Book: Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 11



Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 11
Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 11

ЛЕСЯ


УКРАЇНКА

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ЗІБРАННЯ ТВОРІВ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ

ВИДАВНИЦТВО

«НАУКОВА

ДУМКА»

ЛЕСЯ

УКРАЇНКА

ТОМ

11

листи

(1898—1902)

КИЇВ

1978

Уі Редакційна колегія:

У45

Є. С. ШАБЛІОВСЬКИЙ (голова),

М. Д. БЕРНШТЕЙН, Н. О. ВИШНЕВСЬКА,

Б. А. ДЕРКАЧ, G. Д. ЗУБКОВ, А. А. КАСПРУК,

П. Й. КОЛЕСНИК, В. Л. МИКИТАСЬ (заступник голови), Ф. П. ПОГРЕБЕННИК

Редактор тому Ф. П. ПОГРЕБЕННИК

Упорядкування та примітки О. О. БІЛЯВСЬКОЇ

Редакція художньої літератури

у 70403*628

М22і(04)-78 передплатне @ Видавництво «Наукова думка», 1978

листи

І. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

13 січня 1898 р. Ялта Villa Iphigenia,

1

Виноградная ул., Ялта, 18—98

З Новим роком, з новим щастям!

Люба Лілїчко і панове громадо, бажаю вам усім щастя і вдачі на кожній дорозі. Твій лист, дорога Лілічко, і Ук-сусовий лист ми отримали тільки вчора, 31-го, мама вже почала було трохи сердитись і непокоїтись, а я, признаться, і не думала, щоб ви могли раніш третього дня свят зібратись написать. Од папи я отримала перевод на 50 р. і при ньому записочку ще з Колодяжного, а того, що ти писала, ніби він послав з Києва, ще нема.

Коли сей лист застане папу ще в Києві, то передай йому моє поздоровлення з Новим роком і нехай вибачить, що не пишу тепер, бо не знаю, чи застану його з листом, скоро писатиму в Ковель.

Мама, певне, поописувала вам все, як і що, то я вже боюсь впасти в повтореніє. Скажу тільки, що домівка мені дуже подобається, а тільки дорого се страх — ЗО p., і коли б мені потім ся античність не прийшлася «з соком». Хоч мама страх намагається, щоб я покинула свій урок і всі платні занятія, але я того не хочу, бо інакше, буду страх зв’язана фінансами в щоденному навіть бюджеті, а про екстренні видатки нічого й думать. Кинуть урок і обідать тут, у господарів, то значить приплатити до хати ще 25 р. на обід, ergo 1 55 р. мені коштуватиме тільки самий грунт. Мама ніколи якось не лічить таких обставин, а я думаю, що і то вже багато, що папа мені мусить 50 р. щомісяця посилати. Я була б дуже рада, якби мені вдалось іще де знайти урок, але оказалось, що се не так-то легко, отже, треба триматися хоч того, що маю.

Мама, певне, понаписувала вам niestworzone rzeczy 1 про мою першу хату,— хата була неважна, але і не паскудна, як на 15 p., то навіть добра. Я сама думала звідти вибратись кудись у теплішу хату, та все ж би в такі хороми, як тепер, не попала. Врешті, якщо мої фінанси мені вдасться поставити на потрібну високість, то я буду зовсім задоволена з своєї оселі, бо таки правда, що тут дуже гарно, головно, приємно, що широкий дуже вид, як єсть на всі чотири сторони, і навіть моря чимало видко, а се в тутешніх квартирах чомусь-то дуже рідко буває, треба для того жити або десь високо на горах, або на якому третьому поверху.

В Одесу я після свят вже не поїду, а хіба або на Великдень, або як вертатиму додому в апрілі чи в маї, ergo вистава не про мене писана.

Мама, як приїхала сюди, то їй все здавалось, що тепер вербна неділя, а не різдво, так було тепло, але сьогодні щось завіяло знов, коли б не вдарив холод, бо тоді у мене тут буде так холодно, як, певне, бувало у самої Іфігенії в той час, як вона була в Тавріді жрицею холодної богині Діани — аже в ті часи навіть залізних грубок не було! Хата моя взагалі великого тепла не обіцяє, видно, доля судила мені мерзнути в хаті «на благосло-венном юге». Впрочім, мені чогось сі дні, як тому беран-жерівському petit homme tout habille de gris 2, все смішним здається, навіть те, що в моїй хаті дихання парує, мов фіміам «на алтарі величної богині»,— може, сьому винен кримський портвейн — не знаю!

Через маму писатиму ще, а тепер годі. Кланяйся всім, хто мене згадає, Хом’яковій, п. Михайлові і Гамбарову зосібна. Тебе міцно-міцно цілую, а серйозно бажати чого^ небудь боюсь.

Твоя Леся

2. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

22 січня 1898 р. Ялта Villa Iphigenia,

18—98

I

Люба Лілічко!

Обіцяла я тобі і гусям «багацько» написати через маму, та, як то часто буває, обіцянку не прийдеться справдити: вже тепер досить пізно (ми з мамою часто пишемо листи in der zwolften Stunde і я чогось дуже утомилась сьогодні біганням та переписуванням. Врешті, мама вам більше і ліпше розкаже про мене, ніж би я могла написати. Ти інтересувалась моїми новими віршами, то от їх ціла пачка їде з мамою в Київ,— як бачиш, нічого такого «надзвичайного», мовляв Бердяєв, у них нема, «уліти» як уліти.

Єсть у мене і деякі інші писання, та то все «не до громадської відомості».

Хотіла я написати тепер листа до п. Михайла, та вже не напишу, бо щось голова дурна, а дурних речей він і так, певне, чув немало. Скажи йому тільки, як побачиш, що я його дуже вітаю і жалую, що, певне, не хутко прийдеться нам з ним зобачитись. І взагалі шкода, що якось я менше, ніж всі, мала нагоду бачити його, через те, певне, я для нього здаватимусь найчужішою з усіх київських людей, яких він знав, а тим часом ся думка для мене сумна, бо я звикла відноситись до нього не по-чужому, а по-товарисыш.

Коли тільки матиму можливість, то пришлю тобі ще грошей, тоді ти половину їх оберни, куди там тобі здасться потрібніше, а половину віддай М. Д. Т..,— посилаючи, я про се не писатиму, то ти вже так і знай. Я вважаю, що я їй винна 18 p., була б рада віддати всі до літа, але навряд, бо провиджу, що мої фінанси будуть куди не блискучі сього семестру: хату маю дорожчу, а відповідно їй доходи не збільшаться, бо нової роботи не маю, дол-ги ж свої я, як ти знаєш, виплачувать стараюсь «власним» коштом.

Писав папа про те, яке свинство тобі зробили з екзаменами — от чорти! Що ж було їм хоч раніш так сказати, то ти б не гибіла цілі свята чорт зна над чим!

1 В останню хвилину, буквально — о дванадцятій годині ( нім.)<— Ред>

Тепер, може, матимеш більше часу, то пиши мені частіше: я боюсь, що тепер мені ще сумніш буде, бо мамин приїзд був для мене як та блискавка, що контрастом світла ще зміцнює темряву дощової ночі...

Ну, впрочім, се вже я щось пусте завела, видно, спати таки іменно пора.

Бувай мені здорова! Вже хочеться сказати «до побачення»! Цілую тебе міцно, дуже міцно.

Твоя Леся

3. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

25 січня 1898 р. Ялта Villa Iphigenia,

18у98

Люба мамочко!

Я дуже зраділа, коли оце сьогодні рано радо усміх-нутеє чорненьке хлоп’я подало мені твого листа. Добре, що я не знала про запізнення парохода на 4 години проти норми, а то б я дуже боялася за тебе,— у нас тут увечері в неділю щось таке було, немов чорти зірвалися з ланцюгів: вітер, снігодощ! Мені часами здавалось, ніби моя хата тремтіла, немов маяк, мимохіть згадувалось оповідання Daudet «Le phare des Sanguinaires» l... Коли так було й під Севастополем, то могла бути не то колисанка, а й справжній шторм. З твоїм виїздом виїхала від нас і погода: другий день безперестанку йде сніг, не снігодощ, а таки сніг, як слід, аж кипариси погнулись під важким «навісом», наче поліські сосни. Мені шкода, що ти не бачиш сього видовиська — се дуже оригінально. Невважаю-чи на сніг, надворі не холодно, бо вітру й морозу нема, якесь біле і м’яке повітря, «неначе хто розпровадив у молоці пух і, захолодивши його трохи на льоду, полив ним небо і землю»,— так сказав би Нечуй.

Живу я так собі, запевне не так весело, як з тобою. Вчора була «на старому попелищі»,— відносила бензинку п. Банг і «Нове слово» Руденкам. Пан Руденко збирався прийти сьогодні до п. Дерижанова розмовитись та, може, й найняти велику хату: хоче кидати Ліщинську, обридла йому темрява і різні папуги. Вже коли Руденки виберуться, то Ліщ[инська] мене прокляне, її ніхто не зможе впевнити, що я в переселенні її квартирантів ні сном ні духом не винувата. Врешті, мені се, звісно, дарма. Казав мені Руденко, ніби він напевне знає, що Горєва то не справжня Горєва-артистка, а сестра справжньої, і що збирає вона трупу скоріш кафешантанну, ніж серйозну драматичну. Das andert die Sache \ коли так,— чи не краще розпитатись перше як слід, що воно таке єсть ота Горєва, та тоді вже посилати п’єсу. Радить Руд[енко] послати «Троянду» Ліницькій в Одесу, та я щось після твоїх і Лілиних розповідів не вірю в талан Ліницької. Про артисток Кроп[ивницького] Руд[енко] одзивається скептично, але він їх давно не бачив. Та вже побачим, як там буде, а п’єсу і листа я послала Вороному вчора.

Ну, от лист вийшов якийсь «авторський»...

Коли ж так щось нічого не вспіло ще й трапитись нового з неділі.

На мене ніхто не нападав. Настя спала одну ніч таки у мене, але се вийшло для нас обох невигідно, я їй не давала спати ввечері, а вона мені рано, то другу ніч вона спала у великій хаті.

П[ан] Дер[ижанов] одпечатав нашу фотографію, але вона чогось вийшла така біла, що ледве-ледве можна розгледіти і нас, і діскоболоса (Афродіта не вийшла зовсім). Се вже боги розсердились та й напустили якогось білого туману.

Сьогодні отримаю другу пробну карточку у Орлова

1 пришлю тобі вкупі з «Іфігенією».

Міцно, міцно цілую тебе.

Твоя Леся

4. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

2 лютого 1898 р. Ялта Villa Iphigenia,

21

18—98

Люба мамочко!

«Пишу до тебе», сидячи на балконі, чи то пак на самому Парнасі, під захистом самої Афродіти. З сього ти бачиш, що у нас не холодно,— і справді тепер 11° тепла, стільки, скільки при тобі бувало в хаті. Але ся благодать почалась тільки з вчорашнього дня, а то було таке, що нехай йому цур, бодай не верталось. Правда, вдень морозу не було, навіть було по 2°, по 3° тепла, вночі тільки 3°—4° морозу, але вітри такі, що — в буквальному значенні сього виразу — стріхи зривало. На бкатерининській вулиці зірвало і розметало виставку фотографа («придворного») і стріху одної дачі,— я сама бачила, як на другий день ціле дворище тієї дачі було встелене залізними листами; у мене на балконі перекинуло геть залізну лавку; в одному місці розбило огорожу садову; у пані Разумової геть вирвало двері з одвірків і в хату так навіяло, що Льоня зовсім простудився; кипарис, що росте з боку мого вікна, нахилявся так, що закривав середні шибки вікна і стукотів так по шклі, що я ждала тії хвилини, коли вікно з гуком упаде на мої мармори,— але сього не сталось, не допустили олімпійці! В хаті у мене температура стояла між 8° і 9°, і навіть самовар, лампа, машинка та піч не могли здійняти її вище. Тепер у мене ще не топлено, а вже 12°!! Велике щастя, що нё було морозу, бо, певне, прийшлось би пропасти. Катюша — добра дитинка! — не пустила мене з хати в день урагану і запросила обідати; тепер вона часто навідується до мене і приходить часом сидіти на балконі. Вчора прийшла з чоловіком читати газети і «В мире отверженных» (зовсім не дитяча книжка!), вигрілася так, що хотіла було скинути пальто, але чоловік сказав, «щоб не видумувала», і воно ускромилося.

Під час вітру падали у нас сніги, так що геть скрізь було біло і на балкон не можна було вийти, бо двері примерзли і приперлись снігом; на вулицях було слизько — по-київському! В горах, на Сімферопольському тракті, пошта два дні стояла в снігу, поки її відкопали, пароходи опізнювались на 12 годин; розказували мені, що ніби на якомусь пароході кругового рейсу умерло двоє людей від морської хвороби, а третій приїхав у Ялту і ліг у больницю зовсім в безнадійному стані. Правда, море було страшне. Мені трапилось бачити початок снігової бурі на морі, се була така грандіозна картина хаосу, що я, певне, ніколи її не забуду. Добре, що тебе не застав на морі циклон оцей, а то я й не знаю, що б се було. Ти казала, що в Криму вітри пусті, але якби ти була тут між 12-м і 17-м, то взяла б свої слова назад.

, 3 твоїм пароходом «Константаном» трапився ще один скандал: дурень капітан таки повів його з Севастополя до Одеси, але з Тарханкута повернув назад у Севастополь], бо далі було годі, до того ж нахопилась буря; черпаючи бортом воду, ледве-ледве доліз він до Севастополя, і .то на буксирі під кінець. В трюмі втопився один матрос, та кажуть, що якби ще годину пароход побув у дорозі, то вже б його ніякі буксири не врятували.

В сю хвилину море синє, аж фіолетове, небо зовсім весняне, хмарки білі, пушисті, а сніг видно тільки на вер-хівлях Яйли. Вчора ввечері по вулицях так бриніли потоки, що мені зовсім згадався Київ у марті, і наш quartier Latin і багато-багато aus Vorzeit...3

Добре все-таки, що тут зима буває тільки нападами, я не знаю, як я терпітиму наші «безпросвітні» (від слова «просвіток») зими: мы к этому не привыкли! Ось воно, наприклад], був тиждень ураганів, зате знов, може, буде тиждень сонця.

Дивлюсь оце поперед себе і бачу, як іде татарин з великим букетом пролісків і свище якийсь air printanier...4 Кипариси стоять тихо-тихо, так, мов вони ніколи й не можуть навіть хилитись, а не то що метатись, як божевільні, і розтріпуватись гірше всякої верби.

У нас в хаті нового тільки те, що до «коричневого» пристав у сусіди ще якийсь його товариш,— сей уже «чорний». Живуть вони обоє в коричневій хаті, а радо усміхнуте хлоп’я спить в залі. «Коричневий пан» так розмотався, відколи їх стало двоє, що говорить по-вірменськи дуже багато (правда, в своїй хаті), співає і свище, аж навіть Катюша сердиться, бо вона не любить свисту, а церемониться сказать, щоб не свистали. Велика хата стоїть порожня, і щось ніхто не приходить питати. П[ан] Дерижанов має прикрість часто зустрівати «проклятую немку», що справді оселилась десь дуже близько від нас.

Я маюся на здоров’я зовсім добре, хоч як був вітер, то нога моя почала була таки добре боліти, і я не ходила по слизьких вулицях, а їздила: ся нога зовсім не признає зими, ожеледі, важкої одежі, глибоких калош і т. д. A propos5 глибоких калош — може, їх треба було вислати тобі услід? Я не знаю, чи варто вже тепер посилити,— може, ти вже нові купила. Ти щось нічого не пишеш про посилання.

Вчора я заходила у фотографію — раніше ніяк не могла — нашої другої карточки вони не робили, бо в тій позі погано вийшло, негатив поганий і поза негарна, то я замовила всі 6 таких, як та, що у тебе єсть; обіцяли, що до неділі буде готово.

«Іфігенію», бачиш, посилаю, вона вже днів три як написана, та я все не могла зібратись переписати, тим і листа запізнила,— не хотіла посилати без «Іфігенії». Монолог, я сама бачу, страх довгий, колись потім для сцени (!) можна буде скоротить, а для читання се, я думаю, нічого. Коли б се була побутова драма, то такий монолог був би злочинством, але для драматичної поеми en style classique1 я се допускаю. Се пишу для того, щоб ти і Михайло] Петр[ович] не думали, ніби я зреклась свого принципу виключення монологів з новітньої драми. «Іфігенія» іменно не буде новітньою: в ній буде хор, репліка a parte 2 і, може, навіть deus ex machina!3

Ну, годі, час скінчити,— їсти хочеться, і сонце напекло в потилицю. Поздорови од мене Оксаночку з іменинами. Дроздикові спасибі за лист — справді, се дуже негарний звичай у нас, старших родичів, забувати посилати такі листи. Бувай здорова і не задавнюй листів, бо... врешті, я ж недарма написала «класичний» монолог... Цілую тебе!

Твоя Леся

Мої господарі кланяються тобі, вони про тебе часто згадують.

5. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

27

8 лютого 1898 р. Ялта 18у-98

Люба мамочко!

Затрималася з листом через фотографії, хотіла, щоб послати їх заразом. Оце ж і посилаю. А ті «білі» фотографії п. Дерижанов усе надіється «просвітлити» і внаслідок бажання вчора вже зіпсував один негатив жаве-

1 У класичному стилі (франц.).— Ред.

2 Набік, про себе (італ.).— Ред.

3 Бог з машини — несподівана розв’язка (лат.)— Ред,

лѳвою водою, другого ж пе чіпав. «Білі» одпечатки єсть готові, і якщо не буде крс::тих, то візьму їх і пришлю тобі.

З новин тільки та, що Льоня захорував на кір, і через те я не ходитиму на обід до пані Разумової, поки не минеться кір і небезпечність зарази,— боюся нанести чорному хлоп’яті кору, бо тепер я вчу його по-французьки, то воно легко може набратись від мене бацил. Крім того, я знаю, що п. Разумова не схоче взяти з мене грошей за обід, як не взяла на свята, хоч заніматись тижнів зо два не доожна буде, а їсти її страву даремне мені якось неприємно. Обідатиму тим часом у Катюші, звичайно, за плату,— я вже так і вмовилась.

Шкода Льоні, хоч хвороба і пуста, але стягнеться на нитку, бо й так воно бліде та зелене, тільки й вигоди, що трохи ся з учення «отрясе». Пані Разумова знайшла собі місце управляющої дачею і з першого февраля вибереться туди жити з меншим хлопцем, а додому ходитиме тільки на обід, бо квартира у неї найнята до мая.

У нас приходили деякі істоти питати про велику хату, проте жадна не найняла: для того завелика, для другого зависока. Руденки були вчора у мене, дивились теж і хату, сподобалась, але їх смущає спільна прихожа (подумаєш, люди гуляють раз у раз!) і високі сходи, а головне те, що їх п. Ліщинська «законтр[ак]тувала» до марта.

Зо мною добре ся діє щодо ноги і здоров’я взагалі. «Іфігенія» чогось спинилась тим часом, певне того, що в мене читання прибуло: маю «Вісник літератури» і ще купила собі вірші Елізабети Браунінг (по-англійськи),— давно інтересуюсь сею поетесою, та тільки «случая підходящого» не було купить її твори.

Погода у нас добра — знов пишу надворі. Татами все приносять «подарки», т[о] є[сть] проліски на продаж. Оце днів два йшов дощ при 8° тепла. Щан] Дерижанов розкашлявся і розхорувався за сі два дні дуже,— плохі все-таки його діла!

Ну, спішуся кінчати, бо спізнюся на пошту: треба сього листа одправити і гроші собі получити. Тобі посилаю дві фотографії], а дві собі лишаю, одну випросила п. Разумова, я їй дала. Чому не посилаєш «Крейц[ерової] сонати»? Чи роз’яснилася справа з Байроном?



Бувай здорова! Цілую міцно тебе і всіх гусів!

Твоя Леся

6. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

17 лютого 1898 р. Ялта Ялта, Виногр[адная] ул.,

villa Iphigenia,

іф8


Люба мамочко!

Гоголь то правду каже, та тільки не завжди можливо відповідати «моментально», напр[иклад], я отримала твого листа в момент занятій з Капрелом, то де ж тут було моментально писать?

Листи твої я всі отримала (за нумерами), № 5 (про Міцкевича) одіслала Миші, відповідаю тепер на №№ 5 і 6. «Крейцерову сонату» я отримала, Катюша грала її частинами, вона їй подобається, але заграти цілу, з початку до кінця, без перериву, їй не під силу.

Байрона 3-й том теж отримала, сього тому у мене ще не було, були тільки 1-й і 2-й, а тепер мені належаться ще 4-й і 5-й і буде вже все. Отримала теж і різдвяне «Ж[изнь] и иск[усство]», цікаві все-таки там речі, хоч оповідання Сари Бернар само по собі не конечне цікаве,— таких багато єсть.

За посилку спасибі, вона мені дуже до речі. Між іншим, у Байрона єсть переклад Евріпідового «Прометея», а я іменно думала, де б мені взяти тут сю трагедію: хотілось мені передивитись в ній хори і т. і. До Разум[ової] ще не ходжу, але не знаю, чи відмовлюсь, бо якось не випадає кидати занятія в самий критичний для хлопця час, коли йому прийшлось стільки пропустити і трудно буде доганяти інших без всякої сторонньої помочі. Зроблю се, може, пізніше, вибравши кращий час.

Нуг комедія у вас з тим вечором Міцкевича! Ти мені напиши, що там воно, врешті, вийшло? Дуже цікаво. Тепер за тобою установиться спеціальність писати біографічні реферати; ну, що ж, се куди веселіше, ніж, наприклад], Науменкова спеціальність. Що Соловця з його ребятами поляки вижили, то я дуже рада,— баба з воза, кобилі легше. А от що конкурс такий скупий виходить, то шкода, якось нехороше для літературної renommee 1 Києва! Чекаю од Лілі описання маскараду, того розбору веселощів, на який ми з тобою «чуть-чуть» не попали.

По-моєму, негаразд відкладати твою «Світову річ» на великдень,— тепер кращий сезон, а тоді дехто роз’їдеться, дехто з любителів замотається, то ще й знов промажуть справу. Що ж до моєї «Троянди», то, здається, вона «в нещасную годину вродилася, в нещасную й помирати буде». З Москви од «підпірників» ні слуху, ні вісті... справді, Вороному рука не зломилась би, коли б черкнув хоч слово, чи хоч получена та нещасна п’єса!

Посилаю фотографії дві — і білу, і чорну,— так просить п. Дерижанов, каже: «Это будет занимательно». Нехай буде по-його.

Маюся я, як і при тобі, в доброму здоров’ї, в такому, від якого для мене не може бути кращого. Сими днями не писала нічого з уліт, а завтра думаю знов почати, бо оце вправилася з листами нарешті.

Тобі хутко знов писатиму, а тепер бувай здорова! Міцно цілую тебе і мерлушек, крошечек, подростков.

Твоя Леся

7. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

16

28 лютого 1898 р. Ялта 18у|-98

Люба Лілічко, дорога моя сестричко! Хоч не можна мені сьогодні багато писати, та все-таки хочеться хоч слово подати під гарячим враженням твого листа. Не можна ж багато писати через те, що я було на сих днях утяла такий нервовий припадок, як бувало торік в Києві; дрож до судорог і до розтяження правої руки, але до безпам’ятства і бреду діло не дійшло. Повторилось се три вечори зряду, так що врешті мій господар, Dr Дерижанов (і він і його жінка надзвичайно добре до мене відносяться), узяв мене під ферулу, поклав у ліжко і холодними витираннями, бромом, ваннами etc. 1 вернув мене до нормального (більш чи менш) стану: зосталась тільки чимала втома і незначний наклін до дрожі,— врешті, сѳ мій хронічний, ergo нормальний, стан.

Які причини сього скандалу — справді не знаю, бо перед сим я почувала себе гаразд і нічим не слабувала, а потім ні з того ні з сього напало головокруження, безсонниці і врешті — цілковитий скандал.

Ну, та се пусте, бо 1° — воно минуло, 2° — не першина! Пишу тобі про се більш в виді «предостережения», щоб ти не запускала своїх нервів, бо так і я колись думала, що пограють та й перестануть, а тепер уже виходить, що я «інтересний об’єкт», як каже д-р Дерижанов... Я знаю, що твій нервовий стан залежить на більшу половину від моральних причин, але ж психіка психікою, а фізика фізикою, і вір мені, більш ніж кому, що холодні обтирання щоранку (не ввечері) помагають часами і з душею своєю справитись краще. Не сердись за таку, може трохи грубу, раду, згадай, що ти будучий медик. Коли ти хочеш стримувати себе, «не розпускать себе», як ти виражаєшся, то треба ж і помагать собі, а то інакше вийде занадто жестоко і несправедливо. Не налягай дуже на те стримування; розпускатись, запевне, негаразд, але занадто велике стримування доводить часом людей до істерії! J’en suis l’eloquent exemple 1. Краще ти роби так: як прийдеться дуже погано, то кидай печене й варене, себто латинь etc., та йди куди на Дніпро, на Байкові гори, куди хочеш, тільки на простір і, по можливості, без компанії. Нема гідного товариства для смутно настроєних людей, як чотири стіни, а в Києві нема ліпшого товариства, як Дніпро, сади, гори і гарні перспективи улиць. У вас теж хутко буде весна, отже, спробуй мій рецепт і напиши мені, що з того вийде. Подумай теж і про свою анемію. Коли тебе вважають упертою (про репутацію злої не варт серйозно говорити), то нехай же недаром, докажи, що ти, невважаючи ні на що, можеш, коли захочеш, поправитись і набратись сили до вступлення на медицину. А щодо подорожі по Волзі, то я давно сю мисль в уме держу, навіть коли не думала ні про які надзвичайні причини для сього. Ну, а коли я не поїду, то ти поїдеш за моє здоров’я. Я бачу, що все-таки і я можу часом осягти мету, яку собі визначу, деякі приклади, між іншим, і сей рік, приведений (сливе) тут, упевнили мене в сьому. Знай тільки одно, що тебе можуть не допустити до сеї подорожі які хочеш причини, але не брак грошей, бо вже хоч би навіть істерія чи який там інший дьявол скрутила б мені навіть праву руку (не про нас згадуючи), то все-таки я маю вже тепер деякі «зацепки» для збирання грошей, ergo... Деталі сеї справи ще маємо час вияснити.

Ти просиш «вилаять» тебе... ні! Се не моє employ! 6 Згадай мої невдалі виступи на публіцистичному полі і згодься зо мною. Прости, за одне тільки хоч не вилаю, то «выражу неодобрение». Невже ти серйозно допускаєш, що п. Мих[айло] може думати, що ти тільки — «з упертості, та й годі» можеш робити щось доброго? Ні, він сього не може думати, коли він такий, яким мені здається. Та й взагалі не знаю, хто се має такі дикі ідеї про тебе? Коли ти здаєшся йому мала, то він сам певне дуже вели-к и й... Ти права, що не хочеш плакати при таких великих людях: сльози річ дорога, дорожча від бісеру, отже, їх тим паче шкода «метати» перед ким попало, не говорячи вже про свиней, такої дорогої речі варті тільки дорогі люди і дорогі справи і не всякий вартий того, щоб дивитись на се дороге намисто.

Однак моє «слово» щось виходить довге, треба кінчать, а то щоб не було кепсько.

Як тільки матимеш адресу п. Мих[айла], то пришли її мені, коли він не збереться одночасно дати її мені, врешті я згодом напишу тобі листа для нього, то ти перешлеш, коли знатимеш куди *.

А знаєш, яка мені ідея з’явилась? Добре було б, якби ти могла на Великдень приїхати сюди до мене, трохи б ся з Києва отрясла, Криму настоящого побачила, мене б одвідала (бо, між нами буде сказано, я раніше другої половини мая не думаю бути в Києві, а то, може, й прямо в Ковель чи в Гадяч поїду — es hat seine Griin-cle 7), собі здоров’я поправила б. На різдво ти сиділа тихо, цілу зиму приємностів мала менш ніж небагато, отже, коли тобі ся подоріж приємна, то ти маєш право на неї. Екзамени 8-го кл[асу], здається, неважні, можеш і тут попрочитувать, що там треба. Подумай про се — їй-богу, варто! Подорожніх видатків половину беру на себе, а другу половину все ж таки можуть тобі дати. Ми тут з тобою гідропатією займемся, екскурсіями, водяним спортом.

Справді, мама тут за два зимові тижні поправилась, а то ж буде вже весна, la belle sarson! 1 І здумать не можу, як би було хороше! Ялта стала б для мене новою, справді.

Бувай здорова! Завтра напишу мамі фактичного листа, а сьогодні щось я не так настроєна. Якщо можна, то не смущай нікого звісткою про мій нервний скандал, найкраще, якби не давала нікому читать про се.

Цілую тебе міцно і обіймаю, моє ти мале та велике.

Твоя Леся

Од т[ьоті] Єлі отримала сьогодні листа, вона вже не слаба і в них усе гаразд. Миша теж писав, учора був лист,— все добре.

8. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

21л

б березня 189S р. Ялта 18—98

Люба мамочко!

Мені самій неприємно, що я тобі давно не писала (здається, тижнів зо два), але так я все чогось кисла, що не хотілось і писать під такий час. Нічого особливого не було, вдень я навіть була зовсім здорова, хіба що голова морочилась трохи, але ввечері якась дрож нападала (як було торік у Києві) і настрій був або занадто підвищений, як у добре п’яної людини, або занадто пригнічений, так що у всякім разі писати я нічого як слід не могла. Написала ото тільки Лілі листа, та й то жалую, бо, як собі пригадую, лист якийсь безтолковий вийшов. Тепер я вже знов вернулась до нормального стану і за се мушу дякувати п. Дерижанову, бо сама я навряд чи збулася б так хутко клопоту.

Він же, в скутку всього, сказав мені, що дивується, чому досі лікарі всі вважали тільки на мою ногу, а зовсім лишали без уваги мої нерви, тоді як, на його думку, моя нервність може стати ще більш на перешкоді операції, ніж анемія. «С вами до сих пор поступали так, как будто у вас, кроме ноги, нет ничего живого в организ-ме...» Се ж і правда! Тепер на мене мають прекрасний вплив холодні обтирання щоранку і ванни, що беру двічі на тиждень. Я сподіваюсь, що як не буду по ночах писати і взагалі напружувати дуже нервну енергію, то все гаразд буде і восени таки осягну свого — операції! Врешті се see «мысли далекая», звернуся до ближчих. Мені була дуже приємна звістка, що Заньковецька береться за роль Люби; якщо у неї, може, й не все гарно вийде, то все-таки темперамент, настрій, голос, фігура, обличчя будуть відповідні ролі. Кращої за неї української] артистки я не знаю, і коли у Заньк[овецької] Люба не вийде добре, то, значить, їй (Любі, а не Заньк[овецькій]) треба ждати слушного часу або й зовсім загинути для української] сцени. Ото тільки якби Заньк[овецька] знала, хто такий Лесбос!.. Ви вже там як-небудь розкажіть їй, хто чи що таке Мойра, фатум, блакитна троянда і т. і. Не знаю, чи краще, чи гірше, що «Троянду» хотять ставити у піст, воно-то, може, й краще, бо люди в піст на спектаклі голодніші, але знов оцей термін «чтение моно-логов» якийсь маркітний, не говорячи про те, що мошен-ницький! Бо, як навмисне, у мене іменно монологів і нема, то хіба вже назвать, як у Леопарді, Діалоги! Та се все річ не так важна. Головно добре те, що Люба врятувалась від Мані, перший раз принаймні. Люба не повинна бути гладкою — le ridicule tue le tragique 8.

Що собі думає Вороний? Чому не відсилає назад п’єси і не озивається? Адже їх трупа, як чую, зіходить на пси, принаймі, крім «Віїв», «Пропащих грамот» і т. п. «феєрій» з козами, чортами та відьмами, вони нічого не ставлять.

Був тут на масницю Садовський, та велось йому пот гано, інакше і буть не могло, бо в трупі, окрім його самого, артистів нема, а єсть партачі. Ставили вони все ветош («Сват[ання] на Гонч[арівці]», «Наталку» і т. і.), надіючись, що Ялта все одно «новини не видала». Найбільшим clou9 репертуару був «Никандр Безщасний» («роль Ник[андра] исп[олнял] автор»), хтіла я піти подивитись на сю безщасну п’єсу, та не могла, бо на той час була слаба, врешті тим не багато втеряла. Без Зань-к[овецької] Садовський мусить провалитись, бо та Бази-левська,— всі признають,— zero personnifie 10. Ну, як же тая польська soiree de gala 11 обійшлась? Чи була ти на їй? А піти слід було, безперечно слід. Еге, ото була історія! Наш пан господар ходили на масницю — у маскарад! Хто б сподівався? Каже, ніби зроду не був, то хотів побачити, що там воно таке, ну, і запевне, вернувшись, сказав, як і наш Пуц, що ходить не варт, а так хіба раз піти, аби в тому впевнитись.

Що ж би ще нового написати? Почалась ще настоящіща весна: у саду у нас цвітуть фіалки, тепло було так, що можна було сидіти в садку з роботою, як у хаті, без пальто: ото тільки вчора звечора насунув з моря туман, та такий густий, «непрозорий», що від нас Виноградної вулиці зовсім не було видко, та й сьогодні, хоч трохи проясніло, але гір нігде не видно, так наче Ялта на степу! Такий туманний час тепер для Ялти невигідний, бо якраз оце згорів газовий завод і світла на вулицях нема, а як скінчаться місячні ночі, то вже буде зовсім тьма єгипетська! Сю ніч цілісіньку якийсь пароход простояв коло Ореанди, не зважаючись посунутись ні сюди ні туди в тумані — ото ще так же приємність!

У нас в хаті, «слаба богу, нічого нового»,— велика хата все не зайнята, і там спить Настя.

Катюша журиться, що вже не в стані багато грати, та все-таки грає щодня, хоч небагато. П[ан] Дериж[анов] з весною щось було дуже розкашлявся і змарнів, аж було жаль на нього дивитись: тепер знов наче поправляється. Чисте нещастя,— коли лікар заслабне на сухоти — нема, здається, нещаснішої людини! Ще дивно, що п. Дер[ижа-нов] не тратить гумору чи, принаймі, не виявляє сього. Мені його дуже шкода! Хоч він сам часто любить говорити, що лікар мусить професіонально, «бесчувственно» відноситись до своїх слабих, але у нього самого се тільки теорія, а на практиці, коли б всі лікарі так відносились до своїх слабих, як він до мене, в той час як я була слаба, то епітет «друзья человечества» ніколи не бренів би іронічно... Коли я рівняю той час, як я лежала слаба у Лі-щинської, і те, як зо мною обійшлись тут і пан і пані

Дерижанови, то я бачу, що я не вдвоє, а в сто раз краще у строєна тута!

Ну до побачення. Тепер писатиму часто! Цілую тебе міцно!

Твоя Леся

9. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

12 беревня 1898 р. Ялта Вілла Іфігенія,

28

18—98

Люба мамочко!

Тільки що отримала твого листа і, по-гоголівськи, од-повідаю зараз. Сподіваюсь, що досі вже отримались мої листи до Лілі і до тебе і ви вже знаєте, чому я мовчала. Раніш ніж писати далі про сю тему, я попрошу, щоб ти мені частіше писала про Уксуска,— мене дуже вразила звістка, що воно слабе. Маю надію, що, може, все-таки простуда не дуже серйозна. Але так чи інакше Оксана С[тарицька] поступила з дівчатками дуже по-свинськи, і се їй слід сказати. Моє здоров’я вже значно урівноважилось, настільки, що завтра п. Дерижанов сам згоджується «взяти» мене на публічні відчити тутешніх його колег по громадській гігієні («народное здравие»). Твої слова про безскутечність «блаженної лжи» зробили на мене таке враження, що я вже буду в сьому листі все писати по правді, не зміняючи «ні титли, ніже тії коми». Була я, справді, слаба досить неприємно, хоч і не тяжко. Такі припадки дрожі і головокруження, які були у мене торік під кінець вприскуваннів і давно, перед виїздом до Відня, і ще давніш, як у мене було щось вроді хореї (літ в 14— 15, коли пам’ятаєш),— повторились тут у мене раз в кінці осені, коли було доволі причин для розстройства нервів, а вдруге оце тижнів три чи 2 V2 тому назад, без всяких серйозних причин, окрім хіба довгого писання вечорами і ще одної не так-то важної, але невчасної речі. П[ан] Дерижанов, що дуже наглядав за мною увесь сей час, прийшов до переконання, що се у мене істерія, не grande hysterie \ звичайне, але все-таки така, що слід звернути увагу, бо вона може стати на перешкоді операції. І справді, коли отаке трусне на другий день після операції, то

навряд чи буде то гаразд для розрізаного сустава. Проте він каже, що се річ не така-то страшна, хоч і загайна, бо корувати її треба гігієною та водою, а ся курація, між іншим, і для ноги корисна. Тепер оце я щоранку витираюсь холодною водою (kalte Einwickelungen про які ще Більрот говорив!) і двічі на тиждень беру теплу ванну; окрім миш’яку та заліза і бромистого препарату, Катюша пхає у мене, скільки я можу витримать, молока, яєць, м’яса etc. Годують мене з докторською тиранією: що на тарілці, те мусиш з’їсти! Ходить мені багато не дають, бо зауважено, що втома найбільше шкодить. Дивно тільки, що сі припадки втрапили на мене, власне, в той час, коли я, здавалось мені, мало втомлялась, наприклад], не ходила на урок і сливе нікуди. На урок не ходжу і тепер, і не ходитиму, бо нема потреби: я Льоні помогла догнати товаришів у пропущеному за час слабості, а тепер він іде настільки добре, що може і без репетирування учитись. Отож я тепер під захистом богів і Катюші. Припадки, що були у мене перше щовечора, потім через день, остатніх три-чотири дні вже не повторяються, отже, може, сьому й кінець. Тільки все-таки тепер, знаючи, що се таке, я вже буду з ними осторож-ніше. Щан] Дерижанов дуже дивується, що всі мої лікарі не звертали жадної уваги на мої нерви, хоч би вже ради хірургії, т[о] є[сть] через те, що такі вияви істерії безпосередньо мусять одбиватись на нозі.

«Впрочем, хирурги вообще во всех остальных областях медицины — сапожники!»—так заключив п. Дерижанов і, я думаю, по правді. Він радить мені їхати звідси (літом) не в Київ, а просто в Полтавщину, щоб там зайнятись гідропатією, їдою і навіть літературною роботою, аби не біганням, кружковщиною, дебатами та іншими «гражданскими добродетелями». Хоч літ[ературна] робота, каже він, і псує нерви, та не настільки, як шарваркове життя в великому місті, а крім того, позбавити людину її професії чи навіть призванія — се значить вибити з колії, а вкупі з тим і з нервів. Тим часом от усе, що можна сказати на сю тему. У всьому іншому маюся, як і досі, т[о] є[сть] нога не болить і загальний стан, якби не сі нерви, то був би добрий. Тепер маю до тебе прохання відносно панства Дерижанових. Треба б справді,— жарти, мовляв, жартами,— пустити якусь «рекламу» про п. Де-рижанова на случай, якби хто з київських чи інших знайомих їхав у Крим, бо, яко лікар і господар хати, п. Д[е-рижанов] заслугує, справді, більшої реклами, ніж яку я можу йому зробити. Шкода, що нема у нас знайомих межи лікарями київськими, що «посилають» людей у Крим. Звичайне, тут приїзні люди вдаються до тих лікарів, до яких їх посилають краєві «світачі», а п. Д[ерижа-ков], не маючи, яко молодий лікар, між своїми знайомими столичних і губернських «світачів», сидить без роботи — ergo, і без гонорару. Ся річ, впрочім, більш залежить від Мойри, ніж від людей... А ось уже дві просьби, не так піддані сій богині: будь ласкава, купи і пришли сюди XII шумку Завадського (ту, що Уксус грає), я б хотіла подарувати її пані Дер[ижановій], а крім того, :може, трапиться той чоловік, що продає срібні подільські вишиванки, то купи їх (самим сріблом шитих, без шовку і золота) на одну мужеську сорочку і пришли її, коли можна, пошиту, бо тут, не маючи машини, пошити трудно; п. Дер[ижанов] побачив якось мою блузку з срібною вставкою і прийшов від неї в нестям великий, все повторяв: «Ото якби мені таку сорочку на літо!» Мені ще тоді прийшла ідея, що слід би подарувать йому таку сорочку, тепер же воно й зовсім годиться,— буде дарунком пацієнтки.



Тепер, ad res litterarias! 1 Трупа Кропивницького тепер у Мінську, мені про се писав п. Мержинський (т[о] є[сть] що трупа вже там тепер), і я просила його піти запитати у Вороного, чи отримав він п’єсу і листа; сподіваюсь, що відповідь буде хутко, бо п. Мерж{инський] чогось дуже інтересується долею моєї «Троянди». На посилці, я добре пам’ятаю, я написала, звідки і від кого послано. Се просто земляцька недбалість, alias 2 свинство з боку В[ороного], що він досі ні тобі, ні мені нічого не пише. Чого ж було лізти: «Давайте п’єсу!»? Згоріти п’єса не могла, бо то було багато пізніше моєї носилки. Розписка у мене єсть — ховаю «як зіницю ока». Про Занько-вецьку в ролі моєї Люби я писала в минулому листі. Тепер повторю, що я дуже рада Заньковецькій. Прошу тільки не називать спектакля «чтением монологов», не до смаку мені сей термін!

1 Про літературні справи] (лат.)—Ред.

2 Інакше (лат.).— Ред.

Над лисячими виразами я справді дуже сміялась. Положим, що од «солодкого» пера може справді бути «пятно» — теж солодке, напр[иклад], від шербету,— але ж такі речі не [до] громадської відомості! Вірші мої і «Іфі-генію» пошли у «Вісник», тільки не посилай «Східну» і «Єврейську» мелодії, «Мрії» і «Зимову ніч на чужині», бо се я звідси послала. У 2-й книжці, власне, надруковані «Східна мелодія» і «Мрії». Про твою поему я давно була тієї думки, що її гріх «маринувати»,— посилай лисам не гаючись! Я певна, що Ста[риць]кі своїм «Мазепою» не переважать твого «Орлового гнізда», бо, на мою думку, се найкращий з твоїх поетичних творів, а роман, певне, буде щось а 1а 12 «Богд[ан] Хмельницький]», отже, тим більше не слід, щоб за ними зоставалось jus primae occupationis13 сеї ще ніким поважно не зачепленої теми про Дорошенка! Щодо моєї драми, то у мене просив її Стешенко для якогось полтавського видавництва (чи се збірка в пам’ять Котляревського], чи що інше, не знаю), але я відповіла, що перше треба випробувать на сцені, а тоді вже друкувать — ми, значить, стрілися думками з тобою. Як буде йти «Троянда», то ти візьми рукопись і відзнач ті місця, які вийдуть невдало, і по можливості зваж, через що іменно невдало, тоді я постараюсь поправити. Ну, однак, ти, і лиси, і кияни — всі хочете розвити в мені mania grandiosa!14 їй-богу, розхвастаюсь!!

Що правда, мамо, то правда,— «олімпійство» не лежить в моїй натурі і трудно часом буває витримувать олімпійський спокій, але, по правді кажу, тепер у мене скоріш завзятий, ніж кислий настрій,— се вже, може, й не зовсім нормально, але мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талан, то він не загине,— то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей. «Nennt man die grossten Schmerzen, so wird auch das meine genannt» 15,— сказав Гейне, і я скажу за ним, але Гейне сказав, і по праву сказав, ще й другі слова, яких я не важуся сказати, тільки в години якогось безум’я вони все бринять мені в думці, і трудно буває заставить їх замовкнути.

Годі писати! Не слід мені ще писать таких довгих листів, сама почуваю, та трудно втриматись. Пиши ж мені скоріш, як мається Уксусок! Дуже ждатиму звістки! Цілую тебе дуже, дуже міцно.

Твоя Леся

10. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

22 березня 1898 р. Ялта Ялта. Villa Iphigenia.

10

18ш98

Люба мамочко!

Думала було ще день-два зачекати з писанням, але треба написати таки сьогодні, а то ти як отримаєш раніше листа п. Дерижанова, то ще злякаєшся. Лист його не визваний нічим надзвичайним, але він просив у мене дозволу написати тобі, щоб вияснити щось там, чого нібито я сама не можу йому вияснить. Про мене, нехай собі пише! Здоров’я моє було поправилось, але оце днів три тому назад знов трапився напад, останні три дні хоч маюся добре, та вже не дуже вірю собі. Нема нічого страшного в моїх нападах, але все-таки і неприємно се* і скучно. Я думаю, що в сьому винна трохи і погода, що останні два-три тижні зовсім капосна стала: що роз’ясниться, то знов дощ і «гадость».

Поговорю і я трохи на лікарські теми. Не знаю, як мені відноситись до ради п. Дер[ижанова] р.е їхати звідси в Київ, а просто кудись чи в Гадяч, чи деінде. І досадно мені не бути зовсім у Києві і навіть якось немов малодушно виходить, а разом з тим правда, що Київ, надто весною, якось натруджує нерви людині. Що сказати про зоставання тут до іюня, та ще й з гідропатією? Дорого се буде, я думаю, дуже, та й давно вже я дома не була... Знов же досадно вертатись, не зовсім поправившись, т[о] с[сть] не настільки, наскільки можливо. Я думаю, що коли б на твоєму хуторі (прийшла коза до воза! — скажеш ти) я могла б зробити собі сама «водолечебницу» і «санаторію», то могла б я і в початку мая звідси рушити, До мая, мусить бути, над Пслом ще холодно і, може, щодо лихорадки небезпечно. В Колодяжне їхаті; просто з Криму я боюся, бо там мені завжди був страх від малярійного бацила. Нарешті скажу, що я не панька-лась би з своїми нервами так, коли б не зважила (і ти иї зо мною згодилась!), що сього року треба зробить операцію. Отже, для операції треба сили відпору не менш, ніж для вприскуваннів, може й більше. Коли йти на війну, то треба узброїтись. Ти бачила і знаєш добре, який вил і розміри мають оці мої нервові напади, і, певне, згодишся з п. Дериж[ановим], що з ними слід боротись. Тільки все-таки я ніколи не ставила себе ні центром світу, ні центром нашої сім’ї, а через те прошу обсуждать програму мого лічення, беручи на увагу загальний бюджет і загальні потреби та порядок ждття нашої родини. Не при-носячи сама жертв, я не хочу приймать їх від інших. Програму ж моїх ліків, певне, напише п. Дерижаної), і йому, я думаю, можна в сьому вірити більше, ніж навіть якому «светилу», бо «светило» може мене бачит.5 тільки під час «візиту», а п. Дер[ижанов] бачить мене ра з у раз і в здоровому і в слабому стані, до того ж він дивиться за мною дуже уважно, чого звичайне «светилз» не роблять. Коли він чує, що зо мною негаразд, то кидає печене і варене і йде мене рятувати, а від «світила ) сього не дочекаєшся... Смущає мене тільки те, що якось се виходить лічення gratis !, але не знаю, чи не образиться мій господар, коли я надумаюсь йому платить. Може б, ти спитала у Антоновички (она усё знает!), як тут у Ялті звичайно платять лікарям, коли живуть у них на квартирі і в них же керуються? Тут у мене таких знайомих нема, щоб се знали.

Однак годі, а то як розпишусь... Рада я дуже, що Ук-сусок одужав! Оце тільки що прийшов твій коротенький лист. Коли папи вже нема в Києві, то перешли йому мого листа і листа п. Дерижанова.

Цілую тебе дуже міцно!

Твоя Леся

11. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

23 березня 1898 р. Ялта Villa Ipingenia.

Люба мамочко!

, Послала я тобі вчора листа, а сьогодні знов пишу. П[ан] Дерижанов чогось-то не рішився писать тобі сам, що, може, тобі се здасться чудно або, може, навіть налякає, і просить мене передать тобі «своїми словами» те, що він збирався писать.

1°. Він уважає, що досі занадто багато звертали лікарі увагу на мою ногу і занадто мало, до крайності мало, на мої нерви.

2°. Нерви мої конечне треба корувать, поки не пізно, бо істерія, як відомо, може приймати і гірші форми, коли її запустити.

3°. Операцію при такому стані нервів дуже трудно вдатно зробити, т[о] є[сть] вона може страх як розхитати організм.

4°. Найперші ліки при істерії — се гідропатія. Воду, звичайно, кожний має дома, але, не випробувавши під наглядом спеціаліста, яка іменно форма водяної курації підходить до певного слабого, рисковано починати її при домашніх обставинах. Отож рада така, щоб ходити тут в «водолечебницу» місяць-півтора або й два (коли треба буде): скоріш, що всього місяць, а потім завести дома те, що треба буде, та й їхати додому. Але позаяк гідропатія річ досить дорога,— тут в лічебниці беруть р. ЗО на місяць,— то треба зважити, чи витримають фонди наші такий налог.

5Q. П[ан] Дери[жанов] вмовляє мене, «коли я хоч трохи вірю в його авторитет», не повертатись в Київ до осені, бо географічні і громадські умови Києва мусять, на його думку, вибити мене ще гірше з рівноваги.

6°. Мені потрібний «санаторський» режим, а його чомусь дуже трудно запровадити дома, а часом і зовсім неможливо, бо се все-таки зв’язано з певним насильством над привичним життям родини. Коли ж мені може бути забезпечений дома водяний прилад, регулярність в їді і нагляд (як бачиш, і тут не вірять в мою основатель-ііость!), то я не маю потреби зоставатись тут на літо, а можу їхати хоч і в Полтавщину, як тільки там стане тепло і можна буде врядити літне пристановище.

Се все п. Дерижанов просить тебе прочитати, зважити і відповісти, що ти про се думаєш, в такій формі, щоб і він міг прочитати, аби потім,— знаючи наші фінансові обставини, час, який я можу провести тут, і перспективи на літо (де і як іменно я житиму),— проводити так чи інакше моє лічення, що потребує, на його думку, ще енергічніших, ніж досі, способів. Я думаю, що краще буде, коли ти напишеш просто йому.

Дещо на сю тему я вже раніш писала, але так, для обстоятельности, нехай вже будуть і повторення.

Здоров’я моє то ліпше, то знов поганенько. Вчора ввечері знов був напад, здається, найближча причина та, що я вимила ранком голову, а потім не досить багато лежала, отже, втомилась (sic!1). Дивно мені, що се не одбивається на нозі, принаймі вона не болить, спасибі їй. Правда, я тепер сливе не виходжу з двора (балкон добре служить!), то нога має добрий спокій. На урок не хожу і не ходитиму.

Тепер, слава богу, можна звернутись до інших тем. Ти писала в передостатньому листі («а № кото-

рий?»...), що посилаєш мені ще один том Байрона,— чи ти не послала, чи він не дійшов? Краще, коли не посилала, то пришли одразу два томи, 4 і 5-й, вкупі з іншими речами.

В листі до Лілі я запрршувала її приїхати до мене на Великдень. Тепер звертаюсь до вищої інстанції, до тебе і до папи, чи не можна б справді устроїти її приїзд до мене,— запевне, якщо вона сама сього хоче,— я думаю, що і їй, і мені се було б не тільки приємно, але й корисно. Хто зна, як хутко я з нею побачусь, бо вона, здається, буде півліта в Колодяжному, а я вже напевне буду не там,— тільки де?

Бувай здорова! Цілую тебе дуже міцно!

Твоя Леся

P. S. Цікаво знати поступ справ театральних.

12. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

З квітня 1898 р. Ялта

Люба мамочко!

Листа твого (№ 1) я отримала, він трохи невиразний, але/чекаючи виразнішого, відповідаю на сей. Що сказати тобі про мій «рятунок»? Запевне, і тут річ може бути тим часом про паліативи, та хто знає, чи не прийдеться мені все життя мати діло з паліативами. Тим часом і лагідні паліативи, як бром, витирання дома водою, і ванни принесли мені користь видиму, але стан моїх нервів все-таки ненадійний: одна безсонна ніч, невелика втома — і все йде шкереберть, очевидно, треба якоїсь міцнішої поправки, щоб могти витримать згубу крові, і багато безсонних ночей, і всякі інші наслідки операції. Щан] Дерижанов раз у раз повторяє мені, що в Київ їхать не слід, бо там я не могтиму (морально) не ходить, не пізно лягать, не провадити дебатів і т. і., а ми вже тут наочно бачили, наскільки се все має зв’язок з моїми нападами. В Києві буде la saison morte 1 в саму весну, час, коли люди або тримають екзамени, або марнобродять, мене чогось завжди лютить Київ весною (т[о] є[сть] не Київ, а кияни), якось нема тоді ні діла, ні навіть проектів, інертність, безділля... я розумію Галю, що вона, було, завжди металась і виходила з себе в такі часи. Моє нещастя, як і Га-лине, в тому, що я не завжди хочу спати тоді, коли всі інші сплять... Ну се, врешті, все філософія, той «взгляд и нечто», за який ти часто не хвалиш мої листи. Вернімось до реальних справ. Скучаю я не за Києвом, а за своєю родиною, за вами, і за доброю, нормальною роботою, і, може, багато за чим, чого в Києві нема. Вас я побачу у Гадячі, робота вернеться мені (більш-менш) з фізичною рівновагою, а все інше... чи не краще не думати про нього? Так, справді, якби думка слухала наказу! Властивий, найрідніший рідний край для мене — Волинь, туди мені не можна, а Київ і Полтавщина для мене однакова Україна. У Києві були у мене товариші, тепер їх один, два, найбільше три, а решта — «иных уж нет, а те далече»... Треба нових набирать, але се весною не робиться, се робота нешвидка, треба з осені починать. З того всього виходить, що небагато втрачу, коли звідсіз просто в Полтавщину поїду.

А от коли б мені Ліцічок сюди приїхав на Великдень,' то вже се було б мені над всі подарунки! Я вже так настроїлась, що в кінці сього тижня ждатиму з цікавістю прибування севастопольських парохбдів.

Сьогодні отримала Байрона, спасибі! «Жизнь и искус-ство» давно получаю.

Ну, сумно мені, коли панове артисти не чували навіть слова «альтруїст»! І взагалі я не знаю, як вона поставиться, тая «Троянда», аже зостався один тиждень до початку страсного, коли нігде нічого не грають. А на Великдень Заньков[ецька] нібито має приїхать сюди, значить, у Києві їй грати «Троянду» не трапиться. Хіба, може, тут зіграє,— се буде хіба для мене особисто, бо ялтинській публіці будуть зовсім незрозумілі пе то «спадщина» і т. і., а навіть «что такое м о в»...

Хутко буду знов писать, а тепер скінчу. Міцно цілую тебе і папу, коли він в Києві, і все наше громадянство.

Твоя Леся

Пані Борецька добре б зробила, коли б приїхала тепер: чудова погода! Така, як у нас в кінці ащзіля.

13. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

7, 8 квітня 1898 р. Ялта 26. 27.III. Ялта,

Виноградная ул. Вилла Ифигения, кв. д-ра Дерижанова

Дорога моя дядино!

Оце тільки що отримала Вашого листа і зараз одпи-сую, щоб не задавнилось. Я Вам відповідала на Ваш різдвяний лист, та, видно, мій лист пропав — се таки часом буває... Шкода все-таки, бо що Ви думали про мене?! Потім я скілька раз збиралась писать Вам і Раді, ба навіть раз написала, та не схотілось посилать такого листа, під дурним настроєм він був написаний. Ся зима була для мене трохи краще минулої (97 p.), та все-таки поганенька: багато сили вимотали з мене вприскування, і ніяк я не можу вернутись «в свої береги». Нога, правда, поправилась трохи, та зате були всякі лихорадки, інфлуенци, екземи, аж бридко згадувать, а коли те все нарешті минуло, то пришилось трохи повозиться з нервами, та і досі ще мушу про них не забувать. Впрочім, тепер я здорова так, наскільки взагалі я буваю здорова; у нас тепер настояща весна, тепло зовсім, ясно і гарно, а се вже багато значить і для здоров’я, і для настрою. В сей вечір я надто в доброму настрої, бо завтра жду в гості Олесю, Лілію свою, оце вона, певне, тепер їде через Азовське море або північнокримський степ, а завтра о 9-й год[ині] увечері буде тут! Мені, може, вже не прийдеться виїхать звідси до іюня, то такі одвідини мені тепер більш ніж до речі.

27.111. Листа В. И. я передала, і вона нарешті зібралась до мене. Справді, вона робить враження симпатичної людини. Багато розпитувала про Вас і казала, що напише Вам сама, але просила мене привітати Вас од неї, коли я буду раніш писати. Казала, що не могла довго зібратись до мене, перше через слабість, а потім через виїзд у Москву.

Що ж Вам написати про своє життя? Воно похоже на піскові часи, сиплеться та й сиплеться собі досить монотонно. Живу тепер як по-заведеному, роботи у мене мало: всього один урок, займає він ранком години дві; маю ще одну роботу для писання, але пишу мало, коли-не-коли. Більше місяця пришилось повозиться з нервами, що були зовсім здуріли, ну тепер вже можна б і за нормальну роботу взятись, та доктор ще не радить, а каже, що замість роботи треба краще гідропатією зайнятись. Нехай і так. Все-таки помимо всіх лих я тут поправилась, так при-наймі казала мама, як приїздила зимою, от побачу, що Олеся скаже. Се ж ми з нею хутко рік як не бачились!

Що таке нападає на Раду? Якісь нариви? Бог зна що! Як приїдете до нас, то я їм не дам боліти, прийму се за обиду собі.

Напишіть, як справа з бібліотекою? Де Ви її помістите, коли будете виїздити. Я тут пробуду у всякім разі до мая (коли не іюня), то Ваш лист мене застане тут.

Ну, прийшов мій ученик,— треба кінчать. Цілую Вас дуже, дуже міцно.

Ваша Леся

Спасибі m-me і т-11е 1 К[ойчу], що мене не забувають, кланяйтесь їм від мене.

14. ДО А. М. ДРАГОМАНОВОТ

8 квітня 1898 р. Ялта 27.111

Cher petit Radis! 16 Давно-давно пора вже мені написати тобі! «Сколько я не собирался, а доселе не собрался». Mais considerant que etc.17, ти мене простиш. Твій лист був для мене дуже інтересний, багато в ньому нових фактів, та ще й таких, яких я од Софії і не сподівалась. Тепер тобі, може, і в Росію не захочеться їхать од своїх societes18 — гляди! Сього літа ми вже певне побачимось з тобою, бо я думаю літо прожить в Гадячі і так уже наладилась проводити його з Вами. Вже 10 місяців, як я у Криму, з них 7 міс[яців] прожила я зовсім сама — не мало! Пора б уже і додому,— та ще «гріхи не пускають».

От коли зібралась писать і то якось без толку виходить. Діло в тім, що відколи я получила телеграму, що Олеся їде до мене, то стратила спокій і вже другу ніч не можу як слід спати, отож і в голові шум та дур від того. Знаю я добре, що раніше 10 ч[асов] вечора вона не може приїхать, і все-таки всякий стук смущає мене і заставляє бігти на балкон. Добре, що мій балкон такий, що з нього всю Ялту видно — буду цілий вечір сидіти і дивитись на улицю. Коли хто приїжджає до мене (як, напр[иклад], зимою мама приїжджала), то мені все кругом починає здаватись новим і свіжим. Я тепер все думаю, що треба показать Олесі, і бачу, що в Криму єсть-таки що показувать. На тому тижні ми збираємось великою компанією в гори дивитись на водопад, потім треба в два міста поїхать з Олесею морем, потім послать її саму туди, куди я сама доступиться не можу. А яка досада, що я не всюди можу доступиться! Мені страх як хотілось би вилізти на гору Чатир-Даг, але там треба 8 верст іти пішки і значить — сиди і не рипайся! Ну, впрочім, нема чого пищать, се поганий звичай. Знаєш, оце я недавно, коли була больна, то все було, як тільки розкисну, зараз згадую: Quatre canards... disaient a leur canardes fide-les: quand finiront nos tourmentes 19. І зараз робилось смішно самій з себе. A propos de quatre canards 20 я про demoiselles Ammann 21. Як ce Jeanne 22 поспішилася заміж? Мені все здавалось, що вона ще зовсім Backfisch!23

Мама казала мені, що ти хочеш остатись в Софії ще і на той рік, хоч би твоя мама і поїхала в Росію,— чи правда? Все ж таки ти приїдеш літом, сподіваюсь? Що тобі пише Зоря з Києва, як йому там подобається? Може, там йому скучно або погано здається? Як то йому покажеться ще, коли старша кузина приїде! Така маса кузин!

Скажи Ліді, що їй вже пора написать до мене, я, хоть не часто, та все-таки пишу, а вона, здається, рішила зовсім не писать, «стыдио так поступать единственной стар-шей кузине». Non, c’est inutile! 24 Далі не пишу,— нема толку! Прости і вір, що, їй же ти господи, скоро буду знов писать! Міцно цілую тебе et toute la famille 25. Кланяйся од мене m-me Белчевій і m-lle Домні.

Твоя Леся

15. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

ЗО

11 квітня 1898 р. Ялта

Люба мамочко!

Хотіла я тобі вчора писать зараз же після Лілі і Оксани, але п. Дер[ижанов] мені не позволив, бо в вечір приїзду наших і на другий день ввечері мене знов трясло, отож вчора я большею частію лежала на кроваті і займалась читанням та приємними розмовами — вчорашній вечір минув без жадних інцидентів, тож сьогодні вже можна писать. Приїзд Уксуса був мені дуже милою несподіванкою, мені чогось і на думку не спадало, що й Оксаночка може приїхать! Ліля не здалась мені ні худою, ні блідою, якою я чогось-то думала її бачити, а от Уксус,— не знаю, може, се я од нього одвикла,— вразив мене своїм витягненим, чисто «імпресіоністським» видом.

Правда, було воно тоді дуже здорожене, а тепер мовби трошки цвітніше стало.

Стидно мені тепер, правду кажучи, що я визвала сюди Лілю, а тим самим і Оксану, бо тепер тобі і папі на свята муеить бути скучно і досадно. Справді, не знаю, звідки встановилась за мною слава альтруїстки! Може, се через те, що інші до кінця не завважають, що поступають безуважно і своєкорисно, а я хоч пізно, та побачу, але від сього ні мені, ні другим користі нема. Признаючи се все, я, проте, мушу сказати, що дуже рада гусям і що з їх приїздом мені знов усе здається новим і цікавим у Ялті. Я думаю, що і для дівчат наших буде корисно пробути тут тижнів два, шкода тільки, що шлях сюди такий довгий і втомний.

Спасибі тобі, мамочко, за всі справунки, що ти зробила для мене,— як подумаю, скільки я тобі за сю зиму клопоту завдала з своєю драмою та з іншими літературно-життєвими справами, то, далебі, робиться сором, хоч і знаю, що робила ти се все без прикрості. А за драму, то справді досадно, що вся ота заметня з репетиціями, збиранням акторів і т. і. була даремна, а що даремна, то напевне, бо, як виїде Заньк[овецька], то де ж знов тую примадонну шукать? Ні, видно, судилось мені бути «безкорисною» писателькою. Боже мій, що мені Ліля нарозка-зувала про зчитку моєї драми! Та й ти ж писала... Ліля правду казала: «Публіці бракує таких драм, як «Троянда», але таким драмам бракує акторів»,— от і cercle vici-eux! 1 Ну, врешті, і я скажу, як п. Калмикова, «нехай вони сказяться» — і драми, і актори!

Вчора отримала повєстку на гроші і папиного листа. Піду оце на пошту, а на листа папі відповім так днів через два, коли все виясниться з моїм ліченням. На жаль, оце з тиждень не могтиму возитись з водою, а там буде Великдень, то, певне, водолечебница буде закрита, отже, певне, почну туди ходить тижнів через півтора. П[ана] Дер[ижанова] я ще не питала про гонорар, як просив пана, та думаю, впрочім, що він мені і не скаже нічого виразного (він взагалі, яко молодий лікар, ще зовсім не вміє відноситись спокійно до сього питання), але я тепер маю дві нагоди довідатись про ялтинські звичаї в сьому напрямі, отож, днів через два-три знатиму.

Гусі мої оце тепер сплять, хоч всього 12-а годдиа дня, ото ніяк не виспляться з дороги! Вчора вони були вкупі з усією компанією «увековечены» на фотографії п. Дери-жановам, тільки фотографія ще не одпечатана, то не знаю, як вийшла. Про подоріж в Алупку і всякі інші речі і спостереження вони вже тобі, певне, просторо писали, бо вчора щось там півдня скромадили,— мені, звісно, но показували.

На сих днях все наше панство збирається їхати в Гур-зуФ» але я не поїду, бо я там раз була, то не варто ради бачених речей втомлятись. Якщо куди поїду, то хіба на водопад Учан-Су, бо там я не була, а, кажуть, є що подивитись. Товариство збиралось в Гурзуф сьогодні, але з самого рання здійнявся великий вітер, стало хмарно, і морем їхати не можна, прийдеться трохи пождати.

Оце з початком весни я все частіше звертаю свої думки на різні уліти і, коли б не боялась заулітитись, то писала б певне. Якось я переклала першу сцену з «Мак-бета» — пришлю тобі через наших. Може бути, перекладу шматок «Манфреда» або «Каїна», то теж пришлю. Переклади не так все-таки томлять, як свої уліти, надто коли вірш білий. Якось трапилось, що я досі ні в якому перекладі «Каїна» не читала і, певне, се ліпше, бо він зробив на мене найсвіжіше і найповніше враження, ніж всі інші поеми Байрона, що були мені раніш відомі з перекладів. І якими тепер мені мізерними здаються усі «москвичи в Гарольдовом плаще»! Ні, з Байрона красти не можна, ним треба бути, а хто ним бути не може, то має право тільки перекладати, і то без «отсебятины». Якось я читала переклад «Гамлета» Полевого — отже, люди грають на сцені, і ніхто не лає і жадних «закавик» не прикладав, а переклад препакосний: злизано багато чудових виразів, сливе цілі сцени. Характер Полонія спотворений,— вийшов не царедворець, а неотесаний грубіян (в сценах з дочкою); пісні Офелії зовсім якісь солдатські: «...он был бравый молодец!..» Мені весь час було жаль Мих[айла] Петр[овича], що його чудовий переклад «Гамлета» марнується, загнічений дикими умовами нашого театру і ще дичішим глузуванням чужих і своїх невігласів.

Однак я пишу, пишу, та, дивись, і на пошту спізнюся. Треба кінчать, чи то пак написать, як пишуть лиси: «Далі буде», бо, властиве, і полбвини ще не написано.

Не знаю, чи будеш ти писати нам на сім тижні, може, часу не буде, а все-таки я сподіваюсь, що напишеш. Ніхто ніколи не писав мені так часто і так любо, як ти, і, запевне, ніхто й не писатиме. Коли думаю про се, то згадується мені сонет Гейне до його матері... Шкода тільки, що всі ми — і поети, і не поети — по більшій часті буваєм не варті своїх матерів.

Міцно, міцно цілую тебе. Спасибі і тобі, і папі, що ради мене пустили з дому на свята моїх гусів.

Твоя Леся

P. S. Поздоровляю з Великоднем тебе, папу, Микося, Зорю і Дору. Чи не було б ласкаве молоде панство написати до мене по слову хоч для рокового дня — великодня?

Моє вітання теж всім, хто мене згадає.

Ще раз міцно цілую тебе.

Пан і пані Дерижанови вітають тебе дуже гречно. П[ан] Дерижанов уже раз сварився зо мною, що я (як по правді призналась йому) забула передать тобі його привіт, і грозив за се штрафом, а я от знов мало не забула.

16. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

13 квітня 1898 р. Ялта Ялта. Вілла Іфігевія.

Люба мамочко!

Тільки що отримали ми твого листа, і я, прочитавши, безпосередньо сідаю відповідати на нього, чи то пак писати продовження свого минулого листа.

Уксус таки, видно, справді дуже радий з своєї подорожі 26, бо якось увечері, лягаючи спати, промовив, зітхаючи, з полегкістю: «Яка б я тепер була нещасна людина, якби не поїхала!» Тепер ся людина знаходить тільки єдиний привид для свого Weltschmerz \ а іменно, що учебники Ліля не дала взяти з Києва, хоч я готова не внаю за що заложитись, що ті учебники ні разу не були б навіть розкриті.

Сплять обидві гусі на канапі, хоч п. Дерижанов з першого ж вечора призволяв їх взяти ще меншу софку з великої хати, але вони запевняють, що їм так зовсім добре. Украсти тепер кого б то не було з Іфігенії трудно, бо людей у нас тепер дуже багато, а в великій хаті спить сам пан господар і його тесть.

Щодо вмоїх нервів, то біда їх знає, чого їм треба. Ну, нехай тепер ти думаєш, що я заслабла з нудоти, а торік? Ще перед вприскуваннями у Києві разів 3—4 були зо мною такі напади, раз Ліля бачила, а тричі ніхто не бачив, та факт той, що все-таки було. Нарешті, тут у Ялті сливе всі нудяться, але не у всіх же бувають такі штуки з нервами, як у мене. Врешті сі дні маюся добре, окрім перших двох вечорів зараз по приїзді наших. Може, то через те знов я не втрималась на висоті свого положення, що відколи отримала телеграму, що Ліля їде, то мало спала, а потім в той вечір, коли мали прибути наші з мальпостом *, я послала назустріч Настю, і вона вернулася сам а,— тоді я пережила досить прикрі хвилини від 8-ї до 11 г[одини] вечора. Але то все минуло і скінчилося як не може бути, то нема що й говорити про се.

Ти, мамочко, не зовсім мене зрозуміла. Пишучи про найближчі причини свого нервного стану, я натякала не на моральну прикрість, а на одну чисто фізичну обставину, про яку просто не хотілось писати в листі. Ліля тобі розкаже про се і, коли хочеш, про ту зимову пригоду, про яку я просто вважала невартим говорити, бо тепер воно здається мені скоріш комічним, ніж прикрим. Тепер же я попрошу Лілю тобі розказати, аби тебе се не мучило і аби ти побачила, що нічого особенного не було.

Про театральні справи Ліля мені розказувала чимало,

і з її слів та з твоїх виходить, що було б добре, якби п. Яворський з товариством поставив «Троянду», але тепер я вже нічого не збагну, наскільки се можливо. Найда бачилася зо мною позавчора і старалась виманити у мене абсолютну згоду на постановку моєї драми тут, але я сказала, що, не знаючи учасників, не можу нічого з певністю сказати, а при тім сказала, що якби був той jeune premier27, про якого мені писали добрі звістки з Києва (т[о] є[сть] п. Яворськ[ий]), та Заньковецька, та порядна артистка на роль матері, то тоді я готова згодитись, хоч знов не знаю, наскільки ся п’єса має смисл в Ялті. Про свою антрепризу Найда не признавалась, либонь, для якоїсь політики тонкої. Репертуар тут у них досить дикий, каже Ліля, бо вона бачила той репертуар.

Учора приходив актор Мороз і з ним якийсь галичанин наймати хату у п. Дер[ижанова] і вже було от-от згодились, та якось потім роздумались, що дорого, і відкинулись.

Катюша з своєю сестрою і квартиранткою (теж вірменкою) сьогодні все печуть якісь свої вірменські пундики, а паски (таки настоящі) замовлять десь у пекарні, бо в нашій кухні нема печі, а тільки духовка.

Богам про Микося я казала, і вони в той час освітилися сонцем, а се ж запевне добрий знак.

Бувай здорова! Будемо часто писати, як не одна, то друга. Цілую тебе дуже міцно і папу. Не думай про мене нічого лихого, а то плакатиму.

Твоя Леся

Поздоровляю тебе і папу і все товариство з роковим днем Великоднем!

17. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

19 квітня 1898 р. Ялта

Люба мамочко!

Я думаю, що мої# обидва листи вже досі до тебе дійшли і ти, певне, не дивуєшся, що моє «завтра» все виходить «післязавтра» — l’homme propose, dieu oppose! 28 або скоріш le diable oppose 29.

Шкода, що ти так сердишся на море, властиве, скоріш ти могла б сердитись на тих дурних людей, що везли тебе на пробитому пароході та ще й далі потяглись, не залатавши дірки. З того, що якийсь хворий панич умер, проїхавши морем з Батума до Ялти (3 суток!), ще не значить, що така доля може загрожувати Оксаночці. Врешті, певне, наші на Одесу не поїдуть, бо після ваших листів Ліля боїться везти Оксану морем.

Актори — народ зрадливий par excellence *, і я їм теж не вірю. Вони тут до мене під’їжджають з п’єсою, але я, певне, їм «Троянди» не дам, бо думаю, що в Ялті вона не має значення. На Великдень були ми у Руденків, там все перелітали актори, між іншими і Науменко, отож він приговорювався до мене щодо п’єси, а Руденко Лілю «зондірував» щодо Балевича. Трупа їх звичайна, без жадних «нових начал», так принаймні мені здається. Оце в неділю ставитимуть «Лимерівну», хотілось би мені піти, та не знаю, як випаде; коли статкуватиму сей тиждень, то, може, й могтиму піти. Часто, у всякім разі, не ходитиму, бо театр мене взагалі дуже втомляє. З сього погляду краще мені не ставити тут «Троянди», бо сі заходи навряд чи корисні були б для моїх нервів.

Мої «гусі» поживають добре і, здається, навіть поправились за сей час, Уксус навіть не такий блідий став. Завтра збираються йти з бувшим своїм учителем Ніко-лаенком на Надсонову дачу, нехай підуть, воно ж таки слід. Певне, вони тобі описували, як ми тут розговлялись у страсну суботу. Розговіни сі були найбільш по-хожі на шабас — якось тії свічки перед кожною тарілкою, тая риба... щось досить восточне. Ми з Уксусом писали писанки і тим справили певний ефект серед товариства. Сорочка, видимо, сподобалась п. Дерижанову,— ми її тут сполученими силами пошили без машипи, бо у Катюші машини нема, а до пані Разумової тепер далеко ходить, бо вона вибралась уже зо всею родиною на кінець Садової улиці. Вчора до мене приходив Льоня «с ви-зитом», так хвилин на п’ять, спішився, бач, на дальші візити... Людей у нас сьогодні поменшало: виїхав «коричневий пан» і батько пані Дериж[анової], а сестра її зосталась. Велика хата як не зайнята, так не зайнята. Врешті, про всякі сі Zustande 2 Ліля і Оксана тобі розкажуть хутко, то нема що й писать.

Вчора я почала перекладать «Каїна» Байрона, дуже мені хочеться послати шматок його в Київ. Як перечитаєш його, то пошли Стешенкові, бо тож ми з ним наважилися в спілку вступити для перекладів з Байрона, не-хайже він бачить, що мій замір серйозний.

1 Переважно (франц.).— Ред.

2 Обставини (чім.).— Ред.

Оце Катюша почала грать шумку (мою), треба слухать.

Міцно цілую тебе, Микося, Зорю і Дору. Хутко знов писатиму.

Твоя Леся

18. ДО П. А. КОСАЧА

19 квітня 1898 р. Ялта

Ялта. Villa Iphigenia.

<V8

Любий папа!

Тільки що я поклала папір і написала дату, як мені принесли твого листа. Спасибі, дуже спасибі за карточку! Досі так якось було, що у мене не було твоєї фотографії. Як завжди на фотографії, так і тут, вираз трошки не той, але ж на се у кожної людини єсть фантазія.

Я збиралась писать тобі на страсному тижні, та якось не прийшлось за деякою роботою.

Про гонорар д. Дерижанову я надумалася так: його питай не питай, він нічого виразно не скаже, я се знаю з деяких прецедентів, а єсть у мене інша комбінація. Я з 1-го февраля стала заніматись з його братом часа по 11І2 — по 2 щодня, і за се Дер[ижано]ви беруть з мене на 15 р. менше за пансіон, тепер же я думаю заплатити їм всі гроші, нарівні з іншими пансіонерами, а моя учительська робота нехай іде за медицинську роботу п. Де-рижанова коло мене. Здається, так буде по правді.

Завтра думаю почати ходить в водолечебницу, коли погода дозволить і коли пані докторша, хазяйка лічебниці, не потребує всіх грошей (ЗО р.) вперед. З тих 75 p., що ти прислав, я 1-го апр[іля] заплатила господарям 50 р. (ЗО за хату, 15 — за пансіон і 5 за те, що з минулого місяця зоставалось), після всяких святкових і буденних видатків зосталось мені коло 20 р. (бо «до нових» у мене ще дещо було).

Мій новий бюджет, як собі хочеш, мене лякає: 60 р. хата і пансіон, ЗО р. вода... Одна потіха, що се не довго триватиме, найдовше до 1-го іюня. Доктор каже, що 1 або 17г місяця лічення водою тут буде доволі для того, щоб бачить, які форми і прийоми його мені потрібні.

Тільки що я вилічила, що коли я проживу тут до 1-го іюня, то за сей час (місяць і три тижні) мені треба буде 175 р.— не мало! А се вже найменше. І все це йде на «паліативи»!.. Але врешті, скільки не пищи, нічого не поможе, то краще мовчати.

Про своє здоров’я не маю що нового писати, воно все-таки краще, ніж було місяць тому назад. З того часу, як Ліля і Оксана тут (хутко два тижні), дрож у мене була всього двічі, можна думати, що далі й зовсім буде добре, хоч я, впрочім, мало в себе вірю, як ти знаєш.

