Book: Вогнем і мечем



Вогнем і мечем

Генрик Сенкевіч

Вогнем і мечем

Купить книгу "Вогнем і мечем" Сенкевич Генрик

Роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем»:

Польська і українська перспектива

Вогнем і мечем

Пристрасті навколо історичного роману Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», які декілька десятків років після його появи вирували в колах польських критиків, літературознавців, істориків, відродилися вже в наш час завдяки майстерній кінопостановці Єжи Гофмана, яка не тільки оголила проблеми літературного оригіналу, але й стала лакмусовим папірцем сучасного стану польсько-українських стосунків. Дискусія стосувалася більше української сторони, оскільки у Польщі оцінки роману Сенкевича, хоч і сильно поляризовані, усталені ще, по суті, з часів Міжвоєнного Двадцятиліття. «Знаменно, що саме польсько-українські стосунки в подачі Сенкевича стали об’єктом найзапекліших суперечок, хоча у його Трилогії описано також і боротьбу поляків зі шведами, росіянами, татарами тощо. Причина тут вочевидь у тому, що повстання Хмельницького, за влучним висловом Михайла Грушевського, мало для українців те саме значення, що Реформація для німців чи Французька революція для всієї Європи; воно стало наріжним каменем ідентичності українців – від гетьманових панегіристів XVII ст. до письменників та істориків століття нинішнього. Заповзявшися спроектувати польську національну міфологію на той історичний період, Сенкевич неминуче мусив вступити в непримиренний конфлікт із національною міфологією українців».[1]

Для тих читачів, чия рецепція твору підготовлена фільмом, текст буде свого роду відкриттям, бо режисер дещо «підправив» Сенкевича, впровадивши до фільму засади новочасної «політичної коректності». Зокрема, така спроба переосмислення Гофманом стереотипів польської візії історії України відбилася на трактуванні образу Хмельницького. Якщо в новітній українській історіографії ця постать оцінюється далеко не однозначно, в українській народній міфології давно й незалежно від оцінок істориків побутує глибоко вкорінений культ Богдана, то у Сенкевича – це зрадник, діями якого рухала особиста помста. А представлений Б. Ступкою «Хмельницький – це радше державний муж, ніж зрадник, народний вождь, ніж заюшений жадобою помсти шляхтич».[2]

Текст роману «Вогнем і мечем» досі був недоступний українському читачеві. Інші твори Сенкевича перекладалися і друкувалися більш охоче. Найбільшу увагу українських перекладачів та видавців привернули його оповідання на захист знедолених людей із народу: «Янко-музикант», «Ескізи вугіллям», «Бартек переможець»; про нелегку емігрантську долю («По хліб», «Ліхтарник»); про безпритульних дітей у США («Орсо») та новела-парабола «Сахем», де на прикладі індіанців показано гірке майбуття народу, позбавленого рідної мови та історичної пам’яті. Саме ці твори з’явилися невдовзі після їхнього виходу в Польщі в українських перекладах Осипа Маковея, Василя Лукича, Антона Крушельницького, Василя Щурата в періодичних виданнях Західної України. Генрік Сенкевич написав їх перед романом «Вогнем і мечем». Ці та ще низка інших творів стали результатом «великої пригоди» молодого літератора – перебування в Америці, європейських подорожей і врешті періоду після повернення на батьківщину, коли він часто виїжджав на альпійські курорти. Українські переклади Сенкевича робилися, як правило, тільки тих оповідань та повістей, які не виходили за рамки усталеного народницького дискурсу. Перекладачі просто не помічали творів, які б вони не могли асимілювати у свою традицію. Як добрий учитель, інтелігенція знала, що цнотливому народові не годиться чути і знати. Іншими словами, її увага була вибірковою, а рецепція тенденційною. Проте роман «Вогнем і мечем» із надто українською тематикою неможливо було обійти увагою, і він став об’єктом гострого осуду. Найповніше і найґрунтовніше українську позицію висловив свого часу Володимир Антонович, її, до речі, підтримує й частина сучасних українських істориків.

Критична розвідка В. Антоновича, вміщена в часописі «Киевская старина» за 1885 рік (№ 12), називалася «Польско-русские отношения XVII в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенкевича «Огнем и мечом»).[3] Тут варто пригадати, що Антонович своїм життям, громадянською позицією, науковою, просвітницькою, педагогічною діяльністю служив вихованню національної самосвідомості українців. Він вважав, що поляки в Україні мають дві можливості: полюбити народ, серед якого живуть, пройнятися його інтересами, повернутися до народності, покинутої їхніми предками, і працею на користь цього народу виправити те лихо, якого наробили пращури, або, якщо їм забракне сил, переселитися в Польщу, у землю, заселену польським народом, – інакше вони ніколи не позбудуться закиду, що вони колоністи, які живуть із праці чужих рук.[4] Українська історія в його очах – це історія народних мас, покинутих своїми провідними верствами і змушених жити у формах, чужих його поглядам і поняттям про релігійні, політичні й соціальні відносини, у виявах, які несла в Україну аристократична Польща. Звідси постійна народна реакція у вигляді козацьких повстань і гайдамацьких рухів, звідси вікова кривава боротьба, котра скінчилася для українських мас остаточним їхнім поневоленням уже в межах Росії після занепаду Речі Посполитої.[5] Саме тому таке обурення викликала в Антоновича позиція польського письменника. Варто представити тут коротко головні тези розвідки українського історика про роман «Вогнем і мечем»:

–  Г. Сенкевич несправедливо звеличує державний лад Речі Посполитої XVII ст., який ґрунтувався на абсолютному підкоренні всього народу привілейованому класові, а також виправдовує жорстокість у придушенні будь-якого спротиву цьому ладові.

–  Абсолютно хибно автор роману представив Польщу XVII ст. символом цивілізації, а Русь – представником дикунства. Він безпідставно приписує першій цивілізаторську місію на українських землях, адже саме шляхта, яка наклала руку на всю земельну власність, принесла релігійне та національне поневолення, а з ним і зародок безладу й викликала міжусобні війни. Шляхта закріпачила народ, частина якого була змушена втікати від цього класу поневолювачів і переселитися на Слобідську Україну, де за відсутності шляхти одразу встановилися правильні форми суспільного життя.

–  Антоновича особливо обурює упередженість письменника до козаків та селянства. Зображення їхнього дикунства «іноді навіть виходить за межі літературної пристойності». Письменник марно витрачає свою багату фантазію на зображення їхньої жорстокості, схильності до грабунків і розбою, пияцтва.

– Загальновідомими історичними фактами Антонович доводить, що фальшем є заперечення релігійних мотивів козацьких повстань.

– Представлення соціальної структури населення південно-східних окраїн Речі Посполитої в романі схоже на «записки якогось легковажного мандрівника по Австралії чи центральній Африці». Етнографічні групи українського народу змальовані з повним ігноруванням історичної правдоподібності. Антонович вказує на цілу низку лінгвістичних, фольклористичних, історичних та географічних помилок. Надаючи деяким сценам місцевого колориту, автор не завдавав собі клопоту з’ясовувати подробиці, а на власний розсуд спотворював чи вигадував імена осіб, назви місцевостей тощо. В устах Сенкевичевих героїв українська мова є насправді лише «загальнослов’янською тарабарщиною».

– Високий розвиток військової майстерності, з такою любов’ю описаний Сенкевичем, не є ознакою ані високої культури, ані розвиненої громадянської позиції, тим більше, що військова сила була спрямована на досягнення несправедливої мети – позбавити південноруський люд його народності, релігії, особистої свободи та статків. А хоробрість козаків Хмельницького, хай і приписана впливові горілки та дикості, спрямовувалася на захист духовного і матеріального благополуччя цього народу.

–  Польська сторона конфлікту, як випливає із самого роману, так само застосовувала жорстокість у придушенні повстання, і несправедливо з боку автора ставити цей фактор у провину одній стороні і в заслугу іншій. Це ж саме стосується і пияцтва. Звідси Антонович робить висновок про глибоку віру автора у вроджену цноту одних і вроджену злість інших.

–  На образі Хмельницького автор зосередив усю ненависть, яка накипіла в серцях шляхтичів XVII ст., що, на думку Антоновича, свідчить про те, що ані сам автор, ані його захоплені читачі «ні на волосину не просунулися на шляху європейського прогресу протягом двох з половиною століть і досі приносять жертви релігійним, становим та національним кумирам, які стояли на вівтарі Речі Посполитої в XVII ст.». Єдиним мотивом, який керує вчинками Хмельницького в романі, є почуття особистої помсти, він переслідує виключно егоїстичні цілі, проте, як слушно зауважує Антонович, тільки загальне гноблення і насилля можуть викликати спільну реакцію, а особиста помста не в змозі підняти народні маси.

Висновки Антоновича були нищівними у своїй викривальності. Коли б письменник був менш суб’єктивним, то, можливо, поза межами шляхетської моралі XVII століття він помітив би устремління та ідеали дещо більш широкі й гуманні. Сенкевич та його захоплені читачі продовжують обертатися в тісному колі поглядів, в якому їх зачарували єзуїти, підходять до старого питання зі старими упередженими судженнями. Вони залишаються на тому низькому щаблі розвитку патріотичного почуття, на якому люди вважають, що все своє обов’язково добре тільки тому, що воно своє. Безжальним вироком авторській концепції історії, яка мала «укріплювати серця» поляків у тяжкі часи бездержавності, прозвучали слова з уст представника іншого народу, права якого на вільний національний розвиток так само брутально утискалися і який так однобоко був представлений Сенкевичем. «Щодо південноруського народу п. Сенкевич намагається викликати у своїх земляків презирство, мотивоване уявною дикістю цього народу і непридатністю його до культури: він розпалює почуття нехороші і несправедливі – міжнародну ненависть і народну гордість…» Як бачимо, у грудях Антоновича, польського шляхтича, який свідомо обрав першу із тих двох можливостей, які, на його думку, мали поляки в Україні, палала глибока образа на письменника за цей «злий пасквіль».

Щодо інших проявів рецепції роману «Вогнем і мечем» в Україні, то ніхто із дослідників не спинявся на ньому більш детально. У спеціальній літературі можна зустріти лише побіжні згадки про «відступництво від реалізму» (І. Франко), «зоологічний націоналізм» (Г. Вервес) автора та про відсутність намагань справедливо оцінити Україну та її народ (Г. Грабович). Тому спробуємо з’ясувати, які елементи художнього змісту зробили цей роман в очах поляків школою патріотизму, а для українців – «злим пасквілем». Для цього варто нагадати найважливіші факти життя і творчості Генрика Сенкевича.

Народився майбутній письменник у Волі Окшейській на Підліссі 5 травня 1846 року в родині зубожілого шляхтича Юзефа Сенкевича, однак його мати Стефанія, у дівоцтві Цєцішовська, походила із заможної шляхетської сім’ї. У 1858 році Генрік розпочав навчання в реальній гімназії у Варшаві, яка розташовувалася тоді в Палаці Казімєжа (нині це головний корпус Варшавського університету), особливими успіхами в навчанні не відзначився й атестат зрілості отримав лише в 1866 році. Того ж таки року Сенкевич записався на медичний факультет варшавської Головної Школи, тобто польського університету, який існував у 1862–1869 роках. Проте мрії батьків зробити із сина лікаря не здійснилися, бо вже наступного року, йдучи за покликом серця і всупереч бажанню батьків, Сенкевич перейшов на історико-філологічний факультет.

Літературний дебют (поки що поетичний) був невдалим – у 1867 році «Тиґоднік Ілюстровани» відхилив його «Ідилію молодості», але успіх прийшов до Сенкевича несподівано в царині журналістики: вже в 1869 році майбутній нобелівський лауреат здобуде собі славу одного з найпопулярніших фейлетоністів Варшави, виступаючи на шпальтах «Пшеґльонду Тиґодньового» та «Тиґодніка Ілюстрованого» під псевдонімом «Літвос». Проте амбіції молодого Сенкевича не обмежувались журналістикою: одночасно він розпочинає працювати над своїм першим романом «Намарне» (1871), який взявся друкувати тижневик «Вєнєц». Уже у своїй першій романній спробі письменник поклав в основу творчого методу «літературність», довіряючи більше своїй творчій уяві та інтуїції й не обтяжуючи себе вивченням середовища і реалій. Місцем подій твору Сенкевич обирає незнайоме йому з досвіду місто (чомусь ним став Київ) і середовище польських студентів Київського університету. Найімовірніше, Сенкевичеві було байдуже до Києва, він вважав, що польські студенти на берегах Дніпра не відрізняються від своїх колег із Варшави. Тому й матеріал черпав із власного досвіду, який можна легко впізнати в романі. Цікаво, що на сторінках «Намарне» Сенкевич згадує свого майбутнього критика Антоновича: «…Тут є хлопомани; їх заснував і сформував Антонєвич, тимчасово головували Рильський та Стемпковський, але сьогодні це вже дурні, які не знають, чого хочуть; розмовляють по-малоруськи і п’ють просту горілку – оце й усе».[6]

Позитивістська ідеологія якраз набирала тоді обертів у польському культурному житті, і молодий письменник, який шукав власне місце в літературі, спробував себе в жанрі тенденційного, дидактично-виховного оповідання («Гуморески з портфеля Воршилли», 1872). Однак швидко відчув себе чужим у цій галузі: чужою йому була не тільки поетика тенденційної літератури, він не поділяв захоплення «молодої» преси ідеями прогресу, міщанським ідеалом, а також фанатичної віри у всесилля науки і постулати органічної праці. Письменник одним із перших відчув усю небезпеку публіцистики в літературі, яка загрожувала схематизмом, шаблонністю й інтелектуальним обмілінням.

Поки ідейні позитивісти сприймали Сенкевича як свого однодумця, він продовжував завойовувати серця читачів як автор фейлетонів «Теперішній момент» у «Ґазеті Польській». Літвос особливо цікавився історією суспільства й культурою Варшави, пильно стежив за театральним і літературним життям, але передусім був визнаним знавцем вищого світу Варшави, який постає в його фейлетонах з легким нашаруванням іронії. У тій-таки «Ґазеті Польській» Сенкевич надрукував три оповідання: «Старий слуга» (1875), «Ганя» (1876) та «Селім Мірза» (1877), які заповідали зовсім інший напрямок творчого розвитку письменника, ніж його попередні невдалі тенденційні спроби. Деякі дослідники називають їх «малою трилогією». У цих оповіданнях на повну силу відчувається пієтет до традиційного шляхетського двору (об’єкт глузування позитивістів), зацікавлення «країною дитячих років», крім того, тут звучить – досконало зашифрований, з огляду на царську цензуру, – мотив січневого повстання 1863 року, який стане популярним у письменників наступного покоління. «Мала трилогія» показала, наскільки сильним було у Сенкевича відчуття того, що «висить у повітрі», наскільки він був чутливим до потаємних прагнень польського читача. Відтоді харизма оригінального й успішного митця вже не залишала письменника.

Популярності Сенкевича сприяв іще один досить сміливий на ті часи крок – подорож до Америки. Письменник уже встиг зазнати смаку подорожування, об’їздивши пів-Європи, й Америка як країна, оточена екзотичним ореолом пригод і свободи, яка обіцяла безліч нових вражень, дуже приваблювала його, втомленого від тісного культурного світу Варшави і постійного клопоту заробляння на хліб. В Америці Сенкевич зупинився в Нью-Йорку, здійснив далеку подорож залізницею на Захід, надовго затримався в Каліфорнії.

В Америці Сенкевич зміцнив свої позиції популярного журналіста. Результатом його журналістської діяльності (а він продовжував бути кореспондентом «Ґазети Польської») став цілий цикл «Листів з подорожі до Америки», який дуже сприяв збільшенню кількості передплатників газети. Його американська кореспонденція довела, що, як не дивно, Сенкевич не тільки міг із зовнішнього, дистанційованого погляду європейця пильно спостерігати й глибше помічати культурні та соціально-економічні процеси в Америці, а й на їхньому тлі краще бачити й розуміти проблеми, які стосуються його власної країни, Польщі. Цей стан своєї душі письменник запам’ятав і пізніше, під час написання великих романів, намагався виїхати до Франції, Австрії, Італії, щоб у чужомовному й байдужому до нього й до його польських справ середовищі, у повному абстрагуванні від дійсності вслухатися в себе й записувати своє бачення польської історії.

Найважливішими художніми творами «американського» періоду були два оповідання – «Сахем» (1883) на індіанську тематику та «Ескізи вугіллям» – з проблем польського села. Героєм новели «Сахем» є індіанець, останній нащадок свого племені, який мусить заробляти на шматок хліба, співаючи в цирку для білих бойову пісню, з якою його предки йшли у переможний бій, – але дух уже мертвого народу настільки сильний, що пісня сіє паніку серед слухачів. В оповіданні «Ескізи вугіллям» Сенкевич радикально відступає від традиційних шаблонів літератури на селянську тематику: у трагічній історії, яка розігралася в селі Бараня Ґлова, письменник, далекий від сентиментальних ідеалізацій, майже по-натуралістичному зумів серед примітивізму, інтелектуальної темряви, безпорадності перед новими соціальними умовами показати моральну велич селянина. Завуальовано, з цензурних міркувань, але цілком зрозуміло для сучасника прозвучав і мотив січневого повстання. Ще більш майстерне володіння алюзією та символом Сенкевич виявив у іншому оповіданні – вже на польсько-американську тематику – «Ліхтарник». На прикладі долі одного польського емігранта Сенкевич показав силу романтичної поезії у збереженні національної свідомості поляків. Це вона об’єднує бездержавний народ і живить його надією на майбутнє воскресіння.



У 1878 році Сенкевич повертається до Європи, надовго затримуючись у Лондоні, а потім Парижі, і в наступному році постають такі твори, як «Через степи», «Орсо», «Янко-Музикант». Дедалі більше Сенкевича оточує атмосфера зацікавленості й захоплення. У цьому світському, привабливому чоловікові бачать нову зорю польської літератури, яка переживала кризу після смерті романтичних «пророків». Публічний успіх поєднується для письменника з приватним: у 1881 році він одружується з Марією Шеткевич; але, на жаль, подружнє життя тривало недовго – через чотири роки вона померла у Фалькенштайні біля Франкфурта.

У творчості та ідейних переконаннях письменника настав переломний момент, коли він, повернувшись на польську землю в 1879 році, знайшов спільну мову з консервативними колами. У Варшаві Сенкевич розпочав співпрацю з неоконсервативною «Нивою» Мсціслава Годлевського, а невдовзі став редактором «Слова». Він підтримував також тісні контакти з галицькими консерваторами (зокрема з Юзефом Шуйським та Станіславом Тарновським). Чи не найважливіша зміна, чи, радше, модифікація відбулася з його поглядами на національну проблематику. В одному зі своїх нарисів він писав, що «наше минуле… буде світити на всі часи блиском мільтонівського втраченого раю». У цьому випадку минуле є евфемічним вираженням незалежності Речі Посполитої, про яку не можна було говорити прямо з огляду на цензуру.

У 1883–1884 рр. Сенкевич друкує частинами роман «Вогнем і мечем» одночасно у краківському часописі «Час» та варшавському «Слові». Успіх твору перевершив усі сподівання. Це вказало Сенкевичеві правильний напрямок для подальших творчих зусиль. У такий спосіб протягом кількох наступних років письменник створює ще два романи, які, разом з «Вогнем і мечем», склали Трилогію – «Потоп» (журнальний друк 1884–1886) про шведську навалу та «Пан Володийовський» (1887–1888) про війну з турками. Незважаючи на певний схематизм і фабульну подібність усіх трьох романів, тогочасний читач «проковтував» їх з величезною насолодою, що свідчить про високий попит на літературу такого ґатунку у Польщі в кінці ХІХ століття. Передусім захоплювали колорит і пластика у творенні історичних персонажів, екзотика пригод, чарівність декорацій, ліричний патріотизм. Сенкевич просто живописав історію, як ніхто інший умів зацікавити читача неймовірними й авантюрними хитросплетіннями сюжетних ліній, утримувати його в постійному напруженні й підтримувати та підігрівати його інтерес до розвитку фабули, характерів героїв. Письменник був справжнім майстром побудови надзвичайно логічної, точної у своїх деталях сюжетної інтриги, раціонального використання кожного, навіть другорядного, персонажа чи події, які поєднувались із ліризмом і морально-патріотичною дидактичністю. Як визначив сам автор в останніх рядках роману «Пан Володийовський», Трилогію було написано «для зміцнення сердець», із думкою про поляків, які в часи національної неволі потребують яскравого, живого слова про подвиги своїх предків і колишню велич Речі Посполитої.

Після Трилогії її автор стає просто культовою фігурою. Разом з тим, Сенкевич нажив собі й чимало «ідейних» ворогів, які вже в епоху раннього модернізму розпалили так звану «антисенкевичівську кампанію» (Вацлав Налковський, Станіслав Бжозовський), закидаючи письменникові підігрування ендецькій ідеології «правих», угодницьку політику щодо загарбників, хворобливий романтичний синдром, який вганяє Польщу в «дитинство». Найбільшої критики зазнали два романи Сенкевича на сучасну тематику – «Без догмату» (1891) та «Родина Поланецьких» (1895), в яких автор з’явив читачеві образи декадента та «позитивного» героя – буржуа з міщанськими переконаннями і способом життя.

Найбільшу популярність у світі із творів Сенкевича здобув роман «Quo vadis» («Камо грядеши», 1896), за який автору було присуджено Нобелівську премію в 1905 році. В ньому відтворена широка картина Риму часів панування Нерона і початків християнства. Твір став матеріалом для численних фільмових і телевізійних адаптацій і переробок, оперних лібрето, його перекладено більш як на сорок мов світу. Письменницьку діяльність Сенкевича вінчає роман «Хрестоносці» (1900) – колоритний історичний образ часів середньовічної Польщі, а також чудова повість для молоді «В пустелі і в пущі» (1911).

За задумом Сенкевича, роман «Вогнем і мечем» мав стати реплікою в дискусії автора із краківською історичною школою, представники якої (професори Ягеллонського університету Юзеф Шуйський, Станіслав Смолка, Міхал Бобжинський) у своїх працях доводили, що причини занепаду польської держави були внутрішніми і полягали в тому неминучому розпаді, який був викликаний шляхетською анархією («золотою вольністю») та відсутністю політичної далекоглядності. У світлі аксіології Сенкевича погляди краківської школи були замахом на святе: вони «піддавали сумніву право на існування народу». Вказуючи на внутрішні причини занепаду Речі Посполитої, ці історики, на думку письменника, шкодили духові народу, підривали його моральні підвалини. Адже народ повинен мати почуття національної гідності і бути переконаним, що він має право на незалежність, а неволя для нього є таким злом, з яким ніколи внутрішньо не можна погодитися. На таке болісне переживання того факту, що колись потужна держава одного дня перестала існувати, яке розрослося до рівня національного комплексу, Сенкевич не міг не відреагувати своєю творчістю. І всі ті недуги, які були причиною політичного, суспільного та культурного падіння Польщі, він освітлює своїм поетичним сприйняттям, гучними фразами про культуру та цивілізацію. Проте нація, за нечисленними винятками, не помітила ані зображення станової та національної ексклюзивності, ані апофеозу шляхетства, ані презирства до класу землеробів, ані зображення застосування жорстоких методів у випадках спротиву проти насилля панівних станів, на що так гостро відреагував Антонович. Сенкевич обрав найгіршу, з точки зору придатності для «укріплення сердець», епоху, огидне, з точки зору гуманістичних та народних ідеалів, він змалював як привабливе чи щонайменше комічне. І при цьому, як це не парадоксально, Трилогія стала визначником національної ідентичності та національної свідомості періоду бездержавності! Такий хід дослідники вважають типовою компенсаційною терапією, типовим лікувальним методом, який застосовується у груповій терапії. Замість комплексу нижчовартості тогочасного польського суспільства пропонувався комплекс бундючної самовпевненості. Адже те, що польське суспільство знайшло вихід у катастрофічній історичній ситуації, було надзвичайно важливим «зміцненням сердець» для тогочасної польської спільноти, яка переживала «шок» після повстання 1863 року. Сенкевич прийшов із «доброю звісткою» у такий момент, коли досить відчутною стала втома від позитивістських гасел. А роман «Вогнем і мечем» із його некритичним сприйняттям історії та типових рис польського національного характеру має ознаки надзвичайно компенсаційного твору, де всі перегини спрямовані на свого роду лікування психологічних комплексів. Настрій польського суспільства через двадцять років після січневого повстання був аж надто сповнений зневіри у власні сили, критицизму щодо минулого, пошуку національних вад.

У 80 – 90-х роках ХІХ століття стався антипозитивістський злам. Культурний дискурс епохи можна визначити словами: збереження, захист (з цензурних міркувань не можна було прямо говорити про відродження державності), народ, нація, національна ідентичність. На цьому полі зіткнулися дві концепції збереження поляків як нації: позитивістська, яка вбачала шляхи збереження національної ідентичності та нарощування сили опору проти загарбників через цивілізаційний розвиток та демократичні суспільні зміни, і консервативна, що черпала зразки до наслідування в минулому, в традиції, головна цінність котрої вбачалася в державному існуванні нації. Консерватори користувалися історично забарвленим патріотичним лексиконом, а також репертуаром з національної та романтичної міфології. На їхню думку, релігійні почуття, історична традиція та національні звичаї становлять силу суспільства і тільки вони могли на той час морально зміцнити поляків. Таким чином, аби зіграти на народно-патріотичній струні, потрібно було однозначно показати зовнішні загрози і силу національного опору в умовах катастрофи. Адже для нації, яка не мала власної державності, а відтак і школи, «історичний роман міг бути антидотом, протиотрутою від дії чужого шкільництва…»[7] Так само Сенкевича сприймали і в часи ПНР – як виявлення свого роду протесту проти системи. У 40 – 60-ті роки вчені розгорнули цілу кампанію на захист письменника, і в результаті в період активного будівництва соціалізму вийшло повне академічне видання творів Сенкевича! Тільки в сучасній Польщі шалена популярність Сенкевича у зв’язку з суспільними змінами дещо зменшилася: від патріотичних емоцій поляки перейшли до більш вдумливого прочитання своєї класики.

Надзвичайно вдалою була ідея історичного роману, який би звертався до минулого з чіткою тенденцією на створення великого і драматичного міфу минулого Речі Посполитої і намаганнями по змозі правдоподібно реконструювати історію XVII століття і тим самим воскресити її художньо-емоційною силою літератури. І тут є очевидними секрети письменницької майстерності Сенкевича. Його історичні картини виходили такими переконливими для польського читача тому, що були відображенням не стільки і не тільки минулого, а насамперед національної історичної свідомості. Автор, за його власними словами, намагався при зображенні предків «перевтілитися в їхній спосіб мислення» показати, що народ є «спільнотою багатьох поколінь, спільнотою живих і мертвих». Аналізуючи мемуари Пасека, Сенкевич писав: «Ми розуміємо цю душу через певного роду атавізм, бо ми люди однієї крові і кості…» Таким чином, роман «Вогнем і мечем» опинився в контексті польського історизму ХІХ століття. На його характер вплинули також і твори істориків. Сам Сенкевич вказував на визначальну роль двох дослідників історії XVII століття – Кароля Шайнохи та Людвіка Кубалі, твори яких відзначалися не тільки історичною фаховістю, а й літературністю та оповідною майстерністю. Це їм значною мірою письменник завдячує своїм баченням минулого.

Сюжет твору спирається на схему мотиву «кохання з перешкодами» з класичним трикутником, в якому дівчина (Гелена[8]), яку кохає польський шляхтич (Скшетуський), потрапляє до пазурів ворога і суперника (Богуна), але чинить йому гідний опір – і всі перипетії врешті закінчуються щасливо. Сенкевич, який сам колись іронізував з цієї схеми, авторами якої були Вальтер Скотт, а пізніше Олександр Дюма, зумів, однак, урізноманітнити її таким багатством епізодів, що у читача складалося враження, що він має справу з новою і свіжою ідеєю. Сенкевич володів надзвичайно пластичною наративною уявою, дуже чутливою до фізичної краси світу й людей, здатною створити такі образи, в реальність яких важко було не повірити.

Безкінечну серію мандрівних і воєнних пригод Сенкевич будував за зразками, запозиченими з «Іліади» та «Одіссеї», а також пізніших епічних жанрів, використовуючи такі прийоми, як надлюдські вчинки персонажів, які героїчно виплутувалися з будь-яких найскладніших ситуацій (чудовим прикладом тут може бути Скшетуський, котрий мусив змагатися за руку Гелени з несподіваними поворотами долі). Як свідчить листування письменника, беручись за написання своїх історичних романів, Сенкевич начитувався Гомера. Це знайшло своє втілення в художній мові як роману «Вогнем і мечем», так і всієї Трилогії (передусім в архаїзації й поетизуванні мовлення – як оповіді, так і героїв), в епічному стилі, у конструюванні персонажів, у схильності до масштабних описів облог, битв, де автор часто користувався так званими гомеричними порівняннями, зіставляючи в яскравому образотворенні воєнні подвиги з працею лісорубів чи селян.

У плані генології «Вогнем і мечем» важко назвати історичним романом у його прямому значенні. Це радше історико-пригодницький роман, який показує вигадані романні мотиви на тлі історичних подій. У своєму виконанні роман є майстерним поєднанням кращих традицій історичної прози Вальтера Скотта й Олександра Дюма, а також польської історичної романістики (Ю. І. Крашевський), що в результаті дало особливий тип історичної прози, названий пізніше «сенкевичівським». Крім елементів епічного стилю, Сенкевич уміло використовував мотиви з давніх авантюрних і сенсаційних романів (поєдинки, мистецтво фехтування, викрадення коханої, помста за друзів), елементи народних казок («добрий король», «вірний слуга», поділ героїв на добрих і поганих, перемога добра над злом, покарання чи винагорода за вчинки тощо).

Принциповою складовою сенкевичівського образу історії є міф величі Речі Посполитої. У романі вона зображена, всупереч сучасним для письменника територіальним поділам, як єдине територіальне ціле. Герої-товариші з роману своїм географічним походженням мали уособлювати єдність земель: Скшетуський – Підляшшя, Заглоба – Малопольщу, Володийовський – Русь, Підбийп’ятка – Литву. Художній простір роману наповнюють місця перемог та поразок глибоко закорінені у польській національній свідомості такі як: Пилявці, Збараж, Берестечко.

Важливим елементом ідеологічного послання твору є шляхетська ідеологія сарматизму, що ототожнювала польський народ зі шляхтою, яка була нібито окремим етнічним утворенням – сарматами. Оскільки творчою настановою Сенкевича було перевтілення в ментальність людини минулого, то він змушений був наділити своїх героїв певними сарматськими рисами. А позаяк у польському культурному дискурсі побутували два погляди на сарматську ідею: позитивний (романтичний) і негативний (просвітницький, позитивістський), – то й суперечка довкола твору Сенкевича влилася в русло дискусії про життєздатність сарматської (шляхетської) традиції і її місця в системі цінностей. Отже, більш знаковим у романі є поділ героїв на «синів Хама і синів Яфета», а не на українців та поляків. Сенкевичу вдалося «забути» популярне в польському позитивізмі і близьке йому самому ще в період новелістичної творчості трактування народу як цілісного організму, де важливими й потрібними є всі його органи-класи. А нам на період читання роману доведеться «забути» добре знайоме зі школи, народницьке за своїм походженням, трактування подій, що розпочалися в 1648 році, як «війни українського народу проти польської шляхти».

Козацько-селянська маса окраїнних земель Речі Посполитої зображена в романі як темне і кровожерливе збіговисько, а от для представників тієї станової спільноти, якою була шляхта, українність чи русинськість не є однозначно пейоративною рисою (напр., для Адама Киселя, Хмельницького чи того ж Яреми Вишневецького). І саме в такому ключі потрібно розуміти трактування козацької війни як громадянської (bellum civili), де один проти одного виступили діти однієї матері (eiusdem matris), тобто Речі Посполитої. І саме із сарматської точки зору Хмельницький виглядає зрадником – цього шляхетського «народу» та держави, яка забезпечувала йому «золоту вольність» та певний внутрішньостановий демократизм.

До сасської епохи чудово пасує Заглоба, який може слугувати ілюстрацією двозначності типових рис культури і ментальності шляхетського суспільства епохи сарматського бароко. Пияк і баламут, обдарований, незважаючи на немолоді вже роки, значною фізичною силою, але разом з тим боягуз, шляхетський ерудит (найбільше від усіх героїв цитує античних авторів) і неперевершений жартівник та оповідач, а іноді просто брехун і хвалько, який, до того ж, не може похвалитися привабливою зовнішністю, – Заглоба легко завоював симпатії читачів. В історико-літературній площині Заглоба є продовженням таких «неспокійних» класичних персонажів, як Одіссей Гомера, Санчо Панса Сервантеса, Фальстаф – найславетніший комічний герой Шекспіра, Совізджал – мандрівний народний блазень, відомий у європейській літературі від ХVІ століття. Але серед рис, притаманних цим персонажам і Заглобі – а всі вони хитруни й трюкачі, кмітливці й брехуни, пияки й боягузи, відважні й бездумні шукачі пригод, – найбільше характеризує Заглобу гумор, який серйозно відрізняється від комізму Підбийп’ятки, Володийовського, Жендзяна та інших персонажів «Вогнем і мечем», які також намагаються смішити й забавляти.

Інших своїх героїв, як вигаданих, так і історичних, письменник також формує за традиційними зразками: видатний достойник, захисник батьківщини (Вишневецький), король, який уособлює велич держави (ідеалізований Ян Казимир), та лицарі «на варті Речі Посполитої»: Скшетуський, Володийовський, Підбийп’ятка тощо. Ці герої були змодельовані згідно з епічними стереотипами, та водночас настільки наочно й зорово, що читач з легкістю ідентифікує себе з цими носіями універсальної ідеї роману – «польськості» та польської ідентичності. Національну свідомість тогочасних поляків, розділених кордонами різних держав, об’єднували чинники, запозичені із лицарсько-шляхетської етики: обов’язок боротьби за волю та цілісність батьківщини, захист прав шляхетського стану, вірність чинному володареві та релігійність.



Ян Скшетуський у «Вогнем і мечем» є носієм усіх цих чеснот – при цьому, на відміну від Вишневецького, не відчуває протиріччя між особистою користю та загальним благом. Скшетуський наділений рисами ідеального лицаря – сильний, сміливий, енергійний, рішучий, релігійний, безмежно відданий батьківщині й обов’язку, він стоїть на сторожі честі й гідності Речі Посполитої. Єдиний у морі жорстокості не став жорстоким: помилував полонених, звільнив Богуна. Саме в ньому шляхетськість нерозривно поєднувалася зі шляхетністю. Чи не на такого героя очікували стомлені від невтішної тогочасної ситуації серця та помисли співвітчизників Сенкевича?

Князь Ярема Вишневецький у «Вогнем і мечем» виростає в найбільш епічну й монументальну, навіть дещо абстрактно-тенденційну й майже символічну постать. Він уособлює ідею польської державності і непорушності влади, вірності батьківщині та її політиці ХVІІ сторіття на «кресах» – тобто колонізаторській діяльності, – і є просто честю і гонором Речі Посполитої. Створюючи постать князя Яреми, письменник дуже добре відчув очікування читача, яскравої, легендарної історичної особи, сильного, грізного, але водночас справедливого вождя. Постать Вишневецького в романі оточує атмосфера міфу, який, народившись у переломні воєнні часи, поєднував античні традиції із сарматськими ідеалами. Історичному Вишневецькому були притаманні типові риси й вади «кресової» магнатерії: владність, егоїзм, амбітність, запальність, зухвалість і непомірна гордість, яка межує з пихою. Його твердий характер виявлявся не тільки в жорстокому придушенні бунтівних козаків, «залізний князь» міг збройно нав’язати свою волю сейму (у справі про Гадяч), змушував рахуватися з собою гетьманів і короля. Але Сенкевич намагався показати, як задля блага батьківщини, перед лицем загрози від «внутрішнього» ворога Ярема стримує свій егоїзм і амбіції, так що навіть жорстокість «виправдовується» вищою метою. Письменник не шкодує для нього епітетів на зразок: «вірлиний розум», «пан надзвичайно чутливого серця», «справжній батько для лицарства», «найвидатніший воїн у Речі Посполитій». Його поважають і хвалять навіть вороги. Тугай-бей говорить Хмельницькому: «Лев ховається в серці цього гяура… Краще б я з ним стояв, ніж з тобою».

Роман «Вогнем і мечем» становить значний інтерес для українського читача – перш за все тому, що «історичним тлом» для розвитку любовної інтриги слугують події в Україні ХVІІ століття – визвольна війна Богдана Хмельницького, яку в польській історіографії звикли називати «козацькими війнами». Навіть Антонович визнавав, що «автор доволі ретельно вивчив зображувану епоху; великих фактичних помилок та неточностей він уникнув», і з українським істориком у цьому плані досить солідарними є історики польські. Однак у художньому світі роману до історичного часопростору вписаний часопростір міфічний. На міфічному рівні роману об’єктивний історичний час перетворюється на апокаліптичні вияви. У просторі географічному події відбуваються на порубіжжі Речі Посполитої, а у просторі міфічному – на краю землі, точніше, світу людей. Бастіоном цивілізації на помежів’ї з пеклом дикості є «лубенська держава», у якій «справжнє життя розквітло тільки під залізною рукою князя Яреми».

По інший бік від цієї уявної межі світів стоїть військо Хмельницького з його ірраціонально-жорстокою поведінкою, яку оповідач пояснює «спрагою крові та вбивств», «звірячою природою» народу. На сторінках роману козаки, йдучи за стихією терору, винищують невинних і беззбройних усіма видами смертей, «допускаються найдикішої жорстокості», упиваються кров’ю та вбивствами. І якщо на історичному рівні їхні ватажки (Хмельницький, Богун, Кричевський) належать до того ж світу людей, що й Вишневецький, міфологізація опускає їх у царство дикості.

Ще менше людських рис притаманно черні, яка характеризується виключно збірними поняттями: натовп, гультяйство, розбійники, дикуни, а то й природними термінами: стихія, повінь, потік, лавина; вона не має жодного іменного представника. Чим далі від цивілізації, тим менше людських рис притаманно населенню: «напівлюдські, напівзвірячі створіння», «зовсім дикі і дурні чабани», «волоцюги-сіромахи», «захожі-приблуди». Ці створіння є абсолютно безрелігійними, там само як і козаки, а ще нічого не відомо про їхню осілість чи родинну структуру. Ніхто тут прямо не звинувачується у кровозмішуванні, проте загальноприйнятність моногамної сім’ї піддається сумнівові; так само не подаються факти канібалізму, однак чернь любить свіжу людську кров та паруючі ще нутрощі. У «дикунів» людське тіло не освячене жодними табу, тому з ним можна робити все, що завгодно: кидати, топтати, роздирати, гратися відсіченими головами. Таким чином, чернь антропологічно перебуває вже на межі канібалізму, адже не знати або не поважати табу людського тіла – це те ж саме, що й не бути людиною. Жорстокість «дикунів» є інстинктивною і стихійною, це просто їхній природний спосіб життя. І проти такої дикості навіть у мирний час необхідно застосовувати раціональну і методичну жорстокість. Польські жовніри діють за неписаними «правилами» насильства. Часом сама цивілізована жорстокість ставала «найдикішою», але навіть тоді вона приносила благодатний наслідок – мир, бо завдяки цьому бунт згасає.

Якщо історичний план роману був сформований працями істориків (Шайнохи, Кубалі, Дубецького), то міфічний – мемуарними та щоденниковими джерелами XVII століття. Саме з останніх до роману проникла складна, багатоелементна структура топосу «перевернутого світу» і виник той образ дійсності, який здатний образити почуття національної гідності українців. Адже козацький «національно-визвольний рух» представлено як бунт розгнузданої черні, безбожний, протиправний і антицивілізаційний, як масове пограбування, вбивства, ірраціональну, нелюдську жорстокість озвірілого збіговиська. У створеній автором художній системі домінує категоризація, запозичена зі світогляду шляхетської спільноти, як у його найшляхетніших, так і в найганебніших виявах.

Старопольські пам’ятки (щоденники, спогади, листи, документи, наукові тексти) сформували джерельний інтертекст роману. Про це свідчить постійне їх використання при творенні головних і другорядних сюжетних ліній. Записи із ХVІІ століття привнесли до роману риси шляхетської ментальності, архаїчні мовні та стилістичні особливості. Джерельні описи окремих подій дали змогу авторові за аналогією будувати власні сцени із надзвичайною правдоподібністю. Функції пам’яток багато в чому залежали від їх різновиду: щоденники забезпечили фабулу роману сукупністю основних реалій, схемами подій, елементами опису, а мемуари – рисами образу автора, ментальності людини ХVІІ століття. Серед джерел роману дослідники називають літературні твори періоду бароко – «Война домова» С. Твардовського, «Панування Яна Казимира» В. Коховського, збірник документів зображуваного періоду «Книга…» Т. Міхаловського, «Опис України» Г. Боплана, «Діаріуш» С. Маскевича, «Літописи» С. Величка і Й. Єрлича, «Хроніку» Рудавського, «Щоденник» Е. Лясоти тощо.

Мотиви пам’яток Сенкевич використовував вибірково, виявляючи тенденції до белетризації, ідеалізації шляхти, героїзації минулого Речі Посполитої, комізації образу Заглоби і витворення концепції «великого Яреми». Письменник іноді змінював автентичні розв’язання мотивів відповідно до внутрішніх потреб художнього твору. Проте більшість фактичного матеріалу роману походить із конкретних історичних джерел і порушення цього принципу автором завжди має значущий характер.

Іще одним рівнем роману є контакт з романтичною традицією. Сенкевич, як і вся польська громадськість, знав Україну, з одного боку, як мальовничий край, сповнений героїчного минулого, заселений видатними особистостями, справжніми «синами природи». Але поряд з образом романтичного самітника, козака в романтичних творах присутній і збірний, часто мало привабливий образ натовпу, а їхнє протиставлення відображає романтичне вирішення проблеми особистості та суспільства.

Одним із головних елементів цієї романтичної традиції у Сенкевича є образ степу. Він складається із «горизонтального» плану – простір природи (степова флора та фауна, ландшафт та географічні назви) і «вертикального» – історія і легенда, семантика могил і курганів, які ховають останки учасників степових воєн. Цей образ степу, який сформувала романтична література, став однією з визначальних складових бачення історії XVII століття. Степ є рідним для козаків, співзвучним із їхньою душею, пов’язаним майже фізично: вони рухаються та відтворюються в такт, їх єднає своїми променями сонце, гомін козацького війська такий же дикий і сумний, як і степ. Проте сумний цей степ і дикий тільки для оповідача, у самих козаків він викликає радість і пошану. Хмельницький та повстанці перетворюють простір на антипростір: сонце не світить через дим, вночі замість зірок та місяця палають пожежі, течуть криваві ріки, підносяться гори із людських голів, дерева вкриваються страшними плодами – повішеними. А от Ярема Вишневецький на землі, що несла на собі сліди смерті, створює квітучий край. У пустинному закутку він будує цивілізацію. Багатоликий степ по-різному відтіняє характери персонажів. У Курцевичів близькість зі степом спричинила огрубіння звичаїв та затвердіння розуму і сердець. Богуна степ зробив відчайдухом, лицарем, нестримним як у війні, так і в коханні. Степ, шкідливий для князівської крові, натомість ушляхетнює романтичними поривами козацьку. При цьому інша гілка князівського дерева, «чудова степова квітка», Гелена розцвітає на степових просторах, звільнившись після ув’язнення в Чортовому яру.

Сенкевич досить широко і цілком свідомо використовує романтичну традицію для створення авантюрного простору з його екзотикою та небезпеками, для того, щоб герої пригодницького роману могли пройти дорогою випробувань для перевірки їхньої сміливості, витримки, шляхетності, здатності долати труднощі та біль. Часто романтична традиція (напр., образ романтичної особистості) пародіюється та деміфологізується, що пов’язано з особливою увагою Сенкевича до «сарматсько-барокових» рис XVII століття. І саме використання автором стилізації (чи то романтичної, чи то сарматської, чи типово реалістичної структури нарації – кодів, присутніх у живій літературній свідомості читача) мало довести правдивість цього образу на різних рівнях сприйняття. Це різноманіття підходів та інтерпретацій «Вогнем і мечем» свідчить про те, що кожне покоління шукає й знаходить свої шляхи до прочитання роману, одне залишається незмінним: змальовані у творі події мають слугувати попередженням, що розпалювання ворожнечі між народами і нерозсудлива політика можуть призвести до серйозних суспільних катаклізмів.

Ростислав Радишевський

Частина перша

Вогнем і мечем

Розділ I

Рік 1647 був роком особливим, оскільки багатоманітні знамення в небесах і на землі погрожували незнаними напастями й небувалими подіями.

Тодішні хроністи сповіщають, що навесні, виплодившись без ліку з Дикого Поля, сарана пожерла посіви і трави, а це передвіщало татарські набіги. Влітку сталося велике затемнення сонця, а невдовзі й комета запалала в небесах. Над Варшавою являлись у хмарі могила та хрест огненний, з огляду на що призначалося поститись і роздавали милостиню, бо люди тямущі пророкували, що моровиця вразить країну й загине рід людський. До всього ще й зима настала така м’яка, якої і старі не пригадають. У південних воєводствах річки взагалі не скувало кригою, і, щодня живлені снігом, який танув ізранку, вони вийшли з берегів і позаливали заплави. Часто йшли дощі. Степ розмок і зробився великою калюжею, сонце ж у полудні припікало так, що – диво дивнеє! – у воєводстві Брацлавськім і на Дикому Полі луки та степ зазеленіли вже на середину грудня. Рої на пасіках билися й гули, а по дворах ревла худоба. Позаяк природний перебіг і зовсім, здавалося, повернув назад, усі на Русі, очікуючи небувалих подій, зверталися тривожними думками та поглядами до Дикого Поля, бо лихо могло прийти найімовірніше звідти.

На Полі ж нічого вартого уваги не відбувалося. Ніяких особливих побоїщ або сутичок, окрім звичних і повсякчасних, не виникало, а про ці відали хіба що орли, ворони, яструби та польовий звір.

Таким уже воно, це Поле, було. Останні ознаки осілого життя на південь по Дніпру пропадали невдовзі за Чигирином, а по Дністру – відразу за Уманню; далі ж – до самісіньких до лиманів і до моря – тільки степ, наче двома річками облямований. У дніпровському закруті, на Низу, кипіло ще за порогами козацьке життя, та в самому Полі ніхто не жив, хіба що по берегах, немов острови серед моря, подекуди траплялися «паланки». Земля, що хоч і пустувала, належала de nomine[9] Речі Посполитій, і Річ Посполита дозволяла на ній татарам пасти худобу, та як тільки цьому чинили опір козаки, пасовища раз у раз перетворювалися на поле бою.

Скільки в тих краях битв одгриміло, скільки народу полягло – ні полічити, ні запам’ятати. Орли, яструби та ворони – самі про те й знали, а хто віддаля чув лопотіння крил і каркання, хто помічав пташиний грай, що кружляв над одним місцем, той знав, що або трупи, або кістки непоховані тут лежать… На людей у травах полювали, ніби на вовків чи сайгаків. Полював хто хотів. Злочинець у дикім степу рятувався від закону, озброєний пастир стеріг стада, лицар шукав пригод, лиха людина – здобичі. Козак – татарина, татарин – козака. Бувало, що й цілі дружини стерегли худобу від безлічі голінних до чужого. Степ, що хоч і пустував, разом з тим був не порожній; тихий, але зловісний; безтурботний, але повний небезпеки; дикий Диким Полем, але ще й дикістю душ.

Часом прокочувалася степом велика війна. Тоді хвилями пливли татарські чамбули, козацькі полки, польські чи волоські корогви; ночами іржання коней вторило вовчому виттю, згуки барабанів і мідних сурем долітали до самого Овидового озера, а то й до моря, а на Чорному Шляху, на Кучманському – тут, можна сказати, повінь людська. Кордон Речі Посполитої стерегли від Кам’янця й до самого аж Дніпра застави та «паланки», так що, коли дороги погрожували наповнитися пришельцями, про це довідувалися по незліченних пташиних зграях, сполоханих чамбулами і звернених на північ. Але татарин – якби він виступив із Чорного Лісу чи перейшов Дністер із волоського боку – з’являвся все-таки в південних воєводствах разом із птахами.

Одначе зими тієї галасливі птахи не поривалися до Речі Посполитої. У степу було навіть тихіше, ніж звичайно. На початок оповіді нашої сонце вже сідало, й червонуваті промені його осявали округу, пустельну зовсім. По північному краю Дикого Поля, по всьому Омельнику до самого його гирла найзіркіший погляд не вгледів би ні живої душі, ні навіть найменшого поруху в темному, засохлому та пониклому бур’яні. Сонце тепер тільки половиною кола свого виднілося над обрієм. Небо меркло, через що й степ поринав у сутінки. На лівому березі, на невеликім узвишші, скоріше схожім на курган, аніж на пагорб, іще виднілися залишки кам’яної фортеці, поставленої колись Теодориком Бучацьким і зруйнованої потім війнами. Від руїн цих простягалися довгі тіні. Внизу поблискували води Омельника, що широко розливсь і в тому місці звертав до Дніпра. Та світло все дужче згасало й на небі, й на землі. З висоти долинали клики журавлів, які тяглися до моря, й більше ніякий голос безгоміння не порушував.

Ніч лягла на пустелю, а з нею прийшла пора духів. По заставах лицарі, котрі не змикали очей, розповідали тоді один одному, що ночами з’являються в Дикому Полі привиди тих, що загинули або померли без покаяння марною смертю, і кружляють вервечками, в чім не на заваді їм ані хрест, ані храм Господній. Тому, коли шнури, що вказували північ, починали догоряти, на заставах по цих сердегах правили заупокійну. Ще розповідали, буцім такі ж тіні, але вершників, блукаючи закутнями, заступають дорогу переїжджим, стогнучи та благаючи про знак хреста святого. Бували привиди, що полохали людей виттям. Досвідчене вухо здалеку могло відрізнити їхні завивання від вовчих. Ще бачили цілі воїнства тіней – ці деколи так близько підходили до застав, що вартові сурмили larum.[10] Такі випадки передвіщали зазвичай чималу війну. Зустріч із поодинокою тінню теж не обіцяла нічого доброго, та не завжди годилося передбачати лихе, бо перед подорожніми часом і жива людина поставала і пропадала, як тінь, а тому тільки привидом і могла вважатися.

А позаяк ніч спустилася над Омельником, нічого не було дивного в тім, що зразу – біля покинутої фортеці – постав чи то дух, чи то чоловік. Місяць, що саме виглянув із-за Дніпра, вибілив пустельну місцину, головки реп’яхів і степові далі. Зараз же нижче за течією в степу з’явились якісь нічні створіння. Перелітні хмарки раз у раз застували місяць, і образи ці то біліли в темряві, то меркли. Подеколи вони пропадали зовсім і ніби танули в мороку. Наближаючись до вершини, на котрій стояв згаданий вершник, вони зупинялися раз у раз, тихо, обережно і повільно підкрадались.

У русі цьому щось застрашувало, зрештою, як і в усьому степу, такому спокійному на вигляд. Вітер іноді завівав із Дніпра, зчиняючи шелест у засохлих реп’яхах, які хилились і тремтіли ніби з переляку. Та ось поглинуті сутінками руїн образи пропали. У блідому сяйві ночі видно було тільки нерухомого на узвишші вершника.

Одначе шелест привернув його увагу. Під’їхавши до самого крутояру, він уважно почав углядатися в степ. Одразу влігся вітер, шелест ущух, і настала тиша мертва.

Зненацька розлігся пронизливий свист. Багато голосів разом і несамовито заволали: «Алла! Алла! Ісусе Христе! Рятуй! Бий!»

Загриміли самопали, червоні спалахи розітнули морок. Кінський тупіт перемішався з брязкотом заліза. Ще якісь вершники поставали в степу ніби з-під землі. Справжня буря здійнялася в цій щойно безмовній і зловісній пустелі. Потім стогони людські почали вторити жахливим крикам, і нарешті все стихло. Бій закінчився.

Треба гадати – в Дикому Полі розігрувалась одна із звичайних сцен.

Вершники з’їхалися на узвишшя, деякі спішились, уважно до чогось придивляючись.

Із темряви почувся гучний, владний голос:

– Гей там! Викресати вогню та запалити!

Зараз же посипались іскри, й миттю спалахнув сухий очерет із скіпкою, що їх мандрівець Диким Полем завжди мав при собі.

Не гаючись у землю було встромлено жердину з каганцем, і світло, що падало зверху, різко та яскраво виявило десятка півтора людей, які схилилися над кимось, нерухомо розпростертим.

Це були воїни в червоних придворних строях і вовчих шапках. Один, що сидів на доброму коні, з вигляду командир, сплигнувши на землю, підійшов до лежачого й запитав у когось:

– Ну що, вахмістре? Живий він чи ні?

– Живий, пане намісник, хрипить ось, арканом його придушило.

– Хто такий?

– Не татарин, якесь велике цабе.

– Воно й слава Богу.

Намісник уважно придивився до лежачої людини.

– З виду гетьман, – сказав він.

– І кінь у нього – аргамак рідкісний, такого нема і в хана, – відповів вахмістр. – Та он його тримають!

Поручик глянув, і лице його просвітліло. Рядом двоє жовнірів тримали і справді чудового скакуна, а той, прищулюючи вуха й роздуваючи ніздрі, тягнув голову й дивився зляканим оком на лежачого хазяїна.

– Авжеж кінь, звичайно, буде наш? – поспішив запитати вахмістр.

– А ти, сучий сину, християнина в степу без коня лишити хочеш?

– Адже ж у бою взятий…

Подальшу розмову було перервано зовсім уже гучним хрипінням придушеного.

– Влити чоловікові горілки в горлянку! – сказав намісник. – Та пояс на ньому розпустити.

– Ми що – тут і заночуємо?

– Тут і заночуємо! Коней розсідлати, вогнище запалити.

Жовніри жваво кинулися виконувати накази. Одні почали приводити до тями й розтирати лежачого, другі вирушили за очеретом, треті розстелили для нічлігу верблюжі та ведмежі шкури.

Намісник, не опікуючись більше придушеним незнайомцем, розстебнув пасок і влігся біля вогнища на бурку. Був він молодий, сухорлявий, чорноволосий і вельми красивий; обличчя мав худе, а ніс – видатний, орлиний. Погляд намісника палав шаленою відвагою та завзяттям, але вираз обличчя при цьому не втрачав статечності. Чималі вуса й давно, як видно, не голена борода зовсім робили його не по літах серйозним.

Тим часом двоє жовнірів заходилися готувати вечерю. Вони прилаштували на вогні заготовлені баранячі четверті, з тороків добули декілька дрохв, підстрелених удень, декілька куріпок та одного сайгака, що його жовнір тут же взявся облуплювати. Вогнище горіло, відкидаючи в степ величезне червоне коло. Придушений почав поволі приходити до тями.

Якийсь час водив він налитими кров’ю очима по незнайомцях, а потім спробував підвестися. Жовнір, який перед цим розмовляв із намісником, допоміг підвестися лежачому, підхопивши обіруч його попід пахви; інший упхав йому в руки обушок, на який незнайомець важко обіперся. Лице його з напнутими жилами лишалося багряним. Нарешті здавленим голосом він прохрипів перше слово:

– Води!

Йому дали горілки, яку він пив і пив, і, як видно, не без користі, позаяк, одірвавшись нарешті від фляги, запитав уже більш розбірливо:

– У кого це я?

Намісник підвівся й підійшов до нього.

– У тих, хто вашу милість спасінням обдарували.

– Значить, не ви накинули аркан?

– Наша справа, вельмишановний пане, шабля, не аркан. Ганьбите добрих жовнірів підозрою. А піймали вас якісь лихі люди, татарами перевдягнені. На них, якщо цікаво, можете подивитись; он вони, мов барани порізані, лежать.

І намісник указав рукою на темні тіла, що валялися під узгір’ям.

Незнайомий на це сказав:

– Коли так – дозвольте ж мені віддихатися.

Йому підклали повстяну кульбаку, влаштувавшись на якій, він поринув у мовчання.

Це був чоловік у розквіті літ, середнього зросту, в плечах широкий, майже велетенської статури, з дивовижними рисами обличчя. Голову він мав здоровенну, шкіру прив’ялу, дуже засмаглу, очі чорні та, ніби в татарина, злегка розкосі; вузький рот його облямовували тонкі вуса, що розходилися по краях широкими китицями. На міцному лиці були написані відвага й зарозумілість. Тут поєднувалося щось привабливе й водночас огидне: гетьманська гідність мішма з татарською лукавістю, доброзичливість і злість.

Відсидівшись скількись часу, він підвівся і, не подякувавши, зовсім несподівано пішов дивитися на вбитих.

– Мужлай! – буркнув намісник.

Незнайомець тим часом уважно вглядався в обличчя кожному, хитав головою, ніби зрозумівши щось, а потім поволі попрямував до намісника, мацнувши себе по боках і машинально шукаючи пояс, за який хотів, як видно, закласти руку.

Не сподобалася наміснику така поважність у людині, щойно вийнятій із петлі, тому він уїдливо мовив:

– Можна подумати, що ви, ваша милість, знайомих шукаєте серед цих злодюг або заупокійну по них правите.

Незнайомий серйозно відповів:

– І не помиляєтеся ви, добродію, і помиляєтеся, тому що шукав я знайомих, одначе, називаючи їх татарами, помиляєтеся, бо це слуги одного шляхтича, мого сусіда.

– Не з одного, видно, колодязя берете воду ви з тим сусідом.

Дивна якась посмішка ковзнула по тонких губах незнайомого.

– І в цьому ви, добродію, помиляєтеся, – пробурмотів він крізь зуби.

За мить додав голосніше:

– Одначе даруйте мені ваша милість, що я належної не висловив удячності за auxilium[11] і успішний порятунок, які мене від такої несподіваної смерті вберегли. Мужність ваша покрила необачність того, хто від людей своїх одтрутився; та вдячність моя від самовідданості твоєї не менша.

Мовивши це, він простяг руку намісникові.

Одначе самовпевнений молодик навіть не поворухнувся і своєї простягати не поспішав. Зате сказав:

– Не зайво б спершу дізнатися, чи зі шляхтичем маю честь, бо хоча й не сумніваюся в тому, та все ж анонімні подяки вважаю недоречними.

– Бачу я у вас, добродію, істинно лицарські манери, і вважаєте ви справедливо. Слова мої, та й подяки теж, годилося б мені упередити іменем своїм. Що ж! Перед вами Зиновій Абданк, герба Абданк із малим хрестом, шляхтич Київського воєводства, осідлий і полковник козацької корогви князя Домініка Заславського теж.

– Ян Скшетуський, намісник панцирної корогви ясновельможного князя Яреми Вишневецького.

– Під славною рукою, добродію, служите. Прийміть же тепер удячність мою і руку.

Намісник більше не вагався. Панцирне товариство хоч і поглядало звисока на жовнірів інших корогов, одначе зараз пан Скшетуський перебував у степу, в Дикому Полі, де таким подробицям надавалося куди меншого значення. До того ж він мав справу з полковником, у чому відразу ж на власні очі переконався, бо жовніри, повертаючи Абданку пояс і шаблю, що заважали їм приводити незнайомого до тями, подали йому й коротку булаву з кістяним руків’ям і яблуком із слизького рогу – звичайну регалію козацьких полковників. Та й одяг на його милості Зиновію Абданку був пишним, а зугарна мова виявляла гостроту розуму та обізнаність у тонкощах світської поведенції.

Отож пан Скшетуський запросив його повечеряти, позаяк од вогнища, дражнячи нюх і смак, потягнувся вже запах печені. Жовнір вийняв м’ясо із вогню й подав на олов’яному блюді. Заходилися їсти, а коли принесено було добрячий міх молдаванського вина, зшитий із цапиної шкури, зав’язалася й ненудна розмова.

– За наше швидке та благополучне повернення! – виголосив пан Скшетуський.

– Ви, добродію, повертаєтесь? Відкіля ж, дозвольте поцікавитися? – запитав Абданк.

– Здалеку. Із самого Криму.

– Що ж ви там робили? Викуп возили?

– Ні, пане полковник. До самого хана їздив.

Абданк із цікавістю насторожився.

– Одначе ж у приємній компанії побували! Із чим же ви до хана їздили?

– Із листом ясновельможного князя Яреми.

– Так ви і в послах були! Про що ж його милість князь зволив писати ханові?

Намісник глипнув на співбесідника.

– Пане полковник, – сказав він, – ви дивились у вічі татям, які вас заарканили, і це ваша справа; але про що князь писав ханові, це справа не ваша і не моя, а їх обох.

– Я був здивувався, – хитро зазначив Абданк, – що його милість князь такого молодого чоловіка послом до хана відрядив, але, почувши вашу, добродію, відповідь, не дивуюся більше, бо хоча й молоді ви літами, та досвідченістю й розумом зрілі.

Намісник незворушно вислухав утішні слова, крутнув хіба що молодого вуса й запитав:

– А скажіть-но мені, ваша милість, що поробляєте ви біля Омельника та звідкіля тут узялися, ще й до того сам один?

– А я не сам один, я людей на шляху лишив, і їду я в Кодак до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнізону, до якого мене його милість великий гетьман послав із листами.

– Чому ж ви не попливли на байдаках?

– Таким був наказ, од якого відступати мені негоже.

– Дивно, і вельми, що його милість гетьман так розпорядився, адже в степу ви вскочили в таку халепу; їдучи ж водою, запевне б уникнули її.

– Степи, добродію мій, тепер спокійні, я їх знаю добре, а притичина – це злоба людська та invidia.[12]

– Кому ж ви так не до душі?

– Довго розповідати. Бачите, пане намісник, сусід підлий у мене; він і маєток мій знищив, і дідизну загарбати хоче, і сина мого побив. А тепер, як ви самі бачили, замірявся мене вбити.

– Та хіба ж ви, ваша милість, не при шаблі?

Важке лице Абданка на мить спалахнуло ненавистю, очі люто загорілись, і він відповів поволі, неквапно і чітко:

– При шаблі. І хай відцурається від мене Господь, якщо віднині я ліпшої управи на ворогів моїх шукатиму.

Намісник хотів був сказати щось, але раптом із степу донісся кінський тупіт, вірніше, поквапливе жвакання копит по розмоклій траві.

Зразу ж і слуга намісника, виставлений вартовим, прибіг повідомити, що на підході якісь люди.

– Це, напевно, мої, – сказав Абданк. – Я їх зразу за Тясмином залишив і, ніяк не вбачаючи засідки, домовився чекати їх тут.

Не минуло хвилини – і натовп вершників оточив півколом узвишшя. Вогнище вирвало з темряви голови коней, які роздували ніздрі та форкали від утоми, а над ними – насторожені лиця вершників. Прикриваючи долонями очі від сліпучого яскравого світла, вони швидко озирали всіх, хто був у сусідстві з вогнищем.

– Гей, люди! Хто ви? – запитав Абданк.

– Раби Божі! – відповіли голоси з темряви.

– Вони! Мої молодці! – підтвердив наміснику Абданк. – Нумо сюди!

Декілька вершників спішились і підійшли до вогнища.

– А ми поспішали, поспішали, батьку. Що з тобою?

– У засідку потрапив. Хведько, юда, знав місце і чатував тут зі своїми. Загодя виїхав. Аркан на мене накинули!

– Хай Бог боронить! А що ж це за ляшки тут із тобою?

Кажучи це, вони недобро поглядали на Скшетуського та його супутників.

– Це друзяки чесні, – сказав Абданк. – Слава Богу, цілий я та неушкоджений. Зараз далі поїдемо.

– Слава Богу! Ми готові.

Ті, що під’їхали, почали гріти над вогнем руки, бо ніч стояла хоч і ясна, зате холодна. Було їх душ сорок, причому всі люди високі на зріст і добре озброєні. Вони зовсім не скидалися на реєстрових козаків, що вельми спантеличило пана Скшетуського, особливо ще й тому, що під’їхали вони в такій чималій кількості. Все це здалося наміснику дуже підозрілим. Якби великий гетьман послав його милість Абданка в Кодак, він би, по-перше, надав йому конвой із реєстрових, а по-друге, навіщо б велів іти до Чигирина степом, а не водою? Адже переправи через усі річки, що течуть по Дикому Полю до Дніпра, могли тільки затягти поїздку. Схоже було, що його милість Абданк якраз Кодак і хотів обминути.

Та й сама особа Абданка вельми завдавала клопоту молодому наміснику. Він одразу ж завважив, що козаки, які зі своїми полковниками поводилися без зайвих церемоній, цього оточили увагою надзвичайною, ніби якого гетьмана. Видно, був він лицарем щонайпершим, а це ще більше дивувало пана Скшетуського, бо, знаючи Україну по той і по цей бік Дніпра, ні про якого такого знаменитого Абданка він не чув. А тим часом ув обличчі мужа сього було явно щось надзвичайне – якась прихована сила, котрою, ніби полум’я жаром, дихав увесь його образ; якась залізна воля, що свідчила: чоловік цей ні перед чим і ні перед ким не відступить. Такою ж волею сповнений був і образ князя Яреми Вишневецького, але те, що у князя було природженою натури ознакою, властивою високому походженню й положенню, у мужі невідомого імені, що загубився у степовій глушині, могло спантеличити.

Пан Скшетуський міцно замислився. То йому спадало на думку, що незнайомого, можливо, якийсь іменитий вигнанець, який переховувався від вироку в Дикому Полі; то – перед ним ватажок розбійної зграї. Останнє, одначе, було неправдоподібним. І одяг, і мова цього чоловіка свідчили прямо протилежне. Тому намісник, лишаючись увесь час насторожі, не знав, що й гадати, а тим часом Абданк уже й коня собі подати звелів.

– Пане намісник, – сказав він, – нам пора. Дозвольте ж іще раз подякувати вам за порятунок, і дай мені Боже відплатити вам такою ж послугою!

– Не знав я, кого рятував, тому й на подяку не заслуговую.

– Скромність це у вас промовляє, яка відвазі вашій не поступається. Прийміть же від мене сей перстень.

Намісник, змірявши Абданка поглядом, поморщився і відступив на крок, а той, із батьківською просто-таки урочистістю в манерах і в голосі, продовжував:

– Погляньте-но. Не коштовністю цього персня, але іншими його достоїнствами обдаровую я вас. Іще замолоду, перебуваючи в бусурманській неволі, отримав я його від Богомольця, котрий зі Святої Землі повертався. В камінчику оному міститься прах Гробу Господнього. Від подарунка такого відмовлятися не годиться, хоча б навіть він із ославлених рук сподіявся. Ви, добродію, чоловік молодий і жовнір, а якщо вже й старість, могилі близька, не відає, що з нею перед кончиною статися може, що ж тоді говорити про молодощі? Маючи попереду вік довгий, їм із куди більшими злигоднями судилося зіткнутись! Перстень же сей убереже вас од лиха і охоронить, коли надійде година судна, а мушу я вам сказати, що година ця гряде в Дике Поле.

Настало мовчання; чутно було тільки попихкування вогнища та кінське форкання.

Із далеких очеретів долинуло тоскне вовче виття. Раптом Абданк сказав наче сам собі:

– Година судна гряде в Дике Поле, а коли нагряне, задивиться весь світ Божий…

Намісник, збентежений словами дивного мужа, машинально взяв перстень.

Абданк же спрямував погляд у степову темну далину, потім не кваплячись обернувся і сів на коня. Молодці чекали його під горою.

– В дорогу! В дорогу!.. Бувай здоровий, друже-жовніре! – сказав він намісникові. – Часи тепер такі, що брат братові не довіряє, через те ти й не знаєш, кого врятував; отож я імені свого тобі й не сказав.

– Ваша милість не Абданк, значить?

– Це мій герб…

– А ім’я?

– Богдан Зиновій Хмельницький.

Сказавши це, він з’їхав по схилу. За ним рушили й молодці.

Невдовзі сховала їх темрява й ніч. І лиш коли віддалилися вони щось на півверсти, вітер приніс до вогнища слова козацької пісні:

Ой визволи, Боже, нас усіх, бідних невільників,

    З тяжкой неволі,

    З віри бусурманськой —

    На яснії зорі,

    На тихії води,

    У край веселий,

    У мир хрещений. —

Вислухай, Боже, у просьбах наших,

У нещасних молитвах,

Нас, бідних невільників.

Голоси помалу стихали, а потім злилися з вітерцем, який шелестів ув очеретах.

Розділ II

Прибувши наступного ранку до Чигирина, пан Скшетуський став на постій у домі князя Яреми, де мав доста часу дати людям і коням відпочити й віддихатися після тривалої з Криму подорожі, котру через високу та надзвичайно швидкої течії дніпровську воду довелося здійснити по суші, позаяк жоден байдак не міг тієї зими проплисти вгору по Дніпру. Сам Скшетуський спершу теж трохи відпочив, а потім вирушив до пана Зацвілиховського, колишнього комісара Речі Посполитої, старого жовніра, котрий, не служачи у князя, був, одначе, князевим повірником і другом. Намісник мав намір розізнати, чи не надходило з Лубен яких розпоряджень. Проте князь ніяких особливих розпоряджень не залишав, а просто звелів Скшетуському, на випадок, якщо ханська відповідь буде схвальною, не поспішати, щоб людям і коням без потреби не втомлюватися. До хана ж у князя справа була ось яка: він просив покарати кількох татарських мурз, які свавільно вчинили набіги на його задніпровську державу, що їм, до речі, він і сам добряче нам’яв боки. Хан, як і очікувалося, відповів схвально – пообіцяв прислати у квітні особливого посла, покарати ослушників, а маючи надію заслужити собі прихильність такого уславленого войовника, послав йому зі Скшетуським чистокровного коня й соболиний шлик. Пан Скшетуський, завершивши з чималим почтом посольство, що саме по собі слугувало доказом великого від князя фавору, дуже зрадів, що йому дозволяється в Чигирині пожити і що з поверненням не кваплять. Зате старий Зацвілиховський був куди як стурбований подіями, що відбувалися з певного часу в місті. Обидва вирушили до Допула, волоха, котрий тримав у місті корчму та винарню, і там, хоча пора була ще рання, застали без ліку шляхти, тому що день був базарний, та до того ж на день цей припадав скотопрогінний привал, бо худобу до табору коронного війська проганяли через Чигирин; отож і люду наїхало чимало. Шляхта, як завжди, збиралася на базарному майдані в так званому Дзвонецькому Куті у Допула. Були тут і орендарі Конєцпольських, і чигиринські чиновники, і довколишні землевласники, що сиділи на привілеях; була шляхта осіла, ні від кого не залежна; ще – службовці економій, дехто з козацької верхівки і, зрештою, всіляка шляхетська дрібнота, що годувалась або на чужих хлібах, або по своїх хуторах.

Усі вони тіснилися по лавах, які стояли обабіч довгих дубових столів, і голосно розмовляли, та все про надзвичайну подію – втечу Хмельницького, що розбурхала місто. Скшетуський із Зацвілиховським сіли сам на сам у куточку, і намісник почав розпитувати, що за птиця така цей Хмельницький, про якого стільки розмов.

– Невже, добродію, не знаєте? – здивувався старий жовнір. – Це писар Запорізького Війська, суботівський пан і… – додав тихо, – мій кум. Ми з ним давно знаємось і в багатьох баталіях побували, в яких він себе добряче показав, особливо під Цецорою. Жовніра, такого в ратній справі досвідченого, в усій Речі Посполитій, мабуть, не знайдеш. Уголос цього зараз не скажи, та це гетьманська голова – чоловік великої хватки і великого розуму; козацтво до нього дужче, ніж до кошових і отаманів, прислухається. Він чоловік не без добрих якостей, одначе зарозумілий, непогамовний і, коли ненависть ним опанує, страшним зробитися може.

– Чому ж він із Чигирина втік?

– Гризлися вони зі старостою Чаплинським, але це пусте! Як водиться, шляхтич шляхтича зі світу зживав. Не він перший, не його першого. Ще подейкують, що він зі старостихою тягався; староста в нього коханку відбив і з нею одружився, а він потім знову баламутив її. І таке дуже навіть може бути; справа звичайна… молодичка бідова. Та це тільки так здається, за цим щось важливіше криється. Тут, добродію, справа стоїть ось як: у Черкасах живе полковник козацький, старий Барабаш, друг нам. У нього зберігалися привілеї та якісь королівські рескрипти, в яких козаків нібито чинити опір шляхті схиляли. Та позаяк старий – людина розумна й досвідчена, паперам він ходу не давав і обнародувати не поспішав. І ось Хмельницький, Барабаша сюди, в чигиринський дім свій, запросивши, послав людей на його хутір, аби сказані грамоти з привілеями у дружини його захопили, а потім з указами цими втік. Подумати страшно, що ними смута яка, на кшталт острянициної, скористатися може, бо, repeto[13] – чоловік він страшний, а щез невідомо куди.

Скшетуський здивовано промовив:

– Ну й лис! Навколо пальця мене обвів. Назвався козацьким полковником князя Домініка Заславського. Я ж його нинішньої ночі, в степу зустрівши, з петлі визволив!

Зацвілиховський навіть за голову схопився.

– Господи, що ви говорите, добродію? Такого бути не може!

– Іще й як може, позаяк було. Він назвався полковником князя Домініка Заславського і сказав, що в Кодак до пана Гродзіцького від великого гетьмана посланий. Щоправда, я цьому не дуже-то й повірив, тому що не водою він ішов, а степом.

– Сей чоловік хитрий, мов Улісс! Та де ж ви його здибали, добродію?

– Біля Омельника, на правому березі Дніпра. Мабуть, він на Січ їхав.

– А Кодак хотів оминути. Тепер intelligo.[14] Людей багато було при ньому?

– Душ сорок. Та тільки вони пізно під’їхали. Коли б не мої, старостина челядь його б задушила.

– Стривайте, добродію, стривайте. Це справа важлива. Старостина челядь, кажете?

– Авжеж. За його словами.

– Звідкіля ж той знав, де шукати, коли в місті всі голову ламають, куди Хмельницький дівся?

– Цього я не скажу. А може, він збрехав, виставивши звичайних душогубів слугами старости, щоб цим іще більше образи свої підкреслити?

– Такого бути не може. Одначе справа вельми дивна. А чи відомо вам, добродію, що є гетьманські укази – Хмельницького ловити й in fundo[15] затримувати?

Намісник не встиг одповісти, бо в цю мить, учинивши страшенний шум, увійшов якийсь шляхтич. Гримнувши дверима і раз, і вдруге, він пихато оглядів присутніх і закричав:

– Усім привіт, вельмишановне панство!

Був цей шляхтич літ сорока, на зріст невисокий, із виразом обличчя запальним, чому дуже сприяли неспокійні й, ніби сливи, очі, що сиділи під лобом. Прибулий був, як видно, непосидючим, буйним і скорим до гніву.

– Усім привіт, вельмишановне панство! – відразу не отримавши відповіді, повторив шляхтич іще голосніше й різкіше.

– Привіт, привіт! – відгукнулися декілька голосів.

Це і був Чаплинський, чигиринський підстароста, довірений слуга молодого пана хорунжого Конєцпольського.

У Чигирині підстаросту не любили, позаяк він був щонайпершим забіякою, бешкетником і інтриганом; але, знаючи про прихильність до нього можновладців, дехто з чоловіком цим знався.

Одного тільки Зацвілиховського, як, зрештою, й усі інші, він поважав з огляду на чесноти, розважливість і хоробрість останнього. Заздрівши старого, він одразу ж підійшов і, вельми пихато вклонившися Скшетуському, всівся зі своєю коновкою меду поряд із ними.

