охоплювала знайома легкість. Дурні думки вилітали разом із ароматним конопляним димом.

– Бери.

Хто запропонував – Князевич уже не фіксував. Просто взяв кухля, випив, тепер не кривлячись. Пошукав очима, кому б віддати. Йому простягли такий самий кухоль, тільки рідина пахнула чистою водою. Ігор жадібно випив. На смак вода виявилася холодною, враз зціпило зуби, ледь солодкуватою, словом – дуже смачною. Пошукав довкола поглядом, який ще не розпливався, та до того йшло: воду черпали з відра, приставленого до стіни.

– Он там криниця. – Коля-дембель кивнув кудись у темряву.

– Не отруїшся, – додав хтось іззаду.

Спочатку Князевич пропустив репліку повз вуха – надто добре раптом йому стало, щоб забивати голову такою дурнею. Стрельнуло, коли випив по третьому колу: до горла враз підступила нудота, він відтрутив від себе кухля з водою, рвучко кинувся далі, вглиб темряви, насилу втримався від падіння, зловивши рукою стіну клубу.

Його тут же вивернуло. В очах знову заряхтіло.

Скільки так стояв і як віддихався, Ігор не пам’ятав. Просто короткий фрагмент випав із пам’яті, коли притомність повернулася, знову побачив себе в знайомому вже парубочому колі.

– Поригав, нормально все, – заспокоїв чийсь голос, скоріш за все – дембеля Колі. – Видихни, то незвичка. Тепер добре піде, нічо, тримай.

Пучки пальців знову стиснули цигарку. Не думаючи вже про наслідки, навіть бажаючи для себе чогось незворотного, Князевич затягнувся. Віддав назад, замість того отримав кухля.

Самогон. Він ніколи не скінчиться.

Нехай увесь світ почекає.

Падав дощ. Великі, зовсім не холодні краплі вільно потрапляли за комір плаща. Людські постаті, такі різні, поступово злилися в одну. Ігор уже нікого не розрізняв.

Простягнули кухоль з водою. Випив, тепер уже нічого не боячись.

Знову самогон.

Він уже схожий на воду, зовсім не стає в горлі, рятівне тепло всередині, рятівне безумство, рятівна байдужість до всього.

На якийсь момент Ігор випав із довкілля. Коли знову усвідомив себе під дощем біля клубу, точніше – за клубом, побачив нових знайомих, котрі стали в коло. Обхопивши один одного руками за плечі, хлопці міцно зчепилися в парубоцьких обіймах. Нагнуті голови впиралися одна в одну, торкаючись лобами. Парубки співали, погойдуючись у такт пісні та виводячи не надто чистими, зате лункими, відспіваними голосами ніколи раніше не чуте Князевичем:

Чорноморець, матінко, чорномо-орець,

Вивів мене, босую, на моро-озець.

Навіть не знаючи слів, Ігор спробував підтягнути – вийшло швидше підвивання:

Дурна була, матінко, послуха-ла,

Сіла з чорноморчиком, поїха-ала…

Голоси кудись зникли. Невагома темрява.

Дощ.

Уривки.

Слизька мокра земля під ногами. Довкола вже ніхто нічого не говорить. А може, він сам нічого й нікого не чує.

Земля втекла з-під ніг. Чи світ став дибки, чи він сам перекинувся, послизнувшись на мокрому. Болю від падіння не відчув, лише наштовхнувся плечем на вологу землю. Спробував обіпертися руками, підвестися. Бруд, багнюка – земля знову вислизнула, Ігор завалився на спину. Тепер дощ лив йому на обличчя, перед собою бачив лише темне небо. Може, нічого не бачив, це темрява в розплющених очах.

Краплі не тверезили, та якось приводили до тями. Нарешті Князевич усвідомив себе в грязюці посеред темної сільської вулиці, п’яним до незвично дикого для себе стану. Сорому не відчував, радше його охопила злість на себе: валяється й не може підвестися. Чергова спроба ні до чого не привела – лише перевернувся зі спини на бік, одразу – на живіт.

Твою мать…

Чи це йому здалося, чи він справді вилаявся вголос.

– Господи, хто це тут?

Ні, не здалося. Його навіть почули. Хтось проходив поруч.

Жінка. Ось тінь схилилася над ним.

– Ну це ж треба так, матір Божа! Самі встанете?

Голос знайомий. Тільки де чув, у якому житті…

– Я… де?

– Ой, Боже ти мій милий… Зараз, почекайте. Тримайтеся. Отак, добре. Я поряд живу, кілька кроків. Обережніше треба, Ігоре Степановичу.

Вона його знає.

Значить, він її теж. У голові клацнуло, враз випливло з каламутних глибин – Марія.

Свідомість згасла.

17

Перевтілення

Спочатку Ігор не зрозумів, де він є.

Притомність поверталася обережними кроками: так переходять бурхливу річку, ступаючи по вузенькій кладці без перил, або рухаються тонким льодом, уважно дослухаючись до хрускоту під ногами. Отже, насамперед Князевич, не розплющуючи очей, пробився крізь каламуть і зрозумів – він не в себе вдома, не в Києві, не в квартирі на Солом’янці, на звичному дивані. Під ним зараз теж був диван – але пахло не квартирою: Ігор, навіть нечасто буваючи по селах, розумів, як пахнуть хати. Саме запахи наблизили відповідь на друге питання: у кімнатці при школі, де він спав учора, нічим, окрім старого лінолеуму, гостро не відгонило. До того ж там койка з панцирною сіткою, тут – канапа, тверда й досить зручна.

Рвучко скинувши з себе важку вибиту ковдру, Ігор сів – та відразу ж зі стогоном завалився назад. Тупий біль пронизав голову, кімната гойднулася, здалося навіть – вона стала дибки. Полежавши на спині та спробувавши хоч якось прийти до тями, Князевич підвівся, тепер уже обережніше. Біль нікуди не зник, до нього додалося відчуття гидотної сухості в роті. Палило так, що Ігор навіть почав задихатися. Довелося роззявити широко рота й ловити ним повітря. Кілька глибоких вдихів – він закашлявся.

– Прокинулися?

Вікна забрані завісами, ранкове світло до середини проникало не сильно. Марію Романів упізнав з голосу, роздивитися молоду жінку в дверях не дозволяв півморок, та ще й очі широко не відкривалися – голова від цього боліла сильніше.

– Як спалося?

– А як… – Князевич не знаходив потрібних слів, хоча напевне мусив щось сказати. – Ви…

– Довести вас до школи я не змогла. – Марія говорила спокійно, наче маруда з п’яними, до того ж малознайомими чоловіками входила до її щоденних обов’язків. – Саме поверталася від сусідки.

– На танці я ходив, – видушив із себе Ігор, дивлячись просто перед собою та спираючись руками об край канапи.

– Потанцювали? – В запитанні – жодної іронії, але й жодного осуду чи співчуття.

– З місцевими познайомився.

– Обережніше треба.

– Вибачте.

– Нічого. З ким не буває. У нас тут до таких танців ставляться нормально, звична справа.

– Пробачте, – повторив Князевич. – Я, мабуть, піду.

– Куди, цікаво?

– До себе… До школи тобто…

– І як ви підете? Ви хоч бачили свій одяг? Чого це я – звісно, не бачили. Хочете чи не хочете, але все довелося замочити. Плаща шкода, може не відіпратися.

Лише тепер Ігор зрозумів: сидить у самих трусах, смугастих, до середини стегна, та сірій майці. Поворушив пальцями на ногах: шкарпетки, спав у них. Потягнув на себе ковдру, спочатку накинув на плечі, враз передумав – швидко прикрив нижню частину тіла.

– Штани – теж?

– Штани, плащ, навіть джемпер.

– А його…

– Коли ми з мамою вас роздягали, ви почали блювати. Загидили так, що, боюся, не скоро відкисне.

Князевич затулив долонею очі.

– Чорт. Мабуть, ви не повірите, Маріє, але мені соромно.

– Чого ж, повірю. Тільки відразу домовимося: ви доросла людина, я теж не маленька: я вас не виховую, ви публічно не каєтеся. Усе цілком природно, нікого ви тут не злякали й не здивували.

– Мама…

– Що мама? У нас люди не лишають інших валятися в багнюці під дощем, навіть якщо людина незнайома й нетвереза. До того ж вчора, коли ми говорили, мені здалося – вас щось мучить. Ви не знаходили собі місця в нас, так?

– Бачте, знайшов. – Князевич забрав руку. – Перед мамою тим більше незручно. Старша жінка. Я перепрошую, де…

– Захочете – перепросите. Тільки вони з татом рано до церкви пішли. Неділя сьогодні, свято.

– Та церква, що у Величаві?

– Ближче нема.

– Ви чому не пішли?

– Комсомолка, вчителька. – Марія помовчала. – Ловити на собі цікаві погляди я можу й не ходячи до служби. Ви себе як чуєте?

– Раз ви тут усе знаєте та до всього звичні, напевне, розумієте мій стан.

– Можу запропонувати води, молока. Свіже молоко, воно для шлунка добре. Тільки… Вам, Ігоре, в такому стані краще до баби Галі. Це наша місцева… ну, як би вам так пояснити, аби не налякати… Агітатори називають таких відьмами.

Князевич порився в шухлядах пам’яті. Щось пов’язане з якоюсь бабою Галею він запланував собі зробити, лише ніяк не міг згадати… Стоп: Галина Дорош! Точно, Дорош Галина Таназіївна. Жінка, котра знайшла в лісовому урочищі тіло Юрія Боровчука.

Маріїного кривдника.

– Чому відьмами?

– А ви не знаєте? Є інше визначення її заняттям – цілительство. Народна медицина, займається травами, ягодами, грибами, лікує замовляннями, знімає пристріти. Хіба в Києві нема таких жінок?

– Мабуть, є. Ви в це вірите?

– Люди вірять, – відказала Марія. – Не про мене мова, я тут узагалі ні до чого.

– Гаразд, чому ж мені треба зараз саме до неї?

– Бо до нашої баби Галі жінки возять своїх чоловіків і синів не лише з сусідніх сіл. Беріть вище: з району, навіть із Тернополя доїжджали. Якщо застосовувати медичну термінологію, то вона може зняти похмільний синдром. Привести до тями як мінімум.

– А є ще максимум?

– Лікування алкоголізму.

– І це лікується?

– Принаймні краще та швидше, ніж в отих закладах, як вони – лікувально-трудові профілакторії?

– ЛТП, – підтвердив Князевич, чомусь додав: – Туди часто направляють через суд, за вироком.

– Пити й напиватися в нашій країні – не кримінальний злочин, – відрубала Марія, чим дуже здивувала Ігоря: нечасто почуєш такі судження від жінки, до того ж молодої й освіченої. Як правило, переважна більшість жіноцтва, включно з його колишньою дружиною, ставиться різко негативно навіть до випитої поза робочим часом або у законний вихідний пляшки пива.

– А що злочин?

– Ви в міліції працюєте. Вам краще знати, – сказала вона, та все ж таки не змогла зупинитися: – Якби пияцтво лишилося тим єдиним видом злочину, що в нас коїться, тоді я згодна: хай судять. Та лікують за вироком. У нас є за що судити й карати.

Попри все ще тяжкий стан Князевич відчув – розмова поволі набуває небезпечного звучання. Тож поспішив змінити тему:

– Та ваша баба Галя – не прожене мене?

– Чому вона має вас прогнати?

– Не знаю. – Він знизав плечима. – Прийшла людина, чужа…

– Вона не боїться чужих. Кажу ж вам – до неї багато ходять та їздять, у тому числі нетутешні. Так що йдіть сміливо. Якщо, звісно, не маєте іншого способу привести себе до тями.

– Є ще якийсь спосіб?

– Хоч до Василівни, на пиво.

– Чайну? Може, там чай є? – Ігор спробував пожартувати, тут же зрозумівши – невдало, йому самому було не до гумору.

– Повірите – ніколи там не була, – легко відповіла Марія, їй самій напевне сподобалося його бажання зійти зі слизького. – У нас у хаті, до речі, пити якось так не прийнято. Тобто тато може, там, на свято чи з гостями…Та до Василівни не завертає, каже, йому там нудно, з пиворізами. Ну, й ось так до хати його ще не приносили жодного разу.

– Камінець у мій город?

– Навіть не подумала про вас, Ігоре. Це особливий випадок. Можна сказати – нещасний. Правда, горілка в хаті все одно є. Теж, до речі, випробуваний спосіб. Налити вам?

Організм потребував негайного втручання ззовні. Головний біль повільно й упевнено перетікав на все тіло. Князевичу було страшенно соромно перед молодою вчителькою. Це відчуття перетягувало сором перед самим собою: він завжди виникав у Ігоря через визнання власної слабкості перед наслідками бурхливо проведеного вечора. Та слабкість усе одно перемагала силу й долала пекучий сором. Опустивши очі, мужчина кивнув. Марія відреагувала на диво спокійно, бо сама запропонувала, – вийшла, швидко повернулася з пляшкою з-під мінеральної води і стограмовим гранчаком, налила його повний, простягнула Ігореві. Йому дуже хотілося попросити молоду жінку відвернутися, та забракло снаги: зрештою, всю його ганьбу, весь рівень його падіння Марія на власні очі бачила досить, отож ховатися сенсу нема.

Заплющив очі.

Випив.

Закашлявся – обпекло горло. Відразу перехопило дух, шлунок відреагував спазмом, довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб випите не повернулося назад. Ігор почувався готовим до спроби самогубства, якщо просто тут і зараз знову почне блювати.

Обійшлося. Світ гойднувся, та біль поволі почав відпускати. Марія стояла навпроти і дивилася на нього, схрестивши руки на грудях.

– Дякую, – вичавив із себе Князевич. – Тільки мені все одно, я так розумію, до баби Галі треба. Це – аби дійти, розумієте?

Молода жінка мовчки кивнула.

– Як я піду, не знаєте? Без штанів…

– Справді. – Марія ніби лише тепер зрозуміла, що її випадковий гість не має чистого й сухого одягу. – То нічого, ми вирішимо. Ви, Богу дякувати, нічого особливого.

– В смислі?

– Не леґінь, не людина-гора, не курдупель. – Тепер вона всміхалася щиро. – Стандартний зріст, середній розмір. Будьте тут, я зараз.

Вона пішла, лишивши пляшку на столі – чи навмисне, чи просто не надала цьому значення. Князевич відчув непереборне бажання продовжити «лікування», та, зціпивши зуби, стукнув себе кулаком по лобі. Досить, так можна далеко зайти, товаришу капітане! Для чогось полічив подумки до ста, потім – іще до ста. Господиня повернулася.

– Ось. Татові штани, сорочка, вона прана. На вас має налізти.

Кинувши це все поруч із гостем на канапу, Марія вийшла, цього разу прихопивши пляшку з собою: чи то навмисне, чи просто машинально.

Сірі мішкуваті штани з теплою підкладкою виявилися трошки заширокі в поясі. Проте в Ігоревих брюках лишився ремінь, отож він не переживав. Синя картата сорочка, навпаки, ледь тиснула в плечах, але, враховуючи обставини, то не виглядало аж такою значною проблемою. Заправивши її, Князевич вийшов із кімнати, притримуючи штани. Марія глянула, оцінила.

– Годиться. Черевики ваші, правда, я теж помила, мокрі всередині. Є татові чоботи, розмір у вас наче один.

Кирзові чоботи, видані гостеві, виявилися на розмір більшими. Вирішили просто: Марія принесла шкарпетки домашнього плетіння, Ігор натягнув їх поверх своїх, тепер взуття трималося. На довершення образу він отримав легку зелену брезентову куртку і повстяного картуза. У кімнаті, яку Марія назвала парадовою, стояло трюмо, але пройти туди узутим Князевич не наважився – бачив, як господиня заходить туди, скинувши навіть капці. Тож він не міг роздивитися себе на повний зріст та оцінити власне перевтілення. Ігореві здалося: він прокинувся людиною, котра тепер практично не відрізняється від решти гайворонців, злилася з ними, зрослася повністю.

– Далеко йти? Де та ваша баба Галя живе?

– У нас тут усе недалеко.

– Зрозумів уже. Мабуть, краще, як хтось проведе.

– На мене натякаєте? Хай так, – легко погодилася Марія. – Раз уже взялася вас опікати й сама порадила, мушу завести куди слід.

– У такому разі пропоную йти через магазин.

– Ми повз нього й так пройдемо.

– Ви не зрозуміли – зайдемо в магазин. Я вас морозивом пригощу. Казали, морозиво десь повинні були завезти.

– А, ви про це… Хотіла відмовитися – але давайте. Коли ще київський гість запросить на морозиво…

18

Відьма

Продавчиня Тонька видала два паперові стаканчики з морозивом і дві пласкі, закруглені з однієї сторони дерев’яні палички. Один зі стаканчиків виявився приплюснутим по боках.

Ляснувши себе по кишенях, Ігор раптом згадав – на ньому чужий одяг, а свій гаманець він узагалі залишив десь у внутрішній кишені плаща. Тож доля його поки невідома, Марія могла замочити гроші в ночвах заразом. Вчителька, тут же зорієнтувавшись у ситуації, мовчки простягнула Антоніні монетку в двадцять п’ять копійок, отримала п’ять здачі, мовила супутникові:

– Пригощайте даму.

Повністю роздушений Князевич незграбно простягнув їй стаканчик, причому – той самий, прим’ятий, миттю зрозумів помилку, фактично видер його з Маріїної руки, так само незграбно тицьнув інший.

– Дякую. У нас, до речі, дітлашня міняє на морозиво яйці. Дешевше виходить, на копійку.

– Чому? – не второпав Князевич.

– Яйці приймаються від населення по три копійки за штуку. Морозиво коштує десять, – терпляче пояснила Марія. – Але його можна обміняти на три яйця, тобто на дев’ять копійок, якщо переводити в гроші. Все одно воно потім якось окупається.

– Яєць у мене нема, – бовкнув Ігор, аби хоч якось вийти з теми. – Тепер з мене ресторан, – вичавив він із себе.

– Ми тут не маємо. Але ловлю на слові.

Відклеївши від поверхні паперовий кружечок та відкривши собі доступ до морозива, Марія відколупнула ласощів заокругленим боком палички, відправила до рота.

– Ходімо?

…Поки йшли, їли мовчки. Вчителька думала про щось своє, Князевич, аби хоч якось відволіктися від похмілля, котре далі тримало в лещатах, намагався продумати лінію розмови з Галиною Дорош. Рухалися вони неквапом, тож коли нарешті дісталися околиці, хати баби Галі, свої стаканчики спорожнили майже одночасно. Ігор хотів викинути просто під ноги, та Марія взяла зіжмакану вологу картонку в нього з руки, опустила до кишені свого болонієвого плащика.

– На гній або в грубу, – пояснила коротко, штовхнула хвіртку.

Або господиня побачила їх у вікно, або просто вийшла з хати у своїх справах саме в цей момент – так чи інакше, вона зустріла гостей на порозі. Марія поспішила привітатися, та Ігор відразу помітив: Галина Дорош, міцна як на свої роки й зовсім без звичної для таких людей сивини в не покритому хусткою волоссі, дивиться просто на нього, тримаючись при цьому прямо.

– До вас ось тут привела, Таназіївно…

– Бачу, – перервала Марію баба Галя. – Сам мусив прийти. Давно чекаю.

– Мене? – перепитав Ігор.

– Окрім тебе, по мою душу сюди ніхто більше не приїхав.

– Чому ж відразу по душу?

– Проходь до хати. – Господиня проігнорувала запитання. – Маріє, не чекай його, йди додому. Тепер я з ним говоритиму.

Молода жінка кивнула та слухняно повернулася, збираючись іти назад.

– Ще побачимося, – промимрив Князевич, аби не виглядати зовсім бовваном.

– Куди дінемось, аякже ж, – відповіла та, не обертаючись.

Відчуваючи себе тепер у повній та абсолютній владі не лише Галини Дорош, а й, за великим рахунком, усього Гайворона, Ігор мовчки і покірно рушив до хати.

Відразу потрапив у полон запахів. Князевич ніколи б не зміг сказати напевне, з чого складається ця суміш пахощів, і, якби потім хто в нього запитав, відказав перше, що зайшло в голову: пахне сухим лісом. Зупинившись посеред передпокою, Ігор не знав, чи треба йому йти далі. Позад себе почув суворе:

– Сядь поки тут. Не йди з цим до хати.

– З чим? – не зрозумів Князевич.

– Сам знаєш. А мені навіть думати довго не треба, такий випал від тебе. – Стара помахала перед своїм лицем правицею, ніби розганяючи дим чи зграю мошви. – Сідай, зараз почнемо приходити до тями. Без цього розмови не буде.

– А хіба буде якась розмова?

– Не дуркуй, чоловіче. Ваші вже зі мною не раз говорили. Нового нічого не почуєш, але тобі все одно баби Галі по службі треба. Сядь уже, скільки разів казати!

Це вже звучало, мов справжній наказ, і Князевич опустився на міцно збитий грубий ослін біля стіни. Ранкові «ліки» вже поволі переставали діяти, тож справді треба було щось робити. Зняв картуза, не знаючи, куди діти, примостив скраю столу.

Стара тим часом почала дивні та водночас прості приготування. Спочатку винесла з хати баночку з-під майонезу, наполовину наповнену якимось порошком непевного кольору. Затим поставила поруч півлітровий слоїк, третину займала сірувато-коричнева рідина. Нарешті, поставила поруч літрову банку, закриту капроновою кишкою. Її відкрила першою, сіни наповнилися різким і знайомим уже запахом міцного самогону.

– Довго з тобою баблятися часу в мене нема, – пояснила баба Галя, хоча від цього Ігореві дійство зрозуміліше не стало. – Спробую дати тобі ладу швидко. Боляче буде, потерпи. Зате людиною звідси підеш. Думати хоч зможеш, тобі зараз ох як мізки потрібні!

Зачерпнувши чайною ложечкою з маленької баночки, стара мовчки піднесла порошок йому до лиця.

Пахнуло чимось, схожим на сухі гриби.

Ігор слухняно, мов дитина в лікаря на прийомі, ковтнув порошок, скривився – він виявився гірким.

Поки він морщився, баба Галя обережно, тоненькою цівкою, перелила відвару з півлітрового слоїка у велику столову ложку. Ігор покірно ковтнув і це, від чого очі полізли на лоба: рідина виявилася навіть гіркішою за дивний порошок, причому ще огиднішою на смак. Не бувши в змозі поворушити зв’язаним гіркотою язиком, Князевич лиш помукав, даючи зрозуміти – хоче води. Замість того стара влила в склянку горілки, небагато, грамів із п’ятдесят, мов медичну дозу.

Це Ігор ковтнув, не опираючись. Легше не стало, гіркота нікуди не щезла, та все ж таки певний ефект міцна рідина справила – на короткий час стало легше.

– Сиди, – суворо наказала стара, вийшла з сіней, швидко повернулася з порожнім цинковим відром, поставила перед Князевичем.

– Це для чого?

– Будь тут, не вставай. Сам розберешся, не маленький.

Із цими словами баба Галя труснула головою, закидаючи пасма розпущеного волосся, чорного, мов вороняче крило, за спину, потім узяла зі столу хустку, накрила нею голову. Перехрестившись на ікону в кутку – Ігор тільки тепер побачив її, – стара зникла в покої, міцно причинивши за собою оббиті дерматином двері.

Спочатку не відбувалося нічого.

Князевич, слухняно сидячи на ослоні, не тямив, що мусить бути та чого домагалася баба Галя своїми порошками й відварами. Хвилин за двадцять сидіти набридло, до того ж самогонка навіть у такий невеликій кількості знову почала діяти, спонукаючи до активних рухів. Ігор підвівся, пройшовся, міряючи приміщення сягнистими кроками – йому раптом чомусь закортіло дізнатися, скільки тут метрів. Наблизився до кута з іконою, воліючи роздивитися.

Шлунок стисло раптово.

Наче хто затопив у живіт міцним сталевим кулаком, згинаючи навпіл.

Йому здалося – дихання зупинилося, враз запалало обличчя, серце рвонулося з грудей, рука мимоволі мацнула зліва, аби не вискочило й не покотилося по підлозі. Все, що було всередині, ринуло на поверхню, Ігор затиснув рукою рота, стрибком опинився біля відра, впав навколішки, забрав руку.

Його вивертало довго. Здавалося – цілу вічність, усе життя пробігло перед очима, зупинився час. Світ закрутився, пульс бився мов скажений, пашіло обличчя, кінчик носа при цьому чомусь лишався холодним і мокрим, мов у собаки. З кожним спазмом лоб вкривався рясним холодним потом, солоні краплі текли по щоках, змішуючись зі слізьми.

Нарешті блювотні позиви зникли. Знесилений, Князевич відповз від відра, став рачки. Тяжко дихаючи, дістався рятівної табуретки. Тримаючись за неї, підвівся, потім сів. Зігнувся радше за інерцією – шлунок, на диво, вже не болів. Зір далі лишався без фокуса. Та навіть цього туману вистачило, щоб зачепити перебігливим поглядом відкорковану банку з самогоном.

Спогад викликав нові спазми. Тепер усе тривало швидше, вже не так боляче. Минуло досить скоро, Ігор витер мокрий лоб. Дихання увійшло в норму, серце поволі припиняло гучно калатати, зір ставав чіткішим. Світ довкола набував своїх звичних барв та обрисів.

Стара, мов чуючи – чого там, напевне знаючи, коли треба з’явитися, вийшла до нього, вже перевдягнувши старий халат на новий, у широких рубцях. Мовчки забрала відро, вийшла з ним на двір, тоді повернулася, так само мовчки прибрала зі столу слоїки. Знову зачепившись поглядом за банку з горілкою, Ігор відчув черговий спазм. Але тепер обійшлося, втримався, вичавив, ловлячи себе на тому, як туго повертається язик, гальмуючи мову:

– Це… це що було таке?

– Чабрець, – відповіла баба Галя. – Настій вчорашній, добу постояв. Тому міцний, добрячий. Це, – піднесла банку з порошком, – гнойовик, гриб такий. Прожарений, перемелений, просушений. Усе це саме по собі від перепою допомагає. Але я дала тобі все відразу, для більшого ефекту. Не бійся, зараз стане краще.

Заперечувати, уточнювати, просто щось обговорювати Князевич не мав сили. Тіло досі почувалося невагомим та м’яким, підвестися не ставало снаги. Біль поволі розтискав голову, самого ніби хилитало на лагідних морських хвилях.

Повернувшись уже з порожніми руками, стара зайшла йому за спину, поклала руки на плечі. Ігор не бачив, але відчував і розумів: зараз Галина Дорош робить довкола його черепа якісь паси руками. Зосередившись на тому, щоб остаточно нормалізувати дихання, зловив себе на думці, що відчуває легкі електричні струмені, виниклі по боках та над маківкою.

Диво. Неймовірно. Нереально.


Біль послабшав і остаточно зник, мов змитий водою з підлоги бруд.

Настало полегшення, серце забилося у звичному ритмі, лице вже не палало.

– Ось так, – мовила нарешті стара, явно задоволена собою. – Тепер житимеш. Тільки тебе все одно щось мордує, чоловіче. Цю муку я не зніму.

Вона знову залишила його, та невдовзі повернулася, простягнула квітчастого, повитого парою кухля. Ігор вдихнув міцний трав’яний аромат. Пригубив, ковтнув. Напій виявився не гарячим, гіркота зникла, у шлунок полилося приємне відсвіжне тепло.

– Будемо тут чи підемо до хати? – запитала стара.

– Будемо – що?

– Говорити. Ти ж для цього прийшов.

– Як є про що – поговорімо. Мені все одно де. – Князевич зробив іще один великий ковток, відчуваючи – не тягне вже не лише випити, а й навіть закурити.

– Мене вже питали про комсомольця. Де я його знайшла, чи вже був мертвий, таку іншу дурню.

– Чому дурню?

– Бо я, чоловіче, до Юрка Боровчука ніколи не мала жодного діла. Він до мене – так, мав. Як зайшов у свій комсомол, усе ходив сюди, намагався виховувати. Стару бабу виховував, зовсім розуму нема. У газету навіть писав про мене, не раз.

– Вам це дошкуляло?

– Боровчуків у селі не люблять. Я тут народилася, тут і помру. Можете вірити, не брешу. Лихі вони люди.

– Прямо так і лихі?

– Його батько, Юрків, писав доноси на мого чоловіка. – Галина Дорош говорила про це спокійно, без надриву, лише доводячи до Ігоря певний набір фактів. – Приїхав за ним Лизгунов, він тоді працював у тій, енкаведе…

– Коли це було? – уточнив Князевич.

– Та ось одинадцять років як.

– Тоді вже не було НКВД, давно не було.

– А мені хоч як ти його називай – усе одно енкаведе.

– Вашого чоловіка судили? За що?

– Це ти запитай при нагоді в Юркового батька. Правда, говорити він нині ні з ким не хоче. Довелося повірити, що це йому за гріхи.

Князевич допив відвар, поставив кухля на стіл, замислено пожував губами.

– Усе ж таки за гріхи… Чому тут, у селі, ніхто не говорить про щось інше? Галино Таназіївно, ані ви, ані хто інший не переконає мене, – він тицьнув пальцем себе в груди, – що є якась чарівна вода, здатна залежно від обставин перетворюватися з живої на мертву.

– Ось чому я злякалася, чоловіче, коли знайшла мертвого Юрка в лісі.

– Злякалися?

– Так, мені стало страшно. Спочатку Лизгунов, рідкісна падлюка. Тоді – малий Боровчук, падлюка не менша. Міг би вирости навіть у більшу.

– Так про мерців хіба кажуть?

– Кожен заслуговує на ті слова після смерті, яких не міг почути про себе при житті. – Стара зітхнула. – Аби ці померлі були просто собі людьми, я б так не тривожилася. Тепер же сюди, до нас, узялися вчащати такі, як оце ти.

– Чим я поганий? – здивувався Ігор.

– Тебе я відчула, – мовила баба Галя. – Ти якраз не поганий, не лихий, просто слуга.

– Це що означає?

– Робиш, що велять. Таких людей менше, хоч хто б що казав. Але чомусь такі люди все визначають.

– Що – все, Галино Таназіївно?

– Все. – Стара окреслила перед собою в повітрі невидиме коло. – Кому як жити, з ким жити, що думати. Про що говорити можна вголос, а про що навіть думати зась. Мій чоловік уже нікому нічого злого зробити не міг. Донос на нього Боровчук написав просто так, аби похвалили…

– Хто?

– Влада. Лизгунов зліпив справу так само, щоб мати похвалу перед пенсією. Те, що мого чоловіка не погнали знов у Сибір, а прирекли померти в дурдомі від уколів, – теж воля влади. Етапу він би не витримав, помер би дорогою. Тут протримався довше, виходить – вони ні в чому не винуваті.

– Хто, Галино Таназіївно?

– Ти краще за мене знаєш це, чоловіче. Вони пишуть доноси, заяви, судять, читають вироки, карають, милують. Вони не вірять у Бога, бо самі хочуть бути богами. Або ближче до Бога. Хочуть бути на іконах, як вожді. Хіба не так?

Ранок іще не перейшов полудень. Але вдруге за цей ранок Ігор Князевич відчув, як легко тут, у Гайвороні, ступити на слизьке, починаючи розмову мало не будь із ким. Він уже кілька днів поспіль здобував небезпечні знання про думки та погляди звичайних нібито людей.

Саме ці погляди підштовхували Ігоря до висновку, який він сам собі не квапився озвучувати.

– Я не хочу бути Богом, коли вже на те зайшло. Я взагалі з Богом не дуже-то…

– Дурного не мели, – піднесла голос стара. – Не гніви, не встиг іще. Тебе я відчуваю, за тобою зла нема. Але поїдеш ти – пришлють іншого. Доти в нас був спокій, смерті цей спокій порушили. Знаєш, що треба зробити?

– Для чого?

– Щоб повернути спокій до нас. Змиритися треба. Визнати вищу силу, що стоїть над усіма. Покаятися. Подумати. Навіть не віруєш – зрозумій: кара за гріхи однакова для всіх, визнаєш ти Бога для себе чи ні. Тільки так можна зберегти себе. Вберегти і зберегти.

Розмова явно заходила в коло.

Князевич неквапом підвівся, взяв картуза, старанно натягнув його на голову, поправив, примощуючи зручніше.

– Більше нічого не хочете мені сказати, Галино Таназіївно?

– Пощо? Сказала навіть більше, ніж знала. Тобі говорила, інші й того не чули від мене. Вони б не зрозуміли, ті інші.

– Що ж я, по-вашому, повинен зрозуміти?

– То поки подумай. Усе саме прийде. Не прийде – я в тобі помилилася. І тримайся поки далі від горівки. Тут тобі треба мати ясну голову.

– Корисна порада, дякую.

– І не пащекуй. – Баба Галя теж підвелася. – Одне ще скажу. Ніхто не підтвердить, та й мені можеш не вірити. Словом, той Лизгунов приходив до мене, як чоловіка забрали. Приїхав ніби допитати, я все пам’ятаю як нині, не так багато й часу минуло, якихось одинадцять років… Так Лизгунов говорив: проведеш, Галино, до того вашого таємного джерела, розкажеш усе – чоловік повернеться додому, доживе тут.

Ігор замислено потер перенісся.

– Лизгунов шукав джерело Святої Варвари?