Ліля і Оксана, здається, довольні своєю подорожжю, шкода тільки, що з мене їм погана компанія для гуляння та й погода не щодня кримська: то вітер, то хмуро, то холоднувато. Сьогодні вони ходили самі пішки в Чукур-лар, до моєї літньої домівки,— там їм дуже сподобалось. Якщо збереться компанія, то поїдуть ще в Гурзуф, а в суботу думають додому рушать. Не знаю, чого ти і мама так против вертання на Одесу, се напевне менше втомило б Оксану, ніж троє суток такої дороги, яку вони проїхали сюди. їдучи на Одесу, вони на цілі сутки менше будуть в дорозі. Врешті се не моє діло, нехай самі думають, як їм вертатись.

Бувай здоров! Другого листа вже напишу в Коло-дяжне.

Цілую тебе дуже міцно.

Твоя Леся

сили відпору, ну, та й справа тоді певніше буде. Про стаю «зграю» Ліля теж може розказати більш навіть, ніж я. Яворськнй здається тепер зовсім «прахом над моря водами». Маня теж засумувала трохи. А всі оці трупи plus ga change plus c’est la meme chose 30.

Вже пізнувато, треба вкладатися спати, а то нашим треба рано вставать.

Міцно цілую тебе і кланяюсь киянам. Сподіваюсь, що Дора, Микось і Зоря ще таки мені сюди напишуть.

Твоя Леся

20. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

19

1 травня 1898 р. Ялта

Люба мамочко!

Которий вже день збираюсь тобі писати і все якось де зберусь, а ти вже досі й сердишся на мене. Сьогодні я оце вперше пішла в гідропатичний заклад,— побачимо, що ще з того буде. Досі ніяк не можна було почати з різних причин, то погоди не було, то я сама була не в такому стані, щоб починати Wasserkur31. Страшного не робили мені нічого: спочатку закутали в одіяло, потім почали розтирати, перше через рушник по сухому, далі по мокрому, далі знов по сухому, врешті, знов закутали в одіяло

і казали* якийсь час лежати тихо, а там я встала і пішла додому. Спочатку я була втомлена, але от тепер (4-та година] по обіді) маюся добре і маю енергію писати листи, якої мені, напр[иклад], вчора і сьогодні рано цілком бракувало. Боялась я, коли б мене ще так, як Софію Віталіївну], «тройчаткою» не почали бить, але ні, кажуть, не будуть. Чогось я на ту воду чималу надію маю, може, того, що мені завжди холодне купання було ліпше, ніж гарячі ванни і всякі інші способи.

Детально тепер про своє здоров’я писати не буду, бо Ліля мала тобі про нього розказати, яко наочний свідок. Скажу тільки, що після її виїзду я була в тім же стані, що й при ній, тільки що нога зовсім ш боліла, як було якось при Лілі днів зо два. Нога взагалі тут мені не завдає лиха, бо вже скілька літ, як вона не була в такому мирному стані, коли не лічити року, проведеного в Болгарії. А нерви не мали досі причин поправлятись, а скоріш могли розстроїтись за остатні роки, і коли я досі на них зовсім не звертала уваги, то не дивно, що й вони на мене не звертають уваги, а танцюють собі, коли хочеться. Цур йому всьому врешті! Властиве, коли я которий день поводжуся як слід, то не можу скаржитись на здоров’я, і всякий, хто бачить мене dans mes belles journees *, видимо, відноситься скептично до моєї репутації хворої людини. Так, напр[иклад], вчора ввечері Балевич, тільки що прийшовши, здивувався, чого я лежала перед його приходом, а потім сам утік, порадивши мені знов лягти, і добре зробив, бо мені справді було не до гостей.

Чудний якийсь сей Балевич: щось середнє між «земле дельцем» і актором. Розчарування від найдячої трупи у нього тепер саме гірке, але хто ж велів надіятись? Говорили ми з ним чимало якось про мою драму, і погляд у нього на неї такий, що мені трохи дивно, як він брався за яку б там не було роль у драмі, що, по його думці, кидає тінь на сучасну українську громаду, виставляючи її (громаду) людьми безпринципними, рабами тільки нижчих інстинктів і навіть людьми неінтелігентними і т. і. Заспокоївся тільки на тому, що се драма не побутова, а психологічна (вперше сього від мене довідався!), і порадив мені написати передмову, поясняючу, що мої діячі говорять по-українськи тільки через те, що автор

з України родом, але не через те, щоб вони були самі українцями. Щирість такої рецензії мені сподобалась, хоч, запевне, я не могла у всьому згодитись з нею. Занько-вецька страшенно напалась на Бал[евича] за його «присуд» і спорилась з ним мало не до істерики.

«Ставити сеї злощасної драми», видимо, не прийдеться, бо щось уже всі примовкли про неї,— і овшем, скажу я. Грали досі «Наталку», «Чорноморців», «За Німан іду», «Не ходи, Грицю», «Наймичку», а сьогодні гратимуть «Жидівку-вихрестку», «Слава богу, нічого нового»... Бал[евич] дуже хтів грати Голуба в твоїй п’єсі, але, запевне, він не має жадного впливу на вибір репертуару.

Він у великому захваті від «Світової речі» і все мені її в приклад ставить. Найда тут їх всіх запрягла добре, будуть вони знати. Маня оселилася вкупі з Заньковецькою близько від мене, але бачимось ми не дуже часто, навіть не щодня, бо щоденні репетиції і спектаклі часом не дають їм і вгору глянути. Чогось мені дуже шкода Зань-ковецьку, все вірші Беранже згадуються: «Encore une etoile, qui file, file et disparait» \ вона зробила на мене симпатичне, хороше враження, і жаль мені її.

Отримала я ноти Левицького і карточку Френкеля, рада була і тому, і другому. Ноти справді гарні, і, здається, Старицький справді дуже дотепно говорить про Ли-сенка і Бетховена. Принаймні Левицышй не тим винен, що він не Бетховен, а тим, що написав музику на слова Шевченка... Я, врешті, завжди вірила в переказ про Мо-царта і Сальєрі. Френкель якось не дуже добре вийшов на сій фотографії, занадто en face 2, і вираз не властивий йому. Та все-таки мені приємний був сей знак товариської уваги.

На листи Микося і Дори відповідатиму тоді, як писатиму Лілі, себто хутко, а сьогодні, нехай вибачать, годі вже мені писати. Взагалі прошу не сердитись і не турбуватись, якщо часом трохи забарюся з листом, се може трапитись часом «так якось», без жадних поважних причин, а скоріше з лінощів. Цілую тебе міцно, дуже міцно.

Твоя Леся

На другий день після того я почала «гидрогіатствовать» — і тим часом нападів не було різких, а тільки втома велика або п’яний настрій, все-таки далеко не врівноважений.

І доки се я буду юродствовать?.. Піду завтра в театр, що то ще з того вийде. Се йду вперше, бо досі були все п’єси занадто нецікаві для того, щоб варто було жертвовать собою. Заньковецьку, Маню і Балевича бачу, хоч не щодня, то все ж часто. В суботу вони виїжджають,— всі в досить маркітному настрої, а найгірше Балевич, зовсім зав’яв і знов стратив усю свою бравуру.

Після вашого виїзду отримала я листа від Мих[айла] Вас[ильовича], де пін просить мене написати, як ти доїхала до мене, чи не сталося чого і т. і. Я йому відповіла запевне, що все гаразд, хоч в той час сама трошки боялась за ваш переїзд до Одеси, бо в ту ніч у нас було щось похоже на бурю. Твоя картка з Одеси дійшла сюди аж 17-го! Ото порядки!

Шкода, що мало ти тут була і що ми аж надто мало були tefce a tete *, не все я тобі сказала, що хотілось і що слід було, та вже надія на літо і на твою умілість чути межи словами і читати межи щілками. Деяких тем я, правда, боялась чіпати грунтовно, вважаючи на свій «не-вменяемый» стан,— ти ж бачила, що й не всякі листи мені даром даються. Так, так, за все треба платить, а з яких фондів? Ну, врешті, нічого розкисать — якось-то буде!

Однак треба лягать спать. Міцно тебе цілую і руку стискаю, знаю, що не писатимеш мені тепер, то й не питаю ні про що.

Твоя Леся

P. S. Мамі напишу хутко, на сьому тижні.

я була дуже рада їм, шкода, що ви не можете писать частіше. Я не сподівалась, що тобі, Микосю, найлегша буде грецька мова,— об неї багато гімназистів зуби ламають. Таки видно, що ми з тобою еллінського роду. Ти, Дорочко, певне, хутко в Колодяжне поїдеш, то напиши мені звідти непремінно, я вже давно нічого про Колодяжне не чула. У вас тепер, певне, всі, як і тут, говорять про екзамени. У нас у домі єсть хлопчик, що збирається, держать екзамен 15 мая (Ліля. і Оксана знають сього хлопчика). Тепер він розривається між учебниками і Жюль Берном, аж мені жаль його. Один мій бувший уче-ник приніс мені недавно «в знак уважения и благодар-ности» черепашку рожеву, таку, що шумить завжди, і шишку з кедра ліванського, се, може, вам здається пустяком, але тут гімназисти дуже дорожать черепашками і збирають з них колекції. Сьогодні я ходила дивитись на море у великий вітер, воно було гарне і зелене зовсім, як трава.

Сьогодні в пристані стояли дві міноноски, я згадала, як тебе, Микосю, якісь гімназисти так назвали, але вони брехали, бо ти зовсім не похожий на міноноску.

Бувайте здорові! Іншим разом ще напишу. Цілую міцно вас обох, і маму, і Зорю.

Ваша Леся

що всі мої хірурги не хвалили Полісся для життя людей з туберкульозом хоч би й такої форми, як у мене. До того ж і, Дериж[анов] каже, що зовсім без купання (не в смислі ванн, а в смислі плавання) літо проводити мені не годиться. Він мені казав, що добре було б покупатись ще літо в морі, але в самій Ялті купання погане і літом порох та задуха, а загородні митарства мені обридли, не хочеться знов іти на циганське життя, розбалували мене Дерижанови. Поїду таки в Гадяч, а як би там справді було жити невигідно, то ніколи не пізно і в Колодяжне приїхати. Тобі зо мною не трудно, я думаю, побачитись у Гадячі: їздив же ти туди торік. Я думала, що мама їде в Гадяч не тільки ради мене, інакше не тривожила б її листами про свій виїзд. Прости за лаконізм,— спішуся. Цілую міцно тебе, маму і гусів.

Твоя Леся

Гроші на виїзд у мене єсть, а якби ти прислав в Одесу мені рублів з 10, то вже було б з головою доволі.

Хотіла б я знати, чи виїде хто до мене сюди, чи ні. Коли ні, то я б сама виїхала. Хотілось би знати се до 5-го числа, бо довше я не розщитувала тут бути. Я думала, що ти мені напишеш сюди на ймення Комарова, а тепер, не отримуючи ніякої звістки, починаю непокоїтись, чи не розсердилась ти на мене за те, що я поїхала на Одесу. Але справді інакше було б якось чудно. Окрім того, мені здається, що в твоєму новому погляді на Мар-гариту винне просто якесь непорозуміння чисто припадкове, бо я в ній проти себе ніякої зміни не бачу. Що було позитивного чи негативного, те і зосталось. Врешті на сі теми ліпше говорити, ніж писати.

Дуже мені вже хочеться додому, до тебе, «на тихі води, на ясні зорі», все здається, що там скоріш минеться моя втома і сей змінливий стан то кипіння, то замерзання, в якому я тепер постійно пробуваю. Шкода, що не можна мені поїхати в Колодяжне і побачити усіх в зборі, але я таки думаю, що не можна, коли навіть се і «само-внушение», як думає папа, то і се ж річ для здоров’я небезпечна. Я сподіваюсь-таки бачити наших в Гадячі, бо раз, що і їм слід літом купатись, а друге, я буду без Лілі скучать, ми з нею мало бачились сього року.

Ну, годі писати. Ще, може, сей лист і не застане тебе в Колодяжному.

Цілую міцно тебе і папу і всіх малих. Маргарита і Ко-марови кланяються тобі. До побачення!

Твоя Леся

25. ДО П. А. КОСАЧА

5

17 червня 1898 р. Одеса Одеса. 18у|£8

Любий папа! Сьогодні оце приїхала Ліля. Доїхала, звичайне, добре, впрочім, вона вже тобі телеграфірувала. Днів через три виїдемо звідси,— раніше Ліля каже, що не може.

Шкода, що в Гадячі довго не буде нікого, окрім нас двох,— і що се ви там всі засіли в тому Колодяжному? Поїдемо звідси так, як ти казав: на Єлисаветград. Я перше було думала, що треба їхать на Ніколаєв, але коли на Єлисав[етград] скоріше, то й добре. Чого ти казав, що не скоро побачишся зо мною? Хіба ти не думаєш хутко бути в Гадячі? Тобі вже, певне, і так Колодяжне за зиму наскучило, приїздив би ти краще у Пслі купатись!

Не думаю я, щоб мені було у Гадячі недобре. Як я уже писала, сложної гідропатії мені не треба: не при-йшлась вона по моїй натурі, а звичайні ванни та витирання вже1 ж таки можна скрізь врядити. Дерижанов казав мені, що треба спробувать купатись в річці і коли не буде такого возбужденія, безсонниці і болі в руках, як було після холодних обливаїшів, то можна і все літо купатись, а як буде погано, то триматись обтирання і ванн. Головно — треба палягти на «санаторський режим», щоб до осені поправитись, а там уже вдатись до хірургів та невропатологів (ще нова халепа!), щоб установити дальший modus vivondi 1 з моєю ногою та з нервами. Ти писав: «коли твоя істерія не пройшла»... пройти вона так хутко не може, бо я нею слаба не від сьогодні, а далеко давніше, ніж се було признано офіціально, стоїть тільки дещо пригадати. Добре й те, що вона трохи ускромилась і припадки хоч і бувають, та вже не так часто, як було в марті та апрілі.

Тільки що дали мені твій лист. Сумно було його читати. Чого се так, що ти в Гадяч не приїдеш? І що такого лихого у нас? Ти вже краще пиши по правді, я ж не в такому стані, щоб мені не можна було говорити про наші спільні справи. Боюсь, що і я, може, причиною твоєму настроєві, прямою чи непрямою, се вже однаково. Коли ти не можеш приїхати в Гадяч, то я, може, згодом таки поїду в Колодяжне, хоч не надовго, от тільки з дороги відпочину. Сама не знаю, чого я тепер так втомляюсь, от і тут, приїхавши, днів три навіть рука до листів не здіймалась.

Ну, та якось-то буде, ще, може, й добре буде.

До побачення. Цілую міцно тебе і маму і всіх наших.

Твоя Леся

P. S. З Гадяча ще писатиму. Чому мама не пише? Коли мама буде в Гадячі? Ліля казала, в іюлі. Чи так се? Чого так пізно? Ліля вже на Лимані, у Комар[ових], а я тут в Одесі, у Маргарити.

26. ДО Л. М. ДРАГО МАНОВШ

ЗО червня 1898 р. Гадяч Гадяч. 1&VI

Дорога дядино!

Давно Ви вже мені не писали. Як там з Вами і що? А Ліда то вже, певне, і ймення моє забула! Рада ніколи не балувала мене листами, а тепер уже, певне, зарок положила. Правда, і я давно не нагадувала Вам про себе, та щось я була трохи розклеїлась весною ъ Криму, то й писать не хотілось. Нічого особенного не було, тільки нерви були розпустились, а се гірше слабості писать за-Еажає. Потім поправилась, як літо встановилось, та й поїхала оце сюди 32. Радив там мені один доктор ще одне літо в морі купатись, та вже мені досадно було, що я більше року дома не була, то я пожертвувала морським купанням і подалась на Псьол, і хоч купання гірше, зате жити ліпше. В Ялті мені від Нового року було жити добре, якось випало устроїтись в дуже добрій сім’ї, але купання в ялтинській гавані поганеньке, прийшлось би вибиратись куди-небудь на літню домівку, а там уже комфорту не жди, прийшлось би знов «общество самопомощи с единственным и непременным членом» засновувать. Ще якби хто з наших міг бути зо мною літом, а так самій обридло. Тут мені тільки моря бракує, а що сонця і спеки, то тут, може, не менш, ніж у Криму. Вся весна і тут, і в Криму була досить холодна, зато тепер уже припекло!

В Колодяжне кликав мене папа, та я туди побоялась їхати, щоб знов малярія не вхопила,— було б се не дуже до речі.

Чи писала Вам Т.? Вона була у мене всього раз, ранньою весною. Казала, що буде у мене на Великдень, та щось я її більше не бачила, може, вона знов заболіла, абощо.

Коли ж Ви приїдете до нас? Я вже Вас на осінь сподіваюсь. Чи правда, що Рада думає зоставатись в Софії, щоб кінчать школу? Чи варто се? Аже в Росії школи не згірші, наприклад], одеська дуже добре поставлена. А то киснуть там у тій Софії! На чому стоїть діло з бібліотекою? Недавно один добродій розігнався: «Чому Ваша дядина не подарує бібліотеки Львівському університето-ві?»-— «Даруйте, кажу, Ви, коли багаті!» — так він мене розізлив! Які-то ми всі патріоти на чужий кошт!

От коли б Ви вже скоріш приїздили, то якось би лучче було. Коли не для Вас, то для Ради і Зорі було б ліпше. Ми з Лілею були б дуже раді, коли б Ви зібрались на осінь до нас. Пишіть мені сюди, які Ваші плани. Аж сумно, що так давно немає жадних звісток. Цілую міцно Вас і Раду і ПІишмапоїшх. Софійським знайомим моє вітання.

Ваша Леся

27. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

29

*Vi98

11 липня 1898 р. Гадяч

Люба мамочко!

Не знаю, чи застане тебе сей лист, та все-таки напишу на всякий случай. Діло в тім, що тут приїхав дядя Саша (днів три тому назад) і думає пробуть тут до 20 іюля (сам приїхав). Він тут стрівається з компанією гадяцышх «любителей» і хоче подати їм ідею, щоб поставили твою «Світову річ», отож дуже просить мене, щоб я написала тобі і попросила, аби ти привезла з собою п’єсу, хочеться йому поставити її, навіть сам збирається грать. Тепер тут маються заснувать приют і для того збирають фонди, отож між іншим дають спектаклі — вже два було. Справді, привези п’єсу, їй би слід бути поставленою в Гадячі. Привези теж которий там примірник моєї драми, хочу дядькові показать, а то він уже обіжається, що я «ховаю» од нього драму, написану при його сприянні, а я зовсім не ховаю, тільки не хочу вголос по Чернівці читать, бо взагалі не люблю її читать і навіть вважаю, що то мені «вредно»,- сам же дядько нехай прочитає, мені цікаво, як вона йому здасться. Одному психіатрові, п. Черня-х[івському], вона сподобалась, побачимо, що другий скаже.

Ну, не буду більш писать, бо що ж так, на безвість. Та й побачимось хутко. Бувай здорова! Міцно цілую тебе і молодую гусю.

Твоя Леся

P. S. Лист твій сьогодні отримала. Дуже раді, а то вже було дуже прикро, коли Каролеві лист прийшов, а нам ні, ми вже думали, що се неспроста, ну, а тепер уже все гаразд.

Кароль, власне, тепер на ярмарку, коня купує, одного приводив сюди, та не купив, щось там у ньому зганив. Думає купить рублів за ЗО, хоч вибір тепер малий, ярмарок уже кінчається, шкода, що твій лист пізненько прийшов.

28. До М. І. ПАВЛИКА

2

Ы липня 1893 р. Гадяч

Шановний друже!

От і знов я пишу до Вас — через три роки... Не раз хотіла раніше писати, та одно, що не знала куди, а друге, що обставини не сприяли відновленню перерваного листування. Чула я через люди, що Ви на мене за щось (хоч мені й казали, за що, власне, та я все-таки скажу «за щось») ображені, згадую про се не для того, щоб просити вибачення: просить той, хто винен, а я не винна перед Вами, бо ніколи нічого проти Вас не писала, не говорила і не думала. Я думаю, підкреслених слів досить, щоб зважити, що жадній образі між нами нема місця. Коли ж що у моїх літературних виступах могло Вам не подобатись, то се не повинно кидати тіні на наші відносини, бо пі я, пі мої писання ніколи не були ідеальними — сподіваюсь, і в Ваших очах,— а проте се не заважало Вам звати мене своїм другом. Може, не все те, що я писала і друкувала торік, написала б я тепер, або, може, було б воно виражене в іншому тоні і трохи іншому змісті, але тоді я інакше не могла, скажу знов, не могла «по долгу совести и чести»,— такі довги, повірте, не завжди приємно платити, але вже натура моя така, що кожний довг я мушу виплатити, інакше не буду в згоді з собою. От і все про сю справу, що я хотіла сказати Вам; я сподіваюсь, що Ви розумієте мене і що більш ніяких запевнень і роз’яснень Вам не треба.

Тепер друга справа. Мені казали, що Ви хочете видавати збірник в пам’ять Миколи Васильовича і що закликаєте до участі всіх, хто має які спогади і відомості про нього. Прийняти участь в сьому збірнику я хотіла б конечне — се теж довг, хоч і смутний, та не тяжкий. Тільки не знаю я, чи мої спогади мали б увійти, яко матеріал, поруч з іншими, в біографію, написану Вами чи ким іншим, чи вони могли б прийняти форму самостійної статті; се мені треба б конечне знати, бо від сього залежить форма і розмір роботи. Теж хотіла б я знати, коли має видаватись збіриик і чи єсть які фонди для нього? На яку адресу посилати матеріали? Було б добре, якби Ви зараз одповіли мені, бо, власне, тепер обставини сприяють для збиранпя таких матеріалів, пізніше вже буде не так вигідно. Власне, сього літа єсть мені можливість бачити родичів Миколи Васильовича і мати стосунки з деякими сучасниками і приятелями його і його жінки. Пишіть же скоріш!

Вчора була я на хуторі М[иколи] Васильовича], бачила дітей Галиних, багато портретів М[иколи] Васильовича] і Галі... Тепер пишу Вам під свіжим враженням, при збуджених спогадах... «Нема його, і мов людей не стало»,— писала я на вінку, що посилала з Ялти в Київ на могилу Миколи Васильовича, сі слова не раз бриніли мені в думці вчора ввечері. Багато могла б я Вам сказати тепер, але писати було б довго. Бувайте здорові! Як будете писать про справу, то напишіть і про себе, я давно нічого не знаю про Вас.

Завжди однаково прихильна до Вас

Леся Українка

P. S. Пишіть мені в г. Гадяч, Полтавск[ой] губ., просто мені.

Гадяча. Ми телеграфірували, що папа невідомо коли буде і що ждати його в Києві не радимо. Думаю, що Мипга прийме се на увагу і виїде сюди, може, завтра. Од тьоті Єлі нема ще ні слуху, ні вісті. Серг[ій] Костянтинович] вчора ввечері поїхав, ми з ним ранком були на хуторі, чимало ходили, так що я таки добре втомилась, але, проте, ніяких припадків не було, навіть не починалось,— добрий знак! Наша група (в другій позі) вийшла дуже добре, а в першій позі погано зовсім. Сергій Костянтинович] ще раз тобі кланявся і просив нагадати, щоб ти не забула про нього, як їхатимеш у Дерпт.

Напиши, як ти застала наших в Умані, коли ви з То-сею вмовилися їхати і які плани Костецького?

Листа Кат[юші] я одправила, слава богу!

Дядько сьогодні ввечері має виїздити і таки зважив заїхати на Орел. Вчора він з Кузьміними на човні катався,— на щастя, я була на хуторі, коли вони збирались, і доля врятувала мене від сеї partie d’ennui! 1 Шкода, що ти виїхала, тепер, як Миша приїде, було б ліпше, якби ми обидві були тут, та що вже — «долг выше всего!».

Бувай здорова! Цілую тебе міцно, моя Лілія, Джілія, Ліліточка! Папу і все товариство теж міцно цілую.

Твоя Леся

P. S. Ділова справа: ніяк не можу знайти чулок, що ти значила, де ти їх сховала?

роковин (до октября) скінчити, але обіцяти не можу. Тільки що отримала велику пачку рукописних лекцій учительських М[иколи] Васильовича], як знайду де підпис, то Вам пришлю, а як ні, то випрошу у кого з кореспондентів. Я тільки сьогодні знайшла Вашу приписку про се, і то зовсім несподівано — така вона маленька і незначна. Я чула, що в [Петербурзі] збирались матеріали, не знаю, чи то для Вас, чи то щось зовсім незалежне? Тим часом обставини складаються мені до роботи добре: люди і матеріали сприяють, а навіть здоров’я мало заважає, бо значно поправилось проти минулого року; до зими, я знаю, здоров’я мусить витримать, бо літом я завжди маюся краще, а там вже все одно робота буде скінчена, так що за мене не бійтесь, буду «держатись». Енергія тим часом служить, сподіваюсь, так буде до кінця сеї роботи, бо ніхто ж її на мене не накидав — сама я обізвалась.

Щодо коштів, то я не допущу, аби Ви брали їх па себе, то було б не по правді. Обрахуйте, скільки треба буде на видання, а решта моє діло.

Спішитись дуже з виданням, на мою думку, не треба, себто спішитись в ущерб грунтовності, але, звичайно, «мо-нятись» не треба, я се тямлю.

Скажіть, як справа стоїть з друкуванням дядькової кореспонденції, що почалось у «Ж[иті] і с[лові]»? Мені крайня досада, що я сі дві остатні зими зовсім не могла збирать по бібліотеках тих дрібних статей, про які Вам колись казала. Я була таки почала ту роботу, але сидіння правцем в публічній бібліотеці показалося вище моїх сил, а помічників не було. Не думаю, щоб і сеї зими вийшло краще, бо, може, таки будуть мене різать, тоді знов полежу трохи, а там побачимо — загадувать ще рано. Qui vivra verra! 1

Дрепера хотілось би мати. Попробуйте прислать, а кошти я зверну у всякім разі.

Бувайте здорові!

Л. У.

31. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

О

20, 24 серпня 1898 р. Гадяч ^__дз

Моя милая Лілія!

Що се ми одна одній не пишемо? Аж чудно! Положим, ти писала «до громадської відомості», але ж, може, знайшлось би що-небудь і до особистої моєї? Я тепер взагалі мало листів пишу, втравилася в переклад (російський]) «Блакитної троянди». Мама і Серг[ій] Костянтинович] «весьма очень искусно» заставили мене дати слово, що я її перекладу ще до виїзду в Київ, і тепер я караюсь за власний sentiment d’honneur 1. Переклала оце дві перші дії і просто мало не згинула од нудоти: цур йому, перекладати власні твори! Треба скоріш прославитись, чи що, аби вже знайшлись такі злощасні люди, що прийняли б на себе сю невдячну роботу. Сьогодні напало на мене завзяття лінощів, і я перекладала не тільки вдень до обіду (що роблю кожен день), але й увечері — ну та вже досить. Більш нічого особливого не роблю, перечитую лекції М[иколи] Васильовича], прочитала «Париж», «Об искус-стве» Толстого, скілька драм Ібсена, все то читалося, висячи в гамаку або лежачи увечері в ліжку, мої очі колись скажуть за се «спасибі!»!

12.VIII. Три дні провалявся мій лист, поки я знов зібралась взятися за нього. Діло в тім, що почала я його увечері, витративши енергію на перекладі, другого дня зрання ми з Мишею і Фотею (що тижнів півтора як у пас) поїхали в Броварки дивитись на могили і здіймати з них фотографії. Я вилізла тільки на одну, але зате на саму найвищу,— вид з неї дуже широкий і хороший. Миша, а надто Фотя вилазили мало не на всі могили. Вітер був у той день навісний, і могили дуже слизькі від сухої трави, отже, вилазити, а надто злазити було не дуже-то легко.

Після сеї подорожі я вже другу половину дня нічого не писала і навіть здавалось мені, що я не зовсім здорова. Проте другого дня, коли наші вибрались в Цяцьчин хутір, то і я поїхала з ними. Не знаю, чи була ти на тому хуторі? От хороше місце! Якби там була вода, то було б там ліпше жити, ніж у Гадячі (abgesehen що там нема в чому жити — ні хати, ні хижки не лишилось з давніх часів). Садок там гарний, тільки, звичайне, запущений до стану справжніх сельвасів (sauvagerie 33,— мовляла Ліда), є там хороші дуби, берести і сливок видимо-невидимо. Вид на хутірську балку і на близькі ліси чудовий. Фотя з Мишею і там дещо здіймали, але я ще їх знімків не бачила. Фотя тепер став завзятим колекціонером, накупив на ярмарку з півдюжини різних плахот, чим і заслужив від Лисавети прозвище «плахтёр». Він якось виріс непачо і вилюднів за сей рік, хоч все-таки, певне, нового пороху іго видумає... В сю хвилину він сидить надворі і малює Ліно ЇТсмирову на фоні плахти. Має віп тепер три «натури»: Дню, Лопу і Мишу нашого *. Аня і Лена малюються просто як «головки», а Миша — в гамаку межи шовковицями в позі «спящого». Я, слава богу, не підходжу під Фотин смак і через те «увековечена» не буду.

Вернувши з Цяцьчиного хутора (по дорозі ми ще заїздили в Ковалевщину), я вже добре розломилась і ввечері, а надто вночі, була слаба,— нічого особливого, тільки жар і нога боліла. Вчора цілий день валялась в такому стані, а сьогодні вже маюся ліпше, хоч іще не зовсім добре. Та вже коли пишу, то живу (scribo, ergo sum34). Літо минає, і треба зарані миритись з думкою, що такі напади жару і болі ноги будуть від часу до часу прокидатись, бо навіть у Криму вони були. Ceterum censeo gam-bam meam resectam (чи, може, resecendam?) esse...35 Отримала я через тьотю Єлю запросини їхати з Садовськими в Крим, але запросин прийняти не могла, бо, primo 36, не думаю проводити взагалі зиму в Криму, а думаю скоріш вдатись до хірургії, коли буде можна; secundo 37, я Садов-ських сама не знаю і їхати з ними учителькою їх дочки рішитись не могла б без великої крайності, бо коли б ми потім не зійшлись у чому, то і їм було б ніяково відмовити мені (все ж там ніби якась «родичка»), та й мені не по натурі кидати людей, виїхавши раз вкупі з ними. Умови життя, правда, були б дешеві: 10 р. я мала б платити за хату, а їду мала б від Сад[овських] за те, що вчила б їх малу дівчииу; жили б ми у Сімеїзі — верстов 5 від Алупки. Я не чула, щоб у Сім[еїзі] хто жив зимою, і, певне, се місце яко зимове помешкання не дуже вигідне, бо з Алупкою і Ялтою зносини, здається, не щоденні і їздити треба на лінейці. Все-таки їхати людині одинокій в незнайому сім’ю і в доволі глухе місце трохи страшнувато. Досить того, я вже відмовила. Дай боже, щоб не прийшлось жалувати,— що ти на се скажеш?

Оце через тиждень маємо їхати в Київ. Там, певне, прийдеться попасти мені між акторщину — страшить мене се, та що ж робить, може, хоч яку-небудь мою раду приймуть на увагу.

Взагалі не з легкою душею їду в Київ, але, врешті, може, буде ліпше, ніж я думаю. Приємно, що досі у нас

з мамою добрий лад, правда, що тут нема і не може бути київських причин до нарушення ладу, впрочім, їх тепер і в Києві мало — се, як з якого боку, і добре і недобре (фраза безтолкова, але ти її, сподіваюсь, зрозумієш тол-ково). Миші теж в сей раз ліпше тут живеться, ніж давніше, нема тієї гострості на кожному слові, хоч все-таки для досвідченого вуха дисонанси часом прориваються, але вони для «непосвященных» незамітні, і то вже добре. Все-таки не знаю, журитись чи радіти тому, що Миші не вдається попасти в Київський політехнікум... Ну, та ти вже се знаєш, то нащо й писать на сі теми. Та й взагалі приходиться кінчать, бо треба лягати, а «продолже-ние в следующем №».

Цілую міцно тебе, Уксуса і товариство.

Твоя Леся

P. S. Єдина гадяцька новина: у Немирових був Ьаі costume \ після нього знята група з усього товариства в костюмах, а потім усе товариство, теж у костюмах, попровадилось гулять берегом аж до Стоянового хутора. Вид досить надзвичайний.

Вчора нарешті отримала листа від Кр[ивинюка], коротенький і, як завжди, трохи невиразного змісту, але вже в ньому нічого «до пояснення» нема. Пише, що вмерла якась його знайома в Астрахані], не знаю, чи се та сама, що мала їхати в Крим? приходиться догадуватись. Ну, та не мені вгризатись до людей за невиразність: «Поки інших учить, себе вперше треба вмить».

Ще раз бувай здорова!

От іще що: чого ти хочеш тримать екзамен в сент[яб-рі], де ти візьмеш час на підготовку? їй-богу, не заморюйся даремне!!

Фотя тобі кланяється.

32. ДО Л. М. ДРАГОМАГІОВОЇ

19 вересня 1898 р. Київ 7.IX

Дорога дядино!

Почала я Вам вчора писати, але потім роздумалась і відложила на сьогодні, коли будуть відомі скутки Зори-них екзаменів. Як бачите, він прийнятий. Поки почнуться занятія, я буду заніматись з ним, щоб часом не забув чого. Надто треба налягти на диктовку, бо все-таки він пише по-русски неважно. Потім, коли він ходитиме в гімназію, теж буду репетировать його по всім предметам, окрім греческого і математики, бо в сих двох я і сама не міцна. Тепер я буду начальником учебної команди, бо Ліля думає провести зиму з папою в Колодяжному. Правда, буду я тут до января, а там хочу поїхати в Берлін і там, коли згодяться хірурги, різати свою ногу, бо хоч вона і не болить особливо тепер, та все-таки не вилічилась ін’єкціями радикально і по скількох маленьких рецидивах я заключаю, що не сьогодні-завтра знов може наступить великий рецидив, якого краще не ждати.

Ми тепер живемо en petit comite \ мама, я, Оксана, Зоря і Микось. Мама на днях думає їхать в Колодяжне, де, певне, пробуде досить довго, а тим часом все ходить по справах, от і тепер нема її дома. Не знаю, чи хутко вона збереться Вам написать, бо таки їй тепер клопоту чимало з початком учебного сезону.

Чому Ви нічого не пишете, чи думаєте приїхати в Росію? Дуже б я хотіла знати, які Ваші плани. Що зробите з бібліотекою? Знаю, що трудно і тяжко Вам вибиратися з Софії, але ж для Ради, а надто для Зорі було б краще, якби Ви були тут. Пишу се не для того, щоб накидатись Вам з своїми порадами, а просто виражаю своє щире бажання бачити Вас і Зорю не поділеними горами та границями.

Після довгого мовчання варто б і довший лист написати, але спішуся, щоб не затримувати Зорину звістку.

Сподіваюсь, що за минуле мовчання Ви вже мене простили, тому ие було моєї злої волі!

Цілую міцно Вас і всіх, хто з Вами.

Ваша Леся

33. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

7

19 вересня 1898 р. Київ 18j^98

Милая Лілія!

Зоря видержав екзамени! Grace a dieu c’est fini! 1 Тільки що я заставила його написать про се Л[юдмилі] Мих[айлівні] і сама написала. Екзаменували його дуже легко і не тільки ніяких умисних причіпок не робили, а ще немов щадили його. Впрочім, не його одного, а взагалі всіх щадили, бо з переміною місця гімназії в ній поменшало учеників і, видно, начальству не вигідно провалювать новопоступаючих. Возня ще тільки предстоїть з документами Зорі, з тим дворянським достоїнством і паспортом «на жительство». Мама оце мусить іти в старо-київський участок для всяких виясненій та заявленій. Детально не можу тобі роз’яснить, в чім іменно діло, бо все то якось плутається в моїй голові: мама сама, певне, про се писатиме. До того ж мама збирається їхати в Колодяжне, правда, «на сих днях», а се, як ти знаєш, термін невиразний, тепер же більш ніж коли, бо справді тепер клопоту чимало, надто з Зориними справами і його обмундировкою. Вчора мама і Зоря весь Крещатик і Ва-сильковскую сходили і все-таки не знайшли для нього плаття готового, отже, треба заказувать. Заніматься з Зорею хотіла б я сама, от тільки з математикою та грече-ским не знаю як буде, впрочім, греч[еским] на пертих порах я теж могла б, а для матем[атики] то вже треба когось іншого. Налякала ти мене тільки тією «феноменальною» ліностю, а я сама знаю, що з мене ніякий педагог. Тим часом Зоря мене слухає, от і листа своїй мамі по моїй раді написав, і пальто мусить носити по моєму усмотрєнію, і так взагалі мої бажання «увзглядняє», але я боюсь, що то все тільки так, поки він мене не розібрав, а як побачить, що я великою твердістю вдачі не владаю, то, може, й иоростапе слухатись. Ну, що буде, те побачимо!

Оксана видимо скучав без тебе і, може, через те, а може, й так, я косі» білвш признається до метіе і часто закликає моио з собою гулять в бот[апічний] сад або на бульвар, приходить в мою хату просто на розмову, раз прийшла слухать, коли я мамі щось із уліт читала, сама заявила бажання вчитися знов зо мною по-англійськи. Се мене дуже радує, бо ти знаєш, як мені прикро було, що Оксана і Микось так якось «чужо» відносились до мене. Микось, правда, і тепер досить неприступний, та все-таки мовби трошки приступніше. Який він великий і важний став!

A propos важності, прислали мені вчора Дериж[анови] портрет Капрела в гімназичеській формі, так от де важ-ность!.. Прислали і портрет пані Дериж[анової] з сином, вона дуже похожа, а сина якось трудно розібрать, на кого він похож, малий ще дуже. Пан Д[ерижанов] знов зовсім розхорувався, от іще нещасний чоловік!

Ну й звичай же у мене! Не вмію зовсім коротких листів писать! Сьогодні от і часу не маю, а все-таки лист вийшов куди довший, ніж я думала. Робота моя тепер: писання і перешивання.

Бувай здорова! Пиши частіше. Цілую міцно тебе, папу

І Дору.

Твоя Леся

P. S. Хом’якова приходила, тобі кланялась.

34. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

27 вересня 1898 р. Київ 15.ІХ

Люба дядино!

Дуже мені прикро, що Ви стільки турбувались, чекаючи від нас телеграми, але ж, далебі, трудно було зважити, куди тую телеграму посилати і що у ній писати. Екзамени Зоря, як уже досі знаєте, витримав, але з документами справа не скінчена. Ходила мама по участках різних з сього поводу (у нас же без сих милих учрежде-ній ніщо не обходиться!), і їй там сказали, щоб вона подавала прошеніє губернатору, чи. не видасть він паспорта Зорі на проживання тут (він може се зробить), а тим часом Зоря може місяць так прожить. Мама того дня, 10-го сент[ября], поїхала в Колод[яжне] і казала меніг що як тільки приїде туди, то зараз пошле прошеніє губернатору], порадившись з папою, в якій формі його треба писать. Можна думати, що до 22-го сент[ября], т[о] є[сть] до того часу, як почнуться занятія, се діло буде улажене. Мама на днях вернеться сюди, бо вона поїхала ненадовго з поводу кінця оренди в Колод [яжному]. Потім вона збирається в Гадяч, а там, може, ще куди. Але Ви не турбуйтесь за Зорю, він не буде без догляду, бо я буду увесь ^ас тут, до января, поки не поїду в Берлін, а може, ще і поїхати не вдасться. Хотіла я зараз по екзаменах взятись до занятій з Зорею, але мама випросила для нього канікули по 16-те, та і справді треба було дати йому спочинок. Завтра ми з ним рішили все-таки почати заніматись, щоб не так було трудно одразу в гімназії. Я думаю, що заніматься зо мною він буде не гірше, ніж з іншими, не знаю тільки, який Ваш погляд на се. Взагалі напишіть мені все, що Ви хочете, аби було зроблено для Зорі, і будьте певні, що я постараюся зробити все так, як би робила для свого рідного брата, коли ж мене тут не буде, то мою обіцянку перейме Ліля, хоч я її про се не питала, але я в сьому певна, бо знаю її і знаю, як вона відносилась до Зорі увесь час. Недавно Ліда написала сюди листа до Лілі, але нехай простить, я перешлю його в Колодяжне тоді, як мама звідти виїде,— думаю, що так буде краще. Лілю не вразить те несправедливе, що відноситься до неї, але мама навіть до справедливого може віднестись пристрасно, бо взагалі вона тепер якась роздразнена, дякуючи справам з орендою, гадяцькій постройці, що завела її в справжній грошовий кризис і т. і. Не моє діло відповідати на чужі листи, інакше я б сказала, що Ліля заслужила собі не на такі слова. Про Зорині екзамени вона сама тоді ж довідалась, як і Ви в Софії, отже, не могла б, хоч би хотіла, дати Вам у свій час звістку. Прошу Вас, не кажіть Ліді нічого про се, що пишу з поводу її листа, бо справді вона може сказать, що се не моє діло.

Сподіваюсь, що Ви вже перестали сердитись на мене за моє мовчання (повторяю, в тім не було моєї злої волі) і напишете мені пару слів, як будете писати вдруге до Зорі. Не мені запевняти Вас у своїй приязні,— Ви знаєте мене і знаєте, як я відносилась до Вас, бувши в Софії,

з того часу я взагалі мало змінилась, а в стосунку до Вас не змінилось нічого. Коли часом в переписці б»ула за-держка, то се походило або з поганих обставин, або з лінощів, теж чисто патологічних: часом, Ви, може, і самі се знаєте, нападає якась така апатія, що і перо в руки взяти противно, і власні думки дурними здаються. З сим, запевне, слід боротись, та не завжди людина се вміє. Тепер, я думаю, така апатія не повинна б чіплятись до мене: здоров’я моє краще, робота єсть, а коли не все іде так, як мені хочеться, то я вже до того звикла...

Пишіть же мені, моя дорога, люба дядино, нехай я знаю, що Ви не думаєте про мене нічого прикрого. Раду поцілуйте і привітайте від мене. Я тим часом ще не маю права нападатись на інших за недбалість в кореспонденції, але згодом нападуся, то краще упередити сю страшну погрозу.

Бувайте здорові! Мушу кінчати, бо дуже втомлена, зовсім не виспалась сеї ночі — воно і по стилю видно?

Цілую міцно Вас і всіх Ваших.

Ваша Леся

35. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

4 жовтня 1898 р. Київ 22.IX

Люба дядино!

Нарешті можу Вам написати просто і ясно: Зоря в гімназії. Сьогодні я ходила сама в гімназію платити за обох хлопців, і мені дана «расписка в получении 25 р. за

Светозара Драгоманова, уч. III класса, Киевск[ой] IV гим-назии». Зоря дуже радий своєму новому званію, купив собі нову шапку, причепив герб IV гімн[азії], потім побіг (оце тільки що) самолічно на Крещатик і купив нову бляшку до пояса з тим же написом (К. 4. Г.), дуже все се його займає, звичайне, як новинка. Він тепер буде в одному класі з хлопчиком Лисенковим, певне, будуть товаришувати. Завтра ще пришиємо блискучі гудзики, а післязавтра почнуться занятія. Тим часом занімаємось дома: я навіть свою давню «греку — латину» пригадала, себто латину мені часто трапляється пригадувати, та й в Ялті я мала з нею діло, але грецької книжки щонайменше літ 10 в руки не брала, проте,— як се не дивно,— далеко не все забула, принаймні на перші набої пороху стане, а там побачимо! Задавала я Зорі сьогодні «пере-ложение басни» писати: два-три звороти не російські, а то нічого собі вийшло. Говоримо ми з ним по-французьки, і з того користь нам обом, а то я вже почала було одви-кать від сеї мови, та й Зоря теж. Наші, Оксана і Ліля, чомусь не можуть одважитись говорити чужою мовою, а то, може б, і потрапили. До Зорі я з першого дня стала говорити по-франц[узьки], то він так і звик, встановилась традиція.

Однак се чудно, аж трудно повірити: третій раз пишу я Вам, і все «в невменяемом состоянии», або, попросту, не виспавшись! Певне, в Ялті я одвикла від товариства, бо тепер, як тільки піду увечері в гості, де буде більше ніж дві людини, то вже, вернувшись, не можу спати до 3-ї год[ини] ночі, а другого дня тиняюсь, як мокра курка, аж самій із себе смішно. От і сьогодні так. Та ще вдень трошки побігала по справах (гімназія, Крещатик etc.), а по обіді теж «поважні» обов’язки не дали мені просвітку, от видався день! Воно-то у других — порядних людей — всі дні такі, але ж на мою лінтяйську натуру то занадто героїчно. А се я кажу не для сміху тільки, таки серйозно, що я тепер лінтяйкою стала, бо часом не то що якої даної роботи не хочеться робити, а так просто ніякої, і хто його знає через що, не завжди через слабість. Се, може, або лікарі спортили, або добрі люди збалували, або вороги наврочили. Як думаєте?.. Ну, але що се я пишу?! Далебі, самій сором. Простіть!

Наша невеличка компанія мається добре, всі здорові, надворі ходять багато, бо хоч дощі перепадають, та все ще так тепло, що можна без пальто ходить. Мама ще не вернулася з Колодяжного, так що ми досі en petit comite, і я la presidente du petit comite і влада моя не більша, ніж влада швейцарського президента над кантонами.

Попросіть Раду, щоб мені написала, які в неї вражіння від Цареграда. Та й взагалі пора б моїм кузинам згадать, «что в городе NN живет Петр Иванович Добчин-ский».

А тепер до побачення. Цілую Вас міцно, моя дорога!

Ваша Леся

36. ДО Л. М. ДРАГОМАІЮВОЇ Після 5 жовтня 1898 р. Київ

Тільки що, люба дядино, збиралась я питати, що з Вами робиться, як прийшов Ваш лист. Дуже я рада, що наші звістки роблять на Вас таке добре враження. Оце посилаю Вам Зорин лист — тут зауважу, що лист був написаний по власній ініціативі його автора, без мого нагадування — сама напишу Вам згодом більше, а тепер не хочу затримувати Зорю. У нас все гаразд, мама вже вернулась до нас у Київ з Полтавщини, а Ліля поїхала до папи в Колодяжне, я перешлю їй Вашого листа.

Тим часом будьте здорові. Цілую Вас і всіх рідних.

Ваша Леся

37. ДО І. П. КОСАЧ

9 жовтня 1898 р. Київ

Люба, мила Гусінько!

Пишу коротенько, бо нема часу, та ще й голова болить чогось. Лілю я мало бачила, бо вона зараз до учителя поїхала, так що навіть про тебе добре не розпиталась. Все-таки знаю, що ти добре учишся, і дуже я тому рада. Мусю я бачила разів два, як була у Лисенків, а Муся до нас не ходить з того часу, як ти виїхала. Мусі, здається, дуже трудно учитись в гімназії. Приходила раз Соня Борецька з своїм батьком, вона дуже виросла і схудла і вже не така кучерява, як перше.

Другий раз ще напишу, а тепер будь здорова, гусенятко моє, ой гусь-гусю-гусю! Міцно цілую тебе і папу.

Твоя Леся

38. ДО М. І. ПАВЛИКА

/ 16

16 жовтня 1898 р. Київ 18-——98

X

Шановний друже!

Користаюсь нагодою написати Вам, але вибачайте, що пишу так погано, може, Ви й не відчитаєте того. Сама не знаю, чого воно так, може, того, що холод такий надворі і в хаті, що аж руки закостеніли! От вона — «рус-ская зима!», бодай її...

Найперше про біографію: привезу Вам її сама в січні, і будемо разом редагувати. Одразу я сподівалась і так писала Вам, що матиму багато матеріалів, а тим часом вийшло, що дістала я тільки пачку його лекцій по літературі, почула кілька оповіданнів про те, що я і сама більш-менше знала, і — більш нічого. До брата його мені не радили вдаватись, бо, кажуть, вони були посварені здавна і сливе не зналися. Більше близьких родичів нема, а, напр[иклад], Дегени знають його з тих часів, коли і я вже була з ним знайома. Просила я ще літом одного його університетського товариша прислати мені які спомини, але досі не маю «ні одвіту ні привіту». Навіть того не можу довідатись: коли вродився, коли, де учився etc. Отже, мушу змінити план роботи і замість біографії (властиве, нарису біографії) напишу хіба свої власні спомини, та й годі. Раджу Вам ще вдатись до Людмили Михайлівни], чи не написала б вона споминів, бо вона його добре знала ще студентом, і вони були великими приятелями. Я думаю, вона не відмовить. Я б їй сама написала, але од Вас то вигідніше і скоріше буде. Я чую, що те все має друкуватись перше в «Віснику», а потім вийде окремою відбиткою, отже, коштуватиме недорого, каже п. Ф[ранко], рублів з 25. Ті гроші я зберу запевне. Може,

Ви досі лаєте мене, що я не виготувала тії роботи на роковини смерті М[иколи] Васильовича], але ж, далебі, то не від мене залежало, все я надіялась, що зберу повніші відомості, а тим часом тільки збаламутилась тим.

Тепер от що: Вам розкажуть, що сталося з «фондом Драгоманова» і чому він тепер недосяжний для нас. Дуже се шкода. Книжки такі, як «Рай і поступ» etc., конче потрібні тепер уже й на Україні. Тепер до Вас мали приїхати люди від Н. С. Ж. (Вам, може, й противні тепер сі ініціали?) по сі книжки, не знаючи того, що наклад уже весь розійшовся. Коли б можна було їм хоч по одному примірнику тих книжок дістати, а вже по Новому році? може, що-небудь врадимо з виданням. Матиму на той час дещо і свого до друку, оце тепер почала писати одну брошурку на політ[ичну] тему, а крім того, час би вже мені видати другий збірник віршів (хоч, певне, там і перший досить обрид книгарським полицям!), тільки вже се трудніше, бо ненавиджу такої роботи, як збирання, переписування і т. і., я занадто лінива для того. Однак годі про плани, бо ще ніхто не знає, як вони справдяться.

У вас в Галичині, як мені казали, розійшлися було чутки, що ніби я от-от вмираю. Не журіться, ich habe zahes Leben *, і так хутко світ мене не позбудеться, дарма що надо мною медицина експериментується, мов над морською свинкою чи кроликом. Тепер я досить здорова, так що, може, й операцію вдасться зробити,— на сьому тим часом кінчаються мої «мрії про особисте щастя».

Я чула, ніби Ви оце були дуже слабі, але сподіваюся, що то вже запізнена звістка і що досі Ви вже знов поправились.

Не пропускайте нагоди писати до мене, від вас там тепер люди часто їздять сюди, а я рада б частіше знати, як Вам ведеться. Будьте здорові!

Щиро прихильна до Вас

Леся Українка

39. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

18-^98

20 оісовтня 1898 р. Київ

Люба мамочко!

Листа твого ми отримали вчора, але відписую тільки сьогодні, бо перше хотіла довідатись адреси п. Френкеля, думаючи, що він, може, через свою слабість не ходить тепер в гімназію і лист міг би пролежати аж до твого виїзду.

Справи, про які ти писала, всі залагоджені. Хлопці вже й самі давно покинули тее олово, се їх недовго бавило, хутко обридло. Пальто тепле я не можу раз у раз надівати, бо все-таки тяжко, я часом і в короткому пальто задихаюсь. Але от ітиму сьогодні з гусями в театр, то надіну, бо вечорами холодно. У нас теж було впала біла зима, але тепер уже дощ і одлига, так що вдень не холодно. А ти таки дуже налегко вибралась в дорогу, якби так хто з нас вибрався, то ти б сказала «неоснова-тельно». Коли б ти ще там не простудилась.

У нас все гаразд, Ліля екзамени витримала дуже добре, про що ти мусила отримати звістку в Гадячі. Тепер ходить по Києву і візити робить.

Хлопці учаться. Зоря занімається нічого собі, навіть сам сідає за уроки. Сьогодні приніс отметки, має 4 з гре-ческого і 5 з французької], все-таки початок приличний. Ліля теж знаходить, що тепер він ліпше занімається, ніж раніше, може, йому шкільна наука більше подобається, ніж домашня. Мундир і пальто 3[орі] взято, він запевняє, що в пальто йому не холодно, хоч, по-моєму, воно трохи тонке.

Була я сьогодні у Стар[ицького], він сам і Маня вже дома і, на диво всім його родичам, приїхав зовсім здоровий і в дуже веселому настрої. Тільки вже знов закрутився він у вихрі акторщини, все різні плани строїть, між іншим, збирається в Галичину на великопостный сезон. До нього пристроївся Паньківський і ото вже буде посе-редпичати між ним і галичанами.

Листів тобі не було ніяких. Миша писав мені, що, може, сього року не поїде вже в хутір, бо землемір і досі не озивається, а тим часом зима настала — час для поземельних справ невигідний.

Ми вже перейшли на зимовій стрій: позаклеювала вікна, позапалювали в грубках. Моє здоров’я нічого собі, т[о] є[сть] я нічим не слаба, а тільки часом нога трохи болить, як то завжди буває зимою.

Знайомі усі навідуються до нас: був знов Борецький, Лисенки були. Всі питають: коли ж мама приїде? А Ли-сенко то щось ніяк не може розібрать, куди ти їздила, звідки приїхала, куди поїхала, аж мені вже обридло говорити з ним про се.

Ліля ходила на лекцію Лучицького (в курсі одкритих недавно публічних] лекцій) і вернулась дуже сердита: нічого не можна розібрать, так погано читає! Більше Ліля на лекції не ходила.

Ну, бувай здорова! Нема що писати довго, бо хутко ж побачимось. Кланяйся п. Френкелю. Що се там з ним робилося? Казав Моргун, що він дуже слабий був? От ще біда!

Цілую тебе міцно.

Твоя Леся

40. ДО І. Я. ФРАНКА

9_21

21 жовтня 1898 р. Київ 18—98

Високоповажаний добродію!

Оце посилаю Вам дві книжечки «Наші люди на селі» і прошу Вас, коли Вам се здасться вартим праці, о рецензію в «Віснику» чи де уважаєте за краще. Хутко вийде третій випуск подібних оповідань, тоді я теж пришлю його Вам, якщо Вам сі два здадуться цікавими. Автор сієї книжки, мій товариш, молодий ще, і се перша його праця, що з’явилася в друку. В Києві сі оповідання справили враження, їх ставлено поруч з «Мужиками» Чехова, та й скуток їх був подібний до тих же «Мужиків»: одні не в міру хвалили, другі не в міру ганили. Мені було б дуже цікаво, яка буде Ваша думка про них.

Чи не були б Ви ласкаві прислати мені Ваше «Зів’яле листя», бо мені якось аж сором, що я його досі не маю, тимчасом як воно мені дуже подобалось по тих уривках, які трапилось читати по журналах.

Спасибі за Вашу аж надто ласкаву відозву про мої вірші. Боюсь, далебі, що в мені тепер розів’ється mania

grandiosa. Одно тільки, мушу признатись, трохи неприємно вразило мене — се, власне, паралелі між моїми і маминими віршами, се поставило мене в фальшиве положення... Ну, та не мені говорити про критику про мене ж таки.

Хоч трошки завчасне, але вже при сій «оказії» повіншую Вас з гобілесм, шкода тільки, що не можу тепер відповідного стилю добрати, бо дуже спішуся. Була б я рада, коли б могла сама прибути на. Ваше свято, може, тоді щире стискання руки замінило б слова. Та що там стиль! Ви знаєте, що я щиро поважаю Вас і Ваш талан, а знаючи тяжку долю українського поета, «рада б неба прихилити», аби та доля поліпшала. Щасти Вам боже на кождій дорозі!

Щиро поважаюча Вас

Леся Українка

41. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

13

25 жовтня 1898 р. Київ 18v“98

X

Люба мамочко!

Пишу тобі в Гадяч, як ти просила, хоч не знаю, чи ти вже там. В нас нічого нового, «слава богу», нема, всі в доброму здоров’ї і przy obowi^zkach 1. Приїхав Фотя з свого села, каже, що батько його вмер, так що він уже його, приїхавши, не застав. Але Фотя все-таки не стратив гумору, може, врешті він його ніколи не тратить. Фотю зараз тут припосудили до роботи — малювати віньєтку для Франка.

Лілія наша все бігає: приїхала до неї Афеньєва і вони вдвох одвідують своїх товаришок та учителів, от вчора були у Щербин, а то якось у Тарле. Воно ж приємно прийти до бувшого начальства вільними горожан-ками! Ходили теж в гімназію на велику переміну без всякого виразного діла, хоч і старались впевнити себе і мене, що їм чогось-то «треба» було туди... Комедія з ними! Ходять теж часами на публ[ічні] лекції, навіть Уксус і лисенята ходили раз на відчит Афанасьєва. Я не ходжу, бо се увечері од 8 до 10, та й взагалі я не кохаюся в публічних лекціях, надто читаних такими чудовими лекторами, як Лучицький! Людя ходить щодня — да благо їй буде! Хлопці учаться нічого собі, тільки по математиці Зоря поганенько, ніяк не може взяти в толк початкової алгебри.

Листів щось ніяких тобі не надбігало, один тільки городський не знаю від кого, та я не пересилаю, бо, може, сей лист розминеться з тобою. Через те ж саме і сама довгого листа не пишу. Бувай здорова! Цілую міцно тебе і жду, що ти таки на довший час приїдеш у Київ.

Твоя Леся

42. ДО М. І. ПАВЛИКА 2 листопада 1898 р. Київ

Вис[око]п[оважаний] друже!

Ваша цитата зовсім невірна для статті у «В[естнике] Е[вропы]», я заледве по змісту знайшла її (як бачите, під іншим заголовком, і не в 70, а в 77 р.!), другий раз цитуйте докладніше. «Р[усскую] м[ысль]» ніяка сила людська не може мені знайти у Києві, бо вона «із’ята», навіть у публічн[ій] бібліот[еці] нема. Може, згодом де знайдеться. Тим часом посилаю те, що вдалося здобути. Простіть, що писано олівцем і з деякими скороченнями слів, у публічній] бібл[іотеці] (де я переписувала) інакше, як олівцем, писати невільно, а скорочення і викидання ъ — для швидкості, бо і так 5 днів пішло на переписку (два дні прийшлось святечних, коли бібл[іотека] була закрита), швидше я ніяк не могла.

Яку іменно розправу Вам треба з «Р[усской] м[ыс-ли]»? Я боюсь, що Ваша цитата зовсім неповна. Коли вам треба ще яких статей, пишіть мені тепер, до січня буду тут. Маю тепер список всіх статей, поміщених у «В[естнике] Е[вропы]», коли треба, можна всі списати.

До побачення.

Пишіть мені за ініціалом Л., а не О., я звикла все отримувати на своє власне ймення.

43. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

10 листопада 1898 р. Київ 18тг-98

X

Моя милая Лілія!

Твої листи всі получені, тільки я не мала часу відповісти, от і тепер спішуся, треба ще вірші одні переписать і до Люді йти через годину, але вже хочу хоч слова два написать, щоб Оксаниного листа не затримувать.

Мама до доктора не ходила, хоч я і дуже просила її се зробить. Тепер вона, здається, здорова, лихорадки нема і так нічого не об’являється, а все ж би краще, якби з ким порадилась, так що ж, коли не хоче!

Тьоті Саші листа ми не знайшли, а я забула, коли Тося був у клініці,— здається, в 95 p.?

Вещі твої забуті єсть, передамо через папу. Та тільки чи думає папа хутко приїхать, щось він про те мовчить. Ось хіба, може, завтра вкупі з грошима і звістку отримаєм.

Був учора Пашкевич: записався він в отряд, щоб їхать на чуму «по первому требованию». А з «женщин врачей» ніхто не записавсь, тільки сестра милосердія. Пашк[евич] з приводу сього каже, що не варто і грошей збавлять на мед[ичний] інст[итут], коли так.

Хоч мама каже, щоб Дору уже не пригонять до листів, але вона б добре зробила, якби написала; все-таки мамі прикро, що Дора так-таки не може себе заставить обізватись до неї. Я Дорі в слідуючому листі напишу, а тепер, далебі, ніколи.

Здоров’я моє нічого собі, припадків більше не було.

Писатиму хутко більше, а тепер бувай здорова. Міцно цілую тебе, папу і Дору.

Твоя Леся

P. S. Нагадай Аф[еньєвій] про долг, мені ніяково, хоч і дуже треба. «Bis dat qui cito dat» 1 — ти знаєш.

44. ДО М. І. ПАВЛИКА

26 листопада 1898 р. Київ 18^98

XI

Шановний друже!

Не писала Вам досі, бо все ще надіялась дістати і переписати потрібну Вам статтю, але, невважаючи на всі просьби і старання, сього не вдалося зробити. Тепер, може, нехай буде так: друкуйте поки що те, що зібрано, а цю статтю, якби я дістала, можна буде видрукувати додатком або в другому якому томі при історичних працях. У «В[естнике] Е[вроиы]» фольклор[них] праць я більше не знайшла. Скажіть, чи підпис просто «Д.» теж значить «Драгом[анов]>>?

Про фінанси я тут людей питала, та вони казали, що гроші (200 р. або трохи більше) будуть послані в Товариство] ім[ені] Ш[евченка] не раніше марця і то не виключно для Вашого видання, а взагалі на розпорядок Товариства, воно вже від себе може з того дати на видання, скільки схоче. Після такого заявлення я вже не стала тим людям говорити про дальше видавання на їх к о ш т, бо, очевидно, вони умивають від того руки і передають його на ласку-неласку Тов[ариства] ім[ені] Ш[евченка]. Все-таки Ви напишіть мені, скільки могтиме коштувати кожний том видання, то я ще тут, може, з іншого боку буду шукати фондів.

Спомини про М[иколу] Васильовича] я тепер пишу. Могла би Вам послати початок, але, думаю, не варт,— краще в січні привезу все скінчене та тоді разом прочитаємо і зредагуємо, бо в листах довго про се переписуватись, отже, діло не вийшло б швидше, коли б я тепер послала початок.

Мушу сказати правду, трохи досадно було мені, що моє переписування (експедиції) дарма пропало, я тоді — признаюсь по правді — заплатила за інтенсивну роботу добрим конвульсивним нападом. Ну, та де наше не пропадало! Хоч се і дурна філософія, то кращої тим часом не пригадаю. Між іншим, сей напад не перший і не остатній, бо я тепер взагалі трохи біснувата.

Тільки що була в магазииі «К[иевской] стар[ины]», там мені казали, що «Р[усская] м[ысль]» Вам послана. То й гаразд, коли так. Тільки чи отримали Ви її?

Як Ви маете видавати II т., чи Вам хто помагає перекладати статті? Коли б так мені в Берліні не пришилось дуже круто,— а може ж, і не прийдеться — то я б Вам помогла, хоч Ви, здається, про мої переклади не дуже високої думки, та все-таки за мене хоч те, що я незгірше знаю чужі мови. Наприклад], праці на італьянській мові я могла б взяти на себе (от як «Movipento litterario» 1 та статті в «Antologia» 2 і т. і.). «Movimento litterario» можу і тут знайти, а статті, може, з Болгарії можна спровадити. Вам, може, чудно, що я після мови про конвульсивні напади від роботи знов про тую ж роботу заводжу річ, але ж писати дома, при комфорті, то зовсім інша річ, ніж писати в бібліотеці при таких столах, при яких пишуть звичайні люди, а не інваліди.

Бувайте здорові! Пишіть мені й далі, листи доходять добре.

Л. Косач

45. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

ЗО листопада 1898 р. Київ 18.ХІ

Люба дядино!

Спішуся не менше, ніж Зоря. Пишу третій день «без просвітку». Завтра мають читати моє оповідання в Літературному] обществі, а тим часом воно (оповідання) ще далеко не скінчене! Буду писать, певне, і вночі. А там ще маю роботу для вечора юбілейного (юб[ілей] Котляревського і століття української] літератури). Коли не зроблю того, що обіщала, то мене з’їдять приятелі. З неділі буду вільпа і тоді нарешті напишу Вам толком. У нас все гаразд.

Бувайте здорові! Цілую Вас і всю родину.

Ваша Леся

46. ДО М. І. ПАВЛИКА

12 грудня 1898 р. Київ

XI

Шановний друже!

Шукаємо ми тії злощасної статті і ніяк не знайдемо. Либонь, її нема в 80 р. Але ще є надія знайти, отже,

1 «Літературний рух» (італ.).— Ред.

2 «Антології» (італ.).— Ред.

як тільки дістанемо, то вишлемо Вам. Вертати Drucksа-chen 38 маєте просто в магазин «Киевской старины», кажуть, можна й не рекомендуючи.

Н. Ж. каже, що грошей він Вам не посилав ніяких, а тільки просив одкрити йому кредит в 20 р. до січня, бо раніш не міг би заплатити.

Досі не подякувала я Вам за Дрепера, хоч і була дуже втішена книжкою. Простіть за таку нечемність, вона^ більш на папері, ніж в думці. При сьому маю передати Вам запитання: скільки примірників] Дрепера видано і скільки авторських примірників маєте Ви?

Як моє здоров’я? Було б нічого собі, якби не та дурна істерія, хорея, слабість серця чи біс її зиа, як вона зветься. Ходжу собі по світі, як людина, пишу — часом навіть багато, приймаю участь в товариському житті, а тільки за все це плачу регулярно нападами, про які може Вам розказати 0[льга] Ф[едорівна]. Я, здається, хутко до них звикну, як вельможні пані звикають до балів, rowt’iB 39, soirees 40 і т. п,— тоді буде all right! 41

Відсвяткували ми тут роковини століття досить бучно. Телеграма зі Львова зірвала грім плескання. Певне, звістки про се свято будуть послані в Галичину, тим-то и не пишу більш про нього. І взагалі кінчаю — багато роботи.

Бувайте здорові!

Л. У.

47. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

18 грудня 1898 р. Київ 6.ХІІ

Люба дядино!

Оце знов писатиму без толку, бо знов спішуся. Сеї ночі виїжджаю екстренно з Києва в Умань, щоб піймати там проф. Бергмана, до якого я збиралась в Берлін. Се щасливий випадок, що Бергман визваний в Умань на операцію, і треба сей випадок ловить. Таким способом завтра буде рішено, чи можна мені робить операцію, чи ні.

Коли ні, то я і не рипатимусь в Берлін, а коли можна і слід, то вже вибиратимусь як треба, знаючи, на який кінець. Дуже я рада, що се так виходить,— може, воно економізує багато грошей, часу і нервної втрати.

Про Зорю не турбуйтесь. Вчора щось було трошки мов лихорадка, я дала йому хіни, і він вже сьогодні здоров, жару зовсім нема, ходить, просився гулять, та я не пустила, наказую, щоб і завтра ще не ішов у гімназію, хоч, окрім насморку, справді нічого нема. Купила йому сьогодні калоші глибокі і теплі рукавиці. В Умані не засиджусь, думаю післязавтра вернутись, бо мама тепер в Коло-д[яжному], а вернеться тільки перед різдвом. Отже, Вашого поручення я не могла їй ще передать, при побаченні скажу і напишу Вам відповідь. Будьте певні, що коли б Зоря був скільки-небудь серйозно слабий, я б не поїхала

з дому навіть ради Бергмана, отже, будьте спокійні. Я зо-ставляю Зорі написаний конверт і прошу писать Вам без мене.

Вернувшись, напишу Вам і Раді, а тепер спішуся. Бувайте здорові. Цілую Вас міцної

Ваша Леся

48. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

23 грудня 1898 р. Київ 11.ХІІ

Моя люба дядиної

Перше всього скажу, що Зоря здоровий. Противне хлоп’я не написало Вам, поки мене не було дома! Тепер оце він в гімназії, прийде, то, може, напише, а ні, то і не буду його ждать, бо і так мене вчора даремне затримав, збирався писати листа, а тим часом як сів за якусь задачу, так і просидів, аж поки спать було пора.

Зо мною справа так: Бергман сказав, що операцію треба зробить і щоб я приїздила в Берлін після 7-го ян-варя ст. ст. Так я і зроблю. Він казав, що боятись нема чого і що навіть нога подовшає після операції. Значить, all right! Я дуже рада, може, справді скінчиться оцей «безконечник». Мама раніш казала, що хоче теж їхати зо мною в Берлін, певне, і тепер вона рішить так, тільки я ще про се нічого не знаю, її ще нема в Києві і на листи мої ще нема відповіді. Коли ми обидві виїдемо, то Ліля буде жить в Києві з дітьми, так що вони не будуть без нагляду, ба навіть Ліля краще начальство, ніж я.

Ваша правда, що не слід би писать багато, та що ж, коли я не вмію вдеря^атись в границях, от і тепер маю багато .роботи, а коли скінчу її?.. Драма моя не надрукована, може, вона увійде в збірник, що тут хотять видати в пам’ять Котляревського. Оце я переклала її по-русски, завтра пошлю в цензуру.

Про переклад «До світла» я тим часом ще не могла розпитати, бо сі дні пе виходжу з хати, трохи простудилась дорогою та й охрипла, отже, хоч се і пусте, а хочеться скоріш вернути голос, то вже пересиджу в хаті, бо надворі холодно — воно і пора! Досі було все тепло або мокро, а оце тижнів півтора взявся мороз.

Обіцяла я Вам «основательного» листа написать, та хто знає, чи вдасться се зробить до самого виїзду в Берлін, аже до нього зосталось тільки місяць, а тут стільки літературної роботи набралось, що я, здається, об’явлю себе банкротом! От і зараз треба братись до писання на строк. А завтра вечір занятий, хочеться в симфонічний концерт піти. Діла! Ще обізвусь до Ради, та й засяду. Цілую міцно Вас і всю родину.

Ваша Леся

49. ДО А. М. ДРАГОМАНОВОЇ 23 грудня 1898 р. Київ

Cher petit Radis!

Ти не думай, що я на злість не пишу тобі. З листів моїх до твоєї мами ти бачиш, як ішло моє життя за весь сей час. Були такі дні, коли ніколи було їсти, не то що листи писати, а коли і був час, то приходилось платить письменні довги, котрі давніші. От уже як заляжу в Берліні, тоді буду довгі листи писать, а тепер мала надія! Тим часом ти мені пиши, коли матимеш час.

Я рада, що ти находиш інтерес у школі, а то життя в Софії взагалі не бог зна як розмаїте... Тут не то що весело, а так якось нема часу, та й годі,— може, се і єсть веселість?

Здоров’я моє так собі, але не погано, впрочім, тепер я щось не думаю про нього.

Бувай здорова. Міцно цілую тебе. Кланяйся від мене тим, що мене не забули.

Твоя Леся

50. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

29 грудня J898 р. Київ 18.1Z-98

XII

Люба мамочко!

Нарешті лист від тебе! Справді, ми з Уксусом уже не знали, «чему приписать», що ні ти, ні папа тижнів

30 два не озивались. Я думала, і таки не помилилась, що ти була слаба! Приїхавши з Умані, я не писала почасти через те, що не було нічого нового до писання, а почасти через те, що ти обіцяла до 15-го приїхати, то я сподівалась хутко побачитись. Отже, листи мої не пропадали. Мій останній лист і одкритку ти мала вже досі отримати. Сьогодні, 17-го, я ні до якого следователя за тебе не ходила, бо д-ра Левицького брат (судовик) був так гречний, що сказав і потвердив своїм фемідам, що тебе таки іменно нема дома.

Сьогодні я отримала гроші (75 p.), з них оце дала 60 Оксані для гімназії, а модистці вже не могтиму тепер заплатить, бо нам нічого не зосталось би.

Я не ходжу і так багато, хоч тут зовсім не слизько, а навпаки, знов дуже тепло і сухо, тільки просто нема куди і нема чого багато ходить, проте стараюсь гулять щодня, бо шкода не користуватись такою погодою.

Починаю збирати відомості про Берлін. Кажуть, що там можна устроїтись не дуже дорого. П[ані] Гіберман казала, що операція мусить обійтись рублів у 100 (або й 50), що про ціни лічебниць і клінік вона не знає, а на приватній домівці можна устроїтись з усім утриманням, їдою і пр. рублів па 50 у місяць. Орися,— я оце була сьогодні у неї в гімназії каже, що її тітка Кістяків-ська живе в Берліні зовсім не дорожче, ніж жила в Києві. Впрочім, Орися обіщала написати тітці скоро і розпитатись детально, що скільки коштує. Так що можна буде зложити якийсь бюджет.

П’єсу мою Пол. давно приніс, тільки я її ще не послала, правду кажучи, головно через гроші, бо й так ми досі па позичені жили, а другою позичкою рискувати не хотілось. Тепер пошлю.

Плаття мені вже готово, я вже його й надівала разів зо два, дуже добре вийшло. Оксанине ще не готово, але до свят пошиється. Казала модистка, що на гроші зачекає до свят. Я вже рада, що хоч Оксана з своєю гімназією одчепиться, та й взагалі оце ж їх усіх «розпускають» післязавтра, то мешне того сіпання буде з конками, сніданням etc.

Здоров’я моє /іобре, т[о] є[сть] я було трохи простудилась після Умані (тоді капосно було надворі!), захрипла сильно, але то вже минулось, та й взагалі то було пусте; головно, що припадків не було, може, через те, що настрій у мене «повышенный» після розмови з Бергманом. Аж мені самій дивно, що я так уже зовсім не боюсь операції, аже ж у людей якось прийнято боятись таких речей. Може, се я так через те, що сам Бергман не страшний, нема у нього і сотої долі тієї важності, що у наших «світил».

Однак чого се я розписуюсь? 1) Ти заборонила писати довгі листи. 2) Ми хутко побачимось. Отже, до побачення. Цілую тебе міцно і гуся меншого теж цілую, а разом з тим прошу його «смикнути за перину, щоб гегнув».

Твоя Леся

51. ДО М. І. ПАВЛИКА

29 грудня 1898 р. Київ 18-^98

XII

Шановний друже!

Статті нема ні в «Р[усской] м[ысли]» за 80 pp., ні в «К[иевской] с[тарине]» за 80—90 pp. (15 річників переглянуто) . Що тепер далі? Мені спадає на думку, що, може, автор хтів умістити свою статтю, але вона уміщена не була.

Ви, запевне, маєте право на свої 50 прим., ніхто проти сього не сперечається, інтересно тільки знати, скільки прим, належиться Вашому спільникові з того, що лишиться від Ваших 50 і Ф[ранкових] 200? Не знаю, через що, але остатня цифра (200) здалась декому несподіваною. Все оце говорю на основі приказки posiel jak osiel42. Щодо обіцяної кимсь бібліотеки, то про се нічогісінько не знаю. Здається, то все «теплі слова», та й годі.

Я тепер маюся краще. Оце трапилось бачити свого берлінського оператора, він згоджується мене різати, так що тижнів через три я вже буду лежати на операційному столі. Така перспектива мене зовсім не лякає, бо за нею ще є кращі перспективи: не буде туберкул в організмі, значить, одною бідою менше буде. Що ж до самого процесу різання, лежання etc., то се мені не першина і я вмію дати собі раду з тим усім. Quod medicamenta non sanant, ferrum sanat43, сподіваюсь, що до третього лі-карства — ignis 44 —= не прийдеться вдаватись. Нова перспектива злякала не мене, а мою істерію — вона притихла і не мучить мене от уже тижнів зо два. Користуюсь сим і займаюсь ліквідацією літературних справ.

Бувайте здорові!

Л. У.

P. S. Просить швагер 0[льги] Ф[едорівни] написати негайно, чи можна продати білети менше як за 300 p.?

18^98

16

Юуїї98

52. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОІ

4 січня 1899 р. Київ 23.ХІІ

Люба дядино!

Оце насилу Зоря зібрався написати Вам,— їх же «розпустили»! Ну от і бігають вони тепер так, мов тренірують себе до якогось спортсменського матчу. Надворі зовсім весна, так, як було в Софії на різдво при мені, оце тепер дощ іде, аж плющить, а Микось і Зоря в гості одпроси-лись і потягли. Трудно не пустить...

Зоря, як бачите, учиться нічого собі, двійки ні одної, значить, all right. В гімназії він вже привик і взагалі йому, видно, під шкільним режимом легше вчитись, ніж під домашнім.

Спасибі Вам і всім за добрі бажання для мене. Я рада, що Ви не в опозиції проти моїх хірургічних замірів, а то дехто з родичів і приятелів ніяк не хоче миритись з тим, що мене треба різать. Миша, напр[иклад], страшепно сього боїться, я вже навіть не знаю, чого він так. Сама я зовсім не боюсь, та й, думаю, всякий після 16 літ «паліативів» уже б нічого в світі не боявся.

Роботу свою я трохи спинила, бо вона почала втомляти мене і така щось, було, лінь напала, тільки святами знов візьмусь, бо таки треба.

Сім’я наша, як завжди, врозбрід. Ліля в Дерпті, а мама і Дора завтра тільки приїдуть сюди, папа, може, теж завтра приїде, а може, і пізніше, бо пише, що якісь діла задержують. Коло Нового року і Ліля буде вже тут, хоче приїхать мене виряджати.

Святками ще напишу, а тепер бажаю вам усім доброго здоров’я і щасливих свят. Міцно цілую всіх. Святий вечір!

Ваша Леся

53. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

26 січня 1899 р. Варшава 18—99

Милая Лілія!

От ми ще тільки в Варшаві. В Колодяжному просиділи більше, бо перший день папи ще не було дома, а на другий день мама було захорувала, вчора ж о 8-й увечері ми виїхали, а сьогодні о 7-й рано прибули в Варшаву. Миша тут з ночі, так що ранком ми вже допиталися і зустрілися і будемо далі їхати вкупі. Папа нас провів до Варшави і тепер сидить з нами. Коли завтра не забаримось у Творках, то рушимо в Берлін о 5-й по обіді. Дядя Саша був у нас в отелі, кликав на ніч у Твор-ки, але ми зважили їхати завтра рано, бо раз, що мама не любить там бути уночі, а друге, що нас аж 4, то де ж нас класти. У дяді Саші єсть друга дочка — Ніна.