– Вельмишановний старосто, – запитав Зацвілиховський, – чи не чути чого про Хмельницького?

– Висить, вельмишановний пане хорунжий, щоб я не був Чаплинським! А якщо досі не висить, то висітиме неодмінно. Тепер, коли є гетьманські укази, дай мені тільки запопасти його в руки!

Кажучи це, він так грюкнув по столу, що із кухлів вихлюпнулося налите.

– Не переводьте, добродію, вина! – сказав Скшетуський.

Зацвілиховський перебив намісника:

– А чи дістанете ви його? Адже він утік, а куди, нікому невідомо.

– Нікому невідомо? Мені відомо, щоб я не був Чаплинським! Ви, пане хорунжий, либонь знаєте Хведька. Так цей Хведько і йому служить, і мені. А Хмелю він буде юдою. Та що там багато патякати! Почав Хведько знатися з молодцями Хмельницького. Чоловічок пронозуватий! Усе про нього довідався! Взявся він приправити мені Хмельницького живим або мертвим і виїхав у степ загодя, знаючи, де його дожидатися!.. От вражий син!

Сказавши це, він знову грюкнув кулаком по столу.

– Не переводьте, добродію, вина! – натискаючи на кожне слово, повторив пан Скшетуський, що з першого погляду відчув підсвідому антипатію до підстарости.

Шляхтич почервонів, блиснув вибалушеними своїми очима, вважаючи, що йому дають привід, і з викликом утупив погляд у Скшетуського, однак, побачивши мундир Вишневецьких, схаменувся, бо, хоча в хорунжого Конєцпольського на ту пору була з князем пря, Чигирин усе-таки був неподалік од Лубен, і ображати князевих людей було небезпечно. До того ж князь і людей добирав таких, задиратися з якими годилося подумавши.

– Значить, Хведько взявся Хмельницького вам приправити? – знову почав допитуватися Зацвілиховський.

– Саме так. І приправить, щоб я не був Чаплинським.

– А я вашій милості можу сказати: не приправить. Хмельницький пастки уникнув і на Січ подався, об чім іще сьогодні слід повідомити краківського нашого пана. Із Хмельницьким краще не жартувати. Коротше кажучи, і розумом він гостріший, і рука в нього поважча, та й удачі в нього побільше, ніж у вашої, добродію, милості, бо дуже ви в раж входите. Хмельницький, повторюю, відбув у безпеці, а коли не вірите, тоді цей кавалер підтвердить, який його в степу вчора бачив і, з цілим та неушкодженим, із ним роз’їхався.

– Не може такого бути! Не може бути! – заверещав, смикаючи себе за чуба, Чаплинський.

– Більше того, – продовжував Зацвілиховський, – кавалер, тут присутній, сам же його і врятував, а слуг вашої милості перебив, у чому, незважаючи на гетьманські укази, не винуватий, тому що із Криму з посольством повертається і про укази не знав; бачачи ж людину, грабіжниками, як він вирішив, у степу кривджену, поспішив їй на допомогу. Про сказаний порятунок Хмельницького заздалегідь, добродію, попереджаю, позаяк він із запоріжцями неодмінно вас у вашій економії провідає, і треба гадати, що ви цьому не зрадієте. Занадто вже ви з ним гиркалися. Тьху, чорти б вас побрали!

Зацвілиховський теж не любив Чаплинського.

Чаплинський підхопився і від люті слова не міг вимовити. Лице його зовсім почервоніло, а очі ще дужче витріщилися. Стоячи в такому вигляді перед Скшетуським, він почав безладно викрикувати:

– Тобто як? Ви… незважаючи на гетьманські розпорядження!.. Я вам, добродію… Я вам, добродію…

А Скшетуський навіть з лави не підвівся; обіпершись на лікоть, він, як сокіл на прив’язаного горобця, дивився на Чаплинського, що наскакував на нього, і нарешті запитав:

– Чого ви, добродію, до мене причепилися, ніби реп’ях до собачого хвоста?

– Та я вас до відповідальності… Не слухаєтесь указу… Я вашу милість козаками!..

Підстароста так кричав, що галас у винарні дещо стих. Люди почали обертатися до Чаплинського. Він завжди шукав сварки, така вже це була натура, і з кожним зустрічним скандалив; але зараз усіх подивувало, що розійшовся він при Зацвілиховському, котрого тільки й боявся, а загризся з жовніром, одягненим у строї Вишневецьких.

– Втихомиртеся, добродію, – сказав старий хорунжий. – Сей кавалер прийшов зі мною.

– Я вас… те… тебе до суду… в колодки!.. – продовжував репетувати Чаплинський, не звертаючи ні на що і ні на кого уваги.

Тут уже і пан Скшетуський теж підвівся на весь свій зріст, одначе шаблі, що звисала з пояса на двох перев’язях, із піхов не витягнув, а, підхопивши її посередині, підняв таким чином, що руків’я з маленьким хрестиком під’їхало до носа Чаплинського.

– А понюхайте-но це, добродію, – холодно промовив він.

– Бий, хто в Бога вірує!.. Люди!.. – крикнув Чаплинський, хапаючись за ефес.

Але своєї шаблі вихопити не встиг. Пан Скшетуський, повернувши його на місці, однією рукою схопив за комір, другою – нижче спини за шаровари, підняв у повітря і, хоча той рвався, наче дзиґа, із рук, пішов із ним поміж лавами до дверей, виголошуючи:

– Панове-браття, дорогу рогоносцеві! Заколе ж бо!

Сказавши це, він дістався дверей, ударив у них Чаплинським, розчинив їх таким же способом і викинув підстаросту геть.

Потім спокійно повернувся й сів на своє місце поряд із Зацвілиховським.

У винарні вмить зробилося тихо. Сила, котру щойно продемонстрував Скшетуський, справила на всю шляхту величезне враження. За хвилину все навколо двигтіло від реготу.

– Vivant[16] вишневичани! – кричали одні.

– Зомлів, зомлів і в крові весь! – вигукували інші, що виглядали на вулицю, бажаючи знати, що зробить Чаплинський. – Слуги його піднімають!

Лише деякі, ті, хто вважався прибічниками підстарости, мовчали і, не відважившись заступитися за нього, похмуро поглядали на намісника.

– Тільки і скажеш, що жене в п’яту цей гончак! – промовив Зацвілиховський.

– Та який там гончак? Дворняга! – вигукнув, наближаючись, опасистий шляхтич із більмом на оці, що мав на лобі дірку завбільшки з таляр, у якій посвічувала гола кістка. – Дворняга він, не гончак! Дозвольте, добродію, – продовжував шляхтич, звертаючись до Скшетуського, – бути до ваших послуг. Ім’я моє – Ян Заглоба. Герб – Вчолі, в чому будь-хто легко може переконатися хоч би по цій дірці, що її в чолі моєму розбійна куля пробила, коли я в Святу Землю за гріхи молодості за обітницею ходив.

– Майте совість, ваша милість! – сказав Зацвілиховський. – Ви ж розповідали, що вам її в Радомі квартою пробили.

– Бог мені свідок, розбійна куля! В Радомі інша історія трапилась.

– Давали ви, ваша милість, обітницю сходити у Святу Землю… може, й так, але що вас там не було – це напевно.

– Так! Не було! Бо в Галаті вже страждань мученицьких зазнав! Хай я не шляхтичем, хай псом шолудивим буду, коли брешу!

– Воно й брешете, й брешете.

– Останнім негідником будучи, віддаю себе в руки ваші, пане намісник.

Тут інші теж почали підходити знайомитись із паном Скшетуським і почуття йому свої висловлювати. Мало хто любив Чаплинського, і всі були задоволені, що тому така конфузія приключилася. Зараз, не розмисливши й не подивувавшись, неможливо повірити, що і вся навколишня чигиринська шляхта, і ті, що дрібніші – володарі слобід, наймачі економій, – чого там! – навіть люди Конєцпольських, – усі, як воно по сусідству буває, знаючи про чвари Чаплинського з Хмельницьким, були на боці останнього, бо Хмельницький мав славу знаменитого воїна, чималі заслуги в різних баталіях здобувши. Відомо було також, що сам король підтримував із ним стосунки й високо цінував його думку. Те, що сталося, сприймали як звичайну сварку шляхтича зі шляхтичем, а такі сварки лічилися тисячами, й особливо в землях руських. Цього разу, як завжди, стали на бік того, хто вмів завоювати собі більше симпатій, не загадуючи, які з цього можуть випливати страшні наслідки. Лише значно пізніше серця запалали ненавистю до Хмельницького; причому однаково серця шляхти й духовенства обох обрядів.

І так усі підходили до Скшетуського з квартами, кажучи: «Пий же, пане-брате! Випий і зі мною! Хай живуть вишневичани! Такий молодий, а вже в поручиках у князя. Vivat[17] князь Ярема, всім гетьманам гетьман! Куди завгодно підемо з князем Яремою! На турків і татар! У Стамбул! Хай живе милостиво правлячий нами Владислав Четвертий!» Голосніше за всіх кричав пан Заглоба, готовий навіть сам один перепити й перекричати цілий регімент.

– Вельмишановні панове! – волав він, так що шибки у вікнах бряжчали. – Я ж бо на його милість султана подав у суд за насильство, до котрого він допустив статися зі мною в Галаті.

– Не верзіть ви, ваша милість, дурниць, язик пожалійте!

– Тобто як, вельмишановні панове? Quatuor articuli judicii castrensis: stuprum, incendium, latrocinium et vis armata alienis aedibus illata.[18] А хіба ж не було це vis armata?[19]

– Справжній глухар ви, добродію.

– А я і до трибуналу його!

– Втихомиртесь, ваша ми…

– І кондемнату отримаю, і негідником його оголошу; ось тобі й війна, тільки вже із засудженим на безчестя.

– Здоров’я ваших милостей!

Деякі, одначе, сміялись, а з ними й пан Скшетуський – йому вже трохи вдарило в голову; шляхтич же й насправді, наче глухар, який власним голосом упивається, не змовкаючи, кльочив далі. На щастя, тиради його було перервано іншим шляхтичем, який, наблизившись, смикнув балакуна за рукав і сказав із співучою литовською вимовою:

– Так познайомте ж, добродію щирий Заглобо, й мене з паном намісником… Познайомте ж!

– Обов’язково! Неодмінно! Дозвольте, ваша милість наміснику, – це пан Збийнабійка.

– Підбийп’ятка, – виправив шляхтич.

– Один біс! Герба Зірвиштанець.

– Зірвиглавець, – виправив шляхтич.

– Один біс! Із Песикишок.

– Із Мишікишок, – виправив шляхтич.

– Один біс. Nescio,[20] чому я віддав би перевагу. Мишачі кишки чи псині. Але жити – це вже точно! – ні в яких не бажаю, бо і відсидітися там важкувато, і покидати їх конфузно. Ваша милість! – продовжував він пояснювати Скшетуському, вказуючи на литвина, – ось уже тиждень п’ю я на гроші цього шляхтича, в якого меч за поясом такий же ваговитий, як і гаман, а гаман такий же ваговитий, як і розум, але якщо напував мене коли-небудь більший дивак, нехай буду я таким же бовдуром, як той, хто за мене платить.

– Ну, об’їхав його! – сміючись, кричала шляхта.

Одначе литвин не сердився, він тільки відмахувався, тихо усміхався і повторював:

– От, годі вже вам, ваша милість… слухати гидко!

Скшетуський із цікавістю приглядався до нового знайомця, що насправді заслуговував називатися диваком. Це був чоловік зросту такого високого, що головою майже торкався стелі; небувала ж худорба робила його і зовсім довготелесим. Хоча весь він був шкіра та кістки, широкі плечі та жилава шия свідчили про надзвичайну силу. Навдивовижу запалий живіт наводив на думку, що людина ця приїхала з голодного краю, одначе вдягнений він був добряче – в сіру свебодзинського сукна куртку з вузькими рукавами, що добре сиділа на ньому, а взутий у високі шведські чоботи, що починали на Литві входити в ужиток. Широкий і туго набитий лосячий пояс, не маючи на чому триматися, сповзав на самі кульші, а до пояса був прив’язаний крижацький меч, такий довгий, що мужу тому височенному майже до пахв діставав.

Але злякайся хто меча, той би зразу заспокоївся, поглянувши на лице його власника. Воно, як і весь образ цієї людини, відзначаючись худорбою, прикрашалося двома обвислими бровами і парою так само обвислих лляного кольору вусищ; одначе при цьому було таким відкритим, таким щирим, наче лице дитини. Згадана обвислість вусів і брів надавала литвинові вигляду одночасно стурбованого і кумедного. Він здавався людиною, що нею всі потурають, але Скшетуському сподобався з першого погляду за цю саму відкритість лиця і ладну вояцьку екіпіровку.

– Пане намісник, – сказав худючий шляхтич, – значить, ваша милість від пана князя Вишневецького?

– Точно.

Литвин побожно склав руки і звів очі догори.

– Ах, що за войовник це великий! Що за лицар! Що за вождь!

– Дай Боже Речі Посполитій таких побільше.

– Істинно, істинно! А чи не можна під його знамена?

– Він вашій милості радий буде.

Тут у розмову встряв Заглоба:

– І матиме князь два рожни для кухні: один із цього добродія, другий із його меча; а може, найме вашу милість заплічних справ майстром або повелить на вашій милості розбійників вішати. Ні! Скоріше за все він сукно мундирне буде вами міряти! Тьху! Ну як вам, добродію, не соромно, як людині й католику, ходити довгим, наче serpens[21] або бусурманська піка!

– Слухати гидко, – терпляче сказав литвин.

– Як же, добродію, величати вас? – запитав Скшетуський. – Коли ви відрекомендувалися, пан Заглоба так вашу милість під’їдав, що я, перепрошую, нічого не міг розібрати.

– Підбийп’ятка.

– Збийнабійка.

– Зірвиглавець із Мишікишок.

– Сміх та й годі! Хоча він мені й вино ставить, але якщо це не язичницькі імена, значить, я найостанніший дурень.

– Давно ваша милість із Литви?

– Ось уже два тижні, як я в Чигирині. А дізнавшись від пана Зацвілиховського, що ви, добродію, тут проїздити будете, дожидаюся, щоб із вашою протекцією князеві прохання своє подати.

– Але скажіть, ваша милість, тому що дуже вже мені цікаво, навіщо ви цей меч катівський під пахвою носите?

– Не катівський він, пане намісник, а крижацький; а ношу його – бо трофей і родова реліквія. Ще під Хойниками слугував він руці литовській – ось і ношу.

– Одначе махина неабияка і важезна, мабуть. Хіба що обіруч?

– Можна і обіруч, а можна й однією.

– Дозволь глянути!

Литвин вийняв меч і подав Скшетуському, однак у того зразу ж повисла від ваги рука. Ні приготуватися, ні змахнути вільно. Двома ще так-сяк, але теж виявилося важкувато. Через це пан Скшетуський дещо знітивсь і звернувся до присутніх:

– Ну, вельмишановні добродії! Хто перехреститься?

– Ми вже пробували, – відповіли декілька голосів. – Лише панові Зацвілиховському в підйом, але і він не перехреститься.

– А самі ви, ваша милість? – запитав пан Скшетуський, повернувшись до литвина.

Шляхтич, ніби тростинку, підняв меча і разів із п’ятнадцять змахнув ним із дивовижною легкістю, аж у корчмі повітря захурчало й вітер війнув по обличчях.

– Помагай вам Бог! – вигукнув Скшетуський. – Неодмінно отримаєте службу у князя!

– Бог свідок, що я прагну її, а меч мій на ній не заіржавіє.

– Зате мозок остаточно, – сказав пан Заглоба. – Бо не вмієте, добродію, так само і ним орудувати.

Зацвілиховський підвівся, і вони з намісником зібралися було йти, як раптом зайшов білий, мов голуб, чоловік і, побачивши Зацвілиховського, мовив:

– Вельмишановний пане хорунжий, а в мене саме до вас діло!

Це і був Барабаш, черкаський полковник.

– Ходімо тоді на мою квартиру, – відповів Зацвілиховський. – Тут уже такий галас, що жодного слова не розбереш.

Обидва вийшли, а з ними й пан Скшетуський. Зразу ж за порогом Барабаш запитав:

– Є відомості про Хмельницького?

– Є. Втік на Січ. Цей офіцер бачив його вчора у степу.

– Значить, не водою подався? А я гінця в Кодак учора відправив, аби перейняли, і, виходить, марно.

Сказавши це, Барабаш затулив долонями лице й заходився повторювати:

– Гей, спаси, Христе! Спаси, Христе!

– Чого ви, добродію, удаєтеся в тугу?

– А чи відомо вам, щу він у мене підступністю вирвав? Розумієте, що значить такі грамоти на Січі обнародувати? Спаси, Господи! Якщо король війни з бусурманами не почне, це ж іскра в порох…

– Смуту, ваша милість, пророкуєте?

– Не пророкую, а бачу її. А Хмельницький страшніший Наливайка й Лободи.

– Та хто ж за ними піде?

– Хто? Запоріжжя, реєстрові, міщани, чернь, хуторяни і ось – ці!

Полковник Барабаш вказав рукою на майдан і народ, який там снував. Уся площа була забита могутніми сивими волами, котрих переганяли в Корсунь для війська, а при волах перебував численний пастуший люд, так звані чабани, що все своє життя перебувають у степах і пустелях, – люди зовсім дикі й не сповідують ніякої релігії; religionis nullius, як частенько говорив воєвода Кисіль. Між них кидались у вічі постаті, скоріше схожі на душогубів, аніж на пастухів, звіроподібні, страшні, в дранті найрізноманітніших строїв. Більшість була одягнена в баранячі кожухи або в невичинені шкури хутром наверх, розхристані й, хоча пора була зимова, з оголеними грудьми, обвітреними степовими вітрами. Кожне було при найнеймовірнішій зброї: одні мали луки й сагайдаки, другі – самопали, що по-козацьки називалися «пищалями», треті – татарські шаблі, а дехто – коси або просто палиці із прив’язаною на кінці кінською щелепою. Тут же снували не менш дикі, хоча ліпше озброєні низові, що везли на продаж до табору тараню, дичину та бараняче сало; ще були чумаки із сіллю, степові та лісові пасічники й воскобої з медом, борові поселенці зі смолою та дьогтем; іще – селяни з підводами, реєстрові козаки, білгородські татари та один Бог знає хто ще, якісь волоцюги – сіромахи із краю світу. По всьому місту повно було п’яних; на Чигирин саме припадала ночівля, а значить, і гульня. По всьому майдану розводили вогнища, там і тут палали бочки зі смолою. Звідусіль доносилися гомін і лемент. Пронизливі голоси татарських дудок і бубнів змішувалися з ревом худоби й тихоголосим звучанням лір, під дзижчання яких сліпці співали улюблену тоді пісню:

Соколе ясний,

Брате мій рідний,

Ти високо літаєш,

Ти далеко видаєш.

Одночасно з цим лунало «ух-ха! ух-ха!» – дикі вигуки вимазаних у дьоготь і зовсім хмільних козаків, які танцюють на майдані тропака. Все разом мало жахливий і нестримний вигляд. Зацвілиховському достатньо було одного погляду, щоб переконатись у правоті Барабаша – будь-який привід міг розбудити ці неспинні стихії, прудкі до грабунку і звичні до сутичок, які без ліку траплялися по всій Україні. А за натовпами цими була ще Січ, було Запоріжжя, хай із деяких пір смиренне та після Маслового озера загнуздане, але таке, що в нетерпінні гризе вудила й не забуло давніх привілеїв, й ненавидить комісарів, і являє собою згуртовану силу. На її боці були симпатії незліченного селянства, менш терплячого, ніж в інших краях Речі Посполитої, позаяк під боком у нього був Чортомлик, а на Чортомлику – безвладдя, розбій і воля. Отож пан хорунжий, хоча сам був русином і вірним східного обряду прихильником, сумно задумався.

Чоловік старий, він добре пам’ятав часи Наливайка, Лободи, Кремпського; українську вольницю знав на Русі краще за когось іншого, а знаючи ще й Хмельницького, розумів, що той вартий двадцяти Лобод і Наливайків. Тому зрозумів він і всю небезпеку його на Січ втечі, особливо ж із королівськими грамотами, про котрі Барабаш розповідав, що в них містяться всілякі обіцянки козакам і заклик до опору.

– Пане черкаський полковник! – сказав він Барабашеві. – Вам би, добродію, належало на Січ їхати, впливу Хмельницького протистояти й умиротворяти, умиротворяти!

– Пане хорунжий! – відповів Барабаш. – Я вашій милості повідомлю ось що: всього лише дізнавшись про втечу Хмельницького з грамотами, половина моїх черкаських людей нинішньої ночі на Січ утекла. Мій час минув. Мені – могила, не булава!

І дійсно, Барабаш був воїн бувалий, але чоловік старий і впливу не мав.

За розмовою дісталися квартири Зацвілиховського. Старий хорунжий знайшов тим часом у думках спокій, властивий його душі, і, коли всі повсідалися за штофом меду, мовив веселіше:

– Усе це абищиця, коли війна, як подейкують, із бусурманом praeparatur,[22] а так воно ніби і є; бо, хоча Річ Посполита війни не бажає й чимало вже сейми королю крові попсували, король, одначе, на своєму наполягти не може. Отож увесь цей запал можна буде повернути на турка, і – в будь-якому разі – в нас є час. Я сам поїду викласти справу до краківського нашого пана й буду прохати, щоб якомога ближче підтягнувся до нас із військом. Чи доможуся чого, не знаю, бо хоча він повелитель доблесний, а воїн досвідчений, але занадто вже покладається і на свою думку, і на своє військо. Ви, ваша милість пане черкаський полковник, тримайте козаків у руках, а ви, ваша милість пане намісник, як прибудете до Лубен, просіть князя, щоб із Січі очей не спускав. Хай би там і замислили що заварити – repeto: у нас є час. На Січі народу зараз мало: за рибою і за звіром усі розбрелись або по всій Україні в селах сидять. Поки зберуться, багато в Дніпрі води втече. Та й княже ім’я страх наводить; а як довідаються, що він на Чортомлик поглядає, може, й будуть сидіти тихо.

– Я із Чигирина можу хоч через два дні вирушити, – сказав намісник.

– От і добре. Два-три дні потерпіти можна. Ви, ваша милість правителю черкаський, пошліть гінців із викладом справи ще й до коронного хорунжого, і до князя Домініка. Та ви, добродію, вже заснули, я бачу!

І дійсно – Барабаш, склавши на животі руки, солодко спав, а через якийсь час і похропувати почав. Старий полковник якщо не їв і не пив, а обом цим заняттям він оддавав перевагу над іншими, – спав.

– Погляньте, мосьпане, – тихо сказав Зацвілиховський намісникові. – І з допомогою цього старця варшавські сановники розраховують козаків у руках тримати. Бог з ними. Вони й самому Хмельницькому теж довіряли; канцлер навіть із ним переговори якісь вів, а він, схоже, за довір’я підступністю заплатить.

Намісник зітхнув на знак співчуття старому хорунжому. Барабаш же, голосно захропівши, пробурмотів крізь сон:

– Спаси, Христе! Спаси, Христе!

– Коли ж ви, добродію, збираєтеся з Чигирина вирушити? – запитав хорунжий.

– Мені б годилося днів два Чаплинського підождати. Він, певно, за завдану йому конфузію відшкодування отримати захоче.

– А це вже ні. Скоріше він людей своїх, якби ви не ходили в князівських строях, на вас наслав би, але з князем заводитися навіть для слуги Конєцпольських – справа ризикована.

– Я його повідомлю, що чекаю, а днів через два-три вирушу. Засідки я не боюся, при собі – шаблю, а з собою людей маючи.

Сказавши це, намісник попрощався зі старим хорунжим і пішов.

Над містом од вогнищ, розведених на майдані, стояла така ясна заграва, що можна було подумати – цілий Чигирин горить; гомін же та крики з настанням ночі ще дужче посилились. Євреї, ті зі своїх жител навіть носа показати не сміли. В одному кутку майдану юрби чабанів завивали степових журливих пісень. Дикі запоріжці танцювали біля вогнищ, підкидаючи вгору шапки, гатячи із пищалей і четвертями поглинаючи горілку. То там, то тут затівалися бійки, що їх утихомирювали люди підстарости. Намісник змушений був розчищати дорогу руків’ям шаблі, а невщухаючі козацькі волання та гамір якоїсь миті здалися йому вже голосом бунту. Здавалося йому також, що бачить він грізні погляди й чує тиху, звернену до нього лайку. У вухах намісника ще лунали слова Барабаша: «Спаси, Христе! Спаси, Христе!», і серце у грудях гупало сильніше.

У місті тим часом чабанські хори заходилися все голосніше, а запоріжці стріляли із самопалів і наливалися горілкою.

Стрілянина й дике «ух-ха! ух-ха!» долітали до намісникових вух навіть і тоді, коли на своїй квартирі він уклався вже спати.

Розділ III

Через декілька днів загін нашого намісника швидко рухався в бік Лубен. Переправившись через Дніпро, пішли широким степовим шляхом, який сполучав Чигирин через Жуки, Семи-Могили і Хорол із Лубнами. Такий же вів із княжої столиці до Києва. У давні часи, до розправи гетьмана Жолкєвського біля Солониці, шляхів цих не існувало зовсім. До Києва з Лубен їздили степом і пущею, до Чигирина був шлях водний, а назад – через Хорол. Узагалі ж придніпровський цей край – давня половецька земля – зовсім безлюдний, татарами часто навідуваний, козакам доступний, заселено було хіба що до Дикого Поля.

Уздовж Сули шуміли велетенські неходжені й неброджені ліси: місцями по низькому берегу її та по низовинних заплавах Рудої, Сліпороду, Короваю, Іржавця, Псла, а також інших річок, річечок і приток утворилися багнисті простори, порослі або непрохідними чагарниками і лісом, або травою – у вигляді відкритих лужків. У хащах тих і трясовинах знаходив надійний притулок різний звір; у дрімучих лісових сутінках водилося сила-силенна бородатих турів, диких кабанів і ведмедів, із ними сусідила незліченна сіра братія вовків, рисей, куниць, стада серн і червоний звір сайгак; у болотах і річкових рукавах бобри влаштовували свої гони, а про бобрів на Запоріжжі розповідали, що між ними трапляються столітні старці, білі від старості, як сніг.

Високими сухими степами носилися дикі табуни буйногривих і кривавооких коней. Річки кишіли рибою і водоплавною птицею.

Дивовижною була ця земля: напівсонною, але такою, що зберегла на собі сліди давнього людського перебування – повсюди у великій кількості траплялися рештки якихось давніх сельбищ, та й Лубни з Хоролом були на таких попелищах поставлені; повсюди не злічити курганів, і не так давно насипаних, і стародавніх, порослих уже лісом. Тут теж, як і на Дикому Полі, являлися ночами духи і привиди, а біля вогнищ старі запоріжці розповідали один одному небилиці про те, що час від часу коїться в лісових нетрях, звідки долітає виття невідомих істот, напівлюдські, напівзвірині крики і грізний шум чи то побоїщ, чи то ловитв. Під водою гули дзвони міст, які пішли на дно. Земля була негостинною і неприступною; тут, дивись, занадто сира, тут – майже безводна, випалена, суха і для життя небезпечна; насельників до того ж – варто їм скільки-небудь обжитись і завести господарство – розоряли татарські набіги. Зазвичай заглядали сюди тільки запоріжці заради бобрових хвостів або звіра та риби, тому що в мирний час більшість низових розбрідалась із Січі по всіх річках, ярах, лісах і заростях на полювання чи, як називали це, «на промисел», шастаючи в місцях, про існування яких мало кому було відомо.

Однак і осіле життя намагалося вкоренитися на землях цих, – так рослина, яка, де може, намагається вчепитися корінцями в ґрунт і, хоч її виривають раз у раз, де може, продовжує рости.

На пустищах виникали острожки, поселення, колонії та хутори. Земля була місцями родюча, та й воля приваблювала. Але тільки тоді забуяло життя, коли край цей перейшов у володіння князів Вишневецьких. Князь Михайло, одружившись із Могилянкою, ретельніше заходився обживати свій задніпровський уділ; залучав людей, заселяв пустища, дозволяв до тридцяти років не платити податей, будував обителі та вводив своє князівське право. Навіть поселенець, що бозна-звідки прийшов на ці землі і вважав, що господарює на власному наділі, охоче перетворювався на княжого оброчника, бо за подать свою отримував могутню княжу опіку, що захищала його від татар і від гірших часом, ніж татари, низових.

І все ж таки справжнє життя процвіло тільки під залізною рукою молодого князя Яреми. Починалася його держава зразу за Чигирином, а закінчувалася – гей! – аж біля Конотопа і Ромен. Та не лише воно становило княжі багатства, бо, починаючи від воєводства Сандомирського, князь володів землею у воєводствах Волинському, Руському та Київському; одначе придніпровська вотчина була наймиліша путивльському звитяжцю.

Татарин довго вичікував біля Орла, біля Ворскли, принюхуючись, наче вовк, перш ніж одважитися погнати коня на північ; низові в сварку не заходили, місцеві лихі ватаги вступили на княжу службу. Дикий і розбійний люд, який споконвіку годувався насильством і грабунком, опинившись у шорах, займав тепер порубіжні «паланки» і, залігши по рубежах краю, мов сторожовий пес, показував ворогам зуби.

І все розквітло, і забуяло життя. Слідами давніх шляхів було прокладено дороги; річки приборкано греблями, насипаними невільником-татарином або низовим козаком, спійманим на розбійній справі. Там, де колись вітер дико гуляв ночами у заростях очерету та вили вовки і втопленики, тепер погуркували млини. Понад чотириста водяних, не беручи до уваги всюди, де можна, поставлених вітряків, змелювали хліб тільки в самому Задніпров’ї. Сорок тисяч оброчних вносили оброк до княжої казни, у лісах з’явилися пасіки, по рубежах виникали все нові села, хутори, слободи. У степах бік у бік з дикими табунами паслися величезні стада домашньої худоби і коней. Неозорий одноманітний вигляд степів і лісів олюднився димами хат, золотими верхами церков і костьолів – пустеля перетворилася на край, цілком заселений.

Отож пан Скшетуський, маючи по дорозі надійні привали, весело й непоспіхом ніби по своїй землі їхав. Щойно почався січень сорок восьмого року, але дивна рідкісна зима зовсім нічим себе не виявляла. У повітрі пахло весною, земля світилася калюжами талої води, поля вкриті були врунами, а сонце опівдні припікало так, що по дорозі кожухи парили спину, мовби влітку.

Загін намісника числом збільшився, бо в Чигирині приєдналося до нього волоське посольство, що в особі пана Розвана Урсу господар направляв у Лубни. Посольство супроводжував ескорт – більше десятка каралашів і челядь на возах. Іще їхав із намісником уже знайомий нам пан Лонгинус Підбийп’ятка герба Зірвиглавець, який при боці мав довгого свого меча, а для слугування – декілька душ двірні.

Сонце, чудова погода і запахи близької весни наповнювали серця радістю; намісник же перебував у доброму гуморі ще й тому, що повертався з тривалої подорожі під княжий дах, який був і його дахом, повертався, успішно впоравшись із справою, а значить, і впевнений у лагідному прийомі.

Але для радощів були у нього й інші причини.

Окрім милості князя, котрого намісник любив усією душею, чекали його в Лубнах якісь солодкі наче мед очі.

Належали очі Анусі Борзобагатій-Красенській, придворній дівиці княгині Гризельди, найзнадливішій дівчині в усьому фрауциммері, страшенній кокетці, по якій у Лубнах сохли всі, а вона ні по кому. У княгині Гризельди був суворий порядок, а вимоги до вихованості нечувані, та це, одначе, не завадило молоді обмінюватися палкими поглядами і зітхати. Ось і пан Скшетуський, як і решта, посилав зітхання цим чорним очам, а коли випадало залишатися самому на своїй квартирі, брався за лютню і наспівував:

Ти їство з усіх найкраще… —

або ж:

Ти – жорстокіша орди,

Corda[23] полониш завжди!

Вважаючись, одначе, людиною безжурною, та ще при тому й вояком, який любить свою справу, він не брав занадто близько до серця, що Ануся дарує усмішки свої, крім нього, і панові Биховцю із волоської корогви, і панові Вурцелю, гармашеві, і панові Володийовському, драгунові, і навіть панові Барановському з гусарів, хоча останній був вельми сивуватим і, через розбите самопальною кулею піднебіння, шепелявив. Наш намісник уже якось бився на шаблях із паном Володийовським через Анусю, однак якщо випадало подовгу засиджуватися в Лубнах і не ходити на татар, то і з Анусею поряд він нудьгував, а коли доводилося виступати, то виступав охоче, без жалю і туги сердечної.

Зате й повертався він завжди з радістю. Ось і тепер, прямуючи після вдалого завершення справ із Криму, він весело наспівував і гарячив коня, їдучи поряд із паном Лонгинусом, який тюпав на величезній ліфляндській кобилі, як завжди, в глибокому сумі. Посольські вози, каралаші та ескорт лишилися далеко позаду.

– Його милість посол лежить на возі, як колода, і весь час спить, – заговорив намісник. – Чудес мені нарозповідав про свою Волощину, через те і втомився! Я ж слухав не без цікавості. Нічого не скажеш! Країна багата, клімат чудовий, золота, вина, солодощів і худоби доволі. Я от і подумав, що князь наш, від Могилянки народжений, має стільки ж прав на господарський трон, як усі інші; а прав тих князь Михайло, до речі, добивався. Не в новину нашим воєводам волоська земля. Били вони там уже і турків, і татар, і самих волохів, і семиградських…

– Одначе люди з тих країв м’якші наших будуть, про що мені й пан Заглоба в Чигирині розповідав, – одказав литвин. – А коли б не повірив я йому, так у книгах богослужебних знову ж таки підтвердження є.

– У богослужебних?

– У мене є така, я можу вашій милості показати; я з нею не розлучаюся.

Тут розстебнув він тороку біля луки і, діставши маленьку, ретельно оправлену в телячу шкіру книжечку, спершу побожно поцілував її, а потім, перегорнувши з півтора десятка сторінок, сказав:

– Читайте, добродію.

Пан Скшетуський почав:

– «Під заступництво твоє звертаємося, Пресвята Богородице…» Де ж тут стоїть про волохів? Що ви, добродію, говорите? Це ж антифон!

– Читайте, ваша милість, читайте.

– «Щоби достойні ми були обітувань Христових. Амінь».

– Ну а далі питання…

Скшетуський прочитав:

– «Питання: Чого кавалерія волоська зветься легкою? Відповідь: Того, що легко втікає. Амінь». Гм! Вірно! Одначе в книзі вашій дивне вельми матерій змішування.

– Тому що книжка ця жовнірська: так що до молитов різних instructiones militares[24] додаються, з яких дізнаєшся, ваша милість, про всі нації, котра з них найдостойніша, котра підла; стосовно ж волохів виявляється, що боягузливі з них хлоп’ята, та до того ж іще й віроломці великі.

– Що віроломці – вірно. Воно видно навіть із неприємностей князя Михайла. Чесно кажучи, я теж чув, що вояк із них ніякий. А все-таки в його милості князя волоська корогва, де в поручиках пан Биховець, дуже добра, та stricte,[25] чесно кажучи, не знаю, чи знайдеться в тій корогві два десятки волохів.

– А як ви, ваша милість, вважаєте, чи багато озброєних людей у князя?

– Тисяч вісім, окрім козаків на стоянках. Одначе Зацвілиховський говорив, що зараз нові набори здійснюються.

– Значить, дасть Бог, який-небудь похід під рукою пана князя буде?

– Подейкують, що велика війна з турчином готується, сам король зі всією раттю Речі Посполитої виступити має намір. Відомо також мені, що подарунки татарам припинено, а татари про набіги навіть думати забули від страху. Про те я і в Криму чув, де тому, напевно, приймали мене так honeste,[26] позаяк є чутка, що, коли король із гетьманами рушить, князь має вдарити на Крим і татар розбити остаточно. Схоже, так воно й буде – на кого ще таке покласти можна?

Пан Лонгинус підвів до неба руки й очі.

– Пошли ж, Господи милосердний, пошли ж таку священну війну во славу християнства і народу нашого, а мені, грішному, дай у ній обітниці свої звершити, щоб in luctu[27] міг я бути втішений або славну смерть знайшов!

– Ви, добродію, обітницю з приводу війни дали?

– Такому достойному кавалеру всі таємниці душі відкрию, хоча й довго розповідати; але коли ви, ваша милість, вухом прихильним слухаєте, тоді incipiam.[28] Вам, добродію, вже відомо, що герб мій називається Зірвиглавець, і тому це, що під Грюнвальдом пращур мій Стовійко Підбийп’ятка трьом лицарям, які скакали бік у бік у чернечих каптурах, підкравшись іззаду, одним махом зітнув голови, про цей славний подвиг старовинні рукописи повідомляють із великою для пращура мого хвалою…

– Не слабкіша, видно, рука пращура за вашу руку, так що прозвали Зірвиглавцем його справедливо.

– Йому король і герб надав, а в гербі три козині голови на срібному тлі на згадку про трьох лицарів, тому що такі ж голови на їхніх щитах були зображені. Герб і цей ось меч пращур Стовійко Підбийп’ятка передав нащадкам своїм, наказавши продовжувати славу і роду і меча.

– Нічого не скажеш, достойний родовід!

Пан же Лонгинус заходився журно зітхати, а коли йому зрештою трохи полегшало, зізнання свої продовжив:

– Як останній, значить, у роду нашому дав я в Троках обітницю Пресвятій Діві перебувати в невинності й не піти до вінця, перш ніж, за славним прикладом Стовійка Підбийп’ятки, пращура мого, трьох голів тим же мечем з одного маху не зітну. Господи милостивий, ти знаєш, що я зробив усе, від мене залежне! Невинність зберіг понині, серцю ніжному наказав мовчати, битви шукав і бився, та тільки щастя от мене обминає…

Поручик посміхнувся у вуса.

– І не зітнули, ваша милість, трьох голів?

– Ет! Не сталося! Нема талану! По дві ще доводилось, а три – ніколи. Ніяк не виходить іззаду під’їхати, а ворога не попросиш, аби рядком під замах шикувався. Тільки Бог і знає мої прикрощі: сила в руках-ногах є, наявність цілком достатня… Але adolescentia[29] минає, незабаром сорок п’ять виповниться, серце любові прагне, рід згасає, а трьох голів як не було, так і нема!.. Ось який Зірвиглавець із мене. Посміховисько людям, як справедливо говорить пан Заглоба, що я смиренно й терплю, Господу Ісусу до підніжжя покладаючи.

Литвин знову так зазітхав, що ліфляндська його кобила, цілком імовірно, із співчуття до свого хазяїна, заходилася кректати й жалібно посопувати.

– Одне я можу сказати вашій милості, – мовив намісник, – що коли під знаменами князя Яреми оказії не трапиться, то, значить, не трапиться ніколи.

– Дай-то Боже! – відповів пан Лонгинус. – Тому й їду просити служби у князя-воєводи.

Подальшу їхню розмову було перервано несподіваним шумом пташиних крил. Як уже було сказано, зими тієї пернаті за моря не відлетіли, ріки не замерзли, через те повсюди над болотами було особливо багато річкової птиці. Поручик із паном Лонгином саме під’їжджали до берега Кагамлика, коли над головами їхніми прошуміла раптом ціла журавлина зграя, котра летіла так низько, що можна було палицею докинути. Зграя мчала з відчайдушними кликами і, замість того щоб опуститися в очерети, несподівано шугонула вгору.

– Схоже, за ними хтось женеться, – зауважив Скшетуський.

– А он, ваша милість, дивіться! – вигукнув пан Лонгинус, показуючи на білого птаха, котрий, розрізаючи навскісним польотом повітря, явно мав намір наблизитися до зграї.

– Кречет! Кречет! Запасти їм не дає! – закричав намісник. – У посла кречети є, він і пустив, напевно!

Тієї ж миті на вороному анатолійському жеребці галопом підскакав пан Розван Урсу, а за ним кілька служилих каралашів.

– Пане поручик, будьте ласкаві, на забаву, – сказав він.

– Ваш кречет, ваша милість?

– Мій, і пречудовий! Зараз, добродію, побачите…

Вони втрьох рушили вперед, а за ними з обручем волох-сокольничий, що старався не згубити птахів із очей і щосили кричав, розпалюючи кречета до бою.

Розумний птах змусив тим часом зграю піднятися вгору, сам блискавично шугонув іще вище й повис над нею. Журавлі збилися в єдине величезне кружляння, що наче буря шуміло крильми. Несамовиті крики наповнили повітря. Птахи, очікуючи атаки, витягнули шиї й піками повиставляли вгору дзьоби.

Кречет поки що кружляв над ними. Він то знижувався, то підіймався, ніби не наважуючись кинутися туди, де груди його очікувала безліч гострих дзьобів. Біле його пір’я, освітлене сонцем, сяяло в погожій небесній блакиті, ніби саме сонце.

Раптом, замість того щоб упасти на зграю, він стрілою помчав удалину і незабаром зник за купами дерев і очерету.

Першим услід рвонувся з місця Скшетуський. Посол, сокольничий і пан Лонгинус кинулися за ним.

Одначе на повороті намісник притримав коня, бо побачив нове й дивне видовище. Посеред дороги лежав на боці ридван зі зламаною віссю. Випряжених коней тримали два козачки. Візника не було – він, очевидно, пішов шукати допомоги. Біля ридвана стояли дві панії: одна із суворим мужоподібним лицем, одягнена в лисячий кожух і таку ж шапку з круглим денцем, друга – молода висока дівчина з тонкими й дуже пропорційними рисами. На плечі цієї молодої особи спокійнісінько сидів кречет і, настовбурчивши на грудях пір’я, розгладжував його дзьобом.

Намісник осадив коня, так що копита вгрузли в пісок дороги, і потягся до шапки, не знаючи, як бути: вітатися чи кречета вимагати? Розгубився він іще й од того, що з-під куницевої шапочки глянули на нього такі очі, яких, скільки живе, він не бачив: чорні, оксамитові, журні, й такі мінливі, такі жагучі, що оченята Анусі Борзобагатої при них потьмяніли б, як свічки при смолоскипах. Над очима тими вигиналися двома м’якими дугами шовкові темні брови; рум’яні щоки цвіли, наче квітки найчудовіші, між ледь розтулених малинових губок сяяли перлинками зубки, а з-під шапочки вилися розкішні чорні коси. «Чи не Юнона то власною персоною або інше якесь божество?» – подумав намісник, споглядаючи стрункий цей стан, округлі перса та білого сокола на плечі. І стояв наш поручик без шапки, і уп’явся поглядом, як у картину писану, і тільки очі його палали, а серце нібито стискала рука чия. І збирався він було почати мову словами: «Якщо ти смертне створіння, а не божество…» – але тут підскакали посол із паном Лонгинусом, а з ними і сокольник із обручем. Тоді богиня підставила кречетові руку, на якій той, спустившись із плеча, спокійнісінько влаштувався, переступаючи з лапи на лапу. Намісник, випереджаючи сокольничого, хотів зняти птаха, та раптом стався дивний казус. Кречет, залишивши одну лапу на руці дівчини, другою вчепився в руку намісника і, замість того, щоб на неї перебратися, почав радісно пищати й так сильно притягувати руки одну до одної, що ті зіткнулися. Мурашки пробігли по спині намісника, а кречет тоді лише дав пересадити себе на обруч, коли сокольник надів на голову йому клобучок. Тим часом літня пані схвильовано заговорила:

– Лицарю, хоч ким би ви були, не відмовте в допомозі дамам, що опинились у скрутному становищі й не знають, що робити. До будинку лишилося милі три, але в ридвані полопались осі, й нам, схоже, доведеться ночувати в полі; візника послали до синів, аби хоч воза сюди прислали, та поки візник доїде й повернеться, вже стемніє, а в урочищі цьому лишатися страшно, тому що тут могили поблизу.

Стара шляхтянка говорила швидко й голосом таким низьким, що намісник навіть здивувався. Однак він чемно відповів:

– Не допускайте, пані, такої думки, що ми вас із пригожою дочкою вашою без допомоги залишимо. Прямуємо ми до Лубен, бо на службі у ясновельможного князя Яреми перебуваємо, і їхати нам, здається, в один бік; а хоч би й у різні – все одно збочити можна, тільки б асистенція наша не виявилася докучливою. Що ж стосовно возів, то в мене їх немає, позаяк їду з товаришами по-жовнірськи, без обозу, та пан посол вози має і, я маю надію, із задоволенням, як увічливий кавалер, пані і панянці послужить.

Посол зняв соболиний ковпак, бо, знаючи польську мову, зрозумів, про що йдеться, і зразу ж, як привітний боярин, із люб’язним компліментом поспішив запропонувати свої послуги, після чого звелів сокольничому бігти за возами, що дуже відстали. Намісник тим часом дивився на дівчину, котра, знітившись од палкого цього погляду, опустила очі, а пані з козацькою зовнішністю цього разу сказала ось що:

– Хай Господь винагородить вас за допомогу! А оскільки до Лубен шлях неблизький, не погребуйте моїм і синів моїх дахом, під яким вам будуть раді. Ми із Розлогів-Сіромах. Я – вдова князя Курцевича-Булиги, а це не дочка моя, але дочка покійного Курцевича-старшого, чоловікового брата, що віддав сироту свою під нашу опіку. Сини мої зараз удома, а я повертаюся з Черкас, куди до вівтаря Святої Пречистої із вкладом їздила. І ось на зворотному шляху сталася з нами ця неприємність, так що, якби не політес ваших милостей, нам, напевно, довелося б на дорозі заночувати.

Княгиня говорила б іще, та вдалині показалися вози, що наближалися на рисях у супроводі багатьох посольських каралашів і жовнірів Скшетуського.

– Так ви, пані, вдова князя Василя Курцевича? – запитав намісник.

– Ні! – різко і ніби гнівливо заперечила княгиня. – Я – вдова Костянтина, а це – дочка Василя, Олена! – сказала вона, показуючи на дівчину.

– Про князя Василя багато в Лубнах розмов. Був він і воїн великий, і покійного князя Михайла повірник.

– У Лубнах не бувала, – з деякою зарозумілістю сказала княгиня, – і про його войовництво не чула, та про подальші діяння і згадувати не варто, бо про них і так усім усе відомо.

Слухаючи це, князівна Олена, ніби квітка, підрізана косою, похнюпила голову, а намісник негайно сказав:

– Такого, пані, не кажіть. Князь Василь, через жахливу error[30] правосуддя людського засуджений до позбавлення добра й життя, змушений був утечею врятуватись, але потім безвинність його було доведено, про що теж і оголошено було, і честь йому, як мужу доброчесному, повернули; а честі тим більше, чим більша несправедливість сталася.

Княгиня швидко глянула на намісника, і на неприємному, різкому лиці її зробився помітним гнів. Одначе в панові Скшетуському, хоч був він людиною молодою, втілювалося стільки лицарської гідності, а погляд його був таким ясним, що заперечити вона не відважилась, але зате повернулася до князівни Олени.

– Дівицям цього знати не годиться. Піди-но та придивись, аби клажу із ридвана перенесли на ті вози, в яких ми поїдемо з дозволу їх милостей.

– Дозвольте ж, панно, допомогти вам, – сказав намісник.

Вони вдвох пішли до ридвана, а коли опинились одне проти одного біля протилежних дверцят, шовкова бахрома очей князівни розкрилась, і погляд її, ніби теплий і ясний промінь сонця, впав на лице поручика.

– Як мені дякувати вашу милість, добродію… – сказала вона голосом, що здався наміснику солодкою музикою, до звуків лютні та флейт подібною, – як маю дякувати вам за те, що заступилися за честь отця мого, супроти кривди, котра від рідні йому чиниться?

– Ласкава панно, – відповів намісник, відчуваючи, що серце тане в грудях його, як сніг навесні, – хай не відцурається від мене Господь, а я заради вдячності вашої готовий хоч у вогонь стрибнути, а то й зовсім кров оддати, але якщо таке велике бажання, то невелика заслуга, а через мализну її не належить мені вдячної плати із уст ваших приймати.

– Якщо гордуєте нею, добродію, то я, бідна сирота, навіть не знаю, як по-іншому вдячність висловити.

– Не гордую я, – із зростаючим запалом заперечив намісник, – але чималий цей фавор прагну заслужити тривалою і відданою службою і про те тільки прошу, щоб мила панна прийняти від мене службу цю зволила.

Князівна, чуючи такі слова, знову знітилася, зашарілася, потім раптом рум’янець зійшов із її щік, і, затуливши лице долонями, вона відповіла засмученим голосом:

– Самі нещастя принесе вашій милості служба ця.

А намісник нахилився до дверцят коляски і сказав тихо і зворушливо:

– Принесе, що Бог пошле. А хоч би і страждання! Все одно я до ніг ваших, ласкава панно, впасти готовий і її вимолювати.

– Чи можливо, ледве побачивши мене, таке величезне бажання до служіння відчути?

– Варто було мені вас побачити, як я про себе відразу думати забув і відчуваю, що вільному досі воїну в раба, здається, перетворитися доведеться; та на те, як видно, воля Божа. Сердечна жага, вона як стріла, що зненацька груди пронизує: і ось я сам удар її відчув, хоча ще вчора не повірив би, якби мені хто сказав, що таке може статися.

– Якщо ваша милість учора б іще не повірив, як же я сьогодні повірити можу?

– Час, ласкава панно, переконає вас у тому. А щирість хоч зараз не лиш у словах моїх, але й на обличчі побачити можете.

І знову шовкові запинала дівочих очей розкрилися, і зору князівни показалося благородне й мужнє обличчя молодого воїна.

Погляд його пройнятий був таким захватом, що лице її вкрилося густим рум’янцем. Але тепер очей вона не опускала, і він якийсь час убирав насолоду дивного цього погляду. І дивилися вони так одне на одного, наче дві істоти, котрі хоч і стрілися на шляху в степу, та знають, що обрали одне одного раз і назавжди і душі їхні, мовби двоє голубів, починають свій політ одна до одної.

Хвилину насолоди цієї було перервано різким голосом Курцевичихи, що гукала князівну. Під’їхали вози. Каралаші почали переносити на них поклажу з ридвана, і скоро все було готово.

Поштивий боярин пан Розван Урсу поступився дамам власною каретою, намісник сів у сідло, і всі рушили.

День уже збирався готуватися на спочинок. Води Кагамлика, що вийшли з берегів, сяяли золотом призахідного сонця і пурпуром небокраю. Високо в небі зібралися зграйки легких хмарин; вони, поступово червоніючи, тихо рухалися до обрію, ніби втомившись ширянням у піднебессі, збиралися влягтися спати в якусь невідому колиску. Скшетуський їхав поряд із князівною, та бесідою її не займав, тому що говорити, як вони щойно розмовляли, при сторонніх не міг, а слова, котрі нічого не значили, на язик не йшли. І тільки відчував він у своєму серці насолоду, а в голові його шуміло щось, наче вино.

Уся процесія бадьоро рухалася вперед, і тишу порушувало хіба що форкання коней та брязкіт стремена об стремено. Потім на задніх возах каралаші затягли тужливу волоську пісню, одначе невдовзі замовкли, й тоді став чутним гугнявий голос пана Лонгина, що благоліпно виспівував: «Я причина на небесі світлу немеркнучому і, яко мла, покрила твердь усіляку». Тим часом стемніло. Зірочки замиготіли в небі, а з вологих лугів піднялися білі, схожі на моря безмежні, тумани.

Дорога привела в ліс, але не проїхали й декількох верст, як почувся кінський тупіт і п’ятеро вершників постали попереду. Це були княжичі, що дізналися від візника про лихо, яке спіткало їхню матір, і поспішили на допомогу, ведучи з собою воза, запряженого четвернею.

– Це ви, синочки? – гукнула стара княгиня.

Вершники під’їхали до гурту.

– Ми, мамо!

– Ну, здрастуйте! Завдяки оцим добродіям уже мені допомога й не потрібна. А це синки мої, котрих я вашому заступництву, вельмишановні панове, припоручаю: Симеон, Юр, Андрій і Миколай. А хто ж там п’ятий? – сказала вона, вдивляючись уважніше. – Гей! Якщо поночі старі очі не обізналися, це, либонь, Богун, га?

Князівна зненацька відкинулася в глиб карети.

– Уклін вам, княгине, і вам, князівно Олено! – промовив п’ятий вершник.

– Богун! – сказала стара. – Із полку, соколику, прибув? А чи з торбаном? Ну здрастуй, здрастуй! Гей, синки! Я вже запросила їх милостей панів на нічліг у Розлоги, а тепер ви їм поклоніться! Гість до хати – Бог до хати! Не погребуйте, добродії, притулком нашим.

Булиги познімали шапки.

– Уклінно просимо ваші милості в недостойні пороги.

– Вони вже погодились – і його світлість пан посол, і його милість пан намісник. Знатних кавалерів прийматимемо: тільки от не знаю, чи припаде їм до смаку до делікатесів придворних звиклим наша убога юшка.

– Жовнірським ми хлібом, не двірським вигодувані, – сказав Скшетуський.

А пан Розван Урсу додав:

– Куштував я вже гостинний хліб у шляхетських домах і знаю, що двірському до нього далеко.

Вози рушили, і стара княгиня заговорила знову:

– Давно, ой давно минули добрі для нас часи. На Волині та на Литві є ще Курцевичі, котрі й жовнірів найманих тримають, і в усьому по-панськи живуть, тільки вони кревних своїх, які бідніші, знати не хочуть, за що Господь їх і покарає. У нас же просто-таки злидні козацькі, і ви, добродії, мусите нам їх простити, а що від усієї душі запропоновано буде, прийняти з відкритим серцем. Я з п’ятьма синами сиджу на одному сільці та на десяти з гаком слобідках, а до того ж іще оною панною опікуємось.

Слова ці намісника здивували, бо в Лубнах він чув, що Розлоги були чималим шляхетським маєтком і належали колись князеві Василю, батькові Олени. Одначе поцікавитись, яким чином перейшли вони до рук Костянтина та його вдови, він вважав недоречним.

– У вас, значить, ласкава пані, п’ятеро синів? – включився в розмову Розван Урсу.

– Було п’ятеро, один в одного, – відповіла княгиня. – Та тільки старшому, Василеві, нехристи в Білгороді очі смолоскипами випекли, через що він розум стеряв. Коли молоді в похід вирушають, я лишаюся тільки з ним та з панною, з котрою самі клопоти, радості ж ніякої.

Зарозумілий тон, із яким стара княгиня говорила про племінницю, був таким явним, що це не випало з-під уваги Скшетуського. У грудях у нього закипіла лють, і він ледве не сказав брутальне слово, та лайка завмерла на вустах, коли, глянувши на князівну, поручик при світлі місяця побачив ув очах її сльози…

– Що з вами, ласкава панно? Чому плачете? – тихо запитав він.

Князівна не відповіла.

– Я не можу бачити ваших сліз, – сказав Скшетуський і нахилився до неї, а помітивши, що стара княгиня бесідує з паном Розваном Урсу і не дивиться в їх бік, продовжував допитуватися:

– Заради Бога, скажіть хоч слово, бо, клянуся небом, я кров і здоров’я віддам, аби вас утішити.

Несподівано поручик відчув: хтось із вершників так сильно тіснить його, що коні ледве не боками труться.

Розмова з князівною перервалась, а Скшетуський, здивований і розлючений, обернувся до нечеми.

При світлі місяця він побачив очі, що дивилися зухвало, задирливо і разом з тим насмішкувато.

Страшні очі ці світилися, ніби вовчі очиська в темному бору.

«Що це ще таке? – подумав намісник. – Біс чи хто?» – і, дивлячись упритул у палаючі зіниці, запитав:

– А чого це ви, добродію, конем напираєте і очима мене буравите?

Вершник нічого не відповів, одначе дивитися продовжував так само уперто й нахабно.

– Якщо темно, можу вогню викресати, а якщо вузька дорога, нумо в степ! – сказав намісник, підвищуючи голос.

– А ти одлітай, ляшку, од коляски, коли степ бачиш, – відповів вершник.

Намісник як людина в рішеннях скора без зайвих слів так сильно стусонув коня нахаби в черево, що той схропнув і одним стрибком опинився біля самого узбіччя.

Вершник його осадив, і якусь мить здавалося, що він збирається кинутися на Скшетуського, але тут пролунав різкий владний голос старої княгині:

– Богуне, що з тобою?

Ці слова негайно подіяли. Вершник повернув коня на місці й переїхав по другий бік карети до княгині, та ж продовжувала:

– Що з тобою? Гей! Ти не в Переяславі і не в Криму, а в Розлогах, не забувай. А тепер паняй уперед та проведи вози, а то яр буде зараз, а в яру темно. Годі, сіромахо!

Скшетуський був скільки здивований, стільки і розгніваний. Богун цей, як видно, шукав сварки і домігся б свого, але навіщо? Звідки раптом ця недоброзичливість?

У голові намісника майнула думка, що причиною тому князівна, і він у цій думці утвердився, коли, глянувши на лице дівчини, побачив, незважаючи на нічну темряву, що воно біліше полотна і що написаний на ньому неприхований жах.

Тим часом Богун, як і звеліла йому княгиня, рвонув із місця вперед, а стара, дивлячись йому вслід, сказала не стільки собі, скільки наміснику:

– Відчайдушна це голова і диявол козацький.

– І не сповна розуму, як видно, – презирливо зазначив Скшетуський. – Це що ж – козак на службі у синів вашої милості, пані?

Стара княгиня відкинулася на подушки карети.

– Що ви, добродію, говорите! Це ж Богун, підполковник козацький, уславлений завзятець, синам моїм друг, а мені все одно що прийомний, шостий син. Бути не може, щоб ви, добродію, імені його не чули. Про нього ж усі знають.

І справді, Скшетуському ім’я це було добре знайоме. Воно гриміло гучніше імен численних козацьких полковників і отаманів, і поголос славив його на обох берегах Дніпра. Сліпці співали своїх пісень про Богуна по ярмарках і корчмах, на вечорницях про молодого отамана розповідали легенди. Ким він був, звідки взявся, ніхто не знав. Та колискою йому, звичайно ж, були степи, Дніпро, пороги і Чортомлик із усім своїм лабіринтом тіснин, ковбань, заток, островів, круч, лощин і очеретів. Змалечку зжився він і злився з цим споконвічним світом.

Мирної пори частенько ходив він разом з іншими «за рибою і звіром», вештався дніпровськими заворотами, з натовпом напівголих друзяк блукав болотами й очеретами, а ні – так цілісінькі місяці пропадав у лісових хащах. Школою його були вилазки в Дике Поле за татарськими стадами і табунами, засідки, битви, набіги на берегові улуси, на Білгород, на Волощину, або – чайками – в Чорне море. Інших днів, окрім як у сідлі, він не знав, інших ночей, окрім як біля степового вогнища, не відав. Рано зробився він улюбленцем усього Низу, рано сам почав верховодити іншими, а невдовзі і всіх перевершив одвагою. Він був готовий із сотнею шабель іти на Бахчисарай і на очах у самого хана палити і шкварити; він громив улуси й містечка, вирізав до останнього мешканців, полонених мурз розривав навпіл кіньми, налітав, як буря, проносився, наче смерть. На морі він, як навіжений, кидався на турецькі галери. Забирався в самісіньке серце Буджака, влазив, як говорили, просто в пащу до лева. Деякі походи його були просто безглуздими. Менш одважні, менш одчайдушні корчилися на палях у Стамбулі або гнили на веслах турецьких галер – він же завжди залишався цілим і неушкодженим, та ще й із багатою здобиччю. Подейкували, що накопичив він незліченні скарби і переховує їх у придніпровських хащах, але не раз також бачили, як топче він брудними чобітьми оксамити й парчу, як стеле коням під копита килими чи, виряджений у дамаск, купається в дьогтеві, навмисно показуючи козацьке презирство до розкішних цих тканин і шат. Довго він ніде не засиджувався. Вчинками його вершили завзяття і молодецтво. Часом, приїхавши до Чигирина, Черкас чи Переяслава, гуляв він напропале із запоріжцями, часом жив, як пустельник, із людьми не знався і йшов у степи. Часом ні з сього ні з того оточував себе сліпцями, цілими днями слухаючи їхню гру та пісні, а їх самих золотом осипаючи. Серед шляхти вмів бути двірським кавалером, серед козаків найвідчайдушнішим козаком, серед лицарів – лицарем, серед грабіжників – грабіжником. Дехто вважав його божевільним, бо це була душа і нестримна, і нерозважлива. Навіщо він жив на світі, чого хотів, куди прагнув, кому служив? – він і сам не знав. А служив степам, вітрам, битвам, любові та власній невгамовній душі. Ця невгамовність і вирізняла його серед інших неотесаних ватажків і серед усієї розбійної братії, у котрої на умі тільки й було що грабунки і котрій було все одно – татар грабувати чи своїх. Богун здобич брав теж, але війні віддавав перевагу; ризикував заради самого ризику; за пісні розраховувався золотом; шукав слави, а про інше не дбав.

Із усіх отаманів тільки він, може, й уособлював собою козака-лицаря, тому й пісня обрала його своїм улюбленцем, а ім’я прославлялося по всій Україні.

Останнім часом Богун зробився переяславським підполковником, але владу чинив полковницьку, бо старий Лобода вже нетвердо тримав пірнача закляклою рукою.

Отож Скшетуський чудово знав, хто такий Богун, а коли й запитав стару княгиню, чи козак той на службі в її синів, то зробив так заради навмисної зневаги, бо відчув у ньому ворога; і, хоч знаменитий був отаман, закипіла кров у наміснику, а все тому, що козак поводився з ним так нахабно.

Іще він зрозумів, що коли все так почалося, то й закінчиться непросто. Та гострим був на язик пан Скшетуський і впевненим у собі, й навіть занадто, й теж не відступав ні перед чим, а до небезпеки і зовсім був жадним. І хоча готовий він був негайно погнати коня вслід Богунові, та їхати поряд із князівною продовжував. До того ж вози минули яр і вдалині показалися вогні Розлогів.

Розділ IV

Курцевичі-Булиги були старовинним княжим родом, гербом якого був Кур, а родовід ішов од Коріата; насправді ж рід походив начебто від Рюрика. Із двох головних гілок одна сила на Литві, друга на Волині; на Задніпров’я ж перебрався свого часу князь Василь, один із численних нащадків волинської лінії. Як небагатий він не побажав нидіти серед могутніх родичів і вступив на службу до князя Михайла Вишневецького, батька славетного Яреми. Прославивши на цьому поприщі своє ім’я і зробивши князеві чималі лицарські послуги, він отримав за це у спадкове володіння Красні Розлоги, прозвані потім через величезну кількість вовків Вовчими Розлогами, і на постійне пробування там осів. Року 1629-го, перейшовши в латинство, він одружився з Рогозянкою, дівицею з поважного шляхетського роду, що походив із волоської землі. Через рік од шлюбу цього з’явилася на світ дочка Олена. Мати померла при пологах, князь Василь же, про другий шлюб не думаючи, присвятив себе цілком господарству та вихованню єдиної дочки. Був він людиною сильного характеру і незвичайних достойностей. Доволі швидко надбавши не великих, але й не малих статків, він зразу ж згадав про свого старшого брата Костянтина, котрий, залишаючись на Волині в бідності та відчуженні від можновладних родичів, змушений був ходити в орендарях. Його, з його дружиною та п’ятьма синами, перевіз Василь у Розлоги і почав ділитися з ними кожним шматком хліба. Так і жили у злагоді обидва Курцевичі аж до кінця 1634 року, коли Василь із королем Владиславом під Смоленськ пішов. Там-то і трапилася прикра історія, що стала причиною його погибелі. У королівському таборі було перехоплено листа, писаного до Шеїна, а підписаного іменем князя і запечатаного Куром. Таке незаперечне свідчення зради, вчиненої лицарем, ім’я котрого до тієї пори було бездоганним, усіх вразило і приголомшило. Марно Василь небеса у свідки закликав, що листа писано не його рукою і не ним підписано, – герб Кур на печаті виключав усілякі сумніви, а у втрату персня з печаткою, чим князь усю справу пояснював, ніхто не повірив. Зрештою князь, pro crimine perduelionis[31] засуджений до позбавлення честі та життя, змушений був утікати. З’явившися вночі в Розлоги, Василь почав заклинати всіма святими брата Костянтина, щоб той піклувався про його дочку, як рідний батько; сам же зник назавжди. Говорили, що він послав із Бара листа князеві Яремі, просячи не віднімати шматка хліба в Олени й дозволити їй спокійно жити в Розлогах під опікою Костянтина; потім усякі чутки про князя пропали. Були відомості, що він невдовзі помер; іще говорили, що він пристав до цісарських і загинув на німецькій війні. Але хто міг знати щось достеменно? Певно, він і насправді загинув, тому що більше долею дочки не цікавився. Скоро про нього й говорити перестали, а згадали тоді, коли з’ясувалося, що ніякої вини на ньому немає. Якийсь Купцевич, вітебчанин, помираючи, зізнався, що писав під Смоленськом Шеїну він, а запечатав листа знайденим у таборі перснем. З огляду на таке свідчення жаль і розгубленість оволоділи всіма серцями. Вирок було переглянуто, князеві Василю повернули добре ім’я, та для засудженого віддяка за пережите прийшла занадто пізно. Розлоги ж Ярема й не думав однімати, бо Вишневецькі, краще за інших знаючи Василя, ніколи на нього вини не покладали. Він би навіть міг удатися до їхнього могутнього заступництва і над вироком посміятися, а якщо втік, то тому лише, що не виніс безчестя.

Олена спокійно росла в Розлогах під дбайливим наглядом дядька, й лише після його смерті настали для неї тяжкі часи. Дружина Костянтина, походження сумнівного, за характером була жінкою суворою, крутою та енергійною: чоловік тільки й міг тримати її в послуху. Після його смерті вона залізною рукою почала правити в Розлогах. Служба тремтіла від неї; холопи боялися пані як вогню, сусідам вона теж невдовзі себе показала. На третьому році правління свого, вдягнена як чоловік, верхи на чолі челяді та найманих козаків, вона двічі вчиняла збройні напади на Сивинських у Броварках. Коли полки князя Яреми побили якусь татарську ватагу, що безчинствувала біля Семи Могил, княгиня, очоливши своїх людей, знищила рештки недобитих, які втекли від князя до Розлогів. У Розлогах вона ж улаштувалася міцно і почала вважати їх своєю і своїх синів власністю. Синів вона любила, як вовчиха вовченят, але, як простолюдинка, не подбала про пристойне для них виховання. Чернець грецького обряду, привезений із Києва, вивчив їх грамоті і цифірі, на чому наука й закінчилась. А тим часом поблизу були Лубни із княжим двором, при котрому молоді князі могли набути лоску, набити руку в канцелярській справі для мирської користі або, записавшись у корогви, в лицарській науці. У княгині, як видно, були свої причини до Лубен їх не посилати.

А раптом би князь Ярема пригадав, чиї вони, Розлоги, і поцікавився б долею Олени? Або сам, шануючи пам’ять Василя, вирішив би перебрати опіку на себе? Тоді, напевно, довелося б із маєтку забиратися, і тому княгиню влаштовувало, щоб у Лубнах узагалі забули про існування якихось там Курцевичів. Отож молоді князі й виховувалися невігласами, скоріше по-козацьки, ніж по-шляхетськи. Вже підлітками брали вони участь у чварах старої княгині, у набігах на Сивинських, у походах на татарські ватаги. Відчуваючи природжену огиду до грамоти і книг, княжичі цілісінькі дні стріляли з луків, навчалися володіти обушком і шаблею або накидати аркан. Навіть господарство не цікавило їх, бо княгиня не випускала його з рук. І сумно було бачити цих нащадків величного роду, в жилах яких текла благородна кров, але звички лишилися дикими і грубими, а розум і зачерствілі серця нагадували перелоги степові. Вимахали вони як дуби; однак, усвідомлюючи свою невихованість і неотесаність, соромилися знатись із шляхтою, більш зручним вважаючи товариство диких козацьких ватажків. Вони давно ввійшли у відносини з Низом, де до княжичів ставились як до своїх. По півроку, а то й більше пропадали вони на Січі, вирушаючи з козаками на «промисел», ходили походами на турків і татар; і такі походи стали зрештою головним і улюбленим їх проведенням часу. Мати цьому не перешкоджала, тому що, як правило, поверталися вони з багатою здобиччю. Та ба, в одному з походів старший, Василь, потрапив до рук поганців. Брати з допомогою Богуна та Богунових запоріжців хоч і відбили старшого, та осліпленим. Відтоді йому більше нічого не лишалось, як сидіти вдома; і, наскільки колись він був найлютішим, настільки тепер пом’якшав, цілковито поринув у роздуми та молитви. Молоді ж і далі продовжували займатися ратною справою, чим зрештою здобули собі прізвисько «князі-козаки». До всього – досить було поглянути на Розлоги-Сіромахи, щоб одразу зрозуміти, що за люди тут мешкають. Коли пан Скшетуський і посол із посольськими возами в’їхали у ворота, вони побачили не фільварок, а скоріше здоровенний сарай, із величезних дубових колод складений, з вузькими, схожими на бійниці вікнами. Приміщення для челяді й козаків, стайні, комори й хижки безпосередньо сусідили з житлом, утворюючи незграбну споруду, що з багатьох – то високих, то низьких – будівель складалася, на вигляд таку убогу і непоказну, що, якби не було світла у віконцях, вважити все це житлом людським було б важко. На майдані перед будинком стриміли два колодязні журавлі, ближче до воріт стояв стовпчик із покладеним на нього колесом для посадженого на ланцюг ведмедя. Могутні ворота – теж із дубових колод – слугували в’їздом на майдан, повністю оточений ровом і частоколом.

Усе вказувало, що це – оборонна споруда, укріплена проти набігів та нападів. Виглядом своїм вона нагадувала ще й козацьку «паланку»; і, хоча більшість порубіжних шляхетських фільварків такого, а не іншого були вигляду, цей куди більше за інші був схожим на гніздо хижаків. Челядь, яка вийшла зі смолоскипами зустрічати гостей, більше скидалася на розбійників, аніж на двірню. Величезні пси рвалися на майдані з ланцюгів, ніби намагаючись зірватися й кинутися на прибульців, із конюшень доносилося кінське іржання, а молоді Булиги разом із матір’ю заходилися гукати слуг, віддавати розпорядження та лаятися. Серед усього цього шарварку гості пройшли в дім, і тут пан Розван Урсу, що помічав поки що лише дикість і вбогість фільварку та жалкував, що прийняв запрошення ночувати, щиро був вражений тим, що відкрилося його очам.

Всередині житло зовсім не відповідало зубожілому зовнішньому вигляду. Спершу зайшли до просторих сіней, стіни котрих майже геть-чисто всі були завішані обладунками, зброєю та шкурами диких звірів. У двох величезних печах палали колоди, і в яскравому світлі полум’я видно було багаті збруї, сяючі лати, турецькі панцирі, що мерехтіли коштовним камінням; кольчуги з позолоченими пряжками, напівпанцирі, начеревники, ринграфи, броні великої ціни, шоломи польські й турецькі, а також мисюрські шапки з верхом із срібла. На протилежній стіні розвішано було щити, що на той час уже вийшли з ужитку, а рядом польські списи та східні джириди; ріжучої зброї теж було доволі – від шабель до кинджалів і ятаганів, руків’я котрих, ніби зірочки, мерехтіли, відбиваючи світло, багатьма барвами. По кутках висіли зв’язки шкур: лисячих, вовчих, ведмежих, куничих і горностаєвих – трофеї ловитв княжичів. Нижче, вздовж стін, дрімали на обручах яструби, соколи та великі беркути, привезені з далеких східних степів і незамінні в облавах на вовків.

Потім гості зайшли до просторої гостьової світлиці. Й тут у вогнищі під ковпаком гудів ярий вогонь, але тут було ще розкішніше, ніж у сінях. Голі колоди стін завішані були шитвом, на підлозі лежали дивовижні східні килими. Посередині стояв великий стіл на хрестовинах, збитий із простих дощок, увесь заставлений келихами венеційського скла, позолоченими або гравірованими. Попід стінами виднілися столи менші, комоди й мисники, а на них – обкуті бронзою скриньки, шкатули, мідні підсвічники й годинники – все свого часу награбоване турками у венеційців, а козаками у турків. Усю кімнату було завалено силою-силенною розкішних речей, як правило, невідомого господарям призначення. І всюди розкіш співіснувала з пересічною степовою невибагливістю. Коштовні турецькі комоди, інкрустовані бронзою, чорним деревом та перламутром, стояли поряд із неструганими полицями, прості дерев’яні стільці біля м’яких канап, укритих килимами. Подушки, що лежали за східним звичаєм на канапах, наволочки на собі мали з алтабасу або блакитної камки, але пухом було набито рідко яку, здебільшого ж сіном або гороховою соломою. Коштовні тканини і безцінні предмети – так зване «добро», турецьке чи татарське, – частково були куплені за гроші в козаків, частково захоплені в багатьох війнах іще старим князем Василем, частково – молодими Булигами в походах із низовими, бо княжичі воліли краще ходити на чайках у Чорне море, ніж одружуватися чи наглядати за господарством. Усе це не дивувало пана Скшетуського, що добре знав порубіжні фільварки, та волоський боярин диву давався, серед безмірної цієї пишноти бачачи Курцевичів, узутих у ялові чоботи й одягнених у кожухи, не набагато ліпші за ті, що носили слуги; здивований теж був і пан Лонгин Підбийп’ятка, що звик у себе на Литві до інших звичаїв.

Молоді князі тим часом приймали гостей привітно і якнайввічливіше, одначе – не звиклі до вищого товариства – виявляли манери такі незграбні, що намісник ледве стримував усмішку.

Старший, Симеон, говорив:

– Сердечно раді вашим милостям і дякуємо за милість вашу. Наш дім – ваш дім, отож улаштовуйтесь, як у себе. Кланяємося панам милостивцям під нашим дахом убогим.

І хоча не відчувалося в тоні його ані найменшого самоприниження, хоча не відчувалося, що приймає він людей більш значних, ніж сам, все ж таки кланявся він за козацьким звичаєм у пояс, а за ним кланялися й молодші брати, вважаючи, що того вимагає гостинність і повторюючи:

– Низько кланяємося вашим милостям і милості просимо!..

Тим часом княгиня, потягнувши за рукав Богуна, повела його до сусідньої кімнати.

– Чуєш, Богуне, – сказала вона поспіхом, – на довгі балачки в мене часу немає. Бачила я, що ти на цього молодого шляхтича напустився й сварки з ним шукаєш?

– Мамо! – відповів козак, цілуючи руку старої. – Світ широкий, йому одна дорога, мені інша. Я його не знаю і знати не хочу, тільки хай він князівні не шепоче нічого, а то, як ви мене тут бачите, так і він мою шаблю побачить.

– Гей, здурів, здурів! А чим це ти думаєш, козаченьку? Що з тобою? Хочеш нас і себе погубити? Адже це жовнір Вишневецького і намісник, людина не проста, бо від князя до хана з посольством їздив. Якщо волосина з його голови впаде під нашим дахом, знаєш, що буде? Воєвода погляд свій зверне на Розлоги, за нього помститься, нас на всі чотири вітри витурить, а Олену в Лубни візьме – і що тоді? З ним теж заводитися будеш? Лубни воювати підеш? Спробуй, якщо палі захотів скуштувати. Козаче непутящий!.. Дивиться шляхтич на дівку чи не дивиться, та тільки як приїхав, так і поїде. І край. Отож тримай себе в руках, а не бажаєш – паняй, звідки приїхав, тому що біду на нас накличеш!