– Не саме місце. До джерела багато хто з місцевих знав дорогу тоді, та й тепер люди знають. Ні, він утовк собі в голову: я здатна так зробити, аби жива вода не перетворилася на мертву, коли він її питиме.

Нічого собі.

– Ви… ви справді це можете?

– Не забувайте, мене вже тоді вважали на селі відьмою. – Стара зовсім не посміхалася. – Лизгунов чомусь думав: я можу обдурити Бога.

– Чому?

– Знав, скурвий син, що може зробити з ним вода. Безбожник, убивця, а знав і боявся. По тому ще кілька разів до мене заходив. На початках із ним ще говорила, та як чоловіка не стало – на поріг перестала пускати. Ти тепер знаєш, думай що хочеш.


Назад Ігор повертався сам.

Після вчорашнього дощу на диво розпогодилося. Сонце світило зовсім по-літньому, навіть припікало настільки, наскільки це можливо в другій половині вересня. Бажання закурити повернулося, ставало що далі, то сильнішим, але голова вже працювала ясно, тіло не тіпалося, відчуття жорстокого похмілля відлетіло, хотілося б думати, назавжди.

Саме прочищений мозок дав Князевичу змогу впорядкувати рій думок, який гудів у голові. Несподівано для себе Ігор зробив відкриття, яке за інших обставин і геніальним здогадом не варто було б назвати. Те, що стукнуло й оформилося в упевнену версію, до нинішнього ранку лежало на поверхні, ніким не помічене. Справді, в такому напрямку ніхто ще не міркував, і пояснити все досить легко: нікому з попередників Князевича просто не випадало нагоди провести очевидні паралелі. Зробивши з них не менш очевидні та логічні висновки.

Щоб остаточно оформити розхристані думки і закріпити їх, Ігор навіть зупинився посеред вулиці, машинально поздоровкавшись із кимось, хто привітався з-за паркану.

Вчора біля клубу йому простягнули кухоль із водою.

Він машинально взяв ту воду й випив її. Без застережень, без задньої гадки. Тільки коли хтось із темряви пожартував, Ігор на мить уявив – вода, звичайна вода в кухлі може справді виявитись отруйною. Це лягло на обставини, в яких він розбирається, – і він тут же почав блювати. Спрацював рефлекс: непереборне бажання вивергнути з себе мертву воду. Але потім знову брав простягнутий кухоль і пив із нього, вже нічого не боячись.

Нині Галина Дорош простягнула йому спочатку міцний відвар із трав – і він узяв його та випив, навіть не думаючи про небезпеку. Так само повівся, коли баба Галя пригостила його трав’яним чаєм. Він просто не міг уявити можливість отруєння – смертельного отруєння.

Боячись загубити тоненьку нитку логіки, Князевич навіть примружив очі, фізично відчувши власне зосередження. Пробігли звичні мурахи, отже, мислив правильно, у потрібному напрямку.

Софія Новицька, Андрій Іванович Лизгунов, Юрій Боровчук. У кожного з них у шлунку виявили смертельну отруту. Токсин, котрий потрапив до організму разом із водою. Буквально: кожен із них випив води.

Навіть відставний чекіст Лизгунов навряд чи запідозрить щось лихе, коли хтось знайомий чи навіть незнайомий запропонує ніби між іншим, у процесі якоїсь розмови, просто так, знічев’я випити склянку води.

Хочете водички, Андрію Івановичу? А чого ж!

Софіє Григорівно, ось випийте води, ви втомилися. Можна й води!

Юрку, води хочеш? Та можна!

Усе могло відбуватися так. Або приблизно так. Чи майже так. Це може, навіть мусить означати – мертвою водою кожного з трьох пригостив хтось, кого кожен добре знав. Та навіть можна й без цього: склянку води, як Ігор переконався на собі, за певних обставин можна взяти з рук навіть незнайомої людини.

Від склянки чистої воді ніколи не чекаєш підступу.

Вода завжди безпечна.

Князевич переможно осміхнувся сам до себе. Ось так, а ви кажете – містика.

Тепер цей висновок слід якось прив’язати до чистих рук кожного з трьох мерців. Ігор чомусь підозрював: варто пояснити цю малозначущу, на перший погляд, обставину, і почне вимальовуватися, не більше і не менше, коло підозрюваних.

Зрештою, хай хто б там що казав, воно, за високим рахунком, уже може окреслитися.

Софія Новицька зіпсувала життя Антонові Мазуру.

На Юрія Боровчука напевне має великий зуб родина Марії Романів.

Андрій Іванович Лизгунов – давній ворог Галини Дорош. До того ж аманітин, що вбив усіх трьох, міститься в грибах. Нині Ігор не просто побачив, що баба Галя чудово дає грибам раду та здатна перетворити їх на будь-яке зілля, а й випробував це на собі. Лісові гриби можуть вилікувати так само швидко, як убити.

Чого на світі не буває: раптом усіх трьох позбавив життя хтось один за мовчазною згодою всього села? Тепер увесь Гайворон… ну добре, майже весь, свідомо покриває злочинця, приховуючи його дії за відомою оповідкою про живу й мертву воду та подаючи їхні смерті як кару Божу.

Ось тобі, капітане Князевич, велика змова століття.

– Товаришу! – раптом почулося ззаду.

19

Стукач

Ігор здригнувся не тому, що злякався.

Просто неждане звертання увірвалося в тиху глибину його роздумів. Обернувшись на голос, побачив картину, зовсім несподівану для того сільського побуту, який він уже встиг побачити. З-за паркану, котрий, за місцевою традицією, зводився не надто високо, трохи вище як на півтора метра, а не пнувся двометрово вгору, часом ховаючи не лише людину, а й більшу частину хати, йому робив вітальний жест чоловік у костюмі та при краватці.

Голову йому прикрашав сірий, до пари костюму, капелюх із вузенькими крисами. Зустрівшись із Князевичем поглядом, чоловік розтягнув тонкі губи в широкій усмішці, підняв капелюха, вітаючись у такий дивний старомодний спосіб.

– Добридень. Ви товариш Князевич, Ігор Степанович, правильно?

– Тут більше нікого нема, – спробував відбутися жартом той, хоча з гумором у нього нині щось не надто складалося.

– Цибух, Павло Андрійович, – назвався чоловік, ураз відчинив ізсередини хвіртку. – Прошу до мене, поснідаємо.

– Та наче час уже обідати.

– Значить, пообідаємо, – легко погодився Цибух.

Хоч Ігореві стало зовсім легко і ранкові тортури організму здавалися зараз поганим сном, їсти ще не хотілося. Зате кортіло чогось іншого.

– Дякую, краще пригостіть сигаретою, якщо курите.

– Запросто! – Цибух витяг із кишені пачку «Прими». – Не знаю, чи ви такі курите. Але в нас у магазині вибір невеликий. До райцентру коли дістанешся, їх же тут ані на хвилину лишити не можна.

– Кого – їх?

– Місцевих. Та ви заходьте, не стійте. Зараз почнуть повертатися з церкви, нас не мусять бачити разом. Принаймні поки що.

Знизавши плечима, Князевич про всяк випадок роззирнувся, зайшов у двір. Цибух одразу щільно причинив хвіртку, теж глянув на всі боки, коротко потиснув Ігореві руку. Потиск виявився м’яким, навіть десь трошки дитячим, сама рука нового знайомого нагадувала за міцністю поролонову іграшку.

Та разом із тим Князевич відзначив у цій руці дещо інше – чіпкість. Такий тип людей був йому знайомий: вони здатні вчепитися й не пускати, домагаючись свого не так грубою силою, як міцною безнадійною хваткою.

Загалом новий знайомий не мав особливих прикмет. Не тільки особливих – жодних, не вирізнявся нічим, так само не залишався в пам’яті. Маючи певний досвід роботи зі словесними портретами, Ігор мимоволі признався собі – описати Цибуха словами він сам не зможе, тому готовий зрозуміти інших, не здатних сказати про зовнішність людини щось більше за «зріст середній, очі карі, волосся русяве, ніс прямий, вуха звичайні».

– Підемо до хати? – Господар легенько взяв Князевича за лікоть.

– Якщо можна, посидьмо десь тут. Подихаємо, покуримо.

– Можна. Повітря тутешнє ви теж оцінили, ні? Навіть паршивою «Примою» не отруїш. Давайте, як вам зручно. У мене з того боку літня кухня, там поговоримо.

– Про що?

– Про все. Давно шукав нагоди, Ігоре Степановичу, уже думав, як би так вас перехопити, щоб ніхто не побачив…

– Стоп! – Ігор жестом зупинив потік слів, пригостився цигаркою, кивком подякував за сірника, почекав, доки підкурить Цибух, затягнувся, сплюнувши при цьому тютюнинку з губи. – Отепер кажіть по порядку. Хто ви, звідки знаєте мої паспортні дані, чому ми мусимо ховатися і нас ніхто не повинен бачити.

– О! – задоволено відповів той. – Нарешті бачу нормальну системну людину. Абикого з Києва на них не пришлють. Зараз усе розкажу, для цього й зголосився.

Поки він говорив так, дійшли викладеною битими цеглинами стежкою до літньої кухні.

Коли зайшли всередину і примостилися біля вкритого не дуже свіжою білою клейонкою столу, Цибух засмикнув фіранки на вікні, підставив порожню бляшанку з-під індійської кави замість попільнички.

– Крім повітря, Ігоре Степановичу, нічого чистого тут, у Гайвороні, нема.

– Тобто?

– Ви правильно приїхали. Кажу вам як секретар місцевої партійної організації. Я вже не раз сигналізував, так сказати б. – Вказівний палець тицьнувся кудись убік. – Не реагують, бо село глухе, небезпеки не становить, мої спостереження та висновки до уваги не беруться.

Князевич зітхнув.

– І знову прошу вас по черзі, товаришу Цибух. І по суті, якщо можна.

– Так-так, звичайно. Якщо по суті, то вийде зовсім коротко: тут живуть вороги.

– Вороги чого?

– Нашої влади, нашого способу життя, наших ідей та державного ладу. – Говорячи так, парторг трошки стишив голос. – Їм тільки дай привід, вони радянську владу, вибачте, з гноєм змішають. А привід – ось він, дочекалися! Люди помирають, причому шановані, поважні. Софію Григорівну я особисто знав, не близько, але перетиналися на різних міроприємствах. Андрій Іванович – то взагалі людина-легенда, а його тут особливо ненавиділи. Знаєте, чому? Бо всі тут – бандерівці!

– Чи таки всі?

– За малим не всі, згоден. Та процент усе одно високий. Думаєте, з ким я працюю як партійний секретар? У них тільки партквитки червоні, внески платять, передплачують газету «Правда» дружно й старанно. А дай тільки привід – відразу партквитки спалять! Тут народ такий, ви не дивіться, що вони вам усміхаються.

– Ви теж мені всміхаєтеся.

Акуратно поклавши недопалок на клейонку, Цибух підніс руки на рівень плечей, розчепірив долоні, повернув їх до Ігоря тильним боком, навіть поворушив пальцями.

– О! Бачте? Дулі в кишені я не тримаю! А вони тут усі так. Дуля, Ігоре Степановичу, – це в кращому разі. Я не здивуюся, якщо хтось із місцевих тримає в кишені зброю серйознішу. Та вони, бачте, загралися… Може, сидру? В мене свій, яблучний, домашній.

Князевич аж надто рішуче мотнув головою.

– Ось ви постійно повторюєте – «вони, вони». Ви себе, виходить, відокремлюєте від інших селян?

– Наша партія, Ігоре Степановичу, – щонайменше партія робітників і селян. Значить, я себе не можу якось протиставляти сільському населенню, сільському трудівникові, звичайному колгоспнику. – Цибух зараз говорив, наче виступав на мітингу чи партзборах. – Але це вони самі протиставляють себе мені, якщо можна так сказати. Для них я чужий, хоча десь так воно і є. Сам із Ворошиловграда, тут живу та працюю вже двадцять років. Спочатку комсомольська путівка, потім партія наказала. Про мене в газеті писали, Юрко Боровчук покійний постарався, про старшого товариша…

– Тобто ви тут не прижилися?

– Чому? Прижився. Саме тому й кажу вам те, що помічаю гостро, як не місцевий, не корінний.

Князевич докурив, зручніше вмостився на старенькому рипучому стільці.

– Павле Андрійовичу, а може, так поговоримо, коли ви вже самі захотіли? Ось так: я запитую, ви відповідаєте. Бо вас, я так бачу, несе, і в цьому потоці може загубитись якась важлива інформація. Ви ж гукнули мене, щоб поділитися чимось важливим, слушно?

– Так достоту. Звичайно, звичайно, запитуйте, я готовий. – Цибух теж засовався на своєму стільці.


У запалій на коротку мить тиші чувся пташиний щебет.

– Ви, напевне, знаєте, хто я і що роблю в Гайвороні, правда ж?

– Ви слідчий з особливо важливих справ із Головного слідчого управління міністерства внутрішніх справ Української РСР, – відчеканив співбесідник.

– Майже правильно. Тільки не треба чужих титулів, я не з особливо важливих справ, я просто слідчий.

– Простого слідчого в цьому антирадянському болоті порпатися не пошлють, – уперто вів своє Цибух. – Але раз так треба, раз така легенда…

– Ніяких легенд, – відрубав Ігор. – Ми не граємося тут у шпигунів. Тим більше – сищиків-розбійників. Є потреба додатково з’ясувати обставини смерті трьох людей, що мала місце біля Гайворона від кінця серпня. Якщо говорити про якісь антирадянські змови чи настрої, то краще не зі мною, а з уповноваженим КДБ, є відділ у Кременці. Вас спеціально інформували про мій приїзд?

– Як парторг я повинен знати про такі речі. – У голосі звучала гордість. – Усе ж таки я тут вважаюся хоч там яким, а начальством. А те, що ми з вами змушені розмовляти потай, – моя ініціатива. Нас можуть побачити разом, і тоді все, кінці у воду.

– Що за кінці? – Розмова ходила по колу і починала набридати Ігореві. – Маєте конкретну інформацію про згадані мною обставини? Бо інформація про те, що ляпають язиками про владу п’яні колгоспники, справи не стосується. Принаймні – моєї.

Цибух помовчав, зобразив пальцями на поверхні столу щось подібне до гри на піаніно.

– Тоді ви ніколи нічого тут не розмотаєте, – мовив нарешті. – Місцеві зуби поламали, бо місцеві – таки свої. Не хочуть зайвого ворушити, все таке… Ви – людина стороння, Ігоре Степановичу. Без розуміння того, що тут майже все село спроможне мовчки покривати злочин, якщо жертвою його стали партійні та радянські діячі, ви жодних обставин не з’ясуєте. Жод-них! У них тут обітниця мовчання. Тим більше коли ці смерті можуть прямо дискредитувати владу, навіть налякати її керівних працівників, хай і на місцях. Судячи з вашого приїзду, центральна влада теж стурбована. А їм, бандерівцям тутешнім, тільки цього й треба! Вони всі руки потирають і так, знаєте, хитро один одному всміхаються. Мовляв, усе правильно, все ми розуміємо.

Князевич теж помовчав.

– Павле Андрійовичу…

– Так-так, слухаю вас!

– Ось ви людина грамотна. Відповідальний партійний працівник. Про таких пишуть – передовий фланг партії. Значить, людина не зовсім дурна і дуже грамотна. Щонайменше політично грамотна, я вважаю.

– Що з того? До чого ви хилите?

– А ось до чого. Я не був за кордоном, у капкраїнах. Але мені здається, що й там не всі громадяни задоволені владою. Правда, там незадоволені виходять на мітинги і їх реакційна поліція розганяє кийками та водометами, як показують по телевізору. Згодні?

– Аякже!

– У нашій країні невдоволеним на мітинг виходити не прийнято. Тому бурчать за чарками на кухнях. Село Гайворон навряд чи виняток, згодні?

– Ну… згоден.

– Проте якби кожне кухонне п’яне бурчання пильні громадяни, ось такі, як ви, патріотично налаштовані, подавали як змову проти радянської влади і якби це справді так було, дві третини населення вже сиділо б за відповідними статтями Кримінального кодексу. Кажу це вам як працівник міліції, причому – столичної, київської. Ми бачимо та чуємо подібні настрої громадян, тільки в більших масштабах, ніж ваше село. Утім, поспішних висновків не робимо. Згодні?

Цибух знову зобразив пальцями піаніно.

– Хай так, – відповів за кілька секунд. – Нехай. Тоді що ви мені скажете чи заперечите на конкретні приклади? Тут, у Гайвороні, нібито в глушині, та чого там – у натуральній глухій дупі, переховується ряд державних злочинців.

Князевич ураз напружився, випростався на стільці, ледь подався вперед.

– Ви про що?

– Ага, зачепило! – Парторг знову розплився в задоволеній посмішці. – Звісно, формально всі вони – наші, радянські люди. Та ще й герої в чиїхось очах. Конкретні прізвища назвати? Прошу дуже, як тут кажуть, – Кудімов, фельдшер. Навряд вам хтось казав, що він – класний лікар, терапевт, учився в Харкові, жив у Рівному, завідував терапевтичним відділенням обласної лікарні. Потім із його товаришем, здається заступником, вийшла якась кепська історія, знайшли антирадянську літературу. Причому, як я дізнавався, там не просто роздруковані під копірку зшитки – плівки перефотографовані. Матриця, сказати б. Наш Кудімов написав про нього як про підлеглого позитивний відгук. Винуватця все одно під суд, а Кудімова – з роботи. Ну, не відразу поперли, та до цього, либонь, ішло. Бо звільнився оперативно, розлучився майже відразу, жінці такий не потрібен. І тут, у Гайвороні, виплив. Я б так сказав: він тут заховався до пори, до часу. Так просто – із заввідділення до сільського фельдшера!

– У нього тут усе є…

– Думаєте, Палійчук не знає його біографії? Так я вам скажу – саме тому в Кудімова тут, у Гайвороні, все є, за комір не капає й мухи не кусають, бо селищний голова, такий самий за духом, як фельдшер, покриває його! Ще один такий самий кадр, ви його знаєте, – Рогоза, шкільний сторож. Ага, як же, сторож він! Професор інститутський, не хочете? Була в Тернополі років п’ять чи шість тому якась політична справа, арештували кількох викладачів, теж за поширення свідомої брехні проти радянського устрою. Здається, там іще був буржуазний націоналізм, можливо все гуртом, від них тут усього чекаєш. Ну ось, а Рогоза цей звідти звільнився, як кажуть, скоропостижно, тут виплив, мов гівно в ополонці! Цей ворог, скажу я вам, страшніший, бо поруч із дітьми, нашими дітьми, радянськими. Вони до нього тягнуться, навіть люблять, мов рідного діда…

– Хіба це погано?

– Погано, – впевнено заявив Цибух. – Дуже погано, бо невідомо, що цей дідусь утовче своїм так званим онукам у голови. Знову ж таки, Дорош візьміть, Галину, ви, певне, від неї йшли. Ясно, Боровчука вона знайшла, то ваша робота – з ними балакати. І не знаєте, що чоловік у неї після війни воював проти радянської влади. Бандерівець, натуральний. Зловили, судили, відсидів, випустили, правда ранувато. Чи хвороба, чи амністія, чи все разом… А… – Парторг відмахнувся, ніби від невидимої мухи. – Так чи інакше, влада виявила до нього милосердя. Пожаліла його. Думаєте, він перекувався? Ми, можна сказати, в один рік із Дорошем опинилися тут. Мене сюди направив на роботу міськком комсомолу, він повернувся з табору. Мене тоді ще інструктували в КДБ: дивися, значить, товаришу Цибух, за такими ось недобитками.

– І ви дивилися?

– А то!

– Дорош робив щось незаконне?

– Він ненавидів владу і персонально нас, комсомольців та комуністів. Це вже, я вважаю, своєрідний трамплін для злочину. Планувати злочин – скоїти його, хіба ні? У вас, наскільки я знаю, виявити підготовку до злочину вважається вищим пілотажем, профілактика…

– Зараз ви займаєтеся профілактикою? Чи мені допомагаєте?

– Ігоре Степановичу, моя мета зараз – застерегти вас: таких, як Кудімов, Рогоза, Галина Дорош, агроном наш, Василівна з чайної, завклубом, бібліотекарка… Ви знаєте, звідки взялася наша бібліотекарка? Це вдова одного ворога народу, ніде не могла знайти роботу, в неї вчений ступінь є. Тут пригрілася, й уявіть, які книжки підсуне селянам.

– Жодних, окрім тих, які виходять друком у радянських видавництвах, – спокійно відповів Князевич.

– Ви дарма жартуєте.

– Я зовсім не жартую. Здається, ви трошки перебільшуєте. – Слово «трошки» Князевич вирішив ужити в останню секунду.

– Моє діло – застерегти вас. І ще: з огляду на те, що одні ховаються тут і пересиджують, а інші співчувають відверто ворожим елементам та покривають їх, вважаю за свій обов’язок попередити вас як співробітника правоохоронних органів – не здивуюся, якщо десь тут у селі всі вони переховують дезертира.

– Кого? – вирвалося в Ігоря, і тут же згадав: – Дмитра Ярчука, так розумію?

– Його, його. У мене дружина – завуч, так вона з ним натерпілася свого часу. З його батьками так само. Приходила, було, після уроків, усе казала – то ворог росте. Бачте, виріс. Утік із армії, причому зрадив батьківщину в прямому розумінні слова. Не побажав виконувати інтернаціональний обов’язок, тепер фактично під розстрілом ходить. Зловлять, пожаліють, може, дадуть років п’ятнадцять. Навряд чи перевиховається.

– Маєте точні відомості про те, що дезертира ховають у селі? Товаришу Цибух, це вже не жарти, це серйозна інформація.

– Не знаю. Припущення. – Парторг розвів руками. – Ґрунтується воно ось на чому: давно б зловили, у нас ловити вміють. Значить, хоч Ярчук і ризикує, усе одно поруч із рідною хатою, в рідних місцях, переховуватися йому простіше. Знаєте, чому? Не здадуть! Кругова порука, Ігоре Степановичу!

Він знову закурив. Князевичу теж закортіло. Та стримав себе, жестом відмовився, подумки погоджуючись із собою: справа не в пропонованій «Примі», а в руці, котра пропонувала.

– Гаразд, Павле Андрійовичу. Так чи інакше, дякую за інформацію. Матиму на увазі, коли з кимось говоритиму. Але все ж таки, – тут Ігор іще більше посунувся вперед, – ось ви особисто готові конкретно запідозрити когось із односельців у вбивстві хоча б одного з трьох? Юрія Боровчука, скажімо, місцевого на сто відсотків. У вбивстві або, наприклад, організації злочину? Бо ми тут з вами про все поговорили, крім того, що мене в усьому цьому насправді цікавить.

– Гм… А що вас цікавить?

– Склад злочину, товаришу Цибух. Чи таки всі троє ваших добрих знайомих справді отруїлися джерельною водою? Якщо це так, чому нею не труяться ваші безпартійні односельці? Чи просто собі безпартійні громадяни? Такі, як я, наприклад…

– О, а ви безпартійний?

– Поки що, – чомусь відповів Князевич.

– Ваш апарат таких тримає?

– Всіляких тримає.

– Гм…

Пальці парторга знову пробіглися поверхнею столу.

– Щодо першого пункту… Ні, в мене, на жаль, нема фактів, котрі б підтвердили склад злочину. Владу тут не люблять, здатні на все. Та конкретних фактів… Тепер другий пункт, про воду: то все дурня. Зрештою, самі можете перевірити.

– Як?

– Запросто. Це тільки красива місцева казка, що так званого джерела Святої Варвари дістатися, як кажуть, два дні лісом, три дні полем, бо воно десь заховане в таємному місці. Нічого секретного, туди йти ногами півтори години максимум. Тобто до того місця, самого джерела нема там, чули, може?

– Чув, – кивнув Ігор. – Атеїстична пропаганда. Місце релігійного паломництва ліквідовано.

– Готовий провести вас до того місця. Самі переконаєтесь – усе це казки. Нема ніякого джерела. А якщо вибився десь струмочок, то не такий страшний чорт, як його малюють. Ви, бачу, зовсім злилися з місцевими, так і треба. Я до чого: ось так ви до лісової прогулянки готові.

– Там, кажуть, охорона зараз стоїть, пост, військові…

– Може, мені не доповідали. – Цибух осміхнувся. – Але навіть коли й так, то не про нас, нас таким не зупиняють.

– Ну, може, й так… А ви в костюмі підете?

– Перевдягнуся. Три хвилини, максимум п’ять. То як, проведете експеримент?

Князевич машинально глянув на зап’ясток, де мусив бути годинник. Згадав, де все лишив. Зиркнув у вікно, на сонце. Прикинув швидко: навіть якщо прогулянка забере не три, а всі чотири години, засвітла ще впорається.

До сутінок мусить повернутися.

20

«Калашников»

Парторг справді швидко поміняв одяг. Вийшов у теплих штанях, заправлених чомусь у рибальські бахіли, светрі під горло, старій куртці захисного кольору з нашивкою «ВССО» [5] на правому лікті. Перехопивши погляд Ігоря, торкнувся її пучками пальців, пояснив, ніби між іншим:

– Синова.

– Що?

– Куртка синова. Там видають.

– Де?

– В будзагонах. Він у мене старий стройотрядівець. – Цибух наголосив саме на останньому слові. – Вже, можна сказати, інтернаціоналіст.

– Чому?

– Ви хіба не їздили в будзагони, коли вчилися?

– Я давно вчився. Тоді не дуже з цим… Інша романтика була.

– Це яка?

– Гарна. Походи, вогнище, Візбор [6] під гітару.

– Ясно. У мене синок, значить, після першого курсу поїхав, сам. Уже на другий рік його обрали командиром. Два роки стажу в будзагоні – маєш право на третій рік їхати в інтернаціональний загін. До Болгарії хоча б. Синок у Болгарії був, комсомольська путівка.

– Що там будувати, в Болгарії?

– Чому відразу будувати? Виноград збирали.

На підтвердження своїх слів Цибух чомусь кивнув на пагони домашнього винограду, що обвивали стіни літньої кухні. Потім натягнув на голову замість шапки щільний шолом, схожий на танкістський, остаточно набувши після цього кумедного вигляду. Тепер перед Князевичем стояв не солідний партійний секретар, готовий здавати правоохоронцям політично неблагонадійних односельців, а звичайний місцевий дивак, чимось навіть віддалено схожий на вояка Швейка з малюнків чеського художника Йозефа Лади – така книжка вже з середини літа лежала на столі у квартирі Ігоря обкладинкою догори, закладена десь після сотої сторінки. Читати регулярно просто не мав часу, зате щодня бачив усміхнену Швейкову пику на обкладинці.

Єдина розбіжність – Павло Андрійович Цибух зовсім не був ідіотом. Навіть не намагався вдавати його з себе. Все, що робив та казав, виглядало цілком адекватним і старанно продуманим.

…Вони рушили, коли годинник показував опів на другу дня. Далі відмовляючись від їжі, Ігор, хоч не мав нічого в шлунку від учора, голоду не відчував. Це недобре, вирішив він. Харчуватися слід нормально й регулярно, ситуація того потребує, не вистачало ще впіймати тут, серед природи й на чистому повітрі, якусь несподівану та зовсім нелогічну шлункову хворобу. Тож сподівався – лісова прогулянка не лише допоможе нагуляти апетит, а й сприятиме відновленню здорового сну. Те, як минали ночі Князевича останнім часом, корисним для нервової системи не назвеш.

До лісу Цибух вивів повз хату баби Галі. Проходячи повз її паркан, Ігор помітив краєм ока – стара жінка саме поралася на подвір’ї, тож не могла не помітити мандрівників. Навряд чи вона дуже хотіла вітатися з парторгом, та й він минув хату відьми, простуючи сягнистими кроками, тримаючи спину прямо й дивлячись просто перед собою. Галини Дорош, вдови бандерівця, для нього, комуніста, геть не існувало. Князевич так само не міг собі пояснити, чому утримався від того, щоб махнути жінці рукою, та ще довго відчував спиною на собі її погляд.

Або йому так здалося.

Проте відчуття, що за ними хтось уважно стежить і серед дерев вони не самі, посилилося, щойно ступили до лісу. Цими дивними враженнями, котрим не було пояснення, Ігор вирішив не ділитися зі своїм мимовільним провідником. Йому взагалі розхотілося підтримувати з ним будь-яку розмову – серед дерев вона виглядала щонайменше необов’язковою. Цибух ніби відчув це та збагнув – після кількох спроб розказати ще чиюсь немилозвучну й сумнівну біографію парторг, наштовхнувшись на стіну мовчання, теж стулив рота, зосередившись на рухові.

Він же порушив мовчанку за півгодини, зупинившись на краю неглибокого спуску, куди вела ледь помітна в осінній траві стежка.

– Тут.

– Прийшли? – здивувався Князевич, теж зупинившись.

– Урочище Сиве. Тут знайшли Юрка Боровчука.

– Це по дорозі до джерела? – уточнив Ігор.

– Розумію, про що ви зараз подумали, – тут же промовив Цибух. – Детективів, вибачте, не читаю й не люблю. Про вашу роботу мало що знаю. Але, як кажуть, хлопський розум. – Він торкнувся пучками пальців лоба, трошки зсунувши при цьому шолом догори.

– Про що ж я зараз подумав? – Князевич не намагався приховати іронії.

– Кожне мертве тіло знайшли в іншому місці. Скільки ж шляхів веде до джерела, хіба ні?

– Є таке діло, – визнав Ігор. – Справді, чому так? Ви, як місцевий, можете пояснити?

– По-перше, я, ви знаєте вже, не зовсім місцевий. Хоча, по-друге, брав певну участь у, гм, ліквідації цього джерела релігійного дурману, вибачте за каламбур. Справа ось у чому: ми йдемо шляхом, котрий вважається коротшим. Хто не з Гайворона, може обрати інший маршрут. Проте сумнозвісне джерело, повторюся, не так уже й далеко, як вам можуть насвистіти. Коли вже зовсім чесно – знаючи напрямок хоча б приблизно, схибити складно. Просто одні шукатимуть швидше, інші – довше. Все це оповідки, Ігоре Степановичу, забобони. Я вам це доведу, будьте спокійні.

Вони рушили далі, за порадою Цибуха оминувши урочище. Стежка то губилася, то знову виринала під ногами, та для провідника вона зовсім не була головним орієнтиром. Мов справдешній лісовик, він торував шлях, досить упевнено орієнтуючись у лісовій гущині й не збиваючись із відомого йому одному напрямку. Ігор рухався за ним, намагаючись триматися точно у фарватері провідника і при цьому запам’ятовувати дорогу. Повністю захопившись цим процесом, Князевич не думав зараз більше ні про що. Голова була абсолютно чистою та ясною. Він готувався відкрити для себе нарешті таємницю тутешніх місць.

Так спливла ще година.

Перед ними раптом відкрилася серед лісу невеличка галявина у формі неправильного кола. Цибух зробив кілька кроків уперед, повернувшись на ходу до Ігоря та збираючись сказати йому, напевне, щось важливе. Але не встиг – завмер із роззявленим ротом. Князевич теж зупинився, руки проти його волі повільно поповзли вгору.

Коли просто на тебе дивиться дуло автомата, іншої реакції годі чекати.

Зброю напереваги тримав молоденький, років дев’ятнадцяти з вигляду, солдатик у польовій формі, з пілоткою, впевнено насунутою на голену під нуль голову. Вояк – молодий. Виглядав кумедно, кирпатий і клаповухий. Та «калашников» його руки стискали впевнено, затвор правиця пересмикнула різко. Клацання металу прозвучало загрозливо, звук не віщував нічого доброго.

– Стій! – наказав солдат на диво грубим, дещо хрипкуватим голосом.

Князевич розгубився не менше за Цибуха – жоден із них не готувався зустріти в лісовій гущині озброєного воїна.

– Руки!

Дуло загрозливо гойднулося в бік парторга, і той слухняно витягнув їх догори, піднявши долоні вище від голови, тоді як Ігор тримав свої руки зігнутими в лікті й трохи нижче ніж рівень плечей.

З протилежного боку галявини виник іще один солдат, трошки ширший в раменах за свого товариша. Його автомат так само націлився на мандрівників. З-за дерев з’явилися ще двоє, тепер Князевич зрозумів – вони контролювали периметр і вийшли розгорнутим фронтом, неначе під час облави.

У лісовій тиші неструнким хором, але все ж таки дружно та злагоджено клацнула решта затворів. Щось підказувало Ігореві: солдати готові стріляти навіть без наказу. Точніше, вони напевне дістали наказ стріляти.

– Лишайтесь на місці! – почувся голосний наказ, і з-за дерев на галявину виступив чоловік у польовій військовій формі, але, як побачив Князевич навіть зі свого місця, без погонів та взагалі без жодної відзнаки. На поясі проглядалася кобура, та чоловік не поспішав витягати з неї пістолет.

Перетнувши галявину по діагоналі, він зупинився в двох кроках від них, зиркнув спочатку на Князевича, відтак перевів погляд на Цибуха, простяг руку:

– Документи.

– Які документи, товаришу, ми в ліс прийшли! – задріботів парторг, не опускаючи рук.

Ігор, навпаки, свої опустив, що не викликало у військового жодного заперечення.

– Документи, – повторив він. – Хто такі, звідки, як тут опинилися, з якою метою?