Ну, місця бракує. З Берліна писатиму.

Бувай здорова! Цілую тебе і гусів.

Твоя Леся

54. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

29 січня, 1 лютого 1899 р. Берлін Berlin, N[ord] W[est], den

17—29. I 1899

Милая моя Лілія!

От нарешті добрались ми до Берліна тільки сьогодні. Були у Бергмана, не застали його дома, виїхав кудись, але завтра має вернутись, отже, завтра знов буду у нього і, може, виясниться вже все. Тим часом, здавалось би, нема чого й писать, але от сиджу сама в отелі, то все одно нічого кращого не видумаєш, як писати листи. Мама з Мишею пішли бродить по Берліну (іменно — бродить, бо на вулицях ляпотнява страшенна!), а я бродить не можу: проклята нога наостанку робить мені скандал, так чогось розболілась, аж не можна самій і через вулицю перейти, сливе так, як було позаторік перед вприскуванням,— чи її дорогою розтрясло, чи лихо її знає!

20.1 — 1 .II 99. Перебили мені писання на півслові, а потім я вже не могла зібратись докінчить його. Спусти^ лась елеватором вниз, в читальний зал отелю, і, поки наші ходили по Берліну, читала газети і писала, тільки сього початого листа не взяла вниз і через те не докінчила, бо згодом пішли обідати, а там поїхали до Бергмана, котрого перший раз дома не застали, потім, посидівши знов у читальні, подались в Deutsches Theater 45 дивитись на «Fuhr-mann Henschel» 46 Гауитмана. Німці грають чудово, дуже типічио і вже так «народно», що нехай наші українські актори сховаються! Але сама драма мені не дуже сподобалась: логіки бракує в розвитку драматичних моментів.

Це все було позавчора, а вчора ми з мамою вже перебрались у Бергмапону Privatklinik 47. Мама, здається, забула тобі написать адрес, так ось він який: Johannes-s t r a s s e, 11, be і Frl. Blohm48. Сяя Frl. Blohm (стара німка, властиве, дві німки-сестри) содержує пансіон для Бергманових пацієнтів, і через те пансіон сей єсть заразом і заклад Frl. Blohm і Bergmann’s Privatklinik. Деруть тут сильно дорого, але зате специфічно больничний елемент зведений до minimum: хата окрема (без інших сусідів — слабих), обстановка просто хатня, а не больнична, навіть над ліжком нема таблиці з назвою слабості, а ся таблиця так удручала мене в київській клініці! Перев’язки тут роблять в окремій ізолірованій хаті, і через те йодоформ не так-то глушить. Прислуги багато, і все дуже хутко робиться. їсти дають 5 раз на день і досить розмаїто. Ми тепер живемо удвох з мамою, і тут скілька пацієнтів живуть так, тільки за здорових приплачується по 6 марок в день. Наскільки може бути добре в больниці, то вже так тут єсть.

Як бачиш по почерку, я вже лежу, але мене ще не різали, ждуть, щоб нога трохи заспокоїлась, а вона, як на злість, болить. Оце ж і положили мене днів на 2—3, думають, що перестане боліти, як побуде в спокою, а я щось-то не сподіваюсь. Дуже досадно се, бо час минає даремне, і я вже бачу, що весна, значить, пропала. Жалую тепер, що не виїхала до різдва, властиве — що заважало?

Ну, на медико-хірургічні теми ще буде час наговоритись потім, коли почнеться справжня Kur 49, а тепер мені хочеться поговорити про що інше. Тут так багато нового, чудного, починаючи від дрібниць комфорту до грандіозних спорудженнів. Навіть я, мало виходячи поза стіни отелю і бачивши місто тільки в одному неширокому районі, і то більше крізь вікна фіакрів, усе-таки побачила цілий світ. Вена проти Берліна зовсім не здалась би великою, про Київ і говорить >чічого. Тут, властиве, три міста: підземне, наземне і надземне. Берлін стоїть мов на кротовинні: ціла сітка підземних труб каналізаційних, поштових, електричних проводів і т. і. Доми тут сливе всі в 5—6 поверхів.

Понад вулицями і нижчими будинками побудовані естакади, по яких мчать раз у раз поїзди. Ми обідали перших два дні в такому ресторані, де по стрісі пробігає залізниця. Просто на вулиці машина не ходить, а все по тих естакадах. В перших етажах домів усе магазини, чогось аж страшно, як подумаєш, скільки людської праці кристалізовано у сих виробах, часом зовсім зайвих. Найбільше мене вражає не так той рух, що видно вдень, як той, що чутно вночі, надто було його чутно в тому отелі, де ми жили перших два дні. Як тільки жильці отелю полягають спати, починається поправка і прочист-ка водопроводів, елеваторів і т. і., наче якісь карлики, духи підземні, провадять таємну роботу. Тільки дуже ненадовго, перед світом затихає Берлін, а ранком карлики переносять свою роботу з підземеллів у коридори, далі в кімнати, разом з тим і вулиця прокидається, все біжить, летить, стугонить...

Сьогодні рано, лежачи, я придивлялась до роботи карликів Frl. Blohm: принесла дівчина 5 щіток (їй-богу, 5!) і 3 стирки, пустила в діло всі 8 знарядів, і в Уг години хата була як шклянка; таким способом вона мала 6 хат за ранок прибрати. Розкажи се Фені «в назидание». При такій звинності якось уживається фундаментальність у всьому — в роботі, в стилі хат і убрання і навіть в поході, надто в поході. Тут всі страшенно стопоходні, навіть жінки ходять так, що 6-етажні солідні будови двигтять.

Сьогодні, як приїздив Бергман, знялася страшенна біганина, хазяйки, служанки метались, як божевільні, я сього не бачила, але зараз же почула, що пульс нашого дому забився 140 в секунду, коли се біжить щось по коридору, як підкований кінь, найшвидшим галопом і просто аж креше підлогу — цок, гуп, цок, гуп! Лишенько — хата розвалиться! Питаю: хто се біг? Herr Assistent50.

Ну-ну... Взагалі, хоч тут і не дуже широке поле спостережень, але я ще не скучаю, бо щодня щось нового довідуюсь. Тут і пацієнти єсть надзвичайні, наприклад, дівчинка 10 літ приїхала з Африки, з Трансвааля! У неї та ж слабість, що і в мене, але її не різали, зробили вьі-тяжение, а тепер вона ходить в апараті і каже, що поправляється. Значить, Бергман зовсім не «різун» необачний, а ріже тоді, коли іменно треба.

Розказували німки, що багато таких слабих, як я, поправились у них на очах після операції так, що стали ходить ohne Stock, ohne irgend was 51. Speriamo bene 52 і не біймося!

А тепер бувай здорова, бо треба ж колись листа скінчити.

Цілую тебе, mein braves Madchen53, і всіх Gesch-wister54.

Знайомим кланяйся, сама пиши.

Твоя Леся

55. ДО П. А. КОСАЧА

Johannesstrasse, 11, bei Frl. Blohm,

2 лютого 1899 р. Берлін

Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 11

Любий папа!

В перший день приїзду я написала тобі одкритку, але по случаю неділі не можна було купити марок, і вона зосталась не отосланою, а потім уже й не стоїло посилать.

Зо мною досі ще нічого певного нема. Я лежу, нога болить, а німці сподіваються, що вона од лежання заспокої-

ться, впрочім, коли днів за два не заспокоїться, то, може, й так будуть різать. Тим часом нога болить все різче, побачим, що завтра буде.

У строїлись ми з мамою в приватній клініці Бергмана, куди він сам послав нас. Дорого се страх (20 марок в день!). Тільки правда, що содержання і догляд добрі, хата, має вид не клінічесышй, а просто хатній. Все-таки, якби можна було вільно вибирать, то слід би устроїтись дешевше, але спорити з Бергм[аном] не приходилось.

Попрошу Мишу написать тобі подробніше про наше тутешнє життя, а то ти, може, і нелегкр розбереш таке моє писання.

Мама здорова і, наскільки можна судить по виду, нерви її заспокоїлись.

Телеграму твою ми получили, пиши, коли вибираєшся в Київ, коли не хутко, то нехай Ліля перешле тобі мій лист.

Міцно, міцно цілую тебе!

Твоя Леся

56. ДО М. І. ПАВЛИКА

З лютого 1899 р, Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,

bei Frl. Blohm (Privatklinik),

"n"

Шановний друже!

Привіт Вам з Німеччини! Готуйтесь читати препогану базгранину, бо на кращу не спроможусь. Хутко тиждень як я в Берліні, а досі не написала Вам, бо настрій листам не сприяв. Тільки сьогодні даний мені вирок від Бергмана, і то не абсолютний. В неділю (5.ІІ) мене захлороформують і спробують силоміць виправити мені хронічне звихнення в нозі, а як того не дасться зробити, то зараз же, в ту мить, будуть оперувати, виріжуть, що там уже слід. Так чи інакше, а хлороформу не мину, се ж і є найприкріший момент у цілій справі, як на мій смак. Отже, як бачите, я ще не різана, а проте лежу. Причина сьому така: запізнилась я з виїздом через околичні справи на тиждень проти того, як визначила було раніше, а тим часом дорогою нога, що вже боліла трохи в Києві, почала боліти дужче, а в Берліні вже й ступити не можна було без сторонньої помочі. Отож Берг-

ман поклав мене в ліжко, надіючись, що біль втихне, а він і не думає втихати ні вдень, ні вночі, вкупі з тим повищала температура значно — се ознака, що рЬцидив почався по всій формі. Отак я ні з доброго дива пролежу 5 днів не різана. Весело...

Однак біда бідою, а діло ділом. З Вашого остатнього листа я переказала кияпам те, що до них належало про книжні рахунки, вони врешті годяться з Вами у всьому. Про пожертвування (in spe 55) бібліотеки я не говорила, бо ніяк не могла догадатись, про кого, власне, Ви пишете. Коли про Тарновського, що нібито мав купити дядькову бібліотеку і подарувати її у Львів, то се даремна надія, він нічогісінько не думає ні купувати, ні дарувати, так він сам сказав моїй мамі зовсім виразно. Коли річ про кого іншого, то Ви напишіть про се виразно, ая коли не сама, то через маму * чи брата (вони тепер тут обоє) спишуся з ким треба, щоб діло було залагоджене. Коли Ви натякаєте на кого з старих киян, то я можу тільки сказати, що, власне, я ні на кого з них надії в сьому напрямі не покладаю, бо вони взагалі не охочі дарувати. Напишіть, чи приходив до Вас хто від мого ймення за популярними виданнями, а коли дістав їх від Вас, то на яку суму? Якщо мені вже не прийдеться платити сього довгу, то я попрошу брата перейняти се на себе. Слід би було зав’язати міцніші стосунки з тими людьми, що оце вдавались до Вас, може, вони справді здатні до позитивної роботи, у всякім разі, не слід цуратись a priori56, бо се, у всякім разі, люди доброї волі. Вони казали, що будуть присилати мені сюди гроші і матеріали для друкування в Галичині. Відповідно тому, що вони мені пришлють, я буду радитися з Вами, де і яким способом видавати. Тільки се буде тоді, коли я хоч трохи на ноги стану, отже, буде час тоді поговорити про се. На случай, що я і зовсім можу не встати, я вказала їм дорогу до Вас, отже, поручаю Вашій ласкавій помочі й увазі своїх недавніх приятелів. Хотять вони видавати популярні книжечки і різні Schrif-ten 57 на політично-економічні теми. Можливо, що се так заміром і зостанеться,— «добрими замірами вимощене пекло»,— кажуть італьянці,— але не хочеться зарані песимісткою бути.

Ах, тепер ще справа... хтозна-як і починати. Біографія Ковалевського — я її не скінчила! Почасти винні тут інші, на кого я даремне надіялась, що постачать мені матеріалів; почасти, і то головно, винна я сама: стільки раз міняла план роботи, що, врешті, взялась до писання тоді, коли часу до виїзду зоставалось мало, а тут почалися збори, прощальні візити, та ще нагодився реферат, що треба було на термін написати, от так моя робота й спинилась. Але все-таки я Вам пришлю або скажу прислати початок моїх спогадів і ті ескізи, які належать до сеї теми. Маю надію, що таки сама скінчу свою роботу, а коли ні, то оправданням мені почасти може те служити, що я і других не менше цікавих для мене робіт не покінчала, напр[иклад] одної популярної брошури, двох драм etc., не звела докупи своїх віршів. Ну, що ж, як заставлять у пеклі поміст мостити, то хоч буде чим!

Не заїхала я тепер у Львів через те, що треба вже було поспішати в Берлін і до того ж у такому стані здоров’я з мене нікому і нічому користі не було б, однаково сиділа б де-небудь в отелі або ще й злягла. Нехай уже навесні,— хто живий діжде,— вертаючи додому або, може, їдучи кудись далі на море, заїду до Львова на довший час.

Як скінчиться або, краще сказати, як виясниться моя хірургічна справа, то треба буде спровадити собі галицькі часописі, а то я вже трохи стратила провідну нитку серед лабіринту різних «консолідацію) і не знаю, що мені про них думати. Чого не розберу з газет, те попрошу Вас роз’яснити: тільки все оце згодом, бо тепер я занадто дурна для таких заплутаних справ. Згодом подумаю і про одно видання своїх віршів і багато про що, тепер же, здається, краще ні про що не думати, а так собі ждати слушного часу, бо за день-два все одно ні до чого не додумаюсь.

Одно прохання: не кажіть там нікому знайомим, що зо мною зле діється, бо, primo, ще не можна сказати, наскільки іменно зле, a secundo, у Вас там люблять зарані некрологи писати. Мені-то,— кажу щиро,— од таких некрологів ні зле, ні добре, але на близьких до мене людей вони роблять погане враження. Вам я писала про свій теперішній стан і перспективи не для жалісного стилю, а для порядку в ділових речах, ну, і таки ж недаремне я називаю Вас моїм шановним другом. Щиро стискаю Вашу руку, до побачення чи на прощання, се вже як трапиться!

JI. Косач

57. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ ТА Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ

25 лютого 1899 р. Берлін 13—25.11,

Berlin, Johannesstr[asse], 11

Любі мої дядино і Лідочко!

Пишу обом разом, бо я тепер на писання не бистра, та й листи ваті прийшли мало не в один час. Спасибі за поздоровлення і всі любі слова, може бути, факти покажуть, що вони не даремні. Оце через два дні буде З тижні після операції, але я лежу цілий місяць, бо прийшлось нерізаною пролежати з тиждень, так гостро боліла нога, розструсившись дорогою. Тепер я ще в гіпсі, може, днів через 10 його здіймуть і наложать якусь легшу перев’язку і з нею ще з місяць пролежу, а тогді не знаю, може, позволять помалу вставать. Тепер нога мало болить, куди не так, як перед операцією, часом хіба, як натягну її або занадто різко повернусь, та от ще при перев’язках, і то остатні перев’язки вже нічого, можна витримать, а перші то були такі, що можна було з ума зійти. Остатніх три ночі можу спать при помочі брому і сульфоналу, а перше без морфію і не думай. Бред і всякі інші штуки не давали спокою ні мені, ні мамі.

Ви не дивуйтесь і не гнівайтесь, що я вам досі не писала: перед виїздом з Києва клопоту було багато, потім тут до остатнього дня я не знала, коли іменно буде операція, а непевних звісток подавати не хотілось. Потім нерви були такі розтріпані, що я просто боялась писати листа, щоб не лякати своїм настроєм людей. Тепер я теж не зовсім ще в порядку, та все-таки вже розумію, що се тільки нерви і більше нічого.

Спасибі за ваші запросини в Софію. Запевне, я була б дуже рада побачити вас усіх, та доля моя залежить від Бергмана, а він ще свого остатнього слова не казав. Може, куди купатись пошле, а може, і просто додому пустить, тоді вже поїду додому, бо і так масу грошей тут у Берліні розсіяла. Мами тепер нема дома, пішла з Мишею щось купувать, бо Миша сьогодні вже виїздить в Росію. Бувайте здорові! Міцно цілую вас, Раду і мечки-те 1.

Ваша Леся

58. ДО А. М. ДРАГОМАНОВОЇ

25 лютого 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,

13-25.11 1899

Mon cher petit Radis!

Тільки що отримала твого листа і в той же момент пишу, а то потім розкисну і вже не захочеться. Мамі і Ліді я вже писала про своє здоров’я, тобі напишу про що інше. Знаєш, мені здається, що я не стою того, як до мене відносяться мої родичі і друз’я. Стільки поздравленнів і добрих слів сказано і написано мені, а я навіть не вмію толком відповісти на їх. Подумай, Миша нарошно приїхав із Дерпта сюди, щоб бути при мені під час операції! Правда, се було добре не тільки для мене, але і для мами, а то я дуже боялась, що вона буде робить сама, поки мене будуть різать. Ти кажеш, que j’avais supporte l’operation avec beaucoup de courage. Pas autant que ga, ma cherie!2 Часом так розкисаю, що і ложками не збереш... Мене сердить сей гіпс: він постоянно кришиться, і те, що спать хочеться, а не можна заснуть, і те, чом мені не зробили операції 10 літ тому назад, і etc., etc., etc. Врешті, се пусте і не варт про се думать, правда?

Берлін дуже інтересний город, тільки я його мало бачила, бо не могла ходить, як приїхала.

У мене в хаті на больницю не похоже, і се дуже добре, бо я терпіть не можу больниці. Я тепер багато читаю, бо тут можна доставать всякі книжки на чужих мовах, що в Росії доволі трудно.

Подякуй за пам’ять про мене m-me і т-11е К[ойчу], а также т-11е Домні передай мій найкращий привіт. Кланяйся усім, хто мене пам’ятає. Де тепер м-me Белчева?

Ну, знаєш, я кінчаю, бо... спать хочеться, хоч тепер день. Міцно цілую тебе, та petite Radinette! Та cousine pour I’eternite 3.

Коли Ви їдете в Росію і чи іменно їдете? Пиши точно. __Леся

1 Ведмедів (болг.).— Ред.

2 Що я перенесла операцію з великою мужністю. Це зовсім не так, моя дорога! (франц.) —Ред.

3 Моя маленька Радочко! Твоя кузина навіки (франц.).— Ред,

59. ДО П. А. КОСАЧА

26 лютого 1899 р. Берлін

Любий папа!

Перешли мою п’єсу в Київ Лілі, нехай дасть її там переписать 58.

Мені трохи лучче, рана не болить, а тільки кругом болить. Сплю погано, больно якось вночі. Писать трудно. Миша в Кельні, скоро вернеться.

Бувай здоров. Цілую тебе.

Леся

60. ДО М. І. ПАВЛИКА

2 березня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstr[asse], 11,

2

Privatklinik, І8щ99

Шановний друже! Не прошу вибачення за те, що досі не писала Вам, бо я все-таки ще «невменяема» і вільна від всяких інших, крім пацієнтських, обов’язків. Хоч маюся далеко краще і живу на світі вже без помочі морфію, брому, сульфоналу etc., та все-таки ще лежу в гіпсових оковах, отже, так горизонтально, що як тільки напишу щось довше, то руки мліють, а потім три дні болять. Се так доля жартує над моїм «писательским» званієм! Як здіймуть гіпс — а коли се буде, не знаю — тоді вже писатиму, треба надіятись, ліпше, бо, може, позволять хоч трохи підвестись. Тим часом я більше читаю, ніж пишу, до речі, се для писателів корисно.

Спасибі Вам за «Громадський голос» і за клопіт про «Вісник». Прочитавши по три чч. того і другого, а до того Ваших два листи, я трохи зорієнтувалась в галицьких] справах. Прошу і дальших інформацій. Ви боїтесь, що, може, мене вражають сі справи неприємно. Справді, не все в них приємно, але ж се життя, се дійсність, а від неї не замажешся — навіть гіпсом. Шкода, що в Галичині соц[іал]-дем[ократи] такі,— як би сказати? — podlejszego gatunku*, а то б ще, може, якось прийшло до згоди.

Наскільки я читала польські соц[іал]-демократичні] видання (ще вдома), то бачила таке: поки діло йде про загальні принципи, то все йде «по-чеськи», а як дійде до місцевих відносин і до відбудування Польщі, то знов заводиться «по-песьки». В двох остатніх пунктах поляки (навіть соц[іал]-дем[ократи]) не багато посунулись наперед з того часу, як писалась «Ист[орическая] Полыпа». Скільки я бачила поляків з-під усіх «трьох заборів», то, здається, ваші найгірші. Се, між іншим, видко і з крит[ичної] статті Фр[анка] про молодих п[ольських] поетів. Дивно тільки, як русинам (до яких же належить і Яр[осевич]) ще не до кінця набило оскому польське «kochajmy si§» після якого через 5 хвилин (коли вже русин до послуг непотрібний) наступає «idz do diabla!»59. Бажаю, щоб сі

5 хвилин були якнайкоротші. Що з радикалів певна частина виділиться в чисто соц[іал]-демократичну] фракцію, сього я давно ждала, яко речі натуральної і навіть, на мою думку, зовсім не сумної; тільки я не думала чи, скоріш, не хтіла думати, що се буде з такими скандалами, з соромним прибіганням під польську егіду (бідний русин без егіди не може, бо вже звик до «громовержців») і обкидання болотом своїх недавніх товаришів, як годиться тільки «непомнящим родства». Ох, я нещасна! Душа моя чує, що прийдеться мені про сеє все на Україні реферати писати і читати, а ти, господи, вѣси 60, що я з охотою залишила б сю роботу кому іншому!

Однак мені вже руки болять, треба кінчати.

Пишіть мені, як маєтесь самі і як здоров’я Вашої матері, привітайте її від мене, коли не забула мене.

Будьте здорові!

JI. Косач

P. S. Прикро вразило мене оголошення «Хлопської бібліотеки». Доки ми ще будемо інших, а то й самих себе лаяти хлопами? Єсть же слова «селяни», «хлібороби» etc. Може, се й дрібниця, та все ж характерна... Ніхто в Росії з серйозних і вільнодумних людей не назвав би свого видання «Мужицкая библиотека».

P. P. S. Мама просить, щоб Ви були ласкаві прислати нам: 3 прим, моїх перекладів з Гейне; 3 наших перекладів з Гоголя («Пропаща грамота»); 1 прим. «Першого вінка»; 1 прим, збірника «Привіт Фран[кові]»; на пересилку і на «Привіт» мама посилає 3 марки, як се буде мало, то* потім вернемо надвишку коштів.

Напишіть мені, б[удь] л[аска], чи є у спродажі дядькові остатні женевські брошурки, такі, як, приміром], «А 1а veille сГип nouveau trouble» 1 і т. і.

Ще раз бажаю Вам здоров’я.

Л. К.

Ще P. S.!І Чи нема видання хоч одного оповід[ання] Бордуляка? Ми б дуже хтіли мати сього автора.

61. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

11 березня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstr[asse], 11,

11

18т99

Люба Лілічко!

І я вже хочу запитати, чому ти нам не пишеш? Мама дуже тим турбується, та і я не можу бути спокійною, хоч мені й не рекомендується тепер непокоїтись. Певніш усього, що ти «так якось» не пишеш або збираєшся «на-стоящого» листа писать, але ж ми за перших два тижні після операції звикли до частих листів від тебе і тепер одвикать тяжко. Сьогодні мама почала тобі писать, рука затремтіла так, що перо не вдержалось, отже, здумай, в якому вона стані тепер. Про себе не кажу нічого, бо я вам пишу рідко, то й не одважуюсь вимагать, хоч коли будеш часто писать мамі, то, вір, з того буде дуже велика користь і для мене. Твоє мовчання і гадяцькі справи розстроїли маму так, що часами вона зовсім тратить над собою владу, а коли і вдержує, то я бачу, що се їй дорого коштує! Якби не се, то було б ще все нічого,— я поправляюсь, рана гоїться, от, може, днів через два остатні дренажі виймуть, а тижнів через півтора і гіпса здіймуть. Бред пройшов, жар невеличкий, тільки остатніх три дні збільшився, та то вже, певне, не від хірургії. Нога вдень не болить, вночі не завжди і не дуже. Коли встану — не знаю, бо тут нічого пацієнтам і родичам толком не ка61-жуть, хто коли встане, коли могтиме виїхать і т. і.

Читать я можу багато, а писать дуже трудно, бо лежу дуже горизонтально. Після листа до тебе три дні руки боліли, через те вже боюсь довгі листи писать.

Папі напишу хутко. Тепер бувай здорова і пиши нам, Оксаночці і Дорі спасибі за листи, хай вибачають, що не пишу — я ще інвалід.

Твоя Леся

62. ДО М. П. КОСАЧА

21_9

21 березня 1899 р. Берлін 18—j-jj—99

Любий Миша!

Оце тільки що подерла початого листа, бо, справді, «ще нема нігде нічого», а я вже, було, таке завела — цур йому! Властиве, я думаю, що Колодяжне не продане, теоя і мамина телегр[ами] мусили мати якийсь вплив. Нарешті, плакать завжди буде час *. Се, бачиш, я така розумна зробилась, подерши листа. Я часом навмисне пишу листи з тим, щоб потім подерти,— се «одкриває клапан» і лихий настрій вилітає в повітря, як чад. Коли б не сі різні Nachrichten 1 або знов Briefmangel2 і зв’язане з сим напруження нервів, що передається, як по дротах, від мами до мене (а часом, може, й навпаки), то було б зовсім не зле, бо мої справи йдуть нормально. Сьогодні Geheimrat3 казав, що завтра чи позавтрьому здійме з мене гіпс, потім наложить Verband 4 якийсь такий, що можна буде вставать (з гіпсом чи без гіпсу — ніхто не знає), а ще потім зроблять мені апарат, певне, такий, як у Polly 5. Все оце, кажуть лютри, займе 6 тижнів, значить, клади більше. Ввиду сього єсть комбінація, щоб Ліля приїхала на зміну мамі, та ще не знаю, чи се так вийде, бо, може, фінанси стануть на заваді. Я, запевне, могла б і сама зостатись, але мама про се і слухать не хоче, надто надивившись на mania solitudinis 62 п. Мікушевського. A propos я вже знайома з сим паном, і правду ти кажеш, що він з м’якого0 тіста (хоч то не мені б і говорить після мого пост-оперативного малодушія!). Жінка його так собі, як більшість польок — із типу «госпось», а дівча славне, смішненьке, бо все просторікує і резоньорствує, як наша Дора. Воно все присусіджується до мами і вкупі з нею ходить то в’ музей, то по магазинах, а з своєю матір’ю своїм порядком — хитре! Люди тут все нові прибувають. Geheim-rat їх ріже, фабрика так іде, що ні одної хати вільної нема, а на деякі зайняті вже кандидати є.

Ти питаєш, які я «зайці» читаю? Ах, різні і багато й на різних мовах,— в Києві таких зайців нема й на лі-карство! Газет читаю мало — чогось «спротивились». Про Russische Zustande 63, зрештою, в німецьких] газетах нема аніжё, в «Vorw[arts]» 64 була коротенька звістка, і годі, очевидно, тут сьому значення не придають. Отже, твої листи мали значення кореспонденції з Росії. A propos кореспонденції] з Росії, чи пам’ятаєш «Третье письмо к тетеньке» Щедріна? Коли забув, перечитай конечне, се дуже на часі.

Ах, ніколи ще не було мені так трудно писать, як тепер, власне, того, що ідей багато, а писати мушу коротко, се дуже врізує крила всякій ліриці! Ну, вже ж таки я встану колись, тоді вже — всі Hahn, und Schwan^ und Pferdekopf! 65 — писатиму не так! А тепер, коли б можна було мені простягти до себе свою лапку, з якої ти сміявся і все-таки гладив як людську...

Бувай здоров.

Твоя Леся

Зараз починаю писать Річі, але, може, пошлю завтра.

63. ДО О. Є. СУДОВЩИКОВОЇ-КОСАЧ

21—9

21 березня 1899 р. Берлін 18 щ 99

Моя люба Річі!

Ти вже другого листа мені пишеш, а я все мовчу. Ти, сподіваюсь, не сердишся, бо мені тепер «закон не иисан», вживаючи не дуже ввічливого виразу. Все я думала, от визволюся з гіпсових кайданів, тоді вже писатиму, але сього ще довго ждати, як я бачу. Лежать на спині, зовсім рівно і низько, в гіпсовій нерухомості, се поза не поетична і не літератська, через те я нічого не пишу, окрім листів, та й тих дуже мало й короткі. Знаєш, як діти переводять малюнки на інший папір, накладаючи їх на шибку в вікні? При сій роботі дуже руки мліють,— отак мені тепер. Через такі чисто механічні причини я забула, що я літератор, і, коли читала твій лист про мої вірші, то здавалось мені, що річ іде не про мене, а про якусь іншу людину, отже, значить, я тепер об’єктивна. Тим-то кажу об’єктивно, що «Казка» краще, ніж «Сон», бо вона і по формі літературніша, і по змісту цікавіша, а «Сон» написаний ще дуже невмілою рукою. Щодо chef d’oeuvre *, то його, певне, і зовсім ще нема у нашого автора або, коли й єсть, то не друковане, бо його найкраща лірика (він все-таки лірик par excellence) не видана в світ, та, може, і не буде видана. Через що? Через брак од-ваги, бо інакше слід би видати, коли вже видавались далеко гірші речі. Тільки, заміть, брак одваги не горожан-ської, а — як би се сказати? — одваги стати «на торжищі» і виложити все, що маєш. По-моєму, сей автор по-дурному робить: або зовсім сховай свою лірику, або май одвагу стати з нею вище «суда глупца» і будь вільний в своїй пісні, як музикант, що вважає тільки на серйозну критику. Наш автор повинен ще добре подумати над сим.

Недавно читала я один глупуватий роман Bourget66, але там поставлено цікаве питання про те, наскільки справжня моральна особа артиста може і повинна одбиватись у його творах. Bourget рішає, що у справжнього таланта його твір мусить бути антитезою його біографії, бо, творячи, він завжди вільний від свого щоденного «я». Ех! Трудно писать, треба скінчити!

Щось ви обоє не пишете нічого про Євцю, які її гіро-греси?

Ну, adieu-hhh! 67 Цілую тебе міцно, і маму твою, і Євцю.

Твоя Леся

64. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ, А. М. ДРАГОМАНОВОЇ

І Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ

19 квітня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11, 19.IV

Любі мої дядино, Радо і Лідочко!

Ви вже простіть, що я так заразом всім пишу, але я боюсь, що як почну збиратись писати всім окремо, то знов довгий час мине. Я тепер пишу тільки недовгі листи, і се може сердить, але нічого не поробиш, бо інакше прихо-диться три дні писати (от і тепер один початий лист лежить третій день!). Властиве у мене тепер великий прогрес: я вже встала з ліжка і можу трошки ходити по хаті без особенної болі, тільки ходжу я з гіпсом на нозі (т[о] є[сть] він доходить у мене вище талії і робить мені пре-смішну фігуру), се мене дуже утомляє, так що увечері я дуже рано мушу лягать спать і вже не можу рукою порушити від втоми. Пишу все лежачи, бо сидіти довго не можу, заважає гіпс, та й голова ще не звикла по-людськи держатись, я всього три дні як встала. Мені багато краще в остатні дні з тої пори, як знято Streckverband («вытя-жение» — дуже прикра ортопедична перев’язка): нога по ночах не болить і спати можна. Морфій, бром, сульфонал et toute la boutique de diable 68 зоставлені в спокої. Берг-ман знаходить мій стан добрим і нормальним, тільки, звісно, поправка моя має йти все nach und nach69, т[о] є[сть] слимаковим ходом. Мені ще згодом мають робити апарат, в якому я, певне, ще довго ходитиму, поки дійду до справжньої самостійності. Думаю, що, може, ще з місяць пробуду тут, поки одважуся їхати додому, а може, й більше.

Спасибі тобі, Лідочко, за «Legendes» !, я давно їх отримала і прочитала, але була такою свинею («выражаясь литературным слогом»), що навіть досі не подякувала тобі за їх і за Ванину брошуру. Одно оправдання, що мені тепер «закон не писан»...

Впрочім, «литературныя выражения» сами по собі, а то таки й трудно було писать: поза була дуже невигідна, а настрій іще гірший,— не хотілось показувать малоду-шіє, отже, оставалось тільки мовчать. Тепер я вже бачу, що моя видумка їхати сюди і робить операцію не була дурною, я нарешті в сьому певна, а поки я не ступила додолу, я все ще сумнівалась, чи не вбита часом моя остатня карта, бо справді се була остатня!

Лілія моя приїхала зовсім не слаба, так тільки трохи заморена — багато занімалась дома — та й то вже тепер оджилася. Папа завжди способний трошки перебільшувати наші напасті. Врешті Ліля про себе і свої враження напише сама, а я вже скінчу, бо треба ще декому написать, поки є енергія.

Цілую міцно вас всіх, мої дорогі. Як би я хотіла заїхати звідси до вас, та, видно, вже не прийдеться — не стане сил й фінансів. Ще раз цілую вас.

Ваша Леся

P. S. Мінцес більш не приходив, видно, поїхав у Норвегію, чи куди там він ще збирався. Шкода, що він так спішився, не вспів навіть толком нічого розказать.

Що се так обідили Болгарію, не запросили на мирну конференцію? Я за неї ображена.

У нас в Росії таке робиться, що аж читать неприємно. Як начитаюсь про Фінляндію та про студентські справи, то аж додому нема охоти їхать, аж стидно німцям в очі дивитись, як згадаю, що то ж я «русская подданяая» — навряд чи і Мікина лояльність устояла б, якби він був тепер «гражданином нашего обширного отечества»... Миша з Дерпта пише jammervolle Briefe 70 з поводу тамошніх справ, і всі росіяни знакомі якісь пригнічені. Цікавий контраст — з жизнерадостными німцями, з їх енергічним життям, ще більш розбудженим, відколи соц[іал]-демократи виступили вільно на арену. Ах, краще мовчати про се...

65. ДО М. І. ПАВЛИКА

9,10 травня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstr [asse], 11,

9

18—99

Шановний друже!

Не писала Вам досі, бо прийшлось залагодити так багато листовних залеглостів, а сили на се так небагато було, що ніяк я не могла вибрати часу, щоб написати скільки-небудь порядного листа, а прихапцем писати не хотілось. Винна я перед Вами, що пе відповіла на Ваше питання про дату заслання М[иколи] В[асильовича] К[овалевського], але я її не знала тоді, власне, в Києві я була певна, що ся дата подана в його власних споминах, коли ж ні, то справді не знаю, в кого б про се докладно допитатись. Я знаю тільки, що він був засланий в кінці 70-х років, не раніше 77 p., а не пізніше 80-го, і пробув на засланні три роки. Взагалі мушу сказати, що про життя його мені сливе нічого не вдалось довідатись тепер такого, чого б я раніш не знала з розповідів М[иколи] Васильовича] або з моїх власних спостережень; щодо всяких дат і докладних біографічних даних, то нема де їх і зібрати, як се виявилось, бо родичі, ті, які єсть, стояли від нього далеко, а приятелі, по б[ільшій] ч[асті], не більше знають, ніж, наприклад, я. Врешті, мені здається, що М[и-кола] В[асильович] цікавий не стільки через такі чи інші обставини його життя, скільки через свій характер, надзвичайну енергію, витривалість і силу переконання, якими він так одрізнявся від маси своїх земляків,— то ж, власне, на сю характеристику звертаю я головну увагу в своїх споминах. Жаль мені, що я досі їх не скінчила, але ж досі я абсолютно не була в стані писати. Ви розумієте, що коли людина може писати листи, то се ще не значить, щоб вона могла писати щось до громадського вжитку. Тепер тільки я настільки маю сили і енергії, що можу в один день два не дуже довгі листи написати, але ніяк не більше, бо перш усього довше сидіти не можу, а крім того, за довге писання плачу безсонням і різними напастями, на які мені ще не пора одважуватись, бо я ще «не заняла своего места в среде честных граж-дан». Проте все ж прогрес чималий: 1° — не лежу в ліжку, 2° можу ходити, спираючись на кий, а другою рукою тримаючись сестри, таким способом можу перейти тричі по наших довгих сінях, 3° — можу виїздити на вулицю і бачити, що все-таки є ще на світі весна. Перспективи ставлять мені многонадійні, тільки що маю ще з півроку носити кайдани, себто ортопедичний апарат — дарма! Як скинуть з мене сей довгий бандаж, що тепер маю, а наложать апарат, тоді буду вважати себе a peu pres 71 здоро-* вою і візьмусь до писання, бо нема часу хорувати, хоч знаю, що за се буде мені від сестри літанія щодня з рана до вечора. Не пам’ятаю, чи писала я Вам, що тепер зо мною сидить моя сестра Олеся (по-моєму Лілія), а мама поїхала вже додому. Сестриця моя хоч багато молодша від мене, але я мушу тепер признавати її авторитет, з чого немало сміємось ми обидві. Досі я старалась забути, що я поет «von Gottes Gnade! 72 (як казав Франко), але тепер мені про се нагадала «Видавнича спілка», і — що буде з авторитетами? A propos «Видавничої спілки» порадьте, шановний друже, що мені робити? «Вид[авнича] спілка» прислала мені три книжки свого видання на показ. Тепер я не знаю, чи посилати мені за них гроші, чи се не випадає? Ви краще знаєте сі звичаї, то порадьте мене.

10.V. От бачите, таке писання — два дні один лист пишу! А це зараз прийдуть мене забирати, щоб здіймати з мене гіпсову модель для апарата. Ненавиджу я ці процедури! їх уже цілих сім було — чиста кабалістика.

Тепер ще просьба до Вас: будьте ласкаві, пришліть нам «Основи біблійної критики», хочу, щоб сестра їх прочитала. Дві прислані Вами брош[ури] отримала — спасибі!

Дуже прошу, перешліть мого листа п. Кобилян-с ь к і й, Ви, певне, знаєте її адресу. Коли вона не має поняття, що я за одна, то не відмовте рекомендувати мене їй. Я вже давно слідкую за її літературним поступом, і вона мене дуже інтересує яко талан і яко людина, її писання не дилетантство, а справжня література: як прочитала я збірник її після творів «собственных Невто-нов и быстрых разумом Платонов» (vid. Гр. Коваленко е tutti quanti73), то здалось мені, що я от з сеї клініки зійшла на гірську верховину,— контраст виразний! Я не пишу їй сього в таких виразах — хоч з охотою написала б — через те, що не хтіла б здатися їй faiseusse de compliments *, а вірити в мою щирість вона тим часом нічим не зобов’язана — в нашій шановній професії цнота лицемірства таки процвітає.

Тепер маленьке прохання від моєї сестри: вона просить пояснити, що то воно за дерево — смерека: чи то сосна, чи ялина, чи щось інше, і як воно зветься на інших мовах, наприклад по-німецьки чи по-латині. їй треба се для перекладу оповідання Кобилянської.

Ой, ой, чую, ходять, бігають, зараз прийдуть мене забирати!

Ще одно: не можу знайти Вашого листа з адресою Кузьми, б[удь] л[аска], пришліть сю адресу знов, мені вона конче потрібна.

Хотіла послати Вам одно виданнячко «1-го мая со-ц[іал]-дем[ократів]», та не знаю, чи в Гал[ичині] такі речі йдуть? Здається, йдуть. Там дещо і про гал[ицьку] еміграцію спогадується. Боже, господи! І страх, і сором читати про ту еміграцію, далі не говорю, бо слова — ні до чого...

Ще одно: чи можу я надіятись, наприклад], на «Хлопську бібліотеку» для видання якої роботи в стилі дядькових брошур?

Простіть — більше питань, ніж листа! Будьте здорові, друже!

Л. К.

66. ДО В. М. ГНАТЮКА

10 травня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrfasse], 11,

4%


Високоповажаний добродію!

Дуже дякую за книжки, що були-сьте ласкаві прислати мені. Видання гарненькі, я нічого не маю проти того, щоб мої вірші були так видані. Брошуровка тільки трохи погана, аркуші страх розлітаються, як тільки книжка розрізана, але, певне, сього вимагає економія, то вже, либонь, так і буде.

Я весь час мала на меті другу, т[о] є[сть] остатню ко-ректу, інакше, справді, видання затяглось би ad infinitum l.

Будьте ласкаві, скажіть тому, хто переписує мої вірші, аби переписав оглав моїх віршів у зб. «На крилах пісень», бо я добре не пам’ятаю, які, власне, з моїх поезій увійшли туди, отже, боюся, щоб не умістити до нової збірки щось давнього. Ще питання: чи повинна збірка складатись тільки з оригінальних речей, чи можуть увійти деякі переклади?

В Берліні пробуду я щонайменше три тижні, а певне, й більше, бо ще процедура зо мною далеко не скінчена.

Ще одно прохання: при переписуванні віршів кажіть зазначувати дату, яка стоїть під ними, а коли її бракує, то хоч дату того числа часописі, де уміщена п’єса.

Дозвольте мені дати одну пораду щодо книжок «Видавничої спілки»: може, цензура російська] скоріш допустила б їх на Україну, якби автори кожний від себе просив би за свою книжку, бо цензура головно спілок не любить, індивідуум її не так лякає. Шкода, коли книжки не підуть на Україну, бо варто, щоб ширша громада прочитала їх. Надто оповідання п. Кобилянської, се просто окраса нашої літератури.

Хтіла далі писати на сю тему, але так раптово заболіла голова, що годі. От і літератка з мене!

Зостаю з правдивим поважанням

Леся Українка

67. ДО П. А. КОСАЧА

із_і

13 травня 1899 р. Берлін 18—^. ■ 99

Любий папа!

Тільки що збиралась тобі писати, як прийшов твій лист. Спасибі, що ти мені пишеш, хоч, далебі, я не заслужую, по правді сказавши. Я так мало тобі писала за увесь сей час! Ти, я знаю, не сердишся, але все-таки се погано з мого боку. Одно оправдання, що я взагалі мало пишу, хоч остатніми часами вже куди краще «вла-дію пером», €о вже можна сидячи писати, а се багато значить, тільки все-таки часто одно письмо по три дні пишу — трохи трудно, а трохи лінуюся, а часом втомлюсь, то й робить нічого не хочеться.

Вчора зробили мені пов’язку, ке гіпсову, а просто з крохмального бинта, се вже, певне, буде остатня, бо апарат мені вже заказаний в середу (три дні тому назад) і тижнів через півтора, кажуть, буде готовий. Дуже чудно, як здіймають мірку для апарата, роблять гіпсову модель ноги, так що апарат буде вже іменно «як улитий». Казав бандажист, що апарат буде стоїти 70 марок. Бергман казав, що апарат треба буде носить місяців 6. Як буде готов апарат, то я ще мушу тут пробуть тиждень чи півтора, щоб добре випробувать і щоб, в потребі, могли тут поправити все, що буде недобре. Так що приїхать додому ми не можемо в перших числах мая, а хіба що в середніх, десь так перед Лілиними роковинами, коли, певне, вже всі наші збиратимуться в Гадяч.

Рахунків тепер не посилаю, бо ще хазяйки їх не позводили (остатній, який вони дали, ми тобі послали), а Бергман тепер виїхав на скілька днів з Берліна, так що прийдеться ще трохи з рахунками пождати. Я думаю, що для залагодження всіх рахунків, певне, треба буде зо 2000 марок.

Тепер тут досить добра погода, і я часто виїжджаю гулять. Сьогодні просто олімпійська погода, Ліля оце поїхала в Потсдам (се час їзди звідси) з одною сусідкою-зем-лячкою подивитись на резиденцію, там має бути дуже гарно, вернеться, певне, по обіді. А я збираюся їхати гулять з служанкою, не ждучи, поки вернеться Ліля, хочеться побути в городському саду, поки сонце так гарно світить, подивитись на розмаїту німоту, як вона доброде-тельно, по-фамільному гуляє і життям утішається; сей вид завжди наводить на оптимістичні думки.

Ходжу я тепер все ще дуже помалу, але вже можу ходить тільки з палкою, ні за кого не держачись. Положим, як держусь, то йду лучче, але можу і сама, тільки не багацько. Тут у нас такий довгий коридор, як буває в гостиницях, то я можу по ньому тричі пройти, і се моє звичайне гуляння щодня, навіть в ті дні, коли виїжджаю. Нога від ходьби не болить, а часом від сидіння, тільки Бергман каже, що се нічого і що я повинна старатись менше лежать, а більше ходить і сидіть, а що боль, певне, ще з півроку буде озиватись, бо такі операції, зв’язані з ортопедичною виправкою, надовго зоставляють боль. Та нехай там собі, як знаєш, що се тільки тим часом, то якось і не досадно, тим більше що і боль невелика. Приятно, що Бергман нікуди не посилає на літо, обридло-таки мені волочитись по курортах, а так поїду собі в Гадяч голубів їсти, і благо мені буде. Досадно, що ти мусиш все літо в Києві сидіти! Хіба б не можна хоч на місяць вирватись? А то так ми з тобою знов мало що будемо бачитись?

Шкода, що, як ти кажеш, дом в хуторі не буде до кінця іюня скінчений. Але ж я думаю все-таки, що, властиве, я могтиму там одразу поселитись з ким-небудь; признаться, мені сього більше хочеться, ніж сидіти в самому Гадячі, дуже я тут, серед камінного Берліна, заскучала за лісом, таки лісова натура обзивається.

Чи не занадто ви собі клопоту задаєте з кіньми і т. і.? Коли се, власне, для мене, то справді не варт було, бо я думаю літо сидіти «безвиїзно», а коли й їздити, то на човні, а не кіньми.

Ну, я ще хочу Дорі приписати, а Ліля тобі, то треба кінчать, а то лист тяжкий буде. Міцно цілую тебе, маму і людоньків. Знакомим привіт.

Твоя Леся

68. ДО І. П. КОСАЧ

13—1

13 травня 1899 р. Берлін Berlin, 18 —^—99

Милая Гусінько!

Спасибі за листок, я дуже з нього рада. А напротив чого срібна свинка — га? Ай, Гусю, Гусю!.. Я тепер буду писать не довго, бо треба збираться їхать гулять: я надіну свою нову, вчора куплену, чорну накидку і червону (!) шляпу з чорною лентою, сяду в «одкидную карету» і поїду «во всю прыть тихими шагами», на тих конях, що так чудово копитами клапають. Тут, знаєш, усі коні клапають, навіть тії, що возять пиво у таких величезних возах, як цілий вагон. Поїду дивиться, як маленькі німчинятка у зелених, червоних і ярко-розових шляпках з обручами бігають і лебедів кормлять.

От якби ти бачила, Гусю, як тут смішно дітей возять в тачках, по двоє в одній тачці! Сміхота! Смішно теж, як багато людей на велосипедах їздять, зовсім, як ті павуки, що скачуть по болоті. Панове в коротеньких штанчиках, а пані в коротеньких спідничках, дуже чудно.

Іще скажу тобі чудну штуку, як з мене гіпсову мірку здіймали: намазали погу жиром, а потім наложили гіпс так товсто, як тісто на буженину, а як трохи підсохло, розрізали вздовж і зішли осторожно, щоб не розломилось. Потім доктор тую порожню форму з ноги забинтував так як живу, щоб пе скривилась, і її понесли до майстра, щоб робив на неї апарат. Той апарат теж буде такий, як ціла нога. Тепер я буду иастоящий божок па трьох ніжках — зобачиш.

Ти, Гусю, повинна мене літом глядіти так, як Ліля тут,— ти будеш мене водить гулять на Макітру й гойдати в гамаку, бо інакше я не хочу, я тепер дуже капризна.

Я хотіла тобі знов послати картинку, тільки ми вже всі порозсилали, а нову сьогодні не можна купить, бо неділя.

Кланяйся од мене Мусі і Олі. А тобі я сама кланяюсь» і міцно цілую, і за крильце твоє гусяче потрясаю.

Твоя Леся

69. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

20 травня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,

20

18—99

Дорога і шановна товаришко!

Багато приємності справила мені Ваша швидка і прихильна відповідь, приємна, між іншим, була вона мені ще й тим, що в ній я пізнала Вас таку, якою бачила Вас досі в Ваших творах,— отже, на сей раз Dichtung und Wahr-heit74 не стали в сперечність. Хотіла б я, щоб Ви могли так само сказати і про мене, коли побачите мене, та боюсь, що я не відповім тому високому ідеалові, який Ви зложили собі про мене. Ви порівнюєте мене навіть з ангелом, але, дорога пані, щоб Ви знали, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом. Не така сторона наша російська (ба й австрійська!) Україна, щоб виховувати ангелів... Однак я, властиве, не про се хотіла говорити. З Вашого листа, запевне без Вашої волі, забринів мені немов докір, що я раніше, тоді, коли Вам се найбільш було потрібно, не обізвалась до Вас, не подала братньої руки помочі. Се сталось тільки через те, що маю надто українську, а навіть спеціально волинську вдачу і часто, боячись показати себе не в пору експансивною, попадаю в інший гріх — здаюсь індиферентною. Врешті, може, так вийшло краще: Ви тепер маєте ту гордість, яку не кожний має, Ви самі створили собі свою долю і нікому пе завдячуєте її. Крім того, вірте мені, чужа поміч, властиве, не поміч: мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літератської родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне — невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі інших, про які я не буду Вам говорити, бо Ви їх, певне, знаєте. Що значить признання цілого світу, коли автор сам не вірить в свою силу? Чи пам’ятаєте трагічний діалог майстра з жінкою в «Versunkene Glocke» Haupt-mann’a \ де жінка вмовляє його, що він великий майстер, бо всі люди, всі авторитети сказали, що його твір — вінець всіх творів, але майстер з розпачливою одвагою відповідає: «Nein, mein Werk war schlecht — ich weiss, ich fiih-l’es!» 75. Справді, нам тільки здається, що хтось інший може визволити нас від сумніву в нас самих, ні, сього ніхто інший не може зробити, тільки ми самі — і то не завжди. Врешті, ся ідея краще виражена в Вашому нарисі «Мати божа». Запевне, нам мило, коли нас розуміють, коли нас люблять, але се не поміч, се часом велика надгоро-да, часом невеличка приємність, але се завжди приходить post factum 76, коли діло так чи інакше скінчене. Тим-то і я тепер, збираючись знов говорити про Ваші твори, не думаю, що се дуже придасться Вам практично, просто мені самій се приємно, а Вам, може, буде цікаво, яко «голос з публіки». Властиве, критика більш потрібна публіці і — самим критикам, ніж авторам. Однак моя Einleitung 77 виходить довга, простіть — се вже берлінський вплив! Я, власне, хотіла зазначити різницю між поглядами галицької критики і моїми: гал[ицька] критика докоряє Вам Німеччиною, а я думаю, що в тій німеччині був Ваш ря-тунок^ вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки,— се просто б’є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад], Франка, бо він не належить до більшості); там (у гал[ицьких] писаннях) чути закуток, запічок,— у Вас гірську верховину, широкий горизонт.

Се, власне, добре, що Ви прийшли в нашу літературу через німецьку школу, а не через галицько-польську, як більшість галичан, бо та школа гал[ицько]-польська, властиве, не школа. Якби почали з того, чим скінчили, певне, користь була б менша. Що Ви пізно навчились нашої літ[ературної] мови, дарма, зате Ви н а в ч и л и с ь її тоді, коли інші одразу думали, що знають. Та ще й те, entre nous soit dit78, х т о знає укр[аїнську] мову? себто так знає, як можна знати французьку], нім[ецьку], англійську] etc. Коли Ви з німецької школи прийшли на Україну, то прийшли свідомо, знаючи, куди і навіщо, отже, тепер нема страху, що Ви покинете її. Може й правда, що Ви часто залітаєте ins Blau 79, але — не мені корити Вас за се! лишаю се людям практичнішим. Не у всьому я можу цілком співчувати Вам, так, наприклад], я не поділяю Вашого ніцшеанства, бо сей філософ ніколи не імпонував мені яко філософ: його ідеал Ubermensch’a 80, тієї blonde Bestien 81, якось не чарує мене. Його афоризми справді часом блискучі і гарні, але я не кохаюсь в афоризмах. Таке антиніцшеанство не повинно становить між нами стіни, у мене є один дуже близький друг ніцшеа-нець або щось коло того, і він мириться якось з моїми виступами проти blonde Bestien, хоч я виражаюсь перед ним далеко гостріше, ніж тепер перед Вами. Я сподіваюсь, що в сьому Ви будете до мене толерантні. Сподіваюсь теж, що ми з Вами поговоримо ще не раз на сю

і па інші теми і в листах, і живим словом. Дуже мене тішить, що Ви збираєтесь влітку на Україну. Прошу Вас, напишіть мені конечне перед виїздом, коли маете прибути до Києва, бо я хоч і не буду на той час там, то, певне, могтиму приїхати вмисне, а якби вже абсолютно не могла, то чей же Ви, дорога товаришко, не відмовите мені завітати до мене на хутір в Полтавщині. Літом я маю пробувати близенько біля міста Гадяча, в Полтавській губернії 82, на хуторі моєї матері. Гадяч — се рідне місто родини Драгоманових, отже, і матері моєї. До нього з Києва їхати не дуже далеко, годин з 10 (на російські простори, то се зовсім близько!), і коштує недорого, а поїхати туди варто, бо там побачили б Ви справжні центральноукраїн-ські села і типи, та й околиця, хоч, певне, не така гарна, як Ваша зелена Буковина, та все ж є в ній багато лагідної краси. Так чи інакше, але, якщо Ви в серпні приїдете на Україну, то я конечне привітаю Вас в нашій хаті — чи в Києві, чи в Гадячі, або і там, і там. Добре так? Сама я тепер, відай, поїду найпростішою дорогою додому, бо з мене такий інвалід, що аж не бере охота в товаристві показуватись. Врешті, я б рада заїхати і до Відня, і до Львова, але, говорячи без жартів, у мене ще замало сили; ходжу ледве-ледве, їздити можу з великою бідою, а навіть сидіти дуже тяжко, бо ся поза найгірша для такого пацієнта, що має не всі кості в кульші. Приїхати ж до Львова і лежати в готелі не весело, та я й не влежала б при моїй натурі — у мене натура не по організмові! — а се могло б скінчитись дуже сумно для мене, бо зруйнувало б з такою тяжкою бідою заложені підвалини. Я була хора 16 років, нарешті знайшовся хірург, що схотів мене різати, операція і вся процедура після неї були такі, що вдруге я собі й за царство небесне такого не хочу, та ще й не все скінчено, все буде скінчене хіба через півроку. Бачите, які терміни? Так, немов я збираюся жити стільки, як прамати Єва... Поїду, може, тижнів через IV2 додому, а знов через півроку, може, треба буде ще раз в’явитися до хірурга, чи позволить зовсім увільнитись від ортопедії. Тоді-то, може, матиму волю в Галичину і на Буковину «залетіти», а тепер мені не літати, хіба що на крилах мрії, бо навіть пісні мої щось примовкли серед хірургічних вражень. Оце з тяжкою бідою берусь переписувати

Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 11

Леся Українка з матір’ю Оленою Пчілкою серед знайомих. Зелений Гай. Фото. 1904—1905

Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 11

свої «пісні» для нового видання, та й робота ся йде, як

з каміння...

Якби Ваш знайомий літерат був цікавий бачити мене, то я була б дуже рада його пізнати, я дуже високо ціню la confraternite litteraire 1, Все ж я не настільки інва-* лід, щоб не могти бачити людей. Щодо приймання незнайомих, але відомих людей взагалі, то ми, українки, в сьому досить ліберальні. Та й взагалі, наперед прошу Вас, простіть, коли я часом в чому не дотримую прийнятих у русинів австрійських звичаїв, се, запевне, буде не з браку поваги до Вас, а тільки через те, що я — українка. Щиро, сердечне вітаю Вас від себе і від сестри.

Ваша товаришка Леся Українка

70. ДО О, П. КОСАЧ (матері)

«Й=*799

29 травня 1899 р. Берлін

Люба мамочко!

Сьогодні я вже хотіла писать тобі листа з «жалкими словами», та ось якраз, ще ми не вставали з ліжка, як отримали твого листа. Спасибі, дуже спасибі за нього, багато в ньому цікавого і наперекір Якимовій поговірці багато нового і доброго вкупі. Сьогодні ж получилась од Миші одкритка із Пскова. Оце ж він вчора вже мав бути в Києві. Як же там вам усім Євця показалася? Шкода, що я її не бачила.

Приємно, що вже кінець тій канітелі з Ярчевським. Але все ж «иноплеменнички» деякі будуть в Колодяжно-му — чи се тобі нічого? Положим, се навіть добре, бо інакше могло б уже за сей рік «воцариться запустекке».

Літер[атурне] общ[ество] щось завело рисковану гру, ще потім почнуть літераторів та поетів за довг продавати! А з святом Пушкіна, то мені, при всій моїй національній] толерантності, робиться нарешті досадно, що хохла хоч в церковь і не пущають, а проте як до чого запрягти треба, то і він годиться. Я розумію «принять благосклон-ное участие», але всяку чорну роботу повинні б взяти на себе Соловцов і С°, а то се вже занадто благонравно.

Ще ж потім того ж Стар[ицького] й лаятимуть, що, мовляв, своєї хохлаччини напустив до юбілею.

Яворська, справді, «женщина руча», як я бачу... Ото, якби...

За дом у Гаю я дуже радуюся, тільки чи не дуже ти вже собі клопоту завдаєш з такою нагальною роботою. Впрочім, і для тебе ж краще, як те будування скінчиться. Коня нового я, признаться, трохи боюсь. От до чого дійшло— я вже коней боюся!.. Але то все нічого, я таки довольна, що житиму «в земному раю» — адже ж сього від часу прабабуні Єви ні одна жінка не зазнала! Надто звідси з кам’яного і тепер дуже, занадто шумного Берліна то наші українські зелені простори здаються навіть краще раю.

Ходить я, певне, могтиму і пішки до річки, бо вже ж коли ходжу на 3-й етаж по сходах, то воно, може, по землі й легше. А може» в апараті й зовсім хороше ходитиму. Апарат ще не готовий, німецькі зелені свята, певне, перебили роботу бандажистові, але завтра обіцяв принести міряти, після примірки, кажуть, уже хутенько докінчить. Проте Емма, у котрої скоріш можна «правдоньки» допитатись, ніж у Лютр, каже, що я ще пробуду тут zwei Wochen ganz bestimmt83. Та нехай уже й zwei Wochen, сиділа більше! Може бути, що з апаратом я і Мишиного коханого Bote 84 побачу, а тепер ще боюсь ходить по галереям. Єсть можливість побачити й мені Rochegross ^ бо він тепер виставлений на великій берлінській Jahrausstel-lung 85 (відповідає паризькому «Salon»), там же єсть і та картина, що розказувала лютеранка: «Abschiedsgedan-кеп» 86, постаті, що привиджуються в клубках диму з локомотива. Вистава ся уряджена в саду Lehrtezbanhof, в окремій будові, au rez de chaussee 6. Може, й побачу. Ліля була на сій виставі і каже, що хоч дуже надзвичайних картин нема, але гарних багато. Була Ліля і на виставі «вёсеззіоп» 87 («Modernisten»88, отих, що «Jugend» 89 вида-* ють), вона їй страшно не сподобалась. Купила мені на показ ілюстрований каталог, то справді якесь страхіття. Емма і Марі, роздивляючись той каталог, раз у раз скрикували: HaBlich, grafilich scheufilich, greuelhaft! Nal 1st es moglich? Ich bin Sprachles! 90 Я на сюю «Secession» н e хочу .дивитись, хоч би й могла!

Еге, признаться сказать, я ледве «скрыла своє изумле-яие», коли Лютра сказала мені, що Geheimratt бажає собі тільки drei Hundert Mark91, бо ніхто б йому не заперечив, якби він двічі стільки сказав. Я думаю, що й наші добродії людськості, оті, що пінцети в животах «забувають», беруть навряд чи менш 150 р. за свої добродійства.

Я вже дещо купила собі: дві спідниці нижні, накидку, літню довгу блузу, одну блузку, а то ще куплю скілька блузок і, може, ціле літнє плаття. Шляпу тим часом маю простішу, а гарну куплю тоді, як буду вільніша в рухах,

бо шляпу завжди треба купувать в присутності того, хто має її носить.

Твоя сенсаційна новина про Мумму справді сенсаці-онна. Хто ж би се? Чи не Пашкевич? Вони ж давно «друг к другу возвышѳнныя чувства питали».

Ну, буду хутко ще писать, після полученія апарата, то понаписую ще дещо, а тепер не хочу дуже утовщать листа, бо ще пропаде.

Міцно цілую тебе і всіх! До побачення, дорога мамочко.

Твоя Леся

71. ДО В. М. ГНАТЮКА

29 травня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstr[asse], 11,

29

V9

Високоповажаний добродію!

Посилку (вірші) отримала, дуже краяно дякую. Вибачайте, я чогось ніяк не сподівалась, що то Ви самі маєте переписувати, і через те якимсь надто категоричним тоном давала свої розпорядки в сій справі, не беріть мені сього за зле. Проте все ж мушу Вам знову докучати: будьте ласкаві, пришліть мені ще три мої поезії: «Східну мелодію» і «Мрії», обидві друковані у «Віснику» за минулий рік (не пам’ятаю тільки, в яких числах), Крім того, «Поет під час облоги» з «Привіту» Франку. Тоді вже буде все. Я вже своє все переписала, тепер ще гаразд перегляну, дам порядок — і буде готове. Одно тільки, я згадала, що деякі з недрукованих речей маю в Росії, а вислати їх мені ніхто не може, бо не знайде без мене, отже, не знаю, чи мені їх прийдеться друкувати просто в кінці книжки як Anhang чи можна буде завести в хронологічний порядок, чи краще пождати з друкуванням, поки не пришлю все. Се, що маю тут, пришлю Вам, звичайно, тепер, з Берліна. Переклади, справді, краще полишити до слушного часу. Між іншим, як гадаєте, чи не взялася б «Спілка» згодом видати мій переклад «Атта Троля» Гейне і переклад його балад та драми «Раткліф» (пер. Стависько-го)? Сі переклади давно готові навіть до друку. Я маю навіть тута з собою сі речі (окрім «Раткліфа») і могла б їх, в разі потреби, послати до Львова.

Забавлю тута довше, ніж думала, може, ще тижнів зо два — хірурги ще не пускають додому.

Про видання «Спілки» напишу в другому листі, а тепер мушу кінчати.

З правдивим поважанням

Леся Українка

72. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

29, ЗО травня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstr[asse], 11,

Шановна і дорога товаришко!

Зачинаю писати дрібно — знак, що лист буде довгий, і погано — знак, що пишу його лежачи: мала сьогодні зрана трохи роботи, то се вже втомилась та й лежу. Диво, що і Ви говорите про мою енергію, хіба прийдеться мені й самій колись повірити в неї, а досі я думала (до остатніх 3—4 років), що, власне, енергії нема в мене ні крихти і що найменше енергії в моїх віршах. Правда, що й та енергія, яка є, чисто пасивна — я таки лінюх, кажучи по правді! Сього допевнитесь, листуючись зо мною; часом на мене нападає, що місяцями не пишу ні до кого, а що роблю? Хто його знає!

Не робіть собі такої великої ілюзії з моєї «широкої освіти». Запевне менше знаю, ніж Ви, бо навіть жадних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що эапорву, без жадної заборони. Правда, коректив був в осо

бі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на иауку, релігію, громадське життя і т. і. Коли б він був жив довше, то, може б, з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер, а так — буде, що буде! Пишу Вам про се для того, що взагалі маю звичай рекомендувати себе новим знайомим не тільки з найкращого, але й з найгіршого боку, щоб, коли хто має розчаруватись в мені, то міг би зробити се скоріше, а коли хто має стати моїм товаришем, то щоб знав, з ким має діло, і приймав мене telle que je suis *.

He обіцяю Вам, люба пані, «гримати» на Вас, бо раз, що не буде за що (так я думаю), а друге — гримання не в моїм характері, та коли мене побачите, то самі скажете, що воно мені не до лиця. Се не значить, щоб я була дуже добра, ні, але просто злість у мене приймає інші форми. Врешті, думаю, що злість моя ніколи не покажеться Вам, бо чим можете Ви її викликати? За теоретичні незгоди я ніколи не доходжу до злості, за риси характеру було б чудно нападй’гись на людину, бо характеру свого ніхто не може самохіть змінити, та й оскільки я догадуюсь про Ваш характер, то він може мені тільки подобатись, а не викликати на гримання. Я не раз кажу, що в мене натура «хронічна», бо справді у мене все хронічне: і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть. Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним. Вибачайте за такий непоетичний стиль — адже я мешкаю в шпиталі: «Wer den Dichter will verstehen, muss in Dichters Klinik gehen!» 2

От і гаразд, що про клініку згадала: я ще з неї не

1 Такою, якою я в (франц.).— Ред.

2 «Хто хоче зрозуміти поета, мусить піти в поетову клініку 1» (нім.) — Ред.

зараз виїжджаю, бо німці трохи одурили, не зробили мені на термін ортопедичного апарата, а без нього їхати ие можу, отже, знов тижнів на IV2—2 відтягається мій виїзд. Шкода, що я тоді так Вам написала, через те, може, і Ваш знайомий не прийшов до мене, думаючи, що вже пізно.

30.V. Оце отримала від нього карту — прийде.

Тіепер нова комбінація про Вашу гостину до мене: чи не було б для Вас вигідніше приїхати багато раніше вистави просто в Гадяч? Там би Ви побули з нами на хуторі, а потім ми б рушили вкупі до Києва, бо раніш в Києві нецікаво: всі роз’їдуться по літніх мешканнях. А під час вистави, певне, однаково моїй родині час буде вертати до Києва, бо дітям до шкіл пора буде. Для мене, властиве, однаково, я тільки гадаю, що Вам краще так, бо в липні на селі ціла вигода, а в місті краще пізніше. Напишіть заздалегідь, як зважите.

Київська адреса моя: Киев, Назарьевская ул., № 21. Я в Києві довго не затримаюсь, так хіба пару день, але якби Ваш лист розминувся зо мною, то все ж мені його перешлють до Гадяча. Хутір мамин зараз же під Гадячем, та тим не маєте чого сушити собі голови, бо якби тільки написали, то сестра моя виїхала б до Вас назустріч до двірця, а в Києві теж я попрошу татка, щоб Вам поміг. То все не я«урба, ось тільки приїздіть. Далебі, Вам треба приїхати на Україну, так як українкам треба їздити в австрійську Русь і взагалі за границю. Коли б Вам було цікаво познайомитись, наприклад], з російською літературою, то я з великою охотою, в чім можу, послужу Вам. Ой боже! якби-то, наприклад], д. Павлик знав, що я хвалю Вас за німеччину і запрошую до російщини,— то б то сварився! А я таки йому про се скажу — часом люблю скандалізувати компатріотів. Я не дивуюсь, що галицькі уми не мають на Вас впливу, бо, мені здається, Ви самі виросли понад їх. І,— я не знаю,— розумних людей Я в Галичині стрівала, тільки всі вони якось не чарують, чогось їм бракує,— темпераменту, чуття, серця чи хто його знає чого,— не можна з ними почувати себе вільно. Говорю про мужчин, жінок мало знаю. У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, нарівні — зроду! Хіба ж могла б яка жінка чи дівчина сказати або написати якомусь галичанинові «дорогий товаришу» або й «дорогий друже» без того, щоб йому не привиділось не знати що? Я думаю, ні. А поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння «жіночому питанню» лишаться фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в това-рйстві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад], в Болгарії, я його бачила... Не подумайте, що се в мені говорить «гординя» українки. Пишу так, бо думаю, іцо можу говорити з Вами щиро про сі речі. Мені здається якимсь лицемірством, коли галичани (мужчини) плачуть над духовним убожеством своїх жінок і вихваляють українок; від кого залежить, щоб справа змінилась? Нехай університети, права, патенти etc. залежать від уряду, але товариські звичаї не декретуються. Було колись і в Росії так, що жінці «з доброго товариства» не вільно було й кроку ступити по-людськи. Ще в часи Пушкіна написати листа до панича значило скомпрометуватись навіки («Я вам пишу, чего же боле? Что я могу еще сказать?» — пише Татьяна до Онєгіна), а тепер якби хто таке сказав, то люди б сміялися. Пам’ятаю, якось один «січовцк» признався мені, що хтів «украсти» мою фотографію, бо ніяк не думав, що може просто її попросити, не будучи ні свояком моїм, ні нареченим. Дрібний факт, але він здавсь мені характеристичним. Тоді ще, пам’ятаю (се було літ 8 назад), аж лютила мене та мішанина понять: жіноча рівноправність, вільна любов, з якою «січовики» ніяк не могли дати собі ради. Так мов гвіздок якийсь сидить у них в мізку! Вже нащо д. Павлик найбільш «українізований», але й той заплутується в сьому. Ей, та вже недаремне ті галичани, що приїздили «шукати жінки собі» на Україні, стали з тим своїм сватанням «притчею во язы-цех»! У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок. І то ж приїздили не які-небудь, а поступовці... Цур їм, аж говорити не хочеться! Мені здається чомусь, що на Буковині люди інакші, сердечніші, хоч справді я про Буковину нічого не читала, окрім Федьковичевих та Ваших оповідань.

От несподівано і показала я свою злість, напалась на бідних галичан мокрим рядном, хоч вони мені особисто нічого лихого не вчинили. Такий-то з мене ангел!

Тільки, дорога пані, не лякайтесь, не думайте, що я і до товаришів така, Ні, мені здається, я завжди розумію, коли людину болить, надто якщо та людина мені симпатична. Завдати прикрість Вам я б не хотіла ніколи ні словом, ні вчинком. І Ви не бійтесь мені завдати болю, я звикла приймати чужі болі і жалі, у мене були і суть і тепер близькі товариші, друзі, що звертаються до мене в хвилини смутку і тим, власне, найбільше притягають мене до себе. Я сама не дуже експансивна,— се, здається, вдача всеї нашої родини,— се не добре, але я нічого не можу проти сього, і Ви не беріть мені за зле, коли часом я здамся Вам не досить одвертою. Ніколи найближчі друзі не знали мене все ї, та я думаю, що се так і буде завжди. Друзі мої звикли до сього і дали мені волю говорити тільки про те, про що я хочу. Але я думаю, що їм ніколи не трапилось жалувати про те, що коли говорили мені.

Однак лист мій виходить страх довгий! А я ще забула спитати Вас про те, що просила сестра моя. Будьте ласкаві, напишіть, яке то, власне, дерево смерека? У нас на Україні його, здасться, нема. Адже се не сосна і не ялина? А також, як треба розуміти ?ираз: «Що й залежить на мені, коли лиш музику чую». Чи то значить: «сама себе забуваю», чи, може, «чую в собі незвичайну силу», чи що іншого? На Україні так не говорять, то ми якось не можемо як слід зрозуміти. При сьому сестра моя просить передати Вам її вітання, подяку за дозвіл перекладати і запросини в гостину до нас. Я сама теж, нарешті, вітаю Вас і — кінчаю.

Ваша товаришка Л. Косач

73. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

31

31 травня 1899 р. Берлін 18^99

Люба мамочко!

Листа твого ми ждали, як бога, уже й Briefkrankheit1 починалась, я сьогодні збиралась писати укорительного листа, ну, та гаразд, що не написала, бо з таких листів нема нікому приємності. Перше питання у тебе і всіх наших запевне: коли ми приїдем? Отже, і досі нема жадної певності! Апарат я ношу і при тому ношенні щодня виявляється потреба такої чи іншої поправки, а коли він дійде до «совершенства», хто його знає. Оце й сьогодні в

6 г[один] має знов прийти бандажист, забрати апарата і переробити до грунту всю верхню частину його, через те завтра лежатиму цілий день, се, впрочім, не дуже досадно, бо погода щось-то зіпсувалась, то й не жаль в хаті сидіти. Вчора коник «для проби» приказав мені більше ходити, ніж звичайне, отож я пішла для тої проби в Altes Museum 92 і там в нижньому етажі подивилась ассіро-єгипет-ський відділ, я ж, властиве, цих речей ніколи в оригіналах не бачила. Найцікавіші здались мені сфінкси, таки справді «таємні істоти», і я не вірю, щоб то були образи раннього сонця, вони всі злорадні, таємні і страшні — чого ж би сонце мало бути таким?

Сьогодні вже проби не треба було, тож не ходила нікуди, тільки поїхала в магазин і купила собі дві блузи, довгу і коротку (блузку). Всякі «проби» показали, що для щоденного убрання мені можуть служити тільки довгі блузи (Morgenrocke 93), бо всякі спідниці, ліфи і навіть блузки при апараті невигідні, бо при ньому ні станика, ні корсета не можна толком надіть (пояс у ньому дуже широкий, т[о] є[сть] високо підходить), так на годину-дві для гуляння можна вбратись, але сидіть, а надто лежать дома таки найвигідніше im Morgenkleide94. Через те я купила два Morgenkl[eider], таких, що до прання, одно за 8, друге за 57г марок, а одно шерстяне за 11, се остатнє дуже гарненьке. Блузок коротких купила дві, дуже трудно знайти добрі для мене, бо тут все або англійські (з стоячими комірами крохм[альними]), або на підшивці і розщитані на дуже великих німок, а не на таких Wesen 4, як я. От і та, що я сьогодні купила, по матеріалу і фасону гарненька, але широка скрізь. Шляпи я ще не купила, все не виберусь ніяк до того Вертгейма.

З ваших порученнів Ліля вже сливе все купила, тільки морковок ніяк не може знайти, чи вони з моди вийшли, чи що, тільки нема нігде!

Хтіла я вчора піти на «Versunkene Glocke» (вдень), та побоялась і не пішла. Може, апарат врешті дійде до ідеалу, тоді, може (і то тільки — може), в суботу піду. Ліля бачила «Einsame Menschen» 95 на сцені,— каже, що дуже хороше виходить, так, як і сподіватись трудно було. Драму сюю я тобі купила.

Ти, мамочко, не бійся, що я натруджу ногу,— тут сього не дадуть, скільки прикажуть, стільки людина й ходить. Тут єсть один пан, що рад би і міг би, як той Spanier96, в 2 г[одини] додому вертатись, та от коник заборонив йому «без надобности» ходить, і сидить пан, правда, лається страшенно, але все ж сидить. Я, по думці коника і Geheimrat, належу до тих пацієнтів, що ходять менше ніж слід, і через те мені все приказується ordent-lich spazieren97. Все-таки в апараті ходить тяжкувато, та й сама нога ще не прийшла в нормальний стан, але прогрес чималий, напр[иклад], мене вже можна було «легко и без труда» посадити в ванну і витягти з неї; вночі я сплю без ніяких «оков» (Juz dawno nie doznawalam takiej rozkoszyl4), ну і т. д. Врешті, може жл таки я скоро і сама тобі покажуся, не можу ж я безконечно тут стриміти!

Ну, бувай здорова, я ще Уксусові приписку зроблю. Цілую міцно тебе, папу і всіх. Куди ж тепер тобі писать?

Твоя Леся

P. S. Пакети досі в Гадячі вже.

74. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ 5, 6 червня 1899 р. Берлін 5.VI

Дорога моя, люба дядино!

От спасибі, що написали. Я вже збиралась робить Вам «інтерпеляцію», не маючи відповіді на наші листи. Сподіваюсь, що Ви вже досі маєте звістку від Зорі про екзамени, але я все-таки «виразила ему своє порицание» за те, що він лінується Вам писати. Біда з такими хлопцями-підлітками! От хоч би і наш Микось, він як напише за півроку два листи, то і то вже «подвиг силы беспример-ной»! Нам писала Оксана, що хлопці витримали всі екзамени, а осталось до кінця всіх ще два якихсь, як вона каже, неважних, за які вже нема чого боятись.

Врешті, Ліля за Зорю не боїться, бо він увесь час добре вчився і учителі не мають чого чіплятись до нього. Скоріш Микось міг би схибити, бо в нього за рік не все було гаразд, але і то тим часом якось іде. Сьогодні писав папа, що має певну звістку, ніби Вас мають пустити в Росію. На бога, як отримаєте оте формальне «разреше-ние», то не гайтесь дуже з приїздом. Нам так хочеться, щоб Ви вже скоріш були з нами! Не говорячи вже про те, як то добре для Зорі, але і для Ради, я думаю, се буде куди краще, недаром же і дядько завжди казав, щоб я взяла Раду «в Новоград-Волынск»,— яка б не була погана Росія, але для жінки і дівчини в ній легше жити, ніж в Болгарії, яка, признаться, в моїй пам’яті зосталась стороною жіночої неволі par excellence (N’en deplaise a Ванн \ достойнейшему из болгар!)

6.VI. Через день перериву відхотілося кінчать перебиту фразу, тим більше що Ви і самі все цеє знаєте. А перебили мені писання апаратом — нова перипетія мого Heilkursus 98. Сей апарат неприємна машина, наполовину шкуратяна, наполовину стальова, доволі важка і незграбна, а вже що гаряче в ній, то цур йому, наче в кожусі! Не скажу, щоб се було багато краще, ніж гіпс, тим хіба краще, що на ніч здіймається, отже, людина має хоч вночі святий спокій. Вчора на перший раз, походивши в ній півдня, я так втомилась, що, розпрігшись увечері, писати вже була не в стані, а сьогодні оце знов надвечір розпряглась і пишу лежачи, в надії, що Ви розберете і таке писання. Врешті, я тепер і сидячи пишу погано, бо ніяк мені справжня писательська поза не дається,— певне, бог карає за якісь давні літературні гріхи, нових-бо гріхів не може бути, я от швидко півроку, як нічого, крім листів, не «творю», хірургія заїдає мою музу. Нічого, revanche99 за нею! (за музою, а не за хірургією, хай бог милує!). Лілія моя оце тепер в театрі, пішла дивитись на драму Ґауптмана «Einsame Menschen», завидую їй, бо я тут гауптманісткою стала. Вдень Лілія шукала Вам голок «Germania» 1 і не знайшла. Завтра ще пошукає. Врешті, вона сама Вам про се напише.