Козак покусував вус, сопів, але все-таки зрозумів, що княгиня говорить до діла.

– Вони завтра поїдуть, мамо, – сказав він, – а я вже стримаюся; хай тільки чорнобрива до них не виходить.

– А тобі яке діло? Хочеш, аби подумали, що я під замком її тримаю? Так вийде ж вона, тому що я цього бажаю! А ти в моїй хаті не розпоряджайся, адже ж не господар!

– Не гнівайтеся, княгине. Коли інакше не можна, так я буду для них солодшим за халву турецьку. Зубом не скрипну, за шаблю не вхоплюся! Хоч би мене й злість ізжерла, хоч би й душа стогоном зайшлася! Хай буде по-вашому!

– Оце вже розмова, соколику! Візьми торбан, зіграй, заспівай, у тебе ж на душі полегшає. А тепер іди до гостей.

Вони повернулися до світлиці, де князі, не знаючи, чим розважити гостей, усе вмовляли їх почуватись як удома і в пояс кланялися. Скшетуський одразу ж різко і гордо подививсь у вічі Богунові, та не побачив у них ні зухвальства, ні виклику. Лице молодого отамана світилося ввічливою радістю, так добре зображуваною, що вона могла б обманути найнедовірливіший погляд. Намісник уважно придивлявся до отамана, бо раніше, в темряві, до пуття його не розгледів. Побачив він молодця стрункого, як тополя, смаглявого, з пишними чорними висячими вусами. Веселість на обличчі Богуна пробивалася крізь українську задумливість, ніби сонце крізь туман. Чоло в отамана було високе, та затулене чорним волоссям у вигляді чубчика, укладеного окремими пасемцями і над густими бровами підстриженого рівними зубчиками. Орлиний ніс, вигнуті ніздрі й білі зуби, що сяяли при кожній усмішці, надавали всьому обличчю виразу дещо хижого, та взагалі був це тип краси української, палкої, яскравої і завзятої. На диво чудовий одяг помітно вирізняв його серед одягнених у кожухи князів. На Богунові був жупан із тонкої срібної парчі та ясно-червоний кунтуш; кольори ці носили всі переяславські козаки. Кульші йому огортав креповий пояс, із котрого на шовкових перев’язях звисала коштовна шабля; причому й шабля, і одяг тьмяніли в порівнянні із заткнутим за пояс турецьким кинджалом, руків’я котрого так було всіяне камінням, що сипало навсібіч численні іскри. Людину, так одягнену, будь-хто б напевно визнав скоріше за панича високого роду, ніж за козака; до того ж свобода триматися й панські його манери теж не свідчили про низьке походження. Підійшовши до пана Лонгина, він вислухав історію про пращура Стовійка та обезглавлення трьох хрестоносців, а потім повернувся до намісника і, ніби між ними нічого й не сталося, запитав зовсім невимушено:

– Ваша милість, як я чув, із Криму повертаєтесь?

– Із Криму, – сухо відповів намісник.

– Бував там і я. І хоча в Бахчисарай не заглядав, але заглянути надіюсь, якщо деякі добрі підтвердяться звістки.

– Про які звістки, добродію, говорити зволите?

– Ходять чутки, що, коли король наш милостивий війну з турчином почне, князь-воєвода в Крим із вогнем і мечем завітає, і чуткам цим раді по всій Україні й на Низу, бо якщо не під його рукою погуляємо ми в Бахчисараї, тоді під чиєю ж іще?

– Погуляємо, їй-богу! – відгукнулися Курцевичі.

Поручика потішила повага, з якою отаман відзивався про князя, тому він усміхнувся і сказав уже більш м’яким тоном:

– Вашій милості, як я подивлюся, мало походів з низовими, що уславили вас.

– Маленька війна – маленька слава, велика війна – велика слава. Конашевич Сагайдачний не на чайках, а під Хотином її здобував.

У цю мить одчинилися двері, і до кімнати, під руку з Оленою, тихо ввійшов Василь, найстарший із Курцевичів. Це була людина зрілого віку, бліда, схудла, з відчуженим і печальним обличчям, яке нагадувало візантійські лики. Довге волосся, рано посивіле від прикростей і страждань, спадало йому на плечі, замість очей видно було дві червоні ями; в руці він тримав мідного хреста, котрим почав осіняти кімнату і всіх присутніх.

– Во ім’я Бога і Отця, во ім’я Спаса і Святої Пречистої! – заговорив незрячий. – Якщо ви апостоли і благу вість несете, ласкаво просимо під християнський дах. Амінь.

– Вибачте, добродії, – буркнула княгиня. – Він не сповна розуму.

Василь же, осіняючи всіх хрестом, продовжував:

– Яко стоїть у «Трапезах апостольських»: «Ті, що пролили кров за віру, – спасенні будуть; полеглі заради благ земних, користолюбства або здобичі – прокляті будуть…» Помолімось же! Горе вам, браття! Горе й мені, бо заради здобичі творили ми війну! Господи, помилуй нас, грішних! Господи, помилуй… А ви, мужі, здалеку прибулі, яку вість несете? Чи апостоли ви?

Він замовк і, здавалося, чекав відповіді, тому намісник трохи згодом озвався:

– Не гідні ми такого високого чину. Ми всього лише жовніри, за віру померти готові.

– Тоді спасенні будете! – сказав сліпий. – Та не настав для нас іще день порятунку… Горе вам, браття! Горе мені!

Останні слова сказав він, майже стогнучи, і такий безмежний відчай написаний був на його лиці, що гості не знали, як повестися. Тим часом Олена посадовила сліпого на стілець, а сама, висковзнувши в сіни, зразу ж повернулася з лютнею.

Тихі звуки полинули по кімнаті, і, вторячи їм, князівна заспівала духовну пісню:

Вдень і вночі я благаю, як можу!

Слізним благанням повір щиросердним,

Грішному стань же отцем милосердним,

Змилуйся, Боже!

Сліпець відкинув голову назад, вслухаючись у слова, що діяли на нього, здавалось, як цілющий бальзам, бо зі змученого його лиця поступово зникав вираз болю та страху; потім голова нещасного впала на груди, й він лишився сидіти, ніби в напівсні або напівзаціпенінні.

– Якщо пісню доспівати, він і зовсім заспокоїться, – тихо сказала княгиня. – Бачите, добродії, безумство його полягає в тому, що він чекає апостолів; і хоч хто б до нас приїхав, він одразу виходить запитувати, чи не апостоли…

Олена тим часом продовжувала:

Виведи, Господи, дух безтілесний, —

Він заблукав у пустелі безводній;

Він в самоті, як в безкраїй безодні

Човен без весел.

Ніжний голос її лунав усе голосніше, і – з лютнею в руках, з очима, зведеними догори, – вона була такою чарівною, що намісник очей із неї не зводив. Він задивився на неї, втопився в ній і забув про все на світі.

Захоплення намісника було перервано старою княгинею:

– Досить! Тепер він нескоро прокинеться. А тим часом прошу ваших милостей повечеряти.

– Ласкаво просимо на хліб-сіль! – луною відгукнулися на слова матері молоді Булиги.

Пан Розван, як найгалантніший кавалер, подав руку княгині, що побачивши, пан Скшетуський рушив одразу ж до князівни Олени. Серце, ніби віск, розтопилося в ньому, коли він відчув на своїй руці її руку. Очі його засяяли, і він сказав:

– Схоже, що й ангели небесні не співають солодше, ласкава панно.

– Гріх на душу берете, лицарю, порівнюючи мій спів із ангельським, – відповіла Олена.

– Не знаю, чи беру, але вірно й те, що з охотою дав би я собі очі випекти, лише б до смерті спів ваш слухати. Одначе що ж говорю! Сліпцем не зміг би я бачити вас, що теж мука нестерпна.

– Не говоріть так, ваша милість: поїхавши від нас завтра, завтра нас і забудете.

– О, не станеться цього, адже я, ласкава панно, так вас покохав, що до кінця днів своїх іншого почуття знати не бажаю, а цього – ніколи не збуду.

Яскравий рум’янець залив обличчя князівни, груди почали сильніше здійматися. Вона хотіла щось відповісти, але тільки губи її затремтіли, – отож пан Скшетуський вів далі:

– Ви сама, ласкава панно, зразу забудете мене з цим гожим отаманом, який співу вашому на бандурі підігравати буде.

– Ніколи! Ніколи! – прошепотіла дівчина. – Одначе ви, ваша милість, бережіться його: це страшна людина.

– Що мені якийсь там козак! Хай би й ціла Січ із ним разом була, я на все заради вас готовий. Ви для мене коштовність безцінна, ви серденько моє, та от довідатись би – чи взаємністю відповідають мені.

Тихе «так» райською музикою пролунало у вухах пана Скшетуського, й одразу ж здалося наміснику, що в грудях його не одне, а десять сердець б’ється; світ постав перед очима посвітлілим, ніби сонячні промені осяяли все навкруги; пан Скшетуський відчув у собі невідому досі силу, начебто за плечима його розгорнулися крила. За столом декілька разів промайнуло лице Богуна, що дуже змінилося й зблідло, та намісник, знаючи про взаємне до себе почуття Олени, суперника тепер не побоювався. «Та пішов би він до дідька! – думав Скшетуський. – Хай же й заважати не потикається, а то я його знищу!» Хоча, взагалі-то кажучи, думав він зовсім про інше.

Він відчував, що Олена сидить поруч, що вона близько, що плечем своїм він майже торкається її плеча; бачив він рум’янець, який не сходив із гаряче палаючого лиця, бачив бентежні перса, очі, то скромно опущені вниз і накриті віями, то сяючі, наче дві зорі. Олена, хоч і була зацькована Курцевичихою, хоч і перебувала дні свої в сирітстві, печалі та страху, була, як не кажи, палкою українкою. Ледве впав на неї теплий промінь любові, вона відразу ж розквітла, ніби троянда, і прокинулася для нового, невідомого життя. Вона сяяла вся щастям і відвагою, й пориви ці, сперечаючись із дівочою сором’язливістю, залили її ланіти прекрасним рум’янцем. А пан Скшетуський просто із шкури ліз. Він пив, забувши міру, та мед не п’янив уже захмелілого від любові. Нікого, крім діви своєї, він за столом просто не помічав. Не бачив він, що Богун блід усе дужче і дужче, раз у раз торкаючись руків’я кинджала; не чув, як пан Лонгин утретє брався розповідати про пращура Стовійка, а Курцевичі – про свої походи за «турецьким добром». Пили всі, крім Богуна, і кращий до того приклад подавала стара княгиня, підіймаючи келих то за здоров’я гостей, то за благополуччя милостивого князя і володаря, то, зрештою, за господаря Лупула. Ще розмовляли про сліпого Василя, про колишні його ратні подвиги, про злощасний похід і нинішнє його божевілля, що його Симеон, найстарший, пояснював так:

– Самі, ваші милості, посудіть, якщо найменша пилинка окові бачити заважає, то хіба ж великі шматки смоли, що в мозок потрапили, не можуть розум помутити?

– Дуже тонкий він instrumentum,[32] – розмірковував пан Лонгин.

Тим часом стара княгиня помітила, як змінилось обличчя Богуна.

– Що з тобою, соколе?

– Душа болить, мамо, – насуплено відповів той, – та козацьке слово не дим, отож я його дотримаюся.

– Терпи, синку, могорич буде.

Вечерю було завершено, але мед у чари наливати не переставали. Прийшли ще ж і козачки, покликані для більших веселощів танцювати. Забриніли бандури й бубон, під звуки яких заспаним підліткам належало розважати присутніх. Затим і молоді Булиги пішли навприсядки. Стара княгиня, узявши руки в боки, заходилася притупувати на одному місці, та пританцьовувати, та приспівувати, що забачивши, й пан Скшетуський пішов із Оленою в танок. Ледве він обняв її, як йому здалося, що самі небеса притискає він до грудей. У хвацькому кружлянні танку довгі дівочі коси обвилися навколо його шиї, ніби дівчина хотіла назавжди прив’язати до себе княжого посланця. Не втерпів тут шляхтич, вибрав момент, нахилився й крадькома палко поцілував солодкі вуста.

Пізно вночі, лишившись удвох із паном Лонгином у кімнаті, де їм постелили, поручик, замість того щоб лягти спати, всівся на постелі і сказав:

– Із іншою вже людиною завтра, ваша милість, до Лубен поїдете!

Підбийп’ятка, що саме договорив молитву, здивовано витріщився й запитав:

– Це, значить, як же? Ви, добродію, тут залишитесь?

– Не я, а серце моє! Тільки dulcis recordatio[33] поїде зі мною. Бачите ви мене, ваша милість, у великому хвилюванні, бо від бажань солодких ледве повітря oribus[34] ловлю.

– Невже, вельмишановний добродію, ви в князівну закохалися?

– Саме так. І це так само вірно, як я сиджу перед вами. Сон утікає від очей, і тільки зітхання жадані мені, від яких я весь парою, мабуть, вивітрюся, про що вашій милості звіряюся, бо, маючи чуле серце, яке очікує любові, ви напевне муки мої зрозумієте.

Пан Лонгин теж зітхати почав, показуючи, що розуміє любовну муку, і за хвилину запитав співчутливо:

– А чи не обітували й ви, вельмишановний добродію, цнотливості?

– Запитання таке є безглуздим, бо якщо кожне такі обітниці даватиме, то genus humanum[35] зникнути приречений.

Подальшу розмову було перервано приходом слуги, старого татарина з прудкими чорними очима і зморщеним, як сушене яблуко, лицем. Увійшовши, він кинув багатозначний погляд на Скшетуського й запитав:

– Чи не потрібно чого вашим милостям? Може, меду по чарці перед сном?

– Не треба.

Татарин наблизився до Скшетуського і прошепотів:

– Я, пане, до вашої милості з дорученням від князівни.

– Будь же мені Пандаром! – радісно вигукнув намісник. – Можеш говорити при цьому кавалерові, бо я йому в усьому відкрився.

Татарин дістав із рукава шматок стрічки.

– Панна посилає його милості панові цю перев’язь і передати звеліла, що любить усією душею.

Поручик ухопив стрічку, в захваті почав її цілувати і притискати до грудей, а потім, дещо заспокоївшись, запитав:

– Що вона тобі сказати звеліла?

– Що любить його милість пана всією душею.

– Тримай же за це таляра. Значить, сказала, що любить мене?

– Сказала.

– Тримай іще таляра. Хай благословить її Господь, бо й вона мені наймиліша. Передай же… або ні, стривай: я їй напишу; принеси-но чорнила, пер та паперу.

– Чого? – запитав татарин.

– Чорнила, пер і паперу.

– Такого в нас і в домі не тримають. При князю Василеві мали; потім теж, коли молоді князі грамоти у ченця вчилися; та тільки давно вже це було.

Пан Скшетуський клацнув пальцями.

– Дорогенький Підбийп’ятко, чи немає у вас, ваша милість, чорнила й пер?

Литвин розвів руками й підвів очі до стелі.

– Тьху, чорт забирай! – сказав поручик. – Що ж робити?

Татарин тим часом присів навшпиньки біля вогню.

– Навіщо писати? – сказав він, ворушачи жаринки. – Панна спати пішла. А що написати хотіли, то завтра й сказати можна.

– Коли так, що ж! Вірний ти, як я подивлюся, слуга князівні. Візьми ж і третього таляра. Давно служиш?

– Еге! Сорок літ буде, як князь Василь мене ясиром узяв; і з того часу служив я йому вірно, а коли вночі виїздив невідомо куди, то дитя Костянтину залишив, а мені сказав: «Чехла! І ти дівчинку не залиш. Бережи її як зіницю ока». Лаха іль алла!

– Так ти й робиш?

– Так і роблю; пильно дивлюся.

– Розкажи, що бачиш. Як тут князівні живеться?

– Недобре тут задумали, Богунові її хочуть оддати, псові проклятому.

– Гей! Не бувати цьому! Знайдуться заступники!

– Дай-то Боже! – сказав старий, розкидаючи палаючі головешки. – Вони її Богунові хочуть оддати, щоб узяв і поніс, як вовк ягня, а їх у Розлогах залишив, тому що Розлоги їй, а не їм, після князя Василя залишені. Він же, Богун цей, на таке згоден, адже по хащах у нього скарбів більше сховано, ніж піску в Розлогах; та тільки ненавидить вона його відтоді, як при ній він людину келепом розрубав. Кров упала між них і ненавистю проросла. Нема Бога, крім Бога!

Заснути тієї ночі намісник не міг. Він ходив по кімнаті, дивився на місяць і обмірковував різні плани. Тепер було зрозуміло, що замишляють Булиги. Якби взяв за себе князівну який-небудь сусідній шляхтич, він би затребував і Розлоги, і мав би рацію, бо вони належали їй, а то й поцікавився б іще звітом опіки. Ось чому Булиги, що самі давно покозачилися, вирішили віддати дівчину козакові. Від цієї думки пан Скшетуський стискував кулаки і поривався схопити меч. Він вирішив розкрити низькі заміри й відчував у собі сили здійснити це. Адже опіку над Оленою здійснював і князь Ярема: по-перше, тому що Розлоги було подаровано старому Василю Вишневецькими, а по-друге, тому що сам Василь писав із Бара князеві, благаючи про заступництво. Тільки, зайнятий численними своїми трудами, походами та аферами, воєвода досі не зумів подбати про опіку. Та досить буде йому нагадати, і справедливість восторжествує.

У Божому світі вже світало, коли Скшетуський упав на ліжко. Спав він міцно і скоро прокинувся з готовим рішенням. Вони з паном Лонгином поспіхом одяглись, оскільки вози стояли вже напоготові, а жовніри пана Скшетуського сиділи в сідлах, готові до від’їзду. У гостьовій світлиці посол підкріплювавсь юшкою в товаристві Курцевичів і старої княгині; не було тільки Богуна: чи він спав іще, чи поїхав – було незрозуміло.

Попоївши, Скшетуський сказав:

– Добродійко! Tempus fugit,[36] ось-ось і на коней сядемо, але перш ніж од усієї душі подякувати вам за гостинність, хотів би я про одну важливу справу з вашою милістю, добродійко, з їх милостями, синами вашими, довірчо переговорити.

На лиці княгині зобразилося здивування; вона подивилася на синів, на посла і на пана Лонгина, мовби за їхнім виглядом збираючись угадати, про що йдеться, з деякою тривогою в голосі сказала:

– Покірна слуга вашої милості.

Посол хотів вийти, та вона йому не дозволила, а сама з синами та намісником перейшла в уже відомі нам, обвішані обладунками та зброєю сіни. Молоді князі розташувалися в ряд за спиною матері, а вона, стоячи перед Скшетуським, запитала:

– Про яку ж справу, ваша милість, говорити бажаєте?

Намісник швидко, майже суворо, поглянув на неї.

– Вибачте, добродійко, і ви, молоді князі, що проти звичаю, замість того щоб через достойних послів діяти, сам у справі своїй заступником буду. На жаль, іншої можливості не маю, а якщо чому бути, того не минути, то без довгого кунктаторства подаю вашій милості, добродійко, і вашим милостям, як опікунам, моє покірне прохання – будьте ласкаві князівну Олену за мене заміж оддати.

Якби хвилини цієї, зимового цього дня, блискавка вдарила в майдан Розлогів, вона б справила на княгиню із синами враження менше, ніж слова намісника. Якийсь час вони із здивуванням дивилися на гостя, а той, прямий, спокійний і на диво гордий, стояв перед ними, наче не просити, а повелівати мав намір. Не знаючи, що відповісти, княгиня взялася запитувати:

– Як це? За вас, добродію? Олену?

– За мене, вельмишановна пані. І це мій твердий намір!

Хвилину всі мовчали.

– Чекаю відповіді вашої милості, добродійко.

– Вибачте, вельмишановний добродію, – відповіла, трохи опанувавши себе, княгиня, і голос її став сухим і різким. – Прохання такого кавалера – честь для нас немала, та тільки нічого з цього не вийде, бо Олену обіцяла я вже іншому.

– Одначе подумайте, добродійко, як дбайлива піклувальниця, – чи не буде це проти волі князівни і чи не ліпший я за того, кому ви її, добродійко, обіцяли.

– Вельмишановний пане! Хто ліпший, судити мені. Можливо, ви й ліпший, та нам-то що, коли ми вас не знаємо.

На ці слова намісник випростався іще гордовитіше, а погляди його зробилися ножа гостріші, хоча й залишалися холодними.

– Зате я знаю вас, негідники! – гаркнув він. – Хочете кревну свою мужикові віддати, тільки б він вас у незаконно привласненому маєтку залишив…

– Сам негідник! – крикнула княгиня. – Оце так ти за гостинність платиш? Таку вдячність у душі маєш? Ох, змій! Ба який! Звідкіля ж ти такий узявся?

Молоді Курцевичі, приклацуючи пальцями, почали на стіни, мовби вибираючи зброю, поглядати, а намісник вигукнув:

– Нехристи! Прибрали до рук сирітське надбання, та постривайте! Князь про це вже завтра знатиме!

Почувши таке, княгиня відступила в куток сіней і, схопивши рогатину, пішла на намісника. Князі теж, похапавши хто що міг – шаблю, обушок, ніж, – оточили його півколом, дихаючи, мов зграя скажених вовків.

– До князя підеш? – закричала княгиня. – А чи вийдеш живим звідси? А чи не остання це година твоя?

Скшетуський схрестив на грудях руки й бровою не повів.

– Я як посол князя повертаюся з Криму, – сказав він, – і якщо тут хоч одну краплину крові моєї буде пролито, то через три дні від місця цього й попелу не лишиться, а ви в лубенських темницях згниєте. Чи є на світі сила, яка б вас могла врятувати? Не грозіться ж, не злякаєте!

– Хай ми згинемо, але здохнеш і ти!

– Тоді бий! Ось груди мої.

Князі, під проводом матері, продовжували тримати клинки націленими в намісникові груди, та видно було, що якісь незримі пута не пускали їх. Сопучи і скрегочучи зубами, Булиги тіпались у безсилій люті, одначе удару ніхто не завдавав. Стримувало їх страшне ім’я Вишневецького.

Намісник був господарем становища.

Безсилий гнів княгині перетворився тепер на потік образ:

– Пройдисвіт! Дрібнота! Голодранець! Із князями породичатися захотів, так нічого ж ти не отримаєш! Будь-кому, тільки не тобі, віддамо, в чому нам і князь твій не укажчик.

На що пан Скшетуський:

– Не час мені свій родовід описувати, але вважаю, що ваша князівська ясновельможність спокійнісінько могло б за ним щит із мечем таскати. До того ж, якщо мужик вам гарним на вроду видається, то вже я ж бо трохи кращий. Що ж до статків моїх, то й вони можуть із вашими позмагатися, а якщо даром Олену мені віддавати не хочете, не турбуйтесь – я теж вас залишу в Розлогах, розрахунків з опіки не вимагаючи.

– Не даруй того, що не твоє.

– Не дарую я, але зобов’язання на майбутнє даю і в тому ручаюся словом лицарським. Так що вибирайте – або князеві звіт з опіки подасте й од Розлогів одступитесь, або мені Олену віддасте, а маєток утримаєте…

Рогатина повільно висковзувала із княгининих рук і зрештою зі стукотом упала на підлогу.

– Вибирайте! – повторив пан Скшетуський. – Aut pacem, aut bellum![37]

– Щастя ж, – дещо м’якше сказала Курцевичиха, – що Богун із соколами поїхав, не маючи бажання на ваших милостей дивитися; він уже вчора ввечері щось запідозрив. Інакше без кровопролиття не обійшлось би.

– Але ж і я, добродійко, шаблю не для того ношу, щоб пояс відтягувала.

– Та хіба гоже такому кавалеру, ввійшовши по-доброму в хату, так на людей накидатися й дівку, наче з неволі турецької, силою віднімати.

– А чому ж ні, якщо вона в неволю холопові мусить бути продана?

– Такого, добродію, ви про Богуна не говоріть, бо він хоч і безрідний, але воїн природжений і лицар знаменитий, а нам змалечку знайомий і як рідний у домі. Йому дівку не віддати або ножем ударити – один біль.

– А мені, вельмишановна добродійко, їхати пора, тому перепрошую, але ще раз повторюю: вибирайте!

Княгиня звернулася до синів:

– А що, синки, скажете ви на таке покірне прохання шановного кавалера?

Булиги переглядалися, підштовхуючи один одного ліктями, й мовчали.

Нарешті Симеон буркнув:

– Звелите бити, мамо, так будемо, звелите віддати дівку, так оддамо.

– Бити – погано і віддати – погано.

Потім, обернувшись до Скшетуського, сказала:

– Ви, добродію, так нас притисли, що хоч лусни. Богун – людина шалена і піде на все. Хто нас од його помсти захистить? Сам загине від князя, та спершу нас погубить. Як же мені бути?

– Ваша справа.

Княгиня якийсь час мовчала.

– Слухайте ж, добродію-кавалере. Все це мусить в таємниці залишитися. Богуна в Переяслав одправимо, самі з Оленою до Лубен поїдемо, а ви, добродію, упрохаєте князя, щоб він нам охорону в Розлоги прислав. У Богуна поблизу півтораста козаків, частина з них у нас на постої. Зараз ви Олену взяти не можете, бо він її відіб’є. Інакше воно бути не може. Їдьте ж, нікому не кажучи ні слова, і ждіть нас.

– А ви не обманете.

– Та якби ми могли! Самі бачите, не можемо. Дайте слово, що секрет до часу збережете!

– Даю. А ви дівку даєте?

– Ми ж не можемо не дати, хоча нам Богуна й жаль…

– Тьху! Вельмишановні панове, – раптом сказав намісник, звертаючись до князів, – четверо вас, яко дуби могутніх, а одного козака злякались і підступом його провести хочете. Хоч я вам і дякувати мушу, одначе скажу: не годиться достойній шляхті так жити!

– Ви, ваша милість, у це не встрявайте, – крикнула княгиня. – Не ваше це діло. Як нам бути накажете? Скільки у вас, добродію, жовнірів проти півтораста його козаків? Чи захистите нас? Чи захистите хоч Олену, котру він силою умкнути готовий? Не вашої милості це справа. Їдьте собі в Лубни, а що ми будемо робити – це знати нам, тільки б ми вам Олену приправили.

– Робіть, як хочете. Одне тільки скажу: якщо тут князівні яка кривда буде – горе вам!

– Не говоріть же з нами так, не виводьте ви нас із себе.

– А хіба не ви над нею насильство вчинити хотіли, та й тепер, продаючи її за Розлоги, вам і на думку не спало запитати – чи буде їй до душі моя персона?

– От і запитаємо при вас, – мовила княгиня, стримуючи гнів, що знову закипав, бо чудово вловлювала презирство у словах намісника.

Симеон пішов за Оленою і через деякий час із нею повернувся.

Серед громів і погроз, які, ніби відлуння бурі, що стихала, здавалося, стрясали ще повітря, серед насуплених цих брів, лютих поглядів і суворих облич прекрасний образ дівчини засяяв, наче сонце після бурі.

– Добродійко-панно! – похмуро сказала їй княгиня, вказуючи на Скшетуського. – Коли ваше на те бажання, то ось він, ваш майбутній чоловік.

Олена побіліла мов крейда, з криком затулила очі руками, а потім несподівано простягла долоні до Скшетуського.

– Чи правда це? – прошепотіла вона в захваті.

Годину по тому ескорт посла і загін намісника непоспіхом ішли лісовою дорогою в напрямі до Лубен. Скшетуський із паном Лонгином Підбийп’яткою їхали на чолі, за ними довгою вервечкою тяглися посольські повози. Намісник цілком був заглиблений у печаль та роздуми, коли вирвали його раптом із них обірвані слова пісні:

Тужу, тужу, серце болить…

У глибині лісу на вузькій наїждженій селянами стежці показався Богун. Кінь його був у милі та грязюці.

Видно, козак за звичкою своєю кинувся в степи та хащі, захмеліти від вітру, загубитися та забутися в просторах і те, від чого душа боліла, перебути.

Тепер він повертався в Розлоги.

Дивлячись на чудову цю, воістину лицарську постать, що майнула вдалині й одразу ж пропала, пан Скшетуський на мить замислився й пробурмотів:

– Та вже ж… щастя, що він когось на її очах розполовинив…

Але тут ніби співчуття стиснуло серце, ніби стало йому Богуна жаль, але ще більше пожалкував він, що, пов’язаний даним княгині словом, не міг зразу ж, не гаючись погнати коня вслід козакові й сказати: «Ми кохаємо одну, а значить, один із нас на світі зайвий! Діставай, козаче, шаблю!»

Розділ V

Прибувши до Лубен, пан Скшетуський князя не застав, через те що той до пана Суфчинського, старого свого дворянина, в Сенчу поїхав. Із князем відбули княгиня, обидві панни Збаразькі та багато осіб, які перебували при дворі. В Сенчу негайно дано було знати про повернення намісника з Криму і прибуття посла. Тим часом знайомі та побратими радісно вітали Скшетуського після тривалої розлуки, а більше інших пан Володийовський, котрий після їхнього чергового поєдинку зробився найближчим другом намісника. Кавалер цей відзначався тим, що постійно бував закоханим. Переконавшись у підступності Анусі Борзобагатої, він звернув своє серце до Анелі Ленської, теж панни із фрауціммера, але, коли й вона буквально місяць тому обвінчалася з паном Станішевським, Володийовський, аби втішитися, заходився зітхати по старшій князівні Збаразькій – Анні, племінниці князя Вишневецького.

Та ба, він і сам розумів, що, так високо замахнувшись, не міг і найменшої мати надії, тим паче що від імені пана Пшиємського, сина ленчицького воєводи, вже заявилися сватати князівну пан Бодзінський і пан Ляссота. Тому злощасний Володийовський повідомив нашому намісникові нові свої прикрощі, відкриваючи йому придворні справи і таємниці, що останній вислуховував краєм вуха, маючи думки і серце зайняті іншим. Якби не душевне збентеження це, любові, хоч і взаємній, завжди супутне, Скшетуський був би цілком щасливий, після тривалої відсутності повернувшись до Лубен, де його оточили друзі й веремія звичного з давніх літ жовнірського життя. Лубни, як княжий замок-резиденція і пишнотою своєю не поступаючись будь-яким резиденціям «королят», вирізнялися все ж тим, що життя тут було суворим, майже похідним. Хто не знав тутешніх порядків і звичаїв, той, приїхавши навіть найспокійнішої пори, міг подумати, що тут до якоїсь воєнної кампанії готуються. Жовнір переважав тут числом над дворянином, залізу віддавалась перевага перед золотом, голос бівуачних сурем визнавався важливішим за галас бенкетів і розваг. Всюди панував зразковий порядок і не відома ніде більш дисципліна; всюди без ліку було лицарства, приписаного до різних корогов: панцирних, драгунських, козацьких, татарських і волоських, у котрих служило не тільки Задніпров’я, але й охочекомонна шляхта зі всіх кінців Речі Посполитої. Усяк, хто прагнув пройти істинно лицарський вишкіл, поривався в Лубни; отож поряд із русинами були тут і мазури, і литва, і малополяни, і навіть – що зовсім уже дивно – пруссаки. Піхотні регіменти й артилерія, що інакше називалася «вогневий люд», сформовані були здебільшого з найдосвідченіших німців, найнятих за високу платню; у драгунах служили, як правило, місцеві. Литва – в татарських корогвах. Малополяни записувалися найохочіше під панцирні знамена. Князь не дозволяв лицарству байдикувати; у таборі не припинявся постійний рух. Одні полки вирушали змінити гарнізони в фортецях і на заставах, інші поверталися до Лубен; цілісінькі дні тривали навчання та муштра. Час від часу, хоча від татар невпокою не очікувалося, князь здійснював далекі вилазки в глухі степи й пустелі, щоби привчити жовнірів до походів і, діставшись туди, де ще досі ніхто не бував, рознести славу імені свого. Минулої осені, приміром, рухаючись по лівому березі Дніпра, пройшов він аж до Кодака, де пан Гродзіцький, начальник тамтешнього гарнізону, приймав його, як удільного монарха; потім пішов уздовж порогів до самої Хортиці, а на Кичкасовому урочищі звелів купу величезну каміння насипати на пам’ять і на знак того, що цією дорогою жоден іще володар не забивався так далеко.[38]

Пан Богуслав Маскевич, жовнір добрий, хоча в молодих літах, до того ж і чоловік учений, котрий описав, як і інші княжі походи, й цей, розповідав про нього дива дивні, а пан Володийовський негайно все підтверджував, бо теж ходив із ними. Побачили вони пороги й були вражені ними, особливо ж страшним Ненаситцем, який щороку, як колись Сцілла і Харибда, по декілька десятків людей пожирав. Потім повернули на схід, у степові згарища, де через недогарки кіннота ступити навіть не могла, тож доводилося коням ноги шкурами обмотувати. Бачили вони там силу-силенну гадів-жовтобрюхів і величезних зміїв-полозів завдовжки десять ліктів і завтовшки з чоловічу руку. По дорозі вирізали вони на поодиноких дубах pro aeterna rei memoria[39] княжі герби і зрештою досягли такої глушини, де годі було примітити сліди людські.

– Я навіть подумував, – розповідав учений пан Маскевич, – що нам врешті-решт, як Уліссу, і в Гадес зійти доведеться.

На що пан Володийовський:

– Уже й люди з корогви пана стражника Замойського, котра йшла в авангарді, клялися, що бачили ті самі fines,[40] на котрих orbis terrarum[41] закінчується.

Намісник, у свою чергу, розповідав товаришам про Крим, де пробув майже півроку в очікуванні відповіді його милості хана, про тамтешні міста, з давніх часів існуючі, про татар, про їхню військову силу і, зрештою, про страх, у який вони впали, довідавшись про вирішальний похід на Крим, у котрому всі сили Речі Посполитої мають брати участь.

Так перебували вони в розмовах вечори, дожидаючи князя; іще намісник одрекомендував близьким друзям пана Лонгина Підбийп’ятку, котрий, як людина приємна, відразу припав усім до душі, а показавши у володінні мечем надлюдську силу свою, здобув загальну повагу. Декому розповів уже литвин і про пращура Стовійка, і про три зітнуті голови, тільки стосовно своєї обітниці промовчавши, бо не хотів зробитися об’єктом жартів. Особливо заприязнилися вони з Володийовським із причини, як видно, схожої сердечної чутливості; вже через кілька днів ходили вони разом зітхати на вал – один із приводу зірочки, що мерехтіла занадто високо, і тому була недосяжною, alias[42] по князівні Анні, другий – по незнайомці, від котрої відділяли його три обітовані голови.

Кликав навіть Володийовський пана Лонгина у драгуни, та литвин безповоротно вирішив записатися в панцирні, щоби служити під Скшетуським, не без задоволення дізнавшись у Лубнах, що той вважається лицарем без страху та догани й одним із кращих княжих офіцерів. До того ж у корогві, де пан Скшетуський був поручиком, відкривалася вакансія після пана Закревського, прозваного «Miserere mei»,[43] котрий ось уже два тижні хворів і був безнадійним, бо від вогкості всі рани його повідкривалися. Отож до сердечної туги намісника додався ще смуток із приводу майбутньої втрати старого товариша і досвідченого друга, й по декілька годин на день Скшетуський ні на крок не відходив од хворого, втішаючи бідолаху та вселяючи в нього надію, що не в одному ще поході повоюють вони.

Але старий не потребував, аби його втішали. Він весело помирав на твердому лицарському ложі, обтягнутому кінською шкурою, і з майже дитячою усмішкою дивився на розп’яття, що висіло на стіні. Скшетуському ж відповідав:

– Miserere mei, ваша милість поручику, а я піду собі по свій небесний кошт. Тіло моє дуже вже від ран діряве, й побоююсь я, що святий Петро, котрий є маршалом Божим і за благоліпством у небесах наглядати зобов’язаний, не пустить мене в такій дірявій оболонці до раю. Та я скажу: «Святий Петруню! Заклинаю тебе вухом Малховим не відвертатись, адже це погані попсували мені одежину тілесну… Miserere mei! А якщо буде який похід святого Михайла на гаспидське воїнство, так старий Закревський іще знадобиться!»

Ось чому поручик, хоча, будучи жовніром, багато разів і сам смерть бачив, і бував причиною чужої смерті, не міг стримати сліз, слухаючи старого, кончина котрого була подібною до тихого заходу сонця.

І от якось уранці дзвони всіх лубенських костьолів і церков сповістили про смерть Закревського. Саме цього дня приїхав із Сенчі князь, а з ним панове Бодзінський, Ляссота, весь двір і багато шляхти в декількох десятках карет, оскільки з’їзд у пана Суфчинського був чималий. Князь, бажаючи відзначити заслуги покійного й показати, як поціновує він людей лицарського чину, влаштував пишний похорон. У жалобній ході брали участь усі полки, що стояли в Лубнах, на валу стріляли з ручних пищалей і мушкетів. Кавалерія йшла по місту від замку до парафіяльного костьолу в бойовому строю, але із зачохленими знаменами; за нею, тримаючи рушниці дулами вниз, рухалися піхотні полки. Князь у жалобі їхав за труною в позолоченій кареті, запряженій восьмериком білих як сніг коней із пофарбованими в червоногарячий колір гривами та хвостами і з пучками страусового пір’я на маківках. Попереду карети рухався загін яничарів – особиста охорона князя, а позаду на чудових конях – пажі, одягнені на іспанський манер; за ними високі придворні сановники, стременні дворяни, камердинери, врешті, гайдуки та виїзні лакеї. Процесія зупинилася спершу біля дверей парафіяльного костьолу, де ксьондз Яскульський зустрів труну промовою, що починалася: «Куди ти йдеш од нас, високошановний Закревський?» Потім сказали прощальні слова деякі з присутніх, а серед них і Скшетуський, як начальник і друг покійного. Затим труну внесли до костьолу, й тут нарешті виголосив промову златоуст із златоустів, ксьондз-єзуїт Муховецький, який говорив так піднесено і красиво, що сам князь просльозився, тому що був повелитель із вельми чуйним серцем і батько жовнірам. Дисципліни він вимагав залізної, та в щедрості, лагідному ставленні до людей і доброзичливості, котрими обдаровував не лише жовнірів своїх, але й дружин їхніх із дітьми, з ним ніхто не міг рівнятися. До бунтарів грізний і безжальний, був він істинним благодійником не тільки шляхті, але й усім своїм підданим. Коли об сорок шостім році сарана пожерла врожай, він за цілий рік спустив виплату чиншу, народові ж розпорядився видавати зерно із засіків, а після хорольської пожежі всіх міщан два місяці утримував на свій кошт. Орендарі й підстарости в економіях тремтіли, як би до княжих вух не дійшли скарги про якісь зловживання чи кривди, народові вчинені. Сиротам забезпечувалася така опіка, що на Задніпров’ї називали їх «княжими дітьми». За цим догляд здійснювала сама княгиня Гризельда, маючи в помічниках отця Муховецького. І панували по всіх княжих уділах достаток, лад, справедливість, спокій, але й страх теж, бо досить було найменшого непослуху, і князь не знав упину в гніві та покараннях; так у натурі його поєднувалися великодушність із суворістю. А в ті часи і в тих краях така суворість лише й давала можливість буттю та ретельності людській вкорінятися й пускати пагони, тільки завдяки їй виникали міста і села, хлібороб брав гору над грабіжником, купець спокійно провадив свою торгівлю, дзвони мирно скликали віруючих на молитву, ворог не смів порушити кордону, розбійні зграї або гинули на палях, або перетворювалися на регулярних жовнірів, а пустельний край процвітав.

Дикій землі і диким жителям її саме така рука була й потрібна, адже з України на Задніпров’я тягся найнеспокійніший народ: ішли поселенці, приваблювані наділом і родючістю землі, селяни-втікачі з усієї Речі Посполитої, злочинці, що вирвались із в’язниць, словом, як сказав би Лівій: «Pastorum convenarumque plebs transfuga ex suis populis».[44] Тримати їх у шорах, перетворити на мирних поселенців і прищепити смак до осілого життя тільки й міг такий лев, од рику якого все тремтіло.

Пан Лонгинус Підбийп’ятка, вперше в житті князя на похороні побачивши, власним очам не повірив. Стільки наслухавшись про його славу, він уявляв князя таким собі велетнем, що статтю звичайних людей переважає, а князь виявився зросту скоріше низького й досить худорлявий. Він був іще молодий, маючи всього-на-всього тридцять шість років, одначе на лице його вже ліг відбиток ратних трудів. Наскільки в Лубнах жив він по-королівському, настільки під час вилазок і походів ділив знегоди простого жовніра: їв чорний хліб і спав, постеливши на землі повсть; і якщо більшість життя його минала саме в ратних трудах, то вони й відбилися на його образі. В усякому разі, на перший погляд було зрозуміло, що це зовнішність людини надзвичайної. В ній відчувалися залізна, незламна воля й величність, перед якою всяк змушений був схилити голову. Ясно було, що людина ця знає і свою силу, і свою величність, і, якщо покласти завтра на нього корону, він не здивується і не зігнеться під її вагою. Очі у князя були великі, спокійні, можна сказати навіть, приємні, та здавалося, що дрімають у них громи, і всяк знав – горе тим, хто ці громи розбудить. Між іншим, ніхто не міг витримати спокійного блиску цього погляду, і, траплялося, посли чи бувалі придворні, з’явившись перед очі Яреми, губилися й вагалися слово сказати. І був він на своїм Задніпров’ї справжнім королем. Із канцелярії його йшли привілеї та жалувані грамоти: «Ми, Божою милістю князь і володар…», і т. ін. Небагатьох теж і воєвод ясновельможних вважав він рівними собі. Князі, що походили від давніх могутніх родів, служили в нього у маршалках. Узяти хоча б батька Олени, Василя Булигу-Курцевича, родовід котрого, як згадувалося вище, вівся від Коріата, а насправді від самого Рюрика.

Було в князі Яремі щось, що, незважаючи на властиву йому доброзичливість, примушувало людей залишатися на відстані. Прихильний усім серцем до жовнірів, він тримався з ними по-свійськи, з ним же бути запанібрата ніхто не смів. І все ж таки лицарство, якби він наказав кинутися верхи з дніпровських круч, зробило б це, не роздумуючи.

Від матері-волошки отримав у спадок він білість шкіри, схожу на білість розпеченого заліза, що пашіє жаром, і чорне, як воронове крило, волосся, котре, по всій майже голові поголене, буйно спадало на чоло і, обстрижене над бровами, наполовину лоб закривало. Одягався він у польські строї, та про одяг не дуже дбав і тільки у великі свята одягався в пишні шати, весь тоді сяючи золотом і коштовностями. Пан Лонгин кількома днями по тому був присутнім на таких урочистостях. Князь приймав пана Розвана Урсу. Посольські аудієнції відбувалися в так званій блакитній залі, бо на стелі її звід небесний купно із зірками пензлем гданьщанина Хелма було зображено. Князь зазвичай сидів під балдахіном із оксамиту й горностаїв на високім стільці, що нагадував трон, підніжжя якого було окуте позолоченим металом. Позаду князя стояли ксьондз Муховецький, секретар, маршалок князь Воронич, пан Богуслав Маскевич, затим пажі та дванадцять одягнених на іспанський манер драбантів із алебардами; зала ж була переповнена лицарством у пишних шатах і уборах. Пан Розван від імені господаря прохав князя впливом своїм та іменем своїм, що наводить страх, домогтися від хана заборони буджацьким татарам учиняти набіги на Волощину, що ними вони щороку страшенних збитків і спустошень завдавали; на що князь відповів чудовою латиною, що буджаки, мовляв, не дуже-то й самому ханові покірні, але все-таки, позаяк у квітні очікується Чауш-мурза, ханський посол, то через нього й буде передано хану відповідний запит стосовно волоських кривд. Пан Скшетуський попередньо вже зробив реляцію про своє посольство та подорож, а також про все, що чув про Хмельницького та втечу останнього на Січ. Князь ухвалив рішення перевести кілька полків поближче до Кодака, та особливого значення справі цій не надав. А оскільки ніщо, здавалося, не загрожувало спокою та могутності задніпровської держави, в Лубнах почалися святкування й веселощі як на честь перебування посла Розвана, так і з нагоди того, що панове Бодзінський і Ляссота врочисто попрохали від імені воєводського сина Пшиємського руку старшої князівни Анни, й на це прохання отримали й від князя, й від княгині Гризельди відповідь сприятливу.

Один тільки Володийовський, що не вдався зростом, страждав серед загального пожвавлення, а коли Скшетуський спробував його підбадьорити, відповів:

– Тобі добре! Варто тобі захотіти, й Ануся Борзобагата тут як тут буде. Дуже вже вона прихильно тебе весь час згадувала; я подумав було, щоб ревнощі в Биховці excitare,[45] але тепер бачу, що його задумала вона до петлі довести й тільки до тебе одного, напевно, ніжний у серці сентимент має.

– І до чого тут Ануся! Можеш до неї знову клинці підбивати – non prohibeo.[46] Та про князівну Анну й думати кинь, бо це все одно, що жар-птицю в гнізді шапкою накрити.

– Ох, знаю, знаю, що вона жар-птиця, і від туги тому померти, як видно, судилося.

– Нічого, виживеш і відразу ж закохаєшся; тільки в князівну Барбару не здумай, тому що в тебе її з-під носа інший воєводич украде.

– Невже серце – козачок, якому наказувати можна? Невже очам заборониш споглядати таке дивне створіння, князівну Барбару, вигляд котрої навіть звіра дикого збентежити здатен?

– От тобі й на! – вигукнув пан Скшетуський. – Бачу я, що ти й без моїх порад утішишся, та повторюю: повернись до Анусі, позаяк із мого боку ніяких перешкод не буде.

Ануся про Володийовського, одначе, не думала. Зате інтригувала, дратувала і злила Анусю байдужість пана Скшетуського, котрий, повернувшись після такої тривалої відсутності, навіть не глянув на неї. Тому вечорами, коли князь із наближеними офіцерами та дворянами приходив у вітальню княгині розважитися бесідою, Ануся, виглядаючи з-за спини своєї пані (княгиня була висока, а вона малесенька), свердлила своїми очима намісника, намагаючись угадати причину. Одначе погляд Скшетуського, а також і думки перебували бозна-де, а якщо погляд його і звертався до дівчини, то такий задумливий і відсутній, ніби поручик дивився не на ту, котрій свого часу співав:

Ти жорстокіша орди,

Corda полониш завжди!..

«Що з ним?» – запитувала себе розбещена увагою улюблениця всього двору і, тупнувши маленькою ніжкою, приймала рішення в цій справі розібратися. Коли говорити по совісті, у Скшетуського вона закохана не була, одначе, звикнувши до поклоніння, не могла витерпіти байдужості до своєї особи і від злості готова була сама закохатися в нахабу.

І ось одного разу, поспішаючи з клубками пряжі до княгині, вона зштовхнулася зі Скшетуським, який виходив із розташованої поряд спальні князя. Ануся налетіла, як вихор, можна сказати навіть – зачепила його грудьми і, зробивши квапливий крок назад, вигукнула:

– Ах! Ви так мене злякали! Здрастуйте, добродію!

– Здрастуйте, панно Анна! Невже ж я таке monstrum[47] і людей лякаю?

Дівчина, перебираючи пальцями вільної руки косу і переступаючи з ніжки на ніжку, опустила очі і, ніби розгубившись, із усмішкою відповіла:

– Ой ні! Це вже ні… зовсім ні… клянуся матусиним здоров’ям!

І вона швидко глянула на поручика, та відразу ж ізнов опустила очі.

– Може, ви, добродію, гніваєтеся на мене?

– Я? А хіба панну Анну мій гнів турбує?

– Турбує? Та ні! Теж мені турбота! Чи не думаєте ви, добродію, що я плакатиму? Пан Биховець куди люб’язніший…

– Коли так, мені лишається тільки поступитися полем бою панові Биховцю та й зникнути геть з очей.

– А я хіба тримаю?

І Ануся загородила дорогу.

– Так ви, добродію, із Криму повернулися? – запитала вона.

– Із Криму.

– А що ви, ваша милість, звідти привезли?

– Пана Підбийп’ятку. Хіба панна Анна його не бачила? Дуже приємний і достойний кавалер.

– Вже напевне приємніший вашої милості. А чого він сюди приїхав?

– Щоби панні було на кому чари випробувати. Та я раджу братися за справу всерйоз, бо знаю щось, через що кавалер цей неприступний, і навіть панна Анна з носом залишиться.

– Це ж чому він неприступний?

– А тому, що не має права одружуватись.

– Та мені що до цього? А чому він не має права одружуватись?

Скшетуський нахилився до вуха дівчини, та сказав дуже голосно й чітко:

– Через те, що поклявся залишатись у непорочності.

– От і нерозумно, добродію! – вигукнула Ануся і миттю випурхнула, наче наполохана пташка.

Однак уже ввечері вона вперше уважно придивилася до пана Лонгина. Гостей того дня зібралося чимало, позаяк князь улаштовував прощальний прийом панові Бодзінському. Наш литвин, ретельно одягнений у білий атласний жупан і темно-блакитний оксамитовий кунтуш, мав дуже показний вигляд, тим паче що біля кульші його замість катівського Зірвиглавця висіла легка крива шабля в позолочених піхвах.

Оченята Анусі на зло Скшетуському зумисне поглядали на пана Лонгина. Намісник би й не помітив цього, коли б Володийовський не штовхнув його ліктем і не сказав:

– Хай я попадуся татарам, якщо Ануся не заграє до хмелевої литовської підпірки.

– А ти йому скажи про це.

– І скажу. Підходяща з них пара.

– Він її замість шпильки на жупані приладнає, якраз придасться.

– Або замість китиці на шапці.

Володийовський підійшов до литвина.

– Добродію! – сказав він. – Ви, ваша милість, до нас недавно, а зальотник яких пошукати.

– Як це, благодійнику братику? Чому ж?

– Тому, що кращій дівці з фрауціммера голову запаморочив!

– Паночку мій! – сказав Підбийп’ятка, склавши руки. – Що ви таке говорите?

– А ви подивіться, як панна Анна Борзобагата, в котру ми тут усі закохані, за вашою милістю оченятами стріляє. Ой, бережіться, щоби вона вас у дурні, як усіх нас, не пошила.

Сказавши це, Володийовський повернувся на каблуках і пішов, спантеличивши пана Лонгина. Той спершу не відважувався й поглянути в бік Анусі, та через деякий час, ніби ненароком глянувши, прямо-таки оторопів. І справді – з-за плеча княгині Гризельди пара палаючих оченят дивилася на нього з цікавістю і наполегливістю. «Apage, satanas!»[48] – подумав литвин і, залившись, як школяр, рум’янцем, ретирувався в інший кінець зали.

Спокуса, одначе, була великою. Бісеня, що виглядало з-за княгининої спини, являло собою таку звабу, оченята так ясно сяяли, що пана Лонгина ніби щось штовхало ще разочок заглянути в них. Але тут він згадав свою обітницю, перед очима постав Зірвиглавець, пращур Стовійко Підбийп’ятка, три зітнуті голови, і жах охопив його. Він перехрестився й того вечора жодного разу більше не глянув.

Зате вранці наступного дня він прийшов на квартиру до Скшетуського.

– Пане намісник, а чи скоро ми виступаємо? Чи не чути, ваша милість, чого про баталії?

– Що за поспіх такий? Потерпіть, добродію, адже ще і до частини не записалися.

І справді, пана Підбийп’ятку не було поки що зараховано на місце покійного Закревського. Треба чекати було, поки закінчиться квартал, що мало настати лише до першого квітня.

Все ж таки поспіх у нього якийсь був, тому він і розпитувати продовжував:

– І ніяк ясновельможний князь на цей рахунок не висловлювався?

– Ніяк. Король начебто до кінця днів своїх не перестане про війну думати, та Річ Посполита її не хоче.

– А в Чигирині подейкували, що смута козацька нам загрожує.

– Бачу я, зарок твій жити тобі не дає. Що ж стосовно смути, то її до весни не буде, бо хоч зима й тепла, та зима є зима. Зараз тільки п’ятнадцяте februari,[49] в будь-який день морози можуть ударити, а козак у поле не піде, якщо окопатися не зможе, бо за валом воюють вони чудово, а в полі в них трохи гірше виходить.

– Значить, і козаків ждати доведеться?

– Одначе візьміть до уваги ще й те, що навіть якщо і знайдете ви під час бунту три підходящі голови, невідомо, чи звільнитеся від зароку, адже одна справа крижак або турок, а інша справа свої, можна сказати діти eiusdem matris.[50]

– О Боже праведний! Ой, ви ж мені, ваша милість, задачу задали! От лишенько! Так нехай же мені ксьондз Муховецький нудьгу цю розвіє, а то не буде мені інакше ні хвилини спокою.

– Розвіяти-то він розвіє, бо чоловік учений і вірою міцний, та тільки напевне нічого нового не скаже. Bellum civile[51] є війна братів.

– А якщо бунтівникам чужинське військо на підмогу прийде?

– Тоді вже дійте. А зараз я можу порадити тільки одне: чекайте і не втрачайте терпіння.

Та ба, навряд чи й сам пан Скшетуський міг послухатися власної поради. Його охоплювала все більша нудьга, йому набридли і придворні святкування, і навіть обличчя, раніше такі милі його душі. Панове Бодзінський, Ляссота і пан Розван Урсу нарешті відбули, і після їхнього від’їзду настало цілковите затишшя. Життя потекло одноманітно. Князь був зайнятий ревізією незліченного свого майна і щоранку зачинявся з комісарами, що приїздили з усієї Русі та Сандомирського воєводства. Отож і навчання відбувалися рідко коли. Галасливі офіцерські бенкети, на котрих тільки й розмов що про майбутні походи, невимовно надокучили Скшетуському, тому з нарізною рушничкою на плечі ішов він на берег Солониці, де колись Жолкєвський так нещадно Наливайка, Лободу і Кремпського розгромив. Сліди давньої битви стерлися вже і в пам’яті людській, і на місці самої битви. Хіба що іноді земля вивергала із надр своїх побілілі кості та за рікою виднівся вал, насипаний козаками, за котрим так відчайдушно оборонялися запоріжці Лободи та Наливайкова вольниця. Але й на валу вже густо піднялися зарості. Тут ховався Скшетуський од придворної метушні і, замість того щоб стріляти дичину, поринав у спогади; тут внутрішньому погляду його душі являвся викликуваний пам’яттю образ коханої; тут у туманах, у шумі очеретів і в журній задумливості округи розвіював він тугу свою.

Але потім пішли рясні передвесняні дощі. Солониця зробилася болотом, із дому не можна було й носа вистромити, тож намісник і тої втіхи, що знаходив у самотніх прогулянках, був позбавлений. Тим часом тривога його зростала, і не без підстав. Спершу він вважав, що Курцевичиха з Оленою, якщо княгині вдасться відіслати Богуна, зразу ж приїдуть до Лубен, але тепер і ця надія згасла. Від дощів зіпсувалися шляхи, степ на декілька верст обабіч Сули стояв величезною нездоланною трясовиною, й залишалося ждати, коли весняне жарке сонце випарує вологу і сирість. Увесь цей час Олена змушена була перебувати під наглядом, котрому Скшетуський не довіряв, серед людей неотесаних, диких норовом і неприязно налаштованих до Скшетуського. Щоправда, заради власного блага не будуть вони порушувати слова, бо виходу в них немає; та хто може знати, що їм спаде на думку, на що вони відважаться, а тим паче під тиском грізного отамана, котрого, як видно, вони й любили, й напевне боялися. Він легко міг примусити їх віддати дівчину; такі випадки були нерідко. Саме так побратим нещасного Наливайка Лобода свого часу примусив пані Поплинську віддати йому за дружину вихованку, хоча дівчина була родовитою шляхтянкою і всією душею отамана ненавиділа. А якщо те, що розповідали про незліченні багатства Богуна, було правдою, міг він їм і за дівчину, і за втрату Розлогів заплатити. А потім що? «Потім, – думав пан Скшетуський, – мені глумливо повідомлять, що «справу зроблено», а самі втечуть куди-небудь у литовські чи мазовецькі пущі, де до них навіть могутня княжа рука не досягне». Від таких думок Скшетуського тіпало, мов у лихоманці, він рвався, ніби вовк на ланцюгу, жалкував, що зв’язав себе лицарським словом, і не знав, як учинити. А був він людиною, що неохоче дозволяла випадкові владарювати над собою. Натурі його властиві були підприємливість і енергійність. Він не ждав подарунків від долі, але волів брати долю за комір, змушуючи її складатися щасливо, – так що було йому важче, ніж будь-кому іншому, сидіти в Лубнах склавши руки.

І він вирішив діяти. Був у нього в слугуванні Редзян, дрібномаєтний шляхтич із Підляшшя, шістнадцяти літ, хитрун яких пошукати, з котрим ніхто з людей бувалих у порівняння йти не міг; його ото Скшетуський і вирішив послати до Олени, аби рознюхав що і як. Уже закінчився лютий, дощі припинилися, березень обіцяв бути погожим, і дороги мали б трохи підсохнути. Отож Редзян готувався в дорогу. Скшетуський забезпечив його листом, папером, перами і склянкою чорнила, яке звелів берегти як зіницю ока, бо пам’ятав, що цього товару в Розлогах не знайти. Хлопчині було звелено, щоб не відкривався, від кого приїхав, щоб говорив, що в Чигирин прямує, а сам уважно б до всього придивлявся і, головне, як слід вивідав би все про Богуна – де, мовляв, той перебуває та що поробляє. Редзянові двічі повторювати було не треба, він збив шапку набакир, свиснув нагайкою і поїхав.

Для пана Скшетуського потяглися довгі дні очікування. Щоб якось згаяти час, він рубався і фехтував на палицях із паном Володийовським, великим майстром цієї справи, або метав у перстень джирид. Іще сталася в Лубнах подія, що мало не коштувала намісникові життя. А було так: ведмідь, зірвавшись на замковому подвір’ї з ланцюга, дряпнув двох конюших, злякав коней пана комісара Хлєбовського, а потім кинувся на намісника, що саме прямував із цейхгаузу до князя, без шаблі, при собі маючи тільки легкий чекан із мідним оголів’ям. Не уникнути б наміснику вірної загибелі, коли б не пан Лонгин, який, побачивши з цейхгаузу, що відбувається, схопив свій Зірвиглавець і прибіг на допомогу. Пан Лонгин безумовно виявився гідним нащадком пращура Стовійка, бо на очах у всього двору одним махом одітнув ведмедеві голову разом з лапою, цьому підтвердженню надзвичайної сили дивувався з вікна сам князь, який запросив затим пана Лонгина в покої княгині, де Ануся Борзобагата так спокушала того своїми оченятами, що назавтра литвин змушений був піти до сповіді, а наступні три дні в замку не показувався, позаяк палкою молитвою відганяв усі звади.

Минуло днів десять, а Редзян не повертався. Наш пан Ян від очікування сильно схуд і так потемнів з лиця, що Ануся намагалася навіть довідатися через посередників, що з ним скоїлося, а Карбоні, лікар княжий, прописав йому якесь зілля від меланхолії. Та інше зілля було йому потрібне, тому що день і ніч думав він про свою князівну, все чіткіше розуміючи, що не якимось пустим почуттям переповнене його серце, а великою любов’ю, котру слід вдовольнити, інакше груди людські, як крихка посудина, розірватися можуть.

Легко собі уявити радість пана Яна, коли одного чудового дня з самого ранку на його квартиру з’явився Редзян, забруднений, утомлений, схудлий, але веселий і з написаною на лиці доброю звісткою. Намісник як схопився з постелі, так, підбігши до нього, схопив його за плечі й вигукнув:

– Листи є?

– Є, пане. Ось вони.

Намісник вихопив листа й почав читати. Всі ці довгі дні він сумнівався, чи привезе йому навіть при найсприятливіших обставинах Редзян листа, тому що не знав, чи вміє Олена писати. Українна прекрасна стать нічому не вчилась, а Олена виховувалася до того ж серед людей темних. Однак іще батько, мабуть, навчив її цьому мистецтву, бо написала вона великого листа на чотирьох сторінках. Щоправда, не вміючи висловитися пишно й риторично, бідолашка написала від щирого серця таке:

«Уже я вас ніколи не позабуду, скоріше ви мене спершу, бо чула я, що трапляються поміж вами вітрогони. Та раз ви козачка нароком за стільки верст прислали, то, видно, люба я вам, як і ви мені, за що серцем вдячним і дякую. Не подумайте також, добродію, що це буде супроти скромності моєї так вам про цю любов писати, але ж ліпше вже правду сказати, ніж збрехати або таїтися, раз насправді в серці інше. Випитувала я ще його милість Редзяна, що ви в Лубнах поробляєте і які великодвірські звичаї, а коли він мені про красу та дорідність тамтешніх дам розповідав, я просто слізьми від великої печалі залилася…»

Тут намісник перервав читання й запитав Редзяна:

– Що ж це ти, дурню, розповідав?

– Все як треба, пане! – відповів Редзян.

Намісник продовжував читати:

«…бо куди мені, сільській, рівнятися з ними. Та сказав мені ще козачок, що ви, ваша милість, ні на яку й дивитися не хочете…»

– Оце добре сказав! – зауважив намісник.

Редзян, по правді кажучи, не знав, про що йдеться, бо намісник читав листа не вголос, але зробив розумне обличчя і багатозначно кахикнув. Скшетуський же читав далі:

«…і зразу я втішилася, благаючи Бога, щоб він і надалі вас у такій прихильності до мене утримував і обох нас благословив, амінь. Я вже так за вашою милістю скучила, як за батьком-матір’ю, адже мені, сироті, сумно на світі, але не з вами, добродію… Бачить Бог, що серце моє чисте, а простоту мою не засуджуйте, ви мені її вибачити мусите…»

Далі прекрасна князівна повідомляла, що вирушать вони з тіткою до Лубен, як тільки дороги зробляться кращими, і що сама княгиня хоче від’їзд прискорити, позаяк із Чигирина доходять звістки про якісь козацькі смути, так що вона жде тільки повернення молодих князів, які до Богуслава на кінський ярмарок поїхали.

«Ви чаклун просто справжній, – писала далі Олена, – якщо навіть і тітку на свій бік залучити зуміли…»

Намісник посміхнувся, згадавши чаклунство, котре схилило на його бік цю саму тітку. А лист закінчувався запевненнями у вічній і вірній любові, що її майбутня дружина до майбутнього чоловіка почувати зобов’язана, і видно було, що писався він дійсно від щирого серця, через те, мабуть, намісник читав листа від початку й до кінця разів десять, повторюючи в глибині душі: «Дівице моя мила! Нехай же і Господь мене покине, якщо я відцураюся від тебе коли-небудь».

Потім він почав розпитувати Редзяна.

Спритний слуга зробив докладний звіт про поїздку. Приймали його поштиво. Стара княгиня випитувала його про намісника, а дізнавшись, що Скшетуський – лицар щонайперший і довірений у князя, та до того ж і людина маєтна, зовсім зраділа.

– Вона мене ще запитувала, – сказав Редзян, – чи завжди його милість слова дотримує, коли щось обіцяє, а я їй на те: «Ласкава пані! Коли б цього коника, на якому я приїхав, було мені обіцяно, я б не сумнівався, що він моїм і буде…»

– Ох, шалапут! – сказав намісник. – Але якщо вже ти так за мене поручився, можеш конем володіти. Значить, ти не видавав себе за іншого, а зразу відкрився, що від мене?

– Відкрився, побачивши, що можна, і зразу мене ще ліпше прийняли, а особливо панна, котра така прекрасна, що іншої такої на всім світі не знайти. Як довідалася, що я від вашої милості приїхав, так просто й не знала, де мене посадити, і, коли б не піст, купався б я, наче сир у маслі. А коли читала листа, то слізьми щасливими його обливала.

Намісник од радості позабував усі слова і тільки через деякий час запитав:

– Про Богуна нічого не довідався?

– Не з руки мені було в панни чи в пані про те запитувати, та я коротко зійшовся зі старим татарином Чехлою, котрий хоч і бусурман, але слуга панні вірний. Він мені розповів, що спершу всі вони досадували на вашу милість, і дуже, та потім схаменулись, особливо коли стало відомо, що розмови про Богунові скарби – байки.

– Яким чином вони про це дізналися?

– А воно, ваша милість, сталося ось так: була в них тяжба із Сивинськими, по котрій зобов’язалися вони потім гроші виплатити. Як надійшов строк, вони до Богуна: «Позич!» А він на це: «Добра турецького, каже, трохи маю, та скарбів ніяких, що було, каже, все розтринькав». Як почули вони таке, зразу зробився він для них гіршим, і зразу відчули прихильність вони до вашої милості.

– Нічого не скажеш, ґрунтовно ти все розвідав.

– Мій ласкавий пане, коли б я про одне дізнався, а про інше ні, тоді б ваша милість могли мені сказати: «Коня ти мені подарував, але сідла не дав». А що вашій милості в коневі без сідла?

– Ну, так бери ж і сідло.

– Уклінно дякую вашій милості. Тут вони Богуна в Переяслав і відправили, а я, ледве про те довідався, подумав: а чому б і мені в Переяслав не податися? Буде мною хазяїн задоволений, мене і в полк скоріше запишуть…

– Запишуть, запишуть тебе з нового кварталу. Значить, ти і в Переяславі побував?

– Побував. Але Богуна не знайшов. Старий полковник Лобода хворий. Кажуть, що невдовзі Богун після нього полковником буде… Одначе там дивні діла якісь творяться. Козаків жменька всього в корогві лишилася – решта, подейкують, за Богуном пішли або ж на Січ утекли, й це, мосьпане, справа важлива, тому що там смута якась затівається. Я і так, і сяк намагався хоч що про Богуна дізнатися, та сказали мені всього лиш, що він на руський берег[52] переправився. Он воно, думаю, як; значить, наша панна від нього в безпеці, й повернувся.

– Ну, ти впорався неабияк. А неприємності які-небудь у дорозі були?

– Ні, мосьпане, тільки їсти от страшенно хочеться.

Редзян вийшов, а намісник, лишившись на самоті, знову почав перечитувати листа Олени і до вуст притуляти ці літерки, куди як менш досконалі, ніж рука, що писала їх. Упевненість утвердилася в серці його, і думав він так: «Дороги протряхнуть скоро, послав би тільки Бог погоду. Курцевичі ж, довідавшись, що Богун голяк, уже точно мене не обдурять. Розлоги я їм прощу, та ще й свого додам, тільки б зіроньку мою ясну дістати…»

І, причепурившись, зі світлим лицем, із грудьми, переповненими щастям, пішов він у каплицю, щоб передовсім Господу за добру вість смиренно скласти подяку.

Розділ VI

По всій Україні та по Задніпров’ю немовби що зашуміло, немовби передвістя близької бурі дали про себе знати; якісь чутки дивні покотилися від села до села, від хутора до хутора, наче рослина, котру восени вітер степом жене і котра в народі перекотиполем зветься. В містах перешіптувалися про якусь велику війну, щоправда, ніхто не знав, хто і з ким збирається воювати. Та безперечно щось назрівало. Обличчя стали тривожними. Орач із плугом неохоче виходив у поле, хоча весна надійшла рання, тиха, тепла і над степом уже давно дзвеніли жайворонки. Вечорами жителі сіл збиралися натовпами на великих дорогах і впівголоса перемовлялися про страшне й незбагненне. У сліпців, які бродили з лірами й піснею, випитували новини. Декому ночами ввижалися якісь відблиски в небі або здавалося, що місяць червоніший од звичайного встає з-за лісів. Передвіщалися нещастя або смерть короля – і все було тим більш дивно, що до земель цих, здавна звиклих до тривог, битв, набігів, страхові нелегко було підступитися; видно, якісь особливо зловісні вітри почали носитися над землею, якщо тривога зробилася повсюдною.

Тим більша тиснула духота і скрута, що ніхто не вмів навислу загрозу пояснити. Одначе серед недобрих передвість два безумовно вказували, що і насправді слід чекати чогось недоброго. По-перше, небачене число дідів-лірників з’явилося по всіх містах і селах, і траплялися серед них люди чужі, нікому не відомі, про котрих перешіптувалися, що вони діди несправжні. Тиняючись усюди, вони таємниче обіцяли, що день суду і гніву Божого близький. По-друге, низові почали напиватися до нестями.

Друге передвістя було куди як зловісніше. Січ, стиснута в занадто тісних кордонах, не могла прогодувати всіх своїх людей; походи бували нечасто, так що степом козак прогодуватися не міг; через те ж бо в мирні часи багато низових щороку й розбрідалося по місцях заселених. Без ліку січовиків було по всій Україні і навіть по всій Русі. Одні наймалися в старостівські загони, другі шинкарювали по шляхах, треті займалися в містах і селах торгівлею та ремеслом. Майже в кожнім селі стояла на белебні хата, в якій жив запорожець. Деякі заразом із хатою заводили ще й дружину та господарство. І запорожець цей, як людина бита й терта, дуже часто ставав благословенням для села, до котрого прибився. Не було ліпших ковалів, колісників, чинбарів, воскобоїв, рибалок або ловчих. Запорожець усе вмів, за все брався – хоч хату ставити, хоч сідло шити. Зазвичай були це насельники неспокійні, бо жили буттям тимчасовим. Тому, хто мав намір зі зброєю в руках виконати вирок, напасти на сусіда або себе від можливого нападу захистити, досить було кинути клич, і молодці зліталися, немовби охочі побенкетувати ворони. Їх послугами користувалась і шляхта, і пани, що вічно позивались одне з одним, але, якщо таких оказій не траплялося, запоріжці сиділи тихо по селах і в поті чола добували хліб насущний.

Тривало так іноді рік, іноді два, доки раптом не розносилася чутка чи про великий який-небудь похід, чи про похід когось із отаманів на татар, на ляхів, на польських панів у волоській землі, і тоді всі ці колісники, ковалі, чинбарі, воскобої кидали мирні справи свої й для початку ударялися по всіх українських шинках у непробудну пиятику.

Пропивши все, що мали, вони починали пити в борг, не на те, що є, але на те, що буде. Очікувана здобич мала оплатити гульбу.

Ця пошесть повторювалася з такою постійністю, що з часом навчені досвідом тутешні люди почали говорити: «Еге, шинки трясуться від низових – на Україні щось затівається».

І старости негайно зміцнювали в замках гарнізони, пильно до всього приглядаючись; вельможі збирали дружини, шляхта відсилала жінок і дітей в міста.

І ось тієї весни козаки запили, як ніколи, без розбору промотуючи все нажите, причому не в однім повіті, не в однім воєводстві, а по всій Русі, від краю до краю.

Щось, напевно, і справді назрівало, хоча самі низові, схоже, поняття не мали, що саме. Почали подейкувати про Хмельницького, про його втечу на Січ, про городових козаків із Черкас, Богуслава, Корсуня та інших міст, які втекли вслід за ним; але подейкували ще й зовсім про інше. Вже багато років ходили чутки про велику війну з бусурманами, котру король замишляв, аби добрим молодцям була здобич, але ляхи цьому чинили опір – так що тепер усі чутки змішалися і посіяли в душах людських тривогу та очікування чогось нечуваного.

Стривоженість ця проникла навіть у лубенські стіни. На таке закривати очі не годилося, і, вже звичайно, не зробив цього князь Ярема. У державі його неспокій хоча й не переріс у бродіння, бо страх усіх стримував, але через якийсь час із України почали доходити чутки, що подекуди холопи виходять з послуху шляхті, вбивають євреїв, що силою хочуть записатися в реєстр – з поганими воювати, що число втікачів на Січ зростає.

Тому князь, розіславши листи до краківського правителя, до пана Калиновського і до Лободи в Переяслав, звелів зганяти стада із степів і стягувати війська зі сторожових поселень. Тим часом надійшли втішні вісті. Великий гетьман повідомив усе, що знав про Хмельницького, вважаючи, однак, неможливим, аби з цієї справи смута якась могла виникнути; польний гетьман відписав, що «гультяйство, зазвичай, наче рої, навесні біситься». І тільки старий хорунжий Зацвілиховський надіслав відповідь, у котрій заклинав князя до всього поставитися серйозно, бо велика гроза насувається з Дикого Поля. Про Хмельницького ж повідомляв, що той із Січі до Криму поспішив – прохати у хана допомоги. «А як мені з Січі друзі доносять, – стояло в листі, – буцім там кошовий із усіх луговин і річок піше й кінне військо збирає, не розтлумачуючи нікому, навіщо чинить так, то вважаю я, що гроза ця впаде на нас, і якщо станеться таке з татарською підмогою, дай Боже, щоби погибель усім землям руським не приключилась».

Князь вірив Зацвілиховському більше, ніж гетьманам, бо розумів, що на всій Русі ніхто так не знає козаків і їх замірів. Тому прийняв він рішення зібрати якомога більше війська, а поки що ґрунтовно розібратися в тім, що відбувається.

Одного разу вранці звелів він покликати Биховця, поручика волоської корогви, і сказав йому:

– Поїдете, добродію, з посольством од мене до пана кошового отамана на Січ і вручите йому цього листа з моєю княжою печаттю. А щоб знали ви, чого там триматися, скажу вам ось що: лист цей – усього лиш підстава, а мета посольства в голові вашої милості має залишатися, підмічайте все, що в них відбувається, скільки війська зібрали і чи збирають іще. Особливо ж постарайтеся яких-небудь тамтешніх людей на свій бік залучити і про Хмельницького гарненько все розізнати, де перебуває і чи правда, що до Криму поїхав у татар допомоги прохати. Ясно?

– Як день.

– Поїдете на Чигирин, але в дорозі більше однієї ночі не відпочивайте. По приїзді підете до хорунжого Зацвілиховського, щоб забезпечив вас листами до своїх друзів на Січі, отож листи друзям тим секретно передасте. Від них про все дізнаєтесь. Із Чигирина попливете до Кодака, поклонитеся від мене панові Гродзіцькому й віддасте йому оцього листа. Він вас звелить переправити через пороги і надасть необхідних перевізників. У Січі, одначе, не байдикуйте, дивіться, слухайте і поспішайте назад, якщо живі залишитесь, бо експедиція ця нелегка.

– Ваша ясновельможність, можете розпоряджатися життям моїм! Людей багато взяти?

– Сорок душ супроводу. Вирушите сьогодні ж під вечір, а перед від’їздом приходьте за інструкціями. Важливу місію доручаю вам, шановний пане.

Биховець вийшов зраділий, а в передпокої зустрів Скшетуського та кількох офіцерів від артилерії.

– Навіщо викликали? – поцікавилися ті.

– Мені в дорогу сьогодні.

– Куди ж? Куди це?

– В Чигирин, а звідти – далі.

– Тоді ходімо зі мною, – сказав Скшетуський.

І, прийшовши з ним до себе на квартиру, ну вмовляти Биховця, щоб той йому дорученням поступився.

– Якщо ти друг, – говорив він, – проси, чого хочеш, коня турецького, скакуна, не пожалію, тільки б поїхати, тому що душа моя в ті сторони рветься! Грошей хочеш – будь ласка, тільки поступись. Слави особливої там не здобудеш, бо раніше війна, якщо їй судилося бути, почнеться – а загинути можна. Я ж знаю, Ануся тобі, як і багатьом, мила – а поїдеш, її в тебе й одіб’ють.

Останній аргумент більше за інші подіяв на пана Биховця, одначе на вмовляння він не піддавався. Що скаже князь, якщо він не погодиться? Чи не розсердиться? Таке доручення – фавор од князя.

Скшетуський одразу ж поспішив до князя й попросив негайно про себе доповісти.

За хвилину паж повідомив, що князь дозволяє ввійти.