– Моє прізвище Князевич, – із усім можливим у даній ситуації спокоєм промовив Ігор. – Я слідчий, працівник Головного слідчого управління міністерства внутрішніх справ.

– Слідчий? – Брови військового стрибнули вгору. – Давно себе в дзеркало бачили, слідчий?

– Документи в мене на квартирі. Я з’ясовую… гм… певні обставини однієї справи… Словом, мій колега має рацію, до лісу ми пішли без документів. Хіба в лісі потрібен паспорт?

– Колега? – Чоловік кинув погляд на Цибуха. – Теж слідчий? – Не стримався: – В такому шоломі? Це вам у слідчому управлінні видають?

– Я хотів сказати – товариш, – далі зберігаючи спокій, виправився Ігор. – Це секретар партійної організації села Гайворон, товариш Цибух Павло Андрійович. Мою та його особу, зрештою, дуже легко перевірити. Хоча я не маю уявлення, як тут, серед лісу, ви зможете провести хоч якусь перевірку. Взагалі, що відбувається, чому ви нас затримали, хто ви такі самі?

Князевич спробував наступати. На військового без погонів його спроби жодного враження не справили. Відступивши на крок, командир кивнув солдатові, який стояв ближче до них:

– Обшукати.

– Яке ви маєте право? – Тепер уже Ігор розізлився серйозно. – На якій підставі, що тут узагалі діється?

– Вірите – я вам усе за секунду обґрунтую? – спитав незнайомець. – Коли почну, дороги назад для вас уже не буде. В усякому разі, туди, звідки прийшли, повернетеся не скоро – вірите?

Щось у цьому тоні підказало Князевичу – краще не сумніватися в його можливостях. Отож він мовчки й покірливо дозволив солдатові, котрий заради такого випадку закинув автомат на плече, обмацати себе. Звісно, в кишенях чужого одягу нічого не виявилося. Цибух так само тримався покірно, при ньому знайшли складаний ножик, котрий незнайомець, покрутивши в руках, недбало кинув собі під ноги, та пачку «Прими», забачивши яку він скривив губи. Коли солдат закінчив, знову взяв автомат напереваги та відійшов на кілька кроків назад, військовий запитав, не змінюючи тону:

– Кажете, з Гайворона?

– Звідти, – підтвердив Ігор.

– Що тут забули?

– Кажу вам – я слідчий. Вірите, не вірите, хай. Мені потрібен слідчий експеримент. Це пов’язано із джерелом Святої Варвари чи місцем, де воно колись текло, існувало, як правильно сказати… Товариш Цибух проводжає мене до місця.

– Якщо товариш Цибух не просто місцевий, а обіймає такий відповідальний пост, чому не знає нічого про заборонену зону? – поцікавився військовий.

– Не інформували, – бовкнув парторг, далі не опускаючи рук.

– Правильно, – погодився незнайомий. – Інформували далеко не всіх. Проте з керівними особами мусили провести інструктаж.

– Не проводили.

– Значить, я вам проведу. Місце, про яке ви тут згадали, охороняється за спеціальним розпорядженням. Як таке, що може становити особливу небезпеку для громадян. Я говорю про екологічну небезпеку, розумієте? І напевне знаєте, чому я так кажу.

– Все так серйозно?

– Серйозніше не буває. Дивно, що не попереджено саме вас. Бо населення про військових у лісі взагалі знати не повинне – з метою не допустити паніку та непотрібні розмови. А також – для запобігання різного роду чуткам. Із вас досить. Наполегливо раджу повертатися назад і тримати язики за зубами. В разі поширення інформації ми будемо напевне знати, хто її поширив. І вживемо заходів, хоч слідчий ви з міністерства, хоч парторг. Зрозуміло все, додатково пояснювати нічого не треба?

Ігор кахикнув.

– І все ж таки, з ким ми розмовляємо?

– Чим менше ви братимете довідок, товаришу… Князевич, правильно? Так ось, Князевич, що швидше ви забудете про нашу зустріч, то краще для всіх. Я з’ясую, чим ви справді займаєтесь у Гайвороні. Та хай чим би ви займалися, те, що відбувається тут, уся наша зустріч і розмова, до ваших справ стосунку не має. І до сфери ваших інтересів не входить, повірте мені. Дорогу назад знайдете?

Діставши у відповідь два синхронні кивки, військовий зробив рукою жест – солдати зникли серед дерев, розчинилися в лісі, злилися з ним. У запалій раптом тиші знову заспівали пташки.

Гойднув вітер верхівки дерев, шелеснув листям.

21

Кафка

Назад поверталися мовчки, крокували сягнисто, намагалися навіть не дивитись один на одного.

До запитань, котрі потребували відповіді, додалося щонайменше одне. Князевич розумів – його провідник відчував це, сам хотів би дещо прояснити для себе. Та з огляду навіть на їхню нинішню недовгу розмову Цибух не міг не усвідомити: тільки ось сам подав себе київському слідчому, міністерському посланцеві, таким собі місцевим партійним емісаром, речником влади й великої могутньої країни, котрий постійно тримає руку на тутешньому, старанно прихованому антирадянському пульсі, – та враз йому самому вказали місце. Невідомий чоловік у військовій формі. Ще й серед лісу.

Вийшовши на околицю і знову минувши відьомську хату, біля будинку парторга розійшлися, скупо, швидше з увічливості, поручкавшись. Уже впевнено хилилося на вечір, і Князевич зловив себе на думці – вперше за досить тривалий період не стежив за часом, котрий пролетів непомітно, при тому що день почався тяжко та виявився доволі багатим на зустрічі й події. В Києві, особливо кілька останніх місяців, тяжіння часу й монотонність буття, котра не мала пояснення, неабияк відчувалася, навіть тиснула на єство.

Дивно.

Раніше нічого такого з ним не траплялося.

Вже звично вітаючись по дорозі з зовсім незнайомими жінками та чоловіками, Ігор дістався школи, свого нового дому. В дверях здибався з Кудімовим, фельдшер першим простяг руку, та коли Князевич дав зрозуміти, що треба поговорити, – швидко уточнив, наскільки це важливо саме тепер. Ігор чесно признався – ні, аж такого поспіху нема, після чого фельдшер скоромовкою послався на якісь родинні справи, сердечно запросивши прийти завтра з самого ранку. Вже коли прощався – не стримався:

– Почуваєте як себе, Ігоре Степановичу?

– А…

– Лише як лікар запитую. – Кудімов виставив руки перед собою вперед долонями. – Здоров’я… все гаразд?

– Мені так здається, запитання все ж таки не з повітря.

– Точно. – Фельдшер уже не стримував усмішки. – У нас тут село, товаришу Князевич. І вчора ввечері активна частина нашого села бачила вас у клубі. Не кажу про компанію, я цих хлопців знаю, нормальні. Але вас таки накачали, з незвички могло бути…

– Я – не спущене колесо, товаришу Кудімов. – Ігор вирішив дозволити собі офіційний тон. – Не колесо й не футбольний м’яч, які треба чимось там накачувати. До речі, тут, у Гайвороні, є кому оформлювати плітки та усні свідчення очевидців належним чином. І передавати куди треба. Там, де слід, відреагують… як вважатимуть за потрібне. Але добре, що зустрілися: до вас матиму справді серйозну розмову трошки згодом. Тож зайду неодмінно. У вас до мене все?

На лиці фельдшера не здригнувся жоден м’яз, хоча він навряд чи чекав на таку жорстку реакцію. Витримавши погляд Князевича й коротку, майже непомітну паузу, стримано, з демонстративною гідністю, Кудімов мовив:

– А в мене до вас, товаришу слідчий, нічого й не було надзвичайного. Так, просто поцікавився. Самі ж кажете – є кому давати особливу інформацію.

Ігор думав, Кудімов просто розвернеться й піде геть. Натомість побачив простягнуту на прощання руку, відчув міцний потиск, знову зустрівся з фельдшерським поглядом. Навіть якби в ньому щось і було, невпинні сутінки не давали змоги цього вгледіти і прочитати.

Зайшовши нарешті всередину, побачив у коридорі сторожа. Рогоза стояв у прогоні дверей своєї комірчини, тримаючи в руці невеличкий бляшаний чайник. Навіть зі свого місця Ігор відчув духмяний та п’янкий трав’яний аромат.

– Ви, я бачу, зовсім уже перевтілилися, – сказав сторож замість вітання. – Просто за Кафкою.

– З чого ви взяли?

Замість відповіді Віктор Григорович кивнув на Ігореве вбрання. Той мимоволі згадав: цим одягом йому вже сьогодні раз дорікнули, причому не так уже й давно.

– Облиште, нема ніякого перевтілення. Не маскуюся я тут ні під кого, не граюся у шпигунів, не закрадаюся в довіру, як зовсім на те пішлося. Хоча… чого це я перед вами виправдовуюсь?

– Ага, слушно: подумаєш, звичайний шкільний сторож.

– Не такий уже звичайний, як я подивлюся.

– О! Цікаво, що бачите за мною такого, чого не вгледів за собою я?

– «Перевтілилися». – Князевич загнув указівного пальця. – Повірте мені, Григоровичу, я за родом своєї діяльності мав безліч можливостей спілкуватися з людьми вашої професії. Ніби нічого особливого – але слова «перевтілення» я не чув ще від жодного звичайного сторожа. А повірте – бачив їх багато, професія зобов’язує спілкуватися з народом.

– Навіть від шкільного?

– Тим більше від шкільного. – Ігор посміхнувся кутиком рота, загнув середнього пальця. – Кафка. У школах, тим паче – сільських, до того ж – глухих сільських, Кафку не вивчають.

– Освіту сільські вчителі здобувають в інститутах. Там Кафку принаймні згадують.

– Вірно, вірно. Тільки, повторюся, в сільських школах Кафка нікому не потрібен.

– До речі, товаришу Князевич, ви самі звідки про Кафку знаєте? Юристи його точно не вивчають. Хоча роман «Процес» напевне людям вашій професії, особливо в нашій країні, не завадило б студіювати бодай конспективно.

– Ось іще одне слово.

– Прошу?

– «Студіювати». Ні, Вікторе Григоровичу, сторожі так не говорять. – Тепер Ігор посміхався вже широко.

Рогоза стенув плечима.

– Судячи з усього, ви встигли поспілкуватися з нашим партійним вождем, товаришем Цибухом. І він відкрив вам очі щонайменше на моє, гм, темне минуле.

– Перестаньте, – відмахнувся Князевич. – Не набивайте собі ціни, але й не прибідняйтесь. Як і чому ви опинилися тут, у глухій школі-восьмирічці, та ще й сторожем при вашій-то освіті, мене насправді мало обходить. Знаєте, чому?

– Цікаво.

– Бо це поки що прямо не стосується справи, заради якої я тут.

– Усе ж таки справа є? І ви сказали – поки що?

– Григоровичу, ви забагато запитуєте в того, хто звик ставити питання сам. Хочете поговорити?

– Поставлю чайник. Тобто підігрію. Ви ж хочете чаю?

– Не відмовлюся. Запрошуєте до себе?

– Зайду до вас. Хоча мені нема чого ховати, але… як би це так сказати… Кімната, де ви оселилися, менш обжита. Мені чомусь завжди подобається її обживати, коли тут селять гостей. Знаєте, таке відчуття, ніби запрошують у гості по-сусідському. Як… – Сторож раптом замовк.

– Як раніше, ви хотіли сказати? – спробував угадати Ігор і, судячи з усього, вгадав.

– Ми вже пили чай з Романом Миколайовичем. Просто загрію чайник. – Сторож пустив його слова повз вуха. – Таємниць у мене нема, хочете – заходьте. Але мені зручніше там, у вас.

– Зручніше – то зручніше. – Прийшла черга Князевича знизувати плечима. – Заходьте в гості, запрошую.

– Дякую. – Видно, довкола всього цього старий справді влаштовував якусь свою невеличку та зовсім невинну гру. – Попоїсте чогось, може, трошки?

У шлунку ледь занило.

– Дякую, не треба. Ось чаю з травою, чи як ви кажете – флорою, саме воно.

– Зараз буде.


Дивно, але ключа Ігор під час перевдягання додумався перекласти в кишеню куртки.

Відчинивши двері та засвітивши світло, переконався: в по-спартанськи обставленому тимчасовому барлозі нічого не змінилося. Намацавши поглядом бляшанку кільок на підлозі біля стіни, чомусь засоромився вчорашнього жесту – раптом дійшло, що влупив нею об стіну, за якою, напевне, вже спав старий сторож. Навіщось крадькома роззирнувшись, ніби хтось міг підглядати, Князевич нагнувся, підняв консерву, поставив на стіл. Потім скинув куртку, почепив на бильця койки. Подумавши трохи, вирішив не роззуватись і, не знаючи, чим розважити себе в цей короткий проміжок часу, просто присів на ліжко.

Рогоза увійшов, для чогось делікатно постукавши, за кілька хвилин. В одній руці тримав чайник, що парував ароматом, у другій – повного кухля. Поставивши кухоль на стіл, втупився в такий самий, лише порожній, на аскетичному Ігоревому столі.

– Такої… Я вам чай приніс, а у вас тут… Чомусь забулося, що посуд маєте…

– Пусте, – махнув рукою Князевич, підсунув старому свого кухля. – Лийте сюди, тари, як у нас кажуть, вистачить.

Згідно кивнувши, Віктор Григорович обережно наповнив кухоль, примостився скраєчку біля столу, поставив чайник, підсунув посудину з варивом до себе.

– Будьмо здорові, – заклично хитнув кухликом. – Питиму з вашого, дізнаюся заразом ваші думки.

– Ну, ми ж не з одного п’ємо, так що ця прикмета тут не спрацює. Інакше я дізнався б ваші.

Зробивши великий обережний ковток, боячись обпекти горло, Ігор здивувався. Хоч напій парував, виявився не окропом, був гарячим настільки, наскільки треба, щоб пити невеликими ковтками, насолоджуючись насиченим, зовсім незвичним смаком рідини і при цьому уникаючи спокуси спорожнити кухля двома великими ковтками.

– Смачно. Що у вас там?

– О, цілий букет. Як кажуть, проти всіх хвороб.

– Аби ж так було.

– Вірте – й буде.

– Між іншим, про хвороби. – Ігор зробив іще ковток. – Фельдшер від вас оце вийшов, Кудімов. На щось скаржитесь?

– У своєму віці, молодий чоловіче, я готовий скаржитися на все. Хоча, з другого боку, нам, старшим, скаржитися вже гріх. Маєте рацію, Роман заходить періодично. Вважає себе моїм особистим лікарем, так би мовити.

– Бо ви – товариші в нещасті? – Князевич ледь помітно змінив тон.

– У нещасті? А, ви про це… Таки просвітив вас товариш Цибух щодо нашої неблагонадійності.

– Говорив і знову скажу: те, як ви тут ставитеся до влади, для мене не має жодного значення. Для товариша Цибуха, як я розумію, має. Між іншим, складається враження, що ви всі тут стежите за мною. Ось і фельдшер натякнув на мою зустріч із парторгом…

– Хочете, скажу вам, де ви сьогодні ночували? – Рогоза сьорбнув, машинально відставивши при цьому мізинця. – Не цікавився навмисне, це село. Звикайте.

– Не певен, що треба. Навряд чи лишуся надовго.

– Вже маєте, що доповісти своєму начальству?

– Про що? Про систематичні випадки отруєння водою, названу вашими односельцями карою Божою? Це відомо без мене.

– Та ви в це не вірите, так?

– У кару чи в отруєння? – Ігор знову зробив ковток. – Бесіда наша, як кажуть, без протоколу, ви до цього всього точно не маєте жодного стосунку, до того ж людина освічена, грамотна, напевне матеріаліст, читали Кафку… До речі, де саме?

– В оригіналі. Література іноземними мовами поки що не заборонена, в Києві навіть книгарня спеціальна є. Але ми ж не про Кафку говоримо.

– Слушно, не про нього. Хоча з одним, скажімо так, розкрадачем соцмайна, котрий виявився до всього співучасником убивства, про цього письменника ми якось душевно поговорили на допиті. Цілу лекцію мені прочитав, хоч і невелику. Та до наших баранів. – Ігор ковтнув ароматного варива знову, подався трохи вперед. – Хочете, скажу, в що вірю? В отруєння та кару. Ось без вищих істот, просто й приземлено – усіх трьох покарали. Хто і як, іще не знаю. Хочете, ще щось скажу? Було б дуже добре, якби я це обґрунтував, а далі вже тут, на місці, розбиралися без мене. Бо ви, наприклад, сюди, в Гайворон, сховалися, так би мовити, правда?

– Якщо вам зручніше так думати – хай буде ваша правда.

– Не ви один тут такий. Тут – свій світ, свої закони, своє розуміння правильного перебігу речей. Дещо розходиться зі, сказати б, генеральною лінією нашої керівної партії. Проте й діяння наших жертв теж не надто відповідали основам комуністичної моралі. Тут, у селі, це знав і розумів мало не кожен. Ви, людина з вищою освітою, доктор не знаю вже яких наук, професор… Професор же?

– Професор, каюся.

– Не блазнюйте, Григоровичу, вам не пасує. Отже, ви, професор, ще і працюєте сторожем – невже самі вірите, що в людських головах не виникало думок поквитатися?

– За вашою логікою, шановний Ігоре Степановичу, змовитися проти всіх трьох мусило все село. А змовники мали щоразу таємно збиратися й тягнути жеребок, кому наразі стати зброєю в руках Господа. Згодні, що це дуже поганий детектив?

– Не читаю детективів.

– Не любите?

– Ніколи. Хоча часом випадає нагода. Є такий роман у Агати Крісті, там убили пана в поїзді. Сищик думає на кожного з пасажирів, а виявляється, вони вбили його гуртом, по черзі встромляючи ножа в тіло. До речі, то була помста за смерть дитини. І перед тим жертву, здається, натоптали снодійним.

– «Східний експрес», – підтвердив Рогоза. – Якщо ви уважно читали роман, Ігоре Степановичу, то погодитеся – той, кого зарізали в потязі, є жертвою лише за так званою формальною логікою. Насправді ж він завдав людям чимало горя.

– Своїм убивцям, – уточнив Князевич.

– Можливо, і тут є формальна логіка. Проте… Ви бачили нашу вчительку, Романів Марію. Я саме прийшов… оселився тут, коли дівчина закінчила десять класів і вступила до інституту. Потім – комсомольський секретар. Я сам партійний, безпартійний доктор наук у нас рідкість, ви це знаєте самі. У вас є безпартійні генерали? Отож… Наш фельдшер, Кудімов, її оглядав. Дівчина сама до нього прийшла, просила не говорити батькам, та потім якось усе саме собою стало відомим. Ну, не зовсім саме, Боровчук не надто ховався. Чому його не покарали? Бо Марія заяву не писала? А ви б писали на її місці до міліції на секретаря первинної комсомольської організації, та ще сільської? Тим паче якщо ви – онучка того, кого називають бандерівцем?

– Навіть так… А, я ж забув, у вас тут мало не в кожній хаті хтось… До чого ви це завели, між іншим?

– Не я завів. – Рогоза допив чай. – Самі сказали, розмова без протоколу. Бесідувати отак із людьми – ваша робота, ваш клопіт. Ось і говорю вам: якщо шукаєте якихось убивць серед ображених жертв, почніть із Марії Романів. Вірите, що вона могла когось отруїти та ще й виволочити в ліс? Домовляймося таким чином – як вірите, готовий дати покази, арештовуйте дівчину.

– Які покази? – щиро здивувався Князевич.

– А будь-які, коли ви в таке здатні повірити. Повірите й моїм словам, теж будь-яким. Софія Новицька, я знав її трошки, до речі… Зґвалтувала хлопчика, цей уже в мене на очах виріс, таке дитя бігало ось тут, коридором. Міг би теж стати професором, лежить у лікарні, кажуть – усе, інвалід. Його батьки Софію виловили, до лісу затягли? Я й це вам підтверджу, як на те пішлося! Вірите в це, але бажаєте, щоб розбиралися без вас, – підтверджу. Коли про Лизгунова йдеться, тут ми вже знаємо: в кожній хаті має кревного ворога. Гайда, арештовуйте всіх, мене лишіть, ну, парторга ще, дільничного, голову сільради, хоча і в нього з родичами не все лояльно. Ви ж за цим приїхали, хіба ні? Знову ми з вами, до речі, без протоколу говоримо… То як, так чи ні?

Чай за цей час зовсім охолов. Князевич замислено допив його до осаду, покрутив спорожнілого кухля в руці.

– За правдою я приїхав.

– Я вам правду сказав.

– Судячи з усього, мою персону жваво обговорюють у селі. Виходить, у людей саме такі настрої, що я кат і прийшов усіх арештовувати й судити? Так чи ні?

Їхні погляди зустрілися. Затим Рогоза теж допив свій чай.

– Ви ж не вірите, що Божа кара буває. А таємне джерело з живою та мертвою водою – існує, хоч і відкривається не всім. Ви навіть не хочете чути, що вночі тутешній ліс інакший, ніж удень. – Старий сторож підвівся, акуратно поставив чужого кухля на стіл, узяв із простягнутої руки свого. – Ви шукаєте винних, реальних, із плоті та крові, винуватих у тому, що відбувається, може статися, за непідвладними всім нам законами. Не хочу більш нічого казати, в чомусь вас переконувати, просто поміркуйте над цим перед сном. Хочете вважати, що захищаю… намагаюся захистити від вас село, котре стало моїм рідним, – хай буде так. Більше ні в чому переконувати вас, товаришу слідчий, не буду. Добраніч, ви, певне, стомилися.

22

Біль

Двері за сторожем зачинилися.

Лишившись сам, Ігор Князевич раптово зрозумів, як справді стомився. Накотилося стрімко, все й відразу: не нинішня піша прогулянка на загал вісім годин, не вчорашня дурисвітська, позбавлена жодного сенсу так звана гульня, не напруження останніх тижнів – здалося, Ігоря Князевича враз утомило навіть саме життя. Щойно зрозумів це, тіло охопила дивна легкість: так було, коли він та дружина нарешті перестали вдавати з себе подружню пару, а за один вечір, ба за одну годину раз і назавжди домовилися – вони чужі, вкупі бути не просто не можуть, навіть права не мають. Тепер, у цій невеличкій убогій кімнатці, посеред загубленого серед лісу прикарпатського села, Ігор зміг пояснити, як стається те, про що пишуть майстри художнього слова: камінь у буквальному, відчутному розумінні цього слова звалився з серця.

Стало дуже легко, навіть радісно.

Густа втома накотила не стрімким важким валом – м’яко накрила, огорнула теплою затишною хвилею, буквально потягнула донизу, змусила лягти на незібране ліжко. Так Князевич побув якийсь час: у позі ембріона, ноги, взуті в кирзаки, на підлозі, верхня частина тулуба – на койці. Спати враз закортіло так, що Ігор не відчув сили не лише роззутися – стягнути з себе чужий одяг. Хоча стосовно цього швидко передумав: одягнутим затишніше, ночі в цих місцях справді холодніші, а топити, звісна річ, у вересні в школі ніхто не почне.

Долаючи шалене бажання поринути в глибокий сон, з останніх сил утримуючись на поверхні буття, Князевич таки приловчився, скинув чоботи – вони впали на підлогу один за одним з дуже довгим, як йому здалося, інтервалом і чомусь занадто голосно навіть для кирзових чобіт, аж луна відбилася, гукнули. Затягнувши на ліжко себе всього, Ігор спробував тепер висмикнути зісподу покривало. Вдалося, він уже не намагався забратися під ковдру, просто якимись недолугими рухами, котрі чомусь насмішили його самого – це ж треба так хвицати ногами! – Князевич як зміг накрив ноги, притримуючи тканину зігнутими носаками, після чого досить швидко знайшов зручне положення на койці: зазвичай аби вмоститися й заснути, йому, особливо тверезому, доводилося вовтузитися довго, і колишня дружина, до речі, виговорювала йому і за цю, як вона вважала, ваду.

Ліжко стояло біля стіни.

Ігореві враз здалося – стіна насувається, затягує його в себе, ось просто на ній вималюється величезний квадратний… ні… здається, круглий… таки овальний… але прямокутний, так, прямокутний, за формою та розміром спального місця, рот, готовий заковтнути людину просто з ліжком усередину, туди, де є інший світ, інше життя. Це або сон, або… Чомусь пригадався роман письменниці Шагінян [7]: там герой відчиняв у стінці потаємні дверцята десь в Америці, заходив у них, а виходив із іншої стінки, вже в Москві чи Ленінграді.

Або сон почався. Або Князевич намагається заснути. Або просто згадав дурнувату, навіть для нього, тоді ще підлітка, книжечку, бо лежить носом до стіни, дивиться на старі, зле поклеєні шпалери в якусь покручену квіточку.

Він бачить шпалери перед собою.

Світло горить. Лампочка під стелею, він спить при ввімкненому світлі.

Чомусь це розвеселило Ігоря. Навіть бажання спати відступило на короткий час. Легко повернувшись на спину, він лежав, дивився на лампочку, радів, яка вона величезна й ось тут, майже біля лиця, простягни руку – схопиш. Правда, є ризик обпектися. А втім, Князевич простягнув перед собою руку, просто з цікавості: чи зможе він дотягнутися до стелі ось так, лежачи. Стеля, своєю чергою, раптом почала тікати – так, у всякому разі, Ігореві здалося. Нестрімко, повільно, його ж права рука при цьому витягувалася на справді неймовірну довжину, таки намагаючись наздогнати лампочку. Рука видовжувалася так, що стала довшою за самого власника, котрий далі лежав на спині тепер уже посеред величезної кімнати, всерйоз почуваючися маленьким хробачком, мурашкою у великій та вже неосяжній коробці.

Чи у прямокутному скляному кубі, якими, коли вірити фантастам, переміщають сміття або мертвих астронавтів у космічній безодні.

Добре, вирішив для себе Князевич. Це справді сон. Без причини веселий, бо це дуже смішно, коли в тебе отака здоровецька ручиська. Кумедні всі ці спроби дотягтися до лампочки, не рухаючи іншими частинами тіла. А найвеселіше – усвідомити, для чого ти це робиш: ти хочеш її викрутити замість того, щоб, як належить, натиснути вимикач. Цікаво, чи може рука такої довжини дотягнутися вже не до височенної гігантської стелі, а до кнопки, що вимикає світло. Пошукавши очима та розуміючи, що все прекрасно бачить, Ігор знайшов вимикач.

Він виявився величезним. Форма змінювалася просто перед здивованими очима Князевича, набираючи подоби мало не всіх фігур із класичного шкільного підручника з геометрії. Раптом вимикачів стало два, Ігор серйозно замислився, на який же слід тиснути, але поки думав – вибір зник сам по собі, вимикач знову став єдиним і був просто перед його обличчям.

«Сплю», – остаточно переконався Князевич. Усе це – химерний сон змореної людини. Він на дозвіллі читав якось у популярній брошурі з серії тих, що видає товариство «Знання»: буває, що людина спить і бачить уві сні себе, як вона спить і бачить сон про те, як спить. Ну, десь така дивна матрьошка. Є така ознака сновиддя дуже й давно втомленої людини.

І враз кімната набула звичних уже обрисів, а сам Ігор зрозумів: уже не лежить на койці, а сидить, спустивши ноги та впершись стопами в самих товстих плетених шкарпетках у підлогу. Коли підхопився – не помітив, так само як не відчув, із якого часу не спить. Спрацювали підсвідомі інстинкти, про існування яких у себе Князевич підозрював: щось усередині нього відчуло небезпеку швидше, ніж це збагнув він сам.

Темне вікно.

Ігор тепер сидів, дивився просто на нього, машинально мацаючи рукою біля себе, хоча й розуміючи безглуздість пошуків зброї: табельний пістолет із собою він не брав, та й за десять років служби пускав його в діло лише на обов’язкових стрільбах. Зазвичай записаний на Князевича «макаров» ховався в глибині сейфа його службового кабінету, і витягав зброю Ігор лише кілька разів, коли з волі обставин сам виїжджав на затримання разом із оперативниками.

Усе ж таки – світло в кімнаті, квадрат темного вікна перед ним.

По той бік вікна, ззовні, хтось стояв.

Темна, немов невагома тінь заглядала усередину. Ігор не бачив лиця, не міг чітко сказати – так, з того боку стоїть саме людина, істота, не нічний кошмар чи згусток мороку, а хтось із плоті та крові. Він єством відчував – на нього зирить щось живе.

Та страшне.

Легенький дзенькіт – чи дощова крапля вдарила по шибці, чи людська рука легенько торкнулася її. Просто торкнула… чи постукала.

Той, хто стояв із того боку, кликав, просив вийти на вулицю.

Ігор Князевич на диво легко підвівся, далі чутко звітуючи собі – він не спить, не бачить себе уві сні, це не кошмар, не марево, не навіювання. Те, що відбувалося з ним зараз, і те, що він відчував, тривало в режимі реального, дійсного часу. Просто в центрі села Гайворона вересневої ночі одна тисяча дев’ятсот вісімдесят першого року.

Кілька кроків до дверей. Не замкнено. Ясно, він же сам лишив їх так.

Вхідні шкільні двері зачиняв ізсередини засув. Сторож старанно виконував свою роботу. Минаючи його кімнату, Ігор боковим зором зазначив – у щілинах між дверима не світиться, старий уже давно та міцно спить. Засув піддався без надмірних зусиль, Князевич ступив на ґанок, потім – на землю.

Справді накрапав дощ. Не лупив так, як учора, проте дрібним його теж не назвеш. Може, нікого за вікном і не було, це все дощові краплі й перевтома. Ігор набрав у легені повітря, щоб обізватися, та слова раптом застрягли всередині: темна тінь, концентрований згусток мороку, була тут, попереду, в дощовій ночі.

Закусивши нижню губу, Князевич, далі скоріше піддаючись інстинктам, ніж законам формальної логіки, чи просто діючи осмислено, коротко замахнувся і вдарив ребром долоні по цегляній шкільній стіні. Гатив сильно, свідомо намагаючись викликати в себе біль, – йому заболіло, рука занила і ніби послала, мов автономна частина тіла, імпульс у мозок: для чого ти так зі мною, господарю, за що, старий, караєш мене, вірну праву руку свою? В той самий час Ігор дістав додаткове підтвердження тому, що не спить, – відчув вологу й холод під ногами, стояв на землі в самих шкарпетках, чоботи чомусь не подумав натягнути.

На лице впали дощові краплі. Боляче. Прохолодно. Мокро.

Він не спав. Те, що рухалося перед ним у ночі, було реальністю. Дивною, незрозумілою, як усе це село та його люди, – проте реальністю.

Можна було повернутися по чоботи. Та замість цього Князевич, бувши не в змозі пояснити, чому вчинив саме так, рушив уперед, за покликом ночі, ступаючи по змоченій дощем землі й траві в товстих шкарпетках, і відчуття дискомфорту від цього зникло дуже швидко. Ігор рухався так прудко, що, здавалося, не йшов – летів, намагаючися наздогнати того або те, що вперто віддалялося, водночас манячи за собою, ховаючи всі таємниці гайворонської ночі.

Князевич ішов прямо сільською вулицею. Світилися лиш окремі вікна, зазвичай тут лягали спати рано, в деяких оселях – ще за пізнього вечора, дотемна, бо село прокидалося набагато раніше від міста. Місяця над головою не було, також видалася ця ніч без зірок. І все ж таки Ігореві очі досить звикли до ночі, аби остаточно переконатися – тут, на цій вулиці, він не сам. Його веде вперед ледь видимий поводир, котрого конче слід наздогнати. Ось це Князевич розумів чітко. Тож прискорив крок.

Тепер він майже біг, вулиця тим часом швидко скінчилася, завернула. Ще трохи вперед, і він – чи вони – вийшли на околицю. Позаду крайня з цього боку хата. Попереду – лісова стіна, інший світ, чужий, нічний, незвіданий та незнайомий. Рогоза казав: уночі тутешній ліс зовсім не такий, як удень. Невже зараз Ігореві стало сміливості в цьому переконатися?

Не думав – ноги в промоклих плетених шкарпетках уже не зупинялися, вели далі.

Ніщо так не пахне, як вологий від дощу ліс. Князевичу навіть запаморочилося в голові. А може, це не від лісу, раптом він усе ж таки спить… Але ноги відчувають вологу. Правий кулак, знову повз Ігореву волю, врізався в найближче дерево.

Біль.

Кісточки пальців збились об грубу кору.

Капітан міліції, слідчий Головного слідчого управління МВС Української РСР Ігор Князевич стояв уночі серед лісу в шкарпетках, ватяних штанях, сорочці з чужого плеча, зовсім беззбройний, із розбитим об стовбур кулаком.

Тінь. Попереду знову тінь. Вона зупинилася, тепер не рухалася, ніби даючи людині зрозуміти – пора, підходь, зараз морок розвіється.

Аж раптом поміж темних дерев гойднулася ще одна тінь. Ця була довгою, мов велетенська змія, з тих, що час від часу показують у «Клубі мандрівників», – гігантські анаконди, мешканці глухих джунглів Амазонії. Довгаста тінь, звиваючись між деревами, розтягувалася, підступала, поволі оточувала людину. А з іншого боку, тепер уже одна по одній, з’являлися інші тіні – мешканці ночі, нічного лісу, зачарованого лісу, його демони та водночас – янголи, ангели-охоронці, котрі заманили чужинця на свою територію.