Мінцес уже поїхав раніш, ніж прийшов Ваш лист. Багато цікавого розказував про Фінляндію] і т. п., я передавать не буду, бо він же і Вам розкаже. Перед виїздом звідси не вспів до мене зайти, прислав листа з обіцянкою своєї брошури про Фінляндію], але я бро[шуру] не отримала. Політика заважала йому розказати мені про вас всіх стільки, скільки б я хотіла, але зате власне сі «політичні» розмови так живо нагадали мені софійські часи... Славний він чоловік, сей Мінцес! І я справді була extre-mement touchee 2 тим, що він, маючи весь час так занятий, уділяв його все-таки на розмови зо мцою, хоч, власне, для нього, Мінц[еса], жадної користі літературної чи громадської від interview 3 зо мною не було.

Тепер про мої перспективи: через тиждень, може, німці пустять додому, але се так тільки a peu pres 4, бо от завтра має бути зроблена одна реформа в апараті, а скільки таких реформ потребується — невідомо, бо се виясниться в міру того, як ходитиму, щодня потрошку. Треба випробувать добре, бо в Росії нема кому робити реформ, навіть в хірургічних] апаратах, а недобре прилажений апарат все одно, що погана конституція — не стільки помагає жити, скільки заважає. Так чи інакше, але тут уже бути недовго!

Щодо мого здоров’я, то «прогресе идет вперед», ходить можу (правда, з усякими «поддерживающими основами») навіть на другий етаж (по-русски — третій), болить мало, більше заважає, ніж болить. Врешті, як знаєш, що все це тільки до часу, а там за яких півроку воля настане, то всі хірургічні варіації здаються пустяками! Коли б тільки се вже було остатнє митарство в сьому роді,— на інші я згоджусь, але хірургічних вже справді доволі, j’en аі par dessus les oreilles 5.

Бувайте здорові! Hi, до побачення, моя люба, мила, дорога дядино! Міцно-міцно обіймаю і цілую вас, і Ліду, і Раду, і Міку та й Ваню, не во гнів його ученій милості.

Ваша Леся

1 «Германія» (нім.).— Ред.

2 Надзвичайно зворушена (франц.).— Ред.

3 Інтерв’ю (франц.).— Ред.

4 Приблизно (франц.).— Ред.

5 Я маю їх по вуха (франц.).— Ред.

75. ДО М. І. ПАВЛИКА

7 червня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,

18^99

Шановний друже!

Знов я замовкла, се найбільш через те, що коли подумаю про Вас, то згадую про ту роботу, яку мушу, а не можу тепер зробити, і зараз такий візьме жаль, що аж світ темним здається. Ви кажете диктувати: на жаль, не можу, не вмію сього абсолютно, куди й думки всі діваються! Я навіть не люблю, щоб хтось сидів коло мене, як пишу, а вголос думати можу тільки в гарячці. Тут всі обставини настільки не сприяють писанню, що поки я тут —» я не літератор і навіть не людина, а хірургічно-ортопедичний манекен. Ви бачили, який вид мають мої листи, переривані усякими медичними експериментами,— хіба ж то було писання, скажіть самі? Я, живучи остатні роки па більшу половину зовсім самотньо, присвоїла собі непрактичну звичайку, а власне, що можу займатись літературою тільки тоді, коли сама в хаті, і то головно ввечері і вночі. А тут день і ніч я вдвох, в 10-й, 11-й іду спати (такий режим), потім щовечора оті масажі, здіймання і (ранком) накладання апарата вибивають мене з настрою, бо занадто нагадують, що я «матеріал», а не людина. Писати «як-небудь», аби не гаяти, я могла б, але не хочу, бо занадто люблю пам’ять М[иколи] Васильовича] і говорити про нього прилюдно, не узброївшись тим хистом і таланом, на який тільки можу здобутись в нормальніших, ніж тепер, обставинах, не вважаю згідним ні з моєю любов’ю, ні з моєю літературною гордістю (признаюсь, що вона таки в мене є). Се робота більше белетристична, ніж компілятивно-біографічна, а белетристика мій фах, darum soli ich das beste leisten... 1

З поводу німецької фрази згадала Кобилянську. Щодня хвалю сама себе, що познайомилася з нею,— вона, видно, розумна і хороша дівчина, по листах дуже мені подобається; я вже взяла з неї обітницю, що прибуде до мене в гості в серпні. Щодо німеччини, то я іншої гадки про се, ніж Ви і всі галичани. Не эгубила, а вирятувала К[обилянськ]у німеччина, показала їй ширший європейський світ, навчила ідей, навчила стилю (не в значенні слів, лексики, але в значенні фрази, багатства форми), а розвивши їй розум, тим самим виховала для свідомої і розумної служби рідному краю. К[обилянськ]а вже не кинеться в вузький шовінізм, бо звикла до широкого лету думки,— гадаю, що й збочення до клерикальства для неї йеможливі. Найкращий спосіб втримати К[обилянськ]у при нашій літературі назавжди — се не дорікати їй щодня Німеччиною, не називати чужою, екзотичною квіткою, & признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує. Порівняйте писання (прости боже!) Коваленка, Катренка, Коваліва,— і як там ще вони звуться, ті патріоти-белетристи, що пишуть для патріотів-читачів,— з яким навіть найменше вдатним оповіданням К[обилянсько]ї, то зважите самі, хто більш екзотичний,— чи вона з своєю «Німеччиною», чи вони з своїм «українством». У Кобилянської, напр[иклад], в 1-й частині «Царівни», та й у всіх оповіданнях в збірці, скрізь живі буковинські люди, нехай хоч і в профіль, силуетами змальовані (наприклад], в оповіданні «Жебрачка», «Час», «У св. Івана» і т. п.— між іншим, яка «німеччина» в сих оповіданнях?), а в Коваленка і С° маріонетки з написами «писар», «становий» і т. і., ті маріонетки говорять таке, якого ні на Україні, ані деінде в світі ніхто не говорить. Найменш мені подобається її оповідання «Мужик», хоч воно найменш німецьке, і коли вона піде на сей шлях, то недалеко зайде. Тепер лайте мене. Я не тільки не відучу К[обилянсько]ї від німецької] мови, але попрошу її зредагувати один мій ні м[е ц ь к и й] переклад мого оповідання для німецького] берлінського видання українських] оповідань, куди мене люди, дякуґочи К[оби-лянські]й, запрошують. К[обилянськ]у збираюсь «втра-вить» ще й в російську] літературу, бо, видно, вона її з третіх рук знає, а по-моєму таки, напр[иклад], Тургенєва і С° варто з перших рук приймати. Лайте ще раз або похваліть.

Можу Вас повіншувати, друже? Остатнє ч[исло] «Громадського] голосу» сповіщає про перемогу радикалів. Мені шкода молодих соц[іал]-демократів] русинів, коли їх з’їсть Польща, але зовсім з’їсти соц[іал]-демократію руську вона не може, сей напрямок таки прокинеться, згодам вільний від решток національно-духовної неволі, від йкої ще не визволився Яросевич і тов[ариші], се занадто уні-версадьний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього. Коли б я була публіцистом (тепер, більш ніж коли, жалію, що нема в мене публіцистичного] талану), то ввернула б якнайсерйознішу увагу на соціал-^демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, т[о] є[сть] як мають, напр[иклад], українські], польські і великоруські соціал-демократи відноситись межи собою. Се була б нова «Історична Польща». Але писати про такі речі без публіцистичного талану — пожалься боже! маю досить досвіду для того, аби знати, що публіцистика не мої ризи. Хотілось би знайти якого талановитого публіциста на Україні і «втравити» його в се. Я думаю... але знов-таки — «не кажи гоп, поки не вискочиш».

Мені здається трохи чудним, що на з’їзді постановлено «ніколи більше не здіймати питання» про соц[іал]-дем[ократію]. Як можна постановляти щось за інших людей? Адже, може, через скілька років більшість в партії буде зовсім інша, тоді що? Тоді ся «постанова» буде мертвою буквою, запевне.

Познайомилась недавно (листами) з Кузьмою. Треба постаратись щось порадити йому, тільки для сього мог*) власного бажання трохи мало,— я сама подібна до героя моєї «Давньої кавки»,— що то тільки й мав талан до віршів не позичений, а власний. Бувають часи, коли мені хотілось би стати капіталісткою, такий час, між іншим, тепер. Що ж, коли належу до народу, у якого літератори мусять бути безсеребрениками або шукати іншої роботи чи — іншого народу!

Простіть, пищу знов нерозбірно і погано, се я знов лежу. Зробили мені на ногу машину, та от все роблять в ній реформи, а я тим часом мушу лежати, бо вільною ногою не можна на землю ступати. Через тиждень, кажуть, пустять додому, але се залежить від реформ, а скільки їх ще треба буде, покаже практика. Бачите, яка практична політика, чи пак медицина. Шановний друже, присилайте мені в Гадяч (як торік) «Громадський] голос» і що буде цікавого з виступів рус[ької] соц[іал]-де-м[ократії], хоч би й на польській мові (коли не важитиме багато в пакеті) — все оце, звичайно, на мій кошт. Я ду-5>маю, що туди буде доходити; коли буде доходити, то шліть і потім восени і взимі, там у мене тепер завжди зв’язки з Ґадячем є. Туди ж пошліть і поп[улярні] вид[ацня] дядька. Може, згодом дам і ще яку адресу, а се тепер даю на всякий случай, щоб не переписуватись про такі речі з Укр[аїни]. Досада, що тепер не можу везти нічогісінько, тож мушу тепер читати так, як індики глитають, не пережувавши, аби швидше. «Спілка», спасибі їй, прислала ще книжечку Мопассана — вибір і переклад порядні. Далебі, такий лінивий робітник, як я, не вартий стільки дарунків.

Пишіть, що і кому маю від Вас сказати на Укр[аїні], може, маєте діло, я вивчу напам’ять і скажу. Ви давно щось писали, та тоді я ще була дуже запаморочена наркозом, то й забула. Тепер я «в здравом уме и твердой памяти». Заїхати у Львів ніяк не можу, бо ледве соваюсь по світі, не знаю, як ще додому дістанусь. Приїду, але заїду в Галичину і на Буковину, як буду вільніше розпо-ряджувати собою.

Писатиму Вам ще звідси, а потім з Гадяча. В Росії тепер якийсь хаос, незгірше австрійського, цікаво, як він зблизька видасться. Тим часом рубрику Russland 1 в берлінських] газетах читати не дуже весело: голод,

арешти, страйки, бійка... Все-таки добре, що я помалу, все життя привикала до «заключения» і «стеснения сво-боды» через хірургію,— се капітал на будуче,— як гадаєте? «Все это было бы смешно, когда бы не было так грустно». Бувайте здорові.

Л. К.

76. ДО М. І.ПАВЛИКА 18 червня 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,

Шановний друже 1

Напишу оце короткий лист, а більше згодом, не хочу затримувати посилки. Я написала своїй ще молодшій сестрі в Київ, щоб вона знайшла в публ[ічній] бібл[іотеці] те, що Ви просите. Вона зрозуміла так, що треба тільки дядькових статей, і через те прислала виписку з «Киевлянина», «Письмо в ред[акцию]», а я оце посилаю її Вам. Сказати правду, і я якось не зрозуміла Вас: сестра пише, що в ч. 265 «Пет[ербургских] вед[омостей]» за

Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 11
Леся Українка. Єгипет. Фото. 1912
Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 11
Автограф листа до І. Я. Франка від 21 жовтня 1898 р.

1874 р. є тільки стаття самого О. М і л л е р а, а не суперечка дядька проти нього. Чи Вам потрібен і текст сеї статті Міллера? Більш в «Пет[ербургских] вед[омостях]», як пише сестра, нічого нема на сю тему. Тим часом напишу їй, щоб виписувала замітки «Киевл[янина]», належні до сього питання, а про статтю Міллера напишіть точніше. Може тільки статись, що сестри досі нема в Києві, бо родина наша має бути досі вже на селі. Не знаю теж, кого б із знайомих могли б тепер застати мої листи в Києві,— на літо звідти всі втікають. Тоді вже мусите пождати, поки я і сестра Ольга повернемось в Київ, там 0[льга] піде в бібліотеку і випише Вам все, що треба,— «Пе[тербургские] иод[омости]», «Известия», «Рус-ск[ие] вод[омости]» і «Киевл[яиип]>>, і всі головні російські газети можна знайти в Києві, і в Петербург] про се писати не варт, а до того ж я не знаю адреси Араб[ажина], а з моїх знайомих ніхто там літом не сидить.

Я досі ще не знаю, коли виїду звідси, властиве, я повинна б уже досі виїхати, але ортопедист мене підвів, робить апарата неможливо довго, а до того й погано, так що на поправки йде страх багато часу, і я, невідомо за чиї гріхи, сиджу досі в шпиталі, коли далеко краще було б сидіти на селі. Як тільки апарат буде зовсім добре — виїду. Все-таки Ви ще пишіть мені сюди, тільки не гаючись, то ще отримаю. Друкованих речей сюди більш не посилайте, ав Гадяч, як я просила, бо я й так вже голову сушу над тим, що мені робити з сею всею літературою: покинути жаль, брати з собою неможливо,— родичі пишуть, щоб нічогісінько не везти, бо — не довеземо. Не знаю, наскільки вони мають основи думати так, але певне б не писали про такі речі без причини. Мені ж тепер рискувати не випадає, тим більше що сим загородилась би сестрі дорога в медичний інститут.

Про питання, зачеплені в Вашому листі, напишу згодом, хутко, Тим часом прошу вірити, що про жадну «закостенілість» Вашу і т. і. я не думала, лишаю се д. Яро-с[евичеві]„

В серйозність замірів Міхн[овського], скажу правду, не вірю, але, звісно, Ваше поручення справлю. Будьте ласкаві, добудьте мені адресу Павла Граба. Стискаю Вам руку.

J1. Косач

77. ДО П. А. ТА О. П. КОСАЧІВ

26 червня 1899 р. Берлін 18—J99

Любі мої папа і мама!

Пишу так тільки, щоб звістка була, а властиво нічого нового і певного написати не можу.

Сьогодні були поправки в апараті, завтра знов будуть— може, остатні, а може, ще й ні: кожний раз думається, що остатні, а там через день знов де-небудь починає гнітить і знов робота. Обридло се до остатньої крайності, просто аж говорить про се противно! Проте сьогодні, здається, прогрес більший: давить тільки в одному місці, а нога вже при ходьбі не болить, може, я, врешті, просто привикла до апарата, як надіявся Бергман. З о в -с і м вигідно в сій машині, я певна, ніколи не буде, але все ж треба досягти minimum невигоди. Коли завтра се буде, нарешті, осягнуто, то на сім тижні виїдемо, може, в четвер, але з певністю, як бачите, нічого не можна сказать.

Бергман заходить часто і все повторяє з своїм жизне-радостным видом: «Побольше ходить». Отож я і ходжу по Thiergarten 1 та по галереї. Вчора вдень одважилась навіть на «Versunkene Glocke» піти, сама втомилась, а нога нічрго, правда, місце було дуже добре, по-нашому ложа в бенуарі (за 3 марки!). Грають німці хороше, але в головній ролі актор занадто спішивсь і через те часто «злизував» і фрази, і вираз. Впрочім, про сі враження розкажу краще. Бачила я на виставці знаменитого Бек-ліна, нехай мене повісять його поклонники, але я, далебі, не розумію, на чім держиться його слава. Що тут нового? Дерев’яні центаври, бридкі сатири, голі жінки... Колись поговорю з Б[ергманом] на сю тему.

Ліля просить написать, чи ще в Києві Орися, бо, може, вона сама вже за границею, тоді нащо Ліля має їй купувать хустки — тоді вона сама собі вибере до вподоби. Теж питає Ліля ще раз, чи взяті її літні вещі з Коло-дяжного? Коли ні, то вона мусить собі купить ще тут блузки.

На сьому кінчаю в надії хутко побачитись. А ви все-таки напишіть нам, головно, мамочко, про твоє здоров’я, чи ти вже зовсім поправилась. Цілую вас міцно, міцно.

Ваша Леся

78. ДО М. І. ПАВЛИКА

1 липня 1899 р. Берлін 18^1_99

Шановний добродію! Виїжджаю сьогодні, спішуся, отже, пишу коротко. Ваші листи всі отримала і все зроблю. Дуже рада, що Ви збираєтесь в Київ. їдьте сміло і гордо тримайте голову — і благо Вам будет. Сподіваюсь, дасте мені знати, коли будете в Києві, то я або приїду, або, може, Ви до мене на село зберетесь. Про теоретичні справи багато б писати, та ніколи, втомлена я,— нехай поговоримо. Хтось прислав «Будучність» — чудне воно! І як відноситься Беклін до українського ідеалу?..

Сестра вітає Вас. До побачення! коли дорогою костей не розтрушу. Будьте здорові.

Стеф[аника] привітайте від мене, як побачите.

Л. У.

79. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

21 липня, 4 серпня 1899 р. Гадяч, хутір Зелений Гай,

Гадяч 18^т"

Дорога товаришко!

Признаюся по правді, що не писала Вам, відколи з Берліна, бо того ж таки вечора, як писала Вам картку, виїхала, а потім — рідний край привітав мене так неласкаво, що не хотілось і писати. їхала я в Київ на день, а пролежала там три дні, бо так тяжко впала, що, думала, і костей не зберу. Зібравшись на силі, поїхала сюди, полежала ще й тута, а ледве встала, штурхнули мені ногу, та й знов боліла. Стан був настільки критичний, що я вже думала з журбою про морфій або, ще й гірше, про нову хірургічну битву... однак обійшлось без нічого. З ногою скінчилось, нахопилась ангіна, пуста, правда, та все ж три дні пролежать довелось, бо в початку можна було думати, що то дифтерія. Нарешті, все те скінчилось, і я здорова, тож вчора викінчила я свій переклад, оце перепишу і пошлю Вам, а Ви, з ласки Вашої, зредагуйте його. Певне, моя німеччина здасться Вам дикою, але в наш вік шаблонів часом цікаво щось оригінального побачити,— певне ж, Ви ще такої німеччини не бачили. До всього я ще не маю тут ні словника і нічогісінько. Я все-таки переклала сама, бо, як бачите, воно все-таки писання чимало, а я знаю, що Ви дуже зайняті. Може-таки з поправкою менше буде клопоту, ніж було б з перекладом. Оповідання се (скоріш нарис) не було ще нігде друковане, було тільки подаване на конкурс Київського літературного товариства і отримало премію, товариство збиралось видати його, та якось досі не зібралось. Врешті, я й радніша, що воно вийде по-німецьки, чому се так, розкажу Вам при побаченні,— es hat seine Griinde. Я знаю, що для п. Якобовського були б більше пожадані повісті з народного життя, у мене хоч і є одна така повість, та одно, що її ще треба причепурить, а друге — вона задовга, а третє (і головне) — я зовсім не в стані віддати нашого волинського народного стилю по-німецьки, виходить якось смішно, певне, для сього треба знати німецькі діалекти, тоді б можна вибрати якийсь відповідний, а літературний не вистачає. Врешті, се (перекладене) оповіданнячко ти-пічне для мене, бо воно наскрізь ліричне, його б можна поемою в прозі назвати, а я ж, власне, лірик par excellence. Я б радніша навіть послати вірші, але мені віршувати по-німецьки — «Du lachelst, о mein ewiger Vater Apollo!»

Як будете пересилати переклад п. Якобовському, то, майте велику ласку, перепросіть його від мене за припізнення, справді, причини сьому поважні. Я за те досі не послала решти віршів «Видавничій спілці» до мого збірника. Що ж робити, коли Dame Nature 100 не дала мені нічого, окрім пера в руки, а рукам не дала навіть стільки сили, щоб завжди твердо тримати перо, та й сказала: «Пиши»... Люди теж кажуть мені: «Пиши», але ж се тільки слово, а в діло переводити його маю таки я, ну, яка я, таке й моє діло.

Тепер від літератури до життя. Се справжнє щастя, люба товаришко, що ми хутко побачимось! Тільки я в Києві не буду, бо все одно по з’їздах та виставах мені не ходити, а сидіти дома тут ліпше, ніж в Києві. З нашої родини буде там тільки мій батько, бо мама, здається, не могтиме бути там на той час. Я могла б попросити татка, щоб прийняв Вас, та не знаю, чи то Вам приємно буде, бо, 'звісно, без господииі в хаті ладу нема. Тим-то, прошу Вас, швиденько огляньте виставу, подивіться на людей, рефератів слухайте не дуже багато, бо, entre nous soit сЕ it, археологічні реферати річ нудна, принаймні як на мою профанську думку,— та й рушайте до мене сюди якомога раніше. Поки я по шпиталях лежала, мама збудувала тут хорошу хату, де могли б мої приятелі з усього світу зміститися. Околиця тут гарна, горизонт широкий (після кам’яного Берліна я вмію се шанувати), людей не занадто багато, може, Вам здасться й замало. Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; будемо читати, розмовляти, я буду Вам грати Шумана і ІПопена, яких Ви, здається, дуже любите, окрім того, українських пісень масу у власній транскрипції, вільній від контрапункту і всякої теорії. Мої сестри (їх у мене три) покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що «україні-шої» й нема. Гойдаючись в гамаках попід дубами, прочитаємо Ваші нові твори, а мої хіба старі, бо нових тим часом дасть біг. Ви, може, що нового тут напишете, лісовий гомін, може, навіє на Вас нові мрії та думки. Наша хата оточена лісом, а пижче по річці ліс ще більший, не смерековий, правда, а мішаний, але темний і гарний.

Я не буду наганяти на Вас сум, бо я в житті більша оптимістка, ніж в своїй літературі. Се залежить від того, що я пишу найбільш тоді, коли в мене в душі йде дощ, а він же таки не щодня йде, при Вас, гадаю, він не йтиме зовсім.

Запевне, напишете ще мені до виїзду, а з Києва теж пишіть, коли тут будете, щоб наші могли Вас зустріти. Якби на двірці не було нікого (може, вночі приїдете або лист спізниться), то кажіть візникові везти себе на Драго-манівську гору, в дім Драгоманових (таки в Гадячі), а там уже, певне, хтось з наших буде, бо ми все так — одні на хуторі, другі в місті.

Жаль мені, що не буду в Києві та не побачу всіх закордонних гостей, але мені тепер їздити так погано, що й думать не хочеться про вагони і т. і., та ще знов катастрофа, яка спіткала б у тому Києві, ні, вже краще мені не рипатись, щжи не вилюднію.

До побачення, дорога товаришко, та швидше прибувайте. Жду Вас. Сестра вітає Вас сердечне.

Ваша Леся Українка

P. S. Мама просить переказати Вам її запросини до її нової хати. Буде дуже рада пізнати Вас.

P. P. S. (Через два тижні після самого scriptum \ бо аж 23 липня ст. ст.) Залежався лист так неможливо довго через те, що я хотіла його відправити вкупі з перекладом, а переклад затримався, бо дуже було багато гостей, то якось писання не йшло. Написала я і п. Якоб[овському] листа, дала відправити, і мені його загубили, може, напишу другого, але все ж прошу Вашої ласки, перепросіть його від мене за зволікання, Ви краще німецьким стилем владаєте. Хотіла б я ще мамине одно оповідання перекласти і ще одно, та вже не знаю, чи не опізнилась. Коли, власне, має вийти збірник?

Ой, спішуся, бо як і сьогодні не одправлю, то вже й не знаю, що про себе думати.

До побачення! Стискаю Вашу руку.

Л. У.

80. ДО В. М. ГНАТІОКА

29

10 серпня 1899 р. Гадяч Гадяч, 18уц99

Високоповажаний добродію!

Посилаю коректу, як лиш можу хутко, тим спішусь і пишу коротко.

Зробіть велику ласку, нагляньте особисто, щоб на 24 стор. було надруковано як слід (там з двох куплетів зроблено один і тим затерто навіть значення віршів, бо діалог збився). Я б навіть хотіла побачити сей листок раніш, ніж вийде книжка, боюсь я таких речей.

Сподіваюсь, можна признати рацію моєму бажанню корегувати самій, бо таки автор завжди має гостріше око, хоч би навіть він був такий короткозорий, як я. Зрештою помилок мало, і я вдоволена друком. Не пам’ятаю, чи надісланий був листок з заголовком «Поеми»? Чи се я згубила, чи його не було? Коли не було, то, будьте ласкаві, кажіть надрукувати.

«Дуже спішуся одіслати, тому простіть за недбалість листа.

Сердечно дякую за клопіт коло моєї книжки!

Щиро поважаюча Вас

Леся Українка

P. S. Мої сестри просять передати Вам їх вітання, мама також.

P. P. S. Посилаю коректу в двох посилках.

81. ДО В. М. ГНАТЮКА

22—1

1 вересня 1899 р. Гадяч 18ущ -їх"

Високоповажаний добродію!

Відсилаю Вам останню форму коректи. Далі віршів додавати не буду — справді, книжка і так чимала — отже, се вже кінець. Либонь, знудила я Вас тими коректами? Вибачайте ласкаво!

Я ще попрошу Вас зробити оглав (спис речей), бо я можу зробити його тільки половину. Дві останні поезії прошу перестановити, чогось не хочеться мені, аби книжка скінчилася тим сумним «Поворотом».

Щодо «Атта Троля», то я передам його через п. Коб-ринську або п. Кобилянську до «Вісника». Про мене, нехай його видасть чи «Спілка», чи «Вісник», тільки аби вкупі з іншими перекладами (д. Слав[инського]), бо так було спочатку рішено і я хтіла б слова дотримати. Байрон ще не готовий. «Атта Троля» хтіла б я таки сама коректувати, зрештою, як він буде у «Віснику», то я можу там справити, якби де помилка була, а вже відбитка буде чиста. З моєю прозою однаково треба пару місяців почекати, поки її виготовлю до друку. Будуть то не поезії в прозі, а таки щира проза — оповідання, одно з них посилаю тепер хутко до «Вісника», одно ще нігде не друкувалось,

а решта були де-не-де друковані або ще тільки будуть дописані. Як бачите, се ще in spe.

Здоровлю Вас щиро

з найбільшим поважанням

Леся Українка

P. S. Чи не можна б скілька примірників видрукувати на тонкому папері? Се має практичне значення, справді.

Оглав: ст.

Поеми:

82. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

24-

5 вересня 1899 р. Гадяч jg___99

Люба мамочко!

Оце пишу тобі про деякі комбінації, що прийшли мені в голову за ці дні. Здається, краще буде, як я виберусь в Київ раніше, ніж було думала. Зуби не дають мені жить по ночах, і за них слід би взятись серйозно. До того ж

роздощилось, здається, на добре, і я знов не виходжу з хати, я ніяк не думала про таку ранню осінь, коли збиралась провести тут сентябрь. Ліля і Оксана все одно хотять бути до 1 сент[ября] в Києві, чи не краще б і нам з Дорою забиратись з ними? Коли ти не хочеш, щоб ми з Дорою їхали, то привези їй учебні книжки, які їй треба по. програмі, бо вже пора їй кінчати канікули, я б хотіла зайнятися з нею, а то вона може розлінуватись. Коли не збираєшся хутко їхати сюди (може, театральні та інші справи затримають тебе), то напиши, як ти про це все думаєш, чи виїздиш нам до тебе в Київ, чи ти не довіряєш, щоб ми вибирались без тебе звідси. Головна причина, через яку я хтіла б виїхати,— зуби, а друге, ще хтілось би й з Лілею лишніх днів 10 пробути вкупі перед її виїздом.

Як же там наші п’єси? Хто грав у твоїй, і як вона пройшла? Цікаво, чи послухались актори хоч трохи твого і мого протесту проти халату і т. і. От іще кодло! Передай Люді, що я тепер єднаюся з нею в спільній ненависті до сеї почесної корпорації.

Мені прийшло в голову, що, може, буде тісно, як ми тепер всі разом приїдемо, то вже, може, краще посидіть який час тут. Все це ви з папою зважте і напишіть нам.

У нас, слава богу, нічого нового, нічого не наслуча-лось за сей час, а про наше powodzenie 1 взагалі розкаже тьотя Саша.

Сергій Костянтинович кланяється тобі, він таки послухав моєї ради і їде в Крим, боїться, що знудиться в Німеччині без німецької] мови.

Як там наші гостьї — дами? Коли ще не поїхали, то кланяйся їм від мене. Будь ласкава, передивись мій переклад передмови до «Атта Троля» і віддай його п. Коб-ринській, хай передасть Гнатюкові вкупі з «Атта Тролем», а коли п. Кобринська вже поїхала, то пошли передмову просто Гнатюкові (вулиця Чарнецького, 26), а я вже йому раніш писала, що переклад «А[тта] Т[роля]» йому привезуть.

Я забула попросить тебе внести за мене в Літературне товариство, вони требували з мене ще, як я була в Києві проїздом з Берліна, та я тоді ніяк не могла того зробити, а тепер боюсь, ще виключать із членів, сором буде. Слід би не гаятись і з Общ[еством] драм[атических] писателей, та то ще є час. Се все «на улітний конт», як ти часом говориш. Вибачай, що завдаю тобі клопіт, нарешті, як се загайно, то не возись.

Міцно цілую тебе, папу, Микося і дядину з кузен-ством.

Твоя Леся

P. S. Коли приїде Ліда? Миша з родиною ежє, певне, поїхав. Шкода, що я не бачила, от і бвця знов проїхала без мене.

83. ДО В. М. ГНАТЮКА

27

8 вересня 1899 р. Гадяч ^ѴТЛ^

Високоповажаний добродію!

Я дістала 6 аркушів чистих (96 стор.), а Вам відосла-ла всю коректу, яка належалась,— досі, сподіваюсь, Ви її отримали. Книжок «Спілки» не отримала жадної, велика шкода, коли Ви послали їх три; якби одна, то все б менша втрата. Очевидно, я вже не отримаю їх.

З друку я вдоволена, хіба ото тільки трохи негаразд, що епіграф до «Нев[ільничих] пісепь» уміщений на тому місці, де в нас звичайно друкується тільки «дозволено цензурою», тимчасом як йому слід би бути або на тій же сторінці, що й заголовок, або зовсім на окремій картці (як я і думала). Та се вже навряд чи можна тепер справити. В сьому недогляді, запевне, винна я сама. Одна помилка зосталась несправленою: на ст[ор]. 81, стр[о-фа] 7,— замість летить треба лежить. Треба вже хоч у «помилках» зазначити, хоч се, властиве, авторська еамопотіха...

Папір, на мою думку, загрубий, але такий, здається, тип видань «Спілки». Чи можна хоч скілька примірників видрукувати на тоншому? Мені б на тім залежало. Чи маю я право хоч на десять примірників сеї книжки? Якщо маю, то нехай би вони були на тоншому папері, а різницю коштів я готова навіть приплатити.

Будьте ласкаві сповістити мене, як отримаєте «Атта Троля».

З правдивим поважанням

84. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

2 зісовтня 1899 р. Київ 18-^99

Люба моя Лілея!

Отримали ми твою одкритку, телеграму і діаріуш і дуже, були з того всього раді. З усієї родини, як бачиш, най-акуратніша я, бо пишу в день (навіть в вечір) отримання твого листа. Хотіла писать в день отримання одкритки, та не змогла, бо дужо час був зайнятий чи, краще, розбитий, до того ж писать мені все ще трудно, бо кресла мені досі нема, сьогодні ми ходили знов його шукать і все-таки не знайшли відповідного: або дорого, або не підходить. Се дуже погано, бо роботи літературної все прибавляється, а робити її ніяк. Робота ось яка: два переклади, реферат і оповідання, крім того, переписування давнішого. Найближче реферат (про Аду Негрі і д’Аннунціо, їх громадські ідеї), бо його треба читать в Літературному] общ[е-стві] через ѴІ2 тижні. Се Агне устроює вечір і прийшло самолично запрошувать мене. З сеї нагоди мушу я собі чорну блузку шить, бо ліф до чорного плаття тепер я ще не можу носить, а інакше, як в чорному, читать, по-моєму, не випадає. Оце ж я тільки що скроїла і сфастригу-вала блузку, та вже й втомилась, тим і лист сей буде не довгий. До завтра листа відкладать не хочу, бо ніколи буде: зрання полізу до Горощенка (все з тою дурною пломбою!), хто зпа, скільки стримітиму в нього, потім буду заніматись з Дорою — ми тепер щодня «неукоснитель-но» занімаємось — далі з Манею Ст[арицькою], що вчить мене виразного читання, а я її французької] і німецької] мови, потім, може, прийде Рада читать по-укр[аїнськи], а далі треба буде читать італьянщину і дещо ладити з віршованих цитат, ну, та й блузу шитиму межи читанням та диктовками. Потроху стараюсь входити в роль de la fille de la maison ], так, наприклад], сьогодні зайнялась білизною і деяким порядкуванням, але се для мене найтрудні-ша робота, і через те моя хата досі не вбрана як слід. Взагалі маю досить моментів для порівнювання себе з тобою: наскільки у тебе всяка робота йшла швидко, настільки вона у мене йде мляво, і все-таки увечері не раз в спині тягне від втоми. Впрочім, тут винні ще хожденія до Горощ[енка] і так деякі візити, хоч би в найближчому районі. Оце було троє іменин зряду: Людм[или] Михайлівни], Софії Віт[аліївни] і Ради,— до всіх трьох не можна було не піти. Сьогодні знов те кресло, нехай йому цур! Ну, та коли б тільки всеї біди на світі, що втома!..

Новини в нас такі: мама з папою їздили в Чигирин і привезли звідти цікаві враження, гарні килими українського] стилю і всякі археологічні раритети. Про сю подо-ріж мама, певне, напише тобі сама. Дора собі трохи порізала бороду, впавши, але се вже гоїться і взагалі нічого особенного нема, хоч одразу налякало воно нас обох, мене і Дору (більш тоді нікого дома не було). Маємо нову служанку, гарненьку і симпатичну дівчину, що дуже старається, може, впрочім, новини ради; між іншим, вона одразу навчилась надівать мені апарат, і се мені дуже до речі, бо я собі тепер щорана, вставши, ходжу 5 мінут без апарата, далі дзвоню, служанка приходить, запрягає мене, і я не потребую чекати, поки хто встане або прийде до мене. Ходжу я без апарата добре, однак все з палкою, інакше кульгаю дуже, от, може, як справлю відповідні черевики, то похода поправиться. Оксана живе тепер фактично сама в хаті, бо мама чомусь там не спить. Дора зо мною, Микось...

85. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

Київ,

16, 17 оісовтня 1899 р. Київ Маріїнсько-Благов[іщенська], 97,

Дорога панно Ольго!

Не хутко Ви зібралися мені написати, та й я Вам не зараз, а все через ту саму причину: не було часу (от і як же нам стати «слов’янськими ПІекспірами»?!). Було часом так, що ледве чи могла шматок хліба з’їсти. Спочатку треба було хоч якось трохи куток собі вибрати і прибрати, далі виїздила Ліля до Петербурга 101, то знов було не до писання, а ледве трохи втихомирилося, то втягли мене до літератури. Минулого тижня мала я від-чит про нові напрями італьянської літератури (Ада Негрі і д’Аннунціо), а що до сеї теми прийшлось чимало різних сонетів etc. перекласти та й саму розправу написати, то зайняло се кілька днів шаленої роботи. До того ж я мусила ще собі і вбрання якесь приладити, бо то з моєю машиною (кайданами!) не кожну сукню можна убрати, отже, пошила собі власноручно чорну blouse-fantaisie \— се знов зайняло кілька днів марудної роботи. Читала я ^ тутешньому Літературному товаристві, в присутності 120 осіб,— пе багато людей, але для мене досить. Відчит мій сподобався, і тепер маю його десь надрукувати. Се був мій перший црилюдпий відчит, і мені самій дивно, що я не боялась, читаючи, бо взагалі вважаю естраду якимсь Blutgeriiste102. Маю в замірі ще два або й три відчити, але то ще згодом, тепер є багато іншої роботи. Тільки сьогодні і завтра нехай робота пожде: я взялася до листів, бо інакше страчу всякі зв’язки з людьми, вже «найвищий час» відповідати на давно отримані листи. Вираз «найвищий час» я вичитала в одному галицькому письмі, отже, галичани не мають чого дорікати Вам Німеччиною, бо самі перекладають до слова з німецького!

Так от бачите, взялась я до роботи. Купила собі крісло, приставила до свого столика impromptu103 і пишу, а як не пишу, то шию, а як не шию, то вчу Дору або ще кого «началам премудрости». Дору я прийняла до себе в хату, отже, вона тепер під моїм безпосереднім «згубливим» (як казав один патріот) впливом. Правду кажучи, воліла б я жити сама в хаті, але се було б не по правді, бо тоді інші мусили б жити втрьох (мама, Оксана і Дора), а я ще не так погрязла в егоїзмі, щоб на таке пристати. Врешті, Дора мало мені заважає, бо лягає спати рано, а встає пізно, а я, як Вам відомо, Nachtvogel104 і відколи в Києві, то рідко можу заснути раніше 2-ї г[одани] ночі, дарма що зуби вже не болять (я вже їх поправила). Здумайте, до чого мало було часу — я тільки вчора вперше могла заграти як годиться! хоч фортепіано вже з тиждень як привезене. Правда, раз серед найгарячішої роботи вирвалася і заграла Вашу наймилішу «Poeme erotique» 105 (якби Ви могли її чути там на своєму Новому світі]). A propos, я на забула про «Бретонську легенду» і просила її у п. Лисен-кової, але вона ще не знайшла її для мене серед хаосу нот,— піду завтра правити. Треба завтра і до Люді піти, випросити Вашу «Некультурну» на прочитання, Людя хвалилась, що має її. Будьте ласкаві, подякуйте п. Стефа-никові від мене за його «Синю книжечку» (нащо її видали в зеленій обложці — es ist etwas komisch 106), я зробила б це сама, та не знаю його адреси. Гарні його нариси, тільки сумні невимовно... врешті, еся наша література веселістю не відзначається, часом як начитаюсь її (не виключаючи і власних творів), то тац і хочеться сказати з розпачем Гамлета: «Най дьявол носить смуткове убрання, а я.ладіну ясні кармазини!» — і, певне, я се зроблю, тільки ще не зараз, потрохи звикатиму, оце ж почала червоні капелюхи носити...

Рада я, що Київ лишив по собі у Вас такі добрі спомини, а то панове галичани дуже його нам знищили, так лають та дорікають, що нам лишається тільки в груди битися та «шеа culpa» 107 повторяти. Однак я сього не роблю, бо маю взагалі нерозкаяну натуру, а волосся моє і так попелясте, то пощо маю його попелом покори посипати? Тим-то я і з паном професором (антипатія п. Кобр[ин-ської]) преломила копіє за українську молодь, що справді не така вже нікчемна, як він гадає. Між іншим, сей професор знищив страшно мою «Блакитну троянду», казав, що я собі нею попсувала репутацію і тепер мушу поправити свою славу іншою драмою. Тут уже я не ламала копія, а як щира правовірна спустила очі додолу і мовила: «Постараюсь, шановний добродію...» Запевне, моя драматична репутація тепер не високо стоїть в Галичині. О, je mer’sch, je mer’sch! du juter Gott!108, а нарешті — schadet nichts 109, як казали в нашій клініці.

5—17.Х. От і на другий день лишився лист! Се я так листи пишу.

Щоб не забутися, зараз адреси напишу: 1) моєї братової: г. Юрьев, Лифляндской губ., Пеплер-ская у л., №5, А л е к с а н д р е Евгеньевне К о -с а ч; 2) моєї дядини: К и е в, Паньковская у л., №14, Людмиле Михайловне Д р а г о м а н о в о й. Тепер пишіть листи, коли хочете. Вчора отримала лист від братової, згадує і про Вас, зробили-сьте на неї добре враження.

Не знаю, що такого, чогось мені буква за букву заскакує, так бридко сьогодні пишу, що страх, відай, пора кінчати листа. От ляжу і буду читати.

Була сьогодні у Люді, просила Ваше оповідання, та вона не дала, дось заложила далеко між паперами, обіцяла завтра знайти.

Ей, приїздіть, наппо Ольго, знов до мене, та будемо собі знов szaro godziny 110 справляти І і чай будемо пити «не отвратительный», і Гріга гратимем, і я Вам страшні драми та дикі фантазії розповідатиму, та й залетимо обидві ins Blaue hinein!111 А тим часом бувайте здорові, liebe ferne Freundin112. Мама, і Лисенки, і Стар[ицькі] Вас вітають, і дядина теж.

Ваша Л. Косач

86. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

9

21 жовтня 1899 р. Київ 18—-99

X

Милая моя Лілія!

Оце поки там Дора п’є чай, почну тобі листа, а коли скінчу, бог відає, бо якось той час дуже розірваний у мене, проте постараюсь скінчити за дня, а то увечері ніколи буде через «ассамблею Петра Великого». Ніяк я не сподівалась, що Оксана буде так рідко і так довго тобі писати, вона, видимо, подібна до наших кузенів, що цінять свої писані слова на вагу золота! Про Дору і Микося нічого й казати. Впрочім, Дора, здається, щось там передавала через Катрю. Шкода, що ти не написала виразно, які ти хочеш ноти, може, ми мало тобі послали? Врешті, оце ж місяців через 2ХІ2 будеш сама тут, то вибереш більше нот. Фоті щось нігде нема ні слуху, ні вісті, отже, й варення ні з ким передать, а з Катрею мама постісня-лась.

Мама не знаю коли збереться тобі написать, бо тепер оце Маня Ст[арицька] втягла її в народні спектаклі, що Маня сама уряджує в чайній, то все репетиції та різна театральна справа... ти сама знаєш. Здається, і лист Миші, либонь, ще при тобі початий, досі не посланий лежить. Твої переклади теж не переписані, але я от, врешті, перепишу їх сама та вкупі з своєю статтею про італьянців пришлю тобі. То ти своїми перекладами розпо-рядиш, звичайне, як сама знаєш, а мою статейку папа радить понести до Пипіна, може, він прийме до «Вест-н[ика] Европы», було б то не зле, бо там найліпші гроші платять; ну і журнал почтенный. А якщо Пипін зверне статтю назад, то дай її до «Жизни», а коли й там не приймуть, то й цур їй зовсім. Тільки попроси Пипіна, щоб таки прочитав і не дуже довго відтягав свій вирок, бо мені цікаво, щоб ся справа рішилась скоріш.

Папа казав, що ти з Пипіним знайома і що він тебе навіть дуже запрошував до себе, оце буде тобі приключка увійти в його салон, а то, може, хутко не зібралась би. Врешті, якщо, може, тобі через що-небудь неприємно сим зайнятись, то дай мій реферат просто до «Жизни» і fiat voluntas Dei113. Просила п. Гіб[ерман] сказать тобі, що не треба вже передавать її поручення Воронц[ову], бо вона сама про нього їм написала, а тільки, звичайне, коли ти хочеш до їх так піти, то се інше діло, але ради неї не треба.

Пані Романова рекомендує тобі свою знайому, Анну Семенівну Федорченко, студентку першого курсу, що живе в інтернаті,— може, ви там з нею й так зустрілись. Отже, тепер у тебе там знайомих немало, аби був час в гості ходить.

Які ж новини у нас?

Шишманови вже поїхали, переслабувавши перед виїздом якоюсь інфлуенцою чи ангіною з розряду imaginaris 114. Зоря й тепер нібито слабий, а властиве, здоровий, принаймні Черняхівський каже, що Зоря здоровісінький, проте сей пацієнт не хоче вставать з ліжка, співає лежачи, аж хата розлягається, їсть конфети і грається з котом.

Збираюсь оце йти з спеціальною місією — лаяти Зорю. Бо подле хлоп’я замітило, що мати й сестра відносяться до його здоров’я якось релігіозно, і видумує не дай боже: сьогодні його нудить, завтра голова болить, позавтрьому насморк, а там просто «так как-то», тим часом уроки пропускаються та й просто не учаться. Досадно те, що Людм[ила] Мих[айлівна] справді страшенно тривожиться сими maladies imaginaires *, аж сама занепадає, а Зорі ні гадки про се. Виросте, такий як Ліда буде. Нещастя бути довго одиначкою, як Ліда, або єдиним сином, як Зоря. Впрочім, воно часом і пе з одинаками буває.

Людм[ила] Мих[айлівпа], иевтіо, скоро переїде на другу квартиру, бо в сій прокинулась вільгость, але знайти другу трудно, хоч віддається їх багато, та все в нових домах, а на їх дядина не впевняється. Рада все бігає по квартирах, забігає часто до нас; почала вже читать

зо мною по-українськи, спочатку йде трудненько, але все ж нічого. Домна ходить у свою школу і ліпить зуби з гіпсу. Наташа поступила в гімназію, але туди не ходить, а ходить на репетиції до Мані і замість уроків учить ролі. Ото саме їй занятіє!

У нас учіння йде: Оксанине добре, Дорине нічого собі, а Микосеве «ни шатко, ни валко», і то при помочі репетитора,— остатніми часами трохи мов поправився по древніх мовах, але й то не бог зна як, на тройках іде. З Дорою ми занімаємось-таки щодня і вже кінчили повторять та до нового беремось. Шкода, що її арифметика стоїть на мертвій точці, але ж я на се не маю ради, прийдеться їй потім форсированим маршем бігти.

Папа їздив на тиждень по ділам, вчора вернувся. Збирається тобі писать. Папа живе тепер з Микосем в тій хаті, де ти з Оксаною жила. Дора все зо мною, а Оксана з мамою. Найбільший лад в моїй хаті (представ собі!), а в інших ще й досі якийсь відтінок хаотичності замічається; але я ніяк не можу привчити Дору до прибирання за собою, і се мене часом злить.

З околичного світу новин мало. Водовозов читав реферат в Літературному] общ[естві] про Зудермана (в той вечір, як і я), але щось невдало і дуже довго. Анічков читав лекцію публічну про Ібсена і теж невдало. Солов-цов розпочав сезон рівно ж невдало, публіка чомусь не конечне ходить, хоч їй на приманку запрошена Пас-халова. L’interet du scandale 115 зібрав трохи більше публіки, але скандалу ніякого не вийшло і — публіка знов перестала ходить. Щось-то іскуства не цвітуть сеї осені в Києві. Хутко має бути в Літературному] общ[естві] юбілейний вечір Словацького, і там має Антонович читать реферат — цікаво! Приїхав Dr Левицький і вже сидить в клініці з своїм оком, жінка його і Вася теж тут. Приїздив Рудченко (старий) і об’явив себе «трупом» для українофільства, але для всього прочого зовсім живим — давно б так! Тиховський отримав прозвище «Потонувший колокол» — от курйоз! — за те, що багато обіцяв і не справдив надій, здається, він не мало ображений за таке ймення.

Був у мене Петров; переводиться в Дерпт на медицину, чистий вечный студент; казав, що вони з Прот[асьє-вим] збирались до нас літом, та, як відомо, не зібрались.

Од Мих[айла] Васильовича] увесь час не маю листів, хоч сама йому писала.

Серг[ій] Костянтинович] пише, що дуже помалу поправляється, ну, й то добре.

Миша і Шура писали, що бвця вже, нарешті, добре ходить. Миша собі учителює. Врешті, ти там, може, більше про їх знаєш.

Здається, більш нічого, уваги достойного, і, нарешті, ти знаєш, що з мене поганий хронікер, кажуть, ніби се шанс, що може зато вийти добрий поет, я себе тим і потішаю.

Ти мені нагадуєш, що я обіцяла нічого не робить цілий сей рік, але ж 1 — «нічого» не слід в сьому випадку розуміти абсолютно, 2 — се не завжди від себе залежить і 3 — «добрими замірами вимощене пекло», се трошки цинічно, але зате правда. Не забувай, що я ж тепер, так сказать, на твоєму місці, а могла б ти нічого не робить, живучи дома? Врешті, я й так дуже мало роблю (коли одкинути той час, коли писався реферат — das war etwas!116) — minimum того, що слід би. Однак все кожний день хоч що-небудь та зроблено, і то добре. Попала я тепер в компанію перекладання наукових творів і незчулася, як нав’язала собі на шию обузу в 280 печатн[их] сто-р[інок] — ну, чей же вмирати не зараз. Тепер писать можна, бо вже крісло куплене. Коли б тільки мені робочої дисципліни більше, а то зовсім я не вихована в сьому напрямку. На твої питання (які, я забула) відповім іншим часом. Тепер папа заніс твого листа, а напам’ять не пригадаю, що треба.

Однак годі, пора скінчити «книгу». Май в виду, що коли я часом затримаюся з листом, то се не з лінощів,— я від певного часу втратила сю цноту,— а просто часу нема, бо іпших листів багато на черзі. Бувай здорова, моя Лілея, і «Gaudoamus igitur» 117 etc., etc.

Міцно тебе цілую, ти, моє мале-велике.

Твоя Леся

Був недавно Агапов, казав, що наші уманці всі здорові і що — Тося покинув курить!!!

87. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

28 листопада 1899 р. Київ ^§1^99

XI

Люба моя Лілія!

Мені просто аж самій неприятно, що я тобі так довго не пишу. Се, звісно, не через те, щоб я рахувалась листами, я знаю, що тобі ніколи писати a parte118, добре, що пишеш «універсали», так воно і не обидно нікому, і все ж кожний знайде собі в них те, що йому треба.

Не писала я тобі через те, що не могла вибрать часу. Але не лайся знов, бо я, власне, нічогісінько не писала за сей час, відколи твій реприманд отримала, але ж се мало «врятувало ситуацію», бо факт той, на перший погляд, парадоксальний, що чим менше роби, тим менше часу,— для мене факт непреложний. Primo — маю два уроки: з Дорою до обіду, а з Радою по обіді. Робота се зовсім не тяжка, а час, признаться, досить-таки розбиває, бо Дора встає не раніше 11-и (як ти знаєш), за урок сідає коло 12-и, занімаємось так до 2; перед уроком писать трудно, бо через Дору в хаті неприбрано, та й ранком я не людина. Після уроку до обіду теж рідко вдається писати, а по обіді, так між 4-ю і 5-ю, приходить Рада, часом пізніше (в 7) в ті дні, коли вона сама дає урок дітям Личкова (тричі на тиждень, по дві години, за

15 р. в місяць). Занімаємось години 17г, 2, коли ніхто не переб’є, а се таки частенько буває — ти знаєш київський триб життя. Остатніх три дні в такому калейдоскопі людей проминули, що вчора по обіді я вже могла тільки лежать на кушетці і півсонними очима переглядать (властиве, не читать) французькі журнали. Такі речі, як гості

і раути («асамблеї»),— се така force majeure проти якої я не можу нічим оборонитись, і ти мене не повинна докоряти за втому через них, бо всякі forces majeures признає навіть суворий code Napoleon 119. Я навіть думаю, що єдиний паліатив проти сієї force majeure — се почати якусь серйозну роботу на строк, се, далебі, далеко менше втомляє, ніж вештання людей і сидіння правцем при гостях, а до того ж заставляє інших, навіть домашніх, хоч трохи поважати мій час:, вона, мовляв, пише роботу на строк, їй таки справді ніколи. Ти знаєш, либонь, як неприємно буває, лягаючи спати, подумати собі: от і знов день минув даремнісінько, ні собі, ні людям. Невже ти хотіла б засудити мене на цілих 365 таких днів? Положим, ти тепер тільки в далеких спогадах можеш в’явити собі таке життя «вничью», а до того знов скажеш, що мені нічого рівнятися з тобою, бо ти, бач, здорова, а я слаба і т. і. Але ж виходу іншого нема: або калейдоскоп, або робота. Я справді втомлялась, як писала реферат і пр., але то була, далебі, здоровіша втома, здоровіша і морально, і навіть фізично. А нарешті я можу не брать пера в руки, то хіба краще, коли ненаписані думки не даватимуть спати по ночах? Через те зробімо такий компроміс: я писати буду тільки по вечорах, а не по ночах (вдень ніколи і не в стані я). Я не пам’ятаю, коли я обіцяла зовсім нічого цілий рік не робити, се була б занадто чудна і навіть непотрібна обіцянка, аже пригадай, що я навіть в Берліні трохи писала і мої хірурги нітрохи за те не обі-жались, навпаки, вважали, що воно навіть до певної міри корисно.

Зрештою, ти почасти маєш рацію,— не в принципі, а на практиці,— себто коли прикласти твій протест до способу роботи, а не до самого принципу її. Скажу тобі ще одно (се вже зовсім a parte), що мені робота, як і музика, служить часом замість — горчишника (морального, звісно). Так, наприклад], з місяць тому назад, якби не моє невсипуще, справді нелюдське писання, перериване часом сонатами та ноктюрнами, то, може б, я була знов дійшла до припадків, такі були обставини (які, власне, розписувать не варт, се дуже хронічне, і ти, як і всі ми, його добре знаєш). Отже, обійшлось без припадків, laudentur Apollo et Musael 120 Я знаю, що дуже невозвышенно вживати літературу замість морфію, але все ж се краще, аніж морфій вживати замість літератури. Сей «морфій» не дає мені погрязпути, скиснути і заспидіти — за те спасибі йому. Було б найкраще, якби я могла, поки зовсім поправлюсь, жити спокійно, врівноважено і щоб ніщо мені не натягало нервів, та де ж його взяти таких умов?

Боюсь, що ти всю оцю довгу хрію приймеш просто за «віляння». Але ні, я все ж слухаю твого прийдешнього авторитету (послушание в кредиті). Так, наприклад], я сьогодні дуже зручно викрутила свого чуба з рук Ста-р[ицького], котрий хотів мене залучить до писання драматичного етюда en collaboration121 з ним, «но — не тут-то было». Мушу признатись, впрочім, що і перспектива писати на задану тему (у Ст[арицького] вже уложений план) і в спілці з людиною зовсім іншого літературного покоління і не схожих з моїми літературних прийомів — мені не дуже була мила. Дай боже мені з власними темами справитись. А найкраща спілка і товариство при писанні оригінальних белетристичних речей — се робоча лампа (коли не коптить) і чотири стіни, такий принаймні мій смак. Ст[арицький], здається, розсердився на мене; ну, та пересердиться.

Однак ти маєш право сказать мені, як Раутенделейн Нікельманові: «Erzahle Dinge, dass man wissen will!»122 А я все про своє, забувши, що воно, може, й не цікаве. Про домашні справи, певне, папа, Оксана, Дора і тепер оце мама написали і напишуть тобі краще, ніж я, бо вони мають на се le talent du detail123, якого я не маю. Зрештою, нового мало: Микось був дні три послабував, але тепер здоровий. Оксана все якось в’яла, як то вона завжди в київській обстановці, у мами нерви часто грають, папа скаржиться па одишку, на Дору якісь чиряки нападають, я здорова, і всі кажуть, що у мене дуже добрий вигляд. Та воно ніхто не слабий так, щоб серйозно, а так собі часом поскрипують, як належить городянам. Поскрипування не заважає всім членам нашої родини провадити досить товариське життя: у мене і в Микося воно йде центростремительно, а в інших центробежно, бо я більше бачу людей в себе вдома, а другі самі ходять до людей. Я буваю частіше тільки у дядини та ще у Стар[ицьких] (там тепер Зіна — скульпторка, дуже вона мені подобалась), а в інших так «про свято». Асамблеї всякі сього року живіші і якось більше в них толку, ніж перше. Літерат[урне] общ[ество] процвітає, як бувають вечори з укр)[аїнською] програмок^ а як з іншою, то ледь бринить, так воно й чередується: один четвер — людей багато, «треск и блеск», другий четвер — до ЗО не дотягає, і «тишь да гладь». Стар[ицький] намігся, щоб там устроїть сцену, і вже заміряється щось ставить. Маня Стар[ицька] влаштовує щотижня народні спектаклі, в одному з них грала мама, а Рада з Оксаною були «лицами без речей», грали теж Маня, Людя і Наталочка (Галя Л. теж була без речей). Спектакль сей (ішло «За двома зайцями») я бачила, він пройшов і живо, і гарненько.

Тепер Маня клопочеться страх, бо поки получиться розрішення на дальші укр[аїнські] спектаклі, то треба ставить російські (бо треба конечне щотижня щось грать), а на них і акторів, і зрителів небагато знаходиться. Окрім сього спектакля, я була в театрі двічі: ходила дивитись на Муне-Сюллі в «Отелло» і на Багрова в ролі царя Феодора. Ні той, ні другий на сей раз не очарували мене, бо їм не личили якось їх ролі. Муне-Сюллі декламував Отелло в той час, як сьому маврові було зовсім не до декламації, і, коли виключити скілька дуже вдатних жестів, оригінальних сценічних tours 1 і проникаючих в душу інтонацій, то можна сказати, що гра його в сій трагедії світить, та не гріє. Багров зробив з Феодора такого вже слабоумного, що йому одна дорога — в Творки, а не в драму. Врешті, й сама п’єса мені не сподобалась, старомодна і важка (9 одмін! І монологи, монологи...), і якось нічим не вражає. Буда ще я на двох концертах: Сливин-ського і Єсипової, обоє чудово грають, але Єсипова краще: тонка, інтелігентна, розмаїта і повна чуття гра. Як де почуєш, що Єсипова дає концерт,— конечне йди слухать, бо таки варто. Ходила теж на деякі четверги в Літер[атурне] общ[ество], на одному, як тобі вже відомо, сама читала. Один четвер уряджувала мама і читала там про 'свою чигиринську подоріж; кажуть, вечір був дуже удачний, та я на ньому пе була, бо саме пішла на Муне-Сюллі.

Був недавно Людіп вечір, з досить случайпою і для самої ініціаторки лосподіпапою програмою, однак все ж пройшов нічого собі. На тому вечорі Стар[ицький] читав «Дякову помсту» М. Ф. Левицького, і публіка пе заспокоїлась, поки пе визвали самого «автора» на естраду; мусив вийти, хоч мало не вмер од смущения (недаром він Модест та ще й син Модести Модестовни).

Тепер в Києві і другий Левицький (Левитський М. В.), але я його ще дуже мало бачила, на вулиці на одну хвилину, казав, що прийде до нас. Dr Лев[ицький] хутко виїздить (позавтрьому), око його вже починає приходити в норму, а намучився він, бідний, з ним немало. Сестра пані Лев[ицької] Віра поїхала у Умань телеграфісткою, я її рекомендувала нашим. A propos, тетенька Саша недавно об’явилась в Одесі у гостях в Мал[аньи] Фом[и-ничны]. Про се сказала нам панна Клименко, що верталася звідти і була проїздом у пас. Се т[ьотя] Саша так собі «подхватилась и зашумела» зовсім несподівано (може, й для самої себе), бо недавно писала і нічого не згадувала про збори в дорогу. Та се вона добре робить, я сей її звичай люблю. Паша і Тося все міняють свої плани; оце хочу запитати Тосю, на чому вони стали врешті. Хотять продати Луци — жаль, по-моєму, та хто його зна, може, інакше не можна.

Кінчаю вже «книгу», бо спать пора, та й довга вона, тобі, може, й ніколи читать таких книг. В один час із нею посилаю тобі завтра свою статтю «Два направлення в нов[ейшей] итальянской литературе» і три твоїх переклади з К[обилянської]. Переклади затримала мама, бо нікому, навіть мені, не хтіла дать переписувать, а сама вона завжди не хутко збирається. Мій же реферат запізнився через те Літерат[урне] общ[ество], бодай його! Довго розказувать, як іменно було, і не варт, а тільки факт той, що давно скінчена робота валялась бездаремне по всяких конторках, а я думала, що вона друкується.

Тепер я роздумала давати статтю до «Вестн[ика] Ев-р[опы]», там вона навряд чи «ко двору», дай її через Сла-винського в «Жизиь», мама запевняє, що Сл[авинський] дуже запрошував, бувши тут, мене і маму писать в «Жизни», коли так, то нехай зважить, чи ся робота годиться туди; коли годиться, то я б хотіла якнайшвидше знати рішенець редакції (мені багато залежить, щоб се було швидше). Якщо робота буде прийнята, то скажи Слав[инському], що я не хотіла б друкувати її gratis, але ціну їй, прошу його, нехай він сам визначить, бо я їх звичаїв не знаю. Нарешті, якби ти побачила, що він не має охоти зайнятись моєю роботою, то не нав’язуй йому її, а вже, будь ласка, однеси чи й одішли сама в «Жизнь» чи там куди інде, порадившись з добрими людьми або з власним розмислом. Спитай тільки Слав[инсько-го], як умовлятись про гонорар. Я, нарешті, не думаю, щоб він так-таки рішуче не мав охоти помогти мені в сім ділі, бо я і тепер, як було перше і як буде завжди, рада йому помагати, в чім тільки можу (се можеш йому навіть сказать, коли прийдеться до слова). Чому ти не спитала його, як думає він з коректурою перекладів з Гейне? Чи маю я тримати її, чи він доручає лисам? «Атта Троля» я, у всякім разі, корегуватиму сама. Слід би зважити так чи інакше сю справу, бо видання, либонь, хутко почнеться.

Вибачай, що завдаю тобі клопоту. Та в редакцію посилати з провінції від невідомого автора — марний клопіт, а Слав[инського] адреси я не знаю. Ти можеш списатись з ним, коли ходить ніколи.

Бувай здорова, Лілея моя! А скоріш до побачення, бо, либонь, через місяць побачимось. Ти там не сумуй, час хутко пробіжить. Не сердься, що рідко пишу, далебі, тут злої волі нема, се навіть не лінощі. Одкриток я взагалі не пишу, а на «книги» не завжди є час і сила. Однак писатиму ще за сей місяць. Ти ж, моя Лілея лілейная, не хили головки на чужині, а держи її стрімко і гордо, як годиться лілеям огнистим.

Цілую тебе дуже міцно.

Хом’яковій поклон і знайомим.

Твоя Леся

88. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ

11, 12 грудня 1899 р. Київ 29. XI

Бідненька моя товстенька Лідочко!

Отже я таки зібралась писати тобі, невважаючи на те, що хочу спать (я тепер завжди хочу спать цілий день і тільки ввечері вертається мені енергія), і що перебивають кожну мить, і що з Дорою от-от заніматься треба, але я таки хоч почну тепер, та, може, дасть біг увечері скінчити. Рада, певне, писала тобі, що я була увесь цей час дуже зайнята, і се правда, остатній тиждень я була так зайнята, що наближалась до Ваииного ідеалу («человек, который работает»), хоч, звичайно, його не досягла, бо я все-таки вмивалась, чесалась, пе сиділа в пальто, а надівала плаття, говорила часом з людьми і їла не з книжкою, а з хлібом. Але все ж роботи було чимало, треба було зложити одну conference ргіѵёе !, і не стільки прийшлось писать, скільки читать всяких пре-скучних речей. Та ще у мене звичай серйозно братись до роботи in der zwolften Stunde, т[о] є[сть] коли вже не можна далі ждати. На сей раз хочу змінити свій звичай, через півтора тижні (9 дек[абря]) маю знов conference, тільки не privee, a publique124, в Літературному] общ[єстві], про буковинських белетристів, так от почну писать завтра, щоб писать не «форсированим маршем», а «с прохладцей». Впрочім, навряд чи завтра візьмусь, бо листів багато писати треба, цілих п’ять, та ще й довгих. Очевидно, «человек, который работает», не повинен зовсім писать листів сам, а держать два секретаря, одного для ділових, другого для дружеских і родственных листів, от Ваня має такого секретаря в твоїй особі, а я надіюсь, що, може, колись, як вийду заміж, то мій чоловік буде секретарствовать у мене, ну, а тим часом «не надеюсь ни на князи, ни на сыны человеческие» і пишу все, що треба, сама або мовчу і з серцем сокрушенным читаю філіппіки розгніваних приятелів і родичів, повторяючи кожний раз «шеа culpa!»

Життя у нас більш-менш таке, як і при тобі. Всі здорові. Мама була трохи слаба, та то вже давно, тепер вона здорова. Мама теж читала дві conferences, одну pub-lique (про свою подоріж до Чигирина), другу ргіѵёе— про укр[аїнську] етнографію. Першу conference читала на своєму ж таки вечорі, що устроювала в Літерат[урному] общ[естві]. Кажуть, вечір вдався добре, але ми (я, Рада і Оксана) на ньому не були, бо пішли на «единственный» спектакль Муне-Сюллі, де нас, по заслузі, спіткало розчарування. Грав Мупе-Сюллі Отелло, а ся роль не підходить ні до його темпераменту, ні до французької grande declamation притім французи мають манію причісувать і навіть гофрирувать Шекспіра a la frangaise 125, що для нас, вихованих в інших літературних традиціях, здається дуже дивним. Коли М[уне]-Сюллі (давно колись) грав тут Гам-лета і Oedipe Roi126, то се було зовсім що іншого! На нас трьох було найшов таких стих, що ми по театрах та концертах ходили, зато тепер як засіли, то нікуди. Врешті, Рада, певне, тобі описала свій train de vie 127 (вона вчора щось дуже довго писала тобі отут в моїй хаті). А от, до речі, вона забула тебе спитати і просила, щоб я спитала, чи ти передала її дарунки Богдані? Напиши їй про се.

ЗО.ХІ. От не прийшлось кінчати листа вчора. До обіду занімалась, а потім гості були, а потім та гостя, що жила у нас скілька днів, виїздила на вокзал, то вже ніяково було остатній вечір сидіти, замкнувшись у своїй хаті. Виїхала вона мало не опівночі, то вже потім не до писання було — спать хотілось.

Читала я всі твої «жалосні листи» про софійські злидні економічні. Справді — положення серйозне. Що ж до журфіксів, то єдиний спосіб — видрукувати в газетах таке запрошення: «М-me Chichmanof a l’honneur d’invi-ter ses amis pour une tasse de l’eau fraiche» 128. Воду можна подавати гарячу або холодну, ad libitum 129, натурально, без варення і без сахару, можна б ще подати des glaces natu-relles130, але се вже небезпечно, бо може піти чутка, що у вас їдять «ледяно», а не просто льод. Багато esprit131 показувати на журфіксах не слід, бо скажуть: «М-те Chichjmanof] a beaucoup de resprit» 132, а сиирт, як відомо, річ дорога, надто коли чистий. У вас тепер мусять бути в моді товариства тверезості і т. і. Нехай Ваня не сердиться на мої дурні Witz’n 133 і не думає, що се я сміюсь над болгарським лихоліттям, мене смішить ваша haute bourgeoisie 134, що рахує шматки в чужому роті, так мовби сама від того ситіша стане, як одіб’є іншим смак до їди. До того ж я думаю, що ся bourgeoisie не така вже й голодна і коли всіх, обзшзає злодіями, то, певне, через те, що має великий досвід в сьому напрямі.

У Людм[или] Мих[айлііши] я часто бувала, тільки остатній тиждеиь не була, бо абсолютно не було часу в гості ходить. Сьогодні піду. Ти, запевне, знаєш, що Зоря був слабий, але тепер він вже настільки поправився, що його думають хутко в гімназію пустить. І що се за кара божа з тим хлопцем! Як був тут сам, то не слабував, а це як приїхала мама до нього, то він їй щомісяця «бенефіси» виправляє! Сказать би, кутають більше, чи що там, ну, то була б простуда, а то ж кір або жовтяниця може напасти завжди на всякого, чому ж торік нічого сього не було, а тепер одно за другим? Ні, я роблюсь дедалі все більшою фаталісткою: «єсть что-то в природе»... Погано те, що Зоря був худий, а тепер ще худіше стане.

Рада, навпаки, дуже поправилась і тепер зовсім не має малокровного виду. Вона тут якось багато живіше стала, ніж була при мені в Софії; може, вона просто постаршала і перестала боятись говорити з людьми, а може, тут їй більше молодого товариства та й причин до розмов більше. Окрім того, треба признатись, що в Софії таки принято, щоб молоді дівчата були безсловесними, ну, а тут сього звичаю нема. І те, що Рада має тут уроки і якусь спеціальну мету (вона готується до екзамену в гімназію), все це робить її більш певною в собі і додає оптимізму.

От що: я говорила з N. про Gaston Paris 135 і видання фольклористичних праць по-французьки (що ти мені казала перед виїздом) і мушу признатись, що одібрала від нього fiasco 1, як, впрочім, і сподівалась. Вони так широко дивитись на справу не звикли, коли б хоч того не упускали, що перед самим носом мають, і то ще було б добре...

Питаєш про папу. Він здоров, зайнятий всякими «сервітутами», що вище мого розуміння. З Л[юдмилою] М[ихайлівною] все клопочуться про документи і ніяк не дійдуть краю, бо там різноплеменні чиновники такого наплутали, що й сам чорт ногу зломить.

Ну, кінчаю, а то не кінчу, душа моя чує. Писати тобі все-таки буду, хоч би там всі forces majeures були против. Цілую тебе, Ваню і Міцікато.

Твоя єдина старша (між всіма іншими) кузина

Леся

89. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

13 грудня 1899 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещенская, 97,

Товаришко люба!

Пишу Вам нашвидку, бо дуже ніколи, роботи багато. Будьте ласкаві, напишіть мені, які знаєте, біографічні відомості про д. Стефаника, а то якнайшвидше, бо на тім тижні я маю тут в Літературному товаристві відчит про буковинських письменників: Федьковича, Вас і Стефаника. Про п. Стефаника не знаю, окрім його творів, нічого, а воно годилось би хоч елементарні біографічні звістки подати, 9-го ст. ст. (21-го н. ст.) маю читати, отже, чим швидше напишете мені, тим більшу ласку мені вчините. Дуже лаю себе, що так пізно надумалась вдатись до Вас, але раніш мені то якось на думку не спало, що, власне, ніхто, як не Ви, не поможе мені в сій справі. Коли се клопіт, то вибачайте, але ж то клопіт во славу Вашої зеленої Буковини, то вже не погордуйте моїм проханням.

По відчиті напишу Вам, як воно «тото всьо» випаде.

Тим часом бувайте здорові. Беруся до аналізи «Царівни». Отже, і я буду «критиком»! А іцо!

Коли ж Ви до Києва?

Міцно стискаю Вашу руку. Мама вітає Вас.

Ваша Леся

P. S. Хотіла б особисте подякувати д. Стефаника за його книжечку, та не маю адреси. Тим часом, при нагоді, будьте ласкаві передати йому мій товариський привіт, хоч ми і пе знайомі ще.

90. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

4

16 грудня 1899 р. Київ 18-—99

All

Люба Лілічко!

Сьогодні случайно знайшовся у мами лист мій, що мусив був одіслатися тобі ще хтозна-коли! Напиши, будь ласка, чи отримала ти рукопись (бо я непевна, чи вона справді тобі послана), а коли отримала, то напиши, що ти з нею зробила; коли нічого, то зроби так, як я тут у листі пишу.

Мама таким посиланням дуже поплутала мої плани і взагалі так розсердила, що я ледве можу писать тепер. Ти бачиш, яка може бути акуратність в листуванні при таких умовах?!

У нас все гаразд. Папа і Дора писали тобі вчора. Бувай здорова, до побачення.

Твоя Леся

91. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

21 грудня 1899 р. Київ

XII

Милая Лілеєнька!

Пересилаю тобі листа панни Рафаелі, побачила, що се від неї, розпечатавши для пересилки, і, вибачай, прочитала. Дуже вже мені цікаво було знать, що там з нею. Я сподіваюсь, що ти не розсердишся за се,— якби се було від кого з твоїх близьких приятелів, то я б, звісно, ЙѲ зробила б так, а тут я думала, та так воно і єсть, що нічого privatissime1 нема. Зрештою, коли сердишся, то вилай, а я вже буду надалі знать.

Оце спішуся писать, бо ніколи, не стільки роботи, скільки стан душі «як у чорта перед утренею» — сього вечора читаю в Літературному] тов[аристві] реферат про буковинських белетристів. Не лайся (я знаю, що тобі вже прийшло се бажання), я на нього зовсім мало роботи положила, бо знаю сю тему надто добре, і по ночах н е писала, бігме! У тебе знайшовся завзятий союзник в лиці Серг[ія] Костянтиновича] — в кожному листі нагадує мені, щоб слухала твоїх докторських рад і не писала принаймні по ночах, коли вже зовсім залишити не можу. От вороги літератури!

У нас всі здорові, тільки у Дори зуб болить, так що ми з нею мало що спали сеї ночі (се мені дуже до ладу сьогодні!).

У Драгом[анових] ніяк не виведеться біда — тільки що очуняв Зоря від кору, тепер заслабла Рада, бо заразилась від нього. У Ради сильніша форма, ніж у Зорі, і вона, бідняжка, лежить в великій гарячці. Вчора ввечері, правда, їй стало краще, а сьогодні я ще не чула про неї.

Бувай здорова, міцно цілую тебе! До побачення! Стискаю твою лапку. Коли ж приїдеш?

Твоя Леся

92. ДО О. 10. КОБИЛЯІ-ІСЬКОЇ

30 січня, 3 лютого 1900 р. Київ 18—ЗО.І 1900

З Новим роком, з новим щастям! Запізпеиий привіт, але ж від того він не менше щирий.

Скажіть, дорога товаришко, що Ви думаете про мене, чекаючи так довго мого відчиту і — листа? Коли думаєте щось неприємне для мене,— наприклад]: «Ну та й дурисвітка ота Леся!»,— то залишіть такі думки, бо я на них не заслужила. Я була від самого того відчиту мого (від

9 грудня) в нескінченній «тарапаті». Спочатку мусила готувати до друку давніший відчит свій (про Аду Негрі і д’Аннунціо) для збірника тутешнього Літературного] товариства, далі складати один приватний відчит на тему

з української літератури, далі засіла до листів і тільки що зібралась пепеписувати відчит про буковинське «три-зілля» (Kleeblatt1), як тут нахопилася справжня халепа: Оксана і Дора захорували на скарлатину (отже, було не до писання). Лежали вони цілі свята і встали тільки 12— 24-го с[ього] м[ісяця]. Я і Ліля дуже пильно мусили глядіти їх, бо ся страшна хороба погана своїми наслідками, коли не доглянути всього як слід. Бідна Ліля зовсім погано провела свої різдвяні вакації, бо навіть нікуди в гості не можна було піти через страх занести кому в хату заразу. Оце вона вже поїхала знов до Петербурга та верне додому вже аж літом. Однак я побачу її скоріше, бо заміряюся тижнів через три їхати на північ до брата

і до Лілі одбігти, а ще по дорозі маю одвідати того свого приятеля, що має сухоти. Можливо, що тьотя Саша буде

31 мною їхати до Риги, де мешкає старша тітка, якій теж маю «зложити візиту». Таким способом, сподіваюсь, подо-ріж буде приємна дуже. Се пе вадить після прикростів, які я терпіла остатніми часами. Перелечу такі простори, що кожна Mitteleuropeische Seele 136 вжахнулась би на одну думку про них! Але що мені тепер простори, відколи вже не ношу «кайданів»? Я дарма що біла, а маю циганську натуру і вештатись по світі мені мило. Північної Росії я ще не бачила, варто подивитись, побачу й той «жіночий університет» — цікаво.

А па літо, аби дав мені бог заробити гроші за недавно послані до російських] журналів праці (між іншим і за Вас, liebe Morgenseele137), то вибираємось удвох з Лілею до Вас, на зелену Буковину. Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, ніж паризької вистави, надто як начиталися Вашої «Некультурної». Що то за пишне оповідання, ота «Некультурна»! Я не вмію розказати Вам, яке чудове враження справила вона на мене. Які типи, які пейзажі! В нашій літературі нема пейзажиста над Вас, і я не знаю, як готова цінити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж в літературі, і Завжди мені його бракувало в нашому письменстві. Щодо самого характеру Параски, то, даруйте, я не сподівалась від австрійської русинки такої щирості і одваги, з якою змальований і самий тип, і ситуації; читаючи, я раз у раз покликувала в думці: «Браво, панно Ольго! Es lebe die Kunst! Es lebe die Freiheit!»138 Вас мусили добре лаяти Ваші dobrze wychowani139 краяни, бо вони не звикли, щоб жінка — хоч і писателька — могла на «щось такого» одважитись. Не думайте однак, що і я бачу в Вашій «Некультурній» «щось такого»; на мою думку, в ній нема нічого надто різкого, найсильніші місця подібні до fortissimo 140 доброго піаніста, що ніколи не буває різке. Такий реалізм я признаю, бо він не виключає поривів ins Blau. Скажіть, чи д. П[авли]к читав «Некультурну»? Се мене дуже інтересує. Ліля так само, як і я, в нестямі од «Некультурної».

«Valse melancolique»141, і «Некультурна», і «Битва» найбільше подобаються мені з Ваших праць, як, врешті, побачите і з мого відчиту. Щодо сього відчиту, то, певне, Ви сподівалися від нього чогось більшого, ніж тепер побачите. Я подаю його Вам скороченим тропіки (in extenso !) і виключаю цитати, бо вони, запевне, звісні буковинським читачам, а тим способом мій відчит тратить свою головну покрасу. Боюся, що взагалі він буде мало цікавий для буковинців (порадьтесь там з редакцією, може, не варт і друкувать), бо, як бачите, він зложений для людей, що нічогісінько не знають про австро-руську літературу, і через те повен банальностів. Моя мета була презентувати письменників, а не критикувати їх, бо хіба ж я критик (борони мене боже!)?