Серце гупало в грудях намісника, що боявся почути коротке «ні!», після чого довелося б на всьому поставити хрест.

– Що скажете? – мовив князь.

Скшетуський кинувся йому в ноги.

– Ясновельможний княже, я прийшов уклінно благати, щоби поїздку на Січ було доручено мені. Биховець по дружбі, може, й поступився б, тому що мені вона важливіша за життя, та тільки він побоюється, чи не будете ви, ваша княжа ясновельможність, сердитися на нього.

– Господи! – вигукнув князь. – Та я б нікого іншого, крім вас, і не послав би, але здалося мені, що ви поїдете неохоче, нещодавно таку довгу дорогу подолавши.

– Ясновельможний княже, хоча б і щодня мене посилали, завжди libenter[53] в ті сторони їздити буду.

Князь зупинив на ньому довгий погляд чорних своїх очей і, помовчавши, запитав:

– Що ж у вас там таке?

Намісник, не вміючи витримати допитливого погляду, знітився, ніби в чомусь провинився.

– Мабуть, доведеться розповісти все як є, – сказав він, – бо від проникливості вашої княжої ясновельможності ніякі arcana[54] приховати не можна; не знаю тільки – чи поставиться ваша милість із співчуттям до слів моїх.

І він почав розповідати, як познайомився з донькою князя Василя, як закохався в неї і як прагне тепер її провідати, а після повернення з Січі відвезти її до Лубен, аби від козацького розгулу та Богунових домагань уберегти. Промовчав тільки про махінації старої княгині, бо тут зв’язувало його слово. Зате він так почав благати князя, щоб функції Биховця йому передоручив, що князь сказав:

– Я б вам і так поїхати дозволив, і людей би дав, але якщо вже ви так розумно придумали власну схильність сердечну з моїм дорученням узгодити, залишається мені піти назустріч.

Сказавши це, він плеснув у долоні й звелів пажу покликати пана Биховця.

Зраділий намісник припав до руки князя, а той стиснув у долонях голову його й звелів не падати духом. Він безмежно любив Скшетуського, тямущого воїна й офіцера, на котрого в усьому можна було покластися. До того ж між ними існував зв’язок, який виникає між підлеглим, який усією душею любить начальника, і начальником, який це знає й відчуває. Біля князя товпилося чимало придворних, які служили або догоджали заради власного зиску, та орлиний розум Яреми добре бачив, хто чого вартий. Знав він, що Скшетуський як людина – прозоріший сльози, а тому цінував його й за відданість платив вдячністю.

Із радістю почув він, що улюбленець його обрав доньку Василя Курцевича, старого слуги Вишневецьких, пам’ять про котрого була князеві тим дорожча, чим сумніша.

– Не через невдячність до князя, – сказав він, – не довідувався я про дівчину, а тому, що опікуни не бували в Лубнах, а скарг ніяких я на них не отримував і вважав через те, що вони люди достойні. Та коли вже ви мені зараз про князівну розповіли, я, наче про рідну, про неї пам’ятатиму.

Скшетуський, чуючи таке, не міг не подивуватися доброті володаря свого, котрий ніби сам собі дорікав за те, що посеред багатьох трудів своїх не зайнявся долею дитяти старого жовніра і дворянина.

Тим часом з’явився Биховець.

– Шановний пане, – звернувся до нього князь, – слово сказане: бажаєте – їдьте, але я прошу, поступіться ви заради мене цим дорученням Скшетуському. В нього на те є свої особливі підстави, а я вже, пане, для вас натомість що-небудь придумаю.

– Ваша ясновельможність, – відповів Биховець, – найбільша це милість од вашої ясновельможності, що, маючи право наказати, ви віддаєте справу на мій розсуд. І негідним був би я такої милості, якби не прийняв її з найвдячнішим серцем.

– Подякуйте ж своєму товаришу, – звернувся князь до Скшетуського, – і йдіть збиратися.

Скшетуський почав гаряче дякувати Биховця й через кілька годин був готовий вирушити. В Лубнах йому давно вже не сиділось, а поїздка відповідала всім його намірам. Спершу йому належало побачитись із Оленою, а потім, на жаль, розлучитися з нею надовго; щоправда, саме цей час і потрібен був, аби після небувалих дощів дороги зробилися проїжджими для колісного пересування. До цього княгиня з Оленою дістатися Лубен не змогли б, тому Скшетуському лишалося чекати або в Лубнах, або перебратися в Розлоги, що суперечило угоді з княгинею і, найголовніше, викликало б підозри Богуна. В цілковитій безпеці від домагань останнього Олена могла почуватися тільки в Лубнах, але, позаяк вона була вимушена тривалий час лишатися в Розлогах, краще за все Скшетуському було поїхати, а на зворотному шляху під охороною княжого загону забрати її з собою. Все таким чином обміркувавши, намісник поспішав із від’їздом і, отримавши від князя інструкції та листи, а гроші на поїздку від скарбничого, задовго до настання ночі вирушив у дорогу, прихопивши Редзяна і маючи при собі сорок вершників із козацької княжої корогви.

Розділ VII

Була вже друга половина березня. Трави буйно пішли в ріст, зацвіло перекотиполе, степ закипів життям. На ранок другого дня пан Скшетуський на чолі своїх людей їхав нібито по морю, пливкою хвилею котрого була трава, розгойдана вітром. А навколо без ліку було радості й весняних голосів: кликів, цьомкання, посвистів, щебетання, тріпотіння крил, дзижчання комах; степ звучав лірою, на якій була рука Господня. Над головами вершників яструби, ніби підвішені хрестики, нерухомо стояли в блакиті, дикі гуси летіли клином, пропливали ключі журавлів; на землі ж – гін здичавілих табунів: ось мчать степові коні, бачиш, як розпорюють вони грудьми трави, летять як буря і зупиняються мов укопані, півколом оточуючи вершників; гриви їхні розметались, ніздрі роздуті, очі здивовані! Здається – розтоптати ладні непроханих гостей. Та мить – і раптом зриваються з місця, і пропадають так само швидко, як і примчалися, тільки трава шумить, тільки квітники миготять! Тупіт стих, і знову чути гучну пташину різноголосицю. І все б, здається, радісно, та є якась туга в радості цій, галасливо начебто, а пусто, – гей! – а широко, а просторо! Конем не досягти, думкою не осягти…

Хіба що тугу цю, безлюддя це, степи ці полюбити і збентеженою душею кружляти над ними, спати вічним сном у їхніх курганах, голоси степові наслухати й самому відгукуватись.

Стояв ранок. Великі краплини блищали на полині та бур’яні, свіжі подуви вітру просушували землю, на якій дощі полишили широкі калюжі, що розлились озерцями і сяяли на сонці. Загін намісника поволі просувався вперед, бо важко поспішати, коли коні раз по раз провалюються по коліно в м’яку землю. Намісник, одначе, не дозволяв подовгу відпочивати на могильних пагорбах – він поспішав зустрітися й попрощатися. Отак до полудня наступного дня, проїхавши смужку лісу, вздрів він вітряки Розлогів, розкидані по горбах та ближніх курганах. Серце в грудях Скшетуського забилось, як молот. Його не чекають, ніхто про його приїзд не знає: що скаже вона, коли він з’явиться? А онде, там уже хати підсусідків, які потонули в молодих садах вишневих; далі розкидане сільце холопів, а ще далі замаячив і колодязний журавель на панському майдані. Намісник підняв коня і погнав його в галоп. За ним кинулись інші; так і полетіли вони селом із гиканням і свистом. Тут і там селянин показувався з хати, дивився, хрестивсь: чорти не чорти, татари не татари. Грязюка з-під копит летить так, що не зрозумієш, хто скаче. А вони доскакали вже до майдану й осадили перед зачиненими ворітьми.

– Гей ви там! Відчиняй, хто живий!

На шум, стук і собачий гавкіт прибігли з двору люди. У страху припали вони до воріт, вирішивши, що на обійстя напали.

– Хто такі?

– Відчиняй!

– Князів немає вдома.

– Відчиняй же, сучий сину! Ми від князя з Лубен.

Нарешті челядь упізнала Скшетуського.

– Це ваша милість! Зараз ми, зараз!

Ворота відчинились, а тут і сама княгиня вийшла на ґанок, кинувши оком з-під долоні на гостей.

Скшетуський сплигнув з коня і, підійшовши до неї, сказав:

– Не впізнаєте, ваша милість добродійко?

– Ох! Невже це ви, пане намісник? А я вже думаю, татари напали. Кланяюся й ласкаво прошу до хати.

– Дивуєтеся, мабуть, ласкава пані, – сказав Скшетуський, коли ввійшли, – бачачи мене в Розлогах, а я ж слова не порушив. Оце князь мене в Чигирин, а потім і далі посилає. Він звелів у Розлогах зупинитися, про здоров’я ваше запитати.

– Дякую його княжій ясновельможності, милостивому володарю й благодійнику нашому. Чи скоро він задумав нас із Розлогів проганяти?

– Князь узагалі про це не помишляє, не знаючи, що прогнати б вас не завадило; а я що сказав, тому й бути. Залишитеся ви в Розлогах, у мене свого добра доволі.

Княгиня відразу повеселішала і сказала:

– Сідайте ж, ваша милість, і почувайтеся приємно, як я, вас бачачи.

– Князівна здорова? Де вона?

– Вже ж я розумію, що не до мене ви приїхали, мій кавалере. Здорова вона, здорова; від амурів цих дівка ще справніша зробилася. Та я її зараз і гукну, а сама причепурюся трохи – соромно мені в такому вигляді гостя поштувати.

Одягнена була княгиня в плаття з линялої набійки, поверх якого було накинуто кожух; взута ж у ялові чоботи.

Але тут Олена, хоч і непокликана, влетіла до світлиці, дізнавшись од татарина Чехли, хто приїхав. Убігши, засапана й червона, як вишня, вона ніяк не могла віддихатись, і тільки очі її сміялися щастям і радістю. Скшетуський кинувся до неї руки цілувати, а коли княгиня навмисно вийшла, почав цілувати в уста, тому що чоловік він був завзятий. Вона ж не дуже й опиралася, слабіючи від щасливого захоплення.

– А я вашу милість і не чекала, – шепотіла вона, мружачи свої прекрасні очі. – Та не цілуй уже так, негоже воно.

– Чом не цілувати, – мовив лицар, – якщо мені й мед не такий солодкий? Я вже думав – засохну без тебе; сам князь поїхати звелів.

– Значить, йому відомо?

– Я зізнався. А він іще й радий був, згадавши про князя Василя. Еге, мабуть, напоїла ти мене чимось, дівчино, нічого й нікого, крім тебе, не бачу!

– Це милість Божа – таке засліплення твоє.

– А пам’ятаєш, як кречет руки наші з’єднав? Видно, так судилося.

– Пам’ятаю…

– Коли я в Лубнах з туги на Солоницю ходив, ти мені як жива являлась, а руки простягну – зникаєш. Але тепер нікуди ти від мене не дінешся, і нічого вже нам більше не завадить.

– Якщо й завадить, то не по волі моїй.

– Скажи, чи я тобі любий?

Олена опустила очі, та відповіла врочисто й чітко:

– Як ніхто інший у цілім світі.

– Нехай мене золотом і почестями осипають, а я віддам перевагу цим словам, бо відчуваю, що правду ти говориш, хоч сам не знаю, чим зумів заслужити прихильність таку.

– Ти мене пожалів, приголубив, заступився за мене і такі слова сказав, яких я раніше ніколи й не чула.

Олена схвильовано змовкла, а поручик знову почав цілувати їй руки.

– Володаркою мені будеш, не дружиною, – сказав він.

І замовкли обоє, тільки він очей із неї не зводив, поспішаючи винагородити себе за тривалу розлуку. Дівчина здалася йому ще красивішою, ніж раніше. У похмурій цій світлиці, у грі сонячних променів, які розбивалися на веселки скляними коліщатками вікон, вона схожа була на зображення Пречистих Дів у темних костьольних вівтарях. Але при цьому від неї струмувала така теплота й така життєрадісність, стільки прекрасної жіночності й чарівності являв і лик, і весь образ її, що можна було голову втратити, без тями закохатись і кохати вічно.

– Од краси твоєї я осліпнути можу, – сказав намісник.

Білі зубки князівни весело сяйнули в усмішці.

– Анна Борзобагата, напевно, в сто разів краща!

– Їй до тебе, як олив’яній цій тарілці до місяця.

– А мені його милість Редзян інше говорив.

– Його милість Редзян по шиї давно не отримував. Що мені та панна! Хай інші бджоли із квітки тієї мед беруть, там їх доволі дзижчить.

Подальшу бесіду було перервано приходом старого Чехли, що з’явився вітати намісника. Він вважав його вже своїм майбутнім володарем і тому кланятися почав од порога, східним звичаєм, показуючи повагу.

– Ну, старий, візьму з дівчиною й тебе. Ти їй теж служи до смерті.

– Недовго вже чекати, володарю! Та скільки жити, стільки й служити. Нема Бога, крім Бога!

– Десь через місяць, як повернуся з Січі, поїдемо в Лубни, – сказав намісник, звертаючись до Олени. – А там ксьондз Муховецький із єпитрахиллю жде.

Олена обімліла.

– Ти на Січ їдеш?

– Князь із листом послав. Але ти не лякайся. Персона посла навіть у поганих недоторканна. Тебе ж із княгинею я хоч зараз відправив би до Лубен, та от дороги страшні. Сам перевірив, навіть верхи не дуже проїдеш.

– А до нас надовго?

– Сьогодні під вечір на Чигирин рушимо. Раніше прощатися, скоріше вертатися. Княжа служба. Не моя воля, не мій час.

– Прошу до столу, коли намилувалися та наворкоталися, – сказала, входячи, княгиня. – Ого! Щоки ж бо у дівки палають, видно, не гаяли ви часу, пане кавалер! Та що там, так воно й має бути!

Вона поблажливо поплескала Олену по плечу, і всі пішли обідати. Княгиня була в чудовому настрої. По Богунові вона давно вже відпечалилася, до того ж завдяки щедрості намісника все складалося так, що Розлоги «cum боріс, лесіс, граніцібус et колонііс» вона могла вважати власністю своєю та синів своїх.

А багатства це були чималі.

Намісник розпитував про князів, чи скоро повернуться.

– Із дня на день жду. Спершу сердилися вони, але потім, обміркувавши дії ваші, дуже як майбутнього родича полюбили, тому, мовляв, що такого хвацького кавалера важко вже в нинішні м’які часи знайти.

Пообідавши, пан Скшетуський із Оленою пішли у вишняк, що тягся за майданом до самого рову. Сад, як снігом, усипаний був раннім цвітом, а за садом чорніла діброва, в якій кувала зозуля.

– Хай наворожить нам щастя, – сказав пан Скшетуський. – Тільки треба запит запитати.

І, повернувшись до діброви, сказав:

– Зозулько-зозулько, скільки літ нам із оцією панною у шлюбі жити?

Зозуля зразу ж закувала й накувала півсотні з гаком.

– Дай же Бог!

– Зозулі завжди правду говорять, – сказала Олена.

– А коли так, то я ще запитаю! – розохотився намісник.

І запитав:

– Зозулько-зозулько, а чи багато хлоп’яток у нас народиться?

Зозуля, наче на замовлення, зразу ж обізвалась і накувала не більше не менше як дванадцять.

Пан Скшетуський не знав од радості, що й робити.

– Ось, будь ласка! Старостою зроблюся, їй-богу! Чула, ласкава панно? Га?

– Нічого я не чула, – відповіла червона, як вишня, Олена. – Про що запитував, навіть не знаю.

– Може, повторити?

– І цього не треба.

У таких бесідах і безтурботних жартах, наче сон, минув їхній день. Увечері після тривалого ніжного прощання намісник рушив на Чигирин.

Розділ VIII

У Чигирині пан Скшетуський застав старого Зацвілиховського у великих хвилюваннях та неспокої; той нетерпляче ждав княжого посланника, бо із Січі приходили звістки одна зловісніша за іншу. Вже не викликало сумнівів, що Хмельницький готується зі зброєю в руках розквитатися за свої кривди та відстояти давні козацькі привілеї. Зацвілиховському стало відомо, що той побував у Криму в хана, виканючуючи татарську підмогу, з якою із дня на день очікували його на Січі. Все говорило за те, що задумано великий од Низу до Речі Посполитої похід, який за участі татар міг виявитися фатальним. Гроза вгадувалась усе виразніше, чіткіше, страшніше. Вже не темна, неясна тривога розповзалася по Україні, а повсюдне передчуття неминучої різні та війни. Великий гетьман, який спершу не приймав усього цього близько до серця, зараз перевів свої сили під Черкаси, та головним чином затим, аби ловити втікачів, оскільки городові козаки і простолюддя без ліку почали втікати на Січ. Шляхта накопичувалась у містах. Подейкували, що в південних воєводствах мало бути оголошене народне ополчення. Дехто, не очікуючи звичайного в таких випадках королівського указу, відіславши жінок і дітей у замки, прямував до Черкас. Нещасна Україна поділилася на два табори: одні рушили на Січ, інші – в коронне військо; одні були за існуючий порядок, інші – за дику волю; одні мали намір зберегти те, що було плодом столітніх трудів, інші зібралися нажите це в них відняти. Невдовзі і тим і цим судилося зачервонити братські руки кров’ю власного тіла. Жахливий розбрат, перш ніж набути релігійних гасел, зовсім чужих Низові, затівався як війна соціальна.

І хоча темні хмари обложили український обрій, хоча відкидали вони зловісну похмуру тінь, хоча в надрах їхніх усе валувало й гуркотіло, а громи перекочувались із краю в край, люди поки що не усвідомлювали, яка неймовірна насувається гроза. Можливо, що не усвідомлював і сам Хмельницький, який поки що посилав краківському правителю, козацькому комісару та коронному хорунжому листи, повні скарг і нарікань, а заразом і клятвених признань у вірності Владиславу IV та Речі Посполитій. Чи хотів він вигадати час, чи вважав, що який-небудь договір іще може покласти край конфлікту – думки розходились, і тільки двоє людей ні на мить не тішили себе надією з цього приводу.

Людьми цими були Зацвілиховський і старий Барабаш.

Старий полковник теж отримав од Хмельницького послання. Було воно знущальним, погрозливим і образливим. «Зо всім Військом Запорізьким починаємо ми, – писав Хмельницький, – прикро волати й благати, щоби в додержанні були всі ті привілеї, котрі ваша милість у себе ховали. А оскільки приховали ви їх для власного зиску та статків примноження, остільки все Військо Запорізьке вважає вас достойним полковникувати над баранами або свиньми, та не людьми. Я ж прошу вибачення у вашої милості, коли не догодив чимось у нужденному домі моєму в Чигирині об празникові св. Миколи і що поїхав на Запоріжжя, не об’явившись і не запитавшись».

– Ви тільки подивіться, добродії мої, – говорив Зацвілиховському та Скшетуському Барабаш, – як глумиться він наді мною, а я ж його ратної справи навчав і, можна сказати, замість батька був!

– Значить, він зі всім Військом Запорізьким привілеїв домагатися збирається, – сказав Зацвілиховський. – І війна, попросту кажучи, буде громадянською, з усіх найстрашнішою.

На це Скшетуський:

– Видно, квапитися мені треба; дайте ж, вельмишановні панове, листи до тих, із ким по приїзді потрібно мені зв’язатися.

– До кошового отамана є у вас?

– Є. Від самого князя.

– Тоді дам я вам до одного курінного, а в його милості Барабаша є там родич, теж Барабаш; про все і довідаєтеся. Та тільки чи не запізнилися ми з такою експедицією? Князю бажано знати, що там відбувається? Порада проста: зібрати якомога більше війська та з’єднатися з гетьманами.

– Пошліть же до нього гінця з відповіддю та порадою, – сказав Скшетуський. – А мені так і так їхати, бо посланий і княжого рішення скасувати не можу.

– А чи знаєте ви, добродію, що це дуже небезпечна поїздка? – сказав Зацвілиховський. – Народ уже настільки розійшовся, що вберегтися важко. Якби не було поблизу коронного війська, чернь і на нас би накинулася. Що ж тоді нам? До диявола в пащу їдете.

– Ваша милість хорунжий! Йона не в пащі навіть, але в череві китовому був, а з Божою поміччю цілим та неушкодженим лишився.

– Тоді їдьте. Рішучість вашу хвалю. До Кодака, ваша милість, доїдете в безпеці, там же вирішите, як діяти. Гродзіцький – жовнір старий, він вам і дасть вірні інструкції. А до князя я сам, напевно, рушу; якщо вже мені воювати на старості літ, ліпше під його рукою, ніж під будь-чиєю. А поки що байдак або дубас для вашої милості споряджу та гребців дам, які вас до Кодака доправлять.

Скшетуський вийшов і попрямував до себе на квартиру, на базарний майдан у дім князя, маючи намір швидше завершити приготування. Незважаючи на небезпеку наступної поїздки, про яку попереджав його Зацвілиховський, намісник думав про неї не без задоволення. Йому належало на всьому майже протязі, до самого аж Низу, побачити Дніпро, та ще й пороги; а землі ці уявлялися тодішньому лицарству зачаклованими, таємничими, куди прагнула всяка душа, жадібна до пригод. Більшість із тих, що прожили все життя своє в Україні, не могли похвалитися, що бачили Січ, – хіба що захотіли б записатися до товариства, а бажаючих зробити це серед шляхти було тепер небагато. Часи Самека Зборовського минули безповоротно. Розрив Січі з Річчю Посполитою, що почався в епоху Наливайка та Павлюка, не тільки не призупинився, але все більше поглиблювався, і приплив на Січ благородного люду, як польського, так і руського, що ні мовою, ні вірою не відрізнявся від низових, значно зменшився. У таких, як Булиги-Курцевичі, знаходилося небагато наслідувачів; узагалі на Низу і в товариство змушували тепер піти шляхту невдачі, вигнання, тобто гріхи, що їх покаянням не замолити.

Через те ж бо якась таємниця, непроникна, як дніпровські тумани, оточувала пазуристу низову республіку. Про неї розповідали чудеса, і пан Скшетуський на власні очі побачити їх волів.

Але в те, що звідти не повернеться, він, по правді кажучи, не вірив. Посол є посол, та до того ж іще й од князя Яреми.

Розмірковуючи так, дивився він із вікна свого на майдан, і за цим заняттям минула година й друга, аж раптом Скшетуському здалося, що бачить він дві знайомі постаті, що прямують у Дзвонецький Кут, де була торгівля волоха Допула.

Він придивився. Це були пан Заглоба з Богуном.

Вони йшли, тримаючи один одного під руки, і невдовзі зникли в темному вході, над котрим стирчала мітла, що означала корчму і винарню.

Намісника здивувало й перебування Богуна в Чигирині, і дружба його з паном Заглобою.

– Редзяне! До мене! – гукнув він слугу.

Той з’явився в дверях сусідньої кімнати.

– Слухай же, Редзяне: підеш он у ту винарню, бачиш, де мітла? Підійдеш до товстого шляхтича з діркою в лобі й передаси, що якийсь чоловік хоче бачити його у невідкладній справі. А коли запитає, хто, не говори.

Редзян зник, і через якийсь час намісник побачив його на майдані разом із паном Заглобою.

– Вітаю вас, добродію! – сказав Скшетуський, коли шляхтич виник на порозі. – Чи впізнаєте мене?

– Чи впізнаю? Щоб мене татари на сало перетопили і свічок із нього Магомету понаставляли, якщо не впізнаю! Ви ж, ваша милість, декілька місяців тому Чаплинським двері у Допула відчиняли, що мені особливо сподобалось, бо я з темниці в Стамбулі звільнився таким же чином. А що поробляє пан Збийнабійка герба Зірвиштанець, а також його непорочність і меч? Чи все ще сідають йому на голову горобці, за сухе дерево його маючи?

– Пан Підбийп’ятка здоровий і просив кланятися вашій милості.

– Багатий шляхтич, але дурний страшенно. Якщо він зітне такі ж три голови, як його власна, то зараховувати просто нічого, тому що посіче він трьох безголових. Тьху! Ну й спека, а ще ж тільки березень надворі! Аж горлянка пересихає.

– У мене мед добрячий при собі, може, чарку перехилите, ваша милість?

– Дурень відмовляється, коли розумний пригощає. Мені цирульник якраз мед прописав приймати, щоб меланхолію від голови відтягло. Важкі часи для шляхти настають: dies irae et calamitatis.[55] Чаплинський од страху ледве живий, до Допула не ходить, бо там верхівка козацька п’є. Я лише й протистою небезпеці, складаючи цим полковникам компанію, хоча полковництво їхнє дьогтем смердить. Добрий мед!.. І справді чудовий. Звідки це він у вас, ваша милість?

– Із Лубен. Значить, багато тут козацького начальства?

– Кого тільки нема! Федір Якубович тут, старий Філон Дедяла тут, Данило Нечай тут, а ще любимчик їхній, Богун, який другом став мені, коли я його перепив і пообіцяв усиновити. Всі вони тепер у Чигирині смердять і міркують, у який бік податися, бо поки що не сміють відкрито за Хмельницьким піти. А якщо не підуть, у тому заслуга моя.

– Це ж як?

– А я п’ю з ними й на бік Речі Посполитої перетягую. Вірними вмовляю залишатися. Якщо король мене старостою не зробить, то вважайте, мосьпане, що нема правди і вдячності за службу в цій нашій Речі Посполитій і ліпше воно квочку на яйця садовити, ніж головою ризикувати pro publico bono.[56]

– Ліпше, ваша милість, ризикувати, на нашому боці воюючи. Але здається мені, що ви марно гроші витрачаєте на частування, бо таким чином їх на наш бік не схилити.

– Я? Гроші витрачаю? За кого ви, добродію, мене маєте? Хіба не достатньо, що я запросто тримаю себе з хамами, так ще й платити? Фавором я вважаю дозвіл платити за свою персону.

– А Богун цей що тут поробляє?

– Він? У нього, як і в решти, нашорошені вуха до новин із Січі. За тим і приїхав. Це ж улюбленець усіх козаків! Всі з ним, як шльондри, заграють, бо переяславський полк за ним, а не за Лободою піде. А хто, приміром, знати може, до кого реєстрові Кречовського перекинуться? Брат низовим Богун, коли треба йти на турка чи татарву, але зараз він дуже обережний, бо мені під чаркою зізнався, що закоханий у шляхтянку і з нею одружитися хоче; й через те недоречно йому перед шлюбом із холопами брататися, тому він і жде, щоб я його всиновив і до герба допустив… Оце так мед! Ох і добрячий!

– Налийте ж собі, ваша милість, іще.

– Наллю, наллю. Не в шинках такий продають.

– А чи не цікавилися ви, добродію, як звати оту шляхтянку, з якою Богун одружуватися зібрався?

– А на біса мені, вельмишановний наміснику, її ім’я! Знаю тільки, що коли вона Богунові роги наставить, то буде пані оленицею величатися.

Намісник відчув величезне бажання зацідити пану Заглобі у вухо, а той, нічого не помітивши, продовжував:

– Ох, і красунчиком був я змолоду! Розповів би я вам, за що муки в Галаті прийняв! Бачите дірку в лобі? Доволі буде, якщо скажу, що її мені євнухи в сералі тамтешнього паші пробили.

– А говорили, що куля розбійницька!

– Говорив? Правду говорив! Усякий турчин – розбійник. Господь не дасть збрехати!

Подальшу бесіду було перервано появою Зацвілиховського.

– Ну, пане намісник, – сказав старий хорунжий, – байдаки готові, гребці у вас люди вірні; вирушайте ж із Богом, хоч зараз, якщо бажаєте. А ось і листи.

– Тоді я звелю йти людям на берег.

– У які ж краї ви, ваша милість, зібралися? – поцікавився пан Заглоба.

– На Січ.

– Гаряче там буде вам.

Одначе намісник попередження цього вже не чув, тому що вийшов із дому на подвір’я, де при конях перебували козаки, зовсім уже готові в дорогу.

– У сідло й до берега! – скомандував пан Скшетуський. – Коней перевести на човни й чекати мене.

У будинку тим часом старий хорунжий сказав Заглобі:

– Чув я, що ви, добродію, з полковниками козацькими злигалися та пиячите з ними.

– Pro publico bono, ваша милість хорунжий.

– Бистрі розумом ви, добродію, і його у вас більше, ніж сорому. Хочете козаків in poculis[57] привернути до себе, щоб, як переможуть, друзями вашими були.

– А що ж! Мучеником турецьким бувши, козацьким стати не кваплюся, й нема в тому нічого дивного, бо два грибочки доведуть до гробочка. В розумінні ж сорому, так я нікого не запрошую випивати його зі мною – сам же й вип’ю, і, дасть Бог, він мені не менше меду оцього до смаку прийдеться. Заслуга – вона, як масло, нагору спливе.

У цей момент повернувся Скшетуський.

– Люди вже виступили, – сказав він.

Зацвілиховський налив по чарці.

– За щасливу поїздку!

– І благополучне повернення! – додав пан Заглоба.

– Пливти вам легко буде, вода безберега.

– Сідайте ж, вельмишановні панове, доп’ємо. Невелике барильце ж бо.

Вони сіли й розлили мед.

– Цікаві краї побачите, ваша милість, – говорив Зацвілиховський. – Ви вже пану Гродзіцькому в Кодаку від мене поклоніться! От жовнір так жовнір! На самому краю світу сидить, вдалині від нагляду гетьманського, а порядок у нього, дай Боже такому в усій Речі Посполитій бути. Я ж бо знаю і Кодак, і пороги. Бувало, туди частіш їздили, й туга просто душу обступає, як подумаєш, що все це минуло, минуло, а тепер…

Тут хорунжий підпер сиву свою голову й глибоко замислився. Зробилося тихо, чулося тільки цокання у воротах: це останні люди Скшетуського виходили на берег до байдаків.

– Боже мій! – мовив, очунявши від роздумів, Зацвілиховський. – Хоча чвари й не стихали, а раніше ліпше було. Як зараз пам’ятаю, під Хотином, двадцять сім років тому! Коли гусари під рукою Любомирського йшли в атаку на яничарів, так молодці за своїм валом шапки підкидали і кричали Сагайдачному, аж земля тряслася: «Пусти, батьку, з ляхами вмирати!» А зараз? Зараз Низ, якому форпостом християнства належить бути, впускає татар у межі Речі Посполитої, щоби накинутися на них, коли будуть із награбованим повертатися. Куди там! Іще гірше: Хмельницький із татарами знюхується, щоб християн за компанію вбивати…

– Випиймо ж із горя! – перервав Заглоба. – Ну й мед!

– Дай же, Господи, померти швидше, щоб усобиці не бачити, – продовжував старий хорунжий. – Взаємні гріхи доведеться кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, позаяк брат брата вбивати буде. Хто на Низу? Русини. А хто у війську князя Яреми? Хто в шляхетських загонах? Русини. А в коронному стані хіба мало їх? А я сам хто такий? Гей, злощасна Украйно! Кримські нехристи закують тебе в ланцюги, і на турецьких галерах гребти будеш!

– Та не побивайтеся так, пане хорунжий! – сказав Скшетуський. – А то нас просто сльоза проймає. Може, ще й сонечко зійде!

Але сонце саме заходило, й останні промені його лежали червоними відсвітами на білій голові хорунжого.

У місті дзвонили до вечерні та до похвальної.

Вони вийшли. Пан Скшетуський вирушив до костьолу, пан Зацвілиховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.

Уже зовсім смеркло, коли всі троє знову зійшлися біля пристані на березі Тясмину. Люди Скшетуського сиділи по байдаках. Веслярі ще переносили вантаж. Холодний вітер тягнув у бік недалекого гирла, де річка впадала у Дніпро, ніч збиралася бути не дуже погожою. При світлі багаття, котре палало на березі, вода в річці криваво поблискувала і, здавалося, з неймовірною швидкістю неслася кудись у невідому пітьму.

– Ну, в добру путь! – сказав хорунжий, сердечно потискуючи руку молодикові. – Будьте, ваша милість, насторожі.

– Буду старатися. Дасть Бог, скоро побачимося.

– Тепер, мабуть, у Лубнах або в княжому війську.

– Значить, ви, ваша милість, остаточно до князя зібрались?

– А що ж? Війна так війна!

– Бувайте здорові, пане хорунжий.

– Бережи вас Бог!

– Vive valeque![58] – кричав Заглоба. – А якщо вода аж до Стамбула вас, добродію, донесе, султану кланяйтесь. А ні – так біс із ним!.. Ох і добрячий був медок!.. Брр! А тут не тепло!

– До побачення!

– До скорого!

– Бог вам на поміч!

Заскрипіли весла, хлюпнули водою, і байдаки відпливли. Вогонь на березі почав швидко даленіти. Довго ще бачив Скшетуський громіздку постать хорунжого, освітлену полум’ям багаття, і незрозуміла туга стиснула зненацька груди його.

Несе човни вода, несе, та тільки відносить од доброзичливих сердець, од коханої та від рідних країв, односить невблаганно, як доля, в краї дикі, в пітьму…

Із тясминового гирла випливли на Дніпро.

Вітер свистів, весла видавали одноманітний і тужливий звук. Веслярі затягли пісню:

Гей, то не пили пилили,

Не тумани уставали.

Скшетуський закутався в бурку і влігся на постіль, улаштовану для нього жовнірами. Він почав думати про Олену, про те, що вона все ще не в Лубнах, що Богун залишився, а от він поїхав.

Побоювання, недобрі передчуття, тривога злетілися до нього, ніби ворони. Він спробував було впоратися з ними, та втомився, думки почали плутатися, дивно якось змішалися з посвистом вітру, з плескотом весел, з піснями рибалок, і він заснув.

Розділ IX

На ранок пан Скшетуський прокинувся бадьорим, здоровим і повеселілим. Погода стояла чудова. Вода, що широко розлилася, брижилась од легкого й теплого вітерця.

Береги, сховані туманом, зливалися з поверхнею вод ув одну неозору рівнину. Редзян, прокинувшись і протерши очі, навіть злякався. Він здивовано подивився навсібіч і, не побачивши ніде берега, сказав:

– Господи! Мосьпане, невже ми на море випливли?…

– Це така річка широка, не море, – відповів Скшетуський, – а берег побачиш, як туман розсіється.

– Я так гадаю, що незабаром нам і в Туреччину їхати доведеться?

– І поїдемо, коли звелять. А подивись-но: ми тут не самі…

У доступному для огляду просторі виднілося більше десятка дубасів, або тумбасів, і вузьких чорних козацьких човнів, які були обшиті очеретом і зазвичай називалися чайками. Частина цих суденець пливла за течією, їх зносила прудка вода, частина – працьовито забиралася вгору по ріці, змушувана веслами і парусом. Одні везли в побережні міста рибу, віск, сіль і сушені вишні, інші поверталися з місць населених, навантажені запасами провіанту для Кодака і товарами, що мали попит на Крамному базарі в Січі. Дніпровські береги за гирлом Псла вже були зовсім безлюдні, і тільки де-не-де по них біліли козацькі зимівники; річка була ніби великим шляхом, що з’єднував Січ із рештою світу, тому й рух на ній був доволі значний, особливо коли весняна вода полегшувала судноплавство і коли навіть пороги, за винятком Ненаситця, робилися для суден, що пливли вниз по річці, переборними.

Намісник із цікавістю придивлявся до річкового цього життя, а тим часом човни його швидко прямували до Кодака. Туман порідів. Над головами носилися хмари птахів: пеліканів, диких гусей, журавлів, качок, чайок, кроншнепів; у прибережних очеретах стояв такий ґвалт, такий плескіт води і шум крил, що здавалося, відбуваються там пташині сейми або побоїща.

За Кременчуком береги зробилися нижчими і відкритішими.

– Погляньте-но, ваша милість! – раптом вигукнув Редзян, – начебто воно й сонце пече, а на полях снігу повно.

Скшетуський поглянув – і дійсно, куди тільки сягав погляд, якась біла заволока сяяла в сонячних променях обабіч ріки.

– Гей, старший! А що це там біліє? – запитав він човняра.

– Вишні, пане! – відповів той.

І справді, були це вишневі ліси, що складалися з карликових дерев, якими густо поросли обидва береги за гирлом Псла. Плоди цих вишників, солодкі й великі, становили восени корм птахам, звірині та заблуканим у цій глушині людям, а також були предметом торгівлі, котрий одвозили на байдаках до самого Києва і далі. Зараз ліси стояли у цвіту. Щоб дати відпочити гребцям, підійшли до берега, і намісник з Редзяном висадилися, бажаючи поближче розгледіти ці зарості. Їх огорнув такий п’янкий аромат, що просто нічим було дихати.

Безліч пелюсток уже вкрили землю. Місцями деревця утворювали непрохідні хащі. Між вишнями буйно ріс і дикий карликовий мигдаль, увесь у рожевих квітах, які вже зовсім сильно пахли. Мільйони джмелів, бджіл і яскравих метеликів носилися над цим строкатим квітковим морем, кінця і краю котрому не було видно.

– Чудеса, пане, чудеса! – говорив Редзян. – І чому тут люди не селяться? Звірини тут, як я подивлюся, теж вистачає.

Між вишневими кущами порскали русаки й біляки, а також незліченні зграйки великих блакитноногих перепелів, яких кілька Редзян підстрелив зі штуцера, та, на превеликий жаль, довідався потім од старшого, що м’ясо цих птахів отруйне.

На м’якій землі видно було сліди оленів і сайгаків, а здалеку доносилися звуки, що нагадували похрокування вепрів.

Подорожні наші, надивившись і відпочивши, рушили далі. Береги ставали то високими, то плоскими, відкриваючи погляду дивовижні діброви, ліси, урочища, кургани і привільні степи. Довкілля було таке чудове, що Скшетуський мимоволі задавав собі Редзянове запитання: чому тут люди не селяться? Та ба, для цього необхідно було, щоб іще який-небудь Ярема Вишневецький узяв під свою руку ці пустки, впорядкував їх і оборонив од заміряння татар і низових. Місцями річка утворювала рукави, коліна, заливала яри, пінною хвилею била у прибережні кручі та зовсім заповнювала темні печери в скелях. У таких печерах і рукавах улаштовувалися тайники та сховища. Гирла рік, зарослі лісом очеретів, куги, комишів, кишіли усякою птицею; словом, світ дикий, подекуди урвистий, подекуди низовинний, зовсім безлюдний і таємничий постав перед очима мандрівників наших.

Плавання ставало докучливим, тому що через теплу погоду з’явилися хмари кусючих комарів і різних невідомих у сухому степу інсектів; деякі з них були завтовшки з палець, і після укусу кров дзюрила струменем.

Увечері припливли до острова Романівки, вогні якого завиднілися ще здалеку, і зупинилися там на нічліг. У рибалок, які прибігли подивитися на загін намісника, сорочки, обличчя і руки були густо змащені дьогтем для захисту від комах. Були це люди грубої вдачі й дикі; вони без ліку з’їжджалися сюди навесні ловити і в’ялити рибу, котру затим одвозили в Чигирин, Черкаси, Переяслав і Київ. Праця це була нелегка, зате вигідна через велику кількість риби, що влітку ставала для цих місць навіть лихом, здихаючи від нестачі води в старицях і так званих тихих куточках і заражаючи гниттям повітря.

Від рибалок намісник довідався, що низові, рибалячи тут, уже декілька днів як покинули острів і подалися на заклик кошового отамана на Низ. Крім того, будь-якої ночі з острова було видно багаття, що їх палили в степу втікачі, котрі поспішали на Січ. Рибалкам було відомо, що готується похід «на ляхів», і вони це аж ніяк не приховували від намісника. Скшетуський мимоволі подумав, що його експедиція і дійсно, здається, запізнилася, і, схоже, перш ніж дістанеться він Січі, полки молодців рушать на північ; одначе йому звелено було їхати, і, як справний солдат, він не розумував, маючи намір сягнути хоч би й самого серця запорізького стану.

Назавтра зранку вирушили далі. Минули чудовий Тарентський Ріг, Суху Гору і Кінський Острог, відомий своїми трясовинами та безліччю гадів, які його непридатним для життя робили. Тут уже все: і дикість округи, і квапливість течії – передвіщало близькість порогів. Та ось на обрії забовваніла Кодацька вежа. Перший етап подорожі було завершено.

Одначе того вечора намісник до замку не потрапив, бо в пана Гродзіцького після оголошення перед заходом сонця вечірнього пароля із замку нікого не випускали і до замку нікого не впускали; нехай би хоч сам король приїхав, йому довелося б ночувати в Слобідці, розташованій перед валом.

Саме так вчинив і намісник. Нічліг був не дуже-то зручним, бо мазанки в Слобідці, котрих налічувалося близько шістдесяти, були такі крихітні, що в деякі доводилося вповзати рачки. Інших будувати не варто було: фортеця при кожному татарському набігу спалювала будівлі дощенту, щоб не створювати нападникам прикриття та безпечних підступів до валів. Мешкали в цій Слобідці люди «захожі», тобто ті, що приблудилися з Польщі, Русі, Криму та Волощини. Кожне тут вірило у свого Бога, та до цього нікому не було діла. Землю прийшлі люди не орали через небезпеку від Орди, годувалися рибою і привізним із України хлібом, пили просяну паленку, займалися ремеслами, за що їх у замку дуже цінували.

Намісник очей не стулив через страшенний сморід кінських шкур, із яких у Слобідці вичинювали ремені. На світанку наступного дня, ледве продзвонили і просурмили побудку, він повідомив у замок, що прибув як княжий посол і просить його прийняти. Гродзіцький, в якого ще був свіжим у пам’яті візит князя, вийшов назустріч власною персоною. Був це п’ятдесятилітній чолов’яга, одноокий, наче циклоп, похмурий, бо, сидячи в глушині на краю світу і не бачачи людей, здичавів, а маючи безмежну владу, набрався суворості й почуття власної гідності. Лице його було спотворене віспою, а також помережане шабельними шрамами й мітками від татарських стріл, які біліли на темній шкірі. Одначе служака він був вірний, сторожкий, наче журавель, і очей із татар та козаків не спускав. Пив він тільки воду, спав не більше семи годин, часто схоплювався серед ночі перевірити, чи не дрімає варта на валах, і за найменшу провину негайно карав провинних. До козаків доброзичливий, хоча й грізний, він здобув їхню повагу. Коли траплявся взимку на Січі голод, Гродзіцький допомагав хлібом. Узагалі, був це русин покрою тих, хто колись із Пшецлавом Ланцкоронським і Самеком Зборовським у степи не раз ходили.

– Виходить, ви, добродію, на Січ їдете? – запитав він у Скшетуського, попередньо провівши його в замок і від душі пригостивши.

– На Січ. Які, вельмишановний коменданте, у вас звідти новини?

– Війна! Кошовий отаман зі всіх луговин, річок і островів людей скликає. З України втікачі тягнуться, котрим я заважаю, як можу. Війська там зібралося тисяч тридцять, а може, й більше. Коли ж вони на Україну рушать і до них городові козаки з черню приєднаються, буде їх сто тисяч.

– А Хмельницький?

– З дня на день із Криму з татарами очікується. Може, вже прибув. Сказати по совісті, даремно ви, добродію, на Січ бажаєте їхати, бо незабаром тут їх дочекаєтеся. Кодак вони не обминуть і в тилу його не залишать, це точно.

– А ви одіб’єтесь, ваша милість?

Гродзіцький похмуро глянув на гостя й відповів чітко і спокійно:

– А я не відіб’юсь…

– Як же це?

– Пороху в мене нема. Човнів двадцять послав, щоб мені хоч скільки прислали, – і не шлють. Не знаю – чи перехоплено посланих чи в самих там нестача; знаю тільки, що досі не прислали. А мого вистачить тижнів на два – і все. Коли б у мене було скільки треба, я б скоріше Кодак і самого себе висадив у повітря, та козацька нога сюди б не ступила. Звелено мені тут сидіти – сиджу, звелено пильнувати – пильную, сказано зуби показувати – показую, а якщо згинути доведеться – раз мати породила – і на це готовий.

– А самі ви, ваша милість, не можете пороху приготувати?

– Вважай уже два місяці запоріжці селітру до мене не пропускають, а її з Чорного моря возити треба. Одне до одного. Що ж, і загину!

– Нам із вас, старих жовнірів, приклад би брати. А якщо б вам самим, ваша милість, за порохом вирушити?

– Шановний пане, я Кодак залишити не можу і не залишу: тут було моє життя, тут і смерть моя буде. Та й ви, добродію, не розраховуйте, що на пироги та пишні бенкети їдете, що ними зазвичай послів зустрічають, або ж що вас там недоторканність посольська вбереже. Вони навіть власних отаманів убивають, і, поки я тут, не пригадаю, щоб хто з отаманів своєю смертю помер. Загинете й ви.

Скшетуський мовчав.

– Бачу я, що дух у вашої милості слабне. Так що ліпше не їдьте.

– Вельмишановний коменданте! – із гнівом відповів намісник. – Вигадайте ж що-небудь страшніше мене залякати, адже те, що ви говорите, чув я вже разів десять, а коли ви не радите мені їхати, я розумію це так, що самі ви на моєму місці не поїхали б; посудіть же в такому разі, чи пороху вам тільки, чи ще відваги для оборони Кодака бракує.

Гродзіцький, замість того щоб розсердитися, глянув на намісника прихильніше.

– Зубата щука! – буркнув він по-своєму. – Вибачайте, ваша милість. З відповіді вашої бачу я, що не осоромите ви dignitatem[59] княжої і шляхетської честі. Тому дам я вам пару чайок, бо на байдаках порогів не пройдете.

– Про це я теж збирався прохати вашу милість.

– Повз Ненаситець звеліть їх тягти волоком; хоча вода й висока, там ніколи пропливти неможливо. Хіба що який-небудь малесенький човник проскочить. А коли опинитеся на низькій воді, будьте насторожі й пам’ятайте, що залізо зі свинцем красномовніші за слова. Там поважають лише сміливих людей. Чайки назавтра будуть готові; я тільки звелю на кожній друге стерно поставити – одним на порогах не обійдетесь.

Сказавши це, Гродзіцький вивів намісника з житла, щоб познайомити його із замком та внутрішньою службою. Скрізь був зразковий порядок і послух. Вартові мало не впритул один до одного вдень і вночі охороняли вали, що їх безперервно укріплювали та підправляли полонені татари.

– Щороку на лікотть вали підсипаю, – сказав Гродзіцький, – і вони вже такі високі, що, коли б у мене доволі пороху, сто тисяч мені нічого не зроблять, але без стрільби я не протримаюсь, якщо штурмуватимуть.

Фортеця дійсно була нездоланна: крім гармат, її захищали дніпровські кручі та неприступні скелі, що стрімко йшли у воду; їй навіть великий гарнізон був не потрібен. У замку й налічувалося не більше шестисот людей, але зате жовнірів найдобірніших, озброєних мушкетами та пищалями. Дніпро, протікаючи в тому місці стиснутим руслом, був такий вузький, що стріла, пущена з валу, летіла далеко на інший берег. Замкові гармати панували над обома берегами і над усім довкіллям. Крім того, за півмилі від фортеці стояла висока вежа, з якої на вісім миль навколо було видно, а в ній перебувала сотня жовнірів, до яких Гродзіцький щодня навідувався. Вони ж бо, помітивши що-небудь в окрузі, відразу ж давали знати в замок, і тоді в фортеці били у дзвони, а весь гарнізон готувався до бою.

– Тижня не минає, – розповідав пан Гродзіцький, – без тривоги, тому що татари, як вовки, зграями по декілька тисяч тут вештаються; ми ж їх із гармат б’ємо, як уміємо, а іноді табуни диких коней дозорці за татар приймають.

– І не осточортіло вашій милості сидіти в такій глушині? – запитав Скшетуський.

– Давайте мені місце в покоях королівських, не проміняв би. Я звідси більше бачу, ніж король із віконця свого у Варшаві.

І дійсно, з валу відкривався неозорий степовий простір, що здавався зараз суцільним морем зелені; на півночі – гирло Самари, на півдні – весь шлях дніпровський: скелі, урвища, ліси, – аж до піни другого порога, Сурського.

Надвечір побували ще й у вежі, бо Скшетуський, уперше навідавшись у цю загублену в степах фортецю, всім цікавився. Тим часом у Слобідці готувалися для нього чайки, обладнані з носа другим стерном для кращої керованості. Назавтра зранку намісникові треба було відпливти. Протягом ночі, одначе, він майже не лягав, обмірковуючи, як слід вчинити у передбаченні неминучої загибелі, котрою загрожувало посольство в страшну Січ. Хоча життя й усміхалося йому, адже він був закоханий і молодий, а жити йому належало з коханою, все одно заради життя він не міг поступитися честю й гідністю. Іще подумав він, що ось-ось почнеться війна, що Олена, чекаючи його в Розлогах, може опинитися в серці жахливої пожежі, беззахисна проти домагань не лише Богуна, але й озвірілого наброду, і болюча тривога за неї краяла йому серце. Степ, мабуть, уже протрях, уже напевне можна було з Розлогів вирушити в Лубни, а він сам же наказав Олені та княгині чекати свого повернення, не передбачаючи, що гроза розгуляється так швидко, не знаючи, чим загрожує йому поїздка на Січ. Ось і ходив він тепер туди-сюди по замковій кімнаті, мнучи підборіддя й заламуючи руки. Що вдіяти? Як учинити? Подумки вже бачив він Розлоги в огні, оточені виючою черню, більше на бісів, аніж на людей, схожою. Власні його кроки відлунювалися похмуро під зводами, а йому здавалося, що це злісні сили йдуть за Оленою. На валах просурмили гасити вогні, а йому вчувалося, що це відгомони Богунового рогу, і зубами він скреготів, і за руків’я шаблі хапався. Ох, навіщо напросився він у цю поїздку і Биховця позбавив її!

Хвилювання хазяїна помітив пан Редзян, який спав біля дверей, а тому підхопився, протер очі, підправив смолоскипи, що стирчали в залізних обручах, і почав крутитися по кімнаті, бажаючи привернути увагу Скшетуського.

Одначе намісник, цілком заглиблений у сумні свої роздуми, продовжував походжати, гукаючи кроками заснуле відлуння.

– Ваша милість! Чуєте, ваша милість!.. – сказав Редзян.

Скшетуський поглянув на нього невидющим поглядом і раптом ніби отямився.

– Редзяне, ти смерті боїшся? – запитав він.

– Кого? Як це смерті? Що це ви, пане, говорите?

– Хто на Січ їде, той не повертається.

– Так чого ж ви тоді, ваша милість, їдете?

– Моя справа. Ти в це не втручайся. Але тебе мені жаль, ти ще хлопчисько, й хоча крутій, але там крутійством небагато чого досягнеш. Повертайся-но в Чигирин, а потім у Лубни.

Редзян заходився чухати потилицю.

– Я, мосьпане, смерті ой як боюсь, адже хто її не боїться, той Бога не боїться – його воля спасти або звести зі світу, але якщо вже ви, пане, добровільно на смерть ідете, так це вашій милості гріх буде, панський; не мій, не слуги; тому я вашу милість і не залишу. Я ж не холопського звання, а шляхтич, хоча й бідний, і гонор теж маю.

– Знаю я, що ти вірний слуга, одначе скажу тобі ось що: не поїдеш по добрій волі, поїдеш за наказом. Іншого виходу немає.

– А хоч убийте, ваша милість, не поїду. Що ж це ваша милість собі гадає, якийсь юда я чи хто? Виходить, я хазяїна на погибель кинути мушу?

Тут Редзян, притиснувши кулаки до очей, заходився ревіти, з чого пан Скшетуський зрозумів, що таким чином його не пройняти, а твердо наказувати не хотів, оскільки йому було жаль хлопчини.

– Слухай, – сказав він, – ніякої такої допомоги ти мені надати не зможеш, я ж бо теж добровільно голову під сокиру класти не збираюсь, але зате відвезеш у Розлоги листи, котрі для мене важливіші за саме життя. Скажеш там її ясновельможності та князям, щоб одразу ж, без найменшого зволікання, панну до Лубен одвезли, інакше бунт їх заскочить зненацька. Сам же й прослідкуєш, аби все як слід було зроблено. Я тобі важливу функцію довіряю, гідну друга, не слуги.

– Нехай ваша милість когось іншого пошле, з листом усякий поїде.

– А хто в мене тут є довірений? Здурів ти, чи що? Ще раз тобі говорю, врятуй ти мені життя хоч двічі, а так не прислужишся; я ж замучився просто, гадаючи, що з ними станеться, й від горя мене лихоманить навіть.

– О Господи! Доведеться, мабуть, їхати, тільки мені так жаль вашу милість, що коли б ви мені, ваша милість, подарували навіть цей пояс крапчастий, я б і то не втішився.

– Буде тобі пояс, виконай тільки все як слід.

– Не треба мені й пояса, тільки б ваша милість їхати з собою дозволила.

– Завтра вирушиш на чайці, що її Гродзіцький посилає в Чигирин, звідти, не зволікаючи й не відпочиваючи, поїдеш прямо в Розлоги. Там ані панні, ані княгині не говори нічого, буцімто мені щось загрожує, проси тільки, щоб одразу, хоча б навіть верхи, хоч би без усяких вузлів, їхали в Лубни. Ось тобі гаман на дорогу, а листи я зараз напишу.

Редзян упав у ноги наміснику.

– Пане мій! Невже я вас більше не побачу?

– Як Бог дасть, як Бог дасть! – відповів, підводячи його, намісник. – Але в Розлогах будь веселішим. А зараз іди спати.

Решту ночі Скшетуський перебув за писанням листів і в палкій молитві, після котрої злетів до нього янгол заспокоєння. Тим часом ніч зблякла, і ранок вибілив вузькі віконця на східній стіні. Світало. Ось і рожеві блиски ковзнули в кімнату. На вежі та в замку пробили зорю. Невдовзі постукав Гродзіцький.

– Пане намісник, чайки готові.

– І я готовий, – спокійно відповів Скшетуський.

Розділ X

Прудкі човни летіли за течією, ніби ластівки, відносячи молодого лицаря та його долю. Через високу воду пороги особливої небезпеки не являли. Минули Сурський, Лоханський, щаслива хвиля перенесла чайки через Воронову Забору; проскреготіли вони, щоправда, по дну Княжого та Стрільчого, та ледь-ледь – торкнулися тільки, не розбилися; і ось, нарешті, вдалині завиднілася піна й коловерті страшного Ненаситця. Тут доводилося висаджуватись, а чайки тягти волоком по берегу. Ця повільна й тяжка робота зазвичай забирала цілий день. На щастя, від минулих, мабуть, волоків по всім березі лежало безліч колод, які підкладалися під човни для зручності пересування по ґрунту. В усій окрузі і в степу не було ні душі, на річці не виднілося жодної чайки – пливти на Січ не міг уже ніхто, крім тих, кого Гродзіцький повз Кодак пропускав, але саме Гродзіцький навмисно відрізав Запоріжжя від решти світу. Отож тишу порушував тільки гуркіт хвиль об скелі Ненаситця. Поки люди волокли чайки, Скшетуський оглядав це надзвичайне диво природи. Жахливе видовище вразило його. На всю широчінь упоперек ріки йшли сім кам’яних перепон, які стирчали з води, чорні, погризені хвилями, що проломили в них подоби воріт і проходів. Річка всією вагою води своєї била в ці перепони й одлітала назад, скажена, знавісніла, спінена білими вируючими бризками; потім, ніби неприборканий скакун, робила ще одну спробу перескочити їх, але, відкинута ще раз, перш ніж зловчитися ринути крізь проломи, зубами, можна сказати, вгризалася в скелі, закручувалась у безсилій люті в страшенні водоверті, стовпами злітала вгору, закипала окропом і, як утомлений звір дикий, тяжко відсапувалась. І знову – ніби канонада сотні гармат, виття цілих вовчих зграй – схропне, натужиться, і перед новим пасмом точнісінько така ж боротьба, таке ж шаленство. А над безоднями зойки птиць, ніби приголомшених цим видовищем, а між пасмами похмурі тіні скель, які дрижать на в’язкій грязюці, наче тіні злих духів.

Люди, що тягли човни, звичні, мабуть, до всього цього, тільки хрестились, остерігаючи намісника, щоб не дуже-то підходив до води. Існувало повір’я, що тому, хто довго дивився на Ненаситець, врешті-решт ввижалося таке, від чого мішався розум, а ще говорили, що з водоверті часом висувалися довгі чорні руки і хапали тих, хто необережно наблизився, і тоді жахливий регіт розлягався в безодні.

Ночами перетягувати волоком чайки боялися навіть запоріжці.

Того, хто самотужки не долав на чайці порогів, у низове товариство не приймали, одначе Ненаситець був винятком, бо його скелі вода ніколи з верхом не покривала. Хіба що про Богуна співали сліпці, начебто він і через Ненаситець проплив, але ніхто не вірив цьому.

Перетягування суденець зайняло майже весь день, і сонце вже хилилося на захід, коли намісник знову ступив у човен. Наступні пороги подолали без великих зусиль, оскільки вони повністю були залиті водою, а затим мандрівники зрештою вибралися в «тихі низові води».

По дорозі бачив пан Скшетуський на Кічкасовому урочищі величезну купу білого каміння, яку князь на пам’ять свого перебування звелів насипати і про яку пан Богуслав Маскевич розповідав у Лубнах. Звідси до Січі було вже недалеко, та позаяк намісник по Чортомлицькому лабіринту не хотів уночі пливти, вирішили заночувати на Хортиці.

Він мав надію зустріти хоч одну живу запорізьку душу і попередньо дати знати про себе, щоб стало відомо, що посол, а не інша яка людина їде. Одначе Хортиця здавалася безлюдною, і це дещо здивувало намісника, бо від Гродзіцького було відомо, що тут на випадок татарської інкурсії завжди перебуває козацький загін. Скшетуський із кількома жовнірами пішов на розвідку доволі далеко від берега, та весь острів перетнути не встиг, оскільки довжиною острів був понад милю, а вже опускалася темна й не дуже погожа ніч; отож довелось повернутися до чайок, які тим часом люди його повитягали на берег, устигнувши ще й розвести багаття від комарів.

Ніч здебільшого минула спокійно. Жовніри і перевізники спали біля багать. Не стуляли очей тільки вартові, а з ними й намісник, якого після відплиття з Кодака мучило жорстоке безсоння. На додачу до всього ще й сильно лихоманило. Часом учувалися йому кроки, що наближалися з глибини острова, або якісь дивні голоси, що нагадували віддалене козине мекання. Однак він вирішив, що йому мариться.

Раптом, коли почало світліти небо, перед ним виникла темна постать.

Це був один із вартових.

– Пане, йдуть! – похмуро сказав він.

– Хто такі?

– Либонь, низові: душ сорок.

– Добре. Це небагато. Підіймай людей! Очерету підкинути!

Жовніри миттю підхопилися. Підгодовані багаття зметнули вгору полум’я й освітили чайки, а біля них жменьку людей намісника. Тут же до своїх приєдналася й варта.

Тим часом безладні кроки багатьох людей чулися вже цілком виразно: на деякій віддалі вони стихли, зате чийсь погрозливий голос запитав:

– А хто там на березі?

– А ви хто? – відгукнувся вахмістр.

– Одвічай, вражий сину, а то з пищалі запитаю!

– Його ясновельможність пан посол од ясновельможного князя Яреми Вишневецького до кошового отамана, – голосно вигукнув вахмістр.

Голоси в невидному натовпі змовкли: напевно, там почали тихо радитись…

– А виходь-но сюди! – знову крикнув вахмістр. – Не бійся. Послів не чіпають, але й посли не зачеплять.

Знову пролунали кроки, і невдовзі декілька десятків постатей з’явились із темряви. По смаглявих обличчях, низькорослості та кожухах, вивернутих хутром назовні, намісник одразу зрозумів, що це здебільшого татари. Козаків було душ десять. У голові Скшетуського блискавкою промайнуло, що коли татари на Хортиці, значить, Хмельницький уже повернувся з Криму.

Верховодив натовпом велетенського зросту літній запорожець з обличчям диким і жорстоким. Підійшовши до багаття, він запитав:

– А хто тут посол?

І зразу ж почувся сильний запах горілки – запорожець був, як видно, п’яний.

– Хто ж тут посол? – повторив він.

– Я посол, – із гідністю відповів пан Скшетуський.

– Ти?

– Брат хіба я тобі, тикаєш?

– Май шану, хаме! – втрутився вахмістр. – Годиться говорити: ясновельможний пан посол!

– На погибель же вам, чортові сини! Щоб вам серпяхова смерть! Ясновельможні сини! А чого це вам до отамана?

– Не твоє діло! А життя твоє від того залежить, як скоро посол до отамана прибуде.

Тут іще один запорожець вийшов із натовпу.

– А ми ж тут по волі отамана, – сказав він, – стережемо, щоб ніхто від ляхів не приходив, а хто прийде, того, сказано, в’язати й приправляти, що ми і зробимо.

– Хто йде добровільно, того в’язати не будеш.

– Буду, бо такий наказ.

– А чи знаєш ти, холопе, що таке особа посла? А чи знаєш ти, кого я тут представляю?

Тут втрутився літній здоровило.

– Заведемо посла, але за бороду – ось так!

Сказавши це, він потягнувся до підборіддя намісника, та в ту ж мить охнув і, ніби прибитий громом, брязнув об землю.

Намісник розрубав йому голову келепом.

– Коли, коли! – дико завили голоси в натовпі.

Княжі люди кинулися на допомогу своєму командирові, бахнули самопали, крики «коли! коли!» перемішалися з брязкотом заліза. Закипіла безладна бійка. Затоптані в метушні багаття погасли, і темрява обступила тих, що билися. Невдовзі й ті й другі зійшлися так близько, що не лишилося місця для замаху, тож ножі, кулаки й зуби пішли в хід замість шабель.

Несподівано із глибини острова почулися численні крики й голоси: до нападників поспішала підмога.

Іще хвилина, і вона підоспіла б занадто пізно, позаяк добре навчені жовніри брали гору.

– До човнів! – громовим голосом крикнув намісник.

Весь загін миттю виконав наказ. На лихо, чайки, занадто далеко витягнуті на пісок, неможливо було тепер зіштовхнути у воду.

А ворог тим часом у люті прорвався до берега.

– Вогонь! – скомандував Скшетуський.

Залп із мушкетів одразу зупинив нападників, вони знітилися, стовпились і безладно відступили, залишивши на піску десятків півтора своїх; деякі з повалених конвульсивно смикалися, наче риби, витягнуті з води й кинуті на берег.

Веслярі тим часом при допомозі декількох жовнірів, уперши в землю весла, вибивались із останніх сил, намагаючись зіштовхнути суденця у воду. Та ба, марно.

Ворог почав атакувати здалеку. Ляпання куль по воді перемішалися зі свистом стріл і стогонами поранених.

Татари, все несамовитіше звертаючись до Бога, підбадьорювали один одного. Їм вторили козацькі крики «коли! коли!» і спокійний голос Скшетуського, що все частіше повторював:

– Плі!

Бліде сяйво ранкових небес освітило битву. З боку суші можна було розрізнити натовп козаків і татар, одних із обличчями біля пищальних прикладів, інших – які, відкинувшись назад, натягали луки; з боку ріки – дві чайки у клубах диму та блисках регулярних залпів. Між тими й цими лежали на піску нерухомі вже тіла.

В одному з човнів стояв Скшетуський, здіймаючись над рештою, гордий, спокійний, з поручицькою булавою в руці і з непокритою головою – татарська стріла зірвала з нього шапку.

До нього наблизився вахмістр і прошепотів:

– Пане, не подужаємо, їх багато!

Одначе намісник дбав тепер тільки про те, щоб посольство своє скріпити кров’ю, приниження гідності не допустити й померти зі славою. Отож у той час як його жовніри влаштували собі з мішків із харчами щось на зразок бруствера, з-за котрого уражали ворога, сам він чіткою мішенню стояв на виду.

– Що ж, – відповів він, – поляжемо всі до єдиного.

– Поляжемо, батьку! – озвалися жовніри.

– Плі!

Чайки знову заволокло димом. Із глибини острова почали з’являтися нові юрби, озброєні піками й косами. Нападники тепер поділилися на дві групи. Одна не припиняла вогню, друга, що складалась із двох приблизно сотень козаків і татар, очікувала слушної хвилини, щоб кинутися врукопашну, а з прибережних заростей з’явилися чотири човни, які збиралися вдарити по намісникові з тилу та флангів.

Уже зовсім розвиднилось, одначе дим, простягнувшись довгими пасмами, цілковито закривав поле бою.

Намісник наказав двадцяти жовнірам повернутися до атакуючих суден, що, змушувані веслами, мчали по спокійній річковій воді з швидкістю птиць. Вогонь по татарах і козаках, які наступали з боку берега, через це помітно ослаб.

Вони, як видно, тільки цього й чекали.

Вахмістр ізнову з’явився біля намісника.

– Пане! Татарва ножі в зуби бере, зараз на нас підуть.

Сотні три ординців із шаблями в руках і з ножами в зубах готувалися до атаки. До них приєдналися декілька десятків запорожців, озброєних косами.

Атака мала початися звідусіль, бо човни противника підпливли вже на відстань пострілу. Борти їх заклубочилися димками. Кулі градом посипалися на людей намісника. Обидві чайки наповнилися стогонами. Не минуло й десяти хвилин, як половину жовнірів було перебито, ті, що лишилися в живих, чинили відчайдушний опір. Обличчя їхні почорніли від диму, руки задерев’яніли, погляд туманився, кров заливала очі, дула мушкетів обпікали руки. Більшість були поранені.

Та ось жахливі крики й виття струсонули повітря. Це пішли в атаку ординці.

Дими, розірвані юрбами тих, що бігли, раптом розсіялись і відкрили погляду обидві намісникові чайки, що вкрилися чорною купою татар, схожі на два кінських трупи, які розриває зграя вовків. Купа ця напосідала, кублилася, вила, дерлася і, здавалося, б’ючись сама з собою, гинула. Десятка два жовнірів усе ще оборонялися, а біля щогли стояв пан Скшетуський із закривавленим обличчям, зі стрілою, що до оперення сиділа в лівому плечі його, й люто захищався. Постать намісника здавалася велетенською серед навколишньої товкотнечі, шабля миготіла, наче блискавка. Ударам її вторили стогони й виття. Вахмістр і один жовнір прикривали його з боків, і юрба в страху перед цими трьома час від часу відкочувалась, але під тиском тих, що налягали ззаду, сама налягала й гинула під шабельними ударами.

– Живими брати для отамана! – волали голоси в купі. – Здавайся!

Та пан Скшетуський здавався тепер хіба що Богові, позаяк раптом зблід, захитався й упав на дно човна.

– Прощай, батьку! – відчайдушно крикнув вахмістр.

Та через мить теж упав. Шалена юрба зовсім укрила собою чайки.

Розділ XI

У хаті військового кантарія[60] в передмісті Гассан Баша, в Січі, за столом сиділи два запоріжці, підкріпляючись паленкою із проса, котру раз по раз черпали з дерев’яного цебра, що стояв посеред столу. Один – старий, майже вже зовсім древній, був сам кантарій Пилип Захар, другим був Антон Татарчук, отаман чигиринського куреня, літ близько сорока, високий, сильний, із диким виразом обличчя й розкосими татарськими очима. Обидва тихо, ніби побоюючись, що їх підслухають, розмовляли.

– Воно значить, сьогодні? – запитав кантарій.

– Просто ось-ось, – відповів Татарчук. – Очікують лише кошового й Тугай-бея, котрий із самим Хмелем на Базавлук поїхав, тому що орда стоїть там. Товариство вже на майдані, а курінні ще засвітла зберуться на раду. До ночі все відомо буде.

– Гм! Погано може бути, – буркнув старий Пилип Захар.

– Слухай, кантарію, ти справді бачив, що й мені лист був?

– Відомо, бачив, якщо сам кошовому листи відносив, а я людина письменна. При ляхові три листи знайшли: один до самого кошового, другий тобі, третій молодому Барабашеві. Про те вже вся Січ знає.

– А хто писав? Не знаєш?

– Кошовому – князь: на листі печать була; хто вам – невідомо.

– Сохрани Бог!

– Якщо тебе в листі явно другом ляхів не називають, то обійдеться.

– Сохрани Бог! – повторив Татарчук.

– А може, ти й сам щось за собою знаєш?

– Тьху! Нічого я за собою не знаю.

– Може, кошовий листи в хід не пустить, тому що і йому своя голова дорога. Адже йому теж лист був.

– А що ж…

– Та коли ти щось за собою знаєш, тоді… – Тут старий кантарій іще більше притишив голос: – Тікай!

– Як це? Куди? – занепокоєно запитав Татарчук. – Кошовий по островах дозори поставив, аби ніхто до ляхів не пішов і про тутешні справи не доніс. На Базавлуку стережуть татари. Риба не пропливе, птиця не пролетить.

– Тоді сховайся, якщо можеш, у Січі.

– Знайдуть. Хіба що ти мене тут на базарі між бочками сховаєш? Ти ж родич мені!

– І брата рідного не став би ховати. А якщо смерті боїшся, напийся: п’яний нічого не почуєш.

– Може, в листах нічого й нема?

– Можливо…

– От лихо! От лишенько! – сказав Татарчук. – Нічого за собою я не знаю. Я добрий козак. Ляхам ворог. Та хоч би нічого в листі не стояло, біс його знає, що лях на раді викладе. Він же мене погубити може.

– Це сердитий лях: він нічого не викладе!

– Ти був у нього сьогодні?

– Був. Рани помазав дьогтем, горілки з попелом у горлянку налив. Оклигає. Це сердитий лях! Кажуть, перш ніж його взяли, він татар, як свиней, на Хортиці порізав. Ти за ляха не турбуйся.

Похмурий голос січового тулумбаса перервав подальшу бесіду. Татарчук, почувши лункі удари, здригнувся й підхопився.

Надзвичайною тривогою наповнився вираз обличчя його і всі рухи.

– На раду кличуть, – сказав він, хапаючи ротом повітря. – Сохрани Бог! Ти, Пилипе, не кажи, про що ми з тобою тут розмовляли. Сохрани Бог!

Сказавши це, Татарчук схопив цебер із горілкою, підніс його обома руками до рота, нахилив і почав жадібно пити, наче поспішав напитися до нестями.

– Ходімо! – сказав кантарій.

Тулумбас бив усе настирливіше.

Вони вийшли. Передмістя Гассан Баша було відділене від майдану валом, який оточував безпосередньо кіш, і ворітьми з високою вежею, з якої дивилися жерла піднятих на неї гармат. Посеред передмістя стояв дім кантарія і хати крамних отаманів, навколо ж доволі просторого майдану розташовувалися сараї, в яких містилися крамниці. Це були поспіль незавидні будівлі, абияк складені із дубових колод, які постачалися щедро на Хортицю, а по колодах обшиті гілками й очеретом. Самі хати, не виключаючи житла кантарія, більше були схожі на халабуди, бо тільки дахи їхні височіли над землею. Дахи ці були чорні й закіптюжені, тому що, коли в хаті горів огонь, дим виходив не тільки крізь верхній отвір у покрівлі, але й крізь усю обшивку, й тоді здавалося, що це ніяка не хата, а просто купа гілок і очерету, в якій курять смолу. В житлах цих панував вічний морок, тому всередині постійно палили або скіпку, або дубові пні. Крамничних сараїв було кілька десятків, і поділялися вони на курінні, тобто ті, що являли собою власність окремих куренів, і гостинні, де в нетривалі мирні часи заводили торгівлю татари й волохи, – одні ножами, східними тканинами, зброєю і всяким награбованим добром, другі, як правило, вином. Гостинні крамниці, одначе, були зайняті рідко, бо торгівля в цьому дикому лігві частіш за все закінчувалася розграбуванням, од чого ні кантарій, ні крамні отамани юрбу втримати не могли. Між сараями також кособочилися тридцять вісім курінних шинків, а біля них серед сміття, трісок, дубових полін і куп кінських кізяків завжди лежали п’яні до нестями запоріжці, одні забувшись кам’яним сном, інші з піною на вустах, у судорогах або нападах запійної гарячки. Їхні товариші, завиваючи козацьких пісень, плюючись, б’ючись або цілуючись, проклинаючи козацький талан або плачучи над козацькою долею, наступали на голови й тіла лежачих. Тільки з моменту, коли затівався, скажімо, який-небудь похід на татар або на Русь, закон вимагав тверезості, й тоді учасників походу за пияцтво карали на горло. Та в інші часи й особливо на Крамному базарі майже всі були п’яні: кантарій і крамні отамани, продавець і покупець. Кислий запах кепської горілки заразом із запахами смоли, диму і кінських шкур вічно стояв по всьому передмістю, що строкатістю крамниць своїх скоріше нагадувало якесь татарське або турецьке містечко. У крамницях цих продавалося все, що де-небудь у Криму, Волощині або на анатолійських берегах вдалося награбувати: яскраві східні тканини, парча, алтабас, сукна, оксамит, набійки, тик і полотно, мідні й залізні тріснуті гармати, шкіра, хутра, тараня, вишні й турецьке сухе варення, костьольне начиння, латунні півмісяці, вкрадені з мінаретів, і позолочені хрести, зірвані з церков,[61] порох, холодна зброя, ратища для пік і сідла. А серед усієї мішаниці товарів, серед цієї строкатості вешталися люди, одягнені в обноски найрізноманітнішої одежі, літом напівголі, завжди напівдикі, закіптюжені, чорні, виваляні в грязюці, вкриті кровоточивими ранами від укусів величезних комарів, міріади яких літали над Чортомликом, і, – як уже було сказано, – вічно п’яні.

У ці хвилини в Гассан Баша людей було куди більше, ніж завжди; крамниці й шинки позачиняли, позаяк усі поспішали на січовий майдан, де мала зібратися рада. Пилип Захар і Антон Татарчук вирушили разом з усіма, та Антон огинався, йшов якось неохоче і давав натовпу обігнати себе. Тривога все помітніше відбивалась на його лиці. Вони пройшли мостом через рів, затим увійшли у ворота і опинилися на широкім укріпленім майдані, оточенім тридцятьма вісьмома великими дерев’яними будівлями. Це й були курені, а точніше, курінні будинки – своєрідні військові казарми, в яких жили козаки. Одинакові за величиною, курені ці нічим один від одного не відрізнялися, хіба що назвами, що походили від різних українських міст – тими ж назвами йменувалися й полки. В одному кутку майдану розташовувався дім ради, в ньому й засідали отамани під головуванням кошового; натовп же, або так зване товариство, радився просто неба, час від часу посилаючи депутації до військової старшини, а часом силою вриваючись у приміщення ради й нав’язуючи свою волю нараді.

На майдані вже було величезне скупчення народу, позаяк під цей час кошовим отаманом було стягнуто на Січ усе військо, що стояло по островах, річках і лучках, через що й товариство зробилося багатолюднішим, ніж завжди. Сонце хилилося до заходу, тому завчасно запалили десятка півтора бочок зі смолою; тут і там з’явилися барила з горілкою – це кожен курінь викочував для своїх, аби надати більше жару нарадам. Порядок у куренях додержували осавули, озброєні важезними киями для перестраху тих, які радились, і пістолями для захисту власного життя, котре нерідко опинялось у небезпеці.