Заманили.

Ось як воно буває. Ось як стається. Отак трапляється.

Похмурі, зовсім не дружні тіні вже самі по собі утворили ліс. Вони готові довести – чужому сюди дороги нема. Наміри чужака не зовсім добрі для тих, чий спокій охороняє цей ліс, кого він захищає. Ігор стояв, заклякнувши, та розумів: це все старанно проговорює подумки, він при здоровому глузді, далі йти не хоче, з нього досить гайворонського лісу, таємних джерел, лиховісних безмовних владарів мороку.

Позад нього хруснуло.

Триматися далі Князевич уже не міг.

Крик, у який втілився весь пережитий за цей час жах, вирвався зсередини, так, ніби цим вигуком Ігор намагався розігнати всі лісові страхіття. Далі волаючи, він рвучко розвернувся, побіг назад.

Щось схопило за ногу.

Стиснуло.

Шарпнуло.

Падаючи, Ігор устиг виставити перед собою руки, все ж таки завалився на бік, та йому вдалося майже відразу підхопитися. Нагнувши голову, виставивши її перед себе, наче намагаючись протаранити собою небезпечну темряву, він помчав, не розбираючи стежки, але при тому чітко знаючи, куди треба бігти. Крик захлинувся, коли почався битий сільський шлях, – та потім знову рвонув назовні. Князевичу зараз було байдуже, який вигляд він матиме, коли хтось вискочить йому назустріч, не менш переляканий. Він навіть прагнув цього, хотів побачити живу людину, хай його виматюкають, навіть наб’ють, зриваючи власний переляк, – його ж при цьому врятують, він уже буде не сам у цій пітьмі.

Ніхто не вибіг на крик.

Навіть сторожа Ігор не розбудив, коли влетів назад до школи і швидко, на диво відточеними рухами, загнав засув на місце, міцно зачиняючи двері. Лише тепер дозволив собі не встояти на ногах, упав просто на підлогу, крик далі виходив із його нутра, та вже за кілька секунд Ігор усе зрозумів – він просто лежить із роззявленим широко ротом, волання лунає лише в мозку, під черепною коробкою. Отже, так, можливо, було весь час, поки він мчав нічним селом.

А може, стало аж тепер, коли забіг у безпечне місце.

Князевича трусило з переляку та холоду заразом. Не маючи сили підвестися, він рачки доліз до своєї кімнати, протиснув тіло всередину, зачинив двері за собою, відсапнув, притулившись до них. Кімната знов ходила ходором, кружляла, навіть почала, як перед виходом, збільшуватися в розмірах.

Ігор труснув головою, проганяючи рештки кошмару. Дорачкував до ліжка. Стягнув з нього на себе накривало разом із ковдрою. Замотався, мов гусінь у кокон. Міцно заплющив очі.

І аж тепер провалився у справжній глибокий та зовсім порожній сон.

23

Вузол

Ранок для нього почався пізно.

Коли Князевич виринув зі сну, точніше – з сонного провалля, день уже впевнено вступив у свої права, вересневе сонечко після нічного дощу весело яскравіло, навіть сліпило крізь віконне скло. Дарма що Ігор знайшов себе на підлозі, досі мокрим і закутаним, наче немовля. Виткнувшись зі свого згортка, він мимоволі замружився – сонячне світло щедро залило кімнату.

Щойно прочумався, відразу зафіксував – пробудив його звук ззовні, наче будильник. Наступної секунди з’явилася відповідь: шкільний дзвінок, понеділок, початок нового робочого та навчального тижня. Згадалося – яке навчання, Марія говорила, всі на картоплі й буряках. Знову знайшлося пояснення: школу заради цього не закриють, молодші трудової повинності поки що позбавлені.

Так.

Ігор неквапом вибрався з кокону, покрутив головою, намагаючись хоч якось дізнатися час. Його годинник від учора лежав у хаті Романівих, куди Князевич зі зрозумілих причин не поспішав. По-перше, Марія з усіма старшими школярами від сьогодні в полі. Без неї він, киянин тридцяти трьох років, офіцер міліції, казенна людина, не наважувався повертатися туди. По-друге, навіть якби Марія була вдома, Ігор усе одно не ризикнув би – це по-хлопчачому, та дорослий чоловік не хотів зустрічатися після того, в якому вигляді опинився в незнайомій хаті позавчора, з батьками молодої вчительки, хай вони за віком навряд чи старші від нього самого більше, ніж на десять років, – по селах рано одружуються, дітей народжують швидко.

Вогкий одяг, особливо змокрілі та брудні шкарпетки, нагадав учорашню ніч. Саднила забита правиця, зайвий раз підтвердивши: усе, що він учора чув і бачив, було чим завгодно, але не сном або маренням. А це, своєю чергою, вимагало посидіти спокійно, зібрати думки докупи й підбити нарешті перші підсумки свого перебування в Гайвороні і проведеного розслідування. Якщо, звісно, все, чим він тут намагався займатися, можна так назвати.

У сумці мав запасні сухі шкарпетки, навіть не одну пару, так само як і трусів. Правда, іншого одягу не прихопив, хоча раніше, коли ще жив із дружиною й часом виривався у відрядження, та, виконуючи подружній обов’язок, завжди пакувала або светр, або запасну сорочку, або те і те. Хоча стоп – светр є. Точніше, спортивний костюм, синя трикотажна потвора з двома смужками на кожному рукаві й такими самими лампасами на штанинах. Ну, нехай потвора, зате точно чиста. До того ж спортивками тут нікого не здивуєш.

Спочатку Ігор позбувся шкарпеток, розуміючи: ноги все одно змокли безнадійно, і якщо не захворіє чи бодай не почне чхати, то дуже здивується. Тут же виправдав себе: вже давно перевірено – в особливих, навіть критичних ситуаціях, якою Князевич без пересад міг вважати свою, з людиною, навіть слабкою, ніколи не може статися те, що зазвичай стається з нею в умовах, наближених до комфортних. Так, можна йти серед білого дня проспектом, ступити не під тим кутом, впасти й розбити коліно аж до загрози інвалідності. А можна впасти п’яним на сходах темного під’їзду, прокотитися кілька прольотів і навіть цього не помітити – підвестися й рушити далі, цілим та неушкодженим.

Виходячи з такої логіки, застудитися він точно не зможе.

Пошукавши і знайшовши білий вафельний рушник, витер ним ноги досуха, натягнув сухі шкарпетки, поворушив пальцями. Так краще. Шкарпетки звичайні, нитяні, та все одно якось затишніше. Розстебнув сорочку, скинув, завмер, тримаючи в руці. Потім поволі опустився на простирадло, не зважаючи на брудні штани.

Значить, підсумки.

Є мотив, котрий під час розслідування будь-якого злочину – а в тому, що події в Гайвороні таки наділені ознаками кримінального злочину, Ігор Князевич геть не сумнівався – має для слідства першочергову вагу. Софія Новицька, Андрій Іванович Лизгунов, Юрій Боровчук – кожен із них мав ворогів у селі, в околицях якого їх знайшли мертвими. Уточнення: руки кожної жертви були чомусь чистими, це зафіксовано у процесі огляду тіл, хоча жодного значення цьому фактові ніхто не надав. Учора, побувавши в зачарованому – але потім про це – лісі, Ігор рук після повернення не мив. Кинув сорочку поруч із собою, розчепірив пальці на долонях, підніс мало не впритул до очей.

Не такі вже брудні.

Але й не надто чисті. Словом, не такі чисті, щоби привернути до себе спеціальну увагу криміналістів. Ті фіксують, що бачать, не як аномалію чи прикмету, просто зазначають факт: руки чисті.

Далися йому ті руки!

Князевич сховав обличчя в долоні. Міцно, до легкого болю в повіках, заплющив очі. Розплющив, забрав п’ятірні з лиця, дочекався, поки перестануть бігати перед очима різнобарвні цяточки.

Вода.

Мертві тіла без слідів насильства. Смерть від отруєння. Постачальник смертельного токсину, фактичний убивця – бліда поганка, гриб. Учора його лікували зіллям, приготованим на основі отруйних грибів.

Баба Галя. Дорош Галина Таназіївна. Місцева… хай буде знахарка, знавець народної медицини, від слова «відьма» відгонило містикою, якої Князевич принципово старався уникати в зв’язку зі справою.

Комсомольський ватажок Юрій Боровчук – син людини, котра написала донос на її чоловіка. Чому не помститися батькові? Хіба може бути щось сильнішим за помсту татові, ніж смерть його сина, його дитини?… Невже баба Галя, котра вчора рятувала його, здатна до такої жорстокості? Досвід не просто підказував – мало не за руку підводив Ігоря до розуміння: людина здатна ще й не на таке. За родом діяльності він мав справу з людськими пороками, збоченнями, вадами, тому будь-яке припущення, навіть стосовно літньої жінки, годилося. До того ж Юрій фактично цькував стару, тож навряд чи вона – якщо це вона – довго мучилася докорами сумління…

У двері делікатно постукали. Князевич стрепенувся.

– Да! Хто там?

– Ігоре Степановичу, з вами все добре? – голос сторожа.

– Щось сталося?

– Просто ви від самого ранку не виходите, вчора зле виглядали, я хвилююся все ж таки.

– Дякую, нормально. Котра година, до речі?

Зрозумівши враз, що вони перегукуються крізь зачинені двері, Ігор підвівся, висмикнув спортивку з сумки, натягнув на себе на ходу, відчинив. Рогоза дивився зацікавлено і стурбовано водночас.

– Доброго ранку. Так що з часом?

– Початок на одинадцяту. Даєте ви…

– Свіже повітря, – коротко пояснив Ігор. – Ганьба мені, проспав ніби роботу… З іншого боку, находився вчора… гм… нагулявся позавчора.

Він помітив за собою, що говорить із старим сторожем, як зі своїм, давнім знайомим і добрим сусідом. Видно, коли знаєш, що розмовляєш із професором, справжнім ученим, хай відлюдником, це таки впливає на ставлення навіть до малознайомого.

– А відпочивайте, куди вам спішитися. – Віктор Григорович осміхнувся. – Солдат, як кажуть, спить, добові йдуть.

– Офіцер, – вирвалося в Ігоря. – Хоча, за великим рахунком, краще бути солдатом.

– Узагалі?

– В наш час. Тут і тепер.

– Чому? – Брови старого скакнули догори.

– Думати менше.

– Вам хочеться менше думати?

– Мені набридло ухвалювати непотрібні рішення, – чесно зізнався Князевич. – Ви тільки мене навідати? Знов побазікати?

– Вчора я з вами не базікав. – Осмішка зникла. – У нас просто звичка, як бачу, – слова без протоколу.

– Це погано?

– А Бог його знає. Поснідаєте? В нас їдальня працює, для молодших. Старші…

– Знаю. Ви самі їли?

– Мені… ну… в моєму віці краще їсти за розпорядком. Дівчата на кухні вас радо нагодують.

– Чаю б спочатку. Гарячого. Такий добрий учора пили…

– А, то це легко. – Рогоза повернув собі усмішку. – Сходжу поставлю чайник, заварю. Особливий рецепт, як у таких випадках кажуть.

– Помітив уже. Відчув, посмакував.

– Так я скоро. Урок саме почався, до дзвінка ще півгодини. Я тут дзвінки даю, – пояснив для чогось сторож, розвернувся і зник за своїми дверима.

Князевич, знов лишившися сам, зачинився, замислено зміряв кроками відстань від дверей до ліжка.

Десять.

Дурня якась.

Тим не менше пройшовся ще двічі від койки до дверей і назад, стягнув штани, перевдягнув труси, натягнув треники з лампасами, для чогось пострибав на місці. Затим повернувся до вікна, звідти було видно невеличкий сільський майдан. До сільради саме підходив дільничний, чимось дуже заклопотаний. Мабуть, тутешні, не менш важливі, ніж у приїжджого, справи.

Значить, баба Галя.

Галина Дорош.

Ігор схрестив руки на грудях. Тіло не подавало жодного сигналу, мурахи з дрижаками не турбували, отже, він або думає не в тому напрямку, або… або… або…

Вода. Повернімося до води.

Хоч би звідки взялася отрута, хай хто б її приготував, змусити жертву випити смертельно небезпечний напій, як уже напевне зрозумів Князевич, насправді досить просто. Для цього нічого не треба робити. Дати склянку води. Ну, не склянку, просто один попросив водички – інший дав. Пляшку, флягу, іншу посудину, куди можна набрати води саме з того джерела, до якого тут мало не кожен знає дорогу і підступи до якого нині суворо охороняються.

Знову ж таки – чому? Якби там справді знайшли токсини, його, Князевича, не посилали б сюди, до Гайворона, шукати іншу, не таку природну й усім зрозумілу, найпростішу причину смерті. Чому потрібен привід для порушення кримінальної справи, чому необхідно почати слідчі дії?

Та повернімося до води. Ігор раптом почав відчувати якусь тоненьку, непомітну ще ниточку. Рибалки називають це покльовкою, тепер слід обережно підсікати, відкинути зайві емоції, відсунути корисну, цікаву, та все ж таки – тепер непотрібну інформацію. Тілом таки пробігли знайомі мурашки.

Ну, ну, ну…

Є!

Не стримавшись, Ігор плеснув у долоні, балетним па розвернувся спиною до вікна, ступив до ліжка, сів. Дотягнувся до бляшанки з кількою, підкинув на руці, раз, другий, третій – так закріпляв усе, що несподівано для нього самого склалося в цілком очевидну картину. Просту і зрозумілу, яку міг побачити лише той, хто складе докупи три на позір не пов’язані між собою дрібні елементи.

Отрута, бісів аманітин. Джерельна вода. Чисті руки жертв.

Задачка насправді для шкільного підручника, задоволено посміхнувся Ігор. Токсин можна вивести з організму, якщо вжити заходів протягом доби, максимум двох, це він уже встановив. Жертва разом із водою отримувала, судячи з усього, доволі сильну концентрацію отрути. Проте цього все одно не вистачить, аби вбити на місці. Значить, людину просто треба тримати певний час десь подалі від медицини, не втручаючись і даючи токсину зробити свою справу. Ймовірно, жертва не докумекала, від чого це її так розібрало, і дістала ще хоча б одну дозу аманітину. Між зникненням кожного з трьох і знайденням трупа – якраз дві доби.

Князевич, не стримавшись, підкинув бляшанку так сильно, що та вдарилася в стелю й упала на ліжко. Притримав, щоб не скотилася на підлогу.

Жертва знала вбивцю.

Кожна.

Або хоча б настільки довіряла йому, що підпустила близько до себе, без жодного застереження пригостилася водою. Потім вбивця – той, хто дав воду, – десь утримував жертву потрібну кількість часу. Новицька, Лизгунов і Боровчук перебували там, де були приречені повільно вмирати і де їхні крики про допомогу ніхто не почув би. Причому руки-ноги кожного мусили лишатися вільними, без слідів мотузок, ланцюгів чи навіть кайданів на руках і ногах. Словом, на тілах – жодної ознаки насильства: це мало на меті показати природну мученицьку смерть.

Від мертвої води.

Ігор уявив, як Софія Новицька, доцент, викладач наукового комунізму, лежить десь у темряві, намагається бодай підвестися, спирається руками об підлогу чи об землю – залежно від того, на чому вона лежить. Люди завжди так чинять, коли намагаються встати. Іншого способу, ніж допомогти собі руками, природа для живої істоти не придумала. Тварини допомагають собі передніми лапами, люди – кінцівками.

Так чи інакше, від контакту з поверхнею, на якій лежиш, лишаються сліди.

Хорошому експертові цього досить, аби підказати, що це за місце і де воно може бути. Той, хто все це спланував, напевне трошки розбирається в таких речах. Через те руки кожної жертви старанно вимиті – з них змито не просто рештки землі чи пилу, а характерні сліди, здатні визначити місце утримання полонених.

Мурахи перестали бігати. Князевич клацнув пальцями.

Готово. Є реальний вузол, краї якого можна шукати й тягнути за них. Є що розмотувати.

У двері знову постукали. Тепер сторож зайшов, не чекаючи на дозвіл, приніс чайник зі знайомим уже духмяним варивом. Хотів щось сказати чи просто поговорити, та Ігор жестом дав зрозуміти – зараз старий трошки заважає. Той, зовсім не образившись, налив ароматного відвару в кухоль, секунду подумав, залишив чайник на столі.

– Як ще захочете. Сніданок чекає, вам загріли.

– Спасибі. Зараз іду, Григоровичу. Пропав би без вас.

Коли Рогоза вийшов, Ігор узяв кухоль, погрів на ньому руки, відпив. Справді, сторож нині заварив свіжого. Треба буде, як повернеться, справді всерйоз підсісти на травичку. Фітотерапія, чи як це зветься…

Чи то від трав’яного чаю, чи від складеної нарешті картинки Князевичу стало враз дуже легко і спокійно. Цього стану не порушували навіть кілька серйозних, можна сказати – базових перешкод, котрі робили вузол, що його слід почати розв’язувати, міцнішим.

Старий шкільний сторож не вважає жодного з трьох справжніми жертвами. Поза сумнівами, про вибрики сексуально заклопотаної Новицької й такого самого комсомольського ватажка Боровчука знали або напевне дізналися на момент смерті всі, хто почав працювати зі справами. Випадок із відставним чекістом Лизгуновим – узагалі окрема історія. Нікого ветеран не ґвалтував, зате тих, із ким він довго і сумлінно боровся, тут, у цих краях, ворогами зовсім не вважають. Навпаки, якщо хтива інститутська викладачка й комсомолець-ґвалтівник мають конкретних ворогів, чиї прізвища відомі, то відставний офіцер держбезпеки, за ідеєю, мусить мати не лише ворогів у конкретному селі, а взагалі – ненависників у масштабах цілого регіону. Бабою Галею Дорош не обмежишся, бери ширше.

Хоча тут теж є підказка. Ігор відчув її, коли допив до половини: двоє з трьох не місцеві. Сюди, за диявольським планом невідомого або невідомих, їх треба було доставити. Непомітно.

Без машини не обійтися. Багажник – наймиліша річ, найзручніший та перевірений спосіб переміщення викрадених людей. З такими випадками знайомий кожен слідчий. А хто в Гайвороні має автомобіль? Таких небагато, значить, коло підозрюваних швидко звузиться. Хоча б Кудімов, фельдшер. Скривджений владою фаховий медик напевне мусить чудово знатися на отруйних речовинах…

Добре, тут є над чим подумати. Та все одно була ще одна річ, здатна перекреслити всю логіку й повернути Князевича туди, звідки все почалося.

Те, що з ним сталося вчора.

Нічні тіні, зачарований ліс.

Уночі в тутешніх лісах із людиною може трапитися те, чого ніколи не станеться вдень.

Не лише з людиною.

Жива вода здатна перетворитися на мертву.

Після вчорашнього Ігор на крок наблизився до того, щоб у це повірити…

24

Tuesday

Решта дня минула в клопотах.

Уже пополудні Князевич фактично окупував робоче місце лейтенанта Козуба. Коли заявився в офіційну сільську установу як був – спортивний костюм, кирзові чоботи та ще недоречніші куртка й картуз, лиш обережне ставлення до київської людини, посланця міністерства, змусило самого Поліщука й усіх, хто був у цей час на місці, сприйняти маскарад стримано. Ігор не мав жодного сумніву – щойно піде, язики засверблять одразу в усіх. Однак його й у Києві не надто обходили такі речі. Тут же й поготів.

Настрою, з яким приїхав, наче й не було. Князевич тепер остаточно переконався – не переконав себе, саме впевнився в правильності висновків і подальших дій. Звісно, в телефонній розмові, навіть коли розмовляєш із керівництвом, усього не скажеш. Давши дільничному змогу долучитися до зрушень у справі, Ігор розшукав телефоном своє київське начальство в його присутності, але обмежився загальними бадьорими фразами. По тому все ж таки попросив Козуба виділити йому окремий стіл, ручку й папір, кілька наступних годин мовчки сопів, пишучи попередній звіт, а далі, вже ближче до кінця робочого дня, розпорядився, щоб дали друкарську машинку та залишили самого. Рукопис, щедро покреслений, слід передрукувати.

З епістолярним жанром Князевич, на відміну від значної кількості колег, трошки дружив. Тож підозрював: уміння системно та грамотно, без зайвих речень, викладати думки й висновки на папері теж стало не останнім чинником, чому розбиратися з тутешньою чортівнею відрядили саме його. Проте вже давно, як не сказати – жодного разу, паперова частина слідчої роботи не захоплювала й не поглинала Ігоря ось так, просто з головою.

Від вечері, на яку кликав дільничний, відмовився, пославшись на втому. Хоча нічого вже на плечі не тиснуло. Просто чітко уявив: доведеться не тільки випивати, а й, керуючись неписаними правилами такої собі професійної етики, відповідати на масу запитань, котрі напевне назбиралися в Козуба. Навіть якщо не говорити всього, бодай частково ситуацію доведеться прояснити. Узявши до уваги ту обставину, що, по-перше, дільничний хоч і їздив на велосипеді, проте мав у гаражі мотоцикла з коляскою, а по-друге, до смерті Лизгунова справді міг виявитися дотичним хто завгодно й дільничний хоча б формально потрапляв під підозру, Ігор не хотів зараз нічого обговорювати не лише з ним – узагалі ні з ким із місцевих. Навіть до сторожа Рогози, з яким ніби так навіть і трохи заприятелював, теж мав певні застереження.

Хай хто б виявився організатором і виконавцем злочину, замаскованого, як уже не сумнівався Князевич, під дію місцевої легенди про таємне джерело, переважна більшість селян мовчки схвалює те, що сталося з чекістом, комуністкою та комсомольцем. У них тут кругова порука. І в чому Ігор теж не мав жодного сумніву – таємна змова проти нього. Це проти своєї волі, навіть не усвідомивши, дала зрозуміти вчора Галина Дорош.

Що відбувається в лісі – окрема тема. Про нічну пригоду Князевич завбачливо не написав.

Він упорався з писаниною, запакував належним чином і дочекався, доки дільничний від свого начальства по телефону персонально дістане вказівку, як доправити пакет швидко й за призначенням. На той момент магазин уже зачинився, хоча світилося вікно закладу, де керувала сувора Василівна. Одначе Ігор підозрював: окрім кислого пива й, можливо, тараньки нічого там не надибає. Тож, обдуривши Козуба, що втомлений і не голодний, вирішив добити нарешті свої рибні консерви та заїсти їх рештками галетного печива. Чаєм розживеться в сторожа, той залюбки заварить.

Подумавши так, Ігор почвалав через сільський майдан, глибоко засунувши руки в кишені куртки. Саме вона раптом нагадала про Марію – речі треба повернути та забрати свої, кінець кінцем, це вже починає непристойно виглядати. Дорогу до її хати пам’ятав, проте пертися туди в таку годину знову не наважився. Молода жінка, напевне, повернулася з поля і, хоч сільським до роботи не звикати, – спить, мабуть, ніг під собою не чуючи. Відтак у Князевича після сьогоднішніх висновків намалювався зовсім не формальний та не приватний привід поговорити з учителькою. Є кілька питань, котрі варто уточнити. Ігор сподівався – тепер слід просто й упевнено копати в заданому напрямку.

Рогоза не зустрів Ігоря в коридорі. Та чекав на його прихід. Причепив на свої двері аркуш із зошита в клітинку, де акуратним професорським почерком вивів: «Чайник на кухні. Заварив свіжий. Загрійте, мене нема». У старого справді не світилося, Князевич сказав записці: «Дякую», знайшов у їдальні на кухні чайник, іще теплий, зі знайомим духмяним варивом. Навкруги стояла тиша, яку можна, якщо є охота, назвати цілковитою й лункою. Дійсно, Ігор ніколи не міг подумати, що почутий десь вислів про лунку тишу таки правдивий. Враз чітко усвідомив: у школі він сам-один, світло ніде не горить, за шкільними стінами – ліс, уже знову занурений у темряву і так само моторошно-тихий.

Не стримавшись, Князевич вигукнув:

– О!

Луна, всупереч очікуванням, не пішла. Звук залишився тут. Ігор знову крикнув, тепер уже тихіше, невідомо на що розраховуючи, якого дідька надіючись почути. Зрозумів – так відганяє вчорашній страх, аби знов не прилип. Подумки вилаявши себе, набрав повні груди повітря, гаркнув утретє:

– О! О! Ого-го!

Нічого. Покрутивши пальцем біля скроні, Ігор легенько постукав себе по лобі кулаком, видав сам до себе, дивлячись при цьому в темне кухонне вікно:

– Пити треба менше. Звичайний психоз, братику.

Тоді рішуче запалив вогонь під чайником, ляснув себе по кишенях, із тихим розпачем переконавшись – а куривом не запасся, цілий день пригощався то в тих, то в сих. Змиритися з неможливістю покурити виявилося складніше, але Ігор і тут здобувся на слові:

– Курити теж, братику. Ось повернемося додомки, відзвітуємо – зав’яжемо відразу з усім.

Вирішивши терпіти до завтра, навіть уявивши, що накладає на себе своєрідну схиму, Ігор підхопив нагрітий чайник, пішов до себе, вимкнувши на кухні світло, запив цілющим трав’яним відваром зовсім не корисні кільки в томаті з іще менш їстівними галетами, заліз під ковдру просто так, у спортивному костюмі, полежав трохи, слухаючи тишу, – і заснув, тепер уже міцно, без тривожних сновидінь.

Прокинувся так, як і вчора, – від шкільного дзвоника. Тільки тепер, судячи з того, з якого боку світило ранкове сонце, Князевич припустив: не заспав, повноцінна половина на восьму ранку. Чомусь закортіло відразу піднятися, зробити кілька гімнастичних вправ, але скинув тіло з койки в унісон зі стуком у двері.

– Зайдіть! – гукнув бадьоро.

Коли спроба ззовні не вдалася, згадав про клямку, скинув її, потягнув двері на себе.

Рогоза. Чомусь лише тепер Ігор зміг розгледіти, наскільки в старого запалі очі з темними, майже чорними колами.

– Доброго ранку. Даруйте, розбудив.

– Таке! Сам збирався, до вас також. Дякую, Григоровичу, чай вчора дуже вчасно. Щось сталося чи…

– Сталося, – кивнув сторож. – Нічого особливого, не смертельно. Марійка… Марія, вчителька наша, передавала, щоб ви зайшли.

– Куди?

– До них. Тобто до неї… Словом, ви знаєте, де живуть Романіви. Вона б сама зайшла, та вдома, ногу пошкодила.

– Серйозне щось?

– Бачив фельдшера. Той каже – ні, але забила сильно. Вчора, в полі, буває. Не зламала, проте забій сильний, спухло, каже. Минеться, лиш нині вона ходити не може до пуття. А в них, каже, ваші ж речі…


Хвіртку зсередини не замкнули.

Ігор штовхнув її, проминув двір, дозволив себе обгавкати псові, припнутому до ланцюга. Та собака не аж так сильно рвався кусати чужинця. Видно, злим не був, просто робив свою працю, відробляв хазяйські харчі, гавкаючи на порушників приватності. Махнувши псові, Князевич забіг на ґанок, постукав.

Не відчиняли довгенько. Нарешті зсередини почув Маріїн голос – дозвіл проходити, не замкнено, ступив до передпокою. Вона стояла, тримаючись за одвірок, балансуючи на одній нозі, другу тримала зігнутою в коліні.

– Ранок добрий, – привітався Ігор. – Оце нарешті дійшов. Речі ваші…

– Ви відразу про речі.

– Тьху, даруйте! Я ідіот – як почуваєтеся?

– Хто його знає. – Марія знизала плечима. – Жити, ясна річ, буду. Фельдшер підозрює, там тріщина може бути, але то в Кременець треба, на рентген. Як завтра легше не стане, повезе сам, машиною. Але нічо, зате сачкую. Учні в полі, вчитель на волі.

– Давно придумали?

– Щойно склалося, не повірите. – Марія засовала здоровою ногою, вмощуючись зручніше. – Дострибала оце. Проходьте.

– Ви сама вдома?

– На роботі ж усі. Тато, мама…

– Допоможу, тримайтеся за мене.

Ігор далі був у своєму ідіотському спортивному костюмі. Позичені речі тримав під рукою в оберемку, роззирнувся, шукаючи, куди б покласти сорочку і штани. Марія мовчки кивнула на лавку біля стіни, гість нарешті щасливо позбавився чужого одягу, скинув набридливі кирзаки, ступив до молодої жінки, підставляючи плече. Вона теж була в старих трикотажних штанях і легкому светрику, це все дуже не пасувало одне до одного, та натомість робило Марію зовсім неофіційною, домашньою, не схожою на суху колючу вчительку історії, з якою Ігор встиг поспілкуватися раніше.

Коли вона зіперлася на його плече, обійняла рукою, беручись зручніше, він побачив її обличчя зовсім близько. Вдихнув запах – ні, аромат, справжній аромат! – розкуйовдженого зараз каштанового волосся. Пахло не тільки воно: раптом Ігор зрозумів, що давно не обіймав жінки, навіть просто так, по-дружньому, і рука його, ковзнувши вниз по її талії, мимоволі – де там, цілком свідомо! – торкнулася краєчка тугих, налитих життям, чітко окреслених під светром грудей. Долоня пішла нижче, лягла на стегно – та рвучко, вже без всякої пристойності, сягнула назад, повернулася до грудей, безсоромно й жадібно погладила їх, оцінила округлість, ледь стиснула.

Марія не опиралася.

Мовчки стояла, дивилася на Ігоря, ніби стежила за ним, спостерігала збоку за цікавою поведінкою живої істоти. Не опиралася, взагалі не реагувала жодним чином. Її виказали очі, вони зараз були надто близько до його лиця, аби збрехати. Там теж не було покори, не читалося навіть бажання, зате світилося щось інше, те, чого Князевич не намагався збагнути, не хотів, бо прагнув у той момент лиш одного – і Марія знала, чого саме: видавали очі.

Руки обхопили його шию. Не пестили – просто взялися міцніше. Ігор легко підхопив Марію на руки, поточився, шукаючи зручнішої точки опертя, при цьому гойднув жінку, хвора нога невільно торкнулася протилежного одвірка, Марія зойкнула – тихо, але біль не приховала.

– Вибач… Чорт… вибач… Чорт забери… Пробач…

– Нічого… Ти роби, роби…

Першим поцілунком Ігор прагнув просто заспокоїти Марію. Та не стримався – губи впилися в губи, жінка відповіла, і це була не спрага, не жадання, це робилося відчайдушно, з незрозумілим поки що йому розпачем, так, ніби Марія вирішила для себе щось важливе, попалила за собою мости й не збиралася повертатися… До чого? Яка тут і тепер різниця…

Ігор поніс її на руках у парадову кімнату. Опустив на застелену вибитим кудлатим ліжником канапу, рухався обережно, наче тримав порцеляну, боячись розбити й знову зробити боляче. Марія все ще дивилася на нього тим дивним поглядом, яким спостерігають за незрозумілими та кумедними рухами істот невідомої породи. Хай там як, Ігореві з певного часу стало все одно, ким його сприймають тут, за кого його має Марія – Марічка, Марійка! – він теж не зважав на те, що буде потім.

Руки ковзнули під її светрик, забрали з тіла чашечки ліфчику.

Лишивши светр задертим, Ігор торкнувся губами її живота, не зовсім плаского, ледь округлого, з невеличкими складочками животика, з якими всі його знайомі київські жінки ведуть постійну вперту й затяту боротьбу змолоду до серйозного віку, коли вже все давно ясно й нічого не вдіяти. Її руки лягли на його потилицю, ледь притискаючи, заохочуючи, і він пестив шкіру губами, сухими, спраглими, нетерплячими.

Руки взялися за краї зовсім не потрібних тепер штанів. Потягнули їх донизу, повільно, відкриваючи сантиметр за сантиметром округлі стегна та цнотливого кольору вузенькі трусики. Просто перед очима Ігоря з’явився ну зовсім уже не придатний до моменту вишитий малюнок: синя квіточка, схожа на волошку й ромашку одночасно, і напис поруч: «Tuesday».

Князевич не надто дружив із іноземними мовами, та англійську в школі вивчав, а слово – зі шкільної програми.

Вівторок.

Так, сьогодні вівторок. Ранок вівторка, останнього вівторка цього дивного-дивного-дивного вересня.

Марія дозволила роздягнути себе лише знизу.

25

Клин клином

– Мені дуже соромно.

– Припини. То дурне.

– Ти не розумієш… Не зараз, так я просто жену сором. Клин клином, знаєш такий спосіб?

Ігор підвівся на лікті, глянув на неї. Марія лежала прямо, спустивши з канапи забиту і старанно замотану ліву ногу, праву зігнула в коліні. Говорила, дивлячись не на випадкового коханця, не на того, кому зовсім недавно, десяти хвилин не спливло, віддала себе всю стрімко й палко, нічого не імітуючи та не стримуючи криків. Очі вивчали стелю так, ніби на ній було щось таке, що треба уважно видивлятися. Говорила неголосно, рівно, навіть трошки монотонно.

У цьому вчувалося щось жертовне. Або – сповідальне. Служба дуже часто давала Князевичу змогу вислухувати зізнання, схожі як на сповідь, так і на офірування себе – людям, обставинам, нема різниці.