22.1—З.ІІ. От і пождав мій лист ще кілька днів, а все через той відчит! Ненавиджу переписувати, а се пришилось аж двічі переписати ту саму річ. Я сей відчит розширила трохи, написала по-російськи, переклала цитати; і послала через Лілю до «Вестника Европы», може, видрукує, бо він тепер дуже чесно обстає за нашу справу проти усяких сіпак aus ordentlichen und unordentlichen Professoren 142. В тій версії я трохи розширила біографічну частину, зробила детальнішу оцінку творів, а в початку підійшла до справи з тоншого кінця, ніж тут, бо то має бути «розправа», а се просто «реферат». Ви бачите, що я д. Стефаника раз назавжди записала до Вашої буковинської парафії, і нехай він при ній зостається. Адже добре так?

Цитати, що я умістила до свого відчиту, справили на слухачів якнайкраще враження, надто заінтересувала навіть сторонніх людей (не українців) «Синя книжечка», бо вона зачіпає тему, що тепер найживіше займає російську публіку, а власне, справу пролетаризації селян. Взагалі «мої буковинці» заімпонували киянам. А я ж то вже не рада, ні! (Так, здається, по-вашому кажуть?)

Тепер — о справах приватних. Фотографії берлінської тепер, на жаль, не маю і ніяк не можу зібратись написати до Берліна, аби замовити ще. Як матиму, то конче Вам пришлю. А Ви на мене не чекайте та присилайте свою.

Людя Вас дуже щиро вітає і часто згадує, але що не відписала Вам хутко і багато часу минуло, то тепер їй сором озиватись до Вас (воно так часами буває!), от вона і далі мовчить, хоч я і кажу їй, що се «отвратитель-но» так робити! З усіх київських знайомих я тільки і бачу, що Старицьких та Черняхівських, бо вони не бояться нашої «прокаженної» хати — однаково ж п. Черняхівський одвідував наших слабих яко лікар,— а решта всі бояться, отже, ми тепер наче «отлучении от церкви», тільки не можемо витримати, аби часом десь до театру або до концерту не піти, бо таки ж годі витримати, коли такі боги музики приїздять, як, наприклад], піаніст Рейзенауер, котрого я перед тижнем чула. Чи Ви його чули коли? Як ні, то можете жалувати. Досі я цілком не розуміла і не любила Моцарта (окрім «Requiem» *), а тепер пізнала його в новому світлі і вже люблю. Навіть з Лістом погодилася, хоч не цілком ще, в в нього речі мені неприємні, і тут навіть Reisenauer 2 нічого не порадить. Шопена, на мою думку, піаністка Єсипова не гірше, а може й краще грає, але щодо класиків, то Reis[enauer] справжня сила!

Чи хто Вам пише такі листи, як я? Певне, ні, бо я вже прославилась далеко своїми листами, що в них ніколи нема того, що треба. Мама не раз сміється, що я пишу їх, певне, з високості неба чи зо дна моря, але не з сього світу. Часами вони подібні до рецензій, як от і сей: спочатку література, потім музика, а щоб докінчити рубрику, уміщу і драму. Бачила я недавно Ібсенову «Нору» тут на сцені, і — страх подумати! — вона мені не сподобалась. Ся Нора таке наївне звірятко, що я надивуватись не можу, як могла вона вкінці обернутись у Frau Ibsen 3. Але ж таки обернулась, при божій та авторовій помочі, бо остатню сцену була такою проповідницею, що аж злість на неї брала — es klang ganz zu erbaulich und es roch nach 014.

А що треба, те забула! «Легенду», мушу признатись, ніяк не можу прислати, бо її хтось у Лис[енка] украв, а я грати вмію, та нот записати не тямлю, напишу своїй кузині в Софію, може, вона пришле, бо в неї є.

А тепер — бувайте здорові! Як бачите, і мої листи мають кінець. Напишіть мені хутко, то ще отримаю. Пишіть, що думаєте, так найцікавіше, тому не ставлю жадних запитань. Щире стискання!

__Ваша Леся К.

1 «Реквієму» (лат.).— Ред.

2 Рейзенауер (нім.).— Ред.

3 Пані Ібсен (нім.).— Ред.

4 Все звучало надто повчально і відгонило оливою (нім.).— Ред.

93. ДО В. М. ГНАТІОКА

11 лютого 1900 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещ[енская], 97,

30~11іапо ї—її

Високоповажаний добродію!

Вчора я зовсім несподівано через люди довідалась, що мій «Атта Троль» вже друкується у «Віснику», але ж ні «Вісника», ні мого перекладу не бачила. Редакція сього шан[овного] журналу, де я маю честь вважатися постійною співробітницею, певне, чекає, аж я пошлю передплату, і через те мені книжок не посилає. Через великі клопоти, що були остатніми часами в нашій родині, нам не було часу подумати про посилку грошей на журнали, але тепер в[исоко]пов[ажана] редакція може бути певна, що ми не забаримось вислати передплату, отже, чи не буде ласкава прислати мені негайно хоч ті книжки, де уміщений мій переклад, бо, якщо він має вийти потім окремою відбиткою, то я конечне хтіла би переглянути перший друк, чи нема там чого до поправки. Я вже мала нагоду писати Вам, ласкавий добродію, що право остатньої коректи я хотіла би мати завжди за собою, що се conditio sine qua non 1 видавання моїх праць (надто віршованих) чи по сей, чи по той бік кордону. Не знаю, чи відома ся моя умова шан[овній] редакції, коли ні, то прошу сповістити її про се тепер і передати моє прохання, щоб книжку (перекл[ад] «Атта Троля») не випускали в світ, поки я не побачу першого друку (в журналі). Може, сей мій принцип дуже невигідний, але ж я не сперечаюся з принципами шан[овної] редакції, що теж, може, не завжди вигідні для її співробітників, і приймаю їх такими, як вони є, без критики.

Жалую дуже, що не бачила нігде сими часами «Вісника», але се було неможливо, бо я тільки вчора вперше могла вийти межи люди (ми мусили IV2 місяці тримати карантин після заразливої хороби) і почути щось з околичного світу. Ну, що робити, прийдеться моїм шановним видавцям помиритися з невеликою стратою часу, що сталася не з моєї вини.

Будьте ласкаві відповісти мепі на моє ще зовсім давне запитання, як же буде з перекладами д. Стависького, що мали видаватися вкупі з моїм «Атта Тролем»? Чи маю послати Вам його переклад драми Гейне «Раткліф», що маю у себе? Де і як будуть друкуватись його балади 143 (з Гейне теж), що вій лишив у Львові, бувши там навесні? Ми з д. Ставиським здавна в літературній спілці по перекладах з Гейне («Атта Троля», «Раткліфа» etc. ми редагували спільно), і спілки сеї я не мала на меті розривати, зібравшись видавати далі свої переклади. Зробите мепі велику приємність, коли відпишете негайно на сі мої питання, бо 4 (16) лютого я виїжджаю до Петербурга, де буду бачити д. Ст[ависького], то могла б йому дати якесь пояснення, як стоїть справа з видаванням його праці.

Завтра спробую, може, де дістану «Вісника», то перегляну свій переклад і пошлю Вам з своїми увагами, коли вони здадуться мені конечними. Коли ж не дістану, то вже чекатиму, поки мені надішлють. Будьте ласкаві, пишіть мені краще не на київську адресу (так я собі надумала в сю хвилину), бо лист може розминутися зо мною, а вже на петербурзьку, на ймення моєї сестри: С.-П етербург, Петербургская сторона, А р -хиерейская у л., общежитие Же не кого медицино кого института, кв. №40, слушат[ель-н и ц е] 1-го курса Ольге Петровне Косач. Краще, якби на сю адресу були послані і перші дві книжки «Вісника» за сей рік, не відмовте переказати се моє прохання шан[овній] адміністрації.

Ще майте ласку послати в г. Юрьев, в универси-тетскую библиотеку, 1 прим. «Думи і мрії» (ще, бо давніший отримали, спасибі Вам), 1 прим. «На крилах пісень» і 1 пр. «Книга пісень Гейне». Напишіть, скільки Вам коштувала пересилка тих книжок, що досі Ви на моє жадання посилали, то я з охотою верну кошти. А за клопіт прошу вибачити і прийняти щиру дяку

від поважаючої Вас Л. Косач

94. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

23 лютого 1900 р. Петербург 11.11 1900

Люба мамочко!

Вчора не писала я сама, а попросила Лілю написати одкритку, бо так утомилась тряскою в вагоні і приглушилась безконечною їздою в санках з вокзалу на Петербурзьку] сторону, що зовсім не в стані була писати. Ще й тепер голова трохи шумить, та то вже пусте. Сама не знаю, чого я так утомилась, бо їхала всього сутки

з Мінська сюди і весь час то спала, то лежала, бо дуже просторо було. В Мінську я пробула три дні, бо раз, що перший, а почасти і другий день ще була дуже втомлена і не хотілось їхати далі, поки зовсім не відпочину, а по-друге, С[ергій] Костянтинович] дуже просив лишитись ще на день, і мені не хотілось робити йому прикрості, бо він тепер зовсім не приспособлений до переносіння навіть таких невеличких неприємностів. Зрештою, я нічим не жертвувала, бо мій білет давав мені право бути в дорозі до 10-го числа до півночі, а я приїхала в Петерб[ург] 10-го в 6-й годині по обіді. В Мінську я познайомилась-та-ки з Чириковим і чималою компанією людей. Чириков показав велику solidarite litteraire 1 до мене і другого дня написав рекомендаційного листа до ред [акції] «Жизни» про мене; хоча я його, запевне, об тім не просила, але се мені дуже до речі, і я дуже вдячна своєму рекомендателю.

С[ергій] Костянтинович] передавав багато привітів і поклонів тобі і всім нашим. Він запевняє, що дуже поправивсь після санаторії, але вид у нього страшно чахо-точний, сливе не може ходити пішки і втомляється од всього страшенно. Передавав він мені сумну новину, що доктор Дерижанов умер (звичайне, від чахотки), що були про нього некрологи в «Рус[ских] ведомостях» і ще десь

з дуже прихильною оцінкою його медично-філантропічної діяльності в Ялті. Шкода його! Не думала я, що так хутко з’їсть його ся проклята чахотка, він не здавався таким безнадійно хворим. Шкода і жінки його; я хотіла написати до неї, та не знаю, де вона, навряд щоб вона зоставалася в Ялті, певне, до батька виїхала... Ах, іще люди говорять про якусь там «целесообразиость»!

Тут я ще мало що бачила, хоч і проїхала цілий Петербург. На вид він мені не сподобався — і сам він, і околиця його негарні. Тут, в інтернаті, вже бачила чимало панночок (Попову, між іншим), товариство доволі симпатичне. Сама ще не виходила сьогодні нікуди, оце йдемо обідать, тут же, в інтернаті. У Лілі хатка гарненька і досить вигідна. Лілея приймає мене дуже гречно.

Ну, бувай здорова! Ліля підганяє, щоб уже йти обідать. Тебе, папу і всіх міцно цілую.

Твоя Леся

95. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

4 березня 1900 р. Тарту Дерпт, 21.11 1900

Люба мамочко!

От я вже пересунулась з Петербурга до Дерпта. В Петербурзі було мені добре і цікаво, тільки трошки втомно: простори там величезні, а в хаті не сидиться, і те і се хочеться бачити, і з людьми побачитись. Познаходила давніх знайомих, придбала й нових. Дала раду своїм рукописям: одну (про Аду Негрі і д’Аннунціо) зовсім напевне надрукують в «Жизни» в марті або в апрілі, сам редактор мені казав, а друга, про буковинців, здається, теж буде прийнята, тільки не знаю, коли іменно надрукують. Знаєш, що я тебе попрошу, чи не можна б умовити Ігнатьєва, щоб він віддав назад сей італьянський реферат, якось чудно, що він у двох місцях друкується, а притім, якщо у збірнику з’явиться раніше, то в «Жизни» моя справа пропаде, і навіть се може мене скомпрометувати в очах редакції. Ігнатьєв знає,— я ж йому одразу казала,— що я статтю сю готовлю до журналу, може, й йому нецікаво подавати у себе щось тільки що друковане, т[о] є[сть] не нове і не page oubliee \ а щоб у нього з’явилось раніше, того я просто не хочу, і се йому відомо. Предложи йому, щоб він узяв на замін що іншого, напр[иклад], «Над морем» *, воно ж, до речі, було читане теж в товаристві, або хай почекає реферату про Гейне, а коли ні того, ні другого не хоче, то хай обмежиться віршами і «Струнами», нащо йому більше. Так чи інакше, нехай не

1 Забуту сторінку (франц.).— Ред.

* Можу його дати і по-руськи.

перебиває мені стежки до «Жизни», що так тепер добре проложена. Редактор «Жизни» сам предложив мені писати до його журналу огляди української літератури (отож я й дала йому буковинців) і взагалі віднісся до мене дуже добре, запросив мене на вечірнє редакційне зібрання і взасалі трактував en confrere, 144 як далеко не завжди трактують «пришельців».

Зроби ласку, переговори з Ігнатьєвим і сповісти мене, що з тих переговорів вийде. Якщо збірник вийде, наприклад], в марті, то я, хоч се буде мені дуже прикро, муситиму взяти статтю з «Жизни» назад, видумавши якусь excuse 145 перед редактором «Ж[изпи]» в своєму чудному поводінню.

От зайнялась сею справою, а про все інше й забула, ти ж наказала не писать довгих листів.

Бачила я в Петербурзі] подружжя Славинських, подружжя Кістяківських, Карташевських, Френкелів, Цвіт-ківського з синами та онуками, Пипіна, Сластьона і його компанію (Фотю там же, звичайне), цілий кружок літераторів і Струве «во главе», безліч медичок і всяку «уча-щуюся молодежь». Була на балу Академії художеств, деч бачила і велике панство петербурзьке. Бачила музеї, з’їздила Петербург вздовж і впоперек, на звощиках, на конках і на «вейках» (селяни-ести, що приїздять на мас-щіцю возити гуляючих петербуржців). Тільки в театрі не була, бо репертуар мало цікавий, а білети надзвичайно трудно дістати. Була на одній лекції з Лілею, а в анатомічний] театр не пішла,— цур йому! Ліля все угризається совістю, що дорого коштує платити за інтернат, але слід, щоб вона жила там і надалі, бо інакше буде провадити Hundesleben146, як всі неінтернатки-студентки, тимчасом як тепер Ліля живе гігієнічно і взагалі порядно.

Виїхала я з Петербурга] того, що вже почала втомлятись дуже, а сидіть там і нігде не ходить і не можна, і не варт. Зрештою, пора вже було, бо й часу небагато. Тут я думаю пробути так до 29, а потім ще трохи (скіль-ка днів) у тьоті Єлі прогостювати, так що у Києві буду в початку марта, ніяк не пізніше 10-го, а може й раніше, бо я ж таки думаю про вечір (реферат постараюсь навіть написать тут).

Застала тут все гаразд. Євця дуже хутко до мене привикла, сьогодні ранком прийшла до мене, як я ще лежала, і ми з нею довго балувались. Вопа, по-моєму, на свої літа зовсім не мала і не худа, так собі мірненька, тільки вона зовсім не така, як па портретах. Пора б уже її настоящѳ знять, а то вона якимсь чучелком па всіх тих домашніх фотографіях вийшла.

Водив мене Миша вже на Домберг, в бібліотеку, дуже вона у них гарненька, в середньовіковому стилі. Впрочім, я ще не зовсім розглянулась у Дерпті, бо всього ж тільки вчора приїхала. Хата у Миші не дуже велика (4 кімнати) і трохи занизька, але тепла і гарненька.

Однак я таки довгого листа пишу, пора скінчить. Прошу Дорочку вибачить, що не пишу їй тепер, хутко напишу їй окремо, і Євця напише, вона любить писать.

Бувай здорова, люба мамочко!

Міцно цілую тебе, а ти за мене поцілуй всіх наших. Знайомим моє вітання. До побачення!

Твоя Леся

96. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

13 березня 1900 р. Тарту 1.ІІІ 1900

Милая Лілія!

Що я «безсовісна», то правда, але ще [не] до кінця, тим-то все ж напишу тобі ще з Дерпта, як обіцяла. Мені тут якось зовсім не пишуться листи: ранком бавлюся з Імочкою, що приходить до мене, коли я ще в ліжку, потім балакаю з Шурою, а разом з тим шию що-небудь, потім ми гуляємо, самі або з Імочкою, се залежить від погоди,— далі обідаємо, потім читаємо, надвечір часом хтось приходить чужий або ми куди йдемо, а пізно увечері філософствуємо втрьох безконечно, так що, розійшовшись спать, з пас ніхто не має сили ні писать, ні читать.

Крім того, я тепер набрала 12 томів Гейне і в вільні від філософії хвилини переглядаю його, бо таки ж треба.

Спасибі за пересилку коректури, я вже виправила її і бачу знову, як то конечне потрібно корегувати самій. Пише Гнатюк, що в томик увійде «Атта Троль», балади і «Раткліф», може, побачиш Славинського, то скажи йому се.

Тут твій лист чимало завдав роботи Миші, він цілий день бігав та гроші збирав, а в одної пані на сходах так простягся, що не одразу встав, медички мусять його за се колись даром корувати, як покінчають. Запевне, ти вже досі гроші получила.

Був у мене Петров двічі, він сам так смущається, що аж других смущає своїм видом. Шура все думає, що він чи розсердився, чи образився, а він просто так, від дикості, вовком поглядає, тільки як зоставався зо мною сам, то міг но-людськи говорити. Діла його плохі, либонь, таки треба йти в москалі, а тоді, вважає він, всі його екзамени пропадуть. Послав ніп телеграму міністру, просячи одстрочки, та ио сподівається з того великої користі. Шкода хлопця, бо якось глупо се все виходить.

Ні за що не хтів Петров прийняти від мене твого довгу, каже, що ти винна не йому, а його товаришеві, і що сей товариш конечне таки зайде до тебе.

Ну, тут перерив, бо Імочка пише тобі листа.

Сьогодні вже виїжджаю звідси, думала було вчора, та Шура вмовила мене зостатись на сьогоднішній день. Сьогодні велике лютеранське свято Bussetag 147 і в церкві лютер[анській] буде великий релігіозний концерт на органі з акомпанементом оркестру, гратимуть Баха, Генделя

і т. і., я такого не чула ще і взагалі дуже люблю орган, отже, хочеться послухати. Осталась би з охотою і довше, та треба їхати, бо інакше мало прийдеться у тьоті Єлі пробути та й у С[ергія] Щостяптиповича] тільки «жару позичити» буде час, бо 10-го, не пізніше, треба в Києві бути.

Несподівано попала я тут на роковини Шевченка в чисто студентську компанію і в таку ж обстановку. Було три реферати, один з них доволі цікавий, а два так собі, нічого нового, читались вірші, співались пісні; ув’язались до мене, щоб я вірші свої читала (принесли мою книжку), я прочитала зо три, а мені наговорили компліментів немов за тридцять, признатись, диявольськи ніяково бути в ролі «знаменитой иностранки»... В тій компанії все більше бувші семінаристи, хлопці нічого собі, тільки таки трошки загнічені спеціальним вихованням. Я завважила, що з семінариста рідко виходить новітній libre-penseur148 на європейський лад, а частіш або старосвітський «вольтер’янець», або «ум с препятствиями», дуже придатний для защеплення толстовіцихіи, врешті, було б скоріш дивно, якби се було інакше.

Бачила «Орестиіца», він трошки схуд, по-моєму, а в іншому якось мало змінився. Бачила декого з професорів, одного (Срезневського) чула на публічній лекції (про Трансвааль), тільки лекція була дуже марудна. За бурами та англічанами тут просто поступити не можна, тільки й розмови. Хоч би вже та війна кінчалась, то для всіх було б краще (окрім російських] газет)!

Ну, що ж тобі про наших написать? Всі вони здорові, маються добре. Миша тільки вже занадто у свої лекції та уроки затопився, так що я його навіть мало бачу, тільки увечері, та й то він часто засідає в кабінеті, складає лекцію для другого дня. Шура возиться з Імочкою, каже, що пише мало і навіть поговорює, що, мовляв, писать їй взагалі не варт, до чого воно і т. і., але я думаю, що то так тільки на якийсь час така «меланхолія чи мінор» напали, а вже як хто втягнеться в писання так, як вона, то навряд щоб міг покинути. Не хоче мені ні за що своєї драми ні прочитать, ні показать, я було домагалась, але тепер залишила, всякому своя воля! Анна Іванівна, як завжди, угощає і вітає, аж мені ніяково, бо думаю, що, може, се її томить. Імочка така славна дитинка, що з нею не можна не возиться, і тільки дивно, що вона досі зовсім не розбалувалась.

Ну, будь здорова і вибачай за «безсовісність», і прело-жи гнів на милость. Міцно цілую тебе. Поклон всім твоїм добрим товаришкам.

Твоя Леся

97. ДО В. М. ГНАТЮКА

16 березня 1900 р. Рига Рига, 4—16.III 1900

Високоповажаний добродію!

Лист Ваш гнався за мною наздогін, бо вже не застав мене в Петербургу. Нагнав мене вже недовго перед виїздом у Дорпаті, у брата, і хоч я там коректу переглянула, та якось не випав час написати листа і відправити посилку. Вибачте мені на сей раз, бо я тепер людина подорожня і не завжди мій час від мене залежить.

«Раткліфа» вишлю Вам вже з Києва, бо тут його не маю при собі, може, тим часом можна друкувати балади, щоб не гаятись. Будьте ласкаві, напишіть, чому при «Атта Тролі» нема Гейневої передмови, що я переклала для сього видання? Чи ви її не отримали, чи вона Вам нецікавою здалась? Мені здається, що ця передмова, як і всі передмови* Гейневі, має значення як самостійний літературний твір, а, крім того, вона справді багато поясняє і доповняє саму поему, тому варто було б її видрукувати. Якщо ви її не отримали, то я можу Вам її вдруге послати. Добродій] Славинський (до речі, він просить на виданні підписати його так, власним прізвиськом) згодився, щоб і його переклади корегувала я, аби не розсилати по усіх усюдах і мати діло з кимсь одним з авторів. Отже, прошу все посилати на мою київську адресу, бо через тиждень я вже буду в Києві. Ми з д. Слав[инським] уложили план ще третьої книжки перекладів з Гейне, маємо надію виготувати її на осінь: він бере на себе Norderney-Cyclus \ а я решту балад і, може, «Hebraische Melodien» 149. Казав він мені, що Ви обіцяли зробити се видання таким типом, як наша «Книга пісень» Гейне, се мені приємно, бо, може, ми й скілька випусків зможемо зложити, то краще їм всім одну уніформу носити.

Тепер дещо про саму коректу. Прошу Вашої ласки наглянути особисто, аби спростовано помилку на 74 ст., де у мене стоїть NB, там побачите, що IV2 куплета на сій сторінці бракує і що вони перенесені почасти на 75 ст., а почасти на 76. Отже, повинно бути так:

Мумми чорної ревіння Удала так натурально,

Що привабила із ями Затишної Атта Троля.

Він летів, немов на крилах,

По долині, часом ніжно Він обнюхував каміння,

Думав, там сховалась Мумма.

Ох, сховався там Ляскаро і т. і.

А кінчається гл. XXIV на словах: «Недотепний, але щирий». Щодо правописі слова «Троль» чи «Тролль», то, знаю, що я сама винна в плутанині, бо тільки тепер завважила, що в мене неоднаково, раз так, а раз інакше, отже, тепер хочу, аби скрізь було «Тролль», так, як у Гейне. Хай вибачать складачі! Ще прошу, хай буде Діана, бо Д и я н а дуже негарно, аж вуха ріже. Не розумію теж, чому к о м е д и я, а не к о м е д і я, як говорять скрізь на Україні. Врешті, ви побачите, що я ще не дуже додивляюсь до тих відтінків, через те сподіваюсь, що й мені дещо відступите. Напишу з Києва більше, а тут не пишеться. Бувайте здорові. За книжки спасибі, всі отримані і в Києві, і в Юр’єві. Щиро вдячна Вам

Л. Кос.

98. ДО В. О. ПОССЕ Березень — квітень 1900 р. Київ

,..или же яркие и в каком-нибудь отношении оригиналь-ные, хотя и спорадические, явления. Я буду стремиться, по мере сил, чтобы в каждой моей статье была опреде-ленная руководящая нить и в то же время чтобы не было шаблонного втискивания каждого писателя в рамки «шко-лы» во что бы то ни стало. Я беру на себя только обзор поэзии, беллетристики и литературной критики, да, ка-жется, Вы именно это и имеете ввиду. Две мои, уже известные Вам, статьи могут служить до значительной степени типом моих работ в этой области. Ближайшая моя статья будет о немецких поэтах-модернистах, затем я могу написать о немецких же модернистах-прозаиках, т[ак] к[ак] втиснуть всю немецкую Moderne в одну статью едва ли возможно. Но если Вы находите, что две статьи сряду о немцах — монотонно, то я соединю часть той и другой темы в одну статью, а часть отложу на более отдаленное время. Вообще, мне кажется, лучше останав-ливаться каждый раз главным образом на литературе одного какого-нибудь народа, касаясь других только для сравнения, чем летать с легкостью мотылька по всевоз-можным и разноязычным изданиям, рискуя запутать и себя и читателя в лабиринте. Кроме немецкой, я могу в ближайшем дать статью по франдузской литературе, затем по итальянской и позже всего по английской. За сла-вянские литературы, кроме малорусской и, пожалуй, из-редка польской, я не берусь, т[ак] к[ак] не люблю переводить цитат, особенно стихотворных, с одного родствен-иого языка на другой. Сделаю из этого исключеиие только для галицко-малорусской литературы, издающейся в Авст-рии, если Вы согласны включить ее в иностранный отдел.

Будьте любезны выяснить мне детали: за сколько вре-мени до выхода книжки должна я представлять свои ста-тьи и могу ли я посылать вполне отчетливые, но не совсем беловые (с поправками) рукописи? А также прошу Вас прибавить два слова о том, какая судьба постигла перево-ды из О. Кобылянской, приложенные к моей статье о бу-ковинских писателях?

В заключение позвольте мне выразить Вам благодар-ность за Ваше, глубоко тронувшее меня, доверие ко мне и к моим силам. Ваш товарищеский тон, впрочем, не удивил меня, т[ак] к[ак] я видела такое же отношение ко мне еще в Петербурге в Вашем кружке, в которьхй я при-шла случайным гостем и ушла собратом. Воспоминанье

о вечере, проведенном у Вас, до сих пор живо у меня.

Прошу передать при случае мой привет Вашим товаришам.

Искренне уважающая Вас

J1. Косач

99. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

10, 13 квітня 1900 р, Київ 29.111 1900

Милая Лілея!

Спасибі за поздоровлення. Я сього року свої іменини дуже тихо справляла, краще сказати, ніяк. Всі про них забули, окрім дядини і Ради; вони мені подарували портрет Гейне, се було tres a propos К Тож 23-го ми з дядиною обидві виступали на естраді, я читала реферат і ще аком-панірувала одній співачці, а дядина теж акомпанірувала дуету. Вечір той одібрав у мене масу часу і енергії, а все ж вийшов йе так, як мені хотілось: мало співців було, хоч біганини за ними було без кінця, всього тільки троє знайшлося, і ті співали небагато, бо в їх репертуарі з Гейне нічого не було, а багато нового лінувались розучувать.

Мій реферат теж вийшов неважно, принаймні я ним не-довольна: дещо вийшло розволочене, дещо недоговорене, бо написать його як слід я не вспіла, отже, прийшлось не читать, а говорить, і се мене зв’язувало з негіривички. Хоч люди кажуть, що воно непогано вийшло, тільки що паузи часом були довгенькі, а все ж у мене якийсь неприємні] й одслід в душі зостався. Тільки я не жалую, що врядила вечір, бо інакше зовсім не було б поминок по Гейне в Києві, а се не випадало. Старицький дуже добре читав на вечорі Людіні, Слав[инського] і мої переклади, Бердяєв теж читав порядно. Читав дехто і по-німецьки. Декламація взагалі була незла. Другий реферат (Гольдеи-вейзера), біографічний нарис про Г[ейне], мені не дуже подобався, багато там місця одводилось літературній сплет-ні, не люблю я сього, і, здається мені, користі мало з такого перевертання і перемивання кісточок померших поетів.

Я після сього вечора ще більше впала в свій суб’єктивний фаталізм, думаю, що не слід мені брати ініціативи таких речей, бо завжди траплю на «феральний день», страх як не ладилось все на сей раз; тепер не варто розказувать всіх тих більших і менших злоключеній, що причепились до мого вечора, але крові вони попсували мені чимало і на другий день після вечора я було аж голос втратила. Тут ще раз показалося, як трудно робити щось на певний строк серед нашої київської обстановки: безконечні гості, зібрання і т. і., в переривах репетиції з співцями (все мусила розучувати з ними сама, бо ніхто в цьому не помагав), а значить, на літературну роботу лишались хвилини. Ти повіриш мені, що за той час мені листи не писались. Оце тільки вчора я взялась до них і се вже четвертий лист починаю. Кривишоку я написала, але вже тут, в Києві, бо в Дерпті і в Ризі (окрім одного листа тобі, не знаю, чи отриманого тобою) якось зовсім не писалось: не вмію я писати на людях, а там ні хвилини (окрім ночі) не випадало бути самій. Ти, певне, розсердишся за се, і маєш рацію, бо поступок мій свинський, і признаюсь в ньому не для того, щоб получить прощення, а просто з почуття правди.

1-го апр[еля]. От скільки пролежав лист! Се все оте общество та всякі «искусства». Малює тепер з мене один галичанин портрета, а сидить він аж у новому музеї на Олександрівській вулиці, то поки туди та назад, то 172 години, а там години дві пройде, дивись — і півдня пропало. А ввечері прийшлось бути раз на драмі, що ставили Старицьк[ий] і Маня, драма — «Борьба за жизнь» — погана, але грали добре, я через те пішла, що ся компанія має грати «Раткліфа», то хотілось подивитись, які в ній сили. Другого ж вечора (з 30-го на 31-е) пішлй ми на «общее собрание», де обсуждались різні «сметьт» та вибирались нові члени правлення. Дообсужда-лись до 37г г[одии] ночі, а прийшли додому у чотири; приходимо, а тут Оксана слаба. Вона ще од самої неділі (26) кисне, простудилась, гуляючи цілий день з поводу першого весняного дня, а крім того, чимсь застромила живіт, а в неї й так з тим животом ніколи ладу нема. Отже, позавчора їй стало значно ліпше, вона встала, тте лягала цілий день, чистила з Дорою мигдалі та й наїлась їх, а вночі її й схопило знов. Отож я, прийшовши у 4, провозилася з годину з Оксаною, а в 8 уже встала, таки до Оксани, бо вона плакати почала. Зміряла їй температуру, а в неї 40,2°, ну, тут, звісно, по лікарів мама побігла, а я тим часом дала деяку раду Оксані сама, температура упала на градус (39,1), Оксана заснула, а як прокинулась, то вже було їй значно ліпше. Лікар каже, що нічого серйозного нема, а просто «желудочное страдание», посадив на дієту, казав лежати і приписав деякі «животкові» средства. Сьогодні їй нічого собі, жар середній (38°) і вже видно, що нічого страшного нема, а вчора то не раз насувалася думка, чи не тиф часом. Вчора я цілий день то коло Оксани сиділа, то куняла, а ввечері, як все заспокоїлось, заснула, вночі вставала до Оксани, потім думала йавіть листа сього скінчити, але сон переміг.

Тепер скінчу, бо пора йти малюватися. Буду писать тобі часто, хоч одкритки, таки справді, бо вже не буде більш ні рефератів, ні зібрань, а все інше і не так томить, і не стільки часу забирає. Увесь сей час, відколи приїхала, се було щось страшенне!

Міцно цілую тебе, Лілеєнько моя.

Твоя Леся

100. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

26у 27 квітня 1900 р. Київ 14.1 V 1900

Христос воскрес!

Лілея моя лілейная! Аж тепер можу тобі написати, а то при найліпшому бажанні не могла. Діло в тім, що передсвятковий час пройшов дуже сутужно і втомно для мене: спочатку ото слабувала Оксана, як ти знаєш, і я навіть боялась для неї якогось тифу, бо здіймалось багато вище 40°, однак пролежала вона тиждень і встала здорова, хоч і тепер живіт часто болить, але то вже так собі, звичайним способом. Ледве тільки встала Оксана, злягла Дора, була у неї пропасниця, але дуже сильна, так що цілий страсний тиждень був з нею клопіт. Обидві пацієнтки, в міру того, як слабли, переходили в мою хату, і я їх уночі гляділа. Наші старші тим часом виїздили: спочатку їздив у Колодяжне папа, а далі, на страсному тижні, мама, отже, мені прийшлось і передсвятковий клопіт взяти на себе, правда, остатніх два дні мені трохи помагала Оксана, але я не хотіла багато її помочі, бо вона ще тоді не оправилась як слід по своїй слабості. Ходила я і на базар, пекла мазурки, шила, прибирала, гляділа Дори, приймала навіть гостей при всьому тому: приїздив Френкель і Серг[ій] Костянтинович], а крім того, заходили різні чоловіки, вигнані жінками з дому на страсному тижні «за ненадобностью». Межи всім тим їзда на Креща-тик, вставання вночі до Дори і т. і. не лишали й хвилини вільного часу. Думала вже на свята взятись до писання листів і уліт, «но не тут-то было»; вже в першу великодню ніч мусила я сама себе одливати водою, бо Оксана і Дора спали, а більш нікого дома не було (мама ще не приїхала була, а папа і Микось по церквах ходили). На пертий день, як завжди, цілий хаос візитів і всякого вештання, а ввечері був уже в мене такий грандіозний припадок, які тільки після вприскуваннів та в Ялті бували, та так він мене розтрусив і приголомшив, що я вже більш нікуди не вилазила в дальші чотири дні, боролась між тремтінням і апатією і зовсім жити не хотіла. Оце тільки сьогодні, здається, прийшла в норму і вже беруся до листів.

15/IV. Вчора не прийшлося скінчити листа. Заходилась мама вибиратися в Гадяч, ну, і не вибралась, а виїхала сьогодні рано, але вже ти знаєш, що як мама вибирається в дорогу, то вже тоді комусь листи писати трудно. Писала я тобі, що вже візьмусь до роботи спокійно, але, здається, знов того спокою не буде. Щось Оксана знов на живіт скаржиться, і жар, і голова болить, коли б знов так не було, як перед святами. Послали ми по лікаря, почуємо, що скаже. їй, певне, прийдеться довго і серйозно той живіт лічити, бо щось він у неї взагалі часто дає про себе знати. Правда, що тут ще й свята не в пору прийшлись: не вспіла як слід одужати, а тут почались різні гулянки і їда без розбору, усяке холодне м’ясо та солодке тісто, а тепер маємо знов роботу. Я вже чогось аж лиха, сказати по правді.

Папа сього вечора виїздить, посилає губернатор кудись на ревізію, отже, знов останусь сама з слабою Оксаною. Сподіваюсь, що, може, їй доктор чим-небудь спинить ту животову лихорадку (воно найбільш на лихорадку похо-же). У всякім разі сподіваюсь собі з того всього нового припадку, бо й так ще не зовсім прийшла в себе, то не можу об’єктивно відноситись ні до слабості Оксаниної, ні до її звичайного при слабості тону (ти пам’ятаєш, як то нас діймало часом при скарлатині?). Се дуже глупо і навіть неальтруїстично звертати увагу на якийсь там «тон» слабої людини, але часом таки прикро буває... Ну, се вже дурниці, аби тільки вона врешті здорова була. Властиве, боятись нічого, бо, очевидно, се якась гастрична лихорадка, і коли я неспокійно відношусь, то сьому винні тільки мої нерви. Шкода, правда, що замориться вона дуже, надто ввиду екзаменів се погано. У них з Дорою після скарлатини таки дуже неврівноважені організми стали, і слід би їм взагалі стерегтись, та вони сього не вміють.

Однак годі вже про слабість, давай ще про щось інше.

Великодні гості вже роз’їхались. Френкеля ми мало бачили: перед святами був раз і поїхав до батька, потім по святах знов з’являвся раз на нашому горизонті і знов зник, певне, поїхав у Полтаву. Він все такий, як був, не змінився. Казав, що поїде літом за грапицю, головно в Берлін, але буде і в Парижі на виставі. Він тепер, окрім жіночої гімназії, має уроки ще й в корпусі, так що капітали його значно збільшились.

От, щоб не забути. Папа казав, що наводив справки для Кривкнгока про поступлення в політехнікум, то казали, що тепер ніякої відповіді дати не можуть, а тільки після канікул, коли виисіїиться, чи зостанеться щось із ЗО вакансій, що тепер єсть. Якщо пе всі будуть зайняті повноправними, то будуть шанси для поступлення тих, у кого не все гаразд, і тоді вже можна починати переговори. Напишу про се Кривинюку сьогодні; оце тільки що отримала від нього Postkarte 1 з фотографією «внут-ренности калмыцкого храма». Поздоровляє всіх з Великоднем, пише, що дуже зайнятий, аби писати довгі листи, що хутко напише мені «детальну відповідь», що сніг і льод заставили його провести свята в Астрахані.

Серг[ій] Костянтинович] поїхав позавчора. Дуже він тут багато бігав, бо якраз на свята зібрались в Київ різні його приятелі, що давно з ним не бачились і, певне, довго знов не будуть бачитись. Аж притомився він врешті. Однак взагалі мається далеко ліпше (на вид принаймні), ніж тоді, як я його в Мінську бачила, та все-таки я не можу на нього так оптимістично дивитись, як його приятелі і він сам, бо знаю, що тут багато значив чисто нервний підйом енергії, і навіть боюся після сього реакції. З Кримом справа стоїть ще непевно. У Серг[ія] Костянтиновича] переміна начальства, і, може, трудно буде одпуск получить. Мені, після мого припадку, Полена] Ізр[аїлівна], що якраз попала случайно до мене за лікаря, дуже радить поїхати сього року в Крим, але не літом, а восени, не стільки для когось іншого, як для самої себе, а тим часом виїхати як тільки добре потепліє, на село. Мені самій дуже хочеться геть з Києва, він мене вже втомив і починає обридать. Остатніми часами в Літературнім] общ[естві] почались різні звади і скандали, касації виборів і т. і.; люди вештаються, по сто раз перемолочують різні «інциденти», кричать до самооглушення, розбивають один одному слух і нерви і все-таки ні до чого путнього не договорюються. Тепер не хочеться детально писати про се, напишу або вже розкажу тоді, коли все скінчиться або принаймні вйясниться. Обридає се все, нарешті, страшенно! Цур йому!

Хочеться виїхать ще й через те, щоб пожити на самоті. Не в моїй натурі жити довго удвох в такій хаті, куди по сто раз на день хтось може вриватись. Відколи приїхала з Петербурга, то, крім реферату про Гейне та деяких листів, нічого не написала і навряд чи напишу багато. Вночі писати не можу, бо заважатиму Оксані спать, а вдень нема можливості. Ще, може, якщо Оксана хутко видужає, то ходитиму до дядини, в неї тепер є окрема хата (Наташина) до мого розпорядку, та, може, й дома, як «скінчиться святечний період, буде менше вештання. А все-таки ще ліпше було б утекти на хутір і побути там зовсім самій, се часом так добре буває! Ось приїде мама

з хутора, довідаюсь, чи можна там тепер жити, та, може,-«подхвачусь і зашумлю», аби тільки погода поліпшала, а то цими днями у нас знов захолодало, паче восеии. Ото тільки наші почнуть казати: «Та як же ти сама будеш, та з твоїми припадками» і т. і., а тим часом мені іменно краще бути вже самій, ніж у товаристві, ніж навіть у сім’ї. Скитання по курортам привчило мене до періодичної самотини і примусове сталося потім привичним.

Як то ти в інтернаті? Чи не обридло ще дивитись на таку масу люду, як там у вас?

Вибачай, що не прислали ми тобі святечної «снеди», але ж, далебі, трудно було, я не в стані була піти на пошту, а більше нікому було. Погано се, та вже прости. Зрештою, поки б воно приїхало до тебе, то й засохло б.

Шкода, що ти не могла поїхати в Дерпт, слід було хоч днів на два, все ж веселіше було б, а то таки, певне, сумно було, я трохи знаю, що то таке — свята на чужині або між чужими людьми.

Ще й писали ми тобі мало святами. Мені ти, запевне, сього за зле не візьмеш, бо се навіть краще було, що я не писала, може, й тепер ще слід би помовчати, бо, либонь, з листа неврастенія скаче — правда?

Поки дописала листа, Оксані поліпшало і жар пройшов, видно, пароксизм минув. Завтра припишу, як з нею буде, а позавтрьому пришлю «открытку». Тепер пише тобі Дора — совість таки зазрила. Папа просить пробачення, що за зборами в дорогу, а раніш за святечним шарварком не написав тобі, може, напише десь із Черкас. Мама, либонь, з Гадяча напише. Тут-таки устроять спектакль на вашу користь, хотіли ставить «Одинокие люди», але вже поставлять «Борьбу за жизнь», бо п’єса відома компанії (Старицького і Мані гурт), п’єса погана, але грають її добре.

Ну, доволі вже надряпано, порк кінчать. Не споминай в листі до Оксани, що я написала про її «тон», бо се не поможе, а погіршить.

Цілую тебе дуже міцпо, ти ж моя Лілея. Всім знайомим поклон.

Твоя Леся

101. ДО В. М. ГНАТІОКА

ЗО травня 1900 р. Гадяч Гадяч, Полтавск[ой] губ., 18—30. V 1900 Високоповажаний добродію!

Коли я виїздила з Києва, оце вже два тижні тому, то лишила там приготовлену для вас посилку «Раткліфа»

і просила послати Вам того ж таки дня. Не маю жадної відомості, чи послана вона Вам і чи отримали Ви її. Отже, будьте ласкаві повідомити мене про се. Мені передавав д. Труш, ніби Ви в листі до нього допитувались, чому я не шлю Вам рукописів до друку. Дуже шкода, що-сьте не написали просто до мене, бо мені цікаво було б довідатись, чи дійшла до Вас та коректа, що я посилала Вам, вертавши з Петербурга. Власне, не мавши відомості про те, затрималась я і з дальшою посилкою, бо я на наші пошти маю причину не дуже-то впевнятись. Крім того, рукопись «Раткліфа» була якийсь час потрібна в Києві для певних сценічних проектів —

з неї розписувались ролі. Досі, гадаю, коли вже Ви отримали манускрипт, то, запевне, дали його до друку, сподіваюсь, отже, хутко отримати коректу, бо, як я вже мала нагоду писати Вам, межи мною і д. Славинським є така «угода», що наші переклади з Гейне мають виходити під моєю коректою.

Ще раз прошу Вас, шановний добродію, відповісти мені на два не раз задавані питання: чи маєте у себе манускрипт «Балад» Гейне (в перекл[аді] Слав[инсько-го]) і що сталося з моїм перекладом Гейневої передмови до «Атта Троля»?

Посилаю оце для «Вісника» два свої віршики, написані ще зимою, та чомусь досі затримані дома. Згодом пришлю свій переклад одноактової драми Метерлінка «L’intruse» К Хотілось би мені дуже, щоб наша публіка русько-українська познайомилась би з сим поттгтім драматургом в його найкращих творах, а до того ж її українськім] перекладі. Нехай Ваша хв[альиа] редакцій поборе відому мені свою нехіть до «модерністів» і пропитая мій переклад, я певна, що ся оригінальна і тонко написана річ не може не звернути на себе уваги навіть «прп-стороннього читача». Я не абсолютна (далеко ні!) поклонниця Метерлінка і взагалі «модерни», але в трьох драмах сього автора я справді бачу нові елементи штуки, скомбіновані з великим таланом. Одну з таких драм оце, власне, маю подати.

Щиро вітаю Вас і всю шановну редакцію «Вісника».

З правдивим поважанням

Леся Українка

102. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

6 червня 1900 р. Гадяч 25.V 1900

Милая Лілея!

Поздоровляю тебе з твоїми роковинами, а бажання ти вже сама собі придумаєш, бо я «заздрих» боюся.

Жду я наших, та щось не можна діждатись, а папа писав, що 25-го приїдуть!

Якщо наші не виїхали ще, то скажи, нехай пе беруть Біблії для мене, я вже тут дістала. Ну, бувай здорова! Не пишу справжнього листа, бо щось не пишеться сьогодні... До побачення. Цілую всіх.

Твоя Леся

^ 103. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

14 вересня 1900 р. Гадяч 2.ІХ 1900

Милая моя Лілея!

Пересилаю тобі листа Еліасберга, з нього ти побачиш стан речей. Тепер уже нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайне, їду. Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясно стоїть, то й енергію знайти не трудно. Як би там не віднеслись до мене всі інші, але я певна, що ти і Миша будете мене завжди розуміти і підтримувати, і се мені багато значить. Врешті, треба кінчать, ще на словах поговоримо.^ 5-го я буду в Києві, найпізніше 6-го.

Бувай здорова. Цілую тебе і всіх наших. Я сама зовсім здорова сьогодні.

Твоя Леся

104. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

ЗО вересня 1900 р. Мінськ Минск, 18.IX 1900

Милая моя Лілія!

Перше всього просьба: пришли мені, бога для, 7 рублів, тільки по телеграфу, бо треба хутко, щоб не пізніше п’ятниці рано отримала, розпитайся там на телеграфі, і якщо до п’ятниці се не може поспіти, то не посилай. Думала я, думала, хотіла тьоті блі попросить, та раз я не їду до неї, то не хочеться грошей позичать, у папи теж не випадає, в Дерпт довго листи йдуть, тут якось неловко цозичать у малознайомих людей, а С[ергія] Костянтиновича] не хочу тим клопотать, він тепер не самостійно живе. Отже, звертаюсь до тебе. Може, тобі се й трудно, та вже нічого, я зараз же верну, як тільки в Київ приїду.

Я тільки що вернулась від Еліасберга, розсуждали ми про долю С[ергія] Костянтиновича] і строїли плани. Отже, діло стоїть так: тепер в санаторію, хоч би й петербурзьку, а там треба старатись переселитись на південь, хоч би в Ялту. Не дуже легке завдання, та, може, якось воно вийде. Для мене ж особисто, далеко більш ніж для Ел[іасберга], ясно, що треба С[ергію] Костянтиновичу] перш усього звідси втекти, навіть куди б то не б у -л о, хоч би й не на юг, бо тут жити неможливо при тих умовах, при яких він змушений жити. Його родичі страшенний народ, вони можуть просто на той світ загнати. Сьогодні розстроїли його до того, що не спав цілу ніч і вдень був мов з хреста знятий. Самі, лихо їх знає чого, по ночах не сплять і не вміють навіть сього скрить! Од них поли вріж та тікай, а не то щоб лежати у них в хаті. Ну, та цур їм...

Ел[іасберг] каже, що був би тепер позволив С[ергію] Костянтиновичу] встати, але боїться, що він тоді утомить себе і приведе в такий стан, що не могтиме в санаторію їхати. Коли б уже скоріше рішилось те питання, куди їхать! С[ергій] Костянтинович] сьогодні вже поговорю-вав, що він би хотів поки там до санаторії, поїхати в якусь лічебницю, просто больницю, хоч би в Київ,— видно, добре йому тут!.. Ел[іасберг] запевняє, що справа С[ергія] Костянтиновича] далеко не безнадійна, я думаю, він говорить щиро, тільки при слові «наследствен-ность» хитає головою. Справді, здається, окрім філософії Купер’яна, нічого не видумаєш.

Досить монотонний сей лист. Що ж, такі враження! Зо мною нічого нового, здорова, як і при тобі, видержка мене не покидає, тільки вечорами якийсь непреоборимий смуток опановує, але, врешті, припадків жадних, і то добре. У п’ятницю виїду, пора вже. Може, зберусь сеї осені ще й в Петербург, хто знає...

Телеграфуй: Минск, Захарьевская, Новомосковская, Косач,— я думаю, так доволі.

Міцно, міцно цілую тебе, ти ж моя Лілія! Бувай здорова.

Твоя Леся

105. ДО М. І. ПАВЛИКА 17 оюовтня 1900 р. Київ 5.Х 1900

Шановний друже!

Давненько не озивались ми один до одного, але то з нами часто буває... Тепер, на жаль, певне, нічого цікавого не напишу, бо досить-таки втомлена, а час не жде, треба писати зараз, щоб не- прийшлось пождати знов. Зайнята я дуже, бо, крім звичайної своєї белетристичної] роботи, маю іншу обов’язкову: відколи стала здоровілою, схотілося на свої ноги стати (воно ж і пора!), от і впряглась до роботи. Та нічого, се добре. Маюся тепер на здоров’я зовсім не зле, головно, що нога вже спокій дала після хірургії; нерви часом не дають спокою, але то вже їм так годиться, либонь, чи не професія того вимагає. Взагалі — all right!

Хочеться мені у Вашу сторону навідатись. Можливо, що як управлюся з роботою (себто заведу їй постійний лад) та зберуся з грошима, то й зроблю Вам візиту, ще таки, може, сеї зими, а ні, то навесні. Я перестаю розу-мітъ галицькі обставини, а се мепі прикро, я ніяк не вважаю гал[ицьких] справ для себе чужими.

Єсть у мене до Вас прохання (як завжди — визискую!): будьте ласкаві, збирайте під час виборів усякі газети, відозви, брошурки, памфлети і т. і., що будуть видані всіма гал [ицько] -руськими партіями чи то приватними людьми, і складайте в себе ту колекцію. Чим повніше буде та колекція, тим краще. Згодом один добродій, російський] кореспондент, напише Вам з Берліна, куди треба ту колекцію вислати, а Ви йому пошлете рахунок, скільки Вам той збір коштуватиме, то добродій Вам зараз же той рахунок залагодить. Ви не відмовляйтесь від заплати за колекцію, бо то не для мене, а для того добродія, то за що маєте йому даремно послуги такі робити? Коли Вам самим тяжко тим зайнятись, то попросіть когось із мені знайомих молодих галичан від мого імені зробити те і передайте ті умови, про які пишу Вам. Мені було б дуже неприємно, коли б з сього мого прохання ніякого скутку не вийшло, бо раз, що я обіцяла кореспондентові залагодити сю річ, а друге, що слід, аби про гал[ицькі] справи були безсторонні і добре освідомлені дописі в російських] газетах, а сим, власне, і має займатись мій знайомий кореспондент. Отже, се слід для нас же самих.

Колись Ви писали мені про організування молодежі. Організатор з мене лихий (краще сказати, ніякий), але молодь починає сама організовуватись; тут уже, сподіваюсь, і я щось можу помогти, бо на помічницю все ж більше вдалась, ніж на «війтову палицю». Eppur si muove! 1

Ще прохання: пришліть мені, таки вже мені самій, оповідання Мартовича, якщо вони вже вийшли, та, може, й Бордуляка вже можна набути, на адресу: Фастов, Ки-евской губ., Елене Григорьевне Бердяевой.

Коли побачите Ф[ранка], передайте йому моє вітання і мій великий жаль з поводу лиха в його родині, справді, серце крається на саму думку про те!

Вам щиро стискаю руку.

Як маєтесь?

Л.

17 жовтня 1900 р. Київ 5.Х 1900

Милая моя Лілея!

Тільки що отримала твого листа і зараз же відповідаю, хоч теж страшенно зайнята, до умопомраченія, аж от букви пропускаю. За переклади береться Оксана, я абсолютно не маю часу сей місяць, книжки Федьк[овича] і Нечуя вишле тобі маг[азин] «Киевск[ой] стар[ины]», а Коб[илянську] і Стеф[аника] я попрошу Гнатюка вислать тобі, на яку скажеш адресу (може, баронесі?). Твої переклади уміщені вже при моїй статті в «Жизни», і т[ак] як гроші мені прислали без детального рахунку за все,— і за статті, і за твої переклади (котрі зайняли 10 сторінок),— то я тим часом посилаю тобі 10 р. (мама від себе посилає 10 разом з моїми), а ти розпитайся в Слав [инського], скільки «Жизнь» звичайне платить за переклади, то я тобі зараз надішлю, скільки ще за мною зостається. 7 р. я тобі послала через Кривиню-ка, але він, певне, забув чи не міг віддать їх. Сама я не питаю з Поссе рахунку за переклади, бо чогось ніяково, наче я не вірю, що мені всі гроші належні заплачено.

Я тепер не пойму, як стоїть справа з Кр [ивинюком] ? Чи могли б ще й тепер ті 150 р. ділу помогти? Коли діло стало тільки за тим, то я сама тепер могла б йому дать 100, ну, а 50, може б, позичила десь. Діло в тім, що я отримала за статті 180, з них 10 посилаю тобі тепер,

25 у мене позичено до кінця сього місяця, 5 сама мушу віддати за довг, отже лишається 140; 40, щонайменше, мушу потратити на книжки і журнали, без чого неможлива дальша робота для «Жизни». Але я можу в когось позичити 50 р. з тим, щоб віддавати потім щомісяця рублів по 10—15 з своїх гонорарів («Ж[изнь]» обіцяє 75 р. на місяць за кождий огляд в 16 сторінок). Моя перша обов’язкова стаття появиться в декабрі, отже, може, мені до нового 40 р. стане, а як не стане, то нічого, жила ж я досі без власних грошей.

Так що скажи Кр[ивинюкові]: коли тепер діло стало за 150 p., то вони його в Києві ждуть. А мені тільки зараз же напиши, чи треба мої гроші, то я їх не буду розпускать. Коли треба, можна і в Петербург гроші послать. Я тільки не хочу, щоб наші знали, що я Кр[ивиню-

кові], позичила гроші, через те видумаю щось, аби не дивно було, що я кудись поділа раптом всі гроші. Коди ти думаєш, що Кр[ивишокові] буде неприятно позичать у мене, то я можу послать тобі чи взагалі зробить так, як ти посовітуєш, щоб було краще. Було б несправедливо губити всю прийдешність людини через яких там 150 р, Я ніколи не об’яснялась Кр[ивинюкові] ні прямо, ні кос-венно, як мама, в своїх чувствах до нього, бо се якось не приходилось до слова, але ж він знає, що я вважаю його за свого товариша і, по-настоящому, не повинен би церемонитись прийняти від мене якусь поміч, але я знаю, що психологія людей, придушених злиднями, дуже вразлива, отже, не хочу звертатись просто до нього, а прошу твого делікатного посередництва. Ти краще знаєш натуру Кр[ивинюка] і як з ним треба обійтись. Він стільки раз за се літо проявив делікатність до мене самої, що я б не хотіла навіть ненароком чимсь вразити його. Коли гроші треба зараз, ще в Петербурзі], то телеграфіруй: «Высылай книги», і я вишлю якнайшвидше 150 р. на твоє ймення.

Чи ти писала Серг[ію] Костянтиновичу] справки про санаторії? Він мені все ще не пише, куди має їхати. І боюсь я тих северпых санаторий і знов же думаю, коли б справді з Кримом не вийшло ще гірше, якщо серед зими прийдеться вертатись із Ялти та просто в білоруську зиму. До того ж в Петерб[урзі] хтось міг би його хоч одвідувати, а в Криму аж страшно, така там само-тиня. Я хотіла поїхати з ним у Крим, навіть обіцяла йому те, але, здається, хоч і як се тяжко, прийдеться не дотримати обітниці. Він не розсердиться за таке «зламан-ня слова», бо він завжди мене розуміє і вірить мені, як своєму найближчому другові, але ж від того не легше буде ні йому, ні мені... Я тепер ламаю собі голову, як би устроїти, до кого б удатись, щоб помогти йому дістати якусь посаду в Криму, тоді він міг би після санаторії оселитись там, і, може б, се його врятувало хоч трохи. Чи не знаєш ти кого в Петербурзі], хто міг би мати на се якийсь вплив? С[ергій] Костянтинович] казав, що ніби, при деякій протекції, не дуже трудно знайти якусь посаду в удельном ведомстве при удельных виноградниках біля Ялти. Але де ж та протекція? Ні він, ні я нікого не знаємо там. Оце напишу до одної кримської меценатки, хоч сливе напевне думаю, що то буде без скутку.

Се страшна біда. І знов тії гроші!.. Тільки тут уже 150 р. мало. І діло йде не про таку чи іншу перспективу життя, а просто про само життя... Коли я думаю про се, такий мене смуток огортає, що й робота, й життя, і все стає немило... Ну, та годі, досить з тебе й так злиднів.

Я з нашими говорила (звісно, не від твого лиця, а від свого) про те, що як се ніхто в Києві не поміг Кр[и-винюкові] в обставинах. Папа каже: «Вольно ж ему быть неоткровенным,— попросил бы и дали бы! А впрочем, эта заграница — фантазия, ему в России лучше оставаться». Мама каже: «Ліля одібрала нам всяку можливість помогти К[ривинюкові] матеріального не ловко предлагать йому гроші, коли він щитається в особих відносинах до нашої сім’ї. А впрочем...» Тут далі те саме, чим і папа кончив. Всі знайомі К[ривинюка] рішають за нього, що йому в Росії буде «лучче». Вічна історія «приятельських рад».

Перечитала я ще раз твого листа уважніше і бачу, що гроші не пізно для К[ривинюка] і тепер. Так скажи йому, що вони єсть, і напиши, чи посилать їх, чи К[риви-нюк] сюди приїде. Та прости, що я так багато насорочи-ла, не розібравши одразу діла, але я взагалі безтолкова, а тепер ще й надто. Роботи для «Жизни» сила, бо треба страшну масу книжок і газет перечитувать, а до того бігать за ними по бібліотеках і де тільки можна випрошувать, бо іностр[анпа] література стоїть в Києві чортзна-як, а не можна ж писать «обзори» нашармака. Поки устроїться нормальний etat des choses ], клопоту сила. Все-таки я дуже рада сій роботі (спасибі за повіншування), бо вже от перший її приємний скуток, що можу помогти товаришеві. Да, я помагаю йому для нього, а не для тебе, ну може, ще для себе, для власної приємності, як, властиве, завжди все на світі робиться, n’en de-plafse aux altruistes 2.

He думай, що я через те можу не поїхати з С[ергієм] Костянтиновичем], що грошей не буде, коли тільки буде можна з інших причин, то будуть і гроші, я маю свою комбінацію. Можливо, що мене, власне, робота не пустить, а відказатись від неї сам С[ергій] Костянтинович] не порадив би мені, бо се, значить, знов пустить на вітер свою матеріальну незалежність. Я думаю, що таки

1 Стан справ (франц.) — Ред.

2 Хоч би це й не подобалось альтруїстам (франц.).— Ред.

поїду, хоч би мені прийшлось для сього більше енергії потратити, ніж я потратила її за все своє життя. Нехай навіть се все буде «жертва непотрібна», але я найбільш люблю приносити імеппо такі жертви иа алтар дружби,— в сьому логіки мало, признаю, але що робить, се факт. C’est triste, mais c’est scientifique... 1

«Нема часу, нема часу», а сама просторікую безконечно, дарма що весь стіл завалений, нігде курці клюнути, ще не переглянутими (!!!) книжками і що на цілковите написання статті маю тільки три тижні перед собою!

Бувай здорова і пиши або телеграфіруй скоріше про діло. Ти знаєш, що я завжди хочу помогти своїм товаришам, коли тільки можу, і через те мою поміч не сором приймати. Я певна, що К[ривинюк] поміг би мені теж, якби міг, при всякій приґоді. Кланяйся йому від мене. Тебе цілую міцно. Як матимеш час, то пиши. Я не обіцяю часто писать, бо вже сього місяця більш не виберу часу. Ще раз цілую.

Твоя Леся

Новина. Приїхала Маня з Уссурійського краю. Масу розповідає, та ніколи вже про се писать. Вона тебе цілує.

107. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

31 жовтня 1900 р. Київ 19.Х 1900

Люба Лілія!

Нарешті від тебе лист! Признаться, мені таки було неприємно, що ти мені не відповідала на той мій лист, якось навіть аж трохи вразливо, але вже тепер нічого, розумію, що тобі було не до писання. З тими злополуч-ними 7 р. було діло так, що в остатню хвилину, коли я мала дати їх К[ривишокові] для передачі тобі, то мама взяла їх у мене, кажучи, що вона їх дасть йому сама вкупі з якимись іншими, ще належними тобі від неї, ну, і, значить, не дала, забула, може, захватавшись (вона писала листи, як завжди, до остатньої хвилини), а потім, як то звичайне, не призналась мені в тому. Посилаючи тобі гроші за переклади (я потім зважила, що тобі належить 15 p., а не 10, і так послала), додала від себе

10 р. і сказала мені, що то вона так собі «на всякий случай» посилає їх тобі, а про мій невідданий довг — ні слова. Отже, як бачиш, мама вже не може зробити з сього ніякої історії і ніхто з К[ривишоком] про се не говорив і не говоритиме.

Я,‘ не дождавшись відповіді від тебе, предложила М[ихайлові] В[асильовичу] сама поміч від себе. Він віднісся дуже просто і по-товариськи, сказав, що він ще нічого не рішив, а як рішить їхати за границю, то вдасться до мене, бо Євг. увесь сей академічний рік (а не тільки до календарного нового року) не буде в стані помагати йому. Ти кажеш, щоб я добре роздумалась раніше, ніж предлагать свою поміч. Звіспо, я се зробила ще тоді, як тобі писала. Ти боїшся, коли б я «не пожалувала» про свій поступок. Ти коли-небудь чула, щоб я жалувала про яку-небудь послугу, зроблену комусь із товаришів? Будь певна, що з моєї помочі ніколи не вийде образи для Михайла] В[асильовича]. Можливо, що і мені будуть потрібні гроші сього року, але можеш бути певна, що я їх не буду стягати з М[ихайла] В[асильовича], знайду якусь іншу комбінацію, і він ніколи не буде знати, чи трудно мені було, чи легко помагати йому.

Він у мене ніколи нічого не просив, я визвалась сама і, значить, моє діло виконати своє бажання так чи інакше. Яка ж і де тут може бути образа для М[ихайла] В[асильовича] ? Хоч би мені навіть було трудно помогти йому, я все-таки помогла б. У мене єсть якась аномалія: коли я почуваюся нещасною, я не можу бачити спокійно нещастя інших людей, ну, а я тепер досить нещасна... Впрочім, з подоріжжю М[ихайла] Васильовича] ще не рішено, товариші збивають його з толку, запевняють, що з таким малим знаттям мови не варто їхать, що дарма потратить час і гроші, радять шукать роботи, вчитись по-німецьки, а тоді вже на осінь їхать. Я одна раджу йому їхать тепер.

У ректора він був, і ректор признався, що зробить такий отзив: «Ни в чем не замеч[ателен], кроме лабор[аторных работ]», а після сього навряд щоб кудись прийняли. Оце пішов М[ихайло] В[асильович] опять по всяких товаришах (по-моєму, даремне!). Жде інформації! про Мюнхенський політехнікум і про умови життя в Мюнхені. Одним словом, ще ніщо не рішено.

Про наші домашні справи тобі мали написати папа і Дора. Зрештою, нічого особливого: всі здорові, мама ще не приїхала. Я дуже зайнята, що далі, то більше, і через те не пишу листів, окрім конечне потрібних. Миша хай не обіжається, бо іменно він мені не відповів на мого остатнього листа, а я навіть сподівалась неабиякої відповіді.

Часто пишу я тепер тільки С[ергію] Костянтиновичу] і буду писати, хоч би мені ніколи було вгору глянути, бо сі листи, здається мені, «конечне потрібні». Йому

з початком глибокої осені знов погіршало, кашель щ е гірше, жар вище 38,5; про виїзд в санаторію щось уже мовчить, та й куди їхати в таку погоду і з таким жаром?

О, якби він міг поїхати за границю! Он Льоня Борецький] поїхав в санаторію на Рейні і вже в два тижні значно поправився. Як би я хотіла вирвати мого нещасного друга від тих його quasi ^родичів, з тієї проклятої ями, що витягає з нього остатнє здоров’я!

Однак ти, може, маєш рацію, що ніколи не слід писати листів увечері. Я занадто в лірику вдаюся і забуваю, що в мене на неї нема часу, що маса роботи лежить на совісті! Ну, та що вже там, я тепер і так не дуже часто маю нагоду до ліричних розмов, бо — нема з ким їх провадити. То, може, не гріх, як десь там якась нотка прорветься в листі, людина не камінь.

Бувай здорова! Міцно цілую тебе. Не став мені в строку, як я що забуду, наплутаю, не до речі скажу,— я тепер дуже заморочена.

Твоя Леся

108. ДО В. О. ПОССЕ

10 листопада 1900 р. Київ Киев, Благовещенская, 97, 29.Х 1900 Многоуважаемый Владимир Александрович!

Прежде всего позвольте поблагодарить Вас за любез-ную распорядительность относительно высылки мне гоно-рара и журнала, и то и другое я в своє время получила, не написала Вам тогда потому, что страшно была занята все это время. Ваши желания относительно моей ближай-шей работы я, насколько могла, приняла к сведению, но

1 Майже (франц.)— Ред.

все же радикально изменить плана этой статг>и по могла, так как уже были собраны и расположеііы миіюстимм образом материалы, а другие подыскивать не хвати,іго бм времени. Тема статьи: «новая женщина» во фраіщузскоиг литературе с параллелями из других литератур (неме-цкой, английской и скандинавской). Мне кажется, что эту тему все равно надо было бы рано или поздно затро-нуть, так отчего же не теперь? «Главнейшие литератур н ы е явлення» за этот год и без того были уже разобраны в «Жизни» в очерках г-жи Гуревич (ко-торые я, конечно, просмотрела), а монографически только и стоит писать, что о таких вещах, как, напр[имер], драма Ибсена, другие же, более низкого достоипства, не-обходимо объединить какой-нибудь определенной мыслью или по крайней мере подвести под какую-нибудь катего-рию, чего никак нельзя было бы сделать при обзоре всего, что вышло за последнее время из-под пера хотя бы вто-ростепенных европейских знаменитостей.

Статья моя уже окончена, завтра или послезавтра я ее посылаю Вам, так что 3 или 4.ХІ она будет в редакции — это ведь еще не поздно?

Следующая моя статья будет о польской литературе, сообразно Вашему желанию. За другие литературы, кроме малорусской, польской и, пожалуй, болгарской, я не берусь, потому что не знаю других славянских язьїков иа-столько, чтобы судить о етиле и т. д. Скаидииавскую ли-тературу я пока реферирую по пемецким переводам, но вскоре буду в состоянии читать ее в оригиналах. У меня намечено несколько тем: французекая социальная драма, немецкая модерна и ее отношение к французекой deca-dance \ трансваальская война в английской поэзии и про-зе, self-mademan2 в американском романе, итальянский политический роман и метаморфоза д’Аннунцио, протестантизм и общая этика в' скандинавской литературе. Я бы попросила Вас сообщить мне, в каком порядке удобнее было бы Вам, чтобы я расположила эти темы; это мне нужно для систематизирования материалов, т[ак] к[ак] при вьшиске книг из-за границы пообходимо соображать все очень заблаговременно, иначе книги, а вместе с ними и моя работа будут опаздывать.

Товарищески жму Вашу руку.

1 Декаданс, декадентство (франц.) — Ред.

2 Людина, зобов’язана всім сама собі (англ.).— Ред.

26 листопада 1900 р. Київ 14.ХІ 1900

Лілея моя!

Позавчора мама дала мені сього листа, що прийшов у Гадяч, щоб переслати тобі, але не зробила того до сьогодні через клопіт, який зараз розкажу.

Мама просить вибачення, що розпечатала листа (він не був виразно адресований тобі — там стояло просто 0[льге] П[етровне] К[осач] (без «панни» чи «т-ІІе», чи як там ще), просить вірити їй, що вона його не читала і що їй дуже прикро за таку помилку. Сама вона не пише, бо ще не зовсім здорова, позавчора заслабла на інфлуенцу, одразу так раптово, що ми думали, буде щось гірше, але сьогодні вже зовсім ясно, що нічого серйозного нема, темп[ература] сливе нормальна, «самочувствие» теж, і мама вже поривається вставать. Оксана так само хвора, але сьогодні вже встала і грає на фортепіано, се була теж інфлуенца. Як бачиш, діло пусте, але того не можна було зважити одразу, і я сих два дні зовсім розривалась між клопотом коло хворих і своєю роботою, бо її цілком покинути я теж ніяк не могла. Тепер зосталась тільки робота, клопіт менший, але вже краще, якби вона мене зовсім захопила і не дала б ні про що думать, бо все одно ясних думок нема. Од С[ергія] Костянтиновича] дуже погані звістки, він ослаб до крайності (певне, через се він не пише тобі), мало не щодня мліє від упадку сил, кашель ще збільшився. Се він сам пише, а от що пише про нього Dr Еліасберг у відповідь на мої питання: «С[ергей] К[онстантинович] опять стал лихорадить (у нього жар 39° і вище), потерял аппетит и значительно ослабел. Бронхит не случайный, а находится в связи с болезнью. Хотя в легких еще нет угрожающих изменений, но при этой проклятой болезни нельзя полагаться на объ-ѳк[тивные] данные: бывает скоротечная чахотка, при кот[о-рой] объектйвно (клинически) в легких ничего не находить, а больной между тем тает, как свеча... Говорю я С[ергею] К[онстантиновичу] о временном ухудше-нии глави [ым] обр[азом] для утешения, но, может быть, и действительно ему станет лучше, когда установится зима. Но пока солнце взойдет, роса может глаза выесть. Словом, я очень и очень опасаюсь за него. Вдобавок, он още охрип. Он приписывает сипоту кашлю, дай бог, что-бы он был прав...»

Ти бачиш, що се таке?

Потім Ел[іасберг] пише про санаторію, що С [ергій] Костянтинович] хоче через Пол[іну] Ізр[аїлівну] все-таки добиватись в Фінляндію, «но если не удастся устро-иться в упомян[утой] санат[ории] и если лихорадка бу-дет упорно держаться, тогда придется отправить его в Крым». Остатньої фрази гаразд не розумію: ну, а коли лихорадка мине, то тоді що? оставатись в Мінську? Врешті, то неважно, бо в Мінську я йому оставатись просто не дам, як тільки він в стані буде звідти виїхать. Його звідти, у всякім разі, рятувати треба! А, коли б же тільки вирятувать! В остатньому листі С[ергій] Костянтинович говорить про свій новий проект їхати замість російських санаторій в Швейцарію, в сан[аторію] Давос, і питає, чи могла б я з ним поїхати. Я гаряче підтримую сей проект і пишу, що поїхати можу, і се правда, я поїду, хоч би там що. Коли не стане на се моїх грошей, я позичу, дістану ще яку роботу і все-таки поїду. Як тільки з початком зими С [ергій] К[остянтинович] поправиться (я таки маю на се надію), ми з ним рушимо! Я рада б з ним бути тепер, але се ніяк не можливо, мій раптовий приїзд його злякає, та ще й його родичі стали між нами, будь вони...

М[ихайло] В[асильович] вже не їде у Львів, але, звісно, не через мій проект швейц [арської] подорожі (се проект пізніший його рішення), а через те, що йому не дали паспорта. От проклята доля!

Ну, бувай здорова! Спішуся, та й все одно, що я тепер доброго можу сказати? Цілую тебе міцно.

Твоя Леся

110. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

Anlescriptum!: на цитрі конче треба добре навчитись грати і привезти її до мене літом, я відтягну з Вас музикальний довг за мою торішню музику. Пам’ятайте!

26 листопада 1900 р. Київ

Дорога моя товаришко!

14.ХІ 1900

Дуже я втішилась, що Ви таки нарешті обізвались до мене. Се ж і правда, що ми одна від одної чекали листів: я писала Вам літом, там між іншим і свою подоріж на північ описувала, але, очевидно, той лист [до] Вас не дійшов. Се шкода через те, що, може б, наша розмова не перервалась би так надовго, якби Ви того листа отримали.

Тепер, liebe Ferne 150, пишу Вам зараз же по отриманні Вашого листа, щоб «не задавнилось», але мушу писати коротко, бо дуже не маю часу. Маю тепер обов’язкову роботу: пишу щомісяця літературні огляди до «Жизни», що платить мені за се по 75 р. за аркуш; гроші се не так і великі, коли зважити, скільки роботи сі огляди вимагають, але я вже взялася за них, бо тепер мені було б тРУДно жити без власних незалежних фондів, а белетристикою своєю, самі знаєте, я не зароблю нічого. Інша праця, не літературна, дала б мені менший заробіток, втомила б мене далеко більше і, може, навіть затамувала б мій розвиток, відбиваючи мене від читання, а що найгірше, прив’язала б мене до якогось сталого місця, одбираючи можливість раптових подорожів, без яких я не можу здумати «нормального» життя. Певна річ, що я белетристики і не думаю покидати, бо то вже моя натура того б не дозволила, тільки ж я багато, раз у раз писати белетристики ніколи не могла, бо вона занадто палить мене, і коли б я, наприклад, з рік щодня писала вірші чи сірозу красну, то мій Brennmaterial151 вичерпався б так, що з мене б тільки облудка лишилась. «Жизнь» дає мені хоч ие дуже великий зарібок (в Росії взагалі гонорари досить високі), але зате постійний, і се для мене тепер багато значить. Правда, що робити треба регулярно на термін, пам’ятаючи, що час не жде і навіть що «час — то гроші».

Розсердив мене «Вісник», поробивши з моєї статті цитати тільки про Стефаника і зовсім поминувши мою характеристику Ваших творів. Що се — навмисне?

Ваше «Під голим небом» дуже мені подобалось, і не тільки мені, а всім нам. Се високопоетична річ і до того ж оригінальна. Ви артистка,^ в нашій публіці не дуже теє ціниться, але я ое люблю над усе. Es lebe die Kunst! 1 Можуть знайтись деякі дрібні уваги щодо стилю тощо, але тепер про се не буду писати,— коли хочете, то згодом. Надсилайте скоріш Ваше оповідання до «Киев-ск[ой] стар[ины]» і майте на увазі, щоб не давати його gratis, сей журнал має тепер звідки платити, а поети, на жаль, не тільки святим духом жити мусять. Чи бачите, якою я утилітаристкою стала? Може, навіть скажете: «А, фе! Ach, liebe Freundin, es hat seine Grtinde...» 2.

Напишу до «Жизни», щоб мені прислали відбитки моїх «буковинців», як зробить се, то пришлю й Вам, а тепер ще й сама не маю нічого, окрім одного примірника, що мені на часі потрібний.

В нашій родині пема нічого дуже лихого, але й нічого надто доброго: мама, Оксана і Дора були хворі остатніми днями, мама ще й сьогодні в ліжку, хоч уже видужує, то була інфлуенца, що тепер лютує в Києві.

Ст[арицькі] та Др[агоманов]и маються гаразд, я їм передам Ваше вітання.

Я маюся на здоров’я добре, але все-таки «чорний світ навколо мене», а чому, власне,— напишу через два тижні, коли писатиму Вам довгий-предовгий лист. Тепер мушу скінчити. Сердечне цілую Вас. Наші всі Вас вітають. Не мовчіть же довго!

Ваша Л. Косач

P. S. Труш уже в Галичині і мав до Вас паписати. Ми з ним дуже добрі товариші.

NB. Мама просить, чи не могли б Ви їй назад прислати оригінали її «Соловьиной песни», що Ви перекладали для німецького збірника? Коли не згубився, то, б[удь] л[аска], пришліть.

бачила, який він тепер. Якщо будеш у нього, то наведи як-небудь розмову, чи не вважав би він можливим, щоб я приїхала тепер до нього. Він мені все пише про те, як ми поїдемо вкупі в санаторію, але де ж та санаторія, як же до неї вибратись? Коли от уже й зима, а в нього кров горлом іде і жар все більше й більше! Знов пише часом, що коли прийдеться застрянути на зиму в Мінську, то він устроїться якось незалежно і попросить приїхати мене, але як же, власне, може він устроїтись?

Пише теж і про те, що при мені йому навіть гинути буде легше, але ж не можу я своїм раптовим, непроше-ним приїздом дати зрозуміти: ось ти вже гинеш...

Я знаю, моя Лілеє, що се тяжка місія, яку я прошу тебе взяти на себе, але се неначе була б якась потіха мені з того, якби ти заїхала, я б, може, чогось довідалась, що вивело б мене з сеї примушеної пасивності.

Як тепер часто всі говорять про те, що ось я тепер здорова і що се мусить мені бути дуже ново і приємно. Якби вони знали, що бути здоровою тільки самій для мене нічого не варт. Не радує, зовсім не радує мене моє здоров’я!.. Ну, годі, до побачення, цілую тебе міцно, моя Лілеє.

Твоя Леся

112. ДО В. О. ПОССЕ

21 грудня 1900 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещ[енская], 97,

9.ХІІ 1900

Многоуважаемый Владимир Александрович, мне очень было неприятно, что я, кажется, несколько запоздала со своей статьей о польской литературе, но при всем жела-нии и старании ее невозможно было написать скорее,— оказалось, что эта тема потребовала гораздо больше работы, чем я раньше предполагала. Дело в том, что в рус-ской литературе, сколько мне известно, кроме работы Спа-совича, совсем нет ничего о польской литературе, выхо-дящего за пределы простой рецензии. Я хотела дать все-таки критическую статью, а не рецензию, да боюсь, что мне это не удалось: страшно трудно стиснуть такой огромный материал в рамки короткой статьи, да еще при этом не упускать из виду, что это все-таки о б з о р, а пе историко-литературное исследование. Утешаю себя тем, !чу'ё- это только' ввёдёййе, которое облегчит мне дальней-шие обзоры нольских новинок.