Пилип Захар і Татарчук пішли просто в дім ради, позаяк перший як кантарій, а другий – курінний отаман мали право брати участь у нарадах. У приміщенні був усього-на-всього маленький стіл, за яким сидів військовий писар. Курінні й кошовий мали кожен своє місце на шкурах попід стінами. Поки що місця ці зайняті не були. Кошовий ходив туди-сюди великими кроками по залі, курінні ж, зійшовшись купками, тихо розмовляли, раз по раз перебиваючи один одного голосною лайкою. Татарчук зазначив, що навіть знайомі та друзі ніби не впізнають його, тому зразу підійшов до молодого Барабаша, котрий опинився в схожій ситуації. Всі поглядали на них спідлоба, на що молодий Барабаш особливої уваги не звертав, до пуття не розуміючи, в чому взагалі річ. Це була людина рідкісної краси й небувалої сили. Силі цій він і був зобов’язаний званням курінного отамана, бо взагалі-то славився на Січі надзвичайною дурістю, котра була причиною того, що прозвали його Дурним Отаманом і всяке Барабашеве слівце викликало негайний регіт козацьких верховод.

– Поживемо трошки, та, може, й підемо з каменем на шиї на дно! – прошепотів йому Татарчук.

– А чому так? – запитав Барабаш.

– Ти про листи хіба не чув?

– Трясця його матір мордувала! Я, чи що, якісь листи писав?

– Он як усі вовками дивляться.

– Коли б я котрогось у лоб, так він би не дивився; очі враз би витекли.

Тим часом по криках знадвору стало зрозуміло, що там щось сталося. Двері радної зали розчинилися навстіж, і ввійшли Хмельницький з Тугай-беєм. Це їх вітали так радісно. Ще декілька місяців тому Тугай-бей, найвідважніший із мурз і гроза низових, був об’єктом страшної ненависті всієї Січі – тепер же «товариство», заздрівши його, підкидало шапки, вважаючи мурзу добрим другом Хмельницького і запоріжців.

Першим увійшов Тугай-бей, потім Хмельницький із булавою гетьмана Запорізького Війська. Звання це носив він відтоді, як повернувся з Криму із застереженими в хана підкріпленнями. Натовп тоді поніс його на руках і, зламавши військову скарбницю, вручив булаву, прапор і печать, які зазвичай виносилися попереду гетьмана. Він добряче змінився, образ його тепер уособлював собою страшну силу всього Запоріжжя. Це був уже не скривджений Хмельницький, який утік на Січ через Дике Поле, а Хмельницький – гетьман, кривавий дух, велетень, який мстить мільйонам за свою кривду.

А втім, ланцюгів він не розірвав, але поклав на себе нові, ще тяжчі. Свідченням тому були його стосунки з Тугай-беєм. Цей запорізький гетьман у самому серці Запоріжжя вдовольнявся другим голосом після татарина, смиренно переносив пиху бея та презирливе над усяку міру поводження. Були це стосунки ленника і сюзерена. Інакше воно й бути не могло. Хмельницький увесь свій вплив серед козаків здобув завдяки татарам і ханській милості, знаком якої була присутність дикого й шаленого Тугай-бея. Одначе Хмельницький умів поєднувати непомірну свою гординю зі смиренням так само добре, як відвагу з лукавством. Він утілював у собі лева й лисицю, орла і змію. Вперше відтоді, як з’явилося на землі козацтво, татарин почувався господарем на Січі; на жаль, настали й такі часи. Товариство підкидало шапки на честь поганого. Ось як усе змінилося.

Рада почалася. Тугай-бей усівся посередині на найвищу купу шкур, підібгав по-турецьки ноги й почав лускати насіння, спльовуючи мокрі лушпини просто на підлогу перед собою. По праву руку від нього сів Хмельницький з булавою, по ліву – кошовий отаман; отамани ж і депутація від товариства розташувались уздовж стін оддалік. Розмови стихли, тільки знадвору долинав гам і глухий, ніби шум хвиль, гомін натовпу, що зібрався просто неба. Хмельницький заговорив:[62]

– Вельмишановні панове! Милістю, благоволінням і заступництвом ясновельможного кримського царя, володаря народів многих, єдинокровного світилам небесним, зволенням милостивого короля польського Владислава, державця нашого, і доброю волею Війська Запорізького, впевнені в неповинності нашій і справедливості Господній, ідемо ми помститися за страшні й жахливі кривди, котрі з християнським смиренням, поки могли, терпіли від підступних ляхів, комісарів, старост, економів, многая шляхти й жидів. Над кривдами тими ви вже, вельмишановні панове і все Військо Запорізьке, чимало сліз пролили, а мені тому булаву дали, щоб за кривди ваші та всього війська повною мірою зручніше мені спитати було. Отож я, вважаючи сіє, вельмишановні панове благодійники, великою милістю, ясновельможного царя про допомогу просити поїхав, якою він нас і обдарував. Але, перебуваючи в старанності й веселощах, чимало я опечалився, довідавшись, що можливі між нас і зрадники, котрі з підступними ляхами в змову вступають і про нашу рішучість їм доносять, і якщо воно й насправді так, то покарані вони мусять бути, вельмишановні панове, відповідно розумінню й милосердю вашому. А ми просимо вас листи вислухати, котрі сюди від недруга, князя Вишневецького, посол привіз, не послом, але спостережником будучи, про приготування наші й добру волю Тугай-бея, друга нашого, бажаючи все вивідати і перед ляхами розкрити. Також належить обговорити вам, чи має він бути теж покараний, як ті, кому привіз сказані листи, про котрі кошовий, як відданий друг мені, Тугай-бею і всьому війську, відразу ж нам сповістив.

Хмельницький замовк. Гомін за вікнами все посилювався, тому військовий писар навіть підвівся, коли оголосив княже послання до кошового отамана, що починалося словами: «Ми, Божою милістю, князь і володар на Лубнах, Хоролі, Прилуках, Гадячі etc., воєвoда руський etc., староста etc.». Послання було суто діловим. Князь, прочувши, що з лучків відзиваються війська, запитував отамана, чи правда це, і закликав його заради спокою від таких дій відмовитися. Хмельницького ж, якщо почне Січ бунтувати, комісарам щоб видав, які про те, у свою чергу, запитають. Другий лист був од пана Гродзіцького, також до великого отамана, третій і четвертий Зацвілиховського і старого черкаського полковника до Татарчука та Барабаша. В усіх не було нічого такого, що могло дати привід запідозрити особу, котрій лист адресувався. Зацвілиховський єдине прохав Татарчука подбати про подавця листа і сприяти в усьому, про що посол би не попросив.

Татарчук полегшено зітхнув.

– Що скажете, вельмишановні панове, про листи ці? – запитав Хмельницький.

Козаки мовчали. Всяка рада, поки горілка не розгарячила голів, завжди починалася з того, що жоден із отаманів не бажав висловитися першим. Як люди прості, але собі на умі, вони поводилися так, побоюючись сказонути що-небудь, що потім прирекло б оратора на осміяння або на все життя здобуло б йому образливе прізвисько. Так воно вже повелося на Січі, де при страшенній неотесаності була надзвичайно розвинена пристрасть до насмішництва, як і побоювання зробитися посміховищем.

Тому козаки й мовчали. Хмельницький заговорив знову:

– Кошовий отаман брат нам і чесний друг. Я отаману вірю, як собі, а якщо хто бажає інше сказати, той, значить, сам зраду замишляє. Отаман – друг вірний і воїн зразковий.

Тут він підвівся й поцілував кошового.

– Вельмишановні панове! – взяв тепер слово кошовий. – Я військо зібрав, а гетьман хай веде; стосовно ж посла, то, якщо його послали до мене, значить, він мій, а раз він мій, то я його вам оддаю.

– Ви, вельмишановні панове-депутація, поклоніться отаману, – сказав Хмельницький, – бо він людина справедлива, і йдіть сказати товариству, що коли хто і зрадник, так не він зрадник; він перший варту всюди виставив, він перший перекинчиків, котрі до ляхів підуть, ловити наказав. Ви, панове-депутація, скажіть, що не зрадник він, що він найліпший із усіх нас.

Панове-депутація поклонилися спершу Тугай-бею, котрий увесь цей час із величезною байдужістю лускав своє насіння, затим Хмельницькому, затим кошовому – і вийшли на вулицю.

Через хвилину радісні крики за вікнами сповістили, що депутація наказ виконує.

– Cлава кошовому нашому! Слава кошовому! – кричали хриплі голоси з такою силою, що навіть стіни, здавалося, ходором ходили.

Відразу здійнялася стрілянина із самопалів та пищалей.

Депутація повернулась і знову розташувалась у кутку зали.

– Вельмишановні панове! – сказав Хмельницький, коли за вікнами трохи вщухло. – Ви мудро вже розсудили, що кошовий отаман – людина справедлива. Та якщо отаман не зрадник, то хто ж зрадник? У кого серед ляхів друзі є? З ким ляхи в таємні стосунки вступають? Кому листи пишуть? Кому особу посла доручають? Хто ж зрадник?

Кажучи це, Хмельницький поступово підвищував голос і зловісно поводив очима в бік Татарчука й молодого Барабаша, ніби мав намір вказати саме на них. У залі заворушилися, декілька голосів крикнули: «Барабаш і Татарчук!» Хтось із курінних посхоплювався з місць, серед депутації залунали вигуки: «На погибель!»

Татарчук зблід, а молодий Барабаш почав здивовано оглядатися. Ледача думка його якийсь час тужилася відгадати, за що його звинувачують, і він врешті-решт випалив:

– Не буде собака м’яса їсти!

Сказавши це, він вибухнув ідіотським сміхом, а за ним інші. І зразу ж більшість курінних отаманів почали дико реготати, самі не знаючи з приводу чого.

З майдану, все посилюючись, долинали крики: мабуть, горілка там ударила в голови. Шум людського прибою ставав із кожною миттю гучнішим.

Антон Татарчук підвівся і, звернувшись до Хмельницького, почав говорити:

– У чому я винен перед вами, вельмишановний гетьмане запорізький, що ви моєї смерті домагаєтесь? Що я вам зробив? Писав до мене комісар Зацвілиховський листа – то й що? Але ж і князь написав кошовому! А я хіба листа отримав? Ні! А коли б отримав, так що зробив би? До писаря пішов би і звелів би прочитати, бо ні писати, ні читати не вмію. І ви б неодмінно довідалися, про що лист. А ляха я і в вічі не бачив. Так хіба ж я зрадник? Гей, браття запоріжці! Татарчук із вами на Крим ходив, а коли ви ходили на Волощину, то ходив на Волощину, а як під Смоленськ ходили, то ходив і під Смоленськ; бився разом із вами, славними козаками, і кров проливав з вами, славними козаками, і з голоду помирав з вами, славними козаками; так не лях він, не зрадник, а козак, ваш брат, а якщо пан гетьман смерті його вимагає, так нехай скаже, чому вимагає! Що я йому зробив, у чому безчесним був? А ви, браття, помилуйте і розсудіть справедливо!

– Татарчук славний козак! Татарчук справедлива людина! – почулося кілька голосів.

– Ти, Татарчук, славний козак, – сказав Хмельницький, – і я на тебе не показую, бо ти мій друг, не лях, а козак, наш брат. Тому що, коли б зрадником був лях, я б не журився й не побивався за ним, але якщо славний козак зрадник, мій друг – зрадник, то тяжко в мене на серці й славного козака жаль. А раз і в Криму, і на Волощині, і під Смоленськом ти бував, то ще тяжчий твій гріх, якщо нині ганебно хотів готовність і ретельність Війська Запорізького ляху відкрити! Тобі ж писано, щоб ти йому пособив у тому, чого він захоче, а скажіть, вельмишановні панове отамани, чого лях може хотіти? Хіба не моєї та мого доброго друга Тугай-бея смерті? Хіба не біди Війську Запорізькому? Так що ти, Татарчук, винен і нічого іншого вже не доведеш. А до Барабаша писав дядько його, полковник черкаський, Чаплинському друг і ляхам друг, який у себе привілеї приховав, аби Війську Запорізькому не дісталися. І якщо воно все так, обидва ви винні і просіть помилування в отаманів, а я разом із вами проситиму, хоча вина ваша тяжка, а зрада ясна.

Із-за вікон тим часом долітав уже не шум і гамір, а нібито гуркіт грози. Товариство воліло знати, що відбувається на раді, й послало нову депутацію.

Татарчукові зробилося зрозуміло, що він пропав. Він раптом згадав, що тиждень тому висловлювався серед отаманів проти вручення булави Хмельницькому й договору з татарами. Холодний піт виступив на чолі його, і збагнув Татарчук, що порятунку нема. Що ж до молодого Барабаша, тут було ясно, що, зводячи зі світу його, Хмельницький мститься старому черкаському полковнику, що безмірно любив свого племінника. Одначе Татарчук помирати не хотів. Не зблід би він перед шаблею, перед кулею, навіть перед палею, та смерть, яка чекала його, жахала бідолаху до самих кісток, тому, скориставшись нетривалою тишею, що настала після слів Хмельницького, він пронизливо крикнув:

– Христом-Богом заклинаю! Браття отамани, други сердечні, не губіть невинуватого, я ж ляха й не бачив, не розмовляв із ним! Помилуйте, браття! Я ж не знаю, чого ляху від мене треба було, самі його запитайте! Клянуся пресвітлим Спасом, Богородицею Пречистою, святим Миколою-чудотворцем, святим Михаїлом-архангелом, що губите ви душу невинну!

– Привести ляха! – крикнув старий кантарій.

– Ляха сюди! Ляха! – закричали курінні.

Зчинилася метушня: одні кинулися до сусіднього приміщення, де було зачинено полоняника, збираючись привести його перед очі зборів, інші загрозливо пішли на Татарчука з Барабашем. Гладкий, отаман миргородського куреня, першим крикнув: «На погибель!» Депутація цьому крику вторила, Чарнота ж кинувся до дверей, розчахнув їх і прокричав у натовп:

– Вельмишановне товариство! Татарчук – зрадник, і Барабаш теж! На погибель їм!

Натовп одповів жахливим ревищем. У залі сталося замішання. Всі курінні посхоплювалися з місць. Одні кричали: «Ляха! Ляха!», інші намагалися переполох угамувати, а тим часом двері під натиском юрби розчинилися навстіж і до зали ввірвалась орава, що перед цим репетувала на майдані. Страшні постаті, засліплені люттю, заповнили приміщення, волаючи, розмахуючи руками, скрегочучи зубами й поширюючи запах горілки. «Смерть Татарчуку! На погибель Барабашу! Давай сюди зрадників! На майдан їх! – репетували п’яні голоси. – Бий! Убивай!», і сотні рук умить простяглися до нещасних. Татарчук не опирався, він тільки пронизливо скиглив, але молодий Барабаш почав захищатися з шаленою несамовитістю. Він зрозумів нарешті, що його хочуть убити; страх, відчай і лють спотворили його лице, піна виступила на губах, із грудей вирвався звірячий рик. Двічі виривався він зі згубних рук, і двічі руки ці хапали його за плечі, за бороду, за оселедець. Він не давався, кусався, ричав, падав і знову підводився, закривавлений, страшний. Йому розшматували одяг, вирвали оселедець, вибили око, зрештою, притиснутому до стіни, зламали руку. І тільки тоді він повалився. Кати схопили його й Татарчука за ноги й поволокли на майдан. І ось тут-то у відблисках полум’я смоляних бочок і палаючих багать почалася негайна екзекуція. Декілька тисяч кинулися на приречених і почали розривати їх на шматки, виючи й борючись один із одним за можливість протиснутися до жертв. Їх топтали ногами, з їх тіл виривали клапті м’яса. Набрід тупцював, збившись навколо них у жахливому конвульсивному пориві розлюченої юрби. Закривавлені руки то здіймали в повітря два безформні тулуби, що втратили подобу людську, то знову шпурляли на землю. Ті, хто не зміг пробитися, репетували як різані: одні вимагали, щоб жертв кинули в воду, інші – щоб заштовхати в бочки з киплячою смолою. П’янюги затіяли між собою сварку. У нападі безумства підпалили дві величезні бочки з горілкою, що освітили цю диявольську сцену мінливим блакитнуватим світлом. З неба ж позирав на неї тихий, ясний і погожий місяць.

Так товариство карало зрадників.

А в залі для нарад після того, як звідти виволокли Татарчука і молодого Барабаша, всі знову заспокоїлись, отамани посіли під стінами попередні місця свої, а з сусідньої комірчини привели полоненого.

Тінь падала на його лице, бо вже й вогонь у каміні пригас, так що в напівтемряві розрізнити можна було тільки гордовиту постать, яка трималася прямо й достойно, хоча руки полоненого й були зв’язані ликом. Гладкий підкинув зв’язку скіпок – одразу ж зметнулося полум’я, яскраво освітивши лице полоняника, котрий обернувся до Хмельницького.

Поглянувши на нього, Хмельницький здригнувся.

Полоняником був пан Скшетуський.

Тугай-бей сплюнув лушпиння й буркнув по-русинськи:

– Я того ляха знаю – він був у Криму.

– На погибель йому! – закричав Гладкий.

– На погибель! – повторив Чарнота.

Хмельницький уже опанував себе і ковзнув поглядом по Гладкому й Чарноті. Вони відразу ж замовкли, а він, повернувшись до кошового, сказав:

– І я його знаю.

– Звідкіля ти з’явився? – запитав кошовий Скшетуського.

– Із посольством прямував я до тебе, кошовий отамане, коли головорізи на Хортиці на мене напали і всупереч звичаю, прийнятому навіть у найдикіших народів, людей моїх перебили, а мене, походження й посольську гідність мої до уваги не беручи, поранили, образили і як полоненика сюди привели, за що пан мій, ясновельможний князь Ярема Вишневецький, знайде спосіб у тебе, отамане кошовий, відповідь отримати.

– А навіщо ти криводушність свою показав? Навіщо славного козака келепом порубав? Навіщо людей перебив учетверо проти своїх? Навіщо сюди з листом до мене їхав – щоб про приготування наші прознати й ляхам про них донести? Знаємо ми й те, що ти до зрадників Війська Запорізького листи мав, щоби зі зрадниками цими погибель усього Війська Запорізького замислити, а через це не як посол, а як недруг прийнятий і по злочину й кара буде.

– Помиляєшся ти, отамане кошовий, і ти, ваша милість гетьман самозваний! – сказав намісник, звертаючись до Хмельницького. – Якщо мав я листи, так це зазвичай у кожного посла, котрий, у чужі землі вирушаючи, завжди бере листи від знайомих до знайомих, щоб зав’язати таким чином дружні відносини. А я сюди їхав із княжим листом не погибель вашу замишляти, а утримати вас од таких дій, які згубний пароксизм на Річ Посполиту, а на вас і на все Військо Запорізьке остаточне винищення накличуть. Бо на кого ви безбожну руку підіймаєте? Проти кого ви, що йменуєте себе захисниками віри Христової, з поганими союзи укладаєте? Проти короля, проти шляхетського стану, проти Речі Посполитої. Через це скоріше ви – не я – зрадники. І ось що скажу я: якщо покірністю й послухом не загладите провин ваших, горе вам! Хіба забуто вже часи Павлюка і Наливайка? Хіба стерлося з пам’яті вашої, як поплатилися вони? Знайте ж, що patientia[63] Речі Посполитої вичерпано і меч занесено над головами вашими.

– Лаєш, вражий сину, викрутитися хочеш і смерті уникнути! – закричав кошовий. – Та тільки не допоможуть тобі ні погрози, ні латина твоя лядська.

Решта отаманів почали скреготіти зубами і бряжчати шаблями, а пан Скшетуський підвів голову ще вище і сказав ось що:

– Не думай, отамане кошовий, що смерті я боюся, або життя своє спасаю, або невинність свою доводжу. Як шляхтича судити мене можуть тільки рівні мені і не перед суддями тут стою, а перед татями, не перед шляхтою, а перед холопами, не перед лицарством, а перед варварством, і добре мені відомо, що не уникну я смерті, котрою ви теж поповните міру своєї неправоти. Смерть і мука переді мною, але за мною – могутність і помста цілої Речі Посполитої, перед нею ж хай затремтите всі ви!

Незрозуміло чому, але гордий вигляд, піднесена мова і згадування Речі Посполитої справили сильне враження. Отамани мовчки поглядали один на одного. В якусь мить здалося їм, що перед ними не полоняник, але грізний посланець могутнього народу.

Тугай-бей буркнув:

– Сердитий лях!

– Сердитий лях! – повторив Хмельницький.

Несподівані удари в двері перервали подальший допит. На майдані розправу над останками Татарчука й Барабаша якраз було завершено: товариство прислало нову депутацію.

Більше дюжини козаків, п’яних, закривавлених, упрілих, важко задиханих, увалилися до світлиці. Переступивши поріг, вони зупинились і, простягши руки свої, ще паруючі кров’ю, заговорили:

– Товариство кланяється панам начальству, – тут усі вони поклонилися в пояс, – і просить видати того ляха, щоб з ним погратися, як із Барабашем і Татарчуком.

– Видати їм ляха! – крикнув Чарнота.

– Не видавати, – крикнули інші. – Хай підождуть! Він посол!

– На погибель йому, – пролунали окремі голоси.

Потому всі замовкли, очікуючи, що скажуть кошовий і Хмельницький.

– Товариство просить, а коли що – само візьме! – повторили депутати.

Здавалося, що Скшетуський уже пропав і порятунку йому не буде, коли Хмельницький раптом нахилився до вуха Тугай-бея.

– Він твій полоненик, – прошепотів гетьман. – Його татари взяли, він твій. Невже дозволиш його відняти? Це багатий шляхтич, та й князь Ярема за нього золотом заплатить.

– Давайте ляха! – грізніше попереднього вимагали козаки.

Тугай-бей потягнувся на своєму сідалі і підвівся. Лице його вмить змінилося: очі розширилися, наче в лісового кота, зуби вишкірилися. Зненацька він стрибнув до козаків, які вимагали видачі полоненого.

– Геть, козли, собаки невірні! Раби! Свиноїди! – гаркнув він, ухопивши за бороди двох запоріжців і в люті ці бороди смикаючи. – Геть, п’яниці, тварюки нечисті! Бидло мерзенне! Ви в мене ясир прийшли віднімати, а я вас ось так!.. Козли! – Кажучи це, він рвав бороди все нових козаків, зрештою, поваливши одного, заходився топтати його ногами. – Слухайтеся, раби, а то ясирами будете! А то всю вашу Січ ногами, як вас, потопчу! Дощенту спалю, падлом вашим укрию!

Перелякані депутати задкували – грізний друг показав їм, на що здатний.

І дивно: на Базавлуку стояло всього шість тисяч ординців (щоправда, за ними був іще хан із усією кримською могутністю), але в Січі ж перебувало набагато більше десяти тисяч козаків, не беручи до уваги тих, кого Хмельницький уже загодя послав на Томаківку, і все-таки жодного невдоволеного голосу не почув Тугай-бей. Стало зрозуміло, що спосіб, яким грізний мурза залишив за собою полоненого, був єдино вірним і був точно розрахований, негайно приборкавши запоріжців, яким татарська допомога була конче необхідна. Депутація кинулася на майдан, волаючи, що з ляхом погратися не вийде, що він полоненик Тугай-бея, а Тугай-бей, каже, розсердився! «Бороди нам повиривав!» – кричали вони. На майдані зразу ж почали повторювати: «Тугай-бей розсердився!» – «Розсердився! – гірко кричали юрби. – Розсердився!» – а через деякий час якийсь пронизливий голос затягнув біля багаття:

   Гей, гей!

   Тугай-бей!

Розсердився дуже!

   Гей, гей!

   Тугай-бей

Не сердися, друже!

Зразу ж тисяча голосів підхопила: «Гей, гей! Тугай-бей», і так виникла одна з тих пісень, які, можна сказати, вихор потім розносив по всій Україні і торкався ними струн лір і торбанів.

Та несподівано пісня урвалася, бо в ворота з боку Гассан Баша влетіло десятка два якихось людей і, продираючись крізь натовп і горлаючи: «З дороги! З дороги!», щосили рвонули до будинку ради. Отамани збиралися вже розійтися, коли нові ці гості вбігли до світлиці.

– Лист гетьману! – кричав старий козак.

– Звідкіля ви?

– Ми чигиринські. День і ніч з листом їдемо. Ось він.

Хмельницький узяв листа з рук козака й почав читати. Раптом обличчя його змінилося, він перервав читання і гучним голосом сказав:

– Вельмишановні панове отамани! Великий гетьман посилає на нас сина Стефана з військом. Війна!

У кімнаті тихо зашуміли, загомоніли. Чи було це виявом радості чи потрясіння – незрозуміло. Хмельницький вийшов на середину і впер руки в боки, очі його метали блискавки, а голос лунав грізно і владно:

– Курінні по куренях! Ударити на вежі з гармат. Бочки з горілкою розбити! Завтра вдосвіта виступаємо!

Із цієї хвилини на Січі закінчувалися сходки, ради отаманів, сейми і чільна роль товариства. Хмельницький перебирав необмежену владу. Тільки-но, побоюючись, що товариство, котре розгулялося, не послухається його, він змушений був хитрістю рятувати полоненика і підступністю позбутися недоброзичливців, а тепер зробився володарем життя і смерті кожного. Так було завжди. До і після походу, хоча б гетьман уже й бував обраним, натовп іще нав’язував отаманам і кошовому свою волю, суперечити котрій було небезпечно. Та варто просурмити похід, і товариство ставало військом, підпорядкованим військовій дисципліні, курінні – офіцерами, а гетьман – вождем-диктатором.

Ось чому, почувши накази Хмельницького, отамани зразу кинулися до своїх куренів. Рада була закінчена.

Через короткий час гуркіт гармат на воротах, що вели з Гассан Баша на січовий майдан, струсонув стіни січової ради й рознісся тужним відлунням по всьому Чортомлику, провіщаючи війну.

Провістив він також і початок нової епохи в історії двох народів, але про це не знали ні п’яні січовики, ні сам гетьман запорізький.

Розділ XII

Хмельницький зі Скшетуським пішли ночувати до кошового, а з ними Тугай-бей, що через пізню годину вирішив на Базавлук не повертатися. Дикий бей поводився з намісником як із полоненим, за котрого буде чималий викуп, а тому трактував не як невільника і з повагою куди більшою, ніж козаків, бо свого часу зустрічав його при ханському дворі як княжого посла. Бачачи таке, кошовий запросив Скшетуського до своєї хати й відповідно теж змінив до нього ставлення. Старий отаман душею й тілом був відданий Хмельницькому й на раді, звичайно, помітив, що Хмельницький явно намагався полоненика врятувати. Одначе по-справжньому здивувався кошовий, коли, тільки-но ввійшовши до хати, Хмельницький звернувся до Тугай-бея:

– Тугай-бею, скільки викупу ти думаєш узяти за цього полоненого?

Тугай-бей глянув на Скшетуського і сказав:

– Ти говорив, що він людина знатна, а мені відомо, що він посол грізного князя, а грізний князь своїх у біді не залишить. Бісміллах! Один заплатить і другий заплатить – виходить…

І Тугай-бей замислився:

– Дві тисячі талерів.

Хмельницький спокійно сказав:

– Даю тобі ці дві тисячі.

Татарин деякий час розмірковував. Його розкосі очі, здавалося, наскрізь пронизували Хмельницького.

– Ти даси три, – сказав він.

– Чому я мушу три давати, якщо ти збирався взяти дві?

– Тому що, якщо тобі захотілося мати його, значить, у тебе свій розрахунок, а якщо свій розрахунок, даси три.

– Він урятував мені життя.

– Алла! За це варто накинути тисячу.

В торг утрутився Скшетуський.

– Тугай-бею, – сказав він гнівно. – Із княжої скарбниці я нічого тобі пообіцяти не можу, та хоч би мені й довелося власне добро зачепити, я сам три не пожалію. Приблизно стільки становить мій лишок від князя, та ще сільце в мене чималеньке є, так що вистачить. А гетьману цьому я ні волею, ні життям зобов’язаним бути не бажаю.

– Та звідкіля ти знаєш, що я з тобою зроблю? – запитав Хмельницький.

І, обернувшись до Тугай-бея, сказав:

– Ось-ось вибухне війна. Ти пошлеш до князя, та поки посланець повернеться, багато води в Дніпрі втече; я ж тобі завтра сам гроші на Базавлук одвезу.

– Давай чотири, тоді я з ляхом і говорити не буду, – нетерпляче відповів Тугай-бей.

– Що ж, дам чотири.

– Ваша милість, гетьмане, – сказав кошовий. – Хочеш, я тобі хоч зараз одрахую. У мене тут під стіною, може, навіть і більше є.

– Завтра відвезеш на Базавлук, – сказав Хмельницький.

Тугай-бей потягнувся й позіхнув.

– Спати охота, – сказав він. – Завтра зранку я теж на Базавлук їду. Де мені лягти?

Кошовий показав йому купу овечих шкур біля стіни.

Татарин упав на постіль і відразу ж захропів, як кінь.

Хмельницький декілька разів пройшовся по тісній хаті.

– Сон не йде на очі. Не заснути мені. Дай чого-небудь випити, кошовий, – сказав він.

– Горілки чи вина?

– Горілки. Не заснути мені.

– Уже світає начебто, – сказав кошовий.

– Так, так! Іди й ти спати, давній друже. Випий і йди.

– На славу й за удачу!

– За удачу!

Кошовий утерся рукавом, потис руку Хмельницькому і, відійшовши до протилежної стіни, з головою зарився в овечі шкури – вік брав своє, і кров у кошовому текла мерзлякувата. Невдовзі хропіння його приєдналося до Тугай-беєвого.

Хмельницький сидів за столом, мовчазний і відсутній.

Раптом він ніби отямився, поглянув на намісника і сказав:

– Пане намісник, ти вільний.

– Дякую, вельмишановний гетьмане запорізький, хоча не буду приховувати, що волів би кому іншому за волю дякувати.

– Тоді не дякуй. Ти врятував мені життя, я добром відплатив – ось ми і квити. Але хочу сказати тобі ось що: якщо не даси лицарського слова, що не розповіси своїм про наші приготування, про чисельність війська нашого або ще про щось, що на Січі бачив, я тебе поки не відпущу.

– Значить, даремно ти мені fructum[64] волі дав скуштувати, тому що такого слова я не дам, бо, давши його, вчиню, як ті, хто до недруга перекидаються.

– І життя моє, і благополуччя всього Запорізького Війська зараз у тому, щоб великий гетьман не пішов на нас усіма силами, що він неодмінно зробить, якщо ти йому про наші приготування розповіси, так що, коли не даси слова, я тебе не відпущу доти, доки не відчую себе достатньо впевнено. Знаю я, на що замахнувся, знаю, яка страшна сила протистоїть мені: обидва гетьмани, грізний твій князь, один цілого війська вартий, та Заславські, та Конєцпольські, та всі ці королята, що на карку козацькому стопу утвердили! Воістину чимало я потрудився, чимало листів понаписував, перш ніж удалося мені підозріливість їх приспати, – так чи можу я тепер дозволити, щоб ти розбудив її? Якщо і чернь, і городові козаки, і всі утиснуті у вірі та волі виступлять на моєму боці, як Запорізьке Військо і милостивий хан кримський, тоді припускаю я подолати ворога, бо й мої сили значними будуть, та найбільше покладаюсь я на Бога, котрий бачив кривди і знає невинуватість мою.

Хмельницький вихилив чарку і почав занепокоєно походжати навколо столу, пан же Скшетуський зміряв його поглядом і, налягаючи на кожне слово, сказав:

– Не богохульствуй, гетьмане запорізький, на Бога і на його заступництво розраховуючи, бо воістину тільки гнів Божий і найскорішу кару накличеш на себе. Чи тобі личить звертатися до Всевишнього, чи тобі, котрий через власні кривди та приватні чвари таку страшну бурю здіймає, роздмухує полум’я усобиці та з бусурманами проти християн об’єднується? Чи переможеш ти, чи виявишся переможеним – море людської крові та сліз проллєш, гірше сарани землю спустошиш, рідну кров поганим у неволю віддаси. Річ Посполиту похитнеш, монарха образиш, вівтарі Господні сплюндруєш, а все тому, що Чаплинський хутір у тебе відняв, що п’яним погрожував тобі! Так на що ж ти руку не піднімеш? Чого заради власного зиску не принесеш у жертву? На Бога покладаєшся? А я, хоч і перебуваю у твоїх руках, хоч ти мене життя і волі позбавити можеш, істинно говорю тобі: сатану, не Господа в заступники прикликай, бо тільки пекло допомагати тобі може!

Хмельницький почервонів, схопився за руків’я шаблі та глянув на полоненика, наче лев, який ось-ось загарчить і кинеться на свою жертву. Одначе він стримався. На щастя, гетьман не був поки що п’яним, але охопила його, здавалося, підсвідома тривога, здавалось, якісь голоси благали в душі його: «Зверни з дороги!» – бо раптом, наче бажаючи спекатися власних думок або переконати самого себе, почав говорити він ось що:

– Од іншого не стерпів би я таких слів, але й ти трохи остережись, аби твоя зухвалість моєму терпінню край не поклала. Пеклом лякаєш мене, про зиск мій і зрадництво мені проповідуєш, а звідки ти знаєш, що я лише за власні кривди помститися йду? Де б я знайшов соратників, де б я взяв тисячі ці, котрі вже перейшли на мій бік і ще перейдуть, якби власні лише борги стягнути зібрався? Подивися, що на Вкраїні твориться. Гей! Земля-годувальниця, земля-матінка, земелька рідненька, а хто тут у завтрашньому дні впевнений? Хто тут щасливий? Хто віри не позбавлений, волі не втратив, хто тут не плаче і не стогне? Тільки Вишневецькі, та Потоцькі, та Заславські, та Конєцпольські, та Калиновські, та жменька шляхти! Для них староства, чини, земля, люди, для них щастя і безцінна воля, а решта народу в сльозах руки до неба заламує, сподіваючись на суд Божий, бо й королівський не допомагає! Скільки ж, – шляхті навіть! – нестерпного їх гніту не вміючи стерпіти, на Січ утікає, як і я втік? А я ж бо війни з королем не шукаю, не шукаю і з Річчю Посполитою! Вона – мати, він – батько! Король – володар милостивий, але королята! З ними нам не жити, це їхнє здирство, це їхні оренди, ставщини, заплавщини, сухомельщини, очкові, рогові, це їхні тиранство і гніт, через євреїв здійснювані, до небес про помсту волають. Якої такої вдячності діждалося Військо Запорізьке за свої великі послуги, у численних війнах надані? Де козацькі привілеї? Король дав, королята відняли. Наливайка четвертовано! Павлюка у мідному бику спалено! Ще не зарубцювалися рани, котрі нам шабля Жолкєвського та Конєцпольського завдала! Сльози не висохли по убієнних, обезглавлених, на палі посаджених! І ось – дивись – що на небесах світить! – Тут Хмельницький показав у віконці палаючу комету. – Гнів Божий! Бич Божий!.. І коли судилося мені на землі бичем цим стати, хай здійсниться воля Господня! Я цей тягар на плечі приймаю.

Сказавши це, він простяг руки догори й весь, здавалося, запалав, ніби величезний смолоскип відплати, й затремтів увесь, а потім упав на лаву, ніби непосильним тягарем призначення свого притиснутий.

Запанувала тиша, порушувана тільки хропінням Тугай-бея та кошового, та ще в кутку хати жалібно награвав цвіркун.

Намісник сидів, опустивши голову і, здавалося, шукаючи відповіді на слова Хмельницького, важезні, наче гранітні брили, та ось і він заговорив голосом тихим і журним:

– О, хай би все це й було правдою, та хто ж ти такий, гетьмане, щоби суддею і катом себе поставити? Яка тебе жорстокість, яка гординя спонукає? Чому ти Богові суду й кари не залишаєш? Я зла не захищаю, кривд не схвалюю, утисків законом не називаю, та вглядься в себе, гетьмане! На утиски від королят скаржишся, кажеш, що ні королю, ні закону коритися не бажають, чванство їхнє засуджуєш, а хіба ти сам без гріха? Сам хіба не підняв руку на Річ Посполиту, закон і престол? Тиранство панів і шляхти бачиш, але того бачити не хочеш, що, якби не їхні груди, не їхні броні, не їхня могутність, не їхні замки, не їхні гармати і полки, тоді б земля ця, з молочними й медовими ріками, під у стократ важчим турецьким чи татарським ярмом стогнала! Бо хто б захистив її? Чиїми це могутністю і заступництвом діти ваші в яничарах не служать, а жінки в паскудні гареми не викрадаються? Хто застеляє пустки, закладає міста і села, споруджує храми Божі?…

Тут голос Скшетуського ставав усе гучнішим і гучнішим, а Хмельницький, похмуро втупившись у чвертка горілки, стиснуті кулаки на стіл поклав і мовчав, наче сам із собою боровся.

– Так хто ж вони? – продовжував пан Скшетуський. – Із німців сюди прийшли чи з Туреччини? Чи не кров це від крові, не плоть від плоті вашої? Чи не ваша це шляхта, не ваші княжата? А якщо воно так, тоді горе тобі, гетьмане, бо ти молодших братів на старших піднімаєш і братовбивцями їх робиш. Боже ти мій! Нехай і погані вони, нехай навіть усі – а це не так! – нехтують закони, глумляться над привілеями, так їх же Богу в небесах судити, а на землі сеймам, але не тобі, гетьмане! Бо хіба можеш ти поручитися, що між вашими підряд самі праведники? Хіба ніколи ви не согрішили, хіба маєте право кинути камінь у чужий гріх? А вже коли ти в мене допитувався, – де вони, мовляв, привілеї козацькі? – так я відповім тобі: не королята їх розірвали, а запоріжці, а Лобода, Сашко, Наливайко і Павлюк, про котрого брешеш, що його у мідному бику було підсмажено, бо тобі добре відомо, що так не було! Розірвали їх бунти ваші, розірвали їх смути й набіги, на зразок татарських учинювані. Хто татар у землі Речі Посполитої пускав, аби потім на зворотному шляху на обтяжених награбованим здобичі заради нападати? Ви! Хто – Господи! – народ свій християнський, своїх, ясирами віддавав? Хто найбільші заколотництва затівав? Ви! Від кого ні шляхтич, ні купець, ні хлібороб не вбережуться? Від вас! Хто братовбивчі війни роздмухував, дощенту палив села й міста українні, грабував храми Божі, ґвалтував жінок? Ви, і ще раз ви! Щоб вам привілеї на братовбивчу війну, розбій і грабунок були дані? Воістину вам більше прощено, ніж віднято! Бо хотіли ми membra putrida[65] лікувати, не відтинати,[66] і не знаю – чи є яка-небудь держава на світі, крім Речі Посполитої, котра б, таку виразку на власних грудях маючи, стільки поблажливості й терплячості виявила! А яка вдячність за все це? Ось він спить, твій союзник, але Речі Посполитої ворог заклятий; твій приятель, але супостат хреста і християнства, не королик українний, але мурза кримський!.. З ним ти підеш палити власне гніздо, з ним підеш судити братів! Але ж він тобі надалі володарем буде, йому стремено триматимеш!

Хмельницький спорожнив іще чарку.

– Коли ми з Барабашем свого часу в милостивого короля були, – відповів він похмуро, – і коли скаржилися на кривди та утиски, він сказав: «А хіба не при вас самопали, хіба не при шаблі ви?»

– А якби ти перед царем царів став, той сказав би: «Чи простиш ворогам своїм, яко я своїм простив?»

– Із Річчю Посполитою я війни не хочу!

– А меч їй до горлянки приставляєш!

– Козаків іду з кайданів ваших визволити.

– Щоби зв’язати їх ликами татарськими!

– Віру захистити!

– З невірним на пару.

– Одступись же, бо не ти голос моєї совісті! Геть! Чуєш?

– Кров пролита тобі збільшить провину, сльози людські обвинуватять, смерть судилася тобі, суд чекає.

– Не каркай! – закричав у нестямі Хмельницький і блиснув ножем біля намісникових грудей.

– Бий! – сказав пан Скшетуський.

І знову на мить запанувала тиша, знову було чути тільки хропіння сплячих та жалібне поскрипування цвіркуна.

Хмельницький якийсь час тримав ніж біля грудей Скшетуського, одначе, здригнувшись раптом, опам’ятавшись, ніж упустив і, схопивши чверть, припав до неї. Випивши майже все, він важко сів на лаву.

– Не можу його прирізати! – забурмотів він. – Не можу! Пізно вже… Невже світає?… І відступатися пізно… Що ти мені про суд і кров говориш?

Він і до того вже чимало випив, тому тепер горілка вдарила йому в голову, зовсім сплутавши думки.

– Який суд, га? Хан мені підмогу обіцяв. Он Тугай-бей спить! Завтра козаки рушать… З нами святий Михаїл-архистратиг! А якщо… якщо… то… Я тебе у Тугай-бея викупив – ти це пам’ятай і скажи… От! Болить щось… болить! Відступатися… пізно!.. Суд… Наливайко… Павлюк…

Раптом він випростався, очі, охоплений жахом, витріщив і крикнув:

– Хто тут?

– Хто тут? – повторив спросоння кошовий.

Але Хмельницький голову на груди звісив, хитнувся раз і вдруге, пробурмотів: «Який суд?…» – і заснув.

Пан Скшетуський, знесилений своїми ранами та бурхливою розмовою, страшенно зблід і почав непритомніти. І здалося йому навіть, що це, можливо, смерть його прийшла, і почав він голосно молитися.

Розділ XIII

Назавтра, ледве розвиднилося, піше й кінне козацьке військо рушило із Січі. Хоча кров не зачервонила ще степів, війну було почато. Полки йшли за полками, і здавалося, що це сарана, пригріта весняним сонцем, виплодилась із очеретів Чортомлика й летить на українські ниви. У лісі за Базавлуком ждали вже готові до походу ординці. Шість тисяч найдобірніших воїнів, озброєних набагато краще звичайних чамбульних головорізів, становили підкріплення, прислані ханом запоріжцям і Хмельницькому. Козаки, заздрівши їх, підкинули шапки в повітря. Загриміли мушкети й самопали. Козацькі клики, змішавшись із татарськими закликами до Аллаха, ударили в небозвід. Хмельницький і Тугай-бей, обидва під бунчуками, з’їхались і церемонно привітали один одного.

Похідні порядки було побудовано із властивою татарам і козакам проворністю, після чого військо рушило далі. Ординці йшли по обох козацьких флангах, середину заповнив Хмельницький з кіннотою, за якою сунула страшна запорізька піхота,[67] далі – гармаші з гарматами, затим табір, вози, на них обозники, провіант, нарешті, чабани з кінським запасом і худобою.

Пройшовши базавлуцький ліс, полки випливли в степ. День стояв ясний. Жодна хмаринка не затьмарювала небес. Легкий вітерець віяв із півночі до моря, сонце блискало на піках і на квітах степових. Ніби море безмежне, розпросторилося перед військом Дике Поле, і вигляд цей наповнив радістю козацькі серця. Великий малиновий прапор із архангелом, вітаючи рідний степ, схилився кілька разів, і вслід за ним схилилися всі бунчуки й полкові знамена. Єдиний крик вирвався із грудей.

Полки розгорнулися вільніше. Довбиші й торбаністи виїхали в чоло війська, загупали тулумбаси, залунали торбани й литаври, й пісня, затягнута тисячею голосів, вторячи їм, струсонула повітря й увесь степ:

Гей, ви степи, ви ріднії,

Красним цвітом писанії,

Як море широкії.

Торбаністи відпустили повіддя і, відкинувшись на сідельні луки, з поглядами, зверненими до неба, вдарили по струнах торбанів; литаврники, підвівши руки над головами, гримнули у свої мідні круги; довбиші загупали в тулумбаси, і всі звуки ці вкупі з монотонним наспівом і пронизливо-незграбним свистом татарських дудок злилися в якесь безмежне звучання, дике й печальне, мовби сама пустеля. Захват опанував військом, голови розхитувалися в лад пісні, ось уже почало здаватися, що сам степ співає й гойдається разом із людьми, кіньми і знаменами.

Наполохані зграї птахів здіймались із трав і летіли попереду війська, ніби ще одне – небесне – воїнство.

Часом і пісні, і музика змовкали, і чувся тоді лише плеск знамен, тупіт, форкання коней та скрип обозних возів, із лебединими та журавлиними голосами схожий.

Попереду під бунчуком і величезним малиновим стягом їхав Хмельницький, у червоних шатах, на білім коні та з золотою булавою в руці.

Весь табір неспішно посувався на північ, покриваючи, ніби грізна лавина, річки, діброви й кургани, наповнюючи шумом і громом степове запустіння.

А з боку Чигирина, з північного рубежу пустелі, котилася назустріч йому інша лавина – коронні війська, під рукою молодого Потоцького. Тут запоріжці й татари йшли, ніби на весілля, з веселою піснею на вустах; там – зосереджені гусари пересувалися в похмурому мовчанні, без натхнення йдучи на безславну цю війну. Тут – під малиновим стягом старий досвідчений воєначальник грізно потрясав булавою, ніби не сумніваючись у перемозі та відплаті; там – на чолі їхав молодий із замисленим обличчям, ніби відчуваючи свою швидку і неминучу поразку.

Розділяли їх поки що величезні степові простори.

Хмельницький не поспішав, оскільки припускав, що чим більше заглибиться молодий Потоцький у степ, тим більше відірветься від обох гетьманів, а значить, легше може бути переможений. А тим часом нові й нові втікачі з Чигирина, Паволочі, з усіх порубіжних міст українських щодня збільшували запорізькі раті, заразом приносячи й вісті про ворога. Від них Хмельницький дізнався, що старий гетьман послав сина всього лише з двома тисячами війська по суші,[68] шість же тисяч реєстрових і тисячу німецької піхоти байдаками по Дніпру. Обидві частини війська отримали наказ підтримувати безперервний зв’язок, але наказ було першого ж дня порушено, бо човни, підхоплені швидкою дніпровською течією, значно випередили гусарів, які йшли берегом, чий рух вельми сповільнювали переправи через усі річки, що впадали в Дніпро.

А Хмельницький, бажаючи, щоб роз’єднаність ця зросла ще більше, не поспішав. На третій день походу він отаборився біля Очеретної Води, щоб дати війську відпочинок.

Тим часом кінні загони Тугай-бея привели язиків, двох драгунів, які зразу ж за Чигирином утекли з армії Потоцького. Скачучи день і ніч, драгунам удалося значно випередити свої війська. Перекинчиків негайно привели до Хмельницького.

Повідомлення їх підтвердили те, що Хмельницькому було вже про сили молодого Потоцького відомо, та повідомили втікачі-драгуни й новину: що козаками, котрі пливуть на байдаках разом із німецькою піхотою, командують старий Барабаш і Кречовський.

Почувши останнє ім’я, Хмельницький підхопився.

– Кречовський? Полковник переяславських реєстрових?

– Він і є, ясновельможний гетьмане! – відповіли драгуни.

Хмельницький обернувся до полковників, які його оточували.

– У похід! – скомандував він громовим голосом.

Не минуло й години, а військо вже виступило, хоча сонце сідало й ніч не обіцяла бути погожою. Якісь страшні іржаві хмари обложили на західному краю небо; схожі на страховиськ, на левіафанів, вони сповзалися одна з одною, ніби наміряючись затіяти побоїще.

Табір попрямував ліворуч, до берега Дніпра. Цього разу йшли без шуму, без пісень, тулумбасів і литавр, але поспішно, наскільки це дозволяли трави, такі тут буйні, що полки, котрі продиралися крізь них, інколи зникали з очей, і кольорові знамена, здавалося, самі собою пливли у степовім просторі. Кіннота прокладала дорогу возам і піхоті, але ті, ледве просуваючись, невдовзі лишилися далеко в тилу. Ніч тим часом опустилась у степу. Величезний червоний місяць неспішно викотився в небеса; раз у раз опиняючись за хмарами, він розгорявся і згасав, наче ґніт, що його намагається задути поривчастий вітер.

Час наближався вже до півночі, коли перед очима козаків і татар постало чорне велетенське громаддя, що виразно бовваніло на темному просторі небес.

Це були стіни Кодака.

Передові загони під прикриттям ночі, ніби вовки чи птахи нічні, обережно й тихо наблизилися до замку. Раптом та й удасться оволодіти сонною фортецею!

Та зненацька блискавка на валу розірвала морок, страшенний гуркіт струсонув дніпровські скелі, й вогненне ядро, прокресливши в небі полум’яну дугу, впало у степові трави.

Похмурий циклоп Гродзіцький давав знати, що не дрімає.

– Пес одноокий! – пробурмотів Тугай-бею Хмельницький. – У темряві бачить.

Козаки обминули замок, про штурм якого зараз, коли проти них самих ішло коронне військо, нічого було й думати, і рушили далі. Пан же Гродзіцький стріляв їм услід так, що стіни фортечні двигтіли, та не для того, щоб шкоди завдати, бо військо проходило на значній відстані, а затим, аби попередити своїх, що підпливали по Дніпру й могли опинитися десь неподалік.

Передовсім стрілянина кодацьких гармат одгукнулася в серці та вухах пана Скшетуського. Молодий лицар, якого за наказом Хмеля везли в козацькому обозі, на другий день тяжко рознедужався.

У сутичці на Хортиці він хоча й не дістав жодної смертельної рани, та втратив стільки крові, що життя в ньому ледве жевріло. Рани його, по-козацьки доглянуті старим кантарієм, відкрилися, почалася гарячка, і тієї ночі лежав він у напівбезпам’ятстві на козацькому возі, нічого про Божий світ не відаючи. Опритомніти його змусили гармати Кодака. Він розплющив очі, трохи підвівся на возі й огледівся. Козацький табір пробирався в темряві, наче вервечка привидів, а замок гуркотів і клубочився рожевими димами; вогняні кулі скакали по степу, із хрипінням і гарчанням, як розлючені пси; і, коли пан Скшетуський побачив це, такий відчай, така туга охопила його, що він готовий був померти, лише б понестися душею до своїх. Війна! Війна! А він у ворожому стані, беззбройний, безпомічний, без гадки навіть устати з воза. Річ Посполита в небезпеці, він же не поспішає її рятувати! А там, у Лубнах, напевно, вже військо виступає. Князь із блискавками в поглядах літає перед військом і в який бік булавою кивне, там одразу триста списів, наче триста громів ударять. І в ту ж хвилину різні знайомі обличчя почали з’являтися перед намісником. Невеличкий Володийовський мчить на чолі драгунів, і хоча в руці його повсякчасна тонка шабелька, та це всім рубакам рубака: з ким ізбрязне клинок, той, вважай, уже в могилі; а ось і пан Підбийп’ятка замахується своїм катівським Зірвиглавцем! Зітне він три голови чи не зітне? Ксьондз Яскульський об’їздить корогви і, здійнявши руки, творить молитву, але, як старий жовнір, не втерпівши, раз по раз гарикає: «Бий! Убивай!» А ось же й панцирні схилили мечі на піввуха кінського, полки рвонули з місця, розганяються, мчать, битва, шквал!

Зненацька видіння змінюється. Намісникові являється Олена. Бліда, з розпущеним волоссям, вона благає: «Порятуй же, Богун за мною женеться!» Скшетуський зривається з воза, та чийсь голос, цього разу справжній, каже йому:

– Лежи, дитино, а то зв’яжу.

Це обозний осавул Захар, якому Хмельницький наказав із намісника очей не спускати, знову вкладає його на воза, накриває кінською шкурою й запитує:

– Що з тобою?

І пан Скшетуський зовсім очунює. Привиди зникають. Вози тягнуться біля самого дніпровського берега. Холодні подуви прилітають із ріки, і ніч блідне. Річкові птахи затівають досвітній гомін.

– Слухай, Захаре! Ми хіба вже минули Кодак? – запитує Скшетуський.

– Минули! – відповідає запорожець.

– А куди ж ви йдете?

– Не знаю. Битва, каже, буде, але не знаю.

Від цих слів серце радісно забилось у грудях пана Скшетуського. Він вважав, що Хмельницький буде брати в облогу Кодак і з цього почне воєнні дії. Та поспішність, із якою козаки йшли вперед, дозволяла припустити, що коронне військо вже близько і що Хмельницький обійшов фортецю, щоб не бути змушеним вести під її обстрілом бій. «Можливо, я вже сьогодні буду вільним», – подумав намісник і вдячно звів очі до небес.

Розділ XIV

Гуркіт кодацьких гармат почули й ті, що пливли на байдаках під орудою старого Барабаша та Кречовського.

Їх було шість тисяч реєстрових і регімент відбірної німецької піхоти, де полковникував Ганс Флік.

Миколай Потоцький довго не відважувався послати козаків проти Хмельницького, але, позаяк Кречовський мав на них величезний вплив, а Кречовському гетьман довіряв безмірно, то обмежився він тим, що звелів козакам присягнути на вірність і з Богом відправив їх у похід.

Кречовський, воїн вельми досвідчений і багато разів у попередніх війнах уславлений, був людиною Потоцьких. Потоцьким він зобов’язаний був і званням полковника, і дворянством, якого вони домоглись для нього на сеймі, і, зрештою, довічно отриманими од них чималими наділами при злитті Дністра й Ладави.

Стільки уз пов’язувало його з Річчю Посполитою й Потоцькими, що навіть найменшого недовір’я не могло зародитися в гетьмановій душі. Крім усього, був цей чоловік у розквіті сил, років під п’ятдесят, і велике поприще на службі вітчизні очікувало його в майбутньому. Дехто бачив у нім навіть спадкоємця Стефану Хмелецькому, що починав свій шлях простим степовим лицарем, а завершив – воєводою київським і сенатором Речі Посполитої. Так що від самого Кречовського залежало, піде він тим шляхом, на який привела його мужність, невгамовна енергія та безмірна амбіція, що прагнула скільки багатства, стільки й чинів. Заради цієї ж амбіції він вельми домагався нещодавно Літинського староства, а коли врешті-решт дісталося воно Корбуту, Кречовський у глибині душі затаїв досаду і, можна сказати, навіть відхворів од заздрощів і гіркоти. Нині доля ніби знову посміхалася йому, бо, діставши від великого гетьмана таке важливе воєнне завдання, він сміливо міг розраховувати, що його ім’я дійде й до королівських вух. А було це справою неабиякою, бо відтак залишалося тільки вклонитися володарю своєму, щоб здобути привілей із жаданими для шляхетської душі словами: «Бив нам чолом і прохав зробити ласку йому, а ми, пам’ятаючи його послуги, даємо», і т. ін. Отак добували на Русі статки і чини; отак величезні простори незаселених степів, які до того належали Богу й Речі Посполитій, переходили у приватні руки; отак худорідний ставав володарем і міг тішитися думкою, що нащадки його серед сенаторів засідатимуть.

Щоправда, Кречовського заїдало, що в дорученій йому тепер місії доводиться ділитися владою з Барабашем, хоча двовладдя це й було по суті номінальним. Старий черкаський полковник, особливо останнім часом, так постарів і спорохнявів, що, можливо, тілом тільки належав цьому світу, душа ж його й розум перебували постійно в заціпенінні й угасанні, що зазвичай передують смерті. Коли оголосили похід, він мовби прокинувся й почав діяти доволі завзято; навіть можна було сказати, що від голосу воєнних сурем веселіше заходила в ньому стара жовнірська кров, адже був свого часу він уславленим лицарем і степовим ватажком; але коли виступили, плескіт весел приколисав старого, козацькі пісні та плавний рух байдаків приспали, й забув він про світ Божий. Усім орудував і керував Кречовський. Барабаш прокидався тільки попоїсти, а попоївши, за звичкою про що-небудь запитував. Од нього відкараскувались якою-небудь нескладною відповіддю, і він, зітхнувши, говорив: «От, радий би я з іншою війною лягти в могилу, та, видко, воля Божа!»

Тим часом зв’язок із коронним військом, яке вів Стефан Потоцький, одразу ж урвався. Кречовський досадував, що гусари та драгуни йдуть занадто повільно, занадто баряться біля переправ, що молодий гетьманич новачок у військовому мистецтві, одначе звелів налягти на весла і пливти вперед.

Отож човни наближалися за дніпровською течією до Кодака, все більше відриваючись од коронного війська.

І ось одного разу вночі почулася канонада.

Барабаш навіть не прокинувся, зате Флік, який плив в авангарді, пересів у човника й підгріб до Кречовського.

– Пане полковник, – сказав він. – Це кодацькі гармати. Як накажете діяти?

– Зупиніть, пане, байдаки. Заночуємо в очеретах.

– Хмельницький, очевидно, взяв у облогу замок. Я вважаю, слід поспішити на виручку.

– А вас, пане, не запитують, як ви вважаєте, вам наказують. Командую тут я.

– Пане полковник…

– Стояти і ждати! – відрізав Кречовський.

Однак, бачачи, що тямущий німець смикає руду свою бороду й поступатися без пояснень не збирається, додав примирливіше:

– Каштелян до ранку може підтягтися з кіннотою, а фортецю за одну ніч не візьмуть.

– А якщо не підтягнеться?

– Хоч і два дні ждатимемо. Ви, пане, Кодака не знаєте! Вони об його стіни зуби зламають, а я без каштеляна на виручку не рушу, позаяк і повноважень таких не маю. Це його справа.

Правота була явно на боці Кречовського, тому Флік, більше не наполягаючи, відплив до своїх німців. Невдовзі байдаки почали підходити до правого берега й забиватися в очерети, які більш ніж на милю покривали річку, що широко розлилася в цьому місці. Нарешті плескіт весел змовк, судна повністю сховалися в заростях, і річка, здавалося, зовсім опустіла. Кречовський заборонив розпалювати вогонь, співати пісні й розмовляти, тож довкола запанувала тиша, що її сполохувало тільки далеке відлуння кодацьких гармат.

На суденцях, одначе, ніхто, крім Барабаша, не стуляв очей. Флік, людина лицарської вдачі, що рвалася в діло, птахом би полетів до Кодака. Козаки стиха перебалакувались, як, мовляв, буде воно з фортецею? Вистоїть чи не вистоїть? А тим часом гуркіт посилювався. Ніхто не мав сумніву, що замок одбиває несподіваний напад. «Хміль не жартує, та й Гродзіцький не жартує! – шепотілися козаки. – А що ж завтра буде?»

Це ж питання, напевно, задавав собі й Кречовський, у глибоких роздумах сидячи на носі свого байдака. Хмельницького він знав давно й добре, завжди вважав його людиною надзвичайного хисту, якій просто ніде було розгорнутися й злетіти орлом, але зараз Кречовський завагавсь у своїй думці. Гармати гриміли, а це могло означати, що Хмельницький і дійсно взяв фортецю в облогу.

«Якщо воно справді так, – міркував Кречовський, – то він пропаща людина!»

Як же це? Піднявши Запоріжжя, забезпечивши собі ханську допомогу, зібравши армію, якої жоден із отаманів досі не мав, замість того, щоб негайно поспішати на Україну, підняти простолюддя, залучити на свій бік городових, розгромити якомога скоріше гетьманів і заволодіти всією країною, поки їй на виручку не зібралося нове військо, він, Хмельницький, він, досвідчений воїн, штурмує неприступну фортецю, котра може зв’язати йому руки на рік? І він дозволить найдобірнішим своїм силам розбитись об стіни Кодака, як розбивається дніпровський вал об скелі порогів? І буде ждати біля Кодака, допоки гетьмани зберуть сили та візьмуть в облогу його, як Наливайка біля Солониці?…

– Це людина пропаща! – іще раз повторив Кречовський. – Власні люди його зрадять. Невдалий приступ викличе невдоволення й заколот. Іскра бунту зачахне, ледве розгорівшись, і Хмельницький зробиться не страшнішим за меч, який обломився біля руків’я. Ото дурень!

«Ergo,[69] – подумав пан Кречовський, – ergo, завтра ж висаджую своїх людей, а наступної ночі на знекровленого штурмами зненацька вдаряю. Запоріжців переб’ю до ноги, а Хмельницького зв’язаним кину до гетьманських стіп. Сам же він і винен, тому що все могло статись інакше».

Тут непомірне честолюбство пана Кречовського злетіло на соколиних крилах до небес. Він знав, що молодий Потоцький аж ніяк до завтрашньої ночі підійти не встигне, а значить, хто зітне голову гідрі? Кречовський! Можливо, старий гетьман і покривиться трохи, що все сподіялося без його синка, та скоро охолоне, а всі промені слави та милостей королівських тим часом увінчають чоло переможця.

Та ні! Адже доведеться ділитися славою зі старим Барабашем і Гродзіцьким! Пан Кречовський спершу дуже засмутивсь, але тут повеселішав. Ця стара колода, Барабаш, уже однією ногою в могилі, Гродзіцькому дозволь тільки в Кодаку сидіти й татар час від часу лякати, більше нічого йому не треба. Тож лишається тільки він, Кречовський.

От би гетьманства українського домогтися!

Зірки мерехтіли в небесах, а полковнику здавалося, що це каміння коштовне в булаві поблискує; вітер шелестів очеретами, а йому вчувалося, що шумить бунчук гетьманський.

Гармати Кодака продовжували гуркотіти.

«Хмельницький шию під сокиру підставить, – продовжував розмірковувати полковник, – але тут він сам винен! А могло бути інакше! От якби він одразу пішов на Украйну!.. Могло інакше бути! Там усе кипить і вирує, там порох, який чекає іскри. Річ Посполита могутня, та здолати Украйну в неї сил не вистачить, а король немолодий і немічний!

Одна виграна запоріжцями битва мала б нечувані наслідки…»

Кречовський заховав обличчя в долоні й сидів нерухомо, а зірки тим часом котилися все нижче й нижче, потихеньку пропадаючи за степовим пругом. Перепели, затаєні в травах, почали подавати голоси. Світало.

Зрештою думки полковника утвердилися в єдиному рішенні. Завтра він ударить на Хмельницького і розіб’є того дощенту. Через його труп здобуде він багатства і почестей, зробиться знаряддям кари в руці Речі Посполитої, її рятівником, а в майбутньому її сановником і сенатором. Після перемоги над Запоріжжям і татарами йому ні в чому не відмовлять.

А Літинського староства все-таки не дали.

Згадавши це, Кречовський стис кулаки. Не дали йому староства, незважаючи на могутню підтримку протекторів його, Потоцьких, незважаючи на власні його військові заслуги, і все тому, що був він homo novus,[70] а його суперник од князів родовід вів. У цій Речі Посполитій не досить стати шляхтичем, треба дочекатися, щоби шляхетство твоє вкрилося пліснявою, наче винна пляшка, щоб заіржавіло, немов залізо.

Тільки Хмельницький міг змінити заведений порядок, до чого, треба гадати, й сам король поставився б прихильно, та визнав за краще, бідолаха, розбити довбешку об кодацькі скелі.

Полковник потроху заспокоювався. Ну, не дали йому староства – то й що? Тим паче зроблять тепер усе, щоб його винагородити, особливо ж після перемоги та придушення бунту, після врятування України від братовбивчої війни, – та що там! – усієї Речі Посполитої врятування! Тут уже йому ні в чому не відмовлять, тут йому і в Потоцьких потреби не буде…

Сонна голова його схилилася на груди, і він заснув, марячи про староства, каштелянства, про ушанування королівські та сеймові…

Коли Кречовський прокинувся, вже розвиднялося. На байдаках усе ще спали. Віддалік поблискували у блідому передсвітанковому сяйві дніпровські води. Довкола була мертва тиша. Тиша ця його й розбудила.

Кодацькі гармати не стріляли.

«Що це? – подумав Кречовський. – Перший штурм відбито? Або ж Кодак узяли?»

Але такого бути не може!

Ні! Просто відкинута козачня затаїлася де-небудь подалі від фортеці й зализує рани, а сліпий на одне око Гродзіцький поглядає на них із бійниць, точніше націлюючи гармати.

Завтра вони знову підуть на приступ і знову зламають зуби.

Тим часом зовсім стало видно. Кречовський підняв людей на своєму байдаку і послав човна за Фліком.

Той негайно прибув.

– Пане полковник! – сказав Кречовський. – Якщо до вечора каштелян не підійде, а до ночі штурм не повториться, ми рушимо фортеці на допомогу.

– Мої люди готові, – відповів Флік.

– Роздайте ж їм порох і кулі.

– Уже роздано.

– Вночі висадимося на берег і без усякого шуму підемо степом. Нападемо зненацька.

– Gut! Sehr gut![71] Але чи не пропливти на байдаках іще трохи? До фортеці милі чотири. Для піхоти неблизько.

– Піхота сяде на запасних коней.

– Sehr gut!

– Нехай люди тихо сидять по очеретах, на берег не виходять і шуму не вчиняють. Вогню не запалювати, а то нас дим видасть. Ворог не мусить знати про нас нічого.

– Туман такий, що й диму не побачать.

І дійсно, сама річка і рукав її, зарослий очеретом, у якому ховалися байдаки, і степи – все, куди не глянь, було затоплено білим непроглядним туманом. Щоправда, поки що був ранній ранок, а потім туман міг розсіятись і степові простори відкрити.

Флік відплив. Люди на байдаках помаленьку прокидалися; відразу ж було оголошено розпорядження Кречовського сидіти тихо, тож до сніданку бралися без звичайного бівачного гаму. Якби хто-небудь пройшов берегом або проплив по ріці, йому б навіть на думку не спало, що в цьому місці перебуває кілька тисяч людей. Коней, щоб не іржали, годували з руки. Байдаки, сховані туманом, затаївшись, стояли в очеретяних хащах. Раз по раз прошмигував лише маленький двовесельний човник, який розвозив сухарі та накази, а так панувала мертва тиша.

Зненацька вздовж усього рукава в травах, очереті, комишах і прибережних заростях почулися дивні й численні голоси:

– Пугу! Пугу!

Тиша…

– Пугу! Пугу!

І знову настала тиша, ніби ці голоси, що гукали з берега, чекали відповіді.

Відповіді не було. Поклики прозвучали втретє, та вже різкіше й нетерплячіше:

– Пугу! Пугу!

Тоді з боку човнів із туману пролунав голос Кречовського:

– Хто там іще?

– Козак з Лугу!

У жовнірів, які затаїлися на байдаках, неспокійно забилися серця. Їм цей таємничий оклик був добре знайомий. З його допомогою запорожці впізнавали один одного на зимівниках. Цим же самим способом у час війни запрошували на переговори реєстрових городових побратимів, серед яких було чимало тих, які таємно належали до братства.

Знову пролунав голос Кречовського:

– Чого треба?

– Богдан Хмельницький, гетьман запорізький, попереджає, що гармати націлено на байдаки.

– Передайте гетьману запорізькому, що наші націлено на берег.

– Пугу! Пугу!

– Чого ще треба?

– Богдан Хмельницький, гетьман запорізький, запрошує на розмову друга свого, пана полковника Кречовського.

– Нехай спершу заручників виставить.

– Десять курінних.

– Згода!

Тієї ж миті берег, ніби квітами зацвів постатями запоріжців, які підхопилися на ноги із трав, де вони, затаївшись, ховалися. Здалеку, з боку степу, з’явилась їхня кіннота й гармати, над якими майоріли десятки й сотні стягів, знамен, бунчуків. Ішли загони під тулумбаси і з піснею. Усе це скоріше нагадувало радісне вітання, ніж зіткнення ворожих одне одному військ.

Жовніри з байдаків одповіли криками. Тим часом підійшли човни, що доправили курінних отаманів. Кречовський сів ув один із них і попрямував до берега. Там йому підвели коня й одразу ж перепровадили до Хмельницького.

Той, заздрівши його, зняв шапку, а затим гостинно вітав.

– Шановний полковнику! – сказав він. – Давній друже мій і куме! Коли коронний гетьман звелів тобі ловити мене й припровадити, ти цього не робив, а мене напоумив рятуватися втечею, саме за цей твій вчинок я завдячую тобі братньою любов’ю.

Сказавши це, він мало не з шанобою простяг руку, але темне лице Кречовського лишилося холодним, як лід.

– Тепер же, коли ти, вельмишановний гетьмане, врятувався, – сказав він, – ти підняв повстання.

– За свої це, твої і всієї Вкраїни кривди йду я карати з привілеями королівськими в руках, перебуваючи в надії, що володар наш милостивий не звинуватить мене в цьому.

Кречовський, швидко зазираючи у вічі Хмельницькому, з притиском сказав:

– Кодак узяв в облогу?

– Я? З глузду з’їхав я, чи що? Кодак я обминув і навіть ні разу не вистрілив, хоча сліпий на одне око старий сповістив про себе гарматами. Мені на Украйну край було, не в Кодак; до тебе край було, до давнього друга та благодійника мого.

– Чого тобі від мене треба?

– Від’їдьмо трохи в степ, там і поговоримо.

Обидва торкнули коней і поїхали. Відсутніми вони були близько години. По поверненні лице Кречовського було блідим і страшним. Він майже відразу почав прощатися з Хмельницьким, який сказав йому напутньо:

– Двоє нас буде на Украйні, а над нами тільки король, і більш нікого.

Кречовський повернувся до байдаків. Старий Барабаш, Флік і весь козацький чин очікували на нього з нетерпінням.

– Ну що? Ну що? – почулося зусібіч.

– Усім висадитися на берег! – владним тоном скомандував Кречовський.

Барабаш підняв заспані повіки, дивне якесь полум’я блиснуло в очах старого.

– Як це? – запитав він.

– Усім на берег! Ми здаємось!

Кров прихлинула на бліде й пожовкле лице Барабаша. Він підвівся з місця, на якому сидів, випростався, і раптом цей згорблений, одряхлілий чоловік перетворився на велетня, повного сили й бадьорості.

– Зрада! – гаркнув він.

– Зрада! – повторив Флік, хапаючись за руків’я рапіри.

Та перш ніж він її вихопив, Кречовський свиснув шаблею і одним махом поклав його на палубі.

Затим він сплигнув із байдака в човник, який стояв поряд, де четверо запоріжців тримали весла напоготові, й крикнув:

– Греби між байдаків!

Човник помчав стрілою, а Кречовський, випроставшись, із палаючими очима й шапкою на скривавленій шаблі, кричав могутнім голосом:

– Діти! Не будемо вбивати своїх! Слава Богданові Хмельницькому, гетьману запорізькому!

– Слава! – відгукнулися сотні й тисячі голосів.

– На погибель ляхам!

– На погибель!

Воланню з байдаків одповідали крики запоріжців із берега, одначе ті, хто перебували на човнах, які стояли віддалік, іще не розуміли, в чому річ, і, лише коли повсюди рознеслася вістка, що Кречовський переходить до запоріжців, істинний шал радості охопив козаків. Шість тисяч шапок злетіло в повітря, шість тисяч мушкетів гримнули пострілами. Байдаки заходили під ногами козаків. Здійнявся ґвалт і сум’яття. Та радості цій судилось, одначе, вмитися кров’ю, бо старий Барабаш волів ліпше вмерти, аніж зрадити прапор, під яким прослужив усе своє життя. Декілька десятків черкаських людей не покинули його, й закипів бій, короткий, страшний, як і всі бої, в яких жменька людей, яка шукала не милості, а смерті, обороняється від натиску юрби. Ні Кречовський, ні козаки не очікували такого опору. У старому полковникові прокинувся колишній лев. На заклик скласти зброю він відповів пострілами, лишаючись у всіх на виду з пірначем у руці, з сивим волоссям, яке маяло на вітрі, та з юначим завзяттям, оддаючи гучним голосом накази. Човен його був оточений зусібіч. Люди з байдаків, які не мали можливості підгребти, плигали у воду і, вплав або продираючись крізь очерети, досягнувши човна, хапалися за борти і розлючено на нього дерлися. Опір був нетривалим. Вірні Барабашеві козаки, поколені, порубані, просто розтерзані руками, вкрили своїми тілами палубу; старий же з шаблею в руці ще захищався.

Кречовський пробився до нього.

– Здавайся! – крикнув він.

– Зрадник! На погибель! – відповів Барабаш і замахнувся шаблею.

Кречовський швидко відступив у юрбу.

– Бий! – закричав він козакам.

Та ніхто, здавалося, першим не хотів підняти руку на старого, й тут полковник, посковзнувшись у калюжі крові, на нещастя, впав.

Повержений старий уже не викликав колишньої шани та страху, й одразу більше дюжини клинків уп’ялися в його тіло. Він же встиг тільки вигукнути: «Ісусе Христе!»

Усі кинулися рубати його й розітнули на шматки. Відрізану голову почали перекидати з байдака на байдак, граючись нею, ніби м’ячем, поки, після незграбного кидка, вона не впала у воду.

Лишались іще німці, з котрими впоратися було важче, бо регімент складався з тисячі старих жовнірів, які мали досвід багатьох воєн.

Щоправда, бравий Флік загинув од руки Кречовського, та із командирів у регіменті лишився Йоганн Вернер, підполковник, ветеран німецької війни.

Кречовський був майже впевнений у перемозі, позаяк німецькі байдаки зусібіч оточені були козацькими, та він хотів зберегти для Хмельницького такий чималий загін незрівнянної й чудово озброєної піхоти; ось чому задумав він вступити з німцями в переговори.

Якийсь час здавалося, що Вернер не буде опиратися, він спокійно вів бесіду з Кречовським і уважно вислуховував усі обіцянки, на котрі віроломний полковник не скупився. Недоотриману платню мало бути негайно й за час, що минув, і за рік наперед повністю видано. Через рік кнехти, за їхнього бажання, могли піти хоча б навіть і до коронного табору.

Вернер, вдаючи, що обмірковує запропоноване, сам тим часом тихо наказав човнам спливтися таким чином, щоб утворилося тісне кільце. По колу цього оточення в повному бойовому строю, з лівою ногою, для провадження пострілу виставленою вперед, і з мушкетами біля правої кульші, вишикувалася стіна піхотинців, людей високих і сильних, одягнених у жовті колети й такого ж кольору капелюхи.

Вернер з оголеною шпагою в руці стояв у першій шерензі й зосереджено розмірковував.

Нарешті він підвів голову.

– Herr Hauptmann![72] – сказав він. – Ми згодні!

– І тільки виграєте на новій службі! – радісно вигукнув Кречовський.

– Але за умови…

– Згоден на будь-яку.

– Якщо так, то гаразд. Наша служба Речі Посполитій завершується в червні. З червня ми служимо вам.

Прокляття зірвалося було з уст Кречовського, одначе він стримався.

– Чи не жартуєте ви, пане лейтенант? – запитав він.

– Ні! – флегматично відповів Вернер. – Солдатський обов’язок вимагає від нас не порушувати договору. Служба завершується в червні. Хоча ми й служимо за гроші, та зрадниками бути не бажаємо. Інакше ніхто не захоче нас наймати, та й ви самі не довірятимете нам, бо хто поручиться, що в першій же битві ми знову не перейдемо на бік гетьманів?

– Чого ж ви тоді хочете?

– Щоб нам дали піти.

– Не буде цього, божевільний чоловіче! Я вас усіх до одного перебити звелю.

– А своїх скільки втратиш?

– Жоден з ваших не втече.

– А від вас і половини не залишиться.

Обидва говорили правду, тому Кречовський, хоча флегматичність німця всю кров розпалила в ньому, а лють ледве не душила, бою починати не хотів.

– Поки сонце не піде із затоки, – крикнув він, – подумайте! Потім, знайте, звелю курки торкнути.

І поспішно відплив у своєму човнику, щоб обговорити стан із Хмельницьким.

Потяглися хвилини очікування. Козацькі байдаки оточили щільним кільцем німців, які зберігали спокій, що є властивим тільки для бувалих і дуже досвідчених солдатів перед лицем небезпеки. На загрози та образи, що лунали з козацьких байдаків, відповідали вони зневажливою мовчанкою. Справді переконливий вигляд мав цей спокій у порівнянні з безупинними спалахами люті козаків, які, грізно потрясаючи піками і пищалями, скрегочучи зубами й лаючись, нетерпляче очікували сигналу до бою.

Тим часом сонце, скочуючись із південного боку неба до західного, потихеньку забирало свої золоті відблиски з річки, що поступово поринала в тінь.

Нарешті залишилася тільки тінь.