Хотілося курити. Але поки можна терпіти. Ігор не бажав руйнувати той крихкий місток довіри, що утворився, як він відчував, між ними тепер. Вчорашні плани бесіди з Марією Романів він не просто відсунув – засунув подалі, в далеку невидиму шухляду, без можливості скоро видобути їх звідтіля. Зараз йому не кортіло розмовляти з коханкою ні про що, хіба, як вона забажає, почитати одне одному вірші, тихо поспівати на два голоси, забути, хто він, а хто – вона. Дедалі гостріше Ігор відчував: Марія Романів уже до кінця життя ніколи й нічого не забуде.

Клин клином.

– Часто ти так… Вибач, коли…

– Ні, нормально. Ти маєш право знати, зрештою. Тепер ми не зовсім чужі.

– Це правда?

– А тобі хочеться так думати?

– Не сприйми за красиві слова…

Її долоня, не така м’яка, як у київських і загалом міських дівчат, але й не зовсім жорстка та змозолена, легенько пройшлася його обличчям, накрила губи.

– Тс-с-с.

– Ти чого? Чому?

– Дурнини не городи. Думаєш, жінкам не приємні красиві слова? Хочеш правду? Тобі ж, товаришу капітане, правду й тільки правду.

– Я не суддя. І взагалі, припини це… Капітан.

– Капітан, капітан, усміхнися. – Марія забрала руку. – Тобі, значить, можна брехати?

– Можна. Є сенс?

– Нема, – легко погодилася вона. – Значить, ось така правда: якби тоді… ну, розумієш, тоді, Боровчук спромігся сказати бодай одне красиве слово, навіть не щиро, просто аби потішити дівчину, я б не робила потім того, що накоїла собі. Тепер мене мати безпечно для мужчин.

– Я тебе вдарю, чуєш? Не стався так до себе, все буде добре.

– Усе – це що, Ігоре? Що для мене все? Навіть якщо я поїду звідси геть, поїду далеко, до Києва з тобою… Ти візьмеш мене з собою?

– Ти хочеш?

– Не знаю ще. Та навіть якщо схочу – це нічого не змінить у моєму житті. Мене зламали всередині. Я – вчитель, бачу перед собою щодня купу чужих дітей. Вони ростуть у мене на очах, а я розумію: мої власні діти ніколи не виростуть у мене перед очима, Ігоре. Я жінка, розумієш, це для мене над усе, найважливіше.

– Це ніби лікують. – Князевич негайно пошкодував про свої слова.

– «Це». Для вас усіх жінка, що не може мати дітей, і то не тому, що так вирішила природа, – це. Слово з двох літер, у кросворді навіть не використаєш.

– Даруй. Я не хотів.

– Знову мелеш казна-що. Ви, мужчини, дуже часто говорите про те, чого самі не тямите. Навіть не частково: повністю, до самого кінця. Хочете заспокоїти, а виходить повний маразм.

– От Господи… Ну, пробач… Чорт, давно не перепрошував так часто жінку! – Ігор випростався, сів, примостивши голі Маріїні ноги собі на коліна, провів від коліна до середини стегна по кожній. – Забудь. Просто я не знаю, як із тобою говорити. Хоча повір мені, балакати з людьми – значна частина моєї роботи. Навіть головна. Це в кіно показують, що всякий, хто в міліції, бандитів стріляє.

– Я не дивлюся такого кіно. Взагалі мало дивлюся, більше читаю. Там є вибір, багато чого ховають між рядків. Чи це мені хочеться, щоб так було.

– Полюбляєш заховане між рядків?

– А як у нас можна інакше? Без цього країна пропаде, Ігоре. Зникне всяка потреба в існуванні.

– Країни?

– Це – теж. Але і в нашому з тобою. Чого там – усіх. Уяви, що буде, коли всім можна все, як зараз комуністам.

Князевич напружився. Про такі речі менш за все хотілося тепер згадувати. Він дав собі слово. «Краще промовчати», – подумав він, замість відповіді знову попестив її ноги.

– Гарні.

– Подобаються? Знаєш, мені лестило б таке… Ну, до певного часу, сам розумієш. – Марія трошки пововтузилася, вмощуючись зручніше. – Мене навіть хлопці любили. Смішно це все було, правда…

– По-перше, сонце, не кажи в минулому часі. Тебе люблять і любитимуть. По-друге, що в цьому смішного?

– А, видно відразу, що не жив у селі ніколи. Тим більше в такому маленькому.

– Що не так у селі?

– Тут усі як одне. Кожен ніби сам за себе – але всі мов рідні. Різниця у віці п’ять років – не різниця, бо всім хлопцям може не вистачити дівчат. Або навпаки. Чи… словом, такі були в мене смішні кавалери. Один навіть серйозно пропонував дочекатися його з армії. Дочекалася.

– Тобто?

– Антон Мазур. Знаєш його… про нього… Ми з однієї школи всі. Навіть у десятирічку до Величави, і то разом. Мазур – той хоч старший за Дімку, терпить, сопе. Дмитро – той взагалі малий, битися за мене хотів. Та де хотів – таки бився. В лоба дістав, але бився, поки я не поговорила.

– Дмитро?

– Ярчук. Про нього ти теж, певне, чув.

Щось ворухнулося глибоко в шухляді пам’яті.

– Ярчук Дмитро. Той самий, дезертир?

– Ну. Він менший за Антона на два роки, мене, виходить, на всі п’ять. Мазур усе бочком, бочком, а цей малий бігав за мною, мов цуценя, ще зі школи. Починають сміятися старші – лізе битися. Одного шарпнув зубами, от дістав від батька! По тому приходили, говорили з моїми, зі мною – чого, значить, хлопця дражню. Де ж я його дражню, коли сам собі в голову втовкмачив… А! – Вона легко махнула рукою, пальці ковзнули по чоловічому плечу. – Не судилося, бач. Усім трьом. Антона поламали, мене поламали, Дмитра малого, думаю, так само. Знаєш, коли дійшло сюди, що аж звідти втік, із Афганістану, – ніхто не питався як. Повірили відразу. То такий фацет, малим ще таким був… Без мила пролізе, без мила вилізе. Як знайдуть, то не скоро, повір мені.

– Я ж його не шукаю, – мовив Князевич, аби не мовчати.

– Так я й не про тебе. Взагалі. – Тепер Марія глянула на нього. – З нас трьох мені хіба можна ось так, клин клином. Про Антона чула від мами його… Теж, кажуть, хлопом не буде, навіть як вичухають. Два ланцюжки перервалися… Та й про Дмитра нічого не знаю: не втік, так убили б ті душмани чи як їх там…

Тема що далі, то більше не подобалася Ігореві. Якою заміняти, поки що не знав. Тому бовкнув навмання:

– Давно ти так?… Клин оцей свій…

– Знов типове хлопське питання. Ревнуєш?

– Цікаво. Може, справді забрати тебе звідси? Без жартів, подумаймо про такий варіант.

– Той хлопець теж до Києва кликав, до речі. В систему входить, ні?

– Що за хлопець?

– Попередник твій. Сам же питав, тепер ображаєшся.

– Ніхто не ображається. Все про тебе знав раніше, служба в мене така. Значить, тебе вже кликали до Києва. Цікаво, що ти відповіла.

– Лишила адресу. Обіцяв писати, так і не написав. Не дуже-то й вірилося.

– Може, напише ще. – Ігор старався, щоб його голос звучав підбадьорливо.

– А, не варто перейматися.

– Ти кому зараз кажеш – мені чи собі?

– Собі швидше.

– Мабуть, він зайнятий.

– Слухай, чому це тебе так діткнуло? Ревнуєш?

У голосі – не цікавість, навіть не передчуття інтриги чи бажання долучитися до жіночо-чоловічих ігор, а простий намір підтримати розмову. Молодій зламаній жінці хотілося почуттів, зрозумів Князевич. Або чогось подібного до почуттів. Вона намагалася розбудити себе. Не збудити чи збудитися, якраз із цим усе справно, усе вдалося. Зараз Марія нагадувала йому сплячу красуню. Чи, радше, історію про Снігову королеву, тільки на місці замороженого Кая була вона, Герда.

– Так, я ревную. – Рука далі пестила стегно.

– Проти тебе в нього нема шансів. Тепер нема.

– Отак, уже компліменти.

– Не задавайся, просто таке, знаєш, як би пояснити… Словом, статусне порівняння.

– Тобто?

– Ти офіцер, він солдат. Єфрейтор, коли вже зовсім точно. Він говорив, це в армії називається старший солдат.

– Війська які?

– Це так важливо зараз?

– Просто цікаво.

– Я не розбираюся в цьому всьому. Парадна форма, все, що знаю. Чи зв’язківець, чи ПВО[8], таке якесь дуже мирне…

– Ага, жінко, знайшла мирне – ПВО. Гаразд, проїхали. Де це ти взяла солдата? – Марія легенько ущипнула його. – Добре, добре, єфрейтора. Тут, у селі?

– Хіба досі не дійшло, товаришу слідчий, що в селі мені нічого не можна?

– А нині що було?

– Не знаю… Ось лежу, базікаю, намагаюся сама собі пояснити, що це було, для чого… Поясню – скажу. А єфрейтора в Кременці знайшла. Коля. Здоровий такий, не помітити важко. Ось якраз наприкінці серпня, вважай, місяць тому, їздила туди у справах, до райвно. Заночувала тоді в подружки, пішли разом у кіно знічев’я, на денний сеанс. Знаєш, цей фільм із Бельмондо, комедія про шахраїв…

– «Гра в чотири руки», – підказав Ігор.

– Мабуть, тобі видніше… Ми пішли в кіно, там цього Колю зустріли. Підійшов знайомитися, бо нас двоє, а він сам.

– Нахабний?

– Не те щоб дуже. Швидше без комплексів… Або з комплексами, але інакшими, ніж тут. Розказав, що служить тут десь недалеко, частина в лісі, заслужив звільнення – він назвав це увалом…

– Правильно. Увольнітєльная, скорочено – увал. Сам служив. Як один казав, плавали, знаємо. Ну-ну, то що Коля?

Ігор хотів це слухати, бо, розказуючи, Марія поволі-поволі оживала. Видно, попри неввічливість незнайомого йому єфрейтора Колі, котрий не надіслав милій знайомій хоча б листівку, та випадкова пригода залишилася приємними спогадами.

– А нічого Коля. Час мав до вечора, морозиво їв, пива випив, зернятами загриз, містом погуляв. Що лишається? Кіно з Бельмондо.

– Дівчата.

– І дівчата, куди ж без них. Чесно, сама не знаю, як тоді так вийшло… Зірка все… Подружку так звати, Зірка Левицька. Вона теж знає, ну, про мене. Щось таке в Кольчиному погляді прочитала… Ми пішли в кафе, знов морозива поїсти, вона покликала ніби до вбиральні… Не знаю, чому повелася на це, але ключі взяла. У неї квартира, воду саме дали, холодну, та все ж… – Марія зітхнула, та вже не болісно, знову вмостилася зручніше. – За дві години ми знову зустрілися всі троє. Там-таки, на тому самому місці. Зірка, ще коли ми виходили гуляти самі, взяла з собою фотоапарат з дому, в неї «Зміна», простенький, любила час від часу поклацати. Навіть не так. – Дівчина стрепенулася, наче пригадала щось надзвичайно важливе. – Їй треба було добити плівку, як сама казала. Лишалося щось кадрів сім, основні знятки робила на морі, в Болгарії, путівка впала на голову, вважай, випадково. Шкода ж плівки, правда?

– Сім кадрів ворогу не віддамо, – погодився Ігор.

– Словом, ми по кілька разів одна одну тоді зафоткали. Решту добили вже там, фотографувалися з Колею по черзі. Зірка навіть просила адресу, куди висилати, він записав номер польової пошти. Мені вона надіслала. Йому, сказала, теж відправила в конверті.

– Письмецо в конверте погоди, не рви, – мовив Князевич.

– Що?

– Нічого, пісню згадав, до слова. Слухай, покажи вже мені цього Колю, га? Бо так про нього ти розказуєш, точно заревную. Хоч побачу, які чоловіки тобі подобаються з першого погляду.

– Мушу встати.

– Лежи. Сам візьму, скажи тільки де.

– Альбом там, у тій кімнаті, де ти спав.

– Гм.

Марія не стримала короткого іронічного смішку. Князевич, проковтнувши це не надто зараз доречне нагадування, обережно підвівся, притримуючи її ноги. Молода жінка відразу машинально прикрилася першим, що намацала рука, – своїми спортивними штаньми. Знову гмикнувши, Ігор як був, наполовину одягнений та босий, прочалапав до знайомої вже кімнати, роззирнувся, не знаючи, де шукати.

– Альбом там, на столі, – почув підказку. – Скраю, на ньому ще підручники. Такий зелений, бачиш?

– Бачу, бачу.

Коли він повернувся з грубеньким альбомом у руці, Марія вже сиділа, натягуючи штани та тим самим даючи собі лад. Вона навіть спробувала поправити розкуйовджене волосся. Тепер на її тлі Ігор, далі лишаючись без штанів, мав зовсім недолугий вигляд. Чомусь раптом засоромившись, хоча кому-кому, а йому це не личило, особливо з огляду на ситуацію, Князевич пошукав і знайшов труси, підхопив свої брюки, випрані й навіть випрасувані, котрі якраз висіли на видному місці, на спинці стільця, повернувся туди, звідки вийшов, та вдягнувся. Коли повернувся, розстібуючи чужу сорочку і збираючись вдягнути так само дбайливо випраний джемпер, Марія саме перебирала фотографії, витрушені з червоної пачки з-під фотопаперу розміром дев’ять на дванадцять.

– Зірка сама не робить, віддає комусь там із роботи, той фотолюбитель – ховайся. Хлібом не годуй, дай зачинитися в темній кімнаті. Ось, знайшла.

Князевич кинув чужу сорочку на стілець, натягнув джемпер, що пахнув домашньою чистотою. Присівши поруч, глянув на фото. Спочатку – без жодного зацікавлення: просто продовжував невеличку гру, яку сам же затіяв.

Марія Романів, рідкісний кадр – молода сільська вчителька двадцяти трьох років усміхається.

Поруч парубок у єфрейторській формі. Богатиря, чи як тут кажуть – леґеня, не применшував навіть невеликий прямокутник фотокартки. Кашкет набакир, теж осміхається, навіть ширше за свою нову випадкову знайому. Груди випнув уперед: як же, ось тільки недавно здійснив геройський вчинок, мало не подвиг за мірками солдата, відпущеного у звільнення.

Зображення ледь розмите. Видно, фотограф узяв середній план, а потім, коли робилися знімки, попросив трошки збільшити, для крупності.

Пальці Ігоря раптом міцно стисли краєчок світлини.

Тіло мов струмом пронизало. Від кистей до плечей повиступали сироти – мозок на щось зреагував.

Князевич підніс фотографію ближче до очей.

Він уже бачив цього вояка. Зовсім не у військовій формі. І не так уже й давно.

Ігор не міг помилитися.

Надто близько тицьнули йому фото цього хлопця. Та й обставини, за яких це трапилося…

– Де він саме служить – не казав?

Тон змінився так раптово, що Марія мимоволі сахнулася, тоді поволі відсунулася.

– Щось сталося? Серйозне щось?

Навіть уявити важко – наскільки. Це треба ще в голову вкласти.

– Поки не знаю. Вибач, ти наштовхнула на ідею одну…

– Ага, забула. – Марія знову швидко почала замикатися. – Ви ж на роботі, товаришу слідчий. Я б навіть сказала – на службі.

Гарикатися з нею, навіть просто сперечатися чи намагатися в чомусь переконати Ігор цієї миті не бачив жодного сенсу. Рвучко підвівшись, поклав фото назад, хоча думка прихопити знімок із собою цвяхом сиділа в голові. Але це дасть Марії зайвий привід… Хоча навряд, вона просто не зрозуміє, це гірше. Нічого не сталося, краще поводитися таким чином. Термінові справи, хай думає, що хоче.

– Припини, Маріє. Я справді дещо згадав. Ми говорили, я міркував про своє. Ти ж нікуди найближчим часом не збираєшся?

– З такою ногою? – запитала в’їдливо. – Я буду вам ще нині потрібна, товаришу Князевич?

– Припини, сказав же тобі. Можливо, буде кілька запитань. Я ще повернуся. – І до чогось додав: – Не сумуй.

– Та вже якось буде. – Тепер, здається, Марія починала розуміти серйозність виниклої ситуації, суті якої не міг до кінця усвідомити й він сам.

– Чекай, буду. Поговоримо.


Виходячи, взув свої вичищені від багнюки туфлі.

Тугіше затягнув плащ, навіть підняв комір, знову без особливого успіху намагаючись повторити манеру Алена Делона. Гаманець на місці, гроші в ньому, час, нарешті, закурити.

Повністю занурений у власні думки, не помічаючи довкола нікого й нічого, Ігор купив у магазині пачку «Ватри», вийшов, спрагло закурив, навіть закашлявся від глибокої затяжки. Зробив кілька кроків у бік селищної ради.

Зупинився. Скурив цигарку в три глибокі затяги. Від недопалка тут же прикурив нову.

Той телефон, який зараз у кабінеті дільничного, йому не потрібен. По тому телефону краще не дзвонити туди, куди він збирався. Принаймні поки остаточно не з’ясує для себе факт, котрий ставить усі його вчорашні відкриття не просто з ніг на голову – робить їх непотрібними, помилковими, другорядними, потрібне підкреслити. Говорити з тим, кому він збирався телефонувати, Ігор також не хотів у присутності зайвих вух.

Пошта. Поштове відділення.

Це приверне увагу, напевне таку конспірацію помітять. Та хай краще потім, після того як він потелефонує до Києва, поговорить і зможе давати всі необхідні пояснення кому завгодно. Бо спершу все це слід пояснити собі самому.

На пошті теж можуть виявитися зайві слухачі.

Школа.

Паралельний телефон у сторожа. Та старого Рогозу теж краще не вплутувати.

Кабінет директора. Тільки так.

Поки дійшов до школи, докурив. Кинувши недопалок біля ґанку, з силою втоптав його передком у землю. Коли зайшов, відразу пощастило – Олег Микитович, молодявий рожевощокий директор, саме давав сторожеві якісь вказівки, та на появу гостя негайно відволікся, потис його правицю обіруч.

– Як вам тут у нас? Ніяк не поговоримо, справи, знаєте. Директор – це ж не педагог, це завгосп радше. Снідали?

– Дякую. Обов’язково поговоримо, Олеже Микитовичу, а поки що мені терміново потрібен телефон із виходом на міжмісто. Автоматичним, через код.

– Хіба у…

– Службова необхідність, – різко, аж надто різко перервав Князевич тоном, який сам вважав максимально офіційним. – Наскільки я знаю, усі офіційні особи тут мені мусять сприяти. Не сприйміть за зловживання, але…

– Звісно, звісно! – зацокотів директор. – Договоримо, Григоровичу, вже звиняйте. Ходіть, товаришу слідчий, ходіть.

Директор провів Ігоря до кабінету. Не чекаючи на спеціальне розпорядження, залишив Князевича самого. Наморщивши лоба, Ігор спробував пригадати потрібний номер.

Ні. Записник у кімнаті, в сумці.

Сильно стукало в скронях. Холонули пучки пальців.

Сходити до своєї кімнати. Взяти блокнот. Повернутися.

Ось, на літеру «П». Так, тепер код Києва…

Князевич упорався за сорок хвилин. Поки пробився на Київ, поки на тому боці зняли трубку, поки дивувалися, затим – шукали того, хто йому потрібен, і той, на щастя, виявився справді неподалік, як і розраховував Ігор. Знову розмова, досить різка – співбесідник на тому боці дроту не повинен запитувати зайвого та дурного, просто відповідати.

Нарешті все.

Князевич, навіть не поцікавившись, чи можна тут курити, знову застромив цигарку до рота.

Як там казала Марія? Єфрейтор лишав номер своєї польової пошти? Записував подрузі, а раптом – їй теж. Або потрібен терміновий контакт тієї подружки, Зірки Левицької, йому конче треба тепер знати, на яку ж адресу богатир Коля просив писати собі листи.

Бо за кілька годин у нього буде з чим порівняти. Мінімум одну-дві години.

Зараз, у цей момент, Ігор Князевич не знав, куди його заведе новий слід. Він просто взяв його та рухався навмання, точніше – пробоєм, розуміючи всі можливі наслідки, тому стараючись поки що не думати про погане. Гірше, ніж є, йому навряд чи буде.

Марія.

Так і не закуривши, Ігор розкришив цигарку в кулаці.

…Вона, звісно, була вдома. Далі сама. Навіть не зачинила дверей, не здивувалася його появі, але й не дала сказати слова, почала першою, щойно Князевич переступив поріг.

– Знаєш… Тільки слухай, гаразд? Є розмова, значить…

– У кого до кого?

– До тебе. Але не в мене. Ігоре, з тобою дехто хоче зустрітися. Проте, розумієш, не так, аби всі бачили. Сам уже переконався – село. Тому до мене… чи через мене… Словом, поки ти десь ходив, людина прийшла до мене сама. Знаєш… – знову повторила, відразу замовкла, не наважуючись говорити далі.

– Що? – сухо спитав Князевич. – Що я маю знати? Вірніше – чого ще не знаю?

– Тебе назвали моїм. Людина… яка прийшла… Так і сказала: передай своєму слідчому.

– Розберемося. Хто такий?

– Ти не знаєш. Тобто знаєш, але… Сам побачиш, під час зустрічі. Не варто нікому більше казати про це, таке прохання.

– Маріє, я сам вирішу, кому й про що розповідати. – Мовивши так, Князевич уже знав – виконає прохання, зараз йому ніхто не потрібен, надто стрімко закрутилося, лише заважатимуть. – Ти не зберегла номер польової пошти свого Колі?

– Він не мій. Мій ти. – Вона, мабуть, хотіла так пожартувати.

– Добре – того Колі. Ну?

– Нема… Чи не знаю… Треба пошукати.

– Пошукай, будь ласка. І знайди. Де мене чекають?

– Урочище Сиве. Це треба йти до бабигалиної хати…

– Знаю, – зупинив її Князевич. – Знайду, вже довелося там погуляти. Граєтеся тут у партизанів.

– Прохання серйозне, Ігоре.

– Та зрозуміло. Будь удома, – повторив про всяк випадок і, намагаючись не дивитися їй у вічі, крутнувся через праве плече.

Урочище Сиве. Дуже добре.

Глибоко застромивши руки в кишені плаща, Князевич рушив до місця зустрічі. Сонце вже стояло в зеніті, день видався ясним, на дощ не збиралося, і це все він сприймав за добрий знак: нині мусить якщо не все остаточно завершитися, то закритися дуже багато питань – це вже так достеменно. Ішов спокійно, на душі раптом зробилося так само легко, як позавчора, коли спадала неймовірна напруга. Щоправда, потім так само випала прогулянка до зачарованого лісу. Але зараз середина білого дня, ліс напевне живе своїм звичайним життям – трава, дерева, птахи.

Жодних темних тіней і перетворень живої води на мертву.

За дивним, проте щасливим, як оцінив він сам, збігом обставин дорогою Ігор майже нікого не зустрів. Минаючи хату парторга, кинув поглядом – з-за паркану ніхто не визирав. Двоє місцевих дідів мовчки кивнули, розминаючись із чужаком на шляху. Здається, баба Галя Дорош ходила подвір’ям, але тут уже Князевич поручитися не міг.

За її хатою скінчилося село.

Дивно було йти отак, у туфлях та плащі, зовсім наче гуляєш міським парком або бульваром. Глибоко вдихнувши, Ігор трошки постояв, дослухаючись до тиші, а тоді рушив уперед, у бік урочища, намагаючись ступати так, щоб зависока трава не гальмувала руху.

Незчувся, як дійшов. Зупинився, витягнув руки з кишень, покрутив головою, гукнув:

– Ну? І хто тут у нас?

Відповіддю було мовчання.

– Я дарма прогулявся? Покажися, де ти там є.

Знову нічого.

Чи це йому так здається? Якийсь рух за спиною. Може, вітер гілку гойднув…

Ні, таки рух.

Князевич іще розвертався, коли наштовхнувся на щось міцне, сильне, безжальне – і світло згасло.

26

Мотузок

Перше, що відчув, повернувшись до тями, – осіннє листя на губах.

Тут же дійшло: лежить долілиць, обличчя притиснуте до землі, він вдихає запах трави, котра не почала ще пріти, лише ледь жухла, відчуваючи своє повільне старіння. Не поспішаючи розплющувати очей, Ігор ворухнувся, даючи зрозуміти тому, хто вовтузився позад нього, прикручуючи одну до одної заведені назад кисті його рук, – мертвим довго прикидатися не збирається. При пам’яті, ба навіть вимагатиме пояснень.

Той, кого Князевич поки не бачив і навіть не до кінця був упевнений у тому, що побачить саме цю людину, поводився з полоненим гуманно. Руки не закрутив до болю, лише міцно зв’язав мотузкою, старанно затягуючи вузли. Одне коліно при цьому впиралося в спину лежачому, і, схоже, чоловік захопився процесом. Нарешті, очевидно вдовільнившись результатами своїх старань, забрав ногу, розпрямився. Узявши Ігоря за плече, м’яко, навіть якось так обережно, перевернув тіло на спину. Лежати, коли зв’язані руки під спиною, було незручно, та в цей момент Князевич не зважав на такі речі. Він дивився просто перед собою, на того, хто височів над ним.

Молодий хлопець. Зовсім молодий, коротко стрижений, коли бути вже зовсім точним – із недавно голеною під машинку головою, волосся на якій поволі почало відростати. Високий, навіть зі свого положення Ігор вирахував метр дев’яносто, похибка мінус два сантиметри, не більше. Він стояв, поставивши взуті в чоботи ноги на ширину плечей, з-під розстебнутої сірої фуфайки визирав світлий, під горло, светр. І переможцем навіть із висоти свого зросту, дивлячись на зв’язаного супротивника, не виглядав.

– Ярчук, – мовив Ігор.

– Ага, – підтвердив Дмитро Ярчук. – Дякую, що прийшов.

– Оце так ти дякуєш? І чому на «ти»?

– А ти хочеш, аби серед лісу я називав тебе товаришем, як там тебе, і «викав»? Може, ще строєм походити, струнко постояти?

Дезертир правий. Ану їх, умовності, справді недоречні.

– Хай так. За віком ти мені десь як молодший брат, можна по-простому. Так і будеш стовбичити?

Ярчук мовчки нахилився, підхопив Князевича попід руки, доволік до найближчого стовбура, підняв і прихилив. Умостивши полоненого таким чином, він присів навпроти навпочіпки, роздивляючись Ігоря з незрозумілою для того цікавістю – наче ніколи зблизька не бачив людей, не інакше.

– Для чого ти це зробив?

– Я багато чого вже наробив, – почулось у відповідь. – Тебе що саме цікавить?

– Ось це от. Ліс, урочище, засідка. Напав на офіцера міліції при виконанні, зв’язав. Навіщо?

– Поговорити.

– Ясно. Без цирку ніяк?

– Не цирк. – Дмитро хитнув головою. – Для твоєї безпеки, дядьку. Чи краще – брате, ти ж сам сказав…

– Називай, як хочеш. У чому моя безпека, що ти взяв собі в голову?

– Коли нас упіймають, матимеш, як це у вас називається, алібі. Не вступив зі мною в змову, я напав на тебе, викрав, зв’язав. Ти мій бранець, а на мене тепер можна вішати й не таке. Після всього… А! – Він махнув рукою. – Гаразд, маємо не так багато часу.

Він підсунувся ближче. Тепер Князевич міг роздивитися шрам, досить великий, кривий та на вигляд – свіжий, що розтинав ліву брову Ярчука.

– Значить, ти все ж таки знаєш, що тебе зловлять.

– Бо я цього захочу, брате. Ти не пробував ховатися? Особливо коли тобі тільки ось стукнуло дев’ятнадцять – не пробував? Спробуй, як хочеш, хорошого мало, повір мені. Між іншим, я ще не вирішив до кінця… Раптом я тобі здамся, героєм зроблю.

– То давай, – вирвалося в Ігоря.

– Дуже хочеться? Героєм – кортить? – Ярчук трошки посунувся вперед. – Мені – не дуже. Тільки вибору наша з тобою країна мені не лишила. Ось ти великий, старший брат, а не допетрав цього. Знаєш, чому? Бо війна. Був на війні? А я був, ясно тобі? Я був, і мені цього не хочеться!

Він накручував себе що далі, то більше, такий стан і така поведінка Князевичу теж були знайомі. Так, з легкої істерики, злочинець у його кабінеті робив перший крок до каяття. Ігор розумів, що зараз переживає хлопець і що ним рухає: не кожен дорослий досвідчений злочинець витримає довго, несучи тягар скоєного. Практично восьмеро з десяти вже на другий день утомлюються тримати це на собі та в собі, воліють навіть не покаятися – просто розказати комусь. Такі муки переживає викрадач коштовного діаманту: подібні речі крадуть не для того, щоб милуватися потай, а щоб хвалитися скарбом: володіння ним возвеличує власника.

– Політрук щодня пиздить про наш інтернаціональний обов’язок, але я там, за річкою, нікому й нічого не винен! – Уже звівшись на рівні, Ярчук і далі говорив, походжаючи туди-сюди й допомагаючи собі жестами. – У чому мій обов’язок? Ти знаєш, що таке зачистка? Про таке в газетах не пишуть, радіо не скаже, телек не передасть! А я сам ходив туди, сам, оцими ось руками розстріляв хлопчика в кишлаку! Знаєш, чому я це зробив? Бо перший раз, коли наш взвод виїхав на зачистку, я не зміг стріляти в старого, дід такий сидів, сива борода, в чалмі, навіть не дивився на мене! І я не зміг! Тоді ввечері, коли ми повернулися в казарму, «діди» мене судили. Печінка болить від самої згадки про суд, розумієш? Потім вони до ранку займалися зі мною стройовою підготовкою. По черзі. Спали по черзі, а я міряв кроками не плац – казарму. Впаду – хуярять носаками, хочеш жити – вставай та йди. Якщо наступного разу я знову покажу дошкульне місце і не виконаю наказу, не знищу поплічника духів, не відстою завоювання афганської квітневої революції – зі мною буде те саме. І я повірив, я застрелив хлопчика! Я випустив у нього весь ріжок, брате! Бо позаду, за спиною, за три кроки, стояв сержант Лопарьов і наставляв дуло на мене! Скільки наші в Афгані, півтора? Так я цього більше не хочу! Але туди регулярно постачають новобранців після учебок. Вони перелякані, і якщо треба, щоб вони стріляли, – я мушу стати таким, як сержант Лопарьов із міста Челябинська.

– І ти тому втік?

– Хіба цього мало? Під час якось чергової зачистки почали стріляти, в кишлаку виявилися духи. Думаю – шанс. Улаштував собі самостріл. Розчухали б скоро, але кілька днів у госпіталі в мене були. Звідти болта нарізав, допомогла одна хороша людина в білому халаті з цивілкою та грішми. Документів хрін, та головне – рухатися вперед, не зупинятися. Поки тебе в одному місці шукають, ти вже в іншому. Отак, брате.

– Чого ж додому поперся?

– Бо тут не шукали б! – Ярчук задоволено реготнув, знову примостився навпроти Ігоря, тепер уже присів на землю. – Так, для годиться. Але всерйоз ніхто не думав, що я попруся додому.

– Одначе тебе переховували тут. Не помилився я, оцінюючи Гайворон. Прикривали по всіх статтях. Чого ж Марія так прокололася?

– Не зрозумів…

– Вона сьогодні передала мені прохання про зустріч тут, в урочищі. Зустрів мене ти, дезертир Радянської армії, порушник присяги. Втік із зони бойових дій. Навряд чи вона діяла навмання, втемну. Значить, прекрасно знала про тебе, спілкувалася навіть.

– Але ж ти її нікому не здаси.

– Чого ти такий упевнений? Справді віриш у це? Слухай, не хочу тебе провокувати, та за таких розкладів тобі краще мене прибити. Напоїти мертвою водою, як інших. Це ж ти їх? Ти караєш? За друга, за кохану жінку… Лизгунова за що? Докупи?

Попри очікування Ярчук промовчав. У тиші знову заспівали пташки.

– Мовчиш? Добре, до цього ми ще повернемося. Тепер мене послухай. – Князевич умостився зручніше, мотузка не так впивалася в руки. – Кілька годин тому Марія Романів, добре знайома тобі, розказала про своє випадкове знайомство з таким собі солдатиком Колею більше як місяць тому. Так сталося, що на фото я цього Колю впізнав. Ні, я не знаю його особисто і ніколи не впізнаю. Він мертвий, скоро мати відбуде сорок днів. Знаєш, звідки він? Марії хвалився – з Києва. А сам із Таращі, Київська область. У Києві живе його рідний дядько, він раніше судимий, зараз працює двірником. Світ тісний, але навіть я часом дивуюся наскільки. Прізвище цього дядька, Колиного родича, – Горбик, але тобі воно все одно нічого не скаже. Бо Микола носив прізвище матері, по чоловікові воно – Уманець, і мама досі вважає, що її син загинув – де, як гадаєш? Не думай, сам скажу – в Демократичній республіці Афганістан, виконуючи інтернаціональний обов’язок. У неї був номер польової пошти, куди вона писала. Тільки я так собі міркую: в армійські тонкощі жінка не вникала, не намагалася розібратися, куди пише листи синові й куди там їх йому перенаправляють. Думаю, Марія, наша з тобою добра знайома, теж не сушила б собі цим голову. – Князевич перевів дух. – Тіло Миколи Уманця привезли вбитій горем матері у серпні. Можу точно назвати дату.