Ввиду ;тогр, что в «Жизни», по-видимому, охотно по-мещаются иереводьі из новейших польских авторов, я ре-шилась послать Вам теперь один перевод небольшой, но очень типичной вещи Ст. Пшибьішевского, шефа краков-ской модерны,— быть может, она Вам покажется интерес^ ной. Перевод сделан не мной, но под моей редакдией щ как видите, с моим иримечанием. Если эта ноэма Вам го-дится, то, можѳт бытъ, Вы найдете удобным помеетить ее при моей статье, в которой, между прочим, трактуется и о Пшибышевском? Жалею, что но могла послать этого перевода в мосте со статъей, да ие хотелось мие ещё боль-ше\ опаздывать с ной ради этого.

Стаття моя, несмотря на все сокращения, какие толь-ко я могла в ней сделать, вышла все-таки несколько длиы-ной, но я бы просила все же не урезывать ее — она и так стиснута,—зато следующая уж будет короче, т[о]е[сть] возьму не такую сложную тему.

У меня к Вам маленькая просьба, к сожалению, на-столько запоздалая, что я даже мало надеюсь на ее ис-полнение. Кобылянская и Стефаник (мои «буковинцьі»)' недавно просили меня прислать им ту мою статью, где го-ворится о них, но я не могу это сделать, т[ак] к[ак] у меня єсть только один ее экземпляр в тексте книжки «Жизни», которую я совсем не хотела бы им отсылать. Если бы можно было получить два оттиска с этой статьи («Малорусские писатели в Буковине»), то я была бы Вам очень благодарна, но я очень хорошо сознаю, что теперь едва ли можно это сделать. А жаль мне отказывать своим буковинцам!

Я, конечно, не только ничего не имею против того, что Вы поставили мой автограф на юбилейном подарке Ми-хайловскому, но, напротив, очень благодарна Вам, что вспомнили обо мне при этом случае. Само собой разуме-ется, что я не уклоняюсь и от материального участия в этом подарке, прошу иметь это в виду при будущем ра-счете со мной.

Простите за длииное письмо, не умею писать коротко!

4 Жму Вашу руку.

Уважающая Вас Л. Косач

26 грудня 1900 p., 2 січня 1901 р. Київ 14.ХІІ 1900

Люба моя товаришко!

Дуже оце Ви мені смутну новину написали про Яко-бовського! І чого так людині раптом умерти?! Чи не маєте яких там матеріалів про нього, щоб могли мені прислати, треба буде щось написати про нього до «Жизни», однаково я мала писати про його стосунок до німецької] модерни, але тепер слід би до того приступити griindli-cher *. Шкода чоловіка, бо талановитий був і симпатичний

і не час би ще йому вмирати.

Як довідаєтесь що про долю того нещасливого збірника укр[аїнських] новел у Дрездені, то, будьте ласкаві, напишіть мені — чи він коли вийде? Господи!

Щодо «К[иевской] стар[ины]», то там платять не дуже багато, так, може, 25 рублів від друк[ованого] аркуша, часом ЗО, виїмково навіть 40. Думаю, що оповідання Ваше буде прийняте, бо оце навіть редакція через мого татка запитує вже мене, чи не знаю я Ваших замірів щодо сповнення обітниці писати. Звісно, редакторських фантазій ніхто не годен вгадати, та все ж не думаю, щоб могли звернути Вам працю назад. Чом Ви їм не послали на зразок початку повісті, то були б вже знали напевне, чи воно в них піде.

21.ХІІ. Бачите, як у мене часом з листами діється! Пролежав початий лист цілий тиждень, поки судилося йому знов під мої руки попасти. Але вже тепер не випущу його з рук, поки не скінчу.

Даремне просите вибачення за те, що питаєтесь у мене практичної ради — я готова служити Вам у всякій пригоді, великій і дрібній, аби тільки Ви хтіли вдатися до мене. Надто коли Ви заміряєтесь при помочі гонорарів вибратись до нас, то я не то що радою готова помогти Вам до сього, а навіть якби Ви позволили, то сама б заробила, та й привезла б Вас сюди, та й довго б тримала, аж поки б не стали проситись: «Ой пустіть мене на Буковину!»

Захтіли Ви, щоб наші люди щось говорили про Вашу новелу! Вони хіба тоді щось заговорять, коли їм цілий том такйх речей напишете, та й то ще невідомо. У нас писатель, коли хоче, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти, тоді його з великим гуком поховають і почнуть писати по всіх усюдах, що «вся Україна плаче» за своєю славною дитиною і т. і.

Чекаю обіцяної фотографії від Вас, а своєї берлінської зараз не маю, навіть колись писала до Берліна, замовляла другий наклад, та якось з того нічого не вийшло, не отримала я нічого. Та не знаю, чим вона Вам сподобалась: ще Ліля там не так зле вийшла, а я то, далебі, там більше до мокрої курки подібна, нія^ до «лебедя». Я б, може, тепер фотографувалась, та боюся, щоб знов не пригадати собою тії ж таки мокрої курки, а се образ якось малоноетичний, нехай як настануть трохи ліпші часи, то вже тоді пришлю Вам свою Conterfei.

Відбитки моєї статті з «Жизни» я Вам вчора вислала, а Ви вже будьте ласкаві переслати одну з них д. Стефа-никові, а при тім передайте йому моє товариське вітання. Хотіла я щось написати на тих брошурках, аби відомо було, кому й від кого, та по наших поштових приписах не вільно нічого писати на друкованих речах, що посилаються під опаскою. Зрештою, колись на чімсь поважнішім сподіваюсь написати, не на такій критичній дрібниці. Взагалі критика для мене eine Nebensache152, бо Hauptsache153 єсть, була й буде — таки поезія! Оце хочу зладити видання своїх віршів таки тут, на Україні, витягну дещо з попередніх своїх збірників, що моя^е перейти через сито, а то ще додам дещо нового, що назбиралось уже по виданні «Дум і мрій». Се вже слід зробити, а то якось чудно виходить, що я поет тільки за кордоном, а на Україні — російський журналіст.

Чи там вже вийшло моє «Над морем»? Мало з’явитись у 1 ч. «Вісника», писав Труш. Може, довідаєтесь, як воно там сподобалось кому з людей, то напишіть мені, воно все ж цікаво знати, треба признатись. Та й як Вам тепер воно здалось, коли його самі прочитали, а не з мого голосу почули.

Дуже шкода, що справи д. Стефаника так зле стоять, але, може, вони ще якось поправляться,— він людина з таланом, то чей же не загине.

Питаете, чи буваю часто в театрі, отже, ні, дуже рідко. Трупа «консолідована» дуже порядна, але репертуар мало мене загоджує. Якось була на новій драмі Кропивни-цького «Зайдиголова» та й дуже лиха вернулася з того. Шкода мені було Заньковецької, що марнує свій талант на таких речах. Не хочу описувати сеї штуки, бо справді не варт. Жаль мене гризе за український театр. Був у неділю оце вечір Старицького в Літер [атурно]-арт [истично-му] товаристві, досить добре удався. Оце всі українські артистичні події, які я бачила, а то сиджу дома і не рипаюсь, нема якось ні часу, ні настрою до жадних розри-вок. Правдиву естетичну втіху мала тільки раз сього сезону: приїздила італьянська драм[атична] артистка Tina di Lorenzo 154 і хоч грала дуже обридлу всім річ «La dame aux camelias»155, однак зробила величезне враження,— я більш натуральної, простої і разом з тим тонкої артистичної гри ще не бачила.

Питаєте про Лілю? Я сама тепер про неї мало знаю: виїхала вона, вже більш як два тижні буде, з Петербурга та й досі їде, мала бути у брата і в тіток в гостині по дорозі, та отож гостює й досі. Ми вже всі гніваємось на неї, бо могла ж би хоч написати з дороги, де вона і що з пею. В Петербурзі їй поводилось не зле і в науці, і в житті; за границю тим часом ще не збирається.

Вертаю до літератури... і не знаю, чи до речі тут згадувати про «декадентську» повість Лев[ицького], бо то, властиве, не література. Дивно, як-то тепер дехто думає, що тільки треба написати «по-декадентському», то вже се дає право які хочеш дурниці писати. Ліпше б дав собі спокій Лев[ицький] з «новими напрямами» чи там з сатирами на них, бо то зовсім не його діло, досить на нього глянути, щоб зважити, що йому вже до «модерни» ліпше ні сяк ні так не братися... Я тільки дивуюся редакції «В[існика]», що таке надрукувала, могла б пожалувати коли не своїх читачів, то хоч слави ветерана автора і не робити йому такої кепської послуги.

Тепер маю Вам накинути деякі «орудки», коли позволите. Перш усього моя дядина Драгом[анова] просила нагадати Вам про обіцяні їй від Вас Ваші новели.

Потім я вже від себе прошу (хоч і не для себе, бо се не посміла б) прислати мені «Некультурну». Ще, будьте ласкаві, коли можна, вишліть мені нову книжечку Стефаника і ту брошуру Франка, що вийшла недавно в Чернівцях. Все те прошу прислати на таку адресу: г. Фастов, Ки-евской губ., Елене Григорьевне Бердяевой (те ж саме по-німецьки, а до прізвиська теї пані додайте ще «Schrift-stellerin» *). От і вся орудка, простіть, коли завдаю Вам клопоту нею, але мушу се зробити.

А тепер вже треба спинити «поток красномовства», бо в мене тепер робочий час, остатня третина місяця, значить, пора на добре взятись до статті (се вже третя зряду), маю тему «Нова соціальна драма». Ще треба два ділові листи от зараз написати та ще бігти по деякі орудки на місто... Ой, ой, пема часу!

Будьте мені здорові, meine liebe Wunderblume!156

Наші всі Вас вітають.

Мені здасться, що цвіт папороті, якби він був, то був би до Вас подібний.

Ваша щира товаришка

Леся

114. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

22 січня 1901 р. Мінськ

Дорога товаришко!

Спішуся Вам скоріше відповісти на Ваше питання: на жаль, нічого доброго,— «К[иевская] ст[арина]» великих оповідань, що тяглись би ц і л и й р і к, не приймає, хоч коротше від Вас прийняла би радо. Може, маєте щось готового меншого?

Пишіть мені на адресу таку: Минск, угол Михайло в с к о й и Широко й, д. Нарейко, г-ну Мержинскому (для JI. П. К.). Чого я тут, про се напишу згодом. Beste Griisse, liebste Feme l.

Ваша JI. Косач

115. ДО О. П. ТА П. А. КОСАЧІВ

28 січня 1901 р. Мінськ 15.1 1901

Любі мої мама і папа!

Спасибі Вам, що обізвались до мене, а то я вже починала боятись, чи не сталось там чого вдома, що всі мовчать. Я й так боюсь, мадоочко, що моє лихо відіб’ється на твоїх і без того неміцних нервах. Не буду, звісно, запевняти тебе, ніби мені тепер легко жити, бо се ж би вже могло бути тільки брехнею, але тільки нагадаю тобі, що я дуже витримлива, отже, ти можеш бути певна, що мені особисто ніяка небезпечність не загрожує. Мені часом аж досадно, що я така вже аж занадто витримлива,— се таки, певне, якась нечувствённість, чи що!

Сьогодні поговорю про твої поради з лікарем, коли він приїде оглядати горло С[ергія] Костянтиновича]. Боюсь

я того оглядання, бо як залізе він з дзеркалом в горло (Ліля знає, як то робиться), то коли б ще Blutsturz 1 не трапився; але С[ергій] Костянтинович] сам настоює на тому огляданні, бо горло дуже обридає йому остатніми часами, а тепер ще й зверху стала шия боліти і до ключиці біль іде. Певне, то все до одного належить. З їдою справа трудна, бо їсти С[ергій] Костянтинович] не все і не завжди може, ще восени міг все їсти, а тепер і сей апарат розстроєний. Дякуючи колосальним дозам хіни (24 гр[а-на] в день), при тому ж антифібрину та іншим понижаючим, жар на 2—3 десятих зменшився (тільки (!) 39°), але упадок сили зате збільшився, так що навіть часом підвестися немає енергії. Єдине, чим ся слабість ще лагідна, се той дивний оптимізм, що сливе не покидає хворого. Вчора просив мене написати в Швейцарію, навести справки про тамошні санаторії, і до Льоні Б[орецького] на Рейн,— ото все думає про подоріж! Я, звісно, написала... С [ергій] К[остянтинович] думає тільки про те, коли б настільки поправитись, щоб їхати — «в такому стані, як тепер, я вже ж не можу їхати, бо се було б занадто багато клопоту для того, хто мав би мене везти»,— він не думає про те, що його в жадну санаторію не приймуть таким.

Надто думати про бережіння себе мені нема нагоди, бо я й так нічим не втомляюсь, хіба що морально. У С [ергія] К[остянтиновича] я проводжу час тільки від 127г дня до ІОѴг вечора,— віп пізно переходить на денний стрій, бо вночі сливе не спить через кашель і жар, а ввечері починає рано усякі витирання та інші відправи, хоч я підозріваю, що то вже він видумує, аби заставити мене раніш іти спати. Він не дає мені нічого втомного робити для нього, рідко коли попросить щось принести з другої хати, я тільки примочую йому голову одеколоном (се він завжди просить іменно мене), знаходжу потрібні листи абощо в його столику, часом напишу якийсь діловий лист, читаю йому часто — от і всі мої «обов’язки». Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла, що можу впасти і зараз же розбитись,— не позволяє ніколи йти ввечері додому (се тільки через малий дворик перейти!) без провожатого, бо, мовляв, я можу послизнутись або спіткнутись; взяв з мене слово, що я казатиму всі вікоп-ниці собі на ніч зачиняти, ото щоб часом хто не вбрався; допитується, коли я лягаю спати, не вірить, що я стільки їм, скільки треба,— можна подумати, що се я хвора, а він мене глядить. Все повторяє: «Я сознаю, что это страшный эгоизм с моей стороны, но я не в состоянии был бы отпус-тить вас теперь, нет, безусловно, не в состоянии». Коли бачив, що я спішилась кінчати свою статтю (я її послала 12-го), то представлявся, що не хоче ні розмовляти, ні слухати читання вголос, і то так, що я навіть повірила; просив тільки, щоб я писала за тим столом, що біля його ліжка: «Я люблю, когда около меня люди ра-ботают».

Погода тут, як на злість, бридка,— іде сніг і зараз розтає, вітер противний, мокрий, просто не віриться, що се январ, так наче марець!

Тьотя Єля була і вже поїхала, бо раз, що якісь там справи дома чекали, а друге, що мені однаково нічого помагати. Що ж поможеш тому, для кого «чудо» потрібне? Тут треба бути хіба месією!.. Все-таки спасибі їй, що приїздила, я дуже ціню таку прихильність.

Будь ласкав, папа, напиши, чи не озивався там Брок-гауз? Робота моя все-таки не жде, і, правду кажучи, я без неї не могла б витримати. Белетристики я щось не можу писати, бо і в ній беруть участь нерви, а статті сі добрі тим, що се робота зовсім об’єктивна і вимагає тільки думки, що досі в мене ще доволі незалежна від настрою. Якщо Брокгауз прислав книжки, то, будь ласкав, не гайся мені їх переслати сюди.

Я дуже прошу Лілю піти до Бердяєва (його адрес можна довідатись у його батьків на Ново-Єлисавет[ин-ській], № 10) і попросити у нього роман «Lene» 157 і нові числа журналів «Gesellschaft»158 «Literarisches Echo» 159, «Revue bleue» 160, і, може, він сам там знайде щось до теми «Народничество в Гермаиии». Се теж прошу прислати поштою, не ждучи, поки Ліля їхатиме сама.

Треба жити так, як живуть люди в осаді,— поставити варту і провадити всю роботу так, мов у нормальні часи. Хто знає, справді, чудо не чудо, але й лікар не бог і може помилятись. Я бачила в Криму людей, «приговоренных» в молодості, що жили собі під тим приговором до старості. Врешті, нічого я не знаю і краще б ні про що не думати...

Пишіть мені, що там в Києві робиться, ми дещо начитували в газетах, але в листах воно живіше виходить. Взагалі пишіть, що там всі наші роблять.

С[ергій] Костянтинович] дякує за привіт і просить кланятись вам обом, і всій родині нашій, і Драгомановим.

Я писатиму часто, хоч не завжди так просторо, як тепер.

Цілую вас дуже, дуже міцно. Мною, власне, не журіться: «Она усьо может» — перифраза мого речення, відповідна обставинам.

Ваша Леся

116. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

29 січня 1901 р. Мінськ 16.1 1901

Liebe, feme Lotosblume! 161

Певне, отримали мою картку і подумали собі: чого се її біда загнала у якісь невідомі простори? Отже, щоб Ви знали, то власне біда: тут у Мінську живе той мій приятель, що я Вам ще давно колись про його казала. Він все остатній рік був хворий, і я навідувала його, їдучи на північ і з півночі, потім їздила спеціально до нього восени (минулого вересня) днів на 10, а тепер от приїхала та й сиджу, жду, що далі буде. А далі, здається, нічого доброго не буде. Він уже близько півроку не встає з ліжка, кашель, кров, голос втратив зовсім, гарячка безперестанку, сили менш, ніж у дитини,— каже лікар, що се вже раптові сухоти, а при сьому надія мала на поліпшення. Тим часом я гут уже тиждень і ліпшого нічого не бачу, хіба навпаки. Тепер от пишу Вам за тим столом, що стоїть перед ліжком хворого (я цілий день не відступаю від нього), мій друг спить не спить, лежить тихо, а я пишу листи і думаю собі: «Нащо, властиве, їх писати? тільки людям жалю собою завдавати!» Вам пишу головно для того, щоб Ви не думали, ніби я з лінивства послала Вам картку та й замовкла. Я писала її серед клопоту, шукала собі домівку тут, ганяла по місті за різними справами (ще й міста сього не знаю гаразд), а головно, була так приголомшена свіжим враженням страшного стану мого друга, що ледве могла думки свої зібрати. Що Ви не нагнівались на мене за коротку і немов недбалу записку, я в тому певна, Sie werden gewiss Ihrem armen Schwan nicht bose \ а якби й нагнівались, то тепер перестанете — правда ж?

Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути найспо-кійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зо мною лікар був найщирішим). Щодня мій друг розмовляє (отим своїм безгучним голосом, немов шелестом) про те, як ми вкупі за границю поїдемо, в Швейцарію, як то гарно зустріти там весну... А я весни так боюся, так боюся, як... того, чого не можу назвати.

І я кажу йому, що поїду з ним, що буду з ним, аж поки він поправиться... В сьому правда те, що я не покину його так, як його покинули інші його друзі. Я з ним останусь, поки буде треба. Ви розумієте мене?

Тим часом я живу тут зо дня на день без планів, без перспектив. Роботу свою веду далі. Оце днів два як відо-слала до «Жизни» свою розправу про новітню соціальну драму, докінчену вже тут з лихою бідою. Тепер писатиму другу розвідку: про народовський напрям в німецькій літературі. Набрала матеріалів до того ще в Києві і повезла з собою сюди: лихо лихом, а робота роботою. Що ж, коли не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опіуму, то треба хоч роботою задурити себе. Белетристика, однак, щось не йде мені тепер, навіть боюся до неї братись, певне, якесь божевілля вийшло б, маю занадто натягнені нерви. А до критики нерви не належать або менше належать, отже, саме для мене робота. Тільки не можу так хутко робити, як в Києві. Хто зна, чого я втомляюсь (роботи більш нема ніякої, і вночі мені ніщо не заважає спати), але я, напр[иклад], увечері ледве в стані один-два листи написати.

Ну годі, мій друг прокинувся, треба буде йому щось прочитати, а може й заграти (тут єсть на чому, хоч і поганенько), то вже скінчу листа, щоб на завтра не зоставалось.

Бувайте здорові, Sie liebe, liebste! 1 Міцно стискаю Вашу руку.

Ваша Л. Косач

Моя адреса тут: Минск, угод Михайловской и Широко й, дом Нарейко.

117. ДО А. Ю. КРИМСЬКОГО

8 лютого 1901 р. Мінськ Минск, угод Михайловской и Широкой,

д. Нарейко, 26.1 1901

Дорогий товаришу!

Випало так, що не я мамі, а вона мені передала Вашого листа, бо він мене в Києві не застав. Я вже третій тиждень, як тут пробуваю, і скільки ще пробуду, невідомо. Чого я сюди забралась, не буду Вам розповідати, бо то справа ні для кого, окрім мене самої, не цікава, скажу тільки, що переживаю тепер надзвичайно (навіть для мене надзвичайно) сумний час, і, може, власне, через те Ваш лист,— повний такої прихильності, на яку я і не заслужила зовсім,— дуже втрапив мені до серця. Шкода мені дуже, але не можу вволити зараз Вашого бажання щодо фотографії, бо в мене її навіть в Києві готової нема, а вже тут і поготів; здійматись тут навряд чи варт, бо, либонь, і фотографії иогапенькі, та й сама я в настрої для портрета не властивому. Прийдеться Вам, товаришу, либонь, який час почекати ще. Товаришка] Черняхівська мені нічого не казала, вернувши з Москви, про Ваше бажання, а тоді його легше було б загодити, певне, вона забула, хоч передавала мені Ваше вітання і все те добре, що Ви їй говорили про мене. Згадуючи те все і Ваш теперішній лист, думаю я собі: чим, справді, могла я з’єднати собі таку прихильність? Невже Вам могли так припасти до серця мої вірші, коли Вам одкрите ціле море світової поезії,— адже в ньому всі мої друковані і недруковані думи і мрії мусять зникнути, мов крапля води дощової! Я, з моїм виключно безбарвним життям, з моєю отруєною душею, маю бути «сонцем»? Ідеалізуєте, дорогий товаришу!.. А врешті, коли моя муза справді дає Вам і другим людям, пе тільки мені, якусь ілюзію світла,= нехай то буде навіть оптична облуда,= не мені нарікати на неї, се було б невдячно, бо все ж найясніше в моєму житті походило від неї, а коли те життя було все-таки темним, то вона з того не винна. Тов. Черн[яхівська] казала мені, що Ви збирались на різд-во до Києва,—чому не зібрались?! Я була б дуже рада бачити Вас. Жалую взагалі, що ми так рідко стріваємось, а на сей раз знайшлись би навіть деякі справи до спільної обради. Може, згодом напишу Вам дещо про них, але тепер вже ні, бо се тема досить довга і про неї треба говорити з більшою притомністю, ніж я тепер маю.

Спасибі, товаришу, за Ваше добре слово, се вже не вперше воно мені приходить zur rechten ZeitДивно мені і все ж мило думати, що й така життям зламана (або, краще, без життя змарнована) людина, як я, може комусь дати хвилину втіхи. Моїм невідомим прихильникам моє вітання, а Вам, дорогий товаришу, щире стискання руки.

Завжди прихильна до Вас

J1. Косач

118. ДО В. Г. КРИЖАНІВСЬКОЇ-ТУЧАПСЬКОЇ

11 лютого 1901 р. Мінськ 29.1 1901

А теперь, Вера Григорьевна, я позволю себе прибавить еще от себя самой приписку, на которую меня упол-номочил наш друг. Его письмо вышло по необходимости очень коротко (Сергей Константинович, кроме того, очень опечален, что оно вышло «сухо» от непривычки дикто-вать), хотя писали мы целый день с 1 ч[аса] дня до

10 ч[асов] вечера, с большими перерывами среди фраз... Сергей Константинович не преувеличивает своего положення, скорее смягчает его: он приговорени, хотя не слыхал этого приговора, но сам его чувствует. Он уже сделал мне распоряжения, кому и когда должна я буду послать телеграммы... С трудом нахожу слова утешаю-щего противоречия, когда он говорит мне своим едва слышным шепотом о своем близком конце, говорит так просто и спокойно, как, бывало, не говорил даже о ка-ком-нибудь простом выезде. Миє кажется, ему жизнь действительно ие очень дорога.

Когда я приехала сюда (7 января), то у меня уже не было надежды, так как доктор нисал мне, что болезнь приняла скоротечную форму и что о проектированной нами совместной поездке куда-нибудь в санаторию нече-го и думать. Но сам Сергей Константинович еще был на-строен более онтимистически: норучил мне разослать письма в разные концьі за оправками о санаториях и с большим нетерпением ждал ответов, теперь же, когда эти ответы получены, он уже не смотрит на них. Да и как ве-рить в лучшее будущее, когда жар выше 40°’доходит (даже по утрам часто не ниже), голос без звука, не только встать, но даже подняться без посторонней помощи нельзя, кашель положительно изводит, пресловутое «питание» по не-обходимости сведено на minimum, а ко всему еще эти ужасные бессонницы. С каждым днем падают силы, и нет средств восстановить их. Жизнь проявляется только в со-знании страдания да в чувстве бесконечной усталости. Не только читать и писать самому, но даже слушать чте-ние ему теперь не по силам; раньше часто просил меня играть, последние два дня уже не просит. Мы даже редко теперь с ним разговариваем, он только просит, чтобы его не оставляли одного, ну да, конечно, об этом и просить не надо. Днем с ним я, а ночью его отец. Я живу в том же доме, взяла с собой все необходимое для ближайших ра-бот и делаю вид, что я живу и работаю вполне нормально, так как при малейшем моем видимом отклонении от нормы С[ергей] Щонстантинович] начинает упрекать себя в эгоизме и беспокоиться о том, что я расстрою своє здо-ровье, опоздаю с срочной работой в журнал и т. д. С ним приходится быть очень осторожной, чтобы не потревожить его чувства альтруизма, которое у него как будто все воз-растает по мере того, как падают силы.

О Вас он вспоминает часто и с особенной теплотой. Как жаль, что Ваши письма до него не дошли! Это доставило ему миого горьких минут. Не знаю, писали ли ему его остальные друзья, но он от них почти полгода ни слова не получал и чувствует себя забытым ими. Страшно тяжело слыдіать, когда он вспоминает об их молчании без всяких упреков, а чаще всего в такой фор-ме: «Как вы думаете, может быть, они рассердились, что я им ничего не пишу? Но ведь я не могу писать, даже диктовать долго не могу, а после такого перерыва коротко писать нельзя». Ваше письмо и карточка обрадовали его почти до обморока (вот как иногда выражается ра-дость!), не хватило сил прочесть его первый раз с начала до конца без перерыва, зато потом перечитывал много раз. Теперь с иетерпением и беспокойством ждет обещан-ного Вами «большого письма» и все обсуждает причины, отче го этого письма нет. Неужели он так и не дождется его?

Однако довольно уже этих грустных вещей. Если за-хотите что-нибудь узнать, пишите мпе на имя С[ергея] К[онстантииовича]. В случае чего — Вы получите от меня телеграмму, то’гда, если пожелаете, пишите в Киев, М[а-риинско]-Благов[ещенская], 97. Жму крепко руку Вам и Павлу Лукичу.

Л. Косач

119. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

11 лютого 1901 р. Мінськ 29.1 1901

Дорога моя товаришко!

Сердечно дякую за Ваш лист і фотографію, хоч вона і не дуже вдатна, та все ж нагадує трошки Вас. Моєму товаришеві дуже подобались Ви на фотографії (він знає Вас з творів і з моїх слів). Не знаю, коли відплачуся Вам, бо, відай, не хутко схочеться мені здійматись, хіба замовлю якийсь з давніших портретів.

Мала Вам довгого листа послати, та, може, короткий буде ліпше, бо нащо та туга має бути, ще й довга! Окрім туги, тепер нічого не маю.

Одваги в тім нема, за що Ви мене хвалите, так зробила б кожна — нефілістерка, а може, навіть і філістерка одважилась би, при тім же в нас се мало кого може скандалізувати. Наскільки я starker Geist162,.покаже час,—■ може, ще і я зломлюся. А коли витримаю, то в тім заслуги нема, як не було заслуги в тім, що я витримала операцію,— не моя в тім заслуга, daS ich habe ein zahes Leben163. А колц вже приходиться жити, то треба, щоб якась робота була в руках. Впрочім, роблю остатніми часами дуже мало, бо якась втома вечорами нападає і часто голова болить.

З моїм другом дуже зле, і він вже сам не вірить, щоб міг видужати. Стан зовсім розпачливий, і на поправку нема надії. Вже не може підвестися сам. Листи замість нього пишу я, навіть його найближчим приятелям. Не може слухати читання, сливе не говорить і музики вже не в силі чути, тільки ще казав сьогодні: «Може, мені трошки поліпшає на час, тоді Ви мені заграєте». Каже, що любить в мені спокій і силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а тепер він вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його остатнього друга. Може, через те і вігі такий спокійний, дивно спокійний, коли говорить про свій кінець, хоч взагалі він дуже нервовий. Часом говорить про те, як багато для нього значить, що я з ним, і жалує, що я раніш не могла приїхати. Коли подумаю тільки, що я т а к о го друга маю втратити!..

Не давайте свого товариша на поталу недузі! Рятуйте його, чим тільки можете, і не тратьте часу,— в, з а р о -д і сю хворобу можна викорувати. Боріться на життя, а не на смерть, бо інакше се такий розпач!..

Бувайте здорові, міцно стискаю Вашу руку і щиро дякую за ті прихильні слова, що Ви мені подарували. Ви не вважайте, що мої вирази такі холодні, се я вже тримаюсь тепер увесь час такого тону, боюсь давати собі волю.

Я здорова, сплю не завжди добре, та се пусте.

Листа від п. Стефаника я не отримала, може, лежить в Києві. Про книжки теж не маю звістки.

Можливо, що хутко знов буду в Києві, хоч я не хочу про се думати, бо я не вернуся з добра.

Бувайте здорові,, моя добра, ніжна і люба товаришко. Ще раз стискаю Вашу руку.

Ваша Леся

120. ДО В. О. ПОССЕ

27 лютого 1901 р. Мінськ Минск, угод Широкой и Михайловской,

д. Нарейко, 14.11 1901

Миогоуважаемый Владимир Александрович, сердечно благодарна Вам за скорую высылку мне гонорара и прошу извинения, что я обратилась к Вам через посредничество

Е. Н. Чирикова,— это вышло просто потому, что обсто-ятельства не позволяли мне, в буквальном смысле слова, ни строки написать, да и теперь я с трудом урываю время для этого письма. Письмо, которое я Вам писала отсюда 17 января, очевидно, пропало, что миє очень жаль, так как в нем я объясняла причины своего опо-здания с обзором. Кстати, получили ли Вы этот обзор («Совремеиная общественная драма»)?

С крайним сожалением я должна сообщить Вам, что на мартовскую книжку я решительно не в состоянии вы-слать вовремя работу. Дело в том, что я теперь совсем не принадлежу себе, меня вызвали сюда из Києва экст-ренно к тяжело и безнадежно больному человеку, я должна пробыть при нем до конца, т[о] е[сть] неопределен-ное время,— по всей вероятности, до весны,— и, надеюсь, Вы мне поверите, что работать мне при таком положений вещей невыносимо трудно. Я уж оставляю в сторо-пе нравственные условия трудности работы, так как ра-ботала же я первый месяц здесь при том же настроении, что и теперь, д[умаю рабо] тать и дальше во [всякую] минуту, какую мне удастся урвать, но именно минут-то этих немного, так как раньте я работала по ночам и по утрам, а теперь у меня ночыо только 5—6 часов для сна, а в осталькое время я исполняю обязанности сестры ми-лосердия, при которых — увы! — быть литератором почти невозможно. Простите, Вам, может быть, совсем неинте-ресно все это, но я считала долгом объяснить Вам свои иначе необъяснимые опоздания в работе. Конечно, если эти опоздания будут еще дольше продолжаться и если они будут отражаться [на работе в] журнале, то [не счи-таю] себя в праве жаловаться, если Вы замените меня другим, более аккуратным обозревателем, хотя я не по небрежности, а по несчастию прину&депа быть неакку-ратной, но ведь в отношении иитересов журнала это все равно.

Материалов я набрала с собою сюда на две статьи вперед, да и выписка из-за границы продолжается, так что с этой стороны дело обстоит не хуже, чем в Киеве, и лишь бы было время, а тем и материалов довольно.

Во всяком случае, если Вы найдете, что при настоя-щих моих условиях я для Вас неудобный сотрудник, то,

надеюсь,ч сообщите мне об этом откровенно и заблаговре-менно. Не правда ли?

Жму крепко Вашу руку.

J1. Косач

121. ДО В. Г. КРИЖАНІВСЬКОЇ-ТУЧАПСЬКОЇ

4 березня 1901 р. Мінськ Минск, уг[ол] Широкой

и Михайловской, д. Нарейко, 19.11 1901 р.

Сегодня получили мы, Вера Григорьевна, Ваши письма, читали мы их оба, но отвечать я буду одна, потому что Сергей Константинович не в состоянии уже и дик-товать, у него мысль работает с трудом. По ночам и по утрам он бывает то в бреду, то в странном и тяжелом по-лубредовом, полусознательном состоянии. Сознания до-статочно для того, чтобы понимать безнадежность своего положення. Во вторую половину дня мысль его яснее, но все же он очень слаб, и нервы в таком ужасном состоянии, что я даже не хочу предлагать ему заняться пере-пиской, боюсь припадков, кошмаров и пр. на всю ночь. Да и что может он написать теперь!? Разве то, что го-ворит мне теперь, но лучше Вам этого не читать, это слишком тяжело. Я очень бы хотела написать Вам что-нибудь более утешительное, но ведь это значило бы лгать, а Вы этого, конечно, не желали бы.

Вашим письмам С[ергей] Щонстаитииович] был очень рад, и первому (с карточкой) *, и второму (болыпому), и третьему, которое получил сегодня. Он теперь ничьих писем не читает — три письма лежат нераспечатанны-ми — но Ваше прочел сам, даже утром, когда ему особен-но трудно делать умственные усилия. О, Вы очень хорошо сделали, что написали ему! Не думайте, что в Ваших письмах было что-нибудь некстати,— я их не читала, но говорю это на основании впечатления, которое я наблюда-ла у С[ергея] К[онстантиновича] после чтения их. Из всех его старых друзей только Вы одна относитесь к нему так, как следует другу, иные же... но лучше я не буду говорить

о них, иначе много может вылиться горьких и бесполез-ных слов. Не только друзья, но шапочно знакомые люди

* Его карточку я постараюсь Вам найти или же пересниму ту, которая у меня єсть, из последпих.

могли бы выказать болыне человечности и внимания к такому бесконечно несчастному человеку, как С[ергей] К[он-стаитинович]. Сколько камией было брошѳно! сколько про-поведей произнесено! и как немного сделано для помощи и иравственной поддержки... Нет, в самом делѳ довольно.

Я теперь совсем переселилась к С[ергею] К[онстанти-новичу] в дом его родных (теток), где он лежит, так он просил, да это действительно было иеобходимо. Тетки его вообще больные женщины, притом у них с ним нет ничего общего, кроме родства; отец, с которым отношения в последнее время наладились, заболел от ухода за сыном и рисковал кончить ударом от бессонных ночей. Взяли, правда, на ночь сиделку, но, во-первых, она не может си-деть беспрерывно всю ночь (а оставить больного нельзя ни на минуту одного, потому что он нуждается в помощи, как грудной ребенок), а во-вторых, я не могу сдать его на всю ночь на чужие руки, это было бы и для него и для меня тяжело. Я прихожу к нему в комнату несколь-ко раз ночью, а около 6 ч[асов] утра совсем сменяю сиделку, так как все равно не могу спать, слыша из другой комнаты его беспокойный шепот, в котором я угадываю бред. Когда с ним бывают особенно тяжелые припадки, то я остаюсь с ним одна, иногда бывает при этом его отец, если это случится на то время, но большей частыо я одна, так как тетки его всегда в таких случаях или бегут вон из дому, или прячутся в дальнюю комнату. Я очень рада, что привыкла не бояться больных, а то было бы совсем плохое положение. С[ергей] К[онстантинович] не может теперь сам даже головы поднять сколько-нибудь высоко, кормить его надо, как ребенка, а кроме того, он не может теперь выносить одиночества (должно быть, реакция про-тив одиночества всей жизни!). Я никогда не видала такого упадка сил,— теперь это еще хуже, чем в то время, когда я Вам писала, вообще все состояние хуже, но я не знаю, как долго это может продержаться. Доктор не дает мне ни малейшей надежды на поправление С[ергея] К[он-стантиновича], да и зачем была бы мне эта ложь, которой я все равно не могла бы поверить, так как єсть же у меня глаза, и вижу я, что это медленная агония, а не жизнь. Сегодня лучше в том отношении, что вместо беспокойыо-го состояния наступило апатичное, сонливое, меньше тя* желых разговоров, больше сна. Но это начало конца, говорит доктор.

Я часто не узнаю теперь своего друга, так он бывает странен, как будто даже отчужденность какая-то чув-ствуется. Я искала этому причин в его, откуда-то теперь явившейся (конечно, от болезни), религиозности, прояв-ляющейся и в бреду, и наяву, но он сказал мне вчера в одну минуту просветления: «Это отчужденность смерти, других причин не ищите». Да, конечно, он прав. Он теперь уже совсем «не от мира сего». Две недели тому назад он простился со мной, в нервую ночь, что я провела при нем, и мне все кажется, что только тень его со мной осталась, а сам он только изредка, на короткие моменты являєте я и снова исчезает... Слишком все это тяжело, Ве-ра Грнгорьевна, больше, чем я могу сказать и чом следует говорить. Право, єсть вощи, которых даже не следует стараться высказывать, потому что слова выдумаиы не для них.

Я не изменяю решения остаться з десь до коица: во-первых, сама не могу иначе, во-вторых, надо будет еде-лать все, что поручил мне С[ергей] К[онстантинович], а для, этого надо человека, способного придавать серьезное зна-чение даже бредням своих друзей, т[о] е[сть] фантаста, т[о] е[сть] меня.

Я потом Вам напишу, если хотите, все, что будет, а теперь уже больше не надо. Я забываю, что Вы все же в более нормальной обстановке и сами более нормальный человек, чем я, и пишу Вам вот уже пятую страницу не-выносимых вещей, упуская из виду, что ведь это нравст-венная пытка. Я не хотела бы Вас мучить, так как уважаю Вас и высоко ценю,— и вообще, и за Ваше отноше-ние к друзьям в частности. Мой поклон Павлу Лукичу.

Жму крепко Вашу руку.

J1. Косач

122. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

4 березня 1901 р. Мінськ

Люба мамочко!

З телеграми і з листа знаєш, що я здорова, і се щира правда. Благаю тебе, не приїзди, ти тільки даремне надірвеш себе, а мені не поможеш, бо мені ніхто в світі тепер не може помогти, і до того ж ми можем розминутись. Ти не повинна дивитись на сю агонію (вона все ще триває), се не по твоїх нервах, я навіть писать тобі про се не хочу. Коли не писатиму, не бійся, се я через те, що слів не знаходжу. Як буде треба, пришлю телеграму. Цілую тебе тисячу раз.

Твоя Леся

123. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

25 березня 1901 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещенская, 97,

12 (25).III 1901

Ви бачите, люба товаришко, що я вже тут, отже, нещастя вже впало на мою голову. Сьогодні якраз дев’ятий день по смерті мого друга, вже тиждень, як він лежить в землі. А я, бачите, жива, хоч не знаю, як сказати,— здорова чи ні? Хвороби жадної не маю, та голова на плечах наче не моя, не слухають мене руки і дуже неохоче беруться до роботи. Нічого мені не хочеться, нічого мені не треба, я примушую себе хотіти і вмовляю, ніби те чи інше потрібне мені. Я страшно втомлена фізично і морально і, здається, спала б без кінця, однак спати багато не можу, тільки лежу часами по цілих днях. Але єсть у мене ще одно бажання, таки справжнє, виразне бажання, се поїхати до Вас на зелену Буковину. Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала.

Напишіть мені, дорога товаришко, чи можу я приїхати до Вас так, щоб не стати Вам на заваді. Будьте одверті і щирі: коли Вам досить туги й без мене, то так і скажіть, я не ображусь і не здивуюсь, бо я ж сама знаю, що я невеселий гість. Коли Вам невигідно прийняти мене до своєї хати, то не турбуйтесь тим, я можу собі й в отелі жити, бо досить звикла жити сама і жадні обставини мене не лякають. Матеріальних втрат тепер не боюся, бо матиму власні фонди на сю подоріж.

Коли збираєтесь на весну в гори, то, може б, зачекали па мене. Я хочу виїхати звідси по великодні (так близько

7 апр[іля] ст. ст.), маю пробути скілька днів у Львові, бо маю там справу до Труша, а десь так-між 10 і 15 апр[іля] (все рахую по старому стилю) могла б бути у Вас.

Як бачите, ще не дуже хутко, але я просила б Вас відповісти мені завчасу, щоб я знала, куди і як мені зби-.

ратись. Так чи інакше, я по великодні вдома не лишуся, я не всиджу на місці. Се дивно: я втомлена і розбита, а проте щось мене жене в світ, кудись так, де я ще не була ніколи, далі, далі, все далі... Я, може, й на Буковині не забарюсь, а ще куди-небудь повіюсь, не знаю ще... Побачимо.

А тим часом напишіть мені, тільки швидше, на бога, швидше, дорога товаришко! Я так буду ждати! Цілую Вас і руку стискаю. Наші всі вітають Вас.

Ваша JI. Косач

124. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

8 квітня 1901 р. Київ Київ, 26.III 1901

Люба моя Лілеєнько!

Не знаю я, чи отримала ти мою телеграму (то було власне від мене) і чому ти зважила не їхати сюди? Я була певна^ що ти приїдеш, і не я одна була певна. Я і тепер вважаю, що не такий уже важкий се переїзд, аби так-таки не варто було на яких два тижні приїхати. Хом’якова казала, що ти ждеш тільки від нас телеграми, щоб рушити в Київ. Нащо було її ждати? Хіба не можна було просто приїхати? Чи то вже й ти, як мама, ждеш формальних «приглашений»? Може, у тебе грошей не було, то й про се можна було просто написати. А то все приїздять твої товаришки і кожна інші звістки подає, так що врешті вже вийшов якийсь хаос і ніхто з нас нічого не розуміє. Минулого тижня п. Крив[инюк] щодня ходив тебе стрічати (по устным данным) і, треба сказати, се видимо розстроювало йому нерви. І без того він тепер дуже нещасний, настільки розстроєний, що при всьому старанні не може того сховати, і публічні і приватні справи, правда, йдуть так, що не можуть настроїти на веселий лад. Мені не дивно, що ти до мене не писала, бо, може, тобі страшно було «зачіпати» мене (хоч се даремне), але і дивно і, прости, досадно, що ти не знаходиш часу і настрою написати п. Крив[инюку] 164 — йому тепер моральна поміч дуже потрібна. Я, на жаль, дуже мало можу йому помогти, бо хоч відношусь до нього тепер ще приязніше, ніж раніш, та все-таки самих тільки моїх слів йому мало. У нього тепер проект поїхати до батька на иевизначений час і ждати у моря погоди, або потім їхати назад в Астрахань, або в Америку, аби порвати всі зв’язки з рідним краєм і т. і. Звичайно, тут багато роздражненої фантазії, але ж се зовсім не краще... Я ще маю надію, що старий Мержин-ський достане йому місце, як обіцяв, хоч уже матеріально буде се краще.

Я могла б багато чого сказати, та боюсь влізти не в своє діло, тим більше що мене ніхто не просив і того писати, що вже є. Тільки я, коли згадую своє життя, то завжди боюсь, коли б хто з вас не повторив моїх помилок. А помилка головна в тім, що багато сили йшло на даремну видержку, на непотрібну терпливість, а серцю давалася воля тоді тільки, як уже було-пізно...

Я боюсь багато писати тепер і впадати в ліричний тон, бо в тебе і так нерви розхитані, а сама я знов формально хвора, як і минулої весни. Ох, коли б швидше виїхати, бо мене сеє місто давить.

Правда, я виїду хутко, 7-го апріля, а коли вернусь, не знаю ще, і де буду літом, теж не знаю.

Спитай Мишу, чом він мамі не пише? Вона дуже тдм рветься.

Тіток і Мишу з родиною поцілуй від мене, писатиму їм з Буковини, а тепер мені трудно.

Міцно цілую тебе, моя Лілія.

Твоя Леся

125. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

11 квітня 1901 р. Київ 29.111 1901

Люба Лілічко!

Напиши мені, будь ласка, зараз же, через що ти просиш мене зостатись ждати від тебе звісток про те, коли ти приїдеш. Чи то треба для чого виразного, чи так, щоб побачитись і побути вкупі? Діло в тім, що я вже понаписувала листи і мене ждуть і в Чернівцях і у Львові на певний термін, але се ще б нічого, я могла б і другі листи написати. Головно, мені по умовах здоров’я не сдід зоставатись тут довше, я й так занадто відтягаю свій виїзд;

нервова обстановка нашої сім’ї міоні тюпор, ЇЇІлмп ггГм колиѵ.не щ речі, у мене й так душа не иа місці, Велико місто/як Київ, теж мені це годиться, ІШКѲ ЛІКіф, f!o МОІІІІ треба бути більше надврріу але вже ж не иа вулиці, «Р<н жим» нашого дому тільки загострює мою і без того досить гостру істерію. Передвиїзний настрій до того ж не дав наладитись ні.на яку роботу, і чим довше він протягнетьсяj тим гірше, та й боюсь, щоб потім моя подоріж «не задаїи нилась» і не розійшлась. Потім, життя тут веде за собою; різні потреби, а потреби збавляють гроші, так що мені може надалі не стати коштів на подоріж.

Якщо справа твоя рішиться 9-го, то ти будеш тут, певне, не пізніше 11—12, значить, хтівши пробути з тобою хоч три дні, я не можу рушити раніш 15-го,” себто рівно на тиждень пізніше, ніж я збиралась. Зваж сама, чи слід зоставатись? Коли тобі треба, або ти дуже хочеш, то я зостанусь. ,

/Я їду заграницю не так надовго, бо фінанси мої в неблискучому стані, і далі як на місяць-півтора їх за границею навряд чи стане. Отже, в кінці мая, певне, буду дома, і тоді можемо бути вкупі довший час.

/У всякім разі, напиши мені зараз, щоб я завчасу знала, як мені рішать.

Поздорови від мене тіток і кузенів з Великоднем.

Да: телеграма була від мене особисто, отже, «пуділь-да» тут ні до чого, бо я, здається, тебе ніколи по била, принаймні свідомо. Жалую, що не підписалась.

Дуже спішуся і через те, може, що й без толку. Вибачай!

Цілую тебе дуже міцно, бувай мені здорова і не шарпай собі нервів, якщо можна того хоч трохи уминути.

Твоя Леся

' \ 1

і \

126. ДѲ Є. М. ЧИРИКОВА

12 квітня 1901 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещ [енская], 97,

ЗО.ІІІ 1901

Христос воскрес!

Я таки хочу отозваться к Вам, Евгений Николаевич, іхрть ради праздника... Передайте мои поздравления милой Валентине Георгиевне, а малышей, с будущим собратом Нолличкой во главе, поцелуйте.

г Благодарю за пожелания мне сил и здоровья, хотя по-fca нй того, ни другого нет: работать почти.не могу, письма писать тоже нелегко, да и больна я теперь, совсем истерия одолевает. Впрочем, в этом пичего неожиданного нет, это естественная «реакция» (вот еще утешительное слово!). Через неделю (7 апреля) уеду за границу, на Буковину, авось там немного поправлюсь, а то боюсь, что не слишком ли я «реагировать» начала...

Жаль, что не пришлось увидеться с Вами перед выез-дом, но, пожалуй, для Вас-то оно лучше было, что Вы в то ужасное время отсутствовали,— все эти обряды так невыносимы!

Вот прошу Константина Васильевича передать Вам снимок с нашей группы, хотя я снимком недовольна — грубая работа и не так переснято, как я хотела, да что по-делаете с фотографами — ничего они не понимают, как там ни объясняй.

На этот раз, как всегда, у меня к Вам просьба. Я писала Поссе (заказным), не может ли он возвратить мне ру--копись забракованной статьи, будь она где-либо сохрани-лась (иногда ведь в цензуру подают в наборе?), но он молчит. Напомните ему об этом словесно, когда увидитесь в Петербурге. Я бы хотела все-таки напечатать эту работу по-малорусски или по-немецки, она мне очепь дорога в силу условий, при каких создавалась. По боюсь, что она пропала без следа.

Адрес мой с 7 апреля по конец мая будет: Oesterreich, Czernowitz, Shr. Nowyj Swiat, 61, bei Frl. Olga Koby-lanska 165.

Хорошо, что редакция «Жизни» относится ко мне с терпением, иначе было бы мне плохо, так как работать мне теперь страшно трудно по условиям здоровья. На вид я та же, что и при Вас, но чувствую себя совсем больной. Впрочем, конечно, выдержу и это, как выдержала в своє время многое другое,— я из тех скрипучих деревьев, кото-рые «два века живут», пеизвестно для какого благополу-чия...

Я была бы рада иметь время от времени известия.

о Вас и Вашей семье, ведь мы уже успели несколько сжиться — не правда ли?

Дружески жму Вашу руку. Л. Косач

P. S. Кривинюк кланяется Вам всем, особенно же сво-ей невесте и просит ее не забывать его. А Вас лично проект елико возможно изменить внешние подробности изве-стной Вам «темы» для того, чтобы уж не слишком броси-лось в глаза сходство тех, кто, пожалуй, и так будет «на зеркало ліенять».

У нас тишь да гладь и нет ничего, имеющего общий интерес. А может быть, это я только ничего не вижу, так как на людей не особенно смотрю, да и себя почти не по-казываю.

Жму Вашу руку еще раз.

Л. Косач

127. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

22 квітня 1901 р. Львів Львів, «Hotel Central» \ 9.IV 1901

Люба мамочко!

Хоч воно вже й спати хочеться, а таки напишу сьогодні, бо завтра можу не зібратись. Доїхала я, як вже з границі писала, добре, ото тільки, що який час було трохи паморочно від несвітської спекоти в вагоні, але то хутко минуло без жадних наслідків. П[ан] Труш стрічав мене вчора аж тричі, думав, що я так можу, як він, за трьома наворотами одного дня виїздити. І сьогодні таки зустрів у свій час, запровадив до свого отелю (кімнату маю сливе поруч з його студією) і водиться зо мною скрізь, де мені треба йти. Сьогодні, хоч дуже мало ми ходили, тільки раз пройшли, а вже чимало людей бачили,— як видно, тут можна з економією ужити час. Зостанусь тут ще завтра і позавтрьому, бо ще не все бачила, що хтіла, та й таки втомлена чогось чимало, а там (12-го) поїду в Чернівці. Звідти вже докладніше напишу, а тепер оце вже кінчу, бо не сидиться. «Урядження» п. Труша мені подобається і чичероне2 з нього дуже добрий, не з тих, що «виволочують» своїх гостей аж «до бесчувствия», і не з тих, що не хотять зовсім рушитись. Про інших і про інше напишу потім.

Бувай здорова, цілую міцно тебе і всіх наших.

Твоя Леся

1 «Центральний готель» (нім.)—Ред.

2 Гід, екскурсовод (італ.).— Ред.

28 квітня 1901 р. Чернівці Чернівці, ул. Новий світ, 61,

15.IV 1901

Мої любі!

Пишу до всіх, бо поки зберусь писати кожному окремо, то довго буде,— я тепер досить лінива. У Львові я пробула не три, як думала, а чотири дні, бо раз запізнилася на поїзд, отже, мусила пробути лишній день. Знайомі всі (а надто Труш) просили зостатись довше, але я не хотіла, бо вже таки почала втомлятись від готельово-ресторанного життя, від маси людей, розмов і вражень, якось «роз’їритувалась», вийшла з берегів, почала себе почувати якось дуже ненормально, через те, невважаючи на всякі принади, у п’ятницю (13-го) сіла в Schnellzug 1 і за 6 годин була вже в Чернівцях.

Напишу ще дещо про Львів, «а відтак» перейду до Чернівець. Жила я у Львові весь час в отелі «Hotel Central», хоч мене знайомі закликали до себе,— мені було краще в готелі, бо незалежніше. Тр[уш] мені дуже вірно помагав у всіх походах і поїздках і навіть, наскільки міг, сам їх замість мене робив, щоб мені даремне но ходити. Бачила я 0[льгу] Ф[ранкову], вона мені здалась більш-менш такою, як завжди, нічого такого надзвичайного не говорила, т[о] є[сть] говорила в такому стилі, як і А[нтоні-на] Ф[едорівна] потрапить при всій своїй «нормальності»; чоловікові її казала я про Жит[ецт>кого],— «що ж,— каже,— нехай полемізує, то буде користь для літератури»,— дивується, чому Ж[итецький] так пізно оглядівся (стаття проти нього була надрукована торік чи позаторік); зо мною і пан, і пані були дуже гречні і милі, кланялись вам усім [...]

Про свої переклади з Гейне довідалась я, що вони таки не загублені, але мають перше бути видрукувані у «Віснику», а потім вже відбиватися окремим виданням,— отже, ще який час пождуть.

Була я в редакції «Вісника», де мала приємність бачити свій портрет, мальований в Києві,— не знаю чому, але воно чогось таки смішнувато на се дивитись.

П[ана] Шух[евича] не бачила,— не було його вдома, —* тільки жінку його й дочок (красиві дівчата); згадували про Київ з масою компліментів знайомим українцям. Казали, що «Дзвінка» за давні роки послати не можуть, бо мають тільки в одному екземплярі], і то не весь, а ніби треба вдаватись по нього до ради шкільної, то, може, дасть із своєї бібліотеки. Та се вже, я думаю, довга справа.

Бачила я досить молодих галичан, приятелів Тр[уша], досить мені сподобались, більше, ніж старі, трохи вже не такі хитрі, хоч і більше завзяті.

Увесь час у Львові було дуже погано надворі і холодно, вогко, дощ, навіть щось так иібіг сніг. Тр[упг] навіть у грубці палив і «чайом» мене відогрівав. Розумна я була б, якби вибралась у самій пелерині...

Зате тут і тепло, і гарно. Темп життя багато тихший, ніж у Львові. Властиве, якби хто хотів широкого товариського чи громадського життя, то здалось би йому тут скучно (галичани все казали: «Чого вам туди їхати?»), але я, як відомо, не мала шукати його. Добре мені тут «в санаторії на Новім світі», як каже п. Ольга. П. Ольга і її родичі (батько, мати і два брати) дуже сердечно мене приймають, але без тої галицько-польської гречності, що вже й дихнуть гостеві не дає. Живу я в хаті з п. Ольгою, тим часом ми одна одній не заважаєм,— з лею легко жити, не знаю тільки, як то їй зо мною. Лягасм спати дуже рано, раніш 11, бо тут уже такий триб, часом я читаю собі ще, і то вчора не читала, бо дуже багато була надворі і сп’яніла від повітря так, що хутко заснула. Тут взагалі багато буваю надворі, бо при хаті є садок з альтанкою, де можна навіть писати, і гуляти ми ходимо, тут є великі сади в місті, та й за місто недалеко. Місто не дуже велике, багато менше, ніж Львів, і провінціальніше, але симпатичне і чистеньке, ціле на горі, околиця дуже гарна, якась ідилічна: гори ще не дуже високі, не вищі від волинських (в Дубенській околиці) або й від київських (може, правда, трохи вищі), Прут під самими Чернівцями тихий, в зелених берегах, в’ється собі поміж гаями по широких «зарінках». Вид дуже широкий, як вийти за місто (а се звідси не трудно), видно всю буковинську весну. От уже правда, що зелена Буковина, а надто тепер. Тут уже весна справжня, все зеленіє, сади зацвітають і колорит скрізь такий ясний-ясний, здається, у нас і навесні так ясно не буває. Гарна країна. А ще ж то кажуть, що далі вона ще краща. Може, тижнів через два побачу її, яка вона далі, а тепер тут посиджу, треба дати собі спокій з тим вештанням.

Бачила вчора й сьогодні Стефаника, приїздив на два дні до Чернівець. На вид дуже здоровий («розбійницький вигляд»,— каже Маковей), а в дійсності хворий, се навіть видно по його настрої, сумний якийсь, так наче що згубив і думає, де б його шукати. Написав оце драму, хтів, щоб поставити тут на сцені (тут тепер трупа Гриневецького), та щось не вийшло з того нічого. Йому тепер погано поводиться,— мусить покинути університет через недостачу грошей, тиняється якось без виразної роботи, а до того хворий, має якісь нервові напади. Шкода, що так якось марнується. Я ще мало до нього придивилась і через те виразного чогось про нього сказати не можу.

Маковей живе тепер тут. Сьогодні з нами ходив гулять, багато розказував з своєї редакторської практики і взагалі про галицько-буковинські справи, досить дотепно, та се вже довго було б списувати. Ще з давніших знайомих є тут, окрім Грин[евецького], Білінський (той, що «партію Смока» мав співати) і маляр Івасюк, та сих я ще не бачила. В люди мені ще не дуже хочеться показуватись, бачила їх досить у Львові, сиджу вдома або ходжу десь ins Grime *, до роботи беруся, але мало, п. Ольга не дає ні шити, ні писати багато, зараз нагадує, що треба вже або лежати, або гуляти. В сю хвилину вона в театрі, а то, може б, і проти такого довгого листа запротестувала.

Ага, от що, папа, ти скажи ред[акції] «Киевск[ой] ста-р[ины]», що повість п. Ольги зовсім вже не така довга, може, 12 друк[ованих] аркушів (коло 250 друк[ованих] сторінок]) — може б, її таїш взяли на перегляд?

Ну, нехай ще згодом напишу, якось утомилась. Бувайте здорові, всі мої любі. Пишіть мені. Цілую вас міцно. Як там Лілія?

Ваша Леся

11 травня 1901 р. Чернівці Чернівці, Новий світ, 61,

^ 1901

V(IV) іуиі

Лілея моя лілейная!

Трудно вже тепер зважити, котра з нас котрій була випна листа, та пащо там «важити» — хто міг, той писав, а може, навіть той, хто більше писав (я), краще був би того по робив, бо шарпав нерви і собі, і другим. Врешті, не знаю, як другим, а собі то безперечне: єсть і тепер листи, котрих ще по можу писати безкарно. Однак погано і так задовжуватись, як я тепер, бо — згадай, як ми колись у Гадячі по 8 листів у день писали і що потім в нашій голові було. Так само і з роботою. Оце 27г місяця я за перо не бралась для якоїсь поважнішої праці, зате тепер вона наступила на мене цілою хмарою, що аж проглянути крізь неї трудно. Дещо я вже поробила, що стояло на першім плані, але та робота йде — як хвилі в морі: завжди на першім плані найсильніша хвиля здається. Вже бачу, як ти хмуришся там здалека на мене: ну, ну, вже робота!.. Але не бійся за мене, тут у мене є корективи. Одно, що моя природа тепер досить швидко каже «годі!», і то досить енергічно: заболить шия, та й лягай, а друге, що по тутешній конституції в 11 вже треба лягати спати (властиве, вже спати, а лягати в IOV2). Можпа писати тільки до обіду, себто до 12 72, по обіді треба лежати (дозволяється не спати, як хто вже рішучо не хоче) щонайменше годину,— потім можна що-небудь робити (от як тепер — писати листи) до 4—5 г[один], тоді йти після чаю гуляти, коли дощ не йде і нікого в гостях нема; з гуляння приходимо аж на вечерю (в 7—8), а по вечері вже не часто пишеться, бо за балачкою та слуханням гри на цитрі (п. Ольга вже досить далеко пішла за рік в тому хисті) не дуже-то пишеться. Забула ще одну увагу: ранком пишу не в хаті, а надворі, як тільки нема «хляпавки» (чудовий буковинський термін для дощу). В цілому припадає на роботу щонайбільше 4—5 (а частіше 3) годин на день,— се ж небагато? Правда, для мене і се немало, я вже більше не потягла б певпе. Тут я було почала приходити трохи в норму, та сталася пригода: заболів зуб (той самий, що болів мене шалено в Мінську), прийшлось його вирвати, та як нагнався опух з болем і якимсь

status febrilis 166, то не давало се мені спокою ні вдень ні вночі і знов розкрутило мене,— тяглося то більше тижня. Тепер опуху вже нема і не болить, тільки дірка з зуба все ще не зовсім заросла, але вже значно менша. Лікар (дантист) дивується, з чого такі довгі наслідки, і пояснює те загальним етапом організму. Може! Хоч той організм і не такі операції витримував... Видно, «час от часу неравен». Все-таки фізично я ліпше маюсь тепер (навіть після історії з зубом), ніж тоді, як була в Києві: шия й потилиця рідко болить і ніколи не болить так дуже, як раніш було, голова не тріщить так шалено, кашель перестав сливе зовсім, тільки на серці частенько млоїть (щовечора щось там колупає і таки досить доткливо), напад був тільки один, і то головно через зуб. Сьогодні, правда, горло болить, головно, коли дишу, але то пусте, може, маленька простуда, хутко мусить минути. От тобі й весь бюлетень ясної пані.

В іншому всьому живеться мені тут так, як можна було сподіватись: п. Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом. Мати її нагадує св[яту] Анну на малюнках Леопардо да Вінчі, батько, 75-літній патріарх, трохи консервативного «староруського» напряму (остатні події в Росії зовсім збивають його з староруського тропу, і він вже, очевидно, сам не знає, що робити з своїми «твердими» симпатіями). Старший брат, учитель (чи, як тут кажуть, професор), ein Gelehrter167 в німецькому значенні сього слова; молодший брат, недавно укінчений студент, недавно ще бувший головою «Союзу», студентського товариства, далеко живіший від старшого по характеру, а по напряму теж живіший. Живуть ще в домі два німчики-гімназисти, підлітки, ganz wohlerzogen иші nett ^ нагадують зверхнім виглядом і костюмом Зорю, як він тільки що з-за границі приїхав. З чужих приходять найчастіше п. Маковей, відомий, либонь, тобі з літератури (товариш і приятель п. Ольги, до котрої відноситься a FOukrainienne 168, не a la Galicienne 169), та ще одна молоденька учителька, дуже гарненька буко-виночка, панна Євгенія Пігуляківна, «татарська дитина», як її зве п. Ольга за її чорнявість і трохи «необузданную» вдач,у. Часом бачу більше людей, але дуже рідко, бо старалось у велике товариство не попадать, бо воно мені неприємно і навіть вадить,— у Львові я від того була зовсім розкисла.

Збираємось ми з іт. Ольгою до Кимполунга, в ті околиці, що вона описувала в своїх новелах; там я, може, й довше зостанусь, бо є можливість устроїтись там матеріально добре, а згодом слід буде виїхати звідси на село, бо дедалі, можег тут і душно буде1, як взагалі в місті літом:. Ти маєнг рацію, що-не слід мені спішитись додому, я сама те знаю, але одна справа може мене заставити приїхати раніше, се, власне, портрет С[ергія] Костянтиновича], що Труш обіцяв малювати з фотографії, але конечне при мені, бо так, здасться йому, він зможе ліпше намалювати. Отже, приїзд мій значно залежить від того, коли і скільки часу Труш буде в Києві. (Про се останнє можеш нашим не казати, щоб не було зайвої розмови.)

Твої’ мрії мюні подобаються, але справдити їх не так і летко, а чому се так, поговоримо потім, бо я вже тепер втомилась писати.

Піди, будь ласка, до Трегуб[ова] і скажи йому, що я застала 0[льгу] Ф[едорівну] здоровішого, ніж сподівалась, і вона зробила на мене враження таке, як завжди. При тій спосібності попроси його запитати в редакції «Киев-ской старины», чи прийняли б там повість п. Ольги, якби вона зайняла 12 друкованих аркушів (звісно, при відповідному змісті), п. Ольга хотіла б знати се скоріш.

Цілую міцно тебе і всіх наших.

Будь мені здорова та енергічна, моя ти Лілея!

Твоя Леся

Щаняа] Ольга тобі кланяється і всім: нашим.

130. ДО М. М. КОЦЮБИНСЬКОГО

11 травня- 1901 р. Чернівці Чернівці, ул. Новий світ, 64,

Високоповажаний добродію!

Ще перед Великоднем отримала я від п. Чернявського запросини до участі в Вашому Чернігівському збірнику, та через дуже прикрий стан свого здоров’я не могла тоді ні віршів переписати, ні навіть на листа, як годиться, відповісти. Дуже прошу, нехай п. Чериявський вибачить мені сю негречність, що й тепер не пишу до пього просто, а се тим, що я згубила його адресу чи, може, лишила її ненароком вдома.

Тепер я оце від двох тижнів пробуваю в гостині у п. Ольги Кобилянської, отже, ми зважили послати наші вкладки літературні вкупі, та ще взяли три вірша від п. Маковея, що теж тут в Чернівцях мешкає. Сподіваємось, що наша посилка прийде ще не занадто пізно.

Якби до Вашого збірника мої «Єгипетські фантазії» не придались, то дуже прошу прислати мені їх назад, бо переписування мені тяжче йде, ніж складання віршів, а тим часом треба вже помалу братись до переписування для того видання віршів моїх, що має таки вийти (може, я зберу на те енергію!) на Україні російській.

Мій щирий привіт Вам з дружиною, п. Чернявському і всім, хто мене собі пригадує у Чернігові. Панна Ольга Кобилянська теж просить привітати Вас і просить вибачити, що не пише Вам сама через надмір літературної і всякої іншої праці.

З найбільшою пошаною Л. Косач

131. ДО М. П. КОСАЧА

11 травня 1901 р. Чернівці Чернівці, улиця Новий світ, 61,

у п. Ольги Кобилянської,

1І 1901 V(IV)

Любий Миша!

Напишу тобі через тиждень справжнього листа, а тепер страх зайнята: роботи багато, а сили ще не дуже багато, хоч я вже й міцніша тепер, ніж була в Києві. Апатія трохи минає, а напади біснуватості теж зникають, хоч все-таки ще не можу зовсім в норму прийти. Мені тут у п. Ольги дуже добре і не чужо, і дуже спокійно. Думаю, що верну додому настільки нормальною, наскільки се взагалі для мене можливо. Де і коли ми побачимось? Рада б знати твої плани. Бувай здоров. Цілую тебе. П[анна] Ольга просить тебе привітати.

21 травня 1901 р. Чернівці Чернівці, Новий світ, 61,

1901

Любий папа!

Не дуже се добра звістка, що ти пишеш про мою редакцію, та, врешті, сподівана після того, що я читала в тутешніх газетах,— скоріш всього, що справді моя редакція (отже, й моя робота в ній) лопне. Ну що ж, пошукаю тоді деінде роботи; я думаю, що тепер буде легше знайти, коли вже мене трошки знають в журналістиці. Поки справа виясниться, то я не посилатиму ще нової статті в «Жизнь», бо шкода, як вона там пропаде, краще я вже, в случаї чого, приміщу її деінде, може, в «Вестн[и-ке] Евр[опьф>, що, власне, тепер (як кажуть газети) втратив свою рецензентку 3[інаїду] Венгерову, а вона, власне, писала на подібні теми, що і я. Ну, побачим, як там буде. Щодо грошей, то я тим часом їх маю і, сподіваюсь, на пробування тут і на поворіт додому мені їх стане. Якби ж. не стало, то попрошу в тебе і зарані дякую, що ти так готовий виручать мене (в сьому я, звісно, ніколи не сумнівалась!). Брокгаузові, з ласки своєї, заплати, а я віддам, як розживусь.

Я вже писала мамі в Колодяжне, що хутко їду в Ким-полунг і там буде мій адрес: Oesterreich, Bukowina, Kim-polung, bei Frau Johanna Niesner l. Я там, може, тиж-день-півтора пробуду сама, а то п. Ольга буде зо мною,— вона так поладнала свої справи, щоб могти виїхати зо мною на довший час, а поки що листами замовила мені квартиру і пр., щоб мені вже приїхати на готове. Сама вона одвезе мене туди, вернеться додому, а потім знов приїде. Се справді дуже важно, що мені не треба буде шукати квартири і т. і., бо се могло б, замість відпочинку, завдати такий клопіт, що вся моя поправка пропала б.

З Чернівець вибираюсь через те, що літом все-таки краще бути на зовсім вільному повітрі, і через те, що, відколи настав май, то в Чернівцях якось багато шумніше стало, більше торгу і більше війська, і в нас раз у раз під

1 Австрія, Буковина, Кимполуиг, у пані Йогаини Нізнер ( нім.).— Ред.

вікнами брязкіт навантажених возів, овечі та коров’ячі голоси, труби і барабани,— так що вже занадто весело! Але у всьому іншому то мені тут однаково добре, як і раніше. Додому думаю вернути в кіпці іюпя. Вертаючи, буду в Києві на скілька дпів, а там подамся в Гадяч. Точно строку повороту ще не знаю, а якби мала що в своєму плані змінити, то ще маю час написати.

Пиши мепі, любий папочка, як матимеш час, частіше. Коли я тобі звичайно рідко пишу, то се зовсім «не пред-намеренно» і не від злої волі,— я всім рідко пишу,— а часом я сама не знаю від чого, просто від інертності.

Жаль мені вас трьох, що мусите гнітитись в Києві, там, певне, гаряче і неприємно тепер!

Ну, ти в принципі проти довгих листів — правда ж? То я вже скінчу. Цілую міцно тебе і Оксаночку з Дроз-диком. П[анна] Ольга тобі і їм кланяється.

Твоя Леся

133. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ в червня 1901 р. Кимполупг Д- jgoi

V І

Нехай хтось буде добрий і вибачить, що лист не на картці писаний, а таки так, «як бог приказав» бути листам. Надворі страшна хляпавка, а хтось не має картки і не важиться витикатись на вулицю, бо буде «міау». Відколи хтось виїхав звідси, то з погодою нема ладу, як не зрання, то по обіді (am Vorabend170) а все мусить хляпати! Міа-а-а-ау! А тут ще нема з ким в позу втомлених коней стати, то вже й зовсім біда...

Однак хтось ловить кожду суху хвилину, аби побігти в гори. Вчора від рання до полудня дощ дав спокій, отже, хтось бродив по Магурі цілих три години і було йому дуже добре, а сьогодні нема чистої години від самої ночі (вночі теж хляпало розпачливо!), Рунг зовсім сховався, Магура в жалобі, гори проти мого вікна не всі видко і —

з нашої проектованої екскурсії до Vale Saca 171 нічого не буде! Хтось сидить надутий (скажіть се, коли хочете, и. М[аковею]) і не хоче навіть до роботи братись, а вла-

стйвё «Ѵреба, і_ пошдеі саме літературі сприяє. Оце чийсь лист розбудив трохи чиюсь сердито-заспану енергію, то, може, ВОНО ЯКОСЬ піде З роботою. '

Тут прийшла картка комусь від «вуйка Міроші», але хтось її собі присвоїв і, як схоче, то172 покаже комусь аж в Чернівцях, а тепер посилати не хоче, бо він взагалі лихий і надутий і до гречності не розположений.

Хтось із кимсь мусить конечне бути ще раз вч Ревній, ganz bestiinmtl.

Тут когось дуже часто згадують, встаючи й лягаючи, на самоті і вдвох, і втрьох. Нехай хтось частенько пише картки, то буде чіча-ляля.

Як татарчатко не напише комусь, то хтось його з’їсть, не соливши, як приїде.

Хтось посилає свій привіт всій милій родині Кобилян-ських і дякує за пам’ять та уважність, а комусь робить гіпнотизуючі паси в найбільш несподіваний спосіб. Па!

Хтось

134. ДО А. М. ДРАГОМАНОВОЇ

7 червня 1901 р. Кимполупг Kimpolung (bei Fr. Niesner),

7.VI 1901

0 carissima сага! 173 Вже два листочки ти мені написала, а я тобі тільки самі «кореспондентки» посилаю.

Ти vois que je пе manque a suivre les bons ехеш-ples! 174 А тепер я вже навіть не знаю, де мій Рарік пробу-ває, куди і як йому писати... І ще не знаю, чи напишу що путнього, бо якась мене nolle 175 нападає, сама не знаю, від чого,— певне, просто розлінувалась, а може, дощ наводить такий настрій. Се робиться смішно, що я вже в третьому, а може, і четвертому листі сшшинаю про дощ, але ж недаром кажуть triste comme une journee de pluie dans les montagnes 176, а подумай же, що я оце маю четвертий такий день зряду... горе, горе, que misere...177

Се мене може навіть посварити з Буковиною, а ми ж були з нею в такій приязні: вона мене приймала сонцем і погодою, мамалигою і бриндзею, прекрасними пейзажами і добрими людьми, а тепер заманила мене в гори, що так страшно називаються — Рунг, Магура, Рарев -- і самі страшні, як насупляться хмари — та й поливає дощем... Ні, я не хочу про се говорити, зміняю тему!

Щанна] Ольга вже три дні як поїхала від мене додому

і навряд чи знов приїде, поки я тут, бо я не думаю дуже довго бути. Я по ній дуже скучаю, та, певне, й вона по мені, бо ми дуже звикли одна до одної і так нам добре було разом. Тільки ж я не могла далі в Чернівцях зоставатися, бо там почало робитися дуже гаряче, і курно, і душно.

Der Barometr steigt178,— сказала мені сьогодні рано Frl. Niesner, моя господиня, однак дощ уже йде і Рунг стоїть у смушевій шапці. Speriamo bene...179 Ми власне сьогодні мали проект великої променади — найліпший спосіб накликати дощі!

Ну що там у вас чутно? Чи світить сонце? Чи не маєте яких гостей з-за границі? Врешті, се певне ні, бо я досі отримала б «кореспондентку», а тим часом її щось нема. A propos галичан, Рарік,— добре було б, якби їм хто добре чуба намняв, бо вони вже починають переходити границі. Так, наприклад, в Чернівці якось приїхав один галичанин, коломийський діяч, soi-disant180, великий почита-тель твого тата, і повів зо мною таку розмову, що я не знала, чи мені сміятись, чи викинути його за двері. Він став мене розпитуватись, чи ти, Рарік, маєш взагалі замір вийти заміж і чи ти не заручена, бо там десь в Парижі єсть якийсь галичанин з дуже запутаною та авантурною історією життя, що власне хотів би оженитись — з дочкою твого тата пі plus пі moins 181. Ні коломийський, ні паризький добродій тебе ніколи не бачили, але, очевидно, вони обоє думають... que c’est la moindre obstacle 182.

«Я чув,— сказав коломийський «філософ»,—що п. Драгоманова має бути восени в Парижі, отже, познакомитись було б недовго». Коли я взяла сердито-саркастичний тон в відповідь на таке «попівське сватання», то коломиєць трохи ускромився і почав запевняти, іцо він властиве тут пі при чому, що він тільки «об’єктивно реферує» мені справу і так само «об’єктивпо збирає відомості» для свого приятеля, котрий, впрочім, єсть дуже достойний і «при-ятный во всех отношениях» чоловік. Я сказала йому так сам;о «об’єктивно», що не раджу сьому достойному паризькому галичанинові починати з тобою таких «суб’єктивних» розмов, бо я певна, що ти його висмієш. Коломиєць задумався і рішив, що, може, й справді з того нічого не буде: «Я от питав і артиста Т., чи не знає він чого про наміри п. Др[агомано]вої, то він відповів, що п. Др[агомапо]ва про свої заміри ні з ким не говорить, але, певне, якби схотіла піти заміж, то не потребувала б їхати аж до Парижа по молодого, бо знайшлись би, може, ближче люди, що самі до неї приїхали...» La dessus la conference etait close 183.

Се тобі один приклад галицької arrogance 184, а я їх бачила не один і в такому і в іншому роді.

Знаєш, carissima, щоб купити тобі фартуха, то треба їхати до Коломиї, бо ні у Львові, ні в Чернівцях я таких фартухів не знайшла, вони там тільки часом случайно бувають, а взагалі то коломийський вироб, так само як і різьблені дерев’яні речі. Може, на поворіт затримаюся на день в Коломиї, то куплю. Чи не маєш a propos чого переказати «коломийському сватові»?

Carissima mia 185, кінчаю листа a la diable 186, бо отримала такі листи, що треба зараз же одписать, не відкладаючи, зрештою, може, я тепер писатиму частіше. Із наших bou-les vagabondes 187 обізвалась Лілея і Дора — enfin 188.

Бувай здорова, цілую тебе міцно, і дядину, і Зорю.

Та cousine pour toutes les eternites \

Леся

9 червня 1901 р. Кимполунг Kimpolung

(bei Fr[au]Susanna Niesner), 9/2 7 \

. ѵі("лг) 1901

Лілея моя лілейная!