Тоді заспівали сурми, й одразу ж голос Кречовського прокричав оддалік:

– Сонце зайшло! Надумали?

– Так! – відповів Вернер і, обернувшись до солдатів, змахнув оголеною шпагою. – Feuer![73] – скомандував він спокійним, флегматичним голосом.

І гримнуло! Плескіт тіл, які падали у воду, нестямні крики й кваплива стрілянина відповіли голосам німецьких мушкетів. Гармати, підвезені до берега, басовито подали голос і почали вивергати на німецькі човни ядра. Дими зовсім затягли ріку. Серед зойків, гуркоту, свисту татарських стріл, тріскотні пищалей і самопалів злагоджені мушкетні залпи давали знати, що німці боротьби не припиняють.

Перед заходом сонця битва все ще кипіла, та справа йшла до завершення. Хмельницький разом із Кречовським, Тугай-беєм і півтора десятками отаманів під’їхав до самого берега оглянути битву. Роздуті ніздрі його втягували пороховий дим, а слух із насолодою сприймав крики німців, яких топили і вбивали.

Всі три воєначальники дивилися на цю різанину, як на видовище, котре до всього було їм доброю прикметою.

Битва стихала. Постріли змовкли, зате все гучніші поклики козацького тріумфу здіймалися до небес.

– Тугай-бею! – сказав Хмельницький. – Це день першої перемоги.

– А ясир де? – огризнувся мурза. – Не потрібні мені такі перемоги!

– Ти їх на Украйні візьмеш. Стамбул і Галату переповниш своїми полонениками!

– А хоч і тебе продам, якщо більше нікого буде!

Сказавши це, дикий Тугай зловісно засміявся і трохи згодом додав:

– Одначе я охоче взяв би цих франків.

Тим часом битва стихла зовсім. Тугай-бей повернув коня до табору, за ним рушили інші.

– Тепер на Жовті Води! – вигукнув Хмельницький.

Розділ XV

Намісник, чуючи звуки битви, з хвилюванням чекав її завершення, вирішивши спочатку, що Хмельницький воює з усією гетьманською раттю.

Одначе під вечір старий Захар розповів, як усе було насправді. Звістка про зраду Кречовського та знищення німців зовсім приголомшила молодого лицаря, вона була передвістям майбутніх зрад, а намісник чудово знав, що гетьманське військо складається здебільшого з козаків.

Пригнічення намісника множилися, і радість у запорізькому стані додавала їм тільки гіркоти. Все складалося щонайгірше. Про князя нічого не було чути, а гетьмани, як видно, зробили страшенну помилку, бо, замість того щоб рушити з усім військом до Кодака чи принаймні очікувати ворога в укріплених таборах на Україні, вони розділили свої війська й самі себе послабили, створивши таким чином безмежні можливості для віроломства і зрадництва. Серед запоріжців, щоправда, вже й раніше ходили розмови про Кречовського і про окрему військову експедицію під керівництвом Стефана Потоцького, одначе намісник не хотів цим чуткам вірити. Він вважав, що йдеться всього лиш про посилені передові загони, котрі в потрібний момент буде відведено назад. А втім, усе сталось інакше. Хмельницький завдяки зраді Кречовського примножив своє військо декількома тисячами жовнірів, а над молодим Потоцьким нависла страшна небезпека. Його, позбавленого допомоги й заблуканого в степах, Хмельницький міг тепер легко оточити й розбити.

Страждаючи від ран, змучений переживаннями, Скшетуський у безсонні ночі свої втішався тільки думкою про князя. Зірка Хмельницького неминуче померкне, коли підніметься у своїх Лубнах князь. Хто знає, чи не з’єднався він уже з гетьманами? І нехай значними були сили Хмельницького, і нехай кампанія починалася вдало, і нехай із ним ішов Тугай-бей, а коли треба, обіцяв прийти на допомогу й сам «цар» кримський, Скшетуський навіть і гадки не допускав, що це сум’яття може тривати довго, що один козак здатний розхитати всю Річ Посполиту і зламати грізну міць її. «Біля порогів українних вал цей розіб’ється», – думав намісник. Та й чи не так закінчувалися вони, всі козацькі заколоти? Спалахнувши, ніби полум’я, вони згасали за першої ж сутички з гетьманами. Так воно було досі. Коли з одного боку хапалося за зброю гніздо низових хижаків, а з другого – держава, береги якої омивали два моря, розв’язку передбачити було легко. Гроза не може тривати безкінечно, а значить, вона мине і має розгодинитись. Усвідомлення цього підтримувало пана Скшетуського і, можна сказати, було для нього живодайним, бо що не кажи, а мучив його тягар такий нестерпний, якого досі йому в житті жодного разу відчути не довелося. Гроза, хоч і мине, може знищити ниви, зруйнувати житла і завдати непоправної втрати. Адже через неї, через цю грозу, він сам ледве не поплатився життям, позбувся сил і втрапив до осоружної неволі саме тоді, коли воля для нього є важливішою за саме життя. Як же в такому разі від сум’яття могли вберегтися істоти куди більш слабкі і захистити себе не здатні? Як там Олена в Розлогах?

Але вона, мабуть, уже в Лубнах. Олена снилася наміснику в оточенні доброзичливих людей, що хоч і була обласкана самим князем і княгинею Гризельдою, обожнювана лицарями, та все-таки журилася за своїм гусариком, який завіявся десь аж на Січ. Та настане врешті день, коли гусарик повернеться. Сам Хмельницький обіцяв йому волю, а лавина козацька тим часом котиться й котиться до порога Речі Посполитої, але, коли розіб’ється, надійде кінець печалям, прикрощам і тривогам.

Лавина й дійсно котилася. Хмельницький, не зволікаючи, згорнув табір і рушив назустріч гетьманському синові. Сили його були тепер і справді могутні, бо разом із козаками Кречовського і чамбулом Тугай-бея було під його рукою близько двадцяти п’яти тисяч добре підготовлених вояків, які рвалися в бій. Про військо Потоцького достеменних відомостей не було. Перекинчики повідомляли, що в нього дві тисячі важкої кавалерії й близько дюжини гармат. За такого співвідношення результат битви вгадати було важко, адже однієї атаки страшних гусарів часто-густо бувало досить, аби здолати десятиразово переважаючі сили. Так, Ходкевич, гетьман литовський, із трьома тисячами гусарів розбив дощенту під Кірхгольмом свого часу вісімнадцять тисяч відбірної піхоти й кавалерії шведської; так, під Клушином одна панцирна корогва в приголомшливому кидку розбила декілька тисяч англійських і шотландських найманців. Хмельницький про це знав і тому йшов, як повідомляє хроніст, неспішно та обачливо: «…многими уму своєго очима, яко ловєц хитрий, на вшисткє строни поглядаючи і сторожу на милю і далі від обозу маючи».[74] Так підійшов він до Жовтих Вод. Знову було схоплено двох язиків. Вони теж підтвердили нечисленність коронних сил і донесли, що каштелян через Жовті Води вже переправився і почав провадити необхідні фортифікаційні роботи.

Серце його радісно билось. Якщо Потоцький одважиться штурмувати, поразки гетьманському синові не минути. У полі козакам із панцирними не зрівнятись, але, окопавшись, б’ються вони добряче і з такою величезною перевагою в силах штурми відіб’ють обов’язково. Хмельницький вельми розраховував на молодість і недосвідченість Потоцького. Одначе при молодому каштеляні перебував досвідчений воїн, живецький старостич пан Стефан Чарнецький, гусарський полковник. Цей небезпеку відчув і переконав каштеляна відійти назад за Жовті Води.

Хмельницькому не лишалося нічого більше, як піти за ними. Наступного дня, подолавши жовтоводські трясовини, обидва війська опинилися віч-на-віч.

Та жоден із воєначальників не бажав ударити першим. Ворожі стани заходилися квапливо оточувати позиції шанцями. Була субота, п’яте травня. Весь день лив безкінечний дощ. Хмари так обложили небо, що вже з полудня, начебто зимової пори, зробилося темно. Надвечір злива зробилася сильнішою. Хмельницький руки потирав од радості.

– Хай тільки степ розмокне, – говорив він Кречовському, – тоді я, не роздумуючи, зустрічним боєм із гусарією зійдуся, вони ж у своїх важких бронях одразу в грязюці потонуть.

А дощ усе лив і лив, ніби саме небо вирішило підсобити Запоріжжю.

Війська під струменями зливи ліниво окопувалися. Розпалити багаття було неможливо. Декілька тисяч ординців виступили з табору простежити, щоб польські загони, скориставшись туманом, дощем і темрявою, не втекли. Затим усе зовсім стихло. Чути було тільки плескіт зливи і шум вітру. З упевненістю можна було сказати, що в обох таборах ніхто очей не змикає.

З самого ранку, немовби тривогу, а не сигнал до бою, протяжно й тужно заграли в польському стані сурми, за ними тут і там забурчали барабани. День займався печальний, темний, сирий; стихії втихомирились, але сіявся ще, мовби крізь сито, дрібний дощик.

Хмельницький звелів ударити з гармати.

За нею гримнула друга, третя, десята, і, коли з табору в табір почалася звичайна канонадна «кореспонденція», Скшетуський сказав своєму козацькому ангелу-охоронцю:

– Захаре, виведи ти мене на шанець подивитися, що діється.

Захарові й самому було цікаво, тому він не відмовив. Вони вирушили на високий фланг, звідки як на долоні видно було дещо ввігнуту долину, жовтоводські болота і обидва війська. Ледве поглянувши, пан Скшетуський схопився за голову й вигукнув:

– Боже святий! Це ж усього кінний загін, не більше!

І справді, бруствери козацького табору простяглися на добру чверть милі, а польські в порівнянні з ними мали вигляд незначного редутика. Різниця в силах була настільки явною, що перемогу козаків неможливо було взяти під сумнів.

Серце намісника стислося. Не настав, значить, іще останній час для гордині та бунту, а тому, що настане, судилося позначити новий для них тріумф. Так воно принаймні зараз здавалося.

Сутички під гарматним вогнем уже почались. Із флангового укріплення було видно й окремих вершників, і цілі групи тих, що мірялись один з одним силами. Це татари сходилися з синьо-жовтими козаками Потоцьких. Вершники наскакували один на одного, спритно розліталися врізнобіч, об’їжджали один одного з боків, перестрілювалися з пістолів і луків, метали списи й намагалися заарканити один одного. Здалеку сутички ці здавалися скоріше грою, і тільки коні, що там і сям бігали без вершників по луках, були свідченням того, що гра велася не на життя, а на смерть.

Татар ставало все більше й більше. Незабаром луки почорніли від скупчених їхніх натовпів, але тут із польського табору одна за одною почали виступати корогви, шикуючись у бойові порядки попереду шанця. Діялося це так близько, що пан Скшетуський гострим зором своїм ясно розрізняв значки, бунчуки й навіть ротмістрів із намісниками, що виїжджали наперед і зупинялися кожний дещо збоку від своєї корогви.

Серце застрибало в його грудях, на блідому лиці спалахнув рум’янець, і, немовби знайшовши вдячних слухачів у Захарі й козаках, що стояли біля гармат на фланговому укріпленні, він збуджено вигукував, у міру того як корогви з’являлися з-за бруствера:

– Це драгуни пана Балабана! Я їх у Черкасах бачив!

– Це волоська корогва, у них хрест у значку!

– Он! Он і піхота з валу пішла!

Потім усе з більшим натхненням, розкинувши руки:

– Гусарія! Гусари пана Чарнецького!

Дійсно, з’явились і гусари, а за спинами їхніми хащі крил, а над ними ліс списів, обплетених золотою китайкою й увінчаних вузькими зелено-чорними прапорцями. Вони по шестеро виїхали з окопу й вишикувалися перед бруствером, а бачачи їхній спокій, зосередженість і зібраність, Скшетуський відчув, як сльози радості просто набігли на очі й заслали зір.

Хоча сили були такі нерівні, хоча проти декількох цих корогов стояла чорна лавина запоріжців і татар, які зайняли зазвичай фланги, хоча порядки заколотників так розтяглися по степу, що й кінця їм не було видно, Скшетуський уже вірив у перемогу. Лице його сміялося, сили повернулися до нього, очі, що безвідривно оглядали лучок, блискали вогнем. Він просто на місці встояти не міг.

– Гей, дитино! – буркнув старий Захар. – І рада б душа в рай!..

Тим часом декілька окремих татарських загонів із криками й воланням «алла!» кинулися вперед. Із табору відповіли пострілами. Одначе татари поки що залякували. Не доскакавши до польських корогов, вони розліталися врізнобіч і зникали серед своїх.

І тут подав голос великий січовий тулумбас; за його сигналом велетенський татарсько-козацький півмісяць одразу ж рвонув із місця вперед. Хмельницький, як видно, збирався одним ударом змести корогви й захопити табір. Якби сталося сум’яття, таке було б можливим. Одначе нічого такого в польських загонах не сталося. Вони стояли спокійно, розгорнувшись доволі довгою лінією, тил якої прикривався окопом, а фланги військовими гарматами. Отже, вдарити по них можна було тільки з фронту. В якусь мить здавалося, що вони приймуть бій на місці, але, коли півмісяць пройшов половину луків, ув окопі просурмили сигнал до атаки, й миттю частокол списів, які стирчали досі вгору, враз нахилилися на висоту кінських голів.

– Гусари пішли! – крикнув пан Скшетуський.

І дійсно, вони, схилившись у сідлах, рушили вперед, а вслід за ними драгунські корогви й уся бойова лінія.

Гусарський удар був страшним. Із розгону він прийшовся на три курені – два стеблівські й миргородський – і вмить їх знищив. Виття долинуло до вух пана Скшетуського. Коні й люди, повалені величезною вагою залізних вершників, вилягли, наче нива від видиху грози. Опір був таким короткочасним, що Скшетуському здалося, ніби якесь величезне страховисько одним разом проковтнуло зразу три полки. А в них же були найдобірніші січовики. Коні в запорізьких лавах, налякані шумом крил, перестали слухатися вершників. Полки іркліївський, кальниболоцький, мінський, шкуринський і титорівський зовсім змішали свої лави, а під натиском утікачів із поля бою почали й самі відступати безладно. Тим часом драгуни підоспіли за гусарами і разом з ними заходилися вершити криваві жнива. Васюринський курінь після упертого, але нетривалого опору розсипавсь і в дикому переполоху мчав просто на свої ж окопи. Центр сил Хмельницького невідворотно подававсь і, побиваний, зігнаний у безладні юрби, під мечами, притиснений залізним шквалом, ніяк не міг вибрати час, аби зупинитися й заново перешикуватися.

– Чорти, не ляхи! – крикнув старий Захар.

Скшетуський ніби збожеволів. Ослаблий від хвороби, він ніяк не міг опанувати себе, а тому сміявся й плакав одночасно, іноді просто викрикуючи слова команди, ніби сам вів корогву. Захар тримав його за поли та інших іще змушений був гукнути на підмогу.

Битва настільки перемістилася до козацьких позицій, що вже навіть обличчя можна було розрізнити. З окопу стріляли гармати, але козацькі ядра, побиваючи як своїх, так і ворога, сприяли сум’яттю ще більше.

Гусари врізалися в пашковський курінь, що являв собою гетьманську гвардію, де перебував сам Хмельницький. І відразу відчайдушний крик струсонув усі козацькі лави: величезний малиновий стяг хитнувся і впав.

Але тут Кречовський повів у бій п’ять тисяч своїх. Верхи на велетенському буланому коні, він летів у першій шерензі без шапки, з занесеною шаблею, примушуючи повертати низових, які втікали з поля бою, а ті, побачивши підмогу, хоч і безладно, та знову пішли в атаку. Бій у середині лінії закипів з новою силою.

На обох флангах талан одвертався від Хмельницького. Татари, вже двічі відбиті волоськими корогвами й козаками Потоцьких, зовсім утратили кураж. Під Тугай-беєм убили двох коней. Перемога рішуче схилялася на бік молодого Потоцького.

Битві, одначе, не судилося мати продовження. Злива, що з деякого часу й так уже добряче припустила, незабаром посилилася настільки, що за її стіною нічого не було видно. Вже не струмені, а потоки падали на землю з розверзнутих безодень небесних. Степ перетворився на озеро. Стемніло настільки, що на відстані декількох кроків людина не могла розгледіти іншу. Шум зливи заглушав команди. Відсирілі мушкети і самопали змовкли. Само небо поклало край різанині.

Хмельницький, промоклий до нитки, в люті прискакав у свій стан. Не сказавши ні слова, він усамітнився в шатрі з верблюжих шкур, улаштованому спеціально для нього, і сидів там, заглиблений у невеселі думи.

Його охопив відчай. Тепер він розумів, на що відважився. Ось його й побито, і відкинуто, можна сказати навіть, майже розбито, причому такими незначними силами, що їх вірніше було вважати передовим загоном. Він знав, яка велика військова могуть Речі Посполитої, він ураховував це, коли вирішив розв’язати війну, і, одначе, от прорахувався. Так принаймні здавалося йому зараз, тому хапався він за підголену свою голову, і більше за все хотілося йому розтрощити її об першу-ліпшу гармату. Що ж буде тоді, коли справа дійде до гетьманів і всієї Речі Посполитої?

Відчай його перервав прихід Тугай-бея.

Очі татарина палали люттю, лице було бліде, з-під безвусої губи поблискували зуби.

– Де здобич? Де полонені? Де голови воєначальників? Де перемога? – почав запитувати він хрипко.

Хмельницький зірвався з місця.

– Там! – вказуючи в бік коронного стану, голосно відповів він.

– Іди ж туди! – гаркнув Тугай-бей. – А не підеш, у Крим тебе на вірьовці поведу.

– І піду! – сказав Хмельницький. – Піду на них іще сьогодні! Здобич візьму і полонених візьму, але тобі за те доведеться з ханом порозумітися, бо здобичі хочеш, а бою уникаєш!

– Пес! – завив Тугай-бей. – Ти ж ханське військо губиш!

Із хвилину стояли вони один перед одним, роздуваючи ніздрі, наче два одинці. Першим опанував себе Хмельницький.

– Тугай-бею, заспокойся! – сказав він. – Небеса припинили битву, коли Кречовський уже похитнув драгунів. Я їх знаю! Завтра вони будуть битися з меншим завзяттям. Степ розмокне зовсім. Гусари не втримаються. Завтра всі будуть нашими.

– Ти сказав! – буркнув Тугай-бей.

– І дотримаю слова. Тугай-бею, друже мій, хан мені тебе на підмогу прислав, не на біду.

– Ти перемогти клявся, не програти.

– Є полонені драгуни, хочеш, бери їх.

– Давай. Я їх на палю звелю посадити.

– Не роби цього. Краще відпусти. Це українські люди з корогви Балабана; ми їх пошлемо, щоб драгунів на наш бік перетягли. Буде як із Кречовським.

Тугай-бей, охоловши, глипнув на Хмельницького і пробурмотів:

– Змій…

– Хитрість мужності в ціні не поступається. Якщо схилити драгунів до зради, жодна людина з їхніх не втече, зрозумів?

– Потоцького візьму я.

– І Чарнецького теж.

– Дай-но тоді горілки, а то вельми зимно.

– Це можливо.

У цю мить увійшов Кречовський. Полковник був насуплений, як чорна хмара. Майбутні довгоочікувані староства, каштелянства, замки і багатство після нинішньої битви ніби заволокло туманом. Завтра можуть вони зникнути безповоротно, а з туману, можливо, виникне замість них мотузка або шибениця. Коли б не спалив мости полковник, знищивши німців, він би зараз напевне обмірковував, як, у свою чергу, зрадити Хмельницького і перекинутись зі своїми до Потоцького.

Але це було вже неможливо.

І тому всілися вони втрьох за чверткою горілки і почали мовчки пити. Шум зливи поволі стихав.

Смеркало.

Пан Скшетуський, заслаблий від щастя, втомлений, блідий, нерухомо лежав на возі. Захар, який прихилився до нього, звелів своїм козакам розтягнути над полонеником повстяне накриття. Скшетуський слухав сумний шум зливи, та на душі в нього було погідно, світло, милостиво. Адже це його гусари показали, на що вони здатні, це його Річ Посполита дала відсіч, гідну своєї величі, це ж перший натиск козацької бурі наразився на списи коронного війська. А ще є гетьмани, є князь Ярема і стільки вельмож, стільки шляхти, стільки могутності! А над усім нарешті король – primus inter pares.[75]

Гордість переповнила груди пана Скшетуського, немовби всі незмірні сили ці зосередилися тепер у ньому самому.

Уперше відчуваючи таке відтоді, як потрапив у полон, він відчув навіть деяке співчуття до козаків. «Вони винуваті, але й засліплені, бо замахнулися на непосильне, – думав він. – Вони винуваті, але й нещасні, дозволивши захопити себе людині, що повела їх на вірну загибель».

Потім думки його полинули далі. Настане мир, і кожне тоді про особисте щастя своє зможе подумати. Зразу всіма спогадами і всією душею він потягся у Розлоги. Там, поряд із лігвищем лева, напевно, тиша непорушена. Там ніхто й не посміє голови підвести, а хоч і посміє – Олена вже напевне в Лубнах.

Несподіваний гарматний грім перервав золоту ниточку його роздумів.

Це Хмельницький сп’яну знову повів полки в наступ.

Одначе все обмежилося гарматною перестрілкою. Кречовський утихомирив гетьмана.

Назавтра була неділя. Весь день минув без єдиного пострілу. Табори стояли один проти одного, ніби стани двох дружніх армій.

Скшетуський приписував тишу цю занепаду духу серед козаків. Та ба! Не відав він, що Хмельницький тим часом, «многими уму своєго очима поглядаючи», робив усе, щоб перетягти на свій бік драгунів Балабана.

У понеділок битва закипіла вже з раннього ранку. Скшетуський, як і першого дня, оглядав битву, всміхаючись і з веселим виразом на лиці. Знову коронне військо виступило на вал. Цього разу, одначе, не кидаючись уперед, воно давало відсіч ворогові, не сходячи з місця. Степовий ґрунт розмок не тільки з поверхні, але і в глибину. Важка кіннота майже не могла рухатися, що зразу ж дало перевагу швидким запорізьким і татарським корогвам. Усмішка на лиці Скшетуського поволі зникала. Попереду польського окопу лавина атакуючих майже зовсім заслонила вузьку стрічку коронного війська. Здавалось, от-от – і ланцюжок цей буде прорвано, і почнеться штурм самого валу. Скшетуський не помічав тепер і половини того натхнення, того ратного завзяття, з яким корогви билися першого дня. Сьогодні вони уперто оборонялись, але першими не нападали, не розбивали вщент куренів, не змітали, ніби ураган, усе на своєму шляху. Степ, розкислий не тільки з поверхні, але й на значну глибину, унеможливив колишній шал і дійсно змусив важку кавалерію не відходити від валу. Силу гусарів становив, визначаючи перемогу, розгін, а вони змушені були залишатися на одному місці. Хмельницький же вводив у бій усе нові й нові полки. Він устигав усюди. Сам ведучи в атаку кожний курінь, він повертав назад, майже доскакавши до ворожих шабель. Завзяття його поступово передалося запоріжцям, і ті хоча й гинули без ліку, але з криками й виттям наввипередки мчали на шанець. Вони наражалися на стіну залізних грудей, на вістря списів і, розбиті, поріділі, знову йшли в атаку. Корогви від такого натиску, ніби здригнувшись, подавались, а подекуди й відступали; так борець, стиснутий сталевими обіймами противника, то слабне, то знову збирає сили й починає пересилювати.

До полудня майже всі запорізькі полки були в огні й битві. Боротьба йшла така уперта, що між обома сторонами виріс ніби новий вал – гора кінських і людських трупів.

Щохвилини в козацькі окопи з битви поверталися натовпи воїнів, поранених, закривавлених, вимазаних у грязюці, задиханих, ледве живих од утоми. Та з’являлися вони з піснею на вустах. Обличчя їхні палали бойовим огнем і впевненістю в перемозі. Непритомніючи, вони продовжували кричати: «На погибель!» Загони, що залишалися в резерві, рвалися в бій.

Пан Скшетуський спохмурнів. Польські корогви почали зникати за бруствером. Вони вже не могли чинити спротиву, й відхід їхній позначала гарячковість. Помітивши це, понад двадцять тисяч горлянок вивергнули радісний крик. Азарт атаки подвоївся. Запоріжці буквально наступали на п’яти козакам Потоцького, що прикривали відступаючих.

Одначе гармати й град мушкетних куль відкинули їх назад. Битва на хвилину стихла. В польському стані почулася сурма, що пропонувала переговори.

Але тепер Хмельницький переговорів вести не бажав. Дванадцять куренів спішились, аби разом із піхотою й татарами йти на штурм укріплень.

Кречовський із трьома тисячами піхоти у вирішальний момент мав поспішити на підмогу. Всі барабани, бубни, литаври і сурми зазвучали разом, заглушаючи клики й мушкетні залпи.

Пан Скшетуський, здригаючись, дивився на довгі шеренги запорізької піхоти, що не мала собі рівних і рвалася до валів і оточувала їх усе тіснішим кільцем. Довгі пасма білого диму вистрілювали в неї з окопів, ніби якісь велетенські груди намагалися здунути цю сарану, що невідворотно насідала звідусіль. Гарматні ядра проорювали в ній борозни, самопали гриміли все квапливіше. Гуркіт не змовкав ні на секунду. Тисячі й тисячі, танучи на очах, конвульсивно згинаючись, як величезна поранена змія, все ж ішли вперед. Ось-ось дістануть! Ось вони вже біля валу! Гармати їм тепер не страшні! Скшетуський зажмурив очі.

І зразу блискавками запитання замерехтіли в його мозку: чи побачить він на валах польські значки, коли розплющить очі? Чи побачить, чи не побачить? Там галасують усе голосніше, там вереск якийсь нечуваний. Невже сталося щось? Крики долинають із самого табору.

Що ж це? Що ж стряслося?

– Боже всемогутній!

Зойк цей вивергнувся із грудей пана Скшетуського, коли, розплющивши очі, побачив він на валу замість величезного золотого коронного стягу малиновий із архангелом.

Позицію було взято.

Увечері намісник дізнався від Захара, як усе було. Не даремно Тугай-бей називав Хмельницького змієм: у хвилини найвідчайдушнішого опору підучені Балабанові драгуни перекинулися до козаків і, накинувшись із тилу на власні корогви, допомогли знищити їх повністю.

Увечері ж намісник побачив полонених і був присутнім при кончині молодого Потоцького, горло якому пронизала стріла. Прожив той після поразки всього декілька годин і помер на руках Стефана Чарнецького. «Скажіть батькові… – прошепотів, помираючи, молодий каштелян, – скажіть батькові, що я… як лицар…», але не зміг вимовити нічого більше. Душа його покинула тіло й понеслася в небеса. Скшетуський довго потім не міг забути це бліде обличчя й блакитні очі, зведені в смертний час до неба. Пан Чарнецький клявся над холонучим тілом, що, коли Господь дасть йому здобути волю, він ріками крові за смерть друга й ганьбу поразки помститься. І жодної сльозинки не скотилося по суворому лицю його, бо це був лицар залізний, багатократно подвигами відваги уславлений, чоловік, ніяким нещастям на зломлений. І обітниці свої виконав. Зараз же, замість того щоб журитися, він перший і підбадьорював Скшетуського, що страшенно мучився через поразку й ганьбу Речі Посполитої. «Річ Посполита не однієї поразки зазнала, – говорив пан Чарнецький, – але невичерпні сили таяться в ній. Не зломила її досі нічия могуть, не зломлять і селянські бунти, за які Господь сам і покарає, бо хто проти влади повстає, той його волі заперечує. Стосовно ж поразки, яка і дійсно прикра, – так хто її зазнав? Гетьмани? Коронне військо? Ні! Після відпадіння та зради Кречовського військо, що його вів Потоцький, тільки передовим загоном і можна було вважати. Смута невідворотно пошириться по всій Україні, бо мужва там зарозуміла й до войовництва вдатна, та бунтують же там не вперше. Заколот утихомирять гетьмани з князем Яремою, сили котрих досі стоять недоторкані; значить, чим запекліший бунт спалахне, тим, погашений цього разу надовго, а може, на вічні часи, швидше вгамується. Нікчемний вірою й невеликий духом, хто вважає, що якийсь козачий отаман із таким собі мурзою татарським можуть всерйоз погрожувати могутньому народові. Погані справи були б у Речі Посполитої, коли б якась селянська смута могла впливати на її долю та існування. Воістину легковажно збиралися ми в цей похід, – підсумував пан Чарнецький, – і, хоча передовий наш загін розгромлено, вважаю я, що гетьмани не мечем, не зброєю, а батогами можуть бунт цей придушити».

І коли говорив він так, здавалося, що говорить не полоненик, не воїн, який програв битву, а гордий гетьман, упевнений у завтрашній перемозі. Така велич духу й така віра в Річ Посполиту були бальзамом для ран намісника. Він власними очима спостерігав військо Хмельницького зблизька, через те воно його дещо заворожило, тим паче що аж до нинішнього дня супроводжувала військові цьому удача. Та мав рацію, можливо, пан Чарнецький. Сили гетьманів стоять незрушені, а за ними – вся могуть Речі Посполитої, вся незаперечність влади і волі Божої. Так що розставався намісник із паном Чарнецьким вельми збадьорений і душею веселий, а розстаючись, запитав іще, чи не має наміру той зразу повести переговори з Хмельницьким про звільнення.

– Тугай-беїв я полоненик, – відповів пан Стефан. – Йому ж і викуп заплачу, а з отаманцем цим справи мати не хочу і катам його призначаю.

Захар, який влаштував пану Скшетуському побачення з полонениками, повертаючись із ним до воза, теж утішав його.

– Не з молодим Потоцьким воно важкенько, – говорив він. – З гетьманами буде важкенько. Справу ж бо тільки почато, а чим закінчиться, сам Бог знає! Гей, набрали татари і козаки польського добра, та взяти і зберегти не одне й те ж. А ти, дитино, не горюй, не сумуй, тобі й так воля буде – ти до своїх підеш, а старий тужити за тобою буде. На старості літ гірше нема самому на світу залишитися. А з гетьманами важкенько буде, ой, важкенько!

І дійсно, перемога, хоч і блискуча, все ж таки не вирішила справи на користь Хмельницького. Вона могла навіть обернутися на шкоду, бо неважко було передбачити, що великий гетьман, помщаючись за смерть сина, з особливою ретельністю візьметься тепер за січовиків і зробить усе, щоб одним разом їх винищити. До слова сказати, великий гетьман почував деяку неприхильність до князя Яреми, котра хоча й прикривалася люб’язністю, одначе доволі часто за різних обставин виявлялася. Хмельницький, добре про це знаючи, вважав, що зараз неприхильність ця відійде на задній план, що краківський володар першим примирливо простягне руку, чим забезпечить собі допомогу уславленого войовника та його могутніх ратей. А з такими об’єднаними силами, під проводом такого вождя, як князь, Хмельницький поки що не міг і мріяти мірятися силою, бо сам у себе до кінця ще не вірив. Отож вирішив він не зволікати, а одночасно із звісткою про жовтоводську поразку з’явитися на Україні й ударити на гетьманів, поки не підоспіла княжа допомога.

Тому, не даючи відпочити військові, він на світанку наступного після битви дня повів їх далі. Кидок цей був таким навальним, ніби гетьман рятувався втечею. Здавалося, повінь заливає степ і мчить уперед, живлячись по дорозі всіма річками і джерелами. Йшли через ліси й діброви, через кургани, без перепочинку переправлялися через річки. Козацьке військо розросталося по дорозі, тому що постійно вливалися все нові юрби українських селян-утікачів. Прийшлі подавали відомості про гетьманів, але суперечливі. Одні говорили, що князь іще за Дніпром, інші – що вже з’єднався з коронним військом. Зате всі сходилися на одному – Україна в огні. Селяни не тільки втікали назустріч Хмельницькому в Дике Поле, а спалювали села й міста, піднімалися на своїх панів і повсюдно озброювалися. Коронне військо вело воєнні дії вже цілі два тижні. Вони вирізали Стеблів, а під Дереньківцем дійшло навіть до кривавої битви. Городові козаки подекуди вже перейшли на бік черні й повсюди ждали тільки знака. Хмельницький на це й розраховував, а тому поспішав іще дужче.

Нарешті він зупинився на підступах. Чигирин розчинив йому ворота навстіж. Козацький гарнізон негайно перейшов під його знамена. Дім Чаплинського було зруйновано, шляхту, що шукала укриття в місті, вирізано. Радісні клики, гудіння дзвонів і хресні ходи не припинялися ні на мить. Полум’я зразу ж перекинулося на всю округу. Все живе хапалося за коси, піки і приєднувалося до запоріжців. Незліченні натовпи простих людей стікалися до Хмельницького звідусіль; було отримано радісні, бо достовірні, відомості, що князь Ярема хоча й запропонував допомогу гетьманам, але поки що з ними не з’єднався.

Хмельницький полегшено зітхнув.

Він, не зволікаючи, рушив уперед і тепер ішов уже крізь бунт, різанину й огонь. Свідчили про те пожарища і трупи. Він ішов, наче лавина, змітаючи все на своєму шляху. Країна перед ним повставала, за ним порожніла. Яко месник, ішов він, яко змій многоглавий. Хода його вичавлювала кров, дихання його роздмухувало пожежі.

Зупинився він з головними силами в Черкасах, а вперед вислав дикого Кривоноса і татар під проводом Тугай-бея, котрі, діставши гетьманів під Корсунем, не роздумуючи, по них ударили. Одначе за зухвалість свою тут же дорого поплатилися. Відкинуті, поріділі, вщент розбиті, вони в паніці відступили.

Хмельницький кинувся на допомогу. По дорозі він дізнався, що пан Сенявський на чолі декількох корогов з’єднався з гетьманами, котрі, залишивши Корсунь, пішли на Богуслав. Це виявилося правдою. Хміль зайняв Корсунь без бою і, залишивши в місті вози та провіант, тобто весь обоз, порожняком, верхами погнався за ними.

Переслідування тривало недовго, тому що ті відійшли недалеко. Під Крутою Балкою передові загони натрапили на польський обоз.

Панові Скшетуському не довелося побачити битву, бо разом із обозом він залишився в Корсуні. Захар поселив його на міському майдані в домі пана Забокрицького, котрого чернь незадовго перед тим повісила, і поставив охорону із залишків миргородського куреня, тому що юрба невтомно грабувала будинки і вбивала кожного, кого вважала ляхом. Крізь вибиті вікна спостерігав пан Скшетуський натовпи п’яного наброду, перемазаного кров’ю, котрий із закасаними рукавами метався від будинку до будинку, від крамниці до крамниці, обшукував усі кутки, горища, накриття; час від часу страшні крики сповіщали, що виявлено шляхтича або єврея, чоловіка, жінку, дитину. Жертву витягали на майдан і по-звірячому знущалися над нею. П’янота затівала бійки через розірвані на шмаття останки, з насолодою розмазувала кров по своїх обличчях, обвивала шиї паруючими нутрощами. Дядьки, вхопивши єврейських дітей за ноги, розривали їх надвоє під божевільний регіт юрби. Вчинялися напади й на будинки, що перебували під охороною, де перебували імениті полоненики, залишені в живих заради чималого викупу. Тоді запоріжці або татари, що були в охороні, юрбу стримували, лупцюючи нападників просто по головах ратищами, луками або нагайками із бичачої шкіри. Таке відбувалося і біля будинку, де перебував Скшетуський. Захар звелів провчати холопів нещадно, і миргородці з насолодою наказ виконували, бо хоча низові в час бунтів і користувались охоче допомогою черні, та зневажали її куди більше, ніж шляхту. Недаремно вважали вони себе «благорожденними козаками». Сам Хмельницький потім неодноразово дарував багато простого люду татарам, які гнали ясир у Крим, де продавали в Туреччину або Малу Азію.

Отож юрба безчинствувала на майдані і зрештою дійшла до такої несамовитості, що люди заходилися вбивати одне одного. Вечоріло. Було повністю підпалено один бік майдану, церква й дім уніатського попа. На щастя, вітер односив огонь у поле й заважав пожежі поширитись. Одначе велетенське полум’я освітлювало майдан не слабкіше сонячних променів. Зробилося нестерпно жарко. Здалеку долітав страшенний гуркіт гармат – як видно, битва під Крутою Балкою ставала все впертішою.

– Гаряче там, видно, нашим доводиться! – бурчав старий Захар. – Гетьмани не жартують. Гей же! Пан Потоцький добрячий жовнір!

Потім він показав у вікно на юрбу і сказав:

– Бач! Вони тепер чинять неподобства, та якщо Хмеля поб’ють, то й над ними вчинять!

У цю хвилину почувся кінський тупіт, і на майдан на змилених конях влетіло кілька десятків вершників. Обличчя, почорнілі від порохового диму, пошматований одяг і обмотані ганчір’ям голови деяких свідчили про те, що примчали вони сюди просто з бою.

– Люди! Хто в Бога вірує, рятуйтеся! Ляхи б’ють наших! – несамовито прокричали вони.

Зчинився лемент і переполох. Натовп гойднувся, наче хвиля, здійнята вихром. Дике замішання охопило всіх. Народ кинувся тікати, але позаяк вулиці були забиті возами, а один бік майдану горів, утекти було неможливо.

Почалася тиснява, чернь кричала, билася, давила одне одного, благаючи про пощаду, хоча ворог був поки ще далеко.

Намісник, бачачи, що відбувається, мало з глузду не з’їхав од радості. Він як божевільний почав бігати по кімнаті, бити себе кулаками в груди і кричати:

– Я знав, що так буде! Знав! Не я буду! Це з гетьманами справу мати! Це з усією Річчю Посполитою! Ось вона, відплата! Що це?

Знову почувся тупіт, і цього разу декілька сот верхівців, геть-чисто всі татари, увірвалися на майдан. Утікали вони, як видно, не розбираючи дороги. Натовп заважав їм, і вони кидалися просто на нього, топчучи, побиваючи, розганяючи, полосуючи шаблями в надії прорватися до шляху, що вів на Черкаси.

– Прудкіше вітру біжать! – закричав Захар.

Ледве він сказав це, промчав іще загін, а за ним іще один. Здавалося, втеча зробилася загальною. Варта біля будинків занепокоєно заходила туди-сюди, явно наміряючись втекти. Захар вискочив у палісадник.

– Стояти! – крикнув він своїм миргородцям.

Дим, спека, метушня, кінський тупіт, тривожні голоси, виття освітленого полум’ям натовпу – все разом складало одну пекельну картину, що її намісник міг спостерігати у вікно.

– Який же там розгром мусить бути! Який же розгром! – кричав він Захарові, забувши, що той не може поділити з ним радості.

Тим часом як вихор промчав загін утікачів.

Од гуркоту гармат двигтіли стіни корсунських будинків.

Раптом чийсь пронизливий голос заволав просто під вікнами:

– Рятуйся! Хміль убитий! Кречовський убитий! Тугай-бей убитий!

На майдані настав істинний кінець світу. Люди, втративши розум, кидалися в огонь. Намісник упав на коліна й підніс руки до неба.

– Господи всемогутній! Господи великий і справедливий, слава тобі в вишніх!

Захар, убігши з сіней, перервав його молитву.

– А послухай-но, дитино! – закричав він, захекавшись. – Вийди й пообіцяй миргородцям прощення, а то вони збираються йти геть, а як підуть, сюди набрід увірветься!

Скшетуський вийшов у палісадник. Миргородці занепокоєно ходили біля будинку, виявляючи явне бажання залишити пост і накивати п’ятами по шляху, що вів у Черкаси. Страх охопив усе місто. Раз у раз нові загони розбитого війська, немовби на крилах, прилітали з боку Крутої Балки. Тікали у страшенному замішанні селяни, татари, городові козаки й запоріжці. Та головні сили Хмельницького, напевно, ще чинили опір, битву, мабуть, не було ще цілком закінчено, бо гармати гуркотіли з подвоєною силою.

Скшетуський звернувся до миргородців.

– За те, що невсипуще стерегли особу мою, – сказав він урочисто, – не потрібно вам утечею рятуватись, обіцяю заступництво і прощення гетьмана.

Миргородці всі як один познімали шапки, а він, узявшись у боки, гордо позирав на них і на майдан, який усе дужче порожнів. Яка переміна долі! Ось пан Скшетуський, недавній полоненик, якого возили за козацьким військом, стоїть зараз посеред зухвалої козачні володарем серед підданих, шляхтичем серед холопів, панцирним гусаром серед обозників. Він, полоненик, обіцяє милувати, і шапки перед ним ламають, а покаянні голоси благають тим понурим, протяжним, властивим страху та покірності голосом:

– Помилуйте, пане!

– Як сказав, так воно й буде! – відповідає намісник.

Він і справді впевнений в успіху свого клопотання в гетьмана, котрому знайомий, бо неодноразово возив листи від князя Яреми й зумів здобути гетьманську прихильність. Тому і стоїть він, узявшись у боки, і тріумф написаний на лиці його, освітленому відблисками пожежі.

«Ось і закінчилася війна! Ось і розбився вал об пороги! – думає він. – Пан Чарнецький мав рацію: невичерпні сили Речі Посполитої, непохитна могутність її».

А поки він так думав, гордість переповнювала груди його, та не дріб’язкова гордість із приводу очікуваної радості відплати, приниження ворога чи здобуття волі, що ось-ось має настати, і не від того гордість, що перед ним зараз ламають шапки, ні, він відчуває в собі гордість від того, що був сином Речі Посполитої, непереможної, всесильної, об ворота якої всяка злоба, всякі злі наміри, всі удари розбиваються вщент, як пекельні сили об ворота небесні. Він відчував у собі гордість як шляхтич-патріот, підбадьорений у відчаї й не обманутий у вірі своїй. Помсти ж він тепер не жадав.

«Перемогла, як володарка – простить, як мати», – думав він.

Тим часом гарматна канонада перетворилася на безперервний гуркіт.

Кінські копита знову зацокотіли по порожніх вулицях. На майдан, як грім небесний, влетів охляп на коні козак. Він був без шапки, в самій сорочці, із розсіченим шаблею лицем, залитим кров’ю. Примчавши, козак осадив коня, розкинув руки і, хапаючи роззявленим ротом повітря, почав кричати:

– Хміль побив ляхів! Побиті ясновельможні панове й полковники, лицарі й кавалери!

Прокричавши це, він захитався й гепнувся на землю. Миргородці кинулися йому на допомогу.

Пал і блідість поступалися місцем на лиці Скшетуського.

– Що він говорить? – гарячково почав запитувати він Захара. – Що сталося? Не може такого бути. Богом живим клянуся! Не може такого бути!

Тиша! Тільки полум’я гуде на протилежному кінці майдану, з тріском здіймаються снопи іскор, а то й будівля, що догоряє, обвалюється зі стугоном.

Та ось і нові якісь гінці мчать.

– Побиті ляхи! Побиті!

За ними вступає татарський загін – не поспішаючи, тому що оточує піших, як видно, полонених.

Пан Скшетуський не вірить очам своїм. Він ясно розрізняє на полонених мундири гетьманських гусарів, тому сплескує руками й дивним, не своїм голосом уперто повторює:

– Не може бути! Не може бути!

Гуркіт гармат іще не змовк. Битва триває. Одначе по всіх уцілілих вулицях підходять юрми запоріжців і татар. Обличчя їхні чорні, груди тяжко дихають, але йдуть вони чомусь піднесені, пісень співають!

Так воїни можуть повертатися тільки з перемогою.

Намісник зробився блідий, наче мрець.

– Не може бути, – повторює він усе більш хрипко. – Не може бути… Річ Посполита…

Нове видовище приваблює його погляд.

З’являються козаки Кречовського з цілими оберемками знамен. Вони виїздять на середину майдану і жбурляють їх додолу.

Знамена – польські.

Гарматний гуркіт слабшає. Віддалік чути тільки перестук возів, які наближаються. Попереду високий козацький віз, за ним вервечка інших – усі в оточенні жовтошапочних козаків пашківського куреня; вони проїздять повз будинок, який стережуть миргородці. Пан Скшетуський, вглядаючись у полонених на першому возі, дивиться з-під руки, бо його засліплює світло пожежі.

Несподівано він сахається, махає руками, ніби людина, уражена стрілою в груди, а із уст його вивергається страшний, нелюдський крик:

– Ісусе, Маріє! Це ж гетьмани!

І падає на руки Захара. Очі йому застилає пелена, лице напружується і застигає, мов у покійника.

За кілька хвилин три вершники на чолі незліченних полків виїжджали на корсунський майдан. Той, що їхав посередині, одягнений у червоне, сидів на білому коні, підпершись злотосяйною булавою, й дивився гордо, по-королівськи.

Це був Хмельницький. Обабіч їхали Тугай-бей і Кречовський.

Закривавлена Річ Посполита лежала повергнута в порох біля ніг козака.

Розділ XVI

Минуло кілька днів. Небеса, здавалося, обрушилися на Річ Посполиту. Жовті Води, Корсунь, розгром завжди непереможного в боротьбі з козаками коронного війська, полонення гетьманів, страшенна пожежа, що охопила Україну, різанина, нечувані від початку світу звірства – все це скоїлося так несподівано, що люди просто повірити не могли, щоб стільки нещасть одразу могло випасти на долю однієї країни. Дехто й не вірив, дехто закляк од жаху, ті збожеволіли, інші пророкували пришестя антихриста й невідворотно близький Страшний суд. Порушилися всі суспільні зв’язки, всі взаємовідносини, як людські, так і родові. Не діяла ніяка влада, відмінності зникли між людьми. Пекло спустило з ланцюгів усі злочини й пустило їх гуляти світом: убивства, грабунки, віроломство, озвіріння, насильство, розбій, безумство заступили місце старанності, чесності, вірі й совісті. Здавалося, віднині людство вже не добром, а злом житиме, що розбестилися серця й уми, що вважають нині святим донедавна мерзенне, а мерзенним – те, що раніше було святим. Сонце не сяяло більше в небі, позаяк закрите було димами пожарищ, ночами замість зірок і місяця світили підпали. Гріли міста, села, храми, фільварки, ліси. Люди перестали користуватися людською мовою, вони або стогнали, або по-собачому вили. Життя втратило будь-яку ціну. Тисячі й тисячі гинули без нарікання й поминання. А з усіх цих катастроф, смертей, стогонів, димів і пожеж виростала все вище й вище одна людина, стаючи грізною й величезною, майже заслонивши вже світ білий і відкидаючи тінь від моря до моря.

Це був Богдан Хмельницький.

Двісті тисяч озброєних і окрилених перемогами людей були тепер готовими на все, варто було йому поворухнути пальцем. Городові козаки приєдналися до нього в усіх містах. Край од Прип’яті й до рубежів степових був у вогні. Повстання ширилось у воєводствах Руському, Подільському, Волинському, Брацлавському, Київському й Чернігівському. Військо гетьмана зростало з кожним днем. Ніколи ще Річ Посполита не виставляла навіть проти найгрізнішого ворога й половини тих сил, які він мав у своєму розпорядженні. Такої кількості не було і в німецького імператора. Буря переросла всі очікування. Спершу сам гетьман не усвідомлював власної могутності й не розумів, як високо він піднісся. Він поки що декларував стосовно Речі Посполитої лояльність, законослухняність і вірність, бо не усвідомлював, що поняття ці, як нічого не варті, вже міг топтати. Одначе в міру розвитку подій зміцнювався в ньому й той безмірний, підсвідомий егоїзм, якого не знала історія. Відчуття зла й добра, злочину й доброчесності, насильства і справедливості змішалися в поняттях Хмельницького в одно з відчуттям власної кривди й користолюбства. Той був для нього доброчесним, хто тримав його сторону; той злочинець, хто йому суперечив. Він готовий був і сонцю дорікати, вважаючи особистим проти себе злочинним заміром, якщо воно не світило тоді, коли йому, Хмельницькому, бувало це необхідно. Людей, події та цілий світ він підганяв до власного «я». І, незважаючи на всю хитрість, на все лицемірство гетьмана, були якісь дивовижні благі наміри в такому його підході. З них випливали не тільки всі його гріхи, але й учинки добрі, бо наскільки не знав він удержу в знущаннях і жорстокості щодо ворога, настільки вмів бути вдячним за всі, хай навіть випадкові послуги, особисто йому надані.

Лише п’яним забував він про доброчинність і, ревучи в божевіллі, віддавав з піною на вустах криваві накази, про які потім жалкував. А в міру того, як зростали його успіхи, п’яним він бував усе частіше, бо все більша охоплювала його тривога. Здавалося, тріумфи піднесли його на такі висоти, на які він сам підноситися не збирався. Могутність його, що вражала інших, вражала і його самого. Велетенська рука заколоту, захопивши гетьмана, несла його з блискавичною швидкістю й невідворотністю, але куди? Як усьому цьому судилося завершитися? Затіявши смуту заради особистих своїх кривд, цей козацький дипломат не міг не припускати, що після перших успіхів чи навіть поразок він почне переговори, що йому запропонують прощення, відшкодування кривд і покриття збитків. Він добре знав Річ Посполиту, терплячість її, безмежну як море, її милосердя, що не знало меж і міри та випливало зовсім не із слабкості, бо навіть і Наливайкові, оточеному вже й приреченому, пропонувалося прощення. Але тепер, після перемоги під Жовтими Водами, після розгрому гетьманів, після розгулу усобиць в усіх південних воєводствах, справа зайшла занадто далеко; події переросли всілякі очікування – тепер боротьбі належало піти не на життя, а на смерть.

Але на чиєму боці буде перемога?

Хмельницький запитував ворожіїв і від зірок чекав відповіді, й сам теж вдивлявся в майбуття – та попереду бачив тільки морок. І бувало, що від страшних передчуттів дибом ставало волосся його, а з грудей, ніби вихор, виривався відчай. Що буде? Що буде? Він, Хмельницький, що був прозорливішим за інших, відповідно й розумів краще за інших, що Річ Посполита не вміє розпорядитися своїми силами, що попросту не має про них уявлення, хоча могутня безмірно. Якби хтось отримав можливість використати цю могутність, хто б тоді міг тій людині протистояти? А хто міг знати, чи не поменшає – з огляду на страшну небезпеку, близьку катастрофу й загибель – внутрішніх чвар, сварок, користолюбства, панських інтриг, склок, сеймового марнослів’я, шляхетського самодурства, неспроможності короля. Тоді півмільйона тільки дворянського стану можуть вийти на поле бою й розправитися з Хмельницьким, хоч би й був із ним не тільки хан кримський, але й сам султан турецький.

Про дрімотну цю могутність Речі Посполитої знав, окрім Хмельницького, й покійний король Владислав, а тому, поки був живий, мав намір з найбільшим на світі володарем повести боротьбу не на життя, а на смерть, бо тільки таким чином приховані ці сили можна було пробудити. Заради планів своїх король не завагався заронити іскру і в козацький порох. Чи було визначено наперед саме козакам викликати цю повінь, аби в ній і захлинутися зрештою?

Хмельницький знав також, якою страшною, незважаючи на всю слабкість, буде відсіч цієї Речі Посполитої. Адже в неї, таку розхлябану, неміцно зв’язану, розкраювану, свавільну, безладну, били найгрізніші у світі турецькі вали і розбивалися, мов об скелю. Так воно було під Хотином, що, можна сказати, він на власні очі бачив. Ця сама Річ Посполита навіть у дні слабкості своєї піднімала знамена на стінах чужих столиць. Яку ж вона тепер дасть відсіч? Чим подивує, доведена до відчаю, коли треба буде або вмерти, або перемогти?

Тому кожний тріумф Хмельницького обертався для нього самого новою небезпекою, позаяк наближував пробудження дрімаючого лева й робив усе більш неможливими мирні переговори. В кожній перемозі прихована була майбутня поразка, в кожній радості – на денці гіркота. Тепер відповіддю на козацьку бурю мала б початися буря Речі Посполитої. Хмельницькому здавалося, що він чує вже глухе, віддалене рокотання.

Ось-ось – і з Великої Польщі, Пруссії, багатолюдної Мазовії, Малої Польщі та Литви надійдуть легіони воїнів, їм потрібен тільки вождь.

Хмельницький узяв у полон гетьманів, але в цій удачі можна було вбачити як би пастку долі. Гетьмани були найдосвідченішими воїнами, але ні один, ні другий не були тим, хто відповідав цій годині гніву, жаху та знегод.

Вождем могла бути лише одна людина.

Звалася вона – князь Ярема Вишневецький.

Саме тому, що гетьмани потрапили в неволю, вибір, найвірогідніше, мав би впасти на князя. Хмельницький, як і решта, в цьому не мав сумніву.

А тим часом у Корсунь, де гетьман запорізький зупинився після битви для відпочинку, із Задніпров’я доходили вісті, що страшний князь уже рушив із Лубен, що по дорозі викорінює бунт, що, де пройде, там зникають села, слободи, хутори й містечка, а натомість постають криваві палі й шибениці. Страх подвоював і потроював кількість його війська. Говорили, що веде він п’ятнадцять тисяч найвідбірнішої раті, яка тільки могла відшукатись у всій Речі Посполитій.

У козацькому стані його очікували з хвилини на хвилину. Незабаром після битви під Крутою Балкою серед козаків хтось закричав: «Ярема йде!», і чернь охопила паніка – почалася безладна втеча. Паніка ця примусила Хмельницького добряче замислитись.

Йому тепер належало вирішити: чи рушити з усіма своїми силами проти князя й шукати з ним зустрічі в Задніпров’ї, чи, залишивши частину війська для підкорення українських замків, рушити в глиб Речі Посполитої.

Похід на князя таїв у собі небезпеку. Маючи справу з таким уславленим воєначальником, Хмельницький, незважаючи на свою чисельну перевагу, міг зазнати поразки у вирішальній битві, й тоді зразу все було б утрачено. Чернь, яка переважала в його війську, вже показала, що розбігається від одного тільки імені Яреми. Потрібен був час, аби перетворити її на армію, спроможну протистояти княжим полкам.

Знову ж таки і князь, напевно, не погодився б на вирішальну битву, та обмежився б обороною в замках і окремими сутичками, котрі затягнули б війну на місяці, якщо не на роки, а тим часом Річ Посполита, без сумніву, зібрала б нові сили й рушила на допомогу князеві.

Ось чому Хмельницький вирішив залишити Вишневецького в Задніпров’ї, а сам – укріпитися на Україні, навести лад у своєму війську, а потім, рушивши на Річ Посполиту, змусити її до переговорів. Він розраховував, що придушення заколотів у Задніпров’ї надовго відверне на себе княжі сили, а йому при цьому розв’яже руки. Смуту ж на Задніпров’ї вирішив він підігрівати, посилаючи окремі полки на підмогу черні.

І ще придумав він збивати князя з пантелику переговорами та протягти час, поки княже військо не ослабне. Тут він згадав про Скшетуського.

Через декілька днів після Крутої Балки, а саме в день, коли серед черні виник переполох, він звелів покликати до себе полоненика.

Прийняв він його в старостиному будинку, в присутності самого тільки Кречовського, що був Скшетуському давнім знайомим, і, милостиво зустрівши, хоч і не без напускної статечності, що відповідала нинішньому своєму становищу, сказав:

– Вельмишановний пане поручик Скшетуський, за послугу, яку ви надали мені, я викупив вас у Тугай-бея і пообіцяв волю. Час настав. Я дам вам пернач,[76] аби, якщо зустрінете якесь військо, було можливо безперешкодно проїхати, і конвой для захисту від мужви. Можете повертатися до свого князя.

Скшетуський мовчав. Навіть подоби радісної усмішки не з’явилося на лиці його.

– Чи готові вирушити? Начебто слабість у вас бачу якусь.

Пан Скшетуський і дійсно був як тінь. Рани й недавні події підкосили могутнього молодика, і зараз він мав вигляд хворого, що не обіцяв дожити до завтра. Виснажене лице пожовкло, а чорна, давно вже не голена борода ще дужче виснаженість цю підкреслювала. Всьому причиною були душевні муки. Лицар їв себе поїдом. Перебуваючи в козацькому обозі, був він свідком усьому, що сталося з моменту виступу із Січі. Бачив і ганьбу й нещастя Речі Посполитої, полонених гетьманів; бачив козацькі тріумфи, піраміди, складені з голів, одрубаних у мертвих жовнірів, шляхту, підвішувану за ребра, відрізані груди жінок, наругу над дівчатами; бачив відчай відваги й ганебність страху – бачив усе. Все вистраждав і продовжував страждати тим паче, що в голові його й грудях жалом засіла думка, що сам він і є вимушений винуватець усьому, бо він, і ніхто інший, перерізав петлю на шиї Хмельницького. Та хіба ж міг християнський лицар припустити, що допомога ближньому виплодить таке? І страждання його були безмірні.

А коли задавав він собі питання, що з Оленою, і коли уявляв, що могло статися, якщо злощасна доля затримала її в Розлогах, то здіймав до неба руки й благав голосом, повним безмірного відчаю й сміливості: «Господи! Візьми ж душу мою, бо тут мені випало зазнати більше, ніж я заслуговую!» Одначе тут же похоплювався, розуміючи, що блюзнірствує, а тому падав долілиць і молив про спасіння, про прощення, про те, щоб Господь змилостивився над вітчизною і над голубицею цією невинною, котра, може, марно благає Божого милосердя і його, Скшетуського, допомоги. Коротко кажучи, він так замучився, що дарована воля його не втішила, а цей гетьман запорізький, тріумфатор цей, що бажав бути великодушним, милості свої являючи, й зовсім був йому неприємним, що помітивши, Хмельницький скривився і сказав:

– Поспішіть же скористатися великодушністю, а то я передумати можу; доброчесність моя та сподівання на успіх роблять мене таким необачним, що я ворога собі придбаю, бо знаю добре, що ви вже точно проти мене воюватимете.

На що пан Скшетуський:

– Якщо Бог дасть сил.

І так глянув на Хмельницького, що просто в душу тому проник, а гетьман, погляду його витримати не вміючи, утупив очі в землю й тільки через деякий час подав голос:

– Гаразд, досить про це. Я достатньо сильний, аби якийсь миршавець міг для мене щось значити. Розповісте князеві, володарю своєму, що тут бачили, і застережете від занадто зухвалих вчинків, бо якщо в мене лопне терпіння, то я провідаю його на Задніпров’ї й не думаю, що мій візит буде йому приємним.

Скшетуський мовчав.

– Я говорив уже і ще раз повторюю, – продовжував Хмельницький, – не з Річчю Посполитою, а з вельможами я воюю, і князь серед них не останній. Ворог він мені й народові руському, відступник од церкви нашої та нелюд. Чув я, що він бунт у крові топить, нехай же стережеться, як би своєї не пролити.

Кажучи це, він усе більше розпалювався. Кров кинулася йому в голову, а очі почали метати блискавки. Зрозуміло було, що гетьман у черговому нападі гніву й люті, коли він усе забував і сам забувався.

– На мотузці звелю Кривоносу привести його! – кричав він. – Під ноги собі кину! На коня з його хребта сідатиму!

Скшетуський подивився звисока на розлюченого Хмельницького, а затим спокійно сказав:

– Спершу над ним перемогу отримайте.

– Ясновельможний гетьмане! – втрутився Кречовський. – Хай же цей зухвалий шляхтич скоріше від’їздить, бо не годиться вам у гнів впадати, а раз ви йому обіцяли волю, він розраховує, що або порушите слово, або інвективи його будете змушені слухати.

Хмельницький угамувався, хоча деякий час продовжував важко дихати, а потім сказав:

– Нехай же в такому разі вирушає і знає, що Хмельницький добром за добро платить. Дати йому пернач, як було сказано, й сорок татар, котрі його до поляків проведуть.

Потім, звернувшись до Скшетуського, додав:

– Ви ж знайте, що ми з вами тепер квити. Полюбив я вас, незважаючи на вашу зухвалість, але, якщо ще раз попадетеся, викрутитися не вдасться.

Скшетуський вийшов із Кречовським.

– Якщо вже гетьман відпускає вас цілим і неушкодженим, – сказав Кречовський, – і ви вільні їхати, куди захочете, то скажу я вам по давній дружбі: тікайте хоч у саму Варшаву, але не за Дніпро, тому що звідти ніхто з ваших живцем не вийде. Ваш час минув. Якби ви були чоловіком розумним, залишилися б із нами, та знаю я, що про це говорити з вами марна справа. А ви б високо пішли, як і ми.

– На шибеницю, – буркнув Скшетуський.

– Не захотіли мені дати Літинського староства, а тепер я сам десять староств візьму. Виженемо панів Конєцпольських, та Калиновських, та Потоцьких, та Любомирських, та Вишневецьких, та Заславських, та всю шляхту, а самі ж їхнім майном поділимося, що знову ж таки згідно з Божим промислом, якщо вже даровано нам дві такі блискучі вікторії.

Скшетуський, не слухаючи полковника, замислився про щось своє, а той вів своєї:

– Коли я після битви нашої побачився в Тугаєвій ставці із захопленим у полон володарем моїм і благодійником, ясновельможним гетьманом коронним, вони мене зразу ж невдячним та юдою величати зволили. А я їм: «Ясновельможний воєводо! Зовсім я не такий невдячний, бо коли у ваших замках сяду, тільки пообіцяйте, що напиватися не будете, і я вас підстаростою зроблю». Хо-хо! Матиме Тугай-бей за пташок цих спійманих і тому їх не чіпає. Ми б із Хмельницьким по-іншому з ними розмовляли. Однак – ону! – віз ваш готовий і татари в сідлах сидять. Куди ж ви прямуєте?

– В Чигирин.

– Як постелиш, так і поспиш. Ординці проведуть вас хоча б і до самих Лубен, тому що так їм наказано. Подбайте тільки, щоб ваш князь на палі їх не посаджав, що з нашими козаками неодмінно зробив би. Тому й дали татар. Гетьман велів і коня вам повернути. Бувайте ж здорові, нас згадуйте добром, а князеві кланяйтесь і, якщо зумієте, умовте його до Хмельницького з поклоном приїхати. Можливо, милостиво прийнятий буде. Бувайте ж здорові!

Скшетуський заліз на воза, що його ординці зразу ж оточили кільцем, і вирушив у дорогу. Проїхати через майдан виявилося справою нелегкою, бо весь він був заповнений козаками й мужвою. І ті, й інші варили куліш, співали пісень про жовтоводську та корсунську перемоги, вже складених сліпцями-лірниками, що у величезній кількості хтозна-звідки прибрели до табору. Між багаттями, що полум’ям своїм облизували казани з кулешем, там і сям лежали тіла померлих жінок, яких ґвалтували вночі переможці, або височіли піраміди, складені з голів, одрубаних після битви в поранених і вбитих вояків противника. Трупи ці й голови почали вже розкладатися й тхнули, що, здавалось, аж ніяк не турбувало людське юрмище. В місті кидались у вічі сліди спустошень і дикого розгулу запоріжців: вікна і двері повиламувано, уламки та осколки безцінних предметів, перемішані з пташиним пухом і соломою, завалили майдан. По карнизах будинків висіли повішені, здебільшого євреї, а набрід розважався, чіпляючись за ноги й розгойдуючись.

З одного боку майдану чорніли попелища згорілих будинків і парафіяльного костьолу; від попелищ цих іще тягло жаром, а над ними курився дим. Запах горілого стояв у повітрі. За спаленими будинками розташувався кіш і зігнаний ясир під наглядом численної татарської варти, повз котру пан Скшетуський змушений був проїхати. Хто поблизу Чигирина, Черкас і Корсуня не встиг сховатись або не загинув під сокирою черні, той потрапив у неволю. Серед полонеників були й жовніри, захоплені в обох битвах, і довколишні жителі, що досі не встигли або не побажали приєднатися до бунту: люди з осілої шляхти чи просто шляхетського чину, підстарости, офіцери, хуторяни, однодворці з глушини, жінки і діти. Старих не було: їх, непридатних для продажу, татари вбивали. Орда виводила цілі руські села і поселення, чому Хмельницький не смів противитись. Неодноразово траплялося, що чоловіки ішли в козацьке військо, а на знак подяки татари спалювали їхні хати й забирали жінок і дітей. Та ба, серед загального розгулу й здичавіння нікого це вже не турбувало, ніхто не шукав управи. Простолюдці, беручи до рук зброю, зрікалися рідних гнізд, жінок і дітей. Якщо вже відбирали жінок у них, одбирали й вони, і навіть ліпше, тому що «ляшок», натішившись і наглумившись, вони вбивали або продавали ординцям. Серед полонянок доволі було також і українських молодиць, зв’язаних із паннами із шляхетських домів по три або по чотири однією мотузкою. Неволя й доля зрівнювали стан. Вигляд цих нещасних потрясав душу й породжував жадобу помсти. В лахмітті, напівголі, беззахисні перед непристойними жартами поганих, які заради цікавості тинялися юрбами по майдану, повергнуті, побиті або ціловані мерзенними вустами, вони втрачали розум і волю. Одні схлипували або голосно ридали, інші – з нерухомим поглядом, із божевіллям ув очах і роззявленим ротом – байдуже піддалися всьому, що з ними робилося. То тут, то там лунав нестямний зойк людини, що її вбивали за спалах відчайдушного опору; нагайки з бичачої шкіри раз по раз свистіли над натовпами полонеників-чоловіків, і свист цей зливався з криками страждань, плачем дітей, ревінням худоби й кінським іржанням. Ясир не було ще поділено і не вишикувано для конвоювання, тому скрізь панувало страшне безладдя. Вози, коні, рогата худоба, верблюди, вівці, жінки, чоловіки, купи награбованого одягу, посуду, килимів, зброї – все це, згромаджене на величезному просторі, ще очікувало поділу й упорядкування. Раз по раз приганялися нові гурти людей і худоби, навантажені пороми перетинали Рось, із головного ж коша прибували все нові й нові гості, щоб потішити погляд виглядом зібраного добра. Деякі, хмільні від кумису або горілки, нацупивши на себе дивну вдяганку – ризи, стихарі, руські ряси або навіть плаття, – вже сварилися, вчиняли чвари й ярмарковий ґвалт із приводу того, що кому дістанеться. Татарські чабани, сидячи біля своїх гуртів на землі, розважалися – одні висвистуючи на дудках пронизливі мелодії, інші – граючи в кості та взаємно б’ючи один одного палицями. Зграї собак, які поприбігали вслід за своїми господарями, гавкали й жалібно вили.

Пан Скшетуський минув нарешті людську цю геєну, наповнену стогонами, слізьми, горем і жахливими криками, і вирішив було, що зрештою переведе дух, одначе зразу ж нове жахливе видовище постало перед його очима. Віддалік, звідки долітало безугавне кінське іржання, сірів власне кіш, який кишів тисячами татар, а ближче, на полі, тут же біля битого шляху, що вів на Черкаси, молоді воїни вправлялись у стрільбі з лука, заради втіхи пускаючи стріли в слабких або хворих полонеників, котрим довга дорога до Криму виявилась би не до снаги. Декілька десятків трупів уже лежали на дорозі, продірявлені, як решета, деякі ще сіпалися в конвульсіях. Ті, в кого стріляли, висіли, прив’язані за руки до придорожніх дерев. Були серед них і старі жінки. Радісному після вдалого пострілу сміхові вторили вигуки:

– Якши, єґєт! Добре, хлопці!

– Ук якши колда! Лук у добрих руках!

Біля головного коша забивали тисячі голів худоби і коней на прокорм воїнам. Земля була просякнута кров’ю. Нудотні міазми свіжини робили дихання неможливим, а між купами м’яса ходили червоні ординці з ножами в руках. День був жаркий, сонце пекло. Тільки за годину вибрався пан Скшетуський зі своїм конвоєм у чисте поле, та довго ще доносилися з головного коша далекі голоси й ревіння. По дорозі теж було цілком достатньо слідів хижого розбою та біди. Спалені обійстя, голі печі погорілих хуторів, потолочені вруна, переламані дерева, спалені на дрова вишневі сади біля колишніх хат. Раз по раз попадалися кінські або людські трупи, страшно спотворені, посинілі, роздуті, а на них і над ними зграї ворон і воронів, які з шумом і гомоном, бачачи людей, зривалися з місця. Криваве діяння Хмельницького повсюди впадало у вічі, й важко було зрозуміти, на кого чоловік цей підняв руку, бо його власний край передусім стогнав під тягарем недолі.

У Млієві зустрілись їм татарські загони, що гнали нові натовпи полонеників. Городище було спалене дотла. Стирчала тільки цегляна костьольна дзвіниця та старий дуб посеред майдану, обвішаний страшними плодами, бо висіли на ньому декілька десятків маленьких жиденят, позавчора повішених. Тут було перебито і багацько шляхти з Коноплянки, Староселя, Ужівки, Балаклеї та Водачева. Саме містечко було порожнє, позаяк чоловіки пішли до Хмельницького, а жінки, діти і старі, побоюючись приходу князя Яреми, втекли в ліси. З Городища поїхав пан Скшетуський через Смілу, Жаботин і Новосельці на Чигирин, зупиняючись по дорозі тільки, щоб дати відпочити коням. Наступного дня з південного боку в’їхали в місто. Війна пощадила його, зруйновано було тільки декілька будинків, серед яких зрівняний із землею дім Чаплинського. У замку стояв підполковник Навколопалець, а з ним тисяча козаків, але й він, і козаки, і все населення перебували у великому страху – тут, як і скрізь по дорозі, чекали, що в будь-яку хвилину нагряне князь і настане відплата, що її й світ не бачив. Незрозуміло було, хто ці чутки розпускає і звідки вони приходять, можливо, породжував їх страх, але все ж таки уперто подейкували або що князь уже пливе по Сулі, або що вже стоїть біля Дніпра, що вирізав населення в Борисах, що спалив Васютинці, і всяка поява кінних або піших породжувала страшенну паніку. Скшетуський пожадливо прислухався до цих вістей, адже розумів, що, навіть якщо й непевні, вони все одно стримували розгул бунту на Задніпров’ї, що перебувало безпосередньо під княжою десницею.

Скшетуський думав дізнатися щось достовірне від Навколопальця, та виявилося, що підполковник, як і решта, про князя нічого не знає і сам би радий довідатися хоч що-небудь від Скшетуського. А позаяк усі байдаки, човни й човники було відведено до чигиринського берега, то й утікачі з берега задніпровського дістатися Чигирина не могли.

Отож Скшетуський, не гаючи часу в місті, звелів переправити себе і без зволікання рушив на Розлоги. Думка, що незабаром він особисто зможе дізнатися, що з Оленою, і надія, що вона, можливо, жива-здорова або ж сховалася разом із тіткою та князями в Лубнах, наповнювала його силами й бадьорістю. З воза пересів він у сідло й безжально підганяв своїх татар, а ті, вважаючи його послом і себе приставами, відданими під його оруду, не сміли ослухатися. Отож мчали вони, ніби за ними хто гнався, а копита кудлатих татарських конячок здіймали золоті клубки пилюки. Шлях лежав через обійстя, хутори та села. Край був порожнім, поселення обезлюдніли, і довго їм не зустрічалося жодної душі. Можливо, що, забачивши загін, люди просто ховалися. Пан Скшетуський повсюди звелів обшукувати пасіки і сади, засіки і комори, та нікого виявити не міг.

Лише за Погребами один із татар помітив якусь людську істоту, що намагалася сховатися в очеретах, якими поросли береги Кагамлика.

Татари кинулися до річки й через кілька хвилин привели до пана Скшетуського двох зовсім голих людей.

Один виявився старим, другий – струнким п’ятнадцяти– чи шістнадцятилітнім підлітком. Од страху обидва цокотіли зубами і довго не могли сказати й слова.

– Звідки ви? – запитав пан Скшетуський.

– Нізвідки, пане! – відповів старий. – Христа ради ось ходимо з лірою, а німий цей мене водить.

– А звідки зараз ідете? З якого села? Кажи, не бійся, нічого тобі не буде.

– Ми, пане, по всіх селах ходили, а тут нас біс якийсь обібрав. Чоботи добрі були – взяв, шапки були добрі – взяв, свитки від жалісливих людей – взяв і ліру забрав теж.

– Я тебе, дурню, запитую, з якого ти села йдеш?

– Не знаю, пане, я дід. От ми, голі, вночі мерзнемо, а вдень жалісливих людей дожидаємо, щоб голизну нашу прикрили та нагодували, ми ж голодні!

– Чуєш, холопе, відповідай, про що запитую, а то накажу повісити.

– Я нічого не знаю, пане. Коли б я що, або що, або будь-що, то нехай мені – от що!

Видно було, що дід, до пуття не розуміючи, хто його розпитує, вирішив нічого до пуття й не відповідати.

– А в Розлогах ти був, де князі Курцевичі живуть?

– Не знаю, пане.

– Повісити його! – крикнув Скшетуський.

– Був, пане! – закричав дід, бачачи, що справа кепська.

– Що ж ти там бачив?

– Ми там п’ять день, як були, а потім уже в Броварках чули, що туди лицарі прийшли.

– Які лицарі?

– Не знаю, пане! Один каже – ляхи, другий каже – козаки.

– В сідло! – крикнув татарам Скшетуський.

Загін помчав. Сонце ось-ось збиралося зайти, як того дня, коли намісник, зустрівши Олену з княгинею на дорозі, їхав поряд з ними біля Розванової карети. Кагамлик точно так відсвічував червінню, день минав іще більш тихий, погожий, теплий. Одначе тоді пан Скшетуський їхав переповнений щастям і ніжними почуттями, що пробуджувались, а тепер мчав як проклятий на муки вічні, гнаний вітром тривоги і недобрих передчуттів. Відчай кричав у його душі: «Це Богун її умкнув! Ти її більше не побачиш!» – а голос надії підбадьорював: «Це князь! Урятована!» І голоси ці так мучили його, що ледве серце не розривали. Вершники мчали, підганяючи охлялих коней. Минула година, друга. Вийшов місяць і, підіймаючись угору, робився тьмянішим. Коні вкрилися милом і тяжко схропували. Влетіли в ліс, він промайнув як блискавка; влетіли в яр, за яром – зразу ж – Розлоги. Ось-ось, і долю лицаря буде вирішено. А вітер скачки тим часом свистить у нього у вухах, шапка впала з голови, кінь під ним постогнує, ніби зараз упаде. Ще мить, іще ривок, і яр одкинеться. Ось! Ось!

І раптом страшний, нелюдський зойк вирвався з грудей пана Скшетуського.

Фільварок, сараї, стайні, клуні, частокіл і вишневий сад – усе щезло.

Тьмяний місяць освітлював косогір, а на ньому – чорні пожарища, які перестали вже й диміти.

Ніякий голос не порушував безгоміння.

Пан Скшетуський мовчки зупинився біля рову, руки лише до небес простяг, дивився, споглядав і головою хитав якось дивно. Татари притримали коней. Він спішився, знайшов рештки спаленого моста, перейшов рів по поздовжній колоді й сів на камінь, який лежав посеред майдану. Затим він почав озиратись, як людина, що опинилась уперше в якомусь місці й має намір освоїтися. Притомність покинула пана Скшетуського. Він навіть не застогнав. За хвилину, впершись руками в коліна і звісивши голову, він зробився непорушним, і могло здаватися, що він заснув, а коли й не заснув, то задерев’янів. У голові його замість думок проносились якісь нечіткі картини. Ось виникла Олена, така, з якою розстався він ув останній свій приїзд, щоправда, лице її зараз було наче огорнуте серпанком і рис розгледіти було неможливо. Він спробував її з тієї туманної пелени визволити, але не зміг. Тому й поїхав із важким серцем. Ось перед ним постав чигиринський майдан, старий Зацвілиховський і безпутна пика Заглоби; вона з особливою впертістю виникала перед очима його, поки нарешті не помінялася на похмуре лице Гродзіцького. Потім побачив іще він Кодак, пороги, сутичку на Хортиці, Січ, усі злигодні й події аж до нинішнього дня, аж до останньої години. Але далі був морок! Що відбувалося з ним зараз, він зрозуміти не міг. У нього було тільки невиразне відчуття, що їде він до Олени, в Розлоги, та сили в ньому немовби витратились, от він і відпочиває на пожарищі. Хотів був він підвестись і їхати далі, та безмежна якась неміч приковує його до місця, ніби хто стофунтові ядра до ніг йому прив’язав.