– Не треба, – вичавив із себе Ярчук.

– Ну то й не треба, – легко погодився Ігор. – Головне, стеж за думкою. Миколу Уманця призвали на строкову службу. Здоровий сильний хлопець за всіма критеріями підходить під «афганця», тому ніхто не дивується, коли стає відомо: хлопець виконує інтернаціональний обов’язок. Зв’язок із ним обмежений, це зрозуміло – на війні людина. Мама переживає, але змиряється. Тим часом Микола Уманець, і, гадаю, не він один, спокійно собі служить десь тут, в околицях Кременця. Аби дотриматися всіх правил, солдатів відпускають у місто згідно з уставом. Заслужив звільнення – на. Язиком тільки не ляпай, інакше лафа скінчиться, влаштуємо тобі справжній Афганістан. Ну, мені здається, десь так усе й відбувалось у військовій службі Миколи. Звідси відразу кілька запитань. Якби розв’язав руки, я б пальці загинав для наочності…

– Сам можу. – Дмитро загнув мізинця. – Що там у тебе тепер першим пунктом?

– Ми почнемо з другого. Він не такий цікавий, але важливіший для нас із тобою. Дивний збіг обставин, правда? Маю таку підозру, що Марія Романів та її подруга Зірка Левицька могли бути чи не останніми, хто бачив Миколу Уманця живим. Бо за часом усе складається: дівчата зустрілися з ним у місті, а за кілька днів його труп, як загиблого в Афганістані героя, привозять нібито звідти у закритій цинковій труні.

– Поки нічого не…

– Зараз усе буде! – різко перервав його Ігор. – Мене раптово зацікавила персона Миколи. Я не надто приховував це від Марії, та й не знав, що треба. Вельми несподіваним виявився збіг. Уже за кілька годин вона посилає мене на зустріч із тобою. Дезертир, котрий так старанно ховався, вирішив вийти з підпілля. Чому? Що підштовхнуло його, тобто тебе? Оскільки ви з Марією підтримуєте контакт і тебе дуже цікавить моя персона, хоча твоя персона мене дотепер, до цього дня, зовсім не обходила, дівчину не могла не насторожити така моя реакція. По-моєму, ти ховався десь недалеко і бачив, коли я вибіг від Марії та погнав у термінових справах. Так? – Ярчук кивнув. – Бач, я теж дещо вмію й можу знати. Отже, ти заходиш до хати, дізнаєшся, що, точніше, хто саме мене схвилював. Марія далі нічого не розуміє, але ж тобі дуже добре відомо, що сталося з Миколою Уманцем. Чи ні?

– А якщо ні?

– Тоді не бачу причин для нашої такої скорої та нежданої зустрічі. Не були б руки зв’язані – розвів би ними. – Князевич подарував Дмитрові легку посмішку. – Мене, звісно, цікавлять подробиці. Та в загальних рисах усе, напевне, виглядало таким чином. Солдат, котрий для всіх проходить службу в Афганістані, насправді служить десь тут. Коли місце служби аж так засекречене, це робиться на найвищих рівнях, про які ти собі в силу віку і статусу не маєш навіть приблизного уявлення. Ти просто переховуєшся в цих місцях, своїх, рідних. І випадково, знову нічого не кажу, в цій історії все, бачу, побудоване на збігах обставин, один законспірований солдат стикається з одним… скажімо так, партизаном. Для Миколи Уманця зустріч із тобою виявилась останньою. Ось чому я тут, ось чому ти сполошився і хочеш терміново зі мною поговорити. Правильно?

– Його збила машина, – глухо промовив Ярчук.

– Що?

– Точніше, я зробив так, аби всі думали – його збила машина. Якого хера той поперся через ліс, не знаю. Аби ще темно було, а їм же, напевне, до смеркання наказали повертатися, та й останній автобус сюди ходить, коли ще не пізно… Він мене побачив… Не так: я побачив його. Коли поговорили, він кинувся раптом тікати. Хоча обіцяв, божився нікому про мене не розповідати, бо інакше його командири дізнаються, що він видав державну таємницю дезертирові. Мабуть, не до кінця я його налякав, бо так ушкварив… Але сам упав на корінь, чесне слово, брате, – він сам гепнувся об коріння довбнею!

– Хай так. Далі. – Незважаючи на сплутані руки, Князевич почувався тепер у вигіднішому становищі, навіть мав право наказувати.

– Далі його б шукали. Мені в тому вигоди нема. Виволік на дорогу, машина цілком могла його збити та поїхати геть. Побачить шофер вояку – сам у штани напрудить, зв’язуватися ще…

– Судячи з того, як Миколу Уманця ховали, або твій задум, Дмитре, вдався, або просто вирішили триматися від гріха якомога далі. Ось тепер можеш загинати ще один палець: що тут відбувається? Що в лісі? Чому така шалена конспірація та збройна охорона підступів до того вашого таємного джерела? Ти ж знаєш, ти ж витрусив із Миколи перед смертю все. Що там таке в лісі, Дмитре, чого нікому не можна бачити?

– Він сам не багато знав, – відповів Ярчук, навіть не загнувши другого пальця. – Але того, що сказав, мені було досить. Я схотів це зупинити, захотів одразу, серцем усім захотів. Цього не можна допустити, того не має бути, не може, не сміє!

– Чого не може бути?

– Вони не повинні жити довго, брате! Брежнєв Леонід Ілліч, Андропов Юрій Володимирович, усе політбюро, наш Щербицький Володимир, блядь, Васильович – вони мусять померти швидше, лише тоді все це скінчиться! І не тільки Афган, брате! Ти ж старший, у міліції служиш, мусиш розуміти більше за мене! Але не можна, не можна допускати, щоб їм продовжували життя!

27

Об’єкт

Ось тут Ігор Князевич уперше за цей день щиро розгубився.

Сидячи посеред осіннього лісу, зв’язаний, він таки знав, як треба діяти і говорити, аби трошки заспокоїти зламаного, надірваного і, попри браваду, наляканого самотністю, зацькованого й загнаного Дмитра Ярчука. Лишалося почути від нього підтвердження своїх здогадів. Як, не маючи чого втрачати, встигнувши не лише побачити смерть на власні очі, а й стати одним із її янголів, носіїв, повністю загубивши відчуття реальності та життєву опору під ногами, хлопець, потай повернувшись додому й дізнавшись, що трапилося з його друзями, в тому числі – з жінкою, яку по-юнацькому кохав, вирішив карати винних. Причому – іменем Бога. Знаючи ці краї, тутешніх людей, загальні настрої та цілком справедливо розрахувавши: смерті сприймуть за Божу кару.

Так, Ігор збирався почути саме таку історію. Долучити нез’ясовані деталі, хоча б про ті-таки способи скоєння злочину. Навіть порадіти за себе, як хвацько, через низку збігів, зробив слушні висновки та вийшов на виконавця.

Але те, що Ярчук говорив зараз, вкладалося в голову ще менше, ніж усе, що стосувалося Миколи Уманця і його загибелі.

Хлопець розказав слідчому Головного слідчого управління МВС УРСР, капітану міліції Князевичу Ігореві Степановичу, про секретний об’єкт біля джерела Святої Варвари.

Про те, як змушений був кілька разів грабувати на шляху додому. Тут вважав своє сумління чистим: губився на міських базарах та, запасшись терпцем, виявляв тих, кого можна вважати за справжніх гопників: кримінальний і напівкримінальний елемент завжди товкся там, ось їх Ярчук і патрав по кутках, терпляче вистежуючи. Не абищо, та на те, щоб непоміченим дістатися в рідні краї, вистачило. Далі…

– Далі я не знав, що мені робити, – відказав Дмитро чесно, в цей момент аж ніяк не нагадуючи жорсткого й колючого юнака, котрий рано та не зі своєї волі відчув смак крові й дізнався, як воно – вбивати людей на чужій війні. – Поки тепло, вирішив пересидіти в лісі. Виріс тут, можу вночі без ліхтарика ходити, вважай, друга домівка. Що в нас поруч із селом? Ліс тільки, ти ж бачив. Навідався до батьків обережно, дав знати, що живий, тато сам погнав до лісу – сиди, каже, там поки, хай хвиля зійде. Він не казав, де мушу відсидітися, сам вирішив залягти десь біля джерела. Туди давно не ходить так багато людей, як колись. Але саме джерело є. Вода поруч, можна збудувати курінь. Відлюдники ж так колись робили. Добре, що навчився ховатись, а то б капець.

Князевич вірив – утікачеві справді могла бути амба, якби він не був віднедавна надто обережним. Адже, власне, це допомогло вчасно побачити в лісі пост, подібний до того, на який два дні тому наскочив сам Ігор.

– Спочатку подумав – то мене облягли, – признався Ярчук. – Та посидів, придивився – ні, бачу, там щось інше. Якийсь движняк зовсім уже підозрілий.

Чудово орієнтуючись у тутешньому лісі й таки навчившись дечого на війні, Дмитро зміг лишитися непоміченим. Сам же він угледів і дротяну огорожу по периметру довкола місця, де било джерело, і дерев’яний паркан, і солдатів, котрі щось старанно будували. Інші бійці, з автоматами, охороняли периметр. Матеріали підвозили на вантажівках з боку, протилежного розташуванню Гайворона, зі сторони, ближчої до Рівненської області. Не маючи що більше робити, дезертир не полінувався, потайки обійшов периметр, виявив просіку в лісі – по ній проклали дорогу для машин і навіть двох гусеничних кранів. Дмитро трошки знався на такій техніці, тож відразу визначив – це ті крани, котрі використовують, коли треба звести щось не дуже високе, максимум два поверхи.

– Але там поки фундамент, – сказав він. – Везуть блоки бетонні, цеглу, тільки почали наче. У селі про це нічого ніхто не знає, людей хіба попередили вкотре до джерела не потикатися. Так невже вперше? Атеїсти ондо постійно рейдами наскакують, на них уже ніхто й не звертає уваги особливо.

– І до джерела не ходять.

– Не ходять, – погодився Ярчук. – Дехто хоче, особливо з містян. Лизгунов той же, люди говорили – навіть гроші тицяв, аби хто провів. Охочих не знайшов.

– Грошей нікому не треба?

– Лизгунов просто сука…

Зробивши справедливий висновок про секретність будівництва поруч із джерелом Святої Варвари, хлопець почав шукати спосіб дізнатися, що ж там таке. Його позицію Ігор міг не приймати, та у світлі всього ним пережитого розумів дуже добре: на його переконання, коли влада робить щось потай від людей та ще й охороняє сама себе солдатами, нічого втішного для народу не готується.

Нагода випала дуже скоро. Навіть швидше, ніж думав Дмитро. Повертаючись зі свого щоденного таємного посту, облаштованого неподалік об’єкта – так Ярчук охрестив будівництво для себе, – він здибався з єфрейтором, котрий саме зійшов із траси на путівець.

– От не скажу тобі точно, хто тоді на кого наскочив. – Князевич бачив, що й тут хлопець не лукавив. – Той навіть не знав, як на мене реагувати і чи треба реагувати взагалі. Запитав лише, що тут роблю, хто, звідки, документи. Для чого тобі, питаю, мої документи? Бо тут, каже, ходити не можна, заборонена зона.

Ігор вирішив не говорити Дмитрові: той день для єфрейтора Уманця минув на диво приємно, він зовсім недавно обіймав старшу від себе, хай і на п’ять років, або – лише на п’ять років, котра подарувала, як гадав хлопчина, йому просте, на кілька прекрасних для нього годин, чоловіче щастя. Не знав єфрейтор Коля, знати не міг, що дарувала це щастя, радше – намагалася подарувати це щастя, шкільна вчителька Марія Романів найперше собі. Та не думав він тоді про такі речі, йшов та згадував, як із ним нині трапилося це, можливо – тут Князевич поручитися не міг, – у його житті Марія взагалі стала першою жінкою… Не йшов того вечора Коля Уманець лісом до місця проходження служби – летів, забувши про все на світі, точно знаючи, що не запізниться зі звільнення, виношуючи надію на листування, і хтозна, раптом дуже скоро знов заробить собі увал, домовиться про зустріч, усе повториться знову…

Тільки навряд знав це дезертир Дмитро Ярчук, зацькований усім світом і водночас перейнятий тим загадковим, що відбувалося в його лісі біля таємного джерела. Єфрейтор бовкнув про заборонену зону і підписав собі вирок. Ярчук узявся за нього так серйозно, як тільки міг.

– Бугай здоровий, десь мені рівня, а поплив майже відразу. – Отут у голосі хлопця Ігор чув нотки гордості. – Відразу неправильно почав діяти з переляку, коли я натиснув на яйця йому. Погрози, знаєш… Мовляв, сам не відаєш, куди влазиш, вирок ти собі вже підписав, це він мені так. Не знаю, кажу, ану, налякай мене. Його й понесло!

Так, знав єфрейтор обмаль. Проте загальну, базову інформацію мав.

Біля джерела Святої Варвари будували спеціалізований урядовий санаторій.

Для особливо обраних, тільки верхівки політбюро ЦК КПРС і керівництва всіх союзних республік.

Чутки про цілющі властивості води з джерела мали певні підстави. Джерело справді здатне лікувати хвороби й загалом зміцнювати пойняті старінням організми, робити їх витривалішими, виробляти імунітет навіть у поважному віці.

Єфрейтор Уманець навіть сумніву не мав, що це все реально і що жива вода, як усі на об’єкті, не змовляючись, іменували джерельце, справді здатна творити дива.

– Потім ти знаєш уже. – У цьому місці Дмитро помітно зіжмакав розповідь, точніше – сповідь. – Пацан випадково загинув. Хоча якби не той корінь, я мусив би з ним щось удіяти сам. І таке ще: я йому повірив. Вони там, – Ярчук кивнув углиб лісу, – не сумніваються в чудесних властивостях джерела, у нас люди так само в це здавна вірять. Уявляєш, що буде, якщо оті старі пердуни, з Кремля чи з Києва, різниці немає, зможуть жити довше? Це вічна війна, братику, це горе для людей. Іще більше горе, ніж маємо тепер. Бо так народ живе надією, аби вони всі повиздихали колись. І до того йде, ніхто не вічний. А тут їх хочуть зробити вічними, не інакше. Не годен я того терпіти більше був. Мусив щось робити, мусив, розумієш?

Князевич хотів сказати Дмитрові – надто молодий ще, хоч був на війні та стріляв у людей. Мало ще знає, небагато бачив, щоб так міркувати. Але й тут стримався: виникла раптом думка, яку волів поки не розвивати. Замість того підсумував:

– Ти вирішив погратися в казку про живу воду, яка за певних обставин перетворюється на мертву. Знав – підуть чутки, народ тут язикатий. Аби пішли, помирати мусять грішники, а такими тут вважають комуністів. Ну, комсомольців іще, безбожників.

– Слухай, ти ж у курсі про Антона Мазура, про Марію, зрештою… Новицька – потвора, зламала не одне життя. Про Боровчука я мовчу взагалі, з ними тут намагаються без потреби не вітатися. Чи про те, що він зґвалтував Марію, – брехня, провокація чиясь?

– Ти не суддя.

– А для них є тут суд? Судитимуть їх у нашій прекрасній країні?

– Гаразд. Лизгунов до чого?

– Окрема розмова. На ньому – реальна кров, дідок цим хвалився, коли я ще до школи ходив. Слухали його в клубі, не раз.

– Припустімо. – Князевич зітхнув. – Сам додумався чи напоумив хто?

– Довго думати не треба.

– Згоден. Воду з джерела брав?

Кивок.

– Пощастило пробратися?

Знову кивок.

– Якби зловили?

– Так не зловили ж. Чого якбикати…

– Труїв чим?

Мовчання.

– Брав де?

Пожувавши губами, Ярчук зігнув праву руку в лікті, переклав ліву на ліктьовий згин, складаючи непристойний жест, помахав зігнутою правицею.

– О! Бачив? Отам і брав.

– Може, хоч похвалишся, як усе було?

– Нема чим хвалитися. Просто все. Машину воджу. Мав змогу брати її там само, де отруту, ти вже бачив, іще раз показати? – Ярчук знову мотнув правицею. – Адресу Новицької легко вирахувати, Кременець маленький, якщо маєш бажання, все можна. Знав – хоче до джерела. Домовилися, що буду провідником. Бачив би ти, як вона жерла мене очима, сучка хтива… Жарко, кажу, ось водичка в мене у флязі. Ковтнула, чого там. Скрутило дуже швидко, довіз сюди без зайвих труднощів.

– Де тримав ці дні, поки не померла?

– Отут. – Хлопець іще раз гойднув зігнутою рукою. – Пора вже запам’ятати місце. Там усе є.

– З Лизгуновим так само?

– Без особливої розбіжності й фантазії. Аж прикро, так просто вони попадалися. Правда, Юрчика Боровчука довелося виманювати до лісу через…

Він раптом замовк, розуміючи, що верзе вже зайве, та Ігор уже сам знав, як закінчити фразу.

– Через Марію. Вона від самого початку з тобою змовилася. Сам ти діяти не міг: звідси, з лісу… Нелегал, твою мать, партизан, народний месник…

– А, розумій як хочеш! Виманив Юрка до лісу, припер до дерева, ножа під горло – пий, падло. Випив, куди подітися.

– Далі що?

– Чекати, доки перелякаються. – Дмитро знову кивнув туди, де зводився об’єкт.

– Як не перелякаються?

– Тебе ж прислали. Значить, сумніваються. Смаленим пахне.

– Слухай, – Князевич ураз щось згадав, – а тоді вночі, у лісі, то ти був?

– Коли?

Подив вийшов щирим. Що ж, Ярчук уже забагато розказав йому, аби приховувати свою причетність до пережитих Ігорем позавчора нічних кошмарів. Значить, іще не все прояснилося, нічний ліс лишається за межею розуміння. Але й це з’ясується, для нього особисто ця загадка раптом відійшла далеко-далеко.

Дмитро знову присів досить близько від Князевича. Якби не зв’язані руки, полонений міг би дотягнутися до нього.

Та все одно тілом пробігли мурашки.

Це сталося, щойно Ігор зміг краще роздивитись Ярчуків шрам через брову. Знайомі імпульси, їх він відчував уже не вперше за цей день.

Треба далі не подавати знаку, подумки сказав собі Князевич. Так, він щойно ще дещо зрозумів про втікача. На кожне запитання свій час, це слідчий знав дуже добре. Цей хід теж треба підготувати.

Швидко давши думкам, котрі зараз бігали наввипередки, відповідного ладу, Ігор мовив спокійно:

– Добре, забудь, то інша тема… То як, здаєшся мені? Не пропало бажання?

– Мене розстріляють?

Наївність, із якою прозвучало це страшне запитання з вуст міцного хлопця зі шрамом, котрий побував у пеклі й уявив себе майже Богом, остаточно переконала Ігоря: перед ним не страшний ворог. Це переляканий пацан, котрий ковтнув за короткий час стільки важкого досвіду, скільки сам Князевич мав у свої тридцять три, і то – навряд.

– Порушення військової присяги – це дисбат, Дмитре. Самостріл, утеча з місця бойових дій – зрада Батьківщини. Твої тутешні подвиги перекриє, тільки тобі навряд чи легше від цього.

– Це відповідь така?

– Кажу, як знаю. Можеш лишити мене тут, утекти знову. Довго побігаєш? Я ж усе знаю тепер.

Якийсь час Ярчук слухав лісову тишу.

– Домовитися можна? – запитав глухо.

– З ким? Із судом?

– Із тобою, брате… Я ж тебе покликав…

– Про що домовляємося?

– Марія. Вона тут ні до чого. Взагалі не при ділах.

Що ж, приблизно на таку пропозицію Ігор і чекав.

Хотів запитати про інших, як із ними бути.

Не встиг.

28

Чорноморець, матінко

Сидячи до Ярчука лицем, Князевич не міг бачити, що раптом уздрів той поперед себе.

Спочатку хлопець раптом сильно подався вперед, придивляючись повз нього, тоді низько пригнувся, руки вперлися в землю, ноги розпрямилися, тіло витягнулося, й ось він уже напівлежав, далі щось пильнуючи. Не знаючи, що там може бути, Ігор, утім, вирішив вірити інстинктам досвідченого втікача, котрий навчився чути наближення небезпеки, тож і собі сповз по стовбуру вниз, допомагаючи ногами й активно рухаючи сідницями. Ярчук оцінив його старання – смикнув за ногу. Сам же плавно посунув ліворуч, нагадавши Ігореві зараз леопарда, котрий готується стрибнути, – бачив таких по телевізору, коли часом переглядав «У світі тварин».

Не бажаючи далі лишатися осторонь подій, Князевич завалився на плече, перекотився, аби опинитися на боку та спробувати роздивитися, що ж так нашорошило хлопця.

Пізніше, прокручуючи саме цей момент у голові безліч разів, Ігор раз по раз розумітиме: якби не його рухи, якби він не наробив ними того колоту – все могло піти інакше. Як саме – Князевич не знав, але в тому, що інакше, не мав жодного сумніву.

Лежачи бокаса й дивлячись тепер в один із Дмитром бік, Ігор не відразу, та все ж досить швидко побачив серед стовбурів і зелені кущів солдата з автоматом напереваги. Зовсім молодий, одноліток Ярчука, не інакше, вояк рухався вперед, намагаючись ступати так, щоб не шуміти й не привертати до себе зайвої уваги. Причому сам старанно видивлявся перед собою, навіть водив автоматним дулом – так чинили у фільмах про радянських розвідників чи десантників, котрі проводили бойові навчання в мирний час. Майнуло недоречне: зараз солдатик милується собою…

Вояк стрепенувся, рвучко повернувся на шелест. Поглядом знайшов Князевича на землі досить швидко, не встиг здивуватися, зрозумів – теж помічений, вигукнув навіщось:

– Стій!

Він ще не бачив Ярчука. Міг угледіти його вже за мить. Та саме на цю мить Дмитро, зі своїм досвідом бойових дій і стрімкістю загнаного звіра, випередив його. Поки солдат клацав затвором, досилаючи набій у патронник, дезертир уже летів на нього, збивши з ніг у велетенському стрибку. Вони зчепилися, покотилися по дну урочища.

Зіп’явшись на коліна, Ігор розпрямився, намагаючися триматися рівно. Зважаючи на те, що вже почув і побачив, він не давав солдатові жодного шансу, збираючись по змозі втримати Ярчука від необачних дій та водночас розуміючи – хлопцеві нема чого втрачати і він збагнув це не лише тепер, говорячи зі своїм полоненим.

– Дімо! – вигукнув він на всю силу легень.

Від крику навіть пішла луна, та це не подіяло – Ярчук уже підводився над переможеним ворогом, стискаючи в руці трофейний автомат. Так само не бажаючи більше критися, розвернувся до Князевича всім корпусом:

– Тікай, брате! Біжи! Не забудь!

Що саме Ігор не мусив забувати, хлопець не уточнив – лише копнув ногою пом’ятого вояка, не сильно, аби дати йому зрозуміти – біжи, поки не пізно. Солдат утямив без слів, звівся навкарачки, спочатку рачкував, потім – підскочив зайцем і чкурнув між дерев.

Майже відразу з лівого боку почулося:

– Стій! Кидай зброю!

Ярчук повернувся на крик. Зі свого місця Князевич також бачив уже не одного, а відразу кількох озброєних солдатів, які йшли, розтягнувшись у ланцюг.

Облава.

Але як, чому, звідки?…

Автоматна черга розірвала лісову тишу.

Інстинкт підломив Ігореві ноги, він упав навколінки, незграбно доліз до найближчого стовбура, притулився плечем. Він уже бачив – стріляв Дмитро, садячи короткими чергами понад людськими головами та перебігаючи при цьому від дерева до дерева.

– Не стріляти! Не стріляти! – загорлав Князевич, так і не визначившись, кому наказує або, швидше, кого просить: дезертира чи солдатів, котрі полюють на нього.

Замість відповіді татакнула ще одна черга, потім – іще одна, з іншого боку. Це огризалися солдати, вони відкрили вогонь без наказу, такого наказу Ігор не чув. Вояки або злякалися раптом за своє життя, натрапивши на несподіваний опір, або просто вирішили постріляти, як уже отримали в руки зброю з бойовими патронами.

– Припинити вогонь! – надривався Ігор зі свого місця, навіть не уявляючи в той момент, що також може стати для когось мішенню. – Не стріляйте, НЕ СТРІЛЯЙТЕ!

Знову черга. Віяло куль увіп’ялося у стовбур майже над його маківкою. Зрозумівши нарешті небезпеку для себе, Ігор сповз донизу, втягнув голову в плечі, та все одно не переставав волати:

– НЕ СТРІЛЯТИ! ВІН ЗДАЄТЬСЯ, НЕ СТРІЛЯТИ!

Тим часом Дмитро Ярчук знову стрімко змінив вогньову позицію. Весь цей час він був у полі зору Князевича, а той, своєю чергою, бачив – солдати сунуть уперед широким фронтом, поволі стискаючи кільце. Та все одно хлопець міг іще вирватися. Бо про дві його переваги, стрімкість і чудове знання цих лісів, вояки навряд чи знали. Довго не побігає тепер, особливо після цієї бійні. Та якийсь час він матиме.

Ігор не був певен, що Ярчук збирається скористатися з переваг. Хоча ні, однією поки озброївся: швидко рухався від дерева до дерева, не даючи пристрілятися.

– Не стріляй! – Князевич у цей момент не знаходив інших слів.

Притиснувшись лівим плечем до широкого стовбура, Дмитро коротко глянув у його бік. На обличчі грала дивна, шалена, радісна і в усьому цьому – трошки божевільна посмішка.

– Чорноморець, матінко, чорномо-орець! – проспівав він уголос, тоді розвернувся, вдарив короткою чергою перед собою, зовсім не цілячись.

Коли стрельнуло у відповідь і кулі поцілували дерево в кількох сантиметрах від лиця, Дмитро повернувся, втиснувся спиною в стовбур – аби відштовхнутися й перескочити під захист іншого, сусіднього. Стрибок зробив під свист куль, а коли заховався за наступний стовбур і вперся плечем, знову проспівав, фальшиво, але лунко й чисто:

– Вивів мене, дівчину, на моро-озець!

Строфу закінчив пострілом – і новий стрибок. Схоже, йому з незрозумілих Ігореві причин починала подобатися така гра зі смертю.

– Вивів мене босую та й пита-ає!

Коротка черга. Зміна позиції.

– Чи ж мороз, дівчино, чи нема-ає!

Скинувши автомат уже вкотре та виставивши дуло з-за дерева, Дмитро натиснув на спуск. Нічого не відбулося. Автомат мовчав.

– Кинь зброю! – розривався Князевич, не маючи змоги втрутитися й від безсилої люті стукаючи ногою по землі. – Не стріляйте! Дімо, зброю кинь!

Тримаючи автомат напереваги, Ярчук знову сховався за стовбур, утиснувшись у нього плечем.

Із двох боків лупонули постріли, одна черга виявилася довшою.

Коли Дмитро ступнув крок праворуч, виходячи з-за стовбура й не збираючись кидати автомат у траву, Ігор бачив його лише збоку. Саме тепер сектор його огляду зробився невигідним.

І все ж таки у той момент, та й потім, Князевич готовий був закластися: перед тим як зробити цей крок, Ярчук перехрестився. Поспіхом, ніби намагався з чимось швидше покінчити, але – благословив себе хрестом.

– Не…

Кулі розірвали широкі груди хлопця навскоси. Потім – знову, тепер уже навхрест, стріляли, напевне, з двох різних точок. Світле стало червоним, Дмитро завалився на спину не відразу, мить постояв, навіть зробив крок уперед – та третя черга зупинила, вдарила, відкинула, збила з ніг. Падаючи, Дмитро Ярчук далі міцно стискав автомат.

– А-А-А-А!

Кричав не він.

Зайшовся криком зв’язаний і безпорадний Ігор Князевич.

29

Половець

До нього підійшли не відразу.

Солдати, котрих раптом виявився повен ліс, кинулися до вбитого зусібіч, наче змагалися, хто добіжить швидше. Роззброєний дезертиром вояк помчав одним із перших, пробився до тіла та схопив утрачену зброю обома руками, щосили рвонувши автомат із захололої руки мертвого вже ворога.

У той самий час сталося ще дещо: один із бійців, які оточили місце сутички, раптом зойкнув, зовсім по-дитячому, так, ніби дістав копняка від старшого хлопця, впустив автомат на траву, зігнувся навпіл і, ледь встигнувши відвернутися від зброї, почав блювати, схопившись за живіт обіруч. При цьому солдат не звертав ні на кого уваги, з кожним спазмом із рота його виривався зболений стогін. Ігор тут же зрозумів: ось він, один із тих, чия черга влучила в Ярчука. Така ось запізніла реакція на перше в його житті вбивство не просто людини – свого очевидного однолітка.

Хлопець упав навколінки. Його враз обступили інші. Поруч із тілом тим часом уже командував офіцер, старанно не зважаючи на істерику, і Князевичу в якийсь момент здалося – про нього також забудуть назавжди.

Немов кваплячись виправити це та швидше спростувати Ігореві припущення, до нього трохи з іншого боку, так, ніби весь цей час тримався окремо від основних сил, вийшов знайомий уже чоловік. Середній зріст, темне волосся, прямий ніс, окрім форми без погонів, особливих прикмет нема. Наблизившись до лежачого, глянув на нього згори донизу, тоді присів, витягаючи з кишені ножик із викидним лезом. Клац – із руків’я вистрибнула гостра сталь. Так нічого й не кажучи, чоловік не надто зграбним жестом перевернув Князевича на живіт, лезо розітнуло пута. Щойно Ігор звільнив руки, чоловік простяг правицю:

– Вставайте.

Тепер слідчий дивився на нього знизу вгору. Ігноруючи руку, Ігор підвівся сам. Стоячи лицем до лиця, чоловіки виявилися практично однакові на зріст.

– Як ви оце умудрилися… – Військовий не запитував, просто констатував очевидне. – Усе ж таки помилка, помилка, товаришу Князевич.

– Чому ви мене знаєте, а я вас – ні? – наїжачився Ігор, машинально обтрушуючи плащ.

– Бо вас тут усі знають, – знизав плечима чоловік. – Та якщо вам так кортить – будь ласка. Моє прізвище Половець, воно щось говорить вам?

– Нічого не говорить. Так, це помилка.

– Тобто?

– Ви самі сказали – помилка. Не треба було стріляти. Ярчук збирався здатися. Мені.

– Тому й відстрілювався?

– Чомусь мені здається, товаришу Половець, що ви знаєте біографію цього хлопця. Коли б хотів валити прицільно – валив би. Він просто випускав пару. Якщо взяти до уваги те, що накоїв, – його можна зрозуміти. – Ігор тут же виправився: – Тобто я можу його зрозуміти.

– А-а, – протягнув Половець, озирнувшись на солдатів, котрі далі товклися біля тіла. – Ні, товаришу Князевич, ми з вами про різні помилки говоримо. Помилка – давати вам повну свободу дій. Не саме вам, хоча на вашу особистість теж варто було б зробити поправку. Я про все це діло. – Він окреслив коло в повітрі. – Лишати таку серйозну справу без контролю… Добре, хоч це частково зрозуміли, інакше хтозна, чим би все обернулося.

– Ви про що?

– Телефони, Ігоре Степановичу. В Гайвороні не так багато телефонів, якими ви можете скористатися. Звісно, всі вони контролювалися… скажімо так, на період вашого перебування тут. Коли ви запитали свого київського знайомого про Миколу Уманця, мені про це доповіли відразу.

– І що?

– Я склав два і два. Як ви самі переконалися, ця вся задачка – не біквадратне рівняння, а проста арифметична дія. Загибель того нещасного Уманця давно не давала мені спокою, хоча була надто дурною, щоб викликати якісь прямі підозри та насторожити. Інакше його б давно зв’язали з Ярчуком, і ваша присутність… Гм, вас чаша ця минула б. Облаву я наказав улаштувати саме на Ярчука. Він, за моїми розрахунками, мусив засісти десь поруч.

Ігор машинально засунув руку в кишеню плаща. Пачка «Ватри» зіжмакалася, цигарки всередині розкришилися. Князевич роздратовано жбурнув її під ноги. Половець спокійно видобув «Космос», простягнув розпечатану пачку, підніс вогню, закурив сам.

Солдатик уже перестав блювати. Відсторонивши рукою товаришів, сам поволі підводився з колін, тримаючися за найближчий стовбур.

– Я далі про вас нічого не знаю, – сказав Ігор. – А вам про мене доповідають.

– У мене служба така. Комітет державної безпеки СРСР, не плутайте про всяк випадок із вашим, республіканським. Якщо я тут з вами розмовляю українською, це лише означає, що я закінчив філософський факультет Київського університету, а народився взагалі у Бродах. Полковник, чотирнадцяте управління, знаєте, що це таке?

– Приблизно.