Я по можу тобі взяти за зле, що ти мені не писала, бо я сама теж дуже неенергічно бралась до листів увесь сей час і, признаться по правді, писала їх з чималим примусом, хоч теж, властиве, нічим не зайнята настільки, щоб ие мати часу писати. Тепер мені досадно, що треба писати до тебе, коли, власне, треба б говорити і то ще не виключно словами. Я знаю, Лілея моя, як багато у тебе думок тепер, мені здається, що я їх вкупі з тобою думаю

і, мені здається, на твоєму місці я б зважила вчинити так, як ти. Коли ти можеш, то се вже досить для жінки з косачівського роду (згадай, що нам часом на сю тему тітки говорили), і, нарешті, життя кожної людини складається з моментів, часто суперечних між собою, треба тільки, щоб твоя дружина розуміла і поважала усі ті моменти. Ти розумієш, що я хочу сказати? Єсть речі, що якось не кладуться schwarz auf weiss... 1

Я думаю, відкладати було б гірше не тільки для М[ихайла] Васильовича], але і для тебе,— невиразне ста-новисько завжди мучить, коли воно надто довго триває, і ти добре зробиш, коли покладеш йому край. Порвати ви б не могли безкарно для обох, та й нема рації поривати: повної ідентичності в думках і почуттях двох дорослих і під різними впливами вихованих людей, я пересвідчена, не може бути, її навіть не треба вимагати, бо гармонія не в ідентичності... Ні, виходить сухо, педантично, книжно... Лілея моя, здається, я на сей раз втеряла всякий дар слова (принаймі писаного)!

Врешті, так буде, бо так мусить бути,— і знаєш, коли я вперше зовсім уже виразно побачила, що так мусить бути? Тоді, у Мінську, як ми з тобою одного ранку розмовляли. Я тільки нічого порадити тобі не могла, бо я не вмію радити, а тільки розуміти і співчувати, ні, навіть предчувати,— тільки мої предчуття ніколи мені нічого но помагають. Є речі такі, що людина мусить на них одва-жуватись сама, не питаючи ради нічиєї, і я рада, що моя

Лілея мав ею одвагу. Не порадою, а спільною розмовою, щирою, одважною, хотіла б я помогти тобі вияснити ті питання, що тільки я одна у тебе розумію. Так, я одна, бо я багато в чому думаю і почуваю інакше, ніж решта нашої родини і твої приятелі, але ж нормальним людям багато чого недоступно такого, що зовсім ясно стоїть для таких ненормальних, як я.

Виключаючи спорні моменти (про них будем говорити, коли хочеш), я безмірно рада за тебе (се видно й по неладу мого стилю і почерку), що ти матимеш таку справді вірну і щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо па сі речі пе досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а жив и, люби, скільки можеш і як можеш, то мепше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить.

Се дуже мало похоже на тверезу пораду старшої сестри, але ти знаєш, що твоя сестра часто буває «без вина пьяна» і тверезість не належить ні до її цнот, ні до її професії. Ні, ні, я нічого не раджу тобі і навіть не бажаю, я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива, а здається, ти досі мала репутацію взагалі щасливої (і «линовище» найшла!). Ось бачиш, тепер навіть все до сього часу обходиться без драм, так властивих нашій родині при всяких «рішучих моментах». Ііу, коли вже Ми-кунька «дає своє благословенство» (запевне, навіки нерушиме), то, певне, воно таки «іменно» так слід. Але справді, М[ихайло] В[асильович] покорив увесь наш клан (се перемога навіть численно немала!), бо він справді, об’єктивно взявши, має право на найбільшу симпатію. Щодо мене, то коли я називаю його своїм братом, то се не жарт і не марне слово. В яких би він відносинах не був до тебе, для мене він уже раз назавжди брат. Ще на Новий рік наше з ним побратимство не було вже пустою формою, а потім ті страшні і незабутні для мене часи, що ми вкупі з ним пережили в Мінську, зробили його мені ще ріднішим, показали мені всю одвагу і разом з тим ніжність його серця. Коли найближчі приятелі мого нещасного друга боялися «розстроїти собі нерви» його видом, в той час М[ихайло] В[асильович], не примушений ніяким «довгом серця», був для нього (і для мене ще більш) справжнім братом милосердія і помагав так, як тільки було в людській силі помогти. А вже до мене самої він і тоді і потім був таким уважним, що коли б хотіти віддати мірою за міру, то, певне б, знов математика зрадила б — може, ти вже якось відплатиш за мене...

А спитай лишень там мого братика, чи хутко він має виїхати до Америки і чи буде ласкав хоч мені подати свою адресу?..

Ти добре зробила, що не дотримала заміру скривати час твого весілля до остатньої години, бо я таки справді мушу собі сукню пошити хоч яку-небудь, та білу, бо я не хочу бути в чорному на твоєму весіллі, а в кольоровому я просто якось не в стані бачити себе тепер, та в мене навіть і нема нічого кольорового тепер. Ти знаєш, як я відношусь до церковних церемоній взагалі, а до сеї спеціально, але, як вона вже конечне мусить бути (коли се інакше вносить «трагедію» в родину!), то треба її принаймі зробити якнайменше неприємною. Єдине, що є гарного при тій церемонії, то убрання молодої, правда ж? Врешті, діло не в обряді, а в настрої того дня. Се дуже добра ідея виїхати до тьоті Єлі на той час, там справді ніхто не нависатиме. Дружками будемо тобі ми — правда? Боярами Микунька і Юрко,— можна обійтись en famille \ слава богу. Чи, може, маєш ти або М[ихайло] В[асильович] ще кого просити? Може, Галя К[омарова] приїде?.. Моя Джілія! Все-таки прости мене, трошки мені смішнувато казати «твоє весілля», «твої дружки», коли подумаю, що все-таки ти і Пуцик, і Пудільда і т. д. Ну, але ж правда, що ти і Лілея ще й навіть лілейная, се дуже важно і поважно!

Хотілось би знати, як то ви на осінь устроїтесь. Моя товариська, і дружня, і братерська поміч завжди до вашої послуги, не забудьте.

А як се мама помирила свої ідеї щодо замужніх студенток і жонатих студентів з вашими замірами? Цікава я знати, що каже Оксана? Вона ж у нас найхимерніша «свість»...

Я, здається, не втерплю і виїду звідси на цілий тиждень раніше, ніж спочатку думала. Раз, що хочеться скоріш бачити тебе; друге, що п. Ольга мусила виїхати до Чернівець і вже не може вернути сюди, а мені без неї скучно; третє, що розпочались дощі невсипущі і я починаю тратити надію на погоду, а дощ в горах — се розпачливе нещастя, щоб ти знала! Однак два тижні ще з певністю пробуду тут, бо треба конечне (крайня пора!) покінчити деяку літературну роботу, давно занедбану, а вже я напевне не могтиму її писати ні на переїздах, ні в Колодяжному. У всякім разі, хоч би й три тижні я пробула тут, то в початку іюля (ніяк не пізніше 1-го) буду в Колодяжному. Скоріш усього буду після 20 іюня,— раніш не можу, бо мушу на поворіт ще побути в Чернівцях, вступити до Львова, а може, й до Коломиї.

Про себе спеціально не маю що багато писати. Я значно «склеїлась», нападів нема (було в Чернівцях тільки два, і то з виключних причин), тільки часом трошки обридає кашель, що почався у мене ще в Мінську (Михайло] В[асильович] не раз мене збирався бити за се!), та по ночах часом буває якийсь status febrilis з дуже важкими снами, але то пусте, бо жадних лихих наслідків з того нема. Лінуюся страшенно і справді не знаю, «куди я йду» з такою лінню... Але хоч там як, мушу оце добре взятись до роботи, бо, далебі, час не жде. Життя проваджу тут таке буржуазно-регулярне, як стара німка, навіть засипаю сливе завжди в 11 г[один] (просто аяч сором!), встаю, правда, в 7 і раніше. Як тільки нема дощу, ходжу багато в горах, а як дощ, то сиджу на веранді і пишу або валяюсь на кушетці і думаю но більшій часті про те, про що взагалі не варто думати... От і весь триб. Ще, правда, позавчора, цілий день, від рання до вечора, писала вірші — вже іменно «стих найшов».

Ну, годі!

Спасибі за переслані листи, по мірі сил моїх буду на них відповідати.

Лілейнеє моє, будь здорове, і веселе, і щасливе, і «лег-комисленне» (се головно!). Міцно цілую тебе, так міцно, як люблю тебе, mio Giglio bianchissimo К Всю братію теж цілую.

Твоя Леся

P. S. A G[eorge] Sand189 все-таки читай! То не вадить!

10 червня 1901 р. Кимполупг Ocsterrcich, Bukowina, Kimpolung,

bei Frau Susanna Niesner,

10.VI (28/V) 1901

Простите, дорогая Bepa Григорьевна, впрочем, я знаю, что Вьт не сердитесь, Вьі не можете думать, что в моем молчании была злая воля. Мяого раз я собиралаеь при-пяться за письма к Вам, и — признаюсь — не хватало реній мости. Вы можете этому позерить после тех у ж а с-пых писем, которые я решалась писать Вам из Минска? Да, но тогда была выспіая мера напряженігя, а теперь detention des forces Я приехала в Киев разбитой, не стольно внешне (у меня всегда более или мгенее одинако-вьій вид), сколько внутренне: невыразимый разлад, мыс-ли, которьіе не поддаются словам, чувства, которые не находят ті в чем выражения, странные навязчивые идеи — все это измучило меня страшно, и ближайшим результатом бьтло сильное обострение моей истерии, неспо-собность к работе, а потом непреоборимая апатия, инерт-ность, подчас непростительная. Все это, что я Вам пишу, конечно, не служит мне оправданием, а только показыва-ет, что я далеко не героиня (н это, конечно, не ново!), но Вы оправдаєте меня без оправданий.

Сейчас после светлого праздника я уехала за границу, на Буковину, к одной своей приятельннце, украинской беллетристке, с которой мы недавно, но уже близко эна-комы. Здесь я нашла очень спокойную и подходящую обстановку и вполне дружеское отношение. Начала несколь-ко ириниматься за работу и приходить в себя, но несколь-ко тяжелых впечатлений, достигших до меня из родного края, которые я в другое время сумела бы гораздо спо-койнее прргнять, опять выбили меня из колеи, опять я «въішла из берегов», а к этому еще случайным образом присоединился легкий грудной катар, причем показалась дважды кровь из горла, et voila toute la boutique de diable a recommencer!..190 Я опять обратилась к испытанному средству, к перемене места, и переехала из Черновиц сюда, в Кимполунг, засела в горах, в одиночестве, и вижу, что хорошо сделала,— по крайней мере, ко мне возвратил-

ся образ человеческий и хоть некоторая работоспособ-ность.

Вот Вам моя одиссея, или7 если хотите, иеремиада, я теперь напишу о том, чго для Вас, наверное, более важно.

Я посылаю Вам теперь один переснятый портрет на-шего друга, я пересияла еще и другой, с одной группы, который в оригинале казалея мне наилучшим, но в пере-снимке он вьішел так ужасно плохо, что я не могу послать его Вам. Летом я буду в Гадяче, где была снята эта группа,— может быть, негатив еще существует, то я закажу отпечатать для Вас отделыіый медальон. Если же негатива уже нет, то осенью у меня будет болг.шой портрет, который напишєт для мепя один художник, знавший Сер[гея] Конст[антиповича] (я собрала для него целую коллекцию карточек, из которых не все принадлежат мне), если портрет будет удачный, я сфотографирую его для Вас. Вы же позвольте мне удержать за собой Вашу карточку, ту, которую Вы лрислали нашему другу, пусть она перейдет ко мне по наследству вместе с другими предметами, которые он сам завещал отдать мне.

Что написать Вам о его последяих днях? Все это было бесконечно тяжело. После моих писем к Вам и его по-следнего к Вам (это было вообще последнее его письмо, больше он никому не писал) ему становилось все хуже и хуже, и наконед я увидела высшую меру человсческой слабости [и] несчастья; я не могу и не хочу огіисывать Вам все это, так как знаю, что при жизни он был бы зтим недоволен: он все время, не раз по ночам, прості меня заботитьея, насколько в моих силах, о том, чтобы он не имел отталкивающего вида по смерти, просил покрыть его вуалью, украсить цветами,— он говорил, что это мой долг как друга и как лоэта 191. Пусть же будет так! Пусть никто не видит его таким, каким я видела его (даже ос-тальные окружающие не все видели). Довольно, если я скажу, что в последшш день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже эго было в моей власти; только присутствие его родных мешало мне вспрыснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мьісль), если бы только я могла, я дала бы ему Gnaden-stoss \— Вы знаете, что это такое? По довольно об этом, а то я опять с ума сойду... В самыѳ последние минуты, однако, не было уже ничего ужасающего, оп взял меня за руку, стал дышать всо реже и реже, потом совсем затих и вдруг сделался прекраснее, чем был когда бы то ии было при жизии.

При пем были тогда только его отец, я, доктор (его приятель) и один мой приятель из Києва. Я держала его за руку, пока совсем не прекратились последние признаки жизни, потом я начала исполнять «долг друга и поэ-та», но это еще не кончено. Осеныо я поеду устраивать вместе с его отцом его могилу (он и об этом просил), и много еще надо сделать, но это пока относится только ко мне. Что Вам сказать еще? Несмотря ни на что, он всегда был внимателен и деликатен к окружающим и с нежностыо относился к своим друзьям, но это Вы сами знаете из его писем. И знаете ли, иногда, разгова-ривая с ним (пока это еще было возможно), мне приходило в голову, что только болезнь (сначала непри-знаваемая ни им, ни его друзьями) заставляла его быть скептически-пассивным, а в сущности альтруис-тическая восторженность никогда не умирала в нем, даже в бреду...

Довольно у^ке, я устала и Вас утомила — ведь правда? Но другого я не могла написать, да и Вы ждали от меня этого,— не знаю, так ли я исполнила Ваше желание, как Вы ожидали, но, видите ли, я еще не совсем возвратила себе прежнюю энергию. Положим, и то была чисто нерв-ная энергия, да все же без нее еще хуже. Но она уже возвращается ко мне,— не правда ли, как скоро? Ведь еще не прошло и трех месяцев.

Сегодня я, правда, немного больна, весь день голова болит и кашель изводит, но я не хотела уже дальше от-кладывать с письмом, тем более что много очередной ра-боты и время с каждым днем все больше занято будет.

Напишите мне теперь о себе, я очень хотела бы знать, как Вам живется.

Здесь я пробуду еще две недели, потом отправлюсь в Черновцы (ул. Новий світ, 61), а в начале июля буду не-надолго в Киеве. Пишите мне лучше в Киев, чтоб навер-ное письмо меня нашло.

/ Жму крепко Вашу руку, привет Павлу Лукичу.

Ваша Л. Косач

11 червня 1901 р. Кимполунг

11.Ѵ[І]. Хтось має довести до чиєїсь відомості, що приїде до когось раніше, ніж сподівався. Прийшли такі листи з України, що хтось уже мусить бути в початку липня вдома, бо там без нього вода не освятиться. Звістки не сумні і не страшні, навпаки, але тим більше треба додому їхати. Розкажу в чім діло при побаченні.

Тут усе хляпає, але хтось ловить хвилини помежи дощем і таки бігає трошки. На Магурі тільки раз був, а на Vale Saca ніяк не попаде — кара божа!

Нехай би мені хтось добренький прислав книжки і ру-кописі (головно р у к о п и с і, а книжки можуть сяк-так заждати), бо хтось все-таки ще просидить тут два тижні, а 26-го виїде (се буде 4 тижні якраз пробування в Ким-п[олунзі]).

Сьогодні перший сонячний день, відколи хтось когось покинув,— бачите, і сонце комусь не світило!..

Хтось отримав гарненькі фотографії кримські і полтавські — для когось — і все-таки не пошле комусь, бо недобрий. Сам привезе.

Хтось був знов нещасний з листами, мусив написати їх 777 X 7 (завелика математика).

Хтось дякує комусь за уважність і добрість і — не може описати рухів своїх рук.

Дами Нізнер шлють Вам привіт.

Хтось вітає всіх, всіх.

Л. К.

138. ДО І. Я. ФРАНКА

11 червня 1901 р. Кимполунг Kimpolung

(bei Frau Susanna Niesner)

Шановний добродію et cher Maxtre *,— як стоїть справа з пашим каталогом? Я хтіла написати Вам взагалі звідси, та щось не пишеться (от і «писателька»!). Мої твори,, призначені до «Віс[ника]>>, переписують мені у

Чернівцях, та щось довгенько,— як будуть готові, то пришлю.

Щиро вітаю Вас з родиною і товариством.

З поважанням J1. Косач

У Львові буду через три тижні, а два тижні пробуду ще тут, у горах.

139. ДО О. Ю. КОБИЛПНСЬКОЇ

17

17 червня 1901 р. Кимполунг ~ѴТ

Liebe, liebste Wunderblume! 192

Хтось просить не сварити, що не зараз вислав фотографію, се вийшло так: листонош прийшов, як мене не було вдома, а він такий педант, що тільки в р у к и адресатові віддає рекомендовані] листи, отже, приніс вдруге Вашого пакета аж увечері в суботу, а в неділю хтось на пошту до полудня спізнився, бо намагався викінчити того ж таки дня статтю для «Жизни», але викінчив тільки аж пополудні! Тоді вже взявся заодно переглядати чужий манускрипт (присланий від когось з Чернівців]), думав, що пошле його сьогодні до Львова, але бачить, що конечне мусить мати старий манускрипт, бо деякі місця в копії полишені біло і невідомо, що там має стояти, а напам’ять хтось не вміє. Отже, чи не буде хтось такий добренький послати сюди хутенько старого манускрипта, аби хтось другий мав уже собі з тим спокій. Він уже одну біду з голови позбув — оту статтю до «Жизни» про Ми-х[айла] Крамера — es lebe die Freiheit!2 Хто не має обов’язкової, на термін, літерат[урної] роботи, той не зпає, яке то щастя має чоловік в той день, коли, нарешті, відправить рукопись геть з хати! Тепер на тиждень хтось має цілковиту волю (окрім чужого манускрипта!), а там мусить подумати про матеріал до дальшої статті, бо хтось інакше сяде на лід з своїми фінансами, як не буде статкувати, вже й так до кінця липня не матиме нічого і не знає, чи дотягне «до нового» о власній силі, чи прийдеться «просити помочі згори» (а хтось уже від того відзвичаївся!). Комусь три місяці безробіття (нібито спочинку!) і цензурні капризи вилізуть боком, бо муситиме потім подвійно гарувати... Ет, якось-то буде! не варт про те говорити!

Фотографій замовте, будьте ласкаві, б тим часом. Єсть деякі дефекти в тому знімку, то я щось не знаю, чи замовляти більше. Пораджуся з Вами, приїхавши.

Хтіла написати Вам більше, як ми з фрейліцікою ходили в Korlagan-Schlucht \ як вона там у воду впала і т. і., але нехай вже або другим разом, або розкажу на словах. Тепер якось я втомлена від писання і не маю гумору. Зрештою маюся добре і приїду, певне, до когось зовсім здоровою.

Св[ятій] Анні цілую ручки і прошу видужати зовсім, поки хтось приїде. Всій Вашій родині мій уклін. Чорненьку дитину поцілуйте.

Ой, спішусь, вже пізно, здається, на пошту!

Паси, паси, паси. . . ,.......па!

Хтось

Обидві п. Нізнер когось вітають.

140. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

23

23 червня 1901 р. Кимполунг —1901, Kimpolung

Хтось когось пасами гладить і дякує за посилку (вона вже поїхала далі, слава Ісусу Христу!),— хтось не од-писав одразу, бо мав багато спішної писанини. Що «Мі-ріам» не приїхала, то не біда, не буду вже її посилати, а повезу сама з цілою пачкою інших своїх «дітей».

Jemand gewiss hat Pech!193 Hi до Vale Saca, ні до Пут-ної не міг вибратись через дощ — і вже, певне, не вибереться, бо в четвер таки хоче їхати до Чернівець (з Гат-ної Schnellzug’oM поїде) — пора вже! І хтось там «праче» за кимсь, то треба йому раду дати.

Казав мені ведмідь з Рунгу, що симпатизуючий йому професор ist promovierl194, як правда, то прошу передати

повіншування від мене, а від себе порадьте не надуватись, бо то не файно і не фіалково. Мепо оп дощ мочить, і чаю вже не стало, і зо Львова піхто по пише, і кашель дере, і переписування «млоїть», а я й то пе надуваюсь.

Св[ятій] Аииі з родиною мій привіт.

Щані] Нізиер кланяються і дуже просять написати, чи маєте приїхати.

Па! Па! Па!

Хтось

141. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

2б_13

26 червня 1901 р. Кимполунг Kimpolung,———

Лілея!

Спасибі за телегр[аму].

їду все-таки звідси завтра, але з Чернівців], порадившись там, напишу. Я там запрошена в одно близьке село в гості, отже, там побуду, може, щодо Вижниці одвинусь (то недалеко і там має бути дуже гарно). У всякім разі значно не забарюсь, але, може, на тиждень проти визначеного. Вже хочеться до вас, годі блукати... Напиши в Чернівці], чи довго будете в Колод[яжному],— може, мені вже просто в Га[дяч] їхати? Але скілька день в Коло-д[яжному] я б з охотою побула (довго боюся), я вже давно там не бувала. Зрештою, сподіваюсь застати листа завтра в Чернівцях].

Бувайте здорові всі, хто є вдома, хутко побачимось.

Леся

142. ДО М. І. ПАВЛИКА

З липня 1901 р. Чернівці 3.VII 1901,

Чернівці, Нов[ий] світ, 61

Шановний друже!

Я таки позволю собі все Вас так називати, як було давніше в листах,— а Ви чи позволите мені?

Ваш лист я прийняла до відомості, хоч і сподіваюся, що мені не прийдеться по Вас брати спадків, бо Ви самі будете в силі покінчити те, що заміряєте. Але, звісно, обачність ніколи не вадить. Спомини Ков[алевського] тримайте в себе або хоч і Лоз[инському] передайте, а я їх, вкупі з своїми споминами про Ков[алевського], сподіваюсь видати восени на українські гроші. Свій манускрипт, може, могтиму лишити в Галичині тепер, як буду там на переїзді додому. Було думала я 10.VII їхати до Львова, аби ще там захопити Франка для деяких своїх справ, та потім виявилось, що ті справи можуть пождати, то я ще собі посиджу на Буковині, бо мені якось добре тут. Вас я таки сподіваюся бачити на поворіт. Пишіть мені, чи думаєте куди із Львова на літо виїздити, коли і куди, власне.

Про листи Кон[иського] відповіді ще не маю,— попрошу Труша, щоб залагодив сю справу, досі віп вже в Києві.

Тепер я Вас попрошу помогти мені в одній справі, бо я вже не знаю, як мені з нею бути. Я лишила Ганкевичу скілька рукописів моїх товаришів з України для видання у Львові, просила його обчислити, скільки ті видання будуть коштувати (кожде окремо), котрі з них можуть бути видані на галицькі кошти, а котрі потребують українських. Він обіцяв мені се в найшвидшім часі написати до Чернівець, тим часом я сама йому вже тричі писала і не маю ні слова, ні відгуку,— а тут товариші допитуються, що буде з роботою. Се мене ставить у дуже прикрий стан супроти товаришів, та й погано се тим, що може розхолодити до праці людей, а вони ще тільки недавно взялись до неї охоче. Я Вас дуже прошу, коли Вам се тільки не прикро, побачтесь з Ганк[евичем] і попросіть його, коли не написати, то хоч Вам на словах сказати те, про що я оце питаю, і напишіть мені сюди ту відповідь. Ну, а крім того, я взагалі рада завжди кождому листові до Вас.

Сердечно стискаю Вашу руку.

Л. Косач

143. ДО М. П. КОСАЧА І О. П. КОСАЧ (сестри)

Чернівці, Нов[ий] св[іт], 61,

5 липня 1901 р. Чернівці

Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 11

Дорогі мої обоє, ви вже там, може, лаєте, що я мовчу, але мені так трудно було зібрати думки, що я просто не знала, як і з чого почати, та добре, що несподівано моя «проникливість» (до крайності розвинена останніми часами) одкрила мені вихід, і я вже можу писати просто.

Діло було так: я отримала ваші листи і днів два-три все думала, чого се до мене так гостро взялися? Чого Миша радить їхать в Швейцарію і робить со «ішушенис» папі? Чого ви так напинаєте, щоб їхати до Відня, йти притьмом до лікаря etc., etc.? Was ist eigentlich geschehen? 195 Адже я нічого нового про себе не писала проти того, що було в Києві; проте досі був spokoj w kraju196, а тут раптом... Сиджу так і медитую, аж тут надходить Квітка, я дивлюсь на нього і якось несподівано «думаю вголос»: «Чи не ви се зра-^ дили мене?» Його раптом мов хто окропом полив, зробився такий, що аж у мене вже не стало жорстокості напастися на нього так, як би варт було. Та властиве, чи справді варт було? Може б, кождий так вчинив на його місці. Головно ж те, що я не маю нічого проти того, аби мої обставини були відомі вам (я їх ховала головно від мами, бо не хотіла її попусту лякать, а без переляку вже б не обійшлось), і коли досі не писала нічого, то почасти через те, що взагалі рідко писала, а тема остатнього листа заставила меле зовсім забути про деталі мого здоров’я, почасти ж не хтіла ставити вас у фальшиве становисько, як стануть допитуватись старші: а що вона пише і т. д., головно ж думала, що хутко буду зовсім здорова, то не варт і турбувати вас даремне (Квітці я якось печаяно проговорилась, і то не думала, що він придасть таке значення). Ну, нема лиха без добра, дякуючи неконспира-тивності Щвітки], можу за те писати (навіть уже мушу)' зовсім по щирості, без недомовок. Отже, почну ab ovo 197: відомо вам, що кашель дере мене давно (ще з Мінська)’, часом менше, часом більше, а як зовсім перестає, то дуже не надовго, днів на два, а потім знов починає. Перше був кашель сухий, потім став трохи мокрий, але не дуже, аж нарешті (неділь 7 тому назад) об’явилась трохи кров горлом, нерви знов заграли, стало якось «млоїти» в грудях (головно з правого боку, з того ж боку у мене чогось завжди червоніше лице, так наче рум’янець), я вдалась до лікаря, що тут вважається найліпшим (бувший ординатор з Allgemeines Krankenhaus 198 у Відні), він мені сказав, що кров пішла від нервових причин, але що все-таки маю в грудях ein kleines Katarrh 199 (чи в бронхах, чи в лег-ком, того не сказав), що сам по собі зовсім не єсть небезпечний, тільки що я взагалі дуже анемічна і слаба (zu schwachlich200) і хоч не маю виразної хвороби грудної (Keine eigentliche Brustkrankheit201), але маю «предраспо-ложение» (nur die Anlagen sind vorhanden202 — до тих Anlagen належить і теперішній катар); порадив мені їхати з міста десь у гори, жити гігієнічно і дав надію, що катар за яких два-три тижні мине. Отож я поїхала в Кимполунг. Жила справді дуже гігієнічно, нічим дуже не томилась, їла багато, лягала спати рано, але мене погода «підкузьмила» трохи: тільки перший тиждень було порядно, а потім як став іти дощ, то з малими інтервалами ішов увесь час (так я і виїхала в дощ!). Вільгості, правда, великої не було, бо там дуже швидко сохне (такий грунт і каменю до того багато), але гірські потоки порозливались і попсували мені сливе всі променади, так що приходилось більше сидіти вдома або ходити десь поблизу, тимчасом як найкращі місця були власне найдальше (а туди і ходила перший тиждень). Була помилка певна в тому, що я (оглядаючись на раду київських лікарів, що казали мені дуже високо не забиратись) оселилась в долині, а не на горі, хоч долина сама досить високо положена, тим часом, живучи там, завважила, що завжди, як заберусь вище в гори, де вже ніякого сліду міського нема, то зараз мені дихати вільніше і більше енергії почувається; та перебиратись було вже трудно (повірте на слово, бо довго описувати, чому власне). Все-таки я завважила, що стала поправлятись, але остатніх тижнів 11/г так припустив дощ, що зіпсував мені геть настрій і з’явилось щось наче пропасниця, маленька, без жадної правильності в нападах, якась капризна, тривала дуже недовго і таки ще в Кимдол[унзі] минула без жадних ліків. Кашель було відновився, знов два-три рази трохи об’являлась кров (прожилками в мокроті) і скілька днів обридав мені якийсь противний залізний смак після кашлю, нарешті се минуло, але кашель таки не минув. Вернула я до Чер-нівець і ото вже роздумувала, щоб додому вертати, та надійшли ваші листи, тим часом я знов трохи киснуть

почала: нічого виразного, тільки упадок енергії (остатніх днів три), малокровний стан голови (се трудно описать, але здумайте собі той стаи, коли занадто довго просидіти в воді), кашель то менше, то більше. Отож я сьогодні знов пішла до того самого лікаря. Він ще уважніше оглянув мере і сказав, що катар таки не минув, хоч, на його думку, поменшав, але що загальна поправка дуже-дуже незначна. Сказав, що, певне, я завжди буду більш чи менш анемічною, але в такій мірі, як тепер, то не годиться і треба конче поправитись, з огляду на Anlagen та й на нерви, що мусять нібито теж поправитись вкупі з загальним станом (вони, може, й так поправились, бо в Кимп[олунзі] ні одного нападу не було і тепер нема). Знов повторив, що слід мені жити в горах, і то чим вище, тим лі п ш е (скілька раз наказав) , і то жити, а не ходити на гори, вибрати місце з дуже чистим повітрям, пити багато молока (сього я досі не робила), ну і триматись звичайних гігієнічних приписів. В болотяному і низькому місці боже борони жити! (Adieu Колодяжне!) Я знов спитала, як і той раз, чи до санаторії не треба, сказав, що не треба, а тільки що звичайне гігієнічне життя десь високо в горах буде багато значити для всіх трьох моїх бід: анемії, катару і нервів.

Отже, я тепер на розпутті і не знаю, що почати: чи вертатись просто додому (в Гадяч), зваживши, що Anlagen то ще не справжня слабість, чи таки їхати в гори. Тут мені радять одне місце в руській Буковині (ще за Вижницею, близько Чорногори), високо на 1000 метр[ів] над рівнем моря, не город, не містечко і навіть не село, а так собі «колонія» для літніх мешканців, з закладом4 купельовим і з хатками типу chalets203 (а не великих будов санаторських), кажуть, що там є весь потрібний комфорт і не нудно, бо русини всі з’їздяться туди на поправку, так що завжди якесь товариство єсть. Околиця, судячи по фотографіях, гарна (впрочім, вся Буковина гарна), і хати, як з тих же фотографій видно, таки іменно на горах і в самісінькому лісі смерековому стоять.

То ж якби зважити не їхати додому, то я поїхала б туди, пробула б з місяць, а там, якби ще не стало ліпше, може б, далі в Європу забралась і віддала б себе в лапи

якійсь «знаменитості». Тим часом же думаю, що не варт мені ще ні до Відня, ні в інше велике місто їхати, бо коли мені там те саме скажуть, що тут, то буде даремна трата і коштів і сили, бо життя в великому місті мені тепер вадить, я от навіть з Чернівець, чекаючи вашої відповіді, втечу в одне поблизьке село, бо місто, видимо, зле на мене впливає.

Я думаю, що розказувати всі оці деталі мамі не слід би (врешті, як уиажасте),— все-таки се її може налякати. А папі я оце нарай коротко напишу в Київ, коли ж вія тепер в Колодіяжиому], то покажіть йому сього листа.

Відпишіть мопі зараз (па чернівецьку адресу) вашу раду, бо я (може, від анемічного етапу голови) чогось ні на щось зважитись не можу. Завтра пишу вам про іпші справи, а тепер будьте здорові.

Ваша Леся

144. ДО М. І. ПАВЛИКА 6 липня 1901 р. Чернівці Чернівці, Новий світ, 61,

Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 11

Шановний друже!

Добре, що-сьте мені по щирості написали про Вашу уразу проти мене: так завжди і краще, і справедливіше, бо дає можливість обвинуваченому виправдатись. Отже, коли я була у Вас тільки раз, то не через те, щоб не ін-тересувалась Вами чи справами, а через те, що була дуже розклеєна і втомлена і на велику силу успіла побувати хоч по разу, де мені було цікаво і потрібно (і то далеко не скрізь!). Вас я ждала в отелі далеко довше призначеного часу, може, або я не добре почула призначений від Вас час, або Ви забули мій,— у всякім разі се було дуже прикре для мене непорозуміння... Про візити д. Лозин-ського мені в отелі ніхто нічого не казав, хоч я завжди питала портьєра, чи не приходив хто до мене,— я се вперше сьогодні з Вашого листа довідалась про ті візити. Я дуже прошу Вас, перепросіть за мене д. Лоз[инського] і скажіть, що я дуже жалую на таку нашу «незустріч» і постараюся направити втрачене, як буду на поворіт у Львові. Рівно ж тільки тепер я довідалась, що Ви поси-лади мені «Громадський] гол[ос]»7 певне, се було тоді, як я була в Кнмполупзі, і коли б Ви написали на опасці, що то для мене, то мені б туди переслали. Ті газети і книжки, що Ви лишили у портьєра, я маю, а за дарупок їх (мені) щиро дякую. Отже, бачите, що всі Ваші урази походили тільки з непорозуміння; що все тільки що написане— щира правда, я сподіваюсь, Ви не сумніваєтесь, бо я ж досі не дала Вам приводу сумніватись в моїй правдивості супроти Вас, через те я не буду ображати ні Вас, ні себе надмірними запевненнями: хай буде слово ваше «так» — так і «ні» — ні. Так найкраще, правда?

За те, що Ви було «усумнилксь» в мені на якийсь час, я не ображаюсь, бо розумію (може, з власного досвіду) психологію людини, багато раз зрадженої і зневаженої приятелями, здавалось би, найщирішими. Чому ж би мали Ви більше впевнятись на мене, ніж на давніших, більше знаних Вам друзів? Отже, не дорікаю Вам за се, тільки прошу, аби Ви кождий раз, як заворушиться у Вас який сумнів проти мене, казали б мені його просто, не замовчуючи, а я Вам завжди з охотою так само просто відповім. Я думаю, що так буде найкраще і найгідніше нас обох. Я не буду ні запевняти, ні присягатись Вам, але я певна перед своєю власною душею, що я Вас ніколи но зраджу і не зневажу, бо се було б проти моєї натури. Не беріть мені за зле млявість в моїй розмові з Вами у Львові і моє неписання до Вас з Буковини (до недавнього часу),— я була взагалі така прибита, що просто боялась озиватись до людей, аби їм не завдавати смутку. Звісно, на погляд я такою не здавалась, бо сю «видержку» я завжди маю (се ви, либонь, і в Болгарії бачили), щоб триматися при людях (надто при чужих) спокійно і навіть quasi-енергічно,— нащо ж має кожний заглядати мені в душу? Але перед приятелями, надто в листах, я сеї видержки не маю, отже, коли не хочу їх журити і себе шарпати, то мовчу. Не беріть мені за зле, коли я у Львові поводилась дивно і проявляла видиму байдужість до того, що повинно мене інтересувати (і справді воно мене інтересує), я була тоді в стані хворобливої апатії, фізичної і моральної перевтоми. Ся зима була для мене дуже тяжка, я була півроку в моральному пеклі, а два місяці були такі, що справді не знаю, як я їх витримала, стільки се мені коштувало і нервів, і взагалі здоров’я, потрачених безнадійно... Описувати не буду, що се було,— нехай колись при нагоді розкажу,— але вірте па слово, що се була страшна трагедія, не кождий може таке витримати. Я витримала, тільки все ж не зовсім без наслідків: маю загострення істерії та анемії, а до того ще й якпйсь катар п грудях (новий дарунок щедрої природи!) їхала я сюди просто рятуватись, мені треба було змінити обставини, враження, спосіб життя. Нерви я справді значно поправила (хоч певності нема, що найменша причина знов не поверне status quo1), але ж анемія й катар зостаються в силі. Оце хутко їду куди-небудь високо в гори втікати від лиха, куди, власне, ще не знаю напевне. Напишу, як знатиму, куди їду. Дуже прошу, пе кажіть там у Львові нікому (якби ненароком прийшлось де згадати про мене), що я хвора і що я перебувала якісь трагедії,— у Львові, я се мала нагоду завважати, люблять займатись чужими приватними справами, але я до своїх справ тільки приятелів допускаю. Все, що пишу, то тільки до Вашої відомості, щоб Ви розуміли те, чого, може, інші не розумітимуть в моєму поводінні, а власне сих ненормальних змін активності і апатії, експансивності і замкненості etc. Се не captatio benevolentiae 2 (можете мені все-таки найщи-ріше виявляти, що тільки матимете прикрого проти мене,— мої нерви се видержать), а тільки «об’єктивне подання фактів».

Про громадські справи, порушені у Вашім листі, напишу Вам з гір, а тепер се б далеко завело, а я вже втомлена.

Пишіть мені ще сюди. Стискаю Вашу руку, шановний друже.

Л. Косач

145. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ 14 липня 1901 р. Вішниця Вижниця, 14.VII 1901

Хтось не написав вчора, бо дуже був утомлений (а до того розкис) і не мав^ одваги взяти перо в руки. За пересилку листа дякує і просить пробачення за клопіт з грошима.

Тут все йде дощ, але з павзами, то все-таки хтось з п. Кв [іткою] ходить до Черемошу і над Виженку, а се

1 Стан, який був і раніше (лат.).— Ред.

2 Запобігання прихильності (лат.).— Ред.

зараз вибирається їхати фіакром трохи за місто. Отже, не нудиться, але на дощ все такий лихий, бо невідомо, як то їхати дощем до Буркута. Як не дуже хляпатиме, то в середу їдем, а як дуже, то ще не знаю. П[ан] Квітка посилає комусь сердечний уклін.

Хтось добре зробив, що не всім кланявся від мене, бо то не завжди варт. Нехай хтось без когось не журиться, нехай купить трембіту. Нехай пише,— хтось любить, як хтось пише. Паси, поза коней і [...]

Поклін родичам і братам.

Па!

Хтось

146. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

14 липня 1901 р. Виоісниця 14—1.VII 1901. Вижниця

над Черемошем, в домі п. Москви

Лілея моя! Дякую за готовність приїхати до мене, але помагати мені властиве нема в чому, почуваюся я настільки здорового, що скрізь у всьому даю собі раду сама. Товариство твоє мені, звісно, завжди миле, але ради самої приємності не варт зриватися і їхать такий світ. Це все я кажу зовсім обдумано і щиро. Я це тут на перепутті (пиши мені сюди, то перешлють, а дальшу адресу подам, доїхавши), їду-таки в гори, бо коли їхать, то найкраще тепер, серед літа. Кашляю все ще по-прежнему, але сподіваюсь, що в горах мине. Напишу згодом довше, а сьогодні не маю енергії, бо й так мусила довго писати. Будь здорова і сама й не сама.

Твоя Леся

147. ДО П. А. КОСАЧА

14 липня 1901 р. Виоісниця Буковина Вижниця

над Черемошем у н. Москви, властителя руського склепу

14—1

-ѴІГ 1901

Любий папа!

Листа твого отримала я вже тут, переслала мені його Ольга, а я ждати його в Чернівцях не хотіла, бо зважила, що краще їхати помалу в гори, спиняючись то тут, то там, щоб потроху звикати до більших високостів 204. Тепер я у Вижниці над Черемошем (єсть ще якась друга Вижниця над якоюсь іншою річкою, то треба так на адресі писати), се вже в горах, приблизно на такій високості, як Кимпо-лунг, де я жила, звідси днів через два поїду в Буркут, звідти напишу точний адрес 205, спиняючись по дорозі в Яворові у Окуневських (у тої п. Ольги Окуневської, піаністки; що колись училась у Лисенка) і в Ольги Федорівни в Ясенові, а потім поїду в Буркут, се єсть колонія для анемічних і пр. високо в горах (1200 метрів), недалеко від Венгрії (там близько Чорна гора), не город і не село, а просто доми серед лісу. Єсть там «заклад купельо-вий» (ванни), залізні води, під наглядом доктора,— се так щось, як санаторія, тільки без дорогого шику німецьких і швейцарських санаторій. Впрочім, подробно описать можу тільки тоді, як буду там. Іду в гори тепер, не ждучи до осені, як радить мама, через те, що іменно тепер найкращий сезон для життя в горах (восени вже холодно і не для всякого добре, кажуть доктора і самі гірські люди) , а также для того, щоб приїхати додому уже зовсім здоровою і впевнити вас всіх, що ніякої причини до тривоги нема.

Даремне ви так нападаєтесь на Квітку, я властиве не знаю, в чім його злочинство. Хіба я одна могла б напастись, що він мене видав перед вами, але й я не нападаюсь, бо сама бачу, що так вийшло краще і що так всякий би зробив на його місці. Може бути, що якби він сього не зробив, то я б і досі мовчала про свій стан здоров’я, боячись кидати зайву тривогу, хоч, певне, се було б гірше, бо по щирості жити легше, ніж скриваючись. Хоч мама сердиться, звідки взяли, що вона злякається «бредней Квітки», однак же вона пише мені, що я заражена, що в мене легке застромлене і т. і., а сього ж їй і Квітка не міг казати,— іменно таких її думок я і боялась. Що в мене показувалась разів 3—4 кров, то ще нічого не значить, у мами вона показувалась далеко частіше і все-таки з того нічого страшного не вийшло. Я зовсім певна, що мій катар тільки катар і більш нічого, але щоб він не обернувся в хронічний і не розвивав далі всяких предрасположений, я хочу його вилічити тепер же, беручись одразу до більш еяергічяих способів, ніж би варт ради такої все-таки пустої слабості, як катар. Я зовсім і виду це маю дуже слабої людини, от така я тепер, як була в Кисві перед виїздом (тільки припадків і крайньої первності нема) і кашляю в тій же мірі (тільки що часом, рішить у грудях та дуже рідко показується кров), на лице я здаюсь далеко здоровілою, енергія як часом то нормальна, а як часом то нема ніякої, але се відноситься більш до «самочувствия», об’єктивно ж беручи, се? річ малго за мети а. Буваю часто в анемічному стані, надто надвечір,— маленькі одливи від голови і певна безсилість,, але не в такій мірі, щоб. мені потрібна була стороння поміч. Та от,- здається, і все. Зрештою206, я вже; писала про це все Лілі і ти мав тож лист чжгатж.

Мені дуже дивно, що ти пишеш мені «не удержшвай Квитку, пусть едет в Швейцарито». Коли се я кого удер-живаю? І чого б я мала удерживать в данім разі? Се зовсім залежить від його волі і потреби, куди йому їхати, а куди ні, і я нічого йому радити не буду. Не бачу теж причини, чото б я мала забороняти йому бути там, де я. Коли він був у Чернівцях, він мені нічого не заважав, абсолютно пічим не розстроював, ніяких нервностей не показував, до того ж бігав сам собі з студентами, так що я шт остатні дні мало й бачшга *. Було б дуже дивно, якби я при таких обставинах ні з того ні з сього сказала б йому : я не хочу, щоб ви були там, де я. Се навіть мало б якийсь чудний смисл. Мені неприємно, що і ти йому про се говорив, так наче він божевільний чи заразний, що вже з ним в, одному городі жити не можта. Впрочім, се твоє діло. Тільки ж я нікого не удерживаю, але й не проганяю нікого без причини, кажу се просто і прошу не сердитись за се,.— я держусь у цій справі нейтрально, бо інакше не вмію. Не знаю теж, чому вираз симпатії до мене чи дбання про моє здоров’я має називатись «вмеша-тельством в наши семейпые дела» — коли так, то й порада твоя «їха/ги в Швейцарію» теж єсть «вмешательство»? Мені чогось неприємно те, що ти ставиш питання, чи бути Квітці там, де я, чи ні,— се мене ставить в фальшиве полгоження. Я йому нічото казати не буду, нехай собі як хоче робить, а тобі кажу зовсім щиро, що він мені нічогісінько не заважає такий, як він тепер. Здається, він мав ту саму ідею ггр:о мою слабість, що ви (тільки не каже нічого), і через те «щадить» мене до смішного, навіть боїться про всякі київські діла розказувать, щоб я не «з’їри-тувалась». Мені взагалі смішна моя роль,— я себе вважаю сливе здоровою, а мене всі вважають серйозно хворою. Я просила Ольгу і Квітку написати Лілі про мене все по правді, як їм здається мій стан здоров’я, давши їм слово не допитуватись, що вони написали; як напишуть, то, може, тобі Ліля розкаже. Впрочім, можна і мені вірити, бо я, коли не мовчу, то пишу но правді.

Я оце напишу зараз мамі в Гадяч, а Лілі в Колодяжне.

Бувай здоров, міцно цілую тебе. Будь спокійний за мене, я приїду здорова.

Твоя Леся

148. ДО І. Я. ФРАНКА

20 липня 1901 р. Виоісниця 20.VIІ 1901. Вижниця

Високоповажаний добродію!

Не знаю, чи моя карта раніш до Вас доїде, чи я сама. Якщо вибираєтесь, може, куди на рибу сими днями, то будьте ласкаві затриматись, бо між сею неділею а середою я маю бути на недовгий час в Криворівні (по дорозі в Буркут) і жалувала б дуже, якби не застала там Вас. Моє вітання пані Вашій і пп. Гнатюкам.

До побачення.

Л. Косач

149. ДО П. А. КОСАЧА

20_7

20 липня 1901 р. Виоісниця ^VTf Лижниця

Любий папа!

Завтра рано їду далі в гори. Раніш не можна було, бо не було звісток, чи є вільна квартира в Буркут і, до того ішли дощі і їхать було б погано, тепер, здається, погода встановилась. Впрочім, я нічого не втратила, що пробула скілька днів тут, околиця гарна (вже в горах), життя врядилось добре, я навіть вже вспіла трохи поправитись,— сьогодні значно менше кашляю.

Писатиму з дороги картки, а листа вже тільки осів-шись на місці напишу. Мені писати прошу так: JI. К. в Буркуті, остатня пошта, Жаб’с, Osterreich G а 1 і -z і е п. Будь здоров!

Леся

150. ДО А. МОСКВИ

22 липня 1901 р. Криворівня 22.VII 1901. Криворівня

Шановна добродійкої

Доїхали-сьмо добре і без неприємностів, тільки мусили трохи доплатити за перестанок в Яворові.

Здоровлю щиро і ще раз дякую за привіт. П[ан] Квітка кланяється.

З поважанням Л. Косач

151. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

23 липня 1901 р. Жаб*в 23.VII 1901. Жаб’е

Хтось писав з Яворова мало, бо не мав енергії і тепер ще не має багато, але все ж. В Яворові ми дуже добре провели час, п. Ольга нам досить грала (грає далеко ліпше, ніж було в Києві), і було так привітно та мило, як хтось любить. Казала п. Ольга, що їде до Відня в серпні чи в вересні, а зрештою напише комусь про те сама. В Яворові були ми півдня і один ранок (ну, і ніч між тим, звичайно), більше не могли через фіакра. В Криво-рівні були стільки само, а там теж було добре. Франко казав, що напише передмову до німецького] видання українських] нов[ел], тільки мусите йому спис речей послати.

Хтось напише з Буркута (там буде завтра), а тепер немає більше місця. Хтось комусь і п. Володимирові] і чорненькому посилає привіт. Паси! Па!

Хтось

25 липня 1901 р. Буркут —. Буркут

Любий папа!

Вчора я доїхала сюди в полудні, але не писала, бо раз, "що була втомлена, а друге, що все одно лист не пішов би,— тут пошта йде не щодня, а тричі на тиждень (через се правильності великої в листах від мене не жди і не дивуйся, коли часом лист ітиме довгенько). Сьогодні півдня була я досить втомлена, мені здавалось навіть, що гірше, ніж вчора, але от тепер уже втома пройшла, а вкупі з нею і кашель минув (рано був збільшився), та й одразу втома все-таки була менша, ніж у мене звичайне буває і ніж можна було сподіватись після такої досить довгої дороги кіньми. Правда, що їхала я з великою еко номією сили, години 3—5 на день, не більше, половина дороги була дуже добра, половина (вище в гори) не так-то, але зовсім поганої було мало. Все-таки добре, що я рушила в дорогу пізніше, бо тепер погода встановилась і нігде дощ не мочив, і холодно не було, та й тут тепер найкраща пора. Не холодно і не гаряче, так, як у нас в початку іюня, навіть те нагадує іюнь, що тут саме почались позюмки ], цвітуть дзвоники і кашка, ледве почалась косовиця. Вдень дуже тепло, і ми всі вбираємось по-літньому, а ввечері, хто гуляє, то вже надіває осіннє, але гулять можна, бо туману нема і не мокро. Повітря тут замітно інакше, ніж в долині (я таке тільки раз в Криму на Ерікліку почувала), якесь прозоре і легке, але не різке. Я тут чогось краще бачу і дальше. Добре тут те, що куряви зовсім нема, бо нема вулиці, а стежки тільки і всього одна проїжджа дорога, та й по тій мало хто їздить, бо тут людей мало, тут всього чотири домики в лісі. Один такий завбільшки, як дім в Зеленому Гаю, а три менші. Я живу в меншому, в домі у лісничого, де, крім мене, ще є одна гіані приїжджа, а то лісничий з жінкою і дитиною та й більш нікого. Всі чотири домики близько один від одного, так що люди всі в п’ять мінут збираються до спільного стола. їдять тут всі вкупі (table d’hote207), хто

чотири, хто п’ять раз на день, я буду їсти п’ять раз, бо тут се не трудно, коли бути багато надворі. Тут єсть натуральна залізна шипуча вода, досить добра на смак, але я ще не дуже її п’ю, бо не знаю, як і скільки її пити (тим часом сьогодні взяла з неї ванну), а завтра піду до доктора, то буду знати. Доктор тут не «казенний», а незалежний, сам приїжджий, і се краще, бо такому можна більше вірити,— йому нема інтересу в тім, чи хто тут буде жити і пити воду, чи ні. Приїжджі тут все більше русини з Галичини і з Буковини, всі живуть дуже в згоді один з одним і, як видно, не скучають, обстановка привітна і не больнична, та й не курортна в тім смислі, що тут кожний може одягатись, як хоче, і нема до показувати шик, хоч би хто й хотів, бо нема жадної «музики», «курзала» і т. і., хіба що гойдалка та Kegelbahn 1 нагадують якусь дачну культуру, більш нічого. Тепер я пипгу в самій «натуральній» обстановці, в лісі (за 50 шагів від моєї хати), під величезною смерекою, і навколо самі тільки дерева та папороть, птиці співають, Черемош шумить, а з ним навперейми шумить отой залізний потік, що то, власне, Буркутом зветься. Якби не сей шум, було б зовсім тихо, людей не чуть, вітру нема (він тут рідко буває, гори не пускають). Як я тут не поправлюсь, то вже не знаю, якого мені клімату треба. Той доктор, що тепер сюди з сім’єю приїхав, вибрав се місце, перебувавши перед тим в різних курортах тутешніх і заграничних, і знаходить, що тут клімат рівніше, ніж в більшості швейцарських санаторій, бо високість положення самої колонії така сама (1000 ж), але там близькість снігових вершин занадто понижає температуру, а тут снігу нема (хіба трохи на Чорній горі, але то ще досить далеко звідси).

Врешті побачу, як буде мені тут, якби недобре, то втечу, але думаю, що буде добре, на те більше похоже.

Тепер годі писати, бо вже темніє. Напишу другий лист до мами, а тим часом ти сей перешли, бо не знаю, як довго йтиме лист мій до Гадяча, може, в Києва пересланий раніше прийде.

П[ан] Квітка тобі кланяється; ти не бійся, що він тут, він ще мені помагав багато в дорозі, не тільки що не заважав; в Швейцарію не поїхав, бо не стало грошей — просто.

Бувай здоров, цілую тебе міцно. Пиши частіше; страх давно не маю звісток.

Твоя Леся

153. ДО 0. П. КОСАЧ (сестри)

Між 25 і ЗО липня 1901 р. Буркут Буркут (пошта Жаб’є),

Галичина

Лілея моя, де еси? Хочу тобі написати, та не люблю, як лист довго іде або довго лежить. Маюся тут на здоров’я ліпше, певне, зовсім поправлюсь за місяць. Чи застану тебе ще вдома, як приїду в кінці августа? Де буде на той час п. Крив[инюк]? Чому пе пишете ніхто?

A rivederci 208.

Леся

154. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

29 липня 1901 р. Буркут 29.VII 1901,

Буркут, пошта Жаб’б

Ой, хтось комусь не велів листа написати, мусить писати картку, і то хутенько, поки пошта не втекла! Хтось і с а м сказав би те, про що його тепер просять, і більше сказав би, хтось знає, що хтось міг би сказати. О, вже ж хтось скаже! Хтось так робить [...] без кінця. Якби тут хтось був, ходив би тут на золоті гори, тут є золоті гори. Комусь тут добре, дуже спокійно, ніхто його не мучить,— йому все було краще по сей бік кордону, ніж по той бік, хоч там і нібито рідніший край... Хтось напише хутко багато. Хтось дуже лінивий, але до когось писати не буде лінуватись. Хтось когось любить [...]. Чорненькому поклін і побратимові. П. Квітка комусь кланяється.

Хтось

Магурі поклін.

29 липня 1901 р. Буркут Буркут (пошта Жаб’є), 29.VII 1901

Високоповажаний добродію!

Посилаю оце скілька віршів і прошу не друкувати їх всі на купу, чогось я сього не люблю, а так, щоб «Ритми» йшли окремо, «Хвилини» теж окремо, рівно ж і «Легенди», все в різних числах, аби не обридати занадто людям моїми творами. «Одержиму» все-таки ще притримаю; розправа про драми — mea culpa — ще не перекладена, але таки буде перекладена; коли? — Quand un Breton dit qu’il viendra, il viendra, mais quand — ne demandez pas...1

Чи не будете ласкаві розпорядити, аби мені остатнє число «Вісника» прислали в Буркут — я тут, напевне, до кінця серпня пробуду, хотіла б мати «Вісник», поки тут, бо, може, на Україні трудніше буде здобути.

Прошу сказати п. Гнатюкові, що п. Квітка нагадує про брідську адресу, просить не забути і не гаятись. Притім просить поздоровити Вас і п. Гнатюка з родиною. Від мене прошу сказати, що сьогодні ми бачили тут далеко страшнішу гадину, ніж вловлена в Криворівні,— тутешня була Kreuzotter2. Якби не гадюки, то Буркут був би ідеальним місцем пробування для мене, не скажу раєм, бо в раю теж були гадюки (змій), отже, рай не був би теж ідеальним для мене.

Коли ж Ви сюди на рибу?

Моє щире вітання Вашій дружині і родинам Гнатюків та Волянських.

З глибоким поважанням J1. Косач

156. ДО О. Ю. КОБИЛЯИСЬКОЇ

1 серпня 1901 р. Буркут Буркут, п[ошта] Жаб’є, 1.VIII 1901

Хтось комусь пише нарешті таки навсправжки, а не тими картками, що все здаються комусь не справжніми листами, а сурогатами листів. Ой, якби-то тут були ми так — «хтось та ще хтось», як у Чернівцях, то б то було славно! "Але що вже казати...

1 Коли бретонець каже, що прийде, то він прийде, але коли — пе питайте (франц.).—Ред.

2 Чорна гадюка (нім.).— Ред.

Ну, хтось спише свою одіссею з Черніведь до Бурку-та. З Чернівців до ВижниЦі — нічого особливого, тільки спека і тіснота в вагоні. У Вижниці гарні гори і привітні люди. Мешкала я у гі. Москви (потім і п. Квітка вибрався до них), робили ми чимало проходів, раз заїхали високо на гору Німчич і бачили звідти при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія,— кажуть, що зветься Росто-ки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би. Був хтось у Бобикевичів, пані йому більше сподобалась, як пан, а найбільше сподобалась мала Дуньця; зрештою когось там дуже гречно приймали, згадували когось і казали комусь кланятись. Було комусь у Вижниці не зле, але все ж хтось під кінець став іритуватись, бо дощі трохи обридали і листа з Буркута жадного не було, а їхати без звістки було страшно, бо люди казали, що всі помешкання в Б[уркуті] зайняті і прийдеться «під смереков ночувати» (з огляду на дощ воно не завжди вигідно, хоча й досить поетично). В тому чеканні (і в дощах) минув тиждень, аж, нарешті, прийшла картка з Б[уркута], що помешкання нема до 1 серпня, однак хтось і пан Квітка зважили таки їхати з тим, щоб хоч у Жаб’їм чекати 1 серпня, бо ніяково було сидіти «в гостях» без кінця, але по дорозі, в Кутах, отримали телеграму, що помешкання єсть (правда, одно, для когось, де хтось і тепер мешкає, а п. Квітка все ще міститься «провізорично» то в сій, то в тій хаті), і поїхали далі вже спокійніше; до Яворова їхалося дуже добре. В Косові комусь не дуже сподобалось, а в Яворові дуже, якось там дуже симпатично і мило. Всі Окуневські (дві панни і батько,— братів не було) теж казали когось поздоровити. Ольга 0[куневська] стала значно ліпше грати і сама стала куди цікавіша, ніж була в Києві. Хотіли ми було за годину-дві їхати далі, бо фіакр не хтів чекати, але 0[куневські] не хтіли того слухати, отже, ми приплатили фіакрові лишнє та й зостались через ніч і не жалували, бо дуже приємно перейшов нам той час. Другого дня стали ми в Ясеневі Горішньому, Маркес показав нам дорогу до Криворівні (з буслят бачили тільки одно, Вільгельма, він щось хорує, а Рейпгольд цілий день в лісі, і його ніхто не бачить), там пас прийняли Волянські теж дуже добре та ще й потім дали нам до Буркута цілу пачку книжок, переважно етнографічних (п. Квітка, зобачивши у них велику масу українських] книжок, розпалився великою Жадністю і все просив, що бачив, а я певна, що він з того і сотої частки не перечитає). Натурально, бачили ми там Франків і Гнатюків. Згадували теж і про когось, Франко дуже хвалив чиєсь «Під голим небом», тільки казав, що там «тих ідіотів забагато», взагалі хвалив чиєсь писання. Франко досить охоче згодився написати передмову до німецької] збірки (чи хтось послав йому спис новел?),— нехай «ведмідь» заспокоїться! Гнатюк щось закидав, нащо то комусь потрібні гонорари, коли «має багатого батька», але йому хтось сказав, що гонорари ч не мають нічого до того, який в кого батько, і що всяка праця варта плати і то, властиво, не такої жебрацької... далі п. Гнатюк сеї розмови не підтримував. Фр[анко] на когось справив на сей раз якесь дивне враження; з тим чоловіком щось робиться, якийсь він наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, неначе й зацікавиться нею, а потім райтом знеохотиться, урве, замовкне або сяк-так докінчить почату фразу. Щось не чула я від нього сей раз тих цікавих літературно-філософських розмов, що давніше,— від політики відтягався старанно, хоч п. Квітка дуже намагався звернути розмову на політичні теми, раз тільки Франко оживився, як почав ганити львівських соц[іал]-демократів за робітницькі розрухи... Хтось не дуже любить бачити людей, що вже «перешуміли», надто коли бачив їх в найбільше голосний, шумливий час... Візита в Криворівню вийшла менше цікава, ніж хтось сподівався. В Криворівні пробули ми теж через ніч, відпустили фіакра і поїхали вже «фіров» (се було не дуже-то приємно, але інакше не можна було, бо прийнялось би переплатити надміру). В Жаб’їм стояли 4—5 год[ин], поки знайшли іншу фіру до дальшої подорожі. Там, в Ж[аб’їм], у Коржинських, бачили ми людей такого розбору, яких хтось ще зроду не бачив: галичан-емігран-тів до Росії (польку і русина), що не хотять говорити ні по-польськи, ні по-українськи, «аби не зопсувати акценту (російського)», і для того говорять увесь час по-російськи, але з таким «акцентом», що навіть немоскалям «вуха в’януть». Що вони хтять тим доказати? Ні, я таких людей, як сі «слов’янофіли» галицької формації, ще досі не бачила і дуже рада, що нарешті побачила. Але за що вони так мучать себе тою російщиною? Дали б уже собі хоч у Жаб’їм спокій, адже звідти до Москви їх все одно ніхто не почує! З Жабйого зачалась властива pielgrzymka \ бо трясло, трясло і ще трясло, і якби не прекрасні пейзажі навколо, то хтось «пракав.» би, а так сидів тихо і навіть був досить успособлений; де вже ставало надміру тряско, там хтось уставав і йшов пішки, аж нарешті подер черевики в шмаття і кинув їх до направи в тій коршмі, де прийшлось ночувати (ночувати було не так зле, як хтось сподівався), далі їхалося все так само над Черемошем, і гарно було, і тряско було, нарешті трошки прикропив дощ, але мало, так собі, трошки, на пам’ятку. Приїхали ми в Буркут саме на обід, як усі при столі сиділи, там якось одразу познайомились з усіма, пристали до гурту і відразу перестали себе чужими почувати. «Душею товариства» був на той час доктор Кобринський (*те-пер від’їхав, а з неділі знов приїде), справді дуже товариський і досить приємний чоловік. Дав він мені деякі поради, між іншим, заборонив купатися сей перший тиждень, а по приїзді своєму обіцяв оглянути уважно і дати докладний розпорядок, що і як робити. Тим часом я без розпорядку їм 5 раз на день (їсти тут єсть досить, зовсім не мало і не погано, як мене лякали, навпаки, при столі за обідом кождий бере собі, скільки хоче, без порції, дають завжди три потрави і якусь ярину, все старанно приладжене) і пе тільки не примушую себе, щоб їсти, а навіть буваю щиро голодна, і то не раз,— се тут уже таке повітря й вода, що викликує голод (навіть п. Квітка став їсти не мало, теж 5 раз на день, і, певне, вже відступить п. Володимиру право на президію «в товаристві добровільно голодаючих»). Всі кажуть, що хтось навіть сам се почуває,—став сильніший, червоніший (ще!!) і кашляє менше, але ще таки не зовсім кашель минув і напади раптового безсилля ще бувають, і в руки часом пече, але все то в меншій мірі. Хтось знає, що поправиться тут дуже за сей місяць, коли б тільки йому чого нового не притрапилось, коли тільки хто-небудь чим не загроїть. Він такий чудний, отой хтось: як йому спокійно який час, то все йому здасться, що от-от хтось розіб’є той спокій. Він сам не знас, на що себе тим мучить; чи то він так уже не звик жити в спокої?

Комусь перебили листа вечерею, а потім хтось уже йшов до своєї хати, аби дописати комусь листа, коли се здибає на дорозі Франка, д-ра Кульчицького і Міхнов-ського! Всі три наче з неба впали на Буркут. Отже, при-йшлось вистарати їм вечерю і взагалі за гостей прийняти, бо якось так виходило, що Франко головно до когось приїхав. Ф[ранко] був сьогодні в ліпшім гуморі і вже не здався комусь приголомшеним таким; Кульч[ицький] робить досить симпатичне враження і нагадує більш українця, ніж галичанина, Міхн[овського] хтось мало бачив, бо той пан десь захопив пропасницю в дорозі, скупавшись десь у горах, приїхав розламаний і, ледве випив чаю, вклався спати в хаті п. Квітки.

Я, здається, пишу все таке щось малоцікаве, може, хтось того і читати нецікавий? Але як хтось когось любить, то, може, йому від когось і нецікаве цікавим здасться, а хтось любить балакати з кимсь довго, хтось знає. Тут мало цікавого, бо хтось живе, як ростина, живиться тач спить переважно, читає мало, пише ще менше, до жадної серйозної праці ще не брався, тільки вчора вірші до «Вісника» вислав, а «Міріам» ще не зачіпав, хай полежить. Драми скульптурної теж не зачіпав. Зрештою перших три дні утомлений, а остатніх три дні дещо шив, а то так собі «природою жив».

Хтось хотів би зробити комусь тепер найніжніші паси, бо хтось дуже розуміє когось і через те і капує когось дуже і зовсім не жалує, бо знає, що хто має силу ходити по гострім камінні, то завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками. А хтось має силу, хтось може.

О, я ніколи не забуду, як хтось писав новелу в сі остатні дні перед виїздом когось з Чернівець,— коли хтось так робить, то хтось багато може і буде могти, і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато інших людей не знають.

Хтось хотів би бачити «ведмедя» і з ним поговорити,— нехай там він вилізе з лісу!

Комусь уже пізно і лист задовгий. Хтось когось дуже любить. Нехай хтось пише. Сюди листи довго йдуть, цілий тиждень.

Па)

Хтось

Пан Квітка просить когось гречно привітати.

2 серпня 1901 р. Буркут Буркут, п[ошта] Жаб’е, Галичипа,

2.V1II 1901

Любий папа!

Чом ні ти, ні інші не пишете? Я ще в Буркуті ні одного листа від вас не отримала,— невже листи пропали? Се мені сумно.

Я маюся досить добре. Кашель ще не перестав, але вже не сильний. Ще не купаюсь, але, може, з неділі доктор позволить. На вид значно поправилась. Енергія більша ніж раніш, але ще не зовсім така як слід. Лихорадки нема, кров не показується.

Цілую тебе і прошу писати.

Твоя Леся

158. ДО І. Я. ФРАНКА Між 4 і 14 серпня 1901 р. Буркут Буркут

Вибачте, cher Maitre, що приписую на сьому клапті,— на лист не можу здобутися, бо поштар наганяє, а до того ж лежу сьогодні в ліжку, бо розтягла собі трохи якийсь мускул в нозі, впавши порядно (таки все коло того фатального місця, де й при Вас падала), біль пустий і вже минає, та, як то кажуть: хто опікся на молоці, то й на воду дмуха,— так і я звикла ввертати надмірну увагу на свою оперовану ногу і через те лежу для профілактики, хоч се і нудно.

Пересилаю Вам спис новел, до яких Ви були ласкаві обіцяти передмову,— тільки що сама отримала його. Ко-билянська просить при сьому передати Вам її щирий привіт. Про те саме просить і п. Квітка; він часто згадує про Вас, між іншим і про те, що Ви один з трьох знаменитих туристів зволили попрощатись з ним при від’їзді. Нам тут дуже бракує Вас, cher Maitre (без компліментів!), і Вас (се найбільше), і Ваших пісень, і—Ваших пстругів! їли ми, правда, пструги від п. Пігуляка, але ті чомусь не були такі добрі.

Нас тепер мало: Кобринські і Рибаки виїхали. Чи довго ще Ви в горах пробудете?

Щиро вітаю Вас і тих, хто коло Вас.

З поважанням Л. Косач

15 серпня 1901 р. Буркут Буркут, 15.VIII 1901

До когось любого, і дорогого, і славного!

Комусь така досада, що страх, бо він бачить, що його довгий-предовгий лист до когось пропав. І жаль, що той лист (стільки писанини!) пропав, а ще більше жаль, що хтось, певне, сердиться і думає: «От подлий той білий хтось — не міг досі ні на один лист зібратись!» Тільки ж хтось не подлий, бо він писав, а подла тутешня пошта, що лазить, як гусениця, помалу та ще й губить листи по дорозі. Коли б ще в який інший час лист пропав, то б нічого, а то якраз тепер, коли мені хтось і так зажурений, коли треба до когось бути дуже уважним і нічого «иодлого» йому не робити. Хтось так не хоче, щоб той лист пропав, хтось дуже не хоче!!

Сей лист піде до Чернівець, може, туди скоріш дістанеться. Ой пошта, пошта!! Якби можна було сказати комусь, аби він щасливий був, та й він був би, то хтось зараз би те сказав з цілої сили своєї душі, але що ж, коли для того слів мало... Тільки все-таки хтось каже? аби хтось себе «подлим» не називав, бо хтось так не любить, і то неправда, зовсім неправда, то хтось тільки з жалю так на себе каже. Не було там жадної «підлоти» чи «немочі», і нема за що комусь карати і катувати себе, а колп «ведмідь» справді хоче когось за який лист (все одно, за котрий, бо з них жадний не заслуговує кари) карати, він не карає, а йому сором озиватись, то він, значить, справдешній «в е д м і д ь» в цілому значенні того слова. Ні, я навіть по «ведмедеві» того не надіялась би, я не думаю, щоб він міг, «аби когось вбити», женитися,— се вже було б занадто немудро такий французький «шлюб

з досади», та ні, навіть не французький, бо французи беруть такий ішиоб з досади на чиюсь зраду, але щоб хто Женився з досади на чиюсь любов і щирість, на чиюсь надмірну тонкість, ніжність і сумлінність, то се ще в світі нечувано. Се або просто бляга «ведмедяча» (справді, недобра і немудра бляга), або — сплата якогось давнього довгу якійсь «міщаночці», що не має таких ніжних ручок, як хтось, а просто «ловить і міцно тримає», коли «люди трафляються». Боюсь я, що комусь грубим і прикрим здається все отут написане, але тут винно schwarz auf weiss. Головне нещастя в тім, що квітка з папороті занадто надзвичайна ростина для всіх взагалі, а «ведмедям» вже надто тяжко розуміти такі з’явища. Хтось не карати мусить себе, а рятувати: нехай їде до Відня не для того, аби тужити на чужині, а для того, щоб дати собі нові враження, нові інтереси. Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись. Тяжке то слово: «Я можу все витримати», але нехай хтось скаже його собі так, як і ще хтось кааав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і злетить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають, може, там трошки холодно і са-мотно буде спочатку, але, може, там стрінуться й інші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику і будуть з неї іскри на всю Україну. Нехай хтось не катує сефе і не вважає пониженим. Чим понижився він? Що посмів виступити з етикети? Що сказав одважне, щире слово? Що вийшов з пасивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? Що тут низького? Чи він чий вік занапастив? Чи він кого одурив? Чи він кого «каптував?» Чи він собі «партію» вишукував? Не має чого соромитись, але якщо в ньому збудилася гордість, то се натурально, і так повинно бути, бо хтось має право на гордість. Коли хто нещасний, то мусить бути гордим, інакше не витримає з честю. Не всякому можна так просто казати, що він нещасний, але комусь можна, бо він пе боїться слова, коли не злякався самої речі. Нехай хтось не говорить таких слів, що він «хтів би не дожити» і т. і., бо хтось біленький буде плакати. Хтось мусить мати одвату до життя, ту найвищу людську одвагу. Все-таки хтось знає, що він нікого не втратив павіки, то ще, значить, найгіршого не було. Все минеться, одна правда зостанеться, і як хтось стане високо-високо на горі, то звідти йому всі «ведмеді» здаються малими. Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, огонь в душі, ое, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові. Правда ж? правда?

Ох, яке воно холодне, сеє schwarz auf weiss! нема тону, нема жесту, нема мовчання. А якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз, у сю темиу-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше

і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б... а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. А тепер? Чи хтось менше смутний? Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай пе 1 катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить... Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки.

Хтось

P. S. П[ан] Квітка вітає когось. Про деталі тутешнього життя в іншім листі — тепер пізно, треба спати, а пощта завтра раненько відходить.

Хтось здоровий досить, і добре йому. Св[ятій] Анні, побратимові, і всій родині, і чорній донечці моє щире вітання. Приїду у вересні.

Хтось

160. ДО А. МОСКВИ

21 серпня 1901 р. Буркут 1901, 21.VIII, Буркут

Високоповажана пані!

На превеликий жаль, я трохи запізно отримала листа, отже, при найкращому бажанні тяжко було б мені дістатись до Вижниці на 23. Звідси так не можна, що «сів та й поїхав», а треба ще розпитатись за фіру, замовити її, та щоб вчасно приїхала і т. і. До того ж переїзд сей зробити за один день було б меЪі до небезпечності трудно, і не знаю, в якому стані з’явилась би я з дороги на концерт. Я сюди їхала три дні, з довгими відпочинками, а й то була змучена до краю. Шкода, що не знала я сього раніше, була б інакше врядилася з виїздом, а так я собі заміряла виїхати 30-го с[ього] м![ісяця] і десь так за 3—

4 дні дістатись до Вижниці, та, певне, прийдеться-таки так і зробити, бо лікар мені не радив занадто спішитися з гір. Може, шановні краяни будуть ласкаві відсунути концерт на той час, а як се неможливо, то прошу вже Вас, шановна добродійко, передати їм мою велику подяку за ту надзвичайну і нічим від мене не заслужену честь, яку вони

мені складають. Народна справа запевне лежить мені на серці, і коли вже не суджено мені прислужитись їй своєю особою, то постараюсь якось надолужити роботою, а привітним буковинцям я завжди готова служити словом і ділом, оскільки се в моїй силі. Прошу не брати за зле, що висилаю листа, а не ставлюся сама на 25,— далебі, на се цема фізичної можливості при тутешніх обставинах і при моєму здоров’ї, приїхати ж так, щоб все одно спізнитись (могло б статись, що я тільки на 26 поспіла б до Вижниці при буркутському стані речей), то не варто, тоді вже все одно і в вересні прибути.

Так чи інакше, душею я завжди з тими, що так щиро виявляють свою прихильність до моєї невидної та незначної праці.

Щиро здоровлю Вас і шановних краян, що підписані на листі.

З найглибшим поважанням Леся Українка

161. ДО В. М. ГНАТЮКА 27 серпня 1901 р. Буркут 27.VIII 1901. Буркут

Високоповажаний добродію!

Дякую за картки і обзиваюся: листа від п. Питляра з Бродів я отримала, тільки він не дає точної адреси (вулиці і числа дому), тож невідомо, де його в Бродах шукати; чи не будете ласкаві написати мені се. Также прошу подати Вашу приватну адресу у Львові, бо я хотіла б телеграфувати до Вас просьбу вислати книжки до Бродів, до п. Питляра, як тільки отримаю звістку, що там вже є кому ті книжки забрати. Тепер в сьому листі подаю список книжок: відзначені хрестиком попрошу вислати зараз же, якнайскоріше, по отриманні телеграми, а решту меншими пачками при нагоді, про котру сповіщу Вас в свій час пізніше. Прошу написати мені, чи згоджуєтесь зайнятись сею посилкою, а як згода, то куди Вам телеграфувати; писати прошу в Довгополе до о. Попеля, бо від сеї п’ятниці буду вже там і сподіваюсь, що Ваш лист мене там застане; а якби й ні, то мені його перешлють до Вижниці. Вибачте, коли роблю Вам клопіт, але то вже «на алтарь вітчини»...

Моє щире вітання Вам і Вашій дружині з дітками. П[ан] Квітка вітає Вас.

З поважанням Леся Українка

P. S. Я не отримала тут «Вісника», отже, коли мені його не вислано, то прошу розпорядити, аби вислали на адресу п. Москви до Вижниці.

Дуже прошу відписати мені до Довгополя скоріше, аби не вийшло якої проволочки в справі.

Л. У.

P. P. S. Посилаю тепер 4 зр., а що бракуватиме, напишіть, то вирівняю.

162. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

27 серпня 1901 р. Буркут 27.VIII 1901. Буркут

Хтось комусь подає до відомості, що ЗО в п’ятницю виїздить звідси, пробуде кілька день в Довгополі, а кілька день у Вижниці (прошу мені писати у Вижницю до п. Москви), от аби не їхати раптом у долину, та й люди в гості просять; десь дорогою сподіваюсь бачити Стефани-ка, бо писав, що хотів виїхати кудись напротив мене, аби побачитись. Якби п. Квітці було де приміститись в Чернівцях] не в готелі, то приїхали би ми обоє разом, а так він чекатиме у Вижниці, поки я набудуся в Чернівцях, аби потім разом на Україну їхати, бо в Чернівцях] в готелі мешкати не має коштів, хіба на день-два; трошки мені його шкода, але що зробити, приїду сама до когось, а його лишу.

До побачення. Ще писатиму з дороги.

Всім Вашим привіт, а комусь паси.

П[ан] Квітка кланяється.

Хтось

163. ДО В. С. СТЕФАЫИКА

27 серпня 1901 р. Буркут 27.ѴІГІ 1901

Високоповажаний пане товаришу!

Не відписала я Вам одразу, бо все не могла зважити, коли, куди і як їду. Тепер зважила, що виїду в п’ятницю (ЗО) на Довгополе, а звідти, пару днів пробавив-ши, до Вижниці, десь так межи 7 і 10 буду там. Була б дуже рада бачити Вас чи то в Довгополі, чм в Вижниці, напишіть, коли й куди приїдете до Довгополя, де Вам догідніше, бо в Коломиї вже не буду, не лежить туди шлях, вертаю на Україну знов через Буковину. Отже, в Довгополі буду у о. Попеля, у Вижниці — у п. Москви, а в- Чернівцях] - у п. Кобил[янської]. У всякім разі, до побачення — так? Стискаю Вашу руку.

Леся Українка

164. ДО О. 10. КОБИЛЯНСЬКОЇ

6 вересня 1901 р. Довгопілля 6.ІХ 1901 п. с. Довгополе

Хтось перед кимсь дуже винен, що не відписав зараз на листа, як хотів, але правда, що то було таки перед самим від’їздом з Буркута, коли я пакувалась, та ще й голова мені тоді сильно боліла. Потім почав хтось їхати дуже крутими горами, через Ватинарку; спинився на день в Гриняві, а там приїхав о. Попель своїми кіньми і забрав когось і п. Квітку до себе, і тепер вони тут сидять, у книжках риються, всю велику а крайно невпорядковану бібліотеку о. Попеля до коріння перевертають та шукають, що кому потрібно, п. Квітка публіцистики, а хтось белетристики. Надворі йде дощ, в інтервалах межи дощем ми ходимо на прохід (перші дні були дуже погідні і тоді ходилося з охоти, а тепер лише з обов’язку) і, певне, немало дивуємо гуцулів, що ніким не примушені болото місимо! Господар наш поїхав на вибори (кандидує в Косові), має вернути сьогодні або тріумфатором, або з «моральною побідою». Обіцяв повезти нас в різні місця, показати околицю (се, звісно, як не буде дощу); через се, думаю, раніш 10-го навряд чи виїдемо звідси. В Кутах я мушу зложити візиту п. Стефановичевій,— ми з нею пізнались в Буркуті, і мені та симпатична жінка дуже сподобалась, так що я запросини її прийняла не формально, яко форму гречності, а так щиро, як щиро вони були вимовлені. В Вижниці теж належить мені зложити дві-три візити, бо інакше вижничани будуть зовсім ображені на мене: вони вряджували «в честь» когось вечерок («під протекторатом ц[ісарсько]-к[оролівського] старости»!!) і запрошували когось на той вечір «конечне» високим дуже стилем, в тому роді, що коли комусь лежить на серці доля рідного краю, то хтось мусить приїхати, а хтось таки не приїхав, тільки відписав греч-неиького листочка,— їхати справді було б і трудно, бо поки б хтось дістав у Буркуті фіру та поки б доїхав у Вижницю, от все одно міг би на вечір спізнитись або приїхати втомленим і розкислим до краю. А крім того, ganz aufrichtig gesagt \ хтось дуже радий, що ие міг бути на тому вечорі, бо і вечір, розказували люди, випав дуже невдало, і хтось себе дуже прикро і засоромлено почуває, коли про нього «вступні слова» говорять, а публіка йому в лице заглядає: ану, який він той «хтось», чи то він справді подібний до «такого», як про нього кажуть. Минула мене чаша сія і слава богу за його милосердя на сей раз.