Сидів він так і сидів. Ніч минала. Татари розташувалися на нічліг і, розвівши вогнище, почали смажити шматки кінського падла, затим, наївшись, повкладалися спати на землю.

Не минуло й години, як вони скочили на ноги.

Здалеку долітав відгомін, схожий на шум великого загону кінноти, що йде спішним маршем.

Татари квапливо начепили на жердину білий шмат полотна і підклали у вогнище хмизу, щоби здалеку було ясно, що вони мирні посланці.

Кінський тупіт, форкання і брязкіт шабель тим часом наближались, і незабаром на дорозі показався кінний загін, який одразу ж татар і оточив.

Почалася коротка розмова. Татари показали нерухому постать на узвишші, котру в місячному світлі було так добре видно, і пояснили, що супроводжують посла, а до кого й від кого, він скаже сам.

Начальник загону з декількома товаришами негайно піднявся на косогір, та ледве наблизився й заглянув у лице сидячому, як тут же розвів руки й вигукнув:

– Скшетуський! Господи Боже мій, це Скшетуський!

Намісник навіть не поворухнувся.

– Пане намісник, ви впізнаєте мене? Я Биховець! Що з вами?

Намісник мовчав.

– Прокиньтесь Бога ради! Гей, панове, нумо сюди!

І дійсно, це був пан Биховець, який ішов у авангарді всієї армії князя Яреми.

Тим часом підійшли й інші полки. Звістка про те, що знайдено Скшетуського, блискавкою розлетілася по корогвах, і всі поспішали вітати милого товариша. Невеличкий Володийовський, обидва Слішинські, Дзик, Орпишевський, Мигурський, Якубович, Ленц, пан Лонгинус Підбийп’ятка та багато інших офіцерів, обганяючи один одного, бігли по косогору. Та марно вони намагалися завести розмову з ним, гукали на ім’я, трясли за плечі, намагалися підвести з каменя – пан Скшетуський дивився на всіх широко розплющеними очима й нікого не впізнавав. Ні, скоріше навпаки! Здавалося, він упізнає їх, але залишається цілковито байдужим. Тоді ті, хто знав про його почуття до Олени, а всі майже про це знали, збагнувши, де вони перебувають, поглянувши на чорне пожарище й сивий попіл, зрозуміли все.

– Од горя він пам’ять утратив, – прошепотів хтось.

– Відчай mentem[77] йому помутив.

– Одведіть його до князя. Побачить князя, може, й прийде до тями.

Всі, оточивши намісника, співчутливо на нього дивились, а пан Лонгинус просто руки ламав у відчаї. Дехто втирав рукавичками сльози, дехто журно зітхав. Але тут із натовпу виступила показна постать і, повільно підійшовши до намісника, поклала йому на голову руки.

Це був ксьондз Муховецький.

Всі замовкли й опустилися на коліна, ніби в очікуванні дива. Одначе ксьондз дива не сотворив, а, не прибираючи рук своїх із голови Скшетуського, звів очі до небес, залитих місячним сяйвом, і почав голосно читати:

– Pater noster, qui es in coelis! Sanctificetur nomen Tuum, adveniat regnum Tuum, fiat voluntas Tua…[78]

Тут він замовк і за мить повторив голосніше й урочистіше:

– Fiat voluntas Tua!..[79]

Запанувала глибока тиша.

– Fiat voluntas Tua!.. – повторив ксьондз утретє.

І тоді з уст Скшетуського вийшов голос небувалого болю й смирення:

– Sicut in coeli et in terra![80]

І лицар, заридавши, впав на землю.

Розділ XVII

Аби розповісти, що сталося в Розлогах, доведеться повернутися трохи назад, до тієї самої ночі, коли пан Скшетуський вирядив Редзяна з листом до старої княгині. У листі він настійно прохав, аби княгиня, забравши Олену, якомога скоріше поспішала в Лубни під захист князя Яреми, бо війна може початися будь-якої хвилини. Редзян, сівши в чайку, що її пан Гродзіцький одправив із Кодака за порохом, вирушив у путь, але рухався повільно, позаяк човен підіймався проти течії. Біля Кременчука зустрілось їм військо під орудою Кречовського та Барабаша, що за наказом гетьмана пливло воювати проти Хмельницького. Редзян побачився з Барабашем і йому, звичайно, розповів, на яку небезпеку наражається пан Скшетуський по дорозі на Січ. Тому прохав він старого полковника при зустрічі з Хмельницьким притьмом поцікавитися долею посла. Затим Редзян поплив далі.

До Чигирина прибули на світанку. Тут їх негайно оточив загін козаків, запитуючи, хто вони такі. Вони відповіли, що їдуть із Кодака від пана Гродзіцького з листом до гетьманів. Одначе старшому з чайки й Редзяну звелено було доповістися полковникові.

– Якому полковникові? – запитав старший.

– Панові Лободі, – відповіли караульні осавули. – Котрому великий гетьман звелів усіх прибульців із Січі затримувати й допитувати.

Вирушили. Редзян ішов сміливо, позаяк не передбачав нічого лихого, знаючи, що тут уже сягає гетьманська влада. Їх привели в будинок пана Желенського, розташований поблизу Дзвонецького Кута, де квартирував полковник Лобода. Тут їм було сказано, що полковник іще на світанку поїхав до Черкас і що його заступає підполковник. Прождали вони досить довго, поки нарешті відчинилися двері й увійшов очікуваний підполковник.

Побачивши його, Редзян відчув, що в нього жижки затремтіли.

Підполковником виявився Богун.

Влада гетьманська і справді поширювалася на Чигирин, а позаяк Лобода і Богун до Хмельницького не перекинулись і, навіть навпаки, на повен голос заявляли про свою відданість Речі Посполитій, великий гетьман саме їм і визначив стояти гарнізоном у Чигирині й за порядком приглядати звелів.

Богун усівся за стіл і почав випитувати прибульців.

Старший, що мав при собі листа від пана Гродзіцького, відповідав за себе й за Редзяна. Роздивившись уважно листа, молодий підполковник почав докладно розпитувати, що чути в Кодаку, і видно було, що йому дуже хотілося дізнатись, навіщо це пан Гродзіцький до великого гетьмана людей і чайку відрядив. Одначе старший відповісти на це не міг, а послання було запечатане печаткою пана Гродзіцького. Допитавши гостей, Богун хотів було відіслати їх і до гамана поліз, дати їм на горілку, як раптом відчинилися двері й пан Заглоба блискавкою влетів до світлиці.

– Що ж це робиться, Богуне! – заволав він. – Падлюка Допул кращий трійняк приховує. Я лізу з ним до льоху. Дивлюся – в кутку чи то сіно, чи то ще щось. Запитую, що там? Каже: сухе сіно! Я дивлюсь – а там шийка, як татарин із трави, виглядає. А-а, вражий син! Я кажу – давай поділимося: ти, волох, кажу, сіно з’їси, бо ти з волів, а я мед вип’ю, бо я людина. От я і приніс сулію для належної проби. Давай же швидше келихи.

Сказавши це, пан Заглоба однією рукою в бік уперся, а другою підняв сулію над головою і почав співати:

Гей, Ягусю! Гей, Кундусю! Нумо дайте кубки!

Non timare,[81] не лякайтесь, підставляйте губки!

Тут пан Заглоба, побачивши Редзяна, раптом замовк, поставив сулію на стіл і сказав:

– Гей! Як Бог свят, це ж слуга вірний пана Скшетуського.

– Чий? – швидко запитав Богун.

– Пана Скшетуського, намісника, що до Кодака поїхав, а мене перед від’їздом таким тут лубенським медом напував, що будь-який шинкар нехай і не потикається. Як же там пан твій, га? Чи здоровий?

– Здоровий і звелів вашій милості кланятися, – відповів зніяковілий Редзян.

– Ох і хвацький це кавалер! А ти як у Чигирині опинився? Нащо хазяїн тебе з Кодака відіслав?

– Хазяїн він і є хазяїн, – відповів на це Редзян. – У нього в Лубнах справи, от він мені й звелів повернутися, та й що мені в Кодаку робити?

Богун увесь цей час зиркав на Редзяна, а потім раптом сказав:

– Знаю і я твого пана, бачив його в Розлогах.

Редзян, мовби недочувши, повернув до нього вухо й перепитав:

– Де?

– У Розлогах.

– У Курцевичів, – сказав Заглоба.

– У кого? – знову перепитав Редзян.

– Ти, я бачу, оглух трохи, – сухо зазначив Богун.

– Не виспався чогось.

– Виспишся ще. Значить, хазяїн послав тебе в Лубни, кажеш?

– Еге!

– У нього там, певно, яка-небудь голубка є, – втрутився пан Заглоба, – до якої він свої почуття з тобою й пересилає.

– Та хіба ж я знаю, ваша милість!.. Може, і є, а може, й нема.

Потому Редзян поклонився Богуну й панові Заглобі.

– Слава Йсусу Христу, – сказав він, збираючись іти.

– Навіки слава! – відповів Богун. – Зачекай-но, соколику, не поспішай так. А чому ти від мене утаїв, що служиш у пана Скшетуського?

– А тому, що ваша милість мене не запитувала, а я собі гадаю, навіщо це мені казна-що говорити? Слава Йсу…

– Стривай, сказано тобі. Листи панські везеш?

– Їхнє діло писати, а моє, слуги, віддати, та тільки тому, кому писані, так що дозвольте вже відкланятися вашим милостям.

Богун звів соболині брови й плеснув у долоні. Зразу ж постали два козаки.

– Обшукати його! – закричав Богун, показуючи на Редзяна.

– Істинний Христос, насильство наді мною чинять! – заверещав Редзян. – Я хоч і слуга, а теж шляхтич! Ви, вельмишановні панове, в суді за це відповісте.

– Богуне, облиш його! – втрутився пан Заглоба.

Та один із козаків уже виявив за пазухою в Редзяна обидва листи й передав їх підполковникові. Богун відіслав козаків геть, тому що, не вміючи читати, не хотів, аби вони про це дізнались, і, звернувшись до Заглоби, сказав:

– Читай, я тим часом на хлопчину подивлюся!

Заглоба зажмурив ліве око, на котрому в нього було більмо, і прочитав адресу:

– «Найласкавішій до мене пані й добродійці-благодійниці, ясновельможній княгині Курцевич у Розлогах».

– Значить, соколику, ти в Лубни їхав і не знаєш, де Розлоги? – сказав Богун, дивлячись на Редзяна страшним поглядом.

– Куди звеліли, туди і їхав! – відповів той.

– Розкривати, чи що? Sigillum[82] шляхетська свята! – зауважив Заглоба.

– Мені великий гетьман дав право будь-які листи переглядати. Розкривай і читай.

Заглоба розпечатав і почав читати:

– «Найласкавіша до мене пані etc. Повідомляю вашій милості, добродійко, що я вже стою в Кодаку, звідки, дай Боже, в добрий час нинішнього ранку на Січ вирушу, а поки що пишу тут, у неспокої спати не лягаючи, щоби вам яка кривда від головоріза цього, Богуна, та його волоцюг не вчинилася. А позаяк мені тут і пан Кшиштоф Гродзіцький говорив, що, чого доброго, війна велика спалахне, заради якої також і чернь устане, тому заклинаю і благаю вашу милість, добродійко, щоб eo instante,[83] хоч би навіть і степ не протрях, хоч би верхи, відразу ж із князівною в Лубни їхати зволили й не вчиняли б інакше, бо я вчасно повернутися не встигаю. А прохання це, будьте ласкаві, ваша милість добродійко, негайно виконати, щоби про блаженство, мені обіцяне, я міг не побоюватись і, повернувшись, нарадувався ним. А замість того щоб вашій милості, добродійко, з Богуном кунктувати і, обіцяючи дівчину мені, йому зі страху голову морочити, ліпше sub tutelam[84] князя, володаря мого, сховатися, котрий у Розлоги гарнізон послати не забариться, тож і садибку врятуєте. При цьому маю честь еtc, еtc».

– Гм, друже ти мій, Богуне, – сказав Заглоба, – гусарчик, видко, роги тобі наставити зібрався. Значить, ви за однією дівкою упадали? Чого ж ти мовчав? Та ти не переживай, мені ось теж траплялося…

Почата фраза завмерла на вустах пана Заглоби. Козак сидів за столом нерухомо, та лице його немовби звело судорогою, воно було блідим, очі заплющені, брови зведені. З Богуном коїлося щось жахливе.

– Що це ти? – запитав пан Заглоба.

Той почав гарячково махати рукою, а з уст його почувся приглушений, хрипкий голос:

– Читай же другого.

– Другий – князівні Олені.

– Читай! Читай!

Заглоба почав:

– «Люба, кохана Оленочко, серця мого повелителько й королево! Позаяк у княжій справі я чимало часу ще в цій стороні пробуду, то пишу й до тітки затим, аби ви в Лубни зразу ж їхали, де ніяка твоїй честі дівочій кривда від Богуна вчинитися не може і взаємна сердечна прихильність наша ризику не підпаде…»

– Досить! – крикнув раптом Богун і, знавісніло підхопившись із-за столу, стрибнув до Редзяна.

Келеп фуркнув у його руці, і бідолашний хлопець, уражений в самі груди, охнув і гепнувся на підлогу. Безумство оволоділо Богуном, він кинувся до пана Заглоби, вирвав у того листи й засунув їх за пазуху.

Заглоба, схопивши сулію з медом, відскочив до груби і крикнув:

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Чоловіче, ти очманів, чи що? З глузду з’їхав, га? Заспокойся, опам’ятайся! Умочи голову у відро, дідько б тебе забрав!.. Та чуєш ти мене?

– Крові! Крові! – ревів Богун.

– Ти що, здурів? Умочи голову у відро, сказано тобі! Ось вона, кров, ти її вже пролив, до того ж невинну. Він уже не дихає, хлопчина цей бідолашний. Лихий тебе попутав чи сам ти є сущий диявол? Опам’ятайся ж, а ні – щоб ти пропав, бусурманський сину!

Вигукуючи все це, Заглоба протиснувся по інший бік столу до Редзяна і, схилившись над ним, почав обмацувати постраждалому груди та прикладати долоню до рота його, з якого неспинно текла кров.

Богун же, схопившись за голову, скиглив, як поранений вовк. Потім, продовжуючи вити, упав на лаву, бо душа в ньому була змучена люттю і стражданням. Несподівано він підхопився, підбіг до дверей, вибив їх ногою й вибіг у сіни.

– Біжи, хай тобі трясця! – невиразно пробурчав пан Заглоба. – Біжи й розбий голову об стайню чи об клуню, хоча як рогоносець міг би вже й буцкатися. Оце розлютувався! В житті нічого подібного не бачив. Зубами, як пес на злучці, цокотів. Але хлопчина ж бо живий іще, сердега. Їй-богу, якщо йому цей мед не допоможе, значить, він збрехав, що шляхтич.

Кажучи це, пан Заглоба прилаштував голову Редзяна в себе на колінах і потроху почав уливати в його посинілі вуста мед.

– Перевіримо, чи є в тобі кров благородна, – продовжував він, звертаючись до непритомного. – Коли, скажімо, жидівська є, то, приправлена медом або ж вином, вона кипіти буде, мужича, позаяк ледача й важка, вниз піде, і тільки шляхетська звеселиться й відбірну сотворить сполуку, що тілу мужність та завзяття надає. Іншим націям Господь наш Ісус Христос теж дав напої, щоби кожна достойно втішена могла бути.

Редзян тихо застогнав.

– Ага, ще хочеш! Ні, пане-брате, дозволь же й мені… Ось так! А зараз, оскільки ти живим виявився, перенесу ж бо я тебе в стайню та вкладу де-небудь у куточку, щоби це чудо-юдо козацьке тебе не розтерзало, коли повернеться. Небезпечний він друг-приятель, щоб його чорти побрали! Бо на руку, не розумом він прудкий, як я подивлюся!

Після цих слів пан Заглоба підняв Редзяна з легкістю, що свідчила про неабияку силу, і вийшов у сіни, а затим – у двір, де душ десять козаків, сидячи на землі, грали в кості на розстеленому килимку. Побачивши його, вони підхопились, а він сказав:

– Хлопці, візьміть-но цього парубка та покладіть на сіно. І нехай хтось із вас за цирульником збігає.

Наказ було негайно виконано, тому що пан Заглоба, як друг Богуна, користувався серед козаків великою пошаною.

– А де ж це полковник?

– Коня звелів подати й на полкову кватирю поїхав, а нам сказав бути напоготові й коней під сідлом держати.

– І мій загнузданий?

– Еге ж.

– Тоді веди його сюди. Значить, я полковника в полку знайду?

– Та он він сам їде.

Дійсно, крізь темну арку воріт видно було Богуна, що наближався з боку майдану. Позаду нього на деякій віддалі показалися піки більш ніж сотні козаків, як видно, готових у похід.

– У сідло! – крикнув крізь підворіття Богун козакам, які перебували у дворі.

Усі кинулися виконувати наказ. Заглоба ж вийшов із підворіття й уважно подивився на молодого отамана.

– У похід зібрався? – запитав він.

– Зібрався!

– А далеко ж тебе чорти несуть?

– На весілля.

Заглоба підійшов поближче.

– Побійся Бога, синку! Гетьман звелів тобі місто стерегти, а ти й сам їдеш, і жовнірів забираєш. Наказ порушуєш. Тут підлий народ спить і бачить на шляхту кинутись; місто погубиш – на гнів гетьманський себе приречеш.

– На погибель і місту, й гетьману!

– Головою заплатиш за це.

– На погибель і моїй голові!

Заглоба зрозумів, що відговорювати козака марно. Той уперся і збирався вчинити по-своєму, хоча міг загубити й інших. Здогадався Заглоба й куди дорога чекає, втім, як вчинити, не знав: чи їхати з Богуном, чи залишатися? Їхати було ризиковано, бо суворої воєнної пори це значило влипнути в халепу, що пахла ешафотом. А залишитися? Чернь і дійсно тільки чекала сигналу до різанини, знака з Січі. А можливо, обійшлось би й без нього, коли б не тисяча Богунових козаків і величезна повага до отамана в Украйні. Щоправда, пан Заглоба міг утекти до гетьманів, але в нього були свої причини не робити цього. Чи то тут була кондемнатка за якесь убивство, чи то якась липова бухгалтерія – про те він сам тільки й знав; досить буде сказати, що Заглобі просто не було чого зайвий раз мозолити людям очі. Жаль, звичайно, покидати Чигирин! Тут було добре, так тут ніхто ні про що не запитував, та пан Заглоба зжився з усіма: й зі шляхтою, й зі старостиними економами, і з козацькими старшинами! Воно, звичайно, старшини роз’їхалися нині, а шляхта, боячись заколоту, сиділа тихо, та ж існував Богун, гульвіса з гульвіс, дружок із дружків. Познайомившись за склянкою, вони зразу ж зійшлись із Заглобою й відтоді один без одного не з’являлись. Козак сипав золотом за двох, шляхтич брехав; і обом, як неспокійним духам, було один із одним добре.

І коли нині доводилося вибирати, чи залишитися в Чигирині, щоби потрапити під ніж черні, чи поїхати з Богуном, Заглоба вибрав останнє.

– Якщо ти така пропаща людина, – сказав він, – то і я з тобою поїду. Може, знадоблюся чи придержу, коли треба буде. Нас, видко, сам біс мотузочкою зв’язав, але вже такого я не очікував!

Богун нічого не відповів. За півгодини дві сотні козаків вишикувались у похідну вервечку. Богун виїхав наперед, а з ним і пан Заглоба. Рушили. Дядьки, що купками юрмилися на майдані, на них поглядали спідлоба й шепотілися, намагаючись здогадатися, куди загін вирушає й чи хутко повернеться. Й чи повернеться взагалі.

Богун їхав мовчки, заглиблений у свої думки, незбагненний і похмурий, мов ніч. Козаки не запитували, куди він веде їх. За ним вони готові були йти хоч на край світу.

Переправившись через Дніпро, виїхали на лубенський шлях. Коні йшли риссю, здіймаючи хмари куряви, а позаяк день стояв спекотний, дуже скоро всі вони були в милі. Довелося рись дещо стишити, й загін розтягнувся по дорозі довгою переривчастою стрічкою. Богун поїхав уперед, а пан Заглоба, порівнявшись із ним, вирішив завести розмову.

Обличчя молодого отамана було спокійним, хоча й помічене смертельною тугою. Щоправда, неозорі далі на північ од Кагамлика, біг коня та степове повітря дещо вгамували в ньому внутрішню бурю, що здійнялася після читання листів, однятих у Редзяна.

– Ну й парить, – заговорив пан Заглоба, – аж солома в чоботях горить. У полотнянім сіряку варко навіть, і ні вітерця! Богуне! Чуєш, Богуне!

Отаман, ніби прокинувшись, подивився на нього своїми глибокими чорними очима.

– Гляди, синку, – продовжував пан Заглоба, – щоб тебе меланхолія не заїла, бо, якщо вона з печінки, де перебуває зазвичай, перекинеться в голову, розум дуже помутитися може. А я й не знав, що ти такий амурний. Видко, в травні ти народився, а це місяць Венери, в якім аура така сластолюбна, що тріска до тріски й та сердечну прихильність відчувати починає, люди ж, у цьому місяці народжені, більше за інших мають у натурі свій інтерес до принад жіночих. Але й тут знову ж у виграші той, хто себе в руках тримає, а тому раджу тобі помстою справи не вирішувати. На Курцевичів ти безумовно можеш гострити зуби, та хіба ж одна вона дівка на світі?

Богун, мовби не Заглобі, а стражданню власному відповідаючи, відізвався голосом, більше на ридання, ніж на людську мову, схожим:

– Одна вона, зозуля, одна на світі!

– А хоч би й так, усе одно марна справа, якщо вона іншому кує. Справедливо сказано, що серце – вільна птиця, під якими захоче прапорами, під такими і служить. Але зваж усе-таки, що дівка ж бо блакитної крові, адже Курцевичі, кажуть, од князів свій рід ведуть… Високо терем.

– На чорта мені ваші тереми, ваші родоводи, ваші пергаменти! – Тут отаман з усієї сили вдарив по шабельному руків’ю. – Ось він, мій рід! Ось моє право! І пергамент! Ось він, мій сват і дружко! О, юди! О, ворожа кров проклята! Гарним вам був козак, друг і брат був у Крим ходити, добро турецьке брати, здобиччю ділитися. Гей, голубили, і синком звали, і дівку обіцяли, а що вийшло? З’явився шляхтич, лях пещений, і зразу козака, синка і друга, забули – душу вирвали, серце вирвали, іншому доня буде, а ти собі землю гризи! Ти, козаче, терпи! Терпи!..

Голос отамана затремтів, він зціпив зуби й почав гатити кулаками в широкі груди, та так, що з них, як із-під землі, гул почувся.

На хвилину запанувала тиша. Богун важко дихав. Біль і гнів розривали дику, нестримну душу козака. Заглоба ждав, коли він утомиться й заспокоїться.

– Що ж ти збираєшся робити, юначе сердешний? Як діяти будеш?

– Як козак – по-козацьки!

– Гм, уявляю, що буде. Гаразд, досить про це. Одне скажу тобі: там земля Вишневецьких і Лубни близько. Писав пан Скшетуський княгині цій, аби вона в Лубни з дівкою поїхала, а це значить, що вони під захистом княжим, а князь – лев лютий…

– І хан теж лев, а я йому в пащу влазив і пожежею в вічі світив!

– Ти, бідова голово, князеві, чи що, війну оголосити хочеш?

– Хміль і на гетьманів пішов. Що мені ваш князь!

Пан Заглоба захвилювався ще дужче.

– Тьху, чортівня! Так це ж заколотом пахне! Vis armata, raptus puellae[85] і заколот – це ж кат, шибениця і мотузка. Шестериком цим заїхати можна коли не далеко, то високо, Курцевичі теж захищатися будуть.

– То й що? Або мені погибель, або їм! От я душу згубив за них, за Курцевичів, вони мені братами були, а стара княгиня – матір’ю, що їй я у вічі, як пес, дивився! А як Василя татари схопили, так хто в Крим пішов? Хто його відбив? Я! Любив я їх і служив їм, як раб, тому, думав, дівчину ту вислужу. А вони мене за те продали, продали мене, як раба, на злу долю, на нещастя!.. Прогнали геть? Гаразд! І піду. Тільки спершу поклонюся за сіль, за хліб, які в них їв, по-козацьки віддячу, позаяк свою дорогу знаю.

– І куди підеш, якщо з князем загризешся? До Хмеля у військо?

– Якби вони мені дівку віддали, був би я вам, ляхам, братом, був би другом, шаблею вашою, душа ваша заклята, вашим псом. Узяв би своїх козаків, іще б інших з Украйни гукнув, та й на Хмеля й на кревних братів запоріжців пішов та копитами потоптав їх. А вимагав би за це що-небудь? Ні! От узяв би дівчину та й за Дніпро подався, на Божий степ, на дикі луги, на тихі води – й мені б того доволі було, а зараз…

– Зараз ти здурів.

Отаман, нічого не відповівши, вперіщив нагайкою коня й помчав уперед, а пан Заглоба почав розмірковувати над тим, у яку халепу вскочив. Було зрозуміло, що Богун збирався на Курцевичів напасти, за образу помститись і забрати дівчину силою. І в цьому вчинку пан Заглоба виявляється з ним у згоді. На Україні таке траплялося нерідко й частенько сходило з рук. Щоправда, якщо насильник не був шляхтичем, справа ускладнювалась і ставала небезпечною. Зате виконати вирок козакові бувало важче: де його шукати й ловити? Вчинивши злочин, утікав він у дикі степи, куди не сягала рука людська, отож його тільки й бачили, а коли починалася війна, коли нападали татари, злочинець об’являвся, бо закон тоді спав. Так міг уникнути відповідальності й Богун. Одначе панові Заглобі аж ніяк не слід було допомагати йому ділом і брати на себе таким чином однакову частину провини. Він би не сприяв у будь-якому разі, хоча Богун і був йому приятелем. Шляхтичу Заглобі не годилося вступати з козаком у змову проти шляхти, особливо ще й тому, що пана Скшетуського він знав особисто й пив з ним. Пан Заглоба був баламутом, і першорядним, але заколотництво його мало межі. Гуляти по чигиринських корчмах із Богуном та іншими козацькими старшинами, особливо за їхні гроші, – це будь ласка; з огляду на бунт, який загрожує, з цими людьми варто було знатися. Одначе пан Заглоба про свою шкуру, хоч подекуди й попсовану, дбав вельми й дуже – а тут раптом виявляється, що через приятельство своє він улип в історію, бо цілком очевидно, що, коли Богун украде дівчину, наречену княжого поручика й улюбленця, то заведеться із князем, а значить, не залишиться йому нічого іншого, як утекти до Хмельницького і пристати до заколоту. На таке рішення в міркуваннях своїх накладав пан Заглоба безумовне стосовно своєї особи veto,[86] приєднуватися заради прекрасних очей Богуна до бунту намірів не мав, та й князя до того ж боявся як вогню.

– Тьху ти! – бурмотів він. – Бісові я хвоста крутив, а він тепер макітру мені відкрутить. Хай грім поб’є цього отамана з дівочим лицем і татарською рукою! Ось і приїхав я на весілля, чистісіньке собаче весілля, істинний Бог! Щоб вони крізь землю пішли, всі Курцевичі зі всіма панночками! Яке мені діло до них?… Вони ж бо мені вже ні до чого. Одному збулося, іншому не вдалося! І за що? Хіба я женихатися хочу? Нехай біс жениться, мені-то що, мені-то навіщо вклепуватись у це діло? З Богуном піду – Вишневецький шкуру з мене спустить, піду від Богуна – холопи мене приб’ють, та й сам він не погребує. Найгірша справа з хамами знатися. Так мені й треба! Ліпше вже конем бути, що підо мною, аніж Заглобою. У блазні козацькі я втрапив, при шибайголові годувався, і тому справедливо мене на обидва боки випорють.

Розмірковуючи так, пан Заглоба вельми спітнів і зовсім удався в тугу. Спека стояла страшенна, кінь, який давно не ходив під сідлом, біг важко, до того ж вершник був людиною огрядною. Боже праведний, усе б він зараз оддав, аби сидіти в холодку на постоялому дворі з кухлем холодного пива, щоб не мотатись у спеку, скачучи випаленим степом! Хоча Богун і квапився, та привал зробили, тому що спека була неймовірна. Коням дали трохи попастись, а Богун тим часом радився з осавулами, віддаючи, як видно, накази та пояснюючи, що кому належало робити, бо досі вони уявлення не мали, куди їдуть. До вух Заглоби долетіли останні слова:

– Ждати пострілу.

– Добре, батьку!

Богун повернувся до нього:

– А ти поїдеш зі мною.

– Я? – сказав Заглоба, не приховуючи досади. – Я ж тебе так люблю, що одну половинку душі заради тебе вже випотів, чого ж не випотіти й другу? Ми ж усе одно мов кунтуш із підкладкою, тож чорти нас, напевно, й приберуть разом, що мені цілком байдуже, бо навіть у пеклі, по-моєму, жаркіше бути не може.

– Їдьмо.

– До дідька в зуби.

Рушили вперед, а за ними слідом і козаки. Але ті йшли повільніше, тож незабаром значно відстали, а згодом і зовсім зникли з очей.

Богун із Заглобою, обидва в роздумах, мовчки їхали поряд. Заглоба смикав вуса, й видно було, що він посилено працює головою, розмірковуючи, напевно, як би із усього цього викрутитися. Часом він упівголоса щось бурчав під ніс або поглядав на Богуна, на лиці якого поперемінно відбивалися то непогамовний гнів, то печаль.

«Просто диво, – роздумував Заглоба, – що такий красень дівку навіть не зміг заморочити. Щоправда, він козак, але ж і лицар знаменитий, і підполковник, якому рано чи пізно, якщо тільки він до заколотників не пристане, дворянство нададуть, що знову ж таки лише від нього самого й залежить. І хоч пан Скшетуський – достойний кавалер і гарний на вроду, та з цим пригоженьким отаманом красою йому не зрівнятись. Ой, візьмуть же вони за чуби один одного, коли зустрінуться, позаяк і той, і цей забіяки, яких мало!»

– Богуне, а чи добре ти знаєш пана Скшетуського? – зненацька запитав Заглоба.

– Ні! – коротко відповів отаман.

– Гостра в тебе з ним розмова буде. Я одного разу бачив, як він Чаплинським двері відчиняв. Голіаф це стосовно пиття. І биття теж.

Отаман не відповів, і знову обидва поринули у власні думки і власні прикрощі, вторячи котрим пан Заглоба час від часу бурмотів: «Так-так, нічого не поробиш!» Минуло декілька годин. Сонце покотилося кудись до Чигирина, на захід, зі сходу потягло холодним вітерцем. Пан Заглоба зняв рисячу шапочку, провів рукою по спітнілій лисині й повторив іще раз:

– Так-так, нічого не поробиш!

Богун ніби прокинувся.

– Що ти сказав? – запитав він.

– Я кажу, що стемніє скоро. Довго нам іще?

– Недовго.

Через годину і дійсно стемніло. Під той час, одначе, вони вже в’їхали у лісистий яр, і, нарешті, в далекому просвіті блиснув вогник.

– Розлоги! – зненацька сказав Богун.

– Так! Бррр! Морозить мене якось у цім яру.

Богун зупинив коня.

– Підожди! – сказав він.

Заглоба глянув на його лице. Очі отамана, що мали властивість світитися в темряві, горіли тепер, як смолоскипи.

Обидва тривалий час нерухомо стояли на узліссі. Нарешті здалеку долинуло кінське форкання.

Це люди Богуна неспішно виїздили з лісу.

Осавул під’їхав за розпорядженнями. Богун щось прошепотів йому на вухо, після чого козаки знову зупинилися.

– Їдьмо! – сказав Богун Заглобі.

За хвилину темні обриси садибних споруд, сараї та колодязні журавлі зробилися доступними їхньому зору. У фільварку було тихо. Собаки не гавкали. Величезний золотий місяць висів над будівлями. Із саду долітав запах квітучих вишень і яблунь, скрізь було так спокійно, ніч була така чудова, що не вистачало хіба що, аби чий-небудь торбан зазвучав під віконцем прекрасної князівни.

У деяких вікнах іще світилося.

Обидва вершники під’їхали до воріт.

– Хто там? – окликнув їх нічний сторож.

– Не впізнаєш, Максиме?

– Либонь, ваша милість! Слава Богу!

– На віки віків. Одчиняй. А що у вас чути?

– Все добре. Давно, ваша милість, у Розлогах не були.

Заскавчали петлі воріт, міст опустився над ровом, і обидва вершники виїхали на майдан.

– А слухай-но, Максиме, не зачиняй воріт і не підіймай моста, я зараз же й поїду.

– Значить, ваша милість туди й назад?

– Еге. Коней до конов’язі припни.

Розділ XVIII

Курцевичі не спали. Вони вечеряли в тих же обвішаних зброєю сінях, що простяглися по всій ширині будинку від майдану й до самого саду. Побачивши Богуна й пана Заглобу, всі підхопилися. На обличчі княгині було помітно не тільки здивування, а ще й переляк та невдоволення. Молодих князів було двоє: Симеон і Миколай.

– Богуне! – сказала княгиня. – Ти чого це до нас?

– Заїхав поклонитися, мамо. Може, не раді?

– Рада я тобі, рада, тільки приїзду дивуюся, бо чула, що ти в Чигирині за порядком наглядаєш. А кого ж нам Бог послав із тобою?

– Це пан Заглоба, шляхтич, мій друг.

– Раді вашій милості, – сказала княгиня.

– Ми раді, – вторили Симеон і Миколай.

– Добродійко! – відповів шляхтич. – Правда воно, що незваний гість гірший татарина, але відомо також, що, коли хочеш потрапити до раю, подорожньому в притулку не відмовляй, голодного нагодуй, спраглого напій…

– Сідайте ж, пийте-їжте, – сказала стара княгиня. – Дякуємо, що навідались. Одначе ж, Богуне, тебе-то я ніяк не очікувала… Хіба що в тебе яке діло до нас є?

– Може, і є, – не кваплячись мовив отаман.

– Яке ж? – занепокоєно запитала княгиня.

– Свого часу обговоримо. Дайте спершу перепочити. Я ж прямо з Чигирина.

– Видно, край тобі до нас було?

– Куди ж мені ще край може бути, якщо не до вас? А чи здорова князівна-доня?

– Здорова, – сухо відповіла княгиня.

– Хотілось би на неї поглянути-порадіти.

– Олена спить.

– Оце жаль. Пробуду ж бо я недовго.

– Далеко ж ти їдеш?

– Війна, мамо! Часу обмаль. Того й дивись, гетьмани в діло пошлють, а запоріжців бити жалко. Хіба мало ми ходили з ними за добром турецьким, правда, князю? – по морю плавали, хлібом-сіллю ділилися, пили та гуляли, а тепер ось ворогами поробилися.

Княгиня скинула оком на Богуна. В голові в неї промайнула думка, що Богун, можливо, пристати вирішив до заколоту і приїхав підмовляти її синів теж.

– А ти як збираєшся вчинити? – запитала вона.

– Я, мамо? А що? Тяжко своїх бити, а доведеться.

– Так і ми міркуємо, – сказав Симеон.

– Хмельницький – зрадник! – додав молодий Миколай.

– На погибель зрадникам! – сказав Богун.

– І нехай кат ними тішиться! – закінчив Заглоба.

Богун заговорив знову:

– Так воно завжди на світі було. Сьогодні людина тобі приятель, завтра – юда. Нікому вірити не можна.

– Тільки добрим людям, – сказала княгиня.

– Це точно, – добрим людям вірити можна. Тому-то я вам і вірю, тому й люблю вас, що ви люди добрі, невіроломні…

Голос отамана звучав якось дивно, і на деякий час запанувала тиша. Пан Заглоба дивився на княгиню й моргав своїм здоровим оком, а княгиня дивилася на Богуна.

Той вів своєї:

– Війна людей не живить, а губить, тому перед тим, як воювати вирушити, я й вирішив побачити вас. Хтозна, чи вернусь, а ви ж побиватися за мною будете, ви ж мені друзі сердечні… Хіба не так?

– Звичайно ж, так, істинний Бог! Змалечку тебе знаємо.

– Ти брат нам, – додав Симеон.

– Ви князі, ви шляхта, а козаком не погордували, в хаті пригріли й доню-родичку пообіцяли, бо зрозуміли – нема без неї ні життя, ні буття козакові, от і пожаліли його.

– Не варто про це й казати, – поспішно мовила княгиня.

– Ні, мамо, варто про те казати, адже ви мої благодійники, а я попросив оцього шляхтича, друга мого, щоб мене сином назвав і гербом облагородив, аби не соромно було вам родичку віддавати козакові. На що пан Заглоба згоду дав, і обидва ми будемо прохати в сейму дозволу тому, а після війни поклонюсь я пану великому гетьманові, до мене милостивому, й він підтримає: він ось і Кречовському надання виклопотав.

– Помагай тобі Боже, – сказала княгиня.

– Ви люди некриводушні, і я вдячний вам. Та перш ніж на війну йти, хотілось би ще раз почути, що доню мені віддасте і слова не порушите. Шляхетське слово не дим, а ви ж шляхта, ви князі.

Отаман говорив повагом і врочисто, але в словах його чулася ніби погроза, ніби застереження, що треба погоджуватися на все, хоч чого б він вимагав.

Стара княгиня подивилася на синів, ті – на неї, й деякий час усі мовчали. Несподівано кречет, який сидів на жердині біля стіни, запищав, хоча до світанку було ще довго, а за ним подали голоси й інші птахи; здоровенний беркут прокинувся, стріпнув крилами й заходився каркати. Скіпка, що палала в пічній пащі, почала догоряти. Зробилося темнувато й сумно.

– Миколаю, полагодь вогонь, – сказала княгиня.

Молодий князь виконав прохання.

– Ну як? Обіцяєте? – запитав Богун.

– Треба Олену запитати.

– Нехай вона говорить за себе, а ви за себе. Обіцяєте?

– Обіцяємо! – сказала княгиня.

– Обіцяємо! – повторили князі.

Богун раптом підвівся і, звернувшись до Заглоби, сказав гучним голосом:

– Вельмишановний Заглобо! Попроси й ти дівку, може, тобі теж пообіцяють.

– Ти що, козаче, п’яний? – вигукнула княгиня.

Богун замість відповіді дістав листа Скшетуського і, повернувшись до Заглоби, сказав:

– Читай.

Заглоба взяв листа і в німій тиші почав читати. Коли він закінчив, Богун склав на грудях руки.

– Так кому ж ви дівку віддаєте?

– Богуне!

Голос отамана зробився схожим на зміїне шипіння:

– Зрадники, собаки, негідники, юди!..

– Гей, синки, беріть шаблі! – крикнула княгиня.

Курцевичі заразом кинулися до стін і похапали зброю.

– Вельмишановні панове! Спокійно! – закричав Заглоба.

Та перш ніж він договорив, Богун вихопив із-за пояса пістоля і вистрілив.

– Ісусе! – охнув Симеон, ступнув уперед, почав бити руками об повітря й важко упав додолу.

– Люди, на допомогу! – відчайдушно заволала княгиня.

Та в ту ж мить у дворі з боку саду вдарили ще постріли, двері й вікна з гуркотом розчахнулись, і декілька десятків козаків удерлися в сіни.

– На погибель! – загриміли дикі голоси.

Із майдану почувся тривожний дзвін. Птахи в сінях неспокійно заверещали, гамір, стрілянина та крики порушили недавню сонну тишу садиби.

Стара княгиня, виючи, немовби вовчиця, кинулася на тіло Симеона, що смикалося в передсмертних корчах, але зразу ж два козаки схопили її за волосся й одтягли вбік, а молодий Миколай тим часом, припертий у куток сіней, захищався з люттю й левиною відвагою.

– Геть! – зненацька крикнув Богун козакам, які оточили княжича. – Геть! – повторив він громоподібним голосом.

Козаки розступилися. Вони вирішили, що отаман хоче зберегти молодикові життя. Одначе Богун із шаблею в руці сам кинувся на Миколая.

Закипів страшний поєдинок, на який княгиня, роззявивши рота, дивилася палаючими очима, утримувана за волосся чотирма залізними руками. Молодий князь налетів на козака як вихор, а той, повільно задкуючи, вивів його на середину сіней. Зненацька він присів, відбив могутній удар і перейшов од оборони до нападу.

Козаки, затамувавши подих, поопускали шаблі та, завмерши, слідкували за поєдинком.

У тиші було чути тільки дихання та сопіння тих, що зітнулися, скрип зубів і свист або брязкіт їхніх клинків.

Якийсь час здавалося, що отаман здригнеться перед прездоровою силою та натиском юнака, – він знову почав задкувати й відсахуватися. Лице його напружилося, нібито від надмірних зусиль. Миколай же подвоїв удари, шабля його оточила козака безперервними петлями блискавок, пилюка піднялася з долівки й заволокла супротивників, але крізь клуби її козаки помітили на лиці отамана кров.

Зненацька Богун одплигнув убік, і клинок Миколая влучив у пустку. Миколай хитнувся вслід промахові, подався вперед, і в ту ж секунду козак так страшно полоснув його ззаду по шиї, що княжич звалився, ніби уражений громом.

Радісні крики козаків змішалися з нелюдським вереском княгині. Здавалося, від нього розвалиться брусована стеля. Бій було завершено, козаки кинулися до зброї, що висіла на стінах, і почали її здирати, вириваючи один у одного коштовні шаблі та кинджали, наступаючи на трупи князів і своїх товаришів, полеглих од руки Миколая. Богун їм не перешкоджав. Він стояв, загородивши дорогу до дверей, які вели до покоїв Олени, й важко дихав од утоми. Лице його було блідим і закривавленим, бо клинок княжича двічі все ж таки торкнувся його голови. Погляд отамана переходив із трупа Миколая на труп Симеона, а іноді падав і на посиніле обличчя княгині, що її козаки, тримаючи за волосся, притискували колінами до долівки, бо вона рвалася до тіл дітей своїх.

Волання й метушня в сінях посилювалися з кожною хвилиною. Козаки волокли на мотузках челядь Курцевичів і безжально її добивали. Долівка була залита кров’ю, сіни заповнилися трупами, пороховим димом, зі стін було все зідрано, і навіть птахів перебито.

Зненацька двері, які затуляв собою Богун, відчинилися навстіж. Отаман обернувся й відсахнувся.

У дверях показався сліпий Василь, а поряд із ним Олена, одягнена в білу сорочку, бліда, як ця ж сорочка, з розширеними від жаху очима й напіввідкритим ротом.

Василь тримав ув обох руках на висоті обличчя хрест. І в сум’ятті, що панувало в сінях, поряд із трупами, із кров’ю княжичів, яка розтеклася по долівці, поблизу блискаючих шабель і шалених очей, навдивовиж урочистий вигляд мала його постать, висока, схудла, із сивіючим волоссям і чорними проваллями замість очей. Здавалося, це привид або труп, полишивши могилу свою, гряде покарати злочинство.

Крики стихли. Козаки з жахом розступились. У тиші пролунав спокійний, але тужливий голос Василя:

– В ім’я Отця, і Спаса, і Духа, і Святої Пречистої! Мужі, що йдете із дальніх країн, чи грядете ви в ім’я Боже? Бо сказано: «Благословен муж у путі, котрий несе слово Господа». А ви чи благу вість несете? Чи апостоли ви?

Мертва тиша настала після слів Василя. Він же повільно повернувся з хрестом в один бік, затим – в інший і вів далі:

– Горе вам, браття, бо навіки будуть прокляті, хто користолюбства або помсти заради війну починають… Помолімося ж, аби сподобитися милосердю. Горе вам, браття! Горе мені! О-о-о!

Стогін вирвався із грудей князя.

– Господи помилуй! – обізвалися глухі голоси козаків, які почали в невимовному страху ревно хреститися.

Раптом пролунав дикий, пронизливий крик княгині:

– Василю, Василю…

Голос її був нестямний, ніби останній зойк життя, що минає. Козаки, котрі притискали колінами стару до долівки, відчули раптом, що вона більше не пручається.

Василь здригнувся, та зразу ж ніби відгородився хрестом од нестямного крику і промовив:

– Душе приречена, що волаєш із безодні, горе тобі!

– Господи помилуй, – повторили козаки.

– До мене, хлопці! – закричав раптом Богун і захитався.

Козаки, підбігши, підхопили його під руки.

– Батьку! Ти поранений?

– Поранений! Та це пусте! Крові багацько вибігло. Гей, хлопці, стерегти мені цю доню як зіницю ока… Будинок оточити, нікого не випускати… Князівна моя…

Більше він говорити не міг, уста його побіліли, а очі запнулися пеленою.

– Перенести отамана в кімнати! – закричав пан Заглоба, з’явившись раптом з якогось закутка і опинившись поряд із Богуном. – Це пусте, це пусте, – сказав він, обмацавши рани. – До завтра здоровий буде. Я ним зараз займуся. Ну-бо нам’яти мені хліба з павутиною. Ви, хлопці, забирайтеся звідси к бісу, з дівками в челядницькій погуляйте, позаяк вам тут робити нічого, а двоє беріть його та несіть. Ось так. Катайте ж ік чортовій матері, чого стали? А дім стерегти – я сам перевірю.

Двоє козаків понесли Богуна до сусідньої кімнати, решта із сіней пішли.

Заглоба підійшов до Олени і, посилено моргаючи оком, сказав швидко й тихо:

– Я друг Скшетуського, не бійся. Відведи ж бо цього пророка спати й очікуй мене.

Сказавши це, він пішов у кімнати, де два осавули вклали Богуна на турецьку софу. Заглоба тут же послав їх за хлібом і павутиною, а коли вони принесли з челядницької й те й інше, зайнявся перев’язуванням Богунових ран із знанням справи, властивим у ті часи кожному шляхтичу, що набив руку на склеюванні голів, розтрощених у поєдинках або на сеймиках.

– Скажіть козакам, – звелів він осавулам, – що до ранку отаман здоровим як бик буде, тож нехай за ним не тужать. Дістатися то йому дісталося, та сам він теж красиво діяв і завтра його весілля, хоча й без попа. Якщо в домі погрібець є, можете собі дозволити. Ось уже ранки й перев’язано. Ідіть же! Отаманові спокій потрібен.

Осавули рушили до дверей.

– Тільки весь погріб не випийте! – напучував їх пан Заглоба.

І, всівшись у головах, уважно вглядівся в отамана.

– Ну, лиха година тебе від цих ран не візьме, хоча дісталося тобі добряче. Днів два рукою-ногою не поворухнеш, – бурмотів він собі під ніс, дивлячись на біле обличчя й заплющені очі козака. – Шабля в ката хліб не відбивала, бо ти – здобич катова, й від нього не відкараскаєшся. А коли повісять тебе, сам сатана із твоєї милості ляльку для цуценят своїх зробить, тому що ти в нас пригожий. Ні, брате, п’єш ти славно, та зі мною більше не питимеш. Пошукай собі компанію серед гицелів, бо душогуб ти, як я подивлюся, добрячий, а я з тобою на шляхетські фільварки ночами нападати не збираюся. Нехай же тебе кат тішить! Нехай веселить!

Богун тихо застогнав.

– Авжеж, постогни, поохкай! Завтра не так заохкаєш. Бач, татарська душа, князівни йому захотілося! Нічого, звичайно, дивного немає – дівка здобна, та якщо ти її надкусиш, нехай мій мозок собакам дістанеться. Скоріше в мене волосся на долоні виросте, ніж…

Гомін багатьох голосів долетів із майдану до вух пана Заглоби.

– Ага, там, либонь, до винарні добралися, – буркнув він. – Насмокчіться ж, як ґедзі, щоб вам солодше спалося, а я за вас усіх постережу, хоча й не знаю, чи зрадієте ви цьому завтра.

Сказавши це, він пішов подивитися, чи справді козаки здійснили знайомство з княжим винним погребом, і спершу пройшов у сіни. Там було страшно. На самій середині лежали вже задубілі тіла Симеона й Миколая, труп княгині лишався в кутку в тому ж скоцюбленому сидячому положенні, в якому притискали її до долівки коліна Богунових козаків. Очі жертви були розплющені, зуби вишкірені. Вогонь, який горів у печі, освітлював сіни тьмяним світлом, що дрижало в калюжах крові, решта ж зливалася з пітьмою. Пан Заглоба підійшов до княгині довідатися, чи дихає вона, і поклав їй руку на лице, та воно вже задубіло; потому він квапливо вийшов на майдан, тому що залишатися в сінях було страшнувато. На майдані козаки вже почали гулянку. Було розведено вогнища, і в їх відблисках уздрів пан Заглоба бочки меду, вина й горілки з повідбиваними верхніми денцями. Козаки зачерпували з бочок, як із криниці, й пожадливо пиячили. Деякі, вже розігріті вином, ганялися за дворовими молодицями, з яких одні, охоплені страхом, одбивались або, не розбираючи дороги, плигаючи через огонь, утікали, інші ж, серед вереску й вибухів реготу, дозволяли себе ловити й тягти до бочок або вогнищ, де вже танцювали козачка. Хлопці як навіжені пустилися навприсядки, перед ними дрібушили дівки, то наступаючи з гримасами на партнерів, то відступаючи перед несподіваними наскоками танцюристів. Глядачі або вибивали в жерстяні кварти, або приспівували. Крики «ух-ха!» лунали все гучніш, їм вторив собачий гавкіт, іржання коней і ревіння волів, яких забивали для бенкету. Дещо віддалік купкою стояли селяни з Розлогів, підсусідки, що набігли без ліку з села на звуки пострілів і крики, подивитися, що відбувається. Княже добро вони захищати не збиралися, бо Курцевичів у селі ненавиділи, тому ті, що позбігалися, видивлялись на розвеселілих козаків, підштовхували одне одного, перешіптувались і все ближче підбиралися до бочок із вином та медом. Гульня ставала все бучнішою, пиятика набирала сили, козаки вже не черпали квартами з бочок, а просто опускали туди голови по шию, танцюючих дівок обливали горілкою й медом, обличчя пашіли, від голів здіймалася пара, дехто вже нетвердо тримався на ногах. Пан Заглоба, вийшовши на ґанок, подивився на гульбище, а потому почав уважно розглядати небо.

– Гарна погодка, тільки темно! – буркнув він. – Місяць зайде, і тоді хоч у пику бий…

Сказавши це, пан Заглоба квапливо підійшов до бочок та майже п’яних козаків.

– Пийте, хлопці! – вигукнув він. – Гуляй далі, пий не жалій. Лий-наливай! Зуби не зведе, не бійтеся. Хто за здоров’я отамана не нап’ється, той бовдур. Нумо по бочках! Нумо по дочках! Ух-ха!

– Ух-ха! – радісно загорлали козаки.

Заглоба огледівся.

– Ах ви ж, сякі-такі, падлюки, пройдисвіти, негідники! – закричав він раптом. – Самі як коні п’єте, а вартовим нічого? Нумо, заступити їх, та пошвидше.

Наказ було негайно виконано, і в одну мить душ із п’ятнадцять козаків кинулися змінювати вартових, які досі в гулянці участі не брали. Ті миттю прибігли, й завзяття їхнє було цілком зрозумілим.

– Нумо! Нумо! – кричав Заглоба, вказуючи на повні бочки.

– Дякуємо, пане! – відповіли прибульці, занурюючи кварти.

– За годину щоб ізнову заступили.

– Слухаюсь! – відповів осавул.

Козаки вважали цілком природним, що за відсутності Богуна командувати заходився пан Заглоба. Так траплялося вже не одного разу, й козаки бували цьому раді, тому що шляхтич завжди їм усе дозволяв.

Варта пила разом з іншими, а пан Заглоба завів розмову з місцевими.

– Чоловіче, – запитував він старого підсусідка, – а чи далеко звідціля до Лубен?

– Ой, далеко, пане! – відповів той.

– До світанку можна добратися?

– Ой, не можна, пане!

– А до обіду?

– До обіду воно можна.

– А в який бік їхати?

– Прямо до шляху.

– Значить, є і шлях?

– Князь Ярема звелів, щоб був, от він і є.

Пан Заглоба навмисно розмовляв на повний голос, аби в навколишньому галасі якомога більше народу могли його почути.

– Дайте ж і цим горілки, – звелів він козакам, указуючи на дядьків, – але спершу дайте меду мені, бо холодно.

Один із козаків зачерпнув мед гарцьовим відерцем і на шапці підніс його панові Заглобі.

Шляхтич обережно, щоб не розхлюпати, взяв обома руками, підняв до вусів і, закинувши голову, почав пити поволі, але без передиху.

Він пив і пив, так що козаки почали навіть дивуватися.

– Бачив ти? – шепотіли вони один одному. – Трясця його побий!

Голова пана Заглоби повільно відкидалася назад, нарешті відкинулася зовсім, він одірвав од почервонілого лиця посуд, відкопилив губу, підвів брови і сказав, ніби звертаючись до самого себе:

– О! Вельми непоганий – витриманий. Одразу видно, що непоганий. Жаль тільки такий мед на ваші хамські горлянки витрачати. Доволі для вас і бурди було б. Міцний мед, міцний! Відчутно мені полегшало, й навіть утішився я, щиро скажу.

І насправді, панові Заглобі полегшало, голова зробилась ясною, дух збадьорився, і видно було, що кров його, приправлена медом, сотворила відбірну сполуку, про яку він говорив і від якої всьому тілові мужність та завзяття надає.

Він махнув козакам, аби продовжували, і, повернувшись, неквапно обійшов усе подвір’я, уважно обдивився всі кутки, перейшов по мосту рів і пройшовся уздовж частоколу, перевіряючи, як добре вартові стережуть садибу.

Перший вартовий спав; другий, третій і четвертий теж.

Вони й без того втомилися з дороги, отож, заступивши напідпитку на пост, одразу ж позасинали.

– Можна б навіть кого з них викрасти, щоб людину для услужіння мати, – буркнув пан Заглоба.

Сказавши це, він повернувся на подвір’я, знову зайшов у зловісні сіни, заглянув до Богуна і, пересвідчившись, що отаман не подавав ніяких ознак життя, підійшов до дверей Олени, відчинив їх тихенько і ввійшов до кімнати, з якої чути було немовби тиху молитву.

Це була кімната князя Василя; Олена, одначе, була з ним, тому що біля князя почувалася в більшій безпеці. Сліпий стояв на колінах перед освітленим лампадкою образом Святої Пречистої, Олена – поряд; обоє вголос молилися. Помітивши Заглобу, вона перевела на нього переляканий погляд. Заглоба приклав палець до губів.

– Панно! – сказав він. – Я друг Скшетуського.

– Спаси! – прошепотіла Олена.

– Для того сюди і прийшов. Покладись на мене.

– Що я маю робити?

– Треба тікати, поки цей диявол у безпам’яті.

– Що я маю робити?

– Одягніться чоловіком і вийдіть, коли постукаю.

Олена вагалася. Сумнів промайнув у її погляді.

– Чи можу я довіритися вашій милості?

– А що вам залишається?

– Вірно. Це вірно. Та покляніться ж, що не ошукаєте.

– З глузду з’їхали, панно, чи що! Одначе якщо бажаєте, поклянуся. Ось вам Господь і святий хрест! Тут – погибель, порятунок у втечі.

– Це правда, це правда.

– Швидше ж переодягніться й чекайте.

– А Василь?

– Який Василь?

– Брат мій божевільний, – сказала Олена.

– Вам загрожує загибель, не йому, – відповів Заглоба. – Якщо він божевільний, так він для козаків святий. Мені здалося, вони його пророком вважають.

– Вірно. І перед Богуном на ньому немає вини.

– Доведеться його залишити, інакше ми пропали, а пан Скшетуський разом з нами. Покваптеся, панно.

Із цими словами пан Заглоба вийшов і попрямував до Богуна.

Отаман був блідий і слабий, очі його, одначе, були розплющені.

– Ліпше тобі? – запитав Заглоба.

Богун хотів щось сказати, але не зміг.

– Говорити не можеш?

Богун поворушив було головою, підтверджуючи, що не може, але на обличчі його зразу ж з’явилося страждання. Як видно, рани від руху заболіли.

– Значить, ти і крикнути не зможеш?

Богун поглядом підтвердив, що не зможе.

– І поворухнутися теж?

Той же самий знак.

– Воно й ліпше, бо не будеш ні говорити, ні кричати, ні ворушитися, поки я з князівною в Лубни поскачу. Якщо я її в тебе не вкраду, нехай мене стара баба в ручному жорні на коров’ячу крупу змеле. Ти що, ракаліє, вважаєш, що з мене не досить твоєї компанії, що я далі буду чоломкатись із хамом? Ох, негідник! Ти, значить, думав, що заради твого вина, твоєї пики і твоїх мужицьких амурів я на вбивство піду і до бунтівників із тобою перекинуся? Ні, не бувати цьому, вродливцю!

У міру того як пан Заглоба пишно промовляв, чорні очі отамана розширювалися все дужче й дужче. Чи снилося йому це? Чи відбувалося насправді? Чи пан Заглоба корчив із себе дурня?

А пан Заглоба продовжував:

– Чого ти баньки, як кіт на сало, вилупив? Думаєш, я жартую? Може, накажеш у Лубнах кому поклонитися? Може, тобі звідтіля прислати лікаря? А може, ката у князя, нашого володаря, замовити?

Бліде лице отамана зробилося страшним. Він зрозумів, що Заглоба не жартує, і в очах його сяйнули блискавки відчаю і люті, а кров прихлинула до щік. Нелюдським зусиллям козак трохи підвівся, і з уст його зірвався крик:

– Гей, осавул…

Та не закінчив, бо пан Заглоба миттю схопив його ж власний жупан і обмотав йому голову, після чого звалив отамана навзнак.

– Не кричи, тобі шкідливо, – тихо примовляв він, важко сопучи. – А то завтра голова розболиться, а я, як добрий друг, про тебе дбаю. Вже буде тобі й тепло, і заснеш солодко, і горлянку не надірвеш. А щоб пов’язочок не зірвав, я тобі й ручки зв’яжу, а все per amicitiam,[87] щоби добром згадував мене.

Сказавши це, він обкрутив поясом руки козака і затягнув вузол, другим поясом, своїм власним, він зв’язав йому ноги. Отаман уже нічого не відчував, бо знепритомнів.

– Хворому слід лежати спокійно, – бурмотів Заглоба, – і щоби дурниці йому в голову не лізли, а то delirium[88] початися може. Ну, видужуй. Міг би я тебе, звичайно, штрикнути, що, напевно, для мене було б і ліпше, та тільки соромно мені на мужицький кшталт діяти. Інша справа, якщо ти сам до ранку зомлієш, бо таке не з однією свинею траплялося. Бувай же здоровий. Vale et me amantem redama.[89] Може, ще коли й стрінемось, але, якщо я шукатиму цієї зустрічі, нехай з мене шкуру спустять і підхвістя з неї наріжуть.

Після цих слів пан Заглоба вийшов із сіней, пригасив огонь у печі й постукав у кімнату Василя.

– Це ви, ласкава панно?

– Я.

– Ходімо ж, нам би тільки до коней пробратися. Всі перепились, ніч темна. Коли прокинуться, ми вже далеко будемо. Обережно, тут князі лежать!

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – прошепотіла Олена.

Розділ XIX

Два вершники неквапно й тихо пробиралися через лісистий яр, що сусідив із розлозькою садибою. Ніч зробилася зовсім темною, бо місяць давно зайшов, а небокрай до того ж затягнувся хмарами. В яру за три кроки нічого не можна було розгледіти, отож коні раз по раз спотикались об коріння дерев, що простяглося впоперек дороги. Досить довго вершники їхали з величезною обережністю, і, лише коли показавсь у просвіті лощини відкритий степ, ледве освітлений тьмяним відсвітом місяця, один із вершників прошепотів:

– Уперед!

Вони полетіли, ніби дві стріли, пущені з татарських луків, залишаючи за собою глухий кінський тупіт. Поодинокі дуби, що тут і там стояли край дороги, миготіли як привиди, а вони мчали і мчали без відпочинку й перепочинку, поки коні не прищулили вуха й не почали схропувати від утоми, скачучи все важче й повільніше.

– Нічого не поробиш, доведеться коней стишити, – сказав вершник, який був товщий.

А тут уже й світанок наполохав непроглядну ніч, із темряви почали вимальовуватися широкі простори, блідо окреслюватися степові будяки, віддалені дерева, кургани – в повітря просочувалося все більше й більше світла. Сірі відсвіти лягли на обличчя вершників.

Це були пан Заглоба з Оленою.

– Нічого не поробиш, доведеться коней стишити, – повторив пан Заглоба. – Учора вони пройшли із Чигирина в Розлоги без перепочинку. А коні, вони так довго не витримають, і дай Боже, щоб не попадали з ніг. А ви як, ласкава панно, почуваєтесь?

Тут пан Заглоба подивився на свою супутницю і, не чекаючи відповіді, вигукнув:

– Дозвольте ж, ласкава панно, при світлі дня на вас подивитися. Хо-хо! Це що ж, братова одежа? Нічого не скажеш, ладний із вас, ласкава панно, козачок. У мене такого джури, скільки живу, ще не бувало. Та тільки напевне пан Скшетуський його в мене відніме. А це що таке? О Господи, сховайте ж, ласкава панно, волосся, а то щодо вашої статі ніхто не помилиться.

І дійсно, по плечах Олени спадали хвилі чорного волосся, що розвіялося від швидкої скачки й нічної вогкості.

– Куди ми їдемо? – запитала вона, підбираючи волосся обома руками й намагаючись запхати його під шапку.

– Куди очі дивляться.

– Не в Лубни, значить?

Лице Олени стало тривожним, а в позирку, зверненому до Заглоби, помітне було розбуджене знову недовір’я.

– Бачите, ласкава панно, є в мене свій розрахунок, і покладіться в цій справі на мене. А розрахунок мій ось на якій мудрій максимі ґрунтується: не тікай у той бік, у який за тобою поженуться. Тож якщо за нами в цю хвилину женуться, то в бік Лубен, тому що вчора я привселюдно про дорогу розпитував і Богунові на прощання повідомив, що ми збираємося тікати туди. Ergo: тікаємо в Черкаси. Якщо ж нашу хитрість розкриють, то лише тоді, коли пересвідчаться, що нас на лубенському шляху нема, а на це днів два витратять. Ми ж тим часом опинимося в Черкасах, де зараз стоять польські корогви панів Пивницького й Рудомини. А в Корсуні все гетьманське військо. Зрозуміли, ласкава панно?

– Зрозуміла і, скільки житиму, вашій милості буду вдячна. Не знаю я, хто ви і як потрапили в Розлоги, та вважаю, що Господь мені на захист і для порятунку вас послав, адже я скоріше б зарізалась, аніж віддалась у руки душогубові цьому.

– Гаспид він, який на невинність вашу, панно, вельми розпалився.

– Що я йому, нещасна, зробила? За що він мене переслідує? Я ж його давно знаю і давно ненавиджу, і завжди він у мені тільки страх викликав. Хіба одна я на світі, що він не відстає від мене, що стільки крові через мене пролив, що братів моїх повбивав?… Господи, як згадаю, холону вся. Що робити? Куди заховатись од нього? Ви, добродію, не дивуйтеся скаргам цим, адже я нещасна, адже я соромлюся його домагань, адже мені смерть у сто разів миліша.

Щоки Олени спалахнули, і по них од гніву, презирства й горя скотилися дві сльози.

– Що й казати, – мовив пан Заглоба, – велика біда впала на ваш дім, але дозвольте, ласкава панно, зазначити, що родичі ваші почасти самі в тому винні. Не слід було козакові руки вашої обіцяти, а потім його обдурювати, що, розкрившись, так його розсердило, що ніякі вмовляння мої ніскільки не допомогли. Жаль також мені братів ваших убитих: особливо молодшого, він хоч і хлоп’я майже, та зразу було видно, що з нього знаменитий кавалер вийшов би.

Олена розплакалась.

– Не личать сльози тій одежині, котру ви, ласкава панно, зараз носите, так що витріть їх і скажіть собі: на все, мовляв, воля Божа. Господь і покарає вбивцю, що без того вже покараний, бо кров же пролив, а панну, єдину й головну мету жаги своєї, втратив.

Тут пан Заглоба замовк, але через якийсь час сказав:

– Ох і дав би він мені жару, якби я попався йому в лапи! На шагрень би шкуру мою вичинив. Ви ж не знаєте, панно, що я в Галаті вже від турків мук зазнав, так що з мене досить. Інших не прагну, і тому не в Лубни, а в Черкаси поспішаю. Воно б, звичайно, добре у князя сховатись. А якщо доженуть? Чули, Богунів козачок прокинувся, коли я коней одв’язував? А якщо тривогу підняв? Тоді вони зразу б у погоню кинулись і нас би через годину піймали, у них там княжі коні свіжі, а в мене часу не було вибирати. Він же – бестія дика, цей Богун, ви вже мені повірте, панно, й так мені спротивився, що я диявола б скоріше волів побачити, ніж його.

– Боже борони до нього потрапити.

– Але ж сам він себе загубив. Чигирин, порушивши гетьманський наказ, кинув, із князем-воєводою руським завівся. Й лишається йому йти до Хмельницького. Та тільки він принишкне, коли Хмельницького поб’ють, що, між іншим, могло вже бути. Редзян за Кременчуком військо зустрів, яке пливло під Барабашем і Кречовським на Хмеля, а на додаток пан Стефан Потоцький по суші з гусарами йшов, але Редзян у Кременчуці десять днів, поки чайку лагодили, просидів, так що, поки він до Чигирина доволікся, битва, слід гадати, відбулася. Ми новин із хвилини на хвилину чекали.

– Значить, Редзян листи з Кодака віз? – запитала Олена.

– Еге ж. Од пана Скшетуського до княгині й до вас, але Богун їх перехопив і, про все із них дізнавшись, тут же Редзяна порубав і поскакав мститися Курцевичам.

– О, бідолашний юнак! Через мене він кров свою пролив!

– Не журіться, панно. Видужає.

– Коли ж це було?

– Учора вранці. Богунові людину вбити – все одно що іншому чарку вина перехилити. А рикав він, коли прочитав листи, так, що весь Чигирин тіпало.

Розмова на якийсь час обірвалася. Тим часом зовсім розвиднілося. Рожева зоря, обрамлена світлим золотом, опалами та пурпуром, горіла на східній частині небес. Повітря було свіже, збадьорливе, коні почали весело форкати.

– Нумо, пришпормо з Богом, і вперед! Конячки відпочили, і часу гаяти не можна, – сказав пан Заглоба.

Вони знову кинулися вскач і без перепочинку промчали з півмилі. Зненацька попереду показалася незрозуміла темна крапка, що наближалася з небувалою швидкістю.

– Що це може бути? – мовив пан Заглоба. – Притримайте-но свого. Верховий ніби.

І дійсно, щодуху наближався якийсь вершник; скоцюрбившись у сідлі, схиливши лице до кінської гриви, він підганяв нагайкою свого жеребця, котрий і так, здавалося, летів, не торкаючись землі.

– Що ж це за диявол і чому він так летить? Ну й швидкість! – сказав пан Заглоба, дістаючи із сідельної кобури пістоль, щоб про всяк випадок бути готовим до всього.

Тим часом шалений вершник був уже кроків за тридцять.

– Стій! – гаркнув пан Заглоба, наводячи пістоль. – Ти хто такий?

Вершник на всьому скаку осадив коня, випростався і, підвівши очі, тут же закричав:

– Пан Заглоба!

– Плеснєвський, слуга чигиринського старости? А ти чого тут? Куди летиш?

– Ваша милість! Повертайте й ви за мною! Біда! Гнів Божий, суд Божий!

– Що сталося? Що таке?

– Чигирин запоріжці зайняли. Холопи шляхту ріжуть. Кара Божа!

– В ім’я Отця і Сина! Що ти говориш… Хмельницький?

– Пана Потоцького вбито, пан Чарнецький у полоні. Татари з козаками йдуть. Тугай-бей!

– А Барабаш і Кречовський?

– Барабаш загинув. Кречовський до Хмельницького перекинувся. Кривоніс іще вчора вночі рушив на гетьманів. Хмельницький – сьогодні засвітла. Сила страшенна. Край в огні, мужва повсюди бунтує, кров ллється! Тікайте, милостивий пане!

Пан Заглоба витріщив очі, роззявив рота і такий був приголомшений, що слова не міг вимовити.

– Тікайте, милостивий пане! – повторив Плеснєвський.

– Ісусе! – охнув пан Заглоба.

– Ісусе Христе! – вторила Олена, розридавшись.

– Тікайте, час не жде.

– Куди? Куди ж?

– У Лубни.

– А ти куди?

– Туди, звичайно. До князя-воєводи.

– Пропади воно все пропадом! – вигукнув пан Заглоба. – А гетьмани де ж?

– Під Корсунем. Але Кривоніс уже напевне зітнувся з ними.

– Кривоніс чи Прямоніс, холера йому в бік! Значить, нам сенсу нема їхати?

– До лева в пащу, ваша милість, на погибель прете.

– А хто тебе в Лубни послав? Пан твій?

– Пана мого порішили, а мені мій кум, який нині із запоріжцями, життя врятував і допоміг утекти. До Лубен я на власний розсуд їду, бо не знаю, де ще сховатися можна.

– В Розлоги не їдь, там Богун. Він теж до бунтівників збирається!

– О Боже мій! Боже мій! У Чигирині говорять, що ось-ось і на Задніпров’ї мужва підніметься!

– Ще й як може бути! Ще й як може бути! Паняй же, куди тобі до вподоби, а з мене досить і про свою шкуру дбати.

– Так я і зроблю! – сказав Плеснєвський і, хльоснувши коня нагайкою, рушив із місця.

– Та від Розлогів тримайся подалі, – крикнув йому вслід Заглоба. – А якщо Богуна зустрінеш, не кажи, що мене бачив, чуєш?

– Чую! – відгукнувся Плеснєвський. – З Богом!

І помчав, ніби від погоні.

– Ну, – сказав пан Заглоба. – От тобі й на! Викручувався я з усякої біди, але в такій іще не бував. Попереду – Хмельницький, позаду – Богун, і якщо воно дійсно так, то я гроша ламаного не дам ні за свій перед, ні за свій тил, ні за свою шкуру. Схоже, я дурня зваляв, у Лубни з вами, панно, не поскакавши, та зараз пізно жалкувати про це. Тьху! Увесь мій мозок не вартий того, щоб ним чоботи мастити. Що ж робити? Куди податися? В усій Речі Посполитій нема, видно, кутка, де людина своєю, не дарованою смертю могла б померти. Дякую за такі подарунки; нехай іншим їх дарують!

– Ваша милість! – сказала Олена. – Два моїх брати, Юр і Федір, у Золотоноші, може, від них буде нам який порятунок?

– У Золотоноші? Зачекайте, панно! Познайомився і я в Чигирині з паном Унерицьким, у котрого під Золотоношею маєтки Кропивна та Чорнобай. Але це звідси далекувато. Далі, ніж Черкаси. Що ж робити?… Якщо більше нікуди, тікаймо туди. Тільки з битого шляху треба з’їхати: степом та лісами пробиратися безпечніш. Якщо б хоч на тиждень отак затаїтися де-небудь, у лісах яких-небудь, може, гетьмани за цей час покінчили б із Хмельницьким і на Вкраїні спокійніше стало б…

– Не для того Господь нас із рук Богунових спас, аби дати загинути. Уповайте, ваша милість, добродію.

– Стривайте, ласкава панно. Знов у мені начебто дух міцніє. Ускакували ми в усяку халепу! Як-небудь розповім вам, панно, про пригоду, що сталася зі мною в Галаті, з чого ви зразу зробите висновок, що й тоді справа була кепська, а бач як, своїм розумом я тої небезпеки уникнув і вцілів, хоча борода моя, як можна бачити, посивіла. Одначе нам треба з’їхати зі шляху. Звертайте, панно… Ось так. А ви верхи, як умілий козачок, їздите! Трава висока, нічиє око зроду нас не помітить.

І дійсно, трава, в міру того, як вони заглиблювалися в степ, ставала все вищою, і врешті-решт вершники зовсім у ній потонули. Одначе коням у суцільній мішаниці тонких і товстих стебел, часом гострих і колючих, іти було нелегко. Тому вони швидко втомились і стали.

– Якщо ми хочемо, щоби ці конячки послужили нам і далі, – сказав пан Заглоба, – доведеться злізти й розсідлати їх. Нехай поваляються й попасуться, інакше діла не буде. Я так розумію, скоро до Кагамлика доберемося. Про мене, чим скоріше, тим миліше, – ліпше очерету нічого не знайти, якщо сховатися в ньому, диявол і той не знайде. Тільки б нам не заблукати.

Сказавши це, пан Заглоба спішився й допоміг спішитись Олені, потому почав знімати сідла й діставати їжу, котрою передбачливо в Розлогах запасся.

– Треба підкріпитися, – сказав він. – Дорога неблизька. Дайте ж, панно, яку-небудь обітницю святому Рафаїлу, щоб нам її щасливо подолати. А в Золотоноші є стара фортеця, можливо, і з гарнізоном. Плеснєвський сказав, що мужва й на Задніпров’ї піднімається. Гм! Воно не виключено, прудкий тут повсюди народ бунтувати, але на Задніпров’ї перебуває десниця князя-воєводи, а з біса важка ця десниця! Здорові в Богуна в’язи, та якщо ця десниця на них ляже, то до самої землі притисне; воно дай Боже, амінь. Їжте, панно.

Пан Заглоба дістав із-за халяви ножик з виделкою та подав їх Олені, потому розіклав перед нею на чапраку смажену яловичину та хліб.

– Призволяйтеся, панно, – сказав він. – У животі пусто – у голові горох-капуста… З’їв гов’яд – у голові лад. Дали ми з вами, звичайно, маху: правильніше було в Лубни тікати, та тут уже нічого не вдієш. Князь, мабуть, із військом теж за Дніпро рушить допомагати гетьманам. Страшних часів ми діждалися, бо громадянська війна з усього поганого – найгірше. Куточка не знайдеться для мирних людей. Краще мені було в ксьондзи йти, до чого я покликання мав, бо людина спокійна і поміркована, та фортуна інакше розпорядилася. Господи, Господи! Був би я тепер краківським каноніком і виспівував би годинами на почесному кріслі у храмі, позаяк голос у мене вельми приємний. Та що з того! З молодих літ дуже мені жіноча стать до вподоби була. Хо-хо! Не повірите, панно, яким я був красунчиком. Бувало, погляну на котру, і вона як громом уражена. Мені б рочків двадцять скинути, кепські були б у пана Скшетуського справи. Дуже гарний із вас, ласкава панно, козачок. І не дивно, що хлопці коло вас упадають і один одного через вас за горлянку беруть. Пан Скшетуський теж забіяка, яких мало. Бачив я, як Чаплинський йому дав привід, а він хоч і напідпитку був трохи, та як схопить його за комір і – перепрошую – за штани, як двине ним у двері! Так, скажу я вам, панно, в того всі кістки із вертлюгів повискакували. Старий Зацвілиховський теж мені про судженого вашого говорив, що найперший він лицар, князю-воєводі дорогий, та й сам я з першого погляду втямив, що жовнір він достоїнства не останнього і не по літах досвідчений. Спекотно, одначе, стає. Хоч і приємна мені ваша, панно, компанія, та я б не знаю що віддав, аби тільки нам у Золотоноші опинитися. Як видно, доведеться вдень у травах одсиджуватись, а ночами їхати. Не знаю тільки, чи витримаєте ви тягар такий?