– Ми відповідаємо за стан здоров’я керівників центрального апарату й курируємо здоров’я керівників союзних ЦК. Але служимо всі в одній системі, тому можете вважати мене відповідальним за всю цю операцію.

– Яку?

– Ой, не робіть із себе такого вже наївного провінціала! Ви дуже добре попрацювали, це відзначиться в усіх відповідних доповідях. Я підпишу особисто. А ви дасте підписку про нерозголошення державної таємниці.

– Об’єкт у лісі – державна таємниця?

– Об’єкт? – Брови Половця стрибнули вгору. – Що ж, можна і так називати. Якщо вже ми сюди дійшли, прогуляймося з вами до цього самого об’єкта. Заразом з’ясуємо ряд питань. Ось тільки закомандую.

Половець підійшов до офіцера, щось коротко наказав йому. Той, своєю чергою, теж розпорядився, і солдати, стиха матюкаючись, почали піднімати тіло Ярчука на руки, ворочаючи його, немов мішок із картоплею.

Полковник повернувся назад, легенько ляснув Ігоря по плечу.

– Ходімте.


Якийсь час рухалися мовчки. Нарешті Половець заговорив, не дивлячись на Князевича:

– Судячи з окремих ваших реплік, Ярчук дещо встиг вам розказати.

– Зізнався у скоєних злочинах. Отруїв усіх трьох, помстившися за скоєні злочини.

– Злочин за злочин.

– Кров за кров.

– Хай так. Не думайте, Ігоре Степановичу, що ми… що я нічого не знаю про походеньки Софії Новицької та діяння Юрія Боровчука. Просто вам, як працівникові слідчого управління і вартовому закону, слід би знати: для них існують, скажімо так, інші інстанції.

– Чому вони не втрутилися?

– А звідки ви знаєте, що ваш… наш із вами народний месник не випередив час і перебіг подій? Ну, тепер нема про що говорити, все пусте, все минуло. Ось товариш Лизгунов – то вже неприхований націоналізм.

– Лизгунов – націоналіст?

– Навпаки, його ненавиділи націоналісти. Тут багато прихованих націоналістів, і сепаратистів навіть. Говорю це вам як, можна сказати, місцевий, хоча з трішки іншого регіону. Але в нас, під Бродами, те саме. Тому вбивство ветерана держбезпеки, який боровся з поплічниками фашистів, цими самими націоналістичними бандами, я б вирізнив у окреме впровадження. Хоча тепер, як уже казав вам, усе поглине один вир. Тільки ось щойно ми згадали з вами про, гм, об’єкт. Слово почуте від вас, ви навіть знаєте про те, що об’єкт у лісі. Звідки?

Князевич розумів суть запитання. Воно потребувало прямої відповіді, Половець пер тараном, не залишав йому виходу.

– Самі ж мене похвалили за гарну роботу. Це ж частина моєї праці – робити висновки з набору фактів. Факт – ви позавчора не пустили мене з місцевим парторгом далі в ліс, у той бік, де джерело. Висновок: там щось є, про що стороннім знати не можна.

– Ігоре Степановичу, не розчаровуйте мене. – Половець говорив рівним голосом терплячого вчителя. – Вас не пускали до місця ймовірної екологічної небезпеки, а не до об’єкта. Для чого гратися? Підозрюю, дезертир Ярчук і єфрейтор Уманець про щось серйозно погомоніли в лісі. Так, ні?

Справді, для чого гратися…

– Уманець сказав Дмитрові, що охороняє цілком таємне будівництво спецсанаторію для керівників країни. Товаришів Брежнєва, Суслова, Андропова, Громика, Горбачова, хто там іще.

– За Горбачова, до речі, хвилюватися треба найменше. – Полковник не приховав роздратування. – Цьому тільки ось п’ятдесят стукнуло, з ним країна ніяк не асоціюється в громадян. Ви знаєте, Ігоре Степановичу, який вигляд має товариш Горбачов? За мене лише на п’ять років молодший, між іншим?

– На портреті впізнаю.

– Ось-ось, на портреті. З підписом.

Закуривши й машинально пригостивши Ігоря, полковник хвилин десять знову крокував мовчки. Князевич теж мовчав, думаючи про своє та досі не дійшовши остаточного рішення, прийняти яке вимагала ситуація. Нарешті Половець заговорив, дивлячись перед собою. Збоку виглядало, що полковник КДБ каже сам до себе.

– Єфрейтор строкової служби багато знати не міг. Та головне вибовкав правильно, сучий пес.

– Не судіть суворо. Хтозна, як у них там між собою пішло. На лиці в Ярчука свіжий шрам, думаю, так просто він не здався.

– А, за великим рахунком, це все від самого початку було авантюрою. – Половець сплюнув під ноги.

– Що – все?

– Санаторій. Але якісь аналітики десь у кабінетах щось там понаходили, позбирали, порахували, понаписували. Мовляв, вода так званого джерела Святої Варвари за всіма показниками справді має безліч цілющих властивостей. Там самих хімічних формул хрінова тьма… Ми нічим не ризикували. Ніхто взагалі нічим не ризикував, вода й вода. Усе одно треба щось робити з ними, шукати варіанти.

– З ким?

– Ви вже назвали частину прізвищ. Із Брежнєва Леоніда Ілліча почніть. Або краще з Суслова, цьому ось скоро сімдесят дев’ять. Знаєте, що він протягів боїться, до психозу доходить? Наше управління втаємничене в ці діагнози, як ніхто. Колись у юності насилу вилікував сухоти, тепер бережеться – чисто вам людина у футлярі. Чехова читали?

– Ще в школі… «пару» за нього отримав, бо не читав. Назву знаю.

– Ну, зрозумієте, про що я. А помирати ні цій людині у футлярі, ні іншим таким самим не можна ніяк.

– Нікому не хочеться. – Картина розстрілу Ярчука ще яскраво стояла в Ігоря перед очима.

– То саме собою – не хочеться. Це кожному з них не хочеться. А нам, – Половець тицьнув себе пальцем у груди, – нам не треба, аби вони почали помирати один за одним. А так скоро буде, Ігоре Степановичу. Цю державну таємницю можете розголосити, вона у відкритому доступі в кожній сільській бібліотеці.

– Тобто?

– Книжечки «Політвидаву», брошури різні. Там усюди біографії вождів, дати народження. Суслов – той ще до революції, можна сказати, ровесник століття. Леонід Ілліч молодший на чотири роки, але теж не хлопчик уже. До того ж стан його здоров’я, вибачте за відвертість, телевізійні новини не приховають. Скільки йому тепер, сімдесят п’ять незабаром буде? Громико – той взагалі, вважайте, молодик, йому лише сімдесят два. Шефу нашому, Юрієві Володимировичу, товаришу Андропову, взагалі шістдесят сім. Тільки старіють і хворіють усі. Від віку не врятує найсучасніша медицина, кажу вам як людина з першою медичною освітою, Ігоре Степановичу.

– Що ж тоді?

– Лишається повірити в живу воду. Благенький, а шанс. Знаєте, народ дарма легенди не складатиме. Біля джерела Святої Варвари, кажуть, колись узагалі довгожителі селилися, до ста років жили. Помирали все одно, вічно ніхто не тримається. Але нашим би не до ста, то хоча б до дев’яноста протягти.

– Для чого?

– Ось це, товаришу Князевич, дуже хороше запитання! – Полковник тепер глянув на Ігоря, в очах уже майнули доброзичливі, навіть якісь змовницько-інтимні вогники. – Ви ніколи не запитували себе, що буде, як помре Брежнєв?

Від такого запитання Ігор несподівано для себе зупинився. Став і Половець, задоволено й переможно стежачи за його реакцією.

– Ага, страшно? Вам скільки? За тридцять?

– Тридцять три.

– Коли помер Сталін, вам було десь шість, мусите пам’ятати. А мені сімнадцять стукнуло, працював уже на комсомольській роботі і дуже добре пам’ятаю розгублену країну. Знаєте про випадки самогубств? Люди просто не знали, що буде після Сталіна, як вони житимуть. Кінець світу, я не жартую. Наш народ звикає до влади, і сімнадцять останніх років влада ототожнюється в народу з одними, сталими прізвищами й обличчями. Так надійніше, Ігоре Степановичу. Владу не можна змінювати часто. Це я вже говорю вам як офіцер держбезпеки. Чого спинилися? Ходімо далі, вже скоро.

Вони знову рушили. Князевич намагався узгодити нову, несподівану для себе інформацію з рішенням, котре ніяк не знаходилося. А Половець, уже вочевидь захопившись, просвітлював його далі.

– Будь-яка зміна влади, тим більше – часта, створює у країні нестабільну ситуацію, повірте мені. Це я знаю і без наших мудрих аналітиків. Навіщо країні нестабільна ситуація? Коли знімали Хрущова, мені було двадцять вісім, я вже співпрацював… А, не має значення. Так ось, я чудово пам’ятаю, як трусило народ. Що це таке: пішов з посади генерального секретаря за станом здоров’я? Це значить, він недужий був? Країною керував хворий, стратегічні рішення приймав хворий? Ні, шановний, із владою все мусить бути гаразд. Ось нинішні хлопці й дівчата, такого віку, як, наприклад, Уманець наш. Чи Ярчук ваш…

– Чому це він мій?

– Ні, не ваш, не в тім суть. Скільки їм, по вісімнадцять-дев’ятнадцять? Вони, вважай, з пелюшок бачать портрети Леоніда Ілліча, Михайла Андрійовича, Юрія Володимировича. Вони не знають інших, а для чого? Країна живе нормально, розвивається стабільно, побудовано розвинений соціалізм, вам же це не треба пояснювати? Рухаємося до остаточної перемоги комуністичного ладу, і це все – під одними портретами, під орудою тих самих людей. Тож помирати їм зараз від старості й хвороб – політично неправильно, Ігоре Степановичу. Я б навіть сказав так: це створює загрозу державній безпеці, досить серйозну загрозу.

– У чому вона?

– Хіба не пояснив, хіба не почули? Де-ста-бі-лі-за-ці-я! Чого чекати від нової влади? Хто може змінити Леоніда Ілліча, дорогу нашу людину? Гришин Віктор Васильович, ровесник нашого шефа? Чому ж, варіант: перший секретар московського міськкому, фактично хазяїн Москви, йому карти в руки. Але за межами столиці його мало знають, до того ж люди мусять головному москвичу повірити, а це час, стабільність хитнеться. Тільки проблема лишиться, Гришин теж смертний. Віддавати країну Горбачову – довше проживе, народ знову звикне? Так він, між нами, дівчатками, з молодих, та ранніх. Колгосп йому можуть довірити, передовий. Міністерство сільського господарства. Велику країну – ні. Та й загалом, клопотати голову… А! – Половець знову відмахнувся.

– Усе одно доведеться, – вставив Ігор, тут же не стримався: – Не вам, я сподіваюсь.

– Ага, я теж надіюся, – легко погодився Половець. – Ось тільки до наших керівників, як казав на закритій нараді Юрій Володимирович, це розуміння дуже пізно прийшло. Ну, що всі вони смертні. Підготувати наступника треба як слід, усе ж таки країну прийматиме. І людей, головне, до нього привчити. Бо цей теж надовго, стабільність треба берегти. Виграти б час, Ігоре Степановичу, в інтересах нашої з вами країни все це. Ви правда думаєте, що вожді керують? Вожді – це вожді, в них треба вірити. Та щось мене понесло. – Він дружньо підморгнув. – Пояснив вам, навіщо це все робиться, чи далі не розумієте?

– Цілком, – кивнув Князевич, для чогось додав: – Стабільність бережемо.

– Правильно розумієте політику партії. Думаю, так само вірно знаєте, якщо нагадаю: розмова ця між нами. Та ви офіцер, усе розумієте самі.

– Так точно.

– Прекрасно. До чого все: ось чого не міг знати згаданий всує єфрейтор Уманець. Зате дезертирові Ярчуку, налаштованому явно по-антирадянськи, цього цілком вистачило, щоб почати свою примітивну, та, треба сказати, доволі ефективну на виході гру в перетворення живої води на мертву просто в шлунках. Ідіотизм, але наш проект уже під загрозою. Знаєте, чому?

– Ярчуку вдалося налякати всіх зацікавлених.

– Я вас прошу! Хоча дезертир відіграв справді не останню роль, він уже нікого не налякає, тим більше після вашого, товаришу Князевич, докладного рапорту. Проте скільки часу минуло відтоді, як він дізнався про призначення об’єкта біля джерела?

Невдовзі сорок днів, згадав Ігор слова Горбика, почуті – страшно сказати – лише якийсь тиждень тому в спокійному Києві.

– Десь із місяць, – мовив уголос.

– Точніше формулюйте, ви ж юрист: цілий місяць! Я абсолютно впевнений тепер – дезертирові сприяв хтось із місцевих, його односельців. Люди тут накручені проти влади, і не «голосами» – вони короткі хвилі не ловлять. Місцевий народ нас із вами не любить уже кілька десятків років. До того ж Афганістан… Це дезертирство тут виправдовують, можете мені повірити, та ви й самі розумієте. Місцевих іще перевірятимуть, уже без вас, зовсім інші служби. Та навіть виявлення всієї групи, навіть їх затримання, суд за підсобництво – пізно вже. Ярчук напевне розповів комусь зі спільників, ті передали далі, таємниця хоч як розголошена. Так що мої прогнози, Ігоре Степановичу, – згорнемо об’єкт. А шкода, могло вийти.

Ігор уже остаточно все вирішив. Зупинився, глибоко засунув руки в кишені плаща, голову втягнув у плечі.

– Не могло.

Половець теж пригальмував, озирнувся на нього.

– Отакої навіть? Ви ще щось знаєте?

– Збирався саме сказати. Не приховував, просто слухав, оцінював міру важливості всього цього…

– Що сталося, Князевич?

«Уже не “товариш”», – зазначив Ігор.

– Правильно ви все вирахували. Ярчук саме перед появою солдатів розійшовся не на жарт. Думаю, збирався мене таки вбити, коли виговориться. Йому ж кортіло виговоритися, більшість злочинців хоче повідати світу про свої злочини…

– А ще коротше?

– Словом, він таки не тримав язика за зубами, товаришу полковнику. Ви маєте рацію. Кому роздзвонив – ясна річ, не похвалився. Але попередив: йому втрачати нічого, та на ньому нічого не скінчиться. Інші люди труїтимуть воду. Це не припиниться, повірте моїй інтуїції.

Вказівний та великий пальці обох рук у кишенях плаща при цих словах схрестилися.

Половець замислено потер підборіддя.

– М-да, це на нього схоже. Наскільки я вже зрозумів його почерк… Значить, прогнози мої тим паче слушні. Вкажете це в рапорті. Що ж, будемо згортати, а шкода, природа тут – самі бачите. Повітря… Прийшли, до речі.


Очам Князевича відкрився паркан із нефарбованих дощок заввишки півтора людського зросту.

Дошки не прилягали одна до одної щільно. Огорожа швидше мітила територію й окреслювала периметр, ніж захищала від чужих очей велику вирубку. Зрештою, сторонніх очей і не мусило бути. Чужинці тут не ходили.

Мертве тіло солдати, не дбаючи про обережність, поклали, точніше – скинули біля отвору в паркані. Половець одразу втратив до Ігоря всяку цікавість, подався розпоряджатися, решта теж перестала звертати на Князевича увагу. Всі заметушилися з новою силою. Ігор навіть не намагався зрозуміти, що тут відбувається, хто головний, як збираються давати раду вбитому. Він просто пройшов за периметр.

Перед ним розкинулося будівництво, радше – самісінький його початок: уже викопали котловани і завершували вкладати фундаментні блоки. Два крани обабіч вирубки стояли сиротами, наче екзотичні довгошиї тварини з опущеними дзьобами. Окремо стояв будівельний вагончик, за ним – казармене приміщення, зроблене не добротніше за огорожу. Якщо солдатів збиралися тримати тут цілу зиму, мусили б подбати про серйознішу забудову, чомусь майнуло Ігореві, хоча тепер, особливо після його зізнання, це все-таки справді не мало жодного значення.

Князевич не знав, нащо збрехав. Тобто знав, але не хотів пояснювати це навіть подумки самому собі. Коли говорив, тілом вкотре за день пробігли знайомі мурашки. Значить, усе він зробив правильно.

Саме джерело побачив не відразу.

Ігор не мав підстав не вірити розповідям про спроби знищити його. Але нині все на його очах відбувалося навпаки: джерело очевидно розширили, перетворивши на невеличкий прямокутний басейн. Воду огороджували ті самі товсті бетонні плити, поставлені одна до одної досить щільно. Згори над джерелом Святої Варвари вже зводили дерев’яний навіс, поки що умовний і досить простенький. Залучивши фантазію, Князевич досить ясно уявив: тут із часом могли бути як не купальні, то вже напевне бювети.

Або все разом.

Він наблизився, нахилився, вперся долонями в бетон. Подивився на воду.

Вона зовсім не була стоячою. Здавалося, вся її поверхня живе. Джерельця, що, невидимі, били знизу, укривали брижами гладінь, вода ледь шелестіла. За інших обставин Ігор подумав би – вода справді жива, розмовляє з ним, говорить до нього, намагається сказати щось дуже важливе своєю, незрозумілою людям мовою.

Можна спробувати прочитати на плесі. Аби Ігор знав абетку води – неодмінно спробував це.

Задивившись на воду, Князевич повністю очистив голову й геть забув про зовнішній – мертвий – світ. Отож коли ззаду надійшов Половець і легенько ляснув по спині, Ігор здригнувся, обернувся рвучко, якоїсь миті збираючись дати відсіч лютому нападникові.

– Цікаво? Шкода, консервувати доведеться, знову потягнуться паломники, а Бога нема й чудес не буває. – Полковник клацнув пальцями. – Може, хочете напитися?

Хочу. Тільки не води.

– Утримуюся. По всьому…

– Я думав, ви ще на куражі… Добре, збирайтеся, дам машину, відвезуть у Гайворон. Діла без вас уже, але ще повернемося до наших баранів.

– Ми з вами?

– Не думаю, що ми. Тероризм – парафія іншого управління. І все ж таки жаль, жаль, жаль…

На останньому «жаль» Половець простяг руку. Князевич потиснув.

Для полковника все скінчилося, але Ігор знав, кому ще треба поставити кілька запитань.

Щоб мати чисте сумління.

30

День учителя

До Марії того дня він вирішив не йти.

Навіть без особливих попереджень розумів: про стрілянину в лісі та про смерть Дмитра Ярчука ніхто в селі дізнатися не повинен. Принаймні не тепер, і вже точно – не від нього. Тут Князевич вирішив інструкції дотриматися – без того навершив сьогодні справ, і кожна за певних обставин могла розглядатись як дисциплінарне порушення. Навіть більше: свідоме введення в оману органів державної безпеки, хоч буквально такої статті у кримінальному кодексі не було. Ігор знав, чим може обернутися для нього те, на що наважився, навіть дивувався з самого себе. Проте так само знав – Половець і його вище керівництво на споді душі хотіли почути достоту таке або щось дуже близьке до цих істин. Тож заглиблюватися навряд чи стануть, справу слід якомога швидше закрити, мертвих – поховати.

Жити далі.

Князевич навіть не знав уже, чи є потреба дочищати цю всю історію йому особисто. Що довше думав, то більше вагався, тож вирішив відкласти всі розмови й зустрічі до завтра. Все одно саме завтра село сколихне новина про смерть Ярчука, батькам однаково повідомити треба. Органи переключаться на встановлення тих, хто, ймовірно, міг покривати дезертира і сприяти йому, хоча й щодо цього Ігор мав дуже великі сумніви: надто багато доведеться пояснювати навіть у зв’язку з обставинами смерті Дмитра. Ні, вирішив він, досвід підказує – лише звісткою про смерть обмежаться. Тіло віддадуть батькам, похорон пройде тихо, породжуючи ще більше чуток і пліток.

Живі житимуть.

Марія напевне переймалася, її неабияк цікавило, про що Ярчук вирішив терміново поговорити з київським слідчим. Та в Ігоря вже справді не ставало сил – краще побалакати з нею завтра. Молода жінка промучиться ніч, але ніхто не обіцяв, що допомагати дезертирові ховатися – справа легка. Нічого, після всього побаченого та почутого Князевич дав собі право проявити власний егоїзм, подобається це кому чи ні.

Єдине, що вважав за необхідне, – зайшов до дільничного, котрий, попри майже кінець дня, досі сидів на місці. Без зайвих церемоній і не зважаючи на очевидну досаду Козуба, попросив, фактично наказав залишити його самого в кабінеті, набрав по автоматиці Київ, прямий номер Буркова. Той теж був у себе, що Князевича не дивувало. Коротко, не вдаючись у деталі, Ігор пояснив: справу завершено, подробиці, ясна річ, – не предмет телефонної розмови, все одно до кінця дня йому напевне вже щось повідомлять. Начальник сприйняв новину досить стримано, до Ігоревої скупості на слова поставився з розумінням – принаймні Князевич відчув це з його тону, – сказав: «Відпочинь там», і коли поклав трубку – свою місію Ігор міг на всіх підставах вважати виконаною. Попереду – паперова робота, писанина, виклики в кабінети, одноманітні пояснення, та це все довго не триватиме.

Головне – повернутися на роботу, пірнути з головою у звичну службову тяганину, працювати без вихідних, горіти на службі, забувати, забувати, забувати…

Їсти не хотілося. Можна було випити чаю зі старим сторожем, та це б потягнуло за собою неодмінну розмову по щирості і, як вже відзначав Рогоза, без протоколу. А якраз говорити сьогодні більше ні з ким не хотілося. Напитися на самоті, зачинившись ізсередини кімнати, теж не вихід. Принаймні не тут і не зараз. Князевичу з певного часу здавалося: навіть коли він сидить у своїй «шкільній» кімнаті, на нього все одно зирять багато пар цікавих очей, пропікаючи поглядами віконну шибку і стіни.

Був іще нічний ліс. Зовсім інакший, ніж денний. Та ці спогади Ігор також вирішив викреслити з пам’яті: після пережитого сьогодні навіть інша лісова реальність ставала для нього нецікавою.

Його вже зовсім нічого не цікавило.

Не зустрівши в коридорі сторожа, побачивши лише світло, котре обрамляло двері його комірчини, Ігор пройшов до себе, зачинився, притиснувся спиною до дверей і так простояв якийсь час, не вмикаючи електрики. Потім, так само в сутінковому світлі, скинув плащ, жбурнув на спинку ліжка. Черевики полетіли під стіл. Завалившись на койку, Ігор поклав руки під голову, завмер і довго, дуже довго, як ніколи в житті, лежав, дивлячись просто перед собою.

Чув суперечку автоматних черг, вигуки Дмитра, що мало нагадували спів, бачив криваві ріллі на його грудях, солдатика, зігнутого шлунковими спазмами, обкладене плитами джерело, сумну посмішку Марії, напис Tuesday на її білих трусиках, іще одне усміхнене, вдоволене собою лице незнайомого йому єфрейтора Колі Уманця, хитру пику парторга Цибуха, чомусь – портрет Брежнєва в селищній раді, знов усе по колу, в різній послідовності, ось картини почали мішатися в кольоровий калейдоскоп…

Тієї довгої ночі Князевич прокидався кілька разів, ворочався, навіть спромігся роздягнутися, скручувався калачиком на незручному тонкому матраці, знову засинав, будили його ті самі сновидіння… Перші сонячні промені нового дня він зустрів виснажений та упрілий. За вікном починалося звичне раннє сільське життя, але його це зовсім не зачіпало – лежав так, ніби ось-ось настане кінець світу, тож не варто рипатися, все одно нічого й нікуди не встигнеш.

Але з початком уроків, про який сповістив Рогоза шкільним дзвінком, Ігор вирішив: кінець світу таки слід відсунути, хай настає пізніше, коли він повернеться до Києва, прийме гарячезну ванну, а ще краще – сходить у лазню, його давно запрошували старі університетські приятелі, натякали: працівникам органів охоче готові скласти товариство дівчата сучасної поведінки, не обтяжені жодними комплексами, – котрийсь із однокашників зовсім недавно закінчив аспірантуру, захистив кандидатську і тепер користався з певних можливостей, що їх надавала викладацька діяльність.

Чом би й ні. Зрештою, Марія Романів – пособниця злочинця, хай би там як склалися для неї обставини. Треба бути вищою за обставини, товаришу вчителько. Ви історик, мусите знати, скільки схожих прикладів має світова історія. До речі, до чого тут узагалі Марія Романів…

Глибокий вдих. Видих. Ще вдих – іще видих. Третій вдих – на видиху Ігор рвучко підхопив своє тіло з ліжка, зробив кілька безсистемних гімнастичних вправ. За ніч багато передумав, вирішивши дати всім, з ким збирався переговорити, святий спокій – хоча б тому, що так менше ятритиме себе.

Крапка.

Усе, пов’язане з таємним джерелом, його більше не цікавить.

Князевич одягнувся, вийшов у шкільний коридор. Забурчало в животі – він учора навіть не обідав. Якщо організм нагадує про себе, значить, усе буде добре. Все вже гаразд.

– Ранок добрий!

Це басив із протилежного кінця коридору директор. Він уже був директором, коли в цій школі вчився Дмитро Ярчук, подумав раптом Ігор. Ані він, ані хто інший ще нічого не знає. Настрій в Олега Микитовича надто піднесений. Князевичу несподівано стало соромно за своє знання.

– Добрий, добрий.

– Снідали?

– Саме збираюся. Смачно у вас тут готують.

Ігор ступив ближче, аби не перегукуватися через коридор, тим більше посеред уроку.

– Так для себе ж! Бачте, поки гуляю. Прогулюю, можна сказати.

– Ви ж на роботі, – сказав Ігор, підтримуючи розмову.

– Як директор – так. А як учитель прогулюю. Мій предмет у молодших класах не вивчають, старші на картоплі.

– Що викладаєте?

– Хімія й біологія. Доганяти доведеться, та нічого, що ж удієш, колгосп, закони такі.

– Закони? Я юрист, між іншим. Нема такого закону – посилати школярів на картоплю.

– Значить, не закони, а правила. Чи неписані закони, такі ж бувають, – легко виправдався Олег Микитович. – Раз уже все одно вас побачив, ходіть зі мною, похвалюся. Стіннівку в нас до Дня вчителя зробили – любо-мило! Постаралися діти, подивіться, ходіть.

– День учителя?

– Професійне свято. Як День міліції, – чомусь пояснив директор.

– Та знаю я про День учителя. Тільки школярів у родині не маю. – «Як і самої родини», – додав подумки. – Він десь ось буде?

– Перша неділя жовтня. Святкуємо в п’ятницю, як належить. Таке сімейне свято буде, тож запрошую.

– Боюся, до вашого свята я вже поїду.

– Чому так?

– Відрядження закінчилося, – розвів руками Ігор. – Це з мене, виходить, належить. Гостинність, усе таке.

– А, перестаньте, свої люди. Розберемося. Так глянете?

Хіба інакше ти відчепишся?

– Так-так, звісно, з приємністю.

Директор провів гостя в кабінет. Стінну газету, два склеєні ватманські аркуші, Ігор побачив на столі відразу. Перше, що впало у вічі, – фотографії. Фактично майже вся стінна газета складалася з фотографій учнів і вчителів, колективних та індивідуальних, із підписами під ними, виведеними дитячим почерком.

– Дівчинка тут у нас одна, Оксанка. Художниця вроджена, про неї обласна молодіжна статтю друкувала. Почерк – то таке, бачили б малюнки! Народною художницею буде, ось вам мій прогноз, Ігоре Степановичу!

Князевич підійшов ближче. Просто щоб не стовбичити – святкові підписи з похвалами мудрим учителям зараз його цікавили найменше.

– Бачу, Григоровича не забули.

Шкільний сторож посідав у газеті мало не центральне місце. Власне, нічого в цьому дивного не було: адже знявся поруч із директором під час якоїсь урочистої події. Дивно було бачити старого в костюмі та при краватці. Отак він достеменно виглядав як університетський професор.

– Тю! Чого б це його забули! Це ж і його професійне свято. Педагог, хіба ви не знали?

– Чув щось таке, краєм вуха…

– То ви взагалі нічого не знаєте! Він же мій учитель, можна сказати. Викладав у мене в інституті, я в нього курсову писав, потім диплом!

– Як?

Ігор Князевич дуже сподівався, що директор не звернув уваги на аж занадто різкий його вигук і рвучкий поворот корпуса.

Засвербіло від нападу мурашви все тіло разом.

Він нарешті зрозумів усе до кінця. Ось так, тут і відразу.

І не хотів у це вірити.

31

Шов

Він постукав і штовхнув двері, не дочекавшись дозволу зайти.

Старий сидів у своїй кімнаті, точніше – комірчині за столом, перед ним лежала розгорнута газета. Появу Ігоря зустрів, сидячи півобертом до дверей і дивлячись на несподіваного гостя поверх окулярів.

На меблі житло старого шкільного сторожа багате не було. Та очі Ігоря відразу зачепилися за книжки. Вони були тут скрізь: на старій облупленій етажерці, на саморобних полицях із неструганих і нефарбованих дощок, стосиком у кутку на підлозі, скраю на столі, за яким сидів господар. Князевич ковзнув поглядом по корінцях виставлених у ряд томиків явно наукового змісту. Зробив крок, аби пересвідчитися – це праці з хімії, переважно з органічної.

– Просто не знаю, з чого почати, – промовив він.

– Ми не бачилися ще нині, Ігоре Степановичу.

– Так, здрастуйте. Новин маю багацько для вас, Вікторе Григоровичу.

– Почніть із гарної.

– Їх нема. Немає в мене для нас усіх гарних новин, професоре. Нічого, що я вас так називаю?

– Чому я мушу бути проти? Це мій вчений ступінь.

– Так, ви доктор хімічних наук. А я – ідіот. Заплішений. Я мав би дізнатися про це раніше, непрофесійно спрацював, неякісно.

– Що б це змінило? – Рогоза зняв окуляри, поклав біля себе на газету, розвернувся до Князевича ще більше. – Присядьте, до речі.

– Постою, так зручніше.

– То прошу дуже. – Старий зробив рукою театральний жест, значення якого Ігор не зрозумів – та й не надто хотів. – Між іншим, це не таємниця, мій вчений ступінь.

– Так, але я мусив бодай із цікавості запитати, в якій галузі ви вчений.

– Що б це вам дало?

– Ви, мабуть, праві. Сама по собі ця інформація справді нічого не варта. Хоча професор-хімік, котрий тихо ненавидить радянську владу, й отрута органічного походження, що потрапила в організми двох затятих комуністів та одного комсомольця, хай і гнилого наскрізь, напевне мають між собою прямий зв’язок. – Ігор зітхнув. – Добре, почнімо з кінця. Вчора вбили Дмитра Ярчука. В лісі. Перед його смертю ми поговорили. І він залишив без відповіді масу вкрай важливих запитань.

Жоден м’яз на обличчі старого не здригнувся.

– Хочете знати мою думку? – вів далі Ігор, навіть не сподіваючись, що після цієї новини Рогоза підтримає розмову. – Дмитро від самого початку був приречений. Ми з вами знову спілкуємося без протоколу, тож я можу собі дозволити сказати те, що можете вислухати лише ви. У нього не зосталося шансів, щойно він утік із армії. Не просто з армії – дезертирував із зони бойових дій, відмовився виконувати інтернаціональний обов’язок. За чинним законом він – зрадник Батьківщини, Вікторе Григоровичу. Він не мав змоги втекти від країни, як це зробили ви чи доктор Кудімов, блискучий хірург, котрий задовольняється роботою фельдшера тут, у глушині. Скільки в селі ще таких, як ви?

– Запитайте в товариша Цибуха. – Старий далі зберігав спокій. – У того бігме повний список. Якщо не досьє на кожного.

– Про це пізніше, за потреби. Зараз я намагаюся зібрати думки докупи, Вікторе Григоровичу. – Склавши праву долоню човником, Ігор провів себе по обличчю, ніби здираючи щось липке та неприємне, труснув головою. – Так. Дмитро Ярчук, неповних дев’ятнадцять років. Він бачить жахіття війни, не витримує казарменого пресингу, відчайдушно тікає – і йому щастить. Так пре не кожному, повірте мені, я знаю. – Він легенько постукав себе кулаком у груди. – Отже, Дмитро вірить: найліпше його сховають саме тут, у рідному селі. Його ніхто не видасть, та й відкрито по Гайворону він ходити не збирається. Пізно вночі стукає він до батьківської хати, але після тривалих обговорень ухвалено рішення: поки тепло, поки літо, хлопцеві краще ховатися в лісі. Йому не звикати, ліс він добре знає та з дитинства любить. Потім, не відразу, але дуже скоро, втікач випадково стикається зі своїм ровесником, єфрейтором Миколою Уманцем, хлопцем із Київщини. Від нього дізнається те, про що кортить негайно розказати кому-небудь: навіть для того, хто стріляв і в кого стріляли, неймовірне відкриття, дотик до цілком таємної інформації – досі дитинство чи юнацтво, як хочете. Наполягаю, професоре: Дмитро в силу молодості не робить жодного далекоглядного висновку. Його просто розпирає від зайвих знань. Але якби хлопці раптом не зчепилися, хто знає, коли й кому повідав би наш дезертир головну таїну джерела з живою водою.

Старий не перебивав. Тепер сидів прямо, так само прямо дивився на співрозмовника. Ігор, не звичний до таких тривалих монологів, перевів дух.