Але хтось все-таки пише, що комусь, може, і читати не хочеться. Хтось хотів би вже, певне, знати, коли хтось білий долізе до Чернівець. Хтось думає, що раніш 13—14 навряд чи долізе, хоч і дуже хотів би раніше, але як він тут не самостійно живе, а в гостях, і виїзд його залежить, між іншим, і від чужих коней, то він так, напевне, не може рішати по своїй тільки волі. А скаже він комусь, що хоч його тут і дуже добре приймають і дуже гречно вітають (він собі ні від кого найменшої прикрості не бачить), а все-таки йому з кимсь і в когось найліпше, бо тож недарма люди кажуть, що в гостях добре, а дома найліпше. То й хочеться комусь із кимсь про дещо по щирості поговорити, бо хоч хтось з п. Квіткою тепер великий приятель і відноситься до нього по-братерськи, а таки не на всі теми може з ним говорити, бо декотрі теми п. Квітку, як чоловіка нервового, могли б занадто з’їритувати, а декотрі може зрозуміти тільки жінка, і то такого віку, як хтось, та й ще хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють. А ще більше, і навіть найбільше хтось хоче не про себе говорити, а про когось чорненького, і хотів би попробувати так зробити, аби хтось не плакав, аби хтось розважився трошки; хтось ще сам не знає, як і чим він міг би те зробити, чи словами, чи очима, чи пасами, але він таки попробує. От якби хтось їхав не до Відня, а до когось у Київ, то було б дуже добре,— хтось би його зараз з собою повіз; але як то вже ніяк не може бути, то нехай хтось хоч до Відня їде, а в Чернівцях тепер нехай пе сидить, бо то йому недобре,

Нехай хтось не думає, що чийсь лист пропав, і нехай не жалує. Хтось тільки два листи комусь написав з Бур-кута, а решта були картки, бо хтось в Буркуті був под-лий і лінивий і не хотів листів нікому писати, хоч дуже часто про когось думав і хотів з кимсь говорити, найбільше так, щоб сісти напіврозібраним на чиєсь ліжко, як хтось лежить вже в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче і має чорні очі з золотими іскорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита, хоч і не тим, чим була раніше, а чимсь ширшим, та зате й важчим; що і хтось тепер не раз плаче, хоч він і не має звичаю абичого плакати. Тільки хтось не буде тепер писати того всього, бо то було б довго і все-таки, може, не зовсім зрозуміло, а як хтось комусь буде казати в живі очі живим словом, то хтось його зараз по-розуміє. Тільки нехай хтось не думає, що комусь щось лихе трапилось чи що хто-небудь когось мучить, ні, чиєсь лихо більш абстрактної натури і залежить не від фактів, а від думок, не зв’язане ні з якою людиною, а залежить від розбрату у власній душі.

Нехай хтось не думає й так, що когось тая журба «сушить і в’ялить», ні, вона рідко так гостро до когось береться, і не завпеди хтось їй піддається, бо таки звик боротися з нею (вона часто його опановувала й раніше, та потім на який час уступила перед різким жалем по дорогій людині), часом навіть хтось зовсім спокійно розмовляє з душею своєю про те саме, від чого в інший час плаче.

Доказ тому, що хтось не зсох і не зів’яв, се те, що хтось поважчав за сей місяць на 2 кіло,— гладкий став і на лиці черствий, не кашляє і не труситься і по-італьян-ськи не розмовляє з людьми, що сеї мови не вміють. Хтось уже здоровий і як приїде в Київ, то могтиме знов узятись до якоїсь роботи і буде гроші на Крим заробляти. А тепер він мало що робить, бо лінується, а крім того, не хоче втомитись, щоб додому не приїхати втомленим і щоб там не подумали, що він все ще слабий.

Хтось Франкові списка повел послав і чиюсь просьбу передав зараз же, а після того двічі Франка бачив (раз у Буркуті, раз тут, в Довгополі) і нагадував йому, і Фіранко] казав, що конечне напише і то невдовзі.

Хтось кінчає листа, бо вже й так задовгий, і комусь руки застигли пишучи. Через сей дощ хтось дуже мучиться, бо йому все дуже холодно, а як нагріється, то зараз кров кидається до голови і голова болить (се йому завжди восени так, і за те він ненавидить дощову осінь).

Ай, коли вже хтось буде з кимсь?!! Ну, таки на тім тижні буде, може й раніше, ніж визначив, а вже не пізніше 14-го, напевне.

Хтось просить передати св[ятій] Анні і всій родині його щирий привіт, а когось чорненького і дорогенького дуже цілує і пасами злегесенька гладить [...].

П[ан] Квітка комусь кланяється і чиїмсь браттям теж.

Хтось

165. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

11 вересня 1901 р. Вижниця 11 .IX 1901. Вижниця

Хтось отримав чиюсь картку і хтів завтра їхати, але що дуже втомлений і стрясений (їхав вчора цілий день страшно невигідною дорогою і в дуже невигідній позі), то не могтиме виїхати, аж позавтрьому, отже, буде у когось позавтрьому, 13-го у п’ятницю, певне увечері, бо від-си поїзд відходить у 3 пополудні. В Кутах хтось не буде, тільки буде тут два дні лежати і вже. Але хтось здоровий, тільки втомлений.

Нехай хтось не дуже гризеться, хтось його порятує.

Всій родині поклін. До побачення. Па!

П[ан] Квітка кланяється вам всім.

Хтось

166. ДО І. Я. ФРАНКА

14 вересня 1901 р. Чернівці 14.ІХ.

Чернівці, ул. Новий світ, н. 61

Будьте ласкаві, cher Maitre, написати мені сюди, як стоїть та справа з Ганк[евичем],— від сього значно залежить, куди маю їхати, чи на Львів, чи на Новоселицю. Але чи туди, чи туди, а з Чернівець мушу виїхати 19-го IX рано, довше мені тут нема що сидіти, бо 20.IX Коб[илянська] їде до Відня, а без неї я в Чернівцях] — чужа. Отже, прошу дуже, не забаріться з відповіддю мені, аби я отримала її до виїзду.

Простіть за клопіт,4 але як Ви мене в сьому не порятуєте, то ніхто не порятує.

Обіцяні рукописі або привезу, або пришлю.

Мій привіт всім Вашим. Бувайте здорові.

З поважанням Л. У.

167. ДО М. І. ПАВЛИКА

15 вересня 1901 р. Чернівці 15.IX. Чернівці

Шановний друже!

Була я вчора у Стоцького, казав, що переписки пошукає, що, «здається, вона десь є», буду обридати, поки знайде. Казав Ст[оцький], що од Вас жадного листа не отримав...

19—20 їду звідси, а в котрий бік, ще й сама не знаю. Львова я трохи боюсь через те, що томить він мене завжди до млостів, а як приїду додому занадто втомлена, то там знов подумають, що я маю сухоти,— тим часом я тепер зовсім здорова (наскільки вже се можливо для такого славного організму, як у мене) і катар свій покинула в горах.

Казали мені у Вижниці, що «Громадський] голос» відновлений,— чи Ви приймаєте участь у повій редакції? і що то за редакція? Я б те хотіла знати не з марної цікавості.

Якщо зважу не їхати на Львів, то напишу Вам ще лист і проситиму писати до мене в Київ просто, я думаю, що можу й через «прірву» листуватися, з ким хочу.

Стискаю Вашу руку.

Л. К.

168. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

15 вересня 1901 р. Чернівці Чернівці. 15.IX 1901

Лілея моя!

Дуже мені жаль, що не застану вже тебе в Києві, ну, але зате зобачиш мене здоровою. Бачиш, я таки справжнє те скрипуче дерево, що два віки живе... Як будеш мати час, напиши мені вже в Київ, бо через 3 дні я звідси їду. Я напишу більше з Києва, а тут тепер не маю часу — лагоджу новий збірник віршів до друку. Цілую тебе і руку стискаю.

Твоя Леся

Ольга тобі кланяється. Вона теж виїжджає звідси через 3 дні, тільки не зо мною, а сама — до Відня. П[ан] Кв[ітка] ще в горах.

Се ті гори, що я через них з Буркута їхала,— сама федьковичівщина.

169. ДО І. Я. ФРАНКА

16 вересня 1901 р, Чернівці 16.ІХ 1901

Cher Maitre!

Дякую за листа і прошу вибачити за клопіт. Дуже може бути, що я таки персонально з’явлюся у Львові, аби лаятися, з ким варто, і розмовляти по добрості, з ким можна. Якщо приїду, то буде се 20 с[ього] м[ісяця] увечері, спинюся в «Hotel Central», а не в якій приватній господі, аби не віддавати случайно переваги комусь з моїх знайомих та й аби мати волю виходити й приходити невчасно a la bohemienne 1. Можу пробути найдовше до 23, сподіваюсь, що Гр[ушевський] вже буде на той час.

Ольга кланяється Вам, дякує за привіт, а приїхати тепер не може, бо вмовилася рушати з Яворова з О. Оку-н[евською], до Львова вступить на поворіт.

Якщо я не приїду сама, то пришлю довшу епістолію. Поклін пані Франковій і малим.

З поважанням Л. У.

170. ДО М. J. ПАВЛИКА

18 вересня 1901 р. Чернівці 18.ІХ 1901. Чернівці

Шановний друже!

Посилаю Вам те, що здобула від Буч[инського] і Отецького], і той і другий обіцяють пошукати потім ще, чи не

знайдуть більше, але обоє сумніваються, аби знайшли,— я теж сумніваюсь. Ст[оцышй] казав, що напевне знає, що в паперах Купч[анка] жадних таких матеріалів иема; листів Ваших, запевняє, не отримав і про справу з Ма-л[ицькою] нічого не чув.

З листа Вашого бачу, що ліпше мені до Києва поспі-пґати, а не до Львова. Справою займусь ретельно. Постараюсь написати Вам довшого листа ще сьогодні (завтра виїжджаю), а як не вспію (маю ще багато всяких справ), то вже з Києва. Думаю, що нам ніщо не завадить переписуватись і звідти,— я на сі справи маю тепер інакший погляд. Тим часом стискаю міцно Вашу руку.

Л. К.

17І. ДО І. Я. ФРАНКА

20 вересня 1901 р. Чернівці 20.ІХ 1901. Чернівці

Cher Maitre!

Таки не їду я у Львів, а се через 3 години рушаю на Україну через Новоселицю. Так обернулись деякі мої справи, що треба вже навпростець до Києва гнатись. Ще якби я певна була, що приїду та й застапу всіх, кого мені треба, то, може б, якось два дні в себе вкрала, а так, без тії певності не одважугось тратити час, кошти та й таки здоров’я (воно в мене иайгірш не любить втоми) . Жаль мені, що більш тепер пе побачу Вас і Павлика, та вже нехай до другого разу: я вже назнала шлях сей «за прірву», то, певне, їздитиму частіше.

Отже, щодо справ, які Ви були ласкаві взяти на себе, то я попрошу, чи не можна їх так врядити.

Як приїде Ганкевич, скажіть йому, що я гірко жалую

об тій хвилині, коли передала йому ті злополучні рукописи, але вже «сталося», отже, вимагаю тепер від нього, щоб він зробив відбитку окрему перекладу Дікштейна «Хто з чого жиє», надрукованого в «Волі»; нехай скаже, що коштуватиме відбитка, а гроші йому будуть вислані зараз. Я думаю, ім’я його ще так мало відоме російським «властям предержащим», що можпа гроші просто на його адресу слати. Решту перекладів (Лабріола, Енгельс, «Маніфест комуністичний]»), коли він ще не почав друкувати, то нехай і не друкує, а віддасть Вам. Ви ж, будьте ласкаві, відішліть їх Василеві Сімовичеві (Чернівці, ул. Руска, ч. 12), і більш нічого. Коли ж Гашфзвич] «паче чаянія» почав їх друкувати, то нехай назове «Видання групи українських] с о ц [і а л] - д е м о к р а т і в» і скаже, скільки коштуватиме видання їх всіх, кождого нарізно, причім, коли писати мені поштою (я вже прошу, cher Maitre, напишіть Ви мені се таки самі, а Г[ан-кевич] нехай тільки Вам на словах скаже, що треба, бо інакше не діждусь), то нехай «Хто з чого жиє» зветься відбиткою «Над морем», Лабріола — «Атта Тролем», «Маніфест» — «Раткліфом»,, Енгельса розправа — «Баладами»,— аби здавалось, що я трактую про свою власну справу з редакцією «Вісника». Пишіть просто мені: Киев, Мариинско-Благовещенская, 97. Як вишлете переклад Сімовичеві, то напишіть: «Ваші вірші віддав ред [акції] «Буковини».

Щодо справи каталога українських книжок (що говорив з Вами Квітка), то як він буде у Вас в рукописі готовий, пришліть мені, а я, зробивши додатки, знов пришлю Вам (або все, або самі додатки), видавайте сей каталог, де хочете, під якою хочете фірмою, ми в те не мішаємось, бо на Укр[аїні] і так пустимо якось.

Простіть за хватаний лист, страшно спішуся. П[ан] Квітка щиро вітає Вас, він теж сьогодні їде на Укр[аїну].

Здоровлю Вас, і родину, і знайомих.

Стискаю Вашу руку.

Леся Українка

P. S. Уваги з пов[оду] Ваших статей у «Віснику» пришлю з України.

172. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

20, 24 вересня 1901 р. Київ По дорозі від границі до Києва.

7.1Х 1901

Лілея моя лілейная!

Ти, певне, зараз скажеш «ет!», отримавши сього листа і побачивши, що се я вже додому вертаю, а досі тобі нічого не написала з поводу твого проекту подорожі до Італії. Але діло в тім, що твого заказного листа я отримала тільки в день виїзду з Чернівець, бо Жаб’є справді «остатня пошта в Європі», як жартує папа, і там з реком[ендо-ваними] листами велика морока: на них перше «повістку» приносять, як на посилки! Отже, й мені принесли повістку перед самісіньким виїздом з Буркута, коли вже мені коні готові стояли, я «довірила отримати» одній пані з Жабйого, а вона отримати забула, я їй нагадала з Чернігівець], а вона отримала і переслала мені ая^ тоді, коли я вже й речі впакувала, щоб їхати з Чернівець. Про Італію вже трудно було починать думати, бо поки б та вся переписка та «обсуя^дения» велись, то мені не було б де за границею той час пересидіти, бо Ольга рівночасно зо мною виїхала з Черн[івець], тільки в інший бік — до Відня — на цілий місяць; в горах вже холодно, навіть сніг почав було перепадати на високих полонинах, а хоч, може, тепер і знов потепліло трошки, то все одно вже «сезон» скінчений, кургауз в Буркуті закритий і всі чисто гості роз’їхались (я і п. Квітка були остатні, що виїхали); монялась я в дорозі на поворіт «елико возможно» в одного попа-радикала в Довгім Полі над Черемошем (ще в горах, але багато нижче від Буркута), сиділа в гостях 10 днів, а далі вже ж ніяково було б сидіти, бо плати він з мене не брав, вважаючи мене за певну форму посереднього патріотичного податку (ти не повіриш, як мене всерйоз брали на Буковині — три вечори в мою честь дали— страх сказати, чистий сміх!). Ще сиділа у Вижниці три дні, розтрясшись трохи через гірську дорогу; та вже довше там сидіти не могла, бо хтіла бачити ще Ольгу до її від’їзду, та й таки час було рушати на Україну. Мало що була не попала до Львова, з заїздами до Станіславова та до Коломиї, але потім роздумала, бо в Станіславів] потім вже не треба було (листи мої замінили мене), в Коломиї була б тільки втома (хотіли мене нап’ясти, щоб я тримала відчит, але се для мене, ти знаєш, риск втомитись мало не до млості), та й не хочеться мені ще на естраду, я тепер ще маю horror publici1. У Львові не було виразного інтересу, бо львівські люди ще блукають по горах та долинах і дуже помалу починають злазитись; я рискувала б сидіти в отелі з тиждень, поки б дочекалась тих людей, в яких я маю виразний інтерес (яких, наприклад], треба інтенсивно вилаяти, на що я дала поішо-міччя Фр[анкові]), ну, а сидіти в отелі і дорого, і скучно, і для здоров’я користі жадної; сидіти ж у Львові та списуватись з тіткою etc. вже зовсім не варт було. Без вираз^ ного діла сидіти у Львові, то все одно що в Києві,— тільки нерви томити та розбивати, бо там багато такого, що про нього можна б сказати: tout comme chez nous! 1

Нарешті, щодо Італії скажу так: я тепер дуже поправилась, може, навіть радикально (страх перед втомою — се вже педантизм «на всякий случай», щоб не попсувати так ще недавно наладженої справи), катару лікар уже в мене не признав, кашлю, пропасниці та інших симптомів уже місяць як нема, поважчала я на два кіло, поправилась так, що й простим оком видко; сі гори, то була геніальна ідея чернівецького лікаря. Чого ж, властиве, їхати до Італії? Якщо се буде справді потрібно для здоров’я, то я, звісно, можу вибратись і з Києва за папині гроші, лишній день їзди не так багато значить, а паспорт все одно ще тільки на місяць годився б, а там мусила б знову платить. Тепер ся подорож, говорячи об’єктивно, пе-потрібна, ну а для приємності я таки волю за свої власні гроші їздити, хоч ти мене лай, хоч не лай, тільки ж я тепер власних грошей не маю.

11.ІХ 1901. Київ

От уже четвертий день як приїхала, та все ніяк не можу докінчити тобі листа,— що не сяду, то все щось або хтось мені переб’є. Взагалі настрій якийсь розтріпаний, бо все мушу то розказувати, то показувати всякі речі (часом вже не знаю, в котрий раз). Дещо є й прикрого: от, напр[иклад], те, що не можу нічим матеріально помогти п. Крив[инюкові], так мене вкупі з «Жизнью» посадили, що аж! А тепер мені гроші аж надто здалися б. Ще треба спробувать поткнутись в «Мир божий» або в «В[естник] Евр[опы]» (більше нема куди, властиво), поки ще за мене не до решти забули в російській] журналістиці. Маю три українські теми для статей, то дещо можу написати. Тепер я не хочу тебе клопотати, а як скінчиш іспити, то попрошу тебе навести мені деякі справки в Петербурзі], чи не знайдеться якось моя послана в лиху путь стаття про нову драму Гауптмана; я ледве відправила її з Кимполунга на адресу редакції «Жизни», а хутко після того отримала звістку, що та редакція вже не існує, а куди і до кого досталась рукопись, невідомо. То я проситиму згодом відшукати когось із співробітників «Жизни» та й допитатись, що сталося з усіма позосталими рукописями. Тільки тепер не прошу, бо тобі зайвий захід.

Ну, п. Крив[инюк] наганяє, щоб дописувала, бо має йти на вокзал відправляти листа. Він все ще не зважив, куди, власне, їде, хоч, у всякім разі, хоче їхати сього тижня на Львів, а там побачить, чи у Львові зостанеться, чи в Прагу поїде. Відповіді з Праги про жінок-студенток ще нема, але, може, не сьогодні-завтра прийде. Се все він просить мене написати, бо тепер сам за клопотом всяким піяк до листа взятись не може.

Прикро, що твої з ним справи так невиразно стоять. Я буду тут агітувати за твоє переселення за кордон, вже, крім всього іншого, через те, що тобі таки вадить петербурзький] клімат, як то вже установлено й через лікаря. Щодо коштів, то не думай, аби їх було треба більше за кордоном, ніж в Петербурзі]; ну, та се зайво доказувати перед тобою, а треба доказати іншим, про се й постараюсь. Взагалі, «якось-то буде», але в найліпшому значенні сеї премудрої сентенції. Мами й Оксани ще нема тут, сидять в Зел[еному] Гаю, та се, може, й добре для Оксани, бо при такій погоді, як тепер, таки варто на селі сидіти. Тільки якби вони там не шарпали [одна] одну, та се вже...

Я тим часом ще врівноважена, не розвіялась ще гірська енергія, хоч фізично я було трошечки розкисла, десь в вагоні захопила раптовий і просто несвітський нежить (Труш радив носити простирадло замість хустки!), так що голова і очі боліли і вся була як збита, але сьогодні вже ніщо не болить і нежить очевидячки минає. Та то взагалі пусте! Постараюсь «не виходити з берегів», не збиватися з придбаних за кордоном гігієнічних звичок і «тримати високо знам’я своє», та, може, затримаю якось людську подобу на собі довший час. Я вже трохи навчилась писати вдень, а не ввечері, і сподіваюсь від того багато.

П[ан] Квітка кланяється тобі і просить сказати, що він тобі на лист і на гроші відповідав (се я напевне знаю), та, певне, його лист пропав, і се йому дуже прикро. Бідний він, мало поправився в горах, але ще якось би було, коли б не втрапив одразу в прикрі обставини; його матері скасували гімназичну квартиру (спочатку наполовину, а потім і зовсім прийдеться ліквідувати діло), і се дуже відбивається і на матеріальному, і на моральному стані всеї родини. Певне, зле Квітці буде сеї зими, коли б ще й зовсім не розхорувався, а він, бідний, і так надломлений дуже. Я йому дуже вдячна за те, як він помагав мені в горах і ходити і взагалі жити, щира і добра в нього натура, та на лихо така надломлена.

Ну, кінчаю.

Ось тобі едельвейс з Рунгу (з Кимполунзьких гір), причепи на темний оксамит і зроби з того який вжиток естетичний.

Хутко пишу тобі знов, а тепер міцно цілую Лілею свою.

Леся

173. ДО М. І. ПАВЛИКА

28 вересня 1901 р. Київ 15(28).IX 1901.

Киев, Мариинско-Благовещенская, 97

Шановний друже!

Сього листа віддасть Вам Михайло Кривинюк, приятель мій і всеї нашої родини; він може розповісти Вам і про дядину з родиною все, що Вас інтересує. Сподіваюсь, що приймете його прихильно.

Не буду тепер нічого писати про себе — дуже зайнята власне сьогодні — розпитайте п. Кривинюка.

Щиро стискаю Вашу руку.

Леся Українка

174. ДО І. Я. ФРАНКА

\

28 вересня 1901 р. Київ 15(28).IX 1901.

Киев, Мариинско-Благовещенская, 97

Cher Maitre!

Дозвольте Вам рекомендувати мого приятеля Михайла Кривинюка, слухача львівської або празької (ще невідомо напевне, котрої) політехніки. Коли він лишиться у Львові, то сподіваюсь, що Ви не відмовите помогти йому своєю порадою при урядженні.

Про моє здоров’я і побут т. Криви шок можо Тілм розповісти:, тож не пишу тим часом про се нічого.

Щиро вітаю Вас і Вашу родину.

З найглибшою повагою до Вас

Леся Українка

175. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

7 жовтня 1901 р. Київ 24.ІХ 1901

Лігіея моя лілейная!

Пересилаю тобі листа п. Кривинюка, отримала його позавчора, але вчора не могла послати, бо він був мені потрібний для відповіді і для «справоздання». Сама на сей раз пишу мало, бо зайнята: післязавтра вечір в Літ[е-ратурно]-арт[истичному] тов[аристві], то там будуть читати мій реферат, викроєний з моєї статті про драму новітню, а я ще маю до нього доточити новий хвостик (огляд на українську драму) — треба се скінчити сьогодні, бо той, хто читатиме, мусить перше репетицію вдома зробити. Сама я читати не хочу, боюся втоми, та й просто може голосу забракнути і кашель на естраді напасти; і так, може, прийдеться трохи поговорити під час дебатів (що, певне, будуть), то треба зберегти енергію. Ти, повне, розсердишся, прочитавши, що я до вечорів ужо бо русі», шіо сей вечір треба було врядити (так уже вийшло), д труд» він мені стоїв самого мінімального, бо робота ргфорлтом залежала головно в скороченні, та от іще маленький я поетик написать. За співцями і т. і. я по бігала, тільки дні записки написала, а бігали лакеї від общества,— і так я заміряюсь робити завжди.

Ну, однак, я все про вечір, а се, може, й нецікаво.

У нас все гаразд, Оксана з Гадяча приїхала дуже поправлена, я її ще такою й не бачила досі. Дора трохи підтяглася ради гімназії, раніше лягає, раніше встає і трохи більше за порядок дбає, хоча при науці досить лінується. Вчора Оксана, Дора і Рада цілий день видавали публіці виграші на приютській лотереї і самі виграли деякі дурнички, з чого досить були втішені. Микось виріс як дуб, захоплюється гонками велосипедними і бродить взагалі занадто багато. На мене було по приїзді напав нежить, і я від того часу знов кашляю, тільки не дуже. Ну, решту згодом. Цілую тебе міцно. Твоя Леся

Товаришці твоїй (що казала про неї Щер[бина]) постараюсь помогти, елико в моїй силі. Слухай, що з твоїми очима? Напиши по правді, бо вже все одно більш ніж тепер не злякаєш, я й так боюся.

176. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

Мідіс 7 і 16 жовтня 1901 р. Київ

Лілея моя!

Не пишу листа, бо зайнята сьогодні. Писатиму хутко. Вечір одложили на З.Х, отже, все ще знаходиться то сей, то той клопіт.

Товаришці твоїй (сибірячці) шукаю роботи, та все не можу знайти, хоч все ще маю надію.

У нас всі здорові. Папа на сей час в Колодяжному, мама в Полтаві на кустарній виставі, читатиме там ре-ферата.

Як ти маєшся? Боюсь за тебе. Як не можеш сама написать через очі, то продиктуй листа. Сумно без звісток.

Цілую тебе дуже міцно.

Твоя Леся

177. До О. П. КОСАЧ (матері)

14 жовтня 1901 р. Київ 1.Х 1901

Люба мамочко!

Вибачай, що я так затримала Дорин лист і сама не написала, се так вийшло через клопіт. Слабувала цілий сей тиждень Маруся, не вставала з ліжка, я вже думала, чи не тиф, але се щось гастричне було, тільки досить гостре. Отже, треба було в хаті самій прибирати і порати, до того і Дора в суботу була слаба («щось із’їла»), а Микось у п’ятницю, а вчора я вже сама втомлена була, та ще й справи на місті мала, то отак і довелося з листом аж до сьогодні. Я думаю, що ти вже скоро приїдеш, то нема що й писать, та, може, запізнишся, то все-таки варто ще писати. До того ж Старицькі просили передать, що діло відложене з 6-го десь на 19-те; я не хотіла й писати про се, бо ти ще надумаєшся лишитись і далі будувати та малювати, а я б уже хотіла, щоб ти приїхала. Невже справді над тими малярами конечне треба самій сидіти? Отже, була ти в Полтаві, а воно ж там все якось робилось без тебе. Тут уже до тебе і з Общества раз у раз допитуються, і повестки присилають «г-же члену правлення», а г-жи члена як нема, так нема... Оце в середу (З-rq) має читатись в Обществі мій реферат «Обществен-ная драма», викроєний із статті, тобі відомої, буде читати з рукописі Маня Ст [арицька], бо я сама не хочу, боюся втоми,— тут, кажуть, в новій залі ще трудніше читать з таким голосом, як у мене, а мій голос не сильніше, може, ще й слабше став, ніж торік, та й так щось пе хочеться вилазити на естраду, хіба, може, опоненти витягнуть, а то й не вийду.

Шкода, що ти не бачила мене одразу, як я з гір приїхала, а то я тепер вже почала «спускати жир» з себе тут у Києві,— поки приїдеш, то, може, й зовсім спущу. Я сама не знаю, чого воно так, бо, здається, їм я так само (мусила встановити постійно звичай снідання і вечері, бо звикла так в горах) і все інше таке саме, і спати лягаю рано (хіба часом на годину пізніше, ніж там), а все-таки вже не такою здоровою почуваюся. Не можу сказати, що роботою томилась, оце тільки реферата викроїла, а то навіть листів сливе не писала. От так собії Правда, що зараз по приїзді захопила було страшенний нежить, а він перейшов в кашель, то нежить давно минув, а кашель і досі триває, хоч і не сильний, а все ж є трохи. Та, може, і він хутко мине, бо вже меншає. Властиве, я здорова, а тільки на вид вже не така, як була зараз по приїзді.

От, мало не забула те, про що хотіла просить тебе. Коли можна, будь ласкава, привези мені три плахти, з них дві подібні між собою малюнком, а одна може бути яка-небудь. Я хотіла б у себе в хаті оббити ними крісло і меншу кушетку, бо вони пообдиралися і вилиняли, можна і кретоном покрити, та він хутко псується, а крім того, краще, аби все було під лад великій кушетці, якось подобніше.

Ну, кінець, а то вже розписалась. Приїзди, то розкажу тобі «про всі дива божі» і шитика покажу буковинського. Цілую тебе дуже міцпо.

Твоя Леся

28 жовтня 1901 р. Київ 15.Х 1901

Лілея моя лілейная!

Оце посилаю тобі через п. Черемисинову сього листа і листа до П. Н. Ге. Я не знаю, де, власне, живе в Петербурзі сей п. Ге, а листа мені конче треба послать, то ти, будь ласкава, запитай про його адресу або в редакції «Вестника всемирной истории» — Миллионная ул., № 34,— або просто в адресному столі, і коли не маєш часу або охоти віднести листа сама, то пошли по город-ській пошті, хоч краще, якби однесла сама: по нонеш-ним временам воно певніше. Се я, бачиш, довідавшись, що «Жизнь» воскресла в обложці «Вестн[ика] всем[ирной] истории» і що рукописі, позосталі від «Жизни», перейшли до сього журналу, маю надію, чи не знайдеться там моя стаття, послана з Буковини («Михаэль Кра-мер»), та оце й прошу п. Ге яко співробітника нового журналу відшукати, коли можливо, мою статтю, а крім того, пойснити мені, против чого посилають мені сей «Вестник»,— чи то значить, що там бажають мене за співробітницю з запевненим становищем, як було в «Жизни», чи тільки так собі, за передплатницю. (От так фраза! — сливе сторінка без одної точки!). Не звертаюся просто до редакції, бо знаю з досвіду, що практичніше звертатись до одної виразної особи, ніж до зборного аноніма. До того ж я з п. Ге трохи'знайома особисто. Можливо, що він полінується відповідати мені власноручним листом, тоді нехай би призначив тобі день, коли прийти за відповіддю. Я йому про сю комбінацію не пишу, бо не знаю, чи се тобі вигідно* а ти вже сама, коли се тобі не дуже невигідно, скажи йому про се. Дуже було б мені приємно дістатись у співробітники до сього журналу, бо мої фінанси = 0, але я не набиваюсь, тільки питаю, «что вы под этим разумеете, джентльмены», посилаючи мені свій журнал. Не люблю я набиватись навіть з роботою, бо вже по праву чи ні, а я більше звикла, щоб мене запрошувано, а не я напрошувалась. Забула написати Ге, що коли стаття моя в новій редакції єсть, але для друку там не підходить, то нехай її віддадуть тобі. Чи не могла б тй сказати йому се на словах? Щодо співробітництва, то я, звісно, могла б без допитувань послати просто яку робо-

ту та й побачити, чи думають мене приймати; але не хочеться мені писати «на авось», шкода праці, вже й так мені дві статті сього року пропало, у мене не стільки часу і скли, щоб писати на пропаще.

Можливо, що Ге нема в Петербурзі, то я вже напишу просто в редакцію «В[естника] всем{ирной] ист[ории]», а ти навідаєшся за відповіддю. Добре? Тільки не відкладай надовго вияснення сеї справи, бо мені хотілось би покінчити з нею скоріш, аби вже знати свої перспективи. Як з сього всього нічого не вийде, то подамся кудись до «Мира божия» абощо, хоч приємніше було б мати діло з людьми, що вже мене знають, ніж шукати дороги під невідомі пороги. В моїх, та й не тільки в моїх, інтересах, щоб я знайшла собі заробіток скоріше. Я вже було звикла мати хоч які-небудь свої власні гроші і не здавати з них справи нікому, отже, тим трудніше вертати тепер до status quo. Я знаю, що ти і всі наші дивуєтесь моїй психології в сьому напрямі, але вже така вона — що робить. Я маю власні довги і власні заміри, отже, мушу мати для них і власні гроші. Скажу тобі, що у мене було невимовно тяжке почуття при виїзді п. Крив[инюка] за кордон: він бігав по Києву за позичкою, я мусила дивитись на се і пальцем не рушити, бо не маю ні шеляга. І се після моїх торішніх обіцянок! Я знаю, що він не винуватить мене, але я почувала себе «лишениою всех прав состояния» — дуже се важке почуття. Хоч не завжди буває приємне почуття і в «постійного співробітника», коли він мусить писати не тоді і не так, як хочеться, та все ж краще, ніж моє теперішнє,— принаймні тоді хоч матеріально чоловік «сам собі пан».

Не докоряй мені за вечори з рефератами: коли я не можу дати просто гроші на справу мені дорогу, то даватиму хоч свою працю і захід, поки спроможуся. До того ж мені се не коштувало дуже багато: реферата я не писала наново, а тільки викроїла з давньої статті про соціальну] драму; музикальну частину вечора я на себе не брала і по артистах не ганяла, тільки по просьбі Общества написала дві записки, та й годі. Трохи, правда, іритували всякі проволочки з розрішенням від попечителя та безтолкові відкладання вечора без своєчасних про те оголошень від Общества. Втома ж була тільки при дебатах після реферату, бо почались вони вже після кінця програми вечора і тяглися довгенько, бо опонентів було аж п’ять, з них толкових два (Стешенко і Водовозов), а решта зовсім безтолкових, таких, що мимоволі все згадувались приказки: «Говори, Грицю, богородицю, а я буду господи помилуй», «Ти йому образи, а він тобі луб’я» і т. і.

Однак розписалась я занадто довго, а часу мало, тепер уже 4 г[одини], в 7 Черем[исинова] їде, а я ще маю скінчити збирати для неї гроші (25 p.). Отже, спішусь.

Я думаю, що п. Кр[ивинюк] вибрав Львів головно через те, що ні з чеською, ні з німецькою] мовою не справився. Крім того, знайшлись деякі інтереси у Львові, що його там затримали,— се, може, й добре, бо він з тих людей, що не можуть жить тільки власними інтересами. Користь з його пробування у Львові вже й тепер є. Згодом, як йому обридне Львів, звісно, можна й далі поїхати. Сподіваюсь, що він нічим там не скомпрометується, бо, крім мене та Ради, ні з ким із киян не переписується, а я, звичайне, не можу його скомпрометувати. Я вмисне просила його тільки до мене звертатись. Агрономії не вибрав він через те, що не сподівається потім заробітку з неї, так принаймі він казав мені.

Запевне, я можу тільки похвалити тебе, що ти вірно тримаєшся своєї медицини. Кому ж би з того була потіха, якби ти зосталась жінкою без професії, потративши 2{І2 роки інтенсивної праці надаремне? Розваживши добре, здається мені, що тобі не прийдеться бути сю зиму за кордоном, хіба що в гості на різдво поїдеш. Бо в Австрії без грецької мови ти студенткою бути не можеш, навчитись же її за одну зиму, певне, ніхто не в стані. Без півкурсового свідоцтва взагалі не варт їхать, бо «надзвичайною» нема користі бути, а замість того, щоб їхати на остатній семестр, то краще вже скінчити його раніш в Петербурзі], бути вільною літом, а на осінь уже починати щось певного. Так мені представляється діло, хоч, може, я й помиляюсь. У всякім разі, я суджу об’єктивно, а тут же треба приймати на увагу і суб’єктивний бік справи, коли не хотіти попасти в педанти.

Коли надумаєшся їхати до Львова на різдво, то починай заходи про се заздалегідь, щоб тебе не затримали з паспортом тощо. Мене, правда, не затримували, але я людина без офіціального становища, а ти студентка, то, може, до тебе інакше віднесуться. Куди «на південь» хотіла б ти перетягти п. Крив[инюка]? Коли у Францію, то як же він врядиться з французькою] мовою, не знаючи з неї нічогісінько? Коли в південну Німеччину або в Тіроль, то вам обом треба щось думать з німецькою мовою. Хоч п. Крив[инюк] відносився так, що се пусте, але я думаю, що се не пусте освоїтись одразу і з новою мовою, і з варіантами в програмі, прилучивши до того і нормальну, вже саму по собі чималу, роботу.

Коли я закидала папі про те, що тобі вадить жити в Петербурзі] і варто їхати за границю, то він сказав: «Она сама этого не хочет, т[ак] к[ак] считает оставление института равносилыіым оставлепито медицины вооб-ще». Чому вій се сказав? Чи справді па основі якихсь твоїх слів?.. Ну та вже аби всі інші умови уладнались, а «со-гласие родителей» завжди якось, чи сяк, чи так, здобудеться. Ти все ж таки Gluckskind, la Mascotte \ недарма і «линовище» знайшла, отже, справи твої можуть тільки якийсь час зле стояти, а взагалі провалитись не можуть.

Про моє здоров’я не турбуйся, я не дам йому розклеїтись серйозно. Але ж їхати в Італію «з бухти барах-ти» якось чудно. Завтра я йду до Яновського і пораджусь, чи справді ся подорож потрібна, та спитаю, як він знаходить мій стан взагалі, і буду триматись всіх приписів і режиму — далебі! Я часом, правда, трохи кисну, але ж коли було інакше зо мною в той сезон, коли надворі не літо? Побувавши у Яи[овського], напишу тобі. А тепер бувай здорова.

Наші всі здорові, збираються писать тобі. Мами ще нема, буде в Гадячі ще тижнів два.

Цілую тебе міцно, міцно, міцно!!

Твоя Леся

179. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

. З листопада 1901 р. Київ

Лілея моя!

Будь ласкава, скоріш наведи ту справку у «Вестн[ике] всемирн[ой] истории», що я тебе просила, хотілось би мені хоч трохи вияснити свої фінансові перспективи. Оце ж

1 Улюблена дитина (нім.), Маскотта (франц.).— Ред.

я нібито маю в Італію їхать. Кажу «нібито», бо ще ж тільки що початі «обсуждения», а се, ти знаєш, річ довга. Воно правда, що поїхати в С[ан]-Ремо — се не те, що в Зелений Гай, і грошей, і заходу далеко більше вимагає. Та й хто зна, наскільки се справді конечне потрібно. Лікар (Яновський) каже, що конче треба б поїхати, але тут же поясняє, що се, власне, ще не для курації потрібно, а для профілактики, бо хоч я, по його думці, значно слабогруда і «предрасположена», однак жадних змін в легких нема і виразної хвороби він не постерігає. А може, і без тої «профілактики» нічого мені не станеться. Разом

з тим все-таки не чуюся тепер дуже добре: кашляю вже шостий тиждень (з приїздом в Київ почала), лікар каже, що се, може, й нервове, однак же за остатні дні кашель став уже мокрий, се вже навряд щоб нервове, хіба що горлове; у грудях поболює і так якась розклеєність, надто в сиві дні, як от сьогодні. Той «жир», що я в горах набула, я вже спустила, хоч, здається, живу порядно, їм досить, лягаю спать рано (в 11 або ИѴ2, рідко пізніше), не бігаю і не метаюсь, роботою не томлюсь, скоріш лінуюся так, що аж сором. Не знаю, чого ще мені треба, хіба що вільного та доброго повітря, не такого, як тут, в Києві. Ось 26-го (в п’ятницю) приїде нарешті мама, будем ще з нею «обсуждать». Я думаю, що вона скоріш говоритиме за подоріж, бо то ж у неї все ідея, що я заражена. Папа знов доказує, що важно, аби я сама себе гляділа, не простуджувалась («пересиджувала негоду в хаті»), слідила за своїм «питанием» і т. д., а се, мовляв, і дома можна, коли ж я сього не дотримаю, то й клімат не поможе, а він сумнівається, щоб я дотримала. Доктор же каже, що, окрім режиму і бережіння від простуди, важно якнайбільше бути на свіжім повітрі, а се в нашу осінь і зиму недосяжно. Папа знов лякає, що коли у нас холодно зимою надворі, то зате в Італії холодно в той час в хатах. Ну, от тут і розбери!

Все-таки чогось мені здається, що я таки поїду, якось • на те похоже. Тільки дуже б я хотіла, щоб хоч половину коштів заплатила сама, а то ж подумай — папі прийдеться рублів 500—600 видати на сей voyage en Italie! 1 І ще хто зна, який скуток з того вийде... Ет, якийсь неприєм-

ний настрій! Не люблю я сих періодів «обсуждения», якось вони заморочують голову і затроюють душу.

Буду писати, як се все рішиться.

Ну, пора кінчать, бо спізнюсь. Цілую тебе міцно.

Твоя Леся

180. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 11

12, 18 листопада 1901 р. Київ

До когось дуже любого.

Як се сталось, що хтось не отримав чийогось листа (довгого-предовгого і дрібного) у Відні? Як хтось про се довідавсь, то був страх лихий, бо, значить, про нього могли подумати, що віп «подлий», а він себе все-таки подлим не почуває. На чиюсь остатню картку з Відня хтось не відповів зараз, бо думав, що вона просто розминулася з листом, а потім, як довідався від українця, що хтось уже був у Львові і нарікав на когось за мовчання, то хотів зараз написати, але йому всякі більші і менші справи перебили тоді і він тільки сьогодні зібрався писати, та й то уривками. Хтось тепер багато листів пише і все-таки всім винен, чимало й інших речей пише і все-таки нена-чеб нічого не зробив того, що конче потрібно,— вже не знає, як тому й порадити. Тим часом сили до роботи не має дуже багато, скільки б слід, бо знов «розклеївся». Хтось комусь писав до Відня, що знов не дуже добре мається: кашляє, зле спить, кисне, «млоїть» його часом. Хтось ходив після того до лікаря, та лікар знов сказав те саме, що Dr Anhauch 1 перед чиїмсь виїздом до Буркута: виразної слабості ще нема, алз великі Anlagen до того, та ще додав, що, на його думку, хтось мусить втікати з Києва на цілу зиму кудись на південь, найкраще, коли б до Італії. Хтось не хотів і змагався з лікарем: «Ви ж самі казали, що крім Anlagen нічого нема», а лікар сказав: «Тоді-то саме час коруватись, поки ще тільки Anlagen, а як буде щось виразне, то, може, й запізно вже буде». Татко потім ще сам, без когось, ходив до того лікаря, то він повторив те саме, та ще додав, що комусь не можна багато писати і взагалі томитись, що хтось мусить дуже на себе уважати і т. і. Радились ми потім

ще багато, чи їхати, чи не варт, та вчора ввечері татко таки прийшов до переконання, що варт, і казав, що вже почне комусь виправляти паспорта і т. і. Отя^е, може

хтось тижнів за два і рушить; довше не слід би

монятись, бо вже холодно буде їхати, а тепер ще

досить добра погода (у нас, принаймні). їхатиме на

Львів, на Відень (шкода, що когось там вже нема!), а далі ще не знає як, чи на Інсбрук, чи на Трієст, чи на Мюнхен, через Швейцарію. Та се вже вияснити недовго. Хтось має замешкати в Сан-Ремо (так звана Рів’єра над Генуезькою затокою), хтось там має кревних і знайомих, то не буде так дуже самотнім, як був би де в іншім місці, хоч би, напр[иклад], у Криму; туди їде і старша сестра таткова (не тьотя Саша, а старша від неї) місяців на два,— хтось мав навіть вкупі з нею виїхати, але вже не вспіє зібратись, бо вона їде за два-три дні і то не з Києва, а з Риги, то й нелегко так добре списатись, аби напевне стрінутись десь на дорозі, до того ж хтось не любить в’язатися і других в’язати, то ліпше вже поїде сам.

5.ХІ.

Чи хтось бачить, як сей лист пишеться? Отже, так пішли справи: несподівано приїхав мій старший брат з Харкова на три дні,— вчора вже виїхав,— певне, хтів подивитись, чи хтось дуже слабий, чи тільки трошки, хоч і не признався, що власне для того. Ну, було багато розмов, візити всякі і т. і., а в павзах між тим всякий літературний клопіт, що дуже опанував когось остатніми часами, аж хтось уже не знає, коли отрясеться з того всього. Сьогодні хтось трошки розкис, бо втомлений: вчора було весілля Катрі Лисенківни, що пішла за молодого маляра Масленикова; весілля було досить веселе, бо танцювали аж до 5-ї рано. Хтось, звісно, не сидів до 5-ої, а пішов додому ще перед 12-ю, але й то для нього запізно, він втомивсь, не міг хутко заснути і тепер йому болить голова ganz Katzenjammerlich 1. Оксана і Дора ще досі сплять, хоч уже пополудні, либонь, на обід встануть. Ото були танці в хаті молодого, а сьогодні ще Лисенко просить всіх до себе на вечір,— хто зна, відки в тих людей сила береться. Коли хтось піде сьогодні, то втече перед 11-ю, бо не хоче розкисати, та й зрештою він собі з таких забав жадної веселості і розривки не бачить. Він собі і вчора мало що бавився, бо втік було посеред вечора відпроваджувати брата, а потім вернувсь, побув годину і знов утік спати. Він не може довго дивитись, як люди метушаться, якось голова морочиться і сумно стає...

Хтось в початку листа писав, що їде через два тижні, але тепер він не знає напевне, коли їде. Мамі дуже не хочеться, щоб хтось їхав, та й хтось уже починає думати, що, може б, і зовсім не їхати. Бо як хтось має тільки Ап-lagen, то, може, так при них і лишитись. Правда, брат і всі товариші та приятелі і решта родини нападаються, щоб хтось їхав, бо кажуть, що і без жадних Anlagen хтось може розкиснути від київського неспокійного, без потреби і скутку метушливого життя. Хтось, правда, міг би виїхати в Гадяч або на село, але де ж він там буде по снігах ходити так, як лікарі наказують, по 4—5 годин на день (вони кажуть, що хтось мусить раз у раз надворі бути). Отак собі хтось думає-гадає то так, то інак, аж втомився, і ніяк не може до кінця зважити, що йому робити.

Як хтось вибереться за кордон, то напише комусь хоч карточку, аби хтось міг, коли схоче, виїхати напротив когось до Львова. Чи зможе хтось? Хтось буде у Львові 2—3 дні, а потім поїде через Відень далі. Хтось би дуже, дуже хотів би когось бачити. Бо листи, як хтось бачить, не завжди доходять і таки лист пе те, що розмова або навіть мовчання удвох, сам иа сам. Хтось дуже жалує, що його лист до когось до Відня ие дійшов, там було дещо таке, чого хтось не вміє повторити тепер.

Хтось і тепер і завжди однаково когось любить і хоче комусь «небо прихилити», але часом він не вміє писати так, як хотів би: розкис, голова болить, різні зайві думки заважають, от хтось і пише так якось блідо, апатично, зовсім не так, як думає про когось, як любить когось. А якби був тепер при комусь, то не потребував би сидіти та мазати пером по папері, а ліг би собі коло когось, наводив би на когось паси, може б, мало що говорив, а проте більше б сказав, ніж в сьому недотепному листі. Нехай мені хтось напише, як хтось мається, як його справи, чи не занадто прикро йому в Чернівцях і про все, про що тільки хтів би сказати комусь. І нехай напише, чи не дуже гнівається на когось, чи не вважає когось за «подлого»? Хтось дуже сього боїться, так боїться, що аж плакати хоче. Але якби хто бачив моє життя, то не дивувався б з таких нібито лінощів... Ой, ой, хтось такий втомлений, хтось зараз ляже (не спати, бо тепер день, а так, валятись).

Хтось когось дуже просить, щоб йому хоч карточку маленьку, чи не дуже сердиться.

Наші всі і Драгоманови Вам кланяються.

Хтось просить поздоровити св[яту] Анну і всю родину і всіх знайомих. А медведя не здоровить, бо не любить його так, як Міріам не любила учеників, ох, як не любить!.. Паси [...].

Леся

P. S. Чи не буде хтось такий добрий запитати п. Сі-мовича, чому він не обзивається до мене і що там робиться з моїм збірником віршів. До нього писав мій товариш зі Львова і теж не має відповіді. Я починаю думати, що або мої вірші загубились де, або п. Сімович слабий; і те, і друге рівно неприємно. Якщо мої вірші таки будуть друкуватись, то я прошу поправити там один пропуск: я там забула поставити під заголовками поезій «Легенди»

і «Трагедія» — «посвята товаришці Л. Старицькій-Черня-хівській», а тим часом се так повинно бути; прошу п. Сі-мовича конечне поставити сю посвяту па властивому їй місці. Я б написала сама до п. Сімовича, та не знаю, чи він в Чернівцях] і чи не змінив адреси. Кланяйтесь йому від мене і порадьте обізватись хоч словом до «безталанного поета», котрого твори він нібито хтів видавати.

Па!

Ваша Леся

181. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

27 листопада 1901 р. Київ 27 (14) .XI 1901

Хтось комусь пише пару слів, щоб сказати, що вже він завтра рушає за кордон і позавтрьому буде у Львові, там затримається днів два, і тільки в крайнім разі три, та й рушить далі. Не може сказати, як був би радий бачити когось у Львові, але сам до Чернівець тепер приїхати не може, бо мало часу. У Львові хтось все одно мусив би тепер бути, а в Чернівцях пробути тільки днів два, то се ж тільки і себе і когось подражнити, та й так ще: коли в Чернівцях] 2 дні, у Львові два, а день на переїзд, то се вже 5 днів, тоді комусь прийшлось би гнатись від Львова до С[ан]-Ремо безперестанку, бо хтось мусить за тиждень від сьогодні вже там бути конечне (з причин, не від мене залеяших), а їхати безперестанку півтретя доби хтось не може, буде дуже бідний і розкисне на самому иочатку, а він все-таки мусить глядітися, коли вже зважив аж так далеко їхати по здоров’я.

Вчора отримала листа від п. Сімов[ича], запрошує мене до Чердівець, але... скажіть йому те, що я Вам написала. Я сама вапишу йому зо Львова або десь з дороги, а тепер тільки скажу, що поручаю свої вірші («Відгуки») опіці божій та Сімовичевій, сама мушу вступитись, тільки все ж прошу не випускати їх з друкарні, й хоч би вже й зовсім готове було все видання, поки я не перегляну готового примірника, аби в разі потреби можна було додати спис «друкарських помилок», се, я знаю, нікому, крім автора, користі не дає, але нехай мені буде хоч тая потіха. От і все, а щодо деталів видання, то я щось уже за давністю й сама забула, о чім власне хтіла писати, пам’ятаю тільки, що треба поставити «посвята товаришці Людмилі Старицькій-Черняхівській» в заголовку «Легенд» і «Трагедії», але се вже, здається, відомо. Нехай не журиться малим розміром книжечки, в тім є навіть дещо доброго.

Нехай хтось за когось не боїться, що хтось «аж» до С[ап]-Ремо їде, в тім ще нема нічого страшного, от просто чиясь родина занадто про когось дбає, та й хоче, аби хтось був vorsichtig \ та й годі. Нехай хтось не гнівається на когось за минулу недбалість в листах, більш так не буде, то тільки в Києві так буває, а в Італії такого звичаю нема. Хтось писатиме часто, і хтось нехай пише. І нехай хтось не буде бідний. Нехай хтось комусь напише, чи він н<е дуже бідний.

Чиясь адреса в Італії буде тим часом така: M-me Natalie Sadovski, Corso Cavallotti, villa Natalia, San Remo, Italie (pour m-lle L. Kossatch) 2.

А тепер хтось мусить кінчати, бо має ще багато пе-редвиїзних справ і листів. Наші всі когось вітають, а хтось (білий) вітає чиюсь родину. Па! Нехай хтось пише і буде добренький, не гнівається. Па, па, па!

Леся

P. S. Що там робить татарська дитинка, чому не обзивається до біленької мами? Га?

1 Обережний (нім.).—Ред.

2 Пані Наталії Садовській. Бульвар Каваллотті, вілла «Наталія», Сан-Ремо, Італія (для панночки Л. Косач).

29 листопада 1901 р, Львів 16.ХІ 1901

Люба мамочко!

Доїхала я «як не може бути», без жадних авантюр і навіть без пересадок (окрім, звісно, на границі), спати можна було б зовсім добре, але мені чогось не спалося, часто прокидалась і взагалі мало спала, через те досить втомлена тепер, хоч не слаба, а так тільки сонна. Крив[и-нюк] зустрів мене на вокзалі; він мало змінився, хіба що трошки схуд. Живе, як видно по всьому, досить стіснено, хата в нього дуже поганенька. Працює, видко, чимало; прикростів ні він нікому, ні йому ніхто не робить. Окрім Крив[инюка], мало кого бачила з знайомих (в Ольги Федорівни] ще не була, нехай завтра!), навмисне не заявлялась, бо втомлена і не хочеться балачок провадити.

Позавтрьому рано думаю їхать далі, завтра не можу, бо на Відень іде ранішній поїзд найвигідніше, а виїжджаючи завтра з ранішнім, я зовсім не вспіла б виспатись. Сюди я приїхала в 2 г[одини] 35 м[інут]. Так що нема ще й півдня, як я тут.

Писатиму ще з дороги, а тепер вже кінчаю, бо втомлена.

Крив[инюк] всім кланяється, все допитувавсь, чому Оксана і Рада йому не відповідають.

Цілую міцно тебе, мамочко, і папу, і всіх наших. Була б вам дуже вдячна, якби застала вже одразу в С[ан]-Ремо звістку про Микося і про всіх,— надто сумно так виїздити, коли не всі здорові. Ще раз цілую тебе.

Твоя Леся

183. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

30 листопада 1901 р. Львів ЗО.ХІ 1901

Люба моя Лілея!

От тобі і колективне посланіє,— чи ждала? Се ж я вже на дорозі до С[ан]-Ремо! Не писала тобі з Києва, бо дуже була в роботі, в клопоті, та й певності не було ніякої з виїздом мало не до остатнього дня. Сюди я приїхала вчора, завтра думаю виїздити, бо мені тутешня погода щось не панує, та й не можу дуже затримуватися, бо маю певну дату, коли мушу бути в С[ан]-Ремо.

П[ана] Крив[иятока] застала я здоровим і сливе незмі-неним, тільки врядився вій тут погано, хату має неприємну, варто б її покинути.

Що ти мені нічого про свої проекти переселення до Львова не написала? Я тим дуже інтересуюсь. Пиши мені: San Remo, Corso Cavallotti, villa Natalia, a m-me Natalie Sadovski.

А тепер кінчаю, бо спішуся страх.

Міцно цілую тебе, моє Лілинятко.

Твоя Леся

184. ДО М. І. ПАВЛИКА

24 грудня 1901 р. Сан-Ремо San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti, Italia. 24.XII 1901

Шановний друже!

От Вам і листи, простіть, що не відіслала зараз, як п. Крив[инюк] написав. Отож я писала йому, здається, 18-го, що «завтра» посилаю, та й довела «даже до дне сего». Діло в тім, що я трошки слабувала, не виходила з хати, а чужих людей не завжди в дощ пошлеш на пошту. Ну, і недбальство своїм порядком, за що і прошу дружнього вибачення, сподіваючись, що ділу шкоди не вийшло з сеї проволочки. Посилаю ті листи, які тут маю, а більше до весии навряд [чи] дістану, хоч і досадно мені се.

З погодою я знов ожила, а то був тиждень дощу і мене вже пропасниця брала. Сьогодні справжнє літо, я це надворі в одній сукні пишу і знов помирилась з Італією, а то сердилась і ладна була хоч і втікати. Бувайте здорові.

Вашій мамі мій щирий поклін!

Л. Косач

185. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

28 грудня 1901 р. Сан-Ремо 28.ХІІ 1901

Люба мамочко!

Отримала твою записочку в листі п. Квітки і бачу, що ти дуже «ся розірвала», тільки не в галицькому значенні сього слова, гляди, коли б ти не занадто себе втомила та не довела до безсоння. Я писала папі, що була трохи нездорова (то все через той дощ! Отже, знайшов він мене і в Сан-Ремо), але від того часу я вже більш не була нездорова, найбільше, що так часом голова заболить і то не надовго. Правда, що й погода поправилась, хоч і бував дощ, але вже не з ранку до вечора, от сьогодні був тільки до полудня, а тепер таке сонце ясне, як літом. Вчора було страх тепло. Але се певне тільки в Сан-Ремо така весна, бо от тьотя бля з Мал[аньей] Фом[инич-ной] були вчора в Ніцці, то казали, що там дуже холодно і повітря якесь різке.

Еге ж, розігнались наші «тьотіньки» в Ніццу, а звідти ще й [в] Монте-Карло, кликали й мене з собою, та я не схотіла, не варт мені тепер їздити. Воно й добре, бо в тій подорожі не обійшлось без комічно-прикрих інцидентів. В Ніцці наші дами так зайнялись біганням по магазинах та купуванням всякої «дешевизни» (досить дорогої і не конче потрібної), що навіть не мали часу подивитись на могилу Герцена (здається, просто забули про неї). В М[онте]-Карло приїхали поночі, коли вже сливе нічого побачити не могли, розігнались на рулетку, але туди їх — не пустили! Так-таки просто не пустили, сказали, що сюди в costumes de voyage 1 не можна йти, ось, кажуть, ідіть в отель, перемініть убрання, а головно changez vos coiffures 2 (дами були в хустках, та ще й з «козиного пуху»), а тоді приходьте, і то краще пе сьогодні ввечері, а завтра рано, в 10-й (рано «панська публіка» не буває в казино). Наші вже до рана не ждали, а в другій годині ночі вернулись додому, іменно «не солоно хлебавши»...

Як я вже писала, бачилась я тут з п. Нестроєвою. Вона у мене була тричі, а я в неї всього раз і, певне, не хутко зберуся вдруге, бо воно й далеченько й височенько, а головно дуже прикре враження у мене від тії санаторії. Уряджена вона, здається, добре, «по всіх правилах», але б я там жити не хтіла, бо то гірше клініки. Куди там! Берлінська клініка далеко пе пригнічує настрою так, як та санаторія. Тут як полягають люди всі в тій Liegehalle 3, то всі чогось конаючими здаються, навіть хто в дійсності і не дуже слабий. Я б не мала ясної хвилини, якби там жила. А п. Нестр[оєва] каже, що власне таку обстановку найбільше любить. Значить, і се як на чий смак.

1 У дорожніх вбраннях (франц.).— Ред.

2 Перемініть ваші головні убрання (франц.).— Ред.

3 З&лі для відпочинку (чім.).—Ред,

Я дуже рада, що можу лишитись тут, де тепер живу, бо санаторій не терплю (та й дорого: 14—16 frs 1 в день, окрім різних suplements 2), а всі тутешні отелі та пансіони чогось мені непривітними здаються. До писательки Albini Bisi3 я перше мала охоту піти жити, а тепер мені та охота минула, відколи та пані почала нам присилати білети ва релігіозні конференції з досить високою платою па користь реставрації якоїсь нічим не значної церкви. «Собеседований» досить і в Києві, так я собі думаю, а живучи у сеї пані, може, було б трудно або негречно від них ухилятись. В гості я до неї ходитиму, бо в неї досить приємно і цікаво. Показувала вона мені портрет Ади Негрі,— цікаве лице і великі, виразні, чорпі очі, але якесь не таке, як я сподівалась, кругліше і простіше.

Оце ж тут вя^е й різдво минуло. Перед св[ятим] вечором вдень грала музика в саду міському, а в церквах були вряджені вертепи з діячами — теракотовими фігурами: Madonna, San Giuseppe, pastori etc.4, всі дуже італья-нізовані, а збоку і в аггіёге 5 сцені вже й просто італьян-ські типи дівчат з мандолінами і т. і. Я бачила те вдень приготоване для вечірньої відправи (тільки Gesu bambino 6 ще не було), а ввечері не бачила, було холодно і дощ накрапав, так що не можна було виходити мені. Цілий вечір по вулицях їздили оркестри всякої музики, витинали дуже веселі марші і слонялись перед більшими віллами для серенад. От який тут святий вечір і коляди. Замість куті був якийсь особливий пудинг (либонь, теж обрядовий), обложений букетами фіалок. Другого дня (1-й день різдва) квіток було у нас сила! Всі fournisseurs 7 понаносили квіток при своїх продуктах. Тут же все присилають з базару самі продавці, а кухарка тільки ходить вибирати, так ото й прислали м’ясо з трояндами, молоко з геліотропом і т. д. Навіть хлопець-візник, що служить у Садовських, приніс своїй господині величезного букета per buone feste Natalizie8, а кухарка прибо-

1 Франків (франц.) — Ред.

2 Додатків (франц.).— Ред.

3 Альбіни Бізі (італ.).— Ред.

4 Мадонпа, святий Йосиф, пастирі і т. п. (італ.).— Ред.

5 Позаду (франц.).— Ред.

6 Маленького Ісуса (італ.).— Ред.

7 Постачальники (франц.).— Ред.

8 На добре різдвяне свято (італ.) — Ред.

ри за столом квітками убрала. Кажуть, таке саме має бути й на Новий рік. Квіток тут взагалі не жалують, бо на їх тут «не голодні». Навіть на бульварах нікому не боронять зривати рожі, скільки хто хоче, бо з тих рож тут живоплоти роблять і вони цвітуть цілий рік.

Як то там у вас різдво буде? Либонь, з снігом-моро-зом і без квіток. А все ж воліла б я бути на різдво в Києві. Т[ьоті] Єлі писали, що на різдво Ліля в Києві буде і Кривинюк теж. Скажи п. Крив[инюку], що я йому недавно до Львова писала, та думаю, що лист мій міг уже його не застати, отже, нехай не думає, що листа зовсім не було.

Сподіваюсь, що хоч на рокове свято наші «малютки» до мене обізвуться. Я хтіла Дорі листа написати, та от тепер не зібралась, значить, знов до другого разу, бо тепер оце скінчу, то треба йти гулять: тепер дуже гарно надворі, а завтра хто знає, як буде, то шкода пропускати.

Пиши ж мені, мамочко, «людоду й сонце біле», ти якось вмієш так листи писати, що мов перед очима все ставиш, а от я так не вмію і через те з моїх листів рідко хто задоволений.

Мій остатній (власне передостатній) лист до тебе, може, вразив тебе своїм нервовим тоном, але ти не придавай тому такого значення, я була тоді взагалі якось розстроєна. Звісно, на курортах jak przy obowiqzku *, але тре-ба-таки себе в руках держати і не завдавати жалю ні собі, ні своїм любим. Правда ж?

Цілую міцно тебе і папу і «малюток» (найдовшу ма-лютку теж, хоч вона завжди в’ється при тому). Пишіть же мені, мої всі дорогі.

Твоя Леся

186. ДО А. МОСКВИ

28 грудня 1901 р. Сан-Ремо San Remo. Villa Natalia,

Corso Cavallotti. 28.XII 1901

Вітаю з Новим роком Вас з шан[овним] мужем і сестрою, прошу згадати про мене. Вже мене біда загнала ось у які пальмові ліси... Дай боже бачитись!

Леся Українка

187. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

1, 2 січня 1902 р. Сан-Ремо Italia, San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti, 1.1 1902

До когось дуже любого, дуже дорогого, що ніколи не сердиться на когось і завжди когось розуміє.

Хтось до когось давно хоче писати, та ніяк не може прийнятись, то якийсь спішний лист на заваді стане, то хтось розкисне сам, та й так нема ладу. Послав картку, а вдруге вже картку не зважився послати, боявся, коли б хтось і не нагнівався: «Що се мені все картки?» А сьогодні і надто не хтів картки посилати, бо то ніби офіціальна гратуляція з Новим роком, а хтось та ще хтось не мають собі нічого гратулювати, хоч в календарі стоїть червоно надруковано 1 січня. Und was weiter? 1 Хтось і першого, і другого, і завжди-завжди готовий привітати когось чорненького ніжними словами і ще ніжнішими пасами, от через те не може посилати гратуляцій, бо знає, що хтось невеселий тепер і не того хоче. Хтось йому хутко тутешнє море пошле, але вмисне потім, не на Новий рік. Тільки хтось буде добренький віддати татарській дитинці карточку — їй тепер, може, й гратуляції до ладу, то нехай. Я мала її адресу, та десь згубила, а числа не пригадаю.

Хтось тепер сидить над самісіньким морем, під яс-ним-ясним сонцем і пише до когось, поклавши відому комусь таблицю з бібули собі на коліна, пише не менше відомим «аршином» — без нього і в Італії хтось не міг би жити — комусь гаряче (але то славно!), хтось тільки од вітру, що лине з Франції (Францію видко звідси), причаївся під стіною кам’яною, але сонце під тою стіною ще ліпше гріє, одбиваючись.

2. І. Комусь не дали вчора дописати, прийшли кликати до гостей (тут єсть одна пані з Києва, знайома), а потім обідати, а потім комусь трохи голова боліла, хтось залінувався, ліг і читав італьянські журнали, а потім увечері прийшов лікар, дещо радив мені, а більше балакав, досить того, що по тих розмовах хтось уже був втомлений і час було йти спати (тут хтось знову спить по-чернівецьки і пізніш 10!/2 не сидить). Сьогодні хтось уже не сидить над морем, бо день похмурий, сонця нема, хоч

і дощ не йде, море так розсердилось, так хвилями кидає, що на тому місці, де хтось звичайне сидить, уже не можна всидіти — водою заливає. Хтось пише у себе в хаті, але з вікна бачить море широко й далеко і чує, як воно лютує, хтось тут йога бачить цілий день, а чує часто навіть крізь сон, бо воно тут близько, тільки город перейти — та вже й море. Перед моїм вікном нема ні чужих кам’яниць, ні вулиці, ні людей, а тільки город (перерізаний залізницею) і море. Комусь взагалі тут так добре, як лише може бути добре на чужині, та ще й на Кигог-t’i209. Хтось, правда, дістався в виключні обставини, бо жиє в родині, та ще й між кревними (хоч досі їх не бачив ніколи, але був позаочі знайомий). Молода господиня моя навіть подібна до когось білого на вроду, така сама біла, і тонка, і слабовита, така сама нещасна, як хтось, а навіть ще гірше, бо хтось тільки сам слабував цілий вік і тільки в останні роки дізнав, що то є слабість і смерть дорогих людей, а ся бідна жінка ціле своє життя глядить когось хворого: батько їй помер на сухоти, як вона ще дитиною була, мати їй 6 літ була паралізована і німа, прослабувавши цілий вік на істерію, і з того вмерла, тепер уже скілька літ, як чоловік їй хворий безнадійно (Riickgrat-Seuche2, чи що), не може ходити, возять його в кріслі... Мимо того ся жінка вміє бути не раз веселою, як тьотя Саша, і підтримує в домі зовсім не шпитальний настрій. Правда, відколи вони оселились в Італії, чоловікові значно поліпшало і навіть з’явилась якась надія, що се й не така фатальна хвороба. Отже, се дуже підняло духа в родині, і настрій запанував ліпший. Сам господар має вдачу зроду (так кажуть ті, що його знали давно) досить егоїстичну і непривітну, хтось навіть трохи боїться його зачіпати, але, зрештою, ми один одному не заважаємо і тримаємось в гречних відносинах, ми навіть бачимось мало, бо мешкаємо в різних поверхах (хтось нагорі, а господар вдолині). Може, се когось чорненького мало інтересує, але хтось написав, аби дати поняття, в яких він обставинах мешкає.

Хтось як приїхав сюди (6.ХІІ), то перший тиждень було славно, бо тепло (хоч не так, як тепер), і так се було дивно після російських та й австрійських снігів, дощу, вітру та всякої біди. Потім і тут почався дощ, але не було холодно дуже, отак було, як тоді в Чернівцях, коли дощі йшли, проте хтось мусив подумати про грубку і казав її поставити в себе в хаті (тут грубки па двох ніжках і на двох коліщатках, їх можна ставити і викидати з хати je nach Laune *). Ледве хтось поставив грубку, як уже знов стало славно, тільки хтось за грубку не жалує, бо все-таки часом і дощ перепадав, і похмуро було, то приходилось трошки «сушити повітря» в хаті. Тут, властиве, завжди так, що поки сонце світить, то дуже тепло, а по заході сонця робиться досить раптова зміна і хворі вже мусять сидіти в хаті, бо ввечері тут легко застудитись.

Рано, до 9-ї год[ини], теж холодно (ступнів 6—8 тепла, а часом і 5), зате від 9-ї рано до 5-ї пополудні буває таке літо, що [до] 23 ст[упнів] тепла доходить, отже, 8 годин денно можна сидіти па свіжому повітрі, се ж не мало! Тепер уже хтось добре знає всі можливі капризи тутешнього клімату і вміє так до них пристосуватись, що й повітря заживає і пе застуджується, а спочатку було не вмів, і через те раз таки розклеївся. їздив частенько з своїми господарями (вони мають коня і їздять щодень) в гори та й пізненько додому вертав, вже по заході сонця, та й напала на когось маленька пропасниця, та й почало когось млоїти, та й почав хтось голову клонити, і знов йому руки палило, і знов він спати не міг... не чічо було геть! Але когось вигоїли хутко (тут в хаті лікар дуже часто буває і до когось заходить), і він вже давно здоровий. Се тільки перед трьома днями почав було кашляти «залізним» кашлем, але й то минуло, і тепер хтось зовсім добре почувається, ну, там часом трошки голова заболить, та то вже пусте.

Хтось уже зважив покласти сю зиму на те, щоб склеїтися, то вже дуже статкує і слухається лікарів. Тільки одне зле, що, певне, хтось нічого не заробить за цю зиму, бо лікарі заборонили йому всяку серйозну роботу, наказали, щоб хтось не смів нічим томитися, а хтось мусить признатися, що таки його статті досить томили. Хтось чорненький пам’ятає, як хтось білий писав розправу про М. Крамера? Таки немало «аршином» намахався, нігде правди діти, а то ще була найлегша робота, бо цілком не вимагала перечитування всякої всячини. Отже, хтось тепер тільки буде читати собі та нотатки робити (ну, часом там якого вірша складе, вже не без того!), а як склеїться, тоді напише якусь більшу роботу про італьянську літературу і тоді, може, й більше грошей заслужить. То, певне, буде аж літом. Тут студіювати італьянську літературу саме добре, бо книжки і журнали хтось тут завжди може мати навіть задарма. Хтось тут познайомився з одною італьянською літераткою, і вона обіцяла комусь випозичати свої книжки, отже, хтось тут вже не буде відчувати літературного голоду.

Нехай хтось не боїться, що, може, хтось та ще хтось вже восени до моря не збереться через те, що комусь заборонили працювати. Чей же хтось поправиться і ще вспіє щось зробити.

Хтось тільки тепер уже так слухає лікарів, бо таки сам почуває, що неміцний дуже і аби від якої дурниці може розклеїтись, але як уже склеїться на добре, то зовсім іншої пісні заспіває... А що там чиїсь «Відгуки», чи відгукнулись?

Що ж там мій хтось дорогенький за новелку пише? Чому хоч не скаже комусь, на яку тему? Чи плагіату боїться? Чи там друкується чиясь велика повість? Хтось її у «Віснику» не бачить — що з нею сталося?

А правда, хтось комусь говорив, що хтось чорненький таки буде писати і багато і, може, ще ліпше, ніж досі? Хтось уже те знає... Цвіт папороті не може зовсім загинути від якоїсь «ведмежої» лапи, так тільки на який час прив’яне, а потім знов розцвіте, як прийде та чарівна хвилина, коли дух свою силу виявляє серед темної ночі, коли цвіт-поломінь здіймається раптом від землі вгору, до неба, в невідомі простори. Так завжди буває.

Хтось отримав чийсь лист у Києві, та й не вспів відповісти, бо тоді збирався їхати. Хтось хотів ще з Венеції цілого листа написати, але не був в силі, бо там тільки день пробув і поїхав далі, хоч і втомлений трохи. Хтось комусь хотів свою подоріж описати, але не може, то було б дуже довго і все-таки не дало б поняття. Хтось комусь так згодом все розкаже, як побачиться, а дещо, може, одіб’ється згодом в чиїхсь творах. Хтось хотів би ще побачити Рим і Флоренцію, може, на поворіт їдучи, побачить, але все ж думає, що вони не кращі від Венеції, бо та, здається, найкраща в світі, ота цариця моря й краси.

Хтось надумав ще один маленький драматичний етюд, до пари «Міріам», але не знає, коли напише, тепер ще не має сили. Колись напише. Хтось просить поклонитись всій родині і поздоровити. Як здоров’я св[ятої] Анни?

Ну, треба ж колись і сього листа скінчити. Нехай хтось хутенько напише, тоді і хтось писатиме, тепер уже писатиме.

Хтось когось хотів би поцілувати, і погладити, і багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати...

Хтось

188. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

2 січня 1902 р. Сап-Ремо 2.1 1902. San Remo

Лілея моя!

Де тебе питати, де тебе шукати, в якому ти краю? Обізвись! Я хотіла недавно розігнатися з довгим листом в Петерб[ург], та т[ьотя] Єля каже, що ти вже не там.

Мені тут було різно — і добре, і не дуже добре, і так собі, але тепер (власне, сьогодні) дуже добре, навіть не кашляю зовсім від ранку. Тут мене «в струні держать»

і господарі, і тітка, і лікар, так що не дають розкисати. А головна річ — сонце, що гріло сей тиждень, як літом.

Ну, обізвись, то й я довшим словом обізвусь, а тим часом з Новим роком, бо він уже тут єсть.

Твоя Леся

4 січня 1902 р. Сан-Ремо 4.1. Italia. San Remo,

villa Natalia, Corso Cavallotti

Бідненька моя товстенька Лідочко! (а може досі вже й не товстенька, тільки бідненька?)

Господи боже, як ми давно одна одній не писали! Просто не знаю, з чого починати... Хіба з того, що просити вибачення, але я пе знаю, хто, власне, винен з того, що я не писала, я чи ти, чи «доля», нехай краще «доля», так буде приємніше. Я до тебе озивалась раз з Карпат, але ти, може, не отримала моєї картки, може, розсердилась, що то тільки, картка, а не лист^ а може, так не зібралась «за всякими околичностями», досить того, що мені твоя мама і Рада не раз возвіщали: «Ліда збирається тобі писать», але так на тому й стало...

А я, Лідочко, так за сей рік свою кореспонденцію запустила, що, може, й до смерті своїх довгів не виплачу,— далебі, щодня пишу листи і все краю їм не бачу. Се не значить, щоб взагалі для мене листи до родичів і приятелів були тяжкою повинністю, ні, але, знаєш, бувають такі періоди, коли взагалі не пишеться або пишеться тільки до тих, що самі дуже часто пишуть і дуже інтенсивно визивають на відповідь. Важно «установити» кореспонденцію, тоді вже йде як з води, але хто її знає, чому вона часом не установляється. Се правда, що до мене й писати навряд чи було цікаво сей рік, така я була..., а самій «починати» після довгого перериву мені було надто трудно. Певне, мама твоя дещо писала тобі про мене, то, може, ти знаєш, який був для мене сей недавно минулий рік, я не буду повторяти тобі всеї його історії, бо то мені даром не дається, а завжди розшарпує до крайності мене саму і, боюсь, моїх кореспондентів теж. До того ж я не знаю, як ти до того всього відносишся... ну, та сподіваюсь, що нема причини тобі відноситись гірше до мене тепер, ніж було раніш. Правда ж?

Починаю з середини. Поки була енергія, то була і на роботу і на все, а як наступила detention des forces, то я мусила втікати в гори і там трохи прийшла до пам’яті, але всеї енергії не вернула. Морально стала міцніше (так чи інакше змогла взяти себе в руки і стала до людей подібна), а фізично не дуже-то. Спочатку мені здалось, ніби й дуже, бо кашель пройшов, припадки теж та мовби й енергія вернулась. А не вспша приїхати в Київ, як за першою простудою знов закашляла і розкисла. От мене лікарі і вигнали в Сан-Ремо, знайшовши якесь там «предрасположение» до хвороби легких.

Тут лікар теж знайшов всі «предрасположения» до чахотки, але самої чахотки не знайшов (впрочім, хоче ще раз вислухать і зробить аналіз мокроти для «пущей важности»). Я не придаю, властиве, значення тим «пред-расположениям», бо в кого їх нема? У мене вони, певне, й зроду були, та не зверталось уваги за більшим лихом, а тепер от нічого гірше нема, то хоч се. Тільки ж наші всі іменно тепер найбільше за мене бояться, то я і мушу лічиться від «предбудущих» бід,— нехай буде спокійна головка! До остатнього тижня мені і тут було не дуже добре, маленькі лихорадки були і кашель, навіть немалень-кий, але остатній тиждень вже