– Я здорова і все витримаю. Їдьмо хоч зараз.

– Зовсім не жіноча у вас, панно, вдача. Коні вже повалялися, так що я їх посідлаю зараз, аби готові про всяк випадок були. Поки кагамлицьких очеретів і заростей не побачу, себе в безпеці не відчую. Якби ми не з’їхали зі шляху, можна було б до Чигирина ближче на річку виїхати, але тут від шляху до води, мабуть, воно з милю буде. Зразу ж на той бік і переправимося. До того ж, одначе, мені спати хочеться. Вчора ніч цілу проколобродили ми в Чигирині, вчорашнього дня лиха година мене в Розлоги з козаком несла, а нинішньої ночі знову з Розлогів виносить. Спати хочеться так, що я навіть розмовляти втратив охоту, й хоча мовчати не в моєму звичаї, бо філософи стверджують, що кіт має бути ловним, а кавалер красномовним, одначе здається мені, що язик мій начебто обледачів. Тому даруйте, якщо здрімну.

– Нема за що! – сказала Олена.

Пан Заглоба, кажучи по совісті, даремно звинувачував язик свій в обледачінні, бо з самого ранку молов ним без утоми. Та спати йому і дійсно хотілося. Так що, ледве вони знову посідали на коней, як він одразу почав посопувати і носом покльовувати, а врешті-решт і зовсім заснув. Зморили його втома і шум трав, розсовуваних кінськими грудьми. Олена ж поринула в думки, що носилися в її голові, як зграйка птахів. До цієї хвилини події так швидко змінювалися, що дівчина навіть і не встигла усвідомити всього того, що з нею сталося. Напад, жахливі картини вбивства, відчай, несподіваний порятунок і втеча – все це вихором пронеслося за одну ніч. А при всьому тому скільки незрозумілого! Хто був її рятівником? Він, щоправда, назвав своє ім’я, та воно само по собі аж ніяк не пояснювало його вчинку. Звідки він узявся в Розлогах? Він сказав, що приїхав з Богуном, а значить, знався з ним, був його приятелем, його другом. Але навіщо тоді було її рятувати, наражаючи себе на величезну небезпеку і страшну помсту козака? Щоби зрозуміти це, слід було добре знати пана Заглобу з його безпутною головою та добрим серцем. Олена ж знала його всього-на-всього годин шість. І цей незнайомець з безсовісною пикою буяна та п’яниці зробився її рятівником. Якби вона зустріла його три дні тому, Заглоба викликав би в неї неприязнь і підозру, а зараз Олена дивиться на нього, як на свого доброго ангела, і навіть із ним тікає, – але куди? У Золотоношу чи кудись іще, сама навіть до пуття не знає. Яка переміна долі! Вчора ще Олена лягала спати під мирним рідним дахом, сьогодні – вона в степу верхи, в чоловічій одежі, без даху та притулку. Позаду страшний отаман, який зазіхає на її честь, на її любов, попереду полум’я селянського бунту, братовбивча війна з усією зрадливістю долі, тривогою та жахом. І вся надія на цю людину? Ні! Ще на когось, хто могутніший ґвалтівників, воєн, смертей, звірств і пожеж.

Тут дівчина здійняла очі до небес:

– Спаси ж мене, Боже великий і милосердний! Спаси сироту, спаси нещасну, спаси заблудлу! Нехай буде воля твоя, але ж нехай звершиться й милосердя твоє!

А милосердя ж бо вже звершилося, бо, вирвана з наймерзенніших рук, вона врятована незбагненним Божим дивом. Небезпека ще не минула, та визволення, можливо, близько. Хто знає, де тепер той, обранець її серця. Із Січі він, напевно, вже повернувся, можливо навіть, він зараз де-небудь у цьому ж самому степу. Він шукатиме її і знайде, і тоді радість прийде на зміну сльозам, веселощі – печалі, побоювання та тривоги припиняться раз і назавжди – настане заспокоєння і благодать. Відважне щире серце дівчини наповнилося надією, а степ навколо солодко шумів, а вітерець, який гойдав трави, навівав заразом і їй солодкі думки. Не така вже вона сирота на білому світі, якщо поряд якийсь дивний невідомий заступник, а другий – відомий і коханий, про неї подбає, не залишить, приголубить на все життя. А вже він-то людина залізна і куди сильніша та доблесніша за тих, хто зазіхає на неї зараз.

Степ тихо шумів, квіти видавали сильні дурманні запахи, червоні головки чортополоху, пурпурні китички заячої капусти, білі перлинки миколайчиків і пір’я полину схилялися до неї, нібито в рядженому цьому козачкові з довгими косами, з обличчям білішим од молока й червоними вустами впізнавали сестрицю-дівчину. Вони схилялися до неї й нібито хотіли сказати: «Не плач, краснодіво, ми, як і ти, Божі!» Степ нібито вмиротворяв і заспокоював дівчину, картини вбивств і погоні кудись зникли, її охопила якась солодка слабкість, і сон почав стуляти їй повіки. Коні йшли неквапно, їзда заколисувала, і вона заснула.

Розділ XX

Розбудив її гавкіт собак. Розплющивши очі, побачила вона далеко попереду величезний тінистий дуб, двір і колодязний журавель. Олена зразу ж почала будити свого супутника.

– Ваша милість, прокиньтесь! Прокиньтесь, добродію!

Заглоба розліпив очі.

– Що таке? Куди це ми приїхали?

– Не знаю.

– Стривай-но, панно. Це козацький зимівник.

– Так і мені здається.

– Тут, напевно, чабани живуть. Не найприємніша компанія. Чого ці пси, щоб їх вовки поїли, заходяться! Он і коні з людьми коло хати. Що поробиш, їдьмо до них, а то, якщо об’їдемо, за нами поженуться. Ви теж, видко, здрімнули.

– Трішки.

– Один, два, три… четверо коней осідланих. Значить, там чотири душі. Сила невелика. Еге ж! Це чабани. Розмовляють про щось. Гей, люди, а йдіть-но сюди!

Четверо козаків одразу ж під’їхали. Це і дійсно були чабани при конях, чи табунники, що наглядали влітку у степах за табунами. Пан Заглоба зразу помітив, що тільки один із них при шаблі й пищалі, решта ж троє були озброєні палицями з прив’язаними до кінців кінськими щелепами; одначе він знав, що такі табунники бувають людьми дикими і для подорожніх небезпечними.

І справді, під’їхавши, всі четверо спідлоба втупилися на прибульців. На їхніх коричневих обличчях не було й ознак гостинності.

– Чого треба? – запитав один, причому ніхто не зняв шапки.

– Слава Богу, – сказав пан Заглоба.

– На віки віків. Чого треба?

– А далеко до Сируватої?

– Не знаємо ніякої Сируватої.

– А зимівник цей як називається?

– Гусла.

– Напійте-но коней.

– Нема води, висохла. А звідкіля ви їдете?

– Від Кривої Руди.

– А далеко?

– У Чигирин.

Чабани перезирнулись.

Один із них, чорний мов жук і косоокий, утупився в пана Заглобу і, помовчавши, сказав:

– А чого з битого шляху з’їхали?

– А там пече дуже.

Косоокий поклав руку на повід пана Заглоби.

– Злазь, панку, з коня. Нема чого тобі в Чигирин їхати.

– А це ж чому? – спокійно запитав пан Заглоба.

– А бачиш ти ось цього молодця? – запитав косоокий, показуючи на одного з товаришів.

– Бачу.

– Він із Чигирина приїхав. Там ляхів ріжуть.

– А чи знаєш ти, холопе, хто за нами в Чигирин їде?

– Хто такий?

– Князь Ярема!

Нахабні обличчя чабанів умить зробилися смиренними. Всі, ніби по команді, познімали шапки.

– А чи знаєте ви, хами, – продовжував пан Заглоба, – що роблять ляхи з тими, котрі ріжуть? Вони їх вішають. А чи знаєте, скільки князь Ярема війська веде? А чи знаєте, що він уже за півмилі звідси? Ну так як, собачі душі? Хвости підібгали? Ось як ви нас привітали! Колодязь у вас висох? Коней напоїти води нема? Ах, ви ж негідники! Ах, ви ж кобилячі діти! Я вам покажу!

– Не сердітеся, пане! Колодязь пересох. Ми самі до Кагамлика їздимо напувати й воду носимо для себе!

– Ах, ви ж пройдисвіти!

– Простіть, пане. Колодязь пересох. Звеліть, так збігаємо по воду.

– Без вас обійдуся, сам зі слугою поїду. Де тут Кагамлик? – запитав він грізно.

– Он, дві милі звідси! – сказав косоокий, показуючи на стіну заростей.

– А на дорогу сюдою повертатися чи берегом доїду?

– Доїдете, пане. За милю звідси річка до шляху звертає.

– Гей, слуго, нумо вперед! – сказав пан Заглоба, звертаючись до Олени.

Удаваний слуга повернув коня на місці й миттю поскакав.

– Слухати мене! – сказав Заглоба дядькам. – Якщо сюди роз’їзд прибуде, сказати, що я берегом на битий шлях поїхав.

– Добре, пане.

Через чверть години Заглоба знову їхав поряд із Оленою.

– Вчасно я їм князя-воєводу вигадав, – сказав він, примруживши око, закрите більмом. – Тепер вони цілий день сидіти будуть і роз’їзду чекати. Від самого тільки княжого імені в них дрижаки почалися.

– Ваша милість так швидко міркує, що з усякої халепи вискочити зуміє, – сказала Олена. – І я Богові дякую, що послав мені такого заступника.

Шляхтичу ці слова припали до смаку, він усміхнувся, погладив рукою підборіддя і сказав:

– А що? Є в Заглоби голова на плечах? Хитрий я, мов Улісс, і мушу вам, панно, сказати, що, коли б не хитрість ця, давно б мене ворони склювали. Та що ж нам робити? Треба рятуватися. Вони й справді у близькість княжого війська повірили, бо зрозуміло ж, що князь не сьогодні – так завтра з’явиться з мечем огненним, яко архангел. А якби він заразом і Богуна по дорозі стратив, я б дав обітницю босоніж у Ченстохову піти. А якщо й не повірили чабани, самої згадки про княжу силу досить було, щоб од їхнього замаху на життя наше утримати. У будь-якому разі скажу я вам, панно, що нахабство їхнє – недобрий для нас signum,[90] бо означає це, що мужва тутешня про вікторії Хмельницького наслухана й час від часу буде робитися ще нахабнішою. А тому слід триматися нам безлюдних місць і в села заглядати рідше, позаяк це небезпечно. Яви ж, Господи, пошвидше князя-воєводу, адже ми в таку пастку потрапили, що якби був я не я, гіршого й вигадати важко!

Олена знову стривожилась і, бажаючи почути з уст пана Заглоби хоч одне обнадійливе слівце, сказала:

– Тепер я вже зовсім повірила, що ви, добродію, і себе, і мене порятуєте.

– Авжеж, – одповів старий пройдисвіт. – Голова для того і є, щоб про шкуру думати. А вас, панно, я вже так полюбив, що, як про власну дочку, про вас піклуватимусь. Найгірше, сказати по правді, що незрозуміло, куди тікати, бо й Золотоноша ця не дуже вірне asуlum.[91]

– Я точно знаю, що брати в Золотоноші.

– Або так, або ні, тому що могли поїхати; і в Розлоги напевне не тією дорогою, котрою ми їдемо, повертаються. Я ж бо більше на тамтешній гарнізон розраховую. Якби так Бог дав півкороговки чи піврегіментика у фортеці! А ось і Кагамлик! Тепер хоч очерети під боком. Переправимося на той берег і, замість того щоб униз по річці до битого шляху піти, вгору підемо, щоб сліди заплутати. Щоправда, ми опинимося близько від Розлогів, але не дуже…

– Ми до Броварок ближче будемо, – сказала Олена, – через які в Золотоношу їздять.

– І прекрасно. Зупиняйтеся, панно.

Вони напоїли коней. Потому пан Заглоба, надійно сховавши Олену в заростях, поїхав шукати броду й одразу його знайшов, оскільки він виявився за кілька кроків од того місця, де вони зупинилися. Саме тут уже знайомі нам табунники переганяли коней через річку, що хоч і була по всій течії мілководною, та береги повсюди мала неприступні, зарослі й болотисті. Переправившись, наші подорожні квапливо рушили вгору по річці й без відпочинку проїхали допізна. Дорога була важка, позаяк у Кагамлик впадало безліч струмків і вони, широко розливаючись у своїх гирлах, утворювали повсюди болота й драговини. Час від часу доводилось або шукати броду, або продиратися крізь зарості, майже непроїжджі для кінних. Коні страшно втомились і ледве йшли. Часом вони так сильно загрузали, що Заглобі здавалося – вибратися вже не вдасться. Та врешті-решт утікачі все-таки вийшли на високий, зарослий дубняком сухий берег. А тут уже й ніч настала, глибока й непроглядна. Подальша дорога ставала небезпечною: у темряві можна було потрапити в трясовину, отож пан Заглоба вирішив дочекатися ранку.

Він розсідлав коней, спутав їх і пустив пастися. Потому нагріб листя, зробив із нього підстилку, заслав чапраками і, накривши буркою, сказав Олені:

– Укладайтеся, панно, і спіть, бо це єдине, що можна зробити. Роса вам оченята промиє, воно й добре буде. Я теж голову на сідло прихилю, а то я в себе кісток просто не чую. Вогню ми запалювати не будемо, бо ще на світло які-небудь пастухи заявляться. Ночі тепер короткі, на світанні рушимо далі. Спіть, панно, спокійно. Напетляли ми, як зайці, хоча, по правді сказати, від’їхали недалеко, та зате так сліди заплутали, що той, хто знайде нас, диявола за хвіст спіймає. Добраніч, ласкава панно.

– Добраніч і вам!

Стрункий козачок опустився навколішки й довго молився, зводячи очі до неба, а пан Заглоба, зваливши на спину сідло, відніс його трохи вбік, де приглядів собі місцинку для спання. Привал було вибрано вдало – берег був високий і сухий, а значить, без комарів. Густе листя могло, про всяк випадок, захистити й від дощу.

Сон довго не йшов до Олени. Події минулої ночі зразу ж пригадались їй, а з темряви виставились обличчя вбитих – тітки та братів. Їй увижалося, що вона разом з їхніми трупами замкнена в сінях і що до сіней цих ось-ось увійде Богун. Вона бачила і його побіліле обличчя, і зведені болем соболині чорні брови, і очі, що пронизували її. Олену охопила несвідома тривога. А раптом у навколишній пітьмі вона і дійсно побачить двоє палаючих очей…

Місяць ненадовго визирнув із хмар, освітив небагатьма променями діброву й надав фантастичних образів гілкам і стовбурам. На луках закричали деркачі, а в степу – перепели; часом чути було якісь дивні далекі голоси чи то птахів, чи то нічних звірів. Поблизу форкали коні, котрі, пощипуючи траву й важко стрибаючи в путах, усе дужче віддалялись од сплячих. Усі ці звуки заспокоювали Олену, відганяючи фантастичні видіння й переносячи їх у яв. Вони ніби нагадували їй, що сіни ці, що постійно поставали перед її очима, і трупи родичів, і блідий цей Богун з помстою в очах усього лиш омана почуттів, породження страху, і нічого більше. Ще кілька днів тому сама думка про таку ніч просто неба в глушині смертельно б налякала її, зараз же, щоби заспокоїтись, їй доводилося нагадувати собі, що вона і дійсно біля Кагамлика, далеко від своєї дівочої світлиці.

Голоси деркачів і перепелів її заколисували, зірки поморгували над нею, варто вітерцеві поворушити гілками, жуки вовтузилися в дубовому листі, й вона врешті-решт заснула. Та в ночей у глушині теж бувають свої несподіванки. Вже розвиднилося, коли долетіли до неї якісь жахливі звуки, якесь гарчання, завивання, схропування, потім вереск такий одчайдушний і пронизливий, що кров похолола в жилах. Вона підхопилася, тремтячи від переляку й не розуміючи, що треба робити. Раптом перед нею майнув пан Заглоба, без шапки, що з пістолем у руці мчав на ці голоси. Через мить пролунав його крик: «Ух-ха! Ух-ха! Сіромаха!» – гримнув постріл, і все стихло. Олені здавалося, що минула тисяча років, перш ніж біля підошви берега нарешті почувся голос Заглоби:

– А, щоб вас пси пожерли! Щоб із вас шкури поздирали! Щоб ви на коміри жидівські пішли!

У воланнях Заглоби відчувався непідробний відчай.

– Ваша милість, що сталося? – запитала дівчина.

– Вовки коней порозривали.

– Ісусе Христе! Обох?

– Один готовий, другий такий покалічений, що версти не пройде. За ніч кроків на триста відійшли, і край.

– Як же нам бути?

– Як бути? Вистругати палиці та осідлати їх. Звідкіля я знаю, як бути? От горе так горе! По-моєму, панно, диявол на нас зуб має – воно й не дивно, бо він Богунові чи сват, чи брат. Як нам бути? Щоб я конем став, якщо знаю! В будь-якому разі вам, панно, було б на кому їхати. Щоб я здох, якщо мені хоч раз доводилося так розважитися!

– Пішки підемо…

– Добре панні в її двадцять рочків, а не мені при моїй циркумференції на мужицький штиб мандрувати. Хоча що я говорю, в цих місцях будь-який холоп на коня розживеться, і тільки самі дворняжки пішки ходять. Чиста біда, істинний Бог! Звичайно, сидіти ми не засидимось, а підемо, тільки коли ж ми дійдемо до цієї Золотоноші, га? Якщо навіть на коні тікати невесело, то пішки й поготів справа кепська. З нами зараз сталося найгірше, що могло статися. Сідла доведеться покинути, а харчі на власному горбу волокти.

– Я не допущу, аби ваша милість самі несли, і, що зможу, теж понесу.

Заглобу така самовідданість обеззброїла.

– Ласкава моя панно, – сказав він. – Хіба ж я турок чи поганин допускати до такого? Хіба ж для такої роботи ці ручки біленькі, для такого стан цей стрункий? Дасть Бог, я й сам упораюсь, тільки відпочивати часто доведеться, бо, позаяк зроду я стриманий у їдві й питві, заробив собі задишку. Візьмемо чапраки для ночівлі та харчів трохи, до речі, їх небагато й лишиться, бо зараз треба як слід підкріпитися.

Робити було нічого, й вони заходилися коло харчів, причому пан Заглоба, забувши про свою хвалену стриманість, робив усе, щоб майбутню задишку відвернути. Близько полудня вони підійшли до броду, котрим, напевне, час від часу користувалися й кінні, й піші, – на обох берегах виднілися сліди коліс і кінських копит.

– Може, це і є дорога на Золотоношу? – сказала Олена.

– Ба! Запитати ж ні в кого.

Варто було панові Заглобі це сказати, як вдалині почулися людські голоси.

– Постривайте, панно, заховаймося! – прошепотів Заглоба.

Голоси наближались.

– Ви що-небудь бачите, ваша милість? – запитала Олена.

– Бачу.

– Хто там?

– Сліпий дід із лірою. Та хлопчина-поводир. Роззуваються. Вони сюди хочуть перейти.

Через мить плескіт води підтвердив, що ріку і дійсно переходять.

Заглоба з Оленою вийшли назустріч.

– Слава Богу! – голосно сказав шляхтич.

– На віки віків! – відповів дід. – А хто ж там такі?

– Люди хрещені. Не бійтеся, діду, тримайте ось п’ятака.

– Щоб вам святий Микола дав здоров’я та щастя.

– А відкіля, дідусю, йдете?

– Із Броварків.

– А ця дорога куди?

– До хуторів, пане, до села…

– А до Золотоноші не виведе?

– Можна, пане.

– Чи давно із Броварків вийшли?

– Вчора вранці, пане.

– А в Розлогах були?

– Були. Та тільки кажуть, туди лицарі прийшли, що битва була.

– Хто каже?

– У Броварках говорили. Тут один із княжої двірні приїхав, а що розповідав, страх!

– А ви самі його не бачили?

– Я, пане, нічого не бачу, я сліпий.

– А хлопчина?

– Він бачить, та тільки він німий, я один його й розумію.

– А чи далеко звідси до Розлогів? Нам туди якраз і треба б.

– Ой, далеко!

– Значить, у Розлогах, кажете, були?

– Були, пане.

– Так? – сказав пан Заглоба і раптом ухопив хлопчину за комір.

– Ах, ви ж негідники, мерзотники, падлюки! Ходите! Рознюхуєте! Мужву бунтувати підмовляєте! Гей, Федоре, Олешку, Максиме, взяти їх, роздягти й повісити! Або втопити! Бий їх, каламутників, споглядальників! Бий, убивай!

Він почав щосили смикати підлітка, трясти його і все дужче горлати. Дід упав на коліна, благаючи пощади; підліток, як усі німі, видавав пронизливі звуки, а Олена з подивом на все це поглядала.

– Що ви, ваша милість, витворяєте? – намагалася вона втрутитись, власним очам не вірячи.

Та пан Заглоба верещав, лаявся, клявся усім пеклом, закликав усілякі нещастя, злигодні, хвороби, погрожував усіма, які є, муками і смертями.

Князівна вирішила, що він з глузду з’їхав.

– Зникніть! – кричав він їй. – Не годиться вам бачити те, що зараз буде! Зникніть, кому сказав!

Раптом він звернувся до діда:

– Скидай одежу, а ні, так я тебе зараз на кавалки побатую.

І, зваливши підлітка додолу, заходився власноручно зривати з того одяг. Переляканий дід квапливо покидав ліру, торбу і свитку.

– Все знімай!.. Щоб ти здох! – волав Заглоба.

Дід почав знімати сорочку.

Князівна, бачачи, що відбувається, поспішно віддалялася, щоби скромності своєї спогляданням оголених тілес не ображати, а вслід їй, що квапилась одійти, летіли прокляття Заглоби.

Відійшовши на значну відстань, вона зупинилася, не знаючи, як повестися. Поблизу лежав стовбур поваленого бурею дерева. Вона сіла на нього й почала чекати. До її слуху долітало верещання німого, стогони діда та ґвалт, учинений паном Заглобою.

Нарешті все стихло. Чути було тільки попискування птахів і шелест листя. Через деякий час вона почула якесь сопіння й важкі кроки.

Це був пан Заглоба.

На плечі він ніс одежу, відняту в діда та підлітка, в руках дві пари чобіт і ліру. Підійшовши, він заморгав своїм здоровим оком, заусміхався й засопів.

По всьому було видно, що він у доброму гуморі.

– Жоден приказний у трибуналі так не накричиться, як мені довелося! – сказав він. – Охрип навіть. Але, що треба, маю. Я їх у чому мати породила відпустив. Якщо султан не зробить мене пашею або волоським господарем, значить, він просто невдячна людина; я ж двох святих туркам додав. От негідники! Благали, щоб сорочки залишив! А я кажу, дякуйте, що живими лишаєтесь. А подивіться-но, панночко, все новісіньке: і свитки, і чоботи, і сорочки. Чи може бути порядок у нашій Речі Посполитій, якщо хами так пристойно одягаються? Вони в Броварках на ярмарку були, де назбирали грошей і все собі купили. Мало хто із шляхти нагосподарює в цій країні стільки, скільки виканючить дід. Усе! Із цієї хвилини я лицарське поприще кидаю й починаю на битих шляхах дідів грабувати, бо eo modo[92] багатство швидше нажити можна.

– Але з якої потреби ви, ваша милість, вчинили це? – запитала Олена.

– З якої потреби? Ви, панно, не зрозуміли? Тоді постривайте, зараз цю потребу зримо вам явлено буде.

Сказавши це, він узяв половину віднятої одежі й одійшов у прибережні зарості. Через деякий час у кущах загула ліра, а потому показався… вже не пан Заглоба, а справжній український дід із більмом на одному оці та з сивою бородою. Дід наблизився до Олени, ведучи хрипким голосом:

Соколе ясний, брате мій рідний,

Ти високо літаєш,

Ти широко видаєш.

Князівна заплескала в долоні, і вперше з часу втечі з Розлогів усмішка осяяла її прекрасне обличчя.

– Якби я не знала, що це ваша милість, ні за що б не впізнала!

– А що? – сказав пан Заглоба. – І на Масниці не бачили ви, панно, ліпшої машкари. Я вже і в Кагамлик подивився. І якщо я коли-небудь бачив більш натурального діда, нехай мене на власній торбі повісять! Із піснями в мене теж усе в порядку. Чого, ласкава панно, бажаєте? Може, про Марусю Богуславку, про Бондарівну чи про Серпяхову смерть? Будь ласка. Вважайте мене найостаннішою людиною, якщо я на шмат хліба в найпропащіших гультяїв не зароблю.

– Тепер ясно, навіщо ви, добродію, все це вчинили, навіщо одежу зідрали з бідолах цих – аби в дорогу переодягненими вирушити.

– Саме так! – сказав пан Заглоба. – А ви, панно, що думали? Тут, за Дніпром, народець гірший, аніж в інших місцях, і тільки рука княжа заколотників від сваволі стримує; тепер же, коли дізнаються вони про війну із Запоріжжям і про вікторії Хмельницького, ніяка сила їх од бунту не втримає. Ви ж бачили, панно, тих чабанів, які до нашої шкури підбиралися? Якщо гетьмани зараз же не поб’ють Хмельницького, то через день, а може, через два вся країна в огні буде. Як же я тоді панну крізь усю бунтівну мужву проведу? А якщо доведеться потрапити до них у лапи, ліпше вам було б у Богунових лишитись.

– Це неможливо! Краще смерть! – перебила його Олена.

– А про мене навпаки: краще – життя, бо від смерті, як не мудруй, усе одно не втечеш. Але здається мені, сам Господь нам оцих дідів послав. Я їх, як і чабанів, налякав, що князь із військом близько. Три дні тепер од страху голяком в очеретах сидітимуть. А ми тим часом, переодягнені, в Золотоношу як-небудь проберемося, знайдемо братів ваших – добре, ні – підемо далі, хоча б і до гетьманів, або князя чекатимемо. І весь час у безпеці, бо дідам від мужви і від козаків ніякого утиску. Можемо навіть крізь обози Хмельницького неушкодженими пройти. Тільки татар vitarе[93] нам слід, бо вони вас, панно, як молодого отрока в ясир візьмуть.

– І мені, значить, треба переодягтися.

– Саме так! Досить вам козачком бути, перетворіться в мужицького підлітка. Щоправда, для хамського нащадка дуже вже ви пригожі, як, власне, і я – для діда, та це дрібниці. Вітер обвітрить личко ваше, а в мене від пішого ходіння черево спаде. Всю дорідність свою випотію. Коли мені волохи око випекли, я було вирішив, що непоправна біда мені приключилась, а зараз ось бачу, що вона мені на руку; адже якщо дід не сліпий, значить, діло нечисте. Ви мене, панно, за руку водіть, а зовіть Онуфрієм, бо таке воно моє дідівське ймення. А зараз переодягніться, та пошвидше, нам час у дорогу. А дорога, позаяк пішки, довга буде.

Пан Заглоба відійшов, і Олена, не зволікаючи, почала переодягатися в дідівського поводиря. Вона зняла козацький жупаник і, побовтавшись у річці, вдягла селянську свитку, солом’яного бриля та торбину. На щастя, підліток, якого пограбував Заглоба, був струнким, тому все прийшлося на неї добре.

Заглоба, коли повернувся, уважно її огледів і сказав:

– Мій Боже! Не один лицар із охотою б позбувся багатства свого, тільки б його такий пажик супроводжував, а вже один відомий мені гусар, той би жодної секунди не роздумував. Тільки от із волоссям вашим треба щось придумати. Бачив я в Стамбулі пригожих юнаків, але такого – ніколи.

– Дай Боже, щоб не на шкоду обернулася мені пригожість ця! – сказала Олена.

І всміхнулася, позаяк жіночу її натуру втішило захоплення пана Заглоби.

– Краса ніколи на шкоду не обернеться, і сам я найліпший тому приклад. Коли турки мені в Галаті око випекли, зібралися вони було і друге випекти, але врятувала мене дружина тамтешнього їхнього паші, а все з причини невимовної краси моєї, рештки якої можете ще, панно, спостерігати.

– А сказали, ваша милість, що волохи вам око випекли.

– Я й кажу – волохи, але потурчені, що в Галаті у паші служили.

– Так вашій же милості його не випекли!

– Зате воно від залізного жару більмом застелилося. А це, вважайте, все одно що випекли. Що ж ви, ласкава панно, з косами своїми збираєтеся робити?

– А що? Треба відрізати?

– Саме так, треба. Але як?

– Шаблею вашої милості.

– Шаблею цією голови зручно відрізати, а волосся – вже я не уявляю, quo modo.[94]

– Знаєте, вельмишановний пане, що? Я сяду біля цього поваленого дерева, а волосся перекину через стовбур, ви ж, ваша милість, рубонете й одрубаєте. Тільки голову не відрубайте.

– За це, ласкава панно, не турбуйтеся. Не раз я ґноти у свічок напідпитку зрубував, самої свічки не зачіпаючи, тож не буде й панні втрати, хоча так показувати руку трапляється мені вперше.

Олена сіла біля поваленого дерева, перекинула через нього своє довге чорне волосся і, звівши очі на пана Заглобу, сказала:

– Я готова. Рубайте, ваша милість.

І всміхнулася так сумно, бо жаль їй було волосся, що його біля голови в дві жмені й то взяти було неможливо. Та й пану Заглобі було якось не по собі й не з руки. Він обійшов стовбур для зручного замаху й пробурчав:

– Тьху! Їй-богу, ліпше бути цирульником і оселедці козакам підголювати. Здається мені, що я катом став і беруся за катівське заняття, бо кати чаклункам волосся на голові обстригають, аби диявол туди не сховався і підступами своїми тортурів не знешкодив. Але панна не відьма, і стрижку цю вважаю я справою мерзенною, за яку, якщо мені пан Скшетуський вух не повідрізає, я його paritatem[95] не визнаю. Їй-богу, рука навіть замліла. Замружтеся хоч, панно.

Пан Заглоба весь витягнувся, немовби в стременах для удару підвівся. Пласке лезо свиснуло в повітрі, й миттю довгі чорні пасма сковзнули по гладенькій корі стовбура на землю.

– Готово! – сказав Заглоба.

Олена швидко підвелася, й одразу ж коротко обрізане волосся розсипалося чорним кружком навколо спаленілого лиця її; відрізати косу для дівчини в ті часи вважалося великою ганьбою, а значить, одважилася вона на велику жертву, піти на яку довелось у зв’язку з надзвичайними обставинами.

Очі Олени наповнилися слізьми, а пан Заглоба, незадоволений собою, навіть не став її втішати.

– Відчуття в мене таке, ніби що негарне скоїв, – сказав він, – і ще раз повторюю: якщо пан Скшетуський справжній кавалер, він мені за це вуха відрізати мусить. Але виходу в нас не було, бо sexus[96] панни зразу б явною зробилася. Тепер же, що не говори, можна йти сміливо. Дід мені, коли я йому кинджал до горлянки приставив, дорогу розказав. Спершу, значить, побачимо в степу три дуби, біля котрих вовчий яр, а повз яр через Дем’янівку шлях на Золотоношу. Сказав він мені, що й чумаки тим шляхом їздять, значить, і на воза можна попроситися. Важкі деньки ми з панною переживаємо і вічно їх згадуватимемо. Тепер же і з шаблями розпрощатися доведеться, дідові з поводирем не годиться мати шляхетську амуніцію. Сховаю-но я їх під цей самий стовбур, може, дасть Бог, візьму коли-небудь. Ой, багато походів побачила шабля ця і багатьом великим перемогам була причиною. Ви вже мені повірте, що був би я зараз регіментарієм, якби не invidia та злоба людська, що підозрювали мене в прихильності до міцних напоїв. Отак воно на світі завжди. Нема справедливості, і все! Якщо я не пер, як деякі дурні, на рожен, але з мужністю, ніби Cunctator[97] новий, вміло поєднував розсудливість, так той же Зацвілиховський перший говорив, що я боягуз. Він добра людина, та лихослівний. Допіру ще дозоляв мені, що я, мовляв, із козаками братаюсь, а якби я не братався, так ви б, ласкава панно, напевне Богунового насильства не уникли.

Так просторікуючи, засунув пан Заглоба шаблі під стовбур, накрив їх травою та гілками, повісив потому на плечі суму й торбан, узяв у руки дідівський посох, обсаджений кременями, махнув ним раз і вдруге і сказав:

– У найгіршому разі й це зійде, псові якому-небудь або вовкові можна іскри з очей викресати чи зуби перерахувати. Гірше за все, що треба йти пішки, одначе нічого не поробиш! Ходімо!

І вони вирушили.

Попереду чорноволосий підліток, за ним дід. Дід бурчав і сипав чортами, позаяк пішки йти йому було жарко, хоча по степу й тягнуло вітерцем. Вітерець той обвівав і робив усе смаглявішим обличчя пригожого підлітка. Незабаром вони прийшли до яру, по дну якого дзюркотів струмок, несучи свою кришталеву воду в Кагамлик. Біля яру, недалеко від річки, росли на узвишші три могутні дуби. До них наші подорожні зразу ж і звернули. Натрапили вони й на дорогу, що жовтіла серед степу квітами, котрі зросли на кінських кізяках. Дорога була порожня: ні чумака не було на ній, ні воза, ні сивих неквапливих волів. Тільки подекуди валялися на ній скотинячі кістки, обгризені вовками та вибілені сонцем. Ішли подорожні, не зупиняючись, одпочиваючи тільки в дібровах тінистих. Чорноволосий підліток укладався на зелений моріжок спати, а дід стеріг. Перебиралися вони також і через струмки, а де не було броду, довго шукали його, йдучи берегом. Іноді дід переносив підлітка на руках, виявляючи силу, дивовижну для людини, що побиралася Христа ради. Втім, це був плечистий дід! Так пленталися вони знову до самого вечора, поки нарешті підліток не опустився в діброві на узбіччя і не сказав:

– Більше не можу, і дихати несила. Далі не піду. Ляжу тут і помру.

Дід занепокоївся всерйоз.

– От безлюддя бісове! – сказав він. – Ні тобі хутора, ні житла біля дороги, ні живої душі. Але тут нам залишатися на ніч не можна. Вже смеркає, за годину темно стане, а послухайте-но, ласкава панно!..

Дід замовк, і якийсь час було зовсім тихо.

Раптом тишу порушило далеке тужливе волання, що, здавалося, виходило з-під землі, а насправді доносилося з розташованого неподалік яру.

– Це вовки, – сказав пан Заглоба. – Минулої ночі вони наших коней пожерли, а нині за нас самих візьмуться. Щоправда, є в мене пістоль під свиткою, та ось чи вистачить пороху разів на два, не знаю! А мені на вовчому весіллі марципаном бути не хочеться. Чуєте, ласкава панно, знову завили!

Виття і дійсно пролунало знову, і, здавалося, цього разу ближче.

– Вставай, дитино! – сказав дід. – А йти не можеш, так я тебе понесу. Нічого не поробиш. Видно, привернувся до тебе я, і вельми, а це тому, напевно, що, перебуваючи в неодруженому стані, власних правочинних нащадків завести не подбав, а якщо хто й є, то все – бусурмани, бо я в Туреччині довго жив. На мені він і обривається, родовід Заглоб, герба Вчолі. Хіба що ви, панно, старість мою приглянете. Поки ж уставайте або забирайтеся мені на спину.

– Ноги такі важкі, що не ступнути.

– А хвасталися терплячістю! Одначе цитьте! Цитьте! Либонь, собаки гавкають! Їй-богу, собаки. Не вовки. Значить, недалеко Дем’янівка, про яку дід говорив. Слава тобі Господи! Я вже вогнище вирішив од вовків розвести, та тільки ми б напевне поснули, тому що із сил вибилися. Собаки! Собаки гавкають, чуєте?

– Ходімо, – сказала Олена, до якої раптово повернулися сили.

І дійсно, щойно вони вийшли з лісу, як удалині завиднілися вогники численних хат. Побачили вони також три церковні маківки, на свіжому гонті котрих одсвічували в сутінках останні відблиски вечорової зорі. Собачий гавкіт чувся все чіткіше.

– Вона! Дем’янівка! Іншого й бути не може, – сказав пан Заглоба. – Діди – повсюди гості дорогі, так що без нічлігу либонь не залишимось і повечеряємо, а може, добрі люди й далі підвезуть. Слухайте-но, ласкава панно, село ж бо княже, значить, і підстароста в ньому бути має. Й відпочинемо, й новини дізнаємося. Князь уже напевне в дорозі. Можливо, і порятунок швидше настане, чим ви, панно, думаєте. Одначе не забувайте, що ви німа. Я вже казна-що говорю! Звелів вам звати мене Онуфрієм, а якщо ви німа, вам узагалі говорити не слід. Я буду за вас і за себе розмовляти й Бога славити. По-мужицьки я так само вільно, як і по-латині, цвенькаю. Ходімо ж! Ходімо! Ось і перші хати видно. Господи, коли вони завершаться, поневіряння наші? Хоч би пивця підігрітого дали, я б і за те уславив Господа.

Пан Заглоба замовк, і деякий час вони мовчки йшли поряд. Потому він заговорив знову:

– Пам’ятайте ж, що ви німа. А якщо вас хтось щось запита, зразу ж тицяйте в мене і мугичте: «Ум-ум-ум! Нья-нья!» Хоч ви, ласкава панно, як я бачу, й так тямуща, та не забувайте все-таки, що ми рятуємо шкуру, хіба що випадково на гетьманські або княжі корогви набредемо. Тоді вже зразу оголосимо, хто ми, особливо якщо зустрінеться шановний офіцер і панові Скшетуському знайомий. Позаяк ви під княжим заступництвом, жовнірів побоюватися нема чого. Дивіться! Що це там за вогнища в лощині горять? Ага! Кують. Це кузня! Бачу я людей біля неї чимало. Ходімо туди.

І дійсно, в лощині, котра являла собою ніби підступи до яру, стояла кузня, із димаря якої в клубах диму сипалися снопи золотих іскор, а у відчинених дверях і численних дірках, проверчених у стінах, спалахувало яскраве світло, що його раз по раз затуляли темні постаті, кублячись усередині. Зовні, біля кузні, в нічному вже мороку можна було розгледіти декілька десятків людей, які стояли купками. У кузні злагоджено били молоти, навколо розносилася луна, і відголоски її змішувалися з піснями біля кузні, гомоном і собачим гавкотом. Розгледівши все це, пан Заглоба відразу ж звернув у цю лощинку, заграв на лірі й заспівав:

Гей, там на горі

Женці жнуть,

А попід горою,

Попід зеленою,

Козаки йдуть.

Співаючи, він підійшов до натовпу, що стояв біля кузні, й огледівся: тут були самі селяни, здебільшого нетверезі. Майже у всіх у руках були палиці. На деяких палицях стирчали насаджені коси й наконечники списів. Ковалі в кузні якраз і були зайняті виготовленням цих наконечників і випрямленням кіс.

– Гей, дід! Дід! – почали кричати в натовпі.

– Слава Богу! – сказав пан Заглоба.

– На віки віків.

– Скажіть, дітки, вже є Дем’янівка?

– Дем’янівка. Або що?

– А те, що мені на шляху казали, – продовжував дід, – що тут добрі люди живуть, які дідові притулок дадуть, нагодують, напоять, переночувати пустять і гроші дадуть. Я старий, ішов-ішов, аж утомився, а хлопчина, той уже зовсім іти не може. Німий він, сердега, мене, старого, водить, тому що нічого я не бачу, сліпець бідолашний. Бог вас, добрі люди, благословить, і святий Миколай-чудотворець благословить, і святий Онуфрій благословить. Ув одному оці в мене крихта світу Божого лишилася, а друге навіки темне, от я з торбаном і ходжу, пісні співаю, живу, як птиця Божа, тим, що від добрих людей перепаде.

– А звідкіля ви, діду?

– Ой, іздалеку, іздалеку! Та тільки вже дозвольте мені відпочити, наче оно біля кузні лава є. Сідай і ти, бідолахо, – продовжував він, указуючи Олені лаву. – Ми аж із Ладави, добрі люди. Із дому давно, давно вийшли, а зараз із Броварок, із храмового празника йдемо.

– А що ви там гарного чули? – запитав старий із косою в руці.

– Чути-то чули, та чи гарне, не знаємо. Людей туди поприходило багато. Про Хмельницького розказували, що гетьманського сина і його лицарів подолав. Чули ми ще, що на руському березі народ на панів піднімається.

Натовп одразу оточив Заглобу, а він, сидячи поряд із князівною, час від часу дзижчав на своїй лірі.

– Значить, батьку, ви чули, що народ піднімається?

– Еге ж! Нещасна вона, селянська наша доля!

– Кажуть, що кінець світу буде?

– У Києві на вівтарі писання Христове знайшли, що бути війні страшенній та жорстокій і великому кровопролиттю по всій Украйні.

Натовп, який оточив лаву, що на ній сидів пан Заглоба, зімкнувся ще тісніше.

– Кажете, писання було?

– Було. Як Бог свят, було! Про війну, про криваву… Та не можу я говорити більше, у мене старого, бідолашного, все вже ж у горлі пересохло.

– А ось вам, батьку, мірка горілки, пийте та розповідайте, що ви такого на білім світі чули. Відомо нам, що діди скрізь бувають і про все знають. Бували вже й у нас та й казали, що на панів через Хмельницького випаде чорна година. Ось ми коси та списи звеліли кувати, не спізнитися щоб. Тільки от не знаємо: чи починати вже, чи листа від Хмеля ждати?

Заглоба перехилив мірку, прицмокнув, потім трохи подумав і сказав:

– А хто каже вам, що пора починати?

– Ми самі так бажаємо.

– Пора! Пора! – пролунали численні вигуки. – Коли запоріжці панів побили, так і пора.

Коси і списи, що ними потрясали могутні руки, видали зловісний брязкіт.

Потім раптом усі замовкли, і тільки в кузні продовжували гупати молоти. Майбутні зарізяки чекали, що скаже дід. Він думав, думав і, нарешті, запитав:

– Чиї ви люди?

– Ми? Князя Яреми.

– А кого ж ви будете різати?

Дядьки подивилися один на одного.

– Його? – запитав дід.

– Не здужаємо…

– Ой, не здужаєте, дітки, не здужаєте. Бував я в Лубнах, бачив князя на власні очі. Страшний він! Закричить – дерева в лісі дрижать, ногою тупне – яр у лісі робиться. Його король боїться й гетьмани слухаються, і всі його страшаться. А війська в нього більше, ніж у хана й султана. Не здужаєте, дітки, не здужаєте. Не ви його помацаєте, а він вас. А ще не знаєте ви, що я знаю, до нього ж усі ляхи на поміч прийдуть, а вже ж що лях, то шабля!

Похмуре мовчання запанувало в натовпі. Дід знову вдарив по струнах торбана і продовжував, підвівши лице до місяця:

– Іде князь, іде, а з ним стільки султанів червоних та корогов, скільки зірочок у небі й будяків у степу. Летить попереду нього вітер і стогне, а знаєте, дітки, над чим він стогне? Над вашою долею він стогне. Летить попереду нього смертонька з косою і дзвонить, а знаєте по кому дзвонить? По душах ваших дзвонить.

– Господи помилуй! – зашепотіли тихі, злякані голоси.

І знову зробилися чутними тільки удари молотів.

– Хто ж у вас комісар княжий? – запитав дід.

– Пан Гдешинський.

– А де він?

– Утік.

– А чого ж він утік?

– Бо довідався, що списи та коси для нас кують. От він злякався та й утік.

– Це погано, він же князеві про вас донесе.

– Що ти, діду, каркаєш, як ворон! – сказав старий селянин. – А ми ось думаємо, що на панів чорна година прийшла. І не буде їх ні на руському, ні на татарському березі, ні панів, ні князів. Самі козаки, вільні люди, будуть. І не буде ні чиншу, ні сухомельщини, ні перевізного, і жидів не буде, бо так воно стоїть у писанні від Христа, про якого ти сам щойно говорив. А Хміль од князя не слабкіший. Най ся попробують.

– Дай же йому Боже! – сказав дід. – Тяжка наша селянська доля, а в старі часи інакше було.

– Чия земля? Князя. Чий степ? Князя. Чий ліс? Чиї стада? Князя. А раніше був Божий ліс, Божий степ, хто перший приходив, той брав і нікому нічого винен не був. Тепер усе панів та князів…

– Вірно говорите, дітки, – сказав дід. – Та я вам ось що скажу. Коли ви самі знаєте, що князя не здужаєте, тоді послухайте: хто хоче панів різати, хай тут не жде, поки Хміль із князем силами почнуть мірятися, нехай до Хмеля втікає, та тільки зразу ж, завтра, тому що князь виступив. Якщо його пан Гдешинський умовить на Дем’янівку піти, то не дасть він, князь, вам тут поблажки, а переб’є всіх до одного – так що тікайте всі до Хмеля. Чим вас там більше буде, тим Хміль швидше упорається. От! А важке йому діло випало. Спершу гетьмани й коронного війська багато, а потім князь, який гетьманів цих могутніший. Летіть же ви, дітки, помагати Хмелю й запоріжцям, а то вони, сердешні, не впораються. А вони ж за вашу волю й за ваше добро з панами б’ються. Летіть! Так і від князя врятуєтесь, і Хмелю допоможете.

– Вже правду каже! – пролунали голоси в натовпі.

– Вірно говорить.

– Мудрий дід!

– Значить, ви бачили, що князь іде?

– Бачити не бачив, але в Броварках говорили, що він уже з Лубен рушив, усе палить, усіх косить, де хоч одного списа знайде, землю й небо тільки і залишає.

– Господи помилуй!

– А де ж нам Хмеля шукати?

– Затим я сюди, дітки, і прийшов, аби сказати, де шукати Хмеля. Ідіть ви, діти, до Золотоноші, а потім до Трахтемирова підете, а там уже й Хміль буде вас ждати, там із усіх сіл, маєтків і хуторів люди зберуться, туди й татари прийдуть, – а ні, так князь усім вам по землі по рідній ходити не дасть.

– А ви, батьку, з нами підете?

– Піти не піду, тому що ноги старі не несуть і земля вже тягне. Та якщо воза запряжете, я з вами поїду. А перед Золотоношею вперед піду подивитися, чи нема там панських жовнірів. Якщо будуть, то ми в обхід просто на Трахтемирів подамось. А там уже край козацький. Тепер же дайте мені їсти й пити, позаяк я, старий, хочу їсти й хлопчина мій голодний. Завтра зранку вийдемо, а по дорозі я вам про пана Потоцького та про князя Ярему заспіваю. Ой, люті ж це леви! Велике буде кровопролиття на Украйні – небо страшно червоніє, та й місяць оно, наче в крові купається. Просіть же, дітки, милості Божої, тому що воно багатьом із вас скоро не жити на білому світі. Чув іще я, що упирі з могил устають і виють.

Підсвідомий страх опанував селянським натовпом.

Вони мимоволі почали оглядатися, хреститися й перешіптуватися. Нарешті один крикнув:

– На Золотоношу!

– На Золотоношу! – відгукнулися всі, наче там був захисток і порятунок.

– У Трахтемирів!

– На погибель панам і ляхам!

Раптом якийсь молодий козачок, потрясаючи списом, вийшов уперед і крикнув:

– Батьки! А якщо завтра на Золотоношу йдемо, то сьогодні ходімо на комісарський двір!

– На комісарський двір! – одразу крикнуло декілька десятків голосів.

– Підпалити, а добро взяти!

Одначе дід, який сидів до того опустивши голову, підвів її і сказав:

– Гей, дітки, не ходіть ви на комісарський двір і не паліть його, тому що лихо буде. Князь, можливо, десь близько з військом ходить, як заграву побачить, так прийде – і буде лихо. Ліпше ви мені попоїсти дайте й нічліг укажіть. Вам тихо треба сидіти, а не гуляти по пасіках.

– Правду каже! – відгукнулися декілька голосів.

– Правду каже, а ти, Максиме, дурний!

– Ходімо, батьку, до мене на хліб-сіль та на меду кварточку, а повечеряєте, так підете на сіно спати, на сінник, – сказав старий селянин, звертаючись до діда.

Заглоба підвівся і потяг Олену за рукав. Князівна спала.

– Находився хлопчик. Тут ковалі кують, а він заснув, – сказав пан Заглоба.

А про себе подумав: «Ой, блаженна невинність, що серед списів і ножів засинає! Видко, ангели небесні оберігають тебе, а при тобі й мене вбережуть».

Він розбудив її, і вони пішли до села, що лежало дещо віддалік. Ніч була погожа, тиха. Позаду розлягалася луна від ковальських молотів. Старий селянин ішов попереду, показуючи в темряві дорогу, а пан Заглоба, удаючи, що шепоче молитву, бурчав одноманітним голосом:

– О Господи Боже, помилуй нас, грішних… Бачите, ласкава панно!.. Свята Пречиста… Що б ми робили без холопської одежі? Яко вже на землі й на небесі… Й нагодують нас, а завтра в Золотоношу, замість того, щоби пішки йти, поїдемо… Амінь, амінь, амінь… Треба думати, Богун сюди по наших слідах заявиться, тому що його наші штучки не зіб’ють… Амінь, амінь!.. Та тільки пізно буде, тому що в Прохорівці ми через Дніпро переправимось, а там уже влада гетьманська… Диявол благоугоднику не страшний. Амінь… Варто тільки князю за Дніпро піти, тут днів через два увесь край запалає… Амінь. Щоб їх чорна смерть забрала, щоб їм кат святив… Чуєте, ласкава панно, як вони там біля кузні виють? Амінь… Ускочили ми в халепу, та дурнем би я був, якби панну з неї не вирвав, хоч би і до самої Варшави нам утікати довелося.

– А що ви все бурмочете, батьку? – запитав селянин.

– Та молюся за здоров’я ваше. Амінь, амінь!..

– А ось і моя хата…

– Слава Богу.

– На віки віків.

– Прошу на хліб-сіль.

– Спаси Господь.

Через деякий час дід підкріплявся бараниною, щедро запиваючи її медом, а назавтра зранку вирушив разом із хлопчиком на зручному возі до Золотоноші в супроводі декількох десятків верхових селян, озброєних списами та косами.

Їхали на Кавраєць, Чорнобай і Кропивну. По дорозі бачили, що все вже заходило ходором. Селяни всюди озброювалися, кузні в ярах працювали з рана до пізна, і тільки грізна сила, грізне ім’я князя Яреми стримували поки що кровопролитний спалах.

Тим часом за Дніпром буря розходилася зі всією жорстокістю. Звістка про корсунську поразку блискавично розлетілася по всій Русі, і всяк, хто живий, брався за зброю.

Розділ XXI

Богуна наступного після втечі Заглоби ранку знайшли напівзадушеним у жупані, що ним пан Заглоба обмотав йому голову. Позаяк серйозних ран на отамані не було, він невдовзі прийшов до тями. Згадавши все, що сталося, він оскаженів, ревів, як дикий звір, кривавив руки об власну закривавлену голову й кидався на всіх із ножем, отож козаки до нього й підійти боялися. Нарешті, не в змозі поки що триматися в сідлі, він звелів прив’язати між двома кіньми жидівську колиску і, вмостившись у ній, як божевільний помчав до Лубен, вважаючи, що втікачі попрямували туди. Лежачи в жидівській постелі, весь у пуху та власній крові, він гнав по степу, ніби упир, який бажає до півнів устигнути в могилу свою, а за ним, знаючи, що мчать на вірну смерть, летіли вірні козаки. Летіли вони так аж до Василівки, де гарнізоном стояла сотня мадярської княжої піхоти. Дикий отаман, мовби йому жити набридло, не роздумуючи вдарив по них, сам першим кинувся в бій і після багатогодинної битви перебив усіх, окрім декількох, яким зберіг життя, щоби тортурами хоч щось із них витягти. Дізнавшись, що ніякого шляхтича з дівчиною тут не бачили, він, не знаючи, що вдіяти, з горя почав рвати на собі пов’язки. Йти далі було неможливо, бо повсюди до самих Лубен стояли княжі полки, напевне повідомлені про наліт жителями Василівки, що розбіглися під час бою. Тому вірні козаки підхопили ослаблого від нестями отамана й поскакали з ним назад у Розлоги. Повернувшись туди, вони вже не застали і слідів садиби, бо місцеві селяни її розграбували і спалили разом із князем Василем, розраховуючи, що, якщо княжичі або князь Ярема прийдуть мститися, провину легко можна буде перекласти на козаків і Богуна. Було спалено всі будівлі, вирубано вишневий сад, перебито челядь, – селяни нещадно розквиталися за жорстоке правління та утиски, яких натерпілися від Курцевичів. Зразу ж за Розлогами Богуну попався Плеснєвський, що їхав із Чигирина з повідомленням про жовтоводську поразку. Допитаний, куди і з чим їде, він плутався і не давав чітких відповідей, а тому викликав підозри; припечений же вогнем, Плеснєвський виклав, що знав і про поразку, і про пана Заглобу, з яким напередодні зустрівся. Зраділий отаман полегшено зітхнув. Повісивши Плеснєвського, він продовжував переслідування, майже вже не сумніваючись, що Заглобі тепер не втекти. Тут іще чабани подали нові відомості, але зате за бродом усі сліди ніби в воду канули. На діда, пограбованого паном Заглобою, отаман натрапити не міг, тому що той утік униз по Кагамлику, та до того ж був так наляканий, що переховувався в очеретах, як лисиця.

Тим часом знову минули день і ніч, а позаяк погоня в бік Василівки забрала цілих два дні, Заглоба виграв силу-силенну часу. Що ж у такому разі було робити?

Притичину цю порадою й ділом допоміг розв’язати осавул, старий степовий вовк, який змолоду звик переслідувати в Дикому Полі татар.

– Батьку! – сказав він. – Вони втекли на Чигирин, і розумно втекли, позаяк виграли час, але, коли про Хмеля і жовтоводську справу від Плеснєвського довідалися, напрям змінили. Ти, батьку, сам бачив, що вони з битого шляху з’їхали і вбік пішли.

– У степ?

– У степу б я їх, батьку, знайшов, але вони пішли до Дніпра, щоби до гетьманів пробратись, а значить, побігли або на Черкаси, або на Золотоношу і Прохорівку… А якщо на Переяслав пішли, хоча не думаю, то й тут ми їх доженемо. Нам, батьку, треба б одному в Черкаси, другому на Золотоношу, на чумацьку дорогу, – і швидко, бо якщо вони через Дніпро переправляться, то встигнуть або до гетьманів, або їх татари Хмельницького піймають.

– Паняй же на Золотоношу, а я на Черкаси рушу.

– Добре, батьку.

– Та будь обережним, він лис хитрий.

– Так і я хитрий, батьку.

Обміркувавши таким чином план погоні, вони зразу ж роз’їхались – один до Черкас, другий – угору, до Золотоноші. Ввечері того ж дня старий осавул Антон приїхав у Дем’янівку.

Село було порожнє, лишилися самі баби; чоловіки подалися за Дніпро до Хмельницького. Заздрівши озброєних людей і не знаючи, хто вони такі, баби поховалися по хатах і клунях. Антон з ніг збився, перш ніж виявив бабусю, що вже нічого, хоч би й татар, не боялася.

– А де чоловіки, мамо? – запитав Антон.

– Звідки я знаю! – відповіла стара, показавши жовті зуби.

– Ми козаки, мамо, не бійтеся, ми не від ляхів.

– Ляхів?… Щоб їх лихо!

– Нам-то ви добра бажаєте?… Правда?

– Вам? – стара на мить замислилась. – А вас щоби болячка!

Антон був розгубився, та раптом двері однієї хати скрипнули і красива молодиця вийшла у двір.

– Гей, молодці, чула я, що ви не ляхи.

– Точно.

– Не од ляхів?

– Ні.

– А навіщо ви про чоловіків питали?

– Та ось питали, чи пішли вони вже.

– Пішли, пішли.

– Слава Богу! А скажи-но, молодице, чи не пробігав тут шляхтич один, лях проклятий, з дочкою?

– Шляхтич? Лях? Я не бачила.

– І нікого тут із прийшлих не було?

– Був дід. Він дядьків і підмовив, аби до Хмеля на Золотоношу йшли, тому, говорив, що сюди князь Ярема йде.

– Куди?

– Та тутки. А потім до Золотоноші піде, ось що говорив дід.

– Дід, значить, дядьків бунтувати підмовив?

– Та дід.

– А він сам був?

– Ні. З німим.

– А який він із себе?

– Хто?

– Дід.

– Ой, старий, старенький, на лірі грав і на панів жалівся. Та тільки я його не бачила.

– І він дядьків бунтувати підмовляв? – знову запитав Антон.

– Та підмовляв.

– Гм! Оставайся з Богом, молодице.

– Паняйте з Богом.

Антон замислився. Якби цей дід був переодягненим Заглобою, навіщо б він, бісів син, дядьків до Хмельницького йти схиляв? Звідкіля б він одежу взяв? Куди б він коней подівав? Тікав-то він верхи. Та найголовніше, навіщо йому все-таки було дядьків підмовляти й застерігати їх перед княжим приходом? Шляхтич застерігати б не став, а передовсім сам би під захист князя сховався. Якщо ж князь піде на Золотоношу, то цілком можливо, що за Василівку розрахується неодмінно. Тут Антон здригнувся, бо нова жердина у воротах здалася йому дуже схожою на палю.

«Ні! Дід цей був звичайним дідом, і тільки. І нема за чим скакати йому на Золотоношу, хіба що втікати в той бік».

Але якщо навіть утечеш, що робити далі? Чекати? Може підійти князь. Іти на Прохорівку та за Дніпро переправлятися? Напорешся на гетьманів.

Бувалому степовому вовкові стало тіснувато в широкому степу. Зрозумів він, вовк цей, що в особі пана Заглоби нарвався на лисицю.

Раптом він ляснув себе по лобі.

А навіщо цей дід повів дядьків на Золотоношу, за якою була Прохорівка, а за нею, за Дніпром, гетьмани і весь коронний стан?

Антон вирішив хоч би як там обернулось, але в Прохорівку їхати.

Якщо, діставшись берега, він дізнається, що на протилежному березі гетьманське військо, він переправлятися не буде, а спуститься вниз по ріці та з’єднається з Богуном. По дорозі заразом розвідає щось про Хмельницького. Антонові з показань Плеснєвського вже було відомо, що Хмельницький зайняв Чигирин, що послав Кривоноса на гетьманів, а сам з Тугай-беєм негайно мав виступити слідом. Отож Антон, воїн досвідчений і з добрим уявленням про взаєморозташування противників, не сумнівався, що битва вже відбулась. А значить, необхідно було вирішити, чого триматися. Якщо Хмельницького побито, гетьманське військо розтеклося в погоні по всьому Придніпров’ю й Заглобу шукати марна справа. А якщо Хмельницький переміг?… По правді кажучи, Антон не дуже вірив у це. Легше побити гетьманського сина, ніж самого гетьмана; легше – передові загони, ніж усю армію.

«Ех, – розмірковував старий козак, – наш отаман вірніше б учинив, якби про власну шкуру, не про дівчину, дбав. Недалеко від Чигирина можна було б переправитися через Дніпро, а звідти, поки є час, прорватися на Січ. Тут же, між князем Яремою та гетьманами, важкенько йому доведеться».

Розмірковуючи так, він разом зі своїм загоном ішов у напрямку Сули, через яку, коли хотів дістатися Прохорівки, мусив би переправитися зразу за Дем’янівкою. Доїхали до Могильної, розташованої біля самої річки. Тут доля всміхнулась Антонові, бо, хоча Могильна, так само як і Дем’янівка, була порожня, він виявив там готові пороми й перевізників, які переправляли селян, що тікали за Дніпро. Саме Задніпров’я, перебуваючи під княжою рукою, повстати не сміло, зате з усіх сіл, поселень і слобід мужва тікала, щоб приєднатися доХмельницького і стати під його прапори. Звістка про перемогу Запоріжжя біля Жовтих Вод птахом пронеслася по всьому Задніпров’ю. Дике населення не могло всидіти на місці, хоча само ніяким майже утискам не піддавалося, бо, як уже було сказано, князь, безжальний до всякого заколотництва, був для спокійних насельників справжнім батьком; комісари ж його доручених ним людей кривдити не наважувались. Одначе люди ці, що недавно із волоцюг хліборобами поробилися, вважали обтяжливими закони, суворість управління та порядок, а тому втікали туди, де замріла надія на дику вольницю. Із багатьох сіл до Хмельницького втекли навіть жінки. Із Чабанівки та Високого, спаливши, щоб нікуди було повертатися, хати, пішло все населення. В тих же селах, де ще залишався хтось, озброювали силоміць.

Антон почав розпитувати перевізників, чи нема яких вістей із-за Дніпра. Вісті були, проте суперечливі, неясні, різні. Говорили, що Хміль б’ється з гетьманами, та одні стверджували, що його побито, інші – що він переміг. Якийсь дядько, який тікав у Дем’янівку, сказав, що гетьмани потрапили в полон.

Перевізники запідозрили, що він переодягнений шляхтич, але затримати побоялися, бо чули, що десь недалеко княже військо. Здавалося, страх множив повсюди число княжого війська, перетворюючи його на всюдисуще воїнство, бо не було в ті дні за Дніпром жодного села, де б не стверджували, що князь от-от нагряне. Антон звернув увагу, що його загін повсюди мають за підрозділ князя Яреми.

Він мерщій заспокоїв перевізників і почав розпитувати про дем’янівських дядьків.

– Аякже. Були. Ми їх на той бік переправляли, – сказав перевізник.

– А дід був із ними?

– Був.

– І німий із дідом? Молодий хлопчина?

– Точно.

– Який він із себе, дід цей?

– Не старий, товстий, очі, як у риби, на одному більмо.

– Він! – буркнув Антон і продовжив запитувати: – А хлопчина?

– Ой! Батьку отаман! Кажу, просто херувим. Такого ми і не бачили.

Тим часом підпливли до берега.

Антон уже знав, що робити.

– Гей, привеземо молодицю отаманові, – бурмотів він собі під ніс.

Потім скомандував своїм:

– Уперед!

Вони помчали, наче зграя сполоханих дрохв, хоча дорога була незручна, позаяк округу перерізали яри. Довелося в’їхати в один здоровенний, по дну якого уздовж струмка проходив ніби самою природою влаштований битий шлях. Яр тягнувся аж до самого Каврайця, так що декілька десятків верст проскакали без відпочинку, а попереду на кращому коні Антон. Уже завиднілося широке гирло яру, як раптом Антон осадив коня так, що задні підкови заскреготіли по камінню.

– Що це?

Гирло яру несподівано переповнилося людьми й кіньми. Чиясь кіннота, числом шабель у триста, входила в яр і шикувалася по шестеро. Антон угледівся, і, хоча був він воїном бувалим і до всякої зрадливості долі звичним, серце його тьохнуло, а лице смертельно зблідло.

Він упізнав драгунів князя Яреми.

Відступати було пізно: якісь двісті кроків відділяли Антонів загін від драгунів, а натомлені коні козаків далеко від погоні б не втекли. Драгуни, зразу забачивши їх, узяли з місця риссю. За хвилину козаків оточили.

– Чиї ви люди? – грізно запитав поручик.

– Богуна! – відповів Антон, розуміючи, що брехати немає сенсу, бо мундир все одно видасть. Одначе, впізнавши поручика, котрого стрічав у Переяславі, зараз же з удаваною радістю вигукнув:

– Пан поручик Кушель! Слава Богу!

– Це ти, Антоне? – сказав поручик, приглядаючись до осавула. – Що ви тут робите? Де отаман?

– Таж, пане, гетьман великий послав нашого отамана до князя-воєводи просити допомоги, так що отаман поїхав у Лубни, а нам звелів їздити по селах і втікачів ловити.

Антон брехав без усякого сорому, розраховуючи на те, що позаяк драгунська корогва йде з боку Дніпра, їй, можливо, невідомо ні про напад на Розлоги, ні про битву під Василівкою, ні про будь-які ще вихватки Богуна.

Поручик усе ж таки сказав:

– Можна подумати, що ви до бунтівників пробираєтесь.

– Гей, пане поручик, – сказав Антон, – та якби ми захотіли до Хмеля піти, хіба ж ми були б на цьому березі Дніпра?

– Воно справедливо, – сказав Кушель. – Воно вірно, і мені на це заперечити нічого. Та тільки отаман не застане князя-воєводу в Лубнах.

– Ну?! А де ж князь?

– Був у Прилуках і, можливо, тільки вчора в Лубни повернувся.

– Ой, жаль. В отамана до князя лист од гетьманів. А дозвольте, ваша милість, дізнатися – чи не із Золотоноші ви їдете?

– Ні. Ми в Каленках стояли, а зараз, як і всі інші, отримали наказ іти до Лубен, звідки князь виступить з усіма силами. А ви куди?

– У Прохорівку. Мужва там переправляється.

– Багато порозбігалося?

– Ой багато! Багато!

– Ну тоді їдьте з Богом.

– Уклінно дякую, ваша милість. Помагай Бог і вам!

Драгуни розступились, і Антонів загін проїхав крізь них до виходу з яру.

Виїхавши з нього, Антон зупинився й уважно прислухався, а коли драгуни зовсім зникли з очей і навіть останні відголоси по них одлунали, він звернувся до своїх і сказав:

– Чи знаєте ви, дурні, що, якби не я, ви б через три дні на палях у Лубнах поздихали! А тепер уперед, і хоч би навіть коні сконали!

Загін рвонув з місця.

«От так пощастило! – думав Антон. – Двічі пощастило: по-перше, що шкуру свою врятували, а по-друге, що драгуни йшли не із Золотоноші і Заглоба розминувся з ними: якби він зустрів їх, плювати йому було б на погоню!»

І дійсно, пану Заглобі не щастило страшенно, а фортуна була до нього явно не прихильна, бо не натрапив він на короговку пана Кушеля, не будучи таким чином одразу врятованим та позбавленим усяких неприємностей.

У Прохорівці його як громом вразила звістка про корсунську поразку. Вже дорогою на Золотоношу по селах і хуторах подейкували про велику битву, навіть про перемогу Хмеля, та пан Заглоба цьому не вірив, добре знаючи, що серед простого люду всяка новина розростається до небувалих розмірів і що про успіхи козацькі простолюддя найохочіше вигадує само собі небилиці. Та в Прохорівці можна вже було не сумніватися. Правда, страшна і зловісна, вдарила як обухом по голові. Хміль – тріумфатор, коронне військо розгромлене, гетьманів узято в полон. Вся Україна охоплена полум’ям.

Пан Заглоба спершу навіть розгубився. Адже він опинився в жахливому становищі. Щастя не супроводжувало його в дорозі, бо в Золотоноші ніякого гарнізону не виявилося. Місто вирувало супроти ляхів, стару фортечку було залишено. Заглоба жодної секунди не сумнівався, що Богун його шукає й що рано чи пізно на слід натрапить. Щоправда, старий шляхтич петляв, як переслідуваний русак, та він чудово знав гончака, котрий його гнав, і знав також, що гончак цей не дасть збити себе зі сліду. В підсумку пан Заглоба мав позаду Богуна, а попереду – море селянської смути, різанину, підпали, напади татар, озвірілу чернь.

Урятуватися в такій ситуації було завданням, яке майже неможливо було виконати, особливо ж із дівчиною, котра, хоч і переодягнена дідівським поводирем, повсюди привертала увагу надзвичайною своєю красою.

Воістину було від чого розгубитися.

Одначе пан Заглоба надовго не занепадав духом ніколи. Незважаючи на величезне сум’яття в голові, він усе ж таки чудово розумів, а вірніше, вельми безпомилково відчував, що Богуна боїться у сто разів більше, ніж вогню, води, смути, різанини і самого Хмельницького. Лише при думці, що можна втрапити до рук страшного отамана, мурахи починали бігати по шкірі пана Заглоби. «Цей би вже дав мені прочухана! – час від часу повторював Заглоба сам собі. – А тут іще попереду море бунту!»

Був дуже простий спосіб урятуватися: кинути Олену, поклавшись на волю Божу. Та цього пан Заглоба робити не збирався.

– Напевне, – говорив він їй, – підсипали ви мені, ласкава панно, чогось, так що мені через вас шкуру на шагрень вичинять.

Ні! Кидати він її не збирався і навіть гадки такої не допускав. Що ж йому тоді залишалося робити?

«Га! – розмірковував він. – Князя шукати марна справа! Переді мною море, так що пірну я в це море й таким чином сховаюсь, а дасть Бог, і на інший берег випливу».

І він вирішив переправитися на другий берег Дніпра.

Однак у Прохорівці зробити це було нелегко. Пан Миколай Потоцький іще для Кречовського й посланого з ним війська реквізував усі байдаки, пороми, чайки й човники, до того ж від Переяслава і до Чигирина. У Прохорівці лишився тільки один дірявий пором. Порома цього дожидали тисячі людей, що тікали з навколишніх поселень. У селі виявилися зайнятими всі хати, корівники, клуні, хліви, і дорожнеча була нечувана. Пан Заглоба і справді був змушений лірою та співом заробляти на шматок хліба. Цілу добу не виходило в них перевезтися, позаяк пором двічі ламався і його подовгу лагодили. Ніч вони з Оленою провели біля вогнищ, сидячи на березі з юрбами п’яної мужви. Ніч була вітряна й холодна. Князівна навіть стояти не могла від утоми й болю, бо селянська взувачка до крові натерла їй ноги. Вона боялася розхворітися всерйоз. Обличчя її змарніло й поблідло, прекрасні очі перестали сяяти. Раз по раз охоплював її страх, що, незважаючи на одяг, її розпізнають або що несподівано прискаче з погонею Богун. Тієї ж ночі випало їй бачити жахливе видовище. Мужва привела з гирла Росі юрбу шляхтичів, які шукали порятунку від татарських набігів у володіннях Вишневецького, й по-звірячому вбили всіх тут же на березі. Їм висвердлювали буравчиками очі, а голови роздавлювали між каміння. Крім того, у Прохорівці виявилися дві єврейські сім’ї. Цих оскаженіла чернь покидала в Дніпро, а позаяк вони не захотіли зразу піти на дно, євреїв, єврейок і їхніх дітей топили довгими баграми. Супроводжувалося це воланням і пиятикою. Парубки напідпитку бісилися з підпилими молодицями. Жахливі вибухи реготу розносилися темними дніпровськими берегами. Поривчастий вітер розвівав багаття; червоні головешки та іскри, підхоплені вихором, летіли помирати у воду. Раз по раз виникав переполох. Який-небудь п’яний хрипкий голос горлав у темряві: «Люди, спасайтеся, Ярема іде!!», – і натовп, не розбираючи дороги, топчучи і зіштовхуючи одне одного у воду, кидався до берега. Якось ледве не затоптали Заглобу із князівною. Це була воістину пекельна ніч, і здавалося, ніколи вона не скінчиться. Заглоба виканючив кварту горілки, сам випив і князівну змусив випити, інакше та б знепритомніла або забилася б у гарячці. Та ось нарешті дніпровська вода почала світлішати й поблискувати. Світало. День народжувався хмарний, похмурий, блідий. Заглобі не терпілось якомога скоріше перевезтися. На щастя, було полагоджено пором. Одначе штовханина творилася страшенна.

– Дорогу дідові! Дорогу дідові! – кричав Заглоба, тримаючи перед себе між витягнутих рук Олену та оберігаючи її від тисняви. – Дорогу дідові! Я до Хмельницького і Кривоноса йду! Дорогу дідові, люди добрі, шановні козаки, щоб чорна смерть прибрала вас і дітей ваших! Я ж кепсько бачу! Я в воду впаду! Поводиря втопите! Розступіться, дітки, параліч розбий вам руки-ноги, щоб ви здохли, щоб на палях вертілися!

Так, галасуючи, лаючись і розштовхуючи натовп своїми могутніми ліктями, він спершу зіпхав на пором Олену, протиснувшись і сам, одразу ж заходився горлати:

– Доволі вже вас тут!.. Куди претеся?… Пором потоне, якщо вас стільки насуне. Досить… Досить!.. І ваша черга надійде, а не надійде, так і біс з вами!

– Досить, досить! – кричали ті, хто прорвався на пором. – Відчалюй! Відчалюй!

Весла напружились, і пором почав одходити від берега. Швидка течія зразу ж знесла його дещо вниз у напрямку Домантового.

Вони подолали вже половину річки, коли з прохорівського берега почулися окрики й заклики. Страшне сум’яття здійнялося в натовпах, які залишилися там: одні як навіжені кинулися бігти до Домантового, другі поплигали у воду, а треті волали, розмахуючи руками або падаючи на землю.

– Що це? Що сталося? – запитували на поромі.

– Ярема! – крикнув один голос.

– Ярема, Ярема! Налягай! – відгукнулися інші.

Весла почали гарячково бити по воді, і пором полетів, ніби козацька чайка.

У ту ж мить якісь кінні з’явилися на прохорівському березі.

– Жовніри Яреми! – кричали на судні.

Кінні металися по берегу, крутилися, про щось випитували людей і нарешті почали кричати до тих, що пливли:

– Стій! Стій!

Заглоба подивився, й холодний піт пройняв його з ніг до голови: він упізнав Богунових козаків.

Був це і дійсно Антон зі своїм загоном.

Але, як уже було сказано, пан Заглоба надовго голови ніколи не втрачав; він приклав до очей долоню, як це роблять слабкозорі люди, і деякий час придивлявся до берега, потім раптом почав горлати, ніби його живцем різали:

– Дітки! Це ж козаки Вишневецького! Заради Господа й Святої Пречистої швидше до берега! Вже ми тих, хто лишився, пом’янемо, а пором порубати, інакше всім нам загибель!

– Швидше, швидше, порубати пором, – підхопили інші.

Зчинився галас, який заглушив волання, що долітали з боку Прохорівки, а пором у цю хвилину скреготнув об прибережний гравій. Дядьки почали вискакувати на берег, та не встигли одні висадитись, як інші вже рвали борти порома, били сокирами в дно. Дошки й одірвані тріски полетіли врізнобіч. Бідолашне суденце знищувалося з несамовитістю, розривалося на шматки, а страх додавав руйнівникам сили.

Увесь цей час пан Заглоба горлав:

– Бий! Рубай, рви, пали!.. Рятуйся! Ярема йде! Ярема йде!

Перебуваючи в такому збудженому стані, він націлив своє здорове око на Олену і зі значущістю заходився підморгувати.

Тим часом на протилежному березі крики, поки знищувався пором, посилились, однак через велику відстань неможливо було зрозуміти, що кричали. Змахи рук здавалися погрозливими і тому прискорювали поспішність знищення.

Через деякий час судно перестало існувати, але з усіх грудей вирвався раптом крик жаху та відчаю.

– Скачуть у воду! Пливуть до нас! – волала мужва.

Спершу один, а за ним декілька десятків вершників уїхали на конях у дніпровську воду й пустилися вплав. Було це справою просто-таки безглуздою, бо набухла ще з весни ріка текла набагато квапливіше, ніж зазвичай, створюючи там-сям численні водоверті й бистрини. Підхоплені течією коні не могли пливти по прямій, і вода з непомірною швидкістю почала зносити їх.

– Не допливуть! – кри