– У бійці Микола загинув. Це сталося випадково, я повірив Дмитрові. Той також потерпів. Уже не знаю, чим і як, але єфрейтор розкроїв йому лоба. Точніше, брову, ось тут. – Князевич показав на собі, торкнувшись пальцем потрібного місця. – Рана неглибока, та дошкульна. Кров заливає обличчя, просто так, сама, від прикладеного подорожника, вона не загоїться. Я бачив шрам зблизька, навіть ближче, ніж стою зараз до вас, Вікторе Григоровичу. Рана зашита професійно, дуже професійно, зі знанням справи. Це здатен зробити лише хірург високого класу. Кудімов Роман Миколайович, ваш близький друг. Це не потребує доказів, Вікторе Григоровичу. Доводити треба той факт, що втікач обізвався не лише до батьків, а й до жінки, яку любив, хай вона й старша за нього на п’ять років. Зі своєю раною він напевне пішов до Марії. А та, не вагаючись, звела Дмитра з Кудімовим. Бо так уже склалося, що вона знала – він збереже таємницю. Ось йому, Романові Кудімову, утікач і розповів про секретний об’єкт і його призначення.

Ігор знову відсапнув, поліз по цигарки, наштовхнувся на погляд старого, заховав пачку назад до кишені.

– Правда, я не помилюся, коли скажу – для Кудімова ви, професоре Рогоза, не просто споріднена душа в цьому селі, а й, не побоюся цього слова, старший товариш і моральний авторитет?

– Цікаво, чому ви мусите припускати подібні речі так обережно… Мабуть, лише в цій країні такі якості й такі стосунки самі по собі є вироком.

– Лірику поки що відсуньмо.

– Немає в цьому жодної лірики.

– І то правда – немає. Лише точний і тонкий розрахунок. Кудімов розповідає вам про Ярчука та його лісову пригоду. Ви робите з цього ті висновки, котрі мені менше ніж добу тому озвучив у лісі сам Дмитро під час своєї сповіді. Правда, він усе брав на себе. Та надто красиво говорив, дуже докладно і правильно. Це були не його слова, не його думки і висновки. Ви пречудово промили мізки хлопцеві, Вікторе Григоровичу.

– Я? Промив мізки? – Старий розправив плечі. – Не розчаровуйте мене остаточно, Ігоре Степановичу. Я ставлюся до вас із великою симпатією, особливо після того, як ви зробили, без перебільшення, логічні та блискучі висновки з нібито розрізнених фактів. Ви на своєму місці, Князевичу, ця система часто робить ставку на кращих. Але ви не знаєте чи не відчуваєте, що воно таке – справжнє промивання мізків.

Начепивши окуляри, Рогоза взяв зі столу газету, пробіг шпальту очима.

– Ось, берімо перше-ліпше. Читаємо. – Він кахикнув. – «Ганна йшла сільською вулицею, з насолодою вдихаючи п’янку свіжість ранкового повітря. Поспішала. А ось і корівник». – На цьому реченні професор наголосив, глянув на Ігоря поверх окулярів, читав далі: – «Дівчина вже вкотре пригадувала той день, коли вперше прийшла сюди працювати. Ганна відразу захопилася новою справою. Робота біля худоби – ось до чого дівчина йшла від початку свого зрілого життя. Мала до тварин свій, особливий підхід. Тому і продуктивність корів у її групі почала зростати». Як вам це покликання – працювати в корівнику?

– Хтось же мусить…

– Правильно! – легко погодився Рогоза. – Всякий труд у пошані, таке гасло розвиненого соціалізму. Це написано про дівчину, котра не може вступити в інститут уже з другої спроби. І більше спроб не робитиме, бо батько в неї – алкоголік, а мама – інвалід, із цукровим діабетом, двоє сестричок, неповнолітні. Вся компанія живе на Ганнину платню – на те, що лишиться, бо якщо не дати потрібну кількість грошей татусеві, він щось винесе з хати та ще й поб’є мамцю. Думаєте, до цього є комусь діло? Скільки таких історій, знаєте? Знаєте, Ігоре Степановичу, кому, як не вам, знати це. Але їх у газеті не напишуть, бо в нас, у країні розвиненого соціалізму, таких соціальних виразок нема та бути не може! Зате напишуть інше – про делегацію Ліги соціалістичної молоді Японії, члени якої заперечують факт ведення бойових дій в Афганістані. Знаєте, який у них аргумент, у соціалістичних японців? Ніхто з нашої делегації під час поїздки до ДРА не постраждав! Де ж тоді був Дмитро Ярчук? Хлопець, котрому, як ви слушно згадали, не виповнилося навіть дев’ятнадцяти років…

Уже не приховуючи огиди, Віктор Рогоза жбурнув газету на підлогу.

– Ярчук узяв усе на себе, – глухо промовив Ігор. – Це я озвучив… словом, там, де запитали, там і озвучив. Акуратно зашитий шрам – одна з підказок. Про зустріч зі мною він попросив через Марію – ще одна. Знаєте, професоре, ми з вами ходили не так уже далеко від істини під час нашої останньої розмови без протоколу. Агата Крісті, «Східний експрес». Співучасниками вбивства негідника виявилися всі пасажири поїзда. Тут приблизно така сама історія. Джерело Святої Варвари – ще одна підказка. Я був там, я бачив його.

– То й що?

– Ярчук говорив – сам проникав за периметр, аби набрати води й додати в неї потім отрути. Труїли воду ви, Вікторе Григоровичу. Підозрюю навіть, що весь план, уся задумка – плід розуму вченої людини. Кудімов теж знав про все, у нього – колеса. Без транспорту дві перші жертви сюди б не потрапили, а випадкових людей ви не залучите. До того ж Кудімов – це цінний порадник у плані приховання слідів злочину.

– А зараз ви про що?

– Руки, Вікторе Григоровичу. Чисті руки всіх трьох. Тільки медик напевне вирахує, що на руках лишаться сліди, котрі допоможуть експертам визначити місце перебування жертв. Одяг – то зовсім інше, матеріал на одежі не завжди дає такі підказки. Одяг може тертися об що завгодно, не захищені нічим руки – зась, як кажуть. Ну, а вода… Один раз Дмитро ще міг прослизнути за периметр і вийти непоміченим. Але, виглядає, ризикувати треба було раз по раз. Значить, води було досить десь в іншому місці. Хто займається цілющою водою? Тільки цілителька. Баба Галя, Дорош Галина Таназіївна. Так чи ні?

Старий відповів не відразу. Узяв окуляри за дужку, покрутив у руці, віддавшись цьому процесу цілком, перевів погляд із них на Князевича, підкреслено акуратно поклав назад.

– Знаєте, якби не вона… Не скажу вам, Ігоре Степановичу, ні «так», ані «ні». Доведеться признаватися, без цього ви геть нічого не зрозумієте. Можете під протокол, викликайте, кого там слід, ведіть, куди треба, мені однаково. Так само як байдуже було Дмитрові, коли, з ваших же слів, хлопець швидко брав усе на себе. Ви його розкусили, розкрили тут уселенську антикомуністичну змову в рамках одного окремо взятого села… Тільки мені ще простіше брати все на себе. Слідство ще переживу, суд – навряд. Мені лишилося півроку, і то в кращому випадку.

Сягнувши до кишені штанів, Рогоза витяг охайно складеного білого, з коричневою лямівкою носовика, приклав до рота, видав горлом звук, наче набирав слину, простягнув хустку Ігореві, показуючи результат.

Біле стало вологим і рожевим. Навіть густо-рожевим.

– Діагноз поставили якраз п’ять років тому. – Старий говорив спокійно, ніби розповідав не про смертельну хворобу, яку ніде на планеті так і не навчилися повноцінно лікувати, а про звичайний нежить. – Дали дев’ять місяців, максимум – одинадцять. Це – одна з причин, чому я переїхав сюди. Не хотів помирати в убогій лікарні, у нас професори помирають в одних лікарнях зі слюсарями, в однаково свинських умовах. Хотілося упокоїтися на свіжому повітрі, подалі від… самі розумієте. Мене особливо ніхто не тримав, причини теж пояснювати не треба, хоча коли скоро помреш, можна казати цій владі все, на що вона заслуговує. Але Бог із ними… Коли познайомився тут із Кудімовим, зрозумів, що ми однодумці, та розговорився, він порадив сходити до баби Галі… Галини Таназіївни. Втрачати нічого, пішов просто з цікавості. Я вчений, не вірю в усяке таке…

– Виходить, повірили?

– Бо випробував на собі. Тоді до джерела вже масово не ходили, за цим стежили спеціальні люди, хоч парторга тутешнього візьміть. Але баба Галя в силу роду своїх занять стежку туди не забула. Мала воду, почала мені давати вкупі з різними настоями. Завдяки цьому я не помер тоді, коли мусив. Вода від святої Варвари подарувала мені зайвих п’ять років життя. – Рогоза знову помовчав, цього разу вивчаючи чисто вимиту підлогу. – П’ять років – досить велике відтермінування. Все одно час настає, але не так хутко. Якщо хочете, Галина Дорош і ця джерельна вода зробили диво. І я ні секунди не сумнівався: в разі зведення того закритого санаторію, про який коротко повідав Дмитро, кремлівські маразматичні старигані, та й не тільки кремлівські, зможуть прожити навіть довше. Хай не довше – все одно обдурять смерть, переживуть призначений термін. Самі владу не лишать. А для країни, для всіх нас не те що кожен рік – кожен день їхнього життя вже трагедія. Ми не можемо витримувати цього, Ігоре, невже ви не розумієте? Любите ж повторювати, що знаєте такі речі як ніхто.

Замість відповіді Князевич кивнув. Хай старий розуміє його мовчазний кивок як хоче.

– Їхні фізичні тіла житимуть далі. Люди рік у рік бачитимуть портрети цих богів, слухатимуть їхні маразматичні, написані референтами та кепсько прочитані з папірців промови. Скільки за цей час буде Чехословаччин та Афганістанів? Скількох іще посадять у табори і психушки? Наскільки ми ще відірвемося від нормального цивілізованого світу, де люди справді знають, що таке свобода, честь, гідність? Де міра власної свободи не регулюється партійним квитком? Вибачте за пафос, я тут вам трошки мітингую. Проте інакше пояснити свої мотиви не можу. Зрозумієте ви їх чи ні – окреме питання.

– Зараз я інше хочу зрозуміти… Воду де брали?

– Галина Таназіївна дала, в неї досить значний запас.

– Пояснювали, для чого?

– Сама взяла до тями, коли знайшли Новицьку. Але я бачив її очі. Нічого не сказала, та й не треба. Просто подивилася на мене, перехрестила. Все.

– Де ви… Лабораторія ваша…

– Тут, у школі. Обладнання хімкабінету для людини з моїм рівнем знань цілком досить. Маю ключі від усього тут, мене навіть називають іще ключником. Директор сам хімік, мій учень, можна сказати. Не заперечує, коли кажу, що бавлюся різними дослідами. Вважає це за примху старого вченого.

– Полонених тримали десь тут, як я підозрюю тепер?

– Не називайте їх полоненими.

– А як? Жертвами ви нікого з трьох так само не вважаєте…

– У них є, тобто були, анкетні дані. Але так, ви вгадали. Всіх трьох тримали стільки, скільки належить, у шкільному підвалі. Просто тут.

Старий гукнув ногою об підлогу, Князевич мимоволі опустив туди очі, потім знову глипнув на Рогозу, котрий зовсім не виглядав приреченим. Говорив і тримався так, наче звітував про добре виконану корисну роботу.

– Стеріг, зрозуміло, Ярчук?

– Це єдине, що він робив.

– А конкретніше?

– Загалом ви все правильно вирахували. Ми з Романом Кудімовим увійшли, як кажуть юристи мовою вироків, у змову. Чудово знали, що робимо. Кудімов цілком погоджувався зі мною: довше, ніж є, ці комуністичні вожді, загроза для країни та світу, жити не повинні. А трагедії з Антоном Мазуром і Марією Романів ми сприйняли як особисті. Ми ж, вважайте, з одного села, мов родичі, рідні люди. Дмитро, Антон, Марія – це молоді люди. Їхній середній вік – двадцять років. Так, хтось менший, хтось старший, це я про Марію… Але іншого життя, інакшого, розумієте, Ігоре, ці молоді люди не бачили! Вони думали, що так було завжди! Знаєте, що найстрашніше? Вони переконані – так завжди буде!

«Микола Уманець теж таким був», – подумав Князевич. І той хлопець, невідомий йому солдатик, котрий розстріляв Ярчука і потім блював зі стогоном перед очима своїх товаришів і командирів, – такий самий, народжений у цій країні.

– Мовчите? Я зараз сам відповідаю на купу запитань? Хай так, просто слухайте. Хочете знати, чи мучила нас совість? Ні. Це прикро звучить, мабуть. Навіть страшно. Прецінь, зовсім не мучить. Із Софією Новицькою я трошки був знайомий, поверхово, так би мовити. Вона ж знала, що я ніби пішов від світу, живу самітником у тому місці, яке її давно цікавить. Її навіть вмовляти не довелося. Ми з Кудімовим приїхали по неї. Я запропонував води, вона й не подумала відмовитися. Далі знаєте. З Лизгуновим окрема історія, до нього я мав особистий інтерес. Я ж ровесник радянської влади, Ігоре. Правда, до двадцяти двох років жив у зовсім іншій країні. І, як багато хто, радо зустрічав обтріпаних і малограмотних, як з’ясувалося, червоних солдатів у вересні тридцять дев’ятого. Думав, нова влада дасть звільнення. Цього не сталося.

– Наскільки я знаю історію, тоді відбулося возз’єднання земель, – обережно вставив Ігор.

– Слушно. Потім нові громадяни нової країни, з тих самих возз’єднаних земель, пішли до Сибіру, у табори, як вороги народу. Знаєте, хто такі вороги народу, кого ними називали? Довго пояснювати, але в ті часи такі, як ми з Кудімовим, підпадали під це визначення. Як казав один мій студент, аж бігом. Словом, я бачив, що робили такі, як Лизгунов. І чув, як він не раз хвалився такими подвигами. Призначену для нього воду я перетворював на мертву з особливою щедрістю. Про комсорга ви вже знаєте. З цим покидьком, Боровчуком, – то приватна Дмитрова ініціатива. Комсомольців ми домовилися не чіпати, з комуністами б розібратися, з їхніми гріхами.

– Кожний не без гріха.

– Справедливо. Ви, я, Кудімов, дільничний наш – хоч кого візьми, за кожною людиною є грішок. Але коли ти схильний до гріха, краще не йти до влади. Партквиток у цій країні дає необмежену владу, Ігоре. І чомусь у цій владі грішників що далі, то більше. Можеш бути крадієм, убивцею й садистом, тебе однаково рано чи пізно знайдуть. Ви ж і зловите, Ігоре. Ви чи ваші колеги. Та якщо в кишені ґвалтівника або іншого негідника – червоний партійний квиток, це його врятує від заслуженої кари. Що це я кажу, ви ж краще за мене все знаєте…

Навіть більше, ніж ви здатні собі уявити.

– Отже, кривдника Марії мусив напоїти мертвою водою сам Ярчук. Я розумів – це відразу звузить коло ймовірних пошуків. А те, що вони будуть і пришлють когось на кшталт вас, сумнівів не виникало. Ті, кого ми… кого я мав намір і надію всерйоз налякати, справді бояться. Але в казки не вірять. Казку вони роблять бувальщиною, навіть пісня така радянська є{Згадується «Авіамарш» (1920), пісня на музику Ю. Хайта і слова П. Германа. Починається зі слів «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью». Ії вважали гімном радянських льотчиків, у СРСР часто виконували на військових парадах.}.

– Знаю таку пісню. – Тепер помовчати знову настала черга Ігоря. – Загалом ви лише заповнили деякі дірки. Картина зрозуміла. Хіба кілька зовсім незначних деталей…

– Шкварте! – Старий, заохочуючи, махнув рукою. – Як уже почалась аж така розмова, справді треба позакривати всі незрозумілі вам теми.

– Телефон. – Князевич кивнув на старенький дисковий апарат, примощений на підвіконні. – Це ж паралельний, з кабінетом директора.

– Мене тут час від часу називають його заступником.

– Учора ви слухали мою розмову з Києвом. Напевне слухали.

– Хто б заперечив – я не стану.

– Ви зрозуміли, що я шукаю якогось солдата. Відразу пригадали, звідки в Ярчука шрам. І він саме в цей час був десь поруч, вийшов із лісу. Це ви попередили Дмитра про небезпеку?

– Я припустив – ви до чогось докопалися. Не знав, що він вирішить форсувати події та виманить вас у ліс.

– Як і не знали, що мою розмову одночасно з вами чують «слухачі» КДБ. Вони теж виявились оперативними. Хочете ви цього чи ні, але Дмитра Ярчука послали на смерть саме ви, Вікторе Григоровичу.

Він без того був приречений. Та Ігореві, попри все, чомусь захотілося, щоби старий професор відчув свою провину бодай за щось.

– Не я відряджав хлопця в Афганістан, – сухо відрубав Рогоза. – Не я змушував його вбивати жінок і дітей під страхом власної смерті. Маєте ще щось?

Непробивний.

– Невже ви думаєте: що швидше всі вони помруть, то швидше щось зміниться в країні? Причому так, як ви того хочете? До речі, чого ви всі хочете, можете до пуття сказати врешті-решт?

– Якщо не зрозуміли тепер – дійдете потім. Аби це все пояснити, потрібне бажання з вашого боку все вислухати і зважити. А зміни… Не знаю, це чесно. Тільки зміни мусять статися. Країна зміниться, неодмінно зміниться. Прийдуть нові люди, вони обов’язково колись та й прийдуть. Що принесуть із собою – не відає ніхто, але жити без змін означає вбивати себе. Чи повільно помирати, як оце ваш слуга покірний… Іще щось хочете знати?

– Так, зовсім уже дрібне… Чай, Вікторе Григоровичу. Смачний і поживний трав’яний чай. Що ви підсипали мені туди, що змусили випити?

– Наркотик. – Відповідь знову прозвучала на диво спокійно. – Синтезований тут-таки, власноруч. Дуже помірна доза, склад – повністю органічний, побічних ефектів не дає. Ви ж добре почувалися? Напевне, поспали після того чудово. Коли дія скінчилася, мав прийти глибокий здоровий сон.

– Мета, професоре. Без мети ви не робили нічого. Намагалися переконати мене – в лісі таки відбувається ночами дещо, не підвладне людському розумінню? Я мусив повірити у ваші казки?

– А ви вгадали, – вперше за весь час Рогоза посміхнувся. – Знову вгадали. Мені раптом закортіло, аби ви повірили в дива. Дмитро трішечки допоміг, для нього ваша лісова мандрівка виявилася грою й цікавим експериментом.

– Дякую за відвертість. Погралися зі мною, як із піддослідним кролем…

– Мусив спробувати всі варіанти вплинути на вас. Не налякати, Боже боронь. Але дещицю нечистої сили залучити до справи не завадило б. Якщо моя спроба вийшла дурною, недоречною, чимось вас діткнула особисто, щиро перепрошую. Справді, коли живеш за стіною в того, хто збирається вивести тебе на чисту воду, не побавитися, погодьтеся, гріх.

– У нас різні уявлення про святе і грішне.

Засунувши руки до кишень штанів, Князевич якийсь час постояв так, перекочуючись із п’ятки на носок. Мовчав і Рогоза. Обоє за цей час сказали один одному все, що хотіли. Зараз час вирішувати, що буде далі.

– Так я… мене заарештовано? – обережно запитав старий.

– Не маю таких повноважень. Затримати вас може дільничний.

– То йдіть по нього. Але дуже прошу: з вас досить одного мене і мертвого Дмитра. Іншим життя не треба ламати, особливо Марії, вона… Ви ж самі бачили.

– Дивно.

– Що?

– Ви другий, хто спеціально просить убезпечити від цього Марію.

– То як?

Ігоря поривало заспокоїти професора Віктора Рогозу. Якщо за ким першим і прийдуть, то це буде він, слідчий Князевич.

Одначе замість пояснень він мовчки наблизився до етажерки, простягнув навмання руку. Перша ж книга, знята з полиці, була підручником із біології. Перегорнувши сіруваті сторінки та зачепившись поглядом за якісь графіки, більше схожі на ребуси в дитячих журналах, подав книжку здивованому Рогозі.

Потім повернувся і, так само нічого не кажучи, залишив старого в комірчині самого.

Ігор зайшов до себе. Накинув плащ. Вийшов, не замикаючи дверей, лишивши їх навіть трошки прочиненими.

Коли виходив зі школи, його провела трель дзвоника – скінчився другий урок.

32

Одне велике

Марія була вдома. Князевич знав – вона чекає, і не стільки на його появу, скільки на звістку. Про це кричав вираз обличчя молодої жінки, коли вона незвично тихо привіталася з тим, із ким лише добу тому палко обіймалася в цій самій хаті, на тій-таки канапі, на яку обережно присіла, виставивши вперед забиту ногу.

– Дмитро Ярчук… загинув. – Ігореві здалося, що тут він знайшов правильне слово.

Марія зойкнула, тут же прикрила долонею рота, очі зробилися круглими і відразу якось потемніли. Вона й не могла зараз нічого доладно говорити. Та йому й не треба було розмов: наблизився, поклав руку на тремтливе плече, затим провів долонею по погано вкладеному зранку волоссю.

– Скінчилося все, Маріє.

– Для кого?

– Для нього. Для мене. Для тебе. Для всіх. Нічого більше не станеться.

– Лихого чи доброго?

– Лихого. У нас усе піде добре. Інакше не може бути. Інакше все дарма.

– Ти про що?

– Поговорімо потім. Коли я повернуся. А я неодмінно повернуся, Маріє. Ти ж будеш тут, як і вчора?

Вона схлипнула. Слів уже забракло. Та й слів на сьогодні Ігореві вже виявилося більше, ніж досить.

Вийшовши з хати, крокував широко, тримаючи руки тепер уже в кишенях незастебнутого плаща. Його зараз зовсім не хвилювало, чи нагадує він сам собі Алена Делона за манерою піднімати комір.

Зрештою, хай горить він синім вогнем.

Перетнув сільський майдан, пройшов до контори, як тут іменували селищну раду. На ходу мовчки кивнув жіночкам із бухгалтерії, поручкався зі схвильованим чимось головою, жестом зупинив потік слів, котрий ледь не вихлюпнувся з нього, – Палійчук уже напевне отримав ту звістку, яку мусили нині дізнатися в усьому Гайвороні. Ніби вгадавши його кроки, дільничний Козуб широко розчахнув перед Князевичем двері. Короткий потиск руки.

– Товаришу капітане…

– Знаю, – відрізав Ігор.

– Про що?

– Усі новини. Ще поговоримо, буде час. Зараз інше зовсім.

Діловито примостившись за столом, він рішуче, з виглядом людини, котра все для себе вирішила, підсунув до себе телефонний апарат. Коли Василь Козуб за звичкою рушив до виходу, Ігор жестом зупинив його.

– Побудь. Тебе стосується.

– Тобто?

– Сам побачиш.

Із Києвом по автомату вдалося з’єднатися сьогодні на диво скоро. Підполковник Бурков немов чекав дзвінка саме цієї хвилини, гаркнув у трубку:

– Уже знаю все!

– Не все. Я…

– Ти! – Тон начальника слідчого управління на тому боці дроту враз стишився. – Сам збирався телефонувати тобі, відкликати. Тут на вухах усі. Тебе ніби хвалять, але ситуація… Коротше, новини погані, Князевич. Не так щоб дуже, але недобрі для тебе. У світлі останніх подій… Гм… Словом, повертайся, все поясню.

– Я сам вам усе поясню. Куди мене хочуть перевести?

– Подалі від міністерства. У цьому є певна доцільність, мусиш зважити і зрозуміти. Рішення ухвалене буквально годину тому, більше нічого не можу сказати по телефону. Сподіваюся, ти дорослий і…

– Не маленький. Готовий написати рапорт хоч зараз. Навіть звільню всіх від зайвого клопоту. Василь Козуб, є тут один лейтенант. Засидівся в дільничних, рости треба. Путящий, пропоную перевести його кудись ближче до міста, до справжньої роботи. Якщо можу взагалі у своїй ситуації щось комусь пропонувати.

– Князевич!

– Так точно, Князевич. Саме з огляду на останні події вважаю – там, на місці, треба дати відповідні команди. Гайворон без дільничного не лишиться. У мене досвіду стане. Впораюсь, як думаєте?

– КАПІТАНЕ Князевич!

– Так точно, капітан Князевич. Що треба для оформлення такого переведення? Можете вже закомандувати, аби готували папери? Рапорт напишу просто тут, ручка є, папір теж, легка і паперова промисловості в нашій країні працюють добре.

– Ти там п’яний?

– Я на службі, як можна. Свідки є.

– Свідки чого? Що ти там не просихаєш?

Ігор не міг пояснити, чому його так несе, тому тішився з зовнішності Козуба – нижню щелепу доведеться підіймати домкратом.

– Ти розумієш…

Рука Ігоря проти його волі натиснула на важіль.

– Усе я розумію, – сказав він телефону, акуратно поклав трубку, глянув на дільничного, підморгнув йому. – Ми ж усе розуміємо, а, Пантелійовичу? Ти все почув? Збирайся, на підвищення підеш. Ось так у нас усе робиться, у древньому Києві.

Залишивши того стовбичити посеред кабінету з відвислою щелепою, Князевич нарешті закурив, вийшов із приміщення.

Стояв кінець вересня.

Верхівки дерев уже робили перші кволі натяки – скоро почнуть багряніти. Білий день, а довколишню тишу нічого не збурювало. Чистого повітря ніщо не ворушило.

Точно знаючи, що робить, Ігор Князевич швидкими впевненими кроками зміряв відстань від контори до чайної.

Подолав три сходинки, зайшов усередину.

Повітря зробилося кислуватим. Двоє місцевих мужиків за єдиним столиком у кутку біля стіни здивовано зиркнули на несподіваного візитера, хором привіталися. Відповівши, Ігор ступив до дерев’яного шинквасу, форпосту, міцно утримуваного жінкою без певного віку в білому, щойно випраному халаті, з квітчастою хусткою на голові та старанно намальованими бровами.

– Добридень, Василівно.

– І вам.

Жінка за стійкою точно знала, хто він. Але не знала, чого чекати від такого високого, як їй ще здавалося, гостя.

– Скільки вже тут живу, а у Василівни не був ані разу.

– То зайшли вже.

– Кажуть, ви пиво розводите. Чи брешуть?

– Тому, хто каже, точно розведу, – почув беззлобну відповідь. – Вам яке?

– У вас тут що, багато сортів? Чеське є?

– Та ви жартуєте! Пиво, просто пиво, місцевої броварні. В мене навіть кухлі є, скляні. Великі, малі.

– А пропорції?

– Що?

– Скільки куди влазить?

– Як усюди. Маленьке – півлітри, велике – літра.

Ігор Князевич іще раз озирнувся на мужиків.

Тоді відбив на поверхні шинквасу, просто перед лицем Василівни, барабанний дріб долонями.

– Одне велике, будь ласка.


2012 р.

жовтень-грудень

Подяки

Щойно ви прочитали історію, сюжет якої – плід творчої уяви автора. Сподіваюся, ви не нудьгували, читаючи цю книгу. Були моменти, де ви усміхнулися чи пустили сльозу. Але напевне ви, мої улюблені читачі, також не лишилися байдужими до реального часу, в якому розгортаються події роману.

Сюжет – вигадка. Радянська Україна, в якій усе це відбувається, – на жаль, ні. Поміщати вигаданих героїв у справжні реалії – складник мого творчого методу, мого світогляду журналіста і моя письменницька позиція. Мені не близька фантастика як жанр. Проте машина часу постійно спокушає. І це – єдиний прилад, вигаданий фантастами, який хотілося б мати й час від часу використовувати суто з пізнавальною метою. Якщо ви, читаючи цей роман, змогли перенестися на машині часу на три десятки років назад і згадали або відкрили для себе ту дивну епоху, котра, вірю, вже ніколи не повернеться і стала Історією, я вважатиму поставлене перед собою надзавдання виконаним.

У романі «Червоний», котрий вийшов у «Клубі Сімейного Дозвілля» раніше, я спробував перенести вас далі – у другу половину 1940-х років. Намагаючись по змозі бути так само точним у спробі відтворити характерну для тих часів похмуру атмосферу тотального страху, що панувала у країні, я консультувався з істориками, старшими людьми, чиї дитинство і юність припали на описаний період, і вивчав тогочасну періодику. Це все, зібране докупи, дало несподіваний ефект присутності: читачі не просто виявили довіру до написаного та визнали його правдивим, а й почали власні дослідження описаної епохи – аби переконатися, де автор помилився, а де відтворив чисту правду.

Аналогічним шляхом я пішов, пишучи про 1981-й. Того року мені виповнилося одинадцять, і більшості з описаного в книзі тодішній радянський шестикласник пам’ятати і критично оцінювати просто не міг з огляду на вік. Дещо ускладнювало ситуацію місце народження: у місцевості, де відбуваються основні події «Таємного джерела», я не зростав, уперше побував на Тернопільщині вже в студентські роки, в часи агонії СРСР. Через те моїми шпаргалками насамперед стали місцеві газети: комуністичні «Вільне життя» (орган Тернопільського обласного комітету Компартії України й обласної ради трудящих) і «Червоний прапор» (орган Рівненського обкому Компартії України), а також «Ровесник» (орган Тернопільського обкому ЛКСМ України). Усі деталі, що доповнюють сюжет, а також більшість згаданих у тексті фактів і випадків радянського повсякдення – звідти. Також допомогла дещо згадати книга Віталія Баканова «Забытые страницы киевского быта».

Та найбільш корисними виявилися ваші консультації.

Саме ваші: працюючи над романом, я чи не вперше в Україні відкрито звернувся по допомогу через соціальну мережу Facebook. Адже сам я ніколи не жив і навіть до пуття не бував у селі, тим більше – західноукраїнському, не викладав історію КПРС, не служив у Афганістані, не ходив на танці до сільського клубу… Загалом повз мене пройшло багато чого цікавого й напевне корисного.

На заклик відгукнулися десятки людей, знайомих і незнайомих. Отож завдяки саме їхнім, тобто – вашим порадам, коментарям та історіям, написаним у «приват», не така вже й далека радянська Україна зразка 1981 року була зібрана буквально по деталях, дрібках, піщинках. А сюжет перестав відбуватися в картонних декораціях, набув того об’єму, до якого я йшов. Та навіть змінив придумані раніше повороти на логічніші і правильніші відповідно до згаданих реалій та модельованих ситуацій.

Отже, на виході ви прочитали роман, написаний, без перебільшення, всім миром. Відповідно дякую моїм Facebook-френдам, котрі витратили на мене час:


Сергій Ухачевський, Вікторія Стах, Юрій Лисенко, Роман Шута, Юрій Камаєв, Радій Радутний, Василь Чепурний, Олена Вторих, Ніна Даценко-Сало, Віктор Уколов, Вікторія Склярова, Лариса Гончаренко, Оксана Безрутченко, Тетяна Риженко, Ростислав Мельників, Олена Вторих, Василь Кузан, Михайло Павлик, Алевтина Шевченко, Олена Вітер, Віра Ольховська та всі інші, хто просто позитивно реагував на такий заклик.

А. К.

Примечания

1

Теперішня назва – Банкова. За адресою вул. Орджонікідзе, 11 розміщався Центральний Комітет Комуністичної партії України, головний керівний орган Української РСР. (Тут i далi прим. авт.)

2

На вулиці ім. Академіка Богомольця, 10, розташовувалося Міністерство внутрішніх справ УРСР і Головне управління внутрішніх справ УРСР (тепер, відповідно, МВС України й ГУВС України).

3

«Слідство ведуть Знатоки» – єдиний у СРСР, а тому популярний детективний серіал про повсякденну роботу тогочасної міліції. Його було знято за ініціативою міністерства внутрішніх справ СРСР. У назві серіалу – прізвища трьох головних героїв: слідчого Знаменського, оперативника Томіна, експерта Кібрит. Тут згадується шоста серія, «Шантаж», на телеекрани вийшла 1972 року.

4

Згадано період приєднання Західної України до Радянського Союзу відразу після початку Другої світової війни, з вересня 1939 року.

5

ВССО – Всесоюзный студенческий строительный отряд, стандартна абревіатура на визначення студентських будівельних загонів, чи не єдиного способу легально підзаробити для студентів у СРСР під час так званого «трудового семестру». Популярності набув від середини 1960-х років. Організацією будзагонів напряму опікувався комсомол.

6

Візбор Юрій (1924–1984) – популярний у СРСР автор-виконавець власних пісень, один із фундаторів руху авторської пісні, актор, журналіст, поет, сценарист.

7

Шагінян Маріетта (1888–1982), російська радянська письменниця. Згадується її агітаційно-пригодницький роман «Месс-Менд» (1925), стилізований під американські романи-комікси, перевидавався в 1960-х роках.

8

ППО – протиповітряна оборона. Хоча навіть у переважно україномовних регіонах Української РСР ця абревіатура зазвичай вживалася в розмові саме в російському варіанті – ПВО (противовоздушная оборона).


home | my bookshelf | | Таємне джерело |